ВЄШЬЧь
(відволічіться від виборів)🤣
Вранці голодні горобці зібралися вибити мені вікно. Я їх розумію: шпаки повернулися з ирію і безсовісно спустошили годівничку. Навіть, від синиччиного хамону – шматка сала на нитці, залишився лише зашморг. От горобці й нервують. Погрожують заклювати ще й ту мишу, яка наважиться в ньому повіситись.
Мама теж нервує. В неї – весняне загострення синдрому гречкосія, ускладнене обрізанням гілок, картопляною пересадкою, ломкою всекопання і насіннєвими висипами на городі.
З мамою сперечатись – собі дорожче.
- Добре, - погоджуюсь. – Після Теплого Олексія почнемо. За умови, що ти повернеш мені мою вєшьчь.
- Нізащо! – відрубує мама. – Досить того позориська, що тоді було! Тиждень люди мали про що кості мити перед церквою.
- Мааам!!! Але ж через тиждень мер порушив правила руху сміття по місту – і людям вже було не до мене.
- Від того, що мер засрався і вітер носив містом сміття, в твоїй голові не просвітліло ні на грам. Так що не мрій!
- Так і скажи: моя вєшьчь – хороша вєшьчь.
- Ага! – погоджується мама. – Саме враз, щоб горіхи лупати.
- Мааам!
- Горіхи – я сказала! А не людські голови! Більше ніяких пригод!
А пригоди були такі. Мама надивилась в телевізорі, що вода, збагачена іонами кременю, дуже корисна для здоров`я. Тож всунула мені в руки трилітрового слоїка, щоб води в Коритах набрати і ще на Глинянок - назбирати кремінців для настоювання чудодійної водички.
І ось там, у Глинянкові, я знайшла її (чи його?) – шматок кременю, правильної продовгуватої форми, із заокругленням вгорі, схожим на шапочку з підкотами та маленькою дірочкою, як розлоге тире, на верхівці . Я одразу зрозуміла, що це не що-небудь, а справжня археологічна знахідка. В нас же колись давно на місці Кременця вирувало хвилями древнє Скіфське море. І дотепер по горах люди серед піщанику і кременю знаходять мушлі та всілякі дивні закаменілості. Але те, що знайшла я…
Це було щось неймовірне настільки, що одразу вирішила – археологи перетопчуться. Бо це було щось більше від мого патріотизму, честі, гідності та національної свідомості. Це була…
Прадавня антропологічна закаменілість часів палеоліту, або й раніше, довжиною 31 сантиметр, ідеальної 24 сантиметрої окружності та зі всіма первинними статевими ознаками чоловіка в розквіті ерекції. ВЄШЬЧЬ!
Ясна річ, що до слоїка з водою я її не поклала, а просто запхала в сумочку і пішла чистити малинник. Весь час, поки я його чистила, якась бентега не полишала мене. Уява малювала образи то печерних мешканців, які не знаючи кайла і долота, мали чим лупати скелі, то відважних мореплавців, котрі могли пристати до будь-якого берега. З такими то якорями!
Але, найважливіше, що я тоді осягнула в тому малиннику – то звідки в нас , нащадків скіфів, таке сакральне ставлення до плуга. Так! Предки мали чим орати нивку…
Повернувшись до хати, я побачила святотатство. Мама вмостилась на ослінчику коло грубки і завзято лускала горіхи. Моєю знахідкою.
А навпроти сиділа тітка Сонька, дивилась на то все хтивими очима і захоплено примовляла:
- Ти диви – яка споконвічна ху@ня!
Я її тоді відібрала в мами. Пояснила їй про Сарматське море, древні віки, закаменілі рештки та їхню історичну цінність, про символіку скіфського плуга на ниві етнографії.
- Мені б замолоду такого плуга, - облизнулась тітка Сонька, - то я б уже ж його цінувала більше від свого символічного плугатаря!
- Соню, я тобі так скажу: молотком горіхи лупати – не то. Ну, от не зможеш ти так розрахувати удар, як цим ось - ядра від молотка розбиваються.
- Так, Вірунько, - погодилась тітка. – Х@й завжди був замашнішим.
Але тоді я свою вєшьчь забрала. Запхала до сумочки, куди вона не влазила, тож добрячий шмат зостався стирчати - і пішла у вечорових сутінках на останню маршрутку до Тернополя. Через Окописько, бо так ближче.
А на Окопиську – Пашка. Типу, друг, товариш і вовк дитинства. З одним оком, двома ходками на зону і, судячи з наглої морди, в активному пошуку третьої. А навколо – лише старі єврейські могили, вовчий місяць у небі та розквітла сон-трава біля стежки.
- Віддай сумочку! Інакше – тобі пи@дець! Що там маєш?
- Сто гривень на дорогу, паспорта, помаду, розчіску, Корвалол і ху@! – чесно зізналась я.
- Ти що сильно борза? Ану давай сюди! Що то стирчить?
- Телескоп, Пашко. – Зірки дивитись.
- Давай!
– На ось – лови!
І щосили гепнула його сумочкою по голові. Пашка гепнувся на стежку, я зрозуміла, що хлоп уже чується Галілеєм, бо земля йому так нормально крутиться в очах і скоренько побігла стежкою донизу.
Все би нічого. Але виявляється, що Пашка був там не сам. Я просто надто швидко пробігла і не побачила двох його підручних. А вони, в силу середнього алкогольного, не встигли зрозуміти що сталось.
Щоб не втратити трон лідера, Пашка сказав їм, що в мене в сумці граната, пістолет і хімічні балони. А сама я – терористка Правого Сектору. І вони на трьох тут же на місці зметикували щиру українську змову з метою доносу та зателефонували до поліції.
На автовокзалі мене вже чекали. Класично: руки на капот, морду туди ж, браслетки на руки – і вйо до відділку. А там уже Пашка із забинтованим вузьким чолом свідчення дає. Як вони намагались мене знешкодити.
- Ми їй ета…Тюлєнь каже: « Стаять!», а вона – ноль на масу. Кіса їй: « Ща мєнтів позвем, сука!», а їй пох@й. Іде в город. А в самої граната , кароче і вона така убивати готова…
Поліцейський злякано:
- Пані, скажіть чесно – саперів визивати? Ви з Правого Сектора?
- Якщо вам сумно, то можете викликати, - сміюся. – Але, якщо чесно, то я не бачу потреби. В цих придурків просторова дезорієнтація і алкогольне марення. Насправді, вони хотіли мене пограбувати і погрожували.
- Брешеш, - гиркнув Пашка. – Якщо я сказав, що тобі пи@дець, то я всім так кажу. То для звязки слів у мене.
- Безперечно, - погоджуюсь. – А два попередніх вбивства стареньких в тебе теж були тільки для зв`язки?
- Не треба мені нагадувати! Я тоді бухий був.
- Наче ти зараз тверезий?
- Стоп! – каже наш дільничий Володя. – По порядку! Що ви всі робили на єврейському цвинтарі? І хто кому загрожував?
- На маршрутку бігла, - відповідаю. – Дорога коротша тудою.
- А ми поняли, що вона опасна і вирішили зупинити, - каже Пашка.
- Теракт предотвратили, - додає Кіса.
- Так. – киває головою Тюлень. – Пашка їй каже: «Стаять, сука! Що в сумці? Ми все знаєм!» А вона, ніби не чує. Тоді він їй: « Тобі пи@дець!» А вона його – х@як по голові! Пашка в отрубон, ми затупили від такої наглості - і вона змилась.
Тим часом поліцейські обережно відкрили блискавку моєї сумочки, пильно подивились на вміст і дістали…
- Це що? – здивовано питає дільничий.
- Вєшьчь, - пояснюю я.
- Граната! – зазирає йому через плече інший. – Учбова. На ній кров.
- Замочила вже когось! – каже Пашка.
Дільничий обережно виймає вєшьчь із сумочки, крутить в руках:
- Не граната, - мовить розчаровано. – Це х@й, хлопці. Але, здається – теж учбовий. І на ньому помада…
- Пані, ви можете пояснити…Ну, тобто…Оце ось учбове в помаді…
- Це вєшьчь, панове, - пояснила я. – І не треба заздрити! А помада - трісла і розтовклась, коли я Пашку пригріла сумочкою по лобешні.
Такого реготу стіни кременецького поліційного відділку не чули, мабуть, давно. Поліцейські роздивлялись мою вєшьчь, робили з нею селфі. Пашка, щоб не сісти за таку нездорову х@йню, приніс на весь відділок піци і кави, а хлопчина, який не хотів одружуватись по зальоту і сидів заарештований за підозрою у згвалтуванні, під тиском аргументу, що такі вєшьчі на зоні будуть йому дуже раді, сам зателефонував майбутній тещі.
Я вже налаштувалась провести ніч в тому відділку, бо моя остання на Тернопіль маршрутка давно поїхала.
Але от… Не знаю: як в райцентрі поширюються новини. Але того вечора я свято увірувала в око боже і фартушкове радіо. Бо вже за якусь годину до поліційного відділку приїхали моя мама, тітка Сонька, її невістка і двоє внуків, начальник СБУ, кореспондент газети «Діалог», наш районний патологоанатом, бухгалтер «Водоканалу», власник нічного клубу, директор музею і заспаний Миросько – адвокат із Дубна.
- Де моя дитина? Де її сумка? Там мій камінь!– з порогу спитала мама.
- Такий, знаєте, на х@я схожий, - додала тітка.
- Бабцю, нащо він вам? – усміхнувся дільничий.
Мама урочисто поставила на стіл літровий слоїк з водою, зняла кришку:
- Телевізор казав, що якщо його запхати у воду з наших Корит, то вона стає цілющою.
- X@я, якщо запхати? – поцікавився дільничий Володька.
- Відморозиш, - пояснила мама. – У воду треба кремінь пхати.
- То на здоров`я помічне, - підтримала її тітка. – Віддайте х@я!
- На здоров`я, кажете? – засміявся дільничий.
- А що ні? – здивувалась тітка Сонька. – Добрий х@й завжди помічний на здоров`я!
- Доооцю!!! – мама побачила вєшьчь на столі і подивилась на мене великими очима. – А чого то воно уже в помаді?!
- Учбовий! – засміялись поліцейські.
- Боже милий! Звращенці якісь недороблені.
Мама дістала хустинку і обтерла вєшьчь. Потім поставила її в слоїк.
- Як тюльпан! – замилувалась тітка Сонька. – Квіточка! І корисне ж яке!
- Садоводи! – буркнула я, бо зрозуміла, що не бачити мені тепер моєї вєшьчі довго.
- Ага, - сказала мама. – Раз ти не поїхала і так безстижо вляпалась, то посієш завтра нагідки, базилік і дике просо.
- Що ви можете сказати про сьогоднішню подію? – спитав у мене кореспондент газети «Діалог».
Я розповіла йому історію знахідки та її важливість для науки та пообіцяла віддати авторитетним археологам, тицьнувши дулю директору музею. Розказала про те, що сталось на Окопиську та у відділку.
- Це кумедна пригода, - пояснила я.
- Ага! Кумедна! – обурився Пашка. – Ти такий ідеш, нікого не чіпаєш, а тобі х@як древньою х@йньою по лобі! Це пи@дець!
Він помилявся. То був ще не пи@дець. Бо вранці я сіяла нагідки, базилік і дике просо. А мама виводила мені під них рівненькі борозни. Вєшьчью!!!
А збоку стояла тітка Сонька, переказувала міський резонанс від вчорашньої події і коментувала нашу працю:
- От, що не кажи, Вірунько, а рівненькі рядочки виходять. Все-таки, х@й – дуже точний механізм. Набагато кращий, ніж простий плужок…
З того часу мама так і використовує мою раритетну вєшьчь в банальному побуті. Горіхи лускає, рядочки прокладає на городі, котів з-під ліжка на вулицю гонить. А на ніч кладе в слоїк з водою і поливає тою водою кактуса. То на здоров`я помічне дуже – кактус уже виріс такий, що паска на Великдень в мами не всяка так вдається.
Повертати мені мою вєшьчь мама не збирається. Я вже й тітку Соньку підмовляла, щоб вплинула на неї, але то те саме, що з нашими депутатами говорити. Я їй кажу, що мені страшно вечорами по горах ходити, та і вєшьчь же цінна для науки. А вона мені:
- А чого страшно? Пашка зі своїми після того позориська десь втік. Бо то по їхніх поняттях, коли ти такий зек з двома ходками і бандюк, а тебе х@єм по лобі б`ють - то за таке імпічмент роблять. Тобто живцем з пуза куполи спилюють.Так що нема чого боятись. А х@й твій ніде не подінеться, мати ним домашню роботу поробить, а потім в заповіт внесе. Скіфи завжди плуга передавали дітям - то святе…
Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg
Комментарии к книге «Вшьчь», Любовь Бурак
Всего 0 комментариев