«Про життя»

Про життя (fb2) - Про життя 1054K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Оксана Калина

Оксана Калина ПРО ЖИТТЯ

Всього один дзвінок

Люда, після шостої за рахунком казки і сто двадцять восьмого «чому?» нарешті вклала трирічну донечку спати. Ледве переставляючи ноги, вона поплелася в душ. День видався тяжким: відчитала уроки в школі (Люда була вчителькою початкових класів), потім збігала за донькою в садочок за тим, разом з нею — на город. Там вже бур'яни на всю силу почали правити бал. Але хіба з такою непосидою толком попрацюєш? До вечора вона втомилася так, що засинала на ходу. Люда взагалі останнім часом дуже втомлювалася. Після того, як вона розлучилась з чоловіком і переїхала до батька, який дуже скоро після того помер, (Людина мати вже років 15 як жила з іншим чоловіком далеко звідси) допомоги їй чекати не було від кого. Свекруха, доки вони жили разом з Андрієм, охоче наглядала за малою. Тепер же відвертала носа, заледве побачивши Люду з Олечкою. Ніби дитина винна в тому, що у батьків життя не задалось. Тож Люда перестала приводити малу до свекрухи, хіба вже зовсім безвихідь була.

Після душу Люда відчула себе бадьорішою і навіть надумала подивитись якесь кіно по телевізору.

Аж раптом хтось почав тихенько стукати у двері. Люда глянула на годинник — опів на одинадцяту. В таку годину до хати стукають хіба лихі гості, погані звістки, лікарі чи поліція. Останніх вона точно не викликала, поганих звісток теж, ніби, чекати не доводилось. Значить… Значить лихі гості. Люда перелякано зіщулилась. Вікна в хаті були загратованими, але ж вхідні двері, вміючи, відчинити було не так вже й важко.

Жінка перш за все кинулась в кімнату до доньки. Та собі мирно спала, засунувши до рота великого пальця. Брати дитину і тікати через вікно? Але ж де гарантія, що той, хто шкребеться в двері не помітить і не наздожене? І що тоді? Думка про те, що з Олечкою може статися щось лихе, змусила Люду заціпеніти. Ні, хай спить поки що, нема чого дитину лякати, може, їй все це лиш здалося.

Люда навшпиньки вийшла в коридор, прислухалась. Від вхідних дверей — ні звуку. Вона вже хотіла було зітхнути з полегшенням, коли ж звук повторився, на цей раз вже чіткіше. Люда знову заціпеніла від страху. Господи, що ж робити. Чи зможе вона захистити донечку, себе? А якщо там не один зловмисник? Кого кликати на допомогу?

Люді чомусь навіть на думку не спало, що можна зателефонувати до поліції. От ніби вибило з голови, і все тут. Але ж хтось має допомогти! Покликати бувшого чоловіка вона не могла — той гайнув на заробітки в іншу область. Свекруха? Чим вона допоможе? Ще й плітки потім розпускати почне, мовляв, не встигла розлучитись, а вже чужі мужики в хату ломляться. Хіба що…Костя.

Костя, з яким вона познайомилася нещодавно, активно симпатизував Люді. Він був на декілька років молодшим, тому раніше вона не звертала на Костю ніякої уваги, тим більше, будучи заміжньою жінкою. Він був веселим, дотепним і симпатичним хлопцем. Правда, після розлучення всі чоловіки здавалися Люді якимись не такими, чи що. Не була вона ще готова до серйозних стосунків. Але Костя й подобався, і навіть дуже. Було в ньому те, що прийнято називати харизмою: з першого разу і не добереш, чим саме ця людина тебе приваблює. Та й з другого і третього теж — приваблює, і все тут. Правда, Костя був любителем «погудіти» в веселих компаніях, та й дівчат не цурався, як і вони його, але до Люди, як він казав, відчував «найвищу міру симпатії».

— Я знаю тільки про найвищу міру покарання, — посміялась тоді над ним Люда, — розстріл. Про найвищу міру симпатії зроду нічого не чула.

— Правда, Людмилко, як тільки я тобі буду потрібен — тільки номер набери — примчусь на крилах любові. Навіть з того світу.

— На цьому ще побудь, — усміхнулась Люда.

Костя їй дійсно дуже подобався, але… Було якесь але, котре Люді не давало спокою. Яке саме — вона ніяк не могла второпать. А тоді зрозуміла — дуже багато пафосних слів і обіцянок. Хто багато говорить, той, зазвичай, мало робить.

І все ж Люда вирішила — перетелефоную Кості. Їх поки що нічого не зв'язувало, але якщо вона дійсно йому не байдужа, як він стверджує — то приїде. В нього багато друзів, нехай з собою ще когось візьме. Якщо жінка по справжньому цікава чоловіку і потрібна йому, він для неї небо й землю переверне. Нехай приїжджає з друзями. Розберуться з тими, хто знаходиться за її дверима — друзів по домам, а Костя нехай залишається. А що? Вона тепер вільна жінка, має повне право.

Люда прислухалась до звуків, що долинали з двору. Стукіт ніби стих, але тут же знову відновився, ніби хто пилкою по металу водив.

Люда швидко набрала Костін номер. Довго вийшов виклик, але трубку ніхто не брав. Люда знала, що Костя лягає пізно — або ж працює ночами, або ж, як казали про нього в селі, «козу водить». Люда ще раз набрала номер. Гудок — мовчання.

— Де ж ти?! — у відчаї повторяла вона, — де ж ти, коли так потрібен?! Де!

Але трубка продовжувала вперто мовчати. Стукіт за дверима став ще сильнішим.

Що ж, вирішила Люда, доведеться самій. Вона рішуче, хоча й ноги підгиналися від страху, пішла на кухню, знайшла ножа з найдовшим і найгострішим лезом. Підійшла до вхідних дверей, глибоко вдихнула, виставила ножа вперед, різким рухом повернула ключ в замку і відкрила двері.

На порозі сиділа Жулька — приблудна собака, яка прибилася до Людиної садиби днями. Вся оббивка знизу на дверях була на стрічечки подерта Жулькиними гострими кігтиками — це так вона просилася в хату. Тому й двері стукали — були не дуже тісно підігнані до налічників.

Люда не знала що їй робити: чи сміятися з радості, що все обійшлося, чи дати добрячого копняка Жульці, чи пустити її в хату.

Люда зробила все відразу: розсміялась і копняком загнала Жульку в коридор.

— Зараз руда, — сказала вона собаці, — я від страху мало не померла.

Жулька винувато, але віддано дивилась хазяйці в очі.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. «Костя», прочитала Люда на дисплеї.

— Золотко, ти дзвонила, — прогудів він в телефон. Відчувалося, що Костя гарно хильнув, та і музика десь фонила, — щось хотіла? Невже мене? — він весело загеготів.

— Та вже нічого, Костя, вже нічого, — сказала Люда, зробила відбій, а потім витерла Костін номер з пам'яті.

Може й неправильно зробила. Але… Але…

Сон

Вже добрий десяток років Оксані час від часу снився дин і той самий жахливий сон: ніби вона бреде якоюсь розваленою будівлею і не може знайти вихід. Навколо — руїни. Скрізь темніють, ніби очниці черепа, провалля вікон, напівзруйновані сходи ведуть в нікуди. І така тиша, що аж давить на уші. Навколо — ні душі. Страшно так, що хочеться вити по вовчому на повний місяць, що час від часу, ніби насміхаючись, заглядав у віконне провалля.

Оксана знала одне — їй потрібно будь що знайти вихід з цих руїн. І тоді вона врятується. Від чого? Того вона не відала, бо ніби то ніхто за нею не гнався. Але, Господи, як же було страшно! Страшно!!!

Після цих снів вона прокидалася обезсилена, в мокрій від поту нічній сорочці, з тремтячими ногами і руками, і довго не могла прийти до тями.

Який вихід вона шукала? Для чого? Звідки? Що це за руїни такі? Після кожного такого жахіття Оксана боялася лягати спати взагалі. Навіть конячі доз снодійного не допомагали, тільки серце «посадила». Була б її воля, вона б ночі відмінила назовсім! Але такої влади в Оксани не було, а щоб не вкладатись спати одній, вона почала запрошувати на ночівлю кавалерів. Їх було багато, враховуючи Оксанину привабливість. Але навіть відчуття людського тепла поряд не допомагало. Може тому, що нікого зі своїх кавалерів вона не любила по справжньому. Хоча, до чого тут одне до іншого, питається? І кавалерам же не поясниш, що давно б послала всіх під три чорти, якби не ці страшні ночі.

Оксана пішла іншим шляхом і намагалась зрозуміти походження цього сну. Звідки вона повинна знайти вихід? Що її загнало в ці руїни? Що це взагалі за руїни такі бісові? Подруга радила звернутись до кваліфікованого психолога, але Оксані чомусь здавалося, що психолог тут же їй поставить якийсь невтішний діагноз, тому й не поспішала нікуди йти.

А жахи продовжували мучити її. Оксана майже зовсім перестала спати і від виснаження ледь трималася на ногах.

— Що не так? — питала вона своє відображення в дзеркалі, — скажи, що не так? Не так живу? Роблю щось неправильно? Підкажіть хто не будь!

Раптом Оксана потягнулась до настінного відривного календаря, видрала його разом з гвіздочком і зі злістю кинула на підлогу. Календар, мов підбита птаха, упав на темну зелень килима. Оксані ніби трохи полегшало, хоча календар тут був зовсім ні до чого, тим більше, православний. Їй зробилось соромно. Оксана підійшла до календаря, підняла його. Він відкрився на сторінці із притчею про прощення.

— Скільки разів потрібно прощати винуватцям своїм? Чи до семи? — прочитала вона дрібно набраний текст.

— Кажу вам — не до семи, а до семидеся ти семи, — була відповідь.

І тут Оксана зрозуміла, ніби осяяло. Це вона сама — руїна. Стільки накопилося в душі злості і гіркоти за нещасливе дитинство, яке вона провела, ховаючись по сусідам від п’яного вітчима. За нещасну матір, яка крім тяжкої роботи нічого не бачила. За вічну бідність і безгрошів’я. За перше, нерозділене кохання. спогади про яке досі терзали серце. Від природи тонка і ранима, Оксана була досить скритною і ніколи не виносила свої почуття на загал, переживала все в собі. Допереживалась.

Відірвавши листочок від календаря, Оксана почала вчитуватися в слова. Чим більше читала, тим легше ставало. Бо тільки відпустивши і пробачивши всім ти зможеш ступити на нову дорогу і в нове життя.

По чарці

— Наливай! — сказав Роман і підсунув чарку.

— Лєгко! — відповів Ярик і щедро плюснув у гранчак.

Хлопці випили.

— Харашо пішла! — сказали вони разом і розсміялися.

За першою пішла друга, потім третя, четверта…

По мірі того, як порожніла пляшка, світ навколо розфарбовувався в яскраві, хоча дещо розмиті кольори, на душі може й не світлішало, але веселішало точно. Горілка закінчилась, але остаточної «поліровки» і кондиції мужики ще не досягли, тож попхалися за пивом.

— Знач так, — сказав Ярик, — хто зможе присісти десять разів і віджатися від землі п'ять — той отримує пляшку пива. Хто не зможе — іде в…

— Яволь, мій капітан! — Роман спробував виструнчитися, але не втримався і гепнувся, наче мішок, додолу і тут же почав віджиматися. Виходило в нього так собі, але з горем пополам він таки це зробив.

— Гони пляшку, братан! — сказав він Ярику. Той у відповідь скрутив дулю:

— Ще десять присідань!

Роман намагався присісти, але в нього нічого не виходило: неслухняні ноги підгиналися і він валився на землю.

— А ну тебе на х…р, Ярик, — сказав Роман сидячи в траві, — пляшку гони!

Ярик гепнувся додолу поряд з Романом, протягнув тому пляшку і раптом, дивлячись кудись в бік, присвиснув:

— Ох ти ж єтіть-колотіть! А це хто така?

— Де? — стрепенувся Роман. Він був пристрасним шанувальником жінок і не оминав своєю увагу будь яку привабливу, на його погляд, особу.

— Да он, чеше. Нє не чеше, а прямо пливе? — Ярик вказав пальцем напрямок, — а циц…ки, пардон, груди які! Нє, ти це бачив?

Роман, скільки дозволяли залиті алкоголем очі, вдивлявся туди, куди показував Ярик.

Жіночка і правда була нічого: висока, не худенька, але струнка, з довгим кучерявим рудим волоссям.

— Ага! — присвиснув Роман, — феміна шо треба. Йпрст, — раптом захвилювався він, — так це ж наша Леська!

Роман був директором невеликої фірми, а Леся — новим співробітником. Працювала вона зараз радше на «общєствєнних началах», чекаючи, доки у Романа настануть кращі часи. Вони були давно знайомі, не раз одне одного виручали — чому б не допомогти? Тим більше, Роман був дуже хорошою людиною, от тільки горілка перетворювала його на когось, діаметрально протилежного тому, ким він був насправді. А випивав Роман останнім часом частенько.

— Точно — Леська! — Роман примружив очі, щоб краще розгледіти жінку. Вона зупинилась, привіталась з якимось чоловіком, весело засміялась у відповідь на його жарт чи комплімент.

— Ти диви, як вирядилась — декольте на дванадцять персон. Ще й либиться, як… не знаю хто — прошипів Роман, — це ж кому, цікаво, вона, окрім мене, свій п'ятий розмір показувати зібралась? Ах ти, лярвочка!

— Можна подумати, вона тобі щось колись показувала! — пирхнув Ярик, — обламайся, начальник!

Роман зло на нього зиркнув, раптом підхопився і побіг до Лесі, схопив за руку, притягнув у те місце, закрите від людських очей розлогою вербою, де вони з Яриком пили.

— От скажи мені, Лесько, — причепився він до жінки, — ти на хрєна пофарбувалась в рудий колір? Знаєш, хто фарбується в руде? — він притулився до Лесі і у вухо прошепотів, — бл…ді, ось хто. Ти шо, Лесько, б…дь?

Жінка здивовано поглянула на Романа. Раніш він не дозволяв собі таких випадів. Чи може вона ще ніколи не бачила його таким п'янючим?

Вона мовчки дивилась на Романа, не знаючи, що сказати.

— І не дивись на мене так! — раптом заволав він, — ти, відьмачка! І очі у тебе відьомські, зроду віку ні в кого таких не бачив! І все одно ти — б…дь. От скажи мені, як на духу: скільки в тебе коханців?

— Нікого в мене нема, — чітко вимовляючи кожне слово, сказала Леся.

— Брешеш! Щоб у такої баби як ти, не було коханця? Брешеш! От зізнайся — і дитина в тебе не від чоловіка? Він проти тебе ніхто, розумієш? Нагуляла десь, а потім бідного Толіка знайшла і на тобі, тату, синочка чужого в подарунок.

— Ти п'яний придурок, — прошипіла Леся, — дитина у мене від чоловіка і я не шляюсь, на відміну від декого, ні з ким ночами. Відпусти!

Але Роман і не думав її відпускати.

— А сюди чого тиняєшся, га? Що ти все пижишся, шукаєш когось? Зиркаєш отими своїми відьомськими очиськами на всі боки? Нового коханця шукаєш? Чоловіку кажеш, що до подружок, а сама у пошуки і мандри? Так? А я тебе прикриваю. Аякже, дядя Рома добрий!

— Сюди я їжджу, щоб допомогти тобі, придурку. Бачу, що тобі непереливки. Життя он як прикрутило — горілку хлищеш, мов сліпа коняка воду. Забув, якою командою ми були? Ідіот! Забув, що мало не золоті гори мені наобіцяв, коли справи на лад підуть? За те, що я тобі, по дружбі, стільки допомагала, я ж тепер ще й б…дь? Красно дякую! — Леся церемонно вклонилася, нарешті змогла вирвати долоню з чіпких Романових рук і пішла геть.

Пройшовши декілька кроків вона раптом озирнулась і сказала:

— Та яке твоє собаче діло до того, чого я очима зиркаю? Мої очі — що хочу, те й роблю!

— А може у мене до тебе симпатія, дурепа ти така! — заволав Роман, — А ти на мене нуль на масу! І все одно ти б…дь руда, а не перефарбуєшся — розлюблю на фіг. А Мишку передай, що він бездарний працівник, і ти теж — бездарна. Та що ви без мене варті! Еге ж? — повернувся він до Ярика.

— По любому! — підтвердив той і додав, — наливай! О, глянь, он Вітька чеше! По моєму, він на нас не так глянув. Чи мені здалося?

— Точно! Не так глянув! Пішли розберемося!

Повторення пройденого

Юлька думала, що вона розумніша і хитріша від усіх і зможе обманути долю. Колись давно, ще в юності, вона поклялась: ніколи не проживе життя так, як її мама. Ніколи! Мати, поховавши свого першого чоловіка, Юлиного батька, через три роки вийшла заміж вдруге. Вітчим пив. Напившись, ставав настільки буйним і непередбачуваним, що мати виставляла Юльку і Юрка — сина, на вулицю чи відправляла ночувати до сусідів, коли вітчим п'яний вітчим переступав поріг хати. Юлька не могла зрозуміти: чому мама його не вижене? Хіба те, як вони жили, можна було назвати нормальним сімейним життям?

Десь через рік після того, як в них оселився вітчим, у Юльки, наче в старої баби, почали тремтіти руки. У школі вона навіть соромилася тримати ручку в руках, бо та «танцювала» по зошиту, мов навіжена. Брат прокидався ночами від жахіть.

— Мамо, давай його виженемо! — не раз просила Юлька матір, — навіщо він тобі здався.

— Підростеш — зрозумієш, — відповідала мама і вітчим залишався.

Пізніше мама вмовила його пройти курс лікування і життя трохи налагодилось — тверезим, вітчим все ж був схожим на нормальну людину. Але завів собі двох коханок. Про це знали всі, навіть мама. Вона не раз (без стида і сорому, наплювавши на власну жіночу гідність, як вважала Юлька) забирала його з чужих хат. Юлька знову просила матір виставити вітчима з дому, але та не згоджувалась. Чому? Чому? Юлька не могла цього зрозуміти.

Ось так вони прожили років, мабуть з десять. А потім вітчим сам зійшов з хати, до великої радості Юльки.

З часом Юлька зрозуміла: мама не вигонила вітчима тому, що любила його, отакого п'яницю і кобеля. Любов зла… Але вона залишилась навіки переляканою і вирішила: у її житті не буде ніяких п'яниць, ніяких «злих» і «незлих» любовей. Нормальний чоловік, спокійна атмосфера в сім'ї, щоб діти не бачили скандалів і в них ніколи не тремтіли руки!

Юлька довго не хотіла виходити заміж. А як не вгадає? Всі мужики майстри казки розповідати. Правда, вона й сама була ще тією «казкаркою»…

А коли таки вийшла заміж, все склалося, як вона й планувала: непитущий чоловік, нормальна, спокійна атмосфера в сім'ї, доглянуті діти. І любов не зла… А може й не любов… Головне, руки ні в кого не тремтіли: ні в самої Юльки, ні, тим більше, в дітей.

Так було до тих пір, доки Юлька не закохалась. До того самого ненависного їй тремтіння в руках. Ігор був не дурень випити. А випивши, міг начудити такого, що доводилось місяцями вигрібати. Дівчатами теж не гребував і вони липли до нього, мов смола. Все те, чого Юлька уникала в чоловіках, поєдналось в Ігорю, мов спеціально. І що найстрашніше, вона готова була за ним іти світ за очі, якби тільки покликав. Мабуть, погано засвоїла життєві уроки.

Чашка кави

Нерозумна жінка тримає чоловіка за горло, розумна — за руку. Мудра не тримає взагалі. Китайська народна мудрість

— Кави тобі? — прошипіла Тетяна чоловікові і наче, заправський бармен з американських фільмів, відштовхнула філіжанку з напоєм від себе. Та, мов на роликах, прокотилась по гладкій, полірованій поверхні столу і зупинилась акуратно на краєчку, зависнувши над ним, ніби над прірвою. Андрій зачаровано дивився на чашку. Мов в уповільненій кінозйомці, він бачив, як посудина зі щойно, в окіп завареною кавою, перехиляється і гарячий напій ллється прямо йому на коліна. Андрій навіть не зойкнув, коли окріп обпік йому шкіру. Кавова гуща неохайними патьоками розплилась по світлим джинсам, пропікаючи, навіть через грубу тканину, і без того палаючу шкіру.

Андрій мовчав. Тетяна, перелякана, застигла. Вона не хотіла зробити чоловіку боляче, а може, навпаки, підсвідомого саме цього й бажала, тому так і вийшло. Тетяна чекала, що Андрій зараз зірветься, почне кричати, грюкати кулаком по столу. Але він мовчав, каламутними, після добрячого перепою очима, дивлячись на дружину.

«Чого він мовчить? — гарячково думала Тетяна, спостерігаючи за чоловіком, — що в нього на думці?».

Сама б вона уже давно підняла ґвалт аж до неба, якби на неї хто перекинув, навіть ненароком, чашку з окропом.

«Винуватий, того й мовчить, — нарешті зрозуміла вона, — пробачення так випрошує. Ну зачекай, я тобі все пригадаю! Всіх шльондр і пиятики! Хай і тобі буде так же боляче, як і мені».

— Може ще кави? — робленим, байдужим голосом спитала вона, хоча руки тремтіли. З Андрієм ніколи не вгадаєш, до якої межі може дійти його терпіння. Він міг днями й ночами вислуховувати її і материні скандали, прокльони, не проронивши ні слова, або переводячи все в жарт, а міг через секунду зірватися і гайнути на машині хто зна куди й наскільки, як власне, сталося й цього разу.

— Давай, — спокійно відповів Андрій, і Тетяна зрозуміла — терпітиме.

Вона демонстративно повільно підійшла до плити, запалила вогонь. Ще повільніше набрала у ковшик води, всипала кавового порошку.

Андрій все так же мовчки спостерігав за дружиною, хоча обпечена шкіра горіла вогнем. Потрібно було б обробити рану, бо завтра взагалі нічого не зможе на себе вдягти, але він не зрушив з місця. Он і благовірній нема до нього ніякого діла, а йому й поготів. Остогидло таке життя до зубовного скреготу. Хоча ні, Тетяні якраз є до нього діло. Андрій знав, що дружина до нього не байдужа навіть після десяти років, чого правди таїти, не дуже вдалого шлюбу. Але в кожної людини своє поняття любові. Для Тетяни любов означала, щоб чоловік був поряд і виконував команду «до ноги» в ту ж мить і з будь якого приводу. Взагалі, щоб був на короткому повідку. Так зрозуміліше і надійніше. А от у Андрія, як у нормального мужчини, з цього приводу була зовсім інша точка зору. Він взагалі по своєму характеру і натурі був вільнолюбним. Не в сенсі, творити, що заманеться і шляться по чужим жінкам і компаніям (хоча вони були — і жінки, і компанії, вік би не бачив ні того, ні іншого, якби вдома все благо), а в сенсі залишатися самим собою і приймати свої, власні рішення. Він ніяк не міг донести дружині (чи то вона не бажала розуміти), що йому, як повітря, потрібен був власний життєвий простір — для себе, для своїх думок, мрій, та врешті решт, для роботи. Кожна людина має на це право. Але Тетяна цього не розуміла, чи може вважала, що чоловік таким чином віддаляється від неї, і вламувалась в цей особистий простір досить часто і без всякої делікатності. Могла, наприклад, вивернути кишені його одягу, шукаючи невідомо що, залізти в телефон чи комп'ютер. Так було і на початку їх сімейного життя, коли ні в кишенях, ні в телефоні, ні в комп'ютері, ще ніяких таємниць і в помині не існувало. Та в будь якому випадку, для Андрія така поведінка була неприйнятною.

Йому дуже хотілося зберегти, хоч такий сякий, мир в сім'ї, заради дітей — дівчата підростали, обіцяли стати красунями, як мати, тож доведеться скоро брати «ружжо» і, образно кажучи, відстрілюватись від кавалерів. Хто це зробить краще, аніж батько, зможе захистити їх від всяких негараздів?

Але миру не виходило. Точніше, його можна було досягти хіба що відмовившись від власного «я». Але цього Андрій зробити не міг і не став би робити. Без «я» людина ніхто, оболонка пустопорожня, поваги до якої — нуль. Втратити повагу до самого себе? Оце вже ні!

Тетяна нарешті заварила каву. Смикнулася бувало, щоб відправити її чоловіку попереднім чином, але, наткнувшись на його важкий погляд, передумала. Підійшла до Андрія, з грюкотом поставила перед ним чашку. Декілька темно-коричневих крапель виплеснулись на стіл. Він почав мовчки сьорбати гарячий напій, не відчуваючи ні його температури, ні смаку.

— Ну, і де ти тинявся троє діб? — з натиском спитала Тетяна.

Андрій знизав плечима. Він і сам не дуже добре пам'ятав, де був весь цей час. Пив, після чергової сімейної драми.

— Падлюка, — схлипнула Тетяна, — все життя мені зіпсував.

Андрій в знак згоди кивнув головою. Зіпсував, не без того. Вони обоє його собі добряче псують. Хто знає, може з кимсь іншим Тетяна була б щасливіша, власне, як і він з якоюсь іншою жінкою. Але маємо те, що маємо.

— Не важливо, де я був, Таню, — сказав Андрій, намагаючись, щоб голос звучав якомога лагідніше, — питання в тому, як ми будемо жити далі?

— Як?! — аж звилась Тетяна, — в моєму ж власному домі ти мені нерви тріпаєш і ще й питаєш, як ми будемо далі жити?

Андрій посміхнувся кутиком вуст. От ми й знову почали з того, на чому зупинилися. Господи, як же йому остогидли оці вічні перетягування ковдри на предмет «хто в домі хазяїн». Андрій часто уявляв собі таку картину: він, втомлений, приходить додому, його зустрічає усміхнена дружина, підносить чашку кави (не швиргицькає через весь стіл окріп прямо на коліна), розпитує, як минув день, обнімає за плечі… Йому тепло, спокійно і затишно. Більше нічого не потрібно. І нікуди не хочеться тікати з дому. Як давно це було… І чи було взагалі?…

Трохи щастя

— Дурепа, якої ще в світі пошукати! — сказала Лесі сестра Інна і покрутила пальцем біля скроні.

— Приймається, — згодилась Леся, бо сестра була права на всі сто відсотків.

— І що ти собі думаєш? — Інна дуже любила Лесю, молодшу за неї на десять років, власне, вона її, як то кажуть, виховала «власними руками» доки мама бігала по роботах, в пошуках зайвої копійки, але зараз готова була її вбити.

— Не знаю, — Леся розвела руками, — нічого не знаю. Просто я зараз щаслива. Можна я хоч деякий час побуду щасливою? — вона весело підморгнула сестрі.

Інна в усі очі дивилась на Лесю. Та дуже змінилась. В чому саме виявлялись ці зміни визначити було важко, але сестра стала інакшою. Красивішою? Молодшою? Веселішою? Ні, не це, хоча і це також. Вільнішою — нарешті зрозуміла Інна. Раніше Леся, від природи жвава і весела, ніби примусово зачинялася від всіх, заганяючи свої почуття в найпотаємніші кутики душі. А тут знову стала сама собою: величезні блакитні очі сяяли, ніби яскраві зорі і навіть волосся, здавалось, ще вогненніше палахкотить на сонці. Інна знала, що Леся не дуже щаслива сімейному житті, хоча в родині у неї був абсолютний порядок. Як так може бути? А от може! Чудовий чоловік, прекрасні, виховані діти, вдома порядок, лад і спокій. А сестра нещасна. Інні це дуже боліло, бо Леся була їй, власне, як ще одна дитина. Раніше вона частенько чіплялась до сестри:

— Лесько, дурепо ти набита, ну скажи, чого тобі не вистачає? Таж Сергій тебе обожнює, ні разу ні на кого й не глянув і не гляне — це я тобі відповідально заявляю. З жиру бісишся?

Леся тільки винувато знизувала плечима.

— Не знаю, Інно. От не стикується щось на рівні клітин крові і все тут. Нічого не можу зробити. Але ти не переживай, я ж в тебе розумниця. Все буде до ладу, ось побачиш.

Все було до ладу аж цілих 12 років, і тут на тобі — Леська зізналась, що в неї з'явився інший. Інна бачила, що це серйозно.

— Хто він? — напустивши на себе суворості випитувала вона сестру.

— Хтось! — дзвінко сміючись відповідала Леся. Вона знала, що Інна її ніколи не видасть, у них існувала сімейна порука. Сестринська мафія, одним словом.

— І що ти тепер думаєш робити? — допитувалась Інна.

— А все уже зроблено! — сміялась Леся.

— От безсоромниця! — і собі посміхнулась Інна, — та все ж, Лесько, що буде далі?

— А не знаю! І знати не хочу! — знизала та плечима, — я просто хочу хоч трохи побути щасливою!

Зверхзадача

— Знаєш, яке основне завдання жінки? — якось спитала подруга Ольга, загадково блиснувши карими очима.

— Народити і виховати дітей, — сказала я.

— Само собою, — згодилась вона, — а ще?

Думала я думала, та так і не додумалась, щоб їй відповісти.

— Темнота! — зневажливо махнувши рукою сказала Ольга.

— А ну ж давай, просвіти мене.

— Голо-о-о-вне за-а-а-авдання жі-і-і-нки, — манірно розтягуючи слова, сказала подруга, — бути красивою і говорити чоловіку, що він молодець.

— Це ж звідки ти почерпнула таку мудрість? — здивувалась я.

— З Фейсбука, — відповіла Ольга.

Вона нещодавно добряче підсіла на соціальні мережі, і як тільки видавалась вільна хвилинка, «фейсбучила», та «контачила».

— А, — розчаровано сказала я, — знайшла звідкіля мудрості брати.

— Багато ти розумієш! — образилась подруга, — краще б задумалась, над тим, що я тобі сказала.

— Фейсбук сказав, — уточнила я.

— Добре, Фейсбук, — згодилась Ольга, — але згадай: коли ти останній раз своєму чоловіку казала щось гарне?

Я задумалась. Дуже сильно задумалась.

— Ага, не пам’ятаєш! — урочисто, наче знаходилась на церемонії укладання шлюбу, заявила подруга, — а у чоловіків, між інших, від гарних слів крила ростуть.

— Ти диви! Аби не полетіли куди, бо не піймаєш!

— Я не жартую. От тобі, наприклад, приємно було, якби кожен день тебе називали «сонечком», «котиком», казала яка ти гарна, приваблива, який смачний борщ наварила і так далі.

Я задумалась. Сильно задумалась… Та чого там, звичайно ж, приємно.

— Тебе як чоловік називає? — спитала Ольга і насмішкувато примружилась.

От вже ж хитра, знає, що не збрешу.

— Ну видрою, — набурмосилась я. Та й не тільки чоловік мене так називає, є ще, дєятєлі…

— А про що це говорить? — взяла вона руки в боки.

— Про те, що не потрібно мене діставати!

— Е ні, дорогенька, — сказала подруга, — у відповідь ми отримуємо той посил, який відправляємо Всесвіт!

— Що-що? — перепитала я, — тебе на філософію потягло? Мабуть, вдома і на роботі мало зайнята.

— Так от, — продовжила Ольга, — якщо ти відправляєш у Всесвіт негатив, зокрема, на свого чоловіка, він повертається до тебе ж!

— Та нічого я не відправляю! — знітилася я, згадавши, як недавно обізвала чоловіка телепнем — через що, вже й не пам’ятаю. У відповідь отримала традиційне — видра. Зернято істини в Ольгиних сентенціях таки є, змушена була зізнатися сама собі.

— Бачу, до тебе почало доходити, то ж виправляйся.

— Можна подумати у тебе на губах один лиш мед, — додавши в голос сарказму сказала я, — ти у нас теж дєвушка не дуже ласкава.

— І я буду виправлятись, — запевнила подруга.

Довго я набиралась рішучості, щоб сказати якесь ласкаве слово рідному чоловіку. Ти дивись: як капость якусь вимовити — так будь ласка, без затримки, а як що хороше — язик не повертається. Зверхзадача якась Все ж вирішилась:

— Зайчику, — кажу, — мені б оце відерце картоплі з погреба внести?

Чоловік довго і підозріло мене розглядав.

— Ти що — п’яна? — нарешті запитав, — чим може коханця завела і «адреси» попутала?

Я застигла стовпом. От тобі і зверхзадача!

Розбита чашка

Настя розбила чашку.

— Ну все, чекай біди, — вона схрестила руки на грудях, наче збиралась вже від тої біди сховатися.

— Тю, дурна, — сказала їй сестра Лєна, — посуд б'ється — чекай удачі. Ти що, не знаєш цього. Пісня навіть така, здається, була.

— Кажу тобі — щось станеться.

Настя була не те що песимісткою, але дуже забобонною. Вона десятою дорогою обходила чорних котів, навіть якщо вони до неї не мали ніякого діла. Навпаки, коти, побачивши Настю, тікали світ за очі. Мабуть відчували, що вона не дуже везуча.

Одягнена навиворіт блузка була для Насті суттєвим приводом повернутися з півдороги додому, якщо вона, наприклад, їхала на роботу. Настин начальник вже не раз погрожував їй звільненням за вічні запізнення та прогули. Правда, до цих пір так і не звільнив, бо був добрим, але влітало їй таки добряче.

— Як він не розуміє,- трагічно заломлюючи рука жалілась вона сестрі,- одіж навиворіт — до біди. А якби електрика загорілась в той день, або мене збила машина і лежала б я зараз в лікарні?

— Нє, ну ти нормальна? — кип'ятилась Лєна, яка, навпаки, була дуже прагматичною і у всякі там чудеса-забобони не вірила, — з електричкою нічого не сталося, інакше б по новинах уже передали. А тебе Ілліч скоро звільнить, дограєшся. Ніхто таку дурепу більше на роботу не візьме. Я б точно не взяла.

Настя накопилила губу, збираючись заплакати.

— І не реви! — тупнула ногою Лєна, номер не пройдьот! Коли ти вже виросте, Настю? До тридцятника тобі добирається, а я ношусь з тобою, мов з малою дитиною.

— А що я зроблю, раз я така невезуча-а-а-а? — все таки заридала Настя.

— Бо віриш у всякі дурниці. Менше б звертала на це увагу, і везіння б де взялося.

Настя закивала у відповідь головою: мовляв, добре, я спробую.

Лєна тільки зітхнула. Подібна розмова у них відбувалась не раз і не двічі.

— На роботу збирайся, — гаркнула Лєна так, що Настя аж підстрибнула, — і без всяких мені…

Сестра пішла, але Настя так і не змогла примусити себе в цей день вийти на вулицю, не те що на роботу поїхати. Вона просто дивилась серіали по телевізору.

Десь по обіді в двері подзвонили.

«Лєнка, — злякалась Настя, — хоча чого б то, вона ще має бути на роботі. Тоді хто? Не відчиню, недарма ж чашка сьогодні розбилась».

Але тут вона згадала, що обіцяла сестрі не бути такою забобонною і нехотя пішла відчиняти.

На порозі стояв симпатичний молодий чоловік міцної статури.

— Вибачте, мені потрібні Михайленки.

— Нема тут таких, — пробелькотіла Настя.

Зарюмсана (серіал був про любов), розпатлана, вона мала такий беззахисний вигляд, що могла б розтопити й більш міцне серце, ніж в даного молодого чоловіка.

І що, спитаєте ви? Та нічого, вже п'ять років разом. Правда, Настя менш забобонною не стала, але влітає їй тепер від чоловіка.

Спідниця в горошок

Юлі терміново знадобилась ця спідниця: довга, яскравих, майже циганських барв, у дрібний білий горошок. Вона про таку мріяла вже півроку. Грошей, як водиться, на обновку не було, тому вона вирішила позичити їх у Степановича, бухгалтера з фірми. Він був дуже ощадливим, як і всі люди цієї професії, але Юлі не відмовив би, бо мав до неї симпатію.

— Степановичу, — Юля, наче чудне видіння, влетіла в кабінет бухгалтера, — грошей позичите?

— Знову на якусь ганчірку? — набурмосився той.

— Та ви що! — Юля закліпала довгими підфарбованими віями, — піду перфоратора собі куплю, в господарстві згодиться.

Степанович тільки махнув рукою, але грошей дав.

Щаслива Юля поскакала в магазин. По дорозі, з якогось дива, купила газету, яв якій раніше трудилась економістом. На передостанній сторінці оголошення: нашому співробітнику Ірині С. терміново потрібні гроші на лікування, онкологія…

«Ірка! — ахнула Юля, — це ж як до тебе ця зараза прилипла?»

Юля згадала Іру: мила і добра, вона допомагала всім, в тому числі і Юлі, яка тільки після інституту влаштувалась на роботу і такого, не маючи досвіду, накрутила в документах… А Іра розгребла.

«Така доля» — подумала Юлька, і відчула, що гроші на спідницю, які лежали в кишені джинсів, починають, в прямому сенсі, пропікати їй шкіру.

«Та це ж половина моєї зарплати», — вже розуміючи, до чого те припікання, намагалась домовитись зі своєю совістю Юля, і спідницю ж страх як хотілось купити!

Вона переклала гроші в сумочку, щоб не пекли, і попрямувала в магазин.

«У неї своє життя, у мене своє», — думала по дорозі.

А потім різко розвернулась, скочила в маршрутку і поїхала до найближчого банку.

То спідниця, а то життя.

Звичайний день

— Борщу, перед тим, як зняти з вогню, потрібно пару хвилин дати добре перекипіти, смачнішим буде, — з видом затока сказав чоловік Світлани Борис, напинаючи смажену рибу, яку перед цим він покритикував.

Світлана промовчала. Не було сенсу у відповідь казати щось на кшалт — я ж до тебе в гараж командувати не лізу чи, тим більше, затівати суперечку. У світі існує категорія людей, які завжди все знають краще за інших, в усьому розбираються, і довести яким щось просто неможливо. До неї належав і Борис.

Світлана мовчки ввімкнула газ під каструлею, борщ закипів сильніше. Червоні бризки, мов краплі крові, вилітали з неї і осідали на бежевому кафелі, яким була оброблена робоча стінка. Світлана, мов зачарована, дивилась на яскраві патьоки, що проробили собі доріжки на ідеально чистій дорогій італійській плитці.

— Чого дивишся, витирай швиденько! — заволав чоловік, — плитка грошей коштує! Що ти за хазяйка врешті решт!

Світлана раптом отямилась, пильно, ніби вперше бачила, подивилась на чоловіка, і сказала:

— Та яка вже є.

Вона зняла хвартух, зайшла до ванни прийняти душ, бо потрібно було збиратись на роботу (Світлана завжди перед роботою готувала їжу, щоб ввечері чоловік не сидів голодний).

Вона ретельно вимила, потім висушила волосся, яскравіше, ніж зазвичай, нафарбувалась, ошатніше вдяглась.

— Куди це ти вирядилась? — підозріло запитав чоловік.

— Кудись! — сказала Світлана і, підморгнувши, вийшла з хати.

На душі стало легко, бо Світлана раптом зрозуміла, що до чоловіка більше не повернеться. Борис, в принципі, хороший, комусь за щастя такий чоловік буде. Але не їй. Ну не вгадала вона свого часу, так що ж тепер? Те, що здавалося надійністю, виявилося занудством, розум обмежувався нахапаними по поверхні хаотичними знаннями. Та навіть не в цьому справа. От не зросталось щось, не стикувалось на рівні клітин крові. І нічого тут зробити не можна було, ніяке стерпитьтся-злюбиться не допоможе. Світлана чітко зрозуміла це десь через рік після весілля. Питається, чого терпіла довгих сім років? А хто знає: відповідальність, обов'язок… Маячня.

На роботі одразу помітили, що Світлана якась не така. Охоронник, Віталій, провів її захопленим поглядом, наспівуючи при цьому:

— Гуляєт красотка, подводная лодка… — він в армії служив підводником, тому і компліменти, і гумор в нього були специфічними.

Світлана і йому підморгнула у відповідь.

Вона зайшла до свого кабінету, точніше, приймальні начальника, де їх, секретарів-референтів, працювало аж троє. Фірма була дуже великою, тож роботи вистачало всім.

Світлана була старшим референтом. В принципі, роботою вона була задоволена: шеф — інтелігент і розумничка, дівчата — слухняні і вишколені, обов'язки свої Світлана знала прекрасно і вміла чітко і грамотно спланувати як робочий день шефа так і всієї фірми. Але сьогодні щось було не так. Світлана довго не могла зрозуміти, що саме, а тоді до неї дійшло: відчуття того, що на цій роботі, якою б престижною не була фірма, вона просто просиджує свої брендові платтячка, спіднички і штанці. Нема живого діла. Люди живі навколо є, а діла нема. Вона — обслуговуючий персонал, не більше. А потрібно, щоб було більше і хочеться більшого! Малювати — зрозуміла Світлана. Вона чудово малювала. Коли їй ставало особливо тяжко і сумно, Світлана завжди хапалась за пензлі та фарби і, змішуючи кольори, переносила на полотно свої думи. Ставало легше. Світлана знала (бо казали відаючі люди) та й відчувала сама: її роботи — не просто красиві картинки. В них було щось… якась магія, яка заворожувала, приманювала, примушувала зупинитися і вдивитися…

Світлана довго споглядала сліпучо-білий аркуш дорогого офісного паперу. Поті рішуче взяла не менш дорогий паркер, написала заяву на звільнення. Що її чекає без цієї роботи, враховуючи, що до чоловіка вона більше не має наміру повернутися? Скоріше всього, доведеться деякий час посидіти на воді і сухариках.

— То й що? Для фігури корисно! — сміючись, сказала Світлана нічого не розуміючим молодшим секретаршам і попрямувала до відділу кадрів.

— Два тижні відпрацювання, — похмуро сказав Степанович, офіцер в минулому, а нині завідуючий відділом кадрів (а заодно, як говорили, і неофіційний керівник служби безпеки фірми).

— Ага, щаз-з-з, — насмішкувато протягнула Світлана і помахала Степановичу ручкою.

Що далі, подумала вона і хотіла було пере телефонувати коханцю. Так, так, коханцю! Хто без гріха, нехай перший кине в неї камінь! Їхній зв'язок продовжувався ось уже півтора роки. Чому пішла на це? Бо біля чоловіка було холодно душі і тілу. Може тому в неї і завагітніти не виходило? Світлана дуже цього хотіла, думала, дитина надасть сенс їхньому подружньому життю. Чи любила Світлана коханця, Руслана? Любила, йолки дрова. Але він був одруженим, це по-перше, а по друге, уявити собі сімейне життя з ним вона просто не могла. Працювати — так, в роботі він був дуже надійним, спати — з превеликим задоволенням, в цьому ділі рівного Руслану вона ще не зустрічала. Але жити з ним кожен день… Ні, це випробування не для слабонервних, тому й відривати його від сім'ї не мало сенсу. Та, власне, Світлана взагалі була не з тих, хто стане лізти в чужу сім'ю, навіть якщо це сім'я твого власного коханця. Що ж її не влаштовувало в Руслані? Хоча ні, не влаштовувало — неправильне слово, скоріше насторожувало. Дуже вже він був «любвєобільним», жінок люби більше ніж автівки і рибалку. При чому жінок «різнокаліберних». До Світлани він прикипів тому, що вона дуже довго не здавалась. Та і зараз Руслану ціну знала, і не давала йому можливості утвердити над собою емоційний контроль. Але…

— На якого мені біса це потрібно? — раптом в слух подумала Світлана, — мине ще деякий час, і кожного кварталу я буду шукати цього козла по чужих городах. Та пішов він…

І, мугикаючи якусь пісеньку, Світлана попрямувала в кафе. Потрібно було випити кави. Негайно. Ось що було найважливішим в дану хвилину.

Куплене щастя

Сергій одружився з розрахунку. «Вийшов заміж», як жартували його недруги, правда, в голос це ніхто б не наважився сказати. Сергій мав репутацію хлопця, який спочатку дасть в щелепу, а потім буде розбиратися, що до чого.

Дружина була донькою заможних батьків. Красива, розумна, ділова, на сім років старша. Вийти з нею в «світ» було великим задоволенням: Неля уміла підтримати бесіду, розбиралась в багатьох речах, як то мистецтво, політика і т. д. А от жити з нею під одним дахом іноді було нестерпно. Вона вважала, підсвідомо, чи ні, що відтепер Сергій є її приватною власністю. Чому б ні, вона ж його, голого босого, фактично купила. Батечко, правда, грошенят підкинув, але яка різниця?

Сергій би зроду не одружився на цій «видрі» (саме так він подумки почав називати благовірну десь місяців через три після одруження), але йому хотілося розбагатіти. У Сергія були всі дані для того, щоб стати удачливим підприємцем: хватка, підприємливість, швидкий розум. Не було стартових можливостей. Зовсім ніяких. Звідки їм взятися, якщо виховувала його мати-одиначка і більшу половину свого дитинства і частину юності він провів в інтернаті.

Але достатку хотілося. І поваги від оточуючих. Тому Сергій не придумав нічого кращого, аніж вигідне одруження. Спосіб дивний, але в його випадку — найлегший. Бо жінки його полюбляли. Власне, полюбляли, не те слово, просто мліли від його синіх очей. Цим він і скористався.

Та от біда: гроші з’явились, своя, давно вимріяна справа з’явилась. Не стало свободи. Раніше він, як вільний вітер, відповідь ні перед ким не тримав і міг дозволити собі… Коротше кажучи, багато чого міг собі дозволити, в тому числі Таню, Машу, Ксюшу.

А тепер він ніби пес на ланцюгу: трохи рипнувся, повідок натягнувся і горлянку здавлює. А як думав? Куплене щастя вимагає точної бухгалтерської звітності.

Не суди…

Ірина тягла додому п'яного чоловіка…

Він їздив по селу на авто, заглядаючи в усі генделики, випиваючи з усіма зустрічними — знайомими і не дуже. Один із сусідів запримітив Андрія, коли той, ледве переставляючи ноги, заходив в черговий пітєйний заклад. Відчинена настіж машина, з якої репетувала голосна музика, стояла біля кафе. Сусід, якого всі звали Георгійович, господар кафе, дядько не слабкого десятку, хотів було запхати Андрія в машину та відвезти додому, але куди там! Мало сам в пику не отримав, тож вирішив пере телефонувати Ірині.

— Іринко, чуєш, їдь до мене та забери свого… — Георгійович красномовно промовчав, — а то він мені всіх клієнтів розлякає.

— Іду, — сказала Ірина. Вона враз зблідла, дихати стало важко.

Іра почала похапцем збиратися.

— За своїм ідеш? — спитала Іринина мати, дивлячись як донька задом наперед натягує кофтину, — давай-давай. Зовсім ти здуріла зі своїм йолопом. На чорта він тобі потрібен, алкоголік проклятий! Толку з нього — ні дитині батька, ні тобі чоловіка, ні хазяїна в домі.

— Мамо… Давай не будемо, бо знову посваримось, — відповіла Ірина вже в дверях.

— Кофтину хоч переодягни, на людях сором показатися. Нікуди твій алкан не подінеться, — кинула навздогін мати.

Ірина йшла по вулиці і сльози застилали очі. Андрій був у неї другим чоловіком. З першим вони розлучились. Чому? А спробуй тепер розберись. Сергій був зовсім не таким, як Андрій. Спокійний, стриманий, розважливий, надійний. Ірина його любила, звичайно. По-своєму. Але от дивина — їй було з ним сумно. Ірина нікому про це не розповідала, бо сказали б — з жиру біситься. Власне, так воно, мабуть, і було. Але — хоч ти трісни — щось у них з Сергієм не зросталося. І коли він сказав, що іде до іншої, Ірина з полегшенням зітхнула, хоча для годиться вдала, що сумує. А от її мама була просто в розпачі.

— Що ти твориш?! — плакала вона, — де такого ще знайдеш? Хіба тобі для прикладу мого життя мало?

Іринина мама теж двічі була заміжня. Вітчим — високий, гарний, наче картинка, як говориться, залив їм обом сала за шкіру. Він, як і Андрій, був питущим, його теж шукали по всіх усюдах, бо він місяцями не з'являвся вдома, а як з'являвся, то зчиняв такі бійки і скандали, що мала Ірина муcила тижнями ночувати по сусідам. А мама за ним бігала, мов собачка. Як же Іра ї засуджувала! Вона просто зненавиділа матір за свої спаскуджені дитинство і юність! І так же, як зараз мати їй, колись кричала:

— Навіщо тобі цей алкан?! А як же я?

А мама їй відповідала:

— Підростеш — зрозумієш, доню.

Ірина, мабуть тому і за Сергія заміж вийшла, що він був спокійним, як велика ріка. Вона поклалась собі нізащо не повторити долі матері…

Ірина вже майже дійшла до кафе, де знаходився Андрій. Ось і його машина. І раптом вона зупинилась, як вкопана.

Що ж вона робить? Як живе? Та точнісінько як мама! І що найгірше, Іра раптом усвідомила це з усією ясністю, вона не зможе відмовитись від Андрія, навіть такого: питущого, гулящого. Хай який є, аби поряд. Невже і їй донька Катя колись буде кричати у слід:

— Навіщо тобі цей алкан, мамо, а як же я?

Не суди, і не судимий будеш…

Волошки

Віталій йшов вздовж залізничного насипу, який метрів на два височів над його головою. Літо, краса навколо: і травка зеленіє, і сонечко блищить, і ластівки з метеликами літають. Але Віталію не було діла ні до метеликів, ні до сонечка з травичкою. Йому взагалі нічого не хотілось. На тридцять п'ятому році життя доля повернулась до нього, вибачте, задом і все пішло шкереберть. З дружиною не заладилось. Іншими словами, його просто вигнали. Скільки праці було вкладено в побудову будинку, стільки років разом… А головне — діти. Дружина погрожувала, що дітей він більше ніколи не побачить. Як це — не побачить? Він їм батько, а не чужий дядько. Старша, Тоня, татова доця… З тих пір, як вони не живуть сім'єю очі на мокрому місці увесь час — плаче за батьком. І в нього серце не на місці…

— Що ти твориш? — кричав Віталій дружині, коли дізнався, що та подала на розлучення — як діти?

— А ти про дітей думав, коли у дівок своїх ночував, додому не приїжджав, чи може про мене думав, що у нас сім'я?

Що правда, то правда. Підгульнуть Віталій любив. Хіба можна відмовиться, коли навколо там багато жінок, дівчат, і головне, не відмовляють же! А якщо не відмовляють, то хіба самому є сила встояти перед спокусою? Така чоловіча природа!

— Ну ти придурок, прости Господи, — якось сказав Віталієві кум Микола, виразно покрутивши біля скроні пальцем, коли дізнався про черговий його загул, — та уже всі в радіусі ста кілометрів знають, що у тебе коханок — хоч греблю гати. Ну надумав погуляти — роби це тихенько. Сім'я до чого? Мухи — окремо, котлети — окремо, чув таку приказку?

— Та чув, — Віталій почухав потилицю, — але я хлопець відкритий, не вмію потайки.

— Ну тоді чекай, наслідки не забаряться.

От вони й не забарились… Але якби його хто попитав, з якої такої радості він по дівкам пішов, Віталій би відповів: щось зламалось у їх стосунках з дружиною. А що — спробуй розберись. Якби розібрались, можливо все б налагодилось. Але ж не розібрались, почались взаємні звинувачення. Коротше кажучи, все по плану, все як у всіх. Правда Віталій, по одвічній чоловічій звичці, в усьому звинувачував жінок.

Дозвинувачувався. Залишився без кола, без двора, як безрідний пес бігає від однієї, до іншої, ніде довго не затримуючись. Сам замордувався, всіх своїх дівчат замордував… Всі від нього щось хочуть… А що хоче він? Якби ж знати… А тут ще й на додачу на роботі не клеїться. Все проти нього.

Тож Віталій запив. Три місяці в алкогольному угарі. Нещодавно він спіймав себе на думці, що вже перестає адекватно сприймати дійсність. Все здається тільки чорним…

От і зараз Віталій був добряче напідпитку. Раптом захотілося співати. Він видерся на залізничний насип і заволав на всі легені:

— Жил себе, да не тужил, а с тобой дал маху… — ну а далі з матюками.

Закінчивши пєснопєнія Віталій зупинився і раптом подумав: ну що в нього за життя? Як… квіточка в ополонці, блін — і не тоне, і спливає. На хрєна взагалі таке життя? Віталій подивився на небо. Яскраве, синє, воно здалось йому асфальтово-сірим, з гнітюче чорними хмарами. Життя г…, люди не кращі…

Він всівся на розпечену сонцем рейку і вирішив: перший же поїзд — мій. І все. Всі проблеми в смятку.

Але поїзд, як на зло, не їхав, ні вантажний, ні швидкий. Віталій вперто чекав. Алкоголь поволеньки починав вивітрюватись з його голови, натомість, він почав уже сумніватись у правильності свого рішення. І раптом Віталій побачив… волошки. Сині, наче дівочі очі. На спеці, серед каміння, вони здавались справжнім чудом. Віталій замилувався волошками. «Дивись, ростуть, до життя тягнуться, а їм же, мабуть, теж нелегко… А я що надумав?».

Він різко піднявся з рейки і мало не кубарем скотився вниз.

Одного разу під Новий Рік (майже казкова історія)

Інна не любила свят, Новий Рік особливо. Чому? Все дуже просто: вона була одиначкою. Думаєте дуже весело сидіть самій, наче тополенька, за святково вбраним столом і, тримаючи в руці бокал з шампанським казати оптимістичне «будьмо!» своєму дзеркальному двійнику?

Але Інна ніколи нікому не показувала свій сум — горда була. І взагалі, ну одна, то й одна, іншим ще більше дістається в житті. Але ж все одно — так сумно…

Цього Нового Року Інна теж вирішили не порушувати традицію і наготувала всіляких смакіток, наче на полк. Нічого, завтра сестрі віднесе, Ольці. У тої двоє синів-підлітків і чолові теж майстер поїсти, все піде, наче в пічку. Сестра запрошувала Інну до себе святкувати, але та сказала, що її вже «ангажували».

— Хто? — відразу загорілась Ольга, вона вже давно мріяла віддати сестру заміж.

— Не скажу, — загадково посміхнулась Інна. Вона терпіти не могла, коли неї жаліли, навіть найближчі.

Інна всілась за стіл якраз перед святковим виступом Президента. І відразу відчула, як неї тягне на сон, все таки, набігалась за день.

Очі у Інни мимоволі заплющились, вона схилилась на руки і незчулась, як заснула. І вже не бачила, що яскраве світло, яке заливало кімнато, раптом погасло, а коли знову з'явилось у ній, якимось дивом, опинилась дуже колоритна компанія: бородатий дід атлетичної статури у довгій синій шубі і з яскраво-синіми, молодими очима, поважна дама в окулярах і ошатному вечірньому вбранні, смішний коротун із шахтарським ліхтариком в руці.

— Точно спить? — спитав дід, кивнувши в бік Інни, відчувалось, що він в цій компанії головний.

Коротун і Дама закивала головами.

Дід довго, уважно дивився на Інну. Вона в цю мить була дивовижно гарна: довге біляве волосся, тремтливі пухнасті вії, ніжна шкіра. Очі діда раптом молодо, спекотно блиснули.

Строга Дама, побачивши це, звела губи в тоненьку ниточку.

— Івановичу, — сказала вона, — ви взагалі в курсі, для чого ми тут зібралися?

— Га? — діду явно не хотілось відводити очей від Інни, — в курсі, в курсі. Виконати бажання, т- він глянув у синій записник, — Інни Миколаївни. Що пропонуєте?

— Принца, — відразу ж підхопилась Дама, — у мене саме є на прикметі троє чудових молодих людей, кар'єра, освіта, непогані батьки — все при них.

— Знаю я ваших сучасних принців, Христинівно, — сказав дід, — чиновник якийсь у міністерстві. Тільки і вміє, що папірці перекладать. А як до справи — пику кому за свою жінку натовкти, чи багаття розвести, як газ відключать, відразу стають безпорадними, мов щенята. Не годиться.

— Ну, я не знаю Івановичу, вам, звичайно, видніше. Але я вважаю, що для нашої підопічної це — найліпший варіант.

Дід знову уважно подивився на Інну. Вона ворухнулась, і шовковиста хвиля світлого волосся заблищала у світлі лампи, мов золото. У діда аж подих перехопило.

Дама із Коротуном розуміюче переглянулись.

— Нє, — резюмував дід, — не годиться. Семеновичу, ти що скажеш?

Коротун Семенович подивився у свій талмуд.

— Ми, бізнесмени, люди ділові,- він витягнув з-за вуха дорогий паркер, — тому пропоную, як варіант, по перше, організацію виграшу в лотерею. Доки туди-сюди, знайду ходи-виходи, щоб вигляділо все правдоподібно… Думаю, місяців за три вправлюсь. Другий варіант: кар'єрний зліт. З цим простіше. Баришня не дурна, давно пора стати замом у свого начальника.

— Еге ж! — мало не заревів дід, — щоб він до неї чіплятись став? Не годиться. І лотерея не годиться. Гроші вона розтринькає не на себе, знаю я таких.

— А ми їй ненав'язливо, так би мовити, внушим, як правильно розпорядитись ввіреною сумою, — сказав Семенович.

— Не годиться, — відрізав дід.

Коротун тільки знизав плечима.

— А що скаже наша молодь? Сніжана, ходи сюди, — погукав дід і в кімнаті раптом з'явилась молода, років 16, дівчина в такій же синій, як у діда, але коротесенькій шубі.

На дівчині були довгі чоботи на високих підборах, і міні-спідничка.

— Це ще що? — рявкнув дід, — Срамота! Я скільки разів казав тобі так не одягатись. Застудишся ще.

Дівчина з викликом подивилась на діда, але суперечить не посміла і на ній тут же замість спіднички, з'явилась джинси. Правда, вони так облягали фігуру, що легко вгадувались всі анатомічні особливості.

Дід тільки махнув рукою.

— Ну, що скажеш? — звернувся він до Сніжани, — що найбільше потрібно нашій підопічній.

— Любов, — мрійливо протягнула дівчина, — бажано, як в серіалах, щоб до гроба, або так, щоб розстанути захотілось.

— Ну, розстанути — це вже зайве, — відповів дід, — добре, вільна.

Дівчина тут же зникла.

Компанія довго сиділа мовчки, обдумуючи кожен своє. До якогось певного рішення вони так і не дійшли.

Раптом у діда задзвенів мобільний.

— Йолки-дрова, — спохватився він, — засиділись. Пора щезати.

Світло в кімнаті раптом погасло знову, а коли з'явилось, Інна прокинулась. Вона солодко потягнулась. Ну і сон їй приснився. Давно вона таких казок не бачила, ще з дитинства. Інна дзвінко розсміялась. Випила шампанського, привітавши свого дзеркального двійника і пішла спати.

Вранці їй подзвонила сестра.

— Інко, — закричала вона в трубку, — іди відчиняй двері, ми до тебе Діда Мороза відправили.

І справді, через хвильку пролунав дзвінок.

Інна відкрила. На порозі стояв вбраний у довгу синю шубу Дід Мороз міцної атлетичної статури. Очі в нього були сині-сині, і яскраві, аж сліпили.

— Ранок добрий, — чогось засоромившись сказав він, — у вас…чайку не знайдеться. Замерз щось…

Говорили-балакали

— Здрастє, бабулєчки-красотулєчки і тітоньки-квітоньки! — Сергій підморгнув групі жінок, які зібралися біля продовольчого магазину. Саме повинні були підвезти свіжий хліб, тож любительок свіжоспеченого хлібця і здоби зібралось чимало.

— Ти глянь, Наталко, ще й восьмої ранку нема, а він уже напідпитку. Звідки, цікаво, чеше? Кожнісінького дня вештається, як чіп п'янючий, — шепнула сусідці одна з жінок, інтелігентного вигляду дама у фетровому капелюсі.

— Хіба напідпитку? Ніби нормально все, — сказала Наталка, зиркнувши на Сергія жвавим карим оком.

— Та де там нормально, — підсунулась ближче до Наталки дама в капелюсі, — казала мені сусідка, а тій кума — вона поряд з оцим чудом живе, — дама очима повела на Сергія, який саме стояв біля своєї автівки і прикурював, — що кожен вечір віг готовий приходить, і скандал вдома. І на роботу п'яний преться, куди тільки його начальство дивиться.

— Ясно, — махнула рукою Наталка, — одна сорока іншій на хвості принесла.

Сергій, відчувши, що розмова, скоріше всього, точиться навколо його персони, церемонно вклонився жінка, при цьому мало не впавши і помахав їм рукою.

Дама в капелюсі демонстративно відвернулась, хоча не мала до Сергія ніякого стосунку — він не був їй ні зятем, ні сином, ні іншим родичем, чи навіть сусідом. Кругловида Наталка з цікавістю поглядувала на симпатичного молодика.

Сергій і справді ледве тримався на ногах, але не тому, що пив, а тому, що ніч не спав. А от «чесав» і правда не з дому, від дружини і дітей, а катався ніч на машині: де доведеться, не розбираючи дороги. Бо з дому його в черговий раз виставили. Сімейне життя рушилось, наче картковий будиночок. Частково в цьому він був винен сам. Біс попутав — скочив у гречку. По правді сказати, Сергій жалкував не про цей епізод із свого життя, а проте, що все стало відомо вдома. Теж добрі люди постарались, точніше, один добрий «друг», якому Сергій по дурості все розбовкав, а той за щось на нього образився і виклав усе дружині. У своє виправдання Сергій міг сказати те, що кидати сім'ю і в думках не мав. Погуляти — то одне, а от дружина, дім, діти — зовсім інше, і важили вони для Сергія дуже багато. Особливо діти, він ними просто дихав. Але сталось те, що сталось (дякую вам, добрі люди!) і з тих пір сімейне життя пішло на перекосяк. Дружина його зради забути не змогла. Сергій її розумів: невідомо як би він сам повівся, якби дізнався, що Світлана йому зраджує. Прибив би, мабуть, не дивлячись на те, що кохання вже давно минуло. Він не розумів лише одного: навіщо вплутувати у їхні розбірки дітей? Хіба вони винні, що між батьками пролягла прірва?

Сергій заради дітей був змиритися з чим завгодно: вислуховувати нотації тещі, жити з перманентно «пиляючою» його дружиною, пересаджувати в клумбі квіти, які вигребли кури… Але Світлана, нападаючи на нього, кожного разу кричала дітям:

— Дивіться, ваш любий таточко тітоньку нову собі знайшов, на неї гроші витрачав, а ви ходіть голі-босі!

Хоча це було неправдою — дітей Сергій завжди забезпечував сповна.

Скільки він не просив вибачення за ту «свою» гречку, так його й не отримав.

Тож вчора ввечері його вкотре виставили з дому. От він і помандрував світами. А куди подітися?

Сергій допалив цигарку до фільтра, мало не обпікши собі пальці. Перевірив, чи зачинена машина, і попрямував на роботу. Благо, «контора» знаходилась недалеко, бо на тремтячих ногах пересуватись було важкувато.

В «конторі» його першою зустріла симпатична чорнява Галочка.

— Галка-а-а-а, — розкинувши для обіймів руки заспівав Сергій, як би погано йому не було, на людях він завжди тримався — услышь, как сердце стучит о тебе-е-е-е…

— Та йди ти, — вивернулась з його обіймів Галочка, — готовий?

— Готовий! — радісно підтвердив Сергій, — готовий любить тебе, як свою душу!

— Як тебе тільки дружина терпить? — пирхнула Галочка, — я б на її місці тебе давно виперла.

— Ти що! — скроїв ображене обличчя Сергій, — у нас повний ажур, любов кипить і квітне.

Він відпустив Галочку і, щось насвистуючи, почав підніматись сходами наверх.

— Ти чула, Тетяно? — звернулась Галочка до напарниці, — любов кипить і квітне. Казав мені один чоловічок, а тому його знайомий, що наш Сергійко ні однієї спідниці не пропустить. До мене он бачиш, як чіпляється.

— Та прямо таки чіпляється, — сказала Тетяна, — подурачився хлопець. Що йому, повз тебе, молоду та гарну, незворушним верблюдом пропливати?

— А ще казали, що він дівок якихось незрозумілих на роботу водить. Чого й для чого — угадай з трьох раз. Куди тільки начальство дивиться?

— А ти менше слухай, хто що каже, очам своїм краще довіряй, а не чужим словам, — відповіла Тетяна.

Сергій випадково почув розмову дівчат — стінки в конторі були тонкими, а якщо двері не зачиняти, то взагалі почуєш, те, чого й не хотів.

Він про себе всміхнувся. До дівок йому зараз? Сергій згадав: позаминулого разу, коли його виставили з дому, заборонили бачитися з дітьми. І до його матері (рідної бабусі!), з принципу (тільки невідомо якого), їх теж не відпускали. Дякувати Богу, що існують мобільні телефони! Сергій додзвонився до старшого сина і довідався, що зараз вони вдома самі, бо теща і дружина були на роботі. Двоє малих дітей. Самі. Вдома. Сергій відразу рвонув до них, щоб забрати, але хата виявилась зачинена, ключів не було. Кожні 20 хвилин він дзвонив до малих, щоб переконатися, що з ними все гаразд, кожну годину під'їжджав до хати, щоб побачити їх хоча б у вікно. От тобі і всі дівки.

Сергій ввімкнув комп'ютер, але робота не клеїлась. Раптом згадалась фраза: «Взуй мої черевики, пройди моєю дорогою, от тоді матимеш право судити мене».

Воістину — в чужому оці бачиш смітину, а в своєму не видно колоди.

«…Інтернет є і тут…» (з підслуханого в автобусі і підтвердженого Фейсбуком)

Їду в автобусі. На протилежному ряду сидить юнак приємної зовнішності і з усіх сил намагається звернути на себе увагу яскравої брюнетки з жагуче-чорними очима. Брюнетка кокетливо позиркує на юнака, але на прямий контакт не йде. І тут він каже:

— Хочеш, розповім тобі історію, яка сталась з одним моїм другом? І смішно й грішно в одному «флаконі».

Красуня зневажливо повела плечима, мовляв, хоч розповідай, хочеш ні.

Хлопець тут же ухопився за примарну можливість сподобатись «об’єкту страсті» і почав заливати солов’єм. (Я, вибачаюсь, теж вуха нашорошила).

— Значить, діло було так, — ефектна пауза, — поїхав батько одного мого друга на курорт. Сам, — знову ефектна пауза, — жінка його мала приїхати через день. Облаштувався, значить, дядько Василь у готелі, розвідав обстановку, сходив на пляж. Наступного дня вирішив відправити електронкою листа дружині, мовляв, так і так, приїжджай, умови цілком пристойні. Сів писати листа приблизно такого змісту: добрий день люба моя. Уявляєш, навіть тут є інтернет — аж куди всесвітня павутина дісталася. Добрався я сюди нормально, умови тут теж цілком пристойні, приїжджай, з нетерпінням буду чекати. P.S: одне негаразд — тут дуже спекотно. Люблю. Твій Василь. Та й відправив листа, але (знову пауза), помилився однією буквою. І прийшов той лист до мами ще одного мого друга, вони недавно (юнак перехрестився) поховали батька. І от читає бідолашна жінка того листа, блідне на очах, і тихенько сповзає по стінці. Ледве відкачали.

— Та ти що! — нарешті розсміялась чорноока красуня, а потім напустила на обличчя суму, — і справді — сміх і гріх.

Я й сама посміялась. Та найважливіше те (для хлопця, звичайно), що вийшов він з автобуса за ручку зі своїм «предметом».

От молодець, подумалось мені, але як на мій логічний розсуд щось в цій історії було не те, «театралізму» забагато, чи що. І що ж ви думаєте: ввечері, «ганяючи» Фейсбук, я прочитала точнісінько таку ж історію, тільки дядька, який писав листа, звали Андрієм.

Та яка різниця? Креатив, він із «Фейсбука» креатив — мету ж було досягнуто.

Подвійні стандарти

П’ятниця. Електричка. Повно людей. Протиснутись не можна ні вперед, ні назад, ні вправо, ні вліво, дихається і то з трудом. Навпроти в купе сидить молода мама з дівчинкою років чотирьох. Дівчинка — справжнісіньке «шмигало», на місці не всидить ні хвилини, а простору для діяльності і застосування вулканічної енергії — катма. Тож дівчатко починає забавляться тим, що витягує з кишень свого платтячка, з дитячої сумочки різноманітне «багатство» — папірці, фантики, резинки для волосся, ручки-ніжки від пупсиків, поламані олівці і так далі, і запихати у велику мамину сумку.

— Тетяно, — строго каже мама, — я тобі скільки разів казала, щоб ти не збирала всякий мотлох, і не пхала його всюди, не в мою сумку, так точно. І коли вже я привчу тебе до порядку? От вже ж неакуратна, — звертається вона до сусідки, літньої жінки, — зроду віку за собою не прибере. Скільки не товчу, що порядок повинен бути скрізь: в хаті, в одежі, в сумках, в думках — без толку. Я безладу фізично не терплю. От вірите, якщо в хаті не прибрано відчуваю себе просто хворою. А це — чортеня якесь, одно знає смітити. В який день по два-три рази в хаті пилосошу.

Дівчинка мовчки слухала тираду матері, напевне, вже просто звикла до таких «проповідей». Вона ретельно перебирала свої скарби, акуратно складала до різних купок по якомусь одній їй відомому і зрозумілому принципу і переправляла до маминої сумки.

Мама, червоніючи обличчям, мовчки спостерігала за діями дитини, потім схопилась, згребла всі ретельно складені речі і викинула їх у відкриту кватирку.

— Скрізь і у всьому повинен бути порядок, — перевівши подих, сказала вона.

Дитина в плач.

Куди пішла Таня?

— Де Таня? — блідими, безкровними губами шепотіла тітка Катерина, — покличте сюди Таню, тільки Таню, нікого більше бачити не хочу.

Тітка Катерина лежала в лікарні після складної операції. Їй страшенно боліла розрізана і пошматована «вандалами» (як вона називала лікарів, які втім, врятували їй життя) грудна клітина. До того ж, вона дуже тяжко відходила після наркозу.

Таня — це невістка, дружина старшого сина, молодшого вона ще одружить не встигла та й не дуже поспішала. Їм і так було добре. Молодший — слухняний, що мама скаже, те й зробить. Тож своїх потенційних наречених він щоразу знайомив з матір’ю. Ні одна їй не сподобалась. А хлопцю вже, між іншим, тридцятник на носі.

Старший виявився не таким слухняним і притягнув в дім дівку, яка відразу не сподобалась тітці Катерині. Чому — невідомо. Таня — дуже симпатична струнка білявка з хорошої родини, медсестра за фахом. А ще вона була по справжньому доброю, жаліла всіх: людей, котів, собак. Навіть квітів до вази не зрізала, казала, їм боляче.

Танін чоловік сміявся:

— Як же ти в людей голки зі шприців всажуєш?.

Вона знизувала плечима:

— То одне, а то — інше.

Так от, не вподобала тітка Катерина Тані.

— Ти дурна, — казала їй сестра, — такої дівчини, як Таня ще пошукати. У тебе двоє хлопців, дочки нема. Думаєш, доглянуть вони тебе на старості, як слід? А Таня догляне, серце в неї золоте.

Катерина тільки зневажливо відкопилювала губу:

— Не варта вона мого Сашка.

Ї заїдала невістку. Таня просила чоловіка з’їхати на зйомку квартиру, але, як на зло, той втратив роботу, а заодно і «заліг» в глибоку депресію. Вагітна Таня, скільки могла, ходила на роботу та на підробітки. Пацієнтів у неї вистачало, казали, рука легка і енергетика добра — хвороби вмить проходили.

Перед самими Тетяниними родами Катерина таки змогла випхати невістку з хати назад до батьків. Що вона там наплела Сашку — невідомо, але той на Таню й глядіти більше не захотів.

А тут хвороба скрутила Катерину, та ще й як скрутила, до операції діло дійшло. Хлопці, звичайно, відвідували матір, але якось в’яло. Та і які з них доглядальники?

То ж тепер виснажена, бліда Катерина лежала на лікарняному ліжку і кликала Таню.

Вирішим!

Наталку інколи жартома прозивали відьмою. Через очі. Вони в неї були геть чисто як у кішки: великі, на пів-обличчя, продовгуваті, прозоро-зелені. Як зиркне ними, то аж в голові від того погляду паморочилось. Була Наталка відьмою чи ні — то вже інше питання, але інтуїцію мала будь здоров. І вона, інтуїція, підводила хазяйку лише тоді, коли Наталка до неї не прислухалась. Бувало це не часто, та все ж траплялося. От щось наче шепче у вуха: не ходи туди, не чіпай того, не стромляй свого носа, куди не просять…Але ж хто коли кого слухає? І все таки Наталка вміла викрутитись навіть тоді, коли ситуація здавалась зовсім «аховою». Власне, ще й тому відьмою прозивалась. Та не зовсім про це зараз піде мова.

Якою б «відьмою» Наталка не була, люди до неї просто липли. Буквально всі, навіть, коли вона цього не дуже хотіла. Хоча, що тут дивного? «Хто світить, на того й летять», — казала колись Наталкина бабуся, теж жінка непроста.

Так от, було в Наталці щось таке, що приваблювало людей і підштовхувало до відвертості. А слухати вона вміла і по суті своїй була людиною доброзичливою і такою, що при можливості, намагалась допомогти. Наталка просто любила людей і вони їй були цікаві. Така собі нестандартна «відьма».

Кожен ранок у Наталки починався зі своєрідної «планьорки» по телефону або — спілкуванню в соцмережах:

— Наталь, ну ти уявляєш? Мій вчора знову вдома не ночував! — це Світлана, подружка, плаче в телефон, — а де чорти носили, не зізнається. Давно б вигнала, але діти…

— Наталочко, золото, матонемося на обід в кафешку, мені стільки тобі всього потрібно розповісти! — це інша подруга, теж Наталка, незаміжня і з насиченим особистим життям, в якому (прости Господи) і сам чорт не розбереться.

— Доню, вдома закінчились крупа, мило і зубна паста, — це мама, вона наглядає, щоб запаси всього необхідного поповнювались вчасно, Наталине діло на все це заробить.

— Мам, я не хочу з татом уроки вчити, він сильно кричить, можна, я тебе почекаю з роботи? — це Наталина доця, мамина доця. Але тут під яким кутом зору подивитися — чи мамина доця, чи може, доціна мама?

Як і будь яка мати, Наталка свою дитину любила до нестями, правда, при нагоді спуску не давала, але як не крути, саме доця була в її житті головною.

— Кицю, я от не знаю, які мені шкарпетки купить сині, чи чорні? І ті, і ті підійдуть? Ну добре… А які — житомирські чи може імпортні? Ті, що кращі? Зрозумів! — це чоловік, який Наталку просто обожнював. Чим погано? Та добре ж, хто сперечається.

— Ната, є тема, потрібно розкрутить. Коротше, слухай… — це начальник з роботи.

Наталка слухала. Переживала. «Внікала». Співчувала. Хвилювалася. Допомагала.

І от одного разу виникла ситуація, коли Наталці вкрай потрібно було з кимось поговорити, порадитись і попросити допомоги. Вкрай! І у «відьом» бувають обставини, коли хоч стій, хоч падай, хоч ревма реви.

Тож той ранок Наталка сама почала з «планьорки».

— Свєт, поговорити потрібно…

— Зараз? — Світлана говорити явно не мала бажання.

— А коли тобі зручно?

— Ну, не знаю…сьогодні точно ні. Роботи повно. А що трапилось? Та ти не хвилюйся, подруга, викрутишся, я ж тебе знаю. Пока.

— Ясно. Пока.

— Наташ, матонемся в кафе, потріпаться потрібно.

— Не можу, мене Толік уже запросив. А чому в тебе голос такий? Вище носа, відьми рулят і нє здаються. Чао!

— Ага.

— Мам, тут така справа…

— Знаю, яка справа. У дитини вже другий тиждень замок-блискавка на чоботі не працює. Дитя ходить напівголе, а батькам ніколи. Татко в гаражі безвилазно сидить, біля машини триклятої, мати з робіт не вилазить. Все на бабу скинули!

— Ну добре, замок куплю. Пока.

— Привіт, — це до чоловіка, — можеш по мене сьогодні заїхати? Погано себе почуваю. Що? Ну да, маршруткою дешевше, а електричкою ще дешевше. Кажу ж, погано себе почуваю. Так можеш, чи ні? От спасибі, не минуло й півроку, як ти погодився. Мені з тобою поговорить потрібно. Не вдома, прямо зараз. Ага, приспічило. Викручусь? Само собой, я ж розумна і сильна. Пока.

— Доцю, як ти, як справи? Все добре. От і чудово, — на душі ніби полегшало.

А начальник взагалі трубку не взяв, спить, мабуть.

Сіла тут Наталка і подумала: власне, якого дідька? Навіщо всі навколо, якщо ти все рівно одна?

Але ж повинна бути в світі людина, якій не все одно? Якій можна серед ночі зателефонувати, чи навіть приїхати і почути у відповідь:

— Щось сталося? Вирішим!

Будемо шукати.

Дві долоні

Сергій нехотя плівся до хати. Він уже давно перестав почуватися вдома, як вдома. Що для чоловіка дім? Місце, коли ти втомлений і виснажений повертаєшся з роботи, а на тебе чекає любляча усміхнена дружина. Вона допоможе зняти пальто, насипле тарілку гарячого борщу, а можна й не гарячого, і навіть не борщу — хіба то головне? Дивитиметься на тебе люблячими очима і слухатиме твої розповіді про те, як минув сьогоднішній день. Або просто мовчатиме. Але те мовчання буде не тяжким, коли людям нема чого сказати, а легким і комфортним, коли вони розуміють одне одного без слів. Ось приблизно так собі уявляв Сергій повернення до рідної домівки. Але не так сталось, як гадалось.

Дружина і справді зустріла його біля порога. Вона підозріло вдивлялася в чоловіка. В її очах застигло німе питання.

— Як стьоклишко, — відповів Сергій на її погляд.

Дружина лише недовірливо знизала плечима і, повернувшись спиною до чоловіка, сказала:

— Суп в холодильнику, відбивні там же в чавунчику. Сам підігрієш. Чайник теж знаєш, як вмикається.

Сергій побрів на кухню. Підігрів їжу, наколотив міцного, аж чорного чаю. Хотілося поговорити, але не було з ким. До кухні заглянув старший син Андрій.

— Тату! — очі його радісно засяяли, він був чи не єдиним, хто радів батьковому поверненню додому, молодший ще в таких тонкощах не розбирався, — ти прийшов? Можна я з тобою посиджу?

Сергій мовчки кивнув. Андрій розказував йому щось про школу, Сергій слухав не дуже уважно, власні думки заважали, але умудрявся вдавати зацікавленість і навіть задавати питання по темі.

— Тату, я вже піду, — через деякий час сказав Андрій, — там зараз передача по телеку цікава почнеться.

— Іди, синку, — відповів Сергій.

Йому не хотілося відпускати малого, але ж не будеш тримати дитину на кухні весь вечір.

Він помив посуд, дістав ноутбук. Робочий день продовжувався, потрібно було ще дещо доопрацювати.

— Ти знову висівся на кухні? — заглянула дружина, — якого біса? Тут не наливають.

— Припини, будь ласка, — попросив її Сергій, — скільки можна?

Він, звичайно, був не янголом. Всякого вжитті натворив, все частіше приходив додому напідпитку. А інколи і зовсім «синім», таким, що ледве себе пам’ятав. Та чого там правду таїти — останнім часом тільки таким і бував. Чому? Бо так було легше переносити атмосферу… Чого? Нелюбові, докорів, нерозуміння? Та всього потроху. А йому хотілося так небагато — всього лиш лагідної посмішки, підтримки, ласкавого слова, філіжанку гарячої кави з рук в руки… Іноді такі прості речі виявляються недоступними…

— Скільки можна? А скільки треба, стільки й можна! — з викликом сказала дружина, — ти про мене багато за чаркою думаєш? Чи може згадуєш мене, як по своїм дівкам бігаєш?

Сергій промовчав, бо це була правда. Але якби в нього вдома був порядок і те, що йому було так необхідно — проста людська підтримка і жіноче тепло, хіба куди б він побіг? Ні…

Сергій мовчки піднявся, вимкнув ноутбук, пішов в коридор, так же мовчки одягнувся і попрямував до вхідних дверей.

— Тули-тули! — вслід закричала дружина, — там може краще годують!

Сергій вирішив переночувати у батьків, вони жили неподалік.

Мати зустріла його недуже ласкаво.

— Тебе що, знову з дому виперли? Чого застиг? Заходь, раз прийшов. Опять дадцять п’ять. Горбатого могила справить. Коли ти вже заспокоїшся, жити будеш по-людськи…

— Мамо, — сказав Сергій, — я тобі все таки син. Ти не хочеш запитати, як у мене справи, чого я прийшов до тебе серед ночі? Може в мене серце болить і на світ дивиться не хочеться! — Сергій все таки не витримав, зірвався на крик.

— Очі залив — тому й дивиться не хочеться. Серце болить… А воно в тебе є?

Сергій мовчки розвернувся і пішов до виходу. Краще просто неба ночувати чим вислуховувати все це.

Він довго і безцільно бродив вулицями. Нарешті, знесилений, сів на лавку.

— А що мені потрібно? — сказав Сергій, дивлячись у зоряне небо, — щоб хтось взяв мої руки у свої долоні і сказав: як добре, що ти живий-здоровий, як радісно тебе бачити, люблю тебе таким, як ти є, ось тобі моя підтримка. Так нема таких… долонь.

— Чому нема? — раптом обізвався хтось поряд. Сергій аж підскочив з несподіванки. Він міг поклястися що ще секунду назад тут нікого не було.

Він озирнувся. На іншому краї лавки сиділа якась дивна чи то жінка, чи то дівчина у довгому плащі. Голову її покривав широкий капюшон, який затуляв майже все обличчя.

— То чому ж немає таких долонь, питаю? — голос у неї був співучий і м’який.

— А де вони? — відгукнувся Сергій, — нема… — і розвів руками.

— А на свої подивись.

Сергій тупо витріщився на свої руки.

Жінка, дивлячись на Сергія, раптом розсміялась, ніби дзвіночки срібні задзвеніли. І йому раптом стало так тепло і хороше!

— От кумедний. Не розуміє… У тебе є ти, — сказала вона, — не втрать…

І щезла.

— Агов! — заволав Сергій, — ти куди? Що ти хотіла цим сказати?

У відповідь почувся лиш срібний сміх. І раптом Сергій зрозумів, що вона хотіла сказати…

Нове життя

Віта, зігнувшись, наче бабця, повзала по стіночкам пологового будинку.

— Іди і ляж, кому кажу, — вже в котре просила її акушерка, але Віта вперто відмовлялася.

Як можна лежати, коли тебе крутить від болю, ніби на м'ясорубці? Їй було трохи легше, коли вона міряла кроками довгий лікарняний коридор. П'ятдесят вперед — по стіночці, по стіночці. Коли зовсім прикручувало, Віта сповзала на підлогу і навприсядки переживала приступ болю. П'ятдесят назад — по стіночці, по стіночці. На зворотному шляху, десь посередині коридору, Віта поверталась обличчям до акушерки, яка слідувала за нею по п'ятам, і гарчала:

— Більше… ніколи… не буду… народжувати. Ні…одного… мужика… до себе… не… підпущу…

— Вперше всі так кажуть, — байдуже махнула рукою акушерка, — а потім приходять і за другим, і за третім…

Акушерка, її звали Люда, уважно подивилась на Віту. Роди обіцяли бути затяжними і досить складними. Вона була досвідченим спеціалістом, і за роки роботи навчилась розрізняти всі нюанси цього процесу.

— Ага… за…другим… третім…спішу… аж…падаю-у-у-у, — в цю мить Віту скрутив напад такого сильного болю, що вона аж завила.

Люда миттю підскочила до молодої жінки. Спробувала обійняти її, але та лише закрутила головою, мовляв, не потрібно. Люда тільки хмикнула. Глянь, міцна дівчина, таку на м'якину не візьмеш. Зазвичай первородки волають не своїми голосами, просять, щоб їх погладили, за руки потримали, інколи навіть непритомніють, водою доводиться відливати. А ця, ти дивись, по коридорам бігає і тільки гарчить. Тигриця якась.

Віту в цей час трохи відпустило. Вони подивилась на Люду і вже хотіла було попросити, щоб та до неї і не наближалась під час нападів болю. Віта тоді просто звіріла, і їй хотілося вчепитись кому небуть в горлянку, але вираз обличчя у акушерки був таким співчутливим, що вона вирішила не ображати людину.

— І як довго це триватиме? — спитала Віта у Люди, намагаючись диханням регулювати інтенсивність больових нападів.

«Щодо тебе, моя голубонько, то, мабуть, на всю ніч затягнеться, а то і більше», — хотіла було сказати Люда, але вирішила пожаліти Віту.

— Та скоро вже, скоро, буде пискля у тебе на животі валувати.

Віта уважно глянула на акушерку і зрозуміла, що та бреше.

— Ясно, — сказала вона, — хоч би до ранку впорала-а-а-ась!!! — на цей раз Віта не стрималась і закричала, але в ту ж мить затулила рота долонькою.

— Та чого там, кричи, як хочеться, — милостиво дозволила Люда.

Взагалі то вона не любила, коли породіллі репетували. От кому, питається, сподобається, коли в нього на роботі весь день хтось валуватиме? Але Віта викликала в неї симпатію, чим саме, Люда навіть не могла сказати. Можливо тому, що була міцним горішком. Люда і сама не слабачка — одна трьох дітей виховувала.

— Нє даждьошся! — через силу посміхнулась Віта і на мить заплющила очі.

Кричати — ще чого! Гордиї ми! Але, Господи, як же ж боляче! Взагалі то Віта не планувала народжувати, але так, як кажуть, вийшло. І заміж вона зовсім не хотіла. Та батько дитини, хай йому трясця, ніби затявся: народиш, місяць відлежишся і розпишемося. Не хочу, мовляв, щоб моя дитина без татка росла. Так що після пологів на неї чекає ще й біла сукня і білі туфлі на підборах. Взагалі то у нормальних людей буває якраз навпаки, але то у нормальних.

«Не піду я з а нього заміж, — раптом подумала Віта. Не люблю його і крапка. І дитина його… Дитина буде тільки моєю, раз вже так вийшло. На біса мені те заміжжя здалось?».

Сказати по правді, і дитини Віті не дуже хотілося. Може, якби від коханого чоловіка, все було б інакше… Але що маємо, те маємо, сама винна.

— Та не переживай, — раптом сказала акушерка, ніби вгадавши її думки, — як візьмеш своє маля в руки, тобі в ту ж мить стане все рівно, від кого воно родилося. Дитина — то дар Божий, можеш мені повірити, я знаю, про що кажу.

Віта лише недовірливо пхикнула.

Досвідчена акушерка Люда цього разу помилилась. Віта помордувалась ще три години і в неї відійшли води.

— Добігалась, мать твою розтуди, — кричала вона на Віту, дивлячись, як під ногами в тієї розпливається калюжа, — просила ж як людину — ляж, мені тебе оглянути потрібно. А ну марш в пологовий зал!

Віта, підтримуючи пульсуючого живота, підтюпцем побігла, ледве залізла на високий спеціальний стіл.

Потуги продовжувались не довго. Раз — і Віті здалося, що вона здулась, ніби повітряна кулька.

«Господи, — перше, що подумала вона, — невже все закінчилось!». Їй не хотілось бачити ні дитини, ні лікарів, нікого. Тільки спати, спати, спати…

І раптом, вона почула, як дитя пискнуло. Спочатку тихо, а потім все вимогливіше і вимогливіше.

— До грудей потрібно прикласти, молозива хай сьорбне, — сказала акушерка, — тримай свою дівчинку.

Віта мимоволі простягла руки. Акушерка вклала їй згорток, вже обтертий від слизу і одягнений у смішну жовту шапочку і такого ж кольору кофтинку. Дитина раптом розкрила очі, подивилась на Віту. У її погляді (Віта могла поклястися!) промайнуло щось схоже на задоволення і впізнавання, мовляв, я знайшла свою маму, тепер спокійна. І в ту ж мить Віта її полюбила. Більше ніж себе і будь кого на світі.

— Доця, — прошепотіла вона, — моя донечка…

Стерпиться — злюбиться

— Заходь, чого стоїш, — Тетяна трохи ширше відчинила двері, впускаючи чоловіка (бувшого? теперішнього? Бог його знає) в хату, — додому прийшов, не кудись же…

Вона знічено замовкла, побачивши, як у Вікторових очах промайнуло щось схоже чи то на гнів, чи то на занепокоєння.

— Я не те мала на увазі, — швидко, наче хто за нею гнався, проказала Тетяна, — я хотіла… Заходь, — повторила вона.

Віктор закинув спочатку валізу, потім зайшов сам. У передпокої, тримаючись за руки, наче школярики на фізкультурі, стояли діти. Вони в усі очі дивились на батька, мов на чужого.

«Ми і справді давненько не бачились, — подумав Віктор, — але ж не настільки, щоб вони могли мене забути. Що дітям у мою відсутність про мене наплели?»

— Привіт! — сказав Віктор і підморгнув дітям, по особливому, як було заведено між ними — два рази лівим оком і раз правим. Це був таємний знак, який означав, що вони, всі троє, у «змові» і будуть захищати одне одного перед матір'ю, бабою і усім світом «до останньої краплі крові».

В ту ж мить діти кинулись до батька, неначе з рогатки вистріляні. Менший обійняв за ногу, вчепившись в неї, мов кліщ, старша донька повисла на шиї. Тетяна, спостерігаючи за цією картиною, невдоволено насупилась. Вона трохи ревнувала дітей до Віктора, а може, і не трохи. От за що, питається, вони так батька люблять? За те, що швендяє по світу, як отой…прости Господи, не знаєш навіть як сказати, то вдома живе, то хто зна де? А вона, мати, завжди з ними. І така дяка!

Діти наперебій розповідали батьку останні новини. Він мовчки переводив погляд з сина на доньку і лише щасливо посміхався. У його випадку (чи краще сказати у їхньому з дружиною) дім — це були діти. І все. Більше нічого спільного, окрім прожитих разом років. А хіба цього мало?

«Куди все поділося? — думав Віктор, спостерігаючи, як Тетяна господарює на кухні, готуючи вечерю, діти, вдосталь поспілкувавшись з батьком, пішли в іншу кімнату у своїх важливих справах, — колись любили одне одного, діти народились, не від святого ж духу. Де все? Зараз навіть посміхнутись одне одному — тяжка робота. Ох, життя…»

Віктор уважніше, ніби вперш бачив, придивився до дружини. Вона була симпатичною: стрункою, білявою, з ясними блакитними очима. Комусь — за щастя така жінка. Тоді якого ж дідька, питається, йому від неї ні холодно, ні жарко?

Віктор раптом уявив, що Тетяна завела собі коханця. А що, цілком може бути, вона дійсно симпатична жінка. Якою буде його реакція? «Приб'ю, — вирішив Віктор, — обох. Мені можна, їй — ні». Він усміхнувся своїм думкам. Прибити, може й захочеться, але не від ревнощів чи великої любові — це звичайне чоловіче почуття власника. Моє, значить моє, і руки зась тягти.

А от Тетяна його любила, Віктор це знав і відчував. Тому й бісилася: то виганяла з дому, дізнавшись про його пригоди, то назад кликала, то речі через вікно викидала, то ходила мало не по п'ятах, не знаючи, як вгодить. Жінки взагалі любили Віктора. Власне, приклавши певні зусилля (а інколи і без них) він міг причарувати будь кого, чим і користувався безсовісно, вплутуючись, наче джміль у павутину, в стосунки, інколи зовсім непотрібні. І так зачаровував своїх пасій, що вони відпускати його не поспішали, навіть знаючи, що стосунки ці безперспективні. Ну, і хто скаже: дар це, чи прокляття? Дивлячись, як користуватись…

Додому Віктора, звичайно, тягнуло. Який дурень сказав, що чоловіки до дітей ставляться досить байдуже? Мовляв, будь який мужчина, потенційно, може стати батьком невеличкого народу, то що йому якихось двоє чи троє «отприсків»? Маячня яка! Діти — це все. І Тетяна мала в руках безпрограшний козир: коли Віктор ну дуже вже далеко відривався від сім'ї, починала шантажувати, що не дасть бачитися з дітьми і налаштовувала їх проти нього. Мовляв, не любить вас батько, проміняв на невідомо кого. Чудова база для відновлення сімейного життя! Віктор поважав би Тетяну набагато більше, якби вона відпустила його і не псувала йому стосунки з дітьми. Але маємо те, що маємо. У жінки, яка любить, і налаштована на збереження сім'ї (якої?! якої?!!) своя логіка, котра інколи не піддається ніяким математичним, фізичним, хімічним і літературним законам.

Що ж робить, думав Віктор і раптом згадав фразу із фільма «Екіпаж»: злетіть неможливо, залишитись — загинемо, звідси висновок: будемо злітати!

«Значить, будемо злітати, — вирішив він, — неможливо жити в стані постійної війни, нерви не витримають. І діти… як то їм тяжко дивитися на батьків, що постійно сперечаються. Комусь доведеться бути старшим, розумнішим, мудрішим. Мені, мабуть, я ж мужчина. Ох і намудрували ми тобою…», — дивлячись на дружину, подумав він. Виявилось, сказав вголос.

— Що ти сказав? — перепитала Тетяна.

— Все буде добре, — Віктор раптом встав, підійшов до Тетяни, обійняв за плечі. Вона спочатку сахнулася, бо давно вже не бачила від чоловіка ніяких проявів ласки, потім заспокоїлась, притулилась — все буде добре.

Стара-стара казка

Колись давним давно, а може й не так уже давно, в далекому-далекому королівстві народилася принцеса. І якось дуже скоро стало зрозумілим, що вона — дівчинка вкрай розважлива і самостійна. Можливо, їй просто довелося стати такою, тому що її мама, королева, народивши вслід за донькою — принцесою ще й сина-принца, змушена буа відсторонитися від виховання дітей. Королеві-матері цього дуже не хотілося. Вона б залюбки гралася зі своїми діточками, купала їх, шила б сорочечки і ходила б по магазинах в пошуках нових, оригінальних іграшок. Але… Її чоловік-король зовсім не мав хисту до управліня державою. Його цікавили лиш розваги, полювання, танці і красиві молоді тітоньки — придворні дами. Тато-король доправився вже до тго, що в казні не залишилось майже ні шеляга грошей. Навіть красиві придворні тітоньки почали оминати його своєю увагою, адже всім відомо, що красиві і молоді дами люблять, щоб їм робили подарунки.

Принцеса не розуміла тільки одного: її мама теж молода і красива, не гірша, а може й набагато красивіша за всіх отих тіток, чому ж тато їй не робить подарунків, і взагалі, живуть вони, як оті кішка з собакою?

Але довго роздумувати над такими фіолософськими питаннями маленькій принцесі не довелося., бо вона тісно зайнялась вихованням молодшого брата — майбутнього спадкоємця. Власне, ніхто її особливо не питав, хочться їй цього, чи ні. Тикнули малого в руки і веліли няньчитись.

Принцеса була собою відповідальною, тому брата виховувала так, як потрібно. Хоча їй дуже хотілося (бо по своїй природі вона була веселою та жвавою) побігти, наприклад, погратися з подружками у квача, залізти у сусідні сад, щоб накрасти там по осені солодкого винограду. Але — обов'язок перш за все! Їй з дитинства втокмачували в голову, що вона старша, тому повинна бут серйозною, відповідальною і взагалі — принцеси народжені, щоб обслуговувати інтереси держави і королівської династіїї, а про власні забаганки думати — зась.

Але ще принцесі було дуже жаль маму. Державні справи відбирали в неї всі сили. Вона вставала вдосвіта і лягала спати далеко за північ. Адже від достаку і спокою в королівсті залежало благополуччя дуже-дуже багатьох людей. А обпертися мамі було на кого. Тато до того часу вже зовсім відійшов від справ і тільки пиячив, а ще роз'їжжав по світу з кралями, гроші на яких брав з королівської казни. І що? Мав на те право, бо офіційно він вважався королем, а мама була так — робочою конячкою. Принцеса частенько чула як мама, після довгого і виснажливого трудового дня, плаче у себе в кабінеті. Їй хотілося підійти до неї, обняти, заспокоїни, сказати, що вона її дужке любить! Але принцеса не наважувалась: мама була жінкою суворою і всілякі там ніжності не дуже вітала. А може, це життя змусило неї стати такою сувоою. Навіть, скоріше за все, що так. Тож принцеса, дилячись на маму, і собі зростала дівчиною не дуже ласкавою, хоча в душі була зовсім іншою — ніжною і дуже ранимою. Але про це навіть ніхто не здогадувався. Ще чого не вистачало!

Дивлячись на те як складалися стосунки іж батьком і матір'ю в їх королівські сім'ї, як з кожнем роком марніє мама і все частіше плаче за зачиненими дверима у себе в кабінеті, принцеса, яка вже на той час виросла і перетворилась на дуже привабиву дівчину, вирішила: вона зроду не повторить долі королеви-матері. Ніколи не потерпить біля себе якогось бабника і алкоголіка, яким би він привабливим не був. Бо тато був дуже цікавим чоловіком, на якого жінки чіплялись, мов тля. І що найстаршніше- мама його любила не зважаючи ні на що і ніяк не могла вирвати зі свого серця. От тільки за які такі чесноти? Принцеса цього поки що не розуміла.

Коли прийшов час, вона, виконуючи волю династії і родини, вийшла заміж за симпатичного сусідськогпринца. Ві був хлопцем спокійним, роботящим, дуже любив свою принцесочку і ні на кого навіть більше не дивився. Як міг, допомагав принцесі у вирішенні держвних птаннь, бо королева мати, видавши доньку заміж, вирішила відійти від справ, а спадкоємець — принц ще не досяг королівського повноліття.

Все складалося чудово, але от біда — пирнцесі з чоловіком було ні холодно, ні жарко, але дуже сумно і сіро. Ну ніякого тобі просвіту. Вона просто задхалас від такого життя. Та і що сказати: принц, хоч і був хорошим хлопцем (а це, як відомо, не професія, і грошей не приносить), але всі важливі рішення і відповідальність за них, доводилося приймати принцесі. Вона, можливо, таки змирилась би з цим життям, якби раптом… не закохалась.

Це абсолютно не входило в плани принцеси, бо з часом (і з жахом!) вона зрозуміла, що чоловік, полонивший її серце, такий же гультіпака і пияк, яким був її лоюбий таточко. Але як же ж біля нього було…гаряче, весело, незвично, святково! У принцеси, завжди блідої, в його присутності з'являвся рум'янець на щоках, а руки тремтіли від радості і збудження, і навіть (от диво!) ставали теплими, Чоловк помітив, що з принцесою коїться щось не те. Але він дуже її любив і мовчав — хай що хоче, те йробить, тільки б не йшла від нього. Бо, крім всього іншого, йому біля принцеси було щей дуже зручно — завжди зручно жити біля тих, хто вміє брати на себе відповідальність.

А от принцесі було неперелвки. Вона раптом зрозуміла, що повторює мамину долю, змінилися просто незначні деталі. Їй стало дуже страшно! Біля себе принцеса мала чоловіка, який навряд чи коли стане їй захисником, скоріше, ховатиметься за жінчину спину. Закохалась же вона в чоловіка, непостійного, як ртуть. Виходить, вона одна, зовсім, як мама? І ні до кого в цьому світі прихилитись? Ні!Ні!Ні!

І тоді принцеса вирішила, що вирве цю закоханість із свого серця, доки та ще не встигла в ній надійно оселитись. Бо їй потрібен чоловік, до якого вона зможе перетелефонувати, хоч і серед ночі, вся в соплях і сльозах, і сказати:

— Ой, мене ображають! Приїдь, і перестріляй їх всіх на х…р!

І він приїде і перестріляє (образно кажучи, принцеса зовсім не була кровожерливою).

Тільки так. Не менше!

Не на різних полюсах

Тарас сидів у своїй кімнаті і слухав, як сваряться батьки. Коли вони починали кричати дуже вже голосно, він злякано зіщулювався, але через хвильку знов гордо випрямляв спину. У сусідньому ліжку спав молодший брат Мишко. По його блідому личку час від часу пробігали сумні темні тіні. Тарас знав, що сон у малого не міцний, в будь яку мить він міг прокинуться від того шуму і гаму, що чинився в хаті і заплакати. Малого потрібно буде заспокоїти, але якщо він побачить переляканого старшого брата, то це навряд чи вдасться.

Тож Тарас спробував заспокоїтися сам, якомога зручніше вмостився в ліжку і намагався думати про приємне. Завтрашній футбол, наприклад. Але це вдавалося погано, через те, що за стінкою розгортався цілий словесний бій.

— Ти, алкоголік проклятий, — кричала мама, — життя мені спаскудив… Тули, звідки прийшов… — мама й далі щось кричала, але вже тихіше, і Тарас не розібрав, що саме.

— Якого чорта ти мене назад кликала, якщо зараз гониш?! — у відповідь прокричав батько.

Мама щось відповіла, потім заплакала і в Тараса аж заболіло в грудях.

Він не міг переносити маминих сліз. Але коли ображали татка, або коли він приходив отакий, напідпитку, йому ставало зовсім зле. Тарас любив обох батьків, але тато… Тато був для нього кимось особливим, найближчим, найріднішим. Інколи Тарасу здавалось, що це він несе за батька відповідальність, а не навпаки. І Бог, той що на небі, відправив сюди Тараса саме для того, щоб він беріг татка від біди.

— Боже, — прошепотів він, дивлячись у темну стелю, — ти — найкрутіший чарівник у світі і можеш все. Будь ласка, зроби так, щоб тато з мамою помирились і більше ніколи не сварились!

Тарас знав, що це неможливо, але все одно просив. Він ще не міг осягнути своїм дитячим розумом чому саме є неможливим мирне співіснування його батьків, просто знав і все тут. Раптом малий застогнав і прокинувся.

— Тарасе, — покликав він, — мама з татом знову кричать?

— Ні,- Тарас прислухався, слава Богу на ту хвилинку сварка трохи стихла, — все нормально. Спи, бо завтра в школу, знову голова болітиме, як не виспишся..

Мишко тільки но пішов у перший клас і йому важкувато давалась математика. Він недовірливо покосився на старшого брата, та все ж позіхнув і через мить знову спав.

Тарас і собі спробував було заснути, але тут сварка розгорілась по новому.

— Та ви з матір'ю хочете, щоб я ручним став, як пес на ланцюгу і в ошийку! Команди всі ваші слухав і на задніх лапках ходив! А цього не буде! Ніколи! Краще здохнуть! — кричав батько, за цим почувся якийсь дзвін, мабуть розбитої тарілки.

Тарас поглянув на малого. Той здригнувся у сні, але не прокинувся.

— Ти і так здохнеш, як будеш стільки пить! — кричала мати у відповідь.

— Та через вас же і п'ю!

Далі стихло, почувся якийсь шурхіт, захлопали двері шкафів, через хвильку пролунав звук, ніби впало щось важке. Тарас підхопився. Невже б'ються? Але ні, батько, як би там не було, ніколи на маму руки не підіймав. Він взагалі нікого не зачіпав, чіплялись до нього.

Тарас знав, що батько не щасливий. Та і маму щасливою теж ніхто б не назвав. Може їм і справді краще розійтися, назавжди? Який сенс жити так?

Тарас дослухався до звуків, що линули із сусідньої кімнати і раптом, якимось сьомим чуттям зрозумів, що це батько збирає речі. Він і справді вирішив піти!

«Ні, ні! — Тарас хотів стриматися, але сльози мимоволі покотилися з очей, — тату, не йди, не йди!», — молився він подумки.

Раптом двері дитячої кімнати відчинилися. Нетвердим поступом зайшов батько.

— Синку, Тарасе, — покликав він, — я знаю, що ти не спиш. Я йду, синку. Не можу більше так. Ти чуєш?

— Чую, — прошепотів Тарас.

— Але перед тим як піти, хочу, щоб ти знав: я люблю вас з Мишком більше за всіх у світі. Більше за себе, більше за своїх батька з матір'ю. Ви — найдорожче, що у мене є. Я хочу, щоб ти запам'ятав ці слова і брату передав. Ніколи не вір тому, хто скаже інакше. Чуєш? Ні-ко-ли! У нас з твоєю мамою нема нормального життя і, боюсь, вже не буде. Але ви зі мною назавжди. Інакше і бути не може. Ти зрозумів?

— Зрозумів, — прошепотів Тарас.

Батько піднявся, важко, ніби старий, прочовгав до дверей.

— І ще знай, синку. Можна жити в одній хаті, і бути чужими одне одному, мов незнайомці. А можна існувати на різних полюсах, і бути найріднішими. А ми будемо хоч не в одній хаті, але й не на різних полюсах. Я тебе люблю, синку.

Татко вийшов. Тарас раптом відчув, що сльози висохли. Біль, що давив на груди, ніби трохи вщух. Зараз, в цю хвилину, він став почуватися якось дивно, дорослішим, чи що. Тарас знав, що завтра йому доведеться витримати істерики матері, якось пояснити малому про все, що сталося, і зрозумів, що зможе все: і витримає, і пояснить. І справді, вони ж з татком не на різних полюсах. Он завтра візьме і витягне його в футбол пограти. Правда? Правда!

Колекціонер

— Викликали? — в просторий кабінет Петра зазирнув молодий хлопець зі світлим волоссям і дивними, глибокої синяви очима.

— Викликали, — підтвердив Петро. Погляд у нього був строгим, в руках загриміла зв’язка ключів, — командировочна намітилась.

— Знову! — комічно вжахнувся синьоокий хлопець, — Гавриїл сюди, Гавриїл туди. І поспать не дадуть.

— Тобі спати не положено, — посміхнувся Петро, було видно, що вдавати строгість йому стає все тяжче, — любов відправишся шукати. Зібрати, так би мовити, колекцію з випадків щирої любові.

— Зараз? — здивувався Гавриїл, — та де ж я ту любов знайду? А якщо не знайду взагалі?

— Разговорчики в строю! — посуворішав Петро, — сказано — зроблено. Сам знаєш, що в нашій конторі за непослух буває. А як не знайдеш… — Петро трагічно розвів руками.

— Капець всьому, — переклав його жест Гавриїл, — ото ж бо й воно. Добре, відправляюсь.

— Ось валіза, — сказав Петро, — в ній переоблаченіє. Звіт чекаю через тиждень, — кинув він навздогін Гавриїлу, який вже виходив з дверей.

— Обійдусь без валізи, — відповів Гавриїл, — Я архангел таки, не фокусник якийсь…

* * *

…Галя вже третій тиждень доглядала чоловіка, який лежав в лікарні. Доглядала справно.

— Пощастило вашому чоловіку, — казали медсестри, — інша б жінка, така ж молода і гарна, як ви, давно б здалась. Вибачте, але він не жилець, а якщо й очуняє, то скоріш за все буде глибоким інвалідом.

Галя на ці слова скромно опускала очі долу і скорботно підтискала губи.

— Що ж робити, така моя доля.

Їй необхідно було, щоб чоловік прийшов до тями. Ненадовго. І підписав заповіт на її ім’я. Вона не збиралась ділитися майном з його дорослими дітьми від першого шлюбу. Не для того за старого багатого дурня заміж виходила. А далі як хоче: хоч вмирає, хоч овочем живе. Кохані дітки доглянуть.

Раптом в палату зайшов лікар. Синьоокий, зі світлим волоссям. «Гавриленко. Г.П» було написано на бейджі. Галя остовбеніла. Вона зроду такого красеня не бачила. От вона б з ним закрутила…

Лікар пильно подивився Галі в очі. «Ти хоч би чоловіка провела, не на прогулянку людина збирається», — раптом промайнуло в неї в голові думка, ніби кимось навіяна. Галі стало соромно. А й справді…

* * *

…Десь жалібно, аж серце заходилось, підвивала собака. Інна саме йшла з роботи, втомлена, без настрою.

— Порозводилось, блін, приблуд всяких, — зло бурмотіла собі під носа.

В руках вона несла важкий пакунок. Захопила собі на вечерю червоної рибки, масла і пляшечку коньяку. А що, має право. Може, їй горе потрібно залити. Четвертий десяток розміняла, а щастя нема. Одна — однісінька, як билина.

Раптом щось тюкнуло Інну в ногу. Вона обернулась. Поряд, хитаючись на худющих лапах, стояв пес. Він жалібно дивився на Інну. Очі у собаки були…синіми.

— Ти породисте, чи що? — вона гидливо дивилась на пса.

— З ким це ви розмовляєте?

Поряд з Інною зупинився сусід, Сашко. Цікавий мужчина! Казали люди, що він з бандюків, але Інні було все одно. От би зцапать його у свою приватну власність!

— Та ось, собачка, біднесенький, — Інна, намагаючись побороти гидливість, взяла пса на руки, вона ладна була будь на що, аби привернути Сашкову увагу — .собі заберу, пропадати йому, чи що?

— Добре діло, — сказав Сашко і відчалив. Його ніколи не цікавила Інна.

— Пішов! — Інна щосили гепнула пса додолу, він жалібно заскімлив.

Раптом з-за рогу вулиці повернувся Сашко. Він підняв собаку на руки, ніжно притис до білосніжної сорочки.

— Ну ти… — сказав Сашко і замахнувся, ніби хотів вдарити жінку, вона аж відсахнулась, але лише погрозив пальцем, — паскудниця. І пішов з собакою в напрямку свого дому.

* * *

— Ніколи в житті не вибачу! — сказала Віта і закрила двері перед носом у чоловіка.

Нехай іде туди, де жив останні два місяці. У тої ж краще, і вона, мабуть краща. Струнка, ну і далі, що там за списком вимагається від коханки. Сволота! Очі б обом повидряпувала! А найперше благовірному.

— Мамо, — до Віти підійшов молодший син, Андрій, — чому тато до хати не заходить.

Віта виглянула у вікно. Чоловік стояв біля дерева. Плечі опущені, погляд згаслий.

Віта згадала, як він сказав:

— Не люблю її. Дурень був. До тебе хочу. До дітей. Тут мій дім.

Може повірити? Віта довго вагалась, потім повернулась до сина:

— Іди, поклич батька в хату…

* * *

…— Ну що, знайшов? — Петро зустрів Гавриїла прямо біля дверей, — звіт у теку клади зараз же, а то знаю тебе, місяць носитимеш.

Він протягнув Гавриїлу білу з золотом теку. В неї ліг один аркуш, на якому було написано: «Будемо жити»!»

— Літератор, йолки дрова, — задоволено хмикнув Петро і, весело насвистуючи, відкрив двері з написом «Небесна канцелярія».

Довга дорога не додому…

Іван міцно тримав в руках кермо свого авто. Він вирішував дуже важливу задачу: куди поїхати сьогоднішнім вечором? Бажано, щоб дорога була прямою, нікуди не звертала. Він би тоді мчав на шаленій швидкості вперед, ні про що не думаючи. Тільки дорога, авто, кермо в руках і вітер за вікном…

Іван міг би так їхати безкінечно довго. Аби тільки не повертатися додому. Додому? Хто знає, як це, коли тобі не хочеться повертатися до жінки, яку не любиш? А більше їхати нікуди. Почуваєшся так, ніби тебе взяли наманікюреними ніжними пальчиками за горло і не відпускають. І не збираються відпускати. Іван ненавидів це відчуття — наче ти звір, якого загнали в куток і якому нікуди подітися. Як поводиться звір, якого загнали в глухий кут? Правильно. Він починає шалено опиратися, бо іншого виходу все рівно нема. Ні, можна, звичайно, ще скласти лапки і здатися на милість переможця. Але це було не характері Івана. Помирать, так з музикою! Щоб запам'ятали надовго!

— Так куди ж їхати? — сам себе спитав Іван, — прямо підеш — пригоди знайдеш, наліво підеш — щастя знайдеш, хоча це, якраз, навряд. Направо підеш — голову скрутиш. Здається так в казці сказано. Чорт його душу знає. Поїхали там, де пригоди, а по дорозі, може й щастя здибаємо.

Іван натиснув газу до полу і авто, мов шалене, рвонуло з місця. Десь через півгодини такої їзди Іван уже не впізнавав місцевості. Пряма дорога завела його хтозна куди. Може воно й на краще.

Він хотів ввімкнути музику на всю силу динаміків, але передумав. Після всіх скандалів, вияснень стосунків, хто кого любить, а хто кого використовує, хотілося просто побути в тиші. Іван, хоч і їхав на шаленій швидкості, встиг помітити просіку у густій посадці, що росла вздовж дороги і, ледь не врізавшись в дерево, звернув туди. Заглушив двигун. Машина, видавши якийсь дивний, стогнучий звук, зупинилась і замовкла. Іван сполошився.

— Е, мать, — сказав він, звертаючись до автівки, — не здумай здохнуть. А то мені без тебе капець.

Машина ще раз зітхнула, вже ніби ображено.

— Знаю, знаю, — продовжив Іван, — я за тобою не доглядаю, як потрібно, тільки експлуатую, наче остання наволоч. Потерпи, добре? Ось підзароблю грошенят, підлатаю тебе, будеш, ніби тільки з заводу.

Він замовк, а потім, гірко розсміявшись, сказав:

— Дожився. Вже із залізякою розмовляю. Хоч вона мене розуміє.

Іван відчинив вікно, в салон увірвалось свіже, трохи прохолодне повітря. Він глянув на небо. Там, ніби діаманти, виблискували зорі. Їм не було діла до земних проблем і тому від них йшла аура спокою і благодушності. Іван задивився на небо. На душі стало трохи спокійніше і світліше.

Раптом задзвенів телефон. Він не звертав на дзвінок ніякої уваги, але той, хто телефонував, виявився дуже настирливим. Іван знав, хто це, тому й не поспішав брати слухавку. Врешті решт йому набридло слухати телефонні трелі і він, прочитавши на дисплеї «Іванна» (хто ж іще) відповів:

— Алло…

— Ти скоро будеш вдома? — спитала Іванна.

— Де-де? — посміхнувся Іван, — це твій дім, а не мій, і ти мені про це часто нагадуєш.

Іванна замовкла.

— Вибач, — сказала вона, — мені просто хочеться, щоб мій дім став і твоїм і…

— Тобі просто хочеться, щоб я був при тобі, ніби песик на повідочку, — доволі грубо перебив її Іван, — а я не пес, і на задніх лапках ні перед ким ходити не збираюсь!

— Ти таки пес! — заволала Іванна, — в тебе навіть будки своєї нема! Скільки ти мені нервів витріпав! Горбатого могила справить! Все життя будеш пити і по дівкам бігати. Зараз же теж, мабуть, п'янючий! — аж задихалась вона.

— Ще ні, — відповів Іван, — але це ідея.

Він відкрив бардачок дістав звідти почату пляшку коньяку, хильну прямо з горла.

— Нажерешся — до мене не приїжджай. Тули до своєї благовірної дружини, нехай вона з тебе чоботи знімає!

Іван посміхнувся. Знає, дєточка, куди вкусити, щоб болючіше. Дружина випхала його з дому три місяці тому, коли дізналась про існування Іванни, і знову відчиняти двері не поспішала. Люди добрі постарались, доложили. Якби не вони, ніхто б про Іванну не дізнався і ці, на початку необтяжливі стосунки, зійшли б нанівець самі по собі. Але маємо те, що маємо.

— Ага, — сказав Іван, — потулю.

Він вимкнув телефон, закинув його за сидіння. Завів авто, ввімкнув на всю силу динаміків музику і помчав по дорозі далі. Може до ранку й добереться не додому…

Все буде добре

— Все буде добре! — сказав собі Микола і відкоркував чергову пляшку.

Прозора рідина приємно забулькотіла, переливаючись із пляшки в склянку. Сонячний промінчик, що «застрибнув» до гранчака замерехтів всіма барвами веселки. Микола мимоволі замилувався цим незвичним явищем.

— Ось вона — моя радість! — він любовно погладив пляшку по пузатому боку, — щоб я без тебе робив! Ти одна можеш примирити мене з цією паскудною дійсністю!

Микола перехилив гранчак і, не зморщившись, випив.

— Закуси хоч, — буркнув Іван, Миколин друг.

Взагалі то пили вони разом, але Івана нещодавно прихватила підшлункова та так, що він мало не на стінки дерся, тому зараз «воздержувався». І взагалі, останнім часом йому все частіше приходила в голову думка про те, що пора зав'язувати.

— Миколо, — сказав Іван, спостерігаючи, як друг наливає чергову порцію спиртного, — слухай, досить квасить. Потрібно братись за розум.

— Все буде добре! — відповів Микола і перехилив ще раз.

— Що — добре? — почав кип'ятитися Іван, — робота стоїть. Ти або п'яний, або нетверезий. Ну що ти хиляєш без кінця без краю? Горілкою горя не заллєш, і життя кращим не зробиш. А здоров'я «вграєш».

— Ой, які ми правильні-і-і, — насмішкувато протягнув Микола, — це з яких це пір ми такими стали? Третього дня, пам'ятається, я тебе самого ледве додому доволік.

— От і досить! — Іван гепнув по столу величезним кулачиськом, — вже й перед людьми соромно, чесне слово.

— Тобі не соромно, — гигикнув Микола, — тобі завидно, що я можу пити, а ти ні.

— Та пішов ти… — не витримав Іван.

— Сам іди, — беззлобно відповів Микола, — одягни мої чоботи, пройдись по моїй дорозі, спотикнись об те каміння, об яке я стільки вже ось спотикаюсь… От тоді будеш учити і вказувати, пить мені, чи не пить.

Іван знав, що у Миколи дуже складна ситуація в сім'ї, і не просто складна, а діло, як то кажуть, повний швах. І як вибиратися із цього становища — хто знає. Та хіба пляшка допоможе?

— Хіба пляшка допоможе? — спитав він вголос те, про що тільки що подумав.

— Нє, — сказав Микола, — але вона…

— … примиряє мене з цим паскудним життям, — продовжив Іван улюблену фразу друга і додав, — придурок ти. І ділу не поможеш і себе вкладеш.

— Все буде добре, — сказав Микола і знову перехилив, цього разу вже прямо із горла.

…Микола їхав додому на авто. Він був п'янючий, як ота ніч, що простяглась довкола. Міцно тримаючи кермо, він горланив якусь пісню Шнура, яку — і сам не розумів. Раптом посеред дороги нізвідки з'явився… дитячий велосипедик. Микола відразу навіть не зрозумів що це — алкогольні пари не давали адекватно оцінювати ситуацію, тому не поспішав гальмувати. Тільки впритул наблизившись до дивного предмета він зрозумів, що то, але було вже пізно — автівка підім'яла під себе велосипед. Він скрикнув старечим (а може дитячим — похололо у Миколи в грудях) голосом і зник під днищем автомобіля.

Микола зупинився. Він довго не міг наважитися вийти з машини. Хміль як вітром здуло. «А якщо там і правда була дитина? — подумав Микола, дивлячись на свої тремтячі руки, — серед ночі? Ні не може бути… Потрібно подивитись…»

Але він наважився вийти з автівки лише через півгодини. Опустився на коліна, на мить заплющив очі, але все ж примусив себе заглянути під машину. Це був лише велосипед. Простий триколісний дитячий велосипед. Залізяка! Від серця відлягло. Микола направився до салону, відкрив бар дачок, дістав почату бутилу коньяку. Потрібно було заспокоїти нерви. Він хотів був уже хильнути, але раптом подумав: а якби і справді — дитина? Він же і серед білого дня, буває, їздить добряче напідпитку. Якби і справді то була дитина? Що тоді? На ньому і так гріхів, як на собаці бліх, додати ще й такого? Через пляшку?

Микола довго думав. Випити хотілось неймовірно.

— Все буде добре, — сказав він в ніч і з усієї сили запустив пляшкою в бетонний стовп. Почувся дзвін битого скла, — все буде добре.

Від пункту Д до пункту Б

Андрій був поведений на жінках. Вони його теж любили. По тій причині, що він любив їх. Андрій був ніжним і пристрасним коханцем, обожнював пестити жіноче тіло, вдихати запах волосся, гладити кінчиками пальців ніжну шкіру… Правда, любов тривала недовго, бо авантюрна натура вимагала драйву, то ж через деякий час Андрій знову перебував у пошуку.

А ще йому подобався сам процес закохування: жінку чи дівчину, яка приглянулась, обов'язково, просто кров з носу, потрібно було в себе закохати. Для чого? Спитайте що полегше. Можливо тому, що Андрій вважав (підсвідомо, звісно) — йому не додали любові в дитинстві. Це була свого роду компенсація. Але ж який це був драйв, яка цікава гра! З натяками, компліментами, ревнощами, таємними (бо дома чекала дружина) і не дуже таємними (бо він на це не особливо зважав) побаченнями. Як грала кров! От воно — справжнє життя: вляпатись в халепу, а потім майстерно знайти з неї вихід!

Найдивніше те, що Андрієві багато чисельні дівчата, інколи знаючи чи здогадуючись про існування одне одного, все одно приймали його, потім гнали, потім приймали знову, писали гнівні і любовні листи, але… Але забути все одно не могли. Чим він їх так причаровував, залишалось тільки здогадуватись…

І от у Андрія з'явилась нова пасія, в Інтернеті її знайшов. Дівчина, назвемо її Анжела, жила далеко, аж в Білорусії. Але ж хіба для закоханого (ну майже закоханого) серця відстань — перепона?

Тож одного чудового вечора Андрій, ні слова не сказавши ні дружині, ні батькам, (ні новій любові), стрибнув у машину і помчав у сусідню державу. Дуже вже сподобалась дівчина. Було в ній щось таке, що торкало найпотаємніші клітини його організму. Про душу поки що мова не йшла. Добре, хоч паспорт та гроші не забув з собою взяти, а то міг би: Андрій, коли йому «приспічувало», забував про все на світі.

На кордоні з Білоруссю його ледве не затримали. Андрій раніше ніколи не перетинав кордону, навіть «ближньозарубіжного», і поняття не мав як це робиться. Тож на запитання прикордонника, чи везе з собою зброю, наркотики, контрабанду, по дурному гигикнувши (бо голова зайнята була лише майбутнім побаченням), сказав:

— Та повний багажник!

У прикордонника, мабуть, було тугувато з почуттям гумору, бо він тут же скрутив Андрію руки і, мало не ткнувши пикою в багажник, наказав:

— Показуй!

Добре, що в автівці не було нічого, навіть запасного одягу, то все обійшлось легким переляком.

Що робити далі, Андрій не мав ніякого уявлення. Мабуть, потрібно знайти готель. Хоча, навіщо готель, якщо в дівчини заночувати можна?

«Йолки дрова! — раптом згадав Андрій, — я ж їй навіть не перетелефонував. А раптом не жде?»

Ця думка миттю викликала жахливий напад ревнощів. Андрій був страшенним власником і жив по принципу — всі мої, якщо навіть ще (або вже) не мої.

Тож, знайшовши у незнайомому місті такий-сякий готель, Андрій подався на пошуки магазину, де б можна було придбати місцеву сім-карту. Намінявши грошей в обміннику він купив «сімку» і перетелефонував дівчині.

— Алло, це Андрій, я приїхав.

У відповідь — довге мовчання.

— Ну, раз приїхав, то заходь, — нарешті сказала кохана і назвала адресу.

Андрій купив букет троянд і подався в гості.

Вона виявилась навіть красивішою, ніж на фотці в Інтернеті. Але… якоюсь трохи дивною, чи що. У Андрія склалось враження, що Анжела давно і успішно займається найдревнішою професією в світі. Після того, що вона витворила з ним вночі, Андрій переконався в цьому ще більше. А коли вранці сказала:

— Хочеш залишитись живий — тули звідси швидше! — упевнився зовсім.

Він і потулив, а що залишалось робити? Тільки от біда: ще дуже довго не міг викинути Анжели з голови. Хоча це зовсім не заважало йому й далі заводити нові знайомства і продовжувати старі.

…Минуло декілька років. Потроху забулась Анжела, інші тимчасові і навіть «довготривалі» кохані. А в душі і серці надійно оселилась порожнеча. Бо коли коханих багато — значить, нема жодної. Якось так.

Про козу Сепаратистку

Федір придбав собі козу. Точніше не собі, а щоб онукам завжди була склянка свіжого молока влітку. Коза ніби нівроку: біла, рогата, не худа. Та і вим’я нічогеньке, і молоко давала смачне. От тільки бісова тварина вередлива була до неможливості.

Федір їй пшениці в миску — вона морду відверне, і чекає, коли їй під пику піднесуть лишень кукурудзи. І не простої, а відбірної: щоб одно в одне зерно було крупне, сухе і без сміття. Почав Федір на базарі таке зерно купувати, не сидітиме ж годувальниця без смачного. Траву вона теж аби яку не їла, з люцерною, наприклад, і не підходь. Тільки клеверець, і щоб не дикий, на полі скошений, а посіяний. Напросив Федір у сусіда латочку цієї трави: на тобі, козюко, їж. Холодної води коза теж не визнавала, пила тільки теплу. І не приведи Господи вмочити пальця у ї цеберко, щоб визначити температуру води, то тиждень з його пити не буде.

— А хай тобі, всяка всячино, чортяча твоя борода! — лаявся Федір, — що за скотиняку придбав на свою голову!

— Так продай, — радив йому сусід Дмитро, — нащо тобі ця морока?

— Так щоб я кому таку халепу підсунув! — жахався Федір, — ще люди проклянуть.

Але то він так. Насправді Федір, який рік тому поховав дружину, почав себе дуже самотнім. Коза, ясне діло, не компанія, але хоч було йому про кого турбуватися. Та лаяти від цього він козу менше не став. Ще й прізвисько їй за вредність придумав — Сепаратистка. Хоча по «паспорту» коза звалась Білкою.

Так от, прізвисько козі теж не сподобалось — зрозуміло чому. Вона, чуючи це немилозвучне слово, протестуюче мекала і все норовила буцнути Федора по п’ятій точці. І таки буцала, ще й дуже відчутно.

— Я б її давно зарізав, — казав сусід Дмитро.

Але Федір терпів.

— Все одно Сепаратистка, — кричав він, дивлячись на чергові козячі вереді, коза протестуюче мекала, і взагалі переставала їсти — Сепаратистка, Сепаратистка! — не вгавав Федір.

Коза демонстративно відверталась і чимчикувала геть. Благо у Федора в дворі розгулятись було де.

Одного разу, після чергової порції вередів і відповідного обзивання, Білка пропала. Федір обшукав увесь двір, оббігав сусідів. Нема кози.

— От горе, — ледь не плакав він, — де ж моя Білочка?

— Ме-е-е-е, — протяжно роздалось десь зверху.

Федір підняв голову. На чималій горі дров, які він заготовив на зиму, стояла коза. На рогах в неї майоріла хустина: зверху сині квіти, знизу жовті соняшники.

— От тобі й сепаратистка! — вирячив очі Федір і з тих пір називав козу тільки законним ім’ям.

Баба Любка

Баба Любка вирішила піти в церкву сповідатися. А що робила це вже дуже давно, то якось і призабулося що до чого.

— Попостуєш три дні,- навчала її подруга баба Наталка, яка до церви ходила частенько, — згадаєш, свої гріхи. Можеш навіть на папірці записати. Сходиш до вечірньої, батюшка тебе і сповідає.

— Як — сповідає? — перепитала баба Любка, — що я йому розповідати повинна?

— Та ж гріхи свої, от нетямуща, — розсердилась баба Наталка.

— Оті що на папірці записані будуть? — уточнила баба Любка.

— Еге ж.

Увесь тиждень баба Любка думала над тим, чим же в житті согрішила. Наче, Господь вберіг, нікого не вбила, чужого зроду не брала, за мір’ю-батьком до самої їх смерті доглядала. Свята та й годі!

Так і сказала бабі Наталці. Та покрутила скоцюбленим пальцем біля скроні:

— Всі грішні від народження. Думай.

Думала баба Любка думала, та так нічого й не придумала. Вирішила спитати у невістки. Відомо, у невістки на свекруху завжди «компромат» найдеться.

— Ірко, — погукала, — тули сюди.

Невістка прибігла. Вона намагалася не затримуватися, коли її гукала свекруха, аби уникнути зайвих чвар. Свекруха завжди відрізнялась непростим характером, а з роками ставала все примхливішою.

— Ірко, — грізно звела брови баба Любка, — а ну давай перераховуй мої гріхи.

— Що? — не зрозуміла невістка.

— Ото дурепа, гріхи мої, кажу, давай перераховуй. Зуб же на мане маєш, хіба ні?

Ірина задумалась. Що його таке сказати, щоб наче й гріх, і щоб стара не образилась, бо не відчепиться.

— Ага, мовчиш! — завелася баба Любка, — думає вона! А чи не я дозволила своєму сину тебе, голу-босу, від батьків-алкоголіків забрати? В порядну сім’ю ввела! Де хата є, достаток. Ти ж крім валянців зроду нічого не носила, а тут на тобі, Ірочко, дублянку, чоботи дорогезні. Та де б ти була, аби я сину не дозволила одружитись? А він до мене завжди дослухався…

Баба Любка продовжувала репетувати. Ірина думала про її гріхи…

Відьма

Біля пошти було людно і гамірно, втім, як завжди. Хтось оплачував «комуналку», хтось забирав посилку чи надсилав листи. А хтось просто прийшов почесати язики зі знайомими. Як водиться, більшість компанії складали жінки.

Раптом одна з них, невисока, ще не стара і міцна, вхопила за руку сусідку:

— Дивись, дивись, ось вона, заброда, відьма проклятуща. Приїхала сюди, в сім'ю влізла, чоловіка від жінки, батька від дітей відірвати хоче.

— Де вона, де? — спохватилась компанія. Міцна тітонька шепотіла так голосно, що сказане було почуте всіма.

Жінки, як по команді, повернули голову в напрямку, вказаному міцною тітонькою.

З за рогу і справді вийшла молода жінка. Висока, струнка, зі світлим блискучим волоссям.

— Сучка крашеная, — виплюнула інша тітонька худорлява, зі зморшкуватим обличчям відому фразу із кінофільма, — це ж вона моїм родичам біди наробила. Тільки ця відьма у нас в селі з'явилась, як Толік, це мій племінник двоюрідний, ніби з розуму зіскочив. Два місяці вдома не жив, тинявся невідомо де, а це — як поворожили. Ніде й нікуди. І навіть хиляє трохи менше. Здається, — непевно додала «зморшкувата».

— Так це погано чи ні? — гигикнув дядько з червоним, мов цегла обличчям, який щойно підійшов до пошти, — сидить хлопець дома, кому гірше? Може бідна дівчина тут і ні до чого, що я, Толіка вашого не знаю? Десь іншим боком його прикрутило, от і засів вдома. Інакше погнав би вже на пошуки пригод. А ви наговорюєте…

— А хто тут до чого? Вона, відьма оця. Раніше Толік був людина, як людина, ну підгулював, з ким не бувало, а це,…,- «зморшкувата» запнулася, зрозумівши, що явно сказала щось не те.

Компанія дружно засміялась.

— Ти, Антоніно, вже виріши, що краще — щоб гуляв, чи щоб вдома сидів твій племінник, — поважно сказав «цегляний», — а то ти народ зовсім заплутала.

Антоніна знітилась і замовкла.

— А я думаю так, — встряла «міцна», — нема диму від вогню. Раз люди кажуть, значить щось таки є. От зізнайся, Петрович, тільки чесно, — вона звернулась до «цегляного», — ти б, по молодості, повз такої «штучки» як оця відьма білява, пройшов би?

Петрович задумався, але ненадовго.

— Нє, — гигикнув він, — я б не прийшов…

— От-от, що й потрібно було довести, — додала зморшкувата Антоніна.

— Ой, Тонько, — розсердився «цегляний» Петрович, — аргументація у тебе, того, слабенька, шкутильгає на обидві ноги. Я от білявих та рудих все життя люблю, а Толік твій чорнявим надає перевагу. Я, наприклад, це точно знаю.

— А звідки? — засміялась «міцна», — гуляв з ним разом, чи що? Сивина в бороду, біс в ребро!

— Та ну вас… — Петрович махнув рукою і пішов собі своєю дорогою, бурмочучи щось про те, що з бабами сперечатися — краще відразу повіситися.

— Ой, не знаю, дівчата, — сказала Антоніна, звертаючись до сусідок, — казала мені Толікова…,- вона знову запнулась, — неважливо хто, що він про цю відьму білобрису ну прямо із захопленням відгукується. Мовляв, і розумна, і щира.

— То може й правда, по дружбі? — запитав хтось з натовпу.

— Та яка там дружба! Відьма вона і є відьма! Ви в її очиська безсоромні подивіться! Так і зиркає! — махнула рукою Антоніна, — знаємо ми такі дружби…

Жінки схилили одне до одного голови і почали ще жвавіше обговорювати такі цікавлячі їх обставини.

А що сама «відьма»? Та нічого. Зайшла до пошти, чемно з усіма привіталась, не помітивши «страстєй», які тільки секунду тому кипіли навколо її особи, відправила переказ. І спокійно відправилась на роботу. Бо і справді, ні сном, ні духом…

Що там, за рогом?

— Ну, і як ми себе почуваємо, розмінявши четвертий десяток? — Катя дивилась на подругу через золотаво-прозоре сяйво коньяку, налитого в стильний, круглобокий бокал. Самій Каті було лише тридцять дев'ять, але сакральна дата — сорок років, дуже її хвилювала. Власне, як і будь яку жінку.

— Поки що не знаю, — відповіла Вікторія, іменинниця. Саме її сорокаріччя сьогодні відзначали подруги, — ніби так, як і вчора. Тобто, нічого особливого.

— А пам'ятаєш, коли нам було по двадцять п'ять, ми так переживали з приводу скорого тридцятиріччя. Хотіли замотуватись в саван і повзти на кладовище, ну, образно кажучи, — розсміялась Катя.

— Ага, — підтвердила Вікторія, — а тепер ось сорок, — вона помовчала і додала, — ляпнуло, а здається, що життя тільки розпочинається. Ніби не бачив ще нічого, і спробував.

— Ох, хто б говорив, — сумно промовила Катя, — у тебе сім'я, дитина. А я? в хату тошно заходити. Кішка і та мене покинула.

Катя заплакала. Давалася взнаки чи то кількість випитого коньяку, чи то, чого правди таїти, паскудний настрій.

Десять років тому Катя розлучилась з чоловіком. Думала, що претенденти, які будуть їй до душі, в рядочок вишикуються, бо вона таки була красунею. Зовнішність мала незвичну, можна навіть сказати дещо екзотичну, бо була схожа на героїню казок «Тисяча і однієї ночі»: величезні темні очі, чорне довге волосся, оливкова шкіра. Одним словом — очі зламаєш і шию звернеш, дивлячись у слід такій жінці. Катя була стовідсотково впевнена, що її доля не забариться. Тож розлучившись з чоловіком, а через два місяці довідавшись, що вагітна від ненависного супруга, не вагаючись позбавилась дитини. І тих пір ніби щось зламалося, чи відрізалося від її долі. Стосунки, які зав'язувались, довго не тривали, чоловіки просто зникали в невідомому напрямку, іноді навіть не попрощавшись. І яскрава Катина врода їх не прив'язувала. Вона б уже плюнула на чоловіків, і просто родила б дитятко, бо опісля страшенно, до болю в усьому тілі і запаморочення в голові, жалкувала про те, що наробила, але і тут не складалося. Хоча лікарі запевняли, що вона абсолютно здорова.

— Гріха я наробила, — сказала вона подрузі, — тепер плачу. За все потрібно сплачувати по рахункам. Напевне, мій рахунок дуже-дуже довгий.

Вікторія тільки зітхала. Чим вона могла допомогти подрузі? Тільки вислухати.

— Ну а ти, Вітко, хоч щаслива? — запитала Катя подругу, пильно вдивляючись у її обличчя. По Вікторії ніколи не можна було сказати точно, що вона відчуває чи думає в той чи інший момент. Вона не дуже любила ділитися своїм потаємним, навіть з близькими, тому часто надягала на обличчя маску непроникності або веселої байдужості. Навіть Каті, яка зала Вікторію ось уже добрих два десятки років, іноді важко було зрозуміти, щ у неї на серці і на думці.

— Що таке щастя, Катюшко? — спитала Вікторія, — людина не може бути щасливою кожну мить, бо це як щодня на роботу ходити: швидко звикнеться і перетвориться на рутину. Сприйматимеш його, як данність і все одно шукатимеш чогось більшого. Така людська натура…

— От нагородила, філософічка, — вдала, ніби розсердилась, Катя, — ти, Вітко, слова в простоті сказати не можеш, все з якимись викрутасами, — подруги весело розсміялися, — але ти права. Потрібно вміти радуватись моменту. Може це і є секрет щастя? І все таки, чого тобі не вистачає? Я ж бачу, ти останнім часом на себе не схожа ходиш.

Вікторія задумалась. Справді, чого не вистачає? Ніби все є6 дім, діти, чоловік. Хороший, між іншим: не п'є, не палить, навколо хати не ганяє, майстровитий і хазяйновитий, робота до душі, і взагалі — життя іде по гладенькій накатаній доріжці. І все ж, що не так?

— Свободи не вистачає, — раптом сказала Вікторія.

— Чого? — мало не вдавилась коньяком Катя, — свободи? Он у мене тієї свободи — їж та не обляпайся. І що? Багато маю від того щастя. Щось тебе, подруго, не туди понесло. Сказала б, краще, закохатись хочу, щоб почуття — феєрверком і іскри з очей! — Катя замріяно посміхнулась, — а то скнієш зі своїм благовірним… Я б такого зануду на третій день кинула, слово честі!

Подруги знову розсміялися. Сорок років, п'ятдесят, чи більше. Яка різниця? Життя продовжується і невідомо, які сюрпризи чекають тебе за рогом…

«Прилагатєльниє»

Ольгу все дратувало. Буквально все. І всюди ввижався бруд та безлад. Скільки б вона не прибирала вдома чи не давала лад паперам на роботі, все рівно щось було не так. Можливо тому, що безлад останнім часом надійно оселився у її голові.

— У-у-у, рідненька, — співчутливо протягнула давня подруга Настя, — то це не просто безлад, це вже справжнім бардаком пахтить.

— А що, вже й людям помітно? — злякано спитала Ольга.

Вона була людиною досить скритною і не любила виставляти на показ ні те, що діється у неї в душі, ні свої почуття.

— Сторонні люди, може й не бачать, а от я — так. Знаю ж тебе, як облуплену. Ти смикана якась зробилась, очиськами, наче сова, так і зиркаєш. Неспокій в тобі, подруго, поселився. А це не дуже добре.

— Та чого доброго, — махнула рукою Ольга.

Вона знала за собою одну цікаву особливість: якщо її починало, як казала подруга «вести», Ольга могла й не зупиниться. А завести могло ой-ой куди!

— Гальма «підлатай», — порадила подруга, збираючись додому після задушевної розмови за пляшечкою винця, — і все буде добре. Одне діло, коли у мужика, вибач, бордельєро, в голові, і зовсім інше — коли в жінки. Сама знаєш, чим це для сім'ї закінчується.

— Та знаю, — зітхнула Ольга.

— Ти зможеш. Я в тєбя…

— …вєрю, — продовжила Ольга і вони дружно розсміялись старому жарту.

А от Ольга сама собі вже не дуже довіряла. Що ж, врешті решт сталося? Жила собі 10 років спокійно звичайна заміжня жінка, виховувала дітей, готувала сніданки і вечері чоловіку, а тут на тобі… Все остогидло, окрім дітей. Чоловіка ледве переносила. Криза середнього віку…

«Не потрібно було взагалі за нього заміж виходити, — раптом подумала Ольга, — родила б собі близнят, і жила спокійно. Копійку я завжди вміла сама заробити, не пропали б. Та що вже тепер…».

До заміжжя, чого гріха таїти, Ольга жила весело. Кавалерів біля неї крутилося багацько, можна було вибирати і перебирати. Ольга не корчила з себе святу невинність і вибирала. Все шукала…когось, чогось, і ніяк не могла зрозуміти, чого саме. А тоді раптом зрозуміла: любові, захисту і теплоти. Бо всі цього шукають, все інше — лише «прилагатєльноє». Все своє дитинство і добрячу половину підліткового віку Ольга з молодшим братом ховалися від п'яного вітчима по сусідам. Або ж чатували під вікнами рідної хати, коли вітчим скандалив з мамою — боялися, аби він її не вбив. А мама їх в хату не пускала — боялася того самого. Ольга залишилась перелякана цим на все життя, тому в кожному чоловіку шукала, перш за все захисту. Щоб можна було нічого не боятися, навіть жахіть, що так часто снилися їй по ночам. Щоб притулитися до нього, і забути про все…

Але, як водиться, такого чоловіка не знаходилось (а може то так здавалось), тому вона продовжувала шукати. Якби не Ольгина скритність, то за ці безкінечні пошуки її можна було б назвати негарним словом, яке починається на букву «б».

А в один прекрасний день вона вирішила: досить! Ну не випало на її долю щастя. І таке буває, це ще не найстрашніше (певне, що не найстрашніше), що може трапитись у житті. І вирішила, як в тій казці — хто перший в двері постукає, за того й піду.

Постукав гарний хлопець — непитущий (!), симпатичний, роботящий і зі всіх сторін позитивний. Якого дідька ще потрібно? Ніякого, вирішила Ольга, це вже й так, вважай, подарунок долі. Вийшла заміж, тільки з тих пір стала почувати себе якоюсь… напівмертвою (чи напівживою?) «царівною», лише народження дітей рятувало ситуацію.

Час від часу Ольгу починало «вести», їй хотілося кинуть все, і якщо не знайти свою любов, то хоча б згадати веселу молодість, ожити. Але… До чого тут діти? Їм тато — найкращий. Цікаве життя. З «прилагатєльними».

Годиться…

— Рак, — сказав лікар спокійно, підсовуючи Юрію якісь формуляри, ретельно виписані щільним, незрозумілим «медичним» почерком.

Юрій тупо витріщився на папірці. Він анічогісінько не зрозумів з того, що тільки що сказав лікар. Ні, йому було ясно значення самого слова «рак», але воно, у його свідомості, аж ніяк не хотіло пов'язуватися з його власною особо.

— Ви зрозуміли, про що я? — запитав лікар, пильно дивлячись на Юрія. Голос його звучав все так же спокійно, ні один м'яз не здригнувся на інтелігентному, гладко виголеному, але чомусь дуже втомленому обличчі.

«Мабуть, не легко йому повідомляти людям про таке, хоч і звик вже», — раптом подумав Юрій.

— Так ви розумієте, про що я? — знову перепитав лікар.

Юрій кивнув головою, але відповісти нічого не зміг — язик чомусь не слухався.

— Попереду — досить важке і довготривале лікування, — продовжив лікар, — декілька блоків хімії, далі, якщо пухлина зменшиться в розмірах — операція. Якщо не зменшиться — ще хімія, а вже потім операція. Після операції — знову хімія.

Юрій мовчки слухав перелік того, що ескулапи збираються вдіяти з його організмом.

Хімія, хімія, операція, знову хімія… Людина в змозі все це витримати? Може краще того… відразу від болячки здохнуть. Хоча ні, це така зараза, що відразу не вийде, ще й помордує добре. Юрій знав про це, його рідний дядько помер від раку. З іншого боку, яка різниця від хімії мордуватися, чи від тої зарази? Дядько Толік теж хімію робив і кожен раз після крапельниць казав, що не в змозі зрозуміти на якому він світі — ще на цьому, чи вже на іншому. І все одно помер. Не допомогло.

— Лікування вартісне, — далі говорив лікар, — стовідсоткову гарантію одужання я вам дати не можу, — лікар був з тих, хто вважав, що пацієнт повинен знати всю правду про свій стан. Бували, чого гріха таїти, й такі, що відразу хлоп — і непритомніли, або в істерику падали. Але цей чолов'яга ніби міцний, витримає.

Гроші, думав Юрій. Гроші, гроші… Сім'я на його лікування стягнеться з останнього, він це знав, а батько візьме й копитця відкине. І гроші на вітер. Діти і дружина в боргах. Живуть вони не бідно, хвалити Господа, але із горла теж не пре.

— Живим до Бога все одно не полізеш, — ніби прочитавши думки Юрія, сказав лікар, — робити щось потрібно. Ви міцний чоловік, шанси маєте не погані. В інших і таких не було, повірте, я знаю, про що кажу.

«Шанс, шанс, шанс, він не получка, не аванс, він випадає тільки раз»… — пронеслась раптом в Юрієвій голові невідомо де почута фраза. Він мимоволі розсміявся. Лізуть же дурниці в голову в такий момент.

Лікар здивовано підняв сиві брови. Він намагався не прив'язуватись до пацієнтів і не особливо перейматися їхніми настроями і проблемами — ніякого серця на всіх не вистачить. Він просто дуже гарно виконував свою роботу. Але цей чоловік лікарю явно подобався. Мало хто залишається в змозі не втратити почуття гумору в такий критичний момент.

— То що, яким буде ваше рішення? — запитав лікар.

Юрій подивився у вікно. Була ще зима, але сніг зійшов, погод стояла тепла і у повітрі вже ясно пахло весною. Він уявив собі, як почнуть розпускатися дерева, зазеленіє трава. Цього року, за його підрахунками, вперше повинні з'явитися плоди на посаджених та власноруч вирощених ним карликових яблунях та грушах. Старша дочка натякала на те, що можливо скоро заміж збереться. А там і внуки. І обов'язково, щоб хлопчики. Він так мріє з онуком повудити рибу, в нього ж вдома баб'яче царство. І що, онук сам, без діда, піде рибу ловити? Нє-є-є, не порядок.

— То як ви там кажете — хімія, хімія, операція, а потім ще хімія? — запитав він у лікаря, — годиться…

Попутниця

Ранній вечір, але вже добряче темно, бо зима у самому розпалі, та й небо захмарене. Іду з роботи якимись незнайомим вулицями — занесла ж нелегка сюди! Добратися потрібно до вокзалу, який, наскільки я розумію, знаходиться ще далеко і невідомо в якій стороні. Я ніколи не була сильною в географії, запросто можу заблудитися в трьох деревах. Або навіть в чистому полі. А що? І таке бувало. Слідки біжить ціла ватага псів. І де тільки взялися? Пси то нічого, собак я зроду не боялась. А от люди… Вони бувають різні. Я б воліла в цих закоулках у темінь нікого не зустрічати. Але ж як вийти на головну дорогу? От халепа!

— Песики, — кажу собакам, — хороші мої. Виведіть мене звідси. А я вам батон віддам. Увесь. Більш нічого немає. Ні, ще шоколадка є, дитині везу. Хтось з вас любить солодке?

Собаки завзято заметляли хвостами, але, по всьому видно, виводити мене не поспішали. Батон довелось їм віддати так.

— Хліб зжерли, — з докором сказала я псам, — а роботи не зробили. От куди мені зараз іти?

Собаки знову заповзято заметляли хвостами.

Раптом у мене за спиною хтось дзвінко розсміявся. Від несподіванки я аж здригнулась.

— Ви з собаками розмовляєте? Кумедно…

Голос виявився жіночим, молодим і досить приємним. Я уважніше вдивилася в темінь. Молода жінка, на вигляд років 35–38, пристойно вдягнена, начебто непогано враження справляє.

— Та ви не лякайтеся. Заблукали?

Я закивала головою.

— У нас тут всі блукають. Не вулиці, а лабіринт. Вам куди потрібно?

— До вокзалу.

— Давайте проведу.

Я завагалась. Мало що, хоч і пристойно вдягнена, а може аферистка якась.

Наче вгадавши мої думки, жінка казала:

— Самі все одно не виберетесь. І я не аферистка.

Мені стало соромно.

— Дякую, — сказала я.

— А ви як потрапили на наш край світу?

— По роботі, — кажу, — з однією людиною поговорити потрібно було. А ви чому так пізно гуляєте? Ще й одна. Небезпечно.

Вона легковажно махнула рукою.

— Я ці місця з дитинства знаю і… — вона замовкла, і раптом каже, — Мені б з дому аби куди небуть. Чоловіка свого не люблю. Хоч відпочину трохи від нього.

Я від несподіванки аж рот відкрила. Оце так поворот подій! Може вона і справді якась… того? Та ні начебто…

— Всі кажуть — з жиру бісишся. Я й сама це знаю. Він хороший. Непитущий. Багато ви знаєте непитущих чоловіків?

— У мене такий, — сказала я.

— Пощастило. І мені пощастило. Непитущий, хазяїн, дітей любить, мене любить. Чого, питається, іще потрібно? Сама не знаю… Але вдома мене наче хто за шию душить, дихнуть ніяк. Все є, а чогось немає. Як далі жити… — вона замовкла.

Мовчала і я. Про що думала? А про те, що інколи легше відкрити душу зовсім незнайомій людині. Бо рідні не розуміють. Складно таке зрозуміти.

Незнайомка досить швидко вивела мене до вокзалу. У світлі ліхтаря я роздивилась, що вона дуже гарна. Темне блискуче волосся, очі величезні і такої краси, що аж дух захоплює.

— Ви дуже красива, — не втрималась я.

Вона посміхнулась.

— Тому, мабуть, всі й думають, що через це пригод шукаю. Бувайте. Не блукайте більше.

Незнайома пішла. Я ще довго дивилась їй у слід. Навіть на відстані відчувалось, що самотність ніби вкутує її красиву струнку постать.

Буває ж таке — поряд купа людей, а ти сам-один. І поговорити ні з ким…

Стара-стара казка 2

Жив собі один принц. Батьки у нього були не так щоб дуже заможні та і королівство не найбагатше, але якось існували. Можна навіть сказати непогано жили, бо принцові батьки були дуже дружними, любили одне одного, тож між ними панував лад, який цілком заміняв блиск золота і багатства. Свого сина-принца король і королева теж дуже любили. Але справа в тім, що королева-мати була жінкою дуже владною і бажала, щоб все і всі навколо слухали її, як кажуть, з пів слова. З королем-батьком проблем не було — він любив свою дружиноньку до безтями (а може трохи й побоювався, не без того), тому слухав неї безперечно і взагалі жив згідно приказки: як тато скажуть, так по маминому і буде. Коротше кажучи, королева звикла повелівати і іншої манери поведінки, як цілковитої покори і відданості від своїх підданців не чекала. В тому числі, і від власного сина. По суті вона була жіночкою зовсім не злою, навіть навпаки, але при умові, що все робилося згідно її бажань. Але, як то кажуть, найшла коса на камінь: син-принц, кров від крові своєї матері, теж характером вдався будь здоров, тож поступатися не мав наміру. Тим більше, що з самого малку він проявив себе як дуже здібна дитина, а у підлітковому віці вже заробляв сам на себе, влаштовуючи по сусіднім королівствам гучні свята і дискотеки. Замовлень йому надходило — уйма, грошенята водилися. То якого дідька, питається, він мав під когось там підлаштовуватись? Ні, принц уже любив своїх батьків, особливо маму, і йому дуже хотілося, щоб вона їм пишалася. Але батьки тільки те й робили, що підкпинювали над ним, мовляв, маячня це все, а не робота, цяцьки-пецьки, нічого серйозного, краще б вчитись пішов.

Принц справді пішов вчитися до професійного училища, освоював спеціальність майстра з ремонту карет. До речі, керівництво школи того королівства зітхнуло з полегшенням, коли дізналося, що принц нарешті їх покидає. Він не був вредним чи злим, і принца всі любили, але що таке дисципліна він не знав зовсім та й не хотів знати. Принц і півгодини не міг всидіти на місці: все його кудись крутило, перло, несло…

Коротше кажучи, толкового майстра з ремонту карет з принца теж не вийшло, на що батьки сказали: так ми і знали! Ще й зітхнули скорботно, мовляв, що з нього взяти, крім аналізів?

Тоді принц вирішив присвятити себе, можна сказати, мистецтву і організував в своєму королівстві власний радіоефір. Радіо тоді тільки почало входити в моду і задоволення це було — не з дешевих. Не кожне королівство могло собі дозволити утримувати власне радіо. Але принц знайшов спонсорів і діло пішло, мов на мазі. На рекламі принц почав заробляти стільки, що протягом кварталу запросто перевиконував річний бюджет королівства.

Але батькам було все не те. Здібний, але розгільдяй і телепень — ось був їх вердикт. До того ж, не дурень випити і по бабам потягаться. Це, до речі, було абсолютною правдою. Принц любив жінок, при чому різномастих і різнокаліберних, до нестями. Вони теж не оминали його увагою. Чорт його душу знає, що знаходили в принцові жінки, бо красенем він зовсім не був, але чіплялись на нього, мов тля. Тож аби обмежити негативний вплив чужих особин жіночої статі на власне чадо, принца було вирішено одружити. Все таки він був спадкоємцем і продовжувачем роду.

Сказано — зроблено. І ось уже принц — одружений чоловік і батько сімейства.

І що? Та нічого! Йому потрібна була сво-бо-да! І улюблена справа. А дружина надумала (і його батьки її в цьому підтримували) всерйоз зайнятись сільським господарством, бо була впевнена, що тільки так можна вивести королівство із фінансової скрути. Та дзуськи! Тільки горба наживеш. Але як галантний кавалер принц намагався дружинині не суперечити, та оскільки терпіння в нього було не багато, а дружину Бог мудрістю не наділив, діло дійшло до взаємної майже ненависті. Веселеньке життя наступило! І принц знов гайнув по дівкам і припав до оковитої. А що вже народилося двоє донечок, то розлучатися з дружиною він не мав наміру (та й королівство жаль залишати), тож з усіма своїми пасіями він був чесним: так і так, нічого не обіцяю, окрім ненав'язливих стосунків. Але жінкам до одного місця чесність, бо в них своя логіка. Тож дуже скоро принц так заплутався в бабах, що сам не знав, куди йому кинуться (бо з дому його періодично випирали), і що взагалі далі робити зі своїм життям. Трагічність ситуації скрашувала лише горілка. Але на дні пляшки, як відомо, рішення нема — шукай, хоч залийся. То що робити? Ох, думай, принц, думай…

Собача радість

Цей пес з'явився на нашій зупиночній платформі недавно. Великий, з чорною блискучою шерстю, видно було, що ще донедавна він був хазяйським. На шиї у пса біліла якась бліда пляма, наче пасмо сивого волосся, чи точніше, шерсті. Здалеку те пасмо можна було прийняти за ошийник. Але ніякого ошийника і близько не було. Пес був «безхозним». І дуже сумним. Інші собаки, які вже мабуть примирились з життям на вільних хлібах, весело ганяли по платформі, підбігали до людей, заглядали прямо в очі і безсовісно випрошували смачненького. А потім, вертячи хвостами, бігли кудись галасвіта в сторону поля.

Цей пес був зовсім не таким.

— Ти диви, який аристократ, — сказав сивий кучерявий чоловік поважного віку, він був викладачем в колежді, — ходить поволеньки, ніби пан який.

— Може він хворий? — спитала Наталка, молода білявка в дублянці.

— Нє, не хворий, — авторитетно заявив Євген, високий плечистий хлопець з яскравими блакитними очима, — кажу це як майбутній ветеринар. Шерсть блискуча, ніс вологий, маса тіла в межах норми. Просто він без настрою.

— Який у собак може бути настрій? — зневажливо пхикнула тітка Вірка, — вони що, люди? Їм що, за газ, за світло потрібно платити, чи може думати де взяти грошей дитині на чоботи. Настрій… Нажерся, та й настрій піднявся. Ех… — вона махнула рукою і стільки гіркоти було в тому жесті.

— Ну, не скажіть, — Євген уважно спостерігав за псом, — собаки — вони теж люди, інколи, навіть більше, ніж люди. Вони, принаймні, віддані.

Євген задумався, мабуть, про щось своє, особисте: широкі брови нахмурились, в очах промайнуло щось схоже на біль.

Пес з сивою шерстю на шиї уважно, ніби розумів (а може й розумів), що мова йшла про нього, придивлявся до людей.

Він ні до кого не підходив, нічого не просив, ходив між людей з понуро опущеною головою.

— Іди сюди, на-на, цюця, іди дам смачненького, — Наталка, блондинка, присіла перед псом, почала ритися в своїй елегантній сумці, — ось, бутерброд з сиром. Бери.

Пес уважно подивився дівчині в очі, ніби вирішував брати чи не брати з рук цієї людини їжу. Потім акуратно взяв бутерброд, без поспіху з'їв. На знак вдячності ледь помітно вильнув пухнастим хвостом і пішов.

— І ти ходи здоровий, — розгублено промовила Наталка.

Вона хотіла погладити пса по голові, але той відхилився.

— Так що кажеш — собаки теж люди? — позловтішалась тітка Вірка, звертаючись до Євгена, — хоч би «дякую» гавкнув.

Євген зітхнув:

— Мабуть він — жіночої породи.

— Одним словом — сучка, — загиготів хтось позаду.

— Завершуй базар! — крикнув Серьога, учень ПТУ, — тяга їде. Ой, прошу пардону, хотів сказати — електричка, для тих хто не розуміє.

При слові «електричка» пес раптом захвилювався. Він (а може вона), підняв голову, напружив лапи і заметався по платформі, підбігаючи мало не до кожних дверей потяга.

— Та вали звідси — хтось боляче штурхонув пса ногою і він вискнув, зашкутильгав, але не перестав метатися від дверей до дверей.

Потяг від'їхав. Євген бачив у вікно, як у пса знов опустилась голова і він понуро побрів у кінець платформи.

На круги своя…

З боку городу чулися відбірні матюки. То батько «виховував» Ігоря. Таня сховалася за дерево і з тривогою вслухалася до того, що коїться на городі. Інколи було важко розрізнити, коли говорить батько, а коли брат — вони мали дуже схожі голоси.

«Як батько не може зрозуміти, що ми вже виросли, — думала Таня, — не можна з нами, наче зі школярами. Хоча нормальні батьки й школярів не матюкають, дебілами і виродками не обзивають».

Скільки Таня себе пам'ятала, основним методом виховання для батька був ремінь і міцне слово. Луплені вони з Ігорем були нещадно. Але на людях він був зразковим сім'янином і люблячим чоловіком. Сусіди інколи матері, яка час від часу поривалась піти від чоловіка, щоб захистити себе і дітей, казали:

— Ти ще, Семенівно, поганих чоловіків ще не бачила. З жиру бісишся. Він у тебе — не п'є, кожну копійку в дім несе і за дівками не бігає.

«Краще б пив і дівок водив», — зло подумала Таня.

Втекти від батька вони не могли, він був з тих, що своє, або те, що вважав своїм, з-під землі дістане. Саме через батька Таня жахливо заїкалася. Одного разу, за якусь провину, він взяв її улюблену ляльку і при дитині розідрав її на шматки.

— Так і з тобою буде, якщо ще раз повториться, — сказав батько і пішов. А Таня заціпеніло стояла перед розірваною лялько. Вночі у неї піднялась дуже висока температура, а на ранок вона вже слова нормально сказати не могла.

— Дуже велике нервове потрясіння, — резюмували лікарі,- звідси й заїкання. Можливо, вилікується колись за допомоги ще більшого стресу.

Через заїкання у Тані, дуже симпатичної дівчини, не складалось особисте життя (ніхто не хотів мати справу з «придуркуватою» заїкою), та й на роботу її взяли з неохотою. А Ігор… Він з кожним днем ставав все жорстокішим. Як батько.

Раптом Таня побачила, що батько заточився і впав. Вона помчалась туди, де вони стояли з Ігорем. Брат розгублено дивився на батька, що лежав біля його ніг. Він був синім, мов баклажан.

— Ц-ц-ц-ц-це т-т-т-ти й-й-й-його? — спитала Таня у брата.

— Дуже треба, — цвіркнув він крізь зуби, — сам чогось гепнувся.

В його голосі не відчувалось і тіні жалю чи занепокоєння.

У батька трапився інфаркт. Лікарі сказали — не виживе. Тетяна з матір'ю третю добу чатували в палаті. Ігор не прийшов ні разу. Вона дивилась на воскове обличчя батька і думала: «Батьку, батьку… Що ти залишиш після себе Ненависть? Навіть рідні діти тебе не люблять. Господи, як страшно!».

Раптом батько, ніби почувши Тетянині думки, простягнув руку і ледь відчутно стиснув її пальці. Було в тому жесті (Таня це ясно раптом відчула) прощання і прохання про вибачення. Та хіба можна вибачити знівечені життя: мамине, її, братове?

Батько стиснув Танині пальці ще сильніше. І раптом вона мимоволі прошепотіла:

— Іди з миром…тату, — ніколи вона його раніше так не називала.

В ту ж мить батькова рука безсило опустилась і його не стало.

— Мамо, мамо! — перелякано закричала Таня матері, яка саме заходила в двері палати, — батька вже нема!

Але мама дивилась не на покійного, а на дочку.

— Доню, — сказала вона і сльози заблищали в неї на очах, — ти не заїкаєшся.

Той, кого любиш…

Вони зустрілися випадково, у маршрутці. Ольга довго вертіла головою, не з змозі зрозуміти (бо автобус був переповненим), чий погляд, ніби розпеченим цвяхом, пропікає їй спину. Вона завжди була чутливою до таких речей. Коли терпіти стало вже не сила, тихенько вилаялась про себе і нетерпляче повела плечима.

«Ось нехай маршрутка трохи розвантажиться, — зі злістю подумала вона, — я тому «споглядачу» очі повидряпую». Вона чомусь була впевнена, що так уважно на неї дивиться саме мужчина.

Взагалі то Ольга аж ніяк не була злою, і увага чоловіків була їй приємною. Та й сама вона, чого гріха таїти, просто обожнювала пококетувати і «построїть глазки». Але от таких поглядів просто терпіти не могла. Була в Ольги одна особливість, про яку вона не дуже розповідала (аби не подумали, що несповна розуму): саме такі пропікаючи погляди, бувало, передавили Ользі «шматок» негативної енергії, якщо думки у «споглядача», чи «споглядачки» були не зовсім хороші. Тоді до вечора в неї піднімалась температура, все тіло ломило, ще й ввижалось казна що. З часом Ольга навчилась давати лад такому стану і позбавлятися негативу, але таких поглядів все одно не любила.

Хвилин через п'ятнадцять маршрутка і справді розвантажилась. Ольга мала надію, що «споглядач» теж вийшов на якійсь зупинці, але ні, спину знову почало пеком пекти.

«От зараза, — подумала вона, — витріщився, ніби я міс Всесвіт. Агов, чоловіче, на мені з десяток зайвих кілограмів, а в паспорті вже й не гріх дату народження виправити».

Але того, хто витріщався на Ольгу, мабуть, подібні дрібниці не хвилювали.

«Та де ж ти є, — подумала вона, оббігаючи поглядом салон авто, — ховаєшся, чи що? Ану, виходь із сумрака», — згадала вона фразу з якогось містичного серіалу.

І раптом… Ольга аж очі заплющила від несподіванки, потім хапонула ротом повітря, затримала дихання, намагаючись заспокоїтися. «Тихо, тихо, кому сказала!» — вмовляла вона серце, яке розходилось, мов шалене.

Їй просто необхідно було заспокоїтися, інакше вона не зможе подивитися в очі тому, хто підійшов до неї вже ось зовсім близько.

— О, наше вам здрастє, — Ольга, намагаючись приховати страшенне хвилювання, церемонно вклонилась невисокому міцному мужчині, що пробирався їй на зустріч, — а чого це ми не на власних «колесах»? Зауважали «обчєствєнний» транспорт? У тебе, Руслан, раніше крепатура спостерігалась від 10-ти хвилинного стояння в маршрутці.

«Що я мелю, — подумала Ольга, — п'ять років не бачились, а я про якусь крепатуру. Ніби більше сказати нічого. От дурний язик».

Руслан посміхнувся.

— «Колеса» в ремонті. А ти все така ж — язик, мов бритва. Самостійна й незалежна. Мало біди своєю самостійністю наробила? — Руслан помовчав, — І така ж гарна, — раптом тихо додав він.

Ольга знітилась. Чому вони розлучились з Русланом? Та хто знає… В таких випадках кажуть: нашла коса на камінь. Наїлась Ольга вже тої самостійності по саму зав'язку і з тих пір зрозуміла одну просту річ: красивих, багатих, розумних може бути багато, але той, кого любиш — один.

Вона боялась підняти на Руслана погляд, бо він дивися на так, що ще хвилина — і вона плюне всі обов'язки, на всі «потрібно» і «що скажуть люди» і піде за ним, куди завгодно. Але ж не можна… Вона — дружина і мати сімейства.

— Подивись на мене, — сказав Руслан.

Ольга ще нижче опустила голову ні, ні, ні…

— Подивись на мене, — міцною долонею він підняв догори Ольгине підборіддя і таки примусив глянути собі в вічі…

…І вона пропала…

Не пересікаємось…

Люда просто дуже хотіла бути щасливою. А хто не хоче? Але вона могла бути щасливою тільки з Сергієм. Більше ні з ким. Принаймні, їй так здавалося. Ні, не здавалося. Вона точно знала, що ніхто її так не хвилював, ні до кого ще, за все своє життя, вона не відчувала ось такого… Ну, такого… Щоб аж серце заходилось і дихання спирало.

А от Сергій, вона це відчувала, ставився до неї прохолодно. От халепа! Ні, йому дуже подобалась Людина зовнішність. Кому, цікаво, не до вподоби стрункі білявки з п'ятим розміром бюсту? Люда ще таких не зустрічала. Сергій із задоволенням демонстрував її своїм друзям. Ніби якусь дорогу цяцьку. Автівку, приміром. Оце, мовляв, дивіться, який капот, а який бампер, а «начинка»… Коротше, повний «фарш».

А Люді хотілося б, щоб він любив її не за «фюзеляж» і «бампер». Але як цього досягти, вона не знала. Стати ще привабливішою? Салони краси і фітнеси-шмітнеси? Сергій грошей дасть, якщо попросить. І толку? Господи, ну що в ній не так? Красива ж, мужики на вулиці голови звертають, щоб ще раз на неї глянути. Розумна, дві вищі освіти як не як. Самостійна, працьовита, не скандальна. Чого ще не вистачає?

— Не мороч собі голови, — сказала Люді сестра Світлана, — відпусти його. Може це не твоя людина.

— Як це? — здивувалась Люда, — чому не моя? Я нікого більше поряд з собою не уявляю.

— Ти не уявляєш, а у нього, можливо, інші плани на життя. Ви не пересікаєтесь, розумієш? Якби вам долею було присуджено пересіктись, все уже давно сталося: і взаємні почуття, і весілля і все, що в таких випадках належить.

— Дуже розумна в тебе сестра, — сказала люді подружка Настя, — аж занадто. А я, наприклад, людина проста. Подобається мужик — завагітній від нього і тягни тепленького до вівтаря. Спосіб перевірений. Куди він подінеться?

Ця думка запала Люді в голову. Ні, ну справді… Два роки вже разом. Та чи разом? І ні туди, ні сюди. Вона втомилася чекати. Власне, 27 через півмісяця стукне, пора вже про сім'ю задуматись серйозно.

— Раз гора не йде до Магомета, значить, Магомет піде до гори, — вирішила про себе Люда і взялася проводити ретельну підготовку до шаленої ночі кохання.

Наступив вечір тієї ночі. Сергій і Люда романтично вечеряли. Ароматичні свічки, келихи вином таке інше в дусі любовних романів.

Сергій з апетитом наминав дорогезний сир, запиваючи його недешевим вином. Він любив смачно поїсти і знав у їді толк. Люда, по простоті своїй, надавала перевагу смаженій картоплі. Вона дивилась на Сергія і раптом подумала:

«У нас навіть в їжі смаки різні, що вже говорити про інше. Хоча їжа — то дрібниці. У нас різні вектори життя — я його люблю, а він… навіть, не знаю, як це назвати. Ну одружу я його на собі, далі що? Через півроку він піде шукати ще когось з «бамперами

і «фюзеляжами». Або закохається по справжньому. А тут дружина з пузом… Це вже трагедія для всіх…».

Сергій доїв сир, допив вино і зазивно подивився на Люду.

— Вечерю закінчено, — раптом сказала вона, сама собі дивуючись, зовсім не ці слова вона збиралась промовити, — все інше теж закінчено. Бувай, Сергій. Ми не пересікаємось…

Потрібно було послухатись раніше…

По вулиці села, мов роз’ятрений бик, мчав Микола. Щоки його червоніли, аж пашіли, очі налилися кров’ю, ніздрі роздувалися, наче паруси під вітром. Випадкові зустрічні кидалися від Миколи врозтіч. Усі знали його запальну вдачу і намагалися не попадатися йому на очі коли він, за його ж словами, перебував «в угарі».

— Ой, горенько, — вжахнулася баба Марія, яка щойно вийшла до лавки на «прогулянку», — це ж кому зараз біда буде! — бабця поспіхом, наскільки дозволяли костури, зайшла в двір і вже звідти спостерігала за переміщеннями Миколи.

А той мчав, не розбираючи дороги. Червона пелена люті застилала йому весь світ.

Микола був добрим чолов’ягою, але страшенним ревнивцем. Про це знали всі в селі і намагалися оминати його дружину, Оксану, десятою дорогою.

— Дурень ти дурень, — не раз говорила йому Оксана, — через тебе мене люди стороняться. Подруг і тих у мене немає — всіх порозганяв.

— Нема чого з подругами теревені розводити, — мурмосився Микола, — чому доброму подруги можуть навчити? Щоб поговорити по душам у тебе чоловік є.

Оксана тільки зітхала. Чоловік любив її до нестями — хіба багато жінок можуть цим похвастатись? Але інколи Оксані здавалося, що разом зі своєю любов’ю він натягнув їй на шию тугий зашморг і душить, душить, душить… Якби не це, вона б вважала себе найщасливішою жінкою в світі. Та все ж було образливо: ну чому вона не може спокійно вийти з дому в той же магазин, щоб не «нарватися» на похмурий чоловіків погляд і незрозуміло які зауваження, а інколи і міцне словечко? Щоб здійснити самостійно поїздку в Київ і мови не могло бути. А так інколи хотілося пройтися вулицями столиці, помилуватись на вітрини, подивитись на людей. І себе показати. А чому ні? Молода, гарна…

Але Микола такої можливості Оксані не давав. Вона або сиділа вдома, або ж виходила кудись лише з ним під ручку.

— Як в клітці, — зітхала Оксана.

— Але клітка в тебе нічогенька, — казала їй сестра Ліда з якою Микола спілкуватись дозволяв, — майже золота.

Це була правда. Микола був гарним сім’янином і хазяїном, все, що заробляв ніс додому. Та й руки мав майстровиті, міг приладнати, полагодити, добудувати.

— Тільки іншим разом в цій клітці дихати нема чим, — відповідала Оксана.

Подібна розмова з сестрою відбувалась в них частенько. У Ліди ситуація була, як кажуть, зворотною. Волі вона мала стільки, що й не знала, куди її подіти: сама зароби, сама зроби, сама з дітьми і на городі.

Оксана ніколи нікому не розповідала, що люблячий чоловік міг обізвати її кріпкими словечками, інколи давав рукам волю. Хіба про таке скажеш? Соромно…

… От і сьогодні Микола летів додому, як скажений, бо хтось йому наплів, ніби щойно бачив Оксану, що сіла в таксі і від’їхала в невідомому напрямку.

«Уб’ю! — кипів Микола, — якщо це правда, уб’ю і її, і таксиста, і всіх!».

Він підбіг до будинку, ногою відчинив двері, влетів, наче буря, в кухню. Оксана, у фартусі і косинці, місила тісто на пироги.

— Ти вже дома? — здивувалась вона, — а чого так рано? Я не чекала, і обід не готовий…

— Не чекала!!! — заревів Микола, — ах ти с…а, шл…а, б…, — чоловіка не чекала!

Микола знав, що неправий. Він на власні очі бачив власну дружину у власній кухні, а не в салоні авто, але зупинитися вже не міг.

Він викрикував матюки, відправляв дружину по відомим адресам. Вона лиш мовчки слухала. Тільки очі темніли, і до кінця чоловікової тиради з ясно-блакитних стали темно-сірими.

…Наступного вечора Микола знайшов на столі записку: «В холодильнику їжі днів на три. Пішла, куди послав, поводжу себе, як назвав. Потрібно було тебе послухатись раніше!».

Чужі

Тетяна спостерігала, як вечеряє чоловік. Скільки вони років разом прожили? Десять, здається. Тетяна ніколи не була сильною в цифрах і датах, могла навіть про власний день народження забути. Дівоча пам'ять, жартувала вона.

А втім так, десять років у шлюбі. Непогано, до речі, прожитих років. Це якщо подивитись з боку. А коли глянути з середини…

Тетяна ніколи не могла пожалітись на відсутність уваги з боку чоловіків. Багато і різних їх біля неї крутилося, та все якось не до душі, серця та розуму… Та все ж вона досі не могла збагнути, що її примусило вийти заміж. Критичний вік у розмірі тридцяти вже далеко недівочих років? Тоді це здавалось важливим. Зараз подібну причину інакше ніж маячнею і не назвеш.

Вже після першого серйозного побачення з майбутнім чоловіком Тетяна зрозуміла, що нічого путнього з їх стосунків не вийде. Вона і сама не могла пояснити, чому зробила такий висновок. Михайло був просто суперпозитивним: симпатичний, оковитої не вживав, не палив, руки мав золоті і майстровиті, непогано заробляв до того ж як, казали в одному фільмі «в сумнівних зв'язках поміченим не був, характер нордичний, не одружений». Якого дурня, питається, іще потрібно?

Тетяна 10 років тому задала собі це ж питання, і зробила висновок, що чекати від долі ще кращого подарунку буде вже просто нахабством. Вийшла заміж, народила сина.

І що? А нічого… От не вистачало чогось… Якоїсь хімії, фізики, біології, літератури, блін, чи ще якогось предмета.

— З жиру бісишся, — сказала подруга Настя, — тебе просто ще смажений півень в зад не клював. Як от мене, — помовчавши додала вона.

Тетяна змушена була згодиться: так, півень не клював, а Настя знає, про що говорить. Вона від свого Сашка із дітьми мало не кожен вечір в неї ховається і на ніч залишається. А Михайло мириться з присутністю чужої людини в хаті, хоча інший би давно погнав таку подругу… назад додому.

Тоді якого ж дідька? Якби ж знаттє…

… Тетяна дивилась, як Михайло акуратно, інтелігентно підносить до рота ложку з супом, і думала про парадокси життя. От чому так виходить: до рідного чоловіка, з яким в мирі і злагоді (Тетяна вважала, що приказка — ми відповідаємо, за тих, кого приручили, якраз про неї, тож нема чого рота зайвий раз роззявлять) прожито 10 років, притулиться не хочеться, хоч убий, а до чужого, ледь знайомого, так і тягне?

Маячня якась. Тетяна того Олега знала рівно місяць — він був «новеньким» на фірмі. А подивись же ти — запав, як скалка в око, ввижається всюди. Що це, хімія з фізикою винні?

На відміну від Михайла Олег, по всьому було видно, сумнівних зв'язків за життя нахапався, як собака бліх, випити був мастак, і взагалі… У нього в голові точно «таргани» правили бал. Але найдивніше те, що з цим триклятим Олегом вона б, як то кажуть, в розвідку пішла, а от з Михайлом… З ним страшно. Тетяна не могла достеменно пояснити, чому саме страшно, але відчувала, що «розвідки», чи якихось інших критичних обставин, Михайло може й не витримати, здасться десь серед дороги. Стержнем, на якому ліпилась їх сім'я, була вона. А може Тетяна все придумала? Може… Жіноча логіка — річ непередбачувана, такого може «налогічить».

…Чоловік попросив зварити каву. Він до неї пристрастився зовсім недавно. Це Тетяна все життя її літрами пила. Тетяні зовсім не хотілося вставати з теплого, насидженого місця. Але вона піднялася, поставила турку, налила в неї холодної води. «Що ж, ми відповідаємо за тих, кого приручили, — думала вона, засипаючи в окріп заварну каву, — до кінця життя».

Куди іти з чесністю?

— Давай, давай, швидше закинеш — швидше відчалю, — Михайло крізь примружені очі спостерігав як дружина — чи то вже бувша, чи то ще теперішня, закидає в багажник його автівки речі.

Речі теж були Михайлові. Сімейне життя в черговий раз дало тріщину і його відправляли. Куди? Питання цікаве. Іти власне не було куди. Нє, пару адресок про запас у нього завжди було. Дівчата симпатичні, його чекають — не дочекаються. Але… Це ж знову почнеться: де був? Чого не прийшов? Чого не передзвонив? З ким пив?… «Осточортіло, — подумав Михайло, — Хочу сам собі буть хазяїном і на біса мені ці баби».

Але з «сам собі хазяїном» поки не складалось. Дім, у який було вкладено півжиття, був спільним, як і все майно. Але головне — діти. Ось до кого він кожен раз повертався після всіх походеньок.

Михайло згадав, як вони, мов горобчики, сиділи і вікні, притулившись носами до скла, і спостерігали як мати, наче навіжена, швиргає його речі у машину, і защеміло серце. Батьки чубляться, розходяться-сходяться, страждають, але найнещаснішими все одно залишаються діти.

Коли речі нарешті було «спаковано» у багажник Михайло вирішив їхати до сестри. Перебуде в неї тиждень-другий, а там дивись все якимось чином владнається.

З племінниками і зятем у нього завжди були чудові стосунки ну а сестра — рідна кров, прийме його всякого. Хоча теж плішину виїдати стане. Ех, баби…

Сестра, Ольга, зустріла його підозрілою посмішкою.

— Що — знову? — спитала вона його, — ти, брате, невиправний. Заходь, чого стоїш. Розташовуйся і на кухню тули. Хоч нагодую тебе по-людськи, он вже з обличчя спав. Доведуть тебе дівки…

Наминаючи смачнючий борщ Михайло дивився, як сестра клопочеться на кухні. Вони були дуже схожі. В обох було щось неймовірно привабливе, хоча з першого погляду і не розбереш що саме. Кавалерів у Ольги було у свій час — тьма. І зараз, він був впевнений, мужики біля неї крутяться. Всякі мужики, і дуже непрості, при тому, робота в неї була така.

«Цікаво, — подумав Михайло, — чи було у Олі щось на стороні? Навряд чи, а як і було — з такими то зовнішніми даними не дивно — зроду не розбовкає. Не те що я — язик, мов лопата. І як вона умудряється зберігати лад в сім'ї? Ігор же ревнивий, мов чорт, а мало не в рота дружині заглядає, ходить, як шовковий».

— От скажи, — спитав Михайло у сестри, — чому у тебе виходить, а в мене — ні?

Питання було заплутаним, але Ольга відразу зрозуміла, що до чого.

— Бо у неї не вистачає мудрості прийняти тебе таким, як ти є. А в тебе, прости Господи, що таке кажу, не вистачає розуму «маскувати» свої походеньки. Ти навіть не приховуєш цього. Думаєш, їй весело таке усвідомлювати? Повна зневага.

— Зате чесно. Я людина пряма і відкрита…

— От дурень гонористий! Думаєш жити з тобою такий вже мед? Щастя привалило! Та твоя Світлана біситься і вигонить тебе через день, тому, що любить. Не пішов би ти зі своєю чесністю. Хоча… Чого я тут розходилась? Горбатого могила справить…

Вночі Михайло довго думав про те, куди йому іти зі своєю чесністю. І справді, куди?

Баєчки та байки

Напівпорожня електричка, теплий вагон, заколисуюче стукають колеса. В таких умовах можна їхати, хоч і до Нью-Йорку, якби не через океан. За вікном біліють поля і присипані снігом дерева. Краса така, що аж очам боляче дивитись. В сусідньому купе їде група чоловіків у кількості чотирьох чоловік. Їм не до краси, та і заколисуючий стукіт коліс на них теж, схоже, не діє. Вони розповідають байки. Ні, все почалося з цілком правдивої історії, як один з них, білявий із великими сірими очима, з’їздив на рибалку.

— Морози тоді вже днів чотири як стояли, — каже блондин, — вода замерзла, хоч КАМАЗом їдь…

— Нє, ну КАМАЗом — це ти загнув, — прогув басом найстарший з них, із сивими вусами, — така махіна провалиться. Хіба що лісапетом заїхати…

— Ну я ж своєю лєгковушкою на льоду став… — кип’ятититься блондин.

— Так лєгковушка ж — не КАМАЗ, — почав під’юджувати його сивовусий, — от лід і витримав, а так би шубовснув у воду, рибкам на корм…

— Та тихо ти, — приєднався до розмови третій чоловік, одягнений в камуфляж, — як же риболовля?

— Во! — підняв угору великого пальця блондин, — з пів верейки карасів та линів натягав.

— Хто ж з верейкою на рибалку ходить, — знову встряв сивовусий, — нормальні люди відра беруть, емальовані, щоб квіточки на відрі були нарисовані. І взагалі, мені твоя Галина казала, що ти півдня просидів, і лиш три рибини приніс. Та й ті вона котам згодувала, чистити не захотіла.

Блондин принишк. Видно, його Галина була жінкою серйозною і просто так слова на вітер не кидала. Раз сказала, що три рибини — значить три.

— Ось послухайте, як я одного разу на рибалку з’їздив, — завів сивовусий, — Значить, в тому році це було. Морози такі — аж тріщить все навколо. Приїжджаю на ставок. Снігу по коліна, лід — з пів метра товщиною. Одгріб сніг, давай лід сокирою рубати — а дзузьки. Скалки на всі сторони летять, а йому хоч би що. А риби ж хочеться! Взяв, значить, я паяльник, до акумулятора приладнав, бо ж на машині приїхав, і давай лід розтоплювати. Півтори години навколо того місця, де думав ополонку рубати, бігав, але ж таки розтопив лід. Тільки вудочку закинув, аж тут раз…

— Золота рибка начепилась, — долучився до розмови четвертий, наймолодший, років тридцяти чоловік, — і каже: чого тобі надобно, старче. А ти йому такий: дівчину, 90х60х90, білявку, і щоб очі зелені…

— Кому що, — сказав «камуфляжний», — кому білявку, а мені б оце до подушки…

— Так то вже не дівка, а русалка якась, якщо очі зелені, — розсміявся сивоусий, — і стратегічні параметри, як на мене, малуваті. Я люблю жінок в тілі, так щоб — взяв у руки, маєш вещ.

— Які тобі там дівки, — обізвався «камуфляжний», — у тебе п’ятеро внуків по двору бігають. Дівки йому захотілося. Хіба що полюбуватися.

— От не скажи-и-и-и, — задумливо протягнув сивовусий, — гарна дівка завжди згодиться…

— А я про шо, — підтримав його молодий.

Блондин довго сидів, кліпаючи очима і переводячи погляд з одного на другого.

— Так… а цей, — озвався нарешті, — хіба паяльником лід розтопиш?

Компанія дружно розсміялась.

Притча

В купе електрички дві літні жінки вели повсякденну розмову про те, про се. Раптом одна каже:

— Слухай, Антоніна, яку цікаву притчу мені сьогодні розказали. Значить так: пішов один мисливець на плювання. Весь день ганяв звіра і дополювався д того, що кулі вже закінчилися. А тут глядь — ведмідь із самої гущавини виходить. Мисливець туди, сюди — стрілять нічим, а від ведмедя, як відомо, далеко не втечеш. Підняв тоді мисливець руки до нема і змолився:

— Благаю, Боже, порятуй мене від цього страшного звіра!

А ведмідь і собі лапи догори задер і каже:

— Дякую тобі, Боже, за цей сніданок!

Як думаєте, чию молитву Господь почув першою?

В купе запанувала тиша.

— Це не притча, а байка якась, — сказала молода дівчина, що сиділа поруч, — чи загадка. Ну, так кого ж Бог почув першим?

— А ви як думаєте? — спитав літній чоловік інтелігентного вигляду з абсолютно сивим, аж срібним волоссям.

— Я там знаю, — знизала плечима дівчина, — дурниця якась… Ведмеді говорить не вміють.

— Це вам зараз здається, що дурниця, — поважно відмітив чоловік, т- бо ви молода і безтурботна. Поживете трохи, життя побачите, от тоді будете вирішувати дурниця, чи ні. А в цій притчі сховане питання глибоке, філософське, навіть, я б сказав.

— Діду, ви чого до дитини причепилися? — встряла в розмову молодиця в червоному пальто, що сиділа в сусідньому купе, — а нема чого на полювання тинятися! Знаємо ви ваші риболовлі та полювання: аби нажертися до синього кольору. А потім додому таке щастя з полювання приповзе, жінку та дітей ганяти. Або ще гірше: дівок з собою понабирають, і всяку заразу додому несуть. Знаємо, бачили…

— Та до чого тут це? — оторопів інтелігент, — справа ж зовсім не в полюванні. Кажу ж, тут питання філософське…

— Філософи, блін, — не вгавала жінка в червоному пальто, інші, що сиділа поруч, в знак згоди закивали головами, — їм би тільки за чаркою пофілософствувати, — а те, що дома дрова не нарубані, в хаті хоч собак гони від холоду, шиферину з даху вітром знесло, другий місяць прошу полагодити — куди там. Філософія важливіше. А, що там казати, — махнула вона рукою і така безнадія була в тому жесті.

Інтелігентний чоловік принишк. По виразу його обличчя було зрозумілим, що йому дуже жаль цю молоду і симпатичну жінку, яка, скоріше за все, говорила про себе.

В обох купе знову запанувала тиша.

— Мабуть, того, хто перше подякував, — раптом несміливо сказала дівчина.

Всі здивовано на неї поглянули.

— Що? — перепитала жінка в червоному.

— Бог, мабуть, скоріше дослухається до молитви того, хто перше подякував, — тихенько промовила дівчина, — ми дуже часто буваємо невдячні. Приймаємо, як належне, все що у нас є, добро, яка дає нам Бог і люди. І коли у нас щось забирається не задумуємося над тим, що може це сталось через невдячність.

Всі зачудовано дивилися на дівчину. Ніхто не промовив ні слова. Мабуть, задумалися над тим, що вона сказала.

Хвилини щастя

Дід Тарас човгав по двору у напрямку поштової с скриньки. Сьогодні четвер, мала прийти газета. Останні десять років після смерті дружини газета була для діда, вважай, єдиним співбесідником. Дітей у діда не було. Точніше був син колись, Дмитром звали. Але ось уже тридцять п’ять років, як не було від Дмитра ні чутки, ні звістки. Чи живий він іще? Скільки мати виплакала сліз, згадуючи про нього! Серце і душа боліли в неї кожен день. Та де там кожен день, щогодини. Діду ж інколи здавалося, що він вже зовсім забув, як виглядав Дмитрик. Але він закривав очі і уявляв: ось він немовлятко, ось трирічний ганяється за м’ячем, ось пішов у перший клас… Швидко промайнули роки — вже й в армію вирядили Дмитра. Далеко, аж у Сибір. І після цього він у рідному селі не з’являвся. Ніколи. Але то тільки здається, що світ великий. Насправді, він круглий та тісний. Казали люди, що бачили Дмитра. Ніби одружився віну своєму Сибіру, дітки в нього є, дві дівчинки. Онучки, значить, Тарасові. Про це стало відомо якраз перед смертю дружини. Знайомі, у яких родичі були в Росії їздили туди, та й Дмитра здибали. Прийшли до діда Тараса та баби Ірини, розказали.

— Ой, та чому ж він додому ніколи не приїде, до батька, до матері! — скрикнула баба Ірина, — скільки очей я не спала, скільки сліз виплакала за своїм синочком, а він…

Вона вже не плакала, а тихенько скімлила. А вночі бабі Ірині стало зле. Вона відчувала, що сьогодні помре, покликала діда:

— Не знаю, чим я завинила перед Богом, та, мабуть, вина є, раз сина не вгледіла. Жаль, тебе одного залишаю. Та нічого не вдієш, — і закрила очі.

Дід Тарас тоді мало не збожеволів від горя, але живим до Бога не полізеш, мусиш якось існувати. То він і жив. Один однісінький. Сусіди, бувало приходили ввечері, про те, про се поговорити (дід багато чого за життя бачив), смачненького приносили, цікавились, може в місті купити чого треба. Він був вдячний їм безмежно за увагу. Але…

Сусіди — то не сім’я. Та що ж зробиш…

…Дід дочалапав до поштової скриньки. Вийняв з неї газету і раптом… На білий, мов намальований, сніг випав синій конверт. У діда тьохнуло серце — невже від сина, Дмитра? Невже дочекався! Господи, щастя яке! Мати не дожила, не дождалася. Але то нічого, на могилу сходить до неї, почитає листа від синочка. Це ж від синочка лист! Більше писати нікому.

Тремтячими пальцями дід підняв конверт. Довго не наважувався подивитися на адресу, серце вибивало такого радісного гопака, що діду стало важко дихати.

Нарешті він набрався рішучості, глянув на конверт. Акуратним кругленьким почерком на ньому було написано: Литовченку Тарасу, вулиця Гарматна, будинок, 3. Дід Тарас жив не на Гарматній вулиці. У селі було двоє Литовченків Тарасів.

Дід безсило опустив руки. Безмежне щастя, яким він жив ці хвилини перетворилась у невимовне горе. Дід Тарас присів на лавочку біля паркану. Конверт випав у нього з рук і синів на снігу, мов дивовижна квітка.

Через декілька хвилин він встав, почовгав знов до хати. Що ж, живим до Бога не полізеш. Треба якось далі жити…

Цінуй кожен день…

Зупинка. Люди чекають на маршрутку. Зима, нарешті, набрала повну силу і розійшлася не на жарт: мороз добрячий, ще й сніжить трохи. Люди кутаються в коміри і шарфи, відвертаючись від колючого вітру.

— От, дозвизділись, зими їм хотілося, — пробурчала літня жінка в довгій, до п’ят, шубі. Вона натягнула хутряну шапку на самі очі і невдоволено поблимувала ними навколо.

— А хіба що? — широко посміхнувся хлопчина у смішній в’язаній шапочці, — у вас он яка шуба — ще троє, таких як я, вкутати можна.

— А вам, молодим, все рівно, хоч спека, хоч холод, — підтримав літню жінку чоловік середніх років, — одно «ги-ги» та «ги-ги». Хоч би про що серйозне подумали.

— А ви, дядьку, що, молодим ніколи не були? — не забарився з відповіддю хлопчина, — та й зараз ви ще начебто не дуже старий. А бурчите, наче дід. А я вас, до речі, згадав. Днями, ви тут же, на зупинці, нервували з приводу того, що зима все ніяк не наступить, ноги у вас пітніли від такої погоди.

— А ну ти мені… побалакай, — дядько ще більше насупив кущуваті брови, — і тоді було погано, і зараз не дуже добре. Погода — г…но, ціни — ростуть. Що хорошого?

— А коли буває добре? — втрутилась у розмову симпатична білявка років сорока, — вас послухати, так життя взагалі — суцільна катастрофа.

— А що хіба, не так? — жінка у довгій шубі невдоволено закопилила губу, — іду сьогодні в аптеку, і так слизько, а в них на порозі ще й плитка покладена. І ні поручня, нічого немає, щоб триматися. Мало не вбилася.

— Ви про цю аптеку? — запитав хлопчина, кивнувши головою в бік приміщення, — так поряд же інша є, без плитки і з поручнями. Пішли б туди, ціни не набагато різняться.

Жінка звела докупи брови.

— Малий, щоб мене вчити, сама знаю, куди йти. Ще й послати декого за конкретною адресою можу…

Хлопчина збирався було відповісти, але його стримала білявка.

— Не звертай ти увагу, бачиш, люди із тієї категорії, що хоч із золота їж — все рівно не задоволені будуть, — сказала вона йому на вухо.

— Що ви там шепочетесь? — запитав дядько, — ви, мадам, уже не втому віці, щоб до юнаків загравати.

Білявка здивовано глянула на дядька, хотіла було щось відповісти, але хлопчина зашепотів їй на вухо:

— Та не звертайте уваги! Він на вас ще як тільки ви на зупинку прийшли з цікавістю поглядає. Ревнує…

І білявка, і хлопчина, не змовляючись, залилися веселим сміхом.

Жінка в шубі і дядько ще більше закопилили губи.

Підійшла маршрутка, пасажири завантажились в авто. На перегородці, біля водія, висів великий яскравий плакат з написом: цінуй кожен день, він більше не повториться.

А таки ж правда.

Чуже весілля

Ігоря з дружиною запросили на весілля. Кум одружувався. Дружина довго крутилась біля дзеркала, вибираючи вбрання. Ігор натягнув звичні джинси і светр.

— Чого одягнувся, наче на роботу? — спитала дружина. Звали її Світланою. Колись Ігор називав її Світлячком, тепер, інакше ніж відьмою, «величати» не хотілось.

— Теж мені — свято, — буркнув він, — бідний кум просто ще не знає, що його чекає…

— Що? — звела брови дружина, — що ти там белькочеш? Кажи виразніше, нічого ж не чути.

Ігор промовчав. Повторити це в голос — означає нарватися на черговий скандал. А у дітей вже й так повіки починають смикатися, коли батько з матір'ю з'ясовують стосунки.

Світлана продовжувала крутитись біля дзеркала. Ігор похмуро розглядав її. Хто скаже, куди все зникає: симпатія, почуття, бажання? Чому трансформується у кращому випадку в неприязнь? Світлана не розтовстіла після двох пологів, не постарішала і світле волосся залишилось таким же гарним: довгим, блискучим, шовковистим. Правда, Ігорю завжди більше подобались жінки з темним волоссям. Може в цьому справа? Господи, маячня яка… До чого тут волосся? А що тоді — до чого? Якби ж знати…

Нарешті сукню було вибрано, волосся вкладено у пишну зачіску, макіяж нанесений, вони стрибнули в машину і поїхали до бенкетного залу.

— Ти в цих джинсах, прости Господи, наче з заводу, — Світлана зморщина акуратний носик, — сором на людях показуватись.

— А ти не показуйся, — огризнувся Ігор, — іди сама на це трикляте весілля, я краще пивка вип'ю.

— Кум, між іншим, твій, а не мій, — роздратовано сказала Світлана, — так що стули пельку і мовчи насолоджуйся подією. І не демонструй так відкрито, що у нас з тобою спостерігається деякі…- вона зам'ялась, підбираючи слово, — непорозуміння в сімейному житті.

— Уже стулив, говорити з тобою нема ніякого бажання, — відповів Ігор і додав саркастично, — непорозуміння…

Непорозуміння, це коли тобі не подобається якого кольору сьогодні лак у дружини на нігтях. А коли ти не можеш терпіти її всю, від кінчиків тих самих нігтів і аж до маківки, то це яким словом назвати? І якого дурня вона його терпить в такому разі? Не від великої ж любові? Пару місяців тому, коли він зійшов з дому до… втім, це не важливо до кого, просила-молила, щоб повернувся. Ще й дітей настроїла, мовляв, батько вас кинув, не потрібні ви йому… Навіщо з дітьми так? Де хвалена жіноча мудрість? Якби не діти, Ігор би, мабуть, і не повернувся. І як далі жити? На одній кухні і в різних спальнях? Одному Богу відомо…

… Серед ошатно вбраного бенкетного залу у вальсі кружляли наречений з нареченою. Красиві, щасливі, вони не відводили очей одне від одного. Ігорю на мить стало навіть заздрісно. Тільки чи надовго те щастя, от в чім питання…

Один день із життя коханки…

Телефон мовчав уже дві доби. Яна носила його всюди за собою і пропустити дзвінок просто не могла. Та й видно ж все на моніторі, хто телефонував, хто ні. Він не телефонував.

— Гад, — прошепотіла Яна своєму відображенню в люстрі, — справжнісінький гад. Обіцяв же подзвонити…

«Гад» обіцяв не лише зателефонувати, але й прийти. Не зробив ні того, ні другого.

— Та що я йому — лялька, погрався і викинув, — знову звернулась Яна до свого відображення. У двійника в дзеркалі тремтіли губи і руки, що тримали телефон. Тримали, і не випускали, — скільки можна терпіти таке ставлення? Я ж себе не на смітнику знайшла!

Яна раптом випростала руку і з усієї сили жбурнула апарат об підлогу. З нього відлетіла лише задня кришка, бо телефон впав на м’який килим.

Раптом трубка дзеленчати.

«Він!» — промайнуло у Яни в голові і вона миттю, не дивлячись на монітор, схопила телефон, натиснула кнопку.

— Доню, — пролунало в апараті, — це мама.

Янине розчарування було настільки сильним, що навіть мама, яка знаходилась далеко, його відчула. Образилась, звичайно, але виду не подала.

— Не подзвонив? — запитала вона.

Яна промовчала.

— І не прийшов, — констатувала мама, — і довго ти ще будеш в коханках ходить?

— А чим погано? — намагаючись вдати байдужість спитала Яна, — коханка — від слова кохання.

— Коханка — від слова дурепа, — різко сказала мама, — а втім, ти вже доросла. Вирішуй сама.

«Мама права, — у розпачі думала Яна, — скільки можна терпіти? Потрібно на щось вирішуватись. Або я — або та. Третього не дано».

Трубка знов задзеленчала, у Яни тенькнуло серце. «Мама» — прочитала вона на дисплеї.

— У нього не лише дружина і ти, ще є одна. А може й не одна. Ти ж знаєш, я просто так молоти язиком не буду. А тут скажу: горбатого могила справить.

Яна знала і про горбатого, і про те, що мама дарма наговорювати не стане, не та вона людина.

Потрібно на щось вирішуватись. П’ять років стосункам — і ні туди, ні сюди.

«Рвати, — подумала Яна, — хай і по живому».

Вона витягла з телефону «сімку», розрізала на дрібні шматочки.

«Ну що, допомогло?», — посміялась сама з себе. Та щось не дуже.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Яна кинулась було відчиняти, але на півдорозі зупинилась. Заглянула у вікно — він. Через двоє діб явився.

Дзвінок усе дзеленчав. А Яна все стояла біля вікна. Нігтями так впилась в долоні, що закапотіла кров. Рвати, хоч і по живому. Життя з нуля починати. Вона гідна кращого. Не на смітнику ж себе знайшла.

Історія про дві дороги

Жив собі на світі один чоловік. А може, то була жінка, власне, це не так уже і важливо, бо подібна історія могла трапитися з ким завгодно. Тож скажемо простіше: жила була на світі одна Людина. Дім Людини був розташований дуже цікаво: якраз перед двома дорогами. Кожного ранку (а іноді й пізнього вечора, якщо, наприклад, гулянка затягнулась, бо Людина була молода і любила повеселитись) вона виходила з хати, милувалась сходом чи заходом сонця і чимчикувала далі. При чому, умудрялась іти відразу по двом дорогам. Як так, може спитаєте ви? Ого, для цього потрібна була не аби яка майстерність. Але Людина була вправною, прямо як акробат в цирку (а може, їй просто щастило) тому ходила відразу по двом дорогам, не відчуваючи особливого дискомфорту. Це навіть було весело, більш того, захоплююче! На одній дорозі — будинок, сім’я, робота, щоденна рутина, зате інша — феєрверк і розваги. Нормально, одним словом. Все поєднувалось в чудовій гармонії і ідилії.

Але життя така капосна штука, що любить, як то кажуть, час від часу поламати карти. Хто знає, як так трапилось, можливо, через вплив якихось третіх, сторонніх сил, можливо тому, що як не крути, будь якій ідилії колись приходить кінець, але такі чудові, рівненькі, вивчені дороги, по яким ходила Людина, раптом почали поводити себе вкрай по-хамськи. Вони самовільно переплутувалися так, що не розбереш, де яка, тікали від Людини так швидко, що неможливо було наздогнати, іноді піднімались дибці — просто несила було ступити.

Коротше кажучи, Людина вимордувалась вкрай і вимордувала всіх навколо, бо їй хотілося, щоб все повернулося назад. Щоб вона знову могла спокійно ходити по двом дорогам, особливо не напружуючись і весело насвистуючи. Але так, як хотілось, не складалося, хоч трісни. А вбирати якусь одну дорогу було страшно. Вибір — то взагалі штука страшна і важка.

Та все одно колись доведеться вибирати. Або будувати абсолютно нову дорогу — свою, власну. Це теж зовсім нелегко, та й невідомо, якої якості ця дорога буде. Хоча, якраз в цьому випадку багато чого залежить від самої Людини…

Хоч так…

— О, дівчата, дивіться хто до нас суне! — Настя ткнула тендітним пальчиком у вікно, яскраво-червоним кольором блиснув довгий наманікюрений ніготь.

Всі співробітниці складу підбігли до вікна. По двору, ледве пересуваючи ноги, чалапав дід. Він був місцевою «достопримечательностью» на кшталт сільського дурника. От тільки дурником діда Івана назвати не можна було аж ніяк. У свої вісімдесят п’ять він мав пам’ять, дай Боже кожному, і газети, які дуже любив проглядати, щоб бути, як він казав, «в курсі», читав без окулярів. Дід Іван був алкоголіком. Уже років з тридцять, а може й більше, ніхто не бачив його тверезим.

— І прожила ж така зараз до старості, — бурчали на лавках баби, спостерігаючи як дід Іван, перевалюючись з ноги на ногу, наче качка, тиняється по селу в пошуках пляшок.

Здоров’ям діда Боженька теж не обділив, як і багато чисельними нащадками. Внуків і правнуків у нього було сила, а що дід давно власну хату пропив, то кочував тепер від одного родича до другого. А влітку взагалі на вулиці жив. Онуки діда лаяли, але таки доглядали, бо ходив він чистий і доглянутий. В усякому разі зранку, бо до вечора на нього страшно було дивитись: заяложений, в патьоках, в бруді…

— Що йому тут потрібно? — спитала Оксана і накопилила губи, вона фізично не терпіла п’яниць, бо в самої вітчим добряче заливав і вони з братом, коли були малими, вважай кожну ніч ночували в сусідів чи по родичам.

— Не знаю, — знизала плечима Тетяна, — припреться зараз сюди. «Аромат» від нього… вже ж, мабуть, готовий…

— Злі ви дівчата, — сказав вантажник Андрій, — може в людини «труби горять», пивця б йому налили, чи горілочки.

— Спішимо, аж падаємо! — не змовляючись, хором відповіли дівчата, і засміялись.

Ти часом діді Іван зайшов у двері і чутно було як він шаркає зашкарублими черевиками по східцях.

Через хвилину він показався в «конторці».

— Здрастє вам у вашу хату, — дід церемонно зняв пом’ятого капелюха, — ось, тримайте.

Він протягнув брудний поліетиленовий пакет в якомусь щось дивно шурхотіло.

Оксана обережно, двома пальцями взяла пакет, відкрила, глянула. Там лежала ціла гора кришечок від пластикових пляшок.

— Хлопцям нашим, тим що на війні, на протези збирають, я в газеті читав. Це від мене. Допомога. Хоч так…

Оглавление

Всього один дзвінок

Сон

По чарці

Повторення пройденого

Чашка кави

Трохи щастя

Зверхзадача

Розбита чашка

Спідниця в горошок

Звичайний день

Куплене щастя

Не суди…

Волошки

Говорили-балакали

«…Інтернет є і тут…» (з підслуханого в автобусі і підтвердженого Фейсбуком)

Подвійні стандарти

Куди пішла Таня?

Вирішим!

Дві долоні

Нове життя

Стерпиться — злюбиться

Стара-стара казка

Не на різних полюсах

Колекціонер

Довга дорога не додому…

Все буде добре

Від пункту Д до пункту Б

Про козу Сепаратистку

Баба Любка

Відьма

Що там, за рогом?

«Прилагатєльниє»

Годиться…

Попутниця

Стара-стара казка 2

Собача радість

На круги своя…

Той, кого любиш…

Не пересікаємось…

Потрібно було послухатись раніше…

Чужі

Куди іти з чесністю?

Баєчки та байки

Притча

Хвилини щастя

Цінуй кожен день…

Чуже весілля

Один день із життя коханки…

Історія про дві дороги

Хоч так… Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg