«Ода до радості (збірник)»

Ода до радості (збірник) (fb2) - Ода до радості (збірник) 1347K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергей Викторович Жадан - Максим Иванович Кидрук - Владимир Лис - Люко Дашвар (Ирина Чернова) - Евгений Викторович Положий

Збірник Ода до радості Збірка оповідань

Точка зору видавництва може не збігатися з точкою зору авторів

Передмова Кілька відтінків радості

Моя бабуся говорила, що постійно незадоволений стає легкою здобиччю пекла. Вона була дуже розумною і світлою людиною, прожила складне життя, проте вміла радіти простим речам, на які більшість не звертає уваги, як на щось занадто буденне й усім доступне.

Без багатьох речей можна жити, лише без радості – ніяк. Вона наче повітря – за її відсутності людина задихається. За будь-яких обставин без неї не обійтися. Надто у часи випробувань, коли найбільше потрібні віра у власні сили, надія на краще, любов до ближнього. І не так вже суттєво, скільки саме її маємо – багато чи мало, краплю чи океан. Вона просто має бути, бодай як мікроелемент, без якого не функціонуватиме живий організм.

Часом вона виникає не завдяки, а всупереч. Нізвідки, без жодного приводу. Трапляється, й зі своєї протилежності – зі смутку. Різновидів безліч.

Радість творчості. Радість порозуміння, у першу чергу із самим собою. Радість здолання сумнівів і прийняття рішень. Радість споглядання. Надії і перетворення. Радість доброї розмови. Подолання спокуси. І радість наповнення енергією. А ще – помочі скривдженим. А також спокою. І боротьби. І звісно – радість свободи… Пізнання та пізнавання. Повторюваності і неповторності. Нескінченний перелік, спільний для усіх або ж суто індивідуальний. З наповненими джерелами, доступними усім. Черпай – не вичерпаєш.

Прості речі, душевні порухи, промовисті вчинки, пов’язані з радістю. Слухати музику дощу, спостерігати за дітьми, усміхатися незнайомим, говорити правду, годувати голодного, напувати спраглого, поділитися необхідним, викинути зайве, відчувати спорідненість, знати своє коріння – це усе пов’язане з нею. Вона завжди поруч у хвилини, коли людина не може змовчати, коли говорить важливі речі, підводиться з колін, випрямляє спину, виходить за окреслену кимось межу… І особливо, коли відчуває спільну радість, огром емоцій, що єднає вільних людей.

Бетховен уславив Радість у найскладніший період свого життя.

Хворий, позбавлений слуху, затиснений лещатами бідності композитор написав свою безсмертну 9-ту симфонію, у фіналі якої хор виконує «Оду до радості»… Тепер це гімн Євросоюзу.

Свого часу Микола Лукаш переклав слова Шиллера – «Ода до радості» заговорила українською. Там є такі рядки:

Радість – Всесвіту пружина, Радість – творчості душа, Дивна космосу машина Нею живиться й руша.

Наша дійсність потребує вчинків. Від кожного щось доброго бодай потроху – і матимемо зовсім іншу реальність навколо. Але задля цього треба підтримувати у собі вогник радості, дар бачення приводів для неї. Іноді це неабияка наука.

Десятеро письменників і письменниць зі Львова, Харкова, Донецька, Києва, Ужгорода, Сум, Луцька, Херсона, Рівного й Криму мали чимало приводів для написання збірки «Здрастуй, смутку!», а написали «Оду до радості». У цій збірці – кілька відтінків радості. Яскрава, тиха, бурхлива, меланхолійна, неочікувана, прикликана, випадкова… І навіть сумна. Бо там, де радість, – там і крихта суму. У стукоті залізничних коліс, у запаху трави, у миті порозуміння, у порусі надії… Тримаймося за радість і один за одного.

Галина Вдовиченко

Євген Положій

Обраний

Він зайшов в автобус, і все одразу змінилося.

Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса – і почався рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця; він побачив їх, наче в океанарії, здивований і осліплений божественною величчю ранка, крізь велике вигнуте лобове скло. Ось які ліки, виявляється, потрібні, щоб місяць нерухомості розтанув в одну мить, розчинився в безмежній ясності і свіжості повітря і з неба спустилася магічна мотузкова драбина:

дорога;

дорога;

рух!

Ось що, виявляється, необхідно додати до гіркої мікстури самотності – ніжний шелест коліс по шосе, гамір вранішніх пасажирів, – щоб дізнатися, відчути, почути краєчком вуха, як хтось там, нагорі, в небесах, з легким скрипом відкриває люк і скидає тобі безшумний порятунок, супроводжуючи повітряними поцілунками, які, ледь торкнувшись чола, перетворюють світ із темного тунелю на прекрасне місце.

Прекрасне місце.

Без сумніву.

Мандрівник (так він себе подумки волів називати) поставив невеликий зелений наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись увібрати в себе якомога більше дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок.

Все це диво коштувало недорого, всього три зім’яті гривні до залізничного вокзалу, які, не обертаючись, прийняв сірий похмурий апатичний водій, схожий, як дві краплі горілки, на всіх місцевих водіїв маршрутних таксі та автобусів, якщо вони самі, звісно, не були схожі на місцевих татар.

Автобус знову зупинився, почали заходити люди. Переважно жінки похилого віку з яскраво нафарбованим волоссям і обличчям, що голосно обговорювали прохолодну погоду, яка має встановитися останніми серпневими днями на півострові. Поганий прогноз мандрівника мало схвилював – ліворуч, на відстані витягнутої руки, сиділа зовсім юна, років шістнадцяти дівчина, і незайманість її засмаглої шкіри за сім секунд сп’янила його. Він відчув її запах, наче запах крові, такий же міцний і заманливий, навіть трохи запаморочилося в голові, і йому захотілося негайно поцілувати дівчисько в блискуче від сонця туге стегно. І це несподіване відверте еротичне відчуття лише додало веселості; тепер мандрівник впевнився остаточно: що б він сьогодні не затіяв, що б не забажав – усе йому підкориться, усе неодмінно вдасться, бо бувають даровані обставинами і долею в житті кожної людини дні, коли вона стає обраною.

Обраним.

Обрана.

Обраний.

Виходячи з порожнього вокзалу на перон, він ледь не наступив на рябу собаку з великим розтягнутим рожевим животом годувальниці.

Незважаючи на кінець серпня, сьому ранку і неблагополучний прогноз, сонце припікало. Мандрівник вибрав лавочку, яка зручно ховалася під листя дерев, і сів, очікуючи на восьму і потяг.

Через десять хвилин виявилося, що через місцевий залізничний вокзал навіть у такий ранній час ходять красиві жінки, у перші десять хвилин він нарахував три. Дівчина середнього зросту, в тілі, з дуже засмаглою шкірою і довгим темним волоссям, шикарно декольтована, курила на ходу, елегантно струшуючи довгими червоними нігтями попіл; поцокуючи підборами, пройшла, пронісши в ідеально обтягнутих чирвовим тузом джинсах бажання і сум. Можливо, йшла на роботу, а швидше, з роботи, вона нагадувала вигнанницю, принцесу-вигнанницю. З протилежного боку назустріч їй з’явився тендітний силует: струнка талія, благородна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне довге і густе волосся; тонкі риси обличчя й очі здалеку не розгледіти; не доходячи до перону і кіосків, звернула ліворуч, залишивши в спадок очікування таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великих жовтих яблук: у в’єтнамках, простій світлій коротенькій сукні, з білими стрункими ногами, русява, на обличчі ні йоти косметики, років шістнадцять-сімнадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.

Перон потихеньку наповнювався людьми: вони виходили з вокзалу на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, переступали, зойкнувши, собаку; але рожевобрюха сука й не думала вставати і поступатися дорогою, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили два різні оголошення, але дуже нерозбірливо, тож із усього сказаного через старенький мікрофон почулося лише «…на перший перон прибуває» і «…сантехнік Макаров», після чого по першому перону, вправно оминаючи людей, настільки впевнено проїхав суворий мужик на мопеді, що склалося враження, ніби тільки-но оголосили, що на перший перон на мопеді прибуває ім’ярек сантехнік Макаров.

Огрядна жіночка в білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» на спині піднімає газетному кіоску металеві віки – напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька суха бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок з автобусу, нехарактерний для півострова типаж.

На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років шістдесяти, грубе засмагле обличчя в рубцях-зморшках, уважні до всіх слів навколо очі під густими бровами, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі, м’язисті, міцні руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі і зараз працює; міцний дядько. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається.

– Куди їдеш? – запитує він.

– Туди, – махає ліворуч мандрівник.

– Агов, а я думав, туди! – махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

– Пальма! Пальма! – гукає до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!

– Важко з вами тут сидіти! – не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться. – Піду я.

«Як точно сказала!» – дивується мандрівник.

– Пальма! Пальма! – знову кличе собаку чолов’яга, але ряба рожевобрюха сука й не поворухнеться. – Її минулого літа, якраз вона цуценят носила, машина збила, – пояснює густобровий. – Думали, не виживе або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі підгодовували, навіть таксисти, о! – Підняв палець догори, начебто то не таксисти годували собаку, а космонавти. – Жаліли… А цього літа принесла трьох, так двох уже люди розібрали, один залишився. Вам не потрібно часом? Пальма! – Чолов’яга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, лежить нерухомо.

Поруч іде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

– Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – жартівливо звертається до неї густобровий чолов’яга.

– А ти хочеш побачити, що під ним? – грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

У напрямку рейок побіг здоровенний чорний пес.

– Трезоре! Трезоре! – кличе пса чолов’яга, але той ігнорує персональне звернення.

– Думаю, батько – він, – тихо, по-змовницьки, зауважує густобровий. – Бо всі цуценята – з чорними лапами. Або от він. Рудий! Рудий! – кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!

Але Рудий навіть вухом не веде, натомість, не поспішаючи, шкутильгає до лежачої собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.

– М-да, – протягує чолов’яга, – все, як у людей. – І уточнює: – У собак… Так ото накручено, що не розбереш, хто з ким і як. – Раптом майже кричить, тицькаючи пальцем у бік перону: – В Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас… – і в розпачі махає рукою на групу від’їжджаючих, у центрі якої стоїть немолодий чоловік, без майки, з голим величезним черевом.

На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне, та, яку оголошували перед мопедом і Макаровим.

– А мінський на який перон подадуть?

– На перший. Зараз от електричка поїде… А ви хіба не відпочивати? – показує очима на наплічник.

– Ні, я додому.

– А я думав, у Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.

– Собаки ж, бачите, теж не засмагли.

Чолов’яга сміється і раптом знову майже кричить, тицяючи пальцем:

– Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!

Повз них поважно проходить хлопець у чорній футболці з якимось дивовижним яскраво-кольоровим малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, розставляючи стопи й широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець розрізає натовп через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за низ, витягує її перед собою і, звівши очі до носа, уважно роздивляється надпис і малюнок; після чого, задоволений побаченим, прямує далі вже нормальною ходою.

Сонце лізе нагору.

Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуку; все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу, знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ об’ємним, цілком, начебто в шести вимірах одразу, без винятків і застережень, до самого дна, без жодних секретів – ясним і зрозумілим, як акваріум із золотими карпами. Мандрівник дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював три місяці на маяку, майже не спускаючись униз, на пісок, до моря; він цілі три місяці перебував майже на п’ятдесят метрів ближче до неба, ніж інші, але зрештою виявилося, що це нічого не значить. І тільки коли він вийшов на дорогу, сів в автобус і поїхав, усе зарухалося. Запрацювало. Закрутилося:

колеса;

сонце;

стегна.

У купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити в Києві на базарах; напрасовані гострими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, давно не стрижений, у коротких сильних руках – борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляє приятелеві, що потяг уже поруч, і запитує, чи справді там усе готово.

Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною водою, виклав два спортивні журнали про український футбол, які він читав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Він читав цей роман з першого дня, як потрапив на маяк; текст давався неймовірно важко, тож закінчив лише позавчора вночі, а вчора весь день не міг думати ні про кого іншого, ніж про героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентина і Квентину, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Диксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірне, фантастичне дівчисько. Зрештою він зрозумів, що повинен перечитати роман знову, просто зараз, не відкладаючи на потім, тому що потім усе зітреться, змиється, припорошиться буденністю і чари зникнуть. Потім він помре – і не прочитає.

Провідниця принесла постіль. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала в заплутаних подіях роману і часі, в якому вони відбувалися, – тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому читалося значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми приятелями. Так він і заснув, вдихаючи сирість залізничної білизни:

колеса;

час;

Фолкнер;

гольф.

І тут трапилось диво – йому наснився другий том «Гамору і шаленства». Спочатку мандрівник розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив десь у Римі. Але мандрівник нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гамору і шаленства» Вільяма Фолкнера. Тим не менш текст йому снився, приходив до нього в сон із відкритого в ранковому небі божественною рукою люка повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем – він ліз мотузковою драбиною нагору, легко і невимушено, начебто так і потрібно, так і було задумано, насвистуючи лейтмотив і продовження сюжетної лінії роману. Другий том «Гамору і шаленства» починався з епізоду, коли Квентина туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує зі схованки свої кревні три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі – Квентина, така схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому, – у актора на вітру тріпотить червона краватка. І так вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю, молоді і щасливі.

Певне, немає сенсу переказувати весь роман, який наснився тим ранком мандрівнику. Книги потрібно читати, коли вони надруковані. А якщо вони існують лише в уяві або снах, потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику – все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.

Мандрівник прокинувся вражений. У купе було прохолодно, кримський шифрований модник зник, журнали про український футбол зникли разом із ним. Мандрівник узяв роман Фолкнера, невеличку легеньку, дешево видану книжку, і ще раз уважно перечитав передмову і післямову – ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого улюбленого роману свідчать про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною.

На станціях продавали готові обіди – картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, – але він застерігався купувати щось на руках, тож їв тільки морозиво. Лише в Харкові, де потяг довго стояв, він не витримав і купив булочку з маком, черству і несолодку, навіть із чаєм не зміг здолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, поки потяг не притяг його в рідне місто, у напівтемряві поміж мріями та реальністю згадувати дивний сон: главу за главою, сюжет за сюжетом. Але що більше мандрівник намагався подумки відтворити роман від початку до кінця, то швидше від нього вислизав текст: як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів спіймати і затримати голими руками.

У сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма й мандрівник через брудне скло прочитав назву свого міста на будівлі вокзалу – чотири сині неонові літери, від роману залишилося тільки відчуття:

небо;

дорога;

сум.

Він не міг би зв’язати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки – це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим-то вони і цікаві, в тому-то і їхня мудрість. Тепер мандрівник знову нічого не знав про другий том «Гамору і шаленства» і в той же час – знав усе. Тож вдома, сповнений радісної думки, що він – єдина у світі людина, яка читала, ні – бачила продовження найкращого роману Фолкнера (крім, звісно, самого Фолкнера), – постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.

Нічого не наснилося.

Хіба що колеса.

І тонкі бронзові литки.

Зранку мандрівник нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Гамір і шаленство» не існує в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його стилі – створив і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ (мандрівникові вчасно згадалася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року, – Фолкнер, створюючи Кедді, начебто продовжив її життя, придумав наново, навічно).

Мандрівник подумав, що вчинив би на місці письменника так само, тобто не віддав би свою Кедді світові повністю, залишив би для себе всю іншу радість, окрім уже написаного і виданого. Але зараз, коли минуло стільки років, відтоді як письменник помер, напевне, такі деталі і тонкощі вже не мали значення, тим більше Фолкнер, здається, сам послав йому сигнал через відчинений у небесах люк, скинув мотузкову драбину. Тож він має записати побачений сон, занотувати це диво для інших людей; та й шкода було мандрівникові розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом роману, як завжди шкода дарма втрачати людині той свій день, у якому вона почувається обраною.

Обраним.

Обраний.

Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набираючи на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентини, більш-менш природно описати нічого не міг. Однак навіть у цьому невеликому шматку тексту – він відчував це майже фізично – було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, – виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.

Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».

Ранком, щасливий і нарешті вільний від власних мрій і обов’язків перед людством, мандрівник вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, сивого кремезного чоловіка, великого любителя голубів, вони частенько розмовляли про футбол і погоду. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів прослизнути повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку.

– Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!

У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по великих щербатих і темних від часу чашках узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товсті загальні зошити і гордо, навіть із якимось викликом, сказав:

– Ти не повіриш, це все вірші!

Мандрівник здригнувся від несподіванки – за сусідом графоманських звичок раніше не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини, яка твердо стоїть ногами на землі і не страждає на сентиментальні напади творчості. Тож перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі.

– Я, – сказав мандрівник невпевнено, – …мені тут…

Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:

тук;

тук;

тук.

Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.

– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…

– Так ви б йому сказали, щоб…

– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…

– Які сигнали?

– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!

– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.

– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.

Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, і дядько Микола почав читати. На диво, враження від віршів складалося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко назвати віршами в літературному класичному розумінні, точніше, якщо чесно, дядько Микола лише інколи користувався римою, переважно аритмічно витлумачуючи свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки поміж сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних, злегка віршованих рядків, які слабо корелювалися між собою. Але от що цікаво: що більше новоявлений шістдесятитрьохрічний поет читав свої примітивні твори, то більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він сам у власних намаганнях тексту, вичакловуючи його зі сну:

дорога;

дорога;

рух;

тук;

тук;

тук;

небо;

дорога;

сум;

колеса;

час;

колеса;

сонце;

стегна;

стегна;

стегна;

гольф, – хоча жодне з цих слів у щирих сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не було присутнє. Але в іще сильному чоловічому голосі на тлі воркотіння голубів звучали і дзвеніли живі й справжні Кедді, і Бенджамін, і Квентин, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентини, наче прапор свободи, затріпотіла на вітру втечі; усе це безсенсовне нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім, що мандрівник відчув, як зараз Фолкнер посміхається, задоволений своїм вдалим жартом-уроком, десь там, на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з президентом Сполучених Штатів та небажання залишати свою ферму для отримання Нобелівської премії.

– Ну як? – вирвав мандрівника дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими, якщо чесно, він тільки й блукав, не потикаючись далі порогу власної домівки, якщо не рахувати тринадцяти тижнів на маяку, звісно. – Сподобалося?

– Грандіозно! – відповів він. І не збрехав.

Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він злазить з неба – по тій самій мотузковій драбині, яку скинув йому Фолкнер, і як приз, як бонус, з легкою усмішкою обраного генія надав можливість побачити уві сні те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи колись побачить; більш того, ощасливив його вдруге ще раз доторкнутися до дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він разом із Ахілом розглядав передостаннім вечором біля маяку, коли тільки-но дочитав роман великого американця.

Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока в якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, дуже темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно і впевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно; малий дракон вищирив пащу, а з голови у нього войовничо стирчали два гострі роги. Дракони почали битися і затулили сонце; і в цей час лише ледь відчутне тривожне і водночас ніжне світло пробивалося до двох онімілих від захвату спостерігачів, що, принишкнувши, зачаровані грандіозним видовищем, сиділи на березі моря, задравши голови, – людина і пес. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж поки раптом якось в один момент не перетворилися на білого усміхненого дельфіна й акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща з гострими іклами роззяплювалася все ширше і ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим.

Та, як з’ясувалося, спостерігачі на піску погано знали життя. Подув легкий вітерець, море потроху пінилося, а нагорі дельфін підступно пробивав акулі живіт, перетворюючи кровожерливого хижака в безформне желе хмар і хмаринок; проте й сам, змучений, зруйнований битвою за торжество добра, буквально в одну мить зник із неба – і знову з’явився, цього разу в личині білого хробака з головою мерзотного ящера; нелегко далася дельфінові перемога над злом. Тут знову з’явилося сонце, що вперто клонилося на захід, до горбатої смужки горизонту, і наповнило дивним світлом світ. І поки вони, маленькі спостерігачі грандіозної битви, мружили очі й звикали до магічних променів, у небі відбулася нова метаморфоза: всі хмари і хмаринки – великий і маленький дракони, білий дельфін і темна акула, безформне желе і відразний хробак із головою ящера – об’єдналися і знову склали одного величезного дракона з широко роззявленою пащею. Замість язика у нього там палало сонце – і він розмовляв ним із ними. Розмовляв – і продовжував повільно просуватися на північний захід. А потім дракон розгублено подивився на землю й море – і безслідно розчинився просто неба, тому що сонце якраз сіло за горизонт, – і нічого вже не відбувалося, тільки рівне вечірнє світло лоскотало узбережжя.

Все це сталося за п’ять хвилин, не більше; ще ніколи їм не розповідали історію світу так лаконічно і так переконливо.

– Нам час, – сказав мандрівник, і кошлатий старий пес підвівся і затрусив, накульгуючи на ліву задню лапу, до маяку, помахуючи куцим хвостом:

дорога;

дорога;

колеса;

сонце.

Люко Дашвар

Лакмус

За вікном чи то бруньки лопали, чи то стріляли.

У невеличкій перукарні «економ-класу» з пластиковими стінами і білозубою Мерилін на дверях прокинулася перукарка Ліда. Підхопилася: клієнти?!

Порожня цирульня шурхнула шторами: ну, вибач…

Ліда зітхнула.

– Де вас носить?… – усім неголеним-нестриженим.

Протерла очі, стала перед дзеркалом і, щоби не гаяти час, взялася чепуритися, коли вже всім іншим на красу начхати. Уквітчала лице кольорами: клієнт увійде – Ліда красива. Чорні стрілки на повіках, блакитні тіні, брови з вигином, вуста – вишня, щоки горять, біляве волосся файними кучериками. Королева, мать… Донька Ліду пиляла: «Мамо, ну, нащо ти в чоловічу перукарню пішла?! Там заробіток менший». Зате чоловіків більше! Ліда знає, що робить. У Ліди інтуїція.

Власній інтуїції Ліда довіряла беззастережно, проте одного бурхливого дня раптом приголомшено усвідомила: події її буденного життя фатальним чином відбиваються на долі країни. Перебрала в голові злети-падіння… Аж щелепа відпала: та це ж містика! Україна якогось біса повторює всі Лідині проколи. Це ж по Ліді макроекономічні й геополітичні прогнози вибудовувати можна. А ніхто і гадки не має, що вона така надзвичайна – найбільша державна дорогоцінність!

– Може, я – такий спеціальний лакмус? Особлива. Обрана. Кролиха піддослідна. Як у мене – так і в державі. Певно, у космосі комусь цікаво… Як ми тут… – того ж вечора ділилася неймовірним відкриттям із двадцятирічною донькою Дариною, що вона цілеспрямована, чиста: потічок – не зупинити. Все встигає! У виші третій курс закінчує, підробляє, на йогу бігає, волонтерські навантаження за честь сприймає, ще й вночі на гітарі бринчить.

– Зустрінеш іншопланетян – розпитай: нащо вони з тобою таку фігню утнули, – розсміялася Дарина, рюкзак на плечі і гайда.

Ліда – в думи. Дарма донька кепкує. Ліда завжди випереджала події в країні. От і не хотіла свого часу купувати на базарі жовтогарячий шалик, та продавчиня божилася – вовняний. Ліді тепла хотілося – піддалася умовлянням. Вперше шаликом шию обмотала – помаранчева революція вибухнула. А Ліда вже наперед знала: щось воно не те… Шалик не вовняний – синтетика! Збрехала продавчиня! Іншого разу підписала підозрілі накладні, щоби з хлібного магазину не звільнили, – у країні запанував «золотий батон». Та і це не все. Якось уночі зламала підбор на Майдані, бо поспішала встигнути на метро: чобіткам гаплик, метро зачинилося – так до ранку і просиділа навпроти Архистратига: Михаїл меч стискає, Ліда – підбор про всяк випадок. За кілька днів навіки безкрилий «беркут» на тому ж місці калічив студентів. І покотилося… Країна жадала іншого життя. Може, тому, що Ліда ще три місяці тому вирішила: доста горбатитися на всяку підлоту… Краще власноруч красу творити. Воно і зрозуміло, що Ліда швидше метикувала: країні – лише двадцять три, Ліді – сорок цьогоріч.

Люди ще сперечалися про плани, а Ліда вже перемогу мала: з натхненням закінчила курси перукарів, влаштувалася до невеличкої чоловічої цирульні на Лівому березі – і ну розцяцьковувати нове життя! За власний кошт купила десяток нових рушників, бо старі в руках розлазилися, над дзеркалом повісила штучну троянду – від живої не відрізниш. На пластиковій стіні поряд із Лідиним дипломом з’явилася білозуба Мерилін, наче переконувала: от вам хрест, була би жива – тільки б Ліді своє волосся довірила.

Хазяйка перукарні щодо того мала неабиякі сумніви – поставила недосвідчену новачку на вранішні й вечірні години, коли клієнти з’являлися вкрай рідко, а цирульня задля економії працювала на одне крісло.

І хай! Ліда щиро усміхалася, зустрічаючи кожного чоловіка, як рідного.

– Прошу! Що робимо? Потилицю відкриваємо? А скроні? Зараз… Туалетною водичкою бризкаємо?… – літала-співала.

Щоразу все стелилося гладенько аж доти, поки не наставав час братися за ножиці. Ті кляті ножиці мали стригти купони нового життя, а вони пручалися, ніяк не слухалися Лідиних рук. А Ліда ж найкращі придбала – «Ягуар» за дві тисячі триста вісімдесят сім гривень. За такі гроші самі мали би стригти! Першого ж дня ледь Ван Гогів не наштампувала, добре що чоловіки милосердні трапилися…

– Треба набиратися досвіду… Треба! – товкмачила собі затято, намагаючись вирівняти горби і ями на потилицях клієнтів.

За тиждень роботи в конкретні мінуси дістала з тумбочки відкладені на Даринине навчання гроші, довго муляла і таки потягла сотню на хліб-цукор. За місяць мордувалася: може, не судилося їй жити по-новому? Б’ється рибою, а ножиці вперто живуть окремим від перукарки життям, вистригаючи вибагливі рівчачки на головах клієнтів. Може, до старого хазяїна повернутися? Хоч якась копійчина.

Ох, не хотіла. А що робити? Їсти ж треба. Вже зібрала інструмент, та згадала про загадкову невідворотну залежність долі рідної землі від її, Лідиного щастя. Якби ще за вікном бруньки лопалися – плюнула би, їй-Богу! Та за вікном стріляли. Прямо у мозок. Це ж що? Ліда здасться, і Україні край?

– Та мать вашу наліво! Нащо я вже така унікальна?! Краще би простою людиною була! – психанула.

Розклала щітки-ножиці, всілася у крісло, роздратовано увіп’ялася у двері перукарні.

– Клянуся оцими руками… Такою перукаркою стану – помрете від щастя! – затято мовила у порожній простір. – Усіх красивими зроблю! Вже не мені треба. Всім…

Почекала з півгодини, допетрала: дурні думки в голову лізуть, коли у перукарні порожньо. Отоді-то Ліда і вирішила: немає на кому навчатися перукарського щастя – собі красу наводитиме.

Та той день від початку видався незвичайним. Напередодні Ліда очей не зімкнула: Дарина не повернулася додому увечері, вночі… Мобільний одне довбав: «абонент поза зоною», і Ліда так перелякалася, що навіть зателефонувала Сашкові, своєму колишньому, що він два місяці тому в один день забрався з дому, лишивши коротку записку – «Зрозумів, що ми чужі», подався у прийми до Лідиної колишньої подруги Раїси, падло!

– Дитина зникла! – одними вустами.

– Яка дитина? – зпросоння не зрозумів Сашко.

– Наша!

За годину – перелякані, стривожені – блукали нічним Майданом: а де доньці бути, як від початку тільки там! Ліда заніміла від страхів, мовчки показувала всім фото Даринки у своєму мобільному. Сашко пояснював ошелешено:

– Даринкою звати. Білява така… Коси довгі. Рюкзак зі смайликом.

Смайл, смайл… На світанку біля дому Дарина розчулено усміхалася, обіймала маму-тата, що вони повернулися з Майдану ні з чим, заклякли на лаві біля під’їзду.

– От ви чудні… Мамо! Я ж попереджала… У лікарні біля поранених чергуватиму. Там уночі мобільні вимикати треба…

– Нічого не казала! Я би не забула! – роздратувалася Ліда.

– Та годі! Все ж гаразд. Ходімо снідати! Я голодна. – Даринка вхопила маму з татом попід руки, тягла до під’їзду.

Сашко зиркнув на Ліду розгублено, плечима знизав:

– Піду…

Ліда дивилася чоловікові услід, серце плакало: що ж та клята Раїса Сашкові навіяла?… Прибитий якийсь, спустошений…

– Тато повернеться, – сказала Дарина.

Ліда усміхнулася задьористо.

– Ясна річ! Якби знав, скільки мужчин навколо мене в перукарні крутиться, давно би прибіг, – відказала зухвало. – Нічого… Зачекаю! – Зиркнула на доньку суворо. – Дякую, дорогенька! Через тебе всю ніч не спала, на роботі кунятиму замість стригти!

От і задрімала у кріслі після того, як биту годину вистригала оселедця зосередженому хлопцю в линялій джинсовій куртці.

Прокинулася. За п’ять хвилин навела красу, глянула на власне відображення: незвичайний день, правда ж? Сашка вперше за два місяці побачила. З Даринкою, слава Господу, все гаразд… Оселедця хлопцю так гарно вистригла, аж захотілося сфотографувати на мобільний – для портфоліо, яке кожна справжня майстриня має. Це ж на удачу?!

Інтуїція мляло констатувала: однієї нормальної стрижки для Лідиної бездоганної репутації замало. От якби зараз до перукарні зайшов чоловік… І вийшов щасливим…

Двері рипнули і розчахнулися. До перукарні увійшла печальна жінка одних з Лідою років – кістлява, висока. Русяве волосся в косу заплетене. Чорна спідниця до підлоги, на плечах хустина тонка вовняна. Як чорниця. В руках важка клітчаста торба, в яких торговці зазвичай товар тягають. Присіла на стілець біля дверей.

– Добридень… До вас можна?

– До нас потрібно! Всім і кожному! Не рідше ніж двічі на місяць. Не зважайте, що у нас чоловіча перукарня, – заспішила Ліда. – Залюбки зроблю вам таку зачіску – на десять років помолодшаєте.

– Не треба мені зачіски, – відказала жінка. Розкрила торбу. – Труси, шкарпетки, колготки… Лосини гарні є. Вам у перукарні згодяться. Зручні. Нитка міцна. Недорого.

– Не хочете зачіски? Може, підстригти?

– Труси, колготки… З доставкою.

– Добре, – здалася Ліда. – Дайте лосини гляну. Скільки хочете?

– Шістдесят…

– Сорок! І я вам зачіску зроблю.

– Хай сорок, – згодилася жінка. – А зачіски не треба.

– Та що ж ви так проти краси! – обурилася Ліда. – Сідайте у крісло! Не хочете зачіски – волосся вимою. Шампунь, кондиціонер… Масаж шкіри голови. Хоч розслабитеся, бо ви, дивлюся, як та пружина.

– Вам то треба? – здивувалася жінка.

– Не треба, – сказала Ліда. – Хочу…

Жінка усміхнулася зачудовано.

– Я у перукарнях часто буваю… Трикотаж продаю. А у кріслі ніколи не сиділа.

«Я – богиня», – раптом зрозуміла Ліда. Теплої води на русяве волосся. Масажувала шкіру голови довго, ретельно. Бачила, як жінка прикрила очі. Як зморшки навколо очей почали розгладжуватися, щоки порозовішали, вуста вже не вигиналися трагічною підковою – усміхалася ледь помітно.

«Я – богиня», – упевнилася. Теплим феном висушила жінчине волосся, розчісала, заплела косу вигадливо. Аж сама задивилася – після Лідиних добрих рук жінка все ще плила у теплому меду: розслаблена, заспокоєна, щаслива. Очі сяяли, вуста усміхалися.

– Ви красива, – сказала Ліда.

– Віддячити вам хочу, – мовила жінка.

– Е, ні! От не псуйте добре діло грішми. І так лосини мені продали задешево. Йдіть із гарним настроем. Він у вас тепер надовго. Коси розплітатимете і посміхатиметеся. А краще – заходьте ще…

– Все ж віддячу, – сказала жінка.

Розкрила торбу, витягла целофановий пакет із трикотажем.

– Купіть чоловічі труси.

– Нема для кого, – відповіла Ліда. – Втік мій чоловік. До іншої.

– А ви на щастя купіть. Так би віддала, та для щастя купити треба.

– Труси?!

– Так… Щоб і у вас сім’я була. Жінки завжди купували своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без цього нема родини. А ви думаєте, чому в нас усе так погано? Жінки перестали піклуватися про своїх чоловіків. Раніше я три торби трусів і шкарпеток за день продавала. Всі брали… А нині… – замовкла. Глянула на Ліду. – Купите?

– А вам, дивлюся, аби продати, – образилася Ліда.

Жінка хитнула головою: як знаєте. Підхопила торбину:

– У вас чарівні руки.

– Я і сама не проста, – буркнула Ліда. І такі жалі: якось по-дурному все вийшло! Лосини ті… Вона з усим серцем… А торговка і з того вигоду отримати намірилася…

Зиркнула жінці услід.

– Стійте! – гукнула раптом. – Куплю труси!

– Не пошкодуєте… – мовила жінка.

…Ліда сиділа одна-однісінька у порожній перукарні. Роздивлялася котонові чоловічі трусеня в ловку синьо-блакитну смужку. Сашкові би… пасували. А як схожа на чорницю жінка не брехала?… Бо не від відчаю Ліда кинулася їй услід. Щось інше. Повірила? Купила труси, тепер чоловік повернеться? Бо то дурня, що він з Раїсою в першому класі за одною партою сидів і своїм олівцем їй помалювати давав. Ліда з Сашком стільки років душа в душу. Дім побудували, доньку таку гарну виростили – всім би таких дітей. Хто ж йому нашепотів, що чужими стали?

– Трусів і шкарпеток я йому давно не купувала, – призналася. – Був такий гріх…

Засумувала. Склала труси в пакетик. Чи на вулицю вийти, поки клієнтів нема? А все та жінка! Роз’ятрила душу, пішла, залишила сотні питань. У кого відповіді шукати?

Зачинила перукарню, що вона займала дві кімнатки на першому поверсі звичайної київської п’ятиповерхівки, вийшла на тиху околичну вуличку. Під величезними, як дерева, бузковими кущами біля вікон перукарні – непримітна лава. Дівчата-перукарки бігають сюди на сигарету з кавою. А Ліда просто – під бузком посидіти.

Підійшла до кущів – серце в пяти. Що за… страхіття на лаві скрутилося? Крізь кущі тільки і видно – дивний хтось. Ліді би бігти світ за очі, а клята цікавість так до лави і штовхає. Наблизилася обережно, визирнула з-за бузка й очам не повірила – на лаві сиділа зелена істота метри півтора заввишки, схожа на величезну ящірку після того, як та хвоста втратила. Та, на відміну від рептилій, голова істоти мала більш округлу форму, а над небесно-синіми лупатими очима і високим чолом стирчало віяло зкуйовдженого білявого, наче перепаленого перекисом волосся. На грудях жилет із тоненького гнучкого чорного металу, весь у кнопочках, ричажках, перемикачах…

– Мамо рідна… – прошепотіла Ліда. – Так ви є…

– Хто «ми»? – печально спитала істота.

– Іншопланетяни!

– А ви, пані, думали, мільярди зірок Всесвіту – то ілюмінація? Ліхтарі для вашої Землі?

– Я вже так про космос не замислювалася, – призналася Ліда. – Донедавна… – Зробила несміливий крок, присіла на країчок лави. Уважніше роздивилася прибульця. – Здалеку?

– З Лінгви, – мовила істота так просто, ніба Ліда знала, скільки світових років до тої Лінгви гнатися і де вона взагалі є.

– А-а-а… – щоби вже не втратити обличчя перед представником іншої цивілізації. Помовчала. – Щось ви сумні, наче з похорону. Горе яке?

– Нейтралізатор негативного сприйняття вийшов з ладу.

– А-а-а… – Ліду заклинило. Не втрималася: – Що за нейтралізатор?

– Звичайний нейтралізатор… Захищає жителів Лінгви від негативного сприйняття жителями інших планет. Під час відряджень.

– А без нього…

– Капєц! – зітхнув прибулець. – Отаке горе. І що робити? У мене ж місія. Не маю права додому повертатися, поки справу не зроблю.

Ліда глянула на гостя Землі із жалем.

– Значить, у нас тут нечемно вас зустріли?

– Та біда! Кому не представлюся – гонять в шию, прокльони шлють, а один дядько на Полтавщині навіть за рушницю схопився. Попсував нейтралізатор зпересердя. Ви, пані, перша… Привітна така.

– Що ж гидкого у вашому імені? Ви, дивлюся, з виду… звичайний собі прибулець.

– Сам не знаю. Ми – мирні зелені чоловічки з Лінгви.

– Зелені чоловічки? Е, пане… Дарма ви так назвалися. Вас, певно, з нашими зеленими чоловічками поплутали. Бо наші, земні, – ще ті падли. Я би і сама за дровиняку вхопилася, аби нашого зеленого чоловічка перестріла.

– Помиляєтеся. Не може на Землі бути зелених чоловічків. Ми унікальні. Мирні, екологічно виважені, наділені надважливою місією і живемо тільки на Лінгві.

– Та не хвилюйтесь ви так. Ну, трапилася біда. Завелися у нас, падлюки… Ще й назвалися, як нормальні… іншопланетяни. Хоча – які з них зелені? Коричневі… То нічого. Ми їх виведемо, – відказала Ліда. Задумалася. – А ви можете наших зелених чоловічків – під корінь, а? Таку б добру справу для всієї України зробили.

Прибулець зиркнув на Ліду збентежено.

– Моя сила має вузькоспеціалізовану спрямованість, – мовив із гордістю.

– І що можете?

– Літеру забрати. Для цього й прибув.

– Яку ще літеру? – здивувалася Ліда.

– Наша планета в галактиці контролює відповідність слів їхній суті. Особисто я куратор літери С у всіх мовах землян. Коли літера С стає в будь-якому слові зайвою, прибуваю я… І забираю її.

– Дурня якась, – сказала Ліда. – Щось ви мене геть заплутали.

– Що ж тут складного? От, приміром, зараз… Моя місія – забрати літеру С зі слова «Москва».

– Правда? – задумалася перукарка. – Воно-то так… Із Москвою давно щось не те… А літера до чого?

– Зайва. Процес прогресує. Москва по факту перетворилася на Мокву, а Моква – то болото. Хто туди втрапить, назад не повертається. Повітря нема. Вітрів. Вільних рухів.

– Як же вони жити будуть?

– Уже так живуть.

– Зачекайте… Як же без С? А Серце? Сни і Сини? Справедливість? Сонце?

– Яке сонце в болоті?

– І що з ними далі стане?

Прибулець знизав плечима.

– Питання не до мене. Я ж вам, пані, пояснив: ми не забираємо літер за власним бажанням. Лише тоді, коли ви, люди, самі змінюєте суть своіх слів.

Замовк. Ліда глянула на гостя приголомшено.

– І коли Москві така кара? – спитала.

– Так от… Оговтаюся трохи. Спробую полагодити нейтралізатор, виберу зручний час…

– Зачекайте! Знаєте… А хочете, я ваш чубчик підстрижу? Та так, що вас ніхто з нашими огидними зеленими чоловічками не переплутає. Давайте! Я вмію такого оселедця вистригати – ваші там, на Лінгві, помруть од заздрощів!

Прибулець кліпнув небесно-синіми очима, помацав біляве волосся на тім’ячку.

– Така ви ласкава, пані… – сказав серйозно. – Як вам відмовити?

Ще ніколи Ліда не стригла так натхненно і збуджено. У перукарському кріслі сиділа іншопланетна зелена істота. Уважно стежила за рухами Лідиних рук, шепотіла здивовано:

– Яка приємність… Яка надзвичайна приємність… Чим вам віддячити, люба пані? – спитала, коли на зелене чоло красивим пасмом ліг білявий оселедець.

– Не забирайте в Москви літеру, – сказала Ліда. – Ну нащо їх гробити? Шкода. Розповзеться та Моква, як пліснява… Кому радість? Хай вже краще своє болото висушують. Під сонцем. Вітром.

– А що я скажу керівництву? – спитав прибулець.

– Що ваші там… на Лінгві… недостатньо вивчили проблему. А ви прибули… Зустрілися з обізнаною людиною. І вона вам пояснила на місці: ще є шанс врятувати… літеру.

– Навряд чи такий аргумент справить враження на мого шефа.

– Тоді на нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків!

– Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на Землі назвалися, у Москві вигадали? – спитав зелений чоловічок.

Ліда кивнула.

– Зважте, пане Лінгвіст! Це вам не проста тітка каже, а абсолютно особлива людина. Я би розповіла про свій талант, та вам, певно, час. Давайте вже так: я вашого оселедця ще туалетною водичкою побризкаю, і ви вже летіть собі з Богом. А літеру С Москві поки лиште. Під мою відповідальність. Домовилися?

Зелений прибулець кумедно кліпнув небесно-синіми очима.

– Не можу вам відмовити, пані, – торкнувся Лідиної руки. – Відкрию секрет наостанок: немає в вас нічого особливого. Ви – звичайна людина. І це прекрасно.

Ліда зиркнула на іншопланетну істоту розгублено.

– Значить, від мене нічого не залежить?

– Навпаки. Тільки звичайні шляхи торують.

– А особливі?

– Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші. Повірте: ми, зелені чоловічки, на тому чудово розуміємося, – поправив жилет із кнопочками-ричажками-перемикачами. – Прощавайте…

Цьомнув Лідину руку і вмить розтанув, ніби його ніколи й не було. Навіть кнопки чи ричажка якого з жилета не лишив, щоби Ліді доказ був – не бреше, на власні очі іншопланетне створіння бачила. Зачіску патріотичну йому забабахала, по ходу діла Москву врятувала… І після того вона – не особлива?! Не лакмус для всієї країни? Помилився прибулець.

– А що з нього взяти? Молодий, зелений! – всілася у крісло, понюхала руку в тому місці, де її поцілувала невідома істота. – Туалетна вода… – констатувала замислено.

Наштовхнулася оком на новенькі чоловічі труси в пакетику. Засумувала. Може, дарма часу волю дала? Щоби плив собі, щодня Сашкові нагадував – Ліда чекає. Чекатиме аж доти, доки чоловік сам не усвідомить: дурню утнув, час до сім’ї повертатися. Щоби ревнував отам у приймах, біля підлої Раїси, Ліду до всіх і кожного клієнта у перукарні, бо задля того і пішла до чоловічої, щоби Сашкові дошкулити. Може, інакше треба? Не тонути у власних гордощах. Зранку прийти до воріт АТП, де Сашко в ремонтному цеху за майстра, глянути йому в очі, сказати: «Ходімо додому, любий». Бачила ж його очі, коли удвох Даринку на Майдані шукали: такі хворі… Такі винуваті, спантеличені…

– Мамо… Спиш? – Доньчин голос за спиною. Увірвалася до тихої перукарні разом з вітром, радістю, весняними пахощами.

– Дарко… Таке тобі зараз розповім…

– Спочатку я! – Дарина підійшла до крісла, обійняла матір за шию, дивилася на її відображення у дзеркалі.

– Що вже сталося? – насторожилася Ліда. Доньчині руки – геть. Підхопилася. Дитині в очі.

– Матусю… Я заміж вийшла, – сказала Дарина.

Ліда пополотніла:

– Коли?

– Тільки-но…

Ліда як стояла – так сіла. Дивилася повз доньку на білозубу Мерилін.

– Мамо…

– А де воно… щастя твоє? – прошепотіла Ліда.

– Стас до своїх поїхав. Повідомити… А я – до тебе. Тато… знає вже. Сказав… «Щастя тобі, доню». А ти…

– А весілля?

– Ми без церемоній. Розписалися… В джинсах…

– Підеш з дому? – гірко спитала Ліда.

– Квартиру винайняли… Стас працює… Я підробляю. Нормально…

– Чого ж мені нічого не казала?

– Ми самі годину тому рішення прийняли. У Стаса в загсі знайома. Допомогла.

– Швидкі…

– Вже рік разом, мамо!

Ліда не відповіла. У перукарні зависла важка, як театральна завіса, тиша. Ліда повільно підвелася, дістала з полиці пакетик із новенькими чоловічими трусами. Простягнула Дарині.

– Ось, доню.

– Труси?

– Подаруй Стасові. Наші жінки завжди купують своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без того – не буде сім’ї. – Замовкла, усміхнулась зачудовано. – Бач, яка в мене дивовижна інтуїція. Недарма труси купила. Відчувала – саме сьогодні згодяться… А деякі дивні істоти ще сумнів мають у тому, що я така особлива… Лакмус.

Дарина обійняла матір, пригорнула її до себе, як дитину.

– Така ти в мене… найкраща! От побачиш – недовго тобі самій у квартирі сумувати. Тато повернеться…

– То і зеленому чоловічку зрозуміло, – відказала Ліда. – Нам же Крим якось повертати треба.

Макс Кідрук

Я полечу!

1

– Неправда! – Вісімнадцятирічний Стьопа від досади кусав тонкі, посірілі від нервової напруги губи. – Не взяли, бо зависокий!

– Тебе не взяли, бо ти тупий! – глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.

Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.

– Ви не розумієте… – Часто моргаючи, Стьопа намагався придумати вагомішу причину, чому слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння насмішкуватого «бо ти тупий», неначе кислота, роз’їдало всі путні думки, і сухий язик далі молов нісенітниці: – Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… – Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився і похнюплено схилив голову. Того літа за повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії просили шістдесят тисяч баксів.

– То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, – не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на внучатого племінника. З пухкого водянистого рота підтоптаного селянина тхнуло дешевим алкоголем; від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте запах відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс підчепили змочені у прокислому пиві смердючі шкарпетки.

Довкола Ярила згуртувалось кілька таких же, як і він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський продуктовий магазин, і сиділи там до смерку, неспішно проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива і при цьому майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.

Обабіч довгоногого Стьопи, невміло схиливши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився з собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво не дало його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від внучатого племінника і вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, в «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистопорідний французький бульдог. Собака лежав на спині, розставивши на всі сторони компаса короткі лапи, з насолодою відкриваючи рукам Мар’янчика гладеньке рожево-сіре черево. Барбоса звали Пуззі, хоча Стьопа називав його «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.

Раптово Стьопа підняв підборіддя і насупив брови.

– Я полечу, – сказав неголосно, без пафосу. – Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…

– Ага! – З губів Ярила бризнула жовтувата слина. – Полетиш! Хіба як твій батько – з хліва головою об землю! Га-га-га!

Реготання підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе втілити. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.

Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років проживали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.

Виждавши, поки приятелі-випиваки вгомоняться, Ярило проказав, вклавши в останні слова всі, які зміг нашкребти, жовч і презирство:

– Хоча ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, з пелюшок міг літати на всьому, що має крила. А про діда твого я взагалі мовчу. – І відвернувся, показуючи, що розмову закінчено.

Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі називали в Бабариках не інакше як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, вів бої з німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на більш сучасних ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось чином вдалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка»,[1] який через неоковирність і погану маневреність використовувався лише на початку війни. Півтора роки Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 чоловік з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доставляли з району пошту й вантажі або навпаки – відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 – одномісний літак, через це всю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович учив свого сина, Зиновія, літати. Коли у 1979-му «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він тривалий час підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда переважно для того, щоб шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати у 1993-му, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди і навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема була в тому, що після оголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися й одночасно німіли руки, темніло в очах), а весною 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги не міг залізти у кабіну. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій ліз на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, – Зиновій кидався по пішоходах неспілими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія стався в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поліз на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, поки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!», кинувся сторчголов з сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. В результаті – струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.

Стьопа тихо сопів, то стикаючи, то розтискаючи кулаки, свердлячи поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану і через те неслухняну ногу батько не навчив його літати?

– Я полечу, – процідив хлопець крізь міцно стиснуті зуби. На очах мимоволі проступали сльози, через що Стьопа Ревун злився ще більше. Не вистачало ще заплакати! – Я – Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто з сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти другові, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.

2

Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою димкою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду зацідив дрібний дощ. Стьопа і Мар’янчик сховались від непогоди у невеликій комірчині на другому поверсі будинку Ревунів, куди вони забиралися завжди, коли непогода не дозволяла піти на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився пожухлими очима крізь заляпане краплями вікно і сердито розминав зубами сірник, а Мар’янчик, щурячись, щось видивлявся у ввімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у задницю собаки гарпун), похропував Пуззі.

– Я лузер, – останні кілька годин Стьопа невтомно, не жаліючи сил, нарікав на тяжку долю.

Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:

– Не пегеживай так. – Якимось дивом внаслідок вродженої невиліковної хвороби Тихон не перетворився на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, однак через каліцтво сильно гаркавив – остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак» – і мало хто в Бабариках міг з першого разу його розуміти. – Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.

– А-а-а-а-а, – відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. – Ти знаєш, скільки там бабла при вступі треба?

– Ні, – потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу і справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу в Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не відважувався про це сказати.

– Я ніколи не полечу, – вів далі Стьопа. – Розумієш? Я до смерті вигрібатиму гній з-під корів та свиней, саджатиму картоплю і полотиму бур’яни. За все життя мені й трьох метрів не пролетіти, хіба що з дерева впаду, і тепер Ярило…

Степан не договорив, оскільки під кріслом оглушливо пукнув Пуззі. Собака перднув так голосно, що розбудив сам себе, і сконфужено підняв пласку морду.

– Твою мать! Пуззі, фу-у-у-у! Я приб’ю тебе, вонючко! – Стьопа скривився, нахилився і махнув рукою під кріслом, збираючись ляснути собаку по голові, проте Пуззі вивернувся і заскочив на руки до Мар’янчика. – Засмердів усю хату, скотина!

Не випускаючи з долоні папірець, Тихон обійняв пса і посміхнувся. А тоді, раптово набравшись сміливості, проказав:

– Теогетично ти можеш полетіти.

– Теогетично! – передражнив Стьопа, затуляючи носа рукою. Мар’янчик не ображався: Стьопа був його справжнім – і єдиним – другом. – Теоретично я й астронавтом можу стати.

– Я сегйозно. Теогетично я знаю, як відпгавити тебе туди… – Тихон зиркнув на вікно, ткнув худим, заломистим пальцем у небо, де за свинцевою товщею напареної літнім сонцем вологи ховалося сонце, і доказав: – …пгосто за’аз.

– Зараз? Тихоне, ти про що?

Попри фізичні вади Мар’янчик вирізнявся проникливим розумом, лишивши далеко позаду не тільки Стьопу, а й решту однокласників. Він нарешті розтиснув долоню, поклав на стіл і розгорнув принесений із собою аркуш.

– Що це? – Стьопа насторожено глипнув на малозрозуміле креслення.

– Я тут учо’а дещо пгидумав, – затинаючись і червоніючи від натуги й хвилювання, пролепетав Тихон. – Це геліостат.

– Що? – скривився Стьопа.

– Ну, я подумав, якщо куль п’ять, то це не зовсім аегостат, а тому вигішив пгидумати свою назву. І назвав його геліостатом.

– Ти думаєш… – медові, з крапинками сірого на краях райдужки, очі Степана спалахнули. – Воно полетить?

– Дивгись. – Мар’янчик поклав худорляву п’ятірню на креслення і заговорив, прицмокуючи і ретельно розжовуючи кожне слово: – П’ять великих куль ‘гизначгені для ствог’гення підйомгної сили. Вони будуть наповгнені гелієм. Гелій і кулі можна купити в Києві – я знайшов в Інтгегнеті. Тги менші кулі – ось тут, по кгаях – допоміжні. Вони упгавляють положенням геліостата у повітгі.

– А як він опускатиметься?

– Тобі ж головне злетіти, пгавда? – ще більше почервонів Тихон (Стьопа ствердно кивнув.) – Тоді ніяк. Ми пгосто пгипнемо геліостат до яког’я на землі. Я гозгахую його так, щоб він завгиснув на невеликій висоті – шоб усі б’ачили, що ти літгаєш. А для стгахговки вгімеш з собгою пневматгичну гушницю і гаптом шо пгостгелиш одну з куль. Саме че’з це куль п’ять.

Стьопа нервово облизав губу і провів долонею по обличчю. Недовірливо і водночас благально подивився на друга:

– Ти знаєш, як розрахувати необхідний об’єм куль?

Мар’янчик переможно посміхнувся.

– Закон Ахімеда. На будь-яке тіло, занугене в ‘ідину чи газ, діє підтгимувальна сила, що напгямлена вго’у і догівнює вазі витісненого об’єму ‘ідини чи газу. Нам тгеба підібгати такі кулі, щоб сила Ахімеда з боку повітгя догівнювала твоїй вазі.

Стьопа не зрозумів половини з того, що сказав Тихон, але схопив каліку за плече і нетерпляче затрусив:

– То давай! Давай! Чого ми чекаємо?

У «Вікіпедії» Мар’янчик відшукав густину гелію: ρгелію = 0,1785 кг/м3, після чого взяв олівець, перевернув аркуш і став акуратно виводити формули, коментуючи все, що робив:

– Об’єм кулі – це пгосто: V = 4/3πR3. Якби куля була одна, то сила Ахімеда визначалася б так.

Він записав формулу:

і розтлумачив:

– Тут mгелію – це маса гелію в кулі; ρгелію – густина гелію; V та R – відповідно об’єм та ‘адіус кулі; g – пгискогення вільного падіння. Оскільки куль у нас п’ять і всі вони однакові, то остаточне значення підйомної сили буде таке:

де R1 – це ‘адіус однієї кулі.

Стьопа Ревун спостерігав за товаришем, немов за середньовічним алхіміком, що записує рецепт еліксиру молодості. Захопившись, Тихон правив далі:

– З іншого боку, твоя вага (або сила, що тягнутиме геліостат до землі) визначається як добуток твоєї маси на пгискогення вільного падіння.

Прирівнявши FA до PСтьопи і провівши прості математичні перетворення, Мар’янчик визначив необхідний радіус однієї кулі:

– Скільки ти важиш? – різко скинув голову Тихон.

Від несподіванки Стьопа кілька разів кліпнув, перш ніж відповів:

– Ну, кілограмів сімдесят п’ять…

– Добге.

І Тихон швидко розрахував радіус:

– Гм-м… – недовірливо ворухнув губами Мар’янчик. Діаметр однієї кулі складав п’ять із половиною метрів.

– Що? – тихо, не насмілюючись порушити сакральність моменту, спитав Стьопа.

«Забагато, – думав Тихон. – Це занадто, щось не гаразд. П’ять із половиною метрів – це двоповерхова хата!» Мар’янчик уявив Стьопу на дерев’яному стільчику, над яким на тросах громадяться і штовхаються п’ять нейлонових куль, кожна завбільшки з двоповерхову віллу… і йому стало моторошно.

– Та кажи вже! – гарячкував Стьопа. – Що там? Я не полечу?… Чи полечу?…

Тихон мовчав. Послинивши олівець, він повернувся до початку розрахунків і ретельно передивився формули. Помилки не знайшов. По тому перевірив розмірності у величинах, щоб не вийшло так, що кілограми діляться на грами, а метри на сантиметри. На диво, з цим теж усе було гаразд. Розрахунки були правильними. Мар’янчик зітхнув. Якщо наука твердить, що для підняття Стьопи Ревуна в повітря потрібно півдесятка куль розміром з будинок, значить, так тому й бути.

«Формули не брешуть», – заспокоював себе хлопець.

І дарма. Насправді помилка була. На будь-яке тіло, занурене в рідину чи газ, діє підтримувальна сила, що напрямлена вгору і дорівнює вазі витісненого об’єму рідини чи газу. Визначаючи підйомну силу (силу Архімеда) за найпершою формулою, Мар’янчик підставив замість витісненого об’єму повітря… об’єм гелію. По суті, він розраховував геліостат не для плавання у повітрі, а для зависання в атмосфері з чистого гелію. В чому різниця? Гелій – це легкий одноатомний газ з масою 4 атомні одиниці, а повітря – суміш значно важчих газів (переважно азоту і кисню) з середньою молекулярною масою 29 атомних одиниць. Густина повітря становить ρповітря = 1,293 кг/м3, вона майже в десять разів більша за густину водню.

Щоб визначити правильний радіус R1́ кулі, достатній для підняття Стьопи в повітря, слід в останній формулі замінити ρгелію на ρповітря:

Виходить, що радіус однієї кулі не повинен перевищувати півтора метри…

Та навіть не це головне. Для радіусу 1,404 м сукупний об’єм гелію в п’ятьох кулях становитиме лише 11,6 м3. Зате при радіусі 2,717 м об’єм куль становитиме… 84 м3 – у сім разів більше! Інакше кажучи, 11,6 м3 гелію цілком вистачало, щоб підняти вісімнадцятирічного 75-кілограмового Степана Зиновійовича Ревуна в повітря і спокійно втримувати його на висоті тридцяти метрів над землею. При такому об’ємі геліостат ширяв би собі, наче яструб, понад деревами. Натомість, сам того не бажаючи, Мар’янчик Стецьків на прізвисько Тихон спроектував апарат, який за льотними якостями більше нагадував балістичну ракету, ніж планер.

Помилка лишилась непоміченою. Тихон продиктував Стьопі параметри куль і список необхідного обладнання: балони з гелієм, з’єднувальні шланги, кріплення, мотузки, апарат для нагнітання газу. 22 серпня Стьопа вигріб із тайників усі свої фінансові активи, накопичені підробітками в полі протягом останніх двох років, і помчав до Києва. Він витратив цілий день, щоб роздобути необхідні оснащення і матеріали. У ніч з 22 на 23 серпня, засівши в сараї під крилом вкритого засмальцьованим брезентом батькового І-153, під прискіпливим керівництвом Тихона Стьопа Ревун почав збирати повітроплавний апарат, що мав підняти його до заповітної мрії.

3

На заключній стадії проектування від найменших, регулювальних куль довелося відмовитись. При таких розмірах підйомних куль кронштейни виходили збіса великими і могли розвалити стільчик у повітрі. Таким чином, апарат ставав некерованим, і Стьопа мусив покладатися лише на якір, погоду і Господа Бога. Зрештою 24 серпня, у День незалежності України, спроектований Тихоном геліостат був готовий до першого вильоту.

Слабкий і беззвучний, неначе розчинений у повітрі дощ припинився ще день тому. Серпневе небо над Бабариками википіло до білястої кірки, мілкі калюжі попересихали, а зголодніла риба високо вистрибувала з річки, хапаючи поодинокі, замлілі від спеки мушки. Задовго до дев’ятої ранку спека починала виснажувати, висмоктувала живильні соки з пор, неквапом в’ялила мозок, зате комарів було менше, особливо на відкритих місцях.

Як тестовий полігон Стьопа вибрав простору галявину, що втиснулась поміж кущів за півкілометра на схід і трохи нижче від пагорбу, на якому розташувались Бабарики, – у цьому місці історичний запуск геліостата зможуть побачити всі жителі села, фактично не виходячи з хат і не залишаючи городи. Восени, коли починалися затяжні дощі, її всуціль заливало водою, проте нині, у розпал літа, чистину встеляв шар невисокої чіпкої трави.

Піднявшись на світанку, хлопці перетягли на прогалину все необхідне для випробувань: дерев’яне крісло з прибитими цвяхами пасами безпеки, нейлонові кулі, придбані у спеціалізованому магазині на Петрівці, апарат для нагнітання (куплений там же), балони з гелієм, причальні мотузки (по-авіаційному – гайдропи), Стьопину пневматичну рушницю, мотоциклетний шолом Зиновія Гордійовича, який Стьопа зібрався вдягти перед зльотом, і чотири металеві палі, якими батьки Мар’янчика припинали бичків на вигоні і які мали правити за якорі геліостата. Програма першого тестового польоту була простою: Тихон мав відв’язати три з чотирьох причальних канатів, що ними геліостат кріпився до твердого ґрунту, а четвертий помалу попускати, спостерігаючи, якої висоти досягне апарат. Не знаючи про фатальну помилку, допущену в процесі проектування, Тихон вірив, що кількість гелію, закачаного в кулі, ідеальна для того, щоб апарат зависнув недалеко від землі, а тому щиро сподівався, що втримувати його буде не важче, ніж повітряного змія при слабкому вітрі.

О 8:30 ранку розпочалася завершальна фаза операції. Тихон закріпив якорі з чотирьох боків від місця запуску. Стьопа обв’язав ніжки дерев’яного стільчика канатами, кінці припнув до якорів, після чого взявся приєднувати до крісла троси, що ними були обплетені нейлонові кулі. Гарячковість і старанно затаєне хвилювання хлопців передалося Пуззі, і собака неспокійно вертівся, совався між ногами, сунув плаского вологого носа куди треба і куди не слід.

Приблизно через сорок хвилин, о 9:10 ранку, запрацював переносний генератор, накачуючи гелій у кулі. Ось набухла перша – центральна (порожнє крісло поривно здійнялось у повітря), за нею друга, третя. Величезними синьо-жовтими громадинами вони спливали ввись, затуляли собою сонце, небо, горизонт. Після четвертої причальні гайдропи натяглись так, що аж потоншали… Тихон зирив на кулі, і в горлі йому пересихало, а водянисто-сірі очі несамохіть вилазили з орбіт. Їхній розмір просто не вкладався в голові. Вони переважали все, що хлопець бачив до цього: парашути, на яких десантуються танки, газові оболонки аеростатів, рекламні дирижаблі. Переборюючи страх, Мар’янчик поглипував на аркуш із розрахунками і переконував, переконував, переконував себе, що все робить правильно.

Були й інші ознаки, котрі мали б насторожити хлопців. На жаль, уповаючи на торжество фізичних законів, Тихон відмовлявся їх помічати. Він тупо ігнорував той факт, що гайдропи були натягнуті до дзенькоту. Не зважав на те, що геліостат анітрохи не просів, коли Стьопа Ревун, натягнувши на голову мотоциклетну каску і міцно вчепившись у пневматичну рушницю, вперше заліз на крісло: ніжки намертво застигли на висоті півметра від землі, неначе спирались на невідоме й невидиме силове поле. Тихона не сполошили навіть дзвінке скигління канату і спушена земля довкола якоря, коли він звільнив перший причальний гайдроп. Тримаючи в руках сталевий проіржавілий кілок, Мар’янчик випростався і подивився на кулі, що затіняли половину галявини. Облизавши сухі губи, він похитав худою, схожою на пташину головою і, переборюючи страх, пошкутильгав до другого якоря.

У цей час навіть Пуззі, здавалося, відчув наближення біди. Він підбіг до Стьопи, всівся перед завислим у повітрі кріслом і тихо заскавулів. Стьопа зиркнув на нього з-під козирка і хрипко сказав:

– Не дрейф, пердилко. Зараз побачиш, як я полечу! – Як чудово смакували на губах останні слова: я полечу, я полечу, я полечу-у-у-у…

Пуззі заскавчав голосніше.

Стьопа не плекав особливо ніжних почуттів до коротконогого собаки Тихона, проте в той момент відчув непереборне бажання погладити Пуззі, поторсати його за складки шкіри на шиї. Він відклав рушницю, вихилився з крісла, простягнув руки і підняв барбоса до себе на коліна.

– Ще довго? – спитав.

– За’з почнеш підійматися.

Тихон підійшов до другого якоря, який порипував від скаженого натягу, став спиною до Стьопи й геліостата, незграбно нагнувся і, кілька разів смикнувши, відв’язав мотузку. Аж раптом… ЦВЬОХ! ПУХ! Ф’Ю-У-У-У-У-ЇТЬ!

І все. Тиша.

На галявині посвітлішало.

Мар’янчик розігнув спину й обернувся. Чистина спорожніла. Стьопа з літальним апаратом зник. Не було ні куль, ні стільчика, ні линв. Пуззі теж не було. Тихон протер очі й повільно пройшовся поглядом по невисокій стіні з кущів і бур’яну, що оточувала галявину.

Ані душі.

Хлопець із осторогою підступив до місця, над яким іще кілька хвилин тому висів дерев’яний стільчик. Постукав ступнею, підколупнув носком ґрунт. Ніяких слідів…

Де вони?

Тут щойно висіли п’ять куль, які розмірами могли потягатися з невеликим котеджним містечком, тут стояло крісло, на якому сиділи його друг і Пуззі. ТО ДЕ ВОНИ ВСІ ЗАРАЗ?! Не могли ж вони крізь землю провалитися!

– Стьопо… – перелякано крутячи маленькою головою, тихенько покликав Мар’янчик, а за мить уже зовсім нишком додав: – Ти де?

Тихон разів з п’ять роззирнувся навкруги і лиш тоді здогадався задерти голову. Над ним підпливало блакиттю небо, по синій плівці сунули, турляючись, білі крижини хмар – і більше нічого. Апарат наче випарувався… Звідкіля бідолаха міг знати, що за той час, поки він виглядав геліостат у довколишніх кущах, Стьопа Ревун і вся та триклята конструкція з об’ємом гелію, в 7,2 раза більшим за необхідний, досягли висоти 3316 метрів, неухильно підіймаючись, тож Тихон, відповідно, ніяк не міг побачити їх із землі?

– Містика! – Страх кинув краплі холодного поту на спину. – Не інакше як відьмацтво, – прошепотів Мар’янчик сам до себе.

Прикусивши губу, він зібрався бігти до селища, здіймати тривогу, коли зненацька за кілька метрів, здійнявши в повітрі хмару куряви, гепнулася на траву Стьопина пневматична гвинтівка. Тихон удруге, цього разу без поспіху, повернув побіліле обличчя до вигорілого неба: та сама незаймана блакить, ті ж череваті хмари. Тільки тепер, здавалося, вони підсміювалися над ним пухкими беззубими посмішками. Тихон тупився у височінь, а кошмарна правда, мов кислота, в’їдалася в мозок.

– Стьопо… – прошамкав він, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. – Що я наробив?

Певна річ, Стьопа його не чув. У Стьопи на часі були важливіші питання.

4

У перші кілька секунд після старту Стьопа тупо не міг в’їхати, що це за атракціон такий почався. Хлопця вчавило у стілець, згори батогами захльоскало повітря, а на додачу Пуззі щедро помочився йому на шорти. Шолом зсунувся на носа, через що попервах Стьопа не бачив, що він чеше, аж свистить, набираючи висоту з безпрецедентною для повітроплавних апаратів швидкістю 79,3 м/с.

Лише через півхвилини, однією рукою стискаючи бульдога, Стьопа поправив каску і повною мірою оцінив оперативну обстановку.

– Твою м-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а… – завищав він, чіпляючись вільною рукою за канати й обплітаючи ногами ніжки стільчика. Земля була далеко… дуже далеко.

Кричав Стьопа недовго, бо задер голову, вигадуючи, як би відчепитися від куль. Тієї ж миті скажений потік наскрізь продув його нутрощі, забравши крик із горла і виперши вітрами в районі прямої кишки. Стьопа кавкнув, опустив макітру і затих, почуваючись так, наче в нього засадили бетонну палю.

Треба віддати належне. Попри холод, попри розріджене повітря і турбулентність, попри гравітаційні перевантаження й бульдога на борту, чувак зміг сконцентруватися і відновити здатність тверезо мислити. «Гвинтівка!» – сяйнула рятівна думка. Стьопа обережно опустив на крісло і затиснув між колін тремтячого, переляканого до смерті Пуззі. По тому повернув обличчя і мокрою від холодного поту рукою витягнув з-під ноги пневматичну рушницю. Не підіймаючи голови, навмання спрямував дуло вверх і натиснув на спусковий гачок…

Стьопа думав, що у нього проблеми. Проте будемо відверті: до моменту пострілу справжні проблеми навіть не починалися. По-перше, він промазав. Йому слід було почекати, поки геліостат зупиниться, зависне у повітрі (рано чи пізно це мало статися), і лиш тоді розстрілювати кулі. На жаль, Стьопа стрельнув відразу, не чекаючи; як наслідок, повітряні струмені з шаленою силою налягли на передпліччя і спрямували дуло вбік – металева кулька тільки ковзнула по нейлону. По-друге, віддача від пострілу, хай якою вийшла слабкою, вибила гвинтівку з руки. Рушниця, своєю чергою, вдарившись об коліна, виштовхнула з-поміж ніг Пуззі…

Хоча навіть не це стало зав’язкою реальної проблеми. Справжня халепа почалася тоді, коли Стьопі довелося вирішувати, як діяти: кидати Пуззі і ловити гвинтівку чи ловити Пуззі і спостерігати, як останній шанс повернутися на землю структурно цілісним організмом, а не безформною субстанцією, примерзлою до дерев’яного стільчика, зникає поміж хмар.

Стьопа вибрав «ловити Пуззі».

5

У пілотів є прислів’я: гравітація ніколи не програє, все, на що можна розраховувати, – це нічия. На висоті 4620 метрів над рівнем моря, у надзвичайно розрідженому повітрі з температурою -11 °C, геліостат зупинився, самотньо зависнувши поміж рідких білосніжних хмарин. Вітру майже не було, і спроектований Мар’янчиком апарат зі Степаном і Пуззі на борту неспішно подрейфував на південь. У напрямку злітно-посадкової смуги 18L міжнародного аеропорту Бориспіль.

6

…З північного заходу до міжнародного аеропорту Бориспіль наближається великий пасажирський літак. То 170-місний красень «Airbus A321» – одна з найновіших модифікацій – авіакомпанії «British Airways», рейс BA 840 із Лондона до Києва. Десять хвилин тому лайнер, зійшовши з крейсерської висоти, почав зниження і станом на 9:40 ранку за київським часом займав 150-й ешелон.[2]

У кабіні 321-го триває рутинна підготовка до приземлення. У лівому командирському кріслі розташувався капітан Дункан Веймор – ще не старий, але вщерть посивілий плечистий здоровило, з випнутою, наче шухляда, нижньою щелепою, втопленими глибоко під лобом очима кольору сталевого зрізу і по-боксерськи зіщуленими вухами. Рівна спина, виголене до мармурової білості підборіддя та владний, заледве не диктаторський погляд безпомилково видають у ньому колишнього військового пілота. Веймор не так давно приєднався до «British Airways». Кілька років тому, під час останньої війни в Іраку, він командував ескадрильєю штурмовиків «A-10 Thunderbolt».

Справа від Дункана сидить другий пілот. Молодий, дотепний і разом із тим неймовірно педантичний Тед Дженкінс. Божевільна прискіпливість Дженкінса до найменших деталей, що стосуються польоту і підготовки літака, давно стала причиною беззлобних кепкувань з боку колег по авіакомпанії. Правда, на кпини Тед Дженкінс анітрохи не зважає. Молодик має хороший наліт і небезпідставно сподівається в найближчі кілька років скласти іспит і зайняти ліве крісло на одному з далекомагістральних лайнерів «British Airways».

9:45 за київським часом. За бортом – чудова погода, мрія всіх пілотів.

Схиливши голову, Дженкінс напружено працює з передпосадковим check-list’ом. Веймор, не кліпаючи, свердлує очима небо. Під рідкими віями капітана грає недобрий, занепокоєний полиск.

Річ у тім, що Дункан Веймор ненавидить Україну. А якщо точніше – всі слов’янські аеропорти. Ще більше за слов’янські аеропорти кеп ненавидить слов’янських диспетчерів, вважає їх чимось середнім між російськими відпочивальниками і камбоджийськими червоними кхмерами. Містер Веймор багато через що пройшов у житті, довелося й пороху понюхати, але щойно мова заходить про приземлення в Україні, Польщі чи Чехії, його яйця, образно кажучи, гепаються на підлогу, а під пахвами збирається холодна роса.

Сім місяців тому під час посадки у Празі Веймор ледь не закатав у бетон двомоторну «Cessna», якій диспетчер забув дати дозвіл на зліт. Дункан тоді працював в американській компанії «Delta» і вів із Нью-Йорка до Праги 400-місний 250-тонний «Boeing 777», рейс DL 210. Празький диспетчер, поставивши борт 210 у чергу на посадку, прикинув, що в нього є ще три з лишком хвилини, і вивів на смугу невеличкий приватний літак. Три хвилини було більш ніж достатньо, щоб пілот тої «Cessna» розігнав свого карапуза і звільнив посадкову смугу для 777-го. На жаль, перемкнувшись на інші рейси, диспетчер про «карапуза» забув.

Хвилини збігали. Пілот прайват-джета виявився надміру дисциплінованим: зайняв місце на краєчку смуги і диспетчера не турбував, терпляче чекаючи дозволу почати розбіг. Бідолаха обісрався і ледь не посивів, коли побачив, як позаду нього, розчепіривши шасі й висолопивши закрилки, вивалюється з неба 250-тонний «Boeing». Капітан Веймор посивів і ледь не обісрався, коли за кілька секунд до приземлення помітив крихітний літачок просто під носом у свого гіганта. Скасовувати посадку було пізно – 777-й летів надто повільно і надто низько. Відтак Дункан ушкварив повний газ, дивом перемахнув через «Cessna» і буквально вмолотив свій літак у бетон на п’ятсот метрів далі від запланованого місця торкання. Гума злетіла з коліс на бокових стійках шасі. Передня стійка взагалі не витримала – підкосилася. Літак дзьобнув носом землю і, ллючи навсібіч іскрами (наче велетенський бенгальський вогник), понісся вперед. Веймору вдалося зупинити лайнер за півкорпусу від місця, де обривалося бетонне полотно. Ніхто не постраждав, хоча «Boeing» довелося капітально ремонтувати.

Зазвичай після подібних інцидентів пілотів відправляють на розмову з психологом із метою перевірити, чи не зачаїлися в їхній підсвідомості які-небудь ментальні зсуви й чи здатні вони (пілоти, не зсуви) і надалі безпечно керувати повітряним судном. Співбесіда з капітаном Веймором була короткою й емоційною. Після неї психолог дійшов висновку, що проблем у містера Веймора немає. Проблеми можуть бути у чеського диспетчера, якщо раптом пан Веймор перестріне цього бідолаху в аеропорту Праги.

Дункан пішов із «Delta» і найнявся пілотом у бюджетну авіакомпанію «Ryanair», але прокляття східноєвропейських аеропортів не відпускало його. Через два з половиною тижні після того, як Веймор почав працювати на «Ryanair», його літак під час зльоту з аеропорту Варшави схопив турбіною дворнягу, котра невідь-звідки взялася на злітній смузі. Починалось усе справно й по-хорошому – руління до злітної смуги, дозвіл на зліт, розгін. Був звичайний літній день – безвітряний, сонячний. А потім, приблизно на середині смуги, коли лайнер розігнався до 140 км/год, другий пілот (то був хтось інший, не Дженкінс) крикнув:

– Кеп, дивіться – барбос!

І дійсно – справа по полю, навперейми «Боїнгу», заходячись гавкотом, скакав кошлатий собацюра. Дункан встиг краєм ока запримітити пса, а вже за мить правий двигун захлинувся утробним кашлем. Стрілка потужності смикнулась і сповзла до нуля.

– Помпаж!!![3] – заверещав другий пілот.

– Гальмуємо! – Швидкість була недостатньою для відриву, і капітану Веймору не лишалося нічого, крім як скасувати зліт.

Цього разу загальмувати до кінця полотна не вдалося. Літак винісся за межі злітної смуги і спалахнув. Щастя, що стюардеси не розгубилися і грамотно провели евакуацію, завдяки чому ніхто з пасажирів не постраждав. Зате «Boeing» після авіаційної пригоди спопелів дотла.

Капітан Веймор іще на місці аварії ліз битися з пожежниками і рвався до дирекції варшавського аеропорту з закликами лінчувати їх на місці, проте його не пустили. Відтоді минуло півроку, Дункан Веймор перейшов на роботу в «British Airways», але так і не зміг позбавитися лячних спогадів, які накочували на нього перед кожною посадкою в слов’янських аеропортах…

Несподівано капітан Веймор помічає попереду і трохи зліва від літака дивну цятку. Щось висить поміж хмар. Щось таке, чому в повітрі не місце. Дункан підводиться над кріслом і нахиляється до скла. Цятка наближається, розростається, набираючи обрисів…

– Срань Господня!

– Що таке, капітане? – буркає Дженкінс, не відриваючись від бланків із передпосадковими інструкціями.

Наступної миті Веймор починає лементувати, наче діваха, що побачила павука-птахоїда в себе на грудях:

– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Якби не рефлекторна спритність капітана, у цьому місці історія Стьопи, а заразом і 150 пасажирів рейсу BA 840, урвалася б. Дункан блискавично відключає автопілот, втоплює праву педаль униз і відхиляє штурвал від себе, одночасно кренячи його вправо. «Airbus» кидає вбік, і він зісковзує на сотню метрів донизу, уникнувши зіткнення. Непристебнуті пасажири в салоні прилипають до стелі. Веймор між тим верещить:

– А-а-а-а-а!

– Кеп, що ви робите?! – кричить Дженкінс. – Працюйте над заходом на посадку. Ми…

– Ти бачив?! Ти це бачив, матері моїй ковінька?!!

– Що там? – Літак вирівнюється; другий пілот зиркає вперед і спостерігає чисте небо, де-не-де поплямоване хмарами.

– Якийсь мудак на табуретці з… з кульками! Шіт! Фак! Ми ледь не засмоктали його лівою турбіною!

– Е-е… А що він там робить?

– Я звідки знаю?! У нього спитай!

Тед Дженкінс стискає губи, усвідомивши, що попереду його чекає найважче приземлення в житті. Погано перед посадкою лишитися самому в кабіні. Проте ще гірше саджати літак, коли поруч із тобою пересіпується в істериці психічно хворий.

– Кеп, ви не проти, якщо я переберу на себе керування? – обережно, стараючись не викликати новий напад буйства, мовить Тед.

– Пішов у дупу, молокососе! – бризкаючи слиною, вищить капітан. – Трикляті українці хочуть звести мене у могилу! Покручі! Виродки! Я їм цього не подарую!

– Капітане Веймор, я наполягаю.

– Заткнись і підтримуй висоту!

– Диспетчер наказав займати 110-й ешелон.

– Який, в сраку, 110-й ешелон, Теде?! Може, їх там штук двадцять таких пиряє над аеропортом? – Сірі очі капітана вирячені, мов у жаби, здається, ще трохи – і вони почнуть обертатися незалежно одне від одного, точно як у психів. – Зараз іще нахапаємо повні турбіни цього добра і звалимося, на хрін, у штопор. Тримай висоту!

Не попіклувавшись про те, щоб угамувати емоції, Дункан зв’язується з диспетчером у Борисполі і горлає в мікрофон, нехтуючи всіма приписами й інструкціями:

– Це що за собача какашка у вас на ешелоні?!

– Бі-ей вісім-чотири-нуль, говорить диспетчерська Борисполя, повторіть запит.

– Ви там за трафіком дивитесь, довбодзьоби?! Чи вже повпивалися до чортиків? У вас же аеропорт, а не свиноферма!

– BA 840, вас не розумію. В чому ваша проблема?

– Проблема не В МЕНЕ, а У ВАС, гівноїди, і полягає вона в тому, що якийсь педераст у даний момент літає на табуретці по ешелону!

Диспетчер нишком перетравлює почуте. Йому не вистачає знань англійської, щоб повною мірою оцінити красу капітанських лінгвістичних вивертів, але про педераста на табуретці він розуміє.

– BA 840, у вас усе в порядку на борту?

– Це ви у мене питаєте, диспетчерська?!

– BA 840, я можу поговорити з другим пілотом?

– Навіщо?

– Він теж бачить чоловіка на табуретці?

Дункан Веймор більше його не слухає і просто волає:

– I’m bury you! I’mmma bury you, bastards![4]

Рейс BA 840 іде на посадку.

До посадкової смуги з’їжджаються пожежні машини і карети «швидкої допомоги», напаковані психіатрами.

За літаком «British Airways» до аеропорту наближається лайнер «Air France», рейс AF 205 із Парижа. Капітан французького літака виявляється флегматиком зі специфічним почуттям гумору. Помітивши геліостат і обсіяного бурульками Стьопу, він реагує по-філософськи:

– Диспетчерська Борисполя, у вас новий спосіб слідувати за трафіком? Не вистачає грошей на радари і ви тепер літаки помічаєте сірниками на карті?

– Борт два-о-п’ять???

– Вам не здається, що хлопцю трохи холодно? – далі іронізує пілот. – Ви хоч би курточку на нього накинули, а то сидить у самих шортах. Тут —7 °C за бортом!

– Хто у… у… у… самих шортах? – у диспетчера важка форма стовбняка.

У розмову встряє інший літак, який щойно злетів з аеропорту і набирав висоту, прямуючи на північ від української столиці:

– Диспетчерська, у когось із ваших учора був день народження? Видно, гарно погуляли. – Пауза. – Чи… о, пардон!.. у вас же сьогодні День незалежності. Забув, вибачайте.

На радарах у цьому місці порожньо, проте диспетчер починає помалу усвідомлювати, що його не розігрують.

Шоу триває. З півдня до аеропорту Бориспіль підлітає турбопропелерний Ан-24, рейс 1726 із Одеси. Диспетчер схиляється над радаром, пожираючи поглядом квадратик із підписом 1726. Він розуміє, що турбопропелерний Ан-24 летить повільніше за реактивні «Boeing» чи «Airbus», а отже, пілот має більше часу, щоб стежити за різними капостями на ешелоні. Попри це він тривалий час не наважується ввімкнути мікрофон.

◀ Угорі – реальні розміри і вигляд геліостата; внизу (у тому ж масштабі) – спрощена модель, яка показує, яким мав би бути апарат, якби Тихон розрахував його правильно (3D-реконструкція з газети «Сільські вісті» на основі матеріалів, наданих прес-службою Міноборони України)

Рейс 1726 обзивається першим:

– Диспетчерська…

– Так, борт сімнадцять-двадцять-шість.

– Я мушу вам дещо сказати.

Диспетчер перехрещується сам і перехрещує мікрофон:

– Кажіть.

– По-моєму, донецькі придумали новий спосіб ховати трупи від міліції.

Диспетчер із усього маху торохкає лобом об стіл. Колеги занепокоєно косяться на нього. Хтось підхоплюється і кличе начальника зміни.

– 1726, опишіть, що ви бачите… навіть якщо вам здається, що такого ви бачити не можете.

– Спостерігаю худорлявого хлопчину років двадцяти. Ширяє тут на стільчику.

– На стільчику?

– Підтверджую.

– 1726, він намагається подати якісь знаки?

– Диспетчерська, я думаю, він мертвий.

– 1726, ч… чому ви так думаєте?

– Сумніваюсь, що живий на таке погодився б…

Бідолашний диспетчер усвідомлює, що безповоротно з’їжджає з глузду.

Підходить старший зміни. На радарі повз аеропорт кволо сунеться приватний літачок. Він не заходить на посадку, просто тримає контакт із контрольно-диспетчерським пунктом, оскільки пролітає повз повітряну зону аеропорту.

Скрипить радіо:

– Диспетчерська… у вас тут… е-е-е… я навіть не знаю… е-е… як вам сказати…

– Та кажіть уже, як є, – схлипує диспетчер.

– Тут хлопчина… е-е-е… на табуретці… знаю, в це важко повірити, але це так… е… і ще в нього собака… Мені здається, вони… е-е-е… заважають… нормальному руху повітряних суден.

– Який іще собака?! – Диспетчер починає плакати.

– Я не розбираюсь у породах… здається… е… бульдог.

Начальник зміни хапається за мікрофон:

– Він – труп? Цей, що на табуретці?

Пілот прайват-джета:

– Він – придурок… е… якщо додумався вибратись на таку висоту без літака.

Диспетчера починає колотити в істериці…

7

– Зиновію, вставай!

– Ге-е…

– Вставай! Чуєш? Твій Степан полетів!

– Йдіть на хер…

Хтось із сусідів відважився і заліпив два розмашисті ляпаси Ревуну. Лясь-лясь!

– Га?! Що?! – Чоловік нарешті сів на ліжку.

– Прокидайся, чорти б тебе забрали! Стьопа полетів!

– Куди полетів?

– Туди!

Зиновій Гордійович несамохіть задер підпухле після сну обличчя і подивився на стелю.

– Що? Що ви, в біса, мелете?

– Полетів, я тобі кажу! Зиновію, твій син ПОЛЕТІВ!

– Мамо рідна, туди?! О Боже! – Зиновій пополотнів від лячної здогадки, губи посіріли. – Стьопа помер?!

– Та ні!.. – Сусід мотнув головою і замислився. – Ну, принаймні відлітав він іще живим… – І взявся переповідати все, що на той час спромоглися витягти з Мар’янчика Тихого.

Остаточно очунявши, Зиновій Ревун помчав у сарай заводити І-153 – рятувати сина. На жаль, поршневий двигун, який простояв у хліві майже два десятки років, завести не вдалося, біплан навіть не чмихнув, тож усе, що міг вдіяти Зиновій, – це бігти за вітром і виглядати Степана в небесах. Через півгодини до нього приєдналися найближчі друзі й родина, а ще через годину за Стьопою чесало все село.

Вітер помінявся, і геліостат понесло на захід, до Дніпра, що врятувало Стьопу від вельми небажаного загострення ситуації, оскільки очманілі диспетчери в Борисполі вже готувалися закрити аеропорт і викликати винищувачі. Через дві години крізь шви в нейлонових кулях вийшло достатньо гелію, і геліостат нарешті почав знижуватись. О 12:10 його вперше помітили у повітрі, а ще через двадцять хвилин під зачарованими поглядами всіх ста сімдесяти восьми односільчан Степан Зиновійович Ревун плавно опустився на поле за двадцять кілометрів на захід від Бабариків, завершивши свій перший у житті політ.

Поки його, переляканого й задубілого, віддирали від стільчика, від’єднували від примерзлого собаки і розтирали горілкою, Стьопа безперестану твердив:

– Я ж вам казав… Я ж обіцяв, що полечу.

Твердив понуро і змучено, ледве ворушачи порепаними від морозу безкровними губами, але – непереможно.

Від автора

Попри всю неймовірність описаної ситуації, в основі її лежить реальна історія лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який у 1982 році захотів політати без літака. Детальніше тут:

.

Лариса Денисенко

Каштанове пташеня

Присвячується Ганні Михайловій, Максу Сергеєву, Андрію Редько, Юрію Зайцеву, Ігорю Слісаренку, моїм прекрасним та молодим друзям, що пішли з цього життя, а також тим з нас, хто залишився поки що тут, позбавленими кількох градусів тепла та щастя, а ще – Пуззі та Фриді – вухастим псячим янголам

Молодесеньке листя київського каштана нагадувало Світлані пташеня, яке тільки-но вилупилося з яйця: маленьке пухирчасте тільце, зжужмлені крильця. Істота, що вже здатна кричати та вимагати їжу, але ще боїться подивитися в небо. Істота, в якої вже є крила, але вона не вміє літати, та й взагалі ще потрібно розправити крильця, як складені вітрила.

«Кожний з нас колись боїться подивитися в небо, зазирнути в своє майбутнє та не знайти там себе», – думалося Світлані, втім, на каштанове пташеня вона дивилася з ніжністю і раптом усвідомила, якими витонченими парфумами користується вибаглива панянка весна: ніжні квіткові запахи, від тонких до нав’язливих, свіжість яскравого молодого листя, поки що не знахабнілого сонця… Май підняв голову, щоб збагнути, що зацікавило жінку, але нічого несподіваного для себе не винюхав, тож віддався земним справам: припав носом до бетонних плит.

Світлані із соромом пригадалося, як тиждень тому, коли застигла на території Байкового цвинтаря, вона накинулася на одну жінку, здалося, що та щедро «надухалася» – як сказала б одна зі Світланиних сусідок – бузковими парфумами, цей насичений запах видався Світлані недоречним на похороні, а жінка здивовано лупала червоними зарюмсаними очима, але не дала відсічі. Світлана ж із запізненням збагнула, що навколо буяє бузок і в цих запаморочливих пахощах винна лишень природа.

Жінка пригадала, як безуспішно намагалася дотелефонуватися до сина, зрештою написала смс-ку, на котру надійшла відповідь: «Ма, дякую, нову адресу тата записав. Колись зайду». Світлана заплакала гірко тоді, заплакала гірко й тепер.

Місяць тому вона відповіла на телефонний дзвінок і довго не могла збагнути, хто її турбує. Незнайомка не називалася, а все торочила про якогось Валеру, котрий сильно захворів. «Ви не туди потрапили», – втомлено втовкмачувала Світлана, як раптом згадала. О Боже ж мій, Валера! Валерка! Її колишній чоловік. Він пішов, коли Данилові було десять років, зараз Данило закінчує університет.

«Ти розумієш, що не мене кидаєш, ти кидаєш дитину?» – жбурлялася ненавистю тоді Світлана, а чоловік буденно зауважив: «Данило вже дорослий», – так всупереч законам природи та цивільному кодексу Валерій наблизив до власного сина повноліття і пішов до Алєсі. Це телефонувала вона.

Якби Алєся міцно не схопила Світлану за руки, жінку затягнуло б у провалля очей розлучниці. Темні вологі очі. Світлана пригадала, як поетично змалювала ці очі її власна матір: «Оксамитові, глибокі та прекрасні», – тоді образа на матір пекла серце до ранку, Світлана не могла пробачити такого соковитого опису коханки Валерія. «Я ж твоя донька! Як ти можеш так говорити про цю бабу?! Мамо! Ще помурчи, яка в неї фігурка, які стегна, яке личко». – «А от стегна в неї наче ватні, але вона краще послуговується своїми такими жахливими стегнами, ніж ти своїми стрункими ніжками, бо головне у баби – в голові, а в твоїй голові – вата», – відреагувала мати. Якби мати Світлани була художницею, то тільки реалісткою. А якби письменницею – «ваяла» б промислові романи про важку буденність і п’яні святкування простої людини, про вічну боротьбу й тимчасову скореність, про відчай та морок.

На старому чоловічому светрі вклався посеред коридору тигровий боксер із сумними очима та посивілими варґами, на появу Світлани собака не звернув уваги. Виглядало так, що він не може надихатися, зігрітися цією старою одежиною, від котрої несло тютюном і риб’ячою лускою.

Світлана заплакала, бо згадала того Валерку, в котрого закохалася, коли на нічній рибалці на Десні він пропалив цигаркою, може, й цього самого светра, від несподіванки, бо «резінка» запрацювала і він випустив усе, що було в руках, і витягнув надалі міфізованого п’ятикілограмового ляща. Дві жінки тихо плакали у вітальні, допоки цей дует не зруйнував дитячій вереск.

– Близнята прокинулися, – підхопилася Алєся. – Проходьте на кухню, я зараз.

«У Валерки – близнята, – думала Світлана. – Цікаво, дівчата чи хлопчики?» Виявилося, що дівчатка. Лєся та Лєра. Кожну назвали на честь батьків. Данила назвали на честь Данила Галицького, Світлана ніколи не хотіла називати сина іменем чоловіка. Але в цій родині панували інші правила.

У палаті було тихо, Валера лежав сповнений втоми та болю, ледь чутно шурхотіли прилади, постачали кисень і знеболювальне. Валерій розплющив очі, але дивився на стелю, здається, він не усвідомлював, чи є хтось живий у палаті, здається, він не усвідомлював, що поки що живим є сам.

– Докурився, а я ще тоді тобі казала, кидати потрібно! – вирвалося у Світлани.

Не так глибоко від поверхні, всередині худорлявого тіла колишнього чоловіка шипіли в бік Світлани вражені раком легені. Світлана тримала на колінах газету, шурхітливого кота й позирала на Валерія з образою, жалощами, інтересом, сердечністю, вона згадувала їхній шлюб.

Нічого особливого не пригадувалося, пусті побутові дрібнички. Як Валера приносив дефіцитну «Боржомі» для мами, бо знав, що в тещі проблеми зі шлунком, як підкидав до стелі Данила, жартівливо прив’язував Світлану до себе стрічками її фартуха. Світлана несподівано для себе заплакала, настільки очевидною була її вдячність, її тодішнє щастя, їхня близькість. Вона і зараз відчувала тепло його тіла, і ніхто ніколи не прив’язував її до себе нічим: ані стрічками фартуха, ані словами.

Стосунки подружжя були складними, Світлана навіть не пам’ятала, хто першим починав кидатися на іншого, це настільки звично і часто відбувалося, так однаково закінчувалося – хлопанням дверей, слізьми, серйозними роз’яснювально-заспокійливими розмовами з малим, суперечками з мамою, – що з чого то все починалося, не було суттєвим.

«Та кидай його до біса, що за мурло таке, чого ти постійно через нього ревеш?» – обурювалися Світланчині подруги. Вона відмахувалася і відповідала: «Валерка просто складна людина, а так він хороший, а я дуже запальна».

Коли вона розповідала про це новій сусідці й новій подрузі Наташі, бо новим подругам часто розповідаєш про старі стосунки, особливо коли нових не нажила, та сказала: «З мужиками як з диванами. От обираєш диван, якщо складно розкладається, не потрібно затягувати це до хати, тільки намурижишся з таким, треба обирати по собі», – шкода, що ця цінна порада дійшла до Світлани вже тоді, коли Валерку успішно «складала й розкладала» Алєся.

Світланина мама завжди була на боці Валерія, мабуть, на неї впливало дефіцитне «Боржомі». «Я свою тещеньку люблю, я свою тещеньку підпоюю», – жартівливо розповідав про це друзям Валерка.

«Тобі молитися на нього потрібно, правильний він мужик, це ти – дефективна, ти б оце взяла «Отче наш» і молилася: «Валеро, хай святиться ім’я твоє» і далі за текстом. Куди ти від нього підеш? Кому ти така заяложена з дитиною на руках будеш потрібна, га? Кому? Ти вже зачитана-перемацана, до такої жінки-книги руки потягнуться тільки в тому випадку, коли вона – довідник, а це не твій випадок», – вибудовувала свою систему аналогій Ганна Микитівна, бібліотекарка, заслужена діячка культури з поганим шлунком і не менш поганою вдачею.

Взагалі на будь-які успіхи, котрих не так багато було у Світланиному житті, а частіше у відповідь на хиби й невдачі мати запускала цю тему з «зачитаною-заяложеною книгою». Світлана, наче поет-пісенник, позначала це як «приспів» і не слухала. У сина, Данила, також був свій приспів, правда значно коротший: «Та хай вас. Як ви мене дістали!»

Світлана думала про те, якою саме вона була книгою. Проглядала свій «формуляр», прикріплений до внутрішнього боку «обкладинки», зчитувала прізвища, виведені нерозбірливим почерком, час користування, згадувала чоловічі обличчя та пальці. Мало було тих, хто дочитав її до кінця, ніхто не перечитував двічі, але достатньо було таких, хто не дочитав, але все міг переказати, радянська освіта навчила користуватися, насамперед, роботами критиків. Світлана іноді чула, як Валера переповідає основні розділи Алєсі, тезисне знайомить зі змістом колишньої, а та морщить лоба, бо – нецікаво.

Вона справді почувалася бібліотечною книгою, із загорнутими кутиками нагорі, наслиненими знизу, рідкими примітками на полях, видертими сторінками, можливо, хтось її навіть цитував. Наприклад, вона сама постійно цитувала маму, наче та була збіркою «афоризмів і мудрих висловів народів світу».

Кого цитувала Алєся, Світлана не знала.

Алєся приїхала з Гомеля, прагнула займатися експортом білоруської косметики, натомість імпортувала українського чоловіка, чоловіка Світлани.

Взагалі це збурило Світланчин інтерес до Валерки, котрий щодня її дратував, а зараз збирався звільнити її від самого себе – джерела подразнення, однак це бісило ще більше. Певне, не хотілося залишатися заяложеною жінкою, «замацаною книгою» з неповнолітньою дитиною і несповна розуму вередливою мамою на руках. Та й лють забирала, що Валерку хтось хоче взяти собі, поїти чаєм, притулятися «ватними стегнами», моститися на його твердому животі, чекати з роботи, трохи буркотіти, голосно сміятися.

Світлана бачила Алєсю лише один раз, коли вони зустрілися на літньому відпочинку в Саках. Світлана повезла оздоровлювати Данила, а Валерка – Алєсю.

Валерка далі жив їхніми відпустками, дихав їхнім морським запахом, виловлював їхні сонечка, котрі тисячами падали в морські хвилі. Світлана пам’ятала, як вони складали долоні човниками й намагалися рятувати цих комах, а Данило верещав і бридився, бо з дитинства комах не любив.

Валерка змінив одну жінку на іншу, але не змінив того, що йому направду подобалося. Ось вона, справжня його любов – степове повітря, розпечене, готове розколотися, як стиглий кавун, і море, де можна з четвертої ранку перегукуватися з рідкими чайками та ловити бичків, і червоні розцятковані сонечка, котрих можна рятувати тисячами та вважатися справжнім комашиним героєм…

Алєся не вміла плавати, Світлана зловтішалася з цього, це сприймалося нею як неповноцінність суперниці, але боляче було дивитися, як Валерка своїми сильними руками підтримує це м’яке, пухке, ватне тіло, вмиває і пестить свою жінку-немовлятко; боляче було слухати її русалковий сміх, що розносився узбережжям, як нав’язливий пух від місцевих тополь, сухоногих, струнких і височезних. Боляче було бачити, що він вовтузиться з чужою дорослою жінкою, а не зі своїм сином і що пурнати з катамарана солдатиком та ластівкою Данила вчить веселий «дядьСаш», студент, сусід по курортному будиночку, а не тато.

Валерій ворухнувся, застогнав, Світлана підскочила, не знала, що робити: наблизитися, заспокоїти, кликати лікарів, – але Валерій сам собі дав раду, повернувся до свого законсервованого стану нерухомості та мовчання.

– Скільки йому дають? – запитала Світлану мама, коли та повернулася з лікарні.

Світлані здалося, що вона повернулася з судового засідання, де Валерію зачитали вирок, що також було б страшно, але вирок його здоров’ю не вимірювався роками, скоріше навпаки – митями.

– Два тижні, максимум – місяць.

– Докурився… А якби тобі дістало розуму затримати його в родині, тоді б…

Приспів.

– Якби ти цінувала родину, чоловіка, тоді б…

Приспів. Із двома повторами. З кухні виповз Данило, схопився за голову і виголосив свій приспів.

– Дістали, дістали, – продовжувала шепотіти Світлана, коли син і мати розповзлися хатою.

Валерка помер о п’ятій ранку, всіх розбудив.

– Та чого ти з трусів вистрибуєш, раніше потрібно було вистрибувати, зараз йому то все байдуже, вгамуйся! Що там тобі робити? Без тебе розберуться! Гоношиться вона, бігає, тьху, дурдом! – розпочала повчання матір. Вона прокидалася на о пів на п’яту і вже не була заспаною, Валерій своїм відходом урізноманітнив її сумні пенсійні ранки, додав до меню, в якому були зелений чай, сухарик, вівсяна каша і повтор вечірнього серіалу, гостроти. Цього ранку матір забула кинути волоським горіхом по сусідській машині, яка щоразу заходилася у сигналізаційних схлипуваннях і розважала стареньку.

Данило, котрий вклався спати біля четвертої, стогнав і закладав вуха подушками. Світлана викидала з шафи чорний одяг.

– Не корчі з себе вдову, цей карнавальний костюм уже в іншої, Свєта, вгамуйся, ти виглядаєш жалюгідно і смішно! – уїдливо зауважувала мама.

Але Світлана знайшла чорну сукню, середньої довжини, складного крою, таку саму, як їхнє з Валеркою подружнє життя, і втиснулася в неї, вона не погладшала, хороші гени.

Алєся натомість була пухкою, нічого не могла вдіяти з ватними стегнами, котрі не маскували навіть широкі чорні штани та чорна розтягнута кофтина. Очі в неї були сухими, вона всім дякувала, невиразно, звично і скуто, наче приймала монетки на паперті. Світлані не вдавалося зупинити сльози, вони весь час струїлися обличчям, залишалися струмочками на пудровій поверхні лиця, розмазували макіяж, Світлана мироточила.

На поминках нічого не змогла сказати і сварила себе за це в туалеті, куди пішла умитися: чого мовчала, чого стільки плаче, невже нема чого пригадати, викрикнути навздогін? Слова бурлили глибинними водами десь усередині, але ніяк не могли пробитися або ж пробивалися сльозами і схлипами. Світлана уявила уїдливий вираз материного обличчя, вислухала кілька приспівів, іще раз умилася, вийшла в коридор курити.

– Спасибі, – почула когось тихого поряд.

Алєся.

– Чекаю на дев’ять днів.

Світлана кивнула, мовляв, буду обов’язково, але помітила, що Алєся спілкується з кимось іншим, а в її руках невідомо як опинився кульок із печивом і цукерками «Корівка». Вдовина магія.

Коли Світлана повернулася додому – прорвалися й слова. Вона бубоніла та бубоніла, жалілася, зізнавалася у коханні, розповідала про всі образи, про все те, що замовчувала, саме зараз викладала всі карти на стіл, вихлюпувалося все те, чого він не встиг почути, все те, що він не міг почути протягом їхнього спільного життя, бо Світлана ковтала слова не розжовуючи, кілька разів згадувала врятованих ними сонечок, навіщо – й сама не знала; Світлана погрожувала, Світлана молилася, Світлана розповідала про все сокровенне, про те, що зараз більше за все хочеться, щоб він прив’язав її до себе фартухом, щоб не відпускав, щоб не йшов. Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.

Смерть спрощує стосунки, прибирає всі страхи, приміряє, вирівнює, насправді несе любов і спокій, але забирає тих, для кого все це могло бути важливим за життя, не зараз, а за життя. І в цій несправедливості винна не вона, винний не Бог, винні тільки люди.

Алєся сказала, що поїде додому, в Білорусь, там мати, вона допоможе з дівчатками, матері – запасні якоря дорослих доньок. Тих, хто розлучився. Тих, хто овдовів. Тих, у кого просто немає іншого якоря.

– А моя матір не якір, а осиковий кілок, – промовила Світлана вголос.

Алєся здивовано пограла бровами, її личко було дитячим, круглощоким, рум’яним. Світлана відмахнулася, мовляв, не зважай, то все дурне. Алєся усміхнулася.

– Як ти? – запитала Світлана.

Алєся виглядала спокійною, на погляд Світлани, злочинно спокійною, ні, жінці не хотілося б, щоб Алєся телефонувала кілька разів на день та істерила, але це було б зрозумілішим. Однак Алєся була спокійною.

– Вчуся водити машину. Вчуся жити. Тримаюся за кермо. Тримаюся за життя. Знаєш, – Алєся торкнулася рукою Світлани, – він для мене продовжує жити, я відчуваю, що він десь поряд.

Світлана хотіла заперечити, обуритися, але раптом зрозуміла, що і для неї Валерій зараз сприймається живішим, ніж тоді, коли полишив її та Данила. Живішим і ближчим. Вона знітилася, бо розповісти це Алєсі не змогла.

– Я хочу тебе попросити. – Алєся знову переключила Світлану на себе.

– Давай.

– Ти можеш взяти до себе Мая? Він уже не скиглить, але дихає важко, гуляти не хоче, а я його забрати не можу, сама розумієш, а у притулок як здати – то він помре.

– Май, Май! – Світлана хлопнула долонею по стегну. – Май!

Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.

Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.

– Мам, я тебе люблю, – несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.

– Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, – продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.

Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.

Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».

Сергій Жадан

Шляхи сполучення (десята історія з «Месопотамії»)

На початку літа Боб звільнився з роботи, здав квартиру двом студенткам, що збиралися на літо лишатися в місті, й на отримані гроші купив собі квиток до Нью-Йорка. Мав на меті провідати дядю Алекса, татового брата, що більше десяти років тому перетнув Атлантику в західному напрямку й пустив коріння в благословенному Новому Світі. Боб теж час від часу ділився з нами планами на еміграцію, говорив, що тут, у цій печальній країні з поганою каналізацією та розбитими дорогами для того, аби зберегти душевну рівновагу, потрібно бути релігійним фанатиком. Або войовничим атеїстом. Боб шансів не мав, тому швидко зібрався, коротко попрощався з друзями, сусідами та далекими родичами й відбув нічним потягом у бік гіркого сутінкового Заходу. Обіцяв ділитися враженнями й не забувати про коріння. На щось більше ми й не розраховували.

Перший лист від нього прийшов лише за місяць. Не вибачаючись за тривалу мовчанку й не висловлюючи захвату з приводу побаченого, Боб відразу ж констатував: «З чого складаються наші розчарування? З надмірних очікувань і недостатньої витримки. Часто ми проживаємо найсолодші миті свого життя, навіть не здогадуючись про їхнє дійсне наповнення. Зазвичай нам куди простіше й звичніше надавати речам та явищам значення, що стосується перш за все наших передчувань, наших уподобань, наших претензій, проте аж ніяк не природнього для цих речей і явищ стану. Ми закохуємося у власні химери, ми розчаровуємося у власних фантазіях, ми жорстоко розлучаємось, а потім гірко побиваємось за нашими ілюзіями. Єдине, що нас у всіх цих випадках виправдовує, – ми справді при цьому любимо, щедро своєю любов’ю ділячись. Навіть якщо ніхто, крім нас самих, про це не здогадується. Навіть якщо про це не здогадуємось ми самі.

З усіх численних карколомних подій, що трапились зі мною від початку цієї дивної подорожі, найбільш болісна й найбільш невиправна сталася першого ж вечора. І все через мою нічим не виправдану любов до шляхів сполучення. Уяви собі, – писав Боб, – верхнє купейне в кінці вагона, чорнильний червневий вечір, вікна, прочинені в ніч, і тисячі солов’їних горлянок, що, здавалося, співають просто з платформи. Птахи, ліхтарі й павутина робили повітря липким, ніби цукрова вата, і, глибоко вдихаючи його, це нічне червневе повітря, можна було відчути на піднебінні солод ночі, палений цукор тепла.

Коли вони зайшли, я сидів і дивився в темряву за вікном. Навіть не розгледів їх спочатку. Світильник вихопив світле пасмо її волосся, підведені темним очі. Була десь мого віку, але мала, очевидно, пристойну роботу, що додавало їй солідності, себто зморшок під очима. Недбала, проте насправді дорога зачіска, легкий светр, джинси, кросівки. Головне – чорний портфель, напханий документами. Я чомусь подумав, що, якби їй трапилось тонути, вона б пішла на дно, не випускаючи цей портфель із рук. Втомлено привіталась, на мить затримавши на мені погляд. Зелені очі, гострі вилиці, серйозний зацікавлений вираз обличчя. Він зайшов слідом, виглядав менш притомно, проте більш солідно – літній піджак, біла сорочка, світлі брюки, фірмове взуття. Заніс велику торбу, мабуть, зі спільними речами. На мене навіть не поглянув. «Цікава пара, – відразу подумав я. – Не схоже, щоби були одружені, – надто вже він старанно вкладав торбу на горішню полицю. Скоріше за все, близькі приятелі. Себто сплять разом у вільний від роботи час».

Тут вона щось коротко йому нагадала, й він засміявся, легко торкнувшись її руки. Вона ледь помітно повела плечем. «Точно, – подумав я, – неодружені. Можливо, вибираються куди-небудь на вихідні, ховаються від світу, тікають туди, де їх ніхто не впізнає». Але тут задзвонив її телефон, і, доки вона копалася в портфелі, він подивився на номер, відповів. Привітався, вислухав, попросив передзвонити. «Та ні, – відразу ж здогадався я, – напевно одружені. Чого б це він відповідав на дзвінки з її телефону? Все з ними зрозуміло – нормальна пара, що якимось чином не перерізала одне одного з нагоди десятилітнього ювілею одруження. Всім добраніч», – подумав я і вже зібрався було лізти на свою полицю, аж раптом вона мене зупинила.

– Почекай, – сказала, – на, подивись.

І сунула мені свій телефон.

– Це я на відпочинку, – пояснила.

Я подивився – джинсові шорти, червоний купальник, стрункі ноги з ледь помітними синцями на литках. Схоже, вона ходить в зал. Або просто бігає.

– Гарне освітлення, – відповів я і спробував повернути їй телефон.

Її приятель якось нервово підвівся й вийшов до коридору. Мене за собою, втім, не покликав. «Ну добре, – подумав я, – і що далі?»

А далі вона сказала:

– Та ні, ти подивись далі.

І знову простягла мені телефон.

Що менше на ній було одягу, то довірливіше вона дивилась у кадр. Хто її, цікаво, фотографував? Помітно було, як на подальших фото стає тьмянішою її шкіра, як вибілюється на сонці волосся, як із часом вона звикає до сонячної погоди й солоного моря, стоїть біля нього, дивиться з острахом і захватом, ловить руками повітря, вичісує пісок із підхопленого вітром волосся, мимоволі прикривається руками, все ще когось соромлячись, відвертаючись у найбільш солодку мить, відступаючи назад, ближче до моря, з його хвилями й мушлями, подалі в сонячне марево, де її вже не можна чітко розгледіти, можна хіба що дофантазувати всі затемнення й просвітлення її легкого тіла, перепаленого сонцем, ніби трава у серпні.

А він у цей час усе ходив довкола неї, повертався в купе, намагаючись звернути на себе її увагу. А коли не виходило (а не виходило) – кидав на мене неспокійні погляди, в яких бачились мені й погроза, й рішучість, і навіть погано прихована лють. «Схоже, не надто добрі в них стосунки, – думав я, слухаючи її оповідь про тропічних риб і водночас розглядаючи її фотокарточки – на пляжі, в басейні, в душовій кабіні: одним словом, зовсім без нічого, хіба що з довірливою посмішкою. – Схоже, в цій родині вона визначає теми світських розмов. А що ж він? Коли саме він не стримається й викличе мене в тамбур для того, аби зламати мені носа?» Він натомість виходив у коридор, довго визирав у відчинене вікно, й нічні птахи, здавалося, сідали йому на голову, щойно потяг зупинявся коло чергової безіменної станції, освітленої апельсиновими ліхтарями. Сідали йому на голову й шепотіли на вухо, що, мовляв, чого ж ти не зламаєш носа цьому приблуді, чому не згодуєш його колійним псам? Він же бачив таке, після чого не зможе жити спокійно й безтурботно, він же тепер буде ходити за вами, як зомбі, потребуючи вашої крові чи, принаймні, уваги.

І навіть коли вона попросила мене теж вийти в коридор, аби вона могла переодягнутись, він усе одно розмовляв зі своїми птахами, навіть не повернувши до мене голови. І навіть коли я повернувся і зауважив, що під прозорою білою майкою в неї лишився хіба що медальйон, він мовчки пройшов за мною, промовисто подивився на мене й рішуче поліз на другу полицю, ніби натякаючи: все, чувак, вечір спогадів завершено, давай лізь нагору, лиши її в спокої з її телефоном. Бачив, натякав він, навіть я лишив її в спокої, хоча в мене куди більше моральних прав не лізти в ці вагонні сутінки, а просидіти до ранку там, унизу, поближче до неї. Я зрозумів цей його натяк, і внутрішньо навіть погодився з ним, і підвівся було з чужого місця, проте вона перехопила мою руку й продовжувала говорити, не відпускаючи мене, проте не сильно й тримаючи – саме так, аби я не міг піти й не міг заспокоїтись.

А по тому, десь опівночі, коли відчувати її дотик стало нестерпно і коли той, нагорі, демонстративно відвернувся до стіни і птахи, здійнявшись угору, тут-таки сіли рядком йому на ліву руку, а вона далі говорила без угаву про наболіле, так, ніби ми були з нею сто років знайомі, я таки підвівся й вийшов, лишивши, втім, за собою привідчинені двері, натякаючи їй: іди за мною, пасажирко, рухайся на світло, цієї ночі всі двері для тебе відчинено і всі коридори освітлено, лише зважся й не зупиняйся, доки він спить і нічого не знає, доки його заколисує залізничне птаство, не займатися ж нам цим тут – у тісному, пропахлому вогкістю просторі, давай, виходь, іди за мною.

Вона й справді прийшла. І цілувалась, ніби дівчинка, – довго й натхненно, так, наче хотіла мені довести, що вже все вміє, вже всього навчилася й тепер готова щедро ділитися отриманими знаннями. І хай тут не найкраще місце для подібних занять, і хай промені вихоплюють із тамбурного мороку чорну тканину ночі, і хай губи її починають боліти від цього цілування, їй усе одно немає за чим шкодувати, немає чого приховувати, ось вона вся тут, така, яка є, – нервове серце під тонкою майкою, тепле волосся між моїми пальцями, нічого вже не приховаєш, і не додаси нічого, і не зупиниш.

Але щойно я спробував торкнутися шкіри під її майкою, як вона все ж зупинилась. Відірвалась від мене, перехопила мій погляд у рваному ліхтарному світлі й повільно вислизнула назад, у коридор. Завмерши на якусь мить при порозі, ніби щось пояснюючи. «Ну ясно, – все відразу зрозумів я, – свято завершилось. Радості на сьогодні більше не відпущено. Це все, що вона могла запропонувати. Шкода, звісно, але що поробиш. Не йти ж туди за нею, не чіплятися ж до неї в присутності цього її приятеля. Вона ж не з тих жінок, до яких можна чіплятись у присутності їхніх чоловіків. Тож розслабся, – заспокоював я себе, – цей вечір для тебе безнадійно зіпсовано».

Проте що робити? Справді, що робити? Не повертатись же слідом за нею? Я ж не зможу заснути, знаючи, що вона поруч. «Хай собі спокійно засинає, хай усе буде так, як є», – думав я, печально ловлячи гарячими долонями жовті електричні спалахи. Простояв десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. Ближче до ранку повернувся. Навіть спробував заснути. Ясна річ, не заснув.

– Ти де подівся? – запитала вона зранку, сонно й невдоволено визираючи за вагонні фіранки. – Я чекала на тебе.

Приятель її знову блукав коридором, до чогось там прислуховуючись.

– Та все гаразд, – відповів я неохоче. – В тебе чоловік. Навіщо тобі це?

– Який чоловік? – образилась вона. – Це мій секретар. О боже, – кинула розпачливо, підхопила портфель, тицьнула мені до рук візитку, пішла на вихід.

Зайшов секретар, забрав решту речей, так само тицьнув візитку. Теж вийшов. Я перечитав. Юридична контора, офісний центр. Ясна річ, та сама адреса. Ясна річ, різні прізвища. Ясна річ, нічого особистого. Я так ніколи й не навчуся вірно відчитувати шрифти й знаки. Я так ніколи й не зрозумію всі ті написи і гасла, що трапляються мені в чужих щоденниках та детективних романах. Я нічого не знатиму про справжні бажання й сумніви, я нічого не винесу з випадкових розмов, я нічого не зможу дати взамін отриманій радості, я нічого не зможу взяти зі щедрих дарів, я нічого не зможу забути з почутих освідчень. Сонце буде оминати мене, як мандрівники оминають отруєні водойми. Рослини будуть пересихати в моїй присутності. Літні вечори триватимуть для мене безкінечно й нестерпно, розриваючи моє радісне безтурботне серце, ніби вивчені змалку хоробрі мисливські пси».

Галина Вдовиченко

Запах скошених кульбабок

– Цікаві факти! – вигукує Інна Максимівна. Вона у своєму віці читає без окулярів, надто старанно тримаючи неслухняними пальцями прим’яту газету. Непідключена система для крапельниці стоїть поруч в очікуванні медсестри. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст!..

– Цікаво, – озиваюся зі свого ліжка, відриваючись від книжки. Про найстаріший міст я чую від неї вже втретє, але навіщо моїй сусідці про це знати? Вона сприймає прочитане ніби вперше, радість її чиста та щира.

Інша сусідка по палаті, огрядна Оксана, вдень спить сидячи на стільці, склавши руки на животі й прилаштувавши три підборіддя на безрозмірні груди («Якщо я ляжу, то вже не встану»), а ввечері, після процедур, їде додому на таксі, не забувши створити на своєму місці ефект присутності: на тумбочці – апельсин, на спинці ліжка – яскравий рушник. Дочекавшись, коли донька Інни Максимівни, невизначеного віку руденька Ірина, поведе маму на УЗД, Оксана незграбно розгортається до мене всім тілом: їй дійсно дев’яносто, цій бабці?

Не маю жодних сумнівів. Вчора вона згадувала Харків двадцять восьмого року. Справді повірити важко: двадцять восьмого року минулого століття! Інна Максимівна пам’ятає готель, де вони тоді жили з мамою, батьком та старшим братом, і сусідів по коридору пам’ятає, ігри у готельному дворі і як мама виплітала їй маленькі кіски. У цих розповідях усе залишилося на своїх місцях: назви, імена, дати. Жінка їх пам’ятає лише тому, що це було дуже давно. Моя цікавість її надихає, додає красномовства, але вона остерігається видатися нав’язливою, тому зупиняє себе коротким: «А!» – з одночасним помахом руки. Облишмо, напевно означають ці вигук і жест, що вже там говорити! Коли їй було п’ять років, через той двір проходили цигани, і дівчинка-підліток, озирнувшись і затримавши на дітях уважний погляд, показала на неї пальцем: а ти, сказала, проживеш дев’яносто років.

– Що це було? Здатність побачити майбутнє чи вміння його запрограмувати? – міркує Інна Максимівна, згорнувши газету. – Хай там як, у найважчі часи я собі говорила: я проживу до дев’яноста років… Це було як дитяча гра: чик-чирик, я у домику… А! – помах руки, поплямленої старечою гречкою. – Коли мені нарешті виповнилося дев’яносто, я змінила платівку. І тепер кажу: я прожила до дев’яноста років, а далі як вийде.

Інна Максимівна делікатно відчуває момент, коли варто зупинитися, вона не втомлює розмовами. Та й говорить не стільки про себе, скільки про свій час. Вона взагалі з повагою ставиться до часу. «От і новий день розпочався», – сповіщає вранці. А вечорами: «Ще один день минув, спасибі цьому дню за все хороше».

Медсестрі ніяк не вдається проштрикнути їй вену. Моя крапельниця вже наполовину порожня, рука втомилася від нерухомості, а сусідці усе ніяк не можуть підключити систему.

– Попрацюйте кулачком, – робить своє медсестра, – ще… ще… Тепер затисніть… Добре.

– Ви, молоді, не вмієте радіти життю, – міркує Інна Максимівна, слухняно випроставши руку. – Рвете серце, поспішаєте, нервуєте. Навіщо? Чи варте те, заради чого ви так квапитеся, так біжите без зупинок, такої ціни?… Відчуваєте, як пахне скошеною травою?

Вона робить паузу, наче дає можливість перевірити. Пахне, ще й як, особливо тепер, коли зеленими ароматами завіває у палату. І веде далі:

– Сьогодні покосили кульбабки. Іра встигла чимало зібрати з-під носа газонокосарки…

З цим враженням – наполеглива донька рятує кульбабки – вона повернулася з прогулянки, її очі сяяли.

Для того щоб згадати, скільки років доньці та онуці, Інні Максимівні потрібно зосередитися. З цифрами останніх десятиліть у неї пішов розлад. До крововилива, запевняє, пам’ять не зраджувала – вона свій інсульт називає крововиливом.

– А! – коротко відмахується Інна Максимівна. – Не варто про це. За будь-яких обставин знайдуться у житті прекрасні моменти.

Тема хвороби між нами відсутня. Першого дня, познайомившись, ми поцікавилися одна в одної: а у вас що? І закрили тему.

– Набюстник! – сміється вона, шурхотить тепер уже журналом. Вона повсякчас розгадує кросворди, каже, це гімнастика для мозку, її порятунок і втіха. – Придумати ж таке: набюстник! Що це, як ви думаєте? Відповідь проста – це ліфчик. Я перевірила у відповідях.

Читати довгі тексти Інна Максимівна не може.

– Від такого задоволення довелося відмовитись! – констатує з прикрістю. – Але що зробиш! Добре, що кросворд прочитати можу. Хоча й тут іноді літери не слухаються, перекидаються на інші, маскуються та зникають, не одразу й відшукаєш.

– Ах, як смішно, – коротке симпатичне ги-ги. – Читаю дупа. Як?! Що таке? Як це розуміти? Тоді приглядаюсь як слід, а це лупа… Відчуйте різницю!

Вона сміється. Інсульт їй виставляє свій рахунок і свої обмеження, вона відповідає йому новими звичками та самоіронією, тримає під рукою це рятівне коло.

Іра приносить пиріг. Розгортає з провощеного паперу, ріже на шматочки й сидить, чекаючи на оцінку, схожа на відмінницю. Дуже смачно. Ніби медівник, але ще смачніший. Чи то після лікарняних каш починаєш тонше відчувати смак їжі? Побачивши нашу реакцію, Іра підхоплюється, береться пояснювати: до тіста додала меду з кульбабок і у кремі теж той самий мед. Або ж варення, хто як називає, це одне й те ж. Із задоволенням спостерігає, як ми наминаємо пляцок, милуємося ним і тягнемо до рота нові кавальчики. Вона зараз дуже подібна на свою маму. Її обличчя світиться радістю: догодила, здивувала. Ділиться рецептами – і меду, і пляцка, перепитує, чи правильно я записала пропорції. І не вимочуйте кульбабок, попереджає вона, гірка нотка має бути присутня. Без неї смак буде не той, надто солодкавий. Обов’язково має відчуватися гірчинка.

Після Ірининого «до побачення!» відкриваю роман на сторінці з закладкою – це пташине пір’ячко, знайдене у траві, чорно-біле з синіми полисками. Інна Максимівна занурюється у свої кросворди.

– Так, знаєте, прикро. Я ж знаю це слово. Воно десь є у моїй голові, але знайти його у тих закапелках, витягнути з глибин пам’яті не можу. Що значить вік!

– Та до чого тут вік? – не погоджуюся я. – У мене теж так буває – фурх! – і у найвідповідальніший момент раптом вилетить із голови назва або прізвище. Таке огидне відчуття, коли не можеш слова згадати. Наче готуєш на незнайомій кухні: де тут сіль? де лавровий лист? Тицяєшся туди-сюди. Коли знайдеш, воно вже не потрібно.

– Дуже противне відчуття, еге ж? – Інна Максимівна задоволено позирає на мене.

Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава й самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»

Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюсь, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування й уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати удвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не тяготить, а єднає. Довгі дні у лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.

− Жорстка полуничка, – лунає у тиші. – Що це таке, як ви думаєте?

− Скільки там букв? П’ять?… Тоді, напевно, порно.

− Як?

− Порно.

− Не знаю такого слова.

Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнювальні визначення.

– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно порно… Що б я без вас робила?

Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста у сухеньких кулачках, синці у згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:

– Все! Як нова копійка!

Знову зручно вкладається у ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці.

– Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води.

Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція і все таке, а тому що у жовтні народилася, 1923 року, у Харкові. А потім закінчила там інститут і потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна…

Ми говоримо про Харків 20-30-х років, про війну, про повоєнний Львів, про велику історію, і про індивідуальну історію конкретної людини та її родини, і про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка у ранньому дитинстві говорила по-німецьки. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі… Оповідачка уповільнює темп – це Харківський електромеханічний завод, пояснює… Жили у готелі, він потім став «Інтуристом». Діти бігали коридорами, грали разом на подвір’ї.

– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А у тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали… Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі у різних частинах парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. З початком війни відправив мене з малою в евакуацію, брат пішов на фронт, сам опинився у прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?…

– От ви кажете, як гарно пахне скошеними кульбабками, – змінює тему сусідка. – Не пам’ятаю, щоб я це говорила, але не заперечую, запах скошеної трави – один з найкращих серед усіх можливих.

– А нас трава врятувала від голоду. – Інна Максимівна підбиває подушки й відкидається на них. – Лобода, кропива, іван-чай, заяча капуста, ті ж кульбабки… Уявіть, Свердловськ, голод, базари порожні. Ні-чо-го. Усе, що можна, поміняли на хліб і борошно. Але мама казала: головне – до першої зелені дотягнути, а там заживемо. Вона з тої трави примудрялася готувати – трошки борошна до чогось додасть, напече оладок, з іншого суп зварить, і, ви знаєте, смачно було.

– Душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора… – цитує поетичні рядочки. – Бачте, дещо пам’ятаю. А колись, Боже мій, скільки я колись віршів знала напам’ять. А!

Фрамуга під стелею відкрита дні й ночі, ми її не зачиняємо. Особливо свіжо вечорами, коли я зі свого ліжка, відсунувши книжку, спостерігаю, як змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом – від блакитного до темного оксамиту. Під ранок повітря в палаті бадьорить.

– Вам не холодно, Інно Максимівно?

– Ні, мені добре, нехай… не зачиняйте…

Вона принюхується, чим пахне вулиця. І прислухається до усього навколо. Мої допитуються по телефону, що принести. Я нічого не хочу, кажу.

– Як це – нічого не хочу? – відкинувши свою делікатність, повчає мене сусідка. – Як це, не треба приходити? Людина повинна хотіти! До людини повинні приходити її рідні! Це найкращі ліки проти депресії.

Яка, кажу, збіса депресія. Ніколи не знала, що воно таке. Це просто душа не на місці. Збитим жужмом усе навалилося, лавиною пішло – не відітхнути, не перевести дух. І тільки чуєш, як воно, коли серце тремтить, наче упіймана пташка. Жодних метафор – лише прямий і точний зміст.

– А ви не піддавайтеся, – спокійно озивається сусідка. – Найслабшою та найвразливішою людина стає після потужної емоційної напруги. Не виснажуйте себе, не випалюйте душу. Скільки ж то часу мине, поки вона відновиться… Радійте малому. А далі життя зробить своє… От я сьогодні хруща бачила. Крила відстовбурчив, вуса-щітки наставив, повільно-повільно у повітря здійнявся, чогось сердитий, ж-ж-ж… Давненько я хруща зблизька не бачила. Про дитинство мені нагадав, настрій підніс.

На годиннику майже десята вечора. Сидячи на ліжку біля тумбочки, сусідка апетитно хрумтить солоним огірком, базікає по телефону:

– М’ясо з грибочками прекрасне. Ні, не хоче, – кидає на мене оком, – відмовилась. А мені смакує. Дуже смакує. Дякую. І лягаю спати цілковито умиротворена.

Пізня вечеря діє на Інну Максимівну як снодійне.

– Спасибі цьому дню за все хороше! – промовляє вона.

І за кілька хвилин уже тихенько посопує зі свого кутка. Усталені уявлення про шкоду їжі перед сном зруйновано, та й уся система здорового харчування під загрозою. Хто сказав, що їсти на ніч шкідливо?

– Ви сечу зібрали? – цікавиться вона вранці, крутить у руках чи то пляшечку, чи то вузьку баночку, видану кожному. – Як я сюди влучу, мені невтямки. – Проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючись на спинки ліжок. – Але ж спробувати можна?…

Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.

– Донечко, ластівко, – м’яко шелестить у мобілку… Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї: мамо, зарядка… мамо, твої вправи… «Годі вже! – сердилася Інна Максимівна. – Більше не можу! Вже п’ять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!..»

І ось тепер: донечко, ластівко.

Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Йдучи, залишає пакет із останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває – ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору.

І внучка у сусідки теж ластівка. З вигляду школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, вже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.

– Еге ж, – каже, – я побігла, – цілує бабцю.

– Біжи, ластівко, – відповідає бабця. – Ви якісь захекані усі, – проводжає її поглядом. – Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я її доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла.

У голосі – ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.

– Цікаві факти! – піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так…

Маленький привід для радості, один із багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани у Інни Максимівни такі: разом з донькою й онукою вона висадить на подвір’ї багатоквартирного будинку виноград. Південну «ізабелу». Пагін уже давно пустив коріння у трилітровій банці з водою, вона стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками і листям. Проте садити у землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабела», і він щоосені ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні, заохочує сміливців. Не Крим, не той клімат, але весь секрет у догляді. І у терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним – лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки.

…Йде додому, спираючись на руку онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися – її повсякденна звичка. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.

– Нічого не забули? – озирається Інна Максимівна. – Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! – Помах руки. Наче точка в кінці абзацу.

…Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не у кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя одразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав нас від світу, відтак я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що?… а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху і про яйця під майонезом, дуже голосно, так, наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.

– Тихіше! – гукнув хтось.

– Це до нас? – здивувалася сусідка. – Що за люди!.. А у вас що? З чим лежите? – І заходилася докладно звітувати про свої проблеми зі здоров’ям, з найдрібнішими подробицями.

Після безсонних годин я нарешті забулася під ранок важким сном. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері на подвір’я виявилися відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до м’яких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку – трава у росі. Від запаху скошених кульбабок залишився тільки спогад. Траву на газонах вчора зібрали, але під бордюрами ще в’януть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини – самотні, дивом униклі гострих лез, яскраві кульбабки.

Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити – видавати бажане за дійсне. Помахую руками, яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й рухливого. На зелених пуп’янках майбутніх квітів тремтять краплі дощу.

Велика радість – у малому.

Зараз повернуся в задушливу палату, скажу новій сусідці: так чудово на вулиці, чого ви тут сидите зачинені? Відкриймо жалюзі, опустімо ручку фрамуги… Тут немає протягів, гайда перевіримо разом.

А якщо вона не погодиться, то що ж, не біда. Більше гулятиму. Переселюся у цей чудовий зелений двір. Ще три дні – і на волю. Як там казала Інна Максимівна? За будь-яких обставин знайдуться прекрасні моменти. Вміти б побачити.

Олександр Гаврош

Жертва любові

1

– Ми, здається, проїхали, – блиснув зубами голомозий водій у темних окулярах, що надавали йому мафіозного вигляду, і, обернувшись, почав поволі здавати назад. – Так-так, це через кілька будинків, он біля тієї високої берези.

На неширокій вулиці, яка тепер служила за трасу, рух був вельми жвавий. Автівки з гуркотом пролітали то в один бік, то в другий поміж двома рядами хат, хатинок і палаццо, які закуталися в рятівну від спеки зелень. Адже село розташовувалося на узбережжі моря і давно було «землею обітованою» для численних одпочивальників, яким не по кишені курорти та санаторії. А тут, знявши кімнатку, можна було отримати те ж саме море і пляж за доступнішою ціною.

Голомозий прицмокнув язиком, глибоко видихнув повітря і вимкнув двигун.

– Приїхали! – підморгнув він тонкому, як тростина, білявому хлопчині на задньому сидінні і поклав руку на коліно жінці, що сиділа побіч нього. Та усміхнулася куточками уст, але її погляд ховався за чорними шкельцями окулярів. І тому в слові «Міша!», яке вирвалося з повних жіночих губ, не можна було без погляду прихованих сивих очей достеменно розібрати інтонацію: чи то грайливу, чи то застережливу, а то й – осудливу.

– Дід буде радий як слон. – Водій вискочив із автівки і заходився відчиняти багажник, де були гостинці з нагоди несподіваної зустрічі.

– Петре Юхимовичу! – загорлав гість із Одеси, несучи в руках велетенський кавун. – Зустрічайте подорожніх!

Пляшку горілки і м’ясні делікатеси, вже нарізані й акуратно запаковані в супермаркеті, ніяково тримав у руках білявий парубійко. Він помітно нітився, що видавало в ньому вчорашнього студента, і несміливо пройшов через відчинену металеву хвіртку на подвір’я. Попереду височів будинок незвичної в цих місцях форми. Це була явно нетипова споруда: простора, квадратна, з великим балконом, що виходив на вулицю, з декоративним оздобленням зеленою плиткою, яка застигла в геометричних фігурах на стінах. Загалом будівля справляла приємне враження, хоча й тягнуло від неї колишнім життям, не теперішнім.

Господар сидів на затишному подвір’ї в затінку виноградного листя у пластмасовому кріслі за таким же пластмасовим червоним столиком. Притримуючи однією рукою старі окуляри, він схилився над книжкою.

– Ви тільки полюбуйтеся, людині – вісімдесят п’ять років, а вона все ще продовжує працювати над собою! – гучно мовив голомозий. – Вічний учень, як казав уже не пам’ятаю хто.

Старий відірвав велику кулясту голову від книжки і спробував розгледіти своїх гостей. Він уже давно недобачав.

– Не впізнали, Петре Юхимовичу? – голосно реготнув водій. – Значить, багаті будемо!

– Це ти, Мішо? – невпевнено перепитав господар, змахнувши рукою.

– А хто ж іще, пане Петре! – заходився обіймати голе старече тіло одесит, плескаючи по опущених плечах господаря. – Он гостей вам привіз: молоду художницю Тетяну й уявіть собі – журналіста, який візьме у вас інтерв’ю.

– Журналіста? – здивувався Петро Юхимович, і від хвилювання його нижня губа затряслася. – А для чого? Ти ж знаєш, що я давно поставив хрест на своїй долі.

– Ні-ні, пане Петре! Україна має знати свої таланти! Ваше життя є прикладом для всіх нас. – Міша задоволено ощирився.

– Так-так! – нарешті подала свій дзвінкий голосочок Тетяна, якій було вже за тридцять. Її видовжене доглянуте обличчя, капелюх із соломки, перев’язаний червоною стрічкою, легенька білосніжна сукня, що облягала розквітле тіло по формі, видавали в ній людину зі смаком. – Я давно хотіла з вами познайомитися, адже стільки чула про вас від Міші!

– Дуже приємно! – торкнувся простягненої м’якої жіночої долоні господар, і його голос аж зірвався на хрип. – Це велика радість для мене. Адже у нас майже ніхто не буває. Почувайтеся як удома!

– А це наша акула пера! – плеснув по плечу білочубого Міша, який у художницькому середовищі Одеси був відомий не стільки своїми картинами, скільки рідкісним талантом усе вирішувати і бути всюди за свого. Одне слово, незамінний діяч. Його і в спілку прийняли радше не за майстерність, а просто без Міші, як його всі по-панібратськи кликали, було як без рук. Як хтось влучно підмітив: вміти жити – це теж талант.

– Степан, – офіційно представився хлопчина, кивнувши поважно головою.

– Петро Юхимович, – подав тремтячу руку старий. – Чи не замолода ваша акула пера? – блиснув посміх із сивих кущуватих брів.

– Пане Петре, це той випадок, коли кажуть: із молодих, та ранніх. Стьопа був на практиці в Одесі і так сподобався редакції, що його запросили на роботу. Тож сьогодні він працюватиме з вами. Буде досліджувати вашу творчість, так би мовити. А ми з Тетяною подамося на море. Я ще цього року й не купався порядно. Ви не проти, Танюшо?

Художниця знітилася і не знайшлася що одказати.

– То спочатку треба перекусити з дороги! – заметушився старий. – Оксано! Де ти там? У нас – гості!

Із кухні, що знаходилася в цокольному поверсі, вигулькнула голова дружини господаря. Літня жінка, але значно молодша від чоловіка, вийшла на подвір’я, витираючи спрацьовані руки білим вафельним рушником.

– Бачиш, не забувають старого, – зітхаючи, кивнув головою на прибулих Петро Юхимович. – Ану придумай нам щось до рота кинути!

2

На обіді, який затягся і був присмачений розсольником і численними тостами, що виголошував Міша, поки пляшчина білої цілком не спорожніла, було весело й гамірно. По-перше, в одесита рот не закривався, так і сипав різними байками та кумедними випадками з життя, а по-друге, господар справді виявився, попри свій поважний вік, людиною товариською і дотепною. Він сходився з незнайомими з перших слів, що виказувало в ньому чоловіка бувалого й мудрого.

Після третьої чарки сорокалітній Міша, який свою джентльменську увагу спрямував на сусідку Танюшу, під столом непомітно для інших поклав їй на коліно свою важку долоню. Вона її одразу і рішуче прибрала. Але коли одесит, зблиснувши золотим зубом і виголошуючи чергову здравицю «патріархові українського малярства», повторив спробу, Тетяна тільки сіпнулася й застигла непорушно, переповнена гарячою хвилею, що накрила її з головою.

Їй стало млосно, чи то від спеки у тридцять вісім градусів у тіні, чи то від непереборного бажання, що йшло від цього невгамовного чоловіка. Адже вона кілька років, як була розлучена, і тепер жила з матір’ю в маленькій квартирці у сусідній області. Дітей у них із колишнім так і не з’явилося, що, можливо, і було причиною їхнього невдалого шлюбу, який врешті-решт звівся до гаркання одне на одного та биття подарованих на весіллі сервізів.

Новоспечений журналіст хоч і випив одну чарку за знайомство, але уважно слухав і час від часу щось записував у синьому блокнотику. Схоже, це справді була майбутня акула пера, настільки вона зосередилася на роботі. Почувши щось незвичне, Степан широко розплющував очі, кумедно сіпав бровою і промовляв упівголоса: «Ого! Оце так!» – і шурхотів надгризеним олівчиком, аж вдавлюючи слова у розграфлені на клітинки сторінки.

По обіді Міша запитав господаря, чи ласкаво дозволять їм сьогодні тут заночувати, адже після такої бучної оказії він не ризикує сідати за кермо. А так вони ще й морем встигнуть натішитися – сьогодні ввечері й завтра вранці.

Петро Юхимович з розумінням посміхнувся:

– Аякже, Мішенько! Ночуйте, коли ласка! У нас якраз дві кімнати вільні.

Міша непомітно підморгнув Тетяні, від чого ту залила густа червона барва. Хвала Богу, що темні окуляри були поруч – на доладній русявій голівці, тож вона їх квапливо опустила на очі.

3

Після недовгого пообіднього сну, коли у найвищий градус спеки все довкола завмирає і лише повітря тремтить від південного сонця, гості й господарі затишного будиночку на вулиці Приморській приходили до тями.

Тетяна, що мала вищу художню освіту і пильно слідкувала за виставками й фаховими журналами, котрі можна роздобути у звичайному обласному центрі, здивовано розглядала кімнату, в якій лежала на широкому ліжку. А точніше – ковзала поглядом по двох десятках невеликих картин, якими були густо всіяні стіни. Судячи з бронзових рамок, це були давні роботи господаря, але виглядали вони надзвичайно свіжо.

Хата під солом’яною стріхою, сільська піч із хлопчиком, вишивальниця у зеленій хустці, босоногий пастушок, автопортрет господаря, коли йому було удвічі менше літ, ніж сьогодні, – все це не давало погляду ковзнути байдуже по стіні. Воно зупиняло його давно зниклим світом і змушувало топтатися по полотнах, вишукуючи все нові й нові подробиці.

«Ти диви! Оце тобі дід!» – мовила про себе жіночка і, припіднявшись на лікті, оцінююче глипнула у дзеркало навпроти ліжка й заходилася поправляти зачіску. Тут її думка мимохіть торкнулася сильної, м’язистої фігури голомозого Міші, і в грудях їй знову стало гаряче. «От халепа! – зітхнула вона. – Він точно одружений, гульвіса клятий!»

Із-за стіни долинали голоси і гучний сміх одесита. Очевидно, всі вже попрокидалися і жартували. За чверть години одесит із художницею попрямували вулицею до повороту, за яким курна польова дорога вела до моря. Воно було неподалік, і в повітрі вчувався його солений густий пах.

Натомість вчорашній студентик, поклавши перед Петром Юхимовичем чорний лискучий диктофон, влаштував йому справжній допит. Адже поки Міша, розморений горілкою і спекою, похропував, Степан, сидячи по-індуськи на сусідньому ліжку, строчив своїм недогризком запитання у блокнот. Вигляд юнак мав задоволений, ледь не тріумфуючий, адже відчував, що матеріал йому трапився незвичайний і стаття буде не просто вдала, а й певною мірою сенсаційна.

Господар мав чудову освіту: закінчив не тільки художнє училище, а й інститут у Москві. Його вчителями були визнані майстри пензля СРСР, лауреати всесоюзних премій, класики, чиї роботи покоїлися в музеях. Тож чому дивуватися, що картини Петра Юхимовича вражали яскравістю кольорів, соковитим мазком, якоюсь небуденною силою і світлістю.

Степан мнув свого білого чуба, і протягом їхньої двогодинної розмови його не покидала одна думка. Нарешті він зважився її висловити.

– Пане Петре, ваше життя таке цікаве, – почав він здалеку. – Вас долучали до роботи і в театрі, і навіть у кіно. Ви мали в Одесі чудову роботу, квартиру, але все покинули і перебралися сюди, на берег моря – подалі від мирської суєти. Я не можу зрозуміти однієї речі – чому про вас ніхто не знає? Адже ви – справжній скарб!

Видно було, що Степан розхвилювався. Його голос наприкінці зірвався на фальцет.

Петро Юхимович мовчав, прикривши велику голову з невеличкими залишками сивого волосся по боках порябілою від старості долонею. Його бліді губи з домішкою синюватої барви ледь помітно трусилися.

– Так, я знаю, що заслуговував на більше, – промовив стиха він. – Але не завжди так стається, як нам хочеться.

– Але чому ж менш талановиті за вас отримали і звання, і премії, а ви навіть не стали членом Спілки художників?! Це ж несправедливо!

Господар усміхнувся. Наївність молодого новинаря обеззброювала.

– Мені завадила моя невіра у власні сили, – нарешті після паузи видихнув старигань. – Я весь час сумнівався: чи правильну я вибрав життєву дорогу? Чи вмію я малювати? Чи те малюю, що потрібно? Ви знаєте, що таке – постійно сумніватися?

Степан був заскочений запитанням, адже мав перед собою чітку візію власного життя і навіть поетапні кроки до сходження на омріяну вершину.

– Але чому?! – вигукнув він. – Чому ви сумнівалися? Адже у вас усе виходило! Ці роботи, – тицьнув він олівцем на стіну, на якій висіло кілька великих живописних полотен, – навіть мені, далекому від мистецтва, говорять про ваш талант. А Михайло з Тетяною від них просто у захваті!

– Сумніви! Сумніви пожерли моє життя, – зітхнув дід і махнув знесилено рукою. – Від цих сумнівів я втік аж сюди. Але від себе не втечеш! Поскидав роботи на горище і на довгі роки забув, що я – художник. Вирощував виноград, троянди, завів теплиці. Аж поки випадково не познайомився з Мішею.

– І він знову витягнув ваш талант на Божий світ! Так, пан Михайло розповідав нам цю трагічну історію. Казав, що чимало робіт попропадало під дахом від дощу і спеки.

Петро Юхимович мовчав, сумно хитаючи головою. Його зсутулене зів’яле стареньке тіло, схилене над столом (одягнутий він був лише в блакитні шорти і коричневі м’які капці), викликало жалість.

– Звідки у вас така нутряна невпевненість? Мусила бути якась причина! – допитувався Степан, увійшовши в раж. – Пригадайте дитинство! За Фрейдом, причина мусить критися саме там.

– Н-не знаю, – знизав плечима дід і замовк, втупивши погляд у невидиму точку.

На щастя, незручну паузу порушив сміх знизу. Це з моря поверталися купальники. Вони весело джерґотіли, підіймаючись дерев’яними східцями, і з того, що Тетяна весь час жартома уникала руки Міші, який прагнув її обійняти, було ясно, що переповнений пляж відклав любовну інтригу бодай до вечора.

Степан невдоволено наморщив чоло і вимкнув диктофон. Петро Юхимович, зраділий такою несподіваною розв’язкою, плеснув у долоні:

– Ох, і намучили ви мене, Степанку! Ще нікому я стільки не розповідав про себе, як вам!

– А ми?! – вдавано-ображено зморщила милого носика Тетяна, спершись об одвірок. – Ми теж хочемо почути вашу історію!

– Тут без пляшки не обійтися! – підморгнув Міша і дістав із відтягнутої кишені шортів пляшчину червоного винця.

4

Ніч видалася задушною. Петро Юхимович прокинувся від шурхоту за стіною. Його часто мучило безсоння. Який там сон у такі роки? Він важко сів на ліжку і віддихався. За стіною хтось шепотів, вовтузився, наче відбувалася потаємна боротьба.

– Ти ж одружений! – долинув голос Тетяни.

– От балабол! – усміхнувся господар і поволі піднявся на тремтячі ноги. Він увімкнув настільну лампу й почалапав із кімнати у коридор. Серед ночі він часто вставав, бо давно мучився простатитом. Жінка спала у цокольному поверсі, де було прохолодніше.

За стіною звуки одразу стихли. На зовнішніх дерев’яних східцях, зроблених, як і весь будинок, його вправними руками, Петро Юхимович присів. Несподівана думка, наче електричний заряд, проштрикнула мозок, і перед очима проплив давній спогад.

…Він, дванадцятирічний хлопчина, лежить із мамою в ліжку. (Чомусь вони спали саме так: молодший на два роки брат із батьком, а він – із ненькою.) Крізь невелике вікно у низькій хаті вже засівається Божа днина. У кімнаті, окрім стола, печі, де мати випікає раз на два тижні хліб, і довгої лади під вікном, у якій зберігається парадний селянський одяг, більше нічого нема.

Малий Петрик не спить і з жахом чекає ранку. Бо знову наробив шкоду. Він не знає, звідки це до нього вхопилося. Вже начебто старший легінчук, ходить до школи, де добре вчиться, аж тут така ганьба. Видав, це почалося відтоді, як тонув у ріці. З того часу, як тільки йому сниться вода, він…

Мати вже порається по хаті, з грюкотом соваючи горщиками. Жилавий висохлий батько з невеличкими чорними вусиками вже, певно, сперся на ковбицю і ріже дерево своїм теслярським інструментом. Замість лівої ноги в нього протез, який він власноруч вистругав із липи. Після тої зими, коли батько підслизнувся і розбив коліно об сокиру, що привело до гангрени (яке там лікування в домашніх умовах!), він іще більше затаївся й озлобився. І так небагатослівний, тепер він видавав хіба що накази: «Дай!», «Принеси!»

Мати була наче лагіднішою, але постійна боротьба за шматок хліба очерствила її душу. Вона нічого не знала в житті, окрім роботи. Хіба що той час, коли юнкою служила у міських панів, був для неї трохи світлішим і безтурботнішим.

– Ну доки будеш боки вилежувати? – гукає вона Петрику. – Диви, вже де сонце?

Хлопець чує її, але вдає, що спить, хоча повіки його дрібно тремтять. Може, сьогодні його пронесе?

– Петре, вставай! – кидається на нього менший брат, починає його шарпати, але за хвилину гидливо забирається геть.

– Мамо, він знову… – недомовляє Миколка.

– Що? – плескає долонями мати і рукою намацує тугого ременя, що висить на цвяшку біля вікна. – Ах ти ж сикля мала! То скільки я з тобою буду мучитися?!

– Мамко, не бийте! Я більше не буду, – схоплюється на рівні Петрик.

– То знову тепер мені солом’яник прати, а солому – на гній?

– Мамко, я не винен! – випручується з міцних материнських рук хлоп’я, над яким уже занісся в повітрі ремінь. Але мати дужча.

За хвилю з хати чути ритмічне важке хекання, ляскіт грубої свинячої шкіри та голосне дитяче йойкання. Батько тільки сердито плює набік і ще лютіше заходжується стругати корито…

«Боже мій! Боже мій! – прошепотів Петро Юхимович, вражений здогадкою. Тремтячою рукою він схопився за перило, пробуючи піднятися, але ноги його не слухалися. – Мамо-мамо, що ж ви наробили?!»

Довкола заливалися цвіркуни. Із неосвітленої кімнати для гостей, де спала молода обдарована художниця Тетяна, ледь чутно долинало рівномірне поскрипування ліжка…

Яна Дубинянська

Остров

– А мы полетим на Остров!

Смотрю на них на всех – а они на меня не смотрят, один только Сашка. Строят свою дурацкую крепость, ее уже завтра не будет, по утрам в песочнице никогда не бывает крепости. А остров – настоящий!

– Он очень красивый. Вот такой!

Поднимаю палочку и рисую. Стараюсь, чтобы получилось, как на той картинке у папы в компьютере. Круглый, с маленькими озерцами внутри.

– Как сыр?

Танька – дура. Какой еще сыр? Просто в компьютере картинка была цветная.

– Сама ты. И там водятся птички! Желтые, и зеленые, и красные, и синенькие…

– Поймай синенькую! – просит Сашка. – И привези.

Он хороший. Я бы взяла его с собой, но у него очень строгая бабушка, она не отпустит. И вообще, мама говорила, мы даже Тяпу не берем, оставляем у тети Наташи.

Сашка смотрит. Отступает чуть назад, прямо на стену и башенку крепости, Танька орет, но он не обращает внимания. Смотрит на меня.

– Постараюсь.

Мама говорит, если не знаешь точно, ничего нельзя обещать.

– И что ты там будешь делать?

– Я же говорю. Это орнитологическая программа, Дима будет…

– Я поняла. Я спрашиваю, что там будешь делать ты?

Видео подвисает, и мамино лицо идет кубиками, словно в той компьютерной игре, из которой не вылезают старшие дети. А голос продолжает звучать с отчетливыми нотками обвинения:

– Целых пять лет!

– Да то же самое, что здесь. Писать статьи, колонки… Мам, я же давно работаю удаленно, какая мне разница? А там очень красиво, ты же видела фото. Еще у них сайт есть, он по-французски, но ролики потрясающие, посмотришь… Я тебе брошу ссылку.

– То есть мы не увидимся пять лет.

– Почему? Оттуда тоже можно выходить в скайп.

– Скайп, сайт, ссылки… Ты живешь в каком-то искусственном мире и считаешь это нормальным! А мне уже слишком много лет. И я не могу считать нормальным, что меня на пять лет лишают дочери и внуков! Это ведь очень далеко? Я же не смогу к вам туда приехать?!..

– Мама… но ты же к нам и так не приезжаешь.

Димка последние дни такой, что страшно дотронуться. Вздрагивает, взвивается, спешит отодвинуться подальше – и смотрит, еле сдерживаясь, стиснув зубы. А другие женщины, смешно, для расслабления делают своим мужчинам массаж.

– Справки на детей готовы?

– Из школы да, и Анечкин обходной сегодня закрыли. А к педиатру за эпидокружением послезавтра.

– Опять затягиваешь до последнего?

– Они же действительны только три дня, Дим. Не волнуйся, все будет.

– Мне твоя Алина заявила сегодня, что никуда не поедет. Что я не имею права ей приказывать.

– У нее здесь подружки, гимнастика… Понятно, это стресс. Ничего. Зато Анечка очень хочет! Вчера в песочнице рассказывала детям про Остров, рисовала даже… смешная такая.

Димка не улыбается.

– Вот увидишь, завтра и Никита заявит, что я чужой дядька и не имею права за него решать.

– Никита такого не скажет.

– Но подумает, какая разница… Лучше бы я поехал один.

Димкина спина – квадратом на фоне широкого монитора. Напряженные плечи, ритмичная жилка на шее; не приласкать, не прикоснуться. Загружается заставка: огромное бирюзовое море снято с высоты птичьего полета, вокруг Острова – многослойная кайма подводного рельефа, уходящего в глубину. Димка не хуже меня знает, что по этой программе едут работать с семьями, это даже не привилегия, а условие. Валька полетел сразу после свадьбы, с молодой женой… у них, кажется, кто-то родился там, на Острове…

Надо позвонить Вальке. Правда, вечно я откладываю до последнего.

Димка заходит в орнитологический раздел. Листает немыслимой красоты картинки, одну за другой. Желтая птица с большим черным клювом, забыла, как ее по-латыни, красная птица, зеленая птица, синяя птица… Это его успокаивает. Лучше не трогать.

Я прочитала об Острове все, что сумела нагуглить.

Уникальная экосистема, заповедник мирового значения, семнадцать пресноводных озер, джунгли и мангровый лес, сотни эндемических видов, и это одних только птиц, десятки редчайших, чей отсчет идет на пары… Считать отдельные особи в дикой природе бессмысленно, они же не дадут потомства. Не иначе, поэтому на Острове считают попарно и людей.

Программа, на которую подавался Димка, – и никто не верил тогда, что он выиграет, моя мама в первую очередь, – комплексная, рассчитанная на подготовку не просто профильных специалистов высочайшего класса, но и, как они пишут, заточенных под местную специфику, вписанных в экосистему. Первый год – обучение. Со второго – допуск к исследованиям в качестве ассистента, а дальше как он себя покажет, профильный специалист.

А от его семьи, присутствие которой обязательно, не требуется ничего. Просто жить, постепенно врастая в экосистему. Целых пять лет.

Индустрии развлечений на Острове, конечно, нет – ну да кому она нужна в наше время, когда любые развлечения можно найти в Сети, а с Интернетом там все в порядке, я уточняла, мне нужно для работы. Но школа действует, при ней спорткомплекс и развивающие кружки, а для выпускников предусмотрена стажировка в исследовательской программе по выбранной специализации. Никите пригодится, он закончит школу там, на Острове.

Мой сын, кстати, очень загорелся всем этим, Димка зря переживает из-за него. Мы с Никитой вчера целый вечер торчали перед монитором, голова к голове, смотрели ролики и слайды, а далеко за полночь полезли искать Остров на Викимапии – но комп, как назло, начал виснуть, а мы уже и сами подвисали и зевали вовсю; бросили, решили: потом.

– Поезжайте, – говорит Валька. – Там красиво. Что будешь?

– Кофе. Капучино.

– А посерьезнее? Ликеру, коньячку?

Валька – точно такой же, как всегда, сколько я его знаю. Мальчишка. Лопоухий и глазастый, худющий, без малейших признаков мужской солидности под тонким свитерком. Очень коротко стриженый; я не сразу замечаю, что у него уже совсем седые виски.

Меня разбирает нетерпение:

– Давай, показывай!

Валька роется в карманах. Его ноут занимает две трети столика, и бедная официантка не знает, куда ставить мой кофе и Валькин коньяк.

– Вот черт… флешку забыл. Ну да ты наверняка их видела, половина фотобанков по Острову – моя работа.

– Ну тебя. – Мне правда обидно почти до слез. – Я хотела посмотреть настоящие. Не те, что для фотобанков.

– А вот это ты зря. На Острове все настоящее. Снимать по-другому там тупо нельзя. Не получается. Ну, за встречу!

Залпом выпивает бокал и показывает официантке условный знак, будто они принадлежат к общему тайному ордену. А когда-то Валька был самым молодым и единственным непьющим оператором на канале… давно.

– А твоей жене понравилось?

Пожимает плечами:

– Естественно. На Острове всем нравится. Не переживай, все будет хорошо.

– С чего ты решил, что я переживаю?

– А с чего ты мне вдруг позвонила?

Ему приносят новый коньяк, и Валька берет его прямо с подноса, облегчая официантке работу. Замечаю, что на его тонкопалой мальчишеской руке нет обручального кольца – впрочем, для Вальки неудивительно.

– Ты прав, и мне стыдно. Надо чаще встречаться… У тебя кто, мальчик или девочка?

– Не помню.

Вскидываю глаза. Валька пьет, и не видно, смеется он или нет, а по голосу и не скажешь.

– Мы развелись, – поясняет он. – Как вернулись, так сразу и разбежались. Она хотела остаться там, не верила, что нельзя. Думала, мне достаточно стукнуть где-нибудь кулаком по столу. Малого не показывает, даже издали… парень у меня. Мальчик. У тебя ведь, кажется, тоже парень, большой уже?

– Четырнадцать лет. И две дочки… – Вижу, что ему совсем неинтересно, пустопорожняя информация, белый шум. – Валька, а ты сам не хотел?…

– Что? Остаться? Хотел, конечно. У них так и задумано.

– У кого?

– У них, на Острове…

Звонит Валькина мобила, он отвечает отрывисто и односложно, делает официантке новый условный знак, и через полминуты она кладет счет на крышку захлопнутого ноутбука. Непонятно, действительно ли это экстренно важный звонок, требующий от Вальки резких движений, или так, удобная точка в затянувшемся разговоре.

Он поднимается из-за стола, я встаю тоже. Напоследок легкий, незначащий вопрос:

– Валь, а ты случайно не помнишь, какие там координаты? Ну, географические, широта-долгота… А то вчера искали с сыном на карте…

– Координаты? Острова?

Он удивлен, вопрос и правда идиотский.

– Посмотри на сайте.

– Смотрела, там, кажется, ошибка…

– Прогугли, значит. Не помню.

Димка не спит. Он уже которую ночь не может заснуть чуть ли не до утра, и прежний наш безотказный способ не работает, у него не получается ничего, и становится только хуже. Сижу за компом, периодически массируя веки. Сумасшедший был сегодня день… но зато все бумажки готовы, теперь только уложить вещи. Бесконечный список таблицей на пять столбиков, надо распечатать, последние забытые пункты допишу от руки… Завтра, сегодня уже поздно жужжать принтером.

Все будет хорошо. У Димки – пять лет интересной работы. А у детей – и это главное, ради чего я, собственно, его тогда и подбила, узнав от уезжавшего Вальки о том, что бывает Остров, – тотальное расширение горизонта, слом всяческих шаблонов и стен, совершенно иной уровень свободы. После Острова им будет принадлежать весь мир; Никита уже сейчас это понимает. И даже Анечка, моя малышка, моя солнечная радость, откуда-то знает, что так будет.

У меня же, по сути, ничего не изменится. Просто другое место. Далекое и очень-очень красивое.

Красная птица с лиловым хохолком. И правда, надо же, а я и не замечала, Валькины инициалы в углу снимка. Зеленая птица. Синяя птица…

Захожу на Викимапию, сегодня она летает, создавая полную иллюзию власти над пространством. Задаю координаты: столько-то градусов и минут южной широты, столько-то – западной долготы. Все правильно, я перепроверила и уточнила. Режим аэрофотосъемки. Приблизить. Еще приблизить.

Никита вчера сказал, что, наверное, он просто очень маленький, этот Остров. И что в день съемки в той части океана могли быть облака…

Или что-то проглючило, показало не совсем то место. Уменьшаю масштаб, двигаю туда-сюда мышкой – сплошную океанскую гладь.

– Я же тебе говорила.

Заспанная Алина щурится, хлопает спутанными ресницами. Сколько раз я просила ее не заглядывать в монитор мне через плечо.

– Нету никакого Острова!

Я не говорю маме, но я боюсь. Очень-очень боюсь и не хочу уезжать.

Сегодня я последний раз в песочнице, и со мной не играет никто. Даже Сашка. Они просто завидуют, говорил папа, завидуют тебе, Анюта, потому что их никто не берет на Остров. Но это неправда. Со мной не играют потому, что меня уже как будто нет. Все знают, что завтра я не приду. И послезавтра, и никогда. Меня нет и не будет.

– Сашка… Саш…

Он копает канаву в песке и не смотрит на меня.

– Я привезу тебе синюю птичку.

Оборачивается:

– Не вези. Мне бабушка не разрешает.

И опять начинает рыть, разбрасывая песок так, что он сыплется мне на волосы, мама будет нервничать, ведь уже некогда мыть голову, завтра мы встаем рано-рано, и поэтому ложиться будем тоже рано, еще до мультиков. И вообще, мама теперь все время нервничает. И папа.

Зачем он нам нужен, этот Остров?!

– А мою белую куртку?

– Уложила, Дим.

– А билеты где?

– В синей сумочке, вместе с документами. Я ее отдельно понесу. Давай спать.

– Будильник поставила?

– Вот. И еще на мобилках, на всякий случай. Правда, надо хоть немного поспать, Димка… Все готово, от нас уже ничего не зависит.

– Так не бывает.

– Чтобы все было готово?

– Чтобы ничего не зависело… Знаешь… а может, забьем с прибором на этот Остров?

– То есть?!

– Я тебе не хотел говорить. Я же наводил справки. Хотел с кем-нибудь списаться там, поговорить по скайпу… У них на сайте список орнитологов – ни одной знакомой фамилии. За три пятилетия! Ну допустим, мы тут на периферии, международные связи ни к черту. Но я отправил ссылку Стюарту в Канаду – он тоже никого не знает! Какие-то левые люди. А может быть, и вообще никаких людей… так, буквы.

– Туда едут в основном молодые специалисты. Без мирового имени. И всегда же можно прогуглить…

– Перестань. У нас очень узкое сообщество, нереально, чтобы никого вообще не знать… Тем более Стю, он же постоянно по конференциям. А страничку в Вики и еще пару десятков на поисковый запрос легко сварганить за три минуты.

– Димка, ну это вообще…

– У нас дети. И прежде чем лететь неизвестно куда, я хотел бы поговорить хоть с одним человеком, который оттуда вернулся.

– Я говорила. С Валентином.

– Он не ученый, твой Валентин. Он фотограф.

– Ну и что?

– Ты правда не понимаешь? Его наняли именно для того, чтобы разрабатывать миф об Острове. Все эти красивые картинки, фотобанки… На что они и заманивают людей.

– Дим, ну что за конспирология? Кто заманивает, зачем? Если ты о торговле людьми, то существует масса куда более простых и действенных схем. Не так уж много народу подается на Остров… Подумай логически: какую ценность и для кого можем представлять конкретно мы? Понятно, если б мы были семьей олигархов или, скажем, наши знания можно было бы использовать в военном или преступном бизнесе… ну я не знаю, физика, химия, программирование, высокие технологии… Димка, ты орнитолог. Я очень рядовой журналист. Ради нас – и такой креатив, столько усилий?…

– Хочешь проверить – на себе, на детях?!!

– Тише ты!.. Разбудишь всех. Анечка еле уснула…

– …Извини. Это так, предотъездный мандраж, истерика. Просто подумал… в наше время устроить подобную мистификацию очень легко. Но ты права, некому и незачем. Который там час?… ого. Давай спать.

Просто это очень больно – с корнями.

Даже если думаешь, что впереди – яркое и прекрасное, а позади одна скучная обыденность. Даже если знаешь, что не навсегда… все равно. Далеко, надолго – и вдруг отзываются самые неожиданные болевые точки. Даже у тебя, такой, казалось бы, асоциальной, давно живущей в основном в Сети и при этом парадоксально легкой на подъем. И до последнего вроде бы ничего, вал проблем глушил всякую рефлексию, наружу прорывалось лишь здоровое возбуждение и драйв, и ты думала, что следом придет прозрачная легкость полета… А вместо нее прорезалась боль. И сразу во многих местах.

Сначала, конечно, Тяпа. Почему на Остров нельзя с собаками, какое дикое, нелепое ограничение, Тяпа же воспитанный и умный, никогда в жизни он не обидел ни единой птицы, ну каким образом он, Тяпа, нарушил бы какую-то экосистему?! Наташка сразу сказала, что возьмет его, раньше, чем я попросила, он ее знает и любит, ему будет у нее хорошо. Больно будет мне. Уже больно.

И мама с ее диагнозом. Я знаю свою мать, она вечно все преувеличивает, постоянно нагнетает напряжение… но целых пять лет. И я же не смогу так просто вырваться оттуда, если что.

И кофейня на углу, где мы сидели по субботам с Наташкой, кружевные скатерти на черном дереве, шоколадный запах, выпить латте и выплакаться в жилетку… следующий раз через пять лет, все равно что никогда. И длинные тени поперек аллеи в парке, и желтые листья на темном лаковом пруду, и моя ручная синичка, я не уверена, правда, что каждый раз одна и та же… И еще масса мелочей, которые раньше ничего особенного не значили – просто были, составляя жизнь.

Теперь все это болезненно сохнет и съеживается на воздухе, будто корни, оборванные и выдернутые из земли. Больно.

А еще больнее понимать, что корни у каждого свои. Димка в этот миг совсем один со своей личной болью, и не разделить, не утешить, не подобрать правильных слов. И Никита, и Алина, и даже, наверное, Анечка, – каждый болезненно, по живому, вырывает наружу собственную разветвленную корневую систему, а заодно, по неизбежной погрешности, рвутся и казавшиеся нераздельными, а на самом деле точно такие же тонкие корешки, соединявшие нас между собой. Получится ли потом срастить их назад?… не знаю. Не уверена – теперь уже ни в чем.

Поэтому – страшно. Страх, он всегда цепляется за неуверенность и прорастает сквозь боль. Это не кончится добром. Запрещаю себе даже помыслить – потому что стоит разрешить, и паника станет неуправляемой, а разум отключится напрочь, – какой неимоверной жутью все это может кончиться.

И виновата буду я. Только я одна.

Люблю аэропорты. Когда ты попадаешь в аэропорт, вокруг тебя включается механизм, отлаженный, точный, часовой. Оглядываешься по сторонам, и находишь нужное табло с подсказкой, и подходишь к стойке, раскрываешь паспорта и пускаешь на ленту багаж, и на каждом этапе тебе указывают дальнейшее направление. В аэропорту не надо ничего решать.

– Где Анечка?! Аня!!!

– Мам, она вот. Возле Димы.

– Дим, возьми ее за руку. Возьми Анечку за руку, слышишь?!

Прохожу под рамкой, и она отвечает пронзительным писком. Снимаю часы и клипсы – пищит; снимаю заколку для волос. Прохожу.

– Женщина, у вас в сумочке маникюрные ножницы.

– Что?…

– Режущие предметы запрещены к провозу в ручной клади.

– И много я, по-вашему, смогу разрезать маникюрными ножницами?

Завожусь, почти срываюсь; Димка, беззвучно пройдя через рамку с Анечкой за руку, приобнимает за плечо:

– Не спорь, ну их. Отдай.

Женщина с короткой седой стрижкой опускает в тот же контейнер бутылку газированной воды. Встретившись со мной взглядом, сдержанно улыбается:

– На Остров?

– На Остров.

Никиту все никак не пропустят, он проходит под рамкой снова и снова, о чем-то спорит с аэропортовскими сотрудниками, надо вернуться, разобраться, что там не так. Делаю движение, и тут он подхватывает сумку с ленты, бежит к нам, на ходу приседая и завязывая шнурки на кроссовках. Седая женщина уже прошла вперед по коридору, ее обрамляют, словно телохранители, две мужские спины, один ведет за руку мальчика, по росту – прикидываю – примерно Алининых лет.

В аэропортах все делается заранее, и никуда не нужно спешить.

Сидим в накопителе. Мы с Димкой сидим, а дети мгновенно разлетаются в разные стороны, словно шарики ртути, – даже, казалось бы, взрослый Никита, даже Анечка, соскользнув с отцовских колен, – и невозможно держать в сфере внимания сразу их всех, и это невыносимо. Не вижу Алину, нигде. Алина!!!

– Вон. С молодым человеком.

Димка показывает вытянутой рукой, его научили в детстве, что нельзя пальцем, и получился этот смешной полководческий жест. Да, правда, вон, рядом с тем мальчиком, голова к голове над планшетом, свешиваются распущенные волосы, она уже месяц в знак протеста не заплетает кос… Анечка носится туда-сюда, периодически останавливаясь и влипая лицом в стеклянную стену, такая маленькая на фоне самолетов, заправляющихся и проезжающих вразвалку по взлетным полосам. Никита?!

– Подружатся.

Говорит седая женщина, и я резко оборачиваюсь – она совсем рядом, на соседнем кресле, слишком близко, я ни за что не подсела бы к кому-то вплотную, когда вокруг полно свободных мест.

– Ваш сын? – спрашивает Димка у меня за плечом.

– Младший. Одиннадцать, а старшему семнадцать.

– Будете его трудоустраивать на Острове? У нас та же ситуация, девчонки-то маленькие, а парню нашему пятнадцать скоро…

Никогда, насколько я помню, Димка не называл Никиту «нашим», с чего это вдруг?… режет по живому эта дипломатичная фальшь для чужих, передергиваю плечами, огрызаюсь, не оборачиваясь:

– Куда он делся, ты не знаешь? Уже посадка вот-вот. Найди его!

– В дьюти-фри, наверное. Или колу пьет.

– Найди!!!

Он встает, и я мгновенно, на рефлексе, отодвигаюсь в освободившееся теплое кресло. Становится чуточку легче.

– Вы кто? – интересуется женщина. – По какой специальности на Остров?

– Никто. Жена.

Получается жестко, почти по-хамски; беру себя в руки, пытаюсь даже улыбнуться:

– Муж – орнитолог. Это он выиграл программу.

– А я – дендролог, изучаю джунгли. Думаю, будем видеться в институте. На Острове всем так или иначе приходится общаться.

– Конечно. Сколько там того Острова.

Алина что-то втолковывает мальчику, тыча пальцем в планшет. Мальчик черненький, а так очень похож на мать. Она выглядит намного старше меня – видимо, из-за седины. Хотя, наверное, и правда: сначала научная карьера, экспедиции в джунгли, и только потом старший сын. Младший, конечно, от другого мужчины. Интересно, он тоже летит по программе – или так, муж?

– Мне кажется, Остров – совсем не то, что мы о нем думаем, – говорит она. Внезапно. Я даже вздрагиваю.

Она может знать.

– А вы разговаривали с кем-нибудь… там, на Острове? И кто оттуда вернулся?

– Да, конечно.

– И что они говорят?!

Истерика прорывается наружу; прикусываю язык, пытаюсь взять себя в руки. Анечка стоит у стеклянной стены. По ту сторону возле маленького самолета цвета яркой травы останавливается тележка с багажом.

– Они так ничего и не поняли, – отвечает женщина. – По крайней мере, те, с кем я общалась. Не поняли, что это было и зачем. Зачем Остров, зачем исследования, зачем обязательно семья и, главное, зачем жесткий лимит в пять лет. Самое смешное, что и не пытались понять.

– А вы… понимаете?

Едва сдерживаюсь, чтобы не бросить что-нибудь язвительное. Ее там не было, что она может понимать? Что можем понимать мы все?!

Она улыбается – с таким выражением, как если бы я не смолчала.

– Не уверена. Но там, на месте, надеюсь все-таки разобраться. Кое-какие мысли есть.

Раздается юношеский басок, и я вздрагиваю.

– Мам, пошли. Посадку объявили.

Это не мне. Это ей. Высокий чернявый парень подхватывает сумку и рюкзак; на случайном пересечении взглядов улыбается мне. У него уже пробиваются усы. Его мать встает, она едва достает ему до плеча и вскидывает подбородок, с забавной гордостью хвастаясь передо мной этой разницей. Но представлять мне своего сына не спешит, мы с ней и сами-то до сих пор не познакомились, не назвали друг другу имен… успеем еще.

Мои уже возле прохода, и Димка, и дети.

Идем на посадку.

Самолет летит.

За иллюминатором яркое солнце, слепящее, каким оно всегда бывает наверху, над облаками. Под нами – снежная равнина, иллюзия безупречна, и только вихревые верхушки некоторых сугробов выдают их небесную природу. Белое безмолвие – в наше время оно бывает только здесь, высоко над морем и землей.

Анечка сначала смотрела в окно, а теперь спит, прильнув к моему плечу.

Нам очень далеко и долго лететь.

Я смотрю вниз, а там море. Синее-синее-синее.

Я смотрю очень внимательно, чтобы не пропустить Остров. Мама заснула, и папа тоже, Никита читает книжку, Алинка до сих пор играет с чужим мальчиком на его планшете. Я первая увижу Остров, раньше их всех!

В мое окошко, оно называется лю-ми-натор, видно самолетное крыло. Оно зелененькое и немножко качается. Мама сначала боялась, что меня укачает, я же никогда раньше не летала на самолетах, – но тут не как в машине, совсем не укачивает, а наоборот, очень-очень здорово. На море светятся блесточками маленькие волны.

И вдруг зеленое крыло кренится вниз, и море встает наискосок, и волны делаются большие. Мы спускаемся!!! А значит, уже должен быть Остров. Я прижимаюсь к окошку, носом в холодное стекло, и смотрю во все глаза. Где он?…

Никакого Острова нет. Везде только море – синее, огромное, страшное.

И тут из кабины выходят дядьки. Они в пятнистых костюмах, как в том кино, что смотрел Никита, а мама ругалась и меня увела, и в черных шапках, натянутых на все лицо, с дырками для глаз, и еще у них у всех громадные пистолеты в руках! Один хватает какую-то тетю за волосы, она кричит, а он вытаскивает ее на середину прохода. И посредине самолета открывается большая квадратная дырка, через нее врываются шум и свист, и уже не слышно, как сильно кричит та тетя. Дядька толкает ее, и она падает туда, вниз.

Там нет никакого Острова. Одни волны и больше совсем ничего.

– Ма-ма-а-а!!!..

– …преодолеть человеческую природу. Она такова, чтобы встраиваться в экосистему, пускать корни, стремиться туда, где хорошо, и по возможности укрепиться там. Если такой возможности нет, человек протестует и страдает от бессилия. А программа Острова – по задумке, насколько я ее понимаю, в принципе – апеллирует, по-моему, прямо к противоположному…

– Анечка, ну что ты, не плачь… это просто приснилось… уже прошло…

– То есть это искушение нашей самодостаточности? Надо быть готовым, что через пять лет нам его придется преодолевать?

– Придется, конечно. Но я немного другое имела в виду…

– Я с тобой… ну успокойся. Печеньку хочешь?… Димка! Печенье у тебя?!

Он не слышит. Разговаривает с ней, седой женщиной-дендрологом, у них соседние места по ту сторону прохода.

– Мы воспринимаем Остров как оазис. Идеальную экосистему, где мы пустим корни и будем счастливы… не забывайте, только пять лет, не больше. Но в таком понимании все это не имеет смысла даже для нас самих – и тем более не может быть нужно кому-то еще. Все мы умные люди и потому начинаем подозревать обман, аферу, заговор, масштабное преступление… все латентные страхи выходят наружу, верно?

– Димка!!!

– Что? – оборачивается, смотрит на плачущую Анечку, протягивает через проход початую пачку печенья и возвращается в разговор. – Страхи, да. Было.

Женщина кивает:

– А теперь представьте себе, что Остров – не оазис. А питомник. Как для саженцев… или птенцов, так вам ближе?

Я вижу Димкин затылок и все равно чувствую его улыбку:

– То есть?

– Нам предоставляют шанс. Нам, людям особого склада, ведь Островная программа, такая, как она есть, привлекает, в сущности, немногих. Это же довольно редкое сочетание: интеллекта, семейности и авантюризма. И мы с вами можем вырастить каждый свою, автономную экосистему Острова. Один человек не способен вместить в себя экосистему, но на уровне семьи это уже реально, хоть и тоже непросто. А потом не просто уехать, вырвав себя из Острова с корнями, с невосполнимой болью, – а увезти его с собой. Как росток или семена, как пару экзотических птиц… Нам дают пять лет, чтобы мы достаточно окрепли, врастив его в себя.

– И постепенно сделали всю Землю Островом?

Димка улыбается, и женщина тоже.

– Согласитесь, было бы неплохо.

– Ну не знаю. Надо бы для начала на него посмотреть.

– Посмотрим.

Анечка постепенно перестает всхлипывать у меня на груди.

Облаков больше нет. Внизу, под крылом самолета, кренящимся вниз, блестит сине-серебряное море. Огромное, бескрайнее.

Растет зеленая точка в бело-бирюзовой кайме.

Остров.

Ірен Роздобудько

Місцевість

Над Місцевістю висіли червоні хмари.

Коли в них влучали діти – з рогатки або просто – влучали, з них на дахи і вулиці осипався кармінно-коричневий пісок і ще довго скрипів на зубах, залишаючи присмак металу.

Ми в’їхали туди ввечері, коли хмари вже були до чорноти випалені низьким сонцем, крихкі, мов папір, котрий потримали над свічкою.

Авто, переїхавши пропускний пункт через міст, зведений над глибоченною кільцевою траншеєю, підстрибувало на латаній-перелатаній дорозі.

– Люди тут непогані, – заспокоїв супровідник. – Тільки з ними треба спокійно, без емоцій. Це принципово важливо. І раджу відчинити вікна: вони непокояться, коли не бачать вміст будь-чого. Тут навіть мішки для перегною – прозорі.

Я відчинила всі віконця, і одразу на зубах скреготнув пісок із солоним металевим присмаком.

– Тут своя специфіка, – продовжував говорити супровідник, помітивши моє незадоволення. – Ми поважаємо закони.

І додав, різко крутонувши кермо вліво, аби об’їхати тріщину:

– Мусимо поважати…

– А давно існує Місцевість? – запитала я, вмикаючи диктофон.

– Ви здуріли? – вигукнув супроводжувач. – Негайно сховайте свою машинку! Ви нас усіх підставляєте! Це – смерть. Причому – на місці! І все.

– Але ж ви сказали, що люди тут хороші і миролюбні…

– Саме тому не треба їх дратувати. Свого часу тут полягло немало вашого брата – дражнили ось такими машинками. А їх не треба дражнити. Це їх принижує. Вони дуже горді. Вони не люблять, коли їх принижують. До речі, раджу говорити з ними реченнями, котрі не перевищують обсягу трьох-чотирьох слів.

– І їм цього вистачає?

Супроводжувач із подивом поглянув на мене, знизав плечима і посміхнувся:

– А хіба цього замало, аби попросити їсти? Чи привітатися? Вони нічого не ускладнюють. Вони – трударі, їм нема коли говорити. На те у них є керівництво. А вони всім задоволені. Це – ідеальна місцевість.

Знання про ідеальну Місцевість я отримала протягом тих хвилин, доки авто прямувало до найближчого готелю.

Виявилося, що, коли виникла Місцевість, достеменно не знає ніхто.

Подейкують, що їй не менше двох тисяч років.

Її масштаб і чисельність ніколи не обчислювались через те, що науковці або ті з дослідників, хто вибивався за межі, зовсім непатріотично втрачали цікавість до вивчення свого рідного краю.

Тому в енциклопедіях світу цій Місцевості було приділено лише кілька значущих рядків, серед яких були епітети «Велика» і «Могутня».

Як такого, «корінного населення» в Місцевості немає.

Надто багато намішано в тій діжці!

Усе населення перемішалося, немов горох, квасоля, гречка і рис в одному мішку.

І кожна з безлічі народностей вважала себе «корінною», час від часу доводячи це безглуздою, але веселою різаниною. Після якої в порожніх будинках залишалися тільки деталі приналежності переможених до якогось клану у вигляді зашифрованих орнаментів на обрусах і килимах.

Різанина «врівноважувала» народонаселення.

Підручники з історії тут переписувалися приблизно раз на п’ять-сім років, залежно від того, хто брав гору.

Частіше за все це були бугіси…

Бугіси, або буги, прабатьківщиною яких вважається місцевість у районі озер Темпе і Сиденренг в Індонезії… Вони опанували ці території в середині другого тисячоліття до нашої ери. І тоді ж деякі з них – головним чином воїни, непридатні до землеробства, – почали поволі розповзатися світом.

Якесь із племен осіло саме в цій Місцевості, заснувавши свою маленьку колонію.

Вони давно втратили зв’язок зі своєю етнічною групою в провінції Сулавесі, залишивши собі у спадок досить складну писемність і релігію, котра, переживши купу трансформацій, мала в собі елементи індуїзму й анімістичних вірувань.

Буги розвинули тут вирощування рису, кукурудзи, цукрової тростини, завезли із собою коней і буйволів, а згодом зайнялися риболовлею. Задля збереження автентичності, яку тут уже мало хто шанував, новонародженим часто давали однакові імена: дівчинку називали Джакартою, а хлопчика Джакартом – за назвою столиці Індонезії, яку ніхто ніколи не бачив…

Отже, Джакартів і Джакарт тут було до біса.

Коли буги приходили до влади, імператорів, а пізніше – «коменданте» чи президентів можна було відрізнити по номерах: від Джакарта Першого до Джакарта Сімдесят Восьмого.

Часом їх називали за родом діяльності чи характерними рисами.

Скажімо, Джакарт Третій – «Милосердний» – увів гуманну смертну кару через повільне випущення крові крізь особливий надріз судини на горлі, що було безболісно. А Сімдесятий – «Рибалка» – запровадив у навчальних закладах обов’язкове вивчення всіх тонкощів рибальства, зробивши відкриття найкращого улову – на свіже коров’яче око.

До епохи, яку один із правителів назвав Великою Асиміляцією, кожну гілку народонаселення Місцевості можна було відрізнити від іншої за родом діяльності.

Етнічна ворожнеча в Місцевості виникла давно й існувала, мов повітря.

Кожен клан претендував на перший крок цією кам’янистою землею.

Відверто кажучи, копти були добрішими.

Копти так само, як і буги, вважають себе першими відкривачами Місцевості.

Звісно, від справжніх коптів у них залишилась хіба що гордість від того, що вони – нащадки давніх єгиптян. А від зовнішності – видовжені мигдалеподібні очі і гладенька, ніби відшліфована нефритовим валком, шкіра кольору молодого меду.

Вони прибули в Місцевість, коли в Єгипті Халкідонська соборність зазнала гонінь.

Копти ревно пишаються своїм походженням, шанують Папу своєї Церкви, як і всі інші православні, святкують Великдень і зберігають мову, що виникла в часи еллінізму, – трохи схожу на грецьку зі значним домішком діалектів своїх пращурів – мови фараонів.

Усі жінки вирізняються з-поміж інших поставою Нефертіті.

Навіть їхні кішки – стрункі і шовковисті – мають високі лапки й довгі шиї.

І вигріваються на сонечку в позах кам’яного Сфінкса.

Були часи, коли копти намагалися встановити тут свою державність – адже ніколи її не мали. Але ці прагнення тонули в потоках їхньої ж крові.

І якщо порахувати дні їхнього правління на цих просторах, то за всі тисячоліття навряд чи набереться хоча б зо п’ять років, коли на імператорський (згодом – президентський) балкон Комендатури виходив представник цієї народності.

Проте портрети пращурів, намальовані, як і всі коптські ікони, у стилі примітивізму, висіли в кожній родині, головою якої був нащадок копта.

Третьою за чисельністю і боротьбою за пальму першості були, хоч як це дивно, каталонці.

Досі не встановлено, від чого вони втікали чи чого шукали, мандруючи морями-океанами, доки не наштовхнулися на ці, як вони нині запевняють, пустельні землі.

Каталонці завезли до Місцевості «сардану» – національний танець, «хамон» – рецепт сирокопченого свинячого м’яса і «сієсту» – полуденний відпочинок, що триває з першої до третьої години.

Крім цих чільних і більш чисельних націй мешкали тут болівійці, мексиканці, індійці – головним чином, ті з них, хто з давніх-давен кинувся блукати світами у пошуках щасливішої долі, пригод або просто тікав від переслідувань.

Траплялися тут і представники європейської і навіть слов’янської раси.

А якщо копнути глибше, знайшлися б, певно, і ті, хто вважав себе нащадками інопланетян.

Одне слово, Місцевість час від часу трусило від міжнаціональних чи міжконфесійних війн або загальних і тому – об’єднуючих! – епідемій.

Лад навів Джакарт Шістдесятий, або просто – Шістдесятий «Великий». Той самий, хто започаткував Велику Асиміляцію.

Перед тим різанина в Місцевості досягла такого розмаху, що вже ніхто не пам’ятав, з чого все почалося і кому належала ініціатива взятися за ножі й мачете.

Сусіди вирізали сусідів, з якими ще вчора пропускали чарочку анісової горілки.

Історії – одна страшніша за іншу – передавалися з вуст у вуста: буги прибивають цвяхами немовлят до стін їхніх розорених помешкань, каталонці закопують у гарячий пісок цілі райони коптів, а ті, в свою чергу, знищують і тих, і тих.

Чутки розпалювали ворожнечу.

Безлад тривав доти, доки на балкон Комендатури не вийшов Джакарт Великий.

І проголосив Велику Асиміляцію.

Взагалі всі важливі рішення споконвіку тут проголошувались перед будинком Комендатури. Тоді завжди зачинена і захищена охоронцями брама Муніципальної Ради відчинялася.

По всьому периметру виставлялися великі діжки з вином, а посередині – велетенський казан із вареним м’ясом. І втомлений чварами, очманілий від вбивств натовп кидався на той запах.

Їли руками, часом – з землі, запихаючи великі шматки до горлянок.

Часто це призводило до миттєвої смерті.

Пили, підставляючи роти під струмені, що били з прорубаних отворів у діжках, – та так, що жодна крапля не досягала землі. Потім пускалися в шалені танці, аж доки падали посеред площі і засинали. Хто до ранку, хто – навіки.

Мертвих кидали в рів із водою, живі розповзалися самі, а брама зачинялася.

Встановлювався лад. До того часу, доки тривала влада переможців.

Так було і в той день, коли на балкон вийшов Шістдесятий.

Перед тим як юрмі вдатися до свята їжі й питва, він виголосив промову, суть якої зводилася до нової політики Місцевості.

Він урочисто оголосив еру Великої Асиміляції – того кита, на якому віднині будуватиметься благополуччя всіх, хто тут мешкає.

Подейкували, що Шістдесятий вчився в Європі, – і йому повірили.

Але всі набуті за кордоном ідеї і знання, правильність яких не підлягала сумніву, зазнали значних змін, мов експортована без належної заморозки риба.

І тому відгонили гнилизною.

Задуха існування в Місцевості стала нормою – її просто перестали помічати.

Суть Асиміляції полягала в тому, що Шістдесятий ввів примусове міжетнічне одруження. Буги одружувалися з каталонками, а каталонці з коптками.

Таким чином, як вважав Шістдесятий, мали припинитися війни.

Віднині вони точилися лише в одній, окремо взятій, родині й часом таки призводили до різанини: який-небудь нащадок бугів міг запросто відправити в кращий світ дружину-каталонку, а за нею і двійко власних діточок – лише за те, що якоїсь миті йому здалося, що вони більше схожі на матусю.

Але на це не звертали особливої уваги. Такі «родинні справи» тривали в судах п’ять-десять хвилин і обмежувалися стягненням штрафу на користь бюджету Місцевості.

Під час Великої Асиміляції суспільство нарешті розподілилося лише на два табори – Активістів і Пасивних. Власне, різниця в їхній ідеології була незначною: одні вимагали хліба, інші – видовищ. Хіба що Пасивні всі свої пропозиції висловлювали на папері, а Активні підтримували вимоги без зайвих слів – гверами та кулаками.

Звісно, з часом змінювалися і порядки. Під кінець двохсотого року проголошення Великої Асиміляції суспільство почало повертатися до своїх коренів, хоча міжнаціональні шлюби вже давно увійшли до норми, їх ніхто не засуджував, але й не вітав. З позитивних надбань минулого, на користь моралі, залишили принципи виховання молоді. Вони були непорушні: роздільне навчання, обов’язкове одруження не пізніше двадцяти років з метою покращення демографічного становища країни, заборона на розлучення і суворе покарання за зраду. Дівчинка після дванадцяти років мала ховати тіло під довгою сукнею, а волосся – заправляти в дві хустки. Аж доки не виходила заміж. Тоді сукня могла бути будь-якою, але хустка – обов’язковим атрибутом, адже вважалося, що саме в довгому жіночому волоссі народжуються чорти…

Ось такі уривчасті відомості ми отримали від супроводжувача.

– Місцевість – один із тих небагатьох країв у світі, де ще існує лад, стабільність і той страх, який давно втратили ті, хто називає себе демократами, – завершив свою розповідь він.

Авто зупинилося біля готелю.

* * *

…першим ділом я витягла з дна валізи одяг, що його приготувала, переглядаючи світлини в Інтернеті, які ще не встигли видалити з Мережі. Мала надягти довгу сукню в «леопардових» плямах, босоніжки на дерев’яній платформі і хустку на голову.

Надягла, ніби поринула в далеку матусину юність, і пішла містом.

Оминула майдан Джакарта «Рибалки», вийшла в провулок Червоної Джакартії, завернула на вулицю Великої Асиміляції…

До закінчення комендантської години лишалося небагато часу. Люди, яких, власне, було небагато, стояли в чергах за шашликами, що смажилися чи не на кожному кроці, і за пластиковими тарілками з рідким капустяним супом. Їли під деревами, розсідаючись колами на червоній від пилу траві. Не гомоніли, оглядали мене важкими поглядами, від чого під подолом моєї леопардової сукні здіймався огидний лоскіт.

За рогом вулиці імені Джакарта «Веселого» стояли сірі триповерхівки і пахло вишнями.

Тут завжди пахло вишнями…

Навіть взимку сніг мав вишневий смак.

Дісталася останнього будинку, піднялася на третій поверх. Стукнула три рази – довго і два – коротко. Як тоді…

Двері відчинилися.

Без привітання і жодних пояснень я сказала:

– Збирайся, я приїхала за тобою.

* * *

– Хліб, масло, курка, два рулони туалетного паперу, зелений горошок, банка збираного молока… Все – безкоштовно раз на місяць. Вам таке ТАМ видають? А нам – так. На цьому можна добре зекономити. Я розподіляю курку на три частини і варю драглі – на місяць вистачає.

–

Її кухня була такою, якою я її бачила востаннє… В ті дні, коли тут стояв дим коромислом, рікою лився дешевий портвейн, по який час від часу вискакували до нічного кіоску ті, хто ще був спроможний пересувати ноги. І – точилися розмови, овіяні шаленим бажанням пригод і мандрів. І – щільними, непереможними хвилями здіймалася любов до всього, на що падав зір…

– Ми тут – як одна велика родина! І всі – рівні. Якщо немає води – її немає у всіх. Ніхто не хизується шубами чи світлинами з-за кордону. Ніяких ювелірних магазинів чи автосалонів! Здоровий сон, здоровий спосіб життя, все – по справедливості. Нічого зайвого. У цю суботу будемо пиляти вишні – вони затуляють світ у дворі і заважають приладам нічного бачення. Усе має бути на видноті. Ніхто нічого не приховує. І не має хибних думок! Раз на місяць – плановий огляд у Психологічній варті. Ну і… – Вона зніяковіла. – З одруженням жодних проблем: тут усім призначають гідну пару. Ніхто не залишається на самоті. Народжуються діти. Харчування подвоюється…

…Тут ми смажили цибулю з кабачками, і відкривали ножем кільку в томатному соусі, і, наосліп тицяючи виделкою в солоний хрумкий огірок, шикали один на одного, щоби не пропустити жодного акорду гітари, жодного слова поезії. І сперечалися до ранку про роль інтелігенції в розвитку людства. Про музику і живопис. Про людяність і майбутнє, котре має розвиватися за принципом спіралі: кожна попередня помилка звужує можливість для іншої. І про свободу, котра неодмінно мусить вилитись через вінця цієї кухні, адже нас було так багато і кожен був назавжди запаморочений тим вишневим запахом, що в’ївся в цю благословенну околицю…

– А які паради на честь Великої Асиміляції! Яка єдність! Які пісні! А риття траншей – це справжнє всенародне свято! Всі разом ми укріплюємо нашу недоторканність, нашу міць. Ти бачила, які глибокі траншеї довкола?! Кожен мусить за своє життя вирити по сто тонн землі. Це той труд, який облагороджує. Тільки труд зробив із мавпи людину! Це тобі не пальцями по клавіатурі стукати! Ми робимо справу. І відчуваємо вдячність і повагу до наших керманичів. І все це завдяки тому, що викорінили весь непотріб!

…ми були тим непотребом, щільно напакованим Стругацькими, спантеличені імпровізами Боббі Макферріна, втоплені по вінця в присмерковий мед Рембрандта, обтесані до кісток Пінзелем, зашифровані малою літерою в «Пересопницькому Євангелії», ми не вміли ходити строєм і вдавали з себе п’яних або хворих на ідіосинкразію, ми вчилися літати, взявши до рук по два китайські віяла, і стрибали з гаражів, ламаючи ноги… Вона поклала мені на тарілку холодець.

Він трохи підтанув і розтікся по тарілці білуватою масою. Я взялася за виделку, розгрібаючи цю драглисту масу, в якій помітила маленький жовтий кіготь.

І тільки зараз відчула, як втомилася.

– Вже пізно, – сказала вона. – Ти можеш заночувати у мене. Все одно тебе зараз можуть затримати – починається комендантська година. Та й мені неприємності ні до чого, якщо тебе допитуватимуть, де була.

Я кивнула, помітивши, що за ці півгодини не промовила ані слова.

Вона повела мене до кімнати, попередивши, що після десятої води не буде – тож нема чого заходити до ванної. Дістала з шафи плед, кинула на диван.

Посміхнулася:

– Будемо спати разом! Як колись. Ти не проти?

Я була не проти, адже добре пам’ятала, як валилися на цей самий диван після танців у передмісті, куди втікали після школи, і як гомоніли до ранку, накрившись тим самим пледом, аби не чули її батьки.

– Батьки померли ще тоді, – вловивши мій погляд, сказала вона. – Пішли під бетеери, дурні…

Вона зітхнула і додала:

– Тоді у нас іще не працювала Психологічна варта. І пігулок не роздавали. Я спочатку сумувала. З пігулками стало легше. Набагато легше.

Вона зняла хустку, і руде волосся – таке, яким я його пам’ятала, – розпалося по плечах окремими пасмами.

Прекрасне руде волосся, якому заздрили в школі навіть старшокласниці!

– Хочеш, я завтра принесу тобі шампунь? – сказала я. – Я взяла з собою про всяк випадок.

Я просто не знала, що ще можу сказати. Може, ось так – про жіноче?

– Це не корисно, – сказала вона. – Заважає роботі сальних залоз.

Я кивнула і, не роздягаючись, залізла під стіну.

Вона накрила мене пледом.

Чорт забирай, він пахнув вишнями…

Можливо, якщо цей запах зберігся, – засинаючи, подумала я, не все ще загублене – і колись він, як маленька змійка, вповзе у вуха, в ніздрі, добереться до того центру, щільно оплетеного звивинами і судинами, де, скрутившись калачиком, спить знешкоджена віра, понівечена гідність, скалічена індивідуальність. Адже ті вишні під будинком іще не спиляні, ще стоять і осипаються на коричневу траву, накривають її червоним, живим килимом…

…Прокинулась від шурхоту в коридорі.

І від того, що вітерець заліз під плед, засвідчуючи, що я тут сама і що поруч немає її теплого боку.

Звук був незнайомий.

Але з давніх часів виплив із пам’яті: так набирається диск телефону. Вжик – туди, вжик – назад. Таких телефонів я давно ніде не бачила…

– Прошу один-сімнадцять, – почула її тихий голос, і через паузу вона чітко назвала своє ім’я, додавши: – Мій номер чотири-шість.

І ще через паузу:

– Прошу прийняти виклик: агент іноземної розвідки. Неозброєний. Стать – жіноча. Мета? Пропаганда й агітація.

Через паузу:

– Добре. Чекаю.

Через паузу:

– Зараз? Зараз відпочиває. Окремі побажання до варти?

Пауза затягнулася.

І я почула, як стишеним голосом, у якому завібрували знайомі нотки – ті самі, з якими ми виклянчували в батьків гроші на морозиво:

– …нехай поспить іще годинку…

Я заплющила очі, котрі чомусь стали важкими, немов білизна, яку витягаєш із води.

Вона тихо підкотилася під мій бік, накрила моє плече пледом.

І рівно задихала.

Так рівно і так спокійно, як може лише людина, котра виконала свій обов’язок.

* * *

…Я навіть забула взутися!

І хустку лишила в кухні на столі.

Не забула лише найважливіше: поцілувати її в чоло – в те місце, де, як мені здавалося, знаходився той мозковий центр, обплутаний живими звивинами і судинами, те священне місце, де, скрутившись невагомою хмаринкою, дрімає вишневий аромат.

Темні, неосвітлені провулки, вулиці і площі імені Джакартів, від «Першого» до «Шістдесятого», ті самі, по яких могла бігати наосліп і котрі називалися «Вишневими» або іменами давно забутих тут письменників, – не лякали мене. Адже я була вдома!

А буги, копти, каталонці і вся тисячолітня історія Місцевості та й сама її назва – вигадкою Психологічної варти з її безкоштовними пігулками. І вона не надавала цій місцевості жодної величі.

Її велич була ще маленькою, незначною і непомітною – в тому вишневому ароматі, котрий лишався на околицях, у пам’яті ніг, котрі безпомилково вивели мене до лазівки, де не було траншеї, що відділяла її від світу.

А можливо, в тому шепоті з проханням про годину мого відпочинку…

Володимир Лис

Дорога 1429 – 2014

Євроз’їзд у Луцькому замку

Якщо не кожного дня, то принаймні раз чи два на тиждень я маю щасливу нагоду бачити (так і тягне написати пишномовніше – зріти) горді величаві вежі Луцького замку, визнаного вже у ХХІ столітті одним із семи архітектурно-історичних див (чудес) України. Іноді здається, що замок спогорда позирає очима давніх бійниць на людське юрмище біля своїх стін: до замку тулиться, дедалі більше розростаючись – наметами, ятками, кнайпами, міні-замками – луцький Старий ринок. Отой контраст – перлина середньовічної архітектури й неоковирне збіговисько, схоже на великий циганський табір, – теж один із символів України, що вже багато років не йде, а шкутильгає до Європи.

І не вельми хто з покупців і продавців знає, що саме тут далекого 1429 року відбувався перший (і чи не єдиний) з’їзд європейських монархів. Слова «самміт» тоді ще не знали, але саме в Луцьку у ХV столітті спробували створити щось на зразок сучасного Євросоюзу чи його прообраз. До столиці Волині прибули тогочасні володарі або їхні представники з майже тридцяти європейських країн – від імператора Священної Римської імперії до великого князя Московського, від данського короля (агов, принце Гамлет!) до перекопського бея, повноважного представника (увага!) кримсько-татарського хана. Тогочасна Україна, як складова автономна частина Великого князівства Литовського, брала повноправну й активну участь у цьому дійстві в ролі господаря й організатора.

Опис випитого і з’їденого учасниками того дійства за понад два тижні вражає. Але ще більше вражає сам факт проведення його в Луцьку. Безпосередньою причиною поважного зібрання було об’єднання перед лицем османської (турецької) загрози. Однак монархи тогочасної Європи спробували саме в Луцьку домовитися про подальшу політичну й економічну співпрацю. Правда, що благі наміри лишилися, за винятком небагатьох фактів, намірами. Армії османських султанів, добивши рештки колись могутньої Візантійської імперії, таки посунули далі в Європу й дійшли аж до стін Відня. Але правда й те, що сама спроба об’єднатися і створити прообраз Євросоюзу, була сигналом. До об’єднання, до відсічі навалі, до усвідомлення оборони європейських цінностей. Нині ж турецькі мігранти та товари мирно окупували континент, а сама Туреччина (теж мовби парадокс) проситься до об’єднаної Європи. І це також далекий відгомін того, що відбулося 585 років тому.

Нинішнього року події, пов’язані з Євромайданом, відсунули заходи, приурочені до нерядової річниці луцького з’їзду європейських монархів. Не до того було, коли в Києві лилася кров та й у самому Луцьку проходили мітинги, відбувалися бурхливі події. А дарма. Бо, борючись за сучасне входження Європи до України, чи то України до Європи (бо ж Євромайдан!), варто було б згадати, чим вимощена, образно кажучи, бруківка того шляху. Сам же замок, де збиралися імператор, королі, великі князі, герцоги, барони, бачив на тому шляху під своїми мурами козацькі війська Северина Наливайка і Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепу і його антагоніста Петра І, дитячі «віча», організовані маленькою Лесею Українкою у столітті дев’ятнадцятому, зустрічі Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського 1919–1920 років, котрі домовлялися про спільну боротьбу «за нашу і вашу свободу», розстріл енкаведистами понад двох тисяч в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року, страту українських повстанців 1945 року і, нарешті, рухівські мітинги поруч, на Замковій площі, у 1989–1991 роках. За прикладом Європи тут відбуяла своя, волинська, оксамитова революція. Це теж віхи на нашому шляху до Європи.

У описах з’їзду 1429 року надибуємо й згадку про музику, якою місцеві віртуози тішили монарші вуха вечорами, після напружених дискусій. І виконали дещо спеціально до з’їзду, що мав об’єднати Європу.

І раптом обпікає солодко-фантастичний здогад-гіпотеза-бажання: а може, якийсь невідомий український геній ХV століття намагався створити чи створив щось на зразок «Оди до радості» Людвіга ван Бетховена, яка тепер стала гімном Європейського Союзу? Вау! Аж хочеться спуститися у знамениті призамкові підземелля і щось шукати. Не золото, а більш дорогоцінний скарб.

Так само солодко нам мріється – ось-ось усе буде добре, все збудеться. Ну ще крок, ну півкроку, ну ще один розчерк пера Баррозу і Яценюка чи Порошенка, і ми в Європі, Євросоюзі. Волинянам, щоб опинитися там, досить перетнути Буг, ступити на польський берег. І відразу відчути, як мовлять одесити, дві великі різниці – між тими, хто прагне до Євросоюзу, і тими, хто вже там перебуває. Притому чомусь забуваємо, що географічний центр Європи знаходиться в українському Закарпатті. Перший з’їзд, що започаткував рух до об’єднаної Європи, відбувався не деінде, а таки у нашому Луцьку.

Втім, щоб стати справді європейцями, нам треба зламати чимало стереотипів – і не лише у методах державного управління, у суспільних стосунках, а насамперед у самих собі. Бо вони живучі, як той хвіст, що відростає в деяких земноводних.

Зробити це намагався і я, коли двічі побував не де-небудь, а у штаб-квартирі НАТО і штабі Верховного головнокомандувача НАТО – у 1997 і 2004 роках. Свої враження виклав у газеті «Волинь», де працював. Гадаю, вони цікаві й тим, що відображають тодішні наші уявлення і протиріччя на дорозі до Європи кінця ХХ – початку ХХІ століття. Тодішні суперечливі суспільні реальності і прагнення й віддзеркалюють те, що часом прагли приховати, видаючи бажане за дійсне. Коли читав, мені самому спадали на думку слова пісні з кінофільму «Дні Турбіних»: «Боже, якими ми були наївними». Часом. Та той же час підтвердив багато чого, про що тоді говорилося. Підтвердив побоювання. Але про це згодом. Поки що мій персональний шлях до Європи.

І. П’ять днів у НАТО і навколо нього

Як я не поїхав до Брюсселя

– Шановні пасажири! Пані і панове! Наш екіпаж вітає вас на борту літака «Боїнг-737» авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України», який здійснює рейс за маршрутом Київ-Брюссель.

Перш ніж я почув ці слова, довелося пережити чимало приємних хвилин, чимало клопітних, але немало й неприємних.

Признаюся, я доволі скептично поставився до пропозиції нашого головного редактора Степана Сачука надіслати матеріали на міжнародний конкурс, де переможці мали отримати можливість побувати у Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО. Отого самого Північно-Атлантичного військово-політичного союзу, яким нас довгий час лякали турботливі ідеологічні опікуни. Лякали, й дехто досі лякає, а НАТО собі живе і процвітає.

Під його надійне крило нині просяться країни колишнього Варшавського Договору і навіть держави, що виросли з колишнього СРСР. То хто відмовиться уявити себе в ролі якщо не новітнього Штирліца, то… хоча б неофіта-туриста? Одне слово, матеріали були передані по факсу і я вже про них забув, але ось дзвінок із Києва і співробітник посольства США в нашій столиці, який телефонував від імені інформцентру НАТО в Києві, сказав, що я опинився в числі щасливчиків.

Тим, хто на початку 80-х років приймав рішення про спорудження просторого й пишного (інакше і не скажеш) нового приміщення Вищої партійної школи при ЦК КПУ, і в страшному сні, мабуть, не могло приснитися, що в ньому поряд із Дипломатичною академією, Інститутом міжнародних відносин та Інститутом журналістики розміститься Центр інформації й документації НАТО, «окупує» колишню ВПШ без єдиного пострілу. Він відкрився зовсім недавно, 7 травня. Як сказали мені співробітники, центр покликаний правдиво інформувати про цей військово-політичний блок громадськість України і підтримувати з нею зв’язки. А втім, кожен, хто завітає на київську вулицю Мельникова, 36/1, може безплатно отримати купу брошурок (щоправда, переважно англійською мовою), які розповідають про минуле і теперішнє альянсу та його структур.

Поки що натівський інформцентр розміщується в кількох не досить обжитих кімнатах. Вже при мені співробітник центру Джон Карвацький вів переговори з київськими бізнесменами про доставку з Бельгії комп’ютерів та іншого обладнання. А очолює центр канадський дипломат українського походження Роман Ліщинський.

Під час другого приїзду до інформцентру – за візою й авіаквитком до Брюсселя – я й познайомився з Джоном Карвацьким. Цей молодий чоловік народився й виріс у канадському місті Монреаль. Батько – син етнічного українця, мати – француженка. Джон (або, як його називають усі в Києві, Іван, що йому явно подобається) однаково добре знає англійську, французьку й українську мови. Донедавна працював у канадському посольстві. Та, як несподівано виявилося в розмові, його певною мірою можна назвати й волинянином. Бо хоч його предки зі Львівщини, на Волині, у селищі Торчин Луцького району, живе його троюрідна сестра Наталія Новосад. Вона разом із чоловіком Ростиславом працює в Хорохорині цього ж району, обоє – спеціалісти сільського господарства. Джон-Іван уже гостював у сестри, має незабутні враження і про ті гостини, і про перебування в Луцьку, де в нього лишилися добрі друзі, зокрема молода співачка й поетка Ольга Супрунович.

– Наталя, – усміхається Джон, – дуже хоче, щоб я назовсім лишився в Україні, обов’язково.

Розмовляючи з паном Іваном, я не підозрював, яке випробування чекає мене наступного ранку. Благополучно дістався до Борисполя, переночував у готелі неподалік аеропорту, познайомився з кількома колегами-журналістами, котрі також мали летіти до Брюсселя. Піднялися десь о пів на п’яту ранку, бо ж виліт о 7.30, а до того треба пройти ряд передвилітних процедур в аеропорту. Пройшов митний контроль, став у чергу для реєстрації квитків.

І тут пильний контролер виявив, що на бельгійській візі, вклеєній у мій паспорт, не збігається номер паспорта. Себто остання цифра мала б бути 5, а стояло 7. Я намагався пояснити, що не я ж винен, що, може, раз у житті випадає така поїздка. Молодий хлопець за стійкою завагався і сказав, що питання має вирішити бригадир зміни. Час спливав, нарешті з’явився бригадир, який у свою чергу заявив, що вже приїхав віце-президент авіакомпанії «Україна Інтернейшнл» («Міжнародні авіалінії України») і він мусить доповісти йому. Віце-президент, теж доволі молодий, з модним «їжаком» на голові й сотовим телефоном у руках, сказав категоричне – ні.

Мовляв, бельгійці вже в Брюсселі можуть виявити помилку й виставити штрафні санкції – до двох тисяч доларів.

– Нащо ви з ним розмовляли по-українськи? – сказав хтось із тих, котрі стояли за мною в черзі. – Тут це тільки шкодить…

Справді, всі з української авіакомпанії, з паном віце-президентом включно, спілкувалися зі мною мовою сусідньої держави. Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою. Кому хочу висловити щиру подяку, то це колезі-журналісту з івано-франківської газети «Галичина» Богданові Вівчару. Він залишався зі мною до остаточного вирішення, вірніше, невирішення питання, втішав і просив за мене вже тоді, як інші пішли на посадку. Журналістська і чисто людська солідарність колеги, хоч ми познайомилися лише перед цим ввечері, трохи згладила розчарування і гіркий осад від того, що сталося.

З другої спроби

Можете уявити, з якими почуттями я повертався з Борисполя до Києва. Я вже було подумав, чи не краще взагалі махнути на поїздку до НАТО рукою, але Джон Карвацький і Роман Ліщинський переконали, що цього робити не варто, адже за тиждень вирушала друга група українських журналістів-міжнародників. Із паном Карвацьким ми рушили до бельгійського посольства. Тут поойкали і поспівчували, а потім «випливла» молода чорна-пречорна африканка і щось залопотіла французькою, сяючи білозубою усмішкою.

– Каже, що то вона допустила помилку, – переклав Карвацький, – і за це перепрошує. У той день було багато роботи, і вона написала не ту цифру.

Отож, як я переконався, помилок, які можуть завдати неабияких прикрощів, припускаються не лише українські чиновники і секретарки. З допомогою співробітника натівського інформцентру були внесені зміни й у авіаквиток.

Втім, як виявилося, я був не єдиною жертвою недбальства співробітників бельгійського посольства. Коли приїхав за тиждень до інформцентру, секретарка директора Наталка повідомила, що в одному з паспортів з другої групи вдалося також виявити помилку – тепер уже у візі були недописані дві цифри. Але поки я розмовляв, зайшла ще одна кандидатка на поїздку до НАТО – головний редактор міської газети «Приазовский рабочий» із Маріуполя Віра Черемних. Перечитавши для певності її візу, миловида секретарка схопилася за серце, а потім, оговтавшись, попросила закурити. Виявляється, віза була датована 1996 роком, до кінця робочого дня лишалося не так багато часу, а до щедрого на помилки посольства далеко.

Цього разу все обійшлося благополучно. Наступного дня всі ми, одинадцятеро, потрапили до «Боїнга». Три години польоту, перемежовані доволі смачним сніданком, пролетіли навдивовиж швидко. Летіли майже над суцільним полотном білих хмар, які вкривали Європу і лише зрідка розсувалися, і тоді з висоти десяти тисяч метрів можна було дещо розгледіти. Та ось уже наче вибігає назустріч бельгійська земля з рівними квадратиками і прямокутниками полів, містечка з майже суцільними червоними черепичними дахами. Біля самого аеродрому (о диво!) мирно пасеться чималий гурт чорно-білих корів, так схожих на українських.

Брюссель стрічає нас температурою лише +13 і моросливим дощиком. Тут і виявляється, що даремно всі ми одяглися геть по-літньому. І в наступні дні то починав іти, то переставав дощ, температура трималася на рівні 11–15 градусів. Коли надвечір четвертого дня виглянуло сонечко і стало +17, ми з редактором міської газети «Жизнь Луганска» Борисом Москалюком, із яким заспілкувалися ще в Києві, невимовно зраділи.

У брюссельському аеропорту починаєш розуміти, що він і бориспільський, як кажуть одесити, – дві великі різниці. Тут усе продумано до дрібниць, аби пасажир – чи то він щойно прилетів, чи відлітає – почувався зручно і не просто прохачем-пасажиром, як ми вже звикли, а Людиною, котрій уже сама мандрівка завдає тимчасових прикрощів. Зауважу, що ніякої митної перевірки, заглядання до валіз, отого «шмонання», коли тебе підозрюють у майже обов’язковій контрабанді, не було. Не було й звірки номерів у візі, якої так боявся віце-президент МАУ. Погляд на фотографію, запитання про професію, доброзичливе: «Жоурналіст» – і на візі з’являється штамп, який дозволяє в’їзд до Королівства Бельгія.

Прапор над королівським палацом

Пройшовши досить швидко в’їзні формальності й переживши перший захват від побаченого в сучасному аеропорту, ми опинилися у великій залі, яка вирувала, наче потривожений мурашник, і серце стало заспокоюватися, коли з юрби зустрічальників око вихопило невеличкий плакат із рідним, хоча й по-чужому написаним словом «Ukraine». Як виявилося, його тримала Христина Мигицька, українська канадійка, родом із Торонто, котра тепер працює у штаб-квартирі НАТО і відповідає за зв’язки цієї організації з Україною, зокрема гуманітарні. Тут же була і третій секретар посольства України в державах Бенілюксу Оксана Петряєва. Вони обидві й супроводжували нас під час мандрівок натівськими коридорами і кабінетами, а також під час поїздки до Брюгге – історичного центру бельгійської Фландрії.

Дорога з аеропорту до Брюсселя лежить якраз повз комплекс, де розташовується штаб-квартира НАТО. Розташована і збудована вона так, що з дороги, з віддалі якоїсь сотні метрів, здається значно меншою, ніж є насправді. Не знаю, чи то таке вміле архітектурне рішення, чи натівська хитрість.

Після поселення в готелі «Шамборд» майже без відпочинку на нас чекала екскурсія бельгійською столицею, в ролі гіда виступала пані Христина.

Ще дорогою з вікон комфортабельного автобуса, милуючись старовинною архітектурою бельгійської столиці, ми звернули увагу на дивну обставину – вулиці великого, більш як мільйонного, міста майже порожні. Коли ж вирушили пішки, то могли пройти сотню-другу метрів, а то й півкілометра і лише тоді зустріти самотнього перехожого чи літню молоду пару.

Тут Брюссель не становить виняток із інших європейських та американських столиць і просто міст. Люди, виявляється, працюють і лише ввечері заповнюють вулиці. Не те, що в нас. Я пригадав постійний рух і стовпотворіння у Луцьку не лише на центральних вулицях, Театральному майдані…

І королівський палац – величний, трохи схожий за архітектурним рішенням на Львівський університет – здався якимось неприкаяно-самотнім. За чверть години нашого перебування на площі перед палацом ніхто до нього не зайшов, ніхто й не вийшов. Лише чи то гасили позіх, чи усміхалися чомусь своєму гвардійці-охоронці в колоритній формі з високими кашкетами. Ну, а прапор над палацом засвідчував – король на місці і дбає про свій бельгійський народ. Коли король Альберт II просто виходить із палацу чи мандрує країною, прапор на флагштоці трохи понижується, й зовсім опускається, коли його величність вирушає за межі королівства.

Бельгія стала незалежною державою лише в 1830 році. А на майдані за кілька кварталів від палацу височить пам’ятник предку нинішнього короля – Альберту І. Цікавий він тим, що коли спуститися сходинками вниз, на іншому майдані, трохи нижче, стоїть статуя його дружини, королеви Елізабет. Вона немовби зустрічає чоловіка, який на коні повернувся з походу.

Тут же над сходами, з яких відкривається чудова панорама з видом на старий Брюссель, три дні висіли величезні, розміром у кількаповерховий будинок, джинси з однією наполовину відірваною штаниною. Виявляється, у сусідньому будинку в дні нашого перебування проходила міжнародна конференція за заборону протипіхотних мін і таким-от способом її учасники нагадували: щороку в світі, зокрема в зонах регіональних локальних конфліктів, гине або стає каліками до півмільйона людей.

А недавно люди вигадали особливо диявольську міну – вибухає при наближенні до неї… міношукача. Як виявилося під час однієї з розмов у штаб-квартирі, ця проблема турбує і натівських спеціалістів, адже і солдати з їхніх країн підривалися в Боснії. Один із них навів приклад – машина підірвалася на вже перевіреному полі. А ще була так звана повзуча міна, яка може пересуватися під землею, – ще один страхітливий винахід.

В українському посольстві

Уперше рідний синьо-жовтий прапор ми побачили на тихій і зеленій брюссельській вулиці – авеню Луїса Лепутре. Тут розташувалися українські представництва, у яких налагоджуються зв’язки, започатковані під час візиту Леоніда Кучми до Брюсселя 1 червня 1995 року. У вересні цього ж року була прийнята спільна заява для преси про принципи співробітництва між Україною і НАТО. Відкриття в Києві інформаційно-документаційного центру – усе це кроки до підписання 9 липня в Мадриді Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

У скромному будинку знаходиться посольство України. Будинок і в прямому, і в переносному значенні – справді українська територія, бо в України вистачило сили й коштів викупити його у приватного власника.

Посольство це доволі унікальне навіть для України з кількох причин. По-перше, представляє нашу державу відразу в трьох країнах – Королівстві Бельгії, Королівстві Нідерланди і Великому герцогстві Люксембург. По-друге, Надзвичайним і Повноважним Послом у цих країнах є дуже авторитетний дипломат Борис Тарасюк, колишній перший заступник міністра закордонних справ України, і, нарешті, радником-посланником у посольстві трудиться Костянтин Морозов – так, той самий перший міністр оборони незалежної України, генерал армії. Щоправда, нам пана Морозова в ролі дипломата побачити не вдалося, він якраз був у відпустці, але сам Посол показав крісло, у якому на нарадах у його кабінеті вже традиційно любить сидіти радник із генеральським званням, котрий, як було сказано, «виконує відповідальні доручення».

У виступі перед журналістами з рідної України Борис Тарасюк окреслив роботу посольства, що, як він поінформував, працює у п’яти напрямках. Налагодження зв’язків із НАТО (гадаємо, не видаємо дипломатичний секрет) – чи не найголовніший із них. Посол розповів про те, як поступово ці зв’язки міцніють і українці та натівці, як і керівники країн Бенілюксу, знаходять спільну мову.

У невеликому, але якось по-особливому затишному кабінеті Посла України несподівано розгорнулася справжня дискусія між кількома журналістами з нашої групи і Борисом Тарасюком. Якщо першу групу українських журналістів, що поїхала до Брюсселя і НАТО, складали кияни, представники Західної і Центральної України, то в другій, крім двох, які представляли столичні видання, переважно були майстри пера зі Сходу України. Вони і взялися переконувати Посла, що незабаром у нас з’являться натівські бази, розвалиться власний військово-промисловий комплекс і що Україна взагалі повинна проситися не до НАТО, а під «затишне крило» східного сусіда. Довелося Борису Тарасюку, крім розвіювання міфу про майбутні бази, ще й нагадати, що НАТО жодного разу за час свого існування не вдавалося до агресії, в той час як СРСР і підлеглий йому Варшавський Договір – в Угорщині 1956 року, Чехословаччині 1968 року – застосовували силу проти своїх же.

Мені особисто ця перепалка й одноманітне спрямування дискусії набридло, і я поцікавився, що означають побіжно названі Послом десять мільйонів доларів товарообороту між Україною й маленьким Люксембургом і що експортує Україна в такі розвинуті Бельгію та Нідерланди? На запитання кореспондента «Волині» відповідали частково Борис Тарасюк, а частково керівник промислово-торговельного відділу посольства Валерій Юзба. Виявляється, цифра десять мільйонів доларів доволі умовна, бо виробництво країн Бенілюксу міцно пов’язане між собою: і в люксембурзьких виробах є бельгійська частка, а в 270 мільйонах, що означають оборот між Україною і Нідерландами, чи в 200 мільйонах доларів обороту між Україною і Бельгією є внесок люксембурзьких металургійних і машинобудівних підприємств. Структуру товарообороту розшифровувати не стали, але можна було дійти висновку, що з України досі йде переважно сировина – лідирують товари хімічної промисловості й металургії. Але з особливою радістю було наголошено, що почали розвиватися зв’язки в електрохімічній промисловості й навіть у такій специфічній галузі, як обробка діамантів. Тут, як виявилося, з бельгійцями співпрацюють наші сусіди-рівненчани з підприємства «Кристал». А ще мене цікавило, які стосунки між українським посольством та іншими посольствами країн – колишніх республік СРСР і зокрема Киргизстану. Бо ж відомо, що посольство цієї країни в державах Бенілюксу очолює відомий письменник Чингіз Айтматов. Борис Тарасюк відповів, що стосунки з посольствами нормальні, переважно дружні, а Чингіз Айтматов був першим, кому він наніс візит ввічливості як Посол у Брюсселі. А ще ми довідалися, що особистий будинок Айтматова розташований на тій же вулиці, що й українське посольство.

Про цікаву деталь розповіла третій секретар посольства Оксана Петряєва. Під час святкування п’ятої річниці незалежності України, думали, де влаштувати прийом на честь свята. Посольство тісне, шукали більший зал, і тут свої послуги запропонувала міська ратуша Брюсселя – величезний зал у старовинному стилі. Переживали, а раптом гостей і з країн перебування, й іноземних дипломатів буде мало? А зал виявився переповненим, і, о диво, немало з гостей знали не тільки українську з перцем і київське «Динамо», а й те, що «Юкрейн» має степи і гори, кримські курорти і власних поетів.

В «осиному гнізді імперіалізму»

Штаб-квартира НАТО розташована на окраїні бельгійської столиці. Колись тут була база Військово-повітряних сил Бельгії, потім натівська авіабаза. Звичайно, коли тут розмістили політичний центр Північно-Атлантичного альянсу, почалось перебудовування і добудовування. Нині тут цілий комплекс, де все добре продумано не лише для продуктивної роботи, а й для відпочинку – басейни, лазні, їдальні, кафе, крамниці, кіоски, госпіталь, кімнати психологічного розвантаження. А потрібні вони ще й тому, що, як нам сказали, були періоди й такі, коли доводилося працівникам штаб-квартири і днювати, і ночувати тут.

– Значить, були все-таки моменти, коли НАТО от-от могло розпочати війну? – не без єхидства запитав один із моїх колег. – Чи це просто «нічні тренування»?

– Це були періоди, коли СРСР кудись у черговий раз сунув свої війська чи ракети, – почули у відповідь. – У 1953-му і 1961-му роках під час берлінських криз, коли радянські танки йшли по вулицях Будапешта і Праги, під час Карибської кризи, коли «совєти» ввели війська до Афганістану, коли СРСР став першим розміщувати ракети з ядерними боєголовками в НДР і Чехословаччині…

На фотографії, зробленій, як мовиться, з пташиного польоту, видно частину натівського комплексу, але вона дає уявлення про весь його масштаб. А комплекс займає досить чималу територію, включає у себе багато будівель.

При під’їзді до штаб-квартири автобус зупинився, і Христина Мигицька видала всім невеличкі картки, які треба було пришпилити на піджак чи плаття. Написи англійською і французькою мовами засвідчували, що кожен із нас «візитер».

Тільки обидві ці мови є, за спільною угодою країн-членів, офіційними мовами НАТО.

Признаюся відверто, ніякого трепету чи ще там чогось, переступаючи натівський поріг, я не відчував. Була цікавість, деяке сум’яття у почуттях – невже це реальність? Прохід одним, другим коридором повз безліч дверей, мимо крамниць, кіосків, перукарні, кафе, де люди спокійно собі снідають, – і ми опиняємося у просторій залі для робочих зустрічей.

У газетному кіоску біля зали, серед видань американських, англійських, німецьких та інших побачили й російські – газету «Известия» і журнал «Огонёк». Заходилися шукати хоча б одненьке українське видання, але, на превеликий свій жаль, так і не знайшли. І від кіоскера почули: «Юкрейн? Ноу». Пояснив: преса надходить, по-перше, за спеціальними угодами, по-друге, відповідно до інтересу покупців.

Ми побували в залі, яка носить ім’я лорда Карінгтона, телестудії імені першого генсека НАТО і теж лорда, тільки Ісмея. Зала, де підписували програми «Партнерство заради миру», носить ім’я Манфреда Вернера, генсека, за якого починалося тісніше спілкування між Заходом і Сходом, закладалися основи подальшого співробітництва і партнерських стосунків.

Залам, студіям і т. д. присвоєні імена як тих натівських керівників, яких уже нема серед живих, так і тих, із різних країн, які лише відпрацювали своє в альянсі. Подумалося: хороша традиція. Лишився після людини зримий слід, і кожен, хто заходить до зали, зверне увагу, що такий-то тут теж трудився, або захоче дізнатися, що ж то був за чоловік.

Зафіксовано й те, що першою людиною з СРСР і взагалі зі Сходу, яка переступила поріг НАТО як офіційний діяч високого рангу, був президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Він, тодішній міністр закордонних справ СРСР, 19 грудня 1989 року наніс перший візит до штаб-квартири альянсу з країни, яка не є членом НАТО. Під час поїздки до Європи Шеварднадзе з грузинською імпульсивністю висловив бажання побувати в НАТО. Йому відповіли: а чому б ні? Будь ласка. Як сказав натівський чиновник із відділу політології, «тоді в нас переконалися, що в світі щось справді міняється».

Вісім годин спілкування і дискусій

Як і першій групі українських журналістів, нам обіцяли, що «з вами, можливо, зустрінеться генеральний секретар пан Солана». На жаль, і в першому, і в другому випадку генсек-іспанець, колишній соціаліст і активний противник вступу своєї держави до альянсу, а потім не менш активний прихильник НАТО й офіційна перша особа, був зайнятий, очевидно, важливішими справами. Зате ми побачили й півтори години спілкувалися з прес-секретарем (чи як треба казати по-українськи – речником) Солани Ніколасом Вільямсом.

– Тепер нам зрозуміло, чому пан Солана під час виступів такий красномовний, – сказала Вільямсу наприкінці наша колега, бо ж відомо, що основним автором виступів генсека є саме Вільямс.

Справді, пан речник говорив багато й охоче. Його виступ, як і відповіді на запитання, рясно перемежовувалися цитатами, екскурсами в історію, цілими філософськими пасажами й навіть анекдотами. Так, відповідаючи на чергове ущипливе питання донеччан, суть якого зводилася до того, що НАТО підступно й тепер, мовляв, маскує свою справжню мету, а на ділі буде поглинати одну країну за іншою й «напичкивать ракетами и базами», пан Вільямс замість спростування розповів такий анекдот. На якомусь офіційному прийомі один чиновник, який полюбляв випити, підійшов до дами в чорному платті, котра йому сподобалася, і сказав: «Чи не виявите мені честь станцювати румбу?» На що та відповіла: «Я не можу цього зробити з трьох причин. По-перше, ви занадто п’яний. По-друге, тут не грають румбу. І, по-третє, я є єпископом із Боготи, а не жінкою, як ви вважаєте».

Отож, дали зрозуміти, що спілкування можливе лише на серйознішому рівні, без того бачення зашореними очима.

Пан Вільямс підтвердив, що генсек НАТО не має реальної влади, є чимось на зразок англійської королеви, зате має куди більший вплив на політиків, цією владою наділених, і на прийняття важливих політичних рішень. На запитання, чи не трапиться так, що НАТО перешкоджатиме Україні продавати зброю, розвивати новітні технології у воєнній галузі, бо ж наша держава стає конкурентом на ринку зброї, відповів, що це особиста справа України, кому і що продавати, а його організацію хвилює лише те, щоб ці технології та зброя не потрапили до рук терористів і тих лідерів, котрі здатні нести загрозу мирові й стабільності на планеті.

Різні працівники різних комітетів і відділів політичних структур НАТО – Північно-Атлантичної ради, Комітету планування оборони, Міжнародного секретаріату, комітетів з проблем довкілля, телекомунікаційних і інформаційних систем, журналу «НАТО ревю» – зустрічалися з нами. Мені запам’яталася зустріч із інтелігентним грецьким представником, керівником однієї з секцій названої ради Георгісом Кастирдакісом та одним із провідних натівських політологів італійцем Марком Карнавале, який відповідає за політичні зв’язки з Україною і вже побував у Харкові, Донецьку, Криму, хоче побувати в Одесі, про яку багато чув. На запитання, як він ставиться до того, що до Мадрида не приїде Єльцин, чи не буде це пасивом для цього самміту, відповів: «Спокійно ставлюся. Єльцин розрахував, що його приїзд до Мадрида був би для нього політичним пасивом».

Лишається побоювання НАТО, яке було в нас і двадцять, і тридцять років тому, коли сприймався лише навіяний образ осереддя паліїв війни, а реальності не помічалися. Та насправді не НАТО ж тягне Польщу, Чехію, Угорщину чи країни Балтії до себе, а ті насамперед поспішають туди, бо штучна боязнь НАТО, навіювана здавна, поступилася реальній тривозі непередбаченої російської політики перед бажанням відчути себе частинкою єдиної мирної Європи.

А ось відповідь нашого колеги, журналіста з Великої Британії Ричарда Балмфорта, котрий сім років пропрацював у Москві, а тепер є одним із керівників політичного прогнозування у штаб-квартирі НАТО, на запитання, чи гарантує НАТО безпеку України після того, як та стане особливим партнером: «НАТО не бере зобов’язання воювати за Україну. Ваша держава буде ближче до НАТО, ніж інші країни, але вона не буде в НАТО. Та хто, знаючи про партнерство, не подумає, перш ніж вчинити щось безглузде проти України?». А ось представник Туреччини Неджил Недимоглу, який представляв на зустрічі з нами і секцію втілення й координації планів НАТО, на «в’їдливе» запитання, що, мовляв, НАТО береться гарантувати безпеку інших, але між самими членами цього альянсу Грецією і Туреччиною стосунки є дуже напруженими, роз’яснив (як, до речі, й пан Кастирдакіс, що висловив схожу думку), що саме їхнє членство в НАТО і посередництво партнерів по блоку щонайменше п’ять разів урятувало ці країни від серйозних конфліктів, а то й справжньої війни.

Під час цих наших зустрічей і розмов довелося почути кілька разів цитату зі знаменитого твору Джорджа Оруелла «Ферма для тварин»: «Усі тварини рівні, але є й рівніші». Йшлося, насамперед, про вирішальний вплив США в НАТО. Я, зокрема, запитав, чи не б’є по їх самолюбству заява США про те, що до НАТО в першу чергу будуть запрошені Польща, Чехія й Угорщина, а Румунія і Словенія, інтереси яких лобують, зокрема, Франція й Італія, – ні, і чи не свідчить це про те, що реальна політика НАТО визначається не тут, у штаб-квартирі, а за океаном? Співрозмовники відповіли, що так, тут США вчинили некоректно, виступивши зарано з такою заявою, але рішення все-таки виробляються спільно, консенсусом, і жодне з них не може бути ухвалене, якщо заперечує хоч одна держава – член НАТО. Забігаючи наперед, все ж зазначу, що й цього разу думка США була «рівніша» і в Мадриді було запрошено перші три країни, а Словенії і Румунії велено почекати.

Ми спілкувалися, звісно, не з першими натівськими особами – генсеком, главковерхом чи керівництвом Північно-Атлантичної ради. І все ж недарма кажуть, що короля робить його оточення. З таким оточенням і довелося зустрітися, спілкуватися і дискутувати. Прес-секретар генсека НАТО, керівники політологічних, регіональних відділів і секцій, різних бюро, служб аналізу і прогнозування, натівського журналу – це ті, хто постійно аналізує ситуацію в Європі і світі, по суті, формує нові підходи і зміни в політиці, видає рекомендації, які потім чуємо з вуст тих же Хав’єра Солани чи його заступника Серджю Сільвіобалвжіно, першого головнокомандувача генерала Дхулвана чи голови військового комітету НАТО Клауса Баумана. Їхні тіні постійно витали в аудиторіях, де ми спілкувалися, їх згадували, цитували, на них посилалися, як і на глав держав і урядів провідних натівських країн. Але десь у підтексті висловлювань відчувалося, а часом і проскакувало те, як ці висловлювання і думки формуються. І тоді ставало зрозумілим, яка велика й потужна машина, або як було в нас заведено казати, колективний розум, працює в Організації Північно-Атлантичного договору, як офіційно називається (і розшифровується англомовна абревіатура) НАТО.

Гадаю, провідна думка у дискусіях, зокрема з донецькими журналістами, – не НАТО прагне насамперед розширитися, а до нас просяться – відповідає дійсності. Справді, існує двадцять сім партнерських угод і програм за програмою «Партнерство заради миру». Саме стільки держав побажали стати країнами – партнерами НАТО. Дванадцять держав зі Східної й Центральної Європи подали заяви або офіційно висловили бажання стати повноправними членами Північно-Атлантичного альянсу. І проти цього, як то кажуть, не попреш.

Висловлювалася думка про те, що ці держави не хочуть жити у вакуумі, який утворився після розпаду іншої воєнної організації – Варшавського Договору, не хочуть бути буферами між НАТО і Росією, яка лишається ядерною державою. Тут ідеться не лише про побоювання Польщі, до кордонів якої після укладення російсько-білоруського союзу східний сусід знову підсувається, а особливо – країн Балтики. Але що цікаво – проблему вступу чи не вступу колишніх прибалтійських республік до НАТО натівські ж чиновники намагалися делікатно обійти. Наголошували – ми ще не прийняли країн першої черги, ще тільки будемо давати у Мадриді згоду на їхнє запрошення до членства в НАТО, потім буде друга хвиля, третя, а тоді… При цьому говорилося з більшою симпатією про шанси Литви, де немає міжетнічних проблем, де лише шістнадцять відсотків нелитовського населення. Як стало зрозумілим – країн з проблемами в НАТО не дуже хочуть. Це ж засвідчує й дискусія – приймати чи не приймати Румунію? А на підході й Словаччина з подібними проблемами з угорською меншістю.

У світлі всього цього твердити, що НАТО дуже вже хоче одержати Україну, щоб поставити свої танки та ракети мало не під Брянськом і Смоленськом, принаймні, наївно. Йти на нову конфронтацію з Росією, відверту й неприкриту? Гадаю, що противники НАТО можуть спати спокійно – у найближчі п’ять, а то й два десятки років членство в НАТО для України не світить. Образно кажучи, НАТО вигідно, щоб Україна ще довгий час була не законною дружиною, а коханкою, яка сама прагне натівських обіймів. До речі, ми питали й про «секретні протоколи», тепер уже не московські, а паризькі, за місцем підписання угоди про особливе партнерство НАТО з Росією. Протоколи, за якими Україна нібито віднесена до сфери впливу Росії. Нам заперечували, але якось дуже вже мляво, породжуючи нові підозри в одних журналістів з України і радість в інших.

Звичайно, НАТО мало, має і матиме свої інтереси, й це не приховували. Хоче мати вплив на європейську і світову політику, і було б дивно, якби було не так. Має проблеми зі структурою та штатом, які в нових умовах треба скорочувати й перебудовувати. Але в одному я певен після відвідин цієї могутньої організації – вона не підняла і не підніме першою зброю проти будь-кого. Це їй просто невигідно. Можна хоч сто чи тисячу разів твердити про агресивність цього блоку, але факти – річ уперта.

Є в НАТО і свої сьогоденні труднощі. В останній день нашого брюссельського візиту ми дізналися, що напередодні, коли ми саме їздили до Монса, до військової штаб-квартири НАТО і резиденції Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, обслуговуючий персонал брюссельської штаб-квартири… застрайкував. Наче рідним духом повіяло, і ми заусміхалися, бо причиною виявилося таке знайоме – затримка з виплатою зарплатні. Траплялося таке й раніше, оскільки низка країн регулярно затримують внески до спільного бюджету. І ось персонал не витримав, оголосив одноденний страйк. Щоправда, затримка була, як на наш погляд, просто дуже смішна – цілий тиждень.

Наші люди в НАТО

Третій секретар українського посольства Оксана Петряєва, котра відповідає за гуманітарні зв’язки з НАТО (за що відповідає радник-посланник генерал Морозов, можемо тільки здогадуватися), справила гарне враження своєю компетентністю, хоч працює ще недовго, освіченістю і вмінням спілкуватися. Либонь, ті зв’язки з НАТО, які вона опікує, будуть на належному рівні, тим більше що пані Оксана за освітою – філософ, що вона й демонструвала в багатьох ситуаціях, підкріплюючи дипломатичну філософію чарівною обеззброювальною посмішкою.

За зв’язки ж НАТО з Україною донедавна відповідала вже згадувана українська «натівка» Христина Мигицька. Донедавна, бо, передзвонивши вже після повернення до київського інформ-центру НАТО, я довідався, що вона вже там не працює, хоча, здається, казала нам, що контракт закінчується десь ближче до осені. Справила враження інтелігентної жінки, української патріотки. Але під кінець спілкування з деякими проросійськи налаштованими журналістами з нашої групи, як мені здалося (і не лише мені), настрій у неї був геть зіпсований.

Пані Христина вже була сповнена нових планів. Як призналася під час однієї з неофіційних розмов, виношувала проект організації зустрічей української молоді з молоддю країн – членів НАТО, приїзду молодіжних делегацій із України до Брюсселя для неформального спілкування. Але під цей проект їй треба немало-небагато – на початку десятки тисяч доларів, а де їх шукати, поки що не знає. Хочеться побажати успіху, бо проект цікавий.

Два дні поспіль під час зустрічей і дискусій ми чули в навушниках синхронний переклад з англійської на українську. При натівській штаб-квартирі працюють за особливими контрактами троє перекладачів із України, які обслуговували й нашу групу, – Олександра Майстренко, Олександр Стеценко і Валерій Шульга. Люди вони також інтелігентні, приємні, і все було б добре, якби не одна обставина. Усі троє спілкувалися з нами і між собою виключно російською. Я не проти цієї мови, що більше мов людина знає, то ліпше. Але, на жаль, їхня природна російськомовність відбивалася на якості перекладу. Очевидно, це для України ще завелика розкіш – мати власних перекладачів за кордоном, які ще й розмовляли б українською.

Певною мірою нашою людиною в НАТО можна назвати і вже згадуваного італійця Марко Карнавале. Запам’яталися його слова: «Якби тут, у НАТО, так полюбили Україну, як я полюбив, і так її сприймали, як я її сприймаю, я був би щасливим. Пізнавати Україну і спілкуватися з вашими людьми надзвичайно цікаво».

До Парижа залишилося 240 км

Нас прилетіло до Брюсселя одинадцятеро, а дванадцятий – Борис Клименко, кореспондент іспанського агентства ЕФЕ в Києві, перший віце-президент Національного прес-клубу України, – приєднався вже в готелі. Він прибув до бельгійської столиці окремо, через Париж, де вирішував якісь свої справи, чим породив у решти «білу заздрість». А ще – підкинув ідею: замість поїздки на один із натівських об’єктів махнути на день чи хоча б годину-другу до Парижа. На це ми не відважилися, але, хоч там як було, трасою з Брюсселя на Париж ми їхали і звернули з неї, коли до французької столиці лишалося всього-на-всього 240 км, а до кордону між Бельгією і Францією – взагалі рукою подати.

Цього ранку наш шлях пролягав до міста Монс на півдні Бельгії. Тут, а вірніше на окраїні містечка Косто, що в кількох кілометрах від Монса, розташовані резиденція і штаб верховного головнокомандувача збройними силами НАТО в Європі й оперативне командування НАТО. Якщо у Брюсселі розташований політичний центр блоку, то біля Монса – його військове серце.

Кілька слів про дорогу до Монса. Про те, що на трасі не було жодної вибоїнки-ямочки, не варто й говорити. Проїжджаючи численні містечка і села, жодного разу не побачили тамтешніх «даішників». Зате кілька разів помічали прилади, які називаються фотофіксаторами швидкості. Вони автоматично фотографують машину в радіусі до 200 м, але тільки тоді, коли та перевищує встановлену для даного відрізку траси швидкість. Машина собі мчить далі, а її власнику в той же день висилається квитанція на штраф.

На одній з ділянок проводився ремонт. Про нього ще за кілометр попереджав транспарант зі словами вибачення. Ділянка була акуратно обгороджена, й напис на ній засвідчував, що шляховикам заборонено користуватися інструментами з шумом вище від стількох-то децибел. Ввечері, вночі вся траса освітлюється, а придорожні кущі мають, до того ж, особливе підсвічування – щоб не втомлювалися очі водіїв.

За кілька кроків від головного бункера

Дорогою хтось із журналістської братії жартома назвав нас штирліцами, які запізнилися. А інший зауважив, що десь так п’ятнадцять років тому за одну мрію побувати в НАТО, вислів про організацію можна було отримати строк. Згадали і романи болгарського письменника Богомила Райнова «Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за погану погоду», «Тайфуни з ніжними іменами», герої яких – розвідники, котрі діють у натівських організаціях. Їх у СРСР колись трохи покритикували. Болгарським товаришам було по-дружньому вказано – соцрозвідник, засланий, аби скомпрометувати «осине гніздо імперіалізму», мусить бути, принаймні у творах, кришталево чистим і, якщо когось вербує, користуватись найпередовішою у світі марксистсько-ленінською ідеологією, а не ганебно-зеленими папірцями з зображеннями американських президентів.

Військовий штаб НАТО обгороджено акуратним ажурним дротом. Будинки розмежовані просторими підстриженими газонами. Але вимоги тут набагато суворіші, ніж у брюссельській штаб-квартирі. При вході треба було здавати паспорти і навзамін отримувати спеціальні перепустки. У приміщенні журналістам заборонено користуватися фотоапаратами і диктофонами. Можна було зафіксуватися на плівку лише при вході, біля прапорів членів НАТО та країн-партнерів за програмою «Партнерство заради миру», де одним із останніх (за алфавітом) є український прапор, поряд з державними прапорами США й Узбекистану.

Тут теж були зустрічі й дискусії з військовослужбовцями в ранзі полковників і підполковників трьох країн – США, Німеччини і Великої Британії.

У структурі верховного командування НАТО чітко розписано, представник якої країни може обіймати яку посаду. Так, верховним головнокомандувачем може бути тільки американський генерал (притому чотиризірковий) – нині ним є Джордж Джулвай. Верховний командувач у зоні Атлантики (штаб у США) – теж тільки американець. Отож, знову доводилося згадувати незабутнього Оруелла. До структури натівського головного командування належать три так звані головні підлеглі командування (у Південно-Західній Європі, Центральній Європі, Південній Європі), штаби планування сил реагування, авіації сил реагування, група авіаційного раннього попередження, корпус швидкого реагування і, нарешті, сили негайного реагування. Окремо існує мобільне угруповання командування ОЗС НАТО в Європі, штаб якого розташований у Гейдельберзі (Німеччина). Одним словом, це добре відлагоджена система, надійність якої, як висловився один зі співрозмовників, може підтвердити або спростувати тільки війна.

Прізвища та ім’я службовці називали, розповідали про себе, але просили при публікаціях їх та їхніх посад не вказувати, на них не посилатися і висловлювань не цитувати. Отож, прагнучи бути цивілізованими, до прохань прислухаємось.

До речі, при «шейпі», як скорочено називається військовий штаб, є зараз і український представник – підполковник Костянтин Войтовський. Пан підполковник привітався із земляками, вибачився, що мусить бігти у термінових справах, і зник. На заплановану зустріч не з’явився, за що вибачалися вже його натівські колеги. Побачили ми й офіцера зв’язку російських збройних сил, який чомусь зрадів більше й поскаржився, що «наконец-то родную речь услышал».

Під час брифінгу й дискусії найбільше запам’яталося спілкування з полковником Ч., який представляє у штабі Британію. За його плечима – служба в Північній Ірландії, Гонконзі, країнах Азії та Африки, Рейнській британській армії, розквартированій у ФРН. Полковник так і сипав афоризмами, продемонстрував чудове почуття гумору і вміння згладжувати гостроту питань, розповів про нову стратегію НАТО, яка домінує в її політиці від 1991 року.

Ми ж перебували, можна сказати, у п’яти кроках від головного бункера НАТО, штабу під землею, спорудженого у 60-ті роки для функціонування в умовах атомної чи звичайної війни. Ясна річ, у бункер нас не пустили, пославшись на те, що він зараз майже не функціонує, існує мовби автоматично, хоч, як стало зрозуміло, обслуга поки що справно виходить на службу. Як сказав супроводжуючий: «Єльцин же не вічний, а як там у них кажуть?…» Цитату з Тютчева ми знали добре – «Умом Россию не понять».

Головний же висновок із почутого: нас постаралися переконати, що військове командування НАТО нічого саме не вирішує, що його вплив у нас колись було перебільшено, що все вирішують політики, а військові – лише слухняні виконавці їхньої волі. Заперечували, що регіональні конфлікти вигідні НАТО. Однак можливість виникнення таких конфліктів вивчається. На жаль, до потенційно кризових зон належить і наше Чорне море та країни, розташовані на його берегах.

Здивував затишок у кабінетах і холах штабу. Повсюди фотопейзажі з натівських країн, портрети не лише політичних діячів, а й письменників, композиторів, вчених. Що особливо вразило: у коридорах і кабінетах, як і у штаб-квартирі НАТО, вільно бавилися діти. Керівник служби інформації та преси Кріс Пребенсен пояснив, що багато натівських і цивільних, і військовослужбовців живуть поруч, із сім’ями, і їм дозволено брати на роботу дітей, які можуть вільно гратися у спеціальних кімнатах і поза ними, заходити до їдальні й ласувати, чим хочуть. Ми поцікавилися: чи так було завжди? «Звичайно, аякже, – була відповідь, – діти є діти, і їм нема діла до військових напруг, інакше, як виростуть, вони будуватимуть світ, схожий на казарму».

Дороге місто

Після повернення зі штабу, як і першого дня, мали можливість трохи походити по місту перебування штаб-квартири НАТО і підтвердити свої враження, тим паче що вже більш-менш сприяла погода.

Крамниць на вулицях Брюсселя повно-повнісінько, вони буквально на кожному кроці. Надзвичайно багато антикварних крамничок, заповнених різноманітними статуетками, виробами з кераміки, срібла, бронзи. Але що більше ми заходили до тих магазинів і магазинчиків, то більше дивувалися. У них майже нікого не було, окрім продавців. Ті відразу кидалися назустріч із привітною посмішкою, традиційним «бонжур, месьє», неначе ми були їхні найкращі друзі, з якими стрілися після довгої розлуки. Дякували не менш традиційним «мерсі, месьє (мадам)», навіть якщо ми нічого не купували.

Валюта тут – бельгійський франк, і тільки за нього можна купити що завгодно. Показувати у крамницях, кав’ярнях чи ресторанах (останні теж на кожному кроці, на одній з вулиць ми нарахували цілих вісім) всесильний американський долар – все одно, що нашу гривню. Причому гривня викликає навіть більший інтерес своїм екзотичним для брюссельців виглядом.

Ціни як на продовольчі, так і на промислові товари, за нашими мірками і за рівнем наших доходів, дуже високі. На жаль, так само дорогі й музеї. Ми поткнулися було до Національного музею. Я з колегою побував лише у двох залах. На виставці сучасного бельгійського художника Поля Дельвакса, який помер лише три роки тому, – безплатно, бо справило враження магічне слово «журналіст». Ще й вручили кілька каталогів із запрошеннями на майбутні виставки (махнути б у Брюссель, чи що?). Художник Поль Дельвакс цікавий, як для нашого ока – незвичайний. Надзвичайно образно передає у картинах трагізм буття людини у XX столітті.

До інших залів не пустили – «тикет», тобто квиток, купуйте. Тут уже названий редактор із Луганська Борис Москалюк згадав добрим словом США, де недавно побував і де музеї безплатні. Отож, нам вдалося побувати ще в залі, де представлені кілька художників бельгійсько-голландського Ренесансу, в тому числі знамениті Рубенс і Ван Дейк. Але, щоб пройти всі десять залів, треба було заплатити аж 1500 франків (1 долар дорівнює приблизно 35 франків). Не з нашими кишенями. Отак дорого цінують у Бельгії справжнє мистецтво. Хоча в музеї було багато дітей, частина з яких відпочивали в холі просто на підлозі. Квиток для студентів наполовину дешевший – 80 франків, а для школярів вхід безплатний.

Спогади і повернення

Серед того, що справило особливе враження під час перебування у Бельгії, – насамперед поїздка до міста-музею Брюгге. Місто це не горіло і не зазнавало руйнувань з XV століття, його щадили і місцеві феодали, і жорстокий іспанський герцог Альба, котрий придушував повстання фламандців у XVI столітті, Наполеон і навіть командування гітлерівського «Люфтваффе», аси якого розбомбили сусідні, не менш історичні Амстердам і Антверпен. Неповторна архітектура, маса музеїв. Кожен собор, яких тут багато, – це ще й музей, і два зали-шедеври у міській ратуші – теж музей. Місто буквально кишить туристами.

Що стосується брюссельських вражень, то не забудеться відвідання негритянського кварталу, куди ми з Борисом Москалюком спочатку забрели випадково. Неповторні пряні запахи трав, усякого коріння, які довго не можна витримати, екзотичні вироби у крамничках товарів Заїру. Ціла галерея під аркою між двома вулицями, наповнена чорношкірим людом (у Брюсселі майже кожен десятий – виходець із Конго – Заїру, колишньої бельгійської колонії), який по-своєму розважається в пивничках, кав’ярнях, співає і навіть грає в шахи. І знайомство з Патріком Муйсоюумбою, який навчався в Москві…

У Брюсселі довелося бачити черги в трьох місцях: у закусочних відомого «Макдональдсу», аеропорту і біля… кінотеатрів. Так-так, довжелезні черги біля кінотеатрів, у яких стоять старі й молоді, хоча квитки коштують від 300 до 590 франків. Йдуть фільми «Анна Кареніна» (американський), відомий «Англійський пацієнт», французькі мелодрами. Як не дивно, не побачили (спеціально пройшлися до кількох кінотеатрів) жодної афіші з рекламою бойовиків. Очевидно, всю подібну кіномакулатуру продали нам.

Трапилося так, що саме в літаку, яким поверталися якраз 28 червня, ми підняли тост за першу річницю Конституції України, за надію, що ми теж приєднаємося до держав справді цивілізованих і правових. А в Борисполі чекала не лише спека в 26 градусів (удвоє більше, ніж у Брюсселі), а й величезна черга на митниці. Поглянув я на неї, постояв і вирішив піти так званим «зеленим коридором», тобто по спрощеному варіанту, де огляд лише вибірковий, правда, при виявленні порушень – потрійний штраф. Але боятися мені було нічого, на погрозу митника: «А якщо перевіримо?» махнув рукою: «Перевіряйте». На рідній землі, як і в Брюсселі, таки повірили, що жодної контрабанди не везу, і перевіряти не стали. Подумалося: побільше було б у світі таких «зелених коридорів» – і для України в цілому, і для всіх її громадян зокрема.

ІІ. Чи є у Європі місце для України?

Два червні: у Києві

«Невже минуло сім років?» – цю фразу мені довелося чути кілька разів упродовж останніх тижнів до і після поїздки в Брюссель – штаб-квартиру Організації Північно-атлантичного договору, більше відомої як НАТО, і бельгійське місто Монс – місце розташування SHAPE («шейп» на жаргоні натівських військових), штаб-квартири верховного головнокомандувача збройними силами НАТО у Західній Європі. Справді, між червнем 1997 року, коли тільки йшлося про угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО, і червнем року 2004-го, напередодні Стамбульського самміту країн НАТО, де постало питання про реальне кандидатування нашої держави до цього блоку, якого колись нам подавали неодмінно з епітетом «агресивний», промайнуло сім років.

То що змінилося за сім років? Центр інформації та документації НАТО в Україні залишився на тому ж місці, по вулиці Мельникова, 42, у приміщенні колишньої ВПШ (Вищої партійної школи) при ЦК КПУ, поруч із Інститутом міжнародних відносин і Інститутом журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка та президентською Академією підготовки і перепідготовки кадрів управління. У Центрі довелося зустріти волинянина – Джона Карвацького. За ці сім років він встиг попрацювати у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у США, але знову потягло в Україну, де його корені, і він вдруге став працювати, як і сім років тому, в Києві.

– Що змінилося за ці сім років? – перепитує Джон, якого в Києві досі багато хто називає просто і зрозуміло – Іван. – Наш Центр провів безліч акцій – зустрічей, семінарів, а паперів надав – сотні тонн. А коли я приїжджаю до Торчина, де живуть мої рідні, то мене вже не питають, як колись, коли ж НАТО нападе і завоює Україну, а питають, коли нарешті Україна приєднається до НАТО. За цей час, як бачите, офіс НАТО у Києві не розширився, але тепер у нас у сотні раз контактів більше, ніж у червні 1997 року, коли ми тут тільки обживалися. У нас з’явилися тисячі друзів. Найбільший же інтерес, як не дивно, скажімо, у Верховній Раді, до нас за ці роки проявляли депутати лівого спрямування.

Два червні: у Брюсселі

Цього разу Брюссель зустрів задушливою спекою. Та на другий день ми жартували, що привезли похолодання, – пішов дощ, а в п’ятницю взагалі півдня лило мов з відра. Один із натівців у штаб-квартирі пожартував: «Чотири дні спеки для Брюсселя – занадто, ми вже почали хвилюватися, чи це не підступи терористів».

Жарти жартами, але привид міжнародного тероризму витає і над святая святих НАТО – її штаб-квартирою. При вході вже нема тієї благодушності, що сім років тому. Тоді хлопці-охоронці добродушно посміювалися: а, журналісти, зрозуміло, проходьте. Тепер же кожного перевірили металошукачем і обмацали руками, з кишень змусили виймати навіть монети і запальнички, перевірили жіночі сумочки й диктофони. Усі фотоапарати поклали у спеціальний кошик, бо тепер на території штаб-квартири категорично заборонено фотографувати. Дозволили вже при виході зафіксувати лише прапори і натівську символіку. І ще одна промовиста деталь. Минулого разу я писав про те, що коридорами штаб-квартири гасало безліч дітей працівників організації. Тепер дітей не було видно. Нам пояснили: про всяк випадок їх перебування тут заборонено. Ось такий справді всемогутній привид міжнародного тероризму!

Цілий день ми, група українських журналістів, спілкувалися з посадовцями НАТО. Західну Україну, окрім кореспондента «Волині», представляли Роман Гладиш із «Галичини» (Івано-Франківськ) і Дмитро Борисов із «Львівської газети». Окрім чотирьох киян, решта – журналісти з Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька, Сімферополя, Запоріжжя. І що цікаво – найбільше з регіонів був представлений Крим. Окрім Володимира Притули, до речі, родом із Нововолинська, який представляв «Світлицю», була знімальна група телепрограми «Волна» з Сімферополя, очолювана відомою з новин студії «1+1» Наталією Сафіхановою – цій групі було дозволено (як виявилося, на найвищому натівському рівні) пронести телеапаратуру і зробити сюжет із прес-центру НАТО. Головне – пропаганда НАТО в Криму?

Теми брифінгів і зустрічей для українських журналістів промовляли самі за себе: «Шлях до Стамбульського самміту», «Відносини України й НАТО», «Нові військові операції НАТО». З нами зустрілися головний координатор програм НАТО доктор Пітер Лунак, начальник відділу відносин з Україною та Росією управління політичних відносин та політики безпеки НАТО Пол Фритч, голова відділу країн-партнерів управління громадської дипломатії НАТО пані Моніка Тюфеллі-П’єреї, начальник відділу оперативного управління НАТО Ерик Сандал, речник (прес-секретар) генерального секретаря НАТО Роберт Пшел, два представники щойно прийнятих до НАТО Польщі й Угорщини – Марек Куберський і Золтан Рабай і, нарешті, заступник голови місії України при НАТО Михайло Оснач.

Усі вони щедро ділилися думками про альянс, який представляли, охоче відповідали на наші запитання. Але кожен попереджав: у жодному разі не наводити думку конкретного представника і не цитувати конкретного посадовця. Віднедавна преса може наводити думки щодо НАТО, його дій і планів лише двох осіб: генерального секретаря НАТО Яана де Хооп Схеффера і його прес-секретаря (речника) Роберта Пшела. Журналісти можуть вживати вислів «посадовець НАТО», «представник НАТО». Порушникам цього залізного правила загрожує позбавлення права будь-коли перебувати в НАТО і висвітлювати його акції, а посадовцям, яких процитували, – службові неприємності, аж до звільнення з посади. Не знаю, як у кого, а в мене такі суворості викликали неабияке здивування, і раптом я відчув протяг давніх часів «холодної війни».

Що таке сучасне НАТО?

Кілька разів було підкреслено: будь ласка, спростовуйте розповсюджену думку, що НАТО – це насамперед військова організація. Ні, це політична організація, яка має свої збройні сили. Військові виконують тільки накази політиків. Неодноразово підкреслювалося – і всемогутні США, і маленький Люксембург мають однакові права, всі рішення, як і раніше, приймаються тільки на основі консенсусу. Ініціатором створення НАТО, наголошувалося, були європейські країни, які хотіли законної присутності США в регіоні. А взагалі хрещеним батьком НАТО тут цілком серйозно називають Сталіна. Це ж бо його, мовляв, наміри завоювати Європу спричинили заходи колективної безпеки й утворення Північно-Атлантичного альянсу. Обговорювалося навіть питання про встановлення йому пам’ятника на території штаб-квартири.

У виступах неабияка увага приділялась миротворчим операціям у Боснії та Герцеговині й Косово. Всіляко рекламувалося, підкреслювалося, що вкрай необхідна теперішня операція НАТО в Афганістані. Особливий наголос робився на тому, що з Афганістану тепер найбільше на Європу розповсюджуються наркотики. Хоча посадовці НАТО й погоджувалися, що ця операція може затягтися на тривалий час. І, як виявилося, вона втягує дедалі більше сил альянсу. Не знаю, як у кого, а в мене складалося враження, що НАТО успішно наступає на старі радянські граблі.

Дуже багато часу чи не кожного з натівських посадовців приділялося виправданню «історичного рішення» минулого, празького саміту НАТО – про те, що знімаються територіальні обмеження на збройні втручання альянсу. Один із посадовців вжив навіть такий вислів: мовляв, НАТО має право застосовувати зброю проти неблагонадійних режимів. Я не стримався і зауважив, що це дуже нагадує радянський підхід і радянський пропагандистський штамп.

– Ну, може, це не зовсім точний вислів, – згодився високопоставлений посадовець. – Але ви знаєте, що існують режими, які несуть загрозу миру й безпеці багатьох країн. Їм треба подавати уроки. Інакше ми втратимо імідж найсильнішої і непереможної організації. Ми мусимо це доводити. Якщо наша операція в Афганістані не буде успішною, то там з’явиться ґрунт для діяльності екстремістських терористичних організацій, які можуть нанести удар по європейських країнах.

Запахло знайомою темою випереджувального, превентивного удару. Взагалі ж після цих спілкувань у Брюсселі в мене склалося враження, що нам намагалися вперто і цілеспрямовано нав’язати кілька думок. Перша – існування НАТО в його новій якості (присутність не лише в певній зоні, а й у тих точках світу, де це необхідно) вкрай потрібне, як раніше в нас мовилося, для всього прогресивного людства. Друга – нам абсолютно байдуже – любите ви НАТО чи ні, але ми хочемо, щоб ви сприйняли і полюбили нашу організацію такою, якою вона є, з усіма плюсами і можливими мінусами, бо інакшого НАТО нема й не буде. Третя – це не НАТО прагне до розширення, ми жили досі дуже й дуже непогано без усіляких там Польщі, Угорщини і країн Балтії. Але якщо вони дуже захотіли під наше крило, то ми їх і прийняли і тепер вони належать до нашої дружньої сім’ї. І головний натівський принцип – будь-яка загроза безпеці якоїсь із країн НАТО сприймається як загроза всьому альянсу з відповідними висновками – повною мірою поширюється на нових членів НАТО.

Чого чекати Україні?

І, нарешті, четверта думка – вступ до НАТО потрібен насамперед самій Україні, а для цього треба сповна відповідати стандартам цієї організації. Наголошувалося, що в Україні є значні досягнення на шляху демократизації суспільства. Але головне завдання, аби нам повною мірою повірили, – потрібно провести демократичні, прозорі вибори Президента. Кілька разів підкреслювалося – і у виступах посадовців, і у відповідях на запитання журналістів: керівництво НАТО не робить ставку на якогось конкретного кандидата, сприйме і визнає будь-який вибір народу. Але це справді повинен бути народний вибір, а самі вибори – чесними і демократичними.

Тут кореспондент «Волині» знову не стримався і запитав:

– А уявіть собі таку ситуацію – вибори пройшли, як ви кажете, не демократично, з порушеннями, але вже наступного дня проголошений переможець на виборах заявляє, що він хоче дружити з НАТО, що Україна готова вступити до цієї організації й надати свої війська для будь-якої миротворчої операції? Якою буде реакція керівництва НАТО?

– Ми не займаємося такими прогнозами, – була відповідь. – Але якби так сталося, будь-яка заява чи декларація не переважила б факту недемократичності виборів. Коли у нас були сумніви щодо політики України, її незаконних операцій із продажем зброї, ваш Президент не отримав запрошення на празький саміт.

Щодо українських високих посадовців, найбільше компліментів у Брюсселі довелося почути на адресу міністра оборони Євгена Марчука. Його план реформування Збройних сил нашої держави був названий таким, що здатен зробити їх сучасними і мобільними, його мислення – також дуже сучасним і прогресивним. А зусилля пана міністра з реформування наших Збройних сил, щодо приведення їх до тих стандартів, які відповідають вимогам НАТО, як було сказано, дуже вітають і схвалюють на всіх рівнях натівського керівництва.

Питання від України до НАТО

Природно, українських журналістів цікавили різні аспекти приєднання України до альянсу, зокрема ті, що стосуються саме військової реформи і її наслідків. Кореспондент «Волині» під час однієї із зустрічей пригадав слова видатного польського письменника Станіслава Лема про те, що після реформування польське військо можна побачити хіба що під мікроскопом. Різко зменшиться й українська армія. Але чи не може трапитися так, що армію ми зменшимо, а до НАТО нас так і не приймуть? Чи не залишиться тоді Україна віч-на-віч зі своїми проблемами і зі своїми сусідами, які мають до неї територіальні претензії?

– Я не сказав би, що польська армія така вже маленька, – була відповідь. – Адже вона нараховує, здається, 150 тисяч військовослужбовців. Звичайно, і в Польщі ця реформа була болісною, але вони провели її послідовно, до кінця, хоч були й певні проблеми, яких можуть уникнути українці. Але реформування війська повинно бути внутрішньою потребою України. Навіщо вам цілі склади, така велика кількість застарілої військової техніки? Проти кого і як ви її будете застосовувати? Чи може бути так, що Україна реформує армію, а до НАТО її не приймуть? Таке уявити можна, але це вже залежатиме від самої України.

Відразу кілька журналістів поставили питання, яке в Україні не афішується, але про яке говорять військові і яке дуже непопулярне в їхньому середовищі.

– В Україні говорять про вимогу НАТО, аби Україна не мала військових частин ближче ніж за 80 кілометрів від кордону. Отож, на західному кордоні України вже скорочують і ще планують скоротити чи перевести кудись подалі ряд військових частин, розташованих у прикордонній зоні. Якщо йдеться про вступ України до НАТО, то така вимога втрачає сенс, а якщо ні, то невже НАТО боїться, що Україна як держава, пов’язана хартією про особливе партнерство з НАТО, загрожуватиме чимось такій потужній організації?

У відповідь один, а за ним і другий високі посадовці НАТО зробили великі очі й заявили, що вперше чують про таку вимогу НАТО щодо України. Так, мовляв, вони знають, що скорочуються, ліквідовуються військові частини й біля кордону, але це ж добра воля України, її власна ініціатива. До чого тут якісь натівські вимоги? Запахло лицемірством. Адже якщо про цю проблему говорять і на заході, і на півдні України, то вона таки є. Зауважу: про те, що в наступні роки має бути розформована або перенесена вглиб 51-ша механізована волинська бригада, розташована у Володимирі-Волинському, доводилося чути і від наших військовиків.

Колега з газети «Одесские известия» вперто і наполегливо, здається, майже всім із тих посадовців, з якими ми зустрічалися, ставив одне й те ж запитання: «НАТО під час бомбардування Югославії обіцяло компенсувати втрати всім, хто їх зазнав при цьому, а відомо, яких втрат на кілька мільярдів доларів зазнало українське Дунайське пароплавство. Однак ці втрати досі не компенсовані. Коли ж це буде зроблено?» Один відповів, що він узагалі не чув про таку обіцянку, інший – що так, здається, таке зобов’язання було, але, чому воно не виконується, він не знає.

Цікавило нас і те, чи НАТО сприятиме позитивному вирішенню подальшої долі тих офіцерів, котрі звільняються зі Збройних сил України внаслідок скорочення. У відповідь пролунало, що так, НАТО поставило ряд вимог щодо пенсій і виплати компенсації, але далі відстежувати їхню долю – то вже прерогатива української влади. Україна повинна бути зацікавлена сама, щоб в армії залишилися найбільш кваліфіковані, боєздатні й освічені офіцери.

Українська місія в НАТО

Під час приїзду українських журналістів до штаб-квартири НАТО у червні 1997 року тодішній Посол України в країнах Бенілюксу (Бельгії, Нідерландах і Люксембургу) Борис Тарасюк запропонував нам навіть посидіти в кріслі представника України при НАТО, колишнього міністра оборони Костянтина Морозова, оскільки тоді він якраз був у відпустці. З 1998 року, згідно з указом Президента, діє вже ціла місія України при НАТО. І очолює її військове представництво, за неписаною, очевидно, традицією, теж іще один колишній міністр оборони, генерал армії Володимир Шкідченко. Обіцяного пана генерала не було, він теж перебував, як нам сказали, десь у від’їзді, зайнятий підготовкою до самміту НАТО. А ось із першим заступником голови місії, відомим дипломатом Михайлом Осначем (очолює місію посол Борис Хандогій) ми зустрілися і мали досить тривале спілкування.

Як поінформував пан Оснач, місія складається з політичної місії і військового представництва. У місії, крім міністерств закордонних справ і оборони, представлені міністерство з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, інші зацікавлені відомства. Місія України при НАТО має статус представництва держави при міжнародній організації. Крім того, є ще такий орган, як «Комісія Україна-НАТО», якого не має жоден із інших країн-партнерів. Є хіба що рада НАТО-Росія. Діють спільні робочі групи України і НАТО, зокрема з оборонної реформи, з озброєнь, з науки і охорони навколишнього середовища. Дії українських представників, їх компетенція високо оцінюються. Місія готує контакти України і НАТО на найвищому рівні. Як стало зрозуміло, місія доклала чимало зусиль, щоб погасити відомий «кольчужний скандал», наслідком якого було незапрошення України на минулий празький самміт. Місія активно розробила і питання стратегії України під час засідання комісії Україна-НАТО у Стамбулі за участі Президента України.

– Як ставляться тут, у штаб-квартирі НАТО, до членів української місії – як до рівноправних чи так собі, поблажливо? – запитав пана Оснача кореспондент «Волині».

– Ні, ви знаєте, ніякої поблажливості немає. Ми бачимо їхню зацікавленість у контактах з нами. Немає зверхнього поплескування по плечах, але немає і якоїсь особливої сердечності. Це нормальні робочі, ділові стосунки, при яких кожен має свої інтереси. Натівські посадові особи хотіли б наближення України до НАТО, але вони іноді наче говорять: так, ми ось у цьому зацікавлені, у такому конкретному вирішенні якогось питання, але бажано, щоб ініціатива йшла з вашого боку.

– Як ви вважаєте, коли саме Україна таки вступить до НАТО? – було інше запитання.

– Ви, напевно, знаєте Брюса Джексона, голову комітету «США-НАТО», неурядової організації, яка займається виробленням рекомендацій щодо дій США в НАТО, а також прогнозуванням щодо майбутнього НАТО. Так, у нього є діаграма руху України до НАТО. На ній роком вступу є 2010-й як можливий, а ще реальніший – 2012 рік. Поки що в НАТО не ставлять під сумнів курс України на євроатлантичну інтеграцію. Чи можливо прискорити процес – про це багато сперечаються. Найбільше, що тут говорять, – це те, що двері НАТО відчинені.

І ще одну думку висловив Михайло Оснач, особисту, як він підкреслив. Вона ґрунтується на розповсюдженій думці, що до того часу, коли Україна вступить до НАТО, ця організація трансформується у щось таке на зразок ОБСЄ, тільки озброєного.

– Які у вас стосунки з членами місії Росії при НАТО?

– Росія не має своєї місії, є окреме представництво. Воно більше за українське. Але їхнє представництво не тут, у штаб-квартирі, а при їхньому посольстві, вони його звідси забрали. Коли ми зустрічаємося, нам є про що поговорити. Тут росіяни на нас не тиснуть, але свою особливу позицію також підкреслюють.

У «військовому серці» альянсу

«Військовим серцем» НАТО називають штаб верховного головнокомандувача об’єднаними збройними силами НАТО в Європі. Розташований цей штаб окремо, у невеликому бельгійському місті Монс, неподалік бельгійсько-французького кордону. При в’їзді до міста стоїть дражливий покажчик «До Парижа – 240 км». Є при штабі і два українські офіцери-представники.

Цього разу шлях при в’їзді до штабу перетнув смугастий шлагбаум. Хлопці у плямистій формі оглянули автобус, перевірили паспорти, фотоапарати і диктофони. Однак якщо в залі знімати дозволяли, то записувати на диктофони – категорично ні. Коли ми це пробували робити крадькома, це відразу ж фіксувалося і виносилося «останнє серйозне попередження».

У військовому штабі НАТО, як нам сказали, всього працює і служить 12 тисяч осіб. Військові дуже прагнуть сюди потрапити. По-перше, платять солідніше, ніж у будь-якій із армій Північно-Атлантичного альянсу. По-друге, ті, хто служить при штабі, вважаються у відрядженні, тож отримують відповідні кошти і від своїх держав. Що цікаво: ті представники, котрі спілкувалися з нами, мали явно не англійські чи американські прізвища – британець полковник Твереник і американський бригадний генерал Мачелін. Колоритно виглядав і представник Німеччини у штабі Матіас Лау, з явним азіатським корінням. На запитання, чи не мають українського коріння, пан Твереник загадково сказав, що коли і є, то не в першому чи другому поколінні.

Нам детально розповіли про збройні сили НАТО. Втім, про них я писав у 1997 році. Наголошувалося, що досі НАТО не мало власних збройних сил. Військові формування складалися зі збройних сил, які надавали конкретні країни. Нині ж такі війська створені – це сили швидкого (оперативного) реагування. Якщо колись потрібно було узгоджувати з усіма країнами – членами НАТО – можливість ввести певний контингент у певну країну, звертатися з проханням надіслати таку-то кількість вертольотів, літаків, іншої техніки, то тепер цього не треба. Нині є приблизно 20 тисяч добре навчених, озброєних військових, які готові в будь-який момент вирушити «гасити пожежу» в будь-якій гарячій точці світу. Представники сил швидкого реагування в різних країнах завжди біля телефону, готові вирушити за дзвінком, куди потрібно.

Посадовці військового штабу НАТО підкреслювали, що вони – тільки виконавці волі політиків, що вони ніколи не обговорювали і не обговорюватимуть політичні рішення. Їх справа – виконувати накази. На запитання, як вони сприймають цивільний контроль над збройними силами, на який так болісно реагують військові в Україні, пояснили, що ставляться абсолютно нормально, так і повинно бути, в усіх країнах НАТО міністри оборони – цивільні. Вони вітають зростання кількості цивільних спеціалістів в українському міністерстві оборони. Власне кажучи, вони впевнені, що влада військових починається лише тоді, коли військовий контингент вирушає на навчання або на військову операцію, де, як її ліпше виконати, вирішують генерали і полковники, а ось коли починати і припиняти – то вже справа політиків.

Загальним улюбленцем українських журналістів у штабі став американський полковник, як тепер кажуть, афроамериканського походження Брайан Холт. Дуже чітко, доступно, з певною долею гумору він розповів і про структури НАТО, і про військові операції на Балканах та тепер в Афганістані. Як згодом виявилося, за його плечима служба і в Кореї, і в Африці, і в Європі. Нині збирається повернутися в рідну Алабаму, куди запрошував українців на рибалку, а після відпустки – нове призначення. Така тепер доля більшості американських військових. Він брав участь і у спільному навчанні американських і українських вояків і дуже високої думки про військову майстерність та відданість справі українських солдатів і офіцерів.

– Я це кажу щиро, – підкреслив пан Холт. – У вас є нове покоління військових, яке мислить сучасними категоріями. Сподіваюсь, саме вони складуть основу нової української армії.

За час перебування в НАТО одним із найбільших вражень була зала, завішана картинами художників із країн НАТО. Мене найбільше вразила картина словачки Віри Зеленкової. На ній зображені гори, за якими видніється високе небо. На передньому плані біля урвища – висока смерека. На ній причеплена гойдалка, на якій сидить маленька дівчинка. Гойдалка розгойдана і якраз знаходиться над урвищем. Дівчинка заплющила очі – від страху, задоволення від польоту? Мені чомусь ця картина здалася образом сучасного світу. Того, в якому діють надпотужні системи АВАКС і надсучасні літаки, невидимі з землі, до зубів озброєні командос із сил швидкого реагування, готові до боротьби з міжнародним тероризмом, і терористи, що змусили змінити саму концепцію НАТО. Того НАТО, до якого прагне Україна.

– Багато з тих, хто хоче вступу України в НАТО, – сказав Роберт Пшел, – хочуть вступу до старого НАТО, що протистоїть Росії. Ті, хто проти вступу, бачать нас теж у старому світлі. Але НАТО тому й живе, і трансформується, що вміє відповісти на виклики часу. Запитайте себе, чи готова відповісти на такі виклики Україна? Ми на це сподіваємося. Де бути Україні – це її питання і її відповідь.

Тепер: сумбурний марш з мелодією надії

Тоді, у 1997 році, незабаром після першої поїздки до НАТО, у Мадриді за участі тодішнього президента України Леоніда Кучми було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО.

У 2004 році зроблено ще один крок – на черговому самміті всерйоз розглядалося кандидатування України до НАТО. Але…

А далі була нова помаранчева влада. Ну дуже проєвропейська. З президентом ніби європейцем Ющенком. Її хвалили у Європі. Чомусь, щоправда, дедалі обережніше, мабуть, пам’ятаючи біблійське «за ділами їхніми пізнаєте їх», підписувалися ще декларації і заяви. А потім були зміна влади і закон про позаблоковий статус України. Зате наша держава ніби взяла курс на Євросоюз. Об’єдналися всі – помірковані, праві, центристи, націоналісти, ліберали, регіонали – у прагненні йти до Європи. Увійти в її об’єднану структуру, нарешті дійти крізь роки, заметілі, вибоїни і далі.

Рік 1429-й так подаленів, що вже аж за обрієм. Ще, здається, зовсім близько роки 1997-й і 2004-й, але й вони вже не йдуть, а біжать від нас. Від нас теперішніх? А які ми – теперішні?

Кілька тижнів тому ми розмовляли про зовсім недавні події з приятелем, викладачем університету і дуже розумною людиною. І він сказав:

– А пригадай-но, як усі підтримували і хвалили Януковича, доки він заявляв, що підпише угоду про асоціацію України з Євросоюзом. Його навіть називали новітнім Мазепою, тільки хитрішим, от як, мовляв, обдурив Росію. Якби Янек виявився розумнішим і таки підписав угоду, всі кричали б «ура!», аплодували і йшли до Європи разом із Межигір’ям, маєтками Пшонки та іже з ними. І Європа на них закривала б очі.

Я заперечив, що Янукович за своєю суттю і суттю своїх дій не був і не міг бути європейцем. Але якийсь осадок лишився.

Невже справді була б у нас при асоціації з ЄС квазіасоціація, квазі-Європа? Яка терпеливо чекала б нас… Та чи були б ми такій потрібні? І хто за нас вирішив би наші ж проблеми? А тепер, після нової революції? Якою буде наша дорога після 2014-го?

Чомусь раптом пригадався рік 1429-й. Тоді до Луцька вчасно прибули всі учасники, за винятком найтитулованішого й найповажнішого – імператора Священної Римської імперії Сиґізмунда. Він мав звичку запізнюватися на всі зустрічі й переговори (щось чи когось це нагадує), запізнився й цього разу – майже на два тижні. Без імператора самміту чи то з’їзду розпочинати не годилося, тож інші учасники спілкувалися між собою, пили й розважалися, виїжджали на полювання. Коли імператор таки приїхав, настрій уже був трохи не той. Бо вже наговорилися й переговорилися.

Тоді, у 1997 році, все здавалося таким «благосним». А проте головний бункер НАТО продовжував функціонувати мовби автоматично. На запитання одного з нас: «Навіщо?» – почули оте:

– Ну, Єльцин же не вічний. Як там у ваших сусідів кажуть? «Умом Россию не понять…»

Як у воду дивилися. На зміну Єльцину прийшов кагебіст Путін. Трапилося найгірше – Росія посунула на Україну. У НАТО відновилося повномасштабне бойове чергування.

Але Україна таки підписала угоду про асоціацію з ЄС.

Та Україна, де гинуть люди. У якої головна площа й головна вулиця столиці захаращені так, що нагадують заштатне африканське селище чи окраїну містечка в Бангладеш. Де в ідеології після революції відбувається (особливо в регіонах), по суті, повернення до ідеології УРСР – казати тільки правильні гасла, а повноцінні література і мистецтво не потрібні. Де чомусь стало вважатися, що міністром може стати людина, в якої до того не було жодного запису в трудовій книжці. Гадаємо, Європа таких прийме і терпітиме? Чи ми туди й не хочемо?

І тут пригадуються гіркі слова видатного нашого драматурга Миколи Куліша, який загинув на Соловках, сказані ще в 20-х роках минулого століття: «Бандити й отамани ми. І не бачити нам життя прекрасного, а замість нього устелимо шлях до Європи трупами». Коли на початку лютого я навів ці слова, на мене накинулися: як можна, ну кілька загинуло, але попереду – перемога. І – Європа!

Та потім була Небесна сотня. А далі кількість загиблих на сході пішла вже на сотні.

Вірю, історія розбереться й ми дізнаємося, хто здавав Крим і продавав наших хлопців, які загинули під Волновахою, Слов’янськом, у Донецьку й Луганську. Але так хотілося, щоб цього не було.

Надія ж моя проростає, як квітка, що росте крізь сніг, крізь холод, крізь вітер і крижанистий світанок. Але світанок. Квітка інтуїтивно відчуває, що десь там іде весна і знає, що вона передвісниця цієї весни.

Настрої у тих, хто був до поїздки в Брюссель повен стереотипів, коли поверталися, були зовсім іншими. І пригадуються слова колеги: «Думаю-то я теперь совсем по-другому, но как написать об этом?» Я тоді відповів:

– Так і напишіть, як думаєте.

От і я пишу, як думаю. У Європі, образно кажучи, європейський мед дістається великим потом. І в українців так само. Нам пощастило мати найщедрішу в світі землю, але не пощастило з сусідами, особливо на сході. Але колись європейські народи теж так думали: французи – про німців, німці – про французів, італійці – про тих й інших. Чому ж у них тепер нема ворожнечі? Справа у Путіні? Тут я чую голос натівського офіцера:

– Єльцин же не вічний…

І думаю – Путін теж не вічний. Але я певен: Україна може стати повноправною частиною не лише географічної Європи, а Європи в наших душах, способах мислення і життя ще й за існування і навіть правління Путіна. Для цього потрібно небагато: одвічний індивідуалізм українців поставити на користь державі й усім нам, перестати вірити солодкоголосим популістам, перестати брати і давати хабарі, особливо при проведенні люстрації, коли чесність претендентів на посади, як кажуть, залежить від певної суми…

– І все? – спитає, можливо, хтось.

А спробуймо хоча б це зробити реальністю.

Хабарники, переконаний, є і в тій же Бельгії, у Франції, Німеччині, Іспанії, на Мальті, в інших країнах. Але їх нікчемно мало порівняно з Україною. Я чомусь думаю, що основна причина навіть не в тому, що мислення інше, а в тому, що тамтешні чиновники знають: покарання буде неминучим, кар’єра перекреслена і хабар не вартує майбутнього.

Нібито солідні спроби співпрацювати з НАТО і навіть вступити до Альянсу в минулому закінчились нічим – а Росія співпрацювала. Складно й негарно вийшло з ЄС. Але угоду про Асоціацію таки підписано. Правда, надто вже дорогою ціною. То що, нам таки треба крові і трупів, не можемо без цього? І в НАТО готові хоч словами і якоюсь допомогою захистити Україну? Та згадуються слова пана Пшела:

– Де бути Україні, це її питання і її відповідь.

Я народився і виріс на поліському хуторі. До села – цілі заболочені два кілометри. Між хутором і селом височіла невеличка гірка. Якось я, малий, вийшов на ту гірку. Вдалині виднілися перші сільські хати, з-за них визирав шпиль церкви. І так мені захотілося туди – до села, побачити, як там люди живуть, що взагалі там відбувається, у загадковій далечині. І було страшно, тим більше, що знав – десь там попереду річка, яку треба буде перейти. Самому.

Згодом ми перебралися в те село, де збудували дім. Пам’ятаю, як ішли зимовим ранком стежкою з хутора в село, несучи ікону, хатнє начиння і ведучи годувальницю-корову. Мела невелика хуртовина, можна було перечекати, коли випогодиться, але тато з мамою сказали: «Раз напередодні вирішили справляти перехідщину сьогодні, то відкладати негоже, треба йти». І ми пішли.

Один із найяскравіших спогадів уже в селі – я з покійним татом саджу сад біля нового будинку. Тримаю маленьку яблуньку, а тато дивиться, чи рівно вона стоїть. Потім засипаємо коріння деревця землею, злегка притрамбовуємо і поливаємо.

Яблуня та не раз радувала нас щедрими врожаями червонобоких плодів. На її місці тепер росте інша, молода яблуня. Поруч молодший брат Василь, котрий тепер живе на батьківському обійсті, посадив калину, яка вважається символом України. Калина теж щедро обдаровує ягодами, допомагає рятувати від зимових болячок.

Ну, а фундамент під новий дім на місці батьківської хати, так склалося, ми закладали 24 серпня 1991 року. Дізнавшись увечері, що Україна стала незалежною, я пожартував: «Хата стоятиме, допоки буде Україна, і Україна буде, допоки стоятиме хата». В Україні таких нових хат уже багато, хай і закладених в інші дні. Вони складають спільний дім – Україну. Чимало українців тепер заробляють на хліб насущний у Європі. Але Європа в більшості своїй насправді не 1991-го, а пізніше, 2004 року, довідалася, що є Україна. Україна, яка може заявити про себе. А ще більше – через десять літ, 2014-го, після буремних і трагічних подій, названих Революцією гідності.

До речі, цікаво було б дізнатися, що розповідали європейці, повернувшись додому з Луцька такого далекого вже 1429 року, після того першого Європрасамміту?

Чи пам’ятає бруківка на дорозі до Замку копита коней, які везли тодішніх монархів? Та чи була тоді бруківка?

Вежі Луцького замку – В’їзна, Владича, Стирова – точно пам’ятають. Але вони мовчать, думаючи свою віковічну думу. Можливо, й про нас.

Вежі, зведені ще у ХІV столітті, вистояли. Вистоїмо й ми, українці, давні мешканці Європи.

Примечания

1

Полікарпов І-153 – радянський поршневий одномоторний винищувач-біплан із відкритою кабіною, розроблений у 1938 році. Використовувався в Монголії, під час боїв з японцями за Халхін-Ґол, у Китаї, брав участь у Фінській кампанії. До моменту вторгнення німців у СРСР безнадійно застарів.

(обратно)

2

Ешелон – позасистемна одиниця висоти в цивільній авіації, дорівнює 100 англійським футам (30,48 м). 1 ешелон – це мінімально безпечна відстань по вертикалі між двома літаками, чиї курси перетинаються. Таким чином, комерційні авіалайнери не курсують на довільних висотах, вони займають конкретні, виділені диспетчером ешелони. 150-й ешелон означає, що літак перебуває на висоті 15 000 футів (4 572 м) над рівнем моря.

(обратно)

3

Помпаж – в авіації: явище, що виникає, коли потік повітря у двигун літака переривається через намерзлий лід, блокаду крупним градом, чужорідне тіло, яке потрапило на лопатки вентилятора, тощо. У такому разі реактивна струмина з камери згоряння, замість виходити через сопло назовні, проривається в компресор (у передню частину авіаційної турбіни). Помпаж надзвичайно небезпечний. Якщо не вжити невідкладних заходів, він може зруйнувати двигун.

(обратно)

4

Я поховаю вас! Я схороню вас, байстрюки! (англ.)

(обратно)

Оглавление

Передмова Кілька відтінків радості

Євген Положій

  Обраний

Люко Дашвар

  Лакмус

Макс Кідрук

  Я полечу!

    1

    2

    3

    4

    5

    7

    Від автора

Лариса Денисенко

  Каштанове пташеня

Сергій Жадан

  Шляхи сполучення (десята історія з «Месопотамії»)

Галина Вдовиченко

  Запах скошених кульбабок

Олександр Гаврош

  Жертва любові

    1

    2

    3

    4

Яна Дубинянська

  Остров

Ірен Роздобудько

  Місцевість

Володимир Лис

  Дорога 1429 – 2014

    Євроз’їзд у Луцькому замку

    І. П’ять днів у НАТО і навколо нього

    ІІ. Чи є у Європі місце для України? Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg