«Блокбастер»

Блокбастер (fb2) - Блокбастер (пер. Владимир Криницкий) 622K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Зоран Жмирич

Зоран Жмирич Блокбастер

Zoran Žmirić

Blockbuster

© Zoran Žmirić, 2013

© В. Криницький, переклад з хорв., 2018

© «Фабула», 2018

© Видавництво «Ранок», 2018

Ім’я їй – війна

На початку 1990-х років ми дивилися новини з «гарячих точок» і полегшено зітхали: оминула нас така доля. Нагірний Карабах, Абхазія, Придністров'я, Хорватія, Боснія і Герцеговина – на щастя, це не про нас. «Нам пощастило, нам вдалося мирно розлучитися з імперією, як по-доброму розійшлися Чехія і Словаччина». Адже бачимо зараз – не судилося.

Навіть на наших теренах міжнаціональні й міжконфесійні конфлікти нерідко набували небаченої гостроти. Що ж до Балкан – «порохової діжки Європи» – зайве й згадувати, які шалені переплетіння доль, інтересів і кривд панували народами колишньої Югославії.

Доволі рання втрата власної державності, візантійсько-османський відтинок історії Сербії та угорсько-австрійське панування в Хорватії, суперечності між православ'ям, ісламом та католицизмом не давали підстав для мирного співіснування. Національно-культурне відродження південних слов'ян у другій половині ХІХ століття призвело до виникнення кількох могутніх політичних течій серед сербів, хорватів, словенців і чорногорців. Тож ще 1833 року Людевіт Гай написав своєрідний гімн хорватського відродження, який починався словами «Ще не згинула Хорватія, доки ми живемо» (Jos Hrvatska ni propala dok mi zivimo) – як і автор сучасного українського гімну, Гай надихався прикладом польської боротьби за відновлення незалежності.

Серед хорватів були прибічники національної державності й адепти югославської ідеї. Югославізмом марили й серби, які домоглися в останній чверті ХІХ століття відновлення держави. Але югославська єдність хорватам і сербам бачилася по-різному. Хорвати думали про рівні права народів, а у Белграді майбутню Югославію вважали Великою Сербією.

Уже з часів Першої світової війни стало зрозуміло, що хорвати й серби мають різні погляди на об'єднання. Трагічні акти п'єси з назвою «Югославія» сталися і в Україні: у листопаді-грудні 1916-го та впродовж 1917 року за наказом командування Сербського добровольчого корпусу в Одесі було жорстоко вбито кілька сотень хорватських військовополонених, які не виявили бажання воювати за сербського короля.

Саме тоді югославізмом перехворіли й розчарувалися видатні хорватські письменники Тін Уєвич і Мирослав Крлежа. Звірства в Одесі для багатьох хорватів стали наочним свідченням того, що ніякої південнослов'янської єдності не існує, бо красиву ідею використали адепти великосербського шовінізму.

Під час Другої світової війни Хорватію теж розривали суперечності. Частина хорватів підтримувала пронімецький белградський уряд, частина активно долучилася до творення Незалежної держави Хорватії, ще інші влилися в комуністичний рух опору.

Перемога комуністів на чолі з Йосипом Тіто принесла не мир, а продовження боротьби. Спроби створити єдину югославську націю, нівелювати прагнення хорватів і словенців до національної самобутності й власної мови викликало спротив. У 1967 році хорватські інтелектуали оприлюднили «Декларацію про назву й становище хорватської літературної мови», виступивши як проти підпорядкування хорватської мови сербській, так і проти інших унітаристських дій Белграда. Фактично з того часу сербсько-хорватські суперечності вдавалося стримувати лише адміністративно-репресивними методами.

Смерть Тіто й скасування одноосібного керування СФРЮ призвели до того, що до кінця 1980-х років відносини між республіками й центром погіршилися до краю. Ще більше ускладнив становище прихід до влади Слободана Мілошевича, яскравого представника великосербської течії у Югославії. У Хорватії і Боснії локальні сербські меншини об'єдналися в регіональні спілки й заявили про плани приєднання до Соціалістичної Республіки Сербії.

У 1991 році незалежність від Югославії проголосили Словенія, Хорватія і Македонія, роком пізніше – Боснія і Герцеговина. У відповідь центральна влада залучила поліцію та військо для придушень «сепаратизму». Почалися Десятиденна війна у Словенії (1991), війна в Хорватії (1991–1995), війна в Боснії (1992–1995).

У всіх цих війнах було чітко розділено сторони конфлікту: словенці, хорвати, боснійці, які прагнули незалежності на своїх землях, і центр (фактично – серби), чиєю метою було зберегти примарну «Велику Сербію». Задля цього було задіяно максимум ресурсів, створено десятки «народних республік» зі складу сербської меншини в різних регіонах Хорватії і Боснії…

Ми ж раділи, що здобули незалежність мирно. Не здобули. Ті фіктивні проросійські утворення, які ми зараз бачимо на сході України, – це аналоги сербських «республік» у Хорватії і Боснії першої половини 1990-х років. Різниця лише у тому, що Сербії тоді вистачило порядності визнати себе стороною конфлікту. Сучасна Росія не зважується навіть на це.

Україна зараз переживає те, що Хорватія пережила у 1991–1995 роках. Навіть не пережила, а й досі переживає. Нещодавно в Загребі було опубліковано дослідження про самогубства серед бійців і ветеранів тих воєн. За роки бойових дій у Хорватії загинуло від 13 до 16 тисяч осіб разом з цивільними жертвами. З початку війни і до кінця 2015 року покінчили з собою 2734 учасники війни. Дослідники наголошують: понад дві тисячі самогубств сталося вже після закінчення бойових дій, адже щороку від 100 до 120 ветеранів вчиняють суїцид, і кількість самогубств зростає.

Аналогічні процеси ми бачимо в Україні. Воєнні травми дуже болючі, особливо важко ведеться тим, хто повернувся з війни інвалідами – а тепер вони нікому не потрібні. Колись і ці бойові дії закінчаться, люди більше не гинутимуть від куль і снарядів, але лічильник воєнних втрат цокатиме й далі, бо багато теперішніх молодих, сильних хлопців не зможуть нормально жити з травмами неоголошеної війни в душі. Війна героїчна й пафосна лише в кіно, в реальності ж вона брудна й злочинна.

Саме про це книжка учасника хорватської війни Зорана Жмирича, яку ви зараз тримаєте в руках. Читаючи її, вам доведеться чимало пережити й передумати. Тому що це не бойовик, не блокбастер. Це трагедія, ім'я якій – війна.

Володимир Криницький

Люди породжують війну. Війна нищить людей.

Шиме

Дорогий читачу, на самому початку маємо дещо узгодити. Цю розповідь написано не для того, щоб когось засудити чи когось звеличити. Написано її так, щоб кожен із вас міг ідентифікувати себе з будь-яким героєм, хоч ви лівий чи правий, ліберал чи радикал. Читаючи її, ви можете зацікавитися, реальні чи вигадані описані місця, люди й події. Але важливіше за це помітити іронію долі, яка поглузувала з деяких героїв. Прочитайте, а потім поставте запитання – але не мені. Тієї миті, як дочитаєте, ця повість утратить будь-який зв’язок зі мною. Вона стане цілковито ваша. Передаю її вам – чиніть із нею на власний розсуд.

Автор

Лісопилка

Покинута лісопилка була однією з нечисленних будівель у селі. Кілька хат зяяло пусткою без людей і меблів. Важко було навіть уявити, що кілька місяців тому тут міг хтось жити. День при дні, змінюючись із чат, ми спускалися у село в долині, роздивлялися і думали – кому взагалі спало на думку в такому місці зводити житло. Але колись давно людей привела сюди робота. Крутий схил, що спускався до села, ідеально придався для доставки колод на лісопилку, а річку, що наполовину оточувала долину, природа ніби навмисно створила для судноплавства. Буваючи в селі, я часто уявляв, з яким звуком спускалися схилом колоди, як линув лісом стукіт сокир, шипіла пара з котла, шелестіли гумові паси пилок, плюскали колоди у воді, і мені здавалося дуже дивним, що я тут – а не чую всіх цих звуків. Не чую жодного звуку життя цього місця. Думки про це тільки посилювали занепокоєння. Село було порожнє, як мертва душа, така мертва, що ми своєю присутністю вже не могли її оживити.

Якщо тоді я й сумнівався, сьогодні певен, що розташування розвідувального поста в цьому місці було абсолютним безглуздям. Він був так само ефективний, як ягня, прив’язане біля загону з великою рогатою худобою, навколо якого кружляють голодні вовки. Тепер, коли я думаю про це, згадую сотні інших, значно кращих місць для розміщення розвідників, бо помістити нас у долині, з трьох боків оточеній густим лісом, – те саме, що перед зголоднілим дикуном поставити горщик, повний м’яса. І ми, безумовно, були в тому горщику. Ми були м’ясом. І дикуни не змусили себе довго чекати.

Вечір Дня всіх святих нічим не відрізнявся від попередніх і був схожий на всі інші вечори цієї пори року. Зима гасила день майже одразу після обіду, і навіть сніг не висвітлив геть нічого, а місяць вирішив, що йому краще залишитися за хмарами й почекати кращої нагоди показати носа. Напад почався не так жорстоко, як хтось міг би уявити. Найперше в нас за спинами з’явилися вантажівки. Підрозділ регулярної армії створив буферну зону таким чином, що заздалегідь відрізав нам усі можливості для відступу. Коли ж у нас за плечима постала стіна, вони могли вільно спуститися до тартака, впевнені, що жодна душа не покине долину живою.

Це була не перша наша зустріч з ворогом, але кожна наступна не була легша за попередні. Протягом кількох днів, сидячи на лісопилці й виходячи тільки на короткі огляди, ми постійно намагалися витіснити зі свідомості, що колись це станеться, і це давало нам змогу терпіти. Коли людина про щось не думає, то поводиться так, наче цього немає. Ми намагалися, наскільки це місце нам дозволяло, поводитися якнайближче до нормального мирного життя.

Протягом дня ми смажили ковбаски і половинки картоплі, якщо ж хотілося чогось іншого, то й м’ясна нарізка з вогню була смачна. Аміджа, який їв усе, що бачив, полюбляв перехопити оселедця з ананасом, подарунок від скандинавського «Карітасу»[1]. Хліб ми зберігали загорнутим у поліетилен, присипаний снігом. Він був твердий, як камінь, та достатньо було потримати окрайчик кілька хвилин на гарячій плиті – і він ставав смачніший за свіженький, щойно з пекарні. На горищі одного з будинків Бранкович знайшов шматок копченого сала, забутого господарями під час утечі. Нам його вистачило надовго. Різали його дуже тонко, не часто, і лише тоді, коли всі були разом. Вечерю ми неодмінно підсолоджували консервованим компотом з персиків або шоколадом, що його зі зворушливими листами й незграбними малюнками надсилали нам вихованці дитячих садочків. Пізніше я чув багато спогадів про ці часи зі скаргами на погане харчування. Особисто я не мав ніяких нарікань – може, тому, що я завжди віддавав перевагу бутербродам, а не гарячим стравам. Варену їжу я почав цінувати вже після тридцяти п’яти років.

Ми намагалися сприймати виходи в розвідку як прогулянки лісом, а повернення до теплого приміщення переживати як приємну подію. Уранці температура була така низька, що вода замерзала, хоч відро стояло за якихось півметра від бочки, що служила нам за пічку. Стінка бочки була така розжарена, що ми підпалювали від неї сигарети, але вода у відрі ставала кригою. Дрова, якими ми грілися, час від часу вибухали у вогні – хтось ще до нашої появи попідкладав у деякі поліна петарди. Може, це діти так розважалися.

Так чи інакше, але раз на кілька днів одна з дровеняк стріляла у нашій саморобній печі. Зрештою, подейкували, що це був поширений у цих місцях звичай. Хтось уночі крав дрова у сусідів, а інший хитрован придумав, як виявити злодіїв: повкладав у деякі поліна петарди й залишив у дворі як приманку. Коли в хаті у сусіди починалася канонада, одразу ставало зрозуміло, хто злодій. Звичай зберігся, якщо й не з практичною метою, то принаймні для підліткової розваги.

Нам, однак, ці дитячі жарти лише нагадували, що ми не на вакаціях. Уже після першого пострілу з лісу ми зрозуміли, що не маємо, чим відповісти. Зброя наша могла стріляти не далі, ніж на п’ятдесят метрів вгору вздовж схилу, а якби й добивала далі – ми все одно не мали доброї позиції для оборони. Вийти з лісопилки означало поставити себе під приціл, тим більше, що нам у бік лісу не видно було геть нічого. Ті ж фарами вантажівок освітлювали лісопилку й добрий шмат двору перед нею. Вони спускалися повільно й упевнено, покрикували й підбадьорювали один одного, поки ми панічно намагалися придумати, що ж нам робити. Протягом перебування в селі нікому не спало на думку, що нас можуть оточити з усіх боків, і аж тепер ми зрозуміли: канонада танкових гармат, яка почалася за півгодини до того, як нас оточили, означала, що вони прорвалися з правого флангу, перекрили нам шлях відступу й захопили нічию територію. Ми були мурахами на аркуші, що плавав на поверхні води. Ракета, випущена з лісу, вибухнула на даху. Черепиця і тріски згори посипалися на нас.

– У підвал!

Хтось крикнув, і всі ми, як дурні, кинулися в підвал лісопилки. Я намагався бути розважливим, але страх стискав мені легені й перехоплював віддих. Нічого іншого не спадало на думку, але підвал точно був мишоловкою.

– З підвалу немає виходу! Якщо зайдемо, нам гаплик!

Мене не чули. Або не хотіли. Я побіг з усіма, не відчуваючи ніг. Ми попадали під стінку, дивлячись угору, а згори чулися крики й нестримний сміх. Я думав, чи справді вони такі дикі, чи просто намагаються заглушити страх, що їх самих охоплює. Не знаю вкотре вже згадав фразу командира бригади Кватерника: «Нормальна людина в ненормальних умовах поводиться ненормально».

– Хлопці, послухайте мене…

Шиме тримався спокійно, наче вже безліч разів опинявся в таких ситуаціях. Правда ж була в тому, що Шиме взагалі не був спокійний, але, на відміну від інших, у непростих ситуаціях умів міркувати розважливо. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він багато років готувався до таких випадків. Ніколи й не подумав би, що три місяці тому він ще видавав відео-фільми напрокат. Либонь, хтось у штабі дізнався про його холоднокровність і метикуватість і призначив його за старшого, хоч і без усякого чину.

– У підвалі є вікно, отам угорі, гляньте!

Вікно – занадто гучне визначення для дірки під стелею, через яку легко пролізла б хіба дитина. Але тоді вона здалася нам воротами до раю. Отвір виходив на протилежну частину двору, неосвітлену. На першому поверсі почувся вибух гранати і тупіт чобіт. Вони захопили тартак і шукали нас.

– Шукайте їх! Он він! Там!

Стріляли в приміщенні, навмання, короткими чергами, репетували, хоч і не мали ні найменшого уявлення, де ми ховалися. Знали тільки, що нас мало. Це було очевидно, адже будівля не могла вмістити багато людей. Більшу частину простору було відведено під вкритий дахом розпилювальний верстат, і лише кілька десятків квадратних метрів залишалося на колишню контору начальника, роздягальню і душ з туалетом у підвалі.

– Один за одним, швидко! – скомандував Шиме.

Він став під вікном, зчепивши руки у «замок». Черкез і Швидкий пролізли легше, ніж я очікував, – майже вилетіли з підвалу, пірнувши у темряву. Нам не було чути тупотіння їхніх чобіт, але тиша з того боку свідчила, що їм вдалося залишитися непоміченими. Нам це послужило чудовим стимулом до дії.

– «Вікно у двір»[2]. Га, Шиме?

У сутінках підвалу я чітко бачив тільки його широко розплющені очі. У цьому погляді була вдячність. Будь-кому в такій ситуації знадобилася б повна концентрація, але я надто добре знав Шиме – йому був потрібен перепочинок.

– Гічкок, 54-й, – видихнув Шиме. – Стрибай, Аміджо!

Аміджа прослизнув так легко, як я міг би вийти через двері. Він перестав рости ще в школі, і взагалі становив собою справжній тип розвідника. Маленький, швидкий, спритний, як кіт. Він двічі коротко шкрябнув чобітьми стіну й зник у темряві. І саме коли зібрався вилазити я, підвал виявили, а заразом і викрили наш план.

– Вікно! Ці пацюки вилазять через вікно! Там, там!..

Я скам’янів. Що робити? Шиме досі стояв під вікном, не знаючи, чи зважуся я стрибати, тоді як я чекав його сигналу.

Наше оціпеніння перервав Бранкович. Він кинувся до Шиме, а той негайно підсадив його під стелю. Бранкович обома руками схопився за отвір і намагався підштовхнутися ногами. Ми почали підпихати його в отвір. Поки я мовчки лаявся і думав, що це ж я міг би бути тим, чий зад зараз зникне у вікні, знадвору почулися постріли. Бранкович раптом сповз між нами.

Двадцять чотири роки. Минулого тижня повернувся з відпустки. Пам’ятаю, ми говорили з ним після його повернення. Казав, що цього разу остаточно вирішив одружитися. Вони зустрічалися три роки, і все йому здавалося, що він молодий іще для шлюбу. Розповідав, цідячи ракію: «Ми однолітки. Мені, може, ще трохи й рано, а їй саме добре. Одружимося, як звільнюся. Уже почали працювати над дитиною. Я вже в неї ночував. Я не спішу, та якщо залетить, то ще й краще…».

Це слово – «залетить» – здалося мені гидким і тоді, коли я почув його вперше, і потім, коли згадував Бранковича. Я зневажав себе за те, що з усього часу знайомства з ним не можу згадати кращого епізоду, за яким пам’ятав би його. Але щоразу, коли я думав про нього, згадувалося це слово.

Мене починало нудити. Ще за секунду він був моїм товаришем, а зараз – обм’яклим трупом, що заважав нам вижити. Ми відтягли Бранковича в куток підвалу, як мішок гнилого м’яса, що псує наш маленький простір.

– Там! Я підстрелив одного! Отам, кажу! Вони тікають через вікно!

Крики стали голоснішими, ми чули, як щось падало, як вони грюкали у двері підвалу.

Доки ми дивилися: то на двері й вікно, то один на одного, – між нами впала граната. Не було такого місця в підвалі, де уламки нас не дістали б. Граната крутилася біля нас і сичала, а ми скам’яніло дивилися на неї. Схопити й викинути назад? А як вибухне й розірве? Може, якщо не чіпати, тільки поранить? А якщо тільки поранить, скільки я ще проживу, перш ніж зрозумію, чи варто було ризикнути й викинути її назовні?

Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.

Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.

Втеча

Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний захід від села, отже, я мав піти ліворуч, де натрапив би на річку. Але я гадки не мав, куди біжу. Розумів тільки, що видерся на узвишшя над селом, і тепер рачкував у темряві, не знаючи, в який бік рушити далі. Намагався не думати, що сталося в підвалі після моєї втечі, а зосередитися на думках про Аміджу, Швидкого й Черкеза, які вибралися раніше за мене. І хоч імовірність наскочити на когось із них була мізерна, мене зігрівала надія, що вони недалеко, теж десь зачаїлися, мізкуючи, куди податися.

Через багато років я лягатиму спати з думками про свою втечу з підвалу й щоразу в сльозах провалюватимуся у сон. Чи були в мене шанси вижити, якби я не втік? Чи вчинив би Шиме так само на моєму місці? Мабуть, ні, бо якби хотів, то так і зробив би. Але Шиме залишився і боровся. Розуміючи, що я тікаю, він, мабуть, і далі сипав автоматними чергами, поки я дерся стіною і кидав його в тій клятій ямі. Чи могли ми обоє вижити, якби я залишився? Чи взагалі міг Шиме пролізти через таке вузьке віконце?

Довго ще я прокидався ночами й до ранку намагався відігнати неспокій, від якого сіпалися м’язи на ногах. Я підводився з ліжка, присідав, ішов у душ, літрами ковтав воду, запиваючи жмені пігулок, глибоко дихав, не міг заснути. А тієї ночі я жодного разу не згадав про Шиме.

Нападники вважали, що хтось із нас може добігти до іншої розвідгрупи й повідомити в штаб бригади про події того вечора. Але вони не знали, що іншої групи немає, що шлях відкрито і ніхто їх не чекає. Вони знали тільки те, що кільком розвідникам з лісопилки вдалося вибратися з оточення і зникнути в темряві лісу. І їх це розлютило. З погляду тактики, я мав дві мети: залишитися живим і повідомити штаб бригади, що почався наступ. Насправді ж перша мета була для мене заразом і останньою. Чи вдасться їм напасти на наше основне розташування – мене те мало непокоїло. Підготовлена й озброєна бригада могла протистояти будь-якій силі, тоді як я, сам-самісінький, шпортався у лісі, гнаний страхом і переслідувачами.

Усю дорогу я думав, як взагалі сюди потрапив. Іще кілька місяців тому, як і більшість моїх однолітків, я жив звичайним життям. Ходив у кіно, на концерти, відвідував лекції в університеті, у вільний час зустрічався з друзями в кафе. Одного вечора ми всі сиділи за столиком і дивилися телевізор. У новинах показали неприємний сюжет: просто так, щоб продемонструвати силу, їхні військові перекрили воду дитячому будинку. Той сюжет став останньою краплею, що переповнила чашу люті, яку я відчував щодо «сильних», які вважали, ніби зі слабшими за себе можуть робити все, що заманеться. Ми зірвалися на ноги, – розлили пиво, намочили сигарети, – і просто звідти пішли до призовної комісії записуватися добровольцями. Того самого місяця ми один за одним отримали повістки й відбули на фронт. Мене призначили в розвідку, хоч я тільки недавно відслужив строкову службу зв’язківцем. Але тоді підрозділи поповнювали як заманеться, за можливістю, – добровольців було небагато…

Намацавши поперед себе іще одне дерево, я раптом усвідомив, що загубив автомат. Не міг пригадати, чи залишив його в підвалі, чи випустив з рук, поки біг нагору. Цілком можливо, що просто кинув, вистрибуючи через вікно. А якби й не загубив, то яка мені з нього користь? Я сам себе ледве рухав крізь темряву і мінус двадцять. Мороз дер горло, а дихати через ніс майже не вдавалося. Я геть знесилів і не міг більше зробити ані кроку, тож просто сповз під стовбур.

Невдовзі в лісі почулися крики. Вочевидь, шукаючи нас, вони розтяглися в лінію. Люто матюкалися і перегукувалися, звично полюючи. Вправно. На те не існує спеціальних шкіл і навчальних курсів. Для цього має бути якийсь природний, вроджений, предковічний інстинкт ловця, який зараз, після довгої сплячки, зненацька прокинувся.

На мить вони стихли, потім знову почали галасувати й покрикувати.

– Ось він! Я його бачу! Чого дивишся? Виходь, кому кажу! Виходь, нічого не буде!

Я пригнувся майже до снігу і, хитаючись, рушив далі, але сили геть не було. Якби це було кіно, то мене вистачило б на те, шоб бігти всю ніч. Тоді я вирішив зачаїтися і молити Бога, що вони проминули мене. Та якщо й пройдуть, куди мені податися? Назад до лісопилки? Вона була тут єдиним орієнтиром. Але де вона, та лісопилка? Тим часом вони опинилися вже так близько, що чути було рипіння снігу під чобітьми. Я не уявляв, чи можуть вони мене помітити і з якої відстані. Просто ліг під деревом біля коріння і так лежав, трусячись від холоду й страху. Зіщулився, долонями затулив рота – боявся, що почують моє важке дихання. Серце так гупало, що на мить мені здалося, ніби від цих ударів луна йде лісом і чути її за кілька кілометрів… Раптом менш ніж за десять метрів від мене постав силует і повільно повернувся до мене. Він був темнішим, ніж темрява, і я фізично відчував, що він дивиться прямо на мене.

– Бачу одного! Виходь! Виходь, поганцю!..

Боже, якщо ти є, либонь, ти маєш підстави для цього… Не думаю, що я чимось це заслужив, але якщо ти вважаєш, що заслужив – хай буде так. Хай… Що буде? Загибель тут, у снігу, і ніхто з моїх навіть не знатиме, де моя могила. Не пізнає моєї муки, болю й страху, не допоможе мені нести цю ношу. Як мені тоді хотілося, щоб поряд опинився хтось! Будь-хто – аби він хоч протягом миті розділив зі мною мій кінець. Притиснутися до чийогось тіла, якоїсь жінки з усіма забутого села, до якого й дороги немає. Жінки, якої не знаю ні я, ні світ… Я майже бачив її обличчя в темряві й тужний погляд, яким вона прощалася зі мною.

Самотність ніколи ще не була тяжча для мене. Сам, у лісі, беззахисний, безпомічний, закланий просто неба, мов ягня, принесене в жертву. Кому? Богові? За що? За мир? Я міг думати про це, бо й у собі не мав миру, щоб прийняти неминуче. Між тим я відчув, як теплом облило ноги, але навіть не намагався стриматися – просто неконтрольовано дзюрив під себе.

Тисячі разів після того вечора, коли я відчував тиск у сечовому міхурі, раптом спливав спогад про мить, коли, обійнятий жахом, я відчув дивну приємність, викликану теплом власної сечі. Наступного року напередодні Дня всіх святих я міцно спав у своєму ліжку, і раптом мене розбудила волога. Мені нічого не наснилося, просто ні з того ні з сього з мене потекло. І зараз буває, що ловлю рибу в ліжку. У напівсні. І радію, що можу.

– Вставай, кому кажу!

Голос привів мене до тями. Я вирішив підвестися і померти на ногах, хоч і обпуджений. Я зібрався пройтися лайкою по його матері, поки вставатиму, щоб він знав: хай я й помру у цій темені, а він піде звідси живий, це не значить, що він чимось кращий і заслуговує бути на тому місці, на якому є. Якби доля склалася трішечки інакше, все могло помінятися, і вже я тримав би його на мушці.

Хтозна-скільки разів у скрутних ситуаціях мені спадало на думку щось украй недоречне. Пам’ятаю, я був ще школярем, коли помер батько мого однокласника. Я і ще кілька приятелів пішли висловити йому співчуття. І все було нормально – аж до тієї миті, коли ми подзвонили в двері. Усі разом ми розреготалися, наче хтось інший керував нашими емоціями й не з нашої волі грався з нами.

А зараз я згадав «Касабланку»[3]. Дивлюся на свого ката – і думаю про людей, які жертвували коханням заради вищої мети. Доходжу висновку, що немає нічого такого, заради чого я міг би чогось зректися, а надто ж – життя. Вижити! Одна мета, одне бажання. Тому про таких, як я, не знімають фільмів і не складають легенд.

Це міг би бути початок чудової дружби, якби мій потенціальний вбивця збагнув, наскільки він нікчемний у всесвіті і як мало змінить моя смерть. Якби доля розважила інакше, ми в одному літаку відлітали б світ за очі, залишаючи свої проблеми комусь іншому. Дорогою ми б розводили про Гамфрі Богарта, який помер, не знаючи, що хтось переживав його репліки з фільмів значно гостріше, ніж він сам. Сиділи б у кріслах і спостерігали, як білявка-стюардеса з безживним поглядом вітає чергового іноземця.

Я вже роззявив рота, щоб крикнути, але з уст вилетіла тільки пара. Голосу не було. Страх переміг мою злість, а хоробрістю я вважав відчай. Мовчки лежав я, скоцюрблений, під деревом, а силует тим часом повернувся і сказав іншим:

– Та нема там нікого. Ходімо.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зважився рушити далі. Ступав тихо, намагався не видати жодного звуку, рипіння снігу різало мені слух і посилювало тремтіння в колінах. Я йшов у тому напрямку, звідки з’явилися мої переслідувачі, – бо вважав, що вони прийшли з лісопилки. І не помилився. З пагорба я досить скоро побачив село, звідки вони вже пішли далі. Лише кілька душ вешталося подвір’ям, перевертаючи складені дошки й колоди – усе сподівалися, що когось із нас знайдуть. Широким півколом я обійшов улоговину й попрямував до річки. Перейти через міст не було можливості – на тому березі досі стояли дві вантажівки, оточені групою вояків. Та й непомітно дістатися до моста не було змоги, бо єдиний шлях пролягав через подвір’я лісопилки.

Я тремтів усім тілом. Мокра білизна не довго втримувала тепло, і темна пляма між моїми ногами вкрилася тонкою кіркою льоду. Єдиний вихід був – перебратися через річку. Я спустився на берег найкрутішим місцем урвища й занурився у чорну воду.

Цікаво, як людина з часом викидає певні спогади з пам’яті. Зараз для мене чи не найприємніше посеред літа – кинутися в холодне море, і тільки темінь глибини часом викликає дискомфорт.

Мій одяг за лічені миті набрав води, тому пливти ставало все важче. Крижану воду я якось витерпів, хоча поки дістався протилежного берега, все тіло судомило. Я зірвав із себе і викинув куртку. Йшов майже інстинктивно, наосліп, як не з власної волі. Ноги безконтрольно несли мене. Мені здавалося: якщо зараз упаду, то більше не встану. Потім у мене виникло бажання обернутися і кинути погляд на село, яке лишилося на тому березі, аби пересвідчитися, що мені вдалося-таки перебратися на інший бік. Але цей інший бік зовсім не гарантував порятунку. Я рухався місцевістю, яка ще ввечері була нічиєю, а усвідомлення того, що за кілька годин до мене тут пройшли вороги, тільки додавало мені непевності. Чи не стали вони десь тут табором? Може, залишили приховані чати? А якщо я вийду прямо на них?

Далеко попереду, у густій, як чорнило, темряві вгадувалося тьмяне світло. Село. Але чиє? Та хоч чиє – я більше не маю сили. Однак я й до нього не міг дістатися, і навіть якби ноги не зраджували мене, не знаю, чи був я готовий зайти в село, зайняте невідомо ким.

Мене била пропасниця, я відчував страшенну спрагу. Сунув до рота жменю снігу й одразу виплюнув грудочку землі. Потім сидів, хекаючи, з висолопленим, як у собаки, язиком, аж поки від села не почулося гримотіння.

Гарматна канонада. Відблиски залпів злітали вгору й освітлювали низькі щільні хмари. Мене так морозило, що я не міг збагнути, чи стріляють із села, чи по селу. Нарешті я впав на коліна й опинився головою в баюрі. Відчувати твань за такої низької температури було досить дивно. Через це я зрозумів, що зараз лежу саме там, де пройшли вояки противника. Без сумніву, пройшло їх тут чимало, бо намісили такого багна. Я точно плакав, можу заприсягтися, хоч не зронив ані сльози, ні звуку.

У голові в мене безперестанку крутилася одна думка: той, що в лісі, – він бачив мене й відпустив чи просто навмання горлав у пітьму? Якби я його побачив за таких обставин, то, мабуть, відпустив би… Е, хрін би відпустив! Не бреши хоч сам собі, якщо вже отримав життя у подарунок. Принаймні взяв би його в полон. Чи ні?.. Міг би й захопити, а могла скластися й інша ситуація. Якби я ішов в авангарді і мав зачищати територію – вбив би без вагань. На одного їхнього менше – значить, на одного нашого більше. Факт, що не залишає місця для сумнівів.

На цьому я знепритомнів.

Безіменний

– Агов, старий! Вставай, уже ранок!

Чиїсь сильні руки посадили мене.

– Виспався? Гайда, підйом.

Удар по голові, який мені виписали, був не болючий – я просто відчув, що знову провалився. Розплющивши очі, я нарешті зрозумів, що сталося. Я лежав на землі, мокрий і змерзлий, а наді мною стояло четверо хлопаків у маскувальній формі. Троє, не старші двадцяти, навели на мене автомати. Четвертий теж був не набагато старший, але на обличчі в нього засохли згустки крові. Руки в нього були зв’язані спереду.

– Збираємо їх, як гриби, нє, Іліє?

– Справді, як гриби. Ти теж німий, як цей, чи вмієш балакати? Ім’я, звання, частина! Бігом кажи!

– Та облиш його, Іліє. В’яжи й поведемо, там є кому з ними теревенити. Видно ж, що не наш, глянь на рукав.

– Ти глянь, що на шевроні написано – «Blockbusters». Кіноман? То це ти добре до нас втрапив.

За кілька хвилин я вже йшов, зв’язаний, поруч з невідомим. З боків нас охороняло по одному озброєному конвоїру. Третій ішов позаду. Я роздивився незнайомця. Камуфляж без знаків розрізнення. На вовняній шапці теж нічого. У мене на правому рукаві був пришитий шеврон частини, і тепер я замислився, для чого він міг придатися. Щоб полегшити ідентифікацію снайперу, коли в мене цілитиме? Мій незнайомий супутник трохи згладжував своїм виглядом викликану невідомістю паніку. Його обличчя виражало спокій. Якби не зв’язані руки й скривавлена голова, я подумав би, що він один із них. Можна було чекати, що ось він зараз розкаже анекдот, і всі довго реготатимуть, поплескуючи його по плечу. Анекдот про йолопа, який вночі вибрався з оточення, щоб потім заснути й попастися ворогові, був би якраз доречний. Я став спотикатися через грудки – промерзлі ноги геть не слухалися.

– Тримай колегу, німий! Бракувало ще, аби щось зламав, поки йдемо.

Я подумав: якщо впаду, то буде їм нагода мене відлупцювати. Став дослухатися упевнених кроків невідомого мовчуна, намагаючись зловити його ритм. Наші охоронці розслаблено гомоніли.

– Іліє, що скажеш, чи «Йодзімбо» кращий, ніж «За жменю доларів»?

– Та вже ж.

– Я теж міг би погодитися, міг би… Мені той Куросава з самого початку не пішов. І не знаю чому. Чи та їхня східна поетика, чи що… Я краще уп’яте подивлюся італійців, ніж уперше японців.

– То тобі так через Клінта. «Спагеті»[4] без нього… як день без сонця.

– Та так, Клінт – король, хоч він мені значно більше подобається у сімдесятих, ніж у часи вестернів.

На якусь мить мені захотілося приєднатися до розмови. Тему я знав – очевидно ж, що росли на тих самих фільмах. За інших обставин ми могли б зараз сидіти десь із пивом, курити й згадувати стару кінокласику. Мене це нервувало. Вороги не можуть знатися на мистецтві. Ворог – це горлоріз, і ця трійця прямо зараз веде мене кудись, де ми точно будемо не язиками плескати. Я хотів утрутитися і думав – чи сказати, що Клінт вишукано поєднав шістдесяті з сімдесятими, чи не викаблучуватися і просто показати, що ми значно ближчі, ніж їм здається, втертися в довіру, сподобатися їм. Може, відпустять. Чому ні? Може, мене перевдягнуть, дадуть пачку сигарет, консерву, сухі черевики, автомат і патрони, та доправлять у бригаду? Я зібрав усю свою хоробрість і сказав:

– Клінт – найкращий Безіменний, якого Леоне міг уявити…

Перш ніж закінчити речення, я знову перечепився. Поки падав, зрозумів, що мовчазний невідомець навмисне підставив мені ногу. Я був такий виснажений, що не мав сили ні на що інше, як тільки прикрити долонями лице. Усією своєю вагою я гупнув об землю. Наші конвоїри здивовано зупинилися, явно заскочені моїм коментарем, а ще більше – падінням. Я розпластався на землі, не знаючи, чи мені дадуть руку, щоб допомогти звестися, чи випишуть копняків по ребрах. Далі все тривало кілька секунд. Мовчазний у найближчого до себе конвоїра обома руками вихопив багнет із піхов і щосили засадив йому в живіт. Хлопчина носив ніж припасованим до стегна руків’ям донизу – щоб вийняти з піхов, його треба було смикнути вниз. Багато бійців так чіпляли ножі, щоб зручніше й швидше було виймати. Якби цей боєць носив багнет так, як було написано в статуті, думаю, мій напарник ні за що не зміг би його дістати.

Лезо ще стриміло в животі першого, а мовчун уже ступив до другого, висмикнув ножа й засадив тому в груди. Хлопчина зойкнув, а мій колега відштовхнув його в бік третього, котрий ішов за нами. Тяжко поранений конвоїр упав на спину перед останнім вартовим. Німий просто ступив на тіло й в стрибку вдарив третього. Ніж на всю довжину леза увійшов у горло. За мить мовчун біг полем, однією рукою підтримуючи мене, а другою – «калашников». Через кожні сто метрів ми зупинялися, мій супутник прислухався й роззирався, ніби навіть принюхувався, ми раз у раз змінювали напрям руху та бігли далі. Зупинилися ми тільки в лісі. Усілися долі й оглядалися, хапаючи повітря. Я пробував у пам’яті заново прокрутити сцену нашого порятунку, але хоч як старався – ніяк не міг окремі кадри поєднати в одне ціле. Коли б у кіно побачив, як чолов’яга сам кладе трьох, вимкнув би телевізора. Чогось такого я міг чекати хіба від самурая із «Йодзімбо» чи Безіменного зі «спагеті-трилогії» Леоне.

– Ти з якої частини? – спитав я, нарешті відсапавшись.

Він глянув на мене округленими очима.

– Не знаю.

– Як це – не знаєш?

– Не знаю. Просто не знаю.

– А як ти попався?

Він дивився на мене так, наче намагався зрозуміти моє запитання.

– Увечері мене злапали. Я «осою» вистрелів по танку, танк по мені. Біля мене вибухнуло й підкинуло в повітря.

– Ну?

– Знайшли ці… Розбудили мене.

– Цієї ночі, дивлюсь, нас усіх брали уві сні. А де інші?

– Які інші?

– З твоєї частини.

– Не знаю. Мабуть, я був сам.

– Сам проти танка?

– Мабуть.

– Ти з якої бригади? Як тебе звуть?

Він мовчав. І при цьому дивився відкрито й щиро.

– А звідки ти?

Уперше від часу нашої зустрічі мій незнайомий приятель здавався схвильованим. З його вимови я припустив, що він один із місцевих бійців.

– Та рана на голові – усе гаразд?

– Просто розсічення. Думаю, коли падав. Трохи шумить у вухах, але все нормально.

– Куди тепер?

– А ти з якої?

– Зі сто дев’яносто дев’ятої. Правда, уявлення не маю, де ми, а де вони.

– Сто дев’яносто дев’ята?

Безіменний нахилився.

– Іти можеш?

– Здається, можу.

– Сто дев’яносто дев’ята… Це туди. Ходімо. Тільки…

– Що?

– Леоне непоганий, але Куросава – митець.

Штаб

Колишня сільська школа зараз перетворилася на управління бригади. Штаб розміщувався в останньому класі з правого боку на першому поверсі. Поряд був кабінет біології, де влаштували кімнату відпочинку для командування. Кухня також була поряд, завжди відчинена. Куховарка, яка всеньке життя варила для дітей, зараз мала трохи старшу, хоч і не набагато серйознішу клієнтуру. Три класи на першому поверсі віддали під спальні приміщення для взводу військової поліції і розвідників та під центр зв’язку. Самі безбороді хлопчаки. Частина з них – перебіжчики з регулярної армії держави, яка тепер розпадалася і з якою ми воювали, частина – добровольці, які після кількох боїв знайшли своє місце в нашій бригаді, і частина – призовники, законослухняні громадяни, які ніколи навіть не билися, але чесно відгукнулися на заклик батьківщини.

У штабі я був уперше. Почувався по-дурному: я сидів за шкільною партою, переді мною – геть усенькі командири, а за їхніми спинами на стіні – шкільна дошка, на якій хтось крейдою намалював герб республіки, прикрасивши його квіточками. Чи ми всі в цій ненормальній ситуації здитиніли, і якщо так, то це добре чи погано?

Ми точно змінювалися. Уперше я це зрозумів, коли Бранкович повернувся з лікування. Він був членом нашої команди, ми любили ті самі фільми, сміялися з тих самих анекдотів. Полюбляли влаштовувати дрібні капості, на які інші тільки докірливо хитали головами, але ніхто нам не дорікав. Пригадую, як ми одного вечора увімкнули тривожну сирену біля Шименого вуха – майже одразу, як тільки бідолаха ліг у ліжко. За день-два до того його призначили командиром відділення, і він щойно повернувся з кількома солдатами з нічної перевірки. Підняли ми тоді на ноги весь штаб. Церовець вимагав негайно нас усіх покарати. На щастя, ми були прикомандированим підрозділом, тож комбриг Кватерник не був нам прямим начальником, а Шиме добре знав про всі наші витівки і переконав Церовця, що сам знайде спосіб угамувати нас. А сам потім на нас навіть сердито не глянув. Може, подумав, що сам винен – перш ніж лягти спати, сказав, буцімто такий втомлений, що його й сирена не підніме.

Того ранку після повернення з патрулювання Бранковичу зламали пальця. Виходячи з машини, він ухопився рукою за стійку кабіни, а Черкез, не бачивши того, щосили грюкнув дверима. Вказівний палець зламався у двох місцях. Коли ж через місяць він повернувся з лікування, ми помітили, що Бранкович якось дистанціювався від команди. Він і далі був з нами, але значно тихіший. Якось після вечері вирішили ми його відверто спитати, що сталося. Не може людина так різко змінитися. Бранкович м’явся-терся і врешті відповів: «Соррі, пацани, я більше не можу вас підтримувати. Просто ви вже інакші, не ті, які були спочатку». І нам дійшло, що це не Бранкович змінився, це ми за той місяць стали кардинально інші, незрозумілі для людини, якої кілька тижнів тут не було.

Після того як Бранкович розкрив нам очі, ми почали питати себе, де межа, за якою настає божевілля, і як її помітити. Думали, чи божевілля наближається поступово і його вчасно можна розпізнати, чи охоплює з усією силою зразу, і ти вже нічого не усвідомлюєш. Найбільше цікавило нас, чи розуміє божевільний, що він божевільний. Як-от коли людина напивається – є ж такий стан, коли пияк розуміє, що це остання чарка, після якої алкоголь остаточно затьмарить розум. А якщо він це усвідомлював, то чи хотів він зупинитися на цій чарці, чи з власної волі віддався зеленому змієві? Ми мали й самі збагнути, що деякі наші вчинки ніяк не вкладалися в межі нормальності. Стати на галявині за п’ятдесят кроків один від одного й стріляти, цілячи якомога ближче до голови – це межувало з божевіллям. Але тоді нам здавалося доволі кумедним слухати свистіння куль біля вуха. Наскільки близько ми могли витримати, і чи така допитливість була варта ризику? З цілковитою довірою віддавати своє життя до рук іншого, навіть якщо це й була хвороблива гра, яка нас розважала, – тоді це здавалося абсолютно нормальним.

– Перш за все – раді тебе бачити, щасливцю, – звернувся до мене Товариш Замполіт.

Так ми прозвали офіцера, який ще кілька місяців тому носив оливкову форму й розповідав нашим противникам ті самі казочки, якими зараз напхав нас. Єдина відмінність полягала в зміні полярності. Усі присутні по-батьківському на мене подивилися, аж мені стало соромно. Я знав, що має минути ще чимало часу, перш ніж я сам собі відпущу події на лісопилці.

– Чи міг би ти нам відповісти на кілька запитань? – вів далі Товариш Замполіт.

– Я докладно розповів Церовцю з поліції, але питайте все, що вас цікавить.

– Оцей, що ти його привів із собою…

Я його перебив:

– Він мене привів, не я його. Якби не він…

– То ти кажеш, цей тип сам, зі зв’язаними руками, убив трьох озброєних конвоїрів і перетягнув тебе через поле?

– Усе це я розповів Церовцю. І я не казав, що він їх убив. Поштрикав багнетом, а чи вони вижили, я не знаю.

– Звичайно. І ти сказав, що в хлопця амнезія?

– Ні, це сказав лікар Раукар. Мої слова – що той мені повідомив, мовляв, не може згадати свого імені й частини. Чи в нього амнезія – я не в курсі.

Лікар Раукар стукнув пальцем по дну сигаретної пачки, вийняв сигарету й швидко припалив. Він був із добровольців. Зголосився на службу, щойно почалися бої. Ще коли листоноші носили повістки, з яких навіть не було зрозуміло, чи їх розсилає їхня армія, чи наша, новостворена, Раукар уже був на фронті. Він записався звичайним рядовим, але через нестачу в армії медичних працівників його призначили в управління. У нашу бригаду він прибув на посаду бригадного лікаря. Ми навіть не уявляли, який він мав медичний фах. Та попри це з будь-якої нагоди смикали його за рукав – хоч кому болів зуб, хоч поперек схопило, чи пекло в сечовому каналі.

Лікар довгою цівкою випустив дим і поклав пачку на стіл.

– Я спілкувався з тим хлопцем і ось що можу сказати: по-перше, психологія і психіатрія – не моя царина.

– Лікарю, наскільки я знаю, ви гінеколог за фахом, тож у цій бригаді взагалі немає нікого, що було б із вашої царини, – засміявся бригадний Кватерник.

– Одначе ж, пане командире, в окопах частіше зустрінеш якусь манду, ніж у моїй приймальні.

Я був їм удячний за спроби розрядити ситуацію, але хотілося вже швидше закінчити цю розмову.

– Отже, як я сказав, це не моя царина, але одне я знаю достеменно. Майже завжди людина з амнезією не пам’ятає моменту, який викликав амнезію. Візьмімо за приклад автомобільну аварію. Останнє, що постраждалий пам’ятатиме, – точно не удар. Людина знатиме, що їхала в автомобілі, а далі – провал у пам’яті. Або, скажімо, згадаймо приклад шоку, викликаного…

– Згадаймо наш випадок, лікарю, – встряв Товариш Замполіт. – Хлопець каже, що сам-один вийшов проти танка, стріляв у нього, на що з танка відповіли вогнем, снаряд вибухнув неподалік, і він знепритомнів.

– Важко в це повірити. Практично неможливо, щоб він пам’ятав саму травму. Ймовірніше було б, якби він пам’ятав, як починався бій, може, навіть сам танк, але постріли й вибух… Я не впевнений.

Я вхопив з його столу пачку з сигаретами, не питаючи дозволу витяг одну й прикурив. Я був страшенно змучений нічною втечею, тому й подумав, що не мушу ні просити сигарету, ні питати дозволу закурити.

Не знаю, чи відчували вони ніяковість від того, що самі ніколи не бачили ворога ближче, ніж за півкілометра, але тоді мені хотілося, щоб відчували.

– Лікарю… Такий випадок неможливий чи радше неможливий? – спитав я.

Усі багатозначно подивилися на мене – і разом повернули голови до Раукара.

– Та бач, як я вже казав, це не моя…

– Не ваша царина, лікарю, я знаю. Та все ж ви говорите саме про цей випадок, і від вас чекають фахової думки. Якщо вже почали, то закінчуйте. Чи може бути, що той Безіменний каже правду?

– Може, звичайно, може.

– Чи існує, на ваш погляд, вагома підстава, щоб він у моїй присутності ножем порізав трьох своїх, звільнив мене й довів до розташування нашої бригади?

– Не бачу логіки.

– Нема логіки й у тому, що ми тримали той розвідувальний пост, який вчора втратили. Що нас там залишили цапами-відбувайлами без будь-якої тактичної потреби – і при цьому вас непокоїть минуле людини, що добре показала себе в бою. Вас хвилює, що вона не має на собі нашивок і ви не можете ідентифікувати його вимову. Тож я вам дещо скажу. З цього дня я також зніматиму всі знаки розрізнення перед виходом на завдання. А крім цього, потренуюся говорити так, як місцеві, щоб у разі потреби зійти і за нашого, і за їхнього. Може тоді я не муситиму більше тікати вночі крізь хащі.

Товариш Замполіт спробував повернути розмову до початку.

– Бачиш, у тому й проблема, що…

– У чому? Що під цим дахом маємо когось, хто ще вчора носив чужу форму, а сьогодні – нашу?

Замполіт посміхнувся, хоча в очах його світилося презирство. Я дивився прямо йому у вічі. Виникла незручна пауза. Тишу порушив Раукар:

– Я згоден, що логіки в цьому немає.

– Так, немає. Ви ж не питаєте, чи мусили Шиме й Бранкович полягти на лісопилці, а цікавитеся лише тим, чи не підіслали до нас того Безіменного, щоб він, як ніндзя, вночі повідтинав нам усім голови? Немає логіки в тому, що ви не обміркували його версію подій. Чоловік вистрелив у танк і влучив. Танк майже одночасно вистрелив у його бік. Який танк може швидко відповісти вогнем у той бік, звідки в нього влучили?

– М-84[5]. Він автоматично повертає гармату в напрямку ворожого влучання, – відповів Цероваць, який досі мовчав.

– Саме так, М-84. Чи є в нашій бригаді М-84?

Усі мовчки переглядалися й знизували плечима.

– Наскільки я знаю, є. Один. Дислокується у двісті першому, це вісімдесят кілометрів звідси, – знову промовив Цероваць.

Церо був авторитет. Його, начальника військової поліції, у штабі цінували за те, що його підлеглі не сиділи по тилах. Церові хлопці забезпечували варту, супроводжували командирів, навіть якщо їм просто вночі треба було вийти до машини по забуту торбу, здійснювали нічне патрулювання, охороняли гауптвахту, затримували п’яних вояків, які кривдили цивільних, провідували самотніх старих у селах, навіть виконували функції розстрільної команди для засуджених до страти злочинців. Фактично він командував і нами, і разом з його хлопцями ми виконували чимало завдань. У його голосі мені вчулася підтримка. Справді, якщо хтось із присутніх і став би на мій бік – я міг бути певен, що то Церо, який завжди захищав своїх.

Тому я повів далі:

– Отже, їхній бойовик стріляв по нашому М-84, заробив амнезію, за кілька годин пропішачив вісімдесят кілометрів по снігу і біля лісопилки потрапив у полон до своїх. Тут узагалі мало що скидається на логіку. Зате дійсно логічні припущення ви ігноруєте.

Раукар підвівся з-за столу, підійшов до груби й підкинув поліно. Здавалося, що він, як і я, хоче, аби ця розмова швидше скінчилася. Я майже відчував тягар відповідальності, що тиснув йому на плечі, хоч це була аж ніяк не його відповідальність. Мені здалося, що він робить це скоріш через потребу хапнути повітря, ніж для того, щоб підтримати вогонь у грубі, бо кімната була й так добряче натоплена.

Мовчанка тривала, аж поки він не повернувся на місце. Мабуть, Раукар сподівався, що за час його «відсутності» інші члени штабу приймуть якесь остаточне рішення. Але колеги були невблаганні, ніхто не хотів брати на себе відповідальність.

Нарешті озвався комбриг Кватерник:

– Отже, лікарю, що робитимемо?

Раукар видихнув, зітхнув, знову видихнув. Схоже, що в останню секунду йому на думку спало рятівне рішення, яке звільнить його від тягаря. Він випалив:

– Щодо цього випадку нам потрібен фаховий погляд. Наприкінці тижня до нас мають приїхати на десять днів дві колежанки з командування оперативної зони. Пан командир Кватерник про це знає, чи не так?

– Так. Нас просили прийняти двох магістранток з факультету психології, які в дипломних роботах досліджують поведінку людей у воєнних умовах.

Раукар просяяв. Очевидно, він знайшов соломинку, за яку міг учепитися.

– Отож, я пропоную дочекатися висновку науки. А доти…

– Доти маємо подбати про хлопця, – підсумував Цероваць. – Хай він отримає нову форму, може, навіть, приєднається до моїх хлопців, бо маємо кілька вільних ліжок. Чи до розвідників…

– Байдуже, – докинув Товариш Замполіт. – Ти все одно командуєш і тими, і тими. Переконаний, що ви за ним добре наглянете.

Я кинув у зуби ще одну сигарету й вийшов, не питаючи дозволу. Ніхто не промовив ані слова. Я ж був радий, що ця справа хоча б тимчасово скінчилася. І ще я був радий за Раукара.

Йому зараз найтяжче, думав я. А між тим, за якихось неповні два місяці Раукар доведе, що здатен викручуватися із незручних ситуацій, наче справжній шахрай.

Аміджа

На відміну від офіцерів управління, хлопці в частині одразу прийняли Безіменного. Притьмом бригадою розлетілася історія нашої втечі, тому всі хотіли з ним познайомитися. Дуже скоро чи не сотня людей простягали йому руку для вітання, пригощали сигаретами, а в сільському генделику, де продавали тільки пиво, почали наливати й ракію – а зазвичай таке відбувалося тільки з дозволу військової поліції.

На мене дивилися жалісливо, наче на людину, яка втратила когось із рідних. Шиме був командиром відділення, до того ж старший за мене на п’ятнадцять років, але, незважаючи на цю різницю, саме з ним я найбільше здружився. Він був розумний, дуже начитаний і не такий затятий, як ми. Я ніколи не чув, щоб він лаявся чи казав про когось щось погане. І ми були непереможним тандемом у вгадуванні фільмів. Часом було достатньо назвати якийсь факт, і він одразу випалював назву фільму, ім’я режисера й рік, коли стрічку було знято. Ми були в цьому такі монстри, що, крім змагань з іншими, розважалися перевірянням один одного. Я міг посеред вечері гукнути: «Шиме! Золота пальмова гілка вісімдесят четвертого!» – і голова, схилена над тарілкою, підводить погляд, ковтає, що є в роті, і відказує: «Вім Вілдерс, “Париж, Техас”». І знову очі до тарілки, Шиме й надалі спокійно трапезує, – а присутні в їдальні аплодують.

Тож тепер мене скрізь усі поплескували по плечах, демонструючи співчуття.

Шиме для нас був прикладом у багатьох речах. Якщо бачив, що маємо якісь проблеми – завжди знаходив, що порадити, але не як нудний моралізатор, ні, зовсім в інакший спосіб, без повчань і зверхності. Він умів якось підвести нас до того, що ми самі доходили висновків і вчиняли, як треба. Коли ж він помічав, що хтось із нас помиляється, міг просто відвернутися, дати людині можливість передихнути й зрозуміти, де саме вона перегнула палицю.

Перш ніж піти добровольцем, він тримав відеотеку в батьковому гаражі. З кількома приятелями зі свого району він серед перших прибув на фронт. Їх було з десяток, знайомих ще зі школи, і вони й надалі залишилися тісною компанією. Навіть ті, хто пізніше переселився деінде, не пропускали нагоди хоч у вихідний перевідати давнє товариство. Сиділи разом на пристінку в кінці вулиці й реготали до пізньої ночі. І здавалося їм, що вони знову хлопчаки. Розважалися спогадами про старі часи й власну наївність.

Їхня вулиця спускалася від великого житлового масиву з новобудовами, і якби хтось, ставши спиною до хмарочосів, глянув на неї згори, то мав би вирішити, що час там зупинився років сто тому. Усі будинки там були двоповерхові, з жовтої і червоної цегли, із зарослими плющем фасадами. Старі будівлі кінця дев’ятнадцятого століття, дві квартири на кожному поверсі, спільний садок під будинком. Усі там добре одне одного знали, і Шиме з друзями часто згадували, як намагалися довести, що нічого не робили, коли сусіди сварили їх за пустощі. Якщо ж зрештою й здавалися під тиском докорів і змушені були визнати, що обкидали якогось стариганя падалицею з саду, найбільше діставалося Аміджі.

З усієї тієї компанії тільки Аміджа й повернувся з війни. Іноді він проходив вулицею, час від часу зупиняючись і голосно лаючи когось позаду себе. Поки він діставався кінця дороги, його плащ кольору кави з молоком був увесь у плямах на спині від гнилих фруктів. Він став цікавою мішенню для якихось нових хлопчаків, яких батьки не сварили за їхнє глупство. Прийшли нові часи, спогади дитинства потьмяніли – як і кіноафіші на покинутій Шиме відеотеці.

Шиме і його приятелі складали кістяк, з якого згодом було сформовано підрозділ військової поліції. Усі вони були з одного кварталу, з дитинства їх називали головорізами, тож Шиме свій підрозділ назвав «Blockbusters»[6]. Його дружина була безробітною вчителькою, яка й дня не працювала за фахом. Двійко його дітей, яких, судячи з усього, навряд чи чекала райдужна перспектива, згодом дістали від держави стипендії через втрату батька й закінчили університети. Дружина так і не вийшла заміж вдруге. Залишилася насамоті у квартирі, що їй як удові виділила міська влада.

* * *

Просто неймовірно, наскільки втеча з тієї лісопилки насправді була проста. Швидкий і Черкез тієї ночі врятувалися, стрибнувши в річку й віддавшись течії, яка віднесла їх аж до найближчого села на нашій території. Страшно, звісно, але їх було двоє. Кожен з них вірив своєму товаришеві більше, ніж самому собі, а за такої підтримки не знайдеться перешкоди, якої не можна було б подолати. Вони вийшли з річки за кілька кілометрів нижче за течією і дійшли до нашої батареї, розташованої не дуже далеко від управління бригади. Ворог сюди не дістався – гармати кілька годин вперто товкли цю місцину, тож він урешті-решт мусив забиратися звідти, підібгавши хвости. До бригади бій узагалі не дійшов – і лише завдяки Швидкому й Черкезу. Стрілянина, відблиски від якої я бачив, перш ніж знепритомніти, почалася через них, а та трійця, що мене схопила, очевидно, була ворожим дозором. Спраглі обіцяних боїв, вони отримали тільки вогняний дощ від наших, тож небезпідставно були люті – і я був би. Упевнений, що якби не Безіменний, я не пережив би того дня. Дивне відчуття – завдячувати комусь своїм життям. До цього я не звик за весь час на фронті.

Наступного ранку розвідники в лісі над лісопилкою знайшли Аміджу. Не так уже далеко він відійшов. Тікаючи, загубив черевики, яких ніколи не шнурував до кінця. Його потім часто згадували лихим словом, кажучи, що треба ж бути цілковитим дурнем, щоб, тікаючи, загубити взуття. Втім, ні у поліції, ні серед розвідників ніхто такого жодного разу не сказав. Патякали таке тільки штабні офіцери з тих, хто весь час сидить у тилу. Вони дефілювали селом у високих американських чоботях, примовляючи: «Від таких чобіт вороги губили труси в сорок першому, погублять і зараз». А військова поліція і розвідники двадцять годин на добу були на службі. Чотири ж години залишалося на сон, при цьому роззуватися не можна було. Повна готовність, так би мовити, «двадцять чотири на сім». Могли й місяцями не скидати взуття, хіба тільки кому щастило супроводжувати комбрига Кватерника у його періодичних поїздках додому або охороняти машину, що перевозила заарештованих до міської в’язниці. Тоді мали право провести вдома день, протягом якого здебільшого не вилазили з гарячої ванни.

Аміджу знайшли живого-здорового, тільки трохи підмороженого. Через день ампутували всі пальці на ногах. Коли йому сказали, що більше немає пальців, він потім довго сміявся, аж до приходу лікаря. За кілька років під час вручення медалей він розповідав офіцерам зі штабу, що найперше подумав, буцімто лікар з нього кпить. Присягався, що в лікарні відчував кожен палець, бо навіть нігті йому боліли. Коли ж нарешті усвідомив, що лікарі не жартують, – усе одно сміявся. «Легше так, ніж плакати», – казав.

«Ну, гаразд, Аміджо, а про що ж ти перше тоді подумав?» – спитав генерал, який вручив медаль. Аміджа обперся на милиці, задумався і зітхнув. «Про медсестру. Чорнява, довгокоса, зачіска, як у Клеопатри, – відказав Аміджа, провівши пальцем по чолу. – Ще подумав: як жінка прийде провідати, скажу, щоб так само постриглася». – «Ну так а пальці, хлопче?», – засміявся щиро здивований генерал. «З пальцями все гаразд, – відповів Аміджа, простягаючи в бік генерала руки й показуючи обидва середні пальці. – Оці ось нещодавно защемив дверима. На вигляд гірше, ніж воно є насправді».

Параноя

Після обіду ми зібралися у спальному приміщенні. Лікар Раукар усім призначив щеплення проти туберкульозу, і для цього з міста прибула група медиків. Уникнути цього не можна було – навіть Ентоні, який не значився у складі частини, мусив засукати рукав. Спроби довести, що він тут геть випадково, не допомогли. Раукар нам пояснив, що щеплення необхідне через умови, в яких ми перебували, тож під кінець вже ніхто навіть не бурчав – аж поки в кімнату зайшла група людей у білому. Побачивши, що серед них немає жодної медсестри, ми почали голосно обурюватися і глузувати з медиків. Раукар іще раз наголосив, що уникнути щеплення не вдасться нікому. Безіменний не був винятком, тож і він мовчки став у чергу. Смішно було бачити, як парубійки, що пережили по кілька близьких контактів з ворогом, болісно кривилися від уколу маленької голочки.

Щеплення просувалося доволі швидко. Кожен з нас підходив, називався, простягав руку й отримував укол. Лікар записував наші імена й поруч ставив плюсики. Усі щеплені посідали на купи складених матраців і, хихикаючи, зацікавлено чекали, поки черга дійде до Безіменного. Коли він підійшов до лікаря, той спитав:

– Ім’я, прізвище, дата й рік народження, звання?

У кімнаті запанувала тиша. Я ще ніколи не бачив, щоб три десятки людей у невеликому приміщенні сиділи так тихо. Навіть уночі завжди хтось чимось стукне, перевернеться у ліжку, щось пробурмоче, хтось встає чи лягає, хтось клацне запальничкою або підкине дров у піч. Але зараз запанувала атмосфера, як посеред святої меси. Безіменний поглянув на лікаря й щиро відповів:

– Не знаю.

У кімнаті вибухнув сміх. Безіменний повернувся до нас, але ми всім виглядом показували, що сміємося не з нього. Лікар здивовано повторив:

– Ім’я і прізвище, будь ласка.

– Джейсон Борн, агент з амнезією, – вигукнув я, лежачи на своєму матраці, і кімнатою знову рознісся сміх.

– Борна? Агент? – невпевнено усміхаючись, перепитав лікар і роззирнувся.

– Ага, так! Борна! – почулося з усіх боків серед сміху.

У кімнаті пролунали аплодисменти. Як глядачі на стадіоні, ми піднімалися і опускалися, створюючи «хвилю» і скандуючи: «Борна! Борна!» Лікар Раукар нахилився до колеги й щось йому прошепотів, потім повернувся до нас і з притиском промовив:

– Хлопці, я вас попросив би!

Медики закінчили робити щеплення і спакували своє приладдя. Випили по чарці ракії з Цером і Раукаром, попрощалися з усіма в кімнаті й пішли до виходу. У дверях до нас ще раз звернувся головний серед лікарів:

– Хлопці! Ми записали всіх, кому зробили щеплення. Побачимося за два тижні, коли робитимемо ще одне.

– Хто виживе – з тим побачитеся, лікарю! – докинув хтось крізь сміх, і вся білохалатна команда зібралася виходити.

– Секунду!

Лікарі повернулися у спальне приміщення. Ми перезирнулися між собою і посерйознішали. Бо зрозуміли, що наш щойно охрещений і щеплений Борна щось помітив, а його набурмосене обличчя відбивало бажання жартувати.

– Секунду, лікарю! – повторив Безіменний. – Куди це ви подалися з тим папірцем?

Ніхто не зрозумів, про що йдеться. Я почув, як хтось ззаду прошепотів: «Який у біса папірець?» Цероваць встав з-за столу. Погасив сигарету, розправив куртку під ременем, очікуючи, як і ми, пояснень. Усі присутні були спантеличені. Лікар побачив, що не тільки він не розуміє, про що мова, тож спитав:

– Ви про який папірець, юначе?

Безіменний підійшов до лікаря, тицьнув пальцем у його сумку:

– Щойно ви поклали в торбу аркуш паперу, де записано дані всіх людей у цій кімнаті: імена, прізвища, дати народження, підрозділи й звання. Навіщо вам цей аркуш?

Лікар зіщулився, наче обвинувальний тон хлопця ляскав його по голій шкірі.

– На тому аркуші за два тижні ми знову запишемо, хто отримав щеплення і як на нього реагував.

– Якщо так, то цей аркуш може лишитися і в командира частини. Хіба ні? Чи ви плануєте використати його з якоюсь іншою метою?

Лікар спалахнув.

– Як ви це собі уявляєте, юначе? Використати для чого?

– Передати ворогові, наприклад. Не остання справа – отримати список імен особового складу цілої частини.

– Якому ж ворогові, чоловіче? Усі способи зв’язку з ним перервано вже кілька місяців! – заперечив один у білому.

– А ви думаєте, ворог зі своїми агентами на нашій території спілкується поштою чи телефоном? – відбив Безіменний. – Слухайте уважно. Прямо зараз це може не значити нічого, але вже завтра, чи за місяць, або рік цей список можуть використати проти людей у цій кімнаті. Чи ще гірше – проти їхніх сімей. Війна ця – не етнічно чиста, і шпигунів досить із кожного боку.

Миттю всі присутні скочили на ноги. Наче хтось увімкнув світло – після слів Борни ми побачили все зовсім інакше. Лікар намагався триматися спокійно.

– Це неподобство, юначе. Я шанована людина.

– Якщо шановані – залиште цей папірчик у командира. Всі ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка на них чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей. Ніхто не повинен страждати через чужі рішення. Той список у лихих руках може спричинити трагедію. Поки люди на фронті, хтось може закласти вибухівку під їхню хату.

Запала незручна мовчанка; гомін наїжаченої та розбурханої цією промовою юрби вщух.

– Хто ви за національністю, лікарю? – спитав хтось із натовпу.

– Я гуманіст і шанована людина, – поважно повторив лікар.

Утім, розуміючи, чим це може обернутися, він вийняв аркуш зі списком і поклав на стіл:

– Але маєте право. Список може залишитися у вас. Дасте його мені, коли побачимося наступного разу.

– Так буде найкраще, – буркнув Раукар.

Наш лікар і Цероваць здивовано дивилися один на одного. Цера вразило усвідомлення того, що він випустив з ока таку деталь і все виправив незнайомець, про якого щойно вчора він говорив з командуванням і вагався, вірити йому чи ні. Раукара ж явно налякала колективна параноя, що за мить охопила всю кімнату, ще хвилину тому сповнену сміху. Напад на колегу свідчив, що будь-кого в будь-якій ситуації можуть звинуватити в казначому. Хто знає, чи згадував він про це, коли через за два місяці Церові хлопці доправили його в слідчий ізолятор – під час перевірки у його машині виявили сімдесят кілограмів свинини, з якими він збирався їхати додому на вихідні. Тюрми він майстерно уникнув, а от прізвиська – ні. Його ще й зараз кличуть Лікар Шпик.

– Молодець, Борно, – я підійшов до нього й обійняв за плечі. – Молодчага.

А потім подивився на Церовця. Той п’є каву, стукаючи горнятком об стіл.

– Церо! Що скажеш?

Цероваць єдиний зрозумів моє запитання. Інші вирішили, що я прошу підтвердити: Борна заслуговує бути з нами в одному підрозділі.

Насправді і хлопці, і Цероваць почули те саме, просто для Церо воно мало важче і глибше значення. Він нічого не сказав. Налив ракії і підніс чарку. У кімнаті знову всі загули, і з юрби почувся чийсь голос:

– Так що там відповів лікар? Хтось почув? Хто він за національністю?

Британці

Між нашими людьми з певного часу почала ширшати зневіра. За сигналами про повітряну тривогу ніхто вже не ховався у підвали. Сирена вила, а люди й далі спокійно сиділи за столом чи лежали на матрацах і дивилися у стелю. За місяць до подій на лісопилці одна з таких повітряних тривог заскочила мене перед будівлею відділку МВС у містечку за п’ятнадцять кілометрів від школи. Цікаво, до речі, що за весь час перебування на тих позиціях ми так і не звикли звати школу штабом, хоча її класи давно вже стали кімнатами для нарад і спальнями. Було щось неприродне у перетворенні школи на розташування штабу бригади.

Коли пролунала сирена, не надто людні вулиці остаточно спорожніли. Порожнеча взагалі була характерною ознакою цього містечка. Ніколи до того й ніколи після не бачив я міста, в якому на вулиці не зустріти навіть кота. Я стояв у парку, спираючись на пам’ятник давно померлому поетові, і дивився на Шиме й Швидкого. Швидкий вдивлявся у небо й жував жуйку так, мовби збирався її проковтнути. Шиме просто мовчки подивився на мене й кивнув головою в бік будівлі МВС. Може, я й надумав би йти до сховища, якби з останніх десяти тривог хоч одна виявилася б справжньою. Я вважав, що сирени вмикають щодня задля репортерів і тележурналістів, щоб дати їм відчути смак життя на лінії фронту й підкинути матеріал для вечірніх новин. Спершу мене це дивувало. По радіо розповідали, що за день на нас впало більше тисячі снарядів і ракет, тоді як ми точно знали, що день минув цілком спокійно. Але, вочевидь, кожен по-своєму воював у цій війні і застосовував ту зброю, якою володів найкраще.

До нас підійшов британський журналіст із фотографом, який хотів познімати нас під час повітряного нальоту. Шиме на мигах показав їм, щоб поквапилися в укриття, але, мабуть, і вони з часом звикли до таких тривог.

На правому боці мого шолома було написано англійською «Peace», але фотограф будь-що хотів зняти мене в профіль зліва. З того боку чорним фломастером значилося: «Born To Kill»[7], і це йому було значно цікавіше. Тим часом я вперто підставляв йому правий бік, на що британець кривився і ще настирніше намагався переконати мене знятися зліва, як йому кортіло. Я спробував пояснити йому сенс напису на шоломі.

– Born To Kill… and Peace. Right and Left. Інь і Ян. Duality. Understand?[8]

– Yes, I understand. «Full Metal Jacket». Right?[9]

Шиме сплюнув у багно, дивлячись на нас збоку:

– Стенлі Кубрик, вісімдесят сьомий.

Доки фотограф наполегливо намагався обійти мене з іншого боку й познімати, журналіст прагнув відвернути мою увагу, пропонуючи пригоститися «Marlboro». Я розлютився – вперше звідтоді, як прийшов у військо, – і скинув шолом.

– Why do you insist on taking a photo from the left side?[10] – спитав я.

До нас наблизився Швидкий, який до цього дивився у небо.

– Чхати йому на твою історію. Йому потрібен цирк, а ми мавпи, які мають за пачку сигарет танцювати так, як їм скажуть.

Швидкий кинув прямо фотографу в очі:

– Спікінгліш?

Той розгублено усміхнувся. Мабуть, Швидкий мав досить екзотичний вигляд: заледве сімнадцятирічний, з сережками на всю довжину обох вушних раковин, у заширокій формі, з автоматом на плечі.

– Yes, of course, we are British[11].

Швидкий рукою відвів камеру, коли британець спробував його зняти.

– Тоді, спікінгліш, слухай сюди, що я тобі скажу. Ти хотів би нас показати світові як убивць, так? Потім приїдеш додому й розповідатимеш, як був серед дикунів і ледве живий зостався? Не годиться, спікінгліш! От хай топче рак рака, а не годиться!

Британець розгублено дивився то на колегу, то на Швидкого. Швидкий повернувся до мене:

– Як англійською буде «рак»?

– Мабуть, краб.

– Краб? Ну то… Но вей. Краб фак краб! О’кей?

Журналісти збагнули, що ситуація ускладнюється. Мовчки перезирнулися, посміхнулися на прощання і відійшли на кілька метрів далі. Швидкий кинувся в їхній бік, розвів руки, показуючи підкладку камуфляжної куртки з невеликою чорною нашивкою, де білою фарбою було виписано літеру «А».

– Анархія, згоріла б ваша королева!

Я трохи пострибав і став тупати ногами.

– Згорів би цей сніг, а не королева. Коли вже буде сонце?

– Навесні, – кинув Шиме.

– Ноги мерзнуть, бро. Я ще не бачив такої зими, щоб не було взагалі жодного сонячного дня.

Швидкий і далі дивився на британців.

– Твоя правда… Відколи я тут, сонця не бачив.

– Ходімо поп’ємо кави та трохи зігріємося, – запропонував Шиме.

Я засміявся, все ще тупаючи ногами.

– Де взяти кави? Тривога ж.

– Я знаю, де варять каву і з тривогою, і без.

Британці залишилися біля пам’ятника, знімаючи, як ми йдемо. Не встигли ми відійти й на сто метрів, як позаду нас почувся вибух. Ми повернулися і побачили, що на тому місці, де ми нещодавно стояли, більше нема пам’ятника. Уламки розлетілися по стежці, що перетинала двір. Білий дим швидко розсіювався. Британців теж не було. Шматки тіл падали на вкриті снігом дахи ближніх будинків. Незаймано білі покрівлі вкрили криваві дірки, з яких ішла пара. Швидкий виплюнув жуйку й глитнув слину.

– Чорт, та це ж була справжня тривога!

Поки ми з-під будівлі пошти спостерігали, як на містечко падають ракети, я думав: чи захочуть британці надсилати сюди нових журналістів, чи вирішать, що не така наша війна для них і цікава? Я знав тільки одне: коли б із якоїсь причини ми залишилися біля пам’ятника, до кінця тижня на наших матрацах спала б якась нова трійця. Точнісінько так, як Борна потім спав на місці Шиме…

Новій людині було зовсім непросто стати частиною команди. У деяких підрозділах існувала практика тижневої ініціації, протягом якої треба було заслужити право стати своїм. Відмова від сигарет на користь інших, заготівля дров, прибирання у спальному приміщенні… У нас новачкам просто потрібен був час, щоб звикнути – як їм до нас, так і, ще більше, – нам до них. Це не робилося навмисно. Найближче до правди було б, якби я сказав, що ми їх боялися. Щоб правильно зрозуміти ту дистанцію, треба бути частиною колективу й бачити все зсередини. Коли ми прибули на фронт, нас було двадцять двоє. Спали в сільській школі – останній клас у кінці коридора. Матраци, вкриті ковдрами й викладені під стінками приміщення, були нашими ліжками. Грубу ніколи не гасили. Шибки на вікнах повибивало вибуховою хвилею ще під час першої ворожої спроби прориву через цей край. На кожному третьому вікні замість скла липкою стрічкою було припасовано шматки плащ-наметів, крізь які знадвору заходив мороз. Посередині класу стояло десять шкільних парт у два ряди. Спочатку ми нечасто там сиділи. Їли ми в кухні на першому поверсі, а в клас заходили, тільки якщо випадала можливість поспати.

Через кілька днів після прибуття на фронт загинув перший з нас. Шильо знайшли під час зміни варти за кількасот метрів від поста. Вирішили вважати, що його застрелив снайпер, хоч із певністю ніхто цього стверджувати не міг. Для його рідних це й не було найважливіше. Коли сім’ї виривають серце, абсолютно байдуже, з якого боку це зробили. Хлопці кажуть, він був ще теплий, коли його знайшли. Думали, що спить. Розвідний варти ще й вилаяв його здаля. Найгірше було те, що навіть командування бригади повелося не найкраще у цій ситуації. Аміджа був перший, хто їхав додому, тож йому попутно дали завдання повідомити Шильовій дружині. Аміджа довго стояв у кафе навпроти будинку, пив коньяк і набирався хоробрості подзвонити в двері. Нарешті, вже добре напідпитку, подзвонив. Сів у кухні і разом із дружиною Шильо десь із годину пив каву й ракію, – все не міг вибрати мить, щоб сказати те, з чим прийшов. Розповідав, як на фронті холодно, як самотньо без жінок. Потім у штабі розказували, буцімто Аміджа так напився, що мало не зґвалтував удову, але отямився, встав, доплентався до дверей, заплакав, як дитина, і проказав:

– Загинув Шильо…

Щотижня нас ставало менше на одного. Новобранці прибували рідко, тож нас приєднали до військової поліції, з якою ми ділили всі завдання. Але чисельність наша все зменшувалася за якоюсь проклятою зачарованою математичною прогресією, і ми ніяк не могли знайти формулу, щоб це зупинити. Через певний час ті чотири години, які нам давали на особисті потреби, більшість стала проводити за партами. Спочатку пили з тостами. За покійних, за новачків, за повернення, за сім’ї, за дітей, яких навіть не мали, за закінчення війни. Невдовзі стали пити без тостів, та й приводів випити ніхто вже не шукав. Люди просто підходили, сідали у темряві до столу й мовчки набиралися ракії. Я лежав на матраці й споглядав їхні силуети. Тишу час від часу порушувало: «Дай вогню», після чого на кілька секунд у пітьмі освітлювалося чиєсь змучене обличчя. Чулися звуки наливання рідини з пляшки, випускання диму й тихе покашлювання.

Кожен новачок, який до нас приєднувався, нагадував нам, що він міг тут з’явитися замість когось із наших. Тому ми їх не любили. Але вони були тут, і хоч ми й не хотіли про це казати вголос, все-таки знали: будь-хто з них завтра може не дожити до вечора, тож вони нічим не відрізнялися від нас. У формі ми всі мали однаковий вигляд, але походили з різних середовищ, зростали на різних книжках, різній музиці, різних фільмах. Зазвичай у людині прагнеш знайти щось глибше, за що можна було б ухопитися, що робило б її унікальною. Але здебільшого звикання до новачків, які швидко гинули, призводило до порожнечі. Порожнеча викликала депресію, депресія – божевілля.

Не звикати до нових облич означало якомога довше зберігати глузд, і лише завдяки цьому ми ще й досі були живі. Наскільки було б легше, якби Шиме залишився просто одним із багатьох. Або Бранкович. І всі, хто відійшов після них. Новачків найбільше не любили через їхні пластикові обличчя з ніби причепленими переляканими очима, сповненими запитань, – ці обличчя були першим, що ми бачили, прокидаючись. Ледь розплющивши очі, я міг кілька хвилин розмовляти з якимсь допитливим новачком, а далі остаточно прокидався, згадував усі попередні події, і його обличчя знову ставало чужим. Чим більше ми намагалися знайти у них щось, то більше їх не любили – наша підсвідомість давала команду не звикати до незнайомця з сусіднього матрацу. Вихід був один – ігнорувати їх, аж поки з часом вони якось самі впишуться у загал, що відбувалося неминуче.

Борна виявився єдиним, кого прийняли за свого від самого початку. Може, через те, що він про себе нічого не знав, відтак був ідеальним об’єктом для моделювання всього, що кожен собі про нього надумав. Ідеальним для переплавки й заповнення усіх порожнин будь-чиєї уяви. Та й факт, що він з’явився не на заміну комусь, дуже вирізняв його з-поміж інших. Він нам упав з неба, як ангел перед Джеймсом Стюартом у «Цьому дивовижному житті»[12]. З’явився у правильний час, коли швидкий ритм змін ставав нестерпним.

Розвідка

Через два дні після щеплення Цероваць викликав нас до себе. Розгорнув карту місцевості й узяв олівця.

– Хлопці, подивіться на територію від лісопилки вниз уздовж річки аж до нашого табору. Ось тут – точка, звідки з іншого берега видно покинуте село.

Церо поставив крапку на карті олівцем і провів стрілку через червону лінію. І далі пояснив, що село порожнє вже багато років. Це одна з багатьох демографічних чорних дір у цьому краї. Люди переїхали в міста, старі померли, а на дідівські обійстя ніхто не повертався. Останні жителі покинули свої хати, тікаючи від війни.

Цероваць вів далі:

– Тут лише кілометр неприкритої території. Ітимете вдень, тож достатньо малого дозору.

– Хто піде? – запитав Швидкий, що весь час совався на стільці.

– Черкез, Борна й ти, – Церо тицьнув олівцем у мій бік.

Швидкий зірвався на ноги й кинув сигарети на стіл:

– Ну ти ж бач, твою дивізію! Чи я маю благати, щоб мене послали на завдання?

Церо суворо глянув на нього.

– Зважаючи на те – і ти сам добре знаєш, – що це не єдине завдання на сьогодні, чи можу я розкидатися людьми?

Швидкий знову сів і роздратовано прикурив сигарету. Цероваць схопив його за руку:

– Тебе хвилює, що ти не йдеш, чи те, що йде Борна?

Швидкий висмикнув руку і вигукнув:

– Та хай іде хто хоче, чхав я на те, чоловіче!

– Швидкий! – Церо підвищив голос. – Ти не можеш на всі завдання ходити з Черкезом. Я твій командир, моє завдання – аналізувати ситуацію і вибирати відповідних людей на завдання. Це моя відповідальність. Не твоя. Зрозуміло?

Борна за весь цей час не вимовив ані слова. Повернув карту до себе, роздивився позначки. Глянув на Церо так, наче завдання було йому зрозуміле ще до того, як він про нього почув. Кілька коротких запитань прозвучали як резюме того, що він і так знав.

– Коли виходимо?

– За дві години.

– Що на терені?

– Розвідка.

– Активність?

– Без бою, без будь-чого. Маємо інформацію, що в долині групується їхній взвод спецпризначення. Нам потрібні тільки дані про позиції. Записи з розвідки передасте на батарею. Особисто в руки Генералові Любо.

– Чому в руки? – здивувався я.

– Справді! Чому не передати по радіо, щоб Любо їх зразу розтрощив? – підтримав мене Черкез.

Цероваць багатозначно підняв пальця.

– Користуватися радіо суворо заборонено. Будете дуже близько від них, над лісопилкою, – надто легко запеленгувати. Отже, записи – в руки Генералові Любо. Коли будете готові, спустіться у штаб, Кватерник хоче ще щось сказати вам перед виходом.

За півгодини ми зібралися, вдягли білі маскувальні накидки й постукали у двері штабу. Усередині стояв стіл зі скромною трапезою на засмальцьованому папері замість скатертини. Біля столу сиділи командири і кілька журналістів. До нас підійшов Замполіт і, сміючись, покликав до столу.

– Підходьте, хлопці, почастуйтеся.

Кватерник звернув на нас увагу журналістів.

– Це ось група розвідників, яка просто зараз виступає на завдання. Добре, що ви не пішли, як збиралися, бо пропустили б зустріч з нашими бійцями.

Борна занепокоївся, та й ми не менше за нього. Замполіт запропонував нам ракії. Ми потяглися до чарок – не через те, що хотіли випити, а просто не знали, що робити. Опинилися в дуже незручному становищі. На поміч прийшов знов Борна. Він глянув на Товариша Замполіта й сказав:

– Алкоголь розширює кровоносні судини. Тіло під впливом алкоголю швидше спливає кров’ю. Жодна нормальна людина не питиме спиртних напоїв, ідучи на бойове завдання.

Замполіт почервонів, Цероваць у нього за спиною ледве стримував сміх. У кімнаті повисла напруженість. Офіцери покликали нас, щоб представити журналістам доказ – тут всі ходять на межі смерті, воюють, ризикують… Виставили нас поперед себе наче свої витвори, виправдання влади, яку надають їхні звання.

Тільки схибнутий Міле усміхався. Це був старий із села, усі рідні якого загинули. Військові були його єдиним товариством – він частенько завертав до школи випити ракії з Церовцем. Я глянув на Черкеза. Він примружив одне око, наче від диму сигарети. Мені здалося, наче він зараз почне стріляти й усіх тут покладе.

Раукар засміявся, розрядивши напругу:

– Мудро, мудро. Оце такі наші бійці: знання і досвід, панове.

Борні стали аплодувати, а один фотограф підійшов до нас і сказав:

– Хлопці, станьте-но біля карти. Одну світлину, разом з командуванням.

Офіцери заправили уніформу й поставали один біля одного перед картою, яка простягалася від стелі аж до побитого паркету. На її полі численні умовні позначки показували позиції наших і ворожих частин. Ми всі вишикувалися рядком, щоб журналісти нас сфотографували, Борна ж тим часом залишився на місці, навіть не ворухнувшись. Він глянув на фотографа й спитав:

– Ви вже фотографували панів офіцерів?

Раукар підбадьорив Борну:

– Уже, вже. Наші копії вже зафіксовано. Підходьте!

– І знімки робили на цьому самому місці?

Раукар і Церо спохмурніли, ніби відчули, що насувається повторення того дня, коли Борна видав монолог перед лікарями, які робили щеплення.

– Борно, – Церо глянув на нього дружньо. – У чому проблема, синку?

Борна усміхнувся.

– Та які проблеми? Жодних. Просто перевіряю, чи є тут хоч хтось нормальний. Хоч один.

Він попрямував до дверей. На порозі зупинився і ще раз звернувся до командирів:

– Коли публікуватимете фотографії у газетах, майте на увазі, що на них буде видно частини карти з усіма позначками. Ну, на той випадок, якщо на тому боці ще не знають усіх наших позицій.

Ми вийшли зі штабу, не зачинивши за собою дверей.

Трійця

Ми доїхали до схилів пагорба, що височів за кілометр від моста. Через мост пролягала дорога до села, де стояла артилерійська батарея. Генерал Любо, командир батареї, уславився своїм коронним висловом: «До дупи калібр менше вісімдесяти», що стало майже девізом його підрозділу. Хлопці навіть замовили в місті нарукавні нашивки з цифрами «80» і написом навколо: «До дупи калібр менше». Якщо ви колись такі бачили, але не знали їхнього значення, то тепер знатимете.

Любо прозвали «генералом», хоч він був прапорщиком запасу, а неофіційне підвищення до генерала заслужив між своїми авторитарною командирською поведінкою – перед ним часом замовкали й значно вищі чини. Говорячи про щось, він гримів, як його гармати й міномети, завжди був похмурий і трохи нахилений уперед, наче кудись поспішав.

Він міг у два прийоми хильнути півлітра ракії, і тоді заходився фальшиво співати. Але хлопці з батареї його цінували. Зверталися з усіма своїми проблемами, і він своїми соломоновими рішеннями все залагоджував. Черкез розповідав, що одного дня до Любо прийшло двоє вояків, побитих до крові. Один із них кілька днів тому приїхав на тракторі з покинутого села. Тікаючи, місцеві кидали різноманітну техніку, тож досить часто можна було знайти якусь іржаву машинерію посеред поля.

Той солдат гасав трактором по селу, наче то був йому велосипед. Розганявся і різко гальмував з поворотом, вириваючи колесами глибокі борозни в багні. Якось він поїхав на вихідні додому, а повернувшись, побачив, що «його» трактор захопив інший солдат, якому сподобалася ця розвага, тож він вирішив і собі покататися. Але коли «власник» повернувся, йому стало шкода віддавати нову іграшку, тож дійшло до суперечки, яка переросла у справжню бійку.

Зрештою обоє подалися до Генерала Любо. Той одразу скликав імпровізований суд, головою якого призначив себе. Усі, хто не був на чергуванні, мали спостерігати за процесом і присудом. Генерал дуже любив такі випадки, бо під час «суду» повчав усіх своїх вояків, а не тільки фігурантів справи. Він сидів на дерев’яному стільці, висока спинка якого піднімалася над його головою. Дебелий, з великим м’язистим носом, Любо скидався на величезного бульдога, що будь-якої миті може роздерти зубами все, що завгодно.

– Генерале, він украв мій трактор! – волав перший солдат.

– Зовсім ні! Це не його трактор, а мій! – переконував другий.

– Та який він твій? Це мій трактор! Я його сюди пригнав, а ти взяв без дозволу.

– Ти теж без дозволу взяв, пригнав сюди, і він став твій? Я ж так само взяв, і тепер він мій.

Любо слухав їх, возсідаючи на своєму стільці, мов на троні. Під його сідницями була надута камера від автомобільного колеса. У Любо був геморой, і він не міг всидіти ні на чому, твердішому за повітря. Він уважно вислухав обидві сторони й ваговито виніс вирок:

– Трактор… повернути в село, звідки його взято. І повернути його… маєте ви обоє. Не заводячи двигуна. Будете штовхати всю дорогу.

Трактор зрештою допхали аж до сусіднього села, а бійці батареї більше ніколи не намагалися мародерствувати.

* * *

А зараз ми сиділи під височенною смерекою, яку місцеві звали Королевою лісу. У біноклі оглядали село.

– Зараз добре придалися б Любові подушки, – пожартував Черкез…

* * *

За годину до того ми навідалися до Генерала Любо. Він прийняв нас у своєму штабі. Обійняв Черкеза, мов родича, якого довго не бачив.

– Підкладайте собі щось, сідайте. Зад голову береже. Ми розсілися біля нього на подушках, розкиданих на підлозі, а він сам усівся на свій гумований трон. Усім своїм виглядом Любо створював атмосферу, в якій ми почувалися, ніби на прийомі в якогось шляхтича, а те, що ми дивилися на нього знизу вгору, тільки посилювало враження.

– То що ж, військо… Як сексуальне життя?

– Слабко, Генерале, слабко. Дівчат нема…

– Коли я був такий, як ви, мені дівчат не треба було. Я ціле літо не злазив з гарбуза.

– Якого гарбуза, Генерале?

– Стамбулки для цього найкращі. Ми їх ще звали турецькими. Як дозріє у полі, та на сонечку нагріється – дірку проб’єш, і аж гай шумить!

Любо кілька секунд мовчки дивився, як ми регочемо, потім посерйознішав, очі потемніли. Обличчя його спохмурніло. Він зітхнув, не зводячи з нас погляду.

– Біда ж яка, Боже милий… Замість десь із дівками гуляти, ви тут гинете з нами, старими.

Ми в тиші дивилися на нього, аж поки Генерал струснув головою, зручніше вмостився на своїй камері й повів далі:

– Отакі діла. Ви все роздивитеся, запишете висоти й позиції, принесете мені, а я з ними трохи пограюся у морський бій…

* * *

Хоч ми й були в утепленій зимовій формі й водонепроникних білих накидках, але сиділи на голому снігу, тож холод відчувався. Черкез простягнув мені бінокль і додав:

– …Або та його камера. Зараз могли б на ній з’їхати вниз, як на санчатах.

Село було порожнє. Покрівлі деяких будинків зруйновані, а те, що від них залишилося, присипано снігом. За селом простяглося поле, обрубане густим хвойним лісом, який під гострим кутом виходив до уривчастого берега. На узліссі чітко проглядався військовий табір. Біля імпровізованих казарм вишикувалися машини.

– Ну зрозуміло: ці не виставляють спостерігачів посеред села, де їх видно, мов на долоні. Таке могли тільки наші тупаки надумати.

– Так, під лісом добре. У разі чого є де сховатися…

Борна незворушно дивився у свій бінокль. Не відриваючись від окулярів, прокоментував:

– Ці ні від кого не тікають.

Черкез узяв у мене бінокль і ще раз глянув через поле.

– А «ці» – то які?

Борна опустив бінокль, вийняв з кишені карту й почав креслити на ній.

– Ці? Он ті, здохлі.

І зі сміхом глянув на Черкеза. Той підморгнув:

– До дупи калібр менше вісімдесяти!

Борна пригнувся, махнувши рукою, щоб ми зробили те саме.

– Далеко дуже. Тут для Любо нема роботи. Ходімо в село.

Ми зайшли в першу хату на краю села. Підійшли із затилля, заходили через дровітню. Тільки в кількох кімнатах на благеньких завісах висіли трухляві двері. Все вкрите густим пилом. Де-не-де крізь дірки в стелі видно побиту черепицю на даху. Темно й похмуро. Настільки темно, що у слабкому світлі, яке падало з отвору на місці димаря, не можна було навіть розібрати кольору меблів. Цією підлогою вже давно ніхто не ходив, і наші кроки здіймали пилюку, яка ще й заважала дихати.

Цероваць казав правду. Це село точно покинули не через війну. І хоч у хаті залишилася навіть деяка апаратура, було видно, що ніхто тут не живе вже багато років. У дерев’яній тумбі для телевізора я побачив відеомагнітофон. Присів, провів рукою по склу, щоб трохи стерти густий пил.

– «Айва», з чотирма голівками…

Засміявся про себе. У мене був такий самий. Міг працювати цілими днями, і навіть не перегрівався. Пам’ятаю, як ледве вмовив свого старого купити. Виплачував він за нього півроку, і щомісяця це коштувало йому третину зарплатні. Удчинивши скляні дверцята тумби, я побачив на поличках акуратно складені відеокасети. Всівся на підлогу, відклав автомат – і на певний час забув, де я. Я любив моменти, коли мені вдавалося на уявному екрані свідомості вмикнути «паузу», взяти, так би мовити, перерву від реальності й подумати про щось приємніше. Вдома у мене була добра добірка фільмів, і на мить я наче повернувся до власної кімнати. Перебігав поглядом від касети до касети, читаючи назви. В око впав перший фільм у нижньому ряду. Я вийняв касету, щоб краще роздивитися. І не повірив очам.

– Гей, люди! Гляньте, що я знайшов!

Борна й Черкез разом глянули на мене.

– «Брудна дюжина»! Фільм мого дитинства!

Черкез здивовано дивився, а Борна сказав:

– Роберт Олдріч, шістдесят сьомий.

Я зачаровано обертав у руках касету, потім мимоволі вигукнув:

– Шиме! А той-таки Олдріч, сімдесят третій?

Черкез сіпнувся. Я відчув, що він крізь завісу пилюги намагається зловити мій погляд. До мене дійшло, що я зненацька сказав, і спливли спогади про лісопилку. Мене охопила туга, потім сором. Борна поглянув у вікно, піднесши до очей бінокль. Кинув короткий погляд на мене й шепнув:

– «Імператор Півночі».

Він пригнувся і, наче кіт, проскочив через дірку в стелі на горище, знайшовши там позицію біля більш-менш уцілілих крокв. Проминаючи мене, докинув:

– Або, по-нашому: «Один поїзд для двох волоцюг».

Касету, немов реліквію, я поклав у наплічник. Черкез помітив зміну мого настрою.

– Диви, щоб Генерал Любо не дізнався. Бо напевне змусить повертати. Своїм ходом.

Та відеокасета була єдиною річчю, яку я приніс із собою з війни. Це якщо не брати до уваги пуховий спальник, який за два роки я продав через нестачу грошей за оголошенням якомусь альпіністу-аматору. Касету ж багато років тримав на поличці поряд з іншими фільмами. Засунув її подалі між іншими, щоб загубилася серед них, але щоразу, як я заходив у кімнату, мій погляд падав саме на неї. Навіть якщо я казав собі, перш ніж увійти: «От уже цього разу не дивитимуся», але все одно зупинявся, відчуваючи мало не фізичну потребу, щось на кшталт необхідності почухати місце, яке свербить. Я ніколи не ставив її у «відак» і не дивився.

Довго-довго вона вкривалася пилюкою на поличці, аж поки в якийсь із поминальних днів я схопив її та жбурнув у вікно.

І ніколи в житті більше не дивився «Брудну дюжину».

Ін’єкція

– Якраз вчасно, – ворухнувся Борна на горищі. – Ми з’явилися тут саме вчасно. Що скажеш, шефе?

Він швидко спустився. Підійшов до дверей, махнувши, щоб і ми підійшли. Його витримка і рішучість добре на мене діяли. Борна скинув шапку, зубами стягнув рукавицю і почухав голову.

– Там взвод вояків, зараз до них іде підкріплення.

– Скільки їх? – спитав я.

– Не знаю точно, вони ще підходять, спускаються з лісу й приєднуються до тих, що в таборі.

– Ти позиції позначив? – спитав Черкез.

– Нема тут чого позначати. Батарея не здатна туди дістати, снаряди долетять хіба що до села.

Черкез міцніше стиснув автомат.

– Але ж від нас до їхнього табору нема й п’ятисот метрів.

– П’ятсот метрів – надто далеко для Любо, – відповів Борна.

– Якого дідька вони взагалі тут кучкуються? Куди зібралися йти тим взводом?

Борну здивувало моє запитання.

– Як я бачу, туди, куди йшли минулого разу.

– Через лісопилку? – не міг повірити я.

– Більш нема куди. Єдиний шлях – через ліс угору ліворуч – і на лісопилку. Якщо обійдуть Любо справа – дорога для них вільна.

Черкез засміявся.

– Та щось ти верзеш, брате, геть дурне.

Борна й бровою не повів.

– Подумай. Їхній великий наступ відбито, і ніхто не чекає, що вони спробують ще раз піти тим самим шляхом і з меншою кількістю військ. Для того й залучили спецпризначенців. Поділяться на кілька відділень і тихенько обійдуть лісопилку. Це круті бійці, стикнешся з ними – дай Боже хоч комусь живим зостатися. Обійдуть Любо й матимуть перед собою відкриту дорогу. Тоді тільки вибирай – чи на штаб, чи на тилові села. Якщо проскочуть – можуть робити, що заманеться. Любо ж точно не битиме по наших позиціях, аби їх зупинити.

Ми кілька секунд переглядалися один з одним. Черкез озвався перший:

– І який план? У нас узагалі є план?

– Наше щастя, що до них якраз прибуло поповнення. На цьому відтинку спеців не більше взводу. Це означає, що ті, які прибули, прийшли з якоїсь іншої ділянки фронту.

– Ну і що з того?

У кутиках губ Борни вгадувався осміх.

– Є один хороший фільм… Там один тип без запрошення приходив до людей на весілля. Ходив між гостями, пив з ними, їв, розважався. Гості нареченого, не знаючи його, думали, що він з боку молодої. А з її боку думали, що він гість нареченого. А тип однаково вітався й до тих, і до тих. І на свою руку користався натовпом людей, які між собою не знайомі.

Я зайшовся реготом, навіть не вірячи, що чую це. Борна що не день усе більше нас вражав. А він вів далі, вже серйознішим тоном:

– Отже, наша перевага в тому, що бійці в цьому таборі не знайомі один з одним. Ми можемо втрьох без проблем походжати між ними, і всі думатимуть, що ми просто з іншого підрозділу.

Черкез насупився.

– Я ще в перший день, як тебе побачив, здогадався, що ти ненормальний. А тепер бачу, що ти ще й не виконуєш наказів. Наше завдання – розвідка й повернення, а те, що ти пропонуєш, абсолютно суперечить тому, що нам наказано. Але якщо вибір у нас невеликий, то… Коли заходимо до табору?

– Стривайте-но, – мене охопило здивування. – А навіщо взагалі туди заходити? Яка нам користь від того?

– Наприклад, почуємо, їхні плани, – відказав Черкез.

– Черкезе, але хіба Борна не пояснив, який у них план?

– Я здогадуюся, який у них план, але не знаю, яка їхня мета, – втрутився Борна. – Треба опинитися між них і дізнатися якомога більше.

Черкез аж засовався на місці.

– То коли заходимо?

– Ви нікуди не заходите. Чекатимете на мене тут. Або, якщо вам більше подобається, – нагорі, біля Королеви лісу.

– Ні, Борно, сам ти не підеш, це не варіант, – я став перед ним і схопив за пояс.

– Я працюю сам, інакше не вмію. Якщо водитиму вас – ризикуємо всі.

– Та не водитимеш ти нас, чоловіче, ми ж не малі діти! – сердито підскочив Черкез.

– Точно, Черкезе. Не водитиму.

Борна стягнув із себе білу накидку й за секунду зник.

* * *

Уже давно спустилася ніч, а Борна все не повертався. Черкез обійняв сам себе руками, натягнув балаклаву на обличчя, дихаючи ротом. У будинку було так холодно, що на тканині проти його рота з’явився іній. Сиділи ми на підлозі – стародавній диван на кухні погрожував розсипатися під нами. Ризиковано було навіть розмовляти, і весь час після зникнення Борни ми мовчали.

Я глянув на годинник.

– Черкезе, 22:22. Як думаєш, чому він не повертається?

– Може, йому там краще, ніж з нами?

– Та він такий божевільний, що, може, й краще. Зараз, мабуть, десь там жує баранину та підбурює їх обговорювати майбутню операцію.

– Або прийшов туди, згадав, що він їхній, і зараз веде спеців по нас.

– Щось ти трохи всрався, Черкезе.

– Та трохи є.

Черкез зрозумів, що жарт не вдався. Він пригнувся нижче й доповз до вікна. Подивився у бінокль у напрямку світла, що видніло з табору.

– Звідси ні чорта не видно. Ходімо на горище.

Ми залізли на горище. Я зазначив собі, що Борна сьогодні здерся сюди втричі швидше, ніж ми. Сіли на одну зі вцілілих балок під діркою в стрісі. Черкез подав мені бінокль. З цієї позиції їхній табір було видно, мов на долоні. На відкритому майданчику людей було мало – мабуть, здебільшого ховалися під тентом або грілися в імпровізованій хатині з дощок. У вікно було висунуто трубу, з неї ішов дим. Час від часу під тьмяним світлом ламп проходили нечисленні вартові. Одягнені у геть нове. Вся амуніція – наче щойно з полиць військторгу. Нові черевики, широкі пояси, чорна й камуфльована форма без знаків розрізнення, чорні плетені шапки, короткі автомати, метальні ножі. На щастя, Борна після прибуття до нас теж отримав нову форму, тож на вигляд не надто відрізнявся від бійців у таборі. З хатини чулася тиха пісня. Усередині було жваво, разом з тим дуже контрольовано й дисципліновано.

– Диви – приперли: і генератор за спиною, і машин більше, ніж у нашого штабу. І всі скрізь – новенькі джипи.

Я простягнув бінокль Черкезові, але той тільки мотнув головою і шморгнув носом.

– Борна не казав, хто вони такі? Здається, він дуже посерйознішав, коли їх побачив.

– Я знаю не більше за тебе. А ось він явно їх знав і раніше.

– Ну, ти трохи поспи, я ще початую, а якщо він скоро не з’явиться, то пропоную йти далі. Якщо його викрили, то можуть почати обстежувати місцевість.

Минуло кілька годин, як я склепив очі, коли відчув, що хтось торсає мене за плече.

– Вставай, швидко!

Я відчув нелюдський страх, пригадавши, як мене нещодавно пробуджували троє їхніх. Штурхонув ногою у бік силуету й одночасно висмикнув ножа з піхов. Тінь відскочила назад – мій черевик лише на сантиметр не дістав цілі. Одночасно почулися звуки вибухів і крики з боку табору, які остаточно мене розбудили.

– Поки ти спав, там почався справжній цирк, – почувся з темряви Черкезів сміх.

Я підскочив до нього. Він простягнув мені бінокль і показав пальцем на горище.

– Подивися звідти. Той скажений підпалив їм табір!

У бінокль я побачив табір на узліссі, більше схожий на пекло. Досі лунали вибухи й панічні крики бійців, яким вдалося залишитися живими, й тепер вони безтямно бігли, самі не знаючи куди. Частина з них кинулася до стоянки машин, але і з того боку гримнув новий вибух. На місці, де раніше стояла хатина, палахкотіла купа уламків. Вогняні язики злизали тенти і маскувальні сітки, відкривши залишки тимчасових споруд.

Тут почулися кроки – хтось, перестрибуючи по кілька сходин, забіг у хату. Черкез пригнувся в кутку, спрямувавши автомат на двері. Я з горища цілив точно у середину дверей.

– Це я! – почули ми голос Борни ще до його появи. – Тікаймо!

Ми побігли на пагорб до Королеви лісу, залишивши позаду мертву тишу, яка запала після тих вибухів і криків. Лише зрідка то там, то там з долини чулися постріли – вочевидь, стріляли наосліп і в паніці. Ми мчали, мов звірі, до вершини пагорба. Черкез поміж вдихами й видихами безперестанку сміявся, руками затуляючи обличчя від гілок, які раз по раз влучали в нього з-поза мене й Борни. Зупинилися ми аж біля високої смереки. Подивилися, як темрява поглинає останні відблиски пожарища. Почувся ще один несильний вибух, луна докотилася аж до нас. Черкез й надалі сміявся, нахилившись, хапаючи повітря і впираючись руками в коліна.

Потім ми спустилися до підніжжя пагорба й менше ніж за півгодини вже їхали нерівною дорогою до мосту. У мене крутило в животі.

– Можна було б і до Генерала Любо на сніданок.

– Та можна навіть і на ракію, – докинув ззаду Черкез, нахиляючись уперед і охоплюючи руками спинку переднього сидіння. – А до сніданку ще й отримаємо трав’яну інгаляцію.

Я вів старий джип, намагаючись оминати ями. Борна сидів збоку й весь час дивився у вікно. Нарешті він повернувся до мене й мовив:

– Я не думаю, що це розумно – їхати до Любо.

– Чому?

Черкез іззаду совався, клацаючи запальничкою.

– Любо нас чекав ще ввечері. Він розлютиться, коли почує, що ми всю роботу зробили без нього.

– Чого йому лютитися? Ти сам казав, що гармати не дістануть далі села.

Борна мовчав. Я крутив кермо, більше не стежачи за дорогою, а намагаючись зрозуміти вираз його обличчя, але він і далі мовчки дивився у вікно. Мене розлютив цей ігнор.

– Борно! Ти ж казав, що Любо не…

– Я знаю, що я казав.

Голос був грубий, а тон холодний і відсторонений. Я не зважився піддатися думкам, які мене тоді пойняли.

А якщо Борна збрехав – і лише для того, щоб самому піти у ворожий табір, кинути виклик долі й годинами вештатися там серед них, ризикуючи, що його викриють? Мене нажахала та думка, і найбільше через те, що я знав: якби якимось чином він потрапив їм до рук, то його шматували б ножами аж доти, доки він не розповів би про всенькі наші позиції.

У Черкеза нарешті спрацювала запальничка. Борна повернувся до мене й трохи м’якше повторив:

– Я знаю, що я казав.

Черкез прикурив і зітхнув, випускаючи дим:

– Борно, ти не голодний?

Й далі дивлячись у вікно, той відповів:

– Я вчора вечеряв. Із ними.

Кабіну наповнив дим марихуани.

Доповідь

Ми заїхали на шкільне подвір’я. Цероваць стояв у дверях школи. Широко розставлені ноги, руками тримається за пасок – затулив собою весь вхід. Він нагадав мені матір. Коли я приходив додому, хоч і серед ночі, вона саме так стояла на балконі в сорочці й накинутому на плечі светрі. Побачивши нас, Церо пригладив вуса й пішов усередину. З полегшенням сів на лежак, відкрив банку шинки і почав чистити часник.

Коли ми зайшли, підняв голову й миттю прокинувся Швидкий.

– Навіть якби ви мені мали привести дівку, і то я вас так не чекав би!

Миттю скинув із себе ковдру й почав роззуватися. Церо глянув на нього краєм ока й наступної миті шпурнув зубок часнику в голову Швидкому. Той болісно зойкнув, але не зронив ні слова – чудово знав, через що командир розлютився. Церо порізав ножем шинку прямо в банці, кинув до рота шматок і проказав:

– Іще раз побачу когось без черевиків – різатиму пальці. І не треба буде відморожувати, як Аміджі.

Ми склали амуніцію на лежаки, а біля нас тим часом зібралися вже всі, хто був у кімнаті. Швидкий обійнявся з Черкезом, вони стали скакати й жартівливо гамселити один одного. Коли дур трохи минув, Церо відсунув консерву, націдив ракії у чарку, витер руки об штани й скривися:

– Любо мені повідомив, що бачив вас востаннє вчора по обіді. Каже, що від нього ви пішли близько третьої. До пагорба звідти кілометр. Ще година до Королеви лісу. Щоб усе роздивитися, вам треба було щонайбільше сорок п’ять хвилин. Спускатися ви не могли більше за півгодини. І де ж ви перебували ще дванадцять годин?

Черкез заходився божевільно витанцьовувати перед Церо, Швидкий, мов тільки цього й чекав, обхопив його за талію і вигнув мало не до підлоги, наче вони виконували танго. Втім, на обличчі Церо було написано, що він дуже стривожений і йому геть не до жартів. Усі бачили, що викрутаси Швидкого й Черкеза недоречні в цій ситуації. Нарешті Черкез відірвався від Швидкого й сів перед Церо.

– Оцей… – він указав великим пальцем за спину, тобто на Борну. – Так от, оцей – він ненормальний.

Хлопці підсунулися ближче, мов діти, які слухають перед сном щось із неймовірних селянських переказів від якоїсь сивої бабусі. Черкез вів далі:

– Цей тип саморуч, наодинці, прикінчив не менше сотні спеців, зруйнував їхній табір і знищив цілий автопарк.

Запала мовчанка. Ніхто не міг збагнути, чи Черкез клеїть дурня і дурнем хоче зробити командира, чи розповідає про те, що насправді сталося минулої ночі. Сумніви підсилювалися тим, що, з одного боку, ніхто не наважився б розповідати небилиці в такій ситуації, але, з іншого боку – ще неймовірнішим здавалося те, що казав Черкез. Роту спецпризначенців, як свідчила практика, могло вбити хіба що стихійне лихо. Скажімо, землетрус, від якого під їхніми ногами розійшлася б земля, і вони всі разом провалилися б у ту яму. А один Борна… Неможливо.

Цероваць відсьорбнув півчарки й поморщився.

– Але й гидка ж ця Аміджина смага. Наче старі леза ковтаєш.

– Замість того щоб ми передали йому, то він передав нам? – здивувався я.

– Та яке передав, – Церо примружив одне око, вдихаючи аромат ракії з чарки. – Сам приніс. Сидить у нижній спалці, розпатякує про свої пригоди з медсестрами.

Аміджу щойно прооперували, але він, маючи просту й інфантильну вдачу, мабуть, пригрозив, що кине гранату й рознесе весь шпиталь, якщо його хоч на день не відпустять до своїх у частину.

Церо допив ракію й провів долонею по вусах.

– Бридота, а не ракія. Тільки зіпсували добру сливу. Але хай з ним, з Аміджею. Борно!

Борна був погідний, як пластиковий святий. Дивився на Церо поглядом, сповненим спокою.

– Командире.

– Борно, ти був старшим. Я нарешті почую, де ви були зайвих дванадцять годин?

Черкез знову почав дуріти, вихиляючись усім тілом.

– Церо, я ж тобі кажу, бро, він пішов у табір…

– Черкезе!

Цероваць рідко кричав, але коли таке ставалося, то чутно було на кілометр довкола. Він глянув на нас трьох з-під лоба. Борна підійшов до стола, сів навпроти командира й почав:

– Інформація була правдива. За селом розташувався взвод їхніх командос. Ми спустилися в село – воно справді покинуте, як ви й казали. Засіли в крайній хаті – там з даху добре було видно, що робиться.

– Гаразд, Борно, – заспокоювався Цероваць. – Навіщо ви спускалися в село? Чому не спостерігали з пагорба?

– Ми помітили, що там не тільки вони. Там снувало ще чимало війська, і я подумав, що краще буде зійти і зблизька оцінити ситуацію.

– Ти подумав? Борно, у тебе не було достатньо даних, щоб думати! Ти мав просто виконати те, що тобі наказано!

– Це правда, що не було достатньо даних. Через те й спустився у село.

Цероваць зиркнув на нього. Борна смиренно оповідав далі:

– З даху я побачив, що до них приєднався ще взвод спеців.

Цероваць завмер, не донісши до рота шматок хліба:

– До взводу приєднався ще один?

– Точно. Я не знав, які на це мали бути причини, тому пішов до них у табір.

Уся кімната перетворилася на вухо. Церо поклав у рота скоринку, не зводячи з Борни погляду примружених очей. Той доповідав далі:

– Зайшов легко. Тамтешні думали, що я з нових, нові вважали, що з місцевих. Я підсів до них, перші кілька годин згаяв за грою в карти й ракією. Дізнався, що вони планують висуватися до лісопилки, там мають розділитися на п’ятнадцять менших груп – від трьох до шести душ. Частина мала завдання знищувати цивільних у селах, інша частина повинна була йти до розташування нашої бригади.

Церо вийняв сигарету й закурив. Витрусив ще з пів-пачки сигарет, повернувся до нас і поклав їх на стіл. А пальцем показав, щоб брали й ми, але ніхто навіть не простяг руку, щоб не порушити урочистість моменту.

– Добре, Борно. Але я досі не розумію: чи тобі заклало вуха до наказів? Чому не зібралися і не пішли до Генерала Любо, щоб віддати йому карту?

– Я оцінив обставини і вирішив, що так буде краще. Була імовірність, що, поки ми доплентаємося до батареї, вони вже розійдуться своїми маршрутами.

Церо курив і крізь димову завісу дивився на Борну. Аж тепер з голосу стало відчутно, що він потроху відтає.

– І що ж було, коли ти проповз у їхній табір?

– Я не проповз, я взагалі нормально зайшов. Посидів з ними кілька годин, повечеряв, випив кілька чарок сливовиці, все замалював, дізнався, де вони тримають вибухівку й пальне, вийшов до вітру, замінував їх і повернувся.

Вуста Церо почали розтягувати недовірливий осміх. Хлопці в кімнаті роззиралися, підштовхуючи один одного ліктями.

– І все?

– І все, командире.

Церо глянув на Черкеза. Той з сумирно-покірним обличчям і сигаретою в зубах відсалютував Борні. Командир встав, погасив недопалок і повернувся до мене:

– Цей придурок усю ніч такий?

– Та ні, просто скурив одну з травичкою, коли їхали до школи.

Церо пішов до виходу з кімнати, кивнувши, щоб я йшов за ним. Ми вийшли в коридор і стали біля вікна. Надворі вже розвиднялося. Усі були на ногах, а коридором з кухні розлітався аромат кави з молоком. Церо серйозно подивився на мене:

– Оце, що він розповів… Так і було?

– Не знаю. Ми не ходили з ним. Він запропонував пробратися до них, і ми були готові, та він сказав, що хоче йти сам. Мовляв, він завжди працює сам та й не хоче ризикувати нами.

– Чому не спробували його зупинити?

– А як? Зв’язати? Ти його призначив командувати. Сам же казав – якщо тебе немає, то тебе заміняє старший групи. Що ти сказав би, якби був на його місці? Просто змовчав би, якби ми спробували тебе не послухатися?

Церо усміхнувся й поплескав мене по плечу. Двері спального приміщення відчинилися. Кілька хлопців пішло до кухні. Ми зайшли в туалет, щоб якось сховатися від інших. Цероваць явно хотів спитати ще дещо.

– Краще скажи мені… Що ти думаєш про його амнезію?

– Та що я думаю… Якщо він ударився головою, то це не дивно.

– Так, тільки біля того місця, де його захопили, жодна бригада не провадила ніяких операцій.

– Цере! У нас війська вештаються, як їм заманеться. І сам знаєш, яка слабка дисципліна на фронті, особливо серед добровольців. Люди кидають позиції, самі йдуть у села, вимагають відповіді від колишніх друзів і кумів, які вибрали іншу сторону, гинуть на мінних полях. Борна міг піти куди завгодно.

Церо глянув на мене вже по-дружньому. Мало хто в частині міг таким похвалитися.

– Ти з ним дуже зблизився, правда?

– Цере… Хлопець мене врятував, а сьогодні врятував сотні людей.

Церо знову пригладив вуса й серйозно подивився на мене.

– Просто будь уважний. Може, щось скаже уві сні.

Трохи помовчали, потім він додав:

– То кажеш, заявив, що завжди працює сам?

– Точно такими словами.

– Отже, цілком можливо, що він сам ішов через ліс, наткнувся на танк і стріляв по ньому.

– Непокоїшся?

– Не подобається мені ця його особиста війна. Це до добра не доведе.

Я знизав плечима.

– Я піду привітаюся з Аміджею, а потім на сніданок.

– Тільки не чаркуйте з ним. Йому не можна ані краплі алкоголю.

І вже коли я зійшов сходами, він гукнув навздогін:

– І Борні скажи, хай після сніданку зайде до Раукара! Приїхали ті психологині.

Психологині

У спальному приміщенні панувало пожвавлення. Черкез і Швидкий за столом грали в карти. У попільниці купчилися до половини скурені й згаслі сигарети, а хлопці тримали в руках самокрутки з травою. Швидко кидаючи карти на стіл і беручи нові з колоди, вони ще й вели філософську бесіду.

– Я ніколи в житті нікому не казав, що він потворний, – промовляв Черкез.

– Та я навіть ніколи ні про кого такого не думав, – відповів Швидкий, кладучи карту й ляскаючи по ній рукою.

Черкез завмер і глянув на Швидкого.

– Чого саме не думав, друже?

Швидкий заходився пояснювати:

– Навіть якщо мені чиясь зовнішність і не подобалася, я все одно на цьому не зосереджувався. Так мене мама вчила. Завжди казала: «Ніколи не зважай на те, чого люди не досягли самі».

– Та твоя мама свята, Швидкий! – здивувався Черкез.

– Та свята, топтав би рак рака…

І гра тривала далі, а за нею і розмова. Швидкий зібрав карти зі стола, перетасував і знову роздав. Черкез забрав свої карти. Швидкий, примруживши одне око, дивився у свої й приповідав:

– Якщо хтось не дуже симпатичний, він і так це розуміє і радий був би стати гарнішим. Скажеш комусь, що він потворний, – плюнеш у душу. Таке може сказати лише той, кому приносить задоволення чуже страждання.

– І не тільки це, друже! – згадав про щось Черкез, якого розмова на цю тему дуже надихала. – Стверджувати, що хтось негарний, це все одно, що виставляти себе красенем. А знаєш, хто пишається своєю зовнішністю?

– Хто? – зацікавився Швидкий.

– Той, хто не має більше чим пишатися. Тільки ідіот, неспроможний своїми знаннями й уміннями щось довести – тільки така людина може хвалитися чимось, чого сама не досягла.

Черкез кинув карту й для більшої переконливості стукнув по столу кулаком. Швидкий прикурив згаслу самокрутку.

– От саме це моя мама й казала.

– Кажу тобі, брате, твоя мама свята.

– Святі мамині слова, друже.

– Святі-і-і мамині-і-і слова-а-а! Святі-і-і слова-а-а!

Хлопці підкинули шапки, залізли на стіл і почали витанцьовувати, топчучи карти. Студентки весь цей час сиділи й розгублено спостерігали за тим, що відбувалося. Аміджа лежав на своєму колишньому місці. Він мав страшенно гротескний вигляд у широких камуфльованих штанях із забинтованими ногами. Кожна ступня мала такий вигляд, наче на неї натягли кавун і обмотали марлею. Сам він ходити не міг, тож його доводилося носити. Аміджу дуже засмутило те, що він покинув нас, не попрощавщись, тому він відчув нагальну потребу ще хоч раз побачитися з друзями, відчути дух колективу, переночувати на своєму лежаку.

Черкез і Швидкий нарешті вгамувалися. Обійнявшись, вони підійшли до дівчат, очевидно, накинувши оком на одну з них.

– А тебе як звуть?

– Майда.

Черкез присів біля неї, штовхаючи її коліном.

– І що ти на це скажеш, Майдо?

– На що?

– На нашу дисертацію про естетику сприйняття людських відмінностей?

– Нічого не кажу.

– Не скажеш, бо тебе це не стосується.

Психологиня строго подивилася на нього.

– Ми тобі бридкі, Майдо? – знову штурхнув її коліном Черкез.

Швидкий вмирав зо сміху. Він сів на підлогу біля Черкеза, обійняв й став цілувати його обличчя.

– Черкезе, ти мені подобаєшся!..

Черкез дивився на Майду мутними очима.

– Я спитав, чи ми тобі бридкі, Майдо. Тебе не стосується науковий диспут між мною і колегою Швидким.

– Не стосується.

– Авжеж, не стосується. І ми знаємо чому. Ми ж знаємо чому, Майдо?

Майда і далі незмигно дивилася на нього.

– І чому?

Швидкий зірвався на ноги. Він бігав по спальному приміщенню, махав видимій тільки йому публіці й кричав:

– Єс! Так! Нарешті спитала!

Черкез усе ширше посміхався. Швидкий глибоко вдихнув і змовк, щоб краще чути, що буде далі. Черкез трішки схилився до Майди і загорлав:

– Бо ти потворна мара!

Швидкий скочив на Черкеза, що аж звалив його на пол. І впав сам, регочучи й лупаючи ногами по паркету. А Черкез усе дивився на Майду. Його обличчя було схоже на порцелянову маску, з-під якої долинав істеричний сміх.

Майда була студенткою останнього курсу факультету психології. Разом з однією колежанкою вона пішла до міської комендатури і попросила, щоб їм дозволили у якійсь із фронтових бригад провести низку інтерв’ю з бійцями. Їхня дипломна робота називалася «Людська поведінка в умовах війни». Їхнім науковим керівникам ця тема сподобалася вже через те, що востаннє нагода провести таке дослідження випадала аж півстоліття тому. Цю війну, яка нас так зненацька заскочила й шокувала, дехто все ж примудрявся використати на щось потрібне. Наукова праця залишиться нащадкам, які прийдуть після нас. Якщо ми взагалі зможемо дати життя новому поколінню, перш ніж усі загинемо.

У кімнату зайшов лікар Раукар.

– О, ви всі тут. Бачу, ви вже познайомилися, – наївно заусміхався він.

Раукар взагалі не хвилювався за двох студенток. Хоч під час першої зустрічі він дуже підтримав їх, зараз лікаря цікавило лише одне: як викрутити достатньо часу для маневру й зняти з себе відповідальність, що її накидав йому штаб бригади. Оскільки він був єдиним медиком, від нього чекали, що він улаштує Борні дослідження і складе його психологічний профіль. Психологині, які ще навіть ними не були, бо тільки готували дипломну роботу, спершу мали їхати на зовсім іншу ділянку фронту. Утім з якоїсь примхи долі лікар Раукар того дня опинився у тилу, в міській комендатурі, і саме в той час, коли Майда з подругою звернулися за дозволом відвідати якусь бригаду.

Головний лікар військової комісії познайомив Раукара зі студентками й пояснив, що хоробрі дівчата прагнуть потрапити на фронт. Раукар не зміг здолати свого его й пообіцяв домовитися про них з командуванням бригади – мовляв, він особисто поговорить із комбригом Кватерником. У цьому районі були й інші бригади, і багато з них у небезпечнішому становищі, ніж наше, але доля забажала, щоб психологині приїхали до нас. Раукар домовився без особливих проблем, при цьому він підбадьорив дівчат, пояснивши, що наш штаб розташований у запіллі, за десяток кілометрів від лінії фронту, у безпечному місці – що, власне, було правдою. Деякі міста в той час були ближче до лінії фронту, ніж наша школа зі штабом. Психологиням ідея безпечно поспілкуватися з бійцями, які щодня воюють «на передку», здалася ідеальним вирішенням.

Раукар миттю збагнув, що атмосфера в кімнаті не зовсім нормальна. Він окинув оком усіх присутніх. Кілька солдатів, які зараз не були на завданнях, дрімали на лежаках. Аміджа мовчки сидів, спираючись на милицю. Поруч з ним на матраці сиділи психологині. Борна і я на іншому лежаку слухали радіо. І тільки Черкез зі Швидким без якоїсь очевидної причини каталися по підлозі від сміху.

Раукар жалісно похитав головою.

– Хлопці! Знову накурилися?

Черкез і Швидкий за секунду виструнчилися перед ним і піднесли руки у військовому вітанні. Швидкий відповів:

– Тільки бамбук, лікарю!

Раукар знітився і вийшов з кімнати.

Майда

Майда призвичаїлася до нових умов надзвичайно швидко. Після епізоду з накуреною парочкою вона ніби звела навколо себе прозору стіну, крізь яку не могла проникнути жодна брутальність. Мене вразила її здатність до загрубіння і створення фільтру, який залишав усі зауваження в її бік за межею досяжності. Це було справді варте подиву вміння. Я навіть вирішив, що ця дівчина з нами тільки марнує час. Спокійно могла б написати диплом на тему своєї надшвидкої адаптації.

На відміну від своєї подруги, Майда перевтілилася у щось неочікуване. Наша розгубленість підсилювалася тим, що ми ніяк не могли збагнути, яка ж вона справжня. Чи вона завжди була товстошкірою і не зважала на зовнішні впливи, чи просто успішно користувалася такою маскою? Більшість із нас думали, що Майда виправдовує обидва твердження, але мені здавалося, що вона просто навчилася співіснувати з нетолерантним оточенням. Її обличчя вкривали шрами від уламків скла – сліди автоаварії, яку вона пережила десять років тому. Отримати в такому віці спотворене обличчя – це означає не просто пережити, а вижити у світі підлітків. І надалі мати імунітет від чого завгодно.

Раукар мудро не повідомив психологиням про історію Борни, щоб потім ніхто не міг йому закинути, ніби він намагається ухилитися від своєї роботи. Хитрун, наче у шахах, він зробив кілька звичних ходів, а потім дозволив подіям розвиватися власним темпом. Він дав дівчатам виконати свій план, розраховуючи, що вони й самі зрозуміють складність випадку й професійно зацікавляться Борною. Так і сталося.

Через кілька годин Борна сидів за столом з психологинями, а ті бомбардували його запитаннями. Майда агресивно наполягала, щоб на кожне її запитання Борна відповідав винятково точно. Зараз вона дуже відрізнялася від тієї переляканої особи, яку Черкез і Швидкий майже довели до сліз – тут Майда була на своєму полі. Вона переконалася, що наші хлопці – звичайні тінейджери, які тільки вдавали з себе поважних бійців, і все більше переймала контроль над ситуацією. За п’ятнадцять хвилин розмови з Борною Майда побачила, що перед нею сидить дуже цікавий персонаж, і стала поводитися в цьому діалозі неочікувано агресивно. Але перед домінантною складовою її поведінки раптом постала остання перешкода. Черкез підійшов до столу й сів біля неї.

– Слухай, що скажеш, якщо ми одне одному посмокчемо півника?

Борна подивився на Черкеза. На мить мені здалося, що в його погляді читається бажання вибити дурневі зуби. Майдиній подрузі несила було далі терпіти таку атмосферу, вона глянула на Черкеза й знервовано просичала:

– У неї немає півника!

– У мене є, – відповів Черкез, встав і схопився рукою за пах.

Майда повернулася до Черкеза, що стояв прямо перед нею. На здивування присутніх, навіть не встаючи, вона просунула руку йому в штани, вийняла й понюхала пальці.

– Смердить.

Хлопці почали кидатися одягом і завивати, мов собаки, Аміджа жбурнув милицю, яка з тріском влучила в класну дошку. Нарешті Черкез зрозумів, про кого і про що йдеться. Утім, його не так легко було вивести з рівноваги. Він повернувся до Швидкого й спитав:

– У тебе смердить?

Швидкий просунув руку в штани, вийняв і понюхав. Обличчя його скисло:

– Смердить.

– Від одиниці до десяти – на скільки смердить?

Швидкий подумав і відповів:

– На чотири.

– А в мене ледь на трійку, – промовив Черкез, знизавши плечима.

Швидкий схопив мою каску й пішов до виходу. Проходячи повз дівчат, він наголосив:

– Значить, ця Майда дуже козирна дівка. Не знаю жодної, яка внюхала б менше від п’ятірки.

Черкез лише тупо роззирнувся і рушив за ним. Вже за десять хвилин вони на галявині за школою стріляли один в одного, вигукуючи після кожного пострілу: «Оця пролетіла найближче з усіх!»

Майда далі розмовляла з Борною, ігноруючи оплески й свист хлопців.

– Борно, ви пам’ятаєте вчорашній день?

– Пам’ятаю.

– Де ви були, що робили? Можете мені трохи розповісти?

– Можу, звичайно. Але не буду.

– Чому ні?

– Бо вас, за всієї поваги, це не стосується.

– Так, але я просто хочу зрозуміти…

– Я теж хочу зрозуміти, але розповідь про те, де я був учора, мені анітрохи не допоможе.

– Ви точно не намагаєтеся приховати, що не пам’ятаєте події учорашнього дня?

Борна мовчав, і Майдин тон став просто-таки нахабним. Скидалося на те, що своєю агресією вона хотіла викликати його на відверту розмову із самим собою.

– Я намагаюся зрозуміти, чи у вас справді амнезія, чи ви навмисно її вдаєте.

Борна, на відміну від Майди, говорив спокійно, але з чітким розумінням, на чиї запитання відповідає. Він відповів:

– Я був на завданні.

– Прекрасно. Опишіть мені, що ви робили.

– Як я й сказав, вас це не стосується. Це не стосується нікого в цій кімнаті, крім мене, тих, хто був зі мною, і нашого командира.

Майда пожвавилася.

– А хто ще був з вами?

Я підсів до них:

– Ще був я і Черкез.

– Черкез – це той, що зараз там стріляє?

– Так, один із тих двох.

– У касці?

– Ні, без.

– Отже, той, що пропонував мені феляцію.

– Ти могла сказати: «той, у якого яйця смердять». Але якщо тобі приємніше пам’ятати його як хлопця, котрий запропонував, щоб ти зробила йому мінет – так, то він.

Майда повністю повернулася до мене. Схоже було, що Борна більше не становив для неї інтересу.

– А що в отого на касці написано?

– «Born To Kill».

– Навіщо він це написав?

– То я написав. Каска моя, він просто позичив її в мене.

– А ти навіщо написав?

– Бо тяжію до руйнування. Краще хай люди зразу бачать, із ким мають справу. Якщо до вечора нікого не приріжу, не можу спокійно заснути.

Майда намагалася поглядом спровокувати мене. Я її ігнорував.

– А чому ті двоє стріляють надворі?

– Якби стріляли тут, могли б когось із нас поранити.

– А у що вони стріляють?

– Один одному в голову. Ціляться якомога ближче до вуха, щоб почути свист кулі.

– Це нормально?

– Чи нормально, що ми взагалі тут?

– І ніхто їх не зупинить?

– Навіщо? Якщо звідси зникнуть ідіоти, хто їх замінить? Якісь нормальні люди? Учені? Може, психологи? Тут на фронті переважно люди не дуже освічені. Студенти всі сидять у містах. Багато з них тільки для того й вступили в універи, щоб не потрапити сюди. Якщо маєш колег-хлопців – запросто посилай їх до нас. Нам бракує розумних дискусій і психотестів. Було б дуже мило між двома боями схрещувати морозиво з парасолями.

– О, та ти, я бачу, сердитий на тих, що залишилися вдома?

– Думаєш, я не маю на це права?

– Але ж ти доброволець? Тобі мало б бути байдуже.

– Так, але з цього місяця почалася загальна мобілізація, яка чомусь не така вже й загальна. Студентам повісток не надсилали.

– Але ж комусь треба й вижити, щоб країна функціонувала.

– Спершу її треба відвоювати, щоб вона функціонувала.

Я мотнув головою у бік вікна, через яке було видно Черкеза й Швидкого на галявині.

– Тебе не бентежить, що твої однолітки протирають штани в університетах, а шмаркачі воюють? Твій колега, який у кімнаті тримає пластиковий скелет і називає його іменем свого декана, цінніший за Швидкого?

Майду зачепило, але вона не зупинялася.

– Отже, тобі було б шкода, якби вони поранилися?

– Їх не було б шкода навіть їхнім батькам. Від таких кретинів матері відмовляються. Забудуть і народять інших.

Майда знову відчула смак до провокацій.

– Хочеш поговорити про маму?

Я нахилився до неї, наставив на неї пістолет з указівного і великого пальців і процідив крізь зуби:

– My mother? Let me tell you about my mother![13]

Майда на мить заціпеніла.

– Що? Я не розумію.

Борна докинув збоку:

– «Той, хто біжить по лезу»[14]. Вісімдесят другий. Репліка Леона Ковальського. Після цього він тобі стріляє у груди.

Майда скривилася і гнула своєї:

– А ти мені розкажеш, де вчора був Борна?

– Розкажу. Був зі мною на завданні.

– Він поводився дезорієнтовано?

– Це він хай сам тобі скаже. Борно?

Борна саме відкривав бляшанку сардин – акуратно й педантично, немовби вирізав орігамі. Кімнату сповнив запах консерви. Мій напарник нахилив голову до Майди, на мить завмер і промовив:

– Я орієнтуюся нормально.

– Орієнтується він чудово. Просто не пам’ятає нічого з того, що сталося перед Днем усіх святих, – підсумував я.

Майда почала щось записувати, одночасно звертаючись до мене:

– Ти мені теж не скажеш, що ви робили на завданні?

– Можу, не проблема. Ходили в розвідку в одне село по той бік лінії фронту.

Борна глянув на мене, а Майда з посмішкою розпитувала далі:

– Вороже село?

– Ні наше, ні їхнє. Село цивільне, просто по той бік.

– З людьми?

– Частково. Кілька сімей.

– Довго там були?

– Саме стільки, скільки знадобилося для розв’язання однієї проблеми з вагітною жінкою з села.

Майда припалила сигарету, тримаючи її в тій самій руці, що й ручку.

– Проблема з вагітною?

– Так. Уклали парі на те, хлопчик у неї буде, чи дівчинка. Вирішили перевірити.

Майдина колежанка усміхнулася і прошепотіла: «Аніма, анімус. Дуалізм». Майда ж скривила уста в посмішці, впевнена, що я для неї вже – прочитана книжка.

– І що ж вона вам сказала?

– Вона не знала.

– То ваше парі вийшло пшиком?

– На жаль, Черкез переміг.

– Як це?

– Дитина виявилася хлопчиком, як він стверджував.

– Справді? І як ви це встановили?

– Розрізали їй живіт, вийняли дитину й подивилися.

Майда кілька разів глибоко затяглася. Мабуть, у голові в неї кипіло. Схоже, вона вже розуміла, що ця розмова ні до чого не приведе, але сказавши «А», мала вже казати й «Б».

– І що ви зробили з дитиною?

– Прибили цвяхами над дверима, щоб усі бачили.

Бесіда дійшла до такого абсурду, коли вона вже не знала, що робити.

– Це ти так розважаєшся?

– Ну, такі моменти дуже рідкісні, тож треба користатися з них. У будь-якому разі краще, ніж іти надвір і стріляти Борні в голову.

Борна мовчки жував сардину й дивився на нас.

– А ви тут дієте парами? Черкез і Швидкий, ти й Борна?

– Удвох зручніше. Та й ти ж не сама прийшла.

– І яка у вас із Борною історія?

– Нема історії. Ми просто команда. «Buddy Buddy»[15]. Мел Гібсон та Денні Гловер. Типове кліше.

– То ти й Борна – смертельна зброя?

– А ти й твоя подруга?

– А хіба існує жіночий варіант «Buddy Buddy»?

– «Тельма й Луїза».

– Ніколи не чула. Я питала, чи ти й Борна – смертельна зброя?

Борна буркнув з повним ротом:

– Річард Доннер. Перша частина – вісімдесят сьомий, друга – вісімдесят дев’ятий.

Я усміхнувся й кинув погляд на Майду.

– Тут усі всім – смертельна зброя.

Майда все щось записувала. Попіл із сигарети впав на папір.

– Ти це переживаєш, як кіно?

– Так, але як комедію. Якби дивився це як документалку, то довелося б вимкнути.

– І як же ти міг би це вимкнути?

– Кулею в скроню.

– То війна – це фільм?

Аміджа підповз до нас і ліг так, що стіл опинився на рівні його очей. Він узяв сигарету, прикурив і докинув:

– Певним чином це так. Війна – дуже крутий фільм. Добре зрежисований, і кожен сам собі пише сценарій. Завдяки декораціям все має дуже правдоподібний вигляд, а іноземні інвестори влили великі гроші, і тут на кожному кроці як не актори, то позери. Нема каскадерів, нема дублерів. І хоч як воно закінчиться – на цьому довго дехто добряче зароблятиме.

Аміджина промова мене здивувала. Він упав на спину, піднявши забинтовані ступні, я ж повів далі, бо все, що він сказав, міг так само сказати і я.

– Одне погано – смерть знімають наживо. Але така ціна доброго блокбастера.

– Це тому у вас на рукавах написано «Blockbusters»?

– Можливо.

Я згадав Шиме й зітхнув. На очі набігли сльози. Майда на мить завмерла, наче щось перебирала в пам’яті, потім стала гортати свої записи, буркнувши мені:

– От тільки не треба тут рюмсати.

– І близько нема нічого такого. Востаннє я плакав на «Докторі Живаго», а це було дуже давно.

Нарешті втрутилася Майдина подруга:

– А що таке блокбастер?

– Значень кілька, – відповів Борна, ще не дожувавши. – Наприклад, велика бомба, яку використовували союзники під час Другої світової, така потужна, що могла знищити цілий квартал.

– І як це пов’язано з кіно?

– Коли в Голлівуді шукали термін, щоб назвати фільм, який справляв величезне враження на глядачів, згадали про ці бомби, і такі фільми назвали отим словом – блокбастери. Зараз так зазвичай називають просто дорогі фільми, а початкове значення вже забули.

– Цікаво, – щиро здивувалася студентка. – Скільки ж ви всяких подвійних значень приховуєте…

– Потрійних, – докинув Борна. – Блокбастерами можна назвати й хуліганську компанію з одного кварталу.

Майда повернулася до Борни.

– А який із фільмів того режисера – твій улюблений?

– Доннера? Їх багато. «Супермен», «Леді-яструб», «Омен». Та й «Бовдури» теж мені подобаються.

– А як це ти пам’ятаєш такі речі, якщо в тебе амнезія?

Усі, хто був у кімнаті, заворушилися на своїх лежаках. Деякі піднялися й підсіли до нас за стіл, але не дуже близько, щоб не здаватися нав’язливими. Борна абсолютно спокійно відповів:

– Не знаю.

– Може, ти пам’ятаєш тільки те, що хочеш?

– Можливо.

– Отже, постає питання: чому ти не хочеш пам’ятати, хто ти?

– Ідеться не про те, чого я хочу, а про те, що можу. Я не можу згадати ні свого імені, ні хто я. Може, я не таке вже щось і вартісне, аби згадувати.

– Борно, у тебе симптоми селективної амнезії. Деякі фрагменти ти пам’ятаєш дуже добре, а про дещо взагалі не знаєш. Але такий тип амнезії не може викликати удар по голові, як у твоєму випадку. Але й класичної ретроградної амнезії, яка буває від травм голови, ти теж не маєш – тоді ти не пам’ятав би нічого з часу до удару, а ти певні моменти згадуєш дуже легко.

– Це було запитання чи висновок?

– Не знаю, Борно.

– Нарешті, – спробував я закінчити їхню розмову. – Ми знайшли щось, чого ти не знаєш.

Двері спального приміщення відчинилися і зайшли Черкез зі Швидким. Черкез зупинився і принюхався – у кімнаті досі пахло сардинами.

– І вона мені каже, що в мене щось смердить? – повернувся він до Швидкого.

Швидкий вдав, що його нудить, заточився і сперся на Черкезове плече.

– І не кажи. Біда, коли жінка не підмиється… Проходячи повз мене, Швидкий подав мені каску.

Черкез відчепив магазин, кинув його на матрац, сів і почав розбирати автомат.

– Відчиніть хтось вікно!

– Яке вікно, дурню? Здохнемо від холоду!

– Краще від холоду, ніж від смороду цієї кози. Відчиняй!

Ентоні

На честь Аміджиного неочікуваного візиту ми вирішили влаштувати бенкет. Ухвалили спекти м’яса і добре повечеряти.

Аміджу від болю рятували тільки ліки. Лікар Рау-кар лише хитав головою, недовірливо дивлячись, як той повзає по підлозі, відштовхуючись руками й ковзаючи сідницями.

Дістати й спекти баранини доручили Ентоні, добровольцеві з Нового Орлеану, який після початку війни повернувся на батьківщину. За документами він не належав до жодного підрозділу і здебільшого крутився при штабі, де його тримали за позаштатного бригадного інтенданта.

Ентоні носив чорну шкірянку з хутряним коміром і нашитим на рукаві пеліканом – символом штату Луїзіана. Шию він обмотував білим шарфом, і, чесно кажучи, порівняно з нами мав вигляд манекена з вітрини. Враження посилювало його біляве волосся, завжди старанно зачесане набік. Він скидався на голлівудського актора з якогось другорядного воєнного фільму про британських льотчиків. Якби не випнута нижня щелепа – спадок балканського генотипу з батькового боку – він був би викапаний Роберт Редфорд у віці під тридцять. Він говорив з таким сильним акцентом, що важко було зрозуміти, про що саме він розповідає – про любов до батьківщини чи про ненависть до ворогів. Мені, наприклад, здавалося, що він приїхав у Хорватію через порожнечу життя в Америці. Батьки його – успішні бізнесмени, власники двох компаній. Тато працював на будівельній ниві, мати продавала нерухомість. Ентоні ж здебільшого був покинутий сам на себе. Але нам він не здавався чужим через дві причини.

Перша – його підсилений акцентом талант оповідача, який давав йому змогу мальовничо описувати власні воєнні подвиги, які зводилися до руйнування півсотні скульптур. До них можна було додати й меморіальні дошки колишнього режиму, встановлені на державних установах. Завдяки Ентоні в радіусі двадцяти кілометрів зараз не лишалося жодного пам’ятника, що нагадував би про ту державу. Не дивлячись на це, його розповіді ми слухали з такою цікавістю, наче то були історії неймовірних пригод титанів у боротьбі за порятунок світу. Його приховане пересування в напрямку статуй – тема, яку ми найдужче любили й ніколи не пропускали.

Другу причину, через яку він нам подобався, американець носив у кишенях. Він був не тільки пересувним сховищем вибухівки, а й завжди мав при собі марихуану. Бійці звали його дилером – і це було єдине, через що очі Ентоні наливалися кров’ю, а лице червоніло аж до волосся. Він ніколи ні з кого не взяв грошей навіть за грам трави, і таке прізвисько його дуже ображало.

Ентоні мав справжній дар знаходити все, чого ми тільки бажали. Оскільки ж час від часу він потребував безпечного місця для зберігання своїх надбань, наша кімната служила йому надійним сховищем. Натомість ми отримали дозвіл користуватися всім, що він приносив, протягом усього часу зберігання. Таким чином через нашу казарму пройшли безліч телевізорів, відео-магнітофонів, мікрохвильовок, кавоварок, швацьких машин, різних інструментів включно з дрилями, болгарками, перфораторами тощо. Де Ентоні здобував усі ці штуки, кому вони призначалися – ми так ніколи й не дізналися. Єдине, чого він ніколи не приносив до нас – військове спорядження. Ми гадки не мали, чи він відмовлявся від таких оборудок через якісь свої принципи, чи просто не мав можливості добувати такі товари, але всі знали, що його не можна про це питати, і дотримувалися цієї вимоги.

Того дня Ентоні поїхав у сусіднє село й повернувся за кілька годин з ягням на задньому сидінні. Оскільки він ніколи в житті не бачив ягняти, не кажучи вже про те, щоб десь у Новому Орлеані його пекли, Церо порадив йому вирушити на пошуки рано-вранці. Ентоні ж вперто ігнорував будь-які поради, тож ми заздалегідь були впевнені, що його замір приречений на невдачу. Власне, ми не дуже й старалися пояснити йому процес підготовки й запікання баранини – можливість послухати Ентоні й покепкувати з нього була для нас важливіша за вечерю й частування Аміджі. Може, ми йому взагалі не довірили б цього завдання, якби він кілька разів не розповідав про свої пригоди під час служби в американській Національній гвардії. Ми слухали, як він завдяки ігуанам, бобрам і болотяним личинкам виживав у пралісах Луїзіани, рятуючись від диких каджунів, нащадків французьких поселенців, які з якогось дива напали на його частину.

Зважаючи на те, що Аміджа був постійним слухачем його оповідей, особливо розпитуючи про їжу, картина того дня склалася сама собою. Ненажерливого Аміджу в тих розповідях цікавило тільки одне. Але хоч про яку екзотичну страву розповідав Ентоні, усякі докладніші розпитування він переривав однаково. На запитання, яка на смак ігуана, черепаха, бобер, личинки або печена в попелі смола евкаліпту, Ентоні відповідав те саме: «Схоже на курку». Я не певен, що в Луїзіані взагалі ведуться ігуани. Невідомо мені також, чи знав Ентоні, що навіть у нас уже давно показували «Південну гостинність»[16]. Але своїми байками він сам собі викопав яму.

Ентоні прив’язав ягня до сливи в дворі й спробував його заколоти. Він думав, що одним рухом все зробить, але страта тварини перетворилася на дивну виставу, у якій змішалися крики Ентоні: «Die! Die!» і перелякане бекання заляпаної кров’ю прив’язаної животини. П’ятнадцять хвилин він намагався ножем прикінчити супостата, захекано бігаючи навколо й плутаючись у мотузці, якою ягня було припнуте до дерева. Потім, знесилівши, він сів поруч, обійняв ягня і випустив йому з пістолета кулю в лоба. На здивування публіки, що обліпила вікна школи, здирання шкури пройшло досить добре. Потім Ентоні розпалив багаття, насадив тушку на рожен, навіть не подумавши випатрати її, і просто так, разом з тельбухами, поклав над багаттям. За годину він гордо зайшов у казарму, несучи на плечі кілок з напівсирим ягням, тільки трохи зарум’яненим над вогнем.

Майдина подруга коротко прокоментувала це видовище:

– Я вегетаріанка. Що я їстиму?

– Обсмокчеш кілок, – просто відповів Ентоні, але атмосфера в кімнаті була така весела, що навіть дівчина щиро розсміялася разом з усіма.

Вершиною кулінарної авантюри було різання печені. Щойно Ентоні розрізав тушку, кімнату сповнив сморід нутрощів, від чого шеф-кухар затиснув носа й кулею вилетів за двері. Аудиторія була на межі істерики. Навіть психологині розслабилися і реготали разом з нами. Єдиний тільки Аміджа жвакав недопечене м’ясо, час від часу спльовуючи кусні на підлогу. Черкез вискочив за Ентоні:

– Наступного разу лайно принеси окремо, ми самі змішаємо!

Після вечері в шкільній їдальні ми з Борною занесли Аміджу в кімнату. Уперше за тривалий час усі почувалися розслаблено. Коли нарешті всі розмови стихли і єдиним звуком залишилося потріскування дров у вогні, я задумався про минулі дні. Скільки нас повернеться додому? Як ми після цього житимемо? Може, створимо сім’ї з нашими дівчатами? Матимемо дітей? Чи гратимуться наші діти разом, а потім, коли підростуть, чи розповідатимуть одне одному воєнні історії своїх батьків?

Я спробував уявити, яким міг би бути хлопчак Бран-ковича. Чи не вагітна зараз його дружина? Чи народить? Знайде дитині нового тата й більше не згадуватиме, що була вдовою? Чи будемо ми її провідувати, коли знову вийде заміж, чи вважатимемо це зрадою нашого товариша? І чи матимемо ми взагалі право так про неї думати?

Чи зможу я колись прийти до того хлопчика й розповісти йому, що був поряд з його батьком, коли він загинув? Чи скажу йому, що замість його тата мало не скочив через вікно й міг зловити його кулю? Чи хвилюватиме його взагалі щось таке, що сталося до його народження?

Косяк

Патрон на місцевому базарі коштував стільки ж, скільки косяк. За цю ціну кожен з нас міг бути живий або мертвий. Мені спало на думку, що я хотів би знати, скільки коштувала смерть Шиме.

Борна зі свого лежака штурхонув мене ногою. Я лежав на боку обличчям до нього. Коли розплющив очі – побачив, що він підняв голову, дивиться на мене й очима показує, щоб я звернув увагу на протилежний край приміщення. Я піднявся на лікоть і побачив, що на матраці, на якому спала Майда, щось рухається. У перший день я гадав: чому в штабі не виділили психологиням якогось зручнішого місця для сну, але пізніше Раукар сказав, що Майда сама наполягла, аби їй дозволили спати в нашому приміщенні. Я піднявся і роззирнувся – усі сиділи на своїх лежаках і мовчки дивилися у той самий бік. З іншого краю кімнати мені махнув Черкез. Його матрац лежав у тому самому ряду, що й Майдин, і йому було видно значно гірше, ніж нам. Він самими губами, без жодного звуку, спитав мене: «Вони трахаються?» Я знизав плечима, гадки не маючи, хто і з ким там міг би бути. На фронті я давно збагнув, що від будь-кого можна чекати будь-що, але ніколи не думав, що побачу щось схоже. І хоч загальний сенс був зрозумілий, що конкретно відбувалося – роздивитися не вдавалося. Але коли за кілька хвилин справа дійшла до вибуху емоцій, Майда в запалі скинула з себе ковдру.

Це був Аміджа – він лежав на її худорлявому тілі, а вона шалено вигиналася під ним. Сцена була абсолютно гротескна: висока, під сто вісімдесят, суха, майже кістлява Майда – і сантиметрів на двадцять коротший за неї, жилавий та опецькуватий Аміджа. Чесно сказати, він скидався на мопса, який здерся на дога.

Хлопці вже уголос коментували їхній секс, докидаючи зауваги з усіх боків. Почалося з тихого «Дай запальничку» серед тих, які хотіли споглядати небуденну сцену геть розслаблено, далі перейшло до голосніших обурень, гавкання й завивання, що линули найбільше з боку Швидкого й Черкеза. Обидва підійшли ближче, всілися на підлогу й коментували мало не кожен рух. Аміджа смикався над Майдою, хвицаючи забинтованими ногами, на яких з-під бинтів почала виступати кров. Важко сказати, скривився він від екстазу чи від болю у ногах. Насамкінець його тихі стогони переросли в гучні крики, але він все не зупинявся, хоч бинти вже наскрізь промокли кров’ю. Швидкий і Черкез звелися і підійшли до коханців.

– Чорт забирай, ходити не можеш, зате репетуєш, як та співачка.

Вони з двох боків схопили Аміджу за руки й ноги і стягли його з Майди. Аміджа й далі кричав від болю. Кров уже не просто виступала з-під бинтів, а крапала на підлогу. Черкез і Швидкий віднесли його до лежака. Він ще певний час совався там зі спущеними трусами й виразно видимою ерекцією. Швидкий тим часом підійшов до Майди, зняв штани й труси й опустився біля неї на коліна.

– Спершу розважимося, а потім з психологами проаналізуємо деталі.

Черкез теж опустився біля Майди, гладячи її коси. Вона поклала голову йому на коліна, а він просичав крізь п’яний сміх:

– Буде матеріал для тесту Роршаха!..

Я зіскочив з лежака й витяг пістолет, але Борна потягнув мене назад і забрав з рук зброю. Я бачив з виразу його обличчя, що він здивований таким розвитком подій, але намагається триматися спокійно. Він знову здався мені схожим на Шиме. Борна прихилився до мене й прошепотів:

– Якщо придивишся, то побачиш, що її це взагалі не бентежить.

Він не помилявся. Майда наче насправді була зараз не тут, не з нами. Можливо, вперше в житті вона вилетіла з тісняви тіла й не мала наміру скоро повертатися назад.

Швидкий і Черкез мінялися над нею, припалюючи один одному косяки. Оргія тривала кілька годин. Початкова зацікавленість у кімнаті швидко змінилася легким здивуванням, після якої запала герметична байдужість. Усі повернулися на свої лежаки й занурилися у сон. Аміджа до ранку болісно стогнав.

Можливо, в інших умовах усе це стало б джерелом сороміцьких жартів і дружнього підбадьорювання, але насправді ніхто з нас надалі й не згадував тих подій. Дні минали, і я сам усе більше сумнівався, чи було таке взагалі. Лише одного разу в розмові хтось згадав про дивну ніч. А якби цього не згадали – я був би певен, що того вечора замотав у самокрутку забагато трави.

Десь через місяць, чекаючи Кватерника біля міської комендатури, я розговорився з білявою секретаркою, чий чоловік служив у військовій поліції за кілька кілометрів від нашої бригади. Говорили ми хвилин десять.

Я супроводжував командира бригади, тож дівчина подумала, що я теж із поліції. Вона поцікавилася, з якої я частини. Коли ж я відповів, що розвідник зі 199-ї, вона миттю посерйознішала, опустила очі й тихо спитала:

– Ти знаєш про інцидент з тією психологинею? Це сталося у твоїй частині.

– Звісно знаю. Я сам тоді був у кімнаті.

Моя співрозмовниця засовалася на стільці й кілька хвилин мовчала. Потім прокашлялася і сказала:

– Я її знаю вже багато років. Вона була найкращою студенткою на курсі. Ми всі їй заздрили, її відданості науці. Я покинула навчання на другому році, як вийшла заміж.

Вона посміхнулася і вела далі:

– Можеш уявити, наскільки вона була зациклена на навчанні: коли ми часом збиралися десь розважитися, вона в розпал вечірки вставала й казала, що йде додому, бо має вчитися.

Я не знав, що відповісти. Якщо чесно, я про все це просто не думав. Секретарка ж розповідала:

– Коли я почула, що сталося у бригаді, не могла повірити. Людина з такими амбіціями, яка жертвує всім, витрачає стільки років задля кар’єри – і все спаплюжити через таку дурість. Найкраща студентка, всі викладачі її дуже любили і цінували, могла мати найкращу дипломну роботу за всю історію факультету. Неймовірно…

Після цієї розмови я зрозумів, чому Майда того вечора поводилася так, наче вона сама на світі, ніби біля неї нічого й нікого не існує. Для такого вивільнення потрібні були справді сильні емоції.

Пізніше я багато разів думав про події тієї ночі. Розмірковував про те, що почув від білявої секретарки, зважував можливі підстави, шукав приводи… Амбіційна жінка, затиснута особистісними фрустраціями, яка вибрала найрадикальніший з можливих варіантів поглиблення знань зі свого фаху, на який витратила стільки років, жінка, що без вагань, сміливо й рішуче вирушила на фронт, до людей, які під впливом війни за короткий час стали напівдикими й напівбожевільними, – вона того вечора була найбожевільніша серед нас. Ця жінка безпеку цивільного життя безрозсудно проміняла на ризик загибелі, і цим вона анітрохи не відрізнялася від нас. Кожен з нас вибрав те саме – без роздумів, без калькуляцій ми покинули роботу, батьків, дівчат, дружин, теплі оселі, товаришів, зручності і прийшли у сніг, багно, вибухи, кров і крики.

Будь-кому, хто зберіг хоч крихту глузду, боляче було бачити Майдине звільнення. Її гальма відмовили, як і наші, – з тією лишень різницею, що наші слабшали місяцями, а її зірвалися за один день. Усі фрустрації, уся лють, що в ній зібралася, несподівано сильно вибухнули. Усе віддав би за можливість у ті миті проникнути в її думки, розігнати туман і побачити той найперший імпульс, що викликав детонацію і спровокував це безумство.

Усе відбувалося дуже швидко й легко, немовби всі ми в кімнаті переживали колективну галюцинацію. Реально я сприймав лише Борну. Він саме прокинувся після двогодинного сну, збираючись іти на пост. Поклавши мені в руку пістолет, він коротко сказав:

– Отепер можна тобі його віддати.

Вкладаючи пістолет у кобуру, я бачив, як Швидкий і Черкез поливають ракією голе Майдине тіло. Борна став біля мене, поправив форму й прошепотів:

– Мені дещо снилося. Думаю, що в мене є сестра.

Божевільний Міле

Після кількох тижнів густого туману й темряви нарешті ми дочекалися хоч одного світлішого ранку. Небо від краю до краю затягла молочно-біла хмарна завіса. В очікуванні сонця навіть ця зміна здавалася хорошою, хоч температура й близько не піднімалася до нуля. Ми патрулювали звивисту дорогу через поля аж до її повороту за пагорби. Наш пост розмістився за селом, від школи десь із кілометр. Активного руху транспорту не спостерігалося – місце дислокації нашої бригади було останнім населеним пунктом перед лінією фронту, до якої вела дорога. Якби від пагорбів до нас хтось наближався, це могло б означати лише дві речі: або хтось йде з нашої території через поле, що не мало сенсу, бо значно легше було пересуватися головною дорогою, або це якийсь божевільний з ворожого боку – і це було ще безглуздіше, бо всі тут добре знали, куди яка дорога веде й де розташована лінія розмежування.

Блокпост, на якому ми несли службу, було встановлено на ідеальному місці: дорогу видно на кілька кілометрів – ми заздалегідь могли помітити будь-яку машину. Патрулювання на всіх шляхах поблизу фронту ускладнювало те, що машини у більшості не мали реєстрації і розпізнавальних знаків. Через це один з нас постійно ховався край дороги й тримав на прицілі зупинену машину, поки другий підходив і перевіряв водія. Загалом це була абсурдна задача, оскільки не було ніяких перепусток, які давали б будь-кому право пересування цим краєм. Тож перевірка машин на блокпостах була радше виставою задля психологічного впливу на водіїв, бо рішення – пропускати чи не пропускати машину – цілком залежало від того, хто стояв на посту.

Хата Божевільного Міле стояла край дороги – не більша за вітальню у квартирі моїх старих. Земляна долівка, блакитні стіни з коричневими плямами від вологи, грубка, в одному кутку кімнати – велике ліжко, підняте на метр від підлоги, в іншому – кількасот кілограмів картоплі. Двері давно зірвано із завісів, немає ні замка, ні клямки. Міле просто спирав їх на одвірки, а зсередини підв’язував шматком дроту. Усі патрулі заходили до Міле погрітися, часом і перехожі завертали на чарчину чи задля доброї розмови. Світла в хаті не було, бо Міле дуже рідко запалював гасову лампу, тож він часто навіть не знав, хто саме з бійців зараз у нього гостює. Але Міле цим не переймався. Він просто любив людей у формі і завжди радо їх зустрічав.

Міле мав сина, який після загибелі дружини взявся за зброю. Вони обидва були вдівцями. Дружина Міле померла від раку за кілька місяців до початку війни, а невістка була із сусіднього села, що тепер опинилося по той бік лінії фронту. Повертаючись якось від батьків, наштовхнулася на патруль. Їхній. Молоду жінку вбили прямо на дорозі, звинувативши у зраді.

Після перших убивств цивільних багато селян стало до зброї. Самі організували охорону підходів до села, ще до того, як тут з’явилися військові частини. Та й після нашої появи люди не покинули самооборону, тільки дозволили собі частіше бувати вдома й робити свої справи.

Подейкували, що Міле з сином збирали в лісі дрова й наскочили на ворожий дозор. Їх схопили й кудись повели. Міле намагався пояснити, що син носить зброю тільки для звірини, і взагалі вони прийшли по дрова для грубки. А от син Міле не збирався виправдовуватися, а зразу відкрито сказав усе, що про них думає, став лаятися. Казали люди, що йому прямо при батькові заживо відрізали голову – тією самою пилкою, яку Міле взяв із собою пиляти ломаччя. Самого Міле відпустили, загадавши всім у селі розповісти, як кінчають життя їхні супротивники. Звідтоді, кажуть, Міле й схибнувся.

Ми між собою не змовлялися, але кожен, кого призначали на цей блокпост, клав у кишеню бляшанку рибних чи м’ясних консервів й залишав на краю печі в хаті Міле. Кажуть, він страшенно сердився, коли йому відкрито пропонували їжу, іноді навіть починав плакати. А якщо робили це потайки, він потім, либонь, думав, що сам звідкись приніс.

Час від часу Міле завертав до нас у школу, щоб поблукати коридорами, позазирати у засклені шафки з дитячими малюнками. Між ними був один, що належав його синові, висів там уже більше п’ятнадцяти років. Коли його питали, що він робить, Міле казав, що чекає на вчителя, аби той розповів, як малий поводиться. Найчастіше Цероваць запевняв старого, що в сина хороші оцінки, хоча він міг би й трохи старанніше вчити математику, і проводив його додому, наостанок тицьнувши в руки пачку сигарет. Коли Міле питав, нащо йому сигарети, Церо відповідав, що, мовляв, забрав учора в малого на уроці, і нехай батько напоумить сина. Потім заводив його в хату, там вони випивали по чарочці ракії, і командир вкладав старого спати.

Це були такі сцени, що стороння людина, якби побачила, не знала б, чи сміятися з божевільного діда, чи плакати над його долею.

Двері хати Міле виходили просто на дорогу, тож ми, сидячи біля печі, бачили через проріз весь відтинок шляху аж до повороту. Міле любив різати навпіл картоплю й пекти її на жару, а горло промочувати найлютішою ракією.

Того ранку, як і безліч разів перед тим, ми грілися біля його печі. Міле нарікав, що закінчився гас, тож мусимо цокатися у сутінках. Я пообіцяв, що прямо сьогодні скажу Ентоні, най принесе йому пляшку зі своїх запасів. Борна сперся на стінку край печі й пильно стежив за дорогою, ми з дідом різали картоплю навпіл і складали на ґратки. Міле звідкись здобув пляшку й приклався до шийки, потім передав її Борні, той теж відпив і скривився. Міле вже сконцентрувався на картоплі і не звертав на нас уваги. Борна простягнув мені пляшку, намагаючись показати виразом обличчя, щоб я не пив. «Лютішої за Аміджину бути не може», – подумав я, але, щось-таки запідозривши, спершу відпив тільки трішки. Як тільки рідина намочила мені губи, я вже знав, що це не ракія. Але тільки коли ковтнув, зрозумів, чому ми сидимо в темряві. Я повернув пляшку Міле, який руками перевертав щойно зняту з жару картоплю…

– Хтось їде!

Голос Борни вивів мене з дрімоти. Уже геть розвиднілося, і я чітко побачив, що в напрямку села рухається червоний цивільний автомобіль. Ми вийшли і зайняли позиції: Борна заліг у кюветі біля дороги, а я метрів за десять від нього став на дорозі й червоним ліхтарем сигналізував водієві, що слід зупинитися.

– Він наче й не думає гальмувати! – гукнув я, щоб Борна мене почув.

Борна мовчки клацнув запобіжником. Машина наближалася, і навіть за кількасот метрів я розгледів водія у камуфляжі. Зрозуміло, що й він бачив мене з червоним ліхтарем навіть краще, ніж я його, але автомобіль тільки прискорювався. Я зняв автомат з плеча, присів, прицілився і випустив кілька коротких черг у його бік. Автомобіль різко звернув праворуч, злетів з дороги в кювет, перекинувся і зупинився на луці.

Не встаючи на рівні ноги, ми ще трохи почекали. Борна підповз до мене. Низько пригнувшись, я перейшов на інший бік дороги, Борна залишився в мене за спиною, тримаючи автівку на прицілі. Шибки на червоному «Форді Ескорт» потрощилися, лобове скло стало схоже на павутиння. Щойно я дав знак Борні, що можна підходити, відчинилися дверцята і з машини вибрався велетенський хлоп. Він випростався, тримаючи в руці пістолет, хвилину постояв, наче чекав якоїсь нечутної команди, і раптом з тваринним риком кинувся до нас.

Він летів так, наче його гнали всі чорти з пекла. Я глянув на цілковито збентеженого Борну. Велетень біг, стріляючи на ходу з пістолета, хоч і було зрозуміло, що з такої віддалі поцілити нас неможливо. Я підніс до очей бінокль і побачив, що в цього безумця на кашкеті й куртці ворожі нашивки. Борна глянув на мене, тримаючи автомат перед собою.

– Наш чи їхній?

Щоб остаточно пересвідчитися, я ще раз якомога уважніше роздивився водія і дійшов того самого висновку. То був їхній вояк, він біг сюди і намагався застрелити нас із свого пістолета.

– А ти бачив серед наших когось такого схибленого?

Борна вистрілив у його бік. Я перевів автомат на одиночну стрільбу й теж відкрив вогонь. Той усе біг. Я подумав, що ми промазали, хоч це мене дуже здивувало, бо я був один із небагатьох у всій частині, хто зі ста кроків клав десять із десяти куль у бляшанку. Я вистрілив ще раз і навіть побачив, як шаленець смикнувся, але не зупинився. Я ліг на землю й прицілився. Куля за кулею влучали в нього, а він усе одно рухався, наче ми стріляли по ньому камінчиками з рогатки. Я перевів зброю на автоматичну стрільбу й випустив кілька коротких черг. Його тіло шарпало від куль, і нарешті він поволі зупинився. Стояв, дивився на нас і важко дихав.

Навіть не уявляю, скільки в ньому на той момент було куль. Але після короткої паузи, як спущений з ланцюга пес, він знову кинувся до нас, наче за ті кілька секунд цілковито відновився. Від нас до нього залишалося десь з півсотні метрів, і він так само гарчав і час від часу стріляв.

Краєм ока я поглянув на Борну – розширені зіниці виказували його здивування. Кулі свистіли над нашими головами, кілька вдарили в стіну під стріхою хати.

Пізніше ми нарахували чотирнадцять ран на його тілі. Якби Борна не влучив йому в голову – хлоп навіть міг би вижити, мав би, що розповісти внукам. Але п’ятнадцята куля нарешті вклала його на землю, лицем у примерзлу траву. Помер він на колінах, високо задерши дупу до неба. Борна побіг до машини і за кілька хвилин повернувся з наполовину спорожненою пляшкою. Він кілька разів крутнув її, дивлячись на круговерть рідини усередині. На шийці осів білий порошок. Борна лизнув, сплюнув і зачудовано розсміявся:

– Коньяк і кокаїн. Ти колись чув про такий коктейль?

– Ніколи, хлопче.

Борна вилив рідину й відкинув пляшку. Ми зняли магазини, вийняли патрони із затворів і швидко попрямували до дороги.

На порозі хати сидів Божевільний Міле. Почувши стрілянину й крики, що відлунювали над полем, він вибрався надвір. Дід дивився на нас мутним поглядом і попивав з пляшки гас. Уздовж дороги від школи до нас біг збентежений Церо з кількома хлопцями з поліції. Міле побачив його і підняв пляшку:

– Доброго ранку, вчителю!

«Амінь»

Після сніданку й детального звіту Церо познайомив нас із бороданем, який того ж ранку прибув на заміну Бранковичу. Я зауважив, що він нікому не сподобався з самого початку. Відрекомендувався він Князем. Я не збирався запам’ятовувати, як його звати, впевнений, що довго нам знатися не доведеться. Ми потисли один одному руки, і я одразу відчув до нього антипатію. Млявий потиск, спітнілі долоні. Тривога пирскала з усіх пор його тіла.

Відчуття дистанції посилювалося тим, що його перевели з антитерористичного підрозділу, тож ми й очікували від нього звичайної для таких молодиків поведінки. Ми вже знали, що хлопці зі спецпідрозділів дивилися на всіх інших зверхньо, демонструючи свою елітарність – нічим, чесно кажучи, не виправдану. Єдина різниця між нами була в тому, що перед прибуттям на фронт вони проходили навчальний курс під керівництвом інструкторів, колишніх найманців. Наскільки ми знали, нікому з них ще не випадало нагоди скористатися своїми навичками в бою. Їх вчили переважно рукопашного бою і застосування холодної зброї, а тут ми здебільшого не бачили ворога ближче, ніж за кілька сотень метрів.

На щастя, новачок трапився неговіркий, за що ми йому були дуже вдячні. Втім, у кожному його русі відчувалася прихована нервозність. Поводився хлопець так, ніби весь час на щось чи на когось очікував. Спочатку ми думали, що неспокій, який гризе його зсередини, спричиняє педантизм, з котрим наш новий колега складав увечері спорядження. Але пізніше хлопці з його попередньої частини розповіли, що він був такий самий ще задовго до служби.

Зовні він завжди виглядав так, наче хтось потайки прасує йому уніформу. Усе на ньому було досконало припасоване й чисте, ніби приготоване до військового параду. Спав він біля вікна, і шмат підвіконня перетворив на свій особистий, математично впорядкований куток, де все було доведено до повної досконалості. Його лежак був схожий на квітник з акуратною біленькою огорожею, розташований посеред смітника. Автомат він розбирав і чистив безмежно довго, з хірургічною пунктуальністю обробляючи кожну деталь. Навіть Церо зауважив йому, що зброю краще чистити швидко й частіше, ніж раз на день, але дуже ґрунтовно. Причина цього проста: якщо чистиш зброю швидко, маєш менше шансів, що тривога застане тебе з розібраним автоматом.

Я не заглиблювався в Церову теорію, бо й без того кожен порух бороданя викликав у нас негативну реакцію, навіть рівнесенько складені деталі автомата – незалежно від того, швидко він його чистив чи повільно.

Утім, хоч новачок і дратував усіх у казармі, були в цьому й свої плюси. Завжди корисно мати когось, хто не подобається усім, – завдяки таким типам усі інші відчувають себе спільнотою. Якщо й були між нами якісь незлагоди, з появою бороданя все кардинально змінилося.

* * *

Психологинь того ранку перевезли до командування оперативної зони – в містечко за п’ятнадцять кілометрів від нас, а потім, як ми чули, після обіду їх разом з Аміджею відвезли додому.

Раукар почувався відповідальним за їхню поведінку. Наче щоб виправдатися, він вимагав, аби Цероваць покарав усіх, хто тієї ночі був у нашій кімнаті.

Перед тим Церо досить довго перебував у штабі і зараз ні для кого не шкодував свого потужного голосу. Було чутно, як він спершу горлав на Раукара, а Товариш Замполіт тільки-но спробував щось заперечити, як одразу про це пошкодував.

Ми стояли за дерев’яними дверима, з яких обсипалася лусочками біла олійна фарба, і дослухалися до їхньої суперечки. Частина гучних слів Церо до нас не долітала, і ми могли хіба що складати з уривків таку-сяку мозаїку. Усе зводилося до того, що Цероваць гостро розкритикував навіть думку про можливість покарання його підлеглих. Він кричав, що штаб сам у всьому й винен – вони дозволили у чоловічій казармі розмістити цивільних жінок. Він також нагадав, що офіцери їздять додому хоча б раз на два тижні, тоді як солдати вдома бувають вряди-годи, коли випадок трапиться. Особливо ж його розлютило те, що ніхто в штабі навіть не згадав про щоденну двадцятигодинну службу кожного солдата нашого підрозділу.

Нарешті він нагадав про мене й Борну – мовляв, ми їх усіх урятували. І справді, у багажнику червоного «Форда», який ми того ранку зупинили перед селом, було знайдено вибуховий пристрій, який тільки дивом не здетонував. Цероваць і гадки не мав, що могло погнати цього навіженого з таким боєзапасом на наш бік, але успішно продав командуванню історію про камікадзе, який намагався вчинити теракт у штабі бригади.

Позаяк серед бійців поширювалися зневіра й істерія і дехто через свою поведінку вже ставав загрозою для себе й інших, Кватерник ухвалив привезти до нас священика, аби той сказав нам якісь слова для розради й підтримки. Не знаю, чи стався б той епізод з Майдою, якби священик випадково з’явився на день раніше, але Швидкий і Черкез дійшли висновку, що по обіді усі гріхи їм буде відпущено.

Після благословення казарми й особового складу мала початися сповідь. А перед благословенням і молитвою священик поговорив з нами. Він здавався щирим, намагаючись пояснити, що вбивство задля захисту Батьківщини не гріх, що ми не маємо відчувати докорів сумління через те, що майже щодня забираємо чиєсь життя. Він казав, що згідно зі Святим Письмом убивство – гріх, але не в разі самооборони, а захист Вітчизни, за його словами, був якраз самообороною.

Мені вся та проповідь здалася якимось його приватним тлумаченням Бога, і за інших обставин я зневажав би його, але якщо хоч комусь із хлопців від його слів стало легше – я не закину цьому попові жодної літери. Тоді я не думав, що в когось із нас ті слова здатні викликати ще більшу агресію. Чи не пробудив він у комусь, хто раніше ніколи не вистрелив би в полоненого, холоднокровного вбивцю, якого єдине «атеп» примиряє зі своїм гріхом?

Потім я іноді згадував цю розмову, правда, недовго, бо мене ні тоді, ні пізніше не цікавила тема впливу слів церкви на людей, а моральні аспекти моїх власних вчинків на полі бою турбували мене ще менше. Я прийшов сюди добровільно, з першого дня розумів, що будь-якої миті можу загинути, і кожен мій крок був спрямований на те, щоб вижити. Особисто я не бачив у цьому нічого поганого.

Ця проповідь залишила мене байдужим ще й тому, що від церкви я відійшов ще до війни. Оскільки тоді було популярно носити чотки, я пішов у церкву в своєму кварталі й сказав священику, що йду на фронт і хотів би мати «рожанець». Не те, щоб я вірив, ніби він мене захистить, але ж і гірше не стало б. Священик повів мене в сакристію і показав усі, що там були, запропонувавши вибрати, які мені до вподоби. Поки я перебирав чотки, святий отець багатозначно кашлянув. Пластикові коштували три, дерев’яні – п’ять, а скляні – десять німецьких марок, якщо не фосфоресцентні. Такі коштували вдвічі дорожче. Якби він мені це сказав через кілька місяців, коли я вже був у частині, мабуть, я ножем прохромив би йому руку…

Коли панотець встав і почав молебень, ми всі залишилися сидіти. Він рукою подав нам знак встати, що ми й зробили. Потім він показав, що можна сісти, і далі читав з книжки. За деякий час мені здалося, що знову треба встати, але всі сиділи, тож і я не рухався. Священик нас більше не змушував вставати – може, йому було не дуже зручно, а чи подумав, що слово Боже – якщо той існує – подіє навіть якби ми в цей час сиділи на унітазі. З усіх молитов, які він виголошував і яких ми не знали, одностайно ми казали лише «атеп».

Я крадькома оглянув присутніх. Тільки бородань повторював слова молитви. Борна, як і я, здавався геть відсутнім. Якщо нам було потрібне виправдання за незнання всіляких словечок з Біблії, тільки Борна завдяки своїй амнезії його й мав. Але священикова балаканина тривала й далі, і всім уже це набридло. Мені не сиділося, Швидкий і Черкез стали смішити одне одного дурними гримасами. Коли ми, нарешті, дійшли до благословення, священик окропив нас святою водою, помолився і закликав нас дати зброю на благословення.

Якби я на мить уявив, що хтось може зараз вчинити скандал, то поставив би на Борну – і виграв би. Усі, крім нього, поклали автомати на стіл. Ми подивилися на Борну, а він спокійно сказав:

– Я впевнений, що Бог війну вважає людською слабкістю і легко нам її пробачить. Але немає ніякого виправдання спробам утягнути його у наші війни. Це закон. Людський, Божий і природний.

Відповів йому тільки Цероваць:

– Ми не можемо захиститися законом. Нам потрібна сила. І духовна наснага.

Борна дивився на нього так, ніби не міг зрозуміти.

– Хто бореться за правду, вже має духовну наснагу.

Цероваць мотнув головою.

– З того боку фронту в лісі повно війська, яке теж вважає, що бореться за правду.

Борна відповів, як вистрелив з гармати:

– Якби не вважали – не боролися б. Як і ми.

Цероваць почав червоніти.

– Ти хочеш сказати, що між нами й ними немає різниці?

Борна не відступався:

– Ми носимо однакову форму, п’ємо ту саму ракію, молимося тому самому Богу. Можливо, десь у них теж зараз хтось отак сидить, а православний піп благословляє їхню зброю.

Цероваць поволі втрачав самовладання, хоч ще тримався.

– До чого ти ведеш, Борно?

Я спробував розрядити ситуацію.

– До того, що через п’ять років наші і їхні політики один одному потиснуть руки і знову будуть друзями.

Обличчя Церо налилося кров’ю:

– І ти смієш мені таке казати?

– Це капітан Гарденберг сказав лейтенантові Дістлу.

Церо підскочив до мене.

– Хто кому сказав?

Я зіщулився, розуміючи, що вибрав не той спосіб приборкання пристрастей. Тільки усе погіршив.

– Максиміліан Шелл сказав це Марлонові Брандо у фільмі «Молоді леви».

Я подивився на Борну.

– Борно?

Борна застиг, дивлячись на Церовця. Його голос був холодний, майже мертвий.

– Я веду до того, що однаково заздрю і нашим, і їхнім. На відміну від усіх інших, я гадки не маю, за що борюся.

У кімнаті повисла глибока тиша.

– Це моя хвороба, яку я визнаю, хоч і не розумію. Але хоч що мною керує – ненависть чи помста – це допомагає мені вижити, і для цього мені не потрібне нічиє благословення. І гріха в цьому немає.

Священик усміхнувся, лагідно глянув на Борну, перехрестив і сказав: «Amen». Борна стояв навпроти нього. Він дивився на священика і наче впізнавав забуті рухи.

Ніби пригадував щось таке, що раніше ховалося в тумані. Потім промовив: «Амінь» – і ступив за двері. Цероваць схопив його за руку й затягнув назад у кімнату. Його обличчя пашіло люттю. Торсаючи Борну за руку, він просичав:

– Це останній раз ти в моїй присутності влаштовуєш такі провокації!

Борна відкинув його руку від своєї:

– Командире, зараз ви мене провокуєте. І хай це теж буде востаннє.

Повернувшись на п’ятах, Борна вийшов. Зачиняючи двері, глянув на мене через плече, звівши брови:

– «Молоді леви». Едвард Дмитрик. П’ятдесят восьмий рік.

Священик у повітрі намалював хрест, склав руки й сів до столу. Черкез відверто веселився.

– Облиш, Церо. «Amen» чи «амінь» – яка різниця? Усі ми Боже насіння.

Церо зітхнув, підсідаючи до священика.

– Насіння Боже, та врожай диявольський.

Цероваць повернувся до священика, мабуть, збираючись щось пояснити, але той тільки махнув рукою. Стали говорити про напруженість, розуміння і толерантність. Коли священик нарешті закінчив усе заплановане, спитав, чи немає охочих сповідатися. Черкез усівся на матрац і гукнув:

– Якби прийшли вчора, то кількох не було б!

Священик роззирнувся і помітив, що бородань чогось метушиться. Разом вони вийшли з кімнати. А за годину з туалету почувся постріл.

Це було дивне видовище. Бородань в ідеально припасованій формі й наглянсованих черевиках сидів серед калюжі крові в душовій кабінці. Спереду – випрасуваний, причесаний, з акуратно підстриженою бородою. Ззаду – дірка на півголови.

Пізніше ми познайомилися з хлопцями з антитерористичного підрозділу, де бородань служив, перш ніж прибув до нас. Ті розповіли, що він сам попросив перевести його, не знаючи, що йому робити далі. За кілька днів до цього він повернувся з дому, де дружина заявила йому, що хоче розлучитися. А він від часу зустрічі з нею і не думав про жодну іншу жінку. Вона була його життям, заради неї він існував. Рідко яка жінка діставала стільки любові й турботи, скільки бородань дарував своїй дружині. Коли вона сказала, що все скінчено, він довго мовчки дивився в порожнечу.

Він покинув їсти, далі – навіть пити. Кажуть, цілими днями лежав, затуливши голову руками, беззвучно плакав і корчився на ліжку, мов від болю. Мало хто розумів, у чому річ, а ті, що знали, намагалися його втішити байками про час, який усе лікує. Бородань розумів, що хлопці говорять із ним не просто для годиться, і був вдячний за будь-яке добре слово. Розумів, що всяка підтримка цінна – товариші дали собі труд приділити йому час, спробувати полегшити його горе. Щодо цього він не мав ніяких сумнівів. Не вірив він тільки в те, що якогось дня все нарешті стане добре. Розумів, що таке може статися, але біль, який він переживав, був надто сильний. У такому стані «завтра» здавалося йому недосяжно далеким, і в той час усі поради він не вважав корисними.

Зрештою він перевівся в наш підрозділ – здається, тільки через те, що про нас ішов поголос, ніби маємо найбільші бойові втрати. Але смуток його був нестерпний. Він не зміг навіть дочекатися свого першого завдання. І певним чином я був йому за це вдячний. Що як він під час операції навмисно вискочив би назустріч смерті, розкрив наші позиції і таким чином поставив під загрозу життя кожного із нас? Якщо вже він вирішив піти, то таки вибрав найкращий шлях.

Я переконаний, що разом з бороданем померла остання велична любовна сага. І хоч я не встиг з ним до пуття познайомитися, зараз мені здається, що я знав його краще за будь-кого з нашої команди. Своїм мовчанням він розповів цілу історію про себе й навчив мене, що людина одним натисканням спускового гачка може дуже багато сказати, якщо зброю повернути в правильному напрямку, може стати великим творцем, скеровуючи події незліченними шляхами всіх можливих сюжетів і розв’язок. Померти чи залишитися жити – це рішення змінює перебіг усього, розгортаючи реальність у безкрай. Як легкий дотик пальця запускає падіння кісточок доміно, зупинити чи контролювати яке вже немає ніякої можливості, бородань одним своїм рухом змінив життя багатьох людей.

У правильності своїх міркувань уже за кілька днів я переконався на власній шкурі.

До речі, через кілька років цілком випадково я познайомився з бороданевою вдовою. Казали, чоловікова смерть її страшенно вразила. Нелегко усвідомлювати, що ти для когось був єдиною підставою жити і забрав цю підставу, ставши заразом і причиною смерті. Вона відрекомендовувалася вдовою загиблого в бою захисника незалежності. Сповнена гніву й ненависті, проклинала все «не наше». Мабуть, із часом вона й сама повірила в свою історію.

Сподіваюся, безплатна ділянка землі, квартира, пільговий автомобіль і висока пенсія швидко втішили її горе. Вона не відмовилася від усього цього на користь чоловікових батьків, біль яких від втрати єдиного сина ніколи не минає. Вони померли за кілька років – як зазвичай кажуть старі люди, з горя.

Якщо горе колись ставало природною причиною смерті, у родині Князя його точно можна записувати до сімейної історії хвороби.

Марко і Марко

У містечку за десяток кілометрів від лісопилки проходила остання лінія розмежування – за іронією долі, біля дитячого садка. До війни містечко налічувало кілька тисяч жителів. Цей садочок був єдиний в окрузі, тому батьки з усіх навколишніх сіл залишали тут своїх дітей. Через постійні бої містечко дожилося до того, що камуфльовані прибульці назвали його Малий Берлін. З одного краю містечка будівлі займали наші, з другого боку – їхні вояки. У самому центрі розташувався парк у формі правильного кола, посередині якого стояла тендітна споруда на кшталт збірного будиночка. Зараз вона була зовсім порожня, і серед усієї нашої метушні це був чи не єдиний подих справедливості. Будівля, ще кілька місяців тому сповнена галасом дітей з усієї округи, заслужила не належати ні нам, ні їм.

Становище на цій ділянці фронту склалося так, що після тривалої виснажливої боротьби за кожен метр території обидві армії закріпилися на своїх позиціях і вже не вдавалися до спроб посунути лінію фронту вперед. Це було схоже на описану в підручниках з історії «окопну війну». Протягом останнього часу тут було страхітливо тихо. Ентоні, щоденний гість усіх тутешніх населених пунктів, знав ситуацію будь-де на нашому відтинку й казав, що вже два тижні тут не чути пострілів. Війська з обох боків упали в апатію, чекаючи наказів згори – польові командири не хотіли кидати підлеглих у бій, ризикуючи спричинити нові втрати. Здавалося, і одним, і другим добре й так, як є.

У перші дні після зниження інтенсивності боїв то тут, то там ще могла прилетіти граната чи куля, випущена навмання з вікна якоїсь будівлі. Але потім взагалі все стихло. Війська нервувалися.

Серед супротивників були люди, що раніше зналися, до війни працювали разом, зустрічалися у пивницях чи на ярмарках. Марко й Марко познайомилися, бо їхні діти ходили в один дитячий садочок – той, що тепер зяяв пусткою посеред поділеного навпіл містечка. Вони були одного віку, їхні діти були однолітками. Обидва знали, що другий Марко зараз на протилежному боці, і незабаром вони стали перегукуватися. Обидві сторони вважали «свого Марко» чимось на зразок речника підрозділу, і в пообідні години біля кожного з них постійно крутилося по кілька приятелів, нашіптуючи «своєму Маркові» щонайдошкульніші лайки, щоб той крикнув їх другому.

Спершу вони жорстоко провокували один одного, вигукуючи грубі жарти про всіх і все, згодом спілкування перейшло в спокійніше русло. Вони говорили про погоду, питалися про здоров’я, обережно, щоб не виказати чогось, що противник міг би використати. Марко питав тезка, чи не холодно йому, а той відповідав, що тепло, бо у них у всіх нова утеплена пухом зимова уніформа. І другому Маркові теж не було холодно: він повідомив, що їм видали обмундирування швейцарських альпійських стрільців і кожен солдат підрозділу в кишені знайшов пачку сигарет і шоколадку. Так що Марко не був і голодний. Коли один питав, як годують, то другий відповідав, що непогано, бо у них кашоварить шеф з віденського «Ексельсіору», їхній співвітчизник, який багато років працював в Австрії. Він доброволець, і його запросили спеціально в їхній підрозділ. Прекрасна людина й ще прекрасніший кухар. Розкішно готує все, від свинячих реберець із тушкованою капустою до французького салату з вимоченою у молоці з хроном і родзинками дрібно нарізаною шинкою, а щодня після обіду кожному належить порція шварцвальдського торта. Але, судячи з розмови, і протилежна сторона не була обділена. Щодня у них печеня, а якщо не хочеться армійської їжі, то дружини радо приносять домашньої. Перед вечерею ось під’їли копченої почеревини з бринзою, але не багато, щоб не перебити апетит.

І Марко, і всі їхні товариші знали, що обоє безсоромно брешуть, але ніхто їх не зупиняв. Навпаки, слухали ті вигадані меню і ніби вірили, що ось-ось усі ці страви з’являться перед ними. Щодня по обіді Марко й Марко підходили до муру, який охоплював парк навколо садочка, і починали свої бесіди. Бійці так призвичаїлися до їхніх діалогів, що в цей час навіть не тримали зброю напоготові.

Лише коли-не-коли хтось просто від нудьги міг стрельнути у бік ворога, на що Марко сердито лаявся і сварив товариша. Кожен з них після таких інцидентів боявся, що другий перерве спілкування, але невдовзі розмови поновлювалися. Наш Марко щиро привітав тезка з другою вагітністю дружини, на що противник відповів, що як буде син, то назве його Марком. Тільки не по батькові, а на честь другого Марка. Розпитували, як почуваються діти й дружини, що вони роблять, поки чоловіки на фронті, чи всього вистачає, щоб перезимувати, і чи планують після закінчення війни лагодити дах і робити центральне опалення.

Але після двох тижнів тиші в містечку, над яким лунали тільки перегукування двох Марків, один п’яний солдат звідти випустив довгу автоматну чергу в наш бік. Саме тоді, коли наш Марко підходив до свого звичного місця для розмови, кулі перетнули йому шлях. З того боку почувся Марків голос:

– Якого ти дідька лупиш? Ще в когось влучиш!

Іще одна довга черга скосила й того Марка – поранений у ногу, він упав на землю. Спалахнула стрілянина. Кулі свистіли з усіх боків, впивалися у стіни будинків, били шибки й шукали м’яса. Поранений Марко, скоцюрблений, лежав під лавкою біля входу в парк. Коли через півгодини стрільба нарешті стихла, Марко спробував відповзти, але куля снайпера пробила йому підошву. Наші намагалися дістатися до нього, та снайпер не давав підійти ближче, ніж на десять кроків.

Ситуація знову вийшла з-під контролю. На їхньому боці співали бойових пісень, святкуючи тимчасову перемогу.

Змерзлий Марко під лавкою долежав до вечора, коли його товариші нарешті зрозуміли, що саме час покликати когось на поміч, бо буде пізно.

* * *

– Цього разу піде не трійка, – обличчя Церо скривилося, ніби він щойно з’їв лимон. – Ти за старшого, – він тицьнув на мене пальцем. – З тобою йдуть Черкез, Швидкий і Борна. І Ентоні візьміть.

– Нащо нам здався Ентоні? – Швидкий не міг стриматися. – Там же немає пам’ятників.

– Ентоні знає місцевість краще за будь-кого. Буде вам корисний.

– Церо, а що там робиться?

Церо зітхнув, розгладивши пальцями вуса.

– Снайпер тримає нашого під прицілом, той не може зрушити ні на сантиметр. Ніхто не може підступитися до нього, і він не може виповзти звідти. Очевидно, снайпери міняються. Хто пробує підійти, одразу дістає кулю під ноги.

– І по темному? – спитав я.

– Ця погань має нічний приціл. Ти сумнівався? – відповів Церо.

– Наш поранений? – спитав Борна.

– Зловив чергу по ногах. Якщо пролежить там ще кілька годин, то вже навіть як витягнемо – гангрена його доб’є.

– Та ніяких проблем, – бовкнув Швидкий. – Пошлемо Борну, він поп’є з тими пацанами ракії і заразом їх однією лівою всіх вкладе.

– Вони не пацани. Хлопчаки, – докинув Черкез.

– Ну все, припиніть! – крикнув Цероваць. – Ви розумієте, коли можна дуріти, а коли ні? Чи геть ідіоти?

– Вибач, Церо, просто погано почуваюся. Сигарети закінчилися, довелося курити індійський чай, – не вгамовувався Швидкий.

– Геть звідси, щоб я тебе не бачив! Готуй спорядження, поки ми закінчимо!

Швидкий вийшов, а Церо все розгладжував вуса.

– Хлопці, ситуація геть кепська. Вони там від вас чекають дива, але навіть не думайте марно ризикувати. Якщо побачите, що нічого зробити не можна, хай один з вас потихеньку мені повідомить, і я скажу їхньому командирові, щоб вас відіслав, бо ви мені терміново потрібні.

Ми попрямували з класу. Коли підійшли до дверей, я прошепотів Борні й Черкезові: «Дивіться, зараз скаже зупинитися». Тільки я це промовив, як Церо нас зупинив. Ми разом пирснули.

– І що цього разу? – з усмішкою глянув на нас Церо.

– Та нічого. Просто я знав, що ти нас покличеш. Кіношний штамп. Неважливо. Кажи!

Цероваць нічого не зрозумів, але правив далі:

– Борно, тебе стосується.

Борна підняв голову, поправляючи шапку.

– Без самодіяльності. Ти не старший команди. Маєш командира, слухаєшся наказів.

– Ясно, – відповів Борна.

– На завданні мене заміняє старший групи.

– Ясно, – повторив Борна.

Усі помітили його занадто покірний тон. Мені здалося, якби Цероваць раптом надумав ще щось додати, Борна і втретє сказав би: «Ясно», аби тільки допекти командирові.

Але моє припущення розтало, коли я зирнув на Борну. Усім своїм щонайсмиреннішим виглядом він показував, як щиро сприймає наказ.

* * *

– Ти збираєшся нас повбивати, перш ніж доїдемо до місця? Yes? Я їхав, не знімаючи ноги з педалі газу. Джип летів потрісканим асфальтом, оминаючи ями. Ентоні занепокоєно дивився перед собою, сидячи на задньому сидінні, Швидкий і Черкез, як завжди, дуріли, тягаючи одне одного за вуха й виписуючи ляпаси. Ми доїхали швидше, ніж планували. Там хлопці зустріли нас радо, хоч і занепокоєно. Сказали, що до цього часу нічого не змінилося. Ми зайшли за будівлю, за якою розмістилися наші, і посідали на газон.

– Ентоні, розказуй. Як дійти до парку, щоб снайпер нас не побачив?

– Ніяк, man. Ніяк не дійдеш, снайпер вас бачить all the time.

– Але ж має бути якесь місце, щоб можна було підійти збоку?

– Немає такого місця. Та дивися сам. Містечко розділене навпіл прямою лінією, снайпер прострілює сектор дев’яносто градусів.

– І він точно не один, – докинув Черкез.

– Так.

– Мабуть, там ще й помічник з біноклем, – додав Борна.

– Або навіть двоє, – припустив Швидкий.

– Можливо. У всякому разі, дійти туди ти не зможеш.

Ми змовкли, обмірковуючи можливості. Перше завдання – дістатися до Марка й витягти його. Друге – ліквідувати снайпера. Простір між будівлею, де ховалися наші, і лавкою, під якою лежав Марко, скидався на невеличкий майданчик, їхній снайпер увесь його тримав під прицілом. Якби Марко впав хоч на десяток метрів далі, міг би відповзти під прикриття дитячого садочка й вибратися з парку, тримаючись правого боку. Але зараз він лежав без будь-якого захисту, а ми могли дістатися до нього або з парку, або через відкритий майданчик, і в кожному разі потрапляли під кулі.

Підійти до Марка можна було тільки під захистом броньованих щитів, зібраних «черепахою». Усе дуже просто. За винятком того, що ми таких щитів ніколи не бачили, не кажучи вже про те, щоб їх мати. Знешкодження снайпера – ще важче завдання, бо ми й гадки не мали, де він засів. Якби нам достатньо часу, хтось із нас міг би подражнити снайпера, щоб він озвався, і за пострілом ми встановили б його позицію. А він міг сидіти будь-де в будинку по той бік дитсадочка. У споруді на чотири поверхи з п’ятьма входами стрілець міг ховатися за будь-яким вікном і будь-якою діркою в покрівлі. До того ж, ми не знали, один він чи хтось його прикриває.

– Що оце за нами, навпроти дитсадка?

Ми подивилися туди, куди показав Борна. Ентоні примружив око, ніби цілився, і промовив:

– Цементний завод. Отак і розділили місто. У них житлові будинки, у нас – цементний. Shit happens.

Борна взяв бінокль і довго розглядав покинутий завод з купами піску й підйомними кранами.

– Давно не працює?

– Не знаю. Можна спитати місцевих. Мені, хлопці, треба тут дещо зробити, я підійду пізніше.

Ентоні пішов, а ми за десять хвилин разом з кількома тутешніми бійцями були біля цементного заводу. Ті привели з собою немолодого чоловіка, який до війни, як з’ясувалося, був там начальником зміни. Борна відвів його убік і почав щось із ним обговорювати. Дядько тицяв пальцем то туди, то сюди, детально розповідаючи про все, що Борна питав.

– Я зрозумів, який план, – бовкнув Швидкий. – Запустимо завод, зробимо бетонний одяг для нас, і в ньому підемо в парк.

– Ні, не так, – заперечив Черкез. – Підмішаємо цементу в ракію, віднесемо їм на знак примирення і дочекаємось, поки вони вип’ють і в них закам’яніють шлунки.

– Може, спершу самі спробуєте, як спрацює? – зауважив я. – Можу націдити вам по півлітра.

Борна повернувся і перервав нас:

– Ось яка штука. Ви підете за будівлю і, коли я по рації подам сигнал, побіжите до лавки в парку.

– Справді? – не дослухав Швидкий. – А чому не зараз? Раніше підемо – раніше повернемося.

– Не тріскоти, Швидкий, – перебив Черкез. – Дай дослухати.

– Усі тутешні хлопці будуть готові і, коли я їм скажу, разом почнуть стріляти поверх дитячого садка. І стрілятимуть доти, доки ви його винесете.

– Ага, можливо. Супер! – вигукнув Швидкий, знімаючи шапку й ляскаючи нею об руку.

Невідомо звідки намалювався Ентоні. Захеканий, він підбіг до нас і спитав:

– Агов! Хтось знає Марка Ковачевича?

– Який ще Марко Ковачевич? Звідки ти впав? – здивувався я.

– Марко Ковачевич. Хтось знає це ім’я? Хто він?

Один з тутешніх бійців висунувся з-за мене й став у коло з нами.

– Марко Ковачевич? Це через нього ви тут. Той, якого снайпер тримає у парку.

Ми спантеличено дивилися на Ентоні, його ж ця відповідь, здається, збентежила ще більше, ніж нас.

– То не той Марко Ковачевич! – відмахнувся він.

Ми перезирнулися. Один з місцевих хлопців долучився:

– З їхнього боку також є якийсь Марко, думаю, його прізвище теж Ковачевич. У нас це поширені ім’я та прізвище. Може, про того йдеться?

Швидкий коротко підсумував:

– Так, до біса цього Ентоні.

– Зрозумів? Іди до біса, – докинув Черкез.

Ентоні подякував і пішов. Черкез і Швидкий обійнялися, як до танцю, і стали вихилятися, підспівуючи: «До біса Ентоні, до біса». Хлопці з тутешнього підрозділу тупо дивилися, нічого не розуміючи. Можу тільки уявити, що вони потім казали про нас. Борна зупинив наших дурників і поклав руку на плече літнього начальника зміни:

– Так, народ, слухайте. Я з шефом іду на завод. Моя група чекає тут за рогом. Ви всі – займайте позиції зі зброєю напоготові. Увімкніть радіо на 10,8.

Усі налаштували радіостанції на вказану частоту. З динаміків почулося шипіння. Борна пояснив свій план нашим колегам, потім тицьнув пальцем у мене:

– Ви троє, коли я скажу «Вперед!» – бігом до лавки, хапаєте хлопця й тягнете до пам’ятника в парку. Там буде місце першого перепочинку.

Я пальцем намалював дугу на снігу.

– Я біжу до дитсадка й закидаю гранатами дорогу. Це єдине місце, через яке до нас можуть підібратися.

Борна схвально кивнув.

– Черкез і Швидкий з пораненим лічать до двадцяти. За цей час наші хлопці обходять дитсадок. Після того всі відступаєте. Шлях для відступу буде чистий.

Ми розійшлися на свої місця згідно з планом. Я, Черкез і Швидкий чекали за рогом невеликого житлового будинку. Швидкий почав нарікати:

– Якщо я не помиляюся, Церо сказав, що ти керуєш операцією.

– Сказав, тільки я гадки не маю, що міг би зробити в цих умовах. Добре, що Борна знає.

– Справді? Бо я досі не розумію, як ми маємо витягти того типа під кулями снайпера, тільки тому, що Борна подасть нам сигнал.

– Я теж не знаю, але я йому вірю, хоч що там він придумав.

– Я теж вірю, – підтримав мене Черкез.

Швидкий схопився за відлогу куртки, де ховав чорний значок з літерою «А».

– Я панк, я вірю тільки в хаос. І за кілька хвилин, як я бачу, будуть у нас його повні вуха.

– І повні штани, брате, – додав Черкез, куйовдячи Швидкому волосся.

– У мене все найкраще виходить під тиском…

Швидкий не встиг договорити, як у нас за спинами спалахнуло яскраве світло. Ми разом розвернулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло було таке потужне, що все навкруги сяяло, як опівдні в сонячний день. Ми розреготалися. У те, що ми побачили, важко було повірити. Черкез вигукнув, мало не поглушивши нас:

– Та цей Борна справді ненормальний!

З боку цементного заводу, з верхньої частини паркану, який його оточував, лилося сліпучо-яскраве світло. Розташовані вздовж всього паркану, на вершечках кранів і резервуарів прожектори розігнали темряву. У бік заводу боляче було дивитися. Гуркітливий оркестр автоматів завів симфонію пострілів у напрямку противника. У цей час з наших радіостанцій почулося Борнине: «Вперед!» Ми щодуху кинулися до парку. Швидкий панічно репетував на весь голос:

– Супер, тепер нас снайпер бачить як на долоні!

За кілька секунд ми опинилися поруч з лавкою, під якою стогнав Марко. Обидві ноги в нього були прострелені, кров загусла від морозу, та й сам він уже задерев’янів. Черкез і я вхопили його під пахви, Швидкий узявся за ремінь, і ми бігом потягли Марка в парк. Щойно ми встигли сховатися за пам’ятником, світло згасло. Довгі черги пронизували небо над нами.

– Хто вимкнув світло? – закричав Швидкий.

– Якщо нічний приціл освітити в темряві – добре насиплеш солі на хвіст! – відповів Черкез, який уже зрозумів план Борни. – Місцевість освітили – снайпера засліпили. Звісно, снайпер вимкнув нічний приціл, розраховуючи, що бачитиме нас під світлом прожекторів, але Борна їх вимкнув. Нам дав достатньо часу, щоб вийти із зони обстрілу, снайперові – щоб почуватися одуреним до кінця року.

– Лічіть до двадцяти! – крикнув я собі за спину й побіг до дитячого садочка.

Ще в русі я зняв з пояса дві гранати й кинув на дорогу. Після першого вибуху почулися крики й стогони. Після другого криків не було, але через кілька секунд стало чути гупання чобіт солдатів, що розбігалися в різні боки. Далі вони спробували прокрастися під стінкою садочка. Я відчепив останню гранату і, як кулю в кегельбані, покотив вздовж стіни. Повернув голову до Швидкого й Черкеза.

– Черкезе! Допомагай!

За кілька секунд він підскочив до мене. Поки я навмання лупив за ріг короткими чергами, Черкез одну за одною кинув дві гранати. Швидкий навколішки тримав на руках пораненого Марка. Як міг голосно, щоб і ми чули, він лічив:

– Дванадцять! Одинадцять! Десять! Дев’ять! Вісім!

– Коли закінчить, біжимо до нього, хапаємо Марка й усі разом летимо до наших.

Я кивнув Черкезові, й далі стріляючи за ріг дитячого садка. Черкез працював зі мною в парі – коли мій автомат змовкав, він відкривав вогонь. Снайпери нас не бачили, а наші гранати й кулі не давали ворогові навіть підняти голови. Ми повернулися до Швидкого – той і далі щосили кричав:

– П’ять! Чотири! Три! Два! Один!

Як тільки він закінчив лічити, знову спалахнули прожектори. Потужні промені світла залили парк. Ми мали перед собою освітлений майданчик, яким треба було вибиратися. З нашого боку й далі безперервно свистіли кулі.

Швидкий тримав на руках майже вдвічі старшого чоловіка. Ця картина на мить здалася мені п’єтою[17], осяяною божественним світлом.

Одночасно зі спалахом прожектора ми почули й побачили вибух точнісінько в тому місці, де на нас чекали Швидкий і Марко.

Обхопивши ззаду Черкеза за шию, я потягнув його назад. Наче на ватних ногах, він безсило опустився на землю з довгим хрипким криком нелюдського болю. Я відступав назад і тягнув його за собою. Невже Швидкий мертвий? Ні, тільки не це! Не тоді, коли ми майже все довели до кінця. Стільки планування, такий ризик – і все даремно. Один вибух, схожий на влучення ракети, поховав усі зусилля…

Я не думав, що хтось з їхніх підбереться до нас, бо наші весь час обстрілювали парк. Тягнув Черкеза, а той і далі безсило висів на моїх руках, плакав і безтямно стріляв уперед і в повітря. У голові крутилася купа всього. Я намагався відігнати від себе намагання встановити, звідки могли поцілити Швидкого, і зосередитися на відступі. Мені ще треба було стримувати Черкеза і стежити, щоб своєю стріляниною він не вбив нас самих. Операція обернулася катастрофою. Досконалий план провалився. Ми ризикували собою і людьми, дали їм надію – і в підсумку втратили двох бійців. Гірше й бути не могло. Принаймні, так мені тоді здавалося.

За годину ми їхали до школи. На задньому сидінні Черкез тримав на руках плащ-намет з останками Швидкого й невпинно плакав. Ентоні тримав Черкеза. У кабіні смерділо. Мені чомусь подумалося, що Швидкий зараз смердить гірше, ніж те ягня, якого Ентоні смажив для Аміджі. Та й на вигляд не кращий. Я не знав, сміятися мені чи плакати. Нескінченний потік абсолютно недоречних думок. Механізм психологічного захисту.

Очі затуманилися, але жодна сльоза так і не витекла. Чомусь тоді я почувався мало не зрадником. Здавалося, я маю показати, що туга моя не менша за Черкезову. Але тієї ночі мої слізні залози не працювали. Жодна подія вже не могла викликати в мене сліз, хоч через певний час, згадуючи про це, я завжди плакав. Це було дивно, і знадобилося чимало часу, щоб звикнути. Надалі я зможу плакати тільки над спогадами.

Борна сидів біля мене. За всю дорогу від Малого Берліна до школи він тільки раз спитав, чи можу я вести машину. Я мовчки вдивлявся у темряву попереду, міцно стискаючи кермо.

Черкез

Я спостерігав за химерними димовими фігурами, що вилітали з Черкезових вуст. Цероваць обхопив голову руками, впершись ліктями в стіл. Борна розібрав автомат і змащував деталі. У класі ми були самі, всі інші розійшлися на завдання. Церо глянув на Черкеза й зітхнув.

– Обітри кров, Черкезе.

Він вказав пальцем на криваву пляму, що всілася на краю значка з літерою «А», причепленого до вилоги Черкезової куртки. Черкез підняв погляд на Церо й ледь розтуляючи вуста відповів:

– Нехай, так якраз добре.

Цей значок був єдиною впізнаваною річчю, яку можна було взяти у Швидкого. Черкез забрав його, коли хлопці з санчастини пакували ошматки тіла. Спочатку він кілька годин крутив значок на столі – так діти запускають крутитися монетку. Він вихилив кілька склянок ракії з явним бажанням вирубитися, але алкоголь його не брав. Черкез був тверезіший, ніж увечері, коли ми йшли на завдання. Він ще довго крутив значок у руках, німо плачучи десь усередині себе. Часом завмирав, шепотів своє: «От хай топче рак рака», знову схлипував і відпивав із пляшки. З останнім ковтком Черкез щосили швиргонув пляшку в бік груби і вийшов.

Повернувся він через півгодини.

За цей час Церо, Борна і я докладно проаналізували кожну хвилину операції у Малому Берліні. Хоч скільки ми намагалися, ніяк не могли зрозуміти, як керована ракета змогла потрапити в парк. Церо, мабуть, склав би справжню оду Борниному плану, якби про цю акцію можна було доповісти керівництву, – але це було геть недоречно через втрати, яких ми зазнали. Швидкий був нашим наймолодшим бійцем і справжнім улюбленцем частини. Йому було всього сімнадцять, коли він утік з дому й автостопом приїхав на фронт. Він попросився у якийсь підрозділ, але там побачили, що він неповнолітній, і передали його військовій поліції, а звідти відіслали назад додому. Але Швидкий знову тікав і приїжджав на фронт, аж поки Товариш Замполіт не привів його до нас з розташування якоїсь частини. Ми мали знову відвезти його додому, але малий зустрів тут свого сусіда Черкеза. Зрештою він залишився в поліції. Батьки зрозуміли, що не можуть завадити йому тікати. А звістка, що разом з ним служить хлопець з їхнього кварталу й наглядає за сином, трохи їх заспокоїла.

* * *

На перше завдання він пішов із Церо – його і ще кількох хлопців командир викликав у ті самі казарми, звідки до нас прибув Швидкий. Командир частини викликав Церовця, бо в одного з солдатів стався нервовий зрив і тепер він тримав увесь підрозділ під прицілом. Як з’ясувалося, того дня, опівдні, він дізнався, що вбили його брата. Коли йому повідомили про це, він ніби збожеволів. Хлопця намагалися вгамувати, але марно. Хтось неправильно оцінив ситуацію і спробував задавити його агресією, тож хлопець схопив автомат, усівся з ним на ліжку, а всіх присутніх у казармі загнав у куток. Цілу годину півсотні людей вмовляло цього схибленого відпустити їх, але тому було байдуже. Спершу зателефонували в місцевий відділок внутрішніх справ – до нього було кілька хвилин пішки, тільки пошту оминути. Але цивільна поліція відмовилася висилати свій наряд до військових.

Церо зупинив своїх хлопців перед дверима спального приміщення і порадив зняти всі ознаки поліції, щоб не дратувати і так розлюченого солдата. Поки він інструктував підлеглих, Швидкий прослизнув між них і зайшов у кімнату, гойдаючись із боку на бік, як зайшов би у кафе. З руками у кишенях чорної байкерської шкірянки він проминув ліжко з озброєним солдатом, зупинився посеред кімнати і став роззиратися. Церо з хлопцями здивовано спостерігали з коридора, приготувавшись до чого завгодно. Втім, поява молодого безбородого пацана з коротким рудуватим волоссям найбільше здивувала заплаканого бійця на ліжку, який перевів автомат зі своїх товаришів на несподіваного відвідувача. Згодом Церо розповідав, що Швидкий весь цей час з абсолютно байдужим виглядом оглядав кімнату, ніби шукаючи щось. Усі збентежено завмерли, бо ніхто в казармі не міг збагнути, що цей панк тут забув. Немовби не помічаючи, що діється навколо, Швидкий зігнувся, зазирнув під одне ліжко й голосно спитав:

– Чорт, ну й де воно?

Боєць на ліжку опустив зброю, намагаючись зрозуміти хто цей молодий цивільний тип і що його сюди привело. Пізніше хлопці казали, що вперше й востаннє бачили, як Цероваць перехрестився. Швидкий і далі з руками в кишенях зазирав у всі кутки, самовпевнено походжаючи туди-сюди, аж поки зупинився навпроти озброєного порушника, зазирнув під його ліжко й вигукнув:

– А топтав би рак рака! Осьде!

Зчудований солдат аж відклав автомат, спостерігаючи за Швидким. Той діловито попрямував до виходу, солдатові ж довелося встати з ліжка й зазирнути під нього, аби побачити, що ж там таке. Нічого не знайшовши, боєць гукнув до Швидкого:

– Гей, малий! Що шукаєш?

Швидкий показав рукою, щоб той почекав, і покликав Церо з групою у кімнату:

– Хлопці, я знайшов. Он там.

Цероваць неохоче зайшов у кімнату, заприсягнувшись добряче надерти дупу Швидкому, коли все закінчиться. За Церо, на подив усіх присутніх, зайшла й уся група. Швидкий нахилився, показуючи під ліжко:

– Ось тут!

Церо з хлопцями поприсідали, самі не знаючи, що робити далі. Вони почувалися, як актори на сцені, які перед вщерть заповненим залом позабували свої репліки. Тільки Швидкий самовпевнено патякав далі:

– Я ж казав, що має бути десь тут!

Перед очима здивованої публіки винуватець переполоху теж нахилився поруч з поліцейськими й пошепки спитав:

– А що ви шукаєте?

Поліцейські накинулися на нього, схопили за руки й ноги, намагаючись надіти наручники. Хлопець вигинався під їхніми міцними тілами, притиснутий до підлоги. Коли його нарешті вгамували, розпашілий шаленець крикнув Швидкому:

– Що ти шукав під ліжком?

Швидкий розреготався:

– Це просто спосіб змусити тебе дати людям спокій.

Коли після повернення у бригаду Церо спитав, як йому спало на думку без дозволу командира зайти в казарму і так безглуздо ризикувати, Швидкий з посмішкою відповів, що в нього найкраще все виходить саме під тиском обставин.

* * *

Черкез повернувся у спальне приміщення, хрускаючи суглобами пальців. Сів біля нас і зітхнув:

– Немає Ентоні, немає трави.

Церо по-батьківському глянув на нас:

– Хлопці, тільки не думайте, що ви в чомусь винні.

З того, що ви мені розповіли, я бачу, що все було сплановане й зроблене бездоганно.

– Бездоганно?! – вигукнув Черкез крізь сльози.

– Ви зробили абсолютно все, що можна було зробити. Я справді не бачу, як та ракета могла прослизнути крізь гілки дерев, але зараз це й не важливо. Може, це доля. Швидкий втік від смерті, коли загинули британські журналісти біля того самого пам’ятника. І вона його наче й досі чекала.

Зайшов Ентоні. На нас він ледь глянув. Черкез підскочив:

– А де ти був увесь цей час? Як під землю провалився!

Ентоні скривився. Черкез підійшов до нього впритул і щось тихо сказав. Ентоні вийняв з кишені пакунок і вклав Черкезові в руку. Обоє підсіли до нас, Черкез витрусив тютюн із сигарети й узявся забивати косяк.

– Принаймні, він не мучився, – намагався якось розрадити Церо. – Помер миттєво. На фронті годі бажати кращої смерті. А той бідолаха, як його там… Марко? Кілька годин пролежав поранений під прицілом снайпера і, коли нарешті ви йому дали надію – загинув.

– Його звали Марко Ковачевич, – сказав я. – Так нам сказав один з тамтешніх хлопців.

– Марко Ковачевич? Боже, яка іронія! – здивовано вимовив Цероваць.

Його слова нас заінтригували.

– У чому іронія? – спитав Борна.

Цероваць ще раз перепитав:

– Кажеш, Марко Ковачевич? Так його й звали?

– Так мені казав один з них.

– Ну от, – спохмурнів Церо. – Солдат Марко Ковачевич загинув перед дитячим садочком імені Марко Ковачевича.

Ми мовчки передавали сигарету по колу. Ентоні відмовився від трави, зате по-хазяйському підливав собі ракії. Коли косяк знову дійшов до Черкеза, той кілька разів швидко втягнув дим. На мить застиг, дивлячись кудись удалечінь, і знову коротко затягнувся. Я простягнув руку по сигарету, але Черкез знову завмер. Нарешті він випустив дим, примружив око й подивився на Церовця.

– Церо, що ти тільки-но казав про долю?

– Що він не міг її оминути. Це очевидно.

– Так, не міг… Кажеш, Швидкий уникнув смерті, коли британці загинули?

– Так. Покійний Шиме був тоді з ним разом.

– І я був, – додав я.

– Та… Ні, зараз це неважливо, – Черкез щось обмірковував. – Ти сказав, що він уникнув смерті біля пам’ятника, і я подумав…

Черкез видер пляшку з рук Ентоні й відпив.

– Ентоні!

Американець стрепенувся.

– Чому ти питав нас, хто такий Марко Ковачевич?

Ентоні розгубився. Він почав складати слова в речення, намагаючись не показати, що заскочений.

– Ну, я почув там ім’я, тому й питав, ось і все.

– Та облиш! – Черкез посунувся до Ентоні. – Тебе не було з нами весь час, поки Борна розробляв план порятунку. Ти сказав, що маєш справи. Які справи, Ентоні?

Ентоні засовався.

– Стривай-стривай, ти до чого ведеш? Що я зрадник? Ти здурів? Я доброволець, я тут з першого дня…

– Не викручуйся! Ти чув, що сказав Церо? Як називається той дитсадок?

Черкез піднявся з-за столу. Обличчя його вкрилося рум’янцем. Ніхто не міг зрозуміти, до чого він веде. Ми боялися, що з ним щось сталося. Я подивився на Борну й Церовця – схоже, вони були готові стрибнути на Черкеза, якщо буде потреба. Ентоні вкрився рясним потом. Він розмотав шарф і витер ним лоба.

– Так само, як той убитий. Right? Ну, і яке це має значення?

– То, може, в парку після війни зведуть пам’ятник Маркові Ковачевичу, якого ми не змогли врятувати?

– Може, – затнувся Ентоні.

– Чи ні?

Черкез прикурив сигарету.

– Люди будуть плутати, кому це пам’ятник. Маркові Ковачевичу з Другої світової чи тому, якого ми не врятували. Ім’я ж те саме – легко переплутати. Ти ж переплутав, Ентоні?

Ентоні схопився. Черкез почав кричати:

– Якщо садок має ім’я Марка Ковачевича, а в парку стоїть пам’ятник, – значить, це пам’ятник Маркові, чорт забирай, Ковачевичу, від якого й дитсадок називається! Так, Ентоні?

Борна й Церо перезирнулися.

Черкез уже оскаженів. Кров ударила йому в голову. Він стиснув кулаки й допитувався далі:

– Ти ж через це зникав, Ентоні? Крутився біля садочка, бо туди не діставав снайпер. Побачив пам’ятник, побачив, що на ньому написано «Марко Ковачевич», і саме через це прийшов до нас – питатися, хто це! Ти мав на увазі не того хлопця, що лежав під кулями. Ти питав про пам’ятник у парку! Шукав привід, щоб його зруйнувати!

Ентоні відштовхнув стілець, на якому сидів, і закричав:

– Та ти звихнувся!

Ми всі піднялися, чекаючи розв’язки. Бо вже зрозуміли, до чого веде Черкез, але ніяк не могли скласти його слова в якесь ціле, – в те, що сам Черкез уже збагнув.

– Ти питав, ким був Марко Ковачевич, щоб підірвати пам’ятник! Це ти заклав вибухівку під цоколь, Ентоні! Швидкого вбила ніяка не ракета, а пластид, який заклав ти, придурку!

Ентоні затрусився всім тілом.

– Поки ми ризикували життям, щоб урятувати людину, ти воював зі шматком граніту й дурним написом на ньому!

Я відчув, як гнів піднімається десь із живота й вибухає у мене в грудях. В Ентоні почалася істерика, він тремтів і корчився. Я намагався опанувати себе, щоб не завдати йому шкоди. Треба було, щоб він побачив наслідки своїх вчинків.

– Ти вбив дитину через свої мудацькі заскоки.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

Черкез схопив Ентоні за шию і розбив важку скляну попільницю об його голову.

– Покидьок! Який же ти покидьок, Ентоні!

Ентоні впав на підлогу. З його лоба юшила кров, а він, мов напівбожевільний, повторював:

– Вас там не мало бути, вас там не мало бути…

Церо подивився на мене й Борну. Черкез товк ногами Ентоні, горлаючи на весь голос:

– Дай, Боже, щоб тобі поставили пам’ятник у твоєму Новому Орлеані, падлюко! І щоб ніколи його не зруйнували! Щоб усі знали, якою мерзотою ти був!

Було чути, як хряскають кістки під ударами його черевиків. Черкез лупцював Ентоні ногами й усім підряд – стільцем, пляшкою, полінами… Ми мовчки вийшли з кімнати. Через двері приглушено чулися Черкезові крики й стогони Ентоні. Нам назустріч трапилося кілька хлопців із сусідніх кімнат, яких стурбували крики й удари.

– Ти! – Церо тицьнув пальцем на першого-ліпшого солдата з тих, що наближалися коридором. – Стань біля дверей і нікого не впускай. Це наказ.

Коли за півгодини ми повернулися, перед кімнатою тупцяло кілька цікавих. Боєць біля дверей нікого не впускав усередину. Церо негайно наказав усім розійтися.

Ми зайшли в кімнату й побачили одну з тих сцен, які неможливо забути. Ніколи.

Посеред кімнати на підлозі лежав непритомний напівроздягнений Ентоні. Його голова розпухла, тіло було вкрите кривавими синцями, руки з поламаними ліктьовими суглобами неприродно схрещені. Навколо на паркеті підсихали плями крові зі слідами черевиків. Біля Ентоні лежав закривавлений ніж, а на грудях червоніла вирізана літера «А». З беззубого рота стирчала шийка розбитої пляшки.

Обличчя Черкеза почорніло. Закривавленими щоками стікали сльози.

Татуювання

Черкез лежав на лікарняному ліжку, прив’язаний шкіряними ременями за руки й за ноги і ще одним широким ременем за талію. Хоч нам і здавалося, що він уважно на нас дивиться, насправді від седативних препаратів він навіть не усвідомлював, де він і що відбувається. Лікар дивився то на Борну, то на мене. Цероваць осторонь підкручував вус. Борну лікар запам’ятав ще з того епізоду зі щепленнями, тож цього разу спробував повестися жорсткіше, бо ми були на його території. Він підійшов до нас, схрестивши руки на грудях і тримаючи в губах дужку окулярів:

– Ну, панове, час закінчувати візит.

Я подивився на нього скоса, а Борна спокійно відповів:

– Я не вважаю це візитом. Ми прийшли по людину.

– Я радив би його залишити. Ми надамо йому найкращий догляд.

Я втрутився:

– Найкращий догляд – півлітра й смішна сигарета.

Лікар повернувся до Церовця.

– Командире, ви ж не збираєтеся насправді його забрати?

– Збираємося, лікарю. Поспить, відпочине, і завтра буде як новий. Як той, другий?

Лікар надів окуляри, засунув руки в кишені білого халата й зітхнув.

– Він дуже травмований… Як, кажете, це сталося?

Цероваць відкашлявся.

– Я ще нічого не казав, але зараз скажу. Повертаючись із Малого Берліна, хлопці потрапили в засідку. Їх усю ніч тримали в полоні, але нам вдалося їх витягти звідти. Тому хлопцю дісталося найбільше.

– Судячи з його ушкоджень, це був справжній воєнний злочин, – занепокоївся лікар.

– Що ж, лікарю – це війна, зараз засобів не вибирають.

– Його, мабуть, катували цілу ніч. Бідолаха…

– Що ви хочете, лікарю, – воюємо зі звірами. Ми бачили й гірші речі.

– Так, я теж… Але то були поранені, а не отакі перемелені.

Церо намалював пальцем коло в повітрі над Черкезовим ліжком:

– Лікарю, ми вже пішли б, то, може…

– Відв’язати? Ви таки його забираєте?

– Забираємо.

– Гаразд. Вам треба дещо підписати…

– Лікарю! – перебив Цероваць. – Ви зареєстрували, що він надійшов до вас?

– До цього ще не дійшло, але то звичайна бюрократія, ми завжди оформлюємо наприкінці…

– Не треба, лікарю. Розв’язуйте його!

Ми винесли Черкеза, як мішок. Лікар ішов слідом, аж поки ми не сіли в машину. Він сперся на дах авто, нахилився і спробував ще раз переконати відмовитися від наших намірів:

– Прошу, подумайте ще раз…

– Ми подумали, – відповів Борна, підсуваючись до вікна.

Лікар відступив від машини із заклопотаним обличчям. Я натиснув на газ і махнув йому:

– Бувайте, сестро Мілдред.

Ми виїхали з лікарняного подвір’я на головну дорогу. Черкез спав на задньому сидінні. Його голову Борна поклав собі на коліна. Церо на передньому сидінні тримався великою долонею за ручку дверей. Нарешті він глянув на мене зі здивованим усміхом.

– Сестра Мілдред?

– Луїза Флетчер[18].

– Медсестра Мілдред Ретчед, – докинув з-за спини Борна.

– «Пролітаючи над гніздом зозулі», – додав я.

– Мілош Форман. Сімдесят п’ятий, – підсумував Борна.

Церо засовався на сидінні:

– А хай би вас з вашими Мілошами, сімдесят п’ятими та вісімдесят п’ятими! Психи.

– Добре, добре. Принаймні, ти знайомий з такими людьми, – засміявся я. – Пам’ятаєш, коли ми востаннє їхали разом?

Церо подивився на дорогу й крадькома посміхнувся.

Того вечора ми були в місцевому відділі поліції, де Церо мав зустріч з їхнім начальником. Поки вони говорили, ми напилися до безтямного стану. Коли врешті треба було їхати в село, Церо покидав нас у машину й вирішив сам сісти за кермо. На задньому сидінні вмістилися Швидкий, Черкез і я. Аміджа сів біля Церовця. Важко було добрати, хто п’яніший. Не дуже пам’ятаю, про що ми говорили, але точно знаю, що Швидкий раптом почав плакати. Рюмсав усе сильніше, що нам аж закладало вуха. Заскочила його якась депресія, і він заходився плачем, наче мала дитина. Черкез не міг більше слухати і почав ляскати Швидкого по голові, вимагаючи, щоб той замовк, але малий від цього тільки сильніше завивав. Продовжуючи молотити Швидкого по голові, Черкез теж розплакався, і тепер вони вже вдвох роздирали нам вуха. Черкез усе ляскав і ляскав, повторюючи: «Ану не плач! Не плач, скотиняко! Припини!»

Я й Аміджа так розлютилися, що вдвох взялися їх бити. Аміджа виліз назад з переднього сидіння, і почалася справжня божевільня. Ми перекидалися через голови, штовхаючись навсібіч руками й ногами. Цероваць певний час намагався керувати машиною, але скоро втомився від вихляння по дорозі, зупинився й заглушив двигун.

Ми нарешті вгамувалися, Швидкий і Черкез перестали вити, і тут Церо з серйозним обличчям повернувся до нас і заявив: «Біда, хлопці. Бензин закінчився. Виходьте й штовхайте машину». Отак ми вчотирьох пхали машину, а Церо однією рукою тримав сигарету й курив у відчинене вікно, а другою розслаблено кермував. Уже ніхто не галасував, а за два кілометри всі чотири «автомобільні двигуни» в камуфляжі геть протверезіли.

Коли ми вкотре зупинилися, щоб ковтнути повітря, Церо визирнув – пересвідчитися, що все спокійно. Переконавшись, що ми вже в нормі, він кинув у наш бік недопалок, завів машину й гукнув, від’їжджаючи: «Побачимося у школі!»

* * *

Після дванадцяти годин сну Черкез прийшов до тями. Встав, потягнувся і пішов у кухню. Ми попленталися слідом, вдаючи, що й самі голодні. Обговорюючи щось геть безглузде, весь час спостерігали, як він поводиться. Поки ми пили каву, Черкез з’їв яєчню з шести яєць із сиром, запив її йогуртом, провів язиком по зубах і вийшов у двір. Через вікно ми бачили, як він обмацує кишені форми. З верхньої кишені куртки він здобув пакунок з травою, розгорнув його й завмер. Певний час він сидів на лавці у дворі, втупившись в одну точку й перебираючи якісь свої думки. Потім кількома рвучкими рухами розірвав пакунок і розкидав марихуану в багно. Затоптав ногами, ще кілька хвилин посидів і прикурив звичайну сигарету.

Двір блищав, наче хтось розсипав бите скло по снігу. Було тепло, ми вийшли в самих сорочках. Сонце нас того дня трохи пригріло, але вже після обіду знову сховалося, і більше ми його не бачили аж до кінця тієї зими.

– Хто зі мною? – запитав я. – Піду до Божевільного Міле, бо обіцяв йому пляшку гасу.

– Так, можна трохи розім’яти ноги, – підморгнув мені Церо, натякаючи, що треба підбити Черкеза до прогулянки.

– Ну ходімо, чорт з вами. Усе одно краще, ніж тут чекати, поки хтось із командування викличе сторожити їх біля горщика.

Двома стрибками я повернувся у спальню, прихопив пляшку з гасом і попрямував за Борною і Церовцем. Черкез пішов за нами без єдиного слова.

Міле, на наш подив, сидів на порозі. Він рідко вибирався зі свого барлогу, але, видно, і йому захотілося подивитися на сонечко. Ми обережно наблизилися до нього. Він одразу впізнав Церовця і встав, щоб привітатися.

– Доброго ранку, вчителю.

– Здорові будьте, пане Міле, – відповів командир.

Нас Міле не впізнавав, хоч ми не раз бували у його хаті. Живучи в постійній напівтемряві, старий, навіть якби й хотів, не міг запам’ятати обличчя усіх солдатів, з ким зустрічав ранки.

– Ось, Міле, трохи гасу, щоб краще видно було, як дрова підкладати в грубку.

– А може. Дякую, синку! – зрадів Міле.

– Тільки не пий його замість ракії, – докинув Борна.

– От туман пустий! – беззубо засміявся Міле. – Де ж ти таке бачив, щоб гас пили?

Міле роздивлявся нас у світлі сонця. Усміхався, кивав головою і переводив погляд з одного на іншого, наче вперше в житті нас бачив. Та подивившись на Борну, старий завмер. Усмішка застигла на його обличчі і вже за мить зникла. Борна подивився на Міле й усміхнено кивнув йому. Міле ступив крок до нього, ніби намагався щось прочитати за обличчям. Старий зазирнув йому в очі, відступив на крок назад, щось зважив. Церо подивився на мене, я – на Черкеза. Міле випустив з руки пляшку, нижня частина обличчя затремтіла, а маленькі чорні очі заволокло сльозами. Невеличкими кроками Міле відступав від Борни й наближався до Церовця. Тремтячим пальцем він показував на Борну й намагався щось сказати. Ми всі здивовано дивилися на нього. Борна наморщив лоба, дивлячись на нас і намагаючись збагнути, чи хтось розуміє, що відбувається. Церо зітхнув, поклав руку на дідове плече й спитав:

– Що сталося, Міле?

Старий заплакав, тулячись до Церовця. Пальцем він і далі показував на Борну.

– Ти! Це ти!

Порізане зморшками обличчя стало мокре від сліз. Божевільний хапав ротом повітря і тремтів.

– Ти вбив мого сина!

Вражений Борна нервово посміхнувся. Черкез підступив до діда:

– Що ти мелеш?

Міле обома руками показував на Борну:

– Ти моєму синові в лісі відрубав голову! Ти казав, щоб я всім передав, що буває з тими, хто не за вас!

Борна був схожий на дитину, яку злапали на крадіжці. Я сам не міг добрати, що це Міле таке каже, хоча сенс кожного його слова розумів дуже чітко. Церо схопив старого за руку й струсонув:

– Міле! Агов, Міле! Зберися, старий, заради Бога! Ти розумієш, що кажеш?

Міле відскочив від Церовця і кинувся на Борну. Вчепився руками йому в обличчя і крізь плач кричав:

– Убивця! Ти вбив мою дитину! Убивця!

Борна скам’яніло терпів дідові удари. Розгублено дивився на мене, не знаючи, як реагувати. Міле схопив його за груди й торсав туди-сюди старими немічними руками. Він скидався на хлопчика, що силкується струсити незрілі плоди з грубого дерева. Борна навіть не намагався захиститися. Здавалося, він не бачив сенсу ні в захисті, ні в спробах когось у чомусь переконати. Найгірше було те, що я в його очах побачив визнання безсилості, неможливості довести, що старий помиляється. Ми наскочили на дідугана. Намагалися відірвати його від Борни, але старий учепився, немов обценьками. Ми всі були шоковані, але розуміли, що перш за все треба заспокоїти Божевільного Міле. Нарешті ми відірвали його від Борниної сорочки й потягли вбік. Перечепилися й усі разом впали на землю. Міле впав на нас, тримаючи в руках шматки тканини від куртки. Борна підійшов до нас – наляканий, розгублений, з благанням у погляді. Він потребував підтримки, але я не був упевнений, що він її заслуговує.

Мене жерли сумніви. Що як Міле каже правду? Чи виправдовує Борну те, що він урятував мене? Я розумів, що завжди буду вдячний йому за порятунок, але окрім того існує ще щось, якась сфера, в яку я не мав сили увійти. Чи справді Борна до амнезії був на іншому боці й убивав наших? І може – а це ще гірше – син Божевільного Міле не єдина його цивільна жертва?

Ми підвелися, тримаючи Міле між собою. Церо взяв його за руку, повів у хату і вклав на ліжко. Черкез, Борна і я мовчали. Мовчки стояли посеред дороги сонячного зимового дня. Черкез підняв автомат і навів на Борну. Я підняв свій і після кількох секунд роздумів притулив його до Черкезової голови. Борна стояв і дивився на нас зі сльозами на очах. На мить мені здалося, що я почув звук труби Енніо Морріконе. Церо вийшов з хати й завмер на порозі, дивлячись на нас. Борна озвався:

– Черкезе… Це не я.

– Звідки ти знаєш? Ти згадав?

Борнин голос тремтів.

– Найпростіше було б зараз сказати, що я все здумав, і вигадати якусь історію про себе. Але, люди, щиро вам кажу: я не пам’ятаю.

– Значить, це міг бути ти! – крикнув Черкез.

Церо покликав мене. Я озирнувся й побачив цівку його автомата.

– Опусти зброю. Негайно! – скомандував він.

Я кинув автомат у болото. Черкез і надалі цілився в Борну, підступивши до нього на кілька кроків. Усі ми зійшлися на середині дороги. Борна стояв у розірваній сорочці. На його плечі видніла частина великого татуювання, що спускалося кудись на лопатку. Церо підійшов і зірвав рукав роздертої сорочки. Ми перезирнулися.

– Що це, Борно?

Церо стволом показав на татуювання. Майстерно зроблене, з датою і роком на стрічках, обвитих навколо щита. За кольором можна було сказати, що зроблене більше року тому, але сумніви розвіювала дата. Самий початок війни. Борна намагався роздивитися, що там, на лопатці. Потім глянув на нас і знизав плечима. Черкез прихилився, намагаючись розібрати напис. Мене обдало холодним потом. У долонях і ступнях закололо. Цероваць подивився на мене, піднявши ліву брову.

– Знаєш, що це?

– Знаю.

Мені стисло горло. Я не міг повірити в те, що відбувалося.

– Борно, – покликав я його.

Мій голос здався чужим, ніби ці слова казав якийсь актор, який заміняв мене у найскладніший момент ролі, а сам я десь високо над знімальним майданчиком, сиджу на крані в кріслі за камерою і роздивляюся акторів. Борна мав татуювання підрозділу спецпризначення. І не абиякого, а найелітнішого, підготовленого для ведення бойових дій у будь-яких умовах. І що найгірше – він воював проти нас. Я глитнув і процідив:

– Борно, ти їхній.

У Церовця пересохло в горлі. Він вперся стволом Борні в серце й загримів:

– Маєш три секунди, щоб сказати мені ім’я і звання, інакше тобі кінець.

Борна заплющив очі. По його щоках текли сльози. Несподівано спокійним голосом він відповів.

– Я не знаю.

Церо смикнув затвор і почав відлік:

Черкез вискочив перед командиром, схопився за його автомат:

– Припини, Церо! Припини рахувати! Не треба. Ніколи більше не лічи. Ніколи більше.

Церо проковтнув слину. Я підійшов до Черкеза й узяв його за пояс.

– Швидкого більше немає, і цього вже не зміниш. Нам треба зберігати глузд, ми всі під тиском…

Черкез відскочив від мене.

– У мене все найкраще виходить під тиском!

Він повернувся до Борни, притиснувши автомат йому під підборіддям, і засичав:

– Не має значення, як тебе звати! Важливо, хто ти! А ти – не наш!

Борна переводив погляд з одного на іншого. Я хотів відштовхнути Черкеза, але не знайшов сили. Це більше не моя справа. Черкез сильніше натиснув стволом Борні під підборіддя. Борна ще раз сказав:

– У цих умовах ніхто більше за мене не хотів би знати відповіді на ваші запитання.

Цероваць опустив автомат і презирливо кинув:

– Достатньо вже того, що ти замість «амеб» вирішив вимовити: «амінь»!

Борна не знав, куди діти очі. Черкез краєм ока побачив, що зробив Церо, і сам опустив зброю. Командир простягнув мені свій автомат:

– Візьми.

Я прийняв автомат, передчуваючи, що це не обіцяє нічого доброго. Церо взяв Черкеза під руку й повернувся у бік школи. Повернувся до мене:

– У тебе найбільше прав вирішувати, що робити далі. Оно ліс. З ним не повертайся. А що ти зробиш – буде на тобі.

Посеред вулиці я тримав Борну на прицілі. Утім, він все одно не мав наміру тікати.

Ми рушили до лісу.

Септик

У нашому класі було навдивовижу людно. До нас прийшли хлопці з військової поліції і вимагали зустрічі з Церовцем. Після кількох місяців служби у виснажливому темпі бійці вже відкрито висловлювали невдоволення. Досить давно говорилося про те, що при командуванні оперативної зони сформовано цілий батальйон військової поліції, який досі нікуди не розподілили. Як ми були розчаровані тим, що нам не надсилають заміну чи хоча б посилення, так і хлопців з батальйону мучила бездіяльність. Тижнями вони просиджували в покинутому санаторії в центрі міста й чекали розпоряджень, при цьому їм не можна було навіть зателефонувати чи поїхати додому. Коли підлеглі Церо дізналися, що цілий батальйон б’є байдики в місті, поки кожен з нас тягне лямку за трьох, було вирішено натиснути на командира. Чи мав він можливість вимагати посилення – велике питання, бо мені здається, що його якраз і не питали, чого потребують війська на лінії. А начальству в місті головне – щоб завдання виконувалися, а робить це п’ятдесят чи сто п’ятдесят людей – яка різниця? Розвідники ж, наприклад, ніколи не скаржилися. Не тому, що нас усе влаштовувало, просто ми були прикомандировані до підрозділу військової поліції, і хоч усі завдання виконували разом з ним, Цероваць у першу чергу був їхнім командиром.

У спальному приміщенні ще ніколи не було стільки людей, а я ніколи не почувався самотнішим. Черкез глянув на мене, наче безмовно питаючи, чи не хочу я поговорити про те, чому з лісу повернувся сам. Але я уникав і цього погляду, і його самого, і будь-яких розмов. Гамір у кімнаті не стихав. Я сів на матрац і закурив. Усі, крім Церовця, теж посідали. Він стояв біля класної дошки й чекав, поки хтось пояснить причину зібрання. Нарешті встав чолов’яга, якого називали Септик.

– Церо! Перш за все маю попередити, що висловлюю не тільки свою думку, а думку всіх присутніх. Ми дещо обговорювали останніми днями, і мене обрали, щоб повідомити тобі, до чого ми дійшли.

– Гаразд, Септику, – відповів Церо. – Я уважно слухаю.

Септик, заохочений такою реакцією, вів далі:

– Разом із розвідниками нас рівно п’ятдесят. Ми відбуваємо варту на шести постах навколо штабу. Ми тримаємо розвідгрупу на лісопилці. Ми патрулюємо місто, розбираємося з п’яними солдатами, які стріляють на вулицях і чинять мародерство. Ми охороняємо в’язницю, хоча це робота винятково цивільної поліції. Ми супроводжуємо всіх офіцерів, хоч куди вони з водіями виїжджають, навіть якщо на кілометр від штабу або додому переночувати. Ми чергуємо на блокпостах біля всіх населених пунктів в окрузі. Проводимо розвідку за лінією, щодня ходячи у нічийну зону. Чергуємо на посту в штабі. Окрім цього, десятьох з нас відібрано у розстрільну команду. Ми маємо чотири години вільного часу на день, і навіть у цей час повинні перебувати в постійній готовності.

Церовця така розлога промова вже починала дратувати. Він нервово зітхнув і спробував її скоротити:

– Септику, у нас тут не зустріч роботодавця з профспілкою. Коротше!

Септик зрозумів нетерпіння командира і спробував перейти до суті.

– Люди знервовані й розлючені. Почалися конфлікти. Хапаються за ножі, коли програють у карти. У таких умовах не можна нормально служити. Ми вимагаємо ротації.

У класі повисла тиша. Цероваць утупився у Септика. Той занепокоївся.

– Від мене вимагаєте ротації? Саме так?

Септик зірвався на крик:

– Чорт, ну хоч пусти нас додому на тиждень! Дай нам відпочити! В інших підрозділах люди стоять зміну дві години і відпочивають у пасивній готовності, а ми в такому темпі всі скоро опинимося в божевільні! Якщо не загинемо ще до того.

Септик сів. Усі дивилися на Церовця. Церо зітхнув.

– Добре, Септику. Я можу передати все, що ти сказав, командуванню, але що вони там у місті вирішать – від мене не залежить.

– Цього буде достатньо, – відповів Септик. – Далі так продовжуватися не може. Тут взагалі все тримається тільки тому, що ми самі вирішили триматися. Та ось: глянь на мою ногу! – Септик простяг ногу в товстій шкарпетці. – Я ходжу на чати без черевиків, вдягаю кілька шкарпеток, а поверх них – целофан. У мене ніготь уріс у м’ясо. Наче дрібниця, але болить, як усі чорти. У лікарні мені хотіли хірургічно видалити, але я не дозволив. Якщо ніготь виріжуть, то я на тиждень поїду додому, а це значить, що хлопці чатуватимуть не по дві, а по три години, бо людей катма. А хто на цьому холоді може перебути на посту три години? Хай хоч трохи стане тепліше… Бо нижче мінус десяти вже все однаково. Мерзнеш на кістку хоч за мінус п’ятнадцять, хоч на мінус двадцять п’ять…

Цероваць спохмурнів. Септик підсумував:

– Ми негайно потребуємо підсилення. А думати, де знайти людей, довго не треба. Вони є, батальйон сформований і тільки чекає наказу.

Цероваць дивився на Септика з таким обличчям, ніби вперше чує, що його підлеглі перевантажені.

– Септику! Поки я все це слухав, мене цікавило тільки одне: чи всі поділяють твою думку?

Септик знову підвівся.

– Я вже казав. Висловлюю те, що ми всі думаємо.

Цероваць поглянув на присутніх і загримів:

– Ану ж скажіть мені, що ви думаєте про Септикові слова?

Усі мовчали. Септик обернувся і подивився на хлопців. Усі посхиляли голови й тихенько перешіптувалися. Септик здивовано став перед товаришами, повернувшись до Церо спиною:

– Агов, та скажіть же! Ми ж для цього й зібралися. Чого мовчите?

Ніхто з присутніх не вимовив ані слова. Септик не міг повірити, що в нього немає жодного голосу на підтримку. Він повернувся до Церовця і вигукнув:

– Якби ми так не думали, нащо б ми просили зустрічі з тобою? Ми ж саме тому зібралися тут разом!

Цероваць мовчав, пригладжуючи вуса. Він тільки-то лукаво зіграв на масовій психології. Усі злякалися його авторитету. Септик зрозумів, що зазнав поразки.

– Господи, та ми ж не в суді! Люди, скажіть те, про що говорили стільки разів останніми днями!

Але даремно він намагався переконати хоч когось підтримати його в присутності командира. Цероваць підійшов до Септика:

– Я можу організувати тобі кілька днів відпочинку вдома, підлікуєш ногу…

Септик сердито підскочив і покульгав між хлопцями.

– Отже, мене треба відпустити додому, бо в мене нерви здали? Бо все, що я кажу, це мої вигадки, а ви тут просто глядачі? У вас немає цих проблем, ви згодні з командиром?

Цероваць люто прикрикнув на Септика:

– Септику, це, мабуть, моя помилка, що я погодився вас прийняти сьогодні, хоч маю значно важливіші справи. Але це не дає тобі права…

– Та звичайно, завжди є щось важливіше за людей. Солдат у нас загартований! – блазнював Септик. – Та так і мій малий міг би командувати підрозділом! Сидиш собі в штабі, роздаєш накази й спиш цілу ніч! Не соромно тобі?

У кімнаті стало геть тихо.

– А вам усім? – закричав Септик. – Відсьогодні, поки ми живі, жоден щоб до мене більше ні з чим не звертався! Не хочу від вас чути нічого, крім слова «Підйом». І не підходьте до мене!

Септик пішов до дверей, крикнувши на виході:

– І не підсідайте до мене, коли чиститиму зброю!

Черкез опустився біля мене.

– Та він справді скипів, еге ж? До чого тут чищення зброї?

– До того, що коли тебе хтось справді дістав, то можна просто сісти біля нього, коли чистиш зброю. Люди неуважні, часто залишають патрон у патроннику, а під час чищення зброя часом стріляє.

– Ти серйозно?

– Ну, так кажуть.

– Та облиш. Маячня.

– Мабуть, якби розповісти, що ти зробив з Ентоні, теж сказали б: «Маячня».

У Черкеза сльози навернулися на очі. Він схопив мене за куртку, підніс кулак до обличчя і люто просичав:

– Ентоні убив Швидкого!

– Я розумію твої почуття, але Швидкий загинув через дурість Ентоні. Ніхто не збирався його вбивати.

– Мені жити з цим! Щодня зустрічати його батьків і вітатися з ними! Я втратив найкращого друга!

Я схопив Черкезову руку й одним порухом заламав її за спину. Він болісно зойкнув.

– Думаєш, тільки ти втратив друга? Стань у чергу, Черкезе. Нас тут багато.

Клас поволі порожнів. Поки тривала зустріч, люди не знайшли, що сказати, а коли все закінчилося – і поготів не мали підстав залишатися. Дехто помітив, що щось негаразд між мною і Черкезом, але ніхто не став нічого коментувати. Конфлікти тут спалахували щодня і на кожному кроці.

Цероваць

– Радий бачити вас на ногах.

Лікар простягнув руку, гостро дивлячись на Черкеза.

– Учора ви були в такому стані, що я хотів просити головного лікаря втрутитися, і весь час картався, що не варто було вас відпускати.

– Зі мною все гаразд, лікарю, не хвилюйтеся.

– Так-так, бачу, і приємно здивований. Сподіваюся, ви добре відпочили? Але ж і міцні ви хлопці! Якби хтось інший побував у полоні, вже верещав би в штабі, щоб йому давали відпустку.

Черкез здивовано глянув на лікаря, насупивши брови. Цероваць згадав, що Черкез не знає історії, яку ми вигадали для лікаря, щоб забрати його з лікарні, тому швиденько втрутився в розмову:

– Лікарю, ми прийшли, як і домовлялися.

Лікар спохмурнів.

– Того хлопця перевели в місто, у травматологію. Тут ми більше нічого не могли зробити.

– Який діагноз?

– Численні переломи. Ключиці, передпліччя, пальці, стегно правої ноги, обидві гомілки, чотири ребра…

Я перезирнувся з Церовцем. Черкез байдуже оглядав кути коридора, неначе то була стеля Сікстинської капели. Лікар і далі перелічував ушкодження Ентоні:

– Одне зламане ребро пробило легеню, там кровотеча. На рентгені одна частка легені затінена. Але у нас немає апаратури для поглибленого дослідження. Підозрюю, що в нього може бути тромбоемболія.

– Що це значить, лікарю?

– Що в судинах згустки крові, через це в нього може піднятися температура й він впаде в кому. Треба терміново робити бронхоскопію і зондування. Але це тільки частина роботи. Я думаю, що в нього ще й хребець зламаний. Йому потрібна складна операція, а в нас немає для цього умов. Навіть рентген не працює як треба.

Напруга в лікарні була дуже слабка, тому увімкнені лампочки не світили, а ледь жевріли, гаснучи через кожні кілька хвилин. Люди в палатах із самого ранку споглядали за ними, чекаючи, коли вони, нарешті, засвітяться на повну силу. Лежали на ліжках, снідали і дивилися на лампочки. Коли ті засвічувалися яскраво, це означало, що напруга нарешті стабілізувалася і можна бігти на рентген. Одна з небагатьох можливостей зробити знімок, перш ніж напруга в мережі знову на кілька годин заслабне.

До війни це була непогана лікарня, але зараз усією будівлею гуляли протяги, бо більша частина вікон залишилася без шибок. Бійці надходили сюди з травмами і пораненнями, а виписувалися з нежиттю і застудою. Лікарні не пощастило з розташуванням: вона стояла якраз навпроти військового містечка, де до війни дислокувалися частини регулярної армії, яка підпорядковувалася сербському уряду. Коли почалися бойові дії, командир частини заявив, що обстріляє лікарню, якщо його вояків зі зброєю не випустять із міста. Місцеві навіть не розглядали такого варіанта, вимагаючи, щоб солдати здали зброю. Командир вирішив втілити в життя погрозу, і в лікарню з території військової частини випустили кілька снарядів. Останній влучив у вікно палати, від вибуху загинуло кілька пацієнтів. Обстріл окупанти почали без попередження, пацієнтів не евакуювали, бо погрози військових вважали просто відчайдушними заявами. Ніхто не вірив, що хтось здатен таке вчинити.

Збираючись іти, ми потиснули руку лікареві. Церо подякував йому за те, що зателефонував нам, а особливо – за розповідь про стан Ентоні. Ми зайшли в кафе навпроти пошти. Там усі з нами привіталися, а офіціантка зашарілася. Ми сіли за порожній стіл, поклали зброю. Церо замовив:

– Люба, звари нам кави. І наступного разу поклади на обличчя більше пудри. Ти червонієш, ховаючи ракію.

Відвідувачі засміялися, а Церо махнув рукою.

– Наточи й нам по подвійній.

Ми мовчки чекали за столом, поки принесуть замовлення. Я був виснажений. Насилу підніс чарку до рота.

– Швиденько пиймо – і в школу. Я хочу трохи поспати.

– Скажи-но… – почав Церо й відпив трохи ракії. – Що ти зробив у лісі?

Я відчув, як спаленіли мої щоки. Я саме тягнувся по чарку, коли на мене обвалилося це запитання.

– Церо, ти найменше за всіх маєш право про це питати.

– Чого б це я не мав права спитати?

– Бо ти сам сказав: я єдиний повинен вирішувати, що робити.

– І це дає тобі право не відповідати?

– Точно. Що я там зробив, залишиться між мною і Безіменним.

– А коли це Борна знову став Безіменним? – уставив Черкез.

– Черкезе, не лізь.

Я навіть не глянув на нього.

– Церо, ти спокійно міг зробити все, що хотів. Але залишив вирішувати мені.

– Якщо вже ти без заперечень послухав мене тоді, то зроби те саме й зараз. Як ти вчинив з Борною? – наполягав Церо.

– Не твоє діло. Ти казав, що тільки я маю вирішувати, а з’ясовується, що ти просто боягуз, який не міг сам зважитися щось зробити.

– Йдеться не про його долю, а про вашу. І притримай язика, малий. Я поки що твій командир! – просичав Церо, не підвищуючи голосу, щоб не привертати уваги відвідувачів.

– Септик правильно сказав. Легко бути таким командиром. Де жарко, там тебе немає. Позагадував роботу, та й валандаєшся по селах. Якщо ти бачиш, що нас мало, то чого з нами не ходиш на чати?

– Де це ти бачив, щоб командир ходив на чати? – вибухнув Церо.

– А де півсотні людей тримає на собі тридцять кілометрів фронту?

Розуміючи, що ситуація ускладнюється, люди почали виходити з кафе.

– Борна знає наші плани, – не вгавав Церо. – Знає позиції всіх наших підрозділів. Якщо ти його відпустив, це означає, що протягом двох днів ми можемо очікувати десант у нашому районі. Від тебе залежить ситуація на цій ділянці фронту. А знаєш, що це значить? Це значить, дурню, що я маю про це знати!

– Це значить і ще дещо, – додав Черкез. – Якщо хтось отримає перевагу на цій ділянці, це може повністю змінити підсумки війни.

Я розреготався.

– Тобто від мене залежить результат війни?

– Якого чорта ти регочеш? – підскочив Церо й схопив мене за комір.

– Який же дурень віддав на мій розсуд підсумок війни?

Черкез встав і заходився відривати від мене руки Церовця.

– Хлопці, ми всі трохи перенервувалися. Сядьмо і заспокоймося.

Ми понадпивали зі своїх чарок. Церо важко дихав і витирав піт з чола.

– Гаразд, це я перегнув. Але зрозумій: свідок його впізнав. Ти сам винен, що так прив’язався до нього.

– Церо, брате, навіть якщо він і їхній…

– Та він і є їхній, тумане ти твердолобий!

Ми дивилися один на одного й намагалися зрозуміти. У Церовцевих очах я бачив співчуття. Безумовно, він розумів мій стан. Певен, що командир не хотів би бути на моєму місці. І я його розумів, але егоїзм не дозволяв мені визнати, що він має рацію. Але чесність – єдине, що я ще міг комусь дати. Усе інше – дружбу, любов, віру – я вже розтратив. І я вирішив розірвати останню нитку, на якій ще трималася пам’ять про дружбу з Борною.

– Твоя правда. Він їхній.

Цероваць спокійно допив каву.

– І якщо ти його відпустив – за що я тебе не засуджую, бо все розумію, – він зараз у них, і, мабуть, його саме зараз допитують.

– І, напевно, він мовчить про те, де був увесь цей час, – сказав Черкез і зразу додав: – Ми встигли його достатньо пізнати. Він нас не здасть.

– Це лише припущення, Черкезе, а припущення мало важать на війні.

– Церо! Якщо ти хотів уникнути припущень, то треба було його заарештувати й доправити у камеру.

Цероваць почухав підборіддя.

– Не все так просто, чорт забирай.

Черкез здивовано ляснув зовнішнім боком долоні Церовця по руці.

– І в чому складність? Схопив – і в камеру. Що простіше?

Цероваць мовчав. Я ж достеменно знав, що його мучило, тож пояснив Черкезу командирові сумніви:

– Усе так, Черкезе, але це ми його привели, і тоді постало б питання, хто допустив того типа в наш підрозділ. Хто дав йому зброю й посилав на завдання.

Черкез глянув на мене.

– Так Кватерник же схвалив!

– Ти колись бачив, щоб комбриг відповідав хоч за якесь рішення? Відігралися б на нижчому офіцерові, що найближче до солдатів. Зрештою, Кватерник Борну просто взяв у бригаду. Він не посилав його на завдання.

Ми подивилися на Церовця. Той опустив погляд, а Черкез остаточно розлютився.

– То для тебе, Церо, краще, якщо Борна взагалі зникне? Адже ти міг бути винен у масовому вбивстві!

Цероваць похмуро глянув на нього.

– Що ти мелеш?

– А уяви, що Борна однієї ночі згадав би, хто він насправді? Отак прокинувся серед ночі й подумав: «Ого, та я ж лежу у ворожому штабі!» Він міг убити нас усіх тепленьких.

Цероваць відпив з чарки і здригнувся, але не від ракії. Я штурхонув Черкеза в плече.

– Облиш про те, що могло статися. Тримаймося того, що сталося.

І ми замовкли. Закурили, передаючи один одному запальничку. Черкез нарешті видобув із себе:

– Він урятував сотні наших. Нізащо він нас не здасть. По людині видно.

– Так, сотні врятував. Тільки завтра може спричинитися до загибелі десятків тисяч, – прогудів Церо.

Обоє глянули на мене, свідомі того, що прийшов час мені зізнаватися. Я встав, залишивши недопиту ракію.

– Я питав сам себе, там, у лісі, цілячись у Борну, що легше – вбити його чи потім жити з цим.

Вони мовчали. Встали, взяли зброю в руки. Чекали тільки мого зізнання. Відколи я повернувся без Борни, Черкезове обличчя вперше стало сумним через згадку про нього. Він перший побачив мене, коли я прийшов сам.

– Після лісу ти пішов за школу й сидів там біля майданчика.

Я подивися на нього.

– Ти за мною стежив?

– Нічого особистого, старий.

– Та все гаразд. І?

– Ти сидів і чистив автомат.

– Так.

– Але ми не чули пострілу.

– Ліс далеко. Та й хіба мало тут стрілянини?

– То ти в лісі стріляв?

– Так.

– Питання в тому, чи ти влучив.

Я поклав автомат на плече.

– Хвилюватися вам нема про що. Ходімо.

Вийшли. Бліда пляма сховалася за хмари. Небо знову було сіро-сиве. Цероваць наздогнав мене.

– Мені є про що хвилюватися, поки ти не скажеш мені, що Борна мертвий.

Я стояв біля машини й мовчки дивився на нього. Цим порожнім поглядом, від якого можна було чекати все й разом нічого, він пробудив у мені спогад про Шиме під час втечі з підвалу. Я мав найкращого друга, якого покинув помирати у тій ямі. Я врятувався завдяки йому, і це була чиста правда. Майда сказала б, що в дружбі з Борною я знайшов спосіб витіснити провину за смерть Шиме, і що Борна – моя спокута за зраду. Рішення, які людина приймає за секунду, запам’ятовуються на все життя – здебільшого через те, що найчастіше вони хибні. Але хоч яке було рішення, я мав з ним далі жити. Не хтось інший. Ніхто в штабі не мав права знати, що сталося в підвалі, бо то я був там, унизу, і через їхню помилку, а не через свою. Це давало мені право на будь-який крок, яким я міг урятуватися. Так само Цероваць не мав права чекати відповіді на запитання, яке його гризло.

Я почав насолоджуватися невизначеністю, яка його мучила. І він зрозумів це. Його губи стиснулися. Я бачив, що в ньому нуртує лють. Увесь вечір у мене пекла щока від його ляпасу. До наступного дня я ні з ким не перекинувся ні словом.

Варта

Пише після того, як я кілька разів сходив у варту з Черкезом, люди помітили відсутність Борни. Ніхто нічого не питав – тут і раніше не заведено було розпитувати, а чутки здебільшого й так до всіх доходили, часто навіть раніше, ніж ставало зрозуміло, що когось немає. Хлопці між собою говорили різне. Найчастіше казали, що Борну послали на якесь тривале завдання, або повернули в колишню частину, про яку ніхто нічого не знав, а ще – ніби його запроторили в психлікарню на обстеження. Щогодини з’являлися нові версії докладних пояснень, чому Борна зник, але мене, єдиного, хто знав правду, не чіпали.

Цероваць і Черкез нікому не розповідали про останні події, пов’язані з Борною. Втім, я помітив, що хлопці почали нас уникати. На нас дивилися, наче ми прокляті, і старалися триматися звіддалік, щоб не заразитися. Останніми днями сталося чимало дивних подій, навіть для нашого підрозділу, тож доля Борни перетворилася на ще одну з цілої низки.

Нас трьох цей тимчасовий відпочинок від людей влаштовував. Черкез мовчав, бо могла випливти історія з Ентоні, і так для всіх підозріла. Цероваць теж у разі розголосу мав би пояснити, чому виряджав ворожого спецпризначенця на особливо важливі завдання. Ні він, ні Раукар навіть не оглянули незнайомця, який прибув у підрозділ. Якби обидва виконали свої обов’язки – відразу побачили б татуювання і зрозуміли, хто прибився під наш дах.

Проте Цероваць мав багато причин для занепокоєння. Невблаганно наближався день, коли він мав надати комбригові рапорт про стан справ у підрозділі й виконання поточних завдань.

* * *

Протягом кожної зміни на чатах Черкез говорив тільки про Швидкого, а я жодним словом його не перебивав. Він мав потребу переповісти всеньке життя малого, щоб краще його пам’ятати, а найголовніше – щоб змиритися з фактом його загибелі. Мабуть, Черкез постійно говорив ще й для того, щоб залишити мені якомога менше тиші, в якій я міг би заглибитися у свої думки. Хлопець знав, що вони надто похмурі. Словом, тієї ночі Черкез знайшов усі приховані причини не мовчати.

Загибель Швидкого вразила нас значно більше за смерть будь-кого іншого – він був хлопчаком, що хотів якнайшвидше подорослішати, а війна, завдяки участі в якій він хотів стати дорослою людиною, зруйнувала всі його плани. І це був не єдиний парадокс стосовно Швидкого. Кожен його жест, кожне слово були невинні й незіпсовані, чисті й чесні, вони різко контрастували з усім, що нас оточувало. Нас втягнули у війну, частиною якої ми стали, натомість усі заяви Швидкого про хаос так і залишилися підлітковою балаканиною, втіленою в пластиковий значок «Anarchy».

Черкез нарешті зрозумів, що я його більше не слухаю. Ні, мені не було байдуже до його слів, просто я не міг достатньо сконцентруватися, щоб розуміти його слова. Я почувався чашкою, вода з якої переливається через край, а її весь час доливають і доливають. Але я не заперечував. Просто я не міг прийняти більше інформації і плив десь далеко за течією власних думок. Мені здавалося, що колись я зможу з приємністю згадувати ці моменти чатування з Черкезом. Десь у теплі, в кріслі, розсівшись перед телевізором, під хороше кіно. Насолоджуючись життям. Завдяки Борні.

Саме тоді я зрозумів, що вперше за останні кілька місяців думаю про повернення до цивільного життя. Мої власні думки мене здивували і навіть трохи налякали. Я пережив фазу примирення зі смертю і переходив до мрій про життя після війни. На що воно могло бути схоже? Як після всього цього залишитися нормальним? Точніше, як з цього свого стану повернутися в той, початковий? Чи може це засилля безумства, ненависті й люті, що мене переповнювало, в майбутньому привести до того, що я нарешті стану вільним? Нечутливим до будь-яких проблем, менших, ніж зустріч зі смертю. Цікаво, що тоді я значно легше мирився зі смертю, ніж зараз мені вдається примиритися з життям. Якби тоді мене хтось розбудив серед ночі, приставив ствол до скроні й сказав, що це остання хвилина мого життя, думаю, я сказав би: «Гаразд, зараз я тільки в туалет сходжу».

Черкез штовхнув мене.

– Слухай, я маю в дечому зізнатися.

– Добре, Черкезе, зізнавайся.

– Це про Борну. Хоч що ти там зробив… Чорт… Я маю на увазі, що я таки хотів би знати, що сталося з ним, чим там закінчилося і все таке, але я не хочу наполягати, тож…

– Черкезе, ти хотів у чомусь зізнатися.

– Отож. Якби я був на твоєму місці, у лісі з Борною…

Він помовчав, мабуть, бажаючи спровокувати мене на розмову. Мабуть, я зараз мав би сказати: «Так? Кажи!» Але я мовчав.

Черкез сплюнув і нарешті зважився:

– Я його вбив би.

Я дивився на нього, не знаючи, що думати.

– Мені від цього мало б полегшати, чи як?

– Слухай, я гадки не маю, убив ти Борну чи відпустив. Схиляюся до того, що відпустив. Знаючи тебе і знаючи про ваші стосунки, це логічно. Але я кажу, що особисто я його вбив би.

– Чому?

– Просто тому, що надто великий ризик. Тут кожен з нас має розуміти, що існує щось більше від нас, і ми тут не для того, щоб просто вирішувати питання, які стосуються лише нас.

– Ти хочеш сказати, що я цього не розумію, Черкезе?

– Ні, я хочу сказати, що ти багато в чому ідеаліст, і від цього в тебе моральні дилеми. Це дуже добре й заслуговує на похвалу, але нерозумно й небезпечно. Долі конем не об’їдеш. Після загибелі Швидкого я на все це дивлюся трохи інакше.

– Я слухаю, Черкезе.

– Якщо тобі судилося померти, немає сили, яка може тебе врятувати. Якщо тобі призначено зловити кулю, і якимось чином ти її уникнеш, то будь певен, що одного дня ти скрутиш в’язи, але так чи інакше помреш.

– Допомогла тобі ця теорія, щоб смерть Швидкого перестала боліти?

– Ні, але це допомогло мені зрозуміти, що тобі гірше, ніж мені, – тож мені все-таки трохи полегшало. Завжди є хтось, кому ще гірше.

– І чого ж це мені гірше, ніж тобі?

– Я думаю, ти ненавидиш Борну, тільки не усвідомлюєш цього.

– Як я можу його ненавидіти після всього, що він зробив для нас?

– Я думаю, ти ненавидиш те, що уособлює собою Борна.

– І що ж це?

– Те, на що ми перетворилися за останні кілька місяців. На людей, які нічого не розуміють, і їм на це начхати. Те, від чого ми маємо відмовитися, якщо надумаємо колись жити нормально.

– Дуже добре, Черкезе. Переспав з психологинею і вже готовий захистити диплом.

– Кажи що хочеш, але я переконаний, що десь у душі ти ненавидиш Борну.

– А я думаю, що трава тобі закоптила мізки.

– Ти ненавидиш Борну.

– Та зрозумій нарешті, що я нікого не ненавиджу, я просто виживаю.

– Ненавидиш. Ти мав це розуміти і вбити його.

– Не обов’язково ненавидіти, щоб когось убити.

– От з цим я згоден, і через це я його вбив би. Стривай, то це значить…

– Хочеш, щоб я сказав?

– Та ні, я просто…

Ми трохи помовчали, і Черкез знову спитав:

– Що останнє він тобі сказав?

– Що завжди знав, що я людина.

– То ти його відпустив?

– Слухай, я в тебе питав щось щодо Ентоні?

– Так от і відчепися.

Знову помовкли. Я зрозумів, що був занадто різкий. Звичайно, він по-людськи мав право цікавитися.

– Я згоден з тим, що ти сказав про долю, але це не значить, що не треба намагатися її змінити. Поглянь на ці чотки.

Я вийняв їх з-під сорочки.

– Бачу.

– Знаєш, де я їх узяв?

Черкез мовчки сопів.

– Перед від’їздом на фронт я пішов у церкву і попросив у священика чотки. Він запропонував мені з сотні вибрати будь-які.

– Геніально. Ти знаєш, з невеликими відхиленнями так їх отримали практично всі.

– Навряд. Цей панотець хотів мені їх продати.

– Священик?

– Отож.

– Священик узяв гроші за чотки?

– Слухай далі. Отож стою я в каплиці, дивлюся на ці чотки і слухаю, як він мені перелічує ціни на кожен вид. Я повернувся і вийшов з церкви. Без слів. Проходжу кількасот метрів, доходжу до зупинки… Ти ж знаєш оту, автобусну, що в моєму кварталі неподалік від церкви?

– У бік міста?

– Так, у бік міста. Стою і чекаю автобус у центр. Там ми мали зустрітися біля площі. Шиме нас чекав на бусику.

– І?

– Стою. На зупинці всього кілька душ. Метрів за десять від мене стоїть дядько десь під сорок і про щось говорить із хлопчиком. Малому не більше п’яти років. Ну, може, шість. І чую, той дядько каже йому: «Та підійди, не бійся».

А я замислився, все ще лютий через того священика. Думаю, що треба було йому щось сказати, якось обізвати, а цей малий тим часом підходить до мене й смикає за кишеню на штанях. Всі люди на зупинці дивляться на нас, а я… я розгубився…

Черкез засміявся.

– Ну, ну?

– Я дивлюся на нього, а він простягає до мене ручку… Знаєш, яка маленька долонька?

Він мені усміхнувся, я йому – вперше за останніх кілька днів.

Поручкалися. І уявляєш… Малий кладе мені в руку чотки.

Черкез скривився.

– Ой, не бреши.

– Хлопче, малий дав мені оці чотки, які я ношу. І ще сказав: «Це моєї бабусі. Вона дала мені, щоб вони захищали мене, коли лихі люди стріляють по місту».

Черкез дивився на мене зі сльозами в очах. А я говорив:

– Він дав мені чотки і повернувся до старого. Я геть розгубився. Ти розумієш, яка дивна ситуація? Бачу, люди на зупинці усміхаються, одна жінка обтерла сльози хустинкою. Я покликав малого, зняв кокарду з картуза й віддав йому.

Черкез зареготав.

– Черкезе! Бачив би ти обличчя того хлопчика. Таке щастя! Отакі очі!

– Ну слухай, малий тобі віддав чотки своєї бабусі. Ти можеш уявити, які вони дорогі?

– Отож. Значно дорожчі, ніж просив священик.

Черкез мовчки пересмикнув плечима, ніби від холоду.

Відчепив значок від вилоги куртки й подивився на мене.

– Дай каску.

Я зняв каску й простягнув йому. Він причепив значок на камуфльований чохол і надів каску мені на голову.

– Дарую.

До кінця зміни ми більше не говорили.

* * *

Перед сніданком я вже прокинувся. Узяв каску й спу – стився на перший поверх, де стояли Черкез, Цероваць і Божевільний Міле. Церо всоте повторював Міле, що його син має хороші оцінки. Поки я проходив повз них, продираючись крізь натовп, звичний під час сніданку, божевільний старий ошелешено супроводжував мене поглядом. Церо замовк і повернувся, намагаючись зрозуміти, що так спантеличило Міле. Ми стояли у коридорі точнісінько так, як кілька днів тому на дорозі перед дідовою хатою. Міле здивовано глянув на Церовця, намагаючись добрати, про що той каже. Очі його звузилися від гніву. Він відштовхнув Церовця плечем, підійшов до мене й схопив мене за руку. Повернувся до командира й загорлав:

– Які оцінки? Мій син мертвий!

Ми занепокоєно дивилися на діда. Старий повернувся знову до мене, вхопив мене за горло й почав щосили мене душити. Я повільно відвів його руки й легенько відштовхнув нападника від себе. Він спіткнувся, але Черкез підтримав його, щоб не впав. Міле подивився на Черкеза й Церо і пальцем показав на мене:

– Він убив мого сина!

Ми скам’яніли. Міле знову наскочив на мене:

– Ти вбив мого сина! Ти в лісі відрубав йому голову!

Церо з Черкезом розгублено стояли на місці. Хлопці, що йшли мимо, підхопили Міле й вивели його зі школи. Старого посадили на лавку в дворі, намагаючись заспокоїти. Божевільний голосно схлипував, поглядаючи на двері. Черкез ковтнув слину, дивлячись на Церовця.

– Церо… Він абсолютно збожеволів.

Цероваць стояв без руху, не знаючи, що сказати. Черкез підійшов до мене:

– То що, виходить – то не Борна?

Я посміхнувся, вклавши в порух губ усю свою іронію.

– Ти ж чув, що не Борна. Тепер же очевидно, що я.

Цероваць притулився до стіни, шукаючи сигарети в кишені куртки. Зітхнув, глянув на мене.

– Днями Борна, сьогодні ти, завтра я чи хтось… Він, схоже, в будь-кому бачить убивцю з лісу.

– Не думаю. Швидше за все, він побачив, як ми з Борною стріляли в того скаженого з червоного «Форда», і в його голові склалася картинка, ніби це ми вбили його сина.

Церо кілька разів швидко затягнувся і запропонував мені сигарету.

– Але це нічого не міняє. Борна без сумніву їхній.

– Дякую, не треба, – відмовився я від курива. – Свої маю.

У касці в мене завжди лежало два-три забиті косяки. Я зняв каску, щоб вийняти один, і вперше побачив значок, який Черкез вночі пристебнув до неї у темряві. Пластиковий кружечок з літерою «А» висів з того боку, де було написано «Born To Kill», – зразу після першого слова. Я недовірливо усміхнувся і повернув каску до Черкеза, щоб і він міг прочитати новий напис. Черкез зітхнув і промовив:

– Borna to kill[19].

Випадок дав життя моєму новому девізу. Черкез глянув на мене.

– Пам’ятай, що я казав тобі вчора на посту. Долю конем не об’їдеш. Може, ти й для того і народився, щоб убити його.

У цей час коридором якраз проходив Товариш Замполіт і побачив напис на касці.

– Це граматично неправильно, – заявив він. – Треба: «To kill Borna»[20].

Черкез зміряв його поглядом з голови до п’ят і в’їдливо проказав:

– Головне, що ти у нас правильний. І граматично, і політично.

Товариш Замполіт мовчки пішов далі в бік штабної кімнати. Церо підійшов до мене.

– Ти майже не спав останніми днями.

– Ноги тримають, значить, зі мною все гаразд.

– Іди снідай, а потім відпочинь трохи. О десятій нарада командирів бригад. Будеш супроводжувати Кватерника.

Черкез підійшов до нас і збуджено звернувся до командира:

– Церо! Ми ж щойно повернулися з варти!

– Я знаю, але інші теж були на завданнях.

Він подивився на мене і сказав благально:

– Тобі у нас найвища довіра. Кватерник не хотів нікого з поліції, особисто просив тебе у супровід. А є й хороші новини. Іншим я уже сказав. Завтра прибуває підкріплення. Нарешті матимете можливість з’їздити додому на вихідні. Звільнимо вас від усіх завдань, крім розвідки. Окрім того, надійшов й офіційний наказ. Хто з нашого підрозділу захоче демобілізуватися – всім підпишуть. Хто залишиться, дістане підвищення, навіть на командирські посади.

Черкез стрепенувся:

– А те, що ми досі робили?

– Повністю бере на себе поліція. Вас переведуть до новосформованого розвідувального взводу. На відміну від вас, всі до одного професіонали.

Черкез спалахнув:

– Чорт, а ми ж хто? Аматори, які граються у війну?

– Ми, Черкезе, актори, і для нас везуть дублерів на небезпечні епізоди.

– Припиніть обоє! Хіба ви не цього хотіли?

– Я хочу просто якомога швидше повернутися додому, – відповів я.

– І я також. І щоб війна швидше закінчилася, – додав Черкез.

– А мені начхати, закінчиться війна зі мною чи без. Я просто хочу додому.

Цероваць здивовано на мене подивився – уперше чув, щоб я скаржився.

– Тебе сьогодні згадували у штабі. Я запропонував тебе на посаду командира розвідників.

Я нічого не сказав. Думаю, Церо в ту мить зрозумів, що після стількох місяців війни я вже провів лінію і вирішив – із мене досить. Схоже, він не міг змиритися з цим фактом. Відходячи, проказав ще раз:

– Поснідай і відпочинь. І зніми той нацистський знак, – він показав пальцем на каску, що я її тримав у руці.

Черкез ледь утримався, щоб не розреготатися.

– Нацистський? Який там… Якого…

Цероваць закінчив:

– Приїхали європейські спостерігачі. З ними телевізійники і представник президента республіки. Наказано залишити тільки офіційні знаки розрізнення. Тому не варто, щоб тебе побачили з цим.

Черкез несподівано зробився серйозним. Схоже, починалися його звичайні бешкети. На мить мені здалося, що десь поряд стоїть Швидкий, ось-ось він приєднається до друга, і тоді почнеться справжній дур.

– А хіба сам батько нації не приїде? – поцікавився Черкез.

Цероваць кинув погляд у бік штабу.

– Черкезе, тихіше.

– А я от не знаю, як узагалі стають батьками нації, – закотив я очі.

– Та мабуть треба переспати з матір’ю нації, – знизав плечима Черкез.

Замполіт знову йшов повз і знову почув нашу розмову. Коли він глянув на нас, на його обличчі читалася відраза. Разом з тим він ще й несхвально подивився на Церовця. Вочевидь, цим поглядом він закидав командирові нестачу авторитету, яким той мав би скористатися, щоб змусити нас затнутися. Не витримавши, він підійшов до Черкеза, – але не так щоб дуже близько.

– Як ти смієш? Глумишся з верховного головнокомандувача?

– Поки я тут ризикую життям, я глумитимуся з кого хочу, Товаришу Замполіте!

Замполіт почервонів і просичав:

– То для тебе взагалі немає нічого святого?

Черкез втратив самовладання. Він ухопив Замполіта за комір і притиснув до стіни. Очі його звузилися і потемніли. Його охопила лють. Він важко дихав і хрипко кричав:

– Та один мій зад святіший за весь Єрусалим! І ти відчепишся від мене – відсьогодні й на весь той час, поки бачитимеш у цих коридорах! І чеши звідси у свій штаб! Пиши звіти, збирай бали на медальку, домовляйся про чергове звання, висилай гроші синові в Італію і смикай за всі ниточки, щоб міністерство оборони не подовжило тобі строк служби! Бережи свої святині й думай про пенсію, а війну залиш нам – тим, у кого немає нічого святого!

Замполіт вирвався з Черкезових рук і спробував утекти, ковзаючи спиною по стінці. Відбігши за кілька кроків, він вигукнув:

– Ти за це відповіси!

Черкез сіпнувся за ним, але Цероваць перехопив його й звалив на підлогу. Я чув, як Церо намагається його заспокоїти:

– Стримуйся, Черкезе. Розумний царює, запам’ятай! Розумний царює!

Я підійшов до Замполіта й шепнув йому:

– Знаєте, чого нас найперше навчили, коли ми прийшли в частину? Як без великих зусиль убити людину.

Товариш Замполіт вражено дивився на мене.

– Береш звичайну пластикову запальничку, заштовхуєш її глибоко в глушник автомобіля. Коли машина рушить, глушник нагріється, пластик розплавиться і газ вийде. Ви ж розумієте, що може наробити цей газ у розжареній трубі? Вибухає все, аж до мотора. Бум-м-м! Шановний, навколо вас відбувається дещо таке, про що ви навіть не маєте уяви. Тож краще дбайте про свою роботу і тримайтеся свого інкубатора.

Замполіт без жодного слова пішов.

Церо з Черкезом все ще борюкалися на долівці.

Кватерник

Незабаром після сніданку я трусився у джипі з Кватерником і його водієм. Ми їхали звивистою дорогою до колишнього готелю на вершині гори, де зараз розташувався штаб однієї з бригад. Зустріч організувало міністерство оборони, сюди прибули комбриги нашої і сусідніх оперативних зон. Після кількох годин боротьби з крутими віражами ми нарешті прибули у готель. Командири одразу пішли на нараду, а ми з водієм приєдналися до інших супроводників.

Випили разом кави в кафе у холі готелю, оглянули зброю, коментуючи, у кого яке озброєння використовують і який стан на фронті. Коли трохи обзнайомилися і розслабилися, почалися оповідки про пригоди на службі. Судячи з них, тут зібралися найталановитіші оповідачі воєнних легенд – залишалося тільки затамувати подих і слухати всі ці побрехеньки про незліченні подвиги присутніх. Можливо, за інших обставин я б і в половину цих історій не повірив, якби час від часу не був свідком й учасником деяких воістину дивовижних ситуацій.

Наслухалися ми там багато всього. Були історії кумедні, де солдати розстріляли переляканих корів, які поночі приперлися аж до охоронної зони, а були й сумні – про те, як на блок-посту вночі бійці запанікували й застрелили цивільного, який велосипедом повертався додому. Найцікавіші були оповідки про всяких диваків, яких у кожному підрозділі хоч один, а є. Я розповів, як Черкез випробовував бронежилет із тих, що нам позичило МВС. Замість повісити його на дерево чи стінку, він нап’яв броник на себе. У руку взяв «Скорпіон»[21], повернув стволом до себе й вистрелив сам собі в груди коротку чергу. Його відкинуло на метр назад. А торс ще кілька тижнів синів від гематом. Регіт перемежовувався здивованими вигуками.

З’ясувалося між іншим, що не лише в нашій частині був брак людей. Один з моїх однолітків розповів, що й у них замало особового складу, а крім цього ще й форми майже нема, і озброєння слабеньке. Їм доводилося використовували зброю, викрадену зі старих військових складів – мало не музейні експонати часів останньої війни. Дивитися на його вицвілу уніформу з новим білим ременем було справді смішно.

– Так, цей пояс дав мені один з поліції у місті. Ви тільки послухайте…

Якось до них у штаб приїхав старший начальник поліції оперативної зони. Його супроводжувало двоє охоронців. Видатні, прямо скажемо. Обоє під два метри, новенька припасована форма, білі пояси, нова зброя, нові наглянсовані черевики й берети. Вони стояли біля дверей штабу, чекаючи, поки їхній начальник поговорить з комбригом. Поліцейські з бригади зібралися біля цих двох, розглядаючи їх, ніби прибульців з якоїсь невідомої планети. Вони ж поважно походжали коридором, намагаючись справити якнайсильніше враження. Але випустили з ока той факт, що були лише звичайними гостями поміж цілого взводу значно досвідченіших колег. Наш співрозмовник, проте, увесь час тримав радіостанцію увімкненою.

– А що це за пістолет? – спитав один з бригадних розцяцькованого охоронця.

– «Браунінг». З руків’ям для ліворуких. Класна штука.

Охоронець розстебнув кобуру і, сповнений гідності, вийняв пістолет, показуючи присутнім.

– Смикається? – спитав один із місцевих.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався гість. – Смикається під час стрільби?

– Та під час стрільби – то ясно. А дуже смикається?

Прибулець уклав пістолет у кобуру, намагаючись не показати свого невдоволення.

– Я не знаю, чи смикається, – нарешті зверхньо відповів він.

– Хочеш сказати, що прийшов на передок зі зброєю, якої навіть не випробовував? То ти краще ложку б у кобуру поклав.

Усі в коридорі засміялися. Тож і «високі гості» швидко розслабилися. Раптом сміх перервав знервований голос з рації. Усі стихли, схилившись до неї. Гості стурбовано переглянулися з бригадними поліцейськими.

– На передовий пост напали!..

Запала мовчанка, серед якої чувся тільки звук з динаміка портативної рації. Усі присутні, затамувавши подих, слухали пряму трансляцію загибелі в бою. За лайкою і криками було зрозуміло, що буквально за кілька хвилин весь особовий склад нашого поста було знищено…

Слухаючи цю історію, я згадав лісопилку. І зрозумів, що поки перебуватиму на фронті, та й ще довго після війни, найменша деталь нагадуватиме мені про ті події. Тим часом наш колега вів свою оповідь до завершення:

– Ми миттю розбіглися коридором, гукаючи один одному, що на розташування напали. Ті двоє артистів, сполотнілі, наче крейда, забігли в штаб, перервали розмову командирів і заходилися репетувати, що треба негайно рятуватися… Ну, а ми ще кілька годин після того рачки лазили від сміху. Треба було бачити ці пики…

Між слухачами відчувалася розгубленість. Почулося покашлювання, всі переглядалися з сусідами. Я не витримав:

– Слухай, щось я не бачу в цьому нічого смішного.

– Та ну, брате! – розсміявся оповідач. – Біля передавача ж сиділи наші хлопці, накрившись спальником! Це була просто радіовистава для цих двох клоунів.

Усім помітно полегшало. Ми почали посміюватися, підштовхувати один одного й передавати запальнички по колу. Усі знову розслабилися, приміщення огорнув тютюновий дим.

Один середнього віку лисий селюк, який назвався Буле, зважився теж розповісти історію свого родича. Його двоюрідний брат певний час вартував міську в’язницю, де в камері-одиночці тримали командира військової частини ворожої армії. На початку війни той намагався вивести свою частину з міста, і наші заблокували її у казармах. Командир дійшов висновку, що його вимогу пропустити війська з озброєнням ніхто не сприймає серйозно. Він наказав обстріляти лікарню навпроти військового містечка, і під час обстрілу загинуло кілька мирних жителів. Почався хаос, безвусі ненавчені новобранці потікали, а командира дуже скоро заарештували й посадили під варту. Щовечора до нього приходила жінка, чия дитина загинула в лікарні під час обстрілу. Охорона пускала її в камеру, замикала двері й залишала там на всю ніч. Вона заходила дуже тихо, майже смиренно, наче в церкву, з білою хусткою на голові й темно-синьою пластиковою торбою в руці, вранці ж виходила, забризкана кров’ю. Ніхто не знав, що вона виносила з собою, але про це можна було здогадатися, бо навіть мешканці навколишніх будинків казали, що ночами чули з в’язниці нелюдські крики.

Однієї ночі, коли жінка, як зазвичай, прийшла до в’язниці, на чатах був родич Буле. Він знав, хто вона, куди йде і чому. Він ввічливо пояснив, що її візит не може відбутися, поки він тут, і якщо вона хоче, то хай приходить завтра, коли на зміні будуть ті, хто пускають її на ці криваві рандеву. Вона не сперечалася, лише попросилася посидіти з ним кілька хвилин – мабуть, сподіваючись, що він змінить свою думку. Вони сиділи у коридорі у тюремній напівтемряві, і жінка тихо розповідала йому свою історію:

«Безліч ночей я не спала, вставала, щоб приготувати доньці чай, зробити компрес, поміряти температуру, доглядала її, хвилювалася, коли надворі сутеніло, а її досі не було зі школи. Тримала її на колінах у лікарняних чергах, водила на гуртки, з нею училася, розв’язувала задачі, шила сукні для її ляльок, водила на прогулянки. Ми збирали квіти на луках, у лісі шукали ягоди, варили варення, я вчила її утягувати нитку в голку, варити супи, смажити млинці, купала її, розчісувала її коси, розповідала на ніч казки, малювала з нею… Я присвятила їй усе своє життя. Коли чоловік почав пити й бити нас, я зібралася і покинула його. Через неї не вийшла заміж удруге, та навіть не глянула ні на кого, бо все-всеньке віддавала їй. А потім доля мені влаштувала те, чого я так хотіла уникнути. Їй зробили операцію, і того дня моє дівча вже мали виписувати. Але той вирішив обстріляти лікарню. Він намагався показати всім, що має силу. І що йому тепер залишилося від його сили? Моя ненависть, і нічого, крім неї. Моя ненависть – єдине, що тепер маю я і має він. Я – порожня оболонка, яку тримає на світі тільки ця камера. Хай дасть Бог здоров’я мені і йому, щоб ми ще довго пожили, і щоб він ніколи не вийшов звідси. А хто б не ненавидів на моєму місці? Хто і за яким правом може мене засуджувати?»

Лячно було слухати про жінку, яка із дбайливої та відданої матері перетворилася на привида. Я дивився на обличчя присутніх і бачив, що жоден її не засуджує. І як було зрозуміло з розповіді Буле, його родич теж. Наостанок Буле додав, що той ніколи нікого не засуджував, але мав свої принципи і не хотів потурати тому страхіттю. Просто сказав жінці, що цього вечора вона не потрапить у камеру. Пізніше родич казав Буле, що ніколи не забуде погляду тієї матері. Вона підвелася і підійшла до нього, востаннє запитавши:

– То не пустиш?

– Ні, – відповів він.

Його «ні» прозвучало не категорично, він не намагався показати, що тут його влада і його слово головне. Своїм «ні» цей чоловік намагався дати їй останній шанс зрозуміти, що ці потворні дії не мають ніякого сенсу. Вона зав’язала хустку і пішла.

Згодом родич Буле порозпитував людей і дізнався, що та жінка була дуже нещаслива в шлюбі, роками терпіла знущання, але коли чоловік почав бити дитину, покинула його й повернулася з дочкою до матері, а тому пиякові залишилася квартира й усе інше. За іронією долі, на службі він дістав підвищення, і дуже скоро його призначили командиром гарнізону військового містечка – того самого, з якого він наказав обстріляти лікарню і таким чином убив власну дитину. Дізнався родич Буле і про те, що жінка щовечора в торбі приносила доччин одяг і альбом з її фотографіями, показувала чоловікові, проклинаючи його на всі заставки, й до ранку лупцювала залізним прутом. Той навіть не захищався.

Нас усіх ця історія якось засмутила. Буле ж розповідав далі:

– Найгірше у цьому те, як мій родич розстався з тією жінкою. Виходячи, вона подивилася на нього й сказала: «Дуже тобі бажаю, щоб ти помер на самоті, в якійсь ямі, щоб ти розумів, що помираєш, і смерть твоя тривала якомога довше».

Усі слухачі мовчали, оповиті сигаретним димом. Один молодий солдат стрепенувся так, ніби хотів скинути з себе когось незримого, хто обхопив його руками зі спини. А Буле тим часом закінчив:

– Я зараз постійно згадую те прокляття. Загинув мій родич два тижні тому. Затисли його у покинутій лісопилці… Не мав шансів вибратися. Залишилися дружина й двоє дітей…

Не знаю, як почувається людина, коли їй встромляють ножа в живіт, але думаю, що саме так я почувався в ту мить. Але я нічого не сказав. Не бачив сенсу розповідати про свою втечу з лісопилки.

А хлопці продовжували розповідати. Усі остаточно розм’якли, язики розв’язалися, і кожен намагався пригадати якийсь випадок. Короткі, довгі, сумні й смішні, історії ці лилися разом із кавою і ракією. Під кінець зайшла мова про хлопців, які відзначилися на завданнях, – усі переказували те, що бачили самі чи чули від когось. Якщо хтось із присутніх тут колись обзаведеться внуками – запевно матиме, що їм розповісти. Але особливо мене зацікавила історія, яку я почув від водія командира бригади, розташованої на північ від нас.

У їхній оперативній зоні в одному з підрозділів служив собі хлопчина, якого звали Макс. Розповідь про нього вже з самого початку вдалася такою неймовірною, що ми всі аж принишкли, підсунувши стільці ближче до оповідача. Хлопець походив з села, яке зараз було за лінією фронту, а війна застала його на строковій службі у союзній армії. У нього вдома одразу ж почали формуватися загони бойовиків. Сербська армія видала їм зброю, мовляв: не варто голіруч чекати, поки прийдуть фашисти-католіки й усіх вас виріжуть. Майже всі селяни без вагань стали до зброї, невдовзі почалися й перші операції, під час яких вони обстрілювали сусідні села, розташовані з нашого боку розділової лінії. Односельці Макса під впливом пропаганди й страху сформували справжню невеличку армію, яка контролювала всі шляхи в окрузі, а одним із її ватажків, зокрема, став сільський священик – Максів хрещений, якого поставили командиром тамтешнього війська.

Батьки Макса єдині відмовилися від зброї та усіляко намагалися не брати участі в актах насильства. Якось увечері перед їхнім будинком зібралися озброєні селяни. На чолі цієї групи був давній друг його батьків, який змінив поповську рясу на камуфляж. Він викликав їх на подвір’я і востаннє запропонував приєднатися до загону. Максові батьки були страшенно налякані – вони просто не впізнавали своїх сусідів. Озброєні до зубів, ті були схожі на зграю бандитів.

Вони намагалися пояснити, що цей конфлікт їх не стосується, і всіх інших селян він теж не має стосуватися, що слід це питання залишити владі колишньої та нової держави. Проте здоровий глузд уже остаточно покинув людей.

Коли сербська армія відкрито почала війну, нападаючи на мирних жителів і озброюючи своїх прихильників, Макс вирішив втекти зі своєї частини. Нагода випала за кілька днів, коли його підрозділ направили в зону бойових дій. Він їхав у кабіні вантажівки з боєприпасами у голові колони. Коли колона опинилася на перехресті, Макс виштовхнув водія з кабіни, скочив на його місце й на повній швидкості помчав у бік наших позицій. З колони відразу вирядили бронемашину супроводу навздогін. Погоня зі стріляниною тривала кілометрів десять, аж поки вантажівка не опинилася на нашій території. Переслідувачі повернули назад, вимушено змирившись зі втратою машини й боєприпасів.

Боєприпаси й авто Макс передав у найпершій же комендатурі нашим, а йому дали цивільний одяг, щоб він міг повернутися додому. Тоді кожне село мало свою власну армію, а лінію розмежування ще не було встановлено. Наступного дня він спустився лісом у своє село, де виявив справжній військовий табір. Батьківський дім стояв порожній, а озброєні земляки негайно відвели його до хрещеного – теперішнього старости села. Макс довго слухав про те, що прийшли важкі часи, що його батьки виявилися зрадниками, які зреклися свого народу і його самого. Кум казав, що Макс їхня гордість – він перший з усього села служив в елітному підрозділі спеціального призначення, а його батьки це зневажили, відмовилися від честі, віри, роду й перебігли на ворожий бік, щоб боротися проти своїх.

Уся ця брехня лилася на нього аж до вечора. Але все, що трапилося насправді, хлопець зрозумів тільки тоді, коли в колодязі виявив заколотих батьків і сестру. Того ж вечора він подався через поле на наш бік лінії фронту. Нашим Макс сказав, що втік з союзної армії і хоче воювати добровольцем. У бригаду його взяли, але офіційно не приписали ні до якого підрозділу. Щовечора він сам ішов кудись у поле, а вранці повертався у частину. Невдовзі до бригади доходили звістки про знищені склади пального, підпалені автопарки, пошкоджені танки й знищені ворожі блокпости. Через деякий час стало відомо – хто він і звідки. Це здивувало не тільки рядових вояків, а й командування бригади. За ним почали уважно спостерігати.

Зброю і спорядження, які він просив, Максові давали без зайвих запитань, і щоночі він виходив у рейди тилами ворога. Знаючи в окрузі кожне дерево, він легко оминав усі ворожі пости й проникав будь-куди. Виводив з ладу техніку, мінував казарми, збирав інформацію і передавав у штаб. Здатний будь-якої миті вступити в бій і вийти з нього неушкодженим, він був сам собі армія. Умить міг пристосуватися до навколишніх умов, розробити план і реалізувати його. Щоразу, коли він ішов, усі боялися, що Макс не повернеться, але на ранок він незмінно з’являвся до сніданку. Коли його питали, чи вдалося вночі щось зробити, він тільки показував великий палець і казав: «Як у „Скаженому Максі”»[22].

Але більшість героїв-одинаків закінчують трагічно. Так було і з цим хлопцем. Водій сказав: подейкують, ніби востаннє Макс вийшов на операцію у ніч Усіх святих. Узяв з собою ПТРК і рушив у невідомому напрямку. Більше його не бачили й нічого про нього не чули. Заблукати він не міг, бо в рідному краю орієнтувався, як у власній кишені. Бувало, що за ніч він проходив кілька десятків кілометрів, а на ранок все одно повертався у бригаду. Та коли й за два тижні Макс не повернувся, навіть найзатятіші оптимісти змирилися з його загибеллю.

На цьому водій закінчив свою історію. Усі мовчали. Довго ще ми сиділи, опустивши голови. Тільки один сивовусий дядько зітхнув:

– Дай Боже, щоб ніколи не упокоївся той, хто його вбив.

Я мовчки всміхнувся. І більше не дослухався до їхньої розмови.

Навіть не знаю, скільки тривала нарада командирів. Пам’ятаю тільки, що верталися в бригаду ми вже під вечір.

* * *

Я сидів на задньому сидінні джипа і прокручував у пам’яті моменти, які пережив разом із Борною. Коли я побачив у нього татуювання, то подумав, що з початком війни він добровольцем пішов у той горезвісний загін спецпризначення, але тепер стало остаточно зрозуміло, що він був лише бійцем останнього призову союзної армії. Він ще не пройшов курсу молодого бійця, коли почалася війна. Багато хто робив такі наколки під час служби у війську. Схожі татуювання мали хлопці навіть у нашій частині.

Згадався мені й той день, коли нам робили щеплення. Він намагався не дати лікареві забрати з собою список солдатів нашого підрозділу, і зараз я бачив, з яких причин він намагався не допустити цього. Тепер його слова я розумів значно краще. «Ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка їх чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей».

Тепер усе це набуло сенсу. Борна втратив усіх своїх рідних і віру в людей. Він мстився, не хвилюючись за те, що його далі чекає. Він вибрав свій шлях і наперед змирився з можливим швидким кінцем. А тієї ночі, коли ми зустрілися, він зайшов трохи далі, ніж зазвичай. Він слідкував за танками, які несподівано з’єдналися з іншим моторизованим підрозділом і повертали в бік нашої бригади. І мені пощастило, що на мене натрапив той самий патруль, який раніше захопив Борну. Якби ж пощастило йому, то тієї ночі ми не зустрілися б. Історія про танк, по якому він стріляв, була правдою. І його амнезія теж. Якби амнезії не було, він одразу про все розповів би й дуже полегшив би всім життя.

Бригадир Кватерник перервав потік моїх думок. Він повернувся до мене з переднього сидіння й усміхнувся.

– Цероваць тебе хвалить. Каже, ти один з найкращих у частині.

Я знизав плечима.

– Я через це наполіг, щоб ти поїхав зі мною, – додав бригадир. – Він тобі казав?

– Так, казав, що ви наказали відрядити саме мене. Правду кажучи, мене це дуже здивувало.

Кватерник і далі дивився на мене.

– Це рідкісний випадок, коли командир так цінує солдата, знаєш? Особливо коли він вже майже пішов.

– Цероваць іде?

– Отримав підвищення і покидає бригаду. На його місце прийде досвідчений офіцер з МВС. Він повідомив, що завтра до вас прибуде поповнення? Тож і вас відокремлять від поліції.

– Перед самим виїздом він щось натякав про заміну.

– Заміну? Як кому. Заміна для тих, хто хоче додому. А для тих, хто залишиться, – підкріплення. Тобі відомо, що ви єдиний підрозділ у бригаді, кому надано право звільнитися за особистим бажанням?

– Церо казав взагалі, але нічого конкретного.

Кватерник повністю розвернувся до мене.

– Ви ж, мабуть, усвідомлювали, що від першого дня надто перевантажені завданнями. Через це й великі втрати. Хто напише рапорт про демобілізацію, поїде додому.

Я не міг утримати повіки. Обтяжений думками, я не зміг поспати після варти, а відразу після сніданку поїхав з Кватерником. Моє тіло буквально розвалювалося від утоми. В мені неначе відкрилися отвори, через які з мене витікали сили. Кватерникова балаканина ще більше мене виснажувала.

– Супер. Де можна взяти форму цього документу?

Кватерник засміявся.

– Хочеш додому? Але в нас на тебе інші плани.

Він глянув на водія, той усміхнувся. Комбриг знову звернувся до мене:

– Тебе запропоновано на командира розвідвзводу.

– Великі перспективи відкриваються, – докинув водій.

– Саме так, – підтвердив Кватерник. – Сьогодні солдат, а завтра – командир взводу. До кінця війни будеш генералом!

Обоє засміялися. Кватерника спантеличило моє замислене обличчя.

– Я не жартую. Цероваць сам тебе запропонував, і я підписав наказ про призначення.

Я потер очі.

– Хлопчина трохи розгубився, – пожартував водій.

Кватерник узяв свою сумку і пошукав у ній щось.

– Тут ось чорним по білому, треба тільки знайти у цій купі паперу.

Він перебирав документи, розгортаючи і закриваючи течки. Я був здивований.

– Бригадире, та ви ніби листоноша!

Кватерник усміхнувся, глянувши на мене через плече.

– То звіти всіх підрозділів, які я вчора отримав і з яких до ранку складав загальний звіт бригади. Це теж хтось має робити. Так, ось він…

Він простягнув мені конверт. Я вийняв папір і поклав на коліна. Освітив текст ліхтариком. Уже за кілька рядків я зрозумів, що комбриг помилився і дав мені не той документ, а наказ про моє призначення досі в нього в сумці. Я читав доповідь Церовця на ім’я Кватерника про наш підрозділ.

ЗВІТ

про виконання заходів підрозділами

військової поліції і розвідки 199-ї бригади

за період від 1 листопада 1991 року до 14 листопада 1991 року.

Особисто в руки командирові 199-ї бригади

бригадиру Ніколі Кватернику

У ніч на 01.11.91 на ділянці «Лісопилка» ворог потужним ударом атакував наш розвідувальний пост. Під час бою ми втратили двох солдатів – Шимуна Булича (1956) і Златка Бранковича (1967). Рядовий Сенад Аміджич під час втечі зазнав обмороження, через що госпіталізований. Після обстеження демобілізований з війська. Втрати розвідників стали можливі через недосвідченість особового складу, тому я вирішив надалі особисто керувати всіма важливими операціями.

04.11.91 підрозділу зроблено щеплення проти туберкульозу. Список військовослужбовців ледь не покинув межі частини з командою медиків, але мені вдалося вчасно цьому запобігти.

06.11.91 після повідомлення про перегрупування противника на ділянці «Королева» з групою бійців провів розвідку на місцевості. Того ж вечора за власним рішенням проник у табір ворога, знищив більшість особового складу і завдав значних втрат бойовій техніці.

08.11.91 підрозділ запобіг нападу на головний штаб бригади, який ворог планував здійснити за допомогою замінованого автомобіля.

10.11.91 група бійців під моїм керівництвом усунула снайперський розрахунок на ділянці «Малий Берлін». Унаслідок акції противника деморалізовано.

Під час операції втратили бійця Ігора Брзека (1974).

Під час повернення з цієї акції потрапили у засідку, й нас захопив противник. Рядового Ентоні Шакича всю ніч допитували й били. Перед світанком мені вдалося скористатися нагодою, що п’яні вартові заснули, і витягти підлеглих на нашу територію. Рядові Ентоні Шакич і Івіца Черкез госпіталізовані, Черкез після огляду повернувся до підрозділу. Ентоні Шакича (1962) переведено у травматологію міської лікарні н. п. «Авалон», де він зараз проходить лікування.

14 листопада 1991 року

Командир підрозділу військової поліції:Андрія Цероваць

Я вимкнув ліхтар, люто стиснувши його. Тепер підвищення Церовця мене вже не дивувало. Звіт про операції підрозділу він перетворив на власну рекламу. Я згадав, як він сьогодні вранці казав Черкезу: «Розумний царює». Кватерник тут був простим гравцем, а от Цероваць вів гру. Очевидно, він натиснув на комбрига погрозами про можливу відповідальність. Тому бригадир поставив свій підпис на документі – і, думаю, не міг уже дочекатися, коли Цероваць зникне з бригади. Командири одне одного захищають, я це розумів і раніше. Але було бридко, що Цероваць усі Борнині акції приписав собі. Про Борну навіть не згадується, ніби його ніколи не існувало. Його просто стерли, як погану копію фільму, поверх якої на касету записали новий фільм.

– Бригадире!

Кватерник з усміхом повернувся до мене.

– То як? Готовий посісти місце командира?

– Бригадире! Ви дали мені не той документ.

Кватерник нахмурив брови й узяв папірець, що я йому передав. Він пробіг по ньому очима й спантеличено поглянув на мене. Я витримав його довгий важкий погляд. Нарешті він повільно відвернувся і зручніше вмостився на своєму місці.

Більше я з комбригом ніколи не говорив.

Я притулився до холодної шибки й занурився у свої думки. Джип підстрибував на вибоїнах. Стукаючись лобом об вікно, я бачив віддзеркалення свого ока. Й згадував, як тиждень тому тримав Борну на прицілі.

* * *

Багатьох його вчинків я тоді не розумів. І тільки тепер нарешті все прояснилося. До мене дійшло, чому він волів ходити на завдання сам, і чому ледь не кинувся на Черкеза, коли той провокував Майду. Загибель сестри викликала в нього огиду до будь-якого непоштивого ставлення до жінок. Особливо запам’яталася мені одна його фраза. «Ніхто не повинен страждати через чужі рішення». Борна мав рацію. Чи Макс, чи Безіменний, – неважливо, як його насправді звати. Кожен заслуговує на те, щоб страждати тільки через власні рішення, так само, як я приречений вічно страждати через свої.

Коли я востаннє його бачив, він був спокійний, ніби заздалегідь схвалив усе, що я готовий був зробити. Я все вирішив ще на дорозі, ще до того, як ми зайшли в ліс. Не знаю, чи було б мені легше, якби я вирішував, уже навівши на нього зброю. Може, в такому разі я міг би втішатися тим, що не мав часу як слід подумати.

Я запитав його, що він зробив би на моєму місці. Він мовчав. Він допоміг би мені, якби сказав, що не знає, – але він не зронив ані слова. Я згадав, як він сказав священику, що на свою слабкість не потребує нічийого благословення. Отже, не міг і я від нього вимагати полегшення мого становища й мого рішення. Я не мав сили стріляти в нього. Я не міг поставити його перед фактом, що збираюся його вбити. Втім, він же мав рацію, коли казав: немає гріха в тому, що ми намагаємося вижити.

Я опустив автомат і сказав:

– Пам’ятаю одну історію, яку чув у дитинстві. Не пригадаю точно, як мені її розповідали, який там сюжет, і чи до сюжету там узагалі, але ось що спало мені на думку…

Він мовчав, не зводячи з мене очей.

– У якесь село забрів якийсь дивний чоловік, святий, чи що… І найперше він зустрів дитину. Чоловік підійшов і запитав: «Ти хто?» Хлопчик, як і личить вихованим дітям, ввічливо відповів, як його звуть. Але чоловіку це не підійшло: «Я питаю не як тебе звуть, а хто ти?» Малий йому на те: «Я син сільського вчителя». Але чужинцеві знову не сподобалося: «Та я ж не питаю, чий ти син, а лише – хто ти?» – «Я ще дитина…» Дивак знову перебиває: «Та й вік твій мене не цікавить. Я питаю: хто ти?»

Ми обоє помовчали. Тоді я продовжив:

– Хто ти, Борно?

Він дивився на автомат, що звисав з мого плеча.

– Я питаю, хто ти? – повторив я й підняв погляд на нього.

– Я… Борна.

– Я не питаю про твоє ім’я і прізвище. Я питаю: хто ти?

Останні слова я вимовив повільно і з притиском.

– Хто ти?

Ми дивилися один на одного. Навколо нас під сонячними променями виблискував сніг.

– Я той, хто врятував тебе.

– Я питаю не про те, кого ти врятував, а…

– Ти питаєш, хто я. Я зрозумів.

– Так, я питаю, хто ти. То хто ж ти?

– Не знаю.

– Я знаю, хто ти. Ти те саме, що і я. І те, що ми всі тут. Набір рис і речей, які інші вибрали, щоб ти був тим, чим є. Як і мені вибрали. І Церовцю, і Кватернику. І так само Швидкому, Черкезові, Ентоні й Маркові Ковачевичу. І Аміджі.

Борна трохи розслабився. Він розстебнув куртку і верхній ґудзик сорочки. Я вів далі:

– Стара хотіла назвати його іменем свого покійного брата. А старий наполягав на імені свого брата. Не домовившись про ім’я на честь того чи іншого дядька, вони назвали його іменем діда. З боку батька. Так вибрали йому ім’я. Через кілька місяців стара понесла його в церкву похрестити. Піп їх прийняв, і все було добре, аж поки панотець не почув, як звуть малого. Додавши два й два, він випер обох з церкви. Коли вони повернулися додому, старий узяв Аміджу в руки й сказав: «Якщо твої не схотіли, то мої схочуть». І Аміджа замість хрещення отримав обрізання. Підрісши, Аміджа хотів зайнятися спортом. Він хотів стати тренером зі спортивної гімнастики, але мудрі літні люди переконали його, що гроші крутяться в туризмі, тож Аміджа вивчився на офіціанта. Тобто – знову сталося те, чого хотіли інші… І так з нами всіма, і все життя. Вибирають замість нас, наперед визначають, як ми житимемо, а ми мовчимо і приймаємо те, що за нас нам вибирають інші, і схиляємося перед ними, як перед Святим Письмом. А де ми в усьому цьому? Де в цьому людина? Де наша власна воля? Наш вибір?

– Завжди є вибір.

– Є, але він знову ж таки зумовлений середовищем. Аміджу двічі відмовлялися брати на роботу. Він приходив на співбесіду, але як тільки чули, що його звуть Сенад – відразу прощалися. І все через те, що йому так інші вибрали незабаром після народження. Зараз він на фронті, і навряд чи хтось знає його ім’я. Завтра йому вручать медаль і вихвалятимуть як великого патріота. А правда в тому, що Аміджу ця країна, за яку він воює, хвилює так само, як диплом офіціанта. Де його батьківщина взагалі? Його привезли на передок, і хай він тільки спробує не бути патріотом.

Ми взяли по сигареті, прикурили.

– Де твоя батьківщина, Борно?

Мовчки кілька разів затяглися. Свіжий вітерець розігнав дим, порушивши сакральну незайманість природи.

– А де моя? Ця, яку я захищаю? Це моя батьківщина? Бо хтось казна-скільки років тому провів олівцем по карті й так вирішив? Він знов-таки вибрав замість мене. Якби він провів лінію трохи інакше, моєю батьківщиною була б якась інша держава. Може, зараз я воював би за неї проти тієї, яку захищаю зараз? Через десять років з’явиться якась третя сила і переможе нас. Вона буде нашою батьківщиною? І ми будемо за неї гинути, якщо вона воюватиме? І тоді за нас вирішать, що ми маємо бути патріотами й героями, і повинні загинути за кривулю з картографічного атласу? А правда полягає в тому, що ми сьогодні тут, бо стріляли по наших будинках. Бо до нас прилітали снаряди. Правда в тому, що до війни ми не думали про держави, хіба коли сперечалися, в якій знімають краще кіно. Правда в тому, що я і ти маємо більше спільного з тими трьома, яких ти поклав, коли ми зустрілися, ніж будь-коли матимемо з Церовцем чи Кватерником. Ось хто ти, Борно. Чужий вибір. Як усі ми. А якщо насмілишся сказати, що ти – щось краще, ніж те, чим вони тебе обмежили й затягли, – скажуть, що ти божевільний… Уяви, якби Аміджа сказав, що йому не подобається його ім’я і він хоче його поміняти, бо воно йому в житті принесло тільки проблеми. Та його підняли б на сміх. Бо коли інші тобі щось виберуть – це цінне. А якби Аміджа надумав виїхати з цієї держави, вважаючи, що вона не варта його життя, – назвали б зрадником. І так його збили на землю від самого старту, а він, з найкращими намірами зробити все інакше, ніж зробили йому, робить те саме зі своїм сином. Похрестив його в церкві. І це знову неправильно, Борно, бо знову за ту дитину хтось вибрав, чим вона має бути. І так нас видресирували, всіх нас, щоб ми не мали власної волі…

Борна повторив, ніби не чув, що я оце казав.

– Завжди є вибір.

– Швидкий вибрав. Вирішив бути інакшим. І став білим круком. І щоб довести оточенню, що він є – втік на війну. Думав, що повернеться додому особистістю, що вдома його сприймуть і цінуватимуть. Але ні, друже… Нас навчили, що вирішувати за себе неправильно. А найгірше – що вони самі не можуть правильно вибрати, але тицяють свій вибір нам у руки. Ми «Блокбастери», бо Шиме для нас вибрав цю назву. Ми воюємо, бо політики нам так вибрали. Усьому нашому поколінню впарили війну без єдиного запитання. Мені вибрали – вирішити, більше з тебе користі з живого, чи з мертвого.

Борна рішуче відповів:

– Мені шкода, але я взагалі себе не бачу у цій твоїй історії.

– Бо ти маєш перевагу. Різниця між нами в тому, що ти не маєш пам’яті, аби про все це думати. Тобі байдуже, куди тебе закинуло, твоя єдина мета – вижити. На всьому цьому терені ти єдиний маєш такий привілей, а світ цього стерпіти не може. Такого привілею ніхто не заслужив, і ти теж. Думаєш, що ти заслуговуєш бути кращим за всіх нас, невинним, як ангел, посеред цього кривавого бенкету?

Знову запала мовчанка. Він подивився на мене. Не думаю, що він відчував за собою вину, але в очах його я бачив розуміння наслідків, які йому накинули обставини.

– Хто ти, Борно?

– Людина.

– Що ж… Думаю, це найближче до істини. Ми всі один одному в останню чергу люди, а втекти від цього не можемо, хоч і постійно намагаємося. Ти людина. От тільки я себе зараз у цьому не можу переконати.

Я викинув недопалок у товсту ковдру снігу. Жар згас раніше, ніж устиг розтопити тоненьку крижану скоринку.

– Біжи, Борно. Біжи так швидко, як тільки можеш. Ти вільний.

Сяйво його очей підтвердило, що на дорозі я прийняв правильне рішення. Ту мить, коли він подумав, що житиме, коли в його очах промайнув вогник надії, я згадую щодня. Я ніби побачив своє віддзеркалення в його очах. Він подивився на мене, щиро широко усміхнувся і сказав:

– Я знав, що ти – людина.

Він побіг, раз за разом повертаючись і махаючи рукою на прощання. Спустився вниз на галявинку, не знаючи, в який бік звернути. Ще побіг, повернувся і помахав рукою, і знову рушив униз схилом. Униз, вперед, до свободи, до життя.

Аж поки впав.

Що я міг зробити для людини, яку без вагомих доказів засудив на смерть? Дати повірити, що вирішив подарувати їй життя. Я дуже багато йому заборгував. Ніколи не мав потреби пояснювати вчинки, які я сам вважав правильними… Але це була хоч слабка втіха, зважаючи на те, що я вистрелив йому в спину, поки він насолоджувався останніми ковтками волі й життя.

Гадаю, він падав з думкою, що я вище за всі підозри поставив віру в людину. Переконаний, що я йому повірив. Що всі ідеали відкинув заради життя. Може, уявляв, як доля нас знову десь зведе. Як він знайде мене після війни. Як ми будемо один до одного приїжджати. Залишимося друзями. Станемо людьми. Житимемо. Може, він уявляв, як ми попиваємо домашню ракію, якої він сам напалив і приніс із собою до мене. Як ми сидимо разом і дивимося старі фільми. Коментуємо цікаві епізоди, порівнюємо їх зі своїм досвідом, помічаємо місця, де зникає емоція і починається патетика.

Ми зробили нерівноцінний обмін. Він мені дав життя, я йому – смерть. Він помер, а я залишився жити. Зовсім не такий, як той образ мене, що він його створив.

Про автора

Зоран Жмирич (1969) – хорватський письменник, музикант, колумніст, член Хорватського товариства письменників. Він народився, навчався, живе й працює у рідному місті Рієка – це найбільший порт Хорватії на узбережжі Адріатичного моря і третє за величиною місто у країні.

Письменник брав участь у Війні за незалежність Хорватії (1991–1995), і саме цей досвід був покладений в основу його найвідоміших творів. Одним з перших на теренах колишньої Югославії він почав писати про електронні й комп’ютерні ігри, був співзасновником і головним редактором (2001–2010) першого хорватського геймерського сайту. Співпрацював з багатьма комп’ютерними та суспільно-політичними виданнями.

2008 року Зоран Жмирич став фіналістом конкурсу хорватського видавництва VBZ на найкращий неопублікований рукопис з романом «Блокбастер». За рік роман вийшов друком, а у 2010 році був визнаний одним з п’яти найкращих нових романів Хорватії. Зараз «Блокбастер» перекладено італійською, польською і українською (2017) мовами. За цей твір Жмирич удостоєний нагороди Хорватського товариства письменників «Письменницьке перо» за найкращу книжку року (2010) і щорічної премії міста Рієка за творчу працю і культурні досягнення (2011).

Зоран Жмирич є автором романів «Театр тіней» (2002), «Час, який з’їв Пакмен» (2005), «Рієцькі рок-гімни» (2011), «Снопутівник» (2014) і «Записано кулею» (2015).

Видавництво «Фабула» вважає за честь вперше запрезентувати українському читачеві творчість цього автора, яка багато в чому перегукується із сучасними українськими реаліями.

Примітки

1

«Карітас» (від лат. caritas – любов-милосердя) – міжнародна конфедерація католицьких благодійних організацій (тут і надалі – примітки редактора).

(обратно)

2

Мається на увазі фільм «Вікно у двір» – трилер режисера Альфреда Гічкока (1954), який є зразковим прикладом саспенсу в кінематографі. Дія фільму відбувається в одній декорації – кімнаті, де перебуває хвора людина.

(обратно)

3

«Касабланка» (1942) – американська романтична кінодрама, знята режисером Майклом Кертісом, з Гамфрі Богартом та Інгрид Бергман у головних ролях.

(обратно)

4

Мається на увазі жанр «спагеті-вестерн», популярний в Італії в 1960-х і 1970-х роках. Найвідоміші й найтиповіші фільми жанру – «доларова трилогія» Серджо Леоне: «За жменю доларів» (1964), «На декілька доларів більше» (1965) та «Хороший, поганий, злий» (1966). Клінт Іствуд, який є головним героєм трилогії, – «Людина без імені», тобто Безіменний.

(обратно)

5

M-84 – югославський основний бойовий танк 2-го покоління. Перебуває на озброєнні в Боснії і Герцеговині, Кувейті, Македонії, Словенії, Сербії та Хорватії.

(обратно)

6

Blockbuster (англ.) – це не тільки високобюджетний фільм, а й термін, яким користувалися за часів Другої світової війни пілоти Королівських ВПС Великобританії для визначення авіабомб вагою у 2–4 тонни, кожна з яких могла зруйнувати цілий міський квартал.

(обратно)

7

Народжений вбивати (англ.).

(обратно)

8

Народжений вбивати… а там – мир. Праве та ліве. Інь та Ян. Дуалізм. Розумієш?» (Англ.)

(обратно)

9

Так, розумію. «Суцільнометалева оболонка». Влучив? (Англ.)

(обратно)

10

Чому ви наполягаєте на фотографії зліва? (Англ.).

(обратно)

11

Так, звичайно, ми британці (англ.).

(обратно)

12

Фільм американського режисера Френка Капри, знятий у 1946 році. Екранізація роману Філіпа Ван Дорена Стерна «Найбільший подарунок».

(обратно)

13

Моя мати? Дозвольте мені розповісти вам про мою маму! (Англ.)

(обратно)

14

Культовий фільм, знятий англійським режисером Рідлі Скоттом у березні-липні 1981 року за мотивами науково-фантастичного роману Філіпа Діка «Чи сняться андроїдам електровівці?» (1968).

(обратно)

15

Комедійний фільм режисера Біллі Вайлдера (1981). У головних ролях такі зірки, як Джек Леммон та Волтер Маттау.

(обратно)

16

Американський трилер (1981) режисера Волтера Гілла. За сюжетом, загін Національної гвардії проводить навчання в болотах Луїзіани, але стикається з місцевими каджунами, краде в них човен та ще й імітує обстріл холостими патронами. У відповідь, місцеві жителі починають полювання на солдатів, і навчання перетворюються на смертельну гру на виживання в дикій місцевості.

(обратно)

17

П’єта (італ. Pieta – жалість) – іконографічне зображення оплакування Христа Дівою Марією. У цій сцені мертвий Христос лежить у неї на колінах.

(обратно)

18

Луїза Флетчер – американська акторка, відома завдяки ролі сестри Ретчед у культовому фільмі Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі» (1975), за яку отримала премію «Оскар».

(обратно)

19

Борна, щоб убивати (калічений англ.).

(обратно)

20

Вбити Борну (англ.).

(обратно)

21

Skorpion vz. 61 («Скорпіон») – чеський компактний пістолет-кулемет, розроблений для озброєння танкістів, зв'язківців та військовослужбовців інших спеціальностей.

(обратно)

22

«Скажений Макс» (1979) – австралійський постапокаліптич-ний бойовик режисера Дж. Міллера. У ролі Макса знімався Мел Гібсон, тоді ще маловідомий актор. Ця кінострічка стала свого часу справжньою сенсацією. У 1998 році «Скажений Макс» був включений до Книги рекордів Гіннесса – як найприбутковіший фільм на світі.

(обратно)

Оглавление

Ім’я їй – війна

Лісопилка

Втеча

Безіменний

Штаб

Аміджа

Параноя

Британці

Розвідка

Трійця

Ін’єкція

Доповідь

Психологині

Майда

Ентоні

Косяк

Божевільний Міле

«Амінь»

Марко і Марко

Черкез

Татуювання

Септик

Цероваць

Варта

Кватерник

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg