«Чому я не втомлююся жити»

Чому я не втомлююся жити (fb2) - Чому я не втомлююся жити 540K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ярослав Йосипович Мельник

Ярослав Мельник Чому я не втомлююся жити

Приходить Бог посеред ночі,

І заглядає в карі очі,

І тихо шепче: «Ти є мій».

Надіюсь, Бог це, а не змій.

Болеро

Звичайно, я знав, що десь існує ця кнопка. У ній закладені всі коди ядерних арсеналів планети. Іноді я навіть подумував про людину, під чиїм шорстким пальцем знемагає від млості ця гладенька кнопочка. Можливо, цей палець належить Президентові, або — Головнокомандувачу, а можливо — начальникові Управління Безпеки. Хоч би як там було, але іноді, пізньої ночі, я завмирав від незрозумілого почуття — суміш солодкого очікування зі страхом — уявляючи цей спокійний, що згинається, як і належить, у трьох місцях, товстий палець з обгризеним нігтем. Іноді я ніби перевтілювався у самого володаря: не він, а я стояв біля напівосвітленого пульта в бункері, напівсонний, самотній, відімкнувши власним ключем потаємні двері святая святих. І всі образи — на людей, на суспільство, на світ — здіймалися в мені, коли я пестив вм’ятину заповітної кнопки.

Так, мені було солодко розгойдуватися на гойдалці почуттів, які то відроджувалися, то згасали самі собою. Колишні образи, ігнорування мене всіма, принижена гідність — прокидалися з небуття, оголювали у вищирі зуби: та зненацька думка про мільярди життів, великодушність, прощення всіх і вся — брали гору. І тоді подушечка мого пальця, що було розплескалася, повертала собі належний їй кулястий стан. Кнопочка, вона була моєю улюбленою іграшкою — під час нічного неспання: коли я, викотивши з гаража свій чорний «кадилак», під’їхавши на ньому до замаскованої під дачне селище бази, спускався під землю — щоб тут, у порожній просторій залі, при світлі однієї лише контрольної лампочки плекати своє почуття влади.

Нехай там, у денному житті, я був усього лише жалюгідним жебраком, ізгоєм, якого усякий норовить вдарити: для мене солодкі були ці удари! Я любив їх! Я — справжнісінький Президент, Головнокомандувач, начальник Управління Безпеки. Я навіть хотів, щоб удень мене якомога більше принизили — не пустивши на поріг дорогого ресторану, вдаривши по голові на зупинці: з тим більшою втіхою я буду пестити заповітну кнопочку цієї ночі. Пестити, покусуючи губи.

Коротко кажучи, всі ці дурощі колишньої уяви — я згадав про них, коли ця жінка почала верзти таке, що купи не трималося. Річ у тім, що мене у місті К. спіткала жахлива невдача: моє життя, мої плани, надії — все розвалилося, тріснуло по швах. Тому що я, виявляється, не мав жодної ваги, і навіть більше того: я був нікчема, ніщо. У їхніх очах. Я це відчув — як вони дивляться на мене. І мені ще сказали на прощання: «Ви нам не підходите. І взагалі — таких у нас багато». Коротше, вони не хотіли мене знати: ні в одному, ні в іншому міністерстві. Я намагався якось відстояти себе — простягав їм папери, твердив щось про витрачені зусилля. Мені було незручно самому говорити про свої чесноти. Вони дивилися на мене насмішкувато й чекали, коли я заберуся. Я не був для них талантом, аж ніяк.

Мої почуття загострювалися ще й від того, що я геть не вмів бачити в чинушах тих богів, якими вони себе уявляли. Проте був занадто гордий, щоб сказати їм в обличчя те, що про них думаю.

У готелі я витрусив вміст валізи просто у камін і довго дивився на полум’я, не в змозі прийти до тями. Праця мого життя зникла. Вона не потрібна. Нікому не потрібна. Я напрацював усе це, сподіваючись постати у повній красі одного чудового ранку. І ось цей ранок настав, і сяйво не з’явилося. Не з’явилось взагалі нічого. Окрім хіба що живого полум’я в каміні. Я був усе, і я був ніщо. І за вікном сіявся паскудний осінній дощ.

І оскільки я не міг далі сидіти в номері, споглядаючи крах надій, то вийшов у готельний безлюдний хол і сів у м’яке крісло, обличчям до нічного міста. І тоді, власне, з’явилася ця жінка — власне, дівчина. У джинсах і відкритій спортивній майці — у молодості білих похилих плечей і в млості довгої, що нескінченно переходила у груди, шиї.

Спочатку вона безцеремонно розпитала мене про моє горе — перед чим я, перебуваючи у вкрай розпачливому стані, не зміг встояти. А потім стала верзти ось таку нісенітницю:

— Бачите, я донька Президента, мені двадцять шість років. Ось ви скривджені долею, а я — покинута. Так, одурена і покинута.

Порожній хол і несправжнє місто, що світилося у вікні, діяли на мене дивно: так, як ніби дівчисько, що сиділо переді мною, було не з божевільні (це стало відразу зрозуміло), а справжнісінькою дочкою Президента. Тому замість того, щоби встати і піти, я її запитав:

— Якщо ви донька Президента — чому ж ви тут, у місті К., а не в столиці? І що ви взагалі робите в цьому зубожілому готелі?

На що вона, дивлячись мені в очі, тремтячим голосом відповіла:

— Я приїхала сюди сьогодні вранці, щоб з усім покінчити. У готелях таких міст, о третій годині ночі, в порожньому холі завжди знайдеш людину, яка тобі потрібна.

— І хто ж вам, даруйте, потрібен? — запитав я досить грубо, все ще сердитий на власну відвертість, бо ж відкрив їй, божевільній, душу.

— У такий час в нічному холі, — сказало дівчисько, — сидять самотні, сидять невдахи! І не сперечайтеся! Я не хотіла вас образити. Ви у розпачі і ви якраз мені, чоловічої статі, і потрібні.

Щодо «чоловічої статі» я не дуже зрозумів. Тому лише запитав її:

— Що ви хочете зробити? І що ще за біда — бути кимось кинутою. Ось я, наприклад, все життя прожив сам-один.

— У кожного свій зрив, — сказала дівиця. — Мені наплювати на ваш крах, а вам на мій. Але ми обидва в краху.

Так вона сказала. І навіщось, перехилившись над журнальним столиком, взяла мене за руку. І було так чудно: сидіти невідомо де, вночі, у незнайомому місті, невідомо з ким.

— Наші серця розбиті, — сказало це божевільне дівчисько. — Нам з вами вже все одно: є світ чи нема.

Я не розумів її. А вона, стискаючи мою руку (чи не п’яна вона?), продовжувала:

— І послухайте — ви. Я закінчила факультет філософії. Я не бачу сенсу. Люди злі.

— Я вас не розумію.

— Мій батько — він Президент, наш з вами Президент, — сказало дівчисько. — І він не хотів, не бажав, щоб я коли-небудь, з ким-небудь... — вона задихнулася. — О, ви не знаєте мого батька.

— Я бачив його, по телевізору, — навіщось підіграв я цій недоумкуватій.

— Ви не знаєте його. Ніхто не знає його. У ньому живуть страшні ревнощі. Страшні. І ще...

— Я не знаю, як мені жити, — сказав я раптом, дивлячись у підлогу.

Тоді вона встала і потягнула мене до вікна. І так ми стояли в напівтемному холі — невідомо на якому поверсі, обличчям до сплячого міста.

— Він добре придумав, із цією кнопкою, — сказало раптом дівчисько.

Я навіть відсахнувся — і вперше подумав: чи часом це не моя галюцинація? А дівчисько нервово засміялося мені в обличчя:

— Її ніхто не знайде, ніхто.

— Якщо ви говорите про ту кнопку... — почав було я: дивуючись і збігові, і природності того, що відбувалося. — Я... я завжди думав про неї, про ту кнопку в бункері.

— Її там немає. І немає ніде. Ніде.

І дівчисько знову засміялося, поправило маєчку на напівоголених грудях.

— Я піду, — сказав я, раптом чогось злякавшись. — Мені завтра рано вставати.

— Дурненький, — перейшла навіщось на шепіт вона. — Вам же наплювати на світ, ні? Якщо вам хтось розбив серце — значить, ви випали зі світу. Адже так?

— Мені сумно.

— Дурненький ви, такий великий і такий дурненький, — вона скуйовдила моє волосся. — Мене кинули, бо я відмовилася. Я відмовляла, розумієте? У жіночому. Відмовила тому, кого кохала. Я не могла. Тому що... Ні, це страшна, страшна державна таємниця.

— Ця кнопка, — сказав я, вдивляючись у далекі вогники на трасі. — Адже вона має бути глибоко в бункері?

— Так, глибоко в бункері, — вона поклала собі долоню на живіт. — В іншому, в іншому зовсім. На дні таємного ходу. Ви, дурний такий, нічого не зрозуміли.

— Чому ж? — запитав я байдуже: як ніби мені стало все одно і я снюсь самому собі.

— Та тому, — сказало дівчисько, — що в наш час кнопці нема чого бути там, під землею. Тому, що її з собою ж можна носити! Ну, зрозуміли? Достатньо подати лише радіосигнал на базу. І тому... тому тато, він... Ну, ви зрозуміли?

— Ні.

— Який же ви! — вона взяла мою долоню, приклала її навіщось до свого живота. — Тато, він пояснив мені все. Ви не знаєте ще нашої медицини. Я незаймана, розумієте? Тато добре, тато чудово її заховав, цю кнопку.

— Він сховав її у свій годинник, — сказав я. — У свій особистий годинник, який він ніколи не знімає. Коли захоче — він зніме задню кришку і натисне кінчиком нігтя цю радіокнопку. І сигнал, він полетить у...

— О ні, ні! — вона притиснула своїми долонями мою — так, що я відчув тепло і биття її плоті: і гумку навскоси, під джинсовою тканиною. — Тато жахливо, жахливо ревнивий, для нього все закінчено, весь світ закінчений.

— Якщо що? — запитав я.

— Якщо я буду чиясь, розумієте? Для нього нехай вибухне світ, якщо я буду належати комусь. О, він божевільний, мій тато. Всі диктатори божевільні.

— Але він наш Президент, — сказав я.

— О ні, ви нічого не знаєте. Я стільки пережила. Я втекла, і я...

Вона, заплакавши, схопила мене за рукав, потягла кудись за ріг, за виступ стіни — і там, у глухому куті, були двері: двері її кімнати. Я впав на ліжко, мало що розуміючи. Вона була сильна дівчина — фіктивна дочка Президента, місцева повія в джинсах і символічній маєчці. Але оскільки вона продовжувала плакати, стягуючи з мене мою денну шкіру, — я не пручався. Я тільки думав, здригаючись від її потужних рухів, яким чином вона вгадала мої думки про кнопочку.

Як раптом я зрозумів, що залишився беззахисний перед нею. І мені, загалом, було все одно: і я радий був тому, що сталося, так — радий. Навіть краще, що вона втекла з психлікарні — чим більше абсурду, тим краще. Чим менше розумієш життя, тим краще: я це збагнув тієї ж секунди. І я цілував її, як ніби вона була рідна: з якимось відчаєм і поспіхом.

— Мені буде боляче. Ви перший... — прошепотіла вона: раптом несподівано ласкаво, цілуючи мені очі.

Моя доля, моє самолюбство — все зникло кудись: я випав в інший вимір. Тільки її тіло — таке живе — билося рибиною в моїх довгих кінцівках. Вона терлася об мене, як треться хвиля об скелі — налітаючи і опадаючи: тільки замість шуму прибою я чув її собаче завивання. А я — я був скелею, був хвилерізом, що розбиває хвилю. Я лише мовчав, а вона говорила. Її радість — це була її жалість: вона скаржилася мені, кожною наступною хвилею.

Так перевертається, зігрівшись, вода: як переверталася, ковзала піді мною вона. Все частіше, все швидше. І я знав про кінець. Так раптом, ні з того ні з сього, закипає гаряча кава — різко піднімаючись вгору. Так почала закипати вона, покрившись дрібним тремтінням, дрібним потом. І тоді я, стиснувши її щосили, проник в ті глибини, звідки почув поклик. Бог покликав мене, і я не міг встояти. У ті останні секунди — як буває перед смертю — я все зрозумів, сенс всієї нісенітниці, яку вона плела: зрозумів, що вона не брехала. Що вона насправді була президентською дочкою — Боже мій! Але я... Я вже не міг зупинити свого тіла, яке мені не підкорялося. У ті кілька останніх секунд.

Разом з її і моїми здавленими криками — разом з тремтінням наших тіл — затремтіла будівля готелю і страшний, що наближався, гул — неначе обвалився увесь світ — наповнив простір. В останньому зусиллі я вперся у щось тверде — в її глибині — і сховавши обличчя на її гарячих грудях, слухав судоми могутнього пальця: стискаючи її в обіймах. А в цей час, один за одним, п’ять материків, підіймаючись у повітря, повільно перетворювалися на пил.

Інфаркт

Серце мене схопило, коли я лежав у ванні, наповненій парою — я вже десь читав про таке: чоловік зачинив на ключ зсередини вхідні двері, напустив у ванну окропу і поліз паритися (він хворів на ревматизм). Коли ж у нього стався напад, він не знайшов у собі сили підвестися, так і помер, у тому окропі: знайшли його через два тижні, якісь родичі, виламавши з поліцією двері.

Але ні, цього не могло трапитись зі мною. Я зробив зусилля і спробував сісти: ага, якби ж то! При спробі найменшого руху біль у серці настільки посилювався, що я відразу повертався у початкове положення.

Щоби покликати на допомогу — треба було вийти з ванної: у квартирі був телефон, на сходовій клітці — сусіди. Може, минеться? Я подивився на двері ванної: і їх, як на зло, я замкнув зсередини, механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.

Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?

У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:

— Давай, кінчай його.

Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі — якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.

— Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? — і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.

— Хто ви? — запитав я через силу.

— Дивись, який культурний.

Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.

Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку — там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.

— Дивись не дивись, а тобі капець, — сказало друге створіння і теж стало наближатися.

— Хто ви?

— Боги ми, боги, — сказало те, яке нагадувало жабу. — Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.

— Неправда, — сказав я. — Бог не такий.

— Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! — перекривило мене страхіття. — Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли — самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.

Я засміявся раптом:

— Ні, це неможливо.

Настільки все це здавалося безглуздим.

— А ось зараз подивимося, можливо чи ні.

І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.

— Ой!

Моє серце пронизав божевільний біль.

— Давай помучимо його, — почув я громовий голос з іншого боку, з-під стелі.

— Ой! Ай! А-а!

Я весь спітнів — це був інший піт, не від окропу.

— Ну як, добре, ні? — захихикав карлик. — Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк — здох вже, чи що?

Він уважно подивився на мене.

— І... — я насилу підбирав слова, — і... ви є... боги?

— А хто ж, персонажі з ваших безглуздих казок, чи що? — заржав карлик.

— І... і... немає іншого бога?

— Ідіот.

І тут я побачив, у тумані пари, видіння: це були знайомі і незнайомі мені події, що проходили низкою, одна за одною. Там лилася кров, тріумфували ницість і посередність, потерпали у злиднях або просто гинули чесні і благородні люди, в цілковитій невідомості. Батьки оплакували смерть своїх дітей — безневинних янголят...

— Бачиш? — сказав карлик. — Бачиш, яке блядство?

— Бачу, — сказав я.

— Світ створений Сатаною.

— Так.

— Сатаною. Після смерті всі прозрівають.

— Я ще не помер.

— Ти вже труп. Труп.

І він зробив щось рукою — я закричав не своїм голосом від болю. Карлик розсипав радісний сміх.

— Ти садист? — запитав я, віддихавшись.

— А хто ж, по-твоєму, бог такого світу? Навіщо йому страждання людей, якщо він не садист?

— Значить, усі наші молитви...

— Вигадані вами самими казки, для заспокоєння. Зрозумів, ні? Усі ви просто бовдури, бовдури, бовдури!

І, розгарячившись, він почав бити мене по голові пляшкою, повною шампуню, дуже боляче.

— На допомогу! — закричав я. — Рятуйте!

Це були не боги — це була якась банда з підворіття.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — вони сміялися хором; один товстий і один хрипло-писклявий голос.

Раптом я відчув, що зависнув униз головою: створіння-циркуль підняло мене за п’яту, до стелі.

— Твоє серце — вже шматок лайна, зрозумів? — бризнув мені в обличчя слиною карлик. — Ти труп, труп.

І він боляче схопив мене, своїми липкими пальцями, за ніс.

— Що ти можеш проти нас, хробак?

— Я не хробак... — прошепотів я, — я...

— Хробак! Ти хробак! Ти, сука, сподівався на рай — а замість раю ти отримав ось що!

І він так крутнув пальцями, що у мене з очей бризнули сльози.

— Ти думав, що пекло — тільки в житті? Пекло всюди! Пекло всюди! Скрізь і завжди! Ти здохнеш, і ми будемо продовжувати тебе катувати — вже по-іншому. Вічно. Тобі не буде спокою, не сподівайся, сука!

— Навіщо? — сказав я плачучи, тому що він продовжував крутити-викручувати мій ніс.

— Тому що нам це подобається, тому що це нам потрібно, потрібно. Ми створили пекло-життя, щоб насолоджуватися муками, і ми створили пекло-вічність: щоб завжди були муки, безвихідь і темінь. Зрозумів, так? Так? Так? — за кожним разом він викручував мені ніс.

— Неправда! — мені було вже все одно. — У житті є інше. Є! — я вже не міг зупинитися. — Є захід сонця, рідність, є любов... — тепер я плакав іншими сльозами. — Світ повен любові, світла — неправда! Я не вірю, не вірю, не ві...

— Ось тобі!

Моє серце сіпнулося і зупинилося. Я впав назад у воду, вже бездиханний. Майже без носа. Я був мертвий.

Дивно, але я відчував тепло — воно оточувало і зігрівало мене звідусіль.

Скільки минуло часу, я не знаю: не було ні почуттів, ні думок про те, що зі мною, чи я живий.

Як раптом відчинилися виламані двері, і я почув голос:

— Боже мій, Васильку! Васильку, що з тобою!

І я відчув чиїсь руки — рідні, людські, які виймали мене з ванни.

— Боже мій, рідненький.

Я лежав тепер на килимі посеред кімнати, голий, куди мене притягли, і чув схвильований жіночий голос:

— Проспект Свободи, 25, квартира 40, швидше, прошу вас, так, серце! Серце!

Очі в мене були заплющені, однак я все чув. Чув, як жінка, кинувши трубку, підбігла до мене, стала цілувати:

— Живи, чуєш, живи. Я відчувала — щось зупинило мене, якась тривога, і я вирішила повернутися, перевірити. Боже! Боже, допоможи мені — мені і йому! Не забирай його, Боже!

Вона вже ридала, у мене на грудях.

Я відкрив очі і — поверх її голови — побачив ангела: красивого, який світився, — справжнього. Він стояв, випромінюючи жовте світло, в кутку, і його права рука була піднята. «Я з тобою», — сказав ангел.

Потім він зник.

Через місяць я вийшов з лікарні, після першого інфаркту.

Пробач, чи що

Він заліз через вікно, коли ми спали, і хотів пограбувати, а може, і вбити нас усіх. Тому я навіть не розумів до кінця, стріляючи в нього з револьвера, цілячись у голову. Звичайно, він гад, злочинець. Але бачити передсмертну агонію вбитої тобою людини, в твоїй спальні, також, знаєте... І як на зло, він помирав півгодини, хриплячи і плачучи, весь у крові і в піні з рота. У дружини — очі на лобі, морда зелена, піт і писк (кричати вже не могла). Діти, в дверях, червоні від пронизливого вищання, яким зазвичай супроводжується жах.

Я вибіг прямо в трусах у двір, бо чокнувся б. Восьмий чи який ступінь збудження нервової системи. Якого біса він поліз саме у моє вікно?

Ну, його забрала «швидка» з поліцією. Тепер продовжувати б жити: дружина, діти. Килим з величезною кривавою плямою викинули, Чорт з ним. Але щось не те. Вночі лягаю до дружини, а вона — відсувається. «Не зрозумів», — кажу. І знову ближче. А вона знову мимоволі відштовхує. «Люба, ти що?» А вона, вже майже в істериці, шепоче ось так, крізь зуби, ніби собі самій: «Вбивця... Вбивця...» Я оторопів, чесне слово. «Вставай, — кажу. — Я не зрозумів». А вона боїться. Мене. «Я не зрозумів, — кажу. — Ти що, хотіла б, щоб він нас пограбував, убив, чи як?» «А може, він не вбив би, — каже, — тільки пограбував». Ну і дурепа. «Може, — каже, — він би взяв що-небудь і пішов. А тепер... А тепер...» «Що тепер?» — запитую, ледве себе стримуючи. «А тепер його немає!» — і крик-ридання.

Боже ти мій. Ну й діла. Я, значить, вбив людину. Вбивця-сволота. «Я, Віталіку, розумію, — каже вона крізь ридання, — ти нас захищав. Але навіщо ж ти в голову?» «Я не зрозумів!» — кричу. А вона: «Я як згадаю, як він помирав, бідненький, ось тут. Помирає і плаче. Ой, не можу!» І прямо забилася вся в риданнях. Дивлюся — діти у дверях, витріщилися, трусяться від жаху, знову.

«Геть! Спати!» Ні, я... Я вб’ю себе чи що. Так далі жити неможливо.

Ну, я пішов туди, до його сім’ї. Спеціально пішов. Подивитися на себе, який я насправді гад. Мати його, старенька, як на зло, на мою матір схожа: сидить і не плаче. Тільки тримає його за мертву руку. Жах якийсь. І двоє дітей його, хлопчик і дівчинка, осиротілі. Дівчинка, меншенька, плаче, а хлопчик стоїть, з обличчям, яке я не забуду і в останню свою секунду. Раптом дівчинка і каже, крізь сльози: «Таточку мій рідненький». А у татка дві точки на лобі. «Татусю, встань. Татусю». Видно, любила його. Дівчатко з червоним розпухлим носиком. Дитина зовсім.

Я вийшов, тримаючись за стіни. Це що ж? Я не зрозумів. Це хто ж я? Так що я мав робити, тоді? Це зараз він такий безневинний, ангельський, лежить. Син, тато. Боже дитя. А тоді, коли заліз через вікно, у своїй масці, це був звичайний бандит. Звичайна грабіжницька сволота, в яку я розрядив свій револьвер. У цю мерзоту, яка сміє лізти в чуже мирне життя. І мені захотілося ще парочку таких мерзотників порішити, в своїй спальні. І щоб їхні сучі діти покривили свої личка, просячи тата встати з домовини.

Я сів на якусь лавку, на дитячому майданчику біля будинку. Боже ж ти мій, що я зробив не так? Що? Я собі жив, мухи не образив. А він поліз у мій будинок, в моє щастя. І ось тепер його немає, взагалі. Що я не так зробив? Чому я так мучуся?

Коли я так собі говорив, то здавався собі у всьому правим. Але тут я згадав голосок цієї дівчинки, крихітки: «Тату, таточку, вставай, прошу тебе». Ой, не можу. Я гад якийсь, Люба права. Так, гад. Врятував, може, Любу і своїх дітей від смерті, а все одно гад. І Люба боїться до мене доторкатися. О так, зараз я можу ходити гоголем. Не багато таких, які в своєму житті вбили людину припинили життя. А я ось убив.

І тут я зрозумів, жахаючись, що мені ж ніколи вже не зняти з себе цього тавра, що я вбивця. Я так і помру вбивцею, з гріхом на душі. З гріхом? Тут я зупинився. Чорт візьми, з яким гріхом? Що я не так зробив?

Ну я досидів, на цій лавочці біля будинку Доки його не винесли, цього сина, тата і бандита. Тут тільки я почув справжнє виття: мати як заголосила, то я мало не чокнувся від її горя. «Синочку! Синочку!» Ну просто неможливо слухати. Бідна, ледве ноги волочить. Вона ж його народила, вигодувала. Я сиджу а сльози з мене самі — градом. Я не зрозумів, я не зрозумів нічого. А тут підходить хлопець, інтелігентний такий. Каже глухо: «Ідіть звідси. Вам краще піти». І як подивиться мені в очі. Ну Боже ж ти мій: що ж це? Він, значить, брат його або родич якийсь, віддає належне моєму самозахисту і все таке. Але саме мене, мене особисто і одного звинувачує. Мовляв, все ти правильно зробив, хлопче, у своїй спальні, але тепер іди геть, з моїх та їхніх очей. Не стирчи тут убивцею.

Ну що ж це? Врешті-решт? Я пішов. Як побитий собака. Крики, зойки. Дітлахи його кричать — вже і цей син: від горя. Мати голосить. Боже, що я наробив? Я. Я один. Ось цією рукою.

Ну, я заспокоївся, в якомусь кафе. Зараз його в землю опускають. Ну, що я можу вже зробити? Я що — тямив щось особливо, що роблю, коли револьвер з тумбочки вихоплював? Адже він ліз на мене з ножем. З ножем! Може, і вбивати не збирався, звичайно. Напевно, просто хотів пригрозити, щоб сумирно в ліжку лежали. Поки він наші шкатулки буде чистити. Якщо так, тоді... Тепер я зрозумів Любу. Чорт візьми, виходить, хай би краще він насправді обчистив нас і забрався геть, ніж те, що зараз. Збідніли б ми (і то, може, ще й повернула б поліція), зате ось, в башці і в грудях, все на своїх місцях залишилося б. А тепер що?

Я прийшов додому, а Люба мовчить. Ну, що таке? Як так можна жити? «Люб, — кажу. — Чуєш? Не мовчи». А вона у відповідь... мовчить. «Не мовчи, а то зараз трахну!» Вона як подивиться на мене. «Ну, що ти дивишся? Що? Вбивця, так? Вбивцю бачиш?» А вона — це просто незбагненно — каже тремтячим голосом (ось-ось заплаче): «Так». І — бігом з кухні. І вже ридає, у себе в спальні. Ну, я давай бити меблі та посуд. Розбив табуретку, стіл і просто впав на підлогу. Ось тут руку обдер, кров тече. Ну що, що робити? Люба ще більше ридає. Добре, діти в садочку. З розуму зійду. «Уб’ю!» — як зірвуся раптом, а Люба, побачивши мене в дверях, — у куток, у повній істериці, очі — ось такі, абсолютно божевільні. «Не вбивай!» — кричить.

Ну, думаю, діла. Тут і до психушки недалеко. Нерви — як ганчірка стали. Розвернувся мовчки, пішов на кухню, вийняв із шафки півлітра і тут же випив, з горлечка.

Це мене і врятувало. Знав, що чиню як останній алкаш, але приклався і вичистив до дна. А через десять хвилин звалився. Звичайно, краще було б яке-небудь сильне заспокійливе прийняти. Потрійну дозу тазепаму. Але ми зроду нічого подібного вдома не тримали. Зрештою — потрібно було відключитися, на довгий час, інакше б нерви на місце не стали і невідомо, чим би все скінчилося. Так що я розумно зробив, що напився.

Люба трохи ще поістерикувала, в спальні, сама з собою (потім зізнавалася, що загороджувала двері шафою, щоб не увірвався: хоча, звичайно, знала, що корчить дурня. Але навмисне лякала себе). Потім, не чуючи ніяких звуків, схаменулася трохи. Моча з голови відхлинула. Поставила шафу на місце і пішла на кухню дивитися. Ну, я лежу, на купі полін, весь вивернутий. Вона, звичайно, в крик: вирішила, що покінчив з собою. Потім натрапила на порожню пляшку і все зрозуміла. Вирвало мене кілька разів, у знетямі, але я не пам’ятаю.

Ну, проспав я щось тридцять годин. Знайшов себе у спальні на ліжку і навіть посміхнувся. Добре було якось на душі. Сонце у вікні. Тут Люба зайшла: «Ну, як ти?» І як пригорнеться. Боже ти мій. Все знову добре. Я, хоч і згадав, що було щось, жахливе, але ніби вже крізь якийсь фільтр все побачив. Дистанція, значить, з’явилася. Нерви заспокоїлися, гостроти немає. Ну і Люба, звичайно. Тулиться, інша зовсім. Видно, теж виспалася, пройшло трохи часу.

А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли. Особливо після одного випадку, коли, проходячи повз їх будинок, випадково побачив цю саму матір, яка зло і дрібно сварилася з сусідкою. І нічого доброго і високого до неї не відчув.

Останнім часом ми щось з Любою гриземося, через всілякі житейські причини. Гроші у нас завелися, а радості якось немає. Мій старший, Вовка, гуляти почав, вночі не приходить ночувати. Коротше, щодня по новій проблемі. Нудно якось. Помітив, що Люба дивиться на мене, наче мене немає. «Піди винеси сміття». А сама щось там шкрябає, на кухні. «Єлізарови на тому тижні відлітають в Париж». А самій ой як хочеться, в Париж. «Люба», — кажу. «Що?» — роздратовано так. «Нічого». І йду виносити сміття.

Боже ти мій, от життя. Що з нами відбувається. Набридли один одному, чи що? Сміття, Вовик. Париж. Гроші. А, ще, здається, вбив людину. Було діло. Завтра вранці на роботу. А-а-а, спати хочеться. Ні почуттів, ні смислу. Все-таки тоді, в ті жахливі дні, я жив повноцінно, потужно. І плакав від горя разом з тією старою. І страждав.

«Люба, — сказав я ввечері. — Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.

Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах... Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.

Мій Барабанкін

— Я захотів змінити зовнішність, — сказав він і подивився мені в очі.

— Невже для тебе це так важливо?

Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?

— Я той же, — сказав він. — Усередині я той же.

І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у волоссі, як лісова тварина, з ріжками, що пробивалися на голові.

— Але ж ти — жахливий, — сказала я. — Ні, це немислимо! Це якийсь кошмар!

Коли минулась моя істерика, він посадив мене перед собою і розповів усе по порядку. Як він вводив гормони для оволосіння, як і за допомогою чого нарощував кісткову тканину на черепі для ріжків.

— Плоть податлива, як глина, — казав мені цей божевільний, гріючи мене теплою шубою свого суцільного, як у лева, волосяного покриву. — Коли-небудь люди будуть ставитися до плоті творчо. Коли-небудь вони зрозуміють, чим вони вимірюються насправді.

— Чим же? — запитала я, кутаючись у довге чорне волосся його грудей і стегон. — У мене таке відчуття, що я в руках у справжнього дідька.

Він засміявся.

— Ну от бачиш, ти і звикла, — і, подумавши, додав: — У мене скоро будуть великі роги, як у корови.

— О Господи.

— Так, бути лісовиком мені вже набридає. Ось тут у мене буде вим’я, з чотирма дійками, як належить.

— Іти будеш ходити рачки?

— Можливо. Або на двох, як у цирку. Корова на двох ногах.

І він знову засміявся: я ніде не чула такого легкого, вільного сміху.

— І ти щасливий?

— О так.

Він не брехав. Барабанкін. Він завжди жив, як хотів, не дивлячись ні на кого: і через те був щасливий.

— І тебе що ж, можна буде доїти?

— Аякже. Це будуть справжні молочні залози. Як у тебе.

І він, справжній лісовик, схопив мене своєю волохатою рукою за груди.

— А хвіст? У тебе буде хвіст? — запитала я.

— Він і зараз у мене є, — і він трохи підвівся, разом зі мною, щоб я побачила кінчик хвоста, яким він помахував. — Тільки він відросте ще на півметра, як у справжньої корови.

— А далі? — запитала я.

— Що далі?

— Далі ти ким будеш?

— Ще не знаю. Можливо, я відрощу собі крила. Треба наростити кістку на лопатках.

— З лісовика в ангели?

— Чому б ні?

І знову цей дзвінкий добрий сміх. Ні, він насправді божевільний, мій Барабанкін.

— Давай я і з тебе що-небудь зроблю, — він жартівливо вдарив мене пальцем по носі. — Хочеш роги, вим’я?

— Ні вже, дякую, — я спробувала вирватися з його рук і сісти. — Я хочу залишитися людиною.

— А я хто тоді? — запитав він якось трохи розгублено.

— Ти лісовик.

— Але ти ж знаєш, що це я?

Коли я не дивилася на нього — мені насправді було байдуже, яка у нього зовнішність чи «форма плоті», як він говорив. Але варто було поглянути на його тіло, все в довгому густому волоссі, чи на його роги, хвіст — яку мене входив страх. Страх і жах.

— Не експериментуй більше, Гришо, га? Я тебе прошу, — я обняла його за волохату шию. — Я збожеволію з тобою.

— Мені треба ще відростити вим’я, потім крила, — він узяв мене на руки і став носити по кімнаті, як дівчинку. — Коли-небудь світ людей стане різноманітним. Зараз всі наче близнюки. Всі люди — близнюки. Ти можеш розрізнити японців? Вони для нас всі на одне обличчя. А ми — для них. У цьому є щось жахливе.

— Це ти жахливий, — сказала я.

— Ні, це від незвички. Набагато гірше світ близнюків-автоматів. Коли-небудь люди зрозуміють, що плоть — не священне табу, а матеріал для творчості. Кожен почне творити себе.

Він зупинився і кинув мене на ліжко, як річ (це мені сподобалося).

— Ти не уявляєш, яким може стати світ, якщо почне вживати відкриті мною гормони, — він напівобернувся до вікна, захоплений видіннями, які йому відкрилися. — Хтось вилив людину по одній і тій же формі. Кожен з нас неповторний всередині, а зверху — наче всі ми, мільярди, зійшли з конвеєра одного і того ж заводу. Це тебе не обурює?

— Ні, — відповіла я, зачарована його видом ззаду: велика кошлата тварина, абсолютно гола, покрита шерстю від маківки до п’ят, з невеликим хвостом, стояла в двох метрах і щось говорила мені про людство. На тлі червоно-рожевого дня, який починався, чітко проступала над головою пара симпатичних — що дивилися в різні боки — ріжок.

— Не буде жодної людини, схожої на іншу. Кожний придумає собі зовнішність, — він обернувся, і я зніяковіла, побачивши його чоловічу природу, що вільно себе почувала у заростях волосся. — Якщо Бог є, то я — перша людина, що зруйнувала форму, створену Богом.

— Іди до мене, — сказала я у відповідь. — Я хочу належати дідькові.

І коли він навалився на мене, страшний і кошлатий, я жодної секунди не сумнівалася, що це справжній лісовик, який вийшов просто з дитячої казки. І тому все було, як у казці: чудово, ніби не зі мною. І коли, після всього, звалившись з мене, він сказав мені, заглядаючи в очі, «Люсь» — я навіть здригнулася. Так по-рідному пролунав теплий знайомий голос. Моя свідомість не справлялася з тим, що це Гриша.

— Люсь, я відчуваю, що ти все ще боїшся мене.

Я підняла очі: він сидів навпочіпки, з хвостом, що звисав поміж ніг з ліжка, руками обіймав коліна, зарослий волоссям по очі. Справжня мавпа. Зі мною знову трапилася істерика: дві істерики за одну годину — такого ще зі мною не було.

— Гришо, я не можу, — сказала я, скінчивши ридати і битися головою. — Я не можу звикнути, що це ти. Коли ти говориш, звертаєшся до мене, я ще вірю, що це ти, але як тільки ти замовкаєш...

— Я для тебе дідько?

— Так, — сказала я після деякої паузи.

— Я не можу повернутися до старого, — сказав він якось сумно. — Я вже віддалився від свого обличчя. Від цієї загальної маски. Я завжди ненавидів своє обличчя.

Я знала. Ще до цих його експериментів я знала про його ненависть: іноді він корчив гримаси у дзеркалі, чисто поголений. Невже це більше ніколи не повториться: ранок, я готую сніданок, Гриша, ще нормальний, голиться, збирається в свій НДІ?..

— Хочеш мати хобот?

Вим’я у мене почало рости через місяць після нашої зустрічі. Спочатку я не зрозуміла, побачивши потовщення внизу живота, але незабаром з’явилися чотири соски і ззаду щось почало вранці свербіти. До кінця третього місяця третя молочна залоза зрівнялася за величиною з двома, які я вже мала, але, на відміну від них, вона давала постійно молоко: так що я тепер змушена була себе щоранку видоювати, як справжню корову, щоб не було маститу. Яким чином він вприснув у мене гормони?

Барабанкін зник як у воду канув: телефон не відповідав, двері були замкнені, і мені нічого не залишалося, як приховувати зміну плоті, поки це ще було можливо. Я перестала носити джинси, бо не було куди подіти хвоста, який до кінця третього місяця досяг півметра. Тепер я носила довгі, нижче колін, спідниці (що, втім, відповідало моді). На голові копицю волосся, яке приховувало поки ще маленькі, але тверді, як у молоденької кізоньки, ріжки. Найгірше було з оволосінням, але я купила хорошу електробритву і щоранку перед тим, як почати фарбуватися, ретельно виголювала собі шию, обличчя і кисті рук. На щастя, волосся лізло світле, а не темне (я за природою світла), і нічого не було помітно.

Так минуло ще три місяці. Я відвідувала, як і раніше, свою занудну службу. За цей час почуття мої змінювалися, і не один раз. Було неприємно змінювати одяг, зачіску, запроваджувати нові звички (доїти себе, голити частини тіла, що були на виду), але я втягнулася. І коли втягнулася, то спіймала себе одного разу на дивному позитивному почутті: це сталося в один із вихідних днів. Я якось боялася дивитися на себе в дзеркало: настільки, мені здавалося, я жахлива без одягу. Без своїх спідниць і зачісок-маскувань. А тут, вибігши з-під душу до телефону, що дзвонив, я раптом зупинилася біля трюмо: вражена видом неймовірної істоти — з ріжками, з хвостом, з вим’ям — яка радісно, широко розплющеними очима, дивилася на світ. Я повернулася задом: вся моя спина і попа, і стегна були вкриті найніжнішим світлим хутром, до якого хотілося і хотілося доторкатися. І ріжки, ззаду, що увінчували голову, здавалися ще більш прекрасними. Чи це я? Це був якийсь сон, казка. Я сама була з казки, спокуслива відьмочка, щось неймовірне.

Але Барабанкін, видно, захотів зробити з мене справжню корову, бо ріжки стали поступово перетворюватися на роги: моя занадто висока зачіска стала вже привертати увагу на вулиці (і, що найгірше, на роботі). Треба було щось робити. Це вже не волосся, яке можна щоранку ретельно виголювати на відкритих місцях, вже не вим’я, що, як і хвіст, тепер звисало між ніг і лише трохи заважало руху, відволікаючи увагу. Зрештою я готова була двічі на день себе доїти, перед дзеркалом (теж, треба сказати, картина): до того ж Борі, моєму бульдогові, молоко дуже подобалося, і мені більше не треба було витрачатися на магазин. Але ріжки треба було або пиляти (чого я боялася), або шукати під землею Барабанкіна, тому що він один міг призупинити ці справи. Якби не ріжки, я б так і жила, бо людина до всього звикає: зрештою, це була не хвороба, не яке-небудь каліцтво, навпаки: я була здорова, так, з’явилася навіть, очевидно, від цих гормонів, якась особлива радість і жага життя, я просто літала як на крилах. Люди звикають жити з кривими ногами, а то й зовсім без них, бог знає з чим, а тут звичайні вим’я, хвіст, волосся. Ні, цілком можна було звикнути до дворазового доїння і ранкового гоління (голяться ж чоловіки), до носіння спідниць замість штанів. Не помічати цього.

Коротше, я шукала Барабанкіна, про якого вже була забула, по всіх каналах, через ці прокляті ріжки, які тепер явно вже лізли з шиньйона. Ніде жодної ознаки. Зник. Як раптом він сам мені дзвонить, я саме закінчувала себе доїти, одна нога на стільці: так, мовляв, і так, приходь за такою адресою (я так і знала: це його манера — міняти постійно квартири). Ну, я і побігла.

— Двері відчинені!

Я почула голос і увійшла. У квартирі було тихо, цокав десь годинник.

— Проходь.

Я пройшла в коридор і остовпіла: в кімнаті, повернутий до мене обличчям, освітлений зі спини сонцем, стояв високий молодий ангел. Його очі світилися, випромінюючи рівне заспокійливе сяйво. Його крила здіймалися високо вгору, майже впираючись у стелю. На його голому прекрасному тілі не було жодної волосини.

— Люсь, — сказав ангел і, широко змахнувши крилами, ступив крок назустріч.

Я впала, просто на вим’я, і забилася в істериці.

Кінець світу

Я це зробив, щоби зустрітися з Богом: інакше не було б сенсу. Не міг же Бог просто так вручити мені ключ від таємниці смерті. Мені одному. Я це відразу ж збагнув, як тільки підтвердилися результати лабораторних досліджень. Тоді я пустив найслабшу хвилю смерті, шириною всього в один градус. Яким же було моє здивування, коли в межах цього градуса я не виявив не тільки людей або тварин, але навіть мікроорганізмів! Біологічна форма матерії втрачала властивості життя. Їжачок і жучок лежали точно такі самі бездиханні, як і сторож садово-городніх дач, що випадково потрапив у зону дії хвилі. Я скрупульозно під мікроскопом досліджував мурах із мурашника біля будинку: хвиля смерті вразила їх всіх до одного, в одну мить призупинивши обмін речовин. Тільки дерева стояли ще зелені, шелестіли кронами: однак я знав, що вони мертві. У них все стоїть, нічого не рухається: про це свідчив мікроскоп. Усі клітини в них мертві, через тиждень або місяць сад перетвориться на страшний голий сухостій.

Тоді я подумав: хто я? Були в історії людства Адам і Ной. Я раптом зрозумів, що у мене є шанс побачити Бога. Якщо вбиваєш одну або навіть сто тварин, ти не можеш претендувати на особливе місце серед людей. Якщо навіть вбиваєш сто, тисячу людей — ти все одно звичайний убивця: багато їх було, тиранів, недолюдків. Рід людський відновиться, ніби нічого й не було. Але я... я примушу Бога з’явитися. Це буде навіть не тиранія, не бузувірство. Як не було бузувірством потоплення людського роду за часів Ноя. Коли гине людство, все як є, мова не може йти про вбивство. Було би нерозумно припускати, що Бог не присутній у події такого масштабу.

Міркуючи так, я підсилив хвилю смерті втричі і розширив діапазон дії до п’яти градусів. Кінець світу! Боже, ось він.

Я встав і підійшов до дзеркала: звідти на мене дивилося бородате, пооране зморшками страждань і пристрастей обличчя. Я... я був маленьким богом, який влаштовує кінець світу. Але я, звичайно, розумів, що не я хотів цього кінця. Ні, не я. Хотів, мабуть, той, хто відкрив у моєму мозку до ідіотизму просту таємницю призупинення обміну речовин. Обміном речовин займаються десятки, сотні тисяч вчених: але нікому з них на думку не спадали і не спадають подібні ідеї. І мені б вони не спали, якби не потрібен був кінець світу. Кінець світу! Я засміявся. Так сміються од відчуття всесилля і безкарності. Радіо на кухні вже передавало термінові повідомлення про незрозумілу епідемію в деяких країнах. Епідемія! Я посміхнувся, підійшов до генератора і врубив двадцять градусів і потужність втричі сильнішу. Такої потужності вистачить, щоби хвиля досягла Америки.

Я тільки одного не міг зрозуміти: Бог працював примітивно, через мої суто особисті почуття образи і незаслуженого нехтування мною. У цьому світі я був ніхто, з таким розумом: здавалося б, люди повинні були би з перших кроків зрозуміти, з яким розумом мають справу. Люди повинні були б якщо не прославити, то хоча би віддати належне: я не повинен був гинути в цілковитій невідомості та безгрошів’ї у цій дірі. Але мій розум чомусь викликав навколо тільки хвилю ненависті: його називали навіть божевіллям або «дилетантизмом», визнаючи у той же час висиджені курячі мізки почесних старих академіків. Бог грав на моїх амбіціях, спрямовуючи мою руку, роблячи її жорсткою і немилосердною. Так ось чому він не дозволив мені здійснитися на землі! Ось чому я не маю навіть дітей, сім’ї!

Тепер я розумів, навіщо потрібно було мене вражати і робити моє серце жорстоким. Щоби рука моя не здригнулася, збільшуючи діапазон до сорока градусів, а потужність на три позиції вище. Радіо на кухні вже розривалося від лементу схвильованих коментаторів. Заяви урядів сипалися одна за одною. Вони ще не зрозуміли, з чим мають справу! Їм завжди здавалося, що кінця світу не буде. Або, якщо буде, то у вигляді блискавок та небесних явищ. Або хоча би примітивного дощу і потопу. Але цього разу Бог вирішив по-іншому. Я додав потужності, щоби хвиля захопила Австралію і Новозеландські острови. Якби я був не Божою десницею, а простою людиною, я би насолоджувався силою. Я би вів гру з правителями: вбиваючи країну за країною, змусив би визнати себе королем. Президентом світу. Володарем планети. Але мені це було не потрібно: від однієї думки про земну владу мене всього пересмикувало. Я хотів тільки зустрічі з Богом: бо я не сумнівався, що, врешті-решт, він явиться мені. Як явився Адаму і Мойсеєві, Авраамові і Ною. Він не може не з’явитися тому, хто — так виходить — знищив світ, ним створений.

Судячи з істерики голосів, що долинали з радіоприймача, справа наближалася до завершення. Я підвів стрілку діапазону до позначки «60», відповідно збільшив потужність. Ну, що ваша земна влада? Що ваша слава? «Успіхи»? Подумки я звертався в цю мить до «великих світу цього»: до президентів і товстосумів, знаменитостей і до тих, хто уявляє себе великими вченими. Хто би міг подумати, що кінець світу настільки простий! Що апарат, який продукує хвилю смерті, можна створити в домашніх умовах: варто тільки відкрити основну формулу, яка все спрощує до ідіотизму. Хто би міг подумати, що саме я влаштую цей кінець! Я, кому ніколи й на думку не спадало стати ключовою фігурою в історії людства. Але тепер було ясно, що я — я! — затьмарив собою всіх Наполеонів і Бетховенів. Я був як Адам, як Ной. Я був правицею Бога — ось вона. Я подивився на свою долоню: ось шрам від укусу бродячої собаки, ще з дитинства. Ось мозолі від роботи долотом.

Дев’яносто градусів. Чверть планети. Був усе ще ранній світанок. Останній світанок людства... Раптом щось зрушилося в мені, і я заплакав. Я думав, що я жорстокий і що серце моє з криги. Але тепер я плакав: за людством. Тепер я любив усіх тих, кого вбивав. Але зупинитися вже було неможливо. Було зрозуміло, що просто так звичайні люди не винаходять подібної сили апарати в домашніх умовах. Нічим іншим, ніж дивом, це не можна було назвати. Але у дива завжди є джерело. Диво являє Бог. І він один знає мету і сенс.

Сто двадцять градусів. Була тільки п’ята ранку; в Америці вечір. До п’ятої десять все буде скінчено. Чому я відразу не встановив діапазон 360°? Зі світом можна було покінчити за одну мить. Я цього не розумів. Раптом я злякався: мені здалося, що я керуюся своєю власною волею. На секунду мене залишило відчуття, що я цілком правиця Бога і не несу відповідальності. Раптом мої коліна затремтіли від вантажу відповідальності, що впав звідкись на мої плечі. Хтось прошепотів мені: «Ти, ти губиш світ — не Бог. Твоя рука. Ти бачив Бога? Ти чув його пряму і ясну вказівку?»

Але ж ні! Якщо людині ні з того ні з сього дається в руки засіб в одну мить зупинити обмін речовин на всій планеті, то це неспроста. Це не може означати нічого іншого, крім вказівки пустити цей засіб у хід. Бог не став би передавати рішення бути чи не бути світу, на волю звичайної, самолюбивої, примхливої та закомплексованої людини. О ні, ні! Це неможливо. Бог не міг довірити мені, мені одному, цю справу: та і чим я заслужив? Я навіть не священик, не монах. Я не святий. Бог не міг передати мені відповідальність за кінець світу. Та й звідки мені знати, має світ право існувати далі чи ні?

Так я себе заспокоював, та все ж рука моя тремтіла, коли я доводив стрілку до позначки 180°. Сто вісімдесят градусів означало півпланети. Рівно півпланети вже померло: хвиля йде зі швидкістю світла. Я хотів тільки одного: закінчити. Закінчити все якнайшвидше, щоби дізнатися. Про все. Коли справа буде зроблена, Бог з’явиться, не зможе не з’явитися. І нехай навіть осудить, якщо я насправді суперубивця, суперстрахіття. Основне — побачити його, почути його голос. Він не зможе не вийти на контакт зі мною: як вийшов з Адамом і з Ноєм. Тому що я не один із мільярдів, які копошаться (копошилися!) на цій землі. І я навіть не історична постать, тому що я не створюю історію. Я скасовую її!

Усе ще тремтячою рукою я посунув стрілку на 240°. Радіо замовкло: світ вже не кричав, агонізував. Утім, одне я знав точно: ніхто не страждав. Ні людина, ні тварина не встигає відчути біль, коли у неї миттєво зупиняється обмін речовин. Я не мучив нікого. Просто не буде більше радості і сліз на цій землі.

Сівши в кутку, я заплакав знову. Що я роблю? Що здійснюю? Чому Бог не хоче мені допомогти? Що варто йому з’явитися або послати ангела? Що варто, як Авраамові, сказати: «Убий сина, якщо віриш у мене». Та хто ж не повірив би, побачивши явлення. Почувши голос! Чому ж мені Бог не з’являється? Чи, може, він так випробовує мене?

Я вже не міг нічого зупинити — бо не міг повернути вже зробленого. Якщо я зараз зупинюся, не докручу рукоятку до кінця, то можу так і не побачити Бога. Так і не дізнаюся, страшний я грішник чи ні, навіки проклятий чи, навпаки, правиця Божа, богообраний. Людство, яке ще залишилося, знову розмножиться, як після Ноя. І запишуть в анналах про якийсь новий «потоп», «всесвітнє зледеніння» або «космічну катастрофу». Але якщо нікого не залишиться, Богу не буде куди подітися. Після кінця настає початок. Вічний початок і повернення до джерела. Коли вже нічого немає, залишається Бог.

І я різко, не в змозі більше страждати і чекати, крутонув ручку діапазону: 360°! І різко кинув важіль потужності вниз до крайньої позначки. Будинок мій затремтів, загудів, антена над ним пішла різко вгору. Пробач, світе! Пробачте всі!

Ранок був прохолодний, травневий. Я весь тремтів — зробивши свою справу. У будинку залишилася купа металу — вимкнений генератор хвиль. Вони не дістали мене, бо я знаходився під антеною. Я був живий — останній. Остання людина, остання жива істота в цьому світі. Ну ж бо. Я стояв на порозі, напівголий, і чекав Бога. Ну ж бо, з’являйся. Ти не можеш не з’явитися після того, як немає більше твого творіння. Немає життя. Ти не можеш не явитися людині, яка скасувала те, що ти сотворив. Останній людині. Явися!

У відповідь я почув лише шум листя та падіння краплі ранкової роси. І ще пливли хмари, білі хмари по небу, яке починало голубіти, беззвучно, розповідаючи про вічність. Так це і є твоя відповідь?!

Тільки не це. Тільки не безмовність.

Мої босі ноги пішли по росі, вглиб саду. Саду, засіяного неживими пташками. Вітер був, і листя ще шуміло. Листя, які завтра опаде, по всій планеті.

Господи, явися!

Пташка, яка замерзла на льоту

«Ні, ти не отримаєш Петрика, — писала моя колишня дружина. — Коли я страждала, коли ти був мені потрібен, ти проводив час з повіями і товаришами по чарці. Я стільки років благала тебе не руйнувати наших почуттів, але, видно, ти ніколи й не був людиною. Ти — чудовисько». Цей лист, акуратно складений учетверо, я поклав на конверт зліва. Справа від нього я поклав лист своєї сестри. Сестра писала: «Я завжди відчувала, що ти заздрив мені. Коли я закінчила школу із золотою медаллю, ти привітав мене з кислою міною. Я бачила, що тобі було неприємно. А потім, коли я стала відомою письменницею, ти завжди знаходив привід пожартувати над моєю славою і моїми книгами. Ти ніколи не сказав доброго слова про них, а я так чекала! Ти завжди давав мені зрозуміти, що не ставишся серйозно до того, що я пишу, а мою популярність вважаєш незаслуженою, мильною бульбашкою. Втім, ти ж будь-яку славу вважаєш мильною бульбашкою, для тебе всі — нікчеми. А як ти поставився до То-ликового захисту? Тобі було неприємно, що мій чоловік став доктором наук, і ти навіть не прийшов на банкет. Ти страшна людина, Льоню. Подивися хоч раз на себе збоку, і ти вжахнешся». Ще правіше я поклав листа від своєї матері. Мати писала: «Я думала, що мій син буде мною, що він — це я. Ось дожилася до того, що вислуховую від тебе докори, спасибі тобі. Я і те роблю не так, і це. Я у твоєї сестри гостювала три рази в цьому році, а в тебе ні разу. Але ж у неї маленькі діти, а ти живеш зараз один. І до того ж — ти мужчина, ти завжди давав мені зрозуміти, що не потребуєш підтримки. Я стара, хвора, а ти молодий, здоровий — і ти ще добиваєш мене своєю критикою. Не соромно тобі? Сядь гарненько і подумай, що ти за людина, змінися, поки не пізно. У чому я винна перед тобою? Я тебе носила під грудьми, народжувала і виховувала, віддавала тобі всю себе, а ти тепер так чиниш зі мною? Хто ти, скажи? У що ти перетворився за ці роки?»

Три листи лежали переді мною, акуратно складені вчетверо і розміщені поверх відповідних конвертів. Навіщо жити? Я заплющив очі, і переді мною пропливли перші зустрічі з Нікою, моєю дружиною: ось вона цілує мене в щоку біля Водного парку. Ось тулиться на зупинці, взимку; ось шепоче вночі: «Я чекала тебе все життя. Я твоя, чуєш? Льонечко, рідний...» Чому? Чому вона більше не любить мене? Чому ненавидить? О, як вона не права, як наговорює на мене щодо «товаришів по чарці» і «повій». Я хотів би все вернути, але це неможливо. Я зробив їй боляче, і не раз. Вона більше не вірить у мене. Я більше для неї не існую. Я більше не «рідний». Ніка...

Я не встигаю витерти сльози, як набігають нові видіння: сестричка, ми біжимо весняним лісом, поміж беріз. Боже, я так само люблю її — ми були одне ціле, колись. А тепер вона каже, що я заздрив: їй, її чоловікові. Який злий, який поганий лист. А ось і мама — вона бере мене на руки, гладить. Де ж твоя любов? Її лист повен образи, докорів. Я шукаю в ньому хоч слова любові, колишньої ніжності до мене: його немає. Господи. Я весь здригаюся від ридань, сам-один у квартирі. Господи, чому? Я ж любив їх усіх. Чому така прірва? Навіщо? Навіщо я тоді? Чи повинен я жити, після такого? Чи повинен жити такий поганий чоловік, така нікчемна істота? І я беру в руки небезпечну бритву, з шухляди столу. Я цілую її лезо. Господи. Моє серце повне любові: вони всі помиляються. Чому? Я їх чи хто засліпив? Я той же: чому вони змінили думку про мене? Чому бачать у мені чудовисько? Я бачу, як лезо входить у шию, наче у масло, перерізаючи сонну артерію. Господи. Ніко, сестричко, мамо — вибачте... Вибачте всі...

У цю мить лунає дверний дзвінок, і я відкладаю бритву. Це Бог. Хто б це не дзвонив, він не може не бути посланий Богом, в якого я вірю. Бо дзвінок, який лунає в таку мить — не може бути випадковим.

На порозі стоїть Нікольський.

— Що з тобою? — запитує він тут же, побачивши мене.

— Нічого.

— Я ж бачу.

Я ледве стримую сльози: що я йому? Чому він ставиться до мене, наче я йому брат? Як він може так мене відчувати: як мала б відчувати матір.

Не задаючи мені зайвих питань, він оглядає квартиру і безпомилково визначає суть: листи на столі, розкладені віялом, і розкрита небезпечна бритва. Він довго дивиться на мене. Боже, він не знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.

— Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?

Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.

— Я не хочу жити.

Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.

— Льоню...

— Нас ніхто не любить у цьому житті, — продовжую я. — Ми не гідні любові, Степане.

Нікольський продовжує мовчати.

— Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.

Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться градом по щоках у той час, як я говорю.

— Якщо рідність гине — що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?

— Ти зробив їм боляче.

— Мені було прикро. Мені здавалося...

— Їм теж, — перебиває Нікольський.

— Але я люблю їх.

— Вони теж.

— Але я не бачу їхньої любові, — я показую на листи.

— А вони твою бачать?

Ми мовчимо.

— Я не буду жити, Степане... — я мотаю головою, наче п’яний. — Навіщо? Для кого?

— Ходімо.

Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.

— Куди ти мене везеш?

— Ти не знаєш таємниці.

— Якої таємниці?

— Таємниці, яка допоможе тобі жити.

Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.

— Він зі мною, — говорить Нікольський.

— Де ти працюєш? — запитую я.

— Ти скоро все зрозумієш.

Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми — на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.

— Повна ілюзія, — говорить Нікольський.

Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.

— За чим ти сумуєш, старий, — говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. — Ти бачиш, як усе просто.

— Об’ємний простір?

— Так, чорт візьми, — відповідає Нікольський, — ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, — він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.

— Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?

— А істина?

— Тобі потрібна істина?

Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.

— Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?

— Програма засекречена, — говорить Нікольський. — Щоб люди не звихнулися.

— Від чого?

— Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.

— А істина?

Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.

— Дивись сюди.

Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.

— Ну і що? — відповідаю я.

— А ось що.

І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.

— Я не розумію.

— У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.

— Тобто?

— Те, що ти бачив — та ж стереоскопічна система.

— Навіщо? — запитую я.

— Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Птоломей був зовсім не такий дурний.

— Але ракети бували на Марсі.

— Ти особисто ходив по ньому?

— Датчики все показували, як треба.

— Ось саме, як треба. Людина занадто довіряє датчикам. І своїм очам.

— Але люди спускалися на Місяць.

— Ти в цьому стовідсотково впевнений?

— Так.

— Колумб теж був упевнений, що ходить по землях Індії. Я ще хочу щось сказати, але Нікольський вже тягне мене кудись униз, по сходах. Незабаром ми опиняємося в якомусь вагончику, що мчить стрімко вниз, так що у мене аж закладає вуха.

— Те, що ти побачиш, знають декілька людей в державі: і ніхто — в інших країнах.

Дорога триває довго: минає година, друга.

— Ми проникаємо вглиб Землі.

Гаразд. Зірки і галактики — оптичний обман. Навіщо?

— Бог нескінченного Всесвіту — це далекий Бог, — говорить Нікольський. — Людина для нього піщинка на планеті-піщинці. Від думки, що планета летить у цю мить в дикому холодному космосі — можна зійти з розуму.

— Тому люди не думають про це, смажачи картоплю.

— І правильно роблять. Тому що це ще невідомо, летить вона чи ні — і який взагалі світ.

— Не вірити науці?

— Спочатку ми бачимо, а потім починаємо від цього танцювати, думати і складати формули. Але що ми бачимо?

— Що?

Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:

— Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.

Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.

— Ось, — каже Нікольський.

— Що?

Переді мною темна підлога зали — і чути якийсь дивний шум.

— Ця підлога — шматочок ядра планети, — говорить Нікольський, — у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.

— Що ж це таке?

— Це машина, яка крутить нашу Землю.

— Як?

— Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.

— Чому це тримається в таємниці?

— Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.

— Де ми живемо? Хто ми?

— Я не знаю, — сказав Нікольський. — Ми повертаємося.

Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.

— Це як сон, — сказав я раптом.

— Це місто спить, — Нікольський йшов поруч. — Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря...

— Що?

— Бог — великий ілюзіоніст.

— Ні! — я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. — Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!

— Там, — сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, — у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія — це лише на вигляд, зверху; глибше — безодня, ніщо. Страшна таємниця.

— От і говори про таємницю, — сказав я, відпускаючи його. — Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.

— Льонь.

Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.

— Льоню, цей світ повний ілюзій, — шепотів мені Нікольський. — Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.

Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.

— Вимкни! Вимкни це небо! — закричав я раптом Нікольському. — Вимкни його негайно!

— Ти вважаєш за краще бачити залізну стелю ангара?

— Ні!

Я не знав, чого я хочу. Я боявся опинитися в ангарі.

— Ти хочеш далекого і об’ємного простору, чи не так? Чи ти хочеш істини?

— Істини! — закричав я.

— Але істина страшна. Вона нестерпна.

— Істини!

— Дурню, я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм — це і є твоя істина.

— Ти?!

Я різко обернувся. Нікольського не було. Ні, це був не Нікольський. «Я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм». Хто це був?

Я сів на холодну, занесену снігом лавку. Там і там світили нічні ліхтарі. Десь глибоко піді мною машина крутила Землю, вгорі блимали зірки, невідомо, справжні чи видимі.

Хто я? Де я? Навіщо?

Пташка, яка замерзла на льоту, впала мені до ніг.

Вдома у Бога

Квартира Бога знаходилася під дахом п’ятиповерхового цегляного будинку. Поруч диміла ТЕС, яка працювала на бурому вугіллі. Мало не потонувши в дорожньому бруді, я дістався парадних дверей і піднявся на п’ятий поверх.

— Проходь, — сказав мені Бог, пропускаючи поперед себе.

Я зайшов до його вбогої квартирки. У ній стояли два стільці, стіл і ліжко. І здалося, ще там панувала якась дивна тиша.

— Як ти живеш тут — серед голих стін?

— Я ж Бог, — відповів Бог. — Сідай, чаю хочеш?

— Ні, спасибі. У тебе можна курити?

— У мене можна робити все, що завгодно, — відповів Бог.

— А вбити людину?

— У мене — можеш робити все, що завгодно.

— Отже, ти все дозволяєш?

— Я все дозволяю, але прошу тебе не робити дечого, — відповів Бог.

— Усього лише просиш?

— Так, — відповів Бог.

— Я вчора тут побачив одну жінку, як вона нахилилася. Випадково. Я побачив двоє грудей у вирізі. Два довгих гарбузики. Красиві.

— Я знаю.

— І ще вчора... зараз, згадаю: я погано подумав про свою дружину. Я подумав: боже мій, вона так мало схожа на жінку. На жінку, як я її собі уявляю. У моєї дружини немає нічого жіночого — товсті ноги, горбата спина, живіт вивалився, і хода важка, як у мужика. У ній немає ніякої романтики — чуєш, Бог?

— Я чую, — відповів Бог.

— Я не хочу її, свою дружину, ти це розумієш?

— Я все розумію, — сказав Бог.

— Потім... потім мені набридло працювати на ТЕС, я там перетворююся на ідіота, в конторі. Я хочу зовсім не такого життя.

— Це нормально, — сказав Бог.

— Що нормально? Я затиснутий з усіх боків — я в клітці, Бог. Тут діти, дружина — тут ТЕС, смердюча брудна ТЕС. Я приходжу додому, втикаюсь мордою в ящик і дивлюся все підряд, тому що — зрозумій, Бог — нема куди себе подіти.

— Я розумію, — сказав Бог.

— Що мені толку, що ти розумієш? Де вихід? Чому ти мовчиш?

— Вихід у забутті, — сказав Бог. — Візьми якусь дощечку і акуратно її оброби. Дуже акуратно.

— Навіщо, Бог?

— Почекай. Оброби і зроби шафку, дуже акуратну, після роботи. А в ній три полички, дуже акуратні. І повісь її в зручному місці у ванній. Щоб дружина склала туди свої пральні порошки і пасти, різний дріб’язок. Щоб вона весь час не спотикалася у ванній і не шукала по півгодини прищіпки.

— Бог, ти жартуєш?

— Анітрохи, — відповів Бог. — Коли закінчиш шафку — приступай до дверей.

— Яких ще дверей? — запитав я. — До чого ти ведеш, Бог?

— Приступай до зовнішніх дверей. Їх давно треба утеплити. Достань теплоізоляційний матеріал, обтягни двері дерматином, набий декоративні цвяшки із золотими капелюшками. Постав нарешті електродзвінок, щоб у тебе було людське життя. Постав дзвінок з мелодійною синкопою, яка пестить слух.

— Навіщо все це? — запитав я. — Який сенс?

— Ти скаржишся, що тобі важко. Почавши робити те, що я тобі раджу, ти полегшиш свій вантаж. В одному цьому вже багато сенсу.

— Усе це — знищенне, — сказав я. — Віддати дорогоцінний час життя на якусь шафку для ванної. Чи не смішно, Бог? Я не хочу бути дріб’язковим, заземленим. Я...

— Ні, не смішно, — перебив мене Бог. — Я знаю, чого ти хочеш. Але я кажу тобі, що це не смішно, робити шафку: твоя дружина нею покористується п’ять, десять років. І то добре. Селянин садить картоплю, трудиться, потім з’їдає або з’їдають ті, кому він її продав. Твоя шафка буде існувати десять років — а може, і все відпущене тобі і твоїй дружині життя. А результати селянської праці зникають за один рік. Що ж — його робота і його життя безглузді?

— Так, Бог, — сказав я, нарешті закурюючи. — Ти вибач, я все-таки у тебе подимлю, добре?

— По-твоєму, значить, — все людське життя безглузде? По-твоєму, я не знав, що робив, коли задумував життя?

— Ну, не знаю... — відповів я. — Ти, звичайно, Бог, тобі видніше. Але я... я не можу зрозуміти.

— Правильно, не можеш, — сказав Бог, — тому що я у тебе цього розуміння не вклав. Я тільки можу тебе запевнити: сенс у всьому цьому є. І в тому, що селянин картоплю садить, і в тому, що ти шафку змайструєш, і в тому, що через тридцять років тебе не стане. Я, Бог, тобі кажу: в усьому цьому є сенс.

— Я не бачу, — сказав я, випускаючи кільце диму в бік вікна. — І взагалі, Колька, досить валяти дурня. Де півлітри, яку ми вчора не допили?

— Ти ж знаєш, що я не Колька, — сказав Бог.

Я придивився до нього: він сидів навпроти, маленький, худенький, з почервонілим носом, з облізлою головою, весь у ластовинні. Я його знав уже не перший рік.

— Ну гаразд, досить клеїти дурня, — сказав я. — Ти Колька, працюєш на ТЕС, кочегаром. А тут ти валяєш дурня.

— Добре, — сказав Бог. — Якщо ти вважаєш, що я Колька — звідки у мене такі думки? Той Колька, про якого ти говориш, він закінчив початкову школу і не прочитав жодної книжки в житті.

— Добре, — сказав я. — Отже, ти стверджуєш, що ти не Колька, а Бог?

— Так, я стверджую, — сказав Бог. — Я прийняв вигляд Кольки, але я не Колька. Я можу перебувати у подобі кожного з вас.

— Добре, Бог, добре, припустімо. А де ж тоді Колька?

— Він витіснений зі свідомості, мною. Тепер я в ньому, — сказав Бог.

— Важко повірити, — я поміняв ногу на коліні і відкинувся на спинку. — Це, знаєш, взагалі... Я дивлюся на тебе — ти викапаний Колька, ми з тобою разом в школу ходили... А ти кажеш, що ти — це не ти, а Бог.

— Але ти ж бачиш, що моїми вустами глаголить істина? — сказав Бог. — Твій Колька не здатен був двох слів зв’язати.

— Це точно, — погодився я. — Він алкаш алкашем. Але... але... чому ти саме в його подобу вліз? Я от дивлюся на тебе, на твій ніс — ну ти ж Колька, ні? Ну, кінчай валяти дурня, га?

— Я Бог, — сказав Бог. — Я потенційно присутній у кожному. Я в кожному.

— І в мені? — здивувався я.

— Так, — відповів Бог. — Я мовчу. Я просто мовчу, коли ви говорите самі з собою.

— Ти що ж, — я навіть потягнувся до нього, — ти, значить, у всіх моїх думках тут як тут?

— Я мовчу і чекаю. Чекаю, поки наступить тиша. Повна тиша.

— І що тоді? — запитав я з нетерпінням.

— Тоді я заповнюю всю людину.

— Як ти зараз заповнив Кольку?

— Так.

— Ну і діла, — сказав я. — Я думав, що ти... що Колька дурня клеїть. Почекай, Бог... Я щось не зрозумів: так це ти зараз чи Колька?

— Це я, — відповів Бог.

— Ти в Кольці?

— Ні, це просто я. Сам по собі. Я явився.

— А Колька?

— Його більше немає.

Я знову втупився в нього: переді мною сидів Колька — ну вилитий Колька, з обличчям, знайомим до дрібниць. Навіть синець після позавчорашньої бійки під лівим оком не зійшов. Тільки погляд був не Кольки — спокійний і прямий: зовсім не Кольки.

— Ні, Бог, — покрутив я головою, — знаєш, це для мене вже занадто. Я вірю, що ти Бог, але краще б ти явився як годиться. Ну, у вигляді сяйва. Або голуба. Я б так тебе краще зрозумів і сприйняв.

— Я можу з’явитися у всьому. Я є все, — сказав Бог. — Я у всьому.

— Ти мені одне скажи, Бог, — вирішив я з’ясувати до кінця. — Колька, він взагалі повернеться? Мені з ним поговорити треба, про... коротше, про дурницю. Навіть соромно тобі говорити, до чого дурна справа. Мене дружина послала.

— Я знаю, — сказав Бог. — Колька повернеться. Як тільки він почне говорити про життя, займатися життям — вважай, що він повернувся.

— А ти?

— Я буду мовчати. Свідомість знову заговорить, заповниться земними думками. Те, се. Зникне вічність. Повернеться земна особистість.

— Ти що ж — вічність? — запитав я. — Ти, значить, тиша, чи що?

— Я абсолютна тиша, — сказав Бог. — Ти ж бачиш, з якої висоти я з тобою говорю. Я з тобою не говорю як людина. Я з тобою говорю так, ніби у мене немає нічого — дому, сім’ї, роботи, проблеми грошей, земних турбот. Поговори з будь-якою людиною, послухай, чим вона повністю зайнята, і ти зрозумієш, що таке людина, а що таке Бог.

— Ти, значить, не особистість, так?

— Я дух, голий дух, — відповів Бог.

Тут у двері постукали і увійшла Катька, коханка Кольчина.

— Ти чому на прохідну не прийшов? — накинулася вона відразу на Кольку. — Я тебе вже півгодини чекаю.

— Стривай, чуєш? — я схопив її за руку, не знаючи, що й казати. — Це не Колька.

— А хто ж іще? — вибухнула Катька. — Ви що — знову пили? Чортові п’яниці, щоб вас біла гарячка пошвидше поклала!

— Почекай, Кать, — сказав я. — Я згоден, це був Колька. Але зараз його в ньому немає.

— Як це немає? — втупилася вона в мене.

— Там зараз Бог, — пояснив я їй. — Наразі. Ти не переживай. Він там тимчасово, розумієш? Він там побуде і піде — і знову у свідомості почнуть усякі думки, земні, пролітати, бажання всякі і взагалі — хаос душі, розумієш? Ось тобі і буде Колька. А Бог просто замовкне, зачаїться. Тому що він тиша.

— Я знаю, що ти розумний, — закричала Катька, — але ти мені мізки не пудри! Де півлітра?

— У шафі під подушкою, — сказав я. — Але ти даремно це, Кать. Ти даремно так з Богом. Бог, — звернувся я до Бога, — скажи їй що-небудь, га?

— Дочко моя, сядь і заспокойся, — сказав Бог. — Я насправді тимчасово присутній в твоєму коханцеві.

— Ап... ап... — Катька, хапаючи ротом повітря, як стояла, так і сіла, вирячивши очі. — Ти чого це, Коль?

— Я не засуджую тебе, — сказав Бог. — Я розумію тебе. Я зробив тебе, щоб ти розмножувалась, плодилась — і ти знайшла собі чоловіка, і живеш з ним. Усі ті солодощі, які ти з ним відчуваєш, я заклав у тобі. Не ти їх придумала. Ти вільна, жінко: я тебе створив такою і не шкодую за цим. Ти реалізуєш свободу, яку я в тебе вдихнув. Але я ж поставив тобі і межі. Це я сказав: «Не чини перелюбу».

— Вибач, Бог, що я тебе перебиваю, — втрутився я. — Але як же ти однією рукою робиш людину вільною, а іншою — ставиш їй межі? Як зрозуміти цей оксюморон, Бог?

— Я хочу, щоб людина мала форму, прагнула до неї, — відповів Бог. — Ось вітер, тваринний світ. Це стихія, без кордонів. Тільки людину я зробив з кордонами. Тільки їй я вказав межі.

— Але тоді вона приречена на протиріччя!

— Так, — погодився Бог. — Тільки людина може бути складною і страждати. Страждати від своєї складності. Це і є людина. Це її хрест.

— А якщо межі вб’ють свободу? — запитав я.

— Хрест буде вічно — поки буде людина. Я — свобода, і я — межі, — відповів Бог і підняв вгору праву руку.

Тут я звернув увагу на Катьку: вона сиділа, розкривши рота, і з жахом дивилася, як ми з Богом розмовляємо.

— Ви з глузду з’їхали! — сказала вона нарешті і встала. — Я так і думала. Все! Догралися!

Я вирішив не реагувати на її мову.

— Бог, — звернувся я до Бога. — Вона вважає, що Колька збожеволів. Вона не розуміє, що ти не Колька. Тому що, Бог, якщо прийняти, що Колька не зник остаточно, а, як є, стоїть перед тобою, тільки говорить від імені Бога, то... то знаєш, що виходить? Це... це ж тебе запроторять у психушку як стій. Тобто що я кажу? Ти ж Бог — ти дух. Запроторять, звичайно, Кольку, хоча ні... і не Кольку навіть: тіло якесь — ось що! А потім, коли, як ти кажеш, ці самі думки земні заворушаться, з’явиться, значить, і Колька. І що ж, Бог, виходить: він з’являється і не розуміє — де це він? Чого це він у психушці стирчить? Бог, адже недобре виходить?

— Блаженні блажені, — відповів Бог. — Не його першого приймають за божевільного, коли я вступаю в людину.

— То зроби що-небудь.

— Так треба, — відповів Бог. — Так має бути.

— Знаєш, Бог, я не згоден, — сказав я. — Я розумію, що ти Бог, але запроторити людину до психушки ні за що ні про що — це теж, знаєш... Адже вона ж зараз спуститься і подзвонить «нуль три», я тобі клянусь. Мені шкода Кольку, зрозумій.

— Для мене немає Кольки, немає тебе, — відповів Бог. — Усі ваші тіла — мої. Ви — це легкі брижі ваших земних думок і бажань на поверхні.

— Хто ж є? — здивувався я. — Ти один, чи що?

— Є я один, — відповів Бог. — І мільярди тіл, в яких я живу тишею і тільки іноді починаю говорити.

— Значить, я, по-твоєму, не існую? Не моє це тіло?

— Воно моє, — сказав Бог. — Я створив його. Людина бажає, і людина страждає — але ураган стихне, встановиться повний штиль. І я заповню всі «я». Знову не буде особистості — тільки я. Перестань говорити, заплющ очі і слухай тишу — і тоді ти відчуєш мене в собі, в собі самому. І це буде інша зустріч, ніж зараз. І ти не поставиш жодного запитання, тому що тобі нічого не захочеться з’ясовувати. Я — це буду ти, і ти це будеш я. Буду тільки я один — «ти» зникне. Маленьке «я», особистість — зникнуть.

— Ти складно говориш, Бог, але...

— Все! Не можу! — заверещала Катька. — Психи чортові!

Я вже зовсім забув про неї, а вона, виявляється, продовжувала слухати і спостерігати збоку.

— Ви психи! Психи! — продовжувала кричати вона, але чомусь не тікала.

— Не кричи, — звернувся я до неї. — Твої жіночі мізки не здатні збагнути всієї складності, ось ти і істерикуєш.

— Яка тут складність?! — посміливішала Катька, почувши моє звернення до неї. — Пити менше треба! Ха-ха! Колька — Бог! Я тобі покажу «Бог»! — помахала вона йому кулаком, але чомусь не кинулася на нього.

— Та не Колька це зовсім, зрозумій! — я теж завівся. — Я сам спочатку думав, що це Колька, дурня валяє. Він мені ще вчора сказав, що він Бог, але я не звернув уваги, бо його особистість швидко повернулася і ми обговорювали одну справу, щодо вугілля, ну, ти знаєш. Завтра мають підігнати машину, до посадки, тобі Колька казав?

— Ну, казав, — підозріло подивилася на мене Катька. — Ну і що?

— А те, що ми ось так поговорили, і я пішов. А сьогодні йду до нього і згадав про вчорашнє. І давай себе веселити: це ж я до Бога йду. Ну, смішно це, розумієш? І я спочатку вірив, що Колька мене розігрує: і я йому сам підігрував. А потім я відчув, що це серйозно. Тому що Колька ніколи в житті таких слів не знав, які Бог вживає. Ти ж бачиш, як він доладно говорить? Ну, може твій Колька так говорити? Він же кочегар, згадай!

Катька стояла і... тільки очима кліпала. Видно, я ні в чому її не переконав. Так воно і було.

— У нього біла гарячка, ось що я тобі скажу, — сказала нарешті Катька. — Ти як хочеш, а я піду зараз до твоєї жінки і все розкажу.

— Що ж ти їй розкажеш? — запитав я.

— А те, що Колька себе Богом називає, а ти з ним говориш, як з Богом. І що ви обидва того...

— Дура ти дура, — похитав я головою. — Колька, припустімо, випиває, та й то не смертельно. А я? Скільки я п’ю?

— Це неважливо, — сказала Катька. — Біла гарячка заразна. Все, я йду, не хочу вас слухати.

І вона пішла, грюкнувши дверима.

— От бачиш, — звернувся я до Бога. — Вона зараз наробить ділов, ти її не знаєш. Тобі що — ти Бог, ти дух, а нам з Колькою розхльобувати. Я, припустімо, людина думаюча і малоп’юща, це на мене Катька наговорює. Що у мене біла гарячка — у це мало хто повірить. А що у Кольки — повірять, багато хто: чесне слово. Ось прийдуть зараз лікарі, а ти почнеш з ними говорити голосом Бога — вони ж відразу «все зрозуміють»: вони ж не повірять, що ти Бог.

— Але ти віриш, — сказав Бог.

— Бог, ну я не знаю, чесне слово, — я навіть зітхнув. — А раптом насправді це не ти зовсім, а біла гарячка?

— Але ти ж відчуваєш мене? — сказав Бог. — Ти не можеш не відчувати присутність духу в цій кімнаті.

— Я, звичайно, відчуваю. Відчуваю і вірю: а то як би я з тобою розмовляв. Он Катька не повірила, не відчула — і не зверталася до тебе зовсім, тільки до Кольки. Але... Я не знаю, чесне слово: а раптом ти Колька, ну, не Колька, я не те кажу, раптом є Кольчина свідомість, вона розщепилася, я ж читав, Бог: і ось одна частина особистості вважає себе Колькою, а інша Богом. І зараз я говорю з тією іншою. Коротше... ти тільки зрозумій мене, Бог: а раптом тебе немає?

— Але ти ж відчуваєш абсурдність того, що говориш.

— Ну так, відчуваю, — відповів я. — Тому що я знаю, що я говорю не з Колькою. Я знаю, що ти Бог — я тебе відчуваю, я вірю, що ти не Колька і не шизофренія. Ти є, ти з’явився через Кольку...

— Але ти не віриш знанню, яке присутнє в тобі?

— Так, Бог. Не розумію себе. Я з тобою розмовляю і водночас кажу, що раптом — тебе нема? Раптом це Колька, з подвійною свідомістю, і більше нічого. Чуєш, Коль? Адже це ти, ні? Ну, не муч мене, чуєш? Я розумію, що зараз у тебе друга особистість і ти вважаєш себе Богом, і говориш як Бог: але ти мені тільки дай зрозуміти, що це ти, ну, що ти насправді не Бог, а ти... і все, га?

— Невіра, — сказав Бог.

— Що?

— Невіра — без неї немає віри. Я дав людям спокусу невіри: щоб їх свобода була повною. Щоб віра була набуттям, а не обов’язком. Хто має очі — той побачить. Хто має вуха — той почує.

— Колька, ну перестань ламатися, га? — видав я відчайдушний крик відчаю.

Бог стояв і суворо дивився на мене. І мені стало соромно. Адже я знав, що переді мною Бог. Знав і клеїв дурня. Я побачив, що я перед ним як на долоні. Звичайно, це не Колька: очі світилися таким вогнем, що мені стало байдуже — який ніс на цьому обличчі, який зріст у цього тіла. Я раптом зрозумів, що насправді це тіло з червоним носом і напівлисим тім’ям — ніщо, цілком випадкова оболонка. Крізь неї світився всемогутній і благий дух: так що я впав на коліна і заплакав:

— Боже, прости мене, дурного. Прости за невіру.

— Миттю своєї повної віри ти все спокутував, — сказав Бог. — Ти все зрозумів, все збагнув, в одну мить — і тобі не потрібно доказів. Тепер зберися з духом і покладися на мене. Нічого не бійся, — він помовчав. — Я з тобою.

У цей час я ясно почув шепіт багатьох людей у дверях і знайомий голос з-за спини:

— Ну що я вам говорила, га? А ви ще не хотіли йти. Бачите, до чого вони дійшли?

Автор

Коли письменник пише про героя-письменника, — залишається тільки пожаліти: літератора, який видихнувся. Але справа в тому, що той, хто мене, письменника, задумав і зараз пише, припавши до столу, — також автор: він мене пише, і я говорю, рухаюся, думаю. Власне, я образ. Але в той же час я — це я, цілком жива людина, що має сім’ю, будинок і так далі. Я насправді — живу: але водночас, я це розумію, я — ніщо. Я, так би мовити, плід фантазії автора. Але, наважуся стверджувати, від цього моє буття не перестає бути моїм: цілком навіть реальним і навіть в якомусь сенсі — єдиним. Так, єдиним. Ось я зараз п’ю каву: невже я повинен не довіряти смаку цього напою? Вважати, припустімо, ось цю маленьку чашечку — коричневу, гладку, теплу — неіснуючою реальністю? В тому і річ, про яку реальність ми говоримо! Від того, що в автора зараз своя дійсність, від цього — моя не зменшується: і навіть, я би сказав, навпаки. Чим більше автор там, у своїй дійсності, вигадує, тим більше я живу.

Власне, я особливо й не відчуваю, що я образ: у мене повноцінне людське життя. І діти повноцінні, і взагалі все. Іноді мені навіть здається, що автора — немає взагалі: не існує в реальності. Тому що — звідки, власне, я взяв, що мене створюють, що я не сам по собі? Тут, як би це пояснити, швидше здогад, так. Одного разу я створював дещо і раптом зрозумів, що мене, з усіма моїми творами, — хтось творить. Ось у цю саму мить. Мене такий жах охопив, чесне слово. Ні, я своїм очам і вухам вірю, ось вони: в дзеркалі. Дивляться і слухають. Але з іншого боку — до якої, якщо подумати, межі можна вірити? Своїм очам і вухам? Не до останньої ж, чесне слово. Адже багато хто до останньої вірить: це я помітив. Йде собі людина по вулиці і вірить до останнього, що вона є і ніхто її не творить.

Я поясню на прикладі своєї власної творчості. Ось так я сиджу, творю — а ось так мій герой йде по вулиці: професор один місцевого університету. Ну, якраз після лекції з психології (він доктор з психології у мене). Так ось він іде собі — я описую, як він йде, куди поспішає, які в ньому земні почуття, турботи і все таке. Коротше — сюжет розвивається собі. Зав’язка, розв’язка, ну, ви розумієте. І тут мені ось так в голову — бах: а герой мій — він же живий! Насправді. Десь він собі живе: ну, в моїй уяві, де. Це ясно. Але він ще насправді живе, в іншому вимірі — і вважає, що він сам по собі живе, без мене: ось ця здогадка мене вразила. Що, значить, точно так само і я, творений кимось, вважаю, як і мій герой-професор, що я сам по собі. Живу, значить, собі, їм, п’ю, пописую там щось, дітей заводжу, виховую... Живу, значить, і живу. І герой мій живе.

І тут ще одна вражаюча думка: значить, це що ж — якщо мого героя буде хтось із читачів споглядати, то і про мене теж незабаром прочитають? Про всі мої думки і почуття? А це різні, погодьтеся, речі: жити самому по собі і — знаючи, що, може, в цей самий час, коли ти думу свою інтимну думаєш, хто-небудь там, у своїй реальності, в цьому інтимі твоєму мовчки присутній! Почуття не те що без жодного позитивного сенсу (воно, може, і приємно жити ще в комусь), але і не дуже затишне. Тому що думки — вони ж усякі, погодьтеся, бувають: таке іноді надумаєш... Іноді, сидячи в кріслі, темної ночі, перечитуючи чернетки, чесне слово, візьмеш і подумаєш собі: а я ж геній. Ні, крім жартів. Адже все це, чорт візьми, — справжні думки, справжня висота, справжній стиль. Адже чим це, по суті, гірше від створеного класиком К. або класиком Н.? Просто вони жили тоді, і вже встиг минути час. Адже класик К. свого часу точно так само, як і я сьогодні, сидів, гортаючи не надрукований ще рукопис, ніякий ще не класик, а так — літератор такий-то, іноді зовсім навіть нікому невідомий, суспільний, так би мовити, нуль. І ось він сидів собі, сповнений сумнівів, і йому раптом починало здаватися, що його твори, чорт візьми, це ж... Ну, зрозуміло, що починало здаватися. Ну, а потім минає час, сьогодення стає минулим: а в минулому навіть який-небудь циліндр на голову або віяло — стають «класичними», хвилюючими: минуле все-таки! «Миле-миле минуле». А тут вам не просто циліндр — тут архів літератора К.: а в ньому — по-справжньому недурні думки, по-справжньому благородні почуття. А фантазія? А вічний його пошук? Дерзання? Адже глибоко ж, чорт візьми, ні? І до того ж — він зустрічався з класиком Н.: подумати тільки. Вони разом жили, там, у тому минулому.

Ось сидиш іноді собі — і ось так думаєш про якого-небудь класика К.: що, значить, ніяким він, до біса, не був класиком за життя, а був таким же не дуже там визнаним, навіть — напівзабутим літератором, як ось я сьогодні. Гаразд. І, значить, звідси природна думка: це що ж — завтра, чого доброго, і з мене класика зроблять. Ні, крім жартів. Ось так візьмуть і опублікують мої щоденники, листи мої — зберуть все написане, розшукають найменшу статейку в журналі. Адже публікують навіть щоденники та листування, так би мовити, «простих людей»: так вже цікаво всім, а як там люди жили, сто років тому. А через сто років — я і буду для когось столітньою старовиною, хіба ні? Та я сам із задоволенням сьогодні почитав би листи простої кухарки — якщо б ця кухарка, скажімо, жила в древній Греції. А через 2000 років — і я ж, нікуди від цього не дінешся, буду жахливою старовиною для когось.

Ось так іноді розмрієшся, сидячи в кріслі (а за вікном — ніч): неначе все це вже здійснилося. І зовсім навіть не думаєш, що хто-небудь у цей ось саме час — спокійнісінько, в буквальному значенні цього слова, читає твої думки. А це лише приклад: які, буває, думки відвідують людину.

Одне мене заспокоює, що, хоча хтось там, можливо, й усміхнеться потайки: мовляв, ти дивись, на що замахнувся — геній він, бачиш. Усміхнеться хтось там, сидячи у своєму кріслі, почитуючи про моє життя, але ж особисто мене він не знає: ось що важливо. Власне, хоча там, швидше за все, і прізвище моє вказане, і все таке, але прізвище — це що, слово. Не я все-таки: у мене й однофамільці можуть бути. І потім — де він мене читає, хто він, в якому світі він живе? Я просто знаю, що є автор, і є читач, і є я, образ, але ми всі ніби з різних світів, хоч і якось пов’язані.

От, припустімо, автор: він хто? Де він? Навіть не уявляю. Я собі написав книжку — пішов з нею до видавця: ну, всякі там переговори — то невдача, то удача. Ну, це ж зрозуміло. Якщо надрукували — чекаєш резонансу. Він або є, або його немає, або, якщо є, то не той, якого чекав. Не зрозуміли тебе і все таке: звичайна справа. Коротше, життя літератора: ким там його завтра визнають і ким він себе вважає — але ось зараз таке життя. Знову ж — діти, дві моїх доньки, дружина, як і годиться. Всілякий там побут, проблема грошей... Ось це мій світ: який не є, але мій. До чого тут автор, який мене і моє життя пише? До чого тут читач, який читає про це життя?

А вони є: і той, й інший. Це мені теж зрозуміло. Просто вони у своїх світах. Як ось мій герой-професор, який поспішає додому з лекції — у своєму маленькому світі. У тому-то, погодьтеся, і принадність, що всі ми — не перетинаємося: хоч і народжуємо іноді один одного. А інакше я б не стерпів, що хтось присутній у моїх почуттях і думках. А так, якщо ти, так би мовити, з іншої площини — то чого ж: якщо я тебе все одно ніколи не зустріну у своєму маленькому світі, то будь собі присутній на здоров’я. Мені від цього навіть і краще: знати, що ти не сам по собі. Мені навіть краще, що мене творять, чесне слово. По-перше — якось спокійно на душі. Буває, прийдеш додому, ну, просто пригнічений, розбитий: не знаєш, що робити. Як дурень — туди бігав, сюди, намагався щось схімічити: сидиш і думаєш — може, ще щось можна було? Може, щось не так зробив? Тут тобі і відчай, і сумнів, і неусвідомлені пориви волі. Іноді в такому стані перебуваєш, чесне слово. Ось навіть і «удар долі» — це що? Бр-р.

І ось в таку мить візьмеш та й вдариш себе долонею по лобі: чесне слово. Чого ж це я в такий стан впав, думаєш собі, — адже мене творять! Творець, він же все знає, що там попереду. І це він мене ніби змусив зробити все, що я вже наробив: і все, що зі мною відбувається, — все входить у задум і в сюжет, хіба ні? Адже я ж по собі знаю, як це: ось цей мій герой-професор, припустімо. Я ж живу його почуттями, його думками, коли він повертається додому. Я його наскрізь бачу: і його тихе щастя сім’ї, і його тугу за вільною творчістю, і докори самому собі, що, мовляв, що ж ти, занурений у стільки мрій вільний мислитель, став університетським щуром, сучий ти сину, бігаєш на засідання і тремтиш перед ректором. Ну, це так сам собі мій герой-професор каже: йде з лекцій додому — і от такі от всякі в ньому почуття спалахують. А вдома його чекає звістка, що дочка захворіла і відправлена терміново в лікарню. Про це він ще не знає — тільки я знаю. І я вже ніби заздалегідь за професора переживаю: як за близьку людину, чесне слово. Тому що я знаю, що його чекає, зануреного у свої проблеми, через півгодини. А інакше ніяк не можна: така логіка життя і тих умов, в яких повинен себе проявити характер.

І ось я собі уявляю: приходить мій професор додому. А в дверях — дружина, заплакана:

— Надійка в лікарні!

Ну, у професора серце — тук-тук-тук.

— Що таке?

— Не знаю, впала на кухні, я ледве привела її до тями. Лікар сказав, що з серцем щось.

— Це ще звідки? Де вона зараз?

Ну, я продовжувати далі не буду: можна собі уявити, яке починається життя у професора. Те, що він не став Фрейдом, — у нього з голови на деякий час вилітає: і його інше починає мучити. Адже він любив свою Надійку! Саме тепер, коли дочка в лікарні, — чомусь згадується, як вона, зовсім маленька, біжить до нього з криком «Татусю-у-у!» І кидається йому на шию, а поруч стоїть його валіза, наповнена подарунками для неї...

Ну, я, повторюю, не буду розповідати, як і що він далі почуває. Коротше, характер, доля людини і таке інше. Але ось же він, цей професор, — адже він з ріжками і з ніжками у своєму маленькому світі і в своїх почуттях, що його охопили: адже це ж правда. Ну, точно, як у мене буває, коли який-небудь стрес навалиться. І хіба він струсоне головою, хіба згадає, зустрічаючи на порозі заплакану дружину: та мене ж творять! Та це ж усе сотворено!

Ні, він не згадає. Він ще, чого доброго, буде довбати головою стінку. Або просто сяде і буде сидіти на кухні: як сам не свій.

Або ось інший випадок: нерідко тебе штовхнуть на вулиці. Дрібниця ж. Візьмуть і вилають: ні за що ні про що. Обізвуть. У тебе всякі там почуття. Як же людина серйозно ставиться до всього, що з нею відбувається! Особистість, образа і все таке — це зрозуміло. Але знову ж: що є особистість? Що є ці наші почуття? І чому, власне, професор — професор, а не швець?

Знову ж, якщо подумати, то і почуття, і саму цю особистість — я вклав у професора. Такий задум. А всякі зіткнення професора з безкультур’ям на вулиці — для того, щоби показати людину в повному обсязі: що вона жива, людина! У неї живі нерви, жива реакція. А професор — він, правильно, роздратований: бо його, професора, хтось штовхає і не вибачається. І ще він злиться на себе: тому що це ж дрібниця — треба було взагалі не звертати уваги. Це слабкість — гніватися на такі дрібниці: ось професор додатково злиться ще і на те, що він слабкий.

Так знову ж — перебуваючи у своїх почуттях, професор мій взяв би і подумав: ну хай я серджуся і не можу нічого з цим вдіяти, це правда. Але, може, саме так і треба? Взяв би він, коротше, і зрозумів, що його творять. Наскільки легше йому жилося б! Раз всі його почуття створені згідно характеру (знову ж — задуманому), то в чому, власне, вина людини? Все, чим живе цей професор, ніби його і не його. Так воно і є! Це ж автора. Автор наділяє образ всякими почуттями і навіть стражданнями, а образ, замість того, щоб зрозуміти, що він образ і що його щомиті творять, — живе, як сліпий, приймаючи кожне своє почуття аж надто на повному серйозі. Чесне слово. Це, мені здається, і не розумно, і навіть по-ідіотськи. Не бачити і не розуміти, що все необхідне і в усьому свій сенс, зрозумілий автору.

Я не кажу, що я, припустімо, розумію, який сенс було задумувати мене літератором, наділяти мене саме цими, а не іншими думками. Знову ж — чому в мене дві дочки, а не двоє синів? Навіщо я взагалі одружений? І чому я не король Швеції?

Але хіба можна ставити такі безглузді питання? Чому, значить, ти не такий, який ти є. Адже людина не може бути всім відразу, так чи ні? Якщо вже ти створений, вийшов із небуття, — значить, ти з’явився в якомусь тілі і в якомусь образі психічному, соціальному і так далі. Не можна ж з’явитися на землі ніким і нічим: тоді це буде небуття, явища взагалі не буде, ніякого. Але ти сотворений, тебе творять. Ну, мені здається, і будь вдячний за це, а не сопи, що ти не Фрейд. Тобто ти переживай, раз переживається, але ти, основне, розумій, що переживання твоє задумане і має свій сенс. Точно так само, як, скажімо, має сенс переживання мого професора через плями на піджаку (був такий випадок). Я описав ці переживання, щоб не думали, що професор — не живий чоловік. Він у мене жива людина. Вже, здавалося б, — навіщо про таке писати? А все до місця: все має значення, раз жива людина.

Ось зараз, у дану секунду, я мудрую лукаво, так? Сиджу в светрі, схилений над столом: за дверима копошиться сім’я, іде життя. Це зрозуміло, я ж — пишу, творю. Так невже тільки через те, що я себе відчуваю таким собі літератором, закрився в своєму кабінеті, — невже тільки через це я повинен забути, що я образ? Дружина заходить і каже:

— Миколо, вибач, де сірники?

Реальна тобі дружина, реальна мікропроблема: так невже через це я повинен забути, що я образ і є кимсь творений? Разом з моєю дружиною, моїм кабінетом і моїм писанням? І цей стіл і — ширше — ця країна: все сотворено. Це, мені здається, самоочевидно.

Коли я бачу свого колегу, теж прозаїка, назву його С. (яка різниця), — я відчуваю до нього різні почуття. Але все це, знову ж, сотворено: і ця наша зустріч з ним у кав’ярні біля метро, і його «ну, старий, ти пишеш нормально — чесне слово, нормально», і моя незручність (що відповісти?) — все сотворено. Все. Це мені ясно. Я виходжу з ним на вулицю — що я зроблю? Що я зараз зроблю? Як попрощаюся? Я ще не знаю: і мені здається, що наступний крок — мій, це мій вибір, моя свобода. Як захочу. Ага, ще чого! Я те зроблю і те скажу, що потрібно. Саме так. Що мені належить, те я і зроблю.

Знайомий пішов, тролейбус проїхав: все сотворено, вигадано, все. У тому-то і захоплюючий ефект: всі люди живі, не мертві, — по-живому страждають, прагнуть, впадають у відчай, і сам я живий. Але все сотворено, все. Вся ця живість сотворена.

Тому, чесне слово, смішно, коли в газетах пишуть: президент такий-то, економіка, національне питання, переговори. Я запевняю: все сотворено. Громадянська війна, переворот, «очевидці», «свідчення історії». Звичайно, я би не зміг стільки створити — і в такій кількості деталей. Але ж я автор тієї реальності, в якій живе мій професор психології: як міг, так її і наповнив. А в тій реальності, де я живу — з усіма її президентами, минулими війнами і даними моментом історії — у цій реальності я лише творений, разом з усім, що мене оточує. У автора усього цього інша могутність, ніж у мене: це треба розуміти. Я більше трьох-чотирьох героїв одночасно вести не можу: щодо творення історії з її політикою, то взагалі пас. Але нас хтось творить здорово. Хоча мені, зізнаюся, більш важливо, що мене особисто творять: так і має бути — що мені історія? Це фон мого буття. Я навіть запитую іноді автора — ось так сяду за столом, вночі, і питаю:

— Ти хто? Ти де?

Адже, якщо уявити, що він там, за своїм столом, автор, уявив собі героя, що сидить вночі за столом, і запитує в ніч: «Ти хто? Ти де?» — то якийсь кошмар виходить, ні? А так насправді воно і є: що мої запитання і мої почуття при цьому — теж плід уяви автора, який творить мене. І якщо, припустімо, своєму професорові я вкладу в голову здогад-прозріння, що він не сам по собі, а творений мною, і професор почне подумки звертатися до мене, — то що ж це буде, як не моя власна фантазія: це почуття професора, коли він здогадується, що він, професор, є лише образ? Якийсь кошмар, ні? Просто-таки нічого «власного» у героя немає і бути не може: якщо він і додумується до думки про автора, — то ця думка самим же автором і сотворена! Ну, хіба не жах? А що робити?

Тут якийсь «сквозняк», як у нас прийнято говорити, протяг суцільний виходить, чесне слово. Адже ж і самого мене, автора професора і його почуттів, — хтось творить! І мої власні почуття і думки, хоч я за них, як і будь-хто, тримаюся зубами, — не мої зовсім. Я ними живу — це інша справа: але не все ж, чим ми живемо, наше! Ну так от, а що ж, у такому разі, говорити про почуття і думки професора?

Але істинний кошмар може початися з того, що професор мій, після одужання дочки і повернення до гірких думок щодо Фрейда, — починає щось там писати! Тобто мій герой, який до тих пір просто жив, але по-справжньому не творив, починає писати! Тут вже, погодьтеся, залишається тільки розвести руками. І основне — нічого вдіяти не можна: цього вимагає логіка задуму. Протяг, як я його назвав, — має виступити у всій своїй чіткості. Ось саме ніяк не можна, щоб мій професор у свою чергу не почав творити якогось героя. Причому — яке моє завдання: писати за себе і, по суті, за професора. Причому, знову ж, за себе мені легко писати, бо мої особистість і характер автоматично себе виражають. А за професора? За нього я не можу писати, як за себе: якщо він, скажімо, професор психології, так? то він знає, припустімо, психіку людей, це добре — а письменницьку майстерність, стиль? Звичайно ж, він писатиме не зовсім вміло — якщо тільки в ньому не заговорить справжнє покликання. Коротше, за професора я повинен писати, враховуючи всі нюанси його біографії й особистості.

Тепер візьмемо героя професорського: це молода дівчина, Алла, у неї є хлопець, який згодом стане їй зраджувати. Коротше, звичайний сюжет. Оскільки я сам зображую професора «як живого», намагаючись створювати живий характер, живу особистість — то що ж дивного, що й Алла та її Діма під професорським пером вийдуть зрештою живими: адже це все я сам творю! І припущення, що професор зрештою виявився талановитим творцем, для того мені потрібне, що світ, створений професором, світ Алли і Діми, — не повинен бути невміло складеним і схематичним, інакше на цьому протяг видихається. Ні: Алла і Діма повинні бути живі настільки, щоб їхнє життя було нітрохи не менш реальним, ніж моє чи професора.

Тепер я задаю собі останню задачку: припустімо, Алла, якій зрадив Діма, з горя починає творити. Отже, створюється новий світ: професор вигадує Аллу, а Алла, нічого не підозрюючи про існування професора, пише трагічну повість про кохання Роберто і Еврідіки.

Коротше, цей протяг зрозумілий. У мене паморочиться голова, коли я дивлюся в безодню. Бо я особисто за Аллу вже не можу складати: немає сил. Але професор до неї ближче.

Тепер уявімо, що дія життя професора, Алли і Роберто розгортається в тому ж місті, в якому живу я, і в тому ж часі. Зустрінемося ми чи ні? Це неможливо! У кожного з нас — своя реальність, яка здається єдиною. З автором зустрітися не можна: це ж ясно. Хоч ти кричи до нього, хоч ти його проси: він мовчить. Він говорить не з тобою, а в тобі — твоїми власними думками і почуттями. Ти раптом відчуваєш, що тебе творять — і ти кричиш у зоряне небо: де ти? Хто ти? І це твоє почуття — цей твій крик, — все це теж сотворено, в цю секунду. У цьому твоєму прозрінні, у цьому твоєму запитуванні — автор через тебе з’являється самому собі. Через твій образ він осягає самого себе. І чи повинен я плакати, що я ніщо — що немає у мене «самостійного» життя?

Чому я не втомлююся жити?

1

Корпи спали — у ліжках, як люди, нагодовані і обмиті персоналом, чистенькі і пахучі. Я йшов уздовж довгого (метрів сто) ряду ліжок і вдивлявся в умиротворені обличчя тварин. Власне, це були і не люди, і не тварини, це були просто корпи — істоти, як дві краплі води схожі на людину. З мозком, позбавленим розуму.

Вони лежали хто як, але більшість на спинах, зовсім голі, на сніжно-білих простирадлах, різного віку та різної статі, також білі, як дивовижні спалахи бога: у самок стирчали молоді груди. Вік їх коливався від десяти до двадцяти років, і всі вони мали мою групу крові і мій резус-фактор. У цій залі.

Я завжди з хвилюванням чекав цього дня. Дня відвідання Державного Центру Другого Народження. Так називався медичний заклад, в якому здійснювали пересадку мозку. Власне, Центр мав би називатися Центром Нового Народження, тому що на Землі жили вже люди, які змінили десять і більше тіл. Я сам змінив, здається, сім і наближався до віку Адама. Однак, у ті далекі часи, три тисячі років тому, коли медицина зробила раптом різкий стрибок, подібний до електронного, і почала практикувати перші обережні пересадки мозку (не знаючи ще чим — якими психологічними і соціальними наслідками — це обернеться) — у ту далеку епоху ніхто і подумати не міг, що можна буде зробити крок ще далі: далі другого народження. До третього, до четвертого... Усім здавалося, що Центр Другого Народження — поняття досить зрозуміле і вже саме по собі немислиме та жахливе, яке не одне століття буде визначальним для людства.

Хто міг подумати, що успіх якоїсь купки вчених з Інституту трансплантації мозку (досі вони практикувалися на мавпах), що цей успіх вийде за межі лікувальної медицини і незабаром змінить самі основи цивілізації, створить абсолютно новий, неможливий світ? Викличе до життя почуття і стосунки, невідомі досі людині?

Коли я думаю сьогодні про тих наших предків, теж людей, що жили до Великого Стрибка (як його сьогодні називають історики цивілізації) і вмирали у віці 70—80 років, моє серце стискається від незрозумілої туги. Люди — так, але... майже нічим не схожі, крім зовнішності і наявності деяких «людських» звичок.

— Тут ось дуже хороші зразки, сильна плечова мускулатура.

Гід — асистент хірурга — вів мене довгим проходом, допомагаючи орієнтуватися у виборі.

— Дякую, залиште мене одного, якщо можна.

— Якщо знадоблюсь, покличте.

Він дав мені в руку невелике кільце, яке вистачало легко стиснути, щоби викликати гіда.

Коли він пішов, я наблизився до вказаного корпа і помацав його плечі: вони справді були обтягнуті сильними, випнутими, як у спортсменів, м’язами. Красиві біцепси, навіть будучи розслабленими, виступали на шляху від плеча до ліктя, заставляючи мимоволі замилуватися довершеністю тілесної форми. Я вже мав атлетичну статуру, після третього, здається, народження. Але тоді у мене були сильні ноги і м’язи живота. Тоді була мода на сильну нижню частину.

Я нахилився і придивився до чоловічого єства корпа. На чималому, що звісився набік, статевому органі темніли дві великі родимки. Чи хочу я мати родимки в такому місці?

Пам’ятаю, у своє перше відвідування Центру, я, за браком досвіду, не звертав уваги на подібні дрібниці. А потім, прокинувшись після анестезії в новому тілі, з неприємним подивом виявляв у собі деталі, які мене дратували: занадто маленький зріст (у моєму природному, першому житті я був вище середнього), занадто багато волосся на грудях, закоротка (і негарна, як мені тоді здавалося) форма нігтів... Навіть ледь помітний шрам на лівій руці, на який я тоді не звернув уваги (як виявилося, корп себе поранив колись у дитинстві), мене дратував довгі роки...

Я продовжував свій шлях уздовж ліжок, придивляючись до тіл, підходячи, якщо потрібно, ближче, доторкаючись до них і мацаючи.

Перші пацієнти-люди Інституту трансплантації мозку імені Діленрема (людина, яка успішно пересадила перший мозок) були невиліковно, безнадійно хворими. Діленрем був учнем Гергойца, який вперше ясно поставив завдання: людина є не нирки, не печінка, не очі, не серце, а мозок. Значить, усе, крім мозку, є інструменти, що підлягають заміні. Їх і міняли тисячоліттями, трансплантуючи органи, які виходили з ладу: тим самим продовжуючи людині життя на двадцять, на п’ятдесят років... Історики стверджують, що одна людина, якій тричі пересаджували серце, п’ять разів нирки, чотири рази очі (і у якої до того ж три важливі кістки в скелеті були замінені штучними), що ця людина прожила близько трьохсот років. Але це був виняток, це була межа. Зазвичай життя не продовжувалось більше, ніж удвічі, тобто до 150 років.

Гергойц, який належав до так званої школи енцифалогічного ефекту, йшов зовсім іншим шляхом: зношене тіло треба не ремонтувати безперервно, перетворюючи життя людини на нескінченну серію операцій, а викидати на смітник! Повністю. Його вважали божевільним, але вже його учень Діленрем врятував таким чином першу людину, що жила фактично на штучному серці, штучному диханні і штучних нирках. Правда, вона прожила, в новому тілі, всього кілька місяців. Але вже п’ятий схожий пацієнт прожив рік. Світ ще не усвідомлював, що відбувається, вбачаючи в дослідах Діленрема суто клінічні експерименти.

Минуло ще сто років, і перші сміливці, чий мозок був здоровий, незважаючи на тіло, що зношувалося від старості, — вирушили добровільно на операційний стіл, зовсім не в якості безнадійно хворих. У ті часи людина з пересадженим мозком могла прожити вже кілька десятків років, й існувала теоретична можливість пересадити цей мозок ще раз...

Лише коли, ще через сто років, паломництво в Інститут імені Діленрема стало масовим, коли Інститут став відкривати філії по всьому світу — лише тоді світ здригнувся, передчуваючи свій кінець. Почалася шалена кампанія за заборону подібних операцій, що руйнують, як тоді писали газети, «самі поняття того, що є людина і людське життя».

Насправді: люди зіткнулися з небаченими досі психологічними та іншими проблемами. Щоби пояснити їх, краще навести власний приклад. Я ріс хворобливим і чутливим хлопчиком у благополучній родині вчителів. Особливо я був прив’язаний до матері, тихої і доброї жінки, яка ненав’язливо піклувалася про мене все своє життя. Коли їй порекомендували, після ретельного дослідження її організму (два інфаркти, цироз печінки), пересадку мозку — вона довго не думала. У ті часи шок, що незмінно супроводжував перші пересадки мозку, вже пройшов. Для людини це, звичайно, залишалося подією, і приголомшливою, але такою, що вже вкладалася в її уявлення.

Як сьогодні пам’ятаю свою стареньку добру маму (їй було вже близько вісімдесяти), як я йду з нею коридорами Центру, як прощаюся з нею біля адміністратора хірургічного відділення (на весь час підготовки до операції зустрічі заборонялися).

— Все буде добре, мій хлопчику.

Вона цілує мене в чоло, як у дитинстві, згорблена, трохи спирається на палицю.

Через два тижні мені повідомили, що операція пройшла успішно і що я можу забрати і поховати тіло. Розумом я розумів, що мати не померла, що вона живе і буде ще довго жити, що я скоро зустріну її, як тільки вона зміцніє. Але почуття не слухалися мене, коли я увійшов у напівтемний, викладений білою плиткою підвал, де на залізних столах, покритих якимось пластиком, лежали бездиханні тіла. Служитель перепитав моє (і матері) прізвище:

— Тут, — сказав він, вказавши на напис, прикріплений до стола.

Я підійшов ближче, і тут служитель зірвав простирадло.

— Вона?

— Так.

Моя мати лежала — маленька, щупла, вся в зморщеній шкірі, чомусь з гримасою болю на обличчі. Лоб її був перев’язаний акуратною стрічкою — рівно по шву. Це була моя мати, яку я знав всі ці роки. Тільки без мозку.

Я поцілував її в холодні губи, востаннє, і здивувався сльозам, що закапали з моїх очей. У мені плакали покоління предків, для яких цей поцілунок був насправді останнім.

— У вашої родини є мавзолей?

— Так. Я вже віддав розпорядження. За нею зараз приїдуть.

— Добре, — відповів служитель і відійшов.

Я залишився один. Мені здавалося, я збожеволів.

— Мамо, — шепотів я. — Мамо, прокинься. Мамо.

Я страждав, як божевільний: знаючи, що мати жива. Страждав, як ніби вона справді померла.

Ми зустрілися з нею через місяць — з тоненькою спокусливою дівчиною, вдвічі молодшою за мене (мені було близько п’ятдесяти). Яка психіка може витримати таке? Перші люди в таких ситуаціях божеволіли. Потім створили служби психологічної допомоги: проводили попередню «перебудову психологічної установки». І все одно стрес був величезним.

Дівчина — зовсім мені незнайома (хоча я вивчав попередньо її зовнішність по фото і відеозображеннях у психоцентрі) — сиділа навпроти за столиком найближчої до клініки кав’ярні, і я з хвилюванням вдивлявся в неї, що пашіла молодістю й життям.

— Мамо, — сказав я, тремтячим голосом.

— Так, синочку, — дівчина простягнула через стіл руку, доторкнулася до моєї долоні.

— Це ти?

— Так, це я.

Так ми сиділи деякий час, не знаючи, що говорити. Незабаром офіціант приніс каву і коньяк.

— Вип’ємо за тебе, — сказав я. — Щоб тобі було добре в цьому тілі.

— Так, — відповіла дівчина: здавалося, вона трохи соромилася мене.

— У тебе тепер красиве тіло, — сказав я. — Красиві постава, груди.

— Тобі насправді подобається?

— Дуже.

— Я вибирала по очах.

Я подивився в її очі: вони були блакитні, як літнє небо. У моєї мами очі були карі.

Я так і не зміг звикнути до нового вигляду матері. Ми, звичайно, зустрічалися іноді, говорили про те, про се. Але щось зникло. Зникло назавжди. Причому не тільки з мого, а й з її боку. Я вже не відчував, як колись, тієї її любові, тієї участі у всьому, що стосувалося мене. У ній занадто багато було любові до життя, занадто багато невластивої моїй матері веселості, я б навіть сказав — чуттєвості (що мене стало все більше бентежити). Втім, мати в цьому не була винна: юне тіло, з абсолютно здоровими, ще не пошкодженими хворобою органами, народжувало й інше відчуття життя. Залишилися тільки свідомість, тільки розум, які говорили, що я — її син. Як і сам я всього лише розумів, що вона — моя мати.

Власне, матір’ю відтепер вона була умовно: материнського тіла, яке народило мене і з яким я був кровно пов’язаний, більше не існувало. Воно гнило десь у глибинах сімейного мавзолею. І я не міг звільнитися від почуття, що насправді мати моя померла, заодно з тим тілом. Я навіть ходив час від часу на її могилу, після зустрічей з матір’ю-дівчиною, і лише там, заплющивши очі, відновлював образ тієї тихої згорбленої старенької жінки, яка була колись мною.

Незабаром мати вийшла заміж, за хлопця свого віку, і народила близнюків. У неї, ще двадцятирічної, насправді починалося нове життя. І я не міг не помічати боротьби почуттів на її обличчі, коли ми зустрічалися в кав’ярні. Я не був їй потрібен, хоча вона боялася в цьому зізнатися. Щоб жити повноцінно знову, вона повинна була забути минуле життя — перетворити його на сон, на щось малореальне. А я заважав цьому.

Зі зміною тіла колишні зв’язки слабшали, руйнувалися — і нічого не можна було вдіяти: суспільство, люди платили дорогу ціну за умовне безсмертя. Я загубив свою матір з виду ближче до сімдесятирічного віку — і навіть перестав про неї думати як про живу. Вона була красивою молодою жінкою у розквіті сил, яка жила своїм бурхливим життям, я ж ставав все більше старим і хворим і тільки й чекав, що рекомендації Великого консиліуму, який повинен був рано чи пізно оцінити мій організм як зношений і направити на пересадку мозку. У ті часи техніка пересадки була ще складна і дорога, і мені довелося прочекати ще 20 років (за цей час мені зробили пересадку серця і однієї нирки), перш ніж мене визнали «аварійним» і помістили в Центр трансплантації. До цього часу моя дружина, мати моїх трьох дітей, вже давно поміняла тіло, оскільки ще в сорок років потрапила під вантажівку і від її тіла залишилася купа м’яса і кісток. Її мозок дивом врятували, і вона тепер була ровесницею моєї матері.

Дивно, але ми продовжували жити з дружиною в одному будинку, незважаючи на різницю у віці. Може, це лише доводить, що вона була замінна? Я навряд чи любив її тією єдиною любов’ю, яка дозволяє в людині любити не просто спільне — спільне для статі (що знайдеш у будь-якого її представника). Не просто «жіноче», «жінку як таку», а «саме цю жінку». Коли вона повернулася з Центру, я запитав, побачивши когось у дверях: «Ви до кого?» І тут вона назвала себе, і я сказав: «Це ти! Я не впізнав тебе. Заходь». Пам’ятаю, вона відразу ж пішла на кухню прибирати, мити посуд, що зібрався за час мого холостяцького життя. Готувати їсти. І все відразу стало на свої місця. Я чув знайомі звуки, відчував знайомі запахи, що долинали з кухні, і я знав, що це вона, моя дружина, та ж, та сама. Єдине, що змінилося — це кількість часу, який вона витрачала, що-небудь роблячи (вона стала швидкою і спритною, в молодому тілі), а також її поведінка в ліжку. У старому тілі вона ніколи так гостро не відчувала свою стать — більше нагадуючи море байдужої гарячої плоті, в якому я просто потопав, ніж щось особисте і окреме, яке бореться зі мною. Тепер же вона майже щоразу перетворювалася на солодкий клубок м’язів: я довго не впізнавав її — викричавшись (що ніколи раніше з нею не траплялося), вона тут же засинала в солодкій знемозі, зовсім забувши про мене.

Вранці вона знову ставала тією, яку я знав: торохкотіла каструлями на кухні, теревенила по телефону з подругами, жила у якомусь своєму, для мене чужому, жіночому світі... Досить швидко я звик до її нової зовнішності та подоби і майже не згадував, що вона пройшла через трансплантацію мозку.

Втратив я її після свого нового народження. Я повернувся додому двадцятирічним хлопцем, а їй було під шістдесят: тоді в автокатастрофі її тіло загинуло молодим, і це вперше, в другому тілі, коли вона була в літах — важка хода (останніми роками у неї почав розвиватися артроз) і великий, що звисав величезною потворною складкою, живіт (вона, у другому тілі, народила мені ще трьох дітей). Мене вабила молодість, я відчував себе оновленим, повним надії і світла — попереду стелилося ще одне довге, цікаве життя. Дружина ж до того часу втратила колишню спритність, все більше охала, скаржилася на болі в суглобах. І найголовніше: вона так ніколи і не звикла до мого нового вигляду. Вона якось з першого дня дико дивилася на мене, ставлячись до мене як до стороннього, що невідомо звідки з’явився в її будинку, молодого привабливого чоловіка.

— Але я ж тобі не чужий, Лоро. Чуєш? Що з тобою?

Коли я намагався її цілувати, шістдесятирічну, вона ніяковіла, як дівчина — і поводила себе в ліжку по-іншому: лежала затиснута, ледь не сповнена якогось страху.

— Я знаю, що це ти.

Але це був лише голос розуму, не почуттів: почуття були інші, дикі, вони нас роз’єднували.

Коли їй було вісімдесят, а мені сорок, ми розлучилися: я говорив їй, що все зміниться, як тільки вона буде мати третє тіло. Вона буде знову молода — і у нас все відновиться. Але вона відповіла мені, шепелявлячи беззубим ротом і спираючись на стіл: «Я вже тепер не пам’ятаю тебе першого».

Вона мала рацію. Проклята людська пам’ять — вона не була розрахована на тисячу років. Її сила слабшала, свіжість її кудись втрачалася з роками. Якось, наближаючись до кінця другого життя, я зустрів на вулиці спокусливу тридцятирічну жінку (в міні-спідниці, груди голі), з дитиною і з чоловіком, зовсім мені незнайому, яка сказала мені, відвівши мене вбік:

— Ти ж Діо? Діо Коперейк?

— Так.

— Я твоя мати.

— А.

Я стояв, наче кудись провалився, з дурним, напевно, виразом на обличчі.

— Ти ще пам’ятаєш мене?

— Так.

— Я випадково дізналася, що це ти.

Навіщо вона підходила до мене? Я нічого синівського не відчував до цієї дівчини, що зваблювала мене голими (якраз пішла мода на це) грудьми, і вона теж говорила цілком байдужим голосом: зовнішньо — моє обличчя вона бачила вперше — я був абсолютно чужою їй людиною. Лише коли я вирішив йти, її голос, здавалося, здригнувся:

— Прощай.

— Прощай.

«І це була моя мати?» — запитував я себе, спостерігаючи, як ровесник-чоловік відводить її, обіймаючи за худі красиві плечі.

Пам’ять і почуття ще могли боротися з часом одне, два життя. Але вже в третьому, в четвертому, у п’ятому тілі — не залишалося нічого, крім туманних душевних порухів і чехарди: мати, дружина, дочка, друга, третя дружина, десята дочка, яка тепер втричі старша за тебе... Людська психіка не була розрахована на відкриття Діленрема.

Цивілізація поступово втратила поняття, на яких стояла: сім’я, близькість, спорідненість, смерть, заборона інцесту... Сім’я була, але, знаючи, що в наступному, або в подальшому, житті незмінно буде поруч інша (потім третя, четверта) людина (почуття зроблять своє), вона не мала вже того сенсу. Наскільки стислість життя і смерть (справжня смерть) ошляхетнювали і скріплювали життя наших далеких предків! Роблячи їх «неповторними» один для одного. Іноді я сумую за таким життям — за трагізмом, який кудись випарувався сам собою, як тільки похорони тіла стали символічними, пародією на смерть. За справжніми сльозами і справжнім горем. Тепер все частіше тіло, яке віджило (близького або і своє), викидають на смітник, як стару річ, між іншим.

Ніколи не забуду свого першого природного тіла — я нікому не віддав його, ховав сам. Я стояв у тій самій холодній залі, викладеній білими плитками, звідки забирав матір. Тепер там лежав я сам, тільки що вийнятий з холодильника, з блакитною стрічкою, що оперізувала чоло. Дивне це було почуття: дивитися на свій власний труп. Подібне нашим пращурам могло наснитися лише в кошмарному сні. Невже це був я, моє тіло? Дев’яносторічний стариган, сухий, як тріска (шкіра в деяких місцях стала прозорою), лежав у всій своїй непривабливій наготі і, здавалося, тягнувся до мене відкинутою в мою сторону рукою. Я стояв поруч, двадцятирічний. Востаннє дивився на до болю знайомі родимки, бородавки і шрами — рубці від операцій. Дід.

Наступні тіла не викликали вже у мене глибоких почуттів — може, тому, що вони були умовно мої, з моменту пересадки в них мого мозку, а не з народження. Вони всі — сім уже — лежали в ряд в сімейному мавзолеї. Тут же лежали дев’ять, здається, тіл моєї матері, сім — моєї першої дружини, шість — першої доньки. Ми всі розгубили один одного в океані часу, але іноді, траплялося, я зустрічав в мавзолеї якусь дівчину, що стояла в мовчанні перед вигравіруваною плитою, і тоді я запитував, хто вона? І вона — називаючи себе — поставала то моєю першою, то двадцятою (двадцятих я вже не пам’ятав і не розрізняв) дочкою, то моєю першою, другою (а то й десятою) дружиною, а то і матір’ю. Тоді я говорив, тихо, як старому знайомому, зустріч з яким була цілком зрозуміла: «А, це ти. Здрастуй. У тебе яке життя?» «Шосте», — відповідала моя мати або яка-небудь з моїх дочок.

Поняття інцесту теж зникло з мови і свідомості. Багато чоловіків були одружені на своїх матерях, сестрах і дочках, яких вони зустрічали, з волі випадку, через сотні років. Далеко не всі зберігали з часом свої ім’я-прізвища, рахували свої тіла... Зрештою, тягнути за собою минуле століттями — стає виснажливим. Щодо кровозмішання, то його не може бути у тіл, не пов’язаних один з одним кровною спорідненістю...

Одного разу я зустрів в мавзолеї літнього чоловіка, і коли я запитав його, хто він, він назвався моєю дочкою. Я не здивувався, я сам був жінкою у четвертому житті. Для медицини давно вже не було різниці, в яке тіло пересаджувати мозок — у жіноче чи в чоловіче. Перші «етичні» протести залишилися десь далеко в історії, і їхній зміст тепер мало хто розумів, навіть з тих, хто про них знав. Я хотів побути жінкою, відчути, що таке приймати в себе чоловіка, запліднюватися, що таке носити в животі дитину, народжувати, годувати її молоком. Моє поки що єдине жіноче життя — те єдине, яке мені запам’яталося, яке не змішалося з іншими життями. Моїм чоловіком був високий сильний хлопець, якого я любив: як тільки може любити істота, наділена жіночою природою, чоловіче тіло. Він навіть і не знав, що в минулих життях я був його статі.

З іншими траплялися речі ще більш неймовірні. Нерідко зустрічалося, через кілька поколінь, колишнє подружжя, але тепер кожен в якості іншої статі. Бувало, що матері, помінявши тіло на чоловіче, жили, самі того не підозрюючи, зі своїми дочками або синами, що стали жінками. Батьки, які отримали в якийсь момент жіночі тіла, розділяли ложе з синами, що залишилися вірними своїй природній статі і не знали (адже нерідко проходила тисяча років), з ким вони живуть, кого люблять.

Наша «цивілізація Діленрема», як її часто називали, була божевільною, немислимою для наших далеких предків цивілізацією. Але хіба у них не було свого безумства — всі ці війни, коли вони вбивали один одного, як тварини, і якось ледь не знищили саму планету термоядерними бомбами?

2

Я намацав у кишені кільце, що його мені дав гід-хірург, і легко стиснув його. Гід з’явився в кінці зали — високий, молодий, у білому халаті.

— Ви вже вибрали, сер? — запитав він, підійшовши.

— Я хотів би подивитися, які вони в житті.

Він глянув на великий годинник над дверима:

— Вони прокинуться через півгодини. У вас є час прогулятися у парку.

— Добре.

Я повільно, спираючись на палицю, пішов до виходу.

Було літо, і я вибрав лавку вдалині, в тіні старого дуба. На ній я сидів уже, дуже давно, років п’ятсот тому. Тільки дуб був інший, той перший давно постарів і всох. Дивно було переживати дерева.

Присівши на лавку, я почав дивитися на маленьких смішних пташок, що стрибали в кущах. Сонце пробивалося подекуди крізь густу тканину листя, кидаючи на асфальт і на траву ажурні світлі плями. Яке це століття? Скільки я живу? Навіщо? Людина живе, бо живеться: і вона любить просто сидіти ось так і дивитися на пташок, неважливо, в якому тілі. І коли вона дивиться на них, на цю зелень, вона не помічає часу, того, скільки вона прожила.

Зігрітий теплим полуденним сонцем, я чекав пробудження корпів. Корпи були наступним ключовим винаходом після відкриттів і дослідів Діленрема. Адже спочатку, протягом багатьох століть, трансплантація мозку здійснювалася за рахунок донорського тіла, тобто практично зводилася до поодиноких випадків. Тому що необхідно було здорове ще тіло, чий мозок перестав жити, плюс збіг багатьох параметрів медичних, які робили можливою сумісність мозку з новим тілом.

Інший інститут, ІДТ, Інститут донорського тіла, став вирощувати тіла для Інституту трансплантації. Він і його натхненник Озалор виробили свою етику, яка протистояла етиці тих, хто підняв нечуваний галас навколо Інституту, вимагаючи його закриття. З часом люди зрозуміли, що умовне (а може, і абсолютне?) безсмертя вартує того, щоби трохи поступитися своїми не дуже зрозумілими «гуманістичними принципами». Корпи, як їх назвали, не були людьми — це були людиноподібні (з людським тілом) тварини. Їх тримали у спеціальних закладах, але якби вони й втекли, в них відразу впізнали би корпів: по тваринній поведінці і відсутності мови.

Кожен, хто приходив на трансплантацію мозку, міг тепер вибирати — серед сотні корпів найрізноманітнішої статури. Будь-який з них, перебуваючи в даному певному відсіку, був сумісний за основними параметрами (група параметрів А, Б, В і т. д.) з вашим мозком.

Я бачив вже їх сплячих і тепер хотів бачити в русі. Якби мій далекий предок подивився на мене зі свого минулого, що я зараз роблю, тут на лавці під столітнім дубом, що він міг би зрозуміти? Я був би чудовиськом для нього в усіх відношеннях: тому що несхожий.

Я ще не сказав про основну відмінність нашої цивілізації від древніх: наш розум. Ми всі — навіть найдурніший з нас — були Монблани порівняно зі смертними предками. За смертне життя використовувалася лише незначна частина клітин мозку: мозок був розрахований на тисячі, може — десятки, сотні тисяч — років заповнення, життя; однак тіло, яке живило цей мозок — жило сто років.

Я був уже в різних життях математиком, астронавтом, композитором, океанографом, хіміком. Кількість накопичених в мозку знань та істин була жахливою — і вона росла з кожним новим життям. Бо єдиний істинний — видимий — сенс існування, яке все тривало і тривало, було пізнання: нового, нових таємниць. Тому в останнє тисячоліття, коли деякі вчені вже мали стаж вивчення своєї сфери (не всі прагнули бути енциклопедистами, як я) більше тисячі років, — стався такий немислимий стрибок у розвитку науки і техніки, що він затьмарив навіть відомі досі немислимі стрибки. Наші вчені керують вже гравітацією, Сонцем, фактично впритул наблизилися до проникнення в таємницю мікросвіту і часу. Тоді, можливо, зникне і потреба в трансплантації мозку. Принаймні тепер вона так вдосконалена, що практично виключена його смерть. Мова йде лише про яку-небудь закодовану вікову межу в кілька тисяч років (найстаршій людині на планеті скоро виповниться дві тисячі). Але і на цей випадок готується програма відновлення нейронної будови мозку, в нових частках. Це перспективний напрямок, що зараз посилено розробляється. Індивідуальна свідомість теоретично може бути відновлена після визначення нейронної будови даного мозку...

— Ви заснули?

Я, здається, справді задрімав, поринувши у роздуми.

— Корпи в загоні.

Я пішов за гідом-хірургом.

Корпи ходили по великій галявині, голі, деякі сиділи на деревах біля будинку, інші лежали на траві.

— Я хотів би подивитися № 29.

— Але це... жіночої статі, — гід-хірург трохи здивовано подивився на мене.

— Так, я хочу побути жінкою, — сказав я. — Я втомився від діяльності. Хочу народити.

— У такому випадку — прошу в кімнату побачень.

— Добре, сер.

Я вибрав її, коли проходив повз ліжка. Вона лежала — юна, засмагла, з темними сосками на уже майже зрілих, що стирчали в боки, грудях. Я хотів знати, які в неї очі. У моєї матері були карі.

Поки я чекав її в кімнаті побачень, я пригадав свою зустріч з першим корпом — вже майже тисячу років тому. Ми сиділи один проти одного — я, сивий старий, і він, молодий широкоплечий юнак, — і я подумки просив у нього пробачення. За те, що скоро це буде не його, а моє тіло: ці сильні ноги, ці покриті темним волоссям груди, здорові білі зуби... Він, звичайно, нічого не розумів, позбавлений людської свідомості. Це було так само непросто — зустрічатися зі своїм майбутнім тілом: як і проводжати в могилу своє старе.

Її привели через п’ять хвилин — одягнену у вишневого кольору, з дрібними білими квіточками, сарафан. У неї були трохи кістляві плечі і довгі засмаглі руки, що закінчувалися великими чистими (її щойно вимили в душі) кистями. Виріз на грудях доходив до молочних залоз, які — довгі овальні диньки — було видно наполовину, коли вона нахилялася.

— Її звати Ія.

— Ія... — повторив я.

— У неї дресирування третьої категорії.

Їх дресирували з дитинства, аби їхні тіла вели себе так, щоб це хоча би трохи було подібно на людське життя (скажімо, щоб вони їли, справляли свої потреби і злягалися в належних місцях), а також, щоб вони могли хоч якось спілкуватися з майбутнім власником тіла.

— Сідай, Іє, — сказав я.

Гід-хірург вклонився і вийшов. Ми залишилися вдвох.

— Ія...

Вона відгукнулася на ім’я — подивилася на мене. На секунду мені навіть здалося, що в її очах (вони були зеленого кольору) майнув розум. Ні, це було неможливо: корпи не мали людської свідомості.

— Ія-я... — я взяв її за руку і ще раз задумливо протягнув її ім’я.

Вона насторожилася, сповнена готовності — не розуміючи, хто я, навіщо.

Я розглядав її великі, але з довгими тонкими пальцями, долоні, потім поцілував кожну. Ці долоні, і її зап’ястя — і вся вона — мене хвилювали. Через кілька днів це будуть мої долоні, мої стегна, мої груди.

Я підвівся і ткнувся їй обличчям в гарячі податливі груди. Вона була навчена, досвідчена (у цій справі тварини нічим не відрізнялися від людей) і притиснула мою голову руками до себе.

— Ія, — сказав я, — моя Ія...

Вона сама скинула сарафан, під яким, як виявилося, нічого не було, потягнулася до пряжки мого ременя.

Я робив те, що просили моя душа і тіло — і що рекомендувала в цих випадках психіатрична служба Інституту трансплантації. Володіння майбутнім своїм тілом спрощувало післяопераційну адаптацію. Перші пацієнти після трансплантації роками не могли звикнути до своєї нової оболонки. Потім, завдяки попередній психотерапії та звичці, шок став не таким сильним — я, скажімо, звикав до нового тіла і переставав звертати увагу на його особливості (і пам’ятати, що це нове тіло) через два-три місяці після операції. Це можна порівняти зі звиканням до нових зубів у роті.

Пересадка мозку в тіло протилежної (природній) статі — викликала більш серйозну перебудову психіки. Тому психіатри настійно рекомендували те, що робив, збирався робити зараз я. Акт кохання був тим єдиним, що дозволяло відчути чуже тіло як своє до операції.

Складність, однак, полягала у віці. Корп завжди був у три-чотири рази молодший за людину. Того разу, коли я був уже жінкою і приходив в цю кімнату для зустрічі з молодим корпом-самцем — мені було простіше. Я міг просто лежати, не рухаючись, насолоджуючись м’язистим рухливим тілом, яке я вперше пізнавав так близько. Яке вперше — як своє (що проникало в мене) — любив.

Тепер я був старий, дуже старий (у мене трусилася ліва рука), а її було двадцять.

Ія лежала на спеціально приготовленому ліжку — красива до нестями, притягаючи до себе, як магніт — я ж був жалюгідний, я сам це усвідомлював, з плоттю, що безпорадно звисала, тремтів чи то від холоду, чи то від збудження, голий.

Ія, трохи підвівшись, взяла мене за плоть і сильно потягнула мене на себе: я майже впав на неї, м’яко, на теплий живіт і тверді пружні груди.

— Ія...

Вона не розуміла ні мого віку, ні жалюгідного вигляду — вона просто робила те, що звикла, чому навчали її всі ці роки.

Я цілував її спалахнулі рум’янцем щоки, її молоді очі.

Я був знову — востаннє — чоловіком: я почув, як радісно застогнала вона, домігшись свого — зробивши мою плоть пружною, прийнявши її в себе.

— Ія...

Все відбулося швидко, несподівано, як це буває у стариганів. Ія тримала мене за плечі, як стару розбиту ляльку, в той час, як моя плоть здригалася в судомах, викидаючи в глибини молодого тіла цілющу вологу.

Гід-хірург сказав, що сьогодні добрий день для її — сьогодні вона здатна запліднитися. Я хотів мати дитину від себе самого. Хотів залишити ще щось, крім мозку, в цьому тілі. Бути всім: і собою, і Ією, і цією дитиною від себе самого. Повноти: ось чого бажало моє єство.

Коли я йшов — вже одягнений, заспокоєний — Ія потягнулася до мене з ліжка, ще гола, щось незрозуміле вимовивши при цьому.

— Що, Іє? — обернувся я.

Вона знову щось промовила, і я прочитав у її очах почуття — вона відчула мене, моє нехай і старе тіло, і вона не хотіла, щоб я йшов, трохи рідний.

Я нахилився над нею, що протягувала до мене довгі руки, і схопив її за долоні. Я притиснув ці долоні до свого обличчя — теплі, великі, двадцятирічні.

— Пробач мені, чуєш? — шепотів я, як божевільний (вона ж нічого не була спроможна зрозуміти). — Пробач за все.

Я прощався з нею. Завтра, коли я вийду з наркозу, я буду вже один, в цьому її-моєму тілі.

Чи хочу я жити вічно? Через дев’ять місяців я народжу дитину — пройду через радість і муки, яких я так чекаю. І буду годувати грудьми маленьке тільце — відчуваючи солодке відчуття руху молока з мене в рот немовляті. Скільки разів мені це потрібно пережити? Сто? Тисячу? Скільки разів я можу радіти сонцю, молоку, сімені, життю? У мене вже сотні дітей, зачатих або народжених мною (я нічого не знаю про них, що загубилися в часі, в інших тілах). Я не рахую їх — для мене важлива ця мить, тут і тепер. Чому я не втомлююся жити?

— Вам сюди, — сказав гід-хірург, коли я вийшов з кімнати побачень.

Я подивився на освітлений сонцем напис над дверима вдалині. «Передопераційний сектор».

— За нею зараз приїдуть.

Він показав очима на кімнату побачень.

Мовчки кивнувши головою, я пішов, важко спираючись на палицю, сильно дрібочучи, до дверей, в яких вже чекали на мене подібні до білосніжних ангелів хірурги.

Це говорю я

З відеокамерою і портативним магнітофоном через плече я вийшов з автобуса, озирнувся: невже тут живе цей дивак? Коли місяць тому мені зателефонував Роберто Скойджест і запропонував приголомшливий сюжет для телепрограми «Неймовірні історії» — я реготнув: Роберто завжди годував мене «приголомшливими» сюжетами — а коли я приїжджав до його героя і починав брати інтерв’ю, то виявлялося, що він не більший дивак, ніж я. Знайти оригінальну людину в наш час — все одно, що злітати на Місяць. Чіпляти до вуха сковорідку або шокувати світ божою красою, подарованою першим творцем, Богом, і другим, мамою, — це ще не оригінальність: на тому тижні, на розі Уолт-стріт і Зеленої авеню я бачив придурка — я ось так йду по вулиці, а він ось так виходить з під’їзду. І що ж люди? Дві бабки з лавочки дивилися на нього так, як дивляться на таку, що вже приїлася, але все ж смачну страву. Якщо б їм не було нудно, вони ні за що не витріщалися б на божу натуру, а, як всі інші герої сцени, спокійно займалися б своїми справами. Так, скажімо, двірник, що замітав двір, навіть не обернувся, а жінка, яка проходила мимо, навіть не подумала злякатися. Придурок, в чому мати народила, перейшов вулицю, скверик і зник у будинку навпроти. Як я потім дізнався — ці фокуси він проробляє щодня, вранці, така у нього звичка і внутрішня потреба. Про це мені з задоволенням розповіли, позіхаючи, бабки. Придурка я про всяк випадок відзняв. Потім зняв цих бабок. Але я ж знав: кого цікавлять сьогодні подібні історії? Шеф відразу закрутив головою: не те.

Намагатися здивувати сьогодні когось подібними сюжетами — справа марна. Шеф каже: якого біса ти це знімав? Хто не бачив голої натури? Хто це буде дивитися? Я подумав і погодився: оригінальність, здобута так легко, — не оригінальність.

І ось цей Роберто телефонує мені місяць тому: мовляв, за триста кілометрів від нас живе один типчик, маловідомий письменник, пише там щось. Нікому не дає інтерв’ю, нікого до себе не підпускає. У нас, телерепортерів, яка психологія: якщо самі до тебе лізуть в камеру — ти насторожуєшся і намагаєшся відіпхнути. Я нібито і комашка зі своєю відеокамерою, рядовий працівник телецентру, а, з іншого боку — я ось його сьогодні зніму, а завтра його мільйони побачать. Що я побачу, захочу побачити, те мільйони побачать. Ось, відчуваючи цю нашу, комашок, незриму владу — на нас і летять різні мошки, що бажають стати — завдяки нашим камерам — кимось для суспільства. Самі телефонують, пропонують, а частіше — організовують дзвінки. Принцип такий: я щодо тебе подзвоню, скажу, що є тут, мовляв, такий незрівнянний, а ти або, краще, твій друг, зателефонує щодо мене. Я їх добре знаю, цих мошок: вони перед тим, як до мене прийти, годинами перед дзеркалом посмішку тренують: це відразу видно.

Але зовсім інша справа, коли якась особа, хай вона навіть буде ніхто, тебе, з твоєю відеокамерою, бачити не хоче: тут все сприйняття об’єкта раптом змінюється. Всі хочуть, а він — ні. Тут уже пахне загадкою. Я тут же, в той же вечір, після дзвінка Роберто, дзенькнув цьому дивакові, Гербертом Соарешем його звали. Я йому подзвонив і попросив зустрітися. Він мені відповів, що це не він, а його довірена особа, а сам пан Соареш телефону не має, нікого у себе не приймає. У таких випадках ти, репортер, відразу починаєш відчувати своє місце: ти чекав радісного — «ах, дуже раді, будь ласка, сер, коли вас чекати?», а замість цього тобі кажуть, що з тобою не хочуть мати справи. Тут ти з Господа Бога, який керує мізками суспільства, перетворюєшся на прохача. Огидне, скажу, почуття. Я б і махнув рукою — хто, зрештою, цей Соареш, хто його знає? Йому, дурневі, дають можливість заявити про себе, зголоситись перед світом, а він пручається, гонор, бач, свій показує. Ну і сиди у своїй безіменності ще тисячу років. Зазвичай, у нас, телерепортерів, теж своя професійна гідність є, ми знаємо собі ціну. Але з іншого боку — чи не це справжній шанс випробувати себе: пробитися до того, хто не бажає мати справу з телебаченням, а, значить, у тій чи іншій мірі з суспільством?

Мене взагалі вважають людиною думаючою: адже я свого часу навіть університетську освіту отримав, а потім — чого тільки не перепробував. Навіть у художники було подався — закінчив художнє училище, виставку мав.

Але потім життя в інший бік підштовхнуло: я і не пручався. Я зрозумів, що тут, з камерою в гущі життя, я на своєму місці. Правда, іноді моя колишня особистість дає про себе знати: інколи засмокче під ложечкою. Мені здається, розуму у мене забагато, як для репортера. Для кожної професії необхідна своя кількість розуму: тоді добре справа робиться. Якщо ти репортер — то повинен усюди бувати і всюди знімати, а потім відбирати найкраще і заносити до редакції. І менше, як кажуть, думати. Я ж іноді занадто добре розумію, чим я займаюсь і для кого працюю. Є суспільство, так? Публіка є — вона потребує мене, а я — її. Немає їм, коли бігати по вулицях і вдивлятися, вони іншою роботою зайняті: ось вони і наймають людину, яка б за них із гущі життя сюжети вивуджувала і на пізню вечерю подавала. З миру по копійці — а репортерові зарплата. Моя тітка в селі живе — то у них за таким принципом пастуха наймають: щоб він громадську череду пас. І селу погано без пастуха, і пастухові зле без села.

Все це так, і я загалом задоволений своїм життям: у мене мир з публікою, вона мій працедавець і мій споживач, я плоть від плоті. Але саме це останнє мені й не завжди подобається. Мене завжди притягували до себе ось такі диваки, як Герберт Соареш. Вони зневажають таких, як я, я знаю: а мене до них тягне чомусь: дурень я. Може, тому, що я колись рухався в їхній бік, але потім звернув на загальний шлях? А вони пішли цією невідомою стежкою і зайшли чортзна-куди, мені завжди було цікаво, куди ж вони зайшли, що мене чекало? Адже я, в принципі, теж міг би, як цей Соареш, сидіти у своїй дірі і розфарбовувати полотна, уявляючи себе Рембрандтом. Що це взагалі було б за життя?

Так що в моєму візиті до цього письменника був ще й глибоко захований особистий інтерес: мені чомусь страшенно хотілося доторкнутися до цього чужого життя. Я не міг не відчувати, що раз людина щось приховує, то їй є, що приховувати: це, власне, і було найбільш цікавим. Зазвичай не зустрічаєш такого явного небажання підпускати до себе когось: буває, що людина не любить говорити, ніяковіє — але у випадку з Соарешем я зустрівся прямо-таки з ворожою волею. Після мого третього дзвінка довірений цього дивака сказав, що пан Соареш не бажає мене бачити, і поклав трубку. Я не знав, що робити. Звичайно, можна було плюнути в його бік і піти на базар зняти сюжет про яку-небудь бабку, яка продає з-під поли гранату для терористів (торік вийшов я на таку бабку — у неї ще з війни подібні штучки залишилися). Але от не розумію себе: мені будь-що захотілося проникнути до цього Соареша і дізнатися його таємницю. Ось якщо не проникну, то помру.

Звичайно, у мене тоді й інша думка з’явилася: припустімо, я проникну до нього — чи маю я право оголювати зсередини цю людину? Погодьтеся, дивна для репортера думка. Я кажу: ці університетські роки, ці заняття малюванням я тягну за собою, як вантаж якийсь. У нас, репортерів, як: є об’єкт, є потреба його зняти на камеру. Твоє завдання — розробити план психологічного впливу, щоб об’єкт тебе підпустив до себе і здався. Більше нічого стороннього в голові: зручно, не зручно? Репортери з такими думками нікому не потрібні. З такими думками йди собі в письменники, філософи, куди хочеш — тільки подалі від репортерства. Я це зрозумів відразу, і не часто мене цей голос гриз. Я розумію, приватне життя і тому подібне. Але яке воно, до біса, приватне, якщо ти щось пишеш: назвався письменником — лізь у камеру. Суспільство бажає знати своїх героїв.

Але тут, у випадку з Соарешем, у мене ця непотрібна думка з’явилася. Я навіть подумав: ось наша, всемогутніх комашок, функція — лізти до людей і робити їх надбанням усіх. Ким би ти не був, хай навіть замкнутим всесвітом — я до тебе прийшов, розговорив тебе і — нема всесвіту. Ти всього себе розповів за півгодини — народ потішився. Народу що потрібно — обличчя побачити, інтонацію почути, таку ж, як ти сам, людину перед собою уздріти. Це народу важливо.

З такими ось думками я й прийшов до невеликого будиночка на краю села. Я все ще тішив себе думкою, що, можливо, Роберто знову мене обдурив і я побачу одного з тих літераторів, які, страждаючи комплексом геніальності, уявляючи себе Шекспіром, витрачають своє життя і життя своєї родини на нікому не потрібне заповнення паперу бездарними словесами. Я вже зняв про одного з таких сюжет, показав, так би мовити, трагедію його життя, і тепер цей тип мені абсолютно нецікавий. Я тільки думав: якого біса цей Соареш не бажає зі мною розмовляти? Зазвичай невизнані літератори чекають не дочекаються, коли до них з’явиться людина з телекамерою. Може, у нього не таємниця життя, а просто більш розвинутий ступінь неврозу? Я знав одного філософа-початківця — він уявляв себе Шопенгауером і обірвав зі мною стосунки, як тільки вийшла його незначна задрипана книженція. Щось на зразок «Категорії умовності в детермінантних системах». Він теж зневажав суспільство і телебачення, але тільки тому, що цього вимагав Шопенгауер. Пізніше він став доктором і викладав у провінційному університеті: за великим рахунком, це була схоластична бездарність — досить було прочитати три сторінки його книги, щоби все стало зрозумілим. Але на дурнів — і особливо «інтелектуальних» дуреп — він справляв певне враження своєю недоступністю.

Так-от, навколо будинку, де жив мій об’єкт, височів паркан, і я, наблизившись, натис без вагань білу кнопку дзвінка. Я вже було подумав, що дзвінок не працює або нікого немає вдома, коли почув кроки. Хвіртку в брамі відкрив чоловік років під п’ятдесят, у сорочці без рукавів, засмаглий. Він подивився на мене уважно і запитав:

— Вам кого?

— Я хотів би бачити пана Соареша.

— З ким маю честь?

— Стейбек, телерепортер.

— Вибачте, я не даю інтерв’ю.

Я думав, що переді мною тут же зачинять хвіртку, але він не дозволив собі такої нечемності, що видало в ньому інтелігентну людину.

— Бачите, — сказав я, — я не стільки прийшов брати у вас інтерв’ю, скільки... — я поправив свою репортерську сумку. — Мені просто хотілося би поговорити з вами.

Я точно вловив його слабкість і тут же був винагороджений за те, що раптом заговорив з ним суто по-людськи. Зі мною таке буває — зненацька виникає якась хвиля почуття до людини і я забуваю про свою професію. А він в першу ж секунду викликав у мене симпатію: відкритий, у цій своїй літній сорочці, широких штанах, світлий якийсь. Як репортерові — він міг мені відмовити. А як людині?

— Проходьте, — мовив він і, повернувшись, пішов у напрямку дому.

Мені не залишалося нічого іншого, як попрямувати за ним.

Будинок його був невеликий, нічого особливого. У коридорі, роздягаючись, я помітив жіночу парасольку на полиці. Крізь дверний отвір було видно скромно обставлену звичайну кімнату. І коридор, і кімната дихали бідністю.

— Проходьте сюди, — він повів мене не в ту кімнату, а в іншу, зліва.

Коли я переступив поріг, то мало не впав. Прямо біля входу стояла мармурова, в людський зріст скульптура оголеної жінки. Зроблена вона була в античному дусі, жінка викручувала мокре волосся, трохи нахилившись, але не втрачаючи постави. Вздовж стін стояли книжкові шафи, за склом виднілися корінці старих книг, не надто велику кімнату перегороджувала скляна стінка-акваріум. Він стояв на дерев’яній основі і діставав до рівня моїх плечей. В акваріумі плавали спритні різнокольорові рибки, підсвічені невидимим джерелом світла. І від цього, від тіней, що бігали по кімнаті, все тут здавалося казковим, нереальним. Зі стелі над акваріумом звисали невідомі мені рослини, що нагадували ліани. Я обійшов акваріум і опинився у другій половині кімнати. Тут стояли великий дерев’яний, старої роботи, стіл, зручне глибоке крісло з опорами для ліктів, обтягнуте трохи витертою, але дорогою шкірою. Ближче до акваріума, в кутку — двоє м’яких крісел, на одне з яких я і опустився. Не встиг я вмоститися, як почув спів птаха. Я підняв голову і побачив клітку, що висіла на вікні.

— Не звертайте уваги, — сказав мій клієнт. — Так про що ви хотіли поговорити? Тільки давайте відразу домовимося — ні мене, ні мій будинок ви знімати не будете.

— Добре, — відповів я. Як це не дивно, але я, досвідчений репортер, почував себе ніяково.

— Вас дивує ця обстановка? — запитав господар.

— Чесно кажучи — так, — я був вдячний, що він перший почав розмову.

— Такі ось штучки, — він показав на акваріум, — відсторонюють. Адже я письменник. Коли я пишу, мені потрібно відчувати себе відрізаним від усього.

— Розумію.

— Колись я жив у місті, — продовжував господар. — Я був схиблений на місті. Сам я родом з села, і звичайно ж, міське життя здавалося мені спочатку верхом блаженства.

— І що ж вас змусило кинути місто?

— О, — посміхнувся господар, — це було непросте рішення. Щоб зважитися на нього, потрібно було об’їстися принадами міста. Та що там казати! Я просто розчарувався: мінуси переважили плюси. У місті інші темп і ціна життя, там потрібно мотатися.

Якийсь час ми мовчали. Було чутно, як по коридору хтось ходить, десь рипнули двері. Не знаю, чи буває з вами таке: я раптом відчув, що я ніби сплю — ні з того ні з сього. Можливо, мене загіпнотизували відблиски від акваріума, що бігали по кімнаті, чи спокійний (давно я не відчував такої глибини спокою), заколисуючий голос господаря... Не знаю, коротше — я упіймав себе на тому, що відключаюся. Що за чортівня? Я струснув головою. Був я, чесно кажучи, в безглуздому становищі: я прийшов його знімати, так? Я пообіцяв його не знімати. Так якого біса я тут стовбичу, в якій якості? Якщо говорити правду, то я не був готовий до статусу просто баби Хвеськи, що лізе в приватне життя заради спортивного інтересу. На що він, чорт візьми, розраховував, погодившись зі мною говорити: навіщо він мені про себе розповідає? Якщо знімати не можна, то — інтерв’ю, репортаж у газеті? Але я ж не літератор, я оператор, він це знає.

Однак, щось треба було казати, і я, не відчуваючи під ногами особливого ґрунту, спитав ні з того ні з сього (я втратив почуття реальності):

— А ви не могли б дати мені щось почитати? Що ви пишете?

Господар подивився на мене уважно і сказав:

— Ви цікавитеся літературою?

— Так. Я колись навчався в університеті.

Він легко підвівся, підійшов до книжкових шаф. Одна полиця була заставлена сірими книжечками. Їх було багато, штук сорок, цих книжечок, одного формату.

— Вас що цікавить? — запитав господар. — Який жанр?

— Прозу, якщо можна.

Він простягнув руку і вийняв один із томів. Потім зачинив дверцята шафи, підійшов і простягнув мені книгу:

— Якщо дозволите, я сяду за стіл, трохи попрацюю. Мені потрібно закінчити вичитування.

— Так-так, звичайно.

— Якщо у вас будуть питання — я до ваших послуг.

Я ще раз здивувався: якось не в’язалося все, що тут відбувалося, з моїми звичайними уявленнями про ділові зустрічі. Зазвичай вони проходили за прийнятим у суспільстві — всіма визнаним — сценарієм. А тут не було ніякого сценарію: він мені не дозволив знімати, запросив до себе (якого біса я до нього напросився, якщо знімати не можна), я ні з того ні з сього попросив його твори, він тут же дав, а сам сів за роботу. І тепер мені нічого не залишається, як читати його опус. А далі що? Я не знав, що буду робити далі, і від цього відчував себе кепсько: ось вже вірна гарантія втратити рівновагу — залізти не в свою тарілку.

Але ради не було, я наблизив книгу до очей. Це був невеликий томик у гладкій сірій палітурці, на його обкладинці золотими літерами було витиснено:

ГЕРБЕРТ СОАРЕШ

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

ПРОЗА

Том 26

Звернувши увагу на порядкове число тому, я не без цікавості розкрив книгу. На першій сторінці вказувалося:

Герберт Соареш

СРІБНА ГЕРТРУДА

Сантшпіл — ... рік

Сантшпіл — було те невелике село, в якому я зараз знаходився. За старою звичкою я подивився в кінець книги, сподіваючись знайти її вихідні дані: де це видано, хто це видав? Дивно, але я їх не знайшов. Схоже, книга була набрана ротапринтом чи яким-небудь іншим примітивним способом, й існувала, мабуть, у кількості яких-небудь ста примірників. Мені це не дуже було зрозуміло: він що — пише для самого себе?

Що глибше я занурювався у життя цього чоловіка, то більше шкодував, що його не можна знімати: схоже на те, що цього разу Роберто таки мене не обдурив. Тут все було цікавим, загадковим.

Я вмостився зручніше і почав читати. Це була книга про якогось молодого художника. Він довго поневірявся, намагаючись знайти себе, жив на горищах, але згодом, пройшовши через солодощі такого життя, вступив на операторський факультет Інституту телебачення. Що більше я читав, то більше мені починало здаватися, що я сплю: адже не могло ж насправді так бути, щоби цій чужій мені людині була відома моя особиста драма душі, моя особиста складність. Загалом — тут пахло або чортівнею, або вдалим розіграшем. Читаючи повість, я впізнавав свої думки, почуття, що їх усвідомлював лише почасти. Це був гострий і точно спрямований словесний ніж, який розкривав мої потаємні, що вже встигли покритися плівкою життєвого цинізму, рани. Він, цей Соареш (якщо тільки це він усе це написав), діставав мене із забутих мною самим глибин на божий світ — голенького, беззахисного, показаного в інтимному. Він сидів там, за столом, обличчям до вікна, спиною до мене, але у якийсь диявольський спосіб він був тут, присутній у цих рядках, сидів у моїй душі — все розуміючи, розпинаючись на хресті разом зі мною. Я навіть відірвався від сторінки і дико подивився на згорблену напружену спину. Мені навіть захотілося встати і піти геть, ні про що не розпитуючи. Ні, я розумію, що письменник досліджує загальне, близьке багатьом. Але яким чином тут збіглося навіть зовнішнє: герой був спочатку художником, потім — телеоператором?

Я читав далі, а ця думка в мені весь час вертілася. Передати цю драму, як людина, пригнічена невизнанням, позбавлена свого середовища, перестає творити і починає служити життю, сьогоденному, починає просто відвойовувати собі місце під сонцем, як усі, — передати це я не можу. У моєму викладі все це втрачає той смак і той зміст, які були втілені в єдино можливих словах, що відкрилися моєму погляду. І потім — якого біса цей Соареш малює трагедію невдахи, якщо сам він, треба розуміти, в дамках? Сам він, Соареш, як я зрозумів, герой, натомість антигерой — я? Це так у його системі. Він, може, тому і малює цього колишнього художника, щоб утвердити себе, свою систему цінностей? Однак надто вже добре він його розуміє: ніби сам є тим, хто зрадив творчість заради життя.

Для мене тут багато що було неясним. Я вже дочитував повість, як раптом відчинилися двері і увійшла красива жінка в блакитному халаті. Її світле волосся було викладене півколом на потилиці, очі напівсонно посміхалися. Вона сказала:

— Доброго дня. Іване, тобі приготувати каву?

— Так, будь ласка, — відповів господар. — А ви будете пити? — звернувся він до мене.

— Мабуть, — відповів я, вдаючи, що нічим не здивований.

Жінка пішла, а я довго не міг продовжити читання: Іван?

Герберт — це Іван? Це ще що таке.

Через півгодини ми сиділи в кріслах і попивали каву. Господар дивився на мене так само відкрито, все ще занурений у себе.

В якусь мить у мене майнула жахлива думка: а чи не розіграш це все насправді? Роберто веселий хлопець і цілком міг би влаштувати собі і своїм друзям таку розвагу. Підсунути мені книгу, списану з моєї долі, щоби подивитися, який буде у мене вираз обличчя. Я навіть озирнувся, пробігши поглядом по стінці — на секунду мені здалося, що я бачу маленьку дірку в стіні, прикриту оком...

— Ви хотіли щось запитати?

— Так, — я крутив у руках ложечку для кави. — Ваша повість закінчується тим, що до вас приходить телеоператор, а ви забороняєте йому знімати...

— Не зовсім так... — посміхнувся господар.

— Ну чому ж — ви запрошуєте його до ось цієї кімнати, ось тут написано, — я знайшов місце в книзі: — «Кімнату перегороджував акваріум, в якому плавали спритні різнокольорові рибки. Непрошений гість обійшов його і сів у запропоноване господарем крісло». Ви ж описали свою кімнату. А далі ви пишете, що дали гостеві читати ось цю повість, яку я тримаю. До речі — я так і не зрозумів, до чого тут «срібна Гертруда».

— Це не зовсім так. Описана кімната дійсно нагадує мою — але з цього ще нічого не випливає. І приходить телерепортер не до мене зовсім, а до іншого героя. Ви змішуєте образ автора і самого автора.

— Ну, я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — сказав я. — Але погодьтеся: трохи дивно, що я ніби збігаюся з вашим героєм.

— У житті взагалі багато дивного, — відповів господар. — Я люблю збіги. Коли щось збігається — настає інша реальність. Люди думають, що випадковості випадкові, а насправді випадковості — сфера божа. Все з усім пов’язане.

— Ви вважаєте, що я теж тут невипадково?

— Звичайно, — відповів спокійно господар. — Інакше б я вас не запросив до себе.

— Можливо, ви запросили, бо хотіли, щоб ваш сюжет збігся до кінця з дійсністю? Щоб дійсність повторила до кінця ваш сюжет? Ви спочатку написали все це, про минуле життя телерепортера, про його приїзд до дивного письменника, а потім, коли той справді приїхав, — ви все зробили згідно з сюжетом.

— Можливо, — сказав господар. — Творчість має зворотний вплив на життя, особливо на особисте життя творця. Я це давно помітив.

— А може, — запитав я, — ви все життя на мене чекали? Написали цю повість і чекали, що я з’явлюся і все буде, як у вашій книзі?

— Може, й так. Я сам себе не знаю.

Ми помовчали.

— Скажіть, — порушив я тишу, — ви навмисне підсунули мені цю книгу?

— Звідки я знаю? Запропонував вам те, що захотілося запропонувати. Втім, це слабка книга. У мене є сильніші.

Ми допили каву, і господар запитав:

— Хочете ще щось почитати?

— Якщо можна.

— То самі підходьте до шафи і беріть, що бажаєте, добре? А я ще попрацюю. Он та верхня полиця, звідки я брав, — це все мої твори.

— Сподіваюся, — сказав я якомога більш безтурботно, — ви не збираєтеся мене спускати в підвал до щурів, як у цій вашій повісті? Там зрештою ваш герой провалюється в якийсь підвал.

— Ні, звичайно. Це всього лише повість.

І господар пішов до свого столу, а я, все ще відчуваючи себе невпевнено, став порпатися у шафі. Виймав то один, то інший томик і гортав навстоячки. Але гортати довго мені не вдавалося: яка-небудь фраза, почуття — тут же зачіпали мене, проявляли в мені щось, і я вже не міг відірватися, заглиблювався в живі нерви, вигуки, крики і думки, з яких складалися ці томики. Взагалі, варто сказати, нічого подібного у своєму житті я не бачив: у цих томиках було зовсім мало літератури. Образи, що сховалися за однаковими сірими обкладинками, мене вражали. Це не були повісті, романи у звичному розумінні, а якийсь потік сильних емоцій і пов’язаних з ними думок; і все це саме по собі обирало собі форму, застигаючи у тому вигляді, в якому з’явилося на світ. Іноді, у черговому томику я зустрічав вірші, але це були не зовсім вірші — вони були тією ж його прозою, тільки стиснутою до краю, до тиші. І ще там були томики філософії, п’єс. Там були якісь трагедії, вже не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що мене вразила плавність переходу з однієї форми в іншу: переді мною з небуття народжувалася цілісна, з внутрішніми протиріччями, яка охоплювала космос, особистість, що пролилася в сотнях образів і думок, неважливо якої форми. Його філософія була поезією, і філософією була його проза, і ще проза його була майже поезією, тому що в ній не було занудних сюжетів, і переходи від думки до думки, від почуття до почуття були несподівані, непередбачувані.

Я втомлювався і сідав з черговим томиком у крісло. А прочитавши — не прочитавши, а пробігши, тому що я не міг читати спокійно — я клав на місце і брав якийсь інший із середини полиці. Я не міг читати уважно кожну книжку — вихоплював лише по дві-три приголомшливі думки, по два-три ніколи до цього не бачені образи, і після цього відкладав томик, прислухаючись до биття серця. Якщо, читаючи першу запропоновану мені повість, я ще мало усвідомлював, з ким маю справу, більше думав про себе, то тепер доводилось боротися з думкою, що я маю справу з чимось величезним, жахливим, з якоюсь таємницею, прихованою від усіх величиною. Спочатку ця думка лише прокралася в мою свідомість і я намагався її перемогти, але що далі, то більше переконувався, що ця думка є сама правда. Я ніде нічого подібного не читав: щоб так, такими словами, такими образами мовилось про людську любов, трагізм людського життя, тугу за великим почуттям, про несумісність земного блага з небесним блаженством. Я бачив не стільки героїв, цих дуже живих, але все ж маріонеток, скільки чиюсь величезну, нелюдську, богоподібну душу, яка увібрала у себе, а основне — яка усвідомила в собі всю недосконалість загальноприйнятого, віддалася мрії про інший світ, жила тугою за цим світом. У кожному з нас живе якесь неприйняття того, що нас оточує. Але то був не критицизм. Ця душа не приймала не обставини, а себе, що визначилася цими обставинами. І це було грандіозно — бачити цей двобій з самим собою, цей шлях піднесення до себе нового коштом себе ж самого. Не критицизмом, не злом, а лише любов’ю перемагала ця душа життя, відсторонюючись від улюбленого щоденного існування. Це я зрозумів: лише люблячи, можеш дистанціюватися від того, що любиш. У його філософських томах я знайшов такий вислів: «Любов є ніж, який перерізає мотузки, що зв’язують. Любов’ю звільняєшся від того, що любиш». Минуло багато років, а я пам’ятаю ці дивні слова.

Коротше, переді мною постав, можливо, останній романтик століття, динозавр, що наважився існувати в епоху космосу, атома і відео. І що приголомшувало — він освоїв цю епоху, він включив у життя, над яким він піднявся, і ракету, і телевізор, все. І ракета, і телевізор — були також ним, що переміг самого себе. Було дивно, незвично бачити цю викопну істоту, що збереглася на своєму острові серед бурхливого океану земних радощів та буденних турбот. Можна було подумати, що він взагалі не жив цим життям, існував в якомусь іншому, позахмарному вимірі. І про ці виміри він повідомляв — для тих, хто звик визнавати лише те, що бачать їх очі. Внутрішній зір цього Соареша, або як там його, був жахливим за силою. Зрештою я зрозумів, що зіткнувся з якимось фанатизмом: тому що нормальна людина не стане відмовлятися від того, що дає їй час. Але я також бачив, що його відсторонення від реальності, якою всі живуть, — така ж незламна правда, як і моє розчинення в ній. І що він так само цільний у своїй самотності, як я — у своєму злитті з оточуючим, яке годує мене, суспільством.

Я взяв навмання ще кілька томів з кінця ряду: там теж були якісь дикі, ніколи мною не чуті думки, образи, грандіозний розмах. Та сама впевнена рука, що володіє словом. Досить було відкрити сторінку навмання, як звідти на тебе обвалювалося це чудовисько — у вигляді віршованих криків, філософських риторичних питань, драматичних конфліктів. Там жила роздерта, заплутана в загальнолюдських протиріччях, кровоточива душа, яка знаходила, перейшовши межу страждань, свого бога любові і смирення. Це, повторюю, було щось приголомшливе: живий вулкан живих почуттів, оголена щирість, яка зверталася до найглибшого в тобі, до давно забутого тобою. І при цьому — бездоганний смак, почуття міри, пронизлива зрідненість з твоєю власною душею.

Я поставив томик на місце і так стояв, біля шафи, не здатний промовити слово. Новими очима дивився тепер на чоловіка, що нахилився над столом: невже це все написав він, ось цей? Я зовсім забув, що я телерепортер, всі мої професійні звички і почуття кудись зникли. Я навіть забув про власну невпевненість, не думав більше про те, що я тут роблю.

Раптом він повернув до мене голову і запитав:

— Ну що?

Мені здалося, він чекав, поки в мені все перевернеться, поки я, вражений прочитаним, заклякну біля цієї шафи. Тепер я був іншим — і він міг говорити зі мною, як з іншим. Тепер він теж міг бути іншим, більше собою. З нього злетів його чемний глянець, зникли його приємні посмішка, манери. Він відчував, що тепер він для мене щось — завдяки цим словам, написаним його рукою, які дійшли до моєї свідомості. Я досі не збагну, як сприйняття іншої людини так різко може визначатися тим, що вона написала, створила. Тепер він не був для мене просто смішним літератором-відлюдником, ні. Я не був настільки дурний, щоб не відчувати, чого все це, вся ця заставлена томиками полиця, варта. Я міг помилитися, погортавши якусь одну річ, але після того, як я переглянув десятки томів, я міг собі хоча би приблизно здати справу, хто переді мною.

— Послухайте, — сказав я, все ще стоячи біля шафи, — це ж...

— Що?

— Ви ж розумієте, що це все на рівні... — я задихався, мені не вистачало повітря, як ніби це був не я, а зелений захоплений юнак. — Я не хочу розкидатися словами, але... Це вам не належить, розумієте? Є ряд: Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой...

— Ви хочете сказати, що я міг би стояти в цьому ряду? — господар раптом розсміявся: якимось неприємним, злим, дивним сміхом. — Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой, Соареш... Ні вже, дудки, — він піднявся. — Суспільство не отримає всього цього, — він показав на шафу. — Не отримає ні крихти.

— Але чому? — я дивувався: я не впізнавав його.

— Суспільство не гідне всього цього.

— І це говорить той, хто написав так про любов?

— А де ви бачили в суспільстві любов? Любов звідти давно вигнана. Хіба про неї — всі ваші газети, телепередачі, книги? Я бачу, вам цікава моя таємниця — добре, я вам її розкрию, — він обійшов стілець, почав ходити туди-сюди. — Але ви повинні тримати це при собі, зрозуміли? Якщо я помру — тоді можете говорити, що завгодно, але не раніше. Ви думаєте, я такий простенький, яким здаюся? У мене давно назріла потреба комусь розповісти про себе, комусь чужому, до якого я відчую довіру. Власне, ніякої у мене таємниці немає, — він зупинився біля акваріума, спиною до мене, його погляд застиг на рибках. — У пору моєї зеленої юності я намагався друкуватися і бути кимось для суспільства. Це і ваша проблема, я знаю. Ви телерепортер.

— Звідки ви так знаєте людей? — не втримався я.

— Це у мене від бога, — відповів він, не моргнувши оком. — Принаймні — ваше перехрестя душі мені добре відоме. Художник, що став телерепортером...

— А ви жорстокі.

— Ні, це не жорстокість. Це ваше щастя. У кожного своє щастя. Я з самого дитинства розумів, що повинен стати великою людиною. Чомусь у нас вважається кощунним зізнаватися в таких бажаннях собі чи, боронь Боже, комусь. Зізнайтеся в цих сокровенних бажаннях суспільству — і воно вас заплює, підніме на сміх, розтопче. Хіба ні? — він різко обернувся, подивився на мене. Його засмагла шия контрастувала з білим коміром сорочки.

— Так, — сказав я, подумавши. — Це виглядало б смішно, подібна заява.

— Не тільки заява, — сказав він, — навіть саме почуття. Самого почуття власної величі, власної могутності соромляться. А тим часом, у цьому немає абсолютно нічого ганебного: без цього почуття своєї обраності не було створено жодної великої речі. Моє почуття виходило з мого відчуття сили — я зумів опанувати слово, як скульптор — глину. Ви бачили — я можу вам зімітувати будь-яку емоцію. У мене там є два томи імітацій, не помітили? Це вправи, школа, як у фігурному катанні. А далі все у мене — довільна програма. Я міг би, використовуючи майстерність, імітуючи те, що потрібно масі, давно бути мільйонером. Але...

— Я зустрічав десь ваше ім’я...

— Я видав лише кілька незначних книжечок — їх тут немає, — кивнув він у бік шафи, — не шукайте. Ось цей будинок і ті скромні статки, що в ньому є, — на кошти від цих книг. Ми скромно живемо — половина будинку у нас не обставлена, це свідомо. У нас мало речей, але зате немає дешевих, тільки те, на чому щодня спочиває погляд, твоя душа.

— Про що ваші видані книги?

— Ні про що. Живучи в місті, я достатньо вивчив нікчемні смаки публіки. Я сфабрикував за кілька місяців ці книжечки — дві політичні, кілька детективчиків. Я все розрахував — цих грошей нам з дружиною вистачить до кінця віку. У нас скромне життя.

— Вибачте, у вас немає дітей?

— У нас немає дітей, і я більше ніколи не писав нічого подібного, чуєте? Це була свідома акція — кинути в пащу цьому чудовиську цю нікчемну їжу, яку воно проковтнуло, навіть не помітивши. Я написав ці книжечки між іншим.

— А це... — я показав на шафу. — Все це... ви що з ним думаєте робити?

— Ну вже принаймні — не пропонувати публіці, яка обжерлася. На неї працює маскультура.

— Але вони, вибачте, визначають популярність, вартість...

— Ви жартуєте! — обірвав мене господар. — Оці визначають вартість?

— Ви так не любите людей?

— І це кажете ви, хто прочитав щойно написане мною?

— Я просто хотів сказати... — я трохи розгубився. — Люди ж теж різні. Є люди, яким ви потрібні, яким ви служили б підтримкою у цьому житті.

— Не знаю, не знаю. У кожного свій бог, який його підтримує. А я не бог.

— І вас не мучить невідомість?

— Бувають приступи, — сказав він глухо. — Але розуміння ситуації перемагає. Адже стати відомим у нас — не означає створити щось цінне, видатне. Ви репортер — ви знаєте, як це робиться.

— І... і у скількох примірниках все це існує?

— У трьох, в трьох, чорт візьми. Один тут, а два на горищі. І взагалі, вибачте, нам треба попрощатися. Соню! Соню!

Я остовпів — це було схоже на якийсь напад: так швидко він змінився, почервонів. Втратив звичну чемність і такт. Вбігла вже знайома мені жінка, взяла його за плечі, як дитину, і, сказавши мені «будь ласка, йдіть, йдіть!», повела його кудись.

Я стояв і не міг рушити з місця. У цьому будинку самі несподіванки. Було тихо, тільки цвірінькала на вікні самотня пташка, та ще ці рибки в акваріумі. Я інстинктивно простягнув руку і взяв з полиці 29 том. Відкрив на останніх сторінках, ось це місце: «У трьох, в трьох, чорт візьми, — вигукнув він, різко змінюючись на лиці. — Один тут, а два на горищі. І взагалі — нам треба попрощатися, вибачте мені. Ідіть. Соню! Соню!»

Я відірвався від сторінки, зацьковано розглянувся по боках. Що це? Як усе це треба розуміти? Чому він майже дослівно повторив слова з повісті? Розіграш чи просто у ньому ці слова, колись прожиті, написані, зачаїлись у підсвідомості, а тепер ось знову прозвучали, вирвалися вже готовими? Було щось надто театральне у його реакції. Так швидко закінчилася розмова: ніби він прагнув швидше вимовити ці фінальні, ефектні фрази і зникнути. Так, сцена зіграна добре, зовсім як у повісті. Але який у цьому всьому сенс?

Я подивився на попередню сторінку, ще на попередню. «Ви так не любите людей? — запитав телерепортер, весь подавшись вперед...» Та-ак... я перестрибнув через відповідь письменника, далі йшло: «Я просто хотів сказати... — він трохи розгубився. — Люди теж бувають різні. Є люди, які вас потребують, вони чекають від вас підтримки у житті».

Я поставив томик на місце і повільно підійшов до акваріума. Червоні рибки з довгими звисаючими хвостами хаотично рухалися у всіх напрямках. Загалом я був реалістом і визнавати існування якоїсь чортівні не мав наміру.

Єдине, що я можу визнати — це факт збігу моїх слів зі словами цього героя. Але що це означає? Очевидно, не більше, ніж геніальне відчуття якогось архетипу талановитим письменником. Якщо подумати глибоко, то людські ситуації і пов’язані з ними емоції типові, їх можна звести до невеликої кількості загальнолюдських ситуацій та емоцій. Будь-яка мого типу людина, на моєму місці, почувши від людини, яка настільки глибоко думає і відчуває, заяву, що люди не гідні її творів, скаже, що люди теж бувають різні, серед них є й такі, в кому живе спрага вирватися за межі суєти, у світ великих і чистих почуттів. І в такому випадку — не варто дивуватися, що, як і будь-хто, я повторив ці слова.

Трохи заспокоївшись, я попрямував до виходу. Я відчинив двері і опинився в напівтемному коридорі. І тут зі мною сталося те, у що ви маєте право не вірити. Я сам ніколи в це не повірив би, якби це не трапилось зі мною особисто, якби мене до цього часу не турбувало розтягнення сухожилля, яке я отримав, впавши у той жахливий підвал в самому кінці коридору. Звичайно, я впевнений, що цей дивак, залишивши мене (або його дружина), навмисне відчинив двері до підвалу, щоб все відбулося згідно написаного. І головне — я не міг не звалитися. По-перше, тому що був дуже збуджений і ні про який підвал більше не думав, вважаючи вже такого роду збіги неможливими. А по-друге — кінець коридору тонув у цілковитій темряві і будь-хто на моєму місці, хто не підозрював, що прямо під коридором можуть бути такі підвали, звалився б у цю приготовану для нього діру.

Втім, мені важко допустити, що в одній людині можуть співіснувати така чиста душа і така жага містифікацій, яка не зважає навіть на можливі наслідки для жертви... Звичайно, чорт забирай, розбитися на смерть я жодним чином не міг, тому що до підвалу вели вниз сходинки, я звалився не просто в безодню, а впав на східці. Але ж ногу зламати міг запросто: до речі, в цій його чортовій повісті герой ламає ногу. Із закритим переломом він видряпується на світ божий і дає драла. У цьому місці, читаючи повість, я чув якийсь сатанинський сміх цього великого людинолюба і гуманіста. Це як зрозуміти? Чи йому потрібно було самому собі довести, що в його житті є таємниця, що його доля і доля людей, які доторкнулися до нього, пов’язані з якоюсь таємницею і фатумом? Можливо, йому потрібно було це відчуття, щоби продовжувати ефективно творити в повній невідомості? На щось же він мав спиратися в цьому своєму закапелку.

Коротше, я тоді не дуже про це розмірковував, звалившись у підвал. Чортихаючись і проклинаючи все на світі, виліз з горем пополам назовні, дошкандибав до вхідних дверей і відчинив їх. В очі вдарило яскраве літнє сонце: і я відразу прийшов до тями, послав до біса весь сьогоднішній день і цього божевільного заодно з ним.

Що далі я відходив від будинку з парканом, то світлішим і зрозумілішим ставав світ, то більш чужим, не моїм здавалося мені все, що я відчув і побачив всередині цього темного (тільки тепер я усвідомив, що там було жахливо темно) житла, котре дихало своїми власними випарами. Звичайно — є своє задоволення в тому, щоби залізти в свою шкаралупу, як равлик, і дихати тим, що ти видихаєш. Є в цьому своя глибина. Але що стосується мене, то я вважаю за краще, щоби повітря, видихнуте моїми легенями, йшло, не повертаючись, у світ, розчинялося в безкрайньому просторі. І щоб кожен наступний ковток був чистим киснем, який надходить до мене ЗЗОВНІ, а не моїм власним видихом. Я навіть пам’ятаю, як очікуючи таксі, з ностальгією подумав про свій світлий кабінет у моїй чотирикімнатній квартирі, про любий серцю яскравий різнобарвний дизайн, ламані лінії стіни і мого письмового столу. Мені так захотілося опинитися серед скла, сталі та пластику, які завжди породжували в мені бадьорість, бажання діяти, безпричинну радість життя. Я навіть згадав тоді, на зупинці, своє виїдене з одного боку крісло-кулю, крісло-яйце, що поверталося навколо осі — в яке я любив опускатися для відпочинку, для повільного смакування кави з чарочкою коньяку. Ні, в ту мить, на зупинці, я був ворогом цього письменника, його задушливого динозаврячого гнізда. Я відчував себе вищим, світлішим, сильнішим за нього, дивного жучка, що закопався у своєму житті і в своїх паперах. І що це взагалі за втіха — будувати якесь химерне, несхоже життя, бути «людиною з дивацтвами». І чому потрібно відчувати себе неповноцінним, якщо в тобі немає дивацтв, якщо ти нормальна людина: живеш, дихаєш, їси, радієш сонцю.

Так думав я, так відчував я тоді на зупинці. Але минуло кілька тижнів, місяців, а я, всупереч своєму бажанню, не міг забути цю пригоду, цього Герберта-Івана, який сховався від світу і від слави, аби, створивши собі ширму, без сенсу за цією ширмою творити. Бо який в тому сенс — творити, продукувати щось для самого себе, вдихати видихнуте тобою ж, чманіти в цьому кисневому голодуванні. Чи не вигадав він навмисне собі цю голодовку? Якби підпустив до себе кілька разів настирливих кореспондентів, та хоча б мене з моєю відеокамерою, — киснева голодовка, мабуть, скінчилася б: він би вийшов на світ божий, на подіум, ним би, напевно, зацікавилися. Перекочовували б ці його томики з його полиці на полиці тисяч, якщо не мільйонів полиць. Він став би кимось для суспільства — нехай не таким знаменитим, як актор чи президент, але все ж кимось. Він почав би дихати на повні груди: зрештою — купив би собі пристойну дачу на морі, яхту. Але він замкнувся в цій дірі, оточив себе своїми безглуздими акваріумами і пташками, затягнув вікна шторами — і дихає, дихає повітрям, яке сам і видихає. Не позаздриш його дружині, заживо похованій в цій темній і затхлій труні. Зрештою — що це, якщо не мазохізм? Потяг до затхлості, до хвороби?

Я продовжував жити своїм життям: ще з більшим завзяттям шукав сюжети у життєвій суєті, вивуджував нові теми. Але я не міг, зрештою, не зізнатися собі, що як би я не засуджував цього придурка (я його ще не так називав про себе), а проте неприйняття його не було повністю щирим. Все-таки півдня, проведених у нього, залишили якийсь незгладимий слід на мені, на моєму житті. Може, тому я так люто і відкидав його, що він надто вже впливав на мене: і насамперед цією своєю безглуздою таємничістю, незрозумілістю, цією чортівнею своєю. Тому що, проаналізувавши, я зрозумів, що почуття, яке сидить в мені і яке продовжує мене якось зв’язувати з цією людиною, це страх. Так, звичайнісінький, незрозумілий страх — страх перед таємницею, присутністю зовнішньої сили, що його я кілька разів пережив у тому будинку. Це не на жарт мене засмутило: я вважав, що у мене залізне здоров’я, у тому числі психічне, і завжди цим пишався. А цей незрозумілий (основне, що незрозумілий) страх мене принижував. Була навіть думка проконсультуватися у психіатра, але я, звичайно ж, її відігнав.

Що стосується вартості творів цього Герберта-Івана, мого відчуття його величі, то варто було мені опинитися в своєму звичайному світі, як я перестав про це думати. Тобто я пам’ятав про враження від книг, які я там погортав, але знову відродити у собі ті почуття, ті потрясіння я не міг, та й не намагався: вони до мене просто не верталися, і все.

Минуло ще кілька місяців — я майже забув про свою пригоду, тільки розтягнуті сухожилля іноді нагадували про себе.

Але зрідка, незрозуміло для чого, я починав думати про того дивака. Не знаю, що в мені зв’язалося з ним, тому що сам я, як особистість, не бажав більше до нього повертатися. Раптом одного чудового дня я узяв і написав йому листа. Ось його копія переді мною (я зазвичай набираю листи, тому що почерк мій жахливий). Наводжу його повністю.

Шановний пане Соареш!

Вибачте, що турбую. Ми зустрічалися з Вами у травні, за що я Вам щиро вдячний. Мене зацікавила Ваша особистість, Ваша доля. Я, як і раніше, обіцяю Вам не виносити своїх вражень від Вашої обителі на публіку. Мені здається, я Вас зрозумів: Ви боїтеся уваги до себе. Увага для Вас чомусь надзвичайно небезпечна — Ви її всіляко уникаєте: і через те Ви навіть не показуєте суспільству своїх творів. На мою думку, Ви вважаєте, що лише повна безвість робить Вас абсолютно вільним у творчості. Перед Вами стояв вибір — існування хоча б у якій-небудь якості для суспільства, і тоді — неминуча боротьба з нав’язаним Вам суспільством образом (у благополучному фіналі якої Ви аж ніяк не впевнені), або ж — захистити себе, зануривши все своє життя в таємницю, тобто прямий, без боротьби, шлях до свободи. Ви обрали друге.

Шановний пане Соареш! Напишіть мені, чи правильно я Вас зрозумів, Вашу особистість. Повірте: мною керує безкорислива жага пізнання, яка Вам нічим не загрожує. У якомусь сенсі Ваша загадка — це мій власний внутрішній невирішений комплекс. Для мене чомусь дуже важливо, вибачте за ці слова, «розібратися з Вами».

І ще: я боюся, що труди Вашого життя, які, як мені здається, свідчать про те, що Ви або божевільний, або геній, — можуть загинути. Чи не хотіли би Ви зробити які-небудь кроки до їх гарантованого збереження? Якщо я Вас правильно зрозумів, Ваші твори існують у трьох примірниках. Чи давали Ви їх ще комусь читати? Чи не погодилися би Ви, щоб хоча б один екземпляр Вашого зібрання творів зберігався не у Вас (я готовий тримати його у себе)?

Це питання чомусь мене також дуже турбує.

Ще раз — вибачте мені за безцеремонність.

Всіх Вам благ!

Артур Стейбек

Написавши цього листа, я тут же хотів його порвати. Хто це писав? Я не впізнавав себе. Начебто це не я, а щось глибше, ніж я, писало цю сповідь. Якого біса мені потрібен цей Герберт-Іван, його особистість? Так розмірковував я, прямуючи до пошти. Їй-богу, я поняття не маю, навіщо опустив цей лист у скриньку, але, зробивши це, я відчув незрозумілу легкість на душі: я знову міг відключитися і бути собою.

Я наче виконав якийсь неприємний, покладений на мене обов’язок. Причому весь цей час мене не покидало відчуття якоїсь чортівні. Ніби я став, незрозуміло як, другим «я» цього божевільного, зв’язався з ним невидимим біополем. Ні, їй-богу: тут щось було. Я потім знову і знову аналізував свій візит: він так швидко, без особливих розпитувань, впустив мене до себе, — не до себе, у свою душу, ось що важливо! — наче все життя чекав мого приходу. І там, в цій його халабуді, я поводився згідно сценарію його повісті... До мене навіть приходило відчуття, що і зараз я дію за сценарієм якогось продовження цієї повісті. Так, я майже був упевнений, що десь там, на полиці його шафи, стоїть томик, в якому майже дослівно подано мій до нього лист.

Даремно, притулившись до вікна у своєму кабінеті, дивлячись на нічну рекламу вулиці крізь щілини кімнатних жалюзі, — даремно я переконував себе, що всі ці мої почуття, відчуття — цілковита нісенітниця. Відчуття чортівні не зникало. Я підходив до холодильника, натискав кнопку і наповнював склянку охолодженим віскі: алкоголь не брав мене! Моє особисте життя, особисте «я» віддалялось кудись у тінь, витіснялося іншим життям.

Моя дружина, Софі, зайшовши в кабінет, плела щось про біржові махінації, від яких залежали наші акції, а я... Про що я думав тоді? Принаймні — не про акції.

Потім ця мана пройшла, і я спокійно жив, знайомий собі, тижнів зо два. Я намагався не думати про відісланий лист, тому що варто було згадати про нього, як мене охоплювала лють — лють від безсилля, від почуття, яке буває у переможеного. Але хто мене переміг? Хто змусив забувати про себе і служити чужому життю?

Однак не можу сказати, що в цьому почутті так вже не було абсолютно нічого солодкого. Солодке було: я раптом відчув, що не належу собі, виконую щось важливе, мені незрозуміле. Це було почуття, що твої дії не зовсім належать тобі, відчуття фатуму, який навис над тобою, очікування близької розв’язки.

Минуло два тижні, я жив зовні спокійно, не пам’ятаючи ні про що, але внутрішньо весь час чекаючи відповіді. Відповідь прийшла ближче до вечора в суботу, маленький довгий конвертик з наклеєною дешевою маркою. Я сказав собі: а, цей дивак написав. Недбало кинув його в портфель і навмисне повільно почав підніматися до себе. Кого я хотів обдурити? Свої ноги, які напружувалися в колінах, прагнучи швидше донести мене до кабінету?

Шановний пане Стейбек!

Я уважно прочитав Вашого листа. Він мене не здивував, я чекав його (він чекав його!). Ваша версія, яка пояснює моє усамітнення, досить переконлива. Напевно, так воно і є: я пішов більш легким шляхом. Я все життя писав те, що хотів, абсолютно не зважаючи на загал — на його смаки, мораль, на його вдачу та рівень мислення. Я дуже люблю людину, але людина — завжди одна, в єдиному примірнику: і її я люблю, пане Стейбек. Що ж стосується не людини, але людей — то це інше питання. «Люди» — поняття інше, і тут я, можливо, схильний до мізантропії. Я пишу для людини. А моя трагедія полягає в тому, що вся видавнича машина, вся пропаганда слова і зображення працює на людей — на публіку, якщо хочете. А я не визнаю публіки, не визнаю її суду наді мною.

Пане Стейбек! Зрозумійте одне: існує зв’язок «засоби тиражування — публіка». Це єдиний і нероздільний організм, єдине тіло. Мені в цьому тілі нема що робити, я це провірив: в цьому тілі я шкідливий мікроб, отрута, яка викликає блювоту. Поки я не розумів цього, я пропонував свої твори видавцям: поки не розумів, що вони, видавці, служать людям, але не людині. І кожного разу дивувався, коли організм, не прийнявши, мене вибльовував. Причому, якби, припустімо, дещо з мого таки видали — мене би все одно виблювали: в іншій формі відторгнення, іншою частиною системи. Мене просто обплювали би, рознесли би, а то і, швидше за все, взагалі не купували би і не читали би.

Трагедія моя, пане Стейбек, що я звертаюся до людини, а вона поза системою «засоби тиражування — публіка». І вона глибша. Тому я і не можу входити в цю систему, це безглуздо. Ви запитаєте: а як же я збираюся докричатися до людини, якщо не хочу мати справу з людьми? Це, я вважаю, не мій клопіт. Моя справа — абсолютно вільна творчість і лише вона. Ця свобода втрачається, якщо я почну думати про систему, про тіло, в якому, під поверхнею публіки, лише визріває можливість людини. Я не повинен думати про це тіло. Написані в умовах абсолютної свободи слова — магічні, це диво, яке відбулося. Далі вони немислимим чином проникають в тіло. Як — це не моя справа. Зрозумійте: вільна творчість зв’язана з богами, і вони турбуються про подальшу долю шокуючих думок, образів. Якщо творець почне займатися не своєю справою — він загине.

Тепер стосовно Вашого останнього питання. Моїх рукописів насправді ніхто не читав. Вони мають форму книг, і цього мені вистачає, щоби дивитися на них, як на закінчену працю. У мене немає потреби давати їх комусь читати, слухати відгуки: я віддав багато років, десятиліть на вивчення культури і можу повністю покладатися на свою власну думку про мною створене. Вважаю лицемірством самоприниження творця: геніальне є геніальне, в цьому, якщо воно створене, не гріх зізнатися самому собі. У мене є лише окремі речі, написані в стані геніальності. Я прекрасно знаю, що це за стан. Решта — не так вражають, зниження польоту. Але ці геніальні речі є. Навіть якщо багатотисячний натовп буде кричати, що я нездара (бо не пишу йому на догоду), — збити мене з пантелику не вдасться. Я отримав від публіки гроші, щоб існувати, чесно заплативши їй, як і всі, детективчиками. А більше точок дотику з нею в мене немає.

Пане Стейбек! Відповідаючи на ваше запитання, хочу сказати, що я не збираюся вживати якихось заходів щодо збереження моєї творчості. Творчість приходить зверху, і гріх сумніватися в тому, що той, хто послав тобі яснобачення, не потурбується про подальшу долю сотвореного. Висловлену істину не несуть у світ — ті, кому вона потрібна, самі приходять до місця, де вона висловлена.

Бувайте здорові!

Герберт Соареш

Я покрутив лист в руці, не знаючи, що з ним робити. Ну що ж, принаймні — все з цим шизофреніком ясно. Як все до чортиків просто: живе десь собі Лев Толстой, Шопенгауер який-небудь, а ніхто про нього не знає, світ живе своїм.

Так якого біса він живе? У моїй довбешці не дуже сходилися кінці з кінцями. Ось, значить, як: що ж тоді світова культура? Що це за штука, якщо ось такі, можливо, генії творять собі в невідомості, а потім помирають тишком-нишком. А в цей час який-небудь автор чергового бестселера гримить на весь світ. Чорт візьми, що ж це тоді за правила гри?

Так запитував я себе, намагаючись усвідомити картину, яка постала переді мною. До цього я по-іншому уявляв собі світ: у мене в макітрі все переверталося.

Минуло ще півроку. Я знімав свої сюжетики, підростали мої чада, газети писали про зустріч у верхах, життя йшло своєю чергою. Бувало, ні з того ні з сього, приходила думка про Герберта-Івана. Що він там пише? Свій черговий сорок шостий том? Іноді він мені здавався диваком, іноді — справді генієм: а чорт його розбере. Я вже збирався викинути його з голови остаточно, як раптом від нього приходить бандеролька. Знаєте, це зовсім різні речі — писати самому, чекати відповіді, і — якщо ти не чекаєш, а хтось до тебе раптом звертається. Коли я тоді йому листа опускав, я ще подумав: що слова? — зрештою, це ж не я, образ. І опустив, відчувши полегшення. І чекав, все-таки відчуваючи певну незручність, напругу. А тут він сам звертається, сам проявляє інтерес до мене: це відразу якось підняло мене в своїх очах, а його опустило, чесне слово.

Так-от, у цій бандерольці був усього-навсього один з його томиків, на сотій сторінці якого через півгодини я знайшов дослівно переписаний звідти лист, що я від нього отримав півроку тому. Там описувалося досить точно моє внутрішнє життя за ці півроку, особливо відчуття чортівні, яке мене переслідувало, потім — те, як я пишу йому листа (мій лист теж був там наведений дослівно), як отримую через півроку від нього бандероль... Звичайно, добре спрацьовано: мені хотілося поїхати і набити цьому містифікатору морду Він, можна було припустити, за будь-яку ціну хотів створити у мене ілюзію кровного зв’язку з ним і з його творчістю. Я тут вперше серйозно злякався: знаєте, таке неприємне відчуття, що тебе немає, тебе зробили героєм і продовжують за тобою стежити. І основне — розумом — я розумів, що він там, ймовірно, дурня клеїть, знайшов розвагу, але все одно — кому приємно читати без кінця про самого себе. Тут ні-ні, та й закрадеться почуття, що і майбутнє твоє передбачене творчою волею. Тому що ти ніби розділився — на себе і на героя. І все, що відбувалося з тобою — сталося з цим героєм. А якщо ти далі читаєш повість, про те, що у героя попереду, то вже не можеш позбутися відчуття, що читаєш про своє неминуче майбутнє. Це вище твоїх сил — позбутися цього відчуття.

Ось у таку психологічну пастку я і потрапив. Коли я відклав присланий томик, я себе відчув здобиччю, спійманою на гачок. Я був у його руках: ось як все обернулося! Здавалося б — невинний візит до смішного невизнаного літератора. І як це він виріс, для мене, в таке чудовисько? Мені так раптом, чорт візьми, страшно стало. Я відчув, що мене немає, а є лише цей герой, який жив увесь цей час спокійно, десь там, у своєму світі, доки не відвідав якогось писаку, а потім, після візиту, зрозумів, що є лише персонажем повістей цього невизнаного генія. Все моє життя раптом здалося сном.

Почуття це було настільки сильне і викликало такий страх, що цього разу я негайно зателефонував у психотерапевтичну допомогу і через півгодини під’їхав до стрункої двоповерхової будівлі у глибині скверика. Біля входу мене зустріла усміхнена турботлива медсестра. Вона провела мене в кабінет, де ще хвилин через десять лікар моїх років, діловий, в окулярах, вислухавши мене, сказав, розтягуючи слова:

— Деяка напруга у вас відчувається... Але це звичайний стрес, ніякої хвороби немає... Почуття, що вас турбують, можуть перейти в невроз, якщо ви не обірвете внутрішнього зв’язку з цією людиною. Я не можу з ваших слів визначити, що це за людина і які її цілі, але ясно, що ви повинні з нею розв’язатися.

— Нічого собі, — сказав я, — я сам це розумію. А як це зробити? Я і не мав наміру більше з ним спілкуватися, я вже забув про нього, аж він раптом надсилає мені цей томик.

— Він вас тримає на гачку, — сказав лікар. — Якщо ви будете хоч якось проявляти свої емоції, він ще більше опанує вашою особистістю.

— Яким чином йому це вдалося? — запитав я, нервово крутячи в руках капелюх. — Я ніколи в житті не потрапляв ні під чий вплив.

— Тут складне питання, — лікар відкинувся на спинку крісла, випростав ноги. — Такий глибокий особистісний контакт, як у вас, відбувається на підсвідомому рівні. Кажете, він впустив вас без особливих сперечань? Ймовірно, між вами відразу встановилося якесь біополе. Є особистості, які настільки концентруються в собі, що згодом їм легко вдається розширити свої межі за рахунок іншої людини. Вони ніби поглинають інших людей, оселяються в них постійним тривожним почуттям.

— І що ж мені робити? Завтра він надішле мені продовження, в якому буде описуватися мій візит до вас і наша з вами розмова...

— Ви думаєте, він настільки проникливий?

— Я вам кажу — це або диявол, або геній. Не знаю, чи всіх це стосується, але мене він бачить наскрізь.

— Заспокойтеся, — лікар замислився. — Тут не все так просто. Я думаю, він не вас бачить, а логіку неврозу, який він вам намагається нав’язати.

— Але навіщо йому це?! — вигукнув я.

— Швидше за все — він сам не знає. Складність боротьби із такими людьми полягає в тому, що вони діють несвідомо, самі не розуміючи до кінця, навіщо роблять те чи інше. Швидше за все, після отримання вашого листа його потягнуло до паперу, оскільки він яскраво уявив вас, ваш теперішній стан. Ви врахуйте — ви для нього вже художня реальність, у нього вже є книги про вас. Тому йому цікаво стежити за вашим розвитком, за ходом ваших подальших рухів душі, дій. Він художник, митець.

— Але мені зовсім мало задоволення від того, що я відчуваю себе піддослідним кроликом, — сказав я, все більше дратуючись. — У вас немає чогось випити?

— Пепсі влаштує? — лікар піднявся і простягнув руку до холодильника на стіні. Він налив мені пепсі, і я залпом випив.

— Дякую, — сказав я, поставивши склянку на стіл. — У мене таке відчуття, що я потрапив у якийсь кошмар.

— Знаєте, що таке кошмар? — він посміхнувся. — Це слабкі нерви і збуджена уява.

— Раніше у мене цього не було, — сказав я.

— Я не впевнений, але, можливо, причина все-таки не в цьому письменнику, а у вас?

— Що ви маєте на увазі?

— Дивіться: у вас завжди жило таємне незадоволення вашою долею, так?

— Ну, припустімо.

— Ви себе весь час дурили — і дурили б далі, якби доля не зіштовхнула вас обличчям до обличчя з тим, хто нагадав вам про вашу юність. Ви ж самі говорили — життя поза суспільством було одним із шляхів, що кликав вас до себе. Ймовірно, у вашому житті випадали години або дні болісного вибору. Потім, коли шлях був обраний, ваші суперечливі почуття, які люди відчувають на роздоріжжі, ваші нарікання, почуття провини — все це пішло у підсвідомість. Ви стежите за моєю думкою?

— Так, — сказав я. — Але всі ці роки я не відчував ніяких особливих мук.

— Але вони все-таки були, мало усвідомлені. Ви їх просто не помічали в собі. Якби їх не було — вас би не схвилював так цей письменник, його доля, його установки. Всі ці роки у вас дрімав глибоко захований комплекс неповноцінності, комплекс загубленого шляху. Ви потай страждали від порожнечі власного життя, слабкої реалізації своєї особистості.

— Гадаю, ви перебільшуєте.

— Аж ніяк. Я можу помилятися в деталях, але в цілому мені все ясно.

— Ви теж ясновидець? — я раптом ні з того ні з сього почав відчувати небезпеку і з боку цього чоловіка: він просто вивертав мене всього.

— Я психоаналітик, — сказав лікар. — Ви заплатили за прийом чималі гроші, і моє завдання дати вам дзеркало самого себе, щоб ви могли успішно впоратися з вашими дещо розладнаними почуттями. Ви багато чого самі зрозуміли, без мене. Але загальна картина у вас відсутня.

— Я напишу цьому придурку листа, — сказав я раптом. — Я забороню йому надсилати свої безглузді книги, і взагалі — турбувати мене.

— І так остаточно потрапите в пастку Тому що в результаті ви дасте йому новий матеріал для роботи. Ті емоції, які ви демонструєте зараз, це величезний скарб для митця. Він пришле наступну книгу, де буде процитовано ваш лист, описана наша з вами розмова.

— Це диявол, — сказав я.

— Я це від вас уже чув. Ось візьміть випийте ці таблетки, — він дістав звідкись пляшечку з жовтими пігулками і вийняв звідти дві штучки. — Запийте. Це вас дещо заспокоїть. Ви зрозумійте одне: ніякої чортівні тут немає. Ви дієте в даній ситуації за звичайною людською логікою. Якщо ви йому напишете обуреного листа з проханням чи наказом припинити шантаж, він відразу здогадається про ваші справжні емоції. А, знаючи результат, неважко простежити шлях до нього. Він, очевидно, добре знає людину, людину взагалі: я суджу з вашої оцінки його творів та й з того, що він майстер вгадувати логіку руху душі, почуттів. Ну так-от: додайте сюди, що він добре розібрався у вас самих, у вашому основному комплексі, у вашому характері. Так що, виходячи з усього цього, зовсім не важко припустити, що ви, перебуваючи в стані, який не зможе не видати ваш лист, — звертаєтеся до психотерапевта. І він добре знає, що можете говорити ви і що може вам відповідати типовий психоаналітик.

— Невже така чортівня можлива?

— Це всього лише розум, інтуїція, ну, якщо хочете, дар божий. Цілком очевидно, що це видатна людина — але вам від цього не легше.

— І він завтра мені пришле цю мою з вами розмову? — запитав я його, жахаючись.

— Цілком можливо, якщо ви розкриєте йому свої сьогоднішні емоції. Ви подаруєте йому точки відліку, і він все спроектує, як у житті. Ваше завдання — позбавити його матеріалу, зрозуміли? Щоб йому не було, від чого відштовхнутися. А якщо спробуєте здіймати галас, кликати поліцію — ви нічого не досягнете. Ви дасте йому величезний матеріал для подальшої творчості, найяскравіші образи: і, таким чином, ще глибше засядете в його пастці.

— Мабуть, ви маєте рацію, — сказав я, подумавши.

— Але це ще не все, — лікар зняв окуляри і протер пальцями перенісся. — Основне, повторюю, не він, а ви самі. Я так думаю, що в глибині душі ви його поважаєте, захоплюєтеся ним.

— Звідки ви взяли? — запитав я роздратовано.

— Ви обзиваєте його «ідіотом», «придурком», щоб вийти з-під його впливу, не більше. А якби у вас не жив страх поглинання вашої особистості чужою, то ви б спокійно захоплювалися цим чоловіком і потай жалкували би, що ви не на його місці, а він не на вашому.

— Але... — я, було, запротестував, але мене перервали.

— Почекайте, згадайте свої позитивні, доброзичливі почуття до нього. У ті хвилини, коли він вас особливо не лякав, коли ви відчували, що ви — це ви, а він — це він. Ви розумієте ці свої почуття?

— Так, — відповів я. — Я насправді був трохи шокований ним, його долею, його поглядами.

— Тут тонка справа. Ви не стали таким, як він, не написали всі ці десятки томів, не створили свої десятки геніальних картин. Ви не здійснилися. І ви потай були незгодні з цим. Але ви жили в такому середовищі, оберталися серед таких людей, де ніщо не нагадувало вам про реальну можливість іншого життя, іншого шляху.

— Чому? — не погодився я. — Іноді я замислювався над цим.

— Але це була скороминуща думка... Це не була реальність, ви не відчували на собі силу впливу реальності. І ось раптом — ви з нею зіткнулися: і всі ваші потаємні комплекси, замість того, щоби придушити вас почуттям каяття, провини, досади, — сублімуються у захват, перетворюються на поклоніння тому, хто зумів реалізувати в житті ваші сокровенні бажання.

— Це трохи схематично.

— Нехай так, — відповів лікар, — але слухайте далі. Ви мали б самі створити багато чудового і захоплюватися собою, як цей письменник, розумієте? Така була первісна установка вашої душі, коли після університету ви почали вести нелегке життя художника. У вас повинні були бути якісь надії, якась віра у свій талант — згадайте: вам говорили, що ваші картини вражають... Хіба ні?

— Дехто говорив, — зізнався я.

— Ось, це, ці слова, ця віра у свою творчу зірку, що сколихнулася, не могли пройти безслідно. Це зав’язало вузлик вашої особистості. І ось тепер ви знову зустрілися з минулим. Але на цей раз ви вже ніби здійснилися, реалізувалися.

— Як це розуміти?! — потягнувся я до нього. — Ви хочете сказати...

— Так, ви захоплюєтеся не цим письменником, а собою, що став нарешті нехай і не визнаним, але великим художником. Цей письменник — ви. Ось вам перша причина вашої беззахисності перед цією особистістю. Тут секрет вашого швидкого зближення. Адже зазвичай ви вмієте тримати дистанцію з людьми, чи не так? Особливо, якщо це ваші підопічні — об’єкти ваших зйомок. А тут такий виняток, чи не дивно?

— Мабуть, — погодився я.

— І ось вам друга причина: ваш письменник точно так само побачив у вас себе нездійсненого, як ви в ньому.

— Ви вважаєте...

— Це ясніше ясного: він знає всі ваші комплекси, тому що сам був колись вами — перш ніж круто звернув з вашої стежки. Він потягнувся до вас не менше, ніж ви до нього. Ви відобразилися один в одному своїми потаємними сторонами. Йому цікаво писати себе можливого у вашій особі, насолоджуватися собою нездійсненним. Ось зв’язка, міцніше якої не знайти. Але вона загрожує вам хворобливими для особистості наслідками. Змінювати себе, створювати в собі нову особистість вам запізно. Це призведе до роздвоєння. Ви все-таки були цільною людиною, нехай і такою, що відмовилася колись від творчої самореалізації. Ви не стали генієм, але, вибравши раз і назавжди якийсь один шлях, стали цілісним. Для вашого внутрішнього щастя це дуже важливо. Мені здається, ваше завдання зараз — зберегти цю цілісність у собі, переставши ятрити душу ідеалами юності. Не всім бути геніями. У вашого шляху є свої плюси, ваше життя має свої переваги. І ви це, напевно, не раз відчували.

— Так, — сказав я.

— Моя вам порада: ніяк не реагуйте на його можливі звернення до вас, несіть у собі нашу сьогоднішню розмову, визнаючи — цього від себе в жодному разі не треба приховувати — що з вас ніякого творця не вийшло, але погоджуючись зі своїм життям і зі своєю долею, які мають власну цінність. Постарайтеся поглянути по-філософськи на всі ці проблеми, що так несподівано розкрилися перед вами.

— Але... — я хотів ще щось сказати. — Цей чоловік... він же насправді, напевно, великий, значна величина. Його твори настільки значні, і про них ніхто не знає...

— А ось це вже, — сказав спокійно лікар, поправляючи окуляри, — абсолютно інша історія. Це не ваша історія, пане Стейбек, розумієте? Це історія його особистих взаємин з епохою, суспільством, майбутнім. Вам у цій історії робити нічого. Ваша турбота — це ваше особисте психічне здоров’я і ваша цілісність. Він може бути великим, може бути тепер або колись визнаним, може лишитись забутим — дозвольте вже цим займатися богу.

— Він же не навмисне створює в мені ці комплекси, страхи? — запитав я раптом. — Важко уявити, що він садист.

— Не ісповідимі шляхи душі, — сказав лікар, піднімаючись: відчувши, що я заходжу по другому колу. — Якщо знадобиться ще допомога — дуже радий вас бачити.

— А, я ось що хотів сказати, — обернувся я вже в дверях, — у надісланій повісті він описує пожежу в будинку письменника...

— Це все схоже на, може, і неусвідомлене, викликання у вас нових стресів. Ймовірно, несвідомо він хоче, щоб ви знову прийшли до нього. Якщо ви вірите у зв’язок слова з дійсністю, то ви, почитавши про пожежу, повинні стривожитися, побігти рятувати його книги. Це було б самогубством, ні в якому разі цього не робіть. Не з’являйтеся у нього. Кликати сам він вас не буде — його завдання, ймовірно, через збудження у вас різних почуттів, домогтися, щоб ви самі прийшли до нього. А це вже майже гарантія, що там ви остаточно потрапите до нього в руки.

— Але навіщо я йому там? — я не розумів. — Що він мене — хоче зжерти, чорт забирай?

— А ось цього вже я не знаю, — відповів серйозно лікар. — Моя справа вас попередити: не писати, не телефонувати і вже принаймні не ходити до нього. Ось моя порада. Його підсвідомий розрахунок — ваші ослаблі нерви.

— До побачення!

— Всього доброго.

Я вийшов з головою повною, як бочка. Чорт візьми, цей типчик теж хороша штучка. Він чесно зробив свою справу, відпрацював чималі грошики, але наскільки можна вірити його схемам? Правдоподібність ще не правда, не істина. Біс його знає, як все насправді.

І я закрокував через сквер до тролейбусної зупинки.

Усе ж з цього дня я отримав в руки якусь стратегію поведінки і відчував себе більш впевнено в очікуванні чергового томика. Але томик не надійшов.

Незабаром я зі сміхом згадував свої страхи, відвідування психіатра. Все це мені здавалося далеким, диким. Добре, що я нікому про це не говорив.

І ось, закручений звичайною, але такою приємною міською метушнею, занурений в гущу життя, де почував себе як риба у воді, я одного разу зустрічаю в газеті невелику замітку. Як сьогодні пам’ятаю, це була тепла осінь, я сидів у скверику біля Площі Свободи, очікуючи Роберто. Так, того самого Роберто, з якого все почалося. І раптом випадково читаю:

ПОДІЯ В САНТШПІЛІ

Коли я приїхав на місце подій, тут вже не було, на що дивитися. Крім чорного димаря, що стирчав у небо, і купи попелу, я нічого не побачив. Трупи господарів відвезли за дві години до мого прибуття. За розповідями сусідів, тут жила непримітна сім’я з двох людей, яка ні з ким не спілкувалася. Кажуть, господар був вільним журналістом, але ніхто не міг пригадати, де він друкувався. Дружина була домогосподаркою. Вважають, що пожежа сталася через порушення техніки пожежної безпеки, серед ночі. Господарі задихнулися в диму. Є також припущення, що вони були пограбовані, вбиті, а потім злочинці підпалили будинок. Триває слідство.

Дж. Пікач

Я струснув головою. Значить... Не міг же цей шизофреник себе самого підпалювати, щоб довести мені, що він у своїй повісті не бреше, передбачає майбутнє. Ставити своє життя на карту, щоб звести з розуму малознайомого телерепортера? Ні, такого ідіотизму я допустити не міг. Тоді — що?

Я підвівся і пішов у сквер гуляти. Я тепер думав тільки про себе, про своє здоров’я, як і радив лікар. Ну, нехай згоріли всі ці його «декамерони», «королі ліри». Мені до того яке діло? Я був стурбований тим, що світ знову поплив перед моїми очима: тому що цей маніяк знову все передбачив. Можливі збіги, але чи не занадто їх багато? Як взагалі це могло статися? Про це тепер ніхто ніколи не дізнається.

Тут мені в голову прийшла одна дивна думка: а чи не містифікує мене і далі цей шизик? Він знає, які зазвичай газети читають телерепортери, він дає в них інформацію... Я тут же пішов і зателефонував до редакції, де мене запевнили, що подія мала місце, що такий собі Пікач — їх власний хронікер і так далі.

Вже повертаючись від телефонної будки, я лицем до лиця зіткнувся з Роберто.

— Вибач, старий, спізнився.

— Нічого, — відповів я, — слухай. Ти пам’ятаєш Герберта Соареша — ти ще рекомендував мені цього типа для зйомки.

— Соареш?.. — задумався Роберто. — А, цей літератор, писака. А що? Ти тоді з’їздив до нього?

— Так. А ось тепер... — я показав йому замітку в газеті. — Він згорів разом з дружиною і своїм будинком.

— Ти дивись, — сказав Роберто. — Слухай, ну так як будемо робити?

— Почекай. Розумієш, він був геній.

— Хто?

— Соареш. Я читав його твори. Сорок чи п’ятдесят томів.

— Не розумію. Ти про що?

— Він помер, зрозумів? Його більше немає! Нічого більше немає!

— Ти чого, старий?

Досі не знаю, що зі мною тоді сталося. Щось близьке до істерики. Ще хвилину тому я його ненавидів — мертвого, згорілого. А тепер... Я був майже в розпачі, чим не на жарт налякав Роберто.

— Піди прийми ванну, теплу ванну і склянку віскі, — порадив друг. — Все пройде, ось побачиш. Викинь з голови. Давай я тобі завтра зателефоную?

Він зупинив таксі і назвав мою домашню адресу.

Дивна моя хвороба тривала тиждень. Я не міг встати, крутилася голова, і весь світ плив, плив... Наприкінці тижня прийшла бандероль, яку я розірвав тремтячими руками. Я не сумнівався, що там черговий томик у сірій обкладинці. І це був він! «Срібна Гертруда. Книга третя», значилося на першій сторінці. Я в гарячці почав гортати том, пропускаючи сторінки з розмовою у психіатра, опис моїх почуттів після отримання повідомлення про пожежу... Мені потрібно було подивитися кінець, дізнатися, що ж мене чекає завтра, через місяць, рік, десять років... Тепер я не сумнівався в існуванні якоїсь зовнішньої сили, що керувала і моїм, і його життям, якій потрібен був у весь цей таємничий зв’язок випадкових людей. І що ж я знайшов у кінці! Це незбагненно! Книга закінчувалася словами: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі потрапляли до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, те майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі попадалися до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та про смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи...»

Герой піднявся, пройшовся по кімнаті. Життя увірвалося у навстіж відчинене вікно — жовтими листочками чиєїсь теплої душі, павутиною бабиного літа. Герой сів і заплакав: його не було; я був ним і я був собою. Я зрозумів, що я ніщо, з якого народилися і Герберт Соареш, і Артур Стейбек, і мільйони інших, відомих і невідомих, рівних перед подихом вічності, віддзеркалених одне в одному.

Це кажу я, автор цих рядків, ніщо, яке пролилося у світ багатьма голосами, яке пізнало глибини мовчання, яке стало — не розуміючи, хто воно — усіма вами.

Сміттєпровід

Я

Може, я врятую себе, написавши цей роман. Тоді я подивлюся на себе збоку, і сьогодення відпустить мене. У той час, коли я буду писати, мій особистий світ зникне, ніби я вже не я, а ті люди, які вийдуть з небуття, заговорять, зарухаються на сторінках. І коли моя дружина зайде до мене — я буду дивитися на неї, як дивляться на незрозуміле диво, що зійшло з небес. Я скажу їй:

— Добре, я все зроблю, не чіпай мене. Прошу тебе, іди.

Тоді вона подивиться, що навколо мене ходять якісь жінки, кладуть мені руки на плече, щось говорять. Хлопчик заховався в кутку, літня дама лежить на дивані.

— Прошу тебе, іди, йди, Маріє.

І якщо вона далі буде стояти в дверях, я закричу:

— Забирайся геть, я тобі сказав!

І в цю секунду — розвіються мої жінки, хлопчик розчиниться в темряві кутка, розтане літня жінка.

Двері зачиняться, і я опинюся в світі жахливих меблів — мертвих, які говорять, меблів: овал настінного годинника зверхньо буде дивитися на мене, поблискуючи лакованою дерев’яною поверхнею. Я відчую раптом, що годинник на стіні — це все: ах, яке міцне його буття. Навіть якщо застигли його облуплені стрілки. Він — усе: буде висіти і завтра, і післязавтра — такий же незмінний, упевнений в собі, вічно старовинний. А я — ніщо: мене немає поруч з ним. Навіть якщо я піду, розіб’ю його, рознесу на дрібні шматки — все одно мене немає. Посеред трісок і битого скла я буду сидіти і плакати, не розуміючи, що відбувається.

Речі — вони раптом стануть дуже значущими, щойно дружина закриє двері у відповідь на мій крик. Я вигнав її — свою дружину! Тому що вона вбила моїх жінок, мою дитину, мою літню даму — їх немає більше, нікого, а я сиджу, як дурень, за столом, і тихо ненавиджу німі речі. Що вона зробила, як вона наважилась? Чому все мовчить навколо? Чому всі вважають, що я дурень, нікчема — кожна канцелярська кнопка на столі вважає себе вищою за мене. Великим пальцем я втискаю кнопку в дерев’яну м’якоть підлокітника. Гладка поверхня капелюшка, що виступає, мене дратує.

Я злий чомусь — злість наростає, і, згадуючи, як я кричав на дружину, я радію. Тепер вона довго не зайде до мене, я знаю: вона зрозуміла, що тут сидить зла істота, її ворог. Я дав їй це зрозуміти. А якщо вона зайде ще раз, все ще вірячи в мою доброту, в те, яким я був вчора, біля озера, — я підійду і скажу їй:

— Ти! Іди звідси, чуєш? Я не хочу тебе бачити — ти це зрозуміла? Іди геть, залиш мене!

І якщо вона відразу не піде — я підштовхну її до дверної рами і зачиню двері. Я зігнорую її рух рукою мені назустріч, її бажання обійняти, притулитися до мене. Я не буду дивитися їй в очі — в них живе моя совість: те, чого вона очікує від мене. Але я обману її очікування. А якщо вона скаже: «Згадай, Ігорчику, як ти обіймав мене», — я затупочу ногами:

— Ні! Ти не смієш! Забирайся! Ти не смієш говорити мені цього!

А якщо вона все-таки обійме мене — я розірву її обійми, виштовхаю з кімнати. А якщо вона розплачеться? Якщо не встоїть проти мого зла? Тоді буде одне з двох: або я все одно зачиню за нею двері, з почуттям, що я останній мерзотник, або ж — скажу їй: «Пробач мені, чуєш? Я не хотів тебе образити, пробач». І я обійму її — і ми сядемо разом на дивані. Вона, звичайно ж, пробачить мене: ми так сидітимемо п’ять хвилин. Вона — задоволена, щаслива, і я — ненавидячи її ще більше, ніж якби виштовхав її, заплакану, геть. Через п’ять хвилин її мовчання я все-таки вибухну, виведений з себе дурістю навколишнього світу: ідіотською фізіономією телевізійного екрану, що витріщає на мене своє єдине потворне око, її рукою, по-дурному, наче вона не належить їй, кинутою мені на коліна. Я подивлюся на обличчя дружини, на її збентежене, в очікуванні моїх слів, розслаблене обличчя. Вона чекає. Чого вона чекає? Моїх ласк? Моїх подальших заспокоєнь, може — моїх сліз? За яким правом? Їй так хочеться — а що я можу їй дати? Чим я зараз жив, живу — чи думав я взагалі зараз про дружину, чи був я взагалі п’ять хвилин тому чоловіком, добрим сім’янином?

— Ігорчику... — шепоче вона: кого вона пам’ятає? І якщо вона досягне свого, піде, повністю заспокоївшись тим, що отримала мій рабський поцілунок біля дверей («Працюй, любий»), — я, залишившись знову сам, упаду на диван, проклинаючи себе і свою малодушність. Тому що ось щойно я остаточно продав дружині своїх жінок, і хлопчика в кутку, і літню даму — всіх людей, які вимагали моєї любові, моїх почуттів, щоб вийти з небуття, щоб дихати, жити, як живемо ми, як живу я, моя дружина. А тепер їх знову немає: я лежу обличчям в подушку. Їх ніколи, можливо, і не буде. Зате будемо я і моя дружина: ми скоро питимемо каву в затишній кухоньці — можливо, навіть будемо говорити про якісь наші як завжди нікчемні справи. За яким правом ми будемо жити, а вони — не будуть? Чому я повинен думати тільки про своє життя, про життя дружини, своєї сім’ї: ми жеремо, спимо, хихикаємо, знову жеремо. Це наше життя, наше улюблене життя.

Я підійду до вікна і буду барабанити пальцями по склу: навіщо мені моє життя? А якщо ось так: і я розмахнуся рукою від плеча, вдарю кулаком — проб’ю це вікно у світ, щоби знову втекти від себе, стати незрозумілим дружині, собі самому. Піти з закривавленим кулаком у ванну, шипіти від болю, послати до біса здивовану дружину. Що і кому я хотів довести? Якщо людина біситься з жиру — значить, вона ще не померла, не заснула остаточно: біс, можливо, єдине, що змушує людину бути богом, любити свободу?

І, зрозумівши це, я засміюся, тугіше обв’язуючи руку. Потім я буду сидіти у себе в кріслі з почуттям, що я можу робити все, що хочу. Що ніяка дружина — ніхто — не прив’яже мене, роблячи мені добро.

Отже, я не дамся в жодному разі — нікому в руки. Моя злість, моя неправедність — всього лише спроба відгородитися від близьких, від їх ненаситного бажання знищувати інших не менш живих людей, з якими я живу. Я знову почну писати цей роман — зберу всіх у цій кімнаті заново, і жалість більше не переможе в мені, хто б не з’явився на порозі.

— Йди! Не заважай мені!

Нехай тепер дружина думає, як хоче. Якщо вона мені зараз не потрібна — я не буду щадити її і прикидатися. Це більш підло і болісно вдвічі: всього лише грати люблячого, не себе. І завтра, і завжди я не буду щадити нікого. І якщо я навіть втрачу всіх — чи потрібен мені хтось? Чи не я навчився знаходити джерело сили у безсиллі самотності?

Домініка

Отже, я напишу все-таки роман: про хлопчика, який завжди дивився в підлогу. Його звали Торвіг. Коли він лежав у колисці, хтось у темній накидці, згорблений, підійшов одного разу дуже близько. Він поклав свої кострубаті пальці на ясні очі — і відтоді ніхто більше не бачив його очей. Хлопчик дивився, але ніхто не бачив його очей. Коли мати, її звали Домініка, закапувала йому вітамінні краплі — лише біла байдужість білків, темна діра безглуздої зіниці, більш нічого.

— Ні, це не ти! — сказала б мати, якби вона вміла і хотіла з самого початку порівнювати свого сина з іншими дітьми. Але про інших дітей вона ніколи не думала, просто здивувалася, приклавши його маленький рот до соска: дитя, жодного разу не піднявши очі, висмоктало її, боляче вкусило і тут же заснуло. Вона розтерла вкушене місце.

І потім син кусав кожен раз, наповнивши шлунок. Це перетворилося на своєрідний ритуал. Іноді, бувало, Домініка так довго годувала, що забувалася, як раптом різкий пронизливий біль охоплював її груди, і тут же вона бачила відкинутий слинявий рот, який щосили хапав недобраний під час годування кисень. Спочатку вона дивувалася — і не стільки незрозумілим діям дитини, скільки новизні своїх почуттів до неї. Вперше до неї прийшло бажання якимось чином відокремити від себе маленького звірка — відпочити від страху перед сильним болем, що сковував її перед кожним годуванням. Напружившись, вона чекала укусу, але щоразу частіше пропускала момент, бо встигала розслабитися. Виникло дивне відчуття, ніби дитина знає, коли треба вкусити, відчуває її стан. І одного разу, виведена з себе, Домініка вдарила Торвіга по губах кінчиками пальців. І тут сталося незрозуміле: не підводячи очей, Торвіг вчепився їй нігтиками в щоку і закричав сильним, не безпомічним криком. Перелякана не так встромленими в її шкіру м’якими нігтиками, як незнайомим криком, Домініка швидко відняла його, поклала на ліжко і вийшла. Вона вийшла, щоби прийти до себе: вперше вона шукала самотності! Торвіг заважав їй!

Але заважати може лише чужа людина. Домініка захотіла знову почути цей крик, щоби переконатися, що то не був сон. У квартирі нікого, крім неї, не було: і хто може перешкодити їй робити з хлопчиком усе, що завгодно. Ображеній, сердитій, їй раптом захотілося ще раз перевірити Торвіга: ось так підійти і вдарити його по маленьких злих губах. Чому він її кусає, за що? Маленьке звіря.

Торвіг не спав, він просто лежав з опущеними повіками і важко дихав. Здавалося, він думав про щось — думав про неї, ненавидів її. Коли вона підійшла близько — здалося, що він затамував подих, весь напружився. Повненькі пальчики поверх одіяльця були стиснуті в кулачки. І тоді вона, сама не розуміючи, що робить, — вдарила його знову по губах кінчиками витягнутих пальців. І разом з обуреним криком Торвіга в неї увірвалися радість, тріумф: вона вдарила ще раз — і він ще раз закричав, а вона говорила, лепетала:

— Ось, негіднику, ось навіщо ти мене кусаєш? Я тобі даю молоко, я народила тебе, а ти? Ось кричи тепер, кричи, ніхто не почує, нікого немає в кімнаті. Ти повністю беззахисний, і я зроблю з тобою все, що захочу. Якби не я — тебе взагалі не було б, ти з’явився нізвідки, з порожнечі, завдяки мені, а тепер ти кусаєш? Негідний хлопчисько, звіря. Хто тебе цьому навчив?

На кухні засвистів чайник, і вона залишила Торвіга одного.

— Кричи, а я пішла, кричи собі.

Вона не розуміла своєї радості — звідки вона? Відставила чайник, сіла на табурет. За вікном шостого поверху пливли хмари, Торвіг кричав що є сили. І те, що вона не бігла, не кидалася сповивати його, жаліти його — приносило їй величезне задоволення: сховавши обличчя в руки, вона сміялася. Не так, як сміялася раніше, коли їй було просто весело — серед друзів, у колі милих співрозмовників. Ні, це був інший, не розслаблений сміх дамочки, яка хихикає: тепер вона сміялася одна в квартирі, на самоті з собою. Торжество, тріумф переповнювали її: о, ця порожнеча кімнати — цей крик чужої людини і її власний дикий сміх.

Вона не витримала, побігла назад в спальню, розповила Торвіга, який кричав:

— Ну що ти кричиш, мій мужчино, що ти кричиш? Ти чужий мені — вже, сьогодні. Ти не для мене створений, для іншої. А навіщо ж я тоді тебе народила? Торвігу, чуєш мене?

Вона сміялася, як божевільна, і била його по губах. У цей час Торвіг, знесилений від крику, пустив тонку гарячу цівку. Вона швидко нахилила голову, щоби струмінь потрапив їй в обличчя: хто міг пояснити, що вона робить, навіщо? Нікого не було в квартирі, і Домініка відчувала, що може робити все, що захоче, все, чого вимагає її єство. Адже ніхто нічого не бачить. Воно ж вимагало божевілля.

Цівка потрапила їй спочатку в одне, потім в інше око, потекла гарячими струмками по обличчю — вона задихалася від запаху, від солоного присмаку, а найбільше — від того, що вона робить. Думка про те, що хтось міг її бачити — викликала в неї жах. Вона навіть підняла голову, глянула на дверний отвір, їй захотілося побігти, перевірити вхідний замок, засувку. Але вона стримала себе, переконавши, що двері замкнені, їй не хотілося зараз йти від Торвіга.

Торвіг заспокоївся і, відчуваючи поруч близькість матері, чекав її дотиків. Тоді вона почала тертися щокою об його тіло, дмухати в ті місця, де він спітнів. Торвіг, із заплющеними очима, посміхався.

— Прости мене, чуєш, прости свою дурну мамочку, — прошепотіла Домініка, притискаючи його до грудей. — Я била тебе — по цих маленьких беззахисних губках, по цьому носику. Я сволоч, я погана.

Торвіг, випнувши груди і животик, витягнув солодко ніжки, посміхався. Він переміг її — не зробивши для цього абсолютно нічого. Хоча ні — його обурений крик, його агресивність налякали її, і вона не любила його цілих десять хвилин. Цілих десять хвилин вона була вільна від нього, від любові до нього: він, побитий, кричав у порожній квартирі, а вона задихалась від радості на кухні. Радість своєї свободи — душила її. Але тепер вона знає, що вона вільна — в принципі: якщо захоче — вона може стати вільною. Якщо вона захоче — вона може робити з Торвігом все, що завгодно: навіть викинути у сміттєпровід. Якщо захоче.

Раптом вона зрозуміла, що думки її жахливі: десь вона читала про жінку, яка викинула свою однорічну дитину у сміттєпровід. Щось сталося в мозку цієї жінки, гальма якісь не спрацювали — і вона підтвердила дією те, про що думала.

— А я не підтверджу. У мене достатньо розуму.

Домініка сказала це і встала, Торвіг на руках. Постояла секунду і пішла до дверей, клацнула замком. Сміттєпровід був за рогом стінки, і вона пройшла ці метри, добре усвідомлюючи, що вона робить і навіщо йде. Ні, вона не збиралася викидати Торвіга — що за нісенітниця? Вона поки що нормальна. Але так, лише трішки наблизити його до чорної діри, потримати над смертю, побувати зовсім близько від свого божевілля.

Домініка відкрила важкі дверцята сміттєпроводу і наполовину засунула туди Торвіга. Той, як не дивно, мовчав і тільки сопів. Голова його зникла в темряві труби.

У цю мить Домініка ясно усвідомила, що в ній живе хтось: цей хтось був божевільним, він міг робити все, абсолютно все. І поки він живе у ній, поки вона відчуває його в собі — доти вона щаслива, вона вільна, її не вбили заборони, що накладаються іншими людьми. Вона чітко уявила, як вона розтискає пальці і Торвіг пролітає в трубі шість поверхів, глухо вдаряється об купу сміття. У смороді, без повітря, побитий, він незабаром помирає від жорстокої задухи. А вона? Що робить тоді вона? Світ тоді перетворюється для неї в інше, вже несхоже: більше немає для неї спокою. Вона кидає будинок, їде — на південь, до моря. І тієї ж ночі спить з першим-ліпшим, у його курортному номері. А потім? Потім далі — божевілля. Тільки безумством вона і зможе жити, дихати. Вона не дозволятиме своїй совісті виголошувати промови — у гіршому випадку, вона змушена буде сміятися над цими промовами, всією своєю поведінкою доводячи, що немає жодних заборон: все, абсолютно все людині можна. Тому що вона не раба, їй лише встигли вселити, що вона чиясь раба, слиз, одиниця побуту. Правильна істота.

Раптом нагорі щось грюкнуло. Якийсь голос. Шелесткий звук у трубі. Страх за Торвіга оволодів нею: на секунду їй здалося, як те важке, що було викинуто там, на цих поверхах, вже впало на маленьку голівку, розтрощило її. З великим страхом вона вихопила Торвіга зі сміттєпроводу, пристрасно бажаючи і водночас не бажаючи бачити личко: з жахом передчуваючи незворотне. Але Торвіг був цілий і неушкоджений, якийсь папірець прилип до його носика. Домініка зняла папірець — мокрий, кольоровий, що пах чужим життям. У цю секунду вона з особливою ясністю відчула, що десь є чуже, не її життя, а Торвіг — це її життя: і її образило, що чужий запах торкнувся личка її дитини, як ніби їй самій хтось плюнув в обличчя. І вона з огидою, двома пальцями, зняла бридкий, невідомого призначення папірець, кинула його просто на землю. І в цей час щось прошелестіло, прогуділо в трубі, щось жахливе промчало вниз, повз неї, повз її життя. Їй здалося, що це промчала, не зачепивши її цього разу, сама доля. І Домініка, притиснувши Торвіга, кинулася до дверей: радість, що у неї є ця квартира, що їй є, де сховатися від долі, від страшного, і ще — сльози каяття за те, що вона коїла з Торвігом, що вона могла скоїти. І вона ж знала, знала наперед, навіщо вона це робила — навіщо била його по губах, навіщо засовувала в сміттєпровід: їй треба було до кінця насолодитися бісом у собі, своєю ницістю — ні, своєю величчю, мабуть, незалежністю від усього. А потім, відчувши повноту захоплення і жаху, повноту боязні самої себе, страху своєї самотності у світі — кинутися у зворотний бік: до затишку, до любові, до добра. Тому що вона вже якось перестала відчувати принадність свого становища — те, до чого вона прагнула, коли домагалася цієї квартири, цієї дитини. А тепер все це спалахнуло в ній з новою силою — вона немов побувала там, звідки видно цей рай тепла, закритого простору, затишного маленького світу. У пеклі незахищеності перед життям, перед долею.

Зачинивши двері, вона стояла якийсь час, насолоджуючись теплом і знайомою обстановкою. Ваза з букетом із сухих трав розповідала їй тепер багато про що — стільки, скільки і минулого року, коли вона привезла ці сухі рослини із заміської поїздки. Потім пішло власне життя, і вона забула про вазу, кілька десятків разів на день вона проходила повз неї — і що? Вази, букета не існувало. Хоча ні: усе було на своїх місцях, світ говорив, як і колись, кожна річ не замовкала в своїй красі, просто вона сама вже не чула, не бачила. Вона відключилася від світу, що говорив, якісь думки володіли тоді нею, якісь щоденні справи. І вона так жила, ніби світ зник, вимкнувся. Іноді ловила себе на тому, що ось падає листочок за вікном і треба б відчути свою свободу, цю красу — але ні, нічого вона не відчуває: просто падає листочок, і вона знає, розуміє, що це красиво. Але сама вона — закручена життям, дріб’язкова, і нікуди їй від себе не подітися. Листок упав, хтось інший, не вона, почув його розповідь про світ, про якісь далекі хвилі, про вітрила, що зникають на горизонті — мало ще, про що. А вона, зітхнувши, бігла далі — на кухню, в магазин, дзвонила комусь.

Домініка тільки тепер відчула, що промерзла на майданчику і як добре, тепло в її квартирі. А якщо і Торвіг охолов? Хоч би він не захворів.

Вона пройшла в спальню, поклала дитину. Треба б на всякий випадок, щоб він прийняв теплу ванну. Пішла, включила газ, поставила каструлю: тепла вода з’явиться лише ввечері.

Коли ставила каструлю — гул горілки нагадав їй інший гул: страшний гул сміттєпроводу, коли щось полетіло зверху, промчало, прогуркотіло вниз — не зачепивши її, її долі, не зачепивши її цього разу.

Навіщо випробовувати долю? Що вона взагалі робить, ненормальна? Але нараз Домініка знову уявила мертвого Торвіга — начебто вона не встигла вийняти його, і те важке, жахливе, що мчало з небес — впало, розтрощило дитину. Вона ще раз пережила жах, з приголомшливою ясністю постало перед нею її подальше життя. Жахливі докори сумління і повна, абсолютна самотність, яка приходить до людини, коли вона розриває з Богом, переступає якусь грань у собі. Але навіщо в ній живе потреба відчувати таку самотність — хто вклав у неї цю потребу? І чому, якщо вже потреба існує, її задоволення не може остаточно заспокоїти людину? Адже і це — миттєве якесь щастя. А потім? Наступну щасливу мить треба здобувати наступним переступанням. А може, краще сказати — злочином?

Домініка пішла до холодильника, вийняла пляшку. Сто грамів яблучного домашнього соку, один ковток — і секунда віддушини, хвиля насолоди. Затишок кухні, вода, що закипає...

Думки почали плутатися: хотілося спати, забутися. Вона знову поверталася до себе — чи до себе? Вийняла ванночку, поставила на табуретку, налила води. Принесла сонного Торвіга.

— Іди, мій маленький, ось так.

Обтерла його спочатку мокрою рукою, потім повільно опустила. Торвіг заворушився, задоволено засопів.

— Слабка я, — сказала вголос.

Ні, не зможе вона змагатися з долею — не зможе не сховатися в любові, в світику. Є рідкісні люди — вже не люди, якісь боги, які витримували цей вантаж безлюбов’я, безприв’язаності, душевної невлаштованості. А що вона може — слабка жінка: куди вона може піти з цієї квартирки, з цієї своєї задухи, солодкого сну життя?

Потім спала голою, притиснувши до себе дитя. Торвіг, як завжди, посмоктав, боляче вкусив її і тут же заснув. Вона розтерла вкушене місце, не відчуваючи ніякої злоби, всьому покірна. Тепер вона відчувала себе слабкою, маленькою — і це означало, що в ній живе одночасно й інше почуття: що є в світі хтось сильний, всемогутній, під чиїм уважним поглядом вона зараз дихає. І, засинаючи, вона звернулася до цього сильного, імені якого вона не знала, але чию присутність відчувала:

— Прости і допоможи мені.

Але наступного дня, вже вранці — вона з радістю рухала м’язами. Її голова була ясною, м’язи відпочили, за вікном співали птахи і світило сонце. Все було так прекрасно. Надлишок сили виривався назовні. Вона не змогла його витратити під час ранкової зарядки з гантелями і потім, бігаючи в магазин. Їй хотілося співати, танцювати — і коли зранку Торвіг вкусив її за груди, вона легенько, на цей раз сміючись, вдарила його по губах. Торвіг попереджувально крикнув і замовк, наче зрозумів інший характер цього її руху. Готуючи сніданок, вона спіймала себе на тому, що подумки перебуває на сходовому майданчику біля сміттєпроводу. Відтепер це місце стане для неї дуже значним, як будь-яке місце, де людині вдається подивитися в очі долі, відчути на своєму обличчі її подих.

Торвіг-І

Торвіг ріс, і разом з ним зростало в Домініці її суперечливе почуття до нього. Він давно перестав брати груди — але тепер його укуси стали більш відчутні: він кусав її тепер не губами, а демонстрацією своєї незалежності, відсутністю прихильності до неї, яка так була їй потрібна. Чи, може, це не її дитина? З жахом вона уявляла собі покої пологового будинку, десятки тілець, складених рядочком, що ворушаться, кричать що є сили. Вона це бачила — чи не було випадків, коли плутали немовлят, помилково прив’язували не ті бирки? Були. Іноді вона підходила до Торвіга і довго вдивлялася в обличчя.

Торвіг ріс нервовим і замкнутим. З хлопчаками він водився, але поруч з ним опинялися лише ті, хто міг йому підкорятись, хто знаходив у цьому радість. Одного разу вона спіймала його на тому, як він досить боляче шмагав свого друга мотузкою, тоді як той повзав по землі і гриз кору на кущах.

— Він заєць, — пояснив спокійно Торвіг, — а я його пастух.

Домініка відвела його за руку додому і відшмагала тією ж мотузкою. Торвіг мовчав, здалося Домініці, з якоюсь насолодою. Потім діловито заліз з ногами на стілець і малював щось, розтираючи відшмагані місця. Було схоже, що він сприймав покарання як належне, як її право розпоряджатися ним — але чи задовольняло його таке право? Як він взагалі ставиться до неї, до її дій? — це завжди залишалося для неї загадкою. Разом з її любов’ю до нього зростав і страх перед ним. Те перше почуття відчуженості, яке вона переживала колись, коли він був ще немовлям, — було початком двоїстого ставлення до нього. Вона ніяк не могла зрозуміти Бога, який нав’язав їй дітонародження, але змушує її страждати від усвідомлення свого безсилля: те, що вона, як творець, вважала собою, насправді їй не належить, чуже. Або, думала Домініка, можливо, вся справа в тому, що я не творець, я лише знаряддя виробництва — і тому я маю право лише на саму себе. Але тоді навіщо у мене оманливе почуття прив’язаності — адже це водночас і почуття власності: до чого прив’язана — те моє. Що ж виходить: всяка прив’язаність — лише брехня, брехня самому собі? А якщо людина настільки звикла, що вже не здатна жити без цієї брехні, без цієї своєї любові? Чи, може, вона просто дурна — не може зрозуміти елементарних речей?

І ось одного разу вона, як завжди, стояла на кухні і готувала для Торвіга обід. Він мав ось-ось прибігти з дитсадка, що знаходився поруч. Шипіла яєчня, Домініка діставала сіль. І раптом вона зрозуміла, що вона цілком даремно робить те, що вона робить: адже в цьому немає жодного сенсу. Торвіг тільки чекає, поки сам зможе заробляти на себе, коли хтось інша, не вона, зможе йому готувати. Адже він з самого початку, з дня свого народження заявляв, що вона, Домініка, — лише пічка, в якій спекли тісто. І ця пічка тепер ні до чого — вона вже зараз все менше комусь потрібна, а завтра і поготів. Перебуваючи в ній — він дихав нею, її кров’ю та її повітрям. Вже там, у лоні, він боляче штурхав її ногою під груди, заявляючи, що він — це не вона, він зуміє жити, він буде жити без неї. А потім, навчившись самостійно дихати, — він кусав її, кусав груди, які давали йому молоко. А тепер — як тепер він їсть? Він прибігає, мовчки роздягається, миє руки і сідає за стіл, чекає, коли вона йому підв’яже серветку. Потім він мовчки з’їдає приготоване, промовляє чергове «дякую» і якомога швидше йде у своє життя. А що буде завтра — коли він піде до школи, зустріне друзів, дівчаток, дівчат? Вже зараз вона є — вже п’ять років тому вона була — для нього ніхто. Її взагалі не було.

Домініка раптом взяла сковорідку і перевернула над відром для сміття. Недосмажена яєчня потекла жовтою рідиною по білому краю пластмасової посудини. Капали останні жовті краплі. Домініка струснула і поставила сковорідку на місце.

Вона захотіла так зробити. Всупереч тому, що робила до цього. Чому вона смажить — хто їй наказав?

— Хто?! — Домініка озирнулася навколо: ні звуку. Задеренчала тільки чашка на полиці.

Вона знову зрозуміла, наскільки вона одна, одна в цьому світі: і немає нікого, хто б роз’яснив їй, навіщо вона робить те, що вона робить. Сенс її життя був в Торвігу — але в Торвігу, який був нею. О, якби вона була дурна — настільки дурна, як дурні інші самки, самки-квочки: щоб не розуміти нічого, ні удару ногою під груди, ні злобного укусу в сосок, ні дедалі виразнішого небажання бути наодинці з нею, прагнення скоріше позбутися її. Вона заважала йому вже тоді, коли він бив її в живіт.

Впавши у відчай, одного разу вона сходила з Торвігом до психіатра. Він сказав їй:

— Не турбуйтеся: у хлопчика, з усього видно, є деякі відхилення від того, що ми вважаємо нормальним. Але знаєте що — хто з упевненістю скаже, нормально це чи ні, що хлопчаки не відчувають своєї індивідуальності поруч з матір’ю. Колись майбутніх чоловіків відлучали від матері відразу ж після народження — щоб вони виросли чоловіками. Вибачте мені, звичайно, але мужчина, який хоча би потай не зневажає жінку, — не мужчина. Презирство тут — лише засіб відносної незалежності від неї, не більше: зрозумійте. Це від природи.

Вона подивилася тоді на цього товстуна в окулярах, який сидів, відкинувшись на спинку стільця: що він говорить?

— Ви думаєте — я хочу вам зробити боляче, а я лише кажу відомі речі. І потім — всі матері рано чи пізно будуть переживати те, що ви, — він подумав. — Можливо, за винятком тих владних матерів, які можуть упокорити своє прагнення безроздільно володіти тим, що їм не належить навіть у малій мірі.

— Але я ж його народила! — Домініка тоді сказала ті слова, які сказала б на її місці будь-яка мати. І лікар тут же відповів:

— Ви народили! — лікар засміявся. — Дивіться, яка важлива подія!

— А що тоді важливо?

— Ніщо.

Лікар посміхався, коли вона відходила. Дивна людина.

Але вона сама додумала його думки: тепер, коли вона перевернула сковорідку.

— Не отримаєш ти їсти!

Вона крикнула йому це в обличчя, коли він, кинувши курточку в кут, сів за стіл в очікуванні їжі.

Він зиркнув на неї, очі в очі — спідлоба: чи не вперше вона побачила його погляд — погляд заклятого ворога, який став її долею, який душив її, в’язав, тому що — все: від нього не можна відмовитися, почати дихати на повні груди, забути про нього назавжди.

— Я хочу їсти.

Він сказав це спокійно, вимогливо — і такий страх перед цією чужою силою пронизав її, що їй захотілося кинутися йому в ноги, просити прощення. Але вона витримала натиск страху, жаху стосовно того, що вона робить, і вже в наступну мить погляд на себе збоку, що його нав’язував її мозку цей маленький мозок, — зник.

— Чому я повинна тебе годувати? Ти повинен любити мене за це, зрозумів? За турботу. А раз я для тебе чужа — живи сам.

Він знову подивився на неї, сповз із зависокого для нього стільця і пішов до дверей.

І їй знову, як тоді, стало радісно: вона не рабиня його, нічия не рабиня. Вона зараз взагалі піде і зачинить його в квартирі. Куди? Куди-небудь в театр, в кіно, як було в молодості, буде йти і сміятися — безтурботна, щаслива, знову юна.

І там вона познайомиться з молодим приємним мужчиною — вона приведе його додому, і це звіреня змушене буде рахуватися з нею, з її долею. Мати свою долю! Свою, незалежну від маленького тирана. І він зрозуміє тоді, що у неї своя доля, і, можливо, злякається: можливо — відчує, що таке були її любов, її рабство. Він почне цінувати її, подивиться на неї іншими очима. Так, так! — потрібен чоловік: інший, поруч, звіреня повинно на власній шкурі відчути, що не воно — центр світу, не воно!

І вона вибігла на сходовий майданчик, її потягнуло до сміттєпроводу, наче магнітом. Тут, як ніде, їй було добре. Вона хотіла боротися з долею, говорити з нею — радість, змішана зі страхом, змусила її припасти до холодної іржавої труби. Ще раз почути цей звук, повернутися в ту мить, коли Торвіга могло не стати і все пішло би по-іншому.

Але будинок мовчав. Вона стояла так кілька хвилин, забувши про те, що хтось її може побачити. І вона почула звук — зовсім інший: з-за дверей її квартири. Жалібні дитячі схлипи.

Бог

У наступну мить вона влетіла в кімнату до Торвіга, відірвала його рученята від ліжка, в яке він вчепився. Обличчя його було заплакане: це просто дитя, безпорадна істота. Вона вже не бачила в ньому ворога, а бачила свою провину, яку вона із захватом пила, свій біль. Але одночасно щось інше повстало в ній — її пам’ять, те, що говорило: як легко він переміг тебе, змусив стояти на колінах.

Не розуміючи, що вона робить, вона пішла на кухню.

— Сиди, — сказала в дверях, — нема чого плакати. Не хочеш любити свою матір — будеш сидіти голодний.

На кухні вона вийняла з холодильника копчену ковбасу, яку тримала для гостей, понюхала, як вона смачно пахне, і почала їсти, давлячись, не з радістю, а зі злістю. Вона ненавиділа себе, і їй хотілося зробити ще якусь гидоту, щоб задихнутись у свідомості власної нікчемності. Може — побити Торвіга, вбити його?

І тут до неї знову прийшов страх: вона зрозуміла, що це можливо. Хто може завадити їй? Чому вона так не робить?

— Я можу зробити все, що завгодно, я божевільна.

Вона впала обличчям у долоні, щоб забутися, не слухати біса. Треба піти до психіатра, ні — до церкви. А може — вбити себе? Спочатку легкість безмежної свободи, а потім раптом — підкошуються коліна і ти хочеш бути чиїмось рабом, хочеш: це рай — сховатися від своєї порожньої свободи, в якому-небудь маленькому обов’язку, забутися, змішатися з пилом цієї землі.

— Я не-ро-зу-мі-ю-се-бе-е!..

Вона замотала головою — і раптом маленька фігурка в дверях промайнула разом з дверним отвором, зникла, зміщена стінами, стелею. Назад! — вона втупила погляд у двері. Дивлячись у підлогу, Торвіг стояв, прихилившись до одвірка.

— Мам, — у його голосі вчувався докір.

Це був її синочок, він хотів їсти, вона мучила його голодом, садистка.

Згораючи від сорому, Домініка дожувала ковбасу і піднялася.

— Дай мені їсти, — сказав Торвіг і підійшов до неї, майже притулився. — Я хочу їсти... Ти сама їсиш, тобі добре.

Його тремтячий від обурення голос бив її сильніше за батога. Усе ще опираючись, вона сказала:

— Так, мені добре — ну і що? — вона раптом взяла палицю ковбаси, яка лежала на кухонному столі, і з силою відкусила великий шматок. — Ось, а ти, негіднику, дивися.

Тоді він заплакав, і — дивно — пекло, яке заволоділо нею, заглушилося раптом дивовижною думкою: адже все це — лише тактика, щоб все-таки зламати мене. Він грає зі мною, як з мишкою — він бачить, відчуває мене наскрізь. І він доб’ється свого, я буду його, буду робити те, що треба. Я вже готова кинутися цілувати його, спокутувати свою безмежну провину. Але якщо він зараз переможе — то він переможе і завтра, він буде перемагати мене завжди: я буду вічно його раба, раба своєї любові до нього. А чому я повинна так любити — і що буде, якщо я не буду любити, якщо хоча б іноді я — буду я, не він. Нехай він це відчуває.

За цей час, поки Домініка думала, Торвіг заспокоївся: мить, коли він володів нею і коли вона була готова ось-ось підкоритися почуттю сорому і провини, — минула. Тепер уже їхні стосунки були іншими: Торвіг мовчав, сопів носом, він переживав свою невдачу, мовчала і Домініка. Нарешті він повернувся, постояв кілька секунд, ніби очікуючи, що хоча б тепер вона схаменеться, візьме його до себе, але і цього разу Домініка перемогла себе — їй було цікаво, що буде далі.

Тоді Торвіг пішов і замкнувся у своїй кімнаті. Домініка зірвалася, вирішила прати: треба ж щось робити — робота забирала її у пристрасті, знімала напругу. Прала і думала: як жити далі, як поводити себе — у чомусь вона не права, але в чому? У тому, що вона не хоче, аби дитина була її долею? З чим залишиться вона через п’ять, через двадцять років: їй треба шукати чоловіка, друга життя. Ні, Торвіг не буде їй другом — це ясно: він вимагач і тільки. Материнські почуття у неї є — дуже гострі, але щоб примітивний інстинкт заволодів її особистістю, перетворив на мамашу? Що вона бачила у своєму житті, куди їздила — з якими новими людьми познайомилася? Домініка несамовито працювала руками, збовтуючи мильну піну: і сліду від сорому не залишилося в її тверезому мозку. Вона не змогла би пояснити, звідки до неї прийшла ця тверезість і куди подівся її сором, її страх перед безумством. Так, Торвіг сидить там зараз сам, йому погано: а що, власне, сталося? Нагодує вона його, від’їсть своє, але це нічого не вирішить в її житті. І протест її дурний — дурна його форма. І все тому, що вона безсила перед Торвігом — доти, допоки одна. Вона не зможе зрештою не стати мамашою, дурною мамашою-рабинею, яких тисячі, мільйони серед матерів-одиначок. Зовсім недавно говорила вона з однією з таких:

— Він не любить мене — він ще до народження не любив.

— Це ви винні, ви самі й винні, — сказала мамаша, — мій ціпонька не злазить у мене з рук. Тому що я не шкодувала йому любові, а ви шкодували, ви занадто багато думали про себе.

Але не думати про себе — який жах, яке болото: не відчувати себе окремим світом, окремою долею, не розуміти, що в тебе своє народження і своя смерть, і що у своєму, що на очах минає, житті ти хочеш побачити щось більше, ніж двокімнатна квартира і дорога на роботу, туди і назад. І потім — хіба вона не хотіла любити? Хіба тепер вона не хоче? Чи не вона позавчора цілувала Торвіга, піддобрювалася до нього, коли той прихворів — лежав мовчки, втупившись поглядом у стінку. Скільки вона тоді передумала, як картала себе! А наступного дня він пішов у дитсадок не попрощавшись, вона чекала його на кухні, думала — пішов в туалет, чекала-чекала — не дочекалася — вибігла у двір: Торвіг уже йшов уздовж залізної огорожі дитячого садка. Повернулася засмучена, довго шкребла каструлю: що вона йому зробила? Мовчить, не дивиться на неї — і вона завжди шукає провину: а можливо — вона впадає у відчай, не знаходячи, і тоді створює її собі, цю провину? Щоб внести хоч який-небудь сенс у те, що відбувається, якусь логіку. Торвіг зачинився у себе — вона не дала йому їсти і хоч знає, чому він зачинився, чому не спілкується. Але ж якби дала йому їсти — він все одно пішов би до себе і про щось собі думав, домислював би свої недитячі думи.

Домініка злила піну і набрала в миску холодної води — кинула туди трусики, шкарпетки Торвіга: озирнувшись на двері, понюхала їх — тепер вони пахли лугом, чистотою. Ні — хіба вона не любить свого сина? Але вона хотіла не такого сина — не такого, який штурхав би її ще до народження, кусав їй груди, робив завжди по-своєму, не рахуючись з нею, з її волею. Адже, можливо, і материнська любов втратила б свою привабливість, якби не смакувала солодощі придушення чужої волі, свята нав’язування своєї волі іншій істоті. Але Торвіг завжди був окремою волею — вона не пізнала, що таке довіра того, хто є ти: звичайні діти — вони діти, вони слабкі. Тому й легко ними керувати, командувати. А її Торвіг був сильніший за неї, дорослу: тому що вона якщо плакала, то завжди плакала від слабкості, від своєї доброти, а Торвіг плакав тільки від гордощів. А доброту він просто розумів — і, розуміючи, часом робив добрі справи: але він не був добрим, Торвіг.

Одного разу він приніс додому голуба зі зламаною ногою. Він не запитав її, чи можна тримати птаху в квартирі, просто приніс, і все. Цілий вечір не виходив, на оклик не відгукувався. Тоді вона вирішила зазирнути до нього в кімнату. Торвіг сидів на килимі, освітлений настільною лампою, і годував голуба. Але як дивно він його годував: розкривав силою дзьоб і опускав туди зернятко. Голуб давився і ковтав. Тоді Торвіг брав наступне зерно і знову розкривав птахові дзьоб. Обличчя його було зосереджене, він весь був поглинений тим, що робив.

— Торвігу, — сказала Домініка, — ти ж робиш пташці боляче. Дивись, як ти затиснув її між ніг, вона зовсім перелякана, вона не хоче твоїх зерен.

— Ні, — сказав Торвіг, як завжди дивлячись не стільки на неї, скільки кудись убік. — Я її вилікую, вона у мене буде жити.

При цьому він знову розкрив дзьоб і кинув зерно.

Тоді вона підійшла і відібрала у нього пташку.

— Не муч пташку!

— Вона у мене буде жити! — схопився Торвіг.

— Так ніхто не лікує!

І вона пішла. Тоді він їй крикнув у спину:

— Т-ти! Т-ти зла відьма!

Вона чекала, що він заплаче, але він стримався, не заплакав — і вона ще раз жахнулася його силі. Вона б так не змогла — після таких слів не заплакати, не перейти в інший вимір, де з тобою твоя вина, твій затишний бог. Чиєсь прощення. А до Торвіга, напевно, цей бог ніколи не приходив, ніколи: він існував для інших, не для нього.

Домініка прополоскала одяг і розвісила на мотузці. Краплі спочатку швидко, а потім все повільніше затарабанили об дно ванни. Домініка підставила руку, і кілька холодних крапель розплескалися об її долоню. Вона озирнулась: навколо білі плитки, кругле дзеркало в кутку. Треба приготувати що-небудь Торвігу. Якась недодумана думка про те, що вона жила б зі своєю вічною провиною перед іншими, своїм вічним богом, якби не той бог, якого їй нав’язував Торвіг, — ця думка промайнула в її мозку і зникла, не оформившись, як тільки вона вийшла з ванної кімнати.

— Торвігу, йди їсти, — сказала вона йому через п’ять хвилин.

Торвіг, як вона і чекала, не відгукнувся, не з’явився в дверях.

— Іди, я приготувала тобі їсти, ти ж хотів їсти.

Вона відірвала його руку від аркуша паперу, покресленого вздовж і поперек безглуздими лініями.

— Ти чому не слухаєш свою маму?

— Ти мені не мама, — він різко звільнив руку і нахилився до паперу.

І тут у Домініки зродилася дивна думка — вона визрівала у неї давно. Ці часто повторювані фрази «ти мені не мама, ти чужа», її власні думки «він мені чужий, воно мені чуже, це звіреня», «він не мій» — все це відкладалося в її мозку, поки не визріло це жахливе припущення: а чи людина Торвіг? Вона вже десь бачила, на якихось картинах, це відчужене, іноді злісне обличчя немовляти. І вона не могла зрозуміти, в чому справа, чому дитя не горнеться до мадонни: наче це не її дитя. А воно ж не її! Адже воно від духу святого — а Марія: вона що ж — навіщо, кому потрібна? Піч, яку використали, в якій спекли хліб. Вона ж знала, що ростить Бога, не свого сина: Божий син, Божий! Не її. Господар вклав хліб, спік і вийняв. І вона не протестувала? — Дурепа, чому вона раділа? Навіщо так легко віддавала? А може, і протестувала — адже вона ж була людиною, не Богом, і вона не могла не відчувати, що це її, все-таки її. А якщо вона і поборювала в собі ці почуття — то де це зафіксовано? З неї зробили ікону, а вона була людиною.

Домініка з якимось страхом підійшла до Торвіга, який щось малював, присіла перед ним навпочіпки. Ніби вперше дивилася на його шовковисті кучері, які гарно спадали на плечі. І щось зовсім вже безумне стукало у неї в голові: «бог, бог, бог».

— Торвігу, мій хлопчику.

Він не відреагував жодним рухом. І тоді вона струснула його за плечі — їй стало страшенно самотньо.

— Не муч мене, будь зі мною ласкавий, чуєш? Я одна, одна в цілому світі, ти єдиний, хто міг би врятувати мене від самотності. Але ти весь час мовчиш, весь час у собі. Що я тобі поганого зробила? Я втомилася бути самотньою з тобою.

— Ти... — Торвіг повернувся і зверхньо подивився на неї, — ти зла відьма.

— Так ти мене ще будеш мучити? Хлопчисько! Ніякий ти не бог, паршивець. Ось тобі, ось!

Вона схопила його за плече, стягнула зі стільця і зняла штанці — боляче відшмагала долонею. І коли він кричав — вона раділа: раділа, що вона не мадонна, а жива людина, а він ніякий не син божий, а противний хлопчисько, і вона періщить його, як остання істеричка, остання мати-самодурка. І цим вона доводила існування іншої реальності. І їй подобалося бути зараз цією самодуркою, істеричною мамашею — тому що в одну мить зник весь її страх і вона відчула звільнення, а свої думки про сина божого, якби вона зараз про них згадала, вважала б смішним породженням своєї загостреної психіки.

— Немає ніякого бога — а отже, я нічого не боюся, — Домініка говорила вголос, наче відшмаганий нею Торвіг, який мовчки схлипував, був глухою стіною. — Неправда, я поки що ще можу довести собі, що ти мій. Я народила тебе, я! — і моя влада над тобою безмежна. І це я тобі ще не раз доведу, як довела щойно, зрозумів?

Вона хотіла, щоб він що-небудь відповів. О, як би вона була вдячна йому, якби він визнав її материнську владу над ним! Що йому варто? Тому що влада над його тілом не була все-таки владою над ним. А вона раптом захотіла її — жадібно, до смертної туги. Або зараз, або ніколи — він підкориться і визнає в ній матір. Зречеться свого бога, якому він молиться, і визнає бога в ній, вищий авторитет, який їй так потрібен.

Вона вибігла в коридор і перевірила всі замки на дверях. Це її квартира, її держава, ніхто не сміє увійти в неї — і невже є в ній щось, що їй не підкоряється? Адже повна покірність усього і є та умова, яка робить цю кімнату — її кімнатою, цей світ — її одноосібним світом. Єдиноначальність і є умова її гармонії. Нею опанувало дивне почуття влади над усім, над кожною річчю, кожною істотою, які знаходилися в межах її держави. І щоб довести собі цю владу, їй дуже захотілося зараз же, не відкладаючи ні хвилини, переставити всі меблі в квартирі. Але вона стримала себе — повернулася назад у кімнату Торвіга, з мотузкою для білизни в руках. І тут сталося те, чого вона чекала довгі роки — чого бажала всією душею, сама цього не усвідомлюючи: Торвіг злякався! Чого? — її руху, її блискучих очей, несподіваного пожвавлення. Її нездорового рум’янцю на щоках. Він зрозумів, що зараз відбудеться щось страшне, щось несхоже на те, що робили з ним досі.

— На коліна! — вона сміялася: нарешті він її, його немає в собі. Вона не самотня, з ним! Страх, який він відчув по відношенню до неї, — зв’язав їх! Нехай хоча б страх. Але від нього до любові — дуже близько, дуже. Вона не одна.

— Будеш слухати маму, негіднику?! — Домініка роздягла його нижче пояса і занесла руку з мотузкою над голим тілом, міцно затиснувши голову сина між ніг.

Торвіг мовчав, але вона відчувала, що він вже інший — він вже майже її, майже. Ще крок — ще останнє зусилля. І вона, розмахнувшись, вдарила його по голому заду, ще і ще — відчуваючи, що цього разу Торвіг підкошений, він не піде в себе, не замкнеться, а вийде до неї, треба тільки чим дошкульніше вдарити, якомога соковитіше впаяти мотузку в його голу полку. Ціною будь-яких зусиль — але цього разу вона зламає його волю, вона вже занадто далеко зайшла, відступати нікуди: зараз або ніколи.

Після першого ж удару Торвіг заскавучав не своїм голосом — це не було схоже на смачні шльопанці долонею. Це було занадто боляче, надто неприємно. І мати не була схожа на боязку слугу, яка, б’ючи, чекає на його милість. Вперше мати була страшна — всемогутня: вперше він відчув, що знаходиться в чиїхось потужних руках, які, якщо захочуть, позбавлять його життя — найдорожчого. Якимось чином маленький мозок зрозумів, що жінка, яка його била, здатна в цю хвилину на все, вона не грала, як раніше. Вона насправді була готова відстояти те, що їй життєво необхідно. І перед цією силою ненапускного напору — знітився Торвіг: він почав поважати матір саме в ту мить, коли вона здатна була його знищити, стерти з лиця землі. Він зрозумів, що вона — зараз, сьогодні — сильніша, він зрозумів нарешті, що є своя принадність у слабкості. Без слів він збагнув свою нову сутність і заридав, звиваючись під батогом, цілуючи материнські ноги, благаючи: не бий, не бий! Але його благання, його покірність лише додали їй нових сил: тепер їй треба було до глибини екстазу пізнати його залежність, його відданість, його слабкість. Все кричало в ній: він мій, мій, я це довела — він мій!

— Мамочко, мамочко, не бий мене, хороша, не бий мене!

Величезна, що зводила з розуму, жалість до нього на мить приводила її до тями, але вона тут же витісняла її зі свідомості — за все життя він не сказав їй таких слів — «мила», «хороша», та ще з такою силою почуття — нехай і відчаю, безвиході. А хіба може бути сильним почуття, що не містить у собі безвиході? Попка Торвіга все більше нагадувала червоне місиво, роздуті борозни все більше зливалися, розпухаючи вшир, — поки під час одного з ударів не бризнула кров і Торвіг не закричав щосили:

— Я люблю тебе, мамо! — і відразу знепритомнів.

Домініка зупинилася як укопана: саморобна нагайка випала з її рук, а вона сама повалилася лицем в кров, наче пронизана стрілою. Вона чекала цих слів довгих п’ять років — цієї сили почуття, яким Торвіг мав заплатити їй за її любов, її жертву собою заради нього. Ну що ж — він не зміг би сам прокинутись до цієї любові — вона вибила її у нього, силою, вона сильніша фізично: і це вся влада, вся — він буде любити її, буде, буде поважати її, вона більше не буде перед ним принижуватися, до нього підлещуватися — ніколи: і чим більше вона буде сувора з ним, тим більше він буде любити її, тим сильніше.

Тепла і липка кров, тепле рідне тільце — Домініка лежала на підлозі, вткнувшись обличчям в рідне тільце, вона ніби забулася. Час від часу на неї находили напади жахливого каяття — і тоді вона цілувала Торвіга, закриваючи очі, притискаючи його до себе: вона не могла бачити того, що зробила з його тілом. Але дивно — до неї жодного разу не прийшов страх, що син може не прокинутися, жодного разу не виникло бажання привести його до тями. Всі речі навколо кружляли, як у повільному вальсі, і разом з ними кружляла і вона, безумна: можливо, її заспокоювало сопіння Торвіга; їй здавалося, що він просто заснув. Він справді спав, іноді нервово здригаючись під її руками.

У цей час подзвонили у двері, і Домініка зірвалася, як ошпарена: їй і в голову не могло прийти, що є, існує якийсь зовнішній світ, ще якісь люди, крім неї і Торвіга.

Вона побігла у ванну, наспіх обмила обличчя від крові і пішла до дверей.

На порозі стояли кілька людей і уважно дивилися на неї.

Доля

— Що вам потрібно? — запитала, передчуваючи все, що з нею повинно зараз статися, Домініка.

— Можна зайти? — наполегливо запитав чоловік у синьому плащі і великих окулярах, що стояв попереду.

Не чекаючи відповіді, він відсторонив її оперту на одвірок руку і пішов до кімнати Торвіга. Але в наступну секунду Домініка перегородила йому шлях:

— Ні! Ви не підете туди! Хто ви такі? Яке ви маєте право?

— Змийте краще кров з рук, — сказав презирливо чоловік в окулярах і кивнув двом іншим, що стояли позаду: — Візьміть.

Спочатку вона не зрозуміла — кого «візьміть»? Про що це вони? Але тут же все їй стало ясно, і вона заметалася по коридору, не знаючи, що робити. Чотири міцні руки швидко притиснули її до стінки. Збожеволівши від жаху, вона дивилася, як чоловік в окулярах виніс напівголого Торвіга з закривавленим низом і майже що плюнув їй в обличчя кинутим на неї поглядом.

— Її виведіть, зі мною залишиться Марія Павлівна, — і пішов на кухню.

Домініка, все розуміючи, ніяк не могла збагнути, хто ці люди, що їм потрібно в її квартирі, її світі, в її державі, де вона щойно вперше відчула себе повним володарем, домоглася, щоб усе підкорилося їй, зв’язалося з нею мертвими узами через кров. І ще вона зрозуміла, що хай буде Торвіг таким, яким був, аби лише не було тут цих людей, цих жахливих людей, для яких вона вже не людина. Вона навіть заплющила очі з гарячою надією переконатися в наступну мить, що все це сон. Але її привів до тями знайомий голос:

— Я давно спостерігаю за нею. Я бачила, як вона засовувала немовля у сміттєпровід: я тоді подзвонила куди слід, але ніхто не повірив. А минулого року вона тягла дитину за вухо до шостого поверху. Мені то що — я людина стороння, але я сама виростила чотирьох і знаю, що таке мати. Це не мати, я вам кажу, це чудовисько. Я живу якраз над нею — і все чую, все. Ні, не подумайте, я ніколи і думки не допускала підслуховувати, але ці жахливі крики дитини, коли її мучать...

Домініка зрозуміла, що все скінчилося, і їй стало легко. Тільки велика сльоза скотилася у неї по обличчю: Торвіг! Хлопчику мій. Думкою вона полетіла туди, на кухню, думкою обняла його, прикрила тілом: забирайтеся, чужі люди!

Але її вже тягли з її квартири — вона впиралася що є сили, хапалася за дверні ручки, вішалку. Вішалка зірвалася і впала разом з пальтом. Її дотягли до порога і перепочили.

— Здаровая кабила, чорт, — сказав молодий вусатий хлопець. — Такая і мужика можєт пріхлопнуть. Чьо пялішь глаза, сука?

Він не встиг ще перевести подих після фрази, як вона, зібравши всі сили, вкусила його за руку і змогла вирватися, залишивши в руках у ґвалтівників частину халата. Через секунду, з оголеним плечем, вона вбігла до кімнати Торвіга: що робити? Стіл, шафа, табурет, іграшковий трактор, вікно: вікно!

— Не підходити! — вона, не встигаючи відкрити, п’ятою вибила скло, стала однією ногою на карниз. — Забирайтеся геть, йдіть! — вона кричала несвоїм голосом. — Я стрибну; один крок, і я стрибну!

З кухні прибігли чоловік у плащі і жінка в білому халаті.

— Не переступати поріг! — вона була майже впевнена, що переможе. І всі відчули, як півгодини тому відчув Торвіг, що вона не жартує. Кров із розрізаної гомілки текла тонкою цівкою на підвіконня, а звідти на паркет, на осколки скла. — Забирайтеся геть, ви не маєте права, завтра я подам до суду! Я стрибаю!

І вона, побачивши рішучість в очах у одного з м’язистих хлопців, спритно зігнулася і пролізла між шматків скла, що стирчали з не до кінця розбитого вікна, на карниз: вона була тепер по ту сторону вікна, і не можна було кинутися до неї, попередити її стрибок. Ніхто тепер не міг перешкодити їй стрибнути.

Домініка знала, що не можна, не можна дивитися вниз, але вона все-таки глянула — коробки легкових машин, чоловічки. Її занудило, і голова пішла обертом, вона з силою вхопилася за край рами, намагаючись не впасти. Тільки тепер вона зрозуміла, що її може не бути — зараз, через секунду, може не бути ніколи. Вона вже встигла пережити смерть — судому болю від перелому хребта, вогонь, що спалахнув в її мозку: і все! немає більше цього кошмару, не треба ні про що думати — про цих жахливих людей за вікном, що вдивляються в неї з глибини її квартири. Хто вони, що роблять там — серед її речей, розкиданого одягу Торвіга? Вона побачила ногу одного з них: нога стояла поруч із кинутим на підлогу комбінезоном сина — і одна застібка від комбінезона потрапила під чужий каблук. Це вона сама, Домініка, лежала під тим каблуком! — корчилася від нестерпного, безвихідного болю. Ах, навіщо вони її мучать, що їм усім треба від неї? За якоюсь дивною асоціацією вона згадала інше: чужий папірець, що впав тоді, звідкись здалеку, зверху, липкий, брудний, огидний, на обличчя її сина. І тоді вона зняла його двома пальцями і відпустила — викинула, як жабу. Їй хотілося тоді розтоптати, спалити його, вивезти попіл далеко за місто, в ту місцевість, де вона ніколи не побуває, а потім довго мити лугом місце в коридорі, де цей папірець лежав, де залишався від нього невидимий огидний пил. А тепер вона не могла знищити цю чужу ногу, яка доторкнулася до одягу Торвіга, яка стояла на ньому. Вона ще раз подивилася вниз — і цього разу голова не закрутилася, а тільки її жахливо потягнуло вниз — інше, не вогонь від удару в череп, вона пережила: відчуття польоту. Ті дві секунди, коли вона буде летіти, вона буде вільна, як птах, вільна від усіх, а там, за вікном — її чекають ґрати, нові знущання, жахливі муки: вона ж не зможе переносити несвободу, як інші, змиритися зі своєю роллю — о ні, ніколи! Вона навіть Торвігу, синові, не пробачила зарозумілості, нелюбові.

Домініка відчула, як пальці на рамі самі собою розтиснулися і її тіло зрушилося з точки рівноваги, почало падіння назад.

Ну ось, прийшла її доля: прогуркотіло, пролетіло і цього разу зачепило її, розтрощило її всю. Не сховалася вона від неї — не можна втекти, замкнутися в своїй квартирі, стояти, притуливши вухо до вхідних дверей, слухати, як щось страшне, холодне, чуже, гуркочучи, наближається, по сміттєпроводу; не можна потім вбігти, з очима, повними щастя, в освітлену затишком кімнату, притиснути до себе близьку істоту — врятована, сховалася! Не можна радіти теплу, притулившись носом до холодної шибки: прийдуть, займуть те, де вона раділа, притиснуться до скла своїми носами, щоб побачити її, що віддаляється, на холоді, в польоті.

Світ, стіна попливли перед очима Домініки, відокремилися від неї — так добре, так легко, все зникло кудись, сон.

Сон-І

Коли вона розплющила очі — нікого не було поруч. Вона бачила залиту світлом кімнату і другий кінець ліжка, на якому вона лежала. На секунду їй здалося, що вона у себе вдома, і щоб упевнитися в цьому, вона, сповнена радості передчуття, вирішила доторкнутися до Торвіга, який лежав поруч. Але тут же вона з жахом зрозуміла, що не може поворухнути рукою. Вона підвела голову, скільки могла, і подивилася на свої руки — вони лежали під ковдрою, заховані від її очей. Тоді вона спробувала вертіти ними в ліктьовому суглобі — і скоро вона все зрозуміла: вона була просто прив’язана до ліжка, як прив’язують до стовпа звичайну корову, як прив’язують собаку до будки. Ні — гірше: її зв’язали всю — руки і ноги. Її, людину, жінку — хто? Хто має владу над нею? Вона сама хотіла влади над Торвігом, але як вона помилялася! Не можна володіти тим, що не є ти, неможливо: краще говорити собі весь час правду — ти, ти, тільки ти один, сам по собі, абсолютна влада тільки над самим собою. Але сам ти хоч належиш собі? Якщо ні, тоді — все вітер, все вітер і доля! Все хаос — і не можна нічого зрозуміти, нічого. Навіть син не належить їй, Домініці; вона не змогла зруйнувати жахливі закони світу, незрозумілі закони, за якими хтось збудував людські життя. Вона розбила собі голову об них, однак світ буде існувати так, як існував, а не так, як вона хотіла б. І ця думка наповнила її відчаєм і одночасно дивною — що взялась невідомо звідки — силою: їй хотілося опиратися далі, кинутися в іншу сторону, в третю, щоб, сліпій, знову налетіти на перешкоду, знову розбитися — і так до тих пір, поки вона не зрозуміє, де межі цього світу. А якщо вона пізнає межі цього світу — значить, стане ясно, що є інший світ: той світ, де вона хотіла б жити. І тоді вона буде служити іншому богу.

— Відпустіть мене! — Домініка рвонулася з усіх сил, забилася тугою рибиною, виламуючи плечові суглоби. Її лікті і щиколотки ніг міцно утримувала чужа, ворожа їй сила.

— Гей, Пантелеїч, новенька пішла в галоп! — Почула вона грубий жіночий голос і на мить зачаїлася, зиркнула по сторонам: ліжка, ліжка, ліжка, щось ворушиться на деяких із них. Її Торвіг, її квартира — її затишний світ! Зараз, негайно припинити цей кошмар — повернути все, як було, коли нікому до неї не було діла — нікому: о, яке щастя, яке це єдине щастя. Йти куди хочеш, робити що хочеш.

— Я хочу встати, я хочу встати, відпустіть, відпустіть мене!

Вона хотіла крикнути «відв’яжіть!», але злякалася приниження, яке звучало в слові «прив’язана». Вона якось ніколи не замислювалася, що людину можна прив’язати — як річ, знеособити її до речі.

— Пантелеїч, та йди вже, новенька в галопі! — Почула вона той же хриплячий жіночий голос. І через кілька секунд відчула кілька ударів по щоках. Хто міг, хто смів доторкнутися до неї?

Домініка відкрила очі і побачила майже старигана, в білому халаті, сивого, наполовину лисого, високого зросту. Своїми довгими руками він бив її — нехай і не боляче — по щоках.

— Що ви робите? — запитала Домініка.

— Прокинулась? — старий, чиє довге обличчя зі сплюснутим носом здалося їй таким же малореальним, як все навколишнє, незрозуміло посміхнувся. — Може, вистачить скакати галопом, га? Бач, розбрикалась.

— Мужика захотіла, — проскрипів, давлячись, дерев’яний жіночий голос.

— Мужики тепер для неї скінчилися надовго, — заусміхався, чомусь радіючи, стариган. Неначе він мстився їй, молодій, ще повній сил, за її молодість. Та ось вона — його повна влада над нею, отримана так, задарма, без будь-яких зусиль. Влада скриплячої нікчемності над її життям, її тілом, що викручувалося у всі боки.

— Стривай-стривай, панянко! — Раптом у голосі доброго старигана задзвеніла недобра загроза, і Домініка, що почала було знову вириватися, перетворилася на клубок страху, відчувши, як одне з поплескувань по щоках перетворилося на болючий принизливий ляпас. — Ну? — наблизив стариган до неї свої очі, — зрозуміла, з ким маєш справу, ні? Це тобі не дитинку четвертувати.

І старий, не бентежачись, зло і цинічно вилаявся, продовжуючи дивитися їй в очі.

— Ну що, чого дивишся — не чула такого слівця?

Домініка закрила очі: піти, забутися. Хтось роздягнув її догола, хтось чужий, страшний оселився в ній — пронизує її своїм поглядом, створює в ній іншу людину, чужу, ненависну їй. І ця інша людина — її страх. Але чого вона боїться, хто може вбити в ній її? — їй вмирати завтра, і скоро її не буде зовсім, ніколи. Домініка глибше вдавила голову в подушку. Думка про особисту смерть була тією соломинкою, за яку вона вхопилася. Це була вже зброя проти страху, який їй нав’язували інші люди. Страх є відсутність, зникнення особистого, злиття з усім, а вона, зрозумівши неминучість своєї смерті, відокремилася на мить від усього, її «я» звузилося, знайшло форму: на мить вона ніби знову намацала ґрунт під ногами — зробила від світу крок убік, стала окремо. І це дало їй силу відкрити очі, крикнути старому:

— Ви не маєте права! Ви не маєте права мене бити! Ви покидьок! Я подам на вас до суду! Відпустіть мене!

Старий, здалося, трохи розгубився. Але тут же боляче стиснув їй лікті — Домініка закричала.

— Лежи тихо, доча. Ніхто тебе не бив — поплескував я тебе по щоках, тільки і всього. Нам це дозволено. І ручки твої я тримаю там, де треба, де кісточка випирає — тут синців не буде, не бійся, — і раптом випростався на весь зріст, загримів на всю палату. — І не треба було дитинку в унітаз запихати! Ніхто тебе сюди не кликав — а потрапила, так будеш жити за нашими законами!

І знову вилаявся на її адресу.

— Та що ти, Пантелеїч, нерви з нею псуєш? — скрипучий грудний голос доносився звідкись з-під вікна. — Поклич Федьку, нехай вприсне їй тизерцину.

— Так спить він, нехай поспить, сьогодні у братухи дачу будував цілий день, напрацювався, та й того... відпочили на дачці.

— Вчора, бачила, приходила до нього донечка — вилитий тато.

— Так це не донечка — сестра його двоюрідна. У нього син. А ти теж спи, чуєш? — підвищив він раптом голос. — Тобі належить спати! Чого розмовляєш?!

Голос біля вікна замовк. Старик постояв ще хвилину, подумав і поплентався до дверей.

— Покличте мені лікаря! — за той час, поки старий розмовляв скрипучим голосом, Домініка встигла трохи заспокоїтися і зрозуміти до кінця, хто тут є хто і в кого їй шукати захисту: — Покличте лікаря!

— Ніч зараз, нікого немає, — почувся від дверей добрий голос старого, — завтра будуть лікарі. Тільки я та Федька і є, любонько.

І — як ударом по голові — та ж сама зла лайка, плювок під ноги і гикаючий гортанний сміх з-під вікна.

Домініка заплющила очі: що відбувається? Здається, вона почала дещо розуміти. Але чи краще від цього їй стало? Зачаївшись, вона лежала, намагаючись не думати про прив’язані кінцівки: іноді їй починало здаватися, що вона вільна і її руки-ноги просто-напросто відпочивають. І як тільки до неї приходило це відчуття свободи — тут же з’являлося непереборне бажання перевірити, чи насправді вона вільна. Але навіщо? Чи не краще себе обманювати? Навіщо смикатися, вириватися? — адже це все одно марно. Гинути від болісного безсилля, від відчуття своєї безпорадності — чи це їй потрібно? Можливо, основне — вірити, що ти вільна. Якби її на хвилину відв’язали, а потім, непомітно приспавши, знову прив’язали — вона б лежала з відчуттям повної свободи. Вона б не знала, що прив’язана, не виникало б бажання перевірити, бо лише хвилинку тому вона весело рухалася по землі, — і вона була б щаслива, згадуючи цей рух, живучи ним. Не бачачи себе збоку — намертво прихоплену мотузками. Мотузками — і тут мотузки: вона била Торвіга мотузкою для білизни! За що вона його била? Торвіг — він де, він хіба був у неї?

Домініка розплющила очі — щось заважало її думкам, плутало їх. Прямо над нею яскраво світила велика електрична лампочка, вона видавала моторошне дзижчання. З трьох сторін Домініку обступили світло-жовті, туалетного кольору, стіни, пофарбовані до стелі блискучою олійною фарбою. Вони були зовсім голі, а в тій, яка справа — чорніло квадратне вікно за ґратами. Хтось хропів — хропіли хором: як вона досі не чула? І чому так яскраво горить світло? Всі сплять, а за вікном ніч, і так яскраво горить світло.

Вона знову закрила очі; мотузка для білизни, Торвіг — ні. Свобода. Людині треба багато свободи. Неправда, їй недостатньо буде одну хвилину вільно похитати ручками-ніжками. Потім, розслабившись, насолоджуючись спогадом, вона раптом зірветься в страсі за свою свободу: ворухнути рукою, ногою — і тоді, зрадівши, знову заснути. І завжди, скрізь — буде мучити, гризти її сумнів: чи вільна вона насправді? І треба їй буде перевіряти цю свободу кожну секунду! А де ж тоді життя? А це і буде життя, це єдине і є «не животіння» — перевіряти щосекунди свою свободу: життя!

Голі стіни, гола стеля з однією лампочкою, ряд ліжок, з яких доносилося голосне хропіння, справляли тепер на Домініку моторошне враження. Їй почало здаватися, що нікого немає у світі, а тільки дзижчить мертва лампочка: до неї не можна доторкнутися серцем, сльозою, — і хропуть залізні ліжка. Вона не бачила людей, які, напевно, лежали тут. Вона намагалася уявити їх — але від цього ставало ще гірше: на залізних пружинах лежало два десятки тіл різної ваги, форми, але цілком однакової будови: два ока, що вдивляються у світ, два вуха, які стирчать, вслухаючись у нього, дві руки, здатні хапати все, що попало — в тому числі і її, дві ноги, що переносять тіло в просторі. Органи, що жують, ковтають, що розмножують собі подібних.

Цей мертвий світ, в якому вона опинилася! Своїм узгодженим хропінням він співав гімн великому розуму, який сотворив його: але ж вони люди! Ця єдина хропляча істота. Як вони можуть спати? — тут, у цій кошмарній кімнаті? Чому не повстануть, не зруйнують стіни, не втечуть звідси — адже ж є якийсь світ: інший, сяючий, святковий, затишний.

— Е-ей, е-ей, — покликала вона, переповнена бажанням почути людський голос, втекти від стін, що навалювалися на неї з усіх сторін, від ліжок, що наближалися до неї на коліщатках.

— Е-ей.

Щось перевернулося на сусідньому ліжку, висунуло голову, вперлося в неї поглядом.

— Ви хто? — запитала Домініка і відчула, що нікого немає поруч, хто б міг увійти в неї і жити в ній, забрати з неї її страх, її самотність. Хоч як би назвала себе ця людина — вона буде їй чужою, замкнутою для себе сферою. І ця кулька відскочить від неї — такої ж кульки: і вся земля вкрита такими, що летять одна на одну, вдаряються, розлітаються і знову вдаряються, кульками. Безглуздий їх рух, переплетення траєкторій, доль, — і чи є якийсь сенс у їх замкнутості, їх одинокості? Світ, всесвіт, населений зірками, одинокий — і людина, віддзеркалюючи собою світ, велика своєю порожнечею, своєю незв’язаністю з іншими. Але чи бог вона?

Домініка раптом закричала що є сили, спричинила рух у всій палаті: вона не витримала жаху скляних очей якоїсь недоумкуватої старої, що втупилися у неї. Як завгодно, але їй треба було піти зі світу мовчазних стін, німих поглядів, вивести із заціпеніння світобудову. Їй хотілося кричати: стрибайте, танцюйте, веселіться — нехай буде світ карусель, нехай буде! Що з того, що карусель дрібна, минуща, що з того, що думки дурні, нікчемні і немає завтрашнього дня, думки про смерть. А її і не треба! Не бог людина, не бог — хто сказав? Їй треба забутися — забути про бога в собі, про якісь жахливі зірки, бачити перед собою цвях і молоток, Петра і Галю, оточити себе іншим, маленьким, справжнім світиком — ось де людина! Брешуть, брешуть, коли говорять, що душно людині в такому маленькому світику. Всім душно, і всі живуть в ньому, дихають ним! І плюють у колодязь, з якого п’ють. Людино, не дивися в небо, прошу тебе! — це інше дзеркало, інше! Навіщо бачити в собі страшне, темне — розбий це дзеркало, розбий небо над собою! А дивись у дзеркало Петра і Галі — дивися у дзеркало їхніх очей: оце твоє дзеркало. Воно відображає те в тобі, що потрібно тобі, у чому ти спокійний і... низький. Так, низький — яка солодка ницість бути «просто людиною», пилом землі: а вона захотіла бути богом, богинею! — і тепер ціпеніє від жаху цих падаючих жовтих стін, цих хроплячих ліжок, цих вирячених очей старої, що погойдуються на тонкій шийці. О, тепер вона відірвалася від землі — немає ні Торвіга, ні квартири, нічого немає! Так високо відірвалася, аж застрягла грудьми між зірок і ціпеніє від жаху, не знаючи, що робити. А хто просив? Хто кликав її випробовувати свою долю, засовувати Торвіга у сміттєпровід? Не могла жити, як усі — цвяшок і молоточок, цвяшок, ще цвяшок: ось і бий, вбивай глибоко — один, ще один, ще. Ну, тепер зрозуміла життя, людино? Тепер вже знайшла ти свою довгоочікувану радість, довгоочікуваний сенс? Галя і Петро твій поруч: і щастя йти спозаранку в гастроном, стояти в черзі. Йти в гастроном — і глянути по дорозі на останні зірки; по дорозі, чоловіче. Не надто задивляючись.

Домініка кричала що є сили — радісно, на весь зріст, вигинаючись, як пилка, передчуваючи те майбутнє, правильне людське життя, сенс якого вона пізнала. Вона вже була вільна. Вже жила там — у щоденних турботах, походах у знайомий магазин, поверненнях у знайому квартиру, радісному спілкуванні з людьми великого міста. Вона посміхнеться міліціонеру-регулювальнику, поспостерігає за пташкою — вона почне помічати зовнішній світ. Він наповниться для неї тим, чим він наповнений для тисяч інших. І тоді вона забуде про свій страх, про свою безглузду мудрість і буде дурепою, щасливою дурепою, як усі.

Крик її перейшов у гортанний рев, коли Пантелеїч і сонний Федька, які прибігли на крик, затиснули їй рот. Поки Федька вибирав шприцом ампулу, старий оголив їй стегно і, дивлячись на піну, що злітала з її губ, сказав:

— Во дає, милашка. А ще казала — відв’яжіть. Тобі, з усього видно, так і дригати попкою вхолосту до кінця днів.

— Тримай, діду! — грубо обірвав його Федька і увігнав Домініці під шкіру товсту голку.

Пробудження

Домініка прокинулася від відчуття щастя. Це щастя прийшло нізвідки — воно було сонячним променем, який приємно грів обидва ока. Боялася підняти повіки — забула, як вони піднімаються, які м’язи треба напружити, щоб складна машина запрацювала і хлинула повінь світла, свободи. Світло — це свобода: як душить, наганяє тугу темний дощовий день. Туга — це тюрма? Неволя. І яким безхмарним нерідко буває літній ранок! — а то й осінній: лиш би хтось влив у цей світ свободу — через круглий отвір у небі влив її у величезний бак, щоб запрацював мотор машини, забилися частіше людські серця, захлопали в єдиному пориві розділені стінами квартир мільйони клапанів. І тоді зареве, зрушиться з місця і помчить, радісно завиваючи, задерикувато викидаючи з вихлопної труби газ, цей величезний мотоцикл, в якому, змішуючись і кричу-чи, летять, нічого не розуміючи, всі вони, злі і добрі люди.

Щастя — це було відчуття, що вона — лише одна з них, крихта в цьому урочистому світі, що ревів на поворотах. Домініка знайшла той м’яз, який все ще спав, не бажаючи впускати світло, свободу: м’яз підняв їй повіки — і вона побачила цей світ. Побачила і чогось злякалася — знайомі стіни здалися незнайомими, овал настінного годинника, на який вона кидала сонний погляд тисячу разів, — затулився раптом від неї чужим блиском лакованої поверхні, стрілки сховалися за відображенням віконної рами. Щось темне, страшне піднялося в ній, заважаючи відчувати свободу: вона знову закрила очі і тут же встала, кинулася до Торвіга; той спав, у блакитному комбінезончику, на животі, витягнувши обидві ніжки і ліву руку: права рука була відкинута вбік.

— Боже мій, який сон, який жахливий сон, — прошепотіла Домініка, йдучи до ванної.

Поки вона милася — страх не покидав її: їй страшенно хотілося піти ще раз до Торвіга, оглянути кімнату, обійти всю квартиру, доторкнутися до меблів, речей. Але вона змусила себе дочистити зуби, сполоснути обличчя. Потім пішла на кухню, поставила чайник, а звідти — у кімнату Торвіга: довго стояла біля вікна, водила рукою по склу. Потім відкрила раму, лягла грудьми на підвіконня — ще далі, намагаючись зазирнути за карниз: перші люди і перші машини — спасибі вам, спасибі вам! Будьте завжди — там, внизу, під моїм життям, щоб я, вільна, щоранку дивилася на вас звідси. Щоб ви ніколи не зникали — повторювалися щоранку, і тоді щоранку буду повторюватися я, що звикла до вас, як до себе: і буде мені добре, знайомій.

— Торвігу, вставай, синочку.

Вона розворушила його, щоби почути його голос, подивитися в очі. Торвіг невдоволено засопів і копнув її ногою в груди. Її рука вже сіпнулася, щоби вдарити по цій нозі, — люблячи, служачи йому — все-таки вдарити, віддати біль за біль. Але щось, згадавши сон, сказало їй: не треба. Почекай. Який би він не був — він твій, і ніхто його не відбирає у тебе. А якщо ти будеш занадто багато думати про себе, занадто яро будеш відстоювати межі свого — то відберуть, стане він не твоїм вже насправді, все ти втратиш, залишишся зі своїм, відвойованим у інших, світом. А хіба це погано? Добре, але треба так відвойовувати світ, щоб зберегти любов інших до себе, стати для інших — тобі, трагічній, самотній — частиною їхнього світу. Жити далеко, в своєму, не віддаляючись ні від кого, не відштовхуючи нікого.

Домініка нахилилася до обличчя Торвіга — вона хотіла перевірити, тут же перевірити себе.

— Торвігу, синочку, вставай.

І він знову вдарив її ніжкою в груди, забурмотів невдоволено, крізь сон:

— Спати, спати хочу.

Тоді вона поцілувала цю ніжку — кожен з пальчиків. І те, що вона цілувала його, який вдарив, принесло їй іншу радість: немовби хтось, хто глибше неї, вступив у володіння нею — скасував її рішення віддати свій біль, відразу відігратися, щоб поважати себе. Цей хтось змінив закони гри, назвав «повагою до себе» інше, завойоване прощенням, не помстою. І цей хтось — була теж вона, ще більше вона, Домініка — форма, котра наповнювалася різним, котра відчувала себе то злою, то доброю. І це все була вона — різна і єдина, що заходила у глухий кут від питання «яка я?», але щаслива, коли не ставила собі питання, спонтанно стаючи то тією, то іншою. Але вона хотіла знати себе — не обманювати себе: знати, що в ній істинне, а що хибне. Цілувати ніжку Торвіга, яка б’є, прощати весь світ — ось істина! Це означає — бути пилом світу, бути всім.

Домініка пройшла в коридор — доторкнулася до вішалки, пальта на ній, присіла біля тумбочки з букетом засушених квітів, сховала обличчя між тонких стеблинок: їй відкрилася правда осіннього лісу, червоного кольору, пряного запаху злежалого листя.

— Нехай нерозумно, — прошепотіла, ледве дихаючи, Домініка, — нехай нерозумно, але добре. Мені добре, і я щаслива.

Вона прийняла ванну — довго лежала там, бовтаючи ногами, розбризкуючи мильну піну, щось наспівувала, насолоджуючись хвилиною свободи, пила її. Потім на кухні вишивала давно закинуту серветку й не питала себе — навіщо, навіщо вона це робить? Просто їй захотілося чимось зайнятися, поки Торвіг спить, чимось дуже, до ідіотизму, конкретним. І вона згадала про серветку, яку почала вишивати одного разу, коли розуміла життя так, як сьогодні. Коли до неї ще раз прийшло таке ж розуміння — вона довела роботу до половини, а тепер — закінчувала. Поступово, з кожним новим стібком, вимальовувався горизонт: море вже було вишите, залишалося вишити горизонт, червоне сонце, а на тлі сонця — маленьке далеке вітрило. І, живучи в цій далечині, вона неначе забула про себе і тому не запитувала більше ні про що. А коли, за старою звичкою, прийшла до неї думка, що, скінчивши вишивати, вона заховає серветку в ящик, бо її не було куди класти і вона не любила міщанських серветочок на меблях, — вона перемогла цю думку іншою: навіщо докопуватися до кінця, навіщо? Чи стала щасливішою Єва, зірвавши яблуко з дерева пізнання? Що здобули вони з Адамом, жителі раю? — пекло і радість знання? Але чи може людина витримати таке знання, такі питання — чи під силу вони їй? Їй здавалося, що під силу: але вона мало не збожеволіла — досить! Досить експериментів, нехай хтось інший вивчає життя, докопується до таємниці людини — їй це навіщо? У неї одне життя, і їй набридло холонути від жахів, втрачати ґрунт під ногами. Ну, вже ні — ця серветка, її квартира, її робота, її друзі — нехай будуть друзі, знайомі; врешті — Торвіг, — все, більше нічого, більше нічого немає. Її стійкий світ — робота, гастроном, квартира. Не треба їй жодних морів, невідомого в долі, жодних очікувань — все одно всього не побачиш, за всіх не поживеш: от її море, на серветці — хіба їй погано? Заплющ очі, уяви хвилю, яка набігає, вітрило, що кличе, говорить до тебе. Реальне море — воно ніщо, ніщо проти моря, створеного її душею, її мозком, а його вона може нести в собі і тут, у чотирьох стінах — тут, коли його немає, ще гостріше відчувати, ніж там, під сонечком на пляжі. Якщо їй треба, вона викличе в собі інші світи. Але один світ повинен бути у неї справжній, найголовніший — так, найголовніший, тут, на п’ятачку землі. Навіщо хотіти багато, руйнуючи щастя вдоволеності, повноти. Чи вона не знає, що не можна відчути затишок всесвіту, нескінченності — навіщо їй жити там, де нічого немає, крім смертної туги, навіщо їй дражнити бога, долю, намагатися бути ніким, ставити на карту свій п’ятачок під сонцем.

І Домініка, закінчивши думку, вишивала далі, намагаючись ні про що не думати. Вона зрозуміла, що, поки вона вишиває, не питаючи навіщо, — вона не знає себе і не знає своєї біди, жахливого вантажу тих питань, від тягаря яких ламалися не одні потужні плечі. Не думати ні про що, жити, не думаючи ні про що таке, що було б вище за голку, вище за кефір, Марію Петрівну, Торвіга — сина, просто хлопчика, вище за те ім’я і ті дані про неї, які записані в паперах, що зберігаються в різних конторах. А хто сказав їй, що вона — щось вище, щось не те, що вона не мешканець такого-то будинку такої-то вулиці, не працівник такої-то бібліотеки, не типова мати-одиначка? Чому вона повинна думати, що вона не одна з багатьох, не піщинка серед піщинок, а щось особливе?

Домініка закінчила вишивати вітрило і поклала руки разом з вишиванням на коліна. Адже їй зовсім добре без думок, тобто без таких дурних думок, в яких вона не може розібратися, і кожна з яких несе в собі небезпеку захопити її, понести в бурхливому потоці своєї чарівної логіки, правди — перевернути, спаплюжити все її життя. Великі думки підкоряли собі цілі народи, змушуючи їх перелопачувати життя — а чи люди стали щасливішими через це? Поламані долі, зневажені правди іншого роду, заглушки, увігнані в горлянки, які прорікали інші істини. Ні, ні — треба жити так, як живеться, — життя розумніше за всі правди, всі логіки. Ламаючи обмеженість людського розуму, на перехресті різнополюсних воль, воно вишикувалося таким, яким воно є; а людина, вхопившись за першу-ліпшу думку, летить з цією думкою, як з картонним мечем, на складне, що містить у собі переплетення сотень, тисяч таких думок, чудовисько життя. І це чудовисько проковтує її разом з її паперовим мечем, навіть не помітивши. Ні і ні: краще бути частиною, частиною цього життя, ніж воювати з ним. Краще сіяти хліб, ростити дітей, ростити Торвіга — смажити для нього яєчню, прати йому трусики, терпіти від нього біль, просити його бути добрішим, боротися за його серце, не наближаючись до нього на відстань руки, що б’є, а віддаляючись від нього на нескінченність свого прощення: нехай відчує він, як пішла вона з нього, нехай перестане вона жити в ньому страхом, настороженістю, ворогом. Нехай побачить він її здалеку — звідти, звідки бачать зазвичай тих, хто робить тобі саме добро, саме лише добро. Маленькою далекою фігуркою, рідним стовпчиком проріжеться вона коли-небудь на горизонті його душі; і він заплаче тоді, зрозумівши, чим була для нього мати, його добрий бог.

Домініка втерла сльози і встала. Швидко начистила картоплі, розтопила жир на сковорідці. Вона не розуміла, що те, що вона зараз робила, є думка, інша, але теж думка, яка підкорює собі її існування. І що ті, хто є частиною життя, самим життям, — взагалі не думають, не роздвоюються, йдучи в гастроном, не бачать себе тими, хто йдуть в гастроном, дивляться на гілку, смажать яєчню, люблять дитину. Вони просто йдуть в гастроном, дивляться на гілку, смажать яєчню і люблять дитину. Не роздвоюючись — вони не пам’ятають того, що було вчора. І якщо вони підходять до сміттєпроводу — то ніщо не здригається в їхній душі і минуле не надто довго затримується в них. Ці щасливчики вмирають з кожною секундою, не запам’ятовуючи себе в часі, — щоб наступну секунду знову спалити, пролетіти, не обідравши об неї боки. І тому їх не болить минуле: а, не приносячи болю, воно хіба є? Але у неї, у Домініки, усі боки обідрані об виступи минулих митей. Але треба забути, треба залікувати старі рани і забути про все, і отримати те щастя, яким володіє більшість, треба заспокоїтися, як усі, — зрадіти голці, гастроному, Торвігу і зрозуміти, що це — все, чого вона може бажати від життя.

— Торвігу, йди, синочку, йди, — вона підійшла до дверей, взяла його за руку і провела до столу. — Сідай ось сюди, зараз тобі мама дасть щось смачненьке.

Торвіг сидів і мовчав, поглядаючи у вікно.

— Хочеш, ти поїсиш, а потім ми пограємося з тобою?

Торвіг недовірливо подивився на неї: вона ніколи з ним раніше не гралася.

— Ти не вмієш, — сказав нарешті, подумавши.

— Звідки ти взяв — я теж була маленькою дівчинкою, — вона поставила на стіл сковорідку з підсмаженою картоплею, відкрила кришку: пара повалила вгору і обпекла Торвігу ніс.

— Ой, вибач, синку, — на, потримай холодне.

Торвіг скривився і взяв важкий ніж.

— Я була дівчинкою і гралася в ляльки, — продовжувала Домініка, накладаючи половинки картоплин, що розвалювалися.

— Неправда, — Торвіг, з колодкою ножа, виглядав смішним у своїй серйозності, і це надавало їй сміливості.

— Правда, я навіть одного разу, ще в дитбудинку, забралася на дерево і впала звідти вниз головою.

Домініка засміялася, і Торвіг подивився на неї з подивом і з цікавістю: він не розумів. Його звичка боятися матері або чекати її сліз, благань, — вимагала іншого ставлення до неї. Але Домініка говорила з ним, як з рівним — не запобігаючи і не лякаючи.

— У мене потім був ось такий ніс, — вона взяла пальцями обох рук крильчатки носа і розвела в сторони.

— Ги, — сказав заворожений Торвіг, не знаючи, як себе поводити. Вона його явно смішила — але це було так не схоже на неї!

— І взагалі — знаєш що? — Домініка змовницьки йому підморгнула. — Давай підемо сьогодні з тобою на каруселі?

Вона подивилася на вікно — і їй захотілося кричати від радості: там було стільки сонця!

— А ти не підеш на роботу?

— Ні, Торвігу, ні. Я не піду сьогодні на роботу, а ти не підеш сьогодні в садок. Ми проведемо день сьогодні разом — на каруселях, а потім зайдемо в зоопарк, хочеш, так?

— Хочу.

І вона відчула, як щось дуже важливе натягнулося між ними, задзвеніло давно очікуваною радістю.

— І взагалі, — вона зняла фартух, — тепер щонеділі будемо ходити, куди ти хочеш.

— Я хочу піти в магазин, де машини, і я хочу в дитяче містечко.

«Добре, я буду жити для тебе, добре», — сказала вона собі, задихаючись, а вголос кинула:

— Звичайно. Давай будемо дружити, га?

Торвіг нічого не відповів — зробив вигляд, що їсть. Але нічого, не все відразу, нічого.

І коли вони вже сиділи в кабінці чортового колеса, що загрозливо погойдувалася, залишаючи під собою дерева, будинки, і коли Торвіг, злякавшись висоти, раптом притулився до неї, обхопивши рученятами за талію, — вона заплющила очі. Не від цього, від іншого страху: їй здалося, що немає Торвіга і немає цього міста внизу, і цих безтурботних хмар, які, ні про що не думаючи, пролітали і пролітали над головою в далекі, де сяють вічне сонце і вічна надія, казкові і недосяжні краї.

Сон-ІІ

Витягнувши шию, Домініка роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, де сон, а де дійсність. Двоє безглуздих очей, витріщені, червонуваті, вперлися в неї поглядом, погойдуючись на тонкій шийці. Язик недоумкуватої старої, товстий, темно-вишневий, покритий цвіллю, звисав із нижньої губи. Кожні десять секунд на його кінчику збиралася крапля слини, вона скочувалася повільно, витягуючись у бурульку, ковзаючи по звисаючій нитці попередніх крапель. І Домініка, охоплена жахом, не могла відірватися від цього огидного видовища: чому вона не кричить, не ховає голову під ковдру, що за диявольське задоволення дивитися на спотворене божевільне обличчя, наповнювати своє серце жахом? Їй треба було, необхідно було будь-що випити цю чашу до кінця, пересититися почуттям, яке лякало її: навіщо? Хто міг відповісти на це питання? — хто може роз’яснити, чому людська душа хоче те, а не інше? Ще стародавні племена хотіли подивитися своєму жаху в обличчя — наповнювали своє життя масками, татуйованими тілами, розмальованими ликами. І так їм було легше пережити свій страх: давши йому обличчя, вийнявши його з себе і поставивши поруч. Так Домініка дивилася на стару — дивилася на себе, зливалася з нею в єдиній істоті — жила в набряках її очей, у похитуванні зісохлої шийки. І чим далі вона дивилася, тим глибше забувалася, і раптом їй захотілося спати, вона поклала втомлену голову на подушку і відчула, як якась сила піднімає її все вище і вище — ось п’яти її ніг черкнули об крону дерева, полетіли далі і вище — над веселою піснею асфальтованої, що бігла удалину, дороги: вітер — ніжний, сильний — кинув їй в обличчя невидиму хвилю, розпрямив волосся, почав грати косинкою на шиї. Вона засміялася і сказала йому, ніби він був людиною:

— Ти що робиш, бешкетнику?

Вона навіть погрозила йому пальцем. Але він, зрадівши, що вона його помітила, звернулася до нього, з новою силою кинувся на неї — на цей раз в ноги, підняв їй спідницю, пробіг по ногах і задихнувся, не знайшовши виходу. Вона засміялася від незрозумілого захоплення, обхопила спідницю руками нижче колін, сховала в неї обличчя. Потім підняла — вітру вже не було — все місто було дуже далеко, внизу. Тоді вона закричала:

— Е-ей! Е-ге-ей! Це я-a, До-мі-ні-ка-а!..

І те, що місто, земля, які лежали внизу, відповіли їй мовчанням — було якраз тим, чого вона чекала. Тому що відповіддю їй був уже сам її голос, який вона почула — голос того іншого, хто кричав у ній, з яким їй було добре, самотньо: але так самотньо, як самотньо буває найповнішому щастю, яке потонуло у миті, відгородивши себе світом цієї миті від страху, що його несе не зупинений час. Але Домініка зупинила час — неначе вперше і востаннє виросли перед її очима світлі квартали великого міста, і горизонти, що вирвалися за місто, помчали у безкінечність. І ця хмара, що зависла над нею, перша і остання, — як перша і остання вона, Домініка, її очі, її косинка, туфелька, її почуття, її думка, що пробігла тремтінням через все її тіло. Ніби й не було минулого, не буде майбутнього — з цією миттю, у ній народжена, відійде і вона: ні, не помре! — вмирають ті, хто живуть у часі. Просто піде — залишиться з морем розплесканої внизу зелені, з блискучими головами церковних бань, іграшковим піком закам’янілої навіки ратуші. Домініка заплющила очі: потім вона буде ще жити — в іншому світі, в третьому — від миті до миті, — забувши про невідкладні справи, про терміни життя, вже не людина: чи, може, більше людина, ніж будь-коли.

— Поступила в стані реактивного психозу.

Першим бажанням Домініки було прибрати цих людей — цю групу незрозумілих, ненависних людей в білому: від них йде загроза її життю, щастю, без якого її немає. Прибрати і людей, і жахливу кімнату-клітку з жовтими блискучими стінами — навіщо вона? Навіщо вона їй, безсмертній у мільйонах митей, яка нікому, окрім самої собі, не належить? Ні, їй не потрібні ці люди і ця кімната — якомога швидше звідси, туди, де крутиться над містом чортове колесо, де біжать кудись і звідкись хвилі лісів, морів, вітрила урочистих, що ніколи не сумують, хмар.

— Запитайте, як її звати.

Домініка ще раз подивилася на цих людей — як хотілося їй зробити їх неіснуючими! Якби все було підвладне людській волі! Одній лише волі, бажанню: щоб не потрібні були руки, якими треба спочатку вбити або відвезти, віднести куди-небудь цих, що заважають їй, людей, зруйнувати ці стіни, вийти до світу! Ні, неможливо; Домініка застогнала, відчувши, що воля її безсила, що бажання змінити все, змінити негайно, зараз, піднявшись, задихнулося в ній, не знайшовши виходу, тому вона заметалася, прив’язана за руки і ноги, застогнала, страждаючи, позбавлена можливості як-небудь діяти.

— Як вас звати? — товста медсестра з журналом в руці наблизилася до неї, зазирнула в обличчя.

Навіщо вони запитують? За кого вони мене приймають? Домініка вирішила не відповідати — треба розбити у них цю неправильну думку, треба пояснити їм усе — і вони її випустять, зараз же: це ж непорозуміння. Вона раптом повірила, що можна пояснити, можна поговорити по-людськи: не може бути, щоби серед стількох людей не знайшлося людини, яка вислухає її, зрозуміє, чого вона хоче.

— Послухайте, — сказала Домініка, піднімаючи голову. — Відв’яжіть мене, як вам не соромно. За що ви мене прив’язали? — я ж людина. За що ви мене принижуєте? — ви ж самі ходите вільні, закінчиться у вас робота — ви підете куди хочете. А мене ви навіщо тут тримаєте? — вона втомилася тримати голову і поклала її на подушку. — Ви ж люди, самі батьки і матері. Мені треба додому, я зрозуміла, як треба жити.

Тоді підійшла жінка в білому, в окулярах, з нафарбованими губами, високими великими грудьми, поклала їй руку на чоло, потім взяла в свою долоню її кисть, присіла на край ліжка.

— Продовжуйте тизерцин, — сказала, підводячись, холодним відчуженим голосом, ні разу не глянувши їй в обличчя. — Будемо готувати до шокотерапії. Хто наступний?

І вони підійшли до наступного ліжка. Вони відходили все далі і далі, і Домініка зрозуміла, що ось зараз вони підуть зовсім — і знову вона залишиться наодинці з цим жахливим довгим стариганем, що б’є її по обличчю, з виряченими очима божевільної старої. Холод стіни, якою вона була відокремлена від групки білих людей, що все більше віддалялася, дійшов до глибин її душі, скував її всю, і їй потрібно було пересилити в собі страх, щоб спробувати розбити стіну, крикнути: «Стійте, не йдіть!» — так важко їй змінити щось у мізках цих людей, опанувати цими мізками, змусивши припинити рух, повернутися назад до неї. Докричатися, будь-якою ціною докричатися до них, — щоб хоча б хтось із них побачив у ній людину, очима сказав їй, що вона не річ, відобразився у ній своїм співчуттям.

— Я боюся, що я річ, — лепетала вона, сама не розуміючи що, смутно усвідомлюючи, що своєю щирістю остаточно губить себе. — Я не знаю, хто я, мені тут жахливо. Я вас дуже прошу — випустіть мене звідси, я боюся! Тут одні ненормальні, а я здорова людина, я все розумію. Прошу вас, не йдіть!

Вони зупинилися, вони не могли не зупинитися, не наблизитися до її ліжка: дуже вже вона цього хотіла. Медсестра показала жінці в окулярах якийсь запис в журналі, і та, почитавши, сказала:

— Ти хвора — ти це зрозуміла? До нас здорові не потрапляють. Ми тебе будемо лікувати.

— Що таке шок, що ви хочете зі мною робити? — Її налякало це страшне слово: сила, яка притягла її сюди, буде втручатися в її мозок, буде міняти щось у ній, і потім вона буде вже не собою, а кимось іншим, вона це зрозуміла — і зрозуміла, що це буде, неминуче. У неї відібрали вже все і тепер відберуть її саму! І вона хотіла побороти ворога, позбавити його влади.

— Це такі уколи — не бійся, — сказала лікар. — Все буде добре.

— Відв’яжіть мене! Мені погано!

— Не можна. Ти ще хвора, — і, подумавши, вона запитала: — Навіщо ти катувала свою дитину — тобі було від цього солодко, так? Не бійся, скажи.

— Ні, це не те, — Домініка не могла слухати цих слів «катувала свою дитину», їй нестерпно було бачити, як хтось захищає її дитя — яке вони мають право? У них є свої діти, а до її дитини їм немає діла!

— Ні, є, — лікар поправила окуляри і раптом зі злістю подивилася їй в очі. — Ти живеш в суспільстві, не в лісі! Ти не отримаєш дитини, поки з тебе не вийде твоя дурість!

— Лідіє Петрівно, ну що ви, — молодий чоловік з борідкою ступив крок вперед. — Як ви можете?

— Та набридли вони мені! — жінка в окулярах голосно захлопнула журнал, відвернулася, випнувши нижню губу. — Це вже третя за останній місяць. Ніканорова, з шостої палати, потім ще ця, яка топила свого у ванні. Навіщо ми з ними няньчимося? Вони ж це відчувають. Пам’ятаєте, лежала у нас викладачка, з університету, — вона повернула голову до чоловіка з борідкою. — Позаторік ми її випустили, а що вона зробила? — Наступного ж дня всадила у своє власне дитя шість ножів. Я її запитую — навіщо ти це зробила? А вона: знала, що не віддасте мені, заберете собі, знаю я вас. Я б таких матерів розстрілювала, а не лікувала.

— Ні-ні, Лідіє Петрівно, вам не можна тут працювати, не можна, я знову і знову в цьому переконуюся.

— Та що ви говорите — ви попрацюйте тут з моє. Мені кажуть — це люди: люди поводяться по-людськи, я вам скажу.

— Ні-ні, це люди, це люди, Лідіє Петрівно, вони хворі люди.

— Ви — ідеаліст, старий ідеаліст, Сергію Івановичу, вам треба їхати в провінційне містечко, психотерапевтом, а не панькатися з ідіотами.

— Та ні, Лідіє Петрівно, мені здається, я саме тут потрібен... От ви кажете — ідіоти... Можливо, я сам такий ідіот... Достоєвський, знаєте...

Хороша людина Сергій Іванович, хороший молодий лікар — він її захистив, він зрозумів, що не можна так з нею. Куди вони пішли всі? Голоси начебто звучали, і їх немає: може, вона придумала їх? Бідна жінка всадила шість ножів у синочка — вона вбивала його і плакала, просила у нього вибачення; вона його занадто любила, щоб віддати комусь. Де зараз її Торвіг, її синочок? Вона забула про нього! Прив’язана, вона думала тільки про свою свободу. Бідний Торвігу, йди до мене!

— Що, мамочко, я скучив за тобою, якби ти знала, як я скучив!

Він припав до її лікарняного халата, сховав обличчя в неї на животі.

Вони присіли на лавку.

— Ти довго ще тут будеш, мам?

— Я не знаю, обіцяють, що скоро випустять.

— Я люблю тебе.

Домініка, бліда, схудла, погладила сина по голові: всього лише погладила, не кинулася до ніг, не цілувала, божевільна від радості. Вона пережила вже все — все, що дано пережити людині: зараз, коли вона любила Торвіга не надто пристрасно, — він став їй ближчим, теплішим. Адже вона не раз померла за ці дні. Тепер вона любила в ньому не себе, а його. Її вже не було. За цей час вона зрозуміла, що вона — це вона, постаріла, напевно — хвора, життя її скінчилося, їй двадцять-тридцять років до смерті. А Торвігу шістдесят років до смерті, і це інша людина: можливо, чийсь майбутній чоловік, велика людина. І ця інша людина, бентежачись, говорить незвичайні для нього слова: «я люблю тебе». Він відчуває, що вона хвора і стара, і — може, вперше — він шкодує її. Так ось, чого вона хотіла, так ось, що таке щастя не самотності у світі — це жалість іншої людини до тебе. І щоб цей інший був для тебе іншим, не надто переходив у тебе, щоб ти не забувала себе поряд з ним — не надто забувалася. І тоді його жалість — це твоя радість розуміння, що ти є, для когось ти є, рідний, не чужий. Нема чого тобі шукати себе у чорній дірі між зірками. І тоді, зрадівши такому відкриттю, ти йдеш, закриваючи за собою двері, і стоїш, притулившись чолом до стіни. І ти відчуваєш, що є у світі добро і є у світі Бог, який восславляє і утверджує торжество добра над злом: торжество рідності над відчуженістю, єдиного над роз’єднаним. Та він сам, Бог добра, являється тобі в твоєму почутті, у твоїй радості. Він дихає теплом у твої очі — і ти плачеш, притулившись до стінки: тоді ти вище за просто людину, просто самолюбство в собі. Скажи — що тобі твоє «я», твоя образа, твій біль, принесений тобі іншою людиною? Адже ти сховався від нього в атомі любові, і стріли, кинуті в тебе, летять мимо — і ти навіть не розумієш, що кимось вони кинуті і десь вони проткнули тебе, наповнивши злістю. Цього не можна зрозуміти: адже цілилися в людину, а ти сховався в жалості, в любові до якої-небудь комашки, і все, що повинно роздратувати тебе — цей дощ ненависті — все пішло в пісок, не промочивши тебе. У світі зла йдуть дощі, йдуть сильні зливи, і кожна крапля ненавидить іншу, і лише один крок, один порух душі — там чекає на тебе світ інший, завжди сповнений світла, сонця, тут же, в цьому ж місці, в цьому ж часі. Поглянь навколо — все кличе до жалості, почни з того, щоб любити що-небудь живе, заховайся від проливних дощів, переступивши невидиму стінку в цій же миті, в цьому ж часі. У світі любові — потоки сонця, не дивися на зірки — забудеш себе, дивися на комашку, люби її — згадаєш себе, зрозумієш, у чому ти конкретний, у чому ти є.

Домініка засміялася від радості — знову їй добре, знову вона зрозуміла, а люди — вони відбирають у неї істину, заважають їй бути так глибоко, як хоче її серце. Вона притулилася щокою до подушки, до щоки Торвіга: зелені крони полетіли у неї під ногами, щось загуркотіло вгорі, понеслося по трубі сміттєпроводу — вона вбігла в свою квартиру, зачинила двері. Серце радісно билося в грудях: пронесло! Цього разу жахлива доля пронеслася мимо. Торвігу, синочку мій! Ти живий, неушкоджений — моя клітинко. З моєї клітини ти розвинувся, пустив паросток, подолав бар’єр дев’яти місяців, ростеш все вище і швидше, набираючи силу: удачі тобі! Лети! — те, що було моєю клітинкою, — лети! Окреме, щасливе. Окреме життя, окрема душа, пов’язана зі мною пуповиною! Я була на твоєму шляху: сама розвинулася з клітинки, з клітинки тих, хто розвинувся з клітки. І ти — ти також підеш, перетворишся на родючу землю, залишивши клітинку на землі. Так що ж ти був, хто ж ти є, Торвігу, мій син і син людський? Чи ти є більше, ніж є я, ніж були твої діди і будуть твої внуки — що почалися з клітини й клітинкою закінчилися? Ні, не закінчилися! — продовжилися — уже не в собі, в інших: вже не вони — а хто ж? Сини — це ми, і ми — це наші батьки. Але кожен є він: як пережити людині це протиріччя? — він сам і не сам. Цього не можна, неможливо осягнути!

Домініка застогнала і розплющила очі.

— Ви себе поводьте спокійніше, — поруч сиділа молода струнка жінка в красиво пов’язаній хустці. — Найкраще — лежати, робити вигляд, що вам море по коліна. Це їм подобається. А якщо ви будете кричати, смикатися — вам доведеться довго лежати прив’язаною. Якщо будете тихо себе поводити — вам же краще: швидше переведуть із наглядової в загальну палату. Спочатку всі гострі потрапляють сюди, а потім їх розподіляють. Ось там, ближче до дверей, ще дві прив’язані. Але ви не бійтеся — нічого страшного, до цього звикаєш, мене теж спочатку прив’язали, я тихо лежала, мене попередили: вони подумали, що я безпечна, і відв’язали. Їм же краще — з-під прив’язаної треба виносити.

Пролунав жахливий крик, і красива жінка пояснила:

— Вчора новеньку доставили, стрибнула з третього поверху, хлопець кинув, вона і стрибнула, — зараз ось бунтує, чимало бунтують спочатку.

Домініка повернула голову і побачила трьох санітарів, які товпилися навколо одного з ліжок.

— Будеш їсти?!

— Тьху!

— С-сука!

— А-а-а!

— Що вони з нею роблять? — запитала похололим голосом Домініка.

— Плюватися ще буде! На! — донеслося звідти.

Почувся глухий звук і стогін.

— Та ну її, Стьоп, навіщо тобі потрібні неприємності?

— Так вона ж, сука, мене вкусила.

— Так я ж казав — тримай за підборіддя.

— Вивернулася, блядь.

— Тримай ноги, ноги тримай! Сядь на живіт.

— Покидьки! Пустіть, пустіть!

— Давай!

Почулися булькання, кашель, плювки.

— Ай, сука! Пєть, давай шланг. Ну шо? Злякалася? Будеш їсти — ні? Счас будемо заливати — не хочеш? Ну шо дивишся — ну їж, дура, здохнеш же.

— Не хочу, гади! Розв’яжіть мені руки! Покидьки!

Домініка втягнула голову в плечі — їй було дуже страшно, вона ніколи не бачила таких жахливих сцен — і все в ній переверталося від обурення. Але одночасно вона відчула, як вперше у неї всередині щось розпружилося — стало якось легше дихати: ослабло непереборне бажання вириватися з пут, протестувати. Вона чула крики дівчини і бачила себе, але вона розуміла, що це не вона, що це інша людина відчуває те ж, що довелося недавно пережити їй. Вона була не одна, не самотня у своєму почутті — однією з багатьох. Але навіщо вони знущаються над людиною, хто дав право зневажати людську гідність? Адже ця дівчина їла б — якби її розв’язали, випустили звідси. Адже вона не їсть, бо не хоче їсти з рук мучителів!

— Ось так, — почулися голоси санітарів. — Ось, молодчина, тепер ще кашу з’їж.

Домініка побачила, як дівчина, з волоссям чорним, як вугілля, давилася рисовою кашею, яку їй запихав в рот один із санітарів. Мотузки, що зв’язували їй руки, були ослаблені, і вона напівсиділа, сорочка сповзла їй з одного плеча, і Домініка, помітивши, як один із санітарів пожирає очима це плече, відвернулася, відчувши серцебиття. Вона зрозуміла, що це горда дівчина, і від цього — від того, що її зв’язали, принизили, зламали, змусили їсти з ложки — Домініці зробилося погано, як ніби це її власне плече, що його довго ховали від усіх чоловічих очей, яке призначалося для єдиних, коханих очей, — виставили напоказ, оголили для загалу. Але кому скаржитися, з ким говорити? Їй пояснять, що ніхто нікому не бажає поганого і всі тут працюють для блага нещасних. Їй наведуть приклади, як ті, кого вчасно не прив’язали, накладали вночі на себе руки, як вмирали від голоду нещасні, які вважали, що вмонтований у них радіоапарат наказує їм не їсти. Так невже потрібно рахуватися з хворою волею — невже потрібно людині дозволяти розпоряджатися своїм життям? А ви — ви яке маєте право розпоряджатися ним?! Домініка закусила губи. А ви? — ви хто такі? — чи вам вирішувати, хочу я жити чи ні? Вам — грішним, у пороках, можливо, у сто разів гірших, ніж мої? Ви самі покінчите зі своїм життям, якщо вам буде треба — підете до лісу, щоб ніхто не бачив, і ви не визнаєте права кого б там не було взяти на себе керування вашими думками, вашим мозком; і ось тоді, схоплені за руки, ви зрозумієте, що відчували ті, кого ви хапали за руки. Але ні — їй пояснять, що людське життя понад усе, а людська воля — не понад усе. Тому що є воля вбивці, є воля ґвалтівника. А хіба у санітарів не воля — не воля ґвалтівників? І хіба той санітар, коли він сів на живіт дівчини, не схопив її там, де йому хотілося? То чому ж воля інших людей таки понад усе? Як вона зможе довести людському суду, що був погляд санітара на оголене плече, що рука, яка обхоплювала стегно молодої брюнетки, багато відчувала? Так що ж — є, отже, вищий суд, перед яким нічого не сховається, де вся правда постає такою, якою вона є, і не можна приховати того, що було, не можна визнати неіснуючим те, що мало місце. Хтось повинен відстояти правду — правду цієї дівчини: розбити логіку їхньої правди. Їхньої брехні!

— Пішли далі.

Вони підійшли до неї, один санітар ослабив мотузки вище ліктів, допоміг трохи піднятися.

— Не думай висмикувати руки, зрозуміла?

Домініка мовчала.

— Відкрий рота.

Домініка відкрила рот.

— Ковтай, не думай випльовувати.

Домініка ковтнула гидку жижу.

— Я сама, я сама поїм.

— Не положено.

— Чесне слово — я нічого не зроблю: от побачите.

— Може, дати? — сказав один з санітарів, більш літній.

— Та ти що, Льонь, — сказав той, хто годував. — Хочеш від професорші ще один наганяй?

— Не можна нам, люба, — пояснив літній. — Ніяк не можна. Потерпи, скоро тебе відв’яжуть, ти вже скільки днів?

— Не знаю, — сказала Домініка.

— Скоро відв’яжуть, ось побачиш.

Домініка заплакала.

— Ну, вистачить розводити істерію, давай їсти! — чомусь розсердився той, який годував, і боляче вдарив її повною ложкою — по зубах: вона не встигла відкрити рот. — Ну ти! — загрозливо гримнув він, грубо витер їй серветкою підборіддя.

— Полегше ти з нею, — сказав літній, — бачиш, ранима вона.

— Та ладно тобі, всі ми ранимі, їж! Ще таких дві треба, як ти, нагодувати.

Коли вони відходили, літній затримався, сказав Домініці:

— Ти, доча, не переживай — перемелеться. Вони не такі злі, як здаються. Сюди всякі, знаєш, потрапляють. Є зовсім ідіоти — справжні тобі тварини, двох слів не зв’яже, на нього якщо не прикрикнеш, не вдариш — не послухає. І не поїсть, і сусіда по ліжку укокошить. Якщо до нього як до людини ставитися — він такі фінти почне викидати, на страху тільки й тримають. Біля таких попрацюєш — вже на всіх вовком кидаєшся, важко на ходу перебудуватися, по собі знаю. Так що ти розумій це. А тебе я відразу відчув — що ти інша, у мене доча дуже на тебе схожа, тобі скільки років?

— Двадцять вісім.

— А моїй двадцять сім. Батьки у тебе є?

— Ні, з дитбудинку я.

— Горе яке. А чоловік?

— Нема, — опустила очі Домініка.

— Сама, значить.

— Син у мене.

— А-я-яй, а що ж син — з ким він?

— Він... — Домініка запнулася, — я не знаю, де він. Мені сказали, він в якомусь інтернаті, все у нього є.

— Ну, там його в обиду не дадуть. А тебе за що сюди?

Домініка не знала, що казати: їй було соромно.

— Ну, якщо не хочеш, не говори.

— Мене... — Домініці захотілося сказати: вперше і собі пояснити, за що, що сталося.

— А-я-яй, — сказав літній санітар, вислухавши її, — і за це тебе запроторили? Та я б за такі справи цю твою сусідку вбив би.

— Я знаю, мені не треба було його так бити, я це з відчаю, таке життя у мене нескладне.

— Так, життя у тебе не позаздриш. Ну нічого — у тебе все попереду, ти молода. Це все як сон буде, вийдеш — забереш ти свого синочка, і будете жити, будеш його любити.

— А скоро мене випустять?

— Я не знаю, який тобі діагноз поставили. Але у нас раніше, як за місяць, нікого не випускають.

— Цілий місяць! — вигукнула Домініка.

— У нас роками тут лежать.

— А чому мене тримають? Ви ж бачите — я нормальна.

— Я-то бачу, але докторам, як кажуть, видніше. Закон такий. Нічого не поробиш, доча, треба терпіти.

— Мені тут дуже самотньо.

— А ти спілкуйся побільше — тут не всі ідіоти. Разом — воно веселіше. А там, дивись, і випустять тебе.

— Я боюся — поруч он лежить якась страшна стара.

— А, ця зовсім без розуму, з нею тобі нема чого спілкуватися. Ти заговори з однією, другою — відразу видно, хто: на обличчя дивися, на очі — щоб очі не бігали, лице не гримасничало, ну і думки щоб чіткі. Якщо відчуєш, що кудись заносить людину — краще подалі. Тут, доча, — темний ліс: не тільки для тебе, але і для самих лікарів. Спробуй залізь до людини в мозок — що у неї там заховано, що вона собі думає? Один ось нещодавно, з чоловічого відділення, ходив-ходив, тихий такий, сумирний, потім відкрутив у їдальні, коли ніхто не бачив, ніжку від стола, залізну, і запхав вночі своєму сусідові в рот наполовину. Ось такі-то справи, доча, пора мені. А ти тримайся.

— Ви зовсім йдете?

— Я чергую через три дні. Через три дні знову буду.

І літній пішов до крайнього ліжка, де годували наступну хвору.

Домініка немов би прокинулася по-справжньому: озирнулася ще раз навколо. Її зовсім перестав мучити страх — було просто дуже тоскно. Пройшли санітари з тарілками. Крикнули тим, кому дозволено було ходити по палаті, йти їсти. Їдальня була тут же, в ніші палати, відгороджена занавісками, вихід з палати охороняв санітар, який там постійно чергував.

То хто ж вона? — ненормальна, божевільна для всіх, хто має тут владу. І — зрозуміла самій собі! Ні, вони ніколи не збагнуть, навіть цей літній, що вона відчувала, коли била Торвіга мотузкою. Як легко їм вирішити її долю, дізнавшись, що вона засовувала сина в сміттєпровід, як все просто для них! А вона і зараз знає, що це було потрібно: так, потрібно! потрібно! Вона не хотіла йому зла...

Торвіг-ІІ

— Торвігу, пам’ятаєш, колись я лежала в психлікарні — ти повинен пам’ятати, ти приходив до мене. Ми сиділи в такій глухій кімнатці з єдиним заґратованим вікном. Ти плакав і вперше в житті просив у мене вибачення. Ти ніколи до цього не любив мене.

— Я пам’ятаю, дуже невиразно, — Торвіг підійшов і поклав матері руку на плече. — Ти краще не згадуй, мам. Нам пора збиратися. Батьки Регіни вже чекають.

— Так-так, Торвігу, зараз. Я тільки... зараз, одну хвилинку.

Вона заплющила очі, і ліва її щока почервоніла від ляпаса.

— Стривай-стривай, панянко. Ти навіщо дитинку четвертувала?

— Я... я... не бийте мене!

— Ти щось сказала, мамо?

— Я? Нічого. Я зараз, зараз, Торвігу.

Вона знову заплющила очі — прислухалася до звуків за стінкою: стукнули залізні двері нагорі, якийсь шум, щось загуркотіло, промчало, наростаючи, мимо, щось страшне, чуже — вона кинулася бігти, подалі від сміттєпроводу, в свою квартиру, начебто доля передумала, повернулася, женеться за нею по п’ятах, — все! двері захряснуті, притиснуті спиною і потилицею з внутрішньої сторони: нікого не впустити, нікого! — Її світ, її держава.

— Мамо...

— Так, йду.

Домініка піднялася, змучено посміхнулася: Торвіг зав’язував біля дзеркала краватку. Він ніколи не буде там — на сходовому майданчику, ніхто ніколи не буде там з нею. Її минуле — це її минуле. Як шкода! Близькі люди, найближчі люди — йдуть поруч, пліч-о-пліч, а їхні минулі тіні — біжать за ними окремо, кожна сама по собі, завжди окремо, завжди. Домініка зітхнула. Сонце вже стояло високо, висвітлювало їй кінчики тапочок. Торвіг — син: як дивно. Її син — ось цей чоловік, який вже пізнав жінку, який бачить у ній якусь матір — вже майже стареньку, з сивим волоссям — матір! Вона раптом відчула, як ця «мати» відокремилася від неї, стала поруч — розчулено дивиться на сина, дурна у своїй любові, ні — у своєму страху перед ним, вся в ньому: і Домініка дивилася на неї, не розуміючи, що відбувається — хто ця «мати» і хто цей чоловік перед дзеркалом.

— Мамо, ну.

— Я вже готова, синку, — сказала «мати» материнським голосом і потягнула Домініку за собою: і та пішла, покірно, як ідуть на ешафот, розуміючи неминучість того, що має статися. Так згоджуються з долею, знаходячи найвищу насолоду в силі свого смирення, та ні — у свободі від долі, яку не сприймають всерйоз, як щось реальне. Тому і «змирюєшся», що зневажаєш, так, тому.

— Мам, ну як?

Вона подивилася на його вміло зав’язану краватку, на задоволене обличчя.

— Добре, Торвігу.

— Щось сталося? Що з тобою?

— Ні, нічого, я трохи забігалася.

— Ти не хвилюйся, все буде добре. Батьки Регіни дуже привітні люди.

— Так, звичайно.

Як пояснити йому — що з нею сталося? Як пояснити близькій людині, що стає боляче від того, що вона — не ти: ні, не боляче — не те! Просто бачиш істину — дивишся на її сонце, і в тебе ріже в очах, і ти не можеш відірватися. А тебе запитують, чому в тебе течуть сльози, і думають, що тебе чимось образили. Образила не ця людина, ні, — вона не винна, що вона інша, образив той, хто створив двох і обдурив, сказавши одному, що він і є інший, змусивши повірити у свою любов, у прихильність. І що ж — минають роки, і стає дуже ясно й красиво від того, що ти помреш за себе — скоро ти помреш за себе: а твій син! твій знайомий, коханець, чоловік, твій улюблений артист!.. Живіть, живіть собі — прокляті: милі; з сином і в синові ти залишишся жити — не ти: брехня! Тебе не буде — ніколи: і добре, і не треба.

— Може, ти хвора?

— Та не звертай ти на мене уваги.

— Ми можемо відкласти візит, — Торвіг кинув на неї стурбований погляд. — Я зараз подзвоню, скажу, що ти захворіла.

— Ні, що ти — навіщо? Хіба я погано виглядаю?

— Ти чимось стривожена?

— Та ні, Торвігу, ні, ну, відчепися ти від мене, все добре — пішли, ходімо.

Вони вийшли на сходовий майданчик.

— Підійдемо сюди, — сказала раптом Домініка. — Іди сюди, нахилися.

Торвіг нахилився, і вона обняла його голову.

— Що з тобою, мамо?

— Ти бачиш цей сміттєпровід?

— Так.

— Тебе могло не бути — ніколи. Ти зрозумів?

«Мати» кудись зникла, випарувалася — не було більше страху: бо «мати» — була страх, лише страх перед іншою людиною, яку всі називали її «сином». І Торвіг був цілком її витвором: все його життя було в її руках! Ось у цих маленьких її руках, якими вона зараз притиснула його голову. І Регіна, це руде дівчисько, — мала б іншу долю, зовсім іншу. Якби розтиснулися ці пальці — тоді, якби вона захотіла їх розтиснути.

— Добре, мам, добре — пішли у квартиру, га?

— Ти злякався — дурний хлопчисько, ти злякався, що я ненормальна, ти думаєш — я збожеволіла?

— Та ні, мам, що ти — тобі просто треба відпочити. Чесне слово...

— Так знай — ти думаєш, що поруч з тобою дурна сива стара — ну, признайся: ти ж дивишся на мене згори, ти думаєш, що я виживаю з розуму. Але, Торвігу! — я, може, знаю те, чого не знаєш ти. Про що ти ніколи не дізнаєшся!

— Так, так, заспокойся, — звідки ти взяла, що я на тебе так дивлюся?

— Ай, — Домініка махнула рукою, відпустивши його голову. — Я, напевно, насправді ненормальна, я дурепа і псую тобі твій день. Все! Більше ні слова.

І вона побігла вниз, ковзаючи кінчиками пальців по перилах. Внизу вона озирнулася — Торвіг, було чути, наближався до неї. Ні — їй не втекти від «матері», вона для Торвіга — вічно «мати», завжди. Він зараз зійде, звернеться до неї — і «мати» тут же займе в ній своє місце. Але співпасти з нею! Як це у тисяч, мільйонів самок: хіба вона винна, що інша людина, яка живе в ній, дивиться, дивилася все життя на «матір» збоку, завжди іронічно, трохи поблажливо. Та людина — чи сатана? — яка змушувала її засовувати Торвіга в сміттєпровід, бити його по губах за те, що він боляче кусає їй груди. «Ви не матір!» — та вона матір: але не лише матір. Ось це їй хотіли сказати: ви не тільки матір, ви ще щось. А от інші — тільки матері, або вміло прикидаються ними — так, що ніхто не знає, що вони думають і що вони роблять за зачиненими дверима. Чим вони займаються, залишившись наодинці зі своїми немовлятами. Тоді — в чому її вина: що в ній живе ще хтось чи що цього «когось» вона не зуміла заховати від людських очей, порушивши звичне для людей сприйняття «матері»? І за це її запроторили до психушки. Так, їй було соромно: але вона лише потім зрозуміла, що таке «сором»: це не пекло, що породжується твоїм поглядом на твої справи — кого-кого, а себе ти добре розумієш. Це пекло, що породжується чужим поглядом на твої справи: ось це «сором». А самі «справи» — хто може, хто має право її судити? Лише той, хто зрозуміє: але цей не осудить.

Вони перейшли вулицю і сіли в таксі. Торвіг сів поруч на задньому сидінні, знічено — а, можливо, невдоволено? — мовчав. Його сильна, в густому волоссі, рука лежала на спинці переднього сидіння, важка і незрозуміла. Ну ось — сталося: хіба вона це не передбачила — тільки народивши, хіба не було ясно спочатку, що він створений не для неї, в ньому вона не сховається — тепер для нього основне Регіна, з нею він зачне своїх дітей. І його ж діти відплатять йому тим же, з перших кроків, з першого подиху заявлять про свої, не його, інтереси, про початок своєї — не його — долі. Хоча — що вона говорить: хіба хто-небудь з нормальних людей це помічає? Хіба хто-небудь думає про такі речі? — зачинаючи, народжуючи, годуючи, виховуючи, притискаючи до грудей? А потім тільки — великі розкриті очі подиву, нерозуміння, коли син або дочка кажуть: «У мене своє життя, мамо-тату, своє, що мені ваше минуле, ваші надії, радості, пов’язані зі мною, — у мене свої надії і відтепер своє минуле, своє життя — а ви йдіть, йдіть, будь ласка, туди, куди ви йдете, і чим швидше — тим краще. Щоб не заважали мені почувати себе собою, не чиєюсь власністю, частиною чиєїсь долі». Отож, так вони говорять — і ошелешені батько чи мати стоять, нічого не розуміючи, самі-самісенькі, зі своєю дурною здивованою міною. Якби вона була скульптором — вона би виліпила цю міну, цю нерішучу батьківську фігурку, яка нахилилася вперед і зупинилася над прірвою, над краєм своєї долі. Хай би люди подивилися на свою дурість, на свою сліпоту: а може — це вона дурна? Вони ж бо прожили в безтурботності свої п’ятнадцять чи двадцять років, у повній впевненості, що найстрашніше — діра самотності — з народженням дитини закрилася для них назавжди. Відтепер — служити цьому безпорадному божку, на колінах годувати його з ложечки, підносити нічний горщик, молитися на нього, забуваючись, як забувається в молитві, втрачаючи пам’ять про своє народження і свою смерть, будь-хто віруючий. «Нема мене, нема мене — є він, вона, тільки це дитя», — сховатися у ньому, очима в животик, дихаючи рідною шкіркою, дуріючи. А потім, коли воно виросте — валятися в ногах, випрошуючи право служити, бути потрібною, жити не в своїй долі: тому що — як же знову відчути свою особисту долю, цю правду, яка була вбита колись лезом першого дитячого крику — здавалося, назавжди. Якби могла старенька народити ще кого-небудь — замість божка, що пішов з її небес! — щаслива та, яка випросить онука: так і того відберуть — на нього, народженого не нею, прав вона вже зовсім не має. Шамкай в кутку, переживаючи свою самотність, матір людська.

— А як у тебе з тією справою, Торвігу?

Він, здалося, здригнувся, повернувся звідти, куди їй ніколи не заглянути, зітхнув:

— Ти маєш на увазі зґвалтування?

— Ні, пам’ятаєш — ти мені розповідав про жінку, їй світило позбавлення материнських прав.

— А, цю справу я довів до кінця — скоро буде суд.

— Що їй дадуть?

— Я не знаю, — Торвіг подивився на годинник. — Думаю, материнства позбавлять. І ще, напевно, примусове лікування.

— Вона була наркоманкою?

— Та начебто ні. Швидше за все — вона істеричка. Якщо після медичної експертизи виявиться, що хвороба її невиліковна, — її позбавлять материнських прав.

— Але це ж жорстоко, Торвігу.

— А, по-твоєму, не жорстоко бити своє дитя мотузкою для білизни до посиніння, до втрати свідомості? — він чомусь розхвилювався, прибрав руку з сидіння. — Я б таких матерів розстрілював! Одна така недавно, повернувшись з психушки, всадила в своє дитя шість ножів.

— Вона боялася, що в неї відберуть дитину! Торвігу, у неї не витримали нерви, ти цього не розумієш?

— Розуміти кожну шизофренічку? — Торвіг навіть відсунувся. — Вибач мене, мам. До чого тоді докотиться суспільство, якщо воно буде розуміти кожного злочинця.

— Але, Торвігу, вона теж людина.

— Люди не вбивають своїх дітей. А раз вона переступила поріг людського — хай не вимагає, щоб у ній бачили людину.

— Значить — з нею можна робити все, що завгодно: в’язати, пожирати очима голе плече, тримати руку на її стегні там, де починається її жіноча гідність, так? Можна тепер бити її кінцем ложки в зуби, щоб вона їх розтулила і ковтнула принизливу жижу.

— Про що ти, мамо?

— Значить — можна у психлікарні вливати їй їжу через шланг, як корові?

— Якщо ти маєш на увазі обходження з хворими в лікарні, то там теж є закони, їх ніхто переступати не сміє.

— Ти занадто жорстокий, Торвігу.

— Мам, — він узяв її за руку, — я не розумію, навіщо — сьогодні, в такий день — говорити про це? Ти забула, куди ми їдемо?

— Як звали цю жінку?

— Навіщо тобі?

— Скажи, я хочу знати.

— Її звали Домініка. А що?

Зорі

Але цього ж ніколи не буде — ні таксі, ні Регіни: як не було чортового колеса і зелених — що пролітали під ногами — крон. Як не було нічого в її житті — тільки ця ніч, ця дивовижна ніч у неї над головою: хіба коли-небудь вона жила, хіба народилася вона, народила когось? Мати, якої вона не знає, кричала що є сили — і це її тільце випало у світ, в незрозуміле життя — навіщо? Хтось знайшов її в копиці сіна, приніс до дитбудинку. Та хіба хтось її брав звідси? — Домініка лежала, закинувши руки за голову, обличчям до чорної діри. Діра всмоктувала її, наче вир, земля, на якій лежала Домініка, все швидше оберталася навколо осі. Маленька піщинка — планета, і на ній піщинкою у порівнянні з піщинкою планети — вона, людина, самка, яка так нічого і не зрозуміла в цьому житті. Так навіщо вона живе — не розуміючи: а хто розуміє? Той, хто знає, як звали коня Олександра Македонського, хто зайняв пост директора тресту? Ці, чи що, розуміють? Вони розуміють життя — але не те, занадто вузьке, яке не враховує всієї правди, позбавлене істини. Але вони ж щасливі! — як? — вони не страждають! Чого варте таке життя — всього або нічого? Навіщо діра, кому потрібна діра над головою — це вдивляння у молоко Чумацького Шляху? Полежати так годину, дві, кілька ночей — і немає більше ніякого сенсу — тут, на копиці, залишитися назавжди, наодинці з істиною. Нікому не потрібного істиною: нікому не потрібна істина — як вона цього не розуміла раніше? Хтось ніс і розсипав пісок Чумацького Шляху над головою — а що людині до когось? Їй і своїх проблем забагато. Якби на реальному шляху виявилася яма, куди влетіло колесо твоєї машини — ось тоді він став би справжнім: найзвичайнісінький битий шлях по дорозі з роботи додому, а не якісь шляхи далеких світів. Ці світи, бог! — як смішно, вибачте мені: лежати застиглою від жаху колодою, дивитися в чорну діру — і це ви називаєте істиною? Це має щось спільне з життям, з жетоном, знайденим в гаманці і кинутим у смішний — що позіхає від нудьги — ротик автомата, з гуркотом поїзда, що підлітає до станції, із затишком милої кухоньки, з чашкою випитої на ніч слабкої кави? Та при чому тут бог — вибачте мені: я — це я, жетон, автомат при вході в метро, поїзд і улюблене крісло в кутку біля журнального столика, і моє відчуття влитого всередину тепла, останні, повні щастя секунди перед засинанням. Ви говорите: смерть! чорна діра — брехня: просто щастя розслаблених кінцівок під теплою ковдрою, близькі голоси, люди навколо, миті й миті життя, і солодкий сон, тут, на моєму ліжку. Востаннє, засинаючи, відходячи, бачу я все знайоме: моя обстановка, знайомі обличчя, мій маленький світ навколо, де все стягнуто любов’ю. Можливо, мій затишний світ, в який не може проникнути смерть, — лише стягнутий у грудочку всесвіт, що стискається від великої кількості любові.

— А ви говорите — вам все це снилося?

— Так, це був жахливий сон, — Домініка стиснула руку Артура, — ця психлікарня, моє життя, ми їхали з Торвігом до Регіни.

Ти

— А звідки взявся цей Артур? — запитала мене дружина. — Він хто?

— Ти поквапилась, — я відбираю у неї рукопис. — Ти зайшла занадто рано, я мав написати ще главу про Артура. А замість цього я от пишу про тебе.

— Ти не пишеш, ти зі мною зараз говориш, — сміється дружина.

— Тебе я пишу і всю нашу розмову.

— Я твоя героїня, чи що? А ця Домініка?

— У моєму романі — ти дружина письменника, який пише про Домініку, зрозуміла?

— Ну добре, — дружина сідає на підлокітник мого крісла. — Так хто ж такий Артур?

— Добре, слухай: склепіння темного костелу впало на Домініку і Артура, вбило їх на місці.

— Кого?

— Тих, людей свого кола. У храм увійшли нові люди — хай вони будуть щасливі, Маріє, я так хочу. Артур буде хорошим батьком Торвігу.

— А! — скрикує дружина. — Вона все-таки знайшла собі чоловіка?

— Вона знайшла чоловіка. Коли грає орган — ніхто не може пам’ятати нічого. І Домініка йшла, нічого не знаючи про психушку, про чортове колесо, про сміттєпровід, про Регіну.

— Стривай-стривай, — дружина бере мене за руку. — У мене все переплуталося. Може — це Торвіг веде Регіну до вінця?

— Це вже окрема історія.

— Нічого не розумію, — дружина підтискає нижню губку. — А як же старенька Домініка? Вона була чи її не було?

— Вона була — ще тоді, коли Домініка народилася. Потім вона виросте, стане і тією, й іншою. І всі вони були — і та, й інша, до неї. Вони жили самі по собі. Старенька Домініка жила весь час, очікуючи зустрічі. Мені важко тобі це пояснити. До Регіни вони поїдуть з Торвігом, але до цього ще буде Артур, весілля Домініки з Артуром. Але це теж неважливо — яка тобі різниця?

— Ну, вибач, я хочу все-таки знати, де правда, — дружина бере мій рукопис. — Чому ти пишеш ось тут, що вона розтисла пальці і розбилася. Так, значить, вона не розбилася? Вона потім потрапляє до психлікарні чи як?

— Вона розбилася — ось тут, у мене в мозку, — я стукаю себе по лобі. — Але потім вона ще багато чого пережила. Але важливо не це — важлива мить, в якій Домініка живе. Ходімо зі мною, Маріє.

І я веду Марію на сходовий майданчик. Холодний вітер, який задуває через вибите віконце, змушує дружину підняти плечі.

— Тут холодно і темно. Навіщо ти?

— Іди сюди, — я підводжу її до сміттєпроводу. — Дивись, ти пам’ятаєш?

— Не треба, — просить дружина.

— Ти пам’ятаєш свої моря?

— Не треба, — вона плаче і притискається щокою до сміттєпроводу. — Все минуло, я вже інша.

— Ти ж засовувала свого Торвіга сюди, ти ж засовувала?

— Так, відпусти мене, — вона обіймає холодну трубу, вона сповзає по ній на підлогу.

— Ти знайшла мене — знайшла свою долю. Тобі більше нічого не треба. Ти стала, як усі. Ти ж знаєш, що Артур, про якого я не хочу писати, — це я, це я сам.

— Я знаю, відпусти мене. Мені більше нічого не треба. Я стара, мені пора вмирати.

У цей час грюкають дверцята нагорі, і все валиться, щось жахливе пролітає усередині кільця жіночих рук.

— Моя доля, — плаче дружина.

— Я знаю, чому ти плачеш, — ти плачеш за своєю свободою, Домініко.

— Навіщо, навіщо ти написав про мене? Я вже все забула.

Я беру дружину за руку, і ми йдемо. На порозі ми зупиняємося, обертаємося і дивимося на Домініку біля сміттєпроводу.

— Не треба її чіпати, — кажу я. — Хай залишиться у цій миті.

Дружина виривається з моїх рук:

— Я не можу, це ж я.

— Не чіпай її самотності — їй так добре, вона зустрінеться з собою, через тридцять років.

— Не зустрінеться, не зустрінеться, — виривається дружина. — Вона просто стане тоді мною, це вже буду я сама.

— Зустрінеться, — кажу я. — Вона зустріне Артура, письменника, він напише роман про Домініку.

Ярослав Мельник, чий роман «Далекий простір» за версією „ BBC був визнаний кращою книгою 2013 року в Україні, знов дивує читача своєю неповторною прозою. Його книжки виходять різними європейськими мовами, і одразу три країни — Франція, Литва й Україна — І мають за честь вважати його творчість своїм літературним фондом. Бог і зло, смерть і вічне життя, відчуження і рідність, сучасна наука і людське тіло — ці та інші питання в центрі його нової вражаючої книги.

А. що, коли наш світ видуманий? Несправжній? Тіло можна замінити і жити тисячу років. Письменник замість Бога пише книгу життя людини, яка навіть про це не здогадується. Молода мати метається між любов’ю до дитини і жагою бути вільною, а це перетворює її життя в болючу драму.

Якісь дивні передбачення, майже пророцтва, приховані під химерними сюжетами українського письменника з Литви, який має чимало шанувальників в Україні.

Ярослав Мельник з вражаючою переконливістю порушує питання про табу, які обмежують людську свободу.

LIRE, Франція

Ясний, конкретний стиль Мельникового писання, точно дібрані слова, живі, сучасні діалоги, а також внутрішні монологи, бездоганне маніпулювання простором і часом, химерність сюжетів і вміння переконати говорять, що це не остання мною прочитана книга Мельника.

GTAŠKAS, Литва

Оглавление

Болеро

Інфаркт

Пробач, чи що

Мій Барабанкін

Кінець світу

Пташка, яка замерзла на льоту

Вдома у Бога

Автор

Чому я не втомлююся жити?

  1

  2

Це говорю я

Сміттєпровід

  Я

  Домініка

  Торвіг-І

  Бог

  Доля

  Сон-І

  Пробудження

  Сон-ІІ

  Торвіг-ІІ

  Зорі

  Ти Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg