«Ігри долі»

Ігри долі (fb2) - Ігри долі 1632K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Іванна Боразан

Іванна Боразан Ігри долі

Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей до того, як ми зустрінемо ту єдину людину. Щоб, коли це трапиться, ми були вдячними.

Невідомий автор.

ПЕРЕДМОВА

«І от знову я тут… Сутеніє… Останнім часом — це єдина розрада приходити сюди, милуватися морем і заходом сонця. Я не маю з ким поділитися своїм горем, жодна людина мене не зрозуміє. Ніхто не бачить, як я страждаю, страждаю на самоті. О Господи, як мені з цим жити?! Ці таємниці, ці страждання з попиляють мою душу. Не спокійні хвилі Чорного моря ніби відчуваючи мій настрій, б’ються об скали, на одній з яких стою я. Вітер, поступово набираючи обертів, все дужче і дужче дме, намагаючись зносити все на своєму шляху. Поодинокі чайки летять, шукаючи притулку від шторму, який наближається.

І я змушена повертатися до своєї «золотої клітки». Але цього я сама хотіла і не має дороги назад.

Все, що мене оточує — це розкіш: розкішний будинок, розкішний чоловік, розкішний одяг і прикраси. Та це мене не тішить, мені це дорого обходиться: я немаю свободи вибору, я немаю своєї точки зору, за мене вирішують, що я маю робити, що говорити і як я маю поводитися. Це все мене гнітить, з’їдає з середини — я гину.

Скільки разів я приходжу сюди з метою зупинити своє жалюгідне існування, але щось мене стримує, і я не наважуюся стрибнути униз. Ось і сьогодні стою, жаліючи себе, а вирішальний крок вперед зробити не можу.

Згадую батьків, вони ж цього не переживуть, щоб їхня єдина дочка покінчила життя самогубством. Тато!.. Мама!.. Вони ж думають, що в мене все гаразд, я їхала від них дуже щаслива, якби вони знали, якби я знала чим все закінчиться… Моє перше і доленосне кохання… Як це важко любити і ненавидіти людину одночасно, любити і не відчувати відповідь на своє кохання, яке, не маючи підтримки ні з мого боку, ні збоку колись дорогої мені людини, з часом тьмяніє і перестає приносити радість, а тільки пекучий біль. Як це важко жити ні для кого, жити тільки як добавка до інтер’єру. Річ, яку майже не помічають, але й шкода викинути. Боже, як я стомилася жити. А мені тільки 25». Думаючи про все це, молода жінка навіть не підозрює, що за нею спостерігають і націлюють на неї пістолет. Постріл… і вона падає зі скали у бурхливе море.

Частина 1

I

В Україні і за її межами, напевне, не знайдеться такої людини, яка хоча б щось не знала про Трускавець. Одні знають його, як затишну й екологічно-чисту зону, яка розташована у долині передгір’я Східних Карпат. Інші пам’ятають Трускавець через його цілющі дари: «Нафтусю» і покладами «гірського воску» — озокериту, який знаходиться всього за кілька кілометрів від Трускавця, у місті Бориславі, і є єдиним родовищем у світі.

Природні багатства і науково-розроблені ефективні методи лікування зробили місто Трускавець одним із найкращих бальнеологічних курортів світу.

Однак було б великою помилкою не згадати про затишну красу даної місцевості, яка може похвалитися широколистими та хвойними лісами, які забезпечують завжди чисте та свіже повітря, альпійськими лугами, по яких кожен бажаючий може прогулятися і відчути їхню енергетику, яка несе бадьорість; помилуватися чудовими чистоводними озерами та мілководними річками, біля яких у хорошу сонячну літню днину можна гарно відпочити і порибалити та найбільш захоплюючою подією, яку можуть вам тут запропонувати — це піша прогулянка у гори, де перед тобою відкривається незабутній краєвид самого Трускавця та прилеглої до нього місцевості, — і тебе охоплюють такі почуття, наче ти ціла Вселенна і йде поєднання Бога, природи та людини в одному тобі.

Духовною окрасою міста Трускавця є величні церкви, які зосереджують в собі величність людини, яка змогла створити таку красу і дух святості Господа, який одухотворив її, і ми маємо змогу приклонити коліна перед Його милосердям.

Враховуючи всі ці якості, було б дивно, щоб цим містом не зацікавилися інвестори. Тому останнім часом тут бурхливими темпами розвивається будівництво все нових і нових санаторіїв, готелів, туристичних баз. Не обминають цю прибуткову для інвестицій зону й іноземні інвестори. Та все ж великою для Трускавця подією став приїзд успішного американського бізнесмена Ніколаса Харта, який приїхав сюди однієї погожої літньої днини. Без пафосу і зайвих, нікому не потрібних слів і вчинків, він завоював прихильність усіх, хто мав з ним справу. Маючи українське коріння, Ніколас непогано володів українською мовою, але для обачності він найняв перекладача, щоб при будь-якій зустрічі чи при підписанні різноманітних договорів не виникало ніяких непорозумінь. Це характеризує його як людину розумну, обачну і як хорошого бізнесмена. Тому не дивно, що саме цей чоловік зумів піднятися так високо без сторонньої допомоги. Маючи невеликий сімейний бізнес, який приносив невеликий, але стабільний дохід його сім’ї, він домігся того, що всього через кілька років перетворив його на компанію, яка приносить тепер вже багатомільйонний дохід щороку.

Крім ділових і розумових якостей, Ніколас Харт славиться також і приємною зовнішністю: високий, атлетичної тілобудови з чорнявим коротко підстриженим волоссям і голубими, як літнє небо, очима. Ніколас розбив не одне жіноче серце. У свої 30 у нього за плечима безліч романів, навіть з голлівудськими зірками, про які він, зазвичай, не хоче розповідати. Не знаходячи у жінці тих якостей, які найбільше цінує, він їх залишав будь-то голлівудська актриса чи проста дівчина. Тому на сьогодні він залишається одним з найбажаніших холостяків світу.

В Трускавці всі намагалися йому угодити, адже поговорювали, що у його плани входить будова найграндіозніших будівель: від елітних готелів і ресторанів до казино, що у кілька разів збільшить наплив заможних туристів до міста.

Кілька місяців Ніколас налагоджував всі нюанси, пов’язані з пошуком, придбанням та приватизацією землі, на якій планувалося будівництво. Потім взявся за пошук працівників як на будівництво, так і в управлінській сфері.

II

Анна неймовірно хвилювалася перед співбесідою. Це не була її перша співбесіда, але її проймає дрож і руки пітніють від переживань, неговорячи вже про стукіт її серця, який чути, напевне, по всій кімнаті. Добре, що хоча вона тут не одна. Уже добра половинв університету пройшла цей шлях, але ніхто так і не отримав остаточного результату, ну хоча б натяк на нього. І від цього не стає легше, адже не зрозуміло, що вони хочуть. Ще б пак, це тобі не абихто, тут тобі закордонні бізнесмени, американці. А як всім відомо, нам до них далеко…

Аня знову знервовано оглядає кімнату. Їх залишилося ще п’ятеро. А було сьогодні з п’ятнацятеро. Усі студенти. Хтось із старших груп, хтось із початкових. Усіх цікавить робота у цій компанії. І не дивно: робота хороша, перспективна, та й платитимуть непогано, принаймні так кажуть. А головне, всі вважають приїзд цього багатія майже «манною небесною», шансом «вибитися в люди» і, можливо, єдиним шансом.

Аня також вважає це своїм шансом, адже тут ніхто не сприймає її серйозно: її порив працювати і розвиватися у професійному плані. Та й більшість тутешніх роботодавців є чоловіками, принаймні їй приходилося стикатися тільки з чоловіками. І вони скептично ставилися до її прагнення працювати. Можливо, виною була її краса, а застарілі стереотипи і недалекоглядність не дають людям розуміти, що красива дівчина, може бути ще й розумною. Тому Анна сподівалася, що, можливо, іноземці оцінять не тільки її красу, а й розум також.

— Анна Коваленко? — промовила вишукана молода блондинка у чорному елегантному костюмі, яка вийшла з кабінету співбесід.

Дівчина здригнулася від несподіванки, адже всі її думки блукали хтозна — де, Але точно не тут.

«Зберися дівчино! Це, можливо, твій єдиний шанс показати те, на що ти здатна», — промовила до неї її ж підсвідомість.

Анна поправила костюм, який і так ідеально сидів на ній і впевненою ходою попрямувала назустріч своєму професійному майбутньому.

— Ось сюди, прошу, проходьте, — увічливо промовила блондинка.

— Дякую, — тихенько промовила Аня.

— Ой, ой. Ні. Вам в інші двері. Ось, у ці, — дівчина розгублено дивилася на елегантну блондинку, нічого не розуміючи.

Бачачи збентеження дівчини, молода жінка пояснила:

— Бачите, тут двоє дверей. В одному кабінеті приймає старший менеджер, а в іншому — сам Ніколас Харт.

При вимовленні цього імені у жінки загорілися очі від захоплення.

«Що з ними таке? Можна подумати: сам Аполлон спустився сюди з Олімпу. Чоловік як чоловік. Чого всі жінки і дівчата так реагують на нього, після співбесіди з ним у всіх на устах Ніколас Харт і його неймовірна чоловіча врода. Світ сходить з розуму», — думала дівчина і з упевненістю розуміла, що на неї не подіє гіпноз цього красунчика.

— Ви записані до містера Харта, тому вам ось у ці двері, — продовжувала блондинка, показуючи на двері.

Потім усівшись за свій робочий стіл, не зводила проникливого погляду з дівчини.

— Хай щастить, — додала вона. Щасливий випадок і вміння показати свої здібності, ось що зараз потрібно цій дівчині.

Аня набрала повні груди повітря і постукала у двері кабінету. Ніколас Харт сидів за своїм столом, переглядаючи якісь документи. Байдуже глянув на дівчину і, жестом запропонувавши сісти, знову поринув у вивчення документів.

Ані явно не подобалося, що її так ігнорують, але зробила так, як він казав. Усілася на крісло і стала чекати, стараючись не дивитися на чоловіка, який перед нею.

Але усе, що розповідали дівчата в універститеті виявилося правдою. Чоловіка, якого вона бачить перед собою, можна було назвати Аполлоном. Чорне, як воронове крило волосся, було трохи скуйовджене, й очі видавали втому, але навіть так він виглядав неймовірно привабливим. Аня опустила погляд трохи нижче. Перші гудзики сорочки були розстебнуті, так як на дворі стояла задушлива передгрозова погода, тому така зовсім неофіційність була прийнятна. Та тільки ця неофіційність стала викликати зовсім незнайомі досі Анні почуття. Її взору відкрилися міцні м’язи шиї і непослушні кучері на його грудях. Й досі незвідана струна пристрасті забриніла по тілі дівчини. Але та старалася заглушити ці почуття. Вона прийшла зовсім не за цим.

— Гарне видовище, — запитав Ніколас, і в його голосі чулася насмішка.

Дівчина аж здригнулася від несподіванки і почервоніла від сорому.

«Невже він бачив, як вона безсоромно розглядає його тіло. Ох, Боже, який сором».

Дивлячись на нього і безперервно кліпаючи очима, Аня силкувалася щось сказати, але в неї це явно погано виходило. Ніколас засміявся, дивлячись на безпорадність дівчини.

— Не потрібно нічого пояснювати, я все розумію, — знову насмішкувато промовив чоловік.

До такого він уже звик. А от Анна ні. У неї це вперше… дівчина опустила очі, несміючи підняти, проклинаючи себе і бажаючи провалитися крізь землю.

Щоб торхи розрядити обстановку Ніколас знову хотів трохи пожартувати з нею.

— І що, вам сподобалося те, що ви побачили?

Дівчину це вже почало дратувати. «От самозакоханий індюк, — думала вона. — Він ще довго збирається насміхатися наді мною?»

Взявши себе в руки, дівчина підняла голову. Дивлячись прямо йому в очі, твердо промовила:

— Ми тут зустрілися для того, щоб обговорювати вашу зовнішність чи, можливо, поговорити про роботу?

«Ого, — здивувався Харт. — Ото характер. Яка витримка. Яке вміння тримати себе. Оце так! Вперше мені попався такий екземпляр. Ну — ну, подивимося, що буде далі?»

А далі було усе за планом Анни. Дівчина явно забула, що перед нею привабливий чоловік, фіксуючи свою увагу тільки на запитаннях містера Харта і відповідях на них.

Ніколасу дуже подобалися відповіді цієї дівчини. Можна було б навіть сказати, що він був у захваті від ходу її думок. Ніякого кокетства, як у попередніх представницях прекрасної статі, тільки холодна рішучість і бажання працювати.

«З нею буде легко працювати, — думав Нік. Перед собою вона бачить тільки директора, і хочеться, щоб так було і надалі».

Кандидаитура цієї дівчини зацікавила Харта, але вслух він промовив:

— Дуже дякую, що ви прийшли на співбесіду. Ви дуже цікава співрозмовниця… Але зараз я можу сказати тільки одне: чекайте нашого дзвінка.

І мило всміхнувся.

«А як же, ви зателефонуєте мені, — у голові пролунало. — Я вже не така дурна, як ви думаєте. Це говорять, коли хочуть позбутися назавжди… Ну що ж…»

— Дякую за увагу.

Дівчина піднялася з крісла і попрямувала до виходу, з упевненістю розуміючи, що ніколи більше не повернеться сюди. А ще передчуття того, що вона ніколи більше його не побачить, боляче зачіпали струну її серця…

І яким же було її здивування, коли через тиждень їй запропонували ще раз зустрітися з Ніколасом Хартом, і вона отримала таку бажану для неї роботу.

III

Наймати працівників у незнайомій тобі країні — справа не злегких. Наш герой у даному випадку зробив досить обдуманий крок. Підбір працівників на будівельні роботи він довірив своїм менеджерам, а от управлінський склад він підбирав сам. Йому були потрібні люди, на яких він міг би покластися у будь-якій ситуації. Такими людьми, на думку Ніколаса Харта, були студенти. Хоч як це парадоксально не звучить, але це саме так. Молоді, ще не «зіпсовані» сучасним світом люди, яких можна виховувати на свій лад. Вони маленькі «цуцики», які виростають у вірних «сторожових собак», які будь-кому «перегризуть горлянку», якщо виникне необхідність або загроза їхньому «господарю».

Тому перш за все він звернувся у вищі навчальні заклади із запитом роботодавця. Влаштовував співбесіди та різноманітні конкурси й обрав кращих з кращих. Найбільше Ніку запам’яталася одна дівчина, яка незважаючи на юний вік, була досить розсудливою, а головне — не боялася ризикувати, що є найголовніше у бізнесі.

Ну, звичайно, одразу довірити молодим та недосвідченим людям відповідальну роботу Ніколас не міг. Спочатку вони проходили різні тренінги, вчилися та працювали під керівництвом уже відданих Ніколасу працівників, які не побоялися поїхати з Ніком за океан, у чужу країну, залишивши свої «тепленькі містечка». Він їм довіряв, як самому собі. Хоча я сумніваюся, що Ніколас Харт був аж такою довірливою людиною. У світі бізнесу — це великий мінус. А він, будучи розумним стратегом, не міг собі дозволити таку слабкість, інакше не зміг би досягнути того, ким він зараз є.

І себе Ніколас Харт не обділив «увагою». У помічники він собі вибрав дівчину, яка вразила його на співбесіді — Анну Коваленко.

Ніколас завжди скептично ставився до бізнесвумен, адже вважав, що жінка повинна займатися тільки господарством та дітьми. Вважав, що бізнес, великі гроші і жінки — це несумісні речі, вони тільки і вміють, що їх витрачати. Заробляти — це привілегія мужчин. Єдине, що прекрасно в них виходило — це бути секретаркою: готувати каву і відповідати на телефонні дзвінки. А тут Ніка вразила ділова хватка дівчини і бажання чогось досягти своїми силами. На його шляху зустрічалися розумні жінки, які вихвалялися своїми можливостями, але проходив час, і у вирі безтурботності й розваг їхні слова так і залишалися словами. Йому дуже хотілося побачити, коли ж зламається і Аня. Тому він взяв її під «своє крило», щоб або зламати її, або зробити з неї справжню бізнеследі, а не жінку, яка, надягнувши діловий костюм і начепивши на очі окулюри, думаючи, що має розумний вигляд і даючи безглузді рекомендації, вважає себе королевою бізнесу.

Так, і в перший день Ніколас поручив Анні безліч роботи, не даючи їй поблажок. Вона без зайвих розмов взялася за свої обов'язки, дивуючи Ніка й інших працівників своєю наполегливістю. Злі язики говорили, що вона випендрюється перед начальством, щоб вибити собі шлях «нагору». Та Аня на це не зважала, вона мала свої мотиви так себе занурювати у роботу, про це ніхто не знав, та й наша героїня боялася навіть собі признатися, у чому тут справа.

Зажди привітна, усміхнена з колегами, інколи строга, будь-коли прийде на допомогу, зробить усе можливе. Та не завжди привітність і легкість душі є правдивими. Інколи свої турботи і негаразди ми ховаємо за усмішкою на обличчі. Щоб навіть як би тобі погано не було, люди бачили б тебе завжди веселим. Скажете, лицемірство? Можливо. А хіба краще, якщо ти всім і кожному будеш розповідати про свої душевні переживання. Не кожна людина тебе зрозуміє, та й чи захоче зрозуміти. У кожного є свої проблеми, свої переживання. Хай краще думають, що ти найщасливіша людина на світі. А свої маленькі таємниці можна довірити такій людині, яка по- справжньому любить тебе і ніколи тебе не осудить. Є такий чудовий вислів: «Друг — це та людина, яка про вас все знає, але все одно продовжує любити». Так, от всі свої дівочі фантазії і переживання Аня розповідає своїй найкращій подрузі Оксані.

Вони були знайомі майже з пелюшок. Обидві жили в одному будинку, ходили до школи, сиділи за одною партою та ще й разом навчалися в університеті. Одним словом, друзі «нерозлийвода», які пройшли «Рим і Крим, і мідні труби».

Тому не дивно, що зі своєю проблемою Аня звернулася саме до неї. Цією проблемою було кохання. Можливо, не для всіх кохання є проблемою. Якщо чесно, в ідеалі кохання взагалі не вважається проблемою, скоріше навпаки. Але це в ідеалі, а як ми вже знаємо, життя не завжди ідеальне, тому інколи кохання буває проблемою, особливо якщо це кохання ще й невзаємне.

Батьки, особливо мама, бачачи переміну поведінки своєї дочки, намагалися вивідати, у чому ж причина? Але, та де там! Аня завжди вміло відходила від відповіді або говорила, що все гаразд, просто стомилася після роботи. Ну, як же сказати мамі, що вона безтямно закохана у свого директора? Що коли він поруч, її серце несамовито калатає, а руки пітніють. Заради нього вона готова на все. Вона вже стомилася придумувати способи, щоб привернути його увагу до неї. Та, здавалося, Ніколас бачить її тільки в ракурсі своєї помічниці як ще одного працівника, який бездоганно виконує свою роботу. А так хотілося, щоб він поглянув на неї ніжним поглядом, щоб дивився на неї як на жінку, а не як на бездушного робота, який виконує його накази. А як же її почуття? Та хіба він міг звернути увагу на неї, коли біля нього крутяться такі кралі, яких він міняє, коли захоче. Ну, чому вона закохалася саме в нього? Та серцю не прикажеш. Ми не можемо обирати, кого нам любити, а кого ні. Це вибір нашого серця. І нам залишається тільки коритися його бажанню, хоча інколи це і приносить нам біль.

За розрадою і порадами Анюта у свій вихідний пішла до Оксани. Вона жила на поверх нижче. Після того, як Аня почала працювати на фірмі Ніколаса Харта, вони майже не зустрічалися. Тому з винуватим виглядом і величезним тортом наша героїня подзвонила у двері Оксаниної квартири. Відчинила їх її мама, ввічлива жіночка років 45, також маленького росту, як і дочка. Анна привіталася і запитла, чи дома Оксана.

— І тобі доброго дня, Анюто, — відповіла пані Світлана, — давно тебе не бачила. Я рада, що ти до нас завітала. А Оксана у себе в кімнаті. Я думаю, що вона також буде рада тебе бачити.

— Сподіваюся, — з надією сказала Аня. І попрямувала до кімнати Оксани, яка була у кінці невеличкого коридору.

Як і сім’я Анни, сім’я Оксани не була дуже заможною, такі собі «середнячки», тому вишуканістю своїх апартаментів не вирізнялися. Хоча у них і не було на стінах картин Моне, а меблі не були антикваріатними, за те у них було так затишно, що будь-які королівські палаци втрачали свої привілегії перед цією квартирою.

— Привіт, — промовила Анна, заходячи до кімнати.

— Привіт, — відповіла Оксана, не піднімаючи голови від комп’ютера.

Після цих привітань у кімнаті запанувала тиша, це дозволило Анні пройтися поглядом по кімнаті. Нічого не змінилося. Таке ж спартанське облаштування кімнати. Оксана надто практична людина, тому нічого зайвого не любить. Тут тобі тільки найнеобхідніші речі: диван, на якому вона спить, робочий стіл, два стільці і невеличка гардеробна шафа, ще на столі комп’ютер і все. Скажете, що тут спартанське, звичайна кімната. Але ні, ніякої тобі сентиментальності, немає тут жодної квіточки, жодної відкриточки, навіть фотографії в рамці, що достить дивно для дівчини її віку та ще й блондинки.

— Ну, ти ще довго будеш тупцювати на порозі, — порушила тишу Оксана. І, вставши зі стільця, попрямувала до подруги з похмурим обличчям.

— Я просто не знала, чи мене тут хочуть бачити, — зніяковіло відповіла Аня.

— Ти що, жартуєш, я тебе вічність не бачила, а ти ще смієш думати, чи тебе хочуть бачити, — з удаваною образою мовила Оксана. І несподівано усмішка з’явилася на її похмурому обличчі.

— Пробач. Я просто…

— Я знаю, що «просто», — не дала Оксана доказати Анні, — тепер дай гляну на тебе. Я так давно тебе не бачила, вже встигла забути, яка ти.

— Нічого не змінилося, як бачиш. Для правдивості своїх слів Анна покрутилася перед Оксаною.

— Можливо, зовнішньо ти і не змінилася, але щось мені підказує, що ти сьогодні прийшла недаремно. Тебе щось турбує?

Анну завжди дивувало, як Оксана вміла читати її думки. Від неї неможливо було нічого приховати, здавалося, вона здогадувалася про все. І зараз не було виключення.

Дівчата відрізнялися одна від одної не лише зовнішньо, але й характерами. Можливо, вони тому й так здружилися, що доповнювали одна одну, завжди допомагали одна одній, чим могли. Невідомо, чому Оксана пішла вчитися разом з Анною управлінській справі, адже в неї пропадав талант психолога. Вона могла так порадити, так розрадити, що ти йшов від неї зовсім іншою людиною, знаючи, що робити дальше. До її зауважень і порад прислухалася не лише Аня, а й багато їхніх знайомих.

Оксана — маленького росту, голубоока блондинка, яка не могла усидіти на місці, через що завжди попадала у різноманітні халепи. Її неслухняне кучеряве волосся, завжди коротко підстрижене, щоб не завдавало зайвих турбот. А маленький кирпатий носик з ледь помітними веснушками, завжди пхався не у свої справи. Хоча Оксану і не назвеш красунею, але було у неї таке, що завжди привертало до неї увагу, вона була «душею» компанії: де б вона не була, з нею завжди були безтурботність і свято.

Анна, на відміну від Оксани, вирізнялася стриманістю своєї поведінки і стилем одягу. Вона старалася не переходити межу у нічому. Завжди скромна, але не нудна. Вона вміла цікаво підтримати розмову, як і в компанії однолітків, так і з більш дорослими людьми. Природа наділила Аню всіма жіночими принадами: тут тобі і високий зріст, струнка постать, сяюче, довге каштанове волосся, яким вона дуже пишалася, округлі форми, незважаючи на худорлявість фігури, й досить симпатичне обличчя. Такій зовнішності позаздрила б будь-яка кінозірка чи модель, та Анна не вміла себе показати, думаючи, що якщо дозволить собі якусь легкість, то про неї хтось не так подумає. Дуже строго вихована, вона не могла собі дозволити ні надто відвертий одяг, ані макіяж. Сказати по правді, наша героїня навіть не могла собі дозволити легкого кокецтва. А жінка без кокецтва — це не жінка. І як тут не старалася Оксана перевиховати подругу та майже нічого в неї не виходило. Інколи пробивалося якесь «світло» у цій справі, але й воно згодом згасало. Аж занадто Аня була правильною. Ну, що ж тут поробиш — таке виховання.

Та іноді у житті з’являються такі ситуації, які змінюють найправильніших людей, якщо цього вимагають обставини. А, зазвичай, так і буває. Тому, коли усівшись на диван, випивши чаю з тортом і переговоривши про все на світі, наші подруги перейшли до суті справи.

— Тепер «колися», що трапилося? Проблеми на роботі? — порушила безтурботну дівчачу балаканину Оксана.

— Можна і так сказати, — відповіла Аня.

— Я не здивуюся, якщо це пов’язано з твоїм сексапільним директором.

— Тихіше, — дорікнула Оксані подруга, — ти що? Тебе ж почують?

— А я дивлюся, тут ситуація ще гірша, ніж я собі уявляла. Ти що, не чула, як мама пішла? Так що ми самі в квартирі.

— О-о, — зніяковіло промовила Аня, — вибач, я не почула.

Й справді, останнім часом вона сама не своя. Не може довго на чомусь зосередитися. І коли поруч Ніколас, і коли його немає. Він, бачачи її стан, запропонував їй кілька днів вихідних. Та погодилася. «Хоч на кілька днів забуду про нього». Можливо…

— Здивуюся, якщо ти взагалі чула, про що я тут говорила. Ну, добре, добре не буду тебе більше мучити. Хіба не дивися так на мене. Розповідай.

— Та, що тут розповідати… я по вуха закохалася у Ніколаса Харта.

— Ну нарешті, а то думала, що це почуття для тебе взагалі невластиве.

— Що тут хорошого, — майже слізливо відповіла Аня. — Він мене майже не помічає. Та що там не помічає. Я боюся, що коли і помітить, то пограється зі мною і викине як непотрібну іграшку. У нас такі історії про його особисте життя ходять, що аж страшно стає. Він мачо, який не зважає на почуття інших. Йому подобається жінка, він її отримує, а потім, як нічого не бувало, забуває про неї. І шукає іншу. Я просто не уявляю, як я могла в нього закохатися. Мені так страшно. Я навіть хочу звільнитися. Не можу я більше так.

— Ось, що я тобі скажу. Ти спершу визначся, чого ти хочеш: бути з ним поруч чи забути про нього?

— Я й сама не знаю, чого хочу… Я так заплуталася…

— Така відповідь мене не влаштовує, — категорично сказала Оксана. — Питаю ще раз, ти хочеш бути з ним чи ні?

— Хочу, ще й як хочу, але … він розіб'є мені серце, а потім навіть не згадає, як мене звати.

— Ніяких «але». Як не він розіб'є тобі серце, так хтось інший. Така наша доля. Страждати через таких нікчемних створінь, як чоловіки. Давай краще дальше розповідай, і ми зараз придумаємо тобі стратегію зваблення.

— Якого ще зваблення?! — майже кричала Аня. — Не буду! Не хочу! Ти що, не чула, що я тобі говорила. Він знищить мою душу і навіть не замислиться над тим, що він наробив. Я краще про нього забуду. Хоча б спробую.

Аня дуже на це сподівалася та знала, що це не скоро трапиться, якщо взагалі трапиться.

— Кого ти обманюєш. Ще й як будеш, — беззаперечно сказала Оксана, ніби знаючи наперед, як складуться події.

— Якби ж ти тільки знала, з ким прийдеться конкурувати, у тебе відпало б будь-яке бажання щось затівати.

— А ну, не вішай носа. Я тебе не впізнаю? Ти що, здаєшся, не почавши боротьби! — сердито говорила Оксана. І так підхопилася з крісла, на якому сиділа, наче її вжалила бджола. — Що ти робиш зі своїм життям?

Ці слова Оксана вже говорила, дивлячись на Аню зверху вниз, а її погляд кидав «блискавки».

— Не вчи мене житии, — теж сердито відповіла та, дивлячись подрузі в очі, — і без цього життя — не казка!

— Так, життя — не казка, але хто тобі заважає повірити в неї?

— Не буває в житті так, щоб принц одружився на Попелюшці. Це тільки казка, вона нею і залишиться.

— Я заставлю тебе повірити в казку. На сьогоднішній вечір я буду твоєю «Хресною матір’ю». Так що піднімай свій зад з крісла, і йдемо наводити «марафет». Сьогодні в клубі запальна вечірка, правда, вона закрита. Але нічого, прорвемося. Де наші не пропадали? І щось мені підказує, що там «принц закохається в Попелюшку».

І вже із задоволеним виразом на обличчі і усмішкою на вустах, Оксана взяла Анну за руку і повела у свою кімнату. Там, прихопивши деякі речі, дівчата покинули квартиру.

Йти їм довго не довелося. Кілька хвилин — і вони вже в квартирі Анни. Там, привітавшись з її батьками, Оксана повела подругу до її ж кімнати. Вона почувала себе у кімнаті Анни, як у своїй. Тому, не питаючи дозволу, вона відкрила шафу і почала витягати звідти одяг, критикуючи його. Причому, критикуючи вголос. Судячи зі слів, які «вилітали» з її рота, можна було сказати, що вона дуже незадоволена гардеробом Ані. Та, у свою чергу, тільки стояла біля Оксани, знижуюючи плечима і вряди — годи виправдовувалася, коли її подруга сильно критикувала її речі.

Тепер давайте на кілька хвилин залишимо наших подруг і оглянемося навкруги. І ось, що ми побачимо: велике вікно, під яким розташувався невеликий диванчик, на якому спала наша героїня. Справа, від дивана, була розміщена велика гардеробна шафа, біля якої стояли дві дівчини і явно сперечалися, причому маленька блондинка брала верх над своєю подругою. Речі, які колись були у шафі, тепер валялися де попало, роблячи кімнату схожу на закулісся подіуму, де, зазвичай, багато порозкиданого одягу, багато шуму і красивих дівчат, які метушаться і приміряють одяг. У нашому випадку їх тільки дві, але, одна своєю наполегливістю й інша — впертістю, замінили б ціле модельне агенство.

Але давайте все ж таки повернімося до опису кімнати. Так- от, зліва, від дивана, був середнього розміру туалетний столик з невеликим дзеркалом посередині.

Навпроти цього столика, в іншому кінці кімнати, був розміщений письмовий стіл, на якому стояв комп'ютер з усіма добавками до нього. Крім нього, на столі ще стояли дві фотографії в рамці. На одній була зафіксована уся сім'я Коваленків, а на іншій — Аня зі своєю подругою Оксаною, ще за часів студентського життя. Біля монітора красувався великий кактус, а поруч нього стояв невеликий глобус.

Праворуч, у самому кутку кімнати, стояла невелика книжкова шафа, де були розташовані різноманітні книги і диски з фільмами. Диски з іншою інформацією були розміщені у нижній шухляді письмового столу.

На стіні, біля дверей, був великий образ, на якому була зображена Матір Божа з маленьким Сином на руках.

Ось і все, що можна було побачити у цій кімнаті. Ой, мало не забула, стіни у кімнаті були світло-бежеві, що робили її ніжною, як і сама її власниця.

Щодо наших дівчат, то вони нарешті заспокоїлися, точніше одна з них — Оксана. Анна ж була категорично проти вибраного подругою варіанту одягу. Але хоч — не — хоч, все ж таки змушена була поступитися наполегливості своєї подруги. А та, у свою чергу, обсипала Аню порадами відносно поведінки. Аня не могла приховати усмішку, дивлячись, як Оксана турбується про неї. «Такої щирої і безкорисливої подруги, напевне, немає ні в кого у цілому світі» — думала вона.

— Чого ти усміхаєшся? — перервала думки Ані Оксана, — я їй про серйозні речі розповідаю, а вона «либу давить».

— Пробач, — зніяковіло промовила Анна, — я просто замислилася.

— Бач, замислилася вона, — не вщухала Оксана, — давай менше слів, більше діла. За роботу. І, оглянувши критичним поглядом Аню, додала, — а тут роботи «не початий край».

IV

На круту вечірку, у нічний клуб, подалися наші подруги. За допомогою потрібних друзів Оксани, їм вдалося пробратися на закриту «паті» VIP персон. Думаєте, що дівчатка були вискочками, які мріяли «охомутати» багатеньких хлопчиків і забезпечити собі безтурботне майбутнє? З чистою совістю можу сказати, що ні. Сюди їх привели зовсім інші мотиви. Хоча, чого правду ховати, у їхніх планах все ж таки було зваблення мужчини, але не з корисливих цілей, а заради кохання. «А у коханні і на війні, всі засоби хороші». Скажете, аморально. Хіба кохати і хотіти бути коханою — це аморально; робити перший крок до здійснення мрії — це погано; боротися за своє кохання — неприпустимо. Можливо, хтось думає, що так … Але, от що я вам скажу: «Ви або самі себе обманюєте, або ж ніколи не кохали». Я не говорю про те, що заради розваги розбивати чуже кохання, закохувати у себе хлопця чи дівчину, а потім кидати як не потрібну річ. Я говорю про чисте почуття, яке ні вдень, ні вночі не дає спокою. Щоб ти не робила, воно завжди присутнє.

Не звертаючи увагу на допитливі погляди натовпу, Аня продовжувала пробиратися на середину залу. І недаремно присутні не могли відірвати від неї очей. Вона виглядала божественно. Граційно ступаючи на своїх довгих ще й на підборах ногах, вона розтоптала не одне чоловіче серце. Короткі чорні шорти й сітчасті колготи робили її неймовірно звабливою. А чорна кофточка з декольте, у якому виднілася спокуслива верхня частина грудей, які піднімалися й опускалися в такт з її диханням, доповнювали цю картину. Її каштанове волосся лягло вільною хвилею на її тендітні плечі і виблискувало різнокольоровим світлом дискотечних фонарів, що придавало їй містичного вигляду. Підкреслині чорним олівцем очі вдивлялися в натовп, шукаючи потрібну людину, а маленькі зубки легенько покусували нижню губу.

Цей жест Оксана знала надто добре. Він вказував на те, що Аня дуже хвилюється. «Нічого страшного в цьому немає», — заспокоювала себе Оксана. Це не дивно, адже Аня змушена була побороти себе, змінити свою «природу», і боялася, щоб усе це не було даремним. Не те, щоб потрачені зусилля, а сама надія. Надія — світле почуття, але коли вона втрачається, перетворюється на гіркі спогади і розчарування.

Запізно Оксана зрозуміла, що зробила. Вона вселила надію, і якщо нічого не вийде, Аня буде звинувачувати у всьому її.

Оксана ні на крок не відходила від Ані, але поринувши у свої думки, не помітила, що сталося з її подругою. Аня виглядала наче привида побачила, її очі наповнились слізьми, а одна непрохана сльозинка скотилася по її блідому обличчі. А причиною такої переміни став Ніколас Харт, у чиїх обіймах Аня побачила гламурну даму. Анна продовжувала стояти у заціпенінні, не знаючи, що робити далі і не зводила погляду від пари, яка насолоджувалася спілкуванням, не помічаючи нічого навкруги. Швиденько, як тільки це можливо у такій ситуації, Аня все ж таки взяла себе в руки, змахнула сльозу і майже бігцем подалася у інший кінець зали, зникаючи у темряві кутка. Подалі від чужих очей, подалі від себе і від болю, який заглушував усі інші почуття. Хоча ні! Ще було роздрутування, злість на себе, на те, що вона така дурна. Що вона собі думала? Що, побачивши свою «неприглядну» помічницю у іншому амплуа, Ніколас Харт впаде до її ніг? Забуде про своїх подружок? «Боже, Боже, про, що я думала? На що сподівалася?»

Вдихаючи на повні груди і тим самим заспокоюючи себе, Аня стала вдивлятися у зал, шукаючи Оксану. Та не заставила себе довго чекати і вже через хвилину стояла біля Ані, вдивляючись у її перекошене від душевного болю обличчя і шукала потрібних слів, щоб хоча б трохи її заспокоїти. Але чомусь потрібні слова не знаходилися, тому Оксана просто стояла і дивилася зі співчуттям на Аню.

Та все виявилося не таким трагічним, як здавалося на перший погляд. Все — таки від пильного ока Ніколаса Харта не втекла темноволоса красуня, яка довго не відводила від нього погляду, а потім десь швиденько зникла. Тепер, пробираючись крізь натовп, він шукав її. Але вона наче крізь землю провалилася. Аж тут йому вдалося угледіти цю незнайомку. Вона, з якоюсь блондинкою, як вдолося розгледіти Ніку, ішли в напрямку виходу. Він не міг собі дозволити прогавити шанс з ними познайомитися, незнайомі обличчя на цих тусовках рідко побачиш. Тому Нік поспішив за ними. Наздогнати їх йому вдалося тільки в невеликому коридорі. Це виявилося навіть краще, адже він нарешті зможе розгледіти незнайомку. Дівчата були чимось збентежені. Навіть не одразу побачили, як до них підійшов Ніколас. Йому здалося, що він темноволосу красуню наче знає, але не міг пригадати, де її бачив. І на нього це зовсім не схоже — прогавити таку красуню. Та все ж таки його не покидала думка, що він її знає.

І ось настав момент істини: Ніколас Харт дивиться дівчині прямо в очі, а вона дивиться на нього поглядом, в якому читалося здивування й радість, а ще …щось таке, чого Нік ніяк не міг збагнути — іскорки печалі. Але чому саме печалі у такий радісний вечір. Можливо, її хтось образив? Але вже за кілька секунд він уже забув, що його насторожило. Ніколас Харт кинувся у «бій», щоб полонити красуню і стерти з її прекрасного обличчя сумний вираз. Йому, зазвичай, це легко вдавалося, інколи навіть не доводилося прикладати особливих зусиль, жінки самі «падали» в його обійми.

— Привіт, — порушив мовчанку Ніколас.

— Привіт, — відповіли дівчата.

— Вам що, вечірка не до вподоби, що так швидко покидаєте нас?

— Та ні. Вечірка класна. Просто нам уже пора, — сказала Аня, взяла Оксану за руку і хотіла піти звідти.

Але на щастя чи на біду Оксана її зупинила.

— Анюта, а можливо не варто так поспішати. І так мило посміхнулася. А очі кидали блискавки, і якби вони змогли говорити, то вийшов би дуже красномовний монолог. Щось на зразок: «Ти що, дура? Ти що виробляєш? Коли ми залишимось сам-на-сам, я тобі влаштую «веселе» життя.» Та очі не могли сказати ані слова, зате їх вираз говорив сам за себе. І Анна все зрозуміла.

У її голові крутилася дилема: з одного боку, вона дуже хотіла бути зараз з Ніком, а з іншого, вона ще не забула, як кілька хвилин тому він обнімав іншу. По-один бік — ревнощі і біль, по-другий — кохання. Що ж обрати? В першому випадку є впевненість, що так є і буде, а вдругому випадку, не має гарантії, що Ніколас Харт закохається в неї, що вона не залишиться з розбитими надіями і розбитим серцем. Не встигли його губи відпочити від поцілунків, а тіло від обіймів однієї дівчини, як він уже залицяється до іншої. Можливо, її чекає така ж участь. Ще кілька секунд мовчанки — і Аня все для себе вирішила.

— Ні, Оксаночко, нам все — таки час. — Але, тут вона звернулася до Ніка. — Якщо хочете, можете скласти нам компанію. Ми трошки прогуляємось.

— Із задоволенням, — лаконічно відповів Нік. Посміхнувся і весела компанія залишила стіни клубу.

V

Нік не міг ніяк збагнути, як він не впізнав своєї помічниці. Невже він був настільки сліпий, що не помічав, яка вона гарна. Щодня з нею бачитися на роботі і цінувати тільки її розум. Хоча для жінки хорошою характеристикою є наявність розуму, але Нік вважав, що все — таки краса для неї важливіша. Рідко розумна жінка була гарною. А красивій жінці прощалася навіть її дурість. Зустріти гарну й розумну жінку — велика рідкість. І Ніколас був дуже задоволений, що він такий щасливчик. Але тішити себе ілюзіями він не хотів. Хоча під час прогулянки Аня вела себе скромно і почуття гумору у неї відчувалося, але не знати чим усе закінчиться, може, в неї така стратегія і їй потрібно усе те, що й іншим — його гроші. «Та не будемо загадувати наперед, час покаже. Тим більше, сьогодні у нас побачення», — думав Ніколас Харт, стоячи біля вікна своїх апартаментів.

Незважаючи на свій соціальний статус, він жив у найманій квартирі. Скромністю вона не відрізнялася, але й пишністю також, так собі вище середнього. Більшість часу Ніколас проводив на роботі, а ночував, здебільшого, у готельних номерах. Тільки зрідка він ночував тут і то сам. Йому не хотілося приводити сюди когось, особливо жінок. Не те, щоб соромився свого помешкання, все ж таки він людина багата і знаменита, тому всі думають, що він живе у будинку схожому на королівський палац. Так і буде. Але там він поселиться зі своєю майбутньою дружиною, якщо вона в нього все ж таки буде. В будь-якому випадку Ніколас про це мріяв. Він не хотів, щоб стіни будинку пам’ятали інших жінок, окрім його дружини.

Ніколас Харт хотів мати свій особистий простір, про який мало кому відомо і де його ніхто не потурбує без дуже поважних причин. Це місце, де можна спокійно працювати. Ось і зараз він сюди прийшов з метою попрацювати над важливими документами, які потрібні йому на понеділок, тобто вже на завтра. Але чомусь працювати не хотілося. Вже обід, а Нік ще й половини не зробив. Не покидали його думки про Аню. Що таке з ним, він і сам не розмів. Ніколи в житті думка про жінку не заважала йому зосередитися на роботі. Робота для нього завжди була на першому місці. А тут? Сам собі дивується. Його навіть хвилює, чим вона зараз займається, чи думає про нього. Та що це з ним таке? Невже просте спілкування з дівчиною могло викликати такі емоції? Можливо, йому просто бракувало безкорисливого обміну словами з жіночою статтю.

Жінки завжди чогось хотіли від нього. Хтось бажав з’явитися з ним у суспільстві, заслуживши таким чином знаменитість і відкриття перед нею дверей багатих і впливових людей. Інші хотіли дорогих прикрас і одягу та рідко хотіли саме його. Напевне, тому він і став таким цинічним і егоїстичним. Даючи жінкам те, чого хотіли вони, він брав щось взамін. Здебільшого, вони розплачувалися своїми тілами. Нік ніколи і нікого не схиляв до цього, ініціаторами майже завжди ставали жінки. Вони дозволяли собою користуватися стільки, скільки йому захочеться. А коли Ніколасу котрась надоїдала або переходила межу дозволеного, у матеріальному він ніколи не відмовляв, а от своє холостяцьке життя він ніколи б не проміняв на сімейне життя з котроюсь із них. І коли мова заходила про одруження, він вввічливо з нею прощався.

Згодом жінки розуміли, що з бажанням одружити на собі одного з найбажаніших холостяків Америки, вони роблять тільки собі гірше. Тому вони насолоджувалися тим, що міг їм дати Ніколас Харт, але все ж таки десь глибоко, там у свідомості кожної з них, закрадалася думка, що все ж таки вона почує від Ніка пропозицію одружитися. Але цього так і не сталося. Жінки змінювали одна одну. Одна гарніша за іншу. Але Ніколас так і не одружився, діставши у суспільстві славу ловеласа і закоренілого холостяка.

Одного тільки разу у нього виникло бажання зв’язати свої стосунки з жінкою вузами шлюбу, але він вчасно зрозумів, що робить велику помилку. І у цьому йому допоміг «його величність — випадок». Якби ж вона виявилася тільки такою ж егоїстичною і меркантильною, як і усі інші. Якби ж їй були потрібні його гроші, його статус, його тіло. Ніколас давно змирився з такими реаліями. Але ж ні. Вона зажадала його життя. Їм було добре разом, можливо, це і не було коханням, але вони підходили один одному, розуміли одне одного. Чи тільки йому так здавалося? Ну що з того, що вона день за днем робила його біднішим на кілька тисяч. Зате щоночі він насолоджувався її шикарним тілом і її пестощами, перед якими не встояв би і священик. Але життя не завжди свято. Ця дама його серця встромила йому в спину ніж. Чого, чого, а такого Ніколас Харт не міг ні забути, ні пробачити. Щоб двоє дорогих йому людей змогли так безсоромно його обманювати. Його найкращий друг і кохана дівчина зрадили його. Змовилися, щоб знищити його, прибравши до рук його гроші. Як же погано бути багатим! Ти не знаєш, люблять тебе, чи твої гроші. Люди завжди прагнуть багатства, не розуміючи, якою бідою це для них обернеться.

VI

Якщо в одному кінці міста Ніколас Харт намагався зосередитися і заставити себе попрацювати, то в другому кінці Анна Коваленко, навпаки, заставляла себе хоча б трошки заспокоїтися. З самого ранку вона перебувала у надто збудженому стані. Тому, щоб батьки нічого не запідозрили, вони й так настирливо на неї дивилися за сніданком, Аня вирішила зустрітися з подругою Оксаною і поділитися з нею враженнями.

Оксана ще спала, коли до неї навідалася подруга, хоча вже було близько одинадцятої. Вона не хотіла прокидатися, але знала, що Аня не дасть їй спокою. Тому швиденько прийняла душ і зготувала каву. Оксана бачила, з яким нетерпінням її подруга хоче поділитися новинами, але навмисне тягнула час: «Хай трохи помучиться. Вона вчора мучила мене, сьогодні моя черга».

Відпивши кілька глотків кави, Оксана поставила горнятко на столик і порушила тишу:

— Ну і як пройшло побачення?

— Класно! Ти просто не уявляєш, як класно! Прикинь, сьогодні ми знову зустрічаємося, — полила потоками слів Аня. Усмішка не сходила з її уст, а очі горіли, немов нічні ліхтарі.

Вона взяла своє горнятко з кавою і зробила ковток, чекаючи, що скаже на її слова Оксана. Реакція подруги трохи дивувала Аню, аж надто вона спокійно реагувала. Вона чекала сто запитань за хвилину від неї, або прохання розказати все в деталях, а тут…тиша… «Можливо, вона ще не зовсім прокинулася, — думала Аня.

— Я рада за тебе, — спокійно і монотонно продовжувала розмову Оксана.

— І це все, що ти можеш сказати? Я думала тобі буде цікаво. Виявилося, що ні. Я тоді краще піду.

Аня вже підвелася з крісла, але Оксана її зупинила.

— Вибач! Вибач, сонечко! Я дурепа! Я просто хотіла трохи познущатися над тобою. Пробач! Насправді мені дуже цікаво. Ти уявти собі не можеш як? І як важко мені вдалося себе стримувати. А тепер сідай і розповідай мені усе у деталях.

Дівчата повернулися на свої місця. Оксана змінила похмурий і серйозний вираз обличчя на веселий, більш властивий для неї. Анюта також повеселішала, але винувато подивилася на подругу і промовила:

— Ти також пробач. Знаючи тебе, я б мала здогадатися, що ти жартуєш. А замість цього вела себе егоїстично і вже почала на тебе ображатися.

— Ну-ну! Уже досить цього «мила», а то я зараз розплачуся, — сказала Оксана і театрально змахнула не існуючу сльозу.

— Ти не виправна.

І наші подруги засміялися, скріплюючи тим самим перемир’я.

Після того, як Оксана, зіславшись на невідкладні справи, покинула їхню компанію, Ніколас з Анною ще трохи погуляли містом. Спочатку говорили про справи на роботі, потім поступово перейшли на особисте. Нік лаконічно відповідав на питання Ані, не заглиблюючись у подробиці. Аня ж, навпаки, досить емоційно і відкрито ділилася спогадами. І ця її відкритість дуже подобалася Ніку: у наш час рідко можна таке побачити.

Аня спершу ніяковіла, плуталася у словах. У горлі пересохло від переживань, серце шалено калатало. Але з часом вона трохи заспокоїлася, паніка пройшла і вже розмовляла з Ніколасом як з давнім другом. Бодай, їй би так хотілося. Але Ніколас Харт, відколи дізнався, хто вона така, вів себе стримано. Вона, звичайно, не чекала, що він буде поводитися з нею, як з усіма іншими до неї, вона б цього і не дозволила, незважаючи навіть на те, що його безумно кохає. Але думала, що він буде з нею більш відкритим. А можливо, Ніколас і правильно поводився. Це їхня перша неофіційна зустріч, тому не дивно, що він трохи замкнутий.

Аня хотіла більше ніжності, тепла, бо вона ставилася до нього як до коханого чоловіка і бажала взаємності, але ж Нік не знав про її почуття і не відчував навіть закоханості, не те щоб кохання. Він лише кілька хвилин побачив у ній жінку, а не лише як свою всезнаючу помічницю.

Це з одного боку, а з іншого, їй було дуже приємно, що Ніколас так і на першому побаченні не запросив її у готельний номер. Це давало їй надію на те, що він не ставиться до неї як до пустоголової дівулі, з якою можна провести приємно вечір. Він поважає її як особистість. А це вже щось…

Хоча вони і закінчили своє побаченням невинним поцілунком, та Анні здалося, що кращого і не може бути. Його теплі губи торкнулися її щік, які зараз же зашарілася, чи то від задоволення, чи від сорому, відомо тільки їй. Добре, що Ніколас в темряві не побачив її реакції, а то б вона його дуже здивувала. Її губи легенько привідкрилися, чекаючи, що їх також поцілують, але цього не було. Натомість Нік відійшов від Ані і вже намірився іти геть. Отямившись, Аня хотіла крізь землю провалитися. Чого вона сподівалася? Не бути її мрії реальністю. Ніколи такий чоловік, як Ніколас Харт, не буде з такою дівчиною, як вона. Ніколи їй не бути поряд з коханим чоловіком. Сльози готові були от-от политися з її очей, комок застряг у горлі, не даючи їй вільно дихати, а страх, що вона розлучається з коханим полонив її тіло.

Аж тут Ніколас, роблячи крок, щоб іти геть, повертається до неї і питає, чи не зайнята вона завтра вечером, можливо, вони могли б знову зустрітися…

— Я думала, що помру, бачачи його спину, а потім, мало не померла від задоволення, — продовжувала свою розповідь Аня.

Пролунала пауза, в якій наша героїня зробила ковток кави і блаженно зітхнула, коли відчула як рідина змочила її пересохле від розмови горло.

— Мені здається, що у цю хвилину я була ладна до нього підбігти і розцілувати. І ти не уявляєш, як мені важко було цього не зробити. Я тільки легенько кивнула головою у знак згоди і тихенько, щоб він не почув, як тремтить мій голос, промовила: «Було б непогано», — продовжувала свій монолог Аня, вимовляючи кожне слово і супроводжуючи розмову відповідними жестами.

Коли емоції вщухли і Аня заспокоїлася, вона ніби заново переживала цю історії, хотіла закінчити розповідь, але Оксана її зупинила:

— Дальше можеш не розповідати, я й так здогадуюся. Ти цілу ніч не могла заснути, думаючи про майбутнє побачення і прокручувала у голові минуле. Ти вже навіть вирішила, у чому ти підеш одягнена. Але мушу тебе розчарувати, без мого «фейс-контролю» ти навіть з квартири не вийдеш. Зрозуміла?

— Слухаюся! — жартівливо мовила Аня, приклавши руку до голови, як роблять це солдати в армії, віддаючи честь старшому по званню чи виконуючи їхні накази.

VII

Побачення проходили одне за одним, скріплюючи уже існуюче почуття у Ані і зароджуючи щось на подобі кохання у Ніколаса. На роботі усі вже здогадалися, що вони зустрічаються. І зі співчуттям дивилися на Аню, «наївна дівчина навіть не знає, що на неї чекає» — думали вони. Але вголос нічого не говорили. Тільки одна з колег заговорила про це з Анною, але та відкидала всі звинувачення. Вона забула про все на світі, не звертала увагу на плітки в офісі. Вона навіть забула про свої побоювання, які були в неї до того і ледь вірила у своє щастя.

Ніколас розповів їй про своє минуле, і коли зайшла мова про зраду коханої, то Аня собі пообіцяла, що ніколи його не зрадить. Хіба можна зрадити людину, яку кохаєш понад усе на світі? А Ніколас Харт нарешті відчув, що він кохає і коханий, і його гроші, і статус тут ні причому.

Але крім кохання, у них була ще й робота, про яку не міг забути ні Нік, ні Анна. Дні минали за днями, тижні — за тижнями, їхнє кохання росло і скріплювалося, але робота не давала розслабитися. Проект уже ішов до свого логічного завершення. Залишалося уточнити ще маленькі деталі, і робота, над якою вони працювали майже рік, закінчиться…

Якби ж то закінчиться. Робота ніколи не закінчується. Вона просто переходить в інші етапи. Зробив один етап — переходиш в інший, так закладено у світі.

Готель побудований. Залишилося тільки «подати його у потрібному світлі». Цю роботу Ніколас міг доручити тільки одній людині — своїй коханій Ані. Він їй повністю довіряв і навіть не сумнівався, що ніхто краще з усім цим не впорається. А от Аня сумнівалася у собі, адже організувати прийом на честь відкриття готелю — це справа не з легких. Потрібні знайомства, досвід, а вона тільки зі студентської лавки, де максимум теорії і мінімум практики. Але й підвести Ніка вона не могла, тому, збираючи всі сили «в кулак», Анна з ентузіазмом і острахом взялася за роботу.

Маючи в запасі тільки тиждень вона просиділа за роботою навіть свої вихідні дні. Складала списки запрошених, шукала їх адреси, готувала запрошення, щоб уже з понеділка їх розіслати. Складала меню і загальну картину дійства, а головне — підраховувала бюджет міроприємства, який, судячи з розмаху, складатиме кругленьку суму.

Це мало бути грандіозне шоу, яке би не скоро забули, тому Ніколас Харт на ніщо не скупився. Та від цього Ані не було легше працювати. Навпаки, знаючи, що від цього дійства чекають феноменальності, потрібно враховувати всі фактори впливу і за всім стежити, щоб все пройшло як «по-маслу». То ж Анна взялася за роботу, щоб показати, на що вона здатна.

Минали дні, як години, в суїті приготувань незчулися, як прийшла субота — день, коли мало відбутися відкриття готелю. Всі дійові особи були напружені, особливо це стосувалося Ані, яка не могла ні їсти, ні спати і з самого ранку, була «як на голці». Все перевіряла по декілька разів, по кілька разів телефонувала людям, які були відповідальні за доставку їжі, різноманітної техніки, декорацій і тому подібне. Прискіпувалася до всього. Люди, які оточувавли її протягом цього важкого тижня, якби не знали її за цей період, думали б, що вона ханжа, а так сприймали її критику, знаючи, що це не зі зла, а для того, щоб усе пройшло навідмінно.

Міроприємство мало бути дещо неординарне: всі вже стомилися від сучасних співаків і співачок, які виступають на корпоративах, а також одних і тих самих ведучих, які не можуть нічого цікавого придумати і вже насередині шоу тобі стає нудно. Тому Аня пішла іншим шляхом і трошки здивувати сучасну публіку, яку вже нічим не здивуєш.

Отже, все мало відбутися у стилі Генріха VIII, бали якого відзначалися пишністю і незабутніми враженнями. Захоплюючись історією цього часу, Анні захотілося відтворити його хоча б на один вечір. Але, щоб не обтяжувати гостей підбором туалетів на вечір, вона зробила виключення: замість обтяжливих і незручних бальних суконь з корсетами, дами будуть одягати сучасні вечірні сукні на свій смак. Чоловіки ж будуть супроводжувати жінок у елегантних смокінгах.

Для розваги публіки буде запрошений оркестр, у виконанні якого звучатимуть мелодії для танців, як класичних, так і більш сучасних. А за вечерею гостей будуть розважати жонглери, фокусники та неймовірно гнучкі танцюристи.

І от настала довгожданна година, гості зібралися в розкішному залі готелю, де все віяло давниною і сьогоденням, де все «кричало»: «Милуйтеся мною, бо я найкращий чи найкраща в своєму роді». Цій красі позаздрив би будь-який королівський палац, хоча на цей готель було потрачено багато зусиль і грошей, але результат був того вартий.

Зроблена в античному стилі, але з деякими сучасними доповненнями зала, цього вечора була схожа на феєрверк: всюди палали вогні яскравим світлом, на дамах виблискувало коштовне каміння, на чоловіках до блиску начищене взуття.

Офіціанти не встигали розносити напої, а кухарі готувати закуски. Зала була переповнена, здавалося, тут зібралося півміста, весь бомонд Трускавця, ніхто не хотів пропустити нагоди побувати першими в готелі, щоб потім мати, про що говорити.

Та серед гостей ми не бачимо організатора цього свята — Анну. Вона щось доволі затрималася. Ніколас все частіше почав дивитися на годинник. Він майже з усіма встиг привітатися, а її все не видно. Скоро має початися урочиста частина з традиційним перерізанням стрічки і він хотів, щоб Аня в цей урочистий момент була разом з ним. Ще раз поглянувши на годинник, Нік надумав піти її шукати, але це вже стало не потрібно. Ступивши тільки крок в сторону сходів, його здивувало затишшя. Він обернувся і побачив, що всі погляди спрямовані в бік сходів, і, глянувши на них, він побачив дівчину, яка повільно і схвильовано спускалася в зал. Вона виглядала божественно: висока, довгонога, худорлява красуня у вечірній сукні червоного кольору. Здивування і захоплення читалися на обличчях всіх присутніх, ніхто не міг здогадатися, хто ця дівчина, тільки єдина людина в цій залі знала напевне — це Анна і цією людиною був Ніколас Харт, йому підказало серце, яке з її приходом почало шалено битися.

Ніколас підійшов до сходів, став у їх підніжжі і подав руку Анні. Вона поклала свою руку у його, і на обох обличчях з'явилася усмішка, у Анни вона вийшла трошки знервованою, у Ніколаса — ця усмішка символізувала задоволення, задоволення побаченим.

Червоний колір був їй до лиця, а покрій сукні підкреслював її струнку фігуру. Підібране догори темне волосся, підколене брошкою з камінцями червоного кольору, давало змогу милуватися тендітною білою шийкою, на якій примостилося елегантне кольє з невеликим рубіном посередині, який тримався на золотому ланцюжку. Подарунок Ніка, який Аня не хотіла приймати, але все-таки поступилася його наполегливості. Він міг і хотів би подарувати Ані всі діаманти світу, але вона виявилася маленькою гордячкою, яка не приймала дорогих подарунків. Які зусилля потрібно було затратити, щоб Аня погодилася прийняти цей малий рубін, і йому було страшно навіть уявити, що б було, як би це був діамант. Але все-таки Нік сьогодні ризикнув, але про це пізніше.

Підкреслені чорним кольором тіней і туші голубі очі та червоною помадою маленькі повні губи неймовірно пасували до її бліденького обличчя, яке ще більше поблідло від переживань і недоспаних ночей, та це ніхто не помічав, адже вона вся аж світилася від щастя, опинившись у обіймах Ніколаса Харта. Він на неї діяв як заспокійливе, і через кілька хвилин вона вже весело «щебетала» з людьми, до яких з Ніком підходила, щоб познайомитися.

Куранти великого антикварного годинника, який стояв в одному із кутків зали, пробив 21.00 год. — час, коли мала початися урочиста частина вечора.

Ніколас з Анною підійшли до столу, який занесли в центр зали. На ньому стояв макет готелю, відкриття якого відбувалося сьогодні. Спереді міні-готелю були прикріплені два невеликі стовпці, до яких була прикріплена стрічка, яку потрібно було перерізати — це символ початку чогось нового, в даному випадку відкриття його більшого брата-близнюка.

Нік взяв ножиці, які йому піднесли, взяв Анну за руку і поклав поверх своєї руки. Аня в шоці подивилася на Ніколаса і помахала головою в знак протесту, але Нік ласкаво усміхнувся і у свою чергу махнув головою, даючи знати, що так потрібно. Анна вже не суперечила, і вони обоє перерізали стрічку під аплодисменти гостей і звуків феєрверку. Коли все стихло, заграв вальс, забрали стіл з макетом, і Ніколас Харт запросив свою помічницю до танцю. Взяли з них приклад і інші гості вечора, і невдовзі зала перетворилася на феєрію кольорів і обличь.

Покружлявши трохи в танці, Нік з Анною вийшли на тересу погуляти та відпочити від шуму. Проходячи алеєю між зеленою травою, вони щось тихенько говорили і весело сміялися. Вечір був по-літньому теплий, але не задушливий, повний місяць красувався на зоряному небі, легкий вітер приносив запахи різних квітів, які росли на невеличких клумбах, змішував їх, а вони, в свою чергу, дурманили закоханих, якими і є наші герої.

Ніколас повів Анну у віддалений куток парку, який знаходився на території готелю, де розташувалася лавочка для відпочинку. Вони присіли на неї, і Ніколас взяв руки Анни у свої і почав розмову:

— Дякую за чудове свято, яке ти влаштувала. Я навіть не сумнівався, що в тебе вийде, і не треба було так нервувати.

— Тобі легко говорити, — виправдовувалася Анна, — ти на мої тендітні плечі «поклав» такий тягар — організувати прийом.

— Пробач, я не знав, що тобі це було важко, — сумно мовив Ніколас.

— Та ні. Мені не важко було, я просто пожартувала, не такі в мене і тендітні плечі, — сміючись сказала Анна, — насправді я переживала, щоб тобі сподобалося, ти ж вклав стільки сили в цей готель, а я не хотіла все зіпсувати, тому я цілий тиждень була знервованою.

— Це точно, — усміхаючись, відповів Нік, — хоч до тебе й не підходи.

— «Але добре те, що закінчується добре», — оптимістично зауважила Анна, — ти так не думаєш?… Нік?

— Вибач, я замислився, — винувато сказав Ніколас, — а знаєш, я б хотів, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Ми тут з тобою, одні, далекі від усіх, що ще потрібно для щастя?

Кажучи це Ніколас, дивився на нічне небо, Анна ж не відводила від Ніка здивованого погляду і не розуміла, до чого він хилить. Хоча ні, розуміла, цієї миті вона довго чекала, але й дуже боялася, адже зараз розкриється її душа, її серце перед цим чоловіком. Хоча обоє здогадувалися про взаємність їхніх почуттів, але слово «кохаю» ще жодного разу не злетіло з їхніх вуст. І ось настала ця мить. Зараз почуються завітні слова. Але сталося набагато більше, ніж сподівалася Аня: Ніколас раптово піднявся з лавки, став навпроти Анни, непомітно взяв щось з кишені і опустився на одне коліно. Аня ж із здивування не могла навіть дихнути. Ніколас Харт дивився з такою ніжність у очі коханої прошепотів слова, які думав, що не скаже нікому:

— Я так хочу бути поруч з тобою ціле життя, ніколи не відпускати з обіймів. Тому я прошу тебе, моя мила Анюта, вийти за мене заміж.

Але замість слова «так» чулася тільки ненависна для Ніка тиша. Невже Анна не погодиться?

Аня ж, у свою чергу, не могла промовити ні слова. Якийсь комок застряг у її горлі, не даючи їй сказати слово «так».

— Анюто ти вийдеш за мене заміж? Я так тебе кохаю. Скажи тільки «так», — майже у розпачі говорив Ніколас. Підхопив її і міцно обняв.

Ці обійми вивели її із ступору і вона, нарешті, змогла відповісти:

— Я теж тебе кохаю і хочу прожити усе своє життя з тобою, тому моя відповідь «ТАК».

Ці слова проковтнула тиша, яка наступила тому, що слова були не потрібні, говорили їхні очі, їхні серця, а потім і губи, які злилися у пристрасному поцілунку, який так не був схожий на попередні. І Аня навіть не помітила як на її пальці з’явилася каблучка з діамантом.

Кожну дівчину огортають бурхливі емоції напередодні весілля. Весільні турботи й так виснажують, а ще ця незрозуміла тривога, яка сковує все твоє єство. Недоспані ночі й тривожні дні дають відбиток на стан людини.

Аню просто не впізнати. За ці дні підготовки до свята вона так виснажилася, що, здавалося, от-от упаде. Тоненька, мов струна, ще більше похудала й витягнулася. Чорні круги від недоспаних ночей, а нервозність від переживань.

Здавалося, що тут хвилюватися! Красень-наречений нікуди не втече. Підготовку до весілля доручили найкращому агентству. Що ще потрібно? Але наша наречена так не може. Їй потрібно, щоб усе було ідеальним, а головне — під її контролем. Це ж найщасливіша мить їхнього з Ніком життя. Хоча би поки що. Вона була впевнена, що їхньому подружньому житті буде ще багато таких щасливих моментів, і кожну цю хвилину розділять на двох.

Хоча й Аня не була модницей та й ніколи не прагнула бути світською левицею, але як і усі дівчата до неї й після неї, хотіла виглядати як богиня. Щоб ніхто не посмів дорікнути їй, що вона не пара Ніку. Хто вона така і яке вона має право буди на місці, про яке мріяли сотні дівчат? Звичайна дівчина, яку покохав Ніколас Харт. Але знайдуться багато злих язиків, які назвуть її вискочкою. Але назвіть хоч одну дівчину, яка б не хотіла побачити в очах коханого блиск захвату й обожнювання. Затьмарити всіх присутніх дам, і назавжди викинути з голови свого судженого думку про інших дівчат й навіки поселитися у його серці.

Аня прискіпливо обирала сукню й фату. Приміряла аксесуари. З нею радилися організатори й усі були у захваті від її цілеспрямованості, впертості та хорошому смаку. Вони знали про хвилювання наречених перед цією визначною подією, але перший раз їм зустрілася наречена, яка знала, чого хоче. Інші вагалися, може, це, а може, інше, інколи покладалися на досвід і смаки організаторів, а вона твердо знала, чого бажає. Все в неї мало бути найкращим: найкраща сукня, найкраща церемонія, найкращий банкет. Та Аня знала, що найкращим у її житті все одно буде її майбутній чоловік.

Ви вже почали думати, що не встигла Аня ще вийти заміж за міліонера, а вже прагне розкоші. Можу вас запевнити, що це не так. Для нашої героїні не мало значення, яким буде весілля. Це батьки вмовляли, адже вона в них єдина дочка й хотіли, щоб усе було, як у людей. Підлив «масла в вогонь» і Нік. «Як же так, щоб іноземний міліонер та й поскупився на власне весілля», — говорили б люди. Та Аня лише тоді погодилася, коли її наречений повідомив, що його батьки не приїдуть на їхнє весілля. «Чому батьки не хочуть бути присутніми не весіллі свого сина?» Причину Нік не говорив, але Анна зрозуміла, що вона є тією причиною. Можливо, не таку дружину вони бачили біля свого красеня сина. Та які б причини не були у батьків Ніка, Аня твердо вирішила доказати його батькам і цілому світу, що вона гідна кандидатура дружини Ніколаса Харта. Тому прискіпливо все обирала, щоб усе було ідеальним.

Ніколаса також охоплювала тривога. Інколи він думав, чи правильно вчинив. Але подалі відганяв такі думки. Кращої, ніж Аня, йому все одно не знайти. Та й час уже прощатися з бурхливим холостяцьким життям. Тепер його чекає сімейний спокій. Поруч красуня-дружина, а потім і маленькі діточки. Над цим думаючи, Ніколас Харт сам собі чудувався: відколи він став таким сентиментальним. Чи готовий він поміняти безтурботне, повне розваг життя на відповідальне й повне обов’язків? Так! Чи зможе бути вірним своїй дружині? Так! «Тоді які ще можуть бути сумніви. Вперед до найкрасивішої нареченої, яку будь-коли бачив Трускавець», — підштовхував Ніка внутрішній голос.

Сам до себе усміхнувся і пішов одягатися на церемонію. Скоро і свідок нагрянуть. І знову він посміхнувся, згадуючи, хто у нього за свідка. Це його партнер по бізнесу. Його відданий друг. Завжди поруч: на роботі, на вечірках — і ось так символічно буде поруч і на його весіллі. Тільки йому дозволялося жартувати над ним. На інших він тільки гляне, і їм вмить перехочеться «вставляти свої п’ять копійок».

Та годі вже про нареченого, час повернутися до Ані, яка вже встигла прийняти душ і з нетерпінням чекала на свого перукаря. Нервово вешталася туди-сюди і час від часу дивилася на циферблат годинника. Вона не любила пафосу, тому відмовилася від салону краси. Та й менше уваги привертатиме до своєї персони, якщо запросить до себе перекуря.

— Ну, ні, я точно запізнюся на власне весілля! Чому її так довго немає?

— Та не запізнишся ти, — сказала Оксана. — Ще багато часу залишається до початку церемонії. Та й запізнюється твій «стиліст», — іронія чулася в її голосі на останньому слові, — якихось на 10 хвилин.

Сама вона не надто переймалася своїм виглядом. Обурювало лише те, що потрібно було надіти довгу сукню, а в придачу ще й доведеться цілий вечір ходити на підборах. Але чого не зробиш заради найкращої подруги. Зачіска майже нічим не відрізнялася від попередніх, лише більш акуратно причесана, й на лівому боці виднівся букетик з червоних квітів. Свідок як- не- як.

У той час, коли Аня не знаходила собі місця від переживань, Оксана спокійно сиділа у неї на дивані і робила собі манікюр. Хоча манікюр, це дуже голосно сказано, так просто водила пензликом від лаку по нігтях, залишаючи на них приємний червоний колір.

Бачачи дуже схвильоване обличчя своєї подруги, Оксана промовила:

— Давай я тобі зроблю зачіску або хоча б макіяж.

Аня сердито на неї подивилася. Оксана ж їй поглумилася.

— Чого ж ти так сіпаєшся, — говорила Оксана, — ще є вдосталь часу. Ще й восьмої немає.

— Ні, скоріше сказати, що майже восьма, а я ще зовсім не готова.

— Боже, та скільки тобі потрібно часу, щоб одягнутися. Раніше ти цим не переймалася.

— Це було раніше, — відрізала Аня й сердито надула губки.

— Та ти подивися на неї, уже багатійку з себе корчить!

— Перестань говорити дурниці, й так несолодко, — відповідла наречена на слова подруги.

Запанувала тиша, яку порушила прихід перукаря.

«Ну, нарешті!» — зітхнули подумки подруги.

Одна нарешті заспокоїла свої переживання, а інша спокійно закінчить фарбувати нігті.

Аня всілася біля великого дзеркала й подивилася на своє відображення. Бліда. Добре, що хоча б вдалося цієї ночі добре виспатися. Сама собі здивувалася, коли ранком прокинулася. Вночі не мучили жахіття про зірване весілля або невдале його проведення. Цієї ночі все було по іншому, і задоволена усмішка торкнулася її губ.

Перукар Марина й подруга нареченої обмінялися здивованими поглядами, адже на запитання про зачіску Аня тільки посміхалася. «Це все нерви», — думали вони.

Аня дивилася на своє відображення, але себе не бачила, її думки далеко завели… до першої шлюбної ночі… За час підготовки їй навіть на думку не спадало думати про це. Тільки цієї ночі її уява зіграла з нею злий жарт. У ві сні вона бачила себе з Ніком, їхні цілунки, а потім… Аня наче зі сну збудилася. Побачила здивовані погляди дівчат і почервоніла від власних думок, так ніби вони здогадалися, про що вона думала.

— Вибачте, — тихенько промовила й знову повернула обличчя до дзеркала.

— Будемо робити усе так, як ми пробували раніше чи бажаєте щось нове? — запитала перукар.

Дівчина 30 років. Але незважаючи на свій досить юний вік, була професіоналом з професіоналів. А головне, володіла ангельським терпінням, яке завжди допомагало при її роботі з нареченими. Здавалося, такі спокійні з вигляду, такі інколи вибрики показували, що інші на її місці давно б валер’яну ковтали. А вона спокійно вислухає побажання, навіть якщо їхні фантазії далеко відносили їх від реальностіі і зовсім не пасували одній чи другій до лиця. Але щоб не зіпсувати молодим свята, а собі імідж, переконувала норовливу наречену й робила так, як вважала за потрібне. Що в кінцевому етапі давало завжди позитивний результат.

Сьогодні їй повезло: підібрався майже ідеальний варіант. Довге доглянуте волосся, гарний овал обличчя, тендітна шийка. Усе, як по заказу. З таким «матеріалом» добре працювалося б будь-якому майстру.

Різноманітні зачіски приміряла наша наречена, й кожна їй личила, та все ж таки зупинилася на підібраному волоссі. Але з такою масою волосся важко буде впоратися.

— Мабуть, нічого змінювати не будемо, — сказала Аня. — Хоча … Можливо, краще буде, якщо буде коса. А збоку заколоти букетик з білих лілій. Що думаєте?

— Думаю буде непогано. Дивіться, можна буде виплести коси тільки по боках. Ось так. Буде виглядати як колосок, тільки заплетений вільніше. У з’єднаннях можна заколоти заколки з перлинками. Середину ми залишимо такою, як є. Можна буде трохи підняти. А на потилиці заплести кілька косичок і викласти їх у вигляді корони. Зверху ми прикріпимо фату, а з боку — лілії. Ну, як?

— Можна, але без корони. Це занадто пафосно, — відповіла наречена.

Оксана посміхнулася і сказала:

— Впізнаю колишню Аню, а то я подумала, що її уже навіки втрачено.

Аня повернулася до подруги, а у тої в очах «бісики» танцювали.

— Ти ще тут? — запитала Аня. — Я думала, її величність- подружка десь уже попленталася. П’ять хвилин тримати рот на замку, це ж для тебе рекорд, — жартома додала.

«Як діти», — подумала Марина.

— А якщо серйозно, як тобі моя ідея з косами? — запитала Аня у подруги.

— Думаю непогано, навіть символічно. А на рахунок корони також думаю, що перебір. Краще…

Оксана встала і підійшла до подруги.

— Щоб було, як ви казали. По боках коси, посередині пряме. Волосся підбираємо знизу догори дугою. Прикріпляємо квіти збоку, а фату зверху. Скромненько, но зі смаком, — додала Оксана і посміхнулася Аниному відображенню у дзеркалі. Аня й собі посміхнулася відображенню Оксани.

— В принципі непогано, — задумливо мовила Марина. Це, напевне, перший раз, коли я справді погоджуюся з чужою думкою. Так як ви казали: скромно, но зі смаком, — дівчина посміхнулася. — А тепер дозвольте приступати до роботи.

Це було сказано до Оксани, яка стояла біля Ані і не допускала до неї перукаря.

— Ох, звичайно! А я піду й приготую каву.

— Мені, будь ласка, принеси сік, серце й так шалено калатає. А ви що будете? — запитала Аня Марину.

— Дякую, я б випила каву.

— Чорну чи з вершками?

— Чорну і без цукру. Дякую. — Марина посміхнулася турботливій подружці й повернулася до своїх обов’язків.

— Давай швидше! — ледь не криком говорив Нік своєму свідкові, який зав’язував йому метелика на сорочці.

«Будь проклятий цей смокінг. Скільки ж з ним возитися?!» — сердито думав наречений.

— Не кричи, — буркнув свідок. — Ще кілька секунд…. От і усе.

Він все ретельно розправив і відійшов полюбуватися своїм творінням.

— Шик! — тільки промовив і задоволено посміхнувся.

— Ой, ледь не забув… Квітка. Має бути квітка. Куди вона поділася? — розгублено мовив. — А- а! Знайшлася…. Останній штрих, — додав друг Ніка і прикріпив квітку білої лілії нареченому на кишеньку фрака.

— Красень, — не стримався і промовив дружба.

— Годі робити мені компліменти. Побережи свою красномовність для подруги нареченої. Кажуть: вона ще з тим характером, — сказав Нік і щиро розсміявся.

— І не з такими норовливими давав собі раду. Після нашого ближчого знайомства, вони ставали слухняними й покірними. І ця не буде винятком, — захищав себе друг.

— Тільки дивись мені, не заставляй мене червоніти через тебе, — знову Ніколас жартував над своїм другом.

Знаючи його, був упевнений, що зайвого він нічого собі не дозволить. Але якщо його другові подобалася якась дівчина, він «гори зверне», але затягне її в ліжко. Навіть не так, вона сама туди стрибне. Чогось бажаючи, він міг бути дуже переконливим і грати на чужих слабкостях.

Задоволений побаченим у дзеркалі, Нік перевірив, чи на місці обручки. Переконавшись, що вони у кишені, перекинувся ще кількома словами з другом. Засигналив у дворі лімузин. Ще раз усе ретально перевіривши, вони попрямували до машини.

Організатори весілля постаралися на славу. Білий лімузин, начищений до блиску, потопав у квітах. По боках височіли різнокольорові надуті кульки.

Ніколас Харт сів у лімузин, а з ним і його свідок. Машина рушила у напрямку будинку нареченої.

Церемонія весілля в Україні вкрай відрізнялася від церемонії в інших країнах, в тому числі й США. Там наречені зустрічаються біля вівтаря церкви або біля розкладених на столі документів в РАГСі. А тут на Україні наречений зі своєю свитою повинен їхати до нареченої. Там викуповувати у її близьких, а потім всі разом їдуть до РАГСу і до церкви на вінчання. Дивна традиція, але слід її дотримуватися, адже ти тут живеш, і твоя майбутня дружина — українка.

Під’їжджаючи до будинку Ані, водій лімузину нестримно сигналив, даючи знати, що вони уже близько.

Будинок нареченої видно уже здалеку. Знову організатори постаралися — і веселка надутих кульок та різноманітних квітів виднілися на похмуро-сірому фасаду будинку. Кругом снувалися люди. Де-не-де з-поміж них виднілися репортери.

З’явилися батьки Ані і ще хтось з їхніх родичів, як зрозумів Нік. Винесли стіл. На столі була ікона, хліб і сіль. Турботливий староста тримав у руці пляшку горілки, а старостіна закуску. Тамада повів церемонію викупу з традиційними питаннями: що цей молодик тут робить? Чи не заблудився часом?

Коли усміхнений Ніколас сказав, що не заблудився і що прийшов по свою майбутню дружину, тамада знову промовив:

— Не так то просто, молодий чоловіче, отримати такий скарб. Якщо пам’ятаєте казку про Сплячу красуню, то там принц пройшов певні випробування, щоб зірвати поцілунок принцеси. Тому я пропоную також нашому нареченому пройти певні випробування. Якщо ти, — звернувся він до Ніка, — без помилок пройдеш, то отримаєш свою «принцесу», якщо ж ти будеш помилятися, будеш змушений платити за свої помилки. Ти згідний?

— Так!

— Тоді приступимо. Шановні присутні! Перше випробування. Воно буде коштувати п’ять кроків до під’їзду. Так от запитання: якого кольору очі нареченої?

— Небесно- голубого, а коли вона сердиться стають темнішими, наче грозова хмара.

— Ого! Наш наречений у душі ще й художник. Аплодисменти! Відповідь правильна. Ступай п’ять кроків.

Ніколас зі свідком попрямували на відведену їм відстань.

— Запитання друге: як ти думаєш, яка мить вашого знайомства найбільше запам’яталася нашій наречені?

Ніколас трохи подумав і промовив:

— Мить, коли ми були удвох під зоряним небом, і я зробив їй пропозицію.

— Нічого собі! — вигукнув тамада. — Відповідь правильна. Ступай ще шість кроків.

Ніколас так і зробив. За ним і свідок.

— Запитання третє: що для нашої нареченої найважливіше в житті? Три слова.

— Любов! Дружба! Вірність!

— Молодець! — вигукнув тамада. — Одна лише поправка: замість вірності — віра. Але ми зараховуємо відповідь як правильну. Аплодисменти нашому молодому. Чому не чути аплодисментів?

Усі гості дружно зааплодували нареченому, який у супроводі свого свідка уже ступали сім кроків.

— Питання четверте: уже про твою майбутню тещу.

У дворі почувся сміх, адже для українців після кумів і сала — це улюблена тема для анекдотів. І всім хотілося почути каверзне питання тамади.

— Скільки у тещі повинно бути зубів?

Нік здивувався запитанню, але промовив:

— Мабуть, 32.

Тамада, чоловік років 50, із сивуватим волоссям і розумними очима по-батьківськи обняв нареченого і промовив:

— Неправильно, мій хлопчику. На жаль, неправильно. Повинно бути два зуба: один, щоб болів, а другий, щоб зятеві пиво відкривати.

Весь двір завівся реготом. Лише Нік і його свідок не могли збагнути у чому суть. Наречений зрозумів, що над ним кепкують, але не зрозумів жарт.

Бачачи розгубленість Ніка, тамада вирішив його підбадьорити і ввести в курс справи. Він не тутешній і не збагнув українського гумору.

— Розумієш, хлопчино, це такий анекдот. Я розумію, що ти не зобов’язаний знати всі українські анекдоти, але договір є договір. Підійди до столу і заплати за свою помилку, а то ти так завівся з правильними відповідями, що ми без оплати лишилися б.

Аж тепер Нік усе зрозумів. Підійшов до столу і виклав 1000 доларів. Усі аж ахнули. Потім поклав ще 100 і промовив:

— Це вам доплата за те, що вдалося мене здивувати і так розвеселити гостей.

Тепер сам тамада остовпів. Таке з ним було вперше. І зараз над його виразом обличчя сміялися гості.

Прийшовши до тями, тамада продовжив:

— І нарешті п’яте запитання:…

Але п’ятого запитання наша героїня вже не почула. Вона вже відійшла від відчиненого вікна і схвильовано чекала на прихід свого майбутнього чоловіка.

Лише, ніби, здалека, чувся веселий сміх, аплодисменти і тихенький шум у дверях.

І ось перед нею у всій красі постав її Нік. «Чорний колір так йому личить», — думала вона.

А Ніколас Харт, напевне, вперше в житті онімів від захвату. Він не міг відвести погляду від прекрасного створіння, яке бачив перед собою.

Весільна сукня підкреслювала всі її форми. Пишність грудей, округлість бедер, осину талію й довгі стрункі ноги. Вона в буквальному сенсі «порвала» стереотип того, що наречена повинна виглядати невинно. Хоча, не можна сказати, що весільна сукня була вульгарною. Ніяких вільностей вона не мала. Тканина сукні прикривала все, окрім рук і шиї та невеличкого декольте. Контури весільного плаття облягали тіло від грудей до колін, а нижче розпускалося в простору спідницю, у стилі «русалки». Білу атласну тканину покривали де-не-де кружива й перлинки. Голову та обличчя прикривала довга фата. Прикріплюючись заді до зачіски, вона легкими хвилями стелилася по плечах, а з іншого боку прикривала обличчя. Але й вона була не в змозі приховати блиск у очах нареченої й усмішку на вустах.

— А тепер мої молодята, — говорила мати нареченої, — за давньою українською традицією, дозвольте вас благословити на щасливе подружнє життя.

Молода пара всілася на диван, і кожен по черзі благословляв їх хлібом. Спочатку батько, потім мама, а так і хресні. По закінченню церемоніальної частини, молодята і їхні гості вирушили до РАГСу, де засвідчили перед державою, що вони відтепер чоловік і дружина.

Тепер залишається тільки засвідчити перед Богом….

Весілля… Мить, коли поєднюються два закохані серця.

Чарівна наречена у білій сукні, елегантний наречений у смокінгу урочисто виходять з церкви, де щойно присягнули перед Богом на вірність один одному.

За давньою традицією наречений підхоплює на руки наречену і кружляє її у дивному танці. Кругом чути радісний лемент, гучні оплески та спалахи фотокамер. Це — подія року не лише в Україні, але й у світі, адже закоренілий холостяк Ніколас Харт сьогодні одружився. Тому це не могло обійтися без папараці, хочеш ти цього чи ні. Та, здавалося наших наречених це не дуже хвилює, вони зайняті тільки один одним і своїм коханням.

Мати нареченої зі сльозами радості на очах посипає молоду пару зернами пшениці і цукерками, щоб у їхньому домі завжди був достаток.

Багато радості та обіймів.

Молода пара ступає на килим з пелюстками квітів, якими посипають маленькі дівчатка-феї, і прямують у білий, прикрашений різноманітними квітами лімузин, який повезе їх у ресторан, де відбуватиметься святкування. За ними поспішали і гості. Ще секунда — і святкова процесія зникла з площі біля церкви, залишивши позаду розчарованих журналістів, яким не дістанеться жодна пікантна історія з весілля.

Святкування торжества проходило за українською традицією. Тут тобі і українські страви й музика, а головне — звичаї, так не схожі на традиції інших країн.

Застілля супроводжувалося веселою балаканиною тамади та енергійною музикою музикатів. Не обійшлося й без традиційного «Гірко» молодій парі та сусідніми за столиком дружбові і дружці. Для нікого не було секретом, що саме Оксана виконає роль подруги нареченої у цей святковий день. А от хто ж дружба? Невже сам віце-президент готельної компанії Ніколаса Харта? Будучи на декілька років старшим від Ніка, він соромився бути його дружбою. Але Аня переконала його, що дружба — це те саме, що свідок на весіллі, хіба що з деякими нюансами українських традицій. З тяжкою бідою він погодився, але тепер видно, що ці маленькі нюанси, про які говорила йому Аня, стали йому подобатись. Чим раз, тим більше він почав радіти тому: «Не будемо пити ту гіркую юшку, нехай поцілує дружба свою дружку!» А гості, бачачи ентузіазм дружби, все частіше і частіше співали цю чудернацьку пісеньку. Не можна було сказати, що таким поворотом подій був задоволений тільки дружба, Оксана також не була проти. І сама аж сяяла від щастя. Не часто зуcтрінеш хлопця, який так класно цілується, та ще й такий красунчик.

Весілля святкувалося без жодного пафосу так, ніби жениться не міліонер, а звичайнісінький український парубок. Тут тобі й танці молодої пари з гостями, і веселі ігри, в яких наречені брали участь. Перший весільний танець наших молодят, а потім і танець нареченого з тещею, який добряче розвеселив весільних гостей.

Ось уже і за дванадцяту. Час нареченої прощатися з дівоцтвом. Останній танець нареченого й нареченої у білій фаті… ще кілька ПА і наречена усядеться на весільному стільці, на якому височіє велика вишита подушка, за давньою українською традицією. Але в нашому випадку фату з голови нареченої буде знімати не мати нареченого, а він сам.

Обережно знявши фату, Ніколас надягнув на голову своєї дружини білу хустину — символ того, що вона вже заміжня жінка.

Потім — танці незаміжніх дівчат під фатою. І останній весільний акцент — кидання нареченою весільного букета. І хто б сумнівався? Зловила його Оксана. Море сміху і гучних аплодисментів, а також легеньке підморгування дружби, яке адресоване було Оксані. Знову сміх і думки, що, можливо, скоро вони гулятимуть ще на одному весіллі.

Перша шлюбна ніч…. Що може бути прекрасніше і чистіше, ніж це. Якщо, звичайно, це і перша ніч кохання. У нашої молодої пари так і є, хоч би як це парадоксально не звучало. Знаменитий на цілий світ ловелас жодного разу не кохався зі своєю теперішньою дружиною. Не те, щоб Ніколас Харт вважав Аню сексуально непривабливою, скоріше навпаки, інакше він би з нею не одружився. Просто з нею було так цікаво і легко тільки спілкуватися, що всі сексуальні потяги відходили на задній план. Навіть у моменти, коли Ніку здавалося, що йому ось-ось увірветься терпець і він повалить Аню просто на стіл чи підлогу, то тільки одного погляду на неї вистачало, щоб остудити його палку натуру. А ще її тихеньке «не треба» у моменти, коли він зовсім забувався. Таким невинним створінням може бути тільки немовля. Немає тобі різних штучок-дрючок для привертання його уваги: спокусливого погляду, в якому читалося бажання чи нібито випадкового дотику, який би мав його збуджувати. Аня ж вела себе природньо, що ще більше розпалювало в ньому вогонь пристрасті.

Ну от, вони вже нарешті наодинці, і зараз збудуться найпотаємніші бажання обох. Затишний номер у його готелі. В ньому він все продумав, ніби знав, що першим будуть у цьому номері саме вони.

Тьмяне світло і тихенька романтична музика створювала потрібну атмосферу для такої натури, як Аня. А Ніколас… йому було потрібне тільки одне — ліжко, яке він уже запримітив і кинув на нього свою краватку. Хоча і ліжко йому не було потрібне, йому була потрібна тільки Аня. Він не був настільки романтичним, щоб користуватися тільки ліжком, йому б підійшло будь-що, хоч і підлога. Нік ніколи не вважав важливим «де?», йому було важливіше «з ким?».

Але тут інше. Він жонатий чоловік, Аня його дружина, а не якась дівуля, у них сьогодні перша ніч, коли вони будуть разом, тому має бути все відповідним… хоча би поки що!

Так думав Ніколас. Аню ж у той час захопили думки іншого спрямування. Їй було страшно!

Боялася вона того, що добре не знає, що потрібно робити. Боялася, що не сподобається йому у ліжку і він з нею розлучиться. Він — досвідчений коханець, у якого за плечима майже сотні дівчат, а вона?.. Вона ще невинна дівчина, яка не знає нічого такого, щоб розбудити пристрасть у чоловіка. Хоча Оксана вже проінформувала її щодо інтимних ласк і тому подібне, та ще й підсунула потрібну літературу. Але Ані було соромно навіть собі признатися, що вона буде робити те, що було на картинках. Якби хтось дізнався про її роздуми, то, мабуть розреготався. Аня знала, що ризикувала своїм коханням, відмовляючи Нікові у задоволенні його чоловічих потреб, але щось не дозволяло їй уподібнюватися до його інших жінок. Якщо він її любить, то хай любить такою, якою вона є. Навіть з її причудами. І дуже сильно раділа, коли Нік не наполягав, хоча знала, як для нього це важко.

Вона ніколи не дозволяла собі нічого зайвого з хлопцями, так, тільки поцілунки у під’їзді, а тут на неї чекає дещо більше. І це відчуття блискавкою пройшло її тілом, зупинившись внизу живота і розчинилося приємною істомою.

Атмосфера в кімнаті була як перед грозою. Велика напруга, яка хоче вирватися на волю і от-от розірве небо на шматки.

Аня все — таки знайшла у собі сили, щоб подивитися Ніку в очі. І те, що вона в них побачила, умить розігнало усі її страхи: «Вона жадана». А Ніколас тільки цього й чекав. Чекав знаку, що вона готова до цього. З іншими він так час не тягнув. Він і Вона знали, чого хочуть і що від цього отримають. Та Аня була не з тих, хто знає. Вони ніколи про це не говорили, все таки ХХІ ст. за вікном і про ніяких 23 річних незайманих дівчат мови не може бути. Але все ж таки вони є. І йому було приємно, що у нього дружина все — таки невинна. А бажання, побачене в її очах, більше його збуджувало, ніж пестощі досвідченої куртизанки.

Аня, у свою чергу, побачивши «голодний» блиск в очах Ніка, зрозуміла, що пропала, але це вже ніскільки її не хвилювало.

Вони кинулися одне до одного, ніби зустрілися після довгої розлуки. Ніколас з нетерпінням розстібав весільну сукню нареченої, а Аня розстібала ґудзики на сорочці Ніка, причому не зупиняючи свої поцілунки.

Коли з одягом було покінчено, Ніколас збудженим поглядом оглянув Аню і тільки тихенько промовив:

— Яка ж ти красуня!

На більше слів йому не вистачило терпіння. Навіщо час витрачати на слова? Та й вони вже стали не потрібні. Їхні очі й тіла були красномовніші будь-яких слів.

Пестощі Ніка зводили Аню з розуму, а її невинні відповіді на його ласки, розбурхували все більше вулкан його пристрасті, який от-от вирветься назовні. Але потрібно бути терплячим. Та легше сказати, ніж зробити. Її ніжна і гладенька шкіра зарум’янилася під його руками, губи підпухли від поцілунків, і з них раз у раз зривалися тихі звуки задоволення. Як після цього можна себе стримувати? Він же не холоднокровний…

І Аня відчула тільки легенький біль, а потім блаженне тепло, яке паралізувало все її тіло. Кров шалено пульсувала у венах, розносячи жар збудження до кожної клітиночки тіла. А потім… не можливо описати словами те відчуття, яке охопило їх обох. Цю насолоду, яку вони розділили, поєднуючись у єдине ціле…

І ніколи не було їм так добре і затишно, як засинати в обіймах один одного.

Нік не міг пригадати, коли останній раз йому було так добре з жінкою. Всі його попередні пасії, хоча й були різними, але все- таки схожими. Вони усі були обізнані у мистецтві кохання. Їм було добре разом. Але відчуття їхнього поєднання майже нічим не відрізнялися один від одного. Жінки змінювали одна одну, але не було нічого такого, щоб зачіпало за душу. Так, вони обоє отримували задоволення від цього, але радості це не приносило. Це було просто фізичне злиття двох людей. А тепер це було злиття не лише тіл, але й душ. І її невинні торкання і погляди робили цю мить незабутньою.

VIII

Медовий місяць! Але нашим молодятам не вдалося насолодитися ним.

Піклування про діяльність готелю навіть не дали змоги їм кудись поїхати відпочити після весілля. Але це їх майже не хвилювало. Дні вони проводили за роботою, а вночі насолоджувалися один одним. А медовий місяць обов’язково буде. Трішки пізніше, але буде. Ніколас Харт повезе свою молоду дружину, хоч на край світу, але не зараз. Зараз його більше хвилює бізнес, який у даний момент процвітає. І щоб утримати цей момент якнайдовше, необхідна його присутність тут. Та й Аня не проти. Її підтримка для Ніка багато значить. Вона свої інтереси ставить після його. І він був вдячний долі за таку люблячу і розуміючу дружину.

Справи у Ніколаса Харта йшли настільки добре, що він вирішив відкрити ще один готель на півдні України.

І невдовзі, після залагодження справ у Трускавці, подружжя Харт подалося у інший кінець країни, у мальовничий Форос.

Управляти своїм «Гранд-готелем» Ніколас залишив своєму другові і правій руці Джеку, який у свою чергу взяв у помічниці Оксану, з якою вони у той час зустрічалися. Так, що можливо історія кохання Ніка і Анни може повторитися, тільки вже за участю інших героїв. У будь-якому випадку будемо на це сподіватися, адже вони, як ніхто заслуговують на щастя.

В ідилії подружнього життя Ані тільки важким випробуванням далося прощання з батьками. Як тепер буде жити без них, вона навіть не уявляла.

Без їхньої підтримки.

Без їхнього тепла.

Як би вона хотіла їх ніколи не покидати. Але така доля всіх дітей і батьків. Діти виростають і покидають своїх батьків для створення своєї сім’ї, народження своїх дітей. Які у свою чергу також виростають і покидають родинне гніздо. І не має кінця у цього замкнутого кола.

Так, і наша героїня змушена була покинути рідний дім. Але її тішила думка, що це не назавжди. Та й їдуть вони не в іншу країну, а лише в інший кінець України. Кілька годин їзди, і вона в будь-який час зможе до них приїхати і провідати. З такими оптимістичними думками Аня сідала в машину, яка повезе її далеко від дому. До невідомих країв і до невідомих людей. Вона трималася з усіх сил, щоб не розплакатися. Але їй це не вдалося, коли побачила свою найкращу подругу Оксану всю в сльозах. Кому вона зможе довірити свої стаємниці? З ким поділитися переживаннями? Хто дасть пораду?

«Як же я буду сумувати за тобою, подруго! Ніхто краще за тебе мене не розумів. Нічого. Телефон ще ніхто не відміняв. Але ніякий телефон не дасть тобі звичайного людського тепла і розуміючого погляду очей».

— Телефонуй нам, дочко! — сказала заплакана мати.

— Не забувай, — з печаллю в голосі сказала Оксана.

— Я ніколи вас не забуду. І буду часто телефонувати, — відповіла Аня.

Останній раз помахала їм рукою. І машина рушила.

— Не засмучуйся, кохана, — ніжний голос Ніка заставив Аню відвернутися від вікна і витерти сльози, — ми скоро сюди повернемося, ти навіть не помітиш, як пройшов час.

І Ніколас лагідно обняв дружину. Анна у свою чергу примостила свою голову у Ніка на плечі і вдихнула його запах. Такий заспокійливий, такий коханий і притаманний лише йому.

Зігріта теплом і втомлена душевними переживаннями, Аня заснула.

Розбудив її легенький поцілунок Ніколаса.

— Прокидайся сонько, — з усмішкою на обличчі сказав Нік, а потім додав, — ми зупинилися, щоб перекусити і трохи відпочити. Ти як, голодна?

— Дуже, — сонно мовила Аня, — я ж із самісінького ранку нічого не їла.

— Тоді ласкаво просимо на обід.

Кінець травня виявився жарким, тому подорожувати в машині, особливо в полудень, було нестерпно. Ніколас вирішив, що цей час вони проведуть у прохолодному номері придорожнього готелю.

Кілька смачненьких страв і задоволені мандрівники насолоджувалися відпочинком у номері.

Ніколас, збуджений поїздкою, почав пестити Аню, але та не надто цього бажала.

— Нік, не треба. Мені зараз не до цього. Давай іншим разом, — сказала Аня, зупиняючи тим самим порив Ніколаса.

У Ніколаса Харта таке було вперше. Щоб жінка йому відмовила! Йому! Це ж не чувано! Ну, нехай колись її дівочі примхи були завадою, але зараз — вона його дружина. Це входить у її обов’язки.

Побачивши у Ніка судорогу, яка звела його гарне обличчя і небезпечний блиск його очей, Аня лагідно мовила:

— Пробач, коханий! Не сердся. Ти ж знаєш, як мені зараз важко. Я ж ніколи не розставалася зі своїми батьками. Май терпіння.

І немов кошеня притулилася до свого чоловіка і обійняла.

— Це ти мені пробач, — монотонно мовив Нік. І в його словах не чулося жодного розкаяння. Але все ж таки обійняв її і невинно поцілував у чоло.

Вони продовжували лежати в обіймах один одного, не проронивши більше ні слова. Але їхній мозок невпинно працював. Кожен аналізував ситуацію, що склалася, і робили відповідні висновки. Які б вони не були, але одне можна сказати напевне: це було перше їхнє непорозуміння, яке ледь не перейшло у першу сварку.

IX

Форос — це, мабуть, найпрекрасніший і найекзотичніший куток України. Форос просто тоне в зелені. Тут можна побачити, як екзотичні пальми, так і більш характерні для України дуби, акації та хвойні дерева. Існує легенда, що хвойні дерева цілюще діють на людей, але ця легенда вже підтверджена науково, адже в жару хвойні дерева виділяють фітонциди, які знищують хвороботворні бактерії. Особливо велику дію мають дерева, які знаходяться в знаменитому фороському парку, який називається «Райський куточок». В цьому «Райському куточку» можна усамітнитись, подумати про життя, а найголовніше — подихати свіжим цілющим повітрям.

Але в останні роки багато людей приїжджає в Форос з іншою метою: віруючі — вклонитися святому місцю і помолитися, цінителі прекрасного — помилуватися шедевром архітектури, яким є храм Воскресіння Христового, або Фороська церква.

Ця церква представляла собою будівлю у візантійському стилі. Побудована на висоті 400 м. над рівнем моря на Червоній скалі у 1892 році.

Безліч легенд пов'язано з появою церкви на Червоній скелі. Одна з них оповідає про те, що юна дочка купця Кузнєцова (за іншою версією його кохана) каталась в горах. Раптом коні, наче злякавшись чогось, понесли екіпаж прямо у прірву. Ніщо не могло стримати їх скажений біг, здавалося, загибель неминуча. Але на самому краю обриву коні зупинилися, як ніби перед невидимою перешкодою. На честь чудесного порятунку і була побудована церква.

Але це лише красива легенда. В архівних документах ми знайдемо іншу версію появи храму, однак і вона пов'язана з дивом. 17 жовтня 1888 р. біля станції Борки на Харківській залізниці сталася катастрофа царського поїзда. Царська сім'я, що поверталася з Ялти в Санкт-Петербург, залишилася неушкоджена. На згадку чудесного порятунку Імператора Олександра III і було зведено храм Воскресіння Христового.

Якою б версією не була поява цієї церкви, але кожен її відвідувач вдячний за це.

І наші герої також. Їм вдалося відвідити цей храм невдовзі після приїзду, і в них залишилися приємні спогади про це. У Анни викликало емоції більш на духовному рівні, а в Ніколаса суто прагматичні: йому сподобалася церква, як пам'ятка архітектури.

Освоєння на новому місці Анні далося не легко, зате цікаво. Нік, як і обіцяв собі, придбав розкішний будинок, який знав тільки одну жінку — його дружину. Інтер'єр він підлаштував під свій смак, Ані ж він довірив вибирати тільки різні аксесуари до будинку. Вона не була проти такого поділу. Аня думала, що чоловік не хоче її навантажувати турботами про дім. Вона повністю довіряла його смакам і не помилилася. Його витончений смак і гроші зробили з будинку маленький палац.

Час летів незамітно. Незчулися, як майже промайнуло літо. От і перша річниця їхнього сімейного життя. Але щось Ніколас Харт не надає цьому важливості. Прокинувшись зранку, він поспішив на роботу, навіть не розбудивши свою дружину поцілунком.

Аня прокинулася пізно. Останнім часом вона не добре себе почуває. Але вже знає причину свого недугу і хоче сьогодні поділитися приємною новиною зі своїм чоловіком — у день їхньої річниці.

Та явним розчаруванням для неї виявилося те, що Нік протягом дня їй жодного разу не зателефонував. І прокралася зовсім неприємна думка про те, що Нік про все забув і, як завжди, заклопотаний своїми справами.

Але, як кажуть, не кажи гоп, поки не перескочив. Чомусь так склалася жіноча натура, що вони завжди думають про погане. Якщо не зателефонував, не прийшов, значить все — не любить. А можливо, ваш коханий готує для вас сюрприз…

Після обіду, коли Аня вже вся знервована сиділа біля телефону, він задзвонив. Телефонував Ніколас, що зараз заїде додому, і щоб Аня була готова, адже вони йдуть на прогулянку. У свою чергу, Аня не могла промовити ні слова докору, бо її чоловік після сказаних слів швиденько поклав трубку.

— Бач, йому прогулянки захотілося, — говорила вона сама до себе, — ти сиди, переживай, що він цілий день не дає про себе знати та ще й не піднімає трубки, коли я йому телефонную. І навіть не спитав, чи я хочу десь іти. А от візьму і нікуди не піду.

Але трохи подумавши, Аня все ж таки піднялася до себе в кімнату і пречепурилася. Потім пішла на кухню подивитися, чи готова їхня вечеря. Перед прогулянкою треба трохи підкріпитися. «Думаю, Ніколас буде задоволений. Приготовлені його улюблені страви… Легкий на помині», — думала Аня, коли почула голос Ніка.

— Привіт, — привітався він і поцілував свою дружину у щоку.

— Де ти був цілий день? Чому не брав трубку? Я хвилювалася!

— Пробач, кохана, але скоро ти про все дізнаєшся. А тепер пішли, машина нас чекає.

— Як пішли? А як же вечеря?

— Потім. Все потім.

І вони попрямували до виходу з будинку.

Автомобіль доставив їх до вже згадуваного «Райського куточку». Люди приходили сюди з різних причин, але тільки Ніколас Харт відрізнявся своєю неординарністю. Виявляється, тут можна не лише оздоровитися і помилуватися природою, але й смачно повечеряти і гарно провести час.

В одному з кутків парку Анну Харт чекав сюрприз. Там стояв маленький столик, біля нього два крісла, на столику горіла свічка, у вазі стояли троянди, бокали були наповнені шампанським. Анна своїм очам не повірила, вона на таке не сподівалася, вона знала, що сьогодні їхня річниця, та, думаючи, що Ніколас забув, судячи по його поведінці, хотіла зробити йому маленький сюрприз увечері, за смачною вечерею. Але судячи з побаченого, Нік не забув, і Аня була цьому дуже рада.

Вони сіли за столик, і Ніколас підняв бокал із шампанським і виголосив тост:

— За нас. За те, що рік тому я зробив найкращу пропозицію у своєму житті і за те, що ти на неї погодилася. Я вдячний долі за такий шанс, шанс бути з найкращою жінкою на світі, шанс бути коханим і кохати. За тебе!

— А я хочу випити, за чудового чоловіка, який з’явився у моєму житті і який став моїм чоловіком. А ще я вдячна Богу за те, що я зможу йому подарувати дитину.

Тепер для Ніка було сюрпризом таке почути.

— Ти хочеш сказати, що ти чекаєш на нашу дитину? Ніколас аж сяяв від щастя. Про таке маленьке чудо він мріяв з того моменту, коли у нього з’явилася красуня-дружина. І от його мрія збулася. У нього буде дитинка. Ніколас Харт ніяк не міг прийти до себе після такого. Він навіть не чув, що йому говорила Аня.

— І ти мені нічого не казала? Чому?

— Повір, я сама недавно дізналася. Пам’ятаєш, як мені було трохи погано тоді, коли ти на вечерю запросив своїх друзів. Я думала, що я не те щось з'їла, тому мене нудить. Нудота не проходила кілька наступних днів, тому я пішла до лікаря. А він мені сказав, що це не харчове отруєння, а токсикоз, адже я вагітна. Вибач, що я зразу тобі не сказала, я хотіла зробити тобі сюрприз на річницю.

— Знай, тобі це вдалося. Я такий радий. Анно, я так тебе люблю.

Ніколас похапцем встав з крісла, підбіг до Анни, взяв її на руки і закружляв.

— Нік, люди ж дивляться, що вони про нас подумають.

— А мені плювати, хай знають, який я щасливий! Як я люблю тебе!

І губи Ніколаса і Анни злилися в довгому й гарячому поцілунку.

X

Та як не крути, все погане чи хороше рано чи пізно закінчується. Як всім відомо, життя проходить через білі і чорні смуги, тривалість цих смуг нікому невідома, можливо, у когось це роки, у когось місяці, тижні, дні, а у когось й години. Але ця закономірність діє завжди і на кожного, інакше це було б несправедливо, хтось би жив, не знаючи ні в чому відказу, а хтось не знав би, як до кінця дня дотягти своє нікчемне життя. Таким створив Бог світ, щоби люди ніколи не забували про його існування. Тому що людина, яка має все, живе собі на втіху, забуваючи про все на світі, живучи лише заради задоволення, а людині, якій нічого втрачати, людині, чиє життя втратило сенс, може це життя втратити через необдуманий вчинок, думаючи, що так буде краще. Та насправді краще не стає, ти продовжуєшся мучитися, відкуповуючи перед Богом свою вину. Він ніколи не посилає того, з чим би ця людина не впоралася, ніколи не залишить цю людину напризволяще, завжди допоможе, хоч і інколи, через повсякденні турботи, ми забуваємо Його про це просити, Він за нас пам’ятає, за нас піклується, хоча ми частіше всього цього не варті. Але людині не властиво довго пам’ятати добро, через деякий час вона про нього забуває, забуває про Бога. Тому знову до «чорної» смуги життя відчиняються двері.

Настали і для родини Харт несриятливі часи. У Ніколаса почалися проблеми на роботі, він приходив пізно додому, роздратований, інколи й у нетверезому стані. Анна не знаходила собі місця, не знала, що і думати, Ніколас так змінився за такий короткий час, з уважного й доброзичливого чоловіка він перетворився на холодну і цинічну людину. Не вже це тільки через проблеми на роботі? Як діяльність, якій ти присвятив все своє життя, яка приносила тобі задоволення, може так вплинути на людину, змінити її на гірше? Виявляється, може вплинути. Таке пережила Анна, всю свою злість, своє невдоволення Ніколас відбивав на ній. Ніколи не чувши від Ніка кривого слова, Аня, буквально, була в шоці від його поведінки. Мало того, що він міг прийти під ранок у нетверезому вигляді, так ще й ображав її та всю прислугу. Та Анна терпіла, знала, що це ненадовго, пройде час і все стане на свої місця, знову вона відчує доброту і турботу свого чоловіка. Час ішов, але нічого не змінювалося, проходили дні, навіть тижні, а Ніколас дедалі агресивніше відносився до неї. Мало того, що він незважав на її вагітність, яка вже перейшла на шостий місяць, кричав на неї, одного разу навіть підняв руку. Це не дуже вплинуло на Аню, вона все продовжувала любити його і терпіти його нахабну поведінку. Але одного разу його поведінка завела надто далеко.

Одного похмурого осіннього вечора Ніколас прийшов додому дуже агресивним і надто п’яним, щоб розуміти, до чого це все може призвести. А призвело це до трагедії, яка змінила не лише його життя, але й життя всіх навколо нього.

Увірвавшись до будинку, почав сильно галасувати, кричав на всіх, хто попадав під його кругозір. Анна, почувши крики, вийшла зі своєї кімнати і хотіла заспокоїти Ніка, як це бувало не раз. Інколи їй це вдавалося, інколи ні. Це залежало від дози алкоголю у його організмі. Ну, чому чоловіки, які рахують себе за сильну стать, такі слабкі перед проблемами на своєму шляху? Чому напиваються «до чортиків» думаючи, що це допоможе? Чому тверезо не борються з проблемами? Можливо, ці проблеми не такі страшні, як здається на перший погляд, можливо, навіть нічого не потрібно робити, просто чекати, є такі ситуації, в які втрачунням можна лише зашкодити у її вирішенні, або просто знайти інший шлях вирішити ту проблему, яка склалася, а якщо вона серйозна, то просто залишити в спокої не здійсненний проект і шукати інший, більш реальний. Ні, йдуть вперто до своєї мети, не думаючи чи це насправді їм потрібно? Чи, можливо, це амбіції «пруть», не даючи заспокоїтися? Чи так звана чоловіча гідність, яка не дозволяє поразок? А як інакше на тебе буде дивитися твоє оточення, як на невдаху, який здається, чи на справжнього чоловіка, який добивається того, чого забажає. А, можливо, вчасно зупинитися і не зашкодити своїм близьким — ось у чому полягає бути справжнім чоловіком.

Плюнути на цей проект, не буде реалізований він, так буде інший, навіщо іти на перекір усім. Ну, не дають тобі територію, яку ти хочеш під будівництво твого готелю, тоді знайди другу. Так ні, тобі подавай лише те, що тобі подобається. А можливо, не даючи це місце, вони мають на це причину. І що з того, що ця майже казкова місцина створена якраз для твого готелю. Але вона відведена під заповідник, не можна просто так прийти і взяти те, що ти хочеш. Потрібно мати певні обов’язки перед людьми і перед природою, а не реалізовувати свої амбіції. Хоча і вони також важливі для діяльності людей, але їх потрібно втілювати з розумом, а не лише емоціями і бажаннями, які інколи бувають сліпі й глухі.

Коли тобі кажуть: «Ні», можливо, це і означає НІ, і щоб ти не робив: чи давав хабар, чи водив дружбу з високопосадовцями, чи багато чого іншого, це всеодно буде — НІ. Та Ніколас Харт цього не розумів. Як йому, такій багатій і впливовій людині, сказати «Ні», це неможливо, це просто нереально, як вони взагалі посміли! І всі ці негативні емоції роздратування відбивалися на Анні і на майбутню їхню дитину.

Та повернемося до тієї події, коли п’яний Ніколас Харт зробив, можливо, перший раз за своє життя, необдуманий крок — зіштовхнув зі сходів свою вагітну дружину. Це сталося випадково. Він цього не хотів. Вона вибігла зі своєї кімнати йому назустріч, хотіла знову заспокоїти, але цього разу він не хотів її вислуховувати, бачити в її очах жалість. Хто вона така, що сміє його жаліти? Він хотів пройти повз неї, не звертаючи на неї увагу, у свій кабінет і там зачинитися, щоб ніхто не посмів його турбувати, навіть Анна. Та не так сталося, як гадалося: в той момент, коли Анна підійшла до нього і хотіла йому допомогти піднятися по сходах, він відсахнувся від неї, від її допомоги, легенько (йому так здалося) штовхнув. Не чекаючи такого, Аня не втрималася на ногах і покотилася вниз сходами. Навіть нічого не зрозумівши, вона знепритомніла.

Побачивши, що зробив, Ніколас вмить протверезів, почав кричати, благати простити його, але Аня не чула, зараз її могла врятувати тільки швидка допомога, яка завдяки дбайливій кухарці, вже виїхала.

Аня довго не могла прийти до себе. Лікар, який зробив їй операцію, дуже переживав, щоб вона вижила після такого. Операція тривала дуже довго, термін вагітності був уже великий, дитина вже встигла сформуватися, а це в свою чергу шкодило життю і здоров’ю Анни. Після видалення плоду, який на той час був уже мертвий, у Анни почалася сильна внутрішня кровотеча, яку довго не могли зупинити, вона втратила дуже багато крові. Випадок був дуже складним, лікарі буквально молилися про чудо, щоб Аня залишилася живою.

У той час Ніколас не знаходив собі місця за межами операційної. В коридорі лікарні були всі домочадці, їх також хвилювала доля молодої господині, яку всі дуже любили й поважали, вони навіть себе картали за те, що сталося, і майже з ненавистю дивилися у бік Ніка.

Та Ніколас нікого і нічого не помічав. Він прекрасно знав, що через його провину може загинути ще одна його найрідніша людина. Одну він уже втратив. «Боже, — молив Ніколас вперше вжитті, — будь ласка допоможи, врятуй її. Анюта, вона найдорожче, що є у моєму житті, я все віддам, забирай, що хочеш. Тільки залиш її зі мною, я її так люблю. Я був такий дурний, я давно вже не говорив їй як, я її люблю, через якийсь дурний проект. Гори все червоним полум’ям, лиш би вона залишилася живою.»

Чи завдяки лікарям, чи завдяки молитвам, хоча перші не заперечують другий варіант, тому що без цього вони б не впоралися. Анна наступного ранку все ж таки прокинулася, хоча про це жаліла. Що її чекало на цьому світі, лише біль, біль втрати дитини, яку вже встигла полюбити. Виявляється, це був хлопчик, її маленький хлопчик, якого вона більше ніколи в житті не побачить, не приголубить, не почує від нього слово «мамо», не поведе в школу, не буде на його весіллі, не буде няньчити онуків, його дітей… Нічого цього не буде, як же жити без цього, як змиритися з такою долею? Навіщо жити? Для кого жити?

Ніколас тихо відчинив двері і побачив, що Аня вже не спить, лікар заборонив турбувати її сон, тому вибравши час, коли вона сама прокинеться, тихенько увійшов у кімнату. Присів біля її ліжка. Та Анна навіть не поворохнулася, а продовжувала дивитися в одну точку десь на стелі. Вона знала, вона відчувала, що її чоловік в кімнаті та не могла на нього дивитися, з ним говорити, не могла лицемірити і казати, що все гаразд, що все вже позаду. Вона його ненавидить, всіма фібрами своєї душі, це все через нього, через його зухвалість вона втратила дитинку. Людину, яку ти понад усе в житті кохала, в одну прекрасну мить можеш зненавидіти.

Десь далеко її розум усвідомлював, що це нещасний випадок, що він не хотів, щоб, так сталося та буквально весь організм затуплював, проганяв цю думку. Серце несамовито краяло і кровоточило, душа кричала від болю, розум не хотів підчинятися здоровому глузду, все тіло плакало за втратою.

Лікарі говорили, щоб вона так не горювала, що у неї ще будуть діти, операція пройшла вдало і є можливість знову завагітніти. Але Аню це поки що не радувало, не те, щоб вона не хотіла дітей, просто зараз думати про інших дітей, коли ти щойно втратила вже одну дитину, це якось несправедливо по відношенню до неї.

«Ніхто й ніколи не зможе її замінити, скільки б в мене не було дітей», — роздумувала ображена жінка.

Ніколас знав, що Аня ненавидить його, він і сам себе ненавидів. З часом вона його, можливо, пробачить, та зараз вона неприступна й холодна як стіна. На всі його вибачення і слова тримається осторонь, мовчить, він навіть запереживав чи не зійшла, часом, вона з розуму через горе, але лікарі його запевнили, що все гаразд, що вона психічно здорова, і що їй потрібен просто час звикнутися із ситуацією, яка виникла. Тому потрібно набратися терпіння і чекати, що Ніколас і зробив. Він щодня навідувався в лікарню, сидів біля неї з ранку до ночі, та його старання були марні: Анна не сказала йому жодного слова. Він би зрадів навіть якби вона сказала, що зневажає його, ненавидить, все, що завгодно. Але не її мовчання. Спочатку Ніколас думав, що так на неї згубно діє атмосфера лікарні, де все нагадує цю жахливу подію, та навіть вдома його Аня не реагувала інакше, завжди холодна і стримана, без емоцій, наче мертва, тіло її рухалося та душа, похована десь далеко в її тілі, не відкликалася.

Йшли дні, місяці …Аня потрохи відходила від втрати, почала розмовляти, хоча Нік і не почув такі бажані для нього слова: «Я тобі вибачаю», та все ж тішився думкою про хороші переміни в Анні.

Аня продовжувала жити, змирилася з думкою, що нічого назад вже не повернеш, треба жити далі. Та легше сказати, ніж зробити. Її життя втратило сенс, вона нікуди не виходила, ні з ким не говорила, хоча подруг, як таких, вона не мала, але було багато знайомих жінок, які час від часу її навідували та й ті перестали ходити, коли побачили, що їм там не раді. Ніколас це не схвалював, це ж дружини його ділових партнерів, знайомих, а вона з такою холодністю їх відштовхує. Не один раз він говорив Анні про її негідну для її класу поведінку та вона на це навіть не зважала, а продовжувала робити своє. Ну, не вміє вона лицимірити, ну, не вміє вона сміятися, коли їй сумно, ну, не вміє бути ввічливою, коли їй людина не подобається, і що? На що чула відповідь:

— То навчись. Потрібно, щоб ти це вміла, мені потрібно, розумієш?.

— Чому ж ти не питаєш, що мені потрібно? Що я хочу, а що не хочу? Завжди є тільки ти і твоє «хочу» і «треба». — говорила Анна.

— Ти ж знаєш, що я роблю це заради нас, заради нашого майбутнього, заради наших майбутніх дітей, які не будуть обмежені в чомусь, — відповідав Ніколас.

— Та як ти смієш говорити мені про дітей? Завагітніти, щоб ти знову цю дитину вбив?

Краще б вона цього не говорила. Ніколас аж кипів від люті. Стриманість кількох місяців «виллються» зараз в цей час і в цьому місці.

— Тепер, як ти смієш звинувачувати мене у вбивстві сина, я його любив не менше, ніж ти.

— Та що ти говориш? Якби ти любив нас так, як говориш, нашому синові було б уже майже півроку.

— Я знаю, мені виправдання немає, але я не хотів, щоб так сталося. Я сам себе звинувачую у цьому, але я тоді ненавмисне. А можливо, це доля вмішалася.

— Не будь егоїстом. Не вплутуй у цьому ще й долю, це ти, п’яний, ти обірвав життя мого хлопчика.

— Відколи він став тільки твоїм, він і мій, якщо я не помиляюся, хоча вас, жінок, не убережеш.

— Як ти можеш мене звинувачувати у зраді, ти ж знаєш, як я тебе кохала. А на сина ти втратив свої права в той момент, коли спокусився на його життя.

— Та скільки ще тобі торочити, що це нещасний випадок, скільки ще просити пробачення.

— Тобі життя не вистачить замолити провину переді мною і перед нашим ненародженим сином.

Після сказаних слів, в яких можна було почути презирство, Анна покинула кабінет Ніка, в якому йшов цей діалог, причому грюкнула дверима і попрямувала до своєї кімнати все ще оплакувати втраченого сина.

Ніколас, у свою чергу, теж покинув кабінет, причому так грюкнув дверима, але сильніше, ніж Анна і не лише від кабінету. За ним зачинилися і вхідні двері до будинку. Це був перший раз, коли він не ночував дома.

XI

Кімната, в якій насамоті сиділа красива молода жінка, була дуже вишуканою. І велике ліжко темно — червоного кольору з дивовижним орнаментом, покритим золотом, і надзвичайних розмірів гардеробна шафа такого ж стилю, і туалетний столик з овальним дзеркалом посередині, і підібрані в тон стінам атласні штори на вікнах — символізували розкіш і витончений смак дизайну.

Та жінка, не помічаючи цієї краси, тихо сиділа у сутінках, а з її очей текли гіркі сльози, сльози розчарування за втраченим коханням, за можливістю змінити життя на смерть. «Поміняти одне пекло на інше», — промайнуло у голові Анни, і вона іронічно посміхнулася.

«Треба взяти себе в руки і готуватися до вечері, бо буде ще гірше, ніж вже є», — думала Анна і лінивою ходою підійшла до гардеробної. Про такий гардероб мріє кожна жінка, та тільки не Анна, адже тут не має жодного одягу, який би вона сама вибирала. Про все думає і все вибирає її чоловік, навіть не питаючи її думки.

Коли жінка вибрала із безлічі суконь атласне чорне плаття простої моделі, яке дивовижно їй підійшло, і підібрала в тон сукні босоніжки, Анна взялася за зачіску. Вона ніколи не любила пафосу, тому рідко ходила по салонах, але ніхто не міг їй докорити тим, що вона живе у своєму світі краси, адже завжди виглядала бездоганно.

Почувши, що двері відчиняються, Аня навіть не обернулася, вона знала, що це її чоловік прийшов, щоб знову у чомусь докорити. І вона не помилилася.

— Де ти була до тепер? — сердито, але стримано запитав Ніколас.

Насправді йому було байдуже, як Анна проводить час і де ходить, лиш би це не зашкодило йому і його репутації. Зазвичай, Ніколас цікавиться її життям у тому випадку, коли не має приводу зробити Анні боляче, розігруючи роль турботливого чоловіка, який дбає про її інтереси, та це завжди приводить до образ, сліз і розчарувань.

Бачачи, що його ігнорують і не відповідають на запитання, Ніколас підійшов до Анни, яка стояла до нього боком і дивилася в дзеркало, поправляючи і без того готову зачіску, взяв її за лікоть і різко повернув до себе. Інша жінка могла б злякатися такого тону, яким говорив Ніколас і такого шаленого гніву в очах, що здавалося, він готовий її вбити прямо тут. Та Аня просто подивилася йому в очі і строго промовила:

— Відпусти, мені боляче.

— Ах, тобі боляче, тоді відповідай, де була? — сказав Ніколас вже таким тоном, який означав, що він вже не потерпить більше ігнорування відповіді збоку Анни. Ніби не помічаючи, у якому стані її чоловік, вона спокійно і лаконічно відповіла:

— Гуляла по набережній, ти ж не дозволяєш мені часто виходити без догляду, а мені інколи потрібно побути насамоті. А тепер прошу відпусти руку, мені справді боляче. Чи ти хочеш, щоб з’явилися синяки і прийдеться всім пояснювати, звідки вони взялися? Ці слова подіяли на Ніколаса як масло на вогонь, він так відскочив від Анни, ніби вона перетворилася на розпечений камінь, який міг його обпекти.

— Отже, ти гуляла, — говорив Ніколас, походжаючи по кімнаті, як вчитель, який спіймав дитину на «гарячому», коли вона робила заборонені речі і тепер потребує пояснень. — Чому ж ти нікого не попередила, що виходиш? Я прийшов додому, а моєї дружини немає і ніхто не знає, де вона. Звідки я можу бути впевнений, що ти, насправді, гуляла, а не зустрічалася із коханцем? І так різко повернувся і пильно подивився на обличчя Анни, шукаючи на ньому підтвердження своїх слів, та побачив тільки гордо підняту голову і погляд, який свідчив про невинність.

У душі Анни боролися два почуття: одне радило впасти йому у обійми, і зі сльозами на очах сказати, як вона його кохає і не може зрадити, а інше — не принижуватися, це все одно нічого не змінить, Ніколас став зовсім іншою людиною, у якої черстве серце і ніщо його не пом’якшить. Тому вона вибрала останнє.

— Не смій мене ображати! Я не така, як ти. Це тільки тобі дозволяється затримуватися допізна і приходити додому із запахом жіночих парфумів чи зі слідами помади. А мені відводиться роль добропорядної домогосподарки.

— Так грай цю роль відповідно! Слухайся чоловіка і не смій йому перечити…. — після тривалої паузи мовив Ніколас, — а ще ти сама вина у тому, що я знаходжу розраду у чужих обіймах. І більше ніколи не виходи з дому без попередження.

Тут Ніколас відвернувся від Анни і попрямував до дверей, та Анна не вщухала:

— А відколи «ми» стали цікавитися моїм життям, куди я ходжу, що роблю? Тобі що, вже не байдуже?

Ніколас повернувся до Анни і підійшов майже впритул, і в його відповіді чулася нотка тривоги, тривоги за неї. А можливо, і ні, просто Анні хотілося, щоб так було.

— Звичайно, що не байдуже. Ти завжди попереджала когось із прислуги, куди ти йдеш, а тут нічого нікому не сказала. Тай не подобає тобі ходити у сутінках без супровуду, що люди скажуть?

— Ага, ти хвилюєшся не за мене, а що люди скажуть, а я вже подумала, що в мене галюцинації.

— Не придирайся до слів, ти ж знаєш, що я хвилююся за тебе і цікавлюся всім, що ти робиш і чим займаєшся. До речі, гарно виглядаєш. Ця сукня дуже тобі личить.

— Ну звичайно, це ж ти її вибирав, це у тебе такий витончений смак! Але знай, я тобі не вірю, ти майже завжди був незадоволений моїм зовнішнім виглядом. Як ти там говорив: «Яке б ти плаття не одягла — ти все одно провінціалка і ніколи тобі не зрівнятися зі справжніми леді». А зараз прошу залиш мене, я закінчу одягатися, а то ми запізнимося, а це ти так не любиш. Тай тобі ще треба одягнутися. — сказавши це, Анна знову повернулася до дзеркала, роблячи вигляд, що вона щось там поправляяє..

Та Ніколас навіть не думав покидати її кімнату і стоячи кілька хвилин у роздумах, продовжив їхній діалог:

— Раніше тобі подобався мій смак, ти завжди питалася моєї думки, а тепер, що змінилося? — майже з мольбою питався Ніколас.

Та Анна рішуче і холоднокровно відповіла незважаючи на тон голосу свого чоловіка, вона хотіла повірити, що вона йому ще небайдужа та боялася, боялася що знову її мрії рухнуть, і вона залишиться знову з розбитим серцем.

— Все змінилося і ти змінився.

— А ти?

— І я змінилася.

Ніколас зрозумів, що на цьому розмова закінчена, та не хотів, щоб за Анною залишалися останні слова, тому, вже відкриваючи двері, буркнув:

— Через 15 хвилин чекаю тебе внизу. Не запізнюйся!

І за ним зачинилися двері, а Аня не змогла стримати потоку сліз, які ринули з її очей.

XII

Вечір у Гордієнків пройшов як уві сні. Все ж ті самі люди з вищого світу, фальшиві, лицемірні, егоїстичні, які сміються до тебе, роблять компліменти, а в наступну хвилину готові перегризти тобі горлянку. Все ж ті самі розмови, про все, і ні про що, все ж той самий посуд, який одним своїм виглядом шепоче тобі скільки він коштує, і все ж є у чомусь та розбіжність, адже кожна господиня хоче показати, перед гостями наскільки вона обізнана у кулінарії, тому не допускає промаху у повторюванні страв, які вже були у когось іншого. Щоб справити враження, а господиня цього дому дуже це любила, на вечерю подавалися різноманітні страви різних національностей, які зовсім не підходили одне до одного, але не менш смачні.

Для розваги гостей були запрошені відомі українські, та і не тільки, артисти, які створювали позитивну атмосферу для гостей, а любителі потанцювати могли в будь-яку мить закружляти у легенькому вальсі чи у більш бурхливому темпі.

Та тут зібралися здебільшого люди ділові, які майже не мали часу на відпочинок, а тому кожну вільну хвилинку обговорювали свої справи з потенційними партнерами, чи просто з друзями обговорювали стан своїх, але в більшості випадків, чужих справ.

Господар і господиня дому підходили до кожного з гостей, віталися з ними та обмінювалися кількома словами. А інколи й затримувалися надовше, але це залежало від важливості персони, яку вони удостоїли своєю увагою.

Не обминули і Ніколаса та Анну Харт, зробили комплімент Анні щодо її зовнішнього вигляду та обмінялися кількома ввічливими фразами, на кшталт: Як справи? Який чудовий вечір ви влаштували? Дякую за запрошення. Дякую, що змогли прийти і ще кілька дрібниць, без яких не обходиться жодна світська розмова:

— А зараз прошу нас вибачити, але ми повинні обговорити дуже важливі справи, які не можна відкладати. Дами, не скучайте, через декілька хвилин ми повернемося. — сказав пан Гордієнко, і вони з Ніком пішли у його кабінет.

Анна ж залишилася у компанії Наталії Валеріївни, яка почала розказувати про свою нову покупку, та бачачи, незацікавленість з боку Анни, поспішила відлучитися, щоб знайти іншу жертву для своїх розмов. Анна ж залишилася на одинці сама із собою та сумувати їй не довелося, вона, роздивляючись обстановку кімнат, згадувала деякі історії, пов’язані з господарями дому і, об’єднуючи їх в єдине ціле, вже мала уявлення про них.

З ними вони познайомилися недавно, але маючи один в одному потребу, швидко подружилися. Чоловіки часто зустрічалися у справах, а дружинам, які часто супроводжували їх, потрібно було знаходити спільну мову, щоб хоч якось проводити час, коли їхні чоловіки зайняті. Анні пані Наталія не дуже подобалася. Ну, по-перше, вона набагато старша від неї і спільних тем для обговорення у них було небагато, а «перемивати кісточки» спільних знайомих Анна не любила, по-друге, Наталія Валеріївна була якась дивакувата, а ще дуже переймалася тим, щоб усім подобатись і бути першою у придбанні будь-якої речі, про яку заговорять, щоб не втратити авторитет «шанувальниці прекрасного». Але, дивлячись на інтер'єр будинку, підтверджується авторитет не шанувальниці прекрасного, а авторитет дивачки. Та одночасно Анна пишалася знайомством з нею, адже пані Наталія не винна, що так склалася її доля, і щоб пережити стільки нещасть на своєму шляху і не зламатися, повірте, зможе не кожен.

Подружжя Гордієнків середнього віку, обоє повної тілобудови та колись дуже привабливі, від яких залишилася лиш тьмяна згадка про колишню красу. Ходили плітки, що пані Наталя пролежала в косметичній клініці в Німеччині 2 місяці для корекції фігури та омолодження. Але за деякий час вона все одно поверталася до колишнього вигляду і тут не потрібно звинувачувати лікарів даної галузі, просто перед нами жінка, яка ніколи і ні в чому собі не відмовляла, особливо в їжі і напоях. А от Сергій Миколайович ніколи не намагався змінитися на краще і у свої 45 виглядав набагато старше. Кажуть, далися в знаки бурно проведена молодість, та й не тільки молодість, й зараз його не рідко бачили з рюмкою в руках і в компанії дівчат, навідь інколи і сумнівної репутації, а плюс стрес на роботі, адже він працює депутатом у місцевій раді, а це як-не-як відповідальна робота.

Його ж дружина полюбляла інші розваги — вона тринькала його гроші. Їй було байдуже, що купляти, лиш би це дорого коштувало і зацікавило когось із знайомих. Як результат, вона так без смаку обставила будинок, що він скоріше став схожий на склад, ніж на будинок, в якому мешкають солідні люди. Можливо, пані Наталія так хотіла привернути увагу свого чоловіка, який майже не помічав ні її, ні її вибрики, а лиш давав їй гроші, щоб вона не заважала. А можливо, то була натура розпещеної багатійки, якій хотілося бути завжди в центрі уваги. Та щоб це не було, позитивного результату не давало.

Не тямлячи нічого ні у мистецтві, ні у дизайні, на стінах будинку пані Наталя розмістила поряд зовсім несумісні картини. А що ще може бути гіршим для споглядаючого ока, як поєднання різних видів мистецтв, різних епох і різних тематик в одному місці. Одним словом, все в будинку не мало свого місця, перетворювалося на «сіно-солому», в якому було важко віднайти сенс і те, що автор того, чи іншого виду мистецтв хотів сказати і показати через своє творіння, а в цьому хаосі все зливалося в одну гаму, нічого собою не представляючи і гублячи свою сутність.

Та бувають і такі лицеміри, які хвалять пані Наталію за її витончений смак і любов до мистецтва, тоді вона знову входить в азарт «шопінгу» і ще більше спотворює будинок і мистецтво.

Як і будинок, так і його господиня цього вечора (хоча можна сказати, що і завжди) була одягнена без смаку.

Беззаперечно, дуже дороге дизайнерське плаття кольору стиглої вишні і з нахилом в легкий еротичний бік покроєм зовсім не те, щоб не підходило їй, а й робило її вульгарною.

Ця дама колись дуже красива і з заможної сім'ї, вміла підкорювати будь-яке чоловіче серце. Та маючи стільки привабливих та багатих залицяльників, які б з радістю розділили з нею своє життя, вона обрала для себе молодого, нікому невідомого та небагатого, зате амбітного молодого хлопця. Ця подія сколихнула увесь вищий світ, тоді ще мало кому відомого містечка. Скільки довелося молодим людям витерпіти за своє кохання, та все ж вони не здалися і через декілька місяців одружилися.

Однак ідилія їхнього кохання і шлюбу почала давати тріщину через кілька років спільного життя.

Сергій Миколайович все вище піднімався по службовій драбині (він створив свій бізнес без будь-якої допомоги, з боку заможного батька дружини, яким дуже пишався), тому з’явилося більше обов’язків і більше відповідальності. Частіше став затримуватися допізна на роботі, а дружина, як порядна домогосподарка чекала на нього вдома. Та сіра буденність надоїдає: вони все частіше нікуди не виїжджали, через втому на роботі Сергія Миколайовича, забували про друзів і родичів, та це ще не кінець, почалися сцени ревності спочатку до роботи, а потім до видуманих коханок. Будучи на п’ять років старшою від свого чоловіка, пані Наталія знала, що краса її тьмяніє, фігура повнішає, а найголовніше, вона не може подарувати чоловікові таку бажану дитину. Вони об’їздили цілий світ у пошуках допомоги, та у кожній клініці їм говорили: «Нам дуже жаль, але ми не можемо вам допомогти, ви надто пізно звернулися до нас». І думка про те, що у них ніколи не буде дітей ще більше віддаляла їх одне від одного.

Наталія Валеріївна все більше і більше себе накручувала, почастішали сцени вияснення стосунків, що у пана Сергія часто не було бажання повертатися додому, все частіше і частіше затримувався на роботі або йшов з друзями чи з колегами гуляти по нічних клубах.

Згодом найстрашніші сподівання пані Наталії справдилися, і всі видумані коханки перетворилися в явних. Вже доходило до того, що пан Гордієнко міг повертатися додому під ранок, добряче напідпитку та ще й з помадою на обличчі, не боячись нікого, навіть дружини.

Чого не робила ця жінка, щоб зберегти своє кохання і сім’ю, влаштовувала скандали, погрожувала розлученням, та нічого не допомогло, здавалося, що її чоловік, забуваючи про все на світі, поринув у безтурботне і розпусне життя.

Мирячись з такою ситуацією, пані Наталія сприймала все, як належне, і ніколи вже не влаштовувала сцен, і ніколи і нікому не жалілася, вона переживала своє горе насамоті.

А тим часом, граючи в азартні ігри, витрачаючи гроші на жінок, пан Сергій витратив майже половину своїх накопичень та, вчасно схаменувшись, все ж таки повернувся до колишнього життя. Попросив у своєї дружини пробачення, знову зайнявся своїм бізнесом, який закинув.

Минув час… Про ці події всі забули, та тільки не Сергій з Наталею, адже ця ситуація надто відбилася на їхньому подальшому житті, принесла ще більший холод у їхні стосунки, а час повернути неможливо, тому за кращу альтернативу вони вибрали жити подружнім життям тільки про людське око, а так зажили кожен окремим життям. У кожного з’явилася любов на стороні, хоча обоє все ж діяли більш обережніше так, як невдовзі пан Сергій отримав місце у місцевій владі, і щоб не привертати зайвої негативної уваги до своєї сім’ї, повинні були втаємничувати будь-які стосунки. Та пройшли роки, часи змінилися і Сергію Миколайовичу не потрібно було вже приховувати своє життя, він засів у «кріслі влади» твердо, і ніякий скандал у особистому житті нічого би не змінив. А у Наталії Валеріївни закінчилося все дуже швидко, і їй було дуже боляче відчувати себе нікому не потрібною. Тому вона часто вдягалася дуже відверто, щоб привернути увагу до своєї персони. Але будучи в досить зрілому віці і повної будови тіла, це виглядало жалюгідно. У людей лицемірних вона викликала приховані глузування, а у людей, у яких залишилася хоча б капля сердечності — співчуття, бо на її місці могла опинитися кожна жінка, кожна самотня жінка, яка не хоче залишатися сам- на- сам зі своєю радістю чи горем, а поділитися немає з ким: ні з чоловіком, який давно вже втратив інтерес до неї, ні з подругами, які тільки насміхаються з неї. Анна відчувала її біль, бо не раз вона відчувала та й і відчуває все на собі.

Таких, як Анна і пані Наталія, безліч у цьому світі, та ніхто не знає, які почуття приховуються за маскою ввічливості і безтурботності, та що відбувається за зачиненими дверима кожного будинку.

XIII

Цілу ніч Анна не могла заснути: то їй заважав вітер, який поривами, час від часу, задував з боку моря, то задушливість кімнати, що заставляла кілька разів підніматися з ліжка і відчиняти вікно. Стоячи так, перед відчиненим вікном і вдихаючи свіже солонувате повітря, Анна відчувала смак свободи. І тут їй прийшла на думку одна річ, яка довго не давала спокою, але вона цю думку пригнічувала у своїй голові і навіть боялася про це думати. «Я ж даремно страждаю і заставляю дратуватися свого чоловіка. Якби мене не було тут, в будинку, всім стало би легше жити, адже Ніколас своє роздратування випліскує не лише на мене, а й на тих, хто мене оточує. Не один раз я бачила осудження в очах прислуги, яким перепало: кухарці за те, що приготувала вечерю таку, як я хотіла, Ніку це не сподобалося і він накричав на неї, щоб вона виконувала тільки його накази, бо він її наймав і тільки він їй платить; охоронцю, що не слідкує за кожним моїм кроком. Напевне, йому сьогодні перепало або ще перепаде, адже Ніколас ніколи не допустить, щоб не покарати когось за скоєну помилку чи за непослух, а так ніхто не знав, де я і це стало йому відомо, то вся відповідальність ляже на нього; покоївці — тому, що надто довго затримується в моїй кімнаті, це надто підозріло на його думку. Таких прикладів є безліч, через будь-яку дрібницю він кричить, погрожує звільненням, одним словом робить усе, щоб мене всі навіть тут ненавиділи.

Отже, вирішено, уже вранці поговорю з Ніком про розлучення. Може, це не приходило йому на думку, він людина дуже зайнята справами, немає часу думати про такі речі, а я йому підкажу вихід з нашої складної ситуації, можливо, ми якось дійдемо до розв’язки, яка нам обом підійде».

Так наївно думаючи, і з ентузіазмом Анна повернулася до свого порожнього ліжка, та все ж сон до неї не йшов.

Знову і знову вона прокручувала у голові всі «за» і «проти» розлучення: «ну, по-перше, закінчиться цей жах, в який перетворилося моє життя; по-друге, нарешті побачу своїх батьків, яким мені навіть заборонялося телефонувати без присутності Ніколаса. Але б скільки не було причин для розлучення мені, все одно страшно. Страшно від того, як відреагує на це Нік? Що мене чекає в майбутньому? Чи я буду щаслива? Але найголовніше — незважаючи навіть на те, скільки болю і страждань спричинив мені Ніколас, я все одно його люблю. Чи мені лише так здається? Може, це вже не любов, а прив’язаність, а можливо, я хапаюся як потопельник за соломинку, а її ніхто не простягає. Я так втомилася від масок Ніка, які він надягає: одна в дома, друга на роботі, а інша на людях О Боже, як я заплуталася у цьому павутинні інтриг, що вже не можу розрізнити, де реальність, а де ні».

Розпач завоював її душу, і щоб трошки себе заспокоїти, Анна присіла і обняла зігнуті у колінах ноги. «Думай, думай, — налаштовувала вона себе, — думай, як краще підійти до цієї ситуації, що говорити? З чого ж почати розмову? Потрібно підібрати правильні слова, бо одним неправильним словом можна зіпсувати все, а так, як Ніколас ще й непередбачуваний, то потрібно бути вдвічі уважнішою».

Довго підбирала у своїй голові Анна слова, аж поки не зморив сон, даючи їй хоч якусь розраду і заспокоєння.

Та не довелося Анні довго насолоджуватися спокоєм, забувши про все на світі, і бути у прекрасному світі, світі снів, де ти живеш, як тобі заманеться. Вона почула шум в коридорі і зрозуміла, що Ніколас вже прокинувся та щей не з тої ноги, судячи по його крикам за дверима.

«Можливо, краще перенести розмову на більш сприятливий момент, ніж цей?»- промайнула думка у Анни.

«Відколи ти стала такою боягузкою? Тепер або ніколи», — промайнула ніби відповідь на перше запитання.

З таким діалогом у своїй голові Анна швиденько встало з ліжка, поспіхом привела себе в порядок, одягла халат і помчала в кімнату Ніка.

Кімната Ніколаса була обставлена з елегантною простотою. Масивне дубове ліжко з балдахіном, невеликий туалетний столик біля ліжка, а в іншому кінці кімнати велика гардеробна шафа, повна-повнісінька різноманітного одягу. Девізом Ніколаса Харта було: «Зустрічають по одязі, проводжають по розумі», якого він дотримувався і цим дуже пишався.

Аня дуже боялася розмови з Ніком, вона кілька разів проходила повз його кімнату, ненаважуючись увійти. Зібравши всю свою хоробрість, Анна все ж таки відчинила двері в кімнату і зробила вирішальний крок у невідомість.

В той час, коли Анна увійшла в кімнату, Ніколас якраз закінчував одягатися і стояв біля дзеркала, зав'язуючи краватку. На ньому був елегантний чорний костюм, білосніжно біла сорочка і золотиста краватка, яку він прискіпливо поправляв. «Він у всьому любить шик, я вже майже забула, як чорний колір личить йому. І знаючи це, Нік завжди підбирав цей колір для своїх ділових костюмів, він надавав його зовнішньому вигляду одночасно сексуальної привабливості і холодної строгості. Поєднуючи ці два, здавалося, несумісних образи, Ніколас навіював страх і підкорення, особливо це стосувалося прекрасної половини людства, яка зі «шкіри лізла», щоб йому догодити. Колись це стосувалося і мене», — думала Анна, не перестаючи милуватися своїм чоловіком, так і застивши на місці.

А Ніколас, задоволений побаченим результатом, відвернувся від дзеркала і пішов було до дверей, щоб вийти поснідати і застив, як «вкопаний», бо перед собою побачив свою дружину, яка майже півроку не заходила в його кімнату.

— Я й не чув, що ти зайшла, — сказав, зібравшись з думками.

— Ти був надто заклопотаний собою, — відповіла Анна.

— Я думав, ти ще спиш. Ти вчора виглядала втомленою. Та й зараз ти краще не виглядаєш, — після короткої паузи сказав Нік, розглядаючи Анну, і побачив чорні круги під очима і стурбований погляд. — Що тебе привело в таку ранню годину?

— Є розмова, — лаконічно відповіла Анна.

— Про що ж ти хочеш поговорити зі мною у такій порі, ти ж знаєш, я на роботу запізнююся. І в підтвердження своїх слів театрально поглянув на ручний годинник, навіть не бачачи, яка година.

— Багато часу я в тебе не відніму, — сказала Анна, набираючи повні легені повітря і на одному видиху заявила:

— Я хочу з тобою розлучитися!

Ніколас Харт перший раз за довгий час був від своєї дружини в шоці. Такого він не чекав. Він думав, що зараз почнеться ниття про погане ставлення або повернення на роботу. А тут таке, він не вірив власним вухам.

— Ти хочеш зі мною розлучитися? — перепитав Нік. І почув відповідь, яка його не втішала не тому, що він Анну дуже любив, можливо, колись це була і правда, але зараз після усього цього, що сталося між ними, він має інші причини, які більш серйозні, ніж якась там любов.

— Так. Я хочу з тобою розлучитися.

— А які причини твоїх слів, і того, що ти хочеш зруйнувати нашу сім’ю.

— Про що ти говориш, яка сім’я? Нашої сім’ї вже давно не існує, не існує після того, що ти зробив. Ти вбив нашу дитину! Ти вбив мене! І після цього ти смієш ще щось казати про сім’ю.

— Ти ж знаєш, що то був нещасний випадок. Від цього ніхто не застрахований. Це все ти винна. Винна у тому, що наша сім’я розпалася, це ти не захотіла мене простити, це ти вбила любов між нами.

— Звинувачуй мене стільки, скільки хочеш, але мені набридло завжди брехати, всі стали на мене зверхньо дивитися, коли побачили, як ти до мене ставишся, коли ти почав показуватися то з однією коханкою, то з іншою, а я за тобою ходила, як цуцик на прив’язі, думала, що все налагодиться, а ставало ще гірше. А тепер з мене досить, я втомилася! Я хочу свободи! Мене аж верне від усього цього, від цих стін, від людей, які мене оточують, від тебе, врешті-решт. Я хочу нормального життя, а не життя зацькованої тварини в усіх на виду. Тому я йду, і моє рішеня остаточне.

Ніколас не на жарт злякався поведінки своєї дружини. Вона завжди була тиха, ніколи йому не перечила, а тут…

— Куди ж ти дінешся? Поїдеш до батьків і будеш потім розказувати, який я злий — презлий монстр, який знущався над тобою?

— Ти, явно, мене погано знаєш. А ти що, злякався чорного піару? Не хвилюйся, я не зашкоджу твоєму бізнесу, тим більше, половина якого моя.

— А-а. Ти грошенят захотіла? Я тебе мало забезпечую? Ти маєш все, що потрібно, твій гардероб перевищує розміри ценральної площі, тебе годують, як королеву, ти живеш в хоромах, а тобі все мало?

— Не щастя в грошах, ні в гардеробі, ні в їжі. Все це не моє. Ти купляєш все, що тобі подобається, а не мені, ти все робиш мені на перекір. Можливо, ти колись зрозумієш, що мені не потрібні твої гроші, я й без них виживу.

Сказавши це, Анна зі сльозами на очах вибігла з кімнати. А Ніколас продовжував стояти на тому самому місці, що і стояв, а його обличчя побагряніло від люті. «Ну й лицемірка, а ще з себе святошу видавала. Всім потрібні мої гроші. Але нікому вони не дістануться, навіть тобі Анно, я їх занадто тяжко діставав, щоб так тобі просто віддати».

XIV

Таня Захарченко, яку, здебільшого, на роботі кличуть Тетяна Володимирівна, лише директор фірми, в якій вона працює, може собі дозволити називати її Танюша. Більше вона нікому не дозволяє поводитися із собою як з «пані-братом». Себе вона вважає набагато вище, ніж будь-кого із службовців фірми, хоча займає всього-навсього посаду секретаря директора. Але це поки що! У неї такий план, до завершення якого залишилося, буквально, кілька «кроків», і тоді настане її час, тоді всі перестануть над нею насміхатися і зневажати за те, що вона коханка директора. Ні, скоро вона стане дружиною Ніколаса Харта, хоча він про це навіть і не підозрює.

Ця «замухришка» йому вже надоїла. Що він в ній знайшов? Свята простота, ніякої іскорки, але Ніколас вперто не хоче з нею розлучатися. Та нічого, над цим треба подумати і легенько його підштовхнути до цієї думки, але ненав’язливо, бо останнього разу, коли вона згадала про розлучення, вони мало не розійшлися і тільки завдяки її терплячості вдалося відновити ці стосунки.

«Я надто багато вклала в те, щоб ми були разом і я не можу тебе втратити через необдуманий вчинок. А що робить його дружинонька? Та нічого, анічогісінько. Вона тільки і вміє що скиглити, який несправедливий світ, як їй погано живеться, яка вона нещасна. Та вона лише невдячна людина. Їй так пощастило: вона одружена з таким чудовим чоловіком, який їй ні в чому не відмовляє, дбає про неї, а що одержує у відповідь — чорну невдячність. От їй би жилося, як мені, жити на копійки, працювати на будь-якій роботі, щоб прогодувати хвору матір, не мати грошей на хорошу освіту і одягатися лише з SECOND HANDу, не говорячи про те, які помиї замість їжі потрібно було їсти. А вона на всьому готовенькому та ще й скиглить, що світ несправедливий. А світ якраз справедливий, щодо мене це точною. Я вибилася в «люди», вийду заміж за багатія і буду жити до самої смерті «приспівуючи»».

«Так тобі потрібен Ніколас Харт, чи його гроші?»- запитав внутрішній голос Таню.

«І те, й інше. Не часто зустрінеш такого чоловіка та ще й з грошима. І, знай, я цей шанс не втрачу. Я буду розумніша за його дружину і від себе ні на крок не відпущу», — заспокоювала себе і переконувала свою совість Таня.

— О, легкий на помині, — сказала сама до себе Танюша, яка увесь цей час була в кабінеті Ніколаса, щоб як завжди його зустріти обіймами, і дивилася у вікно, обдумуючи стратегію досягнення своєї мети — стати дружиною Ніколаса Харта.

Вона бачала, як зупинялося його чорне авто на парковці, як він виходив з машини, як грубо закривав її дверцята. Це могло означати одне — знову знервований, і, судячи по ранній годинні, до такого стану його довела дружина.

«Здається мені, що досягти своєї мети мені буде зовсім просто, ще кілька таких вибриків Анни, і Нік назавжди забуде про неї і буде тільки моїм».

Не встигла Таня відійти від вікна, як у камінет увірвався злий як «чорт» Ніколас.

— Ти що тут робиш? — «гаркнув» до Танюші Нік.

— Працюю, — відповіла та.

— Ти що, знущаєшся, що ти робиш в моєму кабінеті? — не вщухав Ніколас.

— Те, що й завжди, тебе чекаю, коханий, — грайливо мовила Таня. Її не налякати грубістю. Не раз таке бувало, а іноді й гірше, та вона знала, що своїми пестощами заспокоїть, а потім і розбудить пристрасть будь-якого чоловіка, а Ніколаса і поготів. Завжди його буйний темперамент вона направляла у інше русло, яке приносило обом задоволення, навіть у його кабінеті.

— Ти що, дурепа! — кричав Харт, — скільки разів тобі казати не називати мене так на роботі.

— Та що з тобою? — вже здивовано і трішки дратівливо мовила Таня, — та ніколи ти мені не забороняв так до тебе говорити. Навіть більше, пам’ятаєш, що ми говоримо, а що вирабляємо в цьому кабінеті, і ти ніколи не був проти.

— А зараз проти.

— Ти що, когось боїшся? Хіба не говори, що своїх ледацюг на роботі, хто ж, як не ти, буде їм краще платити, всі вони дорожать цією роботою, буквально моляться на тебе, ніхто і рота не посміє розкрити. «Хіба що дивляться з презирством на мене, але це ненадовго», — подумала про себе Тетяна Володимирівна.

— Та не їх я боюся, а те, що у моєї дружиноньки з’являться підстави «відвоювати» більше, ніж їй належить за законом при розлученні, хоча і те їй забагато. Це мої гроші і я все зроблю, щоб їй ні копійочки не дісталося, погань невдячна.

— Так, ти розлучаєшся? Та це ж прекрасно. Чого ти ж ти злий? — Таня аж просяяла і стала ще більше леститися до Ніка. «Я вже й не сподівалася, Боже дякую, Ти почув мої молитви». Бог явно був здивований почувши дяку від неї. Не те, щоб Бог її не любив, ми всі прекрасно знаємо, що Він любить всіх і кожного. Просто, Таня, ну скажем так, не була заклятою атеїсткою, але й праведністю не виділялася, а тут згадала про Бога, хоча й у пориві.

— Ну ні, я мав сумніви щодо твого інтелекту, але навіть я не міг здогадатися, що ти така дурепа.

Тетяну Володимирівну вже почав охоплявати гнів. «Мав сумніви щодо мого інтелекту… Так значить я дурепа…Настане ще час, коли ми дізнаємось хто з нас розумніший, і, як мені підказує інтуїція, ти програєш в цьому поєдинку, любий… — такі думки роїлися у думках Тані і вже хотіли зірватися з її язика та…

— Ніккі, ну не ображай мене. Любий, ти ж знаєш, як я люблю тебе. Я так хочу, щоб ми були разом, не боячись нікого і не ховаючись від нікого, а просто насолоджуватися нашим коханням. — Вже такі слова Тані почув Ніколас. Мені здається, можна позаздрити її витримці і вмінні стримувати себе та тримати ситуацію в руках.

— Танюшка, — ласкаво промовив Ніколас і підійшов до неї і обійняв за плечі, — ти ж знаєш, що цього і я хочу, якби не ти, не знаю, що б зі мною було з такою дружиною як Анна. Навіть не знаю, що я в ній колись знайшов. Хоча не сперечаюся, спочатку все йшло так добре, що я не міг повірити у своє щастя, а потім із цим викиднем все перемінилося. Все звалилося з ніг на голову, а її холодність до мене вбиває.

— Вона все ж не перестає твердити, що у всьому винен ти? Але ж це був нещасний випадок, — заспокоює його Таня.

— Якби ж і вона думала так само як і ти, можливо, ув нас з нею знову стало б все як колись: ми б були знову щасливі і навіть ростили б первістка або чекали на нього.

«Щось його не туди занесло, потрібно змінювати тему, а то почне зараз мені плакатися, що все одно любить свою дружину.»

Так, любить, вона навіть у цьому не сумнівалася. А якщо це не любов, то як можна назвати те, що Ніколас не хоче відпускати її від себе, каже, що буде скандал, каже, що забере його гроші, можливо, тут є доля правди, але якщо ти не можеш терпіти людину, не любиш її, не хочеш біля себе бачити, то ніякий скандал тобі не страшний, ти віддав би всі гроші, щоб її позбутися, а не шукати примітивних причин, щоб залишити її біля себе.

Та, можливо, Ніколас Харт навіть і не підозрює про свої справжні почуття, думає, що ненавидить свою дружину, бо вона відштовхнула його, коли вона була потрібна йому, щоб підбадьорити, заспокоїти, коли сталося нещастя. Сказати: «Ти ні в чому не винен, це нещасний випадок, ми його переживемо, буде важко, але ми переживемо. Головне, щоб ми залишилися разом. У нас ще будуть діти, ніхто не замінить нам втрати, але ми будемо мати втіху в інших наших дітях». Скільки разів він хотів це почути, а чув докори і бачив погляд повний ненависті. Він знав, що це через нього, через нього Анна втратила їхнього первістка, через його помилку мало не померла, він сам себе постійно звинувачував, але так хотів від Анни почути втішні слова, він пробував просити пробачення, та так і не почув: «Я тобі пробачаю», у відповідь він бачив холодне презирство.

Тоді могутній Ніколас Хартв вирішив, що ніколи не пробачить своїй дружині цього і перетворить її життя на пекло, що йому і вдалося. Та його життя перетворилося на помсту, помсту дружині. Скільки разів він спав з жінками, яких навіть не знав, а потім розказував їй усе майже в подробицях і насолоджувався болем в її очах. Думав, що в помсту йому вона переспить з кимось, навіть підсилав їй кандидатур, а потім буде також їй докоряти, казати, що не лише він нікчемна людина, а й і вона пропаща жінка, але Анна виявилася не такою. Вона ніколи і не спокусилася на іншого чоловіка, продовжувала тримала вірність своєму чоловікові, яким би паскудником він не був.

Тут у Ніколаса виникла думка, що, можливо, він несправедливий до Анни, можливо, вона і не заслужила такого ставлення до себе, але «жереб кинутий», назад вороття немає, не можна признати перед іншим свою слабкість, та й у його житті з’явилася інша жінка — його секретарка. Спочатку все було для зняття стресу, для розваги після тяжкого робочого дня, і взагалі, кожний здоровий чоловік бажає жіночої ласки, якщо її вдома не знаходить від своєї дружини, тоді доводиться шукати де-ін-де. От і з'явилася хороша молода красива жінка та ще й на роботі. Спочатку вона була помічницею котрогось з його замів, але жінка з таким «інтелектом» повинна працювати тільки на директора, і ось вона стала особистим помічником директора не тільки в офісі, але й далеко за його межами. Вона розуміла його з першого слова, знала, чого він бажає і ніколи не ставила зайвих запитань, одним словом, не жінка — а мрія.

Та щось ми відійшли від діалогу Ніколаса Харта і Тетяни Захарченко, який відбувався у кабінеті Ніка.

— Не думаю, щоб з нею в тебе відновилися стосунки, мені здається, що вона тебе вже не любить, а можливо, і не любила, а хотіла тільки твоїх грошей. Хоча справжніх почуттів Ані до Ніка Таня не знала, вона взагалі її не знала, так кілька разів бачила, але ж треба налаштувати Ніколаса проти Анни, щоб він і не подумав не розлучатися з нею. «Нічого особистого Аню, просто виживає найсильніший, у данному випадку це Я.»

— Можливо, ти і маєш рацію в данному випадку. Знаєш, що вона мені сьогодні заявила, що половина мого бізнесу її, уявляєш? Так як вона сміла, це тільки мій бізнес, я його створював, я в нього вкладав гроші і всі сили, його в мене так прото не відберуть, навіть якщо це буде тільки половина — Ніколас вже не на жарт завівся, кидається по кімнаті, побагрянів від люті.

«Як же він любить свої грошенята, більше, ніж будь-що і будь-кого на світі. Не хочу я колись опинитися на місці Анни. І не потрібно буде, якщо чемно себе поводити і не зазіхати на більше, ніж можеш «проковтнути». Хоча коли людина могла сказати: «Все, мені досить.» Та ніколи. Їй завжди мало. Щоб щось досягти, потрібно бути розумною, а ще більше хитрою і нікому і ніколи не говорити про свої наміри, а робити все тихо. От і Аня вчинила по-дурному: призналася, що забере його гроші. Він навіть може і не дати розлучення, а якщо щось і розпочнеться, так затягнеться на довгий період. Як почне Ніколас перевіряти кожну дрібничку у документах і змінювати на свою користь, то настане кінець світу, і всім вже все стане «пофіг». Їй потрібно було поступити по-іншому, хоча ні… все ж таки гроші Ніколаса Харта у майбутньому будуть моїми і я не збираюся ні з ким ділитися, чим більше, тим краще. Що мої старання пройдуть даремно? Ніколас, звичайно мені потрібен, але з грошима набагато більше. І до біса співчуття і жіночу солідарність. Мене ніхто ніколи не жалів і я не збираюся. Я свого досягла своїми руками, хоча і не тільки ними, але зараз не про це річ, і заради мети, до якої вже так близько, я ладна навіть вбити. Вбити…А якщо…

— Таня… Танюша…,- десь коло вуха Тані прозвучало її ім’я, і щось почало нею теліпати, — Таня ти мене чуєш? Агов, ти тут?

А, це Ніколас намагався вивести її зі ступору.

— Угу, — нарешті відозвалася Таня, — я тебе прекрасно чую.

— Щось не помітно, я з тобою вже півгодини говорю, а ти не відзиваєшся. Я знаю, що я вже тебе дістав своїми проблемами, але мені потрібна порада — ну, що мені робити?

— Ти в мене питаєш поради? — здивувалася Таня. — Щойно не ти мені говорив, що в мене інтелект, як у курки, а тепер питаєш поради?

— Пробач, я не хотів тебе ображати. Ти ж знаєш я не зі зла, просто я був сердитий.

— А зараз ти не сердитий?

— Вже ні. Перша хвиля роздратування пройшла, час думати над ситуацією, що склалася.

— Твоя проблема, от і думай.

— А я думав ти інша, не така, як Анна, не залишиш мене на призволяще. — В його голосі чулися нотки розчарування і Ніколас, який стояв біля Тані відвернувся від неї і попрямував до вікна. Він помітно був розчарований, не лише у Анні чи Тані, взагалі у всіх жінках. Всі вони хороші, коли не має проблем, а ще є гроші. Гроші… все вимірюється у грошах, і люблять тебе, і приголублять, а коли починаються якісь проблеми, їх як вітром здуло. Ні, жінки створені тільки для того, щоб дарувати чоловікам задоволення, для іншого вони просто не здатні.

— Та ні, Ніккі, я пожартувала, — виправдовувалася Таня і підійшла до Ніка, і обняла, — я ніколи тебе не залишу, ніколи чуєш. «Ну хоча би доти, доки в тебе будуть гроші», та в слух цього не сказала.

Ніколас розчулений повернувся до неї, міцно обняв і поцілував. Душа Тані «заспівала».

Які ж чоловіки бовдури, вони вірять у все, що їм говорять жінки. Якби жінка сказала чоловікові, що небо червоне, а не голубе в деяких випадках він би навіть повірив. І в данному випадку те саме, Ніколас вірив у те, у що хотів вірити. Хоча жінки від чоловіків не відстають, вони також сліпі, коли думають, що вони кохані, і вірять навіть у нездійсненне.

— Я навіть не сумнівався, — радісно і впевнено сказав Ніколас.

— Щодо цього я маю сумнів, а от, що тобі робити, я вже знаю.

— І що ж ти придумала, мабуть, щось каверзне, — сказав Нік і підморгнув їй.

— Чому зразу каверзнее, — з надутою губкою мовила Таня, — я просто тут подумала, що якщо …. Слухай, а ти взагалі хочеш розлучатися? Якщо ні, то моя думка в цій ситуації зайва. Живи собі зі своєю Анною, хай вона надалі грається тобою, а про мене забудь, бо якщо ти зараз не розлучишся зі своєю дружиною, то про мене можеш забути. Мені вже набридло бути тільки коханкою, без прав, без бажань, задовільняючи тільки чужі.

Звичайно, Таня ризикувала, навіть дуже. Не знаючи, що на неї найшло, опам’яталася, та було вже пізно, слова полилися наче вода з водоспаду.

«Ця тиша мене вб’є. Ну хто мене за язик тягнув. Я все зіпсувала. Плакали мої грошенята, а разом із ними такий чоловік. Дурепа, дурепа і ще раз дурепа…. Де мені тепер діватися, такий шанс упустити. Дурепа!!!», — такі самокритичні думки роїлися у цій красивій головці. Але таке почути навіть вона не сподівалася….

Ніколас, у свою чергу, був дуже здивований словами Тані, такої імпульсивності він від неї не чекав. Та все ж йому це сподобалося. Ну ні, звичайно, у ліжку вона темпераментна, слів просто немає, а на словах і поведінці просто бездоганна учениця. Кривого слова не скаже, зробить все, що скажеш, завжди приголубить, втішить, порадить, ніколи сильно не ображається, ніколи не докірне невдачею, свої бажання ставить нище його. А тут виходить урвався терпець. Ніколас знав, що Танюша хоче більшого, ніж бути його коханкою, він їй цим не докоряв, кожна жінка мріє про свою власну сім’ю, про чоловіка, дітей, затишний будинок і увікенди на лоні природи усією сім’єю. Але він егоїст, думає тільки про себе, про свій комфорт, одним словом, «сам не гам і другому не дам». Часто він бачив, як чоловіки дивляться на Таню і як він пишався, що вона з ним, а не з ними. Він скупий, але гурман, завжди все красиве має бути його і нічиє більше.

«Ми підходимо один одному. Вона, як і я, досягаємо свого будь-якою ціною. І цей ультиматум багато про що мені говорить. Ми з нею гори звернемо. Таку жінку не можна втратити, тому…»

— Я хочу розлучитися з Анною, а з тобою залишуся назавжди. «Якщо залишишся такою, як зараз», — подумав Ніколас та в слух цього не сказав.

— Ти що робиш мені пропозицію? — запитала Таня, а сама навіть не дихала, щоб шум дихання не завадив їй чути слова, які вона так хотіла давно почути.

— Так, але спершу нам потрібно вирішити проблему з розлученням. Так що викладай свій план.

XV

План, як залишитися при всьому своєму капіталі і позбутися докучливої дружини, полягав у наступному: найняти людину, яка б допомогла впоратися з такою дилемою. Такою людиною, за словами Тані, є — кіллер.

Ніколас слухав Таню і не вірив своїм вухам, як вона могла до такого додуматися.

— Ти що? — шоковано мовив Ніколас, — ти при своєму розумі?

— Так, я при своєму розумі, а ти, що маєш інше вирішення проблеми. Особисто я, ні.

— Я ще не придумав нічого іншого, але вбивство, — з відразою промовив Ніколас слово «вбивство», а потім подумавши із секунду, додав, — ні, я не хочу. Мої руки і так не дуже чисті, і я не хочу ще їх забруднювати вбивством. А як це стане відомо? Ти розумієш, що буде, якщо дізнаються про це?.

Ніколас Харт «бився» в істериці. Таня теж нервувала, «Це ж треба бути таким ідіотом, він своїми криками переполошить цілу будівлю. Не дай Боже ще хтось почує його крики про вбивство, не тяжко буде здогадатися, хто це зробив, якщо Анна загине», — думала Таня.

— Тихенько, — заспокоювала вона Ніколаса, — тихенько. Ніхто не дізнається, якщо ти не перестанеш репетувати на цілу горлянку про це. Ти не думав, що хтось може почути твої крики?

— Я й забув, що ми не одні. Так, так, ти права. Але давай більше не будемо говорити на цю тему. Я з тобою не згідний. Вбивства ніякого не буде. Цю ситуацію я думаю можна вирішити і більш цивілізовиним шляхом, ми ж не якась там сицилійська мафія, ми живемо в інший час, де можна про все домовитися.

— Ну-ну, домовляйся. Подивимося, до чого це доведе. Та я знаю наперед, чим це все закінчиться. А закінчиться тим, мій любий, що вона «видоїть» тебе, як корову, а сама поїде десь на Багами, загаряти на сонечку і тринькати твої гроші, а ти будеш сидіти і думати, чому ж ти такий дурний, що не скористався моєю порадою. «Я маю будь-що переконати його в тому, щоб позбутися Анни, забрати зі свого шляху, щоб вона не зруйнувала мої плани». — думала Таня.

— Все одно вбивство Ані в мої плани не входить, — продовжував стояти на своєму Нік.

— Я й не думала, що ти такий боягуз, — також стояла на своєму Таня. Вона знала, що трошки перегнула палку, але вже «час брати бика за роги», бо інакше цей «слюньтяй» ще більше впреться.

— Я тебе не впізнаю? Звідки в тебе стільки жорстокості? — Ніколас наблизився до неї і дивився прямо в очі. — Ти чудова, мила дівчина. Що з тобою сталося? Як ти можеш з такою легкістю говорити про вбивство невинної людини, хоча бачить Бог, я її і не долюблюю, вона мені стільки «крові попила», були моменти, в яких я навіть бачив, що я її вбиваю, але, насправді, я такого не хочу. Не хочу, щоб її смерть була на моїй совісті.

— Не потрібно переді мною розігрувати праведника, — не відступала від свого Таня. — Ми обоє прекрасно знаємо на що ти здатен, лиш би було по- твоєму. Зараз, що тобі заважає? Одне тільки твоє «так», і ми з тобою до кінця життя разом. Таня обняла Ніка і пристрасно поцілувала в губи. Коли їхній поцілунок закінчився, Таня продовжувала. — Так буде завжди, ніхто вже не буде заважати нашому коханню. Тільки ти і я, — шепотіла на вухо Ніку Таня.

Таня також вміла досягати свого, тому пустила в хід весь свій жіночий арсенал. Вже пішли жаркі обійми, пристрасні поцілунки, які б не стримали жодного чоловіка при тверезому розумі. Ніколас також не кам’яний, тому піддався чарам Тані, забувши все на світі, чого і хотіла весь цей час Таня.

Лежачи на підлозі і переводячи дух після бурхливого зближення, Таня думала як краще повернутися до попередньої розмови. У неї було достатньо часу, щоб обдумати все. Вона вже має потрібну кандидатуру кіллера і план з реалізації вбивства тепер залишається за малим: все ж таки переконати Ніка, що так краще для них обох.

— Ніккі, любий, ти вже подумав над нашою попередньою розмовою, — дуже ласкаво мовила Таня, так, якби мова йшла не про вбивство, а про якусь дрібничку, яка їй сподобалася і вона хоче, щоб він їй це подарував.

— Я думав розмову вже закінчено, — промовив Нік, — я думав ми обоє прийшли до згоди, що ніякого вбивства не буде.

— Скажи, ти мене любиш? Ти хочеш, щоб ми завжди були поруч? Щоб нам ніхто не заважав бути щасливими? Так от, це можливо лише тоді, коли ти погодишся зі мною.

— Мені здається, чи тут «попахує» шантажем.

— Але нам ніхто і не заважає бути разом. Ми з Анною розлучимося і все. Заради того, щоб ми були разом, я навіть погоджуся з тим, щоб віддати їй половину майна, яке належить їй за законом, і хай іде на всі чотири сторони.

— Любий, ти ще такий наївний, — я ж тобі вже казала, що вона «видоїть» тебе, як корову. Вона не така дурна і може найняти хорошого адвоката, а той з тебе здере мало того, що її законні, та ще почнеться плати їй і за моральні збитки, і за фізичні. Випливе на волю та подія, коли вона втратила дитину. Анна таку історію придумає, що ти будеш виглядати у очах публиіки, як останній вбивця, та ще й до суду подасть за звинуваченнями у вбивстві сина. А ти знаєш, що такий піар нам ні дочого, ми от-от стали на ноги, а ти хочеш все зруйнувати, — наводила аргументи Таня, а сама аж «запінилася», звертаючи на них увагу Ніка.

— Я про це навіть і не думав.

— Ото ж бо й воно, ти ніколи не думаєш, коли проблема не в бізнесі, — сказала Танюша, а сама сяє, що нарешті зможе його переконати.

— Що ж би я без тебе робив? — промовив Нік і, обнімаючи, поцілував.

— Годі вже цих любощів, — сказала Таня після поцілунку, — давай одягатися, а то ще так багато роботи.

Так, а роботи справді було вдосталь. Майже одразу після розмови з Ніком Таня зателефонувала своєму знайомому, щоб той підказав, як їй зв’язатися з потрібною людиною. І от в обідню перерву вона поїхала на околицю селища, щоб з «ним» зустрітися.

Про «нього» ніхто майже нічого не знає, що він кіллер знають тільки «обрані». Тані, звичайно, було страшно зустрічатися сам-на-сам із вбивцею, та вона була рішуче налаштована не відступати. І ось, вона тут, серце шалено б’ється, але ноги уперто несуть до місця зустрічі. Кілька слів з чоловіком, обличчя якого майже не можливо було розгледіти, фотографія жертви, конверт із завдатком і прохання: «Щоб все виглядало, як нещасний випадок.» І все, її роботу закінчено, залишилося тільки чекати, решта за «ним»…

Частина 2

I

«Де я?» — подумала дівчина, розплющивши очі, але знову їх закрила, бо вся кімната, де вона була, поплила перед її очима і, здавалося, що голова зараз розколеться на дрібні шматочки, а все тіло несамовито нило, ніби по тобі проїхався величезний автомобіль. Не можна було навіть поворохнутися, бо це спричиняло такий біль, що у неї мимовільно з пересохлих, потрісканих губ вирвався тихий стогін.

Цей стогін почула жінка середнього віку, яка була також в тій кімнаті. Вона наблизилася до ліжка, на якому лежала незнайомка, подивилася на неї і з полегшенням зітхнула.

— Ну, нарешті ви прокинулися, — лагідно мовила ця жінка до дівчини, — ми вже майже втратили надію, що прийдете до тями. От Андрій зрадіє.

— Де я? — повторила вголос свої думки хвора, — що зі мною?

— Ви у будинку Андрія Петровича Самойленка. Він знайшов вас непритомну на березі моря в той вечір, коли почалася буря. Ми про вас нічого не знаємо. І не знаємо, що з вами трапилося. Але це нічого, ми дізнаємося правду. Ось побачите! Головне, що Ви чудом залишилися живі.

— Я нічого не пам’ятаю, — ледь промовила дівчина, а потім вже з тривогою додала. — Хто я?

— Цього я сказати Вам не можу, раніше ми Вас тут не бачили. Ви не мали присобі жодних документів, на вас була тільки біла сукня і каблучка. Зараз принесу, можливо, щось згадаєте, — відповіла мешканка будинку.

Вона підійшла до скриньки, яка стояла на журнальному столику і дістала звідти маленьку каблучку з невеликим діамантом посередині. Подивилася на неї і промовила:

— Я зняла її, щоб… — пролунала пауза, наче господиня підбирала слова, як краще їй це сказати. Подумавши, вона продовжила, — щоб у випадку, якщо ви не виживете, ми змогли б розшукати ваших рідних, які б упізнали вас по каблучці. Але дякувати Богові це вже не потрібно, тому дозвольте її вам повернути.

Вона попрямувала до ліжка, взяла праву руку дівчини і хотіла повернути каблучку на палець, з якого вона його зняла. Та почула ось що:

— Не потрібно. А в додаток до цих слів дівчина хотіла забрати руку, та вона її не слухалася. Це завдало їй тільки болю, її обличчя ще більше побіліло, і на ньому бачився весь біль, який вона відчула, а з губ зірвався зойк.

— Тихенько-тихенько, — схвильовано сказала її доглядальниця, — не робіть різких рухів, а каблучку я покладу на місце, ось сюди, бачите, як захочете, візьмете.

І вона поклала каблучку у ту скриньку, звідки її взяла. Та дівчина навіть не глянула, вона продовжувала лежати і дивитися в стелю.

— Я, мабуть, вас стомила. Відпочивайте, а я приготую вам смачненький супчик, щоб ви набиралися сил.

Із цими словами Марія Петрівна покинула кімнату і хотіла зараз же попрямувати на кухню, яка знаходилася на першому поверсі будинку та передумала і спочатку зайшла до сусідньої кімнати.

Дівчина ж закрила очі, і по її блідим щокам покотилися сльози. Вона не знає, хто вона? Звідки вона? Як тут опинилася? Що з нею трапилося? Як її, врешті-решт, звуть? Такий каламбур роїться у її голові. Та навіть такі прості відчуття, як думати, приносило за собою біль, стомлювало, забирало останні сили, тому невдовзі вона міцно заснула і не чула, як до її кімнати прийшов незнайомий їй чоловік. Він стояв над нею, незводячи з неї співчутливого, повного болю погляду. Те, що він побачив, інших почуттів не могло викликати. Та все ж вона змінилася за весь цей час, який пролежала в його домі. Хоча майже все її тіло було обмотане бинтами, була зломана ліва рука і у двох ребрах були тріщини, а інші частини тіла побиті та всі в синяках, темні круги під очима говорили, що у неї легкий струс мозку, про це свідчив і сильний головний біль та втрата пам’яті, але все ж таки щось змінилося. Її обличчя, хоча все ж було бліде, та на ньому відображалися ознаки життя, її рухи були хоч і скованими, та в них уже бачилася боротьба за життя, майже непомітна та все ж боротьба. Ці дні, коли вона лежала напівмертва, нерухома, не проявляючи майже ніяких ознак життя, були найтяжчими для них після трагедії, яка трапилася п’ять років тому. «Як же вона схожа на неї, — пролунало в думках у Андрія Петровича, коли він дивився на неї, — це єдине, що мене змусило зупинитися в той момент».

Задоволений побаченим, Андрій вийшов з кімнати, зачинив тихенько двері, щоб її не розбудити і попрямував до кухні, де в цей момент Марія Петрівна, його рідна сестра, готує їжу для їхньої пацієнтки.

— Ну що, відвідав нашу хвору? — запитала Марія Петрівна Андрія, коли побачила його на порозі кухні.

— Так, я щойно від неї, — відповів той, — знаєш вона має значно кращий вигляд, ніж кілька днів тому, а твій суп вмить її на ноги поставить.

— Ах ти, підлеснику, — защебетала його сестра, — мий руки і давай до столу, раз ти вже тут, то поїси, суп якраз готовий, а потім віднесеш його нашій хворій.

В ту мить, коли вона сказала останні слова обличчя, Андрія Петровича спохмуріло і він відповів:

— Ні, я не можу, я ще неготовий з нею зустрітися.

— Та ти тільки що з нею бачився, — здивовано мовила Марія, — ну добре, я віднесу, тільки не треба робити таке обличчя. Не хочеш, то не хочеш.

— От і добре, — сказав Андрій, сідаючи за стіл, — давай свій суп.

II

Марія Петрівна вже привикла до дивакуватої поведінки свого брата, та все ж не могла зрозуміти його останнім часом, особливо це проявилося, коли він на руках приніс напівмертву дівчину і хвилювався про неї, як про давню знайому. Хоча вона знала напевне, що він її не знає, а якщо й знає, то вони познайомилися недавно. Андрій після смерті дружини вів замкнуте життя, ні з ким не хотів спілкуватися, нікого не запрошував у гості, особливо це стосувалося жінок, вони навіть переїхали на нове місце проживання і тут, він не захотів заводити знайомства. А тут ні з того, ні з сього привів у дім посторонню людину та ще й молоденьку дівчину, ну що з того, що вона про це навіть не здогадувалася.

«Тут щось не так. І я довідаюся, що саме» — думала господиня дому. Та не дуже їй потрібно було старатися. Відповідь напрошувалася сама на себе, ледь вона глянула на їхню гостю. Хоча було важко розпізнати, як вона виглядає: темне мокре волосся заступало майже все її бліде обличчя, роблячи його ще бліднішим, все у подряпинах, тіло, ліва рука неприродньо звисала уздовж тулуба, та й сама вона виглядала як ганчірна лялька, яка не контролювала своє тіло. Та коли Андрій поклав її на ліжко і попросив привести в порядок, за той час, коли він приїде з лікарем, від її пильного ока не промайнула схожість цієї дівчини з його покійною дружиною.

«Ось у чому справа»! — подумала Марія Петрівна.

Вона п’ть років доглядала за братом, щоб той не накоїв дурниць, і не угледіла. Та хто б на її місці здогадався, що він задумав. «Не дай Бог він її викрав. Він так любив свою дружину, що міг просто з’їхати з глузду, коли побачив їхню схожість, а ще той вигляд, який вона мала, може, вона пручалася і він сам її до такого стану довів, а тепер клопочеться, щоб вона не померла, щоб ще одна смерть жінки не була на його совісті. Хоча, що тут говорити про совість, він її втратив після смерті Олени, своєї дружини, коли затіяв ту помсту, яка до нічого доброго не довела, хіба згубила його душу». — Так думала Марія Петрівна, омиваючи і перевдягаючи свою пацієнтку.

Марія Петрівна Самойленко, 45 річна жінка, яка, не маючи своєї сім’ї, повністю присвятила своє життя своєму братові Андрію. Будучи на вісім років старшою за нього, вона заміняла йому матір, коли він був іще дитиною. Їхня матір померла через рік після народження сина Андрія, далися взнаки важкі пологи, а батько, який дуже любив свою дружину, звинувачував у всьому народженого сина, тому відвернувся від нього. Так довелося дев’ятитрічній дівчинці взяти на себе тягар материнства. Хоча вони були з багатої сім’ї і дозволяли собі наймати на роботу гувернанток, які доглядали за малим Андрійком, але Марійка не покидала за ним доглядати доти, доки не відправилася в столицю на навчання в університеті. Та й то ненадовго, вже через рік вона покинула навчання і присвятила себе повністю брату. Батько влаштував цілий скандал, запевняючи її, що цей «малий покидьок», як він його часто називав, не варттий того, щоб «гробити» її життя, та вона залишалася непохитною.

Невдовзі батько помер, і єдиною рідною людиною для Марійки був її брат. Андрій ходив до школи, Марійка прибирала в домі, готувала їжу, робила все, щоб брат ніколи і ні в чому не знав потреби, а про свої потреби вона навіть не згадувала. Так, працювати її ніхто не заставляв, вони мали вдосталь грошей, щоб дозволити собі наймати прислугу, але Марійка була категорично проти, ніхто ж так не подбає про її любого Андрійка, ніхто не буде йому з такою любов’ю готувати, ніхто не буде допомагати з навчанням, і їй було наплювати, що в неї такий вік, коли вже можна заводити свою власну сім’ю, буде про кого дбати, будуть свої діти. А вона все відкладала своє собисте життя на задній план, хоча у неї вже з'явився наречений, та вона його просила відкласти їхнє весілля до того моменту, коли Андрій закінчить школу і поїде вчитися в якийсь престижний вищий навчальний заклад, який йому сподобається. Андрій непогано вчився, тому проблем з ним не буде, і вона зможе повністю присвятити свій час коханому. Сама Марійка заочно закінчила університет, який перед тим покинула, тому, якщо буде потрібно, вона зможе влаштуватися на роботу. Та цього не дуже їй хотілося, бо проблеми у грошах вона не мала та й подобалося їй більше дбати про рідних людей — така собі сімейна жінка-домогосподарка.

І все сталося, як вони планували, через рік Андрій закінчив школу, подався підкоряти столицю своїми знаннями, а Марійка з Денисом нарешті одружилися. Це не було пишне весілля, тільки рідні були на святі, щоб підтримати молодят у цей прекрасний осінній день, день їхнього весілля.

Молодята поселилися у будинку Самойленків, тобто у будинку, який належав спочатку їхнім батькам, а опісля він дістався Марії і Андрію Самойленко. Будинок був досить великим і ділився на два крила: праве крило дісталося Андрію, ліве Марійці з Денисом. Не те, щоб Андрій з Марійкою малювали кордони їхньої власності і неможливо було прийти на «чужу територію» без дозволу, ні, вони всі жили дружно. Але не так часто, як би хотілося Марійці, Андрія можна було побачити у їхньому домі. Він продовжував навчатися, у нього з’явилися друзі, кохана дівчина, тому все рідше і рідше навідувався додому. Весь свій вільний час присвячував їй, найкращій дівчині, яка розуміла його з півслова, підтримувала його, кохала понад усе на світі і він не мислив життя без неї, без їхнього кохання, яке з часом ставало все сильнішим. Тому вирішили, що після закінчення університету, вони одружаться і будуть жити довго і щасливо.

Інколи Андрій з Оленою бували в їхньому домі, і Марійка не могла не радіти за свого брата, який був такий щасливий, як ніколи в світі. Сама вона прожила у шлюбі вже чотири роки, але Бог видно не захотів, щоб у них з Денисом були діти, як вони не старалися та все безрезультатно. Але вони продовжували один одного любити, незважаючи ні на що. Чи може так тільки здається? Можливо, вона не захотіла придивитися краще до свого чоловіка, який останнім часом до неї охолов і вже не був такий терплячий до її манери поведінки. Денис знав, що на першому місці у його дружини буде завжди її брат та думав, що з часом все зміниться, у них з’являться діти і всю свою любов і турботу вона перенесе на них і на нього, та цього не сталося. Вони все більше віддаллялися один від одного, та ні він, ні Марійка не хотіли це усвідомлювати. Хоча десь підсвідомо вони вже відчували, що щось між ними уже не так, як було раніше.

А у Андрія з Оленою все йшло просто чудово, вони якраз закінчували останній курс навчання і вже планували весілля. Та не все так просто, як здається. В Україні були нелегкі часи, хоча родина Самойленків і відносилася до багатих сімей, та гроші, які вони мали, вже нічого не були варті. Гроші знецінювалися, витрати збільшувалися, а вартість накопиченого капіталу ставало все менша і менша. Тому з весіллям потрібно було зачекати, та молодята не засмучувалися. Почекати так почекати, головне, що вони разом і продовжують любити одне одного.

З уведенням у обіг нової валютної грошової одиниці — гривні, економіка в країні стабілізувалася. Андрій знайшов собі хорошу роботу і навесні, наступного року, одружилися. Їхньому щастю не було меж. Через рік у них народився синочок, що ще більше зблизило їх.

Марія була вже зайнята піклуванням про малюка і зовсім забула про свого чоловіка, який щораз більше від неї віддалявся. Він почав вже ненавидіти цю сімейку, особливо Андрія, який вкрав любов Марії, яка повинна була належати тільки йому. Він терпів, думав, що все минеться, сподівався, що коли Андрій одружиться, його дружина нарешті забуде про опіку над ним і подумає про нього. Та де там, з народженням малого Василька вона взагалі забула про його існування, і тут його терпець увірвався. Він упакував свої речі, написав коротеньку прощальну записку і покинув дім, у якому прожив немало-небагато, а майже сім років.

III

Марія не сильно переймалася тим, що чоловік її покинув, вона знала, що рано чи пізно це трапиться. Тільки їй було боляче, що після стількох років він з нею не попрощався, вона не осуджувала його, ні, вона знала, що в усьому винна сама. Будь — який чоловік заслуговує на любов жінки, а особливо її Денис, який стільки років терпів її нелегкий характер, продовжував її кохати і в усьому підтримував, знаючи, що на першому місці завжди буде її сім’я, її брат, якого вона любила понад усе на світі. Та навіть йому надоїло бути на другому місці в її житті, вона це розуміла, але все одно це не могло притупити біль втрати. Марія кохала свого чоловіка, можливо, вона це замало показувала, можливо, цього не говорила, але вона кохала.

Скільки разів за час їхнього сімейного життя вона шкодувала про те, що не змогла подарувати йому дитину, яку він так сильно хотів. Денис ніколи цим не дорікнув їй, але вона в глибині душі знала, що це приносило йому біль, а з появою сина Андрія, ця біль зросла. Та ще й вона «підлила олію у вогонь», забувши за цей час про свого чоловіка і присвячувала кожну вільну хвилину догляду за дитиною, дитиною її брата, дитиною, та не її. Але ж як вона його любила, маленького, розовенького хлопчика, який приніс у її життя надію, пробудив материнський інстинкт, який приспався від тоді, як Андрій виріс і нарешті Марії було заради чого жити. Та все в житті вимагає жертв. От і вона заплатила, заплатила дуже високу ціну — втрата чоловіка.

Час іде, все погане, як і хороше, забувається, люди змушені змиритися з долею і продовжують жити. Так, і Марія продовжувала жити, тільки не заради себе, а заради інших, як було завжди. Ну що ж, така її доля — приносити себе в жертву іншим, хоча ніхто її не заставляв. Така вже вона людина, нічого не вдієш. Єдиною її втіхою було те, що її не відштовхують, що їй вдячні за турботу, хоча ніхто і не здогадується, як їй важко залишатися завжди усміхненою і задоволеною життям, якщо на душі «комахи шкребуть», а інколи так боляче і немає, кому пожалітися, адже всі бачать тебе сильною, незалежною жінкою, і ти не хочеш порушувати цю ілюзію.

Марія й надалі продовжувала жити в їхньому будинку, сконцентрувавши всі свої сили на сім’ї, яка знову поповнилася ще на одного члена, цього разу у Андрія з Оленою народилася дівчинка, а назвали її на честь найкращої в світі сестри — Марія. Радості було безмежно, з появою маленької Марійки, Марія Петрівна ніби заново народилася на світ, та ще й дівчинка була схожа на неї, тому вона взялася виховувати її як власну дочку. Андрій з Оленою не були проти цього, їм здавалося це трохи дивним, але вони знали чим завдячують їй і могли спокійно залишати дітей під її наглядом і були певні, що з ними нічого не станеться, бо Марія любила їх, як своїх власних дітей.

Такої відданості сім'ї ніхто і ніколи ще не бачив, щоб без краплі заздрості бачити, як чудово склалося сімейне життя її брата, які вони з дружиною закохані, щасливі, ростять дітей, а у неї вже цього ніколи не буде, ні щасливого сімейного життя, ні дітей, та вона безкорисливо віддавала всю свою любов рідним, не просячи нічого взамін.

IV

Та щастя й біда завжди ходять разом. Здавалося б, усе гаразд. Ти ранком прокидаєшся, як завжди, приймаєш душ, снідаєш, обнімаєш дружину, вітаєшся із сестрою, цілуєш маленьких своїх дітей і йдеш на роботу. День, як день. Світить сонечко, дме вітерець, ти з легкістю на серці їдеш на улюблену роботу. Там вітаєшся з колегами і приступаєш до своїх обов’язків.

Але виявляється не такий цей день, як інші. Не щодня тобі телефонують і повідомляють про таку трагедію, що тобі просто в голові не вкладається і розум без перестанку тобі говорить, що це дурний сон, що він скоро минеться, що реально таке неможливе. Ти знову наче в сні вибігаєш з приміщення, не кажучи нічого нікому, сідаєш в автомобіль, скажено давиш на педаль газу, мчиш не помічаючи дороги, відчай огортає твою душу, сльози сліплять твої очі, а в голові крутяться одні і ті самі думки: «Цього не може бути, це неправда, це чийсь дурний жарт. Чому? За що, Господи?» Але відповідей на ці запитання немає. Ніхто не знає, чому інколи з нами трапляються речі, які не мають пояснення.

Все має пояснення, тільки ми це пояснення не знаємо, а якщо і знаємо, то це знання приходить до нас пізніше, якщо взагалі приходить. Інколи ми продовжуємо жити в «темряві» незнання, не бажаючи знати, інколи це добре, а інколи і ні. Ми звинувачуємо у трагедії всіх, тільки не себе, а якщо б заглянути глибоко собі в душу, можливо, ми б знайшли причину, знайшли б відповіді на всі питання, які нас тривожать.

Ніхто не має права судити іншу людину за її вибір. Це її вибір. Ми можемо порадити, але людина сама обирає, що для неї краще. Не кожна людина здатна перебороти гнів, ненависть, почуття помсти, коли бачить, як у їхньому будинку жорстоко вбивають найрідніших тобі людей, людей, без яких ти не уявляєш подальшого життя.

Таку картину застав Андрій, коли увірвався в будинок. До останнього він був впевнений, що це неправда, але….але він бачить, як його маленькі діти лежать у калюжі власної крові, як жах і біль відобразилися на їхніх блідих мертвих обличчях, як німий подив відобразився у їхніх незакритих після смерті очах.

Його охопив такий біль, такий розпач, здавалося, серце от-от розірветься з жалю. Та це ще був не кінець, доля йому підкинула ще один «сюрприз». Просто на підлозі у вітальні, недалеко біля мертвих тіл дітей, у неприродній позі розпростерлося тіло його дружини, його коханої дружини. Вся побита у розірваному одязі, зі спутаним, залитим кров’ю темним волоссям, вона лежала, її голова була повернена у лівий бік, а очі, очі, які завжди дивилися з такою любов’ю, тепер їхній сумний погляд зупинився на дітях.

Андрій підбігає, хоче останній раз обійняти Олену, пригорнути до себе дітей, але й навіть цього йому не дають зробити. Кругом нього в будинку вештаються незнайомі люди, одні у міліцейській формі, інші ні, яких раніше не помічав. І як можна в такій ситуації щось навкруги бачити, твій зір фокусує тільки те, що люди, які вранці бігали, метушилися, сміялися, їли, розмовляли, тепер лежать мертві. Вже ніколи ти не почуєш їхнього голосу, їхнього сміху, не побачиш їхніх обличь, єдине, що чекає тебе в майбутньому — це серце, облите кров’ю, і пустота всередині, бо душа померла разом з ними.

Андрій бачить, що його сестру допитує якийсь чоловік, і вона заперечно хитає головою, вся в сльозах, що й не може навіть нормально говорити. Він пробує прийти їй на допомогу, його самого мучать питання, сам собі дивується, як він взагалі може в такій ситуації думати, але свідомість його прагне дізнатися правду, що ж тут сталося?

Він підходить до сестри і пробує з нею поговорити, не помічаючи невдоволеного погляду детектива, який її допитував. Марія побачивши Андрія, кинулася до нього, вся в сльозах, лепечучи незрозуміло слова, які, на перший, погляд не мали жодного змісту. Як він хотів в цю хвилину гарненько струсонути її, щоб вона прийшла до тями і нарешті зрозуміло відповіла, що ж робиться, бо ще трохи, і він зійде з розуму.

— Перестань, — трохи грубо сказав Андрій до Марії, звільняючись від її обіймів, — перестань ридати і скажи, що трапилося, а то я вже не витримую.

— Андрійку, Андрійку, — ледве мовила Марія, — я … я не знаю. Я лишень вийшла на хвилину до магазину за продуктами. Приходжу додому, а тут… — гіркі ридання поглинули її слова.

— Чому? За що? Як? — кричав Андрій. Детектив намагався його заспокоїти і уберегти Марію, забираючи її від нього, бо найгірші сподівання Андрія справдилися, він свою сестру «тріс, як грушку», вимагаючи відповідей на свої питання, але потрясіння від трагедії і сльози, які не переставали литися не давали їй і слова сказати. Та що там сказати, вона й сама не знала. Звідки їй знати відповіді на його запитання. Вона знає не більше за нього, і тому їй залишалося тільки тихенько схлипувати.

— Що ж тут робиться? Скажіть хто-небудь, що сталося? Як це сталося? За що? — кричав і плакав Андрій.

Він опустився на підлогу, закрив руками обличчя і ридав, як ніколи в житті. Ніколи в житті він не відчував такого спустошення, такого мертвого стану. Він помер, помер разом зі своєю сім’єю, душі вже його немає. А тілесна оболонка — а їй не довго лишилося ще бродити по Землі…

V

Отямився Андрій уже на лікарняному ліжку. Кругом було тихо. Він хотів підвестися, та йому щось заважало. Це була крапельниця, яку під’єднали до його руки і яка сковувала його рухи, тому недовго думаючи, він витягнув голку з вени, що спричинило невеличку кровотечу. Та його це не хвилювало. Що ця біль, що ця рана, коли його сім’я «потопала» у власній крові. «Стоп. А можливо, це був просто сон, поганий сон, але сон. Це ж треба такому наснитися. І зараз в ці двері зайде його дружина з маленькими діточками, і все буде так, як було, а сон з часом забудеться», — так думав Андрій, заспокоюючи себе, та щось йому підказувало, що все- таки це правда, відчуття були надто реальні, і ця пустота, яка не покидає його тіло, багато про що говорила.

Коли Андрій зібрався вставати з ліжка, до нього в палату зайшла його сестра, а слідом за нею, якийсь чоловік, з вигляду знайомий, але він ніяк не міг пригадати, де вони бачилися. Та одного погляду на сестру вистачило для того, щоб зрозуміти, що сон, який він думав, що йому наснився, насправді — це дійсність. Підсвідомо Андрій знав це, але ніяк не хотів у це вірити, а тепер навіть сумнівів не лишилося — вони мертві, його найдорожчі люди мертві. Правда важким тягарем лягла на його плечі, які поникли, як у дев’яностолітнього старця, та й сам він за цю ніч постарів на десять років. Очі червоні від сліз, обличчя осунене, стомлене, у темному волоссі з’явилася сивина. Та й дивився він понуро, відсутньо, наче живий мрець. Його вигляд дуже налякав Марію, хоча вона краще не виглядала. Стомлена, вона ледь стояла на ногах.

Марія провела цілу ніч в лікарні біля Андрія. Лише коли побачила, що він мирно спить і не прокинеться аж до ранку, принаймні так запевняли її лікарі (вони увели таку дозу заспокійливого, що могли б усипити коня), сестра відправилася у сусідню, відведену для неї, палату відпочивати. Вона відмовилася приймати снодійне, хоча й знала, що самостійно не засне. Тіла з будинку забрали для експертизи. Але щойно закриє очі, вона бачить жахливу картину вбивства. Тіла рідних усі у крові з ножовими пораненнями на грудях лежать нерухомо на підлозі їхньої вітальні. Вона до кожного підходить, цілує їхні холодні обличчя і плаче, але плач не може повернути їх до життя. Якби це стало можливим, вона б виплакала усі сльози, щоб їх оживити, ба більше, вона б віддала своє власне життя, лиш би це воскресило їх. Тут вона підходить до Олени, піднімає її голову, цілує її холодне, бліде чоло, сльози капають з її очей, падають на обличчя Олени і перетворюються на лід. Це дуже дивує Марію. «Хіба таке можливе», — пронеслося у її думках. Вона уважно вдивляється у риси обличчя, прагнучи дізнатися причину цього явища, а заодно їх запам’ятати. Аж тут Олена відкриває свої очі, але то вже не її очі, її були тепло-голубі такі, як літнє неба, а ці — скляні, холодні, як лід, ці очі не зводять погляду від Марії, наводячи у неї моторошні відчуття, погляд докори, а тут ще й бліді уста Олени промовляють до неї: «Чому не уберегла? Це твоя вина». У цьому голосі чулося стільки жалю, стільки докору, а ще ці очі, які дивляться на тебе, ніби хочуть забрати твою душу. Марія хоче переконати Олену, що то не її вина, ну у чому ж вона винна? Але не робить цього, можливо, Олені видніше, можливо, вона щось не так зробила, можливо, насправді це і є її вина.

А кругом піднявся такий шум, хтось так несамовито кричав. І у цьому крикові чулося стільки жалю, стільки образи, що аж серце розривалося, але не видно, хто кричить. Марія озирається по кімнаті, але нікого не бачить. Хто ж кричить? А ще починає її трясти, мов в лихоманці, і вона не може це зупинити. Вона дивиться на Олену з німим запитанням в очах, але вже бачить її нерухому, з заплющеними очима і німу. Марія акуратно поклала голову Олени на підлогу, якомога ніжніше, як це тільки можливо, коли тобою трясе і ти не можеш навіть контролювати свого тіла. Та тут сталося майже неможливе, хтось силоміць, хтось невидимий, відтягає її від мертвих тіл.

Марія розплющила очі і побачила білу стелю лікарняної палати, світло сліпило її очі, змушуючи знову їх закрити. Але вона не хотіла знову закривати їх, бо знову засне і буде бачити страшні сни. Краще вже реальність, ніж бачити уві сні докір у очах Олени. Кругом неї всі метушаться, своїм криком вона переполошила півлікарні. Тим самим криком, який чувся їй уві сні.

Марія знову відмовилася від заспокійливого, лікарі і медсестри бачачи, що вже більше нічого не вдієш, покинули її на самоті. Вона лежала, втупивши очі у стелю і думала, що хотіла сказати Олена у сні. Чому звинувачує її? Чому вона повинна була уберегти дітей? Як би вона їх уберегла? Ідучи в магазин, їй і на думку не спадало, що дома застане таку жахливу картину. А якби була вдома, що б вона удіяла? Лежала би як вони у морзі. Чи, можливо, її присутність у домі змінила б події, але як? Що вона, нікчемна жінка могла зробити, щоб зупинити вбивцю? А якщо він був і не один, якщо їх було кілька? Можливо, їхньою метою було пограбування, а вони опинилися не в той час і не в тому місці. А де ж їхнє місце, як не в їхньому будинку? «Як несправедливо, що вони загинули. Та ще й так жорстоко. А якщо я могла їх урятувати? Як мені з цим жити? Андрій мені ніколи не пробачить, що я їх не уберегла.

Безліч питань роїлося у голові Марії, а відповіді прийдеться шукати. Довго шукати. Але вони знайдуть тих монстрів, які вбили їхню сім’ю. Сльози знову заполонили її очі, крапля за краплею стікали по обличчю. «Але сльозами тут не зарадиш. Потрібно шукати убивцю».

Не встигли Марію покинути такі думки, як до неї в палату прийшов той детектив, який перед тим її допитував. Марія підвелася і сіла на ліжку. Вже в адекватному стані, вона вирішила, що досить рюмсати, це й так вже нічого не змінить. Вона будь-що повинна загладити вину перед живим Андрієм і мертвими Оленою з дітьми, може, вони тоді заспокояться. Тому набравшись мужності, Марія почала згадувати навіть найменші подробиці і розказувати їх детективу. Вона була впевнена, що він професіонал і неодмінно знайде вбивцю, а вона чим зможе, тим і допоможе.

VI

Після розмови з детективом Лемачовим Іваном Миколайовичом, як вона дізналася після їхньої розмови, вони завітали до Андрія. Він виглядав жахливо, але тепер був спокійніший. Можливо, це дія ліків, а можливо, вже немає сил для нерівної боротьби. Марії було дуже шкода тривожити спокійність Андрія, але вона була змушена. Чим скоріше вони поговорять, тим швидше міліція візьметься за справу.

— Андрійку! — мовила Марія. — Як ти? Тобі вже краще?

— Мені ніколи не буде краще, — відповів Андрій.

— Я знаю. Повір, мені дуже шкода.

— Гм… Тобі шкода. Як так сталося, що вони мертві, а ти жива, коли ви разом були в будинку, — не подумавши, сказав Андрій.

— Я знаю, — сумно відповіла Марія, — ти б волів, щоб твоя сім'я була жива, а на їхньому місці була я, нікому непотрібна жінка. І тиха сльоза жалю скотилася по її щоці. — Я б сама так хотіла, але як бачиш, Господні шляхи і задуми нікому невідомі.

— Не говори дурниць. Я не те мав на увазі, — виправдовувася Андрій. — Я лише хотів запитати, де ти була, коли їх убивали? Чому не покликала на допомогу?

— Мене не було в домі. Я вже вчора говорила, що я ходила в магазин за продуктами. Коли повернулася, то побачила вхідні двері відчинені, але це не викликало в мене ніяких підозр, бо я знала, що в домі є Олена з дітьми. В будинку було тихо. Я подумала, що усі наверху, якраз був обід, тому зробила висновок, що Олена вкладає дітей спати. Та коли увійшла у вітальню, то побачила, що вони сплять, але уже вічним сном. А далі… я майже нічого не пам'ятаю. Пробач мені, Андрійку, що я не на їх місці, — і гіркі сльози полилися рікою.

— Ну, ну, заспокойтеся. — Це вже говорив детектив Лемачов, звертаючись до Марії. — Ви не винні, що так сталося.

Андрій же не проронив жодного слова. Він знав, що сестра ні в чому не винна, але чомусь не зміг цього сказати їй, хоча знав, що саме це вона зараз хоче почути.

Детектив посадив Марію на крісло біля ліжка і попросив медсестру принести склянку холодної води. Надпивши, Марія трохи заспокоїлася, але залишилася сидіти в кріслі, бо знала, що це ще не найгірше, найгірше — попереду.

— А зараз, якщо можна, я б хотів розповісти дані, про які ми дізналися, — продовжував розмову Лемачов. — На крик пані Марії відреагували ваші сусіди і викликали міліцію. Коли ми приїхали, ваша сестра була на вулиці і у неї була істерика, воне ледве говорила. Ми увійшли у будинок і слова вже стали зайві. Викликали експертів, і вони приступили до роботи. Сьогодні вранці мені дали звіт. Я знаю, вам це слухати буде нелегко, повірте, мені самому це важко говорити, але якщо ви хочете відмовитися від подробиць, я виконаю ваше бажання і в кінці розслідування скажу тільки, хто вбивця. Так що вибір за вами.

Тепер слово залишалося за Андрієм, його голос був вирішальним, але він мовчав. Марія не на жарт розхвилювалася, вона вже все для себе вирішила. Кожною клітиночкою свого тіла вона хотіла знайти вбивцю, допомогти розслідуванню, але найбільше вона прагнула знати правду, що ж сталося і чому? Та Андрій не проронив жодного слова. Марія боялася, що він не захоче знати, як їх вбили: це занадто боляче для нього, вона це усвідомлювала, але все ж таки краще гірка правда, ніж незнання. Та підштовхувати його Марія не хотіла, це його вибір, хай він його зробить так, як велить йому розум, бо серце його розбите і навряд чи коли-небудь заживе.

— Говоріть, я вас уважно слухаю, — нарешті вимовив Андрій і напружено стиснув губи. Це говорило, що всю свою волю він зібрав у кулак та готовий слухати, хоч би якого болю це йому не завдало.

Нелегко було й Івану Миколайовичу повідомити такі деталі вбивства. Він давно вже працює в органах міліції, багато вбивств йому доводилося бачити, але кожного разу для нього це нові відчуття, кожна смерть приносила йому біль. За ці роки він навчився маскувати свої почуття за маскою спокою, але в душі у нього бушувала буря жалю.

Як може людина убивати іншу людину? Ну, у випадку самозахисту — це зрозуміло, але маленьких, безневинних дітей — це просто бездушно.

А цей випадок взагалі вибив Івана Миколайовича «із колії». Такої жорстокості і безжалісності йому ще не приходилося бачити. Матір з двома дітьми «порішили як решето». Як він має сказати чоловікові й те, що його дружину було зґвалтовано та ще й, судячи по доказах, на очах у дітей.

— Давайте почнемо з того, — заговорив Лемачов, — що їхня смерть наступила близько другої години полудня. Він говорив спокійно, урівноважено, виразно вимовляючи кожне слово. Іван Миколайович бачив, як змінилося обличчя Андрія, воно побіліло й ще більше осунулося й він не знав, як далі продовжувати.

— Двері були або відчинені, або їх відкрила ваша дружина. У другому випадку можна стверджувати, що вона знала вбивцю. Але це тільки теорія, так що не будемо на ній зациклюватися. Судячи зі слідів, ваша сім’я була у вітальні, де ми і знайшли їхні тіла. Розкидані іграшки по підлозі говорять нам, що вони гралися у той момент, нічого не підозрюючи. Та й Марійка мала затиснутого в руках маленького білого ведмедика, що підтверджує дану теорію.

— Її улюблена іграшка, вона з нею майже не розлучалася, — перервала розмову Лемачова Марія і залилася сльозами, а Андрій мужньо слухав доповідь детектива, тільки нахмурені брови і стиснуті зуби, що аж скули звело на його обличчі, говорили, що він сидить, як на пороховій бочці, готовій от-от зірватися, але стримує свої емоції, щоб не показати, як йому важко.

— Вибачте, я знаю як вам важко, можливо, іншим разом, коли ви будете себе краще почувати, я вам розповім…

— Ніяке потім, я хочу знати все і зараз, — наполягав Андрій.

— У вашому домі побувало двоє- троє чоловіків, — продовжував розповідь детектив, — так як майже не виявлено протесту збоку вашої дружини, то з цього виходить, що вони напали зненацька, застосовуючи силу, а можливо, погрози щодо ваших дітей. Згідно з експертизою, вашу дружину було… вашу дружину спочатку зґвалтували, а вже потім поранили, але не смертельно, вона померла від надмірної втрати крові. А дітей…

Та не встиг детектив Лемачов договорити, як «порохова бочка», на якій сидів Андрій вибухнула. Наслідки були катастрофічними. Все, що оточувало їх у палаті тепер «літало» де попало, погрожуючи комусь потрапити у голову. У Андрія наче диявол уселився, зірвавшись з місця, він трощив усе на своєму шляху, не думаючи, що комусь може зашкодити. Добре, що вчасно зреагував Іван Миколайович, він покликав медперсонал і тримав збунтованого Андрія, коли медсестра уводила йому заспокійливе. Лемачов був готовий до такого, він здогадувався, що спокійно чути те, що він говорив, не зможе ніхто. Люблячий чоловік не може втримати наплив емоцій, коли йому говорять, що його дружину спочатку принизили, ґвалтуючи її, поранили, і з неї помало і болісно відходило життя з кожною краплиною крові, яка витікала з її тіла.

Марія тихенько у куті ридала. Вона вже чула цю розповідь, їй вдалося переконати детектива розповісти всі подробиці спочатку їй, а потім вже Андрію. Марія знала, що йому буде боляче, і зараз, дивлячись, як мучиться Андрій, її серце кров’ю обливається. Її маленький Андрій, якого вона любила понад усе на світі, якому присвятила все своє життя. Якби вона могла забрати собі його біль, щоб він так не мучився, але вона не може, вона нічого не може.

Андрій довго не міг заспокоїтися, вириваючись із сильних рук детектива, які його тримали. Він кричав, що якщо він знайде вбивцю, то сам його уб’є і буде насолоджуватися агонією вбивці, який лишив життя його сім’ї.

Далі слухати Андрій нічого не хотів. Думка про помсту заполонила весь його розум, всього його. Навіть засинаючи, він бачив, який жах відображався в очах вбивці, коли він вершив правосуддя. Це він лишився сім'ї, лишився всього, що любив, так що і правосуддя над вбивцею буде чинити саме він. Йому байдуже, що говорив йому детектив, що вбивцю знайдуть і покарають за законом. Ні, він зробить так, що винні помруть дуже страшною смертю.

VII

Обставини склалися так, як і передбачав Андрій. Уже півроку минуло, а розслідування вбивства його сім'ї стоїть на місці, які б не були зачіпки у міліції, вони не приводили до такого бажаного результату. Та й і його особисте розслідування нічого не дало. Здавалося, вбивці наче крізь землю провалилися. Ніхто не міг не те, щоб назвати вбивць, а й причини нападу. Усе здавалося таким нелогічним, якоюсь мірою навіть безглуздим.

Ворогів, як таких у сім'ї Самойленко, не було. Так, кілька конфліктних ситуацій, які склалися у Андрія зі співробітниками. Один конфлікт привів навіть до звільнення одного з працівників. Але щоб він наважився на таку криваву помсту, просто в голові не вкладається. Та й він сам собі нашкодив, зв’язався не з тими людьми, хотів зрадити компанію, в якій працював. Добре, що Андрій вчасно помітив, а то не дай Бог, компанія б збанкрутувала. Але все одно Андрій не міг повірити, що людина на таке здатна. Та чомусь зупинився саме на своєму колишньому співробітнику.

Взявши відпустку, Андрій почав стежити за ним. І великим його здивуванням було те, що він виявився знайомим з Денисом, колишнім чоловіком Марії. Що їх поєднювало? Що заставляло зустрічатися потайки від усіх? А свої розмови завжди закінчувати сварками? Якась таємниця? Але яка?

Про це він розповів спочатку своїй сестрі, а потім і детективу Лемачову. Обоє не бачили тут нічого підозрілого. Але детиктив пообіцяв простежити за ними. Та як на зло, вони більше не зустрічалися і вели себе як звичайні люди.

І як не крути, їх не можна було ні в чому підозрювати. Ніяких доказів проти них не було. На цьому б закінчили, але Андрій не вгамовувався. Щось йому підказувало, що то саме ті люди, яких він шукав. Можливо, це була тільки його уява і бажання знайти вбивць, так себе заспокоював Андрій. Але все ж таки ця думка не покидала його. Ні, це була не уява, він і сам не знав, що це було, та це відчуття не покидало його. Інколи він думав, що це Олена йому підказує, а інколи — що його жага помсти. Але щоб не брати гріх на душу за вбивство невинних людей, вирішив докопатися до істини.

День у день Андрій стежив то за одним, то за другим, намагаючись помітити їхню помилку, якусь підказку, але марно. Вони вели себе зразково. І тільки одна маленька деталь дала йому підказку. Не примітна, але така бажана.

Маленький золотий кулон, який знайшли під диваном у вітальні, де сталося вбивство. Спочатку цій знахідці не надавали вагомості, адже Марія його впізнала. Він належав Денисові. Подарунок Марії на річницю їхнього весілля. Він його носив на ланцюжку, але чомусь його не знайшли.

Та у зв’язку з останніми подіями ця знахідка перетворилася на доказ. Але так думав тільки Андрій. Марія з детективом ніби змовилися і майже завжди перечили йому, кажучи, що в нього вже манія і йому потрібно відпочити, щоб не схибнутися. Ніхто йому не вірив, але він вперто твердив, що це Денис замішаний у вбивстві. Щодня він діставав свою сестру різними запитаннями, намагаючись відтворити у її пам’яті події того жахливого періоду.

Марія розуміла брата, його порив знайти вбивць своєї сім'ї, але іноді це вже було схоже на безумство. Чому він вчепився в ідею, що Денис вбивця? Якою б він людиною не був, але на вбивство він не здатний. Як не як, вона з ним прожила багато років у шлюбі. І ніяких садиських повадок ніколи за ним не помічала. Але кулон… вона не була впевнена, але під час прибирання вона його не знаходила. Пройшло багато часу з того моменту, коли він пішов. Чому саме тепер його кулон знайшовся? І в такий невідповідний момент. Але вона боялася розказати Андрію про свої здогадки. Хто знає, як він себе поведе? Може, увірветься до будинку Дениса і вб’є його на місці, нічого не питаючи. А якщо він не винен? Вона буде співучасницею вбивства людини. Але приховувати це від Андрія Марія не могла. Та спершу вона поділилася здогадами з детективом Лемачовим, з яким у неї склалися дружні відносини. Він їй порадив нічого не говорити братові, поки сам не вияснить правду.

Але як часто трапляється з жінками, коли їхній язик заживає власним життям і пробовкує таємниці, Марія все- таки розказала Андрію правду.

Андрій сприйняв це, напрочуд, спокійно. Марія навіть зраділа, що він не накоїть дурниць, про які вона думала. Але це був спокій тільки зовнішній. Насправді в його душі бушувала буря. Він навчився приховувати свої справжні почуття від навколишнього світу, тому Марія навіть не здогадувалася, який страшний план прокручується у голові її рідного брата.

VIII

Цілу ніч Андрій не міг заснути, а з ним і Марія. У кожного були свої причини. Марія пережива за Андрія. Надто він спокійно сприйняв цю новину. Це доказ, якого він так довго шукав. Але судячи з його поведінки, здавалося, що Марія розповіла йому якусь небилицю. Спочатку Марія навіть зраділа, що Андрій такий спокійний. Але щось їй підказувало, що то затишшя перед бурею. Нащуривши вуха, вона лежала, наслухаючи будь-який шорох, який свідчив би про Андрія та будинок, обгорнула тиша. Ані шороху, тільки неспокійне дихання Марії, і збуджене — у кімнаті Андрія. Ніяк він не міг збагнути, чому Денис так вчинив? У них були хороші відносини. Ну, не склалося у них з Марією. Іноді таке буває. Чим заванила його сім’я? Вони ж невинні. А його спільник Стас, як він міг так жорстоко його покарати?

Люди дивні істоти. Ніколи не можна бути впевненими, що у них на думці. Можливо, сьогодні, дивлячись довірливо у твої очі, вона планує, як завтра встромити тобі ніж у спину. Як же важко сприймати людську жорстокість? Що такого зробили ці невинні люди, яких убито, що їм не дали вдосталь насолодитися життям? Чим завинили маленькі діточки, чиї життя так жорстоко увірвали?

Можливо, якби стало відомо півроку тому, хто претендент на звання вбивці його сім’ї, Андрій би, навіть не роздумуючи, всадив би кілька куль у цього монстра, навіть не питаючи, чому він так вчинив. Але тепер… За цей час він став надто цинічною і жорстокою людиною. Перед тим, як він відправить вбивць у пекло, вони побувають у земному пеклі. І він був упевненим, що у Пеклі їм буде комфортніше, ніж на Землі.

Але це потім… десь за кілька годин. Коли сонце прокинеться і запалить Землю яскраво-жовтим кольором. І хтось не дочекає, коли воно сяде за горизонт…

Вранці до схід сонця Андрій був уже на ногах. Хоча він і не спав усю ніч, але почувався бадьоро, навіть дуже. Тихенько вийшов з будинку і попрямував у відомому тільки йому напрямку. Принаймні він так думав. За ним з вікна стежила його сестра, і вона була впевнена, куди попрямував її брат, але нічого не могла вдіяти. Це його вибір. Він знає, що робить. І будь-які дії Марії могли б зашкодити йому. А вона не хотіла підвести свого брата. Одного разу це трапилося і закінчилося так плачевно. Вона усьому винна і ніколи їй не вимолити у нього пробачення. Їй залишається тільки чекати і молитися. Хоча як це парадоксально звучить. Молитися, щоб брат скоїв вбивство. Щоб залишився живий і неушкоджений. Щоб повернувся до неї. Вона його прийме будь — якого. Навіть вбивцею…

Вже кілька тижнів він ходив цією дорогою. Кілька тижнів він повертався ні з чим. Але сьогоднішній день не схожий на всі попередні. Сьогодні він нарешті поквитається з вбивцями своєї сім’ї. І єхидна усмішка скривила, колись таке лагідне обличчя.

Андрій оглянув все навкруги і переконавшись, що ніхто його не бачить і не чує, увірвався у будинок Дениса. Була ще рання година, тому Андрій застав його ще у ліжку. Той ще сонний, зовсім нічого не розумів, що було Андрію тільки на руку. Менше буде супротивлення. Стягнувши Дениса з ліжка, Андрій посадив його на стілець. Зв’язав руки і ноги. Денис тільки кліпав очима. Його паралізував страх. Він знав, що це трапиться від тоді, коли зрозумів, що залишив у домі докази проти себе. Його друг давно казав, щоб він тікав з цього міста. Особливо він наполягав, коли Денис розповів йому, що загубив кулон у домі. Вони ще тоді сильно посварилися. Стас назвав його тупоголовим бовдуром. Денис образився на друга, але знав, що саме так і є. Як він не здогадався тоді, піднімаючи ланцюжок, який та сучка розірвала, коли пручалася, що десь поблизу є і кулон. Тепер ця дурість може коштувати йому життя. Чому він такий дурний, що не послухався Стаса? Потрібно було ще тоді їхати звідси. Але знайомий детектив сказав, що докази якісь там є, але завірив, що йому нічого боятися, бо вони ще нічого не доводять. І от він, бовдур, повірив.

Ніколи б Денис не повірив, що Андрій може мстити. Він завжди був домашнім хлопчиком, який і мухи не образить. Але зараз його вираз обличчя і погляд багато в чому йому говорив, що певна ситуація міняє людину. Вона змінила і Андрія.

Тепер Денисові залишається тільки переконати Андрія, що він не винен. Але як? Що потрібно сказати, щоб не видати себе? Його мозок невпинно працював, шукаючи потрібних слів та вони так і не знайшлися. Тому він випалив перше, що спало на думку:

— Що ти тут робиш? Ану негайно мене розв’яжи! Що за неподобство!

Та Андрій не надавав його словам ніякого значення. Він невідривно дивився Денисові у вічі. І те, що він бачив, дуже йому подобалося. Страх. Денис був наче звір, загнаний у клітку. Але не як гордий лев чи прудкий леопард, а як єхидна гієна чи койот, які здатні на будь-яку хитрість, лиш би врятуватисвій нікчемний зад.

— Ти що, не чуєш? Ану, негайно розв’яжи мене! Яке ти маєш право вриватися у мій дім і робити тут, що тобі заманеться? — голосив Денис.

— А яке ти мав право вриватися у мій будинок і робити все, що заманеться! Гм? — нарешті заговорив Андрій.

— Ти про що? Я тебе не розумію?

— Ах, ти не розумієш? Зараз подивимося, чим можна виправити твою тупість, — сказав Андрій, роздивляючись усе навкруги.

Що шукає він і сам не знав. Щось таке, чим можна було налякати Дениса. І в його кругозір потрапив ніж. Банально, але завжди спрацьовує.

Андрій взяв цей ніж і підійшов до Дениса. У бідолахи очі округлилися до неймовірних розмірів від страху.

— Що ти задумав? — затинаючись, мовив Денис, — навіщо тобі ніж?

— Ти мене починаєш дивувати! Ти і досі не знаєш, для чого людям потрібен ніж!

— Я знаю, для чого він потрібен…Але навіщо він тобі?

— А ти, не здогадуєшся? — запитав Андрій і єхидно усміхнувся. Покрутив перед очима Дениса і приставив до його горла.

— А-а-е-е-о-о- тільки на такі голосні букви спромігся заручник від страху.

Андрій почав водити ножем по всій шиї Дениса, переходячи від одного вуха до іншого.

— Скажи, що тобі першим відрізати. Палець… вухо… чи може твоє чоловіче достоїнство…. І різко направив ніж Денисові у пах.

Блідий, як крейда Денис заплакав:

— Не треба, — крізь сльози і затинаючись мовив постраждалий.

— Знаю! — сказав Андрій, ігноруючи слова Дениса, — спершу я тобі виколю очі. І направив ніж йому у ліве око.

— Говори! Говори, навіщо ти убив мою сім’ю. Чим ми завинили перед тобою? Що такого зробиди тобі діти, що ти їх так безжально вбив? А Олена? Навіщо її? Ще й так жорстоко наглумитися над нею перед смертю. Говори!

— Це не я….

— А хто? Питаю ще раз, ХТО?

Андрій вже не тямив себе. Спогади кроїли йому серце, даючи нестерпний біль. Він натиснув сильніше на ніж, і гострий його кінець впився в шкіру над оком заручника. Червона кров потекла по щоці. Андрій відчув її стальний запах. Як той хижак на полюванні, забув про все на світі. Був тільки він і його жертва. І небезпечна іскра жорстокості засвітилася у його очах.

Інстинкт самозбереження взяв гору, і Денис розповів Андрію і те, як познайомився зі Стасом, і те, як запланували помститися йому.

А познайомилися вони у барі. Денис топив у чарці свою самотність, а Стас звільнення з роботи. З перших слів вони знайшли багато спільного між собою і невдовзі стали друзями. День у них проходив за роботою, а вечір за чаркою і розмовами. Стас дізнався про життя Дениса, а Денис про життя Стаса.

І великим їхнім здивуванням було те, що винуватцем всіх їхніх бід була одна і та сама людина — Андрій Самойленко.

Через нього у Дениса не склалося сімейне життя з його сестрою. Стасові він поламав плани, які він оцінював у десятки тисяч, а лишився біля розбитого корита: без роботи і без грошей.

Тому якось вирішили помститися своєму кривдникові. Вбивство в їхні плани не входило. Вони хотіли просто налякати Андрія, щоб той ніколи не ліз туди, де його не просять. Але обставини склалися непередбачувані.

Деякий час почергово, то Денис, то Стас стежили за будинком Андрія і його мешканцями. Коли вивчили їхній розпорядок, вирішили діяти.

Дочекалися, коли Андрій поїде на роботу і залишить жінок беззахисними. Але … Хоча вони і жили не в центрі міста, все одно повз їхній будинок завжди проходило багато людей. І от зараз, як на зло зловмисникам, туди-сюди снувалися люди. Пройти непоміченим було неможливо. Тому вони сиділи в засаді і чекали слушного моменту. Він настав ближче до обіду. Але й тут доля внесла свої корективи до їхнього плану. Марія подалася за покупками. На одну жертву стало менше. «Нічого — заспокоював себе Стас. — Залишеється ще Олена.»

Вони пройшли до будинку Андрія непоміченими. Денис подзвонив у двері. А здивована його візитом Олена радо відчинила своєму вбивцеві двері. Але ще більшим її здивуванням було те, що Денис був не сам. Він відрекомендував свого друга, від якого, як здалося Олені, повіяло холодом. А коли Стас простягнув руку для привітання нею аж сіпнуло. Але слава Богу це пройшло непоміченим.

— Пробач, що без попередження, — говорив Денис, — та я хотів би побачити Марію.

— Її зараз немає. Але ви можете зачекати у вітальні. Вона зараз повернеться.

— Дякую! Було б непогано, — гречно мовив Денис.

І всі дружно всілися у вітальні. Хто де. Денис зі Стасом сіли на диван, Олена навпроти них на крісло. Діти ж гралися на підлозі.

— Як вони підросли, — вів далі розмову Денис, — стільки часу пройшло.

— Так, — говорила Олена- діти швидку ростуть. Васильку, Марійко- зверталася Олена до дітей, — йдіть привітайтеся з дядьком Денисом.

Діти підхопилися зі своїх місць і помчали до Дениса, показуючи йому свої іграшки. Той їх обняв, і вони повернулися до своїх дитячих турбот.

— Яка я не ввічлива! — промовила Олена. — Я навіть не запропонувала вам чаю. Чи, може, кави?

— Ні, дякую! — промовив Стас. — Не варто турбуватися про нас.

«Чому мені такий неприємний цей друг Дениса? Симпатичний молодий чоловік. Можна навіть сказати що красень. Але чому він їй такий неприємний? Скоріше б повернулася Марія».

Денис раптом встав і підійшов до дітей і про щось з ними заговорив. Ті весело щебетали. Олена зі Стасом лишилася наодинці.

— Гарна у вас сім’я, — говорив Стас- шкода, що я не познайомився з вашим чоловіком.

— Так, Андрій пізно повертається з роботи. Недавно його підвищили.

— Він у вас старанний працівник! — з сарказмом говорив Стас. Та Олена не помітила чи можливо вдала, що не помітила. Вона взагалі хотіла закінчити цю неприємну їй розмову та все ж продовжила діалог:

— Так, недавно навіть розкрив якісь махінації на фірмі. І його керівництво віддячило йому підвищенням у посаді.

Почувши це, Стас наче оскаженів, судорога пройшла його обличчям. Цей вилупок лишив його всього, а сам купається у променях слави. У нього сім’я, робота, а у нього нічого. І цим «нічим» він завдячує Андрію. Але зараз він зрівняє їхні важелі.

Стас підхопився з дивана, стягнув Олену на підлогу. Витягнув розкладний ніж і приставив до її шиї.

— Лежи і не рипайся, сучко, — кричав Стас, — лежи і слухай: передай своєму чоловікові, що я не дозволю за свій рахунок дертися по кар'єрній драбині.

Олена лежала не рухаючись. Вона ще не зрозуміла, що коїться. Аж тут завовтузилися діти і Стас закричав до Дениса:

— Тримай цих виродків, доки я гратимуся з їхньою матусею.

— Ей! — став перечити Денис, — ми так не домовлялися.

— Роби, що тобі говорять і не заважай.

Денис ніколи не був, у прямому сенці цього слова, «мужчиною». Фізіологічно так, але не мав того чоловічого характеру, який робить мужчину мужчиною. Що йому накажуть, він те і робить. От і зараз, сильніший «характер» йому наказав і він підчинився. Тримав дітей, поки його друг нещадно гвалтував Олену.

Вона сильно пручалася та цього не було вдосталь. Стасові холодні і мокрі руки, все одно торкалися її тіла. Голос пропав. Вона вже не могла кричати. Вона вже не могла нічого зробити. Єдине, що її приводило до тями — це плач дітей.

Коли Стас закінчив свою брудну справу, він запропонував і Денисові спробувати. Той спочатку опирався, але погодився. Олена давно йому подобалася як жінка. І зараз настав той час, коли здійсниться його заповітне бажання, в якому він і сам собі не міг признатися.

Олена спочатку пручалася, дряпалася, а потім лежала наче мертва. А Денис розпалився не на жарт. У нього так давно не було жінки. Він навіть не помітив, як Олена зірвала з шиї його ланцюжок. Він і не помітив велику червону пляму на животі Олени.

У пориві пристрасті Стас поранив її ножем. Тепер, зневажена і поранена, вона лежала непритомно.

— Що ти наробив? — кричав до Стаса Денис.

— Усе вийшло з- під контролю, — кричав у відповідь Стас.

— Потрібно ушиватися звідси! — сказав Денис.

— А як же вони? — казав Стас, дивлячись на дітей.

— Ти що, хочеш убити і дітей? Ти при своєму розумі?

— А ти що, хочеш до кінця життя сидіти за гратами? Вони свідки і викажуть нас! Ти це розумієш!

— Ні, цього робити я не буду, — категорично сказав Денис.

— Як трахати бабу, то ти мужик, а як замести сліди, то ти «у кущі». Добре, я все зроблю сам. А ти дивися. Щоб ніхто не надійшов, а то прийдеться ще когось убити.

Денис, ступаючи назад став на щось тверде. Це був його ланцюжок. Він його підняв і сховав у кишеню. Та був надто приголомшений подіями і не помітив, як кулон легенько злетів з ланцюжка і покотився під диван. Денис ще раз подивився на Олену. Колись дуже гарна, а зараз побита, обезчещена, мертва…

Стас у той час безжально розправлявся з дітьми, наносячи їм смертельні рани ножем.

Не було вже чути ні крику, ні плачу, кругом тільки витала смерть і запах свіжої крові.

Стас застав Дениса біля вхідних дверей. Той дивився в одну точку, не бачачи і не чуючи нічого.

— Ходи, — вивів його зі ступору Стас, — справу уже зроблено.

Коли вбивці непомітно покидали будинок, Олена була ще жива. Її зір був прикутий до мертвих тіл своїх дітей. Жодне материнське серце не могло б витримати такої страшної картини … тому її серце розірвалося від болю.

IX

— Ти хоч знаєш, що ти накоїв? — кричав Денис до Стаса, коли ті потрапили до будинку Дениса. — Ти убив людей! Ти вбивця!

Ці слова навіть не вкаладалися у нього в голові. Його друг — вбивця.

— Ти також, — лаконічно і без емоцій сказав Стас.

— Ні! — категорично заперечив Денис. — Ні, я цього не робив!

— Може, і не робив, але ти співучасник вбивства. Тому якщо нас спіймають, нам обом світить термін за гратами і то немалий.

Дениса дивувало, звідки у його друга стільки цинічності.

— Як ти можеш так спокійно про це говорити? — запитав Денис.

— А ти що думав, що я істерику закатувати буду? — скептично відповів запитанням на запитання Стас.

— Істерику — не істерику. Але ти не маєш ні краплі жалю. Тобі що, їх не шкода?

— Що зроблено, то зроблено. Зараз потрібно сидіти тихо і не рипатися, щоб не попасти під підозру.

— Скажи, ти планував їх убити? — запитав Денис.

Він з нетерпінням чекав відповіді. Як йому хотілося почути «НІ». Але він готовий почути й «ТАК». У цей момент Денис зрозумів, що зовсім не знає свого друга. Яка б відповідь не пролунала, Денис знав напевне, що вони зі Стасом прив'язані на все життя.

— Ні, — нарешті відповів Стас, — цього я не планував.

З одного боку Денисові відлягло від серця, але з другого, він був упевнений, що Стас від нього щось приховує. З самого початку він не розкрив перед ним усієї правди. І зараз саме час про це дізнатися.

— А що ти планував? Тепер я вже сумніваюся, що тільки налякати Андрія входило у твої плани.

— Сядь і заспокійся! — знервовано наказав Стас Денисові,- досить вже ходити туди-сюди. Ти дієш мені на нерви.

— Я не можу бути спокійний у такій ситуації! — кричав Денис.

— Тоді зроби усе можливе!

— А то що, і мене уб'єш? — знервовано ляпнув Денис.

— Уб’ю, якщо знадобиться! — злобно пригрозив Стас. — А тепер нарешті вже сядь.!

Тепер Денис покірно підчинився наказу Стаса. Йому було страшно від почутого.

У кімнаті запанувала тиша. Було чути тільки цокання годинника і урівноважені кроки Стаса. Денис ж прикипів до крісла і ледь-ледь дихав.

— Ти хочеш знати, що я планував? — порушив тишину Стас. І не чекаючи відповіді на своє запитання продовжив далі:

— Я мріяв про солодку помсту… Як я уже тобі говорив, вбивства я не планував, але й просто лякати Андрія я також не хотів. Щоб я не вчинив, з часом усе б забулося. І вони продовжували б жити, як і раніше. А цього я не хотів. Я хотів, щоб Андрій відчув, як це втрачати. Як це приносити біль і розчарування. Через нього мене вигнали з роботи, як бродячу собаку. Я втратив авторитет у своїх партнерів. Усі від мене відвернулися. Я втратив свою гідність. Тому я захотів, щоб Андрій відчув, як це втрачати свою гідність, чоловічу гідність. Для чоловіка, я думаю, немає нічого страшнішого, ніж перетворитися з чоловіка на хробака, яким нехтують і насміхаються з нього, намагаючись принизити. Я хотів позбавити його найдорожчого — сім'ї. Ні! Не треба так округлювати очі. Я просто хотів, щоб його дружина і діти відвернулися від нього. А для цього я задумав зґвалтування Олену. Знаю… Це звучить якось не по- чоловічому, але це було єдине, що б зачепило Андрія. Уяви собі: вона ненавидить його через те, що через нього її зганьбили. І цього не може йому простити. А він, дивлячись на неї буде згадувати мене. Одночасно мене і себе ненавидітиме. Довго з цим жити неможливо. Дивлячись на дружину, його душитиме почуття провини. Вони розлучаться. І Андрій втратить найдорожче у своєму житті — сім’ю. Він позбавив мене найдорожчого — авторитету й купи грошей, а я б позбавив його сім’ї.

— Знаєш, а усе вийшло як ти і планував, — сказав Денис, — але тільки з одним нюансом — його сім’я мертва. Ти позбавив Андрія сім’ї назавжди.

— Я ж уже казав, — гаркнув до нього Стас, — що це випадковість. Я навіть не пам’ятаю, коли я її поранив!

— Ти був так захоплений ділом, що не відчув, що всадив в неї ножа, — саркастично сказав Денис.

Здавалося, страх відступив від нього. Йому було неприємно відчувати себе боягузом. Тим більше, що ці хвилини його слабкості бачив Стас і йому хотілося його також чимось задіти. Показати, що він також чоловік. Але це йому не вдалося. Стас тільки розсміявся над його зауваженням.

— Кажеш, не помітив, як всадив ножа… Хм. А ти так над нею сопів, задовільняючи себе, що не бачив, що вона ледь жива і стікає кров’ю. То хто з нас кращий? Я тебе питаю?

— Я…Я… — затинаючись мовив Денис, — я не міг навіть подумати, що ти її поранив… і…

— Ні, ніяких «і» — категорично відрізав Стас, — ми обоє винні і крапка. Тепер потрібно подумати, як нам діяти далі. Попередній план відміняється.

— А як же квитки, які я замовив? — сказав Денис, наче ображена дитина, працю якої ігнорують.

— Я ж сказав, що попередні плани відміняються! — сказав Стас і став ходити туди- сюди по кімнаті думаючи, над проблемою.

— Тепер ти мене нервуєш, — промовив Денис, — чого суваєшся взад-вперед?

— Заткнися! — крикнув Стас, — ти що, не бачиш: я думаю! Можеш також порухати своїми мізками.

І знову тиша. Цокання годинника. Стук кроків.

— Значить так, — звернувся Стас до Дениса, — зараз ми нічого не вирішимо. Нам залишається тільки сидіти тихо і чекати. А далі будемо дивитися по обставинах. Але затям одне: від нині ти мене, а я тебе не знаю. Зустрічаємося тільки по важливих питаннях і то на нейтральній території. Живемо так, ніби нічого не трапилося. Кожен своїм життям.

— Все, я пішов звідси, — сказав Стас після паузи і уже стоячи на порозі, а потім додав, — сподіваюся ти не наробиш дурниць! І за ним зачинилися двері.

Після цього вони бачилися тільки двічі і кілька разів зідзвонювалися.

Перший раз вони зустрілися місяць після трагедії. Обговорили, що мають робити далі. Дізнавшись, що на них нічого не має, вирішили нікуди не їхати з міста, щоб не привертати до себе зайву увагу, а жити тихо і замкнено. Ретельно добирати круг спілкування. На вечірки і в клуби навіть не потикатися, щоб випивши кілька чарок, з п'яну не розпустити язик і не бовкнути щось зайве. А ще через місяць вони з полегкістю вдихнули. Стас знову знайшов престижну роботу і спокійно собі зажив. Денис також заспокоївся, тільки для обачності змінив місце проживання. Продав свій будинок у центрі й оселився на окраїні міста.

Другий раз — це було, коли стало відомо про загублений кулон.

Спочатку Стас не хотів зустрічатися з Денисом. Кілька разів відмовлявся з ним зустрічатися, але все ж таки погодився. «Цей телепень ще накоїть дурниць, — думав він, — хоча більше накоїти, ніж він вже накоїв — просто неможливо. Бути таким необережним. Через нього і в мене можуть бути неприємності. А все вже так чудово складалося. Блін. Знову мені потрібно всі діри затикати. Простіше було б його убити! Але вже пізно про це думати. Треба думати, як усе залагодити.»

— Їдь з міста, — радив Стас Денисові, — поки це можливо.

— Не хвилюйся, — заспокоював Денис Стаса, — я дізнався, що ніяких підозр на мене немає. Хоча Марія підтвердила, що кулон мій, але вона також сказала, що він міг і загубитися ранніше, до вбивства. Якщо кулон його — це ще не означає, що він убивця. Вона молодець! А я її недооцінював.

— Ти такий бовдур є, чи ти прикидаєшся?

— Ти чого? — здивовано мовив Денис, — я ж сказав УСЕ НОРМАЛЬНО. Я маю друга у поліції, то ж він обіцяв мене повідомити, якщо щось.

— Що, якщо щось? Ну, ні! Ти точно телепень! Я ж просив нікому про це не базікати, а ти взяв і розказав та ще й поліцейському. Здуріти можна! І ще після цього не хочеш їхати з міста.

— Ти мене ображаєш! Не такий я уже й дурний, щоб трубіти всім, що ми замішані у вбивстві. Я просто сказав, що цікавлюся новинами, пов’язаними з убивством сім’ї брата моєї дружини. От і все!

— І ти думаєш, що твій друг-поліцейський побіжить до тебе і скаже: «Знаєш, ми дізналися, що ти вбивця. Зараз прийдуть і тебе заарештують. Тікай чи кудись ховайся. Так? — зі сарказмом мовив Стас.

— Я ж тобі кажу, що він надійний друг. Якщо щось, він допоможе. Але у них доказів на нас немає.

— На нас? — перепитав Стас, — мене сюди не впутуй. Сподіваюся ти забув згадати моє ім’я у своїй розповіді? І так подивився на Дениса, що той не міг навіть сказати, що про нього ніколи не згадував, а тільки махнув головою.

— Тоді, якщо так, то напартачив сам, то і виплутуйся сам. А якщо хоча б слово про мене скажеш, то я тебе з під землі дістану! Зрозумів!

— А як же?…

— Ніяких «а як же». Я тебе не знаю, а ти мене. Ніяких зустрічей. Ніяких дзвінків. Від нині і назавжди — ми незнайомці.

І після цих слів Стас залишив приголомшеного Дениса насамоті.

Якраз цю сцену бачив Андрій, коли стежив за Стасом. І ось чому їх уже не бачив разом детектив. Вони розірвали свої стосунки раз і назавжди. Але Андрій так не думав.

— Телефонуй до Стаса! — сказав він до Дениса, коли той закінчив свою розповідь.

— Навіщо? — запитав той.

— У тебе ще вистачає нахабства мене про таке питати. Роби, як я сказав! А ні, то мої погрози вступлять у дію. Я ж тобі поки що нічого не відрізав, а міг би!

— Добре, добре, — говорив Денис, — але я не знаю, чи він підніме трубку. Він говорив, щоб я його більше не турбував.

— Нічого, скажеш, що це важливо і що це останній раз. І так єхидно посміхнувся, що у Дениса мурашки по шкірі пройшли.

— А що я йому скажу?

— Скажеш, що терміново потрібно зустрітися.

— А якщо він запитає навіщо?

— Скажеш, що не телефонна розмова і запросиш його до себе.

— Він не захоче.

— А ти зроби так, щоб захотів! Придумай що- небудь. І не думай його попередити. Я буду тут. І прошу тебе будь переконливим.

X

«Ну що такого вже накоїв цей бовдур! Не телефонна розмова… Ну, чому з усіх мені дістався такий проблематичний і такий тупоголовий напарник. Якби знав, то нізащо б з ним не зв’язався. Придумав би щось інше. Але так, щоб його ніколи не бачити, не те щоб від нього ще й залежати», — так думав, Стас їдучи до друга.

Коли Стас опритомнів, першим його порухом було звільнитися з оков. Але його руки і ноги були міцно прив’язані, а рот заклеєний скотчем. Він оглянувся навкруги. Нічого дивного не було, окрім що зв’язаного Дениса, який жалібно дивився на нього і ледь кліпав очима. Його рот був також заклеєним. Вони не могли обмінятися ані словом, за те, їхні очі говорили за них. Очі Стаса метали іскри гніву. Здавалося, що от-от він розв’яже свої руки і задушить свого друга. Денис спочатку дивився на Стаса з провиною, а потім це відчуття пройшло. Воно перейшло також у гнів, але інакший, ніж у Стаса. У Стаса він був властний, який не зважає на пояснення. Ти мене підставив, а отже, — ти труп. Ніяких пояснень, аргументів, тільки провина з одного боку і покарання — з іншого. Денис зі свого боку звинувачував у всьому Стаса. Це він задумав помсту, це він убив сім'ю Андрія, то нехай він і розплачується за свої дії.

Стас, напевне, зрозумів думки Дениса, а ще злість за те, що його підставили, не давали йому спокійно сидіти. Тому він почав вовтузитися, намагаючись скинути пути, але вони тільки сильніше в’їдалися у шкіру.

Почувши шум і стогони безсилля, Андрій зрадів. Зрадів тому, що мучителі його сім’ї нарешті відчують, як це бути у безвиході, коли немає іншого виходу, окрім піддатися своєму катові.

Жоден з присутніх не хотів опинитися у ролі жертви, тим паче Андрій. Сьогодні він палач і зробить це діло до кінця.

Андрій був у сусідній кімнаті і готував своїм полоненим ліки. Ліками він називав смертельну ін'єкцію, яку застосовують для страти у США.

Андрій довго вибирав болючу смерть для мучителів. Переглядав сайти, читав історичну літературу і думав: «як багато придумала людина способів, щоб познущатися над іншою людиною. Коли людина винна у якомусь злочині — це ще куди не йшло, але як часто за часів Римської імперії людей жорстоко вбивали просто задля розваги. Кидали у клітки хижаків чи просто напускали їх на людей, щоб отримати садистську насолоду, бачивши, як беззахисних засуджених роздирають на клаптики ікла і кігті хижаків».

Він часто бачив на місці засуджених Стаса з Денисом, але думав, що ніяка тварина не хотіла б покуштувати їхньої «гнилої плоті». Та й проблемно у наш час знайти хижака, та ще й провести його непоміченим. Тому такий варіант відпав сам по собі.

Варіння живцем у окропі — також нічогенька смерть. Але Андрій не сильно славився кулінарними здібностями. Горіння на вогнищі — забагато мороки та й шуму.

Найбільше Андрію сподобався вид страти, який називався «кривавий орел». Суть його полягає у тому, що на спині засудженого розсікали ребра, розводили їх в сторонни на зразок крил і витягали назовні легені. У такому випадку причиною смерті ставав больовий шок.

Андрій уявляв собі, як це робить зі Стасом. Як той кричить від болю, молить про пощаду, та Андрій невгамовно робить свою справу, насолоджуючись помстою.

Та все ж таки обрав найоптимальніший варіант — смертельна ін’єкція. Без крові, заморочок, а головне, просто, але так болісно. Потрібний один маленький укол і твоє тіло немов у вогні.

Для внутрішньовенної ін’єкції потрібен набір трьох препаратів: пентотал натрію, який використовується для анестезії та наркозу; павулон — паралізує дихальну мускулатуру та хлорид калію, який призводить до зупинки серця.

Денису Андрій приготував суміш усіх трьох препаратів у дозуванні, як вказувалося, а от Стасу, він пожалів пентатол натрію. За відсутності знеболювального ведення павулон і хлорид калію викликає задуху і нестерпний біль.

І тут на арену виходить він. Хтось назве його месником, хтось — захисником правосуддя, а хтось просто — вбивцею. Але його як не назвеш, все одно він вчинить так, як велить йому серце. А воно прагне помсти.

Коли заручники побачили Андрія у кімнаті, запанувала тиша. Кожен знав, що до кульмінації залишились лічені хвилини. Стас почав знову вовтузитися на кріслі. Перші секунди відчаю і страху пройшли, на зміну їм прийшов інстинкт виживання. «Вибратися звідси будь-якою ціною», — говорив Стасу внутрішній голос. Він вже зрозумів, що потрапив у пастку, з якої вибратися, ой, як не легко… але внутрішній голос не давав йому права здаватися. А ще образа на Дениса. Як він міг його так легко зрадити? Спочатку він знищить Андрія, а потім і Дениса. Але потрібно думати, як діяти. Та часу вже немає.

Спокійними, урівноваженими рухами Андрій поклав тарілку з уколами ін’єкції і попрямува до горе-друзів.

Відірвав скотч з рота, спочатку у Дениса, а потім у Стаса, сам відійшов, щоб вони поговорили. Довго чекати не прийшлося. З уст Стаса невгамовним потоком понеслися образи й лайливі слова у бік Дениса. А Денис навіть рота не розтулив на образи з боку Стаса. Він уже привик, тому ніяк на них не реагував. Він Стаса не боявся, бо бачив, що той прив’язаний і його не зачепить. Це як дразнити собаку, який прикутий до ланцюгів і бути впевненим що той тебе точно не покусає.

Денис боявся іншої загрози. Боявся, що, можливо, якимось необдуманно сказаним словом може скомпрометувати себе і накликати гнів Андрія. Денис думав, що з цієї ситуації вийде цілим і неушкодженим, але так не судилося.

Коли Стас нарешті закінчив обливати потоком бруду Дениса, то переключився на Андрія.

Його очі палали ненавистю до нього. А рот скривився у жалюгідній пародії на усмішку. Хитру посмішку, повну неприхованого зневаження.

Та Андрій на це не реагував. Він продовжував безпристрасно, без емоцій дивитися на Стаса. Він знав, що б той не говорив і не робив — переможцем все одно буде він. Скоро єхидна гримаса Стаса перетвориться на гримасу страшного болю. Його обличчя, яке перекошене зараз зневагою, буде перекошене передсмертною агонією. Як маленька дитина чекає на подарунок, так Андрій чекав цієї миті.

— Ну! Яке буде передсмертне бажання? — звернувся Андрій до засуджених. І першим подивився на Дениса.

Той, який сидів тихіше миші, щоб не привертати до себе увагу, аж рота відкрив із здивування.

— Але ж… — почав він говорити, але не знав, як закінчити.

По виразу обличчя Андрія він зрозумів, що його сподівання на життя були марними. Те, що він зробив, не має прощення. Андрій його не пожаліє. Тай хто б на його місці пожалів. Можливо, перший раз за довгий період його життя у ньому прокинулася людина. Тому змирившись зі своєю долею, Денис тихенько промовив:

— Пробач за все!..

Він знав, що ці слова вже нічого не значать, але говорив щиро. Без будь-яких намірів врятуватисвоє життя лицемірством.

Напевне, Андрій відчув щирість його слів і переконався, що недаремно додав до його «ліків» знеболювальне. Пробачити і залишити його живим Андрій не міг, то хай перед смертю хоча б не сильно мучиться.

Андрій підійшов до столу, де лежали шприци, узяв один, де було більше рідини і підійшов до Дениса. Той спокійно сидів, чекаючи своєї участі.

Андрій хотів йому заклеїти рота, але той заперечив:

— Не потрібно, я не буду шуміти.

— Але ж …

— Я терпітиму!

Дивно, як людину змінює відчуття смерті. Інколи перед її лицем герой перетворюється на боягуза, а боягуз — на справжнього мужчину. Останні хвилини його життя Денис хотів провести з гідністю.

Чого не скажеш про Стаса. Він бачив, як Андрій уводить голку у вену, як випускає рідину. Він бачить також і як розширяються від болю очі Дениса. Як він стистув зуби від болю. Жодного стогону, нарікань, образ, а лише достойне прийняття неминучого. Стас не міг так легко змиритися з таким фіналом. Все його єство кричало про порятунок. Але його не було. Він бачить, як Андрій бере уже другий шприц, призначений йому. Він не хотів помирати. Тепер! Так! Стас завжди мріяв померти в обіймах якоїсь кралі, коли йому стукне за 90. Але доля не вблаганна. Інколи вона повертається до тебе спиною, а ще гірше, коли вона карає тебе за твої вчинки.

Андрій зупинився навпроти Стаса, даючи йому змогу сказати щось перед смертю. Та Стас мовчав. Ніяких вибачень, покаяння, лише неприховане презирство і страх. Андрій також не чекав від Стаса вибачень чи покаяння. Вони були б ні до чого. Андрій навіть не хотів особисто його запитати ЧОМУ? Те, що було потрібне знати, Андрій уже знав. А принижуватися і випитувати причини, які спонукали його до такого злочину, він не міг собі дозволити. Які б причини не були, все одно його сім’ю не повернеш. Вони не змінять нічого…

Коли Андрій наблизився до Стаса, то той почав нервово шарпатися. А коли побачив, що його друг уже схилив мертву голову, його рухи ставали все сильнішими.

— Я б на твоєму місці так не крутився, — сказав Анлрій, — я тоді не зможу попасти у вену. А якщо я попаду не у вену, а у м’яз, то ти будеш мучитися довго й нудно. Мені то все одно, а от тобі?…

— Щоб ти здох! — кричав Стас. — Як я тебе ненавиджу! Мене тішить тільки те, що я виявився кращим, ніж ти, задовільняючи твою дружину. Як вона вигиналася і солодко стогнала у моїх обіймах.

Він говорив ще багато пакостей, та Андрій їх вже не слухав. Він уперто шукав вену, щоб увести рідину. Коли шприц залишився порожній, а дія розчину почала діяти, у кімнаті почулися крики болю. Так, напевнее, кричить людина, яка горить живцем. Стас горів, але з середини. Де рідина просочувалася разом із кров’ю, там відчувався нестерпний біль. Разом із криками болю чулися й слова ненависті.

Одних відчуття смерті перетворює на людину, інших ж — на тварюку. Андрій не став Стасу затикати рота. Його крики приносили йому садистське задоволення. Він аж сам налякався того, що може бути таким жорстоким. Але заспокоював себе тим, що Олена і діти також кричали від болю і приниження. І їх ніхто не пожалів.

Стас страждав несамовито. Його душило, він не міг навіть нормально кричита. Спочатку так, але не тепер. Здавалося, що якщо б він мав розв'язані руки, він би самотужки пробив горло, щоб це дозволило йому хоча б трохи дихати.

Ще кілька конвульсій тіла і воно мертве…

Андрій ще довго дивився на трупи вбивць своєї сім’ї, але не відчував нічого. Він сподівався, що з помстою це відчуття втрати його відпустить. Але ні. Нічого не змінилося. Та сама пустота.

Знищив усі сліди свого перебування в домі і покинув його назавжди.

Радості, як такої, помста йому не принесла. Знову він повертається до будинку, де його чекає тільки сестра. Немає дружини, немає дитячого сміху його дітей. Все одно залишилася така ненависна йому пустота, і ніщо її не зітре з його душі.

XI

Такого неспокійного і психологічно важкого дня Марія не пам’ятала з дня смерті Олени і дітей. Ці півроку взагалі були важкими, але сьогодні, напевне, пік. Цілий ранок Марія не знаходила собі місця. Час ішов дуже повільно. Вона його проводила, то приклонивши коліна перед Богородицею і молячи про порятунок душі і тіла Андрія, то стоячи біля вікна, виглядаючи його.

Коли вже сутеніло, Андрій повернувся додому. Ні з ким не розмовляючи, подався до своєї кімнати і там зачинився. Скільки б Марія не благала його з нею поговорити, він навіть не відгукнувся. Ніби його не існувало.

Зрозумівши, що її наміри безнадійні, вона також подалася до своєї кімнати. Там знову приклонила коліна перед образом Марії і усердно молилася. У кімнаті чулося тільки тихеньке схлипування і слова молитви «Богородице Діво». Сльози текли по її щоках, але вона їх не помічала. Вона плакала і молилася за грішну душу свого брата. І за свою також. Адже знала, що жодна людина не дізнається, де сьогодні був її брат і що він накоїв.

Тому побачивши наступного дня у своєму домі детектива Лемачова, Марія і оком не повела, що знає, чому він прийшов. Детектив з насторогою говорив Марії про вбивство її колишнього чоловіка і такого собі чоловіка на ім'я Стас, тіла яких сьогодні зранку знайшла жінка, яка приходить прибирати будинок Дениса. А сам вдивлявся у обличчя Марії, шукаючи якоїсь зачіпки. Він знав, що це справа рук Андрія. Хоча поки що не було доказів проти нього, та його інтуїція наполегливо твердила, що убивця саме Андрій. Лемачов знав, що це помста. Оправдана помста. Інакше злочинці не були б покарані. Але перед законом усі рівні. Незалежно, з яких мотивів ти посягнув на чуже життя. Ти — вбивця і маєш нести за це покарання. Та як на зло, Марія була, напрочуд, природньою. Вона здивувалася новині. Та ніякий жест чи погляд не провокував ні її, ні Андрія. Або брат не посвятив її у свої плани, або Марія дуже хороша актриса. Хоча у першому він і не сумнівався, бо хто ж би сказав на місці Андрія. Але детектив знав, як сильно брат із сестрою пов'язані. Марія читала Андрія, як розкриту книгу, і було б дивно, якби Марія не здогадувалася, що зробив її брат.

А от, такий талант, як акторство Марії, для Лемачова відкрився в перше. У нього великий як професійний, так і життєвий досвід, і він не раз бачив, нащо здатні жінки, захищаючи своїх близьких.

Він дуже поважав і цінував Марію як людину і як жінку. Інколи йому на думку приходила ідея закрутити з нею роман, а інколи й одружитися з нею. Перша його дружина пішла від нього. Не витримавши, як вона говорила, «лихої долі». Вона мріяла про зовсім інше життя. Вона жила в однокімнатній квартирі з бідним починаючим поліцейським, який допізна затримувався на роботі. В той час, коли її подруги роз'їжджали на іномарках по дорогих ресторанах, вона думала, що готувати на вечерю, коли холодильник майже порожній, а грошей його наповнити — немає.

Подруги, бачачи ці «страждання», підшукали їй багато, іноземного кавалера і вже через кілька днів вона з ним дременула на його батьківщину. Залишила тільки після себе коротеньку записку: «Прости і забудь!». А згодом прислала і документи на розлучення. Він їх підписав і більше нічого не чув про віроломну дружину. Лемачов і не намагався нічого дізнаватися. Спочатку була злість і образа на своєвільну дружину, але їх заглушила робота, в яку він поринув з головою. Потім він її пробачив і думав, що так навіть краще. Вона щаслива, він також щасливий, по-своєму, але щасливий. Його життя перетворилося на суцільну роботу. Він нею жив. Зранку йшов у відділок, а пізно увечері повертався. Ніякого особистого життя. У нього на це не було часу. Роки йшли, а він досі залишався самотнім. Та й не зустрічалася йому жінка, з якою б він прожив усе життя. Йому уже 45, а у нього ні дітей, ні сім’ї, тільки нечисленна кількість розкритих справ. Ось усе, чим він міг похвалитися.

І от йому зустрічається жінка, про яку він мріяв. Чуйна, добра, віддана, любляча. Але доля давно закрила на нього очі. Обставини не дозволять їм бути щасливими. Перед Лемачовим постала дилема: або робота, або жінка. Не так робота, як обов’язок. Ніколи він не зможе закрити очі на злочин. Він будь-якою ціною доведе, що його інтуїція ніколи не підводить і вбивця саме Андрій. Хоча б як він не співчував йому, його утраті, але злочин є злочин і потрібно нести за це покарання. А Марія ніколи йому не пробачить цього. Вона надто сильно любить брата, щоб таке простити. Вона радше візьме провину на себе, ніж допустить, щоб її Андрія посадили за грати.

Ця відданість і безкорисна любов не може залишити байдужим жодну людину. А особливо таку, як Лемачов, який за своє життя бачив більше зла й ненависті, ніж добра і любові.

— А можна поговорит із Андрієм, — після короткої паузи промовив детектив.

— Ой! Не знаю. Учора він погано почувався. Навіть швидше пішов спати. Він ще сьогодні не виходив зі спальні. Відмовився від сніданку і ліків, які я йому принесла. Якщо це важливо, то я зараз піду і подивлюся, як він там. А потім ми поп’ємо чаю.

Після цих слів Марія попрямувала у інший бік будинку. Постукала у двері спальні Андрія, але відповіді не було. Вона знову постукала. Те саме. Марія знову і знову стукала. Її охопила паніка. «Щоб з ним нічого не трапилося», — мовила вона. Марія вже себе не тямила. Погане передчуття охопило все її єство. Вона продовжувала несамовито грюкати у двері, а тихі слова «Андрію» перейшли у крик. Вона навіть не помітила, як до не підійшов Іван Миколайович. Напевне, він поспішив на її крики. Недовго думаючи, детектив виламав двері і вони увірвалися до кімнати.

Хоча простині на ліжку були зім’яті та Андрія на ньому не було. У ванні капала вода, то ж вони поспішили туди. І те, що вони там побачили назавжди закарбується у пам'яті Марії. У цей момент у неї на кілька секунд зупинилося серце. Воно не витримало потоку болю, що надійшов від побаченого.

Андрій лежав у ванній. Вода у ній була багряно-червона. Це створювало великий контраст з мертво-блідою шкірою обличчя Андрія. А на підлозі красувалася величезна калюжа крові. Детектив зреагував першим. Попробував пульс на шиї потерпілого.

— У Андрія пульс є, хоча й слабенький, — сказав Лемачов, давай викликай швидку.

Але ніякої реакції. Марія наче приросла до місця і не відривала очей від обличчя свого брата. І навіть не чула, що говорив їй детектив.

Бачачи, що Марія не реагує, сам побіг до телефону і набрав номер швидкої.

Через кілька хвилин напівживого Андрія повезли до лікарні.

По дорозі до лікарні Марія, наче робот, щораз повторювала:

— Як він міг!.. Перерізати собі вени!.. Убити себе у мене на очах. Чому я не угледіла? Чому не здогадалася? Якщо він помре, і мені не варто жити!

— Що ж ти таке говориш, — заспокоював її Детектив. Йому було боляче чути такі слова. — Ніколи не потрібно здаватися. Андрій виживе. Чуєш! Виживе!

XII

Андрій не міг заснути цілу ніч. Не давали йому спокою жахіття піврічної давності. Знову він бачив мертві тіла своєї дружини і дітей. Бачив, як Олена дивиться сумними очима на нього і показує у бік, де на кріслах сиділи, схиливши мертві голови, Стас і Денис. У її очах стільки печалі. Він намагається пояснити, що покарав її вбивць, та Олена його не чує. Вона поступово розчиняється, як туман з настанням ранку.

Як він хоче знову їх побачити. До них доторкнутися. Обняти. Але це неможливо. То тоді навіщо жити! Потік його думок перервав стукіт у двері. Андрій знав, що це Марія. Що вона турбується про нього, переживає. Та зараз він не хотів ні з ким ні бачитися, ні говорити. Та ще й після того, що він накоїв. Як він подивиться їй у вічі? Марія ще кілька хвилин покрутилася біля дверей, а потім пішла. Ніхто так ніколи не розумів його, як вона. Ніхто так не піклувався про нього. Як він її скривдить, пішовши з цього світу. А це він вже вирішив остаточно. Ніщо більше його тут не тримає. Свою справу він уже завершив. Ніякого заспокоєння це йому не принесло. Але тепер він зможе спокійно піти, знаючи, що вбивці покарані, і нікого більше не скривдять. Шкода тільки сестру. Вона буде страждати. Але це навіть на краще, що його не буде. Вона зможе почати нове життя. Знайти чоловіка і жити з ним довго і щасливо. Не буде більше проблемного брата, про якого потрібно дбати.

Андрій витягнув з шухляди папір і ручку. Написав передсмертну записку і попрямував у ванну кімнату. Напустив води і ліг у ванну, так і одягненим. Закотив рукави на сорочці. Взяв бритву і пройшовся по зап’ясцю лівої руки, а потім і правої. Зручно вмостився і слухав як кров капає у воду. Кап-кап-кап. І з цими каплями виходило його життя. Відходила пустота, наповнюючи його ейфорією забуття.

Наче крізь сон, він чув стукіт, крики, шум. А потім все…Забуття…

І знову повернення… «Ні, я не хочу повертатися», — твердив він собі, але чув такий рідний голос. «Я не дам тобі померти. Чуєш! Не дам! Я радше сама помру. А тобі не дам!»

Це говорила Марія, дивлячись на непритомного Андрія. Він втратив багато крові, тому йому було потрібне переливання. У них з Марією однакова група крові — І позитивна, і вона з радістю поділилася нею з братом. Заради нього вона б віддала її всю, лиш би це врятувала йому життя.

І заспокоїли Марію лише слова лікаря: «Буде жити».

Через кілька дні Андрій повністю одужав. Був ще слабенький, але лікарі робили все, щоб поставити його на ноги.

Андрій відмовився від прийому їжі, тому медперсонал уводили йому поживні речовини для підтримки організму. Бачачи таку байдужість до свого життя, лікарі були змушені запросити психолога. Хоча майже у всіх випадках суїциду має бути запрошений цей лікар-спеціаліст, але Марія просила головного лікаря цього не робити. Андрію і так важко. А коли побачить лікаря- психіатра, буде ще гірше. Краще вона сама, своєю любов’ю і турботою поверне йому радість до життя. Та цього не сталося. Він ніяк не реагував на зовнішній світ. Тому Марія була змушена прийняти допомогу лікаря-спеціаліста. Але й він не допоміг. Андрій з кожним днем все більше і більше віддалявся від реальності.

Коли організм Андрія повністю відновився, Марія не роздумуючи, забрала його додому. Лікарі радили їй покласти брата на лікування у психіатричній лікарні, але вона була категорично проти. «Андрій не хворий, у нього просто депресія», — говорила вона.

Так, після смерті дружини й дітей Андрій так захопився помстою, що забув цю трагедію перестраждати. А зараз, коли помста звершилася, Андрій дозволив собі слабкість. Щодня він ходив на могили своїх рідних. Подовгу там сидів. Але дякувати Богові, завжди повертався. Цього Марія боялася найбільше: що одного дня, він отак піде і не повернеться, що вона його більше ніколи не побачить живим.

Але здавалося, криза минула. Потрохи Андрій повертався до свого нормального життя.

Детектив Лемачов часто навідувався до них. Розпитував про Андрія, турбувався про неї. Марії дуже подобався Іван Миколайович, вона відчувала також, що і не байдужа йому. Але вона не могла лицемірити. Марія знала, що ще йде розслідування вбивства Дениса і Стаса, і що Лемачов з самого початку здогадувався, що це Андрій їх вбив. Інколи він робив непрямі зауваження щодо цієї теми, але Марія і знаку не подала, що це якось її зачіпає. Так, їй було шкода свого чоловіка. Шкода, що так склалася його доля. Але він сам винен у тому. І для неї він помер у той момент, коли вона дізналася, що він причетний до смерті Олени і її племінників. Якось Андрій проговорився їй, що Денис і Стас безжально гвалтували Олену на очах у дітей. Після такого, вона б сама його убила. Жити стільки років з монстром і про це навіть не здогадуватися!

Вона могла приховувати правду від детектива, а от від коханого чоловіка ні. Жити у брехні вона не могла. Створювати якісь стосунки з чоловіком і брехати йому з самого початку — це також непритаманне їй. Сказавши правду, вона зрадить чоловіка, який був є і буде на першому місці завжди. Цього вона також не допустить. Тому краще взагалі не будувати ніяких ілюзій. Жити між двома вогнями Марія не зможе. Все одно у кінцевому результаті вона вибере брата.

Про це здогадувався Лемачов, але не міг так легко здатися. Та одного дня йому все ж таки прийшлося її відпустити.

Якось Андрій підійшов до Марії і сказав, що хоче поїхати звідси. Марія тільки запитала, ЧОМУ? А у відповідь почула:

— Так буде краще.

Більше вона не розпитувала про це брата. Навіть не запитала, куди вони поїдуть.

Андрій владнав усі питання з продажем будинку і ферми, яка дісталася їм у спадок і яку вони здавали в оренду. Марії ж залишилося тільки пакувати речі. Деякі речі, як пам’ятки, вона вирішила взяти з собою, а інші залишити наступним господарям дому.

Марія важко переживала майбутній переїзд. Вона любила цей будинок. В ньому вона народилася, виросла. В ньому вона жила усе своє життя. У ньому були всі її спогади: і хороші й погані. У цьому будинку була вся вона. Але потрібно його залишати. Можливо, так буде краще. Щоразу він нагадував Андрію про вбивство його сім’ї. А на новому місці почнеться нове життя. Без скелетів у шафі. Без спогадів. Хоча ні, спогади залишаться. З часом вони потьмяніють, але ніколи не покинуть. Будуть мучити у снах.

День прощання — завжди важкий день. Тебе переповнюють протилежні емоції. Ти хочеш залишитися, але й мусиш їхати. Тебе не влаштовує теперішнє життя, але й ти не впевнений у майбутньому. Тут у тебе близькі люди, друзі, а там зовсім незнайомі тобі люди. А найгірше те, що ти покидаєш кохану людину, з якою ніколи більше не побачишся. Такі переживання відчувала Марія. Хоча вона себе налаштовувала не створювати жодних ілюзій кохання, та це почуття не підвласне розумові. І як їй було важко дивитися у ці повні печалі очі Івана Миколайовича. Марія вдивлялися у кожну рису обличчя, у кожну зморшку, щоб запам’ятати їх. Щоб у хвилини самотності згадувати їх і зігрівати ними своє серце. Марія ніколи не думала, що зможе знову покохати. Думала, що це почуття не притаманне жінці її років. Але перед почуттями кохання підвласні всі, незалежно від віку.

І ось, знайшовши кохання, вона змушена його покинути.

Покинути назавжди.

Але вона мусить це зробити. Заради брата. Заради себе врешті-решт. Все одно вона не буде щаслива тоді, коли її брат нещасний. Та й буде робити нещасним й Івана Миколайовича. Тому краще звідси поїхати від гріха подальше. Але як важко…

І ось таксі везе її далеко від дому, коханого чоловіка, минулого життя на зустріч невідомомому…

ХІІІ

Уже п’ять років минуло з того дня коли Марія з Андрієм переступили поріг нового дому.

Андрій обрав цікаву місцевість для їхнього будинку. Якби Марії не було так важко розлучатися з попереднім життям, вона б навіть зраділа, що поселилася так близько біля моря.

Свіже, чуть солонувате повітря, мальовнича природа. Прекрасний будинок, затишна атмосфера у ньому. Майже все, що потрібне.

Майже все! Немає тільки людського тепла. Марія весь час була на самоті. Не спілкувалася із сусідами, яких було аж двоє, і то будинки яких розташовані досить далеко від них. Андрій навмисне підшукав для них віддалений будинок, щоб не привертати зайвої уваги. Та й не хотів спілкуватися з людьми. Став відлюдником. І приготував для Марії таку ж участь. Їй не потрібний був ніхто, крім її Андрійчика. Але й він майже завжди десь пропадав. Вона ніколи не знала, де він є. Він ніколи їй не говорив.

Постійної роботи Андрій як такої не мав. Та все ж таки якась робота була, бо у домі зажди водилися гроші. На гроші, виручені з продажу будинку і ферми, вони придбали будинок у Криму, а точніше у Форосі, де ціни на нерухомість просто фантастичні. Та все ж таки їм ще залишилось на деякий час. Але й вони потекли як вода. Андрій цілими днями пропадав у пошуках роботи, але все даремно. Ніхто не пропонував постійного робочого місця. Тому довелося підробляти то тут, то там. Але великих доходів це не приносило.

Та останнім часом Андрію, напевне, повезло, і він знайшов хорошу роботу, бо суми, які він приносив додому у кілька разів перевищували його попередні заробітки.

Але все більше і більше він ставав замкнутим. Приходив додому і зачинявся у своїй кімнаті, інколи навіть не поївши. Все більше і більше віддалявся від Марії. Що вона не робила, щоб хоч трохи з ним зблизитися, але нічого не допомагало.

День за днем вона робила свою роботу, нічого не випитуючи і не дорікаючи своєму братові. Сніданок, обід, вечеря- і так щодня. Будинок блищав чистотою і пахнув затишком. Але у мешканців цього будинку не було цього затишку у душі. Одна стала жорстокою, а інша нещасною і самотньою. Обидві душі страждли. Обидві по- різному. І тільки час міг щось змінити.

І тільки після трьох років страждань у родині Самойленків з'явилася хоч якась гармонія.

Повернулися їхні колишні теплі стосунки. Андрій почав навіть сміятися і радіти життю. Марія також змінилася. Радів Андрій, раділа і вона. Все менше і менше вона згадувала колишнє життя. Хоча інколи вечорами вона все ж таки подумки поверталася до свого рідного міста, а головне, до коханого чоловіка. Думала, що він робить? Чи забув її уже? Чи одружився? Щоб не було, у його житті, вона про це ніколи не дізнається. І вже потрібно з цим змиритися. Та вперте серце не піддавалося. Воно кровоточило і боліло. Боліло за втраченим щастям. Хоча Марія твердила собі, що вчинила правильно. Все заради Андрія. Але маленька егоїстична думка не покидала її — чи варто так жертвувати собою. Та інша думка, більш притаманна героїні твердила — варто. Адже Андрій для неї — це все, що може бути у цілому світі. Заради нього вона здатна на все. Навіть відмовитися від свого власного життя.

Останнім часом Андрій сам не свій. Марія уже привикла до дивакуватості свого брата. Але його поведінка вкрай змінилася. То він щасливий, увесь час усміхається, то якийсь задумливий і дратівливий. Вона уже звикла отримувати на свої запитаняя відповіді: «Усе гаразд», «Нічого серйозного» і все інше у цьому стилі. Та цього разу Андрій тільки відмовчувався. Таке було тоді, коли він замислив вбивство Дениса і Стаса. І Марію пройняли погані передчуття. Вона старалася нічого не упускати з виду і хоча б трохи наблизитися до істини. Та нічого не виходило. Це ще більше почало насторожувати її. «Тільки б знову не натворив дурниць», — думала Марія.

Щовечора вона молила Бога, щоб захистив її непутящого брата від нього ж самого.

Так тривало уже тиждень. Марія уже не знаходила собі місця. Але виду не подавала. Що-що, а приховувати свої переживання вона навчилася добре за цей час. Ніколи не нав’язувати свою турботу і опіку. Ніколи не допитуватися, на що наложив брат вето. Це ті закони, за якими Марія жила. Але все ж таки навчилася їх інколи обдходити, так що Андрій навіть не здогадувався.

Брат жив у своєму маленькому світі, нікого не пускаючи у нього. Але іноді Марії все ж таки вдавалося «заходити до нього у гості». Ці хвилини вона цінувала найбільше: спілкування брата і сестри. Хоча було важко вивідати у Андрія інформацію про його життя. Та все ж таки була вдячна і за те, що він хотів з нею хоча б трохи поділитися. Багато чого він замовчував, іноді змінював тему, а іноді й взагалі закінчував розмову. Такого розвитку подій Марія боялася більш за все. Тому що після цього Андрій закривався у собі на кілька днів. І було потім важко повернути його на потрібну колію.

Та найбільшим сюрпризом для Марії стало те, що одного вечора Андрій приніс на руках поранену дівчину, і як потім вияснилося, дуже схожу на Олену.

XIV

— Ти не хочеш мені розповісти, хто наша гостя! — запитала Марія, коли наповнювала невеличку супницю гарячим бульйоном.

Андрій не відповідав.

— А якщо вона буде мене розпитувати, що мені відповісти, — наполягала вона на своєму.

Жінки за своєю природою дуже цікаві і роблять усе можливе, щоб дізнатися, що її турбує. Марія також не вирізнілася поміж інших, і тому, користуючись ситуацією, хотіла вивідати хоч щось. Та Андрій сидів тихо, як партизан. Він спокійно насолоджувався їжею, не звертаючи увагу на запитання Марії.

Марія ж не вщухала і запитання сипалися одне за одним. Нарешті Андрій не витримав і промовив:

— Скажеш їй, що я знайшов її на березі непритомною і не знаю, хто вона така.

Він знав, що гостя не буде розпитувати, то все цікавість Марії.

— Я вже їй про це говорила.

— То тоді, що ти хочеш від мене?

— Правду!

— На все свій час! — відрубав Андрій і встав із-за столу.

Марія хотіла його зупинити, але він швидко попрямував з кімнати.

Скоро він відійде, а їй ще є про кого подбати. Узявши супницю і ложку на піднос, вона подалася у кімнату їхньої гості.

Андрій бродив по набережній. Події, які пов’язані з появою їхньої гості, повернули його на п’ять років назад, коли він втратив сім’ю. Рани з часом затягнулися. Як міг так і заглушував будь-які спогади. Став брутальною і жорстокою людиною. Але ця дівчина… Ця беззахисна і ні в чому невинна дівчина повернула все з ніг на голову. Сколихнула стіну, яку за ці роки він збудував, щоб приховати свою сутність від світу. Змінила його уявлення про світ, про людей. І в не кращу сторону. Кровожадність людей годувала його протягом цих років. Але такого бездушшя навіть йому не зустрічалося. Як можна позбутися людини, як не потрібної речі. Його жертвами ставали здебільшого негідники і вбивці. А тут йому запропонували позбутися невинної жінки, яка заважала чоловікові і його коханці. Розлучення — це занадто складно для них. Легше — вбити. Це завдасть менше клопоту. Подумаєш, кілька днів постраждаєш, про людське око, а потім ти вільний птах.

«Що ж між ними сталося, що вбивство дружини виявилося найлегшим способом вирішення проблеми? І чому я погодився?»

Коли Андрій ішов на місце зустрічі, він не знав, хто його жертва. А коли побачив фото жертви- просто не повірив своїм очам. З фотографії на нього дивилася усміхнена Олена. Як таке можливе?

Уже згодом, розглядаючи детально обличчя дівчини, він зрозумів, що це не Олена. Дівчина чимось нагадувала її, але, на жаль, це не вона. Таке просто було б неможливе! Андрій навіть хотів відмовитися. Спочатку у шоковому стані він погодився і навіть взяв аванс, але зараз все добре обдумавши, не міг так низько впасти. Помста — так! Вбивство негідника — так! Але невинної дівчини — ні! Він не настільки ниций, щоб так вчинити.

І уже почав набирати номер телефону своєї довіреної особи, аж тут його осяйнула думка: «Якщо я не зміг врятувати свою дружину, то хоча б спробую врятувати чужу. Якщо я відмовлюся від цього вбивства, то може, інший ні. Тому потрібно думати над тим, як облаштувати так, щоб усі залишилися живі і задоволені. Але спочатку потрібно дізнатися, чи вона варта життя».

Звучить дивно. Можна навіть сказати і дико! Хто він такий, щоб вирішувати кому жити, а кому ні! Звичайний кіллер. Людина, яка не замислюється над вартістю життя. Для нього людина — це тільки об’єкт, якого замовили. Він вважає себе Богом, бо вирішує, як і коли ця людина помре. А інколи, як у нашому випадку, вирішує помилувати свою жертву чи ні!

Усе так просто… Звичайна людина, інколи навіть не гідна називатися людиною, вирішує чи достойний ти жити, чи ні. І за якимись параметрами, відомими тільки йому, він стає катом або помилувачем. При чому його «піддослідний кролик» навіть не підозрює, що всі його вчинки зважуються на Терезах Феміди. А Він той, хто буде проводити правосуддя.

Наш герой, можливо, і не такий «демон», але мало чим відрізняється від решти вбивць.

У той момент, коли він творив своє правосуддя, маючи владу над життям іншої людини, у нього запалилася іскра жорстокості і відчуття всемогутності. А це важко викорінюється зі свідомості людини. Це як екстаз, який ти отримуєш після вживання наркотичної речовини. Ти знову і знову хочеш відчути ці відчуття. І тебе все більше і більше затягує у цей вир, з якого вирватися майже неможливо. Так і це. Відчувши себе Богом, ти вже не хочеш ставати людиною. Ти все більше і більше доказуєш собі й іншим, що ти вищий за інших, нікчемних людей.

Але єдиною насолодою Андрія було вбивства негідників. «Ще на одного покидька у світі стало менше, — завжди він говорив після закінчення справи, — більше нікому вони не завдадуть шкоди».

Але хто дав йому право судити інших! Так, вони негідники! Так, вони не гідні на життя! А він кращий? Чим він відрізняється від них? Такий же вбивця. Але з іншого боку, можливо, і краще, що все- таки хтось зупиняє вбивць невинних людей. Та це не змінює той факт, що вбивці також люди. І незалежно кого ти вбив, хорошу чи погану людину — ти вбивця.

XV

— Подивися, яка чудова погода, — весело щебетала Марія, — може, трохи прогуляємося. Ти як до цього ставишся?

— Я не проти, — меланхолічно відповіла їхня гостя.

— Тоді переодягайся, а я тебе чекаю на кухні. Я захоплю щось смачненьке, і ми влаштуємо пікнік. Шкода, що Андрія немає…

Останнім часом брат ігнорує всі можливоті зближення як і з нею, так і з їхньою гостею. Його часто не буває вдома, а якщо і є, то на перспективу провести разом час, відповідає, що йому зараз не до цього. І ось, сьогодні знову зник, лише почувши про прогулянку. Що з ним таке? Від тоді, як їхня пацієнтка потрохи одужує, він жодного разу з нею не зустрівся. Кілька разів Марія все-таки бачила, як Андрій виходив з кімнати їхньої гості. Але у той час вона спала і навіть не здогадувалася, що у її кімнаті хтось є. А от поспілкуватися з нею чомусь він не хотів.

Коли вона була на межі життя і смерті, Андрій постійно випитувався у сестри про самопочуття гості, піклувався про неї. А тепер? Здавалося, його зовсім не хвилює вона. Так, ніби її взагалі не існує в його домі, і в житті. Але чим пояснити його нічні походеньки у її кімнату?

Вивів Марію з думок ніжний голосок їхньої гості, але сумний, невеселий. Як Марії хотілося б побачити її радісною, почути веселий сміх. Але, на жаль, вона завжди сумна, меланхолійна. Нічого її не радує. Ось і сьогодні, вона погодилася на прогулянку лише заради неї, щоб їй догодити. А сама…

— Я уже готова.

— Добре. Я також. Ну що, пішли?

— Так, — відповіла дівчина і ледь посміхнулася.

— Яка краса! — у захваті сказала Марія.

Було мальовниче літо. Кругом вирувало життя. Співали високо в небі птахи. Ближче до вечора їхній спів замінить хор цвіркунів, що не замовкне аж до самого ранку. Проміння сонця ласкаво зігрівало душу й тіло. Кругом снувалися люди. Хтось поспішав по своїх справах, хтось прогулювався, насолоджуючись життям. Лише наша героїня чомусь вела себе відсторонено від цієї суєти. Нічого не відволікало її від власних думок. Єдине, шо вона робила, так це відповіла на запитання Марії — це лаконічне і беземоційне «так».

Марія із співчуттяям подивилася на дівчину. «Що ж її так мучить? Що не дає насолодитися красою?»

— Можливо, присядемо тут? — запитала Марія.

— Я не проти, — відповіла її співрозмовниця.

— Я швиденько щось приготую, а ти трохи прогуляйся. Подихай свіжим повітрям. Ось подивишся, ця прогулянка піде на користь твоєму здоров’ю. Твоє обличчя уже зарум’янилося.

— Може, краще я вам допоможу? — запитала дівчина. — А потім ми у двох прогуляємося.

— А що! Непогана ідея! Тоді сідай і нарізай овочі, — дала установи Марія.

Жінки дружно взялися за роботу. Одна робила одне, друга інше. І все у них ішло злагоджено. Відкоркували вино й випили за здоров’я гості. А та, у свою чергу, подякувала за гостеприїмство і турботу.

— Повірте, я цього ніколи не забуду. Я вам дуже вдячна, — сказала дівчина і розплакалася.

Марія почала її заспокоювати, та дівчина не вщухала. Сльози рікою лилися з її очей.

— Ну, ну. Тихенько.

Марія обняла її і лагідно гладила по голові, як маленьку дитину.

— Т-ш-ш. Ну, навіщо так сльози лити.

— Ви такі добрі, — крізь сльози говорила дівчина. — Ви і ваш брат так багато зробили для мене, а я навіть не знаю, чи заслуговую на вашу доброту.

«Ось у чому справа.»

— Ти що таке говориш?

— А можливо, я погана людина. Мене навіть ніхто не шукає…

І новий потік сліз хлинув з її очей.

— Звідки ти знаєш, що не шукають? Можливо, шукають, просто до нас ще не дібралися.

— Не заспокоюйте мене. Я знаю, що не шукають. Щось мені підказує, що нікому я не потрібна.

— Ще й як потрібна! Не забивай дурницями свою гарненьку головку.

— Я навіть не пам’ятаю, хто я і як мене звати.

— Не переймайся. Скоро ти все згадаєш, і все стане на свої місця. А зараз ми можемо обрати тобі нове ім’я.

— Як це? — уже з ентузіазмом запитала дівчина.

— А так! Ти для себе обереш ім’я, яке найбільше тобі подобається.

І жінки взялися обговорювати привілегії того чи іншого імені…

А зупинилися на імені Аня. Яке, за словами Марії, найбільше їй підходить. Воно таке ніжне, як і сама дівчина.

Анні також сподобалося це ім’я. Вони навіть після нього не стали перелічувати інші. Воно так припало до душі дівчині, що вона почала думати, що це ім’я їй дано при народженні. Було відчуття, що саме з ним пов’язане її попереднє життя.

Веселі, тепер уже подруги, поверталися додому. Рум’яні і з усміхненими обличчями, вони зустріли на подвір’ї Андрія. Марія щось весело почала йому щебетати, а Аня мовчазно стояла і дивилася на свого рятівника. Вона знаходила його дуже привабливим чоловіком. Хоча боялася навіть собі зізнатися, що думки не туди її затягують. «Як би хотілося стерти цю печаль з його обличчя. Про що я думаю? Що на мене найшло?»

Аж тут він якось дивно на неї подивився, і його обличчя зробилося блідим, як крейда. Аня не зрозуміла, у чому суть, бо нічого не чула з їхньої розмови, всі її думки поглинув Андрій. «Невже він вміє читати чужі думки. І йому не сподобалося те, що він почув. Що за дурниці я городжу?»

Вона розгублено подивилася спочатку на Марію, а потім на Андрія. По реакції Марії, Анна зрозуміла, що та також не здогадується, що ж такого сказала, що її брат так відреагував.

Зрозумівши всою помилку, Андрій взяв ситуацію у свої руки.

— Пробачте! — вимовив він. — Зараз з мене поганий співрозмовник. Просто втомився на роботі. Давайте зустрінемось за вечерею і все обговоримо.

Андрій повернувся і попрямував до будинку.

Жінки продовжували стояти на своїх місцях і дивилися йому вслід. Вираз розгубленості читався на їхніх обличчях. Жодна не змогла збагнути, у чому річ. Аня, бо не чула розмови, а Марія тому, що лише сказала, що відтепер у їхньої гості є ім’я — Аня.

XVI

— Що зі мною таке? — запитав сам себе Андрій, коли зачинився у своїй кімнаті. — Я вже не можу стримати своїх емоцій. Та й як тут стримаєш, коли чуєш таке! Аня! Якщо вона згадала своє ім'я, можливо, й згадала все інше. Тоді навіщо це приховувати? Навіщо лицемірити? Що вона задумала? Хоча її вираз обличчя й поведінка нічого такого не говорили. Вона вела себе так, як і завжди. Під час вечері потрібно її розкусити. Що б вона не приховувала, я все одно дізнаюся.

«Але з іншого боку, Аня при зустрічі була якась розсіяна, навіть розгублена. Таке не розіграєш… Боже!.. Я сходжу з розуму!.. Всюди бачу підступ. Ці дві жінки, які живуть у цьому домі не здатні мені зашкодити. Ну, хочеться так думати. Марія уже не раз доказувала, що заради нього вона віддасть своє життя. У хвилини радості й у хвилини печалі — вона поруч.

Анна — жертва обставин. Вона полюбила і вийшла заміж не за того чоловіка. І ледь не поплатилася життям. Хто винен у такому розвитку подій, він не знав. Та переконаний, що все-таки вона не винна. Хоча що б вона не зробила своєму чоловікові, смерті вона не заслуговувала. Так, за чутками, ідеальним їхнє подружжя не можна назвати. Але щоб так кардинально вирішувати сімейні проблеми… це вже занадто! Та й Ніколас вів вульгарний спосіб життя, Аню ж не можна ні в чому такому дорікнути. Ідеальна дружина. Хоча б на людях.

Що відбувалося у стінах їхнього будинку, знають тільки вони, але вигляд Ані говорив сам за себе. Виглядала вона як зацькована тварина, яка повинна «відіграти програму».»

Так, хто більше зслуговував смерті: чоловік-деспот чи його жертва. Відповідь напрошується сама… але щоб там не сталося, головне, вона залишилася живою. Та довіряти їй він не може.

Дві суперечності боролися у його душі. Одна говорила йому про симпатію до дівчини, а друга твердила, що не можна довіряти нікому. Не потрібно піддаватися сентиментальності, бо рано чи пізно це принесе розчарування і біль.

Як вчинити? Краще, щоб вона залишила їхній дім. Але чи насправді він цього хоче? Чого взагалі хоче? Андрій відчував певну відповідальність за свою гостю. Він її врятував від смерті, подарував їй нове життя. Але що вона буде робити з ним? Куди подасться? До чоловіка-деспота, який з часом все одно зі світу зживе? Чи до своєї родини? А можливо, залишиться у них? Марія буде рада. Вона вже прив’язалася до своєї нової подруги. Андрій не хотів робити своїй сестрі боляче, відбираючи останню надію на нормальне життя. Але чи захоче Аня залишитися в його домі після того, як дізнається правду?…

Усі мешканці будинку зібралися за столом. Марія, як завжди, приготувала смачну вечерю. Хоча існувала одна відмінність — сьогодні їй допомагала Аня. Прірва, яка спершу між ними виникла — зникла. Тепер вони вели себе так, ніби знали одна одну ціле життя.

Андрію, з одного боку, це подобалося. Останнім часом Марія рідко вела себе так розкуто і весело. І тепер щораз їхній дзвінкий сміх лунав у кімнаті. А з іншого, він не хотів, щоб Марія так прив’язувалася до дівчини. Їй буде дуже боляче, коли вона піде… а це неминуче…

— Я почуваюся третім зайвим, — порушив їхню розмову Андрій.

— Пробач, — винувато промовила Марія, а на її устах з'явилася посмішка. — просто…

— Не потрібно пояснень, — перебив її Андрій. — Я радий бачити, як вам весело. Хочеться заразитися цією веселістю. Завтра субота… Я маю вихідний… Може, кудись підемо?

Подруги глянули одна на одну, не розуміючи що сталося з Андрієм. Завжди замкнений у собі, ніколи не йшов на контакт, аж тут… сам запропонував провести разом час.

— Непогана ідея. Я не проти, — сказала Марія.

— А ти Аня, що скажеш? — запитав дівчину Андрій.

— Я також не проти, — відповіла та.

— До речі, — продовжував розмову Андрій, — гарне ім’я Аня. Воно дуже личить тобі.

— Дякую, — тихенько промовила Аня.

— А хто придумав його тобі дати? — запитав Андрій і пристально на неї подивився.

«Якась підказка має бути у її поведінці», — думав він.

— Мені здається, що це Марія. Так? — і дівчина подивилася на подругу, шукаючи підтримку.

Марія все зрозуміла.

— Можливо, і я. Але яка різниця?

— Правильно говориш: яка різниця! Гарній дівчині — гарне ім’я, — сказав Андрій і поглянув на Аню.

Та, у свою чергу, аж зашарілася під його пильном поглядом.

— Годі мучити дівчину, — перервала допит Андрія Марія, — хіба ти не бачиш, як вона зніяковіла.

— Пробачте! Я не хотів бути грубим, — виправдовувався Андрій, — просто мені цікаво.

— Так що, Анюто, ти мені пробачаєш?

— Мені нічого вам пробачити. Все гаразд, — відповіла дівчина.

— Тоді мир! Але у мене одне зауваження: будь ласка, не говори мені на ви. Ми живемо під одним дахом, тому формальності тут ні до чого. Домовилися?

— Так, — лаконічно відповіла Аня, — я постараюся. І ледь посміхнулася.

Вона не знала, як поводитися з господарем будинку. Він, зазвичай, її уникав без причин. А тут сам захотів вести розмову і навіть запропонував провести разом увікенд. Що б це могло означати?

Андрію ця ледь помітна усмішка говорила про те, що ця дівчина йому довіряє. Але як вона помиляється…

Ця дівчина, як дитина, починає пізнавати світ. Вона ще не знає, що він, зазвичай, не такий, як здається на перший погляд. У ньому багато лицемірства, жорстокості, ненависті, а так мало любові, довіри й звичайного людського тепла…

XVII

Суботній ранок виявився напрочуд погожим. Яскраво світило сонечко, але повітря не було задушливе. З боку моря задував свіжий вітерець.

Андрій прокинувся першим у будинку. Одягнувся. Попив на кухні кави і залишив на столі записку своїм дівчатам про те, що він їх чекає на схилі, недалеко біля їхнього будинку.

Здивовані жінки попрямували до місця зустрічі.

І їх чекав сюрприз… яхта з білими вітрилами! «Морська прогулянка! Як чудово! — в унісон думали подруги.

Андрій увічливо провів дівчат на палубу. Познайомив з капітаном. І вони відплили від берега.

Чорне море! … здавна вважалося, що це море непривітне. Навіть перша його назва була «Pontos Axeinos», що перекладається, як Негостинне море. Шторми так лякали турецьких мореплавців, що вони дали морю назву «Kara Deniz», що означає Чорне або Погане море.

Та зараз, дивлячись на спокійну гладь моря, не можна повірити, що насправді воно таке «погане».

Але що тоді так розхвилювало нашу героїню? Дивлячись, як борти яхти розсікають поверхню моря, Аня змінила вираз обличчя. З веселого й життєрадісного воно перетворилося на похмуре й тривожне. Це не пройшло непоміченим. Як Марія, так і Андрій, які стояли порч, побачили раптову зміну поведінки Ані. На неї напав страх і розпач. І головне, ніхто не бачив причини такої переміни. Усе було, як і раніше.

Андрій переглянувся з Марією. Обоє хотіли побачити в один одному хоча б якесь розуміння того, що сталося. Але обоє навіть не здогадувалися, що ж так налякало дівчину.

Коли брат з сестрою гадали, що трапилося, Анні ставало ще гірше. Вона зблідла, страх читався у очах, її охопила паніка. Було відчуття, ніби вона задихається. Все більше і більше набирала повітря у свої легені. Та це не допомагало. Здавалося, невідомі сили тягнули її на дно безодні, де всюди пітьма і немає чим дихати. Все тіло починає несамовито боліти, але це триває кілька хвилин, а далі… а далі забуття.

Андрій саме встиг підхопити Анну, коли вона втрачала свідомість. Він відніс її в затишну каюту і залишив під пильним оком Марії.

Вона давала Анні і нюхати нашатир, і робила компреси та ще й жалібно приговорювала:

— Бідна моя дівчинка. Що ж з тобою трапилося?

Поступово на блідо-мертвому обличчя показалися ознаки життя. Аня відкрила очі. Одразу її тіло і розум охопив страх. Але побачивши знайоме привітне обличчя Марії, він вмить відступив.

Марія так зраділа, що на весь голос закричала:

— Андрій! Андрійку! Наша дівчинка отямилася! Ходи сюди швиденько!

Андрій стояв на палубі. Він ніяк не міг збагнути, що так налякало й довело до такого стану Аню. Акули тут не водяться. Немає ніяких ознак шторму. Що ж трапилося? Аж тут він почув, як його кличе Марія. «Отямилася. Ну, нарешті. Зараз довідаємося причину такого її стану», — думав Андрій, спускаючись у каюту.

Аня все ще лежала на канапі. Дбайлива Марія накрила її покривалом. Її обличчя все ж таки залишалося блідим. Губи, які перед тим були блідо-зеленого відтінку, тепер повернули собі знову спокусливо-рожевий колір. Під очима з’явилися темні круги. А очі бігали зі сторини в сторону, ніби шукаючи відповіді на запитання: що тут трапилося?

Стривожений Андрій підсів на канапу біля хворої і взяв за руку. Марія ж продовжувала стояти.

Аня подивилася спочатку на Марію, а потім на Андрія, зупинивши на ньому свій погляд і тихенько промовила:

— Я завдаю вам стільки клопоту, в ви такі добрі до мене.

І її очі налилися сльозами.

— Тихенько. Не плач. — заспокоювала Марія дівчину, гладячи її по волоссю. — Ти нас трохи налякала. Що тебе так налякало?

— Я й сама нічого не розумію. Просто було якесь дивне відчуття… ніби… ніби я тону. Розумієте?

Аня не могла більше лежати. Емоції брали гору. Вона сіла. Щоб якось підтримати подругу, Марія сіла позад неї. Андрій продовжував тримати Аню за руку, і вона не забирала її, навіть сідаючи, щоб собі допомогти.

Тиша запанувала у каюті. Аня перестала говорити, збираючись з думками, а Андрій з Марією уважно вслухалися у слова Ані і боялися навіть слова сказати, щоб не заплутати дівчину.

— Спочатку було все чудово, — продовжувала свою розповідь Аня. — А потім… а потім вдивляючись у воду, я, наче знала, що це уже колись робила. Чим більше я дивилася, тим більше мене пробирав страх. Чому, не знаю? … здавалося, наче вода поглинула мене. Стало важко дихати. Все тіло нестерпно боліло. Вода проникала у легені, не давала дихати. А горло пекло. Це тривало кілька хвилин, а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Тільки як прокинулася тут. Дивно, правда? — додала Аня і подивилася на Андрія.

Андрія думки літали десь далеко… у той доленосний день, коли він побачив дівчину на скалі. Його жертву, яку хотів урятувати.

Скільки сил і терпіння витратив він, виносячи бездиханне тіло дівчини і повертав до життя. Робив непрямий масаж серця і торкався холодних губ, роблячи штучне дихання. І коли нарешті вона закашляла і випустила з легенів воду, він почувався таким щасливим, що не втерпів і з радості поцілував її в губи.

Це був необдуманий крок. Порив. Але щось сколихнулося у його грудях. Невже серце? Протягом цього часу він намагався про це забути. Але ось сьогодні пам'ять знову повернула у ту мить. Добре, шо хоч Аня про це не пам’ятає. Тоді вона тільки здивовано подивилася на нього і знепритомніла.

— Андрій! — перебила його думки Марія.

Наче сонно подивився на Марію, а потім і на Аню. Вони здивовано дивилися на нього.

— Пробачте, я задумався… ти більше нічого не пам’ятаєш, — звернувся він до Ані.

Та здивувалася запитанню. Побачивши розгубленість дівчини, Андрій додав:

— Пробач, але я маю знати!

Аня задумалася: «Для чого це запитання? Я взагалі нічого не розумію і не пригадую нічого такого… хоча… було ще щось, але от що?

Аня довго мовчала, шукаючи у своїй пам’яті відповіді, і не знаходила.

У кімнаті панувала напружена атмосфера.

— Ще був голос…, — нарешті промовила Аня. — Такий далекий…спочатку власний, а потім ніжний. А ще… теплота. Ось тут.

Сказала Аня і вільною рукою туркнулася свої губ.

Марія здивовано подивилася на Аню, а згодом і на Андрія. Шукаючи у них відповіді, думала «що і коли вона пропустила».

Заговорив Андрій. Він встав. Повернувся до них спиною, а потім повернувся і промовив:

— Це все відбувалося насправді.

Дівчата здивовано на нього витріщилися, не знаючи до чого він хилить.

— Ти тонула, — звернувся він до Ані. — Я побачив тебе у бурхливому морі і витягнув на берег. Голос був мій. А тепло на твої губах було від моїх губ, коли я робив тобі штучне дихання.

— Що це може означати? — запитала Марія.

Аня в ступорі продовжувала сидіти, не зводячи здивованого погляду з Андрія.

— А те, що Аня заново пережила ту причину, яка привела її до нас.

— Ти хочеш сказати, що вона повернула собі пам'ять. Аню, ти все згадала?

Аня мовчала. Вона не розуміла, що коїться. «Так значить, це було у її попередньому житті».

— Я …я не знаю… — ледь промовила дівчина. — Я нічого не знаю і не розумію.

— Вибач, — звернувся Андрій до Ані. — Я не подумав, що таке може трапитися. Я хотів вам обом зробити приємне, а сталося так…

— Нічого страшного не трапилося, — запевнила Аня Андрія. — Маленький стрес лише на користь. Тепер хоча б якийсь спогад про минуле життя. Хоч і не дуже приємний… — додала дівчина і гірко усміхнулася.

— А ти хочеш все згадати? — запитав Андрій.

— Я не знаю… — уже понуро відповіла Аня. І її погляд опустився донизу. Вона стала розглядати свої руки.

Брат з сестрою усе зрозуміли. Ледь помітно підморгнули одне до одного, розуміючи при цьому, що час залишити їхню підопічну на самоті з власними думками.

— Ми підемо, — сказала Марія. — а ти відпочивай. Скоро ми будемо вдома.

І за ними зачинилися двері каюти.

XVIII

«Будемо вдома… — повторила Аня подумки слова Марії. — Це їхній дім, не мій. Не маю я ні дому, ні роду, ні імені. Я ніхто, і звуть мене ніяк. А головне, я не впевнена, що хочу знати…. Якщо ця правда мені не сподобається?.. як потім з цим жити?…»

— Ти бачив, як змінилося обличчя Ані, коли ти запитав, чи хоче вона все згадати, — сказала Марія, коли вона з Андрієм стояли на палубі.

Вони дали указ капітану на повернення до причалу. Подорож не вдалася… і таке буває…

— Так, бачив, — після паузи промовив Андрій. — І не розумію чому?

— А я розумію, — впевнено сказала Марія.

Андрій здивовано на неї поглянув.

Помітивши німе запитання в очах свого брата, Марія продовжила:

— Як ти вже знаєш, я багато часу проводила з дівчиною. Вона була завжди сумна, небагатослівна. На всі мої запитання відповідала коротко й неуважно. Ніби говорила — відстань. Я, щоб хоч якось її розвеселити, запросила прогулятися і влаштувати пікнік. Так, от на лоні природи, вона мені відкрилася. Ти просто не уявляєш, як вона страждає! Аня переживала, що не може нічого згадати, що не знає свого імені, не знає, хто вона така? А головне, боялася, що вона нехороша людина, якщо за нею не шукають. Що нікому не потрібна і ніхто не цікавиться її подальшою долею.

Андрій уважно слухав, а потім промовив:

— А ти молодець. Я б до такого не додумався.

— Ти про що? — здивовано запитала Марія.

— Ой, вибач… думки вголос, — розсіяно сказай їй брат. — Я маю на увазі те, що ти придумала дати нашій гості ім’я.

— А-а, — вимовила Марія. — Ти про це. Молодець не молодець, а головне, це її хоч трохи заспокоїло, а нас зблизило.

— Це точно, я бачив, які ви веселі поверталися з прогулянки і як жваво розмовляли під час вечері.

— До речі, у мене запитання: чому ти так дивно відреагував на новину про її ім’я…. Ти не хочеш нічого сказати?…

Запанувала тиша. Чути тільки плеск хвиль і крики чайок. Андрій вдивляється у даль. На горизонті уже з’являється їхній берег. Марія пильно дивиться на брата і чекає відповіді.

— Згодом, — тільки це чує вона на своє запитання. — Ми скоро прибудемо. Іди подивися, як там Аня. І не баріться там довго.

Гармонійний діалог між братом і сестрою закінчився. Як завжди, на цікавому.

«Чи дізнаюся я колись правду?»- думала Марія, ідучи у каюту до Ані.

Дівчини на ліжку не було. Воно було акуратно застелене. А сама вона стояла біля вікна і навіть не чула, що зайшли до кімнати.

— Аня, — тихо промовила Марія.

Дівчина здригнулася від несподіванки.

— Пробач, що налякала.

— Нічого страшного, — відповіла Аня і посміхнулася.

— Я бачу, тобі уже краще. Ходімо на палубу, ми прибуваємо.

— Пробачте, що все зіпсувала, — промовила дівчина.

— Ти чого? Усе гаразд. Продовжимо свято вдома…

— Андрійку, які в тебе плани до кінця дня? — запитала Марія, коли вони удвох залишилися на кухні.

Аня сервірувала стіл до обіду у сусідній кімнаті. Марія готувала суп, а Андрій похмуро сидів і їв яблуко.

— Не знаю, а що?

— Я тут подумала… може ми б пройшлися по магазинах. Ти бачиш, в якому одязі ходить Аня. Це мої речі, які я трохи переробила під її розмір. Але так тривати далі не може. Їй потрібна білизна, одяг її розміру. Те, що ти купив, нікуди не годиться. Вона молода й приваблива дівчина, а ходить в такому одязі.

— Вона тобі щось казала?

— Ти знаєш, що ні. Вона й не скаже. Їй подобається все. Ніколи вона не заперечить.

— Може, їй дійсно подобається.

Андрій посміхнувся.

— Ти що, жартуєш! — вигукнула Марія. — Ти телепень! Вона почувається винною нам. І ніколи не буде вимагати більшого.

— Добре, добре! — тільки не кричи і не розмахуй так ножем. Що потрібно купити?

— Я мала на увазі, що ми з Анею пройдемося по магазинах, а ти нас будеш супроводжувати, якщо захочеш?

— Ні.

Обличчя Андрія враз змінилося: з веселого воно перетворилося в суворе. Марія не розуміла, у чому тут справа.

— Що, ні? — запитала вона.

— Ви нікуди не підете, — категорично мовив Андрій. Ці слова не підлягали запереченню. Марія не відставала.

— Чому? — здивовано запитала.

Вона перестала нарізати овочі і взяла руки в боки.

— Яке ти маєш право мені забороняти ходити туди, де мені захочеться?!

Ніколи Марія не підвищувала голос на брата, ніколи йому не перечила, аж тут їй урвався терпець. Чому він забороняє пройтися їм по магазинах?

— Я й тобі не забороняю, — уже спокійно відповів Андрій, доївши яблуко, і огризок викинув у смітник, чим ще більше збив з пантелику свою сестру.

Ну, як він так уміє за такий короткий час змінювати настрої.

— Тоді у чому проблема? — Подумавши, сказала Марія. — Справа значить не у мені, а у Ані.

Андрій нічого не відповів, а лише поглянув на Марію.

— Чому ти її ховаєш? Я думала, ти хочеш знайти її сім’ю. Для чого увесь цей маскарад?

Андрій не витримав допиту. Підійшов до розгубленої сестри і прошепотів їй на вухо, щоб Аня не почула:

— Тому, що її хотіли вбити.

Марія від здивування аж рот відкрила. Ніж, який вона тримала й досі у руці з гуркотом упав на підлогу.

На шум із сусідньої кімнати прибігла Аня.

— Що сталося? — запитала вона. — Я чула гуркіт.

— Нічого не трапилося, — відповіла Марія, опановуючи себе. — Просто я розтяпа і впустила ніж. От і все. Не потрібно хвилюватися.

— Як не хвилюватися, коли на вас лиця немає.

— Не тривожся, це від несподіванки. Давай краще виклади овочі на тарілку, а я за цей час розіллю суп. Андрій, — звернулася вона до брата, — подай мені, будь ласка, супницю й тарілки.

Андрій, який стояв позаду Марії, дістав їх з кухонної шафи і подав сестрі. Марія тремтячими руками взяла їх і поставила на стіл.

Аня дивилася то на Андрія, то на Марію. «Невже ніж, який упав міг так налякати її. Андрій вів себе, як завжди. Трохи похмурий, але для нього це не рідкість. А от Марія. Тут, щось не так!» — думала Аня. А сама уже розклала овочі і понесла тарілку на стіл, за яким вони будуть вечеряти.

Коли знову повернулася на кухню, Марія дивно дивилася на свого брата. Жах і нерозуміння читалися у цьому погляді. Андрій мовчав. Він і так сказав зайве. «Тепер потрібно буде усе пояснювати. От телепень», — пробігло у голові Андрія.

Аня взяла тарілки на суп зі столу і знову подалася до сусідньої кімнати.

Марія взяла супницю, наповнену гарячим супом. А Андрій прихопив з холодильника вино.

— Мені потрібно ненадовго відлучитися. Ти не проти побути з Андрієм? — запитала Марія, коли вона з Анною мила посуд після обіду.

Аня знизила плечима і промовила:

— Думаю, ні… а це якось пов’язане з тим, що трапилося з вами до обіду?

Марія удавано посміхнулася, щоб не засмучувати дівчину. Їй ніяк не вдається збагнути, як можна людині, як Аня, бажати смерті. Чим же завинила дівчина?

— Ні! Звичайно, ні! — промовила усміхнено Марія Петрівна. — Я просто хочу пройтися по магазинах. Деякі речі прикупити та й продукти закінчуються.

— Може, вам чимось допомогти? — запитала Аня.

— Ні, не варто. Я впораюся сама. А ти пригляди за Андрієм. Інколи мені здається, що він велика дитина, за якою потрібен догляд.

Дівчата дружно і щиро розміялисмя. Аня випустила з рук тарілку, яку витирала, і та розбилася вщент, упавши на підлогу.

Веселість з обличчя Анни вмить зникла. Натомість з’явилася розгубленість. Вона присіла, щоб позбирати уламки. Марія побігла за віником.

Коли уламки нарешті опинилися у сміттєвому відрі, Аня тихенько промовила:

— Вибачте, я не хотіла.

— Дурненька, нічого ж серйозного не трапилося і не потрібно просити вибачення. Це всього- на — всього тарілка. Сьогодні просто такий день: у мене впав ніж, який усіх налякав, у тебе тарілка. Будемо сподіватися, що завтра буде краще, а то на довго посуди не вистачить.

Марія посміхнулася і обняла дівчину. Вони, так і обнявшись, вийшли з кухні.

XIX

Аня з Андрієм, які залишилися вдвох у великому будинку, не могли знайти спільної мови.

Андрій дивився у вітальні телевізор. Аня спочатку була у своїй кімнаті. Потім вирішила скласти компанію господарю будинку. Вона сіла біля нього на диван і запитала, про що фільм, який він дивився. Той неохоче відповів.

Дивно, як одна людина може виражати кілька видів поведінки щодо іншої людини. От, Марія, завжди передбачувана. Любить і дбає про все і всіх. Завжди втішить добрим словом. А от її брат відрізняється від неї, як небо і земля. В один момент він може бути добрим і ввічливим, в інший — похмурим і дратівливим. Ось і зараз його поведінка вкрай відрізняється від поведінки, яка була на борту яхти. Тоді він просто випромінював ніжність і доброту, дбав і підтримував її у важкі хвилини. А зараз, судячи по розмові, навіть бачити не хоче. Як з ним поводитися Аня не знала. Вона боялася образити його своєю байдужістю (адже вона живе у його домі і під його опікою), а з іншого боку, не хотіла нав’язуватися. Можливо, вона йому не приємна як людина. Хоча нічого поганого йому не зробила, але врятувати життя людині, ще не означає її полюбити.

Але чому їй так хотілося почути від нього добре слово чи ніжний погляд, вона й сама не знала. «Просто так», — думала Аня. Та десь підсвідомо здогадувалася, що не просто так. Причина є, але їй вона ще не повністю відкрилася.

Ще раз глянувши на хмурого Андрія і ще кілька хвилин подивившись телевізор, Аня попрямувала на кухню. Фільм, який транслювали, був бойовик. Їй не дуже подобалося дивитися, як люди жорстоко вбивають інших людей. Вона це просто не розуміла. Тому вирішила піти на кухню і зробити щось корисне. Наприклад, приготувати вечерю.

Допомагаючи Марії готувати, Аня багато чого дізналася, тому спробує приготувати щось сама. А от що? Аня подивилася у холодильник. Правду казала Марія, що у них закінчуються продукти. Тут тільки пакет молока, кілька сардельок і овочі. Ще кілька хвилин пошуку і Анна знайшла макарон і картоплю. Одне з двох. Дівчина обрала картоплю. Хоча з нею більше мороки, але смакувати нею варте цього. Аня почистила її і помила у холодній воді. Залила водою, додала дрібку солі і поставила на плиту варити.

«Сардельки в останню чергу. Зараз потрібно нарізати овочі на салат», — лунало у голові дівчини.

Вона так захопилася роботою, що не бачила, що за нею уже давно спостерігають…

Андрій ще трохи посидів біля телевізора, але не бачив, що відбувалося по той бік екрану. Його думки поглинула Аня. «Чому я так реагую на її присутність, — думав він. Коли їй погано, я хочу допомогти, захистити, а коли все гаразд, то обов’язково мушу нахамити. Потрібно піти і вибачитись. Як часто останнім часом я говорю: вибач. Аж смішно».

Андрій сам до себе усміхнувся і попрямував шукати свою гостю.

Знайшов її на кухні. Аня нарізала овочі і тихенько наспівувала пісеньку, не помічаючи його. Її рухи були граціозними, а дії усердними. Волосся вибилося з коси, а щоки зарум’янилися. Вона виглядала божественно. Одночасно скромна і спокуслива. Одразу й зваблювала, й відштовхувала його.

Андрій твердив собі, що не бажає знову відчувати почуття, так схоже на кохання, але знав, що уже запізно. Істина, яку він тепер збагнув, насторожила його. Таке неможливе. Він не може і не хоче знову відчувати це почуття, яке надихає й окриляє кожну людину. Почуття, яке обіцяв не відчувати. Але серцю не прикажеш. Воно вже наповнилося ніжністю до цієї дівчини. Він навіть не збагнув, коли…

— К-х-х, — удавано кашлянув Андрій, показуючи свою присутність.

Дівчина здригнулася від несподіванки і ніж, яким нарізала овочі, пройшовся по шкірі її вказівного пальця. Інстинктивно вона підняла палець до рота і доторкнулася губами до рани.

Андрій розгубився. Підбіг до Ані і взяв її ліву руку. Підняв її до свого обличчя і легенько подув на ранку, щоб зменшити біль.

Розгубленими очима дивилася дівчина на господаря будинку, не знаходячи слів. Погляди їхніх очей зустрілися, і не хотіли відриватися один від одного. Їх поглинули почуття, свідком яких стала Марія.

Повернувшись додому, першим ділом попрямувала на кухню, щоб залишити там продукти, які прикупила. І те, що вона побачила, перевершило всі її сподівання. Кілька разів вона давала про себе знати, але ні Андрій, ні Аня на ці знаки не реагували. Вони не відводили один від одного очей. Повітря було наелектризоване і переповнене флюїдами.

Марія хотіла непомітно покинути приміщення кухні, але ненароком зачепила один із кульків і той з шумом впав.

Андрій з Анною наче зі сну збудилися. Обоє втупили нерозуміючі погляди на Марію. Андрій першим взяв себе в руки і вдав, що нічого такого не трапилося. Аня ж почервоніла й опустила очі додолу.

— А я уже повернулася, — ніяково сказала Марія і скорчила таку гримусу, ніби це її застукали на гарячому. — Бачу, ви готуєте вечерю. Як приємно, — додала вона, щоб хоча б якось розрядити атмосферу.

Вона підійшла до плити.

— Що тут у нас? — промовила Марія, піднімаючи кришку з каструлі. — Картопля! І салат! — додала глянувши на стіл.

— І котлети… — тихенько промовила Аня.

— І котлети? Чудова вечеря! Зараз переодягнуся і допоможу, — промовила Марія до голубків.

— Не потрібно турбуватися, я сама закінчу. Усе й так мало бути готовим до вашого повернення. Але…

— Ну, тоді я піду просто переодягнуся і не буду заважати «куховарити», — з іронічною посмішкою додала вона.

Запанувала тиша. Ні Андрій, ні Аня не могли збагнути, коли усе почалося. Але трапилося так, як мало трапитися….

Вечеря проходила у мовчанні. Кожен був поглиблений у свої думки. Андрій був вражений сам від себе. Його бентежили власні почуття. Що з ним зробила ця дівчина? Мисливець покорений своєю жертвою, аж смішно. Куди поділися його обіцянки — залишатися вірним своїй, хоч і покійній, але дружині? Куди поділися його холоднокровність і байдужість до протилежної статі? Що трапилося з його розбитим серцем? Невже воно вже загоїлося?

«Що робити: піддатися спокусі чи відправити її зі свого дому і зі свого серця? Ці питання ще довго будуть мучити мене, бо я не хочу помилитися і знову страждати».

Одинокість, хоч і приносила біль, але залишала за собою хоча б якусь стабільність і спокій. А що його чекає у майбутньому? Розбиті ілюзії й надія на щасливе майбутнє. Хоча на щастя він і не заслуговує після того, що зробив і що робить. А що буде, коли Аня дізнається, що його руки забруднені кров’ю? Чи захоче зрозуміти, пробачити, прийняти це. Осудження в її очах остаточно знищить його. Краще зупинити усе на початковій стадії, коли це принесе менше страждань мені і Анні…

Дівчина також боялася своїх почуттів. Те, що трапилося на кухні між нею та Андрієм не вкладалося їй в голові. Вона вважала Андрія привабливим чоловіком, але ставилася до нього радше, як до старшого брата, ніж до коханого чоловіка. Ніяких потаємних ілюзій Аня не могла собі дозволити, адже вона ніхто. Була вдячна йому й Марії за те, що жива і має дах над головою. На більше навіть не могла розраховувати. Дівчина любила їх, як свою сім’ю і не хотіла псувати їхніх стосунків. Що подумає про неї Марія? Що вона навмисне спокусила її брата? А Андрій? Чим відплатила за їхню доброту? А ще не давала спокою думка про те, хто вона насправді. Чому за нею не шукають і чи має право любити?..

Марія губилася у своїх думках. Вона хотіла, щоб Андрій та Аня були щасливі. Ця дівчина стала для неї наче сестрою. Але як би Аня не подобалася їй, вона не дозволить, щоб вона причинила страждання брату. Як вчинити? Прийняти їхні стосунки чи зробити так, щоб їх зупинити. Як вона егоїстично мислить. Це їхнє життя, їхні почуття, їхнє майбутнє, то хай самі вирішують, як їм бути. А вона будь-яке рішення прийме. Але як хочеться побачити свого брата нарешті щасливим і здається, що саме Аня є та дівчина, яка здатна його ощасливити. Здатна знову повернути колишнього її Андрійка. Без цього суму в очах. Похмурого обличчя. І головне, щоб зморшки у нього з’являлися тільки від сміху, а не як зараз: від гіркоти в душі.

Її Андрійко. Як він змінився за цей час. Як вона змінилася. Поповнішала. Постаріла.

Брата хоч і зачепили роки, але він і досі виглядає привабливим чоловіком. Не дивно, що й Аня це помітила. Лише сивина виказує роки, та не так роки, як пережите горе. Очі залишилися такими ж молодими, тільки тепер у них можна було побачити печаль. Тіло як у двадцятирічного юнака, а йому майже сорок. Вона завжди захоплювалася його силою духу слідкувати за собою. Рання пробіжка. Походи в тренажерний зал.

От би їй так. Але домашні турботи не залишають ні часу, ні сил. А ще розчарування в своєму житті змушують ще більше про себе забувати.

«Якби Іван побачив мене тепер, напевне б, розлюбив. Добре, що не побачить. Не потрібно буде бачити розчарування в його очах», — думала Марія.

Кожен поглинув у свої думки. Ніхто не помічав, що коїться з іншими мешканцями будинку. Їх затягнув вир власних емоцій.

ХХ

— Доброго ранку! — привіталася Аня, коли прийшла на кухню. Чорні кола залягли під її очима від недоспаної ночі.

Але й ніхто з них не міг похвалитися достатністю сну. Кожного мучили власні «жахіття».

— Кави? — запитала Марія, яка поралася біля плити.

— Було б не погано, — відповіла дівчина і сіла за кухонний столик.

Марія піднесла їй ароматний напій. Взяла і собі та присіла їм за компанію. Андрій сидів понуро, не зводячи погляду зі своєї чашки. Так зараз сиділи й інші. Здавалося, ситуація зайшла у глухий кут. Ніхто не хотів її вирішувати. Думали, само якось розв’яжеться. Але якщо йде мова про почуття, то ніколи вона не розв’яжеться сама по собі. Треба або поставити жирну крапку, або три крапки. Як вони вчинять — вирішувати їм…

Марія дивилася то на брата, то на Аню. Обоє ніяковіли у присутності один одного й уникали зустрітися поглядом з нею, адже вона стала свідком їхнього ще несказанного почуття.

Атмосфера на кухні, як ніколи, була напружена. Була неділя, а то Андрій уже давно б «змився» на роботу. Але Марія була впевнена, що він щось придумає аби лишень не бути у домі. Анні ж складніше, їй нікуди подітися. Тим більше, у Марії сьогодні на неї плани: потрібно приміряти одяг, який вона вчора для неї придбала. Влаштують такий собі показ мод. Це і розрядить ситуацію, яка склалася, й розвеселить усіх.

— Піду прогуляюся, — заявив Андрій, встаючи з-за столу.

Ніхто не заперечував, хоча й ніякі заперечення не втримали б його на місці. Аня також встала, прихопивши зі столу своє уже порожнє горнятко і попрямувала до умивальника.

— Залиш, я помию сам, — втрутилася Марія.

— Ви й так багатоь чого робите самі, трохи відпочиньте, а я помию, — відповіла Аня, все ще не сміючи дивитися їй в очі.

Марія не стала сперечатися.

Взяла своє й братове горнятко і поставила біля Ані, а сама взялася за сніданок.

Як заведено, майже у всіх куточках України, в неділю готують вареники або голубці. І ніколи вони не бувають смачнішими, ніж саме у неділю.

Марія відварила картоплю і зараз взялася за тісто.

Аня помила посуд і дивилася за умілими руками Марії, яка розтачувала тісто на тоненьку паляницю. Відтиснула на них круги і взялася ліпити картопляні вареники.

— Можна, я вам допоможу? — тихенько запитала дівчина.

— А ти вмієш?

— Не знаю… — ніяково відповіла Аня.

— Нічого страшного. Сідай поруч.

Аня так і зробила.

— Якщо ти і не вмієш, то я тебе зараз навчу. Береш оцей кружечок. Посередині кладеш кульку картоплі. Закриваєш як мушлю. Бачиш? І притискаєш кінчики один до одного. А тепер попробуй сама.

Аня взяла кружечок і робила все так, як перед тим показувала Марія.

— Щось не дуже схоже на вареник, — сказала Аня, дивлячись на результат своєї праці.

І дівчата дружно розміялися, дивлячись на виріб Ані.

— За такий вареник чоловік міг би вигнати свою дружину з дому, — жартувала Аня.

— Тобі не потрібно хвилюватися, у тебе з Андрієм є я, — промовила Марія.

Вона не хотіла лізти не у свою справу, але це якось вирвалося випадково. Та це навіть добре, можна плавно перейти до розмови, яка сильно хвилювала Марію.

Зі сказаними словами з обличчя Ані зник веселий вираз. Вона зблідла й опустила очі додолу.

Бачачи таку переміну своєї подруги, жінка промовила:

— Не потрібно соромитися своїх почуттів.

Аня нічого не відповіла, а продовжувала сидіти, схиливши голову. Лише рум’янець, який з’явився на її щоках, вказував, що до неї дійшов сенс сказаних Марією слів.

— Потрібно цінувати це почуття і насолоджуватися коханням, — продовжувала Марія, — інакше потім будеш шкодувати, що відмовилася і втекла від нього.

У кухні запанувала тиша. Щоб не розридатися Марія знову взялася за роботу, але непрохані сльози все одно видали її почуття. Її цікавість згубила її ж саму. Спогади про її втрачене кохання роз’ятрили душу і до болю стискали серце.

Аня зрозуміла, що з її подругою коїться щось неладне. У цей момент вона зрозуміла, що зовсім нічого не знає про неї та про її брата. Чому вони обоє самотні? Що їх заставило жити замкнено від зовнішнього світу?

Дівчина встала. Підійшла до Марії і обняла її. Впершись головою до живота Ані, вона розридалася. Аня гладила подругу по голові і шепотіла заспокійливі слова, так, як недавно Марія сама заспокоювала, ридаючу її.

Коли пристрасті відлягли, Марія підняла заплакане обличчя і тихенько прошепотіла:

— Пробач, що стала свідком такої картини.

— Ви чого! У житті кожної людини бувають слабкості. Головне, щоб вони не з’їдали людину зсередини. Якщо вам важко, поділіться зі мною. Я постараюся чимось допомогти.

— Ти не допоможеш. Мені вже ніхто не допоможе. Це було давно і нічого вже не змінити.

Спогади повернули її на кілька років назад, коли усе було так добре, що можна було б самому собі позаздрити.

Незчулася Марія, як розказала Анні історію їхньої сім’ї. Як вони жили безтурботно доти, доки не померла їхня мама. Тоді вся відповідальність за виховання малога Андрійка лягла на її дитячі плечі. Як вона любила й любить свого брата і як бажає йому щастя. Й про своє подружнє життя розказала. Коли розповіла про безмежне кохання Андрія до Олени, іскра ревності запалилася у серці Ані. А коли дійшла Марія до трагічної історії, яка перевернула все їхнє життя, ніяких більше відчуттів, окрім болю й співчуття, дівчина не відчувала.

Подруги, обнявшись, ридали. «Як багато вони пережили у своєму житті? — думала Анна. — Не дивно, що Андрій такий замкнутий. Втрата сім’ї будь-кому знищить душу».

Сказала Марія і те, що винуватцем цієї трагедії підозрювали її колишнього чоловіка, якого потім знайшли разом з його другом убитим у власному домі. Промовчала тільки про те, хто покарав їх за вбивство. Марія не могла довірити нікому цієї таємниці. Вона помре разом з нею.

Не згадала вона також і про своє кохання до детектива, який розслідував їхню справу. Та від пильності Ані не скрився той ніжний тон, з яким вона говорила про Івана Миколайовича. Та розпитувати подробиці не стала. Забагато переживань за один день. Колись знайдеться підходящий момент, і вона обов’язково розпитає подругу про цього загадкового чоловіка, якого вона й досі кохає.

Сніданок сьогодні затримався. Можна, було навіть сказати, що він замінив обід. Багато часу зайняла розповідь, ще більше осмислення і заспокоєння. Аня все- таки навчилася ліпити вареники. А їли їх дівчата на самоті, бо Андрія ще й досі не було. Та й то їли лише інстинктивно, адже після такої розповіді жоден кусок їжі не ліз до рота.

Їли мовчки… поприбирала й побрели хто куди. Аня — у свою кімнату, Марія — у свою. Перша хотіла сховатися від допитливого ока подруги. Друга, ніби усе заново пережила, і тепер потрібно вилити усі сльози за минулим, інакше воно завжди буде мучити. Не буде давати змоги йти вперед. Наче кайдани буде стримувати хід.

Сльозами уже не зарадиш, але як легко на душі, коли солоні потічки умивають обличчя, а з ним і гіркоту на серці. Марія незчулася, як заснула і геть чисто забула про Аню і плани, які вона на неї мала. Прокинулася — а на дворі уже сутеніє. «І що це я собі думаю, — говорила вона до себе, — посеред дня, та й спати. Можливо, вже й Андрій повернувся.»

Заглянула в його кімнату. Немає нікого. Хотіла уже спускатися вниз, але щось потягнуло її до кімнати Ані. Та сиділа у сутінковій темряві й не ворушилася. Марія тихенько зайшла і сіла поруч. Аня ніяк не відреагувала на її присутність. У Марії боролися два бажання: одне — нарешті розворушити подругу, інше — не чіпати її взагалі, відізветься, коли сама захоче. І перебороло все-таки друге. Дівчата продовжували сидіти мовчки не рухаючись. Аж тут Аня промовила:

— Я хочу піти від вас…

Тиша…Марія хотіла щось сказати, але Аня її жестом зупинила.

— Ні! Не думайте, що я невдячна. Я вам дуже, дуже вдячна за все, але я змушена піти зараз, щоб потім ви мене самі не вигнали.

— Та як тобі таке в голову прийшло! Що за дурниці? Тебе вигнати! Ти що мариш? — Марія завелася не на жарт.

— Так буде краще для всіх.

— Хто тобі дав розпоряджатися за всіх? Хто тобі сказав, що так буде краще?

Марія підхопилася з ліжка. Нервово ходила по кімнаті. Час від часу зупиняючись біля Ані і дивлячись на неї, як вчитель на ненеслухняного учня. Аня опустила голову.

— Ніхто не дав мені такого права, але я відчуваю, що так буде краще, — спокійно і тихо мовила дівчина.

— Бач, вона відчуває… — нижня губа Марії почала тремтіти від образи. — А ти не відчуваєш, що буде з нами, коли ти підеш? Що буде з тобою врешті — решт? Куди ти підеш?

І вже непрохані і завжди невчасні сльози от-от полиють з очей Ані. Дівчина підхопилася і обняла свою вірну подругу, і шепотіла на вухо:

— Повірте, мені також важко, але я змушена так вчинити.

Вона відступила і, дивлячись Марії в очі, сказала:

— Мені краще піти.

— Нікуди ти не підеш! — властним тоном сказав Андрій, який стояв біля відчинених дверей.

Цей знайомий до болю голос і тон став несподіванкою як для Ані, так і для його сестри. Вони здивовано й із острахом дивилися на нього, нічого не розуміючи. Не помічаючи Марії, Андрій попрямував до Ані. Взяв її за плечі і легенько потряс. Та підняла на нього повні печалі й страху очі. Дивлячись в них, Андрій промовив уже більш лагідно:

— Куди ти підеш? Ти ж нікого й нічого не знаєш.

— Я не знаю куди піду, але й не можу більше тут залишатися.

— Чому? Тебе тут образили?

— Ні! Ні! — дуже пристрасно відповіла Аня. — Мені з вами дуже добре, але…

— Тоді, які можуть бути «але», — перебив її Андрій.

— Я приношу вам одні розчарування і клопоти. А ще…, — затинаючись мовила Аня, — відчуваю те, що не повинна відчувати.

— Дурненька, — тихенько й ласкаво промовив Андрій і обняв її.

Закохані обнялися, нехтуючи присутність Марії. Вона продовжувала стояти осторонь і мовчки, але побачивши цю ейфорію двох закоханих, вирішила тихенько залишити їх наодинці.

«Добре, що все так гарно склалося. Дасть Бог, так і буде надалі. Так хочеться, щоб у домі нарешті чувся сміх, а згодом, можливо, і дитячий», — розмірковувала Марія, опинившись сам-на-сам з її улюбленими кухонними приналежностями.

Андрій з Анною все ще насолоджувалися близькістю один одного. Для них час зупинився. Вони продовжували стояти обнявшись і не хотіли відпускати з обіймів кохану людину.

«Як важко далося мені це рішення. І як зараз добре, коли усвідомлюєш, що вчинив правильно», — думав Андрій.

Коли він вранці пішов і до того моменту, як з’явився в будинку, його голова прокручувала ситуацію, як склалася і складеться з прийняттям остаточного рішення.

Блукаючи берегом, як завжди, коли йому треба подумати, Андрій нарешті зрозумів, чого хоче насправді. Плювати на те, що вона чужа дружина, що у минулому житті, можливо, любить свого чоловіка. Але у теперішньому житті Аня належить йому. Він це зрозумів учора. Нікому більше не дозволить ображати її, буде захищати, любити і берегти. Як давно він не відчува теплоту свого серця й душі. До цього моменту його переповнювали лише ненависть і бажання замкнутися у собі. А зараз він ладен закричати про свою любов цілому світу. Наче окрилений, поспішив додому. Там його чекають найдорожчі йому люди. Залишається тільки одна перепона: він кіллер. Його руки в крові, хоч і покидьків, але все одно людей. Як відреагує Аня дізнавшись, що руки, які будуть її пестити, безжально позбавляли людину життя? Що зробить, коли дізнається, що його найняли для її вбивства? Чи захоче зрозуміти й простити? Чи переживе він втрату ще одної коханої жінки? Над цим питанням Андрій не хотів думати. Точніше був упевнений, що зробить усе можливе й неможливе, аби не втратити її. Здатен Землю перевернути, лиш би вона не покидала його. Він хоче бути з Анною, а інше не має значення. Лиш одне має значення: його робота. Але віднині і назавжди він відрікається від неї. Стане достойним такої жінки, як Аня. Та коли почув, що вона хоче піти куди-небудь, аби подалі від нього, його плани наче рукою зняло і тому грубо сказав: «Ти нікуди не підеш». Та потім зрозумівши, що вона тікає не від нього, а від страху перед невідомим їй почуттям, що кохає його і не хоче приносити страждань, його серце знову наповнилося теплом. Тихенько і лагідно, наче комплімент, промовив: «Дурненька», і його руки самі потягнулися до обіймів.

ХХІ

— Будь стриманішим, — з легким грайливим докором говорила Аня своєму коханому. — Марія може побачити. Що вона подумає про нас?

— Що ми дуже і дуже закохані, — говорив Андрій без перестанку, цілуючи обличчя Ані.

— Але ж не посеред вітальні! — не вгамовувалася дівчина.

— Може, підемо до мене в кімнату? — тихенько і спокусливо мовив Ані на вушко. А в підтвердження своїх слів легенько прикусив його мочку.

Ніколи б Аня не повірила, що Андрій може настільки змінитися. Від попереднього його майже нічого не залишилося. Став більше проводити часу вдома. Разом з тим зникла і додаткова робота, яка відбирала багато часу. Тепер він витрачав його на Аню. Зробився таким ніжним і ласкавим, що іноді Ані й Марії здавалося, що перед ними закоханий юнак, а не чоловік сорока років. Він наче помолодів. Вічно тривожні й холодні очі тепер сяяли щастям.

Від цих слів Аню наче підкосили. Ноги стали ватними, а низ живота наповнився жаром. Їй так хотілося прийняти цю пропозицію. Але здоровий глузд їй говорив поки що цього не робити. Та й що про неї подумає Марія. Буде соромно потім дивитися їй в очі. Тому Аня також грайливо промовила:

— Не спокушай мене. Бо візьму і погоджуся, — сміючись, додада вона.

Та Андрія не обманути цією веселою балаканиною. Він бачив, як вона боролася з бажанням. І на якусь мить був упевнений, що Аня погодиться, але … Він також не буде поспішати. Все станеться тоді, коли має статися, і вони обоє відчують цю мить.

— А от і ви, — радісно промовила Марія, побачивши голубків на території кухні. — Я якраз закінчую сніданок. Так що умивайте руки і сідайте за стіл. Ви не проти поснідати на кухні.

Андрій з Анною обмінялися поглядами і жестом показали, що не проти.

Тепер цієї офіційності не потрібно. Їсти у вітальні. Аня стала майже членом сім’ї, тому зайві клопоти ні до чого. Та й тоді ніхто б не дорікнув їй за негостеприїмність. Просто Марії так хотілося побачити у своєму домі гостей. Вітальна повна людей, а стіл заповнений різноманітними стравами. Донедавна Аня вважалася їхньою гостею. А до гостей потрібне відповідне ставлення. Тому щораз накривали для трапез у вітальні, тепер буде на кухні. Це дуже якось по- домашньому, ти почуваєшся як у себе вдома. Марія хотіла дати зрозуміти це Ані. Як би не склалися обставини в майбутньому, Марії внутрішній голос підказував, що їхнє кохання чекає ще багато випробувань, але вона все одно вважає її членом своєї маленької сім’ї. Та Марія сумнівалася, що Аня зрозуміла цей натяк. Всі її думки і погляди були поглинуті її братом. Вони точно дві половинки, які не хотіли розлучатися ні на мить. Марія була дуже рада за них і вдячна Анні за брата. Таким вона його бачила, коли вони були разом з Оленою. Олена… Аня… вони чимось нагадують одна одну. Невже Андрій захотів повернути собі дружину у образі Ані? Їй не хотілося так думати, але вони вже пустили зародок сумніву у допитливу голову Марії. Але побачивши, як ці закохані люди дивляться один на одного, заставила себе не забивати голову дурницями і знову взялася за роботу.

Аня нарешті відволіклася від предмету свого обожнювання і поспішила допомагати Марії. Розклала прибори і налила в склянки соку. Марія розклала яєшню, картопляне пюре й відбивні, поставила тарілку з салатом на стіл. Усі дружно всілися за стіл і прийнялися за їжу.

Усе зробилося іншим. Інший світ, інші люди, інше бачення. Забулися проблеми, переживання й острахи. Залишилися любов, захоплення й надія. Ніби підлітки, Андрій з Анною насолоджувалися своїм коханням. Час зупинявся, коли вони у двох, й неймовірно помало йшов, коли вони були змушені розлучитися. Лише Марія залишалася «тверезою». Її ніяк не полишала думка про те, що брат хоче замінити свою покійну дружину дівчиною, так схожою на неї. Кілька разів вона хотіла поговорити з ним, але ніколи йому не вистачало часу дослухати до самого головного. Можливо, так і краще, адже він може це і не усвідомлює. Це гра його підсвідомого. А відкривши на це очі, може його травмувати та й не лише його. По собі це залишить два розбиті серця. Андрій не захоче бути з Анною, знаючи, що не любить її по- справжньому, а лише її образ. Обом це принесе біль. Краще хай усе залишиться як є. І що дасть Бог, то і буде…

ХХІІ

Теплий літній вечір. Запахи трав, а головне солонуватий запах моря. Щось до болю знайоме й одночасно таке далеке. Так вже ніби було, але відчуття нові.

Зоряне небо поглинуло всі думки дівчини, яка невідривно дивилася вдаль, де інші Галактики, інші світи. Але так здається тільки з першого погляду. Якщо уважно придивитися уважніше до неї, то можна побачити, що їх тривожать куди більше земні переживання. Блідість обличчя і задумливий погляд, у якому читався біль, говорили, що її гризуть душевні муки. Так і є. Сьогодні вона наткнулася випадково на фотографію сім’ї Андрія. Спочатку це нічого не викликало, хіба що, може, легенький заздрісний відклик у серці. Усміхнені обличчя дітей і їх батьків. Все кричало, навіть з фотографії, що вони щасливі. Аня поступово переходила з обличчя на обличчя. Андрій… Молодий, привабливий брюнет з веселими і щаслививми голубими очима. Діти. Дівчинка, яка сидить на колінах у татка. Марія, якось казала, що назвали її на честь неї — Марічка. Та й схожі вони, як дві краплі води, навіть маленькій Марічці притаманний цей погляд доброти і щирості, що й Марії. Хлопчик… Маленьке кучеряве янголятко. Так його можна описати. Якщо його молодшій сестрі притаманний зовсім дорослий всезнаючий погляд, то для нього зовсім невинний і по-дитячиму щирий. Маленькі кудрі темно-русого кольору у кручених завиточках лягли у різні сторони, говорячи, що їм наплювати на те, що так не правильно. А пухкенькі щічки і ямочки на них робили його схожими на ангелочка, якого так часто зображують на картинах художники. Піднявши погляд вище, вона побачила її. Вона сиділа, притуливши до себе сина. Ті самі ніжно- голубі невинні очі, що й у хлопчика, такі ж русі кучерики, але вже акуратно причесані і сформовані косу. Такі ж ямочки на щоках. Аня ніяк не могла відвести погляду від Олени. Щось притягуюче й одночасно відштовхуюче було у цьому образі. Щось близьке й далеке. Довго дивлячись Аня зрозуміла. Вона схожа на неї. Той самий овал обличчя. Довге темне волосся. Навіть колір очей схожий. Риси обличчя майже ідентичні, за винятком лише відсутності ямочок на щоках. Якщо їх помістити поряд одна з одною, ніхто б не помилився, назвавши їх сестрами. Але таке фізично неможливо, дивлячись на різницю у віці і географічну відстань між ними. Це не що інше, як злий жарт долі. І треба було їм так покохати одного й того самого чоловіка.

Аня поставила фотокартку назад у шухляду і попрямувала до себе в кімнату. Її душу й серце розривали сумніви. Невже Андрій любить її через те, що вона схожа на його покійну дружину. І чи взагалі любить. Можливо, цілуючи її, він бачить перед собою Олену. Гіркі сльози болю й відчаю ринули з її очей. «Чому ж так несправедливо доля карає мене», — думала вона. У цьому житті її більше нічого не тримає. Вона втратила все. Спочатку себе, а тепер і коханого.

Сльози виплакані. Порожнеча всередині. Нема ніякого болю, лише ця нестерпна порожнеча….

Марія покликала вечеряти. Як швидко час промайнув. Андрій уже повернувся з роботи. А їй так не хочеться нікого бачити, тим більше їсти. «Вдати, що хвора. Ні, вони ще більше дратуватимуть мене своєю увагою», — роздумувала вона.

Встала з ліжка, вмила обличчя, переодягнулася і спустилася вниз. Андрій з Марією уже були на кухні. Андрій сидів за столом, Марія стояла біля плити. Аня сіла не поруч свого коханого, а навпроти нього. Присутні побачили переміну, але не подали виду. Бачили вони і зовнішні переміни дівчини: блідість її обличчя, червоні втомлені очі, невеселий погляд. На Андрія вона й не глянула, хоча перед тим не могла відвести від нього очей. «Щось тут не так», — думали домочадці.

Марія розлила суп по тарілках. Роздала кожному і всілася сама. Але ніхто навіть не скуштував. Всі сиділи мовчки, дивлячись на свою тарілку. Марія хотіла показати приклад, взяла ложку і стала їсти. Але її прикладу не послухався ні Андрій, ні Аня. Він не міг збагнути, що трапилося з його коханою Анною. Яка причина змусила її так змінитися? Чи не він сам? Але що такого зробив? Невже вона ображається на те, що не зайшов з нею привітатися. Так, він заходив, тільки думав, що Аня спить і не хотів турбувати.

Тут Аня не втерпіла і встала із-за столу.

— Мені потрібно побути наодинці, — скзала вона і вийшла з кімнати.

Андрій поспішив за нею. Марія схопила його за руку і промовила:

— Не треба. Хай побуде наодинцці зі своїми думками.

— Але що з нею таке? Все ж було чудово!

Марія стиснула плечима. Вони знову сіли за стіл.

— Я давно хотіла тебе запитати, — порушила тишу Марія, — Ти любиш Аню? Але відповідай чесно!

Андрій здивовано подивився на сестру.

— Що за нісенітниці ти верзеш? Звісно, що я її люблю! — гарячкувато відповів Андрій. — Які можуть бути сумніви. Ти ж знаєш, що я слів на вітер не кидаю.

— Вибач, я не так запитала: ти любиш Аню чи її схожість з Оленою?

Аж тут Андрія осінило.

— Що ти їй наговорила?! — кричав Андрій до сестри.

Марія спокійно відповіла:

— Нічого. Ти ж знаєш, що я ніколи не зроблю тобі погане. Мабуть, сама засумнівалася у щирості твоїх почуттів. Вона не дурна і все прекрасно розуміє сама.

— Я й не знав, що ти можеш бути такою жорстокою, — говорив Андрій, а в його голосі чувся біль.

— Правда завжди жорстока… Ти багато чого робив неправильно. Я завжди тобі прощала все. Навіть те, що ти зробив зі Стасом і Денисом.

Від подиву у Андрія округлилися очі. Він схопився з крісла і обернувся спиною до сестри. «Так значить весь цей час вона знала. Знала і не переставала любити», — думав він.

Марія ж продовжила розмову:

— Але закрити очі на те, як ти егоїстично використовуєш почуття іншої людини, я не можу. Я все прекрасно розумію, ти дуже сильно кохав Олену, але уже потрібно змиритися з тим, що її немає. Не каліч життя ні собі, ні іншим.

Андрій став на коліна і припав до сестри.

— Я люблю її! Її люблю! Чуєш, її!

— Так, чого ж ти ще тут. Біжи до неї. Скажи їй про своє кохання.

І Марії здалося, що ніколи кращої поради вона не давала.

Андрій бігцем дістався Анниної кімнати, відчинив двері, а там нікого немає. Пройшовся по будинку, але ніде не міг її знайти. Паніка охопила його. Куди вона могла подітися? Коли вийшов у сад, то побачив її силует. Якось міфічно вона дивилася на лоні повного місяця. Розпущене волосся лягло вільною хвилею на плечі. Біла довга сукня віддавала синєвою, а легенький туман, освічений місяцем, кружляв навколо силуету дівчини. Здавалося, наче вона стоїть на хмаринці. Він підійшов ближче. Вона не обернулася. Підійшов ще ближче. Знову ніякої реакції. Уже підійшов у притул і глянув на неї. Аня стояла не рухаючись. Голова її була піднята високо. Вона дивилася у зоряне небо. Андрій не знав, як до неї приступити, вона здавалася йому якоюсь далекою.

Довго вагатися йому не прийшлося. Аня сама на нього глянула. У цьому погляді було стільки болю, який Андрій хотів заглушити. Але з не відомих йому причин не міг вимовити ні слова.

— Я все знаю. … Я бачила фотокартку, — сказала Аня і опустила голову.

Андрій мовчав. Йому потрібно стільки їй розказати, але чомусь не знаходилося потрібних слів.

— Мовчиш! — дорікнула йому вона.

І збиралася іти геть, але Андрій ухопив її за руку й потягнув до себе. Обняв її міцно. Аня пручалася, що мала сил, а коли втомилася, віддалася на милість підкорювачу.

Відчувши, що Аня притихла, Андрій відтягнув її від себе і, дивлячись їй в очі,сказав:

— Як ти могла сумніватися в моїх почуттях?

Аня опустила очі, а потім, набравшись мужності, знову їх підвела.

— Я її бачила, — промовила вона.

— Знаю! Знаю! — наче в лихоманці повторював Андрій. — Знаю ви схожі, але це тут ні при чому.

— Як ти можеш стільки брехати? І так вміло, що я дурна й повірила.

— Я не брехав тобі про почуття. Так, спочату мене бентежила ваша схожість, але не тепер. Зараз я знаю й відчуваю, що ви хоч і зовнішньо схожі, та зовсім різні. Олена… Вона така… занадто добра… Була… вірила в усе найкраще в людині. Зовсім була не пристосованою до цього жорстокого світу. Її завжди потрібно було оберігати. Ніколи б вона без мого дозволу нічого не зробила… Ти також добра і чуйна людина. Також, на жаль, не пристосована до цього світу. Але в тобі чується вогонь. Внутрішній стержень, який не дає тобі зламатися, сила характеру, який ти ще в собі не відкрила. А твої ще по-дитячому невинні погляди, бачення речей… Таке просто неможливо не полюбити.

Аня слухала і плакала.

— Ти її ще й досі кохаєш? — запитала вона.

Андрій такого запитання не чекав. Зібрався з думками і відповів:

— Мабуть, я завжди її любитиму. Вона подарувала мені двох чарівних дітей, але доля розпорядилася по-інакшому. Їх уж не повернути. З ними я прожив найщасливіші миті свого життя…. Я знаю: тобі боляче це чути, але я чесний із тобою і хочу, щоб ти це знала.

— Я вдячна тобі за правду… Я все зрозуміла, — тремтячим голосом сказала Аня. — А тепер відпусти мене. І хотіла звільнитися з його обіймів.

— Ні! — твердо сказав Андрій. — Спочатку ти все дослухаєш до кінця! З ними я прожив найщасливіші миті, а з тобою буди жити. Я кохаю тебе! Чуєш, тебе! Люблю твою посмішку! Твій ніжний погляд! Тебе всю! Тебе і тільки тебе! Ти моє теперішнє і майбутнє!.

Сказавши це, Андрій осипав поцілунками обличчя дівчини. На смак воно було солонувате від сліз. Аня спочатку пручалася. Вона хотіла йому вірити та не могла. Відчуття ревності не давало спокою. Але Андрій був переконливим. Як можна не повірити його словам. Він розумів, що з самого початку поступив з нею не правильно і тепер потрібно загладжувати свою провиную. Не перестаючи цілувати дівчину, він повторював слова кохання. Крізь біль і сльози Аня також промовила такі бажані для нього слова:

— Я також тебе кохаю!

Андрій жадібно впився губами в губи Ані. Їхній поцілунок був пристрасний, всепоглинаючий, спалюючий душу і тіло, але їм обом хотілося більшого. Андрій припав губами до її шиї й опускався все нижче і нижче, доки не натрапив на жорсткість тканини сукні. Подивився в обличчя дівчини для того, щоб переконатися, що вона готова позбутися перепони. І те, що він побачив, дуже йому сподобалося. Закриті очі і привідкриті губи говорили, що їй подобається те, що він робить. Аня привідкрила повіки. Легенька пелена бажання окутала її очі. А потім здивування: чому він зупинився. Це трохи розсмішило Андрія. Аня виглядала, як мала дитина, якій дали скуштувати цукерку, але не дозволили її з’їсти до кінця.

Андрій нічого не пояснював, тільки знову припав губами до її губ. Вона повинна зрозуміти. І вона зрозуміла. Обхопила голову Андрія і вчепилася пальцями за волосся. «Ну і хватка», — сміючись про себе, подумав Андрій. Але насправді йому було не до сміху. Все його тіло охопив вогонь бажання. Він так боявся не стримати його, тим самим, причинивши біль Анні. Він знав, що вона уже не цнотлива, але зараз для неї все одно, що перший раз. Вона нічого не пам’ятає, а отже, і це також.

Невідривно цілуючи її, він розстібав сукню. Аня відчула це і також тремтячими пальцями розстібала гудзки сорочки.

Плаття опинилося внизу. Залишилася тільки білизна. Марія, ніби знаючи, що це знадобиться накупила їй багато вишуканої білизни. Але сьогодні перший раз буде знімати її не вона.

Сорочка зробилася білою плямлю на темній землі. Звільнившись від неї, Андрій міцно обняв Анну. Руки невпинно пестили її тіло, а губи зводили з розуму.

— Ти така тендітна, — хриплуватим від бажання голосом говорив Андрій. — Мені страшно до тебе торкатися, щоб не зробити тобі боляче.

— Не бійся. Ці руки просто не здатні причинити біль, скоріше навпаки, — сказала Аня і їй перехопило дух, коли відчула, як гарячі губи коханого ласкали її груди.

Легенько, наче пір’їнку, Андрій опустив Аню на землю, не перестаючи пестити її тіло. Решта одягу валялося біля них. Якби був день, то Андрій зміг би побачити, як зашарілася його кохана, залишившись без одягу. Але ще мить — і сором’язливість пройшла. Де є кохання і бажання належати один одному — їй там немає місця.

Дівчина жваво відповідала ласкою на ласку. Гладила спину, цілувала обличчя і шию. Але у моменти, коли Андрій доводив її до безумства, просто втрачала здатність щось робити й думати. Умілі руки коханого все більше і більше віддаляли її від реальності, підносячи все вище і вище до небес. Ще мить — і вони злилися в ритмі древньому, як світ.

ХХІІІ

Вона стоїть на вершині скали. Насувається буря… Неспокійне море… Чого сюди прийшла? Не знає. Дивиться на бурхливе море, а в її душі бушує ще більший шторм. Її життя перекреслилося у той момент, коли вона втратила дитину. Тоді і втратила чоловіка. Як жити з монстром, який забрав життя їхньої ще ненародженої дитини. Як змиритися з думкою, що зараз він у обіймах якоїсь кралі. Такі люди, як він ніколи не змінюються. Маючи все і всіх, важко змиритися з відсутністю котрогось із них. А навіщо заставляти себе страждати, ламати стереотипи свого життя? Потрібно жити так, як тобі подобається. Дружина хай сидить удома, а існують безліч дівчат, які здатні розвіяти його страждання. «Знаю, у всьому винна я сама, що чоловік знаходить розраду у чужих обіймах. Але як важко його простити і допустити до себе, після того, що сталося.

Розлучення — найкращий вихід. Але, схоже, він не дуже задоволений таким поворотом подій. Це ж відіб’ється на його бізнесі, зменшить капітал. А мені не потрібні його гроші. Я хочу тільки вільно вдихнути, не думаючи, що за мною стежать.

Як зараз хочеться просто стрибнути униз. Легко і просто. Один крок — і ти вільна. Вільна назавжди. Але ж батьки. Що буде з ними? Вони цього не переживуть.

Чому у мене таке дивне відчуття, наче за мною хтось дивиться. Підіслані люди Ніка. Боїться за свою репутацію. Гм-гм. Аж смішно, у цієї людини найвища цінність — репутація. Щоб вона була бездоганною, він зробить усе можливе і неможливе. Треба уже повертатися. … Що це за звук?… Наче постріл….»

Аня обертається на нього. Спотикається об камінь і падає униз. Море моментально сховало її тіло.

Аня прокинулася у холодному поті. Все її тіло тремтіло, а у горлі пересохло. На її крик збіглися усі домочадці. Андрій… Його турботливі руки уже лагідно торкаються її голови. Марія несла склянку холодної води.

Пересохлими, тремтячими губами вона торкається склянки. Холодна рідина знімає пересохлість, даючи змогу знову нормально дихати й говорити.

— Що тебе так налякало? Страшний сон? — турботливо питав Андрій.

— Не хвилюй її ще більше. Хай спочатку заспокоється, — давала поради Марія.

— Ні! Не хвилюйтеся, вже все гаразд. Дякую за турботу і вибачайте за завдані незручності.

— Ти чого, все гаразд. А тепер розповідай, що тебе так налякало.

Андрій поклав її голову собі на груди і ніжно гладив волосся. Марія присіла біля них.

— Мені наснилося, що я падаю зі скали у море. Було чути постіл, говорила Аня, дивлячись в одну точку. А, головне, перед тим я роздумувала про своє життя. Уявляєте, у той момент, я навіть думала про самогубство. Та невідома сила стримувала мене від цього кроку. А ще там був чоловік, не так чоловік, як спогади про нього. Нік, так, здається, його так звали. Дивне ім’я…. Виявляється він був моїм чоловіком, але я хотіла з ним розлучитися. Він убив мою дитину. Я не могла йому пробачити. Він зраджував мені…. Дивний сон, правда?…

Марія слухала її, ніби оповідачку просто цікавої історії, але Андрій… З ним щось не так. Якийсь блідий, нервовий. Невже сон його так налякав. Чи, може, щось інше?

Стримуючи себе, Андрій заспокоював Аню, говорячи, що це тільки сон. Марія бачачи, що уже зайва покинула кімнату. Андрій ліг біля Ані, обняв її. Вона так і заснула в його теплих руках. Але згодом, він все — таки легенько звільнився з обіймів коханої і покинув її кімнату. В інший момент, він би зрадів цьому випадку — побути разом з Анною. Відчути її тепле дихання у себе на грудях, любуватися нею сплячою. Але зараз він надто збентежений, щоб усім цим насолоджуватися.

Зачинив за собою двері у свою кімнату і застив на місці. Марія походжала взад-вперед, чекаючи на нього.

— Що це все означає? — запитала вона тоном, який вимагав негайної відповіді.

— Ти про що? — вдав Андрій, що не розуміє.

— Прекрасно знаєш про що! Мене не обманиш цим спокійним виглядом. Що тебе так збентежило?

— Тобі здалося, — буркнув Андрій.

— Нічого мені не здалося, — наполягала на своєму Марія. — Чому ти так відреагував на цей сон? Що дивного в ньому?

— Не бери в голову. Сон як сон.

Марія так на нього подивилася, що йому вмить перехотілося придумувати якійсь нісенітниці. Андрій змирився.

— Це не просто сон. Це спогад із її минулого.

Марія із здивування аж рот відкрила.

— А-а, звідки ти знаєш?

— Тому, що постріл, який вона чула був зроблений мною.

— Що, що ти таке говориш? — затинаючись, мовила вона.

— Мене найняли, щоб убити її.

— Тебе найняли для чого?

Це вже був вирішальний удар для Марії. Вона присіла на ліжко і вхопилася за серце. Андрій побіг за водою. Дістав з аптечки ліки від серця, накрапав у стакан і підніс сестрі. Вона залпом випила усе. Але легше від цього не стало. Її єдиний брат — убивця. Де вона дивилася? Чому не угледіла? Йому платили за вбивство людей! Шок. Сильний шок і потрясіння. Більше нічого.

«Правду йому захотілося сказати. І що тепер?», — тривожні думки не давали Андрію спокою. Тепер вона від нього відвернеться. Це тягарем лягло на його серце. Він не хоче її втрачати. Ні її, ні Аню. Це мало бути таємницею. Його таємницею. Але як він стомився усе приховувати. Жити за сімома замками.

— Я хочу почути все і спочатку. Хочу збагнути, де моя помилка, — тремтячим від душевного болю голосом промовила Марія.

Андрій повернувся до неї. Став навпроти і вдивлявся у ці знайомі з дитинства риси обличчя. «Подивися, до якого жалюгідного стану ти її довів», — твердила йому совість.

— Пробач мені. Ти в цьому невинна. Ти ні в чому невинна. Це все я сам. Моє бажання жити так, як мені хочеться. Грати з вогнем.

Марія підняла на нього повні жалю й болю очі.

— А ти знаєш, що граючись з вогнем, рано чи пізно можна обпектися.

Андрій знову повернувся до вікна.

— Я цього не боявся. Навіть десь глибоко в душі цього прагнув. Я не міг змиритися з цією пустотою в серці. Намагався заповнити його екстремальними відчуттями, щоб хоч би раз воно йокнуло чи занило. Але ні, воно мовчало. Мовчало доти, доки я не побачив її. Чоловікова коханка найняла мене, щоб прибрати з дороги суперницю. Я погодився з нею зустрітися. Та коли побачив її фотографію, у мене вже виникло бажання захистити її, а не вбити. Я склав план. Я не хотів кривдити Аню. Вистрілив, щоб налякати її. З переляку вона б побігла додому, але по дорозі зустріла б мене. Я хотів все їй розповісти, дати трохи грошей, щоб вона зникла, змінила ім’я, загубилася в натовпі. Та сталося непередбачуване. Вона впала. І я був змушений принести її додому. Я не міг дозволити їй померти. Тоді я ще не знав, що привів додому янгола, який здатний завести моє серце, яке мовчало п’ять років.

Марія плакала. Вона навіть не здогадувалася, що коїться у душі брата. Зовнішньо спокійний, він не наводив думку про такі страждання. Дає підтвердження сказаний колись дуже влучний вислів, що зовнішність обманлива. А маленький принц Екзюпері взагалі влучив у ціль словами, що головного очима не побачиш. Вона вічно заклопотана домашніми клопотами, думала, щоб брат був ситий і одягнений і зовсім забула, що душа інколи буває також гола і голодна.

Сьогодні перший раз за кілька років між братом і сестрою з’явилася нитка взаєморозуміння, яка так часто з’єднує рідних людей. Марія підійшла до брата і міцно його обняла. Дві зболені душі нарешті скинули тягар страждань і відкрили їх для нового життя.

Здавалося, на цій оптимістичній ноті можна було б закінчити главу, але … Усе б було добре, якби цю розмову не почула Аня.

Коли Андрій її покинув, вона спала, але знову замучили нічні жахіття. Тому встала і попрямувала в кімнату Андрія. У його обіймах так спокійно. Хоч після цієї казкової ночі між ними поки що нічого не було, але вона була впевнена, що Андрій зрадіє її ініціативності. Якщо він не захоче, наполягати не буде, тільки щоб відчувати його тепло. Просто постпати у його обіймах. Та коли відчинила двері, то вмить змінила свої плани. У кімнаті була Марія. Вона сиділа понуро на ліжку, а Андрій стояв і щось їй говорив. Судячи по вигляду обох, важко було сказати, що розмова із приємних. Аня хотіла піти, щоб не лізти у їхні сімейні справи, аж тут почула своє ім’я і хотіла дослухати, про що річ. Але її здоровий глузд ніяк не розумів, про що йде мова. Вбивство. Коханка. Чоловік. Янгол. Як усі ці слова співставити у речення, щоб хоча б трохи зрозуміти, у чому тут річ. Вона дуже хотіла увійти і напряму запитати, що за нісенітниці він верзе, але брат з сестрою обнялися. Не хотілося порушувати їхнє зближення вторгненням у кімнату. Та й якось не дуже усе було схоже на реальність. Ранком усе стане на свої місця. Аня зачинилла двері і попрямувала у свою кімнату.

ХХІV

Дні проходили за днями. Ранки змінювали один одного. Але Аня так і не змогла розпитати Андрія про ту розмову, яку вона випадково підслухала. З одного боку, її мучило незнання і нерозуміння того, що відбувається, а з іншого, ну як вона запитає його про це? То була сімейна розмова. Якби вони хотіли з нею цим поділитися, то б запросили брати участь у ній. А так… Не дуже хорошим способом вона дізналася про цю дивну історію. Напевне, Андрій розказував Марії історію, якихось їхніх знайомих чи навіть сюжет фільму, який бачив, — надто нереалістичною вона була для справжньої історії. Такого в реальності просто не буває. Як можна бажати рідній людині смерті? Можна! Але, щоб у наш час наймати кіллера для вбивства дружини! Це навіть якось смішно звучить. У всякому разі так думала героїня.

Але їхній вигляд говорив зовсім інше. Ні Марії, ні Андрію було не до сміху. На їхніх обличчях замість усмішки була гримаса болю і розпачу. Лише в останню мить з’явився проблиск надії і спокою. Фільм не міг так вплинути на людей. Та вірити в те, що людина, яку вона кохає, здатна скривдити собі подібну, вона не може. Тому, як часто трапляється у людській свідомості, коли вона не здатна збагнути деяких речей, а особливо коли не хоче розуміти, адже підсвідомо уже знає, що це перекреслить усі її надії й сподівання, вона шукає більш-менш логічну відповідь, як їй здається, і заспокоює свою бурхливу цікавість. Так і Аня, заспокоїла себе тим, що це не має ніякого стосунку ні до неї, ні до Андрія. «З часом усе забудеться», — думала вона і у вихорі життя так і зробила. Та все одно рано чи пізно «скелети у шафі» дають про себе знати, але усе це згодом.

Зараз все знову стало на свої місця. Повернулося у своє русло. Андрій ходив на роботу. Марія з Анною поралися по господарству. Лише тихими вечорами всі разом проводили час. Гуляли, коли була гарна погода, обговорювали останні новини, сидячи на дивані у вітальні, чи просто спокійно переглядали новинки кіно.

Інколи Андрій з Анною зникали у невідомому напрямку, чим заставляли з’являтися на обличчі Марії усмішку. Вона щиро раділа за брата. Хоч і не зовсім, та все — таки він трохи заспокоївся. Зараз його гризе те, що Аня у будь-який момент може все згадати і піти від нього. Цього він дуже боїться. І як його Марія не заспокоювала — все даремно. Надто сильне у нього почуття провини. «Якщо сильно і по-справжньому кохаєш людину, можна багато чого їй простити», — твердила вона брату. Лише так вселяють надію. «Надія заставляє жити». І Андрій жив. Жив теперішнім, стараючись не думати про майбутнє. Жив кожну секунду, проведену разом із своєю коханою так, наче вона остання.

Бувають моменти в житті кожної людини, коли вона хоче, щоб зупинився час, і завтра не наступало ніколи. Особливо, коли це завтра принесе події, які змінять усе твоє наступне життя. І сидячи у розпачі наступного дня, ти клянеш себе і свою долю, що допустила таке. А ще гірше від того, що ти не в змозі нічого зробити.

Кінець серпня. Погода ще по- літньому тепла, але ранки й вечори стають все холоднішими. Хоч і на півдні осінь приходить із запізненням, та точно сказати, як воно буде цього року, не може ніхто.

Наші красуні, довівши все до ладу у домі, вирішили після обіду трохи розвіятися. Попереду ще довга осінь, а ще довша зима, ще встигнуть насидітися у чотирьох стінах. Прихопили з кухні щось смачненьке і поспішили підкорювати матінку-природу.

Людних місць Марія уникала. Андрій розповів їй, що Аня до того, як потрапила до них, була дружиною якогось багатія. Андрій розказав кого саме, та Марія до кінця так і нічого не запам’ятала. Та знала напевне, що раз Аня приїжджа та ще й багата, то її хтось- таки впізнає. В будь-якому куточку Землі завжди люди мають підвищену цікавість знати все про багатіїв, залишаючи осторонь простий люд.

Довго блукали, доки не знайшли чудову галявину з видом на море. Розклали свою провізію і насолоджувалися відпочинком. Жаліла Аня про те, що немає поруч Андрія. Але ця прогулянка така спонтанна, що попереджати його вони не стали. Скоро вихідні, от і повернуться вони сюди вже втрьох. Та й натрапила Аня на чудову місцину, яку розділять на двох з Андрієм. І вже її уява потягнула у зовсім непристойне русло. Насолодитися до кінця його близькістю вона не зможе ніколи. Схоже, і він також, адже кожну вільну хвилинку і можливість дарує їй. І ті неймовірні відчуття, які він викликає в її тілі і душі неможливо ні з чим зрівняти. Аня взагалі не зможе прожити без Андрія. Без його любові і турботи не зможе дихати. Тільки знайомий, притаманний тільки йому запах навіює відчуття безпеки, захищеності. Коли він поруч ніщо не страшне. Є тільки він і більше нікого й нічого.

— Про що задумалася, — вивела її із цього стану Марія.

— Нічого такого… просто шкода, що немає Андрія. Йому тут сподобалося б.

— Я не сумніваюся. А сюди можна повернутися знову тоді, коли Андрій зможе.

— Я думаю, можливо цих вихідних? — ніяково запитала дівчина.

— Можливо і цих вихідних, — сміючись, відповіла Марія.

Більше вони не розмовляли на цю тему, бо до них підсіли дві жіночки з дитиною. Вони були неподалік від них. Хлопчик років двох-трьох, підбіг до наших героїнь і сів поруч. Тому його родичі також були змушені скласти йому компанію. Спочатку вони хотіли забрати малого й іти собі далі, та хлопчина вперся бути тут, і тому були змушені також залишитися.

Марія з Анною були тільки раді гостям. Щиро пригощали їх, весело балакали й гралися з малюком. Час спливав непомітно. Вони так захопилися розмовою, що не помітили, як малий Миколка зник. У його віці діти не можуть сидіти довго на одному місці. Їхній розум прагне нових знань і відчуттів. Дізнавшись про все тут, він захотів мандрувати де-інде. І як часто трапляється, нікого не попередив. Діти безпечні. Вони не думають, що десь їх чатує небезпека. Чого не скажеш про їхніх батьків.

Помітивши пропажу, всі кинулися на пошуки. Та за малим уже і «слід застив». Його мама з бабусею у розпачі. А тут ще й до всього і гроза насувається. Аня з Марією також місця собі не знаходили. Розділилися, щоб швидше його знайти. Гукали. Заглядали у кожен куточок, а його все не було. Марія, хоч і не так часто виходила із дому, та все ж місцевість знала добре, чого не скажеш про Аню. У той момент, коли вони розділилися, не думали про себе, про небезпеку. А вона не забарилася. Сутінки. Блискає. Гримить. От-от полиє дощ, а Аня блукає сама, шукаючи дорогу назад. Але вона ніяк не знаходилася. Дівчина ще не знає, що малого Миколку знайшли, і щасливі родичі повертаються додому. Лише Марія стоїть на попередньому місці, чекаючи на неї. А її все немає. Уже перші краплі дощу опустилися на землю. Небо затягнуло чорними хмарами, лише блискавка висвітлювала Марії дорогу додому.

«Вона, напевно, вже вдома. А я її тут чекаю. Не могла ж вона заблудитися. Чи могла? Ні, вона точно вдома,» — так заспокоювала себе Марія, а ноги самі понесли її у знайомому напрямку.

Андрій не знаходив собі місця. На дворі така гроза, а Марії й Ані все немає. Де вони так довго?

Стукнули вхідні двері. На порозі мокра до рубочка стоїть Марія. Ані не видно.

— Де Аня? — запитав у розпачі Андрій.

Марія із здивування витріщила на нього очі.

— Я думала, вона вдома, — відповіла на запитання.

— Ні, її немає! — кричав Андрій. — Що трапилося? Чому ви не разом?

— Немає часу на пояснення, — твердо сказала Марія. — Бери дощовик і мені прихопи, та йдемо її шукати. Надворі таке робиться…

— Ти сиди в хаті. Переодягнися, бо ще захворієш. Я сам іду шукати. Якщо вона з’явиться до того, як я повернуся, зателефонуй, що з нею все гаразд…. Усе, я пішов…

Марія переодяглася, бо її почав бити озноб. Приклонила коліна перед образом Матері Божої і стала молитися. Не знає, скільки часу пройшло, коли Андрій з’явився з Анною. Обоє мокрі, перелякані. Аня взагалі з синіми від холоду губами. Марія швиденько приготувала теплу ванну і допомогла дівчині переодягнутися. Занімілі пальці від холоду й страху зовсім не хотіли слухатися господині, прийшлося їм допомагати. Андрій же був здатен сам собі раду дати. Коли всі були переодягнені, Марія напоїла всіх гарячим вином, щоб зігрілися. Та все одно цього було не уникнути.

Посеред ночі у Анни почалася лихоманка. Від пережитого страху і холоду її тіло не могло боротися з недугом. Знову весь дім «на ногах». Марія робить компреси. Андрій у відчаї тупцює по кімнаті, заламуючи собі руки. Серце його защемлює, коли чує з уст Ані стогони. Бідна дівчина знову переживає ті страшні миті грози й блукань незнайомою місцевістю у темряві. Чорне небо розсікає блискавка, від звуку грому аж здригається земля, а дороги додому все не видно. Кругом жодної живої істоти, лише вона, наче загнаний звір в клітку, не може знайти вихід на волю. Вона все йде і йде… Йде і здається, що ще крок — і ти ступиш назустріч своїй смерті. Про порятунок вже не думає. Ніщо вже її не врятує. Але невідома сила тягне все вперед. Крок за кроком. Не зупинятися, лише йти. І тут, наче з іншого світу, долинає голос. Він кличе її. Байдуже, куди він заведе: чи до спасіння, чи до загибелі — вона кинулася на цей звук. Він повторювався. Гукав і гукав. Стали зрозумілі слова: Анно! Вона ще більше докладала зусиль, аби швидше дістатися до голосу. Його раз у раз глушив звук грому, але все одно вона бігла, шукаючи цей голос.

І от… Спасіння… Людина… Дівчина біжить до неї, але чим ближче підходить, тим більше віддаляється цей силует від неї. Ще прудкіше вона біжить, з останніх сил намагається його наздогнати. Уже підходить до цієї людини, хто це, не помітно, дощ заливає очі та й здається, вона обернена спиною до неї. Аня підходить до людини у дощовику, та обертається. Знайоме обличчя Андрія дивиться на неї. Погляд важкий, пронизливий, жорстокий. Аня намагається зрозуміти, що трапилося з її коханим. Обнімає, стараючись розворушити. Аж тут натрапляє на щось холодне і тверде. Ступає крок назад. Блискавка освітила предмет. Це був пістолет. Ще мить — і з нього лунає постріл. Аня провалюється у небуття.

XXV

Уже другий день лежить Аня непритомна. Сильний жар мучить її тіло. Прихід лікаря нічого не дав. Госпіталізація була неможлива і через засоби безпеки, і через вкрай важкий стан пацієнтки. Чим міг лікар, тим і допоміг, а на все інше воля Всевишнього, так він сказав. А ще додав:

— Не лише тілесний недуг зламав її, а й душевний. З цим вона повинна боротися сама. Вилікує душу, вилікує й тіло.

Лікар сказав вслух ті слова, які вертілися в головах брата і сестри. Вони знали, що так трапиться, але не думали, що таким болісним для Ані способом. Андрій читав, що з бухти-барахти пам'ять не повертається. Для цього потрібен сплеск емоцій або подій, які заставляють твій мозок працювати активніше, усе згадувати. Він усе робив, аби ця мить наступила якомога пізніше, було б дуже добре, якби не наступала взагалі. А що, бувають випадки, коли людина не може згадати своє минуле життя — нічого, якось живе і без цього.

Якби так трапилося, було б усе ідеально. Аня не пам’ятала б життя до нього, він би старався забути, і почали б жити з чистого аркуша. Але схоже цей ідеалізм залишиться тільки у його уяві, адже Аня усе згадала. Він чув, як вона раз у раз повторювала ім’я свого чоловіка у гарячці. Коли вона отямиться, вони будуть зовсім чужими людьми.

— Нік! Нік! Не треба! Не заставляй мене це робити! Не треба! Я не можу! — зривалося з пересохлих від гарячки уст Ані.

Свідоме і несвідоме бореться зараз у її голові. Минуле і теперішнє життя тривожать душу, розділяючи навпіл. З одного боку, Ніколас Харт, її чоловік. Капризна і деспотична людина, яка думає і дбає лише за себе. З іншого, Андрій — люблячий, терплячий, з пораненою душею чоловік, але здатен на вбивство. Та не зважаючи на це, милий її серцю.

— Андрій, рятуй мене! Врятуй! — знову чулися стогони у кімнаті хворої.

Андрій з радістю допоміг би та не знає, від чого потрібно рятувати кохану. Він не здатний нічого зробити. Ніхто не може.

Домочадці закинули всю роботу. Андрій зовсім перестав ходити в офіс. Марія перестала поратися на кухні. Навіщо тратити час на готування їжі, якщо й так ніхто не їсть.

Андрій за ці кілька днів змінився до невпізнання. З худим, осунутим і небритим обличчям. Очі червоні від недоспаних ночей. Весь час він сидів біля Ані, щоб не втратити можливість бачити, як вона прокинеться. Щоб побачити ласкавий і ніжний погляд коханих очей, але цього уже кілька днів немає. Ці дні тягнулися неймовірно довго, приносячи біль, як Ані, так і Андрію, який не може бачити, як мучиться дівчина. Гарячка з’їдає її тіло, а спогади — душу. Спогади, які раз у раз постають, картини у голові Анни. То вона бачить себе дитиною, то вже дорослою дівчиною.

Батьки. Оксана. Друзі. Нік.

Нік! Чоловік, якого вона кохала. Заради якого змінила себе. Любов, до якого знищила її сутність. Зараз, наче дивлячись зі сторонни своє життя, Аня бачить якою наївною, а головне, дурною була. Бачила те, що хотіла бачити. Любила придуманий собою образ чоловіка, який такий далекий від справжнього. Хотіла потрапити у казку зі щасливим кінцем. А казка на те є казка, що до реальності далека. Вона, як ідеал життя, до якого прагнеш, але ніколи так і не отримаєш. Тільки в ній Принц закохується у просту дівчину, і вони живуть довго і щасливо. Тільки в ній кохані люди приймають одне одного такими, як вони є. Тільки в ній все складається так щасливо.

Але хто знає, як би склалося майбутнє Принца і Попелюшки, якби це була не казка. Можливо, так, як і в неї, а можливо, і ні.

Якщо брати до уваги, що Принц — знатний дворянин, відчуття стилю й етикету в нього в крові. Знання того, що він найкращий, що найправильніше робить, не піддається сумніву. Його слово — закон. Тільки він є ідеалом. Тільки він правильно думає і говорить. Таке у нього виховання — завжди бути першим у всьому.

А Попелюшка — дівчина, яка не має власного світобачення. Все, що її оточує, це мачуха і сестри-злюки, і постійна рутинна робота по дому. Єдиним спасінням для неї був її люблячий батько, який повністю підкорявся своїй деспотичній дружині. Уже і перше бачення стосунків чоловіка і дружини. Жінка командує, чоловік — виконує.

Якщо б таке застосувати на подружній парі Принц — Порпелюшка, сумніваюся, що це комусь сподобалося б, особливо королівській родині.

Варіант другий. Попелюшка — слухняна «овечка», яка у всьому підкоряється чоловіку. Такий би варіант сподобався всім, окрім Попелюшки. Хочеться хоча би так думати. Адже якщо маючи право вибору, ти повністю підкоряєшся волі іншої людини — ти або лицемір, причому з дуже стійкою психікою, або людина, яка не має почуття власної гідності, тоді мені цієї людини шкода.

Варіант третій. Компроміс. Іншими словами, порозуміння, яке базується на поступках. Якщо люди кохають, то вони здатні приймати рішення, які не зачіпають почуття іншої людини. Тоді можна говорити про щасливе подружнє життя. Закривати очі на маленькі прогрішення коханої людини. Вчитися один в одного. Доповнювати один одного. Рахуватися з думкою один одного. Слухати поради і пропозиції. А головне, не переставати кохати. Тільки з-за таких умов можна вважати шлюб ідеальним, а життя щасливим. Не часто таке зустрінеш в реальному житті, але як приємно бачити, що все- таки у декого ця казка перетворилася у справжнє життя.

Ані було не суджено долею довго відчувати щастя у подружньому житті. Її принц з благородною душею виявився жалюгідною пародією на нього.

Якщо ти привабливий, багатий чоловік з витонченими манерами поведінки, це ще не означає, що ти принц. Зазвичай, казкових принців зображали з ідеальними рисами як тіла, так і душі. Благородно чинити у будь-якій ситуації — ось найважливіший показник образу принца. Наділений чоловік якостями, які повинні бути, на думку тієї чи іншої дівчини, часто називали чоловіками мрії або принцем. Існує навіть вираз: «Чекаю принца на білому коні», тобто ідеального чоловіка.

Таким ідеальним чоловіком для Анни мав бути Ніколас Харт. А чим не принц? Багатий, розумний, успішний, в додачу щей красень, уява домалювала благородство — і вже вилитий казковий принцип. Прикріпити до принца Попелюшку у образі Ані — і казка перетворилася на реальність. Пишне весілля, щасливе майбутнє окреслює уява. Але жити довго і щасливо виявилося не так просто. Маленькі неприємності долалися, згодом забувалися, та перед уже великою проблемою їхніх сил не вистачило. Аня не змогла простити Ніка за втрату дитини, а він, у свою чергу, хотів зламати її волю, підкорити, принизити, заставити стояти перед ним на колінах.

Та жінка не піддавалася: інколи корилася, інколи бунтувала. Спочатку Ніка це заводило, заставляло ще більше принижувати її, ламати, але потім набридло. І ось, щоб якось урізноманітнити своє життя, заводив собі коханок. Та останнім часом з’явилася уже постійна, яка разом з ним працювала. Аня про це дізналася, та й не дуже Нік це приховував. Було нестерпно принизливо, і боляче ранило серце. Але простити і забути, що через нього загинула їхня дитина, не могла. Як би за інших обставин це сталося, можливо, змогла б. А так вона і майбутня дитина зробилася на останньому місці. На першому завжди була робота, гроші і він сам. Та запізно вона зрозуміла, що одружена з егоїстом, якому не притаманні ні співчуття, ні багато таких людських якостей, які так потрібні для спільного життя.

Аня згадала, як часто плакала наодинці чи то через поламану гордість, чи розбите серце, чи пустоту душі, яка поступово гине без любові. Вона, людина, яка виросла на любові, не могла вижити без неї. Єдиним виходом було розлучення. Та Нік відреагував на її заявку не так, як би мав. Аня думала, що він зрадіє, нарешті позбудеться надокучливої дружини, але зраділа, коли побачила як її чоловік сердиться, значиться ще не все втрачено, можна відновити їхні стосунки. Та коли почула, що він боїться втратити не її, а свій капітал при розлученні, як удар грому оглушив її.

І тому стоячи на скалі, вона хотіла стрибнути униз. Усім від цього стало б легше. Нік не переживав би за свої гроші і жив спокійно зі своєю пасією. Нікому вона не потрібна. Її життя даремне. Навіщо жити? Гіркота від власних думок стала у горлі й не давала дихати. Сльози навернулися на очі. Згадала свою рідну домівку, де прожила таке щасливе дитинство і юність, батьків, друзів і зрозуміла, що буде боротися до останнього. Та не вдалося зробити навіть кроку до бажаного, як доля зробила так, як мало бути.

Перелякана Аня падає у море. Задихається. Не вдається знайти таке бажане повітря. Хвилі обступили з усіх сторін, намагаючись навіки сховати у своїх водах…

Щось міцне підхоплює її і несе до спасіння. Небуття… Чорна прірва… А потім біль у всьому тілі. Не витримавши його, дівчина втрачає свідомість. Що було далі, Аня не пам’ятає. Тільки згодом чує голоси і бачить турботливі обличчя жінки і чоловіка. Марія. Андрій. Тепер заповнилися пробіли її пам’яті. Вона все згадала.

Та тіло все ще її не слухає. Воно й досі бореться з недугом. Розум невпинно аналізує події, залишаючи осторонь тілесні потреби. Чомусь він повернувся до тієї ночі, коли Аню перший раз почали мучити нічні жахіття. Зараз уже зрозуміло, що то не сон, а фрагменти її колишнього життя. Ось чому вона так панічно боялася моря у той момент, коли була морська прогулянка на яхті. Мало не померла у воді. Пам’ятаєш ти чи ні, але інстинкт самозбереження невпинно працює, не даючи можливості повторити хибний крок.

І зараз, знаючи послідовність подій, незрозумілість вчинків і слів, розум Ані дійшов до висновку, який просто перевернув її уяву про людей. Значить, «коханий» чоловік захотів позбутися небажаної проблеми, тобто її. І цю брудну справу довірив своїй коханці. Як би хтось розказав це їй, вона б розсміялася, але зараз знаючи, що це правда, уже не до сміху.

Як можна цінувати гроші більше, ніж людину? Як цей неживий предмет любити більше, ніж живу істоту? Як можна упасти так низько?

Розлучення завдасть багато клопоту, краще позбутися дружини, як надокучливого таргана. І то, тарган почувається краще, бо не відчуває любові і прив’язаності до свого ката. Його менше болить.

Сльози ллються по щоках, а вона сама цього не розуміє. За те розуміють Андрій з Марією, які бачать переміни у дівчини, і не знають радіти їм чи ні.

Радіти, бо небезпека минула, адже сльози так швидко не висихають, як перше, отже температура падає, а сумувати, бо стає зрозумілим, що Аня все осислила і це боляче б’є по її душі.

«Якби вона ще й знала, хто намагався виконати волю Ніколаса Харта, це б, напевне, її остаточно зламало», — так думав Андрій, адже не знав, що Аня підслухала його сповідь перед сестрою і все знає. І їй дуже боляче дізнатися таку правду про коханого чоловіка. Не кожному під силу адекватно сприйняти таку новину. Неймовірно боляче дізнатися, що чоловік, якого ти кохаєш — кіллер. Він убиває людей і за це отримує гроші, криваві гроші. Як можна з цим жити, знаючи, що його руки в крові? Чим він кращий за Ніка Харта? Нічим! Навіть не знає, хто з них гірший: Нік, який замовив вбивство чи Андрій, який взявся його виконувати. І так несамовито болить серце. Знову розчарування і втрачені надії. Так завжди буває? Чи то тільки в неї так, після кохання приходять зовсім протилежні почуття.

Завжди вона пішка у чужих руках. Коли ж нарешті візьме ситуацію у свої руки і буде боротися за свої права, бажання і діяти так, як хоче сама, а не так, як диктує чоловік чи суспільство!

Ця жага боротьби блискавкою пронеслася по її тілу, зупинившись в мозку. Правильно розшифрувавши сигнал, він почав усердно працювати над програмою оздоровлення. І вже через кілька годин Аня відкрила очі. Але тоді їй здалося, що краще б цього не робила. Тепер усе змінилося, і як з цим жити, вона не знає.

Марія, як завжди, поралася на кухні: готувала свій фірмовий суп, який вмить хвору підніме на ноги. У цій тендітній дівчині стільки жаги до життя, що з кожним днем їй все краще і краще.

Андрій уже заспокоївся. Ніяка небезпека уже на загрожує його коханій, тому з чистою совістю почав уже ходити на роботу. Але й там не мав спокою. Ранком ледве можна випхати за двері, а згодом щогодини телефонує додому запитати, як у них справи. Та схоже Ані це не до вподоби, її нервує таке піклування про себе. І недаремно, адже чим більше любові і турботи, тим важче їй покинути їхній дім. А це зробити вона вирішила остаточно. Їй треба побути наодинці сама з собою. Подумати, як їй жити далі, а тут це неможливо. І як це не лицемірно виглядає зараз, коли вона набирається сил у цьому домі, який скоро покине, ніжиться у турботі домочадців, яких також скоро залишить. Але вона змушена так вчинити. Інакше не можна. Треба нарешті жити життям, яке належить тільки їй. Не озиратися на минуле. Але щоб це зробити, потрібно розставити всі крапки над «і» та розпрощатися зі своїм колишнім життям назавжди.

Аня уникає розмови з Андрієм. Його це бентежить. Він дуже хоче, щоб вона поділилася з ним своїми переживаннями, своїми думками щодо свого життя. Але ні, вона мовчить. Спочатку Андрій заспокоював себе тим, що вона ще хвора, потрібно берегти сили на одужання, а не тратити їх на балачки. Та зараз усе по — іншому. Аня вже повністю здорова, але говорити з ним відмовляється. Знайде тисячу причин, аби з ним не бути наодинці або переведе розмову на іншу тему. І якось дивно стала себе поводити. Відсторонено, наче зовсім чужа людина. Не витримавши незрозумілості, Андрій напряму запитав:

— Що з тобою таке?

— Ти про що? — вдала, що не розуміє. у чому суть цього запитання Аня.

— Прекрасно знаєш, про що. Ти вкрай змінилася після хвороби. Скажи, що тебе гризе. Поділися зі мною, я постараюся зрозуміти і допомогти..

— Я хочу від вас піти! — твердо сказала Аня, а її пальці були міцно стиснуті в кулак і сховані за спиною. Їй було боляче говорити це. Такої ніжності і доброти вона не зустрічала ніколи, окрім її рідної домівки, коли батьки були поруч. У неї було відчуття, що покидає також свій рідний дім і найдорожчих їй людей. Але так краще! Краще для всіх. І для неї в тому числі.

— Що ти таке говориш? — не вірив власним вухам Андрій. — Чому?

— Так краще.

— Я не розумію? Що трапилося? Тебе тут образили?

— Ні! Мені тут добре, навіть дуже, але я мушу піти.

Андрій не розумів, що коїться. Пелена сліз насунулася йому на очі. Він знову втрачає. Втрачає кохання. Втрачає сенс життя. І тут він все збагнув:

— Ти повертаєшся до нього? Ти й досі його кохаєш? Ревнощі й відчуття образи рвуть його душу.

— Ні! Я до нього не повертаюся. Мені потрібно побути самій. Все осмислити і знайти шлях, яким я піду в майбутнє життя. Але щоб це зробити, потрібно повернутися в минуле. Інколи потрібно зробити два кроки назад, щоб потім зробити крок у перед.

— Не йди, я тебе прошу, — молив Андрій. — Я без тебе не можу. Я кохаю тебе. Давай почнемо усе спочатку.

— Ні! Я уже все вирішила… Пробач!..

Аня пішла. Андрій продовжував стояти, стиснувши міцно спинку в кріслі, й опустив голову.

Марія все чула. Замість того, щоб заспокоювати брата, вона пішла за Анною. Можливо, їй вдасться переконати її залишитися.

— Чому ти так поступаєш? Навіщо кидаєш нас? — з болем у голосі питала Марія.

— Я змушена так зробити. Я вас дуже люблю і дуже вам вдячна, але так треба. Інакше я заплутаюся ще більше, ніж зараз є.

— Ми допоможемо тобі впоратися з будь-чим. Тільки не йди.

— Знаєте, я постійно жила так, як мені казали. Казали батьки гарно вчися — і я вчилася. Казали, будь слухняною дівчинкою — я була. Я робила усе, щоб вони моною пишалися, щоб їм догодити. Спочатку їм, а потім і своєму чоловікові. Закривала очі на свої бажання, потреби. Я пізнавала світ через призму інших людей, а так його ніколи не пізнаєш. Через те, я зустріла і покохала чоловіка-покидька, який намагався мене убити. Я не змогла розгледіти його гнилу душу і мало не поплатилася життям. Я хочу пізнати світ, людей, життя такими, які вони є насправді, а не якими вони є в моїй уяві. Щоб потім не страждати так, як зараз. … Жити придуманим життям легко, важко жити справжнім… Але я хочу спробувати.

— Ти правильно говориш, — говорила Марія, — але я тебе прошу, пізнавай світ з Андрієм. Він не переживе, якщо ти його залишиш. Ти його промінчик надії. Він тебе дуже сильно любить.

— І я його люблю. Дуже люблю. Але я знаю, хто він насправді. Пробачте, але я випадково підслухала вашу розмову з Андрієм. Спочатку, я не надала їй вагомості. Але тепер, все співставивши, я зрозуміла. Якби я його не любила, зараз мені було би важко змиритися з таким його минулим. Потрібен час. Тут, бачачи щодня його і не мати сміливості сказати правду, а головне, змиритися з нею, ми можемо втратити почуття любові один до одного, почнемо ненавидіти, а це найстрашніше, що може трапитися.

— Ти знаєш, що заставило його таким стати?

— Знаю!.. Життя!.. Його несправедлива гра з людьми і їхніми долями.

— І ти все одно йдеш?

— Так.

— Куди ж ти підеш? Ти нічого не знаєш?

— Тепер уже я дам собі раду.

Марія змирилася. Дівчата стояли в тиші одна навпроти одної.. Їм обидвом було боляче, але Марія з притаманною їй властивістю, навіть з власним болем піклувалася про інших, згадала про предмет, який належав дівчині.

— Ось, візьми свою каблучку. Марія дістала її із шкатулки, яку не відкривала уже кілька місяців. Дістала каблучку і віддала Анні. Але дівчина не стала її одягати на палець, а поклала в кишеню.

«Стане у пригоді», — подумала Аня і попрямувала до дверей.

— Зачекай хвильку, — додала Марія і поспішила у свою кімнату.

Повернулася уже з гаманцем у руці.

— Ось, тут не багато, але на перший період повинно вистачити.

Аня розплакалася. Вона зовсім забула, що без грошей. А у світі, де вони панують — це рівносильне смерті.

Дівчина обняла вірну подругу, сховала гроші у сумку і попрямувала у невідомому їй напрямку. З Андрієм вона так і не попрощалася. Він зник.

XXVI

Довго Андрій блукав у невідомих йому досі місцях. Лють, безсилля і страх несли його ще дальше. Не помічаючи нічого навкруги, крок за кроком, аж поки обезсилений не впав на коліна. Непрохані сльози полилися рікою. Кажуть, чоловіки не плачуть, але як інакше можна виплеснути той біль, який відчував. Перший раз він плакав, коли втратив Олену, а потім… Потім його серце зробилося кам’яним, і ніяка сила не здатна була пробудити в ньому емоції. Аж тут з’явилася Аня, яка розтопила його крижане серце, але знову заставила страждати. Чому вона так вчинила? Можливо, дізналася правду? Краще б вдарила його, облаяла, лишень не покидала. Усе б зробив, аби замолити перед нею свою провину. Але вона не захотіла. Прийдеться змиритися з її відсутністю. Та це неймовірно важко. Це відплата за його гріхи. Самотність. Вічна самотність душі.

Андрій підняв голову до неба. Несамовитим від болю голосом закричав. Наче навіки приречений на скитання вовкулак вив на Місяць… Знесилений упав на землю.

Здалека зачувся звук грому, відповідь на його страждання. Схоже, і небо розділяє біль Андрія, та йому від цього не легше. Неначе путами сковув він його, заставляючи лежати непорушно і бути байдужим до того, що насувається гроза. Можливо, холодні краплі змиють його біль і ненависть до самого себе.

Аня сиділа у себе в номері, який зняла у дуже дорогому готелі. Краплі дощу стукали у вікно. Вона спостерігала, як вони стікають по склу. Так і зараз її душа плаче і болить через вчинок, який була змушена зробити. Можливо, колись зуміє все пояснити їм, і буде сподіватися на вибачення.

«Андрій! Марія! Надіюся, ви мене пробачите за той біль, який вам завдала», — сказала уголос дівчина і відійшла від вікна. Їй ніколи час гаяти на сентиментальності. Чим швидше закінчить свою справу, тим швидше повернеться до коханого чоловіка, без якого, тепер усвідомивши, не зможе прожити життя. І чхати на його минуле. Ніхто не святий, а гріхи вони будуть замолювати разом. Навіть праведні люди часом оступаються. Вчасно звернути із слизької дороги — ось у чому полягає правильність життя. І сьогодні вона задумала ступити на цю слизьку дорогу, можливо, справедливості, можливо, і помсти, і дай Бог вчасно з неї зійти.

Ніколи в житті Аня не відчувала такої злоби, як зараз. Бачити, як її «коханий» чоловік безтурботно живе, незважаючи на «трагічну» смерть дружини.

Ось кілька днів вона спостерігає за ним. Дім, робота, клуби, розваги. І жодного натяку на скорботу.

«А що, ти хотіла побачити його у траурі. Він же сам тебе позбувся. Забула? — твердив їй внутрішній голос.

«Думала, що хоч совість буде мучити».

Тепер відлучимося від цього моменту на кілька місяців назад і побачимо, як жив Ніколас Харт після трагічного випадку з його дружиною. І скажу я вам тільки одне — його все- таки мучила совість, але лише кілька днів.

У той момент, коли стало відомо про зникнення Анни Харт, вона вже знаходилася у домі свого рятівника, але ж про це ніхто не знав. Організували пошуки, які так і нічого не дали, лише наробили галасу. Зникла не хто-небудь, а дружина славнозвісного іноземного міліонера. Знайшлися свідки, які бачили потерпілу у день її зникнення блукаючу в горах, інші ж бачили, як вона стояла над прірвою. Були й такі, що стверджували нібито, у той момент, чули постріл. Але ніякого підтвердження їхніх слів не мало. Хтозна, що то був за звук, можливо, просто схожий на постріл. Але дійшли одного висновку: Анна Харт загинула. Був це нещасний випадок чи самогубство, але вона впала в море. Тіла дівчини так і не знайшли. На морі була буря, хтозна- де бурхливі хвилі віднесли нещасну.

Посипалися співчуття чоловікові, який так трагічно втратив дружину. Він уміло зіграв свою роль убитого горем чоловіка, а уже за кілька днів усе забулося. Знайшлися нові події, нові трагедії і нові життя. Про Ніколаса Хатра і його трагедію уже забули, що було йому на руку.

Поряд із ним завжди була його вірна Таня, якій і приходилося чути його ниття про совість. У неї ж вона зовсім спала. Нарешті вона отримала те, чого хотіла. Ніколас Харт уже самотній, потрібно ще трохи зачекати, щоб пройшов, цей нікому непотрібний траурний період, і усе — вона стане його дружиною. Але зараз потрібно набратися ще трохи терпіння, щоб витримати його скиглення. І на превелике щастя довго терпіти не довелося, але це завдяки її жіночим хитрощам. Що не довелося робити, аби викинути з голови Ніка пам'ять про смерть дружини — і їй це вдалося. За кілька днів його наче підмінили. Тепер Таня могла з полегшенням видихнути. Її план реалізувався: попереду багате і щасливе майбутнє з Ніком. Але лишень вона стане законною його дружиною, то «віддячить» йому за усі свої приниження.

Схоже Ніколасу Харту дуже не повезе, бо ще одна жінка бажає помсти і це не хто інший, як Анна Харт.

Вона б змирилася з думкою, що це була його велека помилка, про яку він сильно жаліє. Але спостерігати за тим, як Нік розважається у нічних клубах і влаштовує оргії зі своєю коханкою, вона не могла спокійно.

Спочатку був біль. Невже вона для нього нічого не означала, невже була пустим місцем. Як можна розважатися, знаючи, що по його милості дружина лежить десь на дні моря. Навіщо було говорити про кохання, одружуватися, будувати спільне майбутнє, щоб просто назавжди забути про її існування, щоб навіки стерти з лиця землі.

Що відчули батьки, знайомі, коли дізналися про її загибель? Невже так само знехтували цим, як і її чоловік. Ні! Ці люди здатні як і на любов, так і на співчуття. Лише ця людина любить себе і свої гроші. Ось і по цих для нього болючих речах пройдеться її «меч» справедливості і помсти.

Аня заставить його страждати і втратити найдорожче, так, як і він забрав у неї найдорожче — віру в людей.

Набравшись хоробрості, Аня увійшла в будинок, який колись вважала своїм домом. Крижаним холодом обвіяло її, коли опинилася у гламурних мармурових стінах холу. Білий начищений до блиску мармур кричав про розкіш, а тіло дівчини покрили підступні мурашки, що аж здригнулася від неприємного відчуття. Зразу згадала затишну домівку Марії й Андрія. Скромний, зі смаком обставлений будинок, випромінював силу набагото могутнішу, ніж цей набитий багатством палац. Лише тепер Аня зрозуміла, який із цих двох будинків назве своїм домом. Лише тепер зрозуміла, що багатство дому залежить не від речей, які в ньому знаходяться, а від людей, які там мешкають і любов, яку випромінює кожна річ в ньому. А ці холодні стіни давлять на тебе, роблячи серце черствим, а душу пустою.

… У кімнаті чулися не лише її кроки, а й шалене серцебиття. Дівчина навіть не знала, що більше привернуло увагу охоронців, які уже наближалися до неї.

Одного, кремезного, схожого на бульдога, охоронця Аня не знала, другого впізнала. Схоже він її також, адже зблід, а в додачу ще й перехрестився. Останнє дуже не сподобалося його напарнику. Той штовхнув його, приводячи до тями, і наказав слідувати за ним.

— Не бійся, Ярославе, — промовила Аня. — Я жива.

Хлопець намагався щось сказати, відкрив рот, але не зміг жодного слова промовити. Тільки дивився, наче очам своїм не вірив, і ловов ротом повітря. Його вчили захищати свого господаря від видимих ворогів, а як боротися з привидами, не знав. А вірити в те, що перед ним жива господиня, його розум відмовлявся.

Його у день трагедії не було поруч, але напарник не міг наговоритися про це. Казав, що чув навіть постріл і зниклу вдалині фігуру жінки. Падаючі з такої висоти не виживають. Якби знав, що це господиня, то оберігав би і не дозволив такому вчинитися. За невміння тримати язика за зубами його і звільнили. На місце нього найняли цього «бульдога», який тільки й чекає на команду «фас». Схоже свого дочекався.

Навпроти цього чоловіка Аня здавалася непомітною. Охоронець був дуже високого зросту. Але «привиди» ж не бояться нічого. Отже, це не привид.

— Антоне, відійди! — крикнув Ярослав. — Ти що, не бачиш, що це жінка.

— Бачу, ще не повилазило, — грубим, підходящим для нього голосом відповів «бульдог». — Але що вона тут робить? Господар не попереджав, що будуть гості.

— Бо це не гостя, це господиня, — твердив Ярослав. Але побачивши, що напарник тупить, додав:

— Ця дама ніхто інший, як Анна Харт.

— Що, покійниця? Ти що, з глузду з’їхав? Вона давно на дні моря риб годує.

Така розмова Анні не сподобалася. Правда боляче ріже почуття.

Бачачи, як спохмуріла дівчина, Ярослав став на її захист.

— Дурню, що ти верзеш! Тобі видно всі мізки повідбивали! (Антон до того був боксером, але через травму голови змушений був покинути улюблену справу. І згадка про це ранила його почуття, хоч як це парадоксально звучить, але він також людина).

— Грець із тобою, — буркнув він Ярославу. — Розбирайся сам з цими господинями. Одного дня одна, другого — інша…. Цілий гарем розвівся, — додав Антон, ідучи геть.

— Пробачте йому таку зухвалість. З головою він не дружить, — промовив Ярослав.

— Нічого страшного. Інколи корисно почути правду про себе. Хоч би як гірко від цього не було.

— Але як ви тут опинилися? Що трапилося? Чому вас вважали мертвою?

— Ого, так багато запитань, — сміючись відповіла Аня.

— Вибачте, — тихо сказав хлопець.

— Не вибачайся. Я все поясню, але згодом. Зараз у мене важлива розмова до Ніколаса.

Аня не наважувалася сказати менш офіційно.

— Він у себе в кабінеті… — сказав охоронець, а потім додав, — А звідки ви дізналися, що сьогодні він вдома, зазвичай, його тут можна побачити лишень вранці або пізно ввечері?

— Секрет фірми, — жартівливо промовила дівчина, залишаючи розгубленого хлопця насамоті.

Той стояв ще довго, думаючи, чи часом йому не привиділося. Схожа, як дві краплі води на його колишню господиню дівчина, але й одночасно її протилежність. Перед ним була впевнена у собі жінка, яка знає, чого хоче, а головне, виявляється вона вміє сміятися.

Аня увійшла в кабінет без стуку. Нік навіть одразу не помітив її, був сильно зайнятий телефонним дзвінком. Це дало змогу дівчині зібратися з силами.

— Привіт! — промовила Аня. — Чого дивишся, наче привида побачив, — саркастично додала вона.

І справді, побачити славнозвісного Ніколаса Харта з розкритим ротом і витрішкуватими очима, було новиною для його дружини.

— Виявляється, тебе можна ще чимось здивувати, — продовжувала дівчина розмову.

Нік все ще мовчав. Він не знав, що робити. Уява явно бавиться з ним. Протер очі. Ущипнув себе. Не допомагає.

— Що це за мана! — нарешті видавив із себе.

— Твоя дружина. Чи ти думав: цитую: «годую на дні моря риб», значить погано думав.

Аня й не помітила, звідки у неї взялося стільки цинічності й сарказму. Але вирішила продовжувати у тому ж дусі.

Нік швиденько взяв слухавку телефонну і почав набирати цифри.

— Якщо ти по сек’юріті, то запізнився. Я уже з ними зустрічалася.

Нік сердито кинув слухавку і запитав:

— Що ти з ними зробила?

Це питання для Ані виявилося смішним й вона засміялася.

— Даремно хвилюєшся. Що я могла вдіяти твоїм амбалам?

— Значить, вони мене ослухалися й пропустили тебе. Отже, будуть шукати нову роботу.

— Нічого шукати вони не будуть, бо поступили так, як мали поступити: пропустили у дім господиню.

— Та яка з тебе господиня, — саркастично промовив Нік.

— Така, як із тебе господар, — відповіла на випад дівчина.

Ця відповідь змусила замислитися Ніколаса Харта. Що він чув: твердий і властний голос своєї дружини, і йому стало не по собі.

— А ти змінилася, — промовив її чоловік.

— У мене був хороший вчитель, — відрізала та.

— Чого ж ти прийшла? — напряму запитав Харт.

— А ти не здогадуєшся? — іронічно відповіла Анна.

Холодний піт виступив Ніку на чоло. Затряслися руки. Тремтячим чи то від люті, чи від розпачу голосом промовив:

— У тебе немає доказів!

— Доказів чого? — запитала дівчина, нібито не здогаджуючись, про що він говорить.

— Значить, хочеш пограти «котика і мишки» зі мною. Але знай, я все одно тебе знищу.

— Що за погрози? Які ігри? Ти про що? Кохана дружина повернулася додому, а тут такий прийом. Де обійми і цілунки зі словами «як я радий тебе бачити живою». Натомість я чую погрози.

Зрозуміти жартує Аня чи говорить правду, Ніколас Харт не міг. З цієї полохливої й наївної дівчини не лишилося нічого. Натомість перед ним стоїть або дуже хороша актриса, або ще дурніша дівчина, ніж була.

У друге вірилося не дуже, але й не вірилося і в перше. Одне з двох: або Аня затіяла небезпечну гру, або дійсно не знає про його з Танею секрет. А з іншого боку, звідки їй знати. Навіть якщо вона і вижила, то думає, що впала сама. О Господи, чуть сам не спалився.

Аня бачила, як Нік змінював вираз обличчя одне за одним. І ця єхидна маска дала зрозуміти, що він щось замислив.

«Нічого, пограємо в гру, правил, яких ти, дорогенький, не знаєш. Як ти сказав «котика і мишки». Думаєш, що будеш котом і дуже сильно помиляєшся. Ти будеш мишею під прицілом у дуже сердитого кота».

XXVII

Аня ось уже кілька днів живе під одним дахом з Ніколасом Хартом. Єдиним задоволенням мешкання тут є те, що це стерво на і’мя Таня сюди уже не потикається.

Цікаво, що ж розказав їй Нік. Хотілося б побачити її вираз обличчя. Задоволено посміхнулася і спустилася сходами у вітальню. Покликала Ярослава і почала розмову.

— Сідай, Ярославе. Не бійся, Ніколаса зараз немає.

Заспокоєний цими словами, сів. Якби ж містер Харт побачив таку зухвалість, вмить звільнив би з роботи.

— У мене до тебе прохання. Але щоб це залишилося між нами, — уже тихіше додала Аня.

Хлопця насторожило таке прохання, але він уже давно відчував до своєї господині більше, ніж дозволяли його обов’язки. Це було ні, не кохання, а якась трепетна ніжність. Спочатку йому було шкода дівчину, яка змушена була так страждати, але зараз це почуття перейшло у щось на зразок захоплення, навіть поклоніння. Це як кумир, ти його любиш і захоплюєшся ним, хоча знаєш, що ніколи з ним не будеш. Так, і цей хлопець прекрасно знав своє місце і дивився на речі реалістично. Але допомогти їй прагнув будь-що. Якби Аня дізналася про його почуття, то, напевне, розсміялася, не тому, що зверхньо ставилася, а тому що ніколи б не повірила, що нею можуть захоплюватися.

— Не переживай, усе законно, — промовила дівчина, бачачи розгубленість хлопця. — Я тільки хотіла запитати, чи зможеш ти дізнатися про одну людину. Я знаю, що ти вчився на поліцейського, можливо, в тебе залишилися знайомі у цих органах, тому що якраз ця людина, про яку потрібно дізнатися — колишній детектив. Його звуть Лемачов Іван Миколайович, працював десь у Полтавській області. Точно сказати, де саме, не можу. Вийшов на пенсію, і після цього ні слуху ні духу. А знайти його треба, дуже треба! Ось фотографія.

Аня витягнула її із кишені сукні і дала Ярославу. Хлопець сховав у кишеню піджака і промовив:

— Я зроблю все можливе, але обіцяти вам не можу…

— Я розумію…. Якщо буде щось потрібно, звертайся. Про гроші не хвилюйся, все буде у належному чині…. А тепер іди, а то ще щось запідозрять… Дякую.

Ярослав встав і поспішив до своїх обов’язків. За ним встала і Аня, але що їй дальше робити не знала.

«Якось все заплуталося ще більше, ніж було. Але відступати назад не можна. Краще подумати, як діяти далі, інакше вони мене знищуть швидше, ніж я доб’юся своєї справедливості.»

І справді, Таня Захарченко, трохи заспокоївшись, намагалася щось придумати, щоб усунути суперницю.

Вона вже малювала собі картину щасливого майбутнього, а ця «сучка» взяла і все зіпсувала.

«Живуче виявилося стерво. Нічого, я з тобою впораюся. Потрібно тільки трохи часу. Але знову все доводиться робити самій. Цей тюхтій лише зовнішньо мужик, а так…. Краще буде жити під одним дахом з нею, ніж позбудеться, щоб не заплямувати свою репутацію. Бач, в депутати намилився. Колись це було чудово, але зараз. Під пильним оком публіки буде важко щось зробити з цією замухришкою. Але прийдеться. Надто важко я заробляла собі місце біля Ніка, щоб так легко і без бою віддати. Так що, Анно Харт, я оголошую тобі війну! — останнє речення уже уголос промовила Таня і лукаво посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі.

Ніколас Харт не знав що робити. Він опинився між двох вогнів. Дві жінки борються за нього. Було б смішно, якби не було так страшно. На що здатні ображені жінки, можна тільки здогадуватись. Але навіть ці здогадки не тішуть. Як одна, так і інша несуть для нього загрозу, надто вони багато знають. Варто зробити необдуманий крок — і може все плачевно обернутися, в першу чергу, для нього. За жінок він не переживав: хай повбивають одна одну, а от загрозу, яку вони несуть, хвилювала набагато більше.

«І чому саме тепер це сталося, коли усе йшло так чудово? Ідеальна репутація для політика, а тут повернення блудної дружини, навіть не блудної, а померлої. Уявляю, як такі заголовки прикрасять перші сторінки газет. Кажуть: погана реклама, це також реклама, але я такої реклами не хочу…. Потрібно щось придумати, щоб поставити себе у правильному світлі. Але краще б вона ніколи не з’являлася. З неї ніколи не було користі, тим більше зараз. Може, вмовити не з’являтися на публіці, а потім тихенько засунути трохи грошей у кишеню і відправити на всі чотири сторони. Але чи захоче?».

— Захоче! — твердо відповіла Таня, коли Нік прийшов з нею порадитися.

— Чому ти так впевнена? — запитав Харт.

— Бо у мене вже є план, — задоволено відповіла дівчина.

— Ах ж ти, моя підступна красуне, — промовив Нік, обнімаючи Таню. — Що на цей раз придумала твоя прекрасна голівка? — додав він і лагідно вкусив її за вушко.

Таня звільнилася з його обіймів і промовила:

— Досить цих любощів, у нас попереду ще ціле життя для них, а зараз потрібно обговорити, як нам реалізувати мій план.

— Усе, я здаюся на твою милість, — жартома говорив Нік.

Сів на шкіряний диван, заклав ногу на ногу і став уважно слухати свою коханку.

Таня продовжувала стояти, час від часу жестикулюючи руками і присідаючи на стіл. Оця її діловитість образу, а ще мимовільне закидання ноги на ногу, сидячи на столі навпроти нього, дуже збуджувало Ніколаса. Тому не давши навіть договорити, пристрасно впився губами в її губи, а далі….

Це було брутальне злиття. Несподіванка, що додавала ще більше пікантності і була вдалим завершенням обговорення їхнього підступного плану.

А план полягав ось у чому: не оголошувати нікому про «воскресіння» Анни Харт, а втершись їй в довіру, відправити на острови, так би мовити на відпочинок. Але ті острови такі небезпечні. Від нещасного випадку ніхто не застрахований. А уже покійну людину, хто буде шукати!

Аня Харт не може знайти собі місця. Якийсь душевний неспокій мучив її цілу ніч. Страшні сни раз у раз змінювали один одного. Тому на ранок вона виглядала втомленою і знервованою. Підлила вогонь у її поганий настрій ще й поява у домі Тані.

«Я думала, що вона не посміє уже тут з’являтися, хоча б поки я тут, а у цієї дівчини не виявилося ні стиду, ні совісті. Подивимось, що вони задумали. Нік уже кілька днів ходить задоволений, як кіт, який наївся сметани. Схоже, мій неспокій недаремний». Думала Аня, стоячи на сходах і дивлячись, як Таня нахабно пройшла повз, навіть не удостоївшись на неї глянути.

Зачинилися двері кабінету. Сам-на-сам залишилися за дверима Нік і Таня. Дівчина вийняла із сумки авіаквиток і вручила шефу. Той розгорнув його і пройшовся очима по ньому.

— Усе добре, — промовив він. — Але як вона перетне кордон. Її ім’я засвітиться, що тоді?

— Не панікуй завчасно. Все продумано, все сплановано. Я зареєструвала квиток на ім’я Анни Коваленко.

— А як паспортні дані будуть перевірятися? Що буде?

— Будуть! Обов’язково будуть! — стверджувалала Таня.

Ніколас стояв, не розуміючи, до чого вона хилить і як вдасться реалізувати подорож.

— Ти що, зробила фальшиві документи? — нарешті запитав Нік, дійшовши більш-менш логічного висновку.

— Не мели дурниць. Ти що, хочеш, щоб її посадили, а заодно і нас. Ні, я придумала краще: я зв’язалася з авіакомпанією і наплела їм таку історію, що жіночі романи відпочивають. Я назвалася найкращою подругою Ані і розказала їм дуже слізну історію, що моя подруга розлучається з чоловіком, який її зраджував, у неї дуже сильна депресія. Щоб якось розрадити її, я вирішила подарувати подорож на острів Балі. Але зареєструвати квиток потрібно на її дівоче прізвище, бо почуте щось, що хоч трохи пов’язане з колишнім чоловіком, викликає шквал негативних емоцій. Вони з поняттям увійшли в ситуацію (там була жіночка, яка теж недавно розлучилася і вважає всіх чоловіків гадами і одобрила поїздку подальше від такого козла) і зробили виняток для нас. Але для достовірності даних я пред’явила їм паспорт Ані і знаєш, що я побачила там, просто не повіриш. Вона не захотіла міняти своє прізвище на твоє, а до свого добавила твоє. Вийшло подвійне прізвище. Але ж про це ніхто не знає. Ой, бачу і ти не знав.

— Я до неї в паспорт не заглядав, у мене були справи поважливіші.

— Для тебе і для всіх вона була Анною Харт. Це просто подарунок долі. — Таня просто розквітла. — Ось чому полетить на Балі Анна Коваленко-Харт, а не просто Анна Харт. Та я думаю перевіряти ніхто не буде. Вона ж мертва. Ти зі мною згідний?

Ніколас слухав і не вірив своїм вухам. Перед ним стояла вродлива, розумна, сексуальна дівчина, яка зараз відкрила йому ще й інші свої якості: підступність і мудрість, а ще бажання досягти того, чого бажаєш. Ось яка жінка потрібна йому. Жінка, з якою не пропадеш і досягнеш неймовірних вершин. І як добре, що вона на його боці, інакше йому б дуже не пощастило, особливо, якби вони були по обидва боки барикад.

Не витримавши спокуси, Ніколас Харт хотів поцілувати свою помічницю, але та зробила зупиняючий жест.

— Не забувай, де ми знаходимося, — сказала вона.

Ніколас відійшов від неї. Сів у крісло і звелів покликати Аню.

— Ти думаєш, що це хороша ідея моєї присутності тут? — запитала Таня.

— Звичайно, вона ж нічого не знає. Для неї ти просто моя помічниця.

Останні слова почула Аня, яка уже привідкрила двері кабінету і усміхнулася сама до себе.

Увійшла і подивилася то на Ніка, то на Таню. Обоє наіграно посміхалися.

«Які ж вони жалюгідні у своємі незнанні й невігластві. Думають одне, а вийде зовсім інше. Я зітру з їхніх обличь цю гримасу переможців», — думала Аня.

— Ти мене кликав? — запитала вона.

— Так! Так! Сідай, — жестом показав на крісло навпроти його. Аня сіла. — У мене для тебе сюрприз, — збуджено продовжував Нік.

— Сюрприз? — з тонкою іронією в голосі запитала дівчина.

— Ага, сюрприз, — утончив Харт.

— Ти знаєш, я щось не дуже люблю сюрпризи, — промовила дівчина, встаючи з крісла, намагаючись покинути кімнату.

Нік з Танею обмінялися поглядами. В обох читалося нерозуміння. Не такого вони чекали.

— Стій! Зачекай! Дослухай, хоча б у чому суть, а потім вирішиш, хочеш ти цього чи ні, — сказа Нік.

— Гаразд, — погодилася Аня. — Говори.

— Якщо мені пам'ять не зраджує, то у нас не було медового місяця. Тому я вирішив тепер надолужити втрачене.

Таня сверліла Ніка очима. Про таке вони не домовлялися.

— Ні, пам'ять тобі не зраджує. Але хто тобі сказав, що я хочу з тобою поїхати в медовий місяць?

Ніколас знову обмінявся поглядом з Танею, що не пройшло не поміченим Анною. І те, що вона побачила додало їй впевненості у своїх діях.

Тон, яким говорила Аня був впевненим, навіть чимось насмішкуватим. Тому Ніколас зі своєю пасією збентежено і у розпачі подивилися один на одного. Обоє шукали підтримки, але ні той, ні та не чекали на такий поворот подій, тому розгублено чекали, що буде далі.

— Але… — почав говорити Нік, встаючи зі свого «трону», але Аня його перебила.

— Ніяких але! Ти що думав, що я просто візьму і забуду своє минуле? Знаєш, ти трохи припізнився. У мене була амнезія, але дякувати Господу, я все згадала. А головне, пригадала навіть те, що ви воліли б, щоб я не пригадала. Так що прошу сідайте і розповім свою і сторію. Ти ж мій, любчику, — звернулася вона до Ніка, — за весь цей час навіть не поцікавився, як і де я жила увесь цей час. Але я не горда, тому сама розповім. Прошу, сідайте! Не соромтеся! — ввічливо запрошувала Аня, але сказані слова були так, щоб не викликало сумніву не послухатись. Тому Ніколас і Таня присіли слухняно на диван.

«Що ж їх чекає?» — роїлося у їхніх головах.

А чекало ось що: Аня зібрала в собі всі сили і довела справу до кінця.

— Так от, — почала вона розмову, — я давно хотіла вас тут зібрати, але чекала того моменту, коли самі сюди прийдете. А це станеться неодмінно, думала я. І знаєте що, я вражена, наскільки швидко ви відреагували на мою появу. Минуло буквально тиждень, як ви знову замислили мене позбутися.

Після цих слів кадик у Ніколаса нервово заходив, а у Тані почалося щось на зразок істерики. Очі забігали, руки затряслися, крик намагався вирватися, тільки міцно стиснуті губи не давали цьому зробитися. А розум, як і в одного, так і в іншого твердив, що вони попали в пастку. Мисливець опинився у ролі здобичі, і від цього ще більше ставало не по собі.

Тільки Аня гордо височіла над ними, випромінюючи впевненість і спокій.

— Можна сказати браво вашому ходу думок, — продовжувала дівчина розмову, — таке придумати — медовий місяць. А там що втопилася чи захопили вполон і зїли місцеві аборигени. А, можливо, тамтешні кіллери більш вправні, ніж наші. Гм? — саркастично запитала Аня.

Це вже було фатальним моментом для Ніка і Тані. Обоє покрилися холодним потом. «Невже вона знає!» — думали вони. Першим відреагував Ніколас.

— Що ти верзеш? Який кіллер? — ледь не кричав він, підхоплюючись з дивану.

— Сядь!

— Яким тоном ти зі мною розмовляєш?

— Я сказала, сядь! Інакше пошкодуєш, що не послухався.

— Що за погрози? — бурмотав Нік, все ж таки підкоряючись своїй дружині.

Таня навіть не пробувала робити зайвих рухів. Вона надто боялася цієї жінки, що бачила перед собою. Не так жінки, як того, що та могла вчинити. Зла жінка — небезпечна жінка. Інстинкт самозбереження підказував їй не рипатися, вона йому і підкорилася.

Аня не вщухала. Усю свою злість і біль випліскує зараз на них. Навіть наймирнішу людину можна довести до того, що вона стане на стежку війни. А те, що вони вчинили з нею, неможливо простити і залишити безнаказаним.

Ніколас лютував. Ніздрі його носа роздувалися, як у розсердженого бика на кориді. Тільки в даному випадку замість червоної тканини присутня жінка, яка за своєю природою інколи здатна ще більше впливати на чоловіка, ніж та червона тканина на бика.

— Що ти собі дозволяєш?! — кричав Нік. — Що за погрози? Ти що з глузду з’їхала? Покажешся краще спеціалістам, а не влаштовуй нам сцен, подібні цій! Що подумає про тебе стороння людина, — вказав він на Таню.

— Мені начхати, що подумає про мене це стерво! — сказала Аня і гордо махнула головою у бік Тані.

Інколи принижена гідність, особливо жіноча, заставляє жінок тримати гордо голову, а не опускати донизу, щоб посторонні не бачили, як їм боляче приходиться терпіти чоловічу невірність.

— Я все знаю, і не треба робити такі круглі очі, нібито від здивування. Та й не дуже ти це приховував, дорогенький. Тільки я одне не можу зрозуміти, чому тоді ти не захотів зі мною розлучитися? Чому не хотів дати спокій? Ми б спокійно розійшлися, і живи хоч із десятьма такими шльондрами, як оця. Але ні, вам захотілося крові, моєї крові! Що ж я вам такого зробила? За що так ненавидите, що хотіли вбити?

Таня ще більше втиснулася в диван, щоб зробитися непомітнішою. Ніколас також спочатку притих, але потім щось схоже на чоловічу гордість взяло верх. «Хто вона така, що вказує, що маю робити? Зараз поставлю її на місце.»

Ніколас знову встав і попрямував до Ані. Цього разу вона його не зупиняла. Він взяв її міцно за лікті і потряс.

— Що на тебе найшло. Припини негайно цей балаган. Інакше решту своїх днів проведеш у чотирьох стінах божевільні.

— Відпусти! — виривалася Аня з його залізних обіймів. — Це ще не факт, хто з нас проведе решту життя у чотирьох стінах: я у божевільні, чи ти у тюрмі?

Цей випад дівчини трохи призупинив запал Ніколаса Харта, але ненадовго.

— Що за пусті погрози? Ти і так нічого не доведеш, тільки піднімеш себе на сміх, — вдавано байдуже говорив Нік, але насправді дуже боявся. Навіть найменший натяк на злочин, ще й такого масштабу, перекреслить все його майбутнє життя політика.

— А ти впевнений, що це пусті погрози? — іронічно говорила Аня. — Знаєш, я б на твоєму місці присіла, а то не дай Бог від почутого втратиш свідомість. Свідомість, як свідомість, а спокій точно.

Ніколас знову вхопив Аню і з ненавистю сказав:

— Не грай з вогнем, бо обпечешся. Ти просто не знаєш, на що я здатний!

Аня знову звільнилася від його рук. Якби їй цього не вдалося, то тільки один її крик привів би в кабінет двох її вірних охоронців, які чекають за дверима.

— Вогонь я уже давно приборкала. А мені нічого не зробиш, кишка тонка. Але якщо і наважишся, то у разі моєї смерті чи тому подібного, світ побачить твоє істинне лице. Листи, у яких є моє звинувачення і докази проти вас, з’являться в усіх органах розслідування злочинів, плюс детектив, якого я найняла пред’явить і свідка, який усе бачив. І скажу навіть таке, був учасником цього «грандіозного дійства». Детектив Лемачов, так його звуть, знайшов кіллера, якого ти, Танюша, — звернулася до дівчини Аня, — найняла. І на превеликий для вас жаль, він погодився дати проти вас показання.

— Але ж ти жива? — запротестував Нік.

— Це тільки завдяки Богові і добрим людям, які мене знайшли і виходили. Але ж про те, що я жива ніхто не знає. Так що, дорогенькі мої, ви попали! — насмішкувато додала Аня.

— Ти блефуєш! — крикнув знервований Харт.

— Хочеш перевірити, — впевнено відповіла дівчина.

— Чого ж ти хочеш тоді?

— Я хочу справедливості. І усе, що належить мені по закону: половину майна, ну, можливо, трошки більше, так, за моральне відшкодування. А найгоовніше — щоб вас двох в цій країні не було.

— Ти з глузду з’їхала! — кричав Нік.

Таня також хотіла нарешті щось додати, але Аня так на неї подивилася, що та вмить перехотіла.

— Вибирай, або це, або взагалі нічого. Адже якщо ти сядеш в тюрму, а це неодмінно трапиться, то усе це, — Аня обвела кабінет руками, — і так буде моїм. Усе!

— Але ж ти…! — крикнув Нік і замахнувся її вдарити. Аня вчасно відреагувала і його удар пройшовся по повітрі.

— Я знаю, хто я, — грубо сказала вона. Цей жест дуже її розізлив. — Питання у тому чи знаєш, хто ти?

XVIII

— Це кінець! — сердито і в розпачі говорив Ніколас Харт до Тані.

— Не панікуй завчасно, — спокійно говорила дівчина.

Чи то спокій, який випромінювала його помічниця, чи повчальний тон сказаних слів вивели остаточно Ніка з рівноваги.

— Не панікуй! — кричав Харт. — Тобі легко говорити. Ти нічого не втрачаєш, на відміну від мене. А я все!

— Не все… У тебе є я…. Ми вдох щось придумаємо, — говорила Таня, намагаючись його заспокоїти. А в додачу погладила по спині..

Ніколасу цей жест доброти не дуже сподобався. Він відсахнувся від лагідних рук своєї коханки.

— Ти вже напридумувала! Це ти у всьому винна! Через тебе я опинився в такій ситуації!

Тепер настала черга сердитися Тані. «Ну й ти невдячна сволоч» — думала вона.

— Ага, так значить, якщо халепа, то ти в кущі… А я ще й у всьому винна. Знаєш, мені уже набридло витягувати твою дупу з різних передряг…. Тим більше, хто з нас мужик? От і вирішуй сам, що тобі далі робити. А мене не чіпай.

Таня намагалася покинути кімнату, тим самим закінчити цю неприємну розмову.

— Яке ж ти стерво! Кидаєш мене… Тобі, як і всім, потрібні були тільки мої гроші. А коли я їх уже втратив, ти мене залишаєш. Що ж…

Таня не вірила своїм вухам, що вона чула, невже нотку жалю і скорботи у голосі свого коханого. Невже не хоче втрачати. Серце дівчини окрилилося і дало знати, що, незважаючи на всі його образи, не хоче покидати. З грошима чи без, вона хоче бути з ним. Не було би щастя, так нещастя помогло. У цій ситуації вони обоє зрозуміли, що кохають одне одного. А двом легше щастя нести і біду перенести.

Аня свого добилася. Поставила Ніколса Харта на коліна. Та чомусь від цього не стало легше. Якийсь маленький сумнів засів у голові: чи правильно вчинила? Можливо, було б краще усе залишити, як було, і не лізти зі своєю помстою. Але, з іншого боку, вона б ніколи не заспокоїлася, а з цим і життя не було б спокійне.

Потрібно тільки молитися про те, щоб Андрій простив і не переставав кохати. Його любов, наче рятувальний круг посеред моря. Тільки вона не дозволяє піти на дно пропасті, яка зветься життя.

«Як хочеться, щоб усе це поскоріше минулося, і я нарешті опинилася б у обіймах коханого. Ці інтриги не для мене. Як я втотмилася від усього цього. Але й відступати уже запізно. Потрібно доводити розпочате до кінця», — думала наша героїня, сидячи у себе в кімнаті.

Обривки минулого не дають здаватися. Надто багато образ таїться в її душі. Щоб навіки їх поховати, потрібні неймовірні зусилля. А головне, бажання. Треба вміти прощати. А цим багато хто не похвалиться. Навіть і не знаю, чи підсилу це і нашій дівчині. Надто багато болю і ненависті припало на одну її душу. А з цими почуттями справитися ой, як не легко. Потрібен час. Він усе вилікує, навіть поранену душу.

Пройшло уже кілька днів, а Ніколас Харт усе ще уникав зустрічей з дружиною. Цей період дався йому нелегко. Добре, що хоч була поряд Таня, а то навіть не знав би, як впорався б з усім цим.

Документи на розлучення і передачу майна уже готові. Потрібно тільки знайти у собі сили і підписати. Важко розлучатися з речами, які є частиною тебе, які ти створював власними руками. Але так потрібно. З іншого боку, краще що так сталося. Зараз трохи заспокоївшись, Ніколас Харт почав мислити логічно. Що Анна жива, це трохи проблематично, але все ж таки добре. Вона не винна в тому, що їхнє подружнє життя не склалося. Ніхто не винен, що так склалися події. Але Бог свідок, він все ж таки кохав її. Можливо, не таким кохання, яке було потрібне їй, але ж все таки любив. А, можливо, просто не міг розібратися у своїх почуттях і прийняв бажане за дійсне. Але що б там не було в минулому, які б помилки не наробили, зараз потрібно їх виправляти. І Ніколас Харт поставив жирний підпис на документі про розлучення. Ще один послідував під графою розділ майна. Усе… Цим він поставив крапку на своєму колишньому житті.

Аня також була заклопотана своїми справами. Ні, вона не підраховувала свої майбутні капітали і навіть задоволено не посміхалася своїй перемозі. Вона просто робила те, що було притаманне їй від природи — піклувалася про інших.

Сьогодні Ярослав оголосив їй хорошу звістку: нарешті знайшовся цей славнозвісний детектив Лемачов. Аня дуже зраділа цій новині. Та, як завжди, виникли нюанси. Іван Миколайович ніяк не хотів іти на контакт, тим більше приїздити у інший кінець країни.

Доля і пошуки коханої занесли його аж на Закарпаття. Об’їздивши цілу країну, так і нікого не знайшовши, оселився там. Заспокійлива атмосфера, чудова природа, гірське цілюще повітря, а головне, добрі і привітні люди, що може бути краще для старіючого чоловіка з пораненою душею.

Довго не думаючи, дівчина поспішила у свою кімнату і написала листа, якого мали передати Івану Миколайовичу.

У сучасному світі так багато можливостей зв’язатися з іншою людиною не лише в країні, а й у цілому світі. Існують телефони, інтернет і тому подібне, але наша героїня обрала чомусь листування. Це якось більш інтимно, а ще дуже романтично. Якщо у неї все вийде, то невдовзі двоє закоханих і поранених серця поєднаються і вже ніколи не покинуть одне одного, поки смерть не розлучить їх. Хто, хто, а вона про це подбає.

Уже кінець жовтня, а хороша погода продовжує балувати мешканців України. Закарпаття тому не виключення. Зазвичай, у цю пору вершини гір біліють снігом, але цього року вони продовжують грітися на сонечку, не думаючи, що зовсім скоро їм доведеться все- таки одягнути біле хутро.

У один із таких погожих днів Іван Миколайович Лемачов вирішив прогулятися, поспілкуватися з людьми, а то самому та й самому якось нудьгувато. Але яким його здивуванням було, коли по дорозі зустрів хлопця, який поспішав до нього. Хлопчина вручив йому листа і швиденько зник, наче його і не було, залишаючи Івана Миколайовича посеред дороги здивовано розглядати листа.

Хто б йому міг написати. Промайнула думка, що Марія, але подивившись на почерк, ця думка втікла геть, залишаючи після себе гірку нотку розчарування.

Колишній детектив поспішив назад, до свого дому. Маленька чепурна хатинка, кругом якої розмістився чудовий сад. Гордість господаря. Зараз дерева стоять похмуро, якось навіть сонно, але з приходом весни сад оживає. Цвіте різноманітним цвітом й захоплює дух неймовірними пахощами.

Лемачов зайшов у будинок. Сів на диван і розгорнув листа. На аркуші виднілися акуратно, по-жіночому, написані слова. Пробіг очима, не читаючи. Потім знову повернувся на початок листа і вдумливо вчитувався.

«Шановний Іване Миколайовичу! Ми з вами особисто не знайомі, але я багато чула про вас. Я знаю, що ви хороша людина, а хорошим людям треба допомагати. Мене звати Анна Харт. Зараз я живу у Форосі, хоча родом із Західної України. Доля закинула мене у цей чудовий край, який мало не став моєю могилою. Але зараз не про це.

У критичний момент свого життя я і зустріла двох дуже дорогих тепер мені людей: Марію й Андрія. Не знаю, чи розумієте про кого йде мова, тому зараз поясню. Марія та Андрій Самойленко.»

Читаючи ці імена Іван Миколайович аж здригнувся від несподіванки. Він думав, що уже ніколи не почує про них. Але ні, доля подарувала йому ще один шанс.

«Так, так. Вони зараз також у Форосі. — Продовжувала писати дівчина, ніби знаючи, про що зараз думає читач. — Багато писати я вам не хочу. Але хочу, щоб ви знали — вона дуже сумує за вами. Сумує і любить. Якщо ваші почуття взаємні, я вас просто благаю, приїжджайте. Не дозволяйте бідьше страждати ні собі, ні Марії. Закохані повинні бути разом.

P.S: Якщо все-таки надумаєте приїхати, внизу листа є номер телефону. Зателефонуйте — і вже через кілька днів побачите свою кохану.

Щиро бажаю вам щастя.

Анна Харт.»

Сльози навернулися йому на очі. Людина, яка бачила багато злого в цьому житті і не зламалася, зараз плаче від прояву доброти, турботи про нього. І хто? Зовсім незнайома людина. Все — таки світ не без добрих людей.

Швиденько взяв свій телефон і набрав вказаний номер. Відповів чоловічий голос. Схоже, він сподівався на дзвінок і навіть не запитав, хто телефонує. Домовилися про зустріч. Завтра зранку приїде автомобіль за вказаною адресою і повезе Лемачова до коханої, якої не бачив уже так давно, що вже втрачено лік.

Ніколас Харт нарешті спромігся зустрітися тепер уже з колишньою дружиною.

У кабінеті панувала тиша. Нік з Танею стояли осторонь і перешіптувались, дивлячись, як Аня мовчки переглядає документи. Їз трохи обурювало те, що Аня не поспішає ставити підписи.

«Невже передумала. І хоче їх все- таки посадити», — думали вони.

Ще більше насторожило, коли вона закрила, не підписавши документи.

«Невже вона хоче більшого. От стерво. А я ще її жалів», — думав Нік. І аж скули звело від злості.

Таня також блискавки кидала від люті. Ця тихоня пустить їх з торбами по світі. Хоче все заграбастати собі.

Аня бачила, з якою ненавистю ці двоє дивляться на неї. Ну і нехай. Вона встала з крісла і спокійно промовила.

— Я дуже вдячна за твою щедрість, але…

У Ніка з Танею перехопило дух.

«Що вона придумала знову».

Вони чекали найгіршого, але все обернулося зовсім навпаки.

— Але, — продовжувала Аня, — мені забагато.

У цих двох челюсть відпала від почутого. Їй забагато. Мало хто з людей скаже, що їм забагато, радше навпаки.

— Я тільки прошу Гранд-готель у Трускавці і все. Це єдина матеріальна річ, яка для мене має цінність. Це єдине, що я хочу і маю право назвати своїм, решту майна залиш собі. Воно не моє і ніколи не буде… Підпишемо нову згоду, нові документи, і ми вільні одне від одного. Ти згідний з моїм рішенням? — запитала Ніка.

Той спромігся лише кивнути у знак згоди. Таня від радості також махала головою, хоча її і не питали. Це трохи розвеселило Аню.

— До речі, маю для вас весільний подарунок.

Ніколас з Танею ошарашено переглянулися, не розуміючи, до чого вона хилить.

— Якщо хочете, — продовжувала говорити Аня, — ви можете залишитися в Україні, але з однією умовою: ви ніколи не попадатиметеся мені на очі… А зараз прощайте, ще маю важливу справу.

Аня залишила кабінет, а в кабінеті здивованих чоловіка і жінку, які не могли повірити в своє щастя. Лише зачинилися двері, як Таня з писком почала скакати біля Ніка й обнімати, наче мала дитна. А Ніколас Харт чомусь не відчував радості. Якісь сумніви гризли його. Так просто не буває.

— Це, напевне, якась її підлість, — нарешті промовив він, чим зіпсував настрій своїй помічниці.

— Не верзи дурниць. Потрібно радіти і швиденько все робити, щоб вона не передумала, а то…

— Ти права, права, — монотонно сказав Харт, — зараз же телефоную до свого юриста.

Іммпульсивність. Скільки помилок ми допускаємо через неї. А потім думаємо, як це все виправити. Та головне, чи є шанс?

Думала над цим питанням Анна Харт кілька днів тому, коли приймала остаточне рішення.

Емоції трохи пригасли, злоба утихомирилася, а на зміну їм прийшли здоровий глузд і добре серце.

Ненависть провокує ненависть. Злоба породжує злобу. Потрібно жити інакше. Що б не було в минулому, треба думати про майбутнє.

І тут Аня зрозуміла, що здатна простити. Біль уже переболів, злість і ненависть відійшли. Ця мить наступила, і дівчина правильно і вчасно усе усвідомила і змінила своє рішення.

Багатство ніколи не вилікує страждаючу душу, її можна зцілити тільки добротою і любов’ю.

Про свою імпульсивність також думав і Лемачов, їдучи в машині. Емоції радості й полегшення замінили емоції тривоги і переживань. У голові крутилося безліч запитань, на які відповісти він не міг. Як зустріне його Марія? Чи ще й досі кохає? Дівчина на ім’я Аня каже, що так, але сумнів у нього все одно лишився. Вона кохала колишнього Івана, тепер він змінився. Чи зуміє полюбити його такого? Відлюдника і взагалі старого не по роках чоловіка з болючим серцем і душею. Чи захоче вилікувати?

І зараз, дивлячись у вікно, де краєвид змінює один одного: високі будинки, дрімучі ліси, гористі і плоскі ландшафти, так і в голові Лемачова змінюються питання і відповіді на них. В один момент він радий, що їде. Нарешті зустріне Марію, свою Марію. І байдуже, як вона відреагує. Він знову завоює її серце. А в інший момент, коли здавалося, що усе добре, маленький сумнів прокрадеться у голову і перекреслить усі попередні помисли. І тоді хоч «вовком вий». Але й це, напевне, не допоможе. Єдиним правильним рішенням буде подивитися своїм страхам «у очі», а потім будь що буде, головне, зробити крок вперед, крок у своє майбутнє.

ХІХ

Перший раз за період перебування у домі Ніколаса Харта, Аня вирішила покинути його, але не назавжди.

Незважаючи на заборону свого колишнього чоловіка покидати будинок, все- таки так зробила.

Нагримувалася до невпізнання, вона вийшла через чорний хід.

Сьогодні для неї важливий день. Приїжджає Іван Миколайович. Водій уже зателефонував і попередив про приїзд. Уже через якихось півгодини вони зустрінуться.

Перед тим Аня зняла номер у готелі, у якому поселиться Лемачов. Спершу йому потрібно відпочити з дороги і привести в порядок думки. Потрібно трохи часу і Ані, щоб усе влаштувати. Думаючи про те, що скоро, уже скоро побачиться з Андрієм, її серце вистрибує з грудей, а щоки рум’яніють, наче у дівчинки- підлітка, яка перший раз закохалася.

Засигналила машина, чим змінила русло думок дівчини. Кілька хвилин — і у двері номеру постукали. Увійшли двоє чоловіків. Один років 30, інший — позаду першого, сивуватий з суворим виразом обличчя, але з добрими очима близько 50 років.

Аня зустріла обох з усмішкою.

Іван Миколайович, хоча й був вдячний цій жінціза все, що вона для нього зробила, але тримався осторонь. Аня це бачила та не наполягала, щоб перед нею він розкривав душу. Все- таки як-не-як він працював детективом, а це наложує певний відпичаток недовіри до чужих людей.

Володя (так звали водія) допоміг занести речі Івана Миколайовича, а потім зник, залишаючи господиню і її гостя самих.

Аня замовила смачний обід у номер, а коли мовчки пообідали, почала розмову:

— Можливо, це якось дивно звучить, але я рада вас тут бачити.

Лемачов нічого не відповів, лише поглянув на неї.

Аня також не знаходила слів, щоб якось налагодити розмову. Її охопив майже розпач.

— Як доїхали?… Ой, дурне запитання. Пробачте, ви напевне стомилися з дороги… Відпочиньте, а потім поговоримо…

Знову тиша. Аня почала уже помітно нервувати.

— Тоді я краще піду, — ніяково і навіть боязко промовила дівчина.

Підхопилася з крісла і попрямувала до дверей.

— Зачекайте! — ледь не крикнув Лемачов, завертаючи Аню з порога. — Вибачте за мою невдячність. Я просто… Просто…

Іван Миколайович стояв навпроти дівчини, в очах якої читалася доброта і, можливо, перший раз за своє життя не знаходив, що сказати.

Аня усе зрозуміла. Усміхнілася і доповнила недосказану фразу колишнього детектива:

— Ви просто не знаєте, чи правильно зробили, приїхавши сюди.

Лемачов кивнув.

— Наперед невідомо, як складуться події. Але скажу я вам так: ви молодець, що приїхали. Від вас я іншого і не чекала. Сумніви завжди будуть, але треба спробувати їх залишити позаду, а поставити пріорітетним те, що ви отримаєте. А отримаєте багато: кохання і турботу найкращої людини, яка тільки може бути у світі. Чудова жінка, а ще краща подруга… Таких слів немає, щоб описати все те, що я думаю про Марію і як я її люблю.

Завдяки своєму досвідові Лемачов відчував, що його співрозмовниця говорить щиро, а головне, правдиво.

— А як ви з нею познайомилися? Вона ваша сусідка? — запитав Іван Миколайович, нарешті знайшовши в собі здатність довіритися цій людині, але найбільше його проймала цікавість, хоча б щось дізнатися про кохану. Як вона жила ці роки, отримати часточку її минулого, яке могло бути їхнім спільним, якби по інакшому склалися обставини.

— Це дуже довга історія, — сказала Аня. — І якщо ви не сильно втомлені, то.

— Ні, ні, — перебив її Лемачов. — Я хочу послухати. Але спершу, може, присядемо?

— Чудова ідея, — сміючись промовила дівчина, сідаючи на своє попереднє місце.

Аня розповіла йому усе: як її знайшли, виходили і турбувалися про неї, як про дорогу їм людину. Промовчала тільки про причини, через які змушена була опинитися в такому скрутному становищі. Все- таки це не тільки її таємниця. Вона дала слово нікому про це не розповідати. Усе уже налагодилося, хай так і залишається.

Іван Миколайович жадно ловив будь-яке слово, сказане про Марію. Перепитував. Тому дівчина повинна була вдаватися в деталі. Незчулися, як за вікном стемніло.

З одного боку, це навіть, краще: легше і простіше буде повертатися додому, але з іншого, якщо Ніколас уже в домі, може бути скандал. Спочатку це її трохи налякало, як давня звичка), але потім сама себе заспокоїла.

«Ну, що він зможе мені зробити. Покричить та й перестане».

Дівчина попрощалася зі своїм гостем, попобіцявши, що скоро знову навідається сюди. Сіла в машину, яка її чекала, і поїхала в будинок, в який сподівалася пройде непоміченою. Але сталося зовсім навпаки.

Ніколас Харт повернувся розлючений з роботи, а тут ще й повідомили, що його дружини ніде немає. І ніхто не знає, куди вона поділася.

— Покинула будинок, незважаючи на мою заборону, — лютував Нік. — Ну, я їй влаштую.

Але тільки одного холодного і трішки зверхнього погляду голубих очей Ані було досить, щоб погасити полум’я люті Ніколаса Харта.

Подумками він ледь не вбивав її, але не смів нічого казати вслух. Це ще більше його дратувало. Ця залежність від неї виводила із себе, принижувала гідність. Але ще трохи прийдеться потерпіти. Ще трохи.

— Куди ти ходила? _ грубо запитав Нік.

— Гуляла, — спокійно, незважаючи на грубий тон співрозмовника, відповіла дівчина.

— Гуляла! — повторив Нік. — А ти що, забула, що я заборонив тобі покидати цей будинок? — крізь зуби говорив він, призупиняючи свою злість.

— Ні, не забула.

Що він чув. В цей момент Харт був ладен сам убити її, голими руками. Як вона сміла так нахабно себе поводити з ним. Ніколас ледь стримував себе. Аня також бачила, що грає з вогнем. Але не хотіла відступати. Скільки разів от так він принижував її, заставляючи думати себе й інших, що то навіть не людина, а так… І «оце» ще й посміло його дратувати. Його! А зараз нехай вельмишановний міліонер відчуває, як це, коли тебе принижують у всіх на очах навіть якщо ці очі належать людям, яких він найняв. Так це навіть краще.

— Мані набридло сидіти у чотирьох стінах. Я хотіла трохи розважитись, — іронічно продовжувала Аня.

Такий її тон, ще більше розізлив Ніка. Здавалося, що він от-от лусне від люті.

Дівчина нарешті схаменулася і промовила:

— Не переживай, я нікому не розповім нашу маленьку таємницю. Якщо це тебе так хвилює? На відміну від декого, я вмію тримати слово. Тим більше, я була обережною. Мене ніхто не помітив. Я змушена була покинути будинок, так вимагали обставини…. А зараз … я втомилася, давай закінчим розмову.

Аня піднялася сходами і попрямувала у свою кімнату. Ніколас також покинув місце події і зачинився у своєму кабінеті. Там налив собі склянку віскі і одним ковтком опорожнив. Рідина блаженною теплотою розчинилася у тілі, приносячи хвилину умиротворення. Нік нахилився над каміном і вдивлявся у вогонь. Кажуть, вогонь має заспокійливу дію. Можливо, і так, бо на Ніколаса Харта щось таки подіяло. Гнів притих, на зміну йому прийшли зовсім суперечливі думки про дружину. Гаряча, темпераментна, горда — ось якою вона стала. Цікаво, чи так само пристрасна у ліжку? Стоп! До чого його хилить. Але уже запізно. Механізм уже запрацював. Його тіло моментально відреагувало на думки.

— Чорт! — викрикнув він і налив собі ще склянку.

Випив. Не допомогло. Відчуття незадоволеності не покидало його тіло.

Зі злості шпурнув стакан у стіну. Той розлетівся на маленькі шматочки, які з дзеленькотом впали на підлогу. Ніколас на них і не глянув. Грюкнув дверима і попрямував у свою кімнату.

Він уже дорослий чоловік, який впорається зі своїми бажаннями, обуздає похітливе тіло. Але…

Проходячи повз її кімнату, він не стримався і увійшов. Аня якраз сиділа навпроти дзеркала і розчісувала своє волосся. Дівчина тільки глянула на нього, нічого не сказавши, і знову прийнялася за роботу. Ніколас стояв біля дверей і дивився, як шовковисте волосся піддається під натиском умілих рук і щітки.

«Як хочеться до нього доторкнутися. Відчути, як воно проходить крізь пальці», — думав він.

І котячою ходою наблизився до Ані. Та знову майже ніяк на це не відреагувала. Тільки думка про те, що він замислив, не давала спокою. Ніколас нахилися над її головою і вдихнув аромат. Суміш ніжної ванілі й дикої рози. Запах притаманних тільки їй. Не стримався і провів рукою по волоссю, по обличчі. Для нього це було замало. Припав губами до шиї і відчув, як б’ється пульс її життя.

Ось такої наглості наша героїня не захотіла терпіти. Відштовхнула його й відскочила сама вбік.

— Та що ти собі дозволяєш? — кричала вона від злості. — Взагалі з глузду з’їхав?

Нік нічого не відповідав на випади своєї дружини, тільки хитро дивився на неї, наче звір на свою здобич, з якою хоче погратися.

Їх розділяло вього — на- всього кілька кроків, які Нік подолав з неймовірною швидкістю. Притиснув дівчину до себе (обіймами це назвати не можна було) і став цілувати її обличчя, шию і перейшов до ключиці. Аня відбивалася та в неї це погано виходило.

— Відчепися! — кричала вона. — Та ти ж п’яний….

Нарешті вона це зрозуміла. Але легше від цього не стало. Ніколас все наполегливіше і наполегливіше домагався дівчини. Та хотіла щосили крикнути, Але Нік був не настільки п’яним і вмить розгадав її намір, впився губами в губи Ані, затуляючи крик. Дівчина з розпачу вкусила його, що ще більше збуджувало Ніка. Грубий секс із дружиною — це щось новеньке. Він ще сильніше притиснув її до себе і поволік на ліжко.

Чи то страх спаралізував її, чи думки, що нічого уже не змінити, але Аня більше не пручалася.

Ніколас повалив її на ліжко, розірвав білу нічну сорочку і став пестити її тіло. Можливо, це відреагувало на знайомі руки й губи, а, можливо, розбуджена пристрасть, та Аня поступово почала відповідати пристрастю на пристрасть. Палкі поцілунки, бурхливі обійми і те, чого вони обоє хотіли і чого ніколи не забудуть.

Коли любовна ейфорія зникла, Ніколас Харт покинув кімнату Ані. А в ній залишив лежачу в позі ембріона голу дівчину, яка боялася подивитися правді в очі. Боялася осмислити те, що усе це було насправді.

Як тепер із цим жити? Як подивитися Андрію в очі? Аня встала і попрямувала до ванни. Там відкрила кран і стала під холодний душ. Зараз вона не варта такого задоволення, як тепла вода. Це як покарання для тіла, яке згрішило, піддавшись похітливості. Вода змиє всі сліди з тіла, от тільки на душі вони залишуться…

А у той час, коли Аня побивалася через свій вчинок, Ніколас задоволено потягнувся на ліжку і заснув сном немовляти.

Похмурий осінні ранок. Такий же як і Анна Харт. Цілу ніч вона не змогла і ока стулити докупи. Почуття провини не давало спокою. Відчуття відрази до майже колишнього чоловіка, а ще більше до себе, комом стали у горлі. Як таке могло трапитися? Як вона до такого допустила? Та найбільше їй краяло серце те, що вона отримала неймовірне задоволення минулої ночі. Від цього ставало ще більше не по собі.

«Треба негайно їхати звідси, — думала вона. — Але куди подітися? Тут не можна залишатися, бо все нагадуватиме про хвилинну слабкість. Та й не хочеться бачити надмірну і самозакохану пику Ніколаса Харта. Він зумів мене принизити. Тепер буде цим потішатися. Але й поріг будинку Андрія не посміє переступити. ЩО Ж Я НАРОБИЛА?!»

ХХ

День пролетів неймовірно швидко. Ніколас відчував неймовірний прилив бадьорості. Усі справи йшли «як по маслу». А у хвилини відпочинку усміхався сам до собе, згадуючи вчорашню ніч. Таня помітила, що щось тут не так. Хороший настрій, ненаіграна ввічливість, а головне, ця задоволена посмішка, яка з’являється раз у раз на його обличчі. Та вияснити, у чому справа, вона не могла. Жодного разу за день вони не залишалися наодинці, що ще більше тривожило її. А у кінці робочого дня, не лише не поцілував на прощання, а й взагалі не попрощався. Пройшов повз, ніби її й не існувало. Це довело Таню майже до божевілля.

Ніколас одразу не поїхав додому, а зупинився у тихому кафе на узбережжі. Йому треба було подумати, а головне, випити. Те, що сталося вчора вночі, було неймовірним. Несподіваний брутальний секс з Анною приніс таке задоволення, на яке він навіть не сподівався. Він ні про що не жалів. Сталося те, що мало статися, хоч і ніхто з них не сподівався, що взагалі таке можливе.

Зазвичай, у їхньому подружньому житті, особливо, що стосувалося інтимних стосунків, панувала романтика. Нік старався нічим не образити її тендітні почуття. І це йому набридло. А після того, як вона взагалі не підпускала його до себе, зробив висновок, що далі так не можна. Голодний звір зсередини вирвався на волю. Жінка за жінкою — задоволення за задоволенням. Ось істинна його натура. І тут з’явилася Таня. Жінка, яка спромоглася замінити усіх інших. Яка вміла зробити так, що кожен наступний раз кохатися з нею було як вперше. Нові відкриття, нові відчуття, але одна і та сама жінка. Та усе це перекреслила одна ніч з тепер уже новою Анною. Її рухи, цілунки, обійми колись наївні, невмілі, тепер були властиві жінці, яка знає, чого хоче. Жінці, яка знає ціну насолоди. Хто відкрив для неї світ задоволення? Хто розбудив вулкан пристрасті, яким вона ділилася з ним? Інший чоловік! Але ж хто? Маленька крапля ревності засіла у голові чи, можливо, досада за те, що не він зумів перетворити невинну дівчину у жрицю кохання.

Аня цілий день не виходила із своєї кімнати. Відмовлялася від їжі і взагалі від спілкування з людьми. Але ніскільки не здивувалася, побачивши Ніка у своїй кімнаті. Для нього її заборони нічого не означали: ні тепер, ні тоді, коли вони були іще подружжям.

Взявши себе в руки після секундної огиди, дівчина зверхньо на нього подивилася, щоб приховати справжні свої почуття. Харт лише хмикнув і відвернув від неї погляд. Пройшовся очима по кімнаті і легкою ходою наближався до Ані. Та стояла на тому самому місці, навіть коли Нік наблизився дуже близько до неї. Їй здавалося, що якщо ступить хоча б один крок назад — це розціниться, як її слабкість. А вона має бути сильною, інакше…

Ніколас доторкнувся до її волосся, потім погладив обличчя, чим перервав потік її думок.

«Я повинна бути сильною. Сильною!» — твердила вона собі.

— Чого ти прийшов? — гарячковато запитала дівчина.

— Хочу повторити вчорашнє…. Як це краще сказати…

— Не потрібно нічого казати. Я і так знаю. Але… — Аня зробила паузу і відійшла від Ніка, — Те, що сталося вчора, було помилкою і більше, чуєш, більше ніколи не повториться. Ні-ко-ли!

— Ти впевнена? — хитруватим і звабливим тоном запитав Харт. — Я просто не можу забути …

— А ти забудь, — перебила його дівчина. — Забудь, як я забула. Забула, як поганий сон.

— Вчора мені здалося, що було зовсім непогано, а навпаки, — не вщухав дразнити її Нік.

— Тобі здалося, — буркнула Аня, а сама не знала, де подітися. Кімната, здавалося, зменшилася до мініатюрних розмірів, і стіни от-от розчавлять її. Повітря не вистачало. Перед очима усе поплило. А ще те, що сказав Нік, добило її до кінця. У цей момент вона хотіла крізь землю провалитися.

— Ти скажи це моїй спині. Знаки ще й досі лишилися. — Серйозно, але з ноткою сарказму, говорив Харт.

Аня стояла червона, як буряк. Чи то від злосі, чи від ніяковості. Хоча була доля правди як того, так і того. А Нік із задоволеною посмішкою сів на ліжко і пройшовся рукою по м’якій простині, роблячи зазиваючий жест. Та Аня ніби не бачила, дивилася будь-де, тільки не на нього.

— Поміняла постіль? — не то питання, не то твердження пролунало з його уст.

Аня нічого не ідповідала. Терпець у Ніка почав вриватися.

«Чого вона мнеться, ніби цнотлива дівчина», — думав він.

— Слухай! Ми вчора обоє, — дав наголос на слові обоє, — отримали задоволення…., — зробив Ніколас театральну паузу, щоб до дівчини дійшов зміст цих слів. — І я не проти, щоб це повторити.

— А я проти! — викрикнула Аня. — Підійшла до Ніка і уже більш спокійно продовжила, — Я хочу забути про це. І тобі раджу. Це більше ніколи не повториться. Чуєш! Н-І-К-О-Л-И! А якщо ти ще хоча б раз згадаєш, то я можу передумати. Залишити тебе, у чому мати народила та ще й за гратами. Так що вибирай.

До Ніколаса видно сенс сказаних Анною слів не дійшов, бо, відчувши її поруч себе, хотів доторкнутися, та відсахнулася від нього, а в придачу ще й подарувала дуже гучного ляпаса. Такого Харт не очікував. Зіскочив з ліжка, наче обшпарений, не знав, що йому робити й казати.

Аня метала блискавки.

— Я не жартую!

— Бачу, — відповів Нік і поспішив вийти з кімнати.

Йому відмовила жінка, яка тільки вчора належала йому.

Але це був ще не кінець. За дверима Ніколас Харт наткнувся на Таню, яка відповідно чула те, що було по той бік зачинених дверей. Хоча були вони і не такі зачинені.

Таню дуже хвилював нинішній стан Ніка. Навіть обтяжуючи себе всілякими домашніми клопотами, не змогла про це не думати. Тому зібравши у собі всі сили і наглість, з’явилася у домі Харта. Охорона її впізнала і провела в кабінет Ніка. Але лиш охоронець зник з її кругозору, проникла у його кімнату. Там його не було. Це трохи здивувало. Зачинила двері і попленталася коридором. Аж тут почула голоси у кімнаті Анни. Двері були не зовсім зачинені, тому не потрібно було прикладати значних зусиль, щоб відчинити їх трохи більше. І те, що вона там побачила, перевернуло все з ніг на голову. Нік, її Нік заманював іншу жінку, не її. А головне, це була не хто інша, як його дружина, що ще болісніше вдарило Таню. Але те, що вона почула, заставило міцно стиснути рукою рот, щоб не закричати від болю і розпачу.

«Він учора був із нею. Ось чому такий задоволений ходить цілий день. Але, схоже, йому цього замало. Хоче повтору… Я зараз таке влаштую», — неспокійні думки змінювала одна одну. Таня хотіла у ту ж хвилину увірватися в кімнату і вбити їх на місці. Але тут почула гучний ляпас і зупинила свої дії. Те, що вона побачила, вмить змінило її плани. А на обличчі з’явилося щось на кшалт лиховісної усмішки. Змішалися біль, сміх і вдячність. Біль за зраду, сміх через вигляд Ніколаса (що обламався), а вдячність, можливо, перші щирі почуття до Ані, за те, що все — таки провчила ловеласа… та все ж таки не втримала непроханих сліз. На розчавлений вигляд Тані, Нік і натрапив. Дівчина вмить взяла себе в руки і осушила сльози. Їй так хотілося зараз розкричатися, але лишень хотіла відкрити рота, як Нік показав їй спину. Таня ще трохи постояла в шоковому стані. Чого — чого, а такого вона не чекала. Вибачень — так. Виправдань — так. У крайньому випадку просте банальне — вибач. Але ні. Він просто пішов. Таке неможливо зрозуміти, тим більше простити. Можливо, інша дівчина, на місці Тані просто пішла б, зникла, подалі від нього заховалася, щоб «зализувати рани». Інша, але на Таня. Та набрала повні груди повітря і ринула «в бій». Вона бачила, як грюкнули двері, майже перед її очима, але навіть і це не зупинило її.

Ніколас стояв спиною до неї, хоча й чув, що хтось прийшов, ба, навіть знав, хто. Але ні, він продовжував стояти, вдивляючись у вікно. А за ним суцільна темрява. Лише вдалині виднілися нічні вогні міста. Можливо, і не так вдалині, але так було легше. Легше йому сприймати реальність, таку чорну, як і ніч за вікном.

Дівчина також притихла, вдивляючись у спину свого коханого і бажала, щоб нарешті він обернувся до неї обличчям, і вона вискаже йому наболіле. Та він усе не обертався. Таня ще трохи почекала, а потім оповернулася, направляючись до виходу. Вона його кохає, дуже кохає, але й у неї все одно є почуття власної гідності. Він зробив свій вибір. Ну що ж! Зараз у неї зовсім немає сили його знову відвойовувати.

Коли рука уже торкнулася дверної ручки, а серце сильно защемило, Таня почула такі для неї бажані слова:

— Почекай! Не йди!

Душа дівчини заспівала. «Я йому потрібна», — літало в голові. Але замість того, щоб радісно впасти в його обійми, Таня стояла біля дверей, навіть не обертаючись до нього. Так тривало кілька хвилин. Боролися два сильні характери. Хоча це гучно сказано, скоріше всього це були два принципові рішення. Принцип Тані заключався в тому, що Ніколас провинився, отже, він перший повинен іти на поступки. А ще вона хотіла переконатися, що міцно стоїть на ногах. Якщо Нік підійде першим, значить вона його простить після невеличкого скандалу. Якщо ж ні, тоді даремно надіятися не буде, і краще зараз поставити крапку на їхніх стосунках.

Ніколас також ішов на принцип. Хто він, а хто вона. Жінка повинна постійно поступатися чоловікові, тим більше, що це Ніколас Харт. Чоловік, до якого жінки завжди не були байдужі, якому падали до ніг, щоб той лишень на них глянув. А тут уже друга жінка показує йому свій характер. Чи то він уже втрачає свої позиції, чи то українські жінки такі норовливі. Спочатку вони в’ються біля тебе, стараються догодити, а коли відчувають, що ти по вуха в них закоханий, починають носом крутити, характер свій норовистий показувати. Ось і зараз, Таня завжди свої бажання ставила нище його, а тепер…Ну, що їй важко обернутися, а ще краще підійти? Ні, вона також поманіпулювати хоче ним.

«— Чорт!» — вилаявся подумки Харт і перший підійшов до Тані. Обняв її за плечі і притулив до себе. Дівчина ледь не розплакалася від ніжності. А голос у голові повторбвав: «Ти перемогла! Ти перемогла!» І десь підсвідомість заходилася у переможному танці, та на вигляд Таня була спокійна, навіть дуже. Опинившись в обіймах Ніколаса, дівчина спочатку розтопилася у блаженному теплі й любові, але то тільки спочатку. Потім вона взяла ситуацію в свої руки.

«Зараз або ніколи. Кращого моменту не знайти.»

Якомога солодше Таня промовила:

— Любий, а ти нічого не хочеш сказати?

— А що ти хочеш почути? — ледь не сонно відповів питанням на питання Нік.

— Не здогадуєшся? — наполегливо стояла на своєму дівчина.

— Давай не будемо зараз про це говорити. Добре? Не псуй моменту, — роздратовано сказав Харт.

Таня почула цю нотку незадоволення і роздратування у голосі коханого, але зупинятися не хотіла. «Чому вона постійно повинна танцювати під його дудку».

— А я думаю, що зараз якраз і є підходящий момент.

«Знову ці маніпулювання. Потрібно набратися террпіння».

— Добре, добре. Вибач мені, цього більше не повториться, — монотонно промовив Нік без нотки жалкування.

Таня уже почала лютувати і ледь стримувала себе.

— Ти що, жартуєш? — крикнула вона і відштовхнула його від себе.

— Що ти робиш? Ти ж сама цього хотіла!

— Хотіла, але не так. Потрібні бути щирі вибачення і пояснення… Сказати чесно, я щось не дуже розумію, як ти міг опинитися в її ліжку? Ви ж вороги?

— Це сталося випадково. Я не хотів.

Звичайно, Нік брехав. Він якраз і прийшов за тим, але про це знати Тані не обов’язково. Правда ж?

— То якого дідька ти поліз до неї другий раз. Гм? — Таня ледь стримувала себе, щоб не стукнути чимось його по брехливій пиці.

— Знаю! — еврика. — Вона тебе спокушала, а ти не втримався?

— Ні! Я ж кажу все сталося спонтанно. Ми цього не хотіли…

— Ага, значить ти ще й її захищаєш!

— Ні! Просто я тобі кажу, що… Слухай, чого я стою тут і виправдовуюся перед тобою, як хлопчисько. Я уже дорослий чоловік і маю право…

Таня не нажарт розізлилася. Здавалося, вона здатна навіть його вбити. Сама аж почервоніла від люті. Він не буде перед нею виправдовуватися. От нахаба. «Ти не тільки будеш переді мною виправдовуватися й вибачатися, але й будеш робити, що я скажу…»

— Добре! Не виправдовуйся. Я вийду з будинку і також пересплю з першим ліпшим. Ні вибачень, ні пояснень.

Таня вибрала вже іншу тактику. Криком і слізьми тут не зарадиш, потрібно діяти інакше.

— Ти не посмієш! — пригрозив їй Нік.

— Ще й як посмію. А що, тобі можна, а мені ні.

— Ні! Тобі не можна!

— А хто мене зупинить? Ти?

Дівчина знову грала з вогенем, але це так заманливо. Хоча зараз є ймовірність (маленька така) того, що це може плачевно для неї закінчитися. Хто не ризикує, той і не має чого святкувати. Якщо вона програє битву, то війну точно ні. Щось придумає, але Ніка нікому не відасть, особливо цій … Але потрібно бути не дівчиною на побігушках, а рівною з ним. Щоб цей чоловік з нею рахувався. Треба так провчити Ніка, щоб той не смів більше її ображати. Вона йому не Аня, яка на це закривала очі. Я їх йому і їй повидряпую…

Таня знову попрямувала до дверей.

— Стій! Чого хочеш?!

Ніколас не дуже хотів поступатися безглуздим витівкам Тані. Але й втрачати також не хотів. Маленьке відхилення від його правил йому не зашкодить.

«Але тільки це», — пообіцяв він собі.

А тоді почув власний голос. Зміст розпачу, люті й ще чогось такого, що не міг зараз зрозуміти. Але побачив, що це подіяло. Він ніколи б не дозволив, щоб його дівчина спала з кимось, окрім нього. Схоже, це і не трапиться. Таня зупинилася й кілька секунд не поверталася, обдумуючи, чого ж хоче. Потім ефектно повернулася і попрямувала до Ніка і лукавим голоском промовила:

— Я хочу, щоб вона покинула цей дім, — а потім додала. — Негайно.

Ніколас був трохи ошарашеним, але щось у такому дусі чекав.

— Але ж я не можу вигнати її на вулицю, там вже ніч.

Таня навіть не моргнула і була невмолима.

— Або я, або вона.

Ну й ультиматум. Ніколасу Харту є над чим подумати.

Кілька хвилин роздумів під спопеляючим поглядом Тані, Ніколас прийняв остаточне рішення. Він все- таки попросить Аню покинути будинок. Але це буде ранком. Не можна виганяти людину посеред ночі на вулицю. Потрібно тільки вмовити Таню, але для нього це проблема. Рішення, порівняно далося легко. Напевне, дався чути ляпас, яким Аня його нагородила і її відмова. Він не був впевнений, чи хоче бачити її тут. Погостила трохи і все, час повертатися до життя, де вже немає у них нічого спільного. Нічого. І щось стало йому сумно. Згадав, які вони були щасливі, коли чекали на первістка. Можливо, якби він народився, життя б склалося зовсім по- іншому. Але не будемо про сумне. Що сталося, те сталося. Назад уже нічого не повернеш. Потрібно думати про майбутнє, і воно буде з Танею. Це уже остаточно. І Ніколас урочисто промовив:

— Я хочу, щоб поряд була ти і більше ніхто. Ранком я попрошу Аню покинути дім…

— Ранком? Запитала Таня і повела бровою.

— Ранком, — наполіг на своєму Харт. — І уже до кінця завтрішнього дня її не буде.

Пролунала пауза. Таня нічого не говорила. Перечити вона не стане, бо ще чого доброго й Нік передумає. Головне, що її не буде.

— Ти задоволена? — запитав Нік, ненавидячи себе за слабохарактерність і цю тишу, що запанувала.

— Задоволена, — лаконічно з переможною ноткою у голосі промовила Таня, а потім подумала і додала:

— Але я хочу, щоб ми зараз пішли в її кімнату і сказали про це їй.

Дуже вже хочеться подивитися на її вираз обличчя. Це буде як приз, за все що та заподіяла їй.

— Але ж… Уже пізно… Вона, напевне, спить.

— Якщо спить, то спить. А якщо ні?

Ніколасу нічого не залишилося, як слідувати за Танею.

«Ну й підкаблучником я став», — пролунало у його голові.

Легенький стукіт у двері. Потім сильніший.

— Я ж тобі казав, що вона спить, — пошепки промовив Харт до своєї помічниці. І вже хотів іти, та Таня його зупинила. Вона повинна переконатися, чи насправді та спить, чи то її хитрості, щоб залишитися і відбити у неї Ніка.

Тихенько відчинила двері… Тиша… Увійшла в кімнуту і ввімкнула світло. Яким ж здивуванням для Тані було побачити пусту кімнату. Ліжко застелене. З туалетного столика зникли речі. Для підтвердження вона відкрила гардеробну шафу. Нічого. Лише пусті вішалки. А на журнальному столику записка.

«Сподіваюся прощальна», — думала Таня, але не стала читати. Це адресоване Ніку, хай він спершу прочитає.

Гукнула його, той стояв осторонь, чекаючи, що ще утне Таня. Йому було якось не по собі від того, що тут є тільки вони, і якось не справедливо, що вони риються у її кімнаті. Але Таню не переконати. Вона тицьнула йому записку. Нік, нічого не розуміючи, розгорнув. Там йшлося, що Аня пішла і ніколи більше не повернеться. Він знесилено опустив руку з листом. Таня вихопила його і стала читати вголос:

«Ніколас! Таня! Не тримайте на мене зла. Що сталося, те сталося. Ніхто в цьому не винен. (Аня приховала той факт, що Ніколас із самого початку знав, що станеться і цього добивався. Але ранити Таню вона не хотіла. Минуле хай залишиться в минулому, треба вміти прощати). Живіть спокійно, я вас більше не потурбую.

В обід приходив адвокат. Залишив новий варіант документів на розлучення. Вони у тебе в кабінеті. Я уже їх підписала, так що черга за тобою. Отже, відтепер ми розлучені, тому не тримай на мене зла, і я постараюся також.

Вибачайте, що не попрощалася, так буде краще для нас всіх. Я не хотіла бути об’єктом ненависті. Пробачте, що так сталося. Ну що ж … Прощавайте. Всього вам доброго.

P.S.: Документи на Гранд готель у мене. Я повертаюся додому.

Сказати, що Ніку шкода, це не сказати нічого. Аж тепер він остаточно втратив її. Але найпарадоксальнішим у даній ситуації є те, що вони б мали просити у неї пробачення, а не навпаки. Невже можна пробачити те, що вони намагалися її вбити? Виходить, що можна, але на це здатна тільки така людина, як Аня. Він не зміг би, та й за Таню він не ручається. Схоже, вона не тямить себе від радості.

Натомість та, хто заслуговує бути щасливою, зараз десь блукає в темноті, караючи себе за те, у в чому не винна.

Інколи навіть такі люди, як Ніколас Харт, здатні проявляти співчуття, жаліти про скояне. Але, зазвичай, уже запізно до них приходить відчуття того, що вони когось скривдили. Та це не завадило Ніку, дивлячись у вікно мовчки, і щиро побажати своїй колишній дружині знайти того чоловіка, який буде її заслуговувати і цінувати.

«Бажаю щастя», — подумки побажав він Ані.

Рішення піти негайно було спонтанним. Але найбільш правильним на думку Ані. Все вже готово, усе узгоджено, нічого більше тут залишатися, псувати життя собі й іншим. А ще постійне нагадування про її ганебне падіння. Хоча вони з Ніком ще рахуються подружжям, і нічого аморального тут не має, але то тільки формальність. Вона зрадила. Зрадила себе. Зрадила Андрія. А в додачу, ще й Таня дізналася. З одного боку, для неї це був урок. Хай знає, як то болить, коли тебе зраджують. Вона відчувала довго це на своїй шкірі. Але, з іншого, їй було шкода дівчини. Такого й ворогу не не побажаєш. Та щоб це не було, вона ще більше розпалить вогонь ненависті між ними. Ще й Нік знову сюди приходив. Хто його просив? Що на нього найшло? На що сподівався? Повернути час неможливо, та й не дуже хочеться ставати на ті ж самі граблі.

«А хто тобі сказав, що Ніколас хотів, щоб ти продовжувала залишатися його дружиною? Хіба він щось таке казав? Хоча б натякав? Ні! Він тебе використав і хотів користуватися доти, доки не набридне. А ти, наївна, подумала…. Бідолашна….»

Жорстока правда боляче ранила. Не те, щоб Аня хотіла бути з Ніком, ні. Вона кохає Андрія і ніколи не проміняє його на такого ницого покидька, як Ніколас. Можливо, якісь почуття все-таки лишилися, як-не-як вона його любила. Але надто боляче він ранив її. Якщо людина хоче вбити іншу, це вже факт, що вона їй байдужа, непотрібна. А те, що між ними сталося минулої ночі, — це тільки основний інстинкт. І все, більше нічого. Хоча від цього не стало легше.

«Потрібно йти звідси і то негайно.

Аня підхопилася з ліжка, на якому сиділа й роздумувала. Відкрила шафу. Дістала валізу й почала туди впихати одяг й інші речі.

Без наявних на то причин полилися сльози. Але як знати, що без причини…

Дівчина присіла на дорогу. Та швиденько підхопилася.

«Я і так задовго тут затрималася, і нічого доброго це не принесло», — сказала сама до себе, остаточно опановуючи себе.

Глянула востаннє в дзеркало й швиденько відвела погляд. Нічого хорошого вона там не побачила. На неї дивилася грішна жінка з опухлими від сліз очима. Це як дивитися на душу. А кому не соромно прямо дивитися в очі своїй душі, якщо ти так перед нею завинила.

Аня тихенько спустилася сходами. Зайшла в кабінет Ніка. Він рідко коли був зачинений. На столі лежали документи на розлучення. Останній їхній варіант. Дівчина без найменшого сумніву поставила підписи. Забрала додаток, в якому були її права на власність готелю. Там уже стояв підпис Ніка, але документ мав право на існування лише за тих умов, коли їхнє подружжя визнають не дійсним. А це станеться незабаром.

Покинувши кабінет, Аня мала бажання попрощатися з мешканцями будинку. Але зважаючи на те, що уже була досить пізня година, більшість уже спали. Залишилася тільки охорона. Ярослав згодився підвести її до найближчого готелю. Отже, попрощаються вони уже там. А з іншим, якого майже не знала, обмінялися рукопожаттям й посмішками.

Прощатися з господарями Аня не змогла. Вони були зайняті виясненням стосунків. По крайній мірі, так думала вона. Проходячи повз кімнату Ніка, дівчина чула голоси тонами вище, ніж при інших обставинах. Та й так буде краще. Незважаючи на все, жінка піде по-англійськи: гордо й не порощавщись.

Вона вийшла в ніч. Темрява окутала її. Щось символічне бачила у цьому Аня.

«Хоч би це нічого поганого не пророчило».

Але вмить перестала так думати, коли побачила, як з неба одна за одною затанцювали біленькі пухнасті сніжинки. Дівчина простягнула руку. Кілька маленьких їх вмостилися на її долоні, але вмить розтаяли.

Щось наче прокинулося в Ані, щось дитяче і таке миле. Дівчина розсміялася і стала кружляти, підставляючи обличчя для поцілунків сніжинок.

Ярослав, який їхав позаду Ані, також зупинився, дивлячись на це дивне дійство, й сам посміхався.

Його господиня була хорошою, навіть дуже. Її бракуватиме. Шкода, що так склалися обставини. Але що робиться, то робиться накраще. Все- таки їй буде краще без Ніколаса Харта. Він недостойний такої дружини, як Анна. Та й мало хто достойний. Він також. У цієї дівчини є все для того, щоб стати хорошою дружиною. Вона майже ідеал, до якого йому ніколи не дібратися. Та й не варто, навіть пробувати. Її серце уже зайняте. Вона кохає іншого. «От пощастило йому».

Ярослав вийшов з машини і мовчки стояв осторнь. Аня підбігла до нього. Вся аж світилася від щастя. Посмішка не сходила з її обличчя.

«Невже це тільки через сніг», — думав хлопець.

— Поїхали, а то я щось змерзла, — весело прощебетала дічина.

— Але ж ви не хотіли, — здивовано промовив водій, згадуючи, як кілька хвилин тому, він майже молив її, аби та сіла в машину. Аня ж не погоджувалася. Поставила речі в багажник, а сама пішла, куди не сказала. Ярославу здалося, що вона і сама не знає, куди їй потрібно. От, йому нічого не залишалося, як слідувати за нею.

— Я передумала, — сміючись сказала Аня і сіла в машину.

З хорошим настроєм Ярослав також усміхнувся.

«Ох, ті ж жінки. Самі не знають, чого хочуть».

— Куди їхати?

— У готель «Гран Флер».

Це єдиний готель, у якому вона була. Тай був він їм по дорозі.

Розташований у центрі міста. А який там вид з вікна. Море, гори і Фороська церква. Тільки це її підкупило, коли вибирала готель для Лемачова. Їй дуже хотілося, щоб йому тут сподобалося. І навіть не здогадувалася, що скоро також буде милуватися його завіконним краєвидом…

Було уже за північ, коли Аня нарешті переступила поріг свого номеру. Знесилена й спустошена, впала на ліжко і вмить заснула так і одягнена.

Ярослав, попрощавшись з господинею, поїхав до будинку Ніколаса Харта, сподіваючись, що із завтрішнього дня не буде шукати іншої роботи. А якщо і так… Нічого, якось викрутиться. Краще за Харта ніхто не буде платити, але голодною смертю, буде сподіватися, не помре. Він не жаліє і не буде жаліти, що послухав Анну. Як би не склалися обставини, та непослухати він не міг ні першого, ні другого разу. Але щось йому підказувало, що все — таки колись вони ще з цією жінкою зустрінуться, і він з нетерпінням буде чекати цієї зустрічі…

ХХІ

На ранок уся земля покрилася білим снігом. Першим снігом. Землю окутав новий цикл року. Зима наскочила зненацька. Ще вчора на землі лежало золоте листя, а зараз сніг лежить ніжний, чистий, як білий пух. Він радісно прикрив двори і створив свято. Дерева стоять у важких білих шатах. Хоча було ще зовсім рано, та на снігу, як на білому аркуші, уже виднілися людські сліди. Горобці цвірінькали і стрибали з гілки на гілку, струшуючи на землю сніг, який був на деревах. Білі сніжинки танцювали у повітрі і виблискували у променях сонця.

Сніг перетворив звичайний світ у казковий.

Аня прокинулася рано. Ще не було і восьмої. Тіло боліло від від незручної пози, в якій вона спала, але голова чітко працювала. І вже за годину, переодягнена і свіжа, вона снідала у номері Лемачова. Вони обговорювали, як краще пердставити його Марії. Попередити її про це чи зробити сюрприз. Вирішили зупинитися на останньму. Так і романтичніше буде, і Марія нікуди не втече знову.

Але як з’явитися у будинку, який так поспішно залишила? Як дивитися його мешканцям в очі, якщо ти їх так сильно образила?

Як бути тепер з людиною, кохання якої ти зрадила?

Стільки багато запитань, що аж голова йшла обертом. Але досить думати про себе. Якщо ж не складеться щасливо її історія кохання, то вона постарається влаштувати Happy end хоча б для Марії й Івана Миколайлвича.

Все вирішено, час діяти.

— Я бачу, вам уже не терпиться побачити Марію, — звернулася Аня до Лемачова, коли закінчили снідати.

Іван Миколайович похмуро усміхнувся і промовив:

— Я не хочу вас підганяти, але…

— Я все прекрасно розумію, — перебила його дівчина. — Нічого не потрібно пояснювати.

Аня привітно посміхнулася.

— Сьогодні я владнаю усі формальності і завтра ви нарешті зустрінетесь зі своєю коханою.

— І ви також побачите свого коханого, — додав Лемачов.

Усмішка зникла з обличчя Ані. Вона похилила голову.

— Що сталося? — запитав колишній детектив. — Ви не раді?

— Рада, але… Хто знає, можливо, він не захоче мене більше бачити. Я надто перед ним завинила.

— Пробачить. Усе пробачить, — підбадьорував дівчину Лемачов. — Життя — складна річ. Інколи ми робимо такі речі, через які потім соромно. Але таке життя. Хто не помиляється, той нічого не робить. Та у вашому випадку я б вчинив так само. Потрібно спершу розібратися в собі, щоб тягар минулого не лягав не лише на ваші плечі, але й на плечі вашого супутника. Часто невирішені питання дають про себе знати в майбутньому, хоча ви уже про них забули.

А так зараз, попрощавшись з минулим, ви можете почати своє життя з чистого аркуша.

Відкрийте своє серце і душу новому життю. Не бійтеся, що вас знову скривдять. Хоча й це боляче, але загартовує. Та й не кожна людина хоче причинити зло іншій людині. Потрібно навчитися довіряти. Якщо немає довіри до людей, навіщо тоді жити.

Стільки проникливості, стільки мудрості було у цих словах.

Аня тепер зрозуміла, за що покохала Марія цього чоловіка. Його неможливо було не поважати. Ця людина, яка стільки пережила, стільки бачила на своєму життєвому шляху. Скільки зла промайнуло перед його очима, а він все одно залишається з чистою, як у малої дитини, душею.

Сльоза скотилася по її щоці. Тиша оповила кімнату. Було тільки чути легеньке потріскування дров у каміні. Кожного з присутніх поглинули власні думки. Вони хотіли залісти собі в душу і знайти відповіді на свої запитання там, бо інколи розум не здатний побачити її, навіть якщо вона досить близько.

Анна вагалася. Ходила туди-сюди по кімнаті. Але бажання зателефонувати Марії все- таки перемогло. Наче голодний кидається до їжі, так і наша героїня кинулася до телефону. Набрала уже давно знайомий номер. Скільки разів вона отак робила, але ніколи не вистачало духу сказати у телефону слухавку: привіт. Це я.

Але сьогодні вона зможе, мусить.

Знайомий голос відповів «алло».

«Марія», — пронеслося у голові Ані.

З радістю зітхнула. Зараз вона не здатна була почути голос її брата.

— Привіт! Це я, — нарешті промовила дівчина.

По отой бік чулася тиша. Невже не впізнала. Чи уже не хоче чути її. Можливо, і так. Смуток огорнув Аню своїми лещатами. Останній промінь надії погас…

— Аню, це ти? — радісно промовила Марія, але пошепки.

Аня здогадалася, що, напевне, поблизу є Андрій.

— Так, — відголос Марієної радості почувся в голосі Ані.

— Ну, як ти там, розказуй. Знайшла нарешті себе? — щиро, але з частиною іронії в голосі запитала Марія.

Аня не ображалася на подругу за її слова. Вона знала, що завинила перед ними.

Тихенький смішок почула у відповідь Марія, а потім чомусь сумний голос:

— Так, знайшла. Але, здається, більше втратила… Я втратила вас.

Як і було притаманно Марії, вона почала свої заспокійливі і одночасно підбадьорувальні дії.

— Та що ти таке говориш, дівчино, — ледь сердито мовила вона. — Ти знаєш, що двері нашого дому завжди відчинені для тебе. Ми всі тут тебе любимо і чекаємо, особливо Андрій.

— Як він там?

— Як, як… Сумує, тужить… кохає. Повертайся скоріше. А то на нього страшно глянути… Я так за ним стежу, щоб дурниць не наробив…

Марія просльозилася.

У Анни також очі наповнилися слізьми. Крізь сльози вона промовила:

— Завтра, завтра я хочу прийти до вас… Але не кажіть про це Андрію зараз. Різне буває. Я не хочу його даремно обнадіювати. Та я завтра буду, чого б це мені не коштувало. І якщо Андрій захоче, уже нікуди від вас не піду. Хоч і будете виганяти…

Сміх і сльози злилися в один тон.

Завтра вона приїде, і нарешті її брат заспокоїться.

— Ми будемо чекати з нетерпінням.

— До речі, у мене для вас сюрприз… Але все завтра. До побачення. З нетерпінням чекатиму зустрічі, — швиденько говорила Аня, щоб не дозволити Марії розпитувати про сюрприз, бо боялася, що проговориться. Тому і швидко поклала слухавку.

Завтра… Завтра … Все завтра. Але як це невиносимо: завтра, а не сьогодні.

Весела, наче ластівка влетіла, Аня у кімнату Лемачова. Той аж здивувався, яка переміна настрою. Буквально кілька хвилин тому була вона бліда і з тривожним виразом обличчя, а зараз аж сяє. Рум’яні щоки, очі світяться, наче діаманти на сонці, а усмішка, ця усмішка… поєднання ангельської невинності і зазивання спокусливої кокетки. Що трапилося з цією дівчиною?

Відповідь на це питання пролунала миттєво:

— Я телефонувала Марії, — радісно щебетала дівчина. Підбігла до нього і обняла. Наче донька обнімає батька. Відпустила його з обіймів і взяла за руки.

— Розумієте, я говорила з нею. Завтра. Вже завтра ми побачимо їх.

Щиро, по дитячому, дівчина дивилася на Івана Миколайовича. Він втратив дар мови. Щастя і радість читалися в його очах.

Але промовив він зовсім інше:

— Знаєш, Анюто. що?

Дівчина здивовано глянула на нього, нічого не розуміючи.

— Як би я мав дочку, я б хотів, щоб вона була схожою на тебе.

Це дуже сильно вразило Аню. Ці слова були прекраснішими будь-якого компліменту. Дівчина, не довго думаючи, міцно знову обняла колишнього детектива і промовила:

— Це дуже приємно чути. Ви також були б батьком, про якого можна тільки мріяти.

Аня роз’єднала обійми і подивилася Лемачову в очі і з смішком додала:

— Я думаю, ви з Марією будете чудовими батьками для нас з Андрієм. Як він, так і я просто діти у дорослих тілах… Ох, і клопоту завдамо ми вам … — сміючись, додала дівчина.

Лемачов також розсміявся. Кімнату охопило світло від щирих посмішок і тепло від взаєморозуміння і дружби.

Уже завтра їхні серця нарешті знайдуть спокій. Будуть битися в унісон з другими половинками. Уже завтра… Як це близько й одночасно далеко. Здається, тільки кілька годин перетинає цей рубіж, але ж є сотні хвилин, мільйони секунд, які треба пережити насамоті.

Аня повернулася в свою кімнату. Збирати речі не потрібно, бо вони й так залишалися в валізах. Та й речей було небагато. Лише найнеобхідніше. Їй не хотілося брати з колишнього життя нічого. Але й залишати також не хотілося. Це досить дорогий дизайнерський одяг, і залишати його для того, щоб його одягала інша жінка, просто неправильно. Тому якось напередодні свого від’їзду, вона його упакувала і виставила на розпродаж. Виручені гроші вона вислала у найближчі сирітські будинки. Діткам, яким менше всього повезло у цьому світі. Хоч комусь буде користь від її шмоток.

Ніч… Чому ночі такі довгі? Коли ти спиш, то не помічаєш, як пролітає час. Коли повертаєшся з одного боку на інший бік, намагаєшся тим самим впіймати блукаючий десь у темряві сон. Але чомусь він ніяк не піддається на ніякі умовляння і стоїть осторонь від твоїх благань.

І скільки б Аня не твердила собі, що потрібно спати, ніяк не могла заснути. Тривога й острах не покидали її. Хоча й лунали у голові заспокійливі думки, та все це не приносило такого бажаного спокою.

Як усе відбудеться? Чи захоче Андрій знову бачити її поруч себе? Що Марія скаже на її ініціативу? Чи не розіб’є це їм серце?

Хто вона така, що захотіла «бавитися» чужими долями?

Ой, як багато ще запитань. Але ж як вона не могла вчинити по — іншому, коли дві закохані душі блукають наодинці, шукаючи спокою. Але його немає і не буде. Дві половинки серця повинні бути разом, лише тоді вони будуть битися в унісон, лише тоді вони знайдуть свій спокій і щастя.

Ще трохи, ще зовсім трохи …

Аня увімкнула світло і глянула на годинник. Лише третя година. Приречено сіла на ліжко і обхопила руками своє обличчя. Потім швидко підхопилася і попрямувала у ванну кімнату.

«Все одно не засну. Можливо, гаряча ванна допоможе мені трохи заспокоїтися».

Дівчина увімкнула кран і гаряча вода стала наповняти ванну.

Аня зняла халат. Зняла і нічну сорочку. Стояла вона навпрти дзеркала, наче мавка лісова. Довге волосся трохи прикривало її наготу. Але не сховало правильний рельєф її тіла і спокусливі форми.

Дівчина торкнулася води. Надто гаряча. Зараз додасться ще трохи холодної води і буде як раз.

Вода накрила тіло молодої жінки. Тихенький звук задоволення злетів з її уст, коли відчула, як вода омила її тіло. Ніжний аромат ванілі оповив кімнату.

Повна ейфорія.

Аня розслабилася. Вода поступово забирала її втому і тривоги. Стало легше не лише тілу, але й душі. Тепер на неї дивилося відображення уже іншої людини.

Аня одягнула халат і попрямувала до кімнати. Там сіла навпроти дзеркала і стала розчісувати свої довгі коси. Рух за рухом. Згори донизу, поки волосся не лягло рівними смугами на її плечі.

«Все-таки вода творить чудеса», — подумала вона, дивлячись на своє відображення. Втому з її обличчя як рукою зняло. На неї дивилося відображення молодої й дуже красивої жінки. Шкіра сяяла здоров’ям і свіжістю. Лише зрадницька блідість обличчя видавала істинні почуття — почуття тривоги і переживань. Але це ніяк не зашкодило її образу. Ледь сумні очі вказували на те, що ця дівчина багато пережила за своє ще коротке життя. Ця дорослість виразу її очей не надто гармонійно поєднувався з її молодим личком. Але часто життя заставляє дорослішати людину не по роках.

Аня відвела погляд. Поклала щітку і підвелася з крісла. Підійшла до вікна. Молодий місяць красувався на небі. Поруч нього сяяли зорі. Сьогодні перша морозна ніч.

Війнуло холодком. Дівчина обняла себе руками і глянула на ліжко.

«Буде краще, якщо я ляжу в ліжко і гарненько вкриюся теплою ковдрою, а то ще захворію», — пролунало у голові жінки.

Так і зробила. Тепло оповило її тіло, розслаблена і заспокоєна ванною, вона не зчулася, як заснула.

І снилося їй, як вона разом з Андрієм любуються заходом сонця на березі моря. Як золотий диск поступово зникає за горизонтом, залишаючи суєту дня позаду. Андрій ніжно цілує її губи. Потім ласкаво гладить її уже кругленький животик. Очі сяють від щастя в обох. Вона поклала свою голову йому не плече, наче просячи захисту. Андрій обняв її ніжно, і закохана пара вдивлялася у небо, де уже зникає останній промінчик сонця.

Аню розбудив легенький поштовх. Та їй здалося, що це не реальність, і вона повернулася в інший бік.

Потім знову відчула, як її штовхають. Та ще й говорять, щоб вона вставала.

«Невже вона заснула. То це марево було тільки сном…»

Аня розплющила очі, але не хотіла вставати. Реальність тягарем лягла на її плечі, не даючи вільно вдихнути.

Але внутрішній голос більш сильний ніж реальність твердив дівчині, що варто перебороти страхи і, можливо, те, що було тільки сном, стане колись реальністю. Та для цього варто прокинутися, привести себе в порядок і зробити крок назустріч своєму майбутньому. І як би там не було, але краще жаліти про те, що зробив, ніж про те, чого не зробив.

Ця думка вмить підняла Аню з ліжка і понесла у ванну кімнату.

Дівчина навіть не глянула, хто її розбудив.

Іван Миколайович навіть і не думав ображатися на те, що його так ігнорують. Ця дівчина за цей короткий час стала для нього наче донька. І він знав, що для Анни настав важкий час, і бажав для неї всього найкращоо. Вона, як ніхто, заслуговує на щастя.

Лемачов здогадувався, що дівчина, напевне, не спала цілу ніч. Тому не поспішав її турбувати. Та коли на годиннику процокало 10 годину ранку, наважився ввійти в її кімнуту.

На щастя чи на біду, але двері були не замкнені. Чоловік увійшов у кімнату й одразу побачив сплячу дівчину. Волосся розкидане на подушці. Умиротворений вираз обличчя. Він міг любуватися цим видовищем ще довго, але час невпинно біжить, втрачаються хвилини, які він би міг провести зі своєю коханою.

«Маріє. Я уже йду. Скоро, уже скоро я тебе побачу».

І Лемачов наважився потурбувати сон Ані. Дівчина не одрузу зрозуміла, що коїться. Та потім, наче переключившись, понеслася у ванну кімнату, і він почув шум води. А згодлом побачив і Аню, яка з тривожним і винуватим виразом обличчя стояла на порозі.

— Пробачте, — тихенько прошепотіла вона. — Я проспала.

— Не потрібно вибачень, — лагідно відповів Іван Миколайович. А потім додав: — Ти одягайся, а я почекаю тебе у ресторані. Замовлю нам сніданок.

Аня кивнула головою на знак згоди. Лемачов зачинив двері і дівчина залишилася насамоті з власними думками.

«Все таки вона заснула. І так негарно вийшло. Вона порушила свою обіцянку. Втрачено уже кілька годин».

Дівчина сумно видихнула повітря з грудей. Та не час для скиглення. Дорога кожна хвилина.

Аня підійшла до приготованого нею одягу напередодні і тремтячими руками взяла светер. Тепла тканина ніжно обняла її тіло, а сині джинси спокусливо лягли на ноги.

Дівчина підійшла до дзеркала. Через те, що вона лягла вчора з вологим волоссям у ліжко, зараз вони виглядали не дуже привабливо. І щітка ніяк не хотіла привести їх до ладу. Аня, не довго думаючи, заплела свої неслухняні кудрі у косу. Важка коса лягла на груди, створюючи з дівчини ідеал української красуні. Якби не темні круги під очима. Хоча Аня й трохи спала, вони ніяк не хотіли сходити. Тому вона почала використовувати усі можливі косметичні засоби, щоб приховати цей недолік.

Ніколи її чарівне личко не знало на собі надмірної кількості косметики. І зараз було не винятком. Легенько підведені чорним олівцем очі і ніжний відтінок помади на її губах, робили її досить скромною, але й одночасно спокусливою жінкою. Можливо, причина навіть не в кількості макіяжу чи його відсутності. Просто її обличчя завжди випромінювало свіжість і навіть невинність. А дитячий блиск в очах завжди привертав до себе погляди.

До ідеалу бракувало тільки легенького рум’янцю на її щоках. Але про це подбала природа. На вулиці була морозяна погода, а морозець, як умілий візажист, умить внесе свої корективи…

Сніданок пройшов у мовчанні. Кожен з присутніх хотів якнайшвидше покінчити з цією трапезою і помчати в дорогу. Туди, де серце кличе…

XXII

Андрій з самого ранку почувався знервовано. Якісь незрозумілі відчуття тривожили його душу. Нічого його не радувало, навіть робота, яка тепер замінила йому все.

Після того, як Аня пішла, йому не хотілося жити. Світ був не милий йому без неї. Вона пішла… Пішла і, напевне, не згадує про нього… У неї своє життя. Чоловік. Сім’я. А у нього лише біль і сестра, яка старається цю біль трохи притупити. Але як це не прикро звучить, та у неї нічого не виходило. Цю біль неможливо придушити.

Андрій хотів звільнитися з роботи. Зникнути знову. Але директор фірми, в якій він працював, не захотів залишатися без такого цінного працівника. Хоча з Андрієм і траплялися часом проблеми, але він був людиною слова. Якщо сказав, що зробить цю роботу, значить зробить. І ця робота була бездоганною. І щоб залишити його на фірмі, Ярослав Степанович запропонував Андрію бути позаштатним працівником. Він буде отримувати певне завдання, буде його виконувати вдома чи хоч на Місяці і приноситиме готову роботу у офіс, і за це отримувати платню.

Спочатку Андрій відмовлявся. Йому не хотілося нічого. Ні роботи, ні життя. Та потім він погодився. І ця робота стала для нього і дружиною, і коханкою, і всім решта. Він працював, як проклятий. Відходив від комп’ютера лише поїсти і трохи поспати.

А ще захопився фондовою біржею і навіть накопичив собі досить пристойний капітал на своєму рахунку.

Та нічого його не потішало: ні робота, ні гроші, ні його успіхи. Він працював, як робот, без емоцій. Щоб тільки вбити час. Щоб впасти втомленим на ліжко і заснути на кілька годин, щоб тільки не думати про неї.

Він не знав, скільки часу пройшло відтоді, як вона пішла. День, два, тиждень… Та кого він обманює… Він знав, що пройшов уже майже місяць. Але у вихорі теперішнього його життя здавалося, що рік. Його насичене подіями життя віддаляло його від неї. Він хотів забутися, але не забути. Пам’ять про неї, як стук його серця, давало можливість жити. Якщо він і здатний буде забути, значить він помер.

Вона казала, що повернеться… Можливо… Але він не впевнений, що так і буде… Вона хотіла повернутися до попереднього життя. Зараз вона щаслива зі своїм чоловіком, якого простила і насолоджується життям. А його … Його, напевне, не простила і не простить…

Як він хотів її ненавидіти, вирвати зі свого серця. Та цього не міг зробити. Щоразу закриваючи очі, він бачив її. Її теплу усмішку, веселий і по- дитячому щирий блиск її очей. Її м’які і солодкі, як мед, губи. Зараз він би життя віддав, лишень відчути ще раз їхній смак.

Інколи йому здається, що він чує її голос. Тоді наче навіжений бігає з кімнати в кімнату, шукаючи її. А потім, коли реальність дає про себе знати, він знову занурюється у темряву. Вона, тільки вона є світлом, його світлом у кінці тунелю. Тільки вона, цей ангел на Землі, здатна витягнути його з цієї прірви, в якій він є. Тільки вона здатна вказати йому шлях до спасіння.

«О-о-о, знову цей голос. Він зводить мене з розуму… О Боже, я божеволію.»

Андрій упав на ліжко і закрив вуха подушкою. Він не повірив сам собі, це допомогло. Але лишень він встав з ліжка через деякий час знову чувся цей дзвінкий сміх. І чим ближче він підходив до дверей, тим гучніше він лунав.

«Невже це правда … і вона повернулася, вона тут…»

Наче на крилах, Андрій біг на перший поверх будинку і став, як вкопаний, коли побачив її. Його Аня сиділа і весело щебетала з Марією.

«Не може цього бути…»

Андрій радів. Його душа співала…

Ще крок — і вона опинеться у його обіймах. Але тут його увагу привернув ще один гість. І це доволі знайомий гість. Лемачов. Що він тут робить, невже Аня його привела сюди, щоб затримати його за злочини, які він скоїв. Невже Аня могла так підло вчинити?

Дорога виявилася безкінечною. Здавалося, що тут такого. Всього-на-всього півгодини — і вони у цілі. Але ці півгодини тягнулися так довго.

Дорога зіпсувалася через погодні умови. І їхнє таксі застряло у безкінечному заторі.

Коли на рахунку лічені хвилини, коли дорога кожна секунда, тут доля вносить свої корективи. Нібито нічого такого, хвилиною скоріше, хвилиною пізніше, це нічого не змінить, але для закоханих ця реальність є мукою.

Аня нервувала і щохвилини дивилася на циферблат свого ручного годинника. А стрілки невпинно рухалися вперед. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною. І здавалося, що пройшла ціла вічність, поки автомобіль не рушив уперед…

Та коли здавалося, що усе гірше позаду і перед своїми очима ти уже бачиш двері, в які потрібно постукати, і все — вони приведуть тебе до твого майбутнього. Але чомусь ти не наважуєшся це зробити. Страх, бути відкинутим, паралізує тебе.

У більшості випадків люди бояться робити те, чого хочуть, боячись, що їх неправильно зрозуміють, відштовхнуть їх. Бути вигнанцем важко, але потрібно відстоювати своє право любити, боротися за своє щастя, а не опускати руки, думаючи, що нічого з цього не вийде. А якщо вийде? Якщо твої тривоги даремні? Якщо людина, якій ти боїшся сказати про свої почуття тільки й чекає такого кроку від тебе, краще сказати чи зробити те, що бажаєш, а там буде, що буде. Можливо, тебе не зрозуміють, відштовхнуть твою любов. І таке можливе. Але ти хоча б будеш упевнений у тому, що зробив усе можливе, щоб бути поряд з коханою людиною. Але серцю не прикажеш, кого любити, а кого ні. Насильно милим чи милою не будеш. Але й є шанс того, що твої почуття взаємні, і ти запалив ту іскру, яка запалить вогонь вашого кохання.

Аня вагалася і Лемачов це бачив. Він як міг, так і підбадьорював її. Але вона не могла. Надто сильно вона образила людину, яка любила її. Яку вона любить. І побачити осудження і холодний погляд його очей вона не зможе… Краще померти….

Але все- таки жінка постукала у двері. Вона приїхала сюди не лише заради себе, а й заради людей, яких вона полюбила. Двох хороших людей, які повинні бути разом і жити щасливо.

Двері відчинилися і на порозі показалася Марія. Вона дуже зраділа, побачивши дівчину.

Лемачов стояв трохи осторонь, тому Марія не могла його бачити. Але він міг бачити її.

Вона майже не змінилася. Така ж красуня. І як їй до лиця ця усмішка.

Але відмінність все- таки є. Вона стала більш поважна. Їй уже має бути десь біля 45. Вона прекрасна жінка, у розквіті сил. Лишень не має біля неї чоловіка, який би оберігав її тендітне серце, яке відкрите для кожного з людей.

Він зробить усе можливе, щоб побачити цей живий блиск її очей, який він пам’ятав. Постарається зробити її щасливою. Усе зробить заради неї, лишень потрібно, щоб вона сказала «так».

Лемачов так задумався, що не помітив навіть, як дві пари очей дивляться на нього.

Він чекав цього моменту відтоді, коли прочитав листа і стрімголов помчався у інший кінець країни, щоб знову побачити її. Так багато хотів сказати їй у цей момент, коли їхні погляди зустрінуться, а тут… Він мовчить і червоніє, наче школяр перед дівчиною, яка йому подобається.

Добре, що хоч Аня зрозуміла його почуття і прийшла на допомогу.

Дівчина все ніяк не могла наважитися сказати Марії про Лемачова. Але коли Марія запропонувала зайти в будинок, все — таки сказала про сюприз.

— Добре… Але я мушу декого вам показати. Це людина, яка подолала сотні кілометрів, щоб побачити вас.

Марія зацікавлено вийшла на вулицю.

Її очі «поїдали» Івана Миколайовича. А той стояв ніяково, не розуміючи, що сказати йому чи зробити.

Аня подалася вслід за Марією. Їй також було цікаво, чим її затія закінчиться.

Вона була свідком того, як ці двоє трепетно дивляться одне на одного, боячись навіть кліпнути, щоб не зникло те, що вони бачили перед очима.

Аня всіма можливими способами підштовхували Івана Миколайовича зробити «перший крок», а то мовчанка вже аж занадто затягнулася, і від цього всім ставало ніяково.

— Марія, — нарешті радісно і з якоюсь такою ніжною інтонацією, промовив Лемачов.

— Ваня! — промовила Марія.

І закохані кинулися один до одного в обійми. І байдуже, що перехожі дивляться. І байдуже, що вони уже давно не підлітки, щоб так поводитися… Байдуже все… Головне, що вони знову разом, і хай весь світ зачекає…

Аня щиро раділа за цих двох дорослих, але по — дитячому веселих і закоханих людей. Вони не помічали кругом себе нікого і нічого. Тому їй не залишилося нічого, окрім як слідувати за ними в будинок. Вона навіть не запитала Марію про Андрія. Як він? Чи вдома зараз? Але зараз питати про це було б поганою манерою. Зараз вони насолоджуються одне одним.

«Я зможу трохи зачекати», — подумала дівчина, зачиняючи вхідні двері.

Здавалося, вона тут не була вічність, так скучила за цими стінами. Усе тут таке рідне, таке миле, наче й насправді твій рідний дім.

Марія посадила своїх гостей на маленький диванчик, а сама поспішила на кухню готувати чай.

Аня деякий час посиділа з Лемачовим, але помітивши, що він майже не реагує на її присутність, вирішила трохи поговорити з Марією.

— Я ненадовго відлучуся. Ви не проти? — запитала Аня Івана Миколайовича.

— Ні, звичайно, — запевнив він її.

І дівчина також подалася на кухню.

Марія якраз виставляла на тарілку тістечка.

— О-о. Ви приготували мої улюблені, — весело прощебетала Аня і, вхопивши одне, надкусила.

— Так… Як вчора дізналася, що ти приїдеш, то зразу вирішила тебе порадувати. Прокинулася раненько і приготувала. Андрій трохи здивувався. Я їх не готувала, відколи тебе не було. Але нічого не сказав… Я йому не казала, що ти приїдеш, як ти і просила.

Ось і можливість для Ані розпитати про нього.

— Як він? Де є зараз? На роботі? — стільки запитань посипалося з її уст в один момент.

— Ні, він зараз на горі. Працює. Тепер він працює тільки вдома. Тільки зрідка кудись виходить і то ненадовго… Покликати його?

— Ні, ні, — гарячковато промовила дівчина. — Не потрібно… Можливо, згодом … А тепер розповідайте, як ви? Я сподіваюся, ви не сердиті, що я приїхала не одна?

— Ти що! — промовила Марія і залишила свою роботу. Підійшла до дівчини і обняла.

— Я так вдячна тобі, що ти просто не уявляєш як. Я навіть не сподівалася, що знову його побачу… Спочатку це був для мене шок. Але приємний шок, — додала Марія, і жінки росміялися.

Марія взялася знову за роботу. Розставляла чашки на піднос і продовжувала розмову. Аня уважно слухала її і доїдала своє печення.

— Я завжди боялася зустрічі з ним. Я так хотіла розшукати його, але боялася в цьому признатися навіть сама собі. Щоразу ховала у собі це бажання… Думала, що він не захоче кохати ту жінку, якою я стала тепер. Можливо, навіть має іншу. Я сильно змінилася з того часу. Роки беруть своє… Я тепер солідна жінка, якій має бути не до любощів. У 40 років я боялася, що закохалася. У такому віці… Соромно навіть про це комусь сказати… Інші жінки облаштовують свій сімейний затишок й, можливо, вже не закохано. Але трепетно піклуються про своїх чоловіків. Виховують дітей. А не безглуздо шукають кохання.

— Тут ви не праві, — перебила її Аня. — Кохання ніколи не шукають. Воно приходить само. І часто так несподівано й неочікувано. А як хтось шукає і, знаходячи, думає, що це справжнє кохання, то глибоко помиляється. Це не кохання, а самообман. А ще… Кохання не дивиться на вік, статус чи професію. Воно приходить, і все. Тому годі мучити себе: треба, не треба, можна, не можна. Щастя у ваших руках, тому не відпускайте його.

Я знаю, ви можете подумати: хто я така, що вчу вас жити, але повірте, я бажаю вам тільки добра. І я знаю, як це боляче втрачати кохану людину. Тому благаю вас, не робіть таку дурість, яку зробила я.

Дівчина схилила голову, і непрохані сльози з’явилися в очах.

Марія знову пригорнула дівчину до себе і, як маленьку дитину, гладила по голові.

— Не хвилюйся, люба, не все ще втрачено… Андрій любить тебе і дуже сумує. Усе у вас ще налагодиться, не хвилюйся… А тепер не роби нам потоп у будинку, — жартівливо додала Марія. — Бери тарілку з печивом і гайда за мною у вітальню. Там мені розкажете, як ви знайшли одне одного з Іваном і як додумалися зробити мені такий сюрприз.

Дівчина витерла заплакані очі і зробила усе як веліла жінка…

Усівшись гарненько на диван, вони насолоджувалися ароматним напоєм і коштували «фірмові» тістечка господині дому. Причому встигали підтримувати цікаву розмову. Кожен розказував про частину свого життя, свідком якої була тільки та людина, яка розповідала. Лемачов розповів, як усі ці роки тужив за Марією, як шукав її. А зрозумівши, що уже не знайде, оселився у маленькому будиночку у Карпатах, думаючи, що тут буде жити до кінця своїх днів. І ніколи б не подумав, що його життя так кардинально може змінитися.

Аня також розповіла, що сталося після того, як вона покинула їхній будинок. Говорила про свої переживання, бо знала, що люди, які зараз її слухають, зрозуміють її і підтримають, а як потрібно, дадуть і корисну пораду. Приховала тільки дівчина те, як ганебно себе повела у ту ніч, коли була зі своїм колишнім чоловіком. Їй було боляче і соромно признатися, що «поклик» її тіла був вищий за її почуття до Андрія. Що у ці хвилини вона забула про нього. І навіть не знає, чи після такого він захоче її простити.

«Промовчати», — часто твердив її розум. Але так буде ще гірше. Між ними буде брехня й лицемірство. А так… Можливо, і не простить її Андрій, але вона буде чесною з ним.

Але коли черга дійшла до Марії, у кімнаті пролунав голос Андрія:

— О, у нас гості! Та ще й які гості! — чомусь іронічно і якось зверхньо промовив він.

Аня підвелася з місця, коли почула цей голос, і мурашки забігали по її шкірі. Але знову сіла, побачивши цей холодний погляд його очей.

«Невже він уже знає? Але як? — крутилося в її голові.

Андрій сам себе не розумів. Він хотів обняти Аню. Сказати, як сильно її кохає, як сумував і ніколи вже більше не відпустить. А замість цього нагрубіянив та ще й продовжує. Якась хвиля ненависті полонила його. Здоровий глузд твердив йому, шо присутність Лемачова має якесь логічне пояснення, але він був уже не здатний контролювати свій гнів. Якась недовіра до людей завжди буде присутня у його житті. Недовіра навіть до найближчих людей… Ким він став? Але механізм уже рушив, і він уже не здатний його зупинити.

— А чому мене не покликали? Чи спочатку ви хотіли обговорити, як краще мене запроторити за грати, щоб нарешті позбутися мене і зажити щасливо?

Ці слова пекли, як вогнь. Як він міг так подумати, але з іншого боку, вони не могли вловити суть його слів. Не розуміли, до чого він хилить. Запроторити за грати? Позбутися? Чого б це?

Першим відреагував Лемачов:

— Не турбуйся. Я уже 5 років, як не на службі. І приїхав сюди тільки виключно заради твоєї сестри. Ти тут ні при чому. Але є тут людина, яка приїхала заради тебе, — сказав Лемачов і подивився на Аню. Дівчина від ніяковості опустила голову і зашарілася. — Але я бачу, що отримала вона не дуже радісний прийом, — додав Іван Миколайович.

Андрій як стояв як вкопаний, сверлячи кожного холодним і недовірливим поглядом, так повернувся і поспішив геть, не сказавши нікому ні слова.

Спочатку всі сиділи мовчки після того, що сталося. Потім Марія підвелася і хотіла іти за Андрієм, та Аня її зупинила.

— Можна я сама піду? … Мені потрібно з ним поговорити.

Марія мовчки кивнула і ледь посміхнулася. Але посмішка була більш сумною, ніж веселою.

Аня, підбадьоруючи себе, подалася на пошуки Андрія. Зараз вирішиться усе подальше її життя.

ХХІІІ

Андрій був у своїй кімнаті, коли Аня увійшла. А куди ще йому дітися? Добре, що хоч двері не зачинив. Хоча було в нього таке бажання. Але він уже не мала дитина, щоб ховатися, потрібно відповідати за свої вчинки.

Андрій знав, що хтось до нього прийде. Але не знав хто. І зараз боявся глянути у бік дверей. Хто б це не був, йому соромно глянути цій людині в очі. Але кого він обманює. Він прекрасно знає, хто зараз присутній у його кімнаті.

Її він впізнає із заплющеними очима, у натовпі сотень людей. Її запах будоражить усе його єство. Заставляє серце шалено калатати, а руки пітніти, як у юнака. Тільки на одну і єдину жінку так реагує його тіло. Анна! Аня! Анюта! Як він хоче зараз підійти до неї, обняти і більше ніколи не відпускати зі своїх обіймів. Але він не може. Надто сильно завинив перед нею. Як він міг подумати таке про свою Аню? Це ангельське створіння на землі не здатне причинити біль нікому. Що на нього таке найшло? Замість того, щоб розчинитися у її обіймах, притулити ніжно-ніжно до себе і сказати, як сильно він її кохає й ніколи не відпустить, сказати, що без неї він не може жити, натомість принизив її на очах у всіх. Як він вчинив ганебно. Холодний погляд, грубі слова. Дивно навіть те, що вона прийшла сюди, до нього, замість того, щоб зненавидіти й залишити його назавжди.

Аня бачила, як Андрій мучиться. Як поникли його плечі. Як їй хотілося підійти і обняти його. Але вона стримувала себе. Хто знає, як він відреагує на це? Недавня ситуація у вітальні дещо остудила її порив. Можливо, вона небажана гостя у цьому домі? А проявом своїх почуттів вона ще більше ускладнить і так напружену ситуацію між ними. Тому продовжувала стояти біля дверей, не сміючи ступити і крока і чекаючи хоча б якогось знаку, що вона тут не зайва.

А його все не було і не було… її серце стукало у ритм із секундною стрілкою годинника. Здавалося, пройшла ціла вічність, коли Аня нарешті побачила, як Андрій повернувся до неї. Так довго чекають тільки, якщо сильно кохають. Та вона не змогла зрозуміти його почуття. Його гримаса, бо виразом обличчя це було важко назвати, показувала стільки емоцій одночасно, що розібратися тут було важко. Але дівчина, набравши повні груди повітря, промовила:

— Привіт! Можна увійти?

Здавалося, такі примітивні слова. Але це перше, що прийшло їй на думку.

— Так, звичайно, проходь.

Якимось холодом повіяло між ними, ніби вони зовсім чужі люди. Здавалося, що почуття, які бурлили неймовіриним полум’ям місяць тому, зникли, розчинилися і забулися.

Невже таке можливе? Невже така реальність? Невже те, що було, було тільки сном? Приємним, але таким коротким.

Аня була здатна розридатися. Але взяла себе в руки. Вона сюди прийшла поговорити. І якби її почуття, хоча б на краплинку були менші, вона б не принижувалася так перед чоловіком. Вона б з гордо піднятою головою і з жіночою гідністю, покинула б кімнату й чоловіка, який знаходився там, після такого холодного прийому. Але вона несамовито його кохає. І добре знає, що Андрій не такий, яким хоче показатися. Так, він складна особистість, яка потребує спеціального підходу, але він потрібен їй.

Інколи любов потребує жертвувати своєю гордістю. І хто любить по-справжньому, зробить це з легкістю.

Аня підійшла ближче і сіла поруч Андрія, але залишаючи між ними простір.

— Як у тебе справи? — знову примітивне і банальне запитання. Але що поробиш. Він, більше не знайшов, що сказати. — Як чоловік? — А це вже щось новеньке.

— У мене все добре. А у тебе? Ти маєш на увазі мого колишнього чоловіка?

Андрій сидів, як натягнута струна. Він чекав її відповіді, як підсудний чекає вироку.

— Колишнього? — викрикнув Андрій, ніби не вірячи.

— Так, колишнього, — спокійно відповіла Аня, не даючи зрозуміти, що у душі торжествує. Вона почула у голосі Андрія нотку ревності. «Значить він подумав, що я повернулася до Ніка», — думала дівчина.

Було б інакше становище, вона б трохи «пограла» з Андрієм, підсилюючи його інтерес до її стосунків з Ніком.

Але не зараз, коли і так все висить на волоску. Та й не хотілося їй кривдити Андрія. Це якось ницо і зовсім не притаманне їй: гратися з чужими почуттями.

— Пробач мені, що я була така дурна, — промовила дівчина. Нотки жалю чулися у її голосі.

Андрій мовчав. Аня глянула на нього, і в очах заблистіли сльози. Вона бачила свого коханого як статую: німого, без жодної емоції, яка б виражалася на його обличчі. І зрозуміла — це все. Кінець її життю, кінець коханню, кінець усьому, чого вона так хотіла. Андрій не хоче її простити. Вона його скривдила, поставивши перед фактом, що вона йде від них. А можливо, він знає, як підло вона з ним вчинила, переспавши з Ніком. Цей «бруд» зі свого тіла і душі вона не змиє ніколи.

Дівчина встала з ліжка і хотіла покинути кімнату. Нічого їй тут робити: ні у кімнаті, ні у цьому домі. Нині вона втратила найдорожче, що мала в житті: кохання Андрія.

Та, схоже, чоловік так не думав, бо коли побачив, що дівчина йде, наче «обшпарений» кинувся до неї. Ну чому чоловіки такі тугодуми? Їм потрібно побачити, як кохання втікає від них, щоб цінувати те, що мали, і ніколи не відпускати. Тільки тоді, вони щось готові робити.

Андрій повернув дівчину до себе і став цілувати все її обличчя, причому встигаючи ще й говорити:

— Це ти мене пробач… я вів себе як ідіот… Як я міг подумати, що ти можеш мене зрадити… ти наче янгол… мій янгол… Який посланий, щоб спасти мою грішну душу… Я тебе благаю… Залишся!.. Залишся зі мною… Я не хочу тебе більше втрачати… Я знаю, зі мною важко… Але ти мені потрібна… Я думав, що помру, коли ти пішла … Але я жив, бо десь глибоко в душі відчував, що ти повернешся до мене… І ти повернулася… Моя Аня… Моя любов.

Дівчина плакала, слухаючи ці слова. Андрій губами осушував її сльози. Вони стояли мовчки. Обнявшись, вони слухали серцебиття один одного. Насолоджувалися теплотою тіла.

— Андрійчику! Мій любий! — Як я боялася, що втрачу тебе.

— Тш-тш, — не говори такого. — Я тебе більше не відпущу. Я так тебе кохаю, люба моя…

Андрій знайшов її губи і пристрасно поцілував. Дівчина розтанула у його поцілунку. Як вона сумувала за ним. Він наче подих повітря, такий потрібний для життя.

— Андрійчику, милий, — з паузами, вирівнюючи дихання, говорила Аня. — Я так перед тобою завинила… Я зганьбила тебе і зганьбила себе. Я погана… Я піддалася …

Андрій знову накрив її губи своїми, не даючи їй доказати.

— Що було, те було, — промовив він після поцілунку. — Не будемо тривожити минуле. Хай воно залишається там, далеко… А зараз давай жити теперішнім і творити майбутнє разом.

— О-о, мій любий, — з сяючими закоханими очима промовила дівчина і пристрасно поцілувала Андрія.

Пристрасть все більше і більше охоплювала їхні тіла. Вони й не помітили, як залишилися без одежі. Ноги самі віднесли їх до ліжка.

Його руки… Його торкання, за якими вона так скучила, зводили з розуму. Вона намагалася увібрати в себе всі його пестощі. Забутися. Лише він та вона, і їхнє кохання…

А він… Він хотів розчинитися в ній. Довести її і себе до безумства. Забути, як він жив колись, без неї…

Поки наші закохані голубки насолоджувалися близькістю один одного, Марія не знаходила собі місця від переживань. Вона ходила туди — сюди, нервово поговорюючи:

— Хіба б він не наробив дурниць… Хіба б він не наробив дурниць…

— Люба сядь, не хвилюйся, — заспокоював її Лемачов. — Все в них налагодиться, ось побачиш.

Марія ніжно на на нього глянула, а Іван Миколайович лагідно усміхнувся, ледь хитрувато. Його права рука повільно рухалася по дивані, призиваючи жінку сісти поруч.

Марія також лукаво на нього глянула, розуміючи натяки, приймаючи його пропозицію. Але все- таки знову заговорила про Андрія з Анною.

— Щось їх довго немає… Уже майже година пройшла…

Лемачов розсміявся на весь голос, дивуючись її наївності.

Марія здивовано на нього глянула, не розуміючи, що його так розвеселило. Вона тут хвилюється, а йому смішки в голові.

— Люба моя, — лагідно промовив Лемачов і обняв свою кохану однією рукою, а іншою підняв їй підборідок, щоб їхні погляди зустрілися. — Дурненька моя, це ж добре, що їх так довго немає. Значить, вони помирилися.

Знову цей хитруватий погляд і усмішка. Усмішка, така зваблива, що Марія, сама того не помічаючи, зволожила свої пересохлі губи язиком. Ніби закликаючи їх поцілувати.

Лемачов зрозумів, що вона також бажає того, що і він.

— І зараз скріплюють свої стосунки…

Іван Миколайович уже не міг стримувати свого бажання. Наче юнак, а не чоловік солідного віку, він зірвав поцілунок.

Марія не заперечувала такій «наглості» і пристрасно відповідала на його цілунки. Вона також, забувши про свій вік і стереотипи, кинулася у море пристрасті.

І як було приємно спостерігати за цими закоханими, які завдяки своєму коханню і можливості бути поряд один біля одного, забули про свій вік. Тепер вони були, як двадцятилітні, які вперше переживають такі відчуття як кохання, пристрасть, бажання належати один одному душею і тілом.

Нарешті Марія забула про свої обов’язки, турботи, страхи. Зараз вона хотіла бути тільки жінкою, слабкою жінкою. Яку кохають, оберігають, якій шепочуть ніжні слова на вушко і заставляють кров кипіти у венах… Вона хотіла забути про все на світі … Відчути його тепло, його ласку… Вона вже забула про те, як бути жінкою… Зараз вона хотіла скинути з себе «кайдани» стереотипів, забобон, суєвірностей. Зараз вона кохає і кохана, і байдуже, скільки їй років. Жінка залишається жінкою у будь-якому віці…

Лемачова також охопила пристрасть. Він бачив, як зайшли туманом бажання очі Марії. Як переривається її дихання від його торкання. Тому не довго думаючи, він піднявся з дивана і подав руку Марії. Жінка спочатку глянула на простягнуту руку, а потім у його очі, в яких читалося бажання. Марія поклала свою руку в його і вони поспішили наверх, у її кімнату.

Проходячи повз кімнату Андрія, Марія й Лемачов зрозуміли уже, що Андрій з Анною остаточно помирилися. Розуміючи їх, вони загадково й ледь лукаво посміхнулися один до одного й поспішили у кімнату.

Схоже, на сьогодні їхній будинок перетворився на любовне гніздечко двох закоханих пар…

XXIV

У весняну пору, коли природа прокидається від зимового сну, коли яскраве сонячне проміння огріває землю, а на деревах з’являються перші листочки, а згодом і запашний цвіт, наші закохані вирішили поєднати себе узами шлюбу.

Двоє наречених чекали, коли ж парешті вийдуть їхні кохані жінки. Марія випорхнула з будинку у елегантному світло-сірому костюмі. Позаду неї повільною ходою йшла Анна. У сукні кольору слонової кістки у стилі ампір, вона виглядала божественно. Важка коса лягла на праве плече, а на лівому боці голови красувалася велика квітка лілії, прикріплена до волосся.

Усміхнені жінки випромінювали щастя. Кавалери елегантно подали дамам руки і процесія попрямувала до білого лімузину, прекрашеного надувними кульками і квітами, який повезе їх до мрії.

Чоловіки не переставали милуватися своїми судженими. Жінки також не зводили з них закоханого погляду, адже бачили їх вперше такими елегантними.

Іван Миколайович наче помолодів. Очі світяться щастям, а з уст не сходить посмішка. Марія також чудово виглядала. Повнота її зникла (завдяки фізичним вправам, які вона робила потай від усіх), і зараз одягнена у костюм, який підкреслював усі її жіночі принади, вона пишалася собою, адже бачила, якими поїдаючим поглядом дивиться на неї коханий.

Не один він не міг дочекатися шлюбної ночі, що викликало лукаву посмішку у Ані.

Її Андрій виявився ненаситним коханцем. Але щоб надати трохи інтриги їхнім стосункам і створити їхню шлюбну ніч незабутньою, Аня протягом місяця, може, трохи більше, уникала близькості з Андрієм. Вигадувала різні причини, аж поки не наштовхнулася на конфлікт з ним. Не розуміючи, у чому причина такого повороту подій, Андрій не знаходив собі місця. Думав, що сталося. Невже Аня уже не кохає його? Чи, може, він поганий коханець і вона його не хоче? Це поступово з’їдало всі інші його думки, залишаючи тільки місце нервозності і підозріливості.

Аня бачила, як Андрій переживає з цього приводу — вона б поводилася на його місці так само. Тому їй не залишалося нічого іншого, як розказати йому правду.

Андрій спочатку бурмотав, що навіщо це потрібно. Що не зважаючи на ніщо, він хоче бути з нею і ніколи не відпускати зі своїх обіймів. Буде це їхня шлюбна ніч чи будь-яка інша в їхньому житті, йому головне, щоб тільки вона була поруч. Але після «водоспаду» переконливих аргументів, змушений був погодитися з Анною.

І ось, їдучи в автомобілі на церемонію одруження, Андрій то і робить, що поглядом роздягає дівчину. Він так за нею скучив, за її тілом, за її пестощами, що був ладен збожеволіти і викрасти її до весілля. Але … Так важко себе стримувати…

Добре, що хоч святкування весілля не буде, а то хто зна, чи він би дотерпів до ночі. Зараз церемонія з усіма традиціями, а там. Там чекає їх маленький будиночок на березі моря. Їхній райський куточок. Цілий тиждень тільки він і вона … Хотілося б, звичайно, більше, але… Але їх чекають невідкладні справи. Тепер його Аня — бізнеследі, власниця знаменитого готелю у Трускавці. І він чекає свою господиню у найближчий час.

Але в цей тиждень вона буде тільки його. І думки про її спокусливе тіло дали реакцію по його тілу. Добре, що в цей момент водій автомобіля зупинився біля воріт РАГСу, що дало змогу прийти до себе і опанувати своєї грішне тіло.

Чоловіки вийшли, знову подали руки своїм жінкам і повільною ходою рушили до будинку. Але їхній спокійний вигляд був оманливим. Насправді цих чотирьох людей охоплювала майже паніка. Пришвидчине серцебиття, головокружіння, неможливість вдихнути на повні груди… Але це приємна паніка. Вони крок за кроком наближаються до своєї мрії, до свого щастя…

Як вона хотіла відчути його руки на своїй шкірі. Як вони пестять її, зводять з розуму. А його губи… Так цілувати можуть тільки вони. Теплі їхні торкання залишають гарячий слід на її тілі.

Хвиля цунамі зносить її, коли поруч він. Він — кохання всього її життя, тепер уже її чоловік. Вона забуває про все на світі, коли опиняється у його обіймах.

Як би вона жила без нього… А хіба потрібне таке життя… Без його ласки, ніжних обіймів, теплих слів. Без нього самого… Для неї він цілий Всесвіт… І зараз, стоячи один навпроти одного, дивлячись один одному в очі, їх обох накрила хвиля щастя. Та такого щастя, що аж дух захоплює.

Ніякі перешкоди уже не лежать на їхньому шляху. Віднині вони поєднані на небі і на землі. Віднині вони чоловік та дружина.

І хоча зараз їхня перша шлюбна ніч, вони просто стоять і дивляться один на одного. І простого його погляду для Ані було досить, щоб зрозуміти, що вона кохана. І ніякі дії і слова не сказали б більше про силу його почуттів, як оцей ніжний погляд його очей…

Підсвідомо їх віднесло один до одного, наче на невидимій хмарині.

Ніжні обійми, палкі цілунки заставляли кров у венах бурлити, а серце битися у сотні разів швидше. Хоча вони й кохалися до цього та здавалося, що то було в минулому житті, що це були не вони. Цієї ночі вони заново будуть відкривати свою пристрасть один для одного.

Андрій ніжно доторкнувся губами її чола. Потім продовжив свій шлях спочатку по одній щоці, згодом по іншій. Від цієї ніжності з очей Анни потекла сльоза. Одним махом чоловік висушив її. Солонувата на смак, була вона йому як нектар, бо він знав, що це сльоза щастя. А якщо його кохана щаслива, значить і він щасливий.

Поступово Андрій атакував її неслухняні губки. Зараз вони наче борються одна з одною. Спочатку Андрій наступає, а дівчина піддається, та потім все навпаки: Аня бере верх, і Андрій мусить «капітулювати» під її натиском. Та хто б не виграв «битву», приз уже відомий — це любов. І немає у цієї війни ні переможців, ні переможених. Всі вони падають на коліна перед цим неймовірним почуттям…

Андрій сильніше обійняв свою дружину і, не перестаючи цілувати, розшпиляв блискавку її плаття. Легенький шовк прослизнув до її ніг. Дівчина посміхнулася і стала розстібати гудзики на сорочці свого коханого.

Коли з усім одягом було покінчено, коли усі перепони залишилися лежати на підлозі, Андрій підхопив Аню на руки і поніс до їхнього спільного ложе.

Не було ні сорому, ні тривоги у Анни. Тільки бажання й неймовірне відчуття кохання. Тепер вона знала, чого хоче, і зробить усе необхідне для того, щоб зробити цю ніч незабутньою.

Сьогодні у неї друга шлюбна ніч. Перша була з Ніком. Хоча й вона не планувала згадувати це ім’я протягом цілого життя, але спогади пробивалися самі. Тоді вона була невинним дівчам, яке не знало й не вміло проявити свої почуття й бажання. Вона дозволяла своєму колишньому чоловікові користуватися своїм тілом, так, це приносило їй задоволення, так, вона була щасливою, у всякому разі, вона так думала. Та зараз вона жінка, пристрасна жінка, і саме цей чоловік, який зараз ніжно пестить її тіло, який насамперед думає про її бажання, розбудив у ній цей вулкан пристрасті. Вона ніколи б не подумала, що у неї можуть проявитися хоча б половина тих емоцій, які зараз бушують, як буря посеред моря, силячись захопити її у свої тенета, ще трохи — і їх обох віднесе далеко, далеко…

Її шкіра була неймовірно ніжна. Торкаючись її, ти наче торкався хмаринки. Та найбільше блаженство — було чути для нього, як раз у раз з її уст зривався стогін. Це була найкраща мелодія для його слуху.

Він цілував і пестив кожну клітиночку її тіла. Починаючи з губ і закінчуючи кожним пальчиком її ніг. Та найбільше його манили її спокусливі груди, які налилися, як спілі яблука, і він раз у раз намагався зірвати заборонений плід.

Її тонка талія… округлість й шовковитість бедр… Заманювали його з новою силою.

Її стрункі ноги сплелися з його. Злилися цілунки… Злилися тіла… Вони стали одним цілим віднині і назавжди…

XXV

І знову Трускавець відкриває перед ними свої обійми. Прекрасний, як завжди, щедрий своїми дарами, він завжди радий гостям.

Андрій уважно вдивлявся в краєвиди. Здавалося, одна країна, але кожний її куточок відрізнявся від іншого, як небо і земля.

Це місто дивувало його, адже тут гармонійно поєднувалося сучасне, суєтливе життя великого міста і спокійна атмосфера природи. Де височіли хмарочоси і так само тягнулися до неба різноманітні дерева. Незайміні ліси і модернізоване місто… Рух і спокій… Сучасне і віковічне…

Рідна домівка… Рідні стіни… Рідні люди… Мама… Тато… Як вони змінилися за цей час. Постаріли… А виною цього стала вона. Через неї у батьків з’явилися глибокі зморшки, сиве волосся від переживань. Тоді вона ще не розуміла, що тільки батьківська любов є щирою і безкорисливою.

Як вони зраділи, побачивши свою донечку живою і здоровою. Що вони пережили, коли отримали звістку, що, можливо, їхня дочка загинула.

І зараз, коли уже достатньо наобнімавшись і націлувавшись, усі посідали до столу. Не було ніякої формальності, тільки щирість посмішок і вдячність за зустріч.

Андрія прийняли як свого. Аня перед тим телефонувала матері і коротко розповіла, що ж трапилося з нею. Тому про Андрія, Марію й Івана Миколайовича батьки дівчини знали і радо простягли для них обійми, адже знали, як вони допомогли їхній бідолашній дівчинці.

Мама Ані приготувала чай. Подала до столу свій «кулінарний шедевр». По сучасному його називають «чізкейк», що означає сирне тістечко, але у народі його називають «сирником». І такого смачного сирника не приготував би ніхто в їхній місцевості, окрім її мами.

Як кулінарний знавець, Марія щиро похвалила пані Наталю, а та, у свою чергу, «засипана» компліментами, пообіцяла поділитися рецептом.

Всі весело щебетали, ділилися спогадами, сміялися, аж поки не дійшло до спогадів про Аннине весілля і життя після нього.

— Дитинко моя, — ледь стримуючи сльози, промовила пані Наталя. — Ми з татом, думали, що помремо, коли дізналися, що ти загинула. Нам Ніколас зателефонував і сказав, що з тобою стався нещасний випадок. Йому дуже шкода, що він не вберіг свою дружину від такої жахливої участі.

«Знали б вони, що таку жахливу участь придумав для неї сам він. От лицимір…» — думала Аня, але вслух не стала говорити. Вона не хотіла тривоожити батьків такою новиною.

Хто знає, чим це може обернутися для них. Хай це залишиться в минулому. Не варто його тривожити. Краще забути, як поганий сон. Хай думають, що це був нещасний випадок.

Андрій бачив, що Аня мовчить про те, що як усе сталося насправді. Він її розмув. Це її справа. І буде тільки їхньою таємницею.

— А тепер, доню, розказуй, як ти жила після цього всього, — попросила мама Анну.

Дівчина посміхнулася і ласкаво промовила:

— Та я уже говорила про це, мамо.

— А це було по телефоні, — зауважила пані Наталя, — та й говорила ти не багато.

Дівина знову посміхнулася до матері і почала розмову, тим більше й батько став на сторону своєї дружини, і їй не залишилося нічого, як почати розповідь:

— Як ви уже знаєте, врятував мене у той жахливий день Андрій. — І вона ніжно й з любов’ю глянула на свого чоловіка. Потім знову продовжила:

— Я була дуже слабка, й Андрій з Марією піклувалися про мене, як про дуже близьку їм людину… Вони дуже добрі люди, і я ніколи не зможу їм віддячити за їхню доброту… — Дівчина знову глянула на Марію й Андрія. Той, у свою чергу, взяв її руку у свої долоні і трепетно тримав.

— А в додачу до всього я ще й втратила пам’ять. Прошу, не дивуйтеся так, таке буває не тільки у серіалах, — сміючись, додала дівчина.

І потоки слів знову ринули з її уст. Усі присутні слухали це, наче розповідь, з якогось кінофільму, надто неймовірними здавалися події. Якби гості цього дому не були учасниками цих подій, вони б також у це важко повірили, як і батьки Ані. Надто усе не реаліситично виглядало. Але що поробиш, інколи історії, написані на сторінках якогось роману, переносяться у реальне життя. Буває й таке, що часто доля бавиться з людьми у своєрідну гру, і правила яких ніхто не знає, і хто стане переможцем, а хто навіки втратить прихильність «матінки фортуни», залишається загадкою…

— А що сталося з Ніком? — перебила її мати. — Де він зараз?

— Не знаю, — ніяково відповіла дівчина. Вона б воліла ніколи не згадувати про нього. Надто болючими були спогади. — Після того, як ми зустрілися минулого разу, я нічого про нього не чула. Та думаю, що у нього все гаразд.

Дівчина трохи засмутилася. Андрій підняв її підборідок і тихенько промовив, дивлячись у очі:

— Не сумуй, усе позаду, — і так лагідно посміхнувся. Ох, ця посмішка, вона здатна розтопити навіть крижане серце.

— Але в мене для вас хороша новина, — уже трохи веселіше продовжила Аня. — Після розлучення з Ніком мені дістався готель тут, у Трускавці. Так що ми тепер трохи багаті, — сміючись, додала дівчина.

Вона тільки опустила, якою ціною досягла цього. І що своє багатство Ніколас ставив вище, ніж людське життя…

ЕПІЛОГ

Дні пролітали за днями… Суєта життя повністю захопила наших героїв. Робота в готелі займала майже весь час.

Аня стала власницею і приймала та налагоджувала усі управлінські процеси. Андрій, так як він був добрим спеціалістом у питаннях фінансів, очолив фінансовий відділ. Марія стала чудовим шеф-кухарем, а Іван Миколайович очолив службу безпеки готелю.

Оксана, її Оксана, подруга, про яку можна тільки мріяти, обрала холостяцьке життя і з головою поринула у створення кар’єри. Але Аня знала, що вона обов’язково передумає, коли зустріне люблячого чоловіка. Чоловіка, з яким захоче створити сім’ю, подарувати йому гарненьких, курносих діток, таких активних і доброзичливих, як і їхня матуся. А зараз ця кар’єристка очолювала відділ з управління персоналу. І ця її природна здатність психолога якнайкраще допомагала їй у роботі.

А що стосується сімейного життя Анни і Андрія, то можна сказати, що вони дуже і дуже щасливі. Нарешті здійснилося таке бажане для них обох чудо. Вони чекають на народження первістка. І зараз, стоячи на балконі готелю і дивлячись на захід сонця, Андрій ніжно гладив округлий живіт своєї дружини, а та, у свою чергу, поклала свою голову йому на плече, відчуваючи його турботу, тепло і любов.

І хто вам сказав, що сни не збуваються…

Але було б егоїстично з моєї сторони не розповісти, як же склалося подальше життя, ще у одних героїв роману, а саме: Ніколаса Харта і Тані Захарченко. Так що повернемося трохи в минуле…

Щастю Тані не було меж, коли дізналася, що її конкурентка нарешті назавжди зникла з їхнього життя. Тепер, як ніколи, вона готувалася до власного весілля. Хоча й Ніколас навіть і не натякав на такий поворот подій. Але ж …Якщо жінка чогось хоче, рано чи пізно, вона свого добивається. І Таня вирішила будь-якою ціною доб’ється свого. Ми уже знаємо, що у неї добре виходило переконувати Ніка у правильності її думок.

Але Харт ну ніяк не піддавався «дресируванню». Він з головою поринув у бізнес і передвиборну кампанію. І тільки час від часу знімав свій стрес у обіймах Тані. Хто-хто, а вона це добре вміла…

Але коли мова заходила про одруження, делікатно відходив від теми і по декілька днів не відповідав на її телефонні дзвінки, спираючи на високу зайнятість. Дівчина знала, що Ніколас вдавано не розуміє, чого вона хоче, але все одно вперто йшла до своєї мети. Вона й знала також, що сильно ризикує: він чоловік видний та ще й при грошах, тому вмить знайде їй заміну. Але ж вона також не промах. Кращої за неї все одно він не знайде. Ніколас також це розумів і тому не спішив розривати з нею стосунки. Але не розумів, чому вона так настирливо хоче одружитися. У неї все й так добре: живе у прекрасному домі, який він придбав для неї, ні в чому не знає відмови, навіщо все псувати одруженням. Зразу почнуться скиглення, та й він не хоче знову втрачати своє майно. Хоча його й першого разу «пронесло», не дуже дорого порівняно йому обійшлося попереднє розлучення, але знаючи апетити Тані, то у разі розлучення вона залишить його ні з чим. Тому Ніку не хотілося ризикувати.

Він мав усе, що хотів. Роботу, багатство і жінку, яка витворяє з ним таке… Здавалося, що ця жінка створена для того, щоб бути жрицею кохання. Він був задоволений теперішнім життям і не бажає його змінювати.

Але чоловіки часто бувають егоїстичними і недалекоглядними. От і зараз, Нік не розгледів, що Таня стомилася бути тільки коханкою, жінкою, яка приносить тільки тілесне задоволення. Якою б вона поганою і корисливою не була, але вона все- таки жінка. І як всі жінки, вона хоче створити власну сім’ю, народити дітей, турбуватися про свого чоловіка і підтримувати полум’я сімейного вогнища. А Харт вперто не хоче цього розуміти.

Але життя Тані і Ніка кардинально змінилося у той роковий тиждень, коли у Ніка з під ніг втекла земля і йому хотілося вперше в житті провалитися і ніколи більше не з’являтися на зовні.

Біда за бідою навалювалися на Ніка. Жахливі події стискали в окови все сильніше і сильніше.

Найперша подія, яка ледь не розбила його серце — це його провал у політиці. Він з тріскотом програв вибори у депутати, і блискуча кар’єра політика залишилася тільки у його мріях. Стільки грошей і стільки сил було потрачено на це, і все виявилося даремно. Але щоб «добити» його повністю, доля придумала дуже жорстоке покарання за його вчинки. Мало того, що досить солідний капітал він витратив на свої політичні амбіції, та ще й партнери по бізнесу добряче обікрали його.

Витрачаючи майже весь всій час на передвиборну кампанію, він «закинув» інші свої справи, довірившись своїм партнерам і підлеглим. А хто в наш час зможе відмовитися від ласого кусочка, який просто падає у твої руки. Тому кожен бачачи, що його ніхто не контролює, потихеньку перераховували кошти фірми на свої особисті рахунки.

Тому Ніколас після кількаденних «страждань» віч-на-віч з оковитою, повернувся в свій офіс, думаючи, що все погане уже позаду, майже зомлів, коли зрозумів, що його фірма майже банкрут. Це було ударом «нижче пояса», тому не дивно, що через кілька хвилин його забрала швидка допомога. Істерика… Невроз… Він став наче божевільний…

Таня його не впізнавала і навіть боялася залишатися з ним наодинці. Поруч завжди стояла медсестра з уколом заспокійливого у руці.

Лише через місяць Ніколас Харт почав адекватно себе поводити і повертатися до попереднього світосприйняття. Таня увесь цей час була поруч, дбала про нього, забувши про всі свої попередні образи. Здавалося, що розум Ніка був далеко від його тіла, але все — таки він усе бачив і все розумів.

Лишень тепер він розумів, що ця жінка насправді його кохає і не залишила навіть у біді. Зараз він більше був схожий на «овоч», ніж на людину. Від колишнього Ніка не залишилося майже нічого. Ні грошей, ні статусу, ні краси, тільки жалюгідна пародія на людину. Але все- таки вона поруч. І без грошей і без статусу, він був їй потрібен.

Кажуть у народі: «не було би щастя, так нещастя допомогло». Я думаю, що ці слова влучно підкреслюють те, що сталося з Ніком і Танею.

Виписавшись з лікарні, Ніколас продав усе своє майно. Великих грошей він за них не отримав, але все- таки це гроші, і якщо розумно їх вкласти, то можна отримати значно більше. Але уже ризикуати і будувати свій бізнес в Україні Ніколас не хотів. Тому справивши ну дуже скромне весілля, тільки на дві персони, молодята подалися за океан, назустріч мрії, американської мрії.

Оглавление

ПЕРЕДМОВА

Частина 1

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

Частина 2

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  ХІІІ

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  ХХ

  ХХІ

  ХХІІ

  ХХІІІ

  ХХІV

  XXV

  XXVI

  XXVII

  XVIII

  ХІХ

  ХХ

  ХХІ

  XXII

  ХХІІІ

  XXIV

  XXV

ЕПІЛОГ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg