«Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско»

Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско (fb2) - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско (пер. Виктор Степанович Бойко) 2413K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Шодерло де Лакло - Антуан-Франсуа д'Экзиль Прево

Шодерло де Лакло. Антуан Франсуа Прево Небезпечні зв'язки Манон Леско

Шодерло де Лакло Небезпечні зв'язки

Я спостерігав звичаї свого часу та опублікував ці листи.

Жан-Жак Руссо. Передмова до «Нової Елоїзи»

Попереднє повідомлення видавця

Вважаємо своїм обов’язком попередити Читачів, що, незважаючи на заголовок цієї Книги і на те, що говорить про неї у своїй передмові Редактор, ми не можемо ручатися за достовірність цього зібрання листів і навіть маємо дуже вагомі підстави вважати, що це всього лише Роман.

Гадаємо також, що Автор, хоча він, здавалось би, прагне правдоподібності, сам порушує її і до того ж дуже незграбним чином через час, до якого він приурочив викладені ним події. І насправді багатьом із виведених у нього дійових осіб властиві звичаї настільки погані, що просто неможливо припустити, аби вони були нашими сучасниками, жили в епоху торжества філософії, коли освіта, що поширюється всюди, зробила, як відомо, всіх чоловіків такими благородними, а всіх жінок такими скромними та доброзвичайними.

Думка наша, отже, така, що коли події, описані в цьому Творі, і є якоюсь мірою істинними, вони могли статися лише в якихось інших місцях або в інші часи, і ми суворо засуджуємо Автора, який, мабуть, піддався спокусі якомога більше зацікавити Читача, наблизившись до свого часу та до своєї країни, й тому наважився зобразити в наших подобах і серед нашого побуту звичаї, такі нам чужі.

В усякому разі, ми хотіли б, наскільки можливо, захистити занадто довірливого Читача від яких-небудь непорозумінь із цього приводу й тому підкріплюємо свою точку зору міркуванням, яке висловлюємо тим сміливіше, що воно видається нам абсолютно незаперечним і неспростовним: поза сумнівом, одні й ті ж причини мають приводити до одних і тих же наслідків, а тим часом у наші дні ми щось не бачимо дівиць, які, маючи прибуток шістдесят тисяч ліврів, ішли б у монастир, а також президентш, які, будучи юними та привабливими, помирали б од любові.

Передмова редактора

Цей Твір або, вірніше, це Зібрання листів Читачі, можливо, визнають занадто великим, а тим часом у ньому міститься лише незначна частина того листування, з якого воно нами вилучене. Особи, яким вона дісталася, побажали опублікувати її і доручили мені підготувати листи до видання, я ж як винагороду за свою працю попросив лише дозволу вилучити все те, що вважалося мені зайвим, і постарався зберегти тільки листи, що здалися мені абсолютно необхідними або для розуміння подій, або для розвитку характерів. Якщо до цієї нескладної роботи додати розміщення обраних мною листів у певному порядку – а порядок цей був майже завжди хронологічний – і ще складання небагатьох коротких приміток, що переважно стосуються джерел тих чи інших цитат або обґрунтування допущених мною скорочень, то до цього і зведеться вся моя участь у цьому Творі. Ніяких інших обов’язків я на себе не брав.[1]

Пропонував я зробити низку більш істотних змін, потурбуватися про чистоту мови та стилю, далеко не завжди бездоганних. Домагався також права скоротити деякі занадто довгі листи – серед них є й такі, де говориться без усякого зв’язку і майже без переходу про речі, що ніяк одна з одною не в’яжуться. Цієї роботи, згоди на яку я не дістав, було б, ясна річ, недостатньо, щоб надати Твору справжньої цінності, вона, в усякому разі, позбавила б Книгу деяких недоліків.

Мені заперечили, що бажано було оприлюднити самі листи, а не якийсь Твір, за ними складений, і що, якби вісім або десять осіб, які брали участь у цьому листуванні, висловлювались однаково чистою мовою, це суперечило б і правдоподібності, й істині. Я, зі свого боку, зауважив, що до цього дуже далеко і що, навпаки, жоден автор цих листів не уникає грубих помилок, які напрошуються на критику, але на це мені відповідали, що всякий розсудливий Читач і не може не чекати помилок у зібранні листів приватних осіб, якщо навіть серед опублікованих донині листів різних дуже шанованих авторів, у тому числі й деяких академіків, немає жодного цілком бездоганного щодо мови. Аргументи ці мене не переконали, – я вважав, як і зараз іще вважаю, що наводити їх набагато легше, ніж із ними погоджуватись. Але тут я не був господарем і тому підкорявся, залишивши за собою право протестувати й заявити, що дотримуюся протилежної думки. Зараз я це і роблю.

Що ж до можливих достоїнств цього Твору, то, мабуть, із цього питання мені висловлюватися не слід, бо моя думка не мусить і не може мати впливу на будь-кого. Втім, ті, хто, приступаючи до читання, полюбляють знати хоч би приблизно, на що їм розраховувати, ті, повторюю, нехай читають мою передмову далі. Усім іншим краще відразу ж перейти до самого Твору: їм цілком вистачає й того, що я вже сказав.

Мушу передусім додати, що, коли – охоче в цьому признаюсь – у мене було бажання опублікувати ці листи, я все ж дуже далекий від будь-яких сподівань на успіх. І хай не сприймуть цього щирого мого зізнання за награну скромність Автора. Бо заявляю так само щиро, що, якби це зібрання листів не було, на мій погляд, достойним з’явитися перед читацькою Публікою, я б не взявся ним займатися. Спробуємо роз’яснити цю уявну суперечність.

Цінність того чи іншого Твору полягає в його корисності або ж у задоволенні, що приноситься ним, або ж і в тому і в іншому разом, якщо вже такі його властивості. Але успіх зовсім не завжди служить показником достоїнства, він часто залежить більше від вибору сюжету, ніж од його викладу, більш од сукупності предметів, про які йдеться у Творі, ніж од того, як саме їх подано. Тим часом до цього зібрання, як це видно із заголовка, входять листи цілого кола осіб, і в нім панує таке розмаїття інтересів, яке послабляє інтерес Читача. До того ж майже всі виявлювані в нім почуття брехливі або удавані й тому здатні викликати в Читача лише цікавість, а вона завжди слабкіша, ніж інтерес, викликаний справжнім почуттям, а головне, в набагато меншій мірі спонукає до поблажливої оцінки та дуже чуйно вловлює всякі дрібні помилки, що прикро заважають читанню.

Недоліки ці частково, можливо, врівноважувались одним достоїнством, властивим самій суті цього Твору, а саме різноманітністю стилів – якістю, що її Письменникові рідко трапляється досягти, але вона тут виникає мовби сама собою і в усякому разі рятує від нудьги одноманітності. Дехто, мабуть, оцінить і досить велику кількість спостережень, розсіяних у цих листах, спостережень або зовсім нових, або маловідомих. Ось, вважаю, й усе задоволення, яке від них можна дістати, навіть судячи про них із найбільшою поблажливістю.

Користь цього Твору, можливо, заперечуватиметься ще більше, проте, мені здається, встановити її значно легше. В усякому разі, на мій погляд, викрити способи, якими безчесні люди псують порядних, означає зробити велику послугу добрим звичаям. У Творі цьому можна буде знайти також доказ і приклад двох вельми важливих істин, які перебувають, можна сказати, в повному забутті, якщо виходити з того, як рідко здійснюються вони в нашому житті. Перша істина полягає в тому, що кожна жінка, яка погоджується завести знайомство з аморальним чоловіком, стає його жертвою. Друга – в тому, що кожна мати, яка дозволяє, щоб дочка її виявляла якій-небудь іншій жінці більше довіри, ніж їй самій, чинить у кращому разі необережно. Молоді люди обох статей можуть також дізнатися з цієї Книги, що дружба, яку, мабуть, так легко дарують їм люди поганих звичаїв, завжди є лише небезпечною пасткою, фатальною і для доброчесності їх, і для щастя. Проте все хороше так часто використовується на зло, що не лише не рекомендую молоді читання цього Листування, а й вважаю дуже істотним тримати такі Твори чимдалі від неї.

Час, коли ця саме Книга може вже не бути небезпечною, а, навпаки, принесе користь, дуже добре визначила одна достойна мати, виявивши не просто розсудливість, але справжній розум. «Я вважала б, – сказала вона мені, ознайомившись із цим рукописом, – що зроблю справжню послугу своїй дочці, якщо дам їй його прочитати в день її заміжжя». Якщо всі матері сімей стануть так думати, я завжди радітиму, що опублікував його.

Але, навіть виходячи з такого утішного припущення, мені все ж таки здається, що це Зібрання листів сподобається мало чим. Чоловікам і жінкам розбещеним вигідно буде зганьбити Твір, який може їм зашкодити. А позаяк у них цілком достатньо спритності, вони, можливо, притягнуть на свій бік ригористів, обурених картиною поганих звичаїв, яку тут зображено.

У так званих вільнодумців не викличе ніякого співчуття набожна жінка, яку саме через її благочестя вони вважатимуть жалюгідною молодичкою, люди ж набожні обуряться на те, що доброчесність не встояла, і релігійне почуття не виявилося досить сильним.

З іншого боку, людям із тонким смаком здасться осоружним занадто простий і неправильний стиль багатьох листів, а середній читач, переконаний, що все надруковане є плід письменницької праці, угледить в інших листах вимучену манеру Автора, котрий виглядає з-за спини героїв, які, здавалося б, говорять від свого імені.

Нарешті, може бути висловлено й досить одностайну думку, що все добре на своєму місці, й що коли надмірно вишуканий стиль письменників дійсно позбавляє природної витонченості листи приватних людей, то недбалості, які частенько допускаються в останніх, стають справжніми помилками і роблять їх нелегкими для читання, коли вони з’являються у пресі.

Від щирого серця визнаю, що, можливо, всі ці докори цілком обґрунтовані. Гадаю також, що зміг би на них заперечити, не виходячи навіть за припустимі для Передмови рамки. Але для того, щоб відповісти рішучіше на все, треба, щоб сам Твір не здатний був відповісти рішуче ні на що, а якби я так вважав, то знищив би і Передмову, і Книгу.

Лист 1

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

в монастир ***ських урсулінок[2]

Ти бачиш, мила моя подружко, що слово своє я тримаю і що чепчики та помпони не забирають усього мого часу: для тебе його в мене завжди вистачить.

А тим часом за один цей день я бачила більше всяких уборів, аніж за чотири роки, проведені нами разом. І гадаю, що за перших же моїх відвідин горда Танвіль,[3] яку я неодмінно попрошу вийти до мене, відчує більше досади, ніж сподівалася заподіяти нам щоразу, коли відвідувала нас іn fіocchі.[4] Мама про все зі мною радилася: вона значно рідше, ніж раніше, поводиться зі мною як із пансіонеркою.[5] У мене є своя покоївка; у моєму розпорядженні окрема кімната й кабінет, я пишу тобі за чарівним секретером, і мені вручили ключ од нього, так що я можу замикати туди все, що захочу. Мама сказала мені, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встає з ліжка, що до обіду мені досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самі, і що тоді вона повідомлятиме мене, які години після обіду я маю проводити з нею. Увесь інший час у цілковитому моєму розпорядженні. У мене є моя арфа, малювання і книги, як у монастирі, з тією тільки різницею, що тут немає матері Перпетуї, щоб мене лаяти, і що варто мені захотіти – я можу цілковито байдикувати. Але позаяк зі мною немає моєї Софі, аби базікати і сміятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.

Зараз іще немає п’ятої години. До мами мені треба о сьомій – часу вистачає, було б тільки що розповідати! Але зі мною ще ні про що не заговорювали, і, якби не було всіх приготувань, що робляться на моїх очах, і безлічі модисток, які з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсім і не збираються видавати мене заміж, і що це просто чергова вигадка нашої доброї Жозефіни.[6] Проте мама часто говорила мені, що благородна дівиця мусить залишатися в монастирі до заміжжя, і якщо вже вона взяла мене звідти, Жозефіна нібито має рацію.

Біля під’їзду щойно зупинилася карета, і мама звеліла передати мені, щоб я негайно ж ішла до неї. А що коли це він? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатає. Я запитала покоївку, чи знає вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – відповіла вона й засміялась. Ах, здається, це він! Я скоро повернусь і повідомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разі, його ім’я. Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.

Як ти сміятимешся над бідолахою Сесіллю! О, як мені було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увійшла до мами, поряд із нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як уміла краще, і застигла на місці. Можеш собі уявити, як я його роздивлялася! «Добродійко, – сказав він мамі, відповівши на мій уклін, – яка чарівна у вас панночка, і я більше ніж будь-коли ціную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтіла так, що ледве втрималася на ногах, і тут же опустилася в перше-ліпше крісло, вся червона та страшенно збентежена. Не встигла я сісти – дивлюся, чоловік цей біля моїх ніг. Тут уже твоя нещасна Сесіль зовсім утратила голову. Я, як мама каже, просто очманіла: схопилася з місця, та як закричу… ну зовсім, як тоді, в ту страшну грозу. Мама розреготалась і каже мені: «Що з вами? Сядьте і дайте цьому панові зняти мірку з вашої ноги». І справді, мила моя, пан-бо виявився шевцем! Не можу й передати тобі, який мене охопив сором; на щастя, окрім мами, нікого не було. Гадаю, що коли я вийду заміж, то не користуватимуся послугами цього шевця. Погодься, що ми надзвичайно вправно розбираємося в людях. Прощавай, уже скоро шоста, і покоївка нагадує, що час одягатися.

Прощавай, дорога Софі, я люблю тебе так, немовби ще перебуваю в монастирі.

Р. S. Не знаю, з ким переслати листа; почекаю вже приходу Жозефіни.

Париж, 3 серпня 17…

Лист 2

Від маркізи де Мартей до віконта де Вальмона

в замок ***

Повертайтеся, ласкавий віконте, повертайтеся. Що ви робите і що вам узагалі робити у старої тітки, що вже заповіла вам усі свої статки? Від’їжджайте звідти негайно; ви мені потрібні. Мені прийшла в голову чудова думка, і я хочу доручити вам її здійснення. Цих небагатьох слів має бути цілком досить, і ви, безмежно вдоволені моїм вибором, мусили б уже летіти до мене, щоб навколішках вислуховувати мої накази. Але ви зловживаєте моєю прихильністю навіть тепер, коли вона вам уже не потрібна. Мені ж залишається вибирати між постійним озлобленням проти вас та безмежною поблажливістю, і, на ваше щастя, доброта моя перемагає. Тому я хочу розкрити вам свій план, але присягніться мені, що, як вірний мій лицар, не затіватимете ніяких інших пригод, поки не доведете до кінця цієї. Вона достойна героя: ви послужите любові та помсті. Це буде зайве шалапутство,[7] яке ви внесете до своїх мемуарів: так, до своїх мемуарів, бо я бажаю, щоб їх одного прекрасного дня було надруковано, і навіть готова сама написати їх. Але досить про це – повернімося до того, що мене зараз цікавить.

Пані де Воланж видає свою дочку заміж; поки що це таємниця, але мені вона її вчора повідомила. І як ви гадаєте, кого вона намітила собі в зяті? Графа де Жеркура. Хто б міг припустити, що я стану кузиною Жеркура? Я просто нестямлюся з люті… І ви ще не здогадуєтесь? Отакий тугодум! Невже ви пробачили йому інтендантшу? А в мене ж бо хіба не більше причин нарікати на нього, чудовисько ви отаке![8] Але я готова заспокоїтися – сподівання на помсту втихомирює мою душу.

І мене і вас Жеркур без кінця дратував тим, що він надає своїй майбутній дружині такого значення, а також безглуздою самовпевненістю, яка змушує його думати, що він уникне неминучого. Вам відоме його безглузде упередження на користь монастирського виховання і ще сміховинніший забобон щодо якоїсь особливої скромності блондинок. Я, далебі, готова побитись об заклад: хоча у маленької Воланж шістдесят тисяч ліврів доходу, він ніколи не зважився б на цей шлюб, якби вона була брюнеткою і не отримала виховання в монастирі. Доведемо ж йому, що він просто дурень: адже рано чи пізно він однаково виявиться дурнем, і не це мене бентежить, але було б забавно, якби з цього почалось. Як би ми потішалися наступного дня, слухаючи його хвалькуваті небилиці, а вже хвастатиме він неодмінно! До того ж цю дівчинку просвітите ви, і нам уже дуже не пощастило б, якби Жеркур, як і всякий інший, не зробився в Парижі притчею во язицех.

Втім, героїня цього нового роману заслуговує з вашого боку всіляких старань. Вона і справді гарненька; кралі всього п’ятнадцять – справжній бутон троянди. Щоправда, донезмоги незграбна і позбавлена будь-яких манер. Але вас, чоловіків, такі речі не бентежать. Зате у неї млосний погляд, який обіцяє багато чого. Додайте до цього, що її рекомендую я, і вам залишиться тільки подякувати мені та скоритися.

Листа цього ви отримаєте завтра вранці. Я вимагаю, щоб завтра ж о сьомій вечора ви були у мене. До восьмої я нікого не прийматиму, навіть нині царюючого кавалера: для такої тонкої справи у нього не вистачить розуму. Як бачите, я аж ніяк не засліплена любов’ю. О восьмій я відпущу вас, а о десятій ви повернетеся вечеряти з чарівним створінням, бо мати й дочка у мене вечеряють. Прощавайте, вже за полудень, і скоро мені буде не до вас.

Париж. 4 серпня 17…

Лист 3

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Я ще нічого не знаю, дорога моя! Вчора у мами було за вечерею багато гостей. Хоча я і спостерігала з цікавістю за всіма, особливо за чоловіками, мені було дуже нудно. Всі – і чоловіки, і жінки – уважно розглядали мене, а потім перешіптувались; я добре бачила, що говорили про мене, і червоніла – ніяк не могла з собою впоратись. А мені б дуже хотілося цього, я ж помітила, що, коли дивилися на інших жінок, ті не червоніли. А можливо, це їх рум’яна приховують барву зніяковіння, – дуже вже, мабуть, важко не почервоніти, коли на тебе пильно дивиться чоловік.

Найбільше мене турбувала неможливість дізнатися, що про мене думають. Втім, здається, разів два-три я розчула слово гарненька, але також – і дуже ясно – слово незграбна. Мабуть, це правда, бо жінка, яка так сказала, родичка і приятелька мами. Здається, вона навіть одразу відчула до мене прихильність. Вона – єдина, котра цього вечора трохи зі мною поговорила. Завтра ми у неї вечеряємо.

Чула я також після вечері, як один чоловік сказав іншому – я переконана, що йшлося про мене: «Потерпимо, поки дозріє, взимку подивимося». Можливо, це якраз той, який мав зі мною одружуватись. Але, значить, це станеться тільки через чотири місяці! Хотіла б я знати правду.

Ось і Жозефіна, вона каже, що їй треба поспішати. Але мені все ж хочеться розповісти тобі, як я припустилась однієї незграбності. О, здається, та пані має рацію!

Після вечері заходилися грати в карти. Я підсіла до мами і – сама вже не знаю, як це сталося, – майже одразу ж і заснула. Розбудив мене вибух реготу. Не знаю, чи з мене сміялись, але гадаю, що так. Мама дозволила мені піти, чому я була страшенно рада. Уяви собі, була вже дванадцята година. Прощавай, дорога моя Софі, люби, як раніше, свою Сесіль. Запевняю тебе, що світ зовсім не такий цікавий, як нам здавалося.

Париж, 4 серпня 17…

Лист 4

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей у Парижі

Накази ваші – чарівні, а ще миліше те, як ви їх віддаєте. Ви здатні вселити любов до деспотизму. Як ви самі знаєте, я вже не вперше жалкую, що перестав бути вашим рабом. І хоч яким би «чудовиськом» я, за вашими словами, був, я ніколи не згадую без задоволення час, коли ви прихильно давали мені ніжніші імена. Часом навіть я хотів би знову заслужити їх і врешті-решт спільно з вами явити світу приклад постійності. Але нас закликають важливіші справи. Доля наша – перемагати, ми мусимо їй підкорятися. Можливо, наприкінці життєвого шляху ми з вами знову зустрінемося. Бо, не бажаючи образити, скажу, прекрасна моя маркізо, ви від мене, в усякому разі, не відстаєте. І відколи ми, розлучившись для блага світу, проповідуємо окремо одне від одного істинну віру, здається мені, що як місіонер любові ви обернули в неї більше людей, аніж я. Мені відомі ваше завзяття, ваша полум’яна старанність, і якби бог любові судив нас зі справ наших, ви стали б згодом святою покровителькою якого-небудь великого міста, тоді як друг ваш зробився б – щонайбільше – сільським праведником. Такі розмови здивують вас, адже так? Але я вже цілий тиждень не чую інших і не говорю інакше. І щоб удосконалитися в них, я вимушений піти наперекір вам.

Не гнівайтесь і вислухайте мене. Вам, хранительці всіх таємниць мого серця, довірю я найбільший із задуманих мною замислів. Що ви мені пропонуєте? Спокусити дівчину, яка нічого не бачила, нічого не знає, яку було б, так би мовити, видано мені беззахисною. Перші ж знаки уваги сп’янять її, а цікавість заманить, можливо, ще швидше за любов. Хто завгодно досяг би успіху в цій справі не гірше за мене. Це не таке діло, яке я нині замислив. Любов, що сплітає мені вінок, коливається між миртом і лавром, а найвірніше – з’єднає їх, аби увінчати моє торжество. Ви самі, прекрасний мій друже, охоплені будете благоговійною повагою і в захваті мовите: «Ось чоловік, який мені до серця!»

Ви знаєте президентшу Турвель[9] – її набожність, любов до чоловіка, суворі правила. Ось на кого я зазіхаю, ось гідний мене супротивник, ось мета, до якої я прямую.

Якщо мені вже не судилося владання, Набуду честі хоч в принадності дерзання.

Можна навести й поганий вірш, коли він належить великому поету.[10]

Знайте ж, що президент нині у Бурґундії, де веде великий судовий процес (сподіваюся, що мені він програє ще важливіший позов). Його безутішна половина мусила провести тут увесь термін свого сумного солом’яного вдівства. Єдиними розвагами мали слугувати їй щоденна обідня, нечисленні відвідини бідняків тутешньої округи, благочестиві бесіди з моєю старою тітонькою та зрідка сумна партія у віст. Я ж готую їй дещо цікавіше. Мій добрий ангел привів мене сюди на її й на моє щастя. А мені, безумцеві, шкода було тих двадцяти чотирьох годин, якими я мусив пожертвувати для годиться! Яким покаранням була б для мене тепер необхідність повернутися до Парижа! На щастя, грати в віст можна лише вчотирьох, а оскільки тут для цього є тільки місцевий священик, моя безсмертна тітонька настійно просила мене пожертвувати їй декілька днів. Ви здогадуєтеся, що я погодився. Ви і не уявляєте собі, як вона доглядає мене відтоді й особливо як радіє, що я незмінно супроводжую її до обідні та на інші церковні служби. Вона й не підозрює, якому божеству я там поклоняюсь.

Отже, ось уже чотири дні, як я одержимий сильною пристрастю. Ви знаєте, як палко я вмію бажати, з яким шаленством долаю перешкоди, але ви не знаєте, як самотність розпалює бажання! У мене тепер лише одна думка. Тільки про одне думаю я цілий день, і воно ж сниться мені вночі. Я будь-що-будь мушу мати цю жінку, щоб не опинитися в смішному становищі закоханого, бо до чого тільки не доводить незадоволене бажання! О солодке володіння, волаю до тебе заради мого щастя, а ще більше заради мого спокою! Які щасливі ми, що жінки так слабко захищаються! Інакше ми були б лише жалюгідними їх рабами. Нині я сповнений почуттям вдячності до всіх доступних жінок, що, природно, тягне мене до ваших ніг. Припадаю до них, вимолюючи собі прощення, і на цьому ж завершую мого занадто довгого листа. Прощавайте, прекрасний друже мій, і не гнівайтеся!

Із замку *** 5 серпня 17…

Лист 5

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Чи знаєте ви, віконте, що лист ваш украй зухвалий і що я мала б усі підстави розсердитися? Проте він ясно довів мені, що ви втратили голову, і тільки це врятувало вас від мого гніву. Як великодушний і чуйний друг, я забуваю про свою образу і думаю лише про небезпеку, яка вам загрожує. І хоч як нудно читати повчання, я готова на це – так, вони вам саме тепер потрібні.

Вам мати президеншу Турвель! Яка смішна вигадка! Впізнаю вашу нерозважливість, яка завжди спонукає вас бажати того, що здається вам недоступним. Що ж являє собою ця жінка? Так, якщо хочете, – у неї правильні риси обличчя, але без усякої виразності, вона має досить гарну статуру, але в ній немає витонченості, вона завжди сміхотворно вдягається, з вічною косинкою на грудях, що закриває її до самого підборіддя. Скажу вам як друг: і однієї такої жінки досить, щоб ви абсолютно впали в очах товариства. Пригадайте той день, коли вона збирала пожертвування в церкві Святого Роха і коли ви ще дякували мені за надане вам видовище. Я так і бачу її під руку з цим довговолосим здоровилом – як вона ледь не падає на кожному кроці, ввесь час зачіпаючи кого-небудь за голову своїм чотириаршинним кошиком, і червоніє при кожному поклоні. Хто б подумав тоді, що ви запалаєте до цієї жінки бажанням? Ну ж, віконте, почервонійте у свою чергу і прийдіть до тями. Обіцяю вам, що нікому нічого не розповім.

І до всього – подумайте, які прикрості на вас чекають! Із яким суперником доведеться вам змагатися! З її чоловіком! Хіба не відчуваєте ви себе приниженим при одному цьому слові? Яка ганьба, якщо ви зазнаєте невдачі! І як мало слави дасть вам перемога! Понад те: і насолод ніяких не чекайте. Хіба отримаєш їх із недоторкою? Я маю на увазі щирих недоторок, які скромничають навіть у саму мить насолоди і не дають вам скуштувати всієї повноти блаженства. Їм невідомі такі радощі любові, як повне самозабуття, як та несамовитість похітливості, коли насолода мовби очищається в самій своїй надмірності. Можу передбачити: в найліпшому разі ваша президентша намислить, що все для вас зробила, поводячись із вами як зі своїм чоловіком, а тим часом навіть у найніжнішому подружньому єднанні повного злиття з коханою істотою ніколи не буває. Цей же випадок набагато гірший: ваша недоторка ще і святенниця, притому в неї, немов у жінок із простолюддя, є набожність, яка прирікає на вічне дитинство. Можливо, вам і вдасться здолати цю перешкоду, але не тіште себе надією, що зможете її знищити: перемігши в ній любов до Бога, ви не впораєтеся зі страхом перед дияволом. І коли, тримаючи коханку в обіймах, ви відчуєте трепет її серця, це буде тремтіння не любові, а страху. Можливо, ви і змогли б зробити що-небудь із цієї жінки, якби пізнали її раніше; але їй двадцять два роки, і вона заміжня вже близько двох років. Повірте мені, віконте, якщо жінка до такої міри зів’яла, її потрібно полишити на саму себе: вона назавжди залишиться цілковитою посередністю.

А тим часом заради такого привабливого предмета ви не хочете підкорятися мені, ховаєте себе в склепі вашої тіточки і відмовляєтеся від чарівної пригоди, в якій можете показати себе найблискучішим чином. Який же фатум судив, аби Жеркур завжди мав над вами перевагу? Повірте, я говорю з вами без щонайменшого роздратування, але тепер мені й насправді здається, що ви не заслуговуєте на свою славу, а головне – щось штовхає мене відмовити вам у довірі. Ніколи не зважуся повіряти свої таємниці коханцеві пані де Турвель.

Знайте, одначе, що маленька Воланж уже закрутила комусь голову. Юний Дансені аж розум утратив од неї. Вони співали дуетом, і, по правді сказати, вона співає краще, ніж зазвичай співають пансіонерки. Вони збираються розучити багато дуетів, і, здається, вона не відмовилася б від унісону; але цей Дансені ще хлопчик, який тільки втратить час на безплідне залицяння й залишиться ні з чим. З іншого боку – молода особа досить дика, і за всіх обставин це буде набагато менш забавним, аніж було б, якби втрутилися в цю справу ви. Тому я вкрай роздосадувана і, напевно, посварюся з кавалером, коли він до мене прийде. Нехай він виявить сумирність, бо наразі мені неважко відкинутися від нього. Я впевнена, що, коли б осяяв мене добрий намір зважитися на розрив, він поринув би у відчай, а ніщо так не тішить мене, як відчай закоханого. Він назвав би мене «зрадницею», а це слово завжди втішало мене. Після слова «жорстока» воно для жіночого слуху найприємніше, а заслужити на нього вимагає значно менших зусиль. Дійсно, я займуся цим розривом. Ось, виявляється, чому ви стали причиною! Нехай усе це й буде на вашій совісті. Прощавайте. Попросіть вашу президентшу, щоб вона помолилась і за мене.

Париж, 7 серпня 17…

Лист 6

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Немає, значить, жодної жінки, яка, здобувши владу, не стала б нею зловживати! І навіть ви, яку я так часто називав своїм поблажливим другом, ви теж перестали ним бути й наважуєтеся нападати на мене, гудячи предмет моєї пристрасті! Якими рисами наважуєтеся ви змальовувати пані де Турвель!.. Немає мужчини, якому за такий зухвалий виклик не довелося б заплатити життям! Окрім вас, немає жодної жінки, яку за це ж саме я не постарався хоча б очорнити! Благаю вас, не піддавайте мене більше таким жорстоким випробуванням: я не впевнений, що витримаю їх. В ім’я нашої дружби перестаньте лихословити про цю жінку хоча б доти, поки вона не стане моєю. Хіба ви не знаєте, що лише насолода владна зняти пов’язку з очей любові?

Але що я кажу? Хіба пані де Турвель потребує того, щоб прикрашати її уявою? Ні, щоб бути чарівною, їй вистачає залишатися самою собою. Ви докоряєте їй за те, що вона погано вдягнена, – ну і що ж, усяке вбрання їй тільки шкодить, усякий покрив її тільки псує. Достоту приваблива вона в недбалому вранішньому одязі. Завдяки виснажливій спекоті, що стоїть тут, легка домашня сукня з полотна дає мені можливість бачити її округлий і гнучкий стан. Груди її прикриває лише серпанок, і мій побіжний, але проникливий погляд уловив уже чудові форми. Ви кажете, що обличчя її позбавлене виразу? А що йому виражати, поки серце її нічим не зачеплене? Так, звичайно, у неї немає облудного кривляння наших кокеток, яке часом спокушає нас і завжди є оманливим. Вона не вміє прикривати завченою посмішкою порожнечу якої-небудь фрази, і хоча в неї дуже гарні зуби, вона сміється лише від того, що її дійсно бавить. Але треба бачити, яку простодушну, щиру веселість являє вона нам у жвавих іграх! Скільки чистої радості співчуття й доброти в її погляді, коли вона поспішає надати допомогу стражденному! Особливо ж треба бачити, як при щонайменшому натяку на ласкаве слово або похвалу небесне обличчя її спалахує зворушливим зніяковінням невдаваної скромності! Вона недоторка, вона набожна, і на цій підставі ви вважаєте її холодною та бездушною? Я дотримуюся зовсім іншої думки. Скільки ж потрібно мати найдивовижнішої чутливості, щоб поширювати її навіть на свого чоловіка й незмінно любити істоту, що постійно відсутня? Чи можна вимагати кращого доказу? Таж я зумів його отримати.

На нашій спільній прогулянці я повів її таким чином, що довелося перебиратися через рів. І хоча вона досить моторна, боязкості в ній іще більше. Ви самі знаєте, що недоторки бояться зробити сміливий крок.[11] Довелось їй довіритися мені. Я тримав у своїх обіймах цю скромницю. Наші приготування та переправа моєї старої тітоньки викликали у жвавої недоторки вибухи реготу, але коли я взяв її на руки і зробив розраховано невмілий рух, руки наші з’єднались. Я притиснув її груди до своїх і в цю коротку мить відчув, що серце її забилося сильніше. Чарівний рум’янець забарвив її щоки, і це боязке зніяковіння доволі ясно показало мені, що серце її затріпотіло від почуттів, а не від страху. Тітонька моя, одначе, помилилася подібно до вас і стала казати: «Дівчинка ж бо злякалась», але чарівна безпосередність цієї «дівчинки» не дозволила їй збрехати, і вона простодушно відповіла: «Та ні, але…». Одне це слово сказало мені все. З цієї хвилини жорстоке хвилювання змінилось у мене солодкою надією. Ця жінка буде моєю, я відніму її у чоловіка, він тільки оскверняє її; я осмілився б відняти її в самого Бога, якого вона так полюбила. Яка насолода то викликати в ній докори сумління, то перемагати їх. Я й не подумую про те, аби розбити забобони, що бентежать її! Вони тільки збільшать моє щастя і мою славу. Нехай вона вірить у доброчесність, але нехай пожертвує нею заради мене. Нехай гріх жахає її, не в силах стримати, і нехай, увесь час перебуваючи під владою страху, вона забуває, долає його тільки в моїх обіймах. І нехай – я на це згоден – вона мені скаже тоді: «Обожнюю тебе!». З усіх жінок лише вона одна гідна буде вимовити ці слова. Воістину я стану тим божеством, якому вона віддасть перевагу.

Будьмо ж відверті: в наших зв’язках, таких же холодних, наскільки і швидкоплинних, те, що ми іменуємо щастям, – усього лише задоволення. Сказати вам правду? Я гадав, що серце моє вже зів’яло, і, знаходячи в собі саму лише чуттєвість, нарікав на те, що передчасно постарів. Пані де Турвель повернула мені чарівні ілюзії молодості. Біля неї мені не треба володіння, щоб відчувати себе щасливим. Єдине, що лякає мене, – час, який займе ця пригода, бо я не зважуюся бодай у чомусь довіритися випадковості. Марно пригадую я свою удачливу відважність – я не можу зважитися на неї. Для того, щоб я був щасливий, треба, щоб кохана сама віддалася мені, а домогтися цього не так-то легко.

Я переконаний, що ви захопилися б моєю обережністю. Я ще не вимовляв слова «любов», але ми вже говорили про «довіру» і «участь». Щоб якомога менше обманювати її й особливо щоб на неї не подіяли всілякі чутки про мене, я сам, мовби звинувачуючи себе, розповів їй дещо з найбільш відомих моїх пригод. Ви б повеселилися, бачачи, з якою простодушністю вона читає мені проповіді. Вона запевняє, що хоче мене «обернути», але не підозрює навіть, чого їй коштуватиме ця спроба. Вона далека від думки, що, «заступаючись», як вона висловлюється, «за нещасних, яких я погубив», вона заздалегідь оплакує саму себе. Це спало мені на думку вчора під час однієї з її проповідей, і я не зміг відмовити собі в задоволенні перебити її, запевняючи, що вона говорить, як справжній пророк.

Прощавайте, прекрасний друже мій. Як бачите, я ще не безповоротно загинув.

Р. S. До речі, а бідолаха кавалер не наклав на себе руки од відчаю? Воістину, ви у стократ безсердечніша за мене, і я б почувався приниженим, якби мав самолюбність.

Із замку ***, 9 серпня 17…

Лист 7

Від Сесілі Воланж до Софі Карне[12]

Якщо я нічого не говорила про моє заміжжя, то тому, що мені відомо про нього не більше, ніж першого дня. Я звикаю не роздумувати про нього й досить легко пристосовуюся до свого способу життя. Багато часу присвячую співу та грі на арфі: мені здається, я значно більше полюбляю ці заняття відтоді, як обходжуся без учителя, вірніше, відколи у мене з’явився кращий учитель. Кавалер Дансені, той пан, про якого я тобі писала і з яким співала у пані де Мертей, такий люб’язний, що приходить до нас щодня і цілими годинами співає зі мною. Він надзвичайно милий і сам створює чарівні арії, до яких придумує і слова. Як жаль, що він мальтійський лицар![13] Я гадаю, що якби він одружився, дружина його була б дуже щаслива… Він такий чарівливо ласкавий. Здавалося б, компліментів він ніколи не говорить, а між тим, у кожному слові його є щось утішне для тебе. Він безупинно робить мені зауваження і з приводу музики, і щодо всіляких інших речей, але в його критиці стільки зацікавлення й веселості, що неможливо не бути йому вдячною. Навіть коли він просто дивиться на тебе, це має такий вигляд, ніби він робить тобі щось приємне. До того ж він дуже обов’язковий. Учора, приміром, його запрошували на великий концерт, а він вважав за краще провести ввесь вечір у мами, – мене це дуже втішило, позаяк за його відсутності ніхто зі мною не розмовляє, і я нудьгую. Зате з ним ми співаємо і розмовляємо. У нього завжди є що мені сказати. Він і пані де Мертей – єдині приємні для мене люди. Але прощавай тепер, мила моя подружко, я обіцяла, що до сьогодні розучу одну маленьку арію з дуже важким акомпанементом і не хочу порушити свого слова. Займатимуся до самого його приходу.

Із ***, 7 серпня 17…

Лист 8

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я украй зворушена, добродійко, довірою, яку ви мені виявили, і всією душею зацікавлена в улаштуванні долі мадемуазель де Воланж. Від усього серця бажаю їй щастя, якого вона, – я в цьому впевнена – цілком достойна і яке, поза сумнівом, забезпечить їй ваша передбачливість. Я не знаю графа де Жеркура, але, оскільки ви зробили йому честь зупинити на нім свій вибір, я можу мати про нього лише найвищу думку. Обмежуюся, добродійко, побажанням, аби шлюб цей був таким же щасливим і вдалим, як і мій, який також був справою ваших рук, за що я з кожним днем вам усе вдячніша. Нехай щастя вашої дочки буде нагородою за те, яке ви дали мені, і нехай ви, найкращий друже, виявитеся також щасливою матір’ю!

Я вкрай засмучена, що не маю можливості особисто висловити вам це щире моє побажання й познайомитися ближче, як мені б цього хотілося, з мадемуазель де Воланж. Ви поставилися до мене з добротою воістину материнською, і я маю право сподіватися з її боку на ніжну дружбу сестри. Прошу вас, добродійко, передати їй це від мого імені, поки у мене не виявиться можливість самій заслужити на її дружбу.

Я думаю пробути в селі, поки пан де Турвель буде відсутнім, і протягом цього часу постараюсь якнайкраще скористатись і насолодитися товариством поважної пані де Розмонд. Ця жінка незмінно чарівна: похилий вік не нашкодив їй ні в чому – вона зберегла всю свою пам’ять і життєрадісність. Нехай тілу її вісімдесят чотири роки, душі – не більше двадцяти.

Самота наша пожвавлюється присутністю її племінника, віконта де Вальмона, який люб’язно погодився пожертвувати заради нас кількома днями. Я знала про нього лише з чуток, а вони не надто привертали мене прагнути ближчого знайомства. Але тепер мені здається, що він кращий від поголосу, який про нього пішов. Тут, де його не псує світська метушня, він із дивовижною щирістю веде розумну мову і з рідкісним щиросердям визнає свої помилки. Він говорить зі мною дуже відверто, а я читаю йому сувору мораль. Ви знаєте його, і тому погодитеся, що обернути його на шлях істинний було б великим успіхом, але я не сумніваюся, що, незважаючи ні на які клятви, варто йому провести один тиждень у Парижі, і він забуде всі мої проповіді. В усякому разі, він хоч під час перебування тут буде утримуватися від звичайної своєї поведінки, я ж уважаю, що, судячи з його способу життя, краще, що він може зробити, це – не робити нічого. Він знає, що я вам пишу, і просить мене засвідчити вам свою пошану.

Прийміть також зі звичайною вашою добротою і мій сердечний привіт і не сумнівайтесь у щирих почуттях, із якими я маю честь… і т. д.

Із замку ***, 9 серпня 17…

Лист 9

Від пані де Воланж до президентші де Турвель

Я ніколи не сумнівалася, мій юний і чарівний друже, ні в дружніх почуттях, які ви до мене маєте, ні в щирій небайдужості вашій відносно всього, що мене стосується. І не для того, щоб внести ясність до цих наших стосунків які, сподіваюся, не викликають сумнівів, відповідаю я на вашу «відповідь», але для мене просто неможливо не поговорити з вами про віконта де Вальмона.

Зізнаюсь, я не чекала, що коли-небудь зустріну це ім’я у ваших листах. Ну що, скажіть, може бути спільного між вами і ним? Ви не знаєте цієї людини. Та й звідки може бути у вас уявлення про душу розпусника? Ви кажете про його рідкісне щиросердя – о так, щиросердя Вальмона має бути, дійсно, річчю дуже рідкісною! Він іще більш фальшивий і небезпечний, аніж люб’язний і привабливий, і ніколи з самої своєї юності він не зробив жодного кроку, не вимовив жодного слова, не маючи при цьому якого-небудь умислу, й ніколи не було в нього такого умислу, який не став би безчесним або злочинним. Друже мій, ви мене знаєте. Вам відомо, що з усіх доброчесностей, які мені хотілося б мати, поблажливість – у моїх очах найцінніша. Тому, якби Вальмона захоплювали бурхливі пристрасті, коли б він, як багато інших, підпав спокусі помилок, властивих його віку, я, засуджуючи його поведінку, відчувала б до нього жалість і спокійно чекала б дня, коли щасливе розкаяння повернуло б йому повагу порядних людей. Але Вальмон зовсім не такий: поведінка його випливає з прийнятих ним правил. Він уміло розраховує, скільки мерзенностей може дозволити собі людина, не скомпрометувавши себе, і, щоб мати можливість бути жорстоким і злим, не наражаючись при цьому на небезпеку, жертвами своїми робить жінок. Я не маю наміру перераховувати всіх тих, кого він спокусив, але скількох він погубив?

Ви ведете життя самотнє і скромне, і чутки про всі ці скандальні пригоди до вас не доходять. Я могла б розповісти вам речі, від яких ви здригнулися б. Але погляд ваш, такий же чистий, як і душа, був би забруднений тими картинами. Проте я впевнена, що Вальмон ніколи не буде вам небезпечний, і для захисту від нього ви такої зброї не потребуєте. Єдине, що я мушу вам сказати: з усіх жінок, до яких він успішно або безуспішно залицявся, не було жодної, якій не довелося б про це пожалкувати. Винятком із цього правила є лише маркіза де Мертей: тільки вона зуміла дати йому відсіч і приборкати його лиху вдачу. Признаюся, що, на мій погляд, саме це робить їй найбільше честі. Ось чому цього і виявилося досить, аби повністю вибачити в очах усього товариства відому легковажність, в якій її почали звинувачувати відразу після того, як вона овдовіла.[14]

Хай там як, чарівний друже мій, досвідченість і передусім дружні почуття до вас надають мені право попередити вас: у товаристві вже помітили відсутність Вальмона, і якщо стане відомо, що деякий час він пробув утрьох зі своєю тітонькою та з вами, ваше добре ім’я буде в його руках, а це – найбільше нещастя, яке тільки може спіткати жінку. Тому я раджу вам переконати його тітоньку не утримувати його довше, а якщо він упиратиметься в прагненні залишитися, гадаю, що ви, не вагаючись, мусите поступитися йому місцем. Але для чого б йому залишатися? Що йому робити в цьому селі? Я переконана, що, поспостерігавши і постеживши за ним, ви виявили б, що він попросту обрав найзручніший притулок для того, аби здійснити в тих місцях який-небудь задуманий ним негідний учинок. Але, не маючи можливості запобігти злу, задовольняємося тим, що вбережемося від нього самі.

Прощавайте, чарівний друже мій. Заміжжя моєї дочки дещо запізнюється. Ми із дня на день чекали графа де Жеркура, але він сповістив мене, що його полк послано на Корсику, а оскільки воєнні дії ще не цілком закінчено, він не зможе відлучитися до зими. Це прикро, але зате я можу сподіватися, що ми матимемо задоволення бачити вас на весіллі, а я була б дуже засмучена, коли б воно відбулося без вас. Прощавайте і прийміть запевнення в моїй нелицемірній цілковитій відданості.

Р. S. Передайте мій привіт пані де Розмонд, яку я люблю, як вона на те цілком заслуговує.

Із ***, 11 серпня 17…

Лист 10

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Чи, бува, не дуєтеся ви на мене, віконте? Чи ви не померли? Чи – що дуже ймовірно – ви живете тільки для вашої президентші? Ця жінка, що повернула вам ілюзії юності, поверне вам скоро й її сміхотворні забобони. Ви вже стали несмілим рабом; чом би не стати закоханим поклонником? Ви відмовляєтеся від удачливої зухвалості, і ось тепер уже дієте без усяких правил, поклавшись на волю випадку, або, вірніше, примхи. Чи ви забули, що любов, подібно до медицини, є всього лише мистецтвом допомагати природі? Як бачите, я побиваю вас вашою ж зброєю, але зовсім не збираюся загордитися, бо це воістину означало б бити лежачого. «Потрібно, щоб вона сама віддалася», – кажете ви мені. Ну, певна річ, потрібно. Вона і віддасться, як усі інші, з тією лише різницею, що зробить це неохоче. Але щоб вона під кінець віддалася, найвірніший засіб – почати з того, щоб узяти її. Безглузда ця відмінність є звичайнісінькою маячнею закоханості. Я так говорю, тому що ви явно закохані. І говорити з вами інакше – означало б зрадити вас, приховувати від вас, на що ви хворі. Скажіть же мені, млосний закоханцю, а ті жінки, яких ви домагалися, ви їх, значить, брали силою? Але ж хоч як би нам хотілося віддатись, хоч як би ми поспішали це зробити, потрібен усе ж привід, а чи є привід більш для нас зручний, аніж той, що дозволяє нам зображувати справу так, ніби ми поступаємося силі? Що ж до мене, то признаюся, мені найбільше до душі швидкий і спритний напад, коли все відбувається по порядку, хоча й досить швидко, так що ми не опиняємося в украй неприємній необхідності самим виправляти незручність, якою нам, навпаки, слід було б скористатися. Такий напад дозволяє нам здаватися жертвами насильства навіть тоді, коли ми добровільно поступаємось і майстерно потураємо двом найдорожчим для нас пристрастям: славі опору й радості поразки. Признаюся також, що цей дар, набагато рідкісніший, аніж може здаватися, завжди приносив мені задоволення, навіть якщо не міг мене спокусити, й іноді мені траплялося поступатися виключно в нагороду. Так у турнірах давніх часів краса була нагородою за доблесть і спритність.

Але ви, що перестали бути самим собою, ви поводитеся так, немов боїтеся мати успіх. Звідколи це рухаєтеся ви черепашачим кроком і манівцями? Друже мій, аби дістатися мети, потрібно мчати на поштарських і битим шляхом! Але облишмо цей предмет – він тим більше дратує мене, що через нього я позбавлена задоволення бачитися з вами. Ви хоч би пишіть мені частіше й повідомляйте про свої успіхи. Чи знаєте ви, що безглузда ця пригода займає вас уже два тижні й ви усім на світі нехтуєте?

До речі, про зневагу – ви схожі на тих людей, які регулярно посилають довідуватися про стан своїх хворих друзів, але ніколи не вислуховують відповіді. У своєму останньому листі ви запитували, чи не помер пан кавалер. Я не відповідаю, а ви й не думаєте виявляти занепокоєння. Хіба ви забули, що мій коханець – ваш давнішній друг? Втім, не тривожтеся, він аж ніяк не помер, а якби й помер, так від надлишку радості. Бідолаха кавалер! Який він лагідний, який він воістину створений для любові, як він уміє палко відчувати! У мене паморочиться голова. Справді, повне щастя, що надається йому моєю любов’ю, дійсно прив’язує мене до нього.

Яким щасливим зробила я його в той самий день, коли писала вам, що маю намір розірвати наші стосунки! Адже я і справді обмірковувала найкращий спосіб довести його до відчаю, коли мені про нього доповіли. Чи гра моєї уяви, чи дійсно так було, – але він ніколи ще не здавався мені милішим. Проте я прийняла його дуже неприхильно. Він сподівався провести зі мною дві години до моменту, коли мої двері відчиняться для всіх. Я ж сказала йому, що збираюся вийти з дому. Він запитав – куди. Я відмовилася повідомити йому це. Він почав наполягати. «Йду туди, де вас не буде», – мовила я з роздратуванням. На щастя для себе, він був приголомшений цією відповіддю. Бо, якби він сказав хоч слово, неминуче мала б місце сцена, яка і призвела б до задуманого мною розриву. Здивована його мовчанням, я кинула на нього погляд, лише, присягаюся вам, щоб побачити його невдоволену міну. Але на чарівному цьому обличчі я виявила той глибокий і разом з тим ніжний смуток, перед яким – ви самі це визнали – так важко буває встояти. Одна і та сама причина викликала один і той самий наслідок: я була повторно переможена. З цієї миті я почала думати лише про те, як би зробити так, щоб він не знайшов у мене жодної вади. «Я йду у справі, – сказала я більш лагідно, – і навіть у справі, що стосується вас, але не розпитуйте мене. Я вечерятиму вдома. Повертайтеся до вечері – і про все дізнаєтеся!». Тут до нього повернувся дар мови, але я не дала йому говорити. «Я дуже кваплюся, – вела далі я, – залиште мене; до вечора». Він поцілував мені руку і пішов.

Тут же, щоб винагородити його, а можливо, й саму себе, я вирішила познайомити його з моїм маленьким будиночком, про існування якого він і не здогадувався. Я покликала мою вірну Віктуар, а всім домочадцям оголосила, що в мене мігрень і що я вклалась у ліжко. Залишившись наодинці зі справжньою служницею, я перевдягнулася так, аби видати себе за служницю, вона ж, надівши чоловічий костюм, перетворилася на лакея. Потім вона пішла за найманим екіпажем, який під’їхав до хвіртки мого будинку, і ми рушили. Опинившись у своєму капищі любові, я вибрала найвідповідніше для любовного побачення вбрання. Воно чудове, і придумала його я сама: воно нічого не підкреслює, але на все натякає. Обіцяю дати його вам як зразок для вашої президентші, коли ви доможетеся того, що вона стане гідною носити його.

Після цих приготувань, тоді як Віктуар займалася іншими речами, читала розділ із «Софи»,[15] один лист Елоїзи[16] та дві казки Лафонтена,[17] щоб відновити в пам’яті декілька відтінків тону, який мала намір засвоїти для цього випадку. Між тим мій кавалер зі своєю звичною поспішністю під’їжджає до дверей мого будинку. Швейцар відмовляє йому в прийомі, бо я хвора, – подія перша. В той же час він передає йому записку від мене, але написану не моєю рукою згідно з прийнятими мною правилами обережності. Він розпечатує її й виявляє почерк Віктуар: «Рівно о дев’ятій, на бульварі, навпроти кафе». Він вирушає туди, і там маленький лакей, якого він не знає, – або так, в усякому разі, йому здається, бо це все та ж Віктуар, – пояснює йому, що він має відпустити коляску і йти за ним. Уся ця романтична обстановка ще більш розпалює його уяву, а така палкість ніколи не шкодить. Нарешті, він біля мети, остаточно заворожений подивом і любов’ю. Щоб дати йому прийти до тями, ми здійснюємо невелику прогулянку по боскету, потім я веду його в будинок. Він бачить спершу стіл, накритий на два прибори, потім розкрите ліжко. Ми попрямували в будуар, що з’явився перед ним в усій своїй розкоші. Там, наполовину за задуманим планом, наполовину в щирому пориві, я обійняла його і впала до його ніг. «О друже мій! – мовила я. – Мені так хотілося, щоб ти скуштував усю несподіванку цієї хвилини, але зате я тепер мушу розкаюватися в тому, що засмутила тебе, для виду напускаючи на себе холодність, і – нехай лише на мить – приховала серце моє від твого погляду. Пробач мені цю провину: я спокутуватиму її силою своєї любові!» Ви самі можете судити про враження, справлене цією прещирою промовою. Ощасливлений кавалер негайно ж підняв мене, і моє пробачення було скріплене на тій же отоманці, де ми з вами так весело і на той же самий лад скріпили своє рішення про наш вічний розрив.

Оскільки нам належало провести наодинці цілих шість годин, а я поставила собі за мету весь цей час зробити для нього однаково солодким, я постаралася стримати його запал і змінила ніжність милим кокетуванням. Здається, ніколи ще я до такої міри не прагнула сподобатись і ніколи не була така задоволена собою. Після вечері, зображуючи по черзі то дитячість, то розсудливість, стаючи то грайливою, то чутливою, а то навіть і розпусною, я бавилася тим, що перетворювала його на султана серед сералю, по черзі зображуючи найрізноманітніших одалісок. І справді, невичерпні його пестощі витрачались завжди одній і тій же жінці, але щоразу іншій коханці.

Нарешті, вдосвіта треба було розлучитись, і хоч що б він говорив, хоч що б він навіть робив, прагнучи довести мені протилежне, – відпочинок був йому так само потрібний, як і досадливий. Коли ми вже виходили і востаннє прощались, я взяла ключ од цього блаженного притулку й передала його йому зі словами: «Я завела його тільки для вас, вам і володіти ним: храмом розпоряджатися має той, хто приносить жертву». Цим спритним ходом я запобігла роздумам, на які могла навести його ота підозріла обставина, що в мене є маленький будиночок. Я достатньо знаю його, щоб бути цілком упевненою: він скористається ключем лише для зустрічей зі мною, а якби мені спало на думку вирушити туди без нього, так у мене є про запас другий ключ. Він зразу ж хотів умовитися щодо наступного побачення, але нині він мені ще дуже подобається, і я не хочу, щоб він мені занадто скоро набрид. Надмірності можна дозволяти собі лише з тими, кого збираєшся незабаром кинути. Йому це ще незнайоме, але, на його щастя, я знаю це за двох.

Тільки зараз я помітила, що вже третя година ранку, і що, збираючись надряпати кілька слів, я написала цілий том. Така привабливість довірчої дружби. Завдяки їй я досі люблю вас більше всіх, але, по правді кажучи, до смаку мені найбільше – кавалер.

Із ***, 12 серпня 17…

Лист 11

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Ваш суворий лист злякав би мене, добродійко, якби, на щастя, тут у мене не було більше підстав для спокою, ніж для побоювань, які ви мені прагнете вселити. Цей страхітливий пан де Вальмон, що є, мабуть, грозою всіх жінок, склав, здається, свою смертоносну зброю, перш ніж ступив до цього замку. Він не лише не будує тут ніяких планів, але і домагань на це не має, і, хоча навіть вороги його визнають, що він людина люб’язна, ця якість тут майже не виявляється, поступаючись місцем добродушній дитячості. Диво це, треба гадати, зробило сільське повітря. В усякому разі, можу вас запевнити, що, хоча він постійно перебуває в моєму товаристві, яке, мабуть, йому приємне, у нього не вирвалося жодного слова про любов, жодної з тих фраз, які дозволяє собі будь-який чоловік, не володіючи навіть на противагу йому нічим, що їх виправдовувало б. Ніколи не змушує він мене до нарочитої стриманості, до якої доводиться вдаватися кожній жінці, що шанує себе, аби тримати чоловіків, які її оточують, у межах. Він уміє не зловживати веселістю, яку викликає. Можливо, він занадто вже любить лестити, але лестить так делікатно, що і саму скромність міг би привчити до похвал. Словом, якби я мала брата, то хотіла б, аби він був таким, яким виявляє себе тут пан де Вальмон. Можливо, багато жінок вважали за краще б, аби він виявляв більше галантності, і, мушу сказати, я безмірно вдячна йому за те, що він зумів досить добре судити про мене, щоб мене з такими жінками не плутати.

Певна річ, цей портрет дуже відрізняється від того, який намалювали мені ви, але, незважаючи на це, обидва можуть вірно передавати схожість, якщо точно визначити час, до якого кожен із них відноситься. Він сам визнає за собою чимало поганих учинків, дещо йому даремно приписане чутками. Але я бачила мало чоловіків, які говорили б про порядних жінок із великою повагою, я б сказала – майже із захватом. І ви самі написали мені, що бодай на цей рахунок він не помиляється. Доказ – його поведінка з пані де Мертей. Він багато розповідає нам про неї і завжди з такою похвалою і, мабуть, із такою щирою прихильністю, що до отримання вашого листа я вважала це його почуття не дружбою, як він нас запевняв, а любов’ю. Тепер я докоряю собі за таке сміливе судження, тим більше для мене невибачне, що сам він прагне подати своє почуття в істинному вигляді. Я – мушу признатися – вважала хитрістю те, що було з його боку благородною щирістю. Не знаю, але мені здається, що людина, здатна відчувати таку міцну дружбу до такої шанованої жінки, не може бути нерозкаяним розпусником. Чи мусимо ми приписувати доброчесність його нинішньої поведінки яким-небудь планам, що їх, як ви гадаєте, він замишляє в нашій окрузі, – я уявлення не маю. По сусідству є декілька привабливих жінок, але він мало відлучається з дому – переважно вранці, і тоді він каже, що ходив на полювання. Щоправда, дичину він приносить рідко, але, за його словами, він не занадто удачливий мисливець. Втім, мене мало турбує, чим він займається за стінами замку; якби мені й хотілося це знати, то лише для того, щоб мати зайвий привід схилитися до вашої думки або ж схилити вас до моєї.

Ви радите мені сприяти тому, щоб пан де Вальмон скоротив термін свого перебування тут, але мені уявляється дуже незручним просити його тітоньку не затримувати в себе племінника, тим більше що вона його дуже любить. Проте я обіцяю – але виключно з поваги до вас, а не в силу необхідності – скористатися відповідним випадком і попросити про це або її, або ж його самого. Що ж до мене, то панові де Турвелю відомо, що я вирішила залишатися тут до його повернення, і він був би справедливо здивований, якби я так легко змінила рішення.

Усі ці роз’яснення, добродійко, можливо, здадуться вам занадто довгими, але я вважала, що заради правди мушу дати схвальний відгук про пана де Вальмона, який, на мій погляд, його перед вами дуже потребує. Проте це ніскільки не зменшує моєї вдячності за ті дружні почуття, якими викликані ваші поради. Їм завдячую я і тими милими словами, які ви сказали мені у зв’язку з відкладанням заміжжя вашої дочки. Дякую вам за них від щирого серця. Хоч яке б задоволення обіцяла мені можливість провести цей час із вами, я охоче пожертвувала б ним щирому своєму бажанню скоріше дізнатися, що мадемуазель де Воланж знайшла своє щастя, якщо, втім, вона може знайти щастя більше, ніж те, яке могло їй дати життя біля матері, такої достойної всієї її ніжності, всієї її поваги. Я поділяю з нею обидва ці почуття, що так прив’язують мене до вас, і прошу вас прихильно прийняти запевнення в них. Маю честь та ін.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 12

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Мама нездорова, добродійко; вона не виходить, і я не можу її залишити. Таким чином, я не матиму честі супроводжувати вас в Оперу.[18] Запевняю вас, мене більше засмучує те, що мені не вдасться провести вечір із вами, ніж те, що не побачу вистави. Прошу вас не сумніватися в цьому. Я вас так люблю! Чи не погодитеся ви передати панові кавалерові Дансені, що в мене немає збірки, про яку він мені казав, і що коли він зможе занести її завтра, я буду дуже рада. Якщо він зайде сьогодні, йому скажуть, що нас немає вдома, але це тому, що мама не хоче нікого приймати. Сподіваюся, завтра їй стане краще.

Маю честь та ін.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 13

Від маркізи де Мертей до Сесілі Воланж

Я дуже засмучена, любонько моя, що позбавлена задоволення побачити вас, і причиною цього позбавлення. Сподіваюся, що така ж нагода трапиться знову. Я передам ваше доручення кавалерові Дансені, який, без сумніву, буде украй засмучений хворобою вашої матінки. Якщо вона захоче прийняти мене, я приїду завтра посидіти з нею. Ми з нею спільно поведемо за пікетом напад на кавалера де Бельроша.[19] Виграючи у нього гроші, ми на довершення із задоволенням слухатимемо, як ви співаєте зі своїм милим учителем, якого я про це неодмінно попрошу. Якщо це буде зручно вашій матінці й вам, я пишу і за себе, і за обох своїх кавалерів. Прощавайте, любонько. Привіт дорогій пані де Воланж. Ніжно цілую вас.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 14

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Учора я не писала тобі, дорога Софі, але, запевняю тебе, не розваги перешкодили мені. Мама була хвора, і я весь день не відходила від неї. Увечері, коли я пішла до себе, у мене вже ні до чого не було охоти, і я раніше лягла, аби переконатися, що день нарешті закінчився: жоден іще не здавався мені таким довгим. І не через те, що я не люблю маму, а просто сама не знаю чому. Я мусила поїхати в Оперу з пані де Мертей; там мав бути кавалер Дансені. Ти знаєш, що ці двоє подобаються мені більше за всіх інших. Із настанням години, коли я теж мала бути там, серце моє якось мимоволі стискалось. Усе мене обтяжувало, і я плакала, плакала, не в силах утриматися від сліз. На щастя, мама лежала й бачити мене не могла. Я впевнена, що кавалер Дансені теж був засмучений, але його все ж таки розважала вистава й товариство. Це зовсім інша річ!

На щастя, сьогодні мамі краще, і до нас прийде пані де Мертей із одним паном і з кавалером Дансені. Але пані де Мертей завжди дуже пізно з’являється, а сидіти так довго самій страшенно нудно. Зараз лише одинадцята година. Щоправда, мені потрібно пограти на арфі, та й туалет мій займе деякий час – сьогодні я хочу трохи краще причесатися. Здається, мати Перпетуя має рацію, і у світі відразу стаєш кокеткою. Ніколи ще мені не хотілося бути гарною так, як в останні дні; я визнаю, що зовсім не така приваблива, як уявляла, і, крім того, дуже багато втрачаєш у присутності жінок, які рум’яняться. Ось, наприклад, пані де Мертей: я бачу, що всі чоловіки вважають її красивішою, ніж мене, але цим я не занадто засмучуюся, позаяк вона любить мене і до того ж запевняє, ніби кавалер Дансені вважає, що я привабливіша за неї. Як благородно було з її боку сказати мені про це! Здавалося навіть, що вона цьому радіє. Мушу сказати, що я цього зрозуміти не можу. Вочевидь, вона мене дуже сильно любить! А він!.. О, яка я рада! Але й мені здається, що досить подивитися на нього, щоб погарнішати. Я без кінця дивилася б на нього, якби не боялася зустрітися з ним поглядом: щоразу, як це трапляється, я абсолютно гублюся; мені мовби боляче, але це нічого.

Прощавай, дорога моя подружко, йду займатися своїм туалетом. Я люблю тебе, як і раніше.

Париж, 14 серпня 17…

Лист 15

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Із вашого боку дуже благородно не залишати мене напризволяще. Життя, яке я тут проваджу, дійсно може натомити надлишком спокою і прісною одноманітністю. Читаючи ваш лист, цей детальний опис вашого чарівного дня, я разів двадцять мав намір під приводом якої-небудь справи примчати до ваших ніг і благати вас зрадити зі мною вашого кавалера, який не заслуговує, по суті, на своє щастя. Чи знаєте ви, що змусили мене ревнувати до нього? Навіщо ви заговорили про вічний розрив? Я зрікаюся цієї клятви, мовленої в маренні: ми виявилися б недостойними її, якби змушені були її дотримати. Ах, коли б я міг якось помститись у ваших обіймах за мимовільну досаду, викликану в мені щастям, якого зазнав кавалер! Признаюся, обурення охоплює мене, коли я думаю про те, що ця людина, ні про що не роздумуючи й нічим не утруднюючи себе, а тільки безглуздим чином ідучи за несвідомим спонуканням свого серця, знаходить блаженство, для мене недосяжне! О, я його порушу! Обіцяйте мені, що я його порушу. Та хіба ж ви не відчуваєте приниження? Ви намагаєтесь обдурити його, а тим часом він щасливіший за вас. Ви гадаєте, що він ваш полонений, але ж це ви у нього в полоні. Він мирно спить, а в цей час ви пильнуєте, піклуючись про його насолоди. І раба його не зробила б більше!

Послухайте, прекрасний друже мій, поки ви ділите себе між багатьма, я анітрохи не ревную: ваші коханці для мене – лише спадкоємці Олександра Великого, нездатні зберегти спільно те царство, де володарював я один. Але щоб ви віддавали себе цілком одному з них, щоб існував інший такий же щасливий, як я, – цього я не потерплю! І не сподівайтеся, що я терпітиму. Або прийміть мене знову, або хоча б візьміть другого коханця і заради чудасії мати одного коханого не зраджуйте непорушної дружби, в якій ми присягнулись одне одному.

У мене й без того доволі причин скаржитися на долю. Як бачите, я погоджуюся з вашою думкою і визнаю свою провину. І справді, якщо не мати сил жити, не маючи того, чого бажаєш, якщо жертвувати заради любові своїм часом, своїми насолодами, своїм життям – якщо це й є бути закоханим, – тоді я дійсно закоханий. Але це не наближає мене до моєї мети. Мені б зовсім нічого було повідомити вам із цього приводу, коли б не одна подія, що змусила мене дуже замислитись; і поки що неясно, має вона викликати в мені побоювання чи зародити сподівання.

Ви знаєте мого єгеря: це скарб щодо інтриг, справжній слуга з комедії. Ви розумієте, що йому доручено залицятися до покоївки та споювати інших слуг. Нероба щасливіший за мене; він уже домігся успіху. Він щойно дізнався, буцімто пані де Турвель доручила одному зі своєї челяді збирати відомості про мою поведінку й навіть стежити за кожним моїм кроком під час уранішніх прогулянок, наскільки це можна буде робити, залишаючись непоміченим. Чого треба цій жінці? Отже, навіть найбільша скромниця наважується на такі речі, які ми з вами навряд чи наважилися б дозволити собі! Присягаюсь… Але перш ніж помислити про помсту за цю жіночу хитрість, потурбуймося про способи обернути її нам на користь. Досі ці прогулянки, що викликали підозри, не мали ніякої мети; тепер потрібно буде її знайти. Це вимагає всієї моєї уваги, і я полишаю вас, аби гарненько розміркувати. Прощавайте, мій чарівний друже.

Як і раніше, із замку ***, 15 серпня 17…

Лист 16

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Ах, Софі, ну й новини ж у мене! Можливо, мені й не слід би повідомляти їх тобі, але треба ж із ким-небудь поділитися: це сильніше за мене. Кавалер Дансені… Я в такому занепокоєнні, що не можу писати; не знаю, з чого почати. Після того, як я розповіла тобі про чарівний вечір,[20] який я провела у мами з ним і пані де Мертей, я більше нічого тобі про нього не говорила: річ у тім, що я ні з ким узагалі не хотіла про нього говорити, одначе він увесь час займав мої думки. Відтоді він став такий сумний, такий страшенно сумний, що мені робилося боляче. А коли я запитувала про причину його суму, він казав, що причини ніякої немає. Але я ж бачила, що щось є. Так от, учора він був іще сумніший, аніж зазвичай. Усе ж таки це не завадило йому зробити мені ласку і співати зі мною, як завжди. Але щоразу, як він дивився на мене, серце моє стискалося. Після того, як ми доспівали, він пішов сховати мою арфу в футляр і, повертаючи мені ключ, попросив мене пограти ще ввечері, коли я буду сама. Я нічого не підозрювала. Я навіть зовсім не збиралася грати, але він так просив мене, що я сказала: «Добре». А в нього були на те свої причини. І ось, коли я пішла до себе, і моя покоївка вийшла, я вирушила за арфою. Між струнами я виявила лист, не запечатаний, а тільки складений; він був од нього. Ах, якби ти знала, що він мені пише! Відколи я прочитала його листа, я так радію, що ні про що інше й думати не можу. Я тут же прочитала його чотири рази підряд, а коли лягла, то повторювала стільки разів, що заснути було годі. Ледве я заплющувала очі, як він поставав переді мною й сам вимовляв те, що я щойно прочитала. Заснула я дуже пізно і, ледве прокинувшись а було зовсім іще рано), знову дістала листа, щоб перечитати його на свободі. Я взяла його в ліжко й цілувала так, немов… Можливо, це дуже погано – цілувати так лист, але я не могла стриматись.

Тепер же, моя дорога, я й дуже щаслива, і в той же час перебуваю у великому замішанні, бо мені, без сумніву, не слід відповідати на такого листа. Я знаю, що це не годиться, а тим часом він просить мене відповісти, і якщо я не дам відповіді, то, впевнена, він знову буде, як і раніше, засмучений. А це ж для нього дуже важко! Що ти мені порадиш? Втім, ти знаєш не більше за мене. Мені дуже хочеться поговорити про це з пані де Мертей, яка до мене так добре ставиться. Я хотіла б його втішити, але мені не хотілося б зробити нічого поганого. Адже нам завжди кажуть, що потрібно мати добре серце, а потім забороняють слухатися його веління, коли це стосується мужчини! Це також несправедливо. Хіба він для нас не той же ближній, що й жінка, навіть більше? Адже якщо разом із матір’ю є батько, а разом із сестрою – брат, то на додаток є ще й чоловік. Проте якщо я зроблю що-небудь не цілком хороше, то, можливо, і сам пан Дансені буде про мене погано думати! О, в такому разі я вже вважатиму за краще, щоб він ходив сумний. І потім, відповісти я ще встигну. Якщо він написав учора, це не означає, що я обов’язково мала написати сьогодні. Сьогодні ввечері мене якраз чекає побачення з пані де Мертей, і, якщо в мене вистачить хоробрості, я їй усе розповім. Якщо я потім зроблю точно так, як вона скаже, то мені не доведеться ні в чому собі докоряти. Та й, можливо, вона скаже, що я можу відповісти йому слівце, щоб він не був таким сумним! О, я дуже страждаю.

Прощавай, милий мій друже. Напиши мені все ж таки свою думку.

Із *** 19 серпня 17…

Лист 17

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Перш ніж вдатися, мадемуазель, – не знаю вже, як сказати: до радості чи необхідності писати вам, – я хочу благати вас вислухати мене. Я усвідомлюю, що потребую поблажливості, позаяк наважуюся відкрити вам свої почуття. Якби я прагнув лише виправдати їх, поблажливості було б мені не треба. Що ж я, по суті, збираюся зробити, як не показати вам діяння ваших же рук? І що ще можу я сказати вам, крім того, що вже сказали мої погляди, моє зніяковіння, вся моя поведінка та навіть мовчання? І чом би стали ви на мене гніватися через почуття, вами ж самою вселене? Витоки його у вас, і, значить, воно достойне бути вам відкритим. І якщо воно палке, як моя душа, то й чисте, як ваша. Хіба скоює злочин той, хто зумів оцінити вашу чарівну зовнішність, ваші спокусливі обдаровання, вашу граційну витонченість і, врешті, зворушливу невинність, що робить ні з чим не порівнянними якості, й без того такі дорогоцінні? Ні, звичайно. Але, навіть не знаючи за собою провини, можна бути нещасним, і така доля очікує мене, якщо ви відкинете моє освідчення. Воно – перше, на яке зважилося моє серце. Коли б не було вас, я був би якщо не щасливий, то спокійний. Але я вас побачив. Спокій залишив мене, а в щасті я не впевнений. Вас, одначе, дивує мій сум; ви запитуєте мене про причину його, і часом навіть мені здавалося, що воно вас засмучує. Ах, скажіть одне тільки слово, і ви станете творцем мого щастя. Але перш ніж вимовити будь-що, подумайте, що і зробити мене остаточно нещасним теж може одне лише слово. Так будьте ж суддею моєї долі. Від вас залежить, стану я навіки щасливий чи нещасливий. Яким дорожчим для мене рукам міг би я вручити справу, таку важливу?

Закінчую тим, із чого почав: благаю про поблажливість. Я просив вас вислухати мене. Наважуся на більше: прошу про відповідь. Відмовити в цьому означало б вселити мені думку, що ви ображені, а серце моє порука в тому, що повага до вас така сама сильна в мені, як і любов.

Р. S. Для відповіді ви можете скористатися тим же способом, яким я надіслав вам цього листа: він уявляється мені і вірним, і зручним.

Із***, 18 серпня 17…

Лист 18

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Як, Софі, ти заздалегідь засуджуєш те, що я збираюся зробити? У мене і без того було доволі хвилювань – ти їх іще множиш! Очевидно, кажеш ти, що я не мушу відповідати. Легко тобі казати, особливо коли ти не знаєш, що тепер відбувається: тебе тут немає, і бачити ти нічого не можеш. Я впевнена, що на моєму місці ти вчинила б так само, як я. Звичайно, взагалі-то відповідати в таких випадках не слід, і з мого вчорашнього листа ти могла переконатися, що я й не хотіла цього робити. Але вся суть у тому, що, мабуть, ніхто ще ніколи не перебував у такій ситуації, як я.

І до всього я ще змушена сама приймати рішення! Пані де Мертей, яку я розраховувала побачити, учора ввечері не приїхала. Все йде якось наперекір мені; адже це завдяки їй я з ним познайомилася. Майже завжди ми з ним бачились і розмовляли при ній. Не те щоб я на це нарікала, але ось тепер, у тяжкий момент, вона залишає мене саму. О, мене і справді можна пожаліти!

Уяви собі, що вчора він з’явився, як завжди. Я була в такому замішанні, що не наважувалася на нього поглянути. Він не міг заговорити зі мною про це, позаяк мама була тут же. Я так і думала, що він буде засмучений, коли побачить, що я йому не написала. Я просто не знала, як мені поводитися. Через хвилину він запитав, чи не піти йому за арфою. Серце у мене калатало так, що єдине, на що я виявилася здатною, це вимовити: «Так!». Коли він повернувся, стало ще гірше. Я лише мигцем поглянула на нього, він же на мене не дивився, але вигляд у нього був таким, що можна було подумати – він захворів. Я страшенно страждала. Він почав настроювати арфу, а потім, передаючи мені її, сказав: «Ах, мадемуазель!..». Він вимовив лише два слова, але таким тоном, що я була приголомшена. Я почала перебирати струни, сама не знаючи, що роблю. Мама запитала, чи будемо ми співати. Він відмовився, пояснивши, що кепсько почувається. У мене ж ніяких вибачень не було, і мені довелося співати. Як хотіла б я ніколи не мати голосу! Я навмисно вибрала арію, якої ще не розучувала, оскільки була впевнена, що однаково нічого не заспіваю як слід, і відразу стане видно, що зі мною твориться недобре. На щастя, приїхали гості, і, ледве зачувши, як до двору в’їжджає карета, я припинила співати й попросила віднести арфу. Я дуже боялася, щоб він одразу ж не пішов, але він повернувся.

Поки мама та її гостя розмовляли, мені захотілося поглянути на нього ще. Очі наші зустрілись, і відвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, і він змушений був відвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я відчула, що сама розплачусь. Я вийшла і надряпала олівцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обіцяю вам відповісти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, і, крім того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папірець між струнами арфи так само, як було засунуто його лист, і повернулася до вітальні. Мені зробилося якось спокійніше, але я дочекатися не могла, поки поїде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким візитом і тому незабаром поїхала. Як тільки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфі, й попросила, щоб він її приніс. Із виразу його обличчя я зрозуміла, що він ні про що не здогадується. Але після повернення – о, який він був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, він зробив так, що мама не могла бачити його рухів, узяв мою руку і стиснув її… але як! Це тривало тільки одну мить, але я не можу тобі передати, як мені стало приємно. Проте я негайно ж відсмикнула руку, отож мені ні в чому собі дорікнути! Тепер, милий мій друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обіцяла. І потім, я більше не завдаватиму йому прикрощів; я страждаю від них навіть сильніше, ніж він сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нізащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумію добре написати, але він відчує, що провини моєї тут немає, і потім я впевнена, що позаяк лист буде від мене, то він однаково зрадіє.

Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаєш, що я помиляюся, скажи мені прямо. Але я цього не думаю. Підходить час писати йому, і серце в мене так б’ється, що важко уявити. Але написати потрібно, адже я обіцяла. Прощавай.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 19

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Учора, добродію, ви були такі сумні, й це мене так засмучувало, що я не витримала і обіцяла вам відповісти на листа, який ви мені написали. Я і зараз відчуваю, що цього не слід робити. Але я обіцяла і не хочу зрадити своє слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщиріші почуття. Тепер ви це знаєте і, я сподіваюся, не проситимете більше в мене листів! Сподіваюся також, ви нікому не розповісте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, і це завдало б мені багато неприємностей. А надто сподіваюся, що ви самі не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смію також запевнити вас, що нікому іншому я б такої ласки не зробила. Я б дуже хотіла, щоб і ви, у свою чергу, відповіли мені тим, що перестали б сумувати, як останнім часом; це псує мені всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродію, що я говорю з вами цілком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба ніколи не урветься, але прошу вас – не пишіть мені більше.

Маю честь…

Сесіль Воланж.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 20

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Ах, негіднику, ви лестите мені зі страху, аби я не стала з вас насміхатися! Гаразд, зміню гнів на милість. Ви мені написали стільки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромність, у якій вас тримає ваша президентша. Не думаю, щоб мій кавалер виявив таку ж поблажливість. Мені здається, він не така людина, щоб схвалити відновлення нашого з вами договору і знайти вашу безумну думку забавною.

Я, однак, досхочу посміялася над нею, і мені було дуже шкода, що доводиться сміятися наодинці. Якби ви були тут, справді, не знаю, куди б завела мене ця веселість. Але у мене був час розміркувати, і я озброїлася суворістю. Це не означає, що я відмовляю назавжди, але я вважаю за потрібне почекати, і маю рацію. Нині мене, мабуть, здолало б марнославство, і в захопленні грою я зайшла б занадто далеко. Адже я така жінка, що знову прив’язала б вас до себе, і ви, чого доброго, забули б свою президентшу. А який це був би скандал, якби я, негідна, відвернула вас від доброчесності! Щоб уникнути цієї небезпеки – ось мої умови. Як тільки ви оволодієте вашою богомільною красунею і зможете надати який-небудь тому доказ, приїздіть – і я ваша. Але вам добре відомо, що в серйозних справах приймаються лише письмові докази.

У такому разі, з одного боку, я виявлюся для вас нагородою замість того, щоб слугувати втіхою, а це мені куди приємніше. З іншого боку, успіх ваш буде набагато гостріший на смак, бо сам стане приводом для невірності. Так приїздіть же, привезіть мені якнайскоріше запоруку вашої перемоги, подібно до наших хоробрих лицарів, які клали до ніг своїх дам блискучі плоди військових звитяг. Кажу не жартома, мені було б цікаво знати, що може написати недоторка після такої оказії та який покров накидає на свої промови після того, як стягнула всі покрови з самої себе. Ваша справа розрахувати, чи не занадто дорого я себе ціную; але попереджаю – ніякої знижки не буде. А поки що, дорогий мій віконте, примиріться з тим, що я залишаюся вірною своєму кавалерові та бавлюся, даруючи йому щастя, незважаючи на те, що вас це злегка засмучує.

Проте мені здається, що, якби не була я такою моральною, тепер у нього з’явився б небезпечний суперник: маленька Воланж. Я до нестями захоплена цією дівчинкою – тут справжнісінька пристрасть. Або я помиляюсь, або вона стане однією з найпомітніших у товаристві жінок. Я бачу, як розвивається її сердечко, і видовище це – просто чудове. Вона вже несамовито закохана у свого Дансені, але ще уявлення про це не має. Він сам, хоч і сильно закоханий, – іще боязкий юнак, і не наважується багато чому її навчати. Обоє вони мене обожнюють. Особливо мала – їй страшенно хочеться довірити мені свою таємницю. Останніми днями я помічаю, що вона просто пригнічена, і я зробила б їй найбільшу послугу, якби трохи допомогла. Та я не забуваю, що це ще дитина, і не хочу себе компрометувати. Дансені говорив зі мною дещо ясніше, але щодо нього я твердо вирішила: я не хочу його вислуховувати. Що стосується малої, мене часто долає спокуса зробити її своєю ученицею. Хотілось би зробити Жеркуру цю послугу. Але час у мене є: він буде на Корсиці до жовтня. Я розраховую скористатися цим терміном, і ми вручимо йому жінку, що цілком сформувалася, замість невинної пансіонерки. Яка воістину зухвала самовпевненість у цього чоловіка: він наважується спокійно спати, коли жінка, що має підстави скаржитися на нього, ще не помстилася!

Скажу відверто: якби мала перебувала в цю хвилину тут, чого тільки я б їй не розповіла!

Прощавайте, віконте, бажаю вам доброго вечора та славних успіхів, але, Бога ради, просувайтеся вперед! Подумайте, що коли ця жінка не належатиме вам, інші соромитимуться того, що ви колись належали їм.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 21

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Нарешті, чарівний друже мій, зробив я крок уперед, і значний крок. Хоч він і не привів мене до мети, але принаймні допоміг мені втямити, що я на вірному шляху, і розвіяв побоювання, які ледве не охопили мене, про те, що я заблукав. Я, нарешті, освідчився в коханні, і хоча відповіддю мені було уперте мовчання, я все ж домігся й іншої відповіді, можливо, найменш двозначної та найутішнішої. Але не випереджатимемо події й повернімося назад. Ви пам’ятаєте, що за мною почали стеження. Так от, я вирішив обернути цей ганебний прийом на загальне благо і повівся таким чином. Я доручив одній довіреній особі знайти в околицях якого-небудь нещасного, що потребує допомоги. Виконати це доручення було неважко. Вчора вдень мій довірений доповів мені, що сьогодні вранці мають описати всю рухомість цілої сім’ї, яка не в змозі сплатити податей. Я постарався переконатися, що в цьому будинку немає жодної дівчини або жінки, чий вік або зовнішність могли б зробити мою поведінку підозрілою, і коли всі відомості було зібрано, оголосив за вечерею, що завтра йду на полювання. Тут доводиться віддати належне моїй президентші. Віддане нею розпорядження стежити за мною, мабуть, викликало в неї докори сумління, і, не в змозі стримати свою цікавість, вона все ж таки знайшла сили чинити опір моєму бажанню: завтра-бо очікується нестерпна спека, я ризикую захворіти, нічого не вб’ю, тільки даремно стомлюся. І під час нашого діалогу очі її, що говорили ясніше, можливо, ніж вона бажала, дали мені зрозуміти, що вона хоче, щоб усі ці корисні доводи я визнав ґрунтовними. Як ви самі розумієте, я й не подумав із нею погодитися, встоявши навіть перед невеликим випадом проти полювання і мисливців, а також перед легкою хмаркою досади, що затьмарювала увесь вечір це небесне чоло. Спершу я навіть побоювався, аби вона не скасувала свого розпорядження і її делікатність не зіпсувала мені справи. Але я просто недооцінив силу жіночої цікавості й тому помилився. Того вечора ж мій єгер заспокоїв мене із цього приводу, і я влігся цілком задоволений.

На світанку я встаю і вирушаю в дорогу. Відійшовши на яких-небудь п’ятдесят кроків від замку, помічаю спостерігача, що йде за мною. Починаю полювання і йду прямо через поле до потрібного мені села, розважаючись у дорозі лише тим, що змушую лайдака, що шпигує за мною, пробігати частенько риссю відстань утричі більшу за мою: він не наважувався йти навпростець і тримався дороги. Примушуючи його повправлятись, я сам неабияк розгарячився й сів під деревом, аби відпочити. Він же – яке нахабство! – шмигнув за кущі, що росли всього кроків за двадцять від мене, і теж там примостився. На мить мені захотілося вистрілити в нього з рушниці; хоч вона й заряджена була всього лише дробом, він отримав би гідний урок, який довів би йому, наскільки небезпечна річ – цікавість. На його щастя, я згадав, що він для моїх планів дуже корисний і навіть потрібний; це міркування його врятувало.

Ось я і в селі. Бачу якусь метушню, підходжу, розпитую. Велю покликати збирача податей і, поступаючись великодушному співчуттю, благородно сплачую п’ятдесят шість ліврів, через які п’яти людським істотам випадало впасти у відчай і убогість. Ви не можете собі уявити, як усі присутні хором почали благословляти мене, після того як я зробив цю просту справу, як рясно полилися сльози вдячності з очей старезного глави цього сімейства, роблячи привабливим обличчя патріарха, яке ще за хвилину перед тим похмура печать відчаю просто спотворювала! Я ще спостерігав усе це, коли інший селянин, молодший, який вів за руки жінку і двох дітей, швидким кроком наблизився до мене і сказав їм: «Вклонімося в ноги цьому ангелові Божому!», і в ту ж мить я опинився в оточенні всієї сім’ї, що припала до моїх колін. Мушу признатись у своїй слабкості – я розплакався і відчув, як усього мене охоплює мимовільний солодкий трепет. Я просто був здивований тим, наскільки приємно робити добро, і був недалекий від думки, що заслуги людей, які в нас іменуються доброчесними, не такі вже й великі, як нас зазвичай переконують. Хай там як, але я вважаю цілком справедливим заплатити цим біднякам за приємність, яку вони мені зробили. У мене було з собою десять луїдорів,[21] і я віддав їм ці гроші. Знову мене заходились обсипати словами вдячності, але вони звучали вже не так захоплено: справжнє, сильне враження справлене було задоволенням невідкладної потреби, а все подальше було тільки виявом удячності й здивування перед щедрістю, так би мовити, вже надмірною.

Посеред щирих благословень цього сімейства я дуже скидався на героя драми у сцені розв’язки. Зауважте, що головною особою в натовпі був для мене мій вірний підглядач. Мети було досягнуто; я звільнився від них усіх і повернувся до замку. Зваживши все, я залишився задоволений своєю вигадкою. Жінка ця, безумовно, варта всіх моїх заходів. Настане день, коли я зможу пред’явити їх їй, як цінні документи, і, заздалегідь оплативши певним чином її прихильність, я матиму право розпоряджатися нею, як мені заманеться, ні в чому собі не докоряючи.

Забув сказати вам, що, прагнучи з усього отримати вигоду, я попросив цих добрих людей благати Бога про успіх усіх моїх задумів. Ви незабаром побачите, чи не почуті вже почасти їх молитви… Але оце зараз мені сказали, що подано вечерю. Якщо я запечатаю цей лист лише після повернення, його вже не можна буде сьогодні відправити. Отже – «продовження в наступному номері». Дуже шкода, бо залишилось якраз найкраще. Прощавайте, чарівний друже. Ви крадете в мене лише задоволення бачити вас.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 22

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Вам, напевно, приємно буде, добродійко, дізнатися про одну рису вдачі пана де Вальмона, вона дуже, як мені здається, відрізняється від усіх тих, якими вам малювали його вдачу. Як обтяжливо мати невтішну думку про будь-кого, як образливо знаходити самі лише вади в тих, хто, по суті, має всі якості, необхідні для того, щоб любити доброчесність! Нарешті, ви самі такі схильні до поблажливості, що дати вам можливість переглянути занадто суворе судження про когось – означає зробити вам послугу. Здається, пан де Вальмон має всі підстави сподіватися на таку милість, я сказала б навіть – на такий вияв справедливості, й ось чому я так думаю.

Сьогодні вранці він вийшов на одну зі своїх прогулянок, які можуть навести на думку про який-небудь його задум у наших околицях, – думка ця дійсно виникла у вас, і я, на свій жаль, можливо, занадто жваво за неї вхопилася. На щастя для нього, – і передусім для нас, оскільки це рятує нас від несправедливих суджень, – один із моїх слуг мав іти в тому ж напрямі,[22] що і він, і, таким чином, мою недоречну, але таку, що виявилася дуже корисною, цікавість було вдоволено. Він доповів нам, що пан де Вальмон, виявивши в селі *** нещасну родину, чиє домашнє добро розпродавалося за несплату податків, не лише поспішив сплатити борг цих бідних людей, але навіть дав їм досить велику суму грошей. Слуга мій був свідком цього благородного вчинку і додав, що, за словами селян, які розмовляли про це між собою і з ним, чийсь слуга, на якого вони йому вказали і якого моя людина вважає слугою пана де Вальмона, вчора збирав відомості про жителів села, що потребують допомоги. Коли це так, то ми маємо тут не швидкоплинне співчуття, викликане випадковими обставинами, а певний намір зробити добру справу, прагнення добродійності – благородну доброчесність щирих душ. Однак, чи випадковість це, чи обдуманий вчинок, діяння це похвальне, і від самої розповіді про нього я розчулилася до сліз. Додам, – і, як і раніше, заради справедливості, – що, коли я заговорила з ним про цей вчинок, про який сам він не зронив ні слова, він спочатку його заперечував, а коли йому довелося в нім признатися, заговорив про нього, як про якусь нікчемну справу, що скромність лише подвоює його заслугу.

Скажіть же мені тепер, шановний друже мій, чи дійсно пан де Вальмон такий уже нерозкаяний розпусник? Якщо він такий і в той же час здатний чинити так, як сьогодні, що ж тоді залишається на долю порядних людей? Як злі можуть поділяти з добрими священну радість благодіянь? Чи допустив би Господь, аби чесна сім’я отримала з рук негідника допомогу, за яку б потім возносила вдячність небесному провидінню? Чи вгодно буде йому, щоб чисті вуста марнували благословення негідному? Ні. Я вважаю за краще думати, що, хоч якими б тривалими були ці помилки, вони не вічні, і не можу вважати людину, що творить добро, ворогом доброчесності. Пан де Вальмон є, можливо, лише прикладом того, якими небезпечними є зв’язки. Я закінчую на цій думці, яка мені подобається. Якщо, з одного боку, вона може слугувати йому виправданням у ваших очах, то, з іншого боку, вона змушує мене все більше й більше цінувати ніжну дружбу, що з’єднала мене з вами на все життя.

Маю честь… і т. д.

Р. S. Ми з пані де Розмонд вирушаємо зараз відвідати цю чесну й нещасну сім’ю і додати нашу запізнілу допомогу до тієї, яку зроблено було паном де Вальмоном. Ми беремо його з собою. Таким чином, ми хоча б дамо цим добрим людям можливість іще раз побачити свого благодійника. Здається, це все, що він залишив на нашу частку.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 23

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ми зупинилися на моєму поверненні до замку; продовжую розповідь.

Я тільки встиг трохи опорядитись і негайно ж вирушив до вітальні, де моя спокусниця сиділа за вишиванням, тоді як місцевий священик читав моїй тітоньці газету. Я влаштувався біля п’яльців. Погляди, ще ніжніші, ніж зазвичай, що майже пестять, незабаром підказали мені: слуга вже доповів про виконання дорученої йому справи. І справді мила моя викривальниця не могла довго приховувати вкрадений у мене секрет і, не посоромившись перебити високоповажного пастиря, – хоча газету він читав так, наче виголошував проповідь, – заявила: «А в мене теж є новина», – і тут же розповіла мою пригоду з точністю, що робить честь її інформаторові. Ви самі розумієте, яку я напустив на себе скромність. Але хіба можна зупинити жінку, коли вона розхвалює чоловіка, якого, сама того не усвідомлюючи, любить? Я вже вирішив не перебивати її. Можна було подумати, що вона проголошує славослів’я якому-небудь святому угодникові. Я ж тим часом не без надії спостерігав усе те, що слугувало мовби запорукою любові: сповнений жвавості погляд, рухи, що стали набагато вільнішими, і особливо голос – він уже помітно змінився, видаючи збентеженість її душі. Не встигла вона закінчити свою розповідь, як пані де Розмонд сказала мені: «Підійди до мене, племіннику, підійди, дай я тебе поцілую». Тут я відразу відчув, що чарівна проповідниця теж не зможе встояти проти поцілунку. Щоправда, вона спробувала втікати, але незабаром опинилася в моїх обіймах і не лише не в силах була оборонятися, але ледве встояла на ногах. Чим більше я спостерігаю за цією жінкою, тим жаданішою вона мені стає. Вона поспішила повернутися до п’яльців, удаючи, ніби знову взялася вишивати. Але я добре помітив, що руки в неї тремтіли, і вона не в змозі була продовжувати роботу.

Після обіду пані побажали відвідати бідняків, яким я так благородно надав допомогу. Я супроводжував їх. Позбавлю вас повторення сцени вдячності та вихвалянь. Серцю моєму, що тріпоче від солодкого спомину, не терпиться повернутися до замку. Всю дорогу моя чарівна президентша був задумливішою, ніж зазвичай, і не промовила ні слова. Зайнятий думками про те, які засоби винайти, щоб трохи краще використовувати враження, навіяне подіями цього дня, я теж справляв мовчанку. Говорила сама лише пані де Розмонд, зрідка отримуючи від нас небагатослівні відповіді. Ми їй, мабуть, надокучили; я цього хотів і досяг своєї мети. Тільки-но ми вийшли з екіпажа, вона вирушила до себе, залишивши мене й мою спокусницю вдвох у слабко освітленій вітальні: солодка напівтемрява, що надає сміливості боязкому почуттю любові.

Без зусиль спрямував я бесіду бажаним для мене руслом. Завзяття милої проповідниці слугувало мені краще, ніж уся моя спритність. «Коли людина гідна творити добрі справи, – сказала вона, кинувши на мене лагідний погляд, – як може вона все своє життя чинити погано?»

«Я не заслуговую, – заперечив я, – ні цієї похвали, ні цього докору, і не можу уявити собі, щоб ви з вашим розумом іще не розгадали мене. Нехай моя відвертість навіть зашкодить мені у ваших очах, – ви настільки гідні її, що я не можу вам у ній відмовити. Ключ до моєї поведінки ви знайдете в моєму характері – занадто, на жаль, слабкому. Оточений людьми аморальними, я наслідував їх вади, я навіть, можливо, з помилкового самолюбства прагнув їх переплюнути. Тут же, скорений прикладом доброчесності, я спробував хоча б наслідувати вас, не маючи сподівання з вами порівнятись. І, можливо, вчинок, за який ви мене сьогодні хвалите, втратить усяку ціну у ваших очах, якщо ви дізнаєтеся справжні мої спонукання. (Бачите, чарівний друже мій, як недалеко я був од істини!) Не мені, – продовжував я, – зобов’язані були ці нещасні допомогою, яку надав їм я. В тому, в чому ви вбачаєте похвальне діяння, я шукав лише засобу сподобатись. Я виявився, – позаяк уже треба говорити все до кінця, – нікчемним служителем божества, якому поклоняюся. (Тут вона спробувала перебити мене, але я не дав їй цього зробити.) І зараз, – додав я, – лише через слабкість свою видав я таємницю. Я давав собі слово змовчати про неї, для мене щастям було поклоніння вашим чеснотам, так само як і вашим принадам, – поклоніння, про яке ви ніколи не мали б дізнатись. Але, маючи перед очима приклад щиросердя, я не в силах бути обманщиком і не хочу докоряти собі в непристойній удаваності щодо вас. Не думайте, що я ображу вас злочинним сподіванням. Я буду нещасний, знаю це, але навіть страждання мої будуть мені дорогі: вони послугують доказом безмежності моєї любові. До ваших ніг, до серця вашого повергну я свої муки, там почерпну я сили для нових страждань, там набуду співчуття і вважатиму себе втішеним, оскільки ви мене пожаліли. О обожнювана, вислухайте мене, пожалійте, допоможіть мені!» Я кинувся до її ніг, стискаючи її руки у своїх. Але вона раптовим рухом вирвала їх у мене і, притиснувши до очей з виразом відчаю, закричала: «О, я нещасна!» – і відразу ж заплакала. На щастя, я довів себе до того, що й сам плакав: знову заволодівши її руками, я омивав їх слізьми. Ця обережність виявилася необхідною, бо вона була така поглинена своїм стражданням, що не помітила б мого, якби я не удався до цього способу звернути на нього її увагу. При цьому я виграв те, що дістав можливість удосталь намилуватись її чарівним личком, яке ще погарнішало завдяки дії сліз. Я так розгарячився й так мало володів собою, що ледве не піддався спокусі скористатися цією хвилиною.

Яка ж велика наша слабкість, яка сильна влада обставин, якщо навіть я, забувши про свої задуми, ризикував тим, що передчасна перемога могла відняти у мене привабливість тривалої боротьби з нею й усі подробиці її тяжкої поразки, якщо в пориві юначого бажання я мало не прирік переможця пані де Турвель на те, що плодом його зусиль виявилася б тільки жалюгідна перевага володіння ще однією жінкою! Так, вона мусить здатись, але нехай побореться, нехай у неї не вистачить сил для перемоги, але виявиться досить для опору, нехай вона зазнає всієї повноти відчуття власної слабкості й вимушена буде визнати свою поразку. Надамо жалюгідному браконьєрові можливість убити із засідки оленя, якого він підстеріг: справжній мисливець має загнати дичину. Оце вже гідний замисел, хіба не так? Але, можливо, зараз я жалкував би, що не здійснив його, якби випадок не допоміг моїй передбачливості.

Ми почули шум: хтось ішов до вітальні. Пані де Турвель злякалася, швидко підхопилася, взяла один зі свічників і вийшла. Перешкодити їй було неможливо. Виявилося, що це був слуга. Переконавшись у цьому, я рушив за нею. Не встиг я зробити декілька кроків, як почув, що, або впізнавши їх, або піддавшись неясному відчуттю страху, вона побігла швидше і не ввійшла, а скоріше влетіла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я підійшов до дверей, але вони були замкнені на ключ. Стукати я, певна річ, не став: це дало б їй можливість без зусиль чинити опір. Мені спало на думку спробувати побачити її через замкову щілину, і я дійсно побачив цю чарівливу жінку – вона стояла навколішках, уся в сльозах, і гаряче молилася. До якого Бога осмілювалася вона волати? Чи є Бог такий могутній, щоб опиратися любові? Марно удається вона тепер до допомоги ззовні: нині тільки я владний над її долею.

Вважаючи, що для одного дня мною цілком достатньо зроблено, я теж пішов до своєї кімнати і сів писати вам. Я сподівався побачити її за вечерею, але вона звеліла передати, що погано почувається, і лягла. Пані де Розмонд хотіла піднятися до неї в кімнату, але підступна хвора послалася на головний біль, при якому їй просто неможливо кого б то не було бачити. Ви, звичайно, розумієте, що після вечері ми сиділи недовго, і що у мене теж розболілася голова. Пішовши до себе, я написав їй довгого листа, скаржачись на її суворість, і ліг спати, вирішивши передати його сьогодні вранці. З дати цього листа ви легко можете зробити висновок, що спав я погано. Рано вставши, я перечитав свого листа і відразу ж помітив, що погано володів собою, виявивши в нім більше запалу, ніж любові, і більше досади, ніж смутку. Треба буде його переробити, але в спокійнішому стані. Бачу, що вже світає, і сподіваюся, що вранішня прохолода допоможе мені заснути. Зараз я знову ляжу і, хоч яка велика влада цієї жінки наді мною, обіцяю вам не займатися нею аж так, щоб у мене не залишалося часу думати про вас. Прощавайте, чарівний мій друже.

Із ***, 21 серпня 17…

Лист 24

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ах, добродійко, хоч би з жалості примусьте себе заспокоїти замішання моєї душі і сказати мені, на що я можу сподіватись і чого мені страшитись. Я перебуваю ввесь час у невідомості між надміром щастя й надмірністю страждання, і це спричиняє жорстокі тортури. Навіщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарівністю, що змусила мене відкрити вам свої думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радістю, і чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цілком достатнім для мого щастя. Але це джерело радості стало джерелом відчаю з тієї миті, коли я побачив ваші сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О пані, ці три слова довго звучатимуть у моєму серці. З волі якого фатуму найніжніше з почуттів уселяє вам лише жах? Чого ви лякаєтесь? Ах, не того, що поділите моє почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любові. Тільки моє, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне відчувати. Ваше ж не відчуває навіть жалості. Якби це було не так, ви не відмовили б хоч в одному слові втіхи нещасному, що відкрив вам свої страждання, ви не сховалися б від його поглядів, тоді як бачити вас – його єдина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повідомивши, що ви хворі, і не давши йому дозволу прийти до вас, аби дізнатися про ваше самопочуття, ви зрозуміли б, що та сама ніч, яка для вас була тільки дванадцятьма годинами відпочинку, для нього вилилася у ціле століття страждань.

Чим, скажіть мені, заслужив я на цю вбивчу суворість? Я не боюся зробити вас своїм суддею. Що ж я вчинив? Лише піддався мимовільному почуттю, навіяному вашою красою і виправданому вашою доброчесністю; воно завжди стримувалося шанобливістю, і безневинне визнання в цім стало наслідком довірливості, а зовсім не сподівання. Чи зрадите ви мою довіру, яку, здавалося, самі ви заохочували й якій я без вагання віддався? Ні, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас є хоч би одна вада, а серце моє гнівається тільки при думці про це; я зрікаюся своїх докорів; я міг написати ці слова, але я не їх мав на увазі. Ах, дозвольте мені вірити у вашу досконалість: це єдина радість, яка залишилася мені. Доведіть, що ви дійсно такі, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував її більше, ніж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нім. Ви викрали мій спокій – позичте ж мені свій і, виправивши мене, просвітіть, аби завершити вашу справу.

Я не хочу обманювати вас: перемогти мою любов вам не вдасться, але ви навчите мене стримувати її. Керуючи моїми вчинками, намовляючи мене, що я маю говорити, ви хоча б позбавите мене жахливого нещастя бути вам докучливим. А головне – розсійте мій убивчий страх. Скажіть, що жалієте, що прощаєте мене, дайте мені увірувати у вашу поблажливість. Так, як я цього бажав би, у вас її ніколи не буде; але я прошу лише того, що мені вкрай потрібне; чи відмовите ви мені в цьому?

Прощавайте, добродійко. Прийміть прихильно вияв моїх почуттів: вони не зменшують моєї шанобливості.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 25

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ось учорашній бюлетень.

Об одинадцятій годині я зайшов до пані де Розмонд і під її охороною введено мене було до уявної хворої, яка ще лежала в ліжку. Під очима в неї були кола: сподіваюся, вона спала не більше за мене. Я знайшов хвилинку, коли пані де Розмонд відійшла, і простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на ліжку і почав дбайливо підсовувати до неї крісло моєї тітоньки, що побажала сісти ближче до своєї милої дівчинки, якій довелося затиснути листа в руці, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою біду, заявила, що в неї, здається, невеликий жар. Пані де Розмонд попросила мене помацати їй пульс, всіляко розхвалюючи мої знання в медицині. Спокусниця моя зазнала подвійної прикрості: їй довелося простягнути мені свою руку, відчуваючи в той же час побоювання, що її маленька брехня зараз виявиться. Я дійсно взяв її руку і затиснув у своїй, а іншою почав обмацувати цю свіжу пухку ручку від кисті до ліктя. Лицемірка залишалася незворушною, і я, відійшовши від ліжка, сказав: «Пульс анітрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд її був суворий, я, щоб покарати її, не прагнув упіймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, і ми залишили її на самоті. Вона спустилася до обіду, який пройшов дуже понуро, і заявила, що не піде на прогулянку, даючи цим зрозуміти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумів, що тут потрібно вдатися до зітхань і стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був єдиний раз, що мені вдалося зустрітися з її поглядом. Хоч вона і скромниця, а в неї, як у всякої іншої, є свої хитрощі. Я уловив хвилину, щоб запитати її, чи зволить вона сповістити мене, яку мені вготовано долю, і дещо здивувався, почувши у відповідь: «Так, добродію, я вам написала». Мені не терпілося отримати цього листа, але – чи хитрість це знову, чи незручність, чи боязкість – вона передала мені його лише ввечері, перед відходом до сну. Посилаю вам його разом із чернеткою мого листа до неї. Прочитайте і судіть самі, з яким вражаючим лицемірством вона запевняє, що не відчуває любові, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потім обману її, вона гніватиметься, хоча обманула мене перша! Чарівний друже мій, навіть найпромітніший чоловік може у кращому разі лише зрівнятися з найправдивішою жінкою. Доведеться мені, однак, удати, ніби я вірю всім цим байкам, і вибиватися з сил, розігруючи відчай, тому що добродійці хочеться зображувати суворість! Ну, як не мріяти про відплату за всі ці підступи?… Але – терпіння… Тим часом прощавайте. Мені треба ще багато писати.

До речі, лист святенниці ви мені поверніть. Може статися, що згодом вона надумається набивати ціну всім цим дурницям, і треба, щоб у мене все було в порядку.

Я нічого не кажу про маленьку Воланж. Ми поговоримо про неї при першій же зустрічі.

Із замку ***, 22 серпня 17…

Лист 26

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Ніколи, високоповажний добродію, ви не отримали б від мене жодного листа, якби безглузда моя поведінка учора ввечері не змусила мене порозумітися з вами сьогодні. Так, признаюся, я плакала. Можливо, вирвались у мене і слова, на які ви так наполегливо посилаєтеся. Ви помітили і сльози мої, і слова. Доводиться роз’яснити вам усе.

Я звикла викликати лише благопристойні почуття, чути лише розмови, які можу слухати не червоніючи, і, отже, відчувати себе у безпеці, на яку, смію це стверджувати, я цілком заслуговую. Тому я не вмію ні прикидатися, ні протистояти враженням, що наринули на мене. Ваша поведінка здивувала мене і змусила ніяковіти; становище, в яке я не мусила б потрапляти, вселило мені якийсь незрозумілий страх; може, викликала в мені обурення і думка, що мене сплутано з жінками, яких ви зневажаєте, і я можу зазнати такого ж легковажного поводження. Все це, разом узяте, викликало в мене сльози і, можливо, змусило – небезпідставно, вважаю, – сказати, що я нещасна. Вислів цей, який ви вважаєте таким сильним, напевно, звучав би дуже слабко, якби причина моїх сліз і моїх слів була інша, якби, замість того щоб засуджувати почуття, що мають бути для мене образливими, я могла вже побоюватися, що здатна їх розділити.

Ні, добродію, такого побоювання я не відчуваю. Якби воно було в мене, я тікала б за сотні льє від вас і всамітнилася б де-небудь у пустелі оплакувати злощасну зустріч із вами. Можливо, навіть незважаючи на щонайповнішу впевненість мою, що я не люблю вас і не полюблю ніколи, можливо, я вчинила б правильніше, якби послухалася поради друзів – не підпускати вас близько до себе.

Я вірила, – і це єдина моя помилка, – я вірила, що ви поставитеся з повагою до чесної жінки, яка найбільше прагнула бачити й у вас чесну людину і віддати вам належне, яка захищала вас у той час, коли ви ображали її своїми злочинними бажаннями. Ви не знаєте мене. Ні, добродію, ви мене не знаєте. Інакше ви не намислили б, що помилки ваші дають вам якісь права. На тій підставі, що ви вели зі мною розмови, яких мені не слід було слухати, ви уявили, що вам дозволено написати мені листа, якого я не мусила читати. І при всьому цьому ви просите мене керувати вашими вчинками, намовляти вас, що ви маєте говорити! Так от, добродію, мовчання й забуття – єдина порада, яку мені випадає вам дати і якої вам випадає додержуватися. Тоді справді ви набудете деякого права на мою поблажливість, і лише від вас залежало б дістати право навіть на мою вдячність… Але ні, я не звертатимусь із проханням до людини, що не виявила до мене пошани. Я не виявлю довіри тому, хто зазіхнув на мою безпеку.

Ви змушуєте мене остерігатися вас, можливо, навіть ненавидіти, чого я зовсім не бажала. Я хотіла бачити у вас лише племінника найшанованішого мого друга, і голос дружби підносила я проти голосу громадської думки, що звинувачував вас. Ви все зруйнували і, як я передбачаю, нічого не захочете відновити.

Мені залишається, добродію, заявити вам, що почуття ваші мене ображають, що освідчення в них є зухвалим викликом і, передусім, що я не лише не здатна коли-небудь розділити їх, але що ви змусите мене ніколи більше з вами не бачитись, якщо не змусите себе надалі до мовчання щодо цього. Мовчання, якого я, на мою думку, маю право від вас очікувати й навіть вимагати. До цього листа я додаю той, якого ви написали мені, і сподіваюся, що ви зволите, у свою чергу, повернути мені цього мого листа. Мені було б вельми прикро, якби залишився який-небудь слід події, що взагалі не мусила б мати місце. Маю честь… і т. д.

Із ***, 21 серпня 17…

Лист 27

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Божечки, люба пані, які ви добрі! Як добре ви зрозуміли, що мені набагато легше написати вам, аніж говорити з вами! Тільки ось дуже вже важко все це сказати; але ж ви мені друг, чи не так? О так, ви мій добрий, щирий друг! Я постараюся не боятися. І, крім того, мені такі потрібні ви, ваші поради! Я страшенно від усього засмучуюся; мені здається, всі здогадуються, про що я думаю, а головне – коли він присутній, я червонію, тільки-но хто-небудь на мене погляне. Вчора, коли ви помітили, що я плачу, річ була в тому, що я хотіла з вами поговорити, а потім не знаю вже, що мене зупинило, і коли ви запитали, що це зі мною, сльози полилися самі собою. Я не змогла б і слова вимовити. Коли б не ви, мама все помітила б, і що б тоді було зі мною? Адже так я увесь час і живу, особливо останні чотири дні!

Усе почалося з того дня, добродійко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансені написав мені. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я і уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати і не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумієте, я воліла б усе життя мати самі прикрості, ніж якби він мені не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, і можу вас запевнити, я навіть сказала йому, що дуже на нього за це гніваюсь, але він каже, що це було сильніше за нього, і я йому охоче вірю. Я ж сама вирішила не відповідати йому і, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз і навіть частково лише для того, аби сказати йому, щоб він мені більше не писав. Але незважаючи на це, він увесь час пише, а позаяк я йому не відповідаю, я бачу, що він сумує, і мене це засмучує ще більше. Я вже не знаю, що мені робити, що зі мною станеться, і, по правді сказати, мене можна пожаліти.

Скажіть мені, будь ласка, добродійко, чи дуже було б погано, якби я йому час від часу відповідала? Тільки доти, поки він сам не вирішить припинити мені писати, і все не стане, як було раніше. Бо, що стосується мене, то, якщо це триватиме, я не знаю, що зі мною буде. Ви знаєте, коли я читала його останнього листа, я так плакала, що ніяк не могла заспокоїтись, і я впевнена, що, коли я йому й тепер не дам відповіді, ми зовсім змучимося.

Я вам надішлю його листа або зроблю копію, і ви самі зможете судити. Ви побачите, він нічого поганого не просить. Проте, якщо ви вважатимете, що відповідати не можна, я обіцяю вам утриматись. Але я гадаю, ви зі мною погодитеся, що нічого поганого тут немає. Оскільки вже зайшла про це мова, добродійко, дозвольте мені поставити вам ще одне запитання: мені казали, що любити кого-небудь – погано. Але чому? Я тому запитую, що пан кавалер Дансені стверджує, ніби нічого поганого в цьому немає і що майже всі люди люблять. Якщо це так, то не бачу, чом би я не мала собі цього дозволяти. Чи, можливо, це погано тільки для дівиць? Адже я чула, як мама казала, що мадемуазель Д*** любить пана М***, і говорила вона про це зовсім не як про щось особливо погане. Проте я впевнена, що вона розсердилася б на мене, якби дізналася про мої дружні почуття до пана Дансені. Вона, мама, досі поводиться зі мною, як із дитиною, і нічого мені не каже. Коли вона взяла мене з монастиря, я гадала, вона хоче видати мене заміж, а тепер мені здається, що ні. Не те щоб мене це дуже хвилювало, запевняю вас, але ви з нею в такій дружбі й, можливо, знаєте, як іде справа, а якщо знаєте, я сподіваюся, ви мені скажете.

Довгий вийшов лист, люба пані, але ви ж дозволили мені писати вам. Я і скористалася цим, щоб усе вам повідати, і дуже розраховую на вашу дружбу.

Маю честь і т. д.

Париж, 23 серпня 17…

Лист 28

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!

Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.

Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав би я клятву жити тільки заради вас. Але ви не хочете прийняти її. Ваше мовчання ясно говорить мені, що у вашому серці я не народжую ніякого відгуку, воно краще за все доводить вашу байдужість і одночасно найжорстокішим способом дає мені це зрозуміти. Прощавайте, мадемуазель.

Я не смію вже сподіватися на відповідь: любов написала б його, не зволікаючи ні хвилини, дружба – з радістю, і навіть жалість – із добрим почуттям. Але і жалість, і дружба, і любов однаково чужі вашому серцю.

Париж, 23 серпня 17…

Лист 29

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Я ж казала тобі, Софі, бувають випадки, коли писати можна, і запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоєї поради, яка заподіяла нам, – кавалерові Дансені й мені – стільки горя. На доказ, що я мала рацію, скажу тобі, що пані де Мертей – жінка, яка в усіх цих речах уже напевно чудово розбирається, – врешті-решт, почала думати, як я. Я їй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що і ти, але, коли я їй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсім інша справа. Вона лише вимагає, щоб я показувала їй усі мої листи й усі листи кавалера Дансені, позаяк хоче бути цілком упевненою, що я пишу тільки так, як треба. І тепер я абсолютно спокійна. Господи, як я люблю пані де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жінка дуже шанована. Таким чином, проти цього нічого й заперечити.

Із якою радістю напишу я панові Дансені, й який він буде задоволений! Він зрадіє навіть більше, ніж думає, оскільки досі я говорила йому тільки про дружбу, а він увесь час хотів, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне і те саме, але все-таки не зважувалась, а він наполягав. Я сказала про це пані де Мертей, і вона відповіла, що я маю рацію, що освідчуватися в любові треба лише тоді, коли мовчати вже немає можливості. А я якраз упевнена, що більше в мене не вистачить сил стримуватися. Врешті-решт, це ж однаково, а йому буде приємніше.

Пані де Мертей сказала мені також, що дасть мені книги, в яких про все це говориться і які навчать мене правильно поводитись і писати краще, ніж я це роблю. Бо, бачиш, вона вказує мені на всі мої недоліки, а це означає, що вона мене міцно любить. Вона тільки порадила мені нічого не говорити про ці книги мамі, тому що хто-небудь, можливо, ще скаже, що вона нехтувала моїм вихованням, а це може їй бути неприємно. О, звичайно, я їй нічого не скажу.

Як усе ж дивно, що жінка, майже мені чужа, більше піклується про мене, ніж рідна мати! Яке щастя для мене, що я з нею познайомилася!

Вона попросила також у мами дозволу взяти мене післязавтра в Оперу, в свою ложу. Мене вона повідомила, що ми там будемо самі й зможемо ввесь час розмовляти, не побоюючись, що нас почують. Це навіть краще, ніж сама опера. Ми поговоримо про моє заміжжя, оскільки, за її словами, я дійсно незабаром маю вийти заміж, але нам не вдалося поки що поговорити про це детальніше. До речі, хіба не дивно й те, що мама ні слова мені про це не сказала?

Прощавай, моя Софі. Йду писати кавалерові Дансені. О, я страшенно рада.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 30

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Нарешті, добродію, погоджуюсь я написати вам і завірити вас у моїй дружбі, в моїй любові, якщо вже без цього ви будете нещасні. Ви кажете, що в мене немає сердечної доброти. Запевняю вас, що ви помиляєтесь, і сподіваюся, що тепер у вас уже не залишилося ніяких сумнівів. Якщо ви страждали через те, що я вам не писала, то невже ви думаєте, що і я теж не засмучувалась? Але справа в тому, що я ні за що у світі не хотіла б зробити чого-небудь поганого, і я навіть, напевно, не освідчилася б у коханні до вас, якби могла утриматися, але ваша печаль була для мене занадто тяжкою. Сподіваюся, що тепер ви вже перестанете сумувати, і ми будемо дуже щасливі.

Я розраховую на задоволення бачити вас сьогодні ввечері й на те, що ви прийдете раніше; однаково це ніколи не буде так рано, як мені хотілося б. Мама вечеряє вдома, і я гадаю, що вона запросить вас залишитися. Сподіваюся, що ви не будете зайняті, як позавчора. На тій вечері, куди ви вирушали, було, напевно, дуже весело? Адже ви поквапилися піти дуже рано. Але про це не говоритимемо. Я сподіваюся, що тепер, коли ви знаєте, що я вас люблю, ви залишатиметеся зі мною так довго, як тільки зможете.

Я ж радію тільки тоді, коли буваю з вами, і хотіла б, щоб і для вас це було так само.

Я дуже засмучена, що нині ви ще сумні, але це вже не з моєї вини. Я попрошу вас принести мені арфу, як тільки ви прийдете, щоб ви негайно ж отримали мого листа. Нічого кращого придумати не можу.

Прощавайте, добродію. Я дуже люблю вас, усім серцем. І чим частіше я про це говорю, тим стаю щасливішою. Сподіваюся, що і ви будете щасливі.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 31

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Так, певна річ, ми будемо щасливі! Щастя моє забезпечене, позаяк ви любите мене; вашому ніколи не буде кінця, якщо воно продовжиться стільки ж, скільки любов, яку ви мені вселили. Як! Ви любите мене, ви вже не боїтеся запевнити мене у своїй любові! Чим частіше ви мені про це говорите, тим ви щасливіші! Прочитавши це чарівне я люблю вас, написане вашою рукою, я тут же почув це освідчення з ваших прекрасних уст. Я побачив, як на мені зупинився привабливий цей погляд, що його ніжне почуття зробив ще чарівнішим. Я отримав од вас клятву жити тільки для мене. Прийміть же і мою – присвятити все моє життя вашому щастю, прийміть її і будьте певні, що я ніколи її не зраджу.

Який блаженний день провели ми вчора! Ах, чому в пані де Мертей не щодня є що сказати по секрету вашій мамі? Чому думка про перешкоди, які очікують нас, мусить домішуватися до солодкого спомину, який володіє мною? Чому не можу я безперервно тримати у своїх руках чарівну ручку, що написала мені слова: Я люблю вас! – укривати її поцілунками, хоч цим винагороджуючи себе за вашу відмову в більшій милості!

Скажіть, моя Сесіль, коли ваша мама повернулася, коли її присутність змусила нас обмінюватися лише байдужими поглядами, коли ви вже не могли запевненнями у своїй любові втішати мене в тому, що не хочете мені її довести – невже не відчували ви ані найменшого жалю, не сказали собі: «Поцілунок зробив би його щасливішим, але я сама позбавила його цього щастя?». Обіцяйте мені, милий мій друже, що при першій же слушній нагоді ви виявитеся менш суворою. У цій обіцянці знайду я мужність перенести всі негаразди, уготовані нам долею, і жорстокі злигодні будуть пом’якшені хоча б упевненістю, що ви також жалкуєте про них.

Прощавайте, чарівна моя Сесіль, настав час іти до вас. Я не в змозі був би зараз покинути вас, коли б не думка, що я роблю це лише для того, щоб побачитися з вами. Прощавайте, так мною кохана! Ви, яку я любитиму все більше й більше!

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 32

Від пані де Воланж до президентші де Турвель

Отже, ви хочете, добродійко, щоб я повірила в доброчесність пана де Вальмона? Признаюся, що не можу на це зважитись і що мені так само важко вважати його порядною людиною на підставі одного лише факту, про який ви розповіли, як і визнати порочним яку-небудь благородну людину, дізнавшись про один лише непристойний її вчинок. Рід людський недосконалий ні в чому – ні в поганому, ні в хорошому. Негідник може мати свої чесноти, як і чесна людина – свої слабкості. Мені уявляється, що вважати це істиною тим більше важливо, що саме звідси випливає необхідність поблажливості до злих так само, як і до добрих, і що істина ця одних оберігає від гордині, а інших – од відчаю. Ви, напевно, визнаєте, що в цьому випадку я не дуже додержуюсь поблажливості, яку проповідую. Але я вважаю її лише згубною слабкістю, якщо вона веде до того, що ми починаємо однаково ставитись і до порочної, і до благородної людини.

Я не дозволю собі дошукуватися, з яких причин пан де Вальмон зробив свій вчинок. Готова вірити тому, що вони похвальні, як і сам цей вчинок. Але хіба, незважаючи на це, пан де Вальмон не займався все своє життя тим, що вносив до чесних сімей замішання, безчестя і ганьбу? Прислухайтеся, якщо хочете, до голосу нещасного, якому пан де Вальмон надав допомогу, але нехай голос цей не заглушає крики сотень жертв, яких він погубив. Якщо він, як ви кажете, лише приклад того, які небезпечні бувають зв’язки, то хіба від цього він сам перестає бути небезпечним? Ви вважаєте його здатним повернутися на шлях істинний? Нехай так; припустімо навіть, що диво це сталось. Але ж громадська думка буде, як і раніше, проти нього, і хіба цього недостатньо для того, щоб керувати вашою поведінкою? Тільки господові дано прощати в мить розкаяння: адже він читає в серцях. Але люди можуть судити про наміри лише за вчинками, й ніхто з них, утративши повагу інших людей, не має права скаржитися на законну недовіру, внаслідок якої втрачена повага відновлюється з такими труднощами. Подумайте особливо, юний друже мій, що іноді для того, щоб утратити її, досить лише удати, ніби занадто мало її цінуєш. І не вважайте таку суворість несправедливою, бо, з одного боку, є всі підстави вважати, що людина не відмовляється від такого цінного блага, якщо має право на нього претендувати, а з іншого боку, дійсно, той, кого не стримує ця потужна вузда, завжди перебуває ближче до зла. Адже саме такий вигляд мали б ви в очах товариства, якби у вас зав’язалася близька дружба з паном де Вальмоном, хоч якою б вона була невинною.

Мене налякала палкість, із якою ви його захищаєте, і тому я поспішаю передбачити вірогідні ваші заперечення. Ви назвете мені пані де Мертей, якій пробачили цей зв’язок. Ви запитаєте, чому я його приймаю. Ви скажете, що він не лише не знехтуваний порядними людьми, але що він прийнятий і навіть користується успіхом у так званому добірному товаристві. Я гадаю, що зможу відповісти вам на все.

Щодо пані де Мертей, то вона дійсно гідна всілякої поваги, має, можливо, лише той недолік, що надміру впевнена у власних силах: вона спритний візник, якому забавно їхати, маневруючи серед скель над прірвами, і якого виправдовує лише успіх.

Справедливо хвалити її за це, але небезпечно було б наслідувати її приклад: вона сама згодна з цим і засуджує себе. У міру того як збільшується її життєвий досвід, вона стає більш суворою, і я не побоюся запевнити вас, що в цьому разі вона була б зі мною згодна.

Щодо мене особисто, то я не виправдовуватиму себе більше, ніж інших. Звичайно, я приймаю пана де Вальмона, і він усіма прийнятий: це ще одна непослідовність разом із тисячею інших, які керують суспільством. Ви не гірше за мене знаєте, що всі помічають їх, нарікають на них і продовжують їм підкорятися. Пан де Вальмон – людина з хорошим ім’ям, великим достатком, безліччю приємних якостей – рано усвідомив, що для того, аби підпорядкувати собі товариство, досить уміти з однаковою спритністю користуватися похвалою і кепкуванням. Ніхто не володіє в такій мірі цим подвійним даром: за допомогою одного він спокушає, інший вселяє страх до нього. Його не шанують, але йому лестять. Таке його становище в нашому світі, який, скоріше, обережний, аніж мужній, вважає за краще не боротися з ним, а жити у мирі.

Але ні сама пані де Мертей і ніяка інша жінка, напевно, не наважилася б зачинитися десь у селі майже наодинці з такою людиною. І найскромнішій, найдоброзвичайнішій із усіх судилося подати приклад такої безтурботності! Пробачте мені це слово: воно продиктоване дружбою. Милий мій друже, сама ваша чесність, вселяючи вам відчуття безпеки, зраджує вас. Подумайте, що суддями будуть, з одного боку, люди легковажні, несхильні вірити в доброчесність, якої їм не виявити у своєму середовищі, а з іншого – зловмисні, які робитимуть вигляд, що не вірять у неї, щоб помститися вам за те, що ви її маєте. Подумайте: на те, що ви нині робите, не зважилися б і багато чоловіків. Дійсно, серед молодих людей, чиїм занадто вже безперечним оракулом є пан де Вальмон, найбільш розсудливі побоюються здаватися занадто близько пов’язаними з ним. А ви, ви цього не боїтесь! Ах, повертайтеся, повертайтеся швидше, заклинаю вас… Якщо аргументів моїх недостатньо, щоб переконати вас, поступіться хоча б моєму дружньому почуттю. Це воно змушує мене поновлювати наполягання, і воно має виправдати їх. Вам воно здасться занадто суворим, а я хотіла б, аби заклик його виявився зайвим. Але я вважаю за краще, щоб ви більше скаржилися на надмірну дбайливість моєї дружби, ніж на її недбалість.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 33

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якщо ви страшитесь успіху, ласкавий віконте, якщо ви самі маєте намір забезпечити супротивника зброєю і менше прагнете перемогти, ніж битися, мені більше нічого сказати вам. Поведінка ваша – сама обачність. Якби не було так, воно було б самою дурістю. Правду сказати, я боюся, що ви самі себе обманюєте.

Докоряю я вам не за те, що ви упустили момент. З одного боку, я не дуже впевнена, що він настав, а з іншого боку, незважаючи на все, що з цього приводу говориться, я прекрасно знаю, що упущена нагода завжди може знову випасти, тим часом як необачний крок не завжди вдається виправити.

Але справжній ваш промах у тому, що ви затіяли листування. Сумніваюся, щоб ви в змозі були передбачити тепер, до чого це може привести. Чи, бува, не розраховуєте ви довести цій жінці, що вона мусить здатися? Мені уявляється, що істиною цією переймаються під впливом почуття, а не силою міркування, і щоб переконати в ній, треба не доводити, а зворушити. Але який сенс зворушувати листами, якщо вас самого не буде тут же, щоб скористатися нагодою? Нехай навіть ваші красномовні фрази викличуть любовне сп’яніння, – чи, бува, не спокушаєте ви себе надією, що воно триватиме достатньо довго, аби роздум не встиг перешкодити освідченню? Подумайте, скільки часу буде потрібно для листа і скільки часу мине, поки листа передадуть за призначенням, і передусім розміркуйте, чи може жінка з правилами на зразок цієї вашої ханжі довго хотіти того, чого вона прагне ніколи не хотіти? Цей спосіб годиться з дівчатками, які можуть писати «я люблю вас», не усвідомлюючи, що тим самим кажуть «я готова здатись». Але, на мою думку, розсудлива доброчесність пані де Турвель чудово розуміє значення слів. Ось чому, незважаючи на перевагу, яку ви над нею здобули в бесіді, вона завдала вам поразки в листі. А чи знаєте ви, що відбувається надалі? Через те тільки, що починаєш сперечатися, не хочеш поступатись. Підшукуючи увесь час переконливі аргументи, знаходиш їх, а потім тримаєшся за них не стільки тому, що вони такі вже хороші, скільки для того, щоб не виявити непослідовності.

До того ж – дивуюсь, як ви цього самі не помітили! – найважче в любовних справах – писати те, чого не відчуваєш. Я маю на увазі – правдоподібно писати: користуєшся ж усе одними і тими ж словами, але розташовуєш їх не так, як слід, або, вірніше сказати, розташовуєш їх по порядку – і квит. Перечитайте свого листа: його написано так послідовно, що кожна фраза видає вас із головою. Охоче вірю, що президентша ваша досить недосвідчена, щоб цього не помітити, але хіба це важливо? Належного враження він однаково не справить. Це як у більшості романів: автор із сил вибивається, прагнучи зображувати запал, а читач залишається холодним. Єдиний виняток – «Елоїза».[23] І, незважаючи на весь талант її автора, саме це спостереження завжди вселяло мені думку, що в основі «Елоїзи» лежить істинна подія. Не те, коли говориш. Маючи звичку володіти своїм голосом, легко надаєш йому чутливості, а до цього додається вміння легко проливати сльози. Погляд горить бажанням, але воно поєднується з ніжністю. Нарешті, за деякої недоладності живої мови легше зображувати зніяковілість та розгубленість, у яких і полягає справжнє красномовство любові. Особливо ж присутність предмета нашої любові заважає нам міркувати і змушує бажати поразки. Повірте мені, віконте, якщо вас просять більше не писати, скористайтеся цим, аби виправити свою помилку, і чекайте нагоди заговорити. Знаєте, ця жінка сильніша, ніж я гадала. Вона вміло захищається, і якби лист не був таким довгим і фразою щодо вдячності вона не давала вам привід почати все наново, то зовсім не видала б себе.

Мені здається, ви можете бути впевнені в успіху вже тому, що вона витрачає надто багато сил одразу. Я передбачаю, що вона вичерпає їх у словесному захисті, а на захист самої себе в неї вже нічого не залишиться.

Повертаю вам обидва ваші листи, і, якщо ви схильні дотримувати обережності, вони будуть останніми до миті, коли ви здобудете щастя. Шкода, вже пізня година, а то я поговорила б із вами про маленьку Воланж, – вона робить великі успіхи, і я нею дуже задоволена. Здається, я доб’юся свого раніше, ніж ви; радійте цьому, віконте. На сьогодні – прощавайте.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 34

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ви надзвичайно красномовні, чарівний мій друже, але навіщо так вибиватися з сил, доводячи всім відомі речі? Щоб досягти успіху любові, краще говорити, ніж писати: ось, здається, все, до чого зводиться зміст вашого листа. Але ж це ж самі ази мистецтва спокуси. Зауважу тільки, що ви робите лиш один виняток із цього правила, а тим часом їх два. До дівчаток, які ступають на цей шлях із боязкості й віддаються через необізнаність, треба додати тих, що мудрують, які ступають на нього із самолюбства й яких марнославство заманює в пастку. Так, наприклад, я впевнений, що графиня де Б***, яка відразу відповіла на мого першого листа, любила тоді мене не більше, ніж я її, і що вона вбачала в листуванні лише можливість із деяким блиском поговорити на тему любові.

Хай там як, будь-який адвокат скаже вам, що загальне правило аж ніяк не завжди застосовується до кожного конкретного випадку. Ви ось вважаєте, що в мене є вибір між листуванням і живою мовою, а справа йде не так. Після того, що сталося дев’ятнадцятого, смиренниця зайняла оборонні позиції й почала уникати зустрічей, виявляючи значно більше спритності, ніж я. Якщо так триватиме, вона змусить мене серйозно подумати про способи здобути в цій справі перевагу. Бо я, безумовно, не дозволю, щоб вона хоч у чомусь здобула перемогу. Навіть листи мої слугують приводом для маленької війни. Не задовольняючись тим, що вона залишає їх без відповіді, вона відмовляється навіть приймати їх. При кожному листі потрібно вдаватися до якої-небудь хитрості, й вони далеко не завжди вдаються.

Ви пам’ятаєте, яким простим способом я передав їй першого листа. З другим теж було не важче. Вона попросила мене повернути їй її листа, а я замість того передав мого, не викликавши ані найменшої підозри. Але чи то від досади, що я ошукав її, чи то з примхи, чи то, кінець кінцем, через свою доброчесність – бо врешті-решт, вона змусить мене в цю доброчесність повірити, – вона наполегливо відмовляється прийняти третього. Проте я сподіваюся, що незручне становище, в яке її трохи не поставила ця відмова, виправить її на майбутній час.

Я був не занадто здивований, коли вона відмовилася прийняти листа, якого я їй просто подав: це вже означало б піти на певну поступку, а я чекаю тривалішої оборони. Після цієї спроби, зробленої, так би мовити, мимохідь, для проби, я вклав свого листа в інший конверт і, вибравши час її туалету, коли з нею була пані де Розмонд і служниця, послав його з моїм єгерем, звелівши йому сказати їй, що це папір, якого вона в мене просила. Я вірно вгадав, що вона побоїться незручного пояснення, до якого змусила б її відмова. І дійсно, вона взяла листа, і мій посланець, якому сказано було придивитися до виразу її обличчя, помітив тільки легкий рум’янець – скоріше зніяковіння, ніж гніву.

Тому я радів, цілком упевнений, що або вона залишить цього листа в себе, або, якщо побажає повернути його, їй доведеться побути зі мною наодинці, що дало б мені можливість поговорити з нею. Але приблизно за годину один із її слуг з’являється в мою кімнату і передає мені від своєї пані пакет іншого вигляду, ніж був мій; на конверті ж я впізнаю такий жаданий мені почерк.

Поспішно розпечатую…

У пакеті міститься мій же власний лист, не розпечатаний і лише складений удвоє. Підозрюю, що на цю диявольську хитрість наштовхнуло її побоювання, аби я не виявився менш, ніж вона, педантичним щодо розголосу.

Ви знаєте мене, і вам немає чого описувати мою лють. Довелось, одначе, знову набути холоднокровності й знаходити нові способи. Ось що я придумав.

Звідси щодня посилають за листами на пошту, яка розташована приблизно за три чверті льє від замку. Для цієї мети користуються замкнутим ящиком на кшталт церковної карнавки для збирання пожертвувань, один ключ від якої зберігається у начальника пошти, а інший – у пані де Розмонд. Кожен із мешканців замку опускає в нього свої листи в будь-який час протягом дня, і ввечері їх відносять на пошту, а вранці приносять із пошти листи, адресовані в замок. Усі слуги, як господарські, так і сторонні, виконують цей обов’язок по черзі. Була черга не мого слуги, але він зохотився піти на пошту під приводом, що в той бік йому потрібно у справі.

Я ж написав свого листа. На конверті я змінив почерк і досить вдало підробив діжонський поштовий штемпель, адже мені здалося забавним, домагаючись тих же прав, що і її чоловік, писати звідти, де він перебуває, а також і тому, що спокусниця моя весь день говорила, що дуже хотіла б отримати листи з Діжона. Я визнав за благо зробити їй цю приємність.

Вживши цих застережних заходів, легко було приєднати цього листа до інших. Завдяки такому способу я виграв і можливість бути свідком того, як його буде прийнято, бо тут прийнято, зібравшись до сніданку, чекати доставки листів, перш ніж розійтися. Нарешті принесли листи.

Пані де Розмонд відчинила ящик. «Із Діжона», – сказала вона, передаючи листа пані де Турвель. «Це не почерк мого чоловіка», – зауважила та з занепокоєнням, поспішно ламаючи печатку. З першого ж погляду вона зрозуміла, в чому справа, і обличчя її так змінилося, що пані де Розмонд звернула на це увагу й запитала: «Що з вами?». Я теж підійшов зі словами: «В цьому листі що-небудь жахливе?». Боязка богомолка очей не сміла підвести, не промовила ні слова і, щоб приховати зніяковіння, удавала, що пробігає очима послання, якого не в змозі була прочитати. Я насолоджувався її зніяковінням і, будучи не проти злегка подражнити її, додав: «Ви нібито заспокоїлися. Можна сподіватися, що цей лист скоріше здивував, аніж засмутив вас». Тоді гнів надихнув її краще, ніж могла б зробити обережність. «У цьому листі, – відповіла вона, – містяться речі, які мене ображають, і я дивуюсь, як мені наважились їх написати». – «Хто ж це?» – перервала пані де Розмонд. «Він без підпису, – відповіла розгнівана красуня, – але і лист і автор його викликають у мене однакове презирство. Я була б дуже вдячна, якби більше не заговорювали зі мною про нього». З цими словами вона розірвала зухвале послання, запхала рештки в кишеню, підвелась і вийшла з кімнати. Але хоч скільки б вона гнівалась, а лист все ж таки був у неї, і я сподіваюся, що цікавість спонукала її прочитати його повністю.

Детальний опис цього дня завів би мене занадто далеко. Докладу чернетки обох моїх листів: ви будете обізнані не гірше за мене самого. Якщо ви хочете бути в курсі цього листування, доведеться вам навчитися розбирати мої карлючки, бо ні за що у світі не погоджусь я на нудьгу ще раз переписувати їх начисто. Прощавайте, мій милий друже.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 35

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Я мушу підкорятися вам, добродійко, я мушу довести вам, що, незважаючи на всі мої гріхи, в які у вас є бажання вірити, у мене все ж таки достатньо чуйності, щоб не дозволити собі жодного докору, і достатньо мужності, щоб змусити себе принести найтяжчі жертви. Ви приписуєте мені мовчання та забуття! Що ж, я змушу свою любов мовчати і забуду, якщо знайду сили, жорстокість, із якою ви до неї поставилися.

Певна річ, бажання знадобитися вам іще не давало мені на це права, і я готовий визнати: саме лише те, що мені так потрібна ваша поблажливість, не було ще достатньою підставою домогтись її від вас. Але, убачаючи в любові моїй образу, ви забуваєте, що коли це гріх, то ви самі одночасно і причина його, і виправдання. Забуваєте ви також, що я вже звик відкривати вам свою душу навіть тоді, коли довірливість могла завдати мені шкоди, і вже не в змозі був приховувати від вас почуття, що охоплюють мене. Ви ж вважаєте наслідком моєї зухвалості те, що породжено щиросердою відвертістю. У нагороду за любов найніжнішу, найблагоговійнішу, найсправжнішу ви відкидаєте мене далеко від себе. Ви говорите мені навіть про свою ненависть… Хто б не став скаржитися на таке поводження? Лиш я підкоряюсь і покірливо все терплю: ви завдаєте мені ударів, а я продовжую поклонятися вам. Немислима влада ваша наді мною робить вас самодержавною володаркою моїх почуттів, і якщо протистоїть вам сама тільки любов моя, якщо її ви не в силах зруйнувати, то лише тому, що вона – ваше творіння, а не моє.

Я не прошу взаємності, бо ніколи не спокушався надією на неї. Я не чекаю навіть і жалості, хоча міг би на неї сподіватися, пам’ятаючи про увагу, яку ви до мене іноді виявляли. Але, признаюся, мені здається, я можу просити про справедливість.

Я дізнався від вас, добродійко, що хтось постарався зашкодити мені у ваших очах. Якби ви слухалися порад друзів, то не дозволили б мені навіть наблизитися до вас – такі власні ваші слова. Хто ж ці такі ревні друзі? Поза сумнівом, люди такі суворі, такі непідкупно доброчесні не заперечували б, якби ви їх назвали. Поза сумнівом, вони не побажали б залишитися в тіні, бо це поєднало б їх із найнижчими наклепниками, і мені залишаться невідомими як імена їх, так і звинувачення. Подумайте, добродійко, що, позаяк ви судите мене на цій підставі, я маю право дізнатись і те, й інше. Підсудному не ухвалюють вироку, не сказавши, в чому його звинувачують, і не назвавши обвинувачів. Я не прошу ніякої іншої милості й заздалегідь ручаюся, що зумію виправдатися, зумію змусити їх відректися від своїх звинувачень.

Якщо я, може, занадто зневажав порожні чутки людей, чиєю думкою мало дорожу, то ваша повага – справа зовсім інша, й якщо я готовий усе життя присвятити тому, щоб здобути її, то не дозволю нікому безкарно відняти її в мене. Вона для мене тим дорогоцінніша, що їй я буду, без сумніву, вдячний за прохання, з яким ви побоюєтеся до мене звернутись і яке, за вашими словами, надало б мені право на вашу вдячність. Ах, я не тільки не домагався б її, я, навпаки, вам був би вдячний за неї, якби ви дали мені можливість зробити вам приємне. Почніть же з того, щоб поставитися до мене справедливіше, і не приховуйте, чого б ви від мене бажали. Якби я міг здогадатися, в чому справа, то звільнив би вас від клопоту самій заговорювати про це. До радості бачити вас додайте щастя послужити вам, і я вихвалятиму вашу доброту. Що може зупиняти вас? Не боязнь же відмови, сподіваюсь? Я відчуваю, що цього не в силах був би вам пробачити. Те, що я не повертаю вам вашого листа, – не відмова. Більше, ніж ви, хотів би я, щоб він не був мені необхідним. Але я, звикнувши вірити, що у вас ніжна душа, я лише в цьому листі бачу вас такою, якою ви прагнете здаватися. Коли я благаю небо про те, щоб ви стали чутливішою – з вашого листа роблю висновок я, що ви сховалися б за сотню льє від мене швидше, ніж погодилися б на це. Коли все у вас посилює і виправдовує мою любов, воно знову повторює мені, що любов моя для вас – образа; і коли, бачачи вас, любов цю я вважаю вищим благом, мені треба прочитати написане вами, аби переконатися, що вона – лише жорстокі тортури. Тепер вам буде зрозуміло, що найбільшим щастям для мене було б мати можливість повернути вам цього фатального листа. Вимагати його у мене і тепер – означало б дозволити мені не вірити більше тому, що в нім написано. Сподіваюся, ви не сумніваєтеся, з якою готовністю повернув би я вам його.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 36

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

(З діжонським штемпелем)

Із кожним днем, добродійко, посилюється ваша суворість, і, смію сказати, ви, мабуть, менше страшитеся бути несправедливою, ніж виявити поблажливість. Після того, як ви засудили мене, навіть не вислухавши, ви, мабуть, відчули, що вам простіше буде не читати моїх аргументів, аніж відповідати на них. Ви вперто відмовляєтеся приймати мої листи і з презирством повертаєте їх. Ви, врешті-решт, змушуєте мене хитрувати саме тоді, коли єдина моя мета – переконати вас у моєму щиросерді. Ви довели мене до необхідності захищатись, і нехай це буде достатнім вибаченням для тих засобів захисту, до яких я удаюся. Крім того, щирість мого почуття переконує мене, що для його виправдання у ваших очах досить буде, якщо ви краще про нього дізнаєтесь, і лише тому я дозволив собі цю невелику хитрість. Смію сподіватися також, що ви мені її пробачите і вас не здивує, що любов винахідливіша у способах виявити себе, ніж байдужість – у перешкодах, які вона ставить любові.

Дозвольте ж, добродійко, серцю моєму до кінця відкритися перед вами. Воно належить вам, і треба, щоб ви його знали.

Приїхавши до пані де Розмонд, я ні в щонайменшій мірі не передбачав долі, яка мене очікує. Я уявлення не мав, що ви в неї гостюєте, і з властивою мені правдивістю додам, що, якби я навіть знав про це, мій душевний спокій зовсім не був би порушений. Не те щоб я не віддавав красі вашій того належного, в чому їй неможливо відмовити, але, звиклий до того, щоб відчувати самі тільки бажання і віддаватися лише тим із них, які заохочує надія, я не знав мук справжньої любові.

Ви були свідком наполегливих прохань і умовлянь пані де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провів один день у вашому товаристві; проте я поступився, або ж мені здавалося, що я поступився лише природному і законному прагненню виявити увагу шанованій мною родичці. Спосіб життя, який ми тут вели, певна річ, дуже відрізнявся від звичного для мене. Проте я без ніяких зусиль пристосувався до нього, і, не намагаючись розібратися в причинах зміни, що сталася в мені, я знову ж таки приписував її лише легкості свого характеру, про яку, здається, вам уже говорив.

На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись із вами, я незабаром зрозумів, що чарівливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим із ваших достоїнств: ангельська душа ваша здивувала, підкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесності. Не претендуючи на володіння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашої поблажливості за минуле, я мріяв про співчуття на майбутнє. Я шукав його у ваших розмовах, підстерігав у погляді, в цьому погляді, що виділяв отруту тим згубніше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякої підозри.

Тоді й пізнав я любов. Але який далекий був я від того, щоб на це скаржитися! Твердо вирішивши накласти на неї печать мовчання, я без побоювань і нестримно віддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його наді мною збільшувалася. Незабаром радість бачити вас перетворилася для мене на необхідність. Варто було вам на мить віддалитись, і серце моє стискала туга; від звуку кроків, що сповіщали мені про ваше повернення, воно радісно тремтіло. Я існував лише завдяки вам і для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свідки – посеред жвавих ігор або в запалі бесіди про речі значні чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таємницю мого серця?

Нарешті настав день, що поклав початок моєму нещастю, і з волі якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродійко, саме серед бідняків, яким я надав допомогу, ви, піддавшись благородній чутливості, яка прикрашає саму красу і робить іще дорогоціннішою доброчесність, ви остаточно збентежили серце, і без того сп’яніле із нестримної любові. Можливо, ви пригадаєте, яка заклопотаність охопила мене після повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнішим за мене.

Після того, як сили мої вже вичерпалися в нерівній боротьбі, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинці з вами. Тут – признаюся в цьому – я піддався спокусі. Переповнене серце моє не змогло стримати розмов і сліз. Але хіба це злочин? А якщо й так, то хіба я недостатньо покараний за нього жорстокими муками, які змагають мене?

Знищуваний безнадійною любов’ю, я благаю вас про жалість, а у відповідь отримую ненависть. У мене немає іншого щастя, як бачити вас, очі мої мимоволі звертаються до вас, але я тремчу при думці, що можу зустрітися з вами поглядом. Ви повергли мене в тяжкий стан: удень я стараюся не виявляти своїх мук, а ночами зазнаю їх. Ви ж у своєму незворушному спокої довідуєтеся про ці страждання лише остільки, оскільки є їх причиною, і радієте їм. І при цьому скарги виходять від вас, а виправдовуватися змушений я.

Одначе ж така, добродійко, правдива розповідь про те, що ви іменуєте моїми гріхами, і що, можливо, справедливіше було б назвати лихом. Чиста, щира любов, незмінна шанобливість, цілковита покірність – ось почуття, мені вами навіяні! Я не побоявся б повергнути їх навіть перед божеством. О ви, краще його творіння, наслідуйте його в милосерді! Подумайте про мої жорстокі муки, подумайте особливо про те, що завдяки вам розриваюся я між відчаєм і блаженством і що перше ж вимовлене вами слово назавжди вирішить мою долю.

Із ***, 23 серпня 17…

Лист 37

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я підкоряюся, добродійко, порадам, які дає мені ваша дружба. Я настільки звикла керуватися в усьому вашими думками, що охоче вірю в їх незмінну правоту. Готова навіть визнати, що пан де Вальмон, мабуть, дійсно вкрай небезпечна людина, позаяк він може одночасно і прикидатися таким, яким він здається тут, і бути насправді таким, яким ви його малюєте. Хай там як, але оскільки ви наполягаєте, я відпроваджу його від себе, в усякому разі – зроблю для цього все можливе, бо частенько речі, які по суті мали б бути цілком простими, виявляються дуже морочливими.

Як і раніше, я вважаю за неможливе просити про це його тітоньку. Таке прохання стало б образливим для них обох. Не хотілося б мені й від’їжджати самій: якщо, окрім тих причин, що відносяться до пана де Турвеля, про які я вам уже говорила, мій від’їзд, що цілком можливо, роздосадує пана де Вальмона, йому ж дуже легко буде вирушити за мною до Парижа. І хіба його повернення, причиною якого я буду або постану в очах товариства, не здасться більш дивним, аніж зустріч у селі в особи, що є, як усім відомо, його родичкою і моїм другом?

Отже, мені залишається тільки одне: домогтися від нього, щоб він сам зволив поїхати. Я розумію, що запропонувати йому це досить важко. Але, оскільки він, мабуть, хоче довести мені, що в нім більше порядності, ніж усі вважають, я не зневіряюся в успіху. Я навіть не проти того, щоб спробувати це зробити і таким чином дістати можливість переконатися, чи дійсно, як він часто говорить, істинно чесні жінки не мають і ніколи не матимуть приводів скаржитися на його поведінку. Якщо він поїде, як я того бажаю, це і справді буде з уваги до мене, бо я не сумніваюся, що він хотів би провести тут більшу частину осені. Якщо на прохання моє він відповість відмовою і, виявивши упертість, залишиться, я завжди встигну сама поїхати і обіцяю вам, що зроблю це.

Ось, добродійко, здається, й усе, чого вимагала від мене ваша дружба. Поспішаю виконати ваше бажання і довести вам, що, незважаючи на гарячковість, із якою я захищала пана де Вальмона, я все ж таки готова не лише прислухатися до порад моїх друзів, але і слухатись їх.

Маю честь і т. д.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 38

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Щойно я отримала від вас величезний пакет, ласкавий віконте. Якщо дата на ньому вірна, його мали б доправити на добу раніше. В усякому разі, якщо я виберу час ознайомитися з ним, то вже не встигну відповісти. Тому я вважаю за краще лише повідомити вас про отримання його, а поговоримо сьогодні ми про інше. Це зовсім не означає, що мені є чим із вами поділитися. Восени в Парижі майже не залишається чоловіків, що мають людський вигляд. Через це я вже з місяць, як поводжусь убивчо доброзвичайно, і всякий інший на місці мого кавалера втомився б від доказів моєї постійності. Не зайнята справжньою справою, я розважаюся маленькою Воланж і про неї ж бо й хочу з вами поговорити.

Чи знаєте, що ви втратили більше, ніж гадаєте, відмовившись зайнятися цією дівчинкою? Вона воістину чарівна! Ні характеру, ні правил; судіть же, як легко і приємно перебувати в її товаристві. Не думаю, щоб вона коли-небудь сяйнула силою почуття, але все свідчить про натуру, жадібну до відчуттів. Не маючи ні розуму, ні хитрості, вона має відому, якщо можна так висловитися, природну брехливість, якій я сама іноді дивуюсь і якій уготований тим більший успіх, що виглядом своїм ця дівчина – сама простодушність і невинність. Від природи вона дуже ласкава, і часом це мене бавить. Її маленьку голівку незвичайно легко розпалити, і тоді вона стає тим більше забавною, що не знає нічого, абсолютно нічого про те, що їй так хотілось би знати. Її охоплює кумедна нетерплячка: вона сміється, гнівається, плаче, а потім із абсолютно привабливою простодушністю починає просити мене просвітити її. Далебі, я майже ревную її до того, на чию долю випаде це задоволення.

Не знаю, чи повідомляла я вам, що ось вже чотири чи п’ять днів, як я маю честь бути її повірницею. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що спершу я напустила на себе суворість, але, як тільки помітила, що вона уявила, ніби мене переконали її хисткі аргументи, я удала, що вважаю їх чудовими. Вона ж усією душею переконана, що досягла такого успіху своїм красномовством: мені довелося вжити цей застережний захід, щоб не скомпрометувати себе. Я дозволила їй написати і навіть ужити в листі слово «люблю», і того ж дня, хоч вона про це навіть не підозрювала, я влаштувала їй побачення наодинці з її Дансені. Але він, уявіть собі, настільки ще простачок, що не домігся від неї навіть поцілунку! І, одначе, хлопчик цей пише премилі вірші! Боже мій, до чого ж усі такі розумники дурні! Цей дурний настільки, що я просто гублюся: адже ним я керувати не можу.

Ось зараз ви були б мені дуже корисні. Ви досить дружні з Дансені, щоб він міг вам довіритись, а якби він це зробив, ми б одразу добряче просунулися вперед. Розворушіть же свою президентшу; я ні за що не хочу, щоб для Жеркура все обійшлося благополучно. Втім, учора я поговорила про нього з цією юною особою і так його розписала, що він став їй ненависний не менше, ніж якби вона вже десять років була його дружиною. Однак я виголосила цілу проповідь щодо подружньої вірності: в цьому питанні я непримиренно сувора. Таким чином, я, з одного боку, відновлюю в її очах свою доброчесну репутацію, якій могла б зашкодити надмірна поблажливість, з іншого – посилюю в ній ненависть до майбутнього чоловіка, якою хочу його нагородити. І, зрештою, я сподіваюсь, що, коли вдасться переконати її в тому, що їй дозволено любити лише протягом її вже недовгого дівоцтва, вона тим швидше вирішить не втрачати часу, що залишився.

Прощавайте, віконте. Зараз я приступаю до свого туалету і почну читати надісланий вами том.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 39

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

На мене налягають смуток і тривога, дорога моя Софі. Майже всю ніч я проплакала. Не те щоб наразі я не була щаслива, але тільки я передбачаю, що це ненадовго.

Учора я була в Опері з пані де Мертей; ми багато говорили щодо мого заміжжя, і нічого хорошого я від неї не дізналася. Вийти я маю за графа де Жеркура, і це буде в жовтні. Він багатий, знатний, командує полком. Поки що все це чудово. Але, по-перше, він старий: уяви собі, йому не менше тридцяти шести років! І, крім того, пані де Мертей говорить, що він чоловік похмурий, суворий, і вона побоюється, що щаслива я з ним не буду. Я навіть помітила, що вона в цьому цілком упевнена, а прямо говорити не хоче, щоб не засмучувати мене. Майже ввесь вечір вона говорила мені про обов’язок дружин по відношенню до чоловіків. Вона визнає, що пан де Жеркур людина зовсім неприємна, та все ж каже, що я змушена буду любити його. І ще вона сказала, що, коли я вийду заміж, мені вже не можна буде любити кавалера Дансені. Та хіба ж це можливо! О, запевняю тебе, я його завжди любитиму. Знаєш, я вже б вважала за краще зовсім не виходити заміж. Нехай цей пан де Жеркур влаштовується, як знає, я ж його не шукала. Нині він на Корсиці,[24] дуже далеко звідси; нехай би він там залишався десять років. Якби я не боялася опинитись у монастирі, я б уже сказала мамі, що не піду за нього. Але це було б тільки гірше. Не знаю, справді, що й робити. Я відчуваю, що ніколи не любила пана Дансені так, як зараз, і коли подумаю, що мені залишається тільки місяць жити по-старому, у мене на очі негайно ж навертаються сльози. Єдина моя втіха – дружба з пані де Мертей. У неї таке добре серце! Вона поділяє всі мої прикрості й така мила, що коли я з нею, то майже перестаю про них думати. До того ж вона мені дуже корисна, бо тій малості, що я знаю, навчила мене вона, і вона така добра, що мені ніскільки не соромно ділитися з нею всіма моїми думками. Якщо вона вважатиме що-небудь негарним, то іноді й покартає мене, але ласкаво, а потім я цілую її від щирого серця, поки вона не перестане гніватись. Її ж я вже можу любити, скільки захочу, і нічого поганого тут не буде, чому я страшенно рада. Проте ми умовилися, що я не показуватиму, як сильно люблю її, на людях, особливо ж при мамі, щоб вона нічого не запідозрила із приводу кавалера Дансені. Запевняю тебе, що якби я могла завжди жити, як тепер, мені здається, я була б зовсім щаслива. Тільки ось цей осоружний пан де Жеркур… Але не згадуватиму більше про нього, а то знову засумую. Замість того сяду писати кавалерові Дансені: говоритиму йому тільки про свою любов, а не про прикрості, оскільки не хочу засмучувати його. Прощавай, мій милий друже. Ти сама бачиш, що скаржитися тобі нема на що і, незважаючи на мою зайнятість, як ти висловлюєшся, в мене залишається час і любити тебе, і писати тобі.[25]

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 40

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Моїй жорстокосердій мало того, що вона не відповідає на мої листи і відмовляється їх приймати. Вона хоче позбавити мене можливості бачити її, вона вимагає, щоб я поїхав. І ще більше здивує вас, що я підкорятимуся цій жорстокості. Ви мене засудите. Проте я визнав, що не мушу упускати випадку отримати від неї наказ, бо переконаний, що, з одного боку, той, хто повеліває, сам себе частково зв’язує, а з іншого – що уявна влада, яку ми нібито надаємо над собою жінкам, є однією з тих пасток, в які їм особливо важко не потрапити. До того ж вона з такою спритністю уникала всіх випадків залишитися зі мною наодинці, що це поставило мене в небезпечне становище, з якого мені, на мою думку, слід було вибратися за всяку ціну, бо я безупинно перебував у її товаристві, не маючи в той же час можливості зайняти її своєю любов’ю, і можна було побоюватися, що під кінець вона звикне бачити мене без хвилювання. А ви самі знаєте, як важко змінити такий настрій.

Втім, ви здогадуєтеся, що, підкорившись, я поставив свої умови. Я навіть потурбувався про те, щоб серед них виявилась одна нездійсненна. Це треба мені для того, щоб я вільний був або додержати свого слова, або порушити його, а також для того, щоб розпочати усну чи письмову суперечку в момент, коли спокусниця моя особливо задоволена мною або коли їй треба, щоб я був задоволений нею. Не кажу вже про те, що я виявив би занадто велику неспритність, якби не зумів домогтись якої-небудь нагороди за відмову від цього домагання, хоч яким би воно було нездійсненним.

Виклавши вам у цьому довгому вступі свої аргументи, повідомляю про події останніх днів. Як документи додаю лист моєї спокусниці та мою відповідь. Погодьтеся, що мало знайдеться літописців таких точних, як я.

Ви пам’ятаєте, яке враження справив позавчора вранці мій лист із Діжона. Залишок дня минув досить бурхливо. Прекрасна недоторка з’явилася лише до самого обіду і сказала, що в неї найсильніша мігрень, – під цим ховався найвідчайдушніший напад роздратування, який тільки може бути у жінки. Обличчя в неї і справді було зовсім інше. Відомий вам вираз лагідності змінився норовливістю, що надала йому нової привабливості. Я твердо вирішив використовувати згодом це відкриття і замінювати іноді ніжну коханку норовливою. Передбачаючи, що залишок дня мине понуро, я вирішив уникнути нудьги і під приводом писання листів пішов до своєї кімнати. Близько шостої знову спустився до вітальні. Пані де Розмонд запропонувала прогулятися, що й було прийнято. Але в мить, коли ми сідали в екіпаж, уявна хвора з пекельною підступністю виставила у свою чергу як привід – можливо, щоб помститися мені за мою відсутність – новий напад головного болю й безжально змусила мене залишитись удвох із моєю тітонькою. Не знаю, чи були почуті мої прокляття цьому демонові в жіночому образі, але після повернення ми дізналися, що вона злягла.

Наступного дня за сніданком це була зовсім інша жінка. Природна лагідність повернулася до неї, і я вже думав, що мені пробачено. Ледве дочекавшись закінчення сніданку, ця лагідна особа з безтурботним виглядом підвелася з місця і попрямувала до парку. Ви самі розумієте, що я пішов за нею. «Чому це вам захотілося гуляти?» – запитав я, підійшовши до неї ближче. «Я багато писала сьогодні вранці, – відповіла вона, – і голова у мене втомилася». – «Можливо, і я настільки щасливий, що можу поставити собі в провину цю втому?» – вів далі я. «Так, я вам написала, – відповіла вона знову, – але не наважуюся віддати лист. У нім одне прохання, а ви не привчили мене розраховувати на виконання моїх прохань». – «Ах, присягаюся, якщо тільки це виявиться в межах можливого». – «Немає нічого легшого, – перебила вона мене, – і хоча, можливо, ви по справедливості мусили б його виконати, я готова прийняти вашу згоду, як милість». З цими словами вона подала мені листа. Я взяв його, а водночас і її руку, яку вона негайно ж висмикнула, але без гніву і скоріше зі зніяковінням, ніж із поспішністю. «Сьогодні жаркіше, ніж я думала, треба йти до будинку». І вона попрямувала до замку. Марно старавсь я переконати її погуляти ще трохи, і лише думка про те, що нас можуть побачити, змусила мене обмежитися самим лише красномовством.

Вона ввійшла до будинку, не зронивши ні слова, і я чудово зрозумів, що уявна прогулянка мала одну лише мету – передати мені листа. У замку вона відразу ж піднялася до себе, а я пішов у свою кімнату, щоб познайомитися з її посланням. Вам теж слід прочитати його, так само як і мою відповідь, перш ніж ми підемо далі…

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 41

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Судячи з вашої поведінки відносно мене, добродію, ви тільки те й робили, що кожного дня прагнули помножити причини мого невдоволення вами. Впертість, із якою ви весь час прагнули говорити мені про почуття, про яке я не хочу й не мушу нічого чути, зловживання моєю довірливістю чи боязкістю, на яке ви зважилися, щоб передавати мені листи, особливо ж той, смію сказати, непристойний прийом, до якого ви удалися, щоб до мене дійшов останній із цих листів, причому не побоялися навіть, що уражена вашою зухвалістю, я не зумію нічого приховати і буду скомпрометована, – все це могло б викликати з мого боку найрізкіші та цілком заслужені вами докори. Проте замість того, щоб повертатися до своїх образ, я обмежуся лише тим, що звернуся до вас із проханням таким же простим, наскільки й цілком законним, і якщо ви погодитеся його виконати, готова буду зі свого боку забути все.

Ви самі сказали мені, добродію, що я можу не боятися відмови. І хоча ви із властивою вам непослідовністю, відразу ж після цієї фрази відмовили мені в єдиному, що могли для мене зробити,[26] я хочу вірити, що ви все ж таки додержите нині слова, урочисто даного вами лише кілька днів тому.

Отже, я бажаю, щоб ви зробили мені ласку віддалитися від мене, покинули цей замок, де подальше ваше перебування могло б лише ще більше нашкодити мені в очах людей, які завжди готові погано думати про свого ближнього й яких ви до того ж занадто вже привчили спостерігати за жінками, що допускають вас у своє товариство.

Друзі мої давно попереджали мене про цю небезпеку, але я нехтувала їх порадами й навіть сперечалася з ними, поки ваша поведінка зі мною дозволяла мені думати, що ви зволили не змішувати мене з натовпом жінок, які мали підстави для скарг на вас. Тепер же, коли ви поводитеся зі мною, як із ними, – і мені це стало зрозуміло – я мушу й перед громадською думкою, і перед самою собою прийняти це неминуче рішення. Я могла б додати, що ви нічого не виграєте, відмовивши мені в моєму проханні, бо я твердо вирішила поїхати звідси сама, якщо ви виявите впертість і залишитесь. Але я зовсім не маю наміру зменшити свою вдячність за вашу ласку, якщо ви мені її зробите, і хочу, аби ви знали, що, змусивши мене поїхати звідси, ви порушили б мої плани. Доведіть же мені, добродію, що, як ви мене часто запевняли, чесним жінкам на вас скаржитися не доводиться, доведіть мені хоча б, що, навіть провинившись перед ними, ви вмієте спокутувати свою провину.

Якби я вважала за потрібне якось виправдати перед вами своє прохання, мені досить було б сказати, що ви все своє життя поводилися так, щоб зробити це необхідним, і що аж ніяк не від мене залежало не звертатися до вас із таким проханням. Але не згадуватимемо події, про які я хочу забути й які змусили б мене судити вас суворо якраз у той час, коли я даю вам можливість заслужити на мою вдячність. Прощавайте, добродію, поведінка ваша покаже мені, з якими почуттями змушена я буду незмінно перебувати такою, що глибоко шанує вас…

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 42

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Хоч які жорстокі, добродійко, поставлені вами умови, я не відмовляюсь їх виконати. Я почуваюся нездатним суперечити жодному вашому бажанню. Оскільки в цьому питанні все ясно, я смію лестити собі сподіванням, що ви й мені дозволите звернутися до вас із деякими проханнями. Їх виконати набагато легше, ніж те, про що ви мене просите, і все ж таки я хочу заслужити цієї милості лише своєю цілковитою покірністю вашій волі.

Перше – і я сподіваюся, що ви самі визнаєте його справедливим, – полягає в тому, щоб ви зволили назвати мені моїх обвинувачів: вони, як я вважаю, заподіюють мені достатньо зла, щоб я мав право знати їх. Друге – і його виконання я чекаю від вашого милосердя – полягає в тому, щоб ви дали мені дозвіл хоч зрідка нагадувати вам про свою любов, яка тепер більш ніж будь-коли заслуговує на вашу жалість.

Подумайте, добродійко, про те, що я поспішаю підкорятися вам, хоч і змушений поступитися заради цього своїм щастям, більше того – хоч я переконаний, що ви хочете мого від’їзду лише для того, щоб позбутися назавжди неприємної присутності людини, до якої ви несправедливі. Визнайте, добродійко, ви не стільки побоюєтеся товариства людини, що занадто звикла мати до вас повагу і тому не сміє непохвально судити про вас, скільки обтяжуєтеся присутністю того, кого вам легше покарати, ніж засудити. Ви проганяєте мене з очей своїх, як відвертають погляд від стражденного, якому не хочуть надати допомогу.

Але тепер, коли розлука з вами подвоїть мої муки, до кого, як не до вас, зможу я звертати свої скарги? Від кого іншого зможу я чекати втіх, які будуть мені такими потрібними? Чи відмовите ви мені, коли є єдиною причиною моїх прикростей?

Напевно, не будете ви здивовані й тим, що перед від’їздом я гаряче бажаю виправдати перед вами почуття, яке ви в мене вселили, а також і тим, що мужність для від’їзду я можу набути, лише отримавши веління про нього з ваших вуст.

Ця подвійна причина змушує мене просити вас приділити хвилину часу для бесіди зі мною. Замінювати її листуванням було б марно. Можна написати цілі томи, а все ж не викладеш як слід того, що так легко зрозуміти в п’ятнадцятихвилинній розмові. Вам легко буде вибрати час для цього, бо, хоч як би поспішав я виконати вашу волю, пані де Розмонд відомо, що я збирався провести в неї частину осені, а мені, в усякому разі, доведеться почекати хоча б листа, щоб виставити за привід якусь справу, що вимагає мого від’їзду.

Прощавайте, добродійко. Ніколи не було мені так важко писати це слово, як у мить, коли воно викликає в мені думку про нашу розлуку. Якби ви могли тільки уявити собі, як я від цього страждаю, ви б, смію вірити, поставили мені в деяку заслугу мою покірність.

Прийміть же з більшою хоч би поблажливістю запевнення в найніжнішій і найшанобливішій любові.

Із ***, 26 серпня 17…

Продовження листа 40

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

А тепер, чарівний мій друже, давайте міркувати. Ви, як і я, добре розумієте, що педантична і чесна пані де Турвель не може погодитися на моє перше прохання і обдурити довіру друзів, назвавши мені моїх обвинувачів. Таким чином, обіцяючи під цією умовою все, що завгодно, я себе нічим не зв’язую. Але ви розумієте також, що ця відмова послугує підставою для того, щоб отримати все інше, і тоді, поїхавши, я виграю можливість вступити з нею – і притому з цілковитої її згоди – в регулярне листування, бо я не надаю ніякого значення побаченню, про яке я її просив: майже єдина його мета – привчити її заздалегідь до того, щоб вона не відмовляла мені в інших побаченнях, коли у мене в них буде вже справжня потреба.

Єдине, що мені залишається зробити до від’їзду, – це дізнатися, хто ж саме займається тим, що шкодить мені в її очах. Вважаю, що це її нудний чоловік, і хотів би, щоб було так: окрім того, що заборона, яка виходить від її чоловіка, лише підбурює бажання, я міг би бути упевнений, що, якщо вже моя спокусниця погодиться мені писати, чоловіка її побоюватися більше не доведеться, бо тим самим вона вже виявилася б змушеною обманювати його.

Але якщо в неї є приятелька настільки близька, що вона їй довіряється, і якщо приятелька ця проти мене, значить, їх необхідно посварити, і я розраховую в цьому досягти успіху.

Учора я вже думав, що ось-ось про все дізнаюсь, але ця жінка нічого не робить, як інші. Ми були в її кімнаті, якраз коли доповіли, що подано обід. Вона ще тільки закінчувала свій туалет, і я встиг помітити, що кваплячись і вибачаючись, вона залишила в секретері ключ від нього, а мені добре відомо, що ключа від своєї кімнати вона ніколи з собою не бере. У час обіду я обмірковував цю обставину, а потім почув, як спускається згори її покоївка. Тут же я прийняв рішення: удав, що у мене кровотеча з носа, і вийшов із-за столу. Я полетів прямо до її секретера, але виявив усі шухляди незамкненими, а в них – жодного списаного папірця. Тим часом у таку пору року не випадає нагоди спалювати їх. Куди ж вона діває листи, які отримує? А отримує вона їх часто. Я нічого не упустив, усе було відчинено, й я все обшукав, але переконався тільки в тому, що скарб цей вона зберігає у себе в кишені.

Як же вивудити його звідти? Відучора я марно шукаю якого-небудь способу, але побороти в собі це бажання ніяк не можу. Страшенно жалкую, що не дано мені злодійських талантів. І справді, хіба навчання цій справі не має входити у виховання людини, що займається інтригами? Хіба не забавно було б поцупити лист чи портрет суперника або витягнути з кишені недоторки те, що може її викрити? Але батьки наші не думають ні про що, а я, хоч і думаю про все, але тільки переконуюсь, який я неспритний і як мало можу допомогти справі.

Але хай там що, я повернувся до столу вкрай невдоволений. Усе ж спокусниця моя дещо заспокоїла мою досаду, із співчутливим виглядом розпитуючи мене про мою уявну недугу. Я ж не забув запевнити її, що з певного часу відчуваю напади хвилювання, які псують моє здоров’я. Вона ж переконана, що є їх причиною, – чи не слід їй, по совісті кажучи, постаратись їх заспокоїти? Але вона хоч і набожна, та не занадто милосердна: відмовляє в усякому любовному подаянні, і, на мою думку, відмови цієї цілком достатньо для виправдання крадіжки того, чого не дають. Але прощавайте, бо, розмовляючи з вами, я думаю тільки про ці кляті листи.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 43

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Навіщо, добродію, прагнете ви зменшити мою вдячність? Навіщо погоджуєтеся ви покорятися мені лише наполовину і мовби робите достойну поведінку предметом торгу? Вам недостатньо, щоб я відчувала, чого вона вам коштує? Ви вимагаєте не лише багато чого – ви вимагаєте неможливого. Якщо мої друзі й говорили зі мною про вас, то вони робили це лише зі співчуття до мене. Нехай вони навіть помилялися, наміри в них були найдобріші, а ви пропонуєте мені у вдячність за цей знак уваги видати вам їх секрет! Заговоривши з вами про це, я вже зробила помилку, і тепер ви чудово дали мені це зрозуміти. Те, що з іншою людиною було б простою відвертістю, з вами перетворюється на легковажність і могло б довести мене до мерзотності, якби я погодилася на ваше прохання. Я звертаюся до вас же, до вашого благородства: чи могли ви вважати мене на це здатною, чи могли ви мені це запропонувати? Ясна річ, ні, і я впевнена, що, добре розміркувавши, ви не поновите цього прохання!

Друге прохання – про дозвіл писати мені – так само важко здійсненне і, кажучи по всій справедливості, не на мене слід за це нарікати. Не хочу ображати вас, але за тієї репутації, якої ви набули і яку, з ваших же слів, частково заслужили, яка жінка може признатися, що листується з вами? І хіба порядна жінка може зважитися на щось таке, що – як вона сама чудово розуміє – їй довелося б приховувати?

Якби ще я могла бути впевнена в тому, що ніколи не матиму підстав скаржитися на зміст ваших листів і я завжди зможу виправдатися перед самою собою в їх отриманні! Тоді, можливо, прагнення довести вам, що керує мною не ненависть, а розум, взяло б гору над усіма такими вагомими міркуваннями і змусило б мене зробити значно більше, ніж мені належало б, дозволивши вам зрідка писати мені. Якщо ви дійсно бажаєте цього так сильно, як кажете, то охоче підкорятиметеся єдиній умові, яка могла б спонукати мене на це погодитися, й якщо ви відчуваєте хоч яку-небудь вдячність за те, що я нині для вас роблю, ви не забаритеся поїхати.

Дозвольте мені зауважити вам із цього приводу, що сьогодні вранці ви отримали листа, але не скористалися ним для того, щоб оголосити пані де Розмонд про свій від’їзд, як вами було обіцяно. Сподіваюся, що тепер ніщо не перешкодить вам додержати свого слова. Особливо ж розраховую я на те, що для цього ви не чекатимете бесіди зі мною, про яку ви мене просите і на яку я рішуче не можу погодитись, і що замість усного веління мого, нібито такого вам необхідного, ви задовольнитеся моїм повторним проханням. Прощавайте, добродію.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 44

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Порадійте разом зі мною, чарівний мій друже: мене люблять, я переміг це норовливе серце. Марно намагалося воно прикидатись – мені вдалося проникнути у його таємницю. Я не пожалів зусиль і тепер знаю все, що мене цікавить: з учорашньої ночі, щасливої вчорашньої ночі, я знову набув своєї суті, знову зажив повним життям; я викрив подвійну таємницю – любові й підлості, я насолоджуватимусь однією і помщуся за іншу, я пурхатиму від задоволення до задоволення. При самій думці про це мене охоплює така радість, що я не без зусиль згадую про обережність і про те, що мені, можливо, доведеться докласти деяких старань для того, щоб розповідь моя вийшла доладною. Одначе спробуємо.

Ще вчора, закінчивши свого листа до вас, я у свою чергу отримав листа від божественної святенниці. Надсилаю вам його; ви побачите, що в нім вона дає мені – найбільш для себе зручним способом – дозвіл писати їй, але зате квапить мене з від’їздом. І я зрозумів, що не можу його особливо відкладати, не зашкодивши собі.

Мене, одначе, мучило бажання дізнатися, хто ж міг писати їй проти мене, але я не був упевнений у тому, що5 саме мені слід зробити. Я намагався підкупити покоївку, щоб вона випорожнила для мене кишені своєї пані: їй неважко було б зробити це ввечері, а вранці вона могла б акуратно покласти все на попереднє місце, не збудивши ані найменшої підозри. За цю нікчемну послугу я запропонував їй десять луїдорів, але наткнувся на занадто чесну або занадто боязку тупицю: її не похитнули ні моє красномовство, ні гроші. Я продовжував умовляти її, коли подзвонили до вечері. Довелося залишити її в спокої, і щастя ще, що вона обіцяла мені зберегти нашу розмову в таємниці; я, як ви самі розумієте, навіть на це не особливо розраховував.

Ніколи ще не був я в такому поганому настрої. Я відчував, що сам себе скомпрометував, і ввесь вечір докоряв собі за необережний крок.

Пішовши до себе й не знаходячи спокою, поговорив я зі своїм єгерем: як щасливий коханець він мусив мати певний вплив на свою милу. Я хотів, щоб він умовив цю дівчину або зробити те, що я просив, або промовчати щодо мого прохання. Але він, зазвичай ні в чому не сумніваючись, тут буцімто засумнівався в успіху і висловив із цього приводу судження, що здивувало мене своєю глибиною.

«Пан віконт краще за мене знає, – сказав він, – що, коли спиш із дівчиною, то примушуєш її робити лише те, чого їй самій хочеться, а змусити її робити те, чого вам хочеться, – до цього частенько ще дуже далеко».

Ах, ум негідника, бува, мене лякає.[27]

«За цю я ще й тому не ручаюся, – додав він, – що, на мою думку, в неї є інший коханець, а зі мною вона водиться лише від сільської нудьги. І коли б не те, що вже дуже хочеться мені зробити послугу вам, добродію, я б більше одного разу й не побував у неї. (Цей хлопець – справжній скарб!) Що ж до мовчання, – додав він іще, – який сенс просити її про нього, коли вона може без ніякого ризику нас обдурити? Заговорити з нею про це ще раз означало б навести її на думку, що це дуже важливо, і викликати в ній іще більшу охоту підладитися до своєї пані».

Чим справедливішими були ці аргументи, тим більше я бентежився. На щастя, гульвіса розбалакався, а оскільки він був мені потрібний, я йому не заважав. Розповідаючи мені свою інтрижку з цією дівчиною, він, між іншим, згадав, що її кімната відділяється від кімнати її пані лише тонкою перегородкою, крізь яку можна почути будь-який підозрілий шум, і що тому щоночі дівчина приходить до нього. У мене негайно ж виник план, який я повідомив йому і який ми успішно здійснили.

Я дочекався другої години ночі і, як ми з ним домовилися, попрямував зі свічкою до кімнати, де відбувалося побачення, – під приводом, ніби я кілька разів марно викликав його дзвінком. Повірений мій, що чудово розіграв свою роль, зображував цілу сценку: його застукали на гарячому, він у відчаї, розсипається вибаченнями; все це я перервав, відправивши його зігріти воду, яка нібито мені була потрібна. Педантичній же служниці було тим більше соромно, що негідник, який іще додав до моєї вигадки від себе, переконав її перебувати в одежі, що до пори року цілком підходила, але ні в якому разі нею не виправдовувалася.

Розуміючи, що чим більш приниженою буде почуватися ця дівиця, тим легше я доб’юся від неї свого, я перешкодив їй змінити і позу, і вбрання і, наказавши слузі чекати мене в моїй кімнаті, всівся поряд із нею на ліжко й почав заздалегідь приготовану промову. Мені необхідно було втримати владу, яку обставини дали мені над нею, і тому я зберіг холоднокровність, гідну стійкості Сципіона:[28] не дозволивши собі з нею ані найменшої вільності, на що вона могла сподіватися, враховуючи її миловидність і слушну нагоду, я завів з нею ділову розмову так само незворушно, начебто розмовляв із чиновником.

Умови мої зводилися до того, що я сумлінно збережу все в таємниці, якщо назавтра приблизно в цей же час вона принесе мені вміст кишень своєї пані. «До речі, – додав я, – вчора я вам пропонував десять луїдорів, – обіцяю вам їх і сьогодні: не хочу зловживати становищем, у якому ви опинились». Як ви самі розумієте, ми чудово дійшли згоди, після чого я пішов, дозволивши щасливій парочці надолужувати втрачений час.

Свій же час я присвятив сну, а на ранок, бажаючи мати привід, щоб не відповідати на лист спокусниці, поки не прогляну її паперів, чого не міг би зробити до наступної ночі, вирішив вирушити на полювання і був відсутній майже весь день.

Після повернення мене прийняли досить холодно. Маю підставу вважати, що тут позначилось уражене самолюбство: як це я не поквапився скористатися часом, який залишився мені, особливо після написаного мені ласкавішого листа. Гадаю так тому, що, коли пані де Розмонд злегка докорила мені за тривалу відсутність, моя спокусниця заперечила дещо їдким тоном: «Ах, не докорятимемо панові де Вальмону за те, що він віддається єдиному задоволенню, яке може тут знайти». Я поремствував на таку несправедливість і скористався нагодою запевнити дам, що їх товариство мені надзвичайно приємне і що я навіть пожертвував заради нього важливим листом, який мав написати. До цього я додав, що вже багато ночей страждаю безсонням і що мені спало на думку – чи не поверне мені сон фізична втома. При цьому погляди мої красномовно говорили і про зміст листа, і про причини безсоння. Протягом усього вечора я старався зберегти ніжно-меланхолійний вигляд; здається, мені чудово вдалося приховати за ним нетерпляче очікування тієї години, коли я дізнаюся про таємницю, яку від мене так наполегливо приховують. Нарешті, ми розійшлися по своїх кімнатах, і через якийсь час вірна служниця принесла мені обумовлену нагороду за моє мовчання.

Заволодівши цим скарбом, я приступив до ознайомлення з ним із відомою вам обережністю, бо вкрай важливо було, щоб усе залишалося в тому вигляді, як воно було. Спершу я натрапив на два листи від чоловіка – нелегкотравну суміш із подробиць судового процесу та подружніх звірянь; у мене вистачило терпіння прочитати ці листи від початку до кінця, але я не виявив жодної згадки про мене. Я з досадою поклав їх на місце, але роздратування моє лагідніло, коли в руках у мене опинилися старанно зібрані клаптики горезвісного діжонського листа. На щастя, мені спало на думку пробігти його очима. Судіть про мою радість, коли я помітив виразні сліди сліз моєї привабливої святенниці. Признаюсь, я піддався юнацькому пориву і розцілував цього листа із запалом, на який уже не вважав себе здатним. Продовжуючи так вдало почате обстеження, я знайшов усі свої листи, зібрані разом і розкладені за числами. Але найприємніше здивувало мене те, що там виявивсь і найперший, якого, як я вважав, невдячна мені повернула: він був старанно переписаний її рукою, до того ж нерівним, тремтячим почерком, що явно свідчило про солодке хвилювання її серця під час цього заняття.

Досі я був увесь охоплений любов’ю, але незабаром її змінила лють. Як ви гадаєте, хто хоче погубити мене в очах обожнюваної мною жінки? Яка фурія, на вашу думку, настільки злостива, що могла замислити таку підлість? Ви її знаєте: це ваша приятелька, ваша родичка, пані де Воланж. Ви не уявляєте собі, яких тільки диявольських мерзотностей не написала їй про мене ця мегера. Вона, вона одна порушила душевний світ цього ангела в образі жінки. Через її поради, через її зловредне підбурювання я змушений від’їжджати; словом, це заради неї жертвують мною! Так, без сумніву, треба спокусити її дочку, але цього недостатньо, – її саму треба погубити, і якщо вже за віком своїм ця клята жінка поза небезпекою, треба уразити її в тій, до кого вона прихильна.

Так вона бажає, щоб я повернувся до Парижа? Вона змушує мене до цього? Добре, я повернуся, але вона поплаче через моє повернення. Шкода, що героєм цієї пригоди буде Дансені: в нім є глибока порядність, яка стоятиме нам на заваді. Проте він закоханий, ми з ним часто бачимося – можливо, ми отримаємо від нього користь. Але в гніві своєму я зовсім забувся і не думаю про те, що маю викласти вам сьогоднішні події. Повернімося до розповіді.

Уранці я знову побачився з чутливою святенницею. Ніколи ще вона не здавалася мені такою прекрасною. Так воно і має бути: краща мить для жінки, єдина, коли вона може викликати в нас сп’яніння душі, про яке так багато говорять і яке так рідко відчувають, це мить, коли, вже переконавшись у її любові, ми ще не впевнені в її милостях, і саме в такому стані я тепер перебуваю. Можливо, прикрашала її в моїх очах і думка, що я незабаром утрачу задоволення бачити її. Нарешті принесли пошту, я отримав вашого листа від 27-го, і, читаючи його, я ще не був упевнений, що додержу свого слова. Але я зустрівся очима з моєю спокусницею і відчув, що ні в чому не можу їй відмовити.

Отже, я оголосив про свій від’їзд. Майже відразу ж після цього пані де Розмонд залишила нас наодинці, але я був іще не менше ніж за чотири кроки від недоторки, а вона, раптом підхопившись із переляканим виглядом, промовила: «Не торкайтеся мене, добродію, не торкайтеся! Заради Бога, не торкайтеся до мене!». Це гаряче благання, що видавало душевне збентеження, могло тільки ще більше розпалити мене. Я був уже біля неї і тримав за руки, які вона так зворушливо склала, коли якийсь злий демон знову привів пані де Розмонд. Боязка святенниця, у якої нині і справді є підстави для страху, скористалася цим і вирішила піти.

Все ж я запропонував їй руку, і вона її прийняла. Я ж, угледівши в цьому доброзичливому пориві, якого в неї вже давно не було, добрі ознаки, знову почав свої любовні скарги й навіть спробував потиснути подану мені руку. Спершу вона хотіла вирвати її, але я виявив велику наполегливість, і вона досить охоче підкорилася, хоча не відповіла ні на мій потиск, ні на мої слова. Біля дверей її кімнати я хотів, прощаючись, поцілувати цю ручку. Спершу захист був досить рішучим, але я так ніжно вимовив: «Подумайте, адже я від’їжджаю», – що це зробило її в’ялою та слабкою. Проте ледве лише поцілунок торкнувся руки, вона знову набула своєї сили і вирвалася з моєї, а спокусниця пішла до своєї кімнати, де вже була її покоївка. Тут і кінець розповіді.

Я припускаю, що завтра ви будете у маршальші де ***, де я, напевно, не зустрічатимуся з вами, оскільки гадаю, що під час першої нашої зустрічі нам треба буде поговорити про багато справ, і передусім про справу маленької Воланж, яку я зовсім не випускаю з очей. Тому я вирішив до особистого з вами побачення написати цього листа, і хоч яким би він був довгим, запечатаю його лише перед самим відправленням пошти, бо за нинішнього стану моїх справ усе може залежати від сприятливого випадку, і я вирушаю шукати його, а тому розлучаюся з вами.

Р. S. Восьма година вечора. Нічого нового. У неї – жодної вільної хвилинки, і вона навіть прагне бути ввесь час зайнятою. При цьому, одначе, стільки смутку, скільки дозволяє пристойність, – не менш того. Інша новина, мабуть, важлива: пані де Розмонд доручила мені передати пані де Воланж запрошення провести деякий час у неї в селі.

Прощавайте, мій чарівний друже. До завтра або, найпізніше, до післязавтра.

Із ***, 28 серпня 17…

Лист 45

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Пан де Вальмон сьогодні вранці поїхав, добродійко. Ви, здавалося мені, так бажали цього від’їзду, що я визнала своїм обов’язком повідомити вам про нього. Пані де Розмонд дуже сумує за своїм племінником, і, треба зізнатися, товариство його дійсно дуже приємне. Увесь ранок вона говорила мені про нього з чутливістю, яка, як вам відомо, їй така властива. Я вважала своїм обов’язком по відношенню до неї слухати її люб’язно, без заперечень, тим більше що у багатьох відношеннях вона цілковито мала рацію. До того ж я почувалася винною в тому, що є причиною цієї розлуки, і в мене немає сподівання, що я зумію якось винагородити її за радість, якої я ж її й позбавила. Ви знаєте, що за вдачею своєю я не занадто весела, а той спосіб життя, який нам належить вести тут, теж буде не з веселих.

Якби я тепер не слухалася вашої поради, то побоювалася б, що вчинила дещо необдумано, так засмутила мене печаль мого шановного друга. Я була до того зворушена, що охоче змішала б із її слізьми свої.

Тепер ми живемо сподіванням, що ви приймете запрошення пані де Розмонд приїхати до неї погостювати, яке вам має передати пан де Вальмон. Сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я з радістю побачу вас тут, і, по правді кажучи, ви просто мусите винагородити нас у такий спосіб. Я була б дуже рада також скористатися цією нагодою, аби ближче познайомитися з мадемуазель де Воланж і мати можливість іще більше запевнити вас у моїй глибокій повазі та ін.

Із ***, 29 серпня 17…

Лист 46

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Що таке сталося з вами, обожнювана Сесіль? Хто міг викликати у вас таку раптову і таку жорстоку зміну? Куди дівалися ваші клятви, що ви ніколи не змінитеся? Ще вчора ви з такою радістю повторювали їх! Що ж змусило вас забути їх сьогодні? Марно заглядаю я в себе – в самому собі причини цього я виявити не можу, і жахливо мені шукати її у вас. Ах, ви, ясна річ, не легковажна обманщиця, і навіть зараз, у мить відчаю, душі моєї не заплямує образлива підозра. І, все-таки, що за лиха година зробила вас уже не тією, якою ви були? Так, жорстока, ви вже не та! Ніжна Сесіль, обожнювана мною Сесіль, од якої я чув клятви, не уникала б моїх поглядів, не перешкоджала б щасливому випадку, завдяки якому ми опинилися поруч. Якщо ж яка-небудь незрозуміла мені причина і спонукала її поводитися зі мною так суворо, вона, в усякому разі, не забула б повідомити мене про неї.

Ах, ви не знаєте, ви ніколи не дізнаєтеся, моя Сесіль, як ви змусили мене страждати сьогодні й як я страждаю досі. Невже ви гадаєте, що я можу жити, якщо ви більше не любите мене? А тим часом, коли я благав у вас про одне слово, про одне тільки слово, яке могло б розвіяти мої страхи, ви замість того, щоб мені відповісти, удали, ніби боїтесь, як би вас не почули. І перешкоду, якої ще не було, ви самі ж створили, вибравши те місце, яке посіли в товаристві, що зібралося. Коли, вимушений вас покинути, я запитав, у який час зможу завтра побачитися з вами, ви удали, що не розчули, і призначити мені час довелося пані де Воланж. Отже, ця така жадана мить, яка зближує мене з вами, завтра породить у мені саме лише занепокоєння. І таку дорогу моєму серцю радість бачити вас змінить побоювання бути вам надокучливим.

Я відчуваю, як цей страх уже зупиняє мене, і я не смію говорити вам про свою любов. Слова я люблю вас, які мені було так солодко повторювати, коли я у свою чергу міг почути їх, ці такі ніжні слова, яких мені вистачало для щастя, тепер, оскільки ви змінилися, народжують у мені лише образ вічного відчаю. Я не можу вірити, одначе, що цей талісман любові втратив силу, і ще намагаюся скористатись ним.[29] Так, моя Сесіль, я люблю вас. Повторіть же разом зі мною ці слова, в яких – усе моє щастя. Подумайте, що ви привчили мене слухати їх і що позбавляти мене їх – означає піддати мене тортурам, які, як і любов моя, закінчаться лише разом із моїм життям.

Із ***, 29 серпня 17…

Лист 47

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Сьогодні ми з вами ще не побачимося, чарівний мій друже, і ось із яких причин, до яких я прошу вас виявити поблажливість.

Замість того щоб повернутися просто до Парижа, я затримався у графині де***: замок її розташований майже по дорозі, і я напросився до неї пообідати. Я прибув до Парижа лише близько сьомої вечора і зійшов біля Опери, надіючись, що, можливо, там перебуваєте і ви.

По закінченні спектаклю я вирушив у фойє побачитися з друзями. Там я знайшов мою давню приятельку Емілі, оточену численним почтом, що складавсь як із чоловіків, так і з жінок, яких вона того ж вечора пригощала вечерею в П***. Не встиг я потрапити в цю компанію, як усі хором почали просити мене брати участь у вечері. Запросив мене також огрядний, приземкуватий чоловік, пробурмотівши декілька французьких слів із голландським акцентом; я здогадався, що він і є істинний винуватець свята. Я прийняв запрошення.

Дорогою я дізнався, що будинок, куди ми прямували, був обумовленою нагородою за прихильність Емілі до цієї дивакуватої особи і що вечеря була справжнісіньким весільним бенкетом. Чоловік цей був у нестямі від радості в передчутті блаженства, яким йому належало насолоджуватись і від якого він був до того щасливий, що мені захотілося це блаженство порушити. Я так і зробив.

Єдина складність полягала в тому, щоб умовити Емілі: багатство бургомістра робило її дещо педантичною. Одначе, трохи поламавшись, вона погодилася з моїм планом наповнити це пивне барильце вином і таким чином вивести його на всю ніч із ладу.

Через своє перебільшене уявлення про те, скільки може випити голландець, ми застосували всі відомі засоби і настільки успішно, що за десертом він уже не в змозі був тримати в руці склянку, але жаліслива Емілі та я напували його навзаводи. Нарешті він звалився під стіл, так упившись, що, здавалося, йому знадобиться тиждень, аби оклигати. Тоді ми вирішили відіслати його назад у Париж, а оскільки свою карету він відпустив, я звелів завантажити його в мою, а сам залишився замість нього. Потім я прийняв поздоровлення від усієї компанії, яка незабаром розійшлася, залишивши мене переможцем на полі битви. Завдяки цій веселій пригоді, а можливо, і тривалому стримуванню я визнав Емілі настільки привабливою, що обіцяв їй залишитися до воскресіння голландця з мертвих.

Ця моя люб’язність була нагородою за люб’язність, зроблену мені нею: вона погодилася послугувати мені пюпітром, на якому я написав листа моїй чарівній святенниці. Мені здалося забавним послати їй листа, написаного в ліжку і майже в обіймах шльондри: в листі цьому, що уривався мною для цілковитого здійснення зради, я давав їй найґрунтовніший звіт про своє становище та поведінку. Емілі прочитала це послання і реготала, як божевільна. Сподіваюся, що ви теж повеселитесь. Оскільки треба, щоб на листі був паризький штемпель, я надсилаю його вам: він не запечатаний. Ви вже звольте прочитати його, запечатати і відправити на пошту. Тільки не ставте своєї печаті або взагалі печаті з любовною емблемою, нехай буде просто яка-небудь голівка. Прощавайте, чарівний мій друже.

Р. S. Розпечатую лист. Я умовив Емілі поїхати до Італійського театру. Цим часом я скористаюся, щоб піти побачитися з вами. Я буду у вас найпізніше о шостій годині, і, якщо це вам зручно, близько сьомої години ми разом вирушимо до пані де Воланж. Незручно відкладати передачу їй запрошення пані де Розмонд. До того ж я був би не проти подивитися на маленьку Воланж.

Прощавайте, прегарна пані. Хочу розцілувати вас із таким задоволенням, аби кавалер міг приревнувати.

Із П***, 30 серпня 17…

Лист 48

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

(Із паризьким штемпелем)

Після бурхливої ночі, протягом якої я не стулив очей; після того, як мене пожирали напади несамовитого пристрасного запалу, що змінилися повним занепадом усіх душевних сил, я звертаюся до вас, добродійко, у пошуках такого потрібного мені спокою, якого, втім, я ще не сподіваюся знайти. І справді, становище, в якому я зараз пишу вам, більш ніж будь-коли переконує мене у всемогутності любові. Мені важко володіти собою настільки, щоб привести мої думки хоч до якогось ладу, і я вже зараз передбачаю, що ще до закінчення цього листа вимушений буду його перервати. Як! Невже я не можу сподіватися, що ви коли-небудь розділите зворушення, що охоплює мене в цю мить! Смію, одначе, гадати, що, якби воно було вам знайоме, ви не залишилися б до нього нечутливі. Повірте, добродійко, холодний спокій, сон душі, що є подібністю смерті, – все це не є шляхом до щастя; тільки живі пристрасті ведуть до нього, і, незважаючи на муки, яких я через вас зазнаю, я можу без вагань стверджувати, що в цю мить я щасливіший за вас. Марно пригнічуєте ви мене своєю нещадною суворістю – вона не заважає мені цілковито віддаватися любові й забувати в любовній несамовитості відчай, у який ви мене ввергаєте. Ось чим намагаюсь я помститися вам за вигнання, на яке ви мене засудили. Жодного разу ще за листом до вас не відчував я такої радості, жодного разу це заняття не супроводжувалося почуттям таким солодким і в той же час таким палким: я дихаю повітрям, повним жаги; навіть стіл, за яким я вам пишу, вперше для цього використаний, перетворюється для мене на священний вівтар любові. Наскільки прекраснішим стає він у моїх очах: адже на нім написав я клятву вічної любові до вас! Пробачте, благаю вас, за безладність моїх почуттів. Можливо, мені слід було б менше поринати в захоплення, що не поділяються вами; на мить я змушений покинути вас, аби розвіяти сп’яніння, з яким я вже не можу впоратися, – так посилюється воно з кожною миттю.

Повертаюся до вас, добродійко, і, певна річ, повертаюся все з тим же запалом. Проте відчуття щастя покинуло мене – його змінило відчуття жорстоких поневірянь. Для чого мені говорити вам про мої почуття, якщо марно я шукаю яких-небудь засобів переконати вас? Після стількох багаторазових зусиль я починаю слабнути. Якщо в пам’яті моїй продовжують виникати любовні образи, то тим живіше відчуваю я гіркоту їх утрати. Єдиний притулок мій – ваша поблажливість, і в цю хвилину я занадто добре відчуваю, наскільки вона мені потрібна, щоб осмілюватися на неї сподіватись. І все ж таки ніколи моя любов не була шанобливішою, ніколи вона не була менш образливою для ваших почуттів. Вона – смію сказати – така, що навіть найсуворіша доброчесність не мусила б її побоюватись. Але сам я боюся займати вас більше стражданнями, яких зазнаю. Коли знаєш із упевненістю, що істота, яка викликала твої муки, не поділяє їх, не треба хоч би зловживати її добротою, адже так і було б, якби я не витратив іще більше часу, малюючи вам цю скорботну картину. Зараз я відніму його у вас лише стільки, скільки знадобиться на те, щоби благати вас відповісти мені й ніколи не сумніватись у справжності моїх почуттів.

Написано з П***, помічено Парижем, 30 серпня 17…

Лист 49

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Я не вітрогонка і не обманщиця, добродію, але досить було, щоб мені роз’яснили мої почуття, і я відразу ж зрозуміла необхідність їх змінити. Я дала в цьому обітницю Богові, а потім я принесу в жертву йому і мої почуття до вас, які через ваше духовне звання стають іще злочиннішими. Я прекрасно відчуваю, як мені це буде боляче, і не приховуватиму, що з позавчорашнього дня плачу щоразу, як про вас думаю. Але я сподіваюся, що милосердний Бог пошле мені потрібні сили, щоб вас забути, бо я благаю його про це і вранці й увечері. Я навіть чекаю від вашої дружби і порядності, що ви не намагатиметеся похитнути добре рішення, яке мені вселили і в якому я прагну залишатися непохитною. Відповідно до цього я прошу вас бути таким ласкавим і більше мені не писати, тим більше що – попереджаю заздалегідь – я вам не відповідатиму, і ви тільки змусите мене повідомити про все мамі, а це вже зовсім позбавить мене задоволення бачити вас.

Це не перешкодить мені зберегти до вас усю прихильність, яку можна мати, не роблячи нічого поганого, і я всією душею бажаю вам усілякого щастя. Я прекрасно відчуваю, що ви вже не любитимете мене так, як раніше, і що, можливо, ви незабаром полюбите іншу дужче, ніж мене. Але це буде тільки зайвою карою за провину, яку я зробила, віддавши вам моє серце, яке я мушу віддати лише Богові й моєму чоловікові, коли я вийду заміж. Сподіваюся, що милосердя Боже зглянеться над моєю слабкістю, і на мою долю випадуть лише такі страждання, які я в силах буду перенести.

Прощавайте, добродію. Можу запевнити вас, що, якби мені дозволено було любити кого-небудь, я любила б тільки вас. От і все, що я можу вам сказати, і, можливо, це навіть більше, ніж годилось би.

Із ***, 31 серпня 17…

Лист 50

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Так-то, вельмишановний добродію, виконуєте ви умови, на яких я погодилася отримувати іноді від вас листи? І як можу я «не мати причин на них скаржитися», коли ви говорите в них лише про почуття, якому я побоювалася б віддатися навіть у тому разі, якби могла це зробити, не порушуючи свого обов’язку? Втім, якби мені потрібні були нові причини для збереження цього рятівного страху, то, думається мені, я могла б знайти їх у вашому останньому листі. І дійсно, що робите ви, уявляючи, ніби промовляєте апологію любові? Показуєте мені її в найбурхливішому і найгрізнішому вигляді. Хто може хотіти щастя, купленого ціною втрати розуму, щастя, нетривалі радощі якого змінюються у кращому разі жалем, якщо не розкаянням?

Ви самі, у кого звичка до цієї згубної несамовитості має послабляти її наслідки, хіба не змушені визнати, що вона частенько виявляється сильнішою за вас, хіба не ви перший скаржитеся на те, що викликається нею мимовільне сум’яття почуттів? Яку ж страхітливу бурю підніме вона в серці, незвичному до неї і чутливому, тим більше що влада її над ним стане ще сильнішою через величезні жертви, які серце це змушене буде їй принести?

Ви гадаєте, добродію, – або удаєте, ніби думаєте, – що любов веде до щастя, я ж глибоко переконана, що вона зробить мене нещасною, і тому хотіла б ніколи й не чути цього слова. Мені здається, що навіть мова про неї позбавляє спокою, і не менше, ніж почуття обов’язку, мої душевні схильності спонукають мене просити вас, щоб ви зволили більше не згадувати про це.

Врешті-решт, тепер вам неважко погодитися на це прохання. По поверненні до Парижа вам випаде досить багато приводів забути про почуття, яке, можливо, породжене лише звичкою займатися такими речами, а своєю силою зобов’язане лише сільській нудьзі. Хіба тепер ви не там, де поглядали на мене цілком байдуже? Можете ви зробити там хоч один крок, не зустрівши прикладу такої ж легкої готовності до змін? І хіба не оточені ви там жінками, які набагато привабливіші за мене і тому мають значно більше прав на увагу з вашого боку? Мені чуже марнославство, в якому докоряють мою стать. Ще менше у мене тієї фальшивої скромності, яка являє собою лише витончену гординю. І тому я абсолютно щиро говорю вам, що знаходжу в собі дуже мало таких якостей, якими могла б подобатися. Та якби в мене був надлишок їх, я й то не вважала б, що маю досить їх для того, аби прив’язати вас до себе. Просити вас не займатися мною більше – означає тільки просити вас зробити те, що ви вже не раз робили і що ви, напевно, зробили б іще раз найближчим часом, якби навіть я домагалася від вас протилежного.

Лише ця правда, про яку я забути не можу, сама по собі була б досить вагомою причиною для того, щоб відмовлятися вас слухати. Є у мене і тисячі інших. Але, не бажаючи вступати в нескінченну суперечку, я обмежуся тим, що прошу вас, як мені вже траплялося це робити, не говорити зі мною про почуття, про яке я і слухати не мушу, а не те що відповідати на нього.

Із ***, 1 вересня 17…

Лист 51

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Дійсно, віконте, ви просто нестерпні. Ви поводитеся зі мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаєте ви, що я розсерджусь і що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранці ви маєте побачити Дансені, – ви знаєте, як важливо, щоб я поговорила з вами до цієї зустрічі, – і при цьому змушуєте мене чекати вас цілий день, а самі казна-де бігаєте! Через вас я приїхала до пані де Воланж до непристойності пізно, і всі поважні пані визнали, що я «подиву гідна». Мені довелося піддобрюватися до них увесь вечір, щоб їх утихомирити, бо старих сердити не можна: від них залежить репутація молодих жінок.

Зараз уже перша година ночі, а я, замість того щоб лягти спати, чого мені до смерті хочеться, мушу писати вам довгого листа, від якого спати захочеться вдвічі дужче, така мене долає нудьга. Щастя ваше, що у мене немає часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: мені просто ніколи. Слухайте ж, бо я кваплюся.

Виявивши хоч трохи спритності, ви мусите завтра домогтися цілковитої довіри Дансені. Час для відвертості найбільш слушний: він нещасний. Дівчинка була на сповіді. Вона все розповіла, як дитина, і відтоді її так мучить страх перед дияволом, що вона вирішила будь-що-будь піти на розрив. Усі свої нікчемні сумніви вона повідала мені так гаряче, що я зрозуміла, наскільки її збили з пантелику. Вона показала мені листа, в якому оголошує про розрив, – це суцільне святенництво. Цілу годину вона прощебетала зі мною, не сказавши при цьому жодного розумного слова, але все ж таки дуже збентежила мене, оскільки не можу ж я бути відвертою з таким недалеким створінням.

Із усього цього базікання я, одначе, зрозуміла, що вона, як і раніше, любить свого Дансені. Угледіла я тут і хитрощі, яких у любові завжди достатньо і яким дівчинка ця найзабавнішим чином піддалася. Мучена і бажанням увесь час займатися своїм коханим, і страхом, що, займаючись ним, погубить свою душу, вона придумала молитися Богові, щоб він допоміг їй забути коханого, а оскільки вона щохвилини молиться про це, то і знаходить спосіб безупинно думати про нього.

Для людини, досвідченішої, ніж Дансені, ця маленька обставина стала б скоріше підмогою, ніж перешкодою. Але цей хлопець такий Селадон,[30] що, коли йому не допомогти, у нього на подолання найдріб’язковіших перешкод піде стільки часу, що у нас на здійснення нашого задуму часу вже не залишиться. Ваша правда: це дуже шкода, і я не менше за вас роздратована тим, що саме він є героєм цієї пригоди, але що поробиш? Зробленого не поправити, а провина тут ваша. Я попросила показати мені його відповідь[31] і навіть розжалобилася. Він із сил вибивається, переконуючи її, що мимовільне почуття не може бути злочинним: ніби воно не перестає бути мимовільним із тієї миті, як із ним припиняють боротьбу. Думка ця до того проста, що запала в голову навіть дівчинці. Він у досить зворушливих висловах скаржиться на своє нещастя, але скорбота його сповнена такою ніжністю і, мабуть, така сильна та щира, що мені здається неймовірним, аби жінка, якій випала нагода довести чоловіка до такого відчаю і притому з такою малою небезпекою для себе, не піддалася б спокусі потішитися цим надалі. Словом, він пояснив їй, що він зовсім не чернець, як думала дівчинка, і, поза сумнівом, це – краще з усього, що він зробив. Бо якщо вже займатися любов’ю з ченцями, то панове мальтійські лицарі переваги тут не заслуговують.

Хай там як, але, замість того щоб втрачати час на розмови, які мене б тільки поставили в незручне становище, не переконавши, можливо, її, я схвалила рішення про розрив, але сказала, що в таких випадках набагато чесніше викладати свої аргументи не письмово, а усно, що існує, крім того, звичай повертати листи й інші дрібниці, якими могли обмінюватися закохані, й, удавши таким чином, ніби я цілком згодна з цією юною особою, я переконала її призначити Дансені побачення. Ми негайно обговорили, як це здійснити, і я взяла на себе вмовити матусю виїхати з дому без дочки. Завтра пополудні й настане цей вирішальний момент. Дансені вже попереджений. Але заради Бога, якщо вам випаде можливість, переконайте цього чарівного пастушка бути не таким ніжним і навчіть його, позаяк уже потрібно говорити прямо, що справжній спосіб перемагати сумніви – це постаратися зробити так, аби тим, у кого вони є, більше нічого було втрачати.

Одначе, для того, щоб безглузда ця сцена більше не повторювалась, я не забула заронити у свідомість дівчинки підозру, чи так уже суворо дотримують сповідники таємницю сповіді, і запевняю вас, що за страх, який вона мені вселила, вона тепер платить своєю власною боязню, як би її сповідник не розповів усе матусі. Сподіваюся, що після того, як я з нею поговорю ще і раз і вдруге, вона перестане розповідати про свої дурощі першому-ліпшому.[32]

Прощавайте, віконте. Займіться Дансені й будьте його навчителем. Соромно нам було б не зробити з цими двома дітьми всього, що нам потрібно. А якщо це виявиться для нас важчим, аніж ми спочатку розраховували, згадаймо, щоб підхльоснути своє завзяття, ви – про те, що йдеться про дочку пані де Воланж, а я – про те, що вона мусить стати дружиною Жеркура. Прощавайте.

Із ***, 2 вересня 17…

Лист 52

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ви забороняєте мені, добродійко, говорити вам про любов, але де я знайду мужність, необхідну для того, щоб вам підкорятися? Поглинений почуттям, яке мало бути таким солодким, але яке ви робите таким тяжким; скніючи у вигнанні за вашим наказом; зазнаючи в житті лише прикростей і жалкувань; виснажуючись муками тим більш жорстокими, що вони ввесь час нагадують мені про вашу байдужість, – невже мушу я на довершення всього поступитись єдиною втіхою, що залишилася мені, а що ж мені залишається, як не можливість зрідка відкривати вам душу, яку ви наповнюєте тривогою та гіркотою? Невже ви відвернете свій погляд, аби не бачити сліз, вами ж викликаних? Невже відмовитеся ви навіть од поклоніння з боку того, хто приносить потрібні вам жертви? Хіба не було б більш гідним вас, вашої благородної та лагідної душі пожаліти того, хто страждає через вас, замість того щоб збільшувати його страждання забороною і несправедливою і надмірно суворою?

Ви прикидаєтеся, що любов страхає вас, а не хочете зрозуміти, що тільки ви і є причиною зла, яке їй приписуєте! Ах, ясна річ, почуття це болісне, коли воно не поділене істотою, що його вселила. Але де знайти щастя, якщо його не дає взаємна любов? Де, як не в любові, знайти ніжну дружбу, солодку та справді безмежну довіру, полегшення страждань, примноження радощів, чудові спогади? Ви обмовляєте любов, адже для того, щоб насолодитися всіма благами, які вона обіцяє, вам потрібно лише не відкидати їх. Я ж, захищаючи її, забуваю про муки, що їх я зазнаю.

Ви змушуєте мене захищати й себе самого, бо, хоча я присвятив усе своє життя поклонінню вам, ви зайняті в житті лише тим, що шукаєте в мене гріхів: ви вже вважаєте, що я вітрогон і обманщик і, обертаючи проти мене деякі помилки, в яких я ж сам і признався, готові бачити в мені, яким я став тепер, ту саму людину, якою я був раніше. Не задовольняючись тим, що я приречений вами на муку жити далеко від вас, ви додаєте до неї жорстоке знущання з приводу насолод, до яких, – ви самі це прекрасно знаєте – я через вас же став нечутливим. Ви не вірите ні обіцянкам моїм, ні клятвам. Так от, у мене є перед вами свідок, якого ви вже ніяк не зможете відкинути: це ви самі. Я тільки прошу вас запитати щиросердо саму себе, – і якщо ви не вірите в мою любов, якщо ви хоч на мить засумніваєтеся, що єдиновладно пануєте в моїй душі, якщо ви не впевнені, що прикували до себе серце, яке було доти і справді занадто мінливим, – тоді я згоден відповідати за цю вашу помилку. Я стогнатиму від горя, але не зроню жодної скарги. Якщо ж, навпаки, ви, віддаючи належне нам обом, змушені будете в глибині душі визнати, що у вас немає і ніколи не буде суперниці, тоді, благаю вас, не змушуйте мене битись із примарами і залиште мені хоча б одну втіху, – що ви не сумніваєтеся в почутті, якому дійсно настане, дійсно зможе настати кінець, але тільки з кінцем мого життя. Дозвольте мені, добродійко, просити вас дати позитивну відповідь на цю частину мого листа. Хоч я й готовий засудити ту пору мого життя, яка, мабуть, так шкодить мені у ваших очах, але зовсім не тому, щоб у мене в найгіршому разі не було аргументів для її захисту.

Чи не в тому, врешті-решт, була вся моя провина, що я не чинив опір виру, в який мене було ввергнуто? У світ я вступив зовсім іще юним і недосвідченим, мене, можна сказати, з рук до рук передавав цілий натовп жінок, кожна з яких своєю готовністю на все поспішала випередити роздум, для неї, як вона прекрасно розуміла, напевно невигідний. Чи міг я сам подати приклад стійкості, який мені зовсім не протиставляли, чи мусив за мить помилки, до якої частенько бував залучений мимоволі, покарати себе постійністю, напевно даремною і навіть сміхотворною в очах людей? Вступивши в ганебний зв’язок, чи можна виправдати себе інакше, як швидким розривом?

Але я можу сміливо сказати, що це сп’яніння почуттів – можливо, навіть несамовите марнославство – не проникло глибоко в моє серце. Воно народжене було для любові, залицяння ж могло його розважити, але не зайняти. Я був оточений створіннями привабливими, але такими, що заслуговують на презирство, і жодне з них не торкнулося моєї душі. Мені пропонували насолоди, а я шукав доброчесностей, і тому лише, що я був ніжним і чутливим, я почав уважати себе непостійним.

Але коли я побачив вас, усе стало мені ясним: незабаром я зрозумів, що справжнє джерело любовних чар – душевні якості, що лише вони можуть породжувати і виправдовувати безумство любові. Словом, я зрозумів, що для мене однаково неможливо не любити вас і полюбити кого-небудь, окрім вас.

Ось, добродійко, те серце, що йому ви боїтеся довіритись і доля якого залежить од вашого рішення. Але хоч яку б долю ви йому підготували, ви не зміните почуттів, що прив’язують його до вас: вони так само непохитні, як і доброчесності, що їх породили.

Із ***, 3 вересня 17…

Лист 53

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Я бачився з Дансені, але домігся від нього лише напівпризнання. Особливо наполегливо замовчував він ім’я маленької Воланж, про яку говорив мені, як про жінку дуже доброчесну й навіть трохи святенницю. Щодо решти ж він розповів мені свою пригоду досить правдиво, особливо ж останню подію. Я підігрівав його, як тільки міг, і всіляко висміював його скромність і педантичність, але, мабуть, він не має наміру з ними розлучатись, і я за нього не відповідаю; втім, я сподіваюся, що післязавтра я можу інформувати вас із цього приводу детальніше. Завтра я везу його до Версаля і дорогою постараюся вивідати у нього все, що можна.

Деякі надії покладаю я й на побачення закоханих, яке відбудеться сьогодні. Можливо, там усе станеться згідно з вашими побажаннями, і нам із вами залишиться тільки вирвати признання та зібрати докази. Зробити це буде легше вам, ніж мені, бо юна особа довірливіша або – що, по суті, одне і те ж – балакучіша, ніж її скромний поклонник. Проте і я зроблю все, що зможу.

Прощавайте, мій чарівний друже, я дуже кваплюсь. Я не зможу побачити вас ні сьогодні, ні завтра. Якщо зі свого боку ви що-небудь дізнаєтеся, напишіть мені два слова до мого повернення. Я, напевно, до ночі повернуся в Париж.

Із ***, 3 вересня 17…, увечері

Лист 54

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Ну, вже буцімто у Дансені нам є що вивідувати! Якщо він вам і натякнув на що-небудь, то просто з хвастощів. Не знаю нікого, хто був би у любовних справах безглуздіший, і все більше докоряю собі за свою доброту до нього. Чи відомо вам, що я ледве не скомпрометувала себе через нього! І що все це марно. О, я йому помщуся, будьте певні!

Коли я вчора заїхала за пані де Воланж, вона не захотіла виїжджати, пославшись на нездоров’я. Мені довелося використати все своє красномовство, щоб переконати її, і я вже почала боятись, як би Дансені не з’явився до нашого з нею від’їзду; це було б особливо невчасно, оскільки пані де Воланж сказала йому напередодні, що її вдома не буде. Її дочка і я – ми обидві сиділи як на голках. Нарешті, ми вийшли, і мала з таким почуттям потиснула мені руку, прощаючись зі мною, що, незважаючи на її рішення про розрив і щиру її впевненість, що вона продовжує твердо триматися цього рішення, я чекала від цього вечора справжніх чудес.

Але тривоги мої на цьому не скінчилися. Не провели ми у пані де *** і півгодини, як пані де Воланж насправді відчула себе кепсько, навіть дуже кепсько, і, цілком природно, почала збиратися додому. Мене ж це зовсім не влаштовувало, оскільки я боялася, що, коли ми зоставимо молодих людей удвох, у чому цілком можна було поручитися, матері здадуться підозрілими мої наполегливі вмовляння вирушити разом із нею в гості. Я вирішила залякати її погіршенням нездоров’я, що, на щастя, було неважко, і протягом півтори годин не погоджувалася везти її додому, удаючи, що боюсь, як би їй не зашкодило трясіння в екіпажі. Врешті-решт, ми повернулися додому в обумовлений час. Коли ми приїхали, я помітила, що у дівчинки дуже вже збентежений вигляд, і, признаюся, почала сподіватися, що зусилля мої не пропали марно.

Мені так хотілося гарненько все розізнати, що я затрималася біля пані де Воланж, яка негайно ж лягла. Повечерявши коло її ліжка, ми рано залишили її під приводом, що їй потрібен спокій, і вирушили до кімнати дочки. Вона, виявляється, зробила все, чого я від неї чекала: зникли сумніви, було відновлено клятви у вічній любові й т. д. й т. ін. Загалом вона охоче пішла на все, але дурило Дансені ні на крок не зрушився з місця, на якому перебував. О, з таким красенем можна сваритися скільки завгодно: примирення не приховують ніяких небезпек.

Мала5, одначе, запевняє, що він хотів більшого, але що вона зуміла захиститися. Б’юся об заклад, що вона або хвастає, або прагне знайти йому виправдання. Я навіть майже переконалася в цьому. Мушу сказати, що на мене найшла примха впевнитися, на який такий захист вона здатна, і я, всього лише жінка, від слова до слова, до того заморочила їй голову, що… Словом, можете мені повірити, немає істоти, більш здатної піддатися раптовому пориву почуття. Ця крихітка і справді надзвичайно мила! Вона заслуговувала б на іншого поклонника! В усякому разі, у неї буде хороший друг, бо я до неї вже щиро прихилилась. Я обіцяла їй, що завершу її виховання, і, здається, додержу слова. Я часто відчувала необхідність мати повірницею жінку, і ця підійшла б мені більше за всяку іншу. Але я не можу нічого з неї зробити, поки вона не стане… тим, чим мусить стати. Ще одна причина бути невдоволеною Дансені.

Прощавайте, віконте. Завтра до мене не приходьте, хіба що вранці. Я поступаюся наполяганням кавалера провести з ним вечір у моєму будиночку.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 55

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Ти мала рацію, дорога моя Софі. Твої пророцтва вдаліші, ніж поради. Як ти й передбачала, Дансені виявився сильнішим за сповідника, за тебе, навіть за мене саму – і ось ми знову там же, де були. Ах, я не розкаююсь, а ти якщо і лаятимеш мене, то лише тому, що не знаєш, яка це радість – любити Дансені. Легко тобі говорити, як слід поводитися, тобі ж ніщо не заважає. Але коли б ти відчула, який біль заподіює нам горе того, кого ми любимо, як його радість стає нашою радістю і до чого важко говорити «ні», коли дуже хочеться сказати «так», – ти б перестала з чого-небудь дивуватись. Я й сама відчула це, і відчула дуже ясно, хоча як слід іще не розумію, чому це так. Чи думаєш ти, наприклад, що я можу бачити сльози Дансені й сама при цьому не плакати? Запевняю тебе, що це абсолютно немислимо. А коли він задоволений, я так само щаслива, як він сам. Можеш говорити все, що хочеш: ніякі слова не змінять того, що є, і я абсолютно впевнена, що це саме так.

Хотіла б я бачити тебе на моєму місці… Ні, я не те хотіла сказати, оскільки вже, напевно, не погодилася б поступитися будь-кому своїм місцем, але я хотіла б, аби ти кого-небудь полюбила. І не лише заради того, щоб ти мене краще розуміла й менше лаяла, а річ у тому, що ти теж стала б щасливішою або, вірніше сказати, ти б тільки почала ставати щасливою.

Наші ігри, наші веселощі – все це, бачиш, дитячі забавки: скінчаться вони, і після них нічогісінько не залишається. Але любов, ах, любов!.. Одне слово, один погляд, усвідомлення, що він тут, поруч, – ось що таке щастя. Коли я бачу Дансені, мені більше нічого не хочеться. А коли я його не бачу, так тільки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що мені подобається, схоже на нього. Коли його зі мною немає, я про нього думаю, і коли я можу думати тільки про нього не відволікаючись, – наприклад, коли я зовсім сама, – я теж щаслива. Я заплющую очі, й мені відразу починає здаватися, що він переді мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Від цього я зітхаю, а потім відчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собі місця. Це – наче мука, але мука, що приносить невимовну насолоду.

Я навіть гадаю, що, коли любиш, це поширюється й на дружбу. Проте моя дружба до тебе ніскільки не змінилась: усе – як було в монастирі. Але те, про що я тобі говорю, я відчуваю по відношенню до пані де Мертей. Мені здається, що я люблю її скоріше, як люблю Дансені, ніж як тебе, й іноді мені хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, і через те, що я часто бачу їх разом, і виходить, що я мовби помиляюся.

Словом, уся суть у тому, що вони обоє роблять мене щасливою, і, врешті-решт, я не вважаю, щоб моя поведінка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно є, і мене пригнічує тільки думка про заміжжя, бо якщо пан де Жеркур дійсно такий, як мені говорили, – а я в цьому не сумніваюся, – я просто не знаю, що зі мною буде. Прощавай, мила Софі, я, як і раніше, ніжно люблю тебе.

Із ***, 4 вересня 17…

Лист 56

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Для чого вам, добродію, відповідь, якої ви в мене просите? Вірити у ваші почуття – чи не означає мати зайву підставу побоюватись їх? Не заперечуючи їх щирості й не визнаючи її, хіба не достатньо мені – й чи не має бути достатньо і для вас – знати, що я не хочу й не маю права на них відповідати?

Якщо і припустити, що ви насправді мене любите (я погоджуюся на це припущення лише для того, щоби вже більше до цього не повертатися), хіба перешкоди, що розділяють нас, не залишаться такими ж непереборними? І що інше мусила б я робити, як не бажати, щоб ви зуміли скоріше побороти в собі це почуття, а головне – як не допомогти вам у цьому всіма моїми силами, рішуче віднявши у вас усяку надію? Ви самі погоджуєтеся з тим, що почуття це болісне, коли воно не поділяється істотою, яка його викликала. Тим часом ви чудово знаєте, що поділити його – для мене неможливо. А якби навіть таке нещастя зі мною трапилось, я стала б лиш іще більш гідною жалю, ви ж – аж ніяк не зробились би щасливішим. Сподіваюся, ви мене достатньо поважаєте, щоб ні на мить не засумніватись у цьому. Припиніть же, заклинаю вас, припиніть спроби збентежити серце, якому так потрібен спокій. Не змушуйте мене шкодувати про те, що я вас пізнала.

Мій чоловік, якого я люблю і шаную, мене плекає і шанує. В одній людині зосереджені й мої обов’язки й мої радощі. Я щаслива, я маю бути щаслива з ним. Якщо й існують гостріші насолоди, я їх не прагну, я не хочу їх пізнати. Чи є що-небудь радісніше, ніж перебувати у злагоді з самою собою, знати лише ясні дні, засинати без розкаянь совісті? Те ж, що ви називаєте щастям, є лише запамороченням почуттів, бурею пристрастей, яка страхає, навіть якщо її споглядаєш із берега. Як можна кинути виклик цим бурям? Як можна осмілитися вийти в море, всіяне уламками незліченних корабельних аварій? І з ким? Ні, добродію, я залишаюся на суші, мені дорогі узи, що прив’язують мене до неї. Я не побажала б розірвати їх, навіть якби мала можливість це зробити. А якби їх у мене не було, я постаралася б якнайскоріше зав’язати такі узи.

Навіщо ви йдете за мною по п’ятах? Навіщо вперто ведете це переслідування? Листи ваші, які ви мали б посилати зрідка, приходять один за одним. Їм слід було б бути скромнішими, а ви в них говорите лише про свою безумну любов. Думку про себе ви робите більш нав’язливою, ніж раніше були самі. Я усунула вас від себе в одному вигляді – ви з’являєтеся в іншому. Я прошу вас не говорити про деякі речі – ви знову про них говорите, тільки на інший лад. Ви тішитеся, бентежачи мене підступними аргументами, – мої ж аргументи проходять повз вас. Я не хочу і не відповідатиму більше вам… Як відгукуєтеся ви про жінок, яких спокусили! Із яким презирством ви про них говорите! Охоче вірю, що деякі з них цього заслуговують, але невже ж усі вони до такої міри нікчемні? Ах, без сумніву, це так, адже вони нехтували свій обов’язок, віддаючись злочинній любові. І з цієї миті вони втратили все, аж до поваги з боку того, кому вони всім пожертвували. Кара ця справедлива, але сама думка про неї примушує мене тремтіти. А втім, яке мені до цього діло? Чом би стала я займатися ними або ж вами? З якого права порушуєте ви мій спокій? Залиште мене, не намагайтеся побачити, не пишіть, – прошу вас, вимагаю. Лист цей – останній, який ви від мене отримаєте.

Із ***, 5 вересня 17…

Лист 57

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Учора після повернення я знайшов вашого листа. Ваш гнів мене донезмоги розвеселив. Якби Дансені провинився супроти вас особисто, ви, мабуть, були б не дужче обурені. Мабуть, із помсти привчаєте ви його кохану зраджувати його у дрібницях. І лиходійка ж ви! Так, ви чарівні, і я не дивуюся, що вам чинять опір менше, ніж кавалерові Дансені.

Ну, цей прекрасний герой роману вивчений мною до решти. У нього більше немає від мене таємниць. Я посилено проповідував йому, що чесна любов є вище благо, що сильне почуття коштує більше, ніж десять пригод, та так посилено, що сам ставав у цю хвилину боязким закоханим. Насамкінець він упевнився, що ми з ним однаково дивимося на речі, і, прийшовши в цілковитий захват від мого щиросердя, розповів мені все і присягнувся в безмежній дружбі. Це, одначе, ніскільки не просуває вперед нашого плану.

Передусім він, на мою думку, дотримується того погляду, що до дівиці потрібно ставитися бережніше, ніж до жінки, бо вона більше втрачає. А головне, він вважає, що ніщо не виправдовує чоловіка, який своєю поведінкою змусив дівчину або вийти за нього заміж, або опинитися збезчещеною, коли дівчина значно багатша за чоловіка, як у цьому разі. Довіра матері, невинність дочки – все його бентежить і зупиняє. Складність для мене – не в тому, щоб спростувати його погляди, незважаючи на всю їх справедливість. Із певною спритністю й за допомогою його пристрасті їх скоро можна розбити, тим більше що вони роблять його смішним, а я в цьому разі спирався б на загальну думку. Важко з ним упоратися тому, що і в нинішньому своєму становищі він почувається щасливим. І дійсно, якщо перша любов здається нам узагалі благороднішим і, як то кажуть, чистішим почуттям, якщо вона принаймні повільніше розвивається, то причина цьому зовсім не чутливість чи боязкість, як заведено вважати. Річ у тім, що серце, уражене почуттям, доти не звіданим, мовби зупиняється на кожному кроці, щоб насолодитися зачаруванням, якого воно зазнає, і зачарування це має таку владу над недосвідченим серцем, що абсолютно поглинає його і змушує забувати про всі інші радощі. Це настільки вірно, що навіть закоханий розпусник, – якщо розпусник може бути закоханий, – із цієї хвилини не так сильно рветься до насолоди і що, зрештою, між поведінкою Дансені з маленькою Воланж і моєю з недоторкою пані де Турвель різниця тільки в мірі.

Щоб розпалити нашого юнака, потрібно було б, аби на шляху його стала куди серйозніша перешкода і, передусім, аби йому доводилося дотримувати більшої таємничості, бо таємничості веде до відваги. Я недалекий від думки, що ви зашкодили нашим задумам, надавши йому таку допомогу. Ваша поведінка була б чудовою по відношенню до людини бувалої, що відчуває самі лише жадання, але вам слід було передбачати, що для юнака порядного і закоханого головна цінність зовнішніх виявів любові в тому, щоб вони були її запорукою, і що, значить, чим більше він упевнений у взаємності, тим менше буде заповзятливий. Що ж тепер робити? Не знаю. Але я не сподіваюся, що мала втратить невинність до шлюбу; ми з вами залишимося ні при чому. Дуже шкода, але я не бачу, чим тут можна допомогти. Поки я тут просторікую, ви зі своїм кавалером займаєтеся справжньою справою. Це нагадало мені про те, що я отримав від вас обіцянку зрадити його зі мною. У мене є письмова ваша обіцянка, і я зовсім не бажаю, щоб вона перетворилася на довгостроковий вексель. Я згоден, що термін платежу ще не вийшов, але з вашого боку великодушно було б не чекати цього. Я з вас не зажадаю зайвих відсотків. Невже вам не набридла постійність? Кавалер, мабуть, і справді творить дива? О, дозвольте мені діяти, я хочу змусити вас визнати: якщо ви виявляли в нім якісь достоїнства, то лише тому, що забули мене.

Прощавайте, чарівний друже, цілую вас так само міцно, як бажаю вас. І не сумнівайтеся, що всі поцілунки кавалера, разом узяті, не такі полум’яні, як мої.

Із ***, 5 вересня 17…

Лист 58

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Чим заслужив я, добродійко, ваші докори та гнів, який ви на мене спрямували? Найпалкіша і в той же час найшанобливіша прихильність, найбезмовніша покірність щонайменшому вашому бажанню – ось двома словами вся історія моїх почуттів і моєї поведінки. Я зазнавав мук любові без взаємності, і єдиною втіхою моєю було бачити вас. Ваш наказ позбавляв мене цього – і я підкорявся, не дозволивши собі ремствувати. У нагороду за принесену жертву ви дозволили мені писати вам, а тепер хочете відняти у мене й цю єдину радість. Невже я мушу примиритися з цією втратою, не намагаючись навіть захищатися? Певна річ, ні! Хіба не дорога ця радість моєму серцю? Вона – єдине, що в мене залишилось, і дарували її мені ви.

Ви кажете, що листи мої «занадто часті»? Але подумайте тільки, прошу вас, що вигнання моє триває вже десять днів – і не існувало миті, щоб думки мої не були зайняті вами, а тим часом ви отримали від мене всього два листи. «Я говорю в них тільки про свою любов»? Але про що ж можу я говорити, як не про те, про що ввесь час помишляю? Єдине, що я міг зробити, – це послабити вислови, і, можете повірити мені, я відкрив вам лише те, що приховати було просто неможливо. Ви, врешті, погрожуєте, що перестанете відповідати? Значить, ви не задовольняєтеся тим, що так суворо поводитеся з людиною, яка дорожить вами над усе і шанує вас навіть більше, ніж любить, – ви її ще і зневажаєте! Але до чого ці погрози, цей гнів? Хіба в них є потреба? Хіба не впевнені ви в моїй покорі навіть найнесправедливішим вашим вимогам? Чи можу я чинити опір будь-якому вашому бажанню, і хіба не довів я вже, що не можу? Невже ж ви зловживете своєю владою наді мною? Чи зможете ви з легким серцем втішатися таким необхідним для вас, за вашими словами, спокоєм, після того, як через вас я стану остаточно нещасним, після того, як ви вчините несправедливість?

Невже ви ніколи не скажете собі: «Він зробив мене володаркою своєї долі, а я зробила його нещасним; він благав про допомогу, а я не кинула на нього співчутливого погляду!». Чи знаєте ви, до чого може довести мене відчай? Ні, ви не знаєте.

Щоб полегшити мої страждання, ви мали б знати, до якої міри я вас люблю; але серця мого ви не знаєте.

У жертву чому ви приносите мене? Примарним побоюванням. І хто у вас їх викликає? Людина, що обожнює вас, людина, над якою ви завжди збережете безмежну владу. Чого ж ви боїтеся? Чого можете ви остерігатися в почутті, яким завжди будете вільні управляти за своїм бажанням? Але ваша уява створює собі якихось чудовиськ, і жах, який ви перед ними відчуваєте, ви приписуєте любові. Трохи довіри до мене – і примари ці зникнуть.

Один мудрець сказав, що, для того, аби розвіялися страхи, достатньо усвідомити їх причину.[33] Істина ця особливо застосовна до любові. Полюбіть, і страхам вашим настане край. На місці того, що вас жахає, ви знайдете солодке почуття ніжного і покірного вам коханого, і в усі дні ваші, позначені щастям, у вас не виникне іншого жалю, крім того, що ви втратили ті дні, які провели в байдужості. І я сам, відколи розкаявся у своїх помилках та існую лише для любові, я жалкую за часом, який проводив, як здавалося мені, в насолодах, і відчуваю, що лише вам дано зробити мене щасливим. Але, благаю вас, нехай радість, яку я відчуваю, коли пишу вам, не затьмарена буде страхом прогнівити вас! Я не хочу не послухатися вас, але, припадаючи до ніг ваших, прошу зберегти мені щастя, яке ви бажаєте у мене відняти. Я волаю до вас: почуйте мої благання, подивіться на мої сльози. Ах, добродійко, невже ж ви відмовите?

Із ***, 7 вересня 17…

Лист 59

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Розтлумачте мені, якщо можете, що означає ця нісенітниця, яку верзе Дансені? Що таке сталось і що він утратив? Чи не розсердилася, бува, його красуня на його нескінченну шанобливість? По правді кажучи, давно вже можна було розсердитися. Що мені сказати йому сьогодні ввечері на побаченні, про яке він мене просив і яке я йому про всяк випадок призначив? Певна річ, я не втрачатиму часу на вислуховування його нарікань, якщо це нас ні до чого не приведе. Любовні скарги можна слухати лише в облігатному речитативі[34] або в аріях. Повідомте мене, в чому справа, скажіть, як я маю поводитися, або ж я втечу, щоб уникнути нудьги, що маячить переді мною. Чи зможу я поговорити з вами сьогодні вранці? Якщо ви зайняті, то хоч би черкніть мені слівце і дайте мені вказівки щодо моєї ролі.

Де ви були вчора? Мені ніяк не вдається з вами побачитися. Дійсно, нічого було залишатись у Парижі у вересні. Одначе потрібно вам на щось зважитися, бо я щойно отримав дуже наполегливе запрошення від графині де Б*** погостювати у неї в селі, та ось у якій забавній формі вона мене запрошує: в її чоловіка є, мовляв, чарівний ліс, який він дбайливо призначає «для приємного проведення часу своїх друзів». Ви ж добре знаєте, що на цей ліс я маю деякі права, і я поїду поглянути на нього ще раз, якщо не можу бути вам нічим корисним.

Прощавайте і не забудьте, що Дансені буде у мене близько четвертої.

Із ***, 8 вересня 17…

Лист 60

Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона

(Вкладений у попередній)

Ах, добродію, я у відчаї, я втратив усе. Я не наважуюся довірити паперу таємницю моїх страждань, але мені необхідно вилити їх перед надійним і вірним другом. О котрій годині міг би я побачитися з вами й отримати у вас втіху і пораду? Я був такий щасливий того дня, коли відкрив вам свою душу! А тепер – яка різниця! Усе для мене змінилося. Те, що доводиться зазнавати особисто мені, є лише незначною частиною моїх мук. Тривога за істоту нескінченно дорожчу, – ось чого я витерпіти не в силах. Ви щасливіші за мене і зможете її побачити, і я чекаю від вашої дружби, що ви не відмовитеся виконати моє доручення до неї. Але для цього мені треба побачити вас і пояснити вам, що потрібно зробити. Ви пожалієте мене, ви мені допоможете. Уся моя надія – на вас. Ви людина чутлива, ви знаєте любов, і тільки вам я маю можливість довіритися. Не відмовляйтеся ж допомогти мені.

Прощавайте, добродію. Єдине полегшення в моєму горі – це усвідомлення, що я маю такого друга, як ви. Повідомте мене, прошу вас, о котрій годині я можу вас застати. Якщо не можна сьогодні вранці, то я хотів би якомога раніше пополудні.

Із ***, 8 вересня 17…

Лист 61

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Дорога моя Софі, пожалій свою Сесіль, свою бідолашну Сесіль: вона дуже нещасна! Мама все знає. Не розумію, яким чином у неї могли виникнути підозри, проте вона все виявила. Учора ввечері мені здалося, ніби мама трохи знервована, але я не звернула на це особливої уваги і чекаючи, поки вона закінчить гру в карти, навіть вела дуже веселу розмову з пані де Мертей, яка у нас вечеряла, і ми багато розмовляли про Дансені. Не думаю, щоб нас могли почути. Вона покинула нас, і я пішла до себе.

Я роздягалася, коли мама ввійшла і звеліла моїй покоївці вийти. Після цього вона зажадала в мене ключ від мого секретера. Говорила вона таким тоном, що я затремтіла і ледве могла триматися на ногах. Я удавала, що не можу знайти ключ, але врешті-решт довелося покоритися. Перша ж шухляда, яку вона відімкнула, виявилась якраз тією, де зберігалися листи кавалера Дансені. Я була в такому замішанні, що, коли вона мене запитала, що це таке, в змозі була відповісти тільки: «Нічого». Але коли я побачила, що вона почала читати першого листа, який їй показався на очі, мені стало так зле, що я знепритомніла. Як тільки я прийшла до тями, мама, покликавши мою покоївку, пішла, звелівши мені лягати спати. Вона забрала всі листи Дансені. Я тремчу щоразу, як подумаю, що мушу знову показатись їй на очі. Всю ніч я проплакала. Пишу вдосвіта, оскільки сподіваюся, що з’явиться Жозефіна. Якщо я зможу поговорити з нею віч-на-віч, то попрошу, щоб вона передала пані де Мертей записку, яку я їй напишу. Якщо ні, то я вкладу записку в лист до тебе, а ти вже, заради Бога, відправ її нібито від себе. Тільки вона здатна хоч трохи мене втішити. Ми хоч поговоримо про нього, оскільки я вже не сподіваюся його побачити. Я дуже нещасна! Можливо, вона буде така добра, що візьметься передати Дансені мого листа. Я не наважуюся довіритись у такій справі Жозефіні, а ще менше моїй покоївці: адже це, може, вона сказала мамі, що в секретері у мене заховані листи.

Я закінчую, оскільки мені ще треба написати пані де Мертей, а також Дансені, щоб лист до нього був готовий на випадок, якщо вона погодиться його відіслати. Потім я знову ляжу, щоб мене застали в ліжку, коли прийдуть у мою кімнату. Щоб не довелося йти до мами, я пошлюся на хворобу. Я не надто й збрешу: мені ж гірше, ніж коли б у мене був жар. Очі горять від сліз, і так тисне під грудьми, що важко дихати. Коли я думаю, що більше не побачу Дансені, мені хочеться померти. Прощавай, дорога моя Софі. Не можу більше писати, сльози душать мене.

Із ***, 7 вересня 17…

Примітка. Лист Сесілі Воланж до маркізи випущено, оскільки в нім викладаються ті ж обставини, що в попередньому листі, тільки менш детально. Листа до кавалера Дансені знайдено не було: причину читач дізнається з листа 63 пані де Мертей до віконта.

Лист 62

Від пані де Воланж до кавалера Дансені

Після того, як ви, вельмишановний добродію, зловжили довірою матері та невинністю дитини, вас, звичайно, не здивує, що вас більше не прийматимуть у домі, де на докази щирої дружби ви відповіли тільки забуттям усіх правил пристойної поведінки. Я вважаю за краще просити вас надалі не з’являтися до мене, замість того щоб дати відповідне розпорядження брамнику, що в рівній мірі скомпрометувало б усіх нас, бо серед слуг наших негайно ж почнуться пересуди. Я маю право розраховувати, що ви не змусите мене вдатися до цього способу. Попереджаю вас також, що, коли в майбутньому ви зробите хоч щонайменшу спробу утримати мою дочку в тій омані почуттів, у яку ви її заманили, суворе й вічне ув’язнення позбавить її ваших переслідувань. Од вас, добродію, залежить, чи так мало побоїтеся ви стати причиною її нещастя, як мало побоялися спроби її збезчестити. Що ж до мене, то вибір мій зроблено, і я їй його повідомила.

При цьому ви знайдете пачку ваших листів. Я розраховую, що в обмін ви надішлете мені всі листи моєї дочки і що ви не чинитимете опір тому, щоб не залишалося ані найменших слідів події, про яку я не зможу згадати без обурення, вона – без сорому, а ви – без докорів сумління.

Маю честь бути і т. д.

Із ***, 7 вересня 17…

Лист 63

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Так, звичайно, я поясню вам записку Дансені. Подія, через яку він вам її написав, справа моїх рук і, вважаю, найвдаліше з усіх моїх діянь. Після вашого останнього листа я не гаяла часу марно – я сказала собі, подібно до одного афінського архітектора:[35] «Я зроблю те, про що він говорив».

Йому, значить, потрібні перешкоди, цьому героєві роману, щастя присипляє його! О, нехай покладеться на мене, я вже загадаю йому роботу, і або я дуже помиляюсь, або спокійно спочивати йому вже не доведеться. Треба було навчити його цінувати час, і я тішу себе надією, що він тепер гірко жалкує за тими годинами, які втратив. Ви також казали, що йому не вистачало таємничості. Так от, ось тепер її вже вистачатиме з лишкою. У мені те добре, що досить указати мені на помилку, припущену мною, – і я не заспокоюся, поки всього не виправлю. Дізнайтеся ж, що я зробила.

Повернувшись до себе позавчора вранці, я прочитала вашого листа, й мені все стало ясно як день. Переконавшись, що ви чудово визначили причину зла, я зайнялася виключно пошуками засобів для його викорінювання. Почала я, однак, із того, що лягла, бо невтомний кавалер не дав мені заснути ні на мить, і я гадала, що мені захочеться спати. Нічого подібного, всі думки мої були зайняті Дансені: бажання вивести його з бездіяльності або його за цю бездіяльність покарати не давало мені зімкнути очей, і лише після того, як я розробила свій план в усіх подробицях, мені вдалося відпочити години дві.

Того ж вечора я вирушила до пані де Воланж і згідно зі своїм задумом довірчо повідомила її, що, як я майже переконана, між її дочкою і Дансені існує небезпечний зв’язок. Ця жінка, така прониклива відносно вас, виявилася до того засліпленою, що спершу вона відповіла мені, що я, напевно, помиляюся: дочка її, мовляв, зовсім дитина і т. д. і т. ін. Я не могла розповісти їй усього, що мені відомо, але я посилалася на перехоплені мною погляди, обривки розмов, які вселяли тривогу і моїй доброчесності, і моєму дружньому почуттю. Словом, я говорила майже так само добре, як будь-яка святенниця, і, завдаючи остаточного удару, зважилася навіть сказати, що мені здалося, ніби я бачила, як вони передавали з рук у руки листа. «Тут мені пригадалося, – додала я, – що вона одного разу відімкнула при мені шухляду свого секретера, і я побачила там багато якихось паперів, які вона, мабуть, зберігає. Чи не знаєте ви, з ким вона веде жваве листування?» Тут пані де Воланж змінилася з лиця, і я помітила, що на очах у неї виступили сльози. «Дякую вам, достойний мій друже, – мовила вона, потискуючи мені руку. – Я про все дізнаюся».

Після цієї розмови, занадто короткої, щоб вона могла викликати підозри, я підійшла до юної особи. Незабаром я, одначе, покинула її і попросила матір не видавати мене дочці. Мати обіцяла тим більш охоче, що я зауважила їй, як було б вдало, коли б дівчинка відчула до мене довіру і відкривала мені своє серце, а у мене з’явилася б таким чином можливість давати їй розсудливі поради. Обіцянки своєї вона дотримає – я не сумніваюсь у цьому хоч би тому, що їй захочеться справити на дочку враження своєю проникливістю. Тим самим я діставала можливість підтримувати з малою звичайний дружній тон і не показатися нещирою в очах пані де Воланж, чого я хотіла уникнути. Виграла я до всього й те, що надалі зможу залишатися наодинці та скільки завгодно секретничати з юною особою, не викликаючи у матері й тіні підозри.

Я скористалася цим того ж вечора і, скінчивши свою партію, всамітнилася з малою в затишному куточку та завела розмову про Дансені: тут вона абсолютно невичерпна. Я бавилася, розпалюючи її з приводу тієї радості, яку вона відчує від завтрашньої зустрічі з ним; яких тільки нісенітниць я не змусила її наговорити! Потрібно ж було повернути їй хоч би у вигляді надії те, що в дійсності я у неї віднімала. На додаток до всього цього вона ще сильніше відчує удар, а я переконана, що чим більше вона страждатиме, тим скоріше поспішить винагородити себе за першої ж доброї нагоди. До того ж корисно привчати до сильних переживань того, кого призначаєш для життя, повного пригод.

Врешті-решт, хіба вона не може заплатити двома-трьома сльозинками за щастя володіти своїм Дансені? Вона аж не тямить себе від нього. Що ж, можу їй поручитися, що вона його отримає і навіть раніше, ніж отримала б без цієї бурі. Це лише поганий сон, за яким настане солодке пробудження, і я вважаю, що загалом вона має бути мені навіть вдячна. А якщо я і виявила трохи підступності, треба ж потішитися:

Таж на забаву нам і створені дурні.[36]

Зрештою я пішла, дуже собою задоволена. Або, говорила я собі, Дансені, розпалений перешкодами, загориться ще сильніше, і тоді я зроблю для нього все, що буде в моїй владі, або, якщо це просто дурень, як мені часом здається, він впаде у розпач і визнає себе переможеним. Тоді я принаймні помщуся йому, як тільки зможу, і заразом здобуду ще більшу повагу матері, ще глибшу дружбу дочки та повнішу довіру їх обох. Що ж до Жеркура, головного предмета всіх моїх турбот, то мені вже дуже не поталанить або ж я виявлюся вже дуже невмілою, якщо, користуючись величезним впливом на його дружину, який надалі ще посилиться, я не знайду тисячі способів зробити з нього те, на що я хочу його перетворити. Із цими приємними думками я заснула, і тому чудово спала і дуже пізно прокинулася.

Мого пробудження вже чекали дві записки: одна від матері, інша від дочки, і я не могла утриматися від сміху, виявивши в обох буквально одну й ту саму фразу: «Тільки від вас можу я чекати хоч деякої розради». Хіба не забавно, справді, розраджувати і за і проти і виявитись єдиним помагачем двох абсолютно протилежних спрямувань? Ось я й уподібнилася божеству; сліпі смертні звертаються до мене з абсолютно протилежними побажаннями, а мої непохитні рішення залишаються незмінними. Проте я залишила цю піднесену роль, перейнявши на себе іншу – ангела-утішника, і згідно із заповіддю відвідала ближнього в його знегодах.

Я почала з матері, яку я застала такою пригніченою, що цим ви вже частково помстилися за прикрощі, що спіткали вас із її вини з боку вашої прекрасної недоторки. Усе вдалось якнайкраще. Турбувало мене тільки одне: як би пані де Воланж не скористалася цією хвилиною, аби здобути довіру дочки, що було б дуже легко, коли б вона заговорила з нею лагідно й доброзичливо і надала розумним порадам вигляду й тону вибачної ніжності. На щастя, вона озброїлася суворістю і, врешті-решт, повелася так невдало, що я могла тільки радіти. Щоправда, вона ледве не порушила всіх наших планів, вирішивши спершу повернути свою дочку назад у монастир, але я відвела удар і порадила тільки пригрозити цим у тому разі, якщо Дансені продовжуватиме свої переслідування; це змусить обох закоханих бути обережними, що, на мою думку, необхідно для успіху.

Потім я прийшла до дочки. Ви б не повірили, як вона погарнішала від горя! Хоч як би мало було їй властиве кокетування, ручаюся вам, – вона буде частенько удаватися до сліз. Але цього разу сльози були найщиріші. Уражена цією новою чарівністю, якої я за нею не знала і яку тепер спостерігала із задоволенням, я спершу давала їй лише невдалі поради, що скоріше посилювали страждання, аніж полегшували їх, і таким чином довела її до повної знемоги. Вона вже не плакала, і я навіть побоювалася судом. Я порадила їй лягти, і вона погодилась. Я почала доглядати за нею разом із покоївкою. З ранку вона не одягалась і не причісувалась, і незабаром її розпатлане волосся розсипалося по абсолютно голих плечах і грудях. Я поцілувала її, вона впала в мої обійми, і сльози полилися знову самі собою. Боже, яка вона була гарна! Ах, якщо Магдалина[37] була схожа на неї, вона мала бути небезпечнішою в покаянні, ніж у гріху.

Коли засмучена красуня опинилась у ліжку, я почала втішати її вже по-справжньому. Спершу я заспокоїла її щодо повернення в монастир. Я заронила в неї надію на таємні побачення з Дансені. Всівшись на край ліжка, я сказала: «А що якби він був тут!», потім, вишиваючи той же узор, відволікала її то одним, то іншим і, врешті-решт, домоглася того, що вона забула про своє горе. Ми розлучилися б цілком задоволені одна одною, якби вона не попросила мене передати Дансені листа, на що я наполегливо не погоджувалась. І ось із яких міркувань – вважаю, ви їх схвалите.

Передусім це скомпрометувало б мене в очах Дансені, і якщо це був єдиний аргумент, який я могла навести малій, то для вас у мене є ще чимало інших. Хіба я не ризикувала б плодами всіх своїх зусиль, якби з самого початку дала нашим молодим людям такий легкий спосіб пом’якшувати їх страждання? Крім того, я була б не проти змусити їх втрутити в цю пригоду кого-небудь із слуг, бо якщо вона, як я сподіваюся, добіжить жаданого завершення, треба, щоб про неї дізналися негайно ж після заміжжя, адже немає вірнішого способу її розголосити. Якщо ж яким-небудь дивом слуги мовчатимуть, заговоримо ми з вами, а для нас найзручніше буде віднести розголос за їх рахунок.

Тому вам слід сьогодні ж подати цю думку Дансені, а оскільки я не впевнена в покоївці малої Воланж – вона й сама, здається, тій не довіряє, – вкажіть йому на мою віддану Віктуар. Я вже постараюся, щоб вона погодилася. Думка ця мені тим більше до душі, що відкриття їй їхньої таємниці виявиться вигідним тільки нам, а зовсім не їм, бо я ще не закінчила своєї розповіді.

Наполегливо відмовляючись узяти від малої листа, я ввесь час побоювалася, що вона попросить мене відправити його міською поштою, в чому я ніяк не могла б їй відмовити. На щастя, чи то з розгубленості своєї, чи то з непоінформованості, а може, й тому, що лист їй був не такий важливий, як відповідь, якої таким же шляхом вона отримати не змогла б, але вона про це не заговорила. Та для того, щоб це взагалі не спало їй на думку і в усякому разі, для того, щоб шлях цей був для неї закритий, я негайно ж прийняла рішення і, повернувшись до матері, переконала її на деякий час одвезти дочку в село. Куди ж? Серце у вас не забилося від радості? До вашої тітоньки, до старенької Розмонд. Вона має сьогодні ж попередити її про це. Таким чином, ви отримуєте право повернутися до своєї святенниці: тепер уже вона не може посилатися на скандальність перебування з вами вдвох, і завдяки моїм турботам пані де Воланж сама виправить зло, яке вона вам заподіяла.

Тільки слухайтеся мене й не будьте зануреними у свої справи настільки, щоб викинути з голови мою: пам’ятайте, що я в ній зацікавлена.

Я хочу, щоб ви стали посередником між молодими людьми та їх порадником. Повідомте Дансені про майбутній від’їзд і запропонуйте йому свої послуги. Єдине утруднення вбачайте в тому, як передати до рук красуні довірчу грамоту, але негайно ж відведіть цю перешкоду, вказавши на мою покоївку. Немає сумніву, що він погодиться, і в нагороду за свій клопіт ви отримаєте довіру недосвідченого серця, що завжди цікаво. Бідолашка! Як вона почервоніє, передаючи вам свого першого листа! По правді кажучи, роль повірниці, проти якої є стільки забобонів, мені уявляється чарівною розвагою, коли взагалі займаєшся іншими, як це й буде саме тепер. Розв’язка цієї інтриги залежатиме від ваших старань. Ви маєте зміркувати, який момент виявиться найбільш відповідним для того, щоб з’єднати всіх дійових осіб. Життя в селі дає до того тисячі можливостей, і вже, напевно, Дансені готовий буде з’явитися там за першим же вашим сигналом. Ніч, перевдягання, вікно… та хіба мало що ще? Але знайте, що, коли дівчинка повернеться звідти такою ж, якою туди вирушила, винуватцем я вважатиму вас. Якщо ви вважатимете, що вона потребує якого-небудь заохочення з мого боку, повідомте мені. Щоправда, я дала їй достатньо хороший урок, як небезпечно зберігати листи, і зараз просто не наважуся писати їй, але я, як і раніше, маю намір зробити її своєю ученицею.

Здається, я забула розповісти вам, що свої підозри стосовно того, хто видав листування, вона спрямувала спершу на покоївку, я ж відвела їх на сповідника. Таким чином, одним пострілом убито двох зайців. Прощавайте, віконте, я вже дуже довго пишу вам, і навіть обід мій через це запізнився. Але листа мені диктували самолюбність і дружба, а обидва ці почуття балакучі. Скаржтеся тепер на мене, якщо посмієте, і вирушайте знову, якщо це вас спокушає, прогулятися лісом графа де Б***. Ви кажете, що він «призначає його для приємного проведення часу своїх друзів»? Цей чоловік, видно, всьому світу друг? Проте прощавайте, я зголодніла.

Із ***, 9 вересня 17…

Лист 64

Від кавалера Дансені до пані де Воланж

(Копія, прикладена до листа 66 віконта до маркізи)

Не намагаючись, добродійко, виправдати свою поведінку і не скаржачись на вашу, я можу лише журитися подією, що зробила нещасними трьох людей, хоча всі троє гідні кращої долі. Бути причиною цієї біди для мене ще більш прикро, ніж бути її жертвою, і тому я відучора часто поривався мати честь відповісти вам, але в мене не вистачало на це сил. Тим часом мені необхідно сказати вам так багато, що я мушу, врешті-решт, зробити над собою зусилля, і якщо цей лист непутящий і недоладний, то ви, напевно, зрозумієте, в якому я нині жалюгідному становищі, і виявите деяку поблажливість.

Дозвольте передусім заперечити проти першої фрази вашого листа. Смію стверджувати, що я не зловжив ні вашою довірою, ні невинністю мадемуазель де Воланж. У вчинках своїх я з повагою ставився і до того і до іншого; але залежали від мене лише мої вчинки, і якщо ви навіть покладете на мене відповідальність за мимоволі виникле почуття, то я без усякого побоювання додам, що почуття це, навіяне мені вашою дочкою, може, звичайно, бути вам недогодним, але ніяким чином не образить вас. У цьому питанні, що зачіпає мене більше, ніж я можу вам сказати, я хотів би мати суддею лише вас, а свідками лише мої листи.

Ви забороняєте мені надалі з’являтися у вас, і, певна річ, я підкорюся всьому, що ви зволите з цього приводу наказати, але хіба таке раптове і повне моє зникнення не дасть стільки ж приводу для пересудів, яких ви прагнете уникнути, як і наказ, який із цих саме міркувань ви не бажаєте давати своєму брамникові? Я тим більше можу наполягати на цій обставині, що для мадемуазель де Воланж вона набагато істотніша, ніж для мене особисто. Тому я благаю вас усе уважно врахувати і не дозволяти, щоб суворість ваша заглушила обережність. Переконаний, що в рішеннях своїх ви керуватиметеся лише інтересами вашої дочки, я чекатиму від вас подальших наказів.

Проте, якщо ви дозволите мені зрідка особисто виявляти вам свою повагу, я зобов’язуюсь, добродійко (і ви можете покладатися на моє слово), не зловживати цими випадками для того, щоб заводити розмову наодинці з мадемуазель де Воланж або ж передавати їй які-небудь листи. Я готовий на цю жертву зі страху хоч чим-небудь зашкодити її доброму імені, а щастя зрідка бачитися з нею слугуватиме мені нагородою.

Цей пункт мого листа є єдиною можливою для мене відповіддю на те, що ви мені говорите про долю, яку готуєте мадемуазель де Воланж і яку зволите ставити в залежність від моєї поведінки. Обіцяти вам більше – означало б обманювати вас. Який-небудь ниций спокусник може підпорядковувати свої наміри обставинам і будувати свої розрахунки залежно від подій, але любов, що надихає мене, викликає в мені лише два почуття: мужність і постійність.

Як примиритися з тим, що я буду забутий мадемуазель де Воланж і сам її забуду? Ні, ні, ніколи. Я залишусь їй вірним. Вона отримала від мене клятву у вірності, і зараз я підтверджую її. Пробачте, добродійко, я відхилився вбік, повернімося до справи.

Мені залишається обговорити з вами ще одне питання: про листи, які ви просите мене повернути. Мені дуже прикро, що до вчинків, у яких ви вважаєте мене винним, вимушений додати ще й відмову. Але, благаю вас, вислухайте мої аргументи і, для того щоб прийняти їх, звольте згадати, що єдиною розрадою в нещасті втратити вашу дружбу для мене є сподівання на збереження вашої поваги.

Листи мадемуазель де Воланж, які завжди були для мене такими дорогоцінними, стали саме тепер іще дорогоціннішими. Вони – єдине, що в мене залишилося, вони – єдине речове свідчення почуття, в якому полягає вся радість мого життя. Можете, одначе, не сумніватися, що я ні на мить не завагався б принести вам цю жертву і що жаль про те, що я їх втрачаю, поступився б прагненню довести вам, наскільки я шаную і поважаю вас, але мене утримують від цього дуже вагомі аргументи, і я упевнений, що навіть ви не зможете проти них заперечити.

Ви, дійсно, розкрили таємницю мадемуазель де Воланж, але дозвольте мені сказати, я маю всі підстави гадати, що це сталося лише завдяки випадкові, а не тому, що вона вам сама призналась. Я не дозволю собі засудити ваш вчинок, що, можливо, цілком виправдовується материнською дбайливістю. Я шаную ваші права, але вони не сягають настільки далеко, щоб звільнити мене від мого обов’язку. А сам священний обов’язок полягає в тому, щоб ніколи не обманювати виявленої нам довіри. Я зрадив би її, якби виставив напоказ будь-кому іншому таємниці серця, що побажало відкритися лише одному мені. Якщо ваша дочка погодиться довірити їх вам, нехай вона сама розповість усе. У такому разі листи вам не потрібні. Якщо ж, навпаки, вона побажає залишити таємницю свого серця нерозкритою, ви, звичайно, не можете чекати, що саме я вам її відкрию.

Що ж до вашого бажання, щоб уся подія не набувала розголосу, то будьте, добродійко, абсолютно спокійні: в усьому, що зачіпає інтереси мадемуазель де Воланж, моя дбайливість може посперечатися навіть із материнським серцем. Аби у вас не залишалось і тіні занепокоєння, я все передбачив. На дорогоцінному пакеті раніше було написано: «Ці папери спалити»; тепер на нім напис: «Папери, що належать мадемуазель де Воланж». Це моє рішення має послугувати вам доказом, що відмова моя викликана зовсім не побоюванням, ніби в цих листах ви знайдете хоч одне почуття, на яке ви особисто могли б поскаржитися.

Лист мій, добродійко, виявився дуже довгим, але йому годилося б бути ще довшим, якби в цьому своєму вигляді воно залишило у вас хоч найменший сумнів щодо благородства моїх почуттів, щодо щирого мого жалкування про те, що я викликав вашу немилість, і якнайглибшої поваги, з якою маю честь та ін.

Із ***, 7 вересня 17…

Лист 65

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж (Посланий незапечатаним маркізі де Мертей у листі віконта)

О, моя Сесіль, що ж із нами буде? Яке божество врятує нас від бід, що загрожують нам? Нехай же любов дасть нам принаймні мужність пережити їх! Як зображувати вам мій подив і відчай, коли я побачив мої листи і прочитав записку пані де Воланж! Хто міг видати нас? Кого підозрювати? Чи не скоїли ви якої-небудь необережності? Що ви тепер робите? Що було вам сказано? Я хотів би все знати, а мені нічого не відомо. Можливо, ви і самі знаєте не більше, ніж я.

Посилаю вам записку вашої матінки та копію моєї відповіді. Сподіваюся, ви схвалите те, що я їй пишу. Мені просто необхідно, щоб ви схвалили також і ті кроки, які я зробив після цієї фатальної події; мета їх – отримувати від вас вісті, давати вам знати про себе і – хто знає? – може, навіть бачитися з вами, і притому вільніше, ніж раніше.

Чи відчуваєте ви, моя Сесіль, яка радість знову опинитися разом, мати можливість знову присягатись одне одному у вічній любові та бачити в очах, відчувати в душах, що клятву цю ніколи не буде порушено? Які муки не забудуться в таку солодку мить? Так от, у мене є сподівання, що вона настане, і я завдячений якраз тим крокам, які я благаю вас схвалити. Але що я говорю? Я маю дякувати турботі найніжнішого друга й утішника, і єдине моє прохання до вас полягає в тому, щоб він став і вашим другом.

Можливо, мені не слід було без вашої згоди змушувати вас довіритися йому? Але мені вибачають необхідність і наше тяжке становище. Веде мене любов, це вона волає до вашої поблажливості, це вона просить вас пробачити необхідне признання, без якого ми, можливо, залишилися б розлученими навіки.[38] Ви знаєте друга, про якого я говорю. Він також друг жінки, яку ви любите найдужче, – це віконт де Вальмон.

Звертаючись до нього, я спершу хотів просити його переконати маркізу де Мертей, аби вона передала вам мого листа. Він висловив сумнів у тому, щоб це вдалось. Але, не покладаючись на пані, він відповідає за покоївку, яка мусить йому віддячити за якусь послугу. Вона вручить вам цього листа, а ви можете передати з нею відповідь.

Ця допомога буде для вас марною, якщо, на думку пана де Вальмона, ви найближчим часом вирушите в село. Але тоді вам допомагатиме він сам. Пані, до якої ви поїдете, його родичка. Він скористається цим приводом, аби вирушити туди ж одночасно з вами, і через нього проходитиме наше листування. Він навіть стверджує, що, коли ви йому цілком довіритеся, він надасть нам можливість побачитися там таким чином, що при цьому ви не будете ні в щонайменшій мірі скомпрометовані.

А тепер, моя Сесіль, якщо ви любите мене, якщо ви жалієте мене в моєму горі, якщо, як я сподіваюся, ви поділяєте мою скорботу, невже відмовите ви в довірі чоловікові, що стане нашим ангелом-охоронцем? Якби не було його, я був би доведений до розпачу неможливістю хоч би пом’якшити страждання, що їх я ж вам і заподіяв. Вони скінчаться – обіцяю вам це; але, ніжний мій друже, обіцяйте мені не занадто поринати в них, не дозволяйте, щоб вони вас убили. Думка, що ви страждаєте, для мене нестерпно тяжка. Я віддав би життя за те, щоб зробити вас щасливою! Ви добре це знаєте. Нехай же впевненість у тому, що вас обожнюють, увіллє у вашу душу хоч деяку втіху! Моїй же душі необхідно, щоб ви запевнили мене в тому, що не картатимете мою любов за муки, які вона вам заподіяла.

Прощавайте, моя Сесіль, прощавайте, мій ніжний друже.

Із ***, 9 вересня 17…

Лист 66

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ознайомившись із двома листами, які додаються, ви побачите, чарівний друже мій, чи добре виконав я ваш план. Хоча обидва позначені сьогоднішнім днем, написані вони були вчора у мене і на моїх очах; у листі до дівчинки є все, що нам було треба. Якщо судити з успіху ваших задумів, то можна лише схилятися перед глибиною вашого прозріння. Дансені просто палає, і я впевнений: за першої ж нагоди він поведеться так, що вам уже ні в чому буде йому докоряти. Якщо його чарівна простачка виявиться слухняною, все буде закінчено незабаром після прибуття її в село: у мене напоготові безліч способів. Завдяки вашим турботам я виступаю тепер «другом Дансені». Йому не вистачає тільки бути «Принцом».[39]

Дуже він іще зелений, цей Дансені! Чи повірите, я так і не міг домогтися від нього, щоб він обіцяв матері відмовитися від своєї любові! Неначе так уже важко обіцяти, коли свідомо вирішуєш не стримати обіцянки! «Це означало б обдурити», – повторював він увесь час; що за повчальна педантичність, особливо коли прагнеш спокусити дочку! Ось які люди! Однаково безсовісні за своїми намірами, вони називають чесністю слабкість, яку виявляють у їх здійсненні.

Ваша справа не дозволити, щоб пані де Воланж стривожили необережні випади, які наш хлопець дозволив собі у своєму листі. Врятуйте нас од монастиря. Постарайтеся також, щоб вона перестала вимагати повернення листів малої. Передусім він їх не віддасть, він їх не хоче віддати, і я з ним згоден: тут і любов і розум одностайні. Я прочитав ці листи, долаючи нудьгу. Вони можуть бути корисні. Зараз поясню.

Незважаючи на всю обережність, із якою ми діятимемо, все може несподівано виявитися. Заміжжя не відбудеться – чи не так? – і провалиться ввесь наш задум відносно Жеркура. Але оскільки я, зі свого боку, маю намір помститися матері, мені на цей випадок залишається збезчестити дочку. Якщо майстерно підібрати ці листи і пустити в обіг тільки частину їх, можна подати справу так, ніби маленька Воланж зробила всі перші кроки і сама лізла на рожен. Деякі листи могли б скомпрометувати навіть матір і, в усякому разі, заплямувати її як винну в кричущому потуранні. Я передбачаю, що сумлінний Дансені спершу обуриться. Але оскільки він виявився б особисто зачепленим, думаю, що його можна буде уламати. Тисяча вірогідностей проти однієї, що справа поверне на інше. Проте слід усе передбачити.

Прощавайте, чарівний друже. З вашого боку було б дуже мило приїхати завтра вечеряти до маршальші де ***. Я не зміг відмовитися.

Вважаю, що нема чого просити вас не повідомляти пані де Воланж мій план приїхати в село. Вона негайно ж вирішить залишитися в місті. А позаяк, уже прибувши в село, наступного ж дня вона звідти не поїде. Якщо ж вона дасть нам хоча б тиждень терміну, я за все ручаюся.

Із ***, 9 вересня 17…

Лист 67

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Я не хотіла більше відповідати вам, вельмишановний добродію, і, можливо, зніяковіння, яке я зараз відчуваю, само по собі є доказом того, що мені й справді не слід цього робити. Проте я не хочу, щоб у вас залишався хоч який-небудь привід на мене скаржитись. Я хочу переконати вас, що зробила для вас усе, що могла.

Я дозволила вам писати мені, кажете ви? Згодна. Але, нагадуючи мені про цей дозвіл, чи, бува, не гадаєте ви, що я забула, на яких умовах його було вам дано? Якби я так само твердо дотримувалася цих умов, як ви їх порушуєте, невже ви отримали б від мене хоч одну відповідь? І все ж таки зараз я відповідаю вам уже втретє. І коли ви все робите, щоб змусити мене перервати це листування, це я знаходжу спосіб продовжувати його. Такий спосіб є, але він єдиний. І якщо ви відмовитеся від нього, це буде, що б ви не говорили, доказом того, як мало ви ним дорожите.

Припиніть же говорити зі мною мовою, якої я не можу і не хочу чути. Відречіться від почуття, яке ображає і лякає мене і за яке ви мусили б триматися не так наполегливо, знаючи, що воно ж бо і є перешкодою, що розділяє нас. Невже ж це єдине почуття, на яке ви здатні, і невже любов набуває в моїх очах ще й тієї вади, що вона виключає дружбу? І невже ви самі виявитеся винним у тому, що не захочете знайти друга в тій, у кого вам бажано було б викликати ніжніше почуття? Я не хочу так думати. Ця принизлива для вас думка обурила б мене і безповоротно віддалила б від вас.

Я пропоную вам свою дружбу, добродію. І це – все, що мені належить, усе, чим я маю право розпоряджатися. Чого ж вам бажати більше? Щоб віддатися цьому почуттю, такому солодкому і такому відповідному моєму серцю, я чекаю лише вашої згоди і вашого слова – цього я вимагаю! – що дружби буде достатньо для вашого щастя. Я забуду все, що мені могли про вас говорити, і розраховуватиму на те, що ви самі постараєтеся виправдати мій вибір.

Бачите, наскільки я з вами відверта. Нехай це послугує доказом моєї до вас довіри. Тільки від вас залежатиме збільшити її. Але попереджаю вас, що перше ж слово любові навіки зруйнує її й поверне мені всі мої побоювання і що передусім воно буде мені сигналом, аби не вимовляти з вами жодного слова.

Якщо ви, як стверджуєте, відмовилися від своїх помилкових поглядів, невже не вважатимете за краще бути предметом дружніх почуттів чесної жінки, ніж стати причиною розкаянь совісті грішниці? Прощавайте, добродію. Ви, звичайно, зрозумієте, що після цих моїх слів я не можу сказати нічого, поки не отримаю відповіді.

Із ***, 9 вересня 17…

Лист 68

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Як відповісти, добродійко, на ваш останній лист? Як наважитися бути правдивим, якщо щирість може погубити мене у вашому судженні? Що поробиш, так треба. Мужності у мене вистачить. Я говорю, я безупинно повторюю собі, що краще заслужити вас, аніж просто володіти вами. І навіть якщо ви завжди відмовлятимете мені в щасті, до якого я незмінно прагнутиму, потрібно вам довести хоч би, що серце моє його достойне.

Як шкода, що, як ви висловились, я відмовився від своїх помилкових поглядів! Із якою захопленою насолодою читав би я цього вашого листа, на який із трепетом відповідаю. У нім ви говорите зі мною щиро, ви виявляєте до мене довіру, ви, словом, пропонуєте мені свою дружбу. Скільки благ, добродійко, і який жаль, що я не можу ними скористатися! Чому я не той, яким був!

Якби я ним був, якби у мене був до вас звичайний легкий потяг, породжуваний зваблюванням і жаданням задоволень, але іменований у наші дні любов’ю, я поспішив би отримати вигоду з усього, чого зумів би домогтися. Не занадто розбираючись у засобах, аби вони забезпечували успіх, я заохочував би вас бути відвертою зі мною, щоб розгадати, я домагався б цілковитої вашої довіри, щоб її обдурити, я прийняв би вашу дружбу в надії ошукати вас… Як, добродійко, ця картина лякає вас? Знайте ж, що вона була б списана з мене, якби я сказав, що погоджуюся бути тільки вашим другом…

Хто? Я? Я погодився б поділити з ким-небудь почуття, що виникло у вашій душі? Якщо я і скажу вам це, негайно ж перестаньте мені довіряти. З цієї миті я намагався б вас обдурити. Я міг би ще бажати вас, але вже, напевно, не любив би.

Не те щоб мила щирість, солодка довіра, зворушлива дружба не мали в моїх очах ціни… Але любов! Любов істинна, та любов, яку вселяєте ви, поєднуючи в собі всі ці почуття, надаючи їм іще більшої сили, не могла б, подібно до них, набути спокою та душевного холоду, що дозволяє порівнювати й навіть віддавати ті або інші переваги. Ні, добродійко, не стану я вашим другом! Я любитиму вас любов’ю найніжнішою, найпалкішою, хоча і сповненою якнайглибшої шаноби. Ви можете увергнути її у відчай, але не знищити.

За яким правом претендуєте ви на те, щоб розпоряджатися серцем, чиє поклоніння відкидаєте? Яка найвитонченіша жорстокість примушує вас заздрити навіть щастю любити вас? Воно належить мені, і ви над ним не владні. Я зумію його захистити. І якщо воно – джерело моїх страждань, то в ньому ж знайду я і зцілення.

Ні, ще раз ні! Стійте на своєму в жорстоких відмовах, але залиште мені мою любов. Вам дає радість робити мене нещасним. Нехай так. Спробуйте похитнути мою мужність, я зумію змусити вас хоч би до того, щоб ви вирішили мою долю. І, можливо, настане день, коли ви будете до мене справедливіші. Не те щоб я сподівався пробудити у вас чутливість. Але навіть не підкорившись переконанню, ви перейметеся ним, ви скажете: «Я про нього невірно судила».

Скажемо точніше, – ви несправедливі до себе самої. Пізнати вас і не полюбити, полюбити і не бути постійним, і те й інше – однаково неможливе. І незважаючи на скромність, яка прикрашає вас, вам, мабуть, легше скаржитись, аніж дивуватись із почуттів, вами породжених. Що ж до мене, чия єдина заслуга полягає в тому, що я оцінив вас, я не хочу втратити цієї заслуги. І, відмовляючись прийняти лукаві ваші дари, я поновлюю біля ніг ваших клятву любити вас вічно.

Із ***, 10 вересня 17…

Лист 69

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

(Записка олівцем, переписана Дансені)

Ви запитуєте, що я роблю: я люблю вас і плачу. Моя мати зі мною не розмовляє. Вона відняла у мене папір, пера і чорнило. Я користуюсь олівцем, який, на щастя, у мене зберігся, і пишу на обривку вашого листа. Мені тільки й залишається, що схвалити все, зроблене вами. Я занадто люблю вас, аби не вхопитися за будь-який спосіб отримувати вісті про вас і повідомляти вас що-небудь про себе. Мені не подобався пан де Вальмон, і я не гадала, що він такий вже вам друг. Постараюся звикнути до нього і полюбити його заради вас. Я уявлення не маю, хто нас видав. Це можуть бути тільки моя покоївка або священик, якому я сповідувалась. Я дуже нещасна. Завтра ми від’їжджаємо в село, чи надовго – не знаю. Боже мій! Не бачити вас! Мені більше ні на чому писати. Прощавайте. Постарайтеся розібрати, що я написала. Ці слова, написані олівцем, можливо, зітруться, але почуття, збережені в моєму серці, – ніколи.

Із ***, 10 вересня 17…

Лист 70

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Дорогий мій друже, я маю дати вам одну дуже важливу пораду. Як ви знаєте, я вчора вечеряв у маршальші де***. Зайшла розмова про вас, і я сказав не все те хороше, що думаю, а все те, чого зовсім не думаю. Усі, мабуть, були зі мною згодні, й бесіда тривала вже досить мляво, як буває завжди, коли про ближнього говорять тільки хороше, але раптом знайшовся один заперечувальник. Це був Преван.

«Боронь Боже, – мовив він підводячись, – щоб я засумнівався в доброчесності пані де Мертей! Але, смію думати, вона має завдячувати при тім швидше своїй легковажності, ніж правилам. Можливо, залицятися до неї важче, ніж їй сподобатись. І позаяк, упадаючи за однією жінкою, при нагоді зустрічаєш чимало інших, і позаяк врешті-решт ці інші можуть виявитися не гіршими, а можливо, і кращими за неї, то одні прихильники відволікаються якою-небудь іншою забаганкою, а інші просто втомлюються домагатись її, й можливо, що з усіх жінок Парижа їй менше всього доводилося захищатись. Що стосується мене, – додав він, підбадьорюваний посмішками декого з дам, – я увірую в доброчесність пані де Мертей лише після того, як зажену, залицяючись до неї, шестерик коней».

Цей вульгарний жарт мав успіх, який випадає зазвичай на долю всього, що відгонить наклепом. Усі розсміялися, Преван сів на своє місце, і бесіда набула іншого напрямку. Але обидві графині де П***, біля яких сидів наш маловір, завели з ним на цю тему приватну розмову, яку я, на щастя, мав можливість чути.

Виклик пробудити у вас почуття було прийнято. Слово «нічого не приховувати» було дано, і з усіх обіцянок, які будуть дані з цього приводу, її, напевно, особливо свято стримають. Але вас попереджено, а прислів’я ви знаєте.[40] Мушу тільки додати, що цей Преван, із яким ви незнайомі, надзвичайно люб’язний, а ще більше спритний. Якщо іноді ви й чули від мене протилежне, то лише тому, що я його недолюблюю й мені приємно перешкоджати його успіхам, а крім того, тому, що я добре знаю, яку вагу має моя думка для декількох десятків наймодніших наших дам.

Мені справді вдавалося таким чином досить тривалий час заважати йому з’являтися на так званій великій сцені. І він здійснював чудеса, а знати про це ніхто не знав. Але галас, зчинений із приводу його потрійної пригоди, звернув на нього загальну увагу, породив у нім самовпевненість, якої йому бракувало, і зробив його по-справжньому небезпечним. Словом, тепер це, можливо, єдиний чоловік, якого я побоявся б зустріти на своєму шляху. І, не кажучи вже про вашу особисту зацікавленість, ви зробите мені велику послугу, якщо при нагоді виставите його в смішному вигляді. Залишаю його в хороших руках і сподіваюся, що до мого повернення він буде пропащею людиною.

Натомість обіцяю вам довести до жаданого кінця пригоду вашої підопічної та зайнятися нею так само старанно, як і моєю прекрасною недоторкою.

Остання щойно надіслала мені план своєї капітуляції. В усьому її листі проглядає бажання бути обдуреною. Неможливо запропонувати зручніший і в той же час банальніший спосіб: вона хоче, щоб я був її другом. Але я прихильник нових і важчих прийомів, не згоден, аби вона так дешево відбулась, і вже, напевно, я не для того так із нею морочуся, щоб усе завершилося звичайним звабленням.

Згідно з моїм планом вона має відчути, добре відчути і ціну й розмір кожної жертви, яку мені принесе. Я не маю наміру привести її до мети настільки швидко, щоб розкаяння за нею вгналось. Я хочу, щоб доброчесність її помирала повільною смертю, а сама вона не зводила очей із цього жалісного видовища, і щоб щастя тримати мене у своїх обіймах вона відчула тільки після того, як уже буде змушена не приховувати свого бажання. І, правда, чого я був би вартий, якби не був вартий того, щоб мене прохали. І чи така це жорстока помста зарозумілій жінці, яка червоніє від визнання, що вона когось обожнює?

Тому я відкинув дорогоцінну дружбу і наполегливо тримаюся за звання коханого. Оскільки я не приховую, що тут ідеться не про словесну відмінність і набуття звання є істотно важливим, я доклав у своєму листі багато старань і потурбувався, щоб у нім була наявна та безладність, яка сама лише вміє висловити почуття. Нарешті, я намолов у нім стільки нісенітниць, скільки міг, бо без нісенітниць не буває ніжності. Я вважаю, що з цієї саме причини жінки так перевершують нас у мистецтві писання любовних листів.

Свого листа я закінчив лестощами, і теж унаслідок зроблених мною глибоких спостережень. Після того, як жіноче серце деякий час було збуджене почуттям, йому потрібен відпочинок, а я помітив, що для всякої жінки найм’якіша подушка – лестощі.

Прощавайте, чарівний мій друже. Завтра я від’їжджаю. Якщо зволите передати через мене що-небудь графині де ***, я в неї зупинюся хоч би для того, щоб пообідати. Я засмучений, що від’їжджаю, не побачивши вас. Посилайте мені ваші піднесені повчання та допоможіть своїми мудрими порадами в цей вирішальний момент.

Особливо ж захищайтеся від Превана, і дай Боже коли-небудь віддячити вам за цю жертву! Прощавайте.

Із ***, 11 вересня 17…

Лист 71

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Цей роззява єгер, зрозуміло, забув у Парижі мій портфель! Листи моєї спокусниці, лист Дансені малій Воланж – усе залишилося там, усе, що мені зараз таке потрібне! Він повертається, щоб виправити свою дурість, а доки він сідлає коня, я розповім вам свою сьогоднішню нічну пригоду, бо прошу вас не сумніватися в тому, що я не втрачаю часу дарма.

Сама по собі вона – дріб’язкова: підігріта вчорашня страва віконтеси де М***; але деякі подробиці в ній цікаві. До того ж я радий нагоді показати вам, що коли в мене і є дар губити жінок, то володію я і не меншим даром рятувати їх, якщо мені заманеться. Я завжди вибираю або найважчий, або найвеселіший шлях, і я зовсім не розкаююся в гарному вчинку, якщо він для мене – корисна вправа або забава.

Отже, я застав тут віконтесу, а коли всі, що перебували в замку, почали чіплятися до мене, щоб я залишився ночувати, і вона приєдналася до цих наполягань, я їй сказав: «Що ж, я згоден, але за умови, що проведу ніч із вами». – «Для мене це неможливо, – відповіла вона, – тут Врессак». До цього моменту я вважав, що просто говорю їй люб’язність, але слово «неможливо», як завжди, вивело мене з себе. Мені здалося принизливим бути принесеним у жертву Врессаку, і я вирішив, що не потерплю цього. Тому я почав наполягати. Обставини складалися несприятливо для мене. Цей Врессак виявився таким неспритним, що викликав ревнощі віконта, так що віконтеса не могла приймати його у себе, і обоє вони змовилися щодо цієї спільної поїздки до доброї графині, щоб спробувати увірвати декілька ночей. Віконт спершу навіть виявив деяке роздратування, зустрівши Врессака, але, ще більш пристрасний мисливець, аніж ревнивець, він усе ж таки залишився. Графиня ж, вірна своєму звичаю, влаштувала дружину в кімнаті, що виходить у головний коридор, а чоловіка та коханця помістила в кімнатах, суміжних із цією, і дозволила їм влаштовуватися між собою, як вони знають. Лиха доля судилась і тому й іншому, щоб я опинився якраз навпроти.

Того ж самого дня, тобто вчора, Врессак, який, як ви самі розумієте, прагне всіляко догоджати віконтові, вирушив із ним на полювання, хоча не має до цієї справи ані найменшої схильності, розраховуючи вночі в обіймах дружини винагородити себе за нудьгу, якої весь день мусив зазнавати в товаристві її чоловіка. Але я розсудив, що він потребує відпочинку, і потурбувався про те, щоб переконати його коханку дати йому час відпочити.

Мені це вдалось, і я домігся, щоб вона затіяла з ним сварку якраз через це полювання, на яке він, поза сумнівом, погодився лише заради неї. Не можна було вигадати більш невдалого приводу, але жодна жінка не володіє в більшій мірі, ніж віконтеса, спільним для усіх жінок талантом замінювати логіку роздратуванням і повертатися до добросердя тим важче, чим більше вона винувата. Одначе момент для з’ясувань був украй несприятливий, а я домагався лише однієї ночі й тому не заперечував проти того, щоб вони наступного дня помирилися.

Отже, після повернення Врессака з полювання на нього стали дутися. Він побажав довідатися про причину, й тут його обсипали докорами. Він спробував виправдатись, але присутність чоловіка стала приводом для того, щоб перервати розмову. Насамкінець він спробував скористатися моментом, коли чоловік пішов, і попросити, щоб увечері його вислухали. Ось тут віконтеса й досягла справжніх висот. Вона почала обурюватися зухвалістю чоловіків, які, скориставшись раз милостями жінки, уявляють, ніби їм дано право зловживати цим навіть тоді, коли жінка ними невдоволена. Дуже вправно перевівши таким чином усю розмову на іншу тему, вона так добре стала розводитися щодо чуйності й чутливості, що Врессак не знайшовся що відповісти, зніяковів, і навіть я сам готовий був визнати її правоту, бо – знайте це – як приятель їх обох я був присутній при розмові як третя особа.

Зрештою, вона рішуче заявила, що не може дозволити, аби він, стомлений полюванням, стомлювався ще від любовних утіх, і не пробачить собі, якщо виявиться перешкодою такій приємній розвазі. В цей час повернувся чоловік. Розпалений Врессак, який утратив усяку можливість відповідати, звернувся до мене й довго викладав свої аргументи, які я знав не гірше за нього самого, а насамкінець попросив мене поговорити з віконтесою, що я йому і обіцяв. Я дійсно поговорив, але тільки для того, щоб подякувати їй і умовитися про годину нашого побачення та про способи здійснити його.

Вона сказала мені, що позаяк її кімната розташована між кімнатами її чоловіка та коханця, вона визнала обережнішим піти самій до Врессака, ніж прийняти його в себе. Оскільки я розмістився якраз навпроти неї, вона вважає, що і в цьому разі безпечніше побачитись у мене, і що вона з’явиться, тільки-но покоївка піде з її кімнати, – мені ж потрібно лише прочинити свої двері й чекати.

Усе сталося так, як ми умовились, вона прийшла до мене близько першої години ночі -

… красуня у простім вбранні, Мов щойно лиш була у сні.[41]

Не будучи марнославним, я не затримуюся на подробицях цієї ночі. Але ви мене знаєте, я залишився задоволений собою.

Удосвіта треба було розлучитися. Ось тут і починається найзабавніше. Цій анемоні здавалося, ніби вона залишила свої двері напіввідчиненими, але ми виявили їх замкненими, а ключ був ізсередини. Ви не уявляєте собі відчаю, з яким віконтеса сказала мені: «Я загинула!». Не можна заперечувати, що було б забавно залишити її в такому становищі. Але чи міг я стерпіти, щоб жінка загинула через мене, не погублена мною? І чи міг я, подібно до звичайних людей, підкоритись обставинам? Значить, потрібно було щось придумати. Що б ви зробили, чарівний друже мій? А ось як учинив я – і з цілковитим успіхом.

Я незабаром переконав її, що злощасні двері можна виставити, але тільки наробивши при цьому багато шуму. Тому я – щоправда, не без зусиль – умовив віконтесу здійняти пронизливий крик, нібито вона пойнята жахом, нібито на неї напали «грабіжники», «вбивці» і тому подібне. Ми умовилися, що при першому ж її крику я зламаю двері, й вона відразу ж кинеться на своє ліжко. Ви й уявити собі не можете, скільки часу знадобилося на те, щоб остаточно переконати її навіть після того, як вона вже погодилася. Довелось, одначе, піти на це, і при першому ж ударі двері піддалися.

Віконтеса добре зробила, що не стала витрачати часу, бо в ту ж мить віконт і Врессак опинилися в коридорі, та й покоївка теж кинулася до кімнати пані.

Лише я зберіг холоднокровність і зміркував, що потрібно загасити нічник і скинути його на підлогу: адже ви розумієте, як безглуздо було б зображувати панічний жах, коли в кімнаті горить світло. Потім я почав лаяти чоловіка та коханця за їх летаргічний сон, запевняючи, що крики, на які я поспішив, і зусилля, яких я доклав, аби зламати двері, тривали ніяк не менше п’яти хвилин.

Віконтеса, що виявила в ліжку всю свою мужність, досить добре підспівувала мені та присягалась усіма святими, що в неї в кімнаті був злодій. Більш правдивими були її запевнення, що ніколи в житті не відчувала вона такого страху. Ми почали всюди нишпорити, нічого не знаходячи, але тут я звернув загальну увагу на перевернутий нічник і висловив припущення, що, без сумніву, винуватцем усього переполоху та страху був щур. Мою думку було підтримано всіма, і після декількох звичайних жартів із приводу щурів віконт перший повернувся до себе в кімнату й улігся, попросивши дружину мати в майбутньому справу зі спокійнішими щурами.

Врессак, залишившись із нами наодинці, підійшов до віконтеси і з ніжністю сказав їй, що це – помста любові, на що вона, дивлячись на мене, відповіла: «Ну, вочевидь, любов була, мабуть, дуже розгнівана, бо вона помстилася жорстоко. Проте, – додала вона, – я знемагаю від утоми і хочу спати».

Я перебував у найблагодушнішому настрої, і тому, перед тим як ми розійшлися по своїх кімнатах, заступився за Врессака і домігся примирення між коханцями. Вони поцілувались, а потім обоє поцілували мене. Поцілунки віконтеси були мені вже байдужі, але мушу признатися, що поцілунок Врессака утішив мене. Ми разом вийшли з її кімнати; він іще довго сипав подяки, а потім ми попрямували кожен у своє ліжко.

Якщо вам здасться ця історія забавною, можете не тримати її в секреті. Після того, як потішився я, треба ж, щоб інші також своє отримали. Зараз я маю на увазі пригоду, але, можливо, незабаром те ж саме ми скажемо і про її героїню?

Прощавайте, мій єгер уже цілу годину чекає. Ще мить, аби послати вам поцілунок і пораду передусім остерігатися Превана.

Із замку ***, 15 вересня 17…

Лист 72

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

(Переданий тільки 14-го)

О, моя Сесіль! Як я заздрю Вальмону! Завтра він вас побачить. Він і передасть вам цього листа. Я ж, потерпаючи в розлуці з вами, як і раніше, животітиму в горі та жалю. Подруго моя ніжна, подруго моя, пожалійте мене за мої страждання й особливо за ті, що я заподіяв вам. Бо через них я і втрачаю мужність.

Який жах для мене бути винуватцем вашого нещастя! Якби не було мене, ви жили б безтурботно та щасливо. Чи прощаєте ви мене? Скажіть, ах, скажіть, що прощаєте. Скажіть мені також, що любите мене, як і раніше. Мені треба, щоб ви це повторювали знову і знову. Не те щоб я сумнівався, але мені здається, що чим ти впевненіший, тим солодше чути, коли тобі це повторюють. Ви любите мене, правда ж? Так, ви любите мене всією душею! Я не забув, що це були останні слова, які я від вас чув. Як глибоко запали вони в моє серце, як глибоко вони закарбувалися в ньому! І з яким захопленим трепетом відгукнулося воно на них!

Та ба! У цю мить щастя я був нескінченно далекий від того, щоб передбачати жорстоку долю, що чекала на нас. Пошукаймо ж, моя Сесіль, якими б засобами нам її полегшити. Якщо вірити моєму другу, для цього досить, щоб ви поклалися на заслужену ним довіру. Признатися, я був засмучений тим, що у вас начебто склалася про нього неприхильна думка. Впізнаю щодо цього упередження вашої матінки. Лише підкоряючись їй, я протягом певного часу уникав цього люб’язного чоловіка, який нині робить для мене все і, врешті-решт, прагне з’єднати нас тепер, коли ми розлучені вашою матінкою. Заклинаю вас, мила подруго моя, дивіться на нього прихильніше. Подумайте, що він мій друг, що він хоче бути і вашим, що він, можливо, поверне мені щастя побачити вас ізнову. Якщо аргументи ці не переконають вас, моя Сесіль, значить, ви любите мене не так, як я вас, значить, ви любите мене не так, як любили раніше! Ах, якщо коли-небудь ви менше любитимете мене… Але ні, серце моєї Сесілі належить мені, воно моє на все життя, а якщо мені судилися муки любові нещасної, то постійність його принаймні позбавить мене тортур любові невірної.

Прощавайте, чарівна моя подруго. Не забувайте, що я страждаю і що лише від вас залежить зробити мене щасливим, абсолютно щасливим. Згляньтеся на поклики мого серця і прийміть найніжніші поцілунки любові.

Париж, 11 вересня 17…

Лист 73

Від віконта де Вальмона до Сесілі Воланж

(Прикладений до попереднього)

Друг, готовий служити вам, дізнався, що у вас немає ніякого письмового приладдя, і вже про все подбав. У передпокої перед своєю кімнатою, під великою шафою ліворуч ви знайдете пачку паперу, пера і чорнило. Він відновить запас їх на першу ж вашу вимогу і вважає, що ви можете зберігати їх у цьому ж місці, якщо не знайдете іншого, ще більш надійного.

Він просить вас не ображатись, якщо удаватиме, що не звертає на вас уваги в товаристві та вважає просто дитиною. Таку поведінку вважає він необхідною для того, щоб не викликати ніяких підозр і дістати можливість якнайкраще діяти заради щастя свого друга і вашого щастя. Коли у нього буде що повідомити або передати вам, він постарається влаштувати так, аби трапилася нагода поговорити з вами, і сподівається на успіх, якщо ви зі свого боку ревно сприятимете йому в цьому.

Він радить вам також повертати йому один за одним листи, які ви отримуватимете, щоб зменшити ризик підвести себе.

Він, урешті, запевняє вас, що, коли ви виявите до нього довіру, він докладе всіх зусиль до того, щоб пом’якшити переслідування занадто жорстокої матері, від яких страждають двоє: його друг і ще одна істота, що заслуговує, на його думку, найласкавішої уваги.

У замку***, 14 вересня 17…

Лист 74

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Е, друже мій, відколи це ви сталі такі полохливі? Значить, Преван цей такий уже страшний? Але подивіться, до чого я скромна і простакувата! Я його часто зустрічала, цього незрівнянного переможця, й ледве удостоювала окинути його поглядом! Аби змусити мене звернути на нього увагу, був потрібен ваш лист – ні більше, ні менше. Учора я виправила вчинену мною несправедливість. Він сидів у Опері майже навпроти мене, і я ним зайнялася. Він в усякому разі красивий і навіть дуже красивий: тонкі, гарні риси обличчя!

Зблизька він, мабуть, має ще кращий вигляд. І ви кажете, що він хоче мною володіти? Поза сумнівом, це буде для мене і честю і радістю. Окрім жартів, мене опанувала ця примха, і – повідомляю вас довірчо – я вже зробила перші кроки. Не знаю, чи виявляться вони успішними. Але ось що сталося.

Коли ми виходили з Опери, він опинився за два кроки від мене, і я досить гучним голосом умовилася з маркізою *** зустрітися з нею в п’ятницю за вечерею в маршальші. Здається, це єдиний дім, де ми з ним можемо одне одного зустріти. Я не сумніваюся, що він мене чув… Невже невдячний не з’явиться? Скажіть мені, як ви гадаєте, він прийде? Знаєте, якщо його не буде, я цілий вечір перебуватиму в поганому настрої! Як бачите, йому не так вже важко буде до мене залицятись. А ще більше здивує вас, що не так уже важко буде йому і сподобатися мені. Він каже, що готовий загнати шестерик коней, залицяючись до мене? О, я врятую цим коням життя! Та в мене й терпіння не вистачить так довго чекати. Ви знаєте, що не в моїх правилах тягнути, якщо вже я на щось зважилась, а в цьому разі рішення в мене прийнято.

Ну, що ж, погодьтеся, що говорити мені діло – річ приємна. Хіба ваша «важлива порада» не здобула величезного успіху? Та й як могло бути інакше? Я вже так давно животію! Ось уже більше ніж півтора місяця, як я не дозволяю собі повеселитись. І раптом трапляється добра нагода – чи можу я відмовити собі? І хіба предмет того не вартий? І чи є інший, приємніший, хоч якого б значення ви надавали цьому слову?

Навіть ви самі змушені віддати йому належне: ви не просто хвалите його, ви йому заздрите. Ну, так от, я буду суддею між вами, і ось цим я і маю намір зайнятись. Я буду суддею справедливим і зважу обох на одних вагах. Що ж до вас особисто, то матеріал на вас уже зібрано, і слідство може вважатися закінченим. Чи не буде справедливим зайнятися нині вашим супротивником? Ну ж, підкоріться добровільно і спершу повідомте мене, будь ласка, героєм якої такої потрійної пригоди він є? Ви говорите про неї так, ніби я нічим іншим не займалась, а я зовсім нічого про це не знаю. Видно, вона сталася під час моєї поїздки до Женеви, а заздрість ваша перешкодила вам повідомити мене про нього. Якнайскоріше виправте свою провину. Не випускайте з уваги: ніщо стосовно нього мені не байдуже. Наскільки я пам’ятаю, після мого повернення про це ще говорили, але я була зайнята іншим і взагалі рідко прислухаюся до таких історій, якщо вони давніші за сьогоднішній або вчорашній день.

Навіть якщо те, про що я вас прошу, вам і не дуже приємно, хіба це не найнікчемніша винагорода за всі мої турботи про вас? Чи не вони наблизили вас до вашої президентші, коли допущені вами дурощі вас від неї віддалили? І чи не я дала вам засіб помститися за непристойний запал пані де Воланж? Як часто ви скаржилися на те, скільки часу доводиться вам витрачати на пошуки пригод! Тепер вони у вас під рукою. Любов, ненависть – вибирайте, що завгодно: все спить під одним дахом. І ви можете жити в подвійному вигляді – однією рукою пестити, а іншою завдавати ран. Навіть пригодою з віконтесою ви маєте завдячувати мені. Вона мені до смаку, але, як ви самі сказали, треба, щоб про неї заговорили. Бо, якщо в цьому разі – з цим я згодна – ви поки що мали віддати перевагу таємниці над розголосом, слід визнати, що ця жінка не заслуговувала на таке великодушне ставлення.

До того ж я особисто теж нею невдоволена. Кавалер де Бельрош вважає її привабливішою, ніж я б того хотіла, і з багатьох причин мені бажано було б мати привід, аби припинити з нею стосунки. А чи є привід пристойніший, ніж можливість заявити: «З цією жінкою неможливо більше зустрічатися».

Прощавайте, віконте. Майте на увазі, що у вашому становищі часу дарма втрачати не можна. Я ж свій час використаю на турботи про щастя Превана.

Париж, 15 вересня 17…

Лист 75

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Примітка. У цьому листі Сесіль Воланж повідомляє детальним чином про все, що пов’язано з нею в подіях, відомих читачеві з листа 61 та наступних. Ми вважали, що повторюватися немає сенсу. Наведемо лише те, що вона говорить про віконта де Вальмона.

… Запевняю тебе, що це чоловік абсолютно винятковий. Мама говорить про нього багато поганого, але кавалер Дансені – багато хорошого, і мені здається, що він має рацію. Ніколи не бачила я такої спритної людини. Він передав мені листа Дансені при всіх, і ніхто нічого не помітив. Щоправда, я дуже злякалася, позаяк ні про що не була попереджена, але тепер я буду насторожі. Я вже прекрасно зрозуміла, яким чином він хоче, щоб я передала йому відповідь. Із ним дуже легко порозумітися, з одного погляду його розумієш, що він хоче сказати. Не знаю, як це в нього виходить. У записці, про яку я тобі вже говорила, він писав, що при мамі удаватиме, ніби зовсім мене не помічає. І дійсно, завжди здається, що він менше всього думає про мене. А тим часом щоразу, коли я прагну спіймати його погляд, я можу бути цілком упевнена, що негайно ж зустрінуся з ним очима. Тут живе одна мамина приятелька, якої я раніше не знала; вона, мабуть, теж не любить пана де Вальмона, хоча він до неї дуже уважний. Боюся, як би йому не надокучило життя, яке тут ведуть, і він не повернувся до Парижа; це було б украй прикро. Добре ж у нього має бути серце, якщо він приїхав сюди виключно для того, щоб зробити послугу своєму приятелеві й мені! Я хотіла б як-небудь висловити йому свою вдячність, але просто не знаю, як із ним заговорити, а якби навіть мені й трапилася така нагода, я б до того зніяковіла, що, напевно, не зуміла б слова вимовити.

Тільки з пані де Мертей мені легко говорити про мою любов. Може, навіть із тобою – хоча я тобі все говорю – в живій розмові мене б це бентежило. І з самим Дансені я часто, ніби поза своєю волею, відчувала якусь боязкість. Я себе за це жорстоко картаю й усе на світі віддала б за те, щоб знайти хвилинку, коли я могла б хоч один раз, один-єдиний раз сказати йому, як я його люблю. Пан де Вальмон обіцяв улаштувати нам можливість побачитись, якщо я погоджуся в усьому дотримуватися його вказівок. Я готова зробити все, чого він зажадає, але не можу зрозуміти, як це можна було б здійснити.

Прощавай, милий друже, мені більше ні на чому писати.[42]

Із замку ***, 14 вересня 17…

Лист 76

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Або лист – ваше кепкування, якого я не зрозумів, або ви писали його, перебуваючи у стані згубного безумства. Якби я знав вас не так добре, чарівний мій друже, то і справді дуже злякався б, хоча, що б ви там не говорили, я не з полохливих.

Читаю вашого листа, перечитую, але це не просуває мене ні на крок, бо зрозуміти буквально просто неможливо. Що ж ви все-таки хотіли сказати?

Чи тільки те, що не варто витрачати таких зусиль проти такого безпечного ворога? Але в цьому разі ви, можливо, помиляєтесь. Преван дійсно привабливий – більш, ніж ви гадаєте. Він передусім має дуже вигідний для себе дар залучати до своєї любові увагу її предмета, оскільки дуже вправно вміє скористатися будь-якою бесідою – і у вузькому колі, й у великому товаристві, – щоб про неї заговорити. Мало таких жінок, які не потрапили б у цю пастку й утрималися від відповіді, бо всі претендують на тонкість розуму, і жодна не захоче пропустити нагоду виявити її. А ви досить добре знаєте, що жінка, яка погодилася говорити про любов, незабаром закінчує тим, що заражається любов’ю або принаймні поводиться так, як коли б була захоплена. Цим способом, який доведено ним до справжньої досконалості, він досягає й того, що йому часто вдається змусити самих жінок свідчити про їх власну поразку. Кажу так, бо сам це спостерігав.

Мені було відомо про його секрет лише з других рук, оскільки я ніколи не був близький із Преваном. Але ось одного дня ми сиділи вшістьох, і графиня де П***, вважаючи, що говорить дуже тонко, і дійсно справляючи на необізнаних таке враження, ніби вона веде загальну розмову, розповіла нам з усіма подробицями, як вона віддалася Превану і все, що між ними сталося. Вона говорила з такою впевненістю, що її не збентежила навіть посмішка, що з’явилася на губах в усіх нас одночасно. І я ніколи не забуду, як один із нас у вигляді виправдання прикинувся, ніби те, що вона говорить, або вірніше, те, що вона нібито говорить, викликало у нас сумнів, а вона найсерйознішим чином заперечила, що вже, напевно, ніхто з нас не обізнаний краще за неї, і навіть не посоромилася звернутись до Превана й запитати його, чи помилилася вона хоч у чому-небудь.

Тому я міг вважати цього чоловіка небезпечним для всіх. Але хіба вам, маркізо, недостатньо того, щоб він був красивий, дуже красивий, як ви самі кажете, або, щоб він повів одну з тих атак, які ви зволите винагороджувати лише з тієї єдиної причини, що вже дуже вони були майстерні, або щоб ви вважали забавним віддатися з якого-небудь іншого випадкового приводу, або… та звідки мені знати? Чи можу я вгадати тисячі всіляких чудасій, які панують у голові в жінок і лише завдяки яким ви все ж є представницею своєї статі? Тепер, коли вас попереджено про небезпеку, я не сумніваюся в тому, що ви легко вбережетесь, але ж потрібно було вас застерегти. Проте повертаюся до своєї головної теми: що, власне, хотіли ви сказати?

Якщо це кепкування над Преваном, то воно не лише занадто громіздке, але і висміювати його переді мною не варто: треба, щоб він виявився смішним в очах товариства, і я знову звертаюся до вас із проханням про це потурбуватися.

Ах, я, здається, знайшов розгадку! Ваш лист – пророцтво не того, як ви вчините насправді, а того, на що він вважатиме вас готовою в хвилину, коли саме його спіткає крах, який ви йому готуєте. Я, мабуть, схвалив би цей план. Він, одначе, вимагає найбільшої обачності. Ви не гірше за мене знаєте, що для громадської думки мати коханця або тільки приймати чиїсь залицяння – це абсолютно одне і те саме, якщо, звичайно, чоловік не дурень, а вже Преван далеко не такий! Якщо він доб’ється хоч би подоби, то почне хвастати, а цього буде достатньо. Дурні повірять, недоброзичливці прикинуться, що повірили. А ви що робитимете? Знаєте, я боюся. Не те щоб я засумнівався у вашій спритності. Але ж саме хороші плавці й тонуть.

Я не вважаю себе дурнішим за інших. Я знаходив сотні, тисячі способів збезчестити жінку, але коли замислився над тим, як би вона могла уникнути біди, то не міг угледіти жодної можливості. Навіть щодо вас, моя спокуснице, що поводиться з таким бездоганним мистецтвом, я дуже часто вважав, що ви не стільки вміло грали, скільки вам таланило.

Але врешті-решт, я, можливо, шукаю якогось особливого сенсу там, де його зовсім і немає. Навіть забавно, як це я вже дуже довго серйозно обговорюю те, що, напевно, є тільки жартом із вашого боку. Ви сміятиметеся з мене!

Що ж, нехай так. Але кваптеся, і поговорімо про інше. Про інше! Ні, я помиляюся. Завжди про одне і те ж: як оволодіти жінкою або як її погубити, а нерідко і про те і про інше разом.

Тут, як ви цілком правильно помітили, у мене є можливість виявити себе на обох теренах, але ж не з однаковою легкістю. Передбачаю, що з помстою справа піде скоріше, ніж із любов’ю. Маленька Воланж здалась, я за це ручаюся. Знадобиться тепер тільки слушна нагода, і я берусь за це. Але з пані де Турвель справа інша. Ця жінка може довести до відчаю, її просто не зрозумієш. У мене сотні доказів її любові і в той же час тисячі – її впертості. Я і справді побоююся, що вона від мене вислизне.

Перше враження, справлене на неї моїм поверненням, дозволяло сподіватися на краще. Ви здогадуєтеся, що я хотів сам про все судити і щоб напевно збагнути перші ж пориви її душі, нікого не посилав попередити про себе і так розрахував час у дорозі, щоб з’явитися якраз тоді, коли всі будуть за столом. Я дійсно впав із неба, як оперне божество у фіналі спектаклю.

Наробивши досить галасу, щоб привернути до себе увагу, я з одного погляду відчув радість моєї старої тітоньки, досаду пані де Воланж і радісне зніяковіння її дочки. Моя спокусниця сиділа спиною до дверей. У цей момент вона розрізала щось на тарілці й навіть не повернула голови, але я заговорив із пані де Розмонд, і при першому ж слові чутлива святенниця впізнала мій голос, і в неї вирвався зойк, у якому, як мені здалося, було більше любові, ніж здивування та страху. Тоді я наблизився аж так, що міг побачити її обличчя: збентеження душі, боротьба почуттів і помислів відбивалися на нім упереміш! Я сів за стіл поряд із нею: вона в повному розумінні слова не усвідомлювала того, що робила і що говорила. Спробувала продовжувати їсти і не в змозі була це зробити. Зрештою, не минуло і чверті години, як, не в силах упоратися з радістю і збентеженням, вона не вигадала нічого вдалішого, ніж попросити дозволу вийти з-за столу, і втекла в парк під приводом, що їй потрібно подихати повітрям. Пані де Воланж хотіла супроводжувати її. Ніжна недоторка не погодилася: напевно, вона була щаслива знайти привід, аби залишитися на самоті й безперешкодно віддатися солодкому хвилюванню серця.

Я старався, як тільки міг, аби обід скоріше закінчився. Не встигли подати десерт, як ця диявольська Воланж, явно кваплячись зашкодити мені, підвелася з місця, щоб іти до чарівної хворої. Але я передбачив цей задум і розладнав його. Я прикинувся, ніби зрозумів зроблений нею порух – як загальний, і підвівся одночасно з нею, а наш подвійний приклад наслідували мала Воланж і місцевий кюре, так що пані де Розмонд залишилася за столом сама зі старим командором де Т***; тоді й вони вирішили встати. Отже, ми всі вирушили вслід за моєю спокусницею, яку знайшли в боскеті недалеко від замку. А оскільки вона потребувала самотності, а не прогулянки, то їй уже було байдуже, повернутися з нами в дім чи сидіти з нами в саду.

Переконавшись, що пані де Воланж не вдасться поговорити з нею наодинці, я вирішив, що потрібно взятися за виконання ваших доручень, і зайнявся справами вашої підопічної. Тільки-но випили каву, я піднявся до себе, але зайшов і до інших, аби зробити розвідку. Я вжив заходів, щоб забезпечити малій можливість листуватись, і, зробивши це перше благодіяння, написав їй кілька слів, аби повідомити про це і попросити довіри до мене: записку свою я приклав до листа Дансені. Потім я повернувся до вітальні. Спокусниця моя напівлежала в шезлонгу в привабливо-невимушеній позі.

Видовище це пробудило в мені бажання й оживило мій погляд. Я відчув, що він стає ніжним і наполегливим, і сів так, аби йому не довелося пропасти дарма. Перша його дія виявилася в тому, що він змусив опустити непорочні очі божественної недоторки. Деякий час я споглядав її ангельське обличчя, а потім, окинувши поглядом усю її поставу, почав бавитися вгадуванням контурів і форм крізь легке, але, як завжди, надокучливе вбрання. Опустившись від голови до ніг, я почав підійматися від ніг до голови… Чарівний друже мій, на мене спрямовано було ніжний погляд. Він негайно ж опустивсь, але, бажаючи сприяти його поверненню, я подивився вбік. І тут між нами встановилася та мовчазна угода, той перший договір іще боязкої любові, який, задовольняючи обопільну потребу бачити одне одного, дає поглядам змогу очікування, поки їм дано буде злитися воєдино.

Переконавшись, що моя спокусниця цілком захоплена цією новою втіхою, я взяв на себе турботу про нашу з нею безпеку. Але, впевнившись у тому, що загальна досить жвава бесіда відволікає від нас увагу присутніх, я почав домагатися, щоб очі її заговорили відвертою мовою. Для цього я спершу спіймав декілька поглядів, але був при цьому такий стриманий, що ніяка скромність не могла б цим образитись, а щоб ця боязка особа відчула себе невимушеніше, я прикинувся таким же збентеженим, як і вона. Мало-помалу наші погляди, звикнувши зустрічатися, стали рідше відриватись один від одного, а насамкінець уже не розлучались, і я помітив у її очах солодку млість, щасливий знак любові та бажання, але це тривало тільки мить, – незабаром вона опанувала себе і, злегка засоромившись, змінила свою позу та погляд. Не бажаючи, щоб вона засумнівалася в тому, що я помітив зміну її настроїв, я відразу підхопивсь і з переляканим виглядом запитав, чи не відчула вона себе зле. Негайно ж усі її оточили. Я пропустив їх усіх повз себе, а позаяк малій Воланж, зайнятій біля вікна вишиванням, був потрібен час, аби залишити свої п’яльці, я скористався цим моментом і передав їй листа Дансені.

Я перебував не занадто близько від неї й тому кинув послання їй на коліна. Вона, правду сказати, не знала, що їй із ним робити. Ви б зо сміху впали, побачивши її здивування та розгубленість. Мені ж було не до сміху – дуже вже я побоювався, щоб така невторопність нас не видала.

Але один мій погляд і виразний жест змусили її, нарешті, зрозуміти, що пакет потрібно засунути в кишеню.

Залишок дня не являв ніякого інтересу. Те, що сталося потім, спричинить за собою, можливо, події, які вас порадують, – в усякому разі відносно вашої підопічної. Але краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них. До того ж я закінчую вже восьму сторінку й утомився від писання. Тому – прощавайте.

Ви й без моїх слів здогадаєтеся, що мала5 відписала Дансені.[43] Від своєї спокусниці, якій написав наступного ж дня після приїзду, я теж отримав відповідь. Надсилаю вам обидва листи. Прочитайте їх або не читайте, бо це безперервне переливання з пустого в порожнє, яке й мене не занадто потішає, має здаватися нестерпним усякому сторонньому.

Іще раз – прощавайте. Я, як і раніше, дуже вас люблю. Але прошу, якщо ви і надалі говоритимете зі мною про Превана, постарайтеся зробити так, аби я вас зрозумів.

Із замку ***, 17 вересня 17…

Лист 77

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Чому, добродійко, ви так безжально чините опір, уникаючи мене? Як можливо, щоб найніжніша увага до вас викликала з вашого боку лише дії, ледве припустимі й відносно людини, на яку є всі підстави скаржитись? Як! Любов повертає мене до ваших ніг, і, коли щасливий випадок дає мені можливість зайняти місце біля вас, ви вважаєте за краще прикинутися хворою, схвилювати своїх друзів, аби лише не опинитися зі мною поруч. Скільки разів учора відводили ви погляд убік, аби не удостоїти мене хоч би одного погляду! А якщо я на мить упіймав погляд менш суворий, то мить ця була така коротка, що, здається, ви хотіли не стільки дати мені насолодитися ним, скільки змусити мене відчути, що я втрачаю, гублячи його.

Не такого поводження, наважуся сказати вам, заслуговує любов, і не на таке може погодитися дружба. А якщо говорити про ці два почуття, то ви знаєте, як надихає мене одне з них; я ж, здавалося мені, мав право гадати, що ви не відмовляєте мені і в іншому. Ви самі запропонували мені цю дорогоцінну дружбу, визнавши мене, мабуть, достойним її. Що ж учинив я такого, щоб тепер її втратити? Чи не зашкодив я собі своєю довірливістю і чи покараєте ви мене за щиросердя? Не страшитеся ви хіба обманути і те й інше? Хіба таємницю свого серця вилив я не на грудях друга? Хіба не перед ним лише міг я вважати себе зобов’язаним відкинути умови, прийнявши які я б із легкістю міг потім їх порушити і, можливо, з вигодою ними зловживати? Невже ж ви хотіли б такою незаслуженою суворістю змусити мене думати, ніби мені було б досить обманути вас, аби домогтися більшої поблажливості?

Я не розкаююсь у своїй поведінці, бо поводитися так вважаю своїм обов’язком перед вами й перед самим собою. Але який фатум судив, аби кожен мій похвальний вчинок ставав для мене знаком нової біди?

Адже саме після того, як я заслужив на єдину похвалу, якою ви зволили удостоїти мою поведінку, довелося мені вперше стогнати, бо я накликав на себе ваш гнів. Адже саме після того, як я довів вам цілковиту свою покірність, позбавивши себе щастя бачити вас єдино з прагнення заспокоїти вашу совісність, ви побажали припинити зі мною всяке листування, відняти в мене слабку втіху за жертву, якої ви у мене зажадали, і позбавити мене всього, аж до любові, яка сама лише могла надати вам такі права. І, врешті, саме після того, як я говорив із вами з відвертістю, не ослабленою навіть розрахунками цієї любові, ви уникаєте мене тепер, як небезпечного спокусника, чиє віроломство відчули на собі.

Невже ніколи не втомитеся ви бути несправедливою? Повідомте мене хоча б, які нові провини мої змусили вас виявляти таку суворість, і не відмовте продиктувати веління, яким ви бажали б, аби я підкорявся. Позаяк я готовий усе виконати, невже прохання донести мені їх – надмірне домагання?

Із ***, 15 вересня 17…

Лист 78

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Ви, добродію, здається, здивовані моєю поведінкою, і ви готові навіть зажадати від мене в ній звіту, ніби у вас є право засуджувати її.

Признаюся, що вважала б себе в більшому праві дивуватись і скаржитись. Але після відмови, що містилась у вашій останній відповіді, я вирішила замкнутись у байдужості, що не залишає місця ні для зауважень, ні для докорів. Проте, оскільки ви просите у мене пояснень і оскільки я, хвала небу, не відчуваю в собі нічого, що перешкодило б мені дати їх вам, я готова ще раз порозумітися з вами.

Всякий, хто прочитав би ваші листи, визнав би мене несправедливою або дивною. Я ж вважаю, що маю право на те, щоб про мене так не думали. Особливо, здається мені, що у вас було менше підстав, аніж у будь-кого, думати про мене таким чином. Ви, певна річ, зрозуміли, що, приневолюючи мене виправдовуватися, змушували тим самим пригадати все, що між нами сталося. Мабуть, ви вирішили, що від моїх роздумів на цей рахунок тільки виграєте. Оскільки я, зі свого боку, теж вважаю, що нічого втратити не можу, принаймні у ваших очах, то анітрохи не боюся вдатися до цього заняття. Можливо, це дійсно кращий спосіб з’ясувати, хто з нас має право скаржитися на іншого.

Якщо ми почнемо з дня вашого приїзду до цього замку, то, я гадаю, ви визнаєте, що навіть сама ваша репутація давала мені підстави до стриманості відносно вас і що я могла, не боячись уславитися надмірною святенницею, триматись у межах найхолоднішої ввічливості. Ви самі поставилися б до мене поблажливо та вважали б цілком зрозумілим, що жінка, така мало розвинена, не має якостей, необхідних для того, щоб оцінити ваші. Людина обережна повелась би саме так, і мені це було б тим легше, що – не приховуватиму цього від вас – коли пані де Розмонд прийшла повідомити мене про ваш приїзд, я змушена була згадати всю мою любов до неї й усю її любов до вас, аби не дати їй помітити, якою неприємною була мені ця звістка.

Охоче визнаю, що спершу ви показали себе так, що справили на мене враження краще, ніж я чекала. Але і ви маєте погодитися з тим, що тривало це дуже недовго, і що вам незабаром набридло здійснювати над самим собою насильство: видно, ви не визнали себе достатньо винагородженим за нього тією хорошою думкою, яку я завдяки йому про вас склала.

І ось тоді, зловживаючи моєю довірливістю, ви не посоромилися заговорити зі мною про почуття, яке, – ви не могли в цьому сумніватися – мусило мене образити. І тоді як ви, множачи свої провини, загострювали їх, я шукала тільки приводу, щоб про них забути, надаючи вам можливість спокутувати їх хоч би частково. Прохання моє було настільки справедливим, що ви самі не вважали за можливе не виконати його; проте, вважаючи мою доброту своїм правом, ви скористалися нею, щоб попросити у мене такого дозволу, якого мені не слід було давати, але який ви, однак, отримали. З тих умов, які я вам при цьому поставила, ви не виконали жодної й листування своє вели таким чином, що кожен ваш лист ставив мені в обов’язок не відповідати вам більше. І навіть у той момент, коли впертість ваша змусила мене віддалити вас від себе, я, виявивши, можливо, гідну осуду поблажливість, випробувала єдиний засіб, який міг би дозволити мені знову наблизити вас до себе; але хіба благопристойне почуття має ціну у ваших очах? Ви нехтуєте дружбою й у своєму безумному сп’янінні, за ніщо маючи нещастя та ганьбу, женетеся лише за насолодами та жертвами.

Такий же легковажний у вчинках, як і непослідовний у докорах, ви забуваєте свої обіцянки або, вірніше, бавитеся тим, що порушуєте їх, і, погодившись спершу віддалитися від мене, повертаєтеся сюди непроханим. Без ніякої уваги до моїх прохань, до моїх аргументів і навіть не потурбувавшись попередити мене, ви не побоялись уразити мене несподіванкою своєї появи, адже враження, яке вона справила, хоч і цілком природне, могло бути витлумачене оточенням дуже для мене несприятливо. І, не подумавши про те, щоб як-небудь вивести мене зі збентеження або хоч би розвіяти його, ви, здається, все зробили для того, щоб воно посилилося. За столом ви зайняли місце поряд зі мною. Коли легке нездужання змусило мене вийти з-за столу раніше за всіх, ви, замість того щоб виявити повагу до моєї самоти, спонукали всіх порушити її. Я повернулась до вітальні, й, варто мені зробити крок, – ви опиняєтеся поряд зі мною. Скажу я хоч одну фразу – відповідаєте завжди ви. Найбайдужіше слово слугує для вас приводом відновити розмову, якої я не бажаю слухати, яка навіть могла б мене скомпрометувати. Бо врешті-решт, добродію, хоч яку б спритність ви виявляли, те, що розумію я, гадаю, – можуть зрозуміти й інші.

Змусивши мене таким чином до нерухомості й мовчання, ви все-таки продовжуєте свої переслідування. Я не можу підвести очей, не зустрівши вашого погляду. Мені ввесь час доводиться дивитись убік, і за якоюсь абсолютно нез’ясовною непослідовністю ви привертаєте до мене погляди всього оточення якраз у ту мить, коли мені хотілося б сховатися від своїх власних.

І ви ще скаржитеся на мою поведінку! І не дивуєтеся, що я так старанно прагну уникати вас! Ні, скоріше засуджуйте мене за мою поблажливість, дивуйтеся, що я не поїхала негайно ж після вашого прибуття. Можливо, мені й слід було це зробити, і ви змусите мене до цього крайнього, але необхідного заходу, якщо не припините, зрештою, своїх образливих переслідувань. Ні, я не забуваю, я ніколи не забуду свого обов’язку перед самою собою, перед тими узами, якими я зв’язала себе, які я поважаю, які мені дорогі, й прошу вас не сумніватися, що, якщо коли-небудь я опинюся перед злощасним вибором – принести в жертву їх або себе, я не завагаюся ні на мить. Прощавайте, добродію.

Із ***, 16 вересня 17…

Лист 79

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Я розраховував вирушити нині вранці на полювання. Але погода гидотна. Для читання у мене є лиш один новий роман, який здався б нудним навіть пансіонерці. Сніданок буде не раніше ніж години через дві. Тому, незважаючи на мій учорашній довгий лист, я маю намір іще поговорити з вами. Упевнений, що не надокучу вам, бо говоритиму про дуже красивого Превана. Як це ви не знали про його знамениту пригоду, про ту, що розлучила нерозлучних? Б’юся об заклад, що пригадаєте її з першого ж слова. Але коли вам охота – ось вона.

Ви, напевно, не забули, як увесь Париж дивувався з того, що три жінки, всі дуже гарненькі, однаково обдаровані й такі, що мають права на однакові домагання, залишалися в найтіснішій дружбі з моменту вступу свого у світ. Спершу причину цього вбачали в їх надзвичайній соромливості. Але незабаром їх почав оточувати натовп поклонників, чиї залицяння вони як би ділили між собою, і вони добре склали собі ціну завдяки знакам уваги, які їм виявлялись. Їх дружба, одначе, стала ще тіснішою, і можна було сказати, що свято однієї з них ставало завжди святом двох інших. Усі сподівалися хоч би на те, що, коли прийде любов, вона викличе між ними суперництво. Наші спокусники змагались один з одним за честь стати яблуком розбрату, і я сам вступив би в лави тих, що змагаються, коли б вища прихильність, якою саме в цей час обдарувала мене графиня де *** дозволила мені стати невірним іще до того, як я дістав згоду на те, чого домагався.

Тим часом наші три красуні, ніби змовившись, зробили на одному й тому ж карнавалі свій вибір, але замість того щоб викликати бурю, як того очікували, він зробив їх дружбу тільки більш захоплюючою завдяки привабливості взаємних освідчень.

Натовп невдачливих претендентів об’єднався тоді з заздрісниками, і постійність, яка дратувала всіх, зазнала загального осуду. Одні стверджували, що в цій компанії нерозлучних (так їх тоді прозвали) основним законом була спільність майна і поширювався він навіть на любов. Інші запевняли, що хоча три коханці й не мають суперників, зате в них є суперниці. Доходило навіть до того, що говорили, ніби вони взяті лише про людське око й отримали саме тільки звання без обов’язків.

Чутки ці, правдиві чи помилкові, не привели до бажаних наслідків. Навпаки, три пари зрозуміли, що їм не минути лиха, якщо вони тепер розділяться, – вони прийняли рішення сміливо зустріти бурю. Товариству, якому все набридає, набридло і безплідне лихослів’я. Поступаючись своїй природній легковажності, воно зайнялося чимось іншим. Потім, повернувшись до колишнього, зі звичайною своєю непослідовністю від засудження перейшло до похвал. Оскільки тут на все мода, ентузіазм охопив усіх. Він перетворювався вже на справжнє безумство, коли Преван вирішив перевірити ці чудеса та твердо встановити і громадську, і свою особисту думку на їх рахунок.

Отже, він постарався завести близьке знайомство з цими зразками досконалості. Його прийняли без великих зусиль, і він угледів у цьому сприятливу ознаку, оскільки добре знав, що до людей щасливих підступитися не так-то легко. І незабаром він дійсно переконався, що це таке хвалене щастя подібне до щастя царів: йому більше заздрять, аніж бажають його мати. Він помітив, що в середовищі цих нібито нерозлучних починається тяга до задоволень на стороні, починають навіть шукати інших розваг. Із цього він зробив висновок, що узи любові та дружби ослабли або навіть розпались, і що деяку силу мають ще тільки узи самолюбства та звички.

Жінки, одначе, з потреби зберігаючи між собою зв’язок, зберігали й видимість колишньої тісної дружби. Але чоловіки, вільніші у своїх діях, вже знаходили якісь обов’язки, які потрібно було виконувати, чи справи, якими не можна було нехтувати. Досі вони тільки скаржилися на це, але вже не звільнялися від них і рідко проводили вечори в повному складі.

Така їх поведінка виявилася вигідною наполегливому Превану, який природним чином перебуваючи щоразу біля тієї, яка того дня залишалася покинутою, діставав можливість виявляти поперемінно і в залежності від обставин однакову увагу всім трьом подругам. Він швидко зміркував, що зробити якийсь вибір між ними – означає погубити себе; що ту, якій він віддасть перевагу, налякає хибний сором першою вчинити зраду, що уражене марнославство двох інших викличе в них ворожнечу до нового коханця, і що вони неодмінно повернуть проти нього всю суворість високих правил; і, зрештою, що ревнощі напевно змусять суперника, можливо, ще небезпечного, знову взятися до залицянь. Усе перетворювалося на перешкоду, але при його потрійному задумі все ставало легким: кожна з жінок виявляла поблажливість через те, що була зацікавлена, кожен із чоловіків – тому, що вважав: йому ж бо однаково.

Превану, якому тоді потрібно було пожертвувати лише однією жінкою, поталанило в тому відношенні, що вона стала знаменитістю. Будучи іноземкою та досить вправно відкинувши залицяння одного високопоставленого принца, вона привернула до себе увагу двору та міста. Коханець її розділив із нею шану та скористався цим у своїх нових коханок. Єдина складність полягала в тому, що потрібно було одночасно провадити всі три інтриги, причому рівнятися з потреби доводилося на ту, яка запізнювалась. І дійсно, від одного з його повірених я знаю, що найважче йому було почекати з однією, яка готова була розцвісти майже на два тижні раніше за інших.

Нарешті настав великий день. Преван, що домігся трьох освідчень, міг тепер діяти, як йому заманеться, і ви зараз побачите, як він учинив. Із трьох чоловіків один був відсутній, інший мусив поїхати вдосвіта наступного дня, третій перебував у місті. Нерозлучні подруги мали вечеряти у майбутньої вдови, але новий пан не дозволив, аби запрошеними виявилися колишні поклонники. Вранці того ж дня він ділить на три пачки листи своєї спокусниці, до однієї прикладає отриманий від неї портрет, до іншої – любовний вензель, намальований її рукою, до третьої – локон її волосся. Кожна прийняла цю третину жертви за ціле і в обмін погодилася послати знехтуваному коханцеві різкого листа про розрив. Це було багато, але ще недостатньо. Та, чий чоловік перебував у місті, мала у своєму розпорядженні тільки день. Із нею Преван умовився, що удаване нездоров’я позбавить її необхідності вечеряти у подруги і що йому належатиме вечір. Ніч подарувала та, чий чоловік був відсутнім, а остання призначала годиною любові світанок, коли мусив поїхати третій чоловік.

Преван, який нічого не випускає з уваги, поспішає до прекрасної іноземки; він приходить у кепському настрої, викликає в неї відповідне роздратування, якого йому й було потрібно, і віддаляється лише після того, як затіяв сварку, що забезпечувало йому свободу на цілу добу. Він улаштував усе як слід і повернувся додому, розраховуючи трохи відпочити. Але тут його чекали інші справи.

Листи про розрив несподівано розкрили опальним коханцям очі на все. Жоден із них не міг сумніватися, що принесений у жертву Превану. Досада, що їх ошукали, поєдналась із роздратуванням, яке майже завжди породжується в нас дещо принизливим відчуттям, що нас кинули. І ось усі троє, не змовляючись, але діючи мовби спільно, захотіли отримати сатисфакцію й вирішили зажадати її від щасливого суперника.

Останній знайшов у себе три виклики і прийняв їх, як і годиться. Але не бажаючи поступитися ні задоволенням, ні славою цієї пригоди, він призначив поєдинки на завтрашній ранок і вказав усім трьом один і той же час і місце біля одних із воріт Булонського лісу.

Із настанням вечора він узявся за свою потрійну справу й виконав її з однаковим успіхом. В усякому разі він згодом хвастав, що кожна з його нових коханок тричі отримала запоруку й доказ його любові. Тут, як ви добре розумієте, історії бракує доказів. Єдине, що може зробити неупереджений історик, це звернути увагу маловірного читача на те, що збуджене марнославство та уява можуть творити чудеса, і до того ж що на ранок після цієї блискучої ночі могло скластися становище, при якому ніякої обережності на майбутнє уже не було б потрібно. Хай там як, нижченаведені факти достовірніші.

Преван точно з’явився у призначений ним самим час. Він застав своїх трьох суперників, дещо здивованих спільною зустріччю, причому кожен із них уже, можливо, дещо втішився, побачивши, що в нього є товариші по нещастю. Він підійшов із люб’язним і невимушеним виглядом і звернувся до них із нижченаведеною промовою, яку мені передали цілком точно.

«Панове, – сказав він, – зустрівшись тут, ви, звичайно, здогадалися, що в усіх вас одна і та ж причина бути мною невдоволеним. Я готовий дати вам сатисфакцію. Вирішуйте між собою жеребом, хто з вас перший спробує вчинити помсту, на яку всі троє мають однакове право. Я не привів сюди ні секунданта, ні свідка. У мене не було їх, коли я вас образив, не потрібні мені вони і для спокутування». І тут, поступаючись своїм звичкам гравця, він додав: «Я знаю, що рідко вдається зірвати два банки підряд. Але хоч яку б мені було уготовано долю, людина взагалі достатньо пожила, якщо встигла здобути любов жінок і пошану чоловіків».

Поки його здивовані супротивники мовчки переглядались, і совісність їх, можливо, міркувала, що при потрійному поєдинку шанси дуже вже нерівні, Преван знову заговорив: «Не приховуватиму від вас, – вів далі він, – що проведена мною ніч дуже мене натомила. З вашого боку було б великодушно дозволити мені відновити мої сили. Я звелів, аби тут приготували сніданок. Зробіть мені честь розділити його зі мною. Поснідаймо ж, а головне – поснідаймо весело. Через такі дурниці можна битись, але мені здається, що вони не мусять псувати нам настрій».

Запрошення було прийнято. Кажуть, що ніколи ще Преван не був такий люб’язний. Він ухитрився не принизити жодного зі своїх суперників, переконати їх, що всі вони легко досягли б такого ж успіху, а головне, змусити їх визнати, що вони, так само, як і він, не упустили б нагоди. Як тільки все це було виголошено, решта залагодилася сама собою. Отже, ще до закінчення сніданку було разів десять повторено, що такі жінки не заслуговують, аби порядні люди через них билися. Думка ця збудила щирість, вино її зміцнило, і за декілька хвилин не тільки не залишалося вже ворожнечі, але дано було навіть клятви безмежної дружби.

Преван, якому вже, напевно, така розв’язка була не менш до душі, ніж інша, не хотів, одначе, поступитися своєю славою. І тому, застосовуючи свої задуми до обставин, він сказав ображеним коханцям: «І справді, помститися ви мали б не мені, а своїм невірним коханкам. Я надам вам цю можливість. Я вже не менше за вас самих відчуваю образу, яку незабаром розділю. Адже якщо кожен із вас не зумів утримати одну, чи можу я розраховувати на те, що утримаю всіх трьох? Ваша образа стала моєю. Погодьтеся повечеряти сьогодні ввечері в моєму будиночку, і я сподіваюся, що помсті вашій довше чекати не доведеться». Його хотіли змусити порозумітись, але він відповів із відтінком переваги, на яку надавало йому право все, що сталося: «Панове, я, здається, довів вам, що міркую, як слід діяти. Покладіться на мене». Всі троє погодились і, розцілувавшись зі своїм новим другом, розлучилися до вечора в очікуванні виконання його обіцянок.

Він же, не гаючи часу, повертається до Парижа і згідно зі звичаєм відвідує своїх нових коханок. Від усіх трьох він домігся обіцянки, що вони того ж вечора прийдуть повечеряти наодинці з ним у його будиночку. Дві з них, щоправда, трохи поковерзували, але в чому відмовиш наступного дня після того, як усе вже віддано? Він призначив побачення за годину одне після іншого, як і вимагали його задуми. Після цих приготувань він пішов, попередив трьох інших змовників, і всі четверо весело вирушили очікувати своїх жертв.

Ось почули, як прибуває перша. Преван зустрічає її сам, приймає з найпалкішим виглядом, веде до святилища, божеством якого вона себе вважає, а потім зникає, назвавши якусь нікчемну причину, і підміняє себе ображеним коханцем.

Ви розумієте, що зніяковіння жінки, ще не звиклої до любовних пригод, давало можливість без зусиль святкувати перемогу над нею. Кожен невимовлений докір було прийнято за милість, і раба-втікачка, повернена колишньому панові, була щаслива, що, надівши на себе ті ж ланцюги, отримує пробачення. Мирний договір було затверджено в затишнішому місці, а спорожнілу сцену зайняли у свою чергу інші актори приблизно так само, а головне – з тією ж самою розв’язкою.

Проте кожна з жінок уважала, що вона сама бере участь у грі. Їх подив і розгубленість посилилися, коли за вечерею всі три пари з’єднались. Але зніяковіння досягло межі, коли Преван, що знову з’явився серед них, мав жорстокість принести трьом невірним коханкам вибачення, котрі, викриваючи їх секрет, повністю відкривали їм, як жорстоко їх розіграли.

Все ж таки всілися за стіл, і незабаром до всіх повернулося самовладання. Чоловіки були відверто веселі, жінки змирилися. В усіх зачаїлася в серці ненависть, одначе розмови велися ними найніжніші. Веселість пробудила бажання, яке у свою чергу надало їй додаткової чарівності. Ця дивна оргія тривала до самого ранку, а коли всі розійшлися, жінки могли думати, що їм пробачено. Чоловіки, проте, затаївши злість, наступного ж дня оголосили про розрив, який виявився безповоротним. Не задовольнившись тим, що кинули своїх легковажних коханок, вони завершили помсту, давши цій пригоді розголосу. Відтоді одна з жінок пішла в монастир, а дві інші знемагають від нудьги у своїх маєтках.

Ось історія Превана. Вирішуйте самі – чи бажаєте ви збільшити його славу й упрягтися в його тріумфальну колісницю. Лист ваш мене і справді стурбував, і я з нетерпінням чекаю відповіді розумнішої й яснішої на те, що я писав вам у своєму останньому листі.

Прощавайте, чарівний друже, остерігайтеся забавних або химерних думок, які вас занадто легко спокушають. Подумайте про те, що на обраному вами терені недостатньо одного лише розуму та що один необережний крок стає непоправним лихом. Дозвольте, врешті, дружньому застереженню керувати іноді вашими забавами.

Прощавайте. Все ж я люблю вас так, ніби ви стали розсудливою.

Із ***, 18 вересня 17…

Лист 80

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Сесіль, дорога Сесіль, коли ж настане час нам знову побачитися? Хто навчить мене існувати далеко від вас? Хто дасть мені на це сил і мужності? Ніколи, ні, ніколи не знести мені цієї фатальної розлуки! З кожним днем стаю я все нещаснішим, і краю цьому не видно! Вальмон, який пообіцяв мені допомогу та втіху, Вальмон нехтує мене і, можливо, навіть забув про мене. Він перебуває біля тієї, кого любить. Він уже не пам’ятає, як страждаєш далеко від коханої істоти. Переславши мені вашого останнього листа, сам він не написав ні рядка. Адже саме він має повідомити мене, коли я зможу вас побачити і яким способом. Що ж, йому нічого з цього приводу сказати? Самі ви теж нічого про це не говорите. Чи не тому, що не поділяєте мого бажання побачитись? Ах, Сесіль, Сесіль, який я нещасний! Я люблю вас більше, ніж будь-коли, але любов ця, в якій уся радість мого життя, перетворюється на муку.

Ні, я не можу більше так жити, я мушу вас побачити, це необхідно хоч на одну мить. Прокидаючись, я кажу: «Я її не побачу». Лягаю і думаю: «Я її не бачив». Дні мої такі довгі, та немає в них жодної відрадної миті. Усе – тільки прикрощі, жаль, відчай. І всі ці сумні слова звідти, звідки я чекав радощів. Додайте до цих смертельних мук тривогу про те, як мучитеся ви, і ви дістанете уявлення про мій душевний стан. Я думаю про вас безперервно і ніколи не думаю без замішання. Якщо я уявляю собі вас пригніченою, нещасною, – я страждаю від ваших прикростей, а якщо бачу вас спокійною і втішеною – моє страждання посилюється. Завжди і всюди я нещасний. Ах, не так було, коли ви перебували там, де живу я. Все тоді було втіхою. Упевненість, що я побачу вас, прикрашала навіть години розлуки. Час цієї розлуки самим своїм рухом наближав мене до вас. Те, як я його провадив, завжди було пов’язане з вами. Якщо я виконував якісь обов’язки, це робило мене більш достойним вас; якщо я вправляв які-небудь свої здібності, то в надії більше виграти у ваших очах. Навіть коли світські розваги віддаляли мене від вас, я був нерозлучний із вами. У театрі я прагнув угадати, що могло б вам сподобатися, концерт нагадував мені про ваш талант і про наші такі солодкі заняття музикою. У світському колі й на прогулянках я прагнув уловити в жінках щонайменшу схожість із вами. Я порівнював вас із усіма, і завжди ви мали перевагу. Кожна мить дня відзначалася новою даниною захоплення перед вами, і кожного вечора приносив я цю данину до ваших ніг.

А тепер що мені залишається? Тяжкий жаль, вічні прикрощі й слабка надія, яку зменшує мовчання Вальмона та перетворює на тривогу ваше. Всього десять льє розділяють нас, і ця відстань, яку так легко пройти, для мене самого стає непереборною перешкодою! А коли я благаю мого друга та мою кохану допомогти мені подолати її, обоє вони холодні та спокійні. Вони не лише не допомагають мені, вони навіть не відповідають.

Що ж сталося з діяльною дружбою Вальмона? А головне, що сталося з вашими такими ніжними почуттями, які допомагали вам так майстерно знаходити способи нам щодня бачитися одне з одним? Іноді, пам’ятається мені, продовжуючи прагнути цього, я змушений був жертвувати своїм бажанням заради будь-яких інших міркувань або обов’язків. Що ви тоді мені говорили? Які тільки докази не виставляли ви проти моїх аргументів! І пригадайте, моя Сесіль, завжди мої аргументи поступалися вашим бажанням. Я не ставлю собі цього в заслугу: у мене навіть немає тієї заслуги, що я чимось жертвував. Адже я горів бажанням дати вам те, чого ви домагались. Але тепер моя черга просити. І в чому моє прохання? Побачити вас хоч на мить, повторити вам і почути від вас клятву вічної любові. Хіба ваше щастя, як і моє, тепер уже не в цьому? Я відштовхую цю думку, що приводить у відчай, – вона була б останньою краплею моїх страждань. Ви любите мене, ви любитимете мене завжди – я вірю в це, я переконаний у цьому, я не хочу коли-небудь засумніватись. Але становище моє жахливе, і я не зможу його довше зносити. Прощавайте, Сесіль.

Париж, 18 вересня 17…

Лист 81

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якими видаються мені жалюгідними всі ваші побоювання! Як доводять вони мою перевагу над вами. А ви ще хочете вчити мене, керувати мною! Ах, бідолашний Вальмоне, як вам іще далеко до мене! Ні, навіть усієї гордині, властивої вашій статі, недостатньо, щоб заповнити прірву, яка розділяє нас. Ви не зуміли здійснити моїх задумів – і тому вважаєте їх нездійсненними! Істото слабка та повна гордині, чи тобі личить розраховувати, які у мене засоби, і судити про мої можливості! Кажучи по правді, віконте, поради ваші мене дратували, і я не можу цього від вас приховати. Нехай для того, щоб замаскувати свою неймовірну незручність у стосунках із вашою президентшею, ви зображуєте як перемогу те, що вам удалося на хвилину збентежити соромливу та люблячу вас жінку – нічого не можу проти цього заперечити; що ви домоглися від неї погляду, самого тільки погляду, – я всміхаюсь і прощаю вам це. Нехай, мимоволі усвідомлюючи, якою нікчемною є ваша поведінка, ви розраховуєте відвернути від неї мою увагу, вихваляючись переді мною своїми надзвичайними зусиллями зблизити двох дітей, які просто горять бажанням побачитись і, доречно зауважити, лише мені зобов’язані запалом свого бажання – готова й на це погодитися. Нехай, нарешті, спираючись на ці блискучі діяння, ви повчальним тоном заявляєте мені: «Краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них», – це марнославство мені не шкодить, і я вам його прощаю. Але щоб ви могли думати, ніби я потребую вашої розсудливості, ніби я зіб’юся з вірного шляху, якщо не слухатимуся ваших порад, що я маю жертвувати їм задоволенням, примхою, – ну знаєте, віконте, ви вже занадто загордилися довірою, яку мені до вподоби до вас мати.

Що зробили ви такого, чого б я тисячу разів не перевершила? Ви спокусили і навіть погубили безліч жінок. Але чи важко давалася вам перемога? Які перешкоди ви долали? У чому заслуга, яка дійсно була б вашою? Красива зовнішність – дар випадку; витончені манери, які майже завжди набуваєш досвідом; безперечний розум, але такий, що його у разі потреби можна підмінити красномовством; досить похвальна зухвалість, але нею ви, можливо, завдячуєте легкості, з якою здобули свої перші успіхи. Якщо не помиляюся, то ось і все, чим ви можете похвалитися. Бо щодо слави, яку вам удалося здобувати, то, вважаю, ви не вимагатимете, щоб я високо оцінила вміння здіймати галас або ним користуватися.

Що ж до обережності, прозорливості, то про себе я вже не кажу, але в якої іншої жінки їх не виявиться більше, ніж у вас? Та що казати: ваша президентша робить із вами що хоче – як із дитиною.

Повірте мені, віконте, рідко набуваєш тих якостей, без яких можеш обійтися. Б’ючись без ризику, ви і діятимете без остороги. Для вас, чоловіків, поразка – всього лише відсутність успіху. У цій, такій нерівній грі ми виграємо, якщо нічого не втрачаємо, а ви втрачаєте, якщо нічого не виграли. Навіть якби визнала я за вами ті ж таланти, які маємо ми, наскільки ми все ж перевершуватимемо вас хоч би тому, що вимушені безперервно вдаватися до їх допомоги?

Припустімо – погоджуюся на це, – що ви мусите застосовувати для перемоги над нами таку ж спритність, яку ми виявляємо, обороняючись або навіть поступаючись, – визнайте принаймні, що, досягнувши успіху, ви вже в ній не маєте потреби. Поглинені виключно своїм новим захопленням, ви віддаєтеся йому нестримно, без побоювань; але для вас не має значення, чи довго воно триватиме.

І правда ж, тільки вам дано в’язати і дозволяти на власний розсуд ці – висловлюючись мовою любові – взаємні узи. І ми ще щасливі, якщо ви, в непостійності своїй віддаючи перевагу таємниці над розголосом, задовольняєтеся принизливим забуттям і з учорашнього кумира не робите наступного дня жертву! Але якщо нещасна жінка першою відчує тягар ланцюгів, яким тільки небезпекам не піддається вона, коли пробує скинути їх або хоч би трохи полегшити? Лише з трепетом намагається вона віддалити від себе чоловіка, якого її серце вже різко відштовхує. А якщо він наполегливо не бажає йти, їй доводиться зі страху давати йому те, що вона віддавала з любові:

Обійми розкривати, коли закрите серце.

Її розсудливості доводиться зі всілякими хитрощами розплутувати узи, які ви просто порвали б. Вона під владою свого ворога і нічого вдіяти не може, якщо у нього немає великодушності. А як розраховувати на великодушність? Адже якщо іноді вважається похвальним, коли вона є, то нікого не засуджують за її відсутність.

Ви, певна річ, не заперечуватимете цих істин, настільки очевидних, що вони стали вже загальником. І якщо все ж таки ви були свідком того, як я, користуючись обставинами та думками людей, робила цих таких грізних чоловіків іграшкою своїх дивацтв або примх, позбавляючи одних волі, а інших можливості шкодити мені, якщо я, підкоряючись мінливості своїх смаків, уміла то включати в число своїх прихильників, то далеко відштовхувати від себе

Повалених тиранів, що рабами стали,[44] —

якщо серед цих частих змін добра слава моя залишалася непохитною, чи не дійшли висновку ви, що, створена для того, аби мститися за свою стать і поневолювати вашу, я зуміла винайти й засоби, до мене невідомі?

Ах, прибережіть же ваші поради та побоювання для тих жінок, які своє шаленство видають за почуття, в яких уява така свавільна, що починаєш думати, ніби природа вмістила їм почуття в голову. Ніколи ні про що не роздумуючи, вони змішують коханця та любов, у безумній своїй омані уявляють, ніби лише той, із ким вони шукали насолоди, і є єдиний, від кого вона може виходити, і як забобонні дикунки, мають до жерця шанобливість і віру, яких достойне лише саме божество.

Потерпайте також і за тих, більш марнославних, аніж розсудливих, які не вміють у разі потреби миритися з тим, що їх кидають.

Але особливо вболівайте за тих жінок, діяльних у своєму неробстві, яких ви іменуєте чутливими та яких любов опановує так легко і з такою нездоланною силою. Вони відчувають потребу займатися любов’ю навіть тоді, коли не насолоджуються нею, і, нестримно віддаючись бродінню своїх думок, вигадують під їх дією ніжні, але вкрай згубні листи, не боячись довіряти ці докази своєї слабкості її предмету. Із властивою їм необачністю вони не здатні вгадати в нинішньому коханцеві завтрашнього ворога.

Але у мене ж бо що є спільного з цими безрозсудними жінками? Чи бачили ви коли-небудь, щоб я відступила від правил, які собі приписала, щоб я зрадила свої принципи? Я кажу про принципи і говорю так цілком свідомо, бо вони не віддаються, як у інших жінок, на волю випадку, не прийняті необдумано, і я не дотримуюсь їх тільки за звичкою. Вони – плід глибоких роздумів: я створила їх і можу сказати, що я – власне своє творіння.

Вступивши у світ іще юною дівчиною, за становищем своїм приреченою на мовчазну бездіяльність, я скористалася цим, аби спостерігати й думати. Мене вважали легковажною та неуважною, бо, по правді сказати, я майже не слухала розмов, із якими до мене навперейми зверталися, зате старанно прислухалася до всього, що від мене бажали втаїти.

Ця дуже плідна цікавість не лише допомогла мені пізнати життя, але до всього навчила і прикидатися. Змушена часто приховувати від очей оточення, що саме привернуло мою увагу, я вправлялась у здатності керувати власними своїми поглядами й відтоді навчилася за бажанням надавати своїм очам той неуважний вираз, за який ви мене так часто хвалили. Підбадьорена першим успіхом, я постаралася таким же чином підпорядкувати своїй волі всі різноманітні вирази свого обличчя. Якщо мені було чомусь сумно, я прагнула набрати безтурботного, навіть веселого вигляду. Завзяття моє зайшло так далеко, що я навіть завдавала собі навмисно болю, щоб навчитися зображувати в цю мить задоволення. Так само ретельно, але з великими труднощами, вчилась я гамувати вияви несподіваної радості. Таким-от чином і здобула я над своїм обличчям ту владу, яка вас, мабуть, часом так сильно вражала.

Я була ще дуже молода і майже не привертала до себе уваги, мені належали тільки мої думки, і мене обурювало, що хтось може спіймати їх, опанувати їх усупереч моїй волі. Отримавши в руки цю першу зброю, я почала її випробовувати. Не задовольняючись тим, що тепер мене було вже не розгадати, я бавилася, надіваючи найрізноманітніші личини. Упевнена у своїх порухах, я стежила за своїми розмовами. Я керувала і тим і іншим, зважаючи на обставини і навіть лише з випадкової примхи. Відтоді мій істинний напрям думок став лише моїм особистим надбанням, людям же я показувала тільки те, що мені було вигідно.

Ця робота над собою змусила мене уважно стежити за виразом облич і характером людей, і таким чином набула я того проникливого погляду, якому, одначе, життєвий досвід навчив мене довіряти не повністю, але який загалом рідко мене обманював.

Мені не виповнилося ще й п’ятнадцяти років, а я вже мала здібності, яким більшість наших політиків завдячує своєю славою, а тим часом я осягнула тільки основні начала науки, якою прагнула оволодіти.

Ви розумієте, що, подібно до інших дівчат, я прагнула дізнатись усе про любов і її радощі, але, не будучи ніколи в монастирі, не маючи близької подруги та живучи під наглядом пильної матусі, мала тільки найзагальніші щодо цього уявлення, позбавлені будь-якої визначеності. Навіть природа, на яку відтоді мені, звичайно, скаржитися не доводилося, не давала мені ще ані найменших вказівок. Можна було подумати, що вона безмовно працює над вдосконаленням свого творіння. Бродіння йшло лише у мене в голові: я хотіла не насолоджуватись, а знати. Прагнення просвітитися підказало мені засоби.

Я відчула, що єдиний чоловік, із яким я могла б про це заговорити, не скомпрометувавши себе, був мій духівник. Негайно ж я прийняла рішення: здолавши легкий сором і похвалившись провиною, якої навіть і не здійснювала, я звинуватила себе в тому, що зробила все, що роблять жінки. Так я висловилась, але, мовлячи це, я, по правді сказати, сама не знала, що означали мої слова. Сподівання мої не були ні цілком обдурені, ні цілком задоволені: страх видати себе перешкодив мені висловитись ясніше. Але добрий священик оголосив мій гріх таким великим, що я зміркувала: якою ж великою має бути насолода! Отож бажання знати, що воно таке, змінилося жадобою скуштувати його.

Важко сказати, як далеко завело б мене це бажання. Тоді я була абсолютно недосвідчена, і, можливо, яка-небудь випадковість могла мене погубити. На моє щастя, через декілька днів матуся оголосила мені, що я виходжу заміж. Упевненість, що незабаром я про все дізнаюся, відразу ж охолодила мою цікавість, і в обійми пана де Мертея я потрапила незайманою.

Я упевнено чекала миті, яка мала мене просвітити, і мені довелося розміркувати, перш ніж я зображувала зніяковіння та страх. Горезвісна перша ніч, про яку зазвичай створюється уявлення таке жахливе або таке солодке, для мене була тільки випадком набути деякого досвіду: біль, насолода – я за всім ретельно спостерігала і в цих різноманітних відчуттях бачила тільки факти, які потрібно було сприйняти і обдумати.

Незабаром це заняття почало мені подобатися; проте, вірна своїм принципам і, можливо, інстинктивно відчуваючи, що нікому не слід так мало довіряти, як чоловікові, я – саме тому, що була пристрасною, – вирішила в його очах здаватися незворушною. Уявна моя холодність стала згодом непохитною основою його сліпої довіри. Розміркувавши ще, я додала до неї пустотливість, природну в моєму віці, і ніколи не вважав він мене дитинною більше, ніж у ті хвилини, коли я його найбезсоромніше розігрувала.

Мушу, одначе, зізнатися, що спочатку мене захопила світська метушня, і я цілком віддалась її нікчемним розвагам. Але коли через декілька місяців пан де Мертей відвіз мене у своє похмуре село, страх знудитися пробудив у мені знову смак до занять. Там я була оточена людьми, що стояли настільки нижче від мене за станом, що підозра не могла мене торкнутись, і, скориставшись цим, я розширила поле своїх досліджень.

Саме там я переконалася, що любов, яку розхвалюють буцімто як джерело насолод, щонайбільше – тільки привід для них.

Хвороба пана де Мертея перервала ці приємні заняття. Довелося супроводжувати його до столиці, де він шукав лікарської допомоги. Через деякий час він, як вам відомо, помер, і хоча, по суті, мені не доводилося на нього скаржитись, я одначе дуже ясно відчула ціну свободи, яку забезпечувало мені вдівство, і твердо вирішила скористатися нею. Мати моя вважала, що я піду в монастир або повернуся жити з нею. Відмовившись і від того й від іншого, я принесла тільки одну данину пристойності: повернулася в те саме село, де мені залишалося зробити ще декілька спостережень.

Я підкріпила їх читанням, але не думайте, що воно було винятково таким, яким ви вважаєте. Я вивчала наші звичаї за романами, а наші погляди – за працями філософів. Я шукала навіть у найсуворіших моралістів, чого вони від нас вимагають, і таким чином достовірно дізналася, що можна робити, що слід думати, якою треба здаватися. Отримавши цілком ясне уявлення про ці три предмети, я зрозуміла, що лише третій являє деякі труднощі, але сподівалася здолати їх і почала обмірковувати, які потрібні для цього засоби.

Мені починали вже набридати сільські задоволення, занадто одноманітні для мого жвавого розуму. У мене виникла потреба кокетувати, і вона примирила мене з любов’ю, але, по правді сказати, мені хотілося не відчувати почуття любові, а вселяти його і зображувати. Марно твердили мені, – і я читала про це, – що почуття це не можна підробити. Я прекрасно бачила, що для цього треба поєднувати розум письменника з талантом комедіанта. Я почала вправлятися на обох теренах і, мабуть, небезуспішно, але замість того, щоб домагатися порожніх оплесків глядацької зали, вирішила використовувати на благо собі те, чим інші жертвують марнославству.

У цих різноманітних заняттях минув рік. Оскільки траур мій добіг кінця, й мені знову можна було з’явитись у світі, я повернулася до столиці, сповнена своїх великих задумів, але перша ж перешкода, з якою я зіткнулася, стала для мене несподіванкою.

Тривала самотність і суворе самітницьке життя наче вкрили мене нальотом неприступності, що бентежив наших найлюб’язніших джиґунів. Вони трималися віддалік і полишили мене нудному натовпу всіляких претендентів на мою руку. Відмовляти їм було справою нескладною, але нерідко ці відмови дратували мою сім’ю, і в сімейних незгодах я втрачала час, який сподівалася проводити так приємно. І ось для того, щоб привабити одних і відвадити інших, мені довелося кілька разів відкрито виявляти легковажність і вживати на шкоду своїй добрій славі старання, з допомогою яких я розраховувала її зберегти. Можете не сумніватися, що в цьому я легко досягла успіху. Але позаяк мене не захоплювала ніяка пристрасть, я зробила тільки те, що вважала необхідним, і обачно дозувала своє вітрогонство.

Досягнувши бажаної мети, я взялася за колишнє і при цьому дала можливість деяким жінкам, що вже не мали даних претендувати на насолоди і тому кинулися в доброчесність, приписувати собі честь мого навернення на шлях істинний. Цей майстерний хід дав мені більше, ніж я сподівалася. Благородні дуеньї стали моїми палкими захисницями, й їх сліпа турбота про те, що вони іменували справою своїх рук, доходила до того, що при щонайменшому зауваженні на мою адресу вся юрма ханжів здіймала галас про лихослів’я та наклепи. Той же самий прийом забезпечив мені прихильність жінок, які досягають успіху в чоловіків: упевнившись, що я не збираюся трудитися на тому ж терені, вони починали розсипати мені похвали щоразу, коли хотіли довести, що вони лихословлять далеко не про всіх.

Тим часом колишня моя поведінка повернула мені прихильників. Аби не втрачати ні їх, ні моїх доволі невірних покровительок, я почала виявляти себе жінкою хтивою, але дуже вимогливою, якій надзвичайна душевна витонченість дає в руки зброю проти любові.

Саме тоді я і почала демонструвати на великій сцені здібності, які сама в собі розвинула. Передусім потурбувалась я про те, щоб уславитися непереможною. Для досягнення цієї мети я удавала, що приймаю залицяння, але тільки од тих чоловіків, які насправді мені зовсім не подобалися. Вони були дуже корисні мені для того, щоб я могла здобути досвід успішного опору, тим часом цілком безпечно віддаючись коханцеві, якого вважала кращим. Але саме обранцеві я, прикидаючись скромницею, ніколи не дозволяла виявляти до мене увагу в світі, й на очах у товариства опинявся завжди нещасливий поклонник.

Ви знаєте, як швидко я вибираю коханця; але річ у тому, що, за моїми спостереженнями, таємницю жінки майже завжди видають попередні залицяння. Хоч як поводься, але тон до і тон після успіху – завжди різний. Відмінність ця ніколи не вислизне від уважного спостерігача, і я зрозуміла, що помилитись у виборі не так небезпечно, як дати себе розгадати сторонньому. Цим я вигравала й те, що вибір мій уявлявся неправдоподібним, а судити про нас можна тільки на підставі правдоподібності. Усі ці застережні заходи, а також і те, що я ніколи не писала любовних листів і ніколи не давала ніяких речових доказів своєї поразки, можуть здатися надмірними. Я ж ніколи не вважала їх достатніми. Заглянувши у своє серце, я за ним вивчала серця інших. Я побачила, що немає людини, котра не зберігає в нім таємниці, якої їй важливо було б не розкривати. Істину цю в давнину знали, здається, краще, ніж тепер, і майстерним символом її є, мабуть, історія Самсона.[45] Нова Даліла, я, подібно до неї, завжди використовувала свою владу для того, щоб вивідати важливу таємницю. О, немало у нас сучасних Самсонів, над чиїм волоссям занесено мої ножиці! Та цих я перестала боятись, і лише їх дозволяла я собі зрідка принижувати. З іншими доводилося бути спритною: вміння робити їх невірними, щоб самій не видатися непостійною, удавана дружба, уявна довіра, інколи великодушні вчинки, втішне уявлення, що зберігалось у кожного, що він був єдиним моїм коханцем, – ось чим домагалась я їх мовчання. Зрештою, якщо засобів цих у мене чомусь не було, я вміла, заздалегідь передбачаючи розрив, заглушити кепкуванням або наклепом ту довіру, яку ці небезпечні для мене чоловіки могли здобути.

Ви добре знаєте, що я невпинно здійснюю те, про що зараз говорю, і ви ще сумніваєтеся в моїй розсудливості! Ну, так згадайте той час, коли ви тільки почали до мене залицятися. Нічия увага не лестила мені так, як ваша. Я жадала вас іще до того, як побачила. Ваша слава спокусила мене, і мені здавалося, що тільки вас не вистачає славі моїй. Я палала нетерпінням вступити з вами в єдиноборство. Ви – єдине з моїх захоплень, яке на мить здобуло наді мною владу. Та все ж, якби побажали ви мене погубити, які засоби вдалося б вам пустити в хід? Порожні розмови, що не залишають ніяких слідів, які саме завдяки вашій репутації викликали б підозри, та низка не занадто правдоподібних фактів, навіть правдива розповідь про які видалася б погано зітканим романом.

Щоправда, відтоді я почала повіряти вам усі свої таємниці, але ви знаєте, які інтереси нас пов’язують, і чи мене з нас двох можна звинувачувати в необережності?[46]

Оскільки вже я даю вам звіт, то хочу, щоб він був точним. Я так і чую, як ви кажете мені, що принаймні я залежу від своєї покоївки. І справді, якщо вона не втаємничена в мої почуття, то вчинки мої їй добре відомі. Коли свого часу ви мені це казали, я вам тільки відповіла, що впевнена в ній. Доказом, що ця моя відповідь вас тоді цілком заспокоїла, слугує те, що відтоді ви не раз довіряли їй свої власні й досить небезпечні таємниці. Тепер же, коли Преван вселяє вам підозри, й у вас від цього голова йде обертом, я гадаю, що ви не повірите мені на слово. Отже, потрібно вам усе пояснити.

Передусім дівчина ця – моя молочна сестра, а цей зв’язок, якого ми не визнаємо, має певне значення для людей її звання. До того ж я володію її таємницею, і навіть більше того: ставши жертвою любовного захоплення, вона загинула б, якби я її не врятувала. Її батьки зі своїм високим поняттям про честь кипіли гнівом і хотіли ні більш ні менш, як ув’язнити її. Вони звернулися до мене. Я в одну мить зміркувала, яку вигоду можу отримати з їхньої люті. Я підтримала їх, виклопотала наказ про арешт і дістала його. Потім я несподівано перейшла на бік милосердя, схилила до нього батьків і, користуючись своїм впливом на старого міністра, переконала їх усіх вручити цей наказ мені на зберігання, надавши мені право залишити його без наслідків або ж зажадати його виконання залежно від того, як я в майбутньому судитиму про поведінку дівчини. Отже, вона знає, що доля її в моїх руках, і якби – що абсолютно неймовірно – навіть такий потужний засіб не утримав би дівчину, чи не очевидно, що розголос її поведінки та покарання, яке вона неодмінно відбула б, незабаром позбавило б її розмови про мене всякої довіри?

До цих застережних заходів, які я вважаю основними, можна додати велику кількість інших, місцевого або випадкового характеру, які мені у міру потреби підказують кмітливість і звичка.

Детально викладати їх вам було б занадто копіткою справою, але вміти користуватися ними дуже важливо, і якщо вам так хочеться знати, в чому вони полягають, ви вже не полінуйтеся видобути їх із моєї поведінки в цілому.

Але як ви могли вирішити, що я, доклавши стільки старань, дозволю, аби вони залишилися безплідними; що, тяжкими зусиллями високо піднявшись над іншими жінками, я погоджуся, подібно до них, плазувати, то роблячи дурощі, то надмірно боячись; що – це найголовніше – я здатна буду настільки злякатись якого-небудь чоловіка, аби бачити єдиний свій порятунок у втечі? Ні, віконте, ніколи! Або перемогти, або загинути! Що ж стосується Превана, то я хочу, щоб він опинився в моїх руках, і він у них потрапить. Він хоче сказати те ж саме про мене, але не скаже: ось, двома словами, наш роман. Прощавайте.

Із ***, 20 вересня 17…

Лист 82

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Боже, до чого засмутив мене ваш лист! Варто було з таким нетерпінням його чекати! Я сподівалася знайти в нім хоч яку-небудь втіху, а тепер мені ще важче, ніж до нього. Читаючи його, я гірко заплакала. Але не за це я вам докоряю: я вже і раніше, бувало, плакала через вас, але це не було для мене мукою. Зараз, одначе, справа зовсім інша.

Що ви хочете сказати, коли пишете, що любов стає для вас тортурами, що ви більше не можете так жити і зносити таке становище? Невже ви перестанете любити мене тому, що це стало не так приємно, як раніше? Здається, я не щасливіша за вас, навіть навпаки, і все ж таки я люблю вас іще більше. Якщо пан де Вальмон вам не написав, так це не моя провина. Я не могла його попросити, адже мені не довелося бути з ним наодинці, а ми умовилися, що ніколи не говоритимемо одне з одним при сторонніх. І це ж також заради нас із вами, щоб він скоріше зміг улаштувати те, чого ви хочете. Я не говорю, що сама не хотіла б того ж, і ви маєте цьому повірити; але що я можу вдіяти? Якщо ви думаєте, що це так легко, придумайте спосіб, я тільки цього й хочу.

Як, на вашу думку, приємно мені, що мама щодня лає мене, – мама, яка мені раніше жодного поганого слова не говорила – зовсім навпаки. А зараз мені гірше, ніж у монастирі. Я все-таки тішилася тим, що все це – заради вас. Бували навіть хвилини, коли мені від цього було радісно. Але коли я бачу, що ви теж гніваєтесь, і вже зовсім ні за що, ні про що, я засмучуюся через це більше, ніж через усе, що перенесла досі.

Непросто навіть отримувати ваші листи. Якби пан Вальмон не був такий люб’язний і винахідливий, я б просто не знала, що робити. А писати вам – іще важче. Вранці я не наважуюся цього робити, позаяк мама завжди поблизу і раз у раз заходить до мене в кімнату. Іноді вдається в середині дня, коли я йду під приводом, що хочу поспівати або пограти на арфі. І то доводиться ввесь час переривати писання, щоб чутно було, що я вправляюся. На щастя, моя покоївка іноді вечорами рано лягає спати, і я їй кажу, що чудово вкладуся без її допомоги, щоб вона пішла і залишила мені світло. А тоді потрібно ховатися за завіску, щоб не бачили вогню, і прислухатися до щонайменшого шуму, щоб усе заховати в ліжко, якщо прийдуть. Хотіла б я, щоб ви все це бачили! Ви б зрозуміли, що треба вже дуже міцно любити, щоб усе це робити. Словом, свята правда, що я роблю все можливе і хотіла б мати можливість робити ще більше.

Звичайно ж, я не відмовляюся говорити вам, що люблю вас і завжди любитиму. Ніколи я не говорила цього щиросердіше, а ви гніваєтесь! Адже ви запевняли мене до того, як я це сказала, що цих слів вам було б досить для щастя. Ви не можете заперечувати: так написано у ваших листах.

Хоч їх у мене зараз і немає, але я пам’ятаю їх так, немов перечитую щодня. А ви через те, що ми в розлуці, почали думати інакше! Але, можливо, розлука наша – не назавжди? Боже, яка я нещасна, і причина тому – ви!..

До речі, про ваші листи: сподіваюся, ви зберегли ті, які мама забрала у мене і переслала вам; настане ж день, коли я не буду така обмежена, як зараз, і ви мені всі їх повернете. Яка я буду щаслива, коли зможу зберігати їх завжди, і ніхто не зможе знайти в цьому нічого поганого! Нові ваші листи я повертаю панові де Вальмону, інакше можна потрапити в біду; незважаючи на це, щоразу, як я їх йому віддаю, мені страшенно боляче.

Прощавайте, мій дорогий друге. Я люблю вас усім серцем. Сподіваюся, що тепер ви вже не гніваєтесь, і якби я в цьому була впевнена, то й сама б не сумувала. Напишіть мені якнайскоріше, бо я відчуваю, що доти не перестану сумувати.

Із замку ***, 21 вересня 17…

Лист 83

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Благаю вас, добродійко, відновімо нашу так давно перервану розмову! Нехай же дано мені буде остаточно довести вам, наскільки відрізняюсь я від того мерзотного портрета, якого вам із мене написали, а головне, нехай дано мені й далі користуватися милою довірою, яку ви почали мені виявляти! Якої чарівності вмієте ви надавати доброчесності! Якими прекрасними уявляєте ви всі благородні почуття і як примушуєте їх любити! Ах, у цьому ваша головна чарівність. Вона сильніша за всі інші. Тільки вона і владно підкорює, і в той же час вселяє повагу.

Ясна річ, досить побачити вас, аби захотіти вам сподобатися, досить почути вас у товаристві, щоб бажання це посилилось. Але той, кому випало щастя пізнати вас ближче, хто хоч зрідка може заглянути вам у душу, віддається незабаром благороднішому запалу і, проникнувшись не лише любов’ю, але і благоговінням, поклоняється у вашій особі образу всіх доброчесностей. Можливо, більше, ніж хто інший, я був створений, аби любити їх і йти за ними, хоча деякі помилки й віддалили мене від них. Ви знову наблизили мене до них, ви знову змусили мене відчути їх привабливість. Невже визнаєте ви злочинною цю новознайдену любов? Чи засудите справу своїх же рук? Чи докорите собі за співчуття, яке могли до нього виявити? Якого зла можна побоюватися від такого чистого почуття, і невже не солодко його скуштувати?

Любов моя вас лякає? Ви вважаєте її бурхливою, несамовитою? Приборкайте її ніжнішою любов’ю. Не відмовляйтеся від влади, яку я вам пропоную, якій зобов’язуюся вічно підкорятись, і яка – смію в це вірити – аж ніяк не несумісна з доброчесністю. Яка жертва здасться мені занадто обтяжливою, якщо я буду впевнений, що серце ваше знає їй ціну? Чи є людина настільки нещасна, щоб не зуміти насолоджуватися поневіряннями, на які вона сама себе наразила, і щоб не віддати перевагу одному слову, одному добровільно даному погляду над усіма насолодами, які вона могла би взяти силою або обманом? І ви подумали, що я така людина! І ви мене побоювались! Ах, чому не залежить від мене ваше щастя? Як помстився б я вам, зробивши вас щасливою! Але безплідна дружба не дарує цієї влади: нею ми завдячуємо самій тільки любові.

Це слово лякає вас? Але чому? Більш ніжна прихильність, більш тісний союз, єдність думки, спільне щастя, як і спільні страждання, – хіба є в усьому цьому що-небудь чуже вашій душі? Адже саме така любов, в усякому разі, та, яку ви вселяєте і яку я відчуваю. Але передусім вона, безкорисливо зважуючи наші діяння, вміє судити про них за їх істинним достоїнством, а не за ринковою цінністю. Вона – невичерпний скарб чутливих душ, і все, скоєне нею або заради неї, стає дорогоцінним.

Що ж страшного в цих істинах, які так легко зрозуміти й так солодко здійснювати в житті? І які ж побоювання може викликати у вас чутлива людина, якій любов не дозволяє й уявити собі іншого щастя, окрім вашого? Нині це єдине моє бажання: щоб воно здійснилось, я готовий пожертвувати всім за винятком почуття, яким воно викликане, а якби ви поділяли це почуття – то керували б ним на свій розсуд. Але не дозволимо ж, аби воно віддаляло нас одне від одного, коли йому належало б нас єднати. Якщо запропонована вами дружба не порожнє слово, якщо, як ви мені вчора говорили, це найніжніше з почуттів, доступних вашій душі, нехай воно й буде основою нашої угоди; я не відкину його владу, але, як суддя любові, нехай воно погодиться вислухати любов: відмова тут була б несправедливістю, а дружбі несправедливість чужа.

Для другої нашої розмови зустрінеться не більше перешкод, аніж для першої; цю можливість нам міг би надати випадок, і ви самі могли б призначити відповідний час. Я готовий повірити, що помилився. Але невже ви не вважатимете за краще напоумити мене замість того, щоб виганяти, і невже ви сумніваєтеся в моїй покірності? Коли б не надокучлива поява третьої особи, я, можливо, вже цілком погодився б із вами. Хто знає, як далеко може сягати ваша влада? Чи признаюся вам? Ця нездоланна влада, якій я віддаюся, не наважуючись її виміряти, ця непереможна чарівність, яка зробила вас володаркою моїх думок і вчинків, – іноді я починаю їх боятися. Та ба! Чи мені побоюватися бесіди, про яку я вас прошу? Можливо, потім, пов’язаний обіцянками, я приречений буду згоряти від любові, яка – я це відчуваю – не зможе згаснути, не осмілившись благати вас про допомогу! Ах, добродійко, будьте милосердні, не зловживайте своєю владою. Але що я говорю! Будь-які страждання мої, якщо ви від них станете щасливішою і вважатимете мене більш достойним вас, полегшить ця утішлива думка! Так, я відчуваю, що поговорити з вами ще раз означає дати вам проти мене ще сильнішу зброю та ще повніше віддатися на вашу волю. Легше чинити опір вашим листам. Вони, звичайно, те саме, що ваші розмови, але тут немає вас самої, бо ж ваша присутність і надає їм справжньої сили. Проте радість чути ваш голос примушує мене зневажати цю небезпеку. У мене принаймні залишиться щасливе усвідомлення, що я все для вас зробив, навіть на шкоду собі, й жертви, мною принесені, будуть виявом мого благоговіння. Я був би безмежно щасливий довести вам тисячею способів, – як я на тисячу ладів відчуваю, – що ви є й навіки залишитеся, навіть більше, ніж я сам, істотою, найбільш дорогою моєму серцю.

Із замку ***, 23 вересня 17…

Лист 84

Від віконта де Вальмона до Сесілі Воланж

Ви бачили, як нам учора заважали. Протягом усього дня я не міг передати вам листа, якого для вас отримав. Не знаю, чи буде це легше зробити сьогодні. Боюся підвести вас, виявивши більше старань, аніж спритності, і не пробачу собі будь-якої необережності, що стане для вас фатальною і, зробивши вас навіки нещасною, доведе до розпачу мого друга. Мені, одначе, добре відомо, якою нетерплячою є любов. Я розумію, яким має бути обтяжливим у вашому становищі щонайменше відстрочення в отриманні єдиної доступної для вас тепер утіхи. Невпинно роздумуючи, якими способами можна було б здолати перешкоди, я придумав один, який легко здійснити, якщо й ви докладете деяких зусиль.

Наскільки мені вдалося помітити, ключ од ваших дверей, які виходять у коридор, завжди лежить на каміні в кімнаті вашої матінки. Ви самі розумієте, що, коли ми заволодіємо цим ключем, – усе відразу стане легким. Але за відсутністю цього я роздобуду для вас другий, такий самий. Для цього мені досить буде отримати у своє розпорядження на годину-другу той перший ключ. Вам, звичайно, легко випаде нагода взяти його, а щоб не помітили його відсутності, додаю інший, який належить мені, досить схожий на той; тоді різниці не помітять, якщо, звичайно, не почнуть його пробувати, чого, одначе, не станеться. Треба тільки, щоб ви прив’язали до нього блакитну стрічечку, просиливши її так само, як вона просилена на вашому.

Треба постаратися добути цей ключ завтра або післязавтра до моменту, коли сядуть за сніданок. Тоді вам буде легше передати мені його, і його можна покласти на місце вже до вечора, тобто до часу, коли ваша матінка, можливо, могла б звернути на нього більше уваги, ніж зазвичай. Я міг би повернути його вам перед самим обідом, якщо ми добре про все домовимося.

Ви знаєте, що, коли ми прямуємо з вітальні до їдальні, позаду всіх іде пані де Розмонд. Вона йтиме під руку зі мною. Вам потрібно буде тільки затриматися за своїми п’яльцями або ж упустити що-небудь, аби затриматися: тоді ви зможете взяти ключ, який я триматиму в руці, закладеній за спину. Тільки не забудьте негайно ж після того, як візьмете ключ, підійти до моєї тітоньки і як-небудь приголубитися до неї. Якщо ви випадково впустите ключ, не розгублюйтесь: я прикинуся, що впустив його сам, і відповідаю за все.

Узагалі ж цю маленьку хитрість цілком виправдовує недовіра вашої матінки до вас і її суворе поводження з вами. До того ж це єдиний спосіб отримувати і надалі листи Дансені та передавати йому ваші. Всякі інші способи були б дійсно вкрай небезпечні й могли б безповоротно погубити вас обох. Обережність і дружні почуття до вас не дозволяють мені користуватися ними надалі.

Якщо вже ми матимемо ключ, нам залишиться тільки вжити деяких заходів проти скрипу дверей і ключа в замку, але це справа проста. Під тією ж шафою, куди я ховав для вас папір, ви знайдете склянку з мастилом і пір’їну. Іноді ви заходите до себе в кімнату в такі години, коли буваєте там самісінька; потрібно скористатися цим і змастити замок та завіси. Тільки потурбуйтеся про те, щоб не наробити плям, які можуть вас видати. Слід також діждатися настання ночі, бо якщо все буде зроблено з належною обачністю, на яку ви цілком здатні, вранці вже ніхто нічого не помітить.

Якщо ж усе це буде помічено, кажіть, не вагаючись, що зробив це натирач підлог замку. В цьому разі потрібно буде точно вказати час і навіть передати вашу з ним розмову – наприклад, сказати, що він хотів уберегти від іржі замки, якими не користуються. Ви самі розумієте, що було б неправдоподібно, якби все це робилось у вашій присутності, а ви б не запитали, в чому річ. Адже якраз найменші подробиці сприяють правдоподібності, а правдоподібність охороняє брехню від неприємних наслідків, оскільки не викликає ніякої потреби що-небудь перевіряти.

Після того, як ви прочитаєте цього листа, прошу вас перечитати його і навіть обдумати. Передусім потрібно добре знати те, що збираєшся добре зробити, а потім для того, аби переконатися, що я нічого не упустив. Незвиклий хитрувати у своїх особистих інтересах, я не маю в таких справах великого досвіду. І потрібні були щонайменше моя палка приязнь до Дансені та співчуття, яке ви в мене викликаєте, щоб я наважився користуватися такими засобами, хоч якими б безневинними вони були. Мені ненависне все, що нагадує обман, такий уже в мене характер… Але нещастя ваші до того стривожили мене, що я все зроблю для того, щоб їх полегшити.

Ви добре розумієте, що коли вже між нами встановиться можливість постійного спілкування, мені набагато легше буде влаштувати вам із Дансені побачення, якого він так домагається. Одначе поки що ви його про все це не повідомляйте. Він тільки стане нетерплячішим, а тим часом можливість задовольнити його нетерпіння все ж іще не настала. На мою думку, ви мусите не дратувати його, а заспокоювати. Покладаюся в цьому відношенні на вашу душевну тонкість. Прощавайте, моя чарівна підопічна, бо я тепер ніби ваш опікун. Полюбіть хоч трохи свого опікуна, а головне, будьте йому слухняні, – і ви від цього лише виграєте. Я піклуюся про ваше щастя і, вірте мені, знайду в цих турботах і своє.

Із ***, 24 вересня 17…

Лист 85

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Нарешті ви заспокоїтесь, а головне – віддасте мені належне. Слухайте ж і не порівнюйте мене з іншими жінками. Я довела до кінця свою пригоду з Преваном. До кінця! – чи розумієте ви, що це означає? Тепер ви зможете розсудити, хто ж із нас – він чи я – має право хвалитися. Розповідь про це буде не така забавна, як сама історія. Але було б навіть несправедливо, якби ви, який тільки міркував – вдало чи невдало – про все це, мали таку ж приємність, як я, що віддала цій справі стільки часу і старань.

Втім, якщо ви задумали яку-небудь велику справу, якщо ви маєте намір здійснити який-небудь задум, при якому ви мали б підстави побоюватися цього суперника, приїздіть. Він залишив вам відкритим поле битви, в усякому разі, на деякий час. А може, він ніколи й не оклигає від удару, якого я йому завдала.

Як поталанило, що ви маєте такого друга, як я! Я для вас добра фея. Ви нудите світом далеко від красуні, що спокусила вас, – я вимовляю одне слово, і ось ви вже біля неї. Ви хочете помститися жінці, яка вам шкодить, – я вказую, куди завдати удару, і віддаю її цілковито на вашу волю. Нарешті, коли вам треба видалити з поля бою небезпечного суперника, ви волаєте до мене ж таки, і я зглянулася. Справді, якщо ви не дякуєте мені все своє життя, значить, вам чужа вдячність. Але повертаюся до своєї пригоди і розповім про неї з самого початку.

Побачення, призначене так голосно при виході з Опери,[47] було прийняте. Преван з’явився, й коли маршальша люб’язно сказала йому, що вона дуже рада бачити його двічі підряд у свої приймальні дні, він не забув відповісти, що з вівторка він тільки те й робив, що перетасовував години своїх візитів, аби звільнити собі сьогоднішній вечір. Хто має вуха, хай слуха! Оскільки мені хотілося з повною точністю знати, чи є саме я об’єктом цієї втішної ретельності, я вирішила змусити нового поклонника зробити вибір між мною та його головною пристрастю і заявила, що не гратиму. І дійсно, він, зі свого боку, знайшов тисячі приводів, аби теж не грати, і, таким чином, першу перемогу отримано було мною над ландскнехтом.[48]

Для розмови я заволоділа єпископом ***ським. Вибір мій зупинився на ньому через близькість його до героя дня, якому я всіляко прагнула полегшити можливість підійти до мене. Мені також дуже зручно було мати шанованого всіма свідка, який у разі потреби міг би надати свідчення про мою поведінку та розмови. Все влаштувалося чудово. Після перших невиразних і звичайних фраз Преван незабаром оволодів розмовою і почав надавати їй то одного, то іншого тону, шукаючи того, який би мені сподобався. Я відмовилася від почуттєвого тону, заявивши, що не вірю в почуття, і серйозністю своєю стримала його веселість, яка здалася мені спершу занадто легковажною. Тоді він удався до дбайливо-дружнього тону, і під цим зашарпаним прапором ми почали вести атаку одне проти одного.

Вечеряти єпископ не пішов. Руку мені, отже, запропонував Преван, який, природно, опинився й за столом поряд зі мною. Треба визнати за ним справедливість, він із великим мистецтвом підтримував нашу з ним приватну розмову, удаючи в той же час, ніби зайнятий лише загальною бесідою і до того ж бере в ній головну участь. За десертом зайшла мова про нову п’єсу, яку мали давати в найближчий понеділок у Французькому театрі. Я висловила деякий жаль, що у мене там немає ложі. Він запропонував мені свою, від чого я, як годиться, спершу відмовилася. На це він досить забавно відповів, що я його не зрозуміла, що він не пожертвував би своєю ложею особі малознайомій, а тільки хотів попередити мене, що її матиме в розпорядженні маршальша. Вона прихильно прийняла цей жарт, і я погодилася.

Коли всі знову піднялись у вітальню, він, як ви самі розумієте, попросив і для себе місце в ложі. Маршальша, яка завжди дуже добра до нього, обіцяла допустити його, якщо він буде розумником. Він ухопився за ці слова і завів одну з тих двозначних бесід, за блискучу здатність до яких ви його так хвалили. Дійсно, примостившись біля її колін, як слухняний хлопчик, за його власним висловом – для того, щоб запитувати в неї поради і благати про напучування, – він наговорив купу втішних речей, не позбавлених і ніжності; мені неважко було прийняти їх на свій рахунок. Оскільки після вечері дехто перестав брати участь у грі, розмова стала більш загальною та менш для нас цікавою. Зате очі наші говорили дуже красномовно. Я кажу – наші очі, але мала б сказати – його, бо мої виявляли тільки одне – здивування. Мабуть, він гадав, що я дивувалася з нього та поглинута була виключно справленим на мене надзвичайним враженням. Здається, він залишився цілком задоволений. Я була не менш задоволена.

Наступного понеділка я, як і було обумовлено, вирушила до Французького театру. Хоча ви й захоплюєтеся літературою, я нічого не можу сказати вам про виставу, крім того, що у Превана надзвичайне мистецтво улещувати і що п’єса провалилась. Ось усе, про що я дізналася в театрі. Мені шкода було, що цей вечір, який мені так сподобався, добігає кінця, і, щоб подовжити його, запропонувала маршальші повечеряти у мене, що дало мені можливість запропонувати те ж саме ласкавому підлесникові, який попросив тільки дати йому час з’їздити до графині де П[49] і звільнитися від обіцянки бути у них. Коли він вимовив це ім’я, мене знову охопив гнів. Я відразу зміркувала, що він почне свої освідчення, та пригадала ваші мудрі поради й дала собі слово… продовжувати пригоду в цілковитій упевненості, що вилікую його від цієї небезпечної нескромності.

У товаристві, що зібралось у мене, цього вечора нечисленному, він був чужим і мав виявляти мені звичайні знаки уваги. Тому, коли пішли вечеряти, він запропонував мені руку. Приймаючи її, я мала підступність постаратися, щоб моя рука злегка здригнулась, і йти поряд із ним, опустивши очі та глибоко зітхаючи. Я напустила на себе такий вигляд, ніби передчуваю свою поразку і побоююся переможця. Він це добре помітив, зрадник, і негайно ж змінив тон і манеру себе тримати. Він був люб’язним, а тепер став ніжним. Не в тому річ, що розмови наші надто помітно змінилися – в цих обставинах це було б неможливо, – але погляд його, зробившись менш жвавим, став пестливішим, голос набув м’якості, посмішка з проникливої перетворилася на задоволену. Зрештою, і в розмовах його вогонь кепкування, дотепність поступилися місцем чутливості. Скажіть мені, чи можна було діяти краще?

Я зі свого боку поринула в задумливість, і притому настільки, що оточення це помітило. Коли ж мені в цьому докорили, я мала спритність захищатися досить незручно й кинути на Превана погляд швидкий, але боязкий і розгублений – так, аби він подумав, що боюсь я тільки одного: як би він не розгадав причину мого зніяковіння.

Після вечері, скориставшись тим, що добра маршальша почала розповідати одну зі своїх вічних історій, я влаштувалася на оттомані в недбалій позі, властивій ніжній мрійливості. Я нічого не мала проти того, щоб Преван побачив мене в такому стані, й він дійсно удостоїв мене особливою увагою. Ви самі розумієте, що боязкі мої погляди не наважувалися зустрічатись із очима мого переможця. Але коли я звернула їх до нього покірливішим чином, вони незабаром відкрили мені, що я домоглася враження, яке хотіла справити. Залишалося ще переконати його, що і я поділяю це враження. Тому, коли маршальша оголосила, що збирається від’їжджати, я вигукнула м’яким і ніжним голоском: «Ах, боже, мені було тут так добре!». Все ж я підвелась, але, перш ніж розлучитися з нею, запитала про її плани на найближчі дні, щоб мати привід поговорити про мої й оповістити кого слід, що післязавтра буду вдома. На цьому всі розійшлися.

Тут я почала роздумувати. Я не сумнівалася в тому, що Преван обов’язково скористається побаченням, яке я йому ніби як призначила, що він з’явиться досить рано, аби застати мене саму, і що напад буде енергійним. Але я була також упевнена, що завдяки моїй репутації він не поводитиметься з тією легковажністю, яку людина хоч трохи вихована дозволяє собі лише з шукачками пригод і жінками абсолютно недосвідченими, та успіх здавався мені забезпеченим, якщо він вимовить слово «любов» і особливо якщо він почне домагатися, щоб його вимовила я.

Як зручно мати справу з вами, себто людьми, в яких твердо вироблені правила поведінки! Іноді який-небудь навіжений прихильник то збентежить своєю боязкістю, то викличе збентеження своїм бурхливим запалом – це ж своєрідна лихоманка з ознобом, жаром, що має іноді й інші симптоми. Але ваші розмірені кроки так легко вгадати! Появу, манеру триматися, тон, розмови – я все знала ще напередодні. Тому не передаватиму вам нашої бесіди – ви її легко відтворите. Зауважте лише, що, зображуючи опір, я допомагала йому щосили: розгублювалася, щоб він міг розговоритися, наводила жалюгідні аргументи, щоб їх було легко спростувати, виявляла страх і підозріливість, аби чути безупинні запевнення. А незмінний його приспів: «Я прошу у вас тільки одного слова», і моє мовчання, яке ніби примушувало його вичікувати лише для того, щоб він сильніше відчув бажання, і протягом усього цього – рука моя, яку він сто разів хапав і яку я стільки ж разів виривала, не відмовляючи в ній по-справжньому… Так можна провести цілий день. Ми провели одну смертельно нудну годину і, можливо, ще й тепер займалися б тим же самим, якби не почули, як до мене в двір в’їжджає карета. Ця своєчасна перешкода, природно, зробила його наполегливішим, я ж, бачачи, що настає момент, коли мене вже не можна буде спіймати зненацька, глибоко зітхнула замість підготовки, а потім зронила дорогоцінне слово. Прийшли доповісти про гостей, і незабаром у мене зібралося досить численне коло знайомих.

Преван попросив дозволу прийти завтра вранці, і я дала згоду, але, потурбувавшись про захист, звеліла покоївці протягом усього його візиту залишатися в моїй спальні, звідки, як ви знаєте, видно все, що відбувається в туалетній, а прийняла я його саме там. Маючи можливість цілком вільно говорити й охоплені обоє одним і тим же бажанням, ми скоро прийшли до цілковитої згоди, але потрібно було позбутися докучливого свідка, і ось тут я його й підстерегла.

Намалювавши йому на свій лад картину мого домашнього життя, я без зусиль переконала його, що ми ніколи не знайдемо вільної хвилинки, і що та, якою ми скористались учора, була справжнім дивом, та й тоді мені, по суті, не можна було наражатися на таку небезпеку – адже до мене у вітальню в будь-яку мить хтось міг увійти. Не забула я й додати, що всі ці порядки встановилися через те, що досі вони мені анітрохи не заважали, і наполягала на повній неможливості змінити їх, не скомпрометувавши себе в очах моїх слуг. Він спробував напустити на себе скорботний вигляд, гніватися, говорити мені, що я мало його люблю, і ви самі розумієте, як мене це все страшенно зворушувало. Але тут, бажаючи завдати рішучого удару, я прикликала на допомогу сльози. Ну, точно – «Ви плачете, Заїро?»[50] Влада наді мною, яку він у своїй уяві мав, і надія, користуючись цією владою, погубити мене в будь-яку мить, замінили йому всю любов Оросмана.[51]

Розігравши цю сцену, ми повернулися до питання, як же нам бути. Оскільки на день ми розраховувати не могли, то звернулися до ночі. Але тут непереборною перешкодою виявився мій швейцар, а спробувати підкупити його я не дозволяла. Він запропонував скористатися хвірткою мого саду, але, передбачаючи це, я придумала собаку, який удень поводився спокійно і не гавкав, зате вночі перетворювався на справжнього демона. Я входила в усі ці подробиці так охоче, що він зовсім осмілів і запропонував мені найбезглуздіший із способів. На нього я й погодилась.

Передусім він заявив, що на слугу його можна покластись, як на нього самого. Тут він говорив правду – один іншого вартий. Я збираю гостей на звану вечерю, він на ній присутній і влаштовується так, аби піти одному. Меткий і вірний слуга покличе карету, відчинить дверці, а він, Преван, замість того щоб увійти до карети, вправно щезне. Кучер не мав би ніякої можливості помітити це. Таким чином, для всіх він поїхав би від мене, насправді ж залишився б, і тепер потрібно було тільки вирішити, як йому пробратися в мою спальню. Признаюся, що спершу я вагалась, як мені висунути проти цього плану аргументи досить безглузді, аби він не сумнівався, що успішно спростує їх. Він заперечував, наводячи приклади. Послухати його, так це був звичайнісінький засіб: і сам він ним часто користувався, навіть частіше, аніж найменш небезпечним!

Скорена його неспростовними аргументами, я щиросердо призналася, що у мене в будинку дуже близько від мого будуара є потайні сходи; я можу залишити в дверях будуара ключ, а йому легко буде зачинитися там і чекати, не наражаючись на особливий ризик, поки мої покоївки підуть спати. Для того, щоб моя згода видалася правдоподібнішою, я через хвилину відступилась і знову погодилася тільки за умови щонайповнішої покірності з його боку, розсудливості… Ах, ця розсудливість! Словом, довести йому свою любов я погоджувалась, але так, щоб не задовольнити його любові.

Забула сказати вам, що піти від мене він мав через садову хвіртку. Треба було тільки дочекатися світанку: тоді цербер і не пікне. У цей час ніхто не входить і не виходить, люди мої сплять мертвим сном. Якщо вас здивує ця купа нісенітниць, то згадайте про наші з ним справжні взаємини. Навіщо нам було міркувати розумніше? Він тільки й хотів, аби всі про це дізнались, я ж була впевнена: ніхто ні про що не дізнається. Побачення призначено було через день.

Зауважте, що справу нашу вже зовсім залагоджено, а тим часом ніхто не бачив Превана в моєму товаристві. Я зустрічаюся з ним за вечерею в однієї зі своїх приятельок, він пропонує їй скористатися його ложею на виставі нової п’єси, а я приймаю її запрошення в цю ложу. Потім я зі свого боку запрошую її повечеряти в мене, запрошую під час спектаклю і в присутності Превана, отож ніби вже не можна було не запросити і його. Він приймає моє запрошення, а потім через два дні відвідує мене, як заведено в товаристві. Щоправда, він приїхав до мене й наступного ранку. Але, по-перше, вранішні візити не рахуються, а по-друге, лише від мене залежить визнати це зайвою вільністю, і дійсно я зараховую Превана до кола осіб, не занадто зі мною близьких, бо посилаю йому письмове запрошення на звану вечерю. Я можу сказати, як Аннетта: «Оце, власне, й усе!»[52]

Настав фатальний день, коли мені належало втратити свою доброчесність і репутацію. Я дала всі вказівки своїй вірній Віктуар, і, як ви зараз побачите, вона їх виконала.

Настав вечір. У мене зібралося вже багато народу, коли доповіли про Превана. Я прийняла його з підкресленою чемністю, що явно свідчило, як мало ми з ним пов’язані, і всадовила за гру разом із маршальшею, бо через неї я з ним познайомилася. Протягом вечора не сталося нічого особливого, крім хіба того, що обережний прихильник примудрився передати мені записку, яку я за своєю звичкою спалила. У ній говорилося, що я можу на нього розраховувати, і це істотне повідомлення було оточене нічого не значущими словами щодо любові, щастя і т. п.; слова ці в таких урочистих випадках ніколи не примушують себе чекати.

Опівночі, коли гра за всіма столами скінчилась, я запропонувала коротенький маседуан.[53] При цьому у мене була подвійна мета: дати можливість Превану вислизнути і зробити так, аби це було помічено, що обов’язково мало статися, зважаючи на його репутацію гравця. Мене також дуже влаштовувало, аби всі могли в разі потреби пригадати, що я зовсім не квапилася залишитися на самоті.

Гра затягнулася довше, ніж я розраховувала. Біс спокушав мене, і я ледве не піддалася бажанню скоріше втішити нетерплячого полоненого. І я вже йшла назустріч загибелі, як раптом мене осяяло, що, раз віддавшись йому, я вже настільки втрачу над ним владу, що не зможу змусити його залишатися весь час одягненим за всіма правилами пристойності, а для моїх планів це було абсолютно необхідно. Я вже було підвелась, але тут не без роздратування знову зайняла своє місце за цією нескінченною грою. Проте ось вона і скінчилась, і всі розійшлись. Я подзвонила своїм служницям, скоріше роздяглась і швидко відіслала їх.

Уявляєте ви собі, віконте, мене в легкому нічному туалеті, що йде боязкими, обережними кроками відчинити тремтячою рукою двері своєму переможцеві? Він побачив мене – удар блискавки не буває стрімкішим! Що вам сказати? Я була переможена, зовсім переможена, не встигла і слова сказати, щоб зупинити його й захиститися. Потім він побажав улаштуватися зручнішим і відповідним до випадку чином. Він проклинав своє одіяння, яке, як він запевняв, віддаляло його від мене. Він хотів битися зі мною рівною зброєю, але моя надзвичайна боязкість чинила опір цьому, а ніжні мої пестощі не дали йому часу. Він зайнявся іншим.

Тепер права його подвоїлись і домагання теж поновились. Але тут я мовила: «Послухайте, що я вам скажу: досі ви могли б розповісти обом графиням де П*** і ще багатьом іншим дуже забавну історію. Але мені цікаво знати, як ви розповідатимете кінець пригоди?». І з цими словами я почала щосили дзвонити. Тепер настала моя черга, і дії мої були швидші за його слова. Він іще тільки бурмотів щось, коли я почула, як до мене біжить Віктуар, голосно скликаючи слуг, яких вона зібрала в себе, як я їй звеліла. Тоді, підвищивши голос, я вела далі тоном королеви: «Вийдіть геть, добродію, і ніколи більше не показуйтеся мені на очі!». Якраз у цей момент і увійшов натовп моїх слуг.

Бідолаха Преван утратив голову і, вважаючи пасткою те, що, по суті, було не більше ніж жартом, схопився за шпагу. Але зробив це на свою біду, бо мій лакей, хоробрий і сильний хлопчина, ухопив його впоперек тулуба і повалив. Тут я, признаюся, смертельно перелякалась. Я закричала, щоб йому не завдавали шкоди, дали вільно піти, але переконалися б, що він пішов із будинку. Слуги підкорились, але від них посипались нарікання: вони обурені були, що хтось наважився вчинити замах на їх доброчесну пані. Всі, як я й хотіла, пішли з галасом і погрозами випроваджувати злощасного кавалера. Зі мною залишилася тільки Віктуар, і ми поспішили опорядити моє ліжко. Слуги знову піднялися до мене, продовжуючи голосно обурюватись, а я, все ще схвильована, заходилася розпитувати їх, яким дивом виявилось, що вони ще не спали, і Віктуар повідомила мене, що вона запросила до вечері двох приятельок, вони в неї засиділися, словом, усе те, про що ми з нею заздалегідь умовились. Я подякувала їм усім і звеліла іти спати, пославши, проте, одного з них привести негайно лікаря. Я вирішила, що маю підстави побоюватися наслідків свого смертельного переляку, і до того ж це був вірний спосіб дати новині гучного і широкого розголосу.

Лікар з’явився, дуже поспівчував мені і прописав відпочинок. Я до того ж звеліла Віктуар із самісінького ранку пліткувати про те, що сталося, по сусідству.

Усе так чудово вдалося, що ще до полудня, як тільки почався день, моя набожна сусідка вже сиділа біля мого узголів’я, щоб дізнатися всю правду щодо цієї пригоди й усі її подробиці. Дуже довго була я вимушена бідкатися разом із нею з приводу зіпсованості нашого століття. Через хвилину мені принесли записку від маршальші, яку я додаю до цього листа. Насамкінець, близько п’ятої години, на мій великий подив, з’явився М***.[54] За його словами, він приїхав вибачитися за те, що офіцер, який служить під його начальством, наважився так образити мене. Він дізнався про це тільки на обіді у маршальші й негайно ж послав Превану наказ перебувати під арештом. Я почала просити його про помилування, але мені було в цьому відмовлено. Тоді я вирішила, що як співучасниця сама мушу накласти на себе покарання і хоч би перебувати в суворому ув’язненні. Я звеліла нікого не приймати і всім говорити, що хвора.

Цим довгим листом ви якраз і маєте завдячувати моїй самотності. Я напишу також пані де Воланж. Вона, звичайно, прочитає мого листа вголос, і ви познайомитеся з цією історією в тому вигляді, в якому її слід розповідати.

Забула сказати вам, що Бельрош вважає себе теж ображеним і будь-що-будь хоче битися з Преваном. Бідолаха! На щастя, в мене буде час заспокоїти його гарячу голову. Поки що ж я дам відпочинок своїй голові, втомленій від писання. Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 25 вересня 17…, увечері.

Лист 86

Від маршальші де *** до маркізи де Мертей

(Записка, вкладена в попередній лист)

Боже, що я чую, дорога маркізо? Чи можливо, щоб цей маленький Преван учинив так мерзотно, та ще відносно вас? На що тільки не доводиться наражатися! Навіть у себе в домі не можна почуватися в безпеці. Воістину, такі події можуть примирити зі старістю! Але з чим я ніколи не примирюся, так це з одним: я сама до деякої міри стала винуватицею того, що ви почали приймати це чудовисько. Обіцяю вам, якщо все те, що про нього кажуть, – правда, він не переступить більше порога мого дому. І так мають учинити з ним усі порядні люди, якщо вони захочуть учинити, як годиться.

Мені передавали, що ви дуже погано почуваєтесь, і я вкрай стурбована станом вашого здоров’я. Прошу вас, дайте про себе дорогу для мене звісточку або пришліть кого-небудь із ваших служниць, якщо самі ви не в змозі будете написати… Я прошу у вас тільки одного слова, щоб мені бути спокійною. Я б сама приїхала до вас нині вранці, коли б не мої ванни, яких лікар не дозволяє мені переривати, і, крім того, сьогодні вдень доведеться поїхати до Версаля все в тій же справі мого племінника.

Прощавайте, дорога маркізо, вірте в мою вічну і щиру дружбу.

Париж, 25 вересня 17…

Лист 87

Від маркізи де Мертей до пані де Воланж

Пишу вам, перебуваючи в ліжку, мій дорогий, добрий друже. Сталася вкрай неприємна і абсолютно непередбачена подія, яка потрясла й засмутила мене так, що я захворіла. Зрозуміло, собі мені докорити ні в чому, але жінці, звиклій дотримувати пристойну своїй статі скромність, завжди так неприємно привертати до себе увагу товариства, що я віддала б усе на світі за те, щоб уникнути цієї злощасної події. Не знаю, можливо, врешті-решт прийму рішення поїхати в село і жити там, поки про неї забудуть. Ось що сталося.

Я познайомилась у маршальші де *** з таким собі паном де Преваном, про якого ви, напевно, чули, та й я знала про нього з чуток. Але, зустрівши його в цьому домі, я, здається мені, мала підстави вважати його таким, що належить до гарного товариства. Зовнішність у нього доволі приємна, і він мені здався недурним. Випадково, не бажаючи брати участі у грі, я опинилась єдиною жінкою між ним і єпископом ***ським, тоді як усі інші зайняті були ландскнехтом. Ми розмовляли втрьох до вечері. За столом мова зайшла про одну нову п’єсу; він скористався цим і запропонував маршальші свою ложу – вона погодилась, і ми умовилися, що я теж там буду. Виставу призначено було на минулий понеділок у Французькому театрі. Оскільки маршальша вечеряла в мене після театру, я запросила цього пана скласти нам компанію, і він приїхав. Через день він з’явився до мене з візитом, під час якого велася звичайна розмова і нічого примітного не сталося. Наступного дня він знову з’явився, до того ж уранці, що видалося мені дещо вільним, але я вважала, що краще буде, якщо я дам йому це зрозуміти не холодним прийомом, а виявлю яку-небудь офіційну люб’язність і тим самим покажу, що ми ще не такі близько знайомі, як йому здається. З цією метою я того ж дня послала йому сухе й дуже церемонне запрошення на вечерю, яку призначено було в мене на позавчора. За ввесь вечір я і чотирьох разів до нього не звернулася, він же, зі свого боку, відкланявся, тільки-но закінчилася гра, в якій він брав участь. Погодьтеся, що все це щонайменшою мірою не схоже на зав’язку любовної пригоди. По закінченні партій ми пограли ще трохи в маседуан, який тривав майже до другої години, і нарешті я лягла.

Після відходу моїх служниць я ще з півгодини нудилася без сну, як раптом почула у своїй спальні шум. Перелякана, я відкинула завісу ліжка й побачила, як із дверей мого будуара з’являється якийсь чоловік. Я пронизливо закричала і тут же, при світлі нічника, побачила цього пана де Превана, який із неймовірним нахабством сказав, щоб я не тривожилася, що він зараз пояснить мені свою загадкову появу і благає мене не здіймати галасу. З цими словами він запалив свічку. Я була така вражена, що і слова не могла вимовити. Але не встиг він сказати і двох фраз, як я зрозуміла, що являє собою ця горезвісна загадка, і, як ви можете повірити, єдиною моєю відповіддю було схопитися за дзвінок.

На моє абсолютно виняткове щастя, вся прислуга перебувала в гостях у однієї з моїх покоївок – ніхто ще не лягав. Моя покоївка, підходячи до дверей, почула, що я з кимось дуже запально говорю, злякалась і покликала всіх на допомогу. Можете собі уявити, який вийшов скандал! Люди мої розлютились. Один лакей ледве не вбив Превана. Признаюся, я тоді зраділа, що в мене виявилося багато захисників. Але тепер, розміркувавши, я вважала за краще б, аби прийшла тільки одна покоївка. Її цілком вистачало б, і я, можливо, уникнула б розголосу цієї події, мені надзвичайно неприємної.

Замість цього шум розбудив сусідів; люди мої почали всюди базікати, і з учорашнього дня ввесь Париж тільки про це і пліткує. Пан де Преван сидить під арештом за наказом командира своєї частини, який виявив таку увагу, що приїхав до мене просити, як він висловився, вибачення.

Арешт цей викличе ще більше балачок, але я не могла домогтися його скасування. Місто і двір – усі з’явилися до мене, але я нікого не могла прийняти. Ті нечисленні, кого я бачила, казали, що всі мені віддають належне, а обуренню проти Превана немає межі. Звичайно, він на нього цілком заслужив, але історія ця все-таки дуже неприємна.

До того ж у цієї людини, напевно, є друзі, а вони, мабуть, злі люди; хто може знати, чого тільки вони не вигадають, аби мені нашкодити! Боже, яке нещастя бути молодою жінкою! Вона ще нічого не досягла, якщо зуміла стати недосяжною для лихослів’я. Їй треба змусити мовчати наклепників.

Будь ласка, повідомте мене, як би ви вчинили на моєму місці, що б ви зробили, – словом, усе, що ви про це думаєте. Адже це від вас отримувала я завжди найласкавіші втіхи, найрозсудливіші поради, і саме від вас вони мені особливо дорогі.

Прощавайте, дорогий, добрий друже. Ви знаєте почуття, які прив’язують мене до вас назавжди. Цілую вашу милу дочку.

Париж, 26 вересня 17…

Лист 88

Від Сесілі Воланж до віконта де Вальмона

Незважаючи на всю радість, яку приносять мені, добродію, листи кавалера Дансені, й хоча я не менше, ніж він, бажала б, щоб ми з ним могли безперешкодно побачитись, я не наважилася зробити те, що ви мені пропонуєте. По-перше, це занадто небезпечно. Ключ, який ви хочете, щоб я поклала на місце того, іншого, справді досить схожий на нього, проте відмінність все-таки є, а мама за всім стежить, усе помічає. До того ж хоча відтоді, як ми тут перебуваємо, ним іще не користувалися, може статись яка-небудь біда, а якщо помітять, що ключ підмінено, я пропала навіки. А потім, мені все-таки здається, що це було б дуже погано – підробити таким чином ключ. Це аж занадто! Правда, ви такі добрі, що взяли б це на себе, але ж якби все розкрилося, винуватою виявилася б я: адже затіяли ви це заради мене. Зрештою, я вже двічі намагалась узяти ключ; звичайно, це було б дуже легко, якби йшлося про що-небудь інше, але, не знаю чому, я щоразу починала тремтіти, й у мене так і не вистачило на це мужності. Мені тому думається, що краще вже нехай усе залишається, як і раніше.

Якщо ви й надалі будете так само добрі та ласкаві, як були дотепер, у вас завжди знайдеться можливість передати мені листа. Навіть у тому, що стосується останнього листа, все обійшлося б дуже вдало, якби ви, на нещастя, не відвернулися в найбільш слушний момент. Я чудово розумію, що ви не можете, як я, думати тільки про це, але я вважаю за краще озброїтися терпінням, аніж так ризикувати. Я переконана, що пан Дансені сказав би те ж саме: адже щоразу, коли він хотів чого-небудь, що мені було дуже важко, він завжди погоджувався, щоб ми цього не робили.

Разом із цим листом, добродію, я передам вам вашого листа, листа від пана Дансені та ваш ключ. Це анітрохи не применшує моєї вдячності за вашу доброту, і я прошу вас не позбавляти мене її і надалі. Адже дійсно я дуже нещасна, а без вас була б іще нещаснішою. Але врешті-решт, це ж моя мати, і треба набратися терпіння. Аби тільки пан Дансені любив мене, як і раніше, і ви не кидали б мене напризволяще, і можливо, ще настануть кращі часи.

Залишаюся, добродію, щиро до вас прихильна…

З ***, 26 вересня 17…

Лист 89

Від віконта де Вальмона до кавалера Дансені

Якщо справи ваші посуваються не завжди так швидко, як вам хотілося б, друже мій, то не на мене лише слід вам нарікати. Тут мені доводиться долати немало перешкод. І справа не лише в пильності й суворості пані де Воланж. Ваша юна подруга теж чинить мені перешкоди. Чи то через холодність, чи то з боязкості, але вона не завжди робить те, що я їй раджу, а тим часом я, по-моєму, вже, напевно, краще за неї знаю, що потрібно робити. Я знайшов простий, зручний і вірний спосіб передавати їй ваші листи і навіть полегшити згодом бажані вам побачення. Проте я не зміг переконати її скористатися ним. Мені це тим прикріше, що я не бачу іншого способу зблизити вас із нею й навіть постійно побоююсь, аби і в справі з вашим листуванням ми не спіймались усі троє. Ви, звичайно, розумієте, що я не хочу і сам наразитися на цю небезпеку, і вас обох піддати їй.

Я був би, одначе, вкрай засмучений, якби брак довіри з боку вашої маленької подруги перешкодив мені бути вам корисним. Можливо, ви добре зробили б, якби написали їй про це. Подумайте, як вам учинити.

Тільки вам самому й вирішувати: адже недостатньо служити друзям, потрібно служити їм на їх лад. Це могло б також дати вам можливість переконатися в її почуттях до вас, бо жінка, яка бажає зберегти свою волю, любить не так сильно, як запевняє.

Не те щоб я сумнівався в постійності вашої коханої. Але вона ще дуже юна і до смерті боїться своєї матінки, яка, як ви знаєте, тільки те й робить, що прагне вам зашкодити. І, можливо, було б навіть небезпечно занадто довго не звертати її увагу на вашу особу. Нехай, одначе, те, що я вам говорю, не вселяє вам якихось надмірних побоювань. По суті, у мене немає приводів для недовіри. Це лише вияв моєї дружньої обачності.

Я закінчую свій лист, оскільки у мене є і деякі особисті справи. Я не настільки просунувся, як ви, але люблю так само сильно, і це мене втішає. А якби я і не домігся успіху для себе, але виявився б корисним вам, то вважав би, що не згаяв часу марно. Прощавайте, друже мій.

Замок ***, 26 вересня 17…

Лист 90

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Я дуже хочу, добродію, щоб цей лист вас не засмутив. Якщо ж ви все ж таки будете засмучені, то нехай ваш біль пом’якшить той, який відчуваю я, коли пишу. Тепер ви, напевно, знаєте мене достатньо і можете бути цілком певні, що в мене немає ніякого бажання завдати вам страждань. Але і ви, звичайно, ви теж не захотіли б доводити мене до безвихідного відчаю. В ім’я ніжної дружби, яку я вам обіцяла, в ім’я навіть тих, можливо, більш палких, але вже, напевно, не щиріших почуттів, які ви маєте до мене, заклинаю вас, перестаньмо бачитися. Від’їжджайте, а доки ви перебуваєте тут, уникаймо цих небезпечних розмов наодинці, коли на мене находить незрозуміла мана, і, не в змозі висловити вам усе, що хотіла б, я ввесь час слухаю те, чого не мусила б слухати. І вчора ще, коли ви підійшли до мене в парку, я хотіла тільки одного – сказати вам те, що зараз пишу. А що я робила? Слухала про вашу любов… вашу любов, на яку не мушу відповідати! Ах, благаю вас, залиште мене.

Не бійтеся, що моя відсутність змінить коли-небудь мої почуття до вас: як могла б я запанувати над ними, якщо в мене не вистачає навіть мужності боротися? Ви бачите, я вам усе говорю. Я менше побоююся признатись у своїй слабкості, ніж поступитись їй; але, втративши владу над своїми почуттями, я збережу її над вчинками. Так, я збережу її, таке моє тверде рішення, збережу, навіть якби для цього треба було пожертвувати життям.

Та ба! Нещодавно ще я була впевнена, що мені не доведеться вести таку боротьбу. Я раділа цьому, я, можливо, навіть занадто тішилася цією думкою. Небо покарало, жорстоко покарало цю гординю. Але, повне милосердя, воно, навіть уражаючи нас, попереджає про безодню, в яку ми можемо впасти. І я була б подвійно винна, якби продовжувала стояти на своєму в нерозсудливості, добре знаючи, що сил у мене залишається мало.

Сотні разів ви твердили мені, що не хотіли б щастя, купленого ціною моїх сліз. Ах, не говоритимемо вже про щастя, дайте мені знову знайти хоч трохи спокою.

Хіба, задовольнивши моє прохання, ви не придбали б нових владних прав на моє серце? І в цих правах, які ґрунтуються на доброчесності, я не відмовляла б вам. Як би раділа я своїй вдячності! Я завдячувала б вам насолодою зазнавати без докорів сумління солодких почуттів. Тепер же, навпаки, я, злякана своїми почуттями, своїми думками, однаково боюся думати і про вас, і про саму себе. Сама тільки думка про вас вселяє в мене жах. Коли я не можу тікати від неї, то вступаю з нею в боротьбу. Я не віддаляю її, а відштовхую.

Чи не краще для нас обох покінчити з цим замішанням і тривогою? О, ви, чия душа, незмінно чутлива, навіть посеред помилок залишилася другом доброчесності, – ви зглянетеся над моїм сумним становищем, ви не відкинете мого благання. Почуття м’якше, але не менш ніжне змінить бурхливі хвилювання пристрасті. Тоді, вільно зітхнувши завдяки вашій доброті, я радітиму існуванню і з умиротвореним серцем скажу: цим я завдячую другу.

Невже ви вважали б, що занадто дорого купили для мене звільнення від мук, якби заради цього пішли на деякі втрати, яких я від вас не вимагаю, але про які прошу. Ах, якби для того, щоб дати вам щастя, я мусила б погодитися лише на те, щоб стати нещасною, я не вагалася б жодної миті… Але стати злочинною!.. Ні, друже мій, ні, тисячу разів, краще смерть!

Уже зсушена соромом, уже готуючись до розкаяння, я побоююся й інших, і себе самої. Я червонію, перебуваючи в товаристві, та тремчу на самоті. Життя моє – суцільна мука. І спокій мені може повернути тільки ваша згода. Власних моїх рішень, навіть найпохвальніших, уже недостатньо для того, щоб мене заспокоїти. Вже вчора прийняла я ці рішення й, одначе, всю ніч провела у сльозах.

Ви бачите: ваш друг, та, кого ви любите, збентежена, благальна, просить вас дати їй спокій і невинність. О Боже! Коли б не ви, хіба довелося б їй звертатися до кого-небудь із цим принизливим проханням! Я анітрохи вам не докоряю. Мені самій занадто добре відомо, як важко чинити опір владному почуттю. Скарга ж не нарікання. Зробіть із великодушності те, що я роблю з почуття обов’язку, – і до всіх почуттів, які ви мені вселили, я додам іще вічну вдячність. Прощавайте, добродію, прощавайте.

З ***, 27 вересня 17…

Лист 91

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Засмучений вашим листом, добродійко, я не знаю навіть, як мені на нього відповісти. Звичайно, якщо потрібно вибирати між вашим нещастям і моїм, я мушу принести себе в жертву, і я готовий зробити це без вагань. Але справа це така важлива, що, мені здається, вона заслуговує на попереднє обговорення і з’ясування. А як це зробити, якщо нам не можна буде ні говорити одне з одним, ні бачитися?

Подумайте тільки. Нас єднають найніжніші почуття, а тим часом досить буде якогось марного страху, щоб розлучити нас і, можливо, назавжди! Марно ніжна дружба, полум’яна любов заявлятимуть свої права – голос їх не буде почутий. А чому? Яка близька небезпека загрожує вам? Ах, повірте мені, такі побоювання, притому що виникають навіть без усякого приводу, самі по собі дають, на мій погляд, достатні підстави для безпеки.

Дозвольте мені сказати, що тут я вбачаю ознаки того несприятливого уявлення про мене, яке вам навіяли. Якщо шанують людину, то в її присутності не тремтять, а головне – не женуть від себе того, кого вважають гідним дружніх почуттів. Страшаться й уникають людини небезпечної.

А тим часом чи була коли-небудь людина шанобливіша та покірніша, ніж я? Ви бачите, я вже стежу за собою, я не дозволяю собі використовувати цих імен, таких ніжних, таких дорогих моєму серцю, якими воно не перестає називати вас подумки! Я вже не той вірний і нещасний обожнювач, який отримує поради та втіхи від ніжної й чутливої подруги, я – обвинувачений, що постав перед суддею, раб перед лицем пана. У цьому новому становищі в мене з’явилися, звичайно, й нові обов’язки, і я даю слово всі їх виконувати. Вислухайте, і, якщо ви засудите мене, я підкорюсь і поїду. Я обіцяю й більше. Віддаєте перевагу ви деспотизму, який звинувачує, не вислуховуючи? Чи відчуваєте ви в собі мужність бути несправедливою? Накажіть, і я знову підкорюся.

Але це рішення або цей наказ я маю почути з ваших вуст. А чому? – запитаєте ви у свою чергу. Ах, якщо ви поставите це питання, значить – ви погано знаєте любов і моє серце! Хіба побачити вас іще хоч раз – це дрібниця? Ах, коли ви внесете відчай до моєї душі, можливо, ваш погляд-утішник не дасть їй остаточно загинути. Зрештою, якщо я мушу відмовитися від любові, від дружби, для яких тільки й існую, ви принаймні побачите справу рук своїх, і мені залишиться ваша жалість. Навіть якщо я не заслужив на цю незначну милість, я все ж можу на неї сподіватись: адже я готовий заплатити за неї дорогою ціною.

Чи можливо? Ви відпроваджуєте мене від себе! Ви, значить, згодні на те, щоб ми стали чужими одне одному? Та що я говорю? Звичайно, ви цього хочете, і, запевняючи мене, що моя відсутність не змінить ваших почуттів, ви квапите мене з від’їздом лише для того, щоб вам легше було їх зовсім знищити.

Ви вже говорите про заміну їх вдячністю. Значить, ви пропонуєте мені те, що отримала б від вас будь-яка стороння людина за найдрібнішу послугу, навіть ваш ворог за те, що він перестав би вам шкодити! І ви хочете, щоб моє серце задовольнилося цим? Але загляньте у своє власне серце. Якби ваш коханий або ваш друг прийшли до вас коли-небудь говорити про свою вдячність, хіба сказали б ви з обуренням: ідіть геть, невдячний!

Я замовкаю і благаю вас про поблажливість. Пробачте за порив скорботи, вами ж породженої: вона не зменшить цілковитої моєї покірності вашій волі. Але я заклинаю вас у свою чергу в ім’я тих же солодких почуттів, на які й ви посилаєтесь, не відмовляйтеся вислухати мене і хоч би з жалості до тієї смертельної туги, якої ви мені завдали, не віддаляйте цієї миті. Прощавайте, добродійко.

З ***, 27 вересня 17…, увечері.

Лист 92

Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона

О, друже мій, жах заморозив мене, коли я прочитав вашого листа! Сесіль… Боже, чи можливо це? Сесіль більше не любить мене. Так, я бачу цю страшну правду крізь покрив, яким огорнуло її ваше дружнє почуття. Ви хотіли підготувати мене до цього смертельного удару; дякую вам за турботу про мене, але чи можна ввести в оману любов? Вона поспішає назустріч тому, що її хвилює, вона не дізнається про свою долю, вона вгадує її заздалегідь. Тепер я вже не сумніваюся в моїй долі – говоріть зі мною відверто, ви можете це зробити, я вас про це прошу. Повідомте мені все: і чому у вас виникли підозри, і що їх зміцнило. Для мене дорогоцінні й найнікчемніші подробиці. Але особливо постарайтеся запам’ятати її слова. Замінивши одне слово іншим, можна змінити сенс цілої фрази, а іноді одне і те ж слово має два значення… Можливо, ви помилилися: та ба! я й тепер намагаюся сподіватись. Що саме вона вам сказала? Докоряє вона мені в чому-небудь? Не заперечує вона хоча б і своєї провини? Я мусив передбачити цю зміну – адже недаремно вона з певного часу в усьому вбачає скрутне становище. А для любові стількох перешкод не існує.

На що ж маю я зважитися? Що ви мені порадите? Чи не спробувати побачитися з нею? Невже це так неможливо? Розлука така жорстока, така згубна… А вона відкинула можливість побачити мене! Ви не повідомляєте мене, що це була за можливість. Якщо дійсно небезпека була занадто велика, Сесіль знає, що я не хотів би, аби вона надмірно ризикувала. Але я також знаю вашу обережність і, як на лихо, не можу в ній сумніватися.

Що ж мені тепер робити? Як їй написати? Якщо я дам їй зрозуміти, що у мене виникли підозри, вони, можливо, засмутять її. А якщо вони несправедливі, чи пробачить вона мені образу? Якщо ж я приховаю їх від неї, це означає обман, а з нею я прикидатися не вмію.

Ах, якби вона могла знати, як я страждаю, мої муки розчулили б її. Я знаю, яка вона чутлива. У неї золоте серце, і в мене тисячі доказів її любові. Вона надмірно боязка, легко губиться, але це від того, що вона така молода! А мати поводиться з нею так суворо! Я напишу їй. Триматиму себе в руках і тільки попрошу її в усьому довіритися вам. Навіть якщо вона знову відмовить, то вже в усякому разі не зможе розсердитися на моє прохання, а можливо, й погодиться.

Що ж до вас, друже мій, то тисячу разів перепрошую вас і за неї, і за себе самого. Запевняю вас, що вона знає ціну вашій дбайливості й удячна вам за неї. З її боку немає недовіри, тільки боязкість. Майте до неї поблажливість – це ж найпрекрасніша властивість дружби. Ваша дружба для мене безцінна, і я не знаю, як віддячити вам за все, що ви для мене робите. Прощавайте, зараз я писатиму їй.

До мене повертаються всі мої побоювання; хто б міг сказати, що лист до неї буде мені коли-небудь коштувати таких зусиль! Та ба! Ще вчора це було для мене втіхою і щастям.

Прощавайте, друже мій. Не залишайте мене й надалі своїми турботами та майте жалість до моєї долі.

Париж, 27 вересня 17…

Лист 93

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

(Прикладений до попереднього)

Не можу приховати від вас, як був я засмучений, дізнавшись від Вальмона, що ви йому, як і раніше, так мало довіряєте. Ви ж знаєте, що він мій друг, що він єдина людина, яка може зблизити нас одне з одним. Я вважав, що цього для вас вистачатиме, але із сумом переконуюсь, що помилявся. Можу я сподіватися, що ви хоч би сповістите мене про причину? Чи, можливо, й тут ви знайдете які-небудь перешкоди, що завадять вам це зробити? Проте без вашого сприяння я не можу розгадати загадку вашої поведінки. Я не наважуюся запідозрити вашу любов, і ви теж, звичайно, не зважилися б обдурити мою. Ах, Сесіль…

Невже ви і справді відмовилися від якоїсь можливості побачити мене? Від якогось способу, простого, зручного і вірного.[55] Так-то ви мене любите. Наша така ще коротка розлука дуже змінила ваші почуття. Але навіщо обманювати мене? Навіщо говорити, що ви любите мене, як і раніше, дужче, ніж колись? Невже ваша матінка, убивши у вас любов до мене, знищила і ваше щиросердя? Якщо вона все ж залишила у вас хоч трохи жалощів, ви не зможете без болю дізнатися про жахливі муки, яких мені заподіяли. Ах, навіть смерть була б для мене легшою.

Скажіть мені все-таки, чи безповоротно закрите для мене ваше серце? Чи безнадійно я забутий? Через вашу відмову я навіть не знаю, коли дійдуть до вас мої скарги та коли ви на них дасте відповідь. Дружня допомога Вальмона забезпечувала нам листування, але ви її не захотіли, ви знайшли її обтяжливою, ви вважали за краще, щоб ми рідше обмінювалися листами. Ні, не можу я більше вірити любові, щирості. Та й кому можна вірити, якщо Сесіль мене обдурила?

Відповідайте ж мені: чи правда, що ви мене більше не любите? Ні, це неможливо. Ви самі себе вводите в оману, ви обмовляєте власне серце. Був швидкоплинний страх, хвилина відчаю, але любов незабаром розвіяла їх – адже правда, моя Сесіль? Ах, це, без сумніву, так, і я не маю права звинувачувати вас. Який щасливий був би я, коли б помилявся. Як солодко було б мені вас найніжніше перепрошувати і спокутувати цю хвилинну несправедливість цілою вічністю любові!

Сесіль, Сесіль, згляньтеся наді мною! Погодьтеся побачитися зі мною, погодьтеся на будь-які для цього засоби! Бачите, до чого доводить розлука? Страхи, підозри, можливо – збайдужіння! Але один тільки погляд, одне лише слово, і ми будемо щасливі. Але що я кажу? Чи може ще бути мова про щастя? Вже чи не втрачене воно для мене, втрачене назавжди? Понівечений страхом, болісно розриваючись між марними підозрами і ще більш тяжкою правдою, я не можу спинитися ні на одній думці – живу лише своїм стражданням і любов’ю до вас. Ах, Сесіль, тільки від вас залежить зробити мені життя милим, і перше ж слово, яке ви промовите і якого я так чекаю, поверне мені щастя або ж доведе до розпачу.

Париж, 27 вересня 17…

Лист 94

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Окрім горя, якого завдав мені ваш лист, я нічого в нім не зрозуміла. Що таке повідомив вам пан де Вальмон і чому ви уявили, ніби я вас більше не люблю? Можливо, це було б і краще для мене, оскільки тоді б я, напевно, менше страждала. Адже дуже важко, коли я вас так міцно люблю, бачити, що ви завжди вважаєте, що я не маю рації, і замість втіхи отримувати від вас тільки самі для мене тяжкі страждання. Ви думаєте, що я вас обманюю і говорю вам не те, що є насправді!

Гарної ж ви думки про мене! Але навіть якби я і була брехлива, за що ви мені докоряєте, то з якою метою брехала б? Вже, напевно, якби я вас більше не любила, мені варто було б тільки сказати про це, і всі б мене хвалили. Але, на жаль, любов сильніша за мене, та до того ж іще любов до чоловіка, який мені за це ніскільки не вдячний!

Що ж я зробила, аби так вас розсердити? Я не посміла узяти ключа – я боялася, що мама це помітить, і вийде тільки нова біда і для мене, і для вас через мене, і ще тому, що мені це здавалося дуже вже поганим. Але ж про це говорив зі мною тільки пан де Вальмон. Я не могла знати, хочете ви цього чи ні, якщо вам нічого про це не було відомо. Тепер, коли я знаю, що ви так хочете, хіба я відмовляюся взяти отой злощасний ключ? Завтра ж візьму його, і тоді подивимося, що ще забагнеться вам говорити.

Нехай пан де Вальмон вам друг. Мені здається, я люблю вас принаймні не менше, ніж він. А по-вашому, виходить, що він завжди має рацію, а я завжди винна. Запевняю вас, що дуже на вас сердита. Вам-бо це байдуже, ви ж знаєте, що я дуже відхідлива. Але тепер, коли в мене буде ключ, я зможу бачитися з вами, коли захочу; так от, знайте, що я не захочу, якщо ви так чинитимете. Я вважаю за краще самій бути причиною своїх прикрощів, аніж зазнавати їх від вас. Подумайте тільки, до чого ви мене доводите.

Якби ви тільки хотіли, як би ми любили одне одного! І в усякому разі горя завдавали б нам тільки інші! Запевняю вас, якби я була сама собі хазяйка, вам би не довелося на мене скаржитись. Але якщо ви не віритимете мені, ми завжди будемо нещасні, і не з моєї вини. Сподіваюся, що незабаром ми зможемо побачитись, і тоді у нас не буде таких приводів для смутку, як зараз.

Якби я могла це передбачати, я відразу ж узяла б той ключ. Але справді ж, я гадала, що чиню, як належить. Тож прошу вас, не гнівайтеся на мене. Не сумуйте більше й любіть мене завжди так само, як я вас люблю. Тоді я буду щаслива. Прощавайте, милий мій друже.

Із замку ***, 28 вересня 17…

Лист 95

Від Сесілі Воланж до віконта де Вальмона

Прошу вас, добродію, будьте ласкаві, передайте мені той ключ, який ви мені вже давали, щоб покласти на місце ключа від моєї кімнати. Якщо вже всі цього хочуть, доводиться й мені погодитися.

Не знаю, чому ви повідомили пана Дансені, ніби я його більше не люблю: здається, я ніколи не давала вам приводу так думати. А його це страшенно засмутило й мене теж. Я знаю, що ви його друг, але це ж не причина, щоб засмучувати його, та заразом і мене. Будь ласка, в першому ж своєму листі до нього повідомте, що це зовсім невірно, і додайте, що ви в цьому переконані, бо він довіряє вам більше, ніж будь-кому. Я ж сама не знаю вже, що й робити, якщо кажу що-небудь, а мені не вірять. Що стосується ключа, то будьте абсолютно спокійні: я чудово запам’ятала все, що ви мені радили робити у своєму листі. Проте, якщо цього листа ви зберегли і побажали б передати мені його разом із ключем, обіцяю вам поставитися до нього з найбільшою увагою. Якби ви змогли це зробити, коли ми всі йтимемо до обіду, я передала б вам інший ключ післязавтра за сніданком, а ви повернули б мені його тим же способом, що і перший ключ. Я хотіла б, аби зволікань було якомога менше, – тоді менше буде й небезпеки, що мама все це помітить.

Потім, якщо вже цей ключ залишиться у вас, будьте ласкаві, скористайтеся ним, аби брати мої листи, і тоді пан Дансені частіше отримуватиме від мене вісті. Вірно, що так буде набагато зручніше, але спершу я дуже вже боялася. Прошу вас пробачити мені і сподіваюся, що ви, незважаючи ні на що, будете так само ласкаві, як і раніше. Я ж, зі свого боку, теж буду завжди вам вдячна.

Залишаюся, добродію, щиро до вас прихильна…

З ***, 28 вересня 17…

Лист 96

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Б’юся об заклад, що після своєї пригоди ви щодня чекаєте від мене похвал і славослів’я. Не сумніваюся навіть, що моє тривале мовчання вас дещо розсердило. Але що робити? Я завжди вважав, що, коли жінка заслуговує тільки на похвали, вона вже сама про себе потурбується, і можна зайнятися іншими справами. Проте вітаю вас із тим, що ви зробили для себе, і дякую за послугу, зроблену мені. Щоб вас зовсім ощасливити, готовий навіть визнати, що цього разу ви перевершили мої очікування. А потім подивимося, чи не виправдав я хоча б частково ваших.

Я маю намір говорити з вами не про пані де Турвель. Занадто повільний хід цієї справи вам не подобається. Ви любите тільки завершені справи. Тягучі сцени навіюють вам нудьгу. Я ж ніколи не зазнавав такої втіхи, як у цій уявній тяганині.

Так, мені подобається бачити, спостерігати, як ця розсудлива жінка, сама того не помічаючи, ступила на стежку, з якої повернення немає, як крутий і небезпечний схил мимоволі захоплює її, примушуючи йти за мною. Ось, злякавшись загрози загибелі, вона хотіла б зупинитись, але вже не в змозі втриматися на місці. Завдяки своїм старанням і спритності вона може рухатися повільніше, але їй усе ж таки неминуче доводиться йти вперед. Іноді, не сміючи поглянути в обличчя небезпеці, вона заплющує очі й перестає боротися, цілком покладаючись на мене. Але частіше яке-небудь нове побоювання примушує її відновити зусилля: в смертельному жаху вона ще хоче зробити спробу повернутися назад, знемагає в тяжких стараннях проповзти хоч трохи вгору, але незабаром якась таємнича сила знову наближає її до небезпеки, якої вона марно намагалась уникнути. Тоді, не маючи нікого, крім мене, як поводиря й опори, і вже не думаючи про будь-які докори за своє неминуче падіння, вона благає мене хоч би не пришвидшувати його. Палкі благання, покірливі прохання – усе, з чим злякані смертні звертаються до божества, отримую від неї я. А ви хочете, щоб, залишаючись глухим до її благань, я власноручно зруйнував культ, який вона створила навколо мене, і для прискорення її загибелі використовував ту владу, від якої вона чекає підтримки. Ах, дайте ж мені принаймні час постежити за цією зворушливою боротьбою між любов’ю і доброчесністю.

Невже ж видовище, заради якого ви жадібно поспішаєте до театру, якому ви так палко аплодуєте, уявляється вам менш захоплюючим у житті? Ви ж із захватом вслухаєтесь у почуття чистої та ніжної душі, що страшиться бажаного для неї щастя і не перестає оборонятися навіть після того, як вона припинила опір. Чи не такі ж дорогоцінні ці почуття й для того, хто є винуватцем їх появи? Але саме такі чудові розкоші, дарує мені щоденно це божественне створіння. А ви докоряєте мені за те, що я ними насолоджуюся! Ах, занадто скоро настане час, коли, принижена своїм падінням, вона стане для мене лише звичайнісінькою жінкою.

Але, кажучи про неї, я забуваю, що зовсім не збирався вам про неї говорити. Якась незрозуміла сила приковує мене, безупинно повертає до неї навіть тоді, коли я її ображаю. Відженімо ж небезпечні думки про цю жінку. Мені потрібно стати самим собою, щоб заговорити на веселішу тему. Йдеться про вашу підопічну, ту, що нині потрапила під мою опіку, і сподіваюся, що тут ви віддасте мені належне.

Оскільки за останні декілька днів моя ніжна святенниця почала поводитися зі мною дещо краще, і, отже, мені не довелося так багато займатися нею, я помітив, що маленька Воланж і справді дуже гарненька.

Тут я зміркував, що закохатися в неї, подібно до Дансені, було б дурістю, але принаймні, з мого боку не менш безглуздо не розважитися з нею, бо я у своїй самотності дуже потребую розваги. Справедливим здавалося мені також винагородити себе за клопіт, якого вона мені завдає, окрім того, я згадав, що ви мені пропонували її ще до того, як у Дансені з’явилися якісь домагання. І я вважаю, що маю деякі підстави претендувати на добро, яким він заволодів лише внаслідок моєї відмови та зневаги. Гарненьке личко юної особи, її ротик, такий свіжий, її дитячий вигляд і навіть сама незграбність – усе це утвердило мене в моїх мудрих роздумах. Я вирішив діяти відповідно до них, і зроблене мною увінчалось успіхом. Ви вже, напевно, прагнете вгадати, які засоби обрав я, щоб так хутко підмінити так ніжно коханого обранця, які способи зваблювання понад усе підходять для такого віку і недосвідченості. Не завдавайте собі клопоту, ніякого зваблювання не було. Тоді як ви, вправно користуючись зброєю своєї статі, перемогли завдяки хитрості, я, повернувши чоловікові його незаперечні права, підкорив силою. Упевнений, що заволодію здобиччю, якщо зможу її наздогнати, я застосував хитрість лише для того, щоб до неї наблизитись, і, по суті, навіть хитрість, до якої я вдався, майже не заслуговує на цю назву.

Я скористався першим же листом, який отримав від Дансені для його красунечки. Попередивши її про отримання листа обумовленим між нами знаком, я почав дбати не про те, як скоріше вручити його, а навпаки – аби зволікати якнайдовше. Породжуючи в ній нетерпіння, я прикидався, що поділяю його, і, заподіявши зло, сам указав на ліки.

Молоденька особа мешкає в кімнаті, в якої одні двері і вони виходять у коридор. Цілком природно, що ключ від цих дверей забрала собі мати. Уся справа зводилася до того, щоб заволодіти цим ключем. А заволодіти ним було дрібницею: мені він потрібний був лише години на дві, і я ручався, що матиму інший такий самий. Тоді все – і листування, і побачення, і нічні відвідини – все ставало зручним і цілком здійсненним. Проте – чи повірите? Боязке дівча злякалось і відмовило. Будь-який інший засмутився б. Я ж угледів у цьому лише можливість отримати ще тонше задоволення. Я написав Дансені, поскаржився на її відмову, та так успішно, що необачний поклонник не вгамувався, поки не переконав свою боязку кохану погодитися на мою вимогу й повністю мені в усьому довіритися.

Признаюся, мені дуже сподобалося, що ми з молодиком помінялися таким чином ролями, і що він зробить для мене те, що, за його розрахунками, я мав зробити для нього. Ця думка, на мій погляд, робила пригоду вдвічі приємнішою. І ось, ледве діставши дорогоцінний ключ, я поспішив скористатися ним – сталося це минулої ночі.

Переконавшись, що в замку все тихо, я озброївся потайним ліхтарем і в одягу, що відповідав пізній годині та підходящому до цих обставин, вирушив із першим візитом до вашої підопічної. Я все підготував (її ж руками) так, щоб увійти безшумно. Вона спала першим найміцнішим сном, так, як сплять в її віці, а тому не прокинулася навіть тоді, коли я підійшов до її ліжка. Спершу мене спокушала думка відразу ж розпочати дії й постаратися видати це за сновидіння. Але, боячись наслідків несподіванки і шуму, який вона викликала б, я вважав за краще обережно розбудити сплячу красуню, і дійсно, мені вдалося уникнути крику, якого я побоювався.

Я заспокоїв її перші вияви переляку, але, прийшовши сюди не для розмов, зважився на деякі вільності. У монастирі їй, поза сумнівом, не роз’яснили, на які різноманітні небезпеки може наразитися боязка невинність, і що саме вона має охороняти, щоб її не заскочили зненацька.

Бо, зібравши всю свою увагу й усі сили на захист від поцілунку, який був лише відволікаючим маневром, усе інше вона залишила незахищеним. Як можна було не скористатися цим! Тому я змінив напрям наступу і негайно ж зайняв позиції. Тут ми обоє ледве не загинули: дівчина, перелякавшись по-справжньому, здійняла було крик. На щастя, голос її заглушили сльози. Вона схопилася також і за шнурок дзвінка, але мені вдалося вчасно затримати її руку.

«Що ви хочете зробити? – сказав я їй тоді. – Погубити себе назавжди? Нехай приходять, мені-то що? Кого переконаєте ви, що я тут не з вашої згоди? Хто, окрім вас, дав би мені можливість проникнути сюди? А ключ, який я отримав од вас і ні від кого іншого не міг отримати, – ви пояснюватимете, для якої мети він призначався?» Ця коротка промова не заспокоїла ні її переляку, ні обурення, але змусила до покірності. Не знаю, чи був красномовний мій тон, але жести мої в усякому разі красномовством не відзначались. Який оратор може претендувати на витонченість у ситуації, коли одна його рука – рука насильника, а інша – рука любові? Якщо ви ясно уявляєте собі цю ситуацію, то погодитеся, що вона принаймні сприяє наступу. Але ж я надзвичайний нетяма, і, як ви самі кажете, остання простачка, пансіонерка може поводитися зі мною, як із хлоп’яком.

Ця ж простачка, хоч у якому відчаї вона була, все ж зрозуміла: потрібно на щось зважитись і приходити до згоди. Оскільки благання залишали мене непохитним, їй довелося перейти до по5ступок. Ви, можливо, гадаєте, що я за дорогу ціну поступився цією важливою позицією? Ні, я все обіцяв за один поцілунок. Щоправда, коли поцілунок було отримано, я не дотримав обіцянки; але на те у мене були ґрунтовні причини. Як ми умовилися – буде він прийнятий чи даний? Торгувались ми, торгувались і прийшли до згоди щодо другого поцілунку з тим, що він буде нею прийнятий. Тоді я обвив її несмілі руки навколо свого тіла, а своєю рукою любовно притиснув її до себе, і поцілунок мій був дійсно прийнятий, прийнятий справжнісіньким, найсправжнішим чином, так що навіть із любов’ю не можна було б зробити це краще.

Така сумлінність заслуговувала на нагороду, тому я негайно ж виконав її прохання. Рука моя відсмикнулась, але, не знаю вже, як це вийшло, – сам я опинився на її місці. Ви вважаєте, що тут я став стрімкий, палкий – чи не так? Нічого подібного. Запевняю вас, у мене з’явився смак до повільності. Якщо ти впевнений, що прийдеш до мети, для чого квапитися в дорозі?

Ні, без жартів, я не проти був простежити, яка може бути сила випадковості, й тут вона з’явилася мені в чистому вигляді, без усякої сторонньої домішки. Адже їй довелося здолати любов, і до того ж любов, підтриману цнотливістю чи соромливістю, а головне – підкріплену мною ж викликаним і дуже сильним роздратуванням. У випадковості не було союзників. Але вона ввесь час випадала, ввесь час була присутня, а любов була далеко.

Щоб забезпечити собі свободу спостереження, я схитрував і користувався силою тільки тією мірою, якою лише можна було чогось досягти. Але якщо мій чарівний супротивник, зловживаючи моїм потуранням, готовий був від мене вислизнути, я утримував його тим же самим страхом, який, як я міг уже переконатися, мав таку сприятливу дію. Так от, без усякого іншого примусу, ніжно закохана, забувши свої клятви, спершу поступилась, а потім погодилася. Щоправда, після цієї першої миті знову рясно ринули докори та сльози. Не знаю, щирі вони були чи удавані, але, як завжди буває, вони припинились, як тільки я зайнявся тим, що дійсно став давати для них привід. Так слабкість змінювалася докорами, докори – слабкістю, але врешті-решт розлучилися ми цілком задоволені одне одним і в такій же цілковитій згоді щодо побачення на сьогоднішній вечір.

Я пішов до себе лише вдосвіта, знемагаючи від утоми та бажання спати. Але і тим і іншим я пожертвував заради прагнення встати до сніданку. Я страшенно люблю спостерігати, який вигляд має жінка наступного дня після події. Ви й не уявляєте, яким він був у Сесілі! Вона ледве пересувала ноги, всі жести були незграбні, розгублені, очі ввесь час опущені, опухлі, з темними колами! Кругле личко так витягнулося! Ніщо не могло бути забавнішим. І мати її, стривожена цією сильною зміною, вперше виявила до неї досить ласкаву увагу! І президентша теж упадала коло неї. О, що стосується її турбот, то вона відпускає їх лише в борг. Настане день, коли їй можна буде повернути їх, і день цей недалекий. Прощавайте, чарівний друже.

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Лист 97

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Ах, боже, добродійко, яка я засмучена, яка я нещасна! Хто втішить мене в моїх стражданнях? Хто допоможе мені порадою в моїй розгубленості й сум’ятті? Цей пан де Вальмон… але ж Дансені! Ні, думка про Дансені приводить мене у відчай… Як розповісти вам? Як вимовити?… Не знаю, що й робити. А тим часом серце моє переповнене… Мені потрібно з кимось поговорити, а ви – єдина, кому я могла б, кому я наважилася б довіритися. Ви до мене такі добрі! Але нині вам не слід бути доброю: я цього не гідна. Більше того: я навіть не хотіла б цього. Сьогодні тут усі виявили мені стільки уваги… але через неї мені стало тільки гірше, настільки відчувала я, що не заслужила на неї! Навпаки, лайте мене, лайте мене добряче, бо я дуже винна.

Але потім урятуйте мене. Якщо ви не будете такі ласкаві, щоб дати мені пораду, я помру від горя.

Дізнайтеся ж… рука моя тремтить, як ви самі бачите, я майже не в змозі писати, обличчя в мене все у вогні… Ах, це і насправді краска сорому. Що ж, я пересилю сором: нехай це буде першим покаранням за мій гріх. Так, я вам розповім усе. Отже, знайте, що пан де Вальмон, який досі передавав мені листи пана Дансені, раптом вирішив, що це занадто важка справа, і захотів мати ключа від моєї кімнати. Можу запевнити вас, що я не погоджувалась; але він про це написав Дансені, й Дансені зажадав того ж. А я – адже мені так боляче відмовляти йому в чому-небудь, особливо відколи ми в розлуці, від якої він такий нещасний, – я врешті-решт погодилась. Я не передбачала нещастя, яке через це сталося.

Учора пан де Вальмон, скориставшись цим ключем, прийшов до мене в кімнату, коли я спала. Для мене це було такою несподіванкою, що я страшенно злякалася, коли він мене розбудив. Але він відразу заговорив, я впізнала його і не закричала. І, крім того, спершу мені спало на думку, що він приніс мені листа від Дансені. Проте це було далеко не так. Незабаром він захотів поцілувати мене, й тоді як я, цілком природно, почала захищатися, він приловчився і зробив те, на що я не погодилася б ні за що в світі… Він став вимагати замість цього поцілунку. Довелося поступитися. Що я могла зробити? Я спробувала кликати на допомогу. Але, по-перше, в мене не вистачило сил, а по-друге, він переконав мене, що, коли хто-небудь прийде, він зуміє звалити всю провину на мене. І правда, легко було б це зробити через ключ. Після цього він усе-таки не пішов. Він захотів другого поцілунку, який – вже не знаю, як і чому – дуже мене схвилював. А потім стало ще гірше, ніж спочатку. О, це, зрозуміло, дуже погано. Ну, а під кінець… позбавте мене необхідності доказувати, але я така нещасна, що нещаснішою бути не можна.

В одному я собі найбільше докоряю, та все ж мушу вам про це сказати – боюсь, я захищалася не так рішуче, як могла б. Не знаю, як це вийшло. Певна річ, я не люблю пана де Вальмона, зовсім навпаки. Та все ж були миті, коли я начебто любила його. Ви самі розумієте, що це не заважало мені ввесь час говорити: «Ні», але я відчувала, що поводжуся не так, як говорю. І це було якось наче всупереч моїй волі. І до всього ще я була в страшенному сум’ятті! Якщо в таких випадках завжди так важко захищатися, потрібно виробити звичку до цього! Правда і те, що пан де Вальмон уміє говорити таким чином, що просто не знаєш, як йому відповісти. Словом – чи повірите, коли він пішов, я наче аж жалкувала про це і мала слабкість погодитися, щоб він прийшов і сьогодні ввечері; а це засмучує мене найбільше.

О, незважаючи на це, будьте певні, що я не дозволю йому прийти. Він іще не встиг вийти з кімнати, як я зрозуміла, що мені ні в якому разі не слід було цього обіцяти. А тому я до самого ранку проплакала. Найбільше ж я страждаю через Дансені. Щоразу, як я згадувала про нього, ридання мої посилювалися аж так, що я просто задихалась, а не думати про нього я не могла… Ось і зараз, ви самі бачите, до чого це призводить: папір увесь мокрий від сліз. Ні, я ніколи не втішуся, хоч би тільки через нього.

Словом, я зовсім знемогла, та все ж ні на хвилину не заснула. А вранці, вставши з ліжка, я поглянула в дзеркало: можна було вжахнутися, так я змінилася.

Мама помітила це, тільки-но побачила мене, і негайно ж запитала, що зі мною. Я ж відразу почала плакати. Я думала, вона мене лаятиме, і, можливо, мені від цього було б легше. А вона, навпаки, заговорила зі мною лагідно! Я на це зовсім не заслужила. Вона сказала, щоб я не засмучувалася до такої міри! Вона ж не знала причини мого горя. Не знала, що я від цього хвора! Бувають хвилини, коли мені хотілося б не жити. Я не змогла втриматись. Я кинулася в її обійми, ридаючи та повторюючи: «Ах, мамо, мамо, ваша дочка дуже нещасна!». Мама теж не змогла втриматися від сліз, від усього цього горе моє тільки посилилося. На щастя, вона не запитала мене, чому я така нещасна, адже я не змогла б їй нічого сказати.

Благаю вас, добродійко, напишіть мені якнайскоріше і скажіть, що я маю робити. Бо в мене немає мужності зібратися з думками, і я тільки страждаю і страждаю. Листа свого пошліть через пана де Вальмона, але прошу вас, якщо ви писатимете і йому, не кажіть, що я вам хоч що-небудь розповіла.

Залишаюся, добродійко, щиро і з дружніми почуттями глибоко відданою вам…

Я не наважуюся підписати цього листа.

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Лист 98

Від пані де Воланж до маркізи де Мертей

Ще кілька днів тому ви, чарівний друже мій, просили у мене втіх і порад – надійшла моя черга, і я звертаюся до вас із тим же проханням, із яким ви зверталися до мене. Я по-справжньому пригнічена і боюся, що вжила далеко не найліпших заходів для того, щоб уникнути своїх нинішніх прикростей.

Причина мого занепокоєння – моя дочка. Після нашого від’їзду в село я, звичайно, помітила, що вона ввесь час сумує і нудьгує, але чекала цього й озброїла своє серце суворістю, яку вважала необхідною. Я сподівалася, що розлука, розваги незабаром знищать любов, яка, на мій погляд, була скоріше дитячою помилкою, ніж справжньою пристрастю. Проте за час мого перебування тут я не лише нічого подібного не домоглась, але помічаю навіть, що дівчинка все глибше і глибше занурюється в згубну меланхолію, і починаю серйозно побоюватись, як би її здоров’я не постраждало.

Особливо за останні дні вона міняється просто на очах. Але найсильніше вона уразила мене вчора, й усі навколо були теж дуже стривожені. Нині їй надзвичайно важко. І доказ цього я бачу в тому, що вона готова навіть здолати свою звичайну боязкість по відношенню до мене. Учора вранці я тільки запитала її, чи не хвора вона, й у відповідь на це вона кинулася в мої обійми, кажучи, що вона дуже нещасна, і при цьому ридма плакала. Не можу передати вам, як це мене засмутило. На очах у мене так само виступили сльози, і я встигла тільки відвернутися, щоб вона не помітила їх. На щастя, я розсудливо не стала її розпитувати, а вона не наважилася сказати мені більше, проте абсолютно очевидно, що її мучить ця злощасна пристрасть.

Що ж вдіяти, якщо так триватиме? Чи зроблюсь я винуватицею нещастя моєї дочки? Чи оберну я проти неї дорогоцінні якості душі – чутливість і постійність? Чи для того я – її мати? А якщо я заглушу в собі природне почуття, що вселяє нам бажання щастя своїх дітей, якщо я розцінюватиму як слабкість те, що, навпаки, вважаю найпершим, найсвященнішим обов’язком, якщо я силою змушу її зробити вибір, чи не доведеться мені відповідати за згубні наслідки, які він може мати? Хіба поставити дочку свою між злочином і нещастям – це правильно застосувати материнську владу?

Друже мій, я не наслідуватиму того, що так часто засуджувала. Звичайно, я могла спробувати зробити вибір і за свою дочку: в цьому я лише допомагала їй своєю досвідченістю, не користувалася правом, а виконувала обов’язок. Але я зрадила б обов’язок, якби змушувала її всупереч схильності, зародженню якої я не зуміла запобігти, а глибину і тривалість ні вона сама, ні я ще не можемо передбачати. Ні, я не потерплю, щоб вона вийшла заміж за одного для того, щоб любити іншого, і вважаю за краще поступитися своєю владою, ніж пожертвувати її доброчесністю.

Отже, думаю, що потрібно буде прийняти найбільш мудре рішення й узяти назад слово, дане панові де Жеркуру. Я щойно виклала вам свої аргументи: по-моєму, вони мають узяти гору над даною мною обіцянкою. Скажу навіть більше: за дійсного стану речей виконати це зобов’язання означало б, по суті, порушити його. Бо, врешті-решт, якщо я не маю права відкривати панові де Жеркуру таємницю своєї дочки, то по відношенню до нього я не маю також права зловжити невіданням, у якому залишаю його, і мушу зробити за нього все, що, як я вважаю, він сам зробив би, якби був обізнаний. Чи можу я, навпаки, негідним чином зрадити його, коли він довірився мені й тоді, як він зробив мені честь, обравши мене своєю другою матір’ю, – обдурити його при виборі ним матері для своїх майбутніх дітей? Усі ці такі правдиві роздуми, від яких я не можу відмахнутися, засмучують мене до такої міри, що я не в змозі вам навіть передати.

Бідам, які вони мені малюють, я протиставляю щастя моєї дочки з чоловіком, обранцем її серця, що в подружніх обов’язках знаходить лише насолоду, щастя мого зятя, який щогодини радіє своєму вибору. Бачу нарешті, як кожне з них знаходить своє щастя в щасті іншого, і як спільне їх щастя лише збільшує моє. Чи можна надію на таке солодке майбутнє приносити в жертву всяким порожнім міркуванням? А що ж утримує мене? Виключно міркування розрахунку. Але яку ж перевагу дасть моїй дочці те, що вона народилася багатою, якщо вона, незважаючи на це, мусить стати рабою грошей?

Згодна, що пан де Жеркур, можливо, навіть краща партія, ніж я сміла сподіватися, для моєї дочки. Признаюся навіть, що я була надзвичайно задоволена тим, що він зупинив на ній свій вибір. Але, врешті-решт, Дансені такого ж гарного роду, як і він, нічим не поступається йому за особистими своїми якостями і навіть має перед ним перевагу любити і бути коханим. Щоправда, він не багатий. Але хіба дочка моя не досить багата для обох? Ах, навіщо віднімати у неї солодке задоволення принести багатство улюбленій істоті?

І хіба ці шлюби за розрахунком, а не за взаємним уподобанням, шлюби, які називаються підходящими і в яких дійсно підходить одне до одного все, окрім смаків і характерів, хіба не стають вони головним джерелом скандальних подій, які трапляються все частіше і частіше? Я вважаю за краще почекати. Принаймні у мене буде час вивчити мою дочку, якої я по-справжньому не знаю. У мене цілком вистачить мужності заподіяти їй швидкоплинне засмучення, якщо завдяки цьому вона досягне більш міцного щастя. Але піти на ризик приректи її на вічний відчай – на це серце моє не здатне.

Ось, дорогий друже мій, думки, які мене хвилюють і з приводу яких я прошу у вас поради. Ці невеселі теми різко протистоять вашій милій життєрадісності й не зовсім відповідають вашому віку; але розсудливість ваша так його обігнала! До того ж розсудливості допоможуть в цьому разі й дружні почуття до мене. І я не боюся, що і те й інше відмовляться допомогти материнській дбайливості, яка до них волає.

Прощавайте, мій милий друже. Ніколи не сумнівайтеся в щирості моїх почуттів.

Із замку ***, 2 жовтня 17…

Лист 99

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ще маленька подія, мій чарівний друже, але тільки сцени, без усякої дії. Отже, озбройтеся терпінням, його знадобиться багато, бо тоді як моя президентша посувається вперед дрібними кроками, ваша підопічна відступає, а це ще гірше. Так от, я настільки благодушний, що ці дрібниці мене просто бавлять. Дійсно, я чудово звикаю до свого тутешнього життя й можу сказати, що в похмурому замку своєї старої тітоньки не нудьгував ні хвилини. І вірно ж – хіба немає в мене тут насолод, утрат, надії, невпевненості? Що ще можна мати й на більшій сцені?

Глядачів? Е, дайте мені тільки час, і їх вистачатиме. Якщо вони не бачать мене за роботою – я покажу їм усе, коли мою працю буде завершено. Їм залишиться тільки захоплюватись і аплодувати. Так, вони аплодуватимуть. Бо я можу, врешті-решт, із цілковитою впевненістю передбачити, коли саме здійсниться падіння моєї суворої святенниці. Сьогодні ввечері я був присутній при агонії доброчесності. На її місці запанує ніжна слабкість. Я призначаю для цього термін не пізніший за наше найближче побачення, але вже чую, як ви кричите про мою гординю. Оголошувати про свою перемогу, хвастати наперед! Ну, ну, заспокойтеся! Щоб довести, наскільки я скромний, почну з розповіді про свою поразку.

Правду кажучи, підопічна ваша – прекумедна молода особа. Це дійсно дитина, з якою й потрібно поводитись, як із дитиною: поставити її в куток – наймилостивіше поводження, на яке вона заслуговує. Уявіть собі тільки, що після того всього, що мало місце позавчора між нею і мною, після того, як учора вранці ми так приязно розлучилися, сьогодні ввечері, коли я хотів, як було обумовлено, прийти до неї в кімнату, я виявив двері замкненими зсередини! Що ви на це скажете? Таку дитячість дозволяють собі іноді напередодні, але наступного дня! Чи не забавно?

Проте спершу мені було не до сміху. Ніколи ще характер мій не керував мною так владно. Певна річ, я йшов на це побачення без особливого задоволення: я лише віддавав данину звичаю. Моє ложе, в якому я дуже мав потребу, здавалося мені в той момент жаданішим усякого іншого, і я покинув його з жалем. І все ж таки, як тільки зустрілася мені перешкода – я вже палав бажанням здолати її. Принизливішим за все було те, що мене ошукала дівчинка. Тому пішов я в сильному роздратуванні. І, вирішивши не морочитися більше з цією безглуздою дівчинкою і з усіма її справами, негайно ж написав їй записку, яку мав намір передати нині ж уранці та в якій давав їй належну оцінку. Але, як мовиться, ранок покаже. Уранці я розсудив, що тут вибирати розваги не доводиться, і потрібно не упускати хоч цього, а тому знищив сувору записку. Тепер, гарненько розміркувавши, я дивуюсь, як це могло спасти мені на думку закінчити пригоду, не маючи в руках нічого, що давало б мені можливість погубити її героїню. Куди, одначе, може завести нас перший порив! Щасливий той, хто, подібно до вас, чарівний мій друже, не привчив себе ніколи йому не піддаватися! Словом, я відстрочив свою помсту, приніс цю жертву вашим намірам відносно Жеркура.

Тепер, коли гнів мій охолов, поведінка вашої підопічної здається мені всього лише смішною. Дійсно, хотів би я знати, що вона розраховує таким чином виграти? Ніяк не зрозумію: якщо це лише самозахист, то слід визнати – дещо запізнілий. Необхідно, щоб вона коли-небудь роз’яснила мені цю загадку. Дуже вже хочеться знати, в чому тут справа. А може, вся справа лише в тім, що вона відчувала перевтому. Справді, це цілком можливо. Бо їй, поза сумнівом, ще невтямки, що стріли любові, подібно до списа Ахілла,[56] несуть з собою і ліки для тих ран, яких завдають. Але ні, весь день у неї була кисла міна, і на цій підставі я, мабуть, готовий поручитися, що тут не без розкаяння… та… чогось на зразок доброчесності… Доброчесності!.. Ось уже кому навряд чи личить її мати! Ах, нехай вона полишить доброчесність єдиній народженій для цього жінці, єдиній, яка здатна прикрасити доброчесність і навіть, певно, змусити її полюбити!.. Пробачте, чарівний мій друже, але якраз того ж вечора між пані де Турвель і мною сталася сцена, про яку я мушу дати вам звіт, і я все ще відчуваю деяке хвилювання. Мені необхідно зробити над собою зусилля, щоб розвіялося враження, яке вона на мене справила. Я ж і писати вам почав для того, щоб собі в цьому допомогти. Ця перша мить все ж простима.

Ось уже кілька днів, як ми з пані де Турвель прийшли до цілковитої згоди щодо наших почуттів і сперечаємося тепер тільки про слова. Щоправда, на мою любов, як і раніше, відповідала її дружба, але ця умовність не міняла суті речей. І якби ми на тому й залишались, я все ж таки йшов би до мети, можливо, повільнішим, але не менш вірним шляхом. Вже більше не порушувалося питання про мій від’їзд, як вона того спершу хотіла. А що стосується наших щоденних бесід, то, якщо я прагну надати їй можливість вести їх, вона, зі свого боку, старається цієї можливості не упустити.

Оскільки наші побачення зазвичай відбуваються під час прогулянки, а сьогодні стояла огидна погода, я вже ні на що не сподівався. Я був навіть по-справжньому засмучений і зовсім не передбачав, якою удачею обернеться для мене ця перешкода.

Оскільки гуляти було не можна, всі, вставши з-за столу, сіли за гру. Позаяк я не бозна-який картяр, і тепер уже без мене можна обійтись, я на цей час пішов до себе в кімнату, без певної мети – тільки почекати закінчення партії.

Я вже повертався до вітальні, як раптом побачив цю чарівну жінку в ту мить, коли вона входила у свою кімнату. Чи то з необережності, чи то зі слабкості, вона сказала мені своїм м’яким голосом: «Куди це ви йдете? У вітальні нікого немає». Як ви самі розумієте, цього мені спочатку вистачало, щоб спробувати ввійти до неї, причому я зустрів значно менше опору, ніж очікував. Щоправда, я передбачливо почав розмову ще біля дверей, і притому розмову найбайдужішу. Але тільки ми всілись, як я перейшов до справжньої теми і почав говорити своєму другу про любов до нього. Перша ж відповідь її, хоча нічого особливого в ній наче не було, здалася мені дуже виразною. «О, послухайте, – сказала вона, – не говоритимемо про це тут». При цьому вона тремтіла. Бідолашна жінка! Вона передчуває свою загибель.

Проте побоювання її були марні. Упевнений з деякого часу, що не сьогодні, так завтра мене чекає цілковитий успіх, і бачачи, що вона витрачає в марній боротьбі стільки сил, я вирішив берегти свої та спокійно чекати, щоб вона здалася, втомившись боротися. Ви розумієте, що в цьому разі мені потрібна повна перемога, і я нічим не хочу завдячувати випадку. Дотримуючись саме цього плану для того, щоб виявляти наполегливість, не занадто себе утруднюючи, я повернувся до слова «любов», у якому мені так наполегливо відмовляли. Не сумніваючись, що в мій запал цілком вірять, я випробував ніжніший тон: відмова, буцім, не сердить мене, а засмучує, невже мій чутливий друг вважає, що я не заслужив бодай на деяку втіху?

І ось, щоб утішити мене, ручка її затрималася в моїй долоні, чарівний стан спирався на мою руку, і ми опинилися в найтіснішій близькості одне до одного. Ви, поза сумнівом, помічали, як в такій ситуації, коли захист слабне, проміжки між проханнями і відмовами стають все коротшими, як відвертають голову, як опускають очі долу і як слова, вимовлені тим же слабким голосом, робляться все рідшими та уривчастішими. Дорогоцінні ці ознаки недвозначним чином свідчать, що душа вже поступилась, але згоди почуттів досі ще не отримано. Я навіть уважаю, що в таких випадках завжди небезпечно виявляти надмірну рішучість. Бо таке розслаблення завжди супроводжується певним солодким відчуттям, і вивести з нього неможливо, не викликавши роздратування, яке незмінно йде на посилення захисту.

У цьому ж разі обережність була тим необхідніша, що мені слід було побоюватися, головним чином, страху, який мало викликати це самозабуття у моєї ніжної мрійниці. Тому, благаючи її про зізнання, я не вимагав навіть, аби воно висловлене було в словах: мене задовольнив би навіть погляд. Сам тільки погляд – і я щасливий.

Милий друже мій, прекрасні очі й дійсно глянули на мене, небесні вуста навіть мовили: «Авжеж, так, я…». Та несподівано погляд померк, голос урвався, і ця чудова жінка впала в мої обійми. Але не встиг я обхопити її, як вона, вирвавшись судорожним поривом, закричала з панічним відчаєм, звівши руки до неба: «Боже… о Боже, врятуй!», – і тут же швидше блискавиці впала на коліна кроків за десять від мене. Я чув, як ридання душили її. Я наблизився, щоб допомогти їй, але вона схопила мене за руки, омиваючи їх слізьми, часом навіть обіймаючи мої коліна, і при цьому твердила: «Так, саме ви, саме ви мене врятуєте! Ви не хочете моєї смерті, залиште мене, врятуйте мене, залиште мене в ім’я Боже, залиште мене!». І ці незв’язні слова виривалися важко з її вуст, так часто переривані їх риданнями, що все посилювались. Тим часом вона утримувала мене з такою силою, що я просто не міг би піти. Тоді, зібравши всі сили, я підняв її на руки. Відразу ж ридання припинилися, вона замовкла, але все тіло її немов задерев’яніло, і буря ця змінилася жорстокими судомами.

Признаюсь, я був дуже схвильований і, здається, виконав би її прохання, навіть якби не був змушений до того обставинами. В усякому разі, надавши їй деяку допомогу, я залишив її, як вона просила, і дуже цьому радий. Я вже майже винагороджений за це.

Я очікував, що, як і в день першого мого освідчення, вона не з’явиться протягом усього вечора. Проте годину під восьму вона спустилась у вітальню і тільки повідомила присутніх, що почуває себе дуже погано. Вигляд у неї був пригнічений, голос слабкий, усі рухи – якісь неприродні. Але погляд був м’який і часто зупинявся на мені. Оскільки вона відмовилася грати, я мусив зайняти її місце, і вона підсіла до мене. Під час вечері вона сама залишалась у вітальні. Коли всі туди повернулися, мені здалося, що вона плакала. Аби з’ясувати це, я сказав їй, що, по-моєму, в неї знову напад нездоров’я, на що вона не забула відповісти: «Ця хвороба проходить не так швидко, як з’являється». Нарешті, коли всі почали розходитись, я подав їй руку, і біля своїх дверей вона з силою потиснула її. Щоправда, в цьому русі мені здалося щось мимовільне; але тим краще: зайвий доказ моєї влади.

Б’юся об заклад, тепер вона дуже рада, що все так іде: все належне зроблено, залишається тільки користуватися досягнутим. Можливо, поки я вам пишу, вона вже тішиться цією солодкою думкою! А навіть якщо б її, навпаки, займав який-небудь новий план самозахисту, хіба ми не знаємо, чого варті всі такі плани? Я вас запитую, чи протримаються вони довше нашого найближчого побачення? Звичайно, я готовий до того, що знов опиратимуться, перш ніж поступитись. Але – гаразд! Важкий лише перший крок, а потім цих святенниць і не зупинити! Їх любов – справжній вибух: від опору він тільки сильнішає. Моя святенниця і недоторка побігла б за мною, якби я перестав бігати за нею.

І, врешті, чарівний мій друже, я негайно з’явлюся до вас зажадати виконання даного вами слова. Ви, напевно, не забули того, що обіцяли мені після мого успіху – зради вашому кавалерові? Чи готові ви? Я ж бо чекаю цього так, наче ми ніколи одне одного не знали. До того ж знати вас, можливо, – зайва причина бажати.

Я справедливий, не любас облесний.[57]

Це у мене буде перша невірність моїй суворій здобичі. І обіцяю вам скористатися першим-ліпшим же приводом, аби на добу від неї відлучитися. Це буде їй кара за те, що вона так довго тримала мене на віддалі від вас. Чи знаєте ви, що я зайнятий цією пригодою вже більше двох місяців? Так, два місяці й три дні. Щоправда, я рахую і завтрашній день, оскільки по-справжньому завершиться вона тільки тоді. Це нагадує мені, що пані де Б*** чинила опір цілі три місяці. Я дуже радий переконатися, що відверте кокетування захищається краще, ніж сувора доброчесність.

Прощавайте, чарівний мій друже. Час із вами розлучатися, бо вже пізно. Лист цей завів мене далі, ніж я розраховував. Але оскільки завтра вранці я посилаю до Парижа кур’єра, то хотів скористатися цим і дати вам можливість на один день раніше поділити радість вашого друга.

Із замку ***, 2 жовтня 17…, увечері.

Лист 100

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Друже мій, мене обдурили, зрадили, погубили! Я у відчаї: пані де Турвель поїхала. Вона поїхала, а я про це не знав. Я не був при цьому і не зміг чинити опору її від’їзду, докорити її за мерзотну зраду! Ні, не думайте, що я відпустив би її. Вона б не поїхала, так, вона залишилася б, навіть якби мені довелося застосувати силу. Але що вийшло? Довірливо, ні про що не тривожачись, я спокійно спав, я спав, а в цей час мене уразила блискавка. Ні, нічого не зрозумію я в цьому від’їзді! Жінок так ніколи і не пізнаєш.

Згадати тільки вчорашній день! Та що я кажу: хоч би вчорашній вечір! Погляд її – такий ласкавий, голос – такий ніжний. А потиск руки! І в цей самий час вона обмірковувала втечу від мене! О жінки, жінки! Ви ще скаржитеся, що вас обманюють? А на ділі кожен наш віроломний вчинок – це крадіжка з ваших же запасів.

Із якою насолодою я мститиму! Я розшукаю цю підступну жінку, я відновлю свою владу над нею. Якщо однієї любові досить було, щоб досягти цього, чого ж любов не зможе домогтися за допомогою помсти! Я знову побачу її біля своїх ніг, тремтячу, заплакану, з благанням про пощаду своїм брехливим голосом. Але я буду безжальний.

Що вона тепер робить? Про що думає? Можливо, радіє, що обдурила мене, і, вірна смакам своєї статі, вважає це задоволення найсолодшим? Хитрість без усяких зусиль зробила те, що не вдавалося горезвісній доброчесності. Божевільний! Я побоювався її цнотливості, а треба було боятися підступності.

І до того ж я змушений вгамовувати свій гнів! Не наважуватися виявляти нічого, окрім ніжного смутку, коли серце сповнене люттю! Я змушений знову благати непокірну жінку, що вислизнула з-під моєї влади! Невже мусив я зазнавати такого приниження? І від кого? Від боязкої жінки, абсолютно недосвідченої в боротьбі! Яка користь мені від того, що я запанував у її серці, розпалив її полум’ям любові, довів до шаленства її збентежені почуття, якщо нині вона, спокійна у своїй самоті, може пишатися втечею більше, ніж я перемогами? І я це стерплю? Друже мій, ви не можете так думати, ви не такої низької думки про мене!

Але який же фатум прив’язує мене до цієї жінки? Хіба сотня інших не жадає моєї уваги? Хіба вони не поспішать відгукнутися на неї? Навіть якщо кожна з них не варта була цієї, хіба привабливість різноманітності, чарівність нових перемог, слава їх великої кількості не забезпечують досить солодких втіх? Навіщо ж переслідувати ту, що втікає, і нехтувати тими, що йдуть до тебе самі? Так, навіщо? Не знаю, але цей розлад мучить мене.

Немає мені ні щастя, ні спокою, поки я не матиму цієї жінки, яку ненавиджу так само палко, як і люблю. З долею своєю я примирюся лише в ту хвилину, коли буду розпорядником її долі. Тоді, спокійний, задоволений, я дивитимусь, як вона у свою чергу втрапить під владу тих же бур, які грають мною в цю мить. І я нашлю на неї ще тисячі інших. Я хочу, щоб надія та страх, підозра та впевненість, усі біди, винайдені ненавистю, всі блага, даровані любов’ю, наповнювали її серце, змінюючись у нім з моєї волі. Такий час настане… Але скільки ще тут роботи! А вчора я вже був такий близький до мети! Сьогодні ж такий далекий від цього! Як тепер наблизитися до неї? Я не знаю, на що зважитись. Я відчуваю, що для того, аби прийняти якесь рішення, треба бути спокійнішим, а в мене в жилах кров просто кипить.

Мої муки ще посилюються від холоднокровності, з якою всі відповідають на мої запитання про цю подію, про її причини, про все, що в ній є надзвичайного… Ніхто нічого не знає, та й не хоче знати: про це ледве згадували б, якби я погоджувався говорити про що-небудь інше. Зранку, дізнавшись цю новину, я побіг до пані де Розмонд, але вона з холодним спокоєм свого віку відповіла, що це – природний наслідок учорашнього нездоров’я пані де Турвель, що вона злякалася серйозної хвороби і вважала за краще бути вдома. При цьому тітонька додала, що цілком її розуміє і сама вчинила б так само. Ніби є щось спільне між ними: одній тільки й залишається, що померти, а в тій, іншій, – уся радість і вся мука мого життя. Пані де Воланж, яку я спершу підозрював у спільництві, мабуть, дещо ображена тим, що про цей крок із нею не порадилися. Признаюсь, я дуже радий, що вона не зробила собі приємність зашкодити мені. Це мені доводить до того ж, що вона користується довірою цієї жінки не тією мірою, як я побоювався: завжди краще мати на одного ворога менше. Як би вона раділа, коли б знала, що втечу здійснено через мене! Як би вона бундючилася від гордості, коли б це зроблено було за її порадою! Як би вона запишалася! Боже, до чого я її ненавиджу! О, я відновлю зв’язок із її дочкою, оброблю цю дівицю на свій лад! Тому я, мабуть, на деякий час затримаюся тут. В усякому разі, ті кілька роздумів, на які я виявився здатний, приводять мене саме до такого рішення.

Чи не здається вам, що після такого рішучого кроку невдячна мусить побоюватися мого приїзду? Тому, якщо їй і спадало на думку, що я можу кинутись за нею, вона вже, напевно, розпорядилася не приймати мене. Я ж не хочу ні привчати її до таких прийомів, ні терпіти таке принизливе обходження. Я, навпаки, вважаю за краще повідомити її, що залишаюся тут, і навіть не наполягатиму, щоб вона повернулася. Коли ж вона буде твердо переконана, що мене немає і не буде, я несподівано з’явлюся, – подивимось, як видихає вона цю зустріч. Але щоб посилити враження, потрібно почекати, а я не знаю, чи вистачить у мене витримки: сьогодні я разів двадцять збирався зажадати коней. Проте я зумію з собою упоратись і зобов’язався чекати вашої відповіді тут. Я тільки прошу вас, мій чарівний друже, не змушувати мене чекати занадто довго.

Найбільше мене пригнічувало б не знати, що в неї відбувається; але мій єгер, що перебуває нині в Парижі, має деякі права на доступ до її покоївки й може мені допомогти. Я посилаю йому вказівки та гроші. Прошу вас прихильно поставитися до того, що і те й інше я додам до цього листа, а також узяти на себе турботу відіслати їх йому з ким-небудь із ваших слуг, наказавши передати все йому особисто. Я вживаю цей застережний захід, тому що нероба завжди робить вигляд, ніби не отримує листів, які я йому пишу, якщо в них містяться розпорядження, які йому завдають клопоту, і ще тому, що, здається мені, він не так сильно захоплений своєю перемогою, як мені того хотілося б.

Прощавайте, чарівний друже. Якщо вам спаде на думку який-небудь спосіб прискорити моє просування до мети, повідомте мені його. Я вже не раз переконувався, яка може бути корисна ваша дружба, переконуюсь і в цю хвилину, бо дещо заспокоївся, відколи почав вам писати: принаймні я говорю з людиною, яка мене розуміє, а не з автоматами, поряд із якими нидію з сьогоднішнього ранку. Дійсно, дедалі більш схильний я вважати, що у світі тільки ви та я чого-небудь варті.

Із замку ***, 3 жовтня 17…

Лист 101

Від віконта де Вальмона до Азолана, єгеря

(Прикладений до попереднього)

Потрібно бути таким дурнем, як ви, щоб, від’їжджаючи звідси сьогодні вранці, не помітити, що пані де Турвель теж від’їжджає, або, якщо ви це знали, не попередити мене. Який же сенс у тому, щоб ви витрачали мої гроші, пиячачи з лакеями, а той час, який мусили віддати мені, проводили, залицяючись до покоївок, якщо я від цього анітрохи не обізнаний із тим, що відбувається? А все – ваше недбальство! Але попереджаю вас: якщо в цій справі ви дозволите собі ще яку-небудь недбалість, вона буде останньою, яку ви зробите у мене на службі.

Ви маєте інформувати мене про все, що відбувається у пані де Турвель: чи здорова вона, чи спить, сумна чи весела, чи часто виїжджає і до кого, чи приймає у себе гостей і хто в неї буває; як вона проводить час; чи дратівлива із служницями, особливо з тією, яку привозила сюди; що вона робить, коли в неї нікого немає; якщо вона займається читанням, то читає увесь час чи перериває читання, щоб помріяти; те ж саме – якщо вона пише. Потурбуйтеся також про те, щоб подружитися з тим із слуг, хто відносить її листи на пошту. Частіше пропонуйте йому виконувати це доручення замість нього, і в тих випадках, коли він погоджуватиметься, відправляйте тільки ті листи, які здадуться вам незначними, інші ж пересилайте мені, особливо листи до пані де Воланж, якщо такі попадуться.

Влаштуйтеся так, аби ще деякий час залишатися щасливим коханцем вашої Жюлі. Якщо у неї є хто-небудь інший, як ви вважали, умовте її ділити свою прихильність і не надумайтеся виявляти безглузду педантичність: в такому становищі бувають багато інших і кращих за вас. Якщо все ж таки ваш співтовариш виявився б занадто докучливим, якщо ви, наприклад, помітите, що він віднімає у Жюлі надто багато часу вдень, і вона через це менше буває зі своєю хазяйкою, усуньте його яким-небудь способом або зчиніть із ним галасливу сварку; наслідків не бійтеся, я вас підтримаю. Головне ж – не покидайте цього будинку, бо тільки постійні відвідини дають можливість усе бачити, і притому добре бачити. Якщо випадково кого-небудь із слуг буде звільнено, запропонуйте замінити його, як буцім ви більше у мене не служите. В цьому разі скажіть, що ви мене залишили, щоб знайти місце в більш спокійному і порядному домі. Словом, постарайтеся зробити так, аби вас прийняли. Одночасно ви перебуватимете на службі й у мене, як було у герцогині де***, а згодом пані де Турвель теж винагородить вас.

При достатній спритності й завзятті з вашого боку цих вказівок вам цілком вистачало б. Але щоб відшкодувати брак того й іншого, посилаю вам гроші. Записка, що додається, надасть вам право, як ви побачите, отримати у мого повіреного двадцять п’ять луїдорів, бо я не сумніваюся, що у вас немає ні гроша. З цієї суми ви споживете, скільки буде треба, на те, щоб схилити Жюлі вступити зі мною в листування. Решта – на пиятики зі слугами. Постарайтеся, наскільки це можливо, щоб вони відбувались у швейцара – тоді йому приємно буде бачити вас у цьому домі. Але не забувайте, що прагну я оплачувати не задоволення ваші, а послуги.

Привчіть Жюлі все помічати і про все повідомляти, навіть про те, що видасться їй дрібницями. Краще нехай вона напише десять даремних фраз, аніж опустить одну істотну: частенько те, що здається байдужим, насправді зовсім не таке. Якби сталося що-небудь, на ваш погляд варте уваги, необхідно, щоб мене було негайно попереджено; тому, як тільки ви отримаєте цього листа, пошліть Філіпа на найманому коні до ***.[58] Нехай він оселиться там до нових розпоряджень: це буде у нас підстава на випадок потреби. Для поточного листування досить буде пошти.

Дивіться не загубіть цього листа. Перечитуйте його щодня як для того, щоб переконатися, що ви нічого не забули, так і для того, щоб упевнитися, що він при вас. Словом, робіть усе, що має робити людина, якій виявлено честь моєї довіри. Ви знаєте, що, коли я буду задоволений вами, ви будете задоволені мною.

Із замку ***, 3 жовтня 17…

Лист 102

Від президентші де Турвельдо пані де Розмонд

Ви будете дуже здивовані, добродійко, дізнавшись, що я покинула вас так несподівано. Вчинок цей здасться вам украй дивним, але як зросте ваш подив, коли ви дізнаєтеся його причину. Можливо, ви вважаєте, що, повіряючи її вам, я недостатньо шаную необхідний у вашому віці спокій і навіть нехтую благоговійною шанобливістю, на яку у вас стільки безперечних прав? Ах, добродійко, пробачте, але серцю моєму дуже важко, воно має вилити свою муку на грудях друга, – і ніжного, і в той же час розсудливого. Кого ж було обрати йому, як не вас? Дивіться на мене, як на свою дочку. Поставтеся до мене з материнською добротою, благаю вас про неї. Може, в мене є і деяке право на неї через мою любов до вас.

Де той час, коли, цілком віддавшись цьому похвальному почуттю, я не відала інших, які, вносячи до душі згубне сум’яття, що опанувало мене нині, позбавляють мене сил боротись і в той же час приписують боротьбу як обов’язок? Ах, ця фатальна поїздка погубила мене!

Словом, що мені сказати вам? Я люблю, так, люблю шалено. Та ба! За це слово, яке я пишу вперше, слово, якого в мене так часто і марно домагалися, за насолоду хоч один раз сказати його тому, хто його навіяв, я готова була б заплатити життям, а тим часом безупинно мушу йому відмовляти. Він знову засумнівається в моїх почуттях, виснує, що у нього є підстави нарікати на мене. Яка я нещасна! Чому він, пануючи в моєму серці, не може читати в нім? Так, я менше страждала б, якби він знав, як я страждаю. Але навіть ви, якій я говорю про це, можете скласти собі лише слабке уявлення про мої муки.

Через декілька хвилин я покину його і цим заподію йому горе. Він буде ще думати, що перебуває біля мене, а я буду вже далеко: в час, коли я зазвичай бачилася з ним щодня, я буду в тих місцях, де він ніколи не був і куди я не маю його допускати. Усі приготування вже закінчено: все тут, у мене на очах; я не можу зупинити погляду ні на чому, що не провіщало б цього жорстокого від’їзду. Усе готово, окрім самої мене!.. І чим більше серце моє опирається, тим очевидніше доводить воно мені необхідність підкорятися.

Я, певна річ, підкорюся. Краще померти, ніж жити в гріху. Я відчуваю, що й без того досить грішна. Я зберегла тільки свою цнотливість, доброчесності більше немає. Чи признатися вам: тим, що в мене ще залишилось, я завдячую йому. Сп’яніла радістю бачити його, чути, солодким відчуттям близькості, ще більшим щастям зробити його щасливим, я вже не мала ні влади, ні сили над собою. Ледве вистачило сил для боротьби, але їх було недостатньо, щоб устояти. Я тремтіла перед небезпекою й не могла від неї тікати. Так от, він побачив, як я страждаю, і зглянувся наді мною. Як же мені не любити його? Я зобов’язана йому більше, ніж життям.

Ах, невже ви думаєте, що я коли-небудь погодилася б поїхати від нього, якби, залишаючись із ним, побоювалася тільки за життя? Що мені воно без нього, я була б безмірно щаслива пожертвувати життям. Я приречена бути вічним джерелом його мук, безперервно захищатися від нього, від себе самої, віддавати всі свої сили на те, щоб завдавати йому страждання, коли я хотіла б присвятити їх тільки його щастю, – хіба жити так – це не означає без кінця помирати? І, одначе, такою буде віднині моя доля. Проте я витримаю, у мене вистачить на це мужності. О ви, яку я обрала своєю матір’ю, прийміть від мене цю клятву. Прийміть також клятву в тому, що я ніколи не приховаю від вас жодного свого вчинку. Прийміть її, заклинаю вас про це, як про допомогу, що її потребую; давши обіцянку все вам говорити, я звикну вважати, що ви завжди зі мною. Ваша доброчесність замінить мою. Ніколи, певна річ, не погоджусь я на те, щоб червоніти перед вами. І, стримувана цією потужною вуздою, я любитиму у вас поблажливого друга, повірницю моєї слабкості й у той же час шанувати ангела-охоронця, що рятує мене від ганьби.

Досить сорому і в тому, що мені доводиться звертатись до вас із цим проханням. Фатальний наслідок самовпевненості! Чому не остереглась я цієї схильності раніше, ледве відчула, що вона виникає? Чому тішила себе думкою, що можу зі своєї волі приборкати її або здолати? Безумна! Як мало я знала про любов! Ах, якби я боролася з нею завзятіше, можливо, вона не оволоділа б мною з такою силою. Можливо, тоді й від’їзд мій не виявився б необхідним. Або навіть, якби я все-таки прийняла це сумне рішення, мені можна було б не поривати остаточно цього зв’язку – досить було б рідше зустрічатися. Але все відразу втратити! І назавжди! О друже мій!.. Але що це я? Навіть у листі до вас я ще блукаю під владою цих злочинних бажань! Ах, поїхати, поїхати, і нехай принаймні цей мимовільний гріх спокутуваний буде принесеними мною жертвами.

Прощавайте, шановний друже мій. Любіть мене, як свою дочку, візьміть мене в дочки і будьте певні, що, незважаючи на мою слабкість, я вважала б за краще померти, ніж виявитися негідною вашого вибору.

Із замку ***, 3 жовтня 17…,

перша година після півночі.

Лист 103

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Мене більше засмутив ваш від’їзд, красуне ви моя мила, ніж здивувала його причина. Довгого життєвого досвіду і співчуття до вас, яке ви мені навіяли, досить було, аби я зрозуміла, що твориться у вашому серці. І якщо все доказувати до кінця, той лист ваш не повідомив мені нічого або майже нічого нового. Якби я дізналася про все тільки з нього, мені б не було відомо, хто вам любий. Бо, кажучи мені ввесь час про нього, ви жодного разу не написали його імені. Але я цього не потребувала. Я добре знаю, хто він. Зауважила я це лише тому, що мова любові завжди така. Я бачу, що і тепер закохані говорять так само.

Я аж ніяк не гадала, що мені коли-небудь доведеться повертатись до спогадів, таких далеких від мене і не таких властивих моїм літам. Одначе від учора я часто поринала у ці спогади, оскільки дуже хотіла знайти в них що-небудь для вас повчальне. Але що я можу зробити? Лише захоплюватися вами й жаліти вас. Я схвалюю прийняте вами мудре рішення. Але воно ж і лякає мене, бо з нього я роблю висновок, що ви вважали його необхідним. А якщо вже справа зайшла так далеко, дуже важко перебувати ввесь час удалині від того, до кого нас безперервно тягне серце.

І все-таки не зневіряйтеся. Для вашої благородної душі не може бути нічого неможливого. І якщо коли-небудь вас спіткає нещастя знесилитись в цій боротьбі (від чого хай вас Бог милує!), повірте мені, красуне моя, нехай у вас залишається все ж таки втіха, що боролися ви з усієї сили. І до того ж хіба милість Господа нашого зі святої його волі не здійснює того, що недоступне людській мудрості? Можливо, вже завтра він надасть вам свою допомогу. І ваша доброчесність, випробувана в цих тяжких битвах, вийде з них іще більш чистою і сяючою. Сподівайтеся на те, що сил, яких вам нині не вистачає, ви набудете завтра. І розраховуйте на це не для того, щоб тільки на них покластись, а для того, щоб мужньо їх використовувати.

Нехай провидіння потурбується про вас і надасть вам допомогу перед лицем небезпеки, від якої я не можу вас уберегти! Я ж беруся підтримувати вас і втішати в міру своїх можливостей. Я не полегшу ваших прикростей, але поділю їх. Заради цього я охоче вислуховуватиму ваші признання. Я розумію, що ваше серце відчуває потребу вилитися. Моє ж вам відкрите: роки не настільки охолодили його, щоб воно виявилося недоступним дружбі. Воно завжди готове буде прийняти ваші признання. Це невелика втіха у ваших стражданнях, але принаймні плакатимете ви не сама. І коли злощасна ця любов, забравши над вами занадто велику владу, змусить вас говорити про неї, краще, щоб розмова була зі мною, а не з ним. Ось я і заговорила, як ви. Здається навіть – ми з вами разом не наважимося назвати його по імені. Втім, ми ж чудово розуміємо одна одну.

Не знаю, чи правильно я роблю, розповідаючи вам, що він, мабуть, був глибоко схвильований вашим від’їздом. Можливо, розсудливіше було б змовчати про це, але я не люблю розсудливості, що заподіює біль друзям. Однак я змушена більше про це не говорити. Зір у мене слабкий, рука тремтить, і я не в змозі писати довгих листів, коли я мушу робити це без сторонньої допомоги.

Прощавайте ж, красуне моя, прощавайте, улюблене моє дитя. Так, я охоче вдочерю вас: ви маєте все, що треба материнській гордості й радості.

Із замку ***, 3 жовтня 17…

Лист 104

Від маркізи де Мертей до пані де Воланж

Воістину, дорогий і добрий друже мій, насилу поборола я почуття гордості, читаючи вашого листа. Як! Ви удостоюєте мене цілковитої своєї довіри настільки, що навіть запитуєте у мене поради? Ах, я нескінченно щаслива, якщо заслужила з вашого боку таку прихильну думку, якщо не завдячую нею тільки дружньому упередженню на мою користь. Втім, незалежно від причини ця думка рівною мірою дорогоцінна моєму серцю. І якщо я удостоїлась її, це в очах моїх буде зайвим спонуканням іще більше прагнути бути її гідною. Тому я (без усяких домагань давати вам поради) вільно висловлю все, що думаю. Я не дуже довіряю собі, оскільки моя думка розходиться з вашою. Але коли я викладу вам свої аргументи, ви їх розглянете, і, якщо не схвалите, я заздалегідь підписуюся під вашим рішенням. В усякому разі у мене вистачить розуміння не вважати себе розумнішою за вас.

Якщо ж, одначе, – і притому лише в цьому разі – мою думку ви вважатимете кращою за свою, причину ми, мабуть, знайдемо в ілюзіях материнської любові. Почуття це – похвальне, і тому його не може не бути у вас. Як, дійсно, позначається воно на рішенні, яке ви маєте намір прийняти? Таким чином, якщо вам часом і доводиться помилятись, то лише у виборі доброчесностей.

Передбачливість – на мій погляд, та з них, яку слід вважати за кращу, коли вирішуєш долю ближнього, і особливо – коли скріплюєш її такими нерозривними і священними узами, як узи шлюбу. Саме тоді мати, рівною мірою мудра та любляча, мусить, як ви прекрасно висловилися, «допомогти дочці своїм життєвим досвідом». Але, запитаю я вас, що вона має зробити для досягнення цієї мети, якщо не встановити заради неї відмінності між тим, що ближче до серця, і тим, що слід?

Хіба ми не упускаємо материнського авторитету, хіба ми не знищуємо його, якщо підпорядковуємо легковажній схильності, уявну міць якої відчувають лише ті, хто її побоюється, але яка зникає, тільки-но вирішуєш не надавати їй значення? Що ж до мене, то, признаюся, я ніколи не вірила в ці непереборні, пристрасні захоплення, в яких ми, немов змовившись, готові, мабуть, знаходити виправдання своїй непристойній поведінці. Не розумію, яким чином схильність, що несподівано виникає і так само несподівано зникає, може означати більше, ніж непохитні правила цнотливості, чесності й скромності. І так само незрозуміло мені, чому жінку, що зневажила їх, може бути виправдано її так званою пристрастю з більшим правом, аніж злодія – пристрастю до грошей, а вбивцю – жадобою помсти.

Хто може сказати, що йому ніколи не доводилося боротись? Але я завжди прагнула переконати себе, що для того, аби встояти, досить захотіти цього, і досі принаймні досвід мій завжди підтверджував це переконання. Чого була б варта доброчесність без обов’язків, що накладалися нею? Служіння їй – у жертвах, які ми приносимо, а нагороди знаходимо у своєму серці. Істини ці можуть заперечуватися лише тими, кому вигідно їх знецінити, і хто, вже розбещений, розраховує хоч ненадовго обдурити інших, намагаючись поганими доказами виправдати свою погану поведінку.

Але чи можна побоюватися цього з боку простої та боязкої дитини, з боку дитини, народженої вами та вихованої в чистоті й скромності, що мало тільки зміцнити її благі природні якості? Адже саме через такі побоювання, які я наважилася б назвати принизливими для вашої дочки, хочете ви відмовитися від вигідного заміжжя, яке уготоване їй вашою розсудливістю. Мені дуже подобається Дансені, а з паном де Жеркуром я, як ви знаєте, з досить давнього часу рідко зустрічаюсь. Але дружнє почуття до одного і байдужість до іншого не заважають мені розуміти, яка велика різниця між двома цими партіями.

Згодна, що за народженням вони рівні. Але один без маєтності, а інший настільки багатий, що навіть і без родовитості досяг би чого завгодно. Готова визнати, що щастя – не в грошах, але слід погодитись і з тим, що вони дуже йому сприяють. Мадемуазель де Воланж, як ви кажете, досить багата для двох. Проте шістдесяти тисяч ліврів доходу, які у неї будуть, не так уже багато, коли носиш ім’я Дансені, й потрібно у відповідності з цим поставити й утримувати дім. Ми живемо не за часів пані де Севіньє.[59] Розкіш поглинає все: її засуджують, але доводиться за нею тягнутись, і, врешті-решт, надмірності позбавляють необхідного.

Що стосується особистих якостей, яким ви з повною підставою надаєте велике значення, то з цього боку пан де Жеркур, поза сумнівом, бездоганний, і він уже це довів. Я хочу вірити і вірю, що Дансені йому ні в чому не поступається, але чи маємо ми тому докази? Щоправда, досі він нібито вільний був від властивих його віку вад і всупереч духу нашого часу прагнув обертатися серед гарного товариства, що є сприятливим для нього знаком. Але хто знає – чи не завдячує він цією скромною поведінкою лише обмеженості своїх засобів? Навіть якщо не боїшся уславитися гравцем або розпусником, для гри і для розпусти потрібні гроші, і можна любити вади, навіть остерігаючись їх крайнощів. Словом, він не перший і не останній із тих, хто обертається серед пристойного товариства лише тому, що не має можливості жити по-іншому.

Я не кажу (боронь боже!), що так про нього думаю. Але тут є певний ризик, і як би ви докоряли собі, коли б усе склалося невдало! Що відповіли б ви дочці, якби вона сказала вам: «Матінко, я була молода, недосвідчена, піддалася навіть простимій у моєму віці омані. Але небо, передбачаючи мою слабкість, дарувало мені в помічниці та хранительки мудру матір. Чому ж, забувши свою передбачливість, погодилися ви на те, що зробило мене нещасною? Хіба мені личило самій вибирати собі чоловіка, коли я уявлення не мала про те, що таке шлюбне життя? Навіть якщо я і хотіла цього, хіба ви не мусили перешкодити? Але в мене й не було ніколи цього безумного бажання. Твердо вирішивши покорятися вам, я шанобливо і покірливо чекала вашого вибору. Я ніколи не відступала від належної покірності вам і, одначе, зазнаю тепер страждань, що випадають на долю непокірних дітей. Ах, мене погубила ваша слабкість…». Можливо, повага до вас заглушила б її скарги, але материнська любов здогадається про них, хоч як би дочка приховувала свої сльози. Вони однаково потраплять у ваше серце. Де тоді ви шукатимете втіху? Чи не в безрозсудній любові, проти якої мусили озброїти її та якою, навпаки, дозволили їй спокуситися?

Не знаю, друже мій, чи не занадто в мені сильне упередження проти цієї самої пристрасті, але я вважаю її небезпечною навіть у шлюбі. Не те щоб я не схвалювала гідного і ніжного почуття, яке прикрашає шлюбні узи і полегшує обов’язки, що накладаються ними, але не йому личить скріплювати їх: не цій скороминущій мані вирішувати при виборі, що визначає все наше життя. І дійсно, для того, щоб вибирати, потрібно порівнювати, а як це можливо, якщо ми захоплені одним лише предметом, якщо і його не так-то можна по-справжньому пізнати, перебуваючи у стані сп’яніння та засліплення?

Повірте мені, я не раз зустрічала жінок, заражених цією згубною недугою, і деякі з них робили мені чимало зізнань. Послухати їх – так немає жодного коханого, який не був би зразком досконалості. Але досконалість ця існує тільки в їхній уяві. Їх розбурхані голови тільки й марять, що про принади та доброчесності: вони насолоджуються, прикрашаючи ними своїх обранців. Це – вбрання божества, надіте часто на огидних ідолів. Але хоч яким би він був, оскільки вже вони одягнули його таким чином, то, обдурені творінням своїх же рук, вони падають перед ним ниць і поклоняються. Чи дочка ваша любить Дансені, чи відчуває той же обман почуттів; вони обоє підпали йому, якщо їх почуття взаємне. Отже, ваші підстави для того, щоб з’єднати їх навіки, зводяться до впевненості, що вони одне одного не знають і знати не можуть. Але, скажете мені ви, хіба ваша дочка і пан де Жеркур краще знають одне одного? Ні, звичайно, але тут немає хоч би самообману, вони просто зовсім одне одного не знають. Що у такому разі відбувається між подружжям, яке, як я вважаю, люди порядні? Те, що кожне з них вивчає іншого, спостерігає за самим собою і порівнює, прагне з’ясувати і незабаром міркує, якими зі своїх смаків і бажань йому потрібно пожертвувати, щоб спільне життя було спокійне. Ці невеликі жертви зовсім не обтяжливі, бо приносяться взаємно і були заздалегідь передбачені. Незабаром вони породжують взаємну доброзичливість, а звичка, що зміцнює ті схильності, яких вона не руйнує, поступово приводить чоловіка і дружину до тієї солодкої дружби, до тієї ніжної довіри, які в поєднанні з повагою і становлять, по-моєму, справжнє і міцне подружнє щастя.

Захоплення любові, можливо, і солодші. Але кому не відомо, що вони зате менш стійкі, і яких тільки небезпек не таїть мить, яка їх руйнує. Саме тоді щонайменші недоліки уявляються вбивчими, нестерпними через цілковиту свою протилежність образові досконалості, що підкорив нас. Кожне в подружжі, одначе, думає, що змінився тільки інший, сам же, як і раніше, вартий того, в що був оцінений хвилинною оманою. Він вже не відчуває колишньої чарівності, але не дивується з того, що сам її не породжує. Це принижує його, ображене марнославство робить жорстокими душі, посилює взаємні образи, викликає роздратування, а потім і ненависть, і, врешті-решт, за швидкоплинні насолоди доводиться платити роками нещастя.

Ось, дорогий друже, мій напрям думок із приводу того, що нас цікавить. Я не захищаю його, а лише викладаю. Вирішувати маєте ви. Але якщо ви залишитеся при своїй думці, прошу вас повідомити мені аргументи, що виявилися сильнішими за мої. Я була б рада повчитись у вас, а головне – заспокоїтися відносно долі вашої милої дочки, бо гаряче бажаю їй щастя і з дружніх почуттів до неї, і з тих, які навіки з’єднали мене з вами.

Париж, 4 жовтня 17…

Лист 105

Від маркізи де Мертей до Сесілі Воланж

Отже, маленька, ви дуже засмучені, вам страшенно соромно! А цей пан де Вальмон дуже зла людина, чи не так? Як! Він сміє поводитися з вами, як із жінкою, як із найулюбленішою жінкою! Він навчає вас того, про що вам до смерті хотілося дізнатись! Оце вже, воістину, невибачливо. А ви зі свого боку, ви хочете зберегти цнотливість для свого коханого (який на неї не зазіхає); в любові вам дорогі самі лише страждання, а не радощі. Кращого не вигадаєш, ви годитеся просто в героїні роману. Пристрасть, нещастя, а до усього ще і доброчесність – скільки чудових речей! Серед цього блиску, щоправда, іноді стає нудно, але він має такий благородний вигляд у романі.

Подивіться на цю бідолашну дівчинку, як її жаль! Наступного дня у неї були темні кола під очима! А що ви скажете, коли це будуть очі вашого коханого? Облиште, ангеле мій, не завжди у вас будуть такі очі, не всі чоловіки – Вальмони. А потім – не наважуватися підводити погляду! О, цього разу ви мали рацію: всі прочитали б у них, що саме з вами трапилося. Проте, повірте мені, що, якби це було так, у наших жінок і навіть у наших дівиць погляди були б скромніші.

Незважаючи на похвали, які, як бачите, я все-таки вимушена вам розсипати, треба визнати, що найкращого ви не зробили: не сказали всього своїй матусі. Ви ж так добре почали: кинулися в її обійми, ридали, вона теж плакала. До чого зворушлива сцена! І який жаль, що вона залишилася незавершеною. Ваша ніжна мати у нестямі від радості: вона на все життя заслала б вас у монастир, аби допомогти вам зберегти доброчесність. А вже там ви любили б Дансені, скільки хотіли, без суперників і без гріха. Ви б удавалися до скорботи, скільки могли, і вже, напевно, Вальмон не з’явився б, аби порушувати вашу печаль надокучливими насолодами.

Але, без жартів, чи можна на шістнадцятому році життя бути такою дитиною, як ви? Ви маєте рацію, коли кажете, що не заслуговуєте мого доброго ставлення. Адже я хотіла бути вам другом: із такою матір’ю, як ваша, і з таким чоловіком, як той, якого вона збирається вам дати, ви, мабуть, потребуєте друга. Але якщо ви не станете дорослішою, що накажете з вами робити? На що можна сподіватися, коли те, що зазвичай приводить дівчат до розуму, у вас його, мабуть, віднімає?

Якби ви здатні були розміркувати хоч хвилинку, ви б відразу зрозуміли, що вам потрібно радіти замість того, щоб пхинькати. Але ви ж соромитесь, і вам це неприємно! Ну так заспокойтеся: сором, що породжується любов’ю, однаково, що її біль; його відчуваєш тільки один раз. Потім можна зображувати його, але вже його не відчуваєш. Тим часом насолода залишається, а це чого-небудь та варте! Крізь вашу балаканину я, здається, розібрала, що ви, можливо, дуже здатні оцінити її. Ну ж бо, виявіть трохи щирості! Скажіть, хвилювання, яке заважало вам чинити так, як ви говорили, примушувало захищатися не так рішуче, як ви могли б, і навіть ніби жаліти, що Вальмон пішов, – хвилювання це було викликане соромом чи насолодою? А вміння Вальмона говорити таким чином, що просто не знаєш, як йому відповісти, – чи не наслідок його вміння діяти? Ах, маленька, ви брешете і притому брешете мені, своєму другу! Це недобре. Але досить про це.

Те, що для всіх було б задоволенням і могло б тільки ним і залишитись, у вашому становищі – справжнє щастя. Насправді, перебуваючи між матір’ю, чия любов вам потрібна, і коханим, чию любов ви хотіли б зберегти назавжди, ви самі мусите зрозуміти, що єдина можливість досягти цих двох протилежних цілей – це зайнятися кимось третім. Нова пригода відверне вашу увагу, в очах вашої мами все матиме такий вигляд, ніби з покірності її волі ви пожертвували невгодною їй схильністю, а коханий високо шануватиме вас за здатність відважно від нього захищатися.

Безупинно запевняючи його у своїй любові, ви не дасте йому останніх її доказів. Відмову вашу, таку неважку у вашому становищі, він не забуде віднести за рахунок вашої доброчесності. Можливо, він нарікатиме на неї, але полюбить вас іще сильніше. А за те, що ви набудете подвійної заслуги: в очах однієї – пожертвувавши любов’ю, а в очах іншого – чинячи опір любові, – вам доведеться заплатити недорогою ціною: зазнавати насолод любові. О, скільком жінкам довелося втратити свою добру славу, яку вони прекрасно зберегли б, якби могли підтримати її таким способом!

Хіба вихід, який я вам пропоную, не здається вам найрозумнішим, так само як і найприємнішим? А знаєте, чого ви домоглися нинішньою своєю поведінкою? Мама ваша, що приписала посилення вашої туги посиленню любовного почуття, вкрай розгнівана цим і, щоб покарати вас, чекає тільки випадку остаточно в цьому переконатися. Мене вона повідомила, що, можливо, піде навіть на те, щоб запропонувати вам вийти за нього, – з єдиною метою вирвати у вас зізнання. І якщо, піддавшись на цю підступну ніжність, ви дасте відповідь згідно з велінням серця, то вас незабаром надовго, можливо, навіть назавжди, ув’язнять, і вже тоді ви наплачетеся через свою сліпу довірливість.

На хитрість, яку вона має намір проти вас застосувати, потрібно відповісти хитрістю. Почніть же з того, що, виявляючи менше смутку, змусьте її повірити, ніби ви менше думаєте про Дансені. Вона тим легше переконається в цьому, що така зазвичай дія розлуки. І вона буде тим більше задоволена вами, що угледить у цьому зайвий привід порадіти своїй розсудливості, що підказала їй такий засіб. Але якщо, зберігаючи ще деякі сумніви, вона все ж таки вирішить випробувати вас, прикиньтеся, що ви, як дівчина з благородної сім’ї, готові їй в усьому коритися. Та й чим ви у такому разі ризикуєте? Щодо того, що взагалі являє собою чоловік, – один одного вартий. Найнудніший і найнастирливіший не такий докучливий, як мати.

Заспокоївшись щодо вас, ваша мама нарешті видасть вас заміж. І тоді, маючи вже більшу свободу дій, ви зможете – за бажанням – залишити Вальмона й узяти Дансені, або навіть зберегти їх обох. Бо раджу вам бути обачною: ваш Дансені дуже милий, але він із тих чоловіків, яких можна мати, коли надумається, і так довго, як надумається, – отже, з ним можна не соромитися. З Вальмоном справа інакша: зберегти його нелегко, а кинути небезпечно. З ним потрібно поводитися дуже спритно, а якщо спритності немає, потрібна велика податливість. Та зате якби ви зуміли прив’язати його до себе як друга, це було б великим щастям! Він негайно б висунув вас у перші ряди наших наймодніших жінок. Ось яким чином досягають становища в товаристві, а не червоніючи і плачучи, як тоді, коли ваші черниці примушували вас обідати, стоячи на колінах.

Отже, якщо ви будете розумницею, то постараєтеся помиритись із Вальмоном, який, напевно, дуже на вас розсерджений. А оскільки потрібно вміти виправляти свої помилки, то не бійтеся першою піти йому назустріч. Незабаром ви самі дізнаєтеся, що коли перші аванси роблять чоловіки, то потім майже завжди настає наша черга. У вас для цього є чудовий привід: ви не мусите залишати в себе мого листа, і я вимагаю, щоб ви передали його Вальмону, як тільки прочитаєте. Проте не забудьте спершу запечатати його знову. По-перше, вам потрібно залишити за собою заслугу першого кроку до примирення з ним, щоб не вийшло, ніби ви дієте за моєю порадою. А по-друге, на всьому світі немає, окрім вас, нікого, з ким би я була настільки дружна, щоб говорити так, як із вами.

Прощавайте, ангеле мій. Слухайтеся моїх порад і повідомте мене, чи пішли вони вам на благо.

P. S. До речі, забула… ще одне слово. Вам слід звернути особливу увагу на свій стиль. Ви продовжуєте писати по-дитячому. Я розумію, чому це відбувається: ви говорите все, що думаєте, і нічого такого, чого б не думали. Між нами двома це цілком припустимо: адже ми не мусимо нічого приховувати одна від одної. Але з усіма іншими! Особливо з вашим коханим! Ви завжди здаватиметеся дуркою. Зрозумійте, що коли ви кому-небудь пишете, то робите це для нього, а не для себе. Тому вам треба старатися говорити йому не стільки те, що ви думаєте, скільки те, що йому більше сподобається.

Прощавайте, мій ангелочку, цілую вас, замість того щоб лаяти, сподіваючись, що ви будете розсудливіші.

Париж, 4 жовтня 17…

Лист 106

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Чудово, віконте, і цього разу я від вас просто в захваті! Втім, після першого з ваших листів можна було чекати другого, тому він мене не здивував. Уже пишаючись своїм майбутнім успіхом, ви вимагали нагороди і запитували, чи готова я розплачуватись, але я ж бо добре бачила, що мені зовсім немає чого квапитися. Так, слово честі, читаючи вашу дивовижну розповідь про цю ніжну сцену, яка вас так схвилювала, бачачи вашу стриманість, гідну найкращих часів нашого рицарства, я разів двадцять подумала: справу програно!

Але ж інакше й бути не могло. Як же, по-вашому, має вчинити нещасна жінка, що віддається, а її не беруть? Дійсно, в таких випадках потрібно рятувати хоча б честь, що і зробила ваша президентша. Відносно себе можу сказати, що, на мій погляд, її спосіб дій справляє певне враження, і, щодо мене, я маю намір застосувати його при першому ж гідному того випадку. Але даю собі слово, що коли той, заради кого я витрачу зусилля, не скористається обставинами краще, ніж ви, він уже, напевно, мусить назавжди від мене відмовитись.

Так, значить, ви залишилися зовсім ні при чому? І це з двома жінками, з яких одна вже пережила велику подію, а інша тільки про неї і мріяла! Знайте ж – хоча ви вважатимете, що я хвастаю, і скажете, що легко пророкувати заднім числом, – можу присягнутися, що я цього очікувала. Річ у тому, що ви позбавлені справжньої обдарованості у своєму мистецтві: ви вмієте лише те, чому навчились, а самі нічого винайти не здатні. Тому, як тільки обставини не вкладаються в рамки того, що ви вважаєте звичайним правилом, і вам потрібно зійти зі звичної дороги, ви стаєте безпорадним, як школяр. Словом, для того, щоб ви розгубилися, виявилося досить, з одного боку – дитячої витівки, а з іншого – нового нападу цнотливості, й усе тільки тому, що це трапляється не щодня. І ви не зуміли ні передбачити їх, ні усунути. Ах, віконте, віконте! Ви вчите мене не судити про чоловіків за їх успіхами. Незабаром доведеться про вас говорити: ось саме тоді він був молодець. І тепер, нагромадивши дурість на дурість, ви звертаєтеся за порадою до мене! Ніби у мене тільки й справ, що виправляти ваші дурощі. Справді, це може вимагати дуже багато часу.

Хай там як, але одну з цих пригод почато всупереч моєму бажанню, і в неї я не втручатимусь. Що стосується іншої, то в ній ви і мені хотіли зробити приємне, і тому я вважаю її своєю справою. Листа, що додається до цього, який ви спершу прочитаєте, а потім передасте малій Воланж, буде більш ніж достатньо, щоб вона повернулась у ваші обійми. Але, прошу вас, приділіть цій дівчинці справжню увагу, і зробімо спільно так, аби вона довела до відчаю свою матір і Жеркура. Можете не побоюючись збільшувати дози. Я цілком ясно бачу, що ними юну особу не налякаєш. А коли ми доможемося того, що нам потрібно, нехай уже з неї виходить те, що вийде.

Мене вона вже абсолютно не цікавить. Спершу мені хотілося зробити з неї інтриганку хоч би другого розряду й узяти її на другі ролі при собі. Але тепер я бачу, що матеріал непідходящий. У ній є якась безглузда простодушність, яка не піддалася навіть лікам, застосованим вами, а вже вони ж бо зазвичай виконують належну дію. На мій погляд, це найнебезпечніша для жінок хвороба. Вона передусім свідчить про слабохарактерність, яка майже невиліковна і все псує. Тому, намагаючись виробити з цієї дівчинки інтриганку, ми зробимо з неї всього лише доступну жінку. А я вважаю, що немає нічого банальнішого, ніж легковажність із дурості, коли віддаєшся, не знаючи, як і чому, лише тому, що тебе атакують, а ти не вмієш оборонятися. Такі жінки – тільки інструмент для задоволення.

Ви скажете, що з неї тільки це і вимагається зробити, і що для наших цілей цього цілком достатньо. Нехай так. Але не слід забувати, що всі дуже скоро дізнаються, які пружини та двигуни приводять в дію такі інструменти. Тому, щоб використовувати це без небезпеки для самих себе, ми мусимо поспішити, зупинитися вчасно, а потім зламати його. По правді сказати, нам не бракуватиме засобів позбутись її: Жеркур без зусиль доб’ється її ув’язнення, коли ми того побажаємо. І дійсно, позаяк уже він переконається, що сподівання його обдурено, коли це стане всім відомо, чи не однаково нам буде, якщо він захоче їй мстити, аби тільки він залишався невтішний? Те, що я кажу про чоловіка, ви, напевно, думаєте про матір, – значить, справа варта заходу!

Це рішення, яке я, врешті-решт, прийняла, оскільки вважаю його найкращим, спонукало мене повести молоду особу швидким темпом, як ви побачите з мого листа до неї. Тому дуже важливо не залишати у неї в руках нічого такого, що могло б нас видати, і я прошу вас бути в цьому відношенні уважним. При дотриманні цієї обережності я беру на себе турботу про моральну дію, а решта – ваша справа. Якщо все ж таки ми згодом виявимо, що простодушність піддається лікуванню, то завжди встигнемо змінити план. Однаково рано чи пізно нам довелося б зайнятися тим, що ми збираємося зробити, так що ні за яких обставин зусилля наші марно не пропадуть.

Чи знаєте ви, що з моїми зусиллями це ледве не сталось, і що зірка Жеркура ледве не виявилася сильнішою за мою передбачливість? Адже у пані де Воланж в якийсь момент виявилася раптом материнська слабкість! Вона забажала видати свою дочку за Дансені! Ось що означала ця ніжніша увага до неї, яку ви помітили наступного дня. І це саме ви виявились би причиною такого кінця, що вінчає справу! На щастя, ніжна мати мені про це написала, і я сподіваюся, що моя відповідь протверезить її. У ній я так розводжуся про доброчесність, а головне, так лещу їй самій, що вона мусить увірувати в мою правоту.

Мені дуже шкода, що в мене не було часу зняти копію зі свого листа, щоб ви переконалися в суворості моїх моральних правил. Ви побачили б, як я зневажаю жінок, досить зіпсованих, аби завести собі коханця! Як легко бути суворою на словах! Це цілком нешкідливо для інших і ніскільки не утрудняє нас. До того ж мені відомо, що мила пані, як і всяка інша, мала в молоді роки деякі невеликі слабкості, і я нічого не мала проти того, щоб вона відчула себе приниженою хоч би перед своєю власною совістю: мене це дещо винагороджувало за похвали, які я розсипала їй проти своєї совісті. Так само і в тому ж самому листі думка, що я заподіюю зло Жеркуру, дала мені мужність добре про нього відгукнутись.

Прощавайте, віконте. Я дуже схвалюю ваше рішення затриматися на деякий час там, де ви перебуваєте. Я не маю ніякої можливості прискорити ваше просування, але раджу вам розважитися зі спільною нашою підопічною. Що ж до мене, то, незважаючи на вашу люб’язну цитату, ви самі бачите, – доведеться зачекати і, без сумніву, погодьтеся – не з моєї провини.

Париж, 4 жовтня 17…

Лист 107

Від Азолана до віконта де Вальмона

Ваша милосте! Згідно з вашим наказом, я, як тільки отримав вашого листа, вирушив до пана Бертрана, який і передав мені двадцять п’ять луїдорів, як ви розпорядились. Я попросив його дати мені ще два для Філіпа, якому я звелів негайно ж виїжджати, як ви зволили мені написати, і в якого грошей не було. Але ваш пан повірений відмовив мені в цьому, сказавши, що з цього приводу від вас розпорядження немає. Тому я змушений був дати Філіпу зі своїх грошей, і, якщо на те буде ваша милість, ви мені їх зарахуєте.

Філіп поїхав учора ввечері. Я якнайсуворіше наказав йому не відлучатися з придорожньої корчми, щоб його завжди можна було знайти, якби він знадобився.

Після того я негайно вирушив до пані президентші, щоб побачити мадемуазель Жюлі, але її не було вдома, і я поговорив тільки з Ла-Флером, од якого нічого дізнатися не зміг, оскільки після свого приїзду він бував у домі лише в години трапез. Усю службу ніс другий лакей, а вам, добродію, відомо, що його я не знаю. Але сьогодні я знову зайнявся цією справою.

Уранці я знову зайшов до мадемуазель Жюлі, й вона, мабуть, була мені дуже рада. Я запитав її про причину повернення її хазяйки, але вона сказала, що нічого про це не знає, і я гадаю, що вона говорить правду. Я докорив їй за те, що вона не попередила мене про свій від’їзд, але вона почала запевняти, що сама дізналася про нього лише напередодні ввечері, коли прийшла допомогти своїй пані роздягтися на ніч. Таким чином, бідолаха всю ніч укладала речі та спала не більше двох годин. Із кімнати пані вона вийшла тільки о другій годині ночі, й у цей час та ще тільки починала щось писати.

Уранці перед самим від’їздом пані де Турвель вручила брамникові замку якогось листа. Мадемуазель Жюлі не знає, кому його було адресовано. Вона говорить, що, можливо, вашій милості, але ви нічого не зволили мені сказати.

У дорозі обличчя у пані де Турвель увесь час приховане було капюшоном, і тому його не було видно. Але мадемуазель Жюлі майже впевнена, що вона часто плакала. Поки вони їхали, вона не промовила ні слова і не побажала зупинитися в ***,[60] як зробила на шляху до замку, що не дуже-то сподобалося мадемуазель Жюлі, яка поїхала не поснідавши. Але, як я їй сказав, на те вже панська воля.

По приїзді пані де Турвель негайно ж лягла, але залишалася в ліжку всього години дві. Вставши, вона викликала до себе швейцара і звеліла нікого не приймати. Одягатись вона не захотіла. Вона вийшла до обіду, але попоїла тільки трохи супу й негайно ж встала з-за столу. Каву їй подали в спальню, і тоді ж до неї зайшла мадемуазель Жюлі. Вона застала свою хазяйку за розбиранням паперів у секретері та побачила, що це все були листи. Готовий поручитися – листи вашої милості. А з трьох, які прийшли вдень, одного вона не випускала з рук до самого вечора! Я впевнений, що й він од вашої милості. Але чому ж вона тоді взяла та й поїхала? Мене це дивує. Втім, ви, ваша милосте, напевно, зволите це знати, і до того ж це не моя справа.

Після обіду пані президентша пройшла в бібліотеку, взяла дві книги й віднесла їх у свій будуар. Але мадемуазель Жюлі запевняє, що за ввесь день вона і п’ятнадцяти хвилин не дивилася в книгу, а все перечитувала того листа та мріяла, підперши щоку рукою. Оскільки мені спало на думку, що вашій милості приємно було б знати, що це за книги, а мадемуазель Жюлі сказати мені не зуміла, я попросив сьогодні провести мене в бібліотеку під тим приводом, ніби я хочу її оглянути. На полицях не вистачає лише двох книг: одна – це другий том «Християнських думок»,[61] а інша – перший том твору під назвою «Кларисса».[62] Пишу так, як там значиться. Ви, можливо, самі зволите здогадатися, що це таке.

Учора ввечері пані де Турвель не вечеряла, вона пила тільки чай.

Сьогодні вранці вона дуже рано подзвонила, звеліла негайно ж подати коней, і не було ще дев’ятої години, як вона слухала у фельянів обідню.[63] Хотіла також сповідуватись, але духівник її був відсутній; він повернеться тільки через тиждень або через десять днів. Мені здається, що і про це слід доповісти вашій милості.

Потім вона повернулася додому, поснідала, а згодом сіла щось писати і займалася цим близько години. Незабаром мені трапилася нагода зробити те, що так бажано було вашій милості: листи на пошту відніс я. Листів пані де Воланж не виявилось, але один я все ж посилаю вам, шановний пане, – лист панові президенту; мені здавалося, що він має бути найцікавішим. Був і лист на ім’я пані де Розмонд, але я подумав, що ви, ваша милість, завжди зможете прочитати його, якщо побажаєте, і тому відправив. Втім, вашій милості й без того все стане відомо, оскільки пані президентша написала й вам. Надалі я зможу отримувати всі листи, з якими побажає ознайомитися ваша милість. Бо слугам майже завжди їх передає мадемуазель Жюлі, а вона запевняє мене, що з симпатії до мене, а також до вашої милості залюбки зробить усе, що я захочу.

Вона навіть не захотіла брати грошей, які я їй запропонував. Але я гадаю, ви, ваша милосте, не відмовитеся зробити їй який-небудь подаруночок, і, якщо хочете, я без зусиль дізнаюся, що принесло б їй задоволення.

Сподіваюся, ви, ваша милосте, не скажете, що я недбайливо служу вам, і мені дуже хотілося б виправдатися від докорів, які ви зволили мені зробити. Якщо я не знав про від’їзд пані президентші, то саме з причини мого палкого бажання послужити вашій милості, – воно і змусило мене виїхати о третій годині після півночі, і я не зміг побачити мадемуазель Жюлі напередодні ввечері, як зазвичай, оскільки вирушив ночувати у флігель для приїжджої прислуги, щоб не розбудити нікого в замку.

Стосовно докору вашої милості щодо мого частого безгрошів’я, так воно відбувається через те, що, по-перше, я люблю, як ви самі зволите бачити, утримувати себе в чистоті, а по-друге, потрібно ж підтримувати честь лівреї, яку носиш. Я, звичайно, знаю, що мені слід би хоч трішки відкладати про чорний день, але я цілком покладаюся на щедрість вашої милості, як дуже доброго пана.

Стосовно ж того, щоб поступити на службу до пані де Турвель, залишаючись у той же час і на службі у вашої милості, то я сподіваюся, що ви, ваша милість, не вимагатимете цього від мене. У пані герцогині була зовсім інша справа, але вже зовсім не годиться мені носити ліврею суддівського дворянина, після того як я мав честь бути єгерем вашої милості. В усьому ж іншому ви, шановний пане, можете розпоряджатися тим, хто має честь перебувати з усією повагою і любов’ю покірним вашим слугою.

Ру Азолан, єгер.

Париж, 5 жовтня 17…,

одинадцята година вечора.

Лист 108

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

О, моя поблажлива матінко, яка я вам вдячна і який потрібний мені був ваш лист! Я читала і перечитувала його без кінця, не в силах від нього відірватися. Йому завдячую я єдиними, не такими вже обтяжливими хвилинами, які провела з часу від’їзду. Які ви добрі! Значить, мудрість і доброчесність можуть співчувати слабкості! Ви зглянулися над моїми стражданнями! О, якби ви їх знали!.. Вони нестерпні. Я гадала, що вже зазнала всіх мук любові, але найневимовніша мука, яку треба відчути, щоб мати про неї уявлення, – це розлучитися з коханою людиною, і розлучитися назавжди!.. Так, страждання, що гнітить мене тепер, поновиться завтра, триватиме все моє життя! Боже, яка я ще молода, скільки мені ще належить страждати!

Самій стати винуватицею свого нещастя, власними руками розривати собі серце і, зазнаючи цього нестерпного болю, щомиті відчувати, що його можна припинити одним тільки словом, але слово це – злочинне. Ах, друже мій!

Прийнявши таке обтяжливе для мене рішення піти від нього, я сподівалася, що розлука зміцнить мою мужність і сили. Але як я помилилася! Здається, вона замість цього остаточно їх знищить. Щоправда, мені доводилося сильніше боротись, але навіть коли я чинила опір, то не була позбавлена всього: я з ним іноді бачилася. Часто навіть не наважуючись підвести на нього очі, я відчувала, як його погляд пильно спрямований на мене. Так, друже мій, я його відчувала; здавалося, він зігрівав мені душу і, оминувши навіть мої очі, доходив все ж до мого серця. Тепер же в тяжкій моїй самотності, коли я розлучена з тим, хто мені всього дорожчий, коли я наодинці зі своїм горем, усі миті мого безрадісного існування насичені слізьми, і ніщо не пом’якшує їх гіркоти. Ніяка втіха не полегшує моїх жертв, а жертви, які я дотепер принесла, роблять тільки тяжчими ті, які мені залишилося ще принести.

Не далі як учора я це дуже ясно відчула. Серед отриманих мною листів один був од нього. Слуга, який приніс їх, перебував іще за два кроки від мене, а я вже впізнала цей лист серед усіх інших. Я мимоволі підвелася з місця; я тремтіла, насилу стримуючи хвилювання. Проте в цьому стані було щось приємне. Але коли через мить я залишилася на самоті, оманлива ця насолода негайно ж випарувалась, і мені тільки довелося принести зайву жертву. І дійсно, чи могла я розпечатати цього листа, який у той же час жадала прочитати. Мене переслідує якась лиха доля, з волі якої все, що, здавалося б, могло втішити мене, перетворюється, навпаки, на необхідність зазнавати нових прикростей, а вони стають іще жорстокішими через думки про те, що їх розділяє пан де Вальмон.

Ось, нарешті, це ім’я, яке володіє моїми думками і яке мені так важко було написати. Ви мені наче докорили за це, і я страшенно засмутилася. Благаю вас не сумніватися, що фальшивий сором не похитав моєї до вас довіри. А чом би мені соромитися назвати його? Ах, я червонію за свої почуття, а не за предмет, що викликав їх. Хто більш гідний навіювати їх, ніж він? Та все ж не знаю, чому ім’я це з таким зусиллям виходить із-під мого пера. І навіть зараз мені довелося розміркувати, перш ніж написати його. Але повертаюся до нього.

Ви повідомили мене, що він, мабуть, був глибоко схвильований моїм від’їздом. Що ж він зробив? Що сказав? Чи заговорив про повернення до Парижа? Прошу вас, переконуйте його, як тільки зможете, не робити цього. Якщо він правильно судить про мене, то не мусить нарікати на мене за цей крок. Але він має зате зрозуміти, що рішення моє безповоротне. Одна з найглибших моїх мук – та, що я не знаю, що він думає. Щоправда, у мене є його лист… Але ви, напевно, згодні зі мною, що мені не слід його розпечатувати.

Лише завдяки вам, поблажливий друже мій, я не повністю розлучена з ним. Я не хочу зловживати вашою добротою. Я чудово розумію, що ваші листи не можуть бути довгими, але не відмовите ж ви написати два слова своїй дочці: одне – щоб підтримати в ній мужність, інше – щоб її втішити. Прощавайте, мій високошановний друже.

Париж, 5 жовтня 17…

Лист 109

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Лише сьогодні, добродійко, передала я панові де Вальмону листа, якого мала честь від вас отримати. Я зберігала його чотири дні, хоча часто мене і брав острах, щоби його не виявили. Проте я дуже старанно ховала його, а коли мені ставало вже дуже гірко на душі, я зачинялась і перечитувала його.

Тепер я бачу: те, що я вважала такою страшенною бідою, майже навіть і не біда. І треба зізнатися, що це приносить велике задоволення, так що я навіть вже не засмучуюсь. Ось тільки думка про Дансені мене іноді все ж таки мучить. Але тепер дуже часто бувають хвилини, коли я про нього зовсім не думаю! До того ж пан де Вальмон дуже, дуже милий!

Я помирилася з ним уже два дні тому. Це було зовсім неважко: не встигла я вимовити і двох слів, як він мені сказав, що, коли я хочу з ним про що-небудь поговорити, він зайде ввечері у мою кімнату, і мені залишалося тільки відповісти, що я згодна. А коли він прийшов, то можна було подумати, що він зовсім і не гнівається, ніби я йому нічого не зробила. Він полаяв мене тільки потім, та й то лагідно і якось так… Ну, зовсім, як ви, з чого я зробила висновок, що він теж до мене дуже добре ставиться.

Не можу навіть передати вам, скільки забавних речей він мені розповів, таких, що я навіть не повірила б, особливо про маму. Я буду дуже рада, якщо ви напишете мені, чи правда все це. А що я не могла втриматися від сміху, так це істинна правда. Дійшло до того, що я один раз голосно розреготалась, і ми дуже злякалися: мама ж могла почути, і що б зі мною трапилось, якби вона прийшла подивитися, в чому річ? Тут уже вона, напевно, запроторила б мене назад у монастир.

Доводиться дотримуватися найбільшої обережності, і, оскільки пан де Вальмон сам сказав мені, що він ні за що не хотів би мене скомпрометувати, ми умовилися, що надалі він приходитиме тільки для того, щоб відчинити двері, а потім ми йтимемо до його кімнати. Там-бо вже зовсім нічого боятись. Я вже була там учора, і зараз, коли я вам пишу, я знову чекаю, щоб він прийшов. Тепер, добродійко, я сподіваюся, що ви більше не лаятимете мене.

У вашому листі мене дуже здивувало тільки одне: те, що ви мені говорите відносно Дансені й пана де Вальмона, – як мені поводитися з ними після заміжжя. Пам’ятається мені, що якось, коли ми з вами були в Опері, ви мені говорили зовсім протилежне – що, вийшовши заміж, я вже нікого не зможу любити, окрім свого чоловіка, і що мені навіть доведеться забути Дансені. Втім, я, можливо, не так зрозуміла, і я навіть вважала б за краще, аби це було інакше, бо тепер я вже так не боятимуся заміжжя. Я навіть хочу, щоб це настало, – адже тоді в мене буде більше свободи. І я сподіваюся, що зможу влаштуватися так, аби думати лише про Дансені. Я впевнена, що по-справжньому щаслива буду тільки з ним. Бо тепер мене постійно мучить думка про нього, і я щаслива лише тоді, коли можу про нього не думати. Але це дуже важко, а варто мені тільки подумати про нього, як мені відразу ж стає сумно.

Трішки утішає мене те, що, як ви запевняєте, Дансені мене від цього сильніше любитиме. Але чи цілком ви в цьому упевнені? О, так, адже ви не обманювали б мене. Забавно, все ж таки, що люблю я Дансені, а тим часом із паном де Вальмоном… Але, як ви кажете, можливо, це на краще! Словом, там буде видно.

Я не дуже зрозуміла те, що ви мені говорите стосовно моєї манери писати. Здається, Дансені мої листи подобаються такими, які вони є. Однак я добре розумію, що не мушу нічого говорити йому про те, що у мене відбувається з паном де Вальмоном. Отже, із цього приводу не турбуйтеся.

Мама ще не говорила зі мною про заміжжя. Але я готова: коли вона заговорить, даю вам слово, що зумію збрехати, якщо вона захоче спіймати мене.

Прощавайте, мій добрий друже. Я дуже вам вдячна і обіцяю, що ніколи не забуду всієї вашої доброти до мене. Пора закінчувати: вже близько першої години, і пан де Вальмон скоро прийде.

Із замку ***, 10 жовтня 17…

Лист 110

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Сили небесні, у мене вистачило душевних сил для страждання, дайте ж мені душевні сили для щастя.[64] Здається, саме так висловлюється чутливий Сен-Пре.[65] Природа обдарувала мене щедріше: я володію і тим і іншим буттям. Так, друже мій, я одночасно і дуже щасливий, і дуже нещасний. І позаяк ви користуєтеся моєю повною довірою, я розповім вам повість моїх страждань і моїх радощів.

Знайте ж, що моя невдячна святенниця до мене, як і раніше, сувора: я отримав назад четвертого свого листа. Можливо, не слід говорити – четвертого. Бо, коли я отримав назад першого, то відразу здогадався, що за цим підуть багато інших, і, не бажаючи витрачати марно часу, вирішив виливати свої нарікання в найзагальніших висловах і не ставити чисел, так що з другої пошти туди й сюди ходить один і той же лист, і міняється тільки конверт. Якщо спокусниця моя закінчить тим, чим зазвичай закінчують спокусниці, й одного прекрасного дня полагіднішає хоч би від утоми і залишить у себе моє послання, – тоді й настане час придивитися до того, як ідуть справи. Ви самі розумієте, що при цьому новому способі листування я не можу бути дуже добре поінформований.

Втім, я виявив, що непостійна ця особа змінила повірницю: в усякому разі я зміг переконатися, що з часу її від’їзду із замку не було доставлено від неї жодного листа пані де Воланж, але цілих два прийшло на ім’я старої де Розмонд. А оскільки та нічого нам про це не сказала, оскільки рота не розкриває з приводу своєї красуні, про яку раніше говорила без угаву, я зробив із цього висновок, що в повірниці потрапила саме вона. Припускаю, що ця велика зміна сталася, з одного боку, через потребу говорити про мене, а з іншого – через певний сором виявити перед пані де Воланж почуття, яке так довго заперечувалося. Боюся, що від цієї зміни я тільки програв, бо чим старіші жінки, тим вони жорсткіші та суворіші. Перша наговорила б їй, звичайно, більше поганого про мене, ця наговорить більше поганого про любов. А чутлива святенниця значно більше боїться почуття, ніж його предмета.

Для мене єдиний спосіб бути в курсі справи – це, як ви самі бачите, перехопити листування, що тримається в таємниці. Я вже послав відповідні розпорядження своєму єгерю і з дня на день чекаю їх виконання. Доти ж я можу діяти тільки навмання. Тому вже цілий тиждень я марно перебираю в думці всі відомі способи, – і ті, що містяться в романах, і ті, що зазначені в моїх секретних записках, – але не знаходжу жодного, відповідного до цих обставин і до характеру героїні. Трудність для мене не в тому, щоб до неї проникнути, хоч би навіть уночі, не в тому навіть, щоб приспати її та перетворити на нову Клариссу. Але вдаватися після більш ніж двох місяців турбот і зусиль до способів, мені абсолютно чужих! Рабськи тягнутися по чужих слідах і перемогти безславно!.. Ні, їй не мати втіх пороку разом зі славою доброчесності![66] Мені мало мати її – я хочу, щоб вона мені віддалась. А для цього потрібно не тільки проникнути до неї, але досягти цього з її ж згоди, застати її на самоті й готову вислухати мене, а найголовніше – закрити їй очі на небезпеку, бо якщо вона її побачить, то зуміє або перемогти її, або померти. Але чим краще я уявляю собі, що саме слід робити, тим важче мені це виконувати. І навіть якщо ви знову знущатиметеся з мене, я все ж таки зізнаюся вам, що чим більше я займаюся цією справою, тим сильніше моя стурбованість.

Я гадаю, що зовсім втратив би голову, коли б не приємні розваги, якими обдаровує мене наша з вами спільна підопічна. Їй завдячую я тим, що мені довелося зайнятися ще дечим, окрім створення елегій.

Чи повірите, ця дівчинка була до того перелякана, що минуло аж три дні, перш ніж ваш лист виконав належну дію! От як лише помилкове уявлення може спотворити найсприятливіші природні схильності!

Словом, лише в суботу ця дівиця почала крутитися біля мене й лепетати якісь слова, спершу ледве чутні – до того заглушав їх сором. Але вони викликали рум’янець на обличчі, і за цією ознакою я здогадався про їх сенс. Доти я тримався гордовито, але, похитнутий таким забавним розкаянням, зволив пообіцяти, що того ж вечора прийду відпустити красуні гріхи. І цю мою милість прийнято було з усією вдячністю, належною такому великому благодіянню.

Оскільки я ніколи не випускаю з уваги ні ваших задумів, ні своїх, то вирішив скористатися цим випадком і дізнатися, чого по-справжньому варта ця дівчинка, а також поквапитись із завершенням її освіти. Але для того, щоб вільніше зайнятися цією справою, мені треба було спочатку змінити місце наших побачень, бо її кімнату від кімнати матері відділяє лише комірчина, і вона не почувалася в достатній безпеці, щоб розвернутися що є духу. Тому я вирішив учинити нібито ненавмисно який-небудь шум, який злякав би її настільки, щоб вона наважилася обрати на майбутнє який-небудь надійніший притулок. Але вона сама позбавила мене й цього клопоту.

Мала5 смішлива. Щоб заохотити її веселість, я вирішив розповідати їй у перервах між нашими заняттями всі скандальні пригоди, які тільки спадали мені на думку. А щоб вони були гостріші й справили на неї особливе враження, всі їх відносив на рахунок її матусі, з великим задоволенням наділяючи цю пані всілякими вадами та виставляючи в смішному вигляді.

Вибір цей я зробив не без таємного наміру: такі оповіді краще за будь-що інше надавали сміливості моїй боязкій учениці, в той же час вселяючи їй якнайглибше презирство до її матері. А я давно помітив: якщо цей засіб не завжди потрібний для того, щоб спокусити дівчину, він є незамінним і часто найдієвішим, якщо хочеш її розбестити. Бо та, хто не поважає свою матір, утратить і всяку повагу до себе – ось моральне правило, яке я вважаю настільки повчальним, що дуже радий був знайти приклад для його підтвердження. Тим часом ваша підопічна, зовсім не думаючи про моральність, безупинно стримувала сміх і, врешті, не витримала й голосно розреготалася. Мені без зусиль вдалося запевнити її, що вона наробила страхітливого шуму. Я прикинувся, що переляканий, і мій страх негайно ж передався їй. Щоб вона трохи краще це запам’ятала, я не дозволив відновлення задоволень і покинув її на три години раніше звичного. Отже, розлучаючись, ми умовилися, що із завтрашнього дня зустрічатимемось у мене.

Я приймав її у своїй кімнаті вже двічі. За цей короткий термін учениця стала майже такою ж досвідченою, як її вчитель. Так, це правда, – я навчив її всьому, аж до тонкощів. Виключив лише застережні заходи.

Зайнятий таким чином ночами, я вигадую те, що можу спати значну частину дня. А оскільки товариство, що перебуває нині в замку, для мене ніскільки не є привабливим, я за ввесь день з’являюсь у вітальні на яку-небудь годину. Із сьогоднішнього дня я вирішив навіть обідати у себе в кімнаті, й маю намір покидати її лише для коротких прогулянок. Дивності ці відносять на рахунок мого нездоров’я. Я оголосив, що в мене напади іпохондрії, а також сказав, що мене злегка лихоманить. Для переконливості мені доводиться лише говорити повільно, слабким голосом. Що ж до виснаженого виду, то вже довіртеся своїй підопічній. Любов про це потурбується.[67]

На дозвіллі я роздумую, якими способами знову набути тих переваг над своєю невдячною, які я втратив, а також вигадую своєрідний «катехізис розпусти» для своєї учениці. Мене втішає називати там усе спеціальними термінами, і я заздалегідь веселюся при думці про кумедну розмову, яка мусить статися між нею і Жеркуром в їх першу шлюбну ніч. Немає нічого забавнішого за безпосередність, із якою вона вже користується дечим, що називає у такий спосіб! Вона і уявлення не має, що можна висловлюватись інакше. Дівчинка і справді спокуслива! Цей контраст наївної простодушності з безсоромністю в розмовах справляє враження, а я вже не знаю чому – мені тепер подобаються тільки незвичайні речі.

Можливо, я вже занадто захопився цією пригодою, на яку витрачаю і час і здоров’я. Але я сподіваюся, що моя удавана хвороба не лише рятує мене від нудьги, що панує у вітальні, але і стане у пригоді мені у моєї суворої святенниці, чия люта доброчесність уживається, проте, з ніжною чутливістю! Я не сумніваюся, що її вже інформували про цю прикрість, і мені страшенно хочеться знати, що вона про неї думає, тим паче, що – ручаюся в цьому – вона не забуде приписати собі честь бути її причиною. Стан мого здоров’я тепер залежатиме від враження, яке він на неї справлятиме.

Тепер, чарівний друже мій, ви знаєте про мої справи не менше за мене самого. Хотів би найближчим часом повідомити вам цікавіші новини, і прошу вас вірити, що серед насолод, які я сподіваюся від них отримати, велике місце займає очікувана від вас нагорода.

Із замку ***, 11 жовтня 17…

Лист 111

Від графа де Жеркура до пані де Воланж

У наших краях, шановна пані, все, здається, вже заспокоїлось, і ми з дня на день чекаємо дозволу повернутись у Францію. Сподіваюся, ви не сумніваєтеся, що я, як і раніше, прагну опинитися на батьківщині та скріпити там узи, які мають з’єднати мене з вами і з мадемуазель де Воланж. Тим часом герцог де ***, мій двоюрідний брат, якому, як ви знаєте, я так багато чим завдячую, щойно сповістив мене про своє відкликання з Неаполя. Він повідомляє мене також, що має намір проїхати через Рим і по дорозі оглянути ту частину Італії, з якою він іще не знайомий. Він пропонує мені супроводжувати його у цій подорожі, яка триватиме півтора-два місяці. Не приховаю від вас, що мені було б приємно скористатися цим випадком, бо я чудово розумію що, одружившись, лише зрідка зможу вибрати час для будь-яких відлучок, окрім службових. Можливо, було б також зручніше почекати з весіллям до зими, оскільки лише на той час до Парижа з’їдуться всі мої родичі, й передусім маркіз де ***, якому я завдячую сподіванням поріднитися з вами. Незважаючи, однак, на всі ці міркування, плани мої в цьому разі я повністю підпорядковую вашим. І якщо ви хоч би в найменшій мірі були схильні віддати перевагу своїм колишнім намірам, я готовий відмовитися від своїх. Прошу вас тільки повідомити мене якнайскоріше ваше з цього приводу рішення. Я чекатиму тут вашої відповіді, й лише вона визначить мої дії.

Залишаюся, шановна, з глибокою повагою й усіма почуттями, належними синові, вашим покірним та ін.

Граф де Жеркур

Бастіа, 10 жовтня 17…

Лист 112

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

(Написаний під диктування)

Тільки зараз, красуне моя, отримала я вашого листа від 11-го,[68] сповненого ніжних докорів. Признайтеся, вам хотілося б докорити мені сильніше, і якби ви не згадали, що ви моя дочка, то полаяли б мене по-справжньому. Але як це було б несправедливо! Якщо я відкладала листа з дня на день, то лише тому, що хотіла і сподівалася відповісти вам власноручно; проте, як ви самі можете переконатись, я й тепер змушена користуватися для цього послугами моєї камеристки. Злощасний ревматизм здолав мене: цього разу він забрався в мою праву руку, і я нині – цілковита каліка. Ось що означає для вас, юної та свіжої, мати другом стару! Доводиться страждати від її недуг.

Як тільки болі дадуть мені передих, я даю собі слово докладно поговорити з вами. Поки ж знайте тільки, що я отримала обидва ваші листи, що вони лише збільшили, якби це було можливо, мої ніжні почуття до вас і що я ніколи не перестану найхутчіше входити в усе, що стосується вас.

Племінник мій теж не зовсім здоровий, але нічого скільки-небудь небезпечного в нього немає, і турбуватись із цього приводу не доводиться. Це зовсім легке нездужання, і, на мій погляд, воно більше відбивається на його настрої, ніж на здоров’ї. Ми його майже зовсім не бачимо. Його відчуженість і ваш від’їзд не роблять наше маленьке товариство веселішим. Особливо ж не вистачає вас малій Воланж: вона весь день так позіхає, що ось-ось проковтне свої кулачки. А останніми днями вона робить нам честь поринати після обіду в глибокий сон.

Прощавайте, красуне моя дорога. Я незмінно залишаюся вашим люблячим другом, вашою мамою, навіть сестрою, якби називатися так дозволяв мені мій вік. Словом, я прив’язана до вас найніжнішими почуттями.

Підписано Аделаїдою за пані де Розмонд.

Із замку ***, 14 жовтня 17…

Лист 113

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Вважаю себе зобов’язаним попередити вас, віконте, що в Парижі вами вже починають цікавитися, що вашу відсутність помічено і про причину її вже здогадались. Учора я була на дуже багатолюдній званій вечері, і там цілком певно говорилося, що в селі вас затримує романтична нещасна любов; негайно ж на обличчях усіх чоловіків, які заздрять вашим успіхам, і всіх покинутих вами жінок відбилася радість. Послухайтеся моєї поради – не давайте утвердитися цим небезпечним чуткам і негайно приїжджайте, щоб своєю присутністю припинити їх.

Подумайте, якщо хоч раз буде порушено уявлення, що перед вами не можна встояти, ви незабаром побачите, що вам і дійсно почнуть набагато успішніше чинити опір, що суперники ваші теж втратять повагу до вас і наберуться сміливості для боротьби з вами, бо хто з них не уявляє, що він уже в усякому разі сильніший за доброчесність? Особливо ж подумайте гарненько, що безліч жінок, зв’язком із якими ви вихвалялися, але яких насправді не мали, прагнутимуть розвіяти оману товариства на свій рахунок, а інші зроблять усе, щоб його обдурити. Словом, будьте вже готові до того, що вас, можливо, почнуть так само недооцінювати, як досі переоцінювали.

Повертайтеся ж, віконте, не жертвуйте своєю славою дитячому капризу. З малою Воланж ви зробили все, як ми хотіли, а щодо вашої президентші, то вже, звичайно, залишаючись за десять льє від неї, ви її з голови не викинете. Чи, бува, не вважаєте ви, що вона кинеться за вами? Можливо, вона і думати про вас забула, а якщо і згадує, то лише для того, щоб порадіти вашому приниженню. Тут же принаймні ви зможете знайти нагоду із блиском виявити себе, чого вельми потребуєте. А якби ви стали чинити опір у бажанні продовжувати свою безглузду пригоду, то не бачу, чим повернення може вам зашкодити… – навіть навпаки.

Дійсно, якщо ваша президентша обожнює вас, про що ви мені так багато говорили, але що так мало доводили, – єдиною її втіхою, єдиною радістю має бути нині можливість розмовляти про вас, знати, що ви робите, що говорите, що думаєте, знати, зрештою, про вас усе до найменших подробиць. Усі ці дурниці набувають ваги через поневіряння, що їх зазнаєш. Це крихітки хліба, що впали з панського столу: той їх нехтує, але бідняк жадібно підбирає їх і поглинає. Так от, бідолаха-президентша і живиться тепер цими крихітками. І чим більше вона їх отримає, тим менше прагнутиме насититись рештою. До того ж відтоді, як ви знаєте, хто повірниця, ви можете не сумніватися, що в кожному листі від неї міститься щонайменше одна невелика проповідь, і всі повчання, здатні, на її думку, сприяти зміцненню цнотливості й підтримці доброчесності.[69] Навіщо ж надавати одній засоби для захисту, а іншій – можливість шкодити вам?

Я не сказала б, що поділяю вашу думку відносно збитків, яких ви нібито зазнали від зміни повірниці. По-перше, пані де Воланж вас ненавидить, ненависть же завжди проникливіша та винахідливіша, ніж симпатія, а вся доброчесність вашої старої тітки не змусить її хоч би один-єдиний раз сказати що-небудь погане про улюбленого племінника, бо і доброчесності властиві слабкості. А по-друге, ваші страхи ґрунтуються на абсолютно невірному спостереженні.

Неправда, що чим жінки старші, тим вони жорсткіші та суворіші. Між сорока і п’ятдесятьма роками, коли жінки з відчаєм бачать, як в’яне їхнє обличчя і з люттю переконуються, що треба відмовитися від домагань і насолод, які їм іще такі дорогі, вони дійсно майже завжди стають жовчними ханжами. Цей тривалий проміжок часу їм потрібний для того, щоб примиритися з неминучістю великої жертви. Але як тільки жертву повністю принесено, вони поділяються на дві категорії.

До першої належить більша частина жінок: це ті, в яких не було нічого, окрім привабливої зовнішності й молодості, – вони впадають в тупу апатію, з якої їх виводять лише карти та які-небудь вияви благочестя. Такі жінки майже завжди нудні, частенько буркотливі, іноді прискіпливі, але рідко бувають злі. Не можна також сказати, суворі вони чи ні: позбавлені власних думок і почуттів, вони повторюють без усякого розуміння та без розбору все, що чують від інших, самі ж залишаються цілковитими нікчемами.

Другу категорію, набагато рідкіснішу, але воістину дорогоцінну, становлять жінки, які мали характер і піклувалися про те, щоб живити свій розум, а тому вміють створити собі життя навіть тоді, коли їм уже нічого чекати від природи: вони починають прикрашати свої духовні якості, як раніше прикрашали свою зовнішність. Такі жінки зазвичай дуже розсудливо міркують, а розум у них твердий, веселий і витончений. Чари зовнішньої краси вони замінюють добротою, що привертає увагу до них, а також жвавістю, яка тим принадніша, чим вони старші; таким чином і вдається їм у якійсь мірі зближуватися з молоддю, заслуговуючи на її любов. Але в таких випадках вони дуже далекі від того, щоб, як ви кажете, бути жорсткими і суворими: звичка до поблажливості, тривалі роздуми про людські слабкості, особливо ж спогади про свою молодість, – єдине, що прив’язує їх до життя, – роблять їх скоріше навіть надмірно терпимими.

Словом, я хочу сказати вам, що постійно прагну бувати в товаристві старих, бо дуже рано зрозуміла, як важливо їм сподобатись, і серед них мені зустрічалися чимало таких, до яких мене тягнули не лише міркування вигоди, але і схильність. Тут я зупиняюся. Бо тепер ви спалахуєте так швидко, і в той же час захоплення ваші такі цнотливі, що я побоююся, як би ви не закохалися несподівано у свою стару тітоньку і не зійшли б разом з нею в могилу, де, втім, уже давно перебуваєте. Повертаюся, отже, до справи.

Незважаючи на те, що ви, мабуть, у захваті від своєї учениці, я не можу уявити собі, щоб вона посідала хоч яке-небудь місце у ваших планах. Вона опинилася під рукою, і ви нею оволоділи: чудово! Але ж це не може бути захопленням. По правді сказати, навіть і володіння тут неповне: адже ви оволоділи тільки її тілом. Я не кажу про серце її, бо не сумніваюся, що воно вам глибоко байдуже; але навіть і помисли її зайняті зовсім не вами. Не знаю, чи помітили ви це, але в мене є доказ в останньому отриманому від неї листі;[70] посилаю вам його, щоб ви самі могли судити. Зверніть увагу, вона завжди говорить про вас – «пан де Вальмон»: усі думки її, навіть ті, які пробуджені вами, врешті-решт, спрямовані до Дансені, а його ж бо вона не величає «паном»; він завжди просто Дансені. Цим вона вирізняє його з усіх інших і, навіть віддаючись вам, близькість відчуває тільки до нього. Якщо така коханка здається вам спокусливою, якщо насолоди, які вона вам дарує, вас приваблюють, ви справді-таки скромні й невибагливі! Якщо вам хочеться зберегти її – згодна: це навіть відповідає моїм планам. Але мені здається, що все це не варте навіть п’ятихвилинного клопоту і що треба все ж таки виявити деяку владу і, приміром, не допускати її побачитися з Дансені доти, поки ви її не змусите хоч трохи забути його.

Перш ніж я перестану займатися вами і перейду до себе, мушу вам іще сказати, що прийом, до якого ви, за вашими словами, маєте намір удатися, – хвороба – добре відомий і дуже поширений. Дійсно, віконте, ви не особливо винахідливі! Я, як ви зараз побачите, теж іноді повторююсь, але прагну при цьому різноманітити хоч би подробиці, а головне – мене виправдовує успіх. Я маю намір іще раз спробувати щастя і затіваю нову пригоду. Визнаю, що труднощів тут не випаде, і слави буде небагато. Але принаймні це мене розважить, – а я помираю від нудьги.

Не знаю вже чому, але після пригоди з Преваном Бельрош став мені просто нестерпний. Він до того посилив увагу, ніжність, поклоніння, що немає сил терпіти. Спершу гнів його здався мені забавним. Довелось, одначе, заспокоїти його, бо надати йому свободу дій означало б – скомпрометувати себе. Але урезонити його не було ніякої можливості. Тому я вирішила виявити більше почуттів, аби легше було з ним упоратись. Але він сприйняв усе за чисту монету і відтоді дратує мене своєю безперервною захопленістю. Особливе роздратування викликає його образлива довіра до мене і упевненість, що тепер я належу йому назавжди. Я почуваюся воістину приниженою. Недорого ж він мене цінує, якщо вважає себе гідним того, щоб я зупинила на нім свій остаточний вибір! Одного дня він навіть заявив мені, що я, мовляв, і не могла б полюбити нікого, крім нього. Ну, вже цього разу знадобилась уся моя розсудливість, аби я відразу ж не переконала його і не розповіла, як усе йде насправді. От дивак: подавай йому виняткові права! Охоче визнаю, що він має гарну статуру і зовнішність у нього досить приваблива, але врешті-решт, він у любові не більше, ніж ремісник. Словом, настав час нам розлучатися.

Ось уже два тижні, як я почала здійснювати цей задум і по черзі випробувала холодність, капризи, поганий настрій, сварки. Але дурень вчепився в мене мертвою хваткою. Доведеться вдатися до сильнішого засобу, і для цього я відвожу його до себе в село. Ми вирушаємо післязавтра. З нами там буде всього декілька сторонніх осіб – не допитливих і не занадто проникливих, і ми будемо майже так само вільні, якби перебували в цілковитій самотності. Там я вже так перевантажуватиму його любов’ю та пестощами, і ми так виключно житимемо одне для одного, що, ручаюся, – він іще дужче, ніж я, захоче покласти край цій подорожі, яку нині уявляє собі як найбільше щастя. І якщо він повернеться не пересиченим мною ще більше, ніж я ним, можете говорити – дозволяю вам це, – що я тямлю в цих речах так само мало, як ви.

Приводом для цього, певним чином, самітництва слугує намір по-справжньому зайнятися моїм великим процесом, який дійсно буде нарешті слухатися на початку зими. Я надзвичайно цьому рада, бо і насправді вкрай неприємно, коли ввесь твій добробут, можна сказати, висить у повітрі. Не те щоб мене турбував результат тяжби; передусім правда на моєму боці – так запевняють усі мої адвокати, а якби навіть усе йшло інакше, я була б уже дуже невмілою, коли не зуміла б виграти процес, у якому проти мене самі малолітні та їх старий опікун! Але оскільки в такій важливій справі нічого не можна випускати з уваги, зі мною будуть обидва мої адвокати. Як по-вашому – веселенька подорож? Проте, якщо вона допоможе мені виграти справу та позбутися Бельроша, я не пошкодую про втрачений час.

А тепер, віконте, вгадайте, хто буде наступником? Даю вам сто очок фори. А втім, хіба я не знаю, що ви не здатні що-небудь вгадати? Так ось: це Дансені. Ви здивовані, чи не так? Адже я ще не дійшла до того, що мені залишається тільки виховувати дітей. Але цей юнак заслуговує стати винятком: він має тільки привабливість юності без її легковажності. Стриманість, із якою він поводиться в товаристві, усуває всякі підозри, і вона ж робить його особливо приємним, коли залишаєшся з ним наодинці. Ясна річ, у мене особисто з ним таких побачень іще не було: нині я всього лише його повірниця, але, здається мені, під покривом дружби у нього помітний дуже гострий потяг до мене. Шкода було б, якби увесь цей розум і тонкість почуттів виявилися принесеними в жертву і отупіли біля цієї дурки Воланж. Сподіваюсь, він помиляється, уявляючи, що любить її: вона цього далеко не заслуговує. Я зовсім не ревную до неї, – але ж це було б убивством, а я хочу врятувати Дансені. Прошу вас тому, віконте, докласти всіх зусиль до того, щоб він не зміг побачитися зі своєю Сесіллю (у нього ще збереглася погана звичка називати її так). Перше захоплення завжди зберігає над нами більшу владу, ніж думаєш, і я ні в чому не буду впевнена, якщо він побачиться з нею тепер, особливо ж за моєї відсутності. Після повернення ж я беру на себе все і за все ручаюсь.

Я спершу було думала взяти молодика з собою, але принесла цю думку в жертву своїй звичній розсудливості. Крім того, я боялася б, що він помітить що-небудь між мною і Бельрошем, і була б у відчаї, якби в нього виникло хоч найменше уявлення про те, що відбувається. Нехай – принаймні в його уяві – я залишуся чистою й незаплямованою, словом, такою, якій слід бути, щоб виявитися достойною його.

Париж, 15 жовтня 17…

Лист 114

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Дорогий друже мій, я не в змозі побороти занепокоєння і, не знаючи навіть, чи будете ви в змозі відповісти мені, не можу не розпитати вас. Хоча ви і вважаєте, що у пана де Вальмона немає нічого небезпечного, я не поділяю тієї впевненості в хорошому його стані, якою, мабуть, пройняті ви. Нерідко трапляється, що меланхолія та прагнення ухилитися від спілкування з людьми виявляються передвісниками серйозного захворювання. Тілесні страждання так само, як і душевні, викликають потребу самотності, й часто ми докоряємо за поганий настрій тим, кого можна тільки жаліти як хворих.

Мені здається, що йому все ж слід було б із ким-небудь порадитись. Як це ви нині, теж хворіючи, не маєте біля себе лікаря? Мій лікар, який був у мене сьогодні вранці та з яким – не приховаю від вас – я непрямим чином порадилася, вважає, що на раптову апатію у людей від природи діяльних слід зважати. Він же додав, що хвороба, якщо її вчасно не припинити, не піддається лікуванню. Навіщо ж наражати на ризик таку дорогу вам істоту?

Занепокоєння моє посилюється тим, що ось уже чотири дні, як я не отримую від нього вістей. Боже! Чи, бува, не обманюєте ви мене щодо його стану? Чом би він раптом перестав писати мені? Якщо тільки через те, що я незмінно повертала йому листи, то мені здається, що він набагато раніше прийняв би таке рішення. Врешті, хоча смішно вірити передчуттям, я вже протягом декількох днів у такій тузі, що мені просто страшно стає. Ах, можливо, я напередодні найбільшої біди!

Ви не повірили б – і мені соромно вам у цьому признатись, – яка для мене прикрість не отримувати більше тих листів, які я сама ж відмовлялася читати. Я все-таки мала впевненість у тому, що він про мене думає! І я хоч би бачила щось від нього. Я не розпечатувала цих листів, але я плакала, дивлячись на них; сльози мої текли легше і були не такими гіркими, і тільки ці сльози хоч трохи розвіювали смуток, в якому я перебуваю від дня повернення. Заклинаю вас, поблажливий друже мій, напишіть мені своєю рукою, як тільки зможете, а поки що розпорядіться, щоб мене щодня повідомляли про вас і про нього.

Я бачу, що майже ні слова не сказала особисто вам, але ви знаєте мої почуття, мою безмежну прихильність, мою ніжну вдячність за вашу чутливу дружбу. Ви пробачте мені стурбованість, в якій я перебуваю, мої смертельні страждання, страшенну муку – боятися лих, причина яких, можливо, я ж сама. Великий Боже! Ця думка, що доводить до відчаю, переслідує мене, роздирає мені серце. Не вистачало мені тільки цього нещастя, і я відчуваю, що народжена лише для того, щоб зазнати їх усі.

Прощавайте, дорогий друже, любіть мене, жалійте мене. Чи отримаю я сьогодні від вас листа?

Париж, 16 жовтня 17…

Лист 115

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Дивна річ, чарівний друже мій: варто тільки розлучитись – і відразу якось перестаєш розуміти одне одного. Поки я був біля вас, у нас завжди була цілковита єдність почуттів і поглядів. А через те, що ось уже близько трьох місяців я вас не бачу, ми з приводу всього розходимося в думках. Хто з нас двох помиляється? Зрозуміло, ви відповіли б, не вагаючись, але я, розсудливіший або ввічливіший, не можу зважитися. Обмежуся тим, що дам відповідь на ваш лист і повідомлю вас про подальшу свою поведінку.

Передусім дякую вам за пораду, яку ви даєте мені з приводу чуток, що поширюються про мене. Але поки що я із цього приводу не тривожуся, бо, здається, можу з певністю сказати, що незабаром у мене буде цілковита можливість змусити їх замовкнути. Будьте спокійні: у світі я з’явлюся не інакше, як завоювавши ще більшу славу і ще більш гідний вас.

Сподіваюся, що мені зарахують навіть якоюсь мірою пригоду з малою Воланж, до якої ви ставитеся так зневажливо. Нібито це такі вже дурниці – за один вечір відбити дівчину в її коханого, якого вона любить, тут же покористуватися нею скільки тобі завгодно, і зовсім безперешкодно, наче це твоя власність, отримати від неї те, чого наважишся зажадати не від кожної дівиці, що зробила собі з цих речей ремесло, і при цьому ні щонайменшою мірою не порушити її ніжної любові, не зробити її ні непостійною, ні навіть невірною, бо я і справді ніскільки не займаю її думок! Таким чином, коли ця примха у мене пройде, я поверну її в обійми коханого, і при цьому виявиться, що вона нічого, якщо можна так висловитися, не помітила. Хіба така вже це звичайна справа? До того ж повірте мені, позаяк уже вона пройшла через мої руки, наука, прищеплена мною, отримає подальший розвиток, і можу передбачити, що боязка учениця незабаром так покаже себе, що зробить честь учителеві.

Тим же, хто віддає перевагу героїчному жанрові, я покажу президентшу – цей визнаний зразок доброчесності! – шановану навіть запеклими розпусниками, словом, ту, на кого зазіхнути ніхто б і не подумав. Я, повторюю вам, покажу її жінкою, що забула свій обов’язок та доброчесність і жертвує своєю репутацією та двома роками цнотливого шлюбу заради щастя сподобатися мені, заради сп’яніння щастям любити мене і вважає, що за всі ці жертви її достатньо винагороджено одним словом, одним поглядом, яких їй до того ж і не завжди вдається домогтись. Я зроблю більше – я її кину, і, якщо в мене виявиться наступник, значить, я не знаю цю жінку. Вона встоїть і перед потребою втіхи, і перед звичкою до насолоди, і навіть перед жадобою помсти. Словом, вона існуватиме лише для мене, і який би не був цей її шлях – короткий чи довгий, ніхто, крім мене, не відкриє і не закриє перед нею шлагбауму. А досягнувши цього тріумфу, я скажу своїм суперникам: «Погляньте на скоєне мною і знайдіть у наш час другий такий же приклад!»

Ви запитаєте, звідки у мене нині така безмежна самовпевненість? Річ у тому, що вже з тиждень я проник у таємниці моєї спокусниці: вона мені їх не відкриває, але я їх викрадаю. Два листи від неї до пані де Розмонд сказали мені цілком достатньо, й усі інші я читатиму тільки з цікавості. Щоб домогтися свого, мені потрібно тільки побачитися з нею, а спосіб я вже знайшов і негайно ж пущу його в хід.

Вам, здається, цікаво?… Ні, в покарання за невіру в мою винахідливість ви про нього не дізнаєтеся. Дійсно, ви заслуговуєте, щоб я перестав із вами бути відвертим, в усякому разі на час цієї пригоди. І знайте, що коли б не солодка нагорода, яку ви обіцяли мені за успіх у цій справі, я перестав би вам про це говорити. Як бачите, я розсерджений. Одначе, сподіваючись на те, що ви виправитесь, я готовий обмежитися цим легким покаранням і, знову набувши поблажливості, забуваю на мить свої великі плани, щоб обговорити з вами ваші.

Так, значить, ви у себе в селі, нудному, як почуття, і сумовитому, як вірність! А бідолаха Бельрош! Ви не задовольняєтеся тим, що напуваєте його водою забуття, ви перетворюєте це на тортури. Як же він почувається? Чи добре переносить він нудоту від любовного пересичення? Дуже хотів би я, щоб від усього цього він тільки міцніше прив’язався до вас. Мені цікаво, які ж іще дієвіші ліки примудритеся ви застосувати. Дійсно, мені шкода, що вам довелось удаватися до таких засобів. Сам я лише раз у житті скористався любов’ю як прийомом. Причина була, зрозуміло, досить вагома: адже йдеться про графиню де***. Разів двадцять, коли я перебував у її обіймах, мені кортіло сказати: «Добродійко, я відмовляюся від місця, якого домагаюся; дозвольте ж мені залишити те, яке я займаю зараз». Мушу сказати, що з усіх жінок, яких я мав, тільки про неї мені було по-справжньому приємно лихословити.

Що стосується ваших спонукань, то, правду кажучи, я вважаю їх на рідкість безглуздими, і ви мали рацію, думаючи, що я не здогадаюся, хто буде наступником Бельроша. Як! Увесь цей ваш клопіт – заради Дансені! Е, милий друже мій, дозвольте йому обожнювати свою доброчесну Сесіль і не компрометуйте себе участю в цих дитячих іграх. Нехай школярі отримують виховання у няньок або грають із пансіонерками в безневинні ігри. Невже ви обтяжуватимете себе новачком, який не зуміє ні взяти вас, ні покинути, і з яким вам доведеться все робити самій? Не жартома кажу вам: цього вибору я не схвалюю. І хай би якої суворої таємниці ви в цьому разі дотримували, він принизив би вас хоч би в моїх очах і перед власною вашою совістю.

Ви кажете, що починаєте відчувати до нього сильний потяг; запевняю вас, ви напевно помиляєтеся, і, здається, я навіть зміркував, у чому причина цього самообману. Горезвісна відраза до Бельроша опанувала вас у дні, коли кругом було порожньо, і Париж не міг надати вам ніякого вибору; ваша надмірно палка уява і змусила вас зупинитися на першому предметі, що трапився. Але візьміть же до уваги, що після повернення ви зможете вибирати з тисяч, а якщо ви побоюєтеся, що вам доведеться бути бездіяльною і нудьгувати, відкладаючи свій вибір, я готовий розважити вас у вільний час.

До часу вашого повернення головні мої справи виявляться так чи інакше закінченими, і вже, напевно, ні крихітка Воланж, ні навіть сама президентша не цікавитимуть тоді мене настільки, щоб я не міг бути у вашому розпорядженні щоразу, як ви цього побажаєте. Може статися, що до того часу я вже передам дівчинку до рук її несмілого коханого. Незважаючи на все, що ви говорили, я не можу погодитися з вами, що в насолодах із нею немає нічого привабливого. Оскільки я хочу, щоб у неї на все життя зберігся про мене спогад, як про кращого з чоловіків, я засвоїв із нею такий тон, якого не зможу довго витримати без шкоди для здоров’я. І віднині мене з нею пов’язують лише ті турботи, які присвячуєш сімейним справам…

Ви не розумієте? Річ у тому, що нині я чекаю тільки другого терміну, щоб утвердитися у своїх сподіваннях і переконатися, що розрахунки мої повністю виправдалися. Так, чарівний друже мій, у мене є вже перші ознаки того, що чоловік моєї учениці не помре без потомства, і що в майбутньому глава будинку Жеркурів буде лише молодшим нащадком Вальмонів. Але дайте мені завершити зі своєї примхи цю пригоду, яку почато було мною лише на ваше прохання. Подумайте, що, коли через вас Дансені виявиться непостійним, уся гострота цієї історії пропаде. Візьміть, зрештою, до уваги, що коли я пропоную вам себе як заміну його біля вашої особи, то маю деяке право на перевагу.

І я так сильно розраховую на неї, що не побоявся піти наперекір вашим задумам і сам сприяв посиленню ніжної пристрасті несмілого закоханого до першого і такого гідного предмета його вибору. Отже, заставши учора вашу підопічну за листом до нього, і відірвавши її спершу від цього солодкого заняття для іншого, ще солодшого, я потім попросив її показати мені початого листа. Вважаючи тон його холодним і вимушеним, я дав їй зрозуміти, що не в такий спосіб зможе вона утішити коханого, і переконав її написати іншого під моє диктування. У нім, наслідуючи, наскільки міг, її простодушне базікання, я постарався зміцнити любов хлопця більш певним сподіванням. Молода особа, як вона сама заявила, прийшла в захват од того, що вміє так добре висловлюватись, і віднині листування доручається мені. Чого я тільки не роблю для цього Дансені! Я одночасно і приятель його, і повірник, і суперник, і кохана! І навіть у цю мить я роблю йому послугу, рятуючи від ваших згубних уз. Так, ясна річ, згубних: бо володіти вами, а потім утратити вас – означає заплатити за мить щастя вічним жалем.

Прощавайте, мій чарівний друже. Зберіться з силами і покінчіть із Бельрошем якнайскорше. Залиште думку про Дансені та приготуйтеся знову знайти і знову подарувати мені солодкі втіхи нашого першого зв’язку.

P. S. Вітаю вас із майбутнім слуханням вашої справи. Я був би радий, аби ця видатна подія здійснилася під час мого панування.

Із замку ***, 19 жовтня 17…

Лист 116

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Пані де Мертей поїхала сьогодні вранці в село. Таким чином, моя чарівна Сесіль, я втратив єдину радість, яка залишалася мені за вашої відсутності, – говорити про вас із вашим і моїм другом. З якогось часу вона дозволила мені називати її так, і я скористався дозволом тим більше охоче, що – здавалося мені – я таким чином стаю ближчим до вас. Боже мій, до чого ця жінка мила! Яку привабливу чарівність уміє вона надавати дружбі! Здається, що це ніжне почуття прикрашається і зміцнюється в ній усім тим, чого вона не віддає любові. Якби ви знали, як вона вас любить, як їй приємно слухати, коли я говорю про вас!.. Яке щастя жити тільки заради вас обох, безупинно переходячи від сп’яніння любов’ю до ніжних захоплень дружби, присвятивши їм усе своє існування, бути в деякому розумінні точкою перетину вашої взаємної прихильності й постійно відчувати, що коли я прагну зробити щасливою одну, то в рівній мірі роблю це і для іншої! Любіть, мій чарівний друже, міцно любіть цю чудову жінку. Поділяйте мою прихильність до неї, щоб надати цьому почуттю більше цінності. Відколи я відчув привабливість дружби, мені хочеться, щоб і ви її відчули. Мені здається, що, коли яку-небудь радість не розділено з вами, я насолоджуюся нею лише наполовину. Так, моя Сесіль, я хотів би овіяти ваше серце найсолодшими почуттями, щоб кожен із цих душевних рухів приносив вам щастя. І при цьому я вважав би, що віддаю вам лише частину того блаженства, яке отримую від вас.

Чому ж усі ці чудові плани мусять залишатися тільки чарівною грою моєї фантазії, а дійсність, навпаки, приносить мені самі лише тяжкі, нескінченні прикрості? Ви пестили мене надією, що я зможу побачитися з вами в селі, де ви перебуваєте, – тепер я бачу, що від цього треба відмовитись. Єдина моя втіха – переконувати себе, що для вас це і справді неможливо. А ви навіть не хочете сказати мені цього самі, поремствувати на це разом зі мною! Вже двічі мої скарги із цього приводу залишилися без відповіді. Ах, Сесіль, Сесіль, я готовий вірити, що ви любите мене всіма силами душі, але душа ваша не палає, подібно до моєї! Чому не від мене залежить долати перешкоди? Чому не дано мені жертвувати своїми інтересами замість ваших? Я незабаром зумів би довести вам, що для любові немає нічого неможливого.

Ви не повідомляєте мене також, коли може закінчитися ця жорстока розлука; тут я, можливо, зміг би все ж таки побачитися з вами. Ваш чудовий погляд оживив би мою пригноблену душу, його зворушливий вираз заспокоїв би моє серце, яке часом так цього потребує. Пробачте, моя Сесіль, у цьому побоюванні немає ніякої підозрілості. Я вірю у вашу любов, у вашу постійність. Ах, я став би занадто нещасним, якби засумнівався в них. Але між нами стільки перешкод! І їх усе більше й більше! Друже мій, я сумую, жорстоко сумую. Здається, через від’їзд пані де Мертей у мене загострилося відчуття всіх моїх нещасть.

Прощавайте, моя Сесіль, прощавайте, моя кохана. Подумайте про те, що ваш коханий страждає і що лише ви можете повернути йому щастя.

Париж, 17 жовтня 17…

Лист 117

Від Сесілі Воланж кавалерові Дансені

(Продиктований Вальмоном)

Невже ви гадаєте, милий мій друже, що треба лаяти мене, щоб я засумувала, коли я знаю, що ви сумуєте? І невже ви сумніваєтеся, що я страждаю всім тим, що вас мучить? Я розділяю навіть ті ваші страждання, які сама вимушена вам заподіювати, а окрім усього цього, мучуся ще й через те, що ви до мене такі несправедливі. О, це недобре! Я розумію, чому ви розсердились: обидва останні рази, коли ви просили дозволу приїхати сюди, я вам не відповіла. Але хіба так легко на це відповісти? Ви думаєте – я не розумію, що те, чого ви хочете, дуже погано? Адже якщо мені й заочно так важко вам відмовляти, що було б, якби ви перебували тут? І ще: якби я побажала втішити вас на одну мить, мені потім довелося б усе життя розкаюватися.

Бачите, я нічого від вас не приховую. Такі мої причини – судіть про них самі. Я б, можливо, і зробила те, чого ви хочете, якби не обставини, про які я вас повідомляла: цей пан де Жеркур, винуватець усіх наших нещасть, приїде ще не так скоро, а оскільки з якогось часу мама зі мною набагато м’якша, і я, зі свого боку, ласкава з нею, наскільки це можливо, хто знає – чого я не зможу від неї домогтись? А хіба не було б для нас набагато краще, якби ми могли бути щасливі, ні в чому собі не докоряючи? Якщо вірити тому, що мені часто говорили, чоловіки значно менше люблять своїх дружин, коли вони занадто сильно любили їх до одруження. І це побоювання утримує мене найбільше. Друже мій, хіба ви не впевнені у моєму серці, і хіба час так уже не терпить?

Слухайте: обіцяю вам, що, коли мені не вдасться уникнути цього злощасного заміжжя з паном де Жеркуром, якого я так ненавиджу, ще навіть не пізнавши його, – ніщо не утримає мене, і я буду вашою, наскільки це буде в моїй владі, і навіть до весілля. Оскільки для мене важливим є лише одне – щоб ви любили мене, і оскільки ви добре зрозумієте, що коли я чиню погано, то не зі своєї вини, – все інше мені байдуже, аби ви обіцяли мені любити мене завжди так само, як тепер. Але, друже мій, поки дозвольте мені діяти, як нині, і не вимагайте від мене того, чого я не можу зробити з дуже вагомих причин, але в чому мені дуже обтяжливо вам відмовляти.

Я хотіла б також, аби пан де Вальмон не так настійно умовляв мене поступитися вам: це тільки сильніше роз’ятрює моє горе. О, у вас в його особі дуже добрий друг, можу вас запевнити! Він робить усе так, як ви самі робили б. Але прощавайте, милий мій друже, я почала вам писати дуже пізно і провела за листом чималу частину ночі. Йду швидше лягати, щоб надолужити втрачений час. Цілую вас, але не лайте мене більше.

Із замку ***, 18 жовтня 17…

Лист 118

Від кавалера Дансені до маркізи де Мертей

Якщо вірити календарю, обожнюваний друже мій, ви відсутні всього два дні, якщо ж вірити моєму серцю – то два століття. Адже слід вірити, як ви самі мені говорили, передусім своєму серцю. Значить, давно прийшла вам пора повертатись, і всі справи ваші мають бути більш ніж закінчені. Як ви хочете, щоб я цікавився вашим процесом, якщо – виграєте ви його чи програєте – я однаково мушу платити витрати тугою від розлуки з вами? О, як мені хотілося б полаятися з вами, і яка досада – мати таку ґрунтовну причину гніватись і не мати права на це.

А хіба не справжня невірність, не найчорніша зрада – залишити друга далеко від себе, після того як ви привчили його не вміти без вас обходитися? Хоч скільки б ви радилися зі своїми адвокатами, – для такої жорстокості вони виправдання не відшукають. І, крім того, ці люди знають тільки аргументи, що йдуть від розуму, а їх недостатньо, аби відповісти на запити почуття.

Що стосується мене, то після всіх ваших запевнень, що поїздку цю ви зробили, підкоряючись голосу розуму, я зовсім посварився з цим розумом. Я не бажаю більше його слухатися, навіть тоді, коли він велить мені забути вас.

Порада ця, одначе, дуже розумна і, до речі сказати, не така вже нездійсненна, як вам може здатися. Для цього досить було б утратити звичку безупинно думати про вас, а тут – будьте певні – ніщо б мені про вас не нагадувало.

Наші найкрасивіші жінки, які вважаються найбільш чарівними, настільки все ж не можуть порівнятися з вами, що по них не можна скласти про вас ані найменшого уявлення. Я навіть думаю, що, на витончений погляд, між ними і вами виявиться тим більше відмінностей, чим більше на перше враження було схожості; хоч що б вони робили, хоч як би напружували сили та вміння, їм завжди бракуватиме одного – бути саме вами, адже в цьому ж бо й полягає ваша чарівність. На жаль, коли дні так довго тягнуться і немає ніякої справи, починаєш мріяти, будувати повітряні замки, створювати собі химери. Мало-помалу уява запалюється, прагнеш якнайкраще прикрасити творіння своєї мрії, збираєш у думці все, що особливо притягує, нарешті, народжується досконалий образ, і тут уявний портрет повертає думку до оригіналу, і зі здивуванням переконуєшся, що ввесь час тільки одне й робив: думав про вас. Ось і зараз я запав майже в таку ж оману. Можливо, ви гадаєте, що я почав писати вам, аби говорити про вас? Аж ніяк: я хотів од вас відволіктися. Мені треба було поговорити з вами про багато речей, які безпосередньо до вас не відносяться і, як ви знаєте, дуже і дуже для мене важливих. А відволікся я якраз од них. Відколи ж це чарівність дружби відволікає від чар любові? Ах, якщо придивитись уважніше, можливо, мені є в чому собі докорити! Але – тсс! Забудьмо цей легкий гріх, аби знову не впасти в нього, і нехай про нього не дізнається навіть мій друг.

Але чому, чому вас немає тут, аби відповісти мені, щоб повернути мене на шлях істинний, щоб говорити зі мною про мою Сесіль і збільшувати, якщо це тільки можливо, щастя любові до неї солодкою думкою, що люблю я вашого друга? Так, нічого приховувати, любов, яку вона мені вселяє, стала для мене ще дорогоціннішою, відколи ви зволили вислухати моє освідчення. Мені так радісно відкривати перед вами моє серце, займати ваше серце моїми почуттями, ввіряти йому їх усі до останку! Мені здається, що вони стають дорожчими для мене у міру того, як ви благоволите приймати їх. А потім я дивлюся на вас і думаю: «Ось хто зберігає все моє щастя».

Про свої справи я нічого нового повідомити не можу. Останній отриманий од неї лист збільшує і зміцнює мої надії, але в той же час віддаляє їх. Однак аргументи її такі чутливі та благородні, що я не можу ні засуджувати її, ні скаржитися. Можливо, ви не цілком розумієте те, що я пишу, але чому вас тут немає? Хоча другові можна все сказати, не все, одначе, напишеш. Любовним же таємницям властива особлива тендітність: їх не можна віддавати на волю вітру. Якщо їх часом і випускаєш на світ Божий, за ними все ж треба наглядати; треба, якщо можна так висловитися, своїми очима простежити за тим, як вони ввійдуть до нової своєї обителі. Ах, повертайтеся ж, мій чарівний друже! Ви самі бачите, як потрібна ваша присутність. Забудьте, зрештою, тисячі розумних аргументів, які утримують вас там, де ви нині перебуваєте, або ж навчіть мене жити там, де вас немає.

Маю честь і т. ін.

Париж, 19 жовтня 17…

Лист 119

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Хоча болі мої ще не припинилися, красуне моя, намагаюся все ж писати вам власноручно, аби мені можна було поговорити з вами про те, що вас так цікавить. Племінник мій, як і раніше, занурений в мізантропію. Він незмінно розпитує про моє здоров’я, але сам жодного разу не зайшов дізнатися про нього, хоча я і звеліла просити його зайти; я бачу його не більше, ніж якби він перебував у Парижі. Сьогодні вранці, однак, я зустрілася з ним у місці, де ніяк не думала його побачити: у своїй домашній каплиці, куди я зійшла вперше після того, як почався тяжкий мій припадок. Сьогодні я дізналася, що вже протягом чотирьох днів він не пропускає меси. Дав би Бог, аби так тривало!

Коли я ввійшла до каплиці, він підійшов до мене і дуже сердечно привітав з поліпшенням здоров’я. Оскільки служба почалась, я перервала розмову, розраховуючи потім відновити її, але племінник мій зник до того, як я змогла до нього наблизитися. Не приховаю від вас, що, на мій погляд, він дещо змінився. Але, красуне моя, не поринайте у надмірне занепокоєння і не змушуйте мене розкаятись у моїй довірі до вашого розуму, а головне, будьте певні, що я вважала б за краще засмутити вас, аніж обдурити.

Якщо племінник мій буде, як і раніше, так само відчужений од мене, я, тільки-но мені стане краще, піду побачитися з ним у його кімнату і постараюся з’ясувати причину цієї дивної мани, до якої, я гадаю, ви дещо причетні. Усе, про що мені вдасться дізнатись, я вас повідомлю. А зараз покидаю вас: немає більше сил ворушити пальцями. До того ж, якщо Аделаїда дізнається, що я писала, вона лаятиме мене ввесь вечір. Прощавайте, моя красуне.

Із замку ***, 20 жовтня 17…

Лист 120

Від віконта де Вальмона до отця Анельма

(У монастир Фельянів на вулиці Сент-Оноре)

Я не маю заслуги бути вам відомим, ваша честь, але знаю, яку безмежну довіру відчуває до вас пані президентша де Турвель, і знаю також, як глибоко ця довіра обґрунтована. Тому я зважуюся, не боячись видатися нескромним, звернутися до вас із проханням про послугу дуже істотну та воістину гідну вашого святого служіння, в якій до того ж пані де Турвель зацікавлена так само, як і я сам.

У моїх руках є важливі документи, що стосуються її, які я не мушу і не хочу передавати їй через посередників, – тільки в її власні руки. У мене немає ніякої можливості сповістити її про це, оскільки з причин, які, можливо, відомі вам безпосередньо від неї, але про які, мені здається, я не маю права повідомляти вас, вона прийняла рішення відмовитися від будь-якого листування зі мною. Рішення це – охоче признаюся – я нині не міг би засудити, бо вона не могла передбачати подій, яких сам я зовсім не чекав і в яких ми змушені визнати втручання сил могутніших, ніж сили людські.

Отже, прошу вас, ваша честь, повідомити їй нові мої наміри та клопотати перед нею про призначення мені, зважаючи на особливі обставини, особистого побачення. Тоді я зміг би частково спокутувати мою провину перед нею благанням про вибачення і, як останню жертву, знищити на її очах єдині збережені свідчення моєї помилки або проступку, в якому перед нею винуватий.

Лише після цього попереднього спокутування наважусь я повергнути до ніг ваших ганебне визнання численних помилок і благати вас про посередництво у примиренні ще набагато важливішому і, як на лихо, набагато важчому. Чи можу я сподіватися, шановний отче, що ви не відмовите мені в допомозі такій насущній і такій для мене дорогоцінній, і що ви зволите підтримати мою слабкість і направите стопи мої по новому шляху, якого я палко жадаю, але – признаюся в цьому, червоніючи від сорому, – сам відшукати не здатний!

Чекаю вашої відповіді з нетерпінням людини, що кається і прагне загладити скоєне нею, і прошу прийняти запевнення у вдячності й глибокій повазі вашого покірного слуги та ін.

P. S. Надаю вам право, шановний отче, якщо ви визнаєте за потрібне, дати цього листа повністю прочитати пані де Турвель, яку я вважатиму обов’язком своїм поважати все життя і в чиїй особі я не перестану шанувати ту, кого небо обрало своїм знаряддям, аби навернути мою душу на стезю доброчесності, явивши мені зворушливе видовище її душі.

Із замку ***, 22 жовтня 17…

Лист 121

Від маркізи де Мертей до кавалера Дансені

Я отримала вашого листа, мій занадто юний друже, але перш ніж висловити вам вдячність за нього, я маю вас покартати і попереджаю, що якщо ви не виправитеся, то я перестану вам відповідати. Послухайте мене, облиште цей розчулено-ласкавий тон, який перетворюється на якусь штучну мову, коли він не є виявом любовного почуття. Хіба дружба говорить таким стилем? Ні, друже мій, у кожного почуття є своя, властива йому мова, а користуватись іншою – означає спотворювати думку, яку прагнеш висловити. Я добре знаю, що наші пані не розуміють звернених до них розмов, якщо вони не перекладені до деякої міри на цей загальноприйнятий жаргон. Але, признаюся, мені здавалося, що я заслуговую на те, щоб ви мене з ними не зрівнювали. Я не на жарт засмучена – можливо, більше, ніж слід було б, – що ви про мене так невірно судили.

Тому в моєму листі ви знайдете лише те, чого бракує вашому: щирість і простоту. Наприклад, я скажу вам, що мені було б дуже приємно бачити вас біля себе, що мені прикро бути оточеною тільки людьми, що наганяють на мене нудьгу, замість тих, хто мені подобається. А ви цю ж саму фразу перекладаєте так: навчіть мене жити там, де вас немає! Таким чином, якщо, припустімо, ви перебуватимете біля своєї коханої, то не зможете існувати в її товаристві без мене як третьої особи? Яке безглуздя! А ці жінки, яким бракує тільки одного, – бути мною, можливо, ви вважаєте, що і вашій Сесілі цього не вистачає? Але ось куди заводить мова, якою нині зловживають настільки, що вона стає безглуздішою за жаргон компліментів і перетворюється на суцільні формули, в які віриш не більше, ніж у найпокірнішого слугу.

Друже мій, пишіть мені лише для того, щоб висловлювати свої справжні думки та почуття, і не посилайте мені набір фраз, які я знайду сказаними краще або гірше в будь-якому модному романі. Сподіваюся, ви не розсердитеся на те, що я вам зараз кажу, навіть якщо виявите в моїх словах деяку частку роздратування. Бо я не заперечую, що відчуваю його, але, щоб уникнути навіть натяку на помилку, за яку я вам щойно докорила, я не скажу вам, що це роздратування, можливо, посилилося від розлуки з вами. Мені здається, що за всіх обставин ви варті більшого, ніж один процес і два адвокати, і, можливо, навіть більше, ніж відданий Бельрош.

Як бачите, замість того щоб засмучуватися моєю відсутністю, вам слід було б радіти: адже ніколи ще я не говорила вам таких люб’язностей. Здається, я заразилася вашим прикладом і приймаю з вами манірно-розчулений тон. Але ні, я вважаю за краще триматися свого щиросердя: лише воно може бути свідченням моєї ніжної дружби і співчуття, нею навіяного. Як радісно мати юного друга, чиє серце віддане іншій жінці! Не всі жінки зі мною погодяться, але така моя думка. Мені здається, що з набагато більшим задоволенням віддаєшся почуттю, яке тобі нічим не загрожує. Тому я перейняла на себе, можливо, і дуже рано, роль вашої повірниці. Але ви вибираєте собі таких юних коханих, що змусили мене вперше відчути, що я починаю старіти! Ви добре робите, що готуєте себе до такої тривалої постійності, і я всім серцем бажаю, щоб вона виявилася взаємною.

Ви маєте рацію, підкоряючись чутливим і благородним аргументам, які, як ви повідомляєте, віддаляють ваше щастя. Тривалий самозахист – єдина заслуга, що залишається тим, хто не завжди може встояти. Для всякої іншої, окрім такої дитини, як мала Воланж, я вважала б невибачним не вміти ухилитися від небезпеки, про яку вона достатньо попереджена, позаяк уже сама освідчується у своєму коханні. Ви, чоловіки, уявлення не маєте про те, що таке доброчесність і чого варто поступитися нею! Але хоч трохи розсудлива жінка мусить розуміти, що, не кажучи вже про гріх, навіть слабкість для неї – найбільше нещастя. І я і в думці не маю, щоб жінка могла їй піддатись, якщо хоч хвилинку над цим розміркувала.

Не повставайте проти цієї думки, вона ж бо головним чином і прив’язує мене до вас. Ви рятуєте мене від небезпек любові. І хоча я досі й без вас уміла від неї захищатись, я згодна бути вам вдячною за допомогу і за це любитиму вас іще більше й міцніше.

А насамкінець, ласкавий мій кавалере, хай береже вас Господь.

Із замку ***, 22 жовтня 17…

Лист 122

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Я сподівалася, мила дочко моя, що зможу нарешті заспокоїти вас, але з гіркотою бачу, що лише посилю вашу тривогу. Та все ж не турбуйтеся: племінникові моєму зовсім не загрожує небезпека, і не можна навіть сказати, щоб він був по-справжньому хворий. Але з ним дійсно відбувається щось дивне. Нічого не можу в цьому зрозуміти, але я вийшла з його кімнати вкрай засмучена, можливо, навіть у деякому страху, і тепер розкаююся в тому, що змушую вас поділяти зі мною цей страх, хоча й не можу втриматися від того, щоб не поговорити з вами про нього. Ось моя розповідь про те, що сталося: можете не сумніватися в її точності, бо, якби прожила я ще вісімдесят років, не забула б враження, яке справила на мене ця сумна сцена.

Отже, сьогодні вранці я була у племінника. Коли я ввійшла, він писав: стіл його завалений був різними паперами, над якими він, мабуть, працював. Він був такий поринутий у цю справу, що я вже дійшла до середини кімнати, а він іще навіть не повернув голови, щоб подивитися, хто увійшов. Я відразу помітила, що, ледве побачивши мене, він постарався надати своєму обличчю спокійного виразу, і, можливо, саме ця обставина і змусила мене придивитися до нього уважніше. Щоправда, він був напіводягнений і не причесаний, але я побачила його блідим і виснаженим; особливо змінилися риси його обличчя. В очах його зазвичай, як ви знаєте, жвавих і веселих, були помітні печаль і туга. Словом, між нами кажучи, я не хотіла б, щоб ви бачили його в такому стані. Бо видовище це було дуже зворушливим і, думаю, дуже здатним викликати в жінці ніжну жалість – одну з найнебезпечніших пасток любові.

Хоча все це і уразило мене, я, одначе, почала розмову так, немов нічого не помітила. Спершу запитала його про здоров’я; він не відповів мені, що почуває себе добре, але і не сказав ясно, що хворий. Тоді я почала скаржитися на його самітництво, яке починає бути схожим на своєрідну манію, і прагнула при цьому надати своєму докору деякої жартівливості. Але на це він тільки мовив проникливим тоном: «Так, не заперечую, це ще одна моя провина, але я спокутуватиму її разом з іншими». Вигляд його ще більше, ніж ці слова, дещо збив з мене удавану веселість, і я зразу ж поспішила сказати йому, що він надто багато значення надає простому дружньому докору.

Потім ми продовжували мирно розмовляти. Через якийсь час він сказав, що одна справа, можливо, найважливіша в його житті, незабаром покличе його до Парижа. Оскільки я побоювалася, красуне моя, що вгадую, в чому річ, і що такий початок міг би привести до сповіді, якої я не хотіла дозволити, я тільки відповіла, що для його здоров’я корисними були б розваги. До цього я додала, що цього разу не утримуватиму його, оскільки люблю своїх друзів заради них самих. І ось у відповідь на цю просту фразу він стиснув мої руки і заговорив із палкістю, якої я просто не в змозі передати: «Так, мила моя тітко, любіть, міцно любіть племінника, який теж любить вас і шанує, і, як ви самі сказали, любите його заради нього самого. Не піклуйтеся про його благополуччя і ніяким жалем не порушуйте вічного миру, який він сподівається незабаром знайти. Повторіть, що ви любите мене і прощаєте. Так, ви мене прощаєте, адже я знаю вашу доброту; але як сподіватися на таку ж поблажливість із боку тих, кого я так образив?». Тут він поклав голову мені на груди, щоб приховати сльози або страждальний вираз, але сам звук його голосу не міг не видати його.

Чим більше я про все це думаю, тим менше розумію, що він хотів сказати. Яка ця справа, найважливіша в житті? За що він просить у мене пробачення? Звідки взявся цей мимовільний приплив ніжності, коли він зі мною говорив? Вже тисячу разів задавала я собі ці питання, не в змозі знайти відповідь. Тут я навіть не знаходжу нічого, що мало б відношення до вас. Проте любов проникливіша за дружбу, і тому я хочу, щоб ви знали все, що сталося між моїм племінником і мною. Я чотири рази бралася за цього довгого листа, який був би ще довшим, коли б не моя втома. Прощавайте, моя красуне.

Із замку ***, 25 жовтня 17…

Лист 123

Від отця Ансельма до віконта де Вальмона

Я мав честь отримати вашого листа, пане віконте, і, виконуючи ваше прохання, вчора ж вирушив до особи, про яку в нім ідеться. Я виклав їй причини і суть справи, з якої ви просили мене до неї звернутися. Хоч як твердо стояла вона спершу на прийнятому нею мудрому рішенні, все ж, коли я звернув її увагу на те, що своєю відмовою вона може перешкодити щасливому вашому настановленню на шлях істинний і, отже, милосердним намірам провидіння, вона погодилася прийняти вас із тією, однак, умовою, що це буде востаннє, і доручила мені повідомити вас, що буде вдома наступного четверга 28-го. Якщо цей день чомусь вам не підходить, звольте призначити інший. Листа вашого буде прочитано.

Все ж таки, пане віконте, дозвольте мені порадити вам не відкладати цієї зустрічі без досить вагомих причин, аби ви могли якнайскоріше і цілковито присвятити себе виконанню тих похвальних намірів, про які ви мені писали. Подумайте про те, що той, хто зволікає скористатися благодаттю, що осяяла його, наражає себе на небезпеку втратити її, що коли милосердя Боже безмежне, то зловживати ним неприпустимо, і може настати мить, коли милосердна правиця Божа перетвориться на правицю караючу.

Якщо ви, як і раніше, робитимете мені честь своєю довірою, прошу вас не сумніватися, що я завжди до ваших послуг, якщо тільки ви їх побажаєте. Хоч як би і чим би я був зайнятий, найважливішою справою для мене завжди буде виконання святого служіння, якому я себе присвятив, і найрадіснішою миттю мого життя буде та, коли я побачу, як зусилля мої з милості Всевишнього увінчались успіхом. Усі ми – слабкі грішники й самі по собі нічого не можемо! Але Бог, якого ви закликаєте, може все, і тільки милосердю його завдячуватимемо ми обоє, ви – невпинним прагненням з’єднатися з ним, я – можливістю привести вас до нього. З його допомогою сподіваюся я незабаром переконати вас, що лише свята наша віра і в цій земній юдолі може забезпечити нам міцне і тривале щастя, якого ми марно шукаємо в засліпленні пристрастей людських.

Залишаюся з якнайглибшою повагою і т. ін.

Париж, 25 жовтня 17…

Лист 124

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Хоча новина, про яку я вчора дізналася, надзвичайно мене подивувала, я не забуваю, яке задоволення ви маєте від неї отримати, і тому кваплюся нею з вами поділитися. Пан де Вальмон не зайнятий більше ні мною, ні любов’ю і хоче лише спокутувати більш гідним життям провину чи, вірніше, помилки своєї юності. Про цю важливу обставину повідомив мені отець Ансельм, до якого він звернувся з проханням керувати ним у подальшому, а також влаштувати йому побачення зі мною. Наскільки я розумію, мета цього побачення – повернути мені мої листи, які він до останнього часу не повертав, незважаючи на всі мої прохання.

Я, певна річ, можу тільки вітати цю щасливу зміну в його почуттях і радіти за себе, якщо, як він запевняє, я дійсно їй сприяла. Але чому потрібно було, щоб саме я стала її знаряддям, і це коштувало мені спокою всього мого життя? Невже пан де Вальмон міг досягти душевного благополуччя лише ціною мого щастя? О, поблажливий друже мій, пробачте мені ці скарги! Я знаю, що не мені судити про приречення Божі; але в той час, як я безупинно і марно благаю його дати мені сили здолати мою злощасну любов, він дарував цю силу тому, хто про неї не просив, мене ж залишає без допомоги в повній владі почуття, з яким я не можу впоратися.

Але мені слід заглушити це гріховне нарікання. Хіба не знаю я, що блудний син після повернення в отчий дім більше отримав од щедрого свого батька, ніж син, що ніколи не відлучався? А якби у нас і могли бути якісь права на благодать Божу, що могла б пред’явити я для обґрунтування своїх прав? Чи нахвалятимусь я тим, що зберегла свою честь, коли і цим зобов’язана тільки Вальмону? Він урятував мене, а я наважуюся скаржитись на те, що страждаю через нього! Ні, навіть страждання мої будуть солодкі, якщо вони – ціна його щастя. Певна річ, потрібно було, щоб і він повернувся в лоно нашого спільного отця. Адже Бог створив його, і він має полюбити своє творіння. Він не міг створити цю чудову істоту лише для того, щоб зробити з неї знедоленого. Покарання за свою зухвалу необережність маю нести я. Хіба не зобов’язана я була зрозуміти, що оскільки мені не дозволено його любити, я не мусила дозволяти собі бачитися з ним?

Мій гріх або моя біда – в тому, що я занадто довго не усвідомлювала цієї істини. Ви свідок, мій дорогий, гідний друже, що я покірно принесла цю жертву, тільки-но зрозуміла, наскільки вона потрібна. Але для повноти цієї жертви бракувало тільки одного – щоб для пана де Вальмона наша розлука не була жертвою. Чи признатися вам, що нині саме ця думка мучить мене найбільше? О, нестерпна гординя, що примушує нас знаходити полегшення своїх страждань у тих стражданнях, які ми заподіюємо іншим! Ні, я впокорю це бунтівне серце, я привчу його до принижень.

І головним чином з цією метою я, зрештою, погодилася на тяжку зустріч із паном де Вальмоном наступного четверга. Тоді я почую від нього самого, що я для нього більше нічого не значу, що слабке, побіжне враження, яке я на нього справила, зовсім згладилося! Я зустріну погляд його, спрямований на мене безтурботно, і мені доведеться опустити очі, щоб мого сум’яття вони не видали.

Ті самі листи, які він відмовлявся повернути мені, незважаючи на мої постійні прохання, мені тепер поверне його байдужість. Він передасть їх мені, як щось непотрібне, що ніскільки його не цікавить. І тремтячі мої руки, приймаючи цю ганебну пачку паперів, відчують, що вони передані рукою спокійною і твердою! І, врешті, я побачу, як він віддаляється… віддаляється назавжди, і мій погляд, що невідступно стежить за ним, не зустріне його погляду, бо він до мене не обернеться!

І на таке приниження я нині приречена! Так нехай же воно принесе мені користь, змусивши мене перейнятися свідомістю своєї слабкості… Так, я дбайливо збережу ці листи, які йому вже не потрібні. Я приречу себе на ганьбу щодня перечитувати їх, поки сльози мої не зітруть із паперу останніх слідів мого почерку, а його листи я спалю, як щось просочене згубною отрутою, що розбестила мою душу. О, що ж таке любов, якщо ми змушені жалкувати навіть про небезпеки, на які вона нас наражає, а головне – якщо можна страхатися, що переживатимеш це почуття, навіть коли його вже не вселяєш! Треба тікати від цієї згубної пристрасті, що надає нам лише один вибір – ганьбу або нещастя – і що частенько поєднує для нас те й інше. І нехай хоча б розсудливість замінить нам доброчесність.

Як іще далеко до цього четверга! Як бажала б я без зволікання завершити своє жертвопринесення і забути одночасно і те, що приноситься в жертву, і те, заради чого вона приноситься! Ці відвідини мені обтяжливі, і я розкаююсь у тому, що погодилася на них. Навіщо йому ще раз бачитися зі мною? Що ми тепер одне для одного? Якщо він образив мене, я його прощаю. Я навіть готова вітати його рішення спокутувати свої гріхи. Я хвалю його за це. Я зроблю навіть більше: я вчиню, як він. І позаяк спокусили мене ті ж самі помилкові погляди, то і приклад його приведе мене на істинний шлях. Але якщо він вирішив утікати від мене, навіщо йому шукати зустрічі зі мною?

Хіба для кожного з нас не найневідкладніше – забути іншого? Ах, віднині й надалі це стане моєю головною турботою.

Якщо ви дозволите, ласкавий мій друже, то за цю тяжку працю я візьмуся біля вас. Якщо мені знадобиться допомога, можливо, навіть утіха, я хотіла б отримати їх тільки від вас. Лише ви вмієте розуміти мене і говорити моєму серцю зрозумілою йому мовою. Ваша дорогоцінна дружба заповнить усе моє існування, ніщо не здасться мені важким заради того, щоб ваша турбота про мене не пропала марно. Я завдячуватиму вам спокоєм, щастям, доброчесністю, і плодом вашої доброти до мене буде те, що я нарешті виявлюся її гідною.

Здається, лист мій вийшов дуже недоладним. Так я припускаю хоча би з того сум’яття, в якому я перебувала ввесь час, поки писала вам. Якщо в цьому листі прозирають почуття, яких мені слід соромитися, прикрийте їх своєю поблажливою дружбою. Я цілковито на неї покладаюсь. І від вас я не приховаю жодного поруху свого серця.

Прощавайте, достойний друже мій. Сподіваюся, що через декілька днів зможу сповістити вас про свій приїзд.

Париж, 25 жовтня 17…

Лист 125

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Отже, її переможено, цю горду жінку, яка наважилась уявити, що вона зможе переді мною встояти! Так, друже мій, вона моя, цілковито моя: вона віддала мені все, що могла.

Я ще занадто повний щастя, щоб оцінити його як належить, але дивуюся невідомій досі чарівності, яку мені довелося відчути. Можливо, і справді доброчесність прикрашає жінку навіть у мить слабкості? Але, втім, нехай ця дитяча думка залишається надбанням бабусиних казок. Хіба, здобуваючи першу перемогу, не зустрічаєш завжди більш або менш майстерно розіграного опору? І, можливо, я все ж коли-небудь уже відчував чарівність, про яку говорю? Проте це і не чарівність любові. Бо якщо біля цієї дивовижної жінки на мене іноді й нападали хвилини слабкості, що нагадувала цю легкодуху пристрасть, я завжди вмів долати їх і дотримуватися своїх звичайних правил. Навіть якщо те, що сталось учора, завело мене дещо далі, ніж я розраховував, навіть якщо я на мить поділив трепет і сп’яніння, які викликав у неї, ця швидкоплинна мана тепер уже розвіялася б. А тим часом чарівність не покидає мене. Признаюся навіть, що мені було б насолодою віддатись їй, якби вона не викликала в мене деякого занепокоєння. Невже я у мої роки міг, немов школяр, опинитися під владою мимовільного й невідомого мені почуття? Ні, передусім потрібно побороти його й гарненько вивчити.

Втім, я, можливо, вже здогадався, звідки воно виникло. В усякому разі думка ця мене тішить, і я хотів би, щоб вона була правильною.

Серед безлічі жінок, біля яких я дотепер грав роль і виконував обов’язки коханця, я не зустрів іще жодної, яка здатися не бажала б щонайменше так само сильно, як я – схилити її до цього. Я навіть звик називати недоторками тих, хто зупинявся на півдорозі, на протилежність стільком іншим, чий зухвалий самозахист лише дуже слабо затушовував ту обставину, що перші кроки було зроблено ними.

Тут же, навпаки, я спершу зіткнувся з несприятливим для мене упередженням, підкріпленим потім порадами та повідомленнями жінки мені ворожої, але проникливої, потім із надзвичайно сильною природною боязкістю, підтриманою цілковито свідомою цнотливістю, з прихильністю до доброчесності, що керувалася релігійним почуттям і непохитно торжествувала вже протягом двох років, урешті, з рішучими вчинками, що були навіяні цими різними спонуканнями і мали завжди одну мету – уникнути моїх переслідувань.

Отже, нині це не просто, як у колишніх моїх пригодах, більш або менш вигідна для мене капітуляція, якою легше скористатись, аніж пишатися: це цілковита перемога, куплена ціною тяжких військових дій і досягнута завдяки майстерним маневрам. Тому і не дивно, якщо успіх, яким я завдячую виключно самому собі, став для мене особливо дорогим, а надлишок насолоди, який я пережив у мить перемоги і відчуваю ще дотепер, – лише солодке відчуття урочистості. Мені подобається такий погляд на речі, бо він позбавляє мене приниження думати, що я можу хоч якоюсь мірою залежати від скореної мною раби, що не в мені самому повнота мого щастя, і що можливість моя відчувати від нього повну насолоду залежить від якоїсь певної жінки з перевагами перед усіма іншими.

Ці тверезі міркування керуватимуть моїми вчинками в цьому такому важливому випадку. І ви можете бути певні, що я не настільки закабалився, щоб не зуміти жартома, з першої примхи, порвати ці нові узи. Але ось я говорю з вами про розрив, а ви ще не знаєте, яким чином я дістав на нього право: читайте і переконуйтеся, чому піддає себе цнотливість, коли вона намагається прийти на допомогу несамовитій пристрасті. Я так уважно стежив за своїми власними розмовами і за отриманими на них відповідями, що, здається, зможу передати вам і ті й інші з точністю, якою ви будете задоволені.

За копіями, що додаються, двох моїх листів[71] ви самі побачите, якого посередника знайшов я для того, щоб зустрітися з моєю спокусницею, і як старанно ця свята людина постаралася нас з’єднати. До цього потрібно ще додати, що, як я дізнався з одного перехопленого звичайним способом листа, страх залишитися покинутою і деяке почуття приниження від цього дещо ослабили обережність суворої святенниці й наповнили її серце та розум почуттями й думками, хоча й позбавленими будь-якого здорового глузду, але все-таки цікавими. Усе це були необхідні попередні відомості, тепер же ви можете дізнатися, що вчора, в четвер 28-го, в день, призначений самою невдячною, я з’явився до неї як боязкий раб, що кається, аби вийти від неї увінчаним славою переможцем.

О шостій годині вечора я прибув до прекрасної самітниці, бо від дня свого повернення до Парижа вона нікого не приймала. Коли про мене доповіли, вона спробувала підвестись, але коліна в неї аж так тремтіли, що вона не могла триматися на ногах і негайно ж знову опустилася в крісло. Слузі, який ввів мене до неї, довелося затриматись у кімнаті для того, щоб дещо прибрати, і це її, мабуть, дратувало. Поки він перебував із нами, ми обмінювалися звичайними світськими люб’язностями. Але щоб не втрачати часу, бо дорога була кожна мить, я уважно вивчав місцевість і відразу ж намітив ті пункти, де мав отримати перемогу. Був би в мене вибір, я знайшов би що-небудь зручніше, бо хоча в цій кімнаті була отоманка, навпроти неї виявився портрет її чоловіка. Признаюсь, я побоювався, беручи до уваги дивацтва цієї жінки, як би один її погляд, випадково кинутий у цей бік, не звів нанівець усі мої зусилля і старання. Нарешті, ми залишилися самі, і я узявся до справи.

Нагадавши їй у декількох словах, що отець Ансельм мав повідомити її про мету моїх відвідин, я почав скаржитися на надмірну її до мене суворість і особливо підкреслив презирство, яке до мене виявлялось. Як я і чекав, вона почала захищатись, але я, як ви, поза сумнівом, угадуєте, навів як аргументи викликані мною страх і недовіру, скандальну втечу, яка за цим мала місце, відмову не лише відповідати на мої листи, але навіть приймати їх і т. д. і т. ін. Оскільки вона теж почала наводити на своє виправдання аргументи, знайти які було неважко, я визнав необхідним перервати її, а щоб загладити свою різкість, негайно ж вдався до лестощів. «Якщо, – продовжував я, – привабливість ваша залишила в моєму серці таке глибоке враження, то душу мою підкорила ваша доброчесність. І, напевно, спокушений бажанням наблизитися до неї, я наважився визнати себе достойним цього. Я не докоряю вам за те, що ви вважали інакше, але караю себе за свою помилку». Позаяк вона збентежено мовчала, я продовжував: «Я хотів, добродійко, або виправдатись у ваших очах, або отримати від вас пробачення за гріхи, в яких ви мене підозрювали, для того, аби принаймні з деяким душевним спокоєм закінчити свої дні, які не мають для мене ніякої ціни, якщо ви відмовилися прикрасити їх».

Тут вона все ж таки спробувала відповісти: «Обов’язок мій не дозволяв мені цього». Але договорити до кінця брехню, якої вимагав од неї цей обов’язок, було занадто важко, і вона не закінчила фрази. Я ж продовжував найніжнішим тоном: «Значить, правда, що ви тікали від мене?» – «Від’їзд мій був потрібен». – «Значить, правда, що ви проганяєте мене від себе?» – «Так потрібно». – «І назавжди?» – «Я мушу це зробити». Немає потреби говорити вам, що протягом цього короткого діалогу голос закоханої недоторки звучав пригнічено, а очі на мене не підводилися. Тоді я, вирішивши, що потрібно внести деяке пожвавлення в цю тягучу сцену, з обуреним виглядом підвівся і мовив: «Ваша твердість повертає мені мою. Нехай буде так, добродійко, ми розлучимося; розлука наша буде навіть більшою, ніж ви гадаєте, і ви зможете скільки завгодно радіти справі рук своїх». Дещо здивована докором, що звучав у моєму голосі, вона намагалася заперечити: «Рішення, вами прийняте…» – почала вона. «Воно лише наслідок мого відчаю, – гарячковито перервав я її. – Ви побажали, щоб я став нещасним, і я доведу вам, що це вдалося вам більше, ніж ви розраховували». – «Я хочу вашого щастя», – відповіла вона. І тремтіння в її голосі видавало досить сильне хвилювання. Тут я кинувся перед нею на коліна і скрикнув трагічним голосом, який вам добре знайомий: «Ах, жорстока, чи може бути для мене щастя, якщо ви його не поділяєте? Як можу я знайти його далеко від вас? Ні, ніколи, ніколи!» Признаюся, що, зайшовши так далеко, я дуже розраховував, що мені допоможуть сльози, але чи тому, що я не зумів досить напружити себе, чи тому тільки, що занадто напружено і невпинно стежив за кожним своїм рухом, – розридатися мені не вдалося.

На щастя, я згадав, що, коли хочеш підкорити жінку, будь-який засіб добрий, і досить викликати в ній подив яким-небудь сильним поривом, аби справити глибоке і вигідне враження. І ось за браком чутливості я вирішив удатися до залякування. З цією метою я і продовжував, змінивши тільки звук голосу, але залишаючись у попередній позі: «Тут, біля ваших ніг, присягаюсь: або матиму вас, або помру!» Коли я вимовляв ці останні слова, погляди наші зустрілися. Не знаю, що ця боязка особа побачила або уявила, що побачила в моїх очах, але вона з переляканим виглядом підхопилася з місця і вирвалася з моїх рук, що вже обвили її. Щоправда, я й не намагавсь її утримати, оскільки неодноразово помічав, що сцени відчаю, які розігруються занадто палко, стають, затягуючись, смішними або ж вимагають уже справді трагічного результату, до чого я зовсім не прагнув. Проте, поки вона вислизала з моїх рук, я пробурмотів зловісним шепотом, але так, щоб вона могла мене розчути: «Отже, значить, смерть!»

Потім я підвівся і, замовкнувши, почав кидати на неї дикі погляди, які хоч і здавалися безумними, але насправді не втратили ні зіркості, ні уважності. Її невпевнені рухи, важке дихання, судомне скорочення всіх м’язів, тремтячі піднесені руки – все доволі явно доводило, що я домігся бажаної дії. Але оскільки в любовних справах усе здійснюється лише на дуже близькій відстані, ми ж були досить далеко одне від одного, потрібно було передусім зближуватися. З цією метою я якомога швидше постарався набути уявного спокою і тим самим стримати виявлення свого шаленства, не послабляючи, одначе, враження, яке воно мало справляти.

Перехід мій був такий: «Я дуже нещасний. Я хотів жити для вашого щастя – і порушив його. Я приношу себе в жертву заради вашого душевного спокою – і знову ж таки бентежу його». Потім, зі спокоєм, але явно удаваним, я мовив: «Пробачте, добродійко, я так не звик до бурхливих виявів пристрасті, що погано вмію їх приборкувати. Якщо мені не слід було віддаватися так несамовитому пориву, візьміть до уваги, що це востаннє. Ах, заспокойтеся, заклинаю вас, заспокойтеся!..». І під час цієї досить довгої промови я непомітно наближався. «Якщо ви хочете, щоб я заспокоїлася, – відповіла схвильована спокусниця, – то й самі тримайтеся спокійніше». – «Добре, обіцяю вам це, – відповів я і додав тихшим голосом: – Доведеться зробити над собою велике зусилля, але в усякому разі – ненадовго. Проте, – продовжував я з таким виглядом, немов спохопився, – я прийшов, аби повернути вам листи, чи не так? Заради Бога, звольте прийняти їх од мене. Мені залишається принести цю останню болісну жертву, не залишайте в мене нічого, що могло б ослабити мою мужність». І, вийнявши з кишені дорогоцінний пакет, я сказав: «Ось вони, ці обманні запевнення у вашій дружбі! Вони ще прив’язували мене до життя; візьміть їх назад і значить, самі дайте знак, який нас із вами навіки розлучить…».

Тут несміла кохана остаточно піддалася ніжному занепокоєнню: «Але, пане де Вальмон, що з вами? Що ви хочете сказати? Хіба ви чините не зі своєї доброї волі? Хіба ви не прийняли цілком обдумане рішення? І хіба не роздуми ваші змусили вас же схвалити той вихід, який мені підказало почуття обов’язку?» – «Так, – сказав я, – і цей вихід визначив рішення, прийняте мною». – «Яке ж?» – «Єдине, яке може не лише розлучити мене з вами, але й покласти край моїм мукам». – «Але скажіть же мені, на що ви зважилися?». Тут я схопив її в обійми, причому вона не вчинила ані найменшого опору. Таке повне забуття пристойності показало мені, як глибоко і сильно вона схвильована. «Обожнювана, – сказав я, ризикнувши висловити захопленість, – ви не уявляєте собі, яка моя любов до вас; ви ніколи не дізнаєтеся, до якої міри я обожнював вас і наскільки почуття це було мені дорожче за моє життя! Нехай протечуть дні ваші блаженно і мирно! Нехай прикрасяться вони всім тим щастям, якого ви мене позбавили! Винагородіть же це щиросерде побажання хоч одним знаком жалю, хоч однією сльозинкою, і вірте, що остання принесена мною жертва не буде найтяжчою моєму серцю. Прощавайте…». Кажучи все це, я відчував, як несамовито билось її серце, помічав, як вона мінилася на обличчі, а головне – бачив, як сльози душать її, падаючи з очей важкими краплями.

Тільки тут я вирішив удати, що остаточно йду. «Ні, вислухайте, що я вам скажу», – гаряче мовила вона, з силою утримуючи мене. «Пустіть мене», – відповів я. «Ви мене вислухаєте, я так хочу». – «Я мушу тікати від вас, мушу!» – «Ні!» – закричала вона, і при цьому останньому слові кинулась, або, вірніше, впала непритомна в мої обійми. Оскільки я ще сумнівався в такому великому успіху, то зобразив надзвичайний переляк; але, продовжуючи прикидатися переляканим, вів її або ніс до місця, заздалегідь обраного як арена моєї звитяги. І дійсно, до тями вона прийшла вже скореною, такою, що вже повністю віддалася своєму щасливому переможцеві.

Досі, чарівний друже мій, ви, я гадаю, визнавали за мною таку бездоганність методу, яка принесе вам задоволення, і ви переконаєтеся, що я ні в чому не відступив од істинних правил ведення цієї війни, такої схожої, як ми часто помічали, із справжньою війною. Судіть же про мене, як про Тюренна[72] чи Фрідріха.[73] Я змусив прийняти бій ворога, що прагнув лише виграти час. Завдяки майстерним маневрам я домігся того, що сам вибрав поле битви і зайняв зручні позиції, я зумів приспати пильність супротивника, щоб легше дістатися його укриття. Я зумів уселити страх іще до початку битви. Я ні в чому не поклався на випадок, хіба лише тоді, коли ризик обіцяв великі переваги у разі успіху і коли у мене була впевненість, що я не залишуся без ресурсів у разі поразки. Нарешті, я почав військові дії, лише маючи забезпечений тил, що давало мені можливість прикрити і зберегти все завойоване раніше. Це, я вважаю, все, що можна зробити. Але нині я боюся, що зніжився, як Ганнібал серед утіх Капуї.[74] Ось що потім сталося.

Я готовий був до того, що така значна подія не обійдеться без звичайних сліз і виявів відчаю. І якщо спершу я помітив у неї трохи більше зніяковіння і якусь внутрішню зосередженість, то приписав їх тому, що вона ж – недоторка. Тому, незважаючи на ці легкі відхилення, які вважав чисто випадковими, я пішов уторованою дорогою звичних утіх, цілком упевнений, що, як це зазвичай буває, чуттєвість допоможе почуттю, і що однією дією доможешся більше, ніж будь-якими промовами, яких я, зрештою, не жалів. Проте я зіткнувся з опором, воістину жахливим, і не стільки його силою, скільки за формою, в якій він виявився.

Уявіть собі жінку, що сидить нерухомо, немов скам’яніла, із застиглим обличчям, із таким виглядом, ніби вона не думає, не чує, не прислухається ні до чого, а зі спрямованих в одну точку очей її безперервно і немов самі по собі ллються сльози. Такою була пані де Турвель, поки я просторікував.

Але якщо я робив спробу привернути її увагу до себе якою-небудь ласкою, яким-небудь найбезневиннішим жестом, ця уявна бездушність змінювалася негайно ж страхом, задухою, судомами, риданнями й часом криками, але без слів.

Напади ці поверталися кілька разів, стаючи все сильнішими і сильнішими. Останній був до того несамовитим, що я абсолютно занепав духом і навіть одну мить побоювався, що перемога, мною здобута, даремна. Тоді я перейшов на заведені в таких випадках загальні місця, і серед них виголосив таке: «І ви поринули в такий відчай, тому що зробили мене щасливим?». При цьому слові прекрасна жінка обернулася до мене, і обличчя її, ще трохи розгублене, набуло вже свого небесного виразу. «Щасливим!» – повторила вона. Що я відповів, ви самі можете здогадатися. «Значить, ви щасливі?…». Я почав іще з більшим запалом розсипати запевнення. «Ви щасливі завдяки мені!». Я додав до всього, що говорилося раніше, вихваляння й усілякі ніжності. Поки я говорив, усе тіло її якось розм’якшилося, вона млосно відкинулася на спинку крісла і, не вириваючи в мене руки, яку я наважився взяти, сказала: «Я відчуваю, що ця думка втішає і облегшує мене…».

Ви самі розумієте, що, знову вибравшись таким чином на вірний шлях, я вже не сходив із нього: шлях був і дійсно вірний, може, навіть єдино можливий. Вирішивши знову спробувати щастя, я спершу зустрів деякий опір: адже те, що сталося раніше, змушувало бути обережним. Але, прикликавши на допомогу собі ту ж думку про моє щастя, я незабаром відчув усю її благотворність. «Ваша правда, – сказала мені ця чутлива жінка, – віднині життя стане для мене стерпним лише тією мірою, якою воно може послужити для вашого щастя. Я цілком присвячу себе йому: з цієї миті я – ваша, і ви не почуєте від мене ні відмови, ні жалю…». І ось, із цим самозабуттям, простодушним або величним, вона віддала мені себе, всі свої принади і збільшила моє блаженство тим, що поділила його. Сп’яніння було повним і взаємним. І вперше за все моє життя воно збереглося для мене і після насолоди. Я вивільнявся з її обіймів лише для того, щоб упасти до її ніг і присягнутись їй у вічній любові. І – треба в усьому признатись – я насправді думав те, що говорив. Словом, навіть коли ми розлучилися, думка про неї не покидала мене, і мені довелося зробити над собою зусилля волі, щоб відволіктися.

Ах, чому ви не тут, аби захват тим, чого я домігся, врівноважити захватом обіцяної вами нагороди? Але ж я нічого не втрачу, якщо трохи зачекаю, адже так? І, сподіваюсь, я можу вважати, що вами прийнято ті солодкі умови, які я запропонував вам у своєму останньому листі? Ви бачите, що я зі свого боку їх уже виконую, і, як я вам обіцяв, справи мої незабаром настільки просунуться, що я зможу приділяти вам частину свого часу. Позбудьтеся ж скоріше вашого набридливого Бельроша, залиште у спокої солодкавого Дансені й займіться лише мною. Але що ви таке робите у своєму селі, що не маєте навіть часу відповісти? Мені, знаєте, хочеться вас полаяти. Проте щастя схиляє до поблажливості. І, крім того, я не забуваю, що, знову вступаючи до когорти ваших прихильників, мушу підкорятися вашим дрібним примхам. Пам’ятайте все ж таки, що новий коханець не хоче нічого втрачати із прав, які здобув як друг.

Прощавайте, як колись… Так, прощавай, ангеле мій! Шлю тобі всі поцілунки любові.

P. S. Чи відомо вам, що, просидівши місяць під арештом, Преван потім змушений був піти зі свого полку? Це – остання світська новина в Парижі. Ось уже воістину, як жорстоко поплатився він за проступок, якого не вчиняв, і перемога ваша – цілковита!

Париж, 29 жовтня 17…

Лист 126

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Я б відповіла вам раніше, мила моя дочко, якби не перевтомилася, коли писала свого останнього листа, і до мене не повернулися мої болі, позбавивши мене всі ці дні можливості користуватися своєю рукою. Я дуже квапилася подякувати вам за хороші звістки про мого племінника і заразом якнайщиріше вас поздоровити. Тут уже ніяк не можна не визнати втручання провидіння, яке, осяявши благодаттю одного з вас, урятувало іншу. Так, красуне моя, Господь, що побажав тільки випробувати вас, послав вам допомогу в мить, коли сили ваші закінчувались. І, незважаючи на ваше легке нарікання, мені здається, вам є за що подякувати йому. Я, певна річ, розумію, що вам було б приємніше, якби рішення це зародилося спершу у вас, а рішення Вальмона стало б уже наслідком вашого. Із загальнолюдської точки зору в цьому разі були б, мабуть, краще дотримані права нашої статі; ми ж не бажаємо поступатися жодним зі своїх прав. Але яке значення мають ці малоістотні міркування в порівнянні з важливістю досягнутого? Хіба той, хто врятувався після корабельної аварії, скаржитиметься на те, що він позбавлений був можливості вибирати засоби порятунку?

Незабаром, дорога моя дочко, ви переконаєтеся, що муки, яких ви страшилися, самі собою полегшаться. А якби навіть вони і продовжували терзати вас із колишньою силою, ви б усе ж таки відчували, що їх легше переносити, ніж розкаяння совісті й презирство до самої себе. Раніше мені було б марно говорити вам ці слова, що здаються такими суворими: любов – почуття, проти якого ми безсилі, і розсудливість може допомогти нам уникнути його, але не перемогти. Якщо вже воно виникло, то може померти лише природною смертю або ж від цілковитої безнадійності. Ваш випадок – якраз другий, і це дає мені право та мужність вільно висловити свою думку. Жорстоко лякати безнадійного хворого, якому потрібні тільки втішання та болезаспокійливі засоби; але корисно прояснити видужуючого щодо небезпеки, на яку він наражався, щоб вселити йому необхідну розсудливість і готовність підкоритися порадам, які можуть йому ще знадобитися.

Якщо вже ви обрали мене своїм лікарем, я і говорю з вами як лікар, – говорю, що легке нездужання, яке ви ще відчуваєте, можливо, потребуючи деяких ліків, ніщо в порівнянні з жахливою хворобою, повне лікування від якої вам уже забезпечено. Потім, як ваш друг, як друг жінки розумної та доброчесної, я дозволю собі додати, що пристрасть, яка опанувала вас, злощасна сама по собі, робила іще більш злощасним предмет її. Якщо вірити тому, що мені твердять, то племінник мій, до якого, признаюсь, я, можливо, почуваю надмірну слабкість, і в якому дійсно багато похвальних якостей поєднуються з щонайбільшою ввічливістю, являє для жінок певну небезпеку і не вільний від провини перед багатьма з них: губити їх робить приємність йому майже таку ж, як і спокушати. Я вірю, що ви наставили б його на шлях істинний: для такої справи немає нікого більш достойного, ніж ви. Але, розраховуючи на це, стільки інших жінок уже пережили гірке розчарування, що я воліла б, аби з вами цього не сталося.

Тепер, красуне моя, подумайте про те, що замість багатьох небезпек, які підстерігали вас, ви, окрім чистої совісті й душевного спокою, відчуватимете також задоволення, адже виявилися головним знаряддям повернення Вальмона на праведний шлях. Щодо мене, то я не сумніваюся, що це головним чином наслідок вашого доблесного опору, і що одна мить слабкості з вашого боку, можливо, залишила б мого племінника у вічній омані. Мені хочеться так думати і хочеться також, аби й ви так думали. У цьому знайдете ви першу втіху, а я підстави любити вас іще сильніше.

Чекаю вас до себе найближчими днями, дорога моя дочко, як ви мені обіцяли. Ви знайдете мир і щастя в тих самих місцях, де втратили їх. Прийдіть передусім порадіти разом із вашою люблячою матір’ю тому, що ви так щасливо додержали даного вами слова не вчинити нічого, що не було б достойним її та вас!

Із замку ***, 30 жовтня 17…

Лист 127

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якщо я не відповіла, віконте, на вашого листа від 29-го, то не тому, що в мене не було часу: попросту він мене розсердив, і я вважаю його позбавленим будь-якого здорового глузду. Тому я визнала найкращим забути його. Але якщо вже ви до нього повертаєтеся, якщо ви, мабуть, наполягаєте на висловлених у нім думках і сприймаєте моє мовчання за знак згоди, – доведеться мені викласти вам мою думку.

Іноді у мене з’являлися зазіхання на те, щоб собою однією замінити цілий сераль, але я ніколи не погоджувалася бути просто однією з одалісок. Я гадала, що вам це відомо. Але в усякому разі тепер, коли ви вже не можете не знати цього, вам легко буде зміркувати, наскільки безглуздою мала здатися мені ваша пропозиція. Як! Щоб я пожертвувала потягом, і до того ж потягом нежданим, заради того, щоб займатися вами? І притому ще як саме займатися? Чекаючи, як покірна раба, своєї черги на прихильну милість вашої величності? Коли, приміром, вам забажається на мить відволіктися від невідомої чарівності, яку дала вам відчути одна лише чудова, божественна пані де Турвель, або коли ви раптом почнете побоюватись, як би не похитнулося в очах привабливої Сесілі те піднесене уявлення про вашу особу, яке ви хотіли б, аби вона зберегла? Тоді, зглянувшись на мене, ви шукатимете насолод у моєму товаристві – які, щоправда, не такі гострі, зате ні до чого не зобов’язують, і ваші дорогоцінні знаки уваги, хоч би і досить рідкісні, зроблять мене, врешті-решт, досить щасливою!

О так, у вас, ясна річ, дуже висока думка про свою особу. Але, мабуть, мені зате бракує скромності, бо, хоч як уважно я себе роздивляюсь, я не помічаю, що до такої міри опустилася. Можливо, це мій недолік, але попереджаю вас, що в мене їх узагалі чимало.

І ось головний із них: я вважаю, що школяр, солодкавий Дансені, зайнятий тепер виключно мною, що пожертвував заради мене, не роблячи з цього особливої заслуги, своєю першою пристрастю ще до того, як задовольнив її, словом – що любить мене, як люблять лише в його віці, може, незважаючи на свої двадцять років, дати мені більше щастя і більше радощів, ніж ви. Я дозволила б собі навіть додати, що якби мені спало на думку взяти йому помічника, то ним були б не ви, в усякому разі тепер.

А з яких таких причин, запитаєте ви мене? Але передусім причин може й зовсім не бути, бо каприз, завдяки якому я можу віддати перевагу вам, здатний так само зробити вас абсолютно небажаним. Проте із ввічливості я готова навести вам свої аргументи. Мені здається, що вам довелось би занадто багато чим заради мене пожертвувати. Я ж замість того, щоб виявитися вам за це вдячною, як ви, звичайно, чекали б, цілком здатна була б вважати, що ви мусите й далі приносити мені жертви! Ви бачите, у нас настільки несхожий напрям думок, що ми ніяк не зможемо зблизитись, а я побоююсь, що мені знадобилось би багато, дуже багато часу, перш ніж змінилися б мої почуття. Коли я виправлюсь, обіцяю вас про це сповістити. А до того, послухайтеся мене, влаштовуйтесь як-небудь інакше і прибережіть свої поцілунки: адже у вас стільки можливостей знайти їм краще застосування!..

Прощавайте, як раніше, кажете ви? Але раніше, здається, я означала для вас дещо більше. Я не була у вас на третіх ролях, а головне, ви, перш ніж бути впевненим у моїй згоді, зволили чекати, поки я скажу «так». Примиріться ж із тим, що замість того, щоб говорити вам «прощавайте», як говорила раніше, я скажу вам «прощавайте», як можу сказати тепер.

Залишаюся, пане віконте, відданою вам…

Із замку ***, 31 жовтня 17…

Лист 128

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Лише вчора, люба пані, отримала я вашого запізнілого листа. Він убив би мене на місці, якби життя моє належало мені. Але ним володіє інший, і це – пан де Вальмон. Бачите, я від вас нічого не приховую. Напевно, ви більше не вважаєте мене гідною вашої дружби, але я не так боюся втратити її, як обманним чином користуватися нею. Ось єдине, що я можу сказати вам: пан де Вальмон поставив мене перед вибором – або його смерть, або його щастя, і я зважилася на останнє. Я не хвалюсь і не звинувачую себе: я просто говорю, як іде справа.

Після цього ви легко зрозумієте, яке враження міг справити на мене ваш лист і ті суворі істини, які в нім висловлено. Проте не думайте, що він може викликати в мені який-небудь жаль або змусити мене змінити свої почуття і свої вчинки. Це не означає, що у мене не буває жорстоких хвилин. Але навіть коли моє серце розривається на частини, коли мені здається, що я вже не в змозі терпіти свої муки, я кажу собі: Вальмон щасливий, і перед цією думкою відступає все, або, вірніше, вона все перетворює на радість.

Отже, я присвятила своє життя вашому племінникові, заради нього я погубила себе. Він став метою всіх моїх думок, усіх моїх почуттів, усіх моїх вчинків. Поки життя моє потрібне для його щастя, я дорожитиму ним і вважатиму, що доля до мене милостива. Коли ж якогось дня він помислить інакше… він не почує від мене ні скарги, ні докору. Я вже осмілилась уявити собі цю фатальну мить, і рішення моє прийняте.

Тепер ви бачите, як мало можуть хвилювати мене побоювання, що, мабуть, тривожать вас, побоювання, як би пан де Вальмон не погубив мене. Бо якби в нього виникло таке бажання, він, значить, уже розлюбив би мене. А що для мене тоді пусті розмови, яких я вже не почую? Тільки він буде моїм суддею. І оскільки я жила тільки для нього, пам’ять про мене житиме у нім, і якщо він буде змушений визнати, що я його любила, я буду достатньо виправдана.

Читаючи ці рядки, люба пані, ви читали в моєму серці. Нещастю втратити через свою відвертість вашу повагу я віддала перевагу над нещастям стати негідною його, принизившись до брехні. Я вважала, що до повного щиросердя по відношенню до вас мене зобов’язали ваші колишні дружні до мене почуття.

Якщо я додам іще хоч слово, ви можете запідозрити, що я маю зухвалість і нині розраховувати на них, а тим часом мій власний суворий суд над собою вже забороняє мені претендувати на це.

Залишаюся, добродійко, покірно відданою вам…

Париж, 1 листопада 17…

Лист 129

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Скажіть мені, чарівний друже мій, звідки взявся ядучий і знущальний тон, який панує у вашому останньому листі? Який учинив я, очевидно, сам того не підозрюючи, злочин, що так вас розгнівив? Ви докоряєте мені за те, що я говорив з вами так, ніби цілком розраховую на вашу згоду, хоча ще не отримав її. Але – так я вважав – у тому, що в стосунках із ким завгодно могло б здатися зухвалістю, між нами двома слід бачити лише знак довіри. А відколи це почуття шкодить дружбі чи любові? З’єднавши бажання зі сподіванням, я лише піддався природному для людини пориву виявитись якомога ближче до щастя, якого вона домагається. Ви ж прийняли за вияв гордині те, що стало тільки наслідком мого нетерпіння. Я чудово знаю, що згідно із заведеними звичаями в таких випадках належить виявляти шанобливу недовірливість. Але ви так само добре знаєте, що це лише церемонна формальність, і, думається мені, я мав право вважати, що така дріб’язкова манірність між нами вже зайва.

Мені здається навіть, що така свобода і відвертість, коли вони побудовані на давнішньому зв’язку, набагато цінніші за безглузде улещування, через яке в любовні стосунки так часто вноситься якась солодкавість. Можливо, одначе, моя манера звертання подобається мені більше тільки тому, що нагадує про пережите щастя. Але саме тому мені було б іще образливіше бачити, що ви дотримуєтесь іншої думки.

Але це, по-моєму, єдина моя провина. Бо я не уявляю собі, що ви могли б серйозно думати, ніби я здатний віддати перевагу над вами хоч якійсь іншій жінці, та ще менше – що я міг цінувати вас так мало, як ви нібито думаєте. Із цього приводу ви говорите, що уважно роздивлялися себе і не знайшли, що аж так опустилися. Анітрохи не сумніваюсь, і це лише доводить, що у вас гарне дзеркало. Але хіба вам не було б легше зробити тут же справедливіший висновок: що я вже, напевно, не думав про вас так, як ви уявили?

Марно стараюсь я зрозуміти, звідки у вас узялася така дивна думка. Все ж я міркую, що вона має якесь відношення до похвальних відгуків, які я наважився зробити на адресу інших жінок. Так принаймні примушує думати ваше підкреслене повторення епітетів чудова, божественна, приваблива, які я вжив, кажучи про пані де Турвель або про малу Воланж. Але хіба ви не знаєте, що ці слова, здебільшого вибрані випадково, а не обдумано, виявляють не стільки ставлення до цієї особи, скільки стан, у якому перебуваєш у той момент, коли про неї говориш? І якщо в той самий час, коли я був захоплений тією або іншою, бажання володіти вами у мене не слабшало, якщо я абсолютно явно робив вам перевагу над тими двома, – бо не можу ж я відновити наш колишній зв’язок інакше, як нехтуючи ними, – мені здається, що вам ні в чому мені особливо докорити.

Не набагато важче буде мені виправдатись і з приводу невідомої чарівності, яка вас, здається, теж зачепила: бо передусім, коли щось невідоме, це зовсім не означає, що воно привабливіше. О, що може перевершити чудові насолоди, які лише ви здатні завжди робити новими і завжди гострішими? Я, отже, хотів сказати тільки одне – що ця насолода була такою, якої я ще не зазнавав, і я зовсім не мав наміру визначати її порівняльну цінність. При цьому я навіть додав те, що й зараз повторюю: хоч якою б вона була, я зумію боротися з нею і пересилити її. І до цієї неважкої справи я внесу ще більше завзяття, якщо вона виявиться даниною мого служіння вам.

Що ж до малої Сесілі, то говорити вам про неї вважаю просто непотрібним. Ви ж не забули, що я зайнявся цією дівчинкою на ваше прохання, і щоб розв’язатися з нею, чекаю тільки вашого дозволу. Я міг відзначити її простодушність і свіжість, я міг навіть на мить визнати її привабливою, – адже творіння твоїх рук завжди робить тобі певну приємність. Але, ясна річ, вона ще ні в якій галузі не дозріла настільки, щоб утримати увагу.

А тепер, чарівний друже мій, я волаю до вашого почуття справедливості, до доброти, з якою ви свого часу до мене поставилися, до нашої тривалої, нічим не затьмарюваної дружби, до цілковитої взаємної довіри, яка скріпила наш зв’язок, – хіба заслужив я на жорсткий тон вашого останнього листа? Але як легко буде вам винагородити мене за нього, ледве тільки ви цього побажаєте! Скажіть лише слово, і ви побачите, чи утримають мене тут не те що на один день, але на одну хвилину будь-яка чарівність, будь-чия прихильність. Я полечу до ваших ніг, у ваші обійми і доведу вам тисячу разів тисячею способів, що ви і є істинна володарка мого серця і завжди залишитеся нею.

Прощавайте, чарівний друже мій. Із нетерпінням чекаю вашої відповіді.

Париж, 3 листопада 17…

Лист 130

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

А чому, моя красуне, не хочете ви більше залишатися моєю дочкою? Чому ви неначе натякаєте на те, що листування наше має припинитися? Чи, бува, не хочете ви покарати мене за те, що я не здогадалася про обставини абсолютно неправдоподібні? Чи, бува, не підозрюєте ви, що я умисно засмутила вас? Ні, я занадто добре знаю ваше серце, аби повірити, що воно так мислить про моє. Ось чому, прочитавши вашого листа, я страждаю більше за вас, ніж за себе.

О юний друже мій, кажу вам це з душевною скорботою – ви занадто достойні любові, щоб любов коли-небудь дала вам щастя. Яка по-справжньому ніжна й чутлива жінка не зазнала нещастя в тому самому почутті, від якого чекала стільки блаженства! Хіба чоловік здатний оцінити жінку, якою він володіє?

Звичайно, багато чоловіків поводяться порядно і виявляють постійність у своїх почуттях. Але навіть і в їх числі як мало таких, чиє серце здатне битися в лад із нашим! Не думайте, мила моя дочко, що їх любов подібна до нашої. Так, вони відчувають те ж сп’яніння, частенько навіть уносять до нього більше, але вони не знають тривожного завзяття, ніжної уважності, через які ми віддаємося безперервним ніжним турботам, єдина мета яких – кохана людина. Чоловік насолоджується щастям, яке відчуває він сам, жінка – тим, яке дає вона. Відмінність ця, що така важлива і дуже рідко помічається, вельми відчутно впливає на поведінку кожного з них. Для одного – насолода в тому, щоб задовольнити свої бажання, для іншої – передусім у тому, щоб їх викликати. Для нього подобатись – один зі способів домогтись успіху, тоді як для неї в цьому й полягає успіх. І кокетування, за яке так часто докоряють жінкам, є не що інше, як деяке зловживання такими почуттями, що є, одначе, доказом їх істинності. І, зрештою, виняткова пристрасть до однієї істоти, характерна для любові взагалі, у чоловіка є всього лише перевага, що слугує найбільше для того, щоб посилити задоволення, яке ослабло б, можливо, коли б з’явився новий предмет, але зовсім не зникло б. Тоді як у жінках це – глибоке почуття, що не лише знищує який-небудь сторонній потяг, але більш владне, ніж природа, і що не підкоряється її законам і тому примушує жінок відчувати болючу відразу там, де, здавалося б, мало виникнути бажання.

І не думайте, що більш або менш численні винятки, які можна було б навести в цьому разі, можуть успішно спростувати цю загальновідому істину! Її опора – погляди суспільства, яке лише для чоловіків робить відмінність між невірністю і непостійністю. Цією відмінністю вони нахваляються, а тим часом вона принизлива, і серед представниць нашої статі її приймали тільки ті розбещені жінки, які ганьблять нашу стать і для яких добрим є будь-який засіб, придатний, на їхню думку, для того, щоб позбавити їх обтяжливого усвідомлення власної низькості.

Мені уявлялося, моя красуне, що вам було б корисно дослухатися до цих моїх аргументів: ви протиставите їх нездійсненним мріям про безхмарне щастя, якими любов безупинно морочить нашу уяву. Це оманлива надія, за яку чіпляєшся навіть тоді, коли ясно бачиш, що від неї доводиться відмовитись, і втрата її загострює та множить ті цілком реальні муки, які завжди супроводять сильну пристрасть.

Єдине, що я можу і хочу тепер робити, – це полегшити ваші страждання, постаратися, щоб їх стало менше. При невиліковній хворобі можна давати поради тільки щодо режиму. Я прошу вас лише про одне: пам’ятайте, що жаліти хворого – не означає засуджувати його. Та хто ми всі такі, щоб засуджувати одне одного? Надамо право судити тому, хто один читає в серцях людських, і я осмілююся навіть вірити, що багато доброчесностей можуть у батьківських очах його спокутувати одну слабкість.

Але заклинаю вас, милий друже мій, остерігайтеся над усе необачних рішень, які говорять не стільки про силу духу, скільки про повний розпач. Не забувайте, що, зробивши когось володарем вашого життя – користуюся вашим же висловом, – ви все ж таки не змогли позбавити своїх друзів того, чим вони володіли раніше і від чого ніколи не відмовляться.

Прощавайте, дорога моя дочко. Думайте іноді про свою ніжно люблячу матір і не сумнівайтеся, що вам вона віддає завжди і передусім свої найзаповітніші думки.

Із замку ***, 4 листопада 17…

Лист 131

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

От і чудово, віконте, цього разу я більше задоволена вами. Але тепер поговорімо дружньо, і я сподіваюся переконати вас, що та змова між нами, якої ви, мабуть, так бажаєте, була б чистісіньким безумством і для вас, і для мене. Невже ви ще не зрозуміли, що насолоди, яка дійсно є єдиним поштовхом для поєднання двох статей, усе ж недостатньо для того, щоб між ними виникав зв’язок, і що коли йому передує бажання, яке зближує їх, то після нього настає пересичення, що відштовхує їх одне від одного? Такий закон природи, і порушувати його владна тільки любов. А хіба любов приходить на замовлення? Але ж потрібна вона завжди. І це було б украй незручно, якби люди не зміркували, що, на щастя, достатньо, коли любов є в однієї зі сторін. Трудність таким чином зменшилася наполовину, і притому майже нічого не було втрачено: дійсно – одне щасливе тим, що любить, інше тим, що його люблять, хоча, щоправда, щастя це не таке велике, та зате його супроводить задоволення зради; вигоди врівноважені, й усе влаштовується.

Але скажіть мені, віконте, хто з нас двох візьме на себе клопіт зраджувати іншого? Пам’ятаєте розповідь про двох шахраїв, які впіймали один одного під час гри? «Нічого у нас не вийде, – сказали вони, – заплатимо за карти пополам». І вони кинули гру. Повірте мені, наслідуймо їх розсудливий приклад і не втрачатимемо спільно часу, який із таким успіхом можемо провести кожне окремо.

Щоб довести вам, що в цьому разі я керуюся вашою вигодою не менше, ніж своєю власною, що я дію так не з примхи, не через те, що знервована, я не відмовляю вам в обумовленій між нами нагороді. Я чудово розумію, що на один вечір ми залишимося цілком задоволені одне одним, і я навіть не сумніваюся в тому, що ми зуміємо так усолодити його, що нам буде шкода, коли він закінчиться. Але не забуваймо, що жаль цей необхідний для щастя. І хай там які б солодкі були наші ілюзії, не піддамось омані, ніби вони можуть бути тривалі.

Як бачите, я теж виконую свої зобов’язання, і навіть не чекаючи, щоб ви абсолютно точно виконали ваші. Бо я ж мала отримати першого ж після її падіння листа божественної недоторки. А тим часом чи то тому, що ви ним ще дорожите, чи то тому, що забули про умови угоди, яка, можливо, цікавить вас менше, ніж ви прагнете показати, я нічого, зовсім нічого не отримала. Тим часом або я помиляюсь, або ніжна святенниця посилено пише листи. Бо що їй робити, коли вона сама? Вже, напевно, в неї не вистачить розуму розважатися. Словом, у мене було б за що вам докорити, якби мені цього хотілося. Але я мовчу на відплату за деяке роздратування, що його, можливо, дозволила собі у своєму останньому листі.

Тепер же, віконте, у мене є до вас прохання, і навіть більше заради вас, аніж заради мене самої: відкладімо ненадовго мить, бажану мені, можливо, не менше, ніж вам. Я думаю, що відкласти її слід до мого повернення в місто. З одного боку, тут у нас не було б достатньої свободи, а з іншого – для мене була б деяка небезпека, оскільки досить, можливо, краплі ревнощів, аби прив’язати до мене осоружного Бельроша, хоча нині він тримається, можна сказати, на волоску. Він уже вибивається з сил, стараючись у виявах любові не осоромитись. Справа дійшла вже до того, що, перенасичуючи його пестощами, я змушена не лише бути обережною, але і хитрою. В той же час ви самі розумієте, що Бельрош може вважатися жертвою, яку я вам приношу. Обопільна невірність іще більше посилить чарівність.

А чи знаєте, я іноді жалкую, що ми змушені вдаватися до таких засобів. У дні, коли ми любили одне одного, – бо я гадаю, що то була любов, – я була щаслива… А ви, віконте? Але навіщо думати про щастя, якому немає повернення? Ні, хай там що, повернення неможливе.

Передусім я зажадала б жертв, яких ви, напевно, не змогли б або не захотіли принести, і яких я, можливо, зовсім і не гідна. А потім – як вас утримати? О ні, ні, я й думати про це не хочу. І хоча писати вам завдає втіхи мені зараз, я вважаю за краще несподівано покинути вас.

Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 6 листопада 17…

Лист 132

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Глибоко зворушена вашою до мене добротою, пані, я цілком віддалася б їй, якби мене не зупиняла в якійсь мірі боязнь осквернити її цим. Чому, коли ваша доброта мені така дорогоцінна, я в той же час мушу відчувати, що негідна її? Ах, але в усякому разі я наважуся висловити вам усю свою вдячність. Особливо захоплює мене ваша поблажливість доброчесності, якій наші слабкості відомі лише остільки, оскільки вона їм співчуває, – така сильна і така солодка влада її чар над нашими серцями, що витримає порівняння навіть із чарами любові.

Але чи можу я й тепер заслуговувати на дружбу, якої вже недостатньо для мого щастя? Те ж саме можу я сказати і про ваші поради: я усвідомлюю всю їх мудрість, але не можу їх дотримуватись. І як не вірити мені в повне щастя, коли я його тепер відчуваю? Так, якщо чоловіки такі, як ви про них говорите, треба тікати від них, треба їх ненавидіти. Але наскільки ж не схожий із ними Вальмон! Якщо в нього, як і в них, є те шаленство пристрасті, що ви його називаєте неприборканістю, то наскільки ж у нім сильніша за цю неприборканість безмежна ніжність! О друже мій! Ви кажете, що поділяєте мої страждання, але порадійте зі мною й моєму щастю! Я завдячую ним любові, а як збільшує його сам предмет цієї любові! Ви кажете, що любов ваша до племінника – можливо, вияв слабкості. О, якби ви знали його, як я! Я його обожнюю, боготворю, та все ж менше, ніж він заслуговує. Звичайно, він міг часом помилятися, в чому він і сам признається. Але хто краще за нього пізнав істинну любов? Що мені сказати вам більше? Він вселяє її, але і сам відчуває з не меншою силою.

Ви подумаєте, що я одержима нездійсненною мрією, якою любов безупинно бентежить нашу уяву. Але якщо так, то чому ж він став ніжнішим, уважнішим відтоді, як йому вже нічого домагатися? Мушу признатися, що раніше розсудливість і стриманість рідко покидали його, і це часто, навіть проти волі, викликало в моїй свідомості всі ті брехливі й жорстокі уявлення про нього, що існують у його недоброзичливців. Але відколи він безперешкодно може віддаватися поривам свого серця, він немов угадує всі бажання мого. Хто знає, чи не були ми створені одне для одного! Чи не судилося мені щастя стати необхідною для його щастя! Ах, якщо це самообман, нехай я помру раніше, ніж він розвіється. Ні, я хочу жити, щоб леліяти, щоб обожнювати його. Чому б перестав він любити мене? Яка інша жінка зробить його щасливішим? А я відчуваю із власного досвіду, що щастя, яке породжуєш в іншому, це найміцніший, єдино справжній зв’язок. Так, це і є те п’янке почуття, яке ушляхетнює любов, яке в певному сенсі очищає її і робить дійсно гідною такої ніжної та благородної душі, як душа Вальмона.

Прощавайте, мій дорогий, шановний, поблажливий друже. Марно намагалась би я продовжувати цей лист: настала година, коли він обіцяв прийти, і в мене вже немає інших думок. Пробачте! Але ви хочете мого щастя, а воно в цю мить таке велике, що мене ледве вистачає, щоб відчувати його.

Париж, 7 листопада 17…

Лист 133

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Що ж це за жертви, мій чарівний друже, на які я, як ви вважаєте, не піду, хоча нагородою за них мені було б ваше благовоління? Скажіть, прошу вас, і якщо я хоч на мить завагаюся – принести їх чи ні, – дозволяю вам відмовити мені в належній за них нагороді. Добре ж ви судите про мене з деякого часу, якщо, навіть виявляючи поблажливість, сумніваєтеся в моїх почуттях або ж силі волі! Жертви, яких я не зможу чи не захочу принести! Отже, ви вважаєте мене закоханим, поневоленим, ви гадаєте, що коли я так досягав успіху, то мені дорогий сам предмет? Ах, ні, слава Богу, я ще не впав так низько і беруся вам це довести. Так, я доведу це, хоч би й за рахунок пані де Турвель, і тоді у вас уже, напевно, не залишиться ніяких сумнівів.

Я вважаю, що міг, не стаючи смішним, присвятити деякий час жінці, в якої є хоч би те достоїнство, що вона належить до досить рідкісної породи. Може, я особливо захопився цією пригодою тому, що вона збіглася з мертвим сезоном. Нічого дивуватися, що і нині я майже цілком поглинутий нею, – адже товариство тільки-тільки починає з’їжджатися. Подумайте до того ж, що я всього який-небудь тиждень споживаю плоди тримісячних зусиль, – а мені доводилось і довше затримуватися біля жінок, набагато менш вартісних, на яких і зусиль було витрачено набагато менше! Проте тоді ви не робили ніяких ганебних для мене висновків.

І врешті – хочете знати істинну причину моєї впертості в цій справі? Ось вона. Жінка ця за природою своєю боязка; спочатку вона безупинно сумнівалась у своєму щасті, і цього вистачало, щоб сполохати його, внаслідок чого я лише тепер ледве починаю з’ясовувати, як далеко сягає моя влада над такими жінками. А мені ж дуже цікаво було дізнатися це, підходящий же випадок набігає не так легко, як можна думати.

Передусім для дуже багатьох жінок насолода є насолодою, і більш нічого. У них, хоч як би вони нас іменували, ми тільки постачальники, передавачі, і в їх очах усе наше достоїнство – активність: хто робить більше, той і кращий.

Іншу категорію жінок, в наші дні, можливо, найчисленнішу, цікавить майже виключно популярність їх коханця, задоволення від того, що його відбито у суперниці, страх у свою чергу втратити його. Самі ми теж посідаємо певне місце в тій подобі щастя, яку вони відчувають, проте в першу чергу вона залежить від обставин, а не від особи коханця. Вони отримують щастя завдяки нам, але не від нас.

Мені ж хотілося для своїх спостережень знайти жінку ніжної та чутливої душі, для якої любов стала б усепоглинаючою і яка в самій любові бачила б лише коханого: в ній почуття, ухиляючись від звичайного шляху, йшло б від серця до бажання, і я, наприклад, бачив, як така жінка (притому не в перший день) після насолоди лила сльози, а через мить знову віддавалася пристрасті через яке-небудь моє слово, що знайшло відгомін у її душі. Врешті, мені потрібно було, щоб до всього цього приєднувалось і природне щиросердя, яке стало настільки звичним, що його вже не здолати, і що воно не дає приховати ні єдиного почуття, яке живе у серці. Ви мусите погодитися, що такі жінки зустрічаються дуже рідко, і я впевнений, що, коли б не саме ця жінка, іншої такої я, можливо, ніколи б уже не зустрів.

Тому було б не дивно, якби я залишався вірний їй більше, ніж якій-небудь іншій жінці. Якщо для спостережень моїх, які я здійснюю з її допомогою, треба, щоб я зробив її щасливою, абсолютно щасливою, чому я маю від цього відмовлятись, особливо якщо це мені допомагає, замість того щоб перешкоджати? Але якщо нею зайнятий мій розум, чи означає, що серце моє поневолене? Ні, звичайно. Ось чому, хоча я і справді дорожу цією пригодою, вона не завадить мені шукати інших і навіть пожертвувати нею заради якої-небудь приємнішої.

Я настільки вільний, що не нехтую навіть малою Воланж, якій, по суті, майже не надаю значення. Через три дні мати привезе її в Париж. Я ж відучора потурбувався про те, щоб зберегти з нею зв’язок: трохи грошей брамникові, декілька люб’язностей його дружині – і рибка в сітці. Подумайте тільки, що Дансені не зумів додуматися до такого простого засобу! І ще кажуть, що любов робить людей винахідливими. Навпаки, вона перетворює на повних тупиць тих, над ким забрала владу. І це я не зумію від неї захиститися! Ні, будьте певні. Найближчими днями я навмисно ослаблю занадто, можливо, сильне враження, під яким перебував: я переб’ю його іншими, а якщо цього буде недостатньо, постараюся, щоб нових вражень було більше.

Проте я готовий передати юну пансіонерку її боязкому коханому, як тільки ви вважатимете це зручним. Мені здається, у вас уже немає причин перешкоджати цьому, я ж згоден зробити таку суттєву послугу бідоласі Дансені. По правді сказати, це дрібниці в порівнянні з тією, яку він зробив мені. Нині його украй тривожить думка, чи буде він прийнятий у пані де Воланж. Я заспокоюю його як тільки можу, запевняючи, що так чи інакше, але я з першого ж дня влаштую його щастя, поки ж продовжую піклуватися про листування, яке він хоче відновити відразу ж після прибуття своєї Сесілі. У мене вже є від нього листи, і до настання блаженного дня додасться, звичайно, ще один або два. Цьому малому, видно, зовсім нічого робити!

Але залишимо цю дитячу парочку і повернімося до своїх справ: мені б тільки цілком віддатися солодкому сподіванню, яке дав мені ваш лист! Так, ясна річ, ви мене утримаєте біля себе, і невибачно вам сумніватись у цьому. Хіба я коли-небудь переставав бути вам вірним? Узи наші ослабли, але не порвалися. Наш так званий розрив був лише обманом уяви: зв’язок наших почуттів та інтересів зберігався. Подібно до мандрівника, що повернувся навченим, я, як і він, визнаю, що покинув щастя в гонитві за оманливою надією, і скажу, як д’Аркур:

Чим більше вздриш країн, тим рідний край миліший.[75]

Не боріться ж більше з думкою або, вірніше, почуттям, яке повертає вас до мене. Після того як, ідучи кожне своїм шляхом, ми зазнали всіх насолод, удовольнімося тепер щастям усвідомлювати, що жодна з них не зрівняється з тими, які ми відчували одне з одним і які видадуться нам іще солодшими!

Прощавайте, мій чарівний друже. Я згоден чекати вашого повернення. Але покваптесь і не забувайте, як я його жадаю.

Париж, 8 листопада 17…

Лист 134

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Дійсно, віконте, ви – зовсім як дитина, у присутності якої нічого не можна говорити і якій нічого не можна показати, щоб вона негайно ж не побажала цим заволодіти! У мене випадково виникла думка, я навіть попередила вас, що не маю наміру надавати їй значення, але тільки тому, що я її висловила, ви нею зловживаєте, намагаєтеся привернути до неї мою увагу, змусити мене зосередитися на ній, коли я прагну абсолютно протилежного, і в деякому розумінні поділити всупереч моїй власній волі ваші безрозсудні бажання! Чи великодушно з вашого боку звалювати на мене саму ввесь тягар розсудливості? Повторюю вам – собі ж самій повторюю ще частіше: надати нашим стосункам того характеру, якого ви бажали б, абсолютно неможливо. Навіть якщо ви вкладете в них усю великодушність, яку виявляєте в цей момент, то – як ви гадаєте? – чи немає у мене певної делікатності й чи погоджусь я прийняти жертви, які позбавлять вас щастя?

Невже, віконте, ви обманюєтеся стосовно почуття, що прив’язує вас до пані де Турвель? Якщо це не любов, то любові взагалі не існує. Ви заперечуєте це на сто ладів, а доводите на тисячу. Що, наприклад, означає ця спроба хитрувати з самим собою (бо я не сумніваюся, що зі мною ви щирі), що змушує вас пояснювати своєю допитливістю бажання утримати цю жінку, бажання, якого ви не можете ні приховати, ні притлумити?

Можна подумати, що і справді не бувало іншої жінки, якій ви дали б щастя, повне щастя! Ах, якщо ви в цьому сумніваєтеся, то погана ж у вас пам’ять! Але, звичайно, річ не в цьому. Просто серце ваше поневолило розум і примушує його вигадувати слабкі аргументи. Але мене, вельми зацікавлену в тому, щоб не обманюватися, не так легко ввести в оману.

Приміром, я звернула увагу на вашу запобігливість, що змусила вас якнайстаранніше опустити всі епітети, що, як ви уявили, були мені не до вподоби, одначе тут же помітила, що, може, самі того не помічаючи, ви залишилися вірні тим же думкам. І дійсно, пані де Турвель уже не чудова і не божественна, але зате вона дивовижна жінка, з ніжною і чутливою душею, притому на протилежність усім іншим жінкам, словом – жінка рідкісна, другої такої вже не зустрінеш. Така ж справа і з невідомою чарівністю, яку ви зумієте здолати. Нехай так; але якщо ви досі ніколи не зустрічали її, то, мабуть, що і в майбутньому не зустрінете, а значить, втрата її виявиться все ж таки непоправною. Або, віконте, все це явні ознаки любові, або таких ознак узагалі неможливо виявити.

Повірте, що нині я говорю без усякого роздратування. Я дала собі слово не допускати себе до нього, бо чудово зрозуміла, якою небезпечною пасткою воно є. Послухайтеся мене, будьмо тільки друзями, зупинімося на цьому. І будьте вдячні мені за ту мужність, із якою я захищаюся: так, саме за цю мужність, бо її потрібно мати часом і для того, щоб не стати на шлях, який сам же визнаєш поганим.

Тому на ваше питання про жертви, яких я зажадала б, а ви не змогли б принести, відповідаю лише для того, щоб переконати вас розділити мою точку зору. Я навмисно вживаю вислів зажадала б, оскільки впевнена, що тепер ви і дійсно визнаєте мене надмірно вимогливою, але тим краще. І я не лише не розсерджуся на вас за відмову, але навіть буду вам за неї вдячна. Більше того – не перед вами ж мені прикидатися – вона мені, можливо, просто необхідна.

Я зажадала б – яка ж бо жорстокість! – аби ця рідкісна, дивовижна пані де Турвель стала для вас звичайнісінькою жінкою, такою, яка вона насправді. Бо не слід обманюватися: чари, які нібито знаходиш в іншому, є в нас самих, і тільки любов робить такою прекрасною кохану істоту. Хоч би яким було нездійсненним те, чого я вимагаю, ви, можливо, змусите себе пообіцяти мені це й навіть клятву дасте, хоча, відверто кажучи, я не повірю порожнім словам. Мене зможе переконати лише поведінка ваша в цілому.

Це ще не все, у мене будуть капризи. Ви з такою готовністю пропонуєте принести мені в жертву малу Сесіль, але я в цьому ніскільки не зацікавлена. Я побажала б, навпаки, щоб ви продовжували нести цю нелегку службу до нових моїх розпоряджень, чи тому, що мені хотілось би зловживати таким чином своєю владою, чи тому, що, побажавши стати поблажливою або справедливою, я задовольнялась би можливістю розпоряджатися вашими почуттями, не позбавляючи вас насолод. Хай там як, але я зажадала б покори, а накази мої були б дуже суворі!

Щоправда, тоді я вважала б себе зобов’язаною віддячити вам і, хто знає, можливо, навіть нагородити. Я, наприклад, скоротила б термін розлуки, яка і для мене самої стала б нестерпною. Словом, я побачилась би з вами, віконте, побачилась… як хто?… Але ви все ж таки пам’ятаєте, що це всього лише розмова, опис нездійсненного плану, а мені не хотілось би забувати про це самій…

Чи знаєте, що я дещо стурбована своїм процесом? Я захотіла нарешті точно дізнатися, на що можу розраховувати.

Мої адвокати посилаються на якісь закони, а ще більше на авторитети, як вони їх іменують, але все це не уявляється мені таким же розумним і справедливим, як їм. Я майже жалкую, що відмовилася піти на мирову. Все ж заспокоюю себе тим, що прокурор спритний, адвокат красномовний, а позивачка гарна собою. Якщо ці три засоби не виявляться дієвими, значить, треба змінити ввесь порядок ведення справ. Але що ж станеться тоді з повагою до давніх звичаїв?

Нині тільки процес утримує мене тут. Процес Бельроша закінчено: в позові відмовлено, судові витрати сплачено. Він уже жалкує, що не потрапить на сьогоднішній бал. Ось уже воістину жаль людини, що залишилася не при ділі! Коли ми повернемося до Парижа, я поверну йому цілковиту свободу. Я приношу йому цю гірку для мене жертву, але знаходжу втіху в тому, що він вважає мою поведінку великодушною.

Прощавайте, віконте, пишіть мені частіше. Детальні звіти про ваші забави відвернуть мене хоч би до деякої міри від турбот, які долають мене.

Із замку ***, 11 листопада 17…

Лист 135

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Намагаюся писати вам, сама не знаючи ще, чи зможу. О Боже, подумати тільки, що попередній мій лист не дав мені закінчити надмір щастя! Тепер же я убита граничним відчаєм – у мене залишилися тільки сили відчувати свою муку, але немає сил висловити її.

Вальмон… Вальмон більше не любить мене і ніколи не любив. Любов так не покидає. Він обманює мене, зраджує, ображає. На мене обрушились усі нещастя, всі приниження, які тільки можуть бути, і виходять вони від нього!

Не думайте, що це проста підозра: я ж була така далека від будь-яких підозр! Але тепер мені не дано щастя сумніватись. Я це бачила – що ж він може сказати на своє виправдання?… Але хіба йому не байдуже? Він навіть і не пробує цього зробити… Нещасна! Що йому твої докори, сльози? Дуже ти йому потрібна!..

Отже, він дійсно пожертвував мною, навіть виставив на глум… і кому?… Низькій тварюці… Але що я говорю? Ах, я втратила навіть право зневажати її. Вона не така винна, як я, вона меншою мірою порушила свій обов’язок. О, які тяжкі страждання, погострені докорами сумління! Але ось муки мої посилюються. Прощавайте, дорогий друже мій, хоч як мало достойна я вашої жалості, ви все ж виявите її до мене, якщо тільки подумаєте про те, як я страждаю.

Перечитала цього листа й бачу, що він вам нічого не пояснить. Тому спробую знайти достатньо мужності, щоб розповісти вам про цю жорстоку для мене подію. Вона сталась учора. Вперше після повернення до Парижа я мала вечеряти не вдома. Вальмон зайшов до мене о п’ятій годині й ніколи ще не здавався мені ніжнішим! Він дав мені зрозуміти, що мій намір їхати в гості йому неприємний, і ви самі розумієте, що незабаром я змінила рішення і залишилась удома. Проте години через дві й вигляд його і тон помітно змінилися. Не знаю, можливо, в мене вирвалося що-небудь таке, що йому не сподобалося. Хай там як, через деякий час він заявив, що зовсім забув про одну справу, яка змушує його покинути мене, і пішов. При цьому він, одначе, висловлював найживіший жаль, що здався мені тоді дуже ніжним і цілком щирим.

Залишившись на самоті, я вирішила, що пристойніше буде не порушувати раніше дану обіцянку, позаяк я вільна і можу виконати її. Я закінчила свій туалет і сіла в карету. На нещастя, кучер поїхав повз Оперу, я опинилася в самій веремії роз’їзду, і тут, за чотири кроки від себе, у найближчому до своєї карети ряду впізнала карету Вальмона. Серце в мене відразу ж закалатало, але не від якого-небудь страху: мені хотілося тільки одного – щоб моя карета скоріше рушила вперед. Натомість його кареті довелося податися назад, і вона порівнялася з моєю. Я відразу ж висунулась, і яким же був мій подив, коли поряд із ним я побачила особу, добре відому, як дівиця легкої поведінки! Як ви самі розумієте, я відкинулася назад; того, що я побачила, цілком вистачало, щоб уразити моє серце. Але, напевно, вам нелегко буде повірити, що ця дівиця, якій він, мабуть, наймерзотнішим чином усе про мене розповів, продовжувала дивитись у вікно карети просто на мене і при цьому голосно, зухвало реготала.

Знищена всім, що сталось, я проте дозволила довезти мене до того дому, де мала вечеряти. Але залишатися там виявилося для мене неможливим: кожну мить я відчувала, що ось-ось знепритомнію, а головне – я не могла утримати сліз.

Повернувшись додому, я написала панові де Вальмону і негайно ж відіслала йому листа; його не виявилось удома. Бажаючи за всяку ціну або вийти з цього стану смертної муки, або вже знати, що перебуватиму в нім вічно, я знову послала слугу зі своїм листом, звелівши йому дочекатися повернення Вальмона. Але ще до півночі слуга мій прибув із повідомленням, що кучер повернувся сам і сказав йому, що хазяїн не ночуватиме вдома. Уранці я розсудила, що мені залишається тільки одне – повторно зажадати повернення всіх моїх листів і просити Вальмона більше в мене не бувати. Я і дала відповідні розпорядження, але вони, мабуть, були абсолютно зайві: вже близько полудня, а він іще не з’явився, і я не отримала від нього хоча б записки.

Тепер, дорогий друже мій, мені додавати нічого. Ви в курсі справи, і ви добре знаєте моє серце. Єдина моя надія – що мені вже недовго доведеться засмучувати такого друга, як ви.

Париж, 15 листопада 17…

Лист 136

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Напевно, добродію, після того, що сталось учора, ви не розраховуєте більше бути прийнятим у мене та й не дуже цього прагнете! Тому пишу вам не стільки навіть для того, щоб просити вас у мене більше не з’являтися, скільки для того, аби знову зажадати у вас повернення листів, яких мені не слід було писати. Якщо вони коли-небудь могли мати для вас певне значення, як свідчення породженого вами засліплення, то нині, коли воно пройшло, вони не можуть не бути для вас байдужими, бо висловлюють лише почуття, вами ж у мені знищене.

Признаюся, що з мого боку помилкою було перейнятися до вас довірою, жертвами якої виявилося до мене стільки інших жінок. У цьому я звинувачую лише себе. Проте я вважала, що в усякому разі не заслуговую на те, щоб ви віддавали мене на осміяння та ганьбу. Я гадала, що, пожертвувавши заради вас усім і втративши через вас право на повагу з боку інших людей і навіть на самоповагу, я могла розраховувати, що ви не судитимете мене більш суворо, ніж товариство, в чиїх очах існує все ж величезна різниця між жінкою, винною в слабкості, і жінкою, вкінець зіпсованою. Ось чому я згадую тут лише про ті проступки ваші, які завжди і всіма засуджуються. Про проступок проти любові я умовчую: вашому серцю однаково не зрозуміти мого. Прощавайте, добродію.

Париж, 15 листопада 17…

Лист 137

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Мені щойно вручили, добродійко, вашого листа. Я здригнувся, прочитавши його, і в мене ледве вистачає сил написати відповідь. Якої ж ви про мене жахливої думки! Ах, звичайно, я здійснював проступки такі, яких не пробачу собі все життя, навіть якби ви покрили їх своєю поблажливістю. Але наскільки ж завжди було чужим душі моїй те, в чому ви мені докоряєте! Як, це я принижую, ображаю вас, я, що шанує вас не менше, ніж любить, який спізнав почуття гордості лише в ту мить, коли ви визнали його достойним себе? Вас ввели в оману зовнішні обставини, і я не заперечую, що вони могли бути проти мене. Але хіба в серці вашому не було того, що треба для боротьби з оманою? І чому воно не обурилося від самої думки про те, що може на мене нарікати? А ви повірили! Значить, ви не лише визнали мене здатним на таку мерзотність і безумство, але у вас навіть виникла думка, що жертвою його ви стали через свою доброту до мене! Ах, якщо ви себе вважаєте до такої міри приниженою любов’ю, то який же я низький у ваших очах!

Пригнічений мукою, яку заподіює мені ця думка, я, відганяючи її, втрачаю час, який слід було б використати на те, щоб згладити її з вашої свідомості. Буду відвертим – мене стримує ще один аргумент. Чи треба говорити про події, які я хотів би повністю забути? Чи треба затримувати вашу увагу – та й мою теж – на миті омани, яку я хотів би спокутувати всією своєю рештою життя, – причина її мені самому ще не зовсім ясна, і спомин про неї завжди буде для мене принизливим і ганебним? Ах, якщо, звинувачуючи себе самого, я ще більше розпалю ваш гнів, помста у вас під рукою: досить буде віддати мене на муки моїй же совісті.

Та все ж – хто повірив би? – першопричиною цієї події було те всемогутнє зачарування, яке я відчуваю, перебуваючи біля вас. Саме воно змусило мене забути про важливу справу, що не терпіла зволікання. Я пішов од вас надто пізно і не зустрівся з чоловіком, якого шукав. Я сподівався застати його в Опері, але й ця спроба виявилася марною. Там була Емілі, яку я знав у дні, коли не мав ніякого уявлення ні про вас, ні про справжню любов. У Емілі не було карети, і вона попросила мене підвезти її – вона живе за кілька кроків од театру. Я не надав цьому ніякого значення і погодився. Але саме тоді ми з вами і зустрілись, і я відразу ж відчув, що ви можете поставити мені це в провину.

Страх викликати ваше незадоволення або засмутити вас має наді мною таку владу, що його не можна не помітити, і на нього дійсно незабаром звернули увагу. Признаюся, що він навіть змусив мене попросити цю дівицю не показуватись. Але обережність, викликана моєю любов’ю, обернулася проти любові. Звикла, подібно до всіх таких жінок, вважати свою владу, завжди незаконну, міцною тільки тоді, коли нею можна зловжити, Емілі, звичайно, вирішила не упускати такої блискучої можливості. Чим більше помічала вона, що моя тривога посилюється, тим більше старалася вона, щоб її побачили в моїй кареті. А її безумний сміх, через який я тепер червонію лише при думці, що ви хоч на мить могли визнати себе його причиною, викликаний був тільки моєю жорстокою мукою, що виникала знову ж таки від моєї любові та поваги до вас.

Досі я, як мені здається, більш нещасний, аніж винуватий, і ті проступки, єдині, про які ви згадуєте й які завжди й усіма засуджуються, – їх не існує, і за них мені докоряти не можна. Але марно умовчуєте ви про проступок проти любові. Я не робитиму цього: порушити мовчання змушують мене занадто важливі міркування.

Цим своїм вчинком, для мене самого неймовірним, я збентежений і присоромлений настільки, що мені надзвичайно болісно нагадувати про нього. Пройнятий свідомістю провини, я готовий був би нести за неї кару або ж чекати пори, коли час, моя невичерпна ніжність і моє розкаяння принесуть мені ваше пробачення. Але як можу я мовчати, коли те, що мені залишається сказати вам, важливе саме для вас, стосується ваших почуттів?

Не подумайте, що я шукаю яких-небудь вивертів, аби виправдати чи прикрити свою провину: ні, я її визнаю! Але я не визнаю і ніколи не ви5знаю, що цю принизливу помилку може бути визнано злочином проти любові. Що може бути спільного між поривами чуттєвості, хвилинним засліпленням, яке незабаром змінюється соромом і розкаянням, і чистим почуттям, здатним виникнути лише в душі, сповненій ніжності, підтримуватися лише повагою і, врешті-решт, дати повне щастя? Ах, не принижуйте таким чином любові. А головне – бійтеся принизити себе, дивлячись із єдиної точки зору на речі непоєднувані. Дайте жінкам низьким, пропащим страшитися суперництва, що, як вони мимоволі відчувають, завжди їм загрожує, і відчувати муки ревнощів настільки ж жорстоких, наскільки і принизливих; але ви, ви відвертайте свій погляд від того, що може його осквернити, і, чиста, як божество, карайте, подібно до нього ж, за обра5зи, залишаючись до них нечутливою.

Але яку кару призначите ви мені, тяжчу, ніж та, що я її нині зазнаю? Що можна порівняти з жалем про провину, яка викликала ваш гнів із відчаєм від того, що завдав вам прикрості, з гнітючою думкою про те, що я став менш достойним вас? Ви шукаєте, чим би покарати мене, я ж прошу у вас втіх, і не тому, що заслуговую на них, а тому, що вони мені потрібні, й отримати їх я можу тільки від вас.

Якщо раптом, забувши про мою і про свою власну любов і не дорожачи більш моїм щастям, ви, навпаки, бажаєте увергнути мене у вічну муку – це ваше право: завдавайте удару. Але якщо, виявляючи поблажливість або чуйність, ви все ж таки згадаєте про ніжність, що поєднувала наші серця, про пристрасну знемогу душ, що вічно відроджується і стає все більш і більш палкою, про солодкі та щасливі дні, якими кожне з нас завдячувало іншому, про всі радощі, які дає тільки любов, – можливо, ви визнаєте за краще використати свою владу на те, щоб воскресити все це, замість того щоб знищувати. Що мені сказати вам іще? Я все втратив, і все втратив зі своєї ж вини. Але я все можу повернути, якщо на те буде ваша добра воля. Тепер вам вирішувати. Додам лише одне слово. Ще вчора ви присягалися мені, що моє щастя забезпечене, якщо воно залежить від вас! Ах, добродійко, невже ви повергнете мене тепер в безвихідний відчай?

Париж, 15 листопада 17…

Лист 138

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Наполягаю на своєму, чарівний мій друже, ні, я не закоханий, і не моя провина, якщо обставини змушують мене зображувати закоханість. Дайте тільки згоду і повертайтеся: ви незабаром самі переконаєтеся, наскільки я щирий. Я довів це вчора, а те, що відбувається сьогодні, не спростовує вчорашнього.

Отже, я був у чутливої недоторки, і ніяка інша справа мене не відволікала, бо мала Воланж, незважаючи на своє становище, ма5ла всю ніч провести на балу, який пані В*** давала, незважаючи на те, що сезон іще не настав! Я знічев’я спершу захотів продовжити своє відвідування й навіть зажадав у зв’язку з цим маленької жертви. Але тільки-но я дістав згоду, задоволення, якого я чекав, було порушене думкою про те, що ви наполегливо продовжуєте вважати мене закоханим або в усякому разі безупинно ставите мені це в докір. Отже, єдиним моїм бажанням стало переконати й самого себе і вас, що з вашого боку це чистісінький наклеп.

Тут я прийняв сміливе рішення і під досить дріб’язковим приводом покинув свою спокусницю, вкрай здивовану і, поза сумнівом, у ще більшій мірі засмучену. Я ж спокійнісінько вирушив у Оперу на побачення з Емілі, й вона може відзвітувати перед вами в тому, що до нинішнього ранку, коли ми розлучилися, ні єдиний жаль не збентежив наших втіх.

У мене, одначе, був би достатній привід для занепокоєння, якби не моя щонайповніша байдужість. Бо хай буде вам відомо, що не встигли ми з Емілі, що сиділа зі мною в кареті, від’їхати за чотири будинки від Опери, як із нами порівнялася карета суворої святенниці і внаслідок того, що утворилася тиснява, простояла поряд із нашою хвилин сім-вісім. Ми бачили одне одного, як у ясний полудень, і уникнути цього не було ніякої можливості.

Але це ще не все: мені спало на думку повідомити Емілі, що ця пані – та сама, якій я писав горезвісного листа (ви, можливо, пригадаєте цю мою витівку, коли сама Емілі слугувала пюпітром).[76] Вона ж бо цього не забула і, смішлива за вдачею, заспокоїлася, тільки коли надивилася вдосталь на цю, за її висловом, ходячу доброчесність, регочучи при цьому так непристойно, що можна було дійсно втратити терпець.

Але й це не все: можливо, ви сумніваєтеся в тому, що ревнивиця послала до мене того ж вечора? Мене не виявилось удома, але вона у своїй упертості відправила слугу повторно, звелівши йому дочекатися мого повернення. Я ж, вирішивши залишитись у Емілі, відіслав карету додому, а кучерові звелів тільки приїхати за мною вранці. Заставши посланця любові в моєму домі, кучер без зайвої балаканини повідомив його, що я не повернуся до ранку.

Вам легко здогадатися, що ця новина подіяла, і що по поверненні я отримав повну відставку, оголошену мені з усією належною урочистістю.

Таким чином, історія ця, на вашу думку, нескінченна, могла б закінчитися хоч сьогодні вранці. Якщо ж вона не закінчилася, то не тому, що я, як ви, напевно, гадаєте, дорожив нею, а лише внаслідок того, що, з одного боку, я вважаю неподобством, щоб мене кидали, а з іншого – тому, що честь цієї жертви хотів зробити вам.

Отже, на сувору записку я відповів довжелезним і дуже чутливим посланням. Я навів ґрунтовні пояснення, а щоб їх було прийнято за чисту монету, вирішив спертися на любов. Мені це вже вдалося. Щойно я отримав другу записку, як і раніше, дуже сувору, що підтверджує розрив навіки, як і слід було очікувати, але тон її, одначе, інший. Найголовніше – мене не хочуть бачити: це рішення оголошується разів чотири і найнепохитнішим чином. Із цього я зробив висновок, що треба, не гаючи часу, з’явитися. Я вже послав єгеря, щоб заручитися швейцаром, а через хвилину вирушу сам змусити її підписати мені прощення. Бо за такої провини існує лише одна церемонія відпущення, і її може бути здійснено тільки в особистій присутності.

Прощавайте, чарівний друже мій, біжу в цій важливій справі.

Париж, 15 листопада 17…

Лист 139

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Як я докоряю собі, чуйний друже мій, за те, що поквапилася посвятити вас в усі подробиці своїх швидкоплинних прикростей! Через мене ви тепер засмучені. Печаль ваша, в якій винна я, ще триває, я ж у цей час щаслива. Так, усе забуто, пробачено, краще того – відновлено. Скорбота і туга змінилися спокоєм і відрадою. О, як мені висловити радість мого серця! Вальмон не винен. Не можна бути винуватим, коли любиш так, як він. Тяжка, образлива для мене провина, в якій я його звинувачувала з такою гіркотою, – він її не здійснював, а якщо в одному-єдиному пункті я мала виявити поблажливість, то хіба не було і з мого боку несправедливостей, які належить спокутувати?

Не вдаватимуся до дрібниць про факти або про причини, що його реабілітовують. Можливо, розум і не дуже дослухався б до них: лише серцю дано їх зрозуміти. Але якщо ви все ж таки запідозрите мене в слабкості, я прикличу собі на допомогу ваші ж міркування. Адже ви самі кажете, що в чоловіків невірність іще не означає непостійності.

Це зовсім не означає, що я не розумію, до якої міри ця відмінність, хоч би її й було узаконено думкою суспільства, ображає істинну чутливість. Але чи моїй чутливості скаржитися, коли ще сильніше страждають почуття Вальмона? Я забуваю його проступок, але не думайте, що він прощає його собі сам або знаходить яку-небудь втіху. Але ж як спокутував він цю легку провину надміром любові до мене, надміром мого щастя!

Або ж щастя моє тепер повніше, або я більше ціную його після того, як боялася, що воно мною втрачене. Але можу вам сказати, що, якби в мене вистачило сил переносити прикрості такі ж тяжкі, як ті, що я нині пережила, я не вважала б, що занадто дорого плачу за повноту щастя, якої відтоді зазнала. О ніжна моя матінко, полайте свою безрозсудну дочку за те, що вона засмутила вас своєю поспішністю, полайте її за те, що вона занадто відважно судила та обмовила того, кого мала незмінно обожнювати. Але, визнавши її нерозсудливість, знайте, що вона щаслива, і збільште це щастя, поділивши його з нею.

Париж, 15 листопада 17…, увечері.

Лист 140

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Чому це, чарівний мій друже, я не отримую від вас відповіді? Тим часом останній мій лист, як мені здається, на неї заслуговував. І я мав отримати її вже три дні тому, а все чекаю і чекаю! М’яко кажучи, я на вас сердитий, і тому нічого не розповідатиму вам про найважливіші свої справи. Ні слова не скажу я про те, що відбулося найповніше примирення, що замість докорів і недовіри воно породило нові пестощі, що тепер уже переді мною вибачаються, й я отримую відшкодування за те, що була запідозрена моя невинність. Я взагалі не писав би вам, якби не сталося минулої ночі абсолютно непередбаченої події. Але оскільки вона стосується вашої підопічної й вона, ймовірно, не вважає підходящим сповіщати вас про неї, в усякому разі на початку, – про це подбаю я.

Із причин, про які ви здогадаєтесь або не здогадаєтеся, останні декілька днів я не міг бути зайнятий пані де Турвель. А оскільки цих причин у малої Воланж не могло бути, я почав частіше відвідувати її. Завдяки люб’язності швейцара мені не доводилося долати ніяких перешкод, і ми з вашою підопічною вели спокійний і розмірений спосіб життя. Але звичка веде до недбалості. У перші дні ми ніяк не могли заспокоїтися, вживаючи все нових і нових застережних заходів, і тремтіли за всіма замками. Але вчора незбагненна неуважність викликала ту подію, про яку я хочу вас повідомити. І якщо я зі свого боку відбувся страхом, то дівчинці вона обійшлася дещо дорожче.

Ми відпочивали та поринали у знемогу, що змінює сластолюбство, як раптом почули, що двері нашої кімнати несподівано відчинилися. Негайно ж я схопився за шпагу, стільки ж для самозахисту, скільки для того, щоб захистити нашу з вами підопічну. Кидаюся вперед, але нікого не бачу. Двері, одначе, дійсно виявилися відчиненими. Оскільки ми не гасили світла, я пішов на розвідку, але не виявив жодної живої душі. Тоді я згадав, що ми нехтували звичайною обережністю, мабуть, лише злегка причинили або ж погано замкнули двері, й вони самі відчинилися.

Повернувшись до своєї полохливої подруги, щоб заспокоїти її, я не знайшов її в ліжку. Чи впала вона між ліжком і стіною, чи сховалася туди, в усякому разі вона лежала там непритомна і в найсильніших судомах. Можете судити про мою стривоженість! Мені, одначе, вдалося знов укласти її в ліжко і навіть привести до тями. Але, падаючи, вона забилась, і наслідки не забарилися позначитись.

Болі в попереку, жорстокі кольки та інші незаперечні ознаки незабаром остаточно прояснили мені її становище. Але, щоб повідомити про нього їй, потрібно було спершу поінформувати її і про те, що з нею сталося дещо раніше, бо вона про це навіть не підозрювала. Можливо, жодна дівиця досі не зберігала такої невинності, так старанно роблячи все, щоб цю невинність утратити! О, ця особа геть не витрачала часу на роздуми!

Та зате дуже багато його вона витрачала, впадаючи у відчай, і я відчув, що потрібно на щось зважуватися! Тому ми з нею домовилися, що я негайно ж вирушу за їх домашнім лікарем і за їх домашнім хірургом і, попереджаючи їх, що за ними пришлють, я під суворим секретом розповім їм усе. Вона ж, зі свого боку, подзвонить покоївці, довіриться їй або ні, на власний розсуд, але в усякому разі пошле по лікарську допомогу, а паче всього – заборонить будити пані де Воланж – зворушлива і цілком природна дбайливість дочки, що боїться потурбувати матір.

Я постарався закінчити обидва мої візити і обидва довірчі повідомлення якомога скоріше, а потім повернувся до себе й досі ще не виходив із дому. Але хірург, якого я, втім, і раніше знав, опівдні з’явився сповістити мене про стан хворої. Я не помилявсь, але він сподівається, що, коли не станеться ускладнень, удома в неї нічого не помітять. Покоївку втаємничено, лікар дав хворобі підходящу назву, і справа ця влаштується, як незліченна множина інших, – хіба що згодом нам із вами знадобиться, щоб про неї заговорили.

Але чи є у нас із вами тепер які-небудь спільні інтереси? Мовчання ваше викликає у мене із цього приводу сумніви. Я б уже перестав і вірити в це, якби бажання зберегти їх не спонукало мене всіма правдами й неправдами зберегти сподівання.

Прощавайте, чарівний мій друже. Цілую вас, хоча все ще гніваюся.

Париж, 21 листопада 17…

Лист 141

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Боже, віконте, до чого мені набридла ваша упертість! Чи не однаково вам, чого я мовчу? Чи, бува, не думаєте ви, що я мовчу тому, що мені нічого сказати на свій захист? Якби все було в цьому! Але річ у тім, що мені важко про це писати!

Скажіть мені правду: самі ви себе обманюєте чи мене хочете обдурити? Ваші слова та поведінка настільки суперечать одне одному, що в мене залишається вибір тільки між цими двома думками: яка з них – істинна? Що ви хочете від мене почути, коли я сама не знаю, що й думати?

Ви, як видно, ставите собі у велику заслугу останню сцену між вами і президентшею. Але що вона доводить на користь вашої системи або проти моєї? Вже напевно я ніколи не говорила вам, що ви любите цю жінку настільки, щоб не зраджувати її, щоб не користуватися будь-яким випадком, який здасться вам приємним або зручним. Я не сумнівалася навіть, що вам більш або менш байдуже вдовольняти з іншою, з першою-ліпшою жінкою, навіть такі бажання, які могла збудити у вас тільки ця. І я не здивована, що завдяки своїй душевній розпусті, заперечувати яку вам було б безглуздо, ви одного дня зробили цілком обдумано те, що сотні разів робили просто так, при нагоді. Кому не відомо, що так узагалі заведено у світі, що такий звичай, який наслідуєте ви всі, від негідника до обраного? Хто в наші дні від цього утримується, славиться мрійливим. А я, здається, вам за цю ваду не докоряю!

Проте я говорила, і думала, і тепер іще думаю, що ви свою президентшу любите. Звичайно, не занадто чистою і не занадто ніжною любов’ю, але такою, на яку ви здатні. Такою, приміром, яка примушує вас виявляти в жінці принади та якості, що їх насправді у неї немає, ставити її на особливе місце, а всіх інших відсувати у другий розряд. Словом, такою, яку, по-моєму, султан може відчувати до любої султанші, що не заважає йому часом віддавати перевагу звичайній одалісці. Порівняння це уявляється мені тим більше вірним, що, подібно до східного султана, ви ніколи не буваєте коханим або другом жінки, а завжди її тираном або рабом. Тому я абсолютно впевнена, що ви без кінця принижувались і раболіпствували, щоб знову ввійти в довіру до цього предмета вашої пристрасті й, охоплений радістю, що це вам удалося, ви, як тільки, на вашу думку, настала хвилина прощення, залишаєте мене заради цієї великої події.

І якщо у своєму останньому листі ви не говорите виключно про цю жінку, то тому, що не хочете розмовляти зі мною – про найважливіші свої справи. Вони уявляються вам такими значними, що у своєму мовчанні на цей рахунок ви вбачаєте якесь покарання мені. І після того, як ви дали сотні доказів рішучої переваги, що віддається вами іншій жінці, ви спокійно запитуєте мене, чи є у вас зі мною тепер які-небудь спільні інтереси? Бережіться, віконте, вже якщо я вам дам відповідь, то сказаного назад не візьму. І я вже надто багато говорю, якщо остерігаюся давати зараз відповідь. Тому я твердо вирішую замовкнути.

Усе, що я можу зробити, – це розповісти вам одну історію. Можливо, у вас не вистачить часу прочитати її або приділити їй увагу, необхідну для того, щоб зрозуміти її як слід. Що ж, воля ваша. У гіршому разі моя розповідь пропаде даремно.

Один мій знайомий, подібно до вас, вступив у зв’язок із жінкою, що не надавала йому багато честі. Часом у нього не бракувало розуму втямити, що рано чи пізно від цієї пригоди йому буде тільки шкода. Але хоч він і соромивсь, а мужності для розриву в нього не вистачало. І становище його виявлялося тим складнішим, що він хвалився перед своїми друзями, ніби ніщо не обмежує його свободи, адже він чудово знав, що чим лютіше захищаєшся від звинувачення, що зробив дурість, тим стаєш смішнішим. Так він і жив, не припиняючи зображувати собою дурня, а потім казати: «Не моя в тім провина». У цього чоловіка була приятелька, що ледве не піддалася спокусі виставити його всім напоказ у цьому стані сп’яніння й тим самим раз і назавжди зробити його смішним. Все ж великодушність пересилила в ній підступні наміри, а можливо, виявились інші причини – і вона спробувала використати останній засіб, аби за всіх обставин мати право сказати, як її друг: «Не моя в тім провина». З цією метою вона послала йому без усяких пояснень нижченаведений лист, як ліки, які могли б виявитися корисними при його недузі:

«Усе приїдається, мій ангеле, такий уже закон природи: не моя в тім провина.

І якщо мені надокучила пригода, що повністю поглинала мене чотири згубні місяці, – не моя в тім провина.

Якщо, наприклад, у мене було рівно стільки любові, скільки у тебе доброчесності – а цього, справді, немало, – нічого дивуватися, що першій надійшов кінець тоді ж, коли і другій. Не моя в тім провина.

Із цього виходить, що з якогось часу я тебе зраджував, але слід сказати, що до цього мене певною мірою змушувала твоя невблаганна ніжність. Не моя в тім провина.

А тепер одна жінка, яку я шалено люблю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Не моя в тім провина.

Я розумію, що це – чудовий привід звинуватити мене в клятвопорушенні. Але якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, – не моя в тім провина.

Повір мені, візьми іншого коханця, як я взяв іншу коханку. Це хороша, навіть чудова порада. А якщо він тобі не припаде до смаку, – не моя в тім провина.

Прощавай, мій ангеле, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: можливо, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не моя в тім провина».

Зараз не час, віконте, розповідати вам, як подіяла ця остання спроба, і про її наслідки, але обіцяю повідомити вас про це в найближчому ж листі. У нім же ви знайдете і мій ультиматум стосовно вашої пропозиції відновити нашу з вами угоду. А до того – кажу вам просто: прощавайте…

До речі, дякую за подробиці відносно малої Воланж. Це – статейка для газети, лихослів’я ми пустимо наступного дня після весілля. Поки ж що прийміть мої співчуття з нагоди втрати спадкоємця. Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 24 листопада 17…

Лист 142

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Утішне слово, чарівний друже мій, не знаю справді, чи погано я прочитав, чи погано зрозумів і вашого листа, і розказану в нім історію, і прикладений до неї зразок епістолярного стилю. Єдине, що я можу вам сказати, – це те, що останній видався мені оригінальним і цілком здатним справити належне враження, тому я його попросту переписав і так же просто послав божественній президентші. Я не втратив ні хвилини часу – ніжне послання було відправлене вчора ж увечері. Я вважав за краще не зволікати, бо, по-перше, обіцяв написати їй учора, а по-друге, подумав, що їй, мабуть, і цілої ночі не вистачить на те, щоб заглибитися в себе і розміркувати над цією великою подією, нехай би ви навіть повторно докорили мені за цей вислів.

Я сподівався, що ще сьогодні вранці встигну переслати вам відповідь моїй коханій. Але зараз уже близько полудня, а я ще нічого не отримав. Я почекаю до п’ятої години, і, якщо на той час не буде ніяких вістей, сам за ними вирушу. Бо тільки перший крок важкий, особливо коли виявляєш увагу.

А тепер, як ви самі розумієте, я кваплюсь дізнатися про кінець історії цього вашого знайомого, на якого лягла жахлива підозра, ніби він у разі потреби не здатний пожертвувати жінкою. Чи виправиться він? Чи пробачить йому великодушна приятелька?

Проте я не в меншій мірі бажаю отримати ваш ультиматум, як ви висловилися мовою високої дипломатії! Особливо ж цікаво мені знати, чи не виявите ви любові й у цьому останньому моєму вчинку. О, звичайно, вона в ньому є, й у великій кількості! Але до кого? Втім, я не хочу хвалитись і всі свої надії покладаю на вашу доброту.

Прощавайте, чарівний друже мій. Листа цього я запечатаю не раніше другої, сподіваючись, що зможу додати до нього бажану відповідь.

О другій годині після полудня.

Як і раніше, нічого, а чекати більше не можна – немає часу додати хоч одне слово. Але чи відкинете ви і цього разу ніжні поцілунки любові?

Париж, 27 листопада 17…

Лист 143

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Зірвано завісу, добродійко, на якій написано було оманливу картину мого щастя. Фатальна правда розплющила мені очі, і я бачу перед собою неминучу близьку смерть, шлях до якої лежить між соромом і розкаянням. Я піду по цьому шляху… і муки мої будуть мені дорогі, якщо вони скоротять моє існування. Посилаю вам отриманого мною вчора листа. Нічого не додаватиму до нього: він сам за себе говорить. Зараз уже не до скарг – залишається лише страждати. Мені потрібна не жалість, а сили.

Прийміть, добродійко, моє останнє «прощай» – прощаюсь я тільки з вами, – і виконайте моє останнє прохання: полиште мене моїй долі, забудьте про мене, не вважайте мене більше за живу. В горі є певна межа, за якою навіть дружба лише посилює наші страждання і не може їх зцілити.

Коли рани смертельні, всяка спроба лікувати їх нелюдяна. Мені віднині чужі всі почуття, окрім відчаю. Для мене тепер немає нічого – тільки глибока ніч, в якій я хочу поховати свою ганьбу. Там плакатиму я про гріхи свої, якщо ще зможу плакати! Бо відучора я не пролила і сльозинки. У моєму зів’ялому серці їх більше немає.

Прощавайте, добродійко. Не відповідайте мені. Я дала клятву на цьому жорстокому листі – більше їх не отримувати.

Париж, 27 листопада 17…

Лист 144

Від віконта де Baльмона до маркізи де Мертей

Учора о третій годині після полудня, чарівний мій друже, втративши в очікуванні вістей терпіння, я з’явився до покинутої спокусниці; мені сказали, що її немає вдома. Убачивши в цій фразі тільки відмову прийняти мене, чим я не був ні здивований, ні зачеплений, я пішов у сподіванні, що моя поява змусить таку чемну жінку удостоїти мене хоч би одним словом у відповідь. Мені так хотілось отримати його, що я навмисно зайшов додому близько дев’ятої години вечора, але так нічого і не знайшов. Здивований цим мовчанням, якого зовсім не чекав, я послав свого єгеря за новинами і доручив йому дізнатися, чи, бува, не померла ця чутлива особа або, можливо, помирає? Словом, коли я остаточно повернувся додому, він повідомив мене, що пані де Турвель дійсно поїхала об одинадцятій ранку в супроводі покоївки, що везти себе вона звеліла в монастир *** і о сьомій годині вечора відіслала назад карету і своїх людей, звелівши передати, щоб удома її не чекали. Певна річ, це повне дотримання пристойності. Монастир – кращий притулок для вдови. І якщо вона чинитиме опір такому похвальному наміру, я зможу додати до всього, чим я їй уже завдячую, ще й розголос, якого, поза сумнівом, отримає ця пригода.

Я ж не так давно говорив вам, що, всупереч усім вашим тривогам, повернуся на сцену великого світу лише в ореолі нової слави. Нехай же вони покажуться, суворі критики, що звинувачували мене в тому, що я піддався мрійливій і нещасній любові, нехай вони нахвалятимуться стрімкішим і блискучим розривом, ні – нехай вони зроблять більше і з’являться як утішники, стежку для них уторовано. Так от, нехай вони наважаться зробити хоча б один крок на тому шляху, який я пройшов до кінця, і якщо хоч один із них досягне щонайменшого успіху, я поступлюсь їм пальмою першості. Але всі вони на власному досвіді дізнаються, що, коли я беруся за що-небудь ґрунтовно, залишене мною враження незабутнє. А вже це враження буде таким, і якщо біля цієї жінки в мене з’явиться щасливий суперник, я визнаю всі свої колишні перемоги за ніщо. Рішення, яке вона прийняла, звичайно, лестить моєму самолюбству, але мені прикро, що вона знайшла в собі досить сили, аби так віддалитися від мене. Значить, між нами можуть бути не лише ті перешкоди, які поставив би я сам! Як, коли б я захотів знову зблизитися з нею, вона могла б не захотіти? Що я говорю? Вона могла б не відчути такого бажання? Не вважати нашої близькості вищим для себе блаженством? Та хіба так люблять? І ви вважаєте, чарівний друже мій, що я мушу це стерпіти? Хіба не зміг би я, наприклад, і хіба не було б краще спробувати повернути цю жінку до думки про можливість примирення, яке завжди є бажаним, поки є надія? Я міг би зробити таку спробу, не надаючи цьому особливого значення, й, отже, не викликаючи у вас яких-небудь сумнівів. Навпаки! Це був би дослід, проведений нами спільно, і навіть якби він удався, то став би тільки зайвим приводом повторно принести за вашим велінням жертву, яка вам нібито видалась угодною. А тепер, чарівний друже мій, мені залишається тільки отримати за неї нагороду, і єдине, чого я бажаю, – це ваше повернення. Поверніться ж скоріше до свого коханого, до своїх забав, до своїх друзів і до подальших пригод.

У пригоді з малою Воланж справа повернула на добре. Учора, коли занепокоєння не давало мені всидіти на одному місці, я, побувавши в найрізноманітніших місцях, забіг і до пані де Воланж. Вашу підопічну я знайшов уже у вітальні: вона була ще в одежі хворої, але вже на шляху до повного одужання і від цього ще свіжіша та привабливіша. Ви, жінки, в такому разі цілий місяць валялися б у шезлонгу. Слово честі, хай живуть дівиці! Ця, по правді кажучи, викликала в мені бажання дізнатися, чи завершено одужання.

Мушу ще повідомити вас, що через біду, яка сталася з дівчинкою, ледве не стратив розум ваш чутливий Дансені. Спершу від горя, тепер – від радощів. Його Сесіль була хвора! Ви самі розумієте, що від такої біди голова піде обертом. Тричі на день він посилав за новинами, і не минало дня, щоб він не з’явився особисто. Нарешті, він написав матусі химерне послання з проханням дозволити привітати її з одужанням такого дорогого її серцю створіння. Пані де Воланж виявила згоду, і я застав молодика, що відновив свою присутність на колишніх підставах, – бракувало тільки невимушеності, на яку він поки що не зважувався.

Про ці подробиці я дізнався від нього самого, бо вийшов од них разом із ним і викликав його на розмову. Ви і уявити собі не можете, як подіяв на нього цей візит. Його радість, бажання, захоплення – непередавані. Я ж такий любитель сильних переживань, що остаточно запаморочив йому голову, пообіцявши, що дуже скоро влаштую йому можливість побачити його красуню ще ближче.

І справді, я вирішив передати йому її, як тільки завершу свій дослід. Бо я хочу цілком присвятити себе вам. І потім – чи варто було вашій підопічній стати моєю ученицею, якщо їй довелось би обманювати лише свого чоловіка? Вище досягнення – зрадити кохання, притому перше своє кохання! Бо я не можу докорити собі в тому, що вимовив слово любов.

Прощавайте, чарівний друже мій. Повертайтеся якнайскоріше насолодитися вашою владою наді мною, отримати від мене вияв відданості й сплатити мені належну нагороду.

Париж, 28 листопада 17…

Лист 145

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Це правда, віконте, ви кинули президентшу? Ви послали їй листа, що я вам для неї вигадала? Дійсно, ви чарівні й перевершили всі мої очікування! Щиросердо визнаю, що ця перемога лестить мені більше за всі, які я коли-небудь здобувала. Ви, можливо, вважаєте, що я дуже вже високо ціную цю жінку, яку раніше так недооцінювала? Ніскільки. Адже перемогу я здобула зовсім не над нею, а над вами. Ось що забавно і воістину чудово.

Так, віконте, ви сильно любили пані де Турвель, ви навіть і тепер любите її, шалено любите, але через те, що мене бавило соромити вас цією любов’ю, ви мужньо пожертвували нею. Ви б і тисячею жінок пожертвували, тільки б не знести кепкування. Ось куди заводить нас марнославство! Лесаж[77] має рацію, коли говорить, що воно – ворог щастя.

Гарні ж були б ви тепер, якби я мала намір тільки пожартувати над вами! Але я не здатна обманювати, ви це добре знаєте. І навіть якби ви і мене довели до відчаю, до монастиря, я готова йти на ризик і здаюся своєму переможцеві.

Проте якщо я і капітулюю, то це – чистісінький вияв слабкості, бо, коли б я захотіла удатися до вивертів, скільки б їх у мене знайшлось! І, можливо, навіть цілком обґрунтованих. Мене, приміром, захоплює, як тонко або навпаки, як незручно пропонуєте ви мені потихеньку-полегеньку дозволити вам відновити зв’язок із президентшею. Як було б зручно, чи не так, зберегти за собою заслугу розриву, не втрачаючи всіх радощів володіння? І позаяк ця уявна жертва вже нічого б вам не була варта, ви пропонуєте принести її повторно, як тільки я зажадаю! Така угода дозволяла б божественній святенниці, як і раніше, вважати себе єдиною обраницею вашого серця, а мені – пишатися тим, що я щаслива суперниця: обоє ми були б обдурені, та зате ви – задоволені, а що вам до всього іншого?

Шкода, що при таких здібностях до складання планів ви такі слабкі щодо їх здійснення і що одним лише необдуманим вчинком самі поставили непереборну перешкоду до того, чого вам найбільше хотілось би.

Як! Ви думали відновити свій зв’язок і все ж таки послали їй вигаданого мною листа? Певно, ви й мене теж вважали дуже вже невмілою! Ах, повірте мені, віконте, коли одна жінка завдає удару в серце іншій, вона рідко не потрапляє в найвразливіше місце, і така рана не гоїться. Завдаючи удару цій жінці або, вірніше, спрямовуючи ваші удари, я не забувала, що вона – моя суперниця, що була хвилина, коли ви віддали перевагу їй наді мною, і, зрештою, що ви вважали мене нижчою за неї. Якщо помста моя не вдалась, я готова визнати свою провину.

Так, я згодна, щоб ви випробували всі способи повернути її, я навіть закликаю вас до цього та обіцяю не гніватися за ваші успіхи, якщо ви їх здобудете. Із цього приводу я настільки спокійна, що не хочу більше займатися цим. Поговорімо про що-небудь інше.

Наприклад, про здоров’я малої Воланж. Після мого повернення ви дасте мені найточніші відомості про нього, чи не так? Я дуже хотіла б мати їх. А потім надам вам право самому вирішувати, чи передасте ви дівчинку її коханому, чи повторно спробуєте стати родоначальником нової гілки Вальмонів під ім’ям Жеркурів. Думка ця видається мені забавною, і, залишаючи за вами право вибору, я все ж прошу вас нічого не вирішувати остаточно, поки ми з вами про це не переговоримо. До цього недалеко, бо я дуже скоро буду в Парижі. Не можу назвати вам точно дня, але не сумнівайтеся, що після приїзду мого вас буде сповіщено про нього першим.

Прощавайте, віконте. Незважаючи на мої сварки з вами, мої підступи і докори, я, як і раніше, дуже люблю вас і маю намір це довести. До побачення, друже мій.

Із замку ***, 29 листопада 17…

Лист 146

Від маркізи де Мертей до кавалера Дансені

Нарешті я від’їжджаю звідси, мій юний друже, і завтра до вечора буду в Парижі. Зміна місця проживання завжди викликає безлад, тому я нікого не маю наміру приймати. Проте, якщо ви хочете повідомити мене про що-небудь невідкладне, я готова зробити для вас виняток із загального правила, але зроблю його тільки для вас, і тому прошу зберегти мій приїзд у секреті. Навіть Вальмону про нього не буде відомо.

Якби зовсім нещодавно мені сказали, що незабаром ви матимете в мене виняткове довір’я, я просто посміялась би. Але ваша довірливість викликала і мою. Починаєш мимоволі думати, що ви виявили якусь спритність і навіть наче звабили мене. Це було б щонайменше непорядно! Втім, зваблювання це тепер не являло б для мене небезпеки: у вас є справи і важливіші! Коли на сцені з’являється героїня, ніхто не звертає уваги на повірницю.

Отже, у вас не вистачило навіть часу повідомити мене про останні ваші успіхи. Коли ваша Сесіль була відсутня, всі дні були занадто короткими для ваших чутливих скарг. Якби я не вислуховувала їх, ви скаржилися б відлунню. Коли вона потім захворіла, ви теж робили мені честь, повіряючи свої тривоги: вам же потрібно було виливати їх кому-небудь. Але тепер, коли та, кого ви любите, в Парижі, коли вона здорова, й особливо коли ви її зрідка бачите, вона замінює вам усіх, і друзі ваші для вас уже ніщо.

Кажу я це не в осуд: вам же всього двадцять років. Усім відомо, що, починаючи з Алківіада[78] і закінчуючи вами, молоді люди тільки в тузі цінують дружбу. Щастя часом робить їх нескромними, але ніколи не викликає в них потреби у звіреннях почуттів. Я сказала б, подібно до Сократа: «Я люблю, коли мої друзі звертаються до мене в нещасті»,[79] але як філософ він чудово без них обходився, коли вони не з’являлись. У цьому відношенні я не така мудра, як він, і, будучи слабкою жінкою, дещо засмутилася вашим мовчанням.

Але не вважайте мене вимогливою: якраз вимогливості мені й бракувало! Те ж почуття, завдяки якому я помічаю ці злигодні, дає мені силу мужньо переносити їх, коли вони є доказом або причиною щастя друзів. Тому я розраховую на вас завтра ввечері лише в тому разі, якщо любов ваша дасть вам свободу та дозвілля, і забороняю вам іти заради мене на будь-які жертви.

Із замку ***, 29 листопада 17…

Лист 147

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Ви, без сумніву, будете засмучені так само, як і я, достойний мій друже, коли дізнаєтеся про стан, у якому перебуває пані де Турвель. Із учорашнього дня вона хвора; хвороба її почалася так несподівано і з такими важкими ознаками, що я вкрай стривожена.

Дуже сильний жар, буйне марення, що майже не припиняється, невтоленна спрага, – ось що у неї спостерігається. Лікарі кажуть, що передбачити поки що нічого неможливо, а лікування уявляється дуже важким, оскільки хвора відмовляється від усякої медичної допомоги: щоб пустити кров, довелося силою тримати її, і до цього ж удатися ще двічі, щоб знову накласти пов’язку, яку вона, перебуваючи в маренні, ввесь час намагається зірвати.

Ви, як і я, звикли вважати її слабкою, боязкою і лагідною, але уявіть собі, що нині її ледве можуть стримати четверо людей, а щонайменша спроба будь-яких умовлянь викликає невимовну лють! Я побоююся, що тут не просто марення, що це може виявитися справжнім божевіллям.

Побоювання мої з цього приводу ще збільшилися від того, що сталося позавчора.

Того дня вона у супроводі покоївки прибула в монастир… Оскільки вона виховувалася в цій обителі та зберегла звичку їздити туди від часу до часу, її прийняли, як завжди, і вона всім здалася спокійною та здоровою. Години через дві вона запитала, чи вільна кімната, яку вона займала, будучи пансіонеркою, і, діставши ствердну відповідь, попросила дозволу піти поглянути на неї. З нею пішли настоятелька й декілька черниць. Тоді вона й заявила, що хоче знову оселитися в цій кімнаті, що їй узагалі не слід було її покидати, і додала, що не вийде звідси до самої смерті – так вона висловилася.

Спершу не знали, що і сказати їй, але, коли перше збентеження пройшло, їй указано було, що вона заміжня жінка і не може бути прийнята без особливого дозволу. Ні цей аргумент, ні багато інших не подіяли, і з цієї хвилини вона стала уперто триматися відмови не лише залишити монастир, але й цю кімнату. Нарешті, після тривалої боротьби, о сьомій годині вечора дано було згоду на те, щоб вона провела в ній ніч. Карету її та слуг одіслали додому, а рішення, як же бути далі, відклали до завтра.

Запевняють, що ввесь вечір ні в її зовнішності, ні в поведінці не лише не помічалося нічого дивного, але що вона була стримана, розсудлива і тільки разів чотири або п’ять поринала в таку глибоку задуму, із якої її важко було вивести, навіть заговорюючи з нею, і що кожного разу, перш ніж повернутися до дійсності, вона підносила обидві руки до лоба, ніби намагаючись якомога сильніше стиснути його. Одна з черниць, які перебували тут же, звернулася до неї з питанням, чи не болить у неї голова. Перш ніж відповісти, вона довго і пильно дивилася на ту, що запитала, і, нарешті, сказала: «Болить зовсім не там!». Через хвилину вона попросила, щоб її залишили одну і надалі не ставили їй ніяких питань.

Усі пішли, крім покоївки, якій, на щастя, довелося ночувати в тій же кімнаті за відсутності іншого приміщення.

За словами цієї дівчини, пані її була досить спокійна до одинадцятої вечора. Об одинадцятій вона сказала, що ляже спати, але, ще не зовсім роздягнувшись, почала швидко ходити назад і вперед по кімнаті, посилено жестикулюючи. Жюлі, яка бачила все те, що відбувалося вдень, не наважилася нічого сказати і мовчки чекала близько години. Нарешті пані де Турвель двічі, раз по раз, покликала її. Та встигла тільки підбігти, і пані впала їй на руки зі словами: «Я більше не можу». Вона дозволила вкласти себе в ліжко, але не побажала нічого прийняти і не дозволила кликати будь-кого на допомогу. Вона звеліла тільки поставити біля себе воду і сказала, щоб Жюлі лягала.

Та запевняє, що години до другої ранку не спала і протягом усього цього часу не чула ніяких скарг, ніяких рухів. Але близько п’ятої ранку її розбудив голос пані, яка щось голосно і різко говорила. Жюлі запитала, чи не треба їй чого-небудь, але, не діставши відповіді, взяла свічку і підійшла до ліжка пані де Турвель, яка не впізнала її, але, несподівано перервавши свою безладну балаканину, гарячковито закричала: «Нехай мене залишать саму, нехай мене залишать у мороці, я маю бути в мороці». Учора я й сама зазначила, що вона часто повторює цю фразу.

Жюлі скористалася цим своєрідним наказом і вийшла, щоб покликати людей, які могли б надати допомогу, але пані де Турвель відкинула її з несамовитою люттю, в яку відтоді так часто впадає.

Уся подія повергла монастир у таке остовпіння, що настоятелька вирішила послати за мною вчора о сьомій годині ранку. Було ще темно. Я примчала відразу ж. Коли про мене доповіли пані де Турвель, вона немовби прийшла до тями і сказала: «Ах, так, нехай увійде!». Але коли я опинилася біля її ліжка, вона пильно подивилася на мене, швидко схопила мою руку і, стиснувши її, мовила мені гучним, похмурим голосом: «Я помираю тому, що не повірила вам». І відразу вслід за тим, затуливши очі рукою, заходилася повторювати одну й ту саму фразу: «Нехай мене залишать саму» – і т. д., поки не знепритомніла.

Ці звернені до мене слова і ще деякі, що вирвались у неї в маренні, наводять мене на думку, що ця тяжка хвороба має причину ще більш тяжку. Але поставимося з повагою до таємниці нашого друга і обмежимося співчуттям до її біди.

Увесь учорашній день пройшов так само бурхливо, у страхітливих нападах, що змінювалися повним занепадом сил, який нагадує летаргію; лише в ці хвилини вона сама заживає – і дає іншим – певного спокою. Я покинула узголів’я її ліжка лише о десятій вечора з тим, аби повернутися сьогодні вранці на ввесь день. Ясна річ, я не залишу мого нещасного друга, але те, що вона наполегливо відмовляється від усяких турбот про неї, від усякої допомоги, викликає просто відчай.

Посилаю вам нічний бюлетень, щойно мною отриманий, – як ви побачите, він аж ніяк не втішливий. Я потурбуюся, щоб і вам їх акуратно надсилали.

Прощавайте, достойний мій друже, поспішаю до хворої. Моя дочка, яка, на щастя, майже зовсім видужала, засвідчує вам свою повагу.

Париж, 29 листопада 17…

Лист 148

Від кавалера Дансені до пані де Мертей

О, ви, кохана моя! О ти, обожнювана! О ти, що поклала початок моєму щастю! О ти, що зробила його повним! Чутливий друже, ніжна коханко, чому спогад про печаль твою бентежить чарівність, яку я відчуваю? Ах, люба моя, заспокойтеся, це запитує друг. О подруго, будь щаслива, це благання закоханого.

У чому можете ви докорити собі? Повірте мені, надмірна чутливість змушує вас помилятися. Жаль, який вона у вас викликає, гріхи, в яких мене звинувачують, – однаково примарні, і серце моє говорить мені, що між нами обома єдиним спокусником була любов. Не бійся ж віддатися віднині почуттю, яке ти вселила, не бійся, якщо тебе прониже наскрізь полум’я, яке ти сама запалила. Як, лише тому, що серця наші прозріли пізно, вони стали менш чистими? Звичайно, ні. Навпаки, лише зваблювання, що діє завжди обдумано, може розмірити свою ходу, розраховувати засоби та завчасно передбачати події. Але істинна любов не допускає таких розмірковувань і роздумів. Вона відволікає нас від думок почуттями, влада її найсильніша, коли вона неусвідомлена, і в мороці, в безмовності вона обвиває нас узами, яких і не помічаєш і не можеш розірвати.

Так от навіть учора, незважаючи на хвилювання від думки про ваше повернення, незважаючи на безмежну радість, яку я відчув, побачивши вас, я все ж гадав, що мене закликає і вабить спокійна дружба, або, вірніше, цілком віддавшись солодким відчуттям свого серця, я дуже мало піклувався про те, щоб розбиратися в їх причинах і витоках. І так само, як я, ти, ніжна моя подруго, відчувала, не усвідомлюючи їх, ті владні чари, які наповнювали наші душі враженнями солодкої ніжності, і обоє ми усвідомили, що любимо, лише тоді, коли опритомніли від сп’яніння, якого завдав нам бог любові.

Але саме це виправдовує нас, замість того щоб засуджувати. Ні, ти не зрадила дружбу, і я теж не зловжив твоєю довірою. Щоправда, обоє ми не знали про свої почуття, але цю мрію ми лише відчували, а зовсім не створювали самі. Ах, не нарікаймо на неї, думаймо лише про щастя, яке вона нам дає. І, не затьмарюючи його несправедливими докорами, постараймося лише збільшити його чарами взаємної довіри та впевненості одне в одному. О подруго, як леліє серце моє цю надію! Так, віднині, вільна від усілякого страху та всю себе присвятивши любові, ти поділиш мої бажання, мої захоплення, несамовитість моїх почуттів, сп’яніння душі, і кожна мить наших блаженних днів позначена буде новою насолодою. Прощавай, о ти, обожнювана! Я побачу тебе сьогодні ввечері, але чи будеш ти сама? Не смію сподіватися на це. Ах, ти не можеш хотіти цього так сильно, як я!

Париж, 1 грудня 17…

Лист 149

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Майже ввесь учорашній день я не втрачала надії, мій достойний друже, повідомити вам уранці більш утішливі відомості про здоров’я нашої дорогої хворої. Але з учорашнього вечора надію втрачено, і в мене немає нічого, окрім жалю про це. Обставина, на перший погляд, цілком безневинна, але дуже жорстока за своїми наслідками, привела хвору в стан щонайменше такий же тяжкий, як і раніше, якщо не ще гірший. Я нічого не зрозуміла б у цій раптовій зміні, якби вчора не отримала повного зізнання від нашого нещасного друга. Оскільки вона не приховала від мене, що ви теж обізнані з усіма її нещастями, я можу без ніяковості говорити про її сумне становище.

Коли учора вранці я приїхала в монастир, мені сказали, що хвора спить уже більше трьох годин, і сон її був такий глибокий і спокійний, що на мить я навіть злякалася: чи не летаргія це? Через деякий час вона прокинулась і сама відхилила завіси ліжка. Вона оглянула нас усіх із якимось здивуванням, а оскільки я підвелася, щоб наблизитися до неї, вона впізнала мене, назвала по імені й попросила підійти ближче. Не встигла я задати їй яке-небудь питання, як вона перша запитала, де вона перебуває, що ми всі тут робимо і чому вона не вдома. Спершу я подумала, що це нове марення, тільки тихіше, але відразу ж помітила, що вона чудово розуміє мої відповіді. І дійсно, до неї повернувся розум, хоча й не пам’ять.

Вона дуже докладно розпитала мене про все, що з нею відбувалося, відколи вона в монастирі, але як вона туди потрапила, вона не пам’ятала. Я відповіла їй на все абсолютно точно, не згадуючи лише про те, що могло б її занадто налякати. Коли ж я у свою чергу запитала про її самопочуття, вона відповіла, що в цей момент ніяких страждань не відчуває, але що дуже мучилась уві сні й почувається втомленою. Я почала умовляти її бути спокійнішою та менше говорити, після чого відхилила завіси так, щоб можна було її бачити, і сіла біля самого ліжка. В цей час принесли бульйон, який вона випила і він видався їй смачним.

Так тривало близько півгодини. Протягом цього часу вона заговорювала тільки для того, щоб подякувати мені за турботи про неї, вкладаючи в слова вдячності всю чарівну чемність, що їй така властива. Потім на деякий час вона зовсім замовкла і перервала мовчання, тільки щоб сказати: «Так, тепер я пам’ятаю, як приїхала сюди», – а через хвилину сумно вигукнула: «Друже мій, друже мій, пожалійте мене, я згадала про всі свої біди». Оскільки я присунулася до неї ближче, вона схопила мою руку, притиснулася до неї головою і вигукнула: «Великий Боже, чому мені не дано померти?». Вираз її обличчя ще більше, ніж ці слова, зворушив мене до сліз, і, помітивши це по тремтінню в моєму голосі, вона сказала: «Ви жалієте мене? Ах, якби ви знали!..». Потім, перериваючи себе, додала: «Нехай нас залишать самих, я вам усе розповім».

Здається, я вже згадувала, що в мене були припущення про характер її признань. Побоюючись, аби ця бесіда, яка, як я припускала, мала бути тривалою та сумною, не зашкодила стану нашого друга, я спершу відмовлялась її слухати під приводом, що їй потрібен спокій, але вона наполягала, і я поступилася. Ледве ми залишилися наодинці, вона повідомила мені все, що ви вже від неї знаєте. Тому не повторюватиму її сповіді.

Насамкінець, розповідаючи про те, як жорстоко її принесли в жертву, вона додала: «Я була впевнена, що помру, і на це в мене вистачило б мужності, але немає в мене сил пережити мою біду та ганьбу». Я постаралася побороти цей смуток або, вірніше, цей відчай зброєю віри, яка раніше так багато для неї означала, але незабаром переконалася, що для такої піднесеної справи мені бракує сил, і обмежилася тим, що запропонувала покликати до неї отця Ансельма, якому, як мені відомо, вона безмежно довіряє. Вона погодилась і, мабуть, дійсно дуже хотіла цього. За ним послали, і він одразу ж з’явився. Він дуже довго залишавсь у хворої, і, вийшовши від неї, сказав: якщо лікарі з ним погодяться, причащання святих дарів можна відкласти, він же завтра знову прийде.

Було близько третьої години після полудня, і до п’ятої наш друг була в досить спокійному стані, так що у нас усіх знову з’явилася надія. На лихо, о п’ятій їй подали листа. Коли їй хотіли вручити його, вона спершу відповіла, що не бажає читати ніяких листів, і ніхто не став її вмовляти. Але з тієї хвилини вона почала хвилюватися. Незабаром услід за тим вона запитала, звідки лист. Але на нім не виявилося штемпеля. Хто його приніс? Нікому це не було відомо. Від чийого імені його передали? Той, хто приніс, нічого не сказав сестрам брамницям. Потім вона на деякий час замовкла, після чого знову почала говорити, але з незв’язних слів її ми зрозуміли тільки одне: марення поновилося.

Був усе ж досить спокійний проміжок часу, але, врешті-решт, вона попросила показати їй принесеного листа. Кинувши на нього лише один погляд, вона закричала: «Від нього! Боже великий!» – і потім додала твердим, але приглушеним голосом: «Приберіть його, приберіть!». Негайно ж вона веліла запнути завіси ліжка і заборонила будь-кому підходити до неї. Але майже відразу ж ми змушені були наблизитися. Припадок цього разу виявився сильнішим, аніж раніше, і супроводжувався страхітливими судомами. Напади йшли один за одним увесь вечір, і вранішній бюлетень сповістив мене, що і ніч пройшла не менш бурхливо. Словом, стан її такий, що я дивуюсь, як вона ще жива, і не приховую від вас, що в мене залишилося дуже мало надії.

Думаю, що цей злощасний лист – від пана де Вальмона. Але про що він наважується тепер писати їй? Пробачте, дорогий друже мій, я стараюсь утриматися від будь-яких міркувань на його рахунок, але гірко бачити, як гине жахливим чином жінка, досі така щаслива і така достойна щастя.

Париж, 2 грудня 17…

Лист 150

Від кавалера Дансені до маркізи де Мертей

У передчутті щастя побачитися з тобою, ніжна моя подруго, я вдаюся до радості писати тобі й, таким чином присвячуючи тобі хоч би свої думки, відганяю жаль про те, що ми не разом. Описувати тобі мої почуття, пригадувати твої – для мене істинна насолода, і завдяки їй навіть час поневірянь дарує мені тисячі радощів, дорогоцінних для моєї любові.

Проте, якщо вірити тобі, я не дістану від тебе відповіді, навіть цей мій лист буде останнім, і ми припинимо цей, на твою думку, небезпечний і непотрібний для нас спосіб спілкування. Якщо ти наполягатимеш, я, зрозуміло, погоджуся з тобою, бо, якщо ти чого-небудь бажаєш, цього хіба не досить, аби і я бажав того ж? Але перш ніж прийняти остаточне рішення, чи не дозволиш ти, щоб ми про це ще поговорили?

Що стосується небезпеки, вирішуй сама: я не здатний ні на які розрахунки і обмежуюся тільки проханням, аби ти потурбувалася про себе, бо я не можу бути спокійним, якщо немає спокою у тебе. На цей предмет не можна навіть сказати, що ми з тобою єдині: просто ми обоє – це ти сама.

Інша справа – непотрібність. Тут ми мусимо мати одну думку, і якщо думки наші розходяться, то лише тому, що ми не зуміли порозумітись.

Звичайно, лист уявляється зовсім не необхідним, коли можна вільно бачитися. Чи скаже він що-небудь таке, чого в сто разів краще не передасть одне слово, один погляд, навіть само мовчання? Ця думка здається мені настільки вірною, що в ту хвилину, коли ти сказала, що нам не потрібно більше писати одне одному, вона легко ковзнула по моїй душі, можливо, злегка зачепивши її, але зовсім не поранивши. Так, якщо я, приміром, хочу торкнутися поцілунком того місця, де в тебе б’ється серце, і зустрічаю стрічку або серпанок, я лише відсовую їх, але не відчуваю ніякої перешкоди.

Але потім ми розлучились, і тільки-но ти зникла, думка про листа почала знову переслідувати мене. Навіщо, сказав я собі, ще ці додаткові прикрощі? Як, ми роз’єднані, і тому нам нічого сказати одне одному? Припустимо, що, на наше щастя, ми можемо провести разом цілий день, чи треба віднімати у насолоди час для бесіди? Так, у насолоди, мій ніжний друже. Бо біля тебе навіть миті відпочинку дарують чудову насолоду. Але ж, урешті-решт, хоч скільки часу мине, доводиться розлучатись, а потім почуваєшся таким самотнім! Ось саме тоді лист і дорогоцінний: навіть якщо не перечитуєш, то хоч би дивишся на нього… Ах, це вірно – можна дивитися на листа не читаючи, так само як – уявляється мені – вночі я відчував би радість, навіть хоча б торкаючись до твого портрета…

Я сказав: «До твого портрета!» Але лист – зображення душі. У нім немає, як в холодній картині, непорушності, такої чужої любові. Він відтворює всі наші душевні порухи – він по черзі то пожвавлюється, то насолоджується, то вдається до відпочинку… Мені такі дорогоцінні всі твої почуття; чи позбавиш ти мене хоч однієї можливості зберегти їх?

Чи така ти впевнена, що потреба писати мені ніколи не стане турбувати тебе? Якщо наодинці серце твоє зрадіє чомусь або засмутиться, якщо відчуття радості ввійде до твоєї душі, якщо її на мить збентежить мимовільний смуток, невже ти не захочеш вилити другові свою радість або свою печаль? Невже збережеш ти якесь почуття не поділеним із ним? Невже дозволиш йому в самоті й задумливості блукати далеко від тебе?

Подруго моя… ніжна моя подруго! Але останнє слово належить тобі. Я хотів лише обговорити це питання, а не переконувати тебе. Я наводив аргументи і осмілююся вірити, що прохання мої виявилися б сильнішими. Тому, якщо ти будеш наполягати на своєму, я постараюся не засмучуватися, постараюся щосили подумки вимовляти ті слова, які ти написала б. Але, дійсно, ти сказала б їх краще, ніж я, а наскільки приємніше було б мені їх слухати!

Прощавай, моя чарівна подруго. Наближається, нарешті, година, коли я зможу тебе побачити. Поспішаю покинути тебе зараз, аби скоріше побачитися з тобою.

Париж, 3 грудня 17…

Лист 151

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Припускаю, маркізо, що ви не вважаєте мене цілковитим простаком, якого легко можна провести, змусивши повірити в те, ніби Дансені сьогодні ввечері з якоїсь незбагненної випадковості опинився у вас і перебував удвох із вами, коли я прийшов! Звичайно, ваше досвідчене в удаваності обличчя чудово зуміло набути незворушно спокійного виразу, і, звичайно, ви не видали себе ні єдиним словом, яке іноді виривається у нас у момент хвилювання або розкаяння. Я готовий навіть погодитися, що ваші слухняні погляди чудово корилися вам, і якби вони зуміли змусити повірити собі, як вони змусили зрозуміти себе, я не лише не здобув би і не зберіг би щонайменшої підозри, але навіть ні на мить не засумнівався б, що надокучлива присутність третьої особи вас украй засмучує. Проте, щоб такі чудові таланти не пропали дарма, щоб вони досягли бажаного успіху, щоб, урешті, створити те враження, на яке ви розраховували, потрібно було спершу ґрунтовно навчити вашого недосвідченого коханця.

Якщо вже ви взялися за виховання неповнолітніх, навчіть своїх вихованців не червоніти й не губитися від щонайменшого жарту, не заперечувати з такою гарячністю те саме, від чого вони так кволо захищаються, коли йдеться про всіх інших жінок. Навчіть їх також спокійно вислуховувати похвали, якими обсипають коханці, і не вважати, що їм слід виявляти вдячність хвалителю, а якщо ви вже дозволяєте їм дивитися на вас у товаристві, нехай вони хоч би спершу навчаться не видавати себе поглядом, який явно свідчить про те, що вони вами володіють, який вони плутають із поглядом, що виявляє їх любов. Тоді ви зможете дозволяти їм перебувати разом із вами у товаристві й не наразитеся при цьому на небезпеку, що поведінкою своєю вони зашкодять учителеві. Я сам, радіючи, що зможу посприяти вашій популярності, обіцяю скласти й опублікувати навчальні програми цього нового колежу. Але до того мушу признатися, що дивуюсь, як це ви саме мене вирішили прийняти за школяра. О, як я вже помстився б, коли б ішлося про іншу жінку! Яке задоволення принесла б мені помста! І наскільки це задоволення перевершило б те, якого вона думала мене позбавити! Так, тільки заради вас я можу віддати перевагу примиренню над помстою, і не думайте, що мене утримує щонайменше вагання, хоч щонайменша невпевненість.

Ви в Парижі вже чотири дні, і щодня ви бачилися з Дансені й приймали тільки його. І сьогодні доступ до вас теж був закритий, але щоб перешкодити мені дістатися вас, швейцарові вашому не вистачило тільки вашої витримки. Адже ви мені писали, щоб я не сумнівався, що першим знатиму про ваш приїзд, той самий приїзд, про точний день якого ви ще не могли мене сповістити, хоча писали напередодні свого від’їзду. Чи заперечуватимете ви ці факти, чи спробуєте знайти собі виправдання? І те й інше однаково неможливо, а проте я ще стримуюся! Можете визнати в цьому свою владу, але послухайтеся моєї поради – вдовольніться тим, що відчули її, і більше нею не зловживайте. Ми добре знаємо одне одного, маркізо. Цих слів вам має вистачати.

Завтра вас цілий день не буде вдома, чи точно сказали мені? Нехай так, якщо вас дійсно вдома не буде, а ви можете не сумніватися, що я про це дізнаюсь. Але, так чи інакше, ввечері ви повернетеся додому, а укласти мир буде для нас справою настільки нелегкою, що і до самого ранку часу не вистачить.

Тому сповістіть мене, чи у вас удома, чи там здійсняться наші взаємні й численні спокутні обряди. Проте передусім – покінчімо з Дансені. Думка про нього засіла у вашій навіженій голові, і я можу не ревнувати до марення вашої фантазії. Але ви маєте зрозуміти: нині те, що було тільки примхою, стане явною перевагою, а я не вважаю себе створеним для такого приниження і не чекаю його від вас.

Сподіваюся до того ж, що ви і не вважатимете це за особливу жертву. Але навіть якби вона вам чогось і коштувала, мені здається, я подав вам блискучий приклад! Жінка, сповнена почуття, красива, що жила тільки для мене і, можливо, в цю хвилину вмирає від любові та відчаю, вже, напевно, варта юного школяра, що не позбавлений, якщо хочете, привабливості й розуму, але ще не має ні досвіду, ні витримки.

Прощавайте, маркізо, не говорю вам нічого про мої почуття до вас. Усе, що я можу в цю хвилину, – це не заглядати в тайники свого серця. Чекаю вашої відповіді. І коли ви писатимете її, подумайте, гарненько подумайте, що чим легше для вас змусити мене забути завдану вами образу, тим незгладиміше збереже її в моєму серці відмова або навіть просте відстрочення.

Париж, 3 грудня 17…

Лист 152

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Будьте обережні, віконте, і щадіть мою надзвичайну боязкість! Чи можу я перенести гнітючу думку, що заслужила ваш гнів, а головне, чи не вб’є мене остаточно страх перед вашою помстою? Тим паче, що – вам це прекрасно відомо, – якщо ви вчините мені яку-небудь каверзу, я не матиму ніякої можливості відповісти вам тим же. Хоч скільки б і що б я оголошувала, ви зможете, як і раніше, вести таке саме безтурботне блискуче життя. І справді, ну чого вам страшитися? Виявитися змушеним утікати, якщо у вас на те буде час? Але хіба за кордоном не можна жити не гірше, ніж тут? І в усякому разі, якщо французький двір не тривожитиме вас при тому дворі, де ви влаштуєтеся, для вас це буде лише зміною місця ваших перемог. Тепер, коли цими моральними міркуваннями я спробувала повернути вам холоднокровність, повернімося до наших справ.

Чи знаєте ви, віконте, чому я не вийшла повторно заміж? Вже, напевно, не тому, що мені не траплялися вигідні партії, а єдино для того лише, щоб ніхто не мав права суперечити моїм вчинкам. І справа навіть не в тому, що я побоювалася не мати можливості робити, як я хочу, – врешті-решт, я б завжди наполягла на своєму, – але мене б утрудняло навіть те, що хтось міг мене за що-небудь покартати. І, врешті, тому, що я хотіла обманювати лише для власного задоволення, а не з потреби. І раптом ви пишете мені звичайнісінького подружнього листа! Говорите в нім тільки про мої провинності й про вашу поблажливість. Але як можна бути винною перед тим, перед ким не маєш узагалі ніяких зобов’язань? Я просто не можу цього зрозуміти! Посудіть самі, про що йдеться? Ви застали у мене Дансені, й вам це не сподобалося? На здоров’я! Але які висновки ви з цього зробили? Або це вийшло випадково, як я вам і сказала, або на те була моя воля, чого я вам не говорила. У першому випадку лист ваш несправедливий, у другому він сміховинний – так чи варто було його писати? Але ви приревнували, а ревнощі не розмірковують.

Або у вас є суперник, або немає. Якщо він є, потрібно сподобатися настільки, щоб вам віддали перевагу. Якщо ні, знову ж таки потрібно сподобатися, щоб суперника не з’явилось. В обох випадках слід поводитись однаково. Навіщо ж мучити себе? А головне – навіщо мучити мене? Хіба ви розучилися бути найчарівнішим із прихильників? І хіба ви втратили віру в себе? Ні, віконте, ви погано судите про самого себе. Але, втім, це не так. Річ у тому, що, на вашу думку, я не варта таких зусиль. Вам не стільки потрібна моя прихильність, скільки ви хотіли б зловжити своєю владою. Ви просто невдячний. Дивіться, я, здається, впадаю в чутливість. Іще трохи – і цей лист, мабуть, стане дуже ніжним. Але ви на це не заслуговуєте.

Не заслуговуєте ви і того, щоб я почала виправдовуватись. На покарання за ваші підозри – зберігайте їх. Тому ні про час свого повернення в Париж, ні про візити Дансені я вам нічого не скажу. Вам, здається, коштувало чималих зусиль довідатися про все, чи не так? Що ж, багато вам це дало?

Бажаю від щирого серця, щоб ви дістали від цього якомога більше задоволення: моєму задоволенню воно, в усякому разі, не перешкодило.

Ось єдине, що я можу відповісти на вашого погрозливого листа: йому не судилося сподобатись мені, а тому нині я найменше налаштована задовольнити ваші прохання.

По правді кажучи, прийняти вас таким, яким ви себе показали, означало б по-справжньому зрадити вас. Це означало б не відновити зв’язок із колишнім коханцем, а взяти іншого, набагато менш вартісного. Але я не настільки забула першого, щоб до такої міри обманутися. Той Вальмон, якого я любила, був чарівний. Готова навіть визнати, що ніколи не зустрічала чоловіка, більш достойного любові. Ах, прошу вас, віконте, якщо ви з ним зустрінетеся, приведіть його до мене: і він завжди буде добре прийнятий.

Проте попередьте його, що це ні в якому разі не може бути сьогодні чи завтра. Його Менехм[80] дещо зашкодив йому. Поквапившись, я боюся помилитись: а можливо, ці два дні обіцяні Дансені? Ваш же лист навчає мене, що ви не жартуєте, коли ми зраджуємо дане нами слово. Отже, ви самі бачите, що доведеться почекати.

Але чи вам не однаково? Ви ж чудово помститеся своєму суперникові. Гірше, ніж ви вчинили з його коханою, він із вашою не вчинить. І врешті-решт, хіба одна жінка не варта іншої? Адже це ваші ж правила. І навіть ту, сповнену почуття, красиву, яка могла б жити тільки для вас і померти від любові та відчаю, – навіть її було б принесено в жертву першої примхи, побоювання, що ви на мить станете мішенню випадкового кепкування. І після цього ви хочете, щоб із вами соромилися! Знаєте, це просто несправедливо.

Прощавайте, віконте, станьте знову гідним любові. Дійсно, я більше за все хотіла б знову вважати вас чарівним. І як тільки прийду до такого переконання, даю слово довести вам це. Погодьтеся, що я ще занадто добра.

Париж, 4 грудня 17…

Лист 153

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Негайно відповідаю на вашого листа і постараюся бути до кінця зрозумілим, хоча з вами це нелегко, позаяк ви вирішили не розуміти.

Не було потреби в тривалих розмовах для того, щоб стало ясно: якщо у кожного з нас є в руках усе необхідне, щоб погубити іншого, обом нам у рівній мірі вигідно щадити одне одного. Та і не в цьому річ. Але, крім відчайдушного рішення про взаємну погибель і, поза сумнівом, розумнішого – залишатися в союзі, як і раніше, і навіть іще міцніше об’єднатися, відновивши наш давній зв’язок, – окрім, повторюю, цих двох рішень, може бути чимало інших. Тому зовсім не смішно було сказати вам і зовсім не смішно повторити, що з цього дня я або ваш коханець, або ворог.

Я чудово розумію, що такий вибір вам не до смаку, що вам миліші всякі зволікання, і мені відомо, що ви ніколи не полюбляли говорити «так» або «ні». Але і ви мусите розуміти, що я не можу випустити вас із цього тісного кільця, не ризикуючи бути обдуреним, і мали б також передбачати, що я цього не потерплю. Тепер уже вирішувати вам. Можу запропонувати вам вибір, але не бажаю залишатися в невідомості.

Попереджаю вас тільки, що ви не зіб’єте мене з пантелику своїми міркуваннями, вдалими або невдалими, що не зумієте і обплутати мене лестощами, якими ви хочете прикрасити свою відмову, – словом, що настала пора виявити щиросердя. З цілковитою охотою подам вам приклад і з задоволенням оголошу, що віддаю перевагу миру та союзу. Але, якщо доведеться розірвати й те й інше, мені здається, у мене є на це і право, і повна можливість.

Додам, що найменшу перешкоду з вашого боку мною буде прийнято як справжнє оголошення війни. Ви бачите, що відповідь, якої я прошу, не вимагає довгих і пишномовних фраз. Достатньо двох слів.

Париж, 4 грудня 17…

Відповідь маркізи де Мертей, приписана наприкінці того ж листа:

Ну, що ж, – війна!

Лист 154

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Бюлетені сповіщають вам краще, ніж я, дорогий друже мій, про важкий стан нашої хворої. Цілком присвятивши себе турботам про неї, я відриваю від них час писати вам лише тоді, коли трапляється що-небудь, окрім хвороби.

Щось, дійсно, сталося, – для мене абсолютно несподіване. Я отримала лист від пана де Вальмона, якому заманулося обрати мене своєю повірницею й навіть посередницею між ним і пані де Турвель: він теж написав їй листа, додавши його до адресованого мені.

Один я повернула йому, на інший відповіла. Останнього пересилаю вам і гадаю, що ви, як і я сама, погодитесь, що я не мусила та й не могла нічого зробити з того, про що він мене просить. Але навіть якби мені й хотілося виконати його прохання, наш нещасний друг не в змозі була б мене зрозуміти: вона безперервно в маренні. Але що скажете ви про цей відчай пана де Вальмона? Передусім – чи вірити йому, чи він хоче всіх до кінця обманювати?.[81] Якщо цього разу він щирий, то сміливо може сказати, що сам став ковалем своєї долі. Гадаю, що моя відповідь не припаде йому до смаку, але признаюсь – усе, що мені стає відомо про цю злощасну історію, все більше й більше налаштовує мене проти її винуватця.

Прощавайте, дорогий друже мій, повертаюся до своїх сумних обов’язків, іще сумніших через те, що в мене так мало надії на успіх. Ви знаєте про мої почуття до вас.

Париж, 5 грудня 17…

Лист 155

Від віконта де Вальмона до кавалера Дансені

Я заходив до вас двічі, дорогий кавалере, але, промінявши роль закоханого на роль баламута, ви – що цілком природно – стали невловимі. Проте ваш камердинер запевнив мене, що ви до вечора повернетесь і наказали йому чекати вас. Щоправда, я, втаємничений в усі ваші плани, чудово зрозумів, що повернетеся ви тільки на хвилинку, щоби вдягтися в належний костюм, і негайно ж помчите здобувати нові перемоги. У добрий час, можу лише вітати це. Але, можливо, сьогодні ввечері ви піддастеся спокусі змінити напрям. Ви знаєте лише половину справ, які стосуються вас, треба повідомити вас іншу, а там уже вирішуйте самі. Знайдіть час прочитати мого листа. Він не відірве вас від насолод, навпаки: єдина його мета – дати вам можливість вибору між ними.

Якби я користувався повною вашою довірою, якби я знав від вас самого ту частину ваших таємниць, про які ви дозволили мені здогадуватись, я б про все був поінформований заздалегідь, виявився б у своїй старанності набагато більш спритним, і тепер воно б вас не утрудняло. Але виходитимемо з існуючої ситуації. Хоч яким би було ваше рішення, навіть у гіршому разі воно ощасливить, окрім вас, іще когось іншого.

Сьогодні вночі у вас призначене побачення, чи не так? Із привабливою і обожнюваною вами жінкою? Бо яку жінку не обожнюєш у вашому віці, особливо протягом першого тижня? Чарівний маленький будиночок, знятий виключно заради вас, надасть насолоді всі принади свободи й цілковитої таємниці. Усе вже обумовлено – вас чекають, і ви палаєте нетерпінням кинутися туди! Ось що знаємо ми обоє, хоча мені ви про це нічого не говорили. А тепер – ось чого ви не знаєте і про що я мушу вас повідомити.

З моменту повернення мого в Париж я знаходив способи зробити можливими ваші зустрічі з мадемуазель де Воланж. Я обіцяв вам це, і ще останнього разу, коли ми з вами про це говорили, мав підстави гадати, судячи з ваших відповідей, можна сказати навіть – з вашого захвату, що стараюся на щастя вам. Займаючись цією важкою справою сам, я не міг розраховувати на успіх і тому підготував ґрунт, а в усьому іншому поклався на завзяття вашої юної коханої. Почуття підказало їй способи, яких не знайшла вся моя досвідченість. Словом, на нещастя ваше, все їй удалося. «Ось уже два дні, – сказала вона мені сьогодні ввечері, – як усі перешкоди подолано». Таким чином, тепер ваше щастя залежить лише від вас самих.

Протягом цих же двох днів вона мріяла повідомити цю новину вам особисто і, незважаючи на відсутність її матусі, вас було б прийнято. Але ви навіть і не з’явились! І не приховуватиму від вас, що юна особа – чи з примхи, чи небезпідставно – видалася мені дещо скривдженою таким браком старанності з вашого боку. Зрештою, вона знайшла спосіб і мені дати можливість проникнути до неї й узяла з мене обіцянку якнайскоріше передати вам листа, що додається. Вона так турбувалася про це, що – б’юся об заклад – в нім ідеться про побачення на сьогоднішній вечір. Хай там як, але я присягався честю та дружбою, що ніжне послання ви отримаєте сьогодні вдень, а тому не можу й не хочу зрадити цього слова.

А тепер, юначе, що ж ви зробите? Вас чекає вибір між кокетуванням і любов’ю, між насолодою і щастям. Що ви оберете?

Якби я говорив із Дансені, яким він був три місяці тому, або навіть тиждень тому, то, впевнений у його почуттях, не сумнівався б і у вчинках. Але нинішній Дансені, якого жінки рвуть одна в одної, який жадає пригод і став, як це в таких випадках буває, до деякої міри лиходієм, чи віддасть перевагу він боязкій дівчині, що не має за собою нічого, окрім краси, невинності й своєї любові, – принадам жінки, що в повній мірі має досвід?

Що стосується мене, дорогий мій друже, то мені здається, що навіть за ваших нових правил, які є, – не заперечую цього – певною мірою і моїми, обставини змусили б мене вирішити на користь юної коханої. Передовсім тут на одну жінку більше, потім привабливість новизни і, врешті, побоювання, що, не зірвавши плоду стількох турбот, ви назавжди втратите цю можливість. Бо в цьому разі її дійсно було б утрачено, а нова може і не трапитись, особливо коли йдеться про перший вияв жіночої слабкості. Часто за цих обставин досить хвилинного роздратування, ревнивої підозри, навіть чого-небудь іще менш значного, щоб перешкодити по-справжньому найблискучішій перемозі. Тонуча доброчесність хапається навіть за соломинку, а якщо їй вдається врятуватися, вона стає набагато боязкішою, і її вже не так-то легко застукати зненацька.

Навпаки, – чим ризикуєте ви відносно іншої сторони? Навіть не розривом, – найбільше – легкою суперечкою, при якій можна, трохи постаравшись, домогтися всіх радощів примирення. Що залишається жінці, яка вже віддалась, як не поблажливість? Що вона виграє суворістю? Втратить насолоду без користі й без слави.

Якщо, як я припускаю, ви приймете рішення на користь любові, – по-моєму, це буде і вимогою розуму, – я вважаю, що було б обережніше не попереджати заздалегідь про те, що ви не з’явитеся на побачення. Нехай вас чекають: якщо ви ризикнете дати якесь пояснення, його, можливо, побажають перевірити. Жінки цікаві й уперті. Усе може розкритися. Сам я, як вам відомо, щойно відчув це на собі. Але якщо ви залишите в іншої сторони надію, марнославство підтримає її, і втрачена вона буде лише через чималий час після того моменту, коли перевірка була б іще можлива. А наступного дня ви вже можете підшукати собі будь-яку перешкоду, що завадила вам з’явитись: або ви захворіли, або, якщо знадобиться, навіть помирали, або сталося ще щось, що приводить вас у не менший відчай, – і все в повному порядку.

Втім, хоч на що б ви зважились, я прошу вас тільки сповістити мене, і оскільки я є особою незацікавленою, завжди вважатиму, що ви вчинили правильно. Прощавайте, ласкавий друже.

Можу додати ще одне: я тужу за пані де Турвель, я у відчаї, що розлучений із нею, я півжиття віддав би за щастя присвятити їй іншу половину. Ах, повірте мені: щастя дає лише любов.

Париж, 5 грудня 17…

Лист 156

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

(Прикладений до попереднього)

Як це вийшло, милий друже мій, що я перестала бачити вас, коли бажати цього не перестаю? Чи вам уже хочеться цього не так, як мені? Ах, ось тепер-то мені і стає сумно. Набагато сумніше, ніж коли ми були зовсім розлучені. Горе, яке мені раніше завдавали інші, тепер заподіюєте ви, і від цього мені ще болючіше.

Ось уже декілька днів, як мама зовсім не буває вдома, – ви це чудово знаєте, – і я сподівалася, що ви спробуєте скористатися свободою, що випала нам випадково. Але ви про мене навіть і не думаєте. Я дуже нещасна! А ви ще запевняли мене, що з нас двох я люблю менше! Я ж бо знала, що справа йде якраз навпаки, і ось тому доказ. Якби ви прийшли побачитися зі мною, то й побачилися б, бо я ж не така, як ви, – я думаю лише про те, як би нам бути разом. Ви заслуговуєте, щоб я не сказала вам ні слова про все, що я для цього зробила і яких зусиль мені це коштувало. Але я вас занадто люблю, і мені до того хочеться бачити вас, що я не можу не сказати вам цього. Потім-то я вже зможу переконатися, чи любите ви мене по-справжньому.

Я постаралася переманити на наш бік швейцара, – він обіцяв мені, що кожного разу, як ви приходитимете, він впускатиме вас так, немов і не бачить, і ми можемо цілком довіритися йому, – він людина дуже чесна. Значить, тепер треба тільки постаратися, щоб ніхто не побачив вас у домі, а це зовсім не важко, якщо приходити тільки ввечері й коли можна не побоюватися, що з ким-небудь зустрінешся. Ось, наприклад, мама: відколи вона щодня йде з дому, вона лягає спати завжди об одинадцятій годині; часу в нас вистачатиме.

Швейцар сказав мені, що, коли ви захочете прийти таким чином, вам потрібно буде, замість того щоб стукнути у двері, постукати у віконце, і він вам одразу ж дасть відповідь. Далі ви вже самі знайдете бічні сходи, а оскільки вам не можна буде мати при собі свічки, я залишу двері своєї кімнати прочиненими – це трохи освітить вам дорогу. Будьте обережні, не шуміть, особливо проходячи повз маленькі двері в мамину кімнату. Біля кімнати моєї покоївки це не так важливо; вона обіцяла мені не прокидатися; вона теж славна дівчина! Повертатиметеся так само. Тепер подивимося, чи прийдете ви до мене.

Боже, чому в мене так б’ється серце, коли я вам пишу! Невже зі мною трапиться яка-небудь біда; чи мене схвилювала надія побачити вас? Але одне я відчуваю: ніколи ще я вас так сильно не любила і ніколи ще так сильно не хотіла сказати вам це. Приходьте ж, мій друже, мій милий друже, щоб я сто разів повторила вам, що люблю вас, обожнюю, що ніколи нікого, окрім вас, не полюблю.

Мені вдалося дати знати панові де Вальмону, що мені треба йому дещо сказати, і він такий хороший друг, що, напевно, завтра прийде, і я попрошу його негайно ж передати вам мого листа. Отже, я чекатиму вас завтра ввечері, а ви неодмінно прийдете, якщо не хочете, щоб ваша Сесіль дуже страждала.

Прощавайте, милий друже, цілую вас від щирого серця.

Париж, 4 грудня 17… ввечері.

Лист 157

Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона

Не сумнівайтеся, ласкавий віконте, ні в моєму почутті, ні в моїх вчинках: як міг би я встояти перед бажанням моєї Сесілі? Ах, її й тільки її люблю я по-справжньому. Простодушність і ніжність її сповнені для мене чарівності, від якої по слабкості я міг відволіктись, але якої ніщо ніколи не затьмарить. Сам того не помітивши, якщо можна так висловитись, я захопився іншою пригодою, але спогад про Сесіль часто бентежив мене у хвилини солодких втіх. І, можливо, серце моє ніколи не було сповнене більш справжнього почуття до неї, ніж у ту саму мить, коли я зрадив її. Проте, друже мій, пощадимо чутливість моєї Сесілі та приховаємо від неї мої гріхи, не для того, щоб ввести її в оману, а для того, щоб не засмутити. Щастя Сесілі – найполум’яніше моє бажання, ніколи не пробачив би я собі жодної провини, яка коштувала б їй хоч однієї сльозинки.

Розумію, що цілком заслужив на ваші жарти з приводу того, що ви називаєте моїми новими правилами, але можете мені повірити: не ними керуюсь я в цей момент і вирішив із завтрашнього ж дня доводити це. Я прийду до тієї, хто стала причиною моєї омани і сама розділила її, покаюся перед нею, скажу їй: «Читайте в моєму серці: воно сповнене до вас ніжною дружбою, а дружба у поєднанні з бажанням така схожа на любов!.. Обоє ми помилились; але якщо я можу впасти в оману, то не здатний на віроломство». Я знаю свого друга: вона так само щира, як і поблажлива, вона не лише погодиться зі мною, вона мені пробачить. Вона сама часто докоряла собі за те, що зрадила дружбу, часто педантичність її відлякувала любов; більш навчена, ніж я, вона зміцнить у моєму серці рятівний страх, який я відважно прагнув заглушити в нім. Я завдячуватиму їй тим, що стану кращим, як вам завдячуватиму тим, що стану щасливішим. О друже мій! Розділіть мою вдячність. Думка, що за своє щастя я у боргу перед вами, збільшує для мене його цінність.

Прощавайте, дорогий віконте. Надмір радості не заважає мені думати про ваші страждання і співчувати вам. Чому не судилося мені допомогти вам? Невже пані де Турвель залишається невблаганною? Кажуть також, що вона тяжко хвора. Боже, як мені вас шкода! Хай повернеться до неї розум, і здоров’я, і поблажливість, хай зробить вона вас навіки щасливим! Це побажання дружби. Смію сподіватися, що здійснить їх любов.

Я хотів би довше поговорити з вами, але час не терпить: можливо, Сесіль уже мене чекає.

Париж, 5 грудня 17…

Лист 158

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

(Вручений при її пробудженні)

Ну, як вам, маркізо, втіхи минулої ночі? Чи не відчуваєте деякого стомлення? Погодьтеся, що Дансені чарівний! Хлопчина просто дива творить! Цього ви від нього не сподівались, адже так? Ну, мені доводиться віддати йому належне: такий суперник заслуговував на те, щоб заради нього пожертвували мною. Я не жартую, він – оберемок чудових якостей! А надто – скільки любові, постійності, делікатності! Ах, якщо він полюбить вас коли-небудь так, як любить свою Сесіль, можете не побоюватися суперниць: нині вночі він вам це довів. Можливо, що, вдавшись до кокетування, яка-небудь жінка і приловчиться на мить викрасти його у вас: юнаки не здатні чинити опір, коли їх уміло спокушають. Але, як ви можете переконатись, одного слова коханої жінки вистачає, щоб розвіяти обман почуттів. Таким чином, для повноти щастя вам бракує лише одного – бути цією жінкою.

Звичайно, ви й щодо цього не помилились: у вас надто багато прозорливості, щоб за вас побоюватися. Проте взаємна наша дружба, така ж щиросерда з мого боку, наскільки й підтверджена з вашого, заохотила мене побажати, щоб ви зазнали випробувань минулої ночі. Я виявив деяку старанність, і зусилля мої увінчались успіхом. Але не потрібно дякувати мені: не могло бути нічого легшого.

І справді, чого мені це коштувало? Невеликої жертви й деякої спритності. Я погодився розділити з молодиком щедроти його коханої. Але врешті-решт, він мав на них не менше прав, аніж я, а мені це було байдуже! Лист, який написала йому юна особа, продиктував, певна річ, я, але зробив це винятково, аби не гаяти час, який ми з нею використали набагато ліпше. А те послання, яке додав я, – о, справжня дрібниця, майже ніщо: декілька дружніх міркувань, аби допомогти недосвідченому коханцеві зробити вибір. Але, чесно кажучи, вони виявились абсолютно даремними; нічого приховувати правду – він ні хвилини не вагався.

Щиросердя його при тому таке, що він має намір сьогодні з’явитися до вас і про все повідати сам. Упевнений, що розповідь ця зробить вам неабияку приємність! Він заявив мені, що скаже вам: «Читайте в моєму серці»; ви чудово розумієте, наскільки це полегшить справу. Сподіваюся, що, читаючи в нім усе, що він захоче, ви також, можливо, прочитаєте, що такі юні коханці спричиняють певні незручності, а також і те, що краще мати мене другом, аніж ворогом.

Прощавайте, маркізо, до майбутньої неповторної зустрічі.

Париж, 6 грудня 17…

Лист 159

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

(Записка)

Я не люблю, коли погані вчинки супроводжуються поганими жартами: це і не в моєму смаку, і не в моїх звичаях. Коли я невдоволена ким-небудь, я не висміюю його, я роблю краще: мщуся. Хоч як би ви були собою задоволені в цю хвилину, не забувайте, що не вперше ви заздалегідь – і в цілковитій самотині – аплодуєте собі в передчутті перемоги, яка вислизає з ваших рук у ту саму мить, коли ви себе з нею вітаєте. Прощавайте.

Париж, 6 грудня 17…

Лист 160

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Я пишу вам із кімнати нашого нещасного друга. Становище її приблизно таке ж, як і було. Сьогодні вдень має відбутися консиліум із чотирьох лікарів. На жаль, це, як ви знаєте, частіше доказ небезпечного стану, ніж засіб для порятунку.

Все ж минулої ночі вона нібито опритомнювала. Сьогодні вранці покоївка повідомила мене, що близько півночі пані веліла покликати її, побажала залишитися з нею наодинці й продиктувала їй досить довгого листа.

Жюлі додала, що, поки вона його запечатувала, пані де Турвель знову почала марити, і дівчина не знає, кому його адресувати. Спершу я здивувалася, що вона не зрозуміла цього зі змісту листа. Але Жюлі відповіла, що боїться що-небудь наплутати, а тим часом пані звеліла відправити його негайно. Тоді я взяла на себе відповідальність і розкрила конверт. У нім виявилася записка, яку я вам і посилаю і яка, дійсно, нікому не адресована, бо звернена до дуже багатьох. Мені, втім, здається, що нашому нещасному другу хотілося спершу писати Вальмону, але, сама того не помічаючи, вона віддалася хаосу своїх думок. Хай там як, але я вважаю, що цього листа нікому не слід посилати. Вам я посилаю його, оскільки з нього ви побачите краще, ніж я змогла б вам розповісти, які думки тривожать нашу хвору. Поки вона перебуватиме в такому сильному збудженні, у мене не з’явиться ані найменшої надії. Тіло важко видужує, коли дух такий неспокійний. Прощавайте, дорогий і достойний друже. Рада за вас, що ви далекі від сумного видовища, яке постійно у мене перед очима.

Париж, 6 грудня 17…

Лист 161

Від президентші де Турвель до…

(Продиктований нею і написаний рукою камеристки)

Істото жорстока і лиходійна, невже не перестанеш ти переслідувати мене? Мало тобі того, що ти змучив мене, зганьбив, осквернив? Ти хочеш відняти у мене навіть спокій могили? Як, і в цій обителі мороку, де ганьба змусила мене поховати себе, немає для мене відпочинку від мук і надії? Я не благаю про пощаду, на яку не заслуговую: щоб я могла страждати не скаржачись, достатньо, щоб муки не перевищували моїх сил. Але не роби моїх терзань нестерпними. Нехай залишаються страждання, але звільни мене від жорстокого спомину про втрачені радощі. Якщо ти відняв у мене їх, не відтворюй перед моїм поглядом їх сумний образ. Я була безневинна і спокійна; побачила тебе – і втратила душевне світло, почула тебе – і стала злочинницею. Винуватцю моїх гріхів, яке право маєш ти карати за них?

Де друзі, які любили мене, де вони? Моє нещасне становище сповнює їх жахом. Ніхто з них не наважується до мене наблизитися. Мене пригноблюють, а вони залишають мене без допомоги! Я помираю, і ніхто мене не оплакує. Мені відмовлено в щонайменшій утісі. Жалість зупиняється на краю безодні, яка поглинає злочинця. Розкаяння розриває його на частини, а криків його не чутно!

А ти, кого я образила, ти, чия повага до мене ще посилює мої тортури, ти, що єдино маєш право на відплату, що ти робиш далеко від мене? Прийди, покарай невірну дружину. Нехай мене спостигнуть заслужені муки. Я вже готова була покірно знести твою помсту, але у мене не вистачило мужності сповістити тобі про твою ганьбу. І не з бажання приховати свій гріх, а від поваги до тебе. Нехай же хоч би з цього листа дізнаєшся ти про моє розкаяння. Небо схилилося на твій бік: воно мстить за образу, про яку сам ти не знав. Це воно скувало мій язик, не дало вирватися словам: воно побоювалось, як би ти не пробачив гріха, який воно хотіло покарати. Воно не дало мені сховатися під покровом твоєї поблажливості, яка порушила б його справедливість.

Невблаганне у своїй помсті, воно спрямувало мене саме до того, хто мене погубив. Я страждаю через нього і водночас від нього. Марно прагну я втікати від нього: він переслідує мене, він тут, він не дає мені спокою. Але який він не схожий на самого себе! У поглядах його немає нічого, крім ненависті й презирства, на вустах лише огуда та докір. Руки його обвивають мене, але тільки задля того, щоб розшматувати! Хто звільнить мене від його варварської лютості?

Але ах, ось він!.. Я не помиляюсь, я знову бачу його. О, мій ласкавий друже, обійми, сховай мене на своїх грудях. Так, це ти, це, звичайно, ти. Який згубний обман завадив мені впізнати тебе? Як я страждала в розлуці з тобою! Більше не розлучатимемося, зроду й ніколи.

Дай мені зітхнути. Чуєш, як б’ється моє серце? Ах, це вже не страх, це солодке хвилювання любові. Чому ухиляєшся ти від моїх ніжних пестощів? Зверни до мене свій ласкавий погляд! Але що це за узи, які ти стараєшся розірвати? Чому готуєш ти це знаряддя страти? Хто міг так змінити твої риси? Що ти робиш? Не чіпай мене, я тремчу! Боже, це знову те саме страхіття!

Друзі мої, не покидайте мене… Адже ви умовляли мене втікати від нього – допоможіть же мені тепер його побороти. Ви ж, найдушевніша, що обіцяла полегшити мою муку, підійдіть до мене ближче! Де ж ви обоє? Якщо мені не дозволено більше бачити вас, відповідайте хоч би на цього листа, аби я знала, що ви мене ще любите.

Облиш же мене, жорстокий! Яка нова лють спалахнула в тобі? Чи ти боїшся, аби хоч одне ніжне почуття не проникло мені в душу? Ти подвоюєш мої муки, ти змушуєш мене ненавидіти тебе. О, яка тяжка ненависть! Як роз’їдає вона серце, що її вміщає! Навіщо ви мучите мене? Що ви можете ще сказати мені? Хіба не ви зробили неможливим для мене і слухати вас, і відповідати вам? Не чекайте від мене більше нічого.

Прощавайте, добродію.

Париж, 5 грудня 17…

Лист 162

Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона

Мені стало відомо, ласкавий пане, про те, як ви зі мною вчинили. Знаю я також, що, не задовольняючись тим, що ви так мерзотно обдурили мене, ви не соромитеся гучно вихвалятися цим. Я бачив написане вашою рукою зізнання в учиненій вами зраді. Зізнаюся, серце моє було глибоко уражене, і мені стало соромно, що я сам певним чином сприяв вам у мерзенному зловживанні моєю сліпою довірливістю. Проте я не заздрю цій ганебній перевазі: мені лише цікаво знати, чи в усьому ви матимете наді мною таку перевагу. І я дізнаюся про це, якщо, сподіваюся, ви зволите бути завтра між восьмою та дев’ятою ранку біля брами Венсенського лісу поблизу села Сен-Манде. Я потурбуюся, щоб там було все необхідне для роз’яснень, які сподіваюсь од вас отримати.

Кавалер Дансені.

Париж, 6 грудня 17…, ввечері.

Лист 163

Від пана Бертрана до пані де Розмонд

Із якнайглибшою скорботою виконую я сумний обов’язок повідомити вас про новину, яка завдасть вам жорстокого горя. Дозвольте мені спершу закликати вас до благочестивої покірності волі провидіння, яка у вас так часто всіх захоплювала й лише завдяки якій ми можемо зносити знегоди, що всіюють наш сумний життєвий шлях.

Пан Вальмон, ваш племінник (Боже, чому мушу я завдати такого тяжкого удару поважній пані?), ваш племінник мав нещастя загинути сьогодні вранці в поєдинку з паном кавалером Дансені. Мені абсолютно невідома причина їх сварки, але, судячи зі знайденої мною в кишені пана віконта записки, яку я маю честь вам перепровадити, він, очевидно, не є призвідником. А з волі Всевишнього полягти призначено було йому!

Я перебував у особняку пана віконта і саме чекав його повернення, коли його привезли додому. Можете уявити собі мій жах, коли я побачив, як вашого племінника, залитого кров’ю, несуть двоє його слуг. Він отримав дві глибокі рани шпагою і був вже дуже слабий. Пан Дансені перебував тут же, і до того ж плакав. Ах, звичайно, йому випадає плакати, але чи не пізно проливати сльози, коли вже здійснене непоправне зло?

Щодо мене, то я не міг опанувати себе, і хоча я й незначна особа, але висловив йому все, що з цього приводу думаю. Але ось тут пан віконт і виявив істинну велич душі. Він звелів мені замовкнути, взяв за руку того, хто став його вбивцею, назвав його своїм другом, поцілував його при всіх і сказав: «Наказую вам ставитися до цього пана з усією пошаною, на яку заслуговує благородна і доблесна людина». До того ж він звелів передати йому в моїй присутності об’ємисту пачку паперів, зміст яких мені невідомий, але яким, наскільки я знаю, він надавав величезне значення. Потім він побажав, щоб їх на хвилину залишили самих. Тим часом я негайно ж звелів послати по допомогу, як духовну, так і мирську. Але, на жаль, стан його виявився фатальним. Не минуло й півгодини, як пан віконт знепритомнів. Над ним устигли тільки зробити соборування, та ледве обряд закінчився, як він сконав.

Боже праведний! Коли при його народженні я прийняв на руки цю дорогоцінну опору такого славного дому, чи міг я передбачати, що він помре на моїх руках, і мені доведеться оплакувати його смерть? Таку передчасну і злощасну? Сльози мимоволі ллються з моїх очей. Прошу у вас пробачення, добродійко, за те, що наважуюся змішувати таким чином моє горе з вашим.

Але в будь-якому стані люди мають серце і почуття, і я був би дуже невдячним, якби не оплакував усе життя пана, що виявляв до мене таку доброту і таку довіру.

Завтра після винесення я все опечатаю, і в цьому відношенні ви можете на мене цілком покластися. Вам відомо, добродійко, що сумна ця подія робить ваш заповіт недійсним і надає вам вільний вибір спадкоємця. Якщо я зможу бути вам корисним, прошу вас повідомити мені ваші розпорядження: я докладу всіх своїх зусиль, щоб виконати їх якнайточніше.

Залишаюся з якнайглибшою повагою вашим покірним… та ін.

Бертран.

Париж, 7 грудня 17…

Лист 164

Від пані де Розмонд до пана Бертрана

Я щойно отримала вашого листа, дорогий пане Бертране, і дізналася з нього про жахливу подію, злощасною жертвою якої став мій племінник. Так, звичайно, у мене будуть для вас розпорядження, і тільки вони змусять мене зайнятися чимось іншим, окрім моєї смертельної скорботи.

Надіслана вами записка пана Дансені є найпереконливішим доказом, що призвідник дуелі – він, і я хочу, щоб ви негайно подали від мого імені скаргу. Прощаючи своєму ворогові, своєму вбивці, мій племінник міг піддатися природженій своїй великодушності; але я мушу домагатися помсти і за його смерть, і взагалі в ім’я людинолюбства та релігії. Ніякий закон, спрямований проти цього пережитку варварства, що оскверняє наші звичаї, не був би надмірно суворий, а я не думаю, щоб у такому випадку нам приписувалося пробачення образ. Тому я розраховую, що ви займетеся цією справою з усім завзяттям і з усією енергією, що, як я знаю, вам такі властиві.

Передусім вам належить побачитися з паном президентом *** і переговорити з ним від мого імені. Сама я йому не пишу, бо хочу цілком зануритися в тугу. Ви попросите в нього за мене вибачення і познайомите його з цим листом.

Прощавайте, дорогий Бертране, хвалю вас і дякую вам за добрі почуття і залишаюся відданою вам до кінця життя.

Із замку ***, 8 грудня 17…

Лист 165

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Я знаю, мій дорогий і достойний друже, що ви вже оповіщені про втрату, що спіткала вас. Я знала, як ніжно ви любили пана де Вальмона, і з усією щирістю поділяю ваше горе. І мені вкрай тяжко, що до нинішніх ваших прикрощів я мушу додати нові. Але, на жаль, і за нашим нещасним другом вам залишається тільки проливати сльози. Ми втратили її вчора об одинадцятій годині вечора. З волі лихої долі, що невпинно переслідувала її та немов глузувала з усіх людських обережностей, короткого проміжку часу, на який вона пережила пана де Вальмона, виявилося достатнім для того, щоб вона дізналася про його смерть і, за власним її висловом, полягла під тягарем своїх нещасть лише після того, як міра їх переповнилася.

Дійсно, як ви знаєте, вона вже більше двох діб перебувала в непритомності. Ще вчора, коли з’явився лікар, і ми разом підійшли до її ліжка, вона не впізнала ні мене, ні його, і ми не могли добитися від неї ні єдиного слова, ані найменшого знаку. Так от, ледве ми відійшли до каміна, і тільки-но лікар повідомив мені сумну новину про смерть пана де Вальмона, ця нещасна жінка прийшла до тями, чи то тому, що цю зміну виробила у ній сама природа, чи тому, що її викликало постійне повторення двох слів «пан де Вальмон» і «смерть», які могли повернути хвору до єдиних думок, що займали її так довго.

Хай там як, але вона несподівано відкинула завісу свого ліжка і вигукнула: «Як, що ви кажете? Пан де Вальмон помер?». Я сподівалася переконати її, що вона помилилась, і спершу почала її запевняти, що вона недочула. Але вона аж ніяк не дала себе умовити і зажадала у лікаря, щоб він повторив свою жорстоку розповідь. А коли я знову спробувала переконати її в протилежному, вона покликала мене до себе ближче і тихенько сказала: «Навіщо ви намагаєтеся мене обдурити? Хіба і без того він не був для мене мертвий?». Довелося поступитись.

Наш нещасний друг слухала спершу досить спокійно, але незабаром перебила оповідача. «Досить, я вже достатньо знаю», – сказала вона, відразу ж зажадала, щоб завісу знову засунули, а коли лікар захотів, урешті, зайнятися своєю справою й оглянути її, не дозволила йому підійти. Тільки-но він пішов, вона так само відіслала доглядальницю і покоївку і, коли ми залишились удвох, попросила мене допомогти їй стати на коліна в ліжку і підтримати її в такому положенні. Деякий час вона мовчки стояла навколішки, обличчя її нічого не виражало, по ньому тільки безперервно струмували сльози. Потім, склавши руки і піднісши їх до неба, вона слабким, але проникливим голосом заговорила: «Господи всемогутній, я підкоряюся суду твоєму, але пробач Вальмону. Нехай нещастя мої, які я, – каюся – заслужила, не поставляться йому в провину, і я віддам тобі хвалу за твоє милосердя».

Я дозволила собі, дорогий і достойний друже мій, зупинитися на всіх цих подробицях, які, – прекрасно розумію – мають загострити і посилити вашу скорботу. Роблю це, оскільки не сумніваюся, що молитва пані де Турвель принесе душі вашій велику втіху.

Вимовивши ці кілька слів, вона знову впала в мої обійми, і ледве я встигла укласти її в ліжко, як її охопив напад слабості, що тривав досить довго, проте піддався звичайним засобам. Тільки-но хвора прийшла до тями, вона попросила мене послати за отцем Ансельмом і додала: «Зараз це єдиний лікар, який мені потрібен. Я відчуваю, що скоро настане кінець моїм мукам». Вона скаржилася на тяжкість у грудях і ледве говорила.

Через якийсь час вона звеліла покоївці передати мені скриньку, яку я вам посилаю; при цьому вона сказала, що там її особисті папери, і просила мене відправити їх вам негайно ж після її смерті.[82] Потім, наскільки це було для неї можливо, вона з великим хвилюванням заговорила про вас і про вашу прихильність до неї.

Близько четвертої години прибув отець Ансельм і майже цілу годину залишався з нею наодинці. Коли ми ввійшли, обличчя хворої було ясним і спокійним, але неважко було помітити, що отець Ансельм багато плакав. Він залишився, щоб узяти участь у здійсненні останніх церковних обрядів. Видовище це, завжди таке урочисте і скорботне, ставало ще урочистішим і печальнішим завдяки контрасту між спокійною покірністю хворої та глибокою скорботою її поважного духівника, що обливався слізьми біля неї. Всі були вкрай зворушені – жодної сльози не пролила тільки та, кого всі оплакували.

Решта дня минула у звичайних для такого випадку молитвах, які уривалися лише частими нападами слабості у хворої. Нарешті, години до одинадцятої вечора мені здалося, що їй стало ще важче і що вона сильніше страждає. Я простягла руку, щоб торкнутися її руки. У неї ще вистачило сили взяти її й покласти собі на серці. Я не відчула, як воно б’ється, і, дійсно, в цю саму мить нашого нещасного друга не стало.

Чи пам’ятаєте ви, дорогий друже мій, що під час останнього вашого приїзду в Париж – менше року тому – ми з вами розмовляли про деяких осіб, щастя яких уявлялося нам більш-менш міцним, і з особливим задоволенням згадували про цю саму жінку, чиї поневіряння й чию смерть зараз оплакуємо. Стільки доброчесностей, стільки похвальних якостей, стільки чарівності! Лагідний і легкий характер, коханий чоловік, який обожнює її, товариство, яке їй подобалось і окрасою якого вона була, красива зовнішність, молодість, багатство – і поєднання стількох переваг пішло прахом тільки через необережність! О провидіння! Ми, без сумніву, маємо шанувати твої приречення, але які вони часом нам незрозумілі! Втім, замовкаю: боюся збільшити вашу скорботу, віддаючись своїй.

Покидаю вас, щоб вирушити до своєї дочки, – вона трохи нездорова. Дізнавшись від мене нині вранці про таку раптову смерть двох знайомих їй осіб, вона відчула себе зле, і я уклала її в ліжко. Сподіваюся, втім, що це легке нездужання не матиме наслідків. У такому юному віці немає ще звички до нещасть, і внаслідок цього враження від них сильніше і різкіше. Така гостра чутливість – звичайно, похвальна якість, але як навчає нас побоюватись її все, що ми щодня бачимо! Прощавайте, мій дорогий і гідний друже.

Париж, 9 грудня 17…

Лист 166

Від пана Бертрана до пані де Розмонд

Вельмишановна пані!

Виконуючи розпорядження, якими ви зволили мене вшанувати, я мав також честь побачитися з паном президентом *** і повідомив йому зміст вашого листа, попередивши його, що за висловленим вами бажанням зроблю що-небудь, лише слухаючись його порад. Цей шановний магістрат доручив мені звернути вашу увагу на те, що скарга, яку ви маєте намір подати на пана Дансені, кинула б у однаковій мірі тінь і на пам’ять вашого племінника, і що його честь також була б неминуче зачеплена постановою суду, а це, зрозуміло, стало б великим нещастям. Його думка, отже, така: слід утриматися від будь-яких кроків, а вже якщо і робити їх, то з єдиною метою не допускати, щоб судовим інстанціям стало відомо про цю справу, і без того занадто гучну.

Зауваження ці видалися мені вкрай розсудливими, і я вирішив вичікувати подальших ваших розпоряджень.

Дозвольте мені, добродійко, просити вас додати до них хоч слівце про стан вашого здоров’я, на якому, – я надзвичайно цього побоююся – може згубно відбитися стільки прикростей. Сподіваюся, що ви не визнаєте занадто зухвалим це прохання моєї прихильності й старанності.

Париж, 10 грудня 17…

Лист 167

Від невідомої особи до кавалера Дансені

Шановний пане!

Маю честь попередити вас, що сьогодні вранці в судовій палаті серед панів королівських чиновників ішла мова про справу, яка була декілька днів тому у вас із паном віконтом де Вальмоном, і що є підстави побоюватись, як би прокуратура не порушила справу про переслідування. Я вважав, що це попередження може виявитися вам корисним або для того, щоб ви, скориставшись своїми зв’язками, запобігли згубним наслідкам цієї історії, або, якби це виявилося для вас неможливим, щоб ви могли організувати собі особисту безпеку.

Якби ви дозволили дати вам пораду, то мені здається, що для вас було б краще деякий час рідше з’являтися в товаристві, ніж ви це робили останніми днями. Хоча до таких справ заведено ставитися поблажливо, все ж слід виявляти законові цю данину поваги.

Така обережність тим більше потрібна, що до мене дійшли відомості, ніби така собі пані де Розмонд, яка, кажуть, доводиться тіткою панові де Вальмону, збиралася подати на вас скаргу, і в цьому разі прокуратура просто вимушена була б дати хід справі. Можливо, було б доцільним, якби вам удалося вступити з цією пані в переговори.

Причини особистого характеру не дозволяють мені підписати цього листа. Але я вважаю, що, хоча вам невідомо, від кого він, ви все ж таки віддасте належне почуттям, якими його продиктовано.

Маю честь і т. ін.

Париж, 10 грудня 17…

Лист 168

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Тут поширюються, мій дорогий і достойний друже, украй дивні й неприємні чутки щодо пані де Мертей. Зрозуміло, я далека від того, щоб їм вірити, і навіть готова битись об заклад, що це всього лише мерзотний наклеп. Але я занадто добре знаю, як легко утверджуються навіть найнеправдоподібніші наклепи і як важко згладити потім справлене ними враження, а тому вкрай стривожена цими чутками, хоч як легко, на мій погляд, було б їх розвіяти. Особливо хотілося б мені, щоб їм одразу було покладено край іще до того, як вони зможуть отримати більш широке розповсюдження. Але про ці мерзотності, які лише тепер починають усіма обговорюватись, я дізналася тільки вчора пізно ввечері. Коли ж сьогодні вранці я послала до пані де Мертей, виявилося, що вона на два дні поїхала в село. Ніхто не міг мені сказати, до кого саме вона вирушила. Її друга покоївка, яку я викликала до себе, сказала мені тільки, що пані звеліла чекати її в найближчий четвер; ніхто із залишених удома слуг нічого більше не знає. Я сама теж уявлення не маю, де вона може перебувати; наскільки мені відомо, ніхто з її знайомих не засиджується так пізно в селі.

Хай там як, я сподіваюся, що ще до її повернення ви зможете дати деякі роз’яснення, які можуть бути для неї корисні. Бо всі ці мерзотні небилиці ґрунтуються на обставинах, за яких загинув пан де Вальмон, мабуть, відомих вам, якщо вони правильні. І вже напевно, вам неважко буде їх з’ясувати, про що я вас благаю, як про милість. Ось що поширюють, або, вірніше, про що доки тільки шепочуться, але незабаром зрозуміло, почнуть говорити на повний голос.

Отже, передають, що сварка між паном де Вальмоном і кавалером Дансені є справа рук пані де Мертей, яка обманювала їх обох; що, як це часто трапляється, суперники спершу почали битись і лише потім порозумілися, після чого сталося найщиріше примирення, і що з метою остаточно розкрити кавалерові Дансені очі на пані де Мертей і заразом повністю виправдатися, пан де Вальмон підкріпив свої слова безліччю листів, що були регулярним листуванням між ним і нею, в якому вона розповідає про саму себе, притому найбезсоромнішим чином, скандальні історії.

Додають, що в першому пориві обурення Дансені показував ці листи усім і кожному, і що тепер вони ходять по всьому Парижу. Найбільше говорять про два листи:[83] в одному вона викладає історію свого життя та свої життєві правила, що являють собою нібито верх мерзотності; інший повністю виправдовує пана де Превана, чию історію ви, поза сумнівом, пам’ятаєте: в нім є доказ того, що він, навпаки, лише поступився найвідвертішому заграванню з боку пані де Мертей, і що про побачення вони заздалегідь домовилися.

На щастя, у мене є вагомі підстави вважати всі ці звинувачення такими ж брехливими, як і огидними. Передусім обидві ми знаємо, що пан де Вальмон зовсім не був зайнятий пані де Мертей, а я маю всі дані вважати, що і пан Дансені займався нею не більше; таким чином, мені вважається очевидним, що вона не могла бути ні предметом сварки, ні її підбурювачкою. Не розумію я також, який сенс був для пані де Мертей, що нібито змовилася з паном де Преваном, розіграти сцену, яка не могла не бути неприємною через свій гучний розголос і, безумовно, могла стати вкрай для неї небезпечною, оскільки пані де Мертей набувала таким чином непримиренного ворога в людині, що частково володіла її таємницею і мала тоді немало прибічників. Тим часом примітно, що після цієї події жоден голос не піднявся в захист Превана, і навіть він сам не наважився протестувати.

Ці міркування примушують мене запідозрити, чи не є він сам джерелом поширюваних нині чуток, і вбачати в цьому чорному наклепі акт ненависті й помсти з боку людини, яка, усвідомлюючи себе загиблим, сподівається у такий спосіб хоч би посіяти сумніви і, можливо, вигідним для себе чином спрямувати увагу товариства в інший бік. Але хоч звідки б виходили всі ці злісні чутки, потрібно передусім покласти їм край. Вони самі собою припинилися б, якби з’ясувалось, – і найвірніше, так воно і є, – що панове де Вальмон і Дансені не розмовляли один з одним після свого злощасного поєдинку, і ніхто нікому не передавав ніяких паперів.

У своєму нетерпінні скоріше перевірити все це я послала сьогодні вранці до Дансені, але його теж немає в Парижі. Його слуги сказали моєму лакеєві, що цієї ночі він поїхав, послухавшись отриманої вчора поради, й що місцеперебування його зберігається в таємниці. Видно, він побоюється можливих наслідків своєї справи. Тому лише від вас, мій дорогий і достойний друже, можу я дізнатися про подробиці, які мене цікавлять і які, можливо, виявляться вкрай необхідними пані де Мертей. Іще раз прошу вас повідомити мене про них якомога скоріше.

P. S. Недуга моєї дочки не мала ніяких наслідків. Вона засвідчує вам свою повагу.

Париж, 11 грудня 17…

Лист 169

Від кавалера Дансені до пані де Розмонд

Вельмишановна пані!

Можливо, те, що я зараз роблю, здасться вам дуже дивним, але благаю вас, вислухайте мене, перш ніж засудити, і не вбачайте зухвалості й виклику там, де є лише повага і довірливість. Я не приховую від себе, наскільки винен перед вами, і ніколи в житті не пробачив би собі цієї провини, якби хоч на мить подумав, що для мене можливо було її уникнути. Будьте також певні, добродійко, що хоча я не можу ні в чому собі докорити, я в усякому разі відчуваю скорботу і з усією щирістю хочу додати, що глибоко тужу про ту скорботу, якої завдав вам. Для того щоб ви повірили почуттям, у яких я наважуюся вас запевняти, вам досить віддати належне самій собі й мати також на увазі, що, хоч я не маю честі бути вам відомим, я все ж таки знаю вас.

Одначе, тоді як я сумую під тягарем фатальних обставин, що послужили причиною вашого горя і моїх бід, мене намагаються запевнити, що ви, цілком віддавшись думці про помсту, готові з цією метою вдатися навіть до суворості законів.

Дозвольте мені передусім звернути вашу увагу на те, що в цьому разі ви засліплені горем, бо тут мої інтереси найтіснішим чином пов’язані з інтересами пана де Вальмона: якби ви домоглися мого засудження, воно зачепило б у рівній мірі й його. Тому, добродійко, я вважав би, що з вашого боку можу розраховувати скоріше на сприяння, ніж на перешкоди в стараннях, які мені, можливо, доведеться прикласти до того, щоб ця злощасна подія залишилася похованою в мовчанні.

Але ця підтримка, вимушена співучастю і виявлена як винуватому, так і невинуватому, недостатня для моєї педантичності: бажаючи усунути вас як позивача, я прошу, щоб ви були моїм суддею! Повага тих, кого ми шануємо, для нас занадто дорога, щоб я погодився позбутися вашої, не захищаючись, а мені здається, що для захисту в мене є цілковита можливість.

І дійсно, якщо ви згодні з тим, що помсту дозволено або, вірніше, що ми зобов’язані її здійснити, виявившись жертвою зради дружби, любові, а головне, взаємної довіри, – якщо ви з цим згодні, моя провина перестане для вас існувати. Не вірте моїм словам, але прочитайте, якщо у вас вистачить мужності, листування, яке я віддаю у ваші руки.[84] Величезна кількість листів, наявних тут в оригіналі, підтверджує, мабуть, достовірність тих, які подано в копіях. До того ж я дістав ці папери у тому вигляді, в якому маю честь вам їх переслати, особисто від пана де Вальмона. Я нічого до них не додав і вилучив тільки два листи, які дозволив собі розголосити.

Один був потрібен для спільної нашої – моєї й пана де Вальмона – помсти, на яку обоє ми мали право і яку він мені заповідав. Окрім того, я вважав, що зроблю послугу товариству, викривши перед ним таку небезпечну жінку, як пані де Мертей, що, як ви самі зможете переконатись, є єдиною істинною причиною всього, що сталося між паном де Вальмоном і мною.

Почуття справедливості спонукало мене розголосити і другий, заради виправдання пана де Превана, якого я ледве знаю, але який аж ніяк не заслужив ні на сувору кару, що спіткала його, ні навіть на ще жорстокішу суворість громадського вироку, під тяжкістю якого він відтоді знемагає, не маючи ніякої можливості захиститися.

Ви тому знайдете тут лише копії цих двох листів, оригінали яких я вважаю своїм обов’язком зберігати у себе. Щодо всього іншого, то я припускаю, що не міг би довірити надійнішим рукам архів, який, можливо, в моїх інтересах було б не знищувати, але яким я посоромився б зловжити. Не сумніваюся, добродійко, що, довіряючи вам ці листи, я послугую зацікавленим в них особам так само добре, начебто їх передав їм самим. Таким чином я позбавляю їх зніяковіння, яке вони відчували б, отримуючи їх від мене і знаючи, що я поінформований про пригоди, які їм, ясна річ, хотілося б від усіх приховати.

Вважаю своїм обов’язком попередити: листування, що додається, є лише частиною набагато більшого зібрання листів, із якого пан де Вальмон вилучив їх у моїй присутності; після зняття печатей ви, поза сумнівом, знайдете його під назвою, яку я особисто бачив: «Відкритий рахунок маркізи де Мертей і віконта де Вальмона». Рішення, яке слід прийняти в цьому разі, підкаже вам ваша розсудливість.

Залишаюся, добродійко, з повагою та ін.

P. S. Отримані мною попередження та поради друзів спонукали мене на деякий час покинути Париж, але таємниця мого притулку, що суворо охороняється від усіх, вам має бути відкрита. Якщо ви удостоїте мене відповіддю, прошу адресувати її в командорство *** через П*** на ім’я пана командора ***. Від нього я і маю честь писати вам.

Париж, 12 грудня 17…

Лист 170

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Я переходжу, дорогий друже мій, від несподіванки до несподіванки, від горя до горя. Треба бути матір’ю для того, щоб уявити собі, що я вистраждала протягом учорашнього ранку. І хоч найгостріша тривога моя відтоді вляглась, я все ще й досі неабияк стривожена і не можу заспокоїтись.

Учора, близько десятої години ранку, здивована тим, що дочка моя ще не з’являється, я послала покоївку з’ясувати, що означає це запізнення. Через хвилину вона повернулась украй перелякана і ще більше злякала мене, повідомивши, що дочки моєї немає в її кімнаті й що її покоївка теж не знайшла її там рано-вранці. Уявіть собі мій стан! Я скликала всіх своїх слуг і насамперед швейцара; всі присягнулися мені, що їм нічого не відомо і що вони нічого не можуть сказати з приводу того, що сталось. Я відразу ж кинулася до кімнати дочки. З безладу, що панував там, мені стало зрозуміло, що вона покинула її лише вранці, але ніяких інших фактів я не виявила. Я оглянула її шафи, ящики секретера – все виявилося на місці, всі її сукні, окрім однієї, в якій вона пішла. Вона не взяла навіть тієї невеликої суми грошей, яка в неї була.

Оскільки вона лише вчора дізналася про все, що кажуть про пані де Мертей, оскільки вона до неї сильно прив’язана, – настільки, що ввесь учорашній день проплакала, – і, крім того, я згадала, що вона не знала про від’їзд пані де Мертей у село, мені передусім спало на думку, що вона схотіла побачити свою приятельку і з легковажності вирушила до неї сама. Але час ішов, вона не поверталась, і мене знову охопила тривога. З кожною миттю муки мої посилювались, я знемагала від невідомості й, одначе, не наважувалася наводити які-небудь довідки з побоювання оприлюднити вчинок, який згодом, можливо, захочу від усіх приховати. Ні, ніколи у своєму житті я так не страждала!

Нарешті, тільки після двох годин дня я отримала відразу два листи: одного від дочки, іншого від настоятельки ***ського монастиря. У листі дочки йшлося тільки, що вона хотіла, аби я не чинила опору її наміру стати черницею, і що тому не наважувалася зі мною про це заговорити. Далі вона дуже вибачалася, що без моєї згоди прийняла це рішення, яке я, напевно, могла б лише схвалити, якби знала про причини його, але про це вона просила не розпитувати її.

Настоятелька повідомляла, що, оскільки молода дівчина приїхала сама, вона спочатку відмовилася прийняти її. Але, розпитавши незнайомку і дізнавшись, хто вона, вирішила, що зробить мені послугу, якщо передусім надасть моїй дочці притулок, аби не змусити її їхати ще кудись, на що та, мабуть, твердо зважилася. Пропонуючи, певна річ, повернути мені дочку, якщо я зажадаю її повернення, настоятелька, як це і слід її сану, радить мені не перешкоджати наміру, який вона називає безповоротним. Вона пише також, що не сповістила мене про цю подію раніше, бо їй коштувало великих зусиль змусити мою дочку написати мені: та хотіла, щоб ніхто не знав, куди вона поїхала. Яка це жорстока річ – безрозсудність дітей!

Я відразу ж вирушила до монастиря. Переговоривши з настоятелькою, я сказала, що хочу бачити свою дочку; бідолашна прийшла дуже неохоче й уся тремтіла. Я говорила з нею і у присутності черниць, і наодинці. Вона ввесь час обливалася слізьми, і єдине, чого я від неї добилася, це те, що вона може бути щаслива тільки в монастирі. Мені довелося дозволити їй залишитися там, але ще не послушницею, як вона хотіла. Боюся, що смерть пані де Турвель і пана де Вальмона занадто схвилювала її юну душу. Хоч як шаную я чернече покликання, мені все ж таки було б тяжко й навіть страшно бачити, як моя дочка приймає схиму. Мені здається, що у нас і без того досить обов’язків, і немає чого накладати на себе нові, не кажучи вже про те, що в такому юному віці ми не можемо знати, що нам більше підходить.

Стурбованість моя ще посилюється через майбутнє повернення пана де Жеркура. Невже такий вигідний шлюб мусить розладнатися? Як же нам забезпечувати щастя дітей, якщо недостатньо бажати цього і докладати всіх своїх зусиль? Ви зробили б мені величезну послугу, коли б написали, як ви вчинили на моєму місці. Я ж ні на чому не можу зупинитися: найстрашніше – вирішувати долю інших, і в цьому разі я однаково боюся виявити як суворість судді, так і слабкість матері.

Безупинно докоряю собі за те, що збільшую ваші прикрості, дошкуляючи вам своїми. Але я знаю ваше серце: найбільша для вас утіха – та, яку ви можете дати іншим.

Прощавайте, мій дорогий і достойний друже; з нетерпінням чекаю вашої відповіді на обидва мої питання.

Париж, 13 грудня 17…

Лист 171

Від пані де Розмонд до кавалера Дансені

Після того, що мені стало відомо від вас, добродію, мені залишається тільки плакати і мовчати. Коли дізнаєшся про такі мерзенності, жалкуєш, що ще живеш на білому світі. Соромно бути жінкою, коли бачиш, що є жінка, здатна на таку розпусту.

Що стосується особисто мене, добродію, то я охоче погоджуюся справляти мовчанку й забути все, що може нагадати ці сумні події та призвести до будь-яких їх наслідків. Я хотіла б навіть, аби вони не завдали вам ніяких прикрощів, окрім тих, що нерозривно пов’язані з сумною перевагою, яку ви дістали над моїм племінником. Незважаючи на те, що я змушена визнати всю його неправоту, я відчуваю, що ніколи не втішуся в тому, що втратила його. Але моє невичерпне горе – це єдиний докір, який я дозволю собі по відношенню до вас. Наскільки великий – визначити може ваше серце.

Дозвольте мені, з уваги до мого похилого віку, висловити одне судження, якого зазвичай не роблять люди у ваші роки: якби ми розуміли, в чому істинне наше щастя, ми ніколи не шукали б його за межами, встановленими законами Божими і людськими. Можете не сумніватися в тому, що я охоче і сумлінно збережу довірені мені папери. Але я прошу вас надати мені право не передавати їх нікому і навіть не повертати вам, – хіба що це стало б необхідним для вашого виправдання. Смію сподіватися, що ви не відмовите в цьому проханні, бо вам тепер зрозуміло, як частенько розкаюєшся в тому, що удався навіть до найсправедливішої помсти.

Прохання мої цим не обмежуються, бо я впевнена у вашій великодушності й чутливості: було б цілком достойним їх, якби ви передали мені також листи мадемуазель де Воланж, які, мабуть, зберігаються у вас і які тепер, без сумніву, вам уже не потрібні. Я знаю, що ця молода особа дуже перед вами винна, але я не гадаю, щоб ви мали намір карати її за це; і хоч би з поваги до самого себе ви не зганьбите істоту, яку так любили. Тому мені немає необхідності додавати, що увагу, якої не заслуговує дочка, слід виявляти матері, жінці дуже поважній, перед якою ви далеко не безгрішні; бо врешті-решт, хоч скільки не обманювати себе так званою тонкістю почуттів, той, хто першим намагається спокусити серце ще безневинне і недосвідчене, тим самим стає першим винуватцем його псування і все своє життя несе відповідальність за подальші його помилки та гріхи.

Не дивуйтеся, добродію, такій суворості з мого боку: саме вона є найбільшим доказом моєї до вас цілковитої поваги. Ви набудете ще більшого права на неї, погодившись, як я і прошу вас, забезпечити збереження таємниці, розголошення якої вам самому заподіяло б шкоду і стало б смертельним ударом для материнського серця, якому ви вже завдали рани. Словом, добродію, я бажаю зробити цю послугу моєму другу. І якби я могла побоюватися, що ви мені відмовите в цій втісі, я попросила б вас подумати спершу про те, що це єдина втіха, яку ви мені залишили.

Маю честь… та ін.

Із замку ***, 15 грудня 17…

Лист 172

Від пані де Розмонд до пані де Воланж

Якби, дорогий мій друже, мені довелося запитувати з Парижа ті відомості відносно пані де Мертей, яких ви у мене просите, і чекати їх, я зараз іще не мала б можливості вам їх дати і, врешті-решт, отримала б щось непевне і невизначене. Проте мені доставлено було відомості, яких я зовсім не чекала, та й не могла чекати. Але вони, на жаль, занадто достовірні. О друже мій! Як ця жінка вас обдурила! Мені відразливо розбиратися в подробицях: це нагромадження всіляких мерзенностей. Але хоч що б про це не поширювали, все – не сумнівайтеся в цьому – ще далеке од дійсності. Сподіваюся, дорогий друже мій, що ви знаєте мене досить добре, аби повірити мені на слово і не вимагати від мене ніяких доказів. Досить вам знати, що їх величезна кількість, і нині вони перебувають у моїх руках.

З превеликою скорботою змушена я звернутися до вас іще з одним таким же проханням – не примушуйте мене наводити підстави для поради, якої ви у мене просите стосовно мадемуазель де Воланж. Я раджу вам не чинити опору покликанню, яке в неї виявилося. Певна річ, не існує причин, через які можна було б змусити прийняти чернечий сан того, хто до цього не покликаний. Але іноді такий вибір – велике щастя. Бачите – дочка ваша сама каже, що ви не засуджували б її, якби знали причини, що спонукали її прагнути цього. Той, хто надихає наші почуття, знає краще, ніж наш суєтний розум, що треба кожному з нас. І часто те, що ми сприймаємо за вияв його суворості, є насправді актом милосердя.

Словом, моя думка – я розумію, що вона вас засмутить, але саме тому ви не маєте сумніватися, що я її ретельно обміркувала, – моя думка така, що вам треба залишити мадемуазель де Воланж у монастирі, якщо вона сама зробила такий вибір, що ви маєте не лише не перешкоджати рішенню, яке вона, мабуть, прийняла, але й підтримати його, і що в очікуванні, поки воно здійсниться, вам слід не вагаючись відмовитися від задуманого вами шлюбу.

Після того, як я виконала цей сумний обов’язок дружби, безсила чим-небудь вас утішити, я мушу ще, друже мій, попросити вас про одну милість: не розпитувати мене ні про що, що має найменший стосунок до цих сумних подій. Пустимо їх у непам’ять і, не шукаючи даремних і гірких роз’яснень, підкорятимемося волі Божій; увіруємо в мудрість її приречень навіть тоді, коли вона не дозволяє нам зрозуміти їх. Прощавайте, друже мій.

Із замку ***, 15 грудня 17…

Лист 173

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

О друже мій! Яким страшним покривом огортаєте ви для мене долю моєї дочки! І, видно, ви боїтеся, щоб я не спробувала підняти його! Що ж таке ховається за ним, здатне засмутити серце матері навіть більше, ніж жахливі підозри, до яких ви мене тим самим змушуєте?

Чим більше згадуються мені ваші дружні почуття та поблажливість, тим сильнішими стають мої муки. Разів двадцять відучора хотіла я позбутися цієї жорстокої невпевненості і просити вас повідати мені все, як воно є, нічого не пом’якшуючи, нічого не замовчуючи. І щоразу я тремтіла від страху, згадуючи про ваше прохання не розпитувати вас ні про що. Врешті, я зупиняюся на рішенні, що залишає все ж деяку надію, і від вашої дружби чекаю, що ви не відмовите виконати моє бажання.

Відповідайте мені, чи зрозуміла я хоч приблизно те, що ви могли мені розповісти. Не бійтеся повідомити мені все, що може прийняти материнська поблажливість, усе, що ще можна виправити. Якщо ж нещастя мої перевищують цю міру, тоді я згодна, щоб єдиним вашим роз’ясненням було мовчання. Так от що я дотепер дізналась, ось куди можуть сягати мої побоювання.

Дочка моя дещо захопилася кавалером Дансені, й, як мене повідомили, справа дійшла до того, що вона отримувала від нього листи й навіть відповідала йому. Але я вважала, що мені вдалося відвернути будь-які небезпечні наслідки цієї дитячої помилки. Тепер же, коли я всього побоююсь, я припускаю, що мою пильність було обдурено, і боюся, що моя спокушена дочка дійшла у своїх помилках до межі.

Мені пригадуються деякі обставини, які, можливо, підтверджують ці побоювання. Я повідомляла вас, що моя дочка відчула себе зле, дізнавшись про нещастя з паном де Вальмоном. Можливо, ця чутливість пояснювалася думкою про небезпеку, на яку в цьому поєдинку наражався пан Дансені. Коли потім вона так сильно плакала, дізнавшись про все, що говорилося про пані де Мертей, можливо, те, що я вважала дружнім співчуттям, було тільки наслідком ревнощів або засмучення, тому що коханий виявився невірним. І останній її вчинок може, мені здається, пояснюватися тією ж причиною. Часто вважаєш себе покликаним до служіння Богові лише тому, що гніваєшся на людей. Словом, якщо припустити, що все йде саме так, і ви про це дізналися, ви, звичайно, могли угледіти в цих обставинах достатні підстави для своєї суворої поради.

Проте, якщо навіть це так, то, засуджуючи свою дочку, я все ж таки вважала б, що зобов’язана зробити все можливе, аби позбавити її мук і небезпек, які криються в уявному, необдумано вибраному покликанні. Якщо пан Дансені не втратив залишку порядності, він не відмовиться виправити біду, єдиним винуватцем якої є він сам. І я, зрештою, вважаю, що одруження з моєю дочкою – справа досить вигідна, щоб він і його сім’я були цим тільки вдоволені.

Ось, дорогий і достойний друже мій, єдина надія, що залишилась у мене. Покваптеся підтвердити її, якщо це можливо. Ви самі розумієте, як я чекаю вашої відповіді й яким жахливим ударом було б для мене ваше мовчання.[85]

Я вже збиралася запечатати цього листа, коли мене прийшов провідати один знайомий, який розповів мені про жорстоку сцену, що її довелося пережити пані де Мертей. Оскільки в останні дні я ні з ким не бачилася, то й не знала нічого про цю подію. Ось що повідомив мені про неї очевидець.

Повернувшись із села позавчора, в четвер, пані де Мертей звеліла відвезти себе в Італійську комедію, де у неї своя ложа. Вона сиділа в ній сама, і їй мусило видатися дивним, що протягом усього вечора ніхто з чоловіків до неї не зайшов. Після закінчення вистави вона за своїм звичаєм попрямувала у фойє, вже повне народу. Негайно ж здійнявся гамір, але, мабуть, вона не віднесла його до себе. Помітивши на одній канапі вільне місце, вона всілась, але відразу ж усі панове, що вже сиділи там, підвелися, немов змовившись, і залишили її в цілковитій самотності. Такий підкреслений вияв загального обурення присутні чоловіки зустріли знаками схвалення, і ремство посилилося, переходячи, як кажуть, навіть у свист.

На її лихо, немов для того, щоб чаша її приниження переповнилася, пан де Преван, який ніде не з’являвся після своєї пригоди, в ту ж хвилину увійшов до фойє. Ледве загледівши його, всі, й чоловіки і жінки – оточили його і почали навперейми вітати, так що його було мимоволі підштовхнуто до пані де Мертей публікою, що зімкнулася навколо них. Запевняють, що вона зберегла незворушний вигляд, – немов нічого не бачила й не чула, і навіть не перемінилася на лиці. Але я гадаю, що вже це перебільшено. Хай там як, але в такому, воістину ганебному, становищі вона перебувала доти, поки не доповіли, що її карету подано, а коли вона виходила, образливий свист і вигуки ще посилилися. Жахливо усвідомлювати себе родичкою цієї жінки. Того ж вечора пана де Превана дуже сердечно прийняли у своє коло присутні тут офіцери його частини, і немає сумніву, що йому скоро повернуть і посаду і чин. Особа, що так детально розповіла мені про все це, повідомила також, що наступної ночі в пані де Мертей виявився сильний жар. Спершу вважали, що це наслідок украй тяжкого становища, в якому вона опинилась, однак учора ввечері з’ясувалося, що вона захворіла віспою в дуже злоякісній формі. Гадаю, що для неї було б істинним щастям померти від цієї хвороби. Кажуть навіть, що вся ця історія може сильно зашкодити їй у процесі, який має найближчим часом відбутися, бо для успіху в нім їй явно була б потрібна прихильність тих, від кого це залежить.

Прощавайте, мій дорогий і достойний друже. Я бачу, що лиходії отримують заслужену кару, але не знаходжу ані найменшої втіхи для їх нещасних жертв.

Париж, 18 грудня 17…

Лист 174

Від кавалера Дансені до пані де Розмонд

Ви маєте рацію, добродійко, і, певна річ, оскільки це залежить від мене, я не відмовлю вам ні в чому, що ви вважаєте для себе важливим. У пакеті, який я зараз маю честь вам перепровадити, містяться всі листи мадемуазель де Воланж. Якщо ви їх прочитаєте, то, можливо, у вас викличе подив, яким чином в одній істоті можуть поєднуватися стільки простодушності й стільки віроломства. В усякому разі саме це уразило мене, коли я востаннє перечитував ці листи.

Але передусім чи можна утриматися від гнівного обурення добродійкою де Мертей, коли згадаєш, із яким мерзотним задоволенням вона не шкодувала зусиль, аби зловжити всією цією невинністю і простодушністю?

Ні, любов моя пройшла. Нічого не залишилося в мені від почуття, такого страшенно зганьбленого, і не воно змушує мене шукати виправдань мадемуазель де Воланж. Та все ж, хіба це таке недосвідчене серце, такий м’який і податливий характер не схилилися б до добра набагато легше, ніж вони дали себе повести на шлях зла? Хто з юних дівиць, які так само ледве вийшли з монастиря без досвіду та без усяких уявлень про життя і вступають у світ, як це майже завжди буває, в щонайповнішому невіданні як добра, так і зла, – яка юна дівиця, повторюю, зуміла б успішніше чинити опір таким мерзотним хитрощам? Ах, щоб виявити поблажливість, досить подумати, від скількох не підвладних нам обставин залежить фатальний вибір – чи збережемо ми незіпсованість почуттів, чи вони стануть розтлінними? Ви тому справедливо судили про мене, добродійко, вважаючи, що помилки мадемуазель де Воланж, які мене глибоко уразили, не вселяють мені, одначе, ніякого прагнення їх покарати. Достатньо того, що я змушений був відмовитися від любові до неї; а зненавидіти її було б для мене занадто тяжко.

Мені немає чого довго роздумувати, щоб прагнути зберегти в цілковитій таємниці все те, що стосується її й може їй зашкодити. Якщо вам могло видатися, що я деякий час зволікав виконати ваше із цього приводу бажання, то, думається мені, можу не приховувати від вас причини: я хотів спершу мати упевненість в тому, що вся ця нещаслива справа не матиме для мене обтяжливих наслідків. Тоді як я домагався вашої поблажливості й наважувався навіть уважати, що маю на неї деяке право, я побоювався, що, виявляючи в цьому разі поступливість, я буцім намагаюся підкупити вас. Але впевнений у чистоті своїх міркувань, я здобув, не приховаю цього, горде бажання, щоб і ви в ній не засумнівалися. Сподіваюся, що ви пробачите мені цю, можливо, надмірну педантичність, бо причина її – те благоговійне почуття, яке ви мені вселяєте, і те значення, яке я надаю пошані з вашого боку.

Ті ж почуття змушують мене просити вас про останню милість – звольте повідомити мене, чи вважаєте ви, що я до кінця виконав свій обов’язок у тих злощасних обставинах, в яких опинився? Заспокоївшись на цей рахунок, я виконаю, що вирішив. Я від’їжджаю на Мальту. Там я з радістю принесу обітниці, що розлучать мене зі світом, бо, незважаючи на свої юні роки, я вже немало від нього настраждався, – і буду їх свято дотримуватись. І, врешті, я прагнутиму забути під чужим небом про все це нагромадження злочинів, пам’ять про які може лише затьмарити й осквернити мою душу.

Залишаюся, добродійко, з глибокою повагою ваш покірний… і т. ін.

Париж, 26 грудня 17…

Лист 175

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Доля пані де Мертей, здається, нарешті, здійснилася, мій дорогий і достойний друже, і вона така, що навіть злі вороги її відчувають не лише обурення, на яке заслуговує ця жінка, але і жалість, яку вона не може не вселяти. Я мала рацію, коли говорила, що, можливо, для неї було б щастям померти від віспи. Вона ж, щоправда, видужала, але стала страшенно спотвореною, а головне – осліпла на одне око. Ви самі розумієте, що я з нею не бачилась, але кажуть, що вона стала цілковитою потворою.

Маркіза де***, що не упускає ані найменшої можливості полихословити, вчора, кажучи про неї, мовила, що хвороба вивернула її навиворіт, і що тепер душа її в неї на обличчі. На жаль, усі вважають, що це дуже вдало сказано.

Ще одна подія збільшила і нещастя її, і провину. Її справу позавчора слухали в суді, й вона програла її повністю. Витрати та відшкодування витрат – усе було присуджено на користь неповнолітніх спадкоємців, так що невелика частина статку, відносно якої тяжба не велася, повністю поглинена витратами.

Ледве тільки це стало їй відомо, вона, ще не остаточно видужавши, негайно ж зібралась і поїхала вночі сама в поштовій кареті. Слуги її сьогодні розповідають, що ніхто з них не побажав її супроводжувати. Кажуть, вона вирушила до Голландії.

Цей від’їзд наробив іще більше галасу, ніж усе інше, оскільки вона вивезла свої діаманти на дуже велику суму, які підлягали поверненню у спадок її чоловіка; вона повезла також срібло, коштовності – словом, усе, що могла, і залишила несплаченими борги на 50 000 ліврів. Це цілковите банкрутство.

Рідня її збирається завтра на сімейну раду, щоб як-небудь домовитися з кредиторами. Хоча я й дуже далека родичка, але теж запропонувала свою участь. Проте на цих зборах я не буду, бо маю бути присутньою на церемонії ще сумнішій: завтра моя дочка приносить обітницю послушниці. Сподіваюся, ви не забули, дорогий друже мій, що єдина для мене причина вважати себе змушеною принести таку велику жертву – це ваше мовчання у відповідь на мого останнього листа.

Пан Дансені покинув Париж тижнів два тому. Кажуть, він збирається на Мальту і має намір там залишитися. Можливо, є ще час утримати його?… Друже мій!.. Невже дочка моя настільки винувата?… Ви, звичайно, пробачте матері те, що їй так важко примиритися з цією жахливою впевненістю.

З якогось часу наді мною панує якась лиха доля, уражаючи мене такими ударами по найдорожчих мені істотах. Моя дочка і мій друг!

Як можна без здригання помислити про лиха, які здатний заподіяти хоч би один небезпечний зв’язок! І скількох нещасть можна було б уникнути за більшої розсудливості! Яка жінка не кинеться втікати при перших же словах спокусника? Яка мати могла б без трепету бачити, що дочка її довірчо говорить не з нею, а з кимось іншим! Але ці запізнілі міркування приходять у голову лише після того, як усе вже сталось. І одна з найважливіших, а також найбільш загальноприйнятих істин не застосовується в житті, а змітається вихором наших нестійких звичаїв.

Прощавайте, мій дорогий і достойний друже. Нині я на гіркому досвіді пізнаю, що розум наш, настільки мало здатний запобігати нашим нещастям, іще менш придатний для того, щоб дарувати нам утіху.[86]

Париж, 14 січня 17…

Абат Прево. Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско

Попереднє повідомлення автора «Записок знатної людини»

Хоча я міг би включити історію пригод кавалера де Ґріє до моїх «Записок», мені здалося, зважаючи на відсутність зв’язку між ними, що читачеві буде приємніше бачити її окремо. Така довга повість перервала б занадто надовго нитку моєї власної історії. Хоч які чужі мені зазіхання на звання справжнього письменника, я добре знаю, що її має бути звільнено від зайвих епізодів, які можуть зробити її важкою і трудною для сприйняття, – таким є припис Горація:[87]

Ut jam nunc dіcat jam nunc debentіa dіcі, Pleraque dіfferat et praesens іn tempus omіttat.[88]

Навіть не потрібні посилання на такий високий авторитет, аби довести цю просту істину, бо сам здоровий глузд підказує таке правило.

Якщо читачі визнали приємною та цікавою історію мого життя, смію сподіватися, що вони будуть не менш задоволені цим додатком до неї. У поведінці пана де Ґріє вони побачать злощасний приклад влади пристрастей над людиною. Мені належить зобразити засліпленого хлопця, який, відмовившись од щастя і благополуччя, добровільно піддає себе жорстоким бідуванням; маючи всі якості, що обіцяють йому найблискучіше майбуття, він віддає перевагу життю темному та мандрівному над багатством і високим становищем; передбачаючи свої нещастя, він не бажає їх уникнути; знемагаючи під тягарем страждань, він відкидає ліки, пропоновані йому невпинно і здатні в будь-яку мить його зцілити; словом, характер складний, мішанина доброчесностей і вад, вічне протиборство добрих спонукань і поганих вчинків. Таке тло картини, яку я малюю. Особи розсудливі не подивляться на цей твір як на роботу даремну. Окрім приємного читання, вони знайдуть тут немало подій, які могли б слугувати повчальним прикладом; а, на мою думку, розважаючи, напучувати читачів – значить надавати їм важливу послугу.

Роздумуючи про моральні правила, не можна не дивуватися, бачачи, як люди в один і той же час і шанують, і нехтують їх; задаєшся питанням, у чому причина тієї дивної властивості людського серця, що, захоплюючись ідеями добра і досконалості, воно на ділі віддаляється від них. Якщо люди певного розумового складу і виховання придивляться, які звичайнісінькі теми їх бесід або навіть їх самотніх роздумів, їм неважко буде помітити, що майже завжди вони зводяться до яких-небудь моральних міркувань. Найсолодші хвилини життя свого вони проводять наодинці з собою або з другом, у щирій бесіді про благо доброчесності, про принади дружби, про шляхи до щастя, про слабкості натури нашої, що збивають нас із доброго шляху, і про засоби боротьби з ними. Горацій і Буало називають таку бесіду однією з прекрасних і необхідних умов істинно щасливого життя.[89] Як же трапляється, що ми так легко падаємо з висоти абстрактних роздумів і раптом опиняємося на рівні людей рядових? Я помиливсь, якщо аргумент, який зараз наведу, не пояснює достатньо суперечності між нашими ідеями та поведінкою нашою: саме тому, що моральні правила є лише невизначеними і загальними принципами, вельми важко буває застосувати їх до окремих характерів і вчинків.

Наведемо приклад. Душі благородні відчувають, що лагідність і людяність – доброчесності привабливі, і схильні їх наслідувати; але в ту хвилину, як належить ці доброчесності здійснити, добрі наміри часто залишаються невиконаними. Виникає безліч сумнівів: чи дійсно це відповідний випадок? І якою мірою потрібно йти за душевним спонуканням? Чи не помиляєшся ти відносно цієї особи? Боїшся пошитися в дурні, бажаючи бути щедрим і добродійним; уславитися слабохарактерним, виявляючи занадто велику ніжність і чутливість; словом, то побоюєшся перевищити міру, то – не виконати обов’язку, який занадто туманно визначається загальними поняттями людяності й лагідності. При такій невпевненості лише досвід або приклад можуть розумно спрямувати природжену схильність до добра. Але досвід не така перевага, яка судилася всім; він залежить від різних ситуацій, до яких людина потрапляє волею долі. Залишається, отже, тільки приклад, який для багатьох людей і має слугувати керівництвом на шляху доброчесності.

Саме таким читачам і можуть бути украй корисні твори, подібні до цього, щонайменше у тому випадку, коли вони написані людиною достойною і розсудливою. Кожна подія, що тут викладається, є промінь світла, повчання, що замінює досвід; кожен епізод є зразок моральної поведінки; залишається тільки застосувати все це до обставин свого власного життя. Твір у цілому являє собою моральний трактат, викладений у вигляді цікавої розповіді.

Суворий читач образиться, можливо, тим, що я у мої роки взявся за перо,[90] щоб описати любовні пригоди та негаразди долі; але, якщо міркування моє ґрунтовне, воно мене виправдовує; якщо ж воно хибне, помилка моя послугує мені вибаченням.

Примітка.[91] За наполяганням тих, хто цінує цей маленький твір, ми вирішили очистити його від значної кількості грубих помилок, які вкралися до більшості його видань. Крім того, до нього внесено декілька додатків, які видалися нам необхідними для повноти характеристики одного з головних персонажів.

Віньєтки та гравюри не потребують рекомендацій і похвали – вони говорять самі за себе.

Частина перша

Прошу читача вирушити за мною в ту епоху життя мого, коли я зустрівся вперше з кавалером де Ґріє:[92] то було приблизно за півроку до мого від’їзду в Іспанію. Хоча я рідко порушував свою самоту, бажання догодити дочці спонукало мене іноді робити невеликі подорожі, які я скорочував, наскільки те було можливе.

Одного дня я повертався з Руана, куди вона просила мене з’їздити поклопотатися в нормандському парламенті[93] про земельні володіння мого діда по материнській лінії. Пустившись у дорогу через Евре, мій перший нічліг, я збирався наступного дня пообідати в Пассі, віддаленому від нього на п’ять чи шість миль. При в’їзді до села мене вразило сум’яття жителів; вони вибігали з будинків, кидаючись натовпом до дверей убогого готелю, перед яким стояли два криті вози. Вигляд коней, які ще не були розпряжені й парували від утоми та спеки, показував, що вози щойно прибули.

Я затримався на хвилину, щоб довідатися про причини метушні; але я мало чого добився від цікавих поселян, які, не звертаючи ані найменшої уваги на мої розпитування, продовжували, безладно штовхаючись, збігатися до готелю; поліцейський із перев’яззю та мушкетом на плечі, що нарешті з’явився в дверях, по моєму знаку наблизився до мене; я попросив його пояснити причину безладу. «Не варте уваги, добродію, – сказав він, – тут перебуває проїздом дюжина веселих дівиць, яких я з товаришами супроводжую до Гавра, де ми повантажимо їх для відправки в Америку.[94] Серед них є декілька краль, це, очевидно, і збуджує цікавість роззяв».

Діставши таке роз’яснення, я вже готовий був рушити далі, як мене зупинили ґвалти якоїсь старої, що вибігла з готелю, заламуючи руки та вигукуючи, що це варварство, що це мерзотність, до якої не можна залишитися байдужим. «У чому справа?» – звернувся я до неї. «Ах! Добродію, увійдіть сюди, – мовила вона, – і переконаєтеся, що від такого видовища серце розривається!». Спонуканий цікавістю, я зліз із сідла, передавши коня моєму конюхові. Насилу пробившись крізь натовп, я увійшов усередину і був уражений справді зворушливим видовищем.

Серед дюжини дівиць, скутих по шестеро ланцюгами, що охоплювали їх навколо пояса, була одна, вигляд і зовнішність якої так мало узгоджувалися з її становищем, що за будь-яких інших умов я сприйняв би її за пані, що належить до вищого класу суспільства. Жалюгідний її стан, брудна білизна та сукня так мало її псували, що її вигляд збудив у мені повагу до неї та співчуття. Вона намагалася, наскільки дозволяли їй кайдани, повернутися так, щоб приховати обличчя від очей глядачів; її зусилля сховатися були такі природні, що, здавалося, викликані почуттям соромливості.

Оскільки шість стражників, які супроводжували купку нещасних, були присутні тут же в кімнаті, я відвів убік їх начальника і звернувся до нього, запитавши, хто ця красуня. Він міг мені дати лише найзагальніші відомості. «Ми взяли її з притулку[95] за наказом начальника поліції, – сказав він. – З усього видно, не за благодійні справи її було ув’язнено туди. Я кілька разів розпитував її в дорозі; вона уперто відмовчується. Але, хоча у мене і немає наказу поводитися з нею краще, ніж з іншими, я про неї більше піклуюся, бо, здається мені, вона дещо достойніша за своїх подруг. Он той молодчик, – додав поліцейський, – може вам більше розповісти про причини її нещастя: він іде за нею від самого Парижа, не перестаючи плакати. Певно, брат, а може, полюбовник».

Я поглянув у той куток кімнати, де сидів молодик. Здавалося, він був занурений у глибоку задуму; мені ніколи не доводилося бачити діткливішої картини скорботи; одяг його був украй простий; але людину з хорошої сім’ї та виховання відрізниш із першого погляду. Я підійшов до нього; він підвівся мені назустріч, і я побачив у його очах, в обличчі, в усіх його рухах стільки витонченості та благородства, що відчув до нього щиру прихильність. «Не турбуйтеся, прошу вас, – сказав я, підсідаючи до нього. – Чи не задовольните ви моєї цікавості стосовно тієї красуні, як мені здається, зовсім не створеної для жалюгідного стану, в якому я її бачу?»

Він ввічливо мені відповів, що не може повідомити, хто вона, не відрекомендувавшись мені сам, але що в нього є вагомі підстави не відкривати свого імені. «Можу вам усе ж таки сказати те, що не є таємницею для цих негідників, – вів далі він, указуючи на поліцейських, – я люблю її з такою непереборною пристрастю, що вона робить мене найнещаснішим із смертних. Я все пустив у хід у Парижі, щоб виклопотати їй свободу; ні проханнями, ні хитрістю, ні силою я нічого не домігся. Я вирішив іти за нею хоч би й на край світу. Я сяду на корабель разом із нею; вирушу до Америки. Але ось межа нелюдяності: ці підлі мерзотники, – додав він, кажучи про поліцейських, – не дозволяють мені наближатися до неї. Я зробив спробу напасти на них відкрито за декілька миль від Парижа. Я змовився з чотирма відчайдухами, що обіцяли мені допомогти за солідну винагороду; але зрадники кинули мене в сутичці та втекли, прихопивши мої гроші. Неможливість досягти чого-небудь силою змусила мене скласти зброю; я прохав стражників дозволити мені хоча би супроводжувати їх, обіцяючи винагороду; жадоба наживи спонукала їх погодитися. Вони вимагали плати щоразу, як надавали мені можливість говорити з моєю коханою. Мій гаманець незабаром вичерпався, і тепер, коли я залишився без грошей, вони стали такі жорстокі, що грубо відштовхують мене, варто мені зробити крок до неї. Всього яку-небудь хвилину тому, коли я насмілився наблизитися до неї, незважаючи на їхні погрози, вони мали нахабство прицілитися в мене з рушниці; я вимушений, аби задовольнити їх пожадливість, рухатися далі бодай пішки і продати тут паскудну шкапу, що слугувала мені дотепер верховим конем».

Хоч як спокійно, здавалося, передавав він мені свою історію, мимовільні сльози котились у нього з очей. Дивною і зворушливою здалася мені ця пригода. «Не вимагаю, щоб ви відкрили мені таємницю ваших обставин, – сказав я йому, – але, якщо я можу бути чимось корисний, охоче пропоную вам свої послуги». – «На жаль! – заперечив він. – Я не бачу навіть слабкого променя надії; мені належить цілком підкоритися суворій долі моїй. Я поїду в Америку; там буду принаймні вільний у своїй любові; я написав одному з друзів, і він надасть мені деяку допомогу в Гавр-де-Ґрасі. Головне утруднення моє в тому, щоб потрапити туди і щоб полегшити хоч скільки-небудь тягар подорожі нещасному цьому створінню», – додав він, сумно дивлячись на свою кохану. «Дозвольте ж мені, – сказав я, – покласти край вашому утрудненню: прошу вас прийняти цю невелику суму грошей; дуже жалкую, що не можу вам допомогти інакше».

Я дав йому чотири золотих непомітно від варти, бо розсудив, що, дізнавшись про цю суму, вони почнуть продавати йому свої послуги дорожче. Мені навіть спало на думку сторгуватися з ними, щоб купити молодому коханцеві постійне право розмови зі своєю коханою аж до Гавра. Поманивши до себе начальника варти, я зробив йому відповідну пропозицію. Він, мабуть, зніяковів, незважаючи на властиве йому нахабство. «Ми, добродію, не забороняли йому говорити з дівкою, – сказав він збентежено, – але він бажав бути біля неї ввесь час; це нам незручно, і справедливість вимагає, щоб він платив за цю незручність». – «Ну, добре, – сказав я, – скільки ж вам належить, щоб це вам було необтяжливо?» Він мав зухвалість зажадати два золотих. Я негайно дав їх йому. «Дивіться, одначе, – додав я, – без обдурювання! Я залишаю свою адресу молодому чоловіку, щоб він сповістив мене про все, і знайте, що я знайду спосіб добитися вашого покарання». Усе це обійшлося мені в шість золотих.

Невимушена, жвава щирість, із якою молодий незнайомець висловив мені свою вдячність, остаточно переконала мене в тому, що я маю справу з людиною з порядної сім’ї, котра заслуговує на мою щедрість. Перш ніж піти, я звернувся з кількома словами до його коханої. Вона мені відповіла з такою милою, чарівною скромністю, що, йдучи звідти, я мимоволі поринув у роздуми про незбагненність жіночої вдачі.

Повернувшись у свій маєток, я більше не мав ніяких звісток про цю пригоду. Минуло близько двох років,…і я зовсім уже забув про неї, коли несподіваний випадок дав мені можливість дізнатися про всі обставини справи.

Я прибув із Лондона до Кале з маркізом де ***, моїм учнем. Ми зупинились, якщо не зраджує мене пам’ять, у «Золотому левові», де з якихось причин змушені були провести цілий день і наступну ніч. Коли я прогулювався у пообідній час вулицею, мені здалося, що я бачу того ж таки молодого незнайомця, з яким зустрівся тоді в Пассі. Він був дуже вбого одягнений і геть змарнілий супроти першого нашого побачення; на руці у нього висіла стара дорожня торба, яка указувала на те, що він тільки-но прибув до міста.

Він мав обличчя надто вродливе, щоб його можна було забути, і я відразу ж упізнав його. «Підійдімо до цієї молодої людини», – запросив я маркіза.

Радість юнака була невимовна, коли він теж упізнав мене. «О, вельмишановний добродію, – вигукнув він, цілуючи мені руку, – нарешті я можу ще раз висловити вам мою одвічну вдячність!». Я запитав, звідки він тепер. Він відповів, що прибув морем із Гавр-де-Ґраса, куди повернувся незадовго перед тим із Америки. «Вам, видно, кепсько доводиться, – сказав я йому, – йдіть до «Золотого лева», де я спинився, я відразу вирушу за вами».

Я повернувся в готель, згоряючи від нетерпіння дізнатися подробиці про його нещасну долю та обставини його поїздки в Америку; я оточив його турботливістю і розпорядився, щоб у нього ні в чому не було потреби. Він не змусив себе прохати і незабаром розповів історію свого життя. «Ви так благородно зі мною повелися, – звернувся він до мене, – що я б докоряв собі за найчорнішу невдячність, утаївши що-небудь од вас. Повідаю вам не тільки про мої біди та нещастя, але і про мою розбещеність, і ганебні мої слабкості: упевнений, що суворий ваш осуд не перешкодить вам пожаліти мене».

Мушу попередити тут читача, що я записав його історію майже негайно після прослуховування її і, отже, не має бути місця сумнівам у точності й вірності моєї розповіді. Заявляю, що вірність сягає і передачі роздумів і почуттів, які юний авантюрист висловлював із надзвичайною витонченістю. Отже, ось його історія, до якої я не додам до самого її завершення ні слова від себе.

Мені було сімнадцять років, і я закінчував курс філософських наук в Ам’єні, куди був посланий батьками, що належать до однієї з кращих родин П ***. Я вів життя таке розумне і скромне, що вчителі ставили мене за приклад усьому колежу. Притому я не докладав ніяких особливих зусиль, аби заслужити цю похвалу; але, маючи від природи характер м’який і спокійний, я навчався охоче і зі старанністю, й мені ставилося в заслугу те, що було тільки наслідком природної відрази до пороку. Моє походження, успіхи в заняттях і деякі зовнішні якості привернули до мене всіх достойних жителів міста.

Я закінчив публічні іспити[96] з такою прекрасною атестацією, що присутній на них єпископ запропонував мені прийняти духовний сан, що обіцяв, за його словами, ще більші відзнаки, ніж Мальтійський орден,[97] до якого призначали мене батьки. За їх бажанням я вже носив орденський хрест,[98] а разом з ним ім’я кавалера де Ґріє;[99] наближалися вакації, і я готувався повернутися до батька, який обіцяв незабаром відправити мене в Академію.[100]

Єдине, що мене засмучувало, коли я покидав Ам’єн, була розлука з другом, пов’язаним зі мною постійними ніжними узами. Він був на декілька років старший за мене. Ми виховувалися разом, але, походячи з бідної сім’ї, він був змушений прийняти духовний сан і після мого від’їзду залишався в Ам’єні для занять богословськими науками.

Він мав безліч достоїнств. Ви дізнаєтеся про нього з позитивного боку впродовж моєї історії, особливо щодо великодушності й відданості у дружбі, якими він перевершує найславетніші приклади давнини. Якби слухавсь я тоді його порад, я б завжди був мудрий і щасливий. Якби почув я його умовляння з глибини безодні, куди поривали мене пристрасті, я врятував би хоч щось при крахові моїх статків і доброго імені. Але його турбота не принесла йому нічого, крім горя бачити її даремність, а іноді й грубої відсічі з боку невдячного, який ображався на неї, як на настирливе докучання.

Я призначив термін від’їзду з Ам’єна. Та ба! чому я не призначив його на день раніше? Я прибув би в отчий дім непорочним і доброчесним. Якраз напередодні прощання мого з містом я гуляв зі своїм другом, ім’я якого Тіберж; ми зустріли арраську поштову карету і рушили за нею до готелю, де зупиняються диліжанси. У нас не було до того іншого приводу, окрім порожньої цікавості. З карети вийшло кілька жінок, які відразу попрямували в готель; одна тільки, зовсім іще юна, самотньо очікувала у дворі, поки літній чоловік, очевидно, її супровідник, порався біля її поклажі. Вона здалася мені такою чарівною, що я, який ніколи раніше не замислювався над особливостями жіночої статі, ніколи не дивився уважно ні на одну дівчину і своєю розсудливістю та стриманістю викликав загальне схвалення, миттєво загорівся почуттям, що охопило мене до самозабуття. Великим моїм недоліком була надзвичайна боязкість і соромливість; але тут ці вади чомусь не зупинили мене, і я просто попрямував до тієї, яка підкорила моє серце.

Хоча вона була ще молодша за мене, вона не здавалася збентеженою знаками моєї уваги. Я звернувся до неї з питанням: що привело її в Ам’єн і чи є у неї тут знайомі? Вона відповіла мені простодушно, що батьки посилають її в монастир. Любов настільки вже охопила всю мою істоту з тієї хвилини, як запанувала в моєму серці, що я сприйняв цю звістку як смертельний удар моїм надіям. Я говорив із таким запалом, що вона відразу здогадалася про мої почуття, бо була набагато досвідченіша за мене; її вирішили помістити в монастир проти волі, поза сумнівом, з метою приборкати її схильність до задоволень, яка вже виявилась і яка згодом послугувала причиною всіх її та моїх нещасть. Я висловлював незгоду з жорстоким наміром її батьків усіма аргументами, які тільки підказували мені моя розквітла любов і моє шкільне красномовство. Вона не виявляла ні суворості, ні здивування. Після хвилини мовчання вона сказала, що передбачає занадто ясно сумну долю свою, але така, очевидно, воля неба, якщо воно не дає ніяких засобів цього уникнути. Ніжність її поглядів, чарівний наліт печалі в її розмові, а можливо, моя власна доля, що вела мене до загибелі, не дали мені ні хвилини вагатися з відповіддю. Я почав запевняти, що коли вона тільки покладеться на мою честь і на безмежну любов, яку вже вселила мені, я не пожалію життя, щоб звільнити її від тиранії батьків і зробити щасливою. Я завжди дивувався, роздумуючи згодом, звідки з’явилось у мене тоді стільки сміливості й винахідливості; але Амура ніколи б не зробили божеством, якби він не творив чудес. Я додав іще тисячу переконливих аргументів.

Прекрасна незнайомка добре знала, що у мої роки не бувають обманщиками; вона повідала мені, що, якби я раптом знайшов спосіб повернути їй свободу, вона завдячувала б мені більше ніж життям. Я відповів, що готовий на все; але, не маючи достатньої досвідченості, щоб відразу винайти засоби зробити послугу їй, я обмежився загальним запевненням, від якого не могло бути великої користі ні для неї, ні для мене. Тим часом старий аргус[101] приєднався до нас, і мої надії мусили б рухнути, якби метка дівиця не прийшла на допомогу моїй недогадливості. Я був уражений несподіванкою, але при появі проводжатого вона назвала мене своїм двоюрідним братом і, не виявивши ані найменшого зніяковіння, оголосила мені, що щаслива зустріти мене в Ам’єні й вирішила відкласти до завтра вступ у монастир заради задоволення повечеряти зі мною. Я чудово зрозумів і оцінив її хитрість; я запропонував їй зупинитися в готелі, хазяїн якого до переселення в Ам’єн прослужив тривалий час в кучерах у мого батька і був цілком мені відданий.

Я сам супроводжував її туди; старий проводжатий бурчав крізь зуби, приятель же мій Тіберж, зовсім нічого не розуміючи в цій сцені, мовчки йшов за мною: він не чув нашої бесіди, прогулюючись по двору, доки я говорив про любов моїй прекрасній дамі. Побоюючись його розсудливості, я спекався його, пославши з якимось дорученням. Отже, прийшовши в готель, я міг віддатися задоволенню бесіди наодинці з володаркою мого серця.

Я скоро переконався, що я не така дитина, як міг думати. Серце моє відкрилося безлічі солодких почуттів, про які я й не підозрював, ніжний запал розлився по всіх моїх жилах. Я перебував у захваті, що позбавив мене на деякий час дару мови і виявлявся лише в ніжних поглядах.

Мадемуазель Манон Леско, – так вона назвала себе, – мабуть, була дуже задоволена дією своїх чар. Мені здавалося, що вона захоплена не менше, ніж я; вона призналася, що визнає мене дуже милим і з радістю завдячуватиме мені своєю свободою. Побажавши дізнатися, хто я такий, вона ще більше розчулилася, бо, маючи просте походження, була вдоволена тим, що підкорила таку людину, як я. Ми почали обговорювати, яким чином поєднати наші долі.

Після недовгих роздумів ми не знайшли іншого шляху, крім втечі. Слід було обдурити пильного проводжатого, який, хоч і слуга, та був не такий простак; ми вирішили, що за ніч я споряджу поштову карету і рано-вранці до його пробудження повернуся в готель; ми втечемо нишком і попрямуємо просто в Париж, де негайно ж повінчаємося. У гаманці у мене було близько п’ятдесяти екю[102] – плід дрібних заощаджень, у неї було приблизно вдвічі більше. Через брак досвіду ми уявляли, що сума ця невичерпна; не менш того розраховували ми і на успіх інших наших задумів.

Повечерявши з більшим, ніж коли-небудь, задоволенням, я пішов клопотатися про виконання нашого плану. Мої приготування значно спрощувалися тією обставиною, що, призначивши від’їзд додому наступного дня, я вже раніше зібрав свої пожитки. Отже, мені нічого не варто було відправити дорожню скриню в готель і замовити карету до п’ятої години ранку, коли міська брама бувала вже відімкнена, але залишалась одна перешкода, яку я не взяв до уваги, і вона ледве не зруйнувала ввесь мій план.

Тіберж, хоча і старший за мене всього на три роки, був хлопцем зрілого розуму і суворих правил; до мене мав він виключно ніжні почуття. Вигляд такої вродливиці, як мадемуазель Манон, моє завзяття супроводжувати і намагання відкараскатися від нього викликали в нього деякі підозри. Він не посмів повернутися в готель, де залишив нас, боячись з’явитися недоречно; але вирішив чекати мого приходу в мене удома, де я і застав його, хоча була вже десята година вечора. Його присутність мене вельми засмутила. Йому нічого не варто було спостерегти моє зніяковіння. «Упевнений, – відверто звернувся він до мене, – що ви замишляєте щось, що бажаєте приховати від мене; бачу те по вашому обличчю». Я відповів досить різко, що не зобов’язаний віддавати йому звіт за кожний мій крок. «Згоден, – заперечив він, – але ви завжди ставилися до мене як до друга, а це передбачає деяку довіру і відвертість із вашого боку». Він так наполегливо почав переконувати мене поділитися з ним моєю таємницею, що, завжди з ним щирий, я і тепер цілком довірив йому своє пристрасне захоплення. Він сприйняв мою розповідь із неприхованим невдоволенням, що повергнуло мене в трепет. Особливо розкаювавсь я в балакучості, з якою розписав йому ввесь план нашої втечі. Він заявив, що почуває до мене занадто віддану дружбу, аби не чинити опір цій затії всіма силами; що надасть мені спочатку всі аргументи, які можуть мене зупинити; але що коли я не відмовлюсь і після цього від свого злощасного рішення, він попередить про те осіб, які зможуть знищити його в корені. Відтак звернувся він до мене із суворою промовою, що тривала більше чверті години і закінчилася новою погрозою донести на мене, якщо я не дам йому слова чинити більш розумно та обачно.

Я був у відчаї, що видав себе так недоречно. Але оскільки за останні дві-три години любов украй загострила мій розум, я змовчав про те, що виконання плану призначене на наступний ранок, і вирішив за допомогою хитрощів обійти утруднення. «Тіберже, – сказав я, – дотепер вважав я вас за друга і хотів випробувати вас своєю довірою. Я дійсно закоханий, я не обдурив вас; але втеча – не такий крок, аби зважитися на нього необдумано. Зайдіть завтра за мною о дев’ятій ранку; я постараюся познайомити вас із моєю коханою, і судіть тоді самі, чи гідна вона мого рішення». Він полишив мене з нескінченними запевненнями у своїй дружбі.

Усю ніч я впорядковував справи і, ледве почало світати, був уже в готелі мадемуазель Манон. Вона чекала біля вікна, що виходило на вулицю, і угледівши мене, сама відчинила мені двері. Безшумно ми вийшли назовні. У неї була тільки скринька з білизною, і я доніс її власноручно. Карету було вже подано; не зволікаючи ні хвилини, ми покинули місто.

Згодом я повідомлю про поведінку Тібержа, коли виявив він моє віроломство. Завзяття його не згасло. Ви побачите, куди воно його завело і скільки пролив я сліз, роздумуючи про те, як погано я його винагородив.

Ми так гнали коней, що прибули в Сен-Дені ще до ночі. Я скакав верхи біля карети, внаслідок чого ми могли вести розмову лише в час зміни коней; але, ледве тільки ми угледіли Париж, тобто відчули себе майже в безпеці, ми дозволили собі підкріпитися, бо нічого не їли з самого Ам’єна. Хоч як був я закоханий у Манон, вона зуміла мене переконати у не менш сильному почутті у відповідь. Так мало були ми стримані у своїх пестощах, що не мали терпіння чекати, коли залишимося наодинці. Кучер і корчмарі дивилися на нас із захопленням і, як я помітив, були уражені, бачачи таке шаленство любові в такому юному віці.

Намір повінчатися було забуто в Сен-Дені; ми переступили закони церкви і стали подружжям, нітрохи над тим не замислившись. Поза сумнівом, що, маючи характер ніжний і постійний, я був би щасливий усе життя, якби Манон залишалася мені вірною. Чим більше я пізнавав її, тим більше нових милих якостей відкривав я в ній. Її розум, її серце, ніжність і краса створювали ланцюг такий міцний і такий чарівний, що я пожертвував би всім моїм благополуччям, аби тільки бути навіки закутим у нього. Жахлива зрадливість долі! Те, що становить мій відчай, могло становити мені щастя! Я став найнещаснішим із людей саме завдяки своїй постійності, хоча, здавалося, мав право чекати солодкої долі й надзвичайних дарів любові.

У Парижі зняли ми вмебльоване приміщення на вулиці В***[103] і, на моє лихо, поряд із будинком відомого відкупника, пана де Б***. Минуло три тижні, протягом яких я був такий сповнений пристрасті, що і думати забув про рідних і про те, який засмучений батько моєю відсутністю. Тим часом, оскільки поведінка моя не мала в собі ані найменшої дрібки розпусти, і Манон також поводилася бездоганно, спокій життя нашого мало-помалу пробудив у мені усвідомлення обов’язку.

Я прийняв рішення по можливості примиритися з батьком. Кохана моя була така мила, що я не сумнівався в гарному від неї враженні, якби знайшов спосіб ознайомити батька з її доброзвичайною і достойною поведінкою; словом, я лестив себе надією отримати від нього дозвіл одружитися з нею, не бачачи можливості здійснити це без його згоди. Я повідомив про свій намір Манон, давши їй зрозуміти, що, крім спонукань синівської любові та обов’язку, слід зважати й на життєву необхідність, бо кошти наші майже виснажились, і я починав утрачати впевненість у тому, що вони невичерпні.

Манон холодно поставилася до мого наміру. Проте всі її заперечення були мною сприйняті за вияв з її боку ніжного почуття і за боязнь мене втратити у разі, якщо батько мій, дізнавшись про місце нашого притулку, не дасть своєї згоди на шлюб; і я анітрохи не підозрював жорстокого удару, який було вже занесено наді мною. На аргументи про невідкладну необхідність вона відповіла, що у нас є ще на що прожити декілька тижнів, а потім вона розраховує на прихильність до неї та допомогу родичів, до яких напише в провінцію. Вона підсолодила відмову свою такими ніжними і пристрасними пестощами, що, живучи тільки нею однією і не маючи ані найменшої недовіри до її почуття, я прийняв усі її заперечення і з усім погодився.

Я дав змогу їй розпоряджатися нашим гаманцем і піклуватися про оплату щоденних витрат. Трохи згодом я помітив, що стіл наш став щедріший, а в неї з’явилося декілька нових, досить дорогих одяганок. Знаючи, що в нас ледь-ледь залишалось яких-небудь дванадцять-п’ятнадцять пістолів, я висловив подив явному приросту нашого заощадження. Сміючись, просила вона мене не бентежитися цією обставиною. «Хіба не обіцяла я вам знайти кошти?» – сказала вона. І я був занадто ще наївний у своїй любові до неї, щоб піддатись якій-небудь тривозі.

Одного дня вийшов я пополудні, попередивши її, що буду відсутній довше, ніж зазвичай. Повернувшись, я був здивований, прочекавши біля дверей хвилини дві-три, поки мені відчинили. Єдиною прислугою в нас була дівчина приблизно нашого віку. Коли вона впускала мене, я звернувся до неї з питанням, чому мене змусили так довго чекати. Вона збентежено відповідала, що не чула мого стуку. Я стукав усього один раз і тому зауважив їй: «Але якщо ви не чули, чому ж пішли мені відчиняти?» Питання моє так її збентежило, що, не знаходячи відповіді, вона почала плакати, запевняючи, що це не її провина, що пані заборонила їй відчиняти, перш ніж пан де Б*** піде по інших сходах, що примикали до спальні. Украй розгубившись, я не мав сил увійти до будинку. Я вирішив знову спуститися на вулицю під приводом якоїсь справи і наказав дівчині передати пані, що повернуся через хвилину, заборонивши їй, одначе, повідомляти, що вона говорила мені про пана де Б***.

Туга, яка охопила мене, була така велика, що, спускаючись по сходах, я проливав сльози, не відаючи ще, яке почуття було їх джерелом. Я увійшов до першої-ліпшої кав’ярні й, зайнявши місце за столиком, сперся головою на руки, аби обміркувати пригоду. Я не смів викликати в пам’яті те, про що тільки-но почув; мені хотілося визнати це лише обманом слуху, і багато разів я готовий був уже встати і повернутися додому, не показуючи виду, що я що-небудь помітив. Зрада Манон мені уявилася такою неймовірною, що я боявся образити її підозрою. Я обожнював її, це було безперечно; я дав їй не більше доказів любові, ніж отримав од неї: як же я міг її звинувачувати в меншій щирості, в меншій постійності порівняно зі мною? Який їй сенс було мене обманювати? Всього три години тому обсипала вона мене найніжнішими пестощами і з захватом віддавалася моїм; власне серце знав я не краще за її серце. «Ні, ні, – вигукував я, – неможливо, щоб Манон мене зрадила! Їй відомо, що життя моє присвячено лише їй одній; вона занадто добре знає, як я обожнюю її! За що ж їй мене ненавидіти?»

А тим часом відвідування і таємна втеча пана де Б*** викликали в мене сум’яття. Я згадав також різні дрібні покупки Манон, які явно перевершували наші кошти. Вони наводили на думку про щедроти нового її коханця. А її запевнення, що вона знайде кошти з якогось невідомого джерела?! Усім цим припущенням я не міг знайти того задовільного пояснення, якого жадало моє серце.

З іншого боку, я майже не розлучався з нею, відколи ми оселилися в Парижі. Заняття, прогулянки, розваги – всюди ми були разом. Боже! та ми б не витерпіли смутку навіть хвилинної розлуки! Нам безупинно потрібно було говорити одне одному про любов; без того ми померли б від тривог. І ось я не міг уявити ні на одну мить, аби Манон була зайнята кимось іншим, а не мною.

Врешті-решт, мені здалося, що я знайшов розгадку цієї таємниці. «Пан де Б***, – вирішив я, – веде поважні справи і має велику клієнтуру, батьки Манон могли за його посередництва передати їй деяку суму грошей. Можливо, вже й раніше вона отримала що-небудь від нього; сьогодні він з’явився, щоб передати їй іще. Ймовірно, вона вирішила приховати від мене його прихід, аби потім уразити мене приємною несподіванкою. Можливо, вона й розповіла б про це, якби ввійшов я до неї, як завжди, замість того щоб сидіти тут і впадати у відчай. В усякому разі вона не стане від мене критись, якщо я сам заговорю з нею про це».

Я настільки перейнявся цим переконанням, що воно дуже послабило мою печаль. Я відразу ж повернувся додому і обійняв Манон зі звичайною ніжністю. Вона дуже привітно мене зустріла. Спершу я подумав було розповісти їй про свої припущення, що уявлялися мені тепер більш ніж безперечними, але утримався в надії, що, можливо, вона сама повідає мені про все, що сталось.

Подали вечерю. Я сів за стіл у дуже веселому настрої, але при світлі свічки, яка стояла між нами, обличчя дорогої моєї коханої здалося мені сумним. Її смуток передався й мені. Я помітив у погляді її, зверненому на мене, щось незвичне. Я не міг розібрати, чи була то любов, чи співчуття, але почуття, що виявлялося в її очах, здавалося мені ласкавим і млосним. Я поглядав на неї з не меншою увагою; і, можливо, їй було так само важко судити про стан мого серця з моїх поглядів. Ми не могли ні говорити, ні їсти. Нарешті сльози потекли з її прекрасних очей: підступні сльози!

«О Боже! – скрикнув я. – Ви плачете, дорога Манон; ви засмучені до сліз і не скажете мені ні слова про ваші печалі». Вона відповіла мені лише глибокими зітханнями, які посилили мою тривогу. Тремтячи, я підвівся; я заклинав її з усім завзяттям любові моєї розкрити причину сліз; витираючи їх, я плакав сам; я був ні живий ні мертвий. Навіть варвар був би зворушений щирістю моєї скорботи і моїх побоювань.

У той час, як я увесь був перейнятий нею, я почув кроки кількох людей по сходах. Легенько постукали у двері. Манон швидко поцілувала мене і, вислизнувши з моїх обіймів, кинулася в спальню, миттєво замкнувши за собою двері. Я уявив, що, бажаючи припорядити свою сукню, вона вирішила сховатись од відвідувачів, які постукали. Я сам пішов їм відчиняти.

Не встиг я відчинити двері, як був схоплений трьома чоловіками, в яких упізнав лакеїв мого батька. Вони не застосували до мене насильства; але доки двоє з них тримали мене за руки, третій обшукав мої кишені й вийняв із них невеликий ніж, єдину зброю, що була при мені. Перепрошуючи мене за таке неввічливе зі мною поводження, вони роз’яснили, що діють за наказом мого батька, і що мій старший брат чекає на мене внизу в кареті. Я був такий уражений, що без опору і без заперечень дозволив себе провести до нього. Брат дійсно чекав мене. Мене посадили в карету поряд із ним, і кучер, як йому було наказано, відразу погнав коней до Сен-Дені. Брат ніжно обійняв мене, але не зронив ні слова; таким чином я мав цілковиту свободу щодо думок про злу долю свою.

Спершу я так був спантеличений, що жодне припущення не спливало мені на думку. Мене жорстоко зрадили, але хто ж? Тіберж перший навернувся мені на думку. «Зрадник! – говорив я. – Ти поплатишся життям, якщо підозри мої справедливі». Тим часом я розсудив, що він не знав про місце мого притулку і, отже, не від нього могли довідатися про нього. Я не смів заплямувати своє серце звинуваченням Манон. Та надзвичайна печаль, якою, здавалося мені, вона була пригнічена, її сльози, ніжний поцілунок, із яким вона втекла, уявлялися мені чималою загадкою; але я був схильний пояснити це ніби передчуттям нашої спільної біди; засмучуючись і ремствуючи на фатум, що відірвав мене від неї, я наївно уявляв, що вона заслуговує ще більшого жалю, ніж я сам.

Після тривалих роздумів я прийшов до переконання, що мене впізнав на паризьких вулицях хто-небудь зі знайомих, який і повідомив про те мого батька. Думка ця мене втішила. Я розраховував відбутися суворими докорами, нехай навіть яким-небудь покаранням, які мені слід було витримати в ім’я батьківського авторитету. Я вирішив терпляче все знести і обіцяти все, чого від мене зажадають, аби якнайскорше повернутися до Парижа і знову насолоджуватися щасливим життям зі своєю дорогою Манон.

Через якийсь час ми прибули до Сен-Дені. Брат, здивований моїм мовчанням, приписав його страхові. Він почав утішати мене, запевняючи, що мені нічого боятися суворості батька, якщо тільки я переймуся свідомістю свого обов’язку та виправдаю любов, яку батько відчуває до мене. У Сен-Дені брат вирішив залишитися на нічліг і передбачливо поклав спати усіх трьох лакеїв у моїй кімнаті.

Важко мені було опинитися знову в тому ж самому готелі, де ми зупинялися разом із Манон по дорозі з Ам’єна в Париж. Хазяїн і слуги впізнали мене й відразу розгадали істинний сенс моєї пригоди. Я почув, як один із слуг говорив хазяїну: «А це ж, либонь, той самий красень, що півтора місяці тому проїздив тут із тією кралечкою. Як же він любив її! Вже як вони голубили одне одного, бідолашні дітки! Шкода, їй-богу, що їх розлучили». Я прикинувся, ніби нічого не чую, і постарався нікому не показуватися на очі.

У Сен-Дені брата чекала двомісна карета. Ми виїхали спозарання і наступного дня надвечір були вдома. До моєї зустрічі з батьком брат побачився з ним віч-на-віч, аби привернути його на мою користь, розповівши, як покірно дав я себе відвезти, таким чином, я був прийнятий батьком набагато привітніше, ніж міг очікувати. Він удовольнився загальною нотацією за провину, яку я вчинив, зникнувши з дому без його дозволу.

Згадавши про мою кохану, він сказав, що я цілком заслужив на те, що зі мною сталося, зв’язавшись із незнайомкою; що він був кращої думки про мою розсудливість, проте сподівається, що ця маленька пригода зробить мене розумнішим. Усю його промову витлумачив я лише в сприятливому для себе сенсі. Я подякував батькові за доброту, з якою пробачив він мене, і обіцяв віднині дотримуватися слухняності й керуватися суворішими правилами в своїй поведінці. В глибині серця я торжествував; бо за перебігом усієї справи я не сумнівався, що дістану можливість уже найближчої ночі зникнути з дому.

Сіли вечеряти: за столом жартували з моєї ам’єнської пригоди і втечі з вірною коханкою. Я добродушно приймав кепкування; був навіть у захваті, що мені дозволено вести розмову про предмет, який невідступно займає мої думки. Проте декілька слів, кинутих батьком, змусили мене насторожитися. Батько заговорив про віроломну та корисливу послугу, зроблену паном де Б***. Я завмер від зніяковіння, почувши це ім’я з уст мого батька, і покірно просив його роз’яснити мені детальніше, про що йдеться. Він звернувся до мого брата з питанням, чи розповів він мені всю історію? Брат відповів, що в дорозі я тримався так спокійно, що він не угледів потреби в цих ліках для лікування мого безумства. Я помітив, що батько вагається, не впевнений, чи слід пояснити мені все до кінця. Але я почав благати його так наполегливо, що він задовольнив мою цікавість, а вірніше буде сказати, жорстоко покарав мене найжахливішим із усіх викриттів.

Спочатку він запитав, чи завжди я мав наївність вірити в любов своєї подруги? Я відповів із усією прямотою, що цілком у цьому впевнений, і ніщо не може поселити в мені ані найменшого сумніву. «Ха! ха! ха! чудово! – закричав він, голосно розреготавшись. – Що за чарівна простота! Мене розчулюють твої почуття. Який жаль, що я записав тебе до Мальтійського ордену, бідолашний ти мій лицарю,[104] якщо з тебе може вийти такий поступливий і зручний чоловік». І він іще довго не вгамовувався у своїх кепкуваннях із моєї дурості й довірливості.

Врешті-решт, оскільки я наполегливо мовчав, він повів мову про те, що згідно з його розрахунками, починаючи з від’їзду з Ам’єна, Манон любила мене всього лише близько дванадцяти днів. «Бо, – додав він, – я знаю, що поїхав ти з Ам’єна двадцять восьмого дня минулого місяця; сьогодні двадцять дев’яте: одинадцять днів минуло, відколи пан Б*** мені написав; вважаю, що йому було потрібно днів вісім для того, щоб зав’язати близьке знайомство з твоєю подругою; отже, віднявши одинадцять і вісім із тридцяти одного дня, що спливли від двадцять восьмого числа одного місяця до двадцять дев’ятого іншого, отримуємо дванадцять або близько того». І вибухи сміху поновилися.

Серце моє стислося від його кепкування, і я боявся не витримати до кінця цієї сумної комедії. «Нехай буде тобі відомо, – вів далі батько, – якщо сам ти нічого не підозрюєш, що пан Б*** підкорив серце твоєї красуні, бо, звичайно, він пускає мені пил у вічі, розраховуючи мене переконати, ніби мав намір викрасти її у тебе з безкорисливої спонуки зробити мені послугу. Від кого іншого, а вже від такого чоловіка, та до того ж зовсім навіть не знайомого зі мною, сумнівно чекати вияву таких благородних почуттів! Він дізнався від неї, що ти мій син, і, щоб позбутися твоєї настирливості, доповів мені й про місце вашого притулку, і про розпусний спосіб життя, давши зрозуміти, що потрібні суворі заходи, щоб схопити тебе; він запропонував допомогти мені в цьому, і завдяки його повчанням і вказівкам твоєї коханки братові твоєму вдалося захопити тебе зненацька. Привітай же себе в міцності свого тріумфу! Ти вмієш здобути швидку перемогу, лицарю;[105] але не вмієш закріпити за собою свої завоювання».

Довше я не мав сил терпіти, кожне слово пронизувало моє серце. Я встав із-за столу і не встиг зробити кількох кроків до дверей, як упав непритомний. Надана мені швидка допомога привела до тями. Я розплющив очі, готовий пролити потоки сліз, а вуста були готові вилити скарги, найсумніші, найзворушливіші. Батько, що ніжно любив мене, гаряче почав утішати мене. Я чув слова його, не слухаючи їх змісту. Я впав перед ним на коліна; стискуючи руки, заклинав його відпустити мене в Париж, аби заколоти Б***. «Ні, – говорив я, – він не підкорив серця Манон; він змусив її, він її спокусив чарами або зіллям, можливо, взяв її силою. Манон любить мене, чи мені цього не знати? Напевно, він погрожував їй із кинджалом у руці та проти волі змусив покинути мене. Він був готовий на все, щоб викрасти у мене мою чарівну кохану. О Боже! Боже, чи можливо, щоб Манон мене зрадила і перестала любити мене!»

Оскільки я ввесь час твердив про швидке повернення до Парижа і щоразу при цьому навіть схоплювався з місця, батько мій зрозумів, що в моїй несамовитості ніщо не зможе мене зупинити. Він відвів мене в одну з верхніх кімнат, де залишив двох слуг для нагляду за мною. Я більше не володів собою. Я б пожертвував тисячею життів, аби тільки побувати на чверть години в Парижі. Я зрозумів, що видав себе, і мені не дозволять так просто вийти зі своєї кімнати. Я міряв очима висоту вікон над землею. Не бачачи ніякої можливості втекти цією дорогою, я звернувся до двох моїх вартових. Я дав їм безліч обіцянок, обіцяв їм ціле багатство, якщо вони не перешкоджатимуть моїй втечі. Я переконував, умовляв, погрожував; спроби мої були даремні. Тут я втратив усяку надію. Я вирішив померти і кинувся на ліжко, маючи намір покинути його лише разом із життям. Я провів ніч і наступний день у тому ж стані. Я відкинув їжу, яку принесли мені на ранок.

Батько прийшов провідати мене пополудні. По доброті своїй він старався полегшити мої страждання найласкавішими порадами. Він так рішуче наказав мені що-небудь з’їсти, що з поваги до нього я скорився. Минуло декілька днів, протягом яких я приймав їжу тільки в його присутності, підкоряючись його волі. Він не переставав наводити мені аргументи, прагнучи напоумити мене і вселити презирство до невірної Манон. Щоправда, я більше вже не шанував її; як міг я шанувати найлегковажніше, найпідступніше з усіх створінь? Але її образ, привабливі риси я леліяв, як і раніше, в глибині мого серця; я це ясно відчував. «Нехай я помру, – говорив я, – як можна не померти після такої ганьби і таких страждань; але я зазнаю тисячу смертей, та не забуду невдячну Манон».

Батько був уражений, бачачи мене в безперервній тузі. Він знав мої правила честі й, не сумніваючись у тому, що її зрада мала викликати в мені презирство, уявив, що постійність моя походить не стільки від цієї пристрасті, скільки від загального потягу мого до жінок. Він настільки перейнявся цією думкою, що, спонуканий ніжною прихильністю, одного дня увійшов до мене з готовою пропозицією. «Кавалере, – мовив він, – дотепер завжди бажав я бачити тебе лицарем Мальтійського ордену; переконуюся, проте, що схильності твої спрямовані в інший бік; тебе тягне до красивих жінок; я вирішив підшукати тобі подругу за смаком. Скажи мені відверто, що думаєш ти про це?»

Я відповідав, що віднині не бачу відмінностей між жінками і після нещастя, що сталося зі мною, всіх їх зневажаю однаково. «Я відшукаю тобі таку, – засміявся батько, – яка буде схожа на Манон і буде вірніша, ніж вона». – «Ах, якщо у вас є добре почуття до мене, – вигукнув я, – поверніть мені її, тільки її одну! Вірте, дорогий татусю, вона не зрадила мене; вона не здатна на таку чорну і жорстоку ницість. Усіх нас обманює віроломний Б***, і вас, і її, і мене. Якби ви її побачили хоч на мить, ви самі б полюбили її». – «Дитино! – заперечив мій батько. – Як можете ви бути засліпленим до такої межі після того, що я повідомив вам про неї? Адже вона сама видала вас вашому братові. Забудьте її, забудьте навіть її ім’я і, якщо ви розсудливі, не спокушайте моєї до вас поблажливості».

Правота батька була для мене занадто очевидною. Тільки мимовільний сердечний порив спонукав мене захищати зрадницю. «На жаль! – вигукнув я, помовчавши з хвилину. – Сумніву немає, я нещасна жертва найпідлішої з усіх зрад. Так, – вів далі я, – проливаючи сльози досади, – бачу тепер, що я просто довірлива дитина. Їм нічого не варто було мене обдурити. Але я знаю, як помститися». Батько побажав дізнатися про мої наміри. «Я вирушу в Париж, – сказав я, – підпалю будинок Б*** і спалю його живцем разом із підступною Манон». Мій порив розсмішив батька і послугував приводом лише до суворішого нагляду за мною в моєму ув’язненні.

Так провів я аж півроку, але в перші місяці сталося мало змін у моєму настрої. Усі мої почуття зводилися до вічного чергування ненависті й любові, надії та відчаю – залежно від того, в якому вигляді поставав образ Манон перед моїми думками. То малювалася вона мені найпривабливішою з усіх створінь на світі, і я знемагав у жаданні її бачити; то уявлялася вона мені ницою, віроломною коханкою, і я присягався відшукати її лише для того, щоб покарати.

Мене забезпечили книгами, і вони трохи сприяли заспокоєнню моєї душі. Я перечитав усіх улюблених своїх письменників, набув нових знань, знову відчув смак до занять: ви побачите, скільки користі принесло мені це згодом. Перейнятий любов’ю, я знайшов сенс у безлічі місць Горація і Верґілія, які раніше залишалися для мене темними. Я склав любовний коментар до четвертої книги «Енеїди»; призначаючи його до надрукування, лещу себе надією, що читачі будуть ним задоволені. «На жаль, – говорив я, складаючи його, – вірній Дідоні потрібне було серце, подібне до мого».[106]

Одного дня Тіберж відвідав мене в темниці. Я був уражений гарячим поривом, із яким він обійняв мене. До того часу я дивився на нашу взаємну прихильність як на просту товариську дружбу між молодими людьми приблизно одного віку. Я побачив, що він так змінився і змужнів за п’ять або шість місяців нашої розлуки, що вигляд його і манери вселили мені повагу. Він заговорив зі мною скоріше як мудрий порадник, аніж як шкільний приятель. Він жалкував про помилку, жертвою якої я став; вітав зі зціленням і, врешті, напучував скористатися уроком цієї юнацької помилки, переконавшись на досвіді в марноті задоволень.

Я дивився на нього з подивом. Він помітив це. «Дорогий мій кавалере, – сказав він, – усе, що я вам говорю, безперечна істина, і я упевнився у тому після суворих випробувань. Я відчував у собі потяг до сластолюбства не менше, ніж ви; але небо дарувало мені в той же час схильність до доброчесності. Я звернувся до власного розуму, щоб порівняти плоди, приношувані тим і іншим, і не забарився розпізнати їх відмінності. Небо приєднало допомогу свою до моїх роздумів. У мені зародилося презирство до світу, ні з чим не порівнянне. Чи назвати вам, що утримує мене тут – додав він, – і що перешкоджає мені тікати в пустелю? Єдино ніжна дружба з вами. Мені відомі чудові якості серця вашого і розуму; немає такого славного терену, до якого ви не були б здатні. Отрута суєтних задоволень збила вас із доброчесного шляху. Яка втрата для розсудливості! Ваша втеча з Ам’єна заподіяла мені стільки жалю, що відтоді я не мав ні хвилини спокою. Судіть про те з моїх вчинків». Він розповів мені, що після того, як виявив мій обман і втечу з коханкою, він сів на коня, щоб кинутись за мною; але, оскільки я випередив його на чотири чи п’ять годин, було вже неможливо наздогнати мене; проте він прибув у Сен-Дені через півгодини після мого від’їзду; упевнений, що я зупинюся в Парижі, він провів там півтора місяця, марно розшукуючи мене; він обійшов усі місця, де тішив себе надією мене зустріти, і нарешті одного дня впізнав мою коханку в Комедії; вона сиділа в театрі у блискучому вбранні, й він здогадався, що вона завдячує своїм багатством якому-небудь новому покровителю; він простежив її карету до самого будинку, де вивідав од прислуги, що її утримують щедроти пана Б***. «Я не зупинився й на цьому, – вів далі він, – я повернувся туди ж наступного дня, щоб дізнатися від неї самої, що з вами сталося. Вона втекла від мене, ледве тільки почула ваше ім’я, і я вимушений був повернутися в провінцію, не добувши інших відомостей. Там я дізнався про вашу пригоду і про надзвичайний смуток, в який вона повергла вас; але я не хотів вас бачити, не упевнившись у тому, що знайду вас у спокійнішому стані».

«Значить, ви бачили Манон? – вигукнув я зітхнувши. – Ах, ви щасливіші за мене, приреченого не бачити її ніколи більше». Він почав докоряти мені за ці слова, що все ще викривали мою слабкість до неї. Він із такою вишуканою майстерністю полестив моїй добрій вдачі та моїм хорошим схильностям, що зародив у мені, починаючи з перших же відвідин, сильне бажання відмовитися, за його прикладом, від усіх мирських насолод і прийняти постриг.

Я так захопився цією ідеєю, що, залишившись на самоті, ні про що інше більше не думав. Я згадав розмови пана єпископа Ам’єнського, що давав мені ту ж пораду, і сприятливі для мене його передбачення, якщо я піду по цьому шляху. Благочестиві почуття ще більше зміцнили мене в моєму рішенні. «Я вестиму життя мудре і християнське, – говорив я, – присвячу себе науці й релігії, що не дозволить мені подумувати про небезпечні любовні втіхи. Я зневажатиму те, що зазвичай захоплює людей; і, коли я відчуватиму, що серце моє прагнутиме лише того, що уявляється йому достойним, у мене буде так само мало турбот, наскільки й бажань».

Я вже заздалегідь склав собі план самотнього і мирного життя. До нього входила відлюдна хатина, гай і прозорий струмок на краю саду; бібліотека вибраних книг; обмежене коло достойних і розсудливих друзів; харч помірний і простий. Я приєднав до цього листування з другом, який, живучи в Парижі, повідомлятиме мені міські новини, не стільки для задоволення моєї цікавості, скільки для того, щоб переконати остаточно в марноті світських розваг. «Хіба не буду я щасливий? – міркував я. – Хіба не здійсняться всі мої бажання?» Поза сумнівом, такі плани цілком підходили моїм схильностям. Одначе, роздумуючи про таке мудре влаштування мого майбутнього життя, я відчув, що серце моє жадає ще чогось, і, щоб уже нічого не залишалося бажати в моєму чарівному усамітненні, треба було тільки опинитися там разом із Манон.

Тим часом Тіберж не припиняв своїх відвідин, прагнучи зміцнити мене в намірі, який мені вселив, і ось одного дня я наважився відкритись батькові. Батько оголосив мені, що узяв за правило надавати дітям свободу вибору життєвого шляху і, хоч які були б мої плани, залишає за собою тільки право допомагати мені порадами. Він виклав мені кілька дуже мудрих повчань, не стільки прагнучи розчарувати мене в моєму проекті, скільки збудити свідоме до нього ставлення.

Початок навчального року наближався. Я домовився з Тібержем разом улаштуватися в семінарію Сен-Сюльпіс, де він мав закінчити курс богословських наук, а я – приступити до них. Його заслуги, відомі єпархіальному єпископові, здобули йому від цього прелата солідний бенефіцій[107] іще до нашого від’їзду.

Батько мій, вважаючи, що я цілком зцілився від своєї пристрасті, відпустив мене без усяких утруднень. Ми прибули в Париж. Духовне одіяння замінило мальтійський хрест, а ім’я абата де Ґріє – рицарське звання. Я з такою ретельністю взявся за заняття, що за кілька місяців досяг величезних успіхів. Я займався і вночі, а вдень не витрачав даремно ні хвилини. Слава моя так гриміла, що мене вже вітали з майбутнім саном, який не міг мене обминути; і без всяких клопотань із мого боку ім’я моє зайняло місце у списку бенефіціїв. Я не нехтував і справами благочестя, ревно відвідуючи церковні служби. Тіберж був у захопленні, приписуючи все своїм старанням, і багато разів я бачив, як він проливав сльози радості, святкуючи свій успіх у справі мого навернення, як він говорив.

Мене ніколи не дивувало, що наміри людські підлягають змінам: одна пристрасть породжує їх, інша може їх знищити; але коли я думаю про святість моїх намірів, що привели мене до семінарії, та про сокровенну радість, яку послало мені небо при їх здійсненні, я страшуся при думці про те, з якою легкістю я від них відрікся. Якщо істинним є те, що небесна допомога в будь-яку мить має силу, що дорівнює силі пристрастей, нехай пояснять мені, яка ж фатальна влада збиває раптом людину з дороги обов’язку, чому вона втрачає всяку здатність до опору і не відчуває при цьому ані найменших докорів сумління.

Я вважав, що абсолютно звільнився від любовних спокус. Мені здавалося, що тепер я завжди віддам перевагу сторінці блаженного Августина[108] або чверті години благочестивих роздумів над усіма чуттєвими втіхами, навіть якби мене закликала сама Манон. А тим часом одна злощасна мить скинула мене в прірву, і падіння моє було тим непоправнішим, що, опинившись раптом у тій же прірві, з якої я вибравсь, я кинутий був новими пристрастями набагато далі, в саму безодню.

У Парижі я провів близько року, не намагаючись нічого довідатися про Манон. Важко мені було боротися з собою попервах; але повсякчасна підтримка Тібержа і власні роздуми сприяли моїй перемозі. Останні місяці спливли так спокійно, що я вважав: іще трохи – і я забуду навіки це привабливе і підступне створіння. Настав час публічного іспиту в Богословській школі;[109] я звернувся з проханням до деяких поважних осіб ушанувати своєю присутністю мій іспит. Ім’я моє прогриміло по всіх кварталах Парижа і дійшло до вух зрадниці. Вона не уповні переконана була, що це я в сані абата, але якийсь залишок цікавості або, можливо, деяке розкаяння у своїй зраді (я ніколи не міг розібратися, яке з цих двох почуттів) збудили в ній інтерес до імені, такого схожого з моїм. Вона з’явилася в Сорбонну разом із кількома іншими дамами. Вона була присутня на моєму іспиті й, поза сумнівом, без зусиль мене впізнала.

Я нічого не підозрював. Як відомо, для дам відводяться особливі ложі, де вони сидять приховані за жалюзі. Я повернувся в семінарію, увінчаний славою і обсипаний поздоровленнями. Була шоста година вечора. Через хвилину після мого повернення мені доповіли, що мене бажає бачити якась дама. Я відразу ж попрямував до приймальні. Боже! яке несподіване явище! – на мене чекала Манон. То була вона, але ще миліша, ще сліпучіша у своїй красі, ніж будь-коли. Їй ішов вісімнадцятий рік; чарівність її перевершувала всякий опис: така була вона витончена, ніжна, приваблива; сама любов! Увесь вигляд її мені видався чарівним.

Побачивши її, я завмер у зніяковінні й, не здогадуючись про мету її відвідин, чекав тремтячи з опущеними очима, що вона скаже. Декілька хвилин вона перебувала в не меншому хвилюванні, ніж я, проте, бачачи, що я продовжую мовчати, піднесла руку до очей, аби приховати сльози. Боязким голосом сказала вона, що я мав право зненавидіти її за її невірність, але якщо я відчував до неї колись краплю ніжності, то досить жорстоко з мого боку за два роки жодного разу не повідомити її про мою долю, а тим більше, зустрівшись із нею тепер, не сказати їй ні слова. Вирування в моїй душі, доки я вислуховував її, не може бути висловлене.

Вона сіла. Я продовжував стояти, – впівоберта до неї, не сміючи прямо поглянути на неї. Кілька разів я починав було говорити і не мав сил закінчити свою промову. Врешті, зробивши зусилля над собою, я вигукнув болісно: «Підступна Манон! О, підступна, підступна!» Вона повторила, заливаючись слізьми, що й не хоче виправдовуватись у своєму віроломстві. «Чого ж ви хочете?» – скрикнув я. «Я хочу померти, – відповідала вона, – якщо ви не повернете мені вашого серця, без якого жити для мене неможливо». – «Проси ж тоді моє життя, невірна! – вигукнув я, проливаючи сльози, які марно прагнув утримати. – Ось моє життя, єдине, що залишається мені принести тобі в жертву, бо серце моє ніколи не переставало належати тобі!»

Ледве я встиг вимовити останні слова, як вона кинулась із захватом у мої обійми. Вона обсипала мене пристрасними пестощами; називала мене всілякими іменами, які тільки може винайти любов для висловлення найніжнішої пристрасті. Я все ще зволікав із відповіддю. І справді, який перехід від спокійного стану останніх місяців до бунтівних поривів душі, що вже відроджувалися в мені! Мене огорнув жах; я тремтів, як тремтять уночі від страху в безлюдній місцевості, коли здається, що ти перенесений в іншу стихію, коли тебе охоплює таємний трепет, і ти опам’ятовуєшся, лише освоївшись із місцевістю.

Ми сіли одне біля одного. Я взяв її руки у свої. «Ах, Манон, – мовив я, сумно дивлячись на неї, – не чекав я тієї чорної зради, якою відплатили ви за мою любов. Вам легко було обдурити серце, якого ви були повною володаркою, обдурити людину, що бачила все своє щастя в догоджанні та в слухняності вам. Скажіть же тепер, чи знайшли ви інше серце, таке ж ніжне, таке ж віддане? Ні, ні, природа рідко створює подібні серця. Скажіть принаймні, чи жалкували ви коли-небудь за мною? Чи можу я довіритися тому доброму почуттю, що спонукає вас сьогодні втішати мене? Я занадто добре бачу, що ви чарівніша, ніж будь-коли; але в ім’я всіх мук, яких я зазнав за вас, прекрасна Манон, скажіть мені, чи залишитеся ви вірні мені тепер?»

Вона наговорила мені у відповідь стільки зворушливих слів про своє каяття і заручилася стількома клятвами у вірності, що пом’якшила серце моє безмежно. «Дорога Манон, – звернувся я до неї, нечестиво перемішуючи любовні та богословські вислови, – ти занадто чудова для земного створіння. Я відчуваю, що мене опановує нез’ясовна відрада. Усе, що говориться в семінарії про свободу волі, – порожня химера. Заради тебе я погублю і свій статок, і добре ім’я, передбачаю це; читаю долю свою в твоїх прекрасних очах; але хіба мислимо жалкувати про втрати, втішаючись твоєю любов’ю? Про багатство я нітрохи не піклуюся; слава мені здається димом; усі мої плани життя в лоні церкви видаються мені тепер безумною маячнею; словом, усі інші блага, окрім тих, що нерозлучні з тобою, достойні презирства, хіба вони встоять у моєму серці проти одного-єдиного твого погляду?»

Одначе ж, обіцяючи їй цілковите забуття її провини, я побажав дізнатись, яким чином могла вона спокуситися паном Б***? Вона розповіла, що, побачивши її у вікні, він палко закохався; що порозумівся він із нею, як і личить відкупникові,[110] тобто вказавши їй у листі, що оплата буде відповідною до її пестощів; спершу вона поступилась, але тільки заради того, щоб витягнути з нього чималу суму, яка могла б забезпечити наше життя; потім він засліпив її такими прекрасними обіцянками, що вона почала падати все нижче і нижче; все ж таки я можу судити про те, як мучила її совість, з її печалі під час нашого розлучення; і, незважаючи на розкіш, в якій він утримував її, вона ніколи не зазнала щастя з ним не лише тому, що зовсім не знайшла в нім, говорила вона, витонченості моїх почуттів і привабливості мого поводження, але тому, що навіть у самий розпал утіх, які він забезпечував їй безупинно, вона леліяла в глибині серця спогад про мою любов і мучилася докорами сумління. Вона розповіла мені про Тібержа і про надзвичайне збентеження, що заподіяли їй його відвідини. «Удар шпаги в саме серце менше схвилював би мою кров, – додала вона. – Я вийшла з кімнати, не в силах витримати ні на хвилину його присутності».

Вона продовжувала розповідати мені, яким чином дізналася про моє перебування у Парижі, про зміну в моєму житті й про заняття в Сорбонні. За її запевненнями, вона настільки була схвильована під час диспуту, що їй коштувало величезних зусиль не лише утримати сльози, але навіть стогони та крики, якими не раз вона готова була вибухнути. Врешті, вона повідомила мене, як вийшла останньою із зали, щоб приховати свій засмучений стан, і як, тільки за порухом серця і вибухом почуттів, вона з’явилася просто в семінарію з рішенням тут же померти, якщо не доб’ється від мене прощення.

Чи знайдеться на світі варвар, якого не зворушило б таке живе і ніжне розкаяння? Щодо мене, то я відчував у цю хвилину, що готовий пожертвувати заради Манон усіма єпархіями християнського світу. Я запитав її, що ж нам тепер робити? Вона відповіла, що треба негайно покинути семінарію й потурбуватися про підшукування надійнішого притулку. Я погодився на все без заперечень. Вона сіла у свою карету, щоб дочекатися мене на перехресті. Через хвилину я вийшов, не помічений вахтером, і зайняв місце поряд із нею. Ми попрямували в одіжний ряд; я знов одягнувся в каптан, опоясався шпагою. Манон платила за все, бо в мене не було грошей; зі страху, аби щось не перешкодило мені зникнути з семінарії, вона заборонила мені повертатися туди за грошима. Втім, моя скарбниця була невелика, вона ж була досить багата щедротами Б***, щоб знехтувати те, що я кидав з її волі. Не виходячи з крамниці, ми обговорили наші подальші дії.

Аби я ще більше оцінив жертву, яку вона мені приносила, вона вирішила порвати всякі зносини з Б***. «Я залишу йому всю обстановку, – сказала вона, – все це належить йому, але, по справедливості, візьму з собою коштовності, а також близько шістдесяти тисяч франків, які я витягла в нього за два роки. Я не зв’язала себе з ним ніякими зобов’язаннями, – додала вона, – тому ми можемо безбоязно залишатися в Парижі, знявши зручне приміщення, де й заживемо щасливо».

Я заперечував їй, що коли для неї й немає небезпеки, вона велика для мене, бо рано чи пізно мене впізнають, і мені постійно загрожуватиме нещастя, якого я вже зазнав. Вона дала мені зрозуміти, що їй жаль було б покинути Париж. Я так боявсь її засмутити, що готовий був нехтувати будь-якою небезпекою на догоду їй. Тим часом ми знайшли вихід із ситуації: ми знімемо будинок у якому-небудь селі поза межами Парижа, звідки нам легко буде добиратися до міста щоразу, як примха або нужда прикличе нас туди.

Ми вибрали Шайо, розташоване неподалік. Манон негайно вирушила до себе. Я став очікувати її біля хвіртки Тюїльрійського саду.

За годину вона повернулася в найманій кареті, з покоївкою, що прислуговувала їй, і кількома скринями, в яких були її сукні та цінні речі.

Ми швидко доїхали до Шайо й зупинилися на першу ніч у готелі, щоб мати час підшукати собі будинок або принаймні квартиру, достатньо зручну. Вже наступного дня нам удалося знайти приміщення на свій смак.

Щастя моє здавалося мені спершу несхитним. Манон була сама ніжність, сама привітність. До мене вона ставилася з таким милим піклуванням, що я вважав себе винагородженим з надміром за всі свої страждання. Ми обоє набули деякого життєвого досвіду і могли краще судити про розміри нашого статку. Сума шістдесят тисяч франків, що становила основу нашого багатства, не могла тягнутись усе довге життя. З іншого боку, ми не були налаштовані занадто утрудняти себе у витратах. Ощадливість зовсім не була головною доброчесністю Манон, так само як і моєю. Я запропонував такий план.

«Шістдесят тисяч франків, – говорив я, – можуть підтримати наше існування протягом десяти років. Якщо ми залишимося жити в Шайо, двох тисяч екю нам вистачатиме на рік. Ми вестимемо життя достойне, але просте. Єдиною нашою витратою буде утримання карети і театр. Ми будемо обачливі. Ви любите «Оперу». Ми буватимемо там двічі на тиждень. У грі ми так себе обмежимо, щоб наш програш не перевищував ніколи двох пістолів. Не може бути, щоб протягом десяти років у моєму сімейному стані не сталось яких-небудь змін; батько мій похилого віку, він може померти. Я отримаю спадок, і всі наші турботи залишаться позаду».

Такий розпорядок допоміг би нам жити в достатку, якби ми мали настільки розсудливості, щоб постійно її дотримуватися. Манон надто полюбляла вбрання та розваги; я був палко закоханий у неї. Раз у раз у нас виникали нові приводи для витрат; нітрохи не жаліючи грошей, які вона не раз кидала на вітер, я перший готовий був робити для неї усе, що тільки могло їй бути приємно. Та наше перебування в Шайо потроху ставало їй обтяжливим.

Наближалася зима; всі поверталися в місто, село порожніло. Манон запропонувала мені переселитися в Париж. Я не погоджувався; але, щоб догодити їй чим-небудь, я запропонував зняти в місті мебльовані кімнати, де ми могли б залишатися на ніч, коли нам випадало надто пізно засидітися в зібранні, куди ми вирушали по декілька разів на тиждень; бо незручність повертатися так пізно була приводом, який вона виставляла, бажаючи покинути Шайо. Отже, ми придбали дві квартири – одну в місті, іншу в селі. Така зміна незабаром остаточно заплутала наші справи, ставши причиною двох подій, які призвели до нашого розорення.

У Манон був брат, який служив у гвардії.[111] На лихо, виявилось, що він живе в Парижі на одній вулиці з нами. Він упізнав сестру, побачивши її вранці біля вікна, і негайно прибіг до нас. То був чоловік грубий і безчесний; він увійшов до кімнати з жахливими прокляттями; і, знаючи про деякі пригоди сестри, обсипав її лайкою та докорами.

За хвилину перед тим я вийшов із дому, поза сумнівом, на щастя для нього і для мене, бо я найменше був налаштований стерпіти образу. Я повернувся вже після того, як він пішов. Смуток Манон видав мені, що сталося щось жахливе. Вона розповіла мені про прикру сцену, яку довелося їй витерпіти, і про грубі докори брата. Я так був обурений, що готовий був негайно бігти за кривдником, тільки сльози її утримали мене.

Поки ми обговорювали цю зустріч, гвардієць без попередження знову з’явився до нас у кімнату. Якби я знав його в обличчя, то зустрів би його менш люб’язно; але, весело нам уклонившись, він устиг попросити вибачення в Манон за свою запальність; він пояснив, що запідозрив її в розпусті, й ця думка розлютила його; але, розпитавши одного з наших слуг, він отримав про мене такі сприятливі відомості, що побажав зав’язати з нами добрі стосунки.

Хоча розпитувати про мене у лакеїв було досить дивно і образливо, я ввічливо відповів на його привітання, думаючи догодити цим Манон. Вона здавалася втішеною, бачачи, що він заспокоївся. Ми залишили його пообідати.

Незабаром він так запросто відчув себе у нас, що, почувши про наше повернення в Шайо, неодмінно побажав нас супроводити. Довелося надати йому місце в кареті. Це був перший крок, бо незабаром він так приохотився відвідувати нас, що став почуватися в нас як удома і розпоряджатись усім як хазяїн.

Мене він називав уже братом і на правах брата почав запрошувати до нас в Шайо своїх приятелів, пригощаючи їх за наш рахунок; придбав собі прекрасне вбрання на наші кошти; змусив нас заплатити всі свої борги. Я закривав очі на таке самоправство, щоб не заподіяти смутку Манон, і навіть удавав, ніби не помічаю, як він випрошує у неї час від часу значні суми грошей. Щоправда, ведучи велику гру, гвардієць був настільки чесний, що частково повертав їх їй, коли щастя йому посміхалось; але наш статок був занадто скромним, аби тривалий час покривати такі надмірні витрати. Я збирався вже рішуче поговорити з ним, аби покласти край його нав’язливості, коли нещасний випадок, позбавивши мене однієї біди, наслав на нас іншу, яка довершила наше розорення.

Одного дня, як це часто бувало, ми заночували в Парижі. Служниця, що залишалася в таких випадках сама в Шайо, з’явилася до мене на ранок із звісткою, що вночі в нашому будинку спалахнула пожежа, і вогонь ледве вдалося загасити. Я запитав, чи постраждала наша обстановка. Вона відповідала, що було таке велике сум’яття і стільки чужого народу збіглося на допомогу, що вона ні за що не ручається. У тривозі за наші гроші, які були замкнені у маленькій скрині, я негайно ж повернувся в Шайо. Марно я поспішав! – скринька зникла.

Я зрозумів тоді, що можна любити гроші, не будучи скупим. Несподівана втрата сповнила мене такою скорботою, що я побоювався за свій розум. Я відразу зрозумів, які нові лиха чекають мене. Убогість була меншою з них. Я достатньо вивчив Манон; я знав з гіркого досвіду, що, хоч як би вона була вірна і прив’язана до мене, коли доля нам посміхалася, не можна розраховувати на неї в біді. Вона занадто полюбляла розкіш і задоволення, щоб пожертвувати ними заради мене. «Я втрачу її! – вигукнув я. – Нещасний! отже, ти знову втрачаєш усе, що любиш!» Думка ця повергнула мене в таке жахливе сум’яття, що декілька хвилин я вагався, чи не краще покінчити разом з усіма бідами, наклавши на себе руки.

На щастя, я зберіг іще цілковите самовладання, щоб обдумати, чи не залишається в мене якого-небудь іншого виходу. Небу завгодно було вселити мені думку, яка утримала мене від відчаю: мені запало в голову, що я можу приховати від Манон нашу втрату, а там моя винахідливість або яка-небудь щаслива випадковість допоможуть мені утримувати її так, аби вона не відчула нужди.

«Я розраховував, – утішав я себе, – що двадцяти тисяч екю вистачить нам на десять років. Припустимо, що десять років спливли, і ніяких змін у моєму сімейному стані, на які я сподівався, не сталося. Що б я робив у такому разі? Не знаю до пуття; але що мені заважає зробити вже тепер те, що мені довелося б робити тоді? Скільки людей живе в Парижі, не маючи ні мого розуму, ні природних дарувань, і які все ж таки влаштовуються в міру своїх здібностей!»

«Наскільки премудро влаштований світ! – додав я, роздумуючи про різні життєві ситуації. – Більшість вельмож і багачів – дурні. Це ясно всякому, хто хоч трохи знає світ. І в цьому полягає велика справедливість. Якби володіли вони і розумом, і багатством, вони були б безмежно щасливі, решта людства ж занадто знедолена. Тілесні та душевні якості дані в долю бідним як засоби долати свої нещастя та убогість. Одні отримують частку в багатстві вельмож, слугуючи їх розвагам: вони їх обдурюють. Інші навчають їх наукам: вони стараються зробити з них людей достойних; щоправда, це їм рідко вдається, але не в тому мета божественної премудрості: бідняки пожинають плоди своїх зусиль, живучи на кошти тих, кого навчають; і, хоч із якого боку подивитися, дурість багачів і вельмож – чудове джерело доходу для нужденних».

Думки ці трохи заспокоїли мені серце та розум. Я вирішив спершу порадитися з паном Леско, братом Манон. Він досконало знав Париж, і я не раз мав нагоду переконатися, що ні його особистий статок, ні королівська платня не становлять головного джерела його доходу. У мене залишалось усього яких-небудь двадцять пістолів, які, на щастя, вціліли у моїй кишені. Я показав йому гаманець, розповівши про своє нещастя і побоювання, і запитав, чи є для мене інший вибір, окрім голодної смерті або самогубства. Він відповів, що самогубством кінчають лише дурні; що ж до голодної смерті, то безліч розумних людей були в тяжкому становищі, поки не наважувалися застосувати своє обдаровання; моя справа – випробувати, на що я здатний; він же послугує мені допомогою та порадою в усіх моїх починаннях.

«Усе це дуже невизначено, пане Леско, – сказав я йому, – становище моє вимагає негайної допомоги, бо що я скажу Манон?» – «Чим вас бентежить Манон? – заперечив він. – З нею-бо вже ви завжди можете бути спокійні. Така, як вона, сама мусить вас утримувати – і вас, і себе, і мене!» Не давши мені належним чином відповісти на цю зухвалу вихватку, він тут же запропонував дістати до вечора тисячу екю, нам обом навпіл, якщо я послухаюсь його поради; він пояснив, що знає одного пана, такого ласого на насолоди, що він і не замислиться, щоб заплатити тисячу екю за пестощі такої красуні, як Манон.

Я зупинив його. «Я був кращої думки про вас, – обурився я, – я уявляв, що вашою дружбою до мене керує почуття, прямо протилежне до того, яке зараз ви виявили». Він мав безсоромність заявити, що завжди тримався такого напряму думок і що після того, як сестра його одного дня порушила закони дівочої честі, хоч би заради чоловіка, який став йому найкращим другом, він примирився з нею тільки в надії дістати вигоду з її поганої поведінки.

Мені неважко було зрозуміти, як він обдурював нас дотепер. Але, хоч як обурили мене його розмови, потреба в нім спонукала мене відповісти сміючись, що його пораду я розглядаю як останній засіб, до якого слід удатися лише в крайньому разі, і прошу його знайти який-небудь інший вихід.

Він запропонував мені тоді отримати вигоду з моєї молодості та краси, дарованої мені природою, і вступити в зв’язок із якою-небудь багатою та щедрою пані. Мені не припав до смаку і цей план, бо мені гидко бути невірним Манон. Я заговорив про гру як про засіб найбільш легкий і відповідний у моєму становищі. Він погодився, що гра дійсно може стати джерелом доходу, проте з деякою обмовкою; приступити до гри просто з надією на виграш – вірний засіб довершити своє розорення; намагатися самостійно і без чужої підтримки застосовувати різні дрібні прийоми, що допомагають за певної спритності виправляти долю, – заняття занадто небезпечне; є третій шлях – вступити в компанію; проте молодість моя вселяє йому побоювання, як би члени співтовариства не визнали б мене нездібним для участі в лізі.[112] Проте він обіцяв мені свою рекомендацію і, чого вже я ніяк не чекав від нього, запропонував і деяку грошову допомогу в разі крайньої потреби. Єдина послуга, про яку я попросив його в нинішніх обставинах, – ні слова не говорити Манон ні про мою втрату, ні про предмет нашої бесіди.

Я вийшов од нього ще більш засмучений, аніж раніше; я навіть розкаювався, що довірив йому свою таємницю. Він не порадив мені абсолютно нічого, що могло б допомогти нам у біді, і я страшенно боявся, що він порушить обіцянку – нічого не говорити Манон. Дізнавшись про його істинні почуття, я побоювався також і того, аби він не здійснив висловленого ним наміру витягнути з Манон вигоду, вирвавши її з моїх рук, або у крайньому разі – давши їй пораду покинути мене заради якого-небудь багатого і удачливішого коханця. Невідступні роздуми на цю тему тільки посилили мої муки і знову довели мене до відчаю, в якому я перебував увесь ранок. Кілька разів спадало мені на думку написати батькові й новим удаваним розкаянням домогтися від нього грошової допомоги; але я одразу ж згадав, як, при усій своїй доброті, він півроку протримав мене в тісній комірчині за першу мою провину; я був цілком упевнений, що після скандальної втечі з семінарії він обійдеться зі мною ще суворіше.

Врешті-решт, у сум’ятному моєму стані мене осінила думка, яка відразу принесла мені заспокоєння, і я не розумів навіть, як вона раніше не запала мені в голову; думка ця полягала в тому, щоби звернутися до мого друга Тібержа, в якому я не сумнівався завжди знайти те саме гаряче дружнє співчуття. Немає нічого чудовішого і ніщо не робить більшої честі доброчесності, ніж довіра до людей, чесність яких наперед відома; знаєш, що, звертаючись до них, можна нічого не побоюватись: якщо вони і не в змозі запропонувати допомогу, можна бути впевненим принаймні, що завжди зустрінеш з їхнього боку доброту і співчуття. І серце, яке так старанно замикається перед іншими людьми, мимоволі розкривається у їх присутності, подібно до квітки, що розпускається під благотворним впливом весняних ласкавих променів сонця.

Я побачив божественний промисел у тому, що так до речі згадав про Тібержа, і вирішив знайти способи побачитися з ним іще до вечора. Я негайно повернувся додому, щоб написати йому записку і призначити місце зустрічі. Я просив його тримати все у суворій таємниці, що було найважливішою послугою в моєму становищі.

Радість, що вселилася надією побачитися з ним, згладила риси скорботи, які Манон неодмінно б помітила на моєму обличчі. Я повідомив її про наше нещастя в Шайо як про дрібницю, що не мусила її тривожити: і оскільки Париж був місцем повсякчасних її мрій, вона не висловила ніякої досади, що нам доведеться залишитися тут доти, доки в Шайо не виправлять декількох незначних ушкоджень, заподіяних пожежею.

Через годину я отримав відповідь від Тібержа; він обіцяв прийти на призначене місце. Я кинувся туди з нетерпінням. Мені було, щоправда, дуже соромно показатися на очі другові, сама присутність якого була явним докором моїй розбещеності; але впевненість у доброті його серця й турбота про Манон підтримували в мені мужність.

Я просив його чекати мене в саду Пале-Рояля.[113] Він був уже там до мого приходу. Ледве побачивши мене, Тіберж кинувся в мої обійми. Він довго не випускав мене з рук, і сльози його окропили моє лице. Я сказав, що мені совісно зустрітися з ним, і я гірко розкаююсь у своїй невдячності; що передусім заклинаю його сказати мені, чи смію я ще вважати його другом після того, як, по всій справедливості, заслужив утрату його пошани та любові. Він відповів мені в найласкавіших висловах, що нічого не може спонукати його відмовитися від цієї дружби; що самі мої нещастя і, якщо дозволено йому буде сказати, мої помилки та моє падіння посилили його ніжність до мене; але ніжність його змішана з живою скорботою, яку, природно, відчуваєш, коли дорога людина гине у тебе на очах, а ти не в змозі допомогти їй.

Ми сіли на лаву. «На жаль! – сказав я з глибоким зітханням, – співчуття ваше має бути безмежне, дорогий мій Тіберже, якщо, як запевняєте ви, воно дорівнює моїм мукам. Соромлюся розкрити їх перед вами, бо признаюся, що вони викликані негідною причиною; проте наслідки такі сумні, що зворушать навіть тих, хто любить мене менше, ніж ви».

Він попросив мене розповісти йому відверто, на знак нашої дружби, все, що сталося зі мною з часу мого зникнення із семінарії. Я задовольнив його цікавість і, не намагаючись спотворювати істину чи виправдовуватись у своїх помилках, розповів історію любові моєї з усією пристрастю, яку вона мені вселяла. Я зображував її як один із тих ударів долі, які ведуть людину до загибелі і від яких доброчесність так само безсила захиститися, наскільки мудрість безсила їх передбачити. Я накидав перед ним переконливу картину моїх гризот, побоювань, відчаю, якого я зазнав за дві години до зустрічі з ним і який знову чекає мене, якщо друзі так само безжально відвернуться від мене, як відвернулася доля; врешті-решт, я так розжалобив мого доброго Тібержа, що скорбота його за мною зрівнялася з власною моєю скорботою.

Він невпинно обіймав, підбадьорював і утішав мене; але оскільки він увесь час наполягав на моєму розлученні з Манон, я дав йому ясно зрозуміти, що вважаю саме розлуку з нею найбільшим нещастям і готовий краще зустріти не тільки злидні, але навіть найлютішу смерть, ніж прийняти ліки нестерпніші, ніж усі мої біди, разом узяті.

«Поясніть же мені, – сказав він, – якої допомоги в змозі я вам надати, якщо ви повстаєте проти усіх моїх пропозицій?» У мене не вистачило духу зізнатися, що я потребую допомоги його гаманця. Нарешті він сам здогадався про це; і, признавшись, що, здається, зрозумів мене, деякий час мовчав із виглядом людини, що вагається між двох рішень. «Не думайте, – заговорив він знову, – що моя задумливість виникає від охолодження дружби; але перед яким вибором ви мене ставите, якщо я мушу або відмовити вам у єдиній допомозі, яку вам бажано прийняти, або порушити свій обов’язок, надавши його вам: бо чи не означає взяти участь у вашому аморальному житті, сприяючи вашій упертості в цьому?»

«В той же час, – вів далі він після хвилинного роздуму, – я уявляю собі, що, можливо, саме злидні вас повергають у той несамовитий стан, який позбавляє вас свободи кращого вибору. Лише при душевному спокої можна оцінити мудрість та істину. Я знайду кошти надати вам грошову допомогу. Дозвольте тільки, дорогий мій кавалере, – додав він, обіймаючи мене, – поставити вам одну умову: ви відкриєте мені місце вашого перебування і не відкинете моїх старань настановити вас на шлях доброчесності, яку, знаю, ви любите і від якої тільки шаленство пристрастей вас відвертає».

Я щиро погодився на всі його вимоги і просив його зглянутись на злу мою долю, яка змушує мене так погано дотримуватися порад достойного друга. Потім він провів мене до знайомого банкіра, який видав мені сто пістолів під його вексель, бо готівки у нього зовсім не було. Я вже говорив, що він був небагатий. Його бенефіцій обчислювався в тисячу екю; але оскільки він користувався ним перший рік, то не мав іще від нього ніякого доходу; ці гроші позичив він мені в рахунок майбутніх благ.

Я глибоко відчув усю ціну його щедрості. Зворушений до сліз, я оплакував засліплення фатальної любові, яка змусила мене порушити всі мої обов’язки. На короткий час доброчесність здобула доволі сили, щоб повстати в серці моєму проти пристрасті, та принаймні в цю хвилину просвітлення я усвідомив увесь сором негідних моїх оков; але боротьба була легка і тривала недовго. Один погляд Манон міг би скинути мене навіть із небес, і я дивувався, знову перебуваючи біля неї, як міг я хоч би на мить засоромитися такої природної ніжності до створіння такого чарівного.

Манон мала дивну вдачу. Жодна жінка не була так мало прив’язана до грошей, як вона; але вона втрачала весь свій спокій, ледве тільки виникало побоювання, що їх може не вистачити. Вона жила задоволеннями та розвагами і не бажала витрачати ні гроша, якщо можна було повеселитися задарма. Її навіть не турбувало, який стан нашого гаманця, аби тільки провести день приємно; вона не віддавалася надмірній грі, не спокушалася пишнотою величезних витрат, і не було нічого легше, як задовольняти її день за днем новими забавами на її смак. Але розваги для неї були такі потрібні, що без них зовсім не випадало бути впевненим у її настрої та розраховувати на її прихильність.

Мене вона любила ніжно, я навіть був єдиним чоловіком, за її власним визнанням, із яким вона могла зазнавати повної насолоди любові, але все-таки я був майже переконаний, що почуття її не встоїть, якщо в ній зародяться певні побоювання. Коли б володів я хоч би середнім достатком, вона віддала перевагу б мені над усім світом; але я нітрохи не сумнівався, що буду покинутий заради якого-небудь нового Б***, як тільки не зможу запропонувати їй нічого іншого, крім постійності й вірності.

Тому я вирішив так скоротити особисті свої витрати, щоб завжди бути в змозі оплачувати її власні, і краще вже відмовляти собі в усьому необхідному, ніж обмежувати її навіть у надмірностях. Найбільше лякала мене карета, бо я не вбачав ніякої можливості утримувати коней і кучера.

Я повідомив про свої утруднення пана Леско. Я не приховав од нього, що отримав сто пістолів від одного друга. Він повторив, що, коли я бажаю спробувати щастя у грі, він не сумнівається, що, пожертвувавши, не скуплячись, сотнею франків у спільну касу, я зможу бути прийнятий за його рекомендацією до співтовариства спритних гравців. І за всієї моєї відрази до обману жорстока необхідність змусила мене погодитися.

Того ж вечора пан Леско відрекомендував мене приятелям як свого родича. Він додав, що я особливо розраховую на успіх, бо потребую найбільших милостей Фортуни. В той же час, бажаючи показати, що я не жебрак, він заявив, що я маю намір пригостити всіх вечерею.

Пропозицію було прийнято. Я почастував усіх прекрасно. Тільки й було розмов, що про мою витонченість і природні дані. Вирішили, що від мене багато чого можна очікувати, адже в рисах обличчя мого стільки благородства, що нікому й на думку не спаде запідозрити мене в шахрайстві. На закінчення всі вітали пана Леско із завербуванням до ордену такого достойного новобранця й доручили одному з рицарів викласти мені необхідне навчання протягом найближчих днів.

Головною ареною моїх подвигів був Трансільванський палац,[114] де в одній із зал був стіл для фараона, а в галереї грали в інші картярські ігри і в кості. Цей ігорний дім належав принцові де Р***, що жив тоді в Кланьї, а більшість його офіцерів входили до нашого товариства. Соромлюся признатись, але незабаром я скористався уроками свого вчителя. Особливої спритності набув я у вольтфасах, у підміні карти; за допомогою пари довгих манжет я легко морочив найпроникливіші погляди і спокійнісінько розоряв багатьох чесних гравців. Виняткова моя спритність так швидко збільшила наш статок, що місяців через два я розпоряджався солідною сумою грошей, окрім тих, якими щедро ділився зі своїми спільниками.

Я вже не боявся розповісти Манон про нашу втрату в Шайо і, щоб утішити її в такій неприємній новині, зняв мебльований будинок, де зажили ми пишно та безтурботно.

Весь цей час Тіберж продовжував часто відвідувати мене. Він не залишав морального піклування про мене. Він невпинно переконував мене, якого збитку я завдаю своїй совісті, честі, становищу. Я дружньо сприймав його докази і, хоча нітрохи не був налаштований їх дотримуватися, відчував до нього вдячність за його завзяття, бо мені відоме було його джерело. Не раз я добродушно підсміювався з нього у присутності самої Манон і умовляв не перевершувати педантичністю чималої кількості єпископів та інших прелатів, які чудово узгоджують коханку з бенефіцієм. «Погляньте тільки, – мовив я йому, вказуючи на очі моєї коханої, – і скажіть, чи є такі провини, яких не було б виправдано такою чарівною причиною?» Він набрався терпіння. Здавалось, і меж йому не було; проте, бачачи, що багатства мої множаться, і що я не лише повернув йому сто пістолів, але, знявши новий будинок і подвоївши витрати, поринув у більші, ніж будь-коли насолоди, Тіберж різко змінив свій тон. Він засмучувався моєю завзятістю, погрожував небесною карою й віщував мені майбутні нещастя, які й не забарилися статись. «Немислимо, – казав він, – щоб багатства, що слугують підтримкою вашому життю, дісталися вам шляхами законними. Ви придбали їх неправдою, і так само віднімуться вони від вас. Жахливою карою Божою було б дозволити вам користуватися ними спокійно. Усі поради мої, – додав він, – були даремні; занадто ясно передбачаю, що скоро вони стануть надокучливими для вас. Прощавайте, невдячний і слабкий друже! нехай зникнуть, як тінь, злочинні ваші втіхи! нехай згинуть без залишку ваше благополуччя та гроші, ви залишитеся самотній і убогий, аби відчути марноту благ, які оп’яняли вас шалено! і тоді набудете ви в мені друга та помічника; віднині пориваю я всякі з вами зносини і зневажаю життя, яке ви ведете».

Цю апостольську проповідь виголосив він у мене в кімнаті в присутності Манон. Він підвівся, маючи намір піти. Я хотів його затримати, але мене зупинила Манон, вигукнувши, що це божевільний, якого треба випровадити.

Його промова справила на мене дивне враження. Я маю відзначити різні випадки, коли в серце моє поверталося прагнення добра, бо цим хвилинам завдячував я згодом певною часткою тієї сили, з якою переносив найсумніші випробування мого життя.

Пестощі Манон розвіяли в одну мить печаль, заподіяну мені важкою сценою. Ми продовжували вести життя, повне задоволень і любові: збільшення нашого багатства посилило взаємну нашу прихильність. Венера і Фортуна ніколи не мали рабів щасливіших і ніжніших. Боже, чи можливо іменувати світ юдоллю скорботи, якщо в нім дано зазнавати таких чудових насолод! Але, на жаль! слабка їх сторона в їх швидкоплинності; якому іншому блаженству можна було б віддати перевагу над ними, якби за природою своєю вони були вічні? І наші насолоди спіткала загальна доля, тобто тривали вони недовго й мали наслідком гіркі жалі.

Мій виграш був уже такий значний, що я роздумував, куди б укласти частину своїх грошей. Прислуга наша не була в невіданні відносно моїх успіхів, особливо мій камердинер і покоївка Манон, у присутності яких ми часто розмовляли не соромлячись. Дівиця була красива. Лакей мій у неї закохався. Вони мали справу з панами молодими і безтурботними, яких, уявляли вони, дуже легко обдурити. Вони склали план і виконали його, на лихо, так успішно, що поставили нас у таке становище, з якого нам так ніколи і не вдалося вибратися.

Одного дня, після вечері у пана Леско, ми повернулися додому близько півночі. Я гукнув свого лакея, Манон – покоївку; ні той, ні інша не з’явилися на поклик. Нам доповіли, що їх не бачили в будинку з восьмої години, і що вони вийшли, винісши наперед декілька скринь нібито за моїм розпорядженням. Я відразу ж запідозрив дещо злочинне, але те, що виявив я, увійшовши до кімнати, перевершило всі мої побоювання. Замок моєї шафи було зламано, і всі гроші викрадено разом із усім одягом. Доки я збирався з думками, Манон прибігла у нестямі з повідомленням про таке ж пограбування в її кімнаті.

Удар був такий жорстокий, що лише надзвичайним зусиллям волі мені вдалось утриматися від криків і сліз. З боязні, як би мій відчай не передався Манон, я набрав зовні спокійного вигляду. Я жартівливо сказав їй, що відіграюся на якому-небудь простакові в Трансільванському палаці. Тим часом вона здалася мені такою засмученою нашим нещастям, що скорбота її набагато сильніше пригнітила мене, ніж моя удавана веселість могла її втішити.

«Ми загинули», – мовила вона зі слізьми на очах. Марно старавсь я заспокоїти її ніжними пестощами. Мої власні сльози видавали мій відчай і тугу. Дійсно, ми були настільки розорені, що у нас не залишалось і сорочки.

Я вирішив негайно ж послати за паном Леско. Той порадив мені негайно вирушити до начальника поліції й до головного судді Парижа. Я пішов, на моє найбільше нещастя, бо, крім того, що ця спроба, так само як і всі старання, зроблені на прохання моє обома охоронцями правосуддя, не привели ні до чого, я дав час Леско переговорити з сестрою, і він вселив їй у мою відсутність жахливе рішення. Він розповів їй про пана де Г*** М***, старого сластолюбця, який платить за свої задоволення, не жаліючи грошей; брат змалював їй стільки вигод стати до нього на утримання, що, абсолютно пригнічена нашим нещастям, вона пристала на його умовляння. Недостойну угоду було укладено до мого повернення, а виконання відкладено на завтра, щоб Леско встиг попередити пана де Г*** М***.

Леско очікував мого повернення; але Манон уже уляглась у своїй кімнаті, наказавши лакеєві передати мені, що потребує відпочинку і просить не турбувати її цієї ночі. Леско, прощаючись зі мною, запропонував мені декілька пістолів, які я прийняв.

Була майже четверта година, коли я вклався в ліжко; я довго ще роздумував, якими способами відновити наш добробут, і задрімав так пізно, що прокинувся лише близько одинадцятої або дванадцятої години дня. Я підхопився, щоб піти запитати про здоров’я Манон; мені доповіли, що вона вийшла годину тому разом із братом, який приїхав за нею в найманій кареті.

Хоча ця прогулянка з Леско здалася мені загадковою, я змусив себе відкласти на якийсь час свої підозри. Спливло декілька годин, які я провів за читанням. Нарешті, не в силах упоратися із занепокоєнням, я почав неспокійно походжати назад і вперед по кімнатах. На столі в спальні Манон мені впав у вічі запечатаний лист. Його було адресовано до мене, рука – її. Я розкрив листа із завмиранням серця. Він свідчив:

«Присягаюся тобі, мій коханий, що ти кумир мого серця, і лише тебе на всьому світі можу я любити так, як люблю, але чи не очевидно тобі самому, бідолашний мій друже, що в нашому теперішньому становищі вірність – безглузда доброчесність? Чи гадаєш ти, що можна бути ніжним, коли бракує хліба? Голод штовхнув би мене на яку-небудь фатальну помилку; одного дня я випустила б останній подих, думаючи, що то зітхання любові. Я тебе обожнюю, як і раніше, покладися на мене, але надай мені на деякий час влаштування нашого благополуччя. Горе тому, хто попадеться в мої сіті! Я задалася метою зробити мого кавалера багатим і щасливим. Брат повідомить тобі новини про твою Манон і про те, яка вона засмучена, що змушена тебе покинути».

Важко описати свій стан після прочитання цього листа, бо і донині не відаю, якими почуттями був я тоді одержимий. То були ні з чим не зрівнянні муки, подібних до них нікому не доводилося відчувати; їх не вдасться пояснити іншим, бо інші не мають про них ніякого уявлення, та й самому важко в них розібратися, адже з певного погляду вони не пов’язуються ні з якими спогадами і не можуть бути зближені ні з одним знайомим почуттям. Але, хоч якої б межі не досяг мій відчай, достовірне одне: то були почуття горя, досади, ревнощів і сорому. О, якби ще більшою мірою сюди не домішувалася любов!

«Вона мене любить, хочу цьому вірити; таж потрібно бути чудовиськом, щоб мене ненавидіти! – вигукнув я. – Чи існують у світі такі права на чуже серце, яких я не мав би щодо неї? Що я міг іще зробити після всього, чим пожертвував для неї? І ось вона мене покидає і, невдячна, вважає себе захищеною від моїх докорів, бо, як каже, любить мене, як і раніше! Вона страшиться голоду: о, боже любові! що за грубість почуттів і як це суперечить моїй власній ніжності! Я не страшився голоду, коли готовий був зазнати його заради неї, відмовившись од свого статку і від радощів отчого дому; я, який урізав себе до останніх меж, аби задовольняти її щонайменші забаганки та примхи! Вона мене обожнює, бачте. Якби ти обожнювала мене, невдячна, я знаю, до кого б ти звернулася за порадою; ти б принаймні не покинула мене не попрощавшись. Мені краще за всіх відомо, які жорстокі страждання відчуваєш, розлучаючись із предметом свого обожнювання. Тільки втративши розум, можна піти на це добровільно». Мої скарги було перервано відвідинами, яких я зовсім не чекав: з’явився Леско. «Кат! – закричав я, хапаючись за шпагу. – Де Манон? Що зробив ти з нею?» Мій порух налякав його; він відповів, що коли я роблю йому такий прийом, адже він з’явився віддати мені звіт у найзначнішій послузі, яку він міг мені зробити, він негайно ж піде, й ніколи нога його не переступить мого порога. Я кинувся до дверей і замкнув їх. «Не думай, – сказав я, звертаючись до нього, – що тобі вдасться знову залишити мене в дурнях і обморочити своїми байками; захищай своє життя або поверни мені Манон». – «Не поспішайте, шановний, – заперечив він. – Адже заради цього тільки я і прийшов сюди. Збираюся сповістити вам про щастя, про яке ви й не подумуєте, і коли-небудь ви, можливо, відчуєте до мене здячність». Я зажадав негайних роз’яснень.

Він розповів мені, як Манон, не в силах винести страху перед убогістю, особливо ж думки про те, що ми змушені будемо відразу змінити увесь спосіб життя, просила його влаштувати їй знайомство з паном де Г*** М***, який славиться своєю щедрістю. Він не посоромився мені сказати, що порада виходила від нього, і що він сам підготував усі шляхи, перш ніж провести її туди. «Я відвіз її до нього сьогодні вранці, – вів далі він, – і цей поважний чоловік був так нею зачарований, що тут же запросив її їхати з ним до його маєтку, де збирається провести декілька днів. Відразу розкусивши, – додав Леско, – яку вигоду можна отримати для вас, я вдало дав йому зрозуміти, що Манон зазнала значних втрат, і мимохідь торкнувся його щедрості, і він насамперед подарував їй двісті пістолів. Я сказав йому, що для початку це непогано, але майбутнє обіцяє моїй сестрі великі витрати; що до того ж на ній лежить турбота про юного братика, що залишився в нас на руках після смерті батьків, і що коли вона достойна його пошани, він не дозволить, щоб вона тужила за бідолашною дитиною, чию долю вона не відділяє від своєї. Розповідь моя його зворушила. Він зобов’язався найняти зручний будинок для вас і для Манон: адже бідолашний братик-сирітка – це ви самі; обіцяв забезпечити будинок пристойною обстановкою і покласти Манон щомісячне утримання в чотири сотні ліврів, що становитиме, за моїм розрахунком, чотири тисячі вісімсот до кінця кожного року. Перш ніж поїхати в село, він дав розпорядження своєму управителю підшукати будинок і зробити всі приготування до свого повернення. І тоді ви знову побачитеся з Манон, яка доручила мені поцілувати вас за неї тисячу разів і запевнити, що вона любить вас більше ніж будь-коли».

Я опустився в крісло, замислившись про дивну мою долю; суперечливі почуття охоплювали мене, внаслідок чого я перебував у такому стані невпевненості, що тривалий час залишав без відповіді питання Леско, які сипалися на мене. У цю мить честь і доброчесність знову пробудили в мені голос совісті, і я із зітханням озирнувся на минуле: на Ам’єн, на рідну домівку, на семінарію Сен-Сюльпіс, на всі місця, де жив я непорочним. Яка безодня відділяла мене від цього блаженного буття! Я бачив його здалеку, мов якусь невиразну тінь, що притягувала ще мій жаль і бажання, але занадто слабку для того, щоб збудити мої зусилля. Яка фатальна доля зробила мене таким злочинним? Любов – пристрасть безневинна; яким же чином перетворилася вона в мені на джерело лиха та розпусти? Хто заважав мені жити спокійно та доброчесно разом із Манон? Чому не одружився я з нею, перш ніж отримати запоруку її любові? Невже ж батько, що ніжно любить мене, не погодився б на мої законні наполягання? Ах! батько сам обожнював би чарівну дівицю, цілком достойну бути дружиною його сина; я був би щасливий любов’ю Манон, любов’ю батька, пошаною достойних людей, благами Фортуни і спокоєм доброчесного життя. О, згубний поворот долі! Хто цей негідник, якого підшукали для Манон? Як! ділитися з ним?… Але чи можу я вагатись, якщо сама Манон це влаштувала, і якщо я втрачу її, коли не поступлюся? «Пане Леско, – закричав я, затуляючи очі, мовби з метою відігнати сумні думки, – якщо ви маєте намір мені зробити послугу, дякую вам; звичайно, ви могли б обрати шлях чесніший; але справу зроблено, чи не так? Тож поміркуймо, як скористатися вашими стараннями й виконати ваш план».

Леско, якого спочатку збентежили мій гнів і тривале мовчання вслід за ним, прийшов у захват від мого рішення, що абсолютно розходилося з тим, чого він, поза сумнівом, побоювався; він зовсім не був сміливцем, згодом я отримав тому найкращі докази. «Так, так, – поспішив він мені відповісти, – я зробив вам дуже велику послугу, і ви побачите, що ми матимемо з цього ще більше вигод, аніж ви очікуєте». Ми почали обмірковувати, яким чином уникнути підозр, що можуть виникнути в пана де Г*** М*** відносно наших родинних зв’язків, коли виявиться, що я і зростом вищий, та й дещо старший, можливо, ніж він уявляє. Ми не знайшли кращого способу, як прибрати перед ним вигляду сільського простака і запевнити його, що я готуюся до духовного сану і з цією метою щодня відвідую колеж. Вирішили також, що я одягнуся гірше, з’явившись уперше перед його ясні очі.

Він повернувся в місто через два чи три дні й особисто провів Манон до будинку, підготовленого для неї управителем. Вона відразу ж послала повідомити Леско про своє повернення, той сповістив мене, й удвох ми вирушили до неї. Старезний поклонник уже пішов од неї.

Незважаючи на покірність, із якою я підпорядковувався її бажанням, я не міг погамувати нарікання серця, знову побачивши її. Я був у печалі й тузі; радість побачення не могла заступити горе від її невірності. Вона, навпаки, перебувала у захваті від мого приходу і докоряла мені в холодності. Я не міг утриматися, щоб не назвати її підступною й невірною, супроводжуючи свої слова тяжкими зітханнями.

Спочатку вона підсміювалася над моєю наївністю; але, вдивляючись у мої сумні погляди й бачачи, як важко переживаю я зміну, таку несумісну з моїм характером і бажаннями, вона пішла до себе; через хвилину я рушив за нею. Я застав її всю в сльозах, я запитав її про причину. «Вона не може бути не ясна тобі, – сказала вона, – чи варто мені жити, якщо вигляд мій більше не приносить тобі нічого, крім страждань і горя? Адже ти жодного разу не приголубив мене протягом години, що перебуваєш тут, мої ж пестощі ти приймаєш із величчю султана в сералі».

«Манон, – відповів я, обіймаючи її, – не можу приховати від вас, що серце моє засмучене смертельно. Не говорю зараз ні про тривогу, викликану вашою непередбаченою втечею, ні про жорстокість, із якою покинули ви мене без слова втіхи, провівши ніч не на одному ложі зі мною: у вашій присутності я готовий забути і гіркіші образи. Але чи вважаєте ви, що я можу думати без зітхань і без ридань, – вів далі я, ковтаючи сльози, – про жалюгідну й нещасну долю, вготовану мені в цьому домі? Не говоритимемо про високе походження моє і почуття честі; все це аргументи занадто слабкі, щоб вступати в змагання з моєю любов’ю; але сама любов, невже ви не відчуваєте, як стогне вона, ображена і понівечена невдячною й жорстокою примхою?…»

Вона перебила мене. «Послухайте, мій кавалере, – сказала вона, – марно тривожити мене докорами, які пронизують мені серце. Бачу, що вас ображає. Я сподівалася, що ви погодитеся на мій план відновлення нашого добробуту, і, тільки зважаючи на вашу вразливість, я приступила до його виконання без вашої участі; але якщо ви його не схвалюєте, я відмовляюся від нього». Вона додала, що просить мене тільки почекати до кінця дня; що вже отримала двісті пістолів од закоханого старого; що ввечері він обіцяв їй принести прекрасне перлинне намисто й інші коштовності, а крім того, половину обіцяного їй річного утримання. «Дайте мені тільки час, – говорила вона, – отримати ці подарунки; присягаюся, що йому не доведеться хвалитися своїми любовними перемогами, бо я відстрочила їх до повернення в місто. Щоправда, він мільйон разів цілував мої руки; справедливість вимагає, щоб він оплатив це задоволення, і п’ять чи шість тисяч франків не буде надмірною ціною, зважаючи на його багатство і вік».

Її рішення було для мене набагато прийнятнішим, аніж надія на п’ять тисяч ліврів. Я зрозумів, що ще не зовсім утратив почуття честі, якщо відчуваю таке задоволення, позбуваючись ганьби. Але я народжений був для коротких радощів і для тривалих страждань. Фортуна врятувала мене від однієї прірви лише для того, щоб скинути в іншу. Обсипавши Манон ніжними пестощами і запевнивши, як ощасливила мене її обіцянка, я сказав, що необхідно попередити пана Леско, щоб узгодити наші дії. Спочатку він побурчав, але чотири чи п’ять тисяч ліврів дзвінкою монетою спонукали його охоче піти назустріч нашим планам. Було вирішено, що всі ми повечеряємо разом із паном де Г*** М***, і з двох причин: по-перше, щоб не позбавити себе задоволення розіграти забавну сцену зі школярем, братом Манон; по-друге, щоб перешкодити старому розпусникові занадто сваволити з моєю коханою по праву, придбаному таким щедрим завдатком. Ми з Леско маємо піти, коли він вирушить у кімнату, де збирається провести ніч, а Манон, замість того щоб піти за ним, обіцяла вийти з дому і провести ніч зі мною. Леско взяв на себе турботи про те, щоб карета була напоготові.

Настала година вечері. Пан де Г*** М*** не змусив себе чекати. Леско з сестрою були в залі. Разом із першим привітанням старий підніс своїй красуні перлинне намисто, браслети й сережки вартістю щонайменше тисячу екю. Услід за ними він відлічив чистим золотом суму в дві тисячі чотириста ліврів, що становило половину її річного утримання. Свій подарунок він присмачив неабиякою кількістю ніжностей із галантністю вельможі старого двору. Манон не могла йому відмовити в кількох поцілунках; тим діставала вона право на гроші, які він їй вручив. Я стояв за дверима і прислухався, чекаючи, коли Леско зробить знак мені ввійти.

Він з’явився за мною, як тільки Манон приховала гроші й коштовності; підвівши мене за руку до пана де Г*** М***, він звелів мені схилитися перед ним. Я віддав два-три якнайглибші поклони. «Пробачте його, добродію, за неотесаність, – звернувся до нього Леско. – Як бачите, він мало знайомий зі столичними манерами; але ми сподіваємося, що трохи навичок, і все буде гаразд. Ви матимете честь часто бачити тут пана де Г*** М***, – додав він, звернувшись до мене, – вчіться, дивлячись на нього».

Старого баламута, здавалося, вельми потішив мій вигляд. Він поплескав мене по щоці, оголосивши, що я гарненький хлопчик, але мушу бути насторожі в Парижі, де молодикові нічого не варто загуляти. Леско почав запевняти його, що я від природи дуже розсудливий, що тільки й говорю про те, як зроблюся священиком, а єдина розвага моя – гра в піжмурки. «Я бачу в нім схожість із Манон», – мовив старий, беручи мене за підборіддя. Я відповів із простакуватим виглядом: «Це тому, добродію, що ми дуже близькі одне з одним, і я люблю сестричку Манон, як самого себе». – «Чуєте? – сказав він Леско. – Він не дурень. Шкода, що цей молодик мало бачить людей». – «О добродію, – заперечив я, – в нас у церквах я достатньо їх надивився й упевнений, що знайду в Парижі й дурніших за мене». – «Погляньте-но! – додав він. – Це чудово як для сільського хлопчини».

Уся наша бесіда за вечерею йшла приблизно в тому ж тоні. Реготуха Манон кілька разів ледве не зіпсувала нам усю справу недоречними вибухами сміху. Я скористався нагодою за столом розповісти старому його власну історію і злу долю, що загрожувала йому. Леско і Манон тремтіли під час моєї розповіді, особливо коли я намалював його портрет дуже схожим; проте самолюбство перешкодило йому впізнати в нім себе, і я так вправно закінчив розповідь, що він перший визнав її прекумедною. Ви побачите далі, що не без підстав я докладно говорив про цю веселу сцену.

Нарешті настала пора спати, і старий заговорив про своє любовне нетерпіння. Ми з Леско пішли. Старого провели в його кімнату, а Манон, вийшовши під якимсь приводом, приєдналася до нас біля дверей. Карета, що очікувала за три або чотири будинки, підкотила нам назустріч. Через хвилину ми були вже далеко.

Хоча в моїх очах наш вчинок був справжнім шахрайством, він іще не був найбезчеснішим із тих, за які я вважав потрібним собі докоряти. Я більше соромився грошей, придбаних грою в карти. Втім, нам не пішло на користь ні те, ні інше, і небо зволило легше з двох шахрайств покарати суворіше.

Пан де Г*** М*** не забарився зміркувати, що його обдурили. Не знаю, чи зробив він вже того вечора які-небудь зусилля, щоб нас виявити; але він мав достатньо зв’язків, аби пошуки увінчалися швидким успіхом, ми ж занадто безтурботно покладалися на багатолюдність Парижа і на віддаленість нашого кварталу від того, де він мешкав. Він не лише дуже скоро дістав відомості про наше місцеперебування й наші обставини, але довідався також про те, хто я такий, про мій спосіб життя в Парижі, про колишній зв’язок Манон із Б***, про те, як вона його обдурила, словом, про всі скандальні сторінки нашої історії. Тоді він вирішив домогтися нашого арешту, наполягаючи, щоб нас судили не стільки як карних злочинців, скільки як запеклих розпусників. Ми були ще в ліжку, коли до нас в кімнату увійшов поліцейський офіцер із півдюжиною стражників. Передусім вони відібрали наші гроші або, вірніше, гроші пана де Г*** М***, і, піднявши нас із ліжка, вивели назовні, де вже стояли дві карети, в одну з яких всадовили без усяких пояснень бідолашну Манон, а в іншій мене відвезли до виправної в’язниці Сен-Лазар.[115]

Лише той, хто сам скуштував таких негараздів долі, може судити про відчай, у який вони повергають. Стражники мали жорстокість не дозволити мені ні обійняти Манон, ні перемовитися з нею хоч словом. Тривалий час я залишався у невіданні, що з нею сталося. Було, поза сумнівом, щастям для мене, що я не відразу про це дізнався, бо така жахлива катастрофа позбавила б мене розуму, а можливо, і життя.

Нещасну мою кохану було відвезено на моїх очах і перепроваджено у таке місце, сама назва якого сповнювала мене жахом. Яка доля для чарівного створіння, достойного посісти перший престол світу, якби всі люди мали мої очі та моє серце! З нею не обходилися там по-варварськи, але її було поміщено в тісну одиночну камеру і присуджено виконувати щоденну урочну роботу, щоб отримувати жалюгідну порцію огидної їжі. Я дізнався про цю сумну подробицю лише по тривалому часі після того, як і сам зазнав суворого і виснажливого покарання. Не підозрюючи про місце мого майбутнього ув’язнення, я дізнався про свою долю тільки у воротах Сен-Лазара. У ту хвилину я віддав би перевагу смерті над тим, що на мене там чекало. У мене були найжахливіші уявлення про цей будинок. Мій жах посилився, коли при вході варта повторно обшукала мої кишені, аби переконатися, що у мене не залишилося зброї й інших засобів опору.

Негайно ж з’явився настоятель, попереджений про моє прибуття. Він дуже привітно зустрів мене. «Отче мій, – звернувсь я до нього, – я вимагаю достойного зі мною поводження; я віддам перевагу тисячі смертей над однією-єдиною грубістю». – «Ні, що ви, добродію, – відповів він, – ви поводитиметеся розсудливо, і ми виявимося задоволені один одним». Він запросив мене піднятись у верхню камеру. Я слухняно рушив за ним. Солдати супроводжували нас аж до дверей; увійшовши зі мною до камери, настоятель зробив їм знак піти.

«Отже, я ваш полонений? – сказав я. – Ну, добре! отче мій, що ж ви маєте намір робити зі мною?» Він відповів, що радіє моїй розсудливості; що на нім лежить обов’язок вселити мені потяг до доброчесності й релігії, на мені ж – скористатися його напученнями та порадами; що коли я піду назустріч його турботам про мене, я зазнаю в своїй самоті самих лише втіх. «Ах, втіхи, – заперечив я, – ви не відаєте, отче мій, єдиного предмета, який може мені їх дати!» – «Знаю, – заперечив він, – проте сподіваюся, що схильності ваші зміняться». З його відповіді я зрозумів, що він поінформований про мої пригоди, а можливо, також і про моє ім’я. Я попросив роз’яснення. Він відповів мені просто, що йому все вже відомо. Звістка ця була найжорстокішим для мене покаранням. Сльози градом полилися з очей моїх, і я поринув у жахливий відчай. Я страждав од приниження, яке зробить мене притчею во язицех усіх моїх знайомих і ганьбою моєї сім’ї. Так провів я тиждень у глибокому смутку, не в змозі нічого вислуховувати, ні думати ні про що, крім своєї ганьби. Навіть спомин про Манон не додавав нічого до моєї скорботи; він приєднувався до неї хіба лиш як почуття, що передувало цій новій прикрості, головною ж мукою моєї душі були сором і розгубленість.

Небагато людей знають силу глибоких душевних потрясінь. Більшість людства чутлива лише до кількох пристрастей, до яких зводяться всі їх життєві знегоди. Відніміть у них любов і ненависть, радість і печаль, надію і страх, – ніяких інших почуттів у них не залишиться. Але люди вищого штибу можуть хвилюватися на тисячу різних ладів; здається, ніби вони наділені більше, ніж п’ятьма відчуттями, і здатні вміщувати почуття й думки, що переступають звичні межі природи; і, позаяк вони усвідомлюють свою перевагу, що підносить їх над натовпом, вони цінують її більше всього на світі. Тому їх так тяжко ранять кепкування і презирство, тому найтяжче переносять вони почуття сорому.

І я мав цю сумну перевагу, живучи в ув’язненні в Сен-Лазарі. Печаль моя здавалася настоятелеві такою надмірною, що, побоюючись наслідків, він почав виявляти більше м’якості й поблажливості в поводженні зі мною, відвідував мене двічі-тричі на день, часто брав із собою на прогулянку по саду і марнував своє завзяття на напучення та рятівні поради. Я мовчки їх вислуховував. Я навіть висловив йому свою вдячність. Він уже плекав надії на моє навернення.

«Ви такі лагідні й добродушні від природи, – сказав він мені одного разу, – що я не можу повірити в розпусту, в якій звинувачують вас. Дві речі мене вражають: одна – як, маючи такі добрі якості, ви могли вдаватися до нестримної розпусти; інша, якій дивуюся ще більше, – чому слухаєте ви так охоче мої поради та повчання, протягом тривалого часу нидіючи в пороках. Якщо це розкаяння, ви є обранцем небесного милосердя; якщо це походить від природної доброти вашої, ваша вдача має в усякому разі прекрасну основу, і це вселяє мені надію, що нам не потрібно буде довго тримати вас тут, аби повернути вас до життя достойного і порядного».

Я був у захопленні від такої думки про мене. Я вирішив іще більше задобрити його зразковою поведінкою, щоб уже цілком його заспокоїти, зміркувавши, що це вірний засіб скоротити термін мого ув’язнення. Я попросив у нього книг. Він був уражений, що, маючи свободу вибору, я обмежився кількома серйозними науковими працями. Зробивши вигляд, ніби я цілком поринув у заняття, я дав йому, таким чином, повний доказ бажаної ним переміни.

Тим часом вона залишалася тільки зовнішньою. Мушу признатися, на свій сором, що в Сен-Лазарі я грав роль лицеміра. Замість занять, залишаючись на самоті, скарживсь я на долю свою, проклинав мою темницю і тиранію, яка мене в ній утримує. І не встигнувши хоч ненадовго відмогтися від туги, що породжувалась усвідомленням моєї ганьби, як уже знову я був охоплений муками любові. Відсутність Манон, тривога про її долю, страх ніколи більше не побачитися з нею були головним предметом сумних моїх роздумів. Я уявляв її в обіймах Г*** М***, бо таке було спершу моє припущення; і, далекий від думки, що він обійшовся з нею так само, як зі мною, я був переконаний, що він усунув мене лише з метою без перешкоди володіти нею.

Так проводив я дні й ночі, що здавалися мені нескінченними. Я покладав надію лише на успіх мого лицемірства, уважно стежив я за обличчям і промовами настоятеля, щоб упевнитися в його думці про мене, і всіляко прагнув догодити йому, як володареві моєї долі. Для мене не могло залишитися непоміченим, що я в нього на кращому рахунку. Я вже більше не сумнівався в його готовності зробити мені послугу.

Одного дня я наважився запитати його, чи від нього залежить моє звільнення. Він відповів, що не тільки від нього це залежить, але він сподівається, що, за його поданням, пан де Г*** М***, на клопотання якого начальник поліції віддав наказ про моє ув’язнення, погодиться повернути мені свободу. «Чи можу я сподіватися, – запитав я тихо, – що два місяці ув’язнення, які я витримав, видадуться йому достатнім спокутуванням?» Він обіцяв поговорити з ним, якщо я цього бажаю. Я наполегливо просив його про цю добру послугу.

Через два дні він повідомив мене, що Г*** М*** такий зворушений був добрим відгуком про мене, що не лише, мабуть, намірився відпустити мене на свободу, але висловив навіть бажання ближче зі мною познайомитись і хоче відвідати мене в темниці. Хоча відвідини його не могли бути мені приємними, я угледів у цьому шлях до майбутнього звільнення.

Він дійсно з’явивсь у в’язницю Сен-Лазар. Мені здався він більш статечним і не таким безглуздим на вигляд, як у будинку Манон. Він сказав мені декілька розсудливих слів про мою безпутну поведінку і додав, очевидно, бажаючи виправдати свою власну розпусту, що людині зі слабкості її дозволяються деякі насолоди, яких вимагає природа, але що шахрайські, безчесні витівки заслуговують на суворе покарання.

Я слухав його з покірним виглядом, чим він, здавалося, був задоволений. Я стерпів навіть кинуті ним побіжно жартівливі зауваження про мої родинні зв’язки з Леско і Манон та про улюблену мою гру в піжмурки, гру, в яку, як він сказав, я, напевно, пограв у Сен-Лазарі добряче, якщо я такий захоплений цим благочестивим заняттям. Але, на його і на моє нещастя, у нього вирвалися слова про те, що Манон, ймовірно, з успіхом займається тим же в притулку. Незважаючи на внутрішнє здригання при згадці про притулок, я знайшов іще в собі сили покірливо попросити його про роз’яснення. «Так, так, – відповів він, – уже два місяці, як вона навчається уму-розуму у виправному притулку, і я бажаю їй здобути звідти стільки ж користі, скільки ви здобули в Сен-Лазарі».

Нехай би загрожувало мені довічне ув’язнення, нехай сама смерть стояла б перед моїми очима, я і тоді не міг би опанувати свою несамовитість при цій страхітливій новині. Я кинувся на Г*** М*** з такою люттю, що майже зовсім позбувся сил. У мене вистачило їх усе-таки, щоб звалити його на підлогу і схопити за горло. Я почав душити його, але в цю хвилину шум падіння та пронизливі його крики, яких я не міг заглушити, прикликали в мою камеру настоятеля і декількох ченців. Його ледве вирвали з моїх рук.

Я встав знесилений, ледве дихаючи. «О Боже! – закричав я задихаючись. – О небесне правосуддя! чи можу я жити після такого злодійства!» Я поривався знову кинутися на варвара, що уразив мене в саме серце.

Мене схопили. Мій відчай, крики та сльози перевершили всяке уявлення. Поведінка моя була така незвичайна, що всі присутні, не відаючи її причини, переглядались один з одним скоріше зі страхом, аніж із подивом.

Тим часом пан де Г*** М*** дав лад своїй перуці та жабо й, оскаженілий таким зухвальством, наказав настоятелеві ув’язнити мене в найтіснішу темницю і піддати всім покаранням, які тільки застосовуються в Сен-Лазарі. «Ні, добродію, – заперечив йому настоятель, – з особами такого походження, як кавалер, ми так не чинимо. До того ж він поводиться так лагідно, так достойно, що я зрозуміти не можу, як міг він дозволити собі таку вихватку без достатніх до того приводів». Ця відповідь зовсім вивела з себе пана де Г*** М***. Він вийшов, кажучи, що знайде управу і на настоятеля, і на мене, і на всіх, хто посміє йому чинити опір.

Наказавши ченцям провести його, настоятель залишився наодинці зі мною. Він заклинав мене скоріше повідомити його про причину такого безчинства. «Ах, отче мій! – вигукнув я, продовжуючи ридати, як дитя. – Уявіть собі найжахливішу жорстокість, уявіть собі найогидніше варварство: такий вчинок, що його мерзотний Г*** М*** мав підлість зробити. О! він пронизав мені серце! Я ніколи не відійду! Я все вам розповім, – додав я ридаючи. – Ви добра людина, ви зглянетеся наді мною». Я коротко виклав йому історію про мою довгу і непереборну пристрасть до Манон; про щасливе наше життя до того часу, як були ми пограбовані слугами; про пропозиції Г*** М*** моїй коханій; про угоду їхню і про те, яким чином її було розірвано. Я подав йому всі обставини з найбільш вигідного для нас боку. «Ось, – вів далі я, – з якого джерела виникає прагнення пана де Г*** М*** спрямувати мене на путь істинну. Він домігся мого арешту, щоби помститися. Прощаю це йому; але, отче мій, це не все: він жорстоко викрав у мене дорогоцінну половину мене самого; він домігся ганебного ув’язнення її в притулок; він мав безсоромність сповістити мене про це сьогодні своїми власними вустами. У притулок, отче мій! О небо! мою чарівну кохану, мою ніжну квітку в притулок, як найганебніше з усіх створінь! Де знайду я достатньо сили, щоб не померти від горя й сорому?»

Добрий отець, бачачи мене в такій тузі, почав утішати мене. Він повідомив мене, що ніколи не малював собі моєї історії в тому світлі, як я розповів її; він знав, що я жив розпусно; але уявляв собі, що участь пана де Г*** М*** викликана дружніми зв’язками його з моєю сім’єю; тільки так він і пояснював собі все; а те, що я йому передав, істотно міняє мою справу, і він не сумнівається, що точний звіт, який він має намір дати начальникові поліції, сприятиме моєму звільненню. Після цього він запитав, чому досі я не подумав сповістити про себе моїх рідних, якщо вони не мають відношення до мого арешту. Я пояснив йому це боязню засмутити батька і почуттям сорому, яке я відчуваю. Насамкінець він обіцяв мені негайно ж вирушити до начальника поліції, «хоч би для того, – додав він, – аби відвернути нові підступи з боку пана де Г*** М***, який пішов дуже розгніваний і за своєї впливовості не може не викликати побоювань».

Я чекав повернення настоятеля, хвилюючись, як засуджений до смерті, термін страти якого наближається. Невимовно тяжко було мені уявляти Манон у притулку. Не кажучи вже про ганьбу, я не відав, як із нею поводяться там, а спомин про деякі подробиці, які доводилося мені чути про цей дім жаху, знов і знов вкидав мене в несамовитий стан. Я так твердо вирішив врятувати її за будь-яку ціну, будь-якими засобами, що не замислився б підпалити в’язницю Сен-Лазар, якби неможливо було вибратися звідти іншим способом.

Я почав роздумувати, що зробити мені у разі, якщо начальник поліції подовжить моє ув’язнення. Я пустив у хід усю свою винахідливість; обміркував усі можливості. Я не знайшов нічого, що могло б мені забезпечити вірну втечу, і боявся накликати на себе ще суворіше ув’язнення на випадок невдалої спроби. Я пригадував імена друзів, на допомогу яких міг сподіватись; але як сповістити їх про моє становище? Нарешті в голові у мене нібито склався план, що обіцяв успіх, і я відстрочив ретельніше його опрацювання до повернення отця настоятеля, якщо невдача зробить те необхідним.

Він не забарився повернутись; я не побачив на його обличчі ознак радості, супутніх добрій звістці. «Я переговорив із начальником поліції, – сказав він, – але переговорив із ним надто пізно. Пан де Г*** М*** вирушив прямо до нього, вийшовши звідси, і так настроїв його проти вас, що він уже приготував наказ про ще суворіше ваше ув’язнення.

Проте, коли я повідомив йому всі обставини вашої справи, він, видно, дещо полагіднішав; і, покепкувавши злегка над нездержливістю престарого пана де Г*** М***, сказав, що для його задоволення слід залишити вас тут на півроку, тим більше, за його словами, що тутешнє перебування, поза сумнівом, піде вам на користь. Він запропонував мені обходитися з вами достойним чином, і ручаюся, що ви не поскаржитеся на моє до вас ставлення».

Розповідь доброго настоятеля тривала достатньо довго, щоб у мене був час усе гарненько обдумати. Я зрозумів, що всі мої плани зруйнуються, якщо я виявлю занадто велике прагнення до свободи. Тому я запевнив його, навпаки, що при необхідності залишитися тут для мене буде солодкою втіхою заслужити право на його повагу. Потім я невимушено попросив його про невелику милість, яка дуже посприяла б моєму заспокоєнню, а саме: повідомити одного з моїх друзів, благочестивого священнослужителя з семінарії Сен-Сюльпіс, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й дозволити мені зрідка приймати його в себе. Милість цю було мені зроблено беззаперечно.

Я покладався на мого Тібержа: не те щоб я плекав надії на його пряму допомогу, але я хотів скористатися ним як деяким непрямим знаряддям невідомо для нього самого. Двома словами мій проект був такий: я думав написати Леско і просити його та наших спільних друзів подбати про моє звільнення. Головним утрудненням було передати йому листа; це мав зробити Тіберж. У той же час, оскільки Тіберж знав його як брата моєї коханої, я побоювався, що він відмовиться від такого доручення. Я мав на увазі вкласти листа до Леско в інший лист, адресований одному достойному моєму знайомому, якого попросив би спішно віддати першого на вказану адресу; а оскільки мені необхідно було побачитися з Леско, щоб домовитися з ним про наші дії, я хотів йому порадити з’явитися до мене в Сен-Лазар під ім’ям мого старшого брата, що спеціально приїхав до Парижа дізнатися про стан моїх справ. Разом із ним я збирався обміркувати найбільш швидкі та вірні способи здійснити втечу. Отець настоятель оповістив Тібержа про моє бажання поговорити з ним. Цей вірний друг не настільки випустив мене з очей, щоб не знати про мою пригоду; він знав, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й, можливо, не був занадто засмучений цією бідою, вважаючи, що вона врешті настановить мене на шлях істинний. Він негайно з’явився до мене в камеру.

Наша розмова була сповнена дружби та любові. Він висловив бажання почути про мої наміри. Я відкрив йому все своє серце, втаївши тільки намір утікати. «Перед вами я не хочу прикидатися, – сказав я. – Якщо ви очікували знайти тут друга розсудливого і такого, що розкаявся, розпусника, наверненого небесною карою, словом, серце, що звільнилося від пут любові та чар Манон, ви судили занадто прихильно про мене. Ви бачите мене таким же, яким залишили чотири місяці тому: все такого ж люблячого і все такого ж нещасного від фатальної любові, в якій я, як і раніше, бачу все своє щастя».

Він відповів, що таке зізнання робить мене недостойним пробачення; що багато є грішників, які в сп’янінні хибним блаженством пороку відкрито віддають перевагу йому над блаженством доброчесності, але що вони тягнуться принаймні до уявного блаженства та обманюються примарним щастям; проте визнавати, як я, що предмет мого потягу може зробити мене тільки злочинним і нещасним, і продовжувати добровільно прямувати до нещастя і злочину, – то суперечність у думках і вчинках, яка не робить честі моєму розуму.

«Тіберже, – заперечив я, – легко перемагати вам, коли нічого не протиставлено вашій зброї! Одначе вислухайте й мої докази. Чи можете ви стверджувати, що те, що ви називаєте блаженством доброчесності, вільне від страждань, знегод і хвилювань? Як назвете ви в’язницю, хрест, страти і жорстокість тиранів? Чи скажете ви, разом із містиками, що муки тілесні – блаженство для душі? Ви не наважитеся так говорити; це – недоказовий парадокс. Отже, блаженство, що прославляється вами, змішане з множинністю страждань; чи, висловлюючись точніше, воно лише безодня всіляких прикростей, крізь яку людина поривається до щастя. Якщо ж сила уяви допомагає знаходити задоволення в самих бідах, тому що вони можуть вести до бажаного щасливого кінця, чому ж, коли йдеться про мою поведінку, ви розглядаєте такий же умонастрій як суперечливий і безрозсудний? Я люблю Манон; я пориваюся через безліч страждань до життя щасливого і спокійного біля неї. Нелегкий той шлях, яким я йду, але надія досягти бажаної мети пом’якшує його труднощі, і я визнаю себе достатньо винагородженим однією миттю, проведеною з Манон, за всі печалі, звідані заради неї. Отже, всі обставини з вашого і з мого боку уявляються мені однаковими; чи вже якщо є яка-небудь різниця, то до моєї переваги, бо блаженство, на яке я сподіваюся, близьке, а ваше – віддалене; моє блаженство тієї ж природи, що і страждання, тобто зрозуміле земній людині; природа ж вашого невідома, і приймати його можна тільки на віру».

Тіберж, здавалося, був переляканий таким міркуванням. Відступивши на два кроки, він суворо зауважив, що слова мої не лише ображають здоровий глузд, але є жалюгідним софізмом, нечестивим і безбожним. «Бо, – додав він, – це зіставлення мети ваших страждань із тією метою, яку вказує релігія, є однією з найбільш вільнодумних і жахливих ідей».

«Визнаю, – погодивсь я, – що ідея неправильна; але майте на увазі, не в ній суть мого міркування. Моїм наміром було роз’яснити вам те, що ви розглядаєте як суперечність: постійність у любові злощасній; і вважаю, мені вдалося довести вам, що, коли тут і є суперечність, ви так само від неї не врятуєтеся. Лише в цьому сенсі я робив свої зіставлення і продовжую на них наполягати.

Ви заперечите, що мета доброчесності безмежно вища за мету любові? Хто заперечує це? Але хіба в цьому суть? Адже йдеться про ту силу, з якою як доброчесність, так і любов можуть переносити страждання! Судімо за результатами: відступники від суворого обов’язку доброчесності зустрічаються на кожному кроці, але наскільки мало знайдете ви відступників від любові!

Ви заперечите далі, що, коли існують труднощі на шляху доброчесності, вони не неминучі; що нині вже не буває ні тиранів, ні розпинань на хресті, й можна спостерігати безліч людей доброчесних, які ведуть життя тихе та спокійне? Дам відповідь вам також, що зустрічається й любов мирна та благополучна; і вкажу ще на одну відмінність, яка говорить явно на мою користь, саме що любов, хоча і обманює дуже часто, обіцяє принаймні втіхи та радощі, тоді як релігія обіцяє лише молитви та сумні роздуми.

Не тривожтеся, – додав я, бачачи, що, при всьому його співчутті до мене він готовий засмутитись, – єдиний висновок, який я хочу зробити, полягає в тому, що немає гіршого способу відвернути серце від любові, як намагатися порушити його впевненість у її радощах та обіцяти більше щастя від вправляння в доброчесності. Ми, люди, так створені, що щастя наше полягає в насолоді, це незаперечно;[116] вам не вдасться довести протилежне: людині не треба тривалих роздумів для того, аби пізнати, що з усіх насолод найсолодшими є насолоди любові. Вона не забариться виявити, що її морочать, обіцяючи якісь інші, привабливіші радощі, і цей обман вселяє їй недовіру до найтвердіших обіцянок.

Ви, проповідники, що бажаєте привести мене до доброчесності, запевняєте, що вона абсолютно потрібна; але не приховуйте від мене, що вона сувора і важка. Ви можете довести з повною переконливістю, що радощі любові скороминущі, що вони заборонені, що вони спричинять вічні муки, врешті, – і це, можливо, справить на мене ще більше враження, – що чим солодші й чарівніші вони, тим прекраснішою буде небесна відплата за таку велику жертву; але визнайте, що доки у вас б’ється серце, ваше найвище блаженство тут, на землі».

Останні слова моєї промови повернули Тібержу гарний настрій. Він погодився, що думки мої не такі вже безрозсудні. Він навів єдине заперечення, поставивши мені питання, чому ж я не дотримаюся своїх власних принципів, пожертвувавши негідною любов’ю, сподіваючись на ту нагороду, про яку в мене склалася така велика ідея. «Дорогий друже! – відповів я. – Тут-то і визнаю я свою слабкість і нікчемність. На жаль! обов’язок мій чинити так, як я розумію; але чи в моїй владі мої вчинки? Чи може хто надати мені допомогу, щоб забути чарівність Манон?» – «Нехай Бог пробачить мені! – сказав Тіберж. – Я, здається, чую слова одного з наших янсеністів[117]». – «Не відаю, хто я такий, – заперечив я, – і не бачу ясно, ким маю бути; але достатньо відчуваю істинність того, що говорять вони».

Наша розмова була корисною принаймні тому, що викликала співчуття мого друга. Він зрозумів, що в моїй розбещеності більше слабкості, ніж злої волі. І надалі він виявив більше дружньої налаштованості надати мені допомогу, без якої я загинув би остаточно. В той же час я не відкрив йому свого наміру тікати з Сен-Лазара. Я попросив його тільки передати мій лист за призначенням. Я приготував лист іще до його приходу і, навівши безліч аргументів, вручив конверт Тібержу. Він точно виконав моє доручення, і наприкінці дня Леско отримав листа, йому адресованого.

Він з’явився до мене наступного дня і благополучно був допущений під ім’ям мого брата. Радість моя була безмежна, коли я побачив його. Двері камери я ретельно зачинив. «Не втрачаймо ні хвилини, – сказав я, – спочатку розкажіть мені все, що ви знаєте про Манон, а потім порадьте, як мені розбити мої кайдани». Він запевнив мене, що не бачив сестру з дня мого ув’язнення, що про її, як і мою долю дізнався він тільки після ретельних розшуків, що кілька разів з’являвся він у притулок, але йому відмовляли в побаченні з нею. «Мерзенний Г*** М***! – закричав я. – Дорого ти мені за це заплатиш!»

«Що стосується вашого звільнення, – вів далі Леско, – то справа ця важча, ніж ви вважаєте. Учора ввечері ми з двома приятелями ретельно оглянули всі зовнішні стіни будівлі й дійшли висновку, що, оскільки ваші вікна, як ви писали, виходять у внутрішній двір, вас нелегко буде витягнути звідси. Крім того, камера розташована на четвертому поверсі, а ми не можемо доправити сюди ні мотузок, ні драбин. Отже, я не бачу ніяких способів звільнення ззовні. Необхідно винайти що-небудь усередині самої будівлі».

«Ні, – заперечив я, – я все вже обстежив, особливо відколи нагляд за мною трохи ослабили завдяки поблажливості настоятеля. Двері моєї камери більше не замикаються: мені дозволено вільно розгулювати чернечими коридорами; але всі сходи упираються в товсті двері, якнайміцніше замкнуті вдень і вночі; таким чином, при всій моїй спритності немислимо, щоб я зміг врятуватися своїми силами».

«Стривайте, – вів далі я, замислившись над ідеєю, що несподівано сяйнула мені, – могли б ви принести мені сюди пістолет?» – «Безперечно, – сказав Леско, – але хіба ви хочете вбити кого-небудь?» Я запевнив його, що вбивство нітрохи не входить до моїх намірів і немає навіть необхідності, щоб пістолет був заряджений. «Принесіть мені його завтра, – додав я, – і чекайте мене об одинадцятій годині вечора проти воріт в’язниці з двома-трьома друзями. Сподіваюся, що зумію приєднатися до вас». Він марно домагався від мене роз’яснень. Я сказав йому, що справа, яку я задумав, не може видатися розумною раніше, ніж вона вдасться. Потім я попросив його скоротити своє перебування, щоб йому легше було побачитися зі мною наступного дня. Його було допущено до мене так само просто, як і вперше. Завдяки статечному його вигляду всі сприймали його за людину достойну.

Як тільки я озброївся знаряддям моєї свободи, я майже не сумнівався в успіху. Мій план був дивний і зухвалий; але на що тільки не був я здатний, запалений надією на порятунок? Відколи мені дозволено було виходити з камери і прогулюватися коридорами, я помітив, що вахтер щовечора відносить ключі від воріт настоятелеві; після того всі розходяться по своїх покоях, і в будівлі запановує глибока тиша. Я міг безперешкодно пройти коридором, який веде від моєї камери до кімнати настоятеля. Рішення моє полягало в тому, щоб відібрати в нього ключі, залякавши його пістолетом, якщо він відмовиться мені їх дати добровільно, і за їх допомогою вибратися на вулицю. Я з нетерпінням чекав урочного часу. О звичній порі, тобто незабаром після дев’ятої, з’явився вахтер. Я почекав іще годину, аби упевнитися, що всі ченці та служителі заснули. Нарешті я вийшов зі своєю зброєю та із запаленою свічкою в руках. Спочатку я тихо постукав у двері настоятеля, щоб розбудити його, не здіймаючи зайвого галасу. При другому ударі він почув мене і, напевно, уявивши, що стукає який-небудь чернець, що захворів і потребує допомоги, встав, аби відчинити. Проте він передбачливо запитав через двері, хто там і що потрібно. Мені довелося назвати себе; але я надав голосу тужливого тону, прикинувшись, ніби мені зле. «А, це ви, сину мій, – сказав він, відчиняючи двері. – Що привело вас сюди в таку пізню годину?» Я ввійшов у кімнату і, відвівши його чимдалі від дверей, оголосив, що більше мені немає можливості залишатися в Сен-Лазарі, що ніч – час зручний, аби вийти непоміченим, і я чекаю від нього дружньої до мене прихильності, що він погодиться або відімкнути мені двері, або вручити мені ключі, щоб я відімкнув їх сам.

Така заява не могла не здивувати його. Якийсь час дивився він на мене, не відповідаючи; оскільки кожна хвилина була дорога, я знову звернувся до нього, кажучи, що надзвичайно зворушений його добротою, але що свобода – найдорогоцінніше з усіх благ на світі, особливо для мене, який був позбавлений її несправедливо, і я вирішив, хай там що, добути її собі цієї ночі; побоюючись, як би він не підвищив голос, гукаючи на допомогу, я показав йому зброю, заховану в мене під камзолом, як переконливий привід для мовчання. «Пістолет! – мовив він. – Як! Сину мій, ви хочете позбавити мене життя на знак вдячності за всю мою увагу до вас?» – «Нехай не допустить цього Господь, – відповів я. – Ви достатньо розсудливі й не доведете мене до крайності, але я хочу свободи, і рішення моє таке непохитне, що коли мій план не здійсниться з вашої вини, то нарікайте на себе». – «Але, дорогий мій сину, – заперечив він, блідий і зляканий, – що я вам зробив, які підстави у вас бажати моєї смерті?» – «Та ні ж! – відповів я нетерпляче. – У мене немає наміру вбивати вас; хочете жити – відімкніть мені двері, і я – кращий із ваших друзів». Я побачив ключі на столі; я взяв їх і попросив його йти за мною, спричиняючи якомога менше шуму.

Він вимушений був підкоритись. У міру того як ми посувались, і він відмикав одні двері за іншими, він повторював, бідкаючись: «Сину мій, сину мій! Хто б міг повірити?» – «Тихіше, отче мій!» – твердив я щохвилини. Нарешті ми дійшли до ґрат перед ворітьми на вулицю. Я вже вважав себе на волі й стояв позаду настоятеля зі свічкою в одній руці і пістолетом в іншій.

Поки він намагався відімкнути замок, один із служителів, що спав у сусідній комірчині, почувши шум, піднявся і висунув голову в двері. Добрий отець, очевидно, понадіявшись, що той зможе мене затримати, мав необережність прикликати його на допомогу. Здоровенний служка кинувся на мене не вагаючись. Я не церемонився з ним; постріл мій поцілив йому в самі груди. «Ось чому ви стали причиною, отче мій, – з деякою гордістю сказав я своєму вожатому. – Але хай не послужить вам це перешкодою», – додав я, підштовхуючи його до останніх дверей. Він не посмів відмовити і відімкнув їх. Я благополучно вибрався і знайшов Леско з двома приятелями, що очікували мене за чотири кроки, як він обіцяв.

Ми рушили в дорогу. Леско запитав мене, чи не вчувся йому звук пострілу з пістолета. «Ваша провина, – сказав я, – навіщо принесли ви мені його зарядженим?» Все ж я подякував йому за таку передбачливість, інакше я, поза сумнівом, надовго б залишився у в’язниці. Ночувати ми вирушили до шинкаря, і там я трохи відновив свої сили після бридкої тюремної їжі. Проте мене не тішив мій порятунок. Я смертельно страждав за Манон. «Необхідно її звільнити, – говорив я своїм друзям. – Я жадав свободи тільки заради цього. Чекаю допомоги від вашої спритності; щодо мене, то я готовий пожертвувати і життям».

Леско, якому не бракувало ні розуму, ні обачності, зауважив мені, що потрібно діяти обережно; моя втеча з Сен-Лазара і злощасний постріл при виході викличуть неминучий переполох; начальник поліції розпорядиться про моє спіймання, а руки в нього довгі; нарешті, якщо я не хочу зазнати чого-небудь гіршого, ніж у Сен-Лазарі, мені слід на кілька днів сховатись і просидіти взаперті, аж поки вгамується перший запал моїх ворогів. Порада була розсудлива, але потрібно було й самому бути розсудливим, аби її послухатись. Така повільність та обережність не узгоджувалися з моєю пристрастю. Я міг лише обіцяти, що просплю ввесь наступний день. Він замкнув мене у себе в кімнаті, й там я залишився до вечора.

Упродовж цього часу я складав усілякі проекти й винаходив способи звільнення Манон. Я був абсолютно переконаний, що стіни її темниці ще непроникніші, ніж моєї. Про застосування сили не могло бути й мови: потрібна була хитрість. Але сама богиня винахідливості не знала б, з якого кінця почати. Мені нічого не спадало на думку, і я відклав обмірковування своїх дій до того часу, коли зберу відомості про внутрішній розпорядок притулку.

Як тільки ніч повернула мені свободу, я попросив Леско супроводжувати мене туди. Ми завели розмову з одним із охоронців, який видався нам людиною тямущою. Я прикинувся іноземцем, що чув захоплені відгуки про притулок і порядки його. Розпитав про щонайменші подробиці, і, слово за слово, ми дісталися начальницьких осіб; я просив назвати мені їх імена, а також дати їм характеристики. Відповіді його з останнього пункту зародили в мені ідею, якою я зараз же захопився й не забарився приступити до її виконання. Я запитав його, як про предмет дуже для мене важливий, чи є діти у його начальників? Він відповів, що не може мені дати точної відповіді, але що стосується пана де Т***, однієї з головних осіб, то в нього є повнолітній син, який кілька разів бував у притулку разом із батьком. Цього було мені достатньо.

Я майже відразу перервав розмову і, повернувшись додому, поділився з Леско новим своїм планом. «Я уявляю собі, – сказав я, – що сина пана де Т***, багатого й хорошої сім’ї, як більшість молоді його віку, має тягнути до певних задоволень. Він не може бути ні ворогом жінок, ні таким диваком, аби відкидати їх послуги в любовних справах. У мене склався план зацікавити його у свободі Манон. Якщо він чесна людина і не позбавлений почуття, він надасть нам допомогу з благородного спонукання. Якщо він не здатний керуватися таким мотивом, то принаймні він що-небудь та зробить заради милої дівиці, хоч би в надії на свою частку в її пестощах. Не хочу відкладати побачення з ним далі, ніж до завтра, – додав я. – Мене так захоплює мій новий план, що я бачу в цьому добру ознаку».

Леско і сам погодився, що в моїх ідеях багато правдоподібного, і є підстави сподіватися на деякий успіх на цьому шляху. Я провів ніч уже не так невтішно.

Коли настав ранок, я одягнувся якомога охайніше при моїй тодішній бідності й у найманій кареті під’їхав до будинку пана де Т***. Він був вельми здивований візиту незнайомця. Мої припущення виправдалися відносно його вигляду та поводження. Я порозумівся з ним напряму і, щоб запалити його природні почуття, розповів про свою непереборну пристрасть, яка може бути виправдана лише рідкісними достоїнствами моєї коханої. Він мені сказав, що, хоча й ніколи не бачив Манон, йому доводилося чути про неї, принаймні якщо це та сама, що була коханкою старого Г*** М***. Я не сумнівався, що він поінформований про участь, яку я брав у цій пригоді, та, щоб ще більше здобути його довіру, розповів йому всі подробиці нашої історії з Манон. «Ви бачите, – вів я далі, – що щастя мого життя і мого серця – у ваших руках. Одне для мене не дорожче, ніж інше. Говорю так відверто з вами, тому що мені повідомили про ваше благородство, а крім того, схожість наша за віком подає мені надію і на схожість наших схильностей».

Здавалося, він був дуже зворушений таким виявом відвертості й щиросердя. Його відповідь була відповіддю людини світської, але такої, що має почуття; останнє не завжди дається світом, зате нерідко там втрачається. Він заявив, що вважає мої відвідини за честь для себе, що пропоновану дружбу розглядає як один з найбільш вдалих набутків і постарається заслужити її гарячою готовністю зробити мені послугу. Він не обіцяв повернути мені Манон, бо, за його словами, вплив, який він має, невеликий, і він не може на нього цілком розраховувати, але запропонував утішити мене побаченням із нею і зробити все, що в його силах, аби повернути її в мої обійми. Цією невпевненістю його в своєму впливі я був більш задоволений, ніж якби він одразу висловив цілковиту готовність виконати всі мої бажання. У поміркованості його пропозицій я бачив знак його щиросердя і був зачарований. Словом, я сповнився сподівань на його щиру допомогу. Одна обіцянка влаштувати мені зустріч із Манон спонукала б мене все зробити для нього. Вислови, в яких я виявив йому мої почуття, переконали його в щирості моєї вдачі. Ми ніжно обійнялися і відчули себе друзями без усяких інших підстав, окрім доброти наших сердець і природної прихильності, яка зближує двох чуйних і благородних людей.

Знаки його поваги до мене сягали набагато далі, бо, взявши до уваги мої знегоди і розсудивши, що після виходу з Сен-Лазара я мушу зазнавати нужди, він запропонував мені свій гаманець, наполягаючи, щоб я його прийняв. Я відмовився навідріз, заявивши йому: «Ви занадто щедрі, дорогий мій друже. Якщо завдяки вашій дружбі та доброті я побачуся з моєю безцінною Манон, я буду на все життя вам завдячувати. Якщо ж ви назавжди повернете мені це дороге створіння, я почуватимуся боржником вашим, навіть проливши за вас усю мою кров».

Розлучаючись, ми умовилися про час і місце нашого наступного побачення: він був такий милий, що запропонував мені зустрітися того ж дня після полудня.

Я почекав його в кав’ярні, куди він з’явився близько четвертої години, і ми разом попрямували в притулок. Коліна тряслись у мене, коли я йшов по двору. «О боже любові! – говорив я. – Отже, я побачу кумир мого серця, предмет стількох сліз і хвилювань! О небеса! збережіть лише мені сили, щоб дійти до неї, а там доручаю вам свою долю і життя; я не прошу ні про яку іншу милість».

Пан де Т*** переговорив із двома-трьома охоронцями, які навперейми прагнули зробити йому послугу. Він просив показати нам коридор, куди виходить камера Манон, і служитель повів нас туди, несучи в руках страхітливої величини ключ од її дверей. Я запитав у сторожа, якому було доручено догляд за Манон, як проводить вона час у притулку. Він почав говорити про її ангельську лагідність: про те, що жодного разу не чув од неї жодного різкого слова; що перші півтора місяці свого ув’язнення вона не переставала плакати; але через деякий час, здавалося, стала з великим терпінням переносити своє нещастя і тепер з ранку до вечора займається шитвом за винятком декількох годин на день, які вона присвячує читанню. Я поставив іще питання, чи охайно її утримують. Він запевнив мене, що все необхідне їй надано.

Ми підійшли до дверей її камери. Серце моє билося щосили. Я сказав панові де Т***: «Увійдіть сам і попередьте її про мої відвідини, бо я боюся, що вона буде занадто приголомшена, якщо побачить мене несподівано». Двері відчинилась. Я залишався в коридорі. Проте я чув їх розмову. Він сказав, що приніс їй втішливу звістку; що він належить до моїх друзів і турбується про нас. Із жвавим нетерпінням вона запитала його, чи не приніс він звісток про мене. Він пообіцяв, що я, такий ніжний і відданий, як тільки вона може побажати, скоро буду біля її ніг. «Коли ж?» – запитала вона. «Сьогодні, – відповів він, – щаслива мить не забариться; він з’явиться в цю ж хвилину, якщо ви побажаєте». Вона зрозуміла, що я за дверима. Я ввійшов, і вона рвонулася мені назустріч. Ми кинулись одне одному в обійми у пристрасному пориві, чарівність якого знають коханці, що відчували тримісячну розлуку. Наші зітхання, наші уривчасті вигуки, тисячі любовних імен, ніжно повторюваних тією й іншою стороною протягом чверті години, розчулили пана де Т***. «Заздрю вам, – звернувся він до мене, запрошуючи нас сісти, – немає такої славної долі, над якою я б не віддав перевагу такій гарній і пристрасній коханій». – «Ось чому і я знехтував би всі царства світу, – відповів я, – за одне щастя бути коханим нею».

Уся решта такої бажаної нашої бесіди була оповита безмежною ніжністю. Бідолашна Манон розповіла мені свої пригоди, я повідав їй про свої. Ми гірко плакали, розмовляючи про її тяжке становище і про темницю, з якої я щойно вийшов. Пан де Т*** утішав нас новими гарячими обіцянками зробити все, щоб покласти край нашим бідам. Він порадив нам не затягувати занадто довго цього першого побачення, щоб полегшити йому можливість влаштувати подальші наші зустрічі. Чималих зусиль коштувало йому переконати нас у цьому. Манон ніяк не могла наважитися відпустити мене. Знов і знов садовила вона мене, утримувала мене за плечі, за руки. «Лихо мені! в якому місці залишаєте ви мене? – говорила вона. – Хто поручиться мені, що я знову побачу вас?» Пан де Т*** дав їй обіцянку часто відвідувати її разом зі мною. «Що ж стосується цього місця, – додав він люб’язно, – віднині воно вже не мусить іменуватися притулком; це – Версаль, відтоді як в нім ув’язнено особу, що достойна запанувати в усіх серцях».

Виходячи, я вручив сторожу, що прислуговував їй, деяку мзду для заохочення його турбот про неї. Хлопчина цей мав душу менш низьку й менш черству, ніж йому подібні. Він був свідком нашого побачення. Ніжне видовище зворушило його. Золотий, отриманий ним од мене, остаточно привернув його до мене. Спускаючись по сходах, він поманив мене убік і сказав: «Добродію, якщо ви зволите взяти мене на службу або належним чином винагородите за втрату тутешнього місця, гадаю, що я легко міг би звільнити мадемуазель Манон».

Я насторожився при цій пропозиції й, хоча був позбавлений усього свого статку, наобіцяв йому цілий міх. Я розраховував, що мені завжди вдасться віддячити людині такого рівня. «Будь певен, мій друже, – сказав я йому, – що немає нічого, чого б я не зробив для тебе, і що твій добробут такий же забезпечений, наскільки й мій». Я побажав дізнатися, в чому полягає його план. «Він дуже простий, – відповів він. – Я відімкну ввечері двері її камери і проведу її до самих воріт, де ви мусите вже стояти напоготові». Я запитав, чи немає небезпеки, що її впізнає який-небудь зустрічний у коридорах або надворі. Він погодився, що деяка небезпека є; але, за його словами, без ризику тут не обійдешся.

Хоча я прийшов в захват од його рішучості, але вважав за потрібне гукнути пана де Т***, щоб повідомити йому цей проект і єдину обставину, що робила його сумнівним. Він знайшов для нього більше перешкод, ніж я. Щоправда, він погодився, що Манон могла б утекти в такий спосіб. «Але якщо її впізнають, – вів далі він, – і якщо її буде затримано, то, певно, вже назавжди. З іншого боку, вам довелося б, не втрачаючи ні хвилини, покинути Париж, бо вам ніколи не сховатися від пошуків, які будуть подвоєні як через вас, так і через неї. Одній людині легко вислизнути; але майже неможливо не бути виявленим, живучи разом із красивою жінкою.

Хоч яким ґрунтовним здавалося його міркування, воно не могло в мені пересилити солодкої надії на близьке звільнення Манон. Я висловив це панові де Т***, прохаючи його пробачити моїй любові трохи необережності й безрозсудності. Я додав, що наміром моїм було дійсно покинути Париж, аби оселитись, як і раніше, в одному з навколишніх сіл. Отже, ми змовились із служителем не відкладати нашої справи далі наступного дня; а щоб вірніше досягти успіху та полегшити наш вихід назовні, вирішили захопити чоловічий одяг. Було не так просто принести його з собою, але в мене вистачило винахідливості. Я тільки попросив пана де Т*** одягнутися в два легкі камзоли, а турботи про все інше взяв на себе.

Наступного ранку ми повернулися в притулок. Я мав при собі для Манон білизну, панчохи й інше, а поверх півкаптана надів сюртук, досить широкий, щоб приховати вміст моїх кишень. Ми пробули в її камері не більше хвилини. Пан де Т*** залишив їй один зі своїх камзолів; я дав їй свій півкафтан, мені самому було досить сюртука. Усе виявилося в наявності в її костюмі за винятком панталонів, які я, на лихо, забув.

Помилка наша відносно такого необхідного предмета, звичайно тільки розсмішила б нас, якби скрутне становище, в якому ми опинилися, було менш серйозним. Я був у відчаї, що така дрібниця може нас затримати. І тут я вирішив вийти самому без панталонів, надавши їх моїй подрузі. Сюртук у мене був довгий, і за допомогою кількох шпильок я набув досить пристойного вигляду, аби пройти через ворота.

Залишок дня мені здався нестерпно довгим. Нарешті ніч настала, і ми під’їхали в кареті до притулку, зупинившись трохи віддалік од воріт. Нам недовго довелося чекати появи Манон з її проводжатим. Дверці були відчинені, і обоє вони зараз же сіли в карету. Я прийняв у обійми мою дорогу кохану; вона тремтіла як лист. Кучер запитав мене, куди їхати. «Їдь на край світу, – вигукнув я, – і вези куди-небудь, де мене ніхто не розлучить із Манон».

Порив, який я не в змозі був стримати, трохи не накликав на мене нові прикрощі. Кучер замислився над моїми словами і, коли я назвав йому вулицю, куди ми мали їхати, він оголосив, що боїться, аби не втягнули його в кепську історію, що він здогадався, що красивий хлопчина, іменований Манон, – дівиця, викрадена мною з притулку, і що він зовсім не налаштований потрапити через мене в біду.

Педантичність цього негідника пояснювалася просто бажанням зірвати зайве за карету. Ми перебували ще занадто близько від притулку, щоб вступати з ним у суперечку. «Мовчи лише, – сказав я йому, – і заробиш золотий». Після цього він охоче допоміг би мені хоч і спалити увесь притулок.

Ми під’їхали до будинку, де проживав Леско. Оскільки було вже пізно, пан де Т*** покинув нас по дорозі, обіцяючи відвідати наступного дня. Приютський служитель залишився з нами.

Я так тісно стискував Манон у своїх обіймах, що ми займали тільки одне місце в кареті. Вона плакала від радості, і я відчував, як сльози її течуть по моєму обличчю.

Але коли ми виходили з карети біля будинку Леско, у мене з кучером виникло нове непорозуміння, наслідки якого виявилися фатальними. Я розкаювався в своїй обіцянці дати йому золотий не лише тому, що подарунок був надмірний, але і з іншої, вагомішої підстави: мені нічим було розплатитись. Я послав за Леско. Коли він з’явивсь, я шепнув йому на вухо, в якому я перебуваю утрудненні. Будучи вдачі грубої й не маючи звички церемонитися з візниками, він заявив, що це просто знущання. «Золотий? – заволав він. – Двадцять палиць цьому негідникові!»[118] Марно я заспокоював його, зауважуючи, що він нас погубить. Він вирвав у мене тростину з явним наміром побити кучера. Той не раз, видно, відчував на собі руку гвардійця або мушкетера і на смерть переляканий, дременув, кричачи, що я його обдурив, але що він мені ще покаже. Марно я кликав його зупинитися. Втеча його мене вкрай стривожила: я анітрохи не сумнівався, що він донесе в поліцію. «Ви губите мене, – сказав я Леско, – у вас я не буду в безпеці, нам потрібно негайно зникнути». Я подав руку Манон, запрошуючи її йти, і ми поспішно покинули небезпечну вулицю. Леско рушив за нами.

Дивні й несповідимі шляхи провидіння. Не пройшли ми і п’яти-шести хвилин, як якийсь зустрічний, обличчя якого я не розгледів, упізнав Леско. Поза сумнівом, він нишпорив біля його будинку зі злощасними намірами, які й виконав. «Ага, ось і Леско, – крикнув він і вистрілив у нього з пістолета, – йому доведеться повечеряти сьогодні з ангелами». У ту ж мить він сховався. Леско впав без усяких ознак життя. Я квапив Манон бігти, бо допомога наша була марна для трупа, а я побоювався, що нас затримає нічний дозор, який ось-ось міг з’явитись. Я кинувся з нею і зі слугою в перший бічний провулок; Манон така була засмучена, що ледве трималася на ногах. Нарешті на розі провулка я побачив візника. Ми стрибнули в карету, але, коли кучер запитав, куди їхати, я не знав, що йому відповісти. У мене не було ні надійного притулку, ні вірного друга, до якого я наважився б звернутись; я був без грошей, із яким-небудь напівпістолем у кишені.

Страх і втома настільки знесилили Манон, що вона схилилася до мене майже непритомна. З іншого боку, уява моя була приголомшена вбивством Леско, і я все ще побоювався нічного патруля. Що робити? На щастя, я згадав про заїжджий двір у Шайо, де провели ми з Манон декілька днів, підшукуючи собі житло в цьому селі. Там міг я сподіватися прожити деякий час не лише в безпеці, але і в кредит. «Вези нас в Шайо!» – сказав я кучерові. Нове утруднення; він відмовився їхати туди вночі менше ніж за пістоль. Зрештою, ми зійшлися на шести франках; цим вичерпувався вміст мого гаманця.

По дорозі я втішав Манон, але в глибині душі й сам упадав у відчай. Я б наклав на себе руки, якби не тримав у обіймах єдиний скарб, що прив’язував мене до життя. Сама лише ця думка повернула мені самовладання. «В усякому разі Манон зі мною, – думав я, – вона любить мене, вона належить мені. Нехай Тіберж говорить, що завгодно; це не примара щастя. Гинь хоч увесь всесвіт, я залишуся байдужим. Чому? Тому що в мене немає прихильності ні до чого іншого». Я дійсно так відчував; у той же час, надаючи так мало значення благам земним, я усвідомлював, що мені потрібно володіти хоч би невеликою їх часткою, щоб із гордим презирством поставитися до всього іншого. Любов могутніша од всілякого достатку, могутніша за скарби та багатства; але вона має потребу в їх підтримці, і немає нічого гіршого для коханця, що тонко відчуває, як потрапити в мимовільну залежність від грубості людей ницих.

Була одинадцята година, коли ми прибули в Шайо. На заїжджому дворі нас зустріли як давніх знайомих. Чоловічий одяг Манон не викликав цікавості, оскільки в Парижі та околицях звикли до всяких жіночих перевдягань. Я розпорядився, щоб її оточили найдбайливішим доглядом, роблячи вигляд, ніби не обмежуюся в коштах. Вона не підозрювала про моє цілковите безгрошів’я, а я остерігався натякати їй на це, прийнявши рішення завтра ж повернутися самому в Париж, аби відшукати які-небудь ліки від цієї докучливої хвороби.

За вечерею видалася вона мені блідою та схудлою. Я не помітив цього в Парижі, адже в камері, де я бачив її, було темнувато. Я запитав, чи не тому це, що її злякало вбивство брата, вчинене в неї на очах. Вона запевнила мене, що, хоча вона і засмучена цією подією, блідість її походить від того, що протягом трьох місяців вона сумувала в розлуці зі мною. «Значить, ти так любиш мене?» – мовив я. «В тисячу разів дужче, ніж можу висловити», – відповіла вона. «І ти мене ніколи тепер не покинеш?» – додав я. «Ніколи», – вигукнула вона і запевнення своє скріпила такими пестощами та клятвами, що мені здавалося дійсно немислимим, аби коли-небудь вона могла їх забути. Я завжди вірив у її щирість: який сенс був їй доводити удаваність до такої міри? Але ще більше вона була примхлива, або, скоріше, безвільна і сама себе не тямила, коли, бачачи перед собою жінок, які живуть у розкоші, сама перебувала в убогості й злиднях. Мені незабаром належало отримати цьому останній доказ, який перевершив усі інші та спричинив найнеймовірнішу пригоду, яка тільки могла статися з людиною мого походження і статку.

Знаючи її з цього боку, я поспішив наступного дня в Париж. Смерть її брата й необхідність запастися білизною й одягом для неї та для себе були таким очевидним до того приводом, що я міг і не вигадувати приводів. Я вийшов із заїжджого двору з наміром, як сказав я Манон і хазяїну, взяти найману карету; але це були порожні хвастощі. Нужда змусила мене йти пішки, і я швидко попрямував у напрямку до Кур-ля-Рен,[119] де мав намір перепочити. Я мав хоч на хвилину залишитися на самоті, аби спокійно обдумати, як же діяти мені в Парижі.

Я сів на траву. Я поринув у роздуми, які мало-помалу звелися до трьох головних питань. Мені потрібна була негайна допомога для незліченної кількості невідкладних потреб. Мені необхідно було знайти шляхи, що обіцяють принаймні надії на майбутнє і, що було не менш важливо, необхідно було зібрати відомості й ужити заходів обережності заради нашої з Манон безпеки. Вичерпавши всі плани та комбінації по цих трьох пунктах, я визнав за благо нехтувати дві останні. Ми були б досить надійно затаєні в якій-небудь кімнаті, знятій у Шайо, а відносно майбутніх наших потреб, вважав я, ще знайдеться час подумати, коли теперішні будуть задоволені.

Отже, питання полягало в тому, як зараз поповнити мій гаманець. Пан де Т*** великодушно пропонував мені свій, проте я відчував нездоланну відразу від однієї тільки думки самому нагадати йому про це. Хто зважиться піти розповісти про свою убогість чужій людині та просити її поділитися з тобою своїм статком? Тільки підла душа здатна на це своєю ницістю, що не відчуває ганебності такого вчинку, або ж покірливий християнин із надлишку великодушності, який підносить її над почуттям сорому. Я не був ні негідником, ні добрим християнином: я б пожертвував півжиття, аби уникнути такого приниження. «Тіберж, – сказав я собі, – добрий мій Тіберж, чи відмовить він мені в чому-небудь, коли в нього є хоч щонайменша можливість? Ні, він буде зворушений моєю убогістю, але він доконає мене своїми моралями; доведеться зазнати його картань, умовлянь, погроз; він продасть мені так дорого свою допомогу, що я скоріше пожертвую своєю кров’ю, ніж піддамся сумному випробуванню, яке збентежить мені душу новими докорами сумління. Добре! – продовжував я міркувати, – треба, отже, відмовитися від усякої надії, якщо мені не залишається ніякої іншої дороги і якщо обидві вони такі мені бридкі, що я більш охоче пролив би половину своєї крові, ніж ступив би на одну з них, тобто вважав за краще б пролити всю свою кров, аніж піти по обох шляхах. Так, усю мою кров, – додав я після хвилинного роздуму. – Звичайно, я віддав би її більш охоче, ніж погодився б удатися до принизливих благань. Але хіба йдеться про мою кров? Йдеться про життя й існування Манон, про її любов, про її вірність. Що покладу я на іншу шальку терезів? Донині ніщо інше не мало для мене ціни. Вона замінює мені славу, щастя, багатство. Є, поза сумнівом, багато речей, заради яких я пожертвував би життям, аби отримати їх або щоб уникнути; але шанувати яку-небудь річ над своє життя – не означає шанувати її так само, як Манон». Я не довго вагався після цього міркування й відновив шлях, вирішивши спочатку йти до Тібержа, а від нього до пана де Т***.

Увійшовши до Парижа, я узяв візника, хоча і не мав можливості розплатитися з ним; я розраховував на допомогу, про яку йшов просити. Я звелів везти себе до Люксембурзького саду, звідки послав сказати Тібержу, що чекаю його. Він з’явився швидше, ніж я міг чекати. Без зайвої балаканини я повідав йому про свою крайню нужду. Він запитав, чи вистачить мені тих ста пістолів, що я йому повернув, і, без єдиного заперечення відразу ж вирушив роздобути їх для мене з тією відкритою і сердечною готовністю, яка властива тільки любові й істинній дружбі. Хоча я нітрохи не сумнівався в успіху мого прохання, я не очікував, що це обійдеться так дешево, тобто без усякого з його боку вичитування за мою нерозкаяність. Проте я помилявся, думаючи, що позбувся його докорів, бо після того, як він відлічив мені гроші, й я вже збирався попрощатися з ним, він попросив мене пройтися з ним по алеї. Я нічого не сказав йому про Манон; він не знав, що вона на волі, тому його повчання торкнулися тільки безрозсудної моєї втечі з Сен-Лазара і побоювання, як би замість того, щоб скористатись уроками розсудливості, викладеними мені там, я не ступив знову на шлях розпусти. Він повідомив мене, як, вирушивши відвідати мене у в’язниці наступного дня після моєї втечі, він уражений був як громом, дізнавшись, яким чином я вийшов звідти; як він розмовляв про це з настоятелем; як добрий отець усе ще не міг оклигати від жаху; як усе ж таки він приховав великодушно від начальника поліції обставини мого зникнення і постарався, щоб смерть охоронця не стала відомою в місті; отже, за його словами, все складалося для мене благополучно; але, якщо в мені залишилася хоч щонайменша крихта розсудливості, я маю скористатися дарунком неба, адже справа повернула на добре; я маю передусім написати батькові й відновити добрі з ним стосунки; і, коли я послухаюсь хоч раз його порад, він вважає, що мені слід покинути Париж і повернутися в свою сім’ю.

Я вислухав його промову до кінця. Багато що в ній заспокоїло мене. По-перше, я був утішений, що можу нічого не побоюватися з боку Сен-Лазара. Паризькі вулиці ставали для мене вільною країною. По-друге, я радів, що Тіберж нічого не знає про звільнення Манон і про її повернення до мене. Я помітив навіть, що він уникає говорити про неї, явно гадаючи, що вона менше займає моє серце, якщо я такий спокійний відносно неї. Я вирішив якщо не повернутися в сім’ю, то в усякому разі написати батькові, як мені радив Тіберж, і засвідчити йому, що я готовий виконати свій обов’язок і підкоритися його волі. Я сподівався випросити у нього грошей під приводом занять в Академії, бо мені важко було б його переконати, що я налаштований повернутися в духовний стан; та, по суті, я був зовсім не такий далекий від того, що збирався обіцяти йому. Навпаки, мені навіть світило знайти собі заняття достойне й розумне, аби воно не перешкоджало моїй любові. Я розраховував жити з моєю коханою і в той же час займатися в Академії. Це було цілком сумісно. Я настільки був заспокоєний усіма цими думками, що обіцяв Тібержу того ж дня відіслати лист батьку. І, розлучившись із ним, я дійсно зайшов до поштової контори і написав такого ніжного й покірливого листа, що, перечитуючи його, тішив себе сподіванням, що хоч трохи пом’якшу батьківське серце.

Хоча, розлучаючись із Тібержем, я був уже в змозі найняти і оплатити візника, я зробив собі приємність гордо пройтися пішки до пана де Т***. Мені хотілося насолодитися свободою, впевненість у якій вселив у мене мій друг, розсіявши всі мої побоювання. Але раптом мені спало на думку, що його заспокоєння стосувалося тільки в’язниці Сен-Лазара, а наді мною ж тяжіло ще й викрадення з притулку, не беручи до уваги смерті Леско, в якій я був замішаний щонайменше як свідок. Міркування це так мене налякало, що я сховався в першу ж алею і звідти гукнув карету. Я попрямував просто до пана де Т***, який посміявся над моїми побоюваннями. Вони й мені самому видалися смішними, коли він повідомив, що ні відносно притулку, ні відносно Леско мені нічого боятися. Він розповів, що, побоюючись, як би не запідозрили його участі у викраденні Манон, він на ранок вирушив у притулок і висловив бажання її бачити, прикинувшись, ніби нічого не знає про те, що сталося; там аж ніяк не підозрювали ні його, ні мене, а навпаки, поквапилися розповісти йому цю новину як дивну подію, дивуючись, що така красуня, як Манон, вирішила тікати зі служителем; пан де Т*** обмежився сухим зауваженням, що ні з чого не дивується і що заради свободи можна піти на все. Він вів далі свою розповідь: звідти він попрямував до Леско, сподіваючись застати мене і мою чарівну кохану; проте хазяїн будинку, каретник, заявив, що не бачив ні її, ні мене, але немає нічого дивного, що ми не з’являлись у Леско, тому що до нас, поза сумнівом, дійшла звістка про його вбивство, що сталося приблизно в той же час. Він не відмовився повідомити й те, що знав про причину та обставини його смерті. За дві години перед тим один із гвардійців, приятелів Леско, зайшов до нього і запропонував зіграти в карти. Леско так швидко обібрав його, що не минуло й години, як той виявився без ста екю, тобто з порожньою кишенею.

Нещасний, залишившись без гроша, попросив Леско позичити йому половину програної суми, виникла з цього приводу суперечка, що перейшла в жорстоку сварку. Леско відмовився вийти на вулицю для поєдинку, а той пригрозив, ідучи, проломити йому голову, що і виконав того ж вечора. Пан де Т*** мав люб’язність додати, що він дуже турбувався про нас, і знову запропонував мені свої послуги. Я не замислившись відкрив йому місце нашого прихистку. Він просив дозволу з нами повечеряти.

Мені залишалося тільки купити білизни та суконь для Манон, і я сказав йому, що ми можемо їхати хоч зараз, якщо він зволить затриматися зі мною на хвилину в декількох продавців. Не знаю, чи подумав він, що, роблячи йому цю пропозицію, я маю на увазі скористатися його щедрістю, або ж то було просто поривом великодушності, але, погодившись негайно ж їхати, він провів мене до торговців, що були постачальниками його дому; він запропонував мені вибрати різних тканин, які ціною перевершували мої статки, коли ж я збирався заплатити, навідріз заборонив купцям брати з мене хоч одне су. Цю люб’язність було ним зроблено з такою благородною безпосередністю, що я міг не соромлячись скористатися нею. Ми разом вирушили в Шайо, куди я прибув менш стурбований, аніж ішов звідти.

Більше години витратив кавалер де Ґріє на свою розповідь, і я попросив його трохи відпочити й повечеряти з нами. Наша увага показала йому, що слухали ми його з цікавістю та співчуттям. Він запевнив нас, що в подальшому ми визнаємо його історію ще захопливішою, і, коли ми повечеряли, продовжив розповідь.

Частина друга

Моя присутність і люб’язності пана де Т*** розвіяли останні залишки смутку Манон. «Забудьмо минулі страждання, серденько, – сказав я, повернувшись до неї, – й наше життя піде щасливіше за колишнє. Врешті-решт, Амур – добрий володар; Фортуна не в змозі заподіяти стільки прикрощів, скільки радощів він дає нам скуштувати». Вечеря осяяна була справжніми веселощами.

З моєю Манон і з сотнею пістолів у кишені я почувався більш гордим і задоволеним, ніж найбагатший паризький відкупник серед накопичених ним скарбів: багатства належить обчислювати коштами, які маєш в розпорядженні для задоволення своїх бажань, а у мене не залишалося жодного невиконаного бажання. Навіть майбуття наше мало мене бентежило. Я був майже впевнений, що батько не відмовить забезпечити мене достатніми коштами для безбідного життя в Парижі, бо при сповненні двадцяти років я вступав у права спадкоємства своєї частки материнського статку. Я не приховував від Манон, що мій готівковий капітал обмежувався сотнею пістолів. Цього вистачало, щоб спокійно чекати кращого майбутнього, яке не мусило обминути мене чи то по праву мого народження, чи завдяки удачам у грі.

Отже, протягом перших тижнів я не думав ні про що, окрім насолод; почуття честі, так само як і деяка обережність відносно поліції примушували мене з дня на день відкладати відновлення зв’язків із співтовариством гравців Трансільванського палацу, і я обмежився грою в декількох зібраннях, які не були на такому поганому рахунку, а милості долі позбавили мене від необхідності вдатися до принизливого шахрайства.

Я проводив у місті частину пообіднього часу і повертався до вечері у Шайо, нерідко у супроводі пана де Т***, дружба якого з нами міцніла день від дня. Манон знайшла собі засіб від нудьги. Вона заприязнилися з декількома молодими дамами, які навесні оселилися по сусідству з нами. Прогулянки чергувалися з різними затіями, властивими жіночій статі. Граючи по дріб’язку, вони оплачували виграшами вартість карети. Вони здійснювали поїздки в Булонський ліс, аби подихати свіжим повітрям; і повертаючись увечері, я заставав Манон посвіжілою, задоволеною, пристрасною, як ніколи.

І все-таки хмари затьмарили горизонт мого щастя. Щоправда, вони незабаром начисто розвіялись, і пустотлива вдача Манон зробила розв’язку такою забавною, що й понині потішаюсь я спомином про її ніжність і привабливість її душі.

Єдиний слуга, що становив усю нашу челядь, відвів мене одного дня вбік і, ніяковіючи, сказав, що мусить повідомити мені важливу таємницю. Я підбадьорив його, викликаючи на відвертість. Після деякої паузи він дав мені зрозуміти, що якийсь знатний чужоземець, мабуть, вельми захопився мадемуазель Манон. Від хвилювання вся кров у мені закипіла. «Чи захоплена і вона ним?» – перебив я його з більшою поривчастістю, ніж дозволяла розсудливість. Моя гарячковість налякала його.

Стурбований, він відповідав, що відомості його не йдуть так далеко; але, спостерігаючи протягом кількох днів, що чужоземець цей неухильно з’являється у Булонському лісі, там виходить зі своєї карети і, усамітнюючись в бічній алеї, явно шукає нагоди побачити або зустрітися з мадемуазель Манон, він вирішив зав’язати знайомство з його слугами, щоб вивідати ім’я їхнього пана; слуги титулують його італійським князем і самі підозрюють тут любовну пригоду; інших відомостей, додав він, тремтячи, йому добути не вдалося, бо князь, з’явившись у цей час із лісу, розв’язно підійшов до нього і запитав про його ім’я. Потім, ніби здогадавшись, що він наш слуга, князь привітав його з найчарівнішою хазяйкою на світі.

Я з нетерпінням чекав продовження розповіді. Але він сторопів і замовк, а я приписав це своїй мимовільній гарячності. Марно я переконував його говорити далі й без приховування. Він заявив, що нічого більше не знає, і, оскільки те, про що повідомив він мені, сталося всього лише напередодні, він не мав часу побачити ще раз слуг князя. Я заохотив його не лише похвалами, але і щедрою нагородою і, не виявляючи ані найменшої недовіри до Манон, спокійнішим тоном наказав йому стежити за кожним кроком чужоземця.

Переляк його, по суті, посіяв у мені жорстокі сумніви. Під впливом страху він міг приховати частку істини. Проте, розміркувавши, я трохи заспокоївся й навіть пошкодував, що піддався слабкості. Не міг же я звинуватити Манон у тому, що в неї хтось закохався. Було очевидно, що вона залишалася в невіданні своєї перемоги; та й на що б перетворилося моє життя, якби я так легко піддавався почуттю ревнощів?

Наступного дня я повернувся в Париж із єдиним наміром, почавши велику гру, прискорити своє збагачення, щоб бути в змозі покинути Шайо за першого ж приводу для тривоги. Того вечора я не дізнався нічого такого, що б могло порушити мій спокій. Чужоземець знову з’являвся в Булонському лісі й на правах знайомства, зав’язаного напередодні з моїм слугою, почав говорити про любов свою, проте в таких висловах, які не вказували ні на яку взаємність із боку Манон. Він випитував у нього безліч подробиць. Урешті зробив спробу підкупити його щедрими обіцянками та, вийнявши приготовленого заздалегідь листа, марно пропонував йому кілька золотих, якщо він візьметься передати його своїй пані.

Минули два дні без усяких інших подій. На третій хмари згустилися. Повернувшись додому досить пізно, я дізнався, що Манон під час прогулянки ненадовго відійшла вбік від своїх приятельок і, коли чужоземець, який ішов за нею на невеликій відстані, наблизився до неї за її знаком, вона вручила йому листа, якого він прийняв із захватом. Своє захоплення він устиг висловити тільки тим, що ніжно поцілував листа, позаяк Манон одразу ж зникла. Але ввесь інший день вона здавалася надзвичайно веселою, і радісний настрій не покинув її і після повернення додому. Певна річ, мене охоплювало тремтіння при кожному слові розповіді. «Чи впевнений ти, – сумно запитав я слугу, – що очі не обдурили тебе?» Він прикликав небо у свідки істинності своїх слів.

Не відаю, до чого довели б мене сердечні муки, якби Манон, почувши, як я увійшов, не з’явилася до мене, тривожачись і скаржачись на моє зволікання. Не чекаючи відповіді, вона обсипала мене пестощами, а коли ми залишилися наодинці, почала гаряче докоряти мені за мої пізні повернення, що зробилися звичкою. Оскільки я мовчав і не перебивав її, вона сказала мені, що ось уже три тижні, як я жодного дня уповні не провів із нею; що вона не може винести такої довгої моєї відсутності; що вона просить хоч би іноді дарувати їй цілий день, і що починаючи із завтрашнього дня вона бажає бачити мене біля себе з ранку до вечора.

«Я залишуся з вами, не турбуйтесь», – відповів я їй досить різко. Вона мало звернула увагу на мій засмучений вигляд і в пориві радості, яка, щоправда, здалася мені надмірною, почала описувати забавним чином, як вона провела день. «Дивна жінка! – сказав я собі. – Чого маю очікувати я після такого вступу?» Мені пригадалася пригода, пов’язана з нашою першою розлукою. А тим часом і радість її, і пестощі здавалися мені пройнятими щирим почуттям, яке узгодилося з їх зовнішньою видимістю.

Мені неважко було приписати свою печаль, якої я не міг приховати, поки ми сиділи за вечерею, досаді на програш. А те, що вона сама попросила мене не від’їжджати з Шайо наступного дня, мені уявлялося надзвичайно сприятливим. Тим самим я вигравав час для роздумів. Моя присутність усувала всі побоювання на найближчий день; і, якщо не станеться нічого, що б змусило мене порозумітися з нею відверто, я прийняв уже рішення ще через день перебратися з нею в місто й оселитися в такому кварталі, де б я був позбавлений зіткнень із будь-якими князями. Завдяки такому рішенню я провів ніч спокійніше, хоча воно і не позбавило мене тяжких побоювань нової її зради.

Коли я прокинувся, Манон оголосила мені, що вона зовсім не бажає, щоб, залишаючись удома на цілий день, я менше піклувався про свою зовнішність, і що вона бажає власноручно причесати мене. Волосся у мене було прекрасне. Не раз вона розважалася таким чином. Але тут вона постаралась, як ніколи. За її наполяганням, я мусив усістися за туалет і витримати всі її вправи над моєю зачіскою. Під час роботи вона раз у раз повертала мене до себе обличчям і, спершись руками на мої плечі, дивилася на мене з жадібною цікавістю; потім, виявивши своє задоволення двома-трьома поцілунками, змушувала мене набувати попередньої пози, щоб продовжувати свою справу.

Пустощі ці зайняли увесь час до самого обіду. Захоплення її здавалося мені таким природним, веселість такою щирою, що я не міг примирити такі тривалі знаки уваги ні з якими планами чорної зради і кілька разів уже готовий був відкрити їй своє серце і звільнитися від тягаря, що починав мене пригнічувати. Але щоразу тішив себе надією, що вона сама піде на відвертість, і вже передчував усю насолоду урочистості.

Ми повернулися в її кімнату. Вона почала впорядковувати моє волосся, і я поступався всім її примхам, як раптом доповіли, що князь де *** бажає її бачити. Ім’я це довело мене до нестями. «Як! – закричав я, відштовхуючи її. – Хто? Який князь?» Вона не відповідала на мої питання. «Просіть, – сказала вона холодно слузі та, звернувшись до мене, вела далі чарівливим голосом: – Коханий мій! Мій обожнюваний, прошу тебе, хвилиночку будь поблажливим до мене, хвилиночку, одну хвилиночку; я полюблю тебе в тисячу разів сильніше; все життя буду тобі вдячна».

Обурення та розгубленість скували мені язика. Вона відновила свої наполягання, а я не знаходив слів, аби відкинути їх із презирством. Але, почувши, як відчинилися двері передпокою, вона однією рукою схопила мене за розпатлане волосся, іншою взяла невелике дзеркало, напружила всі свої сили, щоб проштовхнути мене в замішанні до дверей і, штовхнувши їх коліном, показала чужоземцеві, якого галас змусив зупинитися посеред кімнати, видовище, що, ймовірно, вельми його здивувало. Я побачив чоловіка, дуже вишукано одягненого, але досить-таки непоказного на вигляд.

Украй збентежений усією цією сценою, він не забув, одначе, віддати глибокий поклон. Манон не дала йому часу розкрити рота. Вона простягла йому дзеркало. «Погляньте сюди, – сказала вона йому, – подивіться на себе гарненько і віддайте мені справедливість. Ви просите моєї любові. Ось чоловік, якого я люблю і присяглася любити все життя. Порівняйте самі. Якщо ви вважаєте, що можете змагатися з ним за моє серце, вкажіть мені для того підстави, бо в очах вашої покірної служниці всі князі Італії не варті волосини з голови того, що я тримаю в руці».

Під час цієї дивної промови, очевидно, обдуманої нею заздалегідь, я робив марні спроби вивільнитись і, співчуваючи знатному відвідувачеві, досить поважному на вигляд, вже збирався спокутувати ввічливим поводженням завданої йому легкої образи. Проте він швидко опанував себе, і його відповідь, що видалася мені грубуватою, змінила мої наміри. «Добродійко, добродійко, – мовив він, звертаючись до Манон із вимушеною посмішкою, – у мене дійсно розкрились очі, й я бачу, що ви набагато досвідченіші, ніж я уявляв».

Він негайно пішов, навіть не поглянувши на неї та бурмочучи крізь зуби, що француженки не більше варті, ніж італійки. Я не відчував при цьому зовсім ніякого бажання вселити йому кращу думку про прекрасну стать.

Манон випустила моє волосся, кинулася в крісло і вибухнула тривалим сміхом. Не приховаю, що я був зворушений до глибини серця цією жертвою, яку міг приписати тільки любові. В той же час така вихватка, здавалося мені, переходила всі межі. Я не міг утриматися від докорів. Вона розповіла мені, що мій суперник після того, як протягом кількох днів переслідував її в Булонському лісі, палкими поглядами натякаючи на свої почуття, вирішив відкрито порозумітися з нею в листі, підписаному повним його ім’ям із усіма титулами, якого передав їй через кучера, возив її з подругами на прогулянку; обіцяв їй по той бік Альп золоті гори і вічну любов; але вона повернулась у Шайо, вирішивши повідомити мене про цю пригоду; та, розміркувавши, що ми можемо покепкувати на його рахунок, не могла втриматися від спокуси; в улесливому листі у відповідь вона запросила італійського князя відвідати її та зробила собі зайву приємність тим, що залучила мене до свого плану, не збудивши в мені ані найменшої підозри. Я не зронив ні слова про ті відомості, які отримав іншим шляхом, і в сп’янінні переможної любові міг тільки схвалити всі її вчинки.

Протягом усього свого життя я помічав, що небо, аби покарати мене найжорстокішими покараннями, завжди вибирало час, коли щастя здавалося мені особливо надійним. Я почувався таким щасливим дружбою пана де Т*** і ніжністю Манон, що не міг і уявити собі, ніби мені може загрожувати яка-небудь нова напасть. А тим часом доля готувала мені ще важчий удар, і це довело мене до того стану, в якому ви бачили мене в Пассі, та крок за кроком до таких сумних крайнощів, що вам важко буде повірити моїй правдивій оповіді.

Одного дня, коли ми вечеряли в товаристві пана де Т***, нам почувся шум карети, що зупинилася біля воріт готелю. Цікавість спонукала нас дізнатися, хто міг приїхати в таку пізню годину. Нам доповіли, що це молодий Г*** М***, тобто син нашого злого ворога, того старого розпусника, який запроторив мене до в’язниці Сен-Лазар, а Манон у притулок. При цьому імені кров кинулася мені в обличчя. «Само небо привело його до мене, щоб він зазнав покарання за ницість свого батька, – сказав я панові де Т***. – Йому не піти від мене, доки ми не схрестимо наших шпаг». Пан де Т***, що знав його і навіть перебував у числі його найближчих друзів, постарався переконати мене, що я помиляюся. Він запевняв, що це дуже милий, благородний хлопець, не здатний брати участь у поганих вчинках свого батька, і, якщо я побачу його хоч би одну хвилину, я не зможу відмовити йому в пошані й можу сподіватись на відповідне почуття з його боку. Додавши ще багато чого на його користь, він попросив у мене дозволу сходити за ним і запросити повечеряти з нами. Заперечення про небезпеку, на яку наразиться Манон, якщо місце її перебування буде виявлено сином нашого ворога, він спростував, присягнувшись честю, що, познайомившись із ним, ми набудемо в його особі найщирішого захисника. Після таких запевнень мені залишалося тільки погодитися на все.

Пан де Т*** привів його, заздалегідь повідомивши, хто ми такі. Він увійшов із поклоном, і його люб’язні манери дійсно привернули нас до нього. Він обійняв мене; ми всілися. Він захоплювався Манон, мною, нашою обстановкою і їв з апетитом, віддаючи належне вечері.

Коли прибрали зі столу, розмова набрала більш серйозного напрямку. Опустивши очі, він заговорив про образу, завдану нам його батьком, і почав шанобливо вибачатися перед нами. «Я скорочую свої вибачення, – сказав він, – щоб не будити спогадів, занадто ганебних для мене». Щира із самого початку, його дружня прихильність надалі стала ще більш щирою, бо наша бесіда не тривала й півгодини, як я помітив враження, яке справляли на нього принади Манон. Погляди та манери його ставали все ніжнішими. У розмовах його, одначе, не прослизало нічого; але і не ревнуючи, я мав занадто великий досвід у любові, щоб не вгадати його почуттів.

Він залишався в нашому товаристві допізна і, перш ніж розлучитися, висловив задоволення з приводу знайомства з нами й попросив дозволу іноді відвідувати нас, запевняючи в повсякчасній готовності до послуг. Він поїхав уранці у своїй кареті разом із паном де Т***.

Як я сказав, я зовсім не був схильний до ревнощів. Більш ніж будь-коли я вірив клятвам Манон. Чарівне створіння настільки володіло моєю душею, що найменше моє почуття до неї було пройняте повагою та любов’ю. Зовсім не ставлячи їй у провину того, що вона сподобалася молодому Г*** М***, я захоплювався дією її краси і пишався тим, що мене любить дівчина, яку всі визнають чарівною. Я не вважав навіть доречним розповісти їй про свої підозри. Протягом кількох днів ми були зайняті турботами про вбрання Манон і обговоренням того, чи можемо ми поїхати в театр, не побоюючись бути впізнаними. Тижня не минуло, як пан де Т*** знову відвідав нас; ми запитали в нього поради. Він зрозумів, що на догоду Манон мусить відповісти ствердно. Ми вирішили їхати в театр усі разом того ж вечора.

І, одначе, цьому рішенню не судилося здійснитись, бо, тут же відвівши мене вбік, пан де Т*** сказав мені: «З часу нашого останнього побачення я перебуваю в надзвичайному зніяковінні, й сьогоднішній мій приїзд викликаний цим. Г*** М*** закохавсь у вашу даму серця; він признався мені в тому. Я щирий його друг і готовий в усьому допомагати йому; але я не менший друг і вам. Вважаю, що наміри його негідні й засуджую їх. Я зберіг би його таємницю, якби він збирався застосувати лише звичайні засоби, щоб сподобатись; але він добре поінформований про вдачу Манон. Він дізнався, не відаю звідки, що вона любить розкіш і задоволення, і позаяк він уже має в розпорядженні значний статок, то оголосив мені, що хоче спочатку спокусити її яким-небудь цінним подарунком і річним утриманням в десять тисяч ліврів. За однакових умов мені, можливо, коштувало б набагато більше зусиль видати його, але почуття справедливості та дружби до вас узяли гору, тим більше що сам я необачно послужив причиною його пристрасті, ввівши його у ваш дім, і тому зобов’язаний запобігти наслідкам зла, заподіяного мною».

Я подякував панові де Т*** за таку важливу послугу і з такою ж відвертістю признався йому зі свого боку, що характер Манон саме такий, яким уявляв його собі Г*** М***, тобто що слово «бідність» для неї нестерпне. «Проте, – сказав я, – в тих випадках, коли йдеться лише про більше або менше, я не вважаю її здатною покинути мене для іншого. Я в змозі забезпечити її всім необхідним і розраховую, що мої кошти ростимуть день у день. Боюся лише одного, – додав я, – аби Г*** М*** не нашкодив нам, скориставшись тим, що знає місце нашого перебування».

Пан де Т*** запевнив мене, що в цьому відношенні я можу бути спокійний; що Г*** М*** здатний на яку-небудь безрозсудну витівку, тільки не на ницість; що якби він мав підлість нашкодити нам чим-небудь, то він, де Т***, перший покарав би його за це і тим спокутував би свою помилку, що принесла нам нещастя. «Вважаю себе вдячним вам за такі почуття, – відповів я, – але лихо все ж таки може статись, а ліки ж від нього вельми сумнівні. Отже, найрозсудливіше запобігти лихові, покинути Шайо, щоб оселитися де-небудь у іншому місці». – «Так, – відповів пан де Т***, – але важко вам буде зробити це з необхідною швидкістю; бо Г*** М*** має бути тут опівдні; він сказав мені про це вчора, що і спонукало мене з’явитися в таку ранню годину і повідомити вас про його наміри. Він може приїхати з хвилини на хвилину».

Такі вагомі аргументи змусили мене поглянути на справу серйозніше. Вважаючи, що уникнути відвідин Г*** М*** уже неможливо, так само як і неможливо, звичайно, перешкодити йому відкрити свої почуття Манон, я вирішив сам попередити її про наміри нового мого суперника. Як я вважав, якщо вона знатиме, що мені відомі пропозиції, які він збирається їй зробити, і якщо вона вислухає їх у мене на очах, у неї вистачить сили волі відкинути їх. Я поділився своєю думкою з паном де Т***, який відповів мені, що справа ця украй делікатна. «Згоден, – сказав я, – але якщо взагалі можна бути впевненим у своїй коханці, то прихильність до мене Манон є для мене найвагомішою підставою такої впевненості. Хіба тільки найблискучіші пропозиції могли б її засліпити, але, як я вже вам сказав, користолюбство їй чуже. Вона любить зручності життя, але вона любить і мене; за нинішнього стану справ я не повірю, щоб вона віддала перевагу наді мною синові людини, яка запроторила її у притулок». Словом, я залишився при своєму рішенні та, відвівши убік Манон, відверто їй розповів про все, про що тільки-но дізнався.

Подякувавши мені за гарну думку про неї, вона обіцяла так відповісти на пропозиції Г*** М***, щоб у нього пропала охота відновити їх іншим разом. «Ні, – сказав я їй, – не треба дратувати його зайвою різкістю: він може нам нашкодити. Але ти й без того знаєш, крутійко, – додав я сміючись, – як спекатися надокучливого або незручного залицяльника». Вона замислилася, потім відповіла: «У мене з’явилася чудова думка, і я в захваті від своєї вигадки. Г*** М*** – син нашого злісного ворога: нам потрібно помститися батькові не на синові, а на його гаманці. Я вислухаю його, прийму його подарунки і обдурю його».

«План хороший, – сказав я, – але ти забула, бідолашна дівчино, що це той самий шлях, який привів нас прямо в притулок».

Марно я малював їй усю небезпеку такої затії; вона заявила, що справа тільки в тому, аби вжити застережних заходів, і відвела всі мої заперечення. Вкажіть мені коханця, що не поступався б сліпо всім примхам обожнюваної ним коханої, і я визнаю, що був винен, поступившись їй так легко. Рішення було прийняте – обдурити Г*** М***, але з дивної примхи долі сталося так, що мене самого було обдурено.

Його карета з’явилася близько одинадцятої години. Він сипав найвишуканішими вибаченнями, що дозволив собі приїхати пообідати з нами. Він не був здивований, заставши у нас пана де Т***, який обіцяв йому напередодні прибути сюди ж, але під приводом різних справ не поїхав із ним в одному екіпажі. Хоча серед нас не було людини, яка б не таїла в серці зради, ми сіли за стіл із виглядом повної довіри та дружби. Г*** М*** неважко було знайти нагоду відкрити свої почуття Манон. Щоб не здатися йому надокучливим, я навмисно відлучився з кімнати на декілька хвилин.

Повернувшись, я помітив, що він зовсім не збентежений надмірно суворою відмовою. Він перебував у найкращому настрої. Я набув також дуже задоволеного вигляду; він внутрішньо сміявся над моєю, а я над його простотою. Протягом усього пообіднього часу ми спостерігали один за одним, бавлячись у душі. Перед його від’їздом я дав йому можливість іще раз поговорити з Манон, так що він мав привід радіти як моїй люб’язності, так і щедрому частуванню.

Ледве він усівся в карету разом із паном де Т***, як Манон підбігла до мене з розкритими обіймами і розцілувала мене, заливаючись сміхом. Вона повторила мені його розмови та його пропозиції, не втаївши ні слова. Вони зводилися ось до чого: він обожнює її, бажає розділити з нею сорок тисяч ліврів ренти, яку він має вже тепер, не беручи до уваги того, що отримає після смерті батька. Вона буде володаркою його серця і статку; а в заставу майбутніх благодіянь він готовий їй надати карету, вмебльований особняк, покоївку, трьох лакеїв і кухаря.

«Ось син, що перевершує щедрістю свого батька, – вигукнув я. – Поговорімо відверто, – додав я, – чи не спокушає вас ця пропозиція?» – «Мене? Анітрохи!» – відповіла вона і на підтвердження своїх слів продекламувала буцім рядки Расіна:[120]

Мене! підозрівать, що я є віроломна? Мене! Чи до снаги ті риси, що мені Притулку дні завжди нагадують сумні?

«Ні», – відповів я, підхоплюючи пародію:

Гадаю, що навряд Притулок той, мадам, У серці зберегти любов спроможний вам.

А все-таки вмебльований особняк, та ще з каретою і трьома лакеями – річ спокуслива, і у любові мало знайдеться таких приманок.

Вона гаряче заперечувала, що серце її належить мені навіки і захищене від усяких любовних стріл, окрім моїх. «Його обіцянки, – сказала вона, – скоріше жало помсти, ніж стріла любові». Я запитав її, чи має намір вона прийняти особняк і карету. Вона відповіла, що прагне тільки заволодіти його грошима.

Трудність полягала в тому, щоб отримати одне без іншого. Ми вирішили чекати повного пояснення плану Г*** М*** в тому листі, якого він обіцяв їй написати. Вона дійсно отримала його наступного дня через лакея, що з’явився перевдягненим і дуже спритно знайшов хвилину поговорити з нею наодинці. Вона наказала йому почекати відповіді й побігла до мене з листом. Ми разом розпечатали його.

Окрім банальних ніжних фраз, він містив детальний виклад обіцянок мого суперника. Він не скупився на витрати. Зобов’язався сплатити їй десять тисяч ліврів, як тільки вона вступить у володіння особняком, і щоразу поповнювати витрачання цієї суми, щоб повна її готівка була завжди в її розпорядженні. Термін новосілля не відкладався занадто надовго. Він просив надати йому тільки два дні на приготування та вказував їй назву вулиці та особняка, де обіцяв чекати її наступного дня після полудня, якщо їй удасться вислизнути з моїх рук. То був єдиний пункт, який турбував його; в усьому іншому він, здавалося, був цілком упевнений, проте додавав, що у разі якщо втеча від мене виявиться важкою справою, то він знайде спосіб полегшити її.

Г*** М*** був хитріший за свого батька. Він хотів опанувати свою здобич раніше, ніж відлічить їй гроші. Ми обговорили питання про те, якої поведінки триматися Манон. Я спробував іще раз переконати її викинути цей план із голови, змалювавши їй усі його небезпеки. Ніщо не могло похитнути її рішення.

Вона коротко відповіла Г*** М***, запевнивши його, що для неї не становить утруднень приїхати до Парижа в призначений день, і що він може спокійно її очікувати.

Ми відразу ж умовилися, що я негайно поїду та зніму для нас нове приміщення в якому-небудь селі по інший бік Парижа і перевезу з собою наше скромне майно; що наступного дня після полудня, точно в призначений час, Манон вирушить до Парижа; отримавши подарунки Г*** М***, вона зажадає, щоб він поїхав із нею в театр, і захопить із собою стільки грошей, скільки зможе понести з собою, а решту передасть моєму слузі, який за її бажанням мав її супроводжувати. Це був усе той же чоловік, відданий нам безмежно, який звільнив її з притулку. Мені належало чекати з найманою каретою на розі вулиці Сент-Андре-дез-Ар і, залишивши там екіпаж, близько сьомої години я попрямував у темряві до театрального під’їзду. Манон обіцяла вигадати привід відлучитися з ложі та скористатися цією миттю, щоб приєднатися до мене. Решта не являла труднощів. Ми б за одну хвилину добігли до карети і виїхали з Парижа в Сент-Антуанське передмістя, де лежав шлях до нашого нового житла.

План цей, хоч який він був навіжений, здавався нам цілком здійсненним. Але, по суті, безумством було уявляти, що навіть якби він удався найблагополучнішим чином, ми зможемо вберегтися назавжди від його наслідків. І все-таки ми пішли на ризик із найбезрозсуднішою недбалістю. Манон поїхала з Марселем: так звали нашого слугу. Я із сумом розлучався з нею. Я обійняв її, кажучи: «Манон, ви не обманюєте мене? Чи будете ви мені вірні?» Вона лагідно покартала мене за недовіру і повторила ще раз усі свої клятви.

Вона розраховувала прибути в Париж до третьої години. Я поїхав услід за нею. Залишок дня я провів у кав’ярні Фере, що біля моста Сен-Мішель. Там я просидів до темряви. Тоді я вийшов на вулицю, найняв візника й залишив його, як ми умовилися, на розі вулиці Сент-Андре-дез-Ар; потім пішки дійшов до театрального під’їзду. Я був здивований, ніде не бачачи Марселя, який мав чекати мене. Я запасся терпінням на цілу годину, змішавшись із натовпом лакеїв і видивляючись усіх перехожих. Нарешті, коли пробила сьома година, а я так і не помітив жодної ознаки, що мала яке-небудь відношення до нашого плану, я взяв квиток у партер, аби подивитися, чи сидять в одній із лож Манон і Г*** М***. Ні того, ні іншої не було. Я знову вийшов назовні та прочекав іще чверть години, у нестямі від нетерпіння і тривоги. Ніхто не з’являвсь; я повернувся до своєї карети, не знаючи, що зробити. Угледівши мене, візник пішов мені назустріч і з таємничим виглядом повідомив, що ось уже годину мене чекає в кареті якась миловидна жінка; що вона запитала про мене, вказавши мої прикмети, і, почувши від нього, що я маю повернутися, сказала, що буде терпляче на мене чекати.

Я відразу ж вирішив, що це Манон. Але, підійшовши до карети, я побачив гарненьке личко, не схоже на неї; незнайомка насамперед запитала, чи має вона честь говорити з кавалером де Ґріє? Я відповідав, що таке моє ім’я. «У мене є для вас лист, який пояснить вам, навіщо я тут і звідки знаю ваше ім’я», – сказала вона. Я попросив її дати мені термін прочитати його в сусідній корчомці. Вона захотіла рушити туди за мною і порадила зайняти окрему кімнату. «Від кого цей лист?» – запитав я, піднімаючись разом із нею по сходах. Замість відповіді вона дала мені його прочитати.

Я упізнав руку Манон. Ось приблизно, що вона писала: Г*** М*** так галантно і прекрасно прийняв її, що перевершив усі її очікування. Обсипав її подарунками, яким би позаздрила королева. Одначе вона запевняла, що не забула про мене в блиску, який оточує її; але, не домігшись згоди Г*** М*** поїхати з нею того ж вечора у театр, вона відкладає до іншого дня задоволення мене бачити; а щоб утішити мене трохи в тому засмученні, яке, вона передбачає, принесе мені ця новина, вона постаралася надіслати до мене одну з найкрасивіших дівиць Парижа, яка й передасть мені листа. Підписано: «ваша вірна кохана Манон Леско».

Для мене в цьому листі було щось таке жорстоке і образливе, що декілька хвилин я не міг отямитися від гніву і засмучення, але нарешті вирішив зробити зусилля над собою і забути навік мою невдячну й віроломну коханку. Я кинув погляд на дівицю, що стояла переді мною. Вона була надзвичайно гарна собою, і я б дуже хотів, зачарувавшись її красою, теж стати віроломним і невірним; але я не знаходив у ній ні тих ніжних і млосних очей, ні тієї божественної стрункості, ні тих барв, наче накладених пензлем бога любові, словом, жодної з тих незліченних принад, якими природа наділила підступну Манон. «Ні, ні, – сказав я їй, відводячи погляд, – невдячна, що прислала вас до мене, занадто добре знає, що ваші спроби будуть даремні. Поверніться до неї й передайте їй від мене: нехай вона насолоджується своїм злочином, і нехай насолоджується ним, якщо може, без докорів сумління; я покидаю її безповоротно і зрікаюся в той же час усіх жінок, бо вони, хоч і не такі привабливі, але, без сумніву, такі ж підлі й віроломні».

У ту хвилину я був готовий кинутися геть із кімнати і піти зовсім, відмовившись від усяких домагань на Манон; тяжкі ревнощі, що роздирали мені серце, змінилися сумним і похмурим спокоєм, і мені тим ближче вчулося моє зцілення, що я не відчував жодного з тих бурхливих душевних порухів, які завжди хвилювали мене в таких випадках.

На жаль, я настільки ж був обдурений любов’ю, наскільки обдурений я був, як мені здавалося, Г*** М*** і Манон.

Дівиця, що принесла мені листа, бачачи, що я готовий уже втекти вниз по сходах, запитала, чи не доручу я передати що-небудь панові де Г*** М*** і його дамі. Почувши це питання, я повернувся в кімнату і під впливом зміни, яка видасться неправдоподібною людям, що не зазнали в житті бурхливих пристрастей, від уявного спокою раптом перейшов до нападу дикої люті. «Іди, – сказав я їй, – і передай зрадникові Г*** М*** і його брехливій коханці, в який відчай повергнув мене її проклятий лист; але попередь, що недовго їм доведеться веселитись, і що я своєю рукою заколю їх обох». Я кинувся на стілець; капелюх мій упав по один бік, тростина – по інший. Гіркі сльози потекли струмками з очей моїх. Напад шаленства змінився глибокою скорботою; я гірко плакав, стогнучи та зітхаючи. «Підійди, дівчино, підійди до мене, – благав я, звертаючись до дівиці, – бо тебе послано мене втішити. Скажи мені, чи відомі тобі засоби втіхи від люті й відчаю, від бажання накласти на себе руки або убити двох зрадників, які не заслуговують на пробачення. Так, підійди до мене, – вів далі я, побачивши, як вона зробила кілька боязких, невпевнених кроків до мене, – прийди осушити мої сльози; прийди повернути мир моєму серцю; прийди і скажи, що ти мене любиш, нехай мене полюбить інша істота, окрім моєї невірної. Ти красива; можливо, і я зможу полюбити тебе». Бідолашна дівчина, на вигляд не старша шістнадцяти-сімнадцяти років, що мала, очевидно, більшу соромливість, аніж їй подібні, була вкрай уражена такою дивною сценою. Все ж таки вона наблизилася, бажаючи приголубити мене; але я зараз же відсторонив її, відштовхнувши обома руками. «Чого ти хочеш від мене? – сказав я їй. – Ти жінка; твою стать я ненавиджу, віднині вона нестерпна для мене. Ніжність твого погляду загрожує мені новою зрадою. Йди геть, залиш мене тут одного». Вона вклонилася, не сміючи вимовити ні слова, і повернула до виходу. Я закричав, вимагаючи, щоб вона зупинилася. «Скажи ж мені принаймні, – вів я далі, – як, чому і навіщо тебе послали сюди? Як ти дізналася про моє ім’я і місце, де можеш знайти мене?»

Вона розповіла, що давно знає пана де Г*** М***; що він прислав за нею о п’ятій годині лакея, який привів її у великий особняк, де вона застала Г*** М***, що грав у пікет із красивою дамою, і що вони обоє доручили їй передати мені цього листа, причому вказали, що вона знайде мене в кареті у кінці вулиці Сент-Андре. Я запитав її, чи не говорили вони їй ще чого-небудь. Почервонівши, вона пробелькотала, що вони вселили їй надію на зближення зі мною. «Тебе обдурили, бідолахо, – сказав я їй, – тебе обдурили. Ти – жінка, і тобі потрібен покровитель; але тобі треба, щоб він був багатий і щасливий, і не тут ти знайдеш такого. Повернися, повернися до пана де Г*** М***; він має все необхідне для любові красунь; він може дарувати вмебльовані особняки та карети. Щодо мене, який нічого не може запропонувати, крім любові та постійності, то жінки зневажають мою убогість і бавляться моєю наївністю».

Я додав іще багато слів, то сумних, то гнівних, у міру того, як то одна, то інша пристрасть, яка охоплювала мене, або слабшала, або брала гору. Тим часом моя несамовитість, розчавивши мене, майже вщухла, поступившись місцем роздуму. Я почав порівнювати останнє нещастя з іншими подібними, що я вже зазнав їх, і дійшов висновку, що не було більших підстав упадати у відчай, ніж раніше. Я достатньо знав Манон: навіщо ж так засмучуватися нещастям, яке давно слід було передбачити? Чи не краще витратити свої сили на те, щоб відшукати засіб зцілення? Було ще не пізно. Я мав в усякому разі прикласти до того всі старання і згодом не докоряти собі в тому, що своєю недбалістю сприяв власним стражданням. Потім я почав обдумувати засоби, які могли б відкрити мені шлях до надії.

Спробувати насильно вирвати Манон із рук Г*** М*** означало піти на відчайдушний крок, який би тільки погубив мене і не гарантував ніякого успіху. Проте мені здавалося, що якби я міг добитися хоч найкоротшої з нею розмови, я неодмінно відвоював би частку її серця; я знав так добре всі її слабкі сторони. Я такий був упевнений у її любові до мене. Навіть примха послати мені у втіху вродливицю, б’юся об заклад, виходила від неї і була навіяна співчуттям до мого горя.

Я вирішив пустити в хід усю свою винахідливість, аби побачити Манон. Із усіх шляхів, що перебрав я подумки один за одним, я зупинив вибір на такому: пан де Т*** зробив мені таку дружню послугу при першому нашому знайомстві, що я не міг сумніватися в щирому та гарячому почутті його до мене. Я збирався негайно попрямувати до нього і попросити його під приводом важливої справи запросити до себе Г*** М***. Мені треба було тільки півгодини, щоб поговорити з Манон. Намір мій полягав у тому, щоб проникнути до неї в кімнату, і я вважав, що за відсутності Г*** М*** це не викличе утруднень.

Заспокоєний таким рішенням, я щедро нагородив дівицю, яка все ще залишалася зі мною, а щоб вона не поверталася до тих, що послали її, я взяв її адресу, подавши їй надію, що проведу з нею ніч. Я сів знову в карету і наказав візникові везти мене щодуху до пана де Т***. На щастя, я його застав; дорогою я дуже турбувався про це. Двома словами я звірився йому в своїх стражданнях й пояснив, якої послуги прошу від нього.

Звістка, що Г*** М*** спокусив Манон, так уразила його, що, не знаючи про мою власну участь у біді, яка спіткала мене, він великодушно запропонував зібрати всіх своїх друзів і зі зброєю в руках звільнити мою кохану.

Я дав йому зрозуміти, що розголос, який викличе ця справа, може виявитися згубним для Манон і для мене. «Не проливатимемо крові, – сказав я йому, – залишимо це на крайній випадок. Мені прийшов у голову план обережніший, що обіцяє не менший успіх». Він виявив повну готовність зробити все, хоч чого б я від нього зажадав; і коли я повторив, що він має тільки викликати Г*** М*** для розмови і затримати його години на дві поза домом, він зараз же вирушив зі мною, щоб виконати моє прохання.

Ми почали вишукувати засіб затримати його на такий тривалий час. Я порадив передусім написати йому коротку записку, що запрошувала його негайно прийти в таку-то таверну у важливій і абсолютно невідкладній справі. «Я підгляну, – додав я, – як він вийде, і безперешкодно проникну в будинок, де мене знають лише Манон і Марсель, мій слуга. Ви ж, залишаючись весь цей час із Г*** М***, можете сказати йому, що та важлива справа, про яку ви бажаєте поговорити з ним, стосується грошей; що ви втратили у грі всю свою готівку і програлися ще більше, продовжуючи грати на чесне слово з тим же неуспіхом. Щоб піти з вами й дістати свої заощадження, йому буде потрібен час, а цього вистачатиме для здійснення мого наміру».

Пан де Т*** виконав усе точнісінько, як я йому сказав. Я залишив його в таверні, де він нашвидку написав листа. Я сховався за кілька кроків од будинку Манон, побачив, як з’явився посильний із листом, і як через хвилину вийшов Г*** М*** у супроводі лакея. Давши йому час зникнути з очей, я підійшов до дверей моєї зрадниці та, незважаючи на увесь свій гнів, постукав із благоговінням, як у двері храму. На щастя, відчинив мені Марсель. Я подав йому знак мовчати; хоча мені нічого було боятись інших слуг, я пошепки запитав, чи може він провести мене непомітно в кімнату, де перебуває Манон. Він відповів, що це зовсім неважко зробити, піднявшись обережно головними сходами. «Ходімо ж швидше, – сказав я, – і постеж, доки я там буду, щоб ніхто не ввійшов». Я безперешкодно проник до її покоїв.

Манон була зайнята читанням. Тут я мав нагоду переконатися в надзвичайній вдачі цієї дивної дівчини. Анітрохи не злякавшись, не виявивши ніякої боязкості, побачивши мене, вона висловила тільки легкий подив, неминучий при несподіваній появі людини, яку вважали відсутньою. «Ах, це ви, любов моя, – сказала вона, обіймаючи мене із звичайною ніжністю. – Боже! який же ви сміливий! Хто б міг чекати вас тут сьогодні?». Я вивільнився з її обіймів і, не бажаючи відповідати на її пестощі, відштовхнув її з презирством і відступив чимдалі. Мій рух збентежив її. Вона завмерла і дивилася на мене, перемінившись на обличчі.

У глибині душі я такий був зачарований, бачачи її знову, що, незважаючи на стільки приводів для гніву, майже не в силах був розкрити рота, щоб лаяти її. А тим часом серце моє спливало кров’ю від жорстокої образи, завданої нею; я жваво воскресив її в пам’яті, щоб збудити в собі злість, і постарався пригасити в очах вогонь любові. Поки я продовжував мовчати, і вона не могла не помітити мого збудження, я побачив, що вона тремтить, мабуть, від страху.

Я не міг витримати цього видовища. «Ах, Манон, – сказав я їй ніжно, – невірна, підступна Манон! Із чого почну я свої скарги? Я бачу, ви зблідли і тремтите, і я все ще настільки чутливий до щонайменшого вашого страждання, що боюся вас занадто пригнітити своїми докорами. Але повірте, Манон, ваша зрада пронизала мені серце скорботою. Таких ударів не завдають коханому, якщо не бажають його смерті. Адже це втретє, Манон; я вів точний рахунок; цього забути не можна. Вам належить цієї ж хвилини прийняти те або інше рішення, бо моє бідолашне серце вже не може витримати такого жорстокого випробування. Я відчуваю, що воно знемагає і готове розірватися від скорботи. Я увесь розбитий, – додав я, опускаючись на стілець, – я не в змозі говорити, сили мої вичерпалися».

Вона не відповідала; але як тільки я сів, вона впала на коліна і схилилася до мене головою, затуливши обличчя моїми руками. У ту ж мить я відчув на них її сльози. Боги! чого я тільки не відчував… «Ах, Манон, Манон, – вів далі я, зітхаючи, – пізно дарувати мені сльози, коли ви завдали мені смертельного удару. Ви вдаєтеся до фальшивої печалі, а відчути її вам не дано. Моя присутність, яка завжди служила перешкодою вашим задоволенням, без сумніву, становить найбільше нещастя для вас. Розкрийте очі, придивіться, який я; таких ніжних сліз не проливають над нещасним, якого зрадили і покинули так нелюдяно».

Вона цілувала мені руки, не міняючи пози. «Непостійна Манон, – заговорив я знову, – невдячна і невірна жінко, де ваші обіцянки та ваші клятви? Підступна, жорстока коханко, що зробила ти зі своєю любов’ю, в якій присягалася мені ще сьогодні? Праведні небеса, – вигукнув я, – ось як сміється над вами віроломна, після того як так благоговійно закликала вас у свідки! Отже, віроломство винагороджується. Відчай і самотність – ось доля постійності й вірності».

Слова мої супроводжувалися такими гіркими роздумами, що сльози мимоволі котилися з моїх очей. По моєму голосу, що змінився, Манон помітила, що я плачу. Вона перервала нарешті мовчання. «Так, я винна, якщо я заподіяла вам стільки горя та хвилювання, – сказала вона сумно, – але нехай покарають мене небеса, якщо я усвідомлювала або передбачала свою провину».

Мова її здалася мені такою позбавленою всякого здорового глузду і правдоподібності, що я не міг стриматися від найсильнішого нападу гніву. «Яка жахлива нещирість! – закричав я. – Ясніше, ніж будь-коли, я бачу, що ти просто обманщиця і брехуха. Тепер я знаю твій ниций характер. Прощай, підле створіння, – вів далі я, підводячись, – я вважаю за краще тисячу разів померти, ніж мати що-небудь спільне з тобою. Нехай покарають мене небеса, якщо віднині я удостою тебе хоч одним поглядом. Залишайся зі своїм новим коханцем, люби його, зневажай мене, забудь про честь, про благородство; я сміюся над вами, мені однаково».

Вона жахнулася від моєї несамовитості, все ще стоячи на колінах біля мого стільця, дивилася на мене, тремтячи й не сміючи дихати. Я зробив кілька кроків до дверей, обернувшись до неї і не зводячи з неї очей, але потрібно було втратити останнє людське почуття, щоби встояти проти такої чарівності.

Мені була така чужа варварська безсердечність, що, перейшовши несподівано до протилежної крайності, я повернувся або, скоріше, кинувся до неї, забувши про все. Я обняв її, обсипав незліченними ніжними поцілунками, просив вибачення за мою запальність; зізнався, що був грубий, що не заслуговую на щастя бути коханим такою дівчиною, як вона.

Я всадовив її і, ставши перед нею навколішки, заклинав вислухати мене. У небагатьох фразах я висловив усе, що тільки може винайти найшанобливішого, найніжнішого покірний і пристрасний коханець. Я благав її, як про милість, сказати, що вона прощає мене. Вона впустила руки мені на плечі, кажучи, що сама потребує моєї доброти, аби загладити ті прикрощі, яких мені заподіяла, і що вона починає побоюватись, і не без підстав, чи в силах я вислухати ті аргументи, які вона може навести у своє виправдання. Я перебив її негайно ж: «О, я не прошу у вас виправдань! Я схвалюю все, що ви зробили. Не мені розбиратись у вашій поведінці. Я буду занадто задоволений, занадто щасливий, якщо моя дорога Манон не позбавить мене ніжності свого серця. Але, – вів далі я, роздумуючи про свою долю, – всемогутня Манон, ви, що з примхи своєї даєте мені радість і муки, дозвольте мені, в нагороду за моє упокорювання і розкаяння, повідати вам про печаль мою і тугу? Чи дізнаюся від вас, що чекає мене сьогодні, й чи безповоротно збираєтеся ви підписати мені смертний вирок, провівши ніч з моїм суперником?».

Вона замислилася, перш ніж мені відповісти. «Мій кавалере, – сказала вона заспокоївшись, – якби ви відразу заговорили так ясно, ви б уберегли себе від багатьох хвилювань, а мене від дуже важкої сцени. Якщо ваші муки походять лише від ревнощів, я б їх зцілила, запропонувавши йти за вами негайно хоч на край світу. Але я уявила, що причиною вашого засмучення став лист, якого я вам написала на очах у пана де Г*** М***, і дівиця, послана нами. Я подумала, що листа мого ви сприйняли за кепкування, а побачивши дівицю, підіслану до вас, припустили, що я відмовляюся від вас заради Г*** М***. Ось ця думка і привела мене у відчай, бо, хоча я і не почуваюся винною, проте, розміркувавши, визнала, що зовнішні обставини не говорять на мою користь. І все-таки, – вела далі вона, – я хочу, щоб ви судили мене лише після того, як я поясню вам усю правду».

Тут вона розповіла мені все, що сталося після того, як вона зустрілася з Г*** М***, що чекав на неї в цьому особняку. Він прийняв її, дійсно, як найзнатнішу принцесу в світі; показав їй усі кімнати, прибрані з дивовижним смаком і ретельністю; відлічив їй десять тисяч ліврів у її спальні та приєднав до них декілька коштовностей, у тому числі перлинне намисто і браслети, вже раз даровані їй його батьком; звідти повів її у вітальню, яку вона ще не бачила, де очікувало її прекрасне частування. Прислуговували їм лакеї, яких він найняв для неї, наказавши їм слугувати їй надалі як своїй пані; насамкінець показав їй карету, коней і всі інші подарунки; після чого запропонував їй партію у пікет в очікуванні вечері.

«Признаюся вам, – вела далі вона, – що була приголомшена такою пишністю. Я розсудила, що було б шкода відразу позбутися нам стількох благ, удовольнившись десятьма тисячами ліврів і коштовностями, які я винесу на собі; що багатство це створене для вас і для мене, і ми могли б жити собі на втіху на кошти Г*** М***.

Замість того щоб запропонувати йому поїздку в театр, мені спало на думку з’ясувати його ставлення до вас, аби передбачити, чи легко буде нам бачитись у разі, якщо план мій вдасться здійснити. Я виявила, що характер він має дуже поступливий. Він запитав, що я думаю про вас і чи жалко було мені вас покинути. Я відповіла, що ви були такі милі зі мною, так благородно завжди трималися по відношенню до мене, що дивно було б вас ненавидіти. Він визнав, що ви достойні всякої поваги і що він бажав би подружитися з вами.

Йому хотілося знати, як, на мою думку, ви поставитеся до мого від’їзду, особливо коли дізнаєтеся, де я є. Я відповіла, що початок нашої любові належить до такого давнього часу, що вона встигла вже трохи охолонути; що, з іншого боку, перебуваючи в дещо скрутному становищі, ви, можливо, навіть не визнаєте розлуку зі мною великим нещастям, тому що вона позбавляє вас зайвого тягаря. Я додала, що абсолютно переконана у ваших мирних намірах, я просто сказала вам, що їду до Парижа у справі; що ви погодилися відпустити мене і, вирушивши за мною, не виявили особливого занепокоєння, дізнавшись, що я вас покинула.

«Якби я знав, що він схильний жити у мирі зі мною, – сказав він мені, – я перший би запропонував йому свої послуги та знайомство». Я запевнила його, буцім, знаючи ваш характер, не сумніваюся, що ви відкрито пішли б йому назустріч, особливо, додала я, якщо він згоден вам допомогти у ваших справах, дуже розладнаних, відколи ви розійшлися з сім’єю. Він перебив мене, заявивши, що готовий надати вам усіляку допомогу, залежну від нього, і якби ви побажали зав’язати новий любовний зв’язок, готовий надати вам гарненьку коханку, яку кинув заради мене.

Я вітала його думку, – додала вона, – щоб приспати всі його підозри; і, укріплюючись усе більше й більше у своєму намірі, мріяла тільки винайти спосіб вас повідомити, боячись, як би ви занадто не стривожилися, не знайшовши мене у призначеному місці. З цією-то метою, щоб мати привід написати вам, я і запропонувала йому направити до вас того ж вечора нову коханку: я була змушена вдатися до такого прийому, не маючи надії, що він хоч на хвилину залишить мене на самоті.

Він розсміявся над моєю пропозицією, гукнув лакея і, запитавши, чи може той негайно розшукати його колишню коханку, послав його на пошуки в усі кінці міста. Він уявляв, що їй належить вирушити до вас у Шайо; але я повідомила його, що, від’їжджаючи, обіцяла зустрітися з вами в театрі, а якщо що-небудь перешкодить мені бути там, ви мене чекатимете в кареті в кінці вулиці Сент-Андре; тому краще буде туди й послати вашу нову коханку хоч би для того, щоб ви не скучали цю ніч. Я додала, що слід було б написати вам два слова, щоб попередити про цю угоду, яку інакше вам буде важко зрозуміти. Він погодився; але я була змушена писати в його присутності й мала остерігатися занадто відвертих пояснень у листі.

«От як усе сталося, – додала Манон. – Я нічого не приховую від вас, ні моєї поведінки, ні намірів. Дівиця з’явилась; я визнала її красивою, і позаяк не сумнівалася, що моя відсутність заподіє вам страждання, то щиро побажала, щоб вона хоч на якийсь час зуміла розважити вас, бо вірність, якої я чекаю від вас, є вірність серця. Я була б у захваті, якби мала можливість послати до вас Марселя; але я не могла знайти ні хвилини, щоб пояснити йому те, що мала вам передати». Нарешті, на закінчення своєї розповіді, вона повідомила мене, в яке замішання привела Г*** М*** записка, отримана ним від пана де Т***. «Йому не хотілося розлучатися зі мною, – сказала вона, – він запевняв, що не забариться повернутись: ось чому мене турбує ваша присутність тут, і тому я була така уражена вашою появою».

Я терпляче слухав її розповідь. Багато, звичайно, було в ній жорстокого і принизливого для мене; бо намір її зрадити мене був такий очевидний, що вона навіть і не намагалася його приховати. Не могла ж вона сподіватися, що Г*** М*** залишить її на всю ніч саму, як весталку. Отже, вона розраховувала провести ніч із ним. Вислуховувати таке зізнання! Одначе я розсудив, що сам частково винен, тому що сам розповів їй про почуття, які має до неї Г*** М***, і виявив таку податливість, що сліпо взяв участь у здійсненні безумного її плану. З іншого боку, з притаманною мені властивістю характеру, я був зворушений простодушністю її розповіді й тією відвертістю, з якою вона передавала все аж до найобразливіших для мене подробиць. «Вона грішить, сама того не відаючи, – говорив я собі, – вона легковажна та безрозсудна, але прямодушна і щира». Додайте, що однієї любові моєї вистачало, щоб позавіч пустити всю її провину. Мене занадто тішила надія викрасти її цього ж вечора в мого суперника. Проте я запитав із гіркотою: «А з ким би ви провели цю ніч?» Це питання збентежило її. Вона відповіла мені лише уривчастими «але» і «якщо».

Я зглянувся над її утрудненням і, обірвавши розмову, просто оголосив, що пропоную їй рушати за мною негайно. «Добре, – сказала вона, – але ви, значить, не схвалюєте мого плану?» – «Ах, хіба не досить і того, – заперечив я, – що я схвалюю все, що ви зробили дотепер?» – «Як, невже ми не візьмемо з собою навіть десяти тисяч ліврів? – запитала вона. – Він подарував їх мені; вони мої». Я порадив їй кинути все і думати лише про те, як би піти скоріше, бо, хоча я говорив з нею навряд чи півгодини, я побоювався повернення Г*** М***. Тим часом вона так наполегливо переконувала мене не йти з порожніми руками, що я відчув себе зобов’язаним хоч у чому-небудь їй поступитися, після того, як стільки домігся від неї.

Поки ми готувалися в дорогу, я почув стук у парадні двері. Я ніскільки не сумнівався, що повернувся Г*** М***, і при цій думці стурбовано оголосив Манон, що, коли він увійде, йому не бути живим. Дійсно, я не настільки ще опанував себе, щоб виявити стриманість, побачивши його. Марсель поклав край моїм мукам, передавши мені записку, отриману ним біля дверей; вона була від пана де Т***.

Він мені писав, що, доки Г*** М*** вирушив до себе додому за грошима, він користується його відсутністю, щоб поділитися зі мною дуже забавною ідеєю: йому уявляється, що я не можу відповісти своєму суперникові приємнішим чином, ніж з’ївши його вечерю і провівши ніч у тому самому ліжку, в яке він сподівавсь улягтися разом із моєю коханкою; зробити це здається йому легко, якщо я заручуся допомогою трьох-чотирьох молодиків, достатньо рішучих, аби затримати Г*** М*** на вулиці, й достатньо відданих, аби не випускати його до ранку; сам же він обіцяє затримати його щонайменше на годину розмовами, які заготував до його повернення.

Я показав записку Манон і повідомив її, до якої хитрості вдався, щоб вільно проникнути до неї. Як моя вигадка, так і вигадка пана де Т*** привели її в захват. Декілька хвилин ми сміялися не замовкаючи; але, заговоривши з нею про останню затію як про жарт, я був уражений, що вона серйозно почала наполягати на її здійсненні. Марно я заперечував, що нелегко так відразу знайти людей, здатних затримати Г*** М*** і не випускати його до ранку; вона сказала, що в усякому разі слід спробувати, якщо пан де Т*** затримає його ще на цілу годину, а у відповідь на інші мої заперечення заявила, що я тираню її й не бажаю ні в чому зробити їй приємність. План цей здавався їй надзвичайно привабливим. «Ви займете його місце за вечерею, – твердила вона, – ви ляжете спати під його ковдрою, а завтра рано-вранці викрадете в нього коханку разом із грошима. Ви добре помститеся батькові й синові».

Я поступився її наполяганням, незважаючи на смутні передчуття, що немовби пророкували мені фатальну катастрофу. Я вийшов із дому, маючи намір попросити двох-трьох гвардійців, із якими познайомив мене Леско, взяти на себе турботу про затримання Г*** М***. Я застав удома тільки одного з них; але той був заповзятливий хлопчина, який, не встигнувши дослухати до кінця, відразу поручився мені за успіх; він тільки зажадав від мене десять пістолів на оплату трьох солдатів-гвардійців, яких вирішив залучити до справи, ставши сам на чолі загону. Я просив його не втрачати часу. Він зібрав їх раніше ніж за чверть години. Я чекав у нього в кімнаті й, як тільки він повернувся з товаришами, сам довів його до кута вулиці, по якій Г*** М*** неодмінно мав пройти, щоб потрапити до будинку Манон. Я наказав йому поводитися з ним ввічливо, але стерегти його до сьомої години ранку так пильно, щоб я міг бути спокійний, що він не вислизне. Він відповів мені, що відведе його до себе в кімнату і змусить роздягтись, а то навіть і влягтися в ліжко, сам же він із трьома своїми спільниками проведе ніч за випивкою та грою.

Я залишався з ними, доки не побачив Г*** М***, що наближався, і тоді відступив на декілька кроків у темряву, щоб бути свідком такої незвичайної сцени. Гвардієць рушив на нього з пістолетом в руці і ввічливо пояснив, що не зазіхає ні на його життя, ні на гроші, якщо ж він не піде за ним добровільно, вчинить щонайменший опір або закричить, то він прострелить йому голову. Г*** М***, побачивши за ним іще трьох солдатів і, поза сумнівом, побоюючись зарядженого пістолета, не чинив опору. У мене на очах його повели, як барана.

Я негайно повернувся до Манон; і, щоб не збуджувати ніяких підозр у слуг, сказав їй входячи, що пана Г*** М*** можна не чекати до вечері, що він затриманий невідкладними справами і просив мене вибачити його і повечеряти з нею, а що стосується мене, то провести вечір із такою прекрасною дамою я вважаю за велике щастя. Вона відповіла дуже люб’язно, вправно сприяючи виконанню нашого плану. Ми сіли за стіл, набрали поважного вигляду, доки лакеї прислуговували нам. Нарешті, відпустивши їх, провели один із найчарівніших вечорів у нашому житті. Крадькома я наказав Марселю найняти карету і звеліти кучерові бути біля під’їзду о шостій годині ранку. Близько півночі я вдав, що прощаюся з Манон, але безшумно повернувся за сприяння Марселя і збирався зайняти ліжко Г*** М***, подібно до того, як зайняв його місце за столом.

Тим часом зла доля готувала нам загибель. Ми вдавалися до безумних насолод, а меч завис над нашими головами. Нитка, що тримала його, готова була увірватися. Проте, щоб зрозуміти всі обставини жахливого краху, слід пояснити його причину.

Г*** М*** ішов у супроводі лакея, коли був затриманий гвардійцями. Цей хлопчина, переляканий нежданою пригодою, пустився навтіки і, прагнучи надати допомогу своєму панові, негайно попередив старого Г*** М*** про те, що сталося.

Така неприємна новина не могла не стривожити його в найбільшій мірі. То був його єдиний син, сам же він для свого похилого віку відзначався надзвичайною рухливістю. Передусім він зажадав від лакея звіту в тому, що син його робив пополудні: чи не сварився він із ким-небудь, чи не вплутався в чужу сварку; чи не побував у якому-небудь кублі. Лакей, вважаючи молодого хазяїна в крайній небезпеці й вирішивши не нехтувати ніякі засоби для надання йому допомоги, розповів усе, що знав про його любов до Манон, про витрати, яких вона йому коштувала, про те, яким чином він провів час у себе вдома години до дев’ятої вечора, про його відхід і нещасливе повернення. Цього вистачало, щоб старий запідозрив тут якусь любовну пригоду. Хоча було вже не менше, ніж пів на одинадцяту, він не вагаючись негайно ж вирушив до начальника поліції. Він попросив його віддати особливі накази всім поліцейським патрулям, а один із них надати в його особисте розпорядження, і разом із поліцейськими поспішив на ту вулицю, де був затриманий його син. Він оббігав усі частини міста, де міг сподіватися його відшукати, і, не напавши ніде на його слід, попрямував в особняк його коханки, вирішивши, що за цей час той міг туди повернутися.

Я збирався вкластися в ліжко, коли він з’явився. Двері нашої спальні були зачинені, й я не чув стуку з вулиці; він увійшов у супроводі двох поліцейських і, після марних розпитувань про долю сина, захотів побачити його коханку, щоб дізнатися хоч що-небудь від неї. Він піднявся сходами в незмінному супроводі поліцейських. Ми були вже готові вкластися в ліжко; він відчиняє двері, й, коли ми бачимо його, кров студеніє у нас в жилах… «О Боже, це старий Г*** М***», – кажу я Манон. Я кидаюся до зброї. На лихо, шпага заплуталася в портупеї. Бачачи мій рух, поліцейські підбігли, щоб схопити мене. Людина в сорочці беззахисна; вони відняли у мене всі засоби опору.

Г*** М***, хоча і приведений у сум’яття цією сценою, не забарився мене впізнати. Ще легше було йому впізнати Манон. «Що це, обман зору? – суворо звернувся він до нас. – Чи не бачу я перед собою кавалера де Ґріє та Манон Леско?». Я був у такій нестямі від сорому й горя, що не відповів ні слова. Різноманітні думки та спогади, здавалося, хвилювали його декілька хвилин, і раптом, немов вони разом запалили його гнів, він закричав, звертаючись до мене: «Негіднику, я впевнений, що ти вбив мого сина!». Образа зачепила мене за живе. «Старий мерзотнику, – гордо відповів я йому, – якби мені знадобилося вбити кого-небудь із твоєї сім’ї, я б почав із тебе». – «Тримайте його міцніше, – крикнув він поліцейським. – Нехай він розповість, що сталося з моїм сином. Завтра ж звелю його повісити, якщо він не признається в цю ж мить, що з ним зробив».

«Ти звелиш мене повісити? – вигукнув я. – Це тобі, негіднику, місце на шибениці. Знай, що кров моя благородніша й чистіша за твою. Так, – додав я, – мені відомо, що трапилося з твоїм сином; і якщо ти не перестанеш мене дратувати, я звелю його задушити, перш ніж настане ранок, і тобі обіцяю ту ж долю після нього».

Я вчинив необачно, признавшись, що знаю, де його син; але гнів довів мене до несамовитості. Він негайно ж гукнув п’ять чи шість інших поліцейських, які чекали за дверима, і наказав не випускати з дому нікого з прислуги. «А, пане кавалере, – вів далі він глузливо, – ви знаєте, де мій син, і звелите його задушити, кажете ви? Будьте певні, ми вживемо заходів». Тут я відчув, що зробив помилку.

Він наблизився до Манон, яка сиділа на ліжку вся в сльозах; він сказав їй декілька іронічних люб’язностей про її перемогу над батьком і над сином і про те, як добре вона вміє нею користуватися. Старий розпусник уже хотів був посваволити над нею. «Посмій тільки доторкнутися до неї! – закричав я. – Ніякі сили небесні не врятують тебе від моєї руки!». Він вийшов, залишивши в кімнаті трьох поліцейських і наказавши постежити за тим, щоб ми скоріше одяглися. Не відаю, які були його наміри відносно нас. Можливо, ми і отримали б свободу, якби повідомили йому, де його син. Одягаючись, я роздумував про те, чи не краще вчинити саме так. Але якщо його намір і був таким, коли він покидав кімнату, він різко змінився, коли він повернувся. Він пішов допитати прислугу Манон, затриману поліцейськими. Він нічого не міг добитися від слуг, нещодавно найнятих його сином; але, дізнавшись, що Марсель служив у нас раніше, він погрозами змусив його говорити.

То був відданий хлопчина, але простий і неотесаний. Спомин про те, як він допоміг Манон утекти з притулку, і страх, який вселяв йому Г*** М***, справили таке враження на його слабкий розум, що він уявив, ніби його тут же поведуть вішати або колесувати. Він обіцяв відкрити все, що йому відомо, аби пощадили його життя. Г*** М*** здогадався, що наша справа набагато серйозніша і злочинніша, ніж він припускав до цієї миті. Він запропонував Марселю не лише зберегти йому життя, але й винагородити за щиросерде визнання.

Нещасний розповів йому частину нашого плану, про який ми не соромилися говорити в його присутності, тому що він сам мав узяти в нім деяку участь. Щоправда, він зовсім нічого не знав про зміни, що сталися в Парижі; але при від’їзді з Шайо був поінформований про зухвалий задум і про роль, яку мав у нім відігравати. Отже, він заявив Г*** М***, що ми задумали обдурити його сина, що Манон мала отримати чи вже отримала десять тисяч ліврів, які, у разі нашого успіху, ніколи б не повернулися до спадкоємців роду Г*** М***.

Після такого відкриття оскаженілий старий одразу ж попрямував знов у нашу спальню. Не кажучи ні слова, він пройшов у кабінет, де без зусиль знайшов усю суму і коштовності. З палаючим обличчям він повернувся назад і показуючи те, що йому вгодно було іменувати награбованим добром, обсипав нас образливими докорами. Він підніс до самих очей Манон перлинне намисто і браслети. «Упізнаєте ви їх? – сказав він із глузливою посмішкою. – Не вперше вам доводиться їх бачити. Вони ті ж самі, чесне слово. Не дивно, що вони припали вам до смаку. Бідолашні дітки, – додав він, – справді, вони обоє чарівні; тільки ось лукаві трішки».

Серце моє розривалося від нестями при його образливих словах. За одну мить свободи я б дав… Праведне небо, чого б тільки я не дав! Зрештою, зробивши над собою зусилля, я сказав зі стриманістю, що була лише витонченою формою люті: «Покінчімо, добродію, із зухвалими кепкуваннями. Про що йдеться? Що наміряєтесь ви зробити з нами?» – «Йдеться про те, пане кавалере, – відповів він, – що ви негайно вирушите в Шатле.[121] Завтра при денному світлі ми розберемося краще в цій справі, та сподіваюся, ви зробите милість і нарешті повідомите, де мій син».

Я збагнув без зусиль, що ув’язнення в Шатле загрожує нам жахливими наслідками. Я з трепетом передбачав усі небезпеки. При усій своїй гордості я зрозумів, що слід було змиритися з долею і полестити злому нашому ворогові, щоб хоч чого-небудь домогтися від нього покірністю.

Я ввічливо попросив його вислухати мене. «Не виправдовую себе, добродію, – сказав я. – Визнаю, що по молодості я зробив великі помилки, і ви достатньо постраждали, щоб почуватися ображеним; але якщо вам відома сила любові, якщо ви в змозі судити про те, що відчуває нещасний хлопець, у якого викрадають усе, що прив’язує його до життя, ви, можливо, вибачите мою спробу помститися вашому синові нешкідливою витівкою або щонайменше визнаєте мене достатньо покараним моєю ганьбою. Немає потреби ні у в’язниці, ні в тортурах, аби змусити мене відкрити, де ваш син. Він у безпеці. Я не мав наміру ні зашкодити йому, ні завдати вам образи. Я готовий назвати вам місце, де він спокійно проводить ніч, якщо ви зробите нам милість і відпустите нас обох на свободу».

Старий тигр, анітрохи не зворушений благаннями, зі сміхом повернувся до мене спиною. Він процідив крізь зуби, що наші наміри були йому відомі з самого початку. Що ж до сина, грубо додав він, то якщо я його не вбив, рано чи пізно він і сам віднайдеться. «Відвезіть їх у Малий Шатле, – сказав він поліцейським, – і дивіться гарненько, аби кавалер не втік по дорозі; він хитрий і вже раз утік із Сен-Лазара».

Він вийшов, залишивши мене, можете собі уявити, в якому стані. «О, небо, – вигукнув я, – прийму з покірністю всі твої удари; але те, що мерзенний негідник має владу так деспотично розпоряджатися мною, доводить мене до розпачу». Поліцейські квапили нас. Біля під’їзду вже чекала карета. Спускаючись по сходах, я подав Манон руку. «Ходімо, дорога моя королево, – сказав я їй, – ходімо й підкоримося суворій долі нашій. Можливо, небеса зволять дарувати нам дні більш щасливі».

Ми поїхали в одній кареті. Вона припала до мене, я її обійняв. Вона не зронила ні слова з моменту появи Г*** М***, але, залишившись наодинці зі мною, вона почала втішати мене ніжними словами, ввесь час докоряючи собі в тому, що стала причиною мого нещастя. Я запевняв її, що ніколи не нарікатиму на свою долю, поки вона не перестане любити мене. «Мене нічого жаліти, – вів далі я, – декілька місяців в’язниці зовсім не страхають мене, і я завжди віддам перевагу Шатле над Сен-Лазаром. Але за тобою, кохана, тужить моє серце. Яка сумна доля такого чарівного створіння! О, небеса, як можете ви поводитися так суворо з найдосконалішим із творінь своїх? Чому не наділені ми від народження властивостями, відповідними до нашої злої долі? Ми обдаровані розумом, смаком, чутливістю; на жаль, яке сумне застосування ми їм знаходимо, в той час як стільки душ, ницих і підлих, насолоджуються всіма милостями долі!»

Роздуми ці сповнили мене скорботою. Але все було ніщо в порівнянні з думами про прийдешнє, бо я знемагав від страху за Манон. Вона вже побувала у притулку, і, хоча благополучно вибралася звідти, я знав, що повторне ув’язнення таїть у собі найнебезпечніші наслідки. Я хотів би поділитися з Манон своєю тривогою, але боявся занадто її злякати. Я тремтів за неї, не сміючи попередити про небезпеку, і обіймав бідолаху, зітхаючи та запевняючи у своїй любові, єдиному почутті, яке я смів висловити.

«Манон, – говорив я, – скажіть щиро, чи завжди ви любитимете мене?» Вона відповіла, що її вкрай засмучують мої сумніви. «Ну от, я більше не сумніваюся, – мовив я, – і з цією впевненістю не страшуся ніяких ворогів. Я вдамся до сприяння своєї сім’ї, я неодмінно вийду з Шатле і віддам усю кров, присвячу всі сили, щоб вирвати вас звідти, щойно опинюся на волі».

Ми під’їхали до в’язниці. Нас помістили кожного в окремій камері. Удар цей уразив мене не так сильно, бо я передбачав його. Я доручив Манон охоронцеві, повідомивши його, що я людина високого стану, пообіцявши значну винагороду. Я обійняв дорогу мою кохану, перш ніж розлучитися з нею. Я заклинав її не журитися надмірно і не страшитися нічого, доки я живий. Гроші в мене були. Частину їх я віддав їй, а з решти щедро заплатив охоронцеві наперед за місячне утримання її та моє.[122]

Гроші чудово подіяли. Мене помістили в охайну кімнату і запевнили, що Манон отримала таку ж. Я негайно почав обмірковувати, яким шляхом домогтися швидкого звільнення. Було ясно, що нічого особливо злочинного не було в моїй справі; припускаючи навіть, що свідченням Марселя встановлено наш задум вчинити крадіжку, я прекрасно знав, що наміри самі по собі не підлягають покаранню. Я вирішив спішно написати батькові, просячи його особисто приїхати до Парижа. Я набагато менше соромився, як уже сказав, ув’язнення в Шатле, ніж у Сен-Лазарі. З іншого боку, хоча я і зберіг належну повагу до батьківського авторитету, роки та досвід вельми зменшили мою боязкість. Отже, я склав листа, а до відправки його з Шатле не зустрів ніяких перешкод. Але я міг би позбавити себе клопоту, якби знав, що батько має прибути до Парижа наступного дня.

Отримавши першого мого листа, написаного тиждень тому, він був ним надзвичайно втішений. Але, хоч як полестив я йому надією на моє виправлення, він не визнав можливим задовольнятися самими обіцянками. Він вирішив своїми очима переконатися в зміні, що сталася зі мною, і вчинити так чи інакше залежно від щирості мого розкаяння. Він прибув наступного дня після нашого ув’язнення.

Насамперед він попрямував до Тібержа, до якого я просив адресувати свою відповідь. Від нього він не зміг отримати відомостей ні про місце перебування, ні про становище моє нині. Він почув од нього тільки про мої пригоди після втечі з семінарії Сен-Сюльпіс. Тіберж із великою похвалою відізвався про добрі мої наміри, що виявилися під час останнього нашого побачення. Він додав, що я, на його думку, зовсім порвав із Манон, але що його все-таки дивує відсутність від мене вістей протягом цілого тижня. Батько не був такий довірливий. Він зрозумів, що за моїм мовчанням, на яке скаржився Тіберж, криється щось, що вислизає від його прозорливості, і з такою старанністю почав шукати мої сліди, що через два дні після приїзду дізнався про моє ув’язнення в Шатле.

До його приходу, очікувати якого я ніяк не міг так рано, мене відвідав начальник поліції, тобто, просто кажучи, я зазнав допиту. Він кинув мені декілька докорів, які, щоправда, не містили для мене нічого грубого та образливого. Він м’яко сказав мені, що жалкує про погану мою поведінку; що я вчинив необережно, набувши собі ворога в особі пана де Г*** М***, що воістину в справі моїй позначається більше необачності й легковажності, ніж злого наміру; але що я сяк чи так уже повторно потрапляю на лаву підсудних, хоча можна було сподіватися, що два-три місяці, проведені у Сен-Лазарі, напоумлять мене.

Втішений тим, що маю справу з суддею розсудливим, я говорив із ним так шанобливо і стримано, що він, здавалося, був надзвичайно задоволений моїми відповідями. Він порадив мені не занадто засмучуватись і сказав, що хотів би зробити мені послугу з поваги до мого роду та молодості.

Я зважився доручити Манон його увазі, з похвалою відгукнувшись про її лагідність і доброзвичайність. Він відповів сміючись, що поки що не бачив її, але йому говорили про неї як про особу дуже небезпечну. Слова його пробудили в мені таку велику до неї ніжність, що я виголосив пристрасну промову на захист бідолашної моєї коханої й навіть не міг стримати сліз. Він наказав відвести мене назад у камеру. «Ох, любов, любов, – вигукнув мені вслід цей статечний суддя, – невже ти ніколи не уживешся з розсудливістю?»

Я вдавався до сумних роздумів, розмірковуючи про бесіду з начальником поліції, коли почув, як відчиняються двері в мою камеру, – то був батько. Хоча я мав би підготуватися до цієї зустрічі, бо чекав її на кілька днів пізніше, але був настільки приголомшений, що провалився б крізь землю, якби вона розверзлась у мене під ногами. У неймовірному зніяковінні я обійняв його. Мовчки він сів; мовчки я стояв перед ним, похнюпившись і з непокритою головою.

«Сідайте, добродію мій, сідайте, – сказав він мені суворо. – Завдяки розголосу, викликаному вашою розпустою та шахрайськими витівками, я дізнався, де можу вас знайти. Перевага вашої достойної поведінки полягає в тому, що вона не може залишатися таємною. Прямою дорогою ви йдете до слави. Вочевидь, вже близький кінець вашого шляху до Гревської площі,[123] й на вас чекає завидна доля бути виставленим напоказ усьому народові».

Я нічого не відповів. Він вів далі: «О, який же нещасний батько, що ніжно любив сина, нічого не жалів для достойного його виховання і бачить врешті-решт перед собою шахрая, який ганьбить його! Можна втішитися в ударах злої долі; час стирає їх, і горе лагідніє; але де ліки від лих, які посилюються день у день, проти розпусти сина порочного, що втратив усяке почуття честі? Ти мовчиш, нещасний, – додав він. – Погляньте на удавану цю скромність, на цю лицемірну лагідність: можна подумати, що бачиш перед собою гідного представника нашого роду!»

Хоча я мусив визнати, що заслужив на більшість образливих докорів, мені здалися вони все ж надмірними. Я дозволив собі в простих словах викласти свою думку.

«Смію запевнити вас, добродію мій, – сказав я, – що скромність моя анітрохи не удавана: вона природна для людини з порядної сім’ї, що почуває безмежну повагу до батька свого, особливо ж до батька розгніваного. Не претендую видавати себе за гідного представника нашого роду. Визнаю, що заслужив на докори ваші; але заклинаю вас, не будьте такі суворі й не дивіться на мене як на найзапеклішого негідника. Я не заслужив такого жорстокого вироку. Любов – причина всіх моїх помилок, ви це знаєте. Фатальна пристрасть! Овва! невже не відома вам уся сила її, і чи може так бути, щоб кров ваша, яка тече і в моїх жилах, ніколи не палала тим же почуттям? Любов зробила мене занадто ніжним, занадто пристрасним, занадто відданим і, можливо, занадто догідливим щодо бажань чарівливої коханої; такі мої злочини. Чи ганьбить вас хоч єдиний із них? Милий татусю, – додав я ніжно, – пожалійте хоч трохи сина, який до вас завжди був сповнений поваги та любові; який не відрікся, як думається вам, ні від честі, ні від обов’язку і який заслуговує в тисячу разів більшого співчуття, ніж можете ви собі уявити». Закінчуючи свою промову, я розплакався.

Отче серце є найдосконаліше творіння природи: вона володарює над ним, так би мовити, як добра цариця, й управляє всіма його проявами. Батько мій, що був, окрім цього, людиною розумною й тонкою, такий був зворушений напрямом, якого надав я своїм виправданням, що не в змозі був приховати від мене зміни у своєму настрої. «Ходи, мій бідолашний сине, – сказав він, – ходи сюди, в мої обійми: мені жаль тебе». Я обійняв його, а по його обіймах міг судити про те, що відбувалося в його серці. «Що ж зробити для твого звільнення? – знову заговорив він. – Повідай мені про всі справи твої без приховування».

Зважаючи на те, що у вчинках моїх, врешті-решт, не було нічого занадто ганебного для мене, хоч би в порівнянні з пустощами певної світської молоді, й позаяк у наш час не вважається ганебним мати коханку, так само як і вдаватися до деякої спритності рук у грі, я щиросердо розповів батькові всі подробиці життя мого. Зізнання в кожній провині я прагнув супроводжувати прикладами з життя людей знаменитих, аби послабити тим свою провину.

«Я живу з коханкою, – говорив я, – не повінчаний із нею; герцог такий-то утримує двох на очах усього Парижа; пан такий-то упродовж десяти років має коханку, якій вірний більше, ніж дружині. Дві третини знатних людей Франції за честь вважають мати коханок. Я шахраював у грі; маркіз такий-то і граф такий-то не мають інших джерел доходу; князь такий-то і герцог такий-то стоять на чолі зграї рицарів того ж ордену». Що стосується зазіхань моїх на гаманці обох Г*** М***, то я міг би довести, що і в цьому в мене були попередники, але честь не дозволила мені зганьбити разом із собою всіх тих осіб, яких я міг би навести як приклад, а тому я благав батька пробачити мені цю слабкість, пояснивши її двома нездоланними пристрастями, що опанували мене: жадобою помсти і любов’ю.

Він просив мене вказати, як найскоріше домогтися мого звільнення, притому так, щоб уникнути розголосу. Я повідомив його про добре ставлення до мене начальника поліції. «Якщо ви зустрінете які-небудь перешкоди, – сказав я, – вони не можуть іти ні від кого, крім двох Г*** М***; тому, вважаю, вам слід було б побачитися з ними». Він обіцяв мені це.

Я не наважився просити його поклопотатися за Манон. Причиною цього не був брак сміливості, але боязнь обурити його таким проханням і поселити у його душі які-небудь згубні для неї і мене наміри. Я дотепер не відаю, чи не принесла мені ця боязнь найбільших нещасть, перешкодивши мені налаштувати батька на її користь і вселити йому сприятливу думку про нещасну мою коханку. Можливо, і цього разу я збудив би його співчуття. Я б застеріг його не довіряти тому враженню від старого Г*** М***, якому він занадто легко піддався. Хто знає? Зла доля, можливо, в корені обрубала б усі мої спроби; але я принаймні звинувачував би у своєму нещасті лише долю і жорстокість ворогів моїх.

Покинувши мене, батько попрямував до пана де Г*** М***. Він застав у нього також його сина, якого мій гвардієць чесно відпустив на свободу. Я так і не дізнався про подробиці їх бесіди; але мені неважко було судити про неї за фатальними її наслідками. Вони пішли разом, обидва батьки, до начальника поліції, в якого просили двох милостей: по-перше, випустити мене негайно з Шатле; по-друге, ув’язнити Манон довічно або ж вислати в Америку. Якраз у той час почали відправляти усіляких волоцюг на Міссісіпі. Начальник поліції дав слово відправити Манон із першим же кораблем.

Пан де Г*** М*** і батько мій з’явилися відразу ж до мене зі звісткою про мою свободу. Пан де Г*** М*** ввічливо попросив у мене вибачення за минуле і, привітавши мене з таким чудовим батьком, переконував надалі користуватися його порадами та прикладом. Батько наказав мені вибачитися перед Г*** М*** в уявній образі, завданій мною його сім’ї, і подякувати за сприяння моєму звільненню.

Ми вийшли всі разом, ні словом не згадавши про мою кохану. У їх присутності я не посмів навіть замовити про неї слово охоронцям. На жаль, моє прохання було б однаково даремним. Фатальний наказ прибув одночасно з наказом про моє звільнення. Через годину бідолашну дівчину було переведено в притулок і приєднано до інших нещасних, засуджених на ту ж долю.

Змушений піти за батьком на його квартиру, я лише близько шостої години знайшов мить вислизнути з його очей, аби поспішити назад у Шатле. Я мав один тільки намір – передати трохи харчів для Манон і доручити її турботам охоронця, бо не тішив себе надією, що мені дозволять побачитися з нею. Так само у мене не було ще часу подумати про її звільнення.

Я викликав охоронця. Він не забув моєї щедрості й доброти і, бажаючи хоч чим-небудь прислужитися мені, заговорив про долю Манон як про нещастя вельми прикре, бо це не може не пригнічувати мене. Я не міг утямити, про що він веде мову. Деякий час ми розмовляли, не розуміючи один одного. Зрештою, переконавшись, що я нічого не знаю, він повідав мені те, про що я вже мав честь вам розповісти і що повторювати для мене занадто тяжко.

Ніякий апоплексичний удар не подіяв би більш раптово й жахливо. Серце моє болісно стислось, і, падаючи непритомним, я подумав, що назавжди розлучаюся з життям. Опритомнів я не відразу; коли я прийшов до тями, я оглянув кімнату, оглянув себе, щоб упевнитися, чи ношу я ще сумне звання живої людини. Достовірним є те, що, йдучи лише за природним прагненням звільнитися від страждань, я ні про що не міг мріяти, окрім як про смерть, у цю мить відчаю і жаху. Навіть страшні картини замогильних мук не здавалися мені жахливішими, ніж жорстокі судоми, що терзали мене. Між тим завдяки дивній дії любові я скоро знайшов у собі сили подякувати небесам за повернення мені притомності й розуму. Моя смерть була б визволенням лише для мене самого. Манон потребувала мого життя, щоб я міг звільнити її, допомогти їй, помститися за неї. Я присягнувся віддати їй усі свої сили без залишку.

Охоронець надав мені допомогу з такою увагою, якої міг би я очікувати хіба від найкращого друга. З палкою вдячністю прийняв я його послуги. «Бач, – сказав я йому, – ви зворушені моїми стражданнями. Всі відвернулися від мене. Навіть батько мій – один із найбезжальніших моїх гонителів. Ні в кого немає співчуття до мене. Ви, тільки ви в цій обителі жорстокості й варварства виявляєте співчуття до найнещаснішого з людей». Він мені радив не показуватися на вулиці, не очунявши від мого сум’ятного стану. «Нічого, нічого, – відповів я йдучи, – ми побачимося знову, раніше, ніж ви думаєте. Приготуйте мені найпохмурішу з ваших камер; я постараюся на неї заслужити».

Дійсно, найближчі мої наміри полягали в тому, щоб розправитися з обома Г*** М*** і начальником поліції та вслід за тим кинутися штурмом на притулок, покликавши всіх, кого тільки зможу, за собою. Навіть батька я готовий був не щадити у своїй справедливій жадобі помсти, бо охоронець не втаїв од мене, що вони з Г*** М*** винуватці моєї втрати.

Але коли я зробив декілька кроків на вулиці, й повітря трохи охолодило мою кров і заспокоїло мене, лють моя поступилася місцем почуттю більш розсудливому. Смерть наших ворогів зробила б погану послугу Манон і, мабуть, відняла б у мене всяку можливість їй допомогти. З іншого боку, чи міг я вдатися до підлого вбивства? А який інший шлях помсти відкривався переді мною? Я зібрався з силами і духом, вирішивши передусім постаратися звільнити Манон, а вже після успіху цієї важливої справи зайнятись іншим.

Грошей у мене залишалося небагато. І все-таки то була необхідна основа, і з неї слід було починати. Я знав тільки трьох осіб, від яких міг чекати грошової допомоги: пана де Т***, мого батька і Тібержа. Мало було сподівання отримати що-небудь від двох останніх, а першому мені було совісно докучати своєю настирливістю. Але у відчаї не зупиняєшся ні перед чим. Я відразу ж попрямував до семінарії Сен-Сюльпіс, не турбуючись про те, що мене можуть упізнати. Я викликав Тібержа. З перших же його слів я зрозумів, що мої останні пригоди йому невідомі. Тому я тут же змінив рішення подіяти на його почуття жалю. Я заговорив із ним про мою радість зустрічі з батьком і потім попросив позичити мені невелику суму грошей, щоб до від’їзду з Парижа розплатитися з боргами, втаївши їх від батька. Він одразу ж запропонував мені свій гаманець. Я взяв п’ятсот франків із шестисот, які були в нім, і запропонував дати розписку; але Тіберж був занадто благородний, аби прийняти її.

Звідти я попрямував до пана де Т***. З ним я був відвертий. Я розповів йому про всі свої біди та страждання; він уже знав про них аж до щонайменших подробиць, оскільки стежив за пригодами молодого Г*** М***. Одначе він вислухав мене зі співчуттям. Коли ж я попросив його поради відносно звільнення Манон, він сумно мені відповів, що справа уявляється йому безнадійною, а тому слід відмовитися від усякої надії, якщо не сподіватися на чудесну допомогу Божу; що він навмисно побував у притулку, коли Манон було ув’язнено туди; що навіть йому відмовлено було в побаченні з нею; що розпорядження, віддані начальником поліції, відзначаються надзвичайною суворістю і, на довершення всіх невдач, партію арештантів, до якої вона приписана, призначено до відправки на післязавтра.

Я був такий пригнічений його словами, що, якби він говорив цілу годину, я б і не подумав його перебити. Він продовжував розповідати, що не відвідав мене в Шатле, розраховуючи, що, коли він утаїть нашу дружбу, йому буде легше надати мені допомогу; що, дізнавшись через декілька годин про моє звільнення, він журився, що не може побачитися зі мною і скоріше дати мені єдину пораду, від якої я міг би чекати зміни в долі Манон; але порада така небезпечна, що він просить мене зберегти в таємниці його участь у ній. План полягав у тому, щоб підібрати декілька сміливців і напасти на варту Манон при виїзді з Парижа. Він не став чекати мого зізнання в убогості. «Ось сто пістолів, – сказав він мені, простягаючи гаманець, – вони можуть вам знадобитися. Ви віддасте мені їх, коли справи ваші влаштуються». Він додав, що, коли б турбота про свою репутацію не заважала йому самому взятися за звільнення моєї коханки, він запропонував би в моє розпорядження свою руку і шпагу.

Рідкісна його великодушність зворушила мене до сліз. Я висловив йому вдячність так гаряче, як тільки міг у пригніченому своєму стані. Я запитав його, чи немає надії вплинути через кого-небудь на начальника поліції. Він сказав, що думав про це, але вважає цей шлях безплідним, бо така супліка має бути обґрунтованою, а йому абсолютно неясно, за допомогою яких аргументів можна заручитися підтримкою якої-небудь поважної та могутньої особи; сподіватися тут можна було б тільки в тому разі, якби вдалося переконати пана де Г*** М*** і мого батька та спонукати їх самих клопотати перед начальником поліції про скасування вироку. Він обіцяв докласти усіх зусиль, аби залучити на нашу сторону молодого Г*** М***, який, утім, начебто охолонув до нього, підозрюючи причетність його до нашої справи; мене ж він переконував постаратися, хай там що, пом’якшити серце мого батька.

Для мене це була зовсім не така легка справа; я розумів не лише трудність переконати його, але ще одну обставину, через яку я боявся навіть підступитися до нього; я вислизнув із його квартири, порушивши його розпорядження, і твердо вирішив не повертатися туди після того, як дізнався про сумну долю Манон. У мене були підстави побоюватись, аби він не затримав мене насильно і не відіслав у провінцію. Мій старший брат одного дня вже застосував такий спосіб дії. Щоправда, я подорослішав за цей час; але вік – слабкий аргумент проти сили. Тим часом я знайшов шлях більш безпечний: викликати батька в яке-небудь громадське місце, написавши йому від чужого імені. Я відразу ж зупинився на цьому рішенні. Пан де Т*** пішов до Г*** М***, а я – в Люксембурзький сад, звідки послав сказати батькові, що якийсь дворянин шанобливо чекає його. Я боявся, що він не захоче себе тривожити, зважаючи на наближення ночі. Проте трохи згодом він показався в супроводі лакея. Я попросив його заглибитися в алею, де ми могли б не побоюватися сторонніх. Кроків сто ми пройшли, не кажучи ні слова. Звичайно, для нього було ясно, що за всіма цими приготуваннями має ховатися щось важливе. Він чекав моїх слів, я їх обмірковував.

Нарешті я наважився почати. «Татусю, – сказав я тремтячим голосом, – ви такі добрі до мене. Ви обсипали мене милостями і пробачили мені незліченні мої провини. Тому закликаю небо у свідки, що маю до вас усі почуття, властиві синові найніжнішому та найшанобливішому. Але смію думати… ваша суворість…». – «Ну, добре! Так що ж моя суворість?» – перебив він мене, вважаючи, звичайно, що я зловживаю його терпінням, розтягуючи розмову. «Ах, татусю, – вів далі я, – смію гадати, що ваша суворість надмірна по відношенню до нещасної Манон. Ви розпитували про неї пана де Г*** М***. Із ненависті він зображував вам її в найпохмуріших барвах. У вас, мабуть, склалося про неї жахливе уявлення. А тим часом вона – найніжніше, наймиліше створіння на світі. Чому небу не завгодно було вселити вам бажання побачити її хоч на хвилину! Я так само впевнений у тому, що вона чарівна, наскільки впевнений, що і ви визнаєте її такою. Ви б потурбувалися про неї, відкинули б із презирством усі чорні підступи Г*** М***; ви перейнялися б співчуттям до неї й до мене. Я впевнений у цьому. Ваше серце не позбавлене чутливості: ви не могли б не зворушитися».

Він знову перебив мене, бачачи, що у своєму захопленні я ще не скоро закінчу. Він побажав дізнатись, яка мета цієї палкої промови. «Прошу зберегти мені життя, – відповів я, – бо я розлучуся з життям, якщо тільки Манон відвезуть в Америку». – «Ні, ні, – заперечив він суворо, – я вважаю за краще бачити тебе мертвим, аніж безумним і безчесним». – «Так покінчимо на цьому, – вигукнув я, утримуючи його за руку, – візьміть же його у мене, візьміть моє життя, ненависне й нестерпне, бо ви повергаєте мене в такий відчай, що смерть – благодіяння для мене, дар, гідний отчої руки».

«Дарую тобі те, на що ти заслуговуєш, – відповів він. – Інші батьки не чекали б так довго, щоб власноручно стратити тебе; моя надмірна доброта тебе погубила».

Я кинувся до його ніг. «О, якщо у вас є хоч залишок доброго почуття, – говорив я, обіймаючи його коліна, – не робіться жорстоким на мої сльози. Подумайте про те, що я ваш син… на жаль, згадайте про мою матір. Ви любили її так ніжно! Хіба ви стерпіли б, аби її вирвали з ваших обіймів? Ви захищали б її до останньої краплі крові. І хіба моє серце не може бути подібним до вашого? Чи мислимо бути таким немилосердним, відчувши хоч раз справжню ніжність і тугу!»

«Не смій говорити про твою матір, – роздратовано закричав він, – спомин про неї розпалює моє обурення. Твоя розпуста довела б її до могили, якби вона була ще жива. Припинімо розмову, – додав він, – вона досаждає мені й не змусить мене змінити рішення. Я повертаюся додому й наказую тобі йти за мною».

Сухий, жорсткий тон його наказу ясно переконав мене в тому, що серце його непохитне. Я відступив на декілька кроків, боячись, аби він не спробував власноруч затримати мене. «Не побільшуйте мого відчаю, примушуючи мене до непокори, – сказав я. – Мені неможливо йти за вами. І так само неможливо жити після жорстокості, вами виявленої. Отже, прощаюся з вами навіки. Смерть моя, про яку ви скоро почуєте, – додав я сумно, – можливо, пробудить у вас почуття батьківські». – «Так ти відмовляєшся йти за мною? – гнівно закричав він, бачачи, що я збираюся йти. – Йди, біжи до своєї загибелі! Прощавай, невдячний і бунтівний сину!» – «Прощавайте, – відповів я в нестямі, – прощавайте, жорстокий і нелюдяний батьку!».

Я відразу ж вибіг із Люксембурзького саду. Я як безумний гасав вулицями, аж поки дійшов до будинку пана де Т***. Йдучи, я простягав руки і здіймав очі, волаючи до сил небесних. «О небеса, – говорив я, – невже ви будете такі ж немилосердні, як люди? Мені ні від кого чекати допомоги, крім вас».

Пана де Т*** ще не було вдома; але він повернувся через кілька хвилин. Його переговори мали не більше успіху. Він із гіркотою розповів мені про це. Молодий Г*** М***, хоча і менше, аніж батько, був озлоблений проти Манон і мене, відмовився поклопотати на нашу користь. Він сам остерігався мстивого старого, який і так був знервований, бо не прощав йому наміру вступити у зв’язок із Манон.

Мені залишався тільки один шлях насильницького втручання, план, запропонований паном де Т***; на нього покладав я всі мої надії. «Вони дуже сумнівні, – сказав я йому, – але найтвердіша й найутішливіша для мене надія – загинути під час нападу». Я розпрощався з ним, просячи його побажати мені успіху, і почав думати про те, аби знайти товаришів, яким я міг би передати хоч іскру свого запалу і рішучості.

Перший, про кого я згадав, був той самий гвардієць, якого намовив я затримати Г*** М***. До речі, я мав на увазі провести ніч у нього в кімнаті, тому що за день не мав часу підшукати собі притулок. Я застав його на самоті. Він виявив радість, що бачить мене на волі. Він із повною готовністю запропонував мені свої послуги. Я пояснив, якої допомоги чекаю від нього. У нього було досить здорового глузду, щоб зрозуміти всі труднощі справи; але він був і досить великодушний, аби не побоятись їх.

Частину ночі ми провели, обговорюючи план дій. Він указав мені на трьох солдатів-гвардійців, що допомагали йому востаннє, як на випробуваних сміливців. Пан де Т*** дав мені точні відомості відносно числа стражників, які мали супроводжувати Манон: їх було всього лише шестеро. П’ятьох сміливих і рішучих людей вистачило б, аби перелякати цих страхополохів; навряд чи вони захищатимуться, якщо можуть уникнути небезпек бою боягузливою втечею.

Бачачи, що я не маю обмеження в грошах, гвардієць порадив мені нічим не скупитися заради успіху нашого нападу. «Нам потрібні коні, пістолети і кожному з наших по мушкету, – сказав він. – Беру на себе турботу про завтрашні приготування. Треба роздобути також три пари цивільного одягу для наших солдатів, які не посміють показатися в такій справі в мундирах свого полку». Я вручив йому сто пістолів, отриманих від пана де Т***. Вони були витрачені наступного дня повністю. Я зробив огляд своїм трьом солдатам, надихнув їх щедрими обіцянками і, щоб розвіяти в них усяку недовіру, насамперед подарував кожному по десять пістолів.

Фатальний день настав. Рано-вранці я відрядив одного з солдатів до воріт Притулку, щоб знати напевно, коли стражники виїдуть зі своєю здобиччю. Хоча я скористався цим заходом з надмірної недовірливості й занепокоєння, він виявився зовсім не зайвим. Я поклався на деякі брехливі відомості, дані мені відносно маршруту, і, переконаний, що нещасних мають повантажити на корабель в Ла-Рошелі, я б даремно чекав їх на Орлеанській дорозі. Тим часом із донесення солдата-гвардійця я дізнався, що їх повезуть по дорозі в Нормандію і відправлять до Америки з Гавр-де-Ґраса.

Ми негайно виїхали до воріт Сент-Оноре, тримаючись кожен різних вулиць. У кінці передмістя ми з’їхалися разом. Коні наші йшли жваво. Ми незабаром угледіли попереду шістьох стражників і два жалюгідні вози, ті самі, що бачили два роки тому в Пассі. Видовище це ледве не позбавило мене сил і притомності. «О доле, – вигукнув я, – жорстока доле, пошли мені хоч би тепер смерть або перемогу!»

Ми нашвидку порадилися про план атаки. Стражники були не далі ніж за чотириста кроків попереду нас, і ми могли б перетнути їм шлях, проскочивши впоперек невеликого поля, яке огинала проїжджа дорога. Гвардієць тримався саме такої думки, розраховуючи обрушитися на них відразу і захопити зненацька. Я схвалив його думку і перший пришпорив коня. Але доля відкинула безжально мої сподівання.

Стражники, угледівши п’ятьох вершників, які скачуть у напрямку до них, ні на хвилину не засумнівалися, що метою цього був напад. Вони приготувалися до рішучої оборони, взявшись за рушниці та багнети.

Але те, що лише надало натхнення гвардійцеві та мені, раптом позбавило самовладання трьох наших підлих товаришів. Вони зупинили коней, ніби змовившись, обмінялися кількома словами, яких я не розчув, повернули назад і пустилися щодуху по паризькій дорозі.

«Боже, – вигукнув гвардієць, розгубившись не менше, ніж я, побачивши їх боягузливу втечу, – що ж нам робити? Нас тільки двоє». Від люті й подиву я втратив голос. Я притримав коня: мені захотілося насамперед повернути свою помсту на переслідування і покарати негідників, що зрадили мене. Я дивився на втікачів, а з іншого боку, поглядав на стражників. Якби я міг роздвоїтись, я б обрушився одночасно на тих і на інших; я з люттю пожирав їх очима.

Гвардієць, що здогадався по несамовитому погляду про мою невпевненість, попросив мене послухати його поради. «Нам удвох безрозсудно атакувати шістьох стражників, не гірше за нас озброєних і явно готових дати нам відсіч, – сказав він. – Треба повернутися в Париж і постаратися набрати товаришів хоробріших. Конвоїри не зможуть робити тривалі переходи з двома важкими возами; завтра нам легко буде їх наздогнати».

З хвилину я роздумував над цією пропозицією; але, бачачи крах усіх своїх сподівань, я прийняв воістину відчайдушне рішення: воно полягало в тому, щоб, віддячивши вірному товаришеві за його допомогу і відкинувши всяку думку про атаку, звернутися до стражників із покірливим проханням прийняти мене в їх загін; я вирішив супроводжувати Манон до Гавр-де-Ґраса і разом з нею поплисти за океан. «Весь світ переслідує або зраджує мене, – сказав я гвардійцеві, – я не можу більше ні на кого покластися; не чекаю більше нічого ні від долі, ні від людської допомоги. Мої нещастя дійшли до межі; мені залишається тільки їм підкоритись. Я втратив усяку надію. Нехай винагородить небо вашу великодушність! Прощавайте. Йду добровільно назустріч злій моїй долі». Даремні були його зусилля переконати мене повернутися в Париж. Я просив його дозволити мені йти за моїм рішенням і негайно покинути мене, бо я боявся, аби стражники не подумали, що ми маємо намір їх атакувати.

Я наодинці, повільним кроком попрямував до них із виглядом таким пригніченим, що вони не могли побоюватися мене. Проте вони зберігали оборонну позицію. «Заспокойтеся, панове, – звернувсь я до них, під’їжджаючи, – я не маю наміру нападати на вас: благаю у вас тільки про милість». Я просив їх спокійно прямувати далі й по дорозі повідомив, якої послуги чекаю від них.

Вони порадилися між собою, як поставитися до такої пропозиції, і начальник їх звернувся до мене від імені усього загону. Він сказав, що їм дано наказ якомога суворіше спостерігати за ув’язненими; втім, я так запав йому в око, що він із товаришами готовий трохи відступити від своїх обов’язків; але я, звичайно, розумію, що справа пов’язана з деякими витратами. У мене залишалося близько п’ятнадцяти пістолів; я не приховав від них, яка моя грошова готівка. «Гаразд, – сказав на це стражник, – ми не вимагатимемо у вас зайвого. Вам це обійдеться по екю за кожну годину бесіди із будь-якою з наших дівиць на ваш вибір: така паризька такса».

Я не говорив із ними особливо про Манон, адже в мої наміри не входило, аби вони дізналися про мою пристрасть. Вони уявляли спочатку, що це тільки чудасія молодості – шукати розваги в товаристві таких створінь; але як тільки вони запідозрили мою пристрасть, як нагнали ціну до таких меж, що гаманець мій було спустошено вже при виїзді з Манта, де ночували ми перед Пассі.

Чи варто говорити про сумні бесіди мої з Манон під час нашого пересування, про враження, яке справив на мене її вигляд, коли я отримав дозвіл наблизитися до її воза? Ах, слова здатні передати лише дрібку почуттів сердечних! Але уявіть собі бідолашну мою кохану, закуту в ланцюги, що сидить на солом’яній підстилці, у знемозі притулившись головою до стінки воза, з обличчям блідим і омоченим слізьми, які струмками текли з-під вій, хоча очі її незмінно були заплющені. Вона не виявила навіть цікавості й не розплющила їх, почувши тривожний шум приготувань до оборони. Білизна її була в бруді й безладі; чарівні руки обвітрені; словом, увесь її вигляд, уся її постава, яка могла зачарувати весь світ, являла вигляд невимовного розладу й виснаження.

Деякий час я їхав верхи поряд із возом, споглядаючи її. Я настільки не володів собою, що кілька разів ледве не впав із коня.

Мої зітхання, мої стогони привернули її увагу. Вона мене впізнала; я бачив, як вона рвонулася до мене з воза, але кайдани утримали її, і вона впала назад.

Я благав стражників хоч на хвилину зупинитися зі співчуття; вони погодилися з жадібності. Я сплигнув із сідла і підсів до неї. Вона була в такій знемозі, така слаба, що довго не могла ні говорити, ні рухатись. Я зрошував слізьми її руки, і, оскільки сам не міг вимовити ні слова, ми обоє перебували в невимовно сумному стані. Не менш сумними були наші слова, коли до нас повернулася здатність мови. Манон говорила мало; здавалося, сором і горе спотворили її голос; звук його зробився слабким і тремтячим.

Вона дякувала мені за те, що я не забув її і дав їй, – мовила вона із зітханням, – радість іще раз побачити мене і сказати мені останнє «прощавай». Але коли я почав її запевняти, що ніщо не може розлучити нас і що я вирішив іти за нею хоч на край світу, щоб піклуватися про неї, служити їй, любити її й нерозривно пов’язати воєдино наші нещасливі долі, бідолашна дівчина була охоплена таким поривом ніжності й скорботи, що я злякався за її життя. Усі порухи душі її відбивалися в її очах. Вона нерухомо спрямувала їх на мене. Кілька разів слова готові були зірватись у неї з язика, але вона не мала сили їх вимовити. Декілька слів усе-таки їй вдалося вимовити. У них звучали захоплення моєю любов’ю, ніжні скарги, здивування, що вона могла збудити таку сильну пристрасть, наполягання, щоб я відмовився від наміру йти за нею і шукав іншого, більш достойного для мене щастя, якого, говорила, вона не в змозі дати мені.

Наперекір жорстокій долі, я відчував щастя в її поглядах і в твердій упевненості в її почутті. Воістину я втратив усе, що інші люди шанують і леліють; але я володів серцем Манон, єдиним благом, яке я шанував. Жити в Європі чи в Америці – чи не однаково, де жити, якщо я упевнений, що буду щасливий, що буду нерозлучний із моєю коханою? Чи не ввесь всесвіт – батьківщина для вірних коханців? Чи не набувають вони одне в одному батька, матір, батьківщину, друзів, багатство і благоденство?

Найбільше мучила мене боязнь бачити Манон в убогості. Я вже уявляв себе з нею в первісній країні, населеній дикунами. «Упевнений, – говорив я собі, – що серед них не знайдеться жодного такого жорстокосердого, як Г*** М*** і батько мій. Вони дадуть нам принаймні змогу жити у мирі та спокої.

Якщо справедливі оповіді про них, вони живуть за законами природи; їм не відомі ні скажена пожадливість Г*** М***, ні навіжене почуття честі,[124] що зробило батька моїм ворогом; вони не потривожать двох закоханих, які житимуть поряд із ними з тією ж простотою, як вони самі». Отже, з цього боку я був спокійний.

Але я не спокушав себе романтичними сподіваннями щодо насущних життєвих потреб. Мені занадто часто доводилося відчувати, наскільки нестерпна убогість, особливо для жінки ніжної, такої, що звикла до зручностей і розкоші. Я був у відчаї, що даремно спустошив свій гаманець, а ті гроші, що в мене залишалися, не сьогодні-завтра будуть викрадені негідниками-стражниками.

Я розсудив, що з невеликими грошима я міг би сподіватися не лише деякий час боротися з убогістю в Америці, де гроші – рідкість, але навіть зробити що-небудь для міцного улаштування там.

Це міркування вселило мені думку написати Тібержу, завжди такому співчутливому в дружній допомозі. Я написав йому з найближчого міста. Я виставив єдиним аргументом крайню нужду, в якій мушу опинитися в Гавр-де Ґрасі, куди, як признавався, я супроводжував Манон. Я просив у нього сто пістолів. «Перешліть мені їх у Гавр з поштою, – писав я. – Повірте, я востаннє зловживаю вашою дружбою, але нещасну мою кохану навіки відібрано в мене, і я не можу розлучитися з нею, не зробивши їй деякої підтримки, яка пом’якшила б її долю і мою смертельну тугу».

Стражники, як тільки переконалися в безумній моїй пристрасті, почали невпинно збільшувати таксу щонайменших послуг і незабаром довели мене до повної убогості. Любов же не дозволяла мені скупитися. З ранку до вечора я не відходив від Манон, і тепер час для мене вимірювався не годинами, а всією тривалістю дня. Врешті гаманець мій спустошився, і я був полишений на примхи та грубість шістьох негідників, які поводилися зі мною з нестерпним нахабством. Ви були свідком цьому в Пассі. Зустріч із вами була щасливим перепочинком, посланим мені фортуною. Мої муки збудили співчуття в благородному серці вашому. Щедра ваша допомога дозволила мені досягти Гавра, і стражники дотримали своєї обіцянки з більшою сумлінністю, ніж я сподівався.

Ми прибули в Гавр. Передусім я пішов на пошту. Тіберж іще не встиг мені відповісти. Я навів довідки, коли можу чекати його листа. Він міг прийти лише через дві доби, а за дивним приреченням злої долі виявилось, що наш корабель має відплисти вранці того дня, коли я очікував пошти. Не можу передати вам свій відчай. «Як, – закричав я, – навіть у злигоднях моїх доля не знає меж!» Манон відповіла: «Та ба! чи заслуговує на ваші зусилля життя таке нещасне? Помремо тут, у Гаврі, дорогий мій кавалере. Нехай смерть покінчить заразом і наші біди. Чи варто йти, тягнучи їх за собою, в невідому країну, де, поза сумнівом, чекають нас самі жахи, якщо мене засилають туди на кару? Помремо, – повторила вона, – або принаймні убий мене і пошукай собі іншу долю в обіймах коханки щасливішої». – «Ні, ні, – сказав я, – бути нещасним разом із вами – для мене доля, варта заздрості».

Слова її потрясли мене. Я бачив, що вона пригнічена своїми стражданнями. Я прагнув набрати вигляду спокійнішого, щоб відігнати від неї похмурі помисли про смерть і відчай. Я вирішив триматися тієї ж поведінки і в майбутньому і згодом переконався, що ніщо не може так надихнути жінку, як мужність людини, яку вона любить.

Втративши надію дочекатися допомоги від Тібержа, я продав свого коня. Вторговані мною гроші, разом із тими, що залишилися від ваших щедрот, становили невелику суму в сімнадцять пістолів. Сім із них я витратив на покупки деяких припасів, необхідних для Манон, і ретельно приховав інші десять, як основу нашого добробуту й наших надій в Америці. Мене без утруднень прийняли на корабель. У той час підшукували молодих людей, готових добровільно вирушити в колонії. Проїзд і харчування було мені надано безкоштовно. З паризькою поштою я відправив лист Тібержу. Він був зворушливий і, поза сумнівом, розжалобив його надзвичайно, бо спонукав його до рішення, яке могло виникнути лише з щирої та великодушної прихильності до нещасного друга.

Ми підняли вітрило. Вітер не переставав нам сприяти. Я виклопотав у капітана окрему каюту для Манон і для себе. У нього дістало доброти поглянути на нас іншими очима, ніж на наших жалюгідних супутників. Першого ж дня я відвів його вбік і, щоб збудити до себе співчуття, повідав йому свої знегоди. Я не вважав за ганебну брехню сказати йому, що повінчаний із Манон. Він прикинувся, ніби вірить мені, й узяв мене під своє заступництво. Ми користувалися ним протягом усього плавання. Він потурбувався про наш стіл, і його увага збудила повагу до нас товаришів по нещастю. Я не переставав стежити за тим, щоб Манон не мала потреби ні в чому. Вона не могла не помітити цього і, відчуваючи, до яких крайніх меж довела мене відданість їй, із такою ніжністю, з такою пристрастю, з такою увагою ставилася до мене, що між нами тривало постійне змагання взаємних послуг і любові. Я зовсім не жалкував за Європою; навпаки, чим ближче ми підпливали до Америки, тим легше і спокійніше ставало у мене на серці. Якби я міг хоч трохи почуватися забезпеченим, я подякував би фортуні за те, що злі наші долі повернули на добре.

Після двомісячного плавання ми нарешті пристали до бажаного берега. На перший погляд, країна не являла собою нічого привабливого. Перед нами розлягалися безплідні, незаселені рівнини, подекуди порослі очеретом, із поодинокими деревами, оголеними вітром. Ніяких слідів ні людини, ні тварин. Тим часом капітан наказав дати кілька гарматних пострілів, і трохи згодом показалася група громадян Нового Орлеана, що наближалася до нас із жвавими ознаками радості. Ми не бачили міста: з цього боку воно приховане невеликим пагорбом. Нас зустріли, як посланців небес.

Бідолашні жителі навперейми засипали нас питаннями про Францію і про різні провінції, звідки вони були родом. Вони обіймали нас, як братів, як дорогих товаришів, що прийшли поділити з ними убогість і самотність. Ми рушили разом із ними до Нового Орлеана; але, підійшовши до нього, ми були уражені, побачивши замість очікуваного міста, яке нам так розхвалювали, жалюгідне селище з убогих халуп. Населення становило осіб п’ятсот-шістсот. Губернаторський будинок вирізнявся трохи своєю висотою і розташуванням. Він був захищений земляними укріпленнями, навколо яких тягнувся широкий рів.

Передусім нас було представлено губернаторові. Він довго розмовляв наодинці з капітаном і, повернувшись потім до нас, оглянув одну за одною всіх дівиць, які прибули з кораблем. Їх було всього тридцять, тому що в Гаврі до нас приєдналася ще одна партія. Витративши немало часу на їх огляд, губернатор викликав кілька молодих городян, що нудилися в очікуванні майбутніх дружин. Красивіших він надав старшинам, інших пустив за жеребом. Поки що він ні слова не сказав Манон; але, наказавши іншим іти, він утримав її і мене. «Капітан повідомив мене, що ви чоловік і дружина, – сказав він, – і що під час плавання ви показали себе людьми розумними й достойними. Не бажаю входити в розгляд того, що слугувало причиною вашого нещастя; але якщо ви дійсно маєте ту порядність, про яку говорить мені ваша зовнішність, я всіляко постараюся полегшити вашу долю, а ви, зі свого боку, знайдете чим потішити й моє життя в цьому дикому і глухому краю».

Я відповів йому тоном, відповідним тому уявленню про нас, яке в нього склалося. Розпорядившись про наше розміщення в місті, він запросив нас повечеряти з ним. Для особи, що начальствує над нещасними вигнанцями, він видався мені надзвичайно ввічливим. За столом у присутності інших він не ставив нам ніяких запитань про наші пригоди. Бесіда зав’язалася загальна, і, незважаючи на печаль нашу, ми з Манон старалися і зі свого боку зробити її приємною.

Увечері нас привели в приготоване нам приміщення. Воно виявилося жалюгідною халупою з дощок, обмазаних глиною, і складалося з двох чи трьох кімнат, із горищем нагорі. За розпорядженням губернатора туди принесли п’ять-шість стільців і забезпечили нас іще деякою необхідною обстановкою.

Манон, здавалося, була перелякана, побачивши таке убоге житло. Для мене ж горе її означало значно більше, ніж для неї самої. Коли ми залишилися самі, вона сіла й гірко заплакала. Я почав було її втішати, але, почувши від неї, що журиться вона тільки про мене і в наших спільних нещастях тривожиться лише про мої страждання, я прикинувся бадьорим і навіть радісним, аби заразити й її своєю веселістю. «Про що мені сумувати? – сказав я їй, – я маю все, чого бажаю. Ви любите мене, чи не так? Про інше щастя я і не мріяв. Довіримо небесам турботу про нашу долю. Вона не здається мені такою безрадісною. Губернатор – чоловік люб’язний; він був уважний до нас; він не допустить, щоб ми зазнавали злигоднів. А що стосується бідної нашої хатини і грубої обстановки, ви самі бачили, як мало тутешніх жителів можуть похвалитися кращим житлом і обстановкою, ніж наша; ну, а потім ти ж дивовижний алхімік, – додав я, цілуючи її, – ти все перетворюєш на золото».

«Тоді ви будете першим багачем світу, – відповіла вона, – бо якщо нічия любов не досягала сили любові вашої, зате не було на світі й чоловіка, коханого ніжніше, ніж ви. Віддаю належне, – вела далі вона. – Цілком усвідомлюю, що нічим не заслужила на ту надзвичайну пристрасть, що ви плекаєте до мене. Я завдавала вам таких прикрощів, пробачити які могли тільки ви при вашій безмежній доброті. Я була непостійна й легковажна і, хоча всім серцем любила вас завжди, часто бувала невдячна. Але ви не можете повірити, як я змінилася. Сльози, що струмували так часто з очей моїх із часу нашого від’їзду з Франції, жодного разу не мали причиною мої власні страждання. Я перестала відчувати муки, як тільки ви поділили їх зі мною. Я плакала тільки від ніжності й співчуття до вас. Я невтішна, бо могла завдати вам хоч хвилинного горя у своєму житті. Не перестаю докоряти собі за свою непостійність, не перестаю розчулюватися силою любові вашої до нещасної, яка була негідна її й яка не оплатила б усією своєю кров’ю, – додала вона, заливаючись слізьми, – і половини мук, вам завданих».

Її сльози, слова і сам тон її мови справили на мене таке несподіване й дивне враження, що мені здалося, ніби душа моя поділилася на дві частини. «Будь обережна, – сказав я їй, – будь обережна, мила Манон: у мене занадто мало сили, щоб витримати такі гарячі запевнення любові твоєї; я зовсім не звик до надміру радості. О Боже, – вигукнув я, – не прошу більше нічого; віднині я впевнений у серці Манон; воно таке, про яке мріяв я, щоб бути щасливим; і тепер я навіки щасливий; блаженство моє зміцнене». – «Воно зміцнене, – мовила вона, – якщо залежить тільки від мене; і я знаю, де можу знайти також і своє щастя».

Я заснув, сповнений блаженних думок, що перетворили мою хатину на палац, достойний першого короля у світі. Америка вже здавалася мені раєм. «Треба було перебратися до Нового Орлеана, щоб зазнати істинних радощів любові, – часто говорив я Манон. – Ніде, як тут, панує любов без корисливості, без ревнощів, без непостійності. Співвітчизники наші пориваються сюди у пошуках золота; вони і не уявляють, що ми знайшли тут скарби набагато цінніші».

Ми старанно підтримували дружні стосунки з губернатором. Він був такий добрий, що через декілька тижнів після приїзду нашого призначив мене на невелике місце, що звільнилося на той час у форті. Хоча посада була скромна, я прийняв її як милість небес. Вона давала мені можливість жити, не будучи ні для кого тягарем. Я найняв слугу для себе і покоївку для Манон. Наше невелике господарство налагодилось. Я вів скромний спосіб життя; Манон також. Ми не упускали нагоди зробити послугу й допомогти нашим сусідам. Прихильне ставлення начальства й наша привітність викликали до нас довіру і любов усієї колонії. За короткий час ми здобули собі таке становище, що на нас уже дивились як на перших осіб у місті після губернатора.

Наші мирні заняття та спокійне життя непомітно обернули помисли наші до релігії. Манон і раніше була благочестива. Так само і я ніколи не належав до завзятих вільнодумців, які хвастають тим, що моральну свою зіпсованість поєднують із безбожництвом.[125] Любов і молодість були причиною нашої легковажності. Гіркий досвід замінив нам роки життя; він дарував нам те, що дало б довге життя. Наші бесіди одного з одним, тихі та розсудливі, мало-помалу відвернули нас від любові порочної. Я перший запропонував Манон узаконити наші стосунки. Я знав її серце. Вона була прямодушна і щира в усякому вияві почуттів своїх – якість, що схиляє людину до доброчесності. Я дав їй зрозуміти, чого бракує нашому щастю: «Воно має отримати благословення Боже, – сказав я. – Хіба з такою люблячою душею, з таким дивовижним серцем можна жити у свідомому забутті обов’язку? Нехай жили ми так у Франції, де було нам однаково немислимо як перестати любити одне одного, так і узаконити нашу любов; але в Америці, де ми залежимо тільки від себе самих, де нам не треба зважати на умовності світу, де нас навіть вважають чоловіком і дружиною, хто перешкодить нам стати ними насправді, чому не увінчати нашу любов обітницями, що визнаються церквою? Щодо мене, то нічого нового я вам не пропоную, пропонуючи свою руку і серце; але я готовий вам принести їх у дар перед вівтарем».

Мені здалося, що слова мої сповнили її радістю. «Чи повірите ви, – відповіла вона, – що багато, багато разів я думала про це, відколи ми в Америці? Тільки боязнь викликати ваше невдоволення спонукала мене затаїти в серці це бажання. Я зовсім не претендую на високе звання вашої дружини». – «О, Манон, – вигукнув я, – ти стала б дружиною короля, якби небесам завгодно було, щоб я народився коронованим. Не вагаймося. Нам не загрожують ніякі перешкоди. Я сьогодні ж поговорю з губернатором і признаюся йому, що ми обманювали його досі. Нехай інші, грубі вдачею коханці, – додав я, – страшаться нерозривних уз шлюбних. Вони не страшилися б їх, якби були такі ж упевнені, як і ми, у міцності уз, що накладаються самою любов’ю».

Манон була у нестямі від радості, почувши моє рішення.

Я переконаний, що будь-яка чесна людина у світі схвалила б мої наміри в тих обставинах, в яких я перебував, тобто взявши до уваги, що я фатальним чином поневолений був нездоланною пристрастю і мучився невсипущими докорами сумління. Але хто звинуватить мене в наріканні на долю, коли я постраждав від жорстокості небесного судді, який відкинув мій намір догодити йому? Та ба! що говорю я? Відкинув! Він покарав його як злочин. Він довго терпів мене, доки я сліпо йшов шляхом гріха, і найсуворішу його відплату було вготовано мені до того терміну, коли я ступив на шлях доброчесності. Боюся, що в мене не вистачить сил закінчити розповідь про найпохмуріші події, які будь-коли зі мною траплялися.

Я пішов до губернатора, як умовився з Манон, просити дозволу нам повінчатись. Я б ні за що не звернувся до нього, якби був упевнений, що місцевий священик, єдина духовна особа, в місті зробить мені цю послугу поза ним; але, не сміючи сподіватися на його мовчання, я вирішив діяти відкрито.

У губернатора був племінник на ім’я Сіннельо, якого любив він надзвичайно. Він був років тридцяти, сміливий, але зарозумілий і гарячий. Він був неодружений. Краса Манон уразила його з першої хвилини, а незліченні зустрічі з нею за ці дев’ять чи десять місяців так розпалили його любов, що таємно він чахнув за нею. Проте, переконаний разом зі своїм дядьком і всім містом, що я дійсно одружений із нею, він настільки ховався зі своєю пристрастю, що нічим її не виявляв і навіть багато разів надавав мені дружню допомогу.

Прибувши у форт, я застав разом і дядька, і племінника. У мене не було ніякого приводу приховувати від молодої людини мій намір, так що я без ніяковості переговорив у його присутності. Губернатор вислухав мене зі звичайною своєю доброзичливістю. Я розповів йому частину своєї історії, яку він прослухав із задоволенням, і, коли я попросив його бути присутнім на шлюбній церемонії, великодушно запропонував узяти всі витрати на себе. Я пішов дуже задоволений.

Через годину до мене з’явився священик. Я уявляв, що він прийшов дати мені деякі настанови стосовно обряду вінчання: але, холодно мені вклонившись, він двома словами заявив, що губернатор забороняє мені й думати про шлюб, і що в нього інші наміри стосовно Манон. «Інші наміри стосовно Манон! – вигукнув я, і серце у мене стислося в смертельній тузі. – Які ж наміри, добродію?». Він відповів, що мені має бути відомо, що губернатор повний хазяїн тут; що коли Манон вислана з Франції в колонію, то він владний розпоряджатися нею; що дотепер він залишав її в спокої, вважаючи її заміжньою, але, дізнавшись від мене самого, що це не так, він вважає доречним видати її за Сіннельо, який закоханий у неї.

Розсудливість була безсила стримати мене. Гордо я вказав священикові на двері, присягнувшись, що ні губернатор, ні Сіннельо, ні ціле місто, разом узяті, не посміють зазіхнути на мою дружину або коханку, хоч як би вони її називали.

Я негайно розповів Манон про фатальну звістку, щойно отриману мною. Ми зрозуміли, що Сіннельо похитнув волю свого дядька після того, як я пішов, і що він давно замишляв відбити у мене Манон. Вони були сильніші за нас. У Новому Орлеані ми перебували ніби на острівці серед моря, тобто відокремлені величезним простором від усього іншого світу. Куди тікати у країні невідомій, глухій, населеній дикими звірами і людьми, такими ж дикими? Мене шанували в місті, але я не міг сподіватися настільки збудити до себе співчуття в населенні, щоб розраховувати на допомогу, рівну за силою ворогові. Без грошей не можна було обійтись; я ж був бідний. Крім того, успіх народного обурення був сумнівний; і якби доля відвернулася від нас, наше нещастя було б непоправним.

Усі ці думки проносились у мене в голові; частково я їх повідомив Манон; не слухаючи її відповіді, я продовжував думати далі, приймав яке-небудь рішення і зараз же відкидав, аби прийняти інше; я говорив сам із собою і голосно відповідав на свої думки; зрештою, мене охопило таке збудження, що не можу ні з чим його порівняти, бо подібного до нього не можна собі уявити. Манон не зводила з мене очей: з моєї стурбованості вона могла судити про розміри небезпеки, і, тремтячи за мене більше, ніж за себе саму, ніжна дівчина не сміла зронити ні слова, щоб виявити свою тривогу.

Після нескінченного ряду роздумів я зупинився на рішенні піти до губернатора і докласти всіх зусиль, аби вплинути на його почуття честі й зворушити його нагадуванням про моє шанобливе до нього ставлення і про нашу дружбу. Манон не хотіла мене відпускати. Зі слізьми на очах говорила вона: «Ви йдете на вірну смерть; вони вас уб’ють; я більше вас не побачу; я хочу померти раніше за вас». Знадобилося багато зусиль, аби переконати її в необхідності йти, а їй залишатись удома. Я обіцяв їй повернутись якнайскоріше. Вона не відала, та й я теж, що якраз на неї і мали обрушитися небесний гнів і лють ворогів наших.

Я прийшов у форт; губернатор був зі священиком. Аби збудити його співчуття, я не зупинився перед найпринизливішими проханнями, від яких помер би з сорому в будь-якому іншому випадку; я пустив у хід усі аргументи, здатні зворушити будь-яке серце, якщо тільки воно не належить дикому лютому тигрові.

На всі мої скарги цей варвар твердив лише одне: Манон, говорив він, у його розпорядженні, і він дав слово своєму дорогому племінникові. Вирішивши стримувати себе до останньої крайності, я обмежився тільки словами, що вважав його занадто великим другом, аби він міг бажати моєї смерті, якій я завжди віддам перевагу над втратою своєї коханої.

Я пішов у цілковитій упевненості, що мені немає чого сподіватися на впертого старого, готового тисячу разів погубити свою душу заради племінника. Але разом з тим я не залишив наміру зберегти до кінця видимість покірності, твердо вирішивши: у разі якщо несправедливість восторжествує, явити Америці найкривавіше і найстрахітливіше видовище, яке коли-небудь творила любов.

Я повертався додому, обмірковуючи план дій, коли доля, що бажала прискорити мою загибель, послала мені назустріч Сіннельо. Він прочитав мої думки в очах моїх. Я вже згадував, що це була людина смілива: він підійшов до мене. «Мабуть, ви шукаєте мене? – сказав він. – Знаю, що мої наміри ображають вас, і передбачав, що нам не обійтися без кривавого поєдинку: подивимося, хто буде щасливіший». Я відповів йому згодою, сказавши, що тільки смерть покладе край нашому розбрату.

Ми відійшли кроків на сто від міста. Наші шпаги схрестилися; я поранив і обеззброїв його майже одночасно. Він так розлютився від своєї невдачі, що відмовився просити пощади і поступитися мені Манон. Можливо, я і мав право відразу відняти в нього і життя і Манон, але благородство ніколи не зраджувало мене. Я шпурнув йому його шпагу. «Почнімо знову, – сказав я, – і пам’ятайте, що тепер без пощади». Він кинувся на мене з невимовною люттю. Мушу признатися, що фехтував я так собі, пройшовши лише тримісячну школу в Парижі. Але шпагу мою направляла любов. Сіннельо наскрізь пронизав мені руку; все ж я знайшов мить і завдав йому такого сильного удару, що він як неживий упав до ніг моїх.

Незважаючи на радість, яку дає перемога в бою не на життя, а на смерть, я негайно ж почав роздумувати про наслідки цієї смерті. Мені нічого було сподіватися ні на помилування, ні на відстрочення страти. Знаючи любов губернатора до свого племінника, я був упевнений, що смерть чекає мене не пізніше, ніж через годину після того, як результат поєдинку стане відомим. Хоч яким великим був цей страх, не він був головною причиною моєї тривоги. Манон, доля Манон, її загибель і неминуча втрата її – ось що приводило мене в таке очманіння, що в мене темніло в очах, і я переставав розуміти, де я є. Я заздрив долі Сіннельо: швидка смерть здавалася мені єдиним визволенням від моїх мук.

Проте саме ця думка повернула мені здоровий глузд і дала сили прийняти рішення. «Як, мені бажати смерті, щоб покінчити зі своїми стражданнями?! – вигукнув я. – Хіба є щось страшніше для мене, ніж втрата коханої? Ні! Я витримаю жорстокі муки заради моєї коханої, а померти я встигну, коли вони виявляться даремними».

Я пішов назад у місто. Повернувшись додому, я застав Манон напівмертвою від страху та тривоги. Моя присутність оживила її. Я не міг приховати від неї жахливого випадку, що стався зі мною. Дізнавшись про смерть Сіннельо та про мою рану, вона, знепритомнівши, впала в мої обійми. Більше чверті години витратив я на те, щоб привести її до тями.

Я сам був напівмертвий; попереду я не бачив ніякої надії ні на свій, ні на її порятунок. «Манон, що нам робити? – сказав я їй, коли вона трохи оговталась. – На що зважитись? Мені необхідно тікати. Чи хочете ви залишитися в місті? Так, залишайтеся тут; тут ви ще можете бути щасливі; я ж іду далеко від вас шукати смерті серед диких племен або в пазурах хижих звірів».

Вона підвелася, незважаючи на свою слабкість; узяла мене за руку, щоб провести до дверей. «Утікаймо разом, – сказала вона, – не втрачаймо ні хвилини. Труп Сіннельо можуть випадково знайти, і ми не встигнемо відійти далеко». – «Але, дорога Манон, – заперечив я в повному замішанні, – куди ж нам іти? Чи є у вас яка-небудь надія? Чи не краще вам спробувати жити тут без мене, а мені добровільно здатися в руки губернатора?».

Пропозиція ця лише ще більше запалила її прагнення тікати; мені залишалося тільки рушити за нею. У мене ще було настільки притомності духу, щоб, ідучи, захопити з собою кілька фляжок із міцними напоями з нашого запасу та всю провізію, яка помістилася в моїх кишенях. Сказавши прислузі, що була в сусідній кімнаті, що ми йдемо на вечірню прогулянку (таким був наш заведений порядок), ми рушили з міста з більшою квапливістю, ніж, здавалося, дозволяла тендітна статура Манон.

Хоча я був, як і раніше, в нерішучості відносно місця притулку, я, одначе, плекав дві надії, і, якби не було їх, я віддав би перевагу смерті над невідомістю про те, що чекає Манон у майбутньому. За десять майже місяців перебування в Америці я досить добре вивчив країну, щоб вивчити правила поводження з дикунами. Можна було віддатися в їх руки, не побоюючись вірної смерті. Я навіть вивчив декілька слів їхньою мовою і при різних зустрічах, які мені доводилося мати з ними, довідався про деякі їхні звичаї.

Окрім цього жалюгідного плану, я покладав також надію на англійців, які, подібно до нас, мають поселення в цій частині Нового Світу. Але я страшився далекості відстані: до їх колоній чекало нас багато днів шляху безплідними рівнинами та через гори, такі круті й обривисті, що дорога туди була важка навіть для найгрубіших і найвитриваліших людей. Все ж я тішив себе надією, що дикуни нам допоможуть у дорозі, а англійці дадуть нам притулок у своїх поселеннях.

Ми йшли, не зупиняючись, наскільки дозволяли сили Манон, тобто близько двох миль, бо незрівнянна моя кохана неухильно відмовлялася зробити привал. Нарешті, знемагаючи від утоми, вона призналася, що далі йти не в силах. Була вже ніч; ми всілися посеред великої рівнини, не знайшовши навіть дерева для прикриття. Першою турботою її було змінити на моїй рані пов’язку, яку зробила вона власноручно перед нашою втечею. Я марно опирався її волі: я б страшенно засмутив її, якби позбавив її задоволення думати, що мені добре, і я поза небезпекою, перш ніж вона потурбується про себе саму. Протягом кількох хвилин я підкорявсь її бажанням; я приймав її турботи мовчки і з соромом.

Коли вона перев’язала мені рану, я зняв із себе ввесь одяг і уклав її на нього, щоб земля була для неї менш жорстка. Хоч як вона опиралась, я змусив її прийняти всі мої турботи про можливу її зручність. Я зігрівав їй руки гарячими поцілунками і жаром свого дихання. Всю ніч безперервно я не спав біля неї і підносив до неба молитви про послання їй сну тихого і безтурботного. О Боже! які полум’яні та щирі були мої молитви! і як жорстоко ти їх відкинув!

Дозвольте мені доказати в декількох словах цю історію, спомин про яку вбиває мене. Я розповідаю вам про нещастя, подібного до якого не було й не буде; все своє життя приречений я плакати про втрату. Але хоча моє горе ніколи не згладиться з пам’яті, душа щоразу холодіє від жаху, коли я приступаю до розповіді про нього.

Частину ночі провели ми спокійно; я думав, що моя дорога кохана заснула, і не смів дихнути, боячись потривожити її сон. Тільки почало світати, я помітив, доторкнувшись до рук її, що вони холодні й тремтять; я підніс їх до своїх грудей, аби зігріти. Вона відчула мій порух і, зробивши зусилля, щоб узяти мою руку, сказала мені слабким голосом, що, мабуть, остання година її наближається.

Спочатку я поставився до її слів, як до звичайних фраз, які вимовляють у нещасті, й відповідав тільки ніжними втіхами любові. Але прискорене її дихання, мовчання у відповідь на мої питання, судорожні потиски рук, у яких вона продовжувала тримати мої руки, показали мені, що кінець її страждань недалекий.

Не вимагайте, щоб я описав вам те, що відчував, або переказав вам останні її слова. Я втратив її; вона і в саму хвилину смерті не втомлювалася говорити мені про свою любов. Це все, що я спроможний переказати вам про цю фатальну та сумну подію.

Моя душа не пішла за її душею. Небо вважало мене, звичайно, недостатньо ще суворо покараним; йому завгодно було, щоб я й далі тягнув нужденний жереб. Я добровільно відмовляюся від життя щасливого.

Більше доби я не відривав уст своїх від обличчя і рук дорогої моєї Манон. Наміром моїм було померти там же; але на початку другого дня я розміркував, що після моєї смерті тіло її стане здобиччю диких звірів. Я вирішив поховати її й чекати смерті на її могилі. Я був вже такий близький до кінця, ослабнувши з голоду і страждань, що мені коштувало величезних зусиль триматися на ногах. Я змушений був удатися до зміцнюючих напоїв, які захопив із собою; вони дали мені сили для здійснення сумного обряду. Мені неважко було розрити землю в тому місці, де я перебував: то була піщана рівнина. Я зламав шпагу, щоб вона замінила мені заступ; але вона зробила мені менше допомоги, ніж мої власні руки. Я вирив широку яму і поклав у неї володарку свого серця, заздалегідь загорнувши її в мій одяг, аби пісок не торкнувся її. Але перед тим я тисячу разів укрив її поцілунками з усім запалом безмежної любові. Я сів біля неї; довго дивився на неї, не наважуючись засипати могилу. Нарешті сили мої почали слабнути, і, боячись, що вони вичерпаються зовсім до закінчення моєї роботи, я поховав навіки в лоні землі те, що було для мене найдосконалішим й наймилішим; потім я ліг на могилу, уткнувшись обличчям у землю і заплющивши очі, з тим щоб ніколи не розплющувати їх, підніс до неба молитву про допомогу і почав із нетерпінням чекати смерті.

Вам важко буде повірити, що за час здійснення скорботного обряду в мене не скотилося жодної сльози, не вирвалося жодного зітхання. Глибокий смуток мій і тверде рішення померти викоренили всяке виявлення відчаю та горя. Я довго пробув у цьому стані, поки не втратив останніх залишків притомності.

Після того, що ви чули, завершення історії моєї таке несуттєве, що не заслуговує на вашу люб’язну увагу. Коли тіло Сіннельо було принесено в місто, і рани його ретельно оглянуті, виявилося, що він не тільки не мертвий, але навіть не поранений небезпечно. Він повідомив дядька, як усе сталося між нами, і почуття честі спонукало його негайно ж привселюдно оголосити про моє благородство. Послали за мною і, виявивши, що будинок порожній, запідозрили нашу втечу. Було надто пізно, щоб спорядити гонитву по свіжих слідах; але наступні два дні було присвячено переслідуванню.

Мене було знайдено без ознак життя на могилі Манон, і, бачачи мене майже голим і спливаючим кров’ю, ніхто не сумнівався, що я пограбований і вбитий. Мене понесли в місто. Похитування носилок привело мене до тями. Зітхання, з якими я розплющив очі, з болем бачачи себе серед людей, показали, що мені ще може бути надано допомогу; на жаль, мені допомогли занадто швидко.

Мене все ж замкнули в тісну темницю. Було призначене слідство; і оскільки Манон не з’являлася, мене звинуватили в тому, що в нападі скажених ревнощів я заколов її. Я просто і щиросердо розповів, як сталася сумна подія. Сіннельо, незважаючи на несамовите горе, в яке повергнула його моя розповідь, мав великодушність поклопотатися про моє помилування і домігся його.

Я був настільки слабий, що мене змушені були перенести з темниці просто в ліжко, до якого три місяці я був прикований жорстокою хворобою. Моя відраза до життя не слабшала; я постійно закликав смерть і тривалий час наполегливо відкидав усі ліки. Але небо, покаравши мене так суворо, мало намір обернути мені на користь усі лиха та випробування: воно просвітило мене світлом своїм і тим дало думкам моїм напрям, достойний мого народження та виховання.

Спокій помалу почав відновлюватись у моїй душі, і з цією зміною скоро настало й одужання. Я віддався цілком навіюванням честі й продовжував виконувати скромну роботу в очікуванні французьких кораблів, які раз на рік здійснюють плавання в цю частину Америки. Я вирішив повернутися на батьківщину, щоб життям розумним і порядним спокутувати ганьбу своєї поведінки. Сіннельо потурбувався перенести тіло дорогої моєї коханої в достойне місце вічного спочинку.

Місяця півтора минуло з часу мого одужання, коли одного дня, гуляючи самотою берегом, я побачив торговельне судно, що наближалося до Нового Орлеана. Я почав уважно стежити за висадкою екіпажу і був украй уражений, упізнавши Тібержа в числі пасажирів, які прямували до міста.

Хоча після моїх нещасть я дуже змінився, давній вірний друг іще здалеку впізнав мене. Він повідомив мене, що єдиним приводом до його подорожі було бажання побачитися зі мною та переконати мене повернутися до Франції; отримавши листа мого з Гавра, він особисто приїхав туди, щоб надати мені допомогу, про яку я просив; засмучений звісткою про мій від’їзд, він збирався негайно вирушити вслід за мною, якби знайшовся готовий до відплиття корабель; декілька місяців він шукав такий у різних портах і, знайшовши нарешті в Сен-Мало корабель, який відпливав на Мартиніку, повантажився на нього, сподіваючись легко переправитися звідти в Новий Орлеан; на шляху корабель було захоплено іспанськими піратами й відведено до одного з їх островів, звідти Тібержу вдалося втекти, і після різних поневірянь він зустрів це маленьке судно, яке благополучно припровадило його до мене.

Я не знаходив слів виявити вдячність такому великодушному і відданому другу. Я повів його до себе, надав в його розпорядження ввесь свій будинок. Я розповів йому все, що сталося зі мною після від’їзду з Франції, і, щоб порадувати його несподіванкою, повідомив, що насіння доброчесності, кинуте колись ним у моє серце, почало приносити плоди, які мають задовольнити його. Він відповів на це, що таке солодке для нього запевнення винагороджує його за всі тяготи подорожі.

Разом ми провели з ним два місяці в Новому Орлеані в очікуванні корабля з Франції і, вирушивши нарешті в плавання, висадилися в Гаврі два тижні тому. Після прибуття я написав рідним. З листа старшого брата я дізнався про смерть батька, яку, як я з трепетом гадаю, поза сумнівом, прискорили мої помилки. Користуючись попутним вітром, я негайно ж сів на корабель, що відпливав у Кале, а звідси поїду до одного дворянина, мого родича, що живе за декілька миль від міста; там має чекати на мене брат, про що повідомляє він мені в листі своєму.

Два романи «галантного віку»

«Галантним» називали у Франції ХVІІІ століття, більш відоме у нас як вік Просвіти, «вік розуму», «вік філософів». Це століття дійсно було різноплановим: там пишно розквітла галантна культура рококо з її культом насолоди, а поруч із нею і поєднуючись з нею вільнодумна філософія Вольтера. Цей вік насолоджувався коханням і готувався до революції, сповідував культ розуму, а потім з іще більшим запалом, у впливовому руссоїстському варіанті, культ серця. Представлені два романи – чи не найчитабельніші і найпопулярніші нині з усіх творів красного письменства тієї епохи. Їх звично називають любовними, точніше любовно-психологічними, проте це визначення далеко не відбиває усю їхню складність, а у випадку з романом Лакло й суперечить йому. Ці романи увібрали не лише традицію французької психологічної літератури, але й філософську традицію, тенденцію до постановки й обговорення у художній формі нагальних ідеологічних проблем. Роман Прево був написаний ще на початку «віку розуму», Просвітництво – одна з визначальних ідеологій того часу – його майже не торкнулось, проте він доволі повно втілив іншу – гедонізм рококо, причому, на відміну від роману Лакло, в його «людяних», гуманних формах, як прагнення насолоди й щастя. «Небезпечні зв’язки» писалися вже під завісу цього віку й увібрали в себе всі поставлені віком проблеми – від початку його й до кінця, художньо їх оприявнили і залишили нам шукати їх рішення. Він більш ідеологізований, ще більш полемічний, ніж «Манон Леско», і якщо останній можна залишити серед любовно-психологічних творів, то місце «Небезпечних зв’язків» скоріше серед творів інтелектуальної літератури, причому почесне місце.

Автор «Манон Леско» Антуан Франсуа Прево(Antoіne Françoіs Prévost) народився 1 квітня 1697 р. у заможній родині королівського нотаріуса у містечку Еден, що на кордоні з Іспанією, з дитинства готувався до духовної кар’єри й у зрілому віці отримав духовний сан; тому увесь світ знає цього письменника як абата Прево (abbé Prévost). Прево був письменником і журналістом, солдатом і ченцем, викладачем, проповідником, перекладачем, істориком, географом, – і це далеко не вичерпний перелік його занять. Неодноразово він наважувався різко змінювати плин життя, ці зміни, сказати б, і були його «modus vіvendі». Тричі був змушений ховатися від переслідувань і шукати притулку за кордоном, що надало йому підстави додати до свого імені Д’Екзиль (d’Exіles) – Вигнанець. Багато років провів в Англії і багато зробив задля популяризації її досягнень у Франції. Великим внеском у розвиток культурних взаємин між Францією та Англією стала його перекладацька діяльність: окрім іншого, він переклав усі романи Річардсона і першим ознайомив французів з творчістю цього письменника. Прево прожив сповнене драматичних колізій життя, ці колізії реалізовувалися на побутовому рівні, але корінились у душі письменника, яка постійно шукала примирення між мирським і духовним.

За покликом серця у віці 16 років Прево вступив послушником до єзуїтського монастиря, однак за рік вирішив стати солдатом. Армійська муштра його розчарувала, та спроба повернутися до єзуїтів закінчилась невдачею, і він знову пішов до армії, де потрапив у неприємну історію і змушений був тікати до Голландії; відсутність грошей повернула його додому. У 22 роки Прево вступив до бенедиктинського ордену й у 1726 р. отримав священицький сан. У бенедиктинців (1721–1728) він займався різними справами: зажив слави як проповідник, читав курс лекцій з теології, викладав давні мови і, головне, брав участь у наукових студіях, якими вони славилися. Наукові інтереси Прево були широкими, вони включали й біологію, географію, та понад усе – історію. До власної художньої творчості він ставився менш шанобливо і стверджував, що займається нею скоріш задля заробітку. Та чи варто довіряти цим словам – тим паче що історіографічні й белетристичні елементи тісно переплетені у більшості його творів, що, загалом, було характерним для багатьох жанрів тогочасної літератури.

У житті Прево 1728 рік був ознаменований одразу двома подіями: він знову тікає з монастиря і, переховуючись, подається до Англії, згодом до Голландії. А ще – в Голландії виходять друком перші дві книги «Мемуарів шляхетної людини», які стали свідченням народження Прево-романіста. Наступні роки (кінець 20-х – 30-ті) – період найвищої письменницької активності Прево: він завершує «Мемуари…» (1728–1731), пише не менш відомі й улюблені сучасниками романи «Історія Клівленда, незаконного сина Кромвеля, або Англійський філософ» (1732–1739), «Киллеринський настоятель» (1736) й «Історія сучасної гречанки» (1740). Саме вони вважаються вершиною творчості Прево.

Перебування в Лондоні зробило з Прево англомана, що було на той час доволі поширеним явищем, англоманами, окрім інших, були Монтеск’є і Вольтер. Пояснюється це просто: Англія на початку ХVІІІ ст. в усіх сферах соціального, економічного і культурного життя йшла попереду інших європейських країн. До того ж там раніше сформувалася широка читацька аудиторія, що спричинило активізацію книговидавничої справи, появу і розквіт друкованої періодики. За зразками англійської преси Прево заснував тижневик, у якому знайомив французів з Англією, її культурою і звичаями, наукою і особливо літературою. Публікував він там і власні художні твори, у тому числі «Манон Леско». Цей тижневик мав успіх і проіснував з 1733-го по 1740 р.

Коли у 1734 р. Прево вирішив повернутися на батьківщину, він був уже відомим літератором, мав багато шанувальників і високих покровителів, а за рік Папа Римський дарував йому прощення за умови повторного проходження послушництва. Та у 1741 р. світська скандальна історія, основним фігурантом якої був не Прево, змусила його знову податись у вигнання; півтора року він прожив у Бельгії, згодом у Німеччині й саме тоді додав до свого імені Д’Екзиль – Вигнанець.

Останні роки життя Прево минають у душевному спокої і відносному добробуті. У 1754 р. папа Бенедикт ХІV призначає його настоятелем монастиря св. Георгія у місті Женне. Прево продовжує перекладати Семюела Річардсона, з яким він познайомився в Лондоні і творчістю якого завжди захоплювався, дописує «Загальну історію подорожей», перші сім томів якої – здійснений ним переклад англомовної наукової праці, решта вісім – дослідження самого Прево, складає історію роду принців Конде і Конті. Працює до останнього. Помре абат Прево 25 листопада 1763 р. в Шантійї, резиденції принца Конде.

Від’єднати факти від домислів у біографії Прево нелегко: документів збереглося мало, свідчень сучасників так само, і вони часто суперечливі. Прево був непересічною особистістю, тому його життя (і навіть смерть) оповиті легендами, деякі з них відбили бажання нащадків знайти прототипи і «реальні» витоки фабули його знаменитого твору. Але є одна історія, що має документальне підтвердження. Прево закохався у жінку, суспільним статусом і поведінкою подібною до героїні його знаменитого роману, яка до того ж була протестанткою. Ця жінка його не раз зраджувала й кидала у пошуках кращого життя, та він постійно її знаходив і повертав до себе, робив борги, щоб її забезпечити, і намагався «виправити»; розрив з нею він пережив тяжко. Вважається, що саме тому він наважився прийняти постриг, до того ж у цій історії прийнято шукати витоки «Манон Леско». Та насправді Прево закохався в Ленке (так звали цю дівчину) під час другого перебування в Голландії (з осені 1730 р.), вже будучи духовною особою, а «Манон Леско» на той час була дописана. Однак ніхто не стане сперечатись із тим, що цей роман увібрав життєвий досвід автора, його кохання, вагання й духовні боріння, у цьому й полягає так активно розшукуваний «автобіографізм» твору.

Прево залишив величезний літературний спадок, який складають його романи, історичні та географічні дослідження, літературно-критичні статті, переклади з англійської тощо, з яких ми назвали лише найзначніші та найвідоміші. Самих романів він залишив більше десятка, причому кожен з них складається з кількох томів. У цілому романічна творчість Прево протікала у художньому руслі барокової доби. Барокові романи зазвичай були великими й «енциклопедичними», тобто такими, що відтворювали відомості з різних сфер життя і галузей знань, часто структурно аморфними. Характерним для них було поєднання белетристичного з «серйозним», тобто науковим змістом (у Прево – передусім з історією, географією та біологією), і відсутність чіткої межі між белетристикою та документалістикою (всі романи Прево написані від першої особи, імітують мемуари, до яких включені і вигадка, і правда). «Багатотомні, надзвичайно громіздкі романи Прево переповнені вбивствами, злочинами, зрадами й найнеймовірнішими пригодами… Їхня дія розгортається на тлі таємничих печер, похмурих підземель, занедбаних замків з пастками і потаємними ходами. У кожному з них є негативний герой, лиходій і нелюд, який є джерелом більшості злочинів, що кояться у романі», – так характеризувала їх Г. Н. Гендріхсон, авторка статті про Прево в академічній «Історії французької літератури» (1946), і ця характеристика перетворилась у нас на сталу. Втім, існують й інші думки: «легкою і чарівною гірляндою» називав «Мемуари…» П. Траара.

Великі романи Прево були популярні у ХVІІІ ст., та з часом вони забуваються і на початок ХІХ ст. їх уже майже не читають. Ледь не вся величезна літературна спадщина Прево, справедливо це чи ні, зараз відома вузькому колу спеціалістів, а для читацького загалу він – автор єдиного невеликого твору – «Манон Леско».

Роман «Манон Леско» (через невеликий обсяг його часто називають повістю) був виданий у вигляді останньої частини «Мемуарів шляхетної людини». Оповідач, він же вигаданий автор «Мемуарів…» пан де Рокенкур, і є тим самим співчутливим слухачем, якому шевальє де Ґріє розповідає свою історію. Перша зустріч маркіза де Рокенкура з де Ґріє відбулася у ІІІ книзі перед подорожжю мемуариста до Іспанії, друга, «свідками» якої ми стали, – через два роки. «Мемуари…» охоплюють сповнену драматичних подій історію кількох поколінь шляхетної родини – діда й батька оповідача, його доньки і племінниці і, звісно, його самого. Хоча у них фігурують деякі реальні персони й відбиті історичні події, вони не є справжніми мемуарами, це стилізація під мемуари, «псевдомемуаристика», яка мала велике поширення в період формування сучасного роману і складала, поряд з наслідуванням інших документальних жанрів – книг подорожей, біографій, автобіографій, епістоляріїв тощо, – основу цього процесу. За змістом і структурою «Мемуари знатної людини» – це «своєрідний триптих, який складається з «псевдомемуарів» (1–5 книги), «роману виховання» (6–9 книги) й «роману про помилки серця й розуму» (починаючи з 10-ї книги і до «Історії кавалера де Ґріє і Манон Леско») (Н. Пахсар’ян), а їхній сюжет – це «постійно повторювана спроба пролити світло на таємниче почуття кохання» (Ф. Пива). Під цим кутом зору, не пов’язана з «Мемуарами…» фабульно, «Манон Леско» вписується в їхній контекст. Сучасному читачеві може видатися дивним, що, будучи частиною великого цілого, «Манон Леско», за словами самого автора, сюжетно з ним не пов’язана. Та треба сказати, що не лише «Дон Кіхот» Сервантеса й згадувані барокові романи містили «вставні новели», часом доволі великі, але ще й романи середини ХVІІІ ст., приміром «Перегрин Пікль» Т. Смоллета.

Читаючи «М.Л»., ми стаємо, так би мовити, свідками народження жанру, який протягом ХVІІІ ст. набиратиме сили і згодом підніметься на самісіньку верхівку жанрової ієрархії. Йдеться про роман нового часу. У англійців, що є доволі зручним, існує два терміни: «romance» і «novel» (у відповідності до відомого тлумачного словника англійської мови Вебстера, «у «romance» йдеться про героїчне, чудесне, таємниче і надприродне», на противагу «novel», де розповідається «лише про достовірне»). Слід сказати, що ці жанрові різновиди роману цілком мирно уживалися протягом ХVІІІ ст., проте майбутнє належало останньому. Безперечно, великі романи Прево у цілому можна визначити як romances, та, взята як самостійний твір, «Манон Леско» посідає почесне місце одного з перших остаточно структурованих романів нового часу.

Історія публікації і рецепції цього твору у Франції була непростою. Як уже йшлося, він уперше побачив світ 1731 року в Голландії у вигляді завершальної книги «Мемуарів…», до французького видання він не ввійшов, та у 1733 р. він з’явився у Франції окремим виданням (без імені автора). Книга мала успіх, проте «за аморальність» була вилучена з продажу і приречена на спалення. Це нелегко пояснити, адже звичаї у Франції часів Прево не були пуританськими: епоху Регентства і правління Луї ХV можна вважати чи не найфривольнішою у французькій історії. У своєму тижневику Прево спробував захистити свій твір, проте намарно, згодом ця апологія часом включатиметься до роману у вигляді однієї з авторських передмов. Заборону було знято лише у 1753 р.

«Історія» чи «пригоди» якогось персонажа (персонажів) – цілком звична для ХVІІІ ст. назва роману, а що на першому місці ім’я чоловіче – така вже «патріархальна» традиція. Та із запропонованою письменником назвою читачі вчинили по-своєму: спочатку на перше місце перейшло ім’я героїні, а потім лише воно і лишилось. І справа тут, ясна річ, не у встановленні гендерної справедливості, просто чим далі читачі відходили від ХVІІІ ст., тим меншу цікавість у них викликали проблеми, які змушений був вирішувати шевальє де Ґріє, і на перший план висувалася загадка душі Манон Леско.

Та чи варто відсувати де Ґріє на периферію роману? Дійсно, образ Манон сяє, як дорогоцінний камінь, яким милуються покоління читачів. Але чи не тому, що оправу і блиск йому надав де Ґріє? Адже ми бачимо її переважно його закоханими очима. Що буде, коли усунути з твору одного з них або навіть просто відсунути в тінь? Зникне й інший. Це так звані «парні герої», як Дон Кіхот і Санчо Панса, як Шерлок Холмс і доктор Ватсон, – персонажі, створені за контрастом, і все ж з якоюсь невловимою подібністю, яка їх тримає вкупі. Ця пара сконструйована не так, як «класичні» закохані пари – Дафніс і Хлоя, Ромео і Джульєтта, Тристан та Ізольда та ін. Названі герої є «рівнозначними», достойними одне одного з точки зору моралі, сили кохання, вірності тощо, вони мають спільний вектор почуттів, бажань. Вони не існують (або майже не існують) поза межами своїх любовних переживань і життєвих колізій, викликаних цими переживаннями. Тому роман Прево не сповна відповідає очікуванням, породженим назвою: ми зустрічаємо вірного закоханого, почуття якого спрямовані на жінку, образ якої далекий від образу ідеальної коханої. Де Ґріє відповідає канонам закоханого, кохання до Манон є його життям, кохання Манон до «свого кавалера» (якщо ми схильні припустити, що воно є) – не єдине з її почуттів і прагнення бути з ним – не головне з її прагнень.

Ці два образи мають зв’язок з різними літературними традиціями, які прийшли з попереднього століття: «високою», за тогочасними мірками, і «низькою». У душевних колізіях де Ґріє проглядає традиція високої класицистичної трагедії ХVІІ ст. з її складними соціоморальними і психологічними дилемами. Представлений іменами Корнеля і Расіна, цей жанр мав справу з високими почуттями і «патовими» ситуаціями, у які потрапляли герої, змушені робити складний вибір – зазвичай між тим, що є бажаним, і тим, що мислиться як обов’язок. Подібний вибір стоїть і перед героєм Прево. Манон близька низова пікарескна стихія, витворена крутійським романом, який мав велике поширення у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Головний його герой – пікаро (крутій, шахрай, пройдисвіт) – зазвичай є вихідцем із соціальних низів, він прагне передусім матеріальних благ, застосовуючи для їх досягнення методи, далекі від морально прийнятних; доля грає з ним, як з м’ячиком: бувало, підкине вгору, а потім знову закине на самісіньке суспільне дно. Звісно, роман Прево не є пікарескою, як не є пікаро у повному розумінні слова Манон з її складним психологічним малюнком. Кохання занурює де Ґріє, хлопця з порядної родини, до пікарескної стихії, робить його шулером, зводить з такими людьми, як брат Леско, але не знімає високого драматичного змісту цього образу. Манон же ніколи не піднімається до рівня героїні трагедії, залишаючись у полі матеріальних інтересів і невибагливих розваг, плутнів і розіграшів, не відбувається цього навіть в останніх сценах твору. Вона не вирішує складні моральні дилеми – вони для неї просто не існують. І при цьому зберігає чарівність і загадковість, якою ніколи не були наділені такою мірою пікаро.

Час від часу з’являються спроби пояснити складні любовні колізії цієї пари становою нерівністю (де Ґріє – дворянин, Манон – із «простої родини»), буцімто саме суспільні умовності заважають їм бути щасливими. Але це пояснення ковзає по поверхні, не зачіпаючи сутності проблеми. Дійсно, вони не живуть в ідилічному просторі, де закохані пастухи і пастушки витончені, як аристократи. Прево їх вміщує у реальний світ, моделі їхньої поведінки та мислення несуть відбиток приналежності до певних соціальних верств – вищої у де Ґріє, нижчої у Манон. Манон і де Ґріє – різні не лише у соціальному плані, у них різний інтелектуальний та культурний рівень, різна мораль, життєві орієнтири і цінності. Та хіба для де Ґріє це важливо? Єдине, що його турбує, так це зради Манон, і єдине, чого він боїться, – це її втратити. Причина його нещасть в іншому – в характері Манон.

Палке й вірне кохання де Ґріє, імовірно, виходить за межі «усередненого», проте не за межі вірогідного. Воно розвивається в місті і на великій дорозі, у тавернах і поселеннях для висланих злочинців, у місцях далеко не «романтичних», зображених цілком натуралістично і без прикрас, серед людей з різних суспільних верств, симпатичних і порядних, та частіше не дуже, а буває, і зовсім негідників, характерних і типових для часів написання роману. І воно не контрастує з цим антуражем, воно «вживається» в нього, пристосовується до нього і виявляється у формах, характерних для нього. І при цьому залишається великим і прекрасним почуттям.

Кохання у Прево постає у своїй цілісності, у нерозривній єдності духовно-психологічного і фізіологічного первнів; можливо, саме тому воно викликає довіру читачів. Воно зображене без ідеалізації, проте й без натуралістичності. Часом хіба що з прихованою, ледь вловимою іронією, яка прохоплюється у словах зрілішого де Ґріє і надає шарму його оповіді. Вона є маркером того, що він став краще розуміти життя, проте не знижує образ коханої і не дає підстав сумніватись у незмінності його почуттів. Кохання де Ґріє викликає повагу своєю повнотою і глибиною, і це дозволяє читачам закривати очі на деякі, м’яко кажучи, не зовсім моральні його вчинки, адже вони продиктовані не розбещеністю персонажа, а намаганням утримати біля себе Манон. І що важливо: ми переконані, що вони продиктовані «необхідністю», у них немає ані крихти розрахунку й корисливості – усе, що він має, він віддає на потреби Манон. Звісно, де Ґріє демонструє егоїзм закоханого, проте він також зображується і сприймається як щось абсолютно природне і відповідне вікові та обставинам. Треба сказати, що Прево зумів переконливо передати симптоми «любовної лихоманки», як і те, що розум у цій ситуації безсилий.

Водночас образ де Ґріє оприявнює проблеми більш загального характеру: чи полягає щастя у спокої, умиротворенні, душевній рівновазі, чи, може, у пристрастях, які ведуть до душевних страждань? Прево не першим переймається цим питанням, загалом характерним для літератури попередньої доби. Так, героїня знаменитого роману пані де Лафаєт «Принцеса Клевська» (кінець ХVІІ ст.), переживши болісні психологічні колізії, якщо не вбиває пристрасть, то в усякому разі знаходить сили відмовитись від кохання, віддаючи перевагу душевній рівновазі.

Перед героєм роману Прево лежать два шляхи: перший обіцяє сповнене праці, самообмежень, але і пошани розмірене та успішне життя вченого-богослова, майбутнього єпископа, другий – кохання. Здоровий глузд устами батька де Ґріє і особливо Тібержа, вірного друга героя, переконливо ратує за перший шлях. Другий уособлює Манон і пов’язана з нею стихія бездумної та нестримної насолоди життям, яка для де Ґріє обертається проблемами, стражданнями, падіннями, проте й емоційними злетами. Читач зі співчуттям стежить за намаганнями Тібержа навернути свого друга на «путь істинний», приймає його аргументи й логіку. Так само приймає їх де Ґріє, та керуватися ними не може: здоровий глузд і закоханість – речі несумісні. Доля де Ґріє оприявнює також вплив популярного в тогочасній Франції релігійного вчення янсенізму, відповідно до якого нащадки Адамові внаслідок первородного гріха втратили дану їм Господом Божу ласку, а заразом і свободу волі. Людина є слабкою істотою, вона не вільна сама обирати між правдою і неправдою, легко піддається спокусі. Тібержеві лише й залишається слідувати усюди за нещасним де Ґріє й утримувати його від остаточного падіння і навіть загибелі.

Тібержа часто називають alter ego головного героя, маючи на увазі, що він є втіленням його совісті і здатності до раціонального мислення. Як бачимо, ці якості в романі перебувають у буквальному сенсі «за межами» особистості героя, допоки він поруч із Манон. Зазначимо, що Тібержа не варто сприймати як утілення просвітницького раціоцентризму. Просвітництво було потужним ідеологічним рухом ХVІІІ ст., але далеко не всі явища інтелектуально-духовного життя зазнавали його впливу. Та й у час, коли писався роман, французьке Просвітництво переживало ще стадію становлення і не мало такого впливу на літературу, як, скажімо, в Англії чи у тій самій Франції середини століття. Читач, мабуть, помітить, що здатність раціонально мислити до де Ґріє повертається лише тоді, коли Манон учергове зникає з його життя. Таким чином, внутрішній конфлікт між обов’язком і коханням, про який ми згадували у контексті класицистичної драми, в образі де Ґріє розведений, так би мовити, у часопросторі твору: коли відсутня Манон, він обирає «розумний» спосіб життя (та чи є у нього вибір, спитає читач, адже присутність чи відсутність Манон від нього не залежать?), щойно з’являється Манон, усі моральні проблеми зникають і вся досягнута ним духовна рівновага (звісно, ілюзорна) летить шкереберть. Тому говорити про душевні боріння де Ґріє, як їх переживали герої згадуваних французьких трагедій і героїня пані де Лафаєт, не доводиться, в усякому разі, допоки Манон з ним. Психологічний зміст цього образу інший, як іншими є психологічні колізії, які він переживає, – він цілісний у своєму коханні, вірний лише у коханні.

Інший варіант щастя пропонує героєві любов до Манон. Потяг до Манон – це пристрасть, це чуттєва стихія життя, некерована розумом, вона несе де Ґріє, як човен без керма і вітрил, і загрожує йому катастрофою. Однак доля зробила за нього вибір: недосвідченим хлопцем він віддався на поталу пристрастям, і чи варто йому про це шкодувати – вирішувати читачеві. Утім, у тексті є підказка, і дуже виразна підказка: яким повним життям він живе, коли поруч Манон, і яким тьмяним і сухим воно стає для нього без неї. Це відбиває й оповідь героя: якими б досягненнями не були марковані періоди його життя без Манон, він про них говорить двома словами, ніби й згадати немає про що. А точніше, наводяться лише факти, а подробиці, які й складають чуттєво-емоційну «матерію» життя, відсутні.

Образ Манон аналізувати та оцінювати ще важче. Він зітканий із окремих штрихів: учинків, слів, дій, поз… Але точніше було б сказати: із них та із вражень, які вони справляють на оточуючих, передусім на закоханого в неї де Ґріє. Адже думку про Манон інші персонажі рідко озвучують, а якщо й озвучують, то передає її той самий закоханий. За одним винятком, коли її оцінює основний наратор величезного роману – нагадаємо про нього – автор мемуарів пан де Рокенкур. Таким чином, ми маємо справу переважно з її віддзеркаленням, а дзеркалом виступає закоханий, схильний інтерпретувати все, що зробить чи скаже Манон на її користь, а точніше, на користь кохання до нього. Тому словам Манон, переданим в інтерпретації де Ґріє, його поясненням вчинків коханої ми особливих підстав довіряти не маємо, в усякому разі приймати їх за єдино істинні. Читач опиняється перед необхідністю самостійно інтерпретувати Манон. Звісно, щодо її моралі у нього сумнівів не існує, та відкритим залишається головне питання: чи кохає вона кавалера де Ґріє? Читач, як у детективі, втягнутий у розгадування цієї «загадки», і так само йому постійно бракує для цього даних. Адже душа Манон для нього закрита, а її вчинки можуть свідчити як на користь кохання, так і проти нього, частіше навіть проти. Тут відсутній «усезнаючий» автор, який може втручатися в оповідь, коментувати і прояснювати для читача незрозумілі йому речі, як у романах пізніших часів. «Вона знає чесноту, вона навіть її поціновує, та вчинки її ганебні. Вона пристрасно любить кавалера де Ґріє, однак прагнення заможного життя і блиску змушують її зраджувати своїм почуттям до кавалера», – пише у згадуваній передмові-апології Прево, та й ці його слова не переконують нас остаточно. Тим паче що вони існують поза рамками твору, не «вживлені» у його художню тканину. Та все ж те, що Манон кохає де Ґріє, хоча й по-своєму, знайшло підтримку й у відомих відгуках на її образ Мопассана та Дюма-сина.

Враження, яке справляє образ Манон, не буває одноманітним, адже він ніколи не перебуває у статиці, хіба що наприкінці твору. Щойно ми разом з де Ґріє повіримо у її щирість, як вона знову чинить несумісне з коханням. І знову буде клястися у любові й поводитися так, що й нас, читачів, переконає. Саме ця «невловимість», вочевидь, і породжує безліч інтерпретацій, часто несумісних і навіть протилежних. І дійсно, з одного боку, вона просто «дівка», утриманка, – саме такою її сприймають оточуючі – батько де Ґріє, Тіберж, її «покровителі», так нерідко її називають у своїх відгуках на роман сучасники Прево, а часом і критики й коментатори наступних поколінь. З другого – вона «сама довершеність», «сама чарівність», і, що найцікавіше, не лише тілесно – привабливою її бачать усі персонажі роману, – але й духовно, що постійно наголошує де Ґріє. Манон чарівна й водночас огидна, її образ викликає суперечливі почуття, та при цьому він напрочуд цілісний. Він складний, бо складною є людська природа. І не лише любов де Ґріє, чиїми очима ми її бачимо, заважає нам винести їй однозначний вирок. «Невловимість», «непрописаність» цього образу цілком відповідає естетиці рококо – естетиці нюансів і натяків.

Стильова парадигма роману не піддається однозначному визначенню, та безперечним є основний її складник – рокайльний. Рококо – один з провідних художніх напрямів ХVІІІ ст., який у Франції проявляється якнайяскравіше, переживаючи розквіт у середині століття. Він створює власну концепцію особистості, яка враховує всю складність людської натури. Рококо відкриває у людині природний потяг до насолоди, та при цьому не засуджує її за гріхи, а недоліки сприймає як аспект людської природи, присутній у кожній людині. З цим пов’язана така його характерна риса, як відмова від моралізаторства. Іншою важливою для розуміння роману рисою рококо є характерний для літератури ХVІІІ ст. у цілому поворот від масштабного, глобального, загальнодержавного до особистого, чуттєво-інтимного, індивідуального. Рококо ставить не «вічні» питання, а звертається до звичаїв та психології сучасного суспільства. Воно витворює власну концепцію кохання: це вже не пристрасть, яка спалює, але й звеличує людину, не кохання-служіння, не кохання-страждання, воно втратило духовність, втратило свою сакральну і трансцендентну сутність. Кохання – це насолода, і головне – не втратити тут, у земному житті, шанс на задоволення й щастя.

У таку парадигму кохання почуття Манон до «свого шевальє» цілком вписується, як, треба сказати, і прагнення де Ґріє до любовного щастя. Образ Манон цілком комфортно розмістився у цій рокайльній парадигмі: вона юна, чарівна, невловимо приваблива. Цікавим є спостереження: якщо у мистецтві попередніх епох усі жінки виглядають поважними та зрілими, то жінка рококо – це юна німфа, це чари юності. «Ти – юність, ти – чуттєвість, ти – бажання, ти – відрада і вічна спокуса для чоловіків», – захоплено виголошує Дюма-син. Манон захоплена гонитвою за розвагами, чуттєвими насолодами, аж доки не станеться з нею лиха і вона не перетвориться на розважливу і вірну «супутницю життя» нашого героя. У висланні Манон ніби дорослішає, стає «порядною жінкою», її образ «стабілізується» і водночас втрачає часточку себе. Цілком слушно писав один з критиків твору: «плямка бруду» личить їй.

Образ Манон, як і весь роман, – велике творче досягнення Прево, що й сам він усвідомлював. У цитованій уже апології він пише: «Яка ж потрібна була майстерність, щоб захопити читача і примусити його співчувати страшним нещастям, які переживає ця розбещена дівчина!» Цю цілком заслужену похвалу (стаття виходила анонімно) може підтримати будь-хто знайомий з «Манон Леско».

Роман Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки» з’явився через півстоліття після роману Прево. За цей час багато змінилося в мистецтві й суспільній свідомості. Здавалось би, це також роман любовного змісту, точніше, любовно-психологічного, його рокайльна парадигма окреслена ще виразніше, персонажі-жінки також привертають більше уваги, ніж чоловіки, і т. д. Цей ряд типологічних збіжностей можна продовжувати, тому й не дивно, що ці два твори часто поєднують в одному виданні. Та вдумливий читач помітить, що цей збіг присутній на, так би мовити, рівні метаструктури і зумовлений передусім епохою та її домінуючим інтересом до приватного життя і звичайної (негероїчної) людини, культом жінки і кохання в культурі рококо, широким поширенням творів любовно-психологічного змісту у французькій культурній традиції тощо. Сама ж художня тканина обох творів є суттєво відмінною, як і предмет, на який спрямована основна увага їхніх авторів. Лакло у цьому творі відбив інший досвід – досвід кінця епохи, неподалік від витоків якої перебував Прево.

Шодерло де Лакло за складом особистості, інтересами, родом занять й усім своїм modus vіvendі суттєво відрізняється від Прево. Якщо Прево постає передусім як приватна особа, монах-утікач, герой любовних історій, а «Манон Леско» як породження і продовження його особистості і життєвого досвіду, то Лакло у сприйнятті наступних поколінь обійняв іншу нішу: людини із твердою вдачею, цілеспрямованої і замкнутої, військового і політика, діяча Французької революції; його приватне життя (окрім історії одруження) не привертало до себе уваги й не оприлюднювалось; про нього говорять мовою сухих фактів, уникаючи «романізації».

П’єр Амбруаз Франсуа Шодерло де Лакло (Pіerre Ambroіse Françoіs Choderlos de Laclos) (1741–1803), як і Прево, de facto походив із третього стану, дворянство його батька, секретаря інтендантства провінцій Артуа і Пікардія, було не родове, а дароване грамотою короля. Народився він в Ам’єні, освіту отримав у Королівському артилерійському колежі, потім проходив службу у різних гарнізонах. 1777 року Лакло заснував нову артилерійську школу у Валансі (серед її студентів був Наполеон Бонапарт), затим був відряджений до інженерних військ. У 1781 році Лакло бере шестимісячну відпустку й, оселившись у Парижі, переважну частину часу присвячує написанню свого знаменитого роману «Небезпечні зв’язки», який викликав невдоволення в армійського керівництва; прийнято навіть вважати, що саме публікація роману стала причиною втрати ним офіцерського патенту. Та насправді безпосередньою причиною був оприлюднений ним у 1786 році твір професійного змісту, де він висміяв французьку армію і її безнадійно застарілі методи спорудження захисних укріплень.

Літературна творчість не була найважливішим видом діяльності цієї всебічно обдарованої людини, період, присвячений їй у його житті, тривав недовго: 70-ті – перша половина 80-х рр. Письменницький спадок Лакло невеликий: «легкі поезії», характерні для Франції й особливо поширені у мистецтві рококо, лібрето комічної опери «Ернестина», прем’єра якої виявилася провальною (1777), кілька творів у дусі Ж.-Ж. Руссо, якого Лакло обожнював, кілька сатир; розпочатий ним другий роман «Про освіту жінок» (1785) становить незначний інтерес. У другій половині 80-х рр. Лакло фактично відходить від красного письменства, натомість пише кілька ґрунтовних наукових праць з історії та військової справи. Тому, на відміну від Прево, Лакло по праву може вважатися автором одного твору – роману «Небезпечні зв’язки», але й того досить, щоб його ім’я було назавжди вписане до історії літератури.

Наступні роки життя пов’язані переважно з політикою. Критично налаштований щодо «старого режиму», Лакло знаходить підтримку в опозиційного політика герцога Орлеанського. З розгортанням Французької революції (1789–1794), захоплений республіканськими ідеями, він стає одним з провідних діячів якобінського клубу («Товариства друзів Конституції»), який відігравав значну роль у розвитку подій революції, і редагує їхній друкований орган. Та це не завадило тому, що під час якобінської диктатури (1793–1794) Лакло як «орлеаніст» був заарештований і звільнився лише після термідоріанського перевороту (27–28 липня 1794 р.), що означав повалення якобінської диктатури. До військової служби він зміг повернутися лише за підтримки Наполеона Бонапарта у 1800 році. Здоров’я Лакло на той час було підірване, та він бере участь у військових кампаніях Наполеона й отримує чин генерала та високі посади. Закінчив Лакло свій життєвий шлях 4 вересня 1803 р. в італійському містечку Таранто і був похований у форті, який і досі носить його ім’я, на острові Сан-Паоло. У 1815 р. після поразки Наполеона та реставрації династії Бурбонів його надгробок був зруйнований, а останки, як прийнято вважати, скинуті в море.

Автор «Небезпечних зв’язків» відзначився і як талановитий винахідник: у 1792 р. він організував виробництво ядер нового зразка для революційної армії, вони стали прообразом сучасних артилерійських снарядів і забезпечили французькій артилерії передові позиції в Європі. Окрім того, Лакло вважається винахідником сучасної системи нумерації будинків (раніше будинки отримували номер у послідовності, в якій зводились). Було в житті Шодерло де Лакло і велике кохання, яке завершилося щасливим довготривалим шлюбом. Це кохання він зберігав усе своє життя, свідченням чого є численні листи до дружини.

Знаменитий роман «Небезпечні зв’язки» побачив світ у 1782 р. й ще за життя його автора пережив близько півсотні видань. У передмові до першого видання Лакло писав: «Я вирішив написати твір, який би виходив за межі звичного і наробив би багато галасу, відгомін якого було б чути, коли мене вже не стане». Можна з певністю сказати, що мети своєї Лакло досяг: після першої ж публікації роман отримав репутацію скандального. Його не заборонили, як «Манон Леско», проте також оголосили «аморальним»; водночас ним захоплювались, відомо, що серед його шанувальників була й королева Марія Антуанетта. Інтерес до нього не зник і донині, як не вичерпалися намагання розкрити задум його автора. Свідченням інтересу до нього є й значна кількість його екранізацій. Чи не найвдалішою з них можна вважати фільм чесько-американського режисера Мілоша Формана «Вальмонт», який виявився, сказати б, «рокайльнішим», ніж першоджерело. Форман дещо змінив смислові акценти і фабулу, передусім фінал твору, який став по-рокайльному відкритим, «легким». Утім, сам Форман говорив, що нічого не домислював, а саме так сприйняв цей текст і так його запам’ятав, а це є свідченням того, що й досі твір уможливлює різні його прочитання та перечування.

На сьогодні проблема моральності чи аморальності «Небезпечних зв’язків» не становить особливого інтересу – актуалізувалися інші його аспекти. Та свого часу її обговорення було досить жвавим, що передбачав і сам автор. На своєрідну захисну промову перетворилася передмова, в якій він постає перед нами у масці моралізатора й осуджувача сучасних йому звичаїв вищого світу. Якщо довіряти «авторові» передмови, то він мав намір продемонструвати розбещеність аристократії часів «старого режиму», щоб озброїти чесних людей знанням засобів, «якими безчесні люди псують порядних». Та чи маємо ми, як і у випадку з Прево, беззастережно вірити цим словам, чи не занадто просте це пояснення – тим паче що Лакло промовляє не від свого імені, а від імені «редактора», який виконує функцію «підставного оповідача»? Як відомо, їхні голоси далеко не завжди збігаються.

Нерідко зміст роману інтерпретують доволі спрощено – як реалізацію авторського завдання дати критичне зображення звичаїв аристократії у переддень Французької революції, продемонструвати недоліки «старого режиму». Однак таке його розуміння склалося під впливом досвіду революції, під час його виходу в світ про політичну тенденційність не йшлося. І тим паче немає підстав говорити про критику «старого режиму» в романі Лакло з третьостанових, демократичних позицій, як це часом робилося. Ця критика є критикою «ізсередини», все побачене дається очима людини, інкорпорованої в аристократичне середовище, і тим вона цікавіша. Аристократія в романі дійсно постає розбещеною до крайнощів, і можна погодитися з А. Мальро в тому, що «подібно читачеві багатьох сучасних – і не лише літературних – творів, читач «Небезпечних зв’язків» міг би сказати: «Так тривати не може!».

Суспільно-історичне тло дії роману складає аристократична Франція кінця ХVІІІ ст. Фактично усунена від управління країною та від участі у громадянських справах, аристократія «воліла не витрачати свою енергію на щось інше, окрім любовних утіх. Могутність у Версалі обумовлювалася куртуазністю, політична діяльність була для більшості недоступною. Офіцери воювали мало: усього кілька місяців на рік. Кохання ставало найважливішою справою і, якщо можна так висловитись, об’єктом великого спорту у світському товаристві ХVІІІ ст.» (А. Моруа). У цьому середовищі поширюється лібертинаж – життєва філософія, стиль життя і модель поведінки, які базуються на переконанні, що особистість, аби досягти істинної свободи, має звільнитись від будь-яких моральних обмежень і принципів. Послідовників цієї філософії називали лібертинами. Лібертин більшість моральних обмежень вважає непотрібними і небажаними, ігнорує і з презирством відкидає прийняті у суспільстві норми поведінки і навіть релігію. Найвище цінує насолоди, які постачають органи відчуттів, передусім любовно-еротичні. Це явище, ідеологом якого виступив скандально відомий маркіз де Сад, і перебуває у центрі уваги Шодерло де Лакло.

«Небезпечні зв’язки» написані в епістолярній формі, це листування кількох персонажів із вищого світу, нібито лише видане Лакло. Така гра з читачем на час написання роману нікого не могла ввести в оману, та й не мала цього на меті, давно перетворившись на поширений літературний прийом. Читач, мабуть, звернув увагу, що значна частина романів ХVІІІ ст. побудована, як розповідь про «реальних» людей і «реальні» події, і удавано претендує на життєву достовірність – навіть фантастичні «Гулліверові мандри» Свіфта. Більшість з них написана у формі мемуарів, епістоляріїв, подорожей, біографій, щоденників тощо, нерідко ці жанрові форми поєднуються. Хочу нагадати, що й величезний роман Прево, куди ввійшла історія про кавалера де Ґріє і Манон Леско, написаний у вигляді мемуарів, та водночас і подорожі, а сама «Історія…» – це «записана» мемуаристом усна оповідь людини, яка зацікавила мандрівника. У цих творах зазвичай був «підставний оповідач», за яким ховався автор, хоча й не обов’язково повністю мав з ним збіг. Із середини ХVІІІ ст. з’явився й більш звичний тип оповіді – від третьої особи – і протягом наступного ХІХ ст. домінував, одначе до кінця ХVІІІ ст. романи-щоденники, епістолярні романи, романи-подорожі тощо не втрачали своєї популярності.

В епістолярній формі написані чи не найвідоміші романи ХVІІІ ст.: «Нова Елоїза» Руссо, «Черниця» Дідро, «Страждання молодого Вертера» Гете, а першими серед них були епістолярні романи С. Річардсона – ті романи, які перекладав Прево і які слугували взірцем і для Лакло. Епістолярна форма прекрасно відповідала епосі: листи виступали основним засобом спілкування у світському товаристві. Як пише про це Моруа, молода дівчина, яка щойно вирвалась із монастиря, вже вміла складати лист так, що сучасні письменники могли б позаздрити їй. Розвивався епістолярний роман переважно у руслі сентименталізму (Річардсон, Руссо, Гете та ін.); він відзначався послабленим сюжетом і при цьому нерідко великим обсягом, містив докладні описи емоційно-ментальних станів героїв: їхніх почуттів, думок тощо. На відміну від них, «Небезпечні зв’язки» мають доволі динамічний сюжет та інтригу, яка стрімко розвивається, а довгі описи душевних станів і докладний виклад мисленнєвого процесу – аргументів, заперечень тощо – в ньому присутні не в останню чергу як перегук (часом іронічний) з романами його попередників – Річардсона і Руссо, особливо Руссо.

Та що важливіше, потенціал, закладений в епістолярному жанрі, сентименталісти і де Лакло реалізують по-різному. Сентименталістам він надає найширші можливості оприявнити внутрішній світ героїв, так би мовити, з найнадійнішого джерела – з перших рук. Для Ш. де Лакло більш цінними є інші його потенції: вести гру в щирість і розкривати цю гру. Не можна сказати, що до нього письменники їх не відчували і не використовували, але настільки повно й виразно їх реалізував саме Лакло. На поєднанні функцій листів як засобів приховування й оприявнення він і створює інтригу роману. Епістолярні романи різняться за кількістю дописувачів, чим їх більше, тим складнішою є їх композиція. Часто вони є зібранням листів одного персонажа (наприклад, Річардсонової Памели, Вертера з роману Гете чи героїні «Черниці» Дідро), у такому випадку вони наближаються до щоденникової форми; часом – зібранням листів кількох персонажів, які звертаються кожен до свого адресата, як у «Подорожі Хамфрі Клінкера» Смоллета, з листами, які вони отримують у відповідь, нас романіст не знайомить. У романі Ш. де Лакло витворена справжня мережа кореспондентів, які перебувають між собою у стосунках різної міри щирості чи вдаваності. Нерідко дописувачі передають у ньому одну й ту саму подію різним адресатам у різному висвітленні, наповнюючи її різним значенням. Недарма «Небезпечні зв’язки» визнані кращим з усіх епістолярних романів, будь-коли написаних.

Рушієм фабульного розвитку в романі де Лакло виступає листування двох аристократів, уже далеко не юних, досвідчених у розігруванні суспільних ролей і в нюансах любовної гри, розбещених і спустошених – та воднораз невловимо привабливих – маркізи де Мертей і віконта де Вальмона. Через листування до інтриги залучаються інші персонажі, потрапляючи до пасток, розставлених на них основними гравцями. Образи віконта де Вальмона і маркізи де Мертей оприявнюють склад мислення і поведінку, характерну для лібертинів. Вони не зважають на прийняту в суспільстві мораль та релігію і кепкують над ними, демонструють притаманну їм згуртованість «посвячених» і презирство до тих, хто живе за загальноприйнятими законами. Тому не варто, як це часто робиться, поділяти героїв роману де Лакло на «розумних» (до них відносять власне лібертинів) і «недалеких» (таких, як пані де Воланж, якій особливо дістається від критиків). Поділ між персонажами у романі зрештою залежить від того, якими спонуками визначається їхній modus vіvendі: розумом, розсудком, поєднаним з розрахунком, чи почуттями, глибинними внутрішніми стимулами. По один бік лінії опиняються Мертей і Вальмон, по інший – президентша де Турвель, Сесіль Воланж та її мати і шевальє Дансені. Цей поділ персонажів має і стильовий еквівалент. Герої-лібертини знаходять комфортні для них «ігрову стихію», моральну індиферентність та еротичну атмосферу в рококо. У руслі сентименталізму вирішена передусім сюжетна лінія стосунків Вальмона і президентші. Листи Турвель містять розлогий виклад її емоційних станів і думок, часом мають сповідальний характер, апелюють до милосердя, совісті й Бога. У тому ж дусі відповідає їй Вальмон – що вказує на ігрову природу його листування.

Отже, до другої групи належать у переважній більшості жертви лібертинів, серед яких на особливу увагу заслуговує президентша де Турвель. Річ у тім, що в її образі найповніше втілилося руссоїстське розуміння людини як істоти, якій властиве не раціональне, а інтуїтивно-почуттєве осягнення дійсності. «Розум помиляється – серце ніколи», – писав Руссо. Сакралізація «серця» у дусі Руссо породжувала відповідне розуміння зв’язків між людьми й потрактування кохання як злиття двох сердець, які через своє почуття долучаються до Бога, що є характерним і для пані де Турвель.

На зв’язок свого роману з «Новою Елоїзою» недвозначно вказав сам де Лакло, узявши епіграфом слова з авторської передмови до неї («Я бачив звичаї свого часу й опублікував ці листи»). Цей зв’язок має непросту природу, він включає не лише наслідування, але й полеміку і, як вказують деякі дослідники, навіть елемент пародіювання. Відчути їх сучасникам де Лакло було простіше, бо за часів виходу в світ «Небезпечних зв’язків» слава роману Руссо ще гриміла. Відгомін «Нової Елоїзи» можна почути в історії маленької Сесіль та Дансені, її вчителя музики. У Руссо йшлося про кохання юної аристократки Юлії де Танж і її вчителя, простолюдина Сен-Пре, на перешкоді їм стали суспільні умовності, зашкарублий аристократичний снобізм, уособленням якого є батько Юлії барон Д’Етанж. Дансені є дворянином (герої Ш. де Лакло усі з вищого світу), але бідним. Однак не суспільні перепони руйнують їх щастя, адже пані де Воланж, зрештою, готова була б поступитись і віддати свою дочку за нього. Руссо у своїй довірі серцю виходив з розуміння людини як істоти, наділеної «природною мораллю», завдяки цьому його персонажам неважко було утримуватися на позиціях доброчесності. У де Лакло персонажі, що перебувають у позиції, аналогічній Юлії і Сен-Пре, стикаються з іншими випробуваннями, що породжуються самою людською природою. Недарма деякі критики вбачають в «Небезпечних зв’язках» своєрідну антитезу роману Руссо і навіть Мертей та Вальмона схильні тлумачити як «анти-Юлію» й «анти-Сен-Пре». Але найбільше на зв’язок з «Новою Елоїзою» вказує стиль переписки Вальмона з президентшею і сценарій, за яким він вибудовує їхні стосунки.

Та повернімося до системи персонажів у романі. Іншу групу складають ті, хто обдумує кожен свій крок, вивіряє кожне слово, маючи на меті справити потрібне враження на оточуючих, – передусім це Вальмон і Мертей. Ці персонажі живуть розумом. Вони встановили таємний союз і щирими бувають лише одне з одним. Обоє сповідують лібертинізм, проте сповідують його по-різному. Вальмон дотримується лібертинських правил і принципів, Мертей же йде далі, вона відкидає узагалі всі принципи, у тому числі й лібертинські. Лібертинаж для неї – не в останню чергу можливість тиранити і принижувати інших. Часом навіть проводять паралелі між нею і героями де Сада, адже свою жорстоку гру вона реалізує передусім у сфері еротики. Насолода, яку вона отримує від страждань інших, часом і дійсно нагадує садівську.

Найбільше задоволення Мертей отримує від усвідомлення своєї влади над людьми; в одному із листів вона навіть порівнює себе з божеством. Вона щиро переконана у своїй зверхності не лише над «простими смертними», але й над чоловіками-лібертинами, включаючи Вальмона. Люди для неї становлять інтерес лише остільки, оскільки виконують певну функцію в її задумах, прикладом чого може бути втрата інтересу до Сесіль. Звичайні людські почуття – дружні, родинні – їй не властиві. Її влада таємна, вона засновується на інформації, якою вона володіє і яку невпинно збирає, а також на її самовладанні та розвинутих аналітичних й акторських здібностях. У листі 81-му Мертей викладає Вальмону свою «філософію життя»: із книг «найсуворіших моралістів» вона дізналася, чого вони вимагають, щоб зрозуміти, якою вона має здаватися; з дитинства навчилася міняти вираз обличчя і поведінку залежно від обставин і очікувань оточуючих, помічати те, що від неї намагаються приховати, тощо. Так, перед нами постає зростання лицемірки, Тартюфа у спідниці, як її подеколи називають. Та водночас у цьому листі вона недвозначно вмотивовує вибір такої лінії поведінки: для неї, як для жінки, це був єдиний шлях до свободи, яку вона поціновує над усе.

Слід нагадати, що й у фривольний «галантний вік» вимоги щодо жіночої моралі й поведінки відрізнялися від вимог щодо чоловічої і були достатньо суворими. Тож Мертей мала вдавати із себе «порядну жінку», приховувати свої інтимні історії. Цікаво простежити гендерний аспект поведінки Мертей: у тому ж 81-му листі вона декларує, що народилася для того, щоб мститись за свою стать і підкоряти чоловіків. На цій підставі у складі мислення Мертей подеколи вбачають прообраз феміністичного, проте це перебільшення. У своїй грі в лібертинаж Мертей заступила на чоловічу територію, тому має бути обережною і безжальною, якщо хоче переграти чоловіків у їхній власній грі. Її зброя – краса, яка їх заманює, й поінформованість, якою вона захищається. Її розрахунки математично точні, її хоробрість безмежна, як і безжальність. Між грою і життям стираються межі. Не піддаватися чоловікам і не поступатися особистою свободою стає головним і чи не єдиним її принципом, за який вона й поплатилася наприкінці твору, знехтувавши Вальмоном і його погрозами. Її військові дії спрямовані передусім на чоловіків, жінок вона не розглядає як серйозних суперників й оголошує їм війну, лише коли вони перешкоджають її планам.

У романі склався своєрідний трикутник: Мертей – Вальмон – Турвель (маленька Сесіль до уваги тут не береться, вона лише іграшка для лібертинів, пішак у їхній грі, так само як і недосвідчений Дансені). Назвати цей трикутник любовним навряд чи можна, адже з них трьох кохає лише Турвель. Мабуть, визначення «ідеологічний» було б точнішим. Власне, Вальмон, як це доволі часто практикуватиметься у літературі наступних епох, опинився між двома жінками, які уособлюють діаметрально протилежні ідейні та ментальні комплекси. Образ Мертей можна вважати своєрідним втіленням раціоналізму, одного з домінантних принципів ідеології просвітників, звісно, втіленням полемічним, так би мовити, «зі знаком мінус». У другій половині століття просвітницький культ розуму був підданий перегляду в сентименталізмі і передромантизмі, зокрема Жан-Жаком Руссо. Президентша де Турвель значною мірою є втіленням «руссоїстської людини», яка живе не розумом, а серцем.

У дуеті Мертей – Вальмон роль лідера належить Мертей. Як гравець, вона жорстокіша за свого спільника, якого їй доводиться доволі часто спонукати на рішучі дії. Вальмон сповідує модну філософію лібертинажу і намагається усіх вразити новими доказами своєї аморальності. Для нього це скоріше гра. Йому бракує затятості та запалу Мертей, для якої це справа життя. Часом виникає відчуття, що він міг би бути дещо іншим, аби не роль Дон Жуана, яку він накинув на себе. Роль благодійника у спектаклі, розіграному для президентші, йому навіть сподобалася, бо дала нові відчуття. «Смакуючи» вдячність нещасних, Вальмон із здивуванням виявив, що отримав задоволення досі незнаного роду, власне, морально-психологічне. Його світ – це театр, у якому він і актор (щоправда, переважно однієї ролі), і глядач, у той час як Мертей воліє бути скоріше режисером. Ведучи облогу Турвель, він запозичує її стратегію у Сен-Пре, героя роману Руссо, і навіть певною мірою переймається його почуттями. У Вальмоні важче, ніж у Мертей, вловити, де його маска, а де справжнє обличчя. Тому, як це нерідко буває, говорити з певністю, що він кохає Турвель, ризиковано. Так само як і заперечувати. В усякому разі, навряд чи він наважився б нанести смертельну (у буквальному сенсі) обра5зу Турвель, аби його не спонукала до цього вправний маніпулятор Мертей.

Цікаву інтерпретацію отримали о5брази Вальмона й Мертей в есеї А. Мальро «Чорний трикутник. Лакло. Гойя. Сен-Жюст» (1970), частину якого, присвячену Ш. де Лакло, часто використовують як супровід до франкомовних видань роману. На думку Мальро, з образами Вальмона і Мертей автор «Небезпечних зв’язків» увів до французької літератури новий тип героя, а саме героя, дії якого визначає ідеологія. Три обов’язкові складові утворюють цей тип: усвідомлення цілі, воля, спрямована на її досягнення, і систематичне застосування цієї волі. Такими будуть у ХІХ ст. Жульєн Сорель у Стендаля і Вотрен, герой кількох романів Бальзака; та першими були герої Шодерло де Лакло. І дійсно, Вальмон і Мертей демонструють те, що називають «рольовою поведінкою»: вони не просто живуть, а грають роль, яка відповідає тому образові самих себе, який склався у їхній власній свідомості і свідомості оточуючих.

Вражає душевна порожнеча Мертей, що зближує її з інфернальними героями готичних романів, які маніпулюють душами людей, затягуючи їх у вир зла, і зла у романі де Лакло тим паче небезпечнішого, бо воно має привабливий вигляд. До Манон читач схильний ставитись із поблажливістю, вона усвідомила свої помилки і дорого за них заплатила, а вчинки Мертей викликають у нього обурення. Каяття ця жінка не відчуває, як не відчував його Блайфіл, лицемір та інтриган із знаменитого роману «Історія Тома Джонса» Генрі Філдінга, досвід якого де Лакло також враховував при написанні власного твору. Так само як Філдінг, у фіналі роману він вдається до «зривання масок»: роман закінчується покаранням зловмисників, справедливість торжествує, а заразом і моральне почуття читача. Та чи не є він лише даниною традиції англійських просвітницьких романів і водночас полемікою з ними, адже насправді нічого не вирішує і нічого, по суті, не змінює?

Роман Лакло піддає перегляду і переосмисленню більшість засадничих концептів і моделей мислення своєї епохи. Йому чужа оптимістична віра просвітників в апріорну доброту людської природи і її вроджену моральність, про що красномовно свідчать образи провідних героїв твору. Не приймає він і просвітницький раціоналізм: де Мертей керується у житті лише розумом, але без «серця» він перетворюється на знаряддя зла. Чутливе серце Турвель, її моральна чистота і набожність протиставлені душевній порожнечі Мертей, та хіба вони торжествують у фіналі роману? Розвінчується й філософія гедонізму, яка вбачає вищу цінність і сенс життя у фізичних й еротичних насолодах, адже жодного щасливого серед героїв «Небезпечних зв’язків» ми не бачимо. Виявилася чужою де Лакло і моральна індиферентність рококо, про що усе ж таки не може не свідчити фінал роману. Тож можна погодитися з А. Мальро, який писав, що «Лакло тільки ставить питання».

На завершення слід сказати: творам, зміст яких по-різному актуалізується у різні часи, зазвичай судилося довге життя. Тому й «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» абата Прево, і «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло залишатимуться і надалі серед творів, які залюбки читають, не розмірковуючи над їх «похилим віком».

Наталія Білик

Примечания

1

Маю також попередити, що я вилучив або змінив імена всіх осіб, про яких ідеться в цих листах, і що коли серед імен, мною вигаданих, знайдуться ті, які належать кому-небудь, то це слід вважати моєю мимовільною помилкою й не робити з цього ніяких висновків.

(обратно)

2

Урсулінки – католицький жіночий чернечий орден святої Урсули; основна діяльність урсулінок була пов’язана з освітою та вихованням дівчат.

(обратно)

3

Вихованка того ж монастиря.

(обратно)

4

У парадному туалеті (італ.).

(обратно)

5

Дівчата з дворянських родин отримували виховання й освіту в жіночих монастирях, де вони жили упродовж років на повному пансіоні коштом їхніх батьків.

(обратно)

6

Брамниця монастиря.

(обратно)

7

Слова «шалапут, шалапутство», які в добірному товаристві, на щастя, вже виходять із ужитку, були звичайною річчю, коли писалися ці листи.

(обратно)

8

Для розуміння цього місця слід мати на увазі, що граф де Жеркур кинув маркізу де Мертей заради інтендантші де***, яка для нього пожертвувала віконтом де Вальмоном, і що саме тоді маркіза й віконт зійшлись. Оскільки історія ця мала місце значно раніше за події, про які йдеться в цих листах, усе листування, що її стосується, ми визнали за краще не вміщувати.

(обратно)

9

Президентами називали голів палат провінційних парламентів – судово-адміністративних органів дореволюційної Франції.

(обратно)

10

Лафонтену.

(обратно)

11

Тут відбилася кепська пристрасть до каламбурів, яка під той час лише зароджувалась і так поширилася в наші дні.

(обратно)

12

Аби не зловживати терпінням читача, ми вилучаємо з цього щоденного листування силу-силенну послань: публікуються лише ті, що видавалися нам необхідними для розуміння подій, які відбувалися в цьому гуртку. З тієї ж причини вилучаються всі листи Софі Карне й багато інших листів дійових осіб цих пригод.

(обратно)

13

Мальтійський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походів як орден госпітальєрів, відомий також як орден іоанітів. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальті, через що й отримав назву «мальтійський». Його члени поділялись на три класи: до першого належали лише лицарі, до другого орденські священики та військова «братія», до третього – обслуга, вона обітниць не давала й у боях участі не брала.

(обратно)

14

Помилка пані де Воланж свідчить про те, що, подібно до інших негідників, Вальмон не видавав своїх спільників.

(обратно)

15

«Софа» – еротико-сатиричний роман французького письменника Кребійона Молодшого (1707–1777).

(обратно)

16

Мається на увазі знаменитий роман у листах Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоїза». Оповідаючи в нім про любов плебея Сен-Пре та дворянки Юлії, Руссо повстає проти перешкод, які ставляться почуттю громадськими умовностями та забобонами, але визнає, одначе, перешкоди, які возводить свідомість морального обов’язку.

(обратно)

17

Маються на увазі «Віршовані казки та новели» Лафонтена (1665–1685), у яких фривольність, дотепність та грайливість поєднані з витонченістю і почуттям міри.

(обратно)

18

Опера – театр у Парижі, який був також місцем проведення балів. Опера відігравала велику роль у тогочасному світському житті.

(обратно)

19

Той самий, про якого мовиться в листах пані де Мертей.

(обратно)

20

Листа, де йдеться про цей вечір, розшукати не вдалось. Є підстави вважати, що мова йде про вечір, згадуваний у листі пані де Мертей, – про нього йшлося і в попередньому посланні до Сесілі Воланж.

(обратно)

21

Луїдор – основна золота монета у Франції ХVІІІ ст.

(обратно)

22

Пані де Турвель, мабуть, не наважується признатися, що це було зроблено за її наказом.

(обратно)

23

Мається на увазі роман Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоїза».

(обратно)

24

1735 року Корсика відокремилася від Ґенуезької республіки; для придушення корсиканського визвольного руху Генуя закликала 1738 року на допомогу Францію. Але і останній протягом тридцяти років не вдавалося досягти успіху, поки, врешті-решт, купивши острів у Ґенуї за два мільйони франків (1768 р.), Франція не розбила вождя корсиканців Паолі 1769 року. Проте для втихомирення військові сили залучались і згодом.

(обратно)

25

Ми, як і раніше, опускаємо листи Сесілі Воланж і кавалера Дансені, як малоцікаві й такі, що не містять ніяких подій.

(обратно)

26

Див. лист 35.

(обратно)

27

Пірон, «Метроманія». – Алексіс Пірон (1689–1773) – французький поет, автор еротичних віршів, а також комедій і лібрето для комічних опер. «Метроманія» – віршована комедія, що висміює дилетантів-віршомазів, – вважається кращим його твором. Цитований тут рядок узятий із ІX сцени ІІ дії.

(обратно)

28

Мається на увазі епізод із життя Публія Корнелія Сципіона Еміліана Африканського (бл. 235–185 рр. до н. е.): замість того щоб зробити полонену іспанську дівчину своєю наложницею, він повернув її женихові.

(обратно)

29

Ті, кому не випадало нагоди відчувати іноді значення якого-небудь слова або вислову, освяченого любов’ю, не знайдуть у цій фразі ніякого сенсу.

(обратно)

30

Селадон – герой роману Оноре д’Юрфе «Астрея» (1619). Ім’я це зробилося прізвиськом усякого ніжного коханця.

(обратно)

31

Листа цього не було нами знайдено.

(обратно)

32

Із вдачі пані де Мертей читач, напевно, вже давно здогадався, як мало вона поважає релігію. Увесь цей уривок можна було б опустити, але ми вважали, що, показуючи результати, не слід також нехтувати розкриттям причин.

(обратно)

33

Здається, це Руссо в «Емілеві», але цитата неточна, і Вальмон її неправильно застосовує. Та й чи читала пані де Турвель «Еміля»?

«Еміль, або Про виховання» – твір Руссо, який поєднує риси педагогічного трактату і роману.

(обратно)

34

Облігатним називається речитатив, супроводжуваний і такий, що переривається оркестром, через те накладаючи і на співаків і на оркестр певні взаємні зобов’язання.

(обратно)

35

У «Повчанні державним діячам» Плутарха наводиться анекдот про двох афінських архітекторів, один із яких просторікувато описував, які чудові будівлі він зведе, а інший вимовив тільки слова, процитовані в цьому листі.

(обратно)

36

Ґрессе, комедія «Злюка». – Жан-Батист-Луї Ґрессе (1709–1777) – французький поет і драматург. Кращий його твір – комічна поема «Vert-Vert» (про папугу, що живе в жіночому монастирі, улюбленця всіх черниць). Ґрессе був посереднім драматургом, але комедія «Злюка» («Le Mechant», 1747) свого часу користувалась успіхом. Рядок, наведений у цьому листі, взято з І сцени ІІ дії.

(обратно)

37

Магдалина – блудниця з євангельської легенди, направлена Христом на шлях доброчесності. У мистецтві епохи Ренесансу і пізнішого часу «Магдалина, що кається» – один із частих сюжетів.

(обратно)

38

Дансені говорить неправду. Він уже й до цієї події все розповів панові де Вальмону. Див. лист 57.

(обратно)

39

Вислів із однієї поеми пана де Вольтера.

(обратно)

40

Мається на увазі поширене прислів’я: a bon entendeur salut, за змістом тотожне українському – «хто має вуха, хай слуха».

(обратно)

41

Расін, трагедія «Британік». – «Британік» – трагедія на сюжет із історії Стародавнього Риму; написана була 1669 року. Тут цитата з ІІ сцени ІІ дії.

(обратно)

42

Оскільки мадемуазель де Воланж незабаром після цього знайшла собі іншу повірницю, як читачеві стане відомо з подальшого листування, в цьому зібранні він не знайде вже жодного з тих листів, які вона продовжувала писати своїй монастирській подрузі: ці листи не повідомили б йому нічого нового.

(обратно)

43

Листа цього не знайдено.

(обратно)

44

Невідомо, чи є цей рядок так само, як і наведений вище «Обійми розкривати, коли закрите серце», цитатою з якихось маловідомих творів, або ж вони – тільки проза пані де Мертей. Легше припустити останнє, бо в усіх посланнях цього листування трапляється сила-силенна таких же слабких рядків. Немає їх тільки в листах кавалера Дансені – можливо, тому, що йому випадало займатися поезією, і його більш витончений слух полегшив йому можливість уникнути цієї вади.

(обратно)

45

Натяк на біблійну легенду про одного з «суддів ізраїльських» (племінних вождів), богатиря Самсона. Самсон тримав у таємниці від усіх, що магічним джерелом його сили та міцності було його довге волосся. Проте коханці Самсона, Далілі, жінці з ворожого євреям племені філістимлян, удалося вивідати у нього цю таємницю, і, коли він заснув, вона обстригла йому волосся, після чого філістимляни захопили його в полон і осліпили.

(обратно)

46

Нижче, з листа 152, читач дізнається якщо не саму таємницю пана де Вальмона, то якою вона приблизно була, й погодиться з нами, що не було ніякої можливості внести до цього більше ясності.

(обратно)

47

Див. лист 74.

(обратно)

48

Ландскнехт – картярська гра, поширена наприкінці XVІІІ століття.

(обратно)

49

Див. лист 70.

(обратно)

50

Заїра – героїня однойменної трагедії Вольтера (1732). Тут мається на увазі ІІ сцена ІV дії.

(обратно)

51

Оросман – султан, закоханий у Заїру.

(обратно)

52

З «Повчальних історій» Мармонтеля («Аннетта і Любен»). Але Шодерло де Лакло припустився помилки: слова ці насправді говорить не пастушка Аннетта, а її коханий – пастушок Любен.

(обратно)

53

Можливо, дехто і не знає, що маседуаном називається поєднання декількох азартних ігор, в яких кожен, кому приходить черга здавати карти, вибирає ту гру, яка йому до смаку. Це один із винаходів нашого століття.

(обратно)

54

Командир частини, в якій служив пан де Преван.

(обратно)

55

Дансені не знає, що це за спосіб, – він просто повторює вислів Вальмона.

(обратно)

56

Ахілл – один із героїв старогрецького епосу, син царя Пелея і морської богині Фетиди. Згідно з міфом про Ахілла спис його мав властивість зцілювати завдані ним рани.

(обратно)

57

Репліка одного з персонажів «Наніни», графа д’Ольбана, в VІІ сцені І дії.

(обратно)

58

Село на півдорозі між Парижем і замком пані де Розмонд.

(обратно)

59

Маркіза де Севіньє (1626–1696) уславилася своїми листами до дочки. Стиль цих листів, витончений і в той же час простий та безпосередній, дотепність, влучність в оцінці людей та обставин епохи, мистецтво, з яким змальовано в них життя «двору і міста», – зробили їх одним із класичних творів французької літератури. Ця фраза з листа пані де Мертей пояснюється великою кількістю в листах маркізи де Севіньє практичних порад і відомостей, які характеризують побут французької знаті XVІІ століття, і натякає на контраст між сучасною Шодерло де Лакло розкішшю та відносною простотою життя вищих класів у минулому столітті.

(обратно)

60

Все те ж село на півдорозі.

(обратно)

61

У XVІІІ столітті під назвою «Християнські думки» неодноразово видавалися збірки уривків із творів духовних письменників, «отців церкви», відомих проповідників. Тут мається на увазі збірка, видана абатом Форі, єдине з таких видань, що вийшло в двох частинах.

(обратно)

62

«Кларисса» – роман англійського письменника Самюеля Річардсона (1689–1761) «Кларисса Гарлоу» (1747–1748), в якому зображено сумну долю молодої дівчини з буржуазної сім’ї, що, спокушена аристократом Ловеласом, гине з його вини.

(обратно)

63

Тобто в паризькому монастирі, що дістав назву від абатства фельянів у Лангедоку, яке було відгалуженням суворого бенедиктинського братства. Під час французької революції, коли орден було ліквідовано, у приміщенні монастиря виник один із революційних клубів, що так і називався «Клуб фельянів».

(обратно)

64

«Нова Елоїза».

(обратно)

65

Сен-Пре – герой «Нової Елоїзи» Руссо.

(обратно)

66

«Нова Елоїза».

(обратно)

67

Реньяр, «Любовне безумство». – Жан-Франсуа Реньяр (1656–1709) – знаменитий французький комедіограф. Поступаючись Мольєру, своєму великому попередникові, в глибині, Реньяр все ж відзначався багатьма якостями, завдяки яким театр його не може вважатися застарілим (жвавість і дотепність діалогу, влучність характеристик, сценічність ситуацій). «Любовне безумство» («Les folіes amoureuses») – одна з найвеселіших його комедій фарсового типу. Вислів, який наводиться в тексті Лакло, має місце в XІІ сцені ІІ дії.

(обратно)

68

Листа цього не виявлено.

(обратно)

69

«Усього не передбачиш!» – комічна опера Монсіньї (1729–1817); лібрето Седена (1719–1797). Слова, наведені в тексті листа, не точна цитата, а виклад думки по пам’яті.

(обратно)

70

Див. лист 109.

(обратно)

71

Листи 120 і 123.

(обратно)

72

Тюренн – віконт Анрі де ля Тур д’Овернь Тюренн (1611–1675), французький полководець, учасник Фронди (громадянських воєн між великою феодальною аристократією та королівською владою) і нідерландських походів Людовика XІV.

(обратно)

73

Фрідріх – Фрідріх ІІ, король прусський (1740–1786), що вважався видатним полководцем. Під час так званої Семирічної війни, коли проти Пруссії утворилася коаліція з Австрії, Франції та Росії, йому вдалося досягти значних військових успіхів – головним чином унаслідок того, що коаліція діяла неузгоджено. Проте російські війська завдали Фрідріху ІІ жорстоких поразок і 1759 року зайняли Берлін.

(обратно)

74

Ганнібал (247–189 рр. до н. е.) – знаменитий полководець Карфагену, що діяв проти Риму в час так званої другої Пунічної війни (між Римом і Карфагеном). Ганнібал здобув над римлянами блискучі перемоги, його війська вдерлися 218 року до н. е. в Італію і захопили Капую, де Ганнібал тривалий час залишався в бездіяльності, але зовсім не тому, що вдавався до «капуанських утіх», а через відсутність допомоги з Карфагену.

(обратно)

75

Дю Беллуа, трагедія «Облога Кале». – Дю Беллуа (справжнє ім’я – П’єр-Лоран Бюпрет, 1727–1775), французький драматург і актор, який декілька років прожив у Петербурзі, де він користувався заступництвом імператриці Єлизавети, автор трагедій «Тит», «Зельміра», «Гастон і Баярд», «Облога Кале». Остання вважається кращим його твором. Граф д’Аркур – один із персонажів трагедії, особа історична (нар. 1356 р.); вигнаний із Франції королем Філіпом VІ, він воював на боці англійців проти своєї батьківщини, потім дістав прощення і повернувся, але знову зрадив короля і знову опинився на чужині. Наведені тут слова д’Аркура – із XІІ сцени ІІ дії.

(обратно)

76

Листи 47 і 48.

(обратно)

77

Ален Рене Лесаж (1668–1747), французький драматург і романіст-сатирик. Як автор «Кульгавого біса» і особливо «Жіль Блаза», Лесаж – один із основоположників критичного реалізму у французькому романі. Гострою сатиричністю відзначається його комедія «Тюркаре». У цьому листі мається на увазі не якесь певне висловлювання Лесажа, а роздуми Жіль Блаза після краху його кар’єри й остаточного його відходу в приватне життя (останні три частини однойменного роману).

(обратно)

78

Алківіад – політичний і військовий діяч Афін кінця V ст. до н. е., що належав до демократичної партії й кілька разів очолював афінські збройні сили у війні зі Спартою. Маючи в Афінах багато ворогів, що всіляко шкодили йому своїми підступами, Алківіад не раз за своєї відсутності піддавався засудженню й вигнанню. В молодості він був другом і учнем Сократа.

(обратно)

79

Мармонтель, «Повчальна історія про Алківіада». Жан-Франсуа Мармонтель (1723–1799) – французький письменник, прогресивний мислитель, автор трагедій, романів і декількох збірок новел «Повчальні історії», до яких належить і згадана в цьому листі повість про Алківіада («Alcіbіade ou de moі»). Сюжет повісті – любовні пригоди юного Алківіада, який домагається безкорисливої любові «заради себе самого». Безупинно розчаровуючись у жінках, Алківіад, врешті-решт, приходить до Сократа за порадою. Шодерло де Лакло і цього разу цитує Мармонтеля не зовсім точно, але загальний сенс фрази, сказаної Сократом, збережено.

(обратно)

80

Менехми – персонажі комедії грецького драматурга Менандра (ІV ст. до н. е.) під тією ж назвою і її римської переробки (Плавт, ІІ ст. до н. е.); комічна інтрига, побудована в «Менехмах» на плутанині, що виникає через схожість двох близнюків. Існує також однойменна комедія Реньяра (1703).

(обратно)

81

Оскільки в подальшому листуванні не виявлено нічого, що могло б розв’язати цей сумнів, ми визнали за краще вилучити лист пана де Вальмона.

(обратно)

82

У цій скриньці були всі листи, що висвітлювали її стосунки з паном де Вальмоном.

(обратно)

83

Листи 81 і 85 цього зібрання.

(обратно)

84

Із цього листування, а також із листів, переданих пані де Розмонд після смерті пані де Турвель і довірених їй же пані де Воланж, укладено було цю збірку. Оригінали перебувають у руках спадкоємців пані де Розмонд.

(обратно)

85

Цей лист залишився без відповіді.

(обратно)

86

Примітка Видавця: Причини приватного характеру та міркування, шанувати які ми завжди вважатимемо за свій обов’язок, змушують нас тут зупинитися. Нині ми не можемо дати Читачеві ні продовження пригод мадемуазель де Воланж, ні викласти йому похмурі події, які переповнили чашу лих пані де Мертей і довершили її кару. Можливо, коли-небудь нам і буде дозволено доповнити цю працю, але ніяких зобов’язань у цьому відношенні ми на себе взяти не можемо. А якби це і виявилося можливим, ми визнали б за свій обов’язок довідатися спочатку про бажання читацької Публіки, яка зовсім не має тих же підстав, що й ми, цікавитися таким Твором.

(обратно)

87

Прево вводить «Попереднє повідомлення…», щоб вмотивувати, чому «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» видається як самостійний твір, адже раніше вона була ним включена до «Мемуарів шляхетної людини» – маркіза де Рокенкура (див. післямову). Свою дію він підкріплює авторитетом Горація, цитуючи його «Послання Пізонам» (більш відоме як «Мистецтво поезії») – найавторитетнішу нормативну поетику, яка стала зразком для більшості класицистичних поетик, у тому числі для «Мистецтва поезії» Буало (поетика – складова літературного твору, норми й засоби художнього вислову; в XVІ – XVІІ ст. їх з’являлося так багато, і віршованих, і прозових, що вони набрали жанрових ознак).

(обратно)

88

Треба сьогодні сказати лиш те, що доречно сьогодні, Інше відкласти усе і сказати у час відповідний (лат.). (обратно)

89

Маються на увазі такі рядки Горація: «Слово по слову – й по колу // Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді // Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині // Вкрай необхідні, близькі: Чи в багатстві, чи, може, в чеснотах // Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може, // Вище якесь почуття, і в чому таки полягає // Справжня природа добра та який його прояв найвищий?» («Сатира», ІІ, VІ, 72–76) і Буало: «Полишивши всілякі турботи, поговоримо, Ламуаньйон, про чесноти, які паморочать твій розум; обговоримо, які блага істинні і які оманливі, і чи має чесна людина страждати від своїх недоліків; поговоримо про те, що скоріше веде нас до слави – різноманітні знання чи непохитна доброчинність» (VІ послання, вірш 153–158).

(обратно)

90

Маркізу де Рокенкуру під час другої зустрічі з де Ґріє було 58 років.

(обратно)

91

Примітка була включена до видання 1753 р. – першого після зняття заборони на твір. Прево вніс багато поправок («виправлення помилок»), переважно стилістичних, а також додав епізод з розіграшем італійського князя на початку 2-ї частини, який становив найсуттєвіший із «додатків».

(обратно)

92

«Мемуари шляхетної людини» дають можливість встановити час дії роману: перша зустріч маркіза де Рокенкура з шевальє де Ґріє відбулася у 1715 р., друга, під час якої де Ґріє оповідає маркізові свою історію, улітку 1816 р. («Пройшло майже два роки…» – пише автор «Мемуарів…»). Прево не мав наміру відображати історичні події чи «колорит часу» (такі настанови європейська література реалізуватиме майже на століття пізніше, з доби романтизму), тому настільки точне датування не є принципово важливим, утім «колорит часу» в романі у цілому відтворений.

(обратно)

93

Парламентами тоді називали у Франції суди.

(обратно)

94

А саме, до французької колонії Луїзіани. На початку XVІІІ ст. французький уряд примусово заселяв її тими, хто утримувався у виправних закладах.

(обратно)

95

Притулок Сальпетрієр, який був на той час госпіталем для душевнохворих, а у прибудові розміщувалася в’язниця, де утримувалися жінки легкої поведінки.

(обратно)

96

Ними закінчувався курс навчання в семінарії.

(обратно)

97

Мальтійський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походів як орден госпітальєрів, відомий також як орден іоанітів. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальті, через що й отримав назву «мальтійський». Його члени поділялись на три класи: до першого належали лише лицарі, до другого орденські священики та військова «братія», до третього – обслуга, вона обітниць не давала й у боях участі не брала.

(обратно)

98

Орденський хрест – білий восьмикінечний хрест на червоному тлі («мальтійський хрест»), його носять на червоному супервесті (суконному жилеті, що повторює крій металевої кіраси, тобто нагрудника).

(обратно)

99

Носив «ім’я кавалера де Ґріє» – тобто був лицарем Мальтійського ордену («сhevalіer» у перекладі з французької й означає «лицар»).

(обратно)

100

Мається на увазі Академія верхової їзди. Перша така установа була заснована у Парижі в 1594 р.; їхній розквіт припав на 70-80-ті рр. XVІІ ст., на початок XVІІІ ст. у Парижі їх лишилось лише дві. Зазвичай там давали уроки верхової їзди, танцю, фехтування, математики (у межах викладання основ фортифікації), гімнастики і малювання. В Академії готували молодих аристократів до військової служби й паралельно підвищували їхній культурний рівень.

(обратно)

101

Аргус – у давньогрецькій міфології багатоокий велетень; коли одна частина очей Арґуса спала, інша продовжувала стерегти. Під арґусом мається на увазі пильний сторож, часто це слово вживається іронічно.

(обратно)

102

Екю – основна срібна монета Франції у XVІІ – XVІІІ ст.; вартість одного срібного екю дорівнювала на час написання роману приблизно шести ліврам. До слова, лівр у Франції був основною грошовою одиницею, тому зазвичай вартість інших грошових одиниць часів Прево оцінюють по відношенню до лівра/франка.

(обратно)

103

Вочевидь, мається на увазі вулиця Вів’єн, де проживали великі фінансисти.

(обратно)

104

Лицарі Мальтійського ордену давали обітницю чоловічої цноти.

(обратно)

105

Цитата з праці давньоримського історіографа Тита Лівія «Історія від заснування міста» (ХХІІ, І).

(обратно)

106

У 4-й книзі «Енеїди» йдеться про любов Енея та цариці Карфагена Дідони. Покірний волі богів, Еней полишає Дідону заради своєї високої місії – стати засновником Рима. Дідона ж після від’їзду Енея накладає на себе руки.

(обратно)

107

Прелатами називають представників вищого духовенства (кардинала, архієпископа чи, як у нашому випадку, єпископа). Бенефіцій – у католицькій церкві винагорода духовній особі прибутковою посадою (або земельним наділом).

(обратно)

108

Августин Аврелій (354–430) – християнський богослов і письменник, який зіграв найсуттєвішу роль в оформленні догматів католицизму.

(обратно)

109

Богословська школа (колеж Сорбонна) – знаменита духовна академія, заснована у XVІІІ ст. Робером де Сорбонном, духівником Луї ІХ Святого, згодом злилася з богословським факультетом Паризького університету, який унаслідував назву Сорбонна; існувала до початку Французької революції. За часів Прево була впливовим, заможним і престижним навчальним закладом. У Сорбонні публічні іспити практикувалися після завершення кожного етапу навчання, не лише усього курсу. Вони були складними: студент мав захищати певне положення у дискусії з двадцятьма докторами, які змінювали один одного; нерідко випробування тривало з ранку до вечора.

(обратно)

110

Відкупник – особа, яка купила у держави право на збирання податків і збирала їх на власну користь; різниця між заплаченими грошима і дійсно зібраним податком становила його прибуток.

(обратно)

111

Французька гвардія (або, як її ще називають, королівська гвардія) – добірні військові частини, які функціонували в ролі особистої охорони короля та елітних військових формувань під час збройних конфліктів.

(обратно)

112

Леско пропонує де Ґріє стати учасником спілки шулерів, які координували свої дії і ділили між собою як виграші, так і програші.

(обратно)

113

Сад Пале-Рояля – парк, розташований у Парижі навпроти північного крила Лувру, в той час улюблене місце прогулянок світського товариства.

(обратно)

114

Палац, який орендував під час перебування у Франції (1712–1717) відомий історичний діяч Ференц Ракоші, князь Трансільванії; у цьому палаці був облаштований ігорний дім.

(обратно)

115

У той час це була тюрма-монастир, куди дворян зазвичай ув’язнювали на прохання їхніх родичів і де духовні особи їх намагалися перевиховати. Тому де Ґріє так соромиться свого перебування у цій в’язниці.

(обратно)

116

Аргументи де Ґріє містять алюзію на трактат «Про любовну пристрасть», автором якого вважається Б. Паскаль, видатний французький математик, літератор, філософ. Та водночас у них відлунює характерна для культури рококо переконаність у тому, що мета життя – щастя, а його дає передусім любовна насолода.

(обратно)

117

Янсеністи – послідовники вчення голландського богослова Янсенія (1585–1638), який виходив із того, що людина позбавлена свободи волі, без Божої благодаті не здатна сама обирати між правдою і неправдою, легко піддається спокусі.

(обратно)

118

20 ліврів складали за часів Прево золотий луїдор; Леско погрожує візнику двадцятьма ударами палиці, що відповідає кількості заборгованих йому ліврів/франків, які складають луїдор.

(обратно)

119

Кур-ля-Рен… – бульвар уздовж Сени, місце відпочинку городян.

(обратно)

120

Примітка перекладача: у Жака Расіна в драмі «Іфігенія» (ІІ, 5) у діалозі Іфігенії й Еріфіли в існуючих перекладах немає таких рядків, тому я дозволив собі додати слово «буцім», оскільки всі рядки є пародійними.

Жан Расін (1639–1699) – один з найвизначніших драматургів французького класицизму, автор трагедій.

(обратно)

121

Шатле – цю назву носили два старовинних замки – Великий і Малий Шатле (були знесені у 1769 р.), які розміщувалися, відповідно, у північній і південній частинах острова Сіте, охороняючи мости, які вели до центру Парижа. У Великому Шатле за часів дії роману розміщувалися суд і резиденція паризького прево (королівського чиновника, який виконував суддівські функції), а Малий Шатле був міською в’язницею, яка перебувала у розпорядженні прево.

(обратно)

122

В’язні мали право за гроші отримувати кращі умови перебування у в’язницях.

(обратно)

123

Гревська площа – місце публічних страт починаючи із Середніх віків і майже до середини ХІХ ст.

(обратно)

124

За часів Прево жителі далеких країв уявлялися Європі як істоти, позбавлені вад цивілізації.

(обратно)

125

Маються на увазі лібертини, аристократи, які сповідували модну у вищому світі XVІІ – XVІІІ ст. філософію лібертинажу (див. післямову).

(обратно)

Оглавление

Шодерло де Лакло Небезпечні зв'язки

  Попереднє повідомлення видавця

  Передмова редактора

  Лист 1

  Лист 2

  Лист 3

  Лист 4

  Лист 5

  Лист 6

  Лист 7

  Лист 8

  Лист 9

  Лист 10

  Лист 11

  Лист 12

  Лист 13

  Лист 14

  Лист 15

  Лист 16

  Лист 17

  Лист 18

  Лист 19

  Лист 20

  Лист 21

  Лист 22

  Лист 23

  Лист 24

  Лист 25

  Лист 26

  Лист 27

  Лист 28

  Лист 29

  Лист 30

  Лист 31

  Лист 32

  Лист 33

  Лист 34

  Лист 35

  Лист 36

  Лист 37

  Лист 38

  Лист 39

  Лист 40

  Лист 41

  Лист 42

  Продовження листа 40

  Лист 43

  Лист 44

  Лист 45

  Лист 46

  Лист 47

  Лист 48

  Лист 49

  Лист 50

  Лист 51

  Лист 52

  Лист 53

  Лист 54

  Лист 55

  Лист 56

  Лист 57

  Лист 58

  Лист 59

  Лист 60

  Лист 61

  Лист 62

  Лист 63

  Лист 64

  Лист 65

  Лист 66

  Лист 67

  Лист 68

  Лист 69

  Лист 70

  Лист 71

  Лист 72

  Лист 73

  Лист 74

  Лист 75

  Лист 76

  Лист 77

  Лист 78

  Лист 79

  Лист 80

  Лист 81

  Лист 82

  Лист 83

  Лист 84

  Лист 85

  Лист 86

  Лист 87

  Лист 88

  Лист 89

  Лист 90

  Лист 91

  Лист 92

  Лист 93

  Лист 94

  Лист 95

  Лист 96

  Лист 97

  Лист 98

  Лист 99

  Лист 100

  Лист 101

  Лист 102

  Лист 103

  Лист 104

  Лист 105

  Лист 106

  Лист 107

  Лист 108

  Лист 109

  Лист 110

  Лист 111

  Лист 112

  Лист 113

  Лист 114

  Лист 115

  Лист 116

  Лист 117

  Лист 118

  Лист 119

  Лист 120

  Лист 121

  Лист 122

  Лист 123

  Лист 124

  Лист 125

  Лист 126

  Лист 127

  Лист 128

  Лист 129

  Лист 130

  Лист 131

  Лист 132

  Лист 133

  Лист 134

  Лист 135

  Лист 136

  Лист 137

  Лист 138

  Лист 139

  Лист 140

  Лист 141

  Лист 142

  Лист 143

  Лист 144

  Лист 145

  Лист 146

  Лист 147

  Лист 148

  Лист 149

  Лист 150

  Лист 151

  Лист 152

  Лист 153

  Лист 154

  Лист 155

  Лист 156

  Лист 157

  Лист 158

  Лист 159

  Лист 160

  Лист 161

  Лист 162

  Лист 163

  Лист 164

  Лист 165

  Лист 166

  Лист 167

  Лист 168

  Лист 169

  Лист 170

  Лист 171

  Лист 172

  Лист 173

  Лист 174

  Лист 175

Абат Прево. Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско

  Попереднє повідомлення автора «Записок знатної людини»

  Частина перша

  Частина друга

Два романи «галантного віку» Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg