«Завіт Марії»

Тепер ці двоє приходять частіше, і щоразу їхнє нетерпіння зростає, вони хочуть дедалі більшого від мене і від світу. Їхня кров кипить, заради своєї мети вони ні перед чим не спиняться, і я, після всього пережитого, у їхній присутності почуваюся, мов поранена та переслідувана тварина. Проте зараз мене ніхто не переслідує. Вже ні. Зараз про мене піклуються, мене тихо розпитують, мене охороняють. Вони думають, що я не здогадуюся про всеосяжність їхніх бажань. Але тепер від мене ніщо не ховається, хіба що сон. Сон утікає від мене. Може, я надто стара, щоб спати. Чи сон більше не принесе мені користі. Може, мені більше вже не треба бачити сни, не треба відпочивати. Може, мої очі знають, що скоро закриються назавжди. Якщо треба, я не буду спати. Я спущусь до них, як тільки розвидниться, як тільки промені сонця проникнуть до кімнати. У мене є причина спостерігати й чекати. Перш ніж настане вічний спокій, доведеться довго не спати. І мені достатньо знати, що кінець коли-небудь настане.

Вони думають, я не бачу, як у світі щось поступово розростається, думають, я не знаю, для чого мені ставлять запитання, і не помічаю, як тінь болісного роздратування пробігає їхніми обличчями і проривається в їхні голоси, коли я кажу щось незрозуміле чи безглузде, щось не потрібне їм, чи коли їм здається, що я не пам'ятаю того, що, на їхню думку, маю пам'ятати. Засліплені фанатичним прагненням і одурманені залишками жаху, пережитого всіма нами тоді, вони не помічають, що я пам'ятаю все. Що пам'ять наповнює моє тіло, як кров і кості.