«Льонтом. Дороги і люди»

Льонтом. Дороги і люди (fb2) - Льонтом. Дороги і люди 551K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Богдан Ославський

Богдан Ославський Льонтом. Дороги і люди

Передмова

У дорозі мені бракувало давніх друзів. Думав, як повернуся, відразу підемо на пиво й пробалакаємо до пізньої ночі. Зустрічалися з того часу багато, але про мандри я майже не згадував. Взагалі розповідати не хочеться. Може, трохи, але не так, як здавалось раніше. А що я скажу? «Як там та Азія?» — запитають. Ну а я в двох словах — так і так. І ніяк! Бо нічого не зрозуміло. «Люди бідують, президент не вступиться, поки не вмре, дині солодкі, а м’ясо дешеве, тільки тягне мене до нашої кухні». Нічого цікавого. Марко Поло давно не на часі. Бери, відкривай Вікіпедію — маєш! Або ще краще: «І як з’їздили?» — «Та добре». — «О, молодці, відпочили, так тримати!»

З письмом інакше, бо це я спершу для себе все вибудовую. Це не лінива відповідь, навмисне скорочена до двох речень, бо ж запитали для ввічливості. До написаного я нікого мимоволі не змушую. Не треба слухати, скільки оповідач вимагає. Я б вимагав багато, а так — читатимуть, хто собі сам захоче й коли захоче. Воля ваша.

Не мав на меті описати Казахстан, Росію, Узбекистан ані будь-яку іншу країну, ані населення, ані звичаї і навіть не архітектуру. Не намагаюся, та й не можу сказати, як воно там. Немає конкретного Узбекистану, а є хіба його атрибути, «властивості», вказані в енциклопедіях чи путівниках, описані й відфотографовані блогерами, проаналізовані експертами-журна-лістами. Я не можу сказати добре там чи погано, криво, потворно чи холодно, а коли щось таке й написав, то дуже на то не зважайте. Просто бачив я «те», а було мені «так»; де здалося мені тісно — іншому буде просторо. Двічі потрапивши до Бейнеу, я побував у двох різних містах, хіба що обидва рази ночував у тій самій чайхані.

Кожна країна у своїх кордонах нескінченна, як земля під ногами. Тільки дурень або ґрунтознавець взявся б її описувати. А я пошукав, де є добра глина, взяв роскаль, накопав її, очистив і зробив глечик. Нате! Посуд продається порожнім. Можете покласти на піч і сусідам показувати, можете наповнювати його молоком, водою або узваром. Хто що любить. Він усе ще глина, але вже не земля.

Тепер про найголовніше. Я народився і виріс у селі Велика Кам’янка на Коломийщині. Вчився в Франківську. З дитинства хотів утекти подалі від села, та й узагалі Кам’янку мав ні за що. Там, здавалося, нічого для мене нема. Чим далі я звідти відчалював, тим більше той дім цінував. Зараз вірю, що до моєї спини прикріплена така безрозмірна ґумка-угорка, іншим кінцем прив’язана до міцно забитого цвяшка. Чим далі їду — тим більше вона натягується. Чи може порватися, я не знаю. Поки — ні. Але де би не був, я завжди відчував натяг тієї ґумки і добре знав, де її другий кінець.

Кінець і початок книжки — це тексти з України, але про місце, де забитий той цвях, поки нічого. Кажуть, найтяжче писати про тих, кого любиш найдужче. Тому й ходжу навколо.

Ті двоє

Залізничні станції в напрямку від Києва до Коростеня: Святошин — Новобіличі — Біличі — Ірпінь — Лісова Буча — Буча — Склозаводська — Ворзель — Кичеєве — Немішаєве — ...

Вона була страшна та ще й плакала. Нагадувала Емілі з фільму «Шість демонів Емілі Роуз». Ті самі припідняті налякані брови. І губи такі ні прямі, ні криві. Спиралася йому на плече. Іноді цілувала в щоку. Витирала сльози. Тобто там, де вони мали бути, бо плач вгадувався лише за голосом і виразом обличчя. Видно було, що плакала, але сліз я не бачив.

Він був дрібний і красивий, наскільки таке можливо. Хоча такі дрібні риси частіше прикрашають дівчат. Тільки очі великі мав. По-дівочому був красивий.

— Хочу, шоб ми приїхали до Кічєєво.

А він мовчить. Відвертає голову до вікна. Вона його знову в щоку цілує. Тулиться.

— Ну щитай, шо работаю вже.

— Пару грівєн на день?

— Ну і ти. Ти ж тоже найдеш работу. Вот мама казала...

Спершу я пропускав їхню розмову собі поза вуха. Дещо вловив, дещо ні. То я вже потім вслухався і намагався зрозуміти, що й до чого.

— А машину?

— Ну вроді й не дорого. Тищя грівєн кредіт нада буде платить. Ну, при зарплаті, скажем, дві двєсті, як в мене була: то на кредіт, то на хату — двєсті на кармані лишається. Аткуда? Дві сотні на кармані.

— Кстаті, я мамі вчора сказала, що ти с Антоном гуляєш.

— Ну погулял, і шо?

Хлопець не дуже хотів говорити, переважно відмовчувався. Та й взагалі він мені здався замкнутим. І, може, трохи стривоженим. Обізвався, коли дівчина згадала про вагітну подругу, в котрої з чоловіком буде вже третя дитина.

— Да патаму шо зачєм? Работа, во-первих, — каже він. — Во вторих, нада первого поставить на ноги. Ну і нада їй в больніцу ложиться. І дєньгі на то. І всьо.

— А я рада за них. Ти не рад?

Мовчить.

— Хочеш, можем в Кічєєво вийті. Пєшком підем.

— Нє, в Нємєшаєво.

А вона знову трохи плачучим голосом:

— Мама ж волнується. Понімаю... Вона ж моя мама. А ти не звонив?

— Нє, — і втупив у вікно очі.

— Я сказала, що ти с Антоном гуляв. «Сєрьожа с Антоном», — сказала.

— Да, погуляв.

— Ну, в мене можем ночувати, — переконувала тремким голосом дівчина. — Правда. Мама не протів. Я казала. «Пусть заходить Сєрьожа, — казала, — пусть заходить». Всє втройом пєрєночу-єм. Ну? Можна вєдь, правда. А ти к своїй мамі не заходив?

— Куда?

— Ну, дамой. Я думала, шо ти дамой їздив. І Антон тоже не їхав?

Сєрожа не виспаний. Великі очі його раз по раз заплющуються на довше, ніж просто би кліпав. Сидить навпроти мене скраю лавки. Коло вікна, тому й зручніше спиратися, аби дрімати. З іншого боку, здається, що якби дівчина (нехай буде Іра) не відволікала його, то все одно не заснув би. Ну і не спав.

Електричка тим часом доїхала до Ворзеля. Я вийшов, а ті двоє поїхали далі. Прийшов додому й більше про них не думав. Поїв, помився та й ліг спати. Рано мусив добиратись до Києва, бо зустрічав на вокзалі друзів.

То вже двадцять по п’ятій удосвіта я їхав тягою. Мені тоді страшенно пощастило — якщо можна то вважати за щастя — сів у вагон, де були вчорашні Сєрьожа та Іра. Назву її так. Спочатку я навіть не повірив, бо забагато всього подібного. Він так само тулився до вікна, а вона так само до нього. У вагоні лишень світало. Лампи вже були вимкнені, тож ми сиділи в такій напівтемряві, як і вчора пізно ввечері. Тільки тоді світло було жовто-млявим, бо від електрики; тепер чисте і сірувате. І людей також мало — ще одна подібність першого і останнього поїзда. По одному, по двоє пасажирів на «купе». Я підсів третім і втупився в книжку. Час від часу підводив очі. Трохи було прохолодно, через те, мабуть, дівчина чимдужче тулилася до свого Сєрьожи. Спочатку вона якось дивно на мене глянула. Гадаю, впізнала, але потім вже не зважала.

З іншого боку, таке співпадіння зі мною не вперше — я часто добираюся тягами і часто впізнаю пасажирів. Особливо гендлярок із грибами-молоками-квітами, бо ті їздять більш-менш регулярно. То не така вже й дивина, що ми сіли в один вагон.

— Ти шо робить будеш? — питає Іра.

— Да погуляю нємного, піва поп’ю.

— А мене встрєтіш після работи?

— Встрєчу.

— Ну, в мене обід буде, то ше, може, встрєтімся.

Говорили повільно. То одне скаже, потім кілька секунд промовчать, то потім інше. Так розмовляють, наприклад, дуже розслаблені або стомлені. Ми тим часом приїхали до Бучі. Підсіло кілька чоловік. Розмістилися ближче до краю вагона і загалом далеко від нас.

— Ти коли освободишся?

— Не знаю — сто раз казала. Не знаю, я так і не поняла, чи з восьми до восьми, чи до десяти, коли вони закриваються. Но я буду рада, коли б ти на обід...

— Постараюсь.

— А ти с Антоном, — питає Іра, — в двєнадцать, да?

— Ага.

— Но ти же не відел.

— Нє, ти знаєш, шо нє. Ну нічо такого особєнного, думаю.

— І то харашо.

— Комната як комната. А яка може бути комната в общежитії? Но Антон, вроді, казав, шо люди там хароші.

Дівчина знову пригорнулась до нього і поцілувала в щоку. Запхала пальці в його волосся. Той лиш зітхнув і далі потупився у вікно, а я в книжку. Гучномовець сказав, що наступна — Ірпінь.

— Дай мені свій рюкзак.

— Зачєм?

— Ну дай. Тобі жалко?

— Зачєм тобі мій рюкзак?

— Я папку, куда паспорт, документи положила, її тобі в рюкзак сунула. Мені ж не лізе.

— А щяс тобі зачєм?

— Нада. Подивиться хочу.

Хлопець піднявся і дістав таки з верхньої полиці рюкзак. Дівчина швидко вихопила з рук торбу й похапцем її відкрила. Вона не витягла ту папку (зіжмаканий файл, як виявилось) із сумки цілком, а почала перебирати паперами там всередині. Сєрьожа встиг лише гаркнути: «Чьо ти лізеш без спроса», — а потім впер лоба у скло й заплющив очі. Ясно, що так він добре й не виспався. Та й коли? Це ж іще шостої ранку нема, а ми вже під’їжджаємо до Ірпеня.

— Ой, це шо такоє?

— Ааа... ну...

— Ого яка! Можна? Це мені?

Тоді невдоволений Сєрьожа повернувся до Іри.

— Ну дивись. То ість... це тобі. Я хотів попозже...

А дівчина не слухає і відкриває пурпурову коробочку в формі серця, що її випадково знайшла в рюкзаку. Там перстеник. Скромний такий, але золотий.

— Ого!

— Ну, я хотів попозже, коли поселимся. Ну і обстановка хоть би якась-то... Вобщєм, ти би замуж за мене вишла?..

У неї по тих словах почалося щось середнє між задухою й істеричним сміхом. На деякий час. Потім, як і перше, але дужче, притулилась до нього і поцілувала в щоку.

— О Боже, — це все що вона спромоглася сказати відразу. А потім:

— Ну це ж. Ти хоть думав?

— Та думав, думав. Шо тут думать? Жить пока є де. Работа в тебе вроді як буде. Ну і в мене. Десь устроюсь.

— Ми ж не знаєм пока, як там буде.

— А шо знать? Нада же десь.

— Ну, могли би до мене навіть вернуться, якшо шо. Втройом би жили. Не так всьо плохо. Моя мама добре тебе воспринімає.

— Ну прям не знаю. Ну да.

— А ти дома був?

— Нє, ну ти вєдь знаєш — я с Антоном гуляв.

— Да, с Антоном. А твої хоть знають, де ти? Нє?

Він промовчав. Ірпінь давно минули і під’їжджаємо до Біличів.

— А дєньгі аткуда?

Сєрьожа вдав, що не чує.

— Да я серйозно, — продовжує Іра, — у тебе ж дєнєг нема, работи нема. Можна було і подождать с колєчком. Мені й так харашо. Так мог би всьо сказать і не нада колєчка.

— Нє.

— Не хочу знать, скільки стоіть. І кому ти тепер із-за мене должен.

— Не должен.

— Як не должен? То нам нема на шо знять жильйо?

— Це тебе не касається. Дєньгі є.

— Як є? Аткуда, єслі їм взяться нєаткуда. Должен?

— Да не должен. Нікому не должен. Чьо ти вабщє прістала?

Після цього Іра замовкла.

— Буде. І даже комп’ютер в кредит візьмем.

— Ти й так...

— Та не должен я нікому!

— Так аткуда?

Він міцно стиснув правий кулак. Із нервів, мабуть. Сам весь напружився, легко вдарив себе по коліні й ніби заспокоївся. Подивився на неї. Потім відвернувся і далі вже дивився у вікно чи просто перед собою. Деякий час мовчав, а потім, видно, щось таки в ньому прорвало. Почав тихо, невпевнено:

— Я був такі дома.

— ?

— Ну да, ненадовго. Ну так, день погостив і всьо. Ну, коли з Антоном гуляв. Нємного мать помогла.

— Харашо, але правда, не нада. В неї ж тоже нема.

— А їй і не нада.

— Як?

— Ну вона стара вже...

— І шо по-твоєму.

— Слиш. Ну, ти... Ну, давай не ето.

— Ну, давай. Ти ізвіні, — якийсь час промовчала. — І спасіба.

Тоді пригорнулася до нього. Так само, як досі, як і кожного разу. Просто взяла й пригорнулася. У щоку знову чмокнула. Ну, там ще десь у вухо. То була не просто вірність чи приязнь. То як малі діти перед батьками. То була відданість сильнішому. Відданість волі. Для захисту й опіки. Вона спиралась на нього в потязі й так само хотіла покладатися будь-де і в будь-чому. Через це вона хвилювалась за нього, турбувалася, готувала їсти й хотіла, аби добре виспався. Тому, а ще через ніжні почуття, любов і все таке, цілувала його.

Ну й поцілувала, а він дивився, куди дивився. Обличчя, як я вже казав, мав дрібне, нині змучене, очі — великі.

— Добре, ну щяс приїдем, погуляєм трохи і на работу. Я тута десь піва вип’ю, а потом комнату піду подивлюсь. Як с Антоном встрєчусь. Як получиться, то, може, і до тебе зайду на обід. Ну, я набєру.

— Харашо. Ну, я жду.

— Ага.

— Ладно.

До Новобіличів доїхали без єдиного слова. Тільки вже під самим Києвом Іра спитала:

— А ти їй шось казав?

— Кому?

— Ну, мамі своїй.

Він подивився на неї типу: «Шо такє питаєш, шолі тіпа не ясно?»

— Ну... як просив у неї дєнєг? — і запнулася... -Ну ізвіні — твоє діло.

А він кивнув головою згори вниз.

— Ти би поспал хоть нємного.

— Може, вєчєром.

— Ти як будеш із мамою говорить, скажеш від мене спасіба.

Широко розплющив очі, аби перебити дрімоту. Глянув на неї, а потім:

— До мами не собираюсь пока.

— Ну то позже.

— Я у неї дєнєг не просив.

Відтепер Сєрьожа говорив низьким тремтячим голосом.

— Не поняла?

— Ну вона ж усю жизнь собирала, щоб якось мені помочь. Ну, за учьобу платила. Тіпа за общагу, бо я мав стіпєндію, на бюджетном учився.

Ми близько вже до Святошина і я встаю, аби дістати з полиці рюкзак.

— То ти...

— Ну, вона ж на мене собирала. Казала, що як жениться будєш, то я. Ну а я дома довго не був. Прийшов пізно. Вона кричала. Мать. Вона думає, шо я малєнькій. Ну, я ж давно не приїжав, а тут позно і я нємного подвипівший.

Я бачив, як вона тримала тоді його ліву руку (коло якої сиділа) й стиснула її вище ліктя двома своїми. Так несвідомо, як дитина налякана. А той усе дивився собі на коліна.

— Ну, і я пішов спать.

— Ви хоть попрощались потім нармально?

— Тихо! — перебив Сєрьожа. — Ну, і я пішов спать... Ну злий був. Спать не хотів да і всьо равно рано їхати. Я ж знаю де. Ну, взяв ту кнігу, взяв дєньгі аттуда. Я так не смог би утром просить, а вона ж всєгда казала, що то моє.

Знову я бачив, як вона плаче. Як і вчора, без сліз, майже не схлипуючи. Так і їхали. Потім поцілувала. Ну, не зовсім. Просто притулилась лицем до його лиця.

Приїхали до Святошина.

— Виходім, — сказав Сєрьожа.

Я дочекався, коли вони встануть і вже потім, аби роздивитись тих двох у повен зріст, сам піднявся і рушив за ними до виходу. І я, і вони пішли на метро.

Ворзель

Більша частина Ворзеля — густий ліс. Переважно сосни, але є й дуби, тополі, берези... Часто дерева порослі омелою і ще всякою зеленню, аж влітку це нагадує бачені тільки по телевізору джунглі. Хоч який я лінивий до коротких прогулянок, дуже люблю тут ходити.

Живу недалеко від колії і звик чути потяги в будь-який час доби, але сьогодні півднини терплю пили і вантажівки. Вони зрізують сосни, аби розчистити територію. За якихось сто метрів від мого балкона КамАЗ вивантажує гравій, а з фури знімають брезент, під яким виявляються лісоматеріали. Ще бачу кілька іномарок та діловитих чоловіків, що ходять туди-сюди і керують.

Я у Ворзелі вже два роки, але сумніваюся, що проживу тут ще стільки ж. Може, так навіть краще.

Ворзель заснували, коли будували залізницю Київ-Ковель. Перший дім тут — будиночок лісника, але далі містечко розвивалось як від-починкова зона під Києвом, що й зробило його таким дивним нині утраченим світом. Десятки порослих бур’янами санаторіїв чекають, поки розваляться остаточно. Стіни і навіть вікна, як це не дивно, переважно цілі. У деяких приміщеннях крізь скло можна побачити меблі, фіранки, хідники, вази для квітів та інші ознаки ще недавно обжитого інтер’єру. Котрі з цих будівель поки не впали в анабіоз — працюють оздоровницями або просто житлом. Я квартирую в санаторії «Зірка». Неподалік мого житла, поряд із запустілими спорудами, будують дитячий садок.

Люблю роздивлятися щити з мапами корпусів: «Стоматкабінет», «Адміністративний корпус», «Будинок культури». Віднаходжу об’єкти, відповідні цим написам, і намагаюсь уявити людей, що кілька десятків років раніше тут жили й працювали. Тепер, може, й згадують, ностальгуючи: «Розвалили Союз, — мовляв, — і ніхто вже путівок не видає». Ніхто вже не каже, де тобі відпочивати.

Минулої весни до нашої «Зірки» приїздили люди з апаратурою і знімали тут «Дім з ліліями» (як сказав мені один із них; може, колись то кіно й побачу); щось про війну, як я собі припустив, бо цілий день вони коптили один із корпусів, перелицьовуючи будівлю забуту на будівлю спалену і розбомблену. Ще там бігали молоді акторки в хустинах, широких спідницях нижче колін і завеликих калошах. Таки війна, точно. А лишились по ній кілька пляшок з-під кока-коли, пластикових стаканчиків, обгорток від солодощів і «побитий фашистами санаторій» — хоч музей там роби.

Взагалі це не єдина точка перетину Ворзеля з кіном. Коли я розповідаю про містечко друзям, то кажу: «Це як ‘зона’ в Тарковського». Краще не поясниш. Разом із тим думаю, що попри весь антураж, освітлення, камери і навіть гонорово залишене сміття, очевидно, ані до Андрєя Ар-сенієвича, ані до самого Ворзеля тутешнє кіно дотягнути не здатне: надто багато всього в цих стінах і соснах, аби, ставши поряд із ними, не виглядати мізерно, навіть у об’єктиві.

Звичайно, не весь Ворзель такий. Тут є й елітні райони, дбайливо і боязко, а тому неприступно загороджені парканами. Є старі будиночки з лущеною фактурною фарбою (знову Тарков-ський), покриті шифером, іржавою бляхою, оброслі незліченними прибудовами й будами, як дерева грибами. Через подвір’я протягнуті линви, де сушиться кольорове, часом дитяче вбрання. Збоку осель, прибудов або й просто приперті до огорожі живуть алюмінієві тазики, дірявий емальований посуд, велосипедні рами, прогни-лі дошки, купи іншого нікому вже не потрібного брухту чи навіть цілком зрозумілої цегли. Як у Анджея Стасюка, котрому все «розпадається на очах, так нічим і не ставши»[1]. Пси ходять вулицями, ніби повноправні мешканці, що жеруться й любляться поміж іншим. Тут гавкіт є таким самим несподівано вибухаючим і звичним фоновим звуком, як шум потягів. По всьому місту на стовпах розклеєні оголошення зі злісною бульдожою мордою, коло якої напис: «Дрессировка служебных собак». Якби бідолашні інтелігентні дворняги вміли читати, то могли б почуватись як хлопці, що успішно відкосили від армії.

Такий Ворзель імпонує мені куди більше, аніж новий, тобто «Гранд Віллас», «Грін Парк», «Софіївський» чи «Онтаріо», хоча й улюбленою залишається схожа до гнилих пнів під травами лісу захована «курортна частина». Але й там не все ідеально. На такому приємному і вже багато років неторканому затишку, поки що позбавленому торгових центрів, реклами чи інших набутків пластикової цивілізації, неодмінно мусив лишитися відбиток людської байдужості. Живу на вулиці Леніна! На деяких парканах поряд із табличками сусідів «Подвір’я зразкового благоустрою» маячать червоні зірки.

Не так давно я відправляв листа в Чехію і посоромився на звороті писати свою тутешню адресу. Позаяк відповіді не передбачалося, формально вирішив вказати ту, що в паспорті: село Велика Кам’янка Коломийського району, де батьки мешкають. І що!? Останнім часом якось, знаєте, не замислювався, але й там у мене вулиця Жукова. У такі моменти мимоволі приходиш до типового висновку: треба щось у житті міняти. Колись це інакше сприймалося. Малим я любив назву своєї вулиці, бо вона мені звучала жуками. Жук — гарно, не те що сусідня Ковпака: «Закрився ковпачком і світу не бачиш», — я тоді точно знав, що сусідам пощастило менше. А вулиця Мирного, де жив мій двоюрідний брат, як це не смішно, здавалася найбільш совєтською, бо слова «мир», «труд» і «фронт» були у мене десь поряд. Вийшли з одного гнізда або, ліпше сказати, фанерних стендів у школі, байдуже залишених в дев’яностих.

Тут можна годинами ходити, дивуючись назвам вулиць. На тобі — музей законсервованого і виродженого СРСР. Біда лишень, що ніхто його не сприймає ні музейно, ані на сміх. Тут усе серйозно і тим більше буденно, нормально. Центральна, найбільша і паралельна до колії вулиця називається Великого Жовтня. Від неї можна звернути на Радянську, а далі на Пролетарську. Червоноармій-ська межує з вулицею Івана Франка, Шевченка — з Ворошилова. Або так: Шевченка, що паралельна до Радянської і Дзержинського, перетинає Ворошилова і виходить на вулицю Крупської, а та — на Першого Травня. Вулиця Котляревського проходить поміж Пушкіна і Тургєнєва, а перетинає Бу-дьоного, Кірова, Чкалова, Крилова, поки врешті впирається у всюдисущу Великого Жовтня. Тут є вулиці Восьмого Березня і Партизанської Комуни. Є також маленький провулок, що з’єднує Лесі Українки з Ковельською і називається Незалежності, ніби навмисне хотіли, щоб тої незалежності не було видно.

Тут у центрі натягнутий величезний і вже порізаний плакат «Відроджуймо курорт Ворзель»[2], а неподалік — широка інформаційна дошка з мапою-схемою (просто й доступно поданий згаданий уже вуличний вінегрет), довідкою з історії міста, а також про його видатних людей та споруди. Тут, серед іншого й інших, на вулиці, нагадую, Великого Жовтня (!) першим у списку — Валер’ян Підмогильний, що якийсь час жив у Ворзелі та «ніколи не переймався ейфорією революційних гасел, не розчулювався від утопічних перспектив нової влади...»

Все у Ворзелі саме собі суперечить, як Лєнін, що дивиться на пагоду посеред центральної площі калмицької столиці Елісти. Пам’ятаю, як стояв тут на вокзальній платформі якраз навпроти церкви і випадково почув розмову двох місцевих жіночок, котрі також чекали на «тягу». Ще тоді, пригадую, свято було, дзвони дзвонили і люди у найкращому своєму вбранні повертались додому. Одна другій пояснювала: «Вот, церковь щяс. Раньше, бачиш, оно будиночок коло храму отой-той, — показала рукою на службове церковне приміщення. — Раньше важне зданіє було і навіть Лєнін приїжав які-то документи подписувать. На тій стіні табличка була, всьо там писало. Ну щас уже зняли. Воб-шєм, дом Лєніна був, а зробили дом Божий».

Якраз на тій залізничній станції недавно поставили пам’ятну дошку «Ворзель був заснований у 1900 р. завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель», виконану на чорній могильній плиті з ретельно дотриманою стилістикою. Точно таку, тільки з інформацією про шанованого тут педагога, я бачив на вході до школи. Якби дізнався, що хтось наближений до селищної ради має тут «ритуальний» бізнес, не дуже би й здивувався.

Окремі частини Ворзеля не померли тільки тому, що їм не відправили похорон. Вони вже давно не є тим, чим були створені, але й тим, чим судилося — пилом, землею — стануть також не скоро. Таким є Будинок творчості композиторів — резиденція, що була однією з небагатьох схожих до неї в імперії та єдиною такою на території України. Ми забрели сюди випадково. Плентались дорогами-алеями поміж розкішних вілл, де центр далеко, а лісу багато, поки побачили закинутий корпус. Перед ворітьми стояв собака, а за ними починався прохід кудись углиб, поміж сосни, у зарослі, траву, густо переплетену з ожино-малиновими кущами та старим гіллям. Пес люб’язно пропустив і ми пішли таки бетонною доріжкою, що вела у зелене плетиво, кожних сто чи двісті метрів відгалужуючись на менші стежки до окремих будиночків. Павутина, суниці, кропива, згадані вже кущі ожини, повалені дерева і над усім цим цнотливим добром — метелики. У кожному з котеджів, що розміщувались на спеціально врахованій відстані, аби композитори не чули музики одне одного, був рояль. Це прочитали, а бачили вже традиційні фіранки, вази для квітів, килими. Вікна — цілі й неушкоджені. Таня, опинившись тут, вигукнула: «Чому сюди не пустять митців?! Вони б і їсти самі варили».

На центральній галявині описаної «зони» -дерев’яний котедж із пам’ятною дошкою про акторку Ганну Борисоглібську, яка заповіла свій двоповерховий дачний будиночок на потреби композиторів, започаткувавши цим самим резиденцію. Скраю галявини статуя жінки чи русалки, що лежить на боці з типовими для радянської монументалістики широкими звабливими стегнами і малими грудьми. Б’юсь об заклад: усі ці побілені вапном «женщины» від Калуша аж до Сєверодонецька — не інакше як рідні сестри — аж настільки вони вдалися в одну маму чи батька. Інша справа — жінки з барельєфів на стінах со-вєтських дев’ятиповерхівок. Сильні, широколиці, наче від шахтаря й шахтаря народжені, найчастіше вони сусідять із відверто фемінними чомусь космонавтами, а фонтанним русалкам доводяться, вочевидь, двоюрідними.

Не знаю, чи дивиться хтось за Будинком ... композиторів. Досі я здибав тут лише людей із банками для суниць. Може, й є якийсь недоречний начальник чи управитель, а може, єдині наглядачі — пес-волоцюга й арматурний паркан.

Пишу це за тиждень до вересня і думаю, що тяжко згадати Ворзель осіннім. Усе тут зелене: старі ліси, трава, омела, повитиця, суниці. Усе тут є, бракує хіба платоновських соняхів, що повиростали з димарів покинутих нині будинків. Той самий абсурдний, не придатний для логічного осмислення світ: чи вигаданий, чи дивним чином самостійно пророслий, як бур’ян з-під асфальту.

Може, Ворзель не запам’ятовується мені восени, бо наполовину він вічнозелений? Дивлюся з балкону і бачу подекуди вже пожовклу траву. Скоро така доля спіткає й дубове листя, і воно впаде: сухе до сухого, жовте до жовтого, залишившись у тіні високих зеленокронних сосен. Настане пора оголення — люди бачитимуть усе неприкритим і неприкрашеним: сухі гілляки, мури, котрим від цього лише холоднішатиме, бляшанки, обгортки, недопалки. Врешті, це все дійде до кінця (щорічного, не абсолютного) яким є пора обілення, аби око в майже цілковитій одноколірності й чистоті вулиць відвикло від живого смертного розмаїття, аби знову могло дивуватись.

Коли танули минулорічні щонайменше метрові товщі снігів, санаторій, колись побілений, а тепер так старанно обкопчений кінематографістами, опинився в заплаві. Будинок був островом і вода по коліна трималася тут понад місяць. Я щоднини вертався повз нього додому, щоразу вдивляючись у мур посеред водного плеса, й розумів, що більше такого чуда може не бути, хоч скільки фотографуй чи фільмуй. За два чи три тижні вода почала смердіти, аж доносилось до мого балкону. Потім зникла, народивши на місці болота чи не найбуйнішу траву, яку мені доводилось бачити. Відмирання й гниття дало поштовх життю з новою силою. Чудо змінилося чудом, а обсмалений будинок лишився відгородженим, ніби й справді намагався відштовхнути дикунів із «Кока-Колою». Тут і мури стали природою, злились у симбіозі з тепер уже рідними, також нікому не потрібними і минущими бур’янами. Бачу, що й ті починають жовтіти і скоро їх не буде аж до весни. Проростатимуть, всихатимуть, проростатимуть. Будинок колись розвалиться, а сосни, саме ці сосни, можливо, й довше протримаються зеленими, бо росли тут ще до санаторіїв, до колії і навіть до лісникової хижі.

Ікар і Малий Вавилон

Про Пітера Брейгеля старшого я почув задовго до того, як уперше побачив його роботи. Ще в школі, класі десь так восьмому, ми розглядали оповідання Ярослава Івашкевича «Ікар», котре починається описом Брейгелевого «Падіння Ікара». Відтоді я знаю, що десь на тій картині є море, є селянин із плугом і всіляка буденність, але зовсім не відразу впадає у вічі фігура потопаючого хлопчини. Смерть його надто мала, аби бути поміченою.

Це пам’ятаю зі школи, а знімок полотна побачив уже в дорослому віці, десь за три місяці до мандрівки Грузією. Випадково натрапив на згадку про Івашкевича в Інтернеті. Пізніше все потягнулося ланцюжком, і спочатку я перечитав оповідання, а потім знайшов-таки добірку Брейгелевих робіт у добрій якості. «Падіння...» не розчарувало — Ікара й справді не відразу розгледів. Далі дійшло й до «Вавилонської вежі», й до інших картин фламандця, та вони не стосуються цього тексту.

Сванетія — на північному заході Грузії, а якщо порівняти з Україною, то десь там, де у нас Волинь і правобережне Полісся. Местія — курортний центр Сванетії. Одне з найвищих міст у Європі, свани кажуть — найвище. Тут повно хостелів, невеликих затишних готеликів, туристів. Сюди приїздять через Зуґдіді й повертаються переважно тією самою дорогою, хоч є велика спокуса не розвертатися, а їхати вперед попри Безенгійську стіну, гору Шхара, через перевал Заґаро і, завершуючи дугу, спуститися до Кутаїсі. Це непросто. На схід від Местії починається погана гірська дорога. Ще до Ушґулі більш-менш, але далі частішає бездоріжжя.

Ушґулі — високогірна громада з чотирьох сіл. Місцеві знову ж таки кажуть — найвище в Європі поселення. То неправда, але 2200 метрів над рівнем моря — це зовсім не мало. До Местії звідти — як від Києва до Ворзеля, але гірськими серпантинами треба їхати кілька годин. Ці дороги страшні для незвиклого ока. Іноді мені здавалося, що крайнє колесо автівки майже над прірвою, та за спокійним обличчям шофера я вгадував, що все добре. Автобуси ходять рідко, раз або кілька на тиждень. Гори тут навколо, а Ушґулі на полонині, наче на дні котловану. Півроку лежать сніги, тож узимку селяни бувають зовсім відрізаними від решти країни. Розповідають, що колись через страшні снігові замети тут загинуло багато людей, після чого деяких горян евакуювали на південь Грузії. Один із таких — водій, що провіз нас півдороги від Местії до Ушґулі. Сам він живе на півдні, але на літо відвозить дітей сюди.

Він кинув нас. Їхав із сином на дорогому чорному джипі. Щось йому перемкнуло — сказав виходити і чекати, поки з’їздить у сусіднє село, ще там когось підбере і потім по нас повернеться. Висадив на повороті. Дорога до Ушґулі — прямо, а він поїхав праворуч.

То роздоріжжя було чимось на кшталт центру села. У Києві його назвали би площею, як Льва Толстого чи Європейська. Збоку площі — подвір’я зі старим дерев’яним двоповерховим будинком і кам’яним сараєм. Ззовні за парканом — лавка, де ми чекали, як на трамвайній зупинці.

Дорогою взад-вперед сновигала компанія місцевої молоді, що тягала за собою і всіляко мучила здоровенного кавказького вівчура. Пес наблизився до нас першим. Повільно підійшов, понюхав, поклав передні лапи мені на коліна й захотів облизати лице. Хотів — точно, але чи то йому вдалося, чи я боронився, вже й забув. Пам’ятаю лиш, як гладив його величезну голову і моя долоня здавалася ненормально меншою від собачого черепа. Пес, як бичок.

Услід за собакою підійшли хлопці. Скоро стало ясно, що їм просто цікаво і наміру бомбанути туристів не мають. У рухах і поглядах я вгадував несміливість. За весь час говорив лиш один із компанії. Він, мабуть, найліпше знав російську. Вийшов трохи вперед і вів себе як ватажок або дипломат. Інші стояли й дивилися. Було в цьому й щось від «побачити живого іноземця».

— Як звати?

— Богдан, дружина — Світлана.

— Баґдан, Свєтлана, — повторив, аби не забути. Розуміюче похитав головою. — Аткуда?

— Україна.

— Украіна?! — це його помітно розслабило. Хлопець широко всміхнувся і поплескав мене по плечі. Здається, хотів обійматися. Голос його став радісним, наче б старого друга зустрів.

— Брат! Земляк! Я рік працював у Тюмені!

— Тюмень, — кажу, — в Росії.

— Так, у Росії! Земляк! Каже дід, що ви — гості, — завжди промовляється тут піднесено, з особливою інтонацією, — тому я маю бути з вами харошим. Ви не бійтеся. І пса не бійтеся — він хароший, не кусає.

Собацюра давно вже зліз із моїх колін і тинявся поблизу. Хлопець схопив бідолашну тварину за вухо і притягнув ближче. Притиснув собачу голову до свого живота.

— Бачиш, не кусає.

Звір був здоровенним флегматиком.

— Казав дід, що я вже випив, а тому не маю до вас приставати. Я п’яний?

— Та ні, не сильно.

Узагалі вся компанія була трохи напідпитку. Вечір лише починався.

— Казав дід, аби я менше пив, бо нічого не роблю. Ну, і хай каже собі, — тоді знову згадав про наше дивне земляцтво. — Украіна! Тюмєнь! Брат! Харашо там, я рік працював.

— То в Росії.

— Так, так, у Росії! Земляк! Харашо у вас!

— Добре, — важко було не погодитись. Але де це у нас — у Тюмені?

— Земляк!

Перед очима з’явився дід. Ішов повільно. У руках мав товсту палюгу. Сів на лавку і сердито сказав щось до внука. Сванською. Той спершу сміявся, відмахувався, але дістав-таки з кишені невеликого складаного ножа і простягнув старому. Дід взявся зрізати кору з патика.

— Це мій дід — Едуард Константінович.

Старий посміхнувся і кивнув головою. Лице мав спокійне, світле. Із молодиком говорив досить різко.

— Ну, чого стоїш, алкаголік?! — крикнув на внука російською. — Та йди вже.

І внук пішов. Компанія — слідом за ним.

— А ви аткуда тут?

— Їхали до Ушґулі. По дорозі нас підібрав чоловік. Потім висадив і пообіцяв повернутися. Ну то ми його тут і чекаємо.

— А-а, ну чекайте, чекайте.

— Чорний джип має бути. А він міг поїхати іншою дорогою?

— Не міг, до Ушґулі дорога одна, бо тут гори, -промовляється, як і «гості». — Далі ще вище буде, аж страшно. Побачите. А та дорога, — показав на поворот, — веде в сусіднє село і більше нікуди. Ну і завтра день Святого Георгія. В Ушґулі заріжуть бика, великого такого — всім селом на нього скидалися. Рано підуть до церкви, а після служби пектимуть. Той чоловік, він їде на свято.

Це заспокоїло, та ненадовго. Нащо тоді було нас висаджувати? Певно, доведеться ночувати десь тут, але місця для намету я не бачив: дорога, подвір’я, урвища й вертикалі. Та й тутешнім бахурам я не довіряв. Зрозуміло, що треба буде до когось проситися.

Дід обстругував свою палицю. Трохи ножем по дереву орудував, трохи деревом по землі.

Порпався: виколупував засохлу глину, розмітав її перед собою, знову розпорпував. Розпитав нас, що всі питають: хто, звідки, куди, навіщо, чи одружені? Сам був одягнений бідно і брудно. Звичайний занедбаний дід.

Він ще трохи з нами побув, а потім встав, відкрив хвіртку і зник на подвір’ї. За якийсь час повернувся з високим кульгавим чоловіком і яблуками. Фрукти для нас, прибулець — до нас, порозпитувати. Крім того, що й усі, запитав: «А та з косою, Тимошенко, як там у вас?» «Сидить», -кажу. Знав також про Кличка. Як повипитував -зник, а Константінович залишився з нами.

— А якби по нас не приїхали, — питаю, — то знайдеться де ночувати?

— Ви ж гості! Ось цей скромний дім і його господарі будуть раді.

— А ви не тут живете?

— Я он там, — показав рукою кудись далеко, -там дім.

До себе чомусь не запрошував.

Тим часом уже сутеніло. Пси загавкали і невдовзі приїхала біла жигулька з повним причепом сіна (так що причепа й не видно). Побуксувала то в один бік, то в другий, аж поки зупинилася перед в’їздом на подвір’я. Рудий лисуватий бородань за кермом висунув голову з машини.

— Ви ще тут?

Це Давіт — син старого Едуарда. Він бачив нас перш ніж виїхати. Із ним приїхав темноволосий, ще більш бородатий і засмаглий, немов індіанець, чоловік у камуфляжних штанах. Здався мені схожим на ісламістського терориста, але був усього лиш Давітовим родичем. Пізніше, коли ми будемо пити, рудий без упину триндітиме, а червоний — мовчатиме.

Ці двоє, а ще кульгавий ґазда, закидали до стодоли привезене сіно. Я просив, аби й мені дали вила, але Давіт відмовив. Гість, мовляв, -не пасує.

— Але ти вмієш? — спитав.

— Я в селі виріс.

— А зараз де?

Як закидали сіно — стемніло і нас запросили до хати. Пам’ятаю кімнату і кухню, бородатих спітнілих чоловіків, сулугуні, чачу, пиво у пластикових пляшках, глиняну долівку, стіл навпроти печі: білий, глянцевий, із алюмінієвим обідком. Ґаздиня за стіл не сідала.

Давіт розчервонівся від алкоголю. Провадив зі мною розмову про політику, людей, господарство, і це був також вияв гостинності. З кожною чаркою говорити ставало важче. Не від того, що язик заплітався, ні. Слів було щоразу більше, але все менше глузду.

Я відчував нашу з Ланкою вразливість. У таких ситуаціях тяжко розслабитися, навіть якщо бородань і розповідає, що за гостя чинилося братовбивство. Я дивився в ці суворі обличчя і подумки жартував, що якби щось кому перемакітрилось, гос-тевбивство за брата також би не стало проблемою.

Давіт пообіцяв заїхати по нас наступного дня, бо й сам збирався на свято Георгія. Він жив десь там, куди показував Константінович. Близько першої ночі всі пішли спати. Хто додому, хто тут.

Вранці господарка — огрядна короткострижена жінка — частувала розчинною кавою і хачапурі. Я напружено прислухався до кожної машини, що проїздила повз.

— Не хвилюйтесь, — казав господар, — Давіт обов’язково поверне.

Усі дивилися телевізор. Ми з Ланкою також, хоч нічого й не розуміли і могли тільки здогадуватись, про що йдеться. Стежили за картинкою. Мали куди втупити очі, та й добре.

Господарка сиділа на лаві ліворуч від мене і зашивала одяг. Господар проціджував молоко -праворуч. Ми з Ланкою — посередині кімнати і за столом. Телевізор також посередині й навпроти нас, тільки екраном повернутий у бік ґаздині.

Давіта все не було. Кульгавий вийшов із хати, а як вернувся хвилин за десять, то підійшов до дружини і тихо щось їй сказав. По-своєму, сванською, мабуть. Вона злякано перепитала.

Ми все ще намагалися дивилися на екран.

Жінка скрикнула, закрила обличчя долонями і, плачучи, вибігла з хати. Коли знову зайшла досередини, то очі й лице її були ще червоними, але схлипувань я більше не чув. Підійшла до лави. Не соромлячись, не звертаючи ні на кого уваги, вона зняла штани і вдягнула довгу чорну спідницю.

Чоловік був також засмучений, але намагався цього не показувати. Тепер він переважно мовчав. Іноді перемовлявся з дружиною. По-своєму.

— Ми ліпше Давіта там зачекаємо. На лаві. Де вчора.

— Ну, як хочете, — відповів господар, — він поверне до нас, але як хочете.

Пізніше ми з Ланкою згадували той випадок і намагалися вгадати, що могло статися. Ми ж нічого не розуміли. Зрештою, могли й не бачити, і наше життя ніяк би від того не змінилося.

Тоді мені здалося, що немає в світі нічого доречнішого, аніж мовозмішання.

Дивний випадок зробив відстань поміж людьми ще помітнішою, бо ми були поряд, але не почули, вірніше, не зрозуміли ні слова про їхнє горе. У світі щоднини помирає багато людей, а нам що до того?

Нам важливо було, як дістатися до Ушґулі — і ми дісталися. Давіт приїхав уже не жигулькою, а джипом. Учора я бачив цього чоловіка брудним, смердючим, із червоним обличчям, а тепер він скидався на столичного франта. Сорочка в смужку і модні джинси, сонячні окуляри. Змінилися окуляри і в старого Едуарда, котрий, власне, й сидів за кермом. Учора на ньому були типові дідівські, а нині — скло хамелеон, оправа широка й оздоблена позолотою. Рука, що пор-пала ціпком землю, тримала важіль коробки передач. Здається, ці двоє теж лише час від часу тутешні.

Село-роздоріжжя лишилось позаду, себто внизу. Ми підіймались крученими серпантинами, і Давіт усе розпитував, чи добре з нами обходились, чи шанували гостей.

Місто в пісках

То було Бейнеу. З автобуса я бачив кількох людей, що нетерпляче заворушились, коли ми врешті приїхали на зупинку. Найбільше запам’яталася чорнява і трохи повну-вата дівчина в довгих шортах. Вона спіймала поглядом когось із прибулих і неабияк зраділа. Махала рукою, сміялася, підійшла до дверей ближче й намагалася показати щось жестами. Я тим часом не квапився вставати, а пропускав пасажирів, котрі вже вишикувались до виходу тісною колоною. Дивився, як чорнява обіймалася з подругою і довго її не відпускала. Хоч, може, вони обоє так міцно трималися, не знаю. Коли натулилися вдосталь, дівчина взяла гостю за руку і потягнула подалі від натовпу. Скоро вони зовсім зникли з моїх очей.

Ця сцена довго не йшла мені з голови. Все намагався уявити тутешнє життя. А тоді я ще не звикся з нормальністю всього, що відбувалося перед моїми очима, йшло своїм ладом і до, і після, і незалежно від мого приїзду. Бо ж дивився, як на атракцію, хоч не було воно ні кіном, ні музеєм, ані чимось показовим. Не призначалося для споглядання і взагалі ні для чого, а просто собі жило, як Франківськ, Велика Кам’янка, Київ.

У дитинстві більшість України була для мене лиш умовно справжньою. Окрім Галичини, яку трошки знав. Ворохта, Верховина, Манявський скит і т. д. Це я бачив, мацав, а значить, усе воно існувало. Але були також мапи, була географія двічі на тиждень. А там — Київ, Суми зі своїм заводом «Шостка», Донбас, Лисичанський нафтопереробний і Луганський локомотивний... Там була моя Україна, що існувала на рівні книжок, фотографій, телевізора і абсолютної віри у їхню правдивість. Сприймалася десь так, як Царство Боже або потойбіччя. Коли вже я приїхав до Луганська, то роздивлявся його, як малюк нову іграшку. «Ага, це він і є — Луганськ. Це так тут люди живуть, ходять, їдять. А це так вони говорять російською»[3].

Що вже казати про Казахстан.

Ми їхали до Бейнеу близько п’яти годин і майже завжди пустелею. Пряма дорога, а обабіч піски — скільки вистачить зору. На всі чотириста з гаком кілометрів — один раз повернули. Коли траплялися ріденькі кубельця колючок, то невдовзі нам випадало бачити верблюдів, а іноді навіть корів! Худоба значила, що неподалік має бути село, і воно таки нам з’являлося, якщо було попри трасу. Села вносили в ідеально плоский пейзаж різноманітність форми, але навряд чи кольору, бо зблідлі казахські хати з плоскими дахами зливалися з піском. Іншою була тільки техніка: сині, зелені старі вантажівки і трактори, а подекуди й досить таки небідові джипи. З іншого боку, наявність авт загалом не розвіювала враження сірої вбогості й віддаленості від усього, окрім власного єства і села. Казахстан — це простір. Мені здавалося, що країна має величезні площі, придатні хіба для буття на мапі.

Бейнеу знаходилось за п’ятьма годинами дороги, пісків, одноманітності, спраги, жадібного чаю у Кульсарах, на краю світу чи принаймні Республіки Казахстан.

Коли під’їздили до міста, звіявся сильний вітер і пісок носило перед автобусом, як мжичку високо в Карпатах. Надворі потемніло. Рівне м’яке видиво стало пошарпаним, м’ятим, ніби щойно випрані речі. Рвані хмари, повітря, земля. Дощу не було.

Ми пішли на вокзал і взяли квитки до Кун-ґрада — міста по той бік пустелі й кордону. Здавалося, там почнеться «той світ». Якоюсь мірою так і було, бо там — Центральна Азія, котра за бар’єром, за Росією та східним Казахстаном. Далі за все. І якщо Волгоград був для наших мандрів лише вступом, зав’язкою, брістольським портом в «Острові скарбів» чи Мойсеєвим берегом Червоного моря, то казахські степи і пустелі — буферною зоною, коли розумієш, що вже вляпався. Тоді Кунґрад — це коли вляпався остаточно, прийшов, хоча йти доведеться ще дуже довго. Або так: Бейнеу — ворота до Кунґрада. Тут починається дорога до місця, де є відчуття, що початок давно вже минув. І якщо зараз мені двадцять сім, то Бейнеу — це коли виповнилась двадцятка.

Пісок відчувався у роті, очах, бив по обличчю. Увесь час доводилось мружитись. Я сушив собі голову, де нам подітися на ніч. Аби це якось вирішити, ми навмання блудили вуличками, придивлялися й розпитували людей.

Ноги не мали твердої землі під ногами, це було так, наче ходиш пляжем у кросівках. Так мала би виглядати буря на будівництві: сіра курява понад будинки, майже немає дерев, геть немає трави, лишень голі стіни, затвердла до бетонного стану земля, нічим дихати, і де б не сів або сперся — все рівно будеш у пилюці.

Ніхто не міг порадити нічого путнього, бо розбити намет на вулиці — марна справа. Навіть якби вдалося в землю позабивати кілки, вітер легко зірвав би нашу домівку. Знайшли готель. Сподівалися, що дешевий, та все одно там ані вільних місць не було, ані закритого дворика під намет. Лишитися в холі не дозволяли. Напрошуватись до когось додому ми поки що не хотіли, мали це за крайній варіант.

Врешті повернулися звідки й прийшли — до автовокзалу. Зовсім недалеко знайшлась чайхана «У Рустама», великий двір якої оточений щонайменше двометровою бетонною стіною. Значно пізніше до мене дійшло, що мур тут невипадковий, що його звели спеціально для захисту від вітрів. Але тоді я про це не думав, тільки ласо дивився на м’яку землю. Господарі, як виявилось, виливали туди помиї.

Замовили їсти. Шурпа, борщ, багато хліба, якого просто приносять скільки треба і не враховують. Місцеві, мабуть, дуже би дивувалися, що можна платити за кожну тоненьку скибочку. Тут ми вперше в Азії спробували супи місцевої кухні й напилися чаю з молоком. Кілька разів спітніли. Запитали дозволу розбити намет. Усе гаразд. А поки стемніло, побалакали трохи з господаркою і розповіді її підтвердили, що життя тут справді суворе. Вода немісцева й недобра. Вітри — часто. Подібна піщана буря — то звична справа для цього міста. Взимку холодно і майже постійно мете.

Я знову згадав про дівчину, що зустрічала з автобуса свою подругу чи то родичку. В неї ж усе тут. Вона не дивується піскові в обличчя і звикла ходити безтравними жовтими вуличками. В неї трохи інакші їжа та одяг, а все решта, за винятком якихось дрібниць, таке саме. Людина добре живе, де живеться. «Сонце і місяць одні, де б ти не був», — сказав мені один чоловік із Таджикистану.

Якби я тут виріс, то навряд чи кудись би виїхав. Жити в Бейнеу — це вже як доля, і якщо ти тут народився, то, мабуть, не просто так. Це ж не затишне європейське містечко, яке можна змінювати на подібні, не відчувши, що міняється дещо аж так важливе.

Спали ми в постійному шумі. Мало того, що свистіла буря, часом я прокидався від страшенного гуркоту, ніби світ навколо провалювався під землю. Колія проходила відразу за муром. Ще при першому з таких прокидань виявилося, що ми повністю у піску: волосся, обличчя, очі. Піщинки діаметром одна восьма міліметра, якщо вірити Кобо Абе, легко проникали в намет й осідали на нас. Вітер, хоч і давав прохолоду, але спати було однаково душно. Ми залишили москітну сітку відкритою, сподіваючись, що матимемо більше повітря. Але повітря приносило з собою пісок. Власне, повітря тут як пісок, а пісок — як повітря, і від того, й від іншого ніде не дінешся. Хіба на той світ. Потойбічний, європейський, зелений — яка різниця. Звідси всюди далеко.

Я обтрушувався і пробував заснути знову, хоча б до наступного потяга. Потім знову обтрушувався. Щипало все тіло, але далі я змітав піщинки лише з обличчя.

До світанку втихомирилося. Так обіцяла господарка чайхани, так і сталося. Якщо вже буря тут — звична справа, то й вона нічим не дивує.

Вранці ми поїхали звідси. Спакували дім, перелізли через паркан, що якраз пасувало до нашого свавільного вторгнення, — і на потяг.

Коли дивишся на мапу, впадає у вічі, що через Бейнеу проходить лиш одна дорога. Єдина наскрізна лінія. Закінчилася Росія, і степи Казахстану плавно переходять в піски. Атирау. Каспій лишається з півдня, а дорога йде на північний схід у напрямку Аральського моря — найбільш неіснуючого зі всього мною не баченого, бо невпинно висихає чи навіть висохло, якщо вірити місцевим базікам. Далі дорога заглиблюється у суху жовту масу, аж поки не вгрузне по самі коліна. Це Доссор, якого я так і не бачив, бо там була всього лише траса. Місто, певно, десь трохи далі, а дорога згинається, як нога у коліні, й робить дев’яностоградусний поворот (той, єдиний) на південний схід. Коричнева лінія на мапі утворює трохи похилену гірку, але з вікна було видно лише площину, перерізану сірою асфальтованою смугою, ніби то блискавка на розстеленій для прасування олімпійці. Так дорога спускається аж до Бейнеу, якщо рухатися із заходу.

Навколо Бейнеу майже нічого немає: кілька віддалених сіл і ще одне відгалуження шляху на східний каспійський берег — до Акистау. Якщо не звертати, то почата ще у Доссорі смуга продовжується через Кульсари, Бейнеу аж до самого Кунґрада, як під лінійку. Бо чого їй викривлюватися в пустелі? Тут усе розкреслено. Чистота і одноманітність поверхні дозволяють будувати ідеальні геометричні схеми, нікуди не звертаючи протягом багатьох кілометрів. Власне, на шляху до Кунґрада вже краще роздивлятися чорно-білу смугу залізниці, бо асфальт у Каракумах переривається пустельною дорогою, якою їдуть лише рідкісні далекобійники, і нерідко вони — українці.

Дорога після Бейнеу перекреслена перпендикулярним до неї і так само рівним кордоном із Узбекистаном. Це пряма, що тільки підсилює враження краю, кінця географії, просто кінця.

Коли їдеш до Бейнеу зі Сходу, то сунеш усе північніше, вгору, але вертаєшся. Сонце не так пече, Цербер дружньо махає хвостом, висолопивши язика, і навіть прикордонники чомусь привітніші.

Ми верталися до Бейнеу тим самим потягом, яким напередодні покинули місто. Затишний загальний вагон, де одна половина пасажирів — торгаші, котрі тут же й працюють, інша — заробітчани-гастарбайтери. Ми балакали, їли, намагалися спати. Я стежив за минаючою пустельною одноманітністю і все думав, що вертаю до найсуворішого, найвіддаленішого міста, яке тільки бачив. Але ми застали місто інакшим. «Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається нею, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває у русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню»[4]. Місто не може не підкорятися його законам і завжди перетікає в щось інше, залишаючись тим самим.

Вітру не було. Пісок втихомирено лежав під ногами і ночівля вже не здавалася проблемою. Ми відразу ж пішли до знайомої чайхани «У Рустама» і замовили повечеряти.

— О! Ви повернулись! — зраділа господарка. -Ого, які шустрі!

То було приємно. Як при справжньому поверненні, нас знають і впізнають, а ми розташовуємося за столом, наче не в Азії, а до Коломиї приїхали.

Правдою виявилось і місто. Воно є. І слово є, і дорога, і жовтий колір піску на мапі.

Великий базар колійовий

Уперше ми приїхали до Кунґрада коли було вже темно. У вагоні поруч сидів низькорослий лисий валютчик із торбою грошей та добрим лицем. Не він один, їх кілька сиділо. З’явилися вже перед самим прибуттям, а найпершою в наше «купе» прийшла жінка, що торгувала придбаними в Казахстані цукерками «Рошен», макаронами та ще якимись харчами. Нам дуже пощастило їхати з тою узбечкою та її подругами. Гадаю, коло неї ми побачили значно більше, аніж могли б деінде. Цю жінку тут усі знали і поважали. Багато людей зупинялися лише аби привітатися. Часом стара просто віддавала товар молодшим гендляркам, а потім ті приносили їй гроші.

Була красива, чорноволоса, з правильними рисами обличчя і спокійними очима. Мала на собі халат темно-синього кольору, узор[5] за мусульманським звичаєм і хустку. Шия і вилиці — відкриті. Її супутниці виглядали схоже, а якщо про одяг казати — приблизно так само.

Коли потяг рушив, усі троє зробили характерний рух руками. Я згадав українських бабусь, що хрестяться, коли рушає автобус.

Жінки помітили мою зацікавленість.

— Це омін, — сказала одна з них.

— А у вас хрест? — і показала цей жест перед собою, наче мене хрестила.

— Так.

Тоді вона трохи схилила голову, піднесла обидві руки до чола і опустила їх, обводячи контур обличчя. Як і перше, тільки повільніше.

— Отак у нас роблять. Це омін.

Схоже на вмивання лиця.

Вони талювали речі по всьому вагону. В багажники, попід стіл, на третю полицю. Понапихали своїх продуктів, де тільки можна було.

Цукерки залишили на столі. Торби з макаронами — під ногами.

— У Казахстані, — питаю, — це все дешевше?

— Дешевше. Так. І якісніше. Це добрі продукти

— А ви з Кунґрада?

Чорнява ствердно кивнула.

— А ви ще в Кунґраді не були?

— Ні, — кажу, — вперше.

— О, там гарно, чисто, не те, що це нещасне Бейнеу!

— Ліпше?

— Так, нема сміття стільки. Зелено. А тут що -пилюка?

Тоді й потім ця жінка задалась мені дуже близькою. Завжди була з нами. Спілкувались, ділилися їжею. А ще вона мені схожа на Параску Черкасову з Ліниці, в якої ми з братами в дитинстві попадалися то на полуницях, то в окопі, звідки брали глину для майбутніх скульптур. Попри всі ніби відмінності я бачив у тих мусульманках звичайних наших сільських парафіянок. Так само «хрестяться». Рух інакший, звісно, але та ж покірність і ледь помітне схиляння голови. Ті ж самі підстави, аби «перехреститися», той невловимий автоматизм, коли рука проходить свій маршрут не урочисто, виразно, а явно зрізуючи дорогу. І коли в нас таке хрещення виглядає, ніби бабця хоче спіймати муху, то у них — ніби похапцем плюскає води на обличчя.

Посміхаються, жартують, перемовляються. Скоса зиркають у наш бік; з цікавістю, а не з докором. У кожної на поясі, як і в наших базар-ниць, сумочка для грошей. Я легко уявляю собі, як ці мусульманки ходять у великих строкатих хустках колядувати з «сестрицями». Витягують «Нова радість стала», котрась віншує, а потім каже до ґаздині: «Ходи, Маріко, з нами, бо чуєш, нема кому першим голосом кєгнути».

Перераховує гроші, наливає в квартину газо-ваної води. Пропонує — відмовляюся — пропонує, і бачу в ній не те щоб Параску Черкасову, а маму, бабу та й взагалі половину жінок зі своєї родини.

Уявляв, як вони до мечеті збираються, як дехто декого любить паплюжити. Згадав, як у Таджикистані жінки пояснювали нам тонкощі свого гардеробу.

— Ну, так нам нормально. Голова накрита. Але думаєте, можна собі це спокійно носити? Якщо ти цю сукенку влітку вбирала, то навесні вже не одягнеш, бо так будуть язиками, як ті змії.

Я сміюся.

— О, ви думаєте, що так усе скромно у нас? Та придираються одна до одної, що аж. От я у шльопанцях, а так десь шльопанці то й не взуєш. Скажуть... Та всяке казати будуть. Але мені так нормально. А є ще такі, знаєте, черниці. З ніг до голови, ці замотані, знаєте? То, думаєте, всі вони такі релігійні? Та де там! Ну, є дехто, а взагалі або чоловік строгий, або показуха.

— Та показушниці вони всі! — перебила друга. -Замотатись то замотаються, але ні молитов так не знають, ні Коран не читають. Вимахуються!

— І чоловіки, кажете, заставляють?

— Овва! Як натягнеш джинси чи ще там які штани, то так витріщають баньки! Мужики в нас голодні всі! Баби не бачили.

Сонце припікає щораз дужче. Ми витираємо піт. Намагаюсь багато не пити.

Люди тут заварюють чай у чайниках, а не в склянках з металевими підстаканниками, як то у нас. Спершу я дивувався, наскільки ж то культура чаю тут вкоренилася, аби брати з собою в потяг кераміку. Виявилось — чайники провідник роздає. Просто йдеш і береш. А ще — піали. Зовсім не конче нічого купувати. Чай у більшості людей із собою, як і молоко у бляшанках.

Врешті я прийшов із повним чайником, та ще й надибав молока по дорозі. Коли випили, найстарша жінка перевернула накривку ручкою донизу і поставила на неї бісквітний рулет «Ро-шен». Виставила, краще сказати. Рулет на чайнику — добрий прилавок.

По вагоні суцільним потоком ідуть гендлярі. Навіть не один за одним, а двома зустрічними колонами. Їхні крики зливаються в єдину веремію, і так, вважається, має звучати справжній базар.

«Пєльмєн-лагман, пєльмєн-лагман! Шашлик! Балик! Хара шяй (чорний чай чується нам як «хароший!»)» У них є все: чаї-води, риба, супи, мобільні телефони і карточки місцевих операторів, футболки, кепки, халати, тапочки, сукні, годинники, біжутерія, посуд, музичні інструменти і всякий-превсякий мотлох. Хлопчина у сонячних окулярах носив на продаж футбольний м’яч.

Вони викрикують, штовхаються. Іноді стають і розкладають товар на плацкартах, аби показати його покупцеві. Всі вони голосисті, яскраві, глазуровані золотими прикрасами. Більшість -жінки.

Попри показову патріархальність суспільства, серед простолюду тут, як і в нас, в Україні, панує чистої води діяльний, рішучий матріархат. Чоловіків не видно. Вони або вдома пасують, або в Росії на заробітках. Жінки — все і всюди. Жваві, сильні, тілисті. Здається, навколо них тут обертається світ, себто вони його обертають. Часто як випадковість, але й на підтвердження моїм словам, помічаю подружні пари — здоровенну холеричну жінку і тихого худорлявого чоловічка.

Тільки серед валютників у потязі чоловіки якщо не в більшості, то принаймні на рівні з жінками. Спочатку я боявся користуватися послугами ходячих кас, позаяк чув, що ввезення і вивезення валюти узбеки контролюють особливо суворо. За гроші, мовляв, що не в банку конвертувалися (нема за них чека) можна серйозно влипнути. Врешті жінки переконали, що це все дурня і якщо за тисячу російських рублів мені дадуть заледве сімдесят тисяч сум, то в поїзді я візьму не менше вісімдесяти. Максимальний номінал у країні — тисяча сум, що приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тож ці «обмінники» носяться з повними торбами грошей, зібраних у пачки по сто папірців. Місцеві навчилися рахувати гроші неймовірно спритно. Беруть у ліву руку таку пачку, відгинають її безіменним або вказівним пальцем, а потім зі швидкістю мало не двадцять чотири за секунду великим пальцем прогортають банкноти.

Я взяв свої щойно виміняні сорок тисяч. Себто тридцять сім тисяч, як потім виявилось. Звісно, поки я перебирав руками майже чотири десятки папірців, валютниця здриснула. Вона ще не раз пройде, але що докажеш...

Так або й сотнею інших способів тут дурять іноземців. Значно гірше мене мали кинути вже дорогою додому на казахо-узбецькому кордоні. Перед пунктом пропуску, як звиклося, їжа, торги, обмін валют. Зайшов до однієї з таких будок, прикинув у голові, скільки маю віддати за сто тисяч сум. Віддав.

Забрав зв’язану ниткою пачку. Добре знаю, що тут трапляється, тож берусь рахувати. «Вони раховані, — каже касирка, — все по сто. Ну, гаразд, якщо хочеш».

Обмінний кіоск нагадує скоріше сільський магазин, аніж касу. Жінка сидить за столом. На столі в неї відповідна машинка. Вкинула туди мої гроші, зашелестіло — є, сто. Добре! Та й видно, що в’язка товста. Беру, йду. За кількадесят метрів шлагбаум, паспортний контроль і Узбекистан. Щось мені б’є у голову -витягую ті гроші, розв’язую і бачу, що три банкноти зверху й три знизу — тисяча сум, решта дев’яносто чотири папірці — по п’ятсот! Блискуча афера: люди міняють гроші й відразу переходять кордон. Хто буде вертатися в іншу країну, аби розбиратися із касиром?

Мені не лишалось нічого, як робити впевнену пику і пробувати повернути своє. Вриваюся.

— Віддавайте гроші, або зараз тут буде міліція!

Насправді я сумнівався, що правоохоронці не в курсі справи, тим більше — не в долі. Але що мав казати?

— Які гроші, маладой челавєк?

— Знаєте, — кажу, — які! Ось, це ви мені дали!

Показую.

— А точно не підмінили?

Я сміюся, а вона крутить банкнотами перед очима.

— Ізвінітє, — каже, — то якась помилка. Нате.

Не дала себе довго вмовляти й відразу повернула мені належні сто тисяч. Ще раз вибачилась. Не скандалила, не сварилась і не дуже здивувалася плутанині.

Але вперше я попався у потязі і всього на трьох тисячах, то був добрий початок.

Провідник пройшовся з віником і підмів увесь вагон. Це значило, що наближався кордон, де ми простовбичимо кілька годин. На узбецькому. А казахський минули скоро.

Коли потяг знову рушив, прийшло відчуття полегшення. Ми в Узбекистані! Вперше. Дихалось вільно, хоча й дихати було нічим, бо вагон-бляшанка розпікся серед пустелі до неможливості. Задуха минула тільки ближче до Кунґрада, до ночі.

Добродушний довготелесий провідник щоразу, як проходив повз нас, шкірився і питав: «Нормально?» У відповідь я великим пальцем показував «лайк». Він мені те саме.

Знову ставало тривожно. Темно, тихо. До сусідки підсіли валютники. Говорили, здається, про день, що минув, про зарібок. Жінка відповідала з приємністю. Справи йшли добре.

Хлопці взялися рахувати касу. Сотня -обв’язав ниткою і поклав збоку. Порахував усі сотні — назад у сумку. Сумка повна. Питаю, наскільки це безпечно.

— То ж купа грошей, а рекет?

— Ні, — каже, — нема рекету. Міліції боїмось. Це бізнес незаконний. Завжди знайдеться сука, що може закласти.

За щокою у нього жувальний тютюн. Говорить невиразно і смішно, наче б надихався гелієм, але серйозно.

— А у вас як, у Києві?

— Та нормально.

— Ну, квартиру купити легко?

Черездва читритижні ми будемо цим потягом їхати в другий бік. На вокзалі в Кунґраді знову зустрінемо цю красиву чорняву жінку. Знову все повториться, як у Бейнеу. З мискою сомси в руках вона скаже: «Здраствуйтє, дарагіє!» — і на обличчі я побачу таку радість, як вона на моєму, напевне.

— Ви ж не їдете? — запитаю

— Я нині тут. Купітє сомсу[6].

— Скільки за дві?

— Дві тисячі.

— Ну, давайте.

Дасть дві. Вибере добре підсмажені.

— Чотири тисячі, — скаже.

— Ви ж казали...

— За одну дві... Та на здоров’я! Ви додому?

— Так.

Тоді я подумаю, що додому вже близько, раз мені Параска Черкасова ввижається, а заодно й мама, баба і всі наші хоч-не-хоч, а гендлярки.

Прописані у Хорезмі

Наш земляк із Урґенча

Доніяр казав: «Узбекистан — міліцейська держава».

Закір казав: «Тут на кожного жителя — три мєнта плюс агентура».

Жінка, яку ми здибали коло парасольок із морозивом, цитувала скандальний вислів Жириновского, мовляв, у президента Карімова 26 мільйонів баранів. Пізніше політик виправився, назвавши їх рибами. «Я риба. Мовчу», — замовкла і хитро кивнула.

Доніяр продовжував: «Я щасливий жити в такій країні. Бандитизму нема. Донька в Ташкенті повертається з музичної школи пізно, але я спокійний за неї».

Тут порядок. 13 травня 2005 року в Андижані (Ферганська долина) на вулиці вийшли тисячі протестуючих і через це влада наказала відкрити вогонь. Полягли сотні мирних жителів. Точна хня кількість невідома. Серед убитих — жінки і діти. Середньоазійської «весни» не відбулося.

Президент Карімов править країною з 1990 року і по сьогодні. Розпад Союзу стався тут радше зовнішньо — розірвалися політичні й економічні зв’язки. Узбеки ностальгують, твердять своє печальне «развалілі» і бідкаються на країну, тобто власний, відрізаний і залишений на себе самого СССР. Кажуть, що біда, бо розпались совєти, але ж насправді біда, бо нічого тут не розпадалося і ніхто не вступився. Тут той самий Союз, лишень без союзників і центру в Москві.

Тут досі діє жорстка система прописок. Для іноземців чи, як кажуть узбеки, «інтурістов» -це створює досить серйозні проблеми. На реєстрацію маємо три дні. Як ні, то кожен божий день мусимо жити у готелі й отримувати тимчасову прописку. Звісно, не кожен заклад має на то ліцензію, а котрий має, той відчутно дорожчий. Якщо ти ночуєш у наметі або ж просто гостюєш у людей — ти безпритульний, порушник і винен державі дві тисячі доларів штрафу. Отак.

Але до нас це дійшло вже на місці, бо раніше всі запевняли, що зареєструємось без проблем. Прийдете, мовляв, у міліцію, там поставлять штамп, запишуть на якусь ліву адресу і все буде добре. Тільки в міліції ми зіткнулися з непробивною стіною. Двометровий ґєвал із погонами вивів із кабінету натовп узбеків, кожного зі своїми проблемами, і наодинці пояснив, у яку ми потрапили сраку. Грошей не брав, лівих шляхів не вигадав. Нащо було людей виводити, я так і не в’їхав.

Отже, ми мусили або якось по-чесному зареєструватися, або від готелю до готелю — і так чимскоріше звалити з країни, бо грошей надовго би не стало. Ми просили різних людей прописати нас до себе, але ніхто не наважився. Пізніше, коли побачив, який то геморой — реєстрація, я зрозумів чому.

Ця історія з пропискою зав’язалася ще в Каракалпакстані[7], куди ми потрапили потягом із Бейнеу. В Кунґраді переконалися, що тут нам нічого не світить, і проїхали ще триста кілометрів на південний схід до міста Урґенч, що у Хорезмі. Все ж таки інша адміністративна одиниця, і ми сподівалися, що, може, хоч там усе владнаємо. Як ні — то план «Б» із готелями.

Прибули на місце і вперлися в точнісінько те саме. Я був близько до розпачу. Стояв у одній із черг за нічим, аж раптом відчув, як хтось торкнувся мого плеча, а потім спокійним голосом: «Ваш земляк допоможе вам».

Закір — узбек. Має прописку. Дружину, двоє дітей і бізнес у Феодосії. Там у нього фіктивна дружина і магазин штор навпроти вокзалу.

Закір побачив синьо-жовту обкладинку мого закордонного паспорта. Торкнув мене за плече його друг Музаффар — нейрохірург, що працює у Санкт-Петербурзі. Обидва ненадовго повернулись додому, аби владнати справи з паперами.

То була п’ятниця. До кінця робочого дня ми їздили з ними в ОВІР, банк, знову паспортний стіл, знову ОВІР... Мусили дочекатися понеділка. Аби не перебрати законно відведених для реєстрації три дні, під вечір ми взяли довідку, що почали цю катавасію ще до вихідних. Тої ночі спали на підлозі майже завершеного Закі-рового будинку, куди він скоро мав переїхати з дружиною і дітьми. Наступного дня, аби довго не лишатися гостями, а, значить, і полоненими, ми поїхали до переповненої туристами Хіви. Зупинилися в недорогому traditional style го-телику в центрі міста. Ми пробули там суботу й неділю.

У понеділок здибалися з тандемом Закір-Музаффар о дев’ятій ранку, як домовлялися. Чоловіки жували тютюн і тому говорили нерозбірливо й смішно. Віддутими щоками нагадували хом’яків. Я мав добре передчуття.

А пізніше переконався, що узбецькі державні установи подібні до кафкіанського замку. Коли прибув до паспортного столу, то побачив купу людей, що тлумились коло перекритого ґратами майданчика, за яким і був головний вхід. Музаффар випитав, що у чиновників там нарада і вона триватиме бозна-скільки. Внутрішньо я вже проклинав узбецьку бюрократію, але на позір ще з останніх сил тримав себе у руках. Ми домовились розійтися, щоб знову зустрітись тут о третій годині.

На місце зустрічі ми з Ланкою повернулися трохи завчасно. Позаяк нашого «земляка» ще не було, ми сховалися в тіні під бічною стіною адмінбудівлі. Недалеко була дорога, а на тротуарі бабця з внучкою торгували водою, «сємеч-ками», серветками. Під’їхали вони невеличкою тачанкою, подібною до наших кравчучок. Основний товар поставили у тінь, і лише одну пляшку води разом із іншим крамом бабця взяла з собою на розпечений тротуар. Внучка лишилася під стіною, неподалік від нас. Коли бабця продавала чергову пляшку холодної води, дівчинка підносила їй нову. Воду тут продають скрізь. І найбільше купують.

Близько третьої з’явився Музаффар, а ще невдовзі — Закір із тещею і двома малюками. З’ясувалося, що квартира зареєстрована на неї і ідолашна жінка мусить особисто тягатися з нами по всіх чергах. Я страшенно їм вдячний. Ніякого роздратування, ниття, невдоволення. Я дивуюся, радію й обурююсь спокою, із яким мама Закірової дружини ходила від віконечка до віконечка, терпляче зносячи кола місцевого кабінетного пекла.

В ОВІРі нас попросили заплатити десять доларів і п’ятнадцять тисяч сум[8]. Питаю, чи конче в різних валютах, чи, може, краще все в їхніх сумах? «Ні, — кажуть, — треба так». Заплатив. Один із отриманих документів — квитанція про конвертацію десяти доларів у національну валюту. Абсурд, але там принаймні чеки давали, а в більшість віконець гроші йшли просто так — ні тобі квитанції, нічого.

Коли узбеки питали нас про враження від їхньої країни, я чесно казав, що люди чудові, а система... Жахливо це все, самі знаєте. На то відповідали переважно по-риб’ячому, хоч я й певен, що ми добре одне одного розуміли.

Закінчилася та історія записами в паспортах, які засвідчували нашу тимчасову хорезмську прописку. Такі штампи давали можливість протягом місяця покинути Узбекистан, а потім знов повернутися і не морочити собі голову іякими паперами. Нам неймовірно пощастило. Доводиться часом чути нарікання на узбеків, що працюють в Україні. Всяке говорять, знаєте, але один такий — торговець шторами з Феодосії -разом із тещею і дітьми — він проводжав тоді нас на зупинку. Ми обмінялися номерами, і Закір пообіцяв зателефонувати, як буде у Києві.

Бути туристом (Хіва)

Тиха і приємна господарка, сусіди, котрих майже ніколи не бачимо, кімната на другому поверсі будинку типу «криниця», як у Львові, тільки в нас такі двори дуже вологі й білизна не сохне, а тут просто затінені, що неабияк цінується.

Ми жили у старому місті (Ічан-Кала) — захищеному ЮНЕСКО об’єкті з мінаретами, мавзолеєм, палацом. Територія оточена великим муром із чотирма воротами на різні сторони світу.

Хіва запам’яталася мені дітьми, що бігають голі-босі й кричать нам: «Hello»! Зусібіч махають руцями. Милі, невинні й засмаглі.

Дитинство малюків, котрі тут живуть чи просто вештаються поблизу роботи батьків (готелі, сувенірні лавки), мабуть, запам’ятається їм іноземцями, до яких вигукували невідомою нглійською мовою. Ці діти виростають поміж приїжджих французів, німців, шведів чи японців, як поміж іграшок. Колись вони згадуватимуть отих нестрижених і неголених у сандалях, шортах і з дорогими фотоапаратами, як можна згадувати ляльку, конструктор або м’яч.

Бачу цих узбецьких малюків і не можу про них не думати. Бачив ще море туристів із фотоапаратами. Звісно, в шортах, сандалях. Я теж на них схожий, тільки без дзеркалки.

Удень у центрі міста трохи більше місцевих, а ввечері, як заходить сонце і стає прохолодніше, на вулиці виходять вони. Тутешнім вже нічого тут робити. Розповзаються, вочевидь, по своїх житлових кварталах, занурюються в домашні клопоти й обов’язки. Ми там сьогодні хотіли знайти чайхану, в одному з них, з тих кварталів, але місцеві все показували на мури старого міста. «Йдіть у свою резервацію, там усе для вас зроблено», — так то Ланкою трактувалося, бо за межами туристичної зони з нами були привітними, але не такими, як звиклося. Там усе було їхнє, не призначене для чужинців, звичайне, яке є. Для нас там нічого, навіть посмішки наперед заготовленої. Хіба діти лишались такими самими: двоє хлопців за звичкою сказали: «Hello»!, а потім притягли на мотузці здоровенного пса, щоб Ланка клацнула їх із собакою на свій «Сапоп». І все, на тому кінець. Фото не треба. Діти глянули на дисплей, посміялися й побігли. Завтра будуть інші, хоча й схожі, туристи з подібними фотоапаратами.

Я ж починав з того, що під вечір вони захоплюють резервацію, аби виконати свою туристичну місію. Це виглядає так, наче запустили на об’єкт бригаду професійних екс-пертів-фотографів, що мають до деталей відзняти означену територію і пред’явити комісії звіт. Вони ходять порожніми терасами, вибираючи ракурси, знимкують зразки архітектури при різнім освітленні, витримці і т. д. Мінарет, музеї, мавзолей. Обходять їх із відчуттям вдало виконаної роботи і розчиняються у з’європеїзованих ресторанах, аби повечеряти. Наче випити після зміни, тільки тут особливо й не п’ють.

Не можу від них відчепитися. Ситуація нагадує необачно залишені солодощі в місці, де є мурахи. До вечора цукерки таки вкриються комахами, що помирають, хаотично бігаючи по своїй їжі. Туристи з фотоапаратами — броунів-ський рух. У кожного ніби є логіка переміщень, але якщо дивитися здалеку і за всіма, то це таки мурахи на шоколаді.

І ще. До певного часу місцеві здавались однаковими. Якщо не в підроблених адідасах, то в чорних штанях, чорних мештах і білій сорочці. Одяг безликий, базарний. Колись удома я так само зверхньо дивився на хлопців під сільським клубом, думаючи, що сам тут такий прошаре-ний, і зав’язав із коломийським (чернівецьким, франківським, хмельницьким, харківським Ба-рабашова) речовим ринком. Тепер дивлюсь на дітей, що вітаються з нами англійською. Для тої малечі всі ці приїжджі туристи приблизно од-накі: сандалі, шорти з великими кишенями, кольорова футболка/сорочка, бейсболка/панама, «№коп»/«Сапоп». Зовсім не конче уявляти себе хівинським малюком, я і без того бачу, що ми всі до холєри подібні.

Усі ці зведення під один знаменник, стереотипи, хибні уявлення одне про одного і мовний бар’єр на додачу змушують мене казати людям неправду. Ми побудемо два дні в Хіві та й вернемося до Урґенча, де Музаффар і Закір допомагають зробити прописку. Вони запитають (знаю, бо Музаффар уже телефонував, аби потурбуватись про наше дозвілля), чи на мінарет підіймався, чи ходив по таких-то музеях. І легше мені сказати «ходив», «підіймався», аніж вдесяте у цій країні пояснювати, ЧОГО ми риїхали. Все тут передбачено. Все має свій порядок і місце.

Іноземець приїздить або як турист, або до родичів. Турист мусить мати папір, де засвідчено, що він таки турист. Якщо такого нема (а де взяти?!) — туристичну візу. «В України з Узбекистаном безвізовий режим», — пояснюємо в кунґрадському паспортному столі. «А як знати, що ви туристи?!» Турист має ходити по визначних місцях і фотографувати їх, також по музеях. Швидше за все, він прилетів літаком.

Для туриста все зроблено: кафе, готелі, сувенірні лавки, харч для фотоапарата... Тому й виходить, що ми приперлися, аби пофоткати архітектуру, клацнутись коло верблюда чи на ханському кріслі в традиційному вбранні й піти, куди усі ходять. Я вже стомився пояснювати, що мені справді цікаво, й відповідати так, як від мене того чекають: «Так, гарно, просто чудово! На мінарет виліз, у музеї ходив». Таке буває, коли випадково потрапиш до туристичного містечка. Питаєш, де тут можна попити чаю, а тобі показують у бік декорацій.

Тепер я хочу вирватися з цього контуру. Поїхати геть із Хіви. Може, згадувати, але не бачити. Вже на другий день почуваю себе в цьому страшно красивому місті незатишно. Усе тут розпечене і тверде, скрізь мури, пісок, каміння, мені бракує рослин. Згадую Ворзель, де влітку все розхристано й зелено. Дивно, невиразно, без конкретних практичних причин, не лише у Хіві, а в усіх сухих, кам’яних або глиняних цен-тральноазійських містах я почуваюся, як мав би чутися бедуїн в Антарктиді.

Я поїхав у цю подорож, аби повернутися. Зрозумів це лишень тепер, коли пишу і читаю в затишній готельній кімнаті, світячи налобним ліхтариком. Бо це поселення у Хіві, зупинка і відпочинок є лише випадковістю. Необхідність прописки змусила нас затриматись, а мали би їхати, як і досі, ночуючи то в смітниках коло траси, то в смітниках коло річки, в кращому випадку — на подвір’ї чайхани, а як дуже пощастить, то в добрих людей. Не мали би сил на записування, а лиш на те, щоби розкласти намет і лягти спати бодай на кілька годин, щоби прокинутись о шостій тридцять стомленими і поламаними.

Тепер, коли відпочиваю і думаю, що за день цей «мажорний туризм» закінчиться, визнаю для себе просту річ: мені не так дорога потрібна, як повернення з неї. Я не так їхати хочу, як сидіти потім і пам’ятати про цю їзду. Переживати мандрівку не всіма п’ятьма чуттями (знати голод, спрагу, втому, нужду і страх), а лишень безпечною думкою. Це мені змішалося в одну кашу зі страждання та задоволення. Точно розумію лише те, що дорога «туди» квапить мене, змушує рухатись до Киргизстану, бо передує дорозі «звідти».

Останнє — найчесніше. Я почав повертатися ще з того моменту, як виїхав потягом із Києва до Луганська, щоб потім перетнути кордон із Росією і рухатись далі на схід. І завтра, коли я поїду через Кизилкуми, віддаляючись від України, — також повертатимусь. А тут у Хіві — просто перепочинок.

Дорога сама приведе

У дитинстві я міркував собі, що ровером можна легко доїхати до Коломиї, а мотоциклом — до Чернівців чи Івано-Франківська. Автобуси не рахувалися — не самостійно. Про можливість їхати далі я не думав. Та мотоцикл мені тоді ще й не снився, а ровером за межі села виїздити не випадало. І ніби такі подорожі здавались можливими, але була ще одна перепона — дороги не знав.

«Добре от тому чи тому шоферові, бо знає. Та й усе пам’ятати треба: як куди їхати, де звернути... До Коломиї то зрозуміліше, але до Чернівців так далеко і стільки поворотів усяких», — приблизно таке тоді думалось. Це були часи, коли я не знав інших доріг, окрім сільських, в кращому разі шутрованих, і асфальтованої центральної. У Коломиї бував частіше, а до Чернівців їхалося хіба раз у рік — на Калинівський ринок. Звісно, я бачив ці дороги до міст, але ж не знав їх, а в селі треба знати кудою йти і куди повернути. Там немає поняття «траса» і більшість вуличок рівноцінні.

Отже, я собі думав, що має бути знання первинне, глибоке й самодостатнє. Знати дорогу до Чернівців, припускаючи, що нема автостради, мапи, дороговказів — це наче дивитися телевізор і розуміти, як він влаштований. Я вчився на фізичному факультеті й приблизно уявляю собі це барахло. Але як точно відбувається перетворення сигналу, отриманого антеною, аж до кольорового зображення на екрані, я не знаю (звісно, це можна списати на те, що я горе-фізик або ж фізик, а не телемайстер, та все ж... телевізор дивляться навіть гуманітарії). Тим більше, я не здатен пояснити, як зроблений звичайний транзистор. Не як влаштований, а саме зроблений. Простіше кажучи, в разі потреби я не зможу його виготовити ні самостійно, ні з допомогою добрих друзів. Я нізащо не склепаю навіть звичайної лампочки-сотки. Зате можу витесати топорище, засадити город і прийняти пологи в корови, якщо аж так спотребиться. Впевнений, що здатен збудувати який не який, але дім.

Користуючись Інтернетом та мобільним зв’язком, за деякими критеріями я знаходжуся одночасно ще й на рівні доби Відродження чи Середньовіччя. У своєму двадцять першому столітті я розумію значно менше, ніж знаю. Виявляється, нам потрібно не так багато.

Рухаючись чотири з половиною тисячі кілометрів на південний схід, ми користувалися всього лише кількома паперовими мапами. Як вдаватись до крайнощів, то достатньо було б лиш уявлення про країни та міста, де збираємось побувати, вміння читати кирилицею і латинкою або ж просто спілкуватися з людьми. «Язик до Києва доведе», — приказка вигадана паломниками, коли ще дороговказів не було й близько.

Вдруге чи втретє перечитую Толкінового «Го-біта». Сам дивуюся, чому знову повертаюсь до дитячої казки і собі ж таки пояснюю, що якраз казки і потребую. Особливо такої, де маленький домосида Більбо Торбин зривається в дорогу, аби ледь живим згадувати затишну нору, куди ще треба повернутись. Не менше за свої справжні люблю розглядати мапи вигаданого толкі-нівського світу: Імлисті гори, Морок-ліс, річка Бистриця (як у Франківську) і Драконове Пустище, куди йдуть, хоча й хочеться туди менше за все на світі. Мапи прості, як двері. Приблизно показують, що в якому керунку, але й цього досить.

Чи згадую «Бавдоліно» Умберто Еко, де герої роками плентаються до землі пресвітера Йоана. Вони користувались мапою, за яку ладні були вбити, хоча такої складності план я міг би накидати олівцем за хвилину. Так, це все вигадки, але згадайте перші мапи світу Ератосфена чи Птолемея зі шкільного підручника. Вони теж були примітивними, а на додачу ще й хибними, але ж достатніми, щоби поступово дійти до точних супутникових google maps. «Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд — нескінченний», — пише Сенека. Виявляється, достатньо навіть дороги, накресленої здебільшого власною уявою, і дарма що хтось може сказати, що вона хибна або й взагалі не існує.

Ми розібрались нарешті з узбецькою пропискою і пізно після обіду вийшли на трасу в районі міста Беруні, що у Хорезмі. В той день вже й не сподівались добратися до Бухари. Та якби вдалося принаймні ближче підійти до пустелі, то й це було б добре.

Тоді нас підібрав Доніяр. Взагалі досі нам не щастило на далекобійників. У кабіні фури дозволено їхали тільки двом людям. Ну а ми і водій — це вже три. Забагато, то й водії переважно минали нас. Але декотрі зупинялися, брали. Тоді лишень треба, аби хтось із нас ховався, коли траплялися дорожні пости. Або й не ховалися. То вже залежить, чи шофер вміє балакати з мєнтами. З Доніяром таких проблем не було.

Коли він зупинився, радість моя швидко змінилась розчаруванням. Я побачив, що вільне сидіння завалене коробками. І що він собі думав? Не знаю. Вийшов і запитав:

— Аткуда, рєбята?!

— Україна.

— Ааа. Ну, зара я трохи це приберу.

І почав розпихати речі по закутках. Там були солодощі, амортизатори, пляшки і пакети із бозна-чим, газовий балон, пальник і десятилітрова каністра. Вона всю дорогу боляче тиснула мені на ногу, а ми з Ланкою тіснилися (які ж близькі: «тиснути» і «тіснитися») на сидінні й тримали мій здоровенний рюкзак. Ланчин із подарунками для Доніярової сім’ї відпочивав на водійському ліжку. «Ви навіть не уявляєте, яке це щастя — піклуватись про когось», — казав Доніяр і показував, що додому везе. Він якраз повертався з довгого рейсу.

— Ви, — кажу йому, — героїчно нас підібрали; з таким вантажем.

— Та я такий, як і ти. Хіба що автостопом ніколи не їздив.

Доніяра протягом подорожі ми згадували найчастіше. Той чоловік був мудрим, добрим і багато говорив. Називав себе знахідкою для шпигуна. Мав бороду, казав, що в дорозі ніколи не голиться і це вже в нього майже як забобон. Я відповів, що також не голюся, але просто все нема як, не до того. Дуже нагадував одного мого друга з Калуша, лиш був старшим на кілька десятків років. Навіть обличчя (у Сергія трохи азійська зовнішність), голос і манера говорити в них майже однакові. Про обох вартувало би написати більше.

Нам виявилось по дорозі не те що до Бухари, а майже до Самарканда. Водій мав розвантажитися в Навої, а звідти вже — як із Києва до Борисполя. Планувалося проїхати на скільки вистачить Доніяра (бідолаха минулої ночі спав лише три години) і знайти зручний для вантажівки заїзд у пісках. Ми з Ланкою розіклали б намет за машиною. Близько півночі ми таки зупинилися, але не спати: зварили каву, злили кавун (вигадали замість «сходити до вітру»), перекусили хлібом із помідорами та й поїхали далі. «Ви не переживайте, — казав Доніяр, — я за кермом не дрімаю. Я так накручуюсь, що мушу потім випити пива чи п’ятдесят грам коньяку, щоб заснути».

Так добралися до Навої. Спочатку хотіли заночувати перед містом на території аеропорту, потім коло придорожньої чайхани, потім на автовокзалі. Але то була якась дурість. Коло чайхани ми ходили, світили, стукали в двері й шукали людей. Я розірвав собі шорти, перелазячи через паркан. «Ні, так тут не прийнято, -сказав Доніяр, — поїдемо далі. Якби запитали дозволу, якби хоч хтось тут не спав...» Автовокзал виявився автовокзалом, що від нього хотіти — бетонний тік, де з п’ятої ранку заки-шить людьми й автобусами. Ні парку, ні саду, ні дерева; не знаю, чого ми туди приперлися. З аеропортом також не склалося, і позаяк жодне з місць не підійшло, близько третьої ночі ми таки поїхали шукати митницю, де Доніяр мав розвантажитись.

— Їдеш далі метрів зо двісті, — направив таксист, — а потім повернеш ліворуч.

Приїхали, але до митного управління. А нам же не офіс, нам склад був потрібен. Між іншим, проїхали метрів зо тричі по двісті; швидше повороту не було.

— Вертаєшся до місця, звідки звернув, й їдеш уперед метрів двісті, — в тому ж таки стилі пояснював охоронець. — Там повернеш ліворуч, а далі — дорога сама приведе.

Це мене насмішило. Але добре, кудись та й поїхали, звернули. Здибали молодика в білому. Розказали свою історію і «чи нема тут, часом, “таможки”»?

— Ні, — каже, — не там звернули. Вертайте до повороту і їдьте вперед метрів зо двісті. Там повернете ліворуч і далі вже ніде не звертайте. Правильно — дорога сама приведе.

Ці двісті метрів нагадали мені грузинські «два кілометри». Куди не спитаєш — два та й два, а виявляється як не кілометр, то цілих п’ять.

І ми виїхали на дорогу, яка мала би сама привести. «Воєнну грузинську», як сказав би інший далекобійник на нашім шляху. Хоча горами і не пахло, вона була покручена не менше за кавказькі серпантини, та ще й розбита, ніби справді нею їздили бетеери. Щоправда — вела. Впевнено вела повз усі повороти, де ми вгадували, куди їхати і якимось дивом не помилялися. Нарешті Доніяр сказав, що починає ці місця впізнавати.

Приїхали близько четвертої. Хоч шлунку було зловіще пусто, а від голоду й напруження в мене тремтіли руки, ми тоді вирішили не вечеряти і чимскоріше лягати спати. Знали, що коло сьомої ранку почне припікати сонце і намет перетвориться на парник. То бодай хоч трохи. Розіклалися просто на митниці в невеликому й негустому садочку. Попрощалися з Доніяром, подякували, повлягалися. Вірили в три години блаженного сну.

Але з’явились собаки.

Вони ходили зовсім близько від намету і гарчали, як заведені. Ми були впевнені, що на нас. Як тільки на секунду чи дві наставала тиша, пробивався одинокий розлючений гавкіт, що зривав за собою голоси інших. Як ланцюгова реакція, як необачно зачеплений баняк, що падає на інше кухонне начиння і зриває страшний та протяжний лемент. І так до світанку. Ніби перед псами поклали кота.

Може, то кіт і був, бо вранці собаки, хоч і ходили по всьому саду, зовсім на нас не зважали. А я все слухав, думав, уявляв, що будемо складати намет і відбиватись від розлючених псів. Слава Богу, даремно, бо як би це мало нам вдатися, гадки не маю.

Залишилось тільки сказати, що люди, які помилялись, вказуючи нам відстані й напрямки, в одному були праві — дорога сама привела.

Развалілі

«Їдемо до Ташкента. Далі у бік Самарканда, тобто вже на шляху додому. Сьогодні вранці прокинувся з відчуттям нудоти й підвищеної температури. Чи перегрівся, чи перемерз. Вода у водосховищі Чарвак, де ми купалися, холодна, як у карпатських річках. Ще, може, втравився. Дивно, але хоча воно все й смачне, відчуваю огиду, як згадую тутешні супоподібні пельмені, голубці, лаґман. Капець нудить. І ще більше від водіїв із їхнім втраченим СССР та незмінним розчарованим: «Развалілі!» З іншого боку, я розумію, звідки ця туга. Так само розумію, чому середньоазійський світ тягнеться до Росії, чому вчити російську мову тут необхідно й престижно.

— Та щоб я своїх дітей в узбецьку школу віддав?! -казав Доніяр. — Ні. Вони в мене в російській».

(Зі щоденника. 2 серпня 2013, електричка від Ходжикента до Ташкента)

Якщо людина, котра любить Узбекистан, захоплюється узбеками (сам він етнічний казах), робить усе, аби в нас залишилося приємне враження від його країни, і висловлюється аж так, то мусить бути цьому причина. Не те, що мусить, вона є. Тим більше, тут усе на поверхні.

Попри те, що узбеки неабияк мені подобаються, що в їхній країні я почуваюся куди затишніше і безпечніше, як у наших східних сусідів, Узбекистан — сувора, тоталітарна, бідна й відстала держава. В порівнянні, звісно. Але навіть порівнюючи з Росією, до якої мої симпатії важко применшити, різниця величезна, і вона не тільки у рівні впливу режиму на кожного окремого громадянина. Узбекистан — це країна надлишку чудес і нестачі звичайних матеріальних благ; цивілізації, як ми звикли казати. Ну, гаразд, тут немає бензину і всі їздять на газі, годинами простоюючи в чергах до заправок[9]; гаразд, тут перед Днем незалежності міліція обачно забирає в мисливців зброю; гаразд, тут регулюють народжуваність у такий спосіб, що після четвертої дитини жінкам примусово ставлять спіраль; гаразд, по телевізору тут паралельна реальність, а карточку мобільного зв’язку можна придбати лише на узбецький паспорт; гаразд, інфляція призвела до того, що найбільший номінал національної валюти приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тобто навіть невеликі суми грошей — це вже товста пачка купюр. Коли, наприклад, водій автобуса йде на заправку, то бере з собою кілька таких скріплених гумкою жмутів і це виглядає, як у кримінальному кіно. З цим ще якось простіше. Гаразд, з усім примирився.

Але це ще не все. І останнє, про що згадаю, дещо прояснює ситуацію. Це купол на храмі ка-рімовського режиму. Жодного разу я не здибав тут людини із книжкою! Ніде: ні в містах, ні в селах, ні в громадському транспорті. Звісно, є різні прошарки суспільства, мусять бути інтелектуали чи просто люди, які люблять читати. Мусять, але мені такі не траплялися. Друковану продукцію на митниці треба вписувати у декларацію окремим пунктом. Збірку есеїв Анджея Стасюка, що я собі взяв на дорогу, прикордонники перевіряли кілька разів. Так-так, питали, ЩО це, гортали і пильно вдивлялися в сторінки. Відкладали її, а потім знов поверталися.

Або так (а заодно і ближче до теми, тобто Росії, «цивілізації» та всього цього пізнання в порівнянні). Часто мені доводилось чути тези приблизно подібного змісту. Одна з них: «Білорусь — це вже та сама Польща (і навіть вам не Росія). Там дороги, газончики, усе вилизане. Бацька зарплату нормальну дав». При спробах посперечатися я завжди програвав, принаймні в очах співбесідників. Сам лишився із висновком: чим менше людина знає, тим твердіше вірить у власні переконання. Діалог, як правило, неможливий. Ти можеш або погодитись, або — неправий і крапка. Аргументи цього: «я знаю» або «ти не знаєш». І про Польщу та Білорусь — я не дуже й дивуюсь таким порівнянням, бо коли ти живеш у країні з описаними чудасіями і твій президент править ще з часів Союзу (як і керманичі більшості[10] сусідніх держав, із похибкою у кілька років), і часто-густо він вважається класним, бо «сильний мужик», такий собі Чингізхан, то різниця між Польщею і Білоруссю зовсім не очевидна.

Разом з тим відмінності між Узбекистаном і Росією не помітити важко. Там більше грошей, туди їдуть на заробітки, себто по хліб, і звідти видовища — телевізійний шоу-бізнес. Збіса велика різниця в тому, що мелькає перед очима — одяг, машини, торгові центри — як між нами і тою ж таки Польщею наприкінці дев’яностих[11].

Врахуйте, що узбеки бачать Росію переважно столичну — Москву і Пітер, де найбільше будують. То як би дивно це не звучало, але Росія для Центральної Азії є чимось таким, як для нас Європа, також не райська, але значно краща.

Одна інтелігентна й освічена жінка, з якою ми розговорилися на автобусній зупинці, сказала, що вчилася в Європі. «Де?» — «У Санкт-Петербурзі!» Незвична для нас Європа, чи не так? Але все вірно, а Західної Європи тут або не існує, або вона споганена «тихим» російським слівцем.

Щодо неіснування, то уявіть собі Японію для пересічного Українця: кіно, кімоно, гейші, чайна церемонія, переповнені міста, хитромудра малесенька техніка і надто це все далеко, аби бути реальним. Це не Польща — де родичі і збір полуниць, не Німеччина, звідки возилося несправні холодильники й телевізори, і навіть не Італія або Іспанія.

Щодо слівця, то процитую далекобійника родом із Підмосков’я: «Украина и Россия всегда были вместе, а теперь Европа хочет себе забрать. Гнилая Европа! Да какой-то поляк всегда пастухом был, а хочет Украину в России украсть. Не пустят! Никто Украину не пустит! Да и зачем. Вот греки сейчас голодают, в Испании безработица... Я так все подсчитал (!), с Таможенным Союзом вам будет лучше». Сперечатися, звісно, зайве, бо він ЗНАЄ, хоч кіл на голові теши. Подібного я багато наслухався.

Тому я розумію позицію Доніяра.

Можу зрозуміти й імперські амбіції наших сусідів. А чого тут не розуміти? Варто лиш глянути на карту світу й усе стає ясно. Штука ще й у тому, що прийнято так дивитись. Так-так, покоління, тяглість...

Починав із нудження від «развалілі», а завівся про зовсім інше. Далі про Союз, точно. Скажу лише, що ця послідовність цілком доречна, бо коли про російську велич говорять здебільшого самі росіяни, то слово «развалілі» можна з чистою совістю розділити на більшість із п’ятнадцяти покинутих, сирітських, а колись і совєтських республік. Здається, тільки в при-балтів із цим усе гаразд.

Союз «развалілі», але нічого до пуття на його місці так і не збудували. Огорнуті ностальгією країни й міста — це зони совєтської матерії, яка ще не встигла остаточно розкластися. Заводи зупинилися, общєпіт уже не годує, союзпєчать не друкує. Лишились приміщення — від газетних кіосків до цілих промзон — і примарне уявлення про те, як вони можуть бути використані. Звідки, з тих же вкорінених уявлень і звичок, маємо союзного шти-бу бюрократію, медицину, освіту, соціальну сферу. І залишилось відчуття, що якось воно не так. А як може бути? Цей ровер ніколи добре не їхав. Просто спочатку його збирали (руки в шмірі й мозолях від інструменту), потім він був новим і блистів, котився так-сяк, людям хотілося вірити, що транспорт добрий і манера ним керувати — також.

Але підшипник заклинив. Та й чого чекати, коли той агрегат збиралося з великої кількості більших, менших, рихлих старих деталей, а головне — різнорідних і крадених. Залізо почало ржавіти, розпадатися, і замість того, аби викинути цей «лісапєд», його все підкручують, підтягують. На стару раму чіпляють дешеве китайське причандалля, аж скоро й до GPS дійде.

Чи корито. Було старе, тому й тріснуло, почало текти, потім геть розлетілось, але замість викинути, його скрутили дротом і продовжують лити туди помиї. Льоха жере! Половина харчу витікає, корито що далі, то менше придатне. Корпус загнив і на ньому завелась цвіль... Ясно, що з тим коритом, але воно лишилося у основі, хоч з’являються авта, пригнані з-за кордону, техніка, супермаркети, макдональдси, старфуд-си, снікерси й кока-кола.

І можна таке хоч до кого пришити. Було собі в Узбекистані Бухарське ханство, потім прийшли комуністи і взялися розбудовувати Узбецьку ССР, тобто УзССР, майже УССР. Не було б України, мали би узбеки нашу злощасну абревіатуру. Пішли в хід заводи, колгоспи, союзпєчать, общепіт і всіляка ідеологічна пурга: братні народи, Расія-мать, Масква-сталіца. Потім — «развалілі!» І на місці розвалу почав приживатися дешевий пластик. Старе відібрали, нове розвалилося, а натомість — нічого. Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії. Це трохи нагадує «теорію перманентного похуїзму» з Жаданового «Депеш мод». Це на прикладі Узбекистану, але пам’ятаймо про «з».

Ми повертались додому. Зі слів далекобій-ників пересвідчились, що роздруковані заздалегідь мапи вкотре брешуть і добиратися з Астрахані до Ростовської області через Калмикію куди ближче через Волгоград. То від місць, де Волга впадає у Каспій, ми взяли курс майже точно на схід, на Елісту — калмицьку столицю.

Раніше я не знав, що зовсім близько від України є республіка, де переважаюча релігія -буддизм. Це й цілком нелогічно, тим більше, її громадяни, правдиві монголоїди, живуть від нашого кордону не далі, аніж відстань зі Львова до Києва; поміж Ставропольським краєм, Астраханською і Ростовською областями, загалом на заході Російської Федерації. Ще одна до-монтована до ровера запчастина.

Там нам востаннє траплялися верблюди. Там сухо, спекотно, і пожовклий, схожий до казахського степ ріденько поцяткований селами з красивими назвами. Хулкута, Яшкуль, Улан-Ерге, Лола, Бага-Бугул, Троцкоє, Целінний, Обільноє, Заливной. На щастя, все ж таки більшість населених пунктів тут мають назви подібні до тих, що на початку переліку. То вже далі, за кордоном Калмикії, в напрямках, звідки приїхали і кудою верталися, почався комуністичний розгул. У дорозі я розглядав мапи цих місць задля розваги й покращення настрою. Біля Астрахані — Трудфронт, Оранжерєї, Сєлітрєноє. Вище по Волзі — Удачноє. Південніше від Калмикії невеликі містечка — Ізо-більний, Дівноє, Свєтлоград, Благодарний, поміж ними села — Бєзопасноє, Октябрскоє, Сольоноє, Овощі, Раґулі. У Ростовській області — Рємонт-ноє, Заветноє, Сіротскій, Сємічний, Прісальний,

Пролєтарск, Сальск, Целіна, Зєрноград. У Краснодарському краї, яким колись їхали на Кавказ, вже недалеко від гір, не боячись нетутешності, як хлопці в чужому клюбі, тісняться станиці Совєт-ская, Бєсскорбная, Упорная, Спокойная, Удобная і навіть Ахмєтовская. За рік до цього ми з Ланкою їхали тією ж дорогою в бік Кавказу і водій, дагестанець Ґаджи, раптом: «До весёлой жизни совсем немного!» Мене це аж насторожило, але за хвилину-другу бачу: «Весёлая Жизнь — 3 км». Там зупинилися біля придорожнього кафе і Ґа-джи пригостив нас чаєм.

Назви закріплені міцно, як і вся великоросійська ідея. Пригадую дорогу через Казахстан із далекобійником Владіміром. Траса Тараз-Шім-кєнт. Села одне за одним: ... — Баба, ... — Баба. «А що значить, — питаю, — те Баба?» — «Баба?! Баба есть Баба! Вот раньше Високое было, а сейчас тут Шакпак-Баба! Совсем оборзели!»

Росія розчинена в цім «комунізмі». Калмикія — поглинута ним і нею. Як заповідник часів «когда была уверенность в завтрашнем дне» Еліста може числитися в одному списку з Волгоградом, чи то пак Сталінградом. Здається, вона завмерла в очікуванні комунізму. Совєтська архітектура, порожній скляний стенд із гордим написом «Республика строится!» На центральній площі (імені відомо кого) — Лєнін, що дивиться на пагоду, а за двісті метрів — ресторан «Ностальгія», де на вивісці букви «с» і «т» зображені серпом і молотом. Заходимо досередини: бюст вождя, червона зала й тому подібний Голлівуд: шикарний, дорогий ресторанисько зі старою дешевою плиткою, ніби в бані або на станції метро «Нивки». Питаємо в офіціантки, чи нема поблизу їдальні, може, недорогого кафе. Спочатку не розуміє, чого ще нам, туристам, треба, але вже за кілка секунд розгублене обличчя вибухає прозрінням: «А, чебуречная!?»

Приїхав до Києва, а тут уже по всьому місту варєнічниє «Катюша». Що за...?! І ми туди ж? Спекулюють на безглуздій ностальгії й породжених нею міфах. «Была уверенность...» Та яка там впевненість могла бути, як прийшов час — «развалілі». На щастя, це було неминучим. Впевненість існувала хіба в межах системи, яка й вселяла віру, ніби та впевненість є, а на завтра — взяла і вмерла разом із міфом про власне безсмертя. Як «Титанік».

Чую то «развалілі» і від близьких людей. Мовляв, робота, ціни, путівка на море. А як же, питається, те, що нас тупо нагнули? Як бути з тими, котрі мали гідність, за що як не вмерли, то мучились? «Бо ти наймудрішим хоч бути! Ґудза собі шукаєш. Хто робив, хотів, то нормально було. Всьо було! А хто докопичував, ну, то певно що...» Якось Василь Карп’юк сказав на це, що добре було траві, але погано деревам. І така метафора мене влаштувала. Стало усе зрозумілим; хоча й прикро.

В Києві культивація ностальгії підсилилися за яких двадцять років після розвалу, тобто утворення, тобто здобуття незалежності. Неможливо було би множити сов’єт стайл, плекати його і спекулювати на нібито райській дійсності, поки вона не забулася. В якомусь дев’яносто третьому, поки ще свіжа пам’ять про дефіцити й занепад, поки вона добре клеїться із дійсністю, де безгрошів’я, кравчучки та щоднини вимикають електрику — нікому би та «Катюша» до голови не прийшла.

Зрештою, була впевненість у завтрашнім дні — дно прийшло. Коли вже минула двадцятка і принесла свої приколи (проколи й проблеми), з відстані часу що дев’яностий, а що вісімдесятий — невелика різниця. Біди мають властивість забуватися. Трохи попустило, то можна помріяти, а значить, і ностальгувати. Це, по суті, одне й те саме, тільки в іншому напрямку. Але чому так тяжко побачити зміст перехідної точки 91-го року? Кажуть, «развалілі», нібито й справді щось добре, дієве зламали. Чому ті, хто так думають, не беруть до уваги, що ровер, бідово склепаний, іржавий, прогнилий — сам розламався, вмер і нема чого його підрихтову-вати? Інакше, повторюся, не могло бути. Впало сухе дерево і ніхто його не рубав зеленим. Прогнила стара миска, розсипалась поточена шашелем халабуда, згоріло поношене шмаття, заглух «Москвич-412», якщо хочете.

На сході Узбекистану, неподалік Даштаба-да, нас запросили у гості добрий чоловік Ар-тик із дружиною Сарою. Мила сільська сім’я, діти, дід — старійшина роду. Господарі виявили щиру гостинність, ми в них повечеряли й заночували. Багато спілкувалися. Артик водив мене селом і розказував, як тут люди живуть. Показував їхній побут, господарство, худобу. Здавався мені щасливою людиною, хоча й дивно меланхолійною в своєму щасті. Серед іншого стоїть на його подвір’ї старий понищений білоруський трактор, що виглядає на груду металолому. «Бачиш, колись давно такий би на брухт пішов, а мій ще працює. Мусить».

За сніданком до столу підсідає дід у національному узбецькому строї. Високі шкіряні чоботи, заправлені в них штани, сорочка, довгий халат і на голові чотирикутна гостроверха тюбетейка. Колориту додає традиційна узбецька борідка. Як найстарша людина в домі дід постійно припрошує нас до їжі. Питається, звідки ми. «Украина!? Свои!» А потім приказує: «Где ж ты, союзушка, подевался? Ищу союзушку, а всё нету».

Звичайна узбецька сім’я

Нам обіцяли, що ближче до Ташкента спека не така безжальна, але я того не відчув. На узбіччі дороги — одне дерево, і ми під ним стоїмо. Води мало. П’ємо малими ковтками. Машин також мало, і ми вже тут настовбичились. Нарешті приїхала місцева маршрутка, але кажемо, що на автобус грошей нема.

— Сідайте!

— Ми попутку зупинимо. Дякую! Нема чим платити.

— Сідайте, — каже водій, до Даштабада так довезу.

Та й добре. Помістилися. Рюкзаки на колінах. Люди посміхаються і зацікавлено нас розглядають. Посміхаємося у відповідь.

До міста не доїхали, бо нас запросили в гості Артик із дружиною. Так спокійно, не вперто і не нав’язливо, що загалом — нетипово. Артик сказав: «Подумай, порадься з жінкою», — дивина ще більша. До того ж це не означало ввічливості, обачності. Ні, він щиро припрошував, і діти, казав, також будуть раді. Коли тут кличуть у гості, то це не просто слова, господарі розраховують, що ви таки зайдете до них.

А домівка їхня знаходиться зовсім недалеко від траси. Кількасот метрів пройшли — і ось уже висока залізна брама, хоч і без паркана. Огорожа огорожею, а ворота повинні бути.

Хата з глини. Не велика, але й не мала. Поруч сараї, накриття для худоби, туалет, старий трактор. Рослин мало, тільки одне дерево, кущі чогось схожого на наше віниччя і подекуди висхла трава. Земля вся в порохах. Подвір’ям ходять кілька котів і качок, що здивували мене, як корова в степах Казахстану. Я звик, що качка — то водоплавна тварина. У наших селах їх заводять ґазди, котрі мають поблизу ставок, потічок або ще якусь калабаню. Як ні, то намагаються щось таки викопати в саду. А тут сухо і вода надається погодинно. Городи зрошують каналами, що тягнуться від Сирдар’ї. Про криницю не може бути й мови. Сухий наразі шланг лежить на заднім дворі, а качки ходять із розкритими дзьобами і витягнутими язиками, ніби гуси, коли агресивні. Вигляд у них стражденний. Те саме із котами, та й з нами, якщо вже на те пішло.

Господиня виходить із відром і скроплює землю в тіні коло хати. Стелить туди верету і дві курпачі — традиційні узбецькі матраци. На таких сидять за столом, відпочивають і сплять.

Дається взнаки наша нетутешність і непристосованість, бо в роті у мене сухо, аж говорити важко, а узбеки, відколи додому прийшли, навіть про пиття не подумали. Прошу води. З відра, кажуть, брудна, але зараз доброї принесуть. Я ж розумію, що спрага у нас зовсім різна, бо принесли ту воду ніби каву — не менш як за десять хвилин. Зате яку! Велика пластмасова миска до половини заповнена льодом (не кубики!). До неї ще ківш із водою. Воду виливаємо в миску і так п’ємо. Крижану. Можемо робити лиш маленькі ковтки, але поглинаємо все однаково швидко. Потім знов доливаємо води поверх льоду і знову п’ємо. Так декілька разів, аж поки принесли чай. А ще хліб, пряники і цукерки.

Найкраще тамувати спрагу гарячим чаєм. Від холодних напоїв тільки гірше, якщо треба довго протриматись. Коли моє розпечене тіло отримує крижану воду, то все дужче відчуває, яке ж воно насправді гаряче. Це роздражнює, але хочеться ще і ще, подібно, як із розчухуванням комариного укусу. В дорозі, бувало, ми довго трималися на гарячих напоях, але коли були магазини й гроші, зривались на «Ice Tea» або кока-колу з холодильника. За таких умов дволітрова пляшка на двох порожніє миттєво.

До цієї подорожі я ніколи не відчував, як напоєм стає будь-що, де є вода. Їси кавун і зауважуєш, як жадібно всмоктуєш його соки. Одного дня, коли їхали Казахстаном і мали з собою обмаль води та їжі, а шлунки від ранку набивали тільки сухою поживою, на вечерю постановили зварити суп. Насправді — кілька картоплин та жовтих перців у трохи солоній воді. Скромний був харч, і я його насправді не їв, а пив. Насолоджувався кожною ложкою. Що там картопля, що перець, коли я жадібно посьорбував рідину? Так тоді й не напився.

Відчуття постійної непереборної спраги тримало мене зо півтижня, відколи перетнули казахський кордон. Боявся, що так воно буде й далі, та організм адаптувався. І хоча води хотілося часто, але спрагу реально було втамувати або ж терпіти і сприймати це спокійно.

Чаю ми пили багато. Тим більше, наливали господарі всього лиш по півпіали. Тут не прийнято, як у нас, — повну чашку. Їхнім способом напій швидше стигне.

Раптом усі засміялися. Мале кошеня прокралося до столу і не щоб хапнути їжу, як то українські коти, а попхалося мордочкою до чаю.

Сара лежить на пружинному ліжку поруч із нами. Вона дотримується урази. Посту, по-нашому. Тільки розходиться тут не в тому, щоб утримуватись від м’ясного або молочного. Від світання й до заходу сонця вона взагалі нічого не їсть і не п’є, якою б не була спека. З іншого боку, не завжди традиції аж такі суворі. Згадую історію, що трапилася на водосховищі Кайракум у Таджикистані, також під час Рамазану. Кілька сімей там відпочивали і, побачивши нас, відразу запросили до столу. Частували запеченим із картоплею бараном, і то було найсмачнішим, що мені довелось куштувати в Центральній Азії! А щодо посту: «Є одне правило, — пояснювала нам жінка, — коли приходять ці (місячні) дні, то гріх уразу тримати. Братчик хоча й постить, але для нас постарався». Чи не вперше і не востаннє в Азії ми спостерігали, як чоловік керував застіллям не лише тостами й правом слова. Він різав овочі, запікав м’ясо і розкладав то все, припрошуючи гостей. Був господарем у такий тут не звичний спосіб.

Артик усе розповідав про тутешнє життя. Заробітчанські роки у Пітері залишили відбиток і на його мові. Защораз він каже «карочє», непритаманне загалом російськомовним узбекам. Сини також у Петербурзі. Старший уже вісім років як не вертався додому, але присилає гроші. Молодший кілька разів приїздив. У батька ж почались проблеми з ногою і він тут, аби лікуватися. Далі вже буде видно, чи знову потягне «стройку».

Люди виїздять будувати Росію цілими сім’ями. Рідше — у Казахстан. Платять їм небагато і куди менше, як гастарбайтерам із України. Та й не люблять їх там. Зрештою, нікого не люблять, але до них — «чурок» — мають нелюбов особливу. «Коли узбеки б’ють у нас росіянина, -каже Артик, — то мєнт втручається і боронить, а там, як росіяни узбека луплять, мєнти йдуть помагати».

— Богдане, а в тому вашому Києві стройка є? -питає у мене Сара. — Наш син на стройці працює. Робота є у вас?

— Стройка, — кажу, — є всюди.

— А ваш там народ працює чи як? Узбеки є?

Хочеться сказати, що й узбеки є всюди.

На тарелі незвичні для мене цукерки — білі кульки, тверді, солодкі. Їх готують зі змішаної з борошном цукрової пудри. Ми вже трохи більше їмо, а не лишень до чаю присолопилися. Чайник поновлений вдруге, якщо не втретє.

Врешті з трапезою покінчено. Тепер Світлані пропонують подивитися, як жінки корову обходять, а мене Артик забирає, щоб показати водоканал. Залишаю подвір’я й слідую ґрунтовою дорогою за господарем. Артик накульгує, дається взнаки болячка.

— Узбеки — працелюбний народ. Ми з нічого будуємо. Дерева майже нема. А бачиш ці всі будинки? — показує на село. — Кожен зводять до року.

— А хто будує?

— Молодь. Молодь, — каже, — в нас тягнеться до села. Роботи нема. Чого в місті з голоду помирати? Тут усе своє. Ділянку дадуть. У нас усе росте, карочє, все, якщо поливати нормально. І їжа, карочє, калорійна від сонячної енергії -ніде такої нема. То і не перетравить кожен. Ми, знаєш, у Пітері, добре, жирно їмо: сир, ковбаса, картопля, але як вертаюсь додому — два тижні треба, аби до їжі звикнути. Та й син так само. «Тату, — каже, всю ніч не спав, бігав туда-сюда».

Не знаю, де тут правда. У мене виникла інша підозра, але вона не їжі стосується. Справа в тім, що незвиклий шлунок погано сприймає тутешню воду. Хіба мінералка нормальна, а так — вип’єш сирої — будеш бігати, і добре, якби лишень одну ніч. Інший узбек розповідав мені схожі речі. Казав, що коли вертається додому, то зо тиждень чи два йому треба, щоб звикнути до води.

— Ну то, — продовжує Артик, — у селі можна жити. Ділянку взяв, за рік відбудувався та й усе. Молодь бере.

— А як будується?

— Та так. Починає влітку або й скоріше. Спочатку дім швидко вгору росте, аж поки до даху доходить.

— А що дах?

— Дерева треба. Хто може, то ще восени дах кладе. Такий, як у вас. А ні — то, карочє, плоский роблять, а там уже як вийде. Будуть гроші — перероблять.

Підіймаємось на невеликий глиняний насип і бачимо порослий очеретом канал.

— Ну ходімо, ходімо. Я тут давно вже не був. Як ноги почали боліти... Бачиш, — показує червоні плоди на кущі, — солодка, як ягідка. То діти її рвуть і здають. Потім із того сильну отруту можна зробити. Грошей трохи буде, батькам поможуть.

Досі я не описував Артикову зовнішність, бо не бачив у тому потреби. Є собі чоловік то й є -не важливо, як виглядає. Та зараз він здається мені дуже прив’язаним до всього, на чому стоїть. І не лишень тому, що любить своє життя. Хоч обличчя, широка спина, губи, ніс, волосся і навіть кульгавість відповідають повсюдному тут блаженному сумові. Вбраний був у штани з лампасами і байхову сорочку у велику клітинку, на ногах — чорні ґумові тапочки.

Ми йшли вздовж берега, а вздовж берега були хлопці. Засмаглі, чорні, з вимащеними глиною руками, обличчям, одягом, геть усім. Різні зростом і віком, як на мене, — від дванадцяти до шістнадцяти років. Всі вони — школярі. Робили цеглу.

Багатьох Артик добре знав особисто. З усіма вітався, а декому ще й узбецькою розповідав щось про мене. Хлопці відривалися ненадовго.

— Увечері вони глину готують, — пояснює Ар-тик на моє прохання. — Бачиш, накопують твердої землі й заливають водою. До ранку вона вся розм’якне.

— То вже зранку вони будуть тут?

— Ні. З дев’ятої, може, з десятої, карочє, коли сонце високо підніметься. Вранці шкідливо -ноги можна так простудити. Вони ж у мокрій землі талапаються. Цеглу нарізають спеціальною формочкою і сушать. Бачиш, — показує на склепаний із дощок прямокутник, — краї обмотали плівкою, аби ковзало добре.

— І за скільки цегла буде готова?

— Тиждень під сонцем — і як бетон.

— Не випалюють?

— А нащо? Вона тверда.

— Собі, — питаю, — чи на продаж?

— І собі, і на продаж. Батькам помагають. До школи самі все купують, ну, шмаття, зошити. Все село з цієї цегли.

— А як мурують? Ну, в сенсі, чим її скріплюють?

— Глиною.

Дивлюсь вздовж каналу і бачу сюрреалістичну плантацію цегли. Ніби її тут вирощують. Хлопці кладуть прямокутну бездонну форму на землю, насипають всередину глини, трамбують, забирають каркас — і до сушіння готово. Потім форму кладуть трохи збоку і повторюють операцію. Так і виходить, що берег каналу викладений рівними у всіх напрямках рядами сірих цеглин.

— От цей очерет — також гроші.

— ?

— Ріжуть, зв’язують, продають. Він потім на стелю йде. Бачиш, діти в нас трудолюбиві. А ще добре, що коло траси живемо. Туди на Афганістан їздять.

— Хіба?

— Ну, де ви сіли — Джиззак. Далі за ним Самарканд.

— Ясно, у протилежний бік.

— Так, туди. Самарканд і там кільцева, каро-чє. Прямо — Термез, а направо — Бухара, Хорезм, Туркменістан. Отже, Термез. Там є точка така, де міст — і Афганістан починається.

— З Афганістаном у вас як відносини? — питаю, маючи на увазі політику.

— Із Афганістаном у нас відносини, як-то кажуть, поки добрі. Рано афганці заходять, а ввечері мають вийти.

— Куди заходять?

— В Узбекистан! На базар, до родини. Весілля, похорон туда-сюда.

— А на довше?

— Спеціальної реєстрації треба, цієї, як її...

— Візи?

— Так, візи. Ну а кожен день він же не буде візу робити. Він собі погуляє, на базар піде, шмотки купи-продай. До нас, карочє, добрий товар із Афганістану заходить. А ми їм — матеріал. Чистий товар. Усе, що шиють — сорочки, спідниці, штани — все від них. Вони купують у нас, переробляють і потім нам продають.

— Бавовну купують?

— Ага.

— Найсмачніша риба — у нас! А знаєш чому?

— Чому?

— У турків рибна фабрика тут, консервна. То вони рибу, карочє, за копійки купують, а на експорт кілограм за двадцять п’ять доларів продають. Перевірили — найсмачніша, найприємніша риба тільки у нас. Уся Туреччина до нас, карочє, по рибу.

Тим часом стемніло. Поки ми повернулися, жінка якраз подоїла корову. Молоко вони п’ють лише варене. Кажуть, що тут у ньому часто трапляється шкідливі бактерії і це якось пов’язано зі спекою. Сир не роблять.

З’явилась вода, і ми йдемо до шланга помитися й випрати речі.

Біля хати у них тапчан. Зовсім такий самий, як у всіх чайханах: низенький стіл, а навколо нього матраци. Сім’я сідає дивитися телевізор. Ми за компанію. Старша донька, Сарамаг, накриває на стіл. Суп, горілка, кавун. Вечеряємо. Потім чай. За столом продовжується розмова. Місцевий телеканал показує «Роксолану» турецького виробництва.

— Ця Хурем, — пояснює Артик, — вона слов’янка, ваша землячка.

— Так, Настя Лісовська з Рогатина. Це близько ста кілометрів від села, де мої батьки живуть.

— Ааа.

Попри кіно мова зайшло про багатоженство.

— У нашій вірі женитися приписано на семи дружинах — похвалився Артик. Ну, чого так? А щоб він, жонатий чоловік, не стріляв очима в чужих жінок.

— А чому саме сім? — запитує Ланка.

— Ну, ви ж сімейні, в цих справах розумієтесь, так? Якщо буває... Ну, в нас, в Азії, мужики... до нас були сильними на рахунок цього. Ну і, наприклад, іде мужик до жінки у ліжко, а вона вже не хоче. Ну, буває.Тоді вже мужик має право чесно женитись на ще одній, але не має права «ну, ти мене образила, то я на ліво піду, одну знайду і туда-сюда». На це він права не має. Це великим гріхом вважається; хоч наліво зараз майже дев’яносто відсотків ходить, зуб даю. Ну і щоб не було проституції, женився — чесно і чисто. За законом можна, підпільно — ні. Але є ще питання, чи дві дружини, чи три. Всіх ти маєш любити. Та красіва, ця красіва, а третя вже ні -так не піде. То гріх.

— А багато зараз в Узбекистані чоловіків мають по кілька дружин?

— Молодь росте, і якщо народжуваність — сто відсотків, то десь тридцять, а може, і двадцять п’ять відсотків — хлопчики (в них дві доньки і два сини). Дівчат більше. У нас в Узбекистані на одного мужика по п’ять жінок припадає. Ну, як у Чечні, там же теж на п’ятьох, на шістьох женяться. Ну, мужики, вони ж всюди, і не лише у Чечні. Мужик — він і прикордонник, і політик, працівник. Карочє, мужик усюди вище стоїть, не тільки в Азії. Тому до трьох жінок у нас багато хто має.

— І всі три шлюби державою реєструються?

— Іслам дозволяє. А в ЗАГСі — тільки раз можна.

— То закон забороняє?

— Так.

— То в кого багато жінок — поза законом?

— Ні. Ну чого?

— А чого воно шумить? — репетує Артик. -Сарамаг, антена!

Старша донька підбігає і береться крутити припертий до хати високий дерев’яний стовп. У моєму дитинстві в Кам’янці антена трималася на важкій чавунній трубі, то в разі чого мусили кликали тата. Антена була першим вчителем географії, бо тоді я вже знав, куди «на Франківськ», а куди — Чернівці (ТРК «Буковина» ретранслювала румунську службу новин, що дуже нас веселило). Також у нашої «Берізки» був зламаний перемикач каналів. Хто пам’ятає, це така ручка, як на газових плитах. Власне відламався майже весь диск і з телевізора стирчав лише стержень. Тато або охоплював його сухою ганчіркою, щоб рука не ковзала, або ж просто крутив плоскогубцями. Знаючи, що влітку вдома його за днини нема, ми вранці вивчали телепрограму і підраховували, на якому каналі більше для нас цікавого.

Коли всі поїли, маленький столик забрали і тапчан перетворився на широке двоспальне ліжко. Там залишились я і Артик. Сім’я пішла спати до хати. Ланці постелили на пружинному ліжку серед подвір’я, і це не дискримінація, а навіть почесно. Влітку в Узбекистані краще спати надворі. Не так душно.

Спочатку ми ще казали, що могли би й у наметі заночувати, але почалися розповіді про каракурта і пропозицію швидко забракували. Через павука, як то потім виявилося, нас закликали в гості.

— Як почув тоді в автобусі, що збираєтесь ночувати в наметі, то подумав, що як же вони так. Не знають, що в нас тут повно всього отруйного, -признався Артик. — У нас тут трохи лише відійти від траси — скорпіон, і цей, як його, каракурт.

— Так-так, — підтвердила Сара, — я й на городі його часто бачу.

— Зараз, коли страшна спека, його отрута аж надто сильна, — з гордістю продовжив Артик. -Коли прохолодно, вона слабшає.

Чорний маленький павук тут страшніший за скорпіона.

— А він як нападає?

— Не нападає. Він, карочє, ну як тобі пояснити?.. Непомітно залазить в одяг, в ліжко. Поки ти рухаєшся — не нападе. Коли тихо вже будеш, ну, як заснеш — вилізе й вкусить. Він знайде на тобі найм’якіше місце, зробить там подряпину і насцяє туди. Його сеча — отрута. Було раз: на рибалку з сином пішли. Я куртку зняв. А то кінець квітня, спека і все таке. Ну то кинув я куртку в траву та й пішов ставити сітку. Приїхали. Увечері син у туалет вийшов і взяв мою куртку, а як вернувся, то не повісив її в коридорі, а забрав із собою і лишив коло ліжка. Звідти виліз чорний павук. Сильно не кусав, ні, — дряпнув і насцяв туди трошки. Вночі син прокидається, будить і каже, що йому зле. Ми ж манти[12] тоді готували. Я кажу синові, що ти ненажера, напхався, а тепер мучишся. «Нє, — каже, — тату. Чорніє коло грудей. Сильний біль і ніби душить». Я глип на ліжко — павук. Вибігає і просто мені на ногу. Я злякався, хапнув його рукою і так роздушив.

— Як роздушили?

— Ну так, роздушив! Я сам не знаю, як його роздушив. Боявся, що вкусить. Що робити — не знаю. Четверта ночі. Я тоді йому давай наливати, синові. Всю ніч водку пив. А горілка, кажуть, вбиває павукову отруту.

Так я тоді й не зрозумів, чи повезли рано його до лікарні.

Артик — мисливець. Серце у нього хворе. В молодості приїхав сюди полювати, і серце, каже, нормально тут чулося. Переїхав, женився. Досі полює. Деякий час пожив у місті, але що там, каже, робити — чотири стіни і піти нікуди; краще в селі. Розповідаючи про свою ідилію, часто повторював: «Отаке воно, наше спокійне сільське життя».

І він також спокійний. Тихий, задумливий. Хоче закінчити хату, бо, може, котрийсь із синів повернеться.

Тут немає такого явного Карімова, законів, міліції, шуму. Тут є те, що бачиш, по чому ходиш, що можеш сам зробити, виростити, вигодувати або з’їсти. Життя в селі добре для тих, хто вміє задовольнятися чим є. Без абстрактної реалізованості, прагнення бути вагомим і знаним. Тут він потрібен дружині й дітям, старому батькові, землі й худобі. Чи навпаки — це йому цього треба. Достатньо бути потрібним лише тим, для кого найбільше важиш, тоді й для тебе хтось або щось є вагомим по-справжньому. Але важко це зсередини зрозуміти. Та й взагалі для щастя добре глибоке нерозуміння, бо коли інакше, то з’являться амбіції, суперечності. Але ж не з’явиться нічого, що було би більшим за прості речі, які в тебе є тут.

Знаю, що кажу, бо в селі виріс. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Приїзди не здатні ані змінити нічого, ні повернути. Та вже й не треба.

А тут тихо, і це замінює розуміння. Начебто для повної ясності треба лишень, аби не було нічого зайвого.

Тут нема. Тишу не порушує навіть ішак, що здатен перекричати корову. Він, як півень, завівся вдосвіта, розбудив мене і голосом нагадав пилу «Дружба-2» у роботі.

Поміж двома кордонами

Іноді я думаю, що не знатиму, як писати. Навіть якщо в голові залишається багато історій, це зовсім не значить, що я обов’язково знайду для них тональність чи серцевину, заради якої варто цей город городити. Важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього. Принаймні для письма. Там і тоді для мене головним було: як їхати, що їсти, де ночувати, які мене люди оточують. Було то й було, але тепер, коли сиджу перед комп’ютером, важливо лише як про це розказати. Важить, що я переживаю тепер, а найперше — які слова вицокаю на клавіатурі. Ваза троянд і вірш про неї — це різні речі.

А розповідь приходить із найнесподіваніших ситуацій. Вона легко могла б народитися хоч би й із бурчання у шлунку, але цього разу все почалося в коростенській електричці, де я побачив двох подруг, одна з яких нагадала медсестру на узбецько-киргизькім кордоні. Така звичайна собі, чорнява, в джинсах і футболці. Для мене звичайна, але тут — у Ферганській долині, де нормою для жінки є покрита голова, хіджаб і все таке — то якраз навпаки. Сама вона зі столичного Ташкента, і це дещо пояснює.

7 серпня, вдосвіта

Сонце щойно зійшло, і стало зовсім світло, а яснішало щохвилини, ще від темного нічного підйому і весь піший шлях до кордону. Ми з Ланкою сиділи на карематі, поприпи-ралися до бетону й переглядали старі світлини з альбому поштівок «Гуцульщина». Взяли його з собою, аби мати що дарувати людям на згадку. То була ще одна сумнівно потрібна в дорозі річ. Добрих людей хоч не бракувало, але переважно їм було байдужісінько до фотографій українських горян. Та й взагалі я б сказав, що то дарування є свого роду піжонством, бо куди більше важить, як ти поводишся з людьми, як роздякуєтесь. Коли вже дарувати, то не закуплені вдома, призначені для цього витребеньки.

Але вже ми ті поштівки взяли з собою, то й намагалися роздавати при кожній слушній нагоді. І хоча трохи вони розходились, більшу частину альбому ми завернули додому. Як і ліки, з котрими окрема історія. Перед від’їздом нам порадили, що в Таджикистані з медикаментами сутужно. Ми того наслухались і подумали, що ліки можуть бути добрим подарунком або навіть валютою для таджиків. Отак усю дорогу провозилися з анальгіном, парацетамолом, ні-месилом та іншою ніби необхідною хімією, яка не знадобилася ані нам, ані їм, зате зайві клопоти на кордонах. Ми тягалися з аптечкою, де таблеток було вдесятеро більше, ніж треба нормальним людям у дорогу.

То хоч нікому тих гуцульських поштівок не знадобилося, альбом швидко пішов по руках. Бо нудьгували всі. Жінки дивилися і передавали далі, аж поки він знову повернувся до нас. Принесла молода медсестра, про яку я вже згадував. Запитала, звідки ми і чи до родичів їдемо.

— У нас нема тут родини, — кажу. — Про це часто питають, але ми тут просто так. А в тебе там рідні?

— Тітка, дядько. Вже їх два роки не бачила.

Пробула біля нас довго. Питала повільно, між репліками виникали великі паузи: скаже слово, почує відповідь, а потім просто сидить і мовчить, поки знову хтось із нас обізветься.

— Ти сама?

— Двоє нас, — кивнула на подругу чи то сестру. — А ви чоловік і дружина?

— Так.

Піднялася, потягнулася, знову присіла і кинула на нас погляд. Очима зверталася частіше, аніж словами. Ще, пам’ятаю, посміхалась багато. Цікавості своєї, як і більшість узбеків, не стримувала і не соромилась; то лишень ми несміливо вивідували подробиці чужого життя.

— Давно?

— Та десь рік.

— А діти є?

— Будуть, — так я завжди тут кажу. На однакові запитання навчився відповідати однаково.

— Тут усі до родини їдуть, — сказала дівчина.

А всіх тут уже близько тисячі. Ми на місці від півшостої ранку. Пункт перетину запрацює від сьомої, а до цього часу чекатиме море народу. Є й такі, що тут ночували.

Ближче до відкриття вийшли прикордонники і вишикували натовп у дві черги: чоловічу й жіночу. Найпершими пропустять старців, за ними «інтурістов», себто нас, іноземців, а вже потім усіх решту. Так щоднини від сьомої і до сьомої. У темний час доби кордон зачинений, та й узагалі він працює зовсім недавно і, так би мовити, обережно. З часу збройного конфлікту в цих місцях минуло всього три роки.

Досі я часто думав про умовність кодонів. Дивувало, як за визначеним бар’єром через мізерний десяток кілометрів нейтральної зони різко починаються інші гроші, закони, часові пояси і водночас так плавно, іноді, як і мова, міняються люди. Тут, між Узбекистаном і Киргизстаном, а точніше — між селами Дустлік та Кизил-Ки-штак, межа штучна і найнедоречніша за всі, що я колись бачив. Тисячі людей, котрі тут чекають, ідуть побачитися з родиною. Це драма й абсурд, причому достатньо лише раз глянути на мапу автошляхів Центральної Азії, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Узбеко-таджико-киргизьке по-граниччя настільки заплутане, що коли країни не позначені різними кольорами, як зазвичай на політичних картах, то з першої спроби розібратися, що тут чиє — дуже важко. Вони й досі не розібралися. Мають справу не з картою, а влас-ною землею під ногами і, судячи з розповідей (пліток або правди, яка різниця; важливо — що в головах), спокою тут ще скоро не буде. Якраз тоді, коли ми проїздили, йшлося про прикордонну стрілянину тижневої давності. Наслідок — по кілька вбитих із обох боків. Громадянська війна була в 2010 році. Потім, як я вже казав, близькі люди опинились по різні боки. Добре, що нас про це кілька разів попередили і ми прийшли вдосвіта.

На кордоні перед брамою — втоптане пустище. Доріжка до неї нагадує фінішну пряму бігуна і з обох боків відгороджена бетонними бар’єрами. До одного з них ми й приперлися. Тут можна пробути довго. Платні туалети, бабці з кавами, чаями і сомсою — звична справа. Тут є все. Тут все — базар. Натовп, неспокій, паркан. На п’ятсот узбецьких сум, випадково знайдених у кишені, я купив чаю. На каву не вистачило, бо останні тутешні гроші у нас забрали ще вчора.

6 серпня, вечір

Отже, чай за п’ятсот сум. Добрий був чай. І один.

І добре, що тоді не було спекотно, бо ми не мали з собою води та й грошей, як я вже казав, не мали.

Бо за день до того ми їхали з молодим киргизьким водієм. Принаймні на його вантажівці зауважили номери Киргизстану, подумали, що, може, й за кордон перекине. Сам він для нас не був ні киргизом, ні узбеком, ніким. Ми не розуміли його мови і не могли її ідентифікувати. Він же не розумів нашої, ні англійської, ні російської. Кілька слів — не рахується. Вимогливе «деньги!» — не знання мови. А більше не мовив нічого.

Коли ми з ним їхали, Ланка показувала мені розбомблені хати і казала, що тут, мабуть, була війна, про яку ми нічого не знаємо. Пам’ятаю також, як ми тішилися, що втекли від узбека, котрий нас і посадив до цієї машини.

Узбек був господарем чайхани неподалік місця, де ми стояли, сподіваючись піймати щось по дорозі. Вийшов, аби познайомитися, але як розпитав, хто ми і звідки, то став не в міру гостинним. Причепився, коротше кажучи. Наполегливо переконував лишитися в нього, бо кордон усе одно вже зачинений, а так би заночували та й вдосвіта рушили далі. Ми вперто відмовлялися, мовляв, часу нема, треба їхати, чекають нас... Як завжди. Насправді, крім того, що хотілося до смеркання проїхати якнайдалі, ми думали, як чимскоріше здихатися цього типа. Трапляється. Попри доброту і начебто щирі наміри він був страшенно нав’язливий, а я таке зношу тяжко. Знаю, це погано, мені не на руку. Часто мудріше прийняти гостинність, ніж відмовитися від неї. Та коли уявляю собі, що доведеться годинами слухати й кивати головою, цьому опиратися (бо гість і маю бути ввічливим, вдячним), то волію ліпше ночувати надворі. Від гостинності до лагідного полону буває зовсім близько. Врешті, коли господар чайхани зрозумів, що ми таки не пристанемо на його пропозицію, залишився поруч і став зупиняти машини. Ми в той час думали, що він тільки відлякує водіїв, і молилися, аби нарешті вступився.

Коли ж зупинився той ніби киргизький молодик у рожевій футболці, наш благодійник взявся махати руками і кричати йому російською: «Помоги!» А до мене шепнув: «Он вам поможет».

Так і поїхали.

Запам’ятав не так водія, як його східну тужливу музику. Я тоді дивився на нас ніби збоку і бачив усе, як на екрані: немита смердюча пара з торбами, вантажівка, дорога, узбіччя, дерева, цей неперервний рух і села з напіврозвалени-ми хатами. Ті місця були війною недавно завершеною, такою, що нам пощастило не бачити її ні під час, ні якраз після. Війною минулою, яка була саме тут, де бавляться діти.

Мені й справді тоді було аж надто драматично. І в’їзд до кожної нової країни мимоволі тривожив. Тим більше, люди тут люблять лякати сусідами. У Росії або Казахстані: «Піймають вас басмачі і будете їм баранів пасти», «Я би ніколи так не поїхав. Це вони тут як раби, а там — господарі». Приїхали в Узбекистан — прекрасно! Почуваємо себе у безпеці. В Бухарі, для прикладу, ми ночували в наметі посеред міського парку. Десь у рідній Коломиї на таке би не зважився. Але їдемо далі — узбеки кажуть: «Ви на наших людей не дивіться й не думайте, що то всюди такі добрі. В Таджикистан я би не пхався, але вже як на то пішло, бережіться, бо:

— дикі

— заріжуть

— а жінку зґвалтують

— в них там воюють суніти з шиїтами

— возять наркотики з Афганістану

— і бідні; та й взагалі там нічого нема

І що би нам не казали, доброзичливість таджиків помічаємо ще на кордоні. Ті хлопці, хоча також із автоматами, але посміхаються, запевняють, що все в них о’кей. Зневажливо махають рукою у бік сусідів: «Тут вам не Узбекистан!» І таки-так, бо відразу, з першого ж міста — Інтер-нет, відносний достаток. Там, де мали би бути «дикі люди», які нас неодмінно «заріжуть», -цілком просунуті регіони Центральної Азії. Пізніше, з іншого боку кордону, узбеки мені й на це знайшли відповідь: «Ну, правильно, там, де ви були — узбеки живуть». А стосовно Таджикистану, то ми й справді проїхалися лише невеликим клаптем країни. Хто де живе і як там далі — не знаю. Сумніву немає в одному — тут у кожній країні про ближнє зарубіжжя розказують страшні речі. Це страх перед темрявою.

Отож я не схильний вірити таким розповідям, але в Киргизстан ми в’їздили стривоженими. Перше враження про країну склалося ще в Узбекистані: вантажівка, водій котрої першим від усіх і за всю дорогу вимагав грошей, мала киргизькі номери. Він не просив, чого з-поміж далекобійників годі було уявити, а кричав: «Деньги!» — і вимахував руками над головою. Ми заплатили, скільки тут нормально за пройдену відстань, а він скривив лице, витягнув з-під сидіння товсту паку узбецьких сум і, трясучи нею, показав, скільки хоче. Тоді віддали останні місцеві гроші й пояснили, що більше нема, але хлопець не вірив і кричав своє. Гадаю, він бачив нас іноземцями, чиї торби наповнені грішми й які наївні, чужі тут, беззахисні (так і було), отже, треба конче скористатися з цього. Я часто відчував подібне в наш бік. Іноді це засмучувало або й смішило, але тепер я тремтів від злості. Ми вискочили з кабіни, гримнувши за собою дверима, і сподівалися, що на цьому кінець, та водій відчинив їх і далі знервовано став показувати купюри. «Деньги, деньги!» Ланка репетувала, що на хліб не залишив, витягла з сумки шматок хлібини і те саме повторила російською, але хлопець не хотів розуміти. Ще деякий час ми кричали одне на одного різними мовами, аж поки він махнув рукою, луснув дверима й поїхав далі.

Ми опинилися в сутінках посеред траси, без грошей і без уявлення, де маємо подітися на ніч. Були, звісно, долари, але про те, щоб світити ними перед водієм не могло бути й мови. Ми віддали йому все, що залишилось для цієї країни. Тільки наступної днини я надибав по кишенях ще п’ятсот сум, на які й купив чаю.

6 серпня, ніч

Але до того лишалося ще перебути ніч, на яку ми не мали жодного безпечного плану. Просто пленталися дорогою, а невдовзі нас підібрав старенький таксист та й підвіз на два чи три кілометри вперед, звідки за кілька хвилин дійшли до чоловіків у військовому й з автоматами Калашникова. Вони стояли перед блоками бетонної загороди, схожої на ті, якими розділяють зустрічні смуги автобану. Попросили у нас документи. Я навіть втішився, бо вже подумав, що ми прийшли, а вони — прикордонники, але будок паспортного контролю не виявилось, натомість лишень хати поруйновані, діти, худоба. Ми ввійшли в село. То був Дустлік, за яким -кордон.

На той час зробилося зовсім темно і ночувати все ще не було де. У незахищеному місці ми б тут намет не поставили, а надто після випадку з водієм.

Згодом коло автобусної зупинки нам трапилися дві жінки. Молодша чекала на маршрутку і сказала, що, може, би й взяла до себе, але точно за гроші, та й то не знати, бо вдома ще є чоловік.

— А я вдома хазяйка, — обізвалася старша, котра, як виявилось, нікуди не їхала, а лише проводжала родичку. — Заночуєте в мене. Платити не треба.

Ми, до речі, говорили тільки про клапоть подвір’я, де б розікласти намет.

— Ходіть до мене, я тут через дорогу живу. Он там діти бавляться. Бачите? Заходьте, чекайте, я зара буду.

І діти стали для мене спокоєм. Уже не вперше. Згадую, як двома роками раніше ми з Ланкою їздили автостопом Молдовою і поверталися через Сороку, звідки поромом через Дністер в Україну. Ми, як гуляли, забрели у страшні тоді для мого ока квартали. Здавалося, життя там зупинилося в році десь дев’яносто першому або третьому, а все, що існує, — за межею, бо без води, електрики і ремонтів. Гори сміття, вибиті вікна, стіни полущені й пописані, а люмпенські компанії п’ють на розвалених сходах до набережної. Життя там виглядало до холєри похмурим, лишень шмаття на линвах та діти, котрі ґзилися скрізь навколо, давали зрозуміти, що все звично, нормально, як у людей, просто так воно виглядає. Діти тішились, посміхалися, іноді зацікавлено зиркали у наш бік, як у Молдові, так і тепер, на сході Узбекистану.

Попри всі вмовляння, що не хочемо завдавати клопоту і просто переночуємо на подвір’ї, господарка запросила нас до хати і відразу ж посадила навпроти всю малечу — онуки від різних дітей і з різних країв — спілкуйтеся, мовляв, а я принесу лаґман[13].

Мала на собі багато золота. Розповідала, що в Україні була тричі й завжди там її добре приймали. Возила товар до Харкова на ринок Ба-рабашова (вимовляла схоже на «Барьбачьова»). Попередила також, що на кордоні тут страшенні черги, тому вибиратися треба ще до світанку.

6 серпня, після обіду

За кілька годин до Дустліка в нас укотре перевіряли документи. При виїзді з Андіжана на одному з перехресть ми потрапили в поле зору мєнтів, котрі відразу ж махнули, аби йти до них. Поставили кілька дурних запитань і явно хотіли злякати, але що тоді насправді відбулося, мені й досі не ясно. Просто крутився коло них один чоловік, схожий загалом на таксиста. Коли ми підійшли, той відразу підтусив і спробував розбалакатися з нами. Потім сказав: «Give me your passport», на що почув тверде заперечення. Пізніше, ніби з цікавості, хотів хапнути наші документи вже від мєнтів, але Ланка той рух побачила і перехопила його простягнуту руку. Міліція не відреагувала ніяк. Та й узагалі це здавалося відпрацьованим маневром, при якому чоловік мав зникнути із нашими паспортами.

Ми відбрехалися, що йдемо на автобус і, маючи вже документи в руках, швидко рушили від патрульних. Може, розмова ще не мала закінчитись. Мєнти щось казали вслід, але ми йшли, вдаючи, що не чуємо, не розуміємо і страшно квапимось. Спочатку на другий бік дороги, де ще чули голос підозрілого, схожого на таксиста типа, а потім і далі, геть з-перед їхніх очей.

Нам хотілось якнайшвидше піймати який завгодно транспорт і втекти хоч на кілька кілометрів уперед, у бік кордону. Так дійшли до широкого, зручного для паркування узбіччя і стали голосувати. Поруч була чайхана, і до нас підійшов її власник, що запропонував ночівлю, а потім зупинив фуру з киргизькими номерами, непевний водій котрої відвіз нас до місця ще більш непевного.

6 серпня, ранок

Починався той день на водосховищі Чарвак у Таджикистані, де ми з Ланкою ночували. Звідти виїхали до таджико-узбецького кордону, аби перетнути його й дістатися до наступного — з Киргизстаном. Так і вдалося, бо ніч нас тоді застала в селі Дустлік, за кілька кілометрів до пункту перетину, в затишному домі узбецької господині, в повному дітей домі.

Коли я ще був малий, принаймні один раз на рік — на Івана Купала — день тривав мені вдвічі довше за всі інші. Я прокидався шостого липня зранку. До вечора був зайнятий приготуваннями, дровами та наметом, усю ніч святкував у лісі, а вранці або повертався додому, або лишався з компанією до обіду чи навіть до вечора -скільки протягнемо. Щоразу на Івана вранці я

відчував, що день ще не закінчився і ніяке сьоме липня не починалося; він затягнувся, триває, і так буде, поки не ляжу спати. Наступний день (сьоме липня) почнеться тільки коли я прокинуся.

День, що почався на водосховищі, відокремився від інших не сходом-заходом сонця, не моїм сном і не ночівлею в прикордоннім селі. Ці речі здалися неважливими, бо почалась і закінчилась днина шлагбаумом: першим — між Таджикистаном і Узбекистаном, другим — на вході до Киргизстану. То це був день в одній країні — узбецький день.

Ми входили в нього, вітаючись із сонними таджицькими прикордонниками. Останній із них, котрий на виході перевіряє вже проштамповані паспорти, свиснув нам за спиною. Обернулися — махає рукою з якоїсь будки, що ми її пройшли як порожню. Кричить, щоб до нього верталися, і ми йдемо, а він тим часом взуває чорні службові мешти. Повернулися — віддав честь, відрекомендувався, записав наші дані в журнал і побажав щасливо добратися. Позаяк ми проходили контроль за таких «проґавлених» обставин і стали з паспортами не перед віконечком, як годиться, а коло відчинених дверей, звідки свистів прикордонник, я роздивився

інтер’єр кабінету. Під вікном був робочий стіл, а на підлозі розстелена курпача, де той босий службовець дрімав.

А ще до кордону не можна ставати спиною, бо з протилежного боку, тобто з темряви, ризикуєш дістати удар. До кордону чи барикади прийнято стояти обличчям, причому як не з вилами, то з автоматом. Приціл має бути звернений у бік бар’єру, спина — до своєї країни. Так і виходить, що прикордонники з різних країн -рогами одне до одного. Кордону ж насправді нема. Це вакуум, огороджений парканами, смуга, до якої закінчується щось одне, а інше починається вже за нею.

Курбан Байрам. Турок. Таксист

Часом розмова з водієм починається як у казці: «Куда путь держите?» Але турок просто кивнув. Спільної мови у нас із ним не було. Ми не знали турецької, він — англійської чи російської. Здається, він жодної іноземної мови не знав. Сказав «туркі» чи, може, «turkey» або й «Turkiye», а ми відповіли: «Україна, Ukraine».

Він дав мені схожу на шампунь пластмасову баночку з рідиною для миття рук. Я помився і передав рідину Ланці, після чого турок вкотре посміхнувся й кивнув догори. Над головою висів рулон із білим ніжним папером, який слугував рушником. У кабіні приємно пахло. Передня панель була застелена вишуканим автомобільним «обрусом». На ліжку я побачив чисту красиву постіль, а на ній — обшиту мереживом подушку. Пилюки або ще якого шміру тут і близько не могло бути. Здуріти можна! Лишається сказати, що подібна ідилія звична для турецьких вантажівок, а турецькі водії — найпривітніші та най-охайніші з усіх, що мені зустрічалися.

Він дістав із бардачка два паперові стаканчики, приготував чай і тільки тоді розмова зайшла про дорогу. Треба було розібратися, хто й куди їде. Він почав першим. Поклав ліву руку на груди й сказав: «Урґенч». Це нас потішило: Урґенч по дорозі та ще й за узбецькими Кизилкумами. Усе йшло до того, що нині вже будемо по той бік пісків.

Та ми ледве котилися. Одна за одною обганяли нас інші фури, і я втішав себе тим, що взагалі їдемо. Під Бухарою, де ночували в центральному парку, простовбичили кілька годин. Виїхали за місто мало не вдосвіта. Аби встигнути за день перетнути пустелю, хотіли чкурнути звідси якомога скоріше. Та могли й не вставати так рано. Турок першим нас підібрав, і сонце на той час було вже високо.

Отже, Урґенч. Там і вийдемо. Я сказав: «Кун-ґрад», — потім: «Урґенч», — і махнув рукою, маючи на увазі, що ми поїдемо далі. Потім традиційним жестом двох пальців, що означає ходіння, пояснив, де ми плануємо вийти. Водій посміхнувся.

Я дуже тішився, що у нас із ним нема спільних мов. Правду кажучи, за весь час подорожі одноманітні розмови з водіями (бо всі щось питають, а більшість — випитує те саме) дуже мені набридли. Просто мовчати з приязною людиною здавалося куди ліпшим варіантом. Тільки би скоріше їхати.

Хоч із якою швидкістю, але ми добралися до першого дорожнього поста. Як і завжди в таких випадках, Ланка заховалася на водійському ліжку і закрилася шторкою. Міліція не помітила. Проїхали без пригод, але турок перелякано глипнув на мене. Тоді почалась розмова. Пояснювали «на пальцях», коментуючи вголос кожне своєю мовою.

— У вас проблеми з міліцією? — запитав розгублений водій. — Вас розшукують? — закурив.

— Ні, — ми з Ланкою відповідали то по черзі, то одночасно.

— Ну то чого ховаєтесь? — показав на Ланку й на штору.

Ми тоді показали кожне на себе, потім на нього. Я розігнув три пальці, обвів колом кабіну й показав, що нас троє.

— Думаєш, він того не знає? — Ланка.

— Здається, ні. Бо що би йому було неясно?

Гаразд. Показую трійку, а далі схрещую пальці — не можна. Показую два пальці — схвально киваю.

Турок докурив цигарку, але відразу запалив наступну. Здається, до нього дійшло, але потім він ще раз поцікавився, чи нас, часом, не шукають. Сказали, що ні, і все почалося спочатку. Так добралися до чергового поста і Світлана знову сховалася. Турок здався ще більше збентеженим. Якийсь час ми проїхали мовчки, він курив і поглядав час від часу в наш бік. Врешті, показав на мобілку і запитав: «Русский?» Кивнули схвально. Турок набрав номер, зо п’ять хвилин щось пояснював, після чого передав телефон Ланці, невпевнено мовивши: «Русский».

— Да (пауза). Мы автостопом, да (довша пауза), конечно, знаем (пауза), понимаю (пауза). Можем выйти, только б не посреди пустыни.

На захід від Бухари відразу починаються піски. Приблизно за сто кілометрів дороги — містечко Ґазлі (Газове), де, окрім газу, здається, нічого немає. Далі за ним кількасот кілометрів Кизилкумів, і так аж до Хорезму. В пустелі практично нема населених пунктів, але трапляються дорожні пости. Добре, що до тієї розмови ми приїхали менше ніж сто кілометрів.

Турок висадив нас при в’їзді в містечко, ви-бачально розвівши руками. Я сказав йому, що все о’кей, нехай не переживає. Подякували і вийшли.

Тільки шкода було, що поки тягнулися не більш як шістдесят кілометрів на годину, нас обігнало чимало машин, що могли би і підібрати. Ніколи не вгадаєш, як буде краще, але тепер, після висадки, здавалося, що краще було й не сідати. У потрібний бік тепер уже ніц не їхало. Більшість вибиралися через пустелю ближче до ранку, а коло Ґазлі ми опинилися в полудень.

Ми там нудилися. Дорога, руху немає, тихо... З іншого боку, це ліпше, аніж стояти, наприклад, на московській трасі (М4), де машини женуть неперервним потоком, голова розколюється від гуркоту, але тяжко, аби хтось зупинився. Кілька разів я туди потрапляв і завжди голосував дуже довго.

Згадую одного українського водія, що розповідав про рейси на Туреччину. Таке там у нього з клієнтами, таке з міліцією бувало, так і так доводилось сперечатись. «А якою мовою то всьо?» — запитав я. Водій засміявся. «Та зо десять турецьких слів, — каже, — знаю: вода, гроші, дякую... Ну, головні. А так — на пальцях! Людина людину все зрозуміє».

А в нашому Газлі хмарилося, і на дорозі навіть мокрі цятки з’являлися. Досі я тяжко уявляв собі, що тут, у пустелі, дощ взагалі буває, вже не кажучи, що мені пощастить його бачити.

На той час ми стояли коло СТО, звідки іноді виїздили КамАЗи, маршрути яких скручувалися в клубок навколо містечка. Найдалі куди вони могли їхати, це хіба до Бухари. Механік радив автобус, що, мовляв, скоро з’явиться, але на таку відстань він би боляче вдарив нам по кишені.

Коли зупинилося біле daewoo, я зовсім не сподівався, що ми поїдемо. «Сідайте!» — «Але грошей на таксі в нас нема» — «Я тобі щось кажу про гроші? Сідай». Він був таксистом. Професійним таксистом, але ми то випитали значно пізніше.

Коли кажу, що нам таксі не підходить, то спрощую, маючи на увазі: «Ми не можемо вам за проїзд заплатити; вам — звичайному водієві, що їдете у наш бік». Про справжнє таксі не йдеться — надто дорого. З іншого боку, в Узбекистані таксує чи не кожен, хто має машину.

Десь на половині дороги він запитав, чим займаюся.

— У книгарні працюю. А ти?

— Автоперевозки. Працюю з туристами.

Більшу частину дороги ми цього не знали (та й добре, бо було б ніяково), як і не знали, що нині Курбан Байрам — одне з двох найбільших релігійних свят на цих землях. Мусульманський Великдень, грубо кажучи. Таксист розповів про це, коли пригощав рибою в закладі на березі Амудар’ї. Майже вся пустеля тоді залишилась позаду. Ми були «туристами» у велике свято. Щастить.

Того дня останнім нашим водієм був український далекобійник. Спокійний неговіркий чоловік довіз майже до самого Кунґрада. Що я про нього запам’ятав, це слова: «Як вам хочеться їхати так далеко? Мені лиш спочатку було цікаво, а потім — чого я ще тут не бачив? Біда. І щоразу їду, дивлюся — горб, потім ще один, ще один... А де то моє Закарпаття? Але й удома я довго не годен».

Не пам’ятаю навіть, як його звали, але точно — закарпатець із Виноградова.

Дорога в бік дому й додому: спочатку було все на пальцях, потім російською, вкінці — українською із західним діалектом. Ми їхали в тому напрямку. Я це чув.

Брат, спати

Брат, каву будеш?

Я намагався не прокидатися. Принаймні не розплющувати очей. Навколо наших спальників постійно хтось сновигав. За останню добу не було коли відпочити, а тепер квапитись ніби й нікуди. То хоч трохи, коли вже така можливість, хоч трохи...

Як той злодій, я пробував згорнутися калачиком, заховати сон під сорочкою і, затуливши груди руками, зробити його неприступним. Коли тебе б’ють, варто завмерти у такій позі. Коли спиш — так само, з різницею хіба, що можеш спокійно повернутись на бік. Ниркам ніхто не зашкодить. Головне — не розплющувати очей, а коли це вже сталося, нізащо не показувати, бо тоді все скінчиться.

«Афганець» помітив мої розплющені очі з першої, здається, секунди.

— Брат?

— Так, якщо можна...

— А жона?

Тоді прокинулась Ланка.

— Ні, — простогнала спросоння, — не буду.

Засинала вона під таким самим тиском гостинності, як і тепер.

— А то котра година? — спитала Ланка.

— Рано, — відповів я, — але сонце вже є.

Цієї ночі ми перетнули казахсько-російський кордон, а до того за день проїхали десь вісімсот кілометрів — автостопом і різними машинами.

Чайхана «Ташкент» — химерне місце. Позаду — Казахстан, попереду — Астрахань, не далі, як за п’ятдесят кілометрів. Каспій десь поруч, а взагалі тут степ і навіть трава де-не-де. Пустелі також зостались позаду.

Досередини ми не заходили. Ночували в приточеному до будівлі дерев’яному накритті. Клейонка, килими. На даху — шифер. У кутку попід стелею — тьмяна лампочка, що весь час мерехтіла від рою мух. Горіла до ранку. Інша світила на високім бетоннім стовпі по дорозі до туалету. На землі під нею лежали мертві жуки, завбільшки з пиріжки в «Ярославі». Через всюдисущих комах лампа ледь пробивалася. Зате здохляків я добре розгледів, бо дивився під ноги, коли йшов по малій потребі. Не хотілося їх толочити. Коли повернувся, хутко сховався у спальник, аби не нарватися на співрозмовника. Перед сном афганець ще хотів говорити і разів зо десять запитав, чи нам буде зручно.

— Звичайно, — казав я тоді, — зручно, добре.

— А жона точно не буде?

Жона вже спала чи принаймні міцно вдавала, що спить.

— Ні. Точно. А я тільки чаю вип’ю і того буде досить.

Фархад, котрий нас привіз сюди, казав, що як хочемо, то можемо з ним їхати до Елісти. Збирався годину чи дві поспати, а потім рухатись далі. Серед ночі. Що швидше, то краще, бо в Краснодарі його чекають клієнти. Ми вибрали сон.

Спершу він звернувся до нас українською. Скидався на татара або й Богдана Ступку в ролі Хмельницького. Окрім тюркських, говорив також українською, російською, трохи фарсі, польською і навіть грузинською. Непогано знав українські Карпати, кілька гуцульських слівець і страв, тож довший час ми вагалися, хто він і звідки.

— Куди їдете? — запитав мене після того, коли з ним побалакав наш казахський знайомий. Запитав доброю українською (в Казахстані!), і цей діалог я щасливий записувати без перекладу.

— Додому, — я почувався збентеженим. — А ви?..

— З Узбекистану їду. Далі нам по дорозі, здається.

— То ви з України?

— З Узбекистану, але в Україні був практично всюди. І жінка моя з Луганська.

З’ясувалося, що він працював на один із українських мобільних операторів. Вишки ставив.

До чайхани «Ташкент» ми приїхали близько півночі. Фархад сердечно пообіймався з господарями, серед яких був і той схиблений афганець. Він скидався на брата власника, бо видно, що нічим тут не керував, але до всього мав необмежений, хоч і дещо поблажливий доступ. Крутився там як дитина у матері на роботі.

— Може, чаю, брат? Чи кави?

— Дякую, буду чай.

— А жона?

— Каже, що не хоче. Дякую!

— Брат, а тобі з цукром, — голос його був тихий і хриплий. Здавалося, він докладає зусиль, аби видушувати з себе слова. Робив це ривками, наче веслував. Хода і постава також привертали увагу. Худорлявий. Майже завжди тримався згорбленим. Дивився ніби спідлоба.

— Так.

— А жона буде чай?

— Я лише похитав головою.

— Ти добрий чоловік, брат. Відразу видно. І Фархад також. Дуже добрий. Я йому завжди помагаю.

Фархад на той час пішов шукати туалет.

— Так, добрий, — погоджуюсь.

— Брат, може, чого треба? Ти кажи.

— Та все є.

— Може, водочкі трохи?

— Дякую! Я би й не зміг. Давно не спав, ледве вже ноги тримають.

— А що будеш?

— Чай буду.

— А жона чай буде?

— Каже, що спати хоче.

— Так, спати. Все що хочете, брат.

(...)

— Ну, то чай, так? Один?

Він пішов, та якраз тоді повернувся Фархад і показав, де нам куди нам лягати. Я закинув рюкзаки на тапчан під стіну. Постелили спальники, перекинулись із водієм кількома словами. Той запевнив, що люди тут добрі, хоча й трохи дивні. Безпечно, і все таке, спати можна спокійно.

— Ти думай. Як хочеш їхати, то будь ласка, -на той час він уже перейшов на російську. -Рано будемо в Елісті.

Я подякував. Вдячність, як мені тоді прояснилося, то найліпша форма відмови. Рипнули двері. Похилений, великими плавними кроками до нас наближався брат господаря із двома горнятками чаю. Для мене і Фархада — сам не пив. Як тільки віддав нам горнята, відразу ж почав говорити.

— Брат, я а Афгані був, ти навіть не уявляєш, -звернувся чомусь до мене, а Фархад скористався тим і пішов до машини. Шукав у кабіні якісь папери, здається. Не знаю, словом, що він там робив, але трохи поцеремонився та й тихо прошмигнув спати.

— Я бачив, чого інші не бачили, я там був. Там був, брат, розумієш? Потім закинули до Севастополя. Я й зараз можу туди вернутися, в Севастополь, гроші є. Але нащо? — на кілька секунд замовк, наче шкодував про сказане. Зрештою, то було лиш миттєве враження. Невдовзі він повернеться до цих розмов, так нічого і не відкривши.

— А жона, може, чаю таки?

— Та ні...

— Ну, як хочете, як хочете.

Світлана вже заховалася в спальник. Я кивав. Мовчки. Не міг та й не хотів нічого казати. То була не розмова. Афганець весь час щось твердив, не потребуючи моєї реакції. Йому важливо було говорити і водночас (гадаю, ми обоє це помічали) не вдавалось нічого сказати. Кільканадцять разів той промовив: «Я в Афгані був», — та нагадував малюка, що безпорадно махає руками. Те, що хотілося висловити, було непосильне. Я тоді думав, що, може, то він усі ці рази просто намагається почати, каже своє: «Я в Афгані був.» — але надривається й випускає, як атлет, що взявся за надто велику вагу.

Це тиснуло на обох. Він розказати не міг, але також не міг спинитися. Я не міг більше слухати. А говорили ще довго.

— Фархад, він добрий чоловік. Дуже добрий.

— Знаю.

І афганець був добрий, але щось йому зле зробили. Вже перед тим, як піти спати, мені здалося, що він вкотре хотів повернутися до розмови про Афганістан, але не наважився. Натомість запропонував донести ще чаю. Я подякував. Тої ночі він буде припрошувати ще кілька разів, але я не пити хотів. Згорнутись, закритись руками, очі заплющити. Нехай би спальник став моїм панцирем. І нехай мерехтить собі лампочка, машини гуркочуть. Головне ні на що не дивитися -снитимеш міцно. Добре, що ми були у безпеці. Я лежав загорнутий у свій м’який кокон. Я сам розм’як, розпух, розчинився і вірив Фархадові, бо коли спиш, то вразливий, як жуки під ногами. Тоді мусиш на когось покластись, мусиш довіритись.

Матеріальний бік справи

Я прийшов додому, поїв і зрозумів одну просту річ: якби мав більше грошей, моє життя глобально би не змінилося. І це при умові, що зараз мені вистачає. Якби ні — там уже інші проблеми. То можу сказати, що зрозумів ще одну — мені вистачає. Воно ніби одне і те ж, тільки з іншого боку. Я жив би так само.

Сьогодні я повечеряв смаженою картоплею, яку люблю не менше, ніж вишукані делікатеси. Чесно. Мав би більше — повечеряв би куркою, а снідав, скажімо, сьомгою. І що далі? Коли їстиму кожен день як не курку, то сьомгу, то спліснілий сир, все одно вони стануть мені макаронами, рисом гречкою і ... картоплею.

Граю на гітарі за три тисячі гривень і вона, повірте, є добрим інструментом, хоча й зроблена у

Китаї. Мав би більше — купив би американську «Martin» за три тисячі доларів щонайменше. Різниця велика, без сумніву, хоч і не кожен її відчує. Я не став би на тій гітарі грати майстерніше, не писав би інакших пісень і не просиджував би ліпших ночей із друзями десь на кухні чи природі.

Віднедавна в мого старого й доброго рюкзака від часу й морозу почав ламатися пластик. Коли востаннє їздив додому, батько зробив мені з товстого сталевого дроту півкільця, які бувають на звичайних ременях для джинсів, і поставив їх замість зламаних лямок. Інакше — купив би новенький «Deuter» і не парився. Зайве казати, як би це вплинуло на мої подорожі.

Купував би які завгодно одяг та взуття, не заощаджуючи. Не мусив би придивлятися, чи вартує, чи зручне, чи довго мені прослужить і чи не намокатиме. Але як, скажіть, можна піти на закупи і про все це не думати?

Ну і про подорожі — купив би квиток до Рейк’явіка і полетів би вештатися Ісландією, ні в чому собі не відмовляючи. А так — ми з Ланкою поїхали автостопом країнами Центральної Азії — Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан. Уже вимовляю їх на автоматі, скоромовкою. Мільйон разів питали:

— То куди ви їхали?

— Та країнами Центральної Азії (також завчена фраза), а потім єдиним і неподільним, як Свята Трійця, намагаючись

а) говорити невимушено й легковажно

б) приховати гордість словесним блоком — через Росію, а далі Казахстанузбекистантаджикистанкиргизстан і приблизно так само додому.

Далі зазвичай кажуть щось типу «круто» або «класно відпочили», і на цьому питання закінчуються.

Якби там собі гасали на широку ногу — їли би в ресторанах, жили в готелях і не знали такого щастя, коли у щонайдешевше вторгованому за ніч тапчані вечеряємо хлібом із помідорами, аж тут приходить узбечка-сусідка — в руках миска смаженої з бараниною картоплі — а сама каже: «Їжте — це наша національна страва». І я дякую, а в думці: «Дай, Боже, щастя-здоров’я і цим, і тим, і всім добрим людям! І взагалі всім». Подібних випадків стільки, що й не порахуєш.

Сам би не мав радості поділитися. Бо коли ти багатій-іноземець, за яких нас часто вважали, з цим уже справа інакша. Ти — подаєш, а в тебе -канючать. До тебе треба підбігти й просити, по можливості — видурити і то якомога більше. Питаєш ціну, а тебе міряють оцінюючим поглядом і вже після секунди роздумів називають. Чи треба було терміново добратись на потяг:

— Сідай!

— До Кунґрада скільки?

Погляд, а потім азартний голос:

— Сто тисяч!

Я сміюся і кажу, аби їхав далі. Добралися за п’ятнадцять — на таксі.

Коли ти на рівних, то маєш щастя ділитися. Вчишся, що коли дістаєш хліб, то кожен мусить собі відламати, а як не хоче — бодай відщипнути. Потім із посмішкою: «по-узбецьки». Велике щастя брати й давати, коли ніхто нікому не винен.

Не розмовляв би з далекобійниками, гендлярами, гастарбайтерами і всякими й всюди людьми, не бачив би, як малі школярі роблять із глини цеглу, що нею будується все село, не знав би, як сільським автобусам доверху навантажують задню частину салону (спереду люди їдуть) бавовною, мішками круп і навіть автомобільними шинами, як чистять десятикілограмову рибу на березі Амудар’ї, як у пустелі, поряд із верблюдами, корова скубе колючку, не ночував би в гостинних людей чи чайханах, чи в наметі: в пісках, коло трас, колій, мостів, церков і мечетей, озер, смітників або й коров’ячого кістяка (як з’ясувалося вранці) в Молдові. Хочеться записувати, описувати і повторювати місця, як мантру.

Не бачив би сумних, на перший погляд, розбомблених сіл на кордоні і як там діти щасливо бавляться, не мусив би вигадувати прикордонникам більш-менш виправданих пунктів призначення (Памір! Бухара!) для нашої нерозумної подорожі, не радів би, коли вже не мушу, а просто кажу: «Додому». Узбеки, згадалося, не питають, звідки я, де живу — у них це звучить: «Де твій дім?»

То якби мав більше грошей, вдома купив би будинок і не платив би оренду. Але й у своїй чи винайнятій квартирі, тут чи там жив би і був би з того щасливий.

Хочу за це бути вдячним.

Гроші потрібні мені радше для безпечності, аби не боятися, що опинюся з нічим у великій дірі, без можливості звідти вибратися. І ще страшніше — коли від мене залежать інші. Це ніби й добре, тільки відчуваю тягар відповідальності — ношу, без якої впасти найлегше.

У дорогу я взяв собі «Фадо» Анджея Стасюка. Вибирав, аби книжка цікава і важила небагато.

Пригадую есей «Тіло отця» — роздуми про покійного Йоана Павла ІІ. Стасюк пише, що бачив понтифіка всього двічі. Спочатку, коли в 1979 році Кароль Войтила відвідав Батьківщину вперше в статусі Папи Римського. Польща тоді переживала щось на зразок ейфорії. У Варшаві на проповідь зібрався багатотисячний натовп, а він (Стасюк), молодий і далекий що від комунізму, що від релігії, тинявся з друзями вуличками, випивав, і сприймав ту дійсність як велику феєрію. Потім сидів на площі та слухав. Оце й усе.

Вдруге — коли всіма люблений і вшанований ще за життя не менш як двома сотнями пам’ятників папа приїхав до Дуклі. І знову невиразний спогад. Тобто нічого конкретного з проповіді. Лише відчуття, враження. Самотній отець і люди, що розходяться по своїх господарствах. «Може, він повторював тоді своє знамените: «Не бійтеся!» — а вони поспішали до своїх недоєних корів, вистиглих печей, негодованої худоби, або просто відпочити...»

Я не чув, як говорить Йоан Павло ІІ жодного разу. Все, що я тепер знаю з його проповідей -це вихоплені Стасюком два «знамениті» слова. Без пояснень, контексту, притч. І цього було досить.

Добираючись потягом із Києва до Луганська, щоб там зустрітися з Ланкою і далі перетнути перший із кордонів на схід, я записав у щоденнику: «Розумію, наскільки ми тут є важливі одне для одного. Ланка сама нізащо не зважилася б поїхати. Вона хоче, але боїться. Я для неї супутник і охоронець. І я би сам не поїхав. І я боюсь. Ми боїмось мовчки, одне на одного покладаючись. Боїмось, але тримаючись разом — їдемо».

Потім згадував ці слова у дорозі. Згадував і коли читав «Тіло отця». Згадував щоразу, коли було страшно й нестрашно водночас.

Страх опинитися без нічого, та ще й з кимось, хто на тебе поклався — безглуздий страх. Значно гірше — коли без нікого. Але й так не буває, бо ніколи ви не самі, навіть якщо зостанетесь у зачиненій кімнаті без єдиної живої душі навкруги. То «не бійтеся!»

Багато місця

Ми їхали сюди з Києва. Це важливо.

Постійність притуплює. Та й однаковість, бо все в порівнянні. Що більше відмінностей між речами, то чіткішими, виразнішими вони здаються кожна окремо. Контрасти — ось що по-справжньому вносить ясність, біле поруч із чорним чи хоча б зелене з червоним.

У Яловацьку все рівно й просто. Село — одна вулиця. По периметру — ліс. Для мене цей ліс один і він всюди, навколо. Місцеві ходять або в той ліс, або в цей, або в ще інакший. Дубина, соснина, березина. Вони не перериваються, не віддалені, не відмежовані — туляться собі докупи, але є велика різниця, куди і по що ходити.

Ходити до лісу — то головне. Тут за цим судять, наскільки людина ще здужає. Коли дід та баба «ходять до лісу допіру», то чуються поки добре. У них достатньо сил. Коли вже до лісу не ходять — старість підкошує.

Мені відразу сподобалось те, що Яловацьк знаходиться в тупику. Тут одна лишень вулиця з невеличким відгалуженням і хатами обабіч. Село — пряма лінія. Воно має хребет, але більше нічого. Дорога з Каменя-Каширського перетворюється в Яловацьк (в ту єдину вулицю), перетинає його і впирається в ліс. Іншого села або іншого шляху у цьому напрямку — немає.

Баба з дідом живуть у старій дерев’яній і досить просторій хаті, де майже немає дверей. Є вхідні і є ті, що ведуть до комори. Замків нема. Вхідні двері зсередини зачиняються на клямку або прибитий цвяхом брусок. Ззовні їх не замкнеш. Поміж сінями і першою хатою (кімнатою), а далі між першою і другою — шторки, заслона. Тому я почуваюся завжди ніби в одній великій кімнаті, завжди з іншими. Ми постійно щось разом робимо. Переважно — готуємо й їмо. Іноді просто говоримо.

Хата стоїть посередині огородженого парканом подвір’я. Вона втоплена у сад, а за нею, якщо дивитися від дороги — хлів, курник, кілька дровітень і хвіртка, що на город. Попри паркан, зо десять метрів до хати — невелика комора, яка була колись літньою кухнею. Баба каже, їй трохи тяжко туди ходити, але комора далеко від хати не просто так. «Поклали, щоб ніхто тут не будувався». За парканом — невеликий ставок. Також загороджений, також подалі від хати. З тої самої причини. Так баба каже, а я не розумію, хотілося більше особистого простору чи взагалі власного, себто власності. Землі, саду, ставочка.

Точно те, що їм хотілося тут осісти, вростися, закріпитися самим і закріпити за собою затишне велике подвір’я. Так, це вдалося. Вони тут міцно й назавжди, от тільки село вивітрюється. Сусіди нічого вже не будують. Хто міг і хотів — тікали до міст. Залишалися старші, а по них тепер лишаються хати-пустки. Це особливо помітно, коли ввечері йдеш селом і бачиш домівок багато, а світиться де-не-де. Вранці навмисне до хат придивляєшся і розумієш, що мав таки рацію -в багатьох уже ніхто не живе.

Гадаю, десь глибоко в душі баба боїться, аби такого не сталося і з її домом. Їй хочеться продовження.

«Гриша дівчину мав у селі. Так любилися, ходив до неї, і я вже думала, що, може, тут буде лишатися. Та шось вони, не знаю... Потім собі в Луганську знайшов». Обличчя бабине розпливається і неначе молодшає. Мов у дитини, що боязко розповідає свої наївні мрії, ледь-ледь проступає по-тамована радість від самих лише слів, нетривких за своєю природою, але реальніших за те, про що кажуть. Та коли вони закінчуються, спиняються, в тиші стає помітною правдива часточка смутку, і баба вже не всміхається, а просто дивиться на нас — приїжджих — добрим смиренним поглядом.

Вона розуміє, що діти й онуки приїздять, але переїзд неможливий.

Я говорив про домівку, подвір’я, словом, простір, а ненароком з’їхав на його опустіння. На те, що всі ці речі, які з любов’ю городилися парканом, стали враз непотрібними.

І ми їх не помічаємо, тож виходить, що там у діда з бабою майже нічого немає (роботи також, з точки зору молодших), але для цього — для чистоти, порожнечі — заздалегідь було відвойовано вдосталь місця. Там у них місце. Це я собі можу вважати, що воно нічим не заповнене, бо звик до меблів, техніки чи інших штучно створених необхідностей. Я заповнюю простір тим, що буде сміттям, мотлохом з пластику чи металу. Майбутнє того, що у бабинім просторі -відмирання, гниття. Яблінки всохнуть, паркани розваляться й зогниють, ставок вже заповнений зеленою гущею, у якій більше не водиться риба.

Речі цього світу народжуються, ростуть, змінюються і вмирають. Цим вони близькі до людей.

Місто — це тотальне згущення: людей, речей, подій. Нехтування годинником тут є маргінальним винятком. Бабин же китайський дзиґарок на противагу всьому іде абияк, але це не відіграє великої ролі. Головне, що йде.

Якось тут мене попросили перевести його на годину назад. Вся країна зробила це ще тиждень тому, а дідо з бабою так і зостались на літньому часі. Дев’ята була — дев’ятою лишилася. Сонце встає, як завше, натомість серіали зсунулись на годину вперед. Для стареньких країна перевела не годинники, а програму телепередач.

Коли я таки узгодив їхній час із київським, що було зовсім не конче, то запитав, чи точно виставляти велику стрілку, чи на кілька хвилин уперед, як для себе завжди роблю. «Як накрутиш, так і буде», — сказала на то баба Надя. Їй однаково. Тепер я думаю, що довга стрілка тут узагалі зайва і достатньо було б годинної.

Містові, що має все і всім переповнене, часу і простору дуже бракує. В селі ж цього добра -як гною. Тут його мають вдосталь, тільки в дивний природний спосіб — як блаженство, що ним привалені й не можуть від нього звільнитись. Поглинуті ним — божественним.

Це не те, що мати Інтернет чи автомобіль.

Тіснячись у великому місті, можна мати менше, але тим дріб’язком володіти.

Натомість у селі маєш незрівнянно більше, аніж здатен побачити, осягнути, аніж є сам. Тут даються взнаки контрасти, бо ти вже мізерний, заїка, молюск, у котрого все море. Ти подібний тоді до каменя на дні, над яким протікає вся його нескінченна ріка. Подібний до дерева, що корінням у землі — усій землі — але дерева, що бере поживу лише з тої глини, в яку вросло його коріння.

І я не хочу сказати, що завжди воно так, бо можна жити в Києві, як у Рунґурах, а в Рунґурах, як у Парижі.

Нічого певного.

Але твій безмежний простір обмежується тобою. Де б ти не був, як би і чим би не жив.

Твоє може бути твоїм лише завбільшки з тебе, хоч скільки заробляй, хоч скільки тиняйся світом, хоч вдома сиди. Тобто вузеньке вікно для велета — велетенське.

Ми тута є

Ми сидимо колом і дивимося одне на одного. Ланка на м’якому кріслі праворуч від мене, Свєта — на твердому ліворуч, Міхалко — навпроти нас на дивані, а збоку від нього — Ніна, Міхалкова дружина, директорка місцевої школи, Свєтина мама. Міхалко — Свє-тин тато; все просто і правильно, як і повинно бути.

Часом відвідини родичів (тим більше чужих) то дуже обтяжлива справа. Ніби й близькі люди, а нема про що говорити. Ланка їх колись бачила, я — бачу вперше.

Сидимо. Мовчимо. Напружуємось. Коли тиша затягується надовго, хтось із нас починає говорити. Неприродно, але хоч якось.

— То як ваші справи?

— Добре. Живем, працюєм.

Ми пробуємо втручатися в їхнє життя, а вони в наше. Без претензій на правдивість усі вдаємо зацікавлення.

— А як тобі у тій Турції? — питає Ніна. Але Туреччина її не обходить, та й Ланку вона знає надто мало, аби нею цікавитись. Ніна не зовсім розуміє, як і чого її племінниця попхалася в той закордон.

Просто це різні площини. Тут не існує волонтерських програм, студентів, які їздять по світу, курдів, іранців. Студент — це особа, яка пакує торбу й їде до міста вчитися. За тиждень чи два повертається на вихідні. Знову по торбу, знову їде. Я так і здобув свою вищу освіту.

Тому важко розповідати про всі ті штуки, кордони, біженців. Ланка намагається говорити якомога простіше, приземленіше. У відповідь також щось запитує.

І це нагадує гру — родина розсілася колом, удаючи, що спілкується. При мовчанні — найтяжче з поглядом. Коли хтось говорить, я на нього дивлюся і тоді почуваюся легко. Іноді повертаю голову то вправо, то вліво на кожного з родичів, аби на жодного не дивитися довго. Коли всі мовчать, дивитись нема на кого, та й на когось одного — тупо. Втупитися у підлогу -це бути відсутнім, а ми ж тут ніби балакаємо. То недобре, але іноді роблю й так.

Здається, природним станом для людей, котрі поруч, є спілкування. Коли мовчать, то хоч кожне й могло би почуватися добре, та, насправді, всім незручно. Це стан, який намагаємось будь-що порушити. Заговорити, ну бодай щось та якось. Тиша в таких випадках настільки інтимна, що лише з близькими вдається мовчати, не переймаючись потребою підтримувати розмову.

А котрим спілкуватися важче — конче якраз спілкуватися. Як на зло. Хоч не йде, але треба щось говорити, бо інакше напружено. Уявляю собі ситуацію навпаки і мене це навіть приваблює. А чому б ні? Сидить компанія з кількох чоловік і кожен безтурботно мовчить. Усім добре, приємно.

Тільки так не буває. Для людей, котрі поруч і ніби одне з одним, нормально, коли вони розмовляють. Інакше — відхилення. В цьому навіть є логіка, бо якщо не так, то чому ж вони разом? Словом, чому ж тоді родич до родича прийшов або друг до друга? Чи простіше — чому я до тебе прийшов, як нічого мені не треба від тебе і розмови між нами немає?

А ми усе ні про що. Сиджу й думаю, чому ж вони не роблять нам кави? Якби можна руки зайняти горнятком, було би трохи легше.

За якийсь час Ланка змерзла, встала зі свого м’якого крісла і підійшла до п’єца погрітися. Це наштовхнуло Свєту, вчительку біології й природознавства у місцевій школі, що варто би чогось нам випити. Тоді все змінилося остаточно. Потім вже були кава, вино, щирі зізнання в родинній любові, сміх, запрошення обов’язково заходити наступного разу і все таке. А до цього, трохи раніше, нас попустило завдяки хлопцеві на прізвище Манд, що торік закінчив дев’ятий клас і примудрився вкрасти у сусіда 80 тисяч гривень. Ніна — директор школи, тому й знає ту історію біль-менш достовірно. Зрештою, село мале, то й так усе всім відомо.

— Та нє, він у школі ніби нормальний був. Ну як... тато його пив безбожно, мама гуляла, але сам нічо, тихий.

— Ну то так, — перебиває дружину Міхалко, -але дідо і баба.

— Та, та, до баби й діда ходив защораз.

Ніна продовжує, а я нарешті перестаю позіхати і вдавати, що зацікавлений. Потреба подіти кудись очі відпадає сама собою.

— У баби всьо було посортовано. Ну, знаєш, в одні коробочці всьо по сто, в другі — по двісті, ну, там по п’ять, по десять. Вона собі так складала, а він потроху то тягав, скільки треба було.

— А вона? — питаю.

— А вона складала та й не знала, скільки там є. Ну, не всьо. Великі гроші тримала десь там у підодіяльниках, у шафі, але він і там придивився.

Ми навіть не випитуємо нічого. Слухаємо. Родина хоч цю історію знає добре, але всі захоплені, бо це як укотре прокручувати улюблену пісню.

— До хати два входа. Один нормальний, а другий ззаду. Він так, на защіпку... Ну, двері тою защіпкою закрив та й усьо. А хлопець собі придумав і ножиком тихо то відкривав защораз. Ну, ясно, та? Просунув у щілину, защіпку підважив — і так відкрив. Так воно тягнулося, поки всьо не пропало.

— Ну, його як приперли потім! — вклинився Міхалко.

— А як приперли? — питаю. — Міліція?

— Та! — продовжує Ніна. — Ну а шо?! Сказали, що як признається і віддасть, то уголовного діла не буде. Але той малий тоже хитрий. Признався, написав пояснюючу, що там було вісім з половиною тисяч. Баба ж то не знала. Потім як по-щитали, що там було сімнадцять!

— А як порахували?

— Та якось. Дочка знала чи шо. Ну і сімнадцять, а він написав, що вісім — і хто що докаже.

Ну, таке. Віддав вісім, але як віддавав! — тут вона зробила таємниче обличчя.

— Ну, то як?

— У діда вкрав одинадцять! Старий уже знав, що то таке, та й гроші заховав у пшеницю. Запхав у мішок якось там. Але привезли раз борошно, а малий придивився, що дід гроші не з хати, а з хліва несе, і за два-три дні — всьо, нема. Ну, він так, знаєте, і до школи ходив...

— Що, крав?

— Нє, не крав, — пояснює Ніна, — але хоче — йде, не хоче — спить собі вдома. Тихий, але впертий страшенно і нічо його не обходить. Раз він заліз під піч. Я спочатку не вірила, бо то малий здоровенний, але йду. Беру фонарік, стаю на коліна, свічу — лежить. Уже тато йому і води холодної з відра туди лив, і кийком штурхав — нє, лежить, хоч би шо йому.

— Але красти, не крав?

— Нє, не крав.

— Ну, хіба в діда і баби, — поправляє Міхалко.

— Так, ну, хіба так, але вони ж нічо не казали нікому. Не хотіли, видно, аби люди то знали. А то всьо одно, бачиш.

— Він уже тако очима, — Міхалко показує, стріляє поглядом по кімнаті, — зразу видить і думає, як би то вкрасти. Він вже всьо.

— Потім ше в сусідів. Ну, тих вісімдесят тисяч, -Ніна таки захопилася розповіддю, — микнув, та й зник. Уже знали хто, але не було хлопця. А я, знаєте, вірю, шо могло у них стільки бути — нічо не купують, ніякі хрестини, дні народження не робили. Складали. Ці вже точно знали, скільки там грошей. І що? Рано в п’ять часов у Ковелі він то у пазусі ніс і якось йому розсипалось.

— Розсипалось?

— Ну, випало, розсипалось по дорозі. А то ж купа грошей! Хлопець кинувся збирати, та й збила його машина.

— Може, хоч щось у голові йому зрушить! -Міхалко.

— Йому й так уже зрушено. Тюрма вже його не мине, попадеться якось.

— Та вже попався.

— Ну, попався. Тепер у реанімації. Як відходив, як трохи ясно йому робилося, то так матом — на всю палату, на всьо відділення! Нічо більше не каже.

— Та вже не в реанімації.

— Та, може, і нє, але питає лікар, звідки грошей таких набрав...

— А що, є ті вісімдесят тисяч? — питаю.

— Та які там вісімдесят, як збила його машина?! Хто вже знає, де ті гроші? Щось трохи йому і лишилося (може, в пазусі), але яке вже йому.

На кілька секунд Ніна жалісливо замовкла, але потім, видно, відчула потребу гарно завершити розповідь.

— Такий у нас був шкільний рік, бо такий учень. Добре, що вже скінчив.

— То, кажете, був і в школі такий? — я ж то не хочу закінчувати цю бесіду.

— Та був. Мама його до ліжка прив’язувала.

— Прив’язувала?

— Та! Але тато-пияк приходив та й пускав його. Він, хлопець, скаржився, що б’є його мама.

— Та нащо вам, — узлостився Міхалко, якому вже це набридло, — лишіться його. Нащо то обговорювати?

Ніна легко всміхнулася.

— А ми не обговорюєм. Ми собі так, що було, то і розказую. Село мале, так всі знают.

Десь тоді якраз Ланка змерзла й підійшла до п’єца погрітися. Потім нас забрали на кухню пити каву й вино. Сміх. Родина. «Так добре, що ви прийшли!»

І тост від Свєти: «Добре, що ми вже знаємо вас. Ви приходьте. І ви тепер знаєте, що ми тута є на світі».

Примітки

1

Цитата з есею Юрія Андруховича «Ангели і демони периферії», що слугує післямовою до українського видання «Дорогою на Бабадаґ» А. Стасюка.

(обратно)

2

На час друку вже знятий.

(обратно)

3

Пізніше у Києві студентка з Маріуполя призналась мені, що колись не могла уявити, як це так на Західній Україні всі українською розмовляють, і не тільки в школах чи універах, а навіть удома.

(обратно)

4

Кобо Абе, «Жінка в пісках», переклад Івана Дзюби.

(обратно)

5

Узор — штанці, часом короткі, як бриджі. Мусульманські жінки носять їх під халат, під сукню, сарафан тощо. Не допускається, щоб ноги були відкриті.

(обратно)

6

Пиріжки з м'ясом і смаженою цибулею. Продаються переважно на вулиці, але часто, трапляється, і в закладах харчування.

(обратно)

7

Автономна республіка на заході Узбекистану. Головне місто — Кунґрад.

(обратно)

8

Сум — грошова одиниця Узбекистану. Схоже називаються киргизькі й таджицькі гроші: сом і сомоні відповідно.

(обратно)

9

Далекобійники взагалі виживають як можуть зі своєю солярою; часто рятуються пальним із Туркменістану.

(обратно)

10

За винятком Киргизстану, де була революція і громадянська війна, та Афганістану.

(обратно)

11

Мав такий досвід у дитинстві. Видимий контраст між Україною і Польщею став для мене малого шоком ще на вокзалі в Перемишлі де нині, здавалося б, не настільки вже все інакше.

(обратно)

12

Традиційна м'ясна страва народів Центральної Азії. Дещо нагадує хінкалі або пельмені.

(обратно)

13

Страва з локшини, м'яса та овочів, притаманна переважно для кухонь східних країн.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Ті двоє

Ворзель

Ікар і Малий Вавилон

Місто в пісках

Великий базар колійовий

Прописані у Хорезмі

Дорога сама приведе

Развалілі

Звичайна узбецька сім’я

Поміж двома кордонами

Курбан Байрам. Турок. Таксист

Брат, спати

Матеріальний бік справи

Багато місця

Ми тута є Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg