«Сибіріада польська»

Сибіріада польська (fb2) - Сибіріада польська (пер. Станислав Савкив) 1735K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Збигнев Домино

Збігнев Доміно Сибіріада польська

Все, про що у цій книзі розповімо,

сталося насправді

або статися могло

Зачарований на Україну

Колись ці слова, можливо, й перефразовані, але, як я думаю, цілком особистісні, власні, що лише навдивовиж збіглися з Гаврилюковими, вирвалися з вуст Збігнева Доміно в задушевній товариській розмові на київській землі, коли гість розглядав мальовничий фотоальбом про Україну.

Це було давно. Але коли наприкінці 2001 року я прочитав яскраву, публіцистичну статтю Збігнева «Україна близька і... незнана», особливо ж його щемну згадку про «замкнене коло», про давно замислене відвідання другої батьківщини, повернення до Ворволинців на Тернопільщині, де минули дитячі роки, я остаточно зрозумів: ніщо не змінилося ані в поглядах, ані в відчуттях польського друга. І там, у нього дома, в Жешуві, Україна залишається в його серці, у помислах і в творчості. Пристрасні письменницькі виступи 3. Доміно, як і в згаданій статті, за зміцнення польсько-української дружби, гостре неприйняття перешкод і непорозумінь, що чиняться в цій справі з польської сторони (наші ляпи він, зрозуміло, теж не приймає, але зберігає при цьому шляхетну делікатність), мені особисто здаються абсолютно природними, виношеними, щирими і... конструктивними, до яких варто прислухатися політикам у Польщі і в Україні. Я переклав статтю «Україна близька і... незнана». Її радо надрукували письменницька «Літературна Україна», журнал Верховної Ради України «Віче». А потім, з власної ініціативи, ще й газета «Народна справедливість».

Збігнева Доміно називають «найбільшим українцем» у сучасній польській літературі. Знаючи його як письменника (за творами) і як людину (з 1980 року нас зв’язує особиста дружба), можу тільки підтвердити, що справді українська історія і дійсність завжди знаходили відбиток в його діяльності, зокрема, в дипломатичній (у 80-ті роки Збігнев був радником по культурі Посольства ПНР у Москві), відображаються, мабуть, у кожному його творі, аж до останнього роману «Сибіріада польська», який ви тримаєте в руках. Навіть у публіцистиці 3. Доміно з далеких від України мандрів щось українського обов’язково знаходиться.

Польський друг залюблений в українську поезію й фольклор. В його книжках часто цитуються українською мовою Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Максим Рильський, інші наші поети, українські народні пісні.

Мені здається, що найбільшим утіленням людських сподівань польського письменника, пов’язаних з Україною, стали слова Павла Грабовського:

В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рідні браття...

Саме їх невипадково 3. Доміно й узяв епіграфом до свого чи не найтрагічнішого роману «Букова поляна», який можна назвати за сюжетом і навіть за мовою польсько-українським.

1945 рік. Щойно закінчилася війна. Повертаються додому переможці. Але дома, як у Анджея Баля з польського Підкарпаття, вона ще зовсім не стихла. Не знайшов солдат ані свого польсько-українського села, ані родини, ані коханої дівчини... Одні згарища, одні здогади і чутки про долю рідних. Бандитські вилазки із лісових схронів, навіть бандитські мініконцтабори за зразком фашистських... І гинуть у братовбивчій війні люди — українці, поляки, євреї... І горять села — польські, польсько-українські й українські...

Та перемагають у жорстокій боротьбі сили добра, сили майбутнього життя, які уособлюють Анджей Валь, його український побратим Петро Туринчук, його віднайдена кохана українська дівчина і вже дружина, вже мати Анджеєвого сина — Марійка.

З героями роману читач розлучається в страшному епізоді, на трагічній ноті. Скошений бандерівською кулею лежить на землі Анджей Валь. Чи виживе? Захлинається над ним Марійка. Викликає фельдшера і сам відчайдушно рятує друга Петро. Але ж вивершує все, домінує над усім новий живий голос — голос Андрійка, Анджеєвого й Марійчиного сина, поляка й українця в одній особі. Тяжкий голос малюка, більше плач, ніж голос. І все ж він живий. Саме за ним — майбутнє.

«Букова поляна» ще не перекладена українською і не дійшла до українського масового читача Однак я сподіваюсь, що, може, вже вслід за «Сибіріадою польською» це трапиться на вдоволення українських шанувальників творчості Збігнева Доміно. Пишу так, бо добре знаю, що перекладені в нас раніше його романи «Блукаючі вогні» і «Час, хлопці, додому», оповідання зі збірки «Кедрові горіхи» (можна сказати, новелістичного прологу до давно виношуваної «Сибіріади польської»), знайшли глибокий відгук в українських душах.

Збігнев Доміно давно визнаний у нас. Як прозаїк і публіцист. Як дипломат, партійний і громадський діяч. Як ініціатор і провідник важливих конкретних справ на ниві польсько-українського культурного співробітництва. Варто тут зауважити, що в 1989 році саме він став головним ідеологом і проектантом першої прямої угоди про співпрацю між Міністерством культури і мистецтв Польської Народної Республіки та Міністерством культури Української РСР.

У 1990 році письменник нагороджений найвищою на той час державною нагородою України — Почесною Грамотою Президії Верховної Ради. В 2002 році став лауреатом Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, яку присуджує Український фонд культури.

Сьогодні у нас з вами нова зустріч із Збігневом Доміно.

Початок нової подорожі у світ й у долі його героїв, у часи нашої спільної історії...

Одраз мушу сказати: важка це буде подорож. Адже останній роман польського друга — знову про тяжкі часи, про воєнне лихоліття, про нічим не виправдані жорстокість, людські поневіряння і смерть, про зовсім невідомі факти і явища злочинних діянь проти цілих народів.

«Сибіріада польська» — епічний твір про депортацію польських, польсько-українських і єврейських родин із польських сіл західних областей України до Сибіру, про їхнє каторжне буття разом з росіянами і бурятами в тайговому краї (1940— 1946 рр.).

Коли я переклав і опублікував у «Літературній Україні» (квітень 2002 року) фрагменти з «Сибіріади польської» під загальною назвою «Голгофа для всієї родини», люди відгукнулися на це питанням: коли ж буде опублікований українською увесь роман? Чув від читачів: якщо саме ці фрагменти відтворюють сутність роману, його сюжетно-документальної напруги і достовірності, то таку книгу слід перекладати, читати, йти важкою дорогою мислі й чуттів услід за історично минулими людськими долями — заради майбутнього!

Трагічний життєпис польсько-української родини Юрія Даниловича і Наталі Величко (справжньої «декабристки» часів другої світової війни) потрясає. За якийсь рік сибірської каторги ця велика сім’я, включаючи й дитину, немовля, була винищена повністю. Залишився в живих з цим тягарем смерті рідних на душі лише сам Юрій. Точніше кажучи, залишався ще живим на час читацького прощання з ним: звільнений за амністією у зв’язку з радянсько-польським воєнним договором про спільні дії проти фашистської Німеччини кадровий польський воїн Юрій Данилович з тюремних воріт відправляється на пошуки Війська Польського.

Я дуже прошу читачів «Сибіріади польської» особливо замислитись саме над цим, останнім фактом. Що пережила людина?! Але поранена, розтерзана душа її не зачерствіла, не збайдужіла, не здалася. З усього видно, що Юрій Данилович не з тих, хто прощає злочини чи пересилює неймовірне горе зануренням у примарні втіхи, в пияцтво тощо. І в тяжкому стані однозначно, чітко, без коливань побачити головного ворога, бути готовим виконати ціною життя й смерті свій громадянський і патріотичний обов’язок солдата — це, я вам скажу, вже величезний духовно-моральний подвиг. Юрій іде, не коливаючись, по суті, в одне з росіянами антифашистське військове братство, хоча, здавалось, він мав би саме в росіянах побачити єдиних винуватців винищення своєї родини. Але у свідомості нормальних людей, а саме таким був і Данилович, подібного уявлення виникнути не могло. Польські «спецпереселенці» в Сибіру ніколи не відчували з боку корінних сибіряків, росіян у першу чергу, які жили не набагато краще від депортованих поляків, нічого іншого, ніж співчуття, солідарності, дружби і взаємодопомоги у випробуваннях, духовної спорідненості, особливо в сподіваннях на кращі часи. Тут саме той випадок, коли, знову говорячи словами Павла Грабовського, «змучені народи так побраталися, як ми».

«Сибіріада польська» насичена численними картинами виявів справді інтернаціонального тяжіння один до одного, справді інтернаціональної взаємовиручки людей: корінних сибіряків-росіян і бурятів, давніх переселенців, у тому числі з числа поляків та українців і депортованих під час війни представників багатьох народів — поляків, українців, чеченців, євреїв...

І цьому не можна не вірити. Адже книга не тільки, так би мовити, різьблено-документальна. Вона й достовірно-автобіографічна, до речі, як і більшість художніх творів Збігнева Доміно.

Самого автора читач може пізнати в постаті підлітка Сташека Долини.

Загалом «Сибіріаду польську» слід розглядати як художньо-документальну історичну епопею.

Це цілком очевидно, новий жанр для самого автора і, зрозуміло ж, експеримент.

За всіма попередніми творами про Збігнева Доміно можна судити як про новеліста й романіста — майстра великого, цілісного, сюжетно-кінематографічного типу письма. У «Сибіріаді польській» він так само синтезує новелу й роман, так само вдається до прийомів кінематографічної розповіді. Але в результаті виходить мозаїка й епопея. Щось невірогідне? Але саме так! Життєвий матеріал і творче завдання щодо нього змусили автора віднайти і, можу сказати, вдало віднайти форму багатопланової, багатосюжетної і гостросюжетної розповіді-мозаїки, де кожна частина її логічно, точно і щільно та міцно з’єднана, спресована з іншим авторським художнім баченням, настільки,— що панорамна історична епопея стає безсумнівною.

Серед її новелістично-документальних життєвих сюжетів знаходить своє природне місце і так звана «вставна новела» — своєрідний екскурс в попутні чи навіть зовні віддалені факти та явища. (Оформляючи відповідним композиційним чином такі новели в романі «Людина міняє шкіру» один з видатних попередників автора «Сибіріади польської» Бруно Ясенський називає їх «паузами» — паузами в ході основної розповіді.) Збігнев Доміно «вставні новели» ніяк не виділяє, не використовує їх як «паузи» в сюжетній оповіді. Вони є і слугують прозаїкові для того, щоб увести до книги розповіді про події, які, хоч і не мають безпосереднього відношення до змісту основної сюжетної мозаїки його епопеї, однак доповнюють її таким фактичним матеріалом, який зміцнює саме епічний характер, епічне звучання «Сибіріади польської».

Серед таких «вставних новел» — розповідь про солдатський подвиг підрозділу польських зенітників, які обороняли Київ вже після його визволення від масованого нальоту фашистських бомбардувальників. До речі, то був унікальний бій, можливо, єдиний у своєму роді за всю війну. Польські зенітники знаходилися тоді в Дарниці в військовому ешелоні, на шляху до нової ділянки фронту. Їхні гармати були намертво, як кажуть, прикуті до залізничних платформ для транспортування. Так, ми й у фільмах нерідко бачили, як наші зенітники, частіше дівчата-зенітниці навіть з потягу під час його руху відбивають атаки фашистських літаків. Але ж то одна-дві зенітки, призначені і готові саме для бою. І відбивають вони нальоти поодиноких, ну, кількох бомбардувальників. А тут спробуй-но вести бій з платформ, де одна біля іншої прикуті гармати, де людині повернутися ніде... І все-таки польські зенітники зуміли дати відсіч: кількох нападників збили, загалом відігнали армаду від Києва.

Думаю собі: за якими мотивами увійшла до роману ця «вставна новела«? Тільки через своєрідність і маловідомість одного з фронтових епізодів? А може, через національну польську гордість? Підтверджувальна відповідь на ці питання буде явно неповною і тому фальшивою. Пізнане й почуте про подвиг зенітників Сташеком Долиною, по суті, визначає життєвий вибір юнака на довге життя, про що відомо мені з біографії прототипа — самого Збігнева.

А ще треба знати і врахувати ставлення Збігнева Доміно до України, до її столиці як до рідної землі, як до другої Батьківщини і його постійне щире бажання завжди підкреслювати прояви самовідданості людей різних національностей саме цій землі, заради неї, а не в боротьбі між собою на ній і заради володіння нею, як це було в історії.

Буваючи в Києві, Збігнев Доміно завжди разом із своїми українськими друзями відвідує Дарницький цвинтар, де поховані загиблі польські зенітники, кладе квіти на могили захисників України — радянських воїнів і поляків.

Упевнений: розкривши «Сибіріаду польську», український читач не полишить її, не прочитавши до кінця. Повторюю: нелегке буде читання, бо життєвий матеріал роману — не для слабких нервів. Але читання того варте!

Маємо справу з іще однією потрібною Україні, корисною, художньо вартісною книгою польського друга.

Добра і щастя йому!

Євген Лук’яненко

Частина перша Люди з Червоного Яру

1

ула тоді зима винятково сніжна й морозна. Нічна, надранкова пора. Червоний Яр, невелике подільське село, отулене тишею засніженої, глибокої котловини, спало ще сном праведників. Спало несвідоме тієї небезпеки, яка наближалася і поява якої неможлива навіть у кошмарних снах. Саме тому, мов грім з ясного неба, упала вона тієї ночі на людей з Червоного Яру.

Раптом по всьому селу залунало скажене гавкання собак, а якісь чужі, озброєні люди, в супроводі голосних вересків і прокльонів прикладами гвинтівок почали добиватися до хат. Іржання коней, ричання наляканої худоби, усе це змішане з жалісним голосінням жінок і дитячим плачем. А до того час від часу постріли з гвинтівок, які луною відбивалися в чистому, морозному повітрі.

Так людям з Червоного Яру об’явилася трагічна година вивозу на сибірську каторгу.

Для зацікавлених історією зазначимо, що відбувалося це точно 10 лютого 1940 року.

Обійстя Калиновських, найвеличніше й найбагатше у Червоному Яру, розташувалося на краю села, біля дороги з Товстого до Борщова. Мабуть тому до Калиновських у першу чергу вдерлися енкаведисти з місцевими українськими міліціонерами.

У Калиновських у дворику впав перший постріл і перша жертва: Британ, гірська вівчарка, яка, захищаючи господарську садибу, стрибнула на радянського офіцера у білому кожусі і до крові роздерла йому руку, в якій той тримав наган. Забурлило у дворику. Британ не пускав. Лише постріл з солдатської гвинтівки поклав край його собачій вірності. На той галас зі сну зірвався молодший з Калиновських, Янек, і підбіг до вкритого інеєм вікна. Дідусь Фелікс також прокинувся.

— Що там, Ясю?

— Британ когось термосить... Якісь люди... з гвинтівками.

— Стріляють! Мабуть — бандерівці! Не відчиняй, упаси Боже!

— Британа, мабуть, убили...

Рівночасний гуркіт до дверей і до вікон. Янек відстрибнув від вікна й вхопився за сокиру. У дверях кімнати став заспаний батько.

Гуркіт затих.

— Агей, Калиновський, відчиняй! Що там, повимирали всі ви чи що?

— А хто там? — батько, підстрибуючи на одній нозі, втягував штани.

— Це я, Борма, йдемо до тебе з міліцією. Не бійся, тут свої, відчиняй.

— Борма, Дисько Борма, по голосі його пізнаю. З міліцією, говорить... Треба відчинити, нікуди не дінешся... — бурмотів півголосом батько.

Накинув кожуха на плечі й вийшов до сіней. Калиновська також уже встала і тремтячими руками запалювала нафтову лампу.

Разом з холодом і клубами пару до кімнати вірвалося двоє червоноармійців з гвинтівками, на яких штики були, мов піки, а за ними Дисько Борма і молодий офіцер у білому кожусі.

— Рукі вверх, все под стєнку! Не рухатися! А ти, бабушка, чого ще чекаєш? Вставай! Бистро, бистро! — покрикував солдат над ліжком бабки Луції.

Бабка від півроку лежала паралізована. Дивилася на це, що діялося, наляканими очима, але ані рушитись, ані відізватися не могла.

— Паралізована,— заступилася за тешу Регіна Калиновська.

— Облиш її! Перешукай все,— наказав солдатам молодий офіцер. Наган сховав у кобуру, але все підтримував кровавлячу, покусану Британом долоню. Калиновська, не чекаючи, налила води у таз, подала офіцерові чистий рушник і пляшечку з йодом.

— Проклята собака...— офіцер засичав від болю, залив рану йодом і замотав долоню рушником. — Спасібо, пані.

З другої кімнати солдати привели двійку заспаних малюків.

— Нікого більше там нема! — доповіли.

— Всі? — офіцер у білому кожушку питально глянув на Борму, який разом з тутешнім міліціонером, Трофимуком із Ворволинців, стояв біля самого порога і дотепер не відізвався ані словом. Питання офіцера Борма підтвердив кивком голови.

— Всі. Ну, харашо, зараз це перевіримо, — офіцер вийняв якийсь папір. Розгладив його на коліні й наблизився до лампи. У кімнаті стало тихо, лише старий настінний годинник голосно тікав.

— Всі. Так, зараз переконаємося... Калиновський Юліан Феліксович — то котрий?

— Син Фелікса — це я... А то мій батько, Фелікс Калиновський, моя мати, Луція Калиновська, моя дружина Регіна, а то мої діти: Ян, той найстарший, потім Ромцьо, значить Роман Калиновський. Ну й Іринка, то та наймолодша.

Офіцер недогризком олівця відмітив щось на своєму папері, краєм ока поглядаючи на Борму, який кивками голови підтверджував слова Калиновського.

— Так, так... Ну, хорошо... А чужих у вашому домі немає? Біженців, колоністів, польських солдатів?

— Нема, пане товаришу офіцере, ми тут самі свої.

— А зброю маєте?

— Не маємо. Навіщо нам зброя, пане...

— Ну, ну, господарю, дивіться! Зробимо точний обшук у цілій садибі і якщо щось знайдемо, то тоді буде гірше. Ліпше віддати добровільно... — зупинився на мить і сягнув за черговим папером.

— А тепер, громадяни, об’явлю вам постанову радянського уряду, від якої, і це скажу вам відразу, немає жодного відкликання. — Наблизився до лампи і прочитав зміст одним подихом: — «Указом советского правительства граждане: Калиновский Юлиан Феликсович разом з цілою родиною переселяється в другую область на території СРСР...»

Несподіванка відібрала у Калиновського мову. На хвилину запанувала мовчанка. Першим озвався дідусь Фелікс:

— Як це, пане офіцере, будемо переселені? А ніби куди? Адже тут, від діда-прадіда є наш дім, наша земля, наша вся худоба. Усе!

Офіцер сховав папери, насилу застебнув рапортівку, поправив перев’язку на руці і глянув на годинника? який саме почав вибивати годину четверту ранку. До цього часу спокійний, підвищив голос:

— Там усе ясно було сказано: переселяється вас до іншого району Радянського Союзу. Невідхильно! Тепер,— знову зиркнув на годинника,— тепер є точно година четверта п’ять... За півгодини маєте бути готові в дорогу. Дозволено вам забрати речі особисті, багажу й їжі по мішку на особу. Ясно?!

— Півгодини? По мішку? А господарство? Як тут виїжджати? Бабуня хвора, діти маленькі, такий мороз! Пане офіцере, змилуйтесь над нами, пане офіцере!

Калиновська склала руки мов до молитви. Калиновський обняв її за плечі.

— Заспокійся, Реню, дай спокій... — розплакалася.

Офіцер відкинув закривавлений рушник, обкрутив долоню власним платком. Був явно збентежений.

— Пішли, Бормо. А ви, — офіцер наказав солдатам, — залишитесь тут і щоб мені так, як я сказав.

Повернувся від порогу до Калиновської.

— Дякую за перев’язку, хазяйко!.. А про хвору бабусю то ти не журися. Там, куди їдете, лікарі є. І лікарні, і школи. В нас, у Радянському Союзі, все є!

У широко відкриті двері вдерлася до кімнати нова хвиля гострого морозу...

Вікта Висоцька не втрачала надії, що її чоловік у будь-який день повернеться з війни. Якщо навіть находили на неї хвилини сумніву, ні перед ким цього не виявляла. А вже, борони Боже, перед своїми дітьми, які, не було дня, щоб про батька не згадували. Сусіди, Бєганський з Даниловичем, адже також були на війні й повернулися, то чому б саме її Степан не мав повернутися? А може, в неволі десь там бідолагу тримають? У німців або навіть у руських? А хіба ж не розповідав Юрко Данилович, як його совіти тримали в неволі, заки до Червоного Яру повернувся? То і її Степан повернеться. Мусить повернутися, бо що ж би вона без нього з тими своїми бусурманами робила? А до того ще господарство на її бабській голові. Повне щастя, що так трапилося і отих Долинів з Ворволинецької Колонії на квартиру пригорнула. Долина допоможе у господарстві, з Долиновою вечорами поговорять собі про життя, поплачуть, завжди якось-то разом більш жваво. Навіть і до того вже встигла Висоцька звикнути, що час від часу, в різні пори дня й ночі, вривалась до неї на обшук ворволинецька міліція. Питали, чи чоловік ще не повернувся, заглядали в усі кутки. І майже за кожним разом забирали з собою Долину на пост у Товстому, для допиту. Тоді обидві з Тосею Долиновою плакали. І чекали. Долина, найчастіше за день, за два, повертався, а її Степана як не було з тої війни видно, так і не було.

Тієї ночі Вікта Висоцька була особливо пильною, бо корова, новенька, будь-який день повинна була телитися. Долина вже другу ніч спав у стайні, пильнував, щоб худобі якесь нещастя не трапилося. Тому коли Вікта почула стук до вікна, дві думки їй блискавично одночасно майнули в голові: Степан повернувся! Ялівка телиться! Зірвалася з-під перини, хухнула у заквітлу морозом шибу. Хтось грюкав у двері.

— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...

Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.

— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...

Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.

— Що? Вже телиться?

— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.

— Матір Божа, коли то все закінчиться!

Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.

Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.

— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?

— Так.

— Легіонер?

— Я не був у легіонах. Замолодий...

— А на війні?

— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.

— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?

— Не маю.

— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!

— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...

— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.

— Антоніна Долина то яка з вас буде?

— То я, — несміливо відізвалася Долинка.

— Леонівна?

— Не розумію?

— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.

— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.

— Ваші діти, які це?

Долина вказав на Сташека й Тадека.

— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...

— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.

— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.

— Святий Боже! Вивозити? Куди?..

Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.

— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!

— Ісусе святий! Матінко Божа...

— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.

Цивільний звернувся до Висоцької:

— А це ви Висоцька?

— Висоцька.

— Вікторія Петрівна?

— Так, дочка Петра...

— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?

— Так.

— А де він зараз?

— Якби я знала. З війни ще не повернувся.

— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?

— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.

— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.

— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?

Висоцька по черзі показувала хлопців.

— Ну добре... Отже так, громадянко Висоцька, ви також, разом з усією сім’єю, рішенням радянського уряду будете переселеною в інший район СРСР. Збирайтеся так, як ваші квартиранти. І швидко, бо маєте на це все півгодини.

Вікта впала перед цивільним на коліна.

— Пане товаришу начальнику, змилуйся над нами сиротами! Змилуйся! За що? Куди? Чоловік з війни не повернувся. Чекаю на нього днями й ночами, очі видивляю, батька дітям, сиротам, чекаю... А де він нас потім знайде? Пане начальнику, пане начальнику...— йшла на колінах, під ноги обняти хотіла. Один з солдатів відгородив Вікту гвинтівкою.

— Заспокойтеся, жінко! Заспокойтесь! Це є рішення радянського уряду і мусить бути виконане. Ніхто його не може змінити.

— Пане начальнику, чоловіка нема, як він нас там знайде?

— Знайде, знайде! Допоможемо йому знайти, як тільки тут з’явиться.

— Тарасе! Куме! — Висоцька, не встаючи з навколішок, повернулася до Тараса і благальним жестом піднесла руки вгору. — Куме, рятуй нас, заступись за нас, скажи добре слово, зроби щось, адже знаєш нас! Що я таке зробила, що ті мої бідні сироти комусь винні?

Гробельний не смів підняти очей, белькотів:

— Встань, встань, Вікто... Що я тут можу зробити... Адже бачиш... Встань, Вікто... Встань... що я тут...

— Ялівка кожну мить має отелитися! Ялівка! — Вікта перервала лемент у половині речення, зірвалася з колін і пригорнула до себе дітей. І раптом зміненим голосом скоріше засичала, ніж вимовила: — А хай вас усіх Господь Бог за мої кривди і за тих бідних сиріт покарає! — із розмахом плюнула Тарасові під ноги.

Ще минулого дня підвечір Флорек Ільницький зібрався гнати самогон. Цієї зими в цілій околиці селяни гнали самогон, що стало загальним явищем. Новий радянський уряд не досить ревно їм у цьому перешкоджав, бо не тільки, щоб сам за комір не виливав, але виходив з того розуміння, що з одурманеними п’яницями легше собі порадити. А селяни, як то селяни — одні гнали самогон, щоб собі попивати, інші з хитрості, на продаж. Ще інші знов, як звичай каже, на свята, на весілля, поминки, хрестини, іменини або на свинобій. Приказку нової російської влади, що «без горілки не розбєріош», не потрібно вже було нікому пояснювати.

Не дуже складну апаратуру встановив Флорек у стайні. Із заінтересованою ревністю допомагав Флореку у цьому горілчаному заході Бронек Шушкевич, уже дещо підтоптаний кавалер, пройдисвіт і забіяка, відомий гуляка й пес на баби.

Червоний Яр віддавна поговорював, що хто як хто, але Гонорка Ільницька мужчину, який зумів би їй догодити, напевно з-під своєї перини не викинула б. Навіть такого волоцюгу, як Бронек. Плітки-плітками, а правда була в тому, що Гонорка, баба гарна, зграбна, висока і будови, мов лань, погодилася взяти собі чоловіком Флорека, звичайно мужчину не з бідних, меткого й працьовитого, як мурашка, але від неї набагато старшого і такої нужденної фігури, що виглядав коло неї, як висушена гниличка. А крім того, хоч то їх не налагоджене одружене подружжя держалося вже гарних пару років, Ільницькі не могли дочекатися потомка. Не допомагали жертви, давані на меси, ані ліки, спроваджувані євреєм-аптекарем аж із самого міста Варшави, ані ворожба мандрівних циганок, ані замовляння сліпої Василиси з-під Гусятина; Гонорка і Флорек дитини як не мали, так не мали. «Безплідною мусить бути та Гонорка, і все, — зробили висновок місцеві баби,— бо дрочиться з ким будь-як, не примірюючи, дворняжа собака і нічого з цього! Безплідною мусить бути, безплідною і тільки!..»

Гонорка Ільницька мала всього досить! І того заздрісного розпускання пліток, і тих чоловічих улесливих поглядів, залицянь і поплескувань. Серед людей голову гордо задирала вгору, але на самоті, особливо у пусті та довгі безсонні ночі — закусувала губи до крові й виплакувала в подушку жаль за свою невдалу бабську долю. А те, що без гріха не була? Факт! Не лише з Бронеком валялася сплетена в любовній насолоді. Свідомо виходила на терло до тих, хто їй подобався. Відпускала собі гріхи тим, що від Флорека, від часу коли пару років тому простудився під час вивезення дерева з лісу, жодної чоловічої користі в ліжку не мала. Ну і та дитина, дитина, дитина! Боже! — як ця Гонорка хотіла мати дитину!

Тієї ночі довго не могла заснути, переверталася під розпареною периною. Раптом почула, як тихо скрипнули двері до сіней, підтягнула перину під саме підборіддя, у кімнатку тихенько, мов тінь, всунувся Бронек і нахилився над ліжком.

— Спиш, Гонорочко? — Був на підпитку, смердів стайнею і неперетравленим самогоном. На грудях відчула його жадобу пестощів, крижану з морозу долоню. Оскаженіло відкинула її з огидою.

— Геть мені звідси! І то вже! Бугаю запропащений!

— Що ти, Гонорочко, не бійся... Флорек спить у стайні, п’яний зовсім. Посунься, дай трішки зігрітися, не будь такою...

Відштовхнула його, звалила на підлогу.

— Іди геть звідси! А то вже, бо тобі лампу на тому дурному лобі розвалю!

І раптом розплакалася голосно, жалібно. Збентежений Бронек незграбно піднімався з підлоги і, бурмочучи щось під носом, винісся з кімнати. Чула ще тріск закриваних дверей і скрипіння його кроків на морозі, прямуючих до стайні.

У півсні, у напівсвідомості заскочив її міцний стукіт у вікно.

— Відчиняти, швидко, тут міліція з Товстого!

Видно, зорієнтувалися, що двері до дому незачинені, бо ледве встигла встати, вже вдерлися до кімнати і засліпили Гонорку ліхтариком.

— Рукі вверх! Не рухатись!

Не дуже знала, про що йдеться, чи це стосується її. Але колючий дотик штика позбавив її омани.

— Рукі, руки, руки вверх!

Підняла руки, короткувата нижня спідниця відкрила її голі, зграбні стегна. Струмінь світла, засліплюючи очі, просунувся з її обличчя крізь груди, живіт і досяг босих ступень. Осліплена, не розпізнавала облич, але зорієнтувалася, що в кімнаті є їх кілька.

— Де чоловік? Чи дома нема нікого чужого?

— Нема, нема, — відповіла і, опустивши руки, спішно натягувала спідницю.

Дряпнув сірник, хтось запалив лампу. Лише тоді побачила в кімнаті двох солдатів з гвинтівками й молодого офіцера у білому кожусі, в якого одна рука була забинтована, а в другій держав пістолет. Разом з ними був Дисько Борма, голова сільської ради у Ворволинцях. Гонорка подумала собі, що мабуть хтось доніс про гонку самогону. «То й що, що нам можуть зробити: всі гонять самогон! Щонайбільше нехай собі його забирають. Борму мушу якось відкликати вбік і поговорити!» Тим часом солдати встигли обшукати хату.

— Нема нікого, — доповіли тому в білому кожусі.

— Так, харашо, побачимо... Вас, громадянко, як звати?

— Ільницька, Гонората Ільницька... Адже ж Дмитро, пан Борма мене знає... — здивувалася Гонорка.

— Але я вас питаю! — перебив офіцер. — Гонората Станіславівна, так?

— Так, дочка Станіслава...

— Харашо, харашо... Чоловіка вашого звати Ільницький, Флоріан Якубович... Так?

— Так його звати, син Якуба.

Говорячи це, Гонорка, а здавалося їй, що робить це хитро, намагалася крок за кроком наблизитися до Борми. Прошепотіла:

— Флорек самогон у стайні гонить. Зроби щось... — Борма почув і знизав лише плечима.

— Не порозуміватися, громадянко! Відповідати тільки на мої запитання. Де ваш чоловік?

— А хіба я це знаю? З вечора кудись пішов, мабуть, у село і хіба ще не повернувся.

— До кого пішов?

— А звідки я можу знати, куди ті мужики лазять? Певно, десь у карти грає або самогон дудлить... — Говорячи це, краєм ока помітила, як Дмитро прошепотів щось солдатові; а той відразу вибіг з кімнати. «Зрадив, свиня!»

І цілком не помилилася. Не минуло багато часу, як солдат привів під гвинтівкою ледве тримаючогося на ногах, забрудненого сіном і немало наляканого Бронека Шушкевича.

— Там є ще один, але зовсім п’яний, товаришу начальнику, і аж ніяк розбудити його не вдається. Самогон гнали,— доповідав молодий солдат.

— Це ваш чоловік? — офіцер вказав на Шушкевича.

— Ще цього не вистачало! — обурилася Гонорка.

— Ні, ні. Це їх сусід, звати його Шушкевич Броніслав, — услужливо підказав Борма. І додав: — Його також маємо на карті...

Шушкевич протвережувався моментально, та й Гонората почала розуміти, що пришельців цілком не цікавить гонка самогону.

Не дуже великий дім Біалерів, з прибудовою, що служила господарю підручною майстернею, стояв на горбку, майже у самій середині хутора.

Рахеля розбудилась у середині ночі, мучена якимось сонним кошмаром, від якого тікала і втекти не могла. Не встигла ще добре отямитись, як почула за вікном навальний гавкіт собак, верещання людей та постріли. Почала термосити чоловіка, який спав біля неї.

— Йоселю! Йоселю! Прокинься, прокинь...

— Що таке, що? Що сталося?

Розісланий Йосель сів, протираючи очі.

— Слухай! Не знаю, що таке, але в селі щось діється! Може знов якісь бандити? Що нам робити? Що ми тепер зробимо?

— Цить, жінко, цить! Що має бути, то й так буде. А може, навіть нічого не буде...

— Мудрагель мені знайшовся. Розбуджу дітей, нехай краще в коморі сховаються.

Почали одягатися. Йосель в душі признав, що дружина має рацію. Добре пам’ятав, як незабаром після вступу росіян на їх дім напала банда різунів. І не відомо, що б сталося, якби не результативна відсіч сусідів. Янек Калиновський, за яким Циня видивляє очі, майже увесь Червоний Яр підірвав на рівні ноги. Піймали навіть одного з напасників, якогось Данилу Філіпюка з Ворволинців. Збили його і, зв’язаного мов портянку, в посторонках завезли вранці до Товстого. Однак там не дуже кому було його віддати, бо старої польської поліції вже не було, а нова, радянська міліція ще не була організована. А про того Філіпюка уся околиця знала, що «самостійник» з нього завзятий і вистачало, що запаморочився самогоном, як почав прилюдно викрикувати, що незабаром вже «буде різати євреїв та ляхів, як чорну свинину!» Біалер не стільки здивувався, як не на жарти налякався, коли через пару днів той самий Данило змінився з різуна на міліціонера в Товстому.

— Ще ти мене, єврейський парху, запам’ятаєш! Ти, польський шпигуне! — відгрожувався Біалерові.

Рахеля розбудила дітей і наказала їм одягатися. Циня, сімнадцятирічна панночка, вродлива й смуглява, з очима сполоханої сарни, і дев’ятирічний Гершель, понад свій вік вирослий і худий, як тріска.

— Цить! — утихомирив всіх батько.

Почули тоді характерний свист полозів на замороженому снігу, пирхання коней та людські голоси. Не підлягало сумніву, що ті назовні затрималися перед їхнім домом.

— Сховайтеся до комори! Вже, вже! Ні! Краще по драбині на горище. Ти також, Рахеля, разом з ними. Ну вже, вже!

— А ти, а ти! Пане Всемогутній, рятуй народ Ізраїля!

— Тату! Іди з нами, татку! — майже плакав наляканий Герш.

Йосель вштохнув їх до комори, звідки був вхід на горище. Заледве встиг відставити драбину, як почалося добивання до дверей. Після досвідів того нападу Біалер мав вхід до сіней, забезпечений солідною залізною штабою. Не реагуючи на навальне валення у двері, подався назад у кімнату, забарикадував комод і, готовий до всього, став із сокирою біля віконної ніші. Його не залишала надія, що й на цей раз сусіди не кинуть його в небезпеці. Прибулі перестали стукати у двері, чув, як якийсь паскудно вилаявся. Підійшли до вікна. Стукали в шибку.

— Відчиняй, Біалере, тут міліція з Ворволинців!

З жахом пізнав голос Данили Філіпюка. Міцніше стиснув держак сокири. Мовчав. За хвилину знову почали валити в шибку. І знову оскаженілий голос Данила:

— Знаю, що ти там є, єврею! Іменем радянської влади кажу тобі, відчини, бо інакше пожалкуєш. Вивалимо двері, і так тебе дістанемо.

— Почекай, Данило, я з ним поговорю, — Йосель пізнав по голосу Борму.

— Біалере, то я Борма! Пізнаєш мене?

— Пізнаю... Тебе, Борма, пізнаю. Чого ти хочеш злючі?

— Справу маємо до тебе: службову, порозмовляти треба.

— А не можна почекати до ранку? Дружину й дітей мені лякаєте.

— Видно, не можемо. А ти радянської влади не бійся. Відкривай!

— А то ніби чому я маю боятися влади? Але Філіпюкові не відкрию.

— Відкрий, відкрий, Йоселю, не опирайся. Тут з нами є сам товариш комісар з Товстого. То товариш комісар хоче з тобою поговорити, а не Філіпюк.

— Відкривай, гражданін Біалер, ми к тебе от імені советской власті, а советскую власть уважать нада! Откривай, не бойся.

— Зрозумів? — включився Борма.

— Нікому не відкрию, поки не приведете сюди якогось сусіда. Після того нападу не вірю вже нікому. Навіть тобі. А по-російськи то будь-хто може говорити...

Хвилину радилися. Подумав також Біалер і прийшов до висновку, що якщо є Борма, то певно не бандити. І зняв засув з дверей. Солдат, який стояв у порозі, ударом приклада гвинтівки повалив Біалера на землю. Розлючені його опором, дали йому на збір до вивезення лише п’ятнадцять хвилин. А до того ще загрозили судом за чинення опору радянській владі.

Йосель Біалер часом дорікав собі, що він не є достатньо побожним євреєм. Але цього ранку, вигнаний зі свого родинного дому, приказав своїм і сам з честю поцілував стару мезузу. Відірвав її з одвірка і сховав за пазуху. На порозі, вирушаючи у невідоме, нагадав сім’ї слова святого Письма: «Жодна людина внизу не поранить собі пальця, якщо цього не постановлено зверху»...

У дім Даниловичів енкаведисти вдерлися зміцненими силами. З мешканцями будинку поводилися з непоступливою суворістю, проводили дріб’язковий обшук. Юрія Даниловича тримали увесь час під стіною з руками вгору.

Капрал резерву, Юрій Данилович, тільки на самі Різдвяні свята повернувся з вересневої війни додому. Вимучений війною, втечею аж з-під Львова з радянської неволі, щасливо добрався до Червоного Яру. Дома застав свою кохану Наталку... «Дружино ти моя чорноброва, любов ти моя безупинна. Вірила ти, що з тої війни до тебе повернуся! Вірила!» — і обсипував її поцілунками. Наталка живіт мала великий, мов склепіння. Гладив, пестив його ніжно. Затримала на хвилину його долоню: «Чуєш? Рухається, штовхає вже... ось тут, збоку, тут штовхає. Відчуваєш тепер? Чуєш?»

У січні Наталка народила Даниловичу сина. Дали йому ім’я Андрій, але через ті морози і сніговиці ще його навіть не охрестили і зареєструвати в управі не встигли. Найважливіше, що малий був здоровий і Наталка, як і раніше, мала квітучий вигляд. Наталка Величко була українкою родом з Касперівців над Серетом. У Червоному Яру було декілька шлюбів польсько-українських. Поляки часто брали собі дружинами українок. То були вдалі родини, та єдиною турботою, яку мали, то щорічне відзначання подвійних свят: католицьких і православних. Зрештою, споріднені чи ні, усі на Поділлі цього подвійного святкування не оминали. Наталка була багатою одиначкою. А її батько правильно розраховував на те, що йому доброго, хазяйновитого зятя кохана донечка до дому приведе. Не бракувало красуні Наталці гідних українських кавалерів. Але серце — не слуга, доня ляха покохала...

Обшук у Даниловичів тривав довго. Наталка баюкала синка, отуленого подушкою. Теща сиділа поруч, перебираючи бусинки чоток. За столом розсівся знайомий Юрія, енкаведист з Товстого, комісар Леонов. Мовчав і курив цигарку. Юрій був упевнений, що вдома нічого не знайдуть, у крайньому разі можуть йому щось провокаційно підкинути. Мабуть, знов заберуть його на пост до Товстого на допит, і, як завжди, комісар Леонов почне йому ставити за провину приховування зброї, вступання в змову проти радянської влади. Ну і, невідомо в який вже раз, — каже йому розповісти автобіографію, а особливо той останній, воєнний епізод. Данилович брав тоді до уваги кожне слово, щоб не помилитися, бо приховав від комісара перебування у радянській неволі і свою втечу з-під Львова. Додержувався постійної версії про розгром його підрозділу німцями під Люблінським Томашувом, звідки, як багато рядових солдатів вересневої війни, помандрував до Червоного Яру...

— Відверніться і опустіть руки, Даниловичу,— голос Леонова вирвав Юрія із задуми.

Комісар встав з-за столу і наблизився до Юрія.

— Нічого не знайдено... Як завжди, правда, пане Даниловичу?

— Бо я ніколи ні з чим підозрілим не мав діла, пане комісаре.

— Так говориш? І думаєш собі, мабуть, що нас перехитрив, що можеш собі безкарно кепкувати з радянської влади?

— Мені навіть на думку не спало, пане...

— Вже сто разів тобі говорив, Даниловичу, що пани то були в панській Польщі! — перебив комісар. — Помиляєшся, Даниловичу. На цей раз ми тебе перехитримо! — говорячи це, Леонов витяг з рапортівки рішення стосовно вивезення і почав його оголошувати. — Зазначені особи мають півгодини на пакування, з собою можна забрати їм мішок багажу на особу. Це рішення остаточне і підлягає негайному виконанню! Ну, збирайтеся, збирайтеся, і так вже забагато часу згаяли, — підганяв Леонов.

Мати й Наталка безрадно дивилися на Юрія. Підійшов до них. Пригорнув Наталку.

— Вивозять нас... Мусимо збиратися... Про дитинку подбай, отули його тепло. І ти, мамо, добре одягнись, бо мороз.

— Як це, синку, вивозять? Куди?

— Не знаю, мамо, не знаю... Якось собі будемо радити. Малого, Наталко, ну, сама знаєш, що там треба... Степан, Крисю, одягайтесь, допомагайте мамі, Наталці. Зараз якихось мішків пошукаю.

— Хвилиночку, Даниловичу, — звернувся комісар, — бо щось мені здається, що не все тут у тебе в порядку.

Говорячи це, ще раз витягнув зловісний документ.

— Ну так, так! — вдарив у папір пальцями. — А ви, громадянко, ким тут, власне кажучи, є? — показав на Наталку.

— Я? — здивовано глянула на Юрія. — Я є дружиною.

— Дружиною, кажете? — буркнув Леонов. — А як вас звати?

— Наталія Данилович, дочка Василя, з дому Величко.

— Наталія Величко, донька Василя, — повторив розтягнуто комісар. — Українка?

— Українка.

— А ця дитина?

— Ця дитина? — здивувалася. — Ця дитина то моя, це наш синочок, Андрійко.

— Андрійко, кажете, гарне ім’я, — знов потряс папером, подивився на Юрія. — А я говорив, Даниловичу, що щось тут у вас не є в порядку! Вас, громадянко Величко, рішення про переселення не стосується. І вашого сина також не стосується. Ви залишаєтесь у Червоному Яру.

— Як це? — одноголосно здивувалися Юрій і Наталка. Охоплений жахом Данилович зрозумів, до чого прямує комісар. — Адже ж не розіб’єте мені сім’ї?

— Сім’я, сім’я!.. З документа не виникає. Нічого тут не зараджу, Даниловичу.

— Пане комісаре, вінчання ми брали в костьолі. А що це моя дружина, мій син, уся околиця може вам підтвердити.

— Але в документі цього нема! Не моя вина, Даниловичу. Але не журись взапас. Зайдеш на місце, полагодиш, що треба, і забереш дружину до себе. Ну, шкода часу, збирайтеся, збирайтеся!

Данилович пригорнув плачучу дружину, а безпомічна думка не вміла підказати йому жодного виходу з цього, здається, безнадійного становища.

Одна велика тривога висіла тієї ночі над Червоним Яром. Приголомшені раптовим нещастям люди рухалися, мов у жару. Разом зі світанком, що наближався, кріпшав мороз. Собаки охрипли від скаженого гавкання на чужих. Клуби пари валили з хат, повідкриваних стаєн, хлівів і курників. Солдати і українські міліціонери, залишені в проходах між плотами, пильнували, щоб ніхто з обведеного села не втік. На дорозі, що бігла крізь хутір, чекали запряжені сані. Коні трусили вкритими інеєм мордами, намагаючись виплюнути примерзаючі до губ вудила. Мерзли навколишні українські селяни, стягнуті з підводами до Червоного Яру. Дріботіли ногами, підстрибували, щоб розігрітися, оббивали рукавицями баранячі кожухи, димили закрутками тютюну, а в кого було — потягували самогонку. І говорили, говорили:

— З цілої околиці ляхів забирають...

— Ну і добре їм так, ляхам зарозумілим; розповсюдилися на нашій Україні, як на своєму.

— Настягували колоністів з цілої Польщі, землю нам забирали.

— Якраз у тебе забрали, голосрачнику якийсь!

— В мене, не в мене, але забирали!

— Правду Василь говорить! Польський колоніст міг землю з парцеляції купити, а ти, темний гайдамако, хоча б чистим золотом платив, ось таке б дістав!

— Тепер також таке дістанеш, як тебе в колгосп загонять!

— Я там колгоспу не боюсь: скрізь треба робити. Тебе як розкуркулять, то тоді заплачеш.

— А ти свого сивця їм віддалі?

— Кінь — це кінь, трохи шкода буде... А цікаво, що з тутешньою худобою станеться?.. Коні, корови, свині... Стільки тут добра всякого... Багатий той Червоний Яр...

— Не журися, тобі напевне не дадуть. Ти краще про людей подумай, що з ними станеться. Зима така, а тут старі баби, діти...

— Ляхи, не ляхи, але такі самі селяни, як ми, усе життя хребти на ріллі згинали...

— Сусіди, як би там не було, — не з одним дружилося, могорич у Товстому пилося.

— Ну, мабуть, так... Але «моя хата скраю», адже не наша вина, що їх вивозять.

— Навіть того єврея Йосека вивозять!

— Та хай вивалюється до тих своїх комісарів! Там у них, в Росії, єврей на єврею сидить, кривди йому не зроблять.

— Ти дурний, як чобіт, Миколо! Чим перед тобою такий Йосек провинився? Вікна сам тепер будеш собі склити або у Заліщики їздити.

— Цікаво, куди їх забирають?

— Кажуть, що віддадуть їх німцям, у стару Польщу, за Сан погонять...

— Або в Сибір! Хіба мало разів москалі ляхів у Сибір гнали?

— Українців також не жаліли!.. Недавно до Дмитрука родич аж з-під Жмеринки приїхав, а як собі добре поїв і попив, то такі речі розповідав, аж страшно говорити. Повірити важко, волосся дибки стає... Там у них, розповідав, у тридцятих роках в тих колгоспах голод такий був, що, чоловіче, до людожерства доходило! А як їх розкуркулили, то цілі українські села в Сибір гнали, живого-кривого, так, як тих з Червоного Яру.

— Господи, помилуй! Господи, помилуй, що за диявольські часи на цьому світі настали!

— Лише один Господь Бог знає, брате, що нас ще чекає! Один Бог тільки знає...

— Підводи! Давай підводи! Під’їжджати під хати! Під’їжджати! Бистро! Бистро!

Селяни бралися за поводи, густо проклинали і на конях, які грузнули в заметах, зганяли раптову злість.

2

онце на сході з’явилося над Червоним Яром лише на хвилину, а його пурпурний диск сповіщав сніжні заметілі. Другий конвой саней, який насилу продирався крізь непроторовану від снігу дорогу на станцію до Ворволинців, щохвилини грузнув у глибоких ярах і ущелинах. Вкриті інеєм, шугаючі парою коні не справлялися з дорогою і тягарем перевантажених саней. Темні хмари закрили небо, зірвався вітер, сипонуло густим снігом. Видно було стільки, що на протягнуту руку. Конвоїри погубилися у цій розшаленілій стихії і в боязні, щоб не повтікали люди, щохвилини палили з гвинтівок у повітря.

Данилович був по-своєму щасливим у тому цілому нещасті, бо майже в останній хвилині йому вдалося ублагати комісара, щоб дозволив забратися разом з ними Наталці з синком. «Що буде, те буде, але головне, що ми є всі разом». Отулений периною синок смачно спав, захищений дбайливими материнськими обіймами. На усмішку Наталки Юрій погладив її рум’яну щоку, поправив матері ковдру на колінах і крокував біля саней, захищаючи їх від самоскиду і перехилів.

Відразу за Даниловичами волоклися сани з сім’єю Калиновських. Їх знов, коли прощалися з домом і виносили паралізовану бабуню за поріг, спіткала ще одна біда: бабуся Калиновська померла. Що тепер діяти, що з похованням?

— Дозвольте, пане начальнику, завеземо бабусю на кладовище до Товстого, похоронимо по-християнські, а потім вже поїдемо, куди там кажете.

Комісар Леонов, який управляв повністю дією виселення Червоного Яру, не погодився на це.

— То тут попрощаєтеся. А з похороном самі дамо собі раду. Гміна це уладнає. Радянська влада з усім справиться. Не вперше. Ну, прощайтеся з бабкою, довше не буду через вас стримувати цілого конвою.

«Вічний відпочинок благоволь дати їй, Пане».

Ставали на коліна у сніг Калиновські, ставали на коліна сусіди. Перед величчю смерті українські візники також знімали з голів високі баранячі шапки.

Комісар дозволив закінчити молитву, але відразу після цього сани з останками бабуні Калиновської рушили у бік Товстого.

Шаленіючу сніговицю використав Янек Калиновський. Присів в ущелині під сніговою навісою, а коли останні сани його минули, помчався полями у бік Ворволинців. У Янека було дві справи до улаштування: потурбуватися про поховання бабусі Луції і попрощатися з Оксаною. А потім хай везуть, куди хотять. Зрештою і так утече.

Ворволинці — розлоге українське село. Знайома хата Олійників. Зупинився. Почув запах диму, мабуть, уже встали. Де тепер може бути Оксана? Певно ще спить. Скільки ж то разів стукав у це вікно умовним знаком, скільки ж то разів втягували його до кімнатки спраглі пестощів дівочі руки. Не встиг застукати в шибку, як почув скрип дверей у стайні. Оксана вийшла зі стайні з дійницею молока. Квітчаста хустина на голові, бараняча безрукавка на плечах. Покликав її тихим голосом:

— Оксано! Оксано!

Налякана, упустила дійницю; біле молоко всякло в білий сніг. Огорнув її рукою і втягнув до теплої стайні.

Оксана не знала ні про що. Тепер лише зрозуміла, куди батько вночі був забраний на підводу.

В Червоному Яру його не було. Мабуть, у Ворволинецьку Колонію або до Якубівки поїхали.

— Куди вас вивозять? Чому?

— Куди, чому?.. Думаєш, що тобі скажуть? Ой, дівчино ти моя... Усіх поляків вивозять і все.

Гладив її вороняче волосся, зціловував зі щок сльози.

— Пам’ятатимеш про мене?

— Пам’ятати? Я повернуся сюди, Оксано, повернусь! Втечу і повернуся до тебе, навіть з кінця світу втечу їм! Щоб ти тільки про мене пам’ятала!

— Ой Янеку, Янеку, соколику мій рідний...

З поспіху губилися в хаосі слів, присяг, прощальних поцілунків. Розпачливо відірвався від неї і стрибнув за двері. Густа сніговиця поглинула його, вкрила й вихором погнала у бік містечка.

Костьол у Товстому стоїть на горбочку, у самій середині містечка. Попівство поруч. Але поліцейський пост також недалеко. Тепер службові обов’язки виконують тут НКВС і українська міліція. Роз’їхалися по цілій околиці вивозити поляків, це точно, треба вважати. Руслом Дубної Янек прокрався під костьол, зупинився за каштаном.

Перед постом стояли сани, а на них по картатому укривалі пізнав, присипані снігом, останки бабусі Луції. Димлячий парою кінь потряс мішком з фуражем. Візника, міліціонерів нема. Недавно приїхали, вони, мабуть, на посту. Вихор крутить сніжним туманом. Темнувато, на крок не видно. Стрибнув до саней. Кінь пирхнув і лупнув закривавленою банькою. Тіло бабусі Луції, туге від смерті і від морозу, було дивовижно легке. Янек закинув його на плече і побіг до костьолу. На головному олтарі миготіла червона маслинова лампочка. Костьол був пустим. Прокрадався бічним нефом, бо там був вхід до різниці. Оминаючи сповідальню, помітив священика. Ксьондз Бохенек нібито дрімав, прикривши очі єпитрахиллю. Янек поклав останки бабуні біля сповідальні, перехрестився і став навколішки, як до сповіді. Заки встиг щось сказати, ксьондз Бохенек делікатно постукав у ґрату.

— В ім’я Отця і... Говори, сину, що тебе до мене в цю пору приводить. Ти, мабуть, Калиновський з Червоного Яру?

— Так, прошу ксьондза...

Ксьондз Бохенек вже знав, що в околиці з поляками щось погане діється. З Товстого також вночі вивозили людей. Але в нього в костьолі, у попівстві, ще не були. Ксьондз довірився Божій волі, хоч також готовий був до найгіршого.

— Якщо по мене зараз не прийдуть, якщо встигну і Бог дозволить, то у свяченій землі святої пам’яті твою бабусю Луцію поховаю. Молитов також не поскуплю, побожною була жінка. Буде тобі це колись Богом зараховане, мій синку.

Вийшов зі сповідальні, і разом з Янеком занесли останки у різницю.

— А що ти, бідолахо, із собою зробиш?

— На станцію у Ворволинці поїду. Адже там уся наша сім’я...

— Так, так, сім’я... Ну то з Богом, з Богом, мій сину. Ані нічим допомогти, ані нічого іншого порадити тобі я не спроможний. Нехай діється воля неба.

— Стільки турбот ксьондзу я причинив.

— Йди вже, синку, йди! Християнський вчинок стосовно бабуні ти виповнив: «Вмерлих поховати»... А про мене не журися, усе на цьому земному падолі в руках Господніх.

Конвой засланців з Червоного Яру поволі наближувався до Ворволинецької Колонії, яку перед самою війною почали заселювати селяни, що прибували сюди з глибини Польщі. Княгиня Любомирська парцелювала своє подільське добро і продавала його полякам. Виключно полякам. На колонії в Ворволинцях встановлювала своє нове гніздо сім’я Долинів, яка походила аж з Жешувського. Створено умови для Ворволинецької Колонії між Товстим, Каролівкою і Ворволинцями, біля самого державного шосе з Чорткова до Заліщиків. На чорноземній рівнині у певному порядку ставали зграбні, червоною черепицею вкриті доми польських колоністів. Перед війною не всі були заселені. Хазяйські садиби, стайні, клуні колоністи будували собі самі, згідно з хазяйською потребою та можливістю. Самі копали криниці, загороджували плоти й садили сади. Костьол і школу мали в поблизькому Товстому. «Колоністи», або «мазури», так їх місцеві українці називали і так було прийнято на Поділлі: «Дідькові мазури прийшли нашу українську землю забирати!»

Це грізне незадоволене бурмотання українських сусідів часто доходило до колоністів. Ян Долина також його не раз чув. Запитав навіть колись про це Мартинюка, світлого українця, сусіда з Ворволинців.

— Скажи ти мені, Петре, за що ви, українці, за що ти до мене, як селянин до селянина, маєш претензії? Адже бачиш, як живу? Живу так, як ти і твоя сім’я, ти і я тяжко працюємо під одним і тим же сонцем, згинаємо хребет від світанку до ночі. А ви нічого, тільки увесь час нам докоряєте, що якусь землю вам забираємо? За свою тяжку працю ті пару гектарів я в Любомирської купив.

Петро скрутив цигарку, припалив і показав рукою в напрямку Ворволинців.

— Бачиш там мою хату, пізнаєш?

— Ну, пізнаю.

— То добре знаєш, що поля пані княгині Любомирської, на яких тепер стоїмо, на яких стоїть твій новий дім, прилягають через межу до мого поля. Не переливається мені, але трохи грошей заощадив, дочку пора заміж видавати... Я подумав собі, коли ті ваші доми почали тут ставляти, землю парцелювати, що добре б було докупити собі кусок землі. Підходили мені ті пару моргів по-сусідськи, ну й для Ксені, дочки, було б на придане. Небагато думаючи, я пішов до Товстого, до війта, щоб його запитати, як це треба полагодити. І в кого. Війт, Дзєнгєлевський, казав почекати хвилину, але не скажу, прийняв мене, чемно вислухав. Потім устав, хлопнув мене навіть по плечу і сказав так: «Дуже жалкую, пане Мартинюку, але ви тієї землі купити не можете». «Чому, пане війте? Підходить мені дуже, саме біля мого дому поле парцелюють? Хоч зі два морги». «Прикро мені, Мартинюку,— повторює війт, відкриває двері, одягає капелюха й кудись поспішає, — з парцеляції землі українцям не продаємо». Тепер розумієш, Долино? Українцям землі не продаємо. З цього виходить, що поляк є кращим. А що хіба я не є польським громадянином?

Долинові, селяни з діда прадіда, походили з Калинової. Є таке село неподалік Жешува, у мальовничих лісових просторах Диновського Підгір’я. Не були з найбідніших. Ян з Антоніною відразу після шлюбу ненайгірший дім у Калиновій збудували. Землі, правда, забагато не мали, але для них і для двох дітей хліба ніколи не бракувало. Що їх на Поділля з рідних місць погнало?

Ян Долина, коли в думках сам про це запитував — незмінно відповідав: «Земля! І то яка! Чорнозем. Більше її там буде, ніж у Калиновій. Про дітей, коли виростуть, треба думати!» Долина не міг забути враження, коли вперше тут саме, під Ворволинцями, нахилився й узяв у жменю подільської землі. Було саме парко, після короткої весняної зливи. Земля була тепла, волога, жирна й чорна, мов сажа! А пахла росою й корінням. Ця допіру буде родити!

З невеселими думками волікся Ян Долина за саньми. А на цих санях, заледве у двох мішках, швиденько й будь-як зібране ціле добро його селянського життя. «Земля, земля!» Тося держить на колінах чотирирічного Тадека. Старший син, десятирічний Сташек, спотикаючись у глибокому снігу, витривало марширує біля батька. Коли виїжджали на Поділля, то саме Сташек з цілої сім’ї справді радів; уперше в житті мав їхати поїздом! А крім того, ще десь там на далекому й таємничому Поділлі дозрівають величезні, подібні до дині, — кавуни, м’якоть мають червону, а смачнішими є від найсмачнішого яблука! І ще є там виноград, якого до цього часу ніколи не куштував і не дуже навіть міг собі його уявити. Отже, чому нібито мав журитися цим виїздом? Разом із мамою й татом їдуть, не кажучи вже про те, як йому хлопці заздрили на той виїзд. Лише Трота було йому жаль; задушилося псище, нізащо не хотіло йти за возом на ланцюгу, не хотіло відійти від своєї Калиновської буди... Мама розплакалася і визнала смерть вірного собаки за злий знак. Зрештою мама найбільше за цей виїзд на Поділля переживала. Плакала і прощалася з усіма, немов назавжди.

Долинка, Тося — так її у Калиновій кликали, була жінкою рідкої вроди. Смугляста, рум’янощока, кароока, висока і по-дівочому струнка, не підходила до нелегкої, селянської безперервної тяжкої праці. Мала в собі щось, що явно відрізняло її від калиновських ровесниць; любила поводитися по-міському, а увесь навколишній світ цікавив її без решти. А може, саме ця жадібна цікавість до світу й людей спричинилася, що Тося остаточно погодилася вирушити сім’єю з Калинової на Поділля?

Долинові, мешкаючи в колонії, біля самої заліщицької траси, важко пережили вибух вересневої війни. А за вхід росіян мало не заплатили життям. Натовпи втікачів з глибини країни перевалилися крізь їхній дім, з яких більшість, перед самим приходом совітів, встигла втекти через Заліщики до Румунії.

Долинові також були якийсь крок від рішення, щоб тікати у Румунію. А власне кажучи, то навіть вже зважилися. Майно, яке вдалося, упакували, коні були запряжені до воза. Тося з дітьми вже сиділа у возі. Долина віжки держав у руці, ногу спер об колесо, щоб на віз заскочити... але не встрибнув. Не зрушили. Не втекли до Румунії, бо саме у цей момент у стайні заревла корова. Ян Долина рішуче зістрибнув з колеса і... без слова почав випрягати коней. Селянину з діда-прадіда не містилося в голові, що можна корову-годувальницю залишити на поталу долі.

Діялося це все в суботу після обіду, а в неділю підвечір, у Ворволинецькій Колонії, з боку Товстого заявилася перша розвідка совітських кавалеристів. А вже в понеділок вранці Яна Долину і двох польських пілотів, поранених у сутичці з українськими диверсантами, — інший совітський патруль, на цей раз піший, ввів до акаційного приліску недалеко від Якубівки — на розстріл.

З Тадеком на руках, зі Сташеком при боці бігла за чоловіком повна відчаю Долинка. Не встигли солдати розстріляти їх. Коли вели засуджених по заліщицькому шосе — над’їхала легкова автомашина, яку охороняли солдати на двох вантажівках. З них висів якийсь совітський командир в оточенні цілого почту. Долинка кинулася перед ним на коліна. Сташекову потилицю пригнула до землі. Офіцер, старший ставний пан, з безліччю червоних зигзагів на рукавах, наказав їй встати, а командиру конвою доповісти, про що йдеться.

— Нехай пані не плаче. Червона Армія нікого не скривдить. Візьміть дітей та повертайте додому. Чоловік ваш також вільний.

Поранених льотчиків совіти забрали на вантажівку. Сказали, що це солдати і беруть їх у неволю.

У Колонії не було спокою ані вдень, ані вночі. Заліщицьким шосе тяглися колони совітських танків, табуни кавалерії й таборів, незчисленні батальйони піхотинців у довгих до землі сірих шинелях. Удень в небі дзенькали ескадрильї літаків, які літали низько, немов на показ. Ще кілька разів за Яном Долиною приходили солдатські патрулі, погрожували розстрілом, жадали видачі зброї та польських офіцерів, про переховування яких його безнастанно підозрювали. Пару днів після входу совітів на Колонії почалася густа стрілянина. Окопані вздовж заліщицького шосе червоноармійці вогнем кулеметів обстрілювали польську вкриту лісом височину, де перебувало кількадесят оточених польських солдатів. Поляки час від часу відповідали вогнем. Кулі, які схрещувалися, свистали в Долинів у дворику. Лопнула шибка у вікні. Почав палитися стіг зі збіжжям.

— Тосю, бери дітей і тікай! — голос Долини не терпів заперечення.

— Куди? Як щось має статися, то хай вже разом...

— Нема ані хвилини часу! Тікай ущелинами до Червоного Яру. Не журись про мене... Дітей рятуй, себе... Я до вас приєднаюсь, добро треба доглядати.

Виштовхнув її з дітьми до зарослої бур’яном канави. Повзла, заслоняла Тадека власним тілом, тягла Сташека за руку. Боялася куль, що свистіли над їхніми головами, дрижала від думки, що станеться, якщо помітять, допадуть до них. Що там діється з Янеком, чи його ще живого побачить. Коли наступного дня Ян Долина щасливо добрався до Червоного Яру і знайшов сім’ю у пані Висоцької, воронячо-чорне волосся його дружини було припорошене густою сивиною.

Залізнична станція, а точніше зупинка у Ворволинцях, розташована на залізничній лінії Заліщики — Чортків — Тернопіль, мала лише одну вантажну вітку. Глуха занепала невеличка станція, на якій навіть не всі пасажирські поїзди затримувалися. Зупинка була на безлюдді, з одного боку Якубівка, з другого — Ворволинці. А крім того, обростали її густі акаційово-черешневі проліски. Можливо, тому НКВС вибрав цю зупинку під один з пунктів етапної лютневої вивозки навколишніх поляків. Завозили сюди людей з Устечка, Якубівки, Тараского, Каролівки, Бересток, Ухринівців, Харламівців, Хінківців і Ворволинців.

Перед півднем сніжна завірюха полегшала. З-за пернатих низьких хмар час від часу виглядало почервоніле сонце. Мороз не уступав. Біля ворволинецької вітки стояло кілька десятків вагонів, таких, якими зазвичай перевозили худобу. Станцію оточував кордон червоноармійців, не враховуючи спеціальних міліцейських постів, розташованих на доїзних дорогах. Їх завданням було запобігати втечам депортованих і не допускати до збіговиська навколишнього населення. Штаб операції «вивезення» на час завантаження розмістився у невеликому будинку на станції. Сніговиця спричинилася, що колони саней з виселеними приїжджали на станцію із запізненням. З кожною хвилиною зростав пануючий тут хаос. Столочені на малій засніженій площі десятки завантажених клуночками саней, коней та людей створювали важке до впорядкування місце. У небо бив людський гомін, плач наляканих і промерзлих дітей, лементування жінок і прокляття чоловіків.

Досвід комісара Леонова при таких переселеннях дав знати про себе. Бачучи, що діється на привокзальній площі, комісар затримав конвой з Червоного Яру перед станцією. Тут наказав перевірити реєстри конвойованих, щоб після прибуття на станцію передати їх, розрахуватися зі штабом. Енкаведисти проходили від саней до саней і згідно з реєстром перевіряли особу по особі. Незабаром також викрили відсутність молодого Калиновського. Бракувало також Томаша Яворського, статечного господаря. Його дружина і трійко малих дітей були на місці в конвої. Що сталося з Калиновським і Яворським, куди поділися, про те ані їхні сім’ї, ані місцеві міліціонери, не кажучи вже про візників, — не вміли нічого конкретного сказати. «Втекли, сволочі!» Леонов діяв швидко і нещадно, здаючи собі справу з турбот, які впадуть на нього, якщо з’явиться в штабі з неповним реєстром виселенців. Після короткої наради з місцевими міліціонерами вислав два кінні патрулі: один дорогою назад до Червоного Яру, другий до Ворволинців, до хати Оксани Олійник. Цей останній слід підказав комісарові візник, молодий Тарас Балабан, сусід Олійників, завзятий суперник Янека Калиновського. Розлючений Леонов приступив до допиту сімей. Почав від Яворської, виснаженої хворобою, третируваної життям туберкульозниці.

— Як мені не скажеш, де твій чоловік, то сина тобі заберемо! — говорячи це, Леонов підняв вгору бороду вирослого понад свій вік, п’ятнадцятирічного Владека, що дивився на нього з-під лоба. — І ти також, сину, не знаєш, що з твоїм батьком сталося?

— Не знаю! — відбуркнув хлопець.

— Не знаємо, пане, не знаємо. Ісусе святий, щоб йому тільки чогось злого не сталося! Йшов увесь час за саньми...

Яворська, зі впалими неприродно зачервонілими щоками, з великими палаючими очима, не закінчила, раптово і сухо закашлялась, витираючи кінцем хустки краплі крові у кінчиках потрісканих губ.

Томаша Яворського вважали в Червоному Яру відлюдком, навіть диваком. До найбагатіших також не належав. А бували і такі роки, як хоча б відразу після одруження, коли діти, одне за одним, почали з’являтися на цей світ. А до того дружина на туберкульоз запала, коли не мали, що в рот вкласти. Маломовний, замкнутий у собі, з почуттям власної гідності — не тільки не пожалівся нікому, але й допомоги не просив. Часом лише якась милосердна сусідка за його спиною пожалкувала Ядвігу, допомагаючи їй ріскою молока для дітей. Землі мав небагато, дім поганий, обхід вітром підшитий. До Червоного Яру прийшов з-під Копичинців на сезон, шукати роботи. Потім одружився тут. Ядвіга жила в Червоному Яру зі старою матір’ю, яка незабаром після їх шлюбу померла. Якщо сусіди чогось Томашу заздрили, то прямо надлюдській працьовитості. Рік за роком, крок за кроком, той приблуда з-під Копичинців ставав самостійним господарем. Власними руками впорядкував садибу, яка розпадалася, купив пару поросят, породисту корову. На цій своїй парі моргів урожаї мав добрі і, на подив сусідів, взявся за годівлю свиней. І за ці підсвинки саме Томаш Яворський купив собі першого коня! Від тої пори став незалежним від сусідів, закінчилося ходіння на відробіток. Мабуть, то тоді закохався в коней! Ніхто з Червоного Яру не мав від нього гарніших і більш подбаних коней. На війну не пішов, але військо мобілізувало у нього Гнідого: гарного, витривалого п’ятилітка, здатного і під сідло, і під плуга. Зі сльозами в очах переболів цю втрату: війна! Залишилася йому Маленька. Кобила золотисто-гніда, з білими бабками і білою зірочкою на лобі. «Вйо, Маленька, Вйо!» Томаш не пригадував собі, щоб колись хоч один раз вдарив її віжками по спині. Вистачило що цмокнув: «Вйо, Маленька, вйо!», а та жили з себе з працьовитості й слухняності випорювала. Маленька тепер була високожеребною і будь-який день, будь-яку годину мала ожеребитися...

Коли почалося вивезення, енкаведисти застали Томаша в стайні. Наглядав там від пару ночей, щоб, борони Боже, з Маленькою якогось лиха не сталося. Не дуже розумів, чого від нього хотять, чим перед кимось завинив, куди ніби має збиратися? Але нічого не вдієш, отже почав пакувати в мішки, що вважав у подорожі за найважливіше, найпотрібніше для сім’ї. Не просив, не благав ні про що, тільки ще раз, немов не вірячи власним вухам, запитав комісара Леонова, який здався йому найважливішим:

— А що з моїм хазяйством? Що з худобою? Кобила моя, пане, має ожеребитись, кожну хвилину повинна...

Леонов подивився на Яворського, як на божевільного, а потім закричав:

— Про дітей, чоловіче, краще подумай, а не про кобилу! Про перину для них не забудь, жратви в дорогу не забудь. А той мені тут верзе про якусь кобилу! Не журись, твоєю кобилою радянська влада також займеться! І поспіши краще, дурню якийсь, бо сани на морозі чекають!

Ні про що вже більше Томаш нікого не питав. У завзятій мовчанці збирав, що йому під руку впало, але його думки були безпорадними. Як це? Усе, що його, цю хату, це ліжко, ту святу картину на стіні, цю упряж, хомути і недоуздки латунню вибиті, що їх недавно власними руками задіяв, корови, свині, пшеницю в коморі, кукурудзу, до посіву підготовлену, він, хазяїн, має це на призволяще залишити? До того ще Маленька кожну мить може ожеребитися. В голові йому гуділо, мов у млині, самого себе вже не чув, нікого не розумів, людей мов не впізнавав, щораз більше втрачав порозуміння з навколишнім світом.

Мали вже їхати; Грицько Тукан, знайомий українець з Ворволинців, тріпонув коня поводом. Томаш, замість за саньми, рішуче попрямував до стайні.

— А ти куди, чоловіче? Повертай до саней, радянської влади не слухаєш? Вже й так згаяли через тебе стільки часу. Рухайся, рухайся, ціла колона чекає. Що за людина, нічого, тільки якась кобила голову йому задурила, — казився зі злості Леонов.

— Ідіть, тату, йдіть, бо вони...— Владек просив батька, до якого прямував червоноармієць з гвинтівкою. Томаш послухався сина. Але якщо ще щось у цей момент спостеріг, то тільки відхилені, бухаючі парою двері до стайні, якщо щось чув, то тихе, неспокійне іржання Маленької. А може, йому лише так здавалося?

Даремно комісар Леонов мучив і лякав Яворських. Бо справді ніхто з них не помітив, у який момент забракувало батька. Навіть Владек, який протягом довгого часу не залишав його ні на крок. Потім зашаленіла така заметіль, що майже стало темно; то тут, то там переверталися сани, рвались посторонки, западали в кучугури коні. Люди бігали, збирали порозкидані клуночки, промерзлі діти допомагали.

А Томаш Яворський повертав до Червоного Яру. Байдужий до всього, продирався крізь сніговицю, тонув по пояс у непроторованому снігу. Отямився, протверезився від замислення, коли помітив перші проходи між плотами на хуторі. Інстинктом загнаного звіра намагався уникнути пастки. Прокрадався в бік дому, визирав людей. Покинуті садиби, порозкидане в безладді домашнє устаткування, відхилені двері до хат, повідкривані стайні. В Бєганського вив собака, прив’язаний біля буди. Від Даниловичів з хліва вислизнула якась скулена фігура. У мішку поквікувало порося. З хати Ільницького лунали шум, гамір, співи. Томаш зачаївся за самим плотом, бо якраз хтось вийшов звідти на ґанок. Розхристаний, у розіп’ятому кожусі, українській міліціонер Іванко Смирний, хитаючись від самогонного угару, справляв потребу й підспівував:

Ой десь гуде, ой десь грає, Скрипка вилинає, скрипка вилинає, Скрипка...

До власної садиби Томаш прокрався з боку глибокого яру. Виглянув з-за рогу стодоли, хвилину розглядав метелицю, нікого не бачив і не чув. На вхідних дверях до своєї хати помітив чужий висячий замок. Міцний. Отуманений, втомлений, мимоволі присів навпочіпки на сходах. Завірюха била йому в обличчя гострим, морозним снігом. Думки знов не хотіли його слухати і не давалися розумно порозмірковувати. Що тут робить, навіщо сюди прийшов, чому так сидить на цьому холоді? Собака! Бурек, втішений видом хазяїна, радісно скавчав і присів, замітав хвостом біля буди. Томаш устав. У дровітні сокиру вирвав з пенька і розрізав ланцюга. Наляканий Бурек відстрибнув убік, але відразу ж після цього припав хазяїнові до чобіт. Томаш відкинув сокиру й увійшов до стайні. Став на порозі і заки освоївся з півтемрявою, почув тихе ржання Маленької. Пізнала його! І немов хотіла хазяїнові похвалитися. Лошатко! Маленьке, ще не цілком висохле після ожереблення, хиталося на тремтячих ногах, смішно помахувало хвостом і завзято сосало материнське вим’я. Яворський став на одне коліно, гладив довірливу морду Маленької, провів долонею по мокрому, теплому хребті жеребця.

— Також лошичка, також. Гніда, гніда!

Маленька стригла вухами і косила очними білками в бік хазяїна. Знову легко заіржала. Томаш встав, ніжно поплескав її по шиї.

— Не бійся, нічого йому не зроблю. Не бійся, не бійся. Зараз тебе напою, фуражу підкину.

Протер пекучі очі й сягнув по відро. Зачерпнув води з бочки, яка стояла під сходами. Маленька пила жадібно й багато. Фураж мав під рукою: кукурудзяний корм, змішаний з буряками. Насипав щедро у жолоб. Два оберемки сіна з конюшини за драбинку заклав. Хвилину постояв, подивився: Маленька, косячи очима на хазяїна, хрупала фураж, лошичка увесь час тормосила матір за вим’я. Можливо, Томаш на цей вид навіть усміхнувся. Потім двері до стайні примкнув на внутрішній крючок. Підняв сокиру з-під порога, зважував, приміряв держак до руки, але за хвилю відкинув її. Бурек стеріг біля драбини і вірно не відривав очей від пана. Томаш, немов собі щось пригадав, ще коровам конюшини за драбину поклав. Лише для кувікаючих поросят не мав приготованого корму: картоплю треба було б тільки пекти. Отже насипав їм отрубів, скільки мав у стайні під рукою. Знов довшу хвилину стояв як окам’янілий. Потім уповільненим рухом зняв посторонок з крючка, важко зіп’явся на щаблях підставленої до засторонка драбини, закріпив мотуз на балці, петлю заклав на шию і стрибнув. Маленька голосно заржала, Бурек підібрав хвіст і завив...

Мешканців Червоного Яру вантажили у вагони пізньою пообідньою порою. Протягом цілого дня тримали їх на морозі, не дозволяли відійти від саней хоча б на крок. Чекаючи на завантаження на морозі й сніговищі, люди почали щораз ясніше здавати собі справу з похмурої долі, яка їх чекає.

На станції у Ворволинцях почали скупчуватися українці з навколишніх сіл. Комісарові стало легше, бо молодий Калиновський сам зголосився до транспорту і хоч не признался, де був і що робив, у комісара реєстр збігався, і того йому вистачало. Особливо, що його посланці повернули з Червоного Яру й доповіли про шибеничну смерть Томаша Яворського. Так! Головне, що підрахунок комісарові сходився!

Люди з Червоного Яру завантажувалися у транспорт останні. Майже всі вагони були вже зайняті. До двох ще вільних понапихали людей, скільки тільки вдалося.

Ні ладу, ні складу, підгонювані викриками конвоїрів — видиралися до вагонів, подавали собі з рук до рук хворих, старих і дітей. Своє небагате добро: клуночки, мішки, чемодани вкидали будь-як і будь-куди. А солдати підганяли:

— Бистрей, бистрей! Давай, давай!

— У цьому вагоні нема вже куди пальця встромити!

— Як з худобою якоюсь з нами поводяться!

— Мішок, мішок! І тюк з перинами, ось там лежить!

— Марисю, дитино, куди ти ділася?

— Циня! Циня! Циняяя!

— Бронеку, допоможи там бабуні!

— Господи, ще до нас нових набивають!

— Адже ми тут всі подушимося!

— Нічего, нічего. Всьо уладіться. Давай, давай! Бистреє! Места много. Давай, давай!

Енкаведисти підганяли, упихали повільних, вкидали до вагонів останні клунки. Густий кордон червоноармійців насилу тримав у безпечній відстані від транспорту купку українок, які перегукувалися з від’їжджаючими. Кучери також не дуже знали, як поводитися. Одні підривали коней батогом і галопом, якнайшвидше від’їжджали, аби тільки подалі від цього всього. Інші все стояли, немов на щось чи на когось чекали. Деякі знімали баранячі шапки і м’яли їх у руках, немов перед церквою.

Комісар Леонов, знервований, наказав прогнати візників, відсунути налягаючий натовп.

— Закривай вагони! — крикнув.

Скрегіт, свист примерзлих дверей. І грюкіт! Грюкіт! Ще міцна скоба із зовні, щоб ті у вагоні не могли їх відсунути.

— Готово!

— Закрито!

— Всьо! — підсумував свою вдалу дію комісар Леонов.

Вагони закриті. Дзенькання, яке поволі доходило з їх середини, подібне до голосу бджіл, які рояться у вулику, почало затихати. Чути було лише посапуючий парою, готовий до дороги локомотив. Червоне сонце схилялося до заходу. Раптовна тиша настала на маленькій, загубленій у снігах подільській станції Ворволинці. Свист локомотива. Один, другий. І тоді лише почалося. В якому вагоні? Невідомо. Факт, що після раптової тиші гукнув спів і котився від вагону до вагону, поки не охопив увесь транспорт:

Боже, який Польщу стільки віків Оточував блиском могутності й слави...

Локомотив засвистів, бухнула пара, колеса буксували, крутилися на місці, але через якусь хвилину транспорт із засланцями рушив.

3

оїзд набирав швидкості. Колеса ритмічно підстрибують на зчепах рейок: так-так, так-так! Локомотив важко пихтить під гору. Посвистує на роз’їздах, уповільнює перед семафорами. Поволі затихають, вигасають набожні пісні, сповнені жалю, віри й надії. А коли затихли, не було серед засланців такого, який би цієї миті не думав про одне: куди їх везуть, яка доля їх чекає?

У вагоні нема нар. Стіни, підлога й дах. Високо під дахом два малі віконця, тепер наглухо іззовні закриті. Засунуті, зачинені двері. Вантажний вагон, пристосований до перевезення ящиків з товарами, мішків зі збіжжям, мукою, цукром. Або худоби. Темно.

Посвистування промерзлих дверей. Тріск зовнішнього засуву. З білості снігу, з ясності червоного призахідного сонця — та раптова вагонна тіснота і темрява! Дотепер вільні люди, що виросли від сповитку з природою, землею, сонцем, вітром, повітрям й водою, з хвилини зачинення на засув у темному товарному вагоні відчули себе як звірі в клітці.

Перемерзлі протягом дня, таяли поволі в теплі власних тіл і подихів. Примиренність, піддавання себе долі, сила сонного безладдя охоплювали їхні душі й тіло. Тут, де зараз стоїш, повалитися і спати, спати, спати! Нічого не знати, нічого не чути, впасти в сонне забуття і звільнитися хоча б на хвилину від цього раптового кошмару.

Люди кликали одне одного, розглядалися за кусочком вільного місця, де б можна вимостити якесь лігво для плачучих дітей. Шукали десь задітих клунків з їжею і постіллю. Світили сірниками. Часом блискав на хвилину кишеньковий ліхтарик, ще рідше свічка, яку хтось передбачливий забрав з дому.

Природа має свої права. Дорослі ще не позбулися сорому, деякі навіть запитати не наважувалися, отже терпіли до межі витривалості. Діти голосно просили вивести їх за потребою. В кутку вагона люди знайшли спеціально для цієї мети пристосований отвір у підлозі. Не закритий. Для всіх на виду — малий отвір у підлозі вагона. Вкритий інеєм, тягнучий морозним протягом...

Ніч. Задуха у вагонах густішає з кожною хвилиною; сохнуть баранячі шапки, кожухи, перини, онучі, смердить потом, калом і сечею. Щасливі, хто приспав. Більшість дрімає у зачаділому напівсні. А є й такі, які з натовпом думок не можуть справитись, до яких сон не приходить. Неспокійна нічна тиша. Хтось там крикне крізь сон, заплаче дитина, сухий кашель когось мучить.

Юрія Даниловича сон оминав. З приплющеними повіками сидів опертий о стіну вагона і бився з думками. Мав бажання на цигарку, але боявся поворушитись, щоб не розбудити дружину, яка заснула притулена до нього. Синок спав у її обіймах, насичений материнськими грудьми. Поряд дрімала решта сім’ї. Юрій думав про них усіх з великою чутливістю і, що найдивніше, був у цей момент майже щасливим: «Що буде, то буде, але найважливіше, що ми всі є разом». Не хотів навіть думати, що сталось би, якби так Наталки з синком разом не пустили. Що має бути, то буде — найважливіше, що ми всі разом. Найважливіше, найважливіше...

Куди нас везуть? Понапихали людей, як худобу. В таких умовах далеко не заїдемо. А може, з німцями домовилися і у центральну Польщу нас транспортом довезуть? Дурниця! Леонов чітко читав: «Пєрєсєлеєни в другую область Советского Союза!» Отже, везуть нас у Росію! У Росію, у Росію... У Сибір? Це не була б першина для поляків... За царя дідусь Теофіль був у Сибіру, наручниками дзвенів у шахті, де добували золото. На царя дідусь нарікав, але тамтешніх людей, сибіряків, завжди хвалив.

Коли Юрій потрапив до совітської неволі під Львовом, комісари обіцювали їм, що всіх рядових і всіх унтер-офіцерів позвільняють, додому їм повернутися дозволять. А замість цього до таких самих скотських вагонів їх під усиленим конвоєм вштовхнули і в дорогу! Також на схід їх везли. У Дубні Юрію вдалось втекти з совітської неволі, а тепер знов у ній опинився, та ще й з цілою сім’єю... Сьогодні знов його везуть... Від мобілізації протягом усього того нещасного воєнного часу про Наталку журився найбільше. Вагітною залишилася. Сварки в її домі, впертість батька, який дочці не хотів дозволити вийти заміж за ляха. Війна! «Ґудзика від плаща не дамо нікому!» А потім той страшний хаос, бойня під німецькими бомбами, те постійне відступання і безнадійний, хоч і геройський опір війська. В кінець застигла, добила соладтів вістка про вхід у Польшу радянських військ. Стройові командири, найчастіше без зв’язку і залишені самі на себе, не дуже знали, як перед лицем цієї нової навали поводитись. Ставити опір, боротися? Не до всіх дійшов незрозумілий наказ маршала Сміглого: «З советами не воюємо». Юрія навіть рана так не боліла, коли осколок німецької шрапнелі роздер йому плече, як та хвилина, коли під Львовом здавалися росіянам, мусили віддати зброю і йшли в неволю. Здавалися слухняні наказам своїх командирів, а не тим пропагандистським листівкам, якими з літаків з червоними зірками засипували їх совіти:

«Солдати! Протягом останніх днів польська армія була остаточно розгромленою. Солдати міст: Тернопіль, Галич, Рівне, Дубно, чисельністю понад 60 000 осіб добровільно перейшли на нашу сторону. Солдати! Що залишилося вам? За що і з ким боротися? Навіщо наражаєте життям? Опір ваш є безрезультатним. Офіцери гонять вас на безглузду різню. Вони ненавидять вас і ваші сім’ї. То вони розстріляли ваших делегатів, яких ви послали з пропозицією, щоб здатися. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери й генерали є вашими ворогами, вони хотять вашої смерті. Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не підпорядковуйтесь наказам ваших офіцерів. Гоніть їх з вашої землі. Переходьте сміливо до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і турботу. Пам’ятайте, що тільки Червона Армія визволить польський народ від нещасливої війни і отримаєте можливість розпочати мирне життя. Вірте нам! Армія Червона Радянського Союзу — це ваш єдиний приятель.

Командир Українського Фронту, С.Тимошенко».

Сміялися з цієї провокації, проклинали погано, двоповерхово:

— Навіть по-польськи не навчилися, сукини сини!

— Обманюють, аж їм з морди куриться.

— Затвердий папір, щоб ним сраку підперти!

— Гарна мені допомога.

— Ніж у спину!

— А своїм порядком, то ті наші пани сенатори гарно нас виховали.

— Науправлялися. На поталу долі нас залишили.

— Сраку в пута і у Румунію.

— Мосьціцький там буцімто з якимось посланням до народу звернувся.

— Нехай мене поцілує...

— А Ридз де зараз? «Ґудзика не дамо»...

Багато солдатів плакало з безсилої люті й жалю, кидаючи зброю, оточені радянськими танками. Росіяни відлучили офіцерів від самого початку, ставлячись до них особливо суворо.

«Жодна людина не поріже собі пальця, якщо цього там, вгорі, Всемогутній не вирішив». Йосель Біалер кивав головою і більше в цих кивках було сумніву ніж віри. Йому також не вдалося заснути. Думав собі про все, так як йому у заклубоченій нещастям голові пригадувалося. А що не про все думалось йому найкраще, то що вдієш, адже це також не від нього залежить. Є причина, то й результат мусить бути. Може, праві побожні євреї, що Всезнаючий — то дуже добрий бухгалтер і людські рахунки завжди йому там на горі погоджуються? Але щоб знов для кожного єврея таку точну Книгу Життя вести? Адже це не магазинчик змішаних товарів, щоб усіх боржників собі хімічним олівцем записати для пам’яті! А втім, щоб Він тільки таких, як я, жидів мав до записання! Що я знов такого зробив, щоб мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мій Герш? Або навіть така моя Циня? Така, бо вона є іншою, ця моя Циня, вчена! Рахеля журиться, що з неї виросте. А що ніби має вирости? Вчиться добре, а як вивчиться, то ще змудріє. Як вивчиться... Про що ти зараз думаєш, про що ти говориш, Поселю? Ти спочатку, Йоселю, обміркуй. Адже ж ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Не знаєш, що з тобою буде!

Не було в околиці кращих склярів від Біалерів! Не було! Вітражі в синагозі ставили? Ставили! А в костьолі в Товстому хто ставив? Біалери! А в Чорткові? Навіть у Трембовлі. Ну й що, що то в костьолі. «Бог є один! Пан є нашим Богом». Заробіток? Який там ще заробіток! Що там у тих селянських хатинах або в євреїв у містечку є великого до засклення? А в такому Товстому? Ну, мабуть, перед святом Кучки, як ті хулігани євреям вікна повибивали. Але краще, щоб цього не робили. Ну й ще перед самою війною, коли колоністи почали приїжджати, нові доми собі будували. О, тоді — то так! Доми будували гарніші від міських, під черепицею, з великими вікнами. А деякі колоністи то навіть у стайні склили собі вікна більші від тих, що є в сільських хатах. Такий, наприклад, Долина. Ну й що той Долина має тепер від цього нового дому, від цих великих вікон? Насамперед з Колонії перед українцями мусив тікати до Червоного Яру, а тепер також їде з Йосеком у цьому ж самому вагоні. Є гої, які не люблять євреїв. Є євреї, які гоїв за ніщо мають. Але є також гої, які не любляться з гоями. А євреї з євреями хіба так вже любляться? Українці не люблять поляків, поляки не люблять українців, а всі вони враз не люблять євреїв. Всі? Не всі. Щось у тому є? Росіяни також не дуже люблять євреїв. А чи не розповідали то старі євреї, як це під час першої світової війни руські козаки погроми євреям влаштовували, ґвалтували єврейських жінок, а старочернечим бороди й пейси обривали? Чому так на цьому світі діється? «Усі євреї мають запевнену участь у вічному житті, бо є паростком, мною прищепленим»,— сказав Пан. А він знає, що говорить! Лише що мені з цього, коли тут виривають мені бороду. Тепер. А ті німці? Що ті німці зробили зі своїми євреями, коли ще навіть тої війни світові не змайстрували? А що роблять зараз? Синагоги руйнують, богобоязливих євреїв переслідують, убивають. «Людина сьогодні є, завтра її нема»... Рахеля вертиться, спати не може, мабуть, знов про Циню питатиме.

— Йоселю? Не спиш? Де та наша ледаща донька ділася? Снилось мені, страшно...

— Заспокійся, жінко, цить! Тихо, до тебе говорю, бо хто тобі тут тепер допоможе? А Циня, не бійся, не загине.

— Як ти можеш так говорити? Невже добрий батько може так говорити, коли його дитини з ним нема?

— А що я знов говорю таке погане? Говорив тобі Герш, бачив власними очима, як Циня в інший вагон сідала. Бачив!

— Але ж там молодий Калиновський їде!

— Ну їде! А чому має не їхати? Їде молодий Калиновський, Циня їде, ми їдемо. Ти подивись, жінко, скільки людей їде.

— І це каже єврейський батько! І це говорить єврейський батько про свою єдину дочку? Як ти можеш! Як ти можеш так негарно думати про свою доньку, що вона там самісінька з тим молодим Калиновським їде! Так мені страшно снилося. Ой, ой...

Як ніколи дотепер, турботливо вкрив дружину баранячою ковдрою, бо йому стало її шкода. Знав, що Рахеля тепер тихенько плаче, про Циню журиться. А хіба він про дочку не журиться? Чи він про них усіх не журиться? І про Рахелю, і про Терша, і про Циню. Хіба за останню копійку не послав своєї доньки в гімназію? Не найняв їй кімнати в Заліщиках, у добрій єврейській сім’ї. У цих самих Заліщиках, куди сам пан маршал Пілсудський з’їжджав на аеропорт, над Дністром в шезлонгу відпочивати. Циня не могла бачити маршала, бо помер, заки вона до тих Заліщиків вчитися поїхала, але він, Йосек, пана маршала на власні очі бачив! Їхав собі маршал Пілсудський через ті Заліщики в такому гарному відкритому авто. Поліція відганяла людей, бо пхалися один через одного, щоб пана маршала оглядати. Йосек також ледве прикладом від поліцейського не дістав: «Де ти, паршивцю, пхаєшся, де!» Паршивцю! Навіть не «єврею», тільки відразу «паршивцю»! А Йосек хотів тільки зблизька подивитися на пана маршала. О як то жаль, що Циня не могла тоді бачити пана маршала: гарно виглядав з тими вусами, з такою блискучою шаблею, що на неї спирався. Йосек часто про ту заліщицьку гімназію дочку розпитував:

— А чого мудрого тебе там вчать?

— Усього, тату, — Циня заплітала коси перед дзеркалом, поправляла білий викладаний комірець на гранатовій матроській блузці.

— А що ти будеш вміти?

— Тату! Тільки як закінчу гімназію, після іспитів, як здам наукові дослідження, то лише тоді буду щось уміти.

— Лише після наукових досліджень? А скільки це грошей коштуватиме? І де це буде? Може ще, наприклад, у Львові або навіть у Кракові?

— А може у самій Варшаві? Ой, тату, потім будемо журитися. Ну то я лечу! Скажи мамі, що я пішла до Товстого, до Ганки Розенблат, — і поцілувала батька в бородату щоку.

Ой, Циню, Циню... А та Ганка Розенблат то скоріше називалася Янек Калиновський. Йоселя то не журило так дуже, хлопець був чемний і також в гімназії вчений. Тільки Рахеля часами зітхала, що той гой — то молодий Калиновський.

— Так якби не було для неї добрих єврейських кавалерів! Такий, наприклад, Куба Ліпшиц, син адвоката! Або такий син доктора Камінеса, на ім’я Мойше... Чи то не могли б бути добрі колеги для нашої Цині? Ну, Йоселю, чому нічого не говориш? Чи тебе наша донька не інтересує? Чи ти, Йосеку...

— Рахеля! Жінко! Адже Циня то ще дитина! Сама знаєш. Що мені тут говорити, що?

— То ти собі думаєш, що я не знаю, що наша донька є ще дитиною? Як ти погано думаєш про власну дочку!

— Жінко! Дай мені святий спокій, я вже собі краще нічого не думаю...

«Такою вона є ця моя Рахеля, що любить собі багато поговорити. А навіть посваритися любить. А тепер, наприклад, вдає, що вона собі спить, а я добре знаю, що вона плаче. Журиться. А невже вона не має чого журитися? Мали щось, не мають нічого. Куди їх везуть? А може, не дай Боже, німцям їх віддадуть? Усе в силі Всемогутнього! Тільки що Він може мати проти такої бідної єврейської сім’ї, як наша, щоб аж таке нещастя на неї спроваджувати? Ну що Він може мати? Що? О Всемогутній! Якщо наша Книга Життя є там у Тебе нагорі справді ведена, то ти краще припильнуй, щоб жодного шахрайства в ній не було... І щоб ті наші терпіння були там точно записані... Слухай, Ізраїлю! Пан є нашим Богом! Пан є один»...

У протилежному куті вагона вмирала Яворська. Непритомна моталася у гарячці, несвідома, де є і що з нею діється. Чоловіка кликала. Діточки не вміли матері ні в чому допомогти. Наймолодша Маруся, тихенько поплакувала. Адась, небагато від неї старший, також плаксиво потягував носом. На Владеку, найстаршому, трималося все. Мама непритомна, татка нема... Думали з мамою, що татко там де є, між саньми, селянам допомагає. Але де там! Коли сніговиця зупинилася, коли стали перед станцією і росіяни з міліціонерами почали перевіряти людей — татка ніде не було. Мама так цим усім рознервувалася, так зажурилася, що знов той страшний кашель вхопив її, і почала плювати кров’ю. Владек знав, що мама хвора на туберкульоз, а коли починає плювати кров’ю, то найкраще холодне їй допомагає. Вхопив пригорщу чистого снігу і на хвилину якось допомогло. До вагона вштовхнули їх останніми, бо увесь час була у відчаю і нізащо без татка не хотіла їхати.

— Дальше, дальше, сідай, жінко, не перешкоджай! А чоловіка тобі знайдемо. В нас люди не гинуть! Дожене вас, дожене!

У вагоні люди маму втішали.

— Не журись, Ядвіго, що це Томаш, дитина чи що? Сама бачила, який розгардіяш був при тому завантаженні. Напевно в останню хвилину до іншого вагону стрибнув. Напевно встрибнув. Зупинимося на якійсь станції, то пересяде до вас.

Маму знов той страшний кашель вхопив і знов кров їй пішла. Крові було щораз більше. Владек не міг знайти жодної ганчірки, і тільки Долинка дала йому рушник, який відразу ж просяк кров’ю. Мама просила пити, але ж нічого до пиття не було, бо звідки люди в вагоні могли мати щось до пиття? Владек нашкрябав у жменю трішки інею біля дверей, нічого не допомогло. Потім це все заспокоїлося і мама навіть немов заснула. Молодші дітлахи трохи марудили, бо хотіли їсти. Ну то Гонорка Ільницька дала всім по шматку хліба з ковбасою. Мама дихала важко, але увесь час спала. Владек кріпився, як міг, хоч і його щохвилини брав сон. Темрява у вагоні немов дещо порідшала, посіріла. Поїзд увесь час їхав. Владек спочатку подумав, що певно очі в нього звикли до темряви, а це світло. Від розісланий холодний дрож пройняв його спину. Навколо густо стовплені, порозділювані клуночками лежали або сиділи люди. Майже всі спали або дрімали напівсонні, що з мамою? Мамо! Яворська лежала горілиць і ненатурально широко відкритими очима дивилася у стелю вагона. Владек доторкнувся до льодяного лоба, підняв застиглу нездатну до руху материнську долоню.

— Мамо! Мамо! Маамооо!...

Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.

А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:

— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?

Почали гукати, кричати, один через другого:

— Відчиніть! Відчиніть!

— Людина померла!

— Подушимося тут!

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Води! Води нам дайте!

— Діти води просять.

— Трупа маємо в вагоні!..

— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?

Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:

— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.

Леонов також його впізнав.

— То ти, Даниловичу?

— Я, пане комісаре.

— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?

— Яворська померла, з Червоного Яру.

— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.

Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.

— А що з дітьми? — запитав Данилович.

— Нічего... На місці вирішимо.

Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.

— Куда? Куда? — Леонов і солдати намагалися загородити людям дорогу і загнати їх назад до вагона.

Ситуація ставала щораз небезпечнішою для конвою, бо раптом ожили, дотепер мовчазні, сусідні вагони. В одній хвилині — від кінцевого вагону аж по локомотив — чути було добивання до дверей, розпачливі крики і кликання. Люди домагалися повітря й води. Леонов кілька разів стріляв у повітря і підганяв до більш енергійних дій. Від голови транспорту постійно надходила допомога.

— Всідати до вагона! Всідати! Бистреє! Давай, давай!

— А що з дітьми? — кричала до Леонова доведена до відчаю Гонорка.

— Забирайте їх назад до вагона! До вагона! Но вже, вже!

— Куди ті сироти самі поїдуть? Матір треба похоронити...

— Всідай, Гонорко! Адася мені подай!

Заки захлопнули двері, Данилович встиг ще помітити, що кілька польських залізничників наблизилися до транспорту і зупинилися за декілька кроків від останків Яворської. Отже, крикнув щосили.

— Ядвіга Яворська звати її! Яворська!

Двері вагона засунуто з такою силою, що відбилися на мить, заки знов повернули на своє місце. За хвилину поїзд рушив. І лише тоді помітили, що у вагоні нема Владека Яворського. Втік? Залишився при матері? З цілої сім’ї Яворських залишилися в вагоні п’ятирічний Адась і наймолодша Маруся.

Люди довго не могли заспокоїтись. Найбільш звинувачувала себе Гонорка, що зайнята маленькими — Владека не доглянула. Баби не переставали лементувати:

— Мати вмерла, батько десь заподівся, а тепер ще той найстарший загинув. Що ті бідні сироти тепер робитимуть?

— Сироти! Сироти! А чи мало нещасних випадків навколо? Перестали б розпускати плітки! — знервувалася Гонорка.— Краще якась би з вас хоч ковток чаю, води або чогось для пиття їм знайшла.

Пізньою післяобідньою порою поїзд знову зупинився. Назовні було тихо. Не чути було таких характерних станційних звуків.

— Мабуть, десь у полі або під семафором стоїмо...

— Давайте почнемо бити в стіни, може, нас хоч у бік випустять. Адже тут людина навіть висратися добре не може..

— Тихо, тихо! Чуєте? Щось якби сусідній вагон відкривали.

— Тихо! Йдуть у наш бік.

Брязнув засув. Відсунули двері. Конвоїр об’явив:

— Хто хоче, може вийти з вагона за своєю потребою. Але тільки на кілька хвилин! І не пробувати тікати, бо стріляємо без попередження! Ясно? Ну давай, давай! Бистреє вихаді, бистреє!

Поїзд стояв на роз’їзді невеличкої станції, в чистому полі. Конвоїри відкривали враз тільки по два вагони. Вільно було відійти лише кілька кроків від вагона; усі разом на один бік. Конвоїри не випускали нікого за густий кордон. Єдиним способом на відособлення було взаємне прислонювання або соромливе закриття очей... Не було води. Збирали сніг. Люди пробували заговорювати з конвоїрами:

— Куди нас везете?

— Ані води, ані їжі...

— Задушимося у цій тісноті.

— Дітей хоча б пожалійте! Дітей...

Конвоїри, молоді солдати, мовчали. Старший конвою, професіональний унтер-офіцер, видно був у доброму настрої, бо часом відповідав:

— Куди вас веземо? Як приїдете, то дізнаєтесь. Невдовзі будете мати те, що потрібне. І воду, і чай, і тепло — всьо будет! В нас нічого не бракує. А тепер сідати у вагони, бо інші на свою чергу чекають. Ну, давай, давай! Бистреє, бистреє...

Транспорт рушив, їхали далі. Ділилися догадками, спостереженнями, кріпились взаємно надією, обмінювалися звістками, почутими від людей з сусіднього вагона. Найсумнішу встиг переказати Даниловичу Янек Куриляк з Якубовки, який ще на станції в Ворволинцях дізнався від знайомого українського міліціонера, що Томаш Яворський повернувся до Червоного Яру й у стайні повісився.

4

іч. Транспорт стоїть. З відгомонів маневруючих поїздів, посвистуючих, ревучих паровозів можна здогадатися, що це якась велика станція. Напхані у вагони люди, зачаділі браком повітря й смородом, ціпеніють у важкому півсні. Хто не може спати, той примикає повіки, щоб хоч трішки відгородитись від похмурої дійсності.

Сташека Долину з напівсонного заціпеніння вирвало довге, жахливо голосне й хрипле ревіння. Що це? Хлопець чогось такого ніколи до цього часу не чув. Що це може бути? Ревіння повторилося. Сташек здогадався, що так потворно ревуть на цій незнаній станції російські паровози.

Світанок. Транспорт продовжує стояти. У вагонах людське нещастя починає оживати. Немовлята, а цих було декілька, поплакували — було їм мокро й голодно. Маленькі, які вже вміли назвати маму й тата, просили, щоб вивести їх на сторону, хотіли їсти й пити.

У вагоні набито майже півсотні людей. У вагоні не було води. У вагоні не було грубки. У вагоні не було світла. У вагоні не можна було відкрити вікна. У вагоні були наглухо зачинені на засув двері. У вагоні були лише чотири голі стіни, дах і підлога. У вагоні була тільки одна діра в підлозі діаметром літрової посудини, без ширми, яка була клозетом. Так було в цілому транспорті, який вирушив зі станції Ворволинці в Заліщицькому повіті.

Ранок. Транспорт далі стоїть. Гамір у вагоні негайно тихне, коли люди орієнтуються, що назовні щось починає відбуватися. Байдуже, що усе людей ув’язнених; у вагонах обходить, бо це все їх також може стосуватися. Вони є безвольними і залежать від тих там, назовні вагона. Всі замінюються у слух, спільно здогадуються і пошепки пояснюють:

— Йдуть у нашу сторону!

— Розмовляють по-російськи?

— Що, що говорять?

— Тихооо!

— З собаками, мабуть...

— Мороз, певно, сніг рипить...

— Тихо! Стали...

Назовні голос, який чують вже всі. І хоч говорить по-російськи, розуміють.

— З цього вагона почнемо?

— Давай, відчиняй двері.

Чують грюкіт відкиданої скоби, скрип, хряскіт відсуваних дверей. Але це ще не в їх вагоні.

Здогадуються, що то у вагоні, що стоїть поблизу них, мабуть, на протилежнім полотні залізниці.

— Список готов?

— У меня.

— Конвой?

— В порядке!

— Тогда давай, одкривай двєр!

Данилович розпізнав голос комісара Леонова. Засув відсунутий. Це в їхньому вагоні. Люди відскочили від дверей; краще вдавати, що це їх ніщо не стосується. Ще далі відкинула їх морозна хвиля повітря і світлість дня, які вдерлися до вагона разом з тріском дверей, відсунутих на всю ширину.

На протилежних полотнах стояв транспорт вантажних вагонів, тільки те, що дещо більших. Вагони були радянські з ширшим розставленням осі. Залізничні полотна широкі — російські. Паровози також були більші — російські, з червоними зірками на лобах. То вони так незвичайно для польського вуха ревіли. Вагони, хоч вантажні, але дещо пристосовані до перевезення людей на далекі відстані, у вагоні були двоповерхові дерев’яні нари. У вагоні, на самій середині, була залізна піч — буржуйка. У вагоні під самою стелею були два невеликі віконця, іззовні наглухо зачинені на засув залізною віконницею. У вагоні не було електричного світла. Але був газовий світильник. У вагоні була лише одна діра в підлозі, діаметром літрової посуди, без ширми, яка використовувалась як клозет.

Так було у кожному з п’ятдесяти вагонів транспорту, який стояв на протилежному залізничному полотні.

Люди тремтіли від холоду й чекали мовчки. Комісар Леонов ледве вдерся до середини. Відразу ж за ним зграбно встрибнув молодший від нього вищий, одягнений в білий кожушок, у військових валянках, вродливий брюнет. Також офіцер. Даниловичу здавалося, що Леонов декілька разів зиркнув у його бік. Той новий у білому кожушку дивився на всіх без великої заінтересованості, сягнув до радянської рапортівки й витягнув реєстр. Таку саму карту Леонов витяг з кишені.

— Отже так, громадяни переселенці. Отже так... Слухайте уважно, бо часу на повторювання не буде. Це ваш новий начальник транспорту. — Тут показав на цього нового в кожушку.— Як то у нас кажуть: «Цар, Бог і воїнській начальнік!»

Тому в кожушку не здригнувся на обличчі ані один м’яз. На відміну від Леонова, видно, не мав бажання жартувати. Переглядав реєстр. Леонов закінчив суворим, владним тоном:

— Отже так, громадяни переселенці: прочитані збирають усі свої речі й переносяться до того вагона напроти.

Якась жінка не витримала, а відразу за нею й інші. Тиша, яка тривала до цього часу, змінилася наростаючим гармидером.

— А куди ж це ще нас повезете?

— Ми думали, що то вже кінець тої нашої муки.

— Без води!

— Без їжі!

— Гірше, ніж свині, бо навіть за своєю потребою вийти не можна.

— Над діточками змилуйтесь...

Новий комендант транспорту рішуче вступив у свої права. На його кивок двоє солдатів з гвинтівками підскочило до входу. Брязкнули затвори гвинтівок.

— Мовчати! Молчать, граждане пєрєсєлєнци! Тут не базар. Виконуємо доручення радянської влади, і жодному опору потурати не будемо.

Замовкли, тільки якась дитина, хоч і заспокоювана матір’ю, голосно похлипувала.

— А тепер прочитані з реєстру переходять до того вагона. Швидко, без балаканини і без запитань. Про все, про що ви повинні знати, будете в свій час повідомлені. І попереджую. При кожній спробі непідпорядкування конвою, при кожній спробі втечі солдати мають наказ стріляти без попередження! Ясно?

Комісар Леонов читав прізвище, ім’я, ім’я батька. Новий комендант на своїй карті відмічав прочитаних.

Прочитані мусили негайно переносити речі до нового вагона.

— Давай, давай! Бистреє, бистреє!

— Але, пане коменданте, чемодана мені не вистачає...

— Нічего, бистреє, пересаджуйтесь. А чемодан потім знайдемо. В Радянському Союзі, так як у природі,— нічого не гине.

Леонов читав. Новий перевіряв. Солдати допомагали переноситись з вагона до вагона старим і дітям. Східців до вагонів не було, входи вкриті інеєм, високо. А люди, як люди — спочатку хвилювалися через те, що їх пересаджують і повезуть дальше, тепер знов почали непокоїтися, прочитані в першу чергу кращі місця в новому вагоні позаймають. Леонов читав: Ніський, Вжосек, Журек, Зелєк, Шайна, Груба, Долина, Біалер, Земняк, Куриляк, Ільницький...

Флорек Ільницький тягнув до виходу якийсь мішок. Гонорка проштовхувалася з кінця вагона з Марусею Яворською на руках. Адась тримався за її спідницю. Ільницького пропустили без питання. Гонорку затримав той новий.

— Ви Ільницька Гонората?

— Ну, я...

— А дитина чия?

— Моя, а що?

— Ваша? А тут у списку нема ваших дітей. Ільницьких тут тільки двоє. Ільницький Флоріан, то ваш чоловік. І ви, Ільницька Гонората. А дітей тут нема. Чия то дитина? А той малий чий?

Гонорка не думала уступати:

— Це мої. Це Адась, а це Маруся. Тепер це мої, сироти маленькі.

— Сироти? — дочув Леонов. — Чиї сироти?

— Буцімто пан комісар не знає! Після Яворських то сироти. Я взяла їх під опіку, ну й тепер вони мої.

Гонорка обкутала Марусю від холоду, Адася міцніше взяла заруку.

— Ну то що, можу вже йти, бо мені діти на цьому протязі простудяться?

Новий стримав її жестом руки, нахилився до Леонова і протягом хвилини щось пошепки радилися. Гонорці сльози засклили очі. Маруся тихенько поплакувала. Адась у куцій курточці трусився від холоду. Жінки, бачучи, на що заноситься, знов не витримали і заступилися за Гонорку. Щораз голосніше, щораз більш рішуче.

— Адже Гонорка то їх родичка!

— Тітка навіть...

— Родичка має право до них.

— Вона їм, як рідна матір...

Комісари закінчили радитись і щось там записували. Новий наблизився до Гонорки.

— Люди кажуть, що ви їх родичка? Це правда?

— Правда, пане комісаре, правда! — баби кричали одна через другу.

— Тихо, громадяни! Громадянку Ільницьку запитую, а не вас. Хто ви для цих дітей будете?

— Ну...тітка! Небіжчиця Ядвіга, їх мати, а це...

— Ну харашо, харашо, хай буде тітка! У вас все такіє тітки,— то вже стосувалося Леонова. А потім знов до Ільницької. І до всіх людей у вагоні: — Громадянко Ільницька, тимчасово доручаємо вам опіку над цими дітьми. Можете пересідати до іншого вагона разом з ними.

— Пане комісаре, хай Господь Бог...

З тієї радості Гонорка хотіла поцілувати його в руку. Новий, збентежений, відступив.

Спостерігаючи турботи Гонорки, Юрій Данилович усвідомив собі раптом, що і його сім’ю може зустріти це ж саме. Адже навіть тепер можуть відділити від нього дружину й синочка! Немає документів стосовно одруження з Наталкою, немає свідоцтва про народження сина. Якщо Леонов не включив їх у список? Що робити? Що тут зробити? Увесь жах і вся надія на комісара Леонова. І Юрій ризикнув.

— Бистреє, Висоцька, бистреє!

Висоцька не могла порадити собі з багажем і непослушними хлопчаками. Леонов повернувся за нею в глибину вагону. Новий розмовляв із солдатами конвою. Цей момент був найвідповіднішим, і Данилович опинився біля Леонова.

— Пане комісаре, я хотів подякувати за дружину й синочка.

Говорив це пошепки, а одночасно його срібний кишеньковий годинник з ланцюжком вислизнув до кишені комісара.

Леонов, застигнутий зненацька, глянув з-під лоба на Юрія, засовуючи руку в кишеню. Але відразу її витягнув і, немов нічого не сталося, почав знов покваплювати Висоцьку.

— Ну как, Висоцка? Довго там ще?

На момент лише повернув голову до Даниловича і всичав крізь зуби:

— Ну ти, Данилович... й... твою...

Вечір. Новий транспорт ще стоїть. Протягом цілого дня тривало перевантаження засланців з польських вагонів до російських. Люди вже знають, що перевантажувальна станція називається Шепетівка. Недалеко від польського кордону, але вже за нею, в Росії! Так саме говорять: у Росії. Не говорять: Радянський Союз, лише Совєтський Союз, а для скорочення: Совіти. Совіти, совітський, Росія, російський. Для людей з транспорту Шепетівка перед війною була вже у Совітах, у Росії.

— Схоже на те, що нас уже з Польщі вивезли?

— Ну. Так виглядає.

— Де таке видане, щоб поляків з власної країни вивозити?

— А хіба колись, за царя, не вивозили?

— До школи не ходив?

— Про Сибір не чув?

— Знов роздряпали нам Польщу. З одного боку німці, а росіяни з другого...

— Нема вже нашої Польщі, то хто тепер заступиться за таких бідолах, як ми?

— Як це нема Польщі? З Польщею, брате, є як з тим лісом: «Не було нас — був ліс, не буде нас — буде ліс».

— Дай, Боже, дай, Боже!..

Шепетівка. Сніг рясний, морозний іней не могли скрити вбогої колишньої гидоти. Видно її було навколо. Навіть на станції. На небагато здалися густо понавішувані, будь-де і будь-як, червоні транспаранти й прапори. І численні портрети Йосипа Сталіна. Ленін появлявся рідше. А ще рідше два бородачі: Маркс і Енгельс, про яких люди з транспорту мало що знали.

На станції протягом цілого дня ревіли маневруючі паровози. Ревіли також маршовою музикою велетенські станційні гучномовці.

У Шепетівці нарешті людям з транспорту дозволено набрати води. По двоє, троє з вагона, нав’ючені відрами, банками, горщиками, що в кого було, — приведені конвоєм під залізничний насос — брали воду. Вода! Незважаючи на мороз, деякі відразу насичували спрагу, вмивали руки й обличчя. Біля насоса була єдина можливість зустрітися з людьми з інших вагонів, про щось запитати, щось почути, поділитися новинами. Декому пощастило навіть обмінятися кількома реченнями із залізничниками, які крутилися по станції. Нові конвоїри, переважно молоді солдати з призову, головне росіяни, не вміли української мови, не кажучи вже про польську. Від самого початку були згідно з регламентом суворі, особливо в присутності начальників. Легко було помітити, що бояться їх, як вогню. Взаємного довір’я один до одного не мали. На одне зважали завзято, щоб тільки, борони Боже, конвойований не втік. При кожному виході з вагона і при кожнім поверненні говорили без запинки найсуворішим голосом необхідну їм формулу:

— Увага! В разі спроби втечі — стріляємо без попередження!

А кожний запопадливіший конвоїр додавав:

— Під час дороги — крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження! Ясно? Тогда марш!

Але навіть найбільш суворий, найстаранніший у виконанні службових обов’язків конвой при такій юрбі всього помітити і допильнувати не був у змозі.

Місцеві залізничники, росіяни і українці, також не знали, яка станція є призначеною ворволинецькому транспортові. Але оскільки їх перевантажено на широкі полотна, то, відомо, що повезуть углиб Росії. Тільки куди?

— Таких транспортів, як ваш, ще в Шепетівці не було. Жінки, діти! А за що вас везуть?

— Щоб ми це знали! Забрали з хати й везуть.

— А командири говорять, що ви польські пани, буржуї, поміщики, бунтуєтесь проти радянської влади.

— Ми поміщики, буржуї? Щось мені здається, чоловіче, що мої штани мають на сраці більше латок, ніж твої.

— Ні, таких транспортів, як ваш, то ми в Шепетівці доти не бачили... Звичайно, ще до зими на такі самі транспорти вантажено польськіх офіцерів, що тугу неволі сиділи. Чимало, чимало їх було. Казарм не вистачало, то тих ваших офіцерів навіть по школах держали. Але то справді були панове! Мундири елегантні, гарні чоботи з халявами... В одного то я навіть годинника собі купив. А куди їх звідсіль повезли, також не знаємо.

Російські вагони були значно більші, обширніші. А що найважливіше — мали нари! Двоповерхові, збиті з дошок. Перші сварки почалися в транспорті про місце на нарах. Найкращі були наверху, біля самої стіни. Гірші внизу, особливо при дверях. Найгірші близько клоачної труби. Нічого не вдієш, хто перший, той кращий, і люди з цим правилом погодились. Але незважаючи на це зробили два винятки: для матерів з дітьми при грудях. Для Наталки Даниловичевої і колоністки Ганки Зелькової місця на верхніх нарах знайшлися.

Найважливіше, що були нари!

Найважливіше, що було трішки води!

Найважливіше, що могли в грубці розпалити вогонь!

Найважливіше, що в темряві карбідний ліхтар, свічку або поліно можна було засвітити!

Поділили нари. Потім ділили воду. Мало її було на стільки людей, але хоч чаю могли всі напитися. Адже ж від пару днів не милися. Сварки сварками, але й в цьому випадку жінки дружним хором признали, що немовлят купати належить. Отже, виділено молодим мамам додатковий горщичок води. Їм також поступилися першістю, щоб собі цю воду в грубці зігріли. Але вже про наступну чергу поставлення горщичка згоди завеликої не було. Сварилися, де зібрати багажі, бо кожен хотів мати їх близько від себе, кому скільки місця належить на нарах, хто з ким хотів би бути в сусідстві.

Ніч, транспорт — все стоїть. Назовні шум проїжджаючих поряд поїздів, порикування російських паровозів. У вагоні люди якось повкладалися, місця для себе знайшли, сплять. Але не всі. У проході поміж нарами жевріє розпалена до червоного кольору грубка. Цілюще тепло розпливається кругами по вагону. Не скрізь доходить, але завжди до грубки можна підійти, витягнути долоні і хоч на мить огрітися. У відкритих дверцятах грубки переливаються, миготять золотисто-червоні смуги полум’я. Вогонь! Дає тепло і притягає, мов магніт.

Навколо грубки зібралися чоловіки. Коптять подільський тютюн-самосійку і неголосно, щоб не розбудити сплячих, говорять, говорять.

— Ну й якось помаленьку всі повкладалися, — Мантерис порився в грубці, порухав іскри і тріскою припалив закурок. — Ще трохи, а в отих вагонах мабуть ми б подушилися. Тут також не дуже просторо, але все-таки...

— То я вам, мужчини, скажу, що з тим просторо чи не просторо, це таке, як то було з одним євреєм, що мав сварливу дружину і купу дітей, рабином і козою... — Біалер грів закостенілі руки і розповідав їм цей анекдот. Пореготали хвилину.

— То не примірюючи, з тим твоїм єврейом і козою було те, що тепер є з нами; радіємо, як дурні, що вагон маємо більший.

— Тільки шкода, що нема такого рабина, щоб нам у цьому нещастю щось мудрого порадив.

— Хай йому біс, ви, євреї, то все вмієте якось собі пояснити.

— І скрізь вам добре.

— Ну так! Ти такий, Йосеку, ніби мудрий, то чому дав себе вивезти? Не міг своєчасно у тих твоїх єврейських комісарів у Товстому або навіть в Заліщиках поради пошукати? Напевно допомогли б тобі, як це єврей — єврею.

— А бо то може неправда? Як тільки совіти до нас увійшли, то хто їх у Товстому вітав? Тільки євреї й українці!

— Я там нікого не вітав,— захищався Йосек,— ні при Польщі, ні при Совітах. Бог дав жити, то собі жив. Бог дозволить жити, буду собі жити. Все в руках Найвищого!.. Нехай кожен сам за себе відповідає. А почуте не можна порівняти з баченим! Чи ти мене, Мантерисе, бачив, щоб я когось у тому Товстому вітав. Ну?

— Має рацію! Що то, мужики, не знаєте Йоська? Йому так до комісарів, як мені до княгині Любомирської! Євреї, євреї! А що це, може, не було у Товстому таких поляків, які також совітів вітали?

— Кого маєш на думці? Дереня?

— А хоч би і його! А Домбровський то ніби не вітав? Навіть промову на ринку виголошував.

— Засрані діди й комуністи! А чи мало то той Дерень перед війною насидівся в поліції? За комунізм його тягали.

— Комуністи чи не комуністи, але поляки і все! То як це ворогів, що на Польщу напали, вітати?

— Але й так червоні банти гівно їм допомогли! Ось обидва тепер їдуть, як ті кролики, у цьому ж самому транспорті, що й ми.

— Неможливо! То їх також забрали?

— Особисто у Шепетівці я розмовляв з Деренем, отак як тепер з вами.

— Так-то часом у житті буває. Мужчини, а пам’ятаєте ту Балікову німецьку вівчарку?

— Лютий як чорт, ледве мені колись штанів не пошарпав.

— Вишколений! Кароль його від поліцейських у Товстому купив.

— Ну то тепер собі подумайте, що той собачка від самих Ворволинеців летів за нашим поїздом аж до Тернополя! Там, де ми небіжчицю Яворську залишили.

— Не розповідай!

— Бігме, що так було... Знайшов Кароля, вив, гавкав перед вагоном, а якийсь долбаний боец застрелив його...

— Вірний собачка.

— Як то собака. Адже так говорять: «вірний, як собака...

— А ви чули, що дідусь Калиновський померли?

— Світи, Пане, над його душею!... Як, коли?

— Ясен Калиновський біля насоса мені говорив... Відразу другої ночі, коли ми з Ворволинців вирушили, то як дідусь заснули, так вже й не проснулися.

— За бабусею пішли.

— І так, як нашу Яворську, винесли дідуся Калиновського з вагона і десь там на снігу залишили.

— Без ксьондза, без християнського поховання...

— Бабуня Калиновська, Яворський, Яворська, дідусь Калиновський, з малим Владеком також невідомо, що діється.

— Заледве пару днів минуло, а вже стільки наших з Червоного Яру ми загубили.

5

ві доби минуло від останньої стоянки. Люди, зачинені в вагонах, не бачили світу Господнього, бракувало їм води, палива, не кажучи вже про шматок хліба чи теплу їжу. Транспорт, якщо навіть зупинявся, то найчастіше вночі, на віддаленій вітці. На кожній довшій, особливо нічній стоянці засланців будили галаслива біганина по даху і биття молотками в підлогу знизу вагонів. То конвой перевіряв у такий спосіб, чи засланці не підготовлюють собі можливості виходу з вагона, втечі з транспорту. Везли їх по-злодійськи, скритно, всякими способами ізолюючи від місцевого населення. Протягом перших тижнів подорожі це було особливо очевидним і тяжким.

Транспорт затримали на довше лише в Києві. Стояв на східному боці Дніпра, на великій станції в Дарниці. За кожним разом, коли брязкав засув у вагоні і скрипіли примерзлі двері, люди не знали, що їх чекає і чого сподіватися. І далі не мали поняття, де має бути межа їх мандрівки, куди їх везуть і що їх там, у тому невідомому, чекає. Поїзд ставав, двері скрипіли, люди чекали в напруженні: а може то саме тепер, вже? Тим часом двері відкривалися і конвой досвідчено сповіщав:

— Трі человека, два вєдра і мєшок! Будемо вантажити продукти. Бистро, давай, бистро, бистро!...

Паливо, майже завжди промерзлий вугляний пил, вантажили окремо. Тоді вказівка конвоїрів звучала коротше:

— Два человека за угльом! Бистро, Бистро! Давай, давай...

І за кожним разом падала ота трафаретна осторога:

— Вніманіє! В разі спроби втечі — конвой стріляє без попередження!

У Дарниці розпочалася перевірка списку присутності. До вагона видерся помічник коменданта, повнолиций, коротконогий пузанчик. Розпорядився, щоб усі, включно з немовлятами, перемістилися в один бік вагона.

— Перевіряти будемо, чи ви не загубилися,— зажартував.

Наказав солдатові перешукати залишену частину вагона.

Солдат заглядав, де міг, і не знайшов нікого.

— Харашо! — втішився старшина.— А тепер прочитані проходять назад на своє місце.

Старшина читав, відмічав на карті, солдат рахував. Нікого не бракувало. Нікого чужого також не знайшов.

— Пане! — атакували його жінки.— Води хоч би нам дайте! Над діточками змилуйтесь! Як довго ще будемо так мучитись? Куди нас везете?..

— Тихо, баби, тихо! Всьо будет! Тільки спокійно, тільки спокійно!

— «Все буде, все»... Нічого, тільки обіцяєте, а ми тут невдовзі виздихаємо і будете мати спокій!

— Спокійно, баби, панове громадяни! Як говорю, що все буде, то буде. А то ніби для чого я список перевіряв? Треба знати, скільки хліба, скільки порцій супу вам виділити.

— Вугля не маємо!

— Ну бачите! Усе треба точно порахувати. Радянська влада любить порядок. То не так, як там було у вас, у тій панській Польщі... А коменданта вагона маєте?

— Якого знов коменданта?

— А ніби навіщо нам якийсь комендант?

— Ну бачите! Кричите, але не є приготовлені. Коменданта навіть не маєте! А комендант вагона, колишні панове, а сьогодні громадяни, вам потрібен для того, щоб хтось за порядок у тому вашому колективі був відповідальним! Ось, щоб наприклад у зв’язку зі сказаним, комендант кожен раз людей за харчами або ж по паливо назначив, щоб вам порцію справедливо розділив... Ясно? Ну, то замість кричати, спочатку виберіть собі коменданта, а той нехай виділить пару людей, бо невдовзі будемо провіант отримувати! Нема чого так хвилюватися.

Задоволений собою, старшина вискочив з вагона. Двері засунули, скоба запала на своє місце.

Комендантом вагона без великих суперечок схвальними вигуками висунули Даниловича. Хотів чи ні, не випадало людям відмовити.

— А якщо вже така ваша воля, то мусите мене слухати, бо не маю наміру з кожним окремо гризтися. Дітвора також, бо пояса не пожалкую.

— А звичайно, бо також розплигалися, як жеребці на луці.

— Тепер підготуємо собі відра, мішки, що там хто має придатне, щоб мали під рукою, як вас викличуть. Може, справді нам щось нарешті дадуть.

До провіанту назначив Зелька, Малиновського й себе. Хотів розпізнати за першим разом процедуру одержування харчів, а при нагоді розглянутися по світі. За паливом і водою назначив Корчинського, вчителя з Товстого, Бронека Шушкевича і молодого Шайну.

Кароль Корчинський добігав сороківки. Віку не було по ньому видно: худорлявий, спортивної фігури, середнього зросту. У Товстому немало років навчав польської мови та історії. До війни був завідуючим школи. На війну призваний не був; інвалід, поранений у двадцятому році на польсько-більшовицькій війні. Холостяк. Разом із ним на заслання їхала мати, стара, сивенька і тихесенька пані, яка нікому не заважала.

Спочатку викликали по вугілля і воду. Ранок був сонячний, морозний. Гостре повітря затикало легені, яким брак було кисню. Корчинський глибоко зітхнув, протер залиті сльозами очі й, освоївшись з ясністю дня, з цікавістю розглянувся навколо. Удалині видно було велике місто на височині, обривистий береговий схил, а на ньому серед вкритих інеєм дерев у парку поблискували на сонці золотисто-зелені, характерні церковні куполи. Корчинський не мав сумніву, що як далеко зір досягне, бачить високий берег Дніпра й місто Київ.

Вугілля й води їм не жаліли. Шушкевич згинався під метровим мішком. Корчинський з Шайною несли великий казан і два відерця води. Транспорт стояв на далекій, безлюдній залізничній вітці. Місцевих не було видно. Навіть залізничники, звичайно рухливі й цікаві, не показувалися. У вугільному складі, біля водопроводу і по дорозі зустрічалися тільки з людьми з інших вагонів. Конвоїри старанно доглядали, щоб їм хто не втік, зате в розмовах не перешкоджали.

Цей же конвой повів Даниловича, Зелька і Малиновського по провіант. Данилович розглядався за знайомими. Зелєк не втрачав надії, що при цій нагоді йому вдасться роздобути крихту молока для донечки, бо її мати з кожним днем втрачала корм і немовля меркнуло на очах. Малиновський журився, чи їм хоча б на цей провіант посудин вистачить.

— За царя, Святий Пане, москалі, чого як чого, але їжі, Святий Пане, то нам не жаліли.

Малиновський під час першої війни — австрійський солдат Франца Йосифа — потрапив у російську неволю і любив про це при будь-якій нагоді розповідати.

Харчі видавали в бараку, неподалік віадука. Легко було зорієнтуватися, що не один транспорт уже тут постачався. Кухня була організована по-військовому і солдати в ній куховарили. Спочатку видали їм хліб, по півкілограма на особу. Хліб житній, печений на жерстяних, прямокутних невеличких листах. У наступному віконці відмірювали їм два відерця густої пшоняної крупи, приправленої риб’ячим жиром.

— Це вже всьо? — здивувався Малиновський. І при нагоді спробував заговорити по-російські.

— Всьо, дідусю, всьо! — усміхнувся шеф кухні, наглядаючий за поварами вусатий старшина.— Належить по два відерка на вагон. Норма, дідусю, норма.

Зелєк попросив старшину:

— Пане, дайте мені трохи молока. Для донечки, немовлятко ще, біля грудей. Хоч трішечки, з півгорщичка...

— Таке мале ребьонко має,— своєю безпорадною російською пробував допомагати йому Малиновський.

Старшина не дуже їх розумів, второпав лише, коли Зелєк витягнув з кишені й показав йому маленьку пляшечку на молоко:— А молока хочеш? А звідки я тобі тут візьму молока? — старшина безпорадно розвів руки.

— Дєник дам, часи,— Зелєк благав зі сльозами в очах.

Конвоїр, який доти мовчав, відштовхнув його від віконця.

— Ну, хватіт! Беріться за посуду і пішли. Бистреє, давай бистреє.

Справедливо, без більшого вередування і сварок, поділили ті скромні харчі. Хліб порізали на порції, кашу відміряли півлітровим горщичком. Куштували більш ніж їли, бо цікаві були цієї першої, чужої страви. Запивали кислий хліб водою. Хто мав трохи цукру, солодив, інший задовольнявся щіпкою солі. Почався другий тиждень подорожі, закінчувалися рештки домашньої їжі. Найчастіше то були куски солоного, копченого сала, крихти засохлого сиру, рештки згірклого масла у глиняному глечику. Хто з них мав час і голову на те, щоб на дорогу як слід забезпечитись? Брали люди хап-лап, що їм саме під руку потрапило. А зрештою, хто з них міг передбачити, що везтимуть їх так довго.

Їжа їжею, але людей у вагоні найбільше цікавило, що там назовні діється, що бачили, про що довідалися ті, які ходили по забезпечення. Отже один через другого розповідали. І хоч новин принесли чимало, однак серед них все ще не було тієї найважливішої, на яку люди від першої хвилини виселення очікували: куди й навіщо їх везуть?

Мовчав з цього приводу недоступний комендант транспорту. Мовчали солдати-конвоїри, яким, ясно, заборонено всяких позаслужбових контактів із засланцями, та й які, напевно, самі про кінцеву станцію не були повідомлені. Найбільш говіркий з охорони, помічник коменданта, «пузанчик», як його люди встигли охрестити, збував їх запитання жартами.

Нічого певного не могли сказати звичайно добре поінформовані залізничники, з якими час від часу вдавалось обмінятися парою речень.

Людям у зачиненому транспорті, який мчав у невідоме, надалі залишалися тільки домисли й плітки.

— Одне тільки є певним, що сьогодні ми стояли в Києві, на східному березі Дніпра. А з цього можна зробити висновок, що увесь час везуть нас на схід.

— Далеко це від наших сторін буде?

— Ой, далеко вже, далеко.

— На схід везуть нас... А що там на тім сході може бути, пане Корчинський? Що нас там може чекати?

— На сході? Мої дорогі, схід Росії є величезний!.. Степи, великі ріки, гори, ліси, навіть моря... На сході Росії є також Сибір.

Корчинський замовк, бо налякався самого себе, що в поганий час висловив цю зловісну для поляків назву: Сибір! Отже швидко додав, щоб людей не позбавити надії, не тривожити до кінця:

— Але, мої дорогі, до тої Росії то ще страшенно далеко. Ми є на Україні. Може, нас саме десь тут висадять? Землі тут родючі, майже такі, як у нас, на Поділлі, можемо на ріллі придатися.

— Це правда, на чому, як на чому, але на землі то працювати вміємо.

— І по-українські балакаємо, як по-своєму.

— Можемо в них трохи попрацювати, чому ні... а дасть Бог, коли наша Польща повернеться, то й ми назад, на своє додому.

Задумались, замовкли на хвилю, з тієї тиші вирвав їх Бронек Шушкевич.

— А чули новину: Ясек Калиновський утік.

— Як це втік? Адже ще в Тернополі я з ним розмовляв!

— Куди, коли?

— А хто тобі це говорив?

— А біля вугілля ми зустріли людей з їхнього вагону. Станіш Болєк там був, старий Ридз і Янек Майка. Пан начальник Корчинський адже також це чув. А втік на тій станції, що нас там до руських вагонів перевантажували. Ну, у тій... Шпетівці, чи як. Лише сьогодні вранці, як прийшли перевіряти ті списки, то викрили, що Яська у вагоні нема. Буцімто за кару той новий комендант старого Калиновського під зброєю забрав з вагону і кудись повів, допит якийсь.

— Ясек безупинно погрожував, що все одно втече. Такий вже був, від малого не боявся нічого й нікого. А впертий! Цікаво тільки, куди втік? Сім’ї немає...

— Куди? А до тієї своєї Оксани, для прикладу.

— До тої чорнявки з Ворволинців?

— Чоловіче, адже він за нею світа не бачив.

Ніч. Втулена у злиденну постіль на твердих нарах Циня безголосно плакала. Треба було її бачити, коли почула про втечу Янека Калиновського. Зі зміненим обличчям, непомітно відсторонилася з-поміж людей і зашилась у своєму куті. Янек утік! Втік з любові до Оксани. Знала це, відчувала дівочою інтуїцією. Зрештою він сам не приховував від Цині того кохання. На станції у Ворволинцях Циня спеціально всіла до того самого вагона, до якого завантажено сім’ю Калиновських. Хотіла бути разом з Янеком, а це жадання було сильнішим за все. То була їх одна єдина спільна ніч. Серед людського нещастя, в темряві забитого до безміру вагона, вони були тільки самі з собою. У ту одну єдину ніч. Присіли навпочіпки в куточку. Янек отулив Циню своєю курткою. Звірявся їй довго. Плакав на її плечі з любові до тої, до Оксани. Циня ніжно гладила його по щоках і також плакала з любові до нього. А потім не пам’ятала навіть, як то сталося, цілувалися і пестилися усю ніч. А коли транспорт врешті затримався і Циня пересідала до свого вагона, Янек погладив її на прощання по волосах, ніжно поцілував:

— Целінко, не гнівайся на мене, прошу. Дуже, дуже тебе люблю. Ти для мене, як сестра, а може, навіть більше. Але Оксана... І знаєш, я їм з цього транспорту втечу. Не видержу. Мушу!

Ну й дотримав слова, втік. Яську, Яську єдиний...

6

ранспорт прямував на схід. Україна залишилась позаду, почалися незмірні степові рівнини центральної Росії. Що два, три дні засланці отримували паливо, воду і злиденні харчі. Скрізь чекала на них така сама, видно, точно і віддавна випробувана забезпечувальна процедура. Але не скрізь забезпечували транспорти однаково. Десь там не вистачало палива, тоді мучилися в холоді, без можливості закип’ятити горщик води, аж до наступної стоянки. З харчуванням також було по-різному. Бувало, що випереджаючий їх транспорт подібних нещасливців узяв своє, а для них вже не вистачило. Хліб був різний, від глиноподібного, кислого з висівками, до підпалок із кукурудзяної муки. Не завжди дотримувалася півкілограмова норма на голову. Каша, каша і каша; пшоняна або ячмінна, ячмінна або пшоняна. А часом ще водянистий капусняк, який звали по-російські: «щі».

Після тих капустяних «щів» людей вздувало й хапав понос. Кілька разів була якась бурда зі смердючим риб’ячим жиром. Часом, вкриті грубою сіллю, підгнилі оселедці. Тільки води їм не жалкували, отже, черпали її на кожній станції, скільки й у що було можна, особливо «кіп’яток», воду гарячу, варену. На стоянках їм не можна було покидати вагонів, не говорячи вже про контакти з місцевим населенням. Минав тиждень, другий, починався третій; примусова подорож у невідоме тяглася людям без кінця. Тіснота, духота, брак руху, брак гігієни, недоїдання, холод і безупинно терзаюча непевність подальшої долі довели ув’язнених у транспорті засланців до крайнього фізичного і психічного виснаження. Люди почали хворіти, вмирали. Не було стоянки, щоб з якогось вагона не виносили труп. Транспорт зрушував у свою дорогу, а останки людей залишалися самітні, замерзаючи на розташованій біля залізничної колії вітці, чекаючи на змилування місцевої влади.

Транспорт прямував на схід. Вороніж, Саратов, Волга «матушка-рєка». Сніжні безмежні далі, рідкі, погані селища, ні то села, ні то містечка. Росія, безмежна Росія... Так, справді люди з транспорту небагато про неї знали. Що це за країна, що це за люди?

Засланці, які під конвоєм виходили на станціях по забезпечення, зустрічали місцевих, найчастіше залізничників і залізничних робітників, рідше пасажирів і випадкових станційних постійних відвідувачів. Кидалося їм у вічі, як тут багато жінок працювало на станціях. Окутані грубими хустинами, у ватних штанах і валянках, ремонтували залізничні полотна, чистили засніжені, замерзлі роз’їзди, вантажили й розвантажували товарні вагони. Небагато з цих випадкових зустрічей виходило. Місцеві боялися конвоїрів, не наближувалися до транспорту, а заговорюючи — або не дуже розуміли засланців, або уникали з ними розмов. Справляли при цьому враження, що такого типу транспорти з людьми, що перевозилися цілими сім’ями у вагонах для худоби, цілком не так дуже їх дивують. Часом запитували:

— А хто ви такі? Звідки?

— Поляки. З Польщі нас везуть.

— Аааа! — кивали тямуче головами й, заспокоївши першу цікавість, звичайно на цьому зупинялися. Але траплялося також, що після цього протяжного «ааа», яке виражало одночасно зрозуміння та здивування, можна було почути:

— Аааа!.. Буржуї, значить, польські пани з Західної України!

Інколи пункти одержування харчів знаходилися біля самої станції. Тоді при більш толерантному конвої можна було дещо більше побачити, про щось довідатись, а навіть щось у станційному кіоску купити.

На всіх станційних будинках висіли величезні портрети Сталіна, з витягнутою рукою, як до благословення. Червоні транспаранти з гаслами, які повторювали: «Да здравствует великий Сталин!» «Хай живе радянська сталінська конституція!» «Хай живе радянська влада!» «Хай живе Країна Рад!» «Хай живе товариш Сталін, творець усіх наших перемог!»

Трапилося пару разів, що на протилежному полотні ставав військовий транспорт. Такі самі вантажні вагони, пристосовані до перевезення людей, лише те, що заповнені солдатами. Платформи з танками, обозами, артилерією. Засланці їхали на схід. Солдати — на захід. Контакту між ними — жодного. Засланців пильнували конвоїри. Солдатів — військові пости й патрулі. Солдати, незважаючи на морози, грали на гармошках, співали:

На граніце тучі ходят хмуро, Край суровий тішиной об’ят, Трі танкіста, трі веселих друга...

Співи, танці, присідання на засніженому пероні. І обов’язково «Катюша!»

— Куди стільки того війська їде?

— З фінами воюють.

— Гармати, автомашини, танки...

— Може, якась нова війна?

— А може, Захід рушив?

— Може, на світі поляків зажадали?

— Якраз, хтось там тебе зажадає!

— Мене, може, й ні, але Польщу!

— Польщу, Польщу!.. Польща також у них великим авторитетом користується. Якби хотіли, могли б нам у вересні допомогти.

Безкрайній, засніжений, рівний степ заступили лісисті кам’янисті гори. Транспорт був уже на Уралі. Чим далі на схід, тим зима ставала більш сніжною і морозною. Не знали, що саме минулої ночі минули географічний кордон між Європою і Азією.

На Уралі Юзек Зелєк залишив без поховання тіло своєї кількамісячної доні Рузі. Йому не вдалося добути для неї молока: Ганка, дружина, спочатку поживок у грудях заквасила, потім цілком втратила. Протягом якогось часу старалася докормлювати Рузю Наталка Даниловичева. Відставляла від грудей свого Андрійка, який верещав вічно голодний, і підставляла до грудей Рузю. Але Рузі небагато вже це допомогло. Не мала сил ссати, випльовувала грудь Наталки, і тихенько квилила. Плакала Ганка, плакала Наталка, схлипували баби в вагоні. Юзек скреготав зубами, проклинав людей, але зарадити нічим не міг. Конвоїри не реагували, комендант про його прохання стосовно молока не хотів чути: «Нет молока. Не належить». Тієї ночі, зморений безустанним піклуванням, Зелєк запав у кам’яний неконтрольований сон. Коли прокинувся, люди вже поралися біля своїх справ. Зиркнув, де Ганка з донечкою. Дружина лежала поряд, тулячи до грудей малу, і щось там собі під носом бурмотіла. Юзек нахилився до неї.

— Ну й як там Рузя?

Ганка не відповіла, тулила малу і тихенько мугикала колисанку:

Ой засни мені, засни або мені вирости. Бо можеш мені пригодитися, вовки в поле вигнати...

— Ганусю, чуєш? Як там Рузя, їла щось?

Розпалене тіло, відкриті обвислі груди дружини і льодяна, смертельно задубіла, притиснута до неї голівка Рузі. Дитина не жила!

Рузю Зелькову залишили не пероні в Челябінську. А її мати збожеволіла. Спочатку всі думали, що це пройде; відомо, шок після смерті дитини. Насилу вирвали з обіймів мертве немовля. Потім пару днів була непритомна, а коли врешті опритомніла, то була вже не та Ганка. Не пізнавала нікого, навіть чоловіка, не знала, що з нею діється і на якому світі живе. Якогось вечора у нападі шалу кинулася на Наталку, яка саме кормила свого синка. Мужчини насилу дали собі з нею раду. Напади агресивного шалу повторювались, щоб після хвилини спокою вибухнути з подвоєною силою. І той її страшний, пронизливий скиглячий, невпинний крик. Два дні й дві ночі поїзд мчав, заки зупинився в Омську. Тоді Зелькову забрали. Говорили, що до лікарні. Юзеку не дозволили поїхати з дружиною.

— Спокойно, пане, спокойно... Дружину вам вилікуємо і приїде до вас. А вам з транспорту рухатись не дозволено. Не журися, дружина — річ набута, девушек хароших на світі не бракує.

Не закінчив, бо розлючений Юзек страшним ударом звалив веселого помічника коменданта з ніг. Зелєк, якого закували в кайдани, побили і надавали стусанів ногами, був забраний до вагона конвоїрів.

Ніч. Яка то вже вагонна ніч? Люди поволі втрачають лік часу, не знають: вівторок сьогодні чи вже неділя? Невдовзі місяць, як їх везуть у невідоме. Натовп, тісно, сім’я біля сім’ї — старі, діти, молоді, мужчина при бабі, тіло торкається тіла. Якщо на цих лігвищах розділяє їх будь-що від себе, то перина, кожух, одіяло, власний одяг, пропотіла сорочка. Смердюче, зачаділе, задушливе повітря стає щораз важчим. Ослаблена сном людська фізіологія має свої права: сморід зіпсованих подихів, немитого тіла, жіночих нездужань з’єднується зі смородом безнастанно вживаного, забризканого, ослизлого туалету. Хтось там голосно хропить, хтось кричить, плаче, неспокійно метається у соннім кошмарі. Не всі сплять. Дехто не може. Інші не хотять і серед зачаділої, душної темряви вагонної ночі шукають нагоди на хвилю самотності, крихту ніжності, пристрасної фізичної насолоди.

Нема вечора, щоб дорослі звичаєм не збиралися навколо грубки. Говорять, радять, згадують, нарікають, планують, розпускають плітки, сваряться і миряться, а буває, що собі поспівають:

На Поділлі білий камінь, Подолянка сидить на нім, Прийшов до неї подолянин, Подолянко, дай мені вінець. ... А горянин на гори глядить І сльози рукавом обтирає... Їхав гуцул з Коломиї, А гуцулка із Гдині, Посідали під смерекою, Зробили снідання...

Густіють чергові строфи грубоватості пісеньок. Співаки обганяються у замислах. Перекидаються непристойними анекдотами. Бабка Шайнова, дебела, язиката й енергійна, грізно покрикує з верхніх нар:

— Малюків би посоромились, таку глупоту виспівувати!

На це виганяють тих малюків спати на нари. Усе має свій кінець. Спів поволі затихає. Розмова у вагоні також уже не в’яжеться. Мужчини допалюють останні недокурки, на ніч користуються туалетом і влазять на свої барлоги. Біля пригасаючої буржуйки залишаються молоді хлопці з дівчатами. Чимало їх у вагоні назбиралося. А такі темні вечори — то єдині нагоди, щоб у забитому до неможливості вагоні зійти людям з очей. Єдина нагода, щоб побути з собою. Темрява, сплячий вагон притушував розмови, сприяв взаємній близькості, краденим поцілункам. Але через якийсь час і молоді відходили від згасаючої грубки, зникали собі тільки у знайомих закутках вагона, щоб хоч протягом хвилини натішитись одне з одним.

Цього ранку транспорт стояв на станції. На якій, ще цього не знали. Бракувало їм води, вугілля, від двох днів не одержували харчів. Данилович визначив людей, хто по що піде, підготували посуд, відерця, мішки і чекали. На кожній такій довшій стоянці у засланців стукотіла надія, що може саме сьогодні, що саме тут добіжить край їх мандрівки у невідоме.

За встановленим звичаєм конвоїр застукотів у двері й крикнув:

— Підготуватися! Отримуємо хліб, суп, вугілля й воду. Насамперед вугілля!

Були готові. Шарпнули двері. Конвоїри у шапках-вушанках, валянках і довгих баранячих кожухах. А вони вдягнені як то біля дому, підготовлені на ті, тамтешні, подільські, а не суворі сибірські морози. Одержали хліб, кип’ятку досхочу, суп, доповнили запаси вугілля.

Станція називалася Тайга! Це вже був Сибір. Минувши гори на Уралі, не мали сумніву, що їх шлях засланців закінчиться в Сибіру. Тільки де і коли?

— Це тільки західний Сибір, — пояснював Корчинський, — а є ще східний: Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ. Тут була ріка Іртиш, а там ріки є ще більші — Єнісей, Об, Лена.

— То, мабуть, на кінець світу нас везуть!

— Може, маєш рацію. Але східний Сибір то ще не кінець! Бо ще далі є країна якутів, бурятів, Камчатка, Колима, Амурська країна, у кілька разів більша від Польщі, Далекий Схід, ріка Амур і велетенське море — Тихий океан...

— А за цим морем, за тим океаном?

— Японія. А за Амуром — Китай.

— Люди, то може японцям або китайцям нас віддадуть!

— Збожеволів! Японцям?

— А що? Чому ні? Адже міг Захід або така Америка нас зажадати? Ну то щоб не відступати назад, то Совіти довезуть нас до Японії або до Китаю, а як війна закінчиться, то повернемо звідти до Польщі.

Воші з’явилися в транспорті несподівано, немов одного дня з неба попадали. І відразу в усіх можливих сортах, що жирують на людині: головні, одежні. А навіть ті лобкові. Спочатку люди явно соромилися тієї балаканини і ніхто про воші не признавався. Кожний потайки намагався від них позбавитись. Але у вагоні нічого не вдалося приховати. Не минуло багато часу, а вже без будь-якого взаємного сорому матері клали на коліна дитячі лобики і шукали, шукали, шукали. Потім жінки обшукували одна одну. Стругали дерев’яні густі гребінці, якими цю гидоту вичісували. Старий Малиновський мав заржавілу машинку і стриг мужчинам лоби наголо. Не всі на це погоджувались, бо було їм холодно. Люди стягували з себе одежу і душили нігтями, аж кров із них бризкала. Сідали навколо розпаленої до червоності грубки і на сморід припаленого матеріалу виваблювали ласих на тепло, товстих і гладких від людської крові паразитів.

— Щось треба робити, бо нас ті воші зовсім з’їдять!

— А не дай Боже, ще якусь заразу приволокуть.

— Висипний тиф або черевний дурман... У руських завжди вошей було багато. Пам’ятаю, як у першу війну я був там в неволі, то вошей ми мали, го, го!

— Дайте спокій, Малиновський, з тією вашою руською неволею!

— Даниловичу, ти комендант вагона чи ні? Зроби щось до біса, об’яви конвою, чи що.

Данилович об’явив про вошивість помічнику коменданта.

— Воші, говориш, вас кусають? Нехарашо, нехарашо. А здавалося мені, що поляки, то такий культурний народ. Гігієни нада додержуватись.

— Громадянин комендант знов зводить собі жартувати? — похмуро запитав його Данилович.

Пузанчик став серйозним.

— Воші, воші, не тільки у вашому вагоні є воші. Подумаєм... Напевно в баню вас нада.

— А при нагоді, громадянине коменданте, чи можна запитати?

— А запитуй, запитуй... Питати можеш завжди.

— А що з нашим Зельком? Вже стільки днів не повертає, а у вагоні є його речі. Його, його дружини...

Пузанчик мимоволі торкнувся наболілого носа і насуплений гаркнув:

— Під трибунал той твій й... Зелєк пішов! Під трибунал! А що ви собі, панове поляки, думаєте, що на радянську владу можете ось так, безкарно, нападати? — тут пузанчик ударив себе кулаком у груди, — думаєте, що в морду бити її можете? Під трибунал той твій Зелєк пішов, під трибунал! — відходячи докинув: — А ті його речі спиши і здай конвою.

У Новосибірську транспорт виманеврували на віддалену вітку, яка прилягала безпосередньо до великого будинку, що нагадував просторий фабричний зал.

— Всім приготуватися до санобработки! — обстукували вагони конвоїри.

Ота «санобработка» у перекладі на зрозумілу мову мала означати, що людей з транспорту переведуть у баню, завошивлена одежа буде кинута в пральню, а вагони будуть пересипані хлором. Той похмурий великий будинок, який димів на сорокаградуснім морозі хмарами пари, був банею.

— Все в баню! Усі до лазні, без винятку: і старий, і малий. Всє! І все убрання забирайте з собою. Вошей будемо парити.

— І постіль також?

— А беріть, що хочете. Ну бистро, бистро! Баня!

Зганяли людей до тої лазні з трьох вагонів ураз, бо стільки людей могло там вміститися. Наперед до великого залу, куди входили промерзлі, дехто з оберемками одягу й постелі. Потім був гардероб, де казали їм роздягнутися догола і здати одяг, включно з особистою білизною, до пральні. А потім уже була баня відповідна, парка, просмерділа гниллю дерев’яних фундаментів, людським потом, хлором і сечею, заволочена клубами пари. У дверях у баню діставали по жмені чорної та рідкої, як смола, мильної мазі. З душу на стелі текла гаряча вода.

Конвоїри пильнували баню назовні, всередині, і тут був перший шок для жінок — обслуга складалася виключно з мужчин. На перший погляд можна було пізнати, що майже всі з них — то в’язні, криміналісти. Другий соромливий шок чекав на них у роздягальні: під душ заганяли всіх разом — чоловіків, жінок і дітей.

— Як це так? Разом?

— Справжнє божевілля.

— Жодного сорому ані милосердя.

— Як з худобою, з нами поводяться або ще гірше.

— Давай, давай, бистреє, господа полякі! Інші на свою чергу чекають. Не божеволійте, люди, що буцімто у бані не були? То де ви дотепер жили, на якому світі? У нас, в Росії, без бані ні кроку; у нас повна культура! Ну входьте, баби, входьте. Випаритесь, то й жити вам захочеться заново. Бистреє, бистреє!

Не розгаданим буває людський характер. Раптовий пронизуючий сором, брутальне приниження додає людині авторитету. Люди з транспорту піддалися шокуючій для них процедурі з гідністю, якої, мабуть, самі від себе не сподівалися.

Змушені до спільної наготи, дивилися на себе й не бачили. Жодного дурного жарту. Жодних докорів і хіхікання. Жодної непристойності. Люди вмивалися мовчки. Мовчки вдягалися. Мовчки, на суворому морозі, повертали до вагонів.

7

се має свій початок і кінець. Транспорт стояв протягом цілої ночі. Вранці двері вагону раптом відсунули, без звичайного попередження. До вагона видерся помічник коменданта пузанчик.

— Ну, гражданін — пан Данилович — конец! Прієхалі! Це станція вашого призначення. Перевіримо список і будемо вивантажуватись.

Данилович не встиг зреагувати, коли скупчені за його спиною, особливо непосидливі дітлахи, наробили вереску:

— Висідаємо! Висідаємо!

— Ми на місці!

— Нарешті!

— Упаковуємося!

— Висідаємо!

— Збираємося!

— Що це за станція?

— Ісусе, Матір Божа! Нарешті, нарешті!

Повідомлено засланцям рішення: заки вивантажаться з вагонів, отримають ще гарячий суп і пайок хліба. Мають упакуватися і підготуватися висаджуватися. Далі поїдуть саньми.

— Куди?

— До місця поселення.

— А далеко то ще?

— В Сибіру скрізь далеко, земля наша безкрайня, жити — не вмирати!

— А може, тут можемо залишитися?

— Начальство знає краще, де для вас місце підготувати. Адже ви селяни, яка з вас у місті користь?

— А що це за станція, можна знати?

— Можна. Це місто називається Канськ.

Дозволено виходити з вагонів, щоб тільки не віддалялись від транспорту. Мов вироєні бджоли, люди бігали, клубочилися навколо транспорту, шукали родичів, знайомих, віталися, плакали. Конвоїри не забороняли людям контактів, стояли у рідкому кордоні.

— То як це місто називається: Канськ?

— Канськ! Ми є у Східному Сибіру.

— Морози, Ісусе Господній, мабуть із сорок градусів! Замерзнемо тут на бурульку!

— Живуть тут люди? Живуть! Ну то і ми якось справимося.

— Якраз! Доведеться нам здихати у тому проклятому Сибіру. Хіба ж мало поляків з Сибіру не повернулося?

— Від віків, від віків це ж саме.

— Не крякайте! Подивіться краще, скільки тут нашого польського населення! Аж роїться. І це тільки з нашого одного транспорту. Зрештою легко порахувати: п’ятдесят вагонів у нашому транспорті, в кожнім вагоні не менше по півсотні людей.

Кілька хлопчаків ввели в оману контролюючих і викрались до міста. З першого кроку дивувало їх тут усе. Канськ був дерев’яним містом. Одноповерхові будинки з різьбленими віконцями. Високі плоти з дощок, дерев’яні хвіртки і ворота боронили доступ на подвір’я. Вздовж вузьких, засніжених вуличок тротуари з грубих дощок. До червоних транспарантів з лозунгами, що прославляли Сталіна, вже звикли. Магазини убогі, без вітрин. «Столовая № 1» — вчилися читати по складах кирилицю. «Пекарня». Довга черга жінок, закутаних у вовняні хустини. Мужчини у хутряних шапках-вушанках, усі в теплих валянках. На їх тлі поляки, одягнені в куртки, чоботи з халявами, черевики, у спортивних шапках або кашкетах на голові, — дивно відрізнялися, в них легко можна було пізнати чужих. Місцеві приглядалися до них з цікавістю, але ніхто їх не зачіпав. Мали при собі кілька рублів, відважились зайти до магазину з вивіскою «Продтовари». За прилавком стояли дві дівчини у білих халатах, з білими чепчиками на головах. У куті, біля чавунної грубки грів закостенілі руки якийсь дідусь. Мала дівчинка купувала червоні цукерки і глазуровані пряники. Вказали на цукерки, потім на пряники.

— Сколько? — запитала молодша із дівчат, з гарною білозубою усмішкою.

— Кіло... Кілограм! Можна?

Дівчина питально глянула на подругу. Та була дещо старшою, також блондинка і рум’яна.

— Дай їм по півкіло... Вистачить і так,— і також усміхнулася.

Зважила. Заплатили.

— Дякуємо вам, пані, — вирвалося у когось по-польськи. Зрозуміли або здогадалися зміст.

— Кушайте на здоров’є! — відповіли разом.

А дідусь перестав гріти руки, розгорнув бороду і захрипів промерзлим голосом:

— Поляки?

— Поляки. Ми з Польщі.

Старий мовчки похитав головою.

— «Єще Польська не згінела!» — сказав на їх подив цілком правильно по-польськи. А відразу потім байдуже відвернувся і почав гріти руки біля грубки.

Вирішили повертати, навіщо спокутувати лихо. По місту зрідка проїжджали вкриті інеєм вантажівки. Не було автобусів ані таксі. Зате саней, які тягнули корінні, міцні коники, було чимало. У кіоску купили ще пару пачок цигарок, сірники і місцеву газету. Цигарки у твердій картонній коробці з чорним кавказьким вершником на блакитному тлі називалися «Казбек». А газета: «Восточно-Сибірськая Правда».

Канськ! Звідкіля хлопці з Червоного Яру могли знати, що це невелике сибірське містечко, розміщене біля підніжжя гір Саянів, знаходилося на схрещенні трактів, якими віддавна перевозили засланців. На північ, на південь і на схід — почавши від Єнісею до ще могутнішої ріки Лени — провадили вони по бездонному океані сибірської тайги. Звідки могли знати, що вони не перші з польського племені, які ті сибірські незмірені простори перемірюють. Від стародавніх часів Дмитра Самозванця і Марини Мнішховни, до воєн за Москву і Смоленськ, від початку поразки могутньої колись Речі Посполитої Обох Народів, через барську конфедерацію, повстання Костюшки, повстання листопадове і січневе, до соціалістичних революціонерів Наринського — перемірювали поляки ці самі сибірські шляхи. Після дідів й прадідів йшли в Сибір сини й онуки.

А тепер вони є тут: Долина, Данилович, Ільницький, Калиновський, Барський, Шайна, Груба, Мантерис, Конь, Зелєк, Земняк, Куриляк, Станішек, Журек — сотні, тисячі засланців року тисяча дев’ятсот сорокового...

З Канська вирушили лише наступного дня. Ніч перед етапом провели ще у вагонах, але вже спаковані, готові в дорогу. Засланців забирали з Канська партіями, по два, три вагони разом. Не знали, хто куди поїде, що там робитиме. Розвозили їх здебільшого до «ліспромгоспів», лісових хазяйств, які над ріками Єнісеєм, Бірюсою і їх численними притоками — займалися вирубуванням тайги. Збирали конвої з кількох десятків саней і вирушали в дорогу. Візник правив парою коней, з яких кожен тягнув окремо сани.

Дотеперішній енкаведистський конвой, який пильнував їх у транспорті на трасі від Шепетівки до Канська, заступили місцеві конвоїри. На початку і в кінці колони саней їхали стражники. Їх було небагато. Їх накази засланцям обмежувалися переконливими попередженими перед спробами втечі.

— Спробуєте тікати, бунтуватися, будемо стріляти без попередження. Будь-яке порушення радянського закону загрожує вам трибуналом. Розумієте?

Чого тут мали не розуміти? Тікати? Як, куди, в такий мороз, у тих суворих, зарослих тайгою лісових нетрях, де тільки дикий звір свої сліди відшукає.

Зимовий сибірський день рахує свій час ледве кілька годин. Сибіряки починають його в темряві і у темряві закінчують.

Було ще темно, коли люди з Червоного Яру вантажились на сани. Пирхали, дзвеніли вудилами коні. Над вкритою інеєм колоною піднімався сморід кінського гною і поту. Мороз тримався гострий, кількадесятиградусний, а в міру наближування світанку міцнішав. Морозив погано одягнених засланців, незвичних до таких температур, щипав у щоки й вуха, затикав носи, придушував подих.

Долинам потрапили сани разом з Біалерами. Рахеля Біалерова була хвора, мала гарячку. Разом з Долинкою, що тулила малого Тадека, сиділи повкривані, чим вдалося. Долина з Біалером пильнували, щоб усе держалося на перевантажених санях. Тут же за ними їхали Даниловичі з Корчинськими, а попереду бабуня Шайніна зі своєю численною сім’єю. Запрягом правив старий селянин, високий, як жердина, скісноокий, з невеликою козлиною борідкою, неговіркий і похмурого вигляду. Одягнений був по-тутешньому тепло, у ведмежу шубу до самих стіп, валянки, собачі рукавиці і величезну соболину шапку-вушанку. Візники з сусідніх запрягів гукали до нього Афанасій.

Зрушили. Незважаючи на темний досвіток, Канськ не спав. Вікна дерев’яних домів моргали жовтими вогнями. Дерев’яними тротуарами люди поспішали на роботу. При виїзді з Канська минули на заставах притупуючих від холоду міліціонерів.

Сонце на сході застало їх далеко за містом. Небо було чисте, без єдиної хмарки. А сонце котилося швидко, відразу величезне, щораз більше на тлі снігів, біліших від білості, цегляно-яскраве, оточене делікатним, райдужним обручем. На півдні, ген-ген на горизонті, видно було освітлене променями сонця пасмо високих гір.

— Саяни! — вказав батожищем у тому напрямку Афанасій.

Колона саней прямувала на північний схід від Канська, у півколо впадаючої в Єнісей, не останньої своєю величиною і славою, ріки Бірюси. Дорога була протерта і час від часу колона минала зіпхнуті сторожами на засніжене узбіччя кінні запряжки, що поспішали до міста, найчастіше завантажені сіном, мішками зі збіжжям, бочками ягід і дичиною. Невдовзі колона зійшла з головного тракту і вузькою, ледве протертою дорогою заглибилися в сибірську тайгу. Незважаючи на чисте небо і сонце, що видералося щоразу вище, в тайзі було понуро, а хвилинами, коли дерева густішали, сіріло.

— Тайга! — кинув Афанасій і голосно ляснув батогом.— Ану давай, милий, давай! — більше заохочував, ніж лякав сиваша, бо дорога глибоким, каменистим каньйоном почала спинатися вгору.

Тайга! «Великий ліс» — значить це слово в евенків і бурятів, татар і монголів, у всіх тутешніх корінних сибірських племен, косооких і смуглолицих народів. Тайга — то для них святе слово. Тайга — це їх єдине місце на землі, поки перед віками не колонізував їх злий «Люча» — білий, російський завойовник. Як індійці свої американські, повні бізонів прерії, так і туземні племена захищали свою тайгу, повну коричневих ведмедів і численних стад оленів. Захищали списом, луком і стрілою, перед пороховим шумом і козацькими рушницями російського завойовника Єрмака. І так, як індійці, не захистили...

Тайга! Засланці приглядалися до неї у тривожному, побожному мовчанні. Територія тут нерівна. Лагідні на перший погляд горбики раптом переходять у стрімкі, зовсім немалі гори, відскакують у скелясті зсуви, спливають у глибокі каньйони. А у долинах ріки, швидкі гірські струмочки, застиглі тепер під льодом. Сосна — дерево, яке найчастіше зустрічається у східносибірській тайзі. Сибірська сосна росте високо, зграбно, з роками тужавіє в окружності, увесь час пряма, струнка як щогла. Там, де на великих площах росте стара сосна,— яснішає в тайзі від золотисто-коричневого кольору соснових стовбурів. І голова п’яніє від гіркого запаху соснової живиці. Модрини — міцні дерева, які служать сибірякам для будівництва домів, — ростуть у тайзі цілими купами. І крім першочергового будівельного матеріалу дають сибірякам живицю, «сєру». Модринову живицю «сєру» жують старі й молоді, так, як евенківські жінки жують тютюн і палять люльки. Ну і врешті — кедр! Унікальне сибірське дерево — кедр. Любить сонце, заселяє юрмами південні схили. Який чудовий вид — такі юрми кількасотрічних сибірських кедрів, які доходять до кількох десятків метрів заввишки! Кедр — деревний матеріал найкращого ґатунку, особливо на меблі. Але то таке дерево — годувальник. Восени дозрівають на ньому товсті шишки, більші від соснових, повні горішків, зернятка завбільшки з кавове або дрібну квасолю. Кедрові горіхи — солодкуваті на смак, є вмістилищем вітамінів, а видавлена з них олія не має собі рівної.

Тайга зимує, вкрита сніжною периною. Тихо, безвітряно. Пирхають коні, скриплять полози. Великими білими шалями звисає сніг з гілляк дерев, кучугурами лежить на схилах, по береги засипав глибокі ущелини і каньйони. Особливо ялини несуть маси снігу на своїх розлогих гілках. Сліди дикого звіра! Тут, без сумніву, вовчі сліди. Там хитра лисиця тягнула по глибокому снігу свій пухнастий хвіст. Тут недавно стрибав заєць-біляк. А там олень або величезний лось — «сохатий» свіжо обгризав з кори молоду вільшину.

Сибірський зимовий день є коротким. Сонце ховається в тайзі так само раптом, як раптом уранці встає; не випереджувана присмерком настає відразу темна ніч. Хіба що місяць є в повні, а небо безхмаре й чисте. У такі ночі через снігову зимову білість, сріблистий відблиск місяця, великі зорі на низькому небі видно як удень. У такі місячні морозні ночі всякі відгомони несуться далеко і відбиваються об темну стіну тайги голосною, таємничою луною.

Колона саней протягом цілого дня заглиблювалася в тайгу, їхали без перерви, якщо не брати до уваги коротких стоянок, що давали змогу коням відсапнути перед крутим під’їздом, поправити упряж або піднести перекинуті сані. Люди мерзли усе більше. Не дуже пригодилося биття рук і ніг, тертя обличчя і грізно біліючих на морозі ушей та носів. Цілий день на морозі, без теплої їжі. Порцію хліба, виділену в Канську, з’їли відразу, на місці. Наталка довго не могла отулити тихо квилячого синка. Афанасій, видно, вважав, що малому холодно, бо без слова зняв з плечей ведмеже хутро й кинув Наталці до саней. З великим полегшенням, коли дорога зіп’ялася на кручу, люди помітили простору долину ріки, а на її березі село з коминами, які диміли.

— Покровка! — повідомив Афанасій і зовсім не мусив підганяти втомлених коней, бо ті, відчуваючи близькість людської садиби, рвалися до неї бадьоро попирхуючи. Дорога раптово спадала вниз.

Село було велике. Ще не спало, бо дими коминів високими смутами йшли прямо в небо. Дерев’яні, дранками вкриті хати, закриті віконниці, високі плоти з дощок, зачинені хвіртки й ворота. Мешканців ніби вимело. Тільки сибірські кудлаті лайки скаженим гавканням вітали проїжджаючі через село сани.

Засланців розміщено на ніч у колишній православній церкві, від пару років волею радянської влади призначеній на сільський «Красний уголок» або — як говорили інші — клуб. Церква була дерев’яна, модринова, з високим склепінням, пофарбованим у блакитний колір. На стінах якимось дивом залишилися майже не знищені старі малюнки. Багато прикрашений іконостас царських воріт служив перегородкою на примітивній сцені. Чорняві, золотисто-жовті, червоний та зелений кольори церковних старих малюнків різко виділялися на тлі вибіленої стіни. Нафтова лампа, що стояла на сцені, світила скупо і тремтяче. Люди розміщувалися, де хто став, кидали клуночки і найчастіше покотом валилися з ніг. Немало хто рятував відморожене обличчя, руки й ноги. Діти плакали від болю, коли в теплі виходив з них холод. Розпалена до червоного кольору буржуйка давала трішки тепла, в осмаленій бляшанці булькотів кип’яток.

— Беріть, скільки треба. Не вистачить, знов заваримо,— заохочувала стара жінка, що стояла біля грубки. Біля неї друга, дещо молодша, великим ковшем розливала воду. Цього вечора харчів їм не дали. Комендант конвою стрибнув на сцену.

— Громадяни переселенці, тут лише одну ніч переночуємо, а завтра на світанку їдемо далі. З клубу не дозволено виходити. Відпочивайте, бо раненько ідемо далі.

— Ми голодні, а тут нічого, тільки вода.

— Шматка хліба не маємо!

— Лікар потрібний. Серед нас є хворі. Люди позаморожувались.

— Спокійно, громадяни переселенці, спокійно! Хліб на дорогу ви одержали в Канську. Як самі бачите, для їдальні тут умов немає. Попийте кип’ятку, повідсилайтеся, відпочиньте. Доїдемо на місце, то все буде, все. І лікар, і їжа, все там буде.

— А далеко то ще?

— Недалеко, недалеко...

Кучери розпрягли коней, сани залишили біля церкви і розійшлися по селу на нічліг. Афанасій, коли Данилович дякував йому за шубу, залишив йому її на ніч.

— Дитятку тепліше буде.

Данилович пробував роздобути щось поїсти, може, молока малому? Почав із жінок, які варили кип’яток. Обіцяли, що може завтра вранці щось принесуть. Пробував вийти в село.

— Куда?

Солдат біля дверей палив закрутку із махорки.

— За своєю потребою, мушу...

— Також вас приперло! Нічого, тільки лазять так безперестанно, один за одним. Йди вправо, там біля стіни. І відразу мені повертай. А спробуєш тікати, то тебе застрелю і все.

— Куди я можу тікати?

— А біс вас поляків знає. Ну йди вже, йди.

Рухомі пости відрізували церкву від села. Не було шансів, щоб при ясному місяці прослизнутися крізь їх кордон непоміченим. Данилович повернувся до церкви.

Біалерова кидалася в гарячці і щохвилини просила пити. Долинова поїла її солоною гарячою водою, прикладала до лоба холодні компреси. Бабуня Шайніна, своїм звичаєм, попробувала заспівати «Усі наші денні справи», але її тримтячий голос пропав у гомоні людей, які вкладалися до сну, отже замовкла обурена і взялася за чотки. Зажурений раптовою хворобою дружини, Біалер хитався, як у молитві, і повторював у думках: «кого Бог милує, того карає. Без волі того нагорі навіть волос тобі з голови не впаде»... А Сташеку Долині, якого через тепло щораз більше клонив сон, чорна православна Мадонна, до якої приглядався, нагадала раптом Матір Божу Борковську, монастир на горі, сонячну, повну кольорових крамниць Зєльну. А відразу потім, ніби наяву, бачив Струг, який вився між горбками, дідусевий сад з червоними вишнями, школу й всю сім’ю Калинову... Навіть голоду не відчував. А з цієї раптової туги зібралося хлопчикові на плач, отже міцно закусив губи, сховав голову в плечі і звився в клубок.

«Ніч пригнала, ніч вигнала»... Заледве вимучені, голодні і промерзлі люди встигли як-небудь уві сні вгамуватися, вже треба було вставати. Одягалися якнайтепліше, як тільки могли. Ганчірками обкручували чоботи, шарфами, хустинами охороняли обличчя від морозу.

Росіянки з Покровки дотримали слова. Раненько не лише встигли приготувати людям кип’яток, але й за власною ініціативою засипали його малинівкою і посолодили. А немовлятам зварили по горщичку молока. З цілого села зібрали то молоко. Наталка хотіла одній віддячити барвистою хустинкою на голову.

— Що ти, миленька, що ти! Адже ми так, від щирого серця. Дітей жаль...

Старша раптом відвернулася і кінцями кашне витерла очі.

Біалер у ранковій молитві щиро дякував Всевишньому, бо дружина почула себе краще, і черговий раз не міг надивуватися мудрості Талмуда: «Сонце встає, хворий встає». Бабуня Шайніна після хвилини вагання вирішила, що може без гріха перехреститися перед чорною від старості православною картиною і безголосо рухаючи губами, пересувала бусинки чоток. Сташек Долина помагав одягатися Тадеку, який марудив з голоду й невиспання.

Коли сонце встало по-справжньому, засланці вже давно згубили з очей Покровку. Дорога вела на північний схід, руслом ріки, що вилася то ліворуч, то праворуч.

— Пойма! — назвав ріку Афанасій, який надалі не забирав із саней свою шубу. А через хвилину докинув.— Риби в ней много!

Заки вирушили з Покровки, Афанасій витягнув з-за пазухи пару теплих картоплин в лушпинах і без слова справедливо поділив їх між своїми пасажирами. Тепер йшов за саньми і хазяйським оком наглядував за порядком. Тупнув у лід і повторив:

— Риби много! Рибна ріка Пойма.

Дорога, прокладена по льоду Пойми, вела увесь час по рівному, тому була легшою від учорашньої, яка волоклась крізь тайгу горами, долинами. Але що з цього, коли за кожним кілометром ослаблені голодом, холодом і довгим маршем люди були щораз більше втомлені. Волоклися нога за ногою, залишались позаду, у безнадійному отупінні небагато зважаючи на підгони й покрикування конвоїрів. Через якийсь час колона зупинялася, рвалася на частини, чекала, щоб зібратися разом. А під вечір, коли червоне сонце починало вже заходити, роздираючий жалем крик пролетів над колоною, полетів долиною Пойми і далекою луною загинув у тайзі. Це кричала повна відчаю мати, Катерина Деренева, яка не змогла охоронити хворого слабкого синка від замерзання.

Вражені смертю дитини, візники приспішили. Після пари кілометрів, ще до настання сутінок, на правому високому березі Пойми засланці побачили будівлю.

— Кедрачі! — інформував Афанасій.

На цей раз ночували в школі. Баракова хата ледве всіх їх вмістила. У пічках було напалено, тепло. У Кедрачах уперше після виїзду з Канська отримали гарячу їжу, по літровому черпаку густого гуляшу з лося. І вареної води «сколько угодно». Але фельдшера в цьому лісовому селищі не було. Учора дивилися на них з церкви всі православні святі, а сьогодні зі шкільних стін споглядав на них лише один: батько і вождь радянських народів, товариш Йосиф Сталін! На відміну від вчорашніх зажурених, страждаючих святих, у товариша Сталіна було лагідне обличчя і він доброзичливо всміхався до засланців. А на однім із портретів товариш Сталін не тільки усміхався, але навіть гладив по голівці малу дівчинку і притискував до грудей. Саме над цим портретом висів червоний транспарант з написом: «Хай живе товариш Сталін, вчитель і друг дітей цілого світу!»

Наступного дня, а була це вже третя доба їх подорожі в глибину тайги, вихід колони значно запізнився. Комендант конвою погодився на поховання вмерлої дитини. Хоронили її разом, на маленькому кладовищі у Кедрачах, означеному старими православними хрестами і зовсім новими стовпчиками з червоною зіркою зверху. Довго довбали лопатками, рубали сокирами замерзлу сибірську землю. Домовиночку збили з соснових дранок. Березовий хрест з табличкою поставили. А на табличці розпаленим до червоності цвяхом випалили: «Адась Дерень з Польщі 1.4 просить про молитву». На прощання стали на коліна і голосно помолилися «Вічний відпочинок»... Збиті в окрему кучку, зібралися на похорон тутешні, переважно старі жінки. Стояли мовчки, сягали вуголками хустин до очей, а деякі хрестилися по-православному...

«Недалеко вже, недалеко». Чули це увесь час від візників. Видно, сибірські віддалі інакше вимірюються, бо ще протягом наступних довгих трьох діб засланський табір рештками сил волікся у верхів’я Пойми. Дорога увесь час вела руслом цієї ріки. Ще двічі ночували в лісових селищах. Чим більше заглиблювались у тайгу, тим більше околиця ставала дикою, Первісною і безлюдною.

Під час передостанньої ночівлі дістали трохи кип’ятку і по ополонку «ухи», рибної юшки, злегка вже протухлої.

— Каторга тут, ліспромгосп... — стільки лише на тему того останнього селища міг сказати небалакучий Афанасій. Конвой і місцеві солдати ізолювали засланців особливо, бо легко було зорієнтуватися, що це був табір карний, тутешній гулаг.

Напхали їх у похмурий старий барак, з двоповерховими нарами. Було там темно, холодно, смерділо затхлістю, людськими відходами і дьогтем. Неважко було зорієнтуватися, кого в цьому таборі тримають. Не встигли ще по-справжньому на ніч розкластись, як два в’язні накинулися за бараком на дівчину з Товстого і тільки випадок охоронив її від насильства. Сполошені грабіжники втекли, а побита, придушена дівчина насилу відходила від важкого шоку. А вранці один із вартових холоднокровно застрелив в’язня, який прокрався до поляків і благав попоїсти щось. Побачивши вартових, що наближалися, почав тікати, за кожним кроком грузнучи в глибокому снігу. Вартовий вистрелив. Чоловік закрутився на місці, розвів руками й впав на сніг. Вартові тягли труп за ноги, на сніговій білині залишилася червона смуга крові.

— Ісусе милосердний! Що з людини може залишитися. Я бачив його за два кроки перед собою, ось так, як зараз вас бачу: кістяк, укутаний лахміттям. Тільки ті очі, ті очі. Мабуть, до кінця життя тих очей не забуду,— розповідав зачеплений за живе Долина.

Малий Сташек стояв біля батька, трясучись від холоду й страху. Він також це все бачив і чув. А що найстрашніше, вперше в своєму житті побачив, як людина вбиває людину.

Останню ніч просиділи в тайзі, при вогнищах. Селище, біля якого затримались, складалося з кількох бараків, на жаль, давно вже покинутих, спустошених. Повибивані вікна, прогнилі нари. Не було тут ані сліду живого духу. Навіть Афанасій не знав назви цього селища. Командир конвою пояснював, що нічлігу цього в плані не було.

Візники, корінні сибіряки, знали, як таку морозну ніч у тайзі провести. Зіставили сани у коло на галявині, випрягли коней, втоптали сніг і розпалили кілька вогнищ. Витягли пили, сокири і разом з поляками зайнялися нагромадженням палива на цілу довгу ніч. Нарізали скирти соснових гілок і вистелили ними утоптане коло навколо вогнищ. Топили у відерцях сніг на кип’яток. Афанасій обікрав навіть своїх коней на пару жмень вівса і варив у відерку для «своїх» поляків поживну вівсянку. Цілу ніч візники були пильними, не заплющивши ока, старалися не дати заснути засланцям і підкріплювали вогонь.

— На морозі усньош, умрьош! — грізно повчав Афанасій і термосив кожного, хто на його санях готувався до дрімоти.

Вночі від лютого морозу тріскали з грюкотом дерева у навколишній тайзі. А перед світанком, разом зі сходом сонця, мороз набрав сили. Після безсонної ночі промерзлі, деякі повідморожені люди отямлювалися, готувалися в дорогу. Візники і хто більш справний возилися біля вогнищ, топили в відерках сніг, щоб обманути дошкульний голод, розігріти ковтком кип’ятку промерзлі організми.

Біля одного вогнища якесь замішання, голосне жіноче схлипування.

— Ісусе, Свята Маріє! Люди, люди, я не догляділа тої моєї крихітки... То моя вина, що її не догляділа, моя вина,— лементувала Кулябінська з Підснятинки, коли не добудилася кількамісячної донечки.

Пригноблені нещастям Кулябінських, у похмурому мовчанні вирушили у той останній етап. Згідно з повідомленням конвоїрів мало бути недалеко, а волоклися заплутаним руслом Пойми майже цілий день, форсуючи завіяну непроторованим снігом дорогу.

На одній зі стоянок знов розпука, знов несподівана смерть; у сім’ї Чуляків замерзло немовля, також дівчинка.

Червоне сонце низько сідало над тайгою, мороз під вечір міцнів, коли після тижня від вирушення з Канська доволоклися нарешті до місця заслання. Доволоклися рештою сил, голодні й повідморожувані, везучи з собою замерзлі до кісток два дитячі труни.

— Калючоє!

Афанасій показав на високий берег Пойми, де стояло кілька старих бараків, і несподівано голосно вилаявся, ударивши нагайкою ні в чому не винного, вкритого інеєм коня.

8

алючоє! «Колюче», «Кільчасте?» Так називався один з багатьох таборів примусової праці «гулагу» — або Головного Управління Таборів НКВС СРСР — розкиданих по неосяжному просторі східносибірської тайги. У цьому відлюдному місці верхньої течії ріки Пойми ніколи не було осілого людського гнізда, не кажучи вже про типове село. Берег ріки, невеликої як на сибірські умови, природна галявина на пагорбі, а навколо дівоча тайга і болотні трясовини, «кочки». До Калючого доїхати можна було лише зимою, бо починаючи від весняних розливів доступу заборонювали непроїзна тайга і болотяні пучини.

Калюче збудували, від першого зрубу, ще у тридцятих роках заслані сюди в’язні. Жили в бараках і працювали при вирубці тайги. Весною, коли зійшли льоди, сплавлювали дерево Поймою, спочатку до більшої ріки Бірюси, а Бірюсою аж до могутнього Єнісею. Незадовго перед привозом до Калючого засланців з Польщі радянських каторжників погнали далі, вглиб тайги.

Табір у Калючому складався з бараків, збудованих із соснових кругляків, ущільнених мохом. Такий барак мав кількадесят метрів довжини, з десять ширини, одні вхідні двері біля гребеня і кілька невеликих віконець під низьким склепінням, без накату. Вздовж стін бараку з ледве обтесаних балок тягнулися однорідні, збиті з необструганих соснових дощок, нари. На середині, між нарами, стояли довгі столи з лавами. У кожному бараку дві чавунні грубки, які називали «буржуйками». Був окремий барак — їдальня і барак — кімната хворих. Окрім цього підручні склади, столярня, пекарня і навіть кузня. Над берегом ріки збудовано пральню і баню. А зовсім на узбіччі, скритий за високою огорожею з дранки, будинок лагерного «начальства», де виконував службові обов’язки і мешкав комендант з охороною. Там також було приміщення для тимчасового арешту, як його тут називали: «каталажка».

Точної табірної зони, «зони», в Калючому не було. Не було тут високих плотів, колючого дроту ані сторожових башточок. Пліт, що огороджував Калюче, з воротами з двох сторін табору, був типовим плотом із соснових жердин, якими всі сибірські села відгороджуються від тайги, щоб худоба не тікала або щоб лісові звірі вночі по селі не волочилися; зимою зголоднілі вовки, а влітку — не менш ненажерливі й ласі не лише на пасіки — ведмеді. Не огороджували, не стерегли Калючого, бо в’язень на вдалу втечу майже не мав шансів. Зимою виснажений голодом і працею понад сили, нужденно одягнений, без зброї і харчів — замерз би в тайзі на смерть. Влітку втеча мала дещо більше шансів, бо було тепло, тайга годувала втікачів, але й так блукали, тонули в болотах, вмирали замучені хмарами комарів і сибірської мушки. А якщо щастя втікачеві навіть винятково сприяло і йому вдалося дістатися до людського селища, завдяки всюди наявних шпигів і продажних «ловців голів» потрапляв знов у тенета НКВС.

Комендантом Калючого був комісар Іван Іванович Савін, досвідчений офіцер НКВС. Його помічником і заступником назначено якогось Барабанова. Під їх командуванням було кільканадцять солдатів. Обов’язки бригадирів, завскладами, функціональних спеціалістів виконували цивільні працівники ліспромгоспу або колишні в’язні, примусово залишені у постійному сибірському селищі.

Поляки з канського транспорту, люди з Червоного Яру, були першими «спєцпєрєсєлєнцамі», які добралися до Калючого. Можливо тому комендант Савін, який до цього часу з поляками не мав справи, не лише був зацікавлений ними, але наказав своїм помічникам чекати на них з теплою їжею, а в бараках напалити у грубках. Люди, які попередню ніч провели на снігу й сорокаградусному морозі, після входу до огрітого бараку, напівпритомні, падали з ніг і більшість з них, незважаючи на дошкульний голод, не мали сил, щоб змусити себе знов вийти на мороз, до їдальні. Ті, хто на це зважився, одержали по мисці гарячого круп’яного супу й шматку хліба. І «кіп’ятку сколько угодно».

Тільки Кулябінські і Чуляк цю ніч мали безсонну, бо одержавши в комендатурі знаряддя і кілька дощок, збивали труночки для своїх померлих донечок, щоб їх завтра похоронити.

Вранці у барак увійшов комендант Савін зі своїми помічниками. Царював тут ранковий розгардіяш, шум, ніхто не мав свого постійного місця, дехто ще спав.

Комендант став у середині барака і чекав, аж люди затихнуть. Савін був високим мужчиною близько сорока, з широким, м’ясистим обличчям. Одягнений в чорний баранячий кожух, з кобурою пістолета при поясі. З його помічників виділявся особливо один, бо був карликово низький та полум’яно-рудий. Навіть крейдово-біле обличчя і руки мав пістряві від рудих плям. Це був заступник коменданта, якого звали «опер», спеціаліст з нагляду, вербування донощиків і всяких слідств — Дмитро Барабанов.

Гомін затихав, люди згромаджувалися навколо прибулих. Савін почав напівжартома, з усмішкою:

— Довго спите, громадяни переселенці! Розумію, що це після подорожі... Ну, підходьте, громадяни, підходьте ближче. Жінки також, сміливіше, сміливіше, не кусаємо. Краще почуєте, а я голосу не здеру... Хто ви такі, громадяни переселенці,— це я знаю. Ви зате, для порядку, повинні знати, хто ми такі, куди ви прибули, як тут будете собі жити й працювати. І які права у нас є обов’язковими. Я тут комендант, звати мене Савін Іван Іванович. А це мої співробітники. Представляємо тут радянську владу і радянський закон. Якщо настане така потреба, звертайтесь до нас, питайте про все. Ми також будемо піклуватися вами, цікавитись. Правда, товариші?

— Ми для того тут є, товаришу коменданте! — витягнувся на пальцях Барабанов, але й так його заледве було видно.

— Ну саме так,— погодився комендант і продовжував: — Ви є спєцпєрєсєлєнцамі і думаю, ви знаєте, що це означає? Бачу, що дехто заперечує! Ну то вам для ясності пригадаю. В силу декрету радянського уряду вас переселили сюди із Західної України, яку Червона Армія визволила з неволі панської Польщі і приєднала до матері, великого Радянського Союзу. А оскільки серед вас є багато таких, яким, правду кажучи, радянська влада не дуже подобалася,— куркулів, колоністів, націоналістів, поліцейських і тому подібних ворогів народу, переселено вас сюди на перевиховання. Ну, щоб виховати вас на порядних радянських громадян. Мусите оцінити великодушність радянської влади, що дала вам такий шанс. Бо так, правду сказавши, за такі вчинки можна було навіть під суд потрапити. А вас лише переселили, і то з цілими сім’ями. Тепер, громадяни поляки, тільки від вас самих, від вашої праці залежить, як будете тут жити, як у Калючому влаштуєтесь. Поки що обов’язковим у нас є такий порядок, що з Калючого не можна нікому з вас нікуди виїхати або самовільно поза територію Калючого віддалятися. Якщо хтось відважиться це зробити, потрапить до суду і хай потім жаліється сам на себе: я вас попереджую. Не слухайте також, громадяни переселенці, жодних там бунтівників і підбурювачів або інших замаскованих ворогів радянської влади. Займайтеся краще працею, влаштовуйтесь тут по-людськи. Ну і про ту панську Польщу, яка була навіть для багатьох із вас мачухою і буржуазним кровопивцею,— забудьте раз і назавжди. Переконаєтесь, що радянська влада є справедливою, а наш Сибір — то край багатий, прекрасний, де можна жити...

— ...скоріше здихати!

Якийсь голос з натовпу перебив речення коменданта. Савін зупинився, але закінчив:

— ...і не вмирати. Хто там щось сказав? Може, я неясно висловився? Думаю, що цілком ясно. Але як хто хоче про щось запитати, то дуже прошу, запитуйте.

Хвилину чекав, бо люди шуміли, напівшепотом обмінювалися зауваженнями, але запитань не було. У зв’язку з цим комендант і його помічники об’явили засланцям, що всі здатні до праці, у тому числі жінки та діти від чотирнадцяти років, зобов’язані працювати і звільнити їх від цього обов’язку може тільки лікар. Вже із завтрашнього дня почнуть працювати на вирубці тайги; будуть готувати дерево до весняного сплаву, коли лід зійде з ріки Пойми. Робочий день починається з гонгу. Для працюючих сніданок в їдальні і вихід бригадами на роботу. Вісім годин праці, після повернення обід у їдальні і вільний час. У праці обов’язковою є норма, яку кожному назначать бригадири. Норма є також в їдальні, у виділенні хліба та інших продуктів. Працюючий одержить дві гарячі страви і півкілограма хліба в день. Незайнятий працею — лише одну гарячу страву і двісті грамів хліба.

— Мусите пам’ятати, що в нас, у соціалізмі, обов’яковим є справедливий принцип: «Хто не працює, той не їсть!» Той, хто працює, і працює по-стаханівські, має не тільки гроші, продукти, але й славу! Ви також, громадяни, можете стати стаханівцями, працювати зверх норми. Тоді не тільки будете отримувати додаткові продукти або додатковий талон до нашого магазинчику, але чекає вас пошана. Праця для радянської людини — то найвища честь. Тепер ще товариш Барабанов перевірить ваші дані. Сьогодні до кінця дня ви вільні, влаштовуйтеся, відпочивайте, а завтра зранку до роботи! — Комендант попрямував до виходу, але ще щось собі пригадав:

— Барабанов, питай всіх про професію. І запиши, може є серед вас спеціалісти: ковалі, слюсарі, столярі. Можуть згодитися. Бо мусите знати, громадяни переселенці, що ми тут у Калючому не тільки вирубом тайги займаємося.

— Ми хлібороби, громадянине коменданте, тільки землю вміємо обробляти, збіжжя сіяти, картоплю садити.

— Нічево, нічево, як треба — всього навчитесь. А збіжжя і тут можете сіяти, як собі тайгу викарчуєте. І картоплю садити. Бо земля тут добра, родюча. Чому ні, збіжжя можете сіяти, картоплю садити, корівку годувати. То нічого, що тепер сувора зима, морози. Незадовго прийде весна. Тоді жвавіше буде. До всього можна звикнути.

Невдовзі поляками було заповнено всі бараки. Якщо побіжно порахувати, що в кожен барак напхали приблизно по сотні людей, і до половини березня сорокового року в Калючому над Поймою опинилося приблизно тисячу поляків.

День у день вранці один з чергових енкаведистів бив молотом у кусок рейки, підвішеної між бараками. Була година шоста. На цей сигнал люди вставали, готувалися до роботи, поспішали в їдальню. Хоча бараки були пронумеровані і мешканці кожного з них мали визначений свій час, перед їдальнею був завжди великий натовп і гомін. Усі підганяли всіх, аби тільки якнайшвидше дістатися до віконця і одержати ополоник гарячого супу. А цим ранковим супом, рідким та пісним, найчастіше був ячмінний або пшоняний суп, капусняк або суп з сушеної риби, смердючої згірклим риб’ячим жиром. Одні жадібно хлептали свою дозу на місці, інші повертали до барака нагодувати дітей, поділитися з сім’єю. Обід давали ввечері, після повернення бригади з праці. Був багатший і складався з двох страв: супу і ополоника каші, густо политої якимось соусом і краплею олії. Часом підкидали по шматку жилавого м’яса з лося. Хліб давали увечері, безпосередньо з пекарні. Був чорний, глинястий та квасний. У Калючому був також магазинчик, в якому за зароблені рублі могли щось там докупити. Але небагато. Бракувало в магазинчику хліба, жиру, цукру, крупи. У перші дні було ще трохи чаю, махорки, якихось гребінців, складаних ножів, солі та сірників. Через пару днів забракло майже всього. Лише стахановці і протеже комендатури за спеціальними квитанціями могли запастися додатковим шматком хліба, крихтою цукерок або пряників. Вони могли також купити цигарки і пляшку горілки.

Вільним від роботи днем була неділя. Кожен міг тоді робити, що хотів, щоб тільки не відлучався за район табору. Контактів між мешканцями окремих бараків не забороняли.

Працювали на вирубці тайги. Зрубували щоглові сосни, модрини й кедри. Балки, очищені від гілок, порізані відповідно до розмірів, стягували на берег ріки і укладали у величезні сажені. Коней, за винятком кількох під сідло для енкаведистів, у Калючому не було. Засланці стягували дерево зі зрубу власними силами. Норма зрубу була три куби на одного дроворуба. Заробляли номінально три рублі за день, але насправді висота заробітку залежала від бригадира. Власне кажучи, у пращі все залежало від нього: признає норму чи ні, дасть відпочити чи виділить додатковий талон. Бригадирами були колишні в’язні, сьогодні «вільні поселенці». Але траплялися також корінні сибіряки, люди тайги з діда-прадіда. Бригади були кількадесятиособові. І залежно від виконуваної праці бригадир розподіляв їх на менші групи, на чолі яких ставив призначених собою «десятників».

Барак, у якому мешкали люди з Червоного Яру, розділено на дві бригади. У першій бригадиром був Степан Фадейович Буковський, мужчина в силі віку, лагідний в обходженні й вибачливий. Любив жартувати, говорив з явним українським акцентом і, раптом несподівано, любив вставити якесь польське слово. Не зраджувався стосовного цього, але видно було, що розуміє по-польськи. Другою бригадою управляв Павло Макарович Сєдих, росіянин, корінний сибіряк, молодший від Буковського, а в способі буття явна йому протилежність. Справжній мужчина, міцний, жилавий. Сєдих був типовим мовчуном, відкликався скупо і рідко коли всміхався. Був справедливий, про бригаду піклувався, а нерідко сам брався за важку роботу. Тайга і все з нею пов’язане не мало для Сєдих жодних таємниць.

Час ранкового вставання. На дворі темно. Якою ж короткою здається ніч. Дуднить гонг. Час до роботи. Хтось голосно жалкує того, що йому снилося. Інший проклинає з усією силою. Хтось голосно молиться. Більшість сповзає з твердих, тісних нар силою волі, стогнучи й покашлюючи. У багатьох гарячковий стан, вони застуджені, загоюють відмороження, хрипло кашляють і плюють флегмою. У бараку темно, тремтячий вогник каганця, поблискування вогню з димлячих грубок. Повітря вночі густе, смердюче. У натовпі й поспіху, спросоння важко знайти свій одяг, який не встиг протягом ночі як слід висохнути. Найгірше із взуттям. Шкіряні чоботи, черевики, ботики, в яких приїхали з Польщі, не пригодні на сибірські, глибокі сніги й морози. Не тримають тепла, промокають, а зранку, висохлі і тверді, мов шкаралупа, насилу даються взути наболілі, часто відморожені ноги. Одягають на себе, що вдається: сорочки, кальсони, светри, плащі, куртки, шарфи, хустини — аби тільки охоронити себе від холоду.

Але той їх одяг також не на тутешні зими. Мріють про валянки, ватяні фуфайки і ватяні штани, про шапки-вушанки, про шкіряні однопальцеві рукавиці, які носять тутешні. Звідки їх взяти, де купити, у кого обміняти? Комендант щоправда обіцяє, що з дня на день згадане доставлять до магазину і стахановці зможуть собі купити. Але увесь час лише обіцяє.

Тоді, ковтнувши трішки гарячої рідини, залишивши в бараку на цілий день наймолодших дітей, старих і хворих, волокуться з бригадою на своє лісництво. Далеко, часто декілька кілометрів від Калючого. Йдуть один за одним, бо сніг глибокий. Мовчать, щоб захистити від ранкового морозу паруючі ніздрі. Губи хапають повітря короткими риб’ячими ковтками. Сєдих, який іде попереду, затримує бригаду.

— Здесь! — кидає коротко, це означає, що сьогодні вирубка буде саме тут. Кличе до себе десятників, щоб поділити роботу.

Бригада не ледарює, збирає, нагромаджує сухі вітроломи і розпалює великі вогнища. Люди заслоняють перед гарячим блиском обличчя, гріють окостенілі руки, нагрівають держаки сокир, гострять пили.

— Починаємо! — категорично наказує Сєдих і бригада неохоче розходиться на визначені місця.

Навколо дерев, призначених до вирубу, витоптують глибокий сніг, щоб вирубникам було зручніше. Заки почнуть пиляти, задирають голови вгору, оглядають високе дерево і його крону, дебатують за кожним разом, в який бік звалиться. Протягом кількох перших днів Сєдих вирішував це сам. І не трапилося йому, щоб помилився. Поволі і вони цього навчилися. Спочатку підрубували дерево сокирою, скісно з того боку, на який мало впасти. А потім пиляли. Коли могутнє дерево починало розпачливо дрижати, снігом порошити з гілляк, це була певна ознака, що за хвилину піддасться і впаде. Тоді спішно виривали пилу і відстрибували в різні боки, з голосним остерігаючим криком:

— Бєрєгісь! Бєрєгісь! Увага, увага! Валиться!

Пильщики без хвилини відпочинку йшли до наступного дерева, а поваленим займалися інші. Переважно були то жінки і молоді, майже ще діти. Їм належало відрізати верхівки, гілляки і спалювати їх у вогнищі. Хто знає, чи не важчу працю від пильщиків мали ті з бригади, які мусили звалену і впорядковану колоду витягти зі снігу, дотягти її, докотити на берег ріки. Їм було легше, коли вируб відбувся на височині, що спадала до ріки. Гірше, коли вируб був на рівнині, а часто досить далеко від ріки.

Опівдні їм належала півгодинна перерва. Відпочивали, як уміли. Середина березня, день стає довшим, сонце на чистому, морозному небі ласкавішим. Безвітряно. То тут, то там зсунеться з дерева велика шапка снігу, заблищить льодова бурулька. Потрошечку, потрошечку, але провесна дає вже знати про себе. Як добре сісти на гілки, опертися на стовбур, примкнути повіки і виставити втомлене обличчя до сонця! Коли сипле сніг, а якщо в тайзі сніг падає, то пушисто й густо, тоді на короткі хвилини зганяють на відпочинок біля вогнища. Не їдять, бо нема що. Дехто навчився вже збирати з модрини живицю і безнастанно її жувати. Особливо молоді. Гірко точила слину і пухирцями стріляла в зубах, але голоду не заспокоювала.

Сєдих, який «сєри» з рота не випльовував, радив:

— Голод сєрою не обманути, але зуби тобі почистить, ясна подубить. Від цинги добра.

Зимова тайга, окрім дикого звіра, немає чим голодного й беззахисного нагодувати. Хіба-що з-під глибокого снігу випадково вигребти минулорічну ягоду: болотяну коричневу клюкву або червону брусницю. На звіра засланці не могли полювати. Коли хотілося пити, сніг лизали зі жмені. Це не сподобалося Сєдих.

— Завтра зі складу одержу котел. Тільки якісь горщички до пиття будуть потрібні.

Ой, як той закопчений, жерстяний котелок їм придався! Палили ранкове вогнище. Поставили котелок на триногу і топили в ньому сніг, варили воду.

— Сибірський чай будемо пити.

Дивувалися за першим разом, коли Сєдих вкинув у булькаючий кип’яток дрібно поламані стебла дикої малини і чорної порічки. Завалені цим були цілі луки, особливо в котловинах струменів, впадаючих до Пойми. Сибірський чай темнів і пахнув малиною.

— Вітаміни! — хвалив Сєдих і голосно сьорбав паруючий на морозі кип’яток.

З цієї нори бригада Сєдих пила чай кожного дня. Не минуло багато часу, як ціле Калюче пило сибірський малиновий чай.

Сутеніло, допалювалися вогнища, коли бригадир давав нарешті бажаний сигнал.

— Каньчай работу!

Втомлені, голодні до болю у шлунку й безладу в голові волоклися до бараків. Дехто поспішав відразу під їдальню, де вже чекав хтось з сім’ї з посудом на обід. Потім ще до пекарні по щоденну норму хліба. І тільки тоді у теплий барак.

Ще у вагонах засланці впіймали вошивість. І ніяк не могли її позбутися. Ненажерливі паразити гніздилися у волоссі і закутках одягу. Не помагало часте прання білизни в лугу, який робили з дерев’яного попелу, бо мила не мали. Не допомагало викидування одягу й постелі на мороз. Не дуже сприяли парення в лазні, осмалювання біля вогнища і щоденні розшуки. З вошивістю не могли дати собі ради. І немов цього було ще мало, у Калючому вже першої ночі після заселення бараків впала на них ще одна біда, біда клопів! Старі табірні бараки були наскрізь заклопленими. Після виселення з них в’язнів, зголоднілі кровожерливі паразити тільки чекали на чергових жертв. Заледве стемніло і люди вкладалися до сну, цілі рої клопів вирушали на жирування. Десантом причалювали зі стелі, вилазили зі стінних шпар і щілин, атакували з-під нар. У бараку гніздилися цілі стада чорних дорідних тарганів і хоч також спричиняли клопіт, бо цілими жменями топилися в воді, в супі, але принаймні не бралися гризти людей.

Усі чекали неділі. У той день не працювали. Сніданок видавали на годину пізніше, можна було трішки довше поспати. А якщо спати не вдавалося, то хоча б тільки полежати на нарах, намагалися про все на мить забути, полінуватися. А може, навіть помріяти. Хліб видавали в суботу ввечері, відразу на два дні. Якщо хтось умів затримувати голод, то на неділю мав цього хліба трохи більше. Обід приносили в барак і з’їдали його в сімейному колі. В неділю ходили в баню, прали, сушили, латали щораз більше пошарпану при роботі одежу, рятували, як могли, чоботи, що розліталися, просякнуті вологою, били вошей і випалювали клопів. В пообідню пору лазили по бараках, відвідували старих і нових знайомих, обмінювалися почутими плітками й новинами.

У неділю також, і то все частіше, ходили на похорони, гребли у вічно замерзлій сибірській землі своїх померлих. Якщо смерть прийшла по когось протягом тижня, його соснова, грубо тесана труна мусила чекати на неділю.

— Робота є роботою. Норма мусить бути виконаною. А небіжчику адже і так нікуди не спішно,— вирішував категорично комендант і відмовляв у дозволі на похорони в робочий день.

Хоронили померлих на краю тайги, на високому, порослому старими соснами березі Пойми. З-під глибокого снігу виставало кільканадцять обтесаних соснових стовбиків, з випаленими на них великими номерами. То були могили і номери померлих в Калючому в’язнів. Лише номери, без прізвищ і дати смерті.

Першими польками, похованими на цвинтарі в Калючому, були дві замерзлі дівчинки: Кулябінська і Чуляківа, стара пані зі Львова, яка померла на останньому етапі зимової дороги з Канська до Калючого, і молода дівчина з Чорткова, яку вбила падаюча сосна.

Тепер, напровесні, щораз рідше траплялася неділя, щоб на цвинтарі над Поймою не прибуло католицького хреста. Тієї першої зими умирали переважно старі люди, важко хворі. Вмирали, позбавлені належної лікарської допомоги, виснажені голодом і холодом. Від недоїдання, браку молока і вітамінів, через холод, паразитів і бруд, схоплені усякими можливими хворобами, гасли, мов ледь жевріючі вогники, немовлята та маленькі діти.

Труни збивали засланці з сирих соснових дощок, які самі мусили нарізати лісопильною пилкою. Хрести ставили березові. А на дощечках, до хреста прибитих, випалювали прізвище, дату й прохання молитви. Найважче було викопати могилу. Не дуже допомагало палення вогнища, щоб хоч трішки розтопити землю. Тверду, мов камінь, вічну сибірську мерзлоту треба було сантиметр за сантиметром, кусочок за кусочком вирубувати сокирою. А могила повинна бути відповідно глибока, не лише тому, що так вимагала традиція, але і для того, щоб спокою померлого лісний зголоднілий звір не нарушив.

На перші похорони приходило майже ціле Калюче. Не було серед засланців ксьондза, отже самі, як вміли й пам’ятали, урочисто правили християнські похорони. По грудці землі кидали на кришку труни, проголошували літанію та співали «Вічний відпочинок». А коли хтось заводив: «Під твій захист, Отче на небі, круг твоїх дітей довіряє свою долю» — не було міцних. Плакали всі: над померлим і над своєю засланською долею.

Комендант Савін, за винятком заборони влаштовування похорон у робочі дні, не забороняв ставити хрести, не перешкоджав полякам у похоронних обрядах. Лише його заступник, Барабанов, пильно за всім і всіма спостерігав.

Незабаром після приїзду захворіла Рахеля Біалерова. Простудилася ще у транспорті. Кашляла, потім мала жар до непритомності. Циня кожного ранку виходила з бригадою в тайгу. Біалер, як спеціаліст і майстер на всі руки, від світанку до присмерку працював у табірних майстернях. Біля хворої матері залишався наймолодший з сім’ї, Гершель. Біалер шукав для дружини порятунку, де тільки було можливо. Пішов для того до фельдшера у палату хворих, бо лікаря через випадок, що трапився у Калючому, не було. Фельдшер, низький повновидий мужчина в окулярах, які щохвилини падали йому на фіолетовий ніс, називався Тартаковський, походженням з Ленінграда, а в Сибір потрапив пару років тому, засуджений за якісь троцькістські провини проти радянської влади. У Калючому, як «ворог народу», відбував заслання і у Ленінград не мав права повернутися.

Тартаковський був євреєм. Коли Біалер увійшов до його перегородки в санітарному бараці, Тартаковський сидів за столом і сьорбав чай, підкріплений спиртом. Побачивши Біалера, опустив окуляри на ніс, уважно приглянувся до нього і запитав:

— Амху?

— Амху. Ну я жид.

— Ну то чего єврею нужно?

— Єврею?— Біалер не дуже розумів по-російськи.

— Єврей то по-російськи означає саме жид. Зрештою відтепер то ти вже не є жид. — Розумієш?

— Ну, розумію... Але знов не так дуже... Якщо я, Йосель Біалер, не жид, то хто я є?

— Ти, Біалере, є жидом, бо цього приховати не вдасться. Але у нас в Радянському Союзі, то ти єврей! Розумієш? Жид то ти був там у шляхетській, антисеміцькій Польщі. А у нас, в соціалістичній країні, де всі народи є рівними, то ти не є жидом — «пархатий жид», як там у вас в тій Польщі говорять, чи хоча б у тих вонючих хохлів, на Україні! Відтепер, Біалере, то ти є єврей! Розумієш?— Тартаковський поправив окуляри і сьорбнув чаю.

— Розумію, розумію. Ось тепер у Радянському Союзі то я, Йосель Біалер, не є жид, тільки єврей! Ну, ну... — здивований Біалер похитав головою.

— Як єврей розуміє, то добре. І непотрібно мені тут жодного «ну, ну».

— А можна поцікавитись?

— Ну, цікався, цікався.

— То нехай мені пан доктор скаже, де в тому всьому є якась логіка?

— Яка знов логіка? Що ти маєш на думці?

— Думаю про те, щоб я, Йосель Біалер, довідався, що у Польщі я був жидом, а у Радянському Союзі я єврей, то треба мене було з цілою моєю бідною жидівською сім’єю аж у Сибір вивозити? І щоб мені тепер бідна Рахеля в гарячці вмирала, щоб мої діти...

— Ша, ша, жиде! Філософ мені знайшовся. Краще говори відразу, навіщо жид сюди прийшов і чого жид хоче?

Фельдшер відвідав хвору в бараці. Приклав долоню до розпаленого лоба, порахував пульс, послухав стетоскопом. Похитав головою, порився в санітарній сумці з грубої тканини, вийняв дві порції якогось порошку, з яких одну наказав хворій випити зараз, а другу ввечері.

— Ну як? — запитав з надією Біалер.

Тартаковський опустив окуляри, потім знов їх поправив. Був поважний. І тверезий. Відкликав Біалера вбік.

— «Признаю, о Пане Боже мій і моїх отців, що моє виздоровлення і моя смерть є в Твоїх руках»... Чи жид мене зрозумів?

— «Пан є нашим Богом. Пан є один»...— прошепотів у відповідь побліднілий Біалер, який на цей раз зрозумів усе відразу.

Біалерова померла кілька днів згодом. Але не було у Калючому «хевра Кадіша», традиційного єврейського святого товариства, яке у кожній єврейській гміні займається похоронами. Біалер, виправдавшись у думках перед Всемогутнім найбільш ревно, як тільки міг, що з релігійними похоронними наказами, які побожного єврея зобов’язують, справитись не може, усе при останках Рахелі робив сам. Омив тіло символічно, у чисте простирадло від ніг до голови закутав, бо то ніби звідки мав у Калючому взяти смертельний льняний саван... Сам також поклав Рахелю в труну з сирих соснових дощок, яку допомогли йому зробити Данилович з Долиною. Вони також, коли Біалер з дітьми безнастанно наглядав за останками, могилу Рахелі у замерзлій землі вирубали.

Не було такого з Червоного Яру, який би Біалерову на цвинтар не проводив. А богобоязлива бабуся Шайніна навіть «Вічний відпочинок» пробувала виголосити. І так, як то на кожних похоронах за звичаєм, по грудці землі сусідці на труну кинули.

9

очаток квітня. Дні ставали щораз довшими. Мороз усе ще держався, та особливо суворішав уночі, з гарматним шумом розриваючи в тайзі дерева, в яких починали кружляти соки. Лагіднішав уранці, в міру як сонце видиралося щораз вище. Опівдні його лагідне тепло змінювало верхній шар снігу в склисту тверду шкаралупу. В таку передвесняну пору зголоднілі ватаги вовків можуть легше вполювати сарну, оленя, а навіть лося, загнавши їх у глибокі замети, в яких довгоногі звірі грузли до тулуба, а зледеніла сніжна шкаралупа обмежувала їх рухи, ламала і до крові калічила бабки. Недавно з такого вовчого полювання скористали люди з бригади Сєдих. В дорозі на вирубку побачили, як вовки заганяють півколом великого лося в долину Пойми. Лось біг щораз повільніше, грузнув у кучугурах снігу, насилу витягував поранені ноги. Вовки допали його, шарпали живцем.

Сєдих вистрілив зі штуцера. Не попав, бо було задалеко, але вовків сполохнув. Неохоче відскочили від лося. Коли, однак, Сєдих вистрілив ще раз, величезна вовчиця повела слухняну зграю на другий берег Пойми. На високому березі зупинилася і завила від люті. Покалічений лось кінчався і великими наляканими баньками дивився на людей, що наближалися. Сєдих дострелив звіра... М’ясо поділили справедливо.

На те, що провесна наближається, вказував також підсилений рух транспортів, які, користаючись зимовою дорогою руслом замерзлої Пойми, саньми довозили до Калючого забезпечення. Місцеві знали з досвіду, що з приходом весни, коли розтануть сніги, розіллється повінь, зрушить лід, оживуть навколишні пучини і мочари — Калюче на довгі тижні буде відрізане від світу. Отже, зберігали на складах борошно на хліб, продукти для їдальні.

Люди голодували. Більш енергійні й заповзятливіші не переставали шукати нагоди до здобуття хоч би трішки додаткової їжі.

Данилович, дивлячись на свого кількамісячного синка, не міг знайти собі місця. Малюк, позбавлений відповідної їжі, особливо молока, марнів на очах. Бачив, як Наталка обманювала дитячий голодний плач материнськими грудьми, в яких вже давно не було ані краплі корму. Фельдшеру Тартаковському молока в порошку для дітей вистачило лише на ліки. Данилович пробував домовитися з візниками, які постачали товар з Канська, щоб привезли йому мороженого молока. Незважаючи на страх перед НКВС, може вдалось би якось підкупити, але жоден з них не був упевнений, чи ще раз цієї зими до Калючого приїде. Від одного з них дізнався, що більш-менш за двадцять верст від Калючого, над Поймою, є найближча людська оселя, Усольє. Живуть там буряти, які хоч здебільшого займаються полюванням, годують часом худобу, управляють погані городи, отже, мабуть, в них можна було б трохи поживи і молока роздобути.

Данилович довго не вагався. У таємниці намовив на цю ризиковану експедицію до Усолья Яна Долину і одного з братів Куриляків, Сташека. Про одержання згоди в комендатурі не могло бути й мови. Вирішили вирушити в суботу ввечері і повернути найпізніше в неділю. Окрім рублів, несли з собою на обмін різну польську одежу.

З Калючого до Усолья проторованої дороги не було. Вирішили держатися Пойми. Йшли один за одним, серединою замерзлої ріки. Місяць був уповні, видимість добра, ніч морозна, безвітряна й тиха. Відголоси кроків, хрускіт замороженого снігу, покашлювання лунали далеко. По обох берегах темніла стиснута стіна тайги. Йшли швидко, мовчки, чутко вслухалися в околицю. Добре порахували припушувану відстань від Усолья і свої можливості, бо коли, разом зі світанком, вкриті інеєм і втомлені вийшли із-за крутого повороту Пойми, на її правому березі помітили лісне селище. Зупинилися, щоб дещо перевести дух і домовитися, що робити далі. Найбільш побоювались зустрічі з сільською владою, не кажучи вже про міліцію. Село не спало, з кількох коминів дим високо спинався до неба. Вирішили ризикнути і постукати до першої з берега хати. А якщо буде щось не так? Не встигли погодити між собою дальших вчинків, бо заскочив їх характерний посвист сунучих по снігу лиж. Оглянулись. Їх слідом наближувався озброєний мужчина! Сунув поволі, на коротких, широких лижах. Кремезний, середнього зросту, в оленячій куртці і великій собачій шапці. За кільканадцять кроків перед ними зупинився. Поправив на лівому плечі впольованих зайців-біляків, двостволку перекинув на передпліччя, зручніше до пострілу. Був смуглий, довгастий на обличчі, косоокий. Схоже було на те, що той чоловік повертає з полювання, але чи був мисливцем? Прибулий перший порушив тривалу мовчанку. Приязно всміхнувся і запитав:

— Поляки?

— Поляки! — призналися хором, дивуючись, звідки це пізнав.

— Калючоє? — мисливець кивнув рукою назад.

— Да, да, Калючоє, — підтакнули.

Став серйозним, немов над чимось на мить задумався.

— Убєжалі?

— Нєт! Нєт! — бурхливо заперечили. — Ми в дєрєвню, — вказали на село,— хочемо купити молока для дітей, продуктів...

— Ааа... Продукти, — кивнув із зрозумінням головою і знов усміхнувся.

Зустрінутий чоловік був бурятом, звали його Оной Єгоров. Майже всім колонізованим сибірським народом росіяни давали прізвища на свою манеру, при чому їх джерелом було як правило російське ім’я. Звідсіля в сибірських кочовищах спеціалісти з розводження північних оленів, у лісових селищах і прибережних до річок селах, серед бурятів, евенків і чувашів щодругий мав російське прізвище Іванова, Петрова, Єгорова, Васільєва або Степанова.

— Усольє! — Оной показав у бік села.

Російською мовою говорив погано, короткими, обірваними реченнями.

— Продані продукти? — запитали.

— Мало, мало є... — увесь час усміхався.

— Молоко нада... Дитина, ребіонок, — пояснював йому Данилович.

— Ребіонок, молоко... панімаю, панімаю. Пошлі, — вирішив Єгоров і рушив у напрямку села.

Йшли за ним, хоч все ще не дуже впевнені, хто цей Єгоров є і що їх там чекає.

— Ризик, фіск, у крайньому разі міліція нас до Калючого відправить.

— Або на гіршу каторгу пожене.

— А чи це не все одно?

— Мій дім! — Бурят показав на засипану по дах снігом хату. — Заході, полякі, гость будеш.

Садиба Єгорова складалася з просторого дерев’яного дому і низької хазяйської прибудови. Кімната, до якої завів гостей, була просторою, з великою російською піччю, в якій горів вогонь. Освоївшись з півтемрявою, з цікавістю розглядалися навколо. У кімнаті було двоє старих, певно батьки Єгорова, три молоді жінки і кілька малих дітей. Всі мовчки оглядали пришельців. Одна з жінок допомагала мисливцю, повісила рушницю і винесла до сіней зайців. Друга роздувала великий, закопчений самовар. Третя, наймолодша, обвішена бусами, з нарядною каймою на чолі, ховалася у темному кутку, оточена дітьми. Дідусь сидів на вкритих шкірами нарах і палив люльку. Бабуся, також з люлькою в зубах, маніпулювала горщиками в печі. Єгоров розмовляв із сім’єю бурятською мовою, час від часу показуючи на своїх гостей. Розуміли лише слово «поляк», яке часто повторювалось. Сім’я слухала, мовчки, лише старий кивав тямуче головою. В кімнаті було тепло, душно; смерділо шкурами, старим жиром і людським потом. Але чисто. На дерев’яній підлозі лежали вовчі та ведмежі шкури. У кутку на полиці стояла невелика статуетка Будди. На стіні висів паперовий портрет усміхненого Сталіна. Мисливець, стежачи за їх поглядами і здогадуючись зацікавленості, показав на портрет.

— Сталін! Самий большой начальнік! Харашо! — всміхнувся і додав: — Будда, — тут показав на дідуся, — тоже харашо. Садісь, полякі, чай піць будем.

Біля подовгуватого, низького стола на лавки по боках сіли тільки мужчини. Жінки підносили до столу чавунний горщик з пареним оленячим м’ясом, киплячий самовар, чайник із запареним чаєм і червоною замороженою брусницею в посуді з березової кори, яку тут звали «туяском». Хліба не було. Хазяїн набивав великі куски м’яса на ніж і клав перед кожним на підручних дощечках, які, мабуть, замінювали тарілки. Чай пили зі старих, закопчених жерстяних мисок. Солоний. Бажаючи підкупитися і віддячитись за гостювання, Данилович витягнув з рюкзака пляшку горілки і вручив Оноєві.

— О! Харашо, поляк, водка піць будем! — зрадів мисливець.

Зрештою не лише він. Бабуся щось там забурмотіла, не видержала і підійшла ближче до столу. За піччю перестала хохотати гарно вбрана молодичка, вийняла звідкілясь і поставила на столі кілька горщичків. Оной налив мужчинам, решту в пляшці вручив бабусі.

— Поляк, твоя харашо, бурят, моя харашо, — і прийняв свою порцію одним ковтком. Бабуня потягнула з пляшки й передала її решті жінок.

Удалася їм ця експедиція до Усолья. Не тільки корисно обміняли все, що з собою сюди несли, на замерзлі кружки молока і копчене м’ясо, але вдалося їм бурятів добре до поляків настроїти. Міліції в селі не було. А саме Оной Єгоров був тут головою «сельсовета».

Усольє було типовим бурятським селищем, нечисленні мешканці якого займалися полюванням; жили з того, що їм тайга подарувала. Деякі виробляли дьоготь з березової кори. Люди ззовні заглядали сюди рідко. А поляків в Усольї бачили вперше, хоч буряти знали, що цієї зими появилися в тайзі поляки. Влада пояснювала їм, що це «врагі народа», «куркулі», що треба від них берегтись, уникати з ними контактів, бо можуть пробувати тікати, пограбувати, вбити. Від Єгорова дізналися, що за Усольєм, у нижній течії Пойми, також є поляки. Буряти місцями польського заслання називали ще ріку Бірюсу, лісові селища: Каєн, Бурундук і Шиткіно.

Хазяїн відвів їх далеко за сільські застави.

— Приходзь, поляк, у Єгорова гость будеш.

Дорога назад була для них менш щасливою. Під вечір мороз полегшав, але почав порошити сніг, який перейшов у густу метелицю. Стало темно. Падіння свіжого снігу спричинилося до того, що ноги вгрузали глибоко, йшлося їм щораз повільніше і важче. Не боялися, що заблудять, бо знали, що русло ріки мусить їх до Калючого довести. Аби тільки встигнути на роботу. Майже навпомацки дріботіли зигзагами, грузли у прибережних кучугурах. Йшли нав’ючені важкими, незручними до несення мішками. Мабуть, внаслідок недавнього переїдання мучив їх понос і болі у шлунку. І немов цього всього було мало: Долину раптом атакувала присмеркова сліпота, відома їм від деякого часу в Калючому. Хворий на курячу сліпоту від присмерку до світанку нічого не бачив і був безпорадним, як справжній сліпий. Коли наставали сутінки, такий «курячий сліпий» переставав працювати і повертав з роботи, ведений під руку друзями. У бараку аж до світанку залишалися йому лише почуття дотику і розраховування на ласкаву допомогу сусідів. Бувало вже таке, що одинокий хворий блукав, гинув, замерзав у тайзі до смерті. Фельдшер Тартаковський не мав від курячої сліпоти ліків.

— Куряча сліпота пройде, від цього не вмирають.

— Але я нічого не бачу, докторе!

— Або ж я тобі кажу, що ти бачиш? Сова не бачить удень і живе, а ти не бачиш тільки вночі. Вночі можеш спати.

— Є від цього якісь ліки?

— Звичайно, що є ліки! На все, за винятком смерті, є ліки. Від курячої сліпоти також є ліки.

— Ну то, може...

— Що, може, що, може! — рознервований та безпомічний фельдшер маніпулював окулярами. — Ти думаєш, що я дам тобі вітамін А? Чи ти думаєш, що я дам тобі риб’ячого жиру? А може, ти собі думаєш, що я дам тобі печіночну таблетку, а ще краще як ліки печіночки з цибулькою тобі нажарю? Ну то ти можеш собі навіть так думати, а я тобі нічого такого не дам. А не дам, бо не маю. Від курячої сліпоти не помирають.

Намучились, наїлися страху, але щасливо встигли до барака перед ранковим гонгом. Густа сніговиця не тільки приховала їх у сутінках, але замела на Поймі всі сліди...

Протягом дня у бараку залишалися тяжко хворі, старі та малі діти. Немовлята та малюки під чиєюсь опікою, старі мусили самі давати собі раду. День подібний до дня, минав їм серед розваг, пустощів, бійок й галасу. Діти допомагали прибирати в бараку, палити в грубках, принести дрова, назбирати чистого снігу. У двір вибігали рідко, бо ані одягу, ані відповідного взуття на тутешню сувору зиму не мали. Не вчилися, бо в Калючому про школу не було й мови. Забитий, завошивлений, заклоплений барак був для них єдиним доступним місцем. Діти радили собі в тих умовах, як уміли. Лише з одним порадити собі не могли: з безперестанним голодом. Як ті ненаситні лелечі пташенята, завжди були голодні.

Корчинський, вчитель за професією, а крім того ще й староста в бараку, нагодувати дітей не міг, але вирішив, що в його бараку діти вчитимуться.

— Як це буде виглядати, — переконував батьків. — Повернуть ваші діти в Польщу і «ані читати, ані писати».

— Ну добре, пане Корчинський, але хто їх вчитиме?

— Не забувайте, що я вчитель. Думаю, що помічників також собі знайду.

І знайшов. Целіна Біалеріва погодилася вчити польської, «студент» Владек Лютковський — географії, а сам Корчинський взявся за арифметику та історію. Навчали дітей у неділю, а на цілий наступний тиждень задавали уроки. Не було чим і на чому писати. Добре, що в магазинчику було ще кілька хімічних олівців. Діти писали на клаптиках газет, останках зошитів, паперових торбинках. Не було підручників. На щастя Генєк Біалер, гордий своїм новим рюкзаком, забрав його з Червоного Яру і довіз з цілим вмістом до Калючого. Шукали польських книжок в інших бараках. Але хто під час раптового вивезення мав голову до книжок? Але однак знайшлося пару: Банда Малиновська позичила їм «В пустині і в пущі», Олег Балік «Про гномів і сирітку Марисю», а Сташек Долина випросив у мами «Найновішу кухню варшавську», яка містила понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших, складених Анелею Овочинською.

— Пані Тосю! — жартував Корчинський, — коли кишки нам почнуть грати марша, припинимо навчання і почитаємо собі наприклад «про фаршировані телячі ніжки» або про «шніцелі по-віденські»... А на десерт... На десерт виберемо собі, о вже знаю: для дітей «шоколадне морозиво». А для нас «вергуни на піні» і чашечку міцної чорної кави!

— Кава, кава! Пане, не знущайтеся з мене.

Від себе Корчинський докинув улюбленого Міцкевича, якому завжди віддавав першість серед усіх польських поетів. Мав із собою в Калючому збірку, видану Анчицем, зі вступом професора Пігоня. Були там «Діди», «Гражина», «Конрад Валленрод» і «Книги Паломництва». Скільки то разів молився Корчинський полум’яною міцкевичівською молитвою, яку знав напам’ять!

«Пане Боже Всемогутній! Діти воєнного народу піднімають до Тебе беззахисні руки з різних кінців світу. Зовуть до Тебе з глибоких сибірських шахт і з камчатських снігів, і зі степів Алжиру, і з Франції чужої землі. А у Вітчизні нашій, в Польщі вірній Тобі, не можна звертатися до Тебе. І наші старики, жінки й діти моляться до тебе скритно, думають зі сльозами. Боже Ягеллонів! Боже Собеських, Боже Костюшків! Змилуйся над Вітчизною нашою і над нами. Дозволь нам знов молитися до Тебе звичаєм предків, на полі битви, зі зброєю в руках, перед олтарем, зробленим з барабанів і гармат, перед балдахіном, зробленим з орлів і прапорів наших; а сім’ї нашій дозволь молитися в костьолах міст наших і сіл наших, а дітям на могилах наших. Та адже ж нехай збудеться не наша воля, а Твоя. Амінь.»

Іван Савін найбільше цінив свій святий спокій. Не вперше був шефом гулагу, але той в Калючому значно відрізнявся від попередніх. У дотеперішніх перебували засуджені: політичні, звичайні криміналісти, в основному мужчини. Росіяни, українці, грузини, чеченці — одним словом, усі народи Радянського Союзу. І з ними справа була проста: вирок, табірний регламент, кінець покарання, до дому або на заслання. А тут раптом ці поляки! Що там за люди? Та ще й заслані цілими сім’ями, зі старухами і малими дітьми. Не мають вироків, значить не є, якщо формально підходити до справи, засланими, тільки переселеними в силу урядового декрету. Савін чув про подібну категорію засланців, коли то до Казахстану і в Сибір почали в тридцятих роках переселяти куркулів з України, Білорусії і козаків з-над Дону. Залишили їх в степу, в тайзі, хай собі радять. Хай живуть, як вміють. Без права повернення в рідну сторону. А ці поляки, то буржуї. Що з такими робити, як до них ставитись? Савін хотів знати. Любив порядок, регламент і спокій.

Ще до приходу перших транспортів зібрали таких, як Савін, на відрядження в Тайшеті, де було керівництво гулагів на цій території східносибірської тайги. Інструкції були такі:

— Поляки, які будуть вам підпорядковані, то антирадянський, контрреволюційний елемент: буржуї, великі землевласники, куркулі, словом, експлуататори. А окрім цього, є серед поляків офіцери, поліцейські, службовці, ксьондзи і цього виду «всякая контра». Всі вони за наказом НКВС, товариша Берії, були виселені з визволених територій Західної України і Білорусії і направлені до віддалених районів СРСР, зокрема в Сибір. Назавжди. Без права повернення в рідні сторони. За втечу із заслання — віддавати їх до суду. Аж до відкликання не дозволено їм віддалятися за територію табору. Заборонити контакти з місцевим населенням. Відразу після прибуття до табору пояснити полякам їх статус «спєцпєрєсєлєнцев», попередити про кару, яка їм загрожує. Рішуче підкреслити, що прибули сюди на постійне перебування і тільки від них залежить, як собі укладуть життя. Всі поляки від 14 до 60-ти без винятку зобов’язані працювати. Як антирадянський елемент, з контрреволюційним настроєм підлягають постійному наглядові та оперативному опрацюванню НКВС. Припиняти і ліквідувати навіть найменші прояви антирадянської агітації та контрреволюційної діяльності. Виловлювати й ізолювати проводирів. Піднімати корні справи, арештовувати і направляти на слідство до Тайшета.

Савін з полегшенням зітхнув. Знав уже, як йому з тими поляками поводитися. У кожному заново заселюваному бараку особисто виголошував до поляків «вітальну» промову. А вони неначе реагували на цю промову. До роботи ходили без опору, хоча нарікали на брак теплого одягу і погане харчування. Втеч Савін не побоювався: куди ті поляки можуть втекти крізь тайгу, сніги й морози? Контакти з місцевим населенням також відпадають: не знають території, не кажучи вже про те, що до найближчих людських селищ стільки кілометрів бездоріжжя. Зимою сніги й морози, весною — навколо болота й вири. Ні, з Калючого поляки носа йому не висунуть, можна не боятися. За операційні справи відповідає Барабанов. Нехай він журиться. Але той карлик як дотепер нічого конкретного не виявив. Жаліється, що поляки то не те, що наші, вони є пильними, обережними й недовірливими. Важко завербувати серед них агента, знайти інформатора, не кажучи вже про провокатора.

Один раз на тиждень, у понеділок увечері, Савін мав обов’язок передати по радіо донесення у Тайшет про стан справ у Калючому. У телеграмі за кожним разом підтверджував кількісне становище табору. Стосовно померлих не давав пояснень. Переказував лише причину смерті. Гірше, якби трапилася втеча, антирадянська пропаганда або стаття 58 карного кодексу, тобто «контрреволюційна діяльність».

Якогось дня Барабанов влетів до коменданта явно збуджений.

Держав у руді якийсь папір і вже від порога кричав:

— Маю, Іване Івановичу, нарешті маю їх!

Савін зняв долоні з теплої печі.

— Що там знову такого? Що маєш, кого?

— Читайте, прошу.

З письмового донесення Барабанова виникало, що в бараку номер 1 якийсь Корчинський самовільно організував навчання польських дітей: «щоб як колись повернуть до Польщі, вміли по-польськи читати й писати».

— Звідки про це знаєш?

— Маю свої способи, товаришу начальнику! Треба це негайно, в сьогоднішньому донесенні...

— Нічого не треба в сьогоднішньому донесенні. Ти, Барабанов, не будь в гарячій воді купаний. Донесеш, а як потім нічого не докажеш.

— Докажу, Іване Івановичу, докажу!

— То насамперед мені докажи. А з донесенням до Тайшета завжди встигнемо. Не втече нам той твій Корчинський, чи як його там...

Досвідчений енкаведист Савін мав рацію, безпосередніх доказів на Корчинського не було. А про саму справу Барабанов довідався випадково від своєї коханки, яку купив собі за небагато їжі для її дітей і за роботу, яку улагодив їй в їдальні. Ірина Пуц, дрібна, делікатна блондинка, була дружиною якогось службовця з Тернополя. Її чоловіка НКВС арештував відразу після входу до Польщі й від того часу всякий слід по ньому загинув. Ірину разом з двома дітьми вивезено в Сибір. До війни ніде не працювала. Настигнута воєнними нещастями, абсолютно не вміла собі радити. Але вже у транспорті кокетувала з молодим комендантом і, не зважаючи на те, що скажуть люди, ходила до його вагона «прибирати». Комендант був пристійний, до того щедрий, тому не терпіла голоду ані вона, ані її діти.

У Калючому Ірина мусила йти в тайгу, на роботу, і ледве не померла там від голоду й холоду. На її щастя або на нещастя, бо хто знає, якогось вечора Барабанов покликав її на звичайну вправну розмову. Стояла на черзі в списку до співбесіди, як дружина державного службовця. Згідно з інструкцією Барабанов викликав на такі розмови службовців, лісників, суддів, адвокатів, вчителів, дружин офіцерів, поліцейських, словом, інтелігенцію. Це середовище НКВС вважав потенційно загрозливим, і до обов’язків Барабанова належало ближче з ним знайомство. А при нагоді, якщо трапиться оказія, — когось з них завербувати агентом або таємним інформатором. У цьому плані, як дотепер, Барабанов не міг похвалитися успіхами. Поляки були тверді, горді, ніколи нічого не знали, не чули, нічим не цікавились, нікого не знали, ні з ким ні про що не розмовляли. А найчастіше удавали, що не розуміють, чого Барабанов від них хоче, бо не знають російської мови. Тому також небагато чекав від цієї розмови. Але коли черговий ввів до кімнати Пуцову, комісар Барабанов витріщив очі: перед ним стояла направду гарна жінка. Ірина, хоч налякана раптовим викликом у комендатуру, вмить зорієнтувалася, яке враження справила на цього всесильного карлика, і вирішила спробувати цей шанс використати. Хай діється будь-що, а не повернеться на вирубку, не дасть здохнути від голоду своїм дітям.

Як вирішила, так і зробила. Спочатку жалібно розплакалася, вхопилася за серце, закліпала віями і зомліла впала з табуретки на підлогу. Наляканий Барабанов поспішив на допомогу. Уважно слідкувала, як біля неї метушиться, розпинає блузку, поклепує щоки, обіймає, намагаючись перенести її на лежанку. Стогнала, піддавалася йому, ніби безвольно обіймаючи його за шию. Тихим, жалібним голосом попросила води. Піднімав її голову і дбайливо поїв. Відкрила блакитні очі, які збільшувались від подиву. Пробувала сісти.

— Що сталося? Де я є? О Боже, що...

— Нічево, пані Ірина, нічево. Вже добре, добре, хай пані заспокоїться, — Барабанов продовжував підтримувати її півобіймами, — ослабла пані зомліла. Але вже добре. Зараз зроблю пані гарячого чаю.

— Який ви, пане, добрий! — прошепотіла Ірина голосом, у якому Барабанов міг почути, чого тільки прагнув, і згаси встиг зреагувати, відчув на своїй щоці гарячий поцілунок її гарно викроєних вологих губ.

— Ну что ви, пані Ірина, что ви...

У цей вечір на цьому закінчилося. На другий день, на звернення Барабанова, фельдшер виписав Ірині лікарське звільнення з роботи на вирубці. Невдовзі потім стала утриманкою Барабанова і почала працювати в їдальні. Ірина Пуц не була агенткою. Барабанов навіть не намагався вербувати свою коханку. Але про Корчинського, про навчання ним дітей Барабанов дізнався саме від неї. Ірина проговорилася перед ним випадково. І навіть їй в думках не було, що з цього може щось виникнути.

Закоханий в Ірину і безустанно її прагнучий, Барабанов створював відповідні нагоди, щоб якнайчастіше бути з нею наодинці. Діючи обдумано, Ірина йшла до нього, як на тортури, і блювати їй хотілося вже на саму думку про зближення з цим ослизлим, ненаситним карликом. Але боялась його чимось відштовхнути, щоб знов не замерзати в тайзі і разом з дітьми не здихати з голоду. Отже, приходила кожного другого вечора, випивала чай зі спиртом, роздягалася і напівп’яна, із заплющеними очима, дозволяла жгауче пристрасному комісару знущатися над своїм тілом. Нещасливого вечора мала вже виходити, засовувала до кишені плитку пресованого чаю, якусь консерву, коли раптом на столику побачила грубий зошит. Це їй нагадало, що діти не мають на чому писати. Машинально сягнула по нього, але Барабанов не дозволив.

— Що ти? Нельзя цього чіпати, службове. — Мав там свої замітки, вкинув зошит до висувного ящика.

— Мені потрібний такий чистий зошит. Можеш мені дати такий, або найкраще два?

— Зошит? А навіщо тобі зошит?

— Не мені, діти просили, щоб я їм щось до письма знайшла. Уроки не мають на чому готувати. А у тому вашому засраному магазинчику навіть зошита не можна купити.

— Уроки не мають на чому готувати?— У Барабанові пробудився енкаведист. — А я щось не чув про те, щоб у Калючому була якась школа.

— Ну так, як дикі люди тут живемо.

— Ну, ну, Ірино, зважай на слова! Коли прийде пора, то і школа буде. Зошит тобі потрібний? Дуже прошу, ось є! Тільки один, але наступним разом добуду тобі більше. То кажеш, що діти вчаться?

— Е, яка там у бараку наука, але все-таки це щось...

— Ну звичайно, звичайно... А вчителів хоча б добрих мають? Хто їх там вчить?

— Вчителі є. Такий, наприклад, пан Корчинський з нашого барака, який це все організував, він ще в Польщі був директором школи...

Від Савіна вискочив Барабанов розлючений. «Брак доказів, брак доказів, — гарчав під носом, — як буде треба, то з того холерного Корчинського і без доказів усе видушу». Але через хвилину, коли дещо охолонув, признав комендантову рацію. «Добре, хоче Савін доказів, то їх йому дістану, нехай не думає собі».

Вранці, коли люди з барака номер 1 були на роботі, Барабанов зі своїми помічниками провів там обшук. Вивернули все догори ногами і знайшли те, чого шукали: кілька польських книжок, всі підручники для четвертого класу малого Біалера, а також твори Міцкевича, які належали Корчинському.

А найбільше тішився Барабанов зошитами, відрізками газет і сірим папером, записаними дитячими невправними вайлами. Але не лише результати обшуку його втішили.

Енкаведисти обшукували барак, а Барабанов розмовляв з його мешканцями. Допомагав йому в цьому Цибулько, енкаведист, українець з-під Житомира, який знав польську мову, в комендатурі був перекладачем. Діти, як діти, цікаві були чужих, особливо що той рудий начальник частував їх цукерками, смак яких вже майже забули. Відповідали на запитання охоче, а що сміливіші, самі вихвалялися, переганяючи один одного.

— А ти як вчишся? — питав усміхнений Барабанов, гладив дитину по голівці і частував цукеркою.

— Добре, прошу пана.

— А хто тебе вчить?

— Пан Корчинський! — влучилася хором решта, витягуючи руки за цукерками.

— І ще пані Целіна також вчить нас.

— І ще пан Владек нас вчить.

— А чого вони вас вчать?

— Польської та арифметики, і ще історії та географії...

— Навіть співу нас вчать!

— Співу? — удавано дивувався Барабанов. — А яких же пісеньок ви вчилися останнім разом? Пам’ятаєте? — Барабанов грався цукерками, пересипаючи їх зі жмені в жменю.

— Пам’ятаємо! Звичайно, що пам’ятаємо.

— А заспівайте мені? Ну, сміливіше! Як мені гарно заспіваєте, то ці всі цукерки будуть ваші.

Осмілилася Тереска Баликова і почала тремтячим голосочком. Підтримала її решта дітей і виспівували, як вміли, дивлячись на цукерки, що пересипалися з руки в руку:

Десяте лютого будем пам’ятати, Прийшли Совіти, коли ми ще спали, І наші діти на сані всадили, Усіх поляків в Сибір гонили. Цілий місяць транспортом їхали, Гинули з голоду, з холоду умирали. А в тому Сибіру тайга, страшна біда, Але наш поляк ворогові не дасться, Не дасться ворогові, не зігне коліна, Хоча б мав загинути, відчизно кохана, Польще улюблена, ти наша любов, Повернемось до тебе, як Бог дасть волю!

Барабанов кинув дітям цукерки на підлогу барака. Малеча клубочилася, збирала. Комісар сам вже дещо по-польські розумів, але з того, що йому в процесі дитячого співу встиг перекласти Цибулько, не має жодних сумнівів, що тут у цьому бараку діється і якою «контрреволюцією» той Корчинський зі своїми помічниками займається.

10

ісля виходу Барабанова з барака старі явно занепокоїлися цією подією: обшук, реквізування книжок, зошитів, випитування про Корчинського — все це вказувало, що вчитель може мати серйозні клопоти. Порадилися і вирішили якнайшвидше повідомити про це Корчинського. Але хто знає, де вони сьогодні працюють?

— Ми знаємо, під горою, за Поймою, — об’явили Сташек Долина та Едек Земняк.

— Ну то летіть туди, хлопці. Тільки негайно, негайно! — вирішила бабуня Шайніна.

Корчинський уважно вислухав хлопців, обшук у бараку міг бути формальний, хоча якщо Барабанов забрав з собою всі книжки, зошити й папери, випитував дітей про науку — могло це мати зв’язок саме з їхнім навчанням. Ну і та пісенька «Десяте лютого»...

Відкликав убік Целіну і Владека:

— Може, це передчасний сполох, але якщо у вас випитуватимуть, то домовляємося так: ви двоє часом допомагали дітям при готуванні завдань. Навчанням дітей займався я. І тільки я! Хай мене в разі чого про все питають.

Прийшли за ними під час обідньої перерви, коли вся бригада грілася біля вогнищ. Нічого не пояснювали, ні про що по дорозі не запитували. Зачинили їх у «каталажці», в окремих комірках.

Після смерті матері Циня Біалеріва немов стала серйознішою, дорослішою. Зрозуміла, що безповоротно закінчилися часи, коли могла собі дозволити на блукання мріями у хмарах, на капризи розпещеної одиначки і займатися тільки собою. Заліщики повні дачників, кафе, романтичних прогулянок над Дністром, сільська чарівність Червоного Яру, потайні рандеву з Янеком Калиновським, заскоки до Товстого на суничне морозиво, яке так дуже любила... Заслання, транспорт, Сибір, сльози, воші, клопи, голод, морози і безперервна важка праця. Несподівана смерть мами, розпука батька, якого ніколи у такій чоловічій любові не підозрювала. Сирітська самотність безпомічного своєю короткозорістю, тихого й хворобливого братика. Маму замінити не могла, але прала, штопала, варила. Для себе не мала часу, занедбала вроду і поза сім’єю — втрачала поволі зацікавлення цілим світом.

І хто знає, що з нею сталося б, якби не Владек Лютковський. Віддавна, ще в Червонім Яру зрозуміла, що йому подобається. Приємно тішило це її дівочу пиху, але це й все. Її думки і мрії незмінно кружляли біля Янека Калиновського. Навіть тоді, коли вже позбулася сумніву, що Янек кохає Оксану. В транспорті, якщо тільки траплялася нагода, Владек не відступав від Целіни ані на крок. Не нав’язувався, був скромний і гордий, але усією своєю поведінкою давав зрозуміти Целіні, яка вона йому близька й дорога. Пристойний блондин зі світлим обличчям, волошковими очима, спокійний, розсудливий, вчився у львівському політехнічному інституті. Колись прислав їй звідти листівку з краєвидом.

У транспорті, в одному з Владеком вагоні, в Калючому в тому самому бараку, у тій самій лісній бригаді — Владек завжди був біля неї. Уважний, охочий до поради й допомоги. Це було кілька днів після смерті матері, вже після похорону. Повертали з роботи на вирубці. Отупіла від болю, наскрізь промерзла, втомлена й голодна, волоклася останніми силами, байдужа до всього. Сипав густий сніг, плутав протоптані стежки, водив по заметах. У якийсь момент Целіні стало тепло, якось так блаженно, солодко в горлі. Пам’ятає тільки те, що притулилася до грубої сосни, яка заслоняла її перед сніговицею. Коли вона опритомніла, Владек до болю натирав їй змерзлі скроні, хукав на руки, рятував від замерзання.

Це вона намовила його, щоб допомогти Корчинському в навчанні дітей.

— Не зумію, Целінко, — пробував відмовитись.

— Зумієш, зумієш! — і цмокнула його в щоку. Владек зарум’янився, як панночка. Целіна вчила польської, бо в заліщицькій гімназії справді добре з цим справлялася. Владек вчив арифметики і географії. Вчили в неділю. Разом перевіряли, що діти вміють, разом вчили їх пісеньок.

Барабанов з допитами дочекався ночі. А почав їх з Біалерової. Від молоденької недосвідченої дівчини сподівався найлегшої добичі. Свідомо держав її у вкритій інеєм темній комірчині, голодну й промерзлу. Цибулько допомагав у перекладі. Барабанов почав з того, що не дозволив дівчині присісти, казав їй стояти в середині кімнати. Грізно насуплений, згорблений карлик кружляв навколо, кидав питання за питанням.

Прізвище? Ім’я? Імена батьків? Національність?

— Єврейка.

Стримався, зіронізував:

— Єврейка? Справді? А я думав, по тому що ти робила, що ти польська патріотка...Єврейка, говориш?

— Єврейка. Польська жидівка.

— Не жидівка, тільки єврейка! То тільки у вас, у тій колишній панській Польщі, можна було прозивати вас жидами. У нас шанують всі народи. Єврейка, жидівка. Ти краще мені скажи, за що тебе арештували?

— Не розумію... За що мене арештували? Прошу пана, то саме я хотіла довідатися, за що мене тут тримаєте?

— Невинне дитя! Дивіться на неї! Ти мені краще розкажи, і то детально, до якої польської контрреволюційної організації ти була причетною і як ви діяли проти Радянського Союзу. Ну, говори!

— Але ж товаришу начальнику...

— Арештована, я для тебе не товариш. Ані пан. Говориться до мене: громадянине.

— Перепрошую. Але, громадянине начальнику, я ні, я справді нічого не знаю. Ніколи не була причетною.

— Не знаєш, ніколи не була причетною, ніколи?

— Ніколи.

— А проти радянської влади не діяла?

— Я... проти радянської влади? А що я таке робила?

— Ти добре знаєш, що робила. Признаєшся щиро, розкажеш усе, поставимося до тебе більш лагідно. Не признаєшся, жалій сама себе. Ясно?

— Громадянине начальнику, я справді ні про що не знаю. Не розумію, чого ви, пане, від мене хочете. Пустіть мене до барака. Батько журиться, брат. Мама недавно у нас померла.

— Ось, яка хитра єврейка, жаль хоче в мене до себе викликати. Добре, як хочеш зі мною поторгуватися, то дуже прошу: ти признаєшся про контрреволюційну польську організацію, розкажеш про власну діяльність, далі всі прізвища, а я подумаю, що з тобою дальше зробити. Може, навіть звільнимо тебе? Ну, торгуємося?

— Я маю признатися про щось, чого не було і про що не маю найменшого поняття? Я справді ні до чого не належала і жодної діяльності проти радянської влади не вела.

— Не вела?

— Ні, не вела, громадянине начальнику.

— А хто в бараку польських дітей вчив, хто їм у голову антирадянську агітацію вбивав?

— Адже я не є вчителькою. Я сама учениця. То значить, я вчилася в Польщі.

— Не вчила? А може, Корчинського не знаєш? І Лютковського, може, не знаєш?

— Не вчила, звичайно, знаю пана Корчинського і Владека, то значить Лютковського. Адже ви, пане, добре знаєте, що живемо в однім бараку, в одній бригаді працюємо.

— А співати дітей не вчила?

— Співати?

— Цибульку, як то там у них буде по-польськи?

Перекладач вигріб зі скирти паперів зошит.

Десяте лютого будем пам’ятати, Прийшли Совіти, коли ми ще спали, І наші діти...

— Досить! — перебив його Барабанов. — Ну що, може, й цього не знаєш? Не чула?

— Чула. Знаю. Ціле Калюче знає цю пісеньку.

— Ціле Калюче, говориш? А ти, ти звідки її знаєш?

— Чула десь, усі її знають, то і я.

— Конкретно, де, від кого?

— Люди в бараках співали.

— Хто, конкретно? Хто співав?

— Не знаю, я чула, як люди співають.

— А хто її написав?

— Не знаю, справді не знаю.

— Не знаю, не знаю! А хто її дітям у бараку продиктував?

— Не знаю.

— Хто їх співати антирадянської пісеньки вчив?

— Я їх не вчила. Не знаю.

— А може, сама її не співала? Ну, говори!

— Не знаю, не пам’ятаю. Може, співала, всі співали... Я справді...

Владек Лютковський виправдовувався подібним способом. Дітей не вчив. Він не є вчителем. Якщо якась до нього прийшла і просила допомогти, то їй допомагав, як дитині. Головне з арифметики, часом географії, бо на цьому трохи розуміється.

Барабанов відкрив підручник з географії і знайшов там карту Польщі.

— А це ти бачив?

— Може, бачив, не пам’ятаю.

— А що це таке?

— Карта. Карта Польщі.

— І цього їх навчав, цієї карти?

— Говорив уже, громадянине начальнику, що я нікого не вчив.

— Не вчив! А що це таке?

— Карта Польщі.

— А коли б тебе дитина про цю карту запитала, то щоб ти її сказав? Що це що таке?

— Адже це видно: карта Польщі!

— А ти знаєш, що нема вже вашої панської Польщі? То чого ти тих дітей вчив? Антирадянську пропаганду проводив, сволоч!

На всі наступні запитання Барабанова Лютковський відповідав автоматично: ні, ні, ні.

Корчинського Барабанов держав у карцері. Крок туди, крок назад. Тісна, темна комірчина, без вікна й нар. Міг стояти притулений до стіни, у найліпшому випадку сісти на промерзлу підлогу. Лише крізь вузьку щілину під дверима, з коридора, де гріла грубка і наглядав вартовий, сочився слабкий струмочок тепла. Звідти також доходили придушувані відголоси, до яких прислуховувався. Легко зорієнтувався, що першу на допит вивели Целіну. Страшно довго це тривало. Корчинського трясло від пронизливого холоду. Відзивалася ревматичним болем кульгава нога. Але найбільше мучився докорами сумління, що через нього страждають ті двоє молодих. Втішав себе тим, що нічого їм не можуть доказати. Бо про що тут йдеться? Напевно про навчання дітей без згоди комендатури. Візьме це на себе. Оборонить молодих, щоб тільки не зламалися, не далися обманути, спровокувати. Щоб тільки пам’ятали про те, що він їм радив. Повернула Целіна? Мабуть, так. Щось говорять? «Вихаді!» То Лютковського виводять? Напевно...

Спочатку Барабанов чемно поставився до Корчинського. Примерзлого посадив на табуретку, почастував кухлем гарячого чаю.

— Тайга, пане Корчинський. Мороз, зима. Маємо такі умови, які маємо. Але приступаємо до справи. Маю надію, що ви знаєте, за що вас арештували?

— Поняття не маю, громадянине комісаре. Я повністю захоплений зненацька. Не відчуваю жодної вини.

— Пане Корчинський, мені здається, що ми люди серйозні, отже розмовляймо серйозно. Ви, пане, організували в Калючому навчання дітей чи ні?

— «Організував», може, це надто сильно сказано. Але, звичайно, я вчив дітей. У своєму бараку. Адже пан начальник знає, що я за професією вчитель?

— Знаю, пане Корчинський. А втім не тільки це. То значить, признаєтесь, що вчили? Розумно, це вже щось є. А чи ви знаєте, що така самоволя є недопустимою і ви порушили цим наш радянський закон?

— В мене не було такого наміру. Просто жаль мені стало дітей: не ходять у школу, марнуються, бусурманять. Отже, як старий педагог я вирішив зайнятися ними.

— Макаренко з вас, пане! — зіронізував Барабанов.

— Не зрозумів?

— Такий славний радянський педагог.. І чого ж ви їх навчали?

— Усього потроху, щоб читати й писати вміли, щоб не забули.

— По-польськи?

— По-польськи.

— А чому, наприклад, ви не вчили по-російськи? Ви не подумали, що ці діти житимуть тут і російська їм більше придасться?

— А знаєте, я не подумав. Зрештою, як ви чуєте, я російську ледве, ледве.

— Вчили їх читати, писати? А співати також їх вчили?

— Співати? Не думаю, щоби в цих умовах то був необхідний предмет.

— Я також так думаю. А хто вам у цьому навчанні допомагав?

— Ніхто. Я сам вчив. Не знаю тут інших вчителів.

— Не знаєте? Ніхто вам не допомагав? А той Лютковський, а та Біалер? Пане Корчинський, не робіть з мене дурня. Або говоріть правду, або інакше з вами порозмовляємо.

Барабанов зірвався з крісла, настовбурчився, як півень.

— Кажу правду. Сам вчив. Ті молоді? Які там із них вчителі?

— Але співу ви казали їм вчити?

— Нічого нікому не казав. Сам вчив дітей.

— То значить, що слова тієї пісеньки ви також самі дітям продиктували?

Барабанов підсунув Корчинському перед очі зошит з пісенькою «Десяте лютого», записану старанним дитячим почерком.

— Не диктував. Діти всяке собі записують.

— А, може, ви мені ще скажете, що не знаєте цього змісту?

— Щось чув, люди в бараках це співають.

— Тільки за цю антирадянську пісеньку маєте десять років з голови! Боюсь, пане Корчинський, що ви мене зовсім не зрозуміли. Або вдаєте і не хочете розуміти. Отже, зіграємо з відкритими картами: або признаєтесь, пане Корчинський, про всі свої антирадянські злочини і тоді заслужите собі на більш лагідне ставлення, або... Ну вибирайте. Чекаю.

— Не маю про що признаватися, крім того, що вчив тих бідних дітей.

— А про те, що ви організували в Калючому контрреволюційну польську організацію, що займалися антирадянською пропагандою? Що, про це ви забули? Ми все знаємо, пане Корчинський, все!

— Не можу признатися про те, чого не робив. Дітей вчив, звичайно. Але якась організація, контрреволюція?

— Досить цього, пане Корчинський. Бачу, що вам потрібно ще трохи часу на розмірковування. Відведіть арештованого...

Лише на третю добу, на сірому світанку конвой з арештованими вирушив з Калючого до слідчої в’язниці НКВС у Канську. До того часу кожної ночі Барабанов мучив їх допитами.

Держалися свого, не признавалися ні про що. Лише Корчинський не заперечував, що вчив польських дітей.

Розлючений Барабанов держав їх в голоді та холоді. Лише втручання більш врівноваженого Савіна спричинилося, що на другий день нагодували арештованих мискою гарячого супу. Не дозволили сім’ям бачитися. Перевозили їх до Канська лише в тім, що мали на собі під час арешту на вирубці.

Командиром конвою був професійний, старший за віком унтер-офіцер, який особисто пильнував запломбований мішок з поштою і актами, зібраними Барановим. Конвойні були зі своїм шефом у досить фамільярних стосунках, зверталися до нього Кузьмич. Приїхали спеціально за арештованими, не входили до гарнізону в Калючому. Арештованих розмістили на перших санях. Не сковали їх, не забороняли розмовляти. Перед вирушенням у дорогу Кузьмич вправно виголосив застереження, яке добре пам’ятали ще з подорожі залізницею.

— Арештовані, попереджаю: в разі спроби втечі конвой стріляє без додаткового попередження! Ясно?

Добре утримані коні зірвалися до бігу. Кузьмич стрибнув на задні сани. Барабанова при від’їзді не було, зробив своє і, мабуть, приймав тепер заслужений, передранковий сон. Калюче кожної хвилини може пробудиться, і люди почнуть виходити до роботи. Їдальня вже диміла, варили суп на сніданок. Дивилися в бік першого барака, де залишили своїх близьких. О дволичність долі! Як дуже прагнули бути там, у тому забитому смердючому бараку, який здавався їм у цю хвилину майже сімейним домом.

Втомлені слідством, невиспані, голодні і промерзлі, почувалися зле. Корчинського болісно мучив ревматизм. Владек глухо покашлював. Найгірше почувала себе Целіна, явно атакована якоюсь хворобою. Не могла видобути голосу з розболілого горла, голова лопала від болю, гарячкувала. Одягнена скупо у пептоновий плащ, тряслася від холоду. Корчинський з Владеком узяли її між себе, щоб хоч трішки могла зігрітися. Владек боявся, щоб не замерзла уві сні, і ані на хвилину не спускав з неї очей. Чим міг, окутував, заслоняв від вітру, масирував холодні, мов лід, руки. Серце лопало йому від ніжної любові, від безпомічної люті, що нічого більше не може для неї зробити. Щохвилини запитував:

— Добре? Краще?

Не могла говорити. Але за кожним разом підіймала важкі повіки і пробувала йому відповісти заспокійливим усміхом.

На нічліг затрималися в Покровці, у тому самому селі, де місяць тому люди з Червоного Яру в дорозі до Калючого похоронили малого Адася Дереня. Уже в темряві конвой в’їхав на подвір’я і затримався перед ґанком солідного, раніше напевно багатого дому. Кузьмич вбіг усередину, конвойні наказали арештованим злазити з саней.

— Вистачить на сьогодні!

Увійшли до обширної кімнати, з великою побіленою російською грубкою. Було тепло, пахло капусняком. Можна було здогадатися, що це постійне місце, де затримувалися на стоянку енкаведистські конвої. У домі хазяйнували старі люди. Дідусь з довгою сивою бородою накинув кожуха і вийшов на подвір’я ввести коней до стайні. Бабуся, маленька й мила на вигляд жінка, відчинили двері до другої, меншої кімнати. Кузьмич скерував туди арештантів.

— Тут будете ночувати. Двері мають бути весь час відкриті.

Кімната була порожня, тільки на середині стояв стіл, а біля нього довга лава. Розглядалися, де умістити хвору Целіну. Корчинський скинув з себе плащ, Владек ватну куртку. Дівчина була напівпритомна: гарячка під вечір явно посилилася. Кузьмич нахилився над хворою.

— Жар! — констатував. — Нічего, відпочине протягом тієї ночі, то їй пройде. Простудилася, мабуть.

Хазяйка, що стояла в дверях, витерла руки подолом. Підійшла й доторкнулася до лоба дівчини. Гнівно кинула Кузьмичу:

— В неї гарячка! Давай її на грубку, не буде тут лежати. Йди, донечко, йди, вигрієшся на грубці, нап’єшся теплого. От, прокляті, до чого дитинку довели.

— Ну, ну, ти, Параско, слідкуй за словами! Хвора, то хвора, як на грубку, то на грубку, але зі словами будь більш обережною. Це поляки, а не свої.

— Але, мабуть, людською мовою розмовляють?

— Тому краще зважай на слова. Меле язиком...

— Добре, добре! Допоможіть мені краще цю неборачку на грубку посадити. Боже ж мій, адже це зовсім ще дитина.

Кузьмич вийняв з мішка замерзлу на камінь буханку хліба, поклав біля грубки, щоб трохи відтаяла. Дав бабусі дві консерви.

— Одну кинь у капусняк, а другу тобі: тільки сама не з’їж, про свого старого подумай.

— Дивіться на нього, на жарти йому зібралося! Ти, краще, Кузьмич, цих своїх поляків нагодуй. Саме твоя консерва мені потрібна!

— Тебе, мабуть, Параско, овід якийсь сьогодні вкусив, скаженієш як чорт. А полякам давай їсти нормально, так як усім.

— Саме те, що як усім.

Того вечора в хаті у добродушної Параски Корчинський і Лютковський вперше від дуже давна наїлися досита.

А Параска майже не змружила очей, дбайливо займаючись хворою. Влізла на піч, натирала дівчину якоюсь пахнучою зіллям маззю, поїла гарячим чаєм з медом і малиновим соком. На світанку Целіна заснула, хоч часто кидалася і маячила в гарячці.

Вранці вирушили в дорогу дещо пізніше. Бабуня скандалила, щоб Кузьмич хвору дівчину залишив під її опікою.

— Заспокійся, Параско. Не можу. Сама добре знаєш, правила не дозволяють. Адже це арештована!

— Хвора, вона є хвора, а не арештована! Побачиш, Кузьмич, будеш мати бідняжку на совісті!

— Закрийся, бабо, маю вже цього досить! Знов цей язик розпустила. Бачиш, що краще виглядає. Ввечері будемо в Канську, а там вже нею займуться.

— Я вже там знаю, як ви нею займетеся. Ось тобі, Кузьмичу, шуба мого старого, нехай неборачку вкриє. Відвезеш при нагоді.

Целіна, бліда як облатка, почувала себе трохи краще, гарячка упала. Говорити не могла. Бабуня Параска ще на санях отулила її шубою. Дівчина підняла голову й поцілувала бабуню в руку.

Пізно ввечері конвой з Калючого в’їхав на скупо освітлені вулички Канська.

Корчинський не сумнівався, що у в’язниці їх розділять. А вже напевно заберуть від них Целіну. Нахилився над нею, погладив по щоці. Була гаряча: гарячка знов повертала. Але дівчина була притомна і держалася хоробро.

— Пробач мені, Целінко, бо це все через мене. Пробач мені, дитинко. Будь мені здоровою. Життя перед тобою. — І швидко відвернувся, бо не міг стримати сліз.

Целіна держала Владека за руку. Відчув, що притягає його до себе, немов хотіла щось сказати. Коли над нею нахилився, почув це, чого так дуже жадав:

— Кохаю тебе, Владзю, дуже...

Лише на провесні, вирвану чудом з важкого запалення легенів, Целіну Біалер виписали з тюремної лікарні й поселили у кільканадцятиособовій камері, серед криміналісток.

Кароля Корчинського і Владека Лютковського вже давно у панській в’язниці не було. Ікали їх етапами до гулагу.

Усіх, вже без додаткового допиту і судового розгляду, на підставі матеріалів, зібраних Барабановим, НКВС засудив згідно зі статтею 58. Рішення підтверджувало, що вони, діючи у змові, займалися контрреволюційною діяльністю проти СРСР, а також антирадянською пропагандою. Засуджені одержали такі покарання, яких не можна було відмінити:

Кароль Корчинський — 20 років суворого табору;

Владислав Лютковський — 10 років суворого табору;

Целіна Біалер — 10 років табору звичайного.

11

ровесна! День стає щораз довшим, сонце піднімається вище, міцніше гріє і поволі починає топити сніги. У самий південь, навіть у безвітряній тиші, крони дерев стріпують зимові великі снігові шапки, з гуркотом скидають їх на землю. З баракових дахів звисають льодові бурульки, капає вода. Сніг на Поймі насякає вологою, ріка лисіє щораз більшими площами льоду, протерта зимою дорога змінюється на темну колію, прикриту рештками сіна і кінського гною. У нагрітих сонцем прибережних колах дзюрчать тоненькі, щораз жвавіші струмочки. Полегшали безжалісні морози. Лише вночі дають ще про себе знати. Ватаги вовків відступили у глибину тайги, рідше показуються людям. Заледеніла шкаралупа снігу полегшує їм полювання на оленів, стають ситими й лінивими. Зайці-біляки починають міняти шерсть — сіріють. Дятли з більшою запопадливістю обстукують хворі дерева. Відлетіли на південь кольорові снігурі. З’явилися перші шпаки, вірні провісники весни. Із зимових дупел вистрибнули бурундуки, смугасті, подібні до білок звірятка. На прибережних вербах несміливо пускають бруньки ніжні верболози. Білокорі, стрункі берези, поранені зарубками сокир, бризкають солодкуватим соком. Провесна.

Калюче разом зі сходом сонця пустіє. Бригади, як щодня, вийшли на зруб. У бараках залишилися старі, діти та тяжко хворі. Цих останніх тривожно прибуває з кожним днем. Раптова зміна клімату, зимові промерзання і відмороження, праця понад сили, недоїдання валять з ніг найсильніших. Комендант Савін і навіть завжди недовірливий Барабанов від якогось часу перестали лякати фельдшера Тартаковського каторгою за саботаж і підозрювати його, що з жалю над поляками дає їм забагато звільнень від роботи в тайзі. Самі мали очі, бачили. В «доходягах» з табірного досвіду також розбиралися. «Доходяги» спочатку обростали водянистою пухлиною, щоб через деякий час раптово схуднути, запаршивіти смердючими струпами, які гноїтися, і втрачали фізичну силу до такої міри, що не могли піднятися з постелі, пройти пару кроків, ворохнути рукою. «Доходяга», добігаючий своїх днів, справжній кістяк, втрачав охоту до життя і решту волі, не реагував на оточення, байдужий до всього за винятком голоду. А коли скорбут, «цинга», як тут говорили, спочатку закривавила йому ясна, а потім їх згноїла повністю і виплюнув усі зуби, так що нічого не міг прожувати, — жодної можливості вже не було його врятувати. Вмирав....

Комендант Калючого краще від інших відчував ще одну небезпеку, яка наближалася до «спецпосьолка». Знав, що разом з весною, коли почнуть раптово танути сніги і зрушить лід на Поймі, Калюче на пару місяців буде відрізане від усього світу. Тим часом продовольчі запаси танули, а нові поставки приходили скупо й нерегулярно. На підганяючі телеграми головне управління НКВС з Тайшета відповіло неохоче, щоб врешті закликати коменданта до порядку: має стежити в Калючому за дисципліною праці, виконанням норми «лєсзаготовки», наглядати, щоб серед поляків не з’являлися більше прояви контрреволюційної діяльності та антирадянської пропаганди, як це сталося зі справою Корчинського та його помічників.

Калюче не перестало цікавитись долею арештованих. Найрізноманітніші відомості й домисли кружляли навколо засланців. Люди, особливо з Червоного Яру, хотіли знати, що з ними сталося.

Комендант Савін з Барабановим на зустрічах з бригадами, під час перебування в бараках представляли людям свою версію подій, інформували, як то справно викрили серед засланців ворогів радянської держави робітників і селян. Вони також об’явили вироки, які визначено Корчинському, Лютковському і Біалеровій.

— Візьміть це до уваги, громадяни: для ворогів радянська влада є безжалісною! Не слухайте їх, треба з ними боротися, як зі скаженими собаками. Від радянської влади жоден ворог не сховається.

— Матір Божа! Двадцять років у в’язниці, ви собі уявляєте?

— Хотять нас залякати, сукини сини!

— І за що, за що! За те, що наших дітей читати й писати вчили?

— Табором праці цю каторгу називають. Такій дитині десять років! Адже я знав цю Біалерову.

Сім’ям не дали адрес, куди б могли до осуджених написати.

— Прийде час, самі до вас напишуть.

На питання, хто ту трійку зрадив, хто на них доніс до комендатури, люди всяке собі відповідали, губилися в плітках і здогадках. Мешканці першого барака від початку підозрювали Ірину Пуцову. Ще з транспорту запам’ятали її як непосиду, коли явно волочилася з пристійним комендантом.

В Калючому Ірина своєї репутації легкої жінки не виправила. Лише через пару перших днів ходила разом зі всіма на роботу в тайзі, щоб ні звідси, ні звідти опинитися в їдальні як помічниця кухаря. Було відомо, що такої роботи без протекції комендатури не дістанеш, не кажучи про те, що Ірина навіть картоплю почистити не вміла. Бабам, які приставали до неї з питаннями, як туди потрапила, Ірина знизувала плечима:

— Пощастило мені трохи і все.

Не минуло багато часу, як майже ціле Калюче знало, що Ірина Пуц є коханкою заступника коменданта Барабанова. У Калючому нічого не вдавалось приховати. Обидві сторони уважно обсервували одна одну, хотіли все про себе знати. Кожен рух енкаведистів був засланцями помічений і коментований. Не вдалось також приховати інтимних зв’язків Ірини Пуц з Барабановим. Вислідили їх любовні побачення прибиральниці з комендатури, а одна буцімто бачила навіть Ірину в ліжку з п’яним Барабановим. А до першого барака цю звістку приніс Біалер, якому комендатура час від часу давала роботу на своїм об’єкті. Це було задовго до арештів. Якось так зговорилися з Даниловичем, отже розповів йому про того Барабанова та Ірину, як це випадково вдалося йому їх разом підглянути.

— Може, в неї було якесь діло? Адже ж різно буває, — легковажив розпускання пліток Данилович.

— А хіба ж я тобі кажу, що не було? Тільки ти мені, Даниловичу, скажи, яке то може бути діло, коли баба вранці крадеться, як злодій, до квартири мужчини, коли потім є там довго, довго, коли крадькома звідти вислизає, червона, як буряк, розпатлана і волосся, як курка після півня, поправляє, а за хвилину він за нею виходить, на розпірку споглядає, чи застебнути не забув, і очі в нього такі маслянисті? Бо оскільки я розуміюсь стосовно цієї справи, то вже знаю, яке діло було у нашої пані Ірини з тим рудим Барабановим. Ну скажи мені, Юреку, така гарна жінка і така потвора? Ну скажи! А зрештою, говорю тобі про це, бо зговорилися, але чи мене то стосується?

Арештами Ірина була захоплена нарівні зі всіма. Ще сиділи в Калючому, коли Барабанов викликав її на побачення. Поспішав, налив у склянку горілки, випив і потягнув її на ведмежу шкуру. Вирвалась, відштовхнула.

— Почекай, тобі тільки це в голові! Ти мені насамперед скажи, за що тих людей з мого барака ти арештував?

— До служби моєї не втручайся. А що, тебе вони обходять? Сім’я, може?

— Сім’я не сім’я, знаю їх, в однім бараку живемо. Корчинський моїх дітей вчив.

— Ну так. Вчив, але чого? Я тобі раджу, ти краще, Ірино, тією справою не інтересуйся. Ну йди, роздягайся...

— Відчепись, чекай. А що вони таке зробили? То порядні люди. Не бандити, не злодії, нікого не вбили, не обікрали.

— Не злодії, не бандити! Що ти там знаєш. Бувають гірші діла, контрреволюція! — Барабанов присів на краю лежанки, перехилив склянку з рештою горілки, хухнув і калічачи польську, пискливо мугикнув: «Дзесати лутий бендзем пам’яталі»... Знаєш це?

Ірина поволі починає все розуміти.

— Знаю! Ну й що з того? У Калючому всі цю пісеньку знають.

— То, може, ще мені скажеш, хто її написав. Хто ті антирадянські слова склав? Бо вони не призналися, контри прокляті.

Ірина перестала володіти собою.

— Ох ти, вредна свиня! Не досить, що матрац з мене зробив, то ще до шпигунства мене намовляєш? Ой так і чекай, ти сукин сину! Руда, горбата мавпо!

Грюкнула дверима, і тільки її Барабанов бачив. Бігла крізь засніжену темряву, заплакана, принижена, не знаючи, що з собою зробити, чи не накласти на себе рук. І хто знає, чи не зробила б цього, якби не діти. Кілька днів згодом її викинули з роботи в їдальні, і вона повернула до лісової бригади. Людський погляд є безжалісним і мстивим. У бригаді, в бараку, в цілому Калючому не знімали з Ірини тавра ледащиці та донощиці. Лише її малі діти, опікування Даниловича, Долини й кількох інших врятували її від фізичної розправи.

Барабанов не припиняв пошуки автора «10 лютого». З цією метою хапався за різні способи з репертуару НКВС — від підкупу і шантажу, до погроз і провокацій. Без результату! Ніхто в Калючому не знав, хто був автором засланської балади. Одні розповідали, що співали її вже у залізничному транспорті. Інші, що в Калючому складали її всі потроху, як це з баладами буває...

Раптом рекомендація НКВС наказала коменданту терміново вибрати із засланців усіх євреїв і ще перед розливами відіслати їх до Тайшета. Пояснювали коротко, що для євреїв передбачено постійне поселення «в іншому районі СРСР».

— Може, у Біробіджан їх пошлють? — спробував голосно догадуватися Савін. Барабанов, який в принципі не ставився толерантно до євреїв, явно скривився на таку думку.

— Адже це сама «контра», ті польські євреї? Якщо наші там, у Західній Україні, віднеслися до них, як до спєцпєрєсєлєнців, то, видно, мали на це причини. Одні буржуї, хоч би такий Розенбаум або той Каплон, адвокат. Або такий антирадянський елемент, як Біалер. Ніби євреї, а буржуазною Польщею просякнуті наскрізь... Я би їх усіх не в Біробіджан, тільки як ворожий елемент усіх на Колиму!

— Якби від тебе, Барабан, залежало, то Колима мусила б бути більшою від цілого Радянського Союзу. Ну добре, куди ті євреї поїдуть, то поїдуть — не нам з тобою вирішувати. Ми мусимо виконати доручення і відіслати їх до Тайшета. Чорт його забирай, що ж відразу не могли їх відділити. Багато в нас тих євреїв?

— Кілька знайдеться...

Як порахував Біалер, Пасха випала у цьому році в середині квітня. Пасха, найбільше зі всіх єврейських свят, свято маци. І довелось йому, старому батькові, святкувати без доброї дружини Рахелі, без любимої дочки Цині, з якою навіть попрощатися йому не дали. Ціле щастя, що має біля себе сина, має малого Гершеля, який тихесеньким голосом, несміливо запитав батька чотири рази: «Тату, чим ця ніч відрізняється від усіх інших ночей?» А він синові, як традиція предків каже, розповість про єгипетську неволю. Розповість йому про те, що Пасха, то свято надії в їхній єврейській мандрівці по світі. А як надія, то й звідси, з того страшного голодного Сибіру. Найвищий їх також колись виведе. «Шем Ісраель, Адонай Ельохем Адонай»...

Посидять собі тихенько на нарах, згадають маму Рахелю і Циню, і Червоний Яр, і синагогу в Товстому. Позгадують, як їм тоді разом було добре, як смакували святкові страви, як спільним співом учиняли подяки Всевишньому.

Вранці покликали Біалера в комендатуру. Там були інші євреї. Савін об’явив, що повинні всі зібратися, бо завтра вранці будуть переселені до іншої місцевості.

Відізвався Каплон, адвокат:

— Чи можна запитати, громадянине коменданте?

— Запитуйте.

— А чи можна знати, чому? Чи можна знати, куди?

— Чому? Хотять, мабуть, щоб євреї були разом. Завжди то краще між своїми. У нас в Радянському Союзі є навіть автономна єврейська республіка: Біробіджан називається. Не знаю, може, вас туди відправлять?

Євреї вже ні про що більше не запитували, розходилися по бараках. Біалер осмілився зачепити коменданта.

— Ну, що хочете, Біалере?

— Чи я міг би нікуди звідси не їхати, пане коменданте?

— А то ніби чому? Що, так тобі тут добре?

— Пане коменданте, зрозумійте, тут є могила моєї дружини. А що з моєю дочкою? Ви мене розумієте? Як я звідси виїду, то де вона мене знайде? А як я її знайду? Вже краще, щоб я звідси нікуди не їхав, пане коменданте. А чи я вам не пригодився б тут? Адже ви, пане коменданте, знаєте, що я зможу все направити.

— Ремісник з тебе, Біалере, добрий, це факт. І навіть ти б мені тут пригодився. Але наказ є наказ: усі євреї мають бути відтранспортовані. Всі, розумієш? Наказ є наказ.

— Але дружина, пане коменданте, але моя дитина?

— Дружину, Біалере, не воскресиш... А дочка, як захоче, то тебе знайде. У нас в Радянському Союзі навіть булавка не загине, не кажучи вже про людину.

Пакувати! Що тут було пакувати? Біалер узяв сина за руку і пішли попрощатися з могилою Рахелі. Від часу її похорон кладовище розрослося. Стали над могилою.

— «Слухай, Ізраїлю, Пан є нашим Богом, Пан є один»... Дивись і запам’ятай це все, сину.

— Запам’ятаю, батьку, запам’ятаю.

Ввечері люди з Червоного Яру розсілися навколо грубки. Мужчини палили мох, змішаний з махоркою. Поговорювали, замовкали в думках, знов поговорювали. Відправляли у невідоме Біалера. Згадували Червоний Яр. «А пам’ятаєш, а пам’ятаєш, а пам’ятаєш...»Жінки тим часом позбирали їм до клуночка щось до їжі на дорогу. Небагато того було, але від серця.

Біалер відчував, що повинен своїм сусідам на це прощання щось сказати. Бог один знає, чи ще колись зустрінуться? Отже встав і сказав:

— На прощання побожний єврей повинен добрим сусідам сказати таке: «Пане Боже, будь воля твоя, щоб провести нас усіх з цієї страшної темряви до світла».

— Амінь! — голосно відповіла йому на це бабуся Шайніна.

— ...І ще те, що ніколи мені і цілій моїй сім’ї не було так по-людськи як у нашому Червоному Яру. І щоб ми з волі Всевишнього ще там колись зустрілися.

— Дай, Боже, дай, Боже!

Життя не знає порожнечі, у будь-яких умовах пригадує про свої права: люди народжуються, вмирають.

Маруся Наліп’янка і Болєк Драбік вирішили одружитися, стати чоловіком і дружиною. То нічого, що Калюче, тайга і завошивлені бараки. Життя є життя, і нема на що чекати. Особливо, що Маруся є явно при надії. Обоє походять з Червоного Яру. Селянські діти. Драбік — стопроцентний селянин. Наліпа бідніший, але також не дрібний бобик. Якби їм довелося одружувати дітей за нормальних часів, напевно свати б сварилися про кожен загін на придане. Бо й згідно зі звичаєм, і згідно з потребою. А весілля, як це завжди серед подоляків у Червоному Яру, влаштували б пишне, на всю околицю. Кільканадцятьма запрягами зі співом, стріляниною з батогів мчались би на шлюб до костьола у Товстому! Ксьондз Бохенек руки б молодим єпитрахиллю зв’язав, органіст заграв у хорі «Вені креатор»! А тут, у Калючому? Яке тут весілля організувати? Хто молодих як чоловіка й дружину запише? В гріху на котячу лапу житимуть? Ксьондза нема, то що їм робити. Маруся при надії.

— Живіть собі по Божому, а справжнє весілля влаштуємо, коли повернемося до Червоного Яру.

Досвідчений Данилович порадив, щоб однак одруження зареєстрували в комендатурі.

— Костьолів не мають, ксьондзів і попів не визнають, одруження тут тільки в управліннях реєструють.

Поговорили з бригадиром Сєдих. Той похитав головою і без зайвих слів пішов разом з ними до Савіна. Комендант на їх подив майже зрадів.

— От молодци! Правильно решилі. Треба одружуватись, родити дітей, нормально влаштовуватись. На життя нема чого ображатися.

І відразу на ходу, взявши свідком бригадира, записав їх у комендантські реєстри як чоловіка й дружину. А оскільки були першим подружжям, яке в Калючому зареєстрував, Савін за власною волею виписав їм квиток на дві пляшки горілки, дві буханки хліба, два кілограми крупи і два кілограми м’яса з лося.

— Це на весілля! І ще з цієї нагоди даю вам вільний день. Належить вам згідно з радянським законом. І як дитина народиться, також вільне належиться. Місце на нарах після євреїв займете. А весною, коли почнемо будувати нові бараки, з окремими приміщеннями, то пам’ятатиму про вас у першу чергу. Ділянку під городик вам виділю і поживете собі, як два голубки. Даю їм вільне на весілля, чув, Сєдих?

Яке там у бараку весілля. Але в суботній вечір сіли разом за столом. Болєк поставив горілку. Маруся суп лосиний зварила.

— Ну то за здоров’я молодих. За здоров’я!

— Хай вам щастить!

— Дасть Бог, продовження в Червоному Яру організуємо!

— По-нашому, по-подільськи!

— Здоров’я молодих!

— «Замість сміття купу дітей!»

— Гірко, гірко!

Засланці чекали весни, як спасіння. Нарешті! Нарешті хоч трохи оживуть після тих кошмарних сибірських морозів. Комендант Савін і його помічники, які не перший вже рік в Калючому весну вітали, чудово знали, чого можна від неї сподіватися. Знали, що у найкращому випадку, якщо весна прийде ясна й суха, майже протягом двох найближчих місяців жодна жива душа, за винятком птаха, до Калючого не добереться ані з нього не вибереться. А що тут допіру думати про підводи або доставку продуктів. Запаси, які зимою змогли зібрати, мусять людям у Калючому на той цілий час вистачити. З усім, щоб там в той час у Калючому не сталося, люди, обложені весняними розливами, мусять радити собі самі.

Комендант вирішив заощаджувати відтепер. Почав від зменшення щоденної порції хліба.

— В усіх забираємо по сто грам. Старі й діти нічого не роблять, то й сил не тратять. Не мусять обжиратися. Весна йде, сонечко світить, хай під стінами гріються, березовий сік попивають... На їдальні також заощаджувати можна. Додаткове відро вареної води в котлі ще нікому не зашкодило.

Бригадир Сєдих не змінював своїх поступків. До засланців ставився по-людськи, до роботи надмірно не гнав, де міг, радив і допомагав. А на подив деяких навіть кількох речень по-польськи навчився. Любив, наприклад, крикнути під кінець роботи своїм гучним голосом, аж луна по тайзі лунала:

— Кінець роботи!

Зимою навчив «своїх» поляків пити відвар, запарений з малинових стебел і брусниці, тепер напровесні перший затесав білокору березу, виточив солодкого соку до казанка і дав його людям попробувати.

— Нада цей сок пити... Смачний, дітям цукор нагадає і здоровий.

А коли танули сніги і на лісних галявинах почала пароститися ніжна зелень, Сєдих навчив їх збирати «черемшу», рослину зі смаком часнику, і вигрібати з-під моху залежалі соснові відпади кореневища «саранки».

— Смачне! Вітамін. Голоду не ошукає, але завжди...

Збирали ту зеленину, їли, зносили до бараків, щоб нагодувати своїх. «Черемша» мала листя подібні до конвалії і смакувала, як часник. «Саранка» була бульбою сибірської дикої лілії, ділилася на зубки, як головка часнику, але на відміну від «черемши» мала смак оліїстий і прісний.

Пойма все ще стояла під льодом. Однак усе вказувало, що кожної хвилини рушить. Весняне сонце пригрівало щораз міцніше, топило снігові замети на території табору. Навколо бараків стало мокро, болотисто і смердюче. А ще до того не було звідкіля черпати придатної до пиття води.

— Люди, — рознервувався якоїсь неділі Данилович, — як того гівна навколо бараків не приберемо, не збудуємо туалету і не навчимося до нього ходити, то тільки чекати, як нас якась зараза видушить!

Послухались його, не тільки тому, що після арешту Корчинського був старостою барака, але розумно говорив. У зимові морози кожен летів за барак, щоб тільки швидше. Протягом цілої неділі прибирали, довбали у мерзлоті яму, збивали з дощок туалет.

Це весняне прибирання сподобалося фельдшеру Тартаковському, пішов до коменданта, щоб полякам для дезинфекції трохи негашеного вапна виділив.

— Слухай, Тартаковський, те що поляки власні гівна хотять пересипати вапном, то тебе стосується, але те що звільнень від роботи виписуєш їм усе більше, то вже мене стосується. Розуміємо один одного?

— Чому маємо не розумітися, Іване Івановичу? Але я так собі ще думаю, що те присилування вапном вас також повинно стосуватися. Епідемії боюсь. На сьогоднішній день маю в кімнаті для хворих чотири такі випадки, не говорячи вже про тих, які по бараках лежать, що аж боюся думати, що це таке...

— А що то таке?

— На мій погляд, то подібне до звичайної дизентерії, але це може бути...

— Ну, не заїкайся, Тартаковський, тільки говори!

— Боюсь, що то може бути тиф!

— Тиф, кажеш? Тартаковський, ти мене тут не лякай якимись тифами. Ти тут маєш лікувати, а не лякати. Бери те холерне вапно, роби, що хочеш, лікуй людей, як вмієш, і щоб мені тут жодного тифу не було!

— Тільки, щоб я мав ще чим лікувати.

— Що маєш, тим і лікуй. Ти тут фельдшер, не я.

12

ташек Долина прокинувся серед ночі неспокійний, з почуттям зростаючої тривоги. Не пам’ятав, щоб йому щось страшне снилося. У важкій духоті в бараку чути було похрипування, сонне марення, покашлювання, десь там поплакувала дитина, хтось черпав воду з бочки і голосно сьорбав п’ючи, хтось скрипнув вихідними дверима. Батько спав поряд, дихав рівномірно й спокійно. З другого боку Сташека спав малий Тадек, а далі від самої стіни, мама. Сташек поволі відкрив очі. Мати не спала. Сиділа біля нар з високо піднятими колінами, стискала в долонях голову і ритмічно похитувалася. Мабуть, тихенько стогнала, а може, поплакувала. Уважно вслухався і почув, що мама не тільки поплакує, але й підспівує, то знов з чогось сміється. Налякався. Зрозумів, що з мамою діється щось незвичайне. Вирішив, присів і пошепки запитав:

— Мамо! Мамусенько, що з тобою?

Мати не реагувала, хиталася у цій же позі, зайнята собою. Чув поодинокі слова, сказані недоречно:

— Струг вилив! Вода, вода... Болять тебе, Тадзю, ніжки, болять... Яка ж ти, Гізеля. До Борку. Ні, не хочу! Нікуди не підемо. Стільки людей на відпусті!.. Виганяла Кася вовки, раз, два, три...

Сташек торкнувся маминого плеча.

— Мамочко, що з тобою?

Голос його дрижав і хотілося плакати. На цей раз немов отямилася, зреагувала. Перестала хитатися, опустила руки і поволі повернула голову в його бік. Дивилася широко розкритими очима.

— Мамусенько, це я, Сташек!

Пізнала його. Простягнула до нього тремтячу руку.

— Ааа! Так, так... синочку!.. Спи, Стасю, спи... Нічого, зі мною нічого. Так...— материнська долоня була гарячою, спітнілою. Раптом вишарпнула її, знову стиснула скроні і застогнала.

Сташек розбудив батька.

На світанку мама заспокоїлась, заснула. Дихала швидко, як риба, ловила повітря відкритими губами. Батько не лягав спати, до світанку було недалеко. Нервував, бо мусив йти на роботу. Сташек одяг штанці, втягнув через голову подертий светр, з якого вже виростав, і зсунувся з нар.

— У двір вискочу, — доповів батькові.

Двері були у другому кінці барака. Люди вставали до роботи. Біля бочки з водою і трьох грубок, які диміли, був великий натовп. Став на середині барака, бо помітив, як люди обвивали когось у простирадло.

— Зомбкова сьогодні вночі померла.

— Конколеві також не багато бракувало.

— Не плутайся під ногами! — крикнув на нього Зємняк.

Сташек вискочив перед барак. Сходило червоне сонце, срібний іній парив ступні холодом. Повертаючись, мусив почекати перед порогом, бо саме виносили Зомбкову. Батько був уже готовий до виходу.

— Що ти так довго там робив? Я мушу на роботу...

— Зомбкова померла, тату!

— Зомбкова? Що ти верзеш? Ще вчора...

— Зємняк з Яськом Шайною виносили її до моргу. Я бачив...

Батько нахилився над мамою. Торкнувся її лоба.

— Мама спить. Хай спить, це їй добре зробить. Гарячка спаде. Мабуть, простудилася. Пильнуй тут, Стасю, всього. Тадека одягни. А як мама проснеться, дай їй напитися. Тут, в горщичку, я заварив малинівку. А тут маєш кусок хліба. Мамі у воду покришиш. Хай обов’язково щось з’їсть. Ну й для вас по крихті... Ввечері супу з їдальні принесу, то всі наїмося. Спить мама, спить. То добре, добре... Пильнуй тут, Стасю, усього. А якби щось, то бабуня Шайніна або Земнячка тобі допоможе. Або пані Корчинська...

Люди вийшли на роботу. По бараку ліниво снували старухи, галасували дітлахи. На нарах лежали хворі. Щораз більше людей хворіло. І щораз більше вмирало. Сташек пригадав собі людей з першого барака. Сьогодні паню Зомбкову винесли. Вчора аж дві особи з їхнього барака померли: спочатку Ніський, а відразу після нього Гібалова. А ще пару днів тому Домбрувка і та дівчина, що Юзка була. Яке мала прізвище? Ну адже ж Врублевська! Хворіють люди в Калючому, вмирають. Кажуть, що то тиф або якась інша зараза.

Наслідуючи батька, Сташек обережно торкнувся материнського лоба. Був сухий і гарячий. Обтулив маму одіялом. Тадек, скручений в клубок, ще спав. Сташек сягнув по горнятко. Це було півлітрове біле емальоване горнятко з блакитними фіалками. Сташек пам’ятав, як з цим горнятком, ще в Калиновій, бігав до стайні на ранкове доїння корів. До цього горнятка мама наливала йому свіжонадоєного молока. Здував з молока піну і випивав його одним духом. Мама всміхалася і примовляла:

— Але з тебе телятко!

Це горнятко з фіалками поїхало з ними з Калинової до Ворволинців, потім до Червоного Яру, а тепер опинилося в Калючому, в Сибіру. Сташек сягнув по нього обережно, щоб не розлити напою, який батько приготував для мами з малинових стебел. Сьорбнув півковтка. Малинівка була ще тепла, гіркаво-терпка. Мама проснеться, то дасть їй напитися. Шкода тільки, що не мають ані шматочка цукру. А потім, як мамуся вже нап’ється чаю, то в цьому ж горнятку заварить води, посолить до смаку, бо солі то ще трохи мають, і накришить їй туди хліба. Добрий буде з цього суп, такий квасовий. Мама поїсть, підкріпиться для здоров’я. Сташек ковтнув слину. Завжди був голодний. У Калючому ніколи не наївся досита. Сягнув на поличку, де батько залишив хліб. Обережно розгорнув ганчірку. Четвертинка чорного хліба пахнула закваскою. Сташек підсунув хліб до носа і довго, з насолодою вдихав його запах. Узяв його долонями і оглядав з усіх боків. Насилу поборов спокусу, обмотав хліб і поклав на місце. Понюхав і вистачить. Тадеку відламає кусочок, але мамі найбільше, щоб швидше одужала. Свою порцію також може їй дати. Напевно дасть їй. А він, що там, почекає собі до вечора. Прийде тато зі зрубу, супу з їдальні принесе, то тоді всі разом собі поїдять. А мамусі знов дамо найбільше, щоб швидко одужала.

— Мамо! Мамусю!

— Тихо! Не репетуй, не бачиш, що мамуся ще спить! — приструнив братика, який щойно проснувся і тер кулачками заспані очі. Тадек, як на його чотири літечка пристало, з того, що навколо нього діялося, розумів небагато. Хоч треба признати, що старався. І Сташека слухав. Батьки на самому ранньому світанку виходили на роботу, повертали увечері, а протягом цього часу хлопці мусили радити собі самі.

— Йди сюди, одягнися.

Справилися з цим швидко. Тадек спав у цьому самому блакитному светрі, в якому ходив щодня.

— Купу!

— Цей нічого, тільки їсти й купу! — Сташек натягнув братикові на босі ноги притісні ботки.

— Чому мамуся спить?

— Бо вона хвора. Мусимо бути тихо. Ну, полетіли.

У дверях барака розминулися з мужчиною в білому халаті. Сташек знав, що це тутешній доктор, звати його Тартаковський, дає звільнення з роботи і виконує службові обов’язки у лікарняному бараці. Разом з доктором в білому одязі була пані, про яку Сташек знав, що є полькою, допомагає докторові і живе у п’ятому бараку. Як повернемось, то може її попрошу, щоб мамусі дала якісь ліки?

У Калючому вибухла епідемія тифу. Фельдшер Тартаковський мав настільки таборної практики, щоб вже після кільканадцяти випадків не мав відносно цього жодних сумнівів. Випадки вказували на висипний тиф. Найгірше, що не мав його чим лікувати. Аспірин і трохи хініну, це було все, чим у своїй аптечці розпоряджався. Саме цим і лікував. Аспірином збивав високу гарячку. Хінін у малих дозах також не міг зашкодити. Чи допомагав? Важливо, що діяв проти гарячки і проти болю. Не мав сировини для уколів, не міг запобігати тифу. До того ці страшні умови в бараках, брак гігієни, вошивість. Знав, що хворим, а особливо одужуючим, потрібні вітаміни, висококалорійна дієта. Тим часом у Калючому навіть здорові вмирали з голоду. На будь-яку допомогу іззовні, особливо на сироватку, мусив чекати, аж доки дорогами можна буде проїхати.

На сигналізуючі тривогу донесення Савіна тайшецьке головне управління НКВС відповідало цим самим коротким текстом: «Застосовувати профілактику і чекати на доставку сироватки. Хворих ізолювати в окремому бараку. Постачати здоровою, вареною водою, ліквідувати бруд і комах».

На такі поради Тартаковський не знав: сміятися чи плакати. Тиф, хвороба заразна. Коменданта Савіна охопив жах не на жарти, коли від тифу померло двоє солдатів і його заступник, ненависний для засланців Барабанов.

— Нарешті Пан Бог покарав його, — тішилися більш мстиві.

Сташек повернувся з Тадеком до барака і вже від входу побачив, що при їхніх нарах стояв Тартаковський, оточений купкою жінок. «Що вони там роблять?» Мама лежала з заплющеними повіками, а нахилений над нею Тартаковський обслухував її дерев’яним, подібним до трубки лікарським стетоскопом.

Фельдшер сховав стетоскоп до кишені фартуха, щось подумав, ще раз торкнувся долонею до лоба хворої, підняв одну повіку.

— У ізолятор? — радився з медсестрою, панею Садковською.

Ця ствердно кивнула головою, повернулася до жінок і запитала:

— Є тут хто з сім’ї?

Жінки показали на Сташека.

— Тато на роботі? Забераємо твою маму до лікарні. Зараз пришлемо сюди санітарів з носилками, то допоможете їм хвору забрати, — з цим звернулася до жінок.

Сташек вхопив медсестру за рукав. Голос його дрижав, хотілося плакати.

— Але, прошу пані, татусь мені сказав, що як мамуся виспиться, то все буде добре.

— Буде добре, напевно буде добре.

— Нехай пані мамусю не забирає! Татусь чаю їй приготував, хліба залишив.

Садковська погладила його по голові.

— Як тебе, хлопче, звати?

— Сташек, а його Тадек.

— Братик? Послухай мене, Стасю, уважно. Ти вже великий хлопець. Сам бачиш, скільки людей в бараках хворіє. Твоя мамуся також захворіла. Доктор її оглянув і говорить, що треба її взяти до лікарні. Адже знаєш, що в лікарні лікують людей. Там мамі буде краще, розумієш?

— Розумію, прошу пані. А мамуся виздоровіє?

— Виздоровіє, не бійся, напевно виздоровіє...

Прийшли санітари з дерев’яними носилками. Жінки все ще непритомну Долинову закутали в одіяло. Санітари поклали її на носилки й понесли.

Хлопці крутилися поблизу лікарняного барака майже до вечора.

Тадек топтався в болоті, кидав патики і біг за ними вздовж струмочка, ловив ґави на ключі пролітаючого по весняному небі гогочучого птаства, об’їдав з сосни живицю. Сташек сховав ганчірку з рештою хліба за пазуху, щоб у нього її хлопці з інших бараків не відібрали, доглядав за молодшим братом, але основну увагу концентрував на лікарню.

Лікарняний барак нічим назовні не відрізнявся від решти. Дерев’яний, одноповерховий, з невеликими вікнами. Сташек підкрався під стіну й хотів заглянути всередину, але вікна були злегка закриті лікарняною сітчастою тканиною, а тому не побачив нічого. Дещо розчарований відійшов назад на звалену сосну. Рух біля лікарні не припинявся. Ці самі санітари, які забрали маму, приносили хворих з інших бараків. Два рази з лікарні виносили померлих до моргу.

Біля моргу пильщики пиляли дошки на труни. Столярам не вистачило цвяхів, отже в’язали домовини зарубками, такими як вузли у старих дерев’яних хатах. Якась сім’я з третього барака завантажила труну з небіжчиком на сани і по болоті волокла її на кладовище. Малюки збирали тирсу і стружки з-під трача, підсилювали ними вогнище. Якісь жінки, одягнені в білі фартухи, мабуть також санітарки, заходили й виходили з лікарні, але Сташек не насмілився до них підійти. Тільки пані Садковську не міг дочекатися.

Люди вже давно повернулися з роботи, а батька все не було. Лише сусідка по нарах Юлія Земнякова сказала їм, що батько прямо з роботи побіг до мами, до лікарні. Повертаючи, батько зайшов ще до їдальні і приніс у котелку порцію супу. Їли мовчки. Сташек вертівся з цікавості, щоб почути, як там мама, але не смів запитати батька. Суп через силу проходив йому крізь горло. Раптом пригадав собі про решту хліба. Сягнув за пазуху і віддав батькові згорток.

— Лише стільки залишилося, татуню. Тадзьо плакав, то я йому дав. А знаєш, санітари то не хотіли цього хліба для мамусі взяти. Говорили, що там, у лікарні, то їм дають їсти. Навіть хліб там...

— Добре, Стасю, добре...

Батько говорив незвичайно тихо, лагідно, рука зі згортком тремтіла в нього і якусь хвилину не дивився на Сташека, тільки водив поглядом по стінах.

— Зараз вам цей хліб поділю. У суп собі покришите. Я спізнився, бо був у лікарні мамусю відвідати.

— Проснулася вже? — Сташек не видержав.

— Проснулася? А... так, так! Проснулася, вже є притомна. Питала про вас. Гарячка менша. Ліки їй дали.

— А коли мамуся повернеться? — Сташек здивувався, що замість нього про маму запитав Тадек. Батько дав йому супу зі свого котелка.

— Повернеться наша мама, повернеться! Нехай тільки трохи одужає, то до нас повернеться.

Долина не сказав дітям правди. Стан здоров’я їх матері був важкий, майже безнадійний. Коли прибіг до ізолятора, Тося спала. Стояв біля неї, дивився і не будив. Підійшла Садковська, відійшли убік. Не треба було ні про що питати.

— На жаль, тиф. Так як у всіх у цьому залі.

— Вибереться з цього?

— Надія в Богові! Гарячка страшно висока. Опівдні на хвилину прийшла до пам’яті.

— Може, щось принести, про щось постаратися?

— Ліків не маємо, сироватки. Але ж стосовно цього ви тут не постараєтесь. Все залежить від сили організму.

— Може щось з’їсти?

— Пане Долино, будьте серйозні! Що, може бульйон з курки зварите? Щоб тільки криза минула, то й на цій крупі, яку тут маємо, якось виживемо.

— Нехай пані скаже дружині, що я тут був. Тільки не хотів її будити. І що завтра також заскочу.

— Скажу, скажу...

Наступного дня була неділя. Ще перед світанком Долина розбудив Сташека і сказав йому, щоб усе пильнував, бо він зараз піде в тайгу назбирати черемши і сарадели. Лікар сказав, що це буде добре для мами. Можливо, повернеться пізно, навіть ввечері, то щоб не нервували. Тепер також не говорив дітям правди. Під час безсонної ночі вирішив, що незважаючи на розливи попробує пробратися до Усолья і обміняти щось у знайомого бурята. А може, дістане саме ту курку на бульйон, про який згадувала Садковська. А може, якісь ліки від бурятів принесе.

Подібно як зимою, Долина тримався Пойми, перемагаючи її берегом бездоріжні пагорби й долини. Весна починала вступати в свої права. Зимою якось не запам’ятав, що Пойма крутиться стількома гострими півколами. Крім цього, не передбачив найгіршого: ширини і глибини її весняних приток. В однім із таких потоків заледве не втопився. Швидка притока Пойми, яка загородила йому дорогу, була надто широкою, щоб її перескочити. Надто швидкою, надто холодною та надто глибокою, щоб форсувати її вбрід. Помітив вітролом старої сосни, звалений з одного берега на другий. Поправив сокиру за поясом, окутав руки мішком з костюмами для обміну і, балансуючи для рівноваги, повільно, ступня за ступнею, сунув до другого берега. Раптом посковзнувся, втратив рівновагу, гілка, за яку інстинктивно вхопився, тріснула і міцна льодяна течія струменя поволокла його, як пір’їнку, до головної течії Пойми. Рятувався, як умів. Не мав за що зачепитися, душився водою, слабів щораз більше. Рятуватися, рятуватися! Така дурна смерть — Тося! Малюки! Якийсь корінь. Тепер! Міцний, болісний удар боком об затоплену колоду. На ній задержався.

До Калючого Долина доволікся останками сил, без мішка з одягом, без сокири. До Усолья не дійшов, мусив повернутися... Минали дні, мати з лікарні не поверталася. Сташек цілими днями крутився поблизу лікарняного барака, а стара звалена сосна стала його постійним обсерваційним пунктом. Декілька разів осмілився навіть зачепити пані Садковську. Гладила його по голові, втішала і говорила це ж саме, що батько. На Сташека відвідини лікарні не хотіла погодитися.

Невтішений, повернувся на стару сосну, гримнув на брата, щоб той не заліплював собі губи живицею, бо і так цим не наїсться, і вирішив, що... напише мамі листа! Зіскочив із сосни, вхопив Тадека за руку і побіг у барак. З часів, коли ще пан Корчинський їх вчив, Сташек сховав під нарами старий зошит і недогризок хімічного олівця. Послинив олівець і почав писати.

«Дорога мамусю! Чи ти вже здорова?»... Відразу однак почав спочатку, бо пригадав собі, що всі листи, які писала мама або часом від когось одержувала і читала голосно, то ті всі листи починалися так: «У перших словах мого листа слава Ісусу Христу». Отже і він так почав: «Дорога мамусю, чи ти вже здорова? Бо ми, дякувати Богу, всі здорові. А Тадзьо ввічливий. Тільки часом плаче, бо хоче їсти і щоб ти була вже разом з нами. А я тебе, мамусю, відвідаю, як мені пані Садковська дозволить. Бо вона є добра. І на цьому вже кінчаю, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь. Сташек. А ту мазанину зробив Тадзьо, бо хотів також до тебе написати, але ще не вміє».

Сташек вирвав аркуш, зошит і олівець сховав під нари і спішно побіг на свою сосну виглядати пані Садковську. На цей раз мав щастя. Пані Садковська вийшла з лікарні, без слова взяла аркуш, сховала до кишені фартуха і тільки погрозила йому пальцем.

Ввечері як завжди сьорбали з батьком суп. Тадек вилизував мисочку. Батько погладив його по білій чуприні, глянув на Сташека і усміхнувся.

— Ну, Стасю, завтра рано візьмеш Тадзя і підете в лікарню відвідати мамусю. Пані Садковська знає, то вас до мами заведе.

— Добре, татусю!

— «Добре, добре!» Але з тебе, сину, то також кращий фрукт, щоб мені нічого про лист до мами не сказати.

— Бо я, бо я думав, татусю...

Сташек мабуть цілу ніч не спав. Підстерігав, щоб відразу встати, як тільки батько піде на роботу. З-під одіяла бачив, як батько приготував у горнятку відвар з малинових стебел і навіть кинув туди шматочок цукру. Звідки його мав, мабуть, у когось спеціально для мамусі позичив?

Йшли до лікарні повільненько, бо Сташек стежив, щоб йому з горнятка малинівка не вихлюпувалась. Тадек дріботів, одягнений у синій плащик з позолоченими гудзиками, вишарований, аж йому вуха від того миття почервоніли. Сташек одяг з цього приводу коричневий костюмчик, який мама купила йому в Товстому на початок нового шкільного року. Прийшли завчасно, бо пані Садковської не було видно. Стояли біля дверей. Сташек охороняв горщичок полою піджака, щоб малинівка не охолола. Чекали. Нарешті пані Садковська вийшла.

— Мабуть, цілу ніч не спали? Ну, добре, пішли, проведу вас до вашої мами. Але тільки на хвилиночку! І жодного мені там плачу!

— Добре, прошу пані.

— Що там у тебе в тому горщичку?

— Малинового чаю татусь зробив. Солодкий!

— Ого, ого, солодкий, кажеш? Ну гаразд, пішли.

У лікарняному бараку була напівтемрява, пекла очі карболка, важке повітря смерділо гнилизною і людськими відходами. Вздовж стін тісно, одні біля одних стояли одномісні дерев’яні нари. Усі забиті хворими. Сташек видивлявся маму. Нетерпляче ковзав поглядом по нарах. Спіткнувся при цьому, з горщичка трохи вилилося.

В кінці другого залу пані Садковська зупинилася біля нар, на яких сиділа мама і простягувала до них руки. Сташек штовхнув до неї Тадека, ковтнув слину і всією силою хлоп’ячої волі стримав сльози під повіками.

Тадек був малий, нари зависокі, мама заслабка, щоб до нього нахилитися, отже тільки гладила його по волоссю, торкалася до щок. Чорно-сріблисте мамине волосся ще більш виділяло крейдову білизну її обличчя, втягнуті до кісток щоки, загострений ніс, підведені, глибоко впалі очі і потріскані, спалені гарячкою губи. Її худе, мов скелет, тіло було одягнене у сіро-білу, ряднинну сорочку.

— Стасю, синку!

Голос у неї був тихий. Її величезні, так характерно виразні мигдальні очі дивилися з любов’ю на сина. Відчував на скронях дотик материнських, тремтячих долонь. Держав горщичок, було йому незручно і замість у руку поцілував маму в рукав лікарняної сорочки.

— Мамусю, татусь малинового чаю тобі зробив. Солодкий!

— Дякую, дякую. Навіщо цей клопіт. Ну і як ви там без мене, золотка мої?

Пані Садковська поправила набиту травою подушку, допомогла мамі піднятися дещо вище.

— Нехай пані нап’ється, пані Тосю, — пані Садковська подала хворій горнятко. Сташек дивився, як мати держала це горнятко обома руками, як її худі білошкірі долоні, з виразними лініями блакитних жилок, тряслися й безпорадно тремтіли. Дивився, як мати незграбно дотикає посуд до потрісканих фіолетових губ, голосно сьорбає і як її зуби клацають по обитій емалі.

Який це був радісний день! Сташека немов хтось на сто коней посадив. Після виходу з лікарні щосили помчали у барак, щоб своєю радістю поділитися з сусідами, що мама у доброму стані і що тільки дивись, як повернеться з лікарні.

— Дай, Боже, дай Боже! — кивала з цього приводу головою бабуня Шайніна.

Увечері батько заніс мамі гребінь, заколки для волосся, полуботинки і сукню. Цю сукню, яку мама найбільше любила, матеріал купила у Тичині, шила в Калиновій у Гізелі, і яку вперше одягла на Зелені свята до борковського монастиря на відпуст. Сукня була із золотисто-коричневого шовку, розмальована фіолетово-бордовими маками. Мама любила такі контрастні яскраві циганські кольори. Сташек також любив, коли мама в цій сукні ходила. Усі тоді за нею оглядалися; а калинівські баби заздрісно шепотіли: «Дивіться, яку то знов Тося гарну сукню собі справила». Батькові також, мабуть, подобалася, бо коли, вже тут у Калючому, вибирав одяг на обмін у бурятів і мати хотіла віддати свою сукню, тато відклав її назад.

— Тату, то коли мамуся вийде? — Сташек втрачав терпець.

— Як усе буде добре, то, може, вже навіть завтра. Не журись, сину, нас повідомлять.

Сташек побоювався, що можуть розминутися з мамою. Від самого ранку присів з Тадеком на своїй прилікарняній сосні. День продовжувався йому жахливо, вечоріло, а мама все з лікарні не виходила. Отже, коли побачив пані Садковську, спішно став на її дорозі. Навіть ні про що не питав. Пані Садковська зупинилася, присіла навпочіпки перед Тадеком, дістала хусточку і витерла йому ніс. Встаючи, немов упевнилася.

— Твоє ім’я Сташек?

— Так, прошу пані.

Поклала долоню на його плече і, дивлячись йому уважно у вічі, сказала:

— Слухай, Стасю, ти вже великий і розумний хлопець. Мені прикро, але ваша мамуся ще сьогодні з лікарні не вийде. Вчора було майже добре, а сьогодні мамі знов погіршало. Мусимо почекати. Візьми малого, робиться вже холодно, і повертайте в барак.

Батько пішов до лікарні на ніч.

— Посиджу трохи біля мами... Лягайте спати, на мене не чекайте. Тадзеві помий ноги і припильнуй, щоб помолився.

У Тадека ноги були, як ріпа, потріскані від хлюпання по воді, протерті біля кісточок, вмиватися не хотів, поплакував. А потім відразу взяв його сон, зівнув, і Сташеку ледве вдалось його намовити, щоб перехрестився. «Ангеле Божий, сторожу мій», — повторював за Сташеком напівсонно, стогнав і губив слова. Не мучив його довго молитвами, отулив братика ковдрою.

Сташек уклався на нарах, натягнув ковдру на голову, щоб не чути, що діється в бараку. Але сон не приходив. Мучився, повертався з боку на бік. І про що б не пробував подумати, все через хвилину кудись тікало, розпливалося в тумані, а перед його очі поверталася мама, що лежала на лікарняних нарах. І той її тихий голос: «Стасю, синку!»... Ні, ні, ні! Мамуся одужає! Напевно одужає. Моя мама не помре. Не може вмерти! Ксьондз Немчицький вчив його на релігії, що як дуже, дуже вірити, то Пан Біг завжди людину вислухає. Сташек встав, став на коліна. «Вірю в Тебе, Боже живий»...

Не пам’ятав, як заснув. Єдине, що йому пригадалося, то що молився і просив про здоров’я для мами. Батька ще не було, видно, з лікарні не повернувся. Тадек спав. Спали люди в бараку. Тим часом весняне сонце вже встало, і його скісні промінці просочувалися крізь мале вікно в бараку. Сташек зсунувся з нар і підійшов до вікна. Бачив звідсіль Пойму, зелену стіну тайги на другому березі, віддалік комендатуру, а дещо ближче стежку до лікарняного барака. Раптом здригнувся, майже приліпився до шибки і заслонив рукою сонце, щоб краще бачити. З боку лікарні повільним кроком у напрямку моргу йшли санітари з носилками. За носилками йшов батько. А на носилках, а на тих носилках лежала мама! Сташек упізнав золотисту, улюблену мамину сукню.

— Мамусю! Маамооо!..

13

се минає на цім Божім світі. Так і час смертоносного тифового помору наближувався в Калючому до кінця.

Червень був бездощовий, жаркий. Сплили води, просихали болота. З кожним днем було все менше похорон. Люди більш притомно розглядалися довкола. Лише зараз наставав час підрахунку жертв епідемії. Вистачило піти над Пойму, щоб побачити, скільки прибуло на кладовищі свіжих могил і березових хрестів.

Результати епідемії тифу були жахливі. У Калючому не було сім’ї, яка б не похоронила над Поймою когось зі своїх. У багатьох сім’ях померло по кілька осіб. А були й такі, по яких слід загинув назавжди і останньому не мав вже хто родовідного імені на хресті випалити.

Лише в червні через багняні розливи продерлися до Калючого кінні запряги санітарної експедиції. Приїхав лікар, справжній для даного випадку, привезли сироватку, ліки й трохи продуктів.

Дезорганізоване табірне життя поверталося до регламентної норми гулагу. Комендатура знов гнала людей на роботу, домагалася виконування планів на зрубі. Весна вповні, наближувався час сплавлювання рікою підготовленого зимою дерева. Разом з прибуттям експедиції до коменданта Савіна повернулася давня бадьорість. Бо був час, особливо після смерті Барабанова, що в боязні перед заразою комендант майже не виходив за межу комендатури. З експедицією прибув на місце Барабанова новий заступник. Звали його Савчук, був українцем, походженням з-під міста Кам’янця-Подільського і непогано розмовляв польською мовою. Савчук почав виконання службових обов’язків від упорядкування паперів Барабанова, списку таємних донощиків, перегляду портфелів осіб, яких той підозрював. Не поспішав з висновками, пізнавав польське середовище. Від першого дня показав себе ніби людиною доступною, яка багато розуміє, хоче полегшити людям життя і, де можна, допомогти. Турбувався про хворих, держався близько до лікаря, доктора Філатова, старого, худого, як жердина, мовчуна, який почав переборювання епідемії тифу від загального щеплення. Савчук зі своїми помічниками пильнував, щоб всі одержали уколи, а при нагоді робив своє, приглядався до людей.

Епідемія дезорганізувала, винищила кожного десятого в бригадах. Не лише хвороби винищили людей, над Калючим зависла примара голоду. Забракувало борошна на випічку хліба. Зі складу вимітали рештки ячмінної крупи. Навіть солі бракувало. Тайшет замовив транспорт продуктів, особливо борошна. Але щоб підводи могли дістатися до Калючого, треба було кільканадцять кілометрів від селища на бурхливому припливі Пойми збудувати міст. Савін назначив для цього бригаду Сєдих. Кілька днів мучилися з тією переправою. Не поверталися на ніч до бараків, ночували над берегом річки, тут обманювали голодні шлунки черемшою і вареною кропивою. Але переправу збудували. Дочекалися транспорту з борошном.

Савін наказав пекти хліб у дві зміни. А на другий день ранком скликав комендантів бараків. Стояв перед ними з Савчуком, лікарем і бригадирами. Видно було, що знов відчув себе впевненим.

— Ну, як бачите, громадяни спєцпєрєсєлєнци, найгірше маємо позаду. Радянська влада не залишила вас у нещасті. Прислала вам лікаря, ліки. Епідемію маємо опановану, що, докторе?

Лікар кивнув головою. Савін продовжував:

— Ну, бачите. І хліб знов маємо! Скажіть своїм людям, що всі одержать аж по п’ятсот грамів на голову! Всі! Мусимо заощаджувати, бо це перший транспорт. Але не журіться, наступні транспорта з борошном, крупою й іншими продуктами вже в дорозі. Дістанемо також картоплі та іншого насіння! Зверніть на це увагу: насіння! А що я вам говорив ще взимку? Говорив, що як тільки прийде весна, що будемо робити? Влаштовуватися будемо, громадяни пєрєсєлєнци! Влаштовуватись тут, в Калючому, на постійне! Тайгу довкола викорчуємо, картоплю собі посадимо, цибулю, ріпу, моркву. Корчувати землю будемо всі. Для будівництва нових порядних бараків спеціальну бригаду теслярів виділимо. Щоб вигідніше людям тут жилося. Світлицю собі збудуємо, щоб по-культурному було. Фільми будемо показувати. Ну й школу відкриємо, бо малюки мусять вчитися. Факт! Радянська влада дбає про освіту. Наука в нас безплатна! Буде школа, то й вчителя нам пришлють. Так це виглядає. Весна, громадяни переселенці, голову вгору, найгірше маємо позаду. А тепер до роботи, на зруб, на сплав, до корчування. Є якісь питання?

Питань не було... Хліб! Хліб! Зараз, за хвилину, люди знов спробують хліба. Вже від світанку малюки й доходяги кружляють поблизу пекарні, вдихають з голодною насолодою запах печеного хліба. То було тепер найважливіше: хліб! Лише ввечері в усіх бараках люди почали поговорювати, сваритися, роздумувати про ті «весняні» задуми коменданта Савіна.

То що він собі думає, що ми вже тут постійно житимемо, в цьому Сибіру?

— Так сказав, що ми повинні влаштуватися на постійно, тайгу корчувати, землю управляти.

— Не вперше це говорив.

— Ахай він мене, знаєте куди, поцілує?

— Говорив, що нові бараки будемо будувати, якийсь клуб, щоб кіно нам давали.

— Школу для дітей, що буцімто вчити їх треба.

— А як Корчинський хотів учити, то що з ним зробили?

— Бабуся Корчинська тиф перенесла, а від сина ні слуху, ні духу. А Біалерова, а Лютковський?

— А з іншого боку, чоловіки, я так собі з чистої цікавості думаю: що тут у тайзі може вирости? Ну саме?! Копаєш будь-яку яму, а після метра вже лід починається.

— Картопля буцімто вдається, а із ярих навіть пшениця!

— До біса, чоловіки, а може б так спробувати? А що то нам зашкодить? Хоч трішки підгодуємося.

— Ти, Малиновський, мабуть, збожеволів? Невже ти не розумієш, що це значить, як ми тут почнемо по-справжньому займатися хазяйством?

— Ну, ніби що?

— А то, що тоді на Поділля, до Польщі, ніколи вже не повернемось. Амінь!

— «Польща», «повернемось»... Чекай, татку, літка! Як від тифу ми майже не вимерли, то чи нами хоч собака з кульгавою ногою поцікавилася? А як Польща буде, то буде.

Сварилися, сперечатися, ледве не побились, але до згоди не дійшли.

Болєк Драбік, молодий одруженець і майбутній тато, бо Марусин живіт набухав щораз виразніше,— до сварки не вмішувався, але своє планував. Уже на нарах голосно думав:

— Бо ти тільки собі, Марусю, подумай. Буцімто в тих нових бараках то вже будуть навіть окремі кімнати! Якби ми таку кімнату тільки для себе дістали. Уяви собі, як це було б гарно?

— Ой, Болюсю, Болюсю, звичайно. Мабуть, будь-якийсь день буду родити. Бабуня Шайніна говорили...

Вранці Драбік, не радячись ні з ким, зголосився до бригади, яка мала будувати в Калючому нові бараки. А в найближчу вільну неділю до корчування прилісних хащів зголосилося стільки охочих, що на складі кирок і заступів забракувало. З Червоного Яру прийшли всі. Навіть впертого Мантериса переконали. Затужили селяни за землею! Разом з надходом весни щораз частіше снилася їм оранка, посів збіжжя, запах подільського чорнозему. Отже, нічого дивного, що коли настала перша нагода хоча б тільки на малому загоні в землі поритися — переламали в собі всілякі сумніви й зайнялися її обробітком.

— Земля як земля! Тучна, корінний перегній, повинна родити!

— В нас то була земля! У березні зелено все росло, що го, го! А ми тут у червні тільки тайгу корчуємо.

— Земля як земля, скрізь однаково пахне. Але такої, яку нас на Поділлі, мабуть, ніде не знайдеш.

Яна Долини з ними не було. Ставив дружині хрест на могилі. Раніше не міг цього зробити, бо і він не захистився від хвороби. Тиф допав Долину відразу після смерті дружини. Встиг ще разом з сусідами викопати могилу, збити труну, занести на кладовище і похоронити. Але хреста на могилі поставити не зміг. Не мав сили. Ледве доплентався до барака, упав на нари і знепритомнів. Коли з цього після пару тижнів вийшов, виглядав як власна смерть і будь-який подув вітру перевертав його. Одному лише надивуватися не міг, як протягом того часу проіснували його діти.

Хрест тесав на кладовищ. Спочатку вибрав дерево. Подумав, що модрина буде найкращою, бо найвитриваліша. Найдовше постоїть і роками буде свідчити, хто у цій могилі спочиває. Разом зі Сташеком спиляв струнку модрину. Насилу приволокли її на кладовище. Обтесали від кори. Зарубкою прикріпили поперечне плече підйому. Вишкрябали на гладко березову дощечку. Розпалили вогонь і цвяхом, розжареним до біла, Долина випалив на табличці:

Сп. Антоніна Долина

1904—1940

Просить про молитву

Хрест був готовий. Довго й тяжко копали яму, щоб його поставити. Земля замерзла, тверда. Хрест був високим, з сирої модрини, важкий. Пробували різними способами, але не могли підняти його вгору.

— Нічого не вдієш, Стасю, самі не справимося. Попросимо когось з барака, щоб нам поміг. Повернемо сюди вечором.

Тадек, який цілий час крутився у них під ногами, раптом голосно зі страхом гукнув:

— Ооо! Йде!... — вказав рукою у бік тайги.

А звідти, від порослого тайгою піщаного пагорба, йшов чоловік. Наближувався до них. Це був дуже високий мужчина; незважаючи на теплий день, у шапці-вушанці на голові, в брезентовій просторій куртці, підперезаній посторонком, за яким по-тутешньому звичаю знаходилася сокира. На ногах мав лапті, сплетені з лика, на спині мисливську торбу і рушницю на плечі. Йшов поволі, з гідністю. Зблизька вирізнялося його характерне обличчя, заросле білою бородою. З-під вушанки виставало довге волосся. Також біле. Світлі очі дивилися проникливо.

— Здраствуйте, люди добрі. Бачу, не даєте собі ради.

— Так, не даємо. Хрест важкий...

— Нема легкого хреста... Давай, помагу.

Разом з батьком поставили хрест без зусиль. Старий підтримував його у перпендикулярному напрямі, Долина згортав і втоптував землю.

— Готово. Довго постоїть, — оцінив прибулий і тричі перехрестився по-православному. Батько також перехрестився. Сташек став на коліна і потягнув за собою брата. Незнайомий показав на них рукою.

— Мама? — Долина кивнув головою. — Даа...— Бородатий зітхнув, пересунув мисливську торбу вперед, порився і витяг згорток у березовій корі, який протягнув Тадеку. Малюк несміливий, а може наляканий, сховався за брата. Старий вибачливо всміхнувся і подав згорток Сташекові.

— Гостинець вам, — пересунув торбу на спину і збирався до відходу.

— Спасіба за допомогу, — дякував Долина.

— Бог з вами, добрі люди.

Дивилися, поки не сховався в лісний гущавині.

— Татусю, хто це міг бути?

Батько знизав плечима.

— Хіба я знаю? Різні по тайзі ходять. Виглядав, мені здається, на мисливця. У всякому разі то була добра людина.

А у березову кору був загорнутий чималий шматок бджолиного пластиру, добре насиченого медом.

З приходом літа у Калючому почався сплав. Пойма — це не однорідна ріка східносибірської тайги. Випливає з підніжжя гір Саянів і закрутами в’ється через тайгу на північний схід аж до Бірюси, ріки значно могутнішої. Пойма, хоч швидка й повноводна, є надто вузькою і звивистою, заваленою вітроломами, саме через це не парусна. Не можна було сплавити плотів. Зібрані під час зимових зрубів на берегах соснові балки зштовхували вільно у воду, щоб несені течією спливали до самого гирла. Лише на Бірюсі балки затримували на спеціальних перегородах зі сталевих линв, упорядковували і з’єднували в плоти. Плоти Бірюсою спливали до Тасєєвки, Тасєєвкою в Ангару, Ангарою до могутнього Єнісею, а Єнісеєм, вже на океанських суднах, аж до північного, морського порту Ігарки.

Перед виходом над Пойму Сєдих зібрав свою бригаду біля складу.

— На сплав йдемо. Був хтось із вас будь-коли на сплаві?

— Де там!

— То ніби звідки?

— Польща — то не тайга, бригадире!

— Поняття не маємо, з чим це їсти.

— Я так і думав. Візьмемо зараз потрібне знаряддя, а над рікою усього вас навчу. Заздалегідь вас попереджаю, що то робота важка та небезпечна. Тайга й ріка жартів не розуміють. Ну й мусите забезпечитись, щоб комари та мошки вас не пожерли. Особливо баби їм смакують. А ті лепетухи скрізь втиснуться. Є в когось сітка?

— Яка сітка? Навіщо?

— Від комарів охороняє, а особливо від мошки.

— Хочете спробувати?

Пробували. Дивувалися, жартували.

Сіток не мали, бо й звідки.

— Нічого не вдієш. Не маєте сіток, дьогтем будемо рятуватися. Тут є повна бочка. Відерко на початок вистачить.

У бочці поблискувала чорна, як смола, мазь.

— Смердить це, як пекло! Смола!

— Не смола, тільки дьоготь. З березової кори його витоплюють. А що смердить, то тому мошки й комари його не люблять. Що будемо з ними робити? Губи, руки, ноги, все, що видно, будемо дьогтем мазати...

Пойма, збовтана брудним намулом, мчала швидко, крутила численними коловоротами. На її високому березі, на відкритих до ріки галявинах чекали зібрані взимку великі кучі деревини. Укладені саженями або будь-як розкидані, схрещені одна на одній, могутні балки треба було вибрати з тієї плутанини і з високого берега зіштовхнути, звалити в ріку.

Ранок був бадьорий, ясний. Сєдих затримав бригаду перед першим навалом. Прикликав чотирьох міцних чоловіків, а іншим наказав дивитися, як до роботи при сплаві братися. Озброєні баграми, «землечерпалками», довгими жердинами, обкованими з одного кінця залізним крюком, витягували з балок ті найдовші й укладали з них паралельні полотна, по яких деревину мали штовхати у воду. Полотно готове. Туша величезної сосни на ньому укладена.

— Давай, каті! — командує Сєдих.

Підважене, поштовхуване баграми дерево зрушило! Вертиться, крутиться, грубший відземний кінець залишається ззаду, щохвилини впаде, зсунеться з полотна, а тоді нові підйоми, нова мука.

— Уважно, уважно, щоб нам не впало. Рівно, рівно. Пашол!

Величезна, зіштовхнута баграми колода зірвалася зі стрімкої кручі, якусь частку секунди летіла в повітрі, щоб з гуркотом ударити у воду. У спіненому фонтані на момент утонула, але ріка викинула її на поверхню, закрутила спіненим виром, вирівняла і понесла з течією.

— Поплило! Поплило!

Сєдих витер піт з лоба.

— Ось так це має виглядати. Ясно? — Підтакували головами. — Ну і харашо. По чотирьох мужиків підберіться. А баби на допомогу, де буде потрібно. А ви удвох, — тут немов мимохідь вказав на Сильвію Краковську і Гонорку Ільницьку, — будете зносити гілляки і вогонь підтримувати.

З кожним днем краще з тим сплавом справлялися. Зате не могли справитись з лихом кровожерливої мошки і комарами. Чим вище підіймалося сонце, чим міцніше пригрівало, тим щораз невідчепніше, щораз більшими силами атакувала їх ця погань. Почали комарі, до яких люди якось вже були призвичаєні, бо разом з весною настирливо дзижчали і болісно кусали до крові. Вечорами пхалися до бараків і не давали спати. Одним порятунком від них був дим. Перед бараками розпалювали ввечері вогнища. В бараках тліли смолисті скіпки й гілки. У тайзі, над рікою, почувши запах людей, комарі злітали з усіх боків і атакували у неймовірній кількості, помноженою силою. Услід за комарами заатакувала мошка. «Машка, машкара проклятая!» — так цю сибірську біду тайги, від Уралу до Тихого океану, називали місцеві. Сибірська мошка може вбити жеребця, телятко. Не дай Боже, коли своїм нальотом нападала на залишене без опіки немовлятко! Мошка проникала скрізь. Дрібніша від маку, засипувала очі, затикала вуха, з кожним ковтком втягуваного повітря затикала ніздрі, проникала у рот, душила, задавлювала у стравоході. Мошка топилася в кожнім ковтку води, в кожній ложці супу. Якщо хтось у тайзі не мав сітки, не помазав обличчя, рук, ніг дьогтем, не обкурив себе димом, терпів. Мошка і комарі своєю отрутою спричинялися до виникнення лишаїв, ран, довго не загоюючої пухлини, переносили всяку заразу, і особливо малярію.

Лише тепер оцінили поради свого бригадира. Усі мазати смердючим дьогтем обличчя, шию та руки. Чорні, подібні до негрів, блискали білками очей, плювали гидкою мошкою, пересували вогнища, щоб охоронятися димом.

Протягом цілого місяця бригада Сєдих працювала на сплаві. Сажені балок зникали з берега і спливали до гирла Пойми. Але коли остання колода скотилася в воду, сплав на цьому не закінчився. Тепер до обов’язків бригади належало прямувати берегами вниз Пойми, зіштовхувати у головну течію ті колоди, які затрималися, уткнули в мілинах. Це була важка робота, інколи небезпечна. Для цього кожного дня віддалялися від Калючого на кілька кілометрів, і не могло бути й мови про повернення на ніч до бараків. Сєдих відіслав до Калючого жінок і слабкіших. Залишив найсильніших мужчин, найбільш досвідчених. Одержали тижневі порції хліба, крупи, забрали казанки, щоб було в чому щось зварити. Тягнули за собою плоскодонний човен, на якому розмістили багаж і який служив їм для переправи з одного берега на другий. З бригадою також пішов новий заступник коменданта, Савчук.

Данилович з Болєком Деренем знали, що у подальшій течії Пойми є бурятське село — Усольє. Долини в бригаді не було, ослаблений після тифу, залишився в Калючому. Тепер поговорили собі на стороні.

— Цікаво, чи до Усолья доїдемо?

— Напевно! Зимою вистачило нам доби. Мені відразу було ясно, навіщо, той енкаведист з нами волочиться. Пильнуватиме, щоб не зустрітися з бурятами.

Робота була копітка. Атаковані хмарами комах, випатлані в болоті, посувалися вниз ріки дуже поволі. Савчук пригодився на стільки, що повільненько плив у човні, а коли було потрібно, підпливав, щоб люди могли переправитися з берега на берег або перебороти надто широку, впадаючу у Пойму, притоку. Через ті притоки треба було переправлятися, у вирах водних течій, що стикалися, знаходилося найбільше зачіпок.

Ввечері, вибравши місце для нічлігу, розпалювали вогнища і варили крупу. Майже щодня з качкою, упольованою Савчуком. Часом у котлі з’являлися риби, яких у Поймі не бракувало. Сєдих був спеціалістом з їх виловлювання з прибережних ям і з-під каміння. Він також варив з них «уху», густий суп із риби. Савчук і Сєдих кормилися з одного котла і до вечірньої їди засідали з цілою бригадою. А коли вже наковталися супу, загущеного додатково мошкою з комарами, кадилися димом, сьорбали малиновий чай, палили махорку. Савчук під приводом вправи у польській мові, почав політиканствувати, пробував потягнути поляків за язик. Застосовував різні способи, інколи результативні.

Так було з читанням газети. Савчук сягнув до своєї службової папки, витягнув зім’яту газету, старанно розпрямив і, використовуючи блиск полум’я, тихо вчитувався в її текст. Поляки не бачили газети віддавна, вісті зі світу до них не доходили. Савчук виждав ще хвилину, опустив газетне рядно.

— Може, хто хоче собі почитати? Добра газета, «Правда» називається, завжди тільки правду пише. Ще товариш Ленін її відкрив. Ну, прошу, хто хоче?

— Охоче, громадянине комісаре, тільки що читати по-російськи не вміємо.

— Ніхто з вас по-російськи не читає?

— Говорити трохи, то говориться, але з читанням гірше.

— То так як я, буцімто трохи по-польськи говорю, але читати ні в зуб.

— А що там цікавого пишуть, пане комісаре?

— Газета вже стара, з початку липня. А що в ній цікавого? Вітання товариша Сталіна для стахановців. Звіти колгоспників України, які в цьому році сподіваються винятково багатих урожаїв. Листи до товариша Сталіна з Західної України та Білорусії. Призначення титулів Героїв Радянського Союзу за переможну війну з білофінами. І так далі, і так далі. Є про що почитати. Наш Радянський Союз під керівництвом товариша Сталіна розвивається, як ніколи до цього часу.

Даниловича зжирала цікавість.

— А що там у світі нового, пане комісаре?

Савчук глянув швидко на нього, зашелестів газетою.

— А у світі, пане Даниловичу, також цікаві речі діються. Ось, тут для прикладу, зараз, зараз, ось, тут: «Париж здобутий. Франція підписала акт капітуляції.— Поляки завмерли. У тиші дзижчали комарі, тріскали гілки у вогнищі, булькотіла в котлі вода. Савчук натішився викликаним враженням, склав газету і буцімто мимохідь запитав: — Що, цікаво, пане Даниловичу?

— Це правда, що цікаво. А можна знати, коли Франція капітулювала?

— Можна, можна. Наскільки пам’ятаю, то десь у кінці червня. Але зараз знайдемо то й прочитаємо: «22 червня 1940 року маршал Петен підписав акт безумовної капітуляції Франції. Так упала ще одна могутня сила реакційної Європи»... Так тут пишуть. Ну й що ви на це скажете, пане Даниловичу? Бо, бачу, що ви на політиці розумієтесь.

— Запитую з цікавості і все.

— Але підтвердите, пане, що союзника маємо могутнього. Німці роблять із заходом, що хотять.

— Це правда. Але ви також знаєте, пане комісаре, з історії, що німці завжди війни починали, але також завжди їх програвали.

— Не ті часи. Не ті німці! А ви, поляки, не дуже любите німців, чи не так?

— Не маємо за що... Завжди на Польщу нападали, завжди на схід тяглися.

— Але тепер німці тягнуться на захід. А військо мають добре. Ви з ними воювати, пане Даниловичу, то знаєте якнайкраще.

Даниловича ошпарило: «Звідкіль Савчук знає про мою військову службу?» Але спокійно відповів:

— Польща була самотня, пане комісаре.

— Ваша буржуазія до цього спричинилася. Хотіла радянська армія прийти вам на допомогу? Хотіла. Але той ваш Бек, чи як там його, не погодився. Товариш Сталін геніально це все передбачив! Західна Україна і Білорусія визволені, буржуазна Польща не існує, союзника маємо могутнього і мир є в світі. А раніше чи пізніше, все одно світовий пролетаріат переможе.

Довго цієї ночі Данилович не міг заснути. Лежав на постелі із ялинових гілок, дивився у зоряне небо. Навколо згасаючого вогнища спала бригада. Над головами шуміла тайга, погукували сови, якісь нічні птахи попискували над рікою. Зникла на ніч мошка, заспокоїлися комари. Дві справи забивати йому думки і не давати йому заснути. Звідки Савчук знає про те, що він воював? І та чорна з найчорніших звістка: Франція капітулювала. А всі поляки так на неї розраховували. Розраховуваши на той могутній Захід, що не дозволить загинути Польщі, заступиться за поляків. За них, за сибірських засланців, раніше чи пізніше заступиться. Франція капітулювала! Звідкіль тут тепер черпати хоч крихту надії? Ніч, безнадійна темна ніч...

До Усолья бригада не дійшла. На повороті Пойми видно було вже сільські будівлі, і саме тоді Савчук наказав Сєдих повернути бригаду.

— Кінець нашого сектору! Ми зробили своє, повертаємо, — об’явив бригадир.

14

е щастило останнім часом Юрію Даниловичу. З усіх лих і нещасть, які торкалися засланців, йому та його сім’ї доля не ощадила жодного. Епідемія тифу забрала йому матір і сестру. Крися заледве кільканадцять років пожила на світі. Мати померла два тижні пізніше, коли епідемія тифу вже майже вгасала. І немов цього всього нещастя було мало, важко захворіла Наталка. Била її висока гарячка напереміну з дошкульною малярією, напади якої не могли заспокоїти жодне укутування, ані гарячі припарки. Після епідемії висипного тифу рої комарів затягнули до Калючого малярію. Наталка була однією з перших її жертв. Фельдшер Тартаковський прописував хінін, але хвороба тягнулася довго. Наталка тратила сили і мучилася додатково турботою про дитину. Гарячка відібрала їй корм. Малий гнівно тормосив, прикусував дряблі соски. Дитина плакала з голоду, мати від безсилля та жалю. У Калючому не було молока? У фельдшера вже давно закінчилося молоко в порошку, навіть не було на ліки. Юрій метався у безсилій немочі. Повертав з роботи, порався біля хворої дружини, пробував, чим міг, кормити малого.

Лише він сам знає, як тішитися народженням сина. Який був гордий, що йому Наталка наступника подарувала. Чергове подільське покоління Даниловичів! Дитина була здорова, міцна, бадьора. А тепер? Андрійкові йшов восьмий місяць і малюк гас на очах. Глибоко впалі очі, неприродно велика голова, а ручки й ніжки як патички, вздутий животик. Радісно реагуючий на вид батька, витягуючий до нього ручки, тепер лежав, поплакуючи, або байдуже дивився в стелю. Сьорбав зажерливо, що йому давали, то знов усе випльовував з плачем. Даниловича мучили докори сумління. Чому не передбачив у ту лютневу ніч, коли їх виганяли з Червоного Яру, що далі може діятись? Сибіру важко було сподіватися, але ж ясно говорили, що вивозять їх «в другую область». Навіщо впирався, навіщо тягнув за собою Наталку, навіщо щойно народженого синка дозволив тягнути на тиняння? Якого дідька скавчав, мало за коліна того Леонова не обіймав, щоб Наталці дозволив разом з ним виїхати? Якби залишилася на Поділлі, була б здоровою. Здоровим був би їх синок. А тепер?

Під час таких мученицьких роздумів Даниловичу прийшов у голову один задум. Якщо б удався, Наталка й синок могли б вирватися з сибірського заслання! Вирішив, не відтягуючи, втаємничити в це все дружину.

— Коли Савчук прочитав нам про капітуляцію Франції, я усвідомив собі одне: якщо на світі не станеться щось надзвичайне, ну не знаю, якась нова світова війна, якесь чудо, то нам кінець! Не маємо жодної надії на швидке повернення до Польщі. А якщо навіть колись, то роки, десятки років можуть минути. А може, назавжди тут залишимося, і наші кості побіліють у Сибіру. — Наталка уважно слухала його, інколи тільки важко зітхала. Погладив, поцілував її волосся: — І знаєш, я подумав собі, що невідомо як, мусимо пробувати звідси вибратися, мусимо звідси втекти!

Захоплена зненацька, піднялася, оперлася на лікоть.

— Втекти? Як? Адже це неможливо!

— Майже неможливо. Але є також якийсь шанс. І ми мусимо його використати. Хоча б, зважаючи на Андрійка. Послухай мене уважно, а потім разом вирішимо.

Кілька днів згодом Наталка Даниловичева зголосилася на аудієнцію до коменданта Савіна, де дала донесення на саму себе і на свого чоловіка. Допитана після цього Савчуком дала показання до протоколу, що з Юрієм Даниловичем живе без законного шлюбу, звати її Велічко, вона українка і жодному засланню з Поділля не повинна підлягати. У транспорті та у Калючому опинилася у зв’язку з випадковим збігом обставин. Як повноправна громадянка СРСР, домагається права повернення на Західну Україну, де народилася і де до сьогоднішнього дня проживає її найближча сім’я, яку радянська влада не рушила і нікуди не переселяла. Тут дала Савчуку детальні персональні дані стосовно своєї сім’ї та її точну адресу.

Савчук писав протокол російською мовою, але в розмові з Наталкою переходив на українську. Хотів упевнитись, чи допитувана володіє українською. Закінчив протокол, наказав їй підписатися.

— Мусимо це все перевірити. Але чи не жаль вам того Даниловича? Спільне життя, маєте дитину. Мабуть, уявляєте собі, що якби навіть вам дозволили повернутися на Україну, то його звідсіль не випустять. Поляк, спєцпєрєсєленєць, офіцер...

— Офіцер? Мій чоловік, то значить Данилович, ніколи не був офіцером.

— Чоловік не був офіцером? Захищаєте його. Але ми й так своє знаємо. Розумію, це батько вашої дитини. А буде змушений тут залишитися. Можливо, навіть назавжди...

— Пане комісаре, не мучте мене. Що мене єднає з Даниловичем, то моя особиста справа. А правда є така, що я вирішила боротися за повернення, бо мені тут дитина гине! Навіть краплі молока не можу для малого дістати. Допоможіть мені звідси виїхати! Благаю! А Данилович є батьком дитини, мусить це зрозуміти. Усі нам говорять, що влада радянська є справедливою, ну то я вірю в її справедливість. Допоможіть мені, благаю.

— Не плачте. Як росіяни кажуть: «Москва слєзам не вєріт»... Перевіримо, побачимо. Закон є законом. То добре, що ви довіряєте радянській владі. Чекайте спокійно. Таке рішення залежить не від мене, не від коменданта Савіна. А поки що про свої старання нікому не говоріть.

Наталка в комендатурі додержувалася версії, узгодженої з чоловіком. Пан Данилович в основному надіявся на те, що якщо б вдалося звільнити Наталку з дитиною із заслання, як незаконно вивезену, тоді він колись підніме старання стосовно його повернення, а у найгіршому разі втече звідси. Наталка довго не хотіла на це погодитись. Не вірила, що вдасться. Але турбота про життя єдиної дитини вирішила, що ризикнула...

З головного управління НКВС у Тайшеті прийшла радіограма. Один з її пунктів коротко говорив: «Справу Н.В. перевіримо. Відповідь відволікати, використати Н.В. оперативно». Савін покликав Савчука і показав йому телеграму.

— Ясно?

— Ясно, товаришу коменданте! Попрацюємо.

— А ти думаєш, що та Велічко сама до цього варіанта здогадалася?

— Сумніваюсь, так як ви. Придивляюся до того Даниловича. Розмовляв з ним. На війні не був. Говорить, що лише з німцями. А біс його знає, чи не з нашими? Має світ не лише в своєму бараку. На політиці розуміється. До дружини й дитини прив’язаний. Інтелігентно це придумав. Бо як формально підходити до справи, то ту Велічко держать тут незаконно.

— Ти молодий, Савчук. А уяви собі на хвилину, що ми її звідси випустимо і вона з’явиться там, у тій Західній Україні. Ну? То як ти гадаєш, про що вона там людям буде розповідати? Про твої гарні очі, про добре серце і справедливості радянської влади? Від першого речення почне радянській владі на тій території шкодити, розповідати про тиф, про воші, голод. Законно, незаконно... Ти краще, Савчук, ще раз телеграму з головного управління собі прочитай і перестань мені тут базікати про якесь там беззаконня.

Сибірське літо заскочило засланців. Не лише тим, що було сухе, тепле й сонячне. Але перш за все великою кількістю різноманітних дарів природи, які пропонувала їм тайга та рибні ріки. Коли це все виросло, коли в такому короткому періоді зуміло дозріти? Суниці і «клубніка», що нагадували полуниці. На трав’янистих нагрітих сонцем галявинах дозрівали у величезній кількості. На берегах Пойми та її приток розросталися кущі дикої порічки, червоної і чорної. Чорну тутешні називали «смородіною». Не бракувало й малини. Росла в тайзі чорна ягода або, як люди з Червоного Яру воліли її називати, — чорниця. Ну і гриби! Люди збирали ті дари природи, їли, запасалися ними, сушили, квасили. Особливо гриби. Першими з’явилися зморшки, розміщені на спорохнілих стовбурах коричневими бородавками, відразу після них підберезовики чорняві, біляві й ті у червоних капелюхах, які найкраще почували себе у підмоклих осичинах і узлісках. Далі були маслюки на зарубах і у молодих сосонках, польські гриби, звані «синяками», і гриб грибів — білий гриб! Таких дорідних білих грибів, як над Поймою, ніколи не бачили. Ну й рижики.

У літній тайзі не бракувало іншої поживи. Могло її дати дике птаство, особливо прибережне, і численна звірина. Від сірого самітника ведмедя, великого, мов кінь, лося «сохатого», оленя по сарну, білку, бурундука і зайця. Були тут індикуваті, під час весільних розваг забуваючі про все на світі тетереви, фазани, рябчики, куропатви, дикі гуси й качки. На все вільно було полювати. Ніхто тут у тайзі не знав поняття охоронного часу. Мисливці були тутешні, вони мали зброю. Що було робити беззахисному засланцеві, інколи ледве живому від голоду, не маючи доступу до зброї. Засланці пробували ловних способів дикої людини: петлі, пригнуті гілляки, вовчі ями, набиті голками для шпигування, влучний кидок дрюком або кілком. Шукали пташиних гнізд, вибираючи з них яйця і напівголих пташенят. Різними способами пробували ловити рибу. Пойма була на подив рибною. Не мали сіток, неводів, вудок. Тому виплітали сачки зі шнурків, з березового і лозинового лика. Плели спеціальні корзини, які нагадували величезні груші і були настільки хитро сконструйовані, що риба, яка впливала всередину, видобутися звідти не могла. Вишукували відповідне місце, вбивали кілок у дно ріки, до якого прив’язували корзину, і залишали його на ніч.

Літо, дари природи, тепло і сонце оживили людей. Навіть доходяги, якщо перенесли зиму, набирали сил. Провітрювались затухлі, повні блошиць бараки. Незважаючи на докучливе лихо комарів і мошок, люди розлазилися по навколишній тайзі у пошуках лісового руна і звірини.

Комендатура не могла багато чого стосовно цього зробити. Обмежувалася тим, що у кожному випадку попереджала засланців про покарання, які їм загрожують у разі спроби втечі або відвідування навколишніх селищ. Втечі з Калючого ще не було. Але контактів з місцевими не бракувало. Головне обмінно-торговельних. Що відважніші засланці, особливо молоді, щораз частіше діставалися до сіл, де обмінювали одяг на поживу. Влітку місцеві також підходили до Калючого, найчастіше мисливці. Але не тільки. Трапилося декілька разів, що засланці зустрічали у тайзі засуджених із навколишніх карних таборів, яких у басейні рік Пойми та Бірюси не бракувало. Ці нічого до обміну не пропонували. То були грізні, доведені до відчаю криміналісти, які тікали або виходили на ловлю, грабіж і жінок. Кружляли навколо Калючого, підстерігали, винюхували нагоду.

Якогось дня з роботи в тайзі не повернулася Срочинська з третього барака. Бригада давно розійшлася, стемніло, а її все не було. Жінка середнього віку, мати дітям, не якась там непосида. Чоловік ходив до людей з бригади, випитував. Усі дивувалися, що її ще нема. Протягом дня все було нормально, звичайно. Після роботи Срочинська повертала разом зі всіма. І як усі по дорозі через тайгу до бараків, підбирала за пазуху, що попало: гриби з моху вилущувала, жменю чорниць відсмикнула... Лише тоді могла відійти або залишитися на хвилину ззаду. Ніхто не пам’ятав, чи разом з бригадою повернулася до селища. Може, заблудилася? Адже тайга! Ніч минула в тривозі. Вранці про те, що Срочинська загинула, бригадир повідомив комендатуру.

Савчук сів на коня, поїхав на місце, де бригада працювала вчора, розставив людей у цеп і крок за кроком перешукували місця, де Срочинська могла загубитися.

Знайшли її після кількох годин пошуків, недалеко від стежини, якою вчора повертала бригада. На слід привели людей розсипані гриби, потоптані чорні ягоди й малина. На кутці зачеплена хустина, кільканадцять кроків далі стоптаний полуботинок, а ще кілька метрів далі, у глибокім яру, лежала вбита Срочинська. Була оголена і зґвалтована. Захищалася, видно, розпачливо, все навколо було стоптане, а небіжчиця держала в жмені жмуток волосся. Савчук докладно оглянув усе, сказав прикрити тіло; забрати його в комендатуру. З кількома людьми пішов по слідах. Вели яром до берегів Пойми і там, чіткі на піску, обривалися у воді. Схоже було на те, що бандити переправилися на другий берег або чимось попливли вниз ріки. Сліди вказували, що їх було щонайменше двоє. Уже повертаючи до місця випадку, знайшли на сучку шматок сірого полотняного халата.

Комендант Савін уважно вислухав Савчука, оглянув шматок знайденого матеріалу.

— Такий матеріал то лише з одягу в’язня. Зараз з’єднайтеся з Тайшетом, вони знатимуть, чи хто не втік і не блукає в околиці. Рухаємось у погоню, Савчук!

— Слухаю, коменданте!

— Але сам нічого не зробиш, не знаєш території, у трясовині втопишся. Знайди негайно Сєдих, нехай він приведе до мене діда Федосія з собаками.

— А хто це той Федосій?

— Сєдих тобі скаже, а тепер кожна хвилина дорога, рухайся!...

Майже кожної неділі Пашко Сєдих вставав трохи пізніше, брав рушницю і вирушав у тайгу. Не мав що робити в Калючому. Не хотілося йому без перерви грати в карти, пити горілку, дуріти з приємними у співжитті бабами, дерти горло й тупати навприсядку під гармошку, як це робила у вільний час більшість залежних від виконання обов’язків. Бродив собі Пашко тайгою, щоб трохи полювати, бо мисливський інстинкт людини тайги ніколи не залишав його, ну й щоб сам на сам побути з природою. Іншого світу окрім тайги не знав. Лише віднедавна, коли доля зіткнула його з поляками, Пашко Сєдих пізнав інших людей, прибулих з іншого, незнаного йому світу. Слухаючи їхні розповіді, почав над тим іншим світом, який існував десь там ген-ген далеко, розмірковувати. І дивуватися. А тих поляків, хоч їх не дуже розумів, було йому шкода, бо у тому його сибірському світі, такому звичайному й гарному, поляки відчували себе від початку загубленими і безпорадними. Боялися зими, тайги, усього. Дивувався з цього. Намагався зрозуміти їх. Вчив тутешнього життя, де міг, допомагав. Одного лише ніхто не вмів йому пояснити: хто, чому і навіщо тих поляків вирвав з їхньої землі? Те, що стосовно поляків комендант Савін перед відправленням розповідав, що це буржуї, куркулі та контра, Сєдих не переконало. Ну бо що ж спільного з контрою мають ті бідні малюки? Або ці старі бабусі, дідусі, жінки? Хоча б така Сильвія Краковська. Пашко щораз частіше думав про ту дівчину. Подобалася йому ця мала, несмілива полька. Не бракувало в Калючому гарних дівчат, і сміливіших, і веселіших, охочих до жартів і залицяння. Але йому подобалася вона і тільки вона! Любив дивитися на неї, підглядати у праці, як під час перерви відпочиває, як цікавить її кожна незнана квітка, стукаючий в дерево дятел, перестрибуючий з гілляки на гілляку смугастий бурундук, налякана падаючим деревом сарночка, яка ховається у високій траві. Сильвія! Що це за ім’я? Не наше. Але гарне.

«Який ти дурак, Паша, з такими думками плутаєшся: Сильвія, Сильвія, а ти ще сам на сам з Сильвією не поговорив, руки її не доторкнувся. Звідки знаєш, чи хотіла б з тобою говорити. Полька вона, пані. А ти хто такий? Боїться певно тебе, бригадира, сибірського ведмедя. І навіть не додумується, що ти до неї відчуваєш, що собі про неї в голові плетеш.

Заслуханий у власні думки, Сєдих раптом зорієнтувався, що від Калючого відійшов чимало. Стояв на схилі високого узвишшя, порослого сосновим бором. Зорієнтувався, що йому звідси недалеко до садиби дідуся Федосія. «Мабуть, загляну до старого по дорозі».

Федосій, про його прізвище Пашко ніколи не допитувався, був мисливцем. Жив з цього, що вполював і продав у Шиткіно або в Канську. Полював на куниць, дорогих соболів, більш рідко на білок і бурундуків. Вичинював шкірки, м’ясо кидав собакам. Влітку полював рідко, щоб тільки прокормити себе і зграю лайок, собак мисливських і відважних. Мешкав у віковій хатині, скритій у гущавині тайги. Влітку дідусь Федосій збирав лікувальне зілля і займався бджільництвом. Пашко не тільки не знав прізвища мисливця, але не знав, звідки походить і чому зашився в цьому безлюдді. А сивоволосий, патріархального вигляду дідусь не поспішав розповідати про себе. Уникав людей, наскільки міг. Сєдих знав звичаї тайги настільки, що Федосія ніколи ні про що не питав. Живе собі в тайзі людина, хай собі живе. Влада про Федосія знала, але також його не чіпала.

Сєдих наштовхнувся на Федосія в процесі вештання по тайзі. То було минулою весною, коли підходив до токуючих тетеревів. Пашко оскаженів, бо сполошив йому їх собака. Звідки тут собака, що заходився гавкітом. Пашко прикрився рушницею за деревом з боязні не перед лайкою, але перед її власником, якого сподівався будь-якої миті побачити. Коли побачив сивого старика, відразу знав, що то не якийсь бродяга, тільки мисливець. Пашко вийшов із-за дерева з рушницею, повішеною через плече. Мисливець зробив це ж саме і прикликав собаку до ноги. Це був саме Федосій.

— Від Калючого лізу і нічого! — Пашко показав пустий пояс, без здобичі. — А тетерев у цьому році токує, що аж-аж! — Старий скрутив закруток, відстрашив димом мошку і мовчав. «Німий, хай йому біс?» Пашко не наважився зав’язати розмову:

— У нас, над Байкалом, весна трохи пізніше приходить, то й тетереви трохи пізніше починають залицятися. Як це так? Здається, така хитра птаха і мудра, а коли починає весільну розвагу, то цілком дуріє?

Дідусь уважніше глянув на Пашка, усміхнувся, затягнувся димом, недокурок точно розтер на долоні, здув попіл, встав і без слова відійшов. А Сєдих хвилину ще стояв на місці і, правду кажучи, почував себе прямо по-дурному. Кілька разів Пашко ще зустрічав у тайзі Федосія, заки той відізвався до нього. А ще довше тривало, заки запросив його до свого відлюддя і куском меду почастував.

Під кінець зими привезли до Калючого поляків. Дивувався цим людям Пашко, коли старому про поляків розповідав. А Федосій не дивувався. Вмістив усю свою сентенцію в кількох словах:

— Кожна людина — Боже створіння! Поляки, поляки, поляки! — поклав на столі пластирі з медом і голосно перехрестився перед маленькою святою картинкою: — Господи Боже, благослови раба Господнього Павла і мене грішного раба твого Федосія. Амінь.

Пашка ні свята картинка, ні дідусева молитва не дивували, бо добре пам’ятав, як молилася його бабуся. Відламав шматок пластиря.

— Поляки також моляться. Але хрестяться інакше, не по-нашому.

— Бог, Пашо, є один!

— А звідки ж то відомо, що він є, цей Бог? Поляки, наприклад, моляться і моляться, а вмирають як мухи. Якби той Бог був...

Старий розгнівався.

— Не богохульствуй, Пашко! Не гніви Бога. Прийде час, сам усе зрозумієш. Заки від Бога почнеш вимагати, почни з людей, сам до себе придивися.

Слідопитів було п’ятеро: Савчук, Сєдих, двоє молодих солдатів, з яких один вів двох в’ючних коней, та дідусь Федосій. Були також дві дідусеві лайки, які, один раз піймавши слід, вже його не відпускали.

— На дикого звіра полюю, а не на людину! — рознервувався старий, коли Сєдих від імені коменданта прийшов просити його допомогти у вистежуванні утікачів.

— Вони гірші від дикого звіра! Матір дітей холоднокровно убили. Трійко сиріт залишилося.

— Жалю в мене не викликай! А звідки та впевненість, що то вони? Той твій комендант за різними людьми по тайзі женеться.

— Він такий мій, як і ваш. Але на цей раз женеться за тими, що треба. Я б їх сам, ось цими руками!

— Схаменись, Пашко. Ніколи не заміщай Господа Бога.

Телеграма з Тайшета повідомляла, що з карного табору в Солянці втекло двоє грізних рецидивістів, покараних за грабежі та вбивства: Носов і Глибін. Убили вартового, забрали в нього гвинтівку. Готові на все, походять з центральної Росії і захотять дістатися до залізниці. Були подані також їхні описи.

Федосій почав розшуки від берега Пойми. Там були найвиразніші сліди. І то не лише людських ступенів, але також надломаних кущів і гілок. Покликав собак і дав їм понюхати шматок халата, знайдений на місці убивства. Нюхали завзято, відштовхувались взаємно, погавкували, потягували носами по слідах, споглядали на свого пана, сигналізуючи йому про свою готовність.

— Шукати, Крошко, шукати! Пішли, мої любі!

Собаки рушили! Крошка, чорно-біла сучка, висліджувала перша і впевнено вела по слідах. Страхував її брудно-сірий Пік, омітаючий зигзагами всілякі відскоки. Люди насилу за ними встигали. Сліди вели у верхів’я ріки, у невеликій віддалі від берега. Втікачі, видно, боялись заблукати в тайзі, воліли держатися ріки, яка могла запровадити їх аж до Тайшета. Собаки вистежували витривало і затрималися тільки на березі притоки, яка впадала у Пойму. Це була досить широка річка, глибока, з мутними вирами. Не було способу переправитися через неї на ходу, треба було робити пліт або йти вгору з надією, що траплять на брід. Сліди вказували, що висліджувані зважилися на це останнє і пішли у верхів’я ріки. Річка називалася Болотна. По обох її берегах кілометрами тяглися зарослі кущами болотяні вири. Собаки зяяли від втоми, сліпли від мошки, яка вижирала їм очі, але послушні ловецькому інстинктові — все йшли по слідах. Наближувався полудень, на болотах було парко і жарко. Федосій признав, що треба дати собакам відпочити. А при нагоді порадитися. Затримав собак, повитирав їм закривавлені, обліплені мошкою баньки, кинув по шматку сушеного м’яса із лося. В’ючні коні відганялися хвостами, терли лоби об дерева, тягли до води. Люди присіли в тіні. Мовчали. Чекали, що скаже Федосій. Відізвався більш ніж за хвилину.

— Все це пізно! Третій день йде. Щось мені здається, що вони цих місць не знають. Не повинні цими напрямками йти. Тут нема жодної дороги. Йдуть у верхів’я Болотної, а там непрохідні мочарі, через які тільки птах перелетить. А вони йдуть. Ну то ми за ними. Але коней мусимо тут залишити, далі не впораємося.

Йшли у верхів’я Болотної обережніше, зі зброєю, готовою до пострілу. З кожним кілометром заглиблювалися у щораз більш похмуру, порослу хирлявими кущами болотисту рівнину. Незважаючи на сонячний день, ставало похмуро від густих хмар атакуючих їх мошок. А Болотна все ще не мала місця, придатного до переправи. Потрапили на сліди, де втікачі відпочивали або намагалися шукати броду. Собаки вели у верхів’я ріки. Так було аж до місця, де починалися вузькі вири, а переправи на другий бік все не було. Тут собаки почали губити слід, нервово попискували і, невпевнені в собі, бігли до берега, допадали до води, то знов рвалися у бік багна. Федосій довго й старанно очима відшукував сліди. Невпевнений розвів руками.

— Або тут переправилися, або у багно полізли. Сліди є тут і тут. Тому собаки невпевнені в собі. Треба на тому березі перевірити.

Сєдих скинув одяг і поплив. Крошка згідно з вказівкою Федосія попливла за ним. При виході з води був досить широкий шар намулу, щоб людські сліди виразно відбилися. Слідів не було. Собака також нічого не винюхала. Висновок міг бути один: злочинці вибрали дорогу через багно. Темніло. Слідопити затрималися на ніч.

На самому світанку вийшли на багно втрьох: Федосій, Савчук і Сєдих. Стрибали з хиткої купини на купину, продиралися крізь замшілі кущі. Собаки насилу відшукували слід, талапались у високій промоклій траві, згиналися на зеленому, вкриваючому бездонну глибінь, корінному покритті. Легко було пізнати, що втікачі непевні дороги, петляли, щупали вири дрючком. Над чорним оком одного з таких вирів Федосій зупинився.

— До цих пір йшли удвох, далі пішов тільки один. Другий...

— Утонув?

Федосій встромив довгий дрючок у коричнево-зелений вир. Дрюк входив у провалля, вир зловісно булькотів, видував великі повітряні бульбашки. Чорне болото смерділо тухлятиною.

— Зсунувся з цієї купини. Мусило його засосати. — Собаки завзято гавкали над виром. Федосій насилу їх заспокоїв. — Вони це відчувають... Але той, другий, пішов далі — до власної смерті прямує.

— Ну й хрест йому на дорогу! — Сєдих сплюнув мошкою і витер зіпріле обличчя.

Савчук, не знаючи, що вирішити, голосно роздумував:

— А якщо не утонув? А якщо це він має гвинтівку, продереться до людей і такого може ще наробити хаосу, що гей-гей!

— Але з тебе людина! — Сєдих плюнув ще раз у вир, підперся дрючком і перестрибнув на клаптик землі з виразними слідами. Савчук стрибнув за ним. А потім Федосій з собаками.

Не відійшли далеко. Загавкали собаки. Зупинилися. Савчук зняв запобіжник у гвинтівці. За кількадесят кроків перед ними виднів вир, вкритий зеленим трав’янистим покривалом. Хто не знав тутешніх місць, міг це переплутати з лукою. Над цією зеленню клубилися густі рої мошки. Підійшовши ближче по кочках, побачили на середині лучки мужчину. З гвинтівкою за плечима, втягнутий у вир по пахву, висів опертий плечами на довгий, упоперек кинутий дрючок. То він утримав його на поверхні бездонного виру. Мужчина не жив. Мошки чистили йому кості. Вистрижена до шкіри голова лякала пустими орбітами. Трупний сморід змішувався з багняним смородом виру.

Комендант Савін скликав людей перед комендатуру. Держав у руці обліплену сухим болотом гвинтівку. Біля нього стояли Савчук, Сєдих і Федосій зі своїми собаками. Не встигли відпочати, ані навіть очиститись із засохлого болота. Сташек Долина смикнув батька за рукав.

— Тату, це той сивий дідусь з бородою, що нам тоді на кладовищі при хресті допомагав!

Савін підняв гвинтівку вгору. Люди притихли.

— Бачите цю гвинтівку? Бачите... Ну то хочу вам сказати, що ті, які вбили громадянку Срочинську, були озброєні цією гвинтівкою. Це їхня гвинтівка. Гвинтівка є, а вбивців уже нема. Не живуть! Ці люди, які стоять тут біля мене, їх вислідили. І цю гвинтівку принесли. А вбивці як підло жили, так підло скінчилися. Двоє їх було. Засуджені за вбивства, втекли з табору, вбили вартового. А тут у нас убили Срочинську. Думали, що їм це все вдасться, що втечуть, бо тайга безкрайня, що мине їх заслужена кара радянської справедливості. Тайга, не тайга! Кожного вбивцю, кожного злочинця, кожного втікача з-під землі вигребемо. Від радянської влади і від її караючої руки не можна втекти!.. Саме це я хотів вам об’явити. І ще одне, громадяни поляки. Я говорив вам, що тайгою різні ходять. Не майте ні до кого довіри, бо можуть бути такі самі нещастя, як зі Срочинською. І негайно доповідайте у комендатуру. До радянської влади треба мати довір’я. А тепер до роботи. Ну і про норму пам’ятайте, бо щось останнім часом у нас з цим не дуже добре...

Сильвія була на площі перед комендатурою, все бачила й чула. А потім йшла з бригадою на роботу і слухала, що люди говорили. І невідомо чому, не хотілося їй вірити, уявити собі не могла, щоб Пашко, щоб їх бригадир міг вбити людину.

Сильвія жила у своєму світі. Загублена, налякана тим, що з нею діялося. Втрата сімейного дому, Сибір. Слабка фізично, мала, не радила собі в тайзі. Від тифу померли батько і старший брат. Сама чудом від хвороби уціліла. Залишилися тільки з матір’ю. Від виїзду з Червоного Яру наснився їй якийсь кошмарний сон. А ще так недавно все було інакше. Вчилася в Товстому у пані Серафінської на кравчиню. Юлєк, брат, мав залишитися на хазяйстві. Крім неї вчилися у Серафінської ще три дівчини. Розпускали плітки, хохотали, розповідали про свої пригоди з хлопцями. Сильвія, до якої вони настирливо чіплялися, червоніла, опускала повіки. Не мала про що розповідати, адже вона навіть з хлопцем ще не поцілувалася! Навіть не танцювала. Не встигла Сильвія пізнати свого дівочого тіла, не зазнала справжньої любові. Де в тому страшному світі час і нагода на дівочі мрії, на чисту й справжню любов?

Гонорка Ільницька перша звернула увагу Сильвії на Пашка Сєдих. Якогось вечора повернулася Гонорка з роботи, присіла до хворої Сильвії і поклала біля неї половину хліба й трохи цукру.

— Дітям залиш, Гонорцю! Що ти!

— Для дітей також маю. А це спеціально для тебе подарунок. І тільки не думай, що це від мене.

— А ніби від кого?

— Не вгадаєш... Від нашого бригадира, від Пашка Сєдих!

— Від бригадира?! А то з якої нагоди?

— Ой дурна ти, дурна! Подобаєшся йому, дівчино, то тобі прислав. Не знаєш, як то з тими мужчинами буває? Запитував про здоров’я, поклін переказував.

Коли після хвороби пішла з бригадою на роботу, не знала, як поводитись. Побачивши Пашка опускала очі, знічена, відчувала рум’янці на обличчі. І навіть йому, як годиться, не подякувала. Бригадир не накидався, хоч знала, що вона йому не байдужа, оглядається за нею і допомагає, де може. Від того часу з Сильвією почало діятися щось дивне: щораз частіше Пашко Сєдих гостював у її думках. Не як бригадир, тільки як мужчина: блондин, зеленоокий, високий, трохи ведмедикуватий, але зграбний та міцний. Такий спокійний. Добрий.

Якоїсь неділі вибралися по гриби. Було кілька осіб з барака. Грибів назбирали досить. Сіли на галявині відпочити. Помітили Сєдих, який виходив з тайги.

— До нас, до нас, пане бригадире! То бачу, що й ви гриби збираєте? — прикликала його, жартуючи, Гонорка.

Сєдих підійшов, відстебнув рябчиків від пояса і кинув їх біля вогнища.

— Полював трохи.

— Бідні пташки! — Сильвія погладила сіропіре крильце.

— Рябчики. Багато їх тут, — виправдовувався Пашко.

— Такі, як наші куріпки, — мудрував хтось.

— Дурний ти! Рябчики — то по-нашому будуть рябчики! А ти — куріпки!

Мужчини почали сперечатися. Гонорка Ільницька пересунулася трохи і показала місце між собою та Сильвією.

— Рябчики чи куріпки? Все одно! Присядьте тут з нами, пане бригадире, відпочинете, — і виразно моргнула до нього. Пашко трохи зніяковів, зволікав.

— Прошу, хай пан з нами сяде, не кусаємо.

Сиділи близько одне до одного. Показував їй упольованих рябчиків, щось там пояснював. Був біля неї такий величезний. Пахнув живицею та вітром. Сильвії було з ним добре. Пекли маслюки й червоні рижики. Пашко побіг над Пойму, звідки повернувся з випотрошеними, поділеними на порції пташиними тушками. Випікав їх у попелі, частував усіх по черзі.

— Прошу пані... Намагався сказати це по-польськи, подаючи Сильвії пахнуче пташине стегенце.

Сєдих, як і всі службовці коменданта у Калючому, підлягав суворій забороні усяких позаслужбових контактів із засланцями. Життя спричинилося до іншого, а згодом мало хто дотримувався тої заборони. Зважали тільки, щоб це не кидалося у вічі. Але офіційно цієї заборони не скасували. Комендант за такі приватні стосунки з польськими засланцями час від часу карно своїх людей з Калючого відправляв. А один із них, якийсь Караваєв, комірник, потрапив навіть під суд і у табір. Мав коханку з п’ятого барака, підкрадав продукти і обмінював з поляками на годинники.

Люди з бараків також з підозрою приглядалися до своїх земляків, які частіше, ніж це виникало зі службової залежності, контактували з комендатурою та наглядом. Закривали очі на взаємну торгівлю, добування продуктів. Підозра зростала, якщо хтось надто часто крутився в околиці комендатури, діставав додаткове повноваження на покупки в магазинчику або додаткову порцію супу в їдальні. Люди не мали сумнівів, що це донощик, або ж підлиза, комендантський сраколиз. На кого впала така підозра, той не мав легкого життя. А жінки, які мали романи з наглядачами, більш делікатного визначення, ніж «курва», не могли очікувати. У справжні мотиви таких романів не вникали. Як то почалося від осудженого всіма контакту Ірини Пуц з Барабановим, так уже залишилося.

Сильвія була повністю в цьому усвідомлена. Знаючи про це все, у своїй наївності судила увесь світ згідно з собою і була переконана, що враховується лише її чесність і чисте почуття.

Нагоди сприяють закоханим за умови, що вони їх шукають. У недільному передобідньому періоді Сильвія вибралася над Пойму назбирати щавлю. Більш-менш у цей самий час Пашко стрибнув у човен, дав нести себе течії і підбераком пробував ловити риби. Сильвія здалека помітила човен, пізнала Пашка і підійшла ближче до води. Пашко витрусив з підберака дрібну рибку, спрямував човен до берега і запитав:

— Пані Сильвіє, не боїтеся самі так далеко відходити?

— Хіба ж це далеко! А зрештою, адже ви тут є...

День був теплий. Вітерець, який тягнув від ріки, відганяв нав’язливих комах. Це була нагода, яку собі обоє вимріяли, на яку чекали. То нічого, що часто ще слів їм бракувало. Під час того першого сам на сам Сильвія з Пашком сказали один одному багато. На цій зустрічі сталося так, що саме Сильвія осмілилася несміливим поцілунком доторкнутися до його щоки, після чого, мов налякана сарна, втекла до барака.

Синок Даниловичів марнів на очах. Надія на те, що влада дозволить Наталці з дитиною повернутися на Поділля, ставала щораз більше оманливою. Юрій Данилович давно це зрозумів і проклинав свій невдалий задум. Після Наталчиної заяви у комендатуру, замість надії та допомоги, їх зустрічали одні клопоти й неприємності. За власним бажанням попали в лапи НКВС. Не було тижня, щоб Наталку або Юрія не викликали у комендатуру. Від людей цього приховати не вдалося. Почалися плітки, перешіптування, криві посмішки, дурні питання і дошкульні докори. Данилович став клубком пошарпаних нервів. Наталка терпіла подвійно, бо її синок ставав усе слабкішим. Фельдшер Тартаковський майже не давав надії.

— Цю дитину треба годувати, а не лікувати.

Данилович не видержав. У суботу ввечері вислизнув з барака і пішов до Усолья. Забрав на обмін, що було, хотів для малого щось добути до їжі.

— Якби що, скажи, що на рибалку пішов. Найпізніше у понеділок вранці повернуся, — заспокоював дружину.

Наталка повернулася до малого. Андрійко лежав тихенько, навіть не поплакував. Цілувала його пергаментно-жовтувате личико, пальчики ламкі, як соломка. «Боже, Боже, чого би я для тебе, пташенятко ти моє, ягідка кохана, синку мій рідний, не зробила, щоб ти мені здоровий був!» Коли розмовляла лише з собою, думала голосно, плуталися їй слова українські з польськими.

«Хто потопає, той і за бритву хапається». Один раз посіяний сумнів, розбуджена іскорка надії не дає людині спокою. Спочатку ні за що не могла погодитися із задумом Юрія, щоб почати заходи стосовно повернення на Поділля. Обурилася, коли нагадав їй на українофільство. Пояснював, як дитині: поляків вивезли в Сибір, бо були поляками. Українців не вивозили. Отже, мабуть справді, як українка має право повернутися! Повернутися разом із малим! Потім, дасть Бог, Юрій також знайде на це якийсь спосіб. Боже! Щоб то було, якби так раптом опинитися в Касперівцях! Вересень! Дині, кавуни, виноград, абрикоси, персики, груші, яблука! Віджив, одужав би мій Андрійко... Мама, дорога мама, та допіру внуком втішилася би. Батько? Ну саме, що з батьком? Адже прокляв її, відрікся звироднілої, яка втекла з дому. Ляхові дитину народила. Навіть на її листа не зволили відповісти.

Не призналася чоловікові, що ще весною вислала батькам листа з Калючого. Боялася, що гордий Юрій, відкинутий її батьком, не буде цим задоволений. А намовив її вислати листа Буковський, в бригаді якого працювала. Буковський був українцем з-під Житомира. У Сибір потрапив, переселений у тридцять сьомому році.

Наталка обтесувала сосновий дрюк і під носом наспівувала по-українськи, що їй якраз слина на язик принесла: «Ой на ставі, на ставку дві вудки в рядочку»... Буковський, непомічений, підійшов, доспівав: «То собі мати дочекала, що дочка в віночку»... і запитав:

— Українка?

— Невже це так важливо?

— Важливо, неважливо, але соромитись також нема чого. Наприклад я не соромлюсь, що я українець.

— Я не сказала, що соромлюсь.

Не було поспіху, ніхто їм якраз не заважав і так слово за словом поговорили собі про життя. І, мабуть, диявол якийсь її спокусив, що йому про свою сім’ю розповіла і про те, як вона, українка, опинилася разом із поляками в Сибіру. Буковського нічого особливо не дивувало. Від того дня, якщо тільки трапилася нагода, Буковський наодинці з Наталкою заговорював до неї по-українськи. Незабаром також зрозуміла, що не про розмову йому йдеться. Буковський все настирливіше почав залицятися до неї. Якогось дня використав нагоду, догнав її на узбіччі, притиснув до дерева і намагався поцілувати. Вирвалася і без слова стрільнула йому в обличчя. Не розгнівався. Повернув усе в жарт. Але від тої пори дав їй спокій. Колись знов зачепив Наталку. Насторожилася, приготувалася до оборони.

— От, козачка! Навіть до неї не підходь, бо не запитає, навіщо, тільки спочатку баньки тобі видряпає!

— А щоб ви знали.

— Шкода, дуже шкода, бо пара могла б з нас бути, що го-го! Але жарти в сторону, козачко, завтра до дружини, у Тайшет їду.

— Добре, що ви собі про дружину пригадали.

— Не будь злосливою, бо я таким не є, образи жодної не приховую. Краще напиши два слова матері, хай знає, що живеш. Візьму листа до Тайшета і кину в скриньку. Це хотів я тобі сказати.

— Нам недозволено писати.

— Мабуть, нікому не вибовкаєшся?

— А як нас піймають?

— Не бійся, це вже моя справа.

Далася спокусити цій несподіваній нагоді. В таємниці від чоловіка накреслила кілька речень до матері, написала адресу і віддала листа Буковському. Після повернення з Тайшета підтвердив, що листа кинув до скриньки. Більше до цієї справи не поверталися. Минав час, відповіді на листа не було. Може, комендатура її затримала? А може, не хотіли відписати?

Ще одну справу Наталка від чоловіка затаїла. Значно від тієї з листом серйознішу. Недавню, яка мучила її сумління, не давала ні хвилини спокою. А ще гірше, не знала, як з неї виплутатись.

Заступник коменданта викликав Наталку часто і кожну розмову починав з того, що хоч дозволу на її повернення на Поділля ще нема, але треба мати надію і терпеливо чекати. Саме стосовно цієї справи хоче з’ясувати з Наталкою це й те. Швидко зорієнтувалася, що Савчука найбільше інтересує воєнне минуле чоловіка. Розпитував її також докладно про людей з барака. Цікавило його, що люди говорять, що думають про своє майбутнє, що гадають стосовно СРСР і радянської влади. Почав її також випитувати про справу Корчинського.

— Той Корчинський і тих двоє, ну та єврейка і той студент, які дітей вчили і антирадянську діяльність проводили, у вашому бараку мешкали?

Наталка підняла голову, немов проснулася від хвилинного заціпеніння.

— Лише тепер я зрозуміла, до чого ви прямуєте! То що? Донощицю, шпига хочете собі з мене зробити?

Савчук криво всміхнувся і сягнув по цигарку, запалив, випустив дим під стелю.

— Пані Наталко! Чому так різко? Чому відразу так негарно пані про мене й про себе думає? Відразу якийсь там донощик, шпиг? А може, це просто називається лояльність радянського громадянина щодо своєї радянської влади? Пані мене розуміє? Ну то даймо собі відповідь на кілька основних питань: ви радянська громадянка?

— Ніби так, але...

— Хвилиночку. Хочете повернутися з синком на визволену з-під панського, польського утиску радянську Україну?

— Ну так. Звичайно, що хочу.

— Ну, бачите. Ви радянська громадянка українського походження, хочете повертати на радянську Україну, так?

— Так.

— А якщо так, то хай пані не дивується радянській владі, що хоче бути впевненою, що українка, громадянка Наталія Миколаївна Величко, є цій владі вірна, підтримує її і в разі потреби буде боротися з її ворогами! Думаю, що я ясно це пані виклав? А ви мені тут про якихось шпигів, донощиків починаєте...

Під час цього допиту Наталка підписала папір, який Савчук озаглавив: «Акт лояльності», зі змісту якого випливало, що Наталія Величко, стараючись про повернення разом зі своїм малолітнім синком Андрійом на Західну Україну, декларує свою повну лояльність до радянської влади і добровільно зобов’язується доповідати «відповідним органам про всі контрреволюційні злочинні наміри проти цієї влади». Кінцеве речення попереджувало її ще про сувору судову кару у разі виявлення будь-кому факту про підписання цього «Акта лояльності».

15

сінь у тайзі. Дні стають коротшими, вечори холоднішими, ранки біліють делікатним інеєм, небо і річкові води робляться прозорими, мов скло. Тайга з кожним днем набирає кольору мідної циганської сковороди. Стає коричневою вічно налякана осика, жовтіють берізки, сіріють голочки модрини, гілки кедрів згинаються під тягарем гранатових зернистих шишок, червоніють горобина і глід, а серед моху й відцвілого вересу кармінними гронами ховається брусниця. Останні келихи білих рижиків, останні витривалі на заморозки коричневі польські гриби. Білки й бурундуки працьовито збирають і ховають, де вдається, зимові запаси. Птаство відлітає у теплі краї. Лисиці поглиблюють нори. Вовки тягнуть за собою однорічний приплід і маскують барлоги. Бурі ведмеді, які влітку нагромадили під шкірою немалі запаси жиру, волочаться тайгою сонні й роздратовані у пошуках безпечного і теплого зимового барлога. Як відрізало, зникають комарі і кошмарна мошка.

Люди тайги не гірше від всякої стихії відчувають наближення зими й пораються перед її приходом, щоб до неї як слід підготуватися. Хто живий, як вміє громадить зимові запаси. До останньої бараболі, до останнього зернятка збирають люди те, що самі весною посадили, особливо капусту й картоплю. Сибіряки капусту квасять у дерев’яних бочках, картоплю ховають у хатах, у погребах, кмітливо прихованих під підлогою. Замерзла на кістку картопля також не пропаде, лише зварена чорніє і смак має прісно-солодкий. До бочок, до кмітливо споруджених «туясків» з березової кори, збирають брусницю, болотяну кислицю, солять білі рижики. Збирають зілля, всякі трави на ліки. Сушать гриби й саранку. Квасять черемшу з часниковим смаком і запахом. Квасять горобину. Сушать чорні ягоди черемухи, які змелені в жорнах, потовчені в ступі, змішані з мукою пригодяться на паляниці. Ну й кедрові горіхи струшують з дерев, оббивають, лущать з шишок і сушать. Сибірський кедровий горіх має солодкий смак, оліїстий, багатий вітамінами й поживний. А хто більш упертий і знає способи, може з кедрових горіхів олії витовкти. Користуючись з того, що осінні ріки стають лінивими, менш повноводними, а несуть води такі прозорі, що видно крізь них до дна, люди добувають рибу на зиму. На плоскодонних човнах, на плотах зі смоляною реєю, установленою на носу, пливуть ночами по течії і з остенем полюють на дрімаючі великі риби.

Сибіряки з діда-прадіда про це все знали, все це вміли. Поляки, люди нетутешні, якщо хотіли зиму пережити, мусили тільки цього всього навчитися, до цього звикнути. «Привикнеш, привикнеш,— часто звертався до поляків комендант Савін і з іронічною посмішкою додавав: — А не привикнеш, здохнеш...»

Засланці з Калючого використовували осінь, готувалися до зими. Добре знали, що їх тут взимку чекає, встигли пересвідчитись у цьому. Йшла зима, а вони не мали ватних штанів, курток-фуфайок, шапок-вушанок, рукавиць, не говорячи вже про необхідні тут валянки, чоботи з халявами, спеціально товчені з овечої вовни. Одяг, в якому сюди приїхали, непристосований до клімату, знищився, пошарпався. У що вдягнутись, що взути, особливо що нема за що і де того одягу купити. Продовжували гніздитися у забитих, заклоплених, погано огріваних і непристосованих до зими бараках. Харчування весь час скупе, залежало від виділення хліба і супу з їдальні. Табірний магазинчик світив пустотою. Отже, як уміли до тої чергової засланської зими підготувалися. Особливо ті, які бралися з долею за руки, брутальну дійсність трактували реально, не піддавалися оманливим чуткам і бажанням.

Мрії. Надії. «Побачите, що ще на Різдво будемо в Польщі!» — «Світ про нас не забуде, не дозволить!» — «Ви чули, люди, що одній пані з шостого барака Матір Божа Ченстоховська виявилася? Така вся жалобна, в чорне одягнена з маленьким Ісусом на руках. Появилася їй біля кладовища, над Поймою. Та пані з шостого барака стояла на колінах, уся в молитвах, над могилою свого синочка, що від тифу в травні помер. Раптом дивиться, а від тайги Матір Божа на такій білій хмарочці піднімається. Жіночка налякалася, перехрестилась і подумала, що, мабуть, їй це все здається. А Матір Божа таким сумним голосом відізвалася такими словами: Не бійся мене, добра жінко. Ти пізнаєш мене? Пізнаю тебе, Найсвітліша Панночко, ти наша Королева Польщі, Матір Божа Ченстоховська! Так, то я є, ваша королева й заступниця. Велике нещастя упало на Польщу й на поляків. Плачу над вами, жалобу по вас ношу, одягаюсь у чорне. Але я є разом з вами. Скрізь! І як бачиш, навіть тут у Сибіру. І разом із вами молюсь до Бога Отця і Сина і Духа Святого, щоб це ваше страшне пекло невдовзі закінчилося! Може, навіть на Різдво... Може, ще більше б сказала, але та пані з шостого барака не видержала, тільки з плачем зірвалася з колін, щоб Матері Божій руки поцілувати, а та зникла, над тайгою в блакитній хмарі розплилася»... — «Чудо! Чудо! Чудо!» «Що там, саме Чудо! Якась святоша дурниці вигадує, Бога гнівить!» — «До зими краще підготуймося, бо без чудес замерзнемо або з голоду подохнемо» — «Зрозумійте, люди: Франції нема, Голландії, Норвегії нема! Біс його знає, чи Англію не проковтнули, а ми тут, як ті дурні, на допомогу світа розраховуємо! Люди, викиньте собі з голови, що хтось на світі нами проймається, що про нас пам’ятає!»

«Має рацію» — «Ну то що будемо робити?» — «Що хто може: шукати одежу, їжу на зиму збирати, бараки отеплювати, паливо готувати, щоб потім у снігу не тонути, у бурульку льоду не замерзати». — «Два нові бараки закінчують, декого будуть там поселяти». — «До нових бараків? Ніколи! Вони лише на те чекають, щоб ми тут на постійне проживання влаштувалися. Волію, щоб мене блощиці зжерли, а у новий барак не переведусь». — «Люди, опам’ятайтесь, стільки нещастя, стільки клопотів навколо, не будемо сваритися».

Юрій Данилович, який хотів урятувати вмираючого синка, зважився на розпачливий крок. У суботу ввечері наказав Наталці взяти малого на руки, відчепив човен з комендантської пристані й поплили до Усолья. Знав, чим ризикує, віддаляючись без дозволу коменданта, не кажучи вже про те, що забрав човен. Дитина, дитина була найважливішою! Плив з надією, бо під час останнього перебування в Усольї довідався про бурятського шамана-цілителя.

— Зіллям лікує. Кожну хворобу заговорює і виганяє з людини. Привези синка, вилікуємо, — радив йому Оной.

Тепер плив до бурятів по допомогу. Наталка сиділа у плоскодонному човні, малий, отулений великою хусткою, спав у неї на колінах. Юрій стояв на кормі і довгим веслом рулював, прискорював його рух. Течія була швидкою, надвечір’я — тихе, холодне. Мовчали. Наталка не спускала очей з малого. У Юрія немов нова надія настала, усміхався і питав:

— Ну як він там?

Наталка відповідала йому або давала знак, що малий спить. Плили, поки спадаюча над рікою темрява дозволяла безпечно держатися течії. Потім Юрій підплив до берега. Тут переночують. Були більш-менш у половині дороги до Усолья. Витягнув човен на берег. Відшукав сухе місце під низькою розчепіреною вітром сосною. Зібрав сухих гілляк на вогнище. Зачерпнув у казанок води. Варили юшку з крихт хліба. Наталка поралася біля малого, отулювала його, чим могла, бо ніч передбачувалася холодна. І темна, як сажа. Хукала на ложку, пробувала кормити синка юшкою. Тихенько постогнував, кривився, не хотів. Але відразу заснув.

— Ну і як?

— Не хоче їсти. Нічого, тільки спить і спить. Мабуть, ріка його так заколисала.

— Хай спить, бідненький, на здоров’я, — присунув паруючий котелок ближче до дружини. — Попробуй хоч ложку теплого. І не вдавайся так дуже у відчай, Наталочко. Щось мені підказує, що знайдемо там для малого порятунок.

— Дай Боже! Нехай би нарешті над нашою дитиною змилувався. Що воно кому винне? У мене нема вже більше сил, нема...

— Не плач, кохана, прошу тебе.

Сидів опертий о сосну, підтримував вогонь. Дружина, охороняючи синка від холоду, скупилася поряд. Тішився, що хоч на хвилину заснула. Свідомість забита думками, які клубочилися в голові, серце наповнене любов’ю до Наталки, турботою про дитину... Без його волі ява змінилася сном. Думки заплуталися із сонними міражами. Звідкись падав. Кудись біг задиханий і немічний, від чогось кошмарного тікав. Розбудив його раптовий незрозумілий страх. Відкрив очі. Був уже ранок, над рікою сходило сонце. Наталка стояла навколішках біля вигаслого вогнища. Держала дитину на руках і монотонно колихала, схиляючись до землі й назад. Не кричала. Не плакала. Ритмічно киваючись, вила ненатурально й дико, мов вовчиця. Її погляд був пустим. Юрій зрозумів, що сталося найгірше.

Повертали. Останки синка, загорнуті в хустину, лежали на дні човна. Наталка, немов все не вірила у те, що сталося, увесь час щось там біля них поправляла, турбувалася про їх вигоду. Не плакала. Лише її губи рухалися у беззвучному шепоті. Повертали під течію. Човен сунув насилу і повільно. Юрій, який стояв на кормі, все з більшою силою змагався з течією. На кам’янистих спінених течіями водоспадах мусили подірявлений човен покинути. Йшли берегом Пойми. Після того як висадилися з човна, Наталка взяла дитину на руки і несла її безустанно. Юрій час від часу пробував узяти від неї синка, щоб хоч трішки відпочила. Не давала. Гнівно ухилялася від допомоги і волоклася далі. Страшно і жалко було на неї дивитися. Скуйовджена, зіпріла від зусилля, перла вперто вперед, спотикаючись об коріння та вітроломи.

До Калючого доволоклися пізно вночі. Сусідки заметушилися біля Наталки. Відібрали останки дитини, помили, переодягли і свічку запалили. Наталка байдужа, з блукаючим поглядом, мовчала. І, на обурення деяких баб, не плакала. Данилович дочекався світанку і разом з Долиною пішов у столярню склеїти домовинку. Долина поспішав на роботу, Даниловичу було все одно.

— Малого поховаю. Дружину саму не залишу.

— Шукали тебе вчора увесь день. Човен зник із пристані. Підозрювали тебе, що ти втік із цілою сім’єю. Савчук у бараку випитував. Будуть турботи...

— У разі чого Наталку візьміть під свою опіку, допоможіть.

Похоронили малого по сусідству з бабусею Даниловичевою.

Неподалік були могили брата та сестри Юрія. «Ціла моя сім’я»... День був робочий, людей у траурі мало: старі люди, малюки і хто міг з Червоного Яру. Помолилися зі словами «Вічний відпочинок» і відійшли. Наталка розплакалася, коли на домовинку впали перші грудки землі. Потім довго стояла на колінах біля могили у мовчазному отупінні.

Даниловича затримали відразу після похорон. Допитував його Савчук.

— Нещастя на вас звалилося, Даниловичу, дитина. Співчуваю. Але закон мусить бути законом, пане Даниловичу. Прикро мені. Думаю, що здогадуєтесь, за що обвинувачуємо вас?

Данилович байдуже знизав плечима. Мовчав.

— Нічого не кажете? Як собі бажаєте. А доведеться Всім відповідати не менше, як за два злочини. І заздалегідь попереджую, за дуже серйозні, суворо карані злочини! Перший — то спроба втечі з місця спеціального переселення. Другий — то крадіжка човна, а значить, державного майна. Признаєтеся?

— Можу попросити цигарку?

— Прошу.

Савчук підсунув коробку «Казбека» й сірники. Юрій запалив.

— До жодного злочину не признаюся. Не мав наміру тікати. Як, куди, з вмираючою дитиною? Човна також я не крав. Взяв його самовільно, це правда, але мав намір на ньому повернутися. Віддалився без дозволу комендатури, це все. Я хотів врятувати дитину.

Савчук розгладив листок протоколу, перевірив перо і вмочив його у чорнильниці.

— Ну добре, пане Даниловичу, розкажіть це все для протоколу. Тільки попереджаю, для вашого добра — це має бути правда. І тільки правда! З деталями...

Ніч Данилович провів арештований у комендатурі. Ледве зачинили двері камери, упав на нари і запав у важкий хворобливий сон.

Уранці розбудило його якесь смикання. Напівпритомний, розпізнав Савчука, який стояв над ним. Юрій присів на нарах. У камері був також комендант Савін. Він також похмуро повідомив йому:

— Ось так, Даниловичу: сьогодні вночі померла твоя дружина.

Від смерті синочка Наталки в реальному світі не існувало. Жила лише своїми думками. Ні з ким, навіть з чоловіком, не хотілось їй розмовляти. До нескінченності повертала до тих спогадів, думок і образів. У центрі всіх її думок був синок. Рухалася як лунатичка. Мимовільно робила, що робити було треба, але немов її тут не було. Нічого її не обходило. Мудра бабуня Шайніна, видно, розуміла, що діється у душі в Наталки, бо намагалася бути близько до неї, охороняти її від надмірної цікавості плетух, втягувати до щоденних занять. То бабуня Шайніна витягла Наталку після похорон над Пойму робити прання.

Вже після смерті Наталки Шайніна розповідала: «Пере завзято, валить тим праником, б’є. Раптом перестала, хустину на голові поправила, очі рукою прислонила і ловить ґав у небі, ловить. Що вона там бачить, думаю собі. Подивилася і я. А по небу саме ключ журавлів у теплі краї летів. Журавлі, кажу до неї, у теплі краї летять. Може, навіть до нас, над Дністер, на Поділля. А вона за тими журавлями дивиться, очима їх проводжає і мої слова повторює: на Поділля, над Дністер, над Серет. І знов взялася за праник і б’є у ті лахи, аж бризки летять. Я дивувалася, звідки мала стільки сили? Знов перестала. Стоїть навколішках на тому камінні, у воду задивилася. Нічого не говорить. Довго нічого не говорить. Не пере, лише у ту воду дивиться і дивиться. Цікаво, що вона там у ній бачила? А я не дуже знаю, як її тут втягнути в розмову. Раптом сама до мене заговорила. Спочатку подивилася на мене, як побита собака, і тихесенько запитує, що я ледве почула: бабусю, питає, чи мій синок є вже в небі? Я на хвилину немов трохи здуріла, але відразу розібралася і кажу їй: звичайно, доцю, що є, напевно. Навіть трохи всміхнулася або мені так здалося. А я кажу далі: такі малюки гріху жодного не мають, то навіть у чистилище не йдуть, тільки Господь Бог їх відразу до неба кличе. Святому Петру без запитання до небесних воріт впускати їх каже і ангелочками їх собі бере. Не журись, доню, твій синок у небі біля самого Господа Бога ангелочком собі пурхає. Добре йому там. Напевно, він уже є в небі. А як же то інакше? Так немов це її втішило, заспокоїло. Ми закінчили прання, повернули до барака. А тоді та скорботниця довідалася, що ті з комендатури арештували Даниловича. Нічого не говорила. Але як дивилася, як дивилася! Шарпнула з голови хустинку і так як стояла, з розпущеним волоссям, вилетіла з барака. Я кричала за нею, просила, хотіла її затримати, але де там! Така стара і така дурна! Якби то я знала, що у цю бідну голову впаде».

Наталка побігла прямо у комендатуру. Бігла рятувати чоловіка. На бігу бачила позмінно їх обличчя: синочка і чоловіка, чоловіка й синочка. Завзято стукала кулаками у хвіртку. Вартовий зиркнув крізь оглядове віконце.

— Що сталося? До кого?

Кричала, давилася сльозами, нескладно, хаотично пояснювала, плутаючи слова і мови. Вартовий не міг її зрозуміти, ледве допитався прізвища. Наказав почекати, захлопнув віконце. Довго, довго чекала перед воротами, з тим безперестанним, зростаючим хаосом у наболілій голові. Вартовий повернувся, відчинив хвіртку.

— Є такий в нас. Але ж то не ваш чоловік.

— Як це не мій чоловік? Юрій Данилович, мене він цікавить? Може, ви помилилися прізвищем?

— Данилович, — погоджується. — Я нічого не помилився. Ми тут не помиляємося. Данилович, але це не ваш чоловік.

— Пане, впустіть мене до комісара Савчука, він мене знає, він усе знає.

— Саме так. Я з ним розмовляв, з комісаром Савчуком. Сказав, що Данилович не є вашим чоловіком, щоб пані собі звідси пішла і голову йому не морочила.

— Савчук? Пустіть мене до нього, мушу з ним порозмовляти. Пане, впустіть мене!

— Уже я пані говорив: нема розпорядження. Зрештою, що я там знаю: нема дозволу, то нема!

— Нехай пан мене впустить, благаю!

Хвіртка глухо тріснула. Наталка кинулася на неї з кулаками, але в останню мить передумала. Пройняв її холодний дрож. Темніло. Була тільки у сатиновій блузці, у черевиках на босу ногу, з голою головою. Постояла ще хвилину біля воріт і побігла берегом Пойми в напрямку кладовища.

Наталія Даниловичева повісилася на березі, що затіняла могилу її синка. Не залишила жодної звістки. Наступного дня вранці знайшли її люди, що йшли на роботу, і повідомили комендатуру. Юрія Даниловича випустили під конвоєм з арешту і дозволили йому похоронити дружину. Хреста на могилі навіть не встиг поставити, бо арештували його повторно. Через кілька днів його відвезли до Тайшета і вироком НКВС засудили на десять років суворих таборів праці за «спробу втечі і крадіжку державного майна». Березовий хрест на могилі Наталки поставили люди з Червоного Яру.

16

ибірська зима настала вже у жовтні, відразу сніжна і морозна. Протягом однієї ночі можуть скуватися льодом ріки, а тайга по пояс засипатися пухнастим снігом. На початку зими час від часу зриваються завірюхи, вируючи снігом, немов у диявольському млині. Така морозна сибірська завірюха — «пурга», як її називають тутешні, наносить величезні кучугури, засипує людські оселі по самі дахи, туманить смертельно мандрівників, скидає з дерев птахів, заморожує у бурульку льоду слабкішого звіра. У кінці листопада зима стабілізується, заспокоюється. Сніговиці затихають, грубе снігове покривало утрушується, твердіє. Цілими тижнями буває тихо, безвітряно. Небо над тайгою блакитно-сріблисте, сонячне вдень, зоряне вночі. Мороз тримається міцно і рівно, найчастіше нижче тридцяти градусів удень. Уночі сильнішає і гарматним гуркотом лупить у тайзі вікові дерева.

Зимові дні у Калючому були один до одного схожі, як близнюки. Від світанку до ночі однакові. На самому світанку, незалежно від погоди й пори року, бригада вирушала на вирубку тайги. Подібно як минулої зими пиляли щоглові сосни, стягували на берег Пойми, укладали в сажені і підготовляли до весняного сплаву. Засланці набули досвіду, легше давали собі раду в тайзі. Були також трохи краще одягнені. На порозі зими одержали ватну одежу, а деякі навіть вимріяні валянки. Поволі звикли до сибірського клімату і дещо краще переносили сувору зиму. Навіть годували їх у цю зиму краще. Збільшено на сто грамів порцію хліба, їдальня видавала більш поживні страви, часом навіть зі шматком м’яса. У магазинчику, окрім комендантських пайків, час від часу можна було купити солі, чаю, консерви з риби і махорку. А з урочистих нагод — трохи цукру, цукерок і пляшку горілки! Купити мали за що, бо, починаючи з осені, тайшецький ліспромгосп платив засланцям за одержану лісову обробку. Не були то великі гроші, але завжди мали під рукою свої кілька рублів. Норми праці були обов’язковими й високими. Не всі були спроможні їх виконати. Таких, яких визнавав нагляд «лодирями»-забіяками, було позбавлено заробітку і додаткових продовольчих пайків. «Лодиря», що не виконував норми, вистежували і безжалісно затавровували. Зрештою, не тільки з огляду на обов’язковий в радянській державі принцип: «Хто не працює, той не їсть». Саме під кінець сорокового року з’явився урядовий декрет про «посилення радянської дисципліни праці». Комендант Савін, який особисто засланцям цей декрет об’явив, не упустив їм погрозити:

— ...Ітак, граждане спєцпєрєсєлєнци, від сьогодні жарти закінчилися! За кожне порушення дисципліни праці під суд! Жодного, найменшого навіть, саботажу, і забіякам не буду потурати. Бригадирів я суворо попередив, щоби наглядали за вашою роботою без жодної поблажливості. І щоб мені щодня про таких саботажників доповідали. А тих, які вирізняться в праці, перевищують норми — будемо нагороджувати. Для таких буде в нас усе: і честь, і пайок у магазинчику. А для стахановців квартира в нових бараках!

Два нові житлові бараки збудували руками засланців минулого літа. Третій, призначений на клуб і школу, спішно закінчили перед зимою. На тлі старих бараків, сірих і прогнилих, нові відрізнялися білизною свіжообтесаної сосни, міцним запахом живиці. У нових бараках не було вже спільних нар. З довгого коридору був вхід до окремих перегородок, призначених лише для однієї сім’ї. Для кого ці нові бараки? Кому таку самостійну кімнату дадуть?

— Пам’ятаєте, що нам весною комендант говорив? Стахановці там будуть мешкати. Найменше двісті процентів норми треба виконати, щоб туди вселитися.

— А я чув, що мають нових засланців до Калючого привезти: литовців чи естонців якихось?

— А звідки ж вони тут?

— Ти що, не чув, що Литва, Латвія і Естонія «добровільно» до Радянського Союзу ввійшли?

— Чув, чув! У Румунії також Молдавію «добровільно» забрали. Тільки та наша дурна Польща завжди проти руських протистоїть.

— А я вам кажу, що комендант там своїх підлесливців поселить. Шпигів і зрадників, які про Польшу забули. Кажу вам, мужчини, що це їх хитра політика: оманити, отуманити, залишити нас тут назавжди. О, ні! Вважаю за краще, щоб мене у старих бараках клопи захлистали.

— Дурниці верзеш, Мантерисе. Весною при загонах також людям голову морочив. Якщо б я тебе, дурний, тоді не послухав, тепер мав би кілька відер картоплі на зиму. Якби так мене в новий барак вселили, то ані хвилини я не задумувався би, ані хвилини. Подумай тільки, нарешті людина мала би свій кут. А так, то навіть з власною бабою нема де проспатися.

Справа заселення нових бараків з’ясувалася на початку листопада, у саме свято більшовицької революції. Але спочатку була урочиста вечірка саме з цієї нагоди. У новому бараку, призначеному на клуб, зібрали людей з усіх бригад. На стіні великий портрет Сталіна. Гіпсовий Ленін на етажерці. На сцені, за столом, вкритим червоним полотном, сів Савін зі своїми помічниками. Над президією транспарант: «Хай живе XXIII річниця переможної Жовтневої Революції!». Другий транспарант на стіні з боку: «Хай живе вождь світового пролетаріату Й.В. Сталін!». Люди тіснилися на низьких, довгих лавах. Не дуже знали, що тут буде відбуватися і як себе поводити. Комендант встав.

— Громадяни спєцпєрєсєлєнци. Дозвольте привітати вас з нагоди великого свята світового пролетаріату — двадцять третьої річниці великої соціалістичної жовтневої революції!

І тут, на подив засланців, комендант голосно гукнув: «Ура-аа!». Це підірвало на ноги всю президію — його помічників, які також тричі гукнули: «Урааа!». Потім хвилину були оплески, і знов сіли. Схоже на президію повелися росіяни, які сиділи в перших рядах, службовці табору. Засланці сиділи непорушно. Комендант був цим явно незадоволений, про що неодмінно негайно висловився:

— Граждане спєцпєрєсєлєнци! Думаю, що ви, поляки, як народ культурний, повинні вміти поводитися на таких торжествах. У нас, радянських людей, є такий звичай, що, для прикладу, коли звучить на подібному заході ім’я товариша Сталіна, то всі присутні встають і б’ють оплески, кричать браво. У цей спосіб радянські люди віддають честь геніальному вождеві пролетаріату, організаторові всіх наших успіхів і перемог, вождеві нашої партії і держави, товаришеві Йосипу Віссаріоновичу Сталіну! А ви мені тут що? Щоб мені тут більше нічого такого не повторилося. Ясно? Ну то що, тепер оголошу урочисту доповідь, а ви, громадяни пєрєсєлєнци, ведіть себе так, як культурним людям годиться.

Комендант виступав довго, Сталіна прикликував щохвилини. Щохвилини президія вставала, кричала: «Урааа!» І — оплески. Зал відтепер також, радий чи ні, вставав, плескав задубілими руками і сідав. Тільки «Урааа!» не кричав. Правда, один раз хтось вирвався з цим «Урааа!», але шарпнутий сусідом за капот вже більше того бойового руського заклику не повторив. Комендант закінчив ефектно:

— Доказом, як радянська влада турбується про людину праці, нехай будуть наші нові бараки в Калючому, цей наш клуб, в якому будете культурно проводити час, в якому незадовго почнуть вчитися ваші діти. А в нових бараках вже від завтрашнього дня зможуть поселитися ті з вас, які вирізнилися працею і виявилися справжніми радянськими стахановцями. Зараз буде прочитаний список їхніх прізвищ.

Із людей з Червоного Яру у списку були: Болєк Драпік, старий Малиновський із сином і, несподівано для всіх, Флорек Ільницький.

— Той баламут! Дивіться, дивіться, такий злидар і стахановець!

А потім, потім показали фільм «Світ сміється». Голосно гаркало створююче струм динамо, кручене позмінно двома хлопцями. Механік замінював у перервах фільмові стрічки, намотані на великі шпулі, а на білому простирадлі екрана блондинка Любов Орлова весело поспівувала й танцювала дику чечітку.

Саме того вечора щось дуже важливе трапилося між Сильвією і Пашком: призналися в любові і вперше залишилися разом на цілу ніч. А кілька днів згодом бригадир Пашко Сєдих попросив коменданта Савіна вислухати його й об’явив, що має намір одружитися з Сильвією Краковською.

Комендант глянув на бригадира, як на особу що не сповна розуму:

— Ти що, Пашко? Ти не збожеволів? А може, ще після свята не витверезився? Може, клин тобі потрібний?

— Не маю після чого витвережуватися. І здається мені, що з розумом у мене також усе гаразд. Просто, одружуюсь і все.

— Чи ти, чоловіче, подумав? З ким, з полькою хочеш одружуватися?

— А яка то різниця: полька, росіянка чи бурятка? Є в нас інтернаціоналізм чи його нема?

— Політик, бачу, з тебе, Сєдих, я навіть не знав... Ну, скажімо, що біс з ним, що то полька. Але, зрозумій, чоловіче, адже то спєцпєрєсєлєнка! Політично ненадійна!

— Яка там політична! — Сєдих знизав плечима. — Дівчина працьовита, старою матір’ю опікується. То що, товаришу начальнику, коли нас зареєструєте?

— Аж так тобі спішно? Може, той, того вже?..

Савін значуще моргнув і плеснув себе в живіт. Сєдих похмуро глянув на нього, встав з крісла, терся о стіл і його могутня фігура зловороже нахилилася над комендантом.

— А ви так собі зі мною, Іване Івановичу, не жартуйте. Даєте нам шлюб чи не даєте?

Савін став серйозним, піднявся із-за стола.

— Не дам! Викинь це собі з голови. І ще комсомолець з нього. А взагалі, Сєдих, від сьогодні перестань зв’язуватися з цим елементом. Ти бригадир? Бригадир! Це твоє комсомольське завдання — давати продукцію, норму виконувати. А він мені тут... Пригадаю тобі ще, що та твоя полька за Калюче не має права носа висунути. Усі поляки, як спєцпєрєсєлєнци, як елемент ненадійний політично, не можуть звідси на крок віддалятися під судовою карою. А він мені тут про одруження буде говорити... Попереджаю тебе, Пашко, швидко кінчай з цим, щоб біди на себе не накликав. А не послухаєш, май претензію тільки до себе.

Сєдих, похмурий і розжалений, без слова грюкнув дверима. Савін постояв хвилину, подумав, похитав головою і спішно викликав до себе Савчука.

У новий барак перша поселилася Гонорка Ільницька. Згорнула з нар манатки, звалила Флореку на плечі. Зробила знак хреста і у всі чотири сторони барака низько кланялася сусідам з Червоного Яру.

— Дякую Всім, куми, за все. І що лихе, то не я. Якби не ті мої малі сироти, то ніколи б вас не покинула.

Гонорка голосно цим не хвалилася, але в душі була горда з того свого материнства. «Навіть мені малюки не хворіли! Мамусю, мамусю, кличуть на мене, немов я їм була рідною. Бідні малі сирітки. Але, мабуть, Бог так хотів, змилосердився наді мною, хоч таким способом материнством обдарував».

Що там про Гонорку люди з Червоного Яру тихо говорили, то говорили, але як про опікунку над сиротами по Яворській поганого слова ніхто не сказав. Гонорка небо й землю ворухнула б, щоб тільки здорові були й мали що до рота покласти. Сама себе не щадила і Флореку відпочивати не дала. А Флорек, як Флорек, тихий, нікому не заважав. Жив у своєму світі, ніколи ні на що не скаржився. Але Флорек знав своє. Своє знав і по-своєму то все переносив. Навіть те, що його Гонорку з Шушкевичем від років з’єднувало. Той Бронек був, то був. І все. Але то не до нього мала Маруся витягнула ручки, не до Бронека Адась голосно звав «тато», тільки до нього, до Флорека.

На Різдвяні свята бригадир Пашко Сєдих і Сильвія Краковська мали одружитися. Багато навколо цього було балаканини в цілому Калючому. «Як то? То вона за руського виходить? За більшовика "безбожного? Ірина Пуцова то інша справа. Та змушена була курвитися, щоб її діти з голоду не поздихали, а ця? Щось нечуване! Така то вже ніколи до Польщі не повернеться, зрадниця така. Люди здихають, а тій женитьби з совітом захотілося. Бога не боїться, людей не соромиться. Що та її мати робить».

Раніше ніж мати про це, що Пашко Сєдих хоче з Сильвією одружитися, довідалася Гонорка.

— Порадь мені, Гонорцю, що мені з цим усім робити.

— Ой ти дурна, дурна! Також порадницю собі знайшла. Сама собі у цих справах не вмію порадити. Плутається мені у подружжі віддавна, а щастя ніякого... Але одне знаю напевно, і це тобі, дівчино, пораджу: ніколи, ніколи в світі не зв’язуйся з мужчиною без любові! Порадься зі своїм серцем і тільки його слухай. Не так, як я, дурна...

— Коли люди навколо такі речі про мене вибалакують, навіть наші, з Червоного Яру.

— На людську балаканину плюнь. Не їх справа. Краще хай власні смороди повивітрюють.

— До Польщі, кажуть, мене не пустять, бо я зрадниця через те...

— Якраз Польща їх запитає, кого до неї пустити! Не журись, щоб тільки то наша Польща знов була, то й тобі мачухою не стане.

— Недійсним, кажуть, шлюб буде, бо без ксьондза, без Бога.

— А звідки тобі тут ксьондза візьмуть? Бог є скрізь і без людської балаканини краще знає, що є добре, а що гріх. А Болєк Драбік з Марусею то де одружилися? Комендант їх записав і все. Тоді так не горланили. Найважливіше, чи ви кохаєтесь. Чи вам разом добре. Сильвусь, а тільки признайся мені, проспалася ти вже з ним, попробувала того подружнього меду?

— Гонорко! Перестань, я серйозно, а ти починаєш!

— А починаю, починаю... Думаєш, що так собі з бабської цікавості? Якщо так думаєш, то грубо помиляєшся. З мужчиною мусить бути бабі добре. І то від першого разу, бо потім то вже все не годиться. Тільки муки, сором і відраза.

Пашко й Сильвія планували, що поселяться разом після офіційної реєстрації шлюбу. Тим часом Савін не уступав і реєструвати шлюбу не думав.

— Над комендантом є вища влада. Поїду до Шиткіно, у районну раду і там усе полагоджу. Кінець кінцем не працюю у Савіна, тільки в ліспромгоспі. А при нагоді до матері вишлю листа, про наше весілля її повідомлю. І фотокартку твою, ще з Польщі, ту, у світлій сукні, їй пошлю, хай побачить, яку гарну невістку їй колись привезу.

— Зажуриться, мабуть, поплаче так, як і моя. Яка з нас пара, Пашо? Я полька, ти росіянин.

— Усі матері однакові. Однаково плачуть, однаково люблять. Не журись, з ким, з ким, а зі своїми мамами напевно домовимося. Пишного весілля не буде, але скромний прийом мусить бути.

Пашко почав підготовку; полював на рябчиків, у дідуся Федосія випросив меду, кілька пляшок горілки від крамаря вициганив.

Перед одруженням ще раз пішов до коменданта.

— То як остаточно з тією моєю реєстрацією, Іване Івановичу? Запишеш то моє одруження чи не запишеш?

— Остаточно, Сєдих? Дуже прошу, остаточно кажу тобі, мабуть десятий раз, — не зареєструю твого шлюбу з тією полькою!

— Не зареєструєте?

— Не зареєструю!

— Нічого не вдієш, якось собі і без вас зараджу. Поїду в район і полагоджу.

— Не полагодиш, я тобі це кажу.

— Полагоджу.

— Оце, сибіряк з діда-прадіда, впертий «чалдон». Я добре тобі, Пашко, раджу не перетягуй струни! Чоловіче, відмовся. Невже ж то мало бабського добра на цьому світі? Мені шкода тебе. Ти навіть не знаєш, яку біду на себе накличеш. Попереджую тебе, Пашко, хоч, до речі, не повинен цього робити.

— Дякую за добре слово. Але ви знаєте своє, а я своє...

Наступного дня бригадир Сєдих приніс комендантові листок з написаним на ньому проханням про тиждень відпустки і згоду на виїзд до Шиткіно «з метою полагодження термінових особистих справ». Слово: «Згоден» Савін написав зі злістю, мало листка не подірявив!

НКВС арештував Павла Сєдих, бригадира з Калючого, в будинку шиткінської районної ради. Коли туди прийшов, секретарка чемно запитала його прізвище, записала на листочку, занесла його в кабінет поряд, повернулася і сказала йому спокійно чекати. Довго не чекав. Прийшов міліціонер з цивільним і забрали його до місцевого НКВС.

На основі доносу Савчука закинуто Пашку, що у «змові з польськими спєцпєрєсєлєнцами займався контрреволюційним саботажем, потурав бригаді поляків, якої був начальником і яка систематично не виконувала норми, добувала неякісну деревину. Надто зловживаючи даними йому правами, звільнював від праці, дописував їм неналежні грошові ставки і виписував талони на продукти — чим діяв на шкоду радянській армії».

Коли минув тиждень і Пашко не повертався, Сильвія почала непокоїтись. А може, йому в дорозі щось погане трапилося? Тайга, зима, морози й пурга. Але те найгірше навіть їй крізь думку не пройшло.

Повертали з Гоноркою з роботи. Недалеко від кладовища вийшов із-за дерева дідусь Федосій. Обидві знали його, а Сильвія з Пашком були навіть один раз у дідусевому відлюдді на медовій гостині. Дідусь Федосій ставився до життя суворо, волів грубу правду, ніж гладкі слова.

— Дівчино, Пашка арештували... «Якби що, то дай їй адресу моєї матері і тих трохи грошей, які я заощадив». Так мені перед вирушенням у район сказав.

Різдво! Перший сибірський засланський Святвечір. Не збулися мрії засланців стосовно швидкого повернення до Польщі, розпалися надії на чудо. Продовжувалася груба дійсність Калючого, смердячих, забитих блошицями бараків, недолі.

Люди з Червоного Яру вирішили вечеряти за спільним столом. І спільними зусиллями у Святвечір стіл заставити. Перед святами від рота голодні порції собі віднімали, збирали, що вдалося, на святковий стіл.

День перед Святвечором. Лютий сорокаградусний мороз. У тайзі щоденна норма зрубу. Що більш старанний бригадир не дає жодного полегшення: стежить за нормою, точно вимірює сажені, часу в праці не скоротить ні на хвилину. Усі бригадири добре знають, за що Пашко Сєдих, який кумкався з поляками, дістав ті свої десять років каторги. Кінець роботи. Нарешті! Як жодного іншого дня люди поспішають до бараків. Деякі тягнуть вибрану вдень ялинку. Навіть їдальню сьогодні оминають, бо все з неї раніше забрали сім’ї. Жовтим відблиском мигають розписані морозом віконця бараків. Дим з баракових коминів пнеться у зоряне небо. Яка з цього зоряного рою є тією першою — зіркою Святвечора?

Якби хтось у той Святвечір після довшої відсутності увійшов до першого барака, де зібралися свояки з Червоного Яру, той уже на порозі зупинився би від подиву! Середина старого барака дихала святковим настроєм. Було тепло. Чисто. Пахло ялинкою, капустою з грибами. Вичищений до білизни стіл, довгий, через цілий барак, прикрашений ялинкою й сінцем. Посудина на ньому вбога, кожна миска і горнятко з іншого буфета, від іншої хазяйки, але у той вечір — всі повні! Була на столі риба з Пойми. Був вівсяний кислий жур з грибами. Грибний суп. Солоні рижики, білі та червоні. Густа каша з їдальні, по-домашньому приправлена. Для кожного по дві картоплини в лушпинах. І по скибці хліба кожному. Сира брусниця, морожена. Доволі компоту із сухих ягід, літом у тайзі зібраних. Для малюків по цукерці і твердому прянику з магазину. Ну й кедрові горіхи для всіх, бо чимало їх восени у тайзі натрусили. Майже неймовірно, але подільська кутя також була! Лише не з подільської неповторної стосовно смаку пшенички, а з убогого натовченого у ступі сибірського вівса. Замість волоських були в ній вилущені кедрові горіхи. Лише маку й меду в ній бракувало. Тільки замість освяченої проскурки шкуринки хліба мусили ділити між собою.

Ялинка стояла біля головної стіни барака. Вбрана чудово! Чого тільки дітвора на ній не повісила! На вершечку зірка з білої березової кори виплетена. Солом’яні ланцюги і фікусні павуки. Багатокрилі ангели, чим вдалося, пофарбовані. І ще великі кедрові шишки, аж гілки під ними згиналися.

Ну й люди, люди з Червоного Яру, адже ж ці самі, а того святкового вечора інші, урочисті та достойні.

Стіл накритий. Заставлений. Люди чисто одягнені. Сидять на своїх нарах, шепчуть, чекають. З нового барака прийшли зі своїми Ільницькі, Малиновські і Драбікові.

Найстаршим серед людей з Червоного Яру був Ян Малиновський. Згідно зі звичаєм йому довелося почати вечерю, сказати перше слово. Малиновський взяв у руку шматок хліба і голосно почав хреститися.

— В ім’я Отця... І Сина... І Духа Святого... Амінь... Люди добрі, сусіди! Христос нам народився! А нас, а нас, Господи Боже, на це його народження щораз менше і щораз менше! Але так, як колись у нас... у Червоному Яру, як одна сім’я, поділимося цим чорним хлібцем, буцімто білою проскуркою, щоб ми вже наступні свята в Червоному Яру, Червоному...

Не закінчив, розплакався старий Малиновський. Усі плакали, згадували своїх, бачили їх обличчя: стільки їх на кладовищі над Поймою, стільки їх десь далеко, у Польщі, в німецькій та російській неволі.

Ламали шкуринку хліба, ділилися усі з усіма. Підходили одне до одного, обціловувалися, взаємні образи і кривди забували. Вечеряли.

Ісус малесенький лежить голесенький. Плаче від холоду, не дала йому матусенька суконки...

Виспівали всі незабуті колядки. І майже всі у ту святу ніч жили надією, що це їх перші та останні Різдвяні свята на засланні. Вірили, хоч усе вказувало скоріш на те, що увесь світ давно вже про них забув. Польща розірвана на клапті, окупована. Ціла Європа переможена Гітлером. Сталін, крім половини Польщі, приєднав до Радянського Союзу Литву, Латвію, Естонію та Молдавію.

Мужчини політикували.

— Кінець з нами, чоловіче! На самого Гітлера нема на світі сили. А до того ще Сталін.

— Дві собаки з одного двору також можуть покусатися. Одна в одної почне кість відбирати і авантюра готова. Кажу вам, мужчини, що в наступне Різдво і Польща буде, і ми будемо дома!

— Казки розповідаєш, Мантерисе, як той бородатий віщун Вернигора, чи як там його, що його Сенкевич описував.

— Вернигора, не Вернигора, але щось вам, чоловіки, прочитаю. Тільки таємниця, хай його біс, щоб я часом за цей папір у тюрмі не висадився, як наш Кароль Корчинський, допоможи йому там, Господи!

Мантерис пішов на свої нари і через хвилину повернув зі сторінкою старої пожовклої газети. Обережно розклав її на столі. Мужчини оточили його густим віночком.

— «Ілюстрований Щоденний Кур’єр», я підписував цю газету. Листоноша з Товстого додому мені її приносив. А знаєте, з якого року ця газета? Точно від 27 березня 1939 року! А чому я її так держу? Бо в ній записане давнє пророцтво, що з нашою Польщею станеться! Так, так, панове. Послухайте. Називається це так: «Пророцтво з Тенгобожи».

У два десятки літ настануть ті часи, Коли з неба вогонь бризне, Здійсняться тоді пісні Вернигори, Світ увесь кров’ю захлинеться. Польща повстане зі світа пожежі, Два орли впадуть розбиті, Але довго ще доля її зловорожа, Мрії завжди нездійсненні... Але чорний орел увійде на роздоріжжя, Коли очі на схід поверне, Хрестоносні ширячи свої звичаї, Зі зламаним крилом поверне. Хрест опоганений разом з молотом паде. Загарбникам нічого не залишиться, Мазурська земля знов Польщі припаде, А у Іранську наш порт встане...

Мантерис підняв голову. Навколо нього стали ще більше товпитися. Люди з Червоного Яру слухали пророцтва у набожній тиші. Мантерис продовжував читати:

Повстане Польща від моря до моря, Чекайте на це піввіку, Охороняти нас буде завжди милість Божа, Тому терпи і молися, людино...

Закінчив. Старанно склав пожовклу газету і сховав її за пазуху. Приголомшені пророцтвом люди розходилися мовчки по бараку.

Ян Долина вийшов перепочити на свіжому повітрі. Надранковий мороз щипав ніздрі, запирав подих у грудях.

Споконвічна тайга таємничо шуміла. Тріскали заморожені дерева. Чужий, зловорожий світ навколо. А ще так недавно була Польща, була Тося, діти раділи від подарунків під ялинкою, був свій теплий і затишний дім. Калюче ще не спало. З бараків, дещо приглушені, доносилися відголоси колядок:

Підніми руку, Дитя Боже, Благослови Вітчизну милу...

Долина мимоволі глянув у небо. На сході просипалася несмілива зоря досвітку. На заході непрозірна темрява. То десь там, за тисячі кілометрів від Калючого, є Польща. «Повстане Польща від моря до моря, чекайте на це піввіку»... Сон, примара, віра в Бога, пророцтва, ворожба... Але ці слова: «піввіку, піввіку, піввіку» болісно тиснули його і безнадією морочили голову.

Частина друга Люди з Тайги

1

коїсь травневої і винятково темної ночі люди з Палючого видивилися на протилежному, низинному березі Пойми далеку заграву. Заграва ясніла низько на небосхилі і весь час росла, поширювалася на очах, змінювала кольори, немов райдуга, від яскравої жовтизни до буряково-червоного кольору, щохвилини бризкала сяючими фонтанами, клубочилася, хвилювалася, немов штормове море. Дехто навіть подумав, що з’явилася полярна зоря, явище у цих холодних краях і околицях час від часу бачене. Однак більшість, а людей на високому березі Пойми сходилося щораз більше, не мала сумніву, що там, ген-ген далеко, щось горить.

— Тайга горить! — розвіяв усі сумніви бригадир, тутешній сибіряк, і з явною тривогою в голосі додав: — Пожежа в тайзі гірша від усякої зарази. А якщо ще, не дай Боже, вітер у наш бік повіє...

Тайга! То незвичайний ліс, до якого з дитинства звик поляк, у який лазить на недільні прогулянки, в якому збирають квітки, ягоди й гриби. Ліс, в якому заблукавши, у будь-який бік вирішиш піти, найпізніше через годину, після кількох кілометрів вийдеш на протоптану дорогу, дістанешся до найближчої садиби. Тайга — то споконвічні похмурі нетрі, які тягнуться сотнями, тисячами кілометрів, де порослі мохом засохлі дерева, доживши свого віку, падають на землю і створюють поплутані, важкі до переходу обвали. На порохняку впалих дерев виростають густі, хаотичні молодняки сосон, смерек, модрин і кедрів. Тайга спинається на стрімкі височини, спадає в долини повноводних рік, до яких поспішають численні притоки річок і струменів. У тайзі нерідко трапляються місця, особливо в давніх річкових залитих водою просторах, де кілометрами тягнуться похмурі, зарослі замшілим карликовим косодеревом і кучугурами сплутаного коріння «кочок», зрадливі болотні вири. Не дай Боже, коли в тайзі вибухне пожежа.

На вітер скоріше не збиралося. Ніч була тепла, тиха і жоден листок на полохливих прибережних осиках не зашелестів. Ніхто з поляків не мав поняття, як горить тайга. Тому ніхто стривоженим голосом бригадира не пройнявся. Тайги навколо більше, ніж моря, невелика втрата, як трішки згорить. А може, вогонь і дим трохи тих холерних комарів і мошок задушить? Люди хвилину постояли, половили ґав, дивлячись на далеку заграву, поговорили про пожежі й розійшлися по бараках. Лягли спати несвідомі небезпеки, яка наближалася до Калючого рухом швидкого поїзду.

Вже вночі до бараків у Калючому почав вповзати дим. Люди неспокійно пробуджувалися, гризучий гар горілого подразнював ніздрі, сльозоточив очі й змушував до сухого кашлю. Спочатку думали, що це вина баракових чавунник грубок, які часто диміли й підтрували гаром. Лише ті, які за ранковою потребою вибігли у двір, зорієнтувалися, що це не лише їхній барак, але ціле Калюче застелене густим, схожим на імлу, димом.

— Тайга десь горить, це, мабуть, від того.

Подібно до минулої ночі, ранок був безвітряний, ясний і теплий. Збиралося на черговий сонячний, майже гарячий день. Бувають тут такі дні в кінці травня. І винятково тихо було. Чули, як унизу дзюрчала Пойма, крутила вирами і оббивалася об каміння. На другому березі ріки зелена стіна тайги стоїть, як стояла. Не видно там ані сліду вогника. Мабуть, той дим протягом ночі приволікся звідкись здалека. Дивувало їх тільки, що з того берега над їх задертими головами надлітало над Калюче щораз більше крикливого птаства. Різного, від качок і рябчиків починаючи і закінчуючи дятлами, крикливими сороками і хриплими чорними воронами. Незважаючи на зростаючий день, навіть нічні сови кудись спішно над ними перепурхували. «Мабуть, від цього диму на чисте повітря тікають. Ти тільки глянь, які мудрагелі!»

Тим часом, як щодня, біля комендатури били вже в гонг, що викликав людей на роботу. Але у цей день бригади на зруб не виводили. Комендатура вже знала, що велика пожежа тайги, яка ще вночі здавалася такою далекою, охоплювала щораз більші простори і з неймовірною швидкістю наближувалася до Калючого. Комендант Савін наказав скликати людей на площу перед комендатурою.

— Тайга горить, граждане спєцпєрєсєлєнци. Самі відчуваєте, як нас дим кусає. А це означає, що вітер, хоч ще в нас не віє, гонить ту пожежу в наш бік. Бачите, як птахи летять? Невдовзі з того боку звірина почне тікати. А якщо тайга навколо Калючого загориться, ми з вами втекти напевно не встигнемо. Від пожежі тайги не втечеш. Вогонь галопує швидше від коня. Може бути в нас у будь-яку хвилину. Мусимо перед тим захиститися, бо інакше буде з нами погано! А на дощ не збирається. Наше щастя в нещасті, що пожежа йде з того боку ріки. Може, Пойма її до нас не пропустить. А якби так, бо таке вже бувало, або якби зірвався вітер... Мусимо бути готові на найгірше. Беремося за сокири, лопати й до роботи. Бригадири покажуть вам, що робити. Усі виходимо, навіть дітлахи й старі баби.

Тут, де стояло Калюче, берег Пойми був досить високий. Пожежа розгорілась на протилежному, нижчому березі. У невеликій віддалі від садиби з обох боків впадали у Пойму притоки. Не дуже широкі, але повноводні та швидкі. Весна все у тайзі озеленила, але для пожежі то не було жодною перешкодою. Голчатий молодняк, старі, високі минулорічні трави, роками скупчені вітроломи і сушняк горіли, немов сприснуті нафтою. З боку тайги навколо бараків розчищали до голої землі широкий охоронний пояс, вирізували молодняк, щоб вогонь не мав чим поживитися.

Тим часом гризучий дим густішав. Хоч сонце піднялося вже високо, майже не було його видно. Лише час від часу між хмарами, які низько клубочилися, з’являвся його червоний диск. Бували такі хвилини, що на крок нічого не було видно. Дим душив, затруднював дихання і затуманював чадом. У тій похмурій, повній жаху темряві з’явився в Палючому, рятуючись від вогню, дикий звір. Уплав через Пойму переправлялися могутні лосі, олені і сарни, куниці та зайці! У кількох місцях, грізно бурмочучи і випльовуючи воду, форсували ріку коричневі ведмеді. Плили вовки, тікали лисиці. Звірі піднімалися на спасенний високий берег, струшували воду і, не звертаючи уваги на остовпілих людей, зникали в тайзі.

Лише тепер люди з Калючого, які в дотеперішньому своєму житті навіть не чули про таку стихію, почали усвідомлювати своє загрозливе становище. У бараках зростала паніка. Люди скупчувалися з клунками на просторій площі перед бараком комендатури, голій та витоптаній землі. Сюди вогонь доповзти не міг. А великий вогонь наближався в напрямку Калючого все швидше. Спочатку його почули. Дотеперішню надзвичайну тишу, яку порушували лише голоси наляканих птахів і тікаючих звірів, перебило глухе дудніння, що наближалося. Нагадувало далекі громи або важкий поїзд, який мчиться. Хмари диму над Калючим почали клубочитися. Не було сумнівів, що десь там метали ними повітряні вири. А через Пойму продовжувало тікати все, що на тому боці ще жило. У повному симбіозі плили один біля одного вовки з зайцями, ведмеді, олені та сарни, смугасті бурундуки, лисиці, полохливі соболі, їжаки і навіть сліпі неповороткі кроти. Зручними зигзагами перемагали швидку течію ріки нешкідливі звичайні вужі та отруйні змії, яких у тайзі було чимало.

Незабаром глухе дудніння ще посилилося, а вітер подув на Калюче жаром, немов із печі. На другому березі Пойми з’явився вогонь. Йшов горою, стрибав, ковзав верхівками дерев. Рвався вперед, блискавично поширювався. Шпилькові крони сосон, смерек і модрин загорялися, шугали смолоскипами. Куди оком кинь, видно було полум’я. Пожежа наближувалася до Пойми завширшки у кількадесят кілометрів. Але коли вогонь дійшов до ріки, напроти Калючого, вона його затримала. Чи надовго? Розбурхані пломені, які раптом русло ріки відділило від жару, не думали піддаватися. Люди з жахом дивилися, як полум’я, обвугливши верховіття, сповзало гілками дерев униз, як підкріплювалося багатою тут сухою деревиною, кидалося зажерливо на густий молодняк, на сплутані з кущами й корінням минулорічні трави. Аж до самої води полум’я пожирало все на своїй дорозі, залишаючи після себе згарище, чорний попіл і задушливий дим. Вже, вже здавалося людям, що спасенна ріка ту жахливу стихію затримає. Але вогонь не здавався. Почав знов спинатися на високі недопалені дерева. Палив їх знизу і, як доведений до відчаю дроворуб, валив з гуркотом на землю. Гарячий вітер замінювався на ураган, крутив повітряні труби, розкидав далеко, стріляв палаючими трутами на другий, здавалося, недоступний берег. Люди бігли над Пойму, гасили жевріючі відламки гілляк, гасили, чим вдавалося, нові зародки пожежі вже тут, на їхньому березі. Тут погасили, а на крок далі запалювалося нове вогнище і повзло вперед. І так безперестанно тривало це увесь день. І всю наступну ніч. Лише на другий день на світанку на те розпалене димляче червоно-чорне пекло палаючої тайги упала несподівана злива. Злива весняна, густа, яка метала струмені води. На другому березі Пойми заварилося, забулькало, на величезному згарищі бухнули під небо клуби пари. Люди з Калючого, смертельно втомлені, п’яні від чаду, повертали до своїх бараків. І, о диво, повертали майже щасливі, як то звичайно повертаються до врятованого від стихії дому. А деякі, не вилучаючи бабусі Шайніної, за чудесний порятунок від того пекла дякували Богу.

Зі згарища на другому березі Пойми довго ще сповзав на Калюче туманний, надто насичений чадом і задушливий дим. Увесь час тліли там торфовища і залежалі повалені з корінням дерева. Куди не глянь, чорніла випалена, вкрита попелом земля. Після проходу величезної пожежі нічого живого на тому березі не залишилося. До коріння згоріли кущі й трава. Загинуло або втекло звідти все, що рухалося. Навіть змії відповзли. Мошки та комарі також на якийсь час зникли. Небагато птахів кружляло високо над згарищем, прилітало з далекої зеленої тайги у розвідку, але відразу, ніде не присідаючи, повертало. Інколи тільки відважний ворон присідав на останках осмаленого стовбура, затріпотів крилами цікавий усього, голосно скрекотіла сорока, але й вони відлітали. Із більшого звіра першими відправилися на згарище вовки й ведмеді. Ведмеді у пошуках барлогів, у яких раніше засиджувались і з яких сполохнула їх пожежа. Вовки поверталися до своїх улюблених місць лову і також шукали своїх літніх барлогів. Але в першу чергу тягнулися за жранням. Пожежа вбила, хоч іноді не зовсім спалила, багато польових звірів: особливо лосів, оленів і сарен. Гурмани падла відчули здалека легку здобич. Разом із хижаками винюхували на згарищі в пошуках їжі не менше від них зголоднілі люди з Калючого. Вистачило, що кілька сміливіших переправилися через Пойму і приволокли зі згарища надпалену тушу сарни, а вже на другий день шарило там майже все Калюче. Застереження фельдшера Тартаковського, що їжа падла може притягнути різні захворювання, зголоднілих людей не злякали.

— Що він нам тут буде розповідати! Свіже, добреньке м’ясо, навіть зовсім запаху не чути.

Люди нажералися впалою під час пожежі дичиною. Жінки сварилися за місця на грубці. Більш нетерплячі розпалювали перед бараками вогнища, вішали над ними казани й відра. Усі варили та їли дике м’ясо. І від непам’ятних часів тут у Калючому могли врешті наїстися досита. Знищена довготривалим голодом людина не знає жодної міри. Організм вже не може фізично сприймати їжу, але розпалені жадобою очі голодомора не дають йому спокою, плачуть від голоду. І зголоднілі люди їдять, їдять... На плачевні результати цих банкетів не треба було довго чекати. Жахливі кольки і смертельні скрути кишок. Атаки кривавого, винищуючого поносу. Це не відлякувало людей. Голод був сильнішим від розуму. Люди безупинно перешукували згарища, особливо бувало натрапляли на ще живих звірів, поранених, які не могли втікти. Невідомо, як довго це ще тривало б і чим закінчилося, якби не зустріч з ведмедем, яка спіткала двох розшукувачів падла.

У затишній котловинці, яка спадала до струмочка, мужчини помітили витоптане згарище і щось немов спеціально накрите скиртою обсмолених гілок, та ще й привалених солідним сосновим відземком. Підійшли, розгребли гілляки. Лежала там немала сарна, але вже смердюча. Навіть перемовитися не встигли, коли зі схилу із скаженим ричанням скотився до них величезний ведмідь. Швидкий, як блискавка, одним ударом лапи вбив найближчого, другого відкинув під сусіднє дерево з такою силою, що той відразу знепритомнів. І це його, мабуть, врятувало. Опритомнівши, мужчина зорієнтувався, що вже ніч, а він лежить прикритий гілками біля неживого односельця і смердючої сарни. Це запасливий ведмідь усю свою здобич прикрив оберемком гілляк і привалив важкою колодою. Хай собі та їжа дозріває на потім! Чоловік мав ще стільки сил і розуму, що як міг найобережніше й найшвидше з-під того обвалу вислизнув і смертельно наляканий добрався до Калючого.

Величезного ведмедя «шатуна» — волоцюгу — наступного ранку застрелив дідусь Федосій. Не мусив його навіть спеціально довго вистежувати. Досвідчений мисливець знав, що ведмідь свою здобич, спритно приховану, пильнує і прийде її зжерти або перевірити, чи її хтось не вкрав.

— З ведмедем, який один раз на людину лапу підніме, не даси ради, людиновбивцею стане. Вбити його треба, бо або він, або людина...

Тієї весни люди з Калючого уникнули епідемії тифу, зате масово атакувала їх малярія. Вже минулого року дехто на неї хворів, але то були поодинокі випадки. Тепер збиралося на епідемію. Переношувана комахами, а особливо комарами, малярія травила хворих високою температурою, наперебій з холодом, що охоплював до брязкоту зубів. Лікування хініном, а лише ці ліки були у розпорядженні фельдшера Тартаковського, приводило до того, що хворий жовтішав і ставав схожим на лимонну шкірку. Атаки малярії траплялися з людьми де попало, будь-якої пори дня і ночі. І знов люди вмирали, знов кладовище засланців над Поймою збільшувалося новими могилами, хоч не так часто, як тієї минулої тифозної весни.

Червень. Повнота буйної сибірської весни. Другої весни заслання. То що з того, що у природі все з весною розвивається, цвіте й рветься до життя. У засланській польській душі у таку весняну буйну пору стає ще більш тужливо, похмуро й безнадійно. Спогади не дають спати. Але як довго можна жити спогадами? У глухій тайзі не доходять до них жодні звістки, які можна перевірити, що там у Польщі, в далекому світі діється. Поволі все, що було, перетворюється немов у нереальний сон.

2

когось червневого ранку всі бригади, що йшли на зруб, повернено з дороги й терміново направлено на площу зборів перед комендатурою. Навіть російські бригадири не знали причини: наказ коменданта і все.

Засланці губилися в догадках.

— Може, втік хтось із наших?

— Мусить бути щось важливе, коли стільки народу від роботи відірвали.

— Тихо там, комендант іде, зараз довідаємося.

Тим часом Савін вийшов до них в оточенні цілого свого почту, що йому до цього часу траплялося лише при нагоді урочистих заходів. Усі були в мундирах, з пістолетами при поясі. Вийшли на підвищення з дощок. Два солдати, мов на почесній варті, стали по боках, з гвинтівками біля ніг. Здивовані люди замовкли, приготувалися слухати. Комендант зробив крок уперед, голосно відкашлявся і скоріше крикнув, ніж сказав лише два слова:

— Війна, громадяни!

Несподіваність була повна. У юрбі засланців закипіло. Війна! Яка війна? Хто з ким воює? Де, що? Розгарячкована уява блискавично підказувала різноманітні рішення: Америка за нас заступається? А може, Японія на Росію напала? Адже не вперше, ну і звідсіль, з Сибіру, цілком-таки знов до тої Японії недалеко! А може... «Тихо, тихо!» Люди чекали на деталі. Перерва тривала стільки, щоб Савін встиг випрямити на своїй службовій папці зім’ятий аркуш.

— Війна, громадяни! — повторив на цей раз спокійніше, без крику. Потім прочитав з аркуша:

«Вчора, то значить 22 червня 1941 року, точно о четвертій годині перед ранком згідно з московським часом, фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз!»

— Німці! Німці! — зашепотіли в натовпі.

Далі говорив власними словами, збуджувався і кричав щораз голосніше:

— Фашисти напали на нашу радянську вітчизну боязливо, по-бандитськи, без оголошення війни. Бомблять наші спокійні села й міста. Наша героїчна Червона Армія чинить ворогам завзятий опір і вже від перших годин завдала фашистським собакам величезних втрат. Знищено сотні німецьких танків і літаків, вбито та взято в неволю багато тисяч гітлерівських бандитів. Нема такої сили у світі, яка б нас перемогла! Товариш Сталін особисто керує всіма воєнними заходами. Під його геніальним командуванням напевно переможемо! Смерть гітлерівським фашистам! Хай живе товариш Сталін! Ура!

— Ура, ура, ура! — вигукнули люди коменданта, усі функціонери і бригадири. Захоплений зненацька натовп засланців мовчав.

Потім комендант, пункт за пунктом, оголосив нові розпорядження, які від цієї хвилини, у зв’язку з вибухом війни, є обов’язковими у Калючому. Робочий час подовжується на дві години. Нема вільних днів від роботи. Обов’язкові до цього часу норми праці будуть відповідно збільшені. Воєнним примусом праці будуть охоплені всі, починаючи від чотирнадцятилітніх. Кожне невиконання норми, ухилення від праці, самовільні перерви будуть суворо карані, включно до судового покарання. За свідомий саботаж, виходячи з воєнного закону, загрожує смертна кара. Така сама безжалісна кара зустріне всіх поразників і ворогів радянської влади, які б відважилися на контрреволюційну діяльність або на розпалювання ворожої пропаганди. На сто грамів будуть від сьогодні зменшені щоденні порції хліба.

— Війна має свої залізні, суворі закони, громадяни пєрєсєлєнци. Думаю, що добре мене розумієте... Цілий радянський народ у цей історичний момент стоїть стіною за свою більшовицьку партію. І всі свої сили присвятить перемозі над німецькими фашистами. Вірю, що своєю стахановською працею і ви до тої недалекої перемоги спричинитеся. Тут, у далекому фронтовому тилу, маєте нагоду реабілітуватися. Від сьогодні, так само, як у цілій країні, у нас в Калючому обов’язковим є лозунг: «Усе для фронту, все для перемоги!»

Бригади вирушили в тайгу з запізненням, волоклися поволі, балакучі, як ще ніколи. А єдиною темою була німецько-російська війна. На зрубі робота не клеїлася. Навіть найсуворіші бригадири збирали навколо себе групки людей, мішечок з махоркою пускали по руках і вдавалися до бесіди про війну. Адже знали, що поляки війну з німцями пережили на власній долі. Для росіян же звістка про німецький напад, про віроломство їх дотеперішнього союзника, разом з яким у вересні 1939 року наїхали на Польщу і блискавичними перемогами майже над цілою Європою так у тутешній пропаганді раділи, була справжнім шоком. А крім цього, кожна війна є війною і чого, як не усякого нещастя, можна від неї сподіватися? Навіть якщо для Радянського Союзу це буде війна переможною! Мобілізація, розлука із сім’єю, загроза смерті та каліцтва. З чого тут радіти?

Того вечора після роботи, особливо в бараку, де пліч-о-пліч жили люди з подільського Червоного Яру, ні про що інше, як про німецько-російську війну, не розмовляли, тут усі один до одного мали довіру, тому ніхто не приховував своїх думок. Мужчини обсіли довгий стіл, диміли закрутками з махорки і політиканствували. Зрідка вмішувались до їхніх розмов більш відважні баби. З розкритими від цікавості ротами прислухалася до дорослих більш кмітлива малеча, а особливо підростаючі хлопці.

— Пам’ятайте, люди, що там, де двоє б’ються, то третій має користь! Згадаєте мої слова, — ударив кулаком по столу Мантерис, явно збуджений і немов веселіший, ніж щодня.

— Хвилинку, хвилинку, то значить ти, Людвигу, вважаєш, що ми, поляки, щось буцімто з цієї війни скористаємо?

— Так у мене виходить. Польща скористає, а як Польща, то й ми.

— Чоловіче, як це ти собі видумав? Байдуже, хто в цій війні виграє, німець чи руський, то й так нам нічого з того. Як неволя була, так і буде. Жоден з них Польщі не уступить.

— А ми також тут, так чи так, у цьому холерному Сибіру життя закінчимо.

— Тільки те, що у зв’язку з цією війною то так нас тут притиснуть, що поздихаємо скоріше, ніж пізніше... О, вже від сьогодні й норма більша, і хліба менше на цілих сто грамів.

— Заспокойтеся, хлопці! Спокійно! — задав тон Мантерис. — Самі тепер бачите, яка завірюха у світі через ту війну піднялася. Якщо ми тут стосовно неї сперечаємося, то що тільки діється між політиками? А я вам ще раз повторюю, що саме ми на цій війні не маємо нічого до втрати. І байдуже, якби вона закінчилася. Так чи не так, світ уже не буде такий самий, як тепер. А як світ такий не буде, то й наша доля мусить змінитися.

— Щоб не на гірше, щоб не на гірше.

Через кілька днів прийшли до Калючого перші мобілізаційні виклики. Забирали на війну кільканадцятьох російських працівників ліспромгоспу, зокрема двох бригадирів. Призвані «гуляли» до убивства і майже не тверезіли. З адміністративного барака до пізньої ночі чути було гармонію і співи. Разом із прибулими «бійцями» дуріли продажні жінки. А серед них Ірина Пуцова. Цій не щастило якось з російськими коханцями, бо що з яким надовше зв’язалася, після якогось часу зникав. Молодий комендант транспорту залишився в Канську, горбатий заступник Барабанов помер у Калючому через тиф, а тепер бригадир Буковський йшов на війну. Ірина вирішила, що робить це для дітей, не дасть їм померти з голоду. А з людською думкою вже давно перестала рахуватися. Буковський був добрим і щедрим коханцем. Опікувався Іриною в праці, де було можна, норму дописував і дітям продуктів не жалкував. Отже, коли тепер прощався з нею, йдучи на фронт, Ірина заливалася тужливими сльозами. Плакала за ним і над собою. У Буковського в останню хвилину сумління, видно, зрушилося, а може, вже нічого не побоювався, бо переказав Ірині важливу звістку для Сильвії Краковської.

— Скажи їй, що Пашка Сєдих я випадково бачив. Пам’ятаєш, коли я був у Тайшеті? Ну, то тоді я його зустрів. Працює під конвоєм при вкладанні залізничних накатів. Здоровий. Питав про неї. Цікавився, чи вже народила дитину. Народила чи ні? Навіть не знаю.

— Вже, мабуть, незадовго. Товстувата ходить.

— Жалівся, говорив, що листи до неї пише, але немає відповіді. Ну й тільки, бо конвой нас роз’єднав. Дурень той Пашко, немовби не знав, що комендатура жодного листа нікому з вас не вручить. Цілі скирти їх у Савчука в шафі лежать. Ти також на мої не чекай, бо тобі не вручать. Навіть якби я написав з війни...

Ще у цей самий день Ірина поспішила з цією звісткою до Сильвії. Любила цю дівчину і навіть порівнювала її долю зі своєю, бо Сильвію в Калючому також вважали російською замазурою. Сильвія сиділа на нарах і щось штопала. Крихка, як соломинка, вапняно бліда на обличчі, глянула на Ірину здивованими коричнево підведеними очима. Великий, як бубон, живіт спадав на її худі, розчепірені стегна. Ірина присіла на нарах і подала їй шматочок цукру.

— Що ти, Ірино! Дітям своїм залиш.

— Бери, бери! Дітей не скривджу. Дістала від Буковського. На війну сьогодні пішов. На роботу вже не ходиш?

— Адже бачиш. Фельдшер мене звільнив.

— А коли сподіваєшся?

— Звідки я можу знати? Бабуся Шайніна говорять, що то вже будь-який день.

— Крижі в тебе болять?

— Вже другий день, час від часу так, що рухатися не можу.

— То справді вже незадовго. А як судороги почнуться і слизом почнеш спливати, то клич на допомогу. А є хтось, щоб тобі допоміг?

— Мама є... Бабуня Шайніна обіцяла допомогти. Боюсь...

— А чого ще? Родити — бабська справа. Трохи поболить, це правда. Але не такий чорт страшний. Знаю щось у цій справі, пару вродила. Народити легше, гірше потім виховувати. Особливо самій... Маєш від того свого Пашка яку звістку?

— Краще не нагадуй... Ніби звідки?

— З мужчинами то так завжди, дівчино. Найкраще то в них виходить розстібування розпірки. Своє зроблять, сраку в жменю, а ти, дурна бабо, справляйся потім, як хочеш.

— Адже його арештували. Не його вина.

— Так собі, Сильвочко, взагалі говорю. Гірко мені, часом жити мені не хочеться. Якби не ті мої дітлахи... А прийшла я до тебе, дівчино, з доброю звісткою! Живе той твій Пашко! Вітання тобі передає. Чи ти вже народила, запитував.

— Боже! Ірино! Що ти говориш? Звідки знаєш? Бачила його! Може є тут?

— Заспокійся, божевільна, бо мене задушиш. І зашкодити тобі це може. Сідай зручно, зараз тобі все по черзі розкажу...

Роди почалися вночі. А разом із сонцем новонароджений Сильвії подав голос.

— Зі сходом сонця народився! То добрий знак, — спророчила бабуня Шайніна, яка приймала роди. — Сина народила! І то якого! Важить, як добре поросятко. Мабуть, з п’ять кілограмів цього мужчини буде. Ну не кричи так, не кричи.

Бабуня Шайніна, якщо вже за щось бралася, доводила справу до кінця. Ще цього самого дня розпорядилася стосовно хрестин.

— То що таке, що нема ксьондза і свяченої води? Язичника хочете виховувати? Сама його охрещу. А як повернемо у Польщу, то врешті-решт ксьондз поправить. Стасю, добре, дитино, що ти під рукою, візьми цю пляшку і набери з Пойми води. Миттю, одна нога тут...

Хрещеними були Гонорка Ільницька і сусід з нар, Ян Долина.

— Яке ім’я йому вибрала?

— Я хотіла б, щоб... може Павло? Павлик.

— Павло! Чому ні. Разом зі святим Петром будемо іменини відзначати, — схвалила бабуня, але їй у голову не прийшло, що це було ім’я відсутнього на цьому заході батька дитини, Пашка Сєдих. — Гонорко, візьми малого на руки. Обережно, обережно, адже не клунок. Сташек, давай пляшку. З Пойми?

— З Пойми, бабусю.

— Не обманюєш часом? Святого Яна також водою з ріки Йордану хрестили. Чиста? Чиста, ну то починаємо, в ім’я Боже! Перехрестимося всі. Так. Ближче, Гонорко, ближче, відкрий йому трохи більше того лобика. А тепер я тебе хрещу,— тут бабуся хлюпнула на малого водою,— в ім’я Отця і Сина і Духа Святого, — полила водою ще раз, аж малий зморщив ніс і заскиглив від страху, — і даю тобі ім’я Павло. Амінь!

Комендант Савін майже не відходив від радіостанції, кидався на інформації, що надходили з головного управління, до шматків зачитував газети, які привозили з Канська і Тайшета. Усі відомості стосовно війни, які доходили до Калючого, а особливо ті з газет, були значно запізнілими. І майже всі похмурі, навіть трагічні.

Не минув ще перший місяць війни, а німці вже захопили Литву, Латвію, Білорусію, Молдавію і майже цілу Україну! Їх броненосні загони наближувалися до Ленінграда і Смоленська. До Смоленська! Адже ж від цього міста лише крок до Москви! Радянська Армія відступала на всьому фронті, зазнаючи поразку за поразкою. Старому чекісту це все не могло вміститися в голові. Не міг знайти інших причин тих поразок, окрім однієї: контрреволюційний саботаж і зрада! Напивався, скреготав від люті зубами, що НКВС занадто мало витовк тої офіцерської банди Тухачевського, тих польських і німецьких шпигунів і буржуазних прислужників. Що, невже не виявили цього довоєнні процеси і прокурорські промови товариша Вишинського? Підбадьорений у такий спосіб, майже завжди, хоч наступного ранку перепитий лоб його лопав від болю, вливав у себе склянку горілки, викликав свого заступника і незмінно починав:

— Порадитись мусимо, Савчуку.

— Так точно, товаришу коменданте!

— Так точно, так точно! А відповіді на твій рапорт ще нема. Видно, таких героїв, як ти, мають на фронті достатньо. Змиваються, як зайці, чорт би їх забрав! Ти собі, Савчуку, це уявляєш? Зайняли цілу твою Україну. А ті все тікають. Зрадники, боягузи, недобита контра! Вип’єш бокал?

— Коли я саме, товаришу коменданте...

— Пий, Савчуку, панночкою тут мені не прикидайся. На фронт рвешся, а склянки горілки, як справжній мужчина, випити не можеш. Пий! Ну, тепер доповідай, що там у тих твоїх «ясних панів» чути. Що тобі там твої «стукачі» надоносили? Що про війну поляки говорять? Якісь там контри готуються?

— Контри як контри, але про війну ведуть дискусії увесь час.

— Ну й що говорять?

— Різне. Але в цілому то цією війною спеціально не журяться, а деякі навіть тішаться нею.

— А то панська контра! Брати таких, Савчуку, чого ти ще чекаєш? До стіни таких! Як війна, то війна... А, зокрема, цікаво, чим ті поляки тішаться? Хотять, щоб німці виграли, чи що?

— Такі також знайшлись би. Але більшість з них вважає, що вибух війни щось у їх долі на світі змінить. Може, знов Польща повстане, а вони повернуться до своїх домівок. Розраховують на Англію, на Америку...

— На Англію, на Америку... І завжди тільки та їх Польща! Надто велика для мене й тебе, Савчуку, політика. Налий ще по одному...

— Але, товаришу коменданте, є й такі, які питають, чи поляків на фронт будемо мобілізувати. Деякі навіть добровольцями охоче б згодилися.

— Говориш? Ну, я їх уже бачу на фронті! При першій-ліпшій нагоді половина з них до німців утекла б. Не вірю їм, Савчуку, ані трішки не вірю. Їм, брате, головне лише одне, щоб звідси вирватися! Байдуже під яким приводом. До тих «добровольців» ти особливо придивляйся. І опиши мені все у рапорті.

Савчук вийшов «після відправи» від коменданта злегка заморочений випитим майже на порожній шлунок алкоголем, але не настільки, щоб над цим, що почув від Савіна, не замислитись. І не відчув загрожуючої йому від цього старого битого пройдисвіта небезпеки. «В разі чого Савін усе звалить на мене. І так мені влаштує, що замість на фронт, розжалований на Колиму причалю. Адже війна. Воєнний закон зобов’язує, а ми тут з тими поляками, правду кажучи, задуже панькаємося. З вибухом війни політикують, в роботі воловодять. А може, навіть саботують? Адже я з часів того Даниловича жодної нової політичної справи у Калючому не виявив! Не вистачало, щоб такий Савін, вбогий п’яниця, забив собі голову нісенітницями і почав підозрювати, що сприяю тим польським панам».

Ще цієї ночі Савчук затримав у «каталажці» Мантериса за контрреволюційну пропаганду. Наступного дня арештував Дереня, який представлявся польським комуністом і зголосився добровольцем у Червону Армію. Закинув йому, що хоче під цим виглядом дістатися на фронт, а звідти перебратися до німців.

3

ибірське літо коротке. Цього року надзвичайно сухе й жарке. У Калючому навіть мошок і комарів немов було дещо менше. Може, величезна весняна пожежа тайги до цього спричинилася? А може, поляки до тої сибірської біди поволі звикли? «Привикнеш, привикнеш, а не привикнеш — здохнеш!..»

Разом із вибухом радянсько-німецької війни для польських засланців настали ще важчі часи. Усі дотеперішні побутові негаразди і труднощі значно загострилися. Зменшено порції харчів. Збільшено норми праці та посилено нагляд за дисципліною. Комендатура НКВС стала ще більш недовірливою і репресивною. У Калючому не було дня, щоб комендант Савін і його люди не обшукували бараків, не виловлювали «нероб і симулянтів». До роботи при зрубі тайги гнали «живого, кривого». У бараках залишалися лише немічні старі, малі діти та безсилі тяжко хворі. Оскаженілий комендант викликав до себе фельдшера Тартаковського, лаяв його за видачу лікарняних звільнень і погрожував поданням до суду. Припинили будувати нові бараки. Комендант давно забув про обіцювану школу для дітей і корчування тайги на дитсадки. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Зрубували тайгу, стягували сажені щоглових сосон до Пойми, нехай підсохнуть до наступнорічного сплаву.

Мобілізація забрала майже всіх росіян, постійних працівників ліспромгоспів: бригадирів, лісничих, майстрів. Не було ради, мусили замінити їх польські засланці. Комендант наказав Савчуку підібрати відповідних людей.

— Кількох таких спеціалістів треба нам. Тільки, вважай мені, Савчуку, якщо якийсь саботаж чи щось подібне, головою за них відповідаєш.

— Усе буде гаразд, товаришу коменданте! Я вже за ними доглядатиму. У кожній бригаді маю своїх людей.

Домбровський походив з-під Борщова, де був лісником у маєтках княгині Любомирської. У Калючому нічим особливим не вирізнявся. Мабуть, тільки доля сприятливіша була для нього, ніж для інших, бо його сім’я, а мав дружину та двоє дітей, до цього часу збереглася у цілості. Трапилося, що комісар Савчук, зрештою випадково, піймав Домбровського, коли той з мішком харчів повертався з Усолья. Це було вже після арешту і засудження за таку саму провину Даниловича. І саме тоді наляканий наслідками, що його очікували, Домбровський погодився на співпрацю з НКВС і підписав відповідне зобов’язання. Відтоді таємно зустрічався із Савчуком і доносив. То на підставі його донесення Савчук арештував Мантериса.

Комісар Савчук відразу відкрив карти і вже на першому допиті закинув Мантерису ведення «антирадянської пропаганди і сіяння пораженства в тилу фронту». Якщо чимось з цього всього Мантерис був вражений, то поведінкою комісара, бо не так уявляв собі офіцера НКВС в дії. Савчук поводився з Мантерисом коректно, не бив, не кричав і навіть спеціально йому не погрожував. На допитах дозволяв Мантерисові сидіти і вів з ним довгі бесіди. Протоколи писав короткі та ретельні. Ну й знав про нього майже все. Знав про пророцтво, яке Мантерис читав людям у бараку в пам’ятний Святвечір. Знав, і саме у найдрібніших деталях, про баракову дискусію щодо звістки про вибух радянсько-німецької війни. З цього всього Мантерис упевнився, що Савчуку доніс на нього хтось з баракових сусідів. Але хто? Обвинуваченням Савчука спеціально не заперечував, тільки пояснював йому їх по-своєму. Але газети з пророцтвом не видав. Впирався, що газетний папір від постійного утримання в кишені знищився вже давно.

— Брешеш, Мантерисе, по очах бачу. Віддаси мені її, раніше чи пізніше. Часу маємо багато... А тепер скажи мені для протоколу, що це пророцтво оголошувало?

— Адже ви, пане, знаєте? Донощик переказав вам його зміст. А може, навіть написав?

— А може, навіть написав... Але я від тебе хочу те почути.

— Шкода часу, пане комісаре. Покажіть мені той донос, тоді щиро скажу, чи той ваш плетун написав правду.

— Тобі не сором, Мантерисе. Ти що, маєш мене за дурня? Хто тут веде слідство? Був донос чи не було, що я знаю, то знаю, а ти повинен свідчити до протоколу. Ну що там у тому пророцтві було? Було, наприклад, що та ваша Польща знов повстане?

— Було.

— «Від моря до моря»?

— Було.

— І ти в це віриш?

— Більше, ніж у себе самого.

— І читав те пророцтво людям у бараку?

— Читав.

— Читав людям, що Польща буде від моря до моря? Читав. То що? Кордони Радянського Союзу хочеш змінити?

— Польща була завжди. Не я те пророцтво написав. А стосовно кордонів, що я можу, пане комісаре?

— А з вибуху війни то ти може не радів?

— Якби то вам пояснити?

— Що тут ще пояснювати, тут факти враховуються. Фашисти злочинно нападають на люблячу мир Країну Рад, бомбардують її спокійні міста й села, убивають старих і дітей, а той цим тішиться! А крім цього, ти ще сіяв серед людей невіру в нашу перемогу. Хвалив фашизм, Гітлера тобі захотілося? О ні, Мантерисе, це не пройде тобі безкарно! У нас воєнний закон є суворим, Мантерисе. Дуже суворим.

Мантериса держали у комендатурській «каталажці». В сусідній комірчині сидів Антон Дерень. З Мантерисом були знайомі ще в Польщі, бо Дерень походив з Товстого, де працював у цегельні. Мав репутацію порядного мужчини, хоча запідозрювали його в комунізмі. А повітова поліція час від часу мучила його допитами й затримувала на поліцейському посту. Буцімто заледве від Берези захистився. Щось з тим пропагуванням комуністичних ідей мусило виходити, бо коли у вересні ввійшли росіяни, то Антон Дерень, разом з кількома місцевими євреями й українцями, засів у новому уряді у червоній раді гміни. Але незабаром його звідтіль викинули, а 10 лютого вивезли в Сибір. Більш злісні, зокрема й Мантерис, не один раз тим комунізмом Дереню докоряли й жартували, що завдяки йому лишився ні з чим. Дерень, мужчина мовчазний, своє знав, закрився сам у собі, на ущипливі слова не реагував. А коли епідемія тифу забрала у нього дружину з двома дітлахами, залишився самотній, як палець. То правда, що коли вибухнула радянсько-німецька війна, вирішив зголоситися добровольцем на фронт. Не він один. У Калючому зголосилося кільканадцять поляків з проханням взяти їх на війну. Це були переважно холостяки, які зважувалися на будь-який ризик, щоб тільки з тутешньої каторги у світ вирватись.

Серед таких добровольців Дерень був найстаршим, та, окрім того, довоєнний польський комуніст. Комендант Савін ані трохи не сумнівався.

— Це точно, Савчуку, той Дерень — то німецький шпигун! Ну, ти що так рот роззявив?

— Шпигун? Німецький? Товаришу коменданте, у мене перевірені дані, бо тут люди його знають, що Дерень — то справді довоєнний польський комуніст! Польська поліція за ним ганялася.

— У цьому, власне кажучи, справа! Ой, Савчуку, Савчуку. Де ти, чоловіче, схоронився? Що, може, тебе не вчили в «чека», за що Комінтерн Польську Комуністичну Партію розпустив? Адже там агент на агенті і шпигун на шпигуні сидів! Швецький, німецький, яких хочеш, цілі скирти там їх було. Нічого дивного, що товариш Сталін наказав це все провокаційне товариство розігнати. А скільки то польських процесів у нас було? Тільки гляньте, як така сволоч у нас притаїлася. Яку кришу собі знайшов. А тепер відшукав нагоду і думав, що нас перехитрить. Беремо, Савчуку, гада! Ще цієї ночі!

Від першої хвилини ставилися до Дереня дуже суворо. Савін особисто включився до важких, довготривалих допитів. Вночі зривали його зі сну, держали під вартою, мерзенно годували і часто посилали у карцер. Дерень, захоплений зненацька арештом і абсурдним обвинуваченням, не мав у чому признаватися. Спочатку виправдовувався, як умів, пробував вивести їх з помилки, але зорієнтувавшись, що це нічого не дає,— замовк, відмовляючись від усяких свідчень. Савін казився, що не може ніяким способом переламати його опору, тим більше що справою Дереня явно зацікавилося головне управління НКВС у Канську.

Люди в Калючому держалися останками сил. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Але щораз менше про ту далеку війну знали. Комендатура на вісті з фронту була скупою, а власних джерел на відомості поселенці не знали. Зрештою то не була їхня війна і цікавила їх настільки, наскільки на власній шкірі відчували її результати. Початкове пожвавлення, ця іскорка надії, що може разом з її вибухом у їхній засланській долі щось зміниться на краще, поволі пригасало. Каторжна праця, голодування, постійне залякування комендатурою суворим законом воєнного стану. І не лише залякування, бо адже ж арештували Дереня та Мантериса.

Комендант Савін відволікав, як міг, відсилку конвою з арештованими до Канська. Головною причиною була справа Дереня. Разом із Савчуком тиснули на нього до останнього моменту, розраховуючи на те, що примусять його до якогось зізнання. Але Дерень терпів і продовжував відмовляти у будь-яких зізнаннях. Савін тепер морочив собі голову, як у письмовому рапорті виправдатись перед Головним Управлінням з цієї справи. Не боявся закиду за безпідставний арешт Дереня. Боявся закиду, що він, старий та досвідчений чекіст, не вмів справитися з тим непокірливим поляком.

За цією роботою заскочила його нова, термінова телеграма з Головного Управління. Абсолютно не міг пояснити собі її змісту: «Стримати відправу конвою — стоп — терміново їде до вас Давидов — стоп — має всякі повноваження та директиви — стоп — Ритвін — стоп!» Покликав заступника.

— Ну й як тобі це, Савчуку?

— Не дуже розумію, товарише коменданте. Мабуть, якась інспекція? Ну бо що інше може бути?

— Інспекція, кажеш? Так раптом? А поясни ти мені, Савчуку, що можуть означати слова: «має всякі повноваження та директиви...» А знаєш, хто такий Давидов? Права рука шефа! А помітив, хто телеграму підписав? Ритвін! Сам шеф особисто! Ой, Савчуку, відчуває моя голова, що добре з цього всього не вийде. Але як інспекція, то інспекція! Ми також зуміємо до неї підготуватися. Особливо держи міцно того Дереня. Мусимо його ще до приїзду Давидова зламати, що б то не було. Ну й оглянь все навкруги, а я навколо себе. З бригадирами треба поговорити, бараки провідати. Робота, порядок у Калючому має бути, як в годиннику.

Серпень, все сухий і жаркий, наближувався до кінця. А разом з ним поволі збігало коротке сибірське літо. На білокорих берізках жовтіли вже перші листочки. Настала пора ягід, грибів і кедрових горіхів. Довготривала суша спричинилася до того, що в цьому році їх було менше, ніж завжди, та ще й люди, яких гнали до роботи від світанку до сутінок, без вільних неділь, не мали часу, щоб їх назбирати, зробити запаси на зиму.

Тому якоїсь суботи їх радісно заскочило оголошене бригадирами рішення комендатури, що завтрашня неділя є вільною від праці. Це був їхній перший вільний день від вибуху війни. Незважаючи на втому, бажання відпочинку і стільки інших справ до полагодження, більшість людей домовлялася завтрашнього ранку йти по ягоди та гриби. Бригади поверталися до бараків збудженими, балакучими. Яке приємне відчуття, коли завтра увесь Божий день є виключно у твоєму розпорядженні й можеш з ним робити, що тільки тобі подобається. Тому всі хотіли якнайшвидше опинитися у своїх бараках і вже відразу займатися лише своїми справами. Тим часом біля воріт селища чекав один з помічників коменданта і рішуче скеровував усі бригади на площу зборів. Людям не дозволено розходитися по бараках. Так само як у день, коли вибухнула німецько-радянська війна. Щось знов таке надзвичайне сталося.

Разом з комендантом Савіним на підвищення піднялося двоє чужих, яких люди ніколи до цього часу в Калючому не бачили. Один був у цивільному, в окулярах, із гребінним портфелем під пахвою. Другий був офіцером НКВС. У підібраному мундирі, начищених чоботях з халявами, високий, на тлі неохайного, запухлого п’яниці Савіна новоприбулий презентувався чудово. По тому, як Савін підскакував до нього, легко було здогадатися, що то мусить бути якийсь великий начальник і що він тут є тепер найголовніший. Новоприбулий почекав, аж люди зберуться, а може для більшого ефекту, і почав:

— Граждане полякі!

Сказав ці слова голосно, тоном спокійним, лагідним. Але людей не стільки цей голос наелектризував. «Як він сказав: Громадяни поляки?!» Адже до них інакше, ніж «спєцпєрєсєленци», до цього часу не зверталися.

— Граждане полякі! — повторив офіцер, на тлі легкого гомону в натовпі. — Мене звати Давидов, і я приїхав сюди до вас згідно зі спеціальним дорученням радянського уряду. Тому прошу, щоб ви мене насамперед уважно вислухали, а коли закінчу, відповім на всі ваші запитання та сумніви. Згода?

— Згода! Згода! — вирвалися з натовпу поодинокі голоси.

— А прислали мене сюди спеціально до вас, граждане полякі... І то зі спеціальною, надзвичайно важливою місією і подією. Ця звістка є дуже істотною для вас, поляків, але також і для нас, для всіх радянських людей. Як знаєте, триває Велика Вітчизняна війна, в якій героїчна Червона Армія, увесь радянський народ під керівництвом товариша Сталіна бореться з гітлерівськими ордами, що хотять поневолити і підкорити усі вільні народи. Отже, нічого дивного, що увесь прогресивний світ не лише підтримує героїчну боротьбу Радянського Союзу з німцями, але з’єднується з ним у воєнні союзи, щоб спільними зусиллями перемогти Гітлера, цього запеклого ворога всього людства. Разом із нами є вже Англія. І Америка нам допомагає. А віднедавна, граждане полякі — про що саме хочу вам повідомити — у союзі з Радянським Союзом, в одному з нами ряду проти німців є також... ваша Польща, граждане полякі! — Натовп на коротко занімів, потім раптово захвилювався, розговорився, але майже негайно став тихішим, замовк.— Так, правильно почули! Зараз ми є союзниками! Польський уряд в Лондоні, уряд вашого генерала Сікорського, підписав недавно з радянським урядом союзницький договір!.. Це і є та важлива місія, граждане полякі, з якою мене до вас прислали. Звістка, яка і нас, радянських людей, тішить, так само, як вас, поляків. Вітайте, союзники! Вітаю вас щиро і радію разом з вами, граждане полякі!

Люди не вірили власним очам і вухам. Дехто плакав. Давидов давав знак рукою, щоб заспокоїлися, бо хоче ще говорити.

— Це ще не все, про що маю вас повідомити. На території Радянського Союзу організовується військо польське! Польське військо, яке пліч-о-пліч з героїчною Червоною Армією буде боротися з німцями! До того польського війська зможете вступати. І це ще не все, граждане полякі! Президія Верховної Ради СРСР декретом від 12 серпня 1941 року дала вам усім амністію, що я сьогодні всім оголошую! Це означає, що від сьогодні всі, як тут стоїте, всі полякі на цілій території СРСР, чи то засуджені судами, чи так як ви, спєцпєрєсєлєнци — є вільними людьми. Усі від сьогодні маєте такі самі права, як радянські люди. Від сьогодні ви на волі, граждане полякі! Від сьогодні маєте право вільно рухатися по території цілого СРСР, за винятком прифронтової зони, що є зрозумілим. Ви тепер, граждане полякі, товаріщі полякі, наші союзники й боєвиє друз’я! Ви тепер люди вільні...

Не дозволили йому закінчити. Мужчини, які стояли близько до підвищення, завдаючи жаху Савіну, вдерлися на це підвищення і почали підкидати Давидова вгору. Люди вигукували «Сто літ! Сто літ!» А коли вже врешті притихли, у натовпі почувся спочатку несміливий, потім щораз голосніший заспів: «Ще Польща не загинула...»

Такого могутнього співу, який проймав до сліз кожного поляка, сибірська тайга над Поймою ніколи раніше ані пізніше не чула...

4

асланці все ще не хотіли вірити, що це все, що почули, може бути правдою. Десь там, у далекому Лондоні, діє польський уряд. У Росії постає польське військо. А в Калючому — амністія.

Минулої ночі випустили з «каталажки» Мантериса і Дереня. Отже, стосовно цієї амністії — то правда! Але де є те польське військо, якесь польське представництво, посольство? Як до них дістатися, куди звертатися? Саме тому, незважаючи на вільну неділю, замість того щоб іти по гриби та ягоди, із самого ранку люди вироїлися з бараків, вирушали під комендатуру, голосно домагалися зустрічі з комендантом.

Очікуючи з непокоєм приїзду комісара Давидова, комендант Савін сподівався найгіршого, навіть того, що його можуть карно відкликати, і навіть послати на фронт. Але те, з чим Давидов справді приїхав, а особливо це, що об’явив полякам, Савіну прямо в голові не вміщалося. Амністія для всіх поляків? Якийсь там польський уряд, якесь польське військо? Вчорашні вороги народу, польські націоналісти, куркулі та буржуї мають від сьогодні бути нашими радянськими союзниками? Що це все означає? Давидов не був охочим до ведення з підлеглим дискусій. Показав Савіну текст декрету про амністію і дав вказівку, як її виконувати в Калючому.

— Маємо під арештом двох підозрілих поляків. Один за антидержавну пропаганду, другий за шпигунство,— доповів Савін.

— За шпигунство? А яким він тобі тут шпигунством займався?

— Ну, тут то мабуть ще ні. Але був у ПКП і зголосився добровольцем у Червону Армію, буцімто на фронт...

— Дурний ти, Савін! Ти забув, що то вже не тридцять сьомий рік. Звільнити!

— Обох?

— Обох. І то ще сьогодні.

— То значить, я маю розуміти, що на підставі тієї амністії будуть звільнені також усі ті поляки, які раніше були засуджені і тепер покарані сидять у таборах?

— А в тебе тут були такі?

— Було кілька...

— Усі поляки будуть звільнені. Не нам про це думати, товариші Берія і Сталін знають, що роблять. Наше з тобою завдання чітко виконувати їхні накази, а деталі зараз обговоримо.

Комісар НКВС Давидов переказав Савіну та Савчуку додаткові, секретні інструкції: амністію виконувати і полякам спеціально нічого не утрудняти. Але від спостереження за ними з боку органів НКВС не відмовлятися. Війна продовжується, і не можна, незважаючи на амністію, допустити того, щоб поляки стихійно якогось дня покинули дотеперішнє місце перебування, наприклад Калюче, і розповзлися по цілому СРСР. Поляків навіть після амністії, так само як усіх, зобов’язує декрет дотримувати дисципліни праці, з усіма наслідками, що з нього випливає. Хто з поляків захоче виїхати з Калючого, мусить отримати від коменданта посвідчення про амністію, розрахуватися з роботою, пояснити, куди і з якою метою вибирається. Польське посольство знаходиться в Куйбишеві, можуть туди писати, але всі листи без розголошення справи контролювати. Тих, які будуть запитувати про польське військо, відправляти за інформацією у військкомати, нехай там довідуються про деталі. У кожному випадку не можна занедбувати оперативну роботу серед поляків. Тут Давидов глянув на Савчука.

— Уважно переглянь свої агентурні реєстри. З кожним агентом окремо порозмовляй, візьми у письмовій формі додаткові зобов’язання. Це вже твоя турбота, щоб жодного з мережі не випустити. Раніше чи пізніше звернемося до них... А тобі, Савчуку, буцімто на фронт спішно?

— Я склав рапорт, товаришу комісаре.

— Похвально! Але на війну ще встигнеш.

У понеділок вранці, разом зі сходом сонця, як дотепер покваплювані ударами молотка у шмат рейки, бригади вирушали рубати тайгу. На перший погляд нічого у щоденному способі життя в Калючому не змінилося: «Кто нє работаєт, тот не кушаєт...» Політика політикою, Польща Польщею, але то саме сьогодні треба щось з’їсти.

— Якщо Польща має бути, то й так буде. Не нам це вирішувати. До цього є світ і велика політика. А коли будемо Польщі потрібні, то вона сама нас знайде.

— То що, Польща має тебе у тайзі шукати, так? Бо я ані хвилини довше не маю наміру тут чекати! Є амністія? Є! Збираюсь і йду шукати наше посольство й польське військо.

— Я там у Калючому почекаю, баба слабка, дітлахи малі. Берімся, мужчини до роботи, бо зараз же, що зробимо, то в рублях рахується.

— Бачу, Домбровський, що сподобалося тобі командувати? Цікаво, звідки ти маєш у тих більшовиків таку довіру?

— Знаєш що, Мантерисе? Відстань від мене! Заздриш мені? Розуміюсь у лісі, то мене і взяли. Треба було в Польщі на лісничого вчитися... А як тобі в моїй бригаді не подобається, то можеш з неї тікати!

Не тільки Мантерис, але чимала група поляків з Калючого, особливо тих молодих, не думала пасивно чекати. Якщо трапилася така нагода, як амністія, то треба вирватися з цього проклятого місця, тікати з тайги, щоб тільки ближче до світу й людей. Отже зверталися до коменданта за посвідченням про амністію, щоб вирушити на пошуки посольства і польського війська.

Caвін, як тільки міг, ускладнював їм ці наміри. Боявся сліпого наслідування і масового відходу поляків від роботи.

— Зупиніться, люди, куди так поспішаєте? Як буде потрібно, то вас і тут знайдуть. Чи ви задумувалися над тим, де те ваше посольство? Аж у Куйбишеві. За Уралом, над Волгою. А від нас лише до самої залізниці добрі два тижні дороги. А тут зими тільки виглядай. Напишіть листи до посольства і спокійно чекайте.

— Як довго маємо чекати? Адже ми хочемо у польське військо, на фронт! Адже ви самі увесь час пояснювали, що «все для фронту, для победи!».

— Саме так! Адже сам приїжджий пан комісар нас до цього заохочував, союзниками назвав. Ну то як це, пане коменданте?

— А хіба я говорю, що ви не наші союзники? Усі на фронт! На фронт! Але для фронту і тут можна попрацювати. Що ви за люди, граждане полякі! Не знаю навіть місця знаходження того вашого війська, то куди ж маю вас скерувати! Країна наша величезна! Що, по цілому Радянському Союзі будете волочитися, того вашого війська шукати?

— Нічого не вдієш, як треба, будемо. Ви, пане, не знаєте, але може ваша військова влада знає? Адже мобілізує людей на війну?

— Який впертий народ! Ну добре, найближчий районний військкомат, якому підпорядковуємося, знаходиться в Шиткіно. Виберіть делегацію, двох, трьох людей, дам їм пропуск, хай ідуть у військкомат, хай вашого війська шукають.

У Шиткіно вибралися втрьох: Янек Майка, Болєк Вжосек і Юзек Шайна. Усі холостяки, вільні птахи. Тільки найстарший з них, Вжосек, служив у польському війську і мав чин капрала. Дороги до Шиткіно не знали. Мандрується тут найчастіше вздовж рік, а якщо через тайгу, то майже звірячими стежками.

Старий Федосій порадив їм так:

— До Шиткіно, яке аж над рікою Бірюсою лежить, треба йти спочатку через Усольє, потім через Ширбан, Каєн і Бурундуки. А там вже й Шиткіно. З Калючого до Усолья берег Пойми вас доведе. А в Усольї до Шиткіно дорогу вам покажуть. Буряти, але можна з ними домовитися.

— А далеко буде до того Шиткіно?

— Пішки? Залежить від того, кому як йдеться. Одному тиждень, другому і два не вистачить. Адже тайга...

У бурятському Усольї легко відшукали дім Оноя, з яким поляки вже давно подружилися. То в нього таємно бували Данилович і Долина. На жаль, Оной, так само як майже всі молоді мужчини з села, був уже на війні.

Його старий батько прийняв їх гостинно, частував звареним жінками м’ясом, пихкав димом з люльки і повільно, насилу цідив крізь зуби руські слова:

— Война, не хорошо... Оной, син, война... Танма, дочка, дорогу вам покаже...

Вирушили на світанку. Танма одягнена була у вичинені оленячі шкури. Зграбна куртка, штани опущені в легкі мокасини, зшиті зі шкурок бурундука. На воронячо-чорному поблискуючому жиром волоссі соболева шапка. Злегка скісні чорні очі дівчини дивилися на них з підозрою, хоч при будь-якій нагоді блискали бісиками, веселими іскорками. Через плече мала перевішену стару рушницю і мисливський ніж за поясом. На слова скупа — але по-російськи говорила непогано. Випереджувана двома світло-рудими лайками вела швидко. По дорозі, немов мимоходом, дівчина вполювала кількох рябчиків. Перед вечором розпорядилася:

— Тут будемо ночувати! — і вправно запекла впольованих птахів у попелі з вогнища.

— Далеко ще до Ширбана?

— Завтра дійдемо. Держіть вночі вогонь і тут спіть. Вранці йдемо далі.

Сказавши це, дівчина свиснула до собак, які гризли кості, і, мов примара, зникла у нічній тайзі. Думали, що відійшла на хвилину. Ламали ялинове гілля, рубали сушник для підтримки вогню. Але дівчина не поверталася. Почало їх це непокоїти.

— Хлопці, а як та чорна чортиха нас тут залишила, а сама взяла ноги за пояс?

— Я цілком не дивуюся їй. Зачіпаєш, витрішуєш на неї очі, як кіт на мишу. З таким як ти дівчині в лісі самій ночувати... то я дякую...

Танма, немов нічого не сталося, повернулася на світанку і заварила в казанку води на чай із брусниці.

— Де ти всю ніч пропадала?

— Пильнувала, щоб вас не обікрали, бо хропіли так, що навіть найголодніший ведмідь «шатун» налякався б! — і голосно засміялась.

До Ширбана, лісного бурятського села дісталися надвечір. Вже здалека вітали їх гавкаючі собаки і юрба босоногих дітлахів. Танма привела їх до старого із сивою, козлиною борідкою і щось йому по-бурятськи пояснювала. Старий приплющеними оченятами придивлявся до прибулих, гладив бороду і слухав дівчину. Ні про що не питав, нічого не говорив, потім приплющив повіки, розклав широко руки, щоб скласти долонями до себе і притиснути до грудей. Після чого, схилившись перед прибулими, говорив досить довго. Схилився ще раз і відійшов. Нічого не розуміючи, дивилися на Танму.

— Старий Дамба вас привітав, в гості до свого села запросив. Завтра вранці хтось з тутешніх вам дальшу дорогу покаже.

— А ти, Танма?

— Повертаю додому.

— Як тобі маємо подякувати, дівчино?

— Не треба. Повертайтесь щасливими, з добрими звістками.

Свиснула на собак, поправила рушницю на плечі. Тоді, як треба, проявив себе Янек Майка. Вигріб з дорожнього мішка червону хустину в квітках, яку ніс на обмін.

— Візьми, Танмо, прошу. Це від нас подарунок...

Танма зарум’янилася, прийняла хустину і окутала нею шию, мов шалем.

— Спасіба!

Усміхнулася на прощання і рушила додому. А бурятські жінки з Ширбана ще довго голосно цмокали, захоплюючись хустиною, і одна через одну тягнули мандрівників, пропонуючи їм нічліг у своєму домі.

До Каєна, просторого російського села на рікою Бірюсою, протягом наступних двох днів довели їх двоє кмітливих бурятських підлітків. А вже від Каєна, через Бурундуки аж до Шиткіно, радили собі самі. Сподівалися побачити районне місто, у своїй уяві подібне до знаних їм з Польщі повітових Заліщиків, Борщова чи хоча б навіть Товстого, з ринком, ратушею, магазинами і ресторанами. Тим часом Шиткіно не дуже відрізнялося від великого села. Одноповерхові, дерев’яні, вкриті гонтою будинки, з нарядними різьбленими віконницями, ховалися за великими плотами з дощок. Кілька вузьких вуличок із дерев’яними хідниками з обох боків. На високому березі Бірюси стояла колись велична біла церква, тепер напіврозвалена. Магазинів було тут небагато, називалися «складами». Замість ресторану була «столовая», а замість готелю «Дом колхозника», який розміщувався у непоказному бараку. День був вітряний, похмурий, хмари пливли низько, щохвилини затинало чи то дощем, чи то снігом. Перехожих на шиткінських вуличках було мало, найчастіше замотані товстими хустинками жінки й діти. І саме такий кмітливий вуличний хлопчик привів їх до будинку військкомату.

Прийняв їх старший за віком, зморщений, мов гниличка, військовий з двома прямокутниками на чорних вилогах коміра. Вжосек не розбирався у радянських чинах, не знав, як його титулувати. Але військовий показав їм на крісла, сів за стіл, заплямлений чорнилом, і сам представився.

— Я є начальником тутешнього військкомату. А ви, з того що мені доповів черговий, я зрозумів, що ви поляки?

— Так точно, громадянине начальнику, ми поляки. І прийшли сюди, щоб про щось довідатися...

— ...про то ваше польське військо?

— Так точно, громадянине начальнику! Ми примандрували сюди аж з Калючого. Там є багато поляків. Молодих, здатних іти на фронт. Нас послали, щоб про щось дізнатися. Отже просимо, щоб громадянин начальник проінформував нас, де то наше польське військо формується. А найкраще, коли б громадянин начальник нас туди відразу відправив, може, відразу на фронт.

— Ти закінчив?

— Так точно, громадянине начальнику!

— Відповідаєш, як старий солдат. Мені подобається. Може, служив у війську? Чин?

— Капрал польського війська, зв’язківець.

— А я артилерист... Слухай мене, солдате, уважно. Знаю про амністію для поляків. Знаю також про той союзний договір з урядом вашого генерала Сікорського. І про те, що на нашій території буде формуватися, а може, навіть вже організовується польське військо. Знаю. Але це все. На сьогоднішній день не Маю стосовно цієї справи жодних конкретних розпоряджень, жодних виконавчих наказів. А ти сам, капрале, знаєш, що у війську без наказів ні кроку... Прикро мені, господа поляки, що на сьогодні нічим не можу вам допомогти. Не знаю, де то ваше військо шукати, отже не можу вас до нього призвати. Ясно?

— То що нам тепер робити?

— Чекати! Прийде наказ, то вас призвемо. Не журіться, зволікати з цим не будемо. Адресу і прізвища залиште в моєї секретарки.

У Шиткіно довго не затримувалися. Знали, як нетерпляче, з якою надією чекають на них у Калючому. Було їм прикро, що нічого конкретного не улагодили, нічого нового не довідалися. Мала втіха, що в такому самому становищі, як вони перебували, всі польські засланці з навколишніх районів. У Шиткіно зустріли кількох таких самих обідранців, як вони, які у цій самій справі до району примандрували. Ніхто з поляків не знав, що стосовно амністії робити, куди звертатися і де те польське військо шукати. Повертали до Калючого тією ж самою дорогою, минали ті самі села і лісні селища.

Сталось так, що в Каєні мусили затриматися на довше. Зірвався пором на Бірюсі, і тутешні жінки не могли з ним упоратися, щоб привести в дію. А чоловіків навіть на ліки, усі на війні. Шарпалися з тим поромом довго, клопоталися з перетягуванням сталевої важкої линви на другий берег, заки його відремонтували. Вдячні за допомогу баби поселили їх у своїх хатах, чим мали, годували, поїли, парили у бані, сікли по голім тілі березовими віничками. Прощалися із ними з жалем, обдаровували на дорогу, чим могли. А голова сільради, інвалід, сліпий на одне око, нічого, тільки намовляв їх, щоб переселилися з Калючого до Каєна.

— Трохи в нас колгоспу, трохи ліспромгоспу. Платимо непогано. Жити можна. Забирайте своїх і приїжджайте до Каєна. Та й до світу від нас немов ближче...

В Усольї знов ночували в домі старого Оноя Єгорова. Танма, явно втішена їх поверненням, витягла зі скрині Янекову барвисту хустину і не знімала її з плечей. Старий пихкав люлькою, нарікав на війну, жалівся, що ніякі відомості від сина з фронту не приходять.

— Зима йде, не харашо... Син нет, соболя нет, м’яса нет. Война не харашо... Баба молода сама, не харашо...

Нарікав, але пригостив поляків вечерею, не знехтував поставленою ними пляшкою горілки.

Вночі, коли у сморідному чаду хропіла вся кімната, під ведмежу шкіру до Янека Майки всунулася Танма. Була гола, жадібна і проворна, як молода тигриця. Відвела їх на другий день майже до самого Калючого. Затрималася на згині Пойми. Підійшла до Янека і втиснула йому в руку маленьку фігурку, вирізьблену з рогової кістки.

— Шаман амулет... На щастя!

Як козуля стрибнула між деревами, зникла в тайзі, навіть не встиг їй подякувати.

За їх відсутність багато чого у Калючому змінилося. Оголошена амністія вплинула приголомшливо на поляків. Люди з Калючого розлазилися по ближчій і дальшій околицях. Савчука, заступника коменданта, відкликали до Канська. Самотній комендант Савін немов махнув на все рукою і, чекаючи на скоре відкликання, розпився не на жарт.

Перший барак у Калючому продовжували заселяти люди з подільського Червоного Яру. Ці завжди держалися разом. Тому нічого дивного, що після повернення Майки і Шайни майже всі вирішили виїхати до Каєна. Майже всі, бо в Калючому хотіли залишитися пані Корчинська і Сильвія Краковська з новонародженим, заледве кількамісячним синком. Пані Корчинська вирішила тут чекати на свого сина, Кароля, який з гулагу не повертався.

— На Бога надія, що десь там ще живе. А якщо живе і вийшов за амністією, то матері буде шукати. Де мене в тому Сибіру знайде, якщо я звідси виїду? Дякую вам, дорогі сусіди, залишуся, почекаю тут на мого сина. Не журіться в разі чого про мене, я вже стара. Як Бог дасть, так буде.

Зате Сильвія Краковська хотіла дістатись до Тайшета, бо там відбував покарання батько її дитини, Пашко Сєдих. До того ж дідусь Феодосій обіцяв їй у цьому допомогти.

5

вітало. З ночі тримав заморозок, густий іній сріблив пожовклу осінню тайгу. Над теплішими водами Пойми парувала імла. Перед бараком стояло кілька кінних запрягів, готових у дорогу. Коні, хвостаті та довгогриві, здавалося, ще дрімали. Навколо возів поралися люди, впихуючи свої небагаті багажі.

Час рушати! Тим часом бабуня Шайніна щось там перед дорогою ще чародіяла. Перехрещувала і спльовувала по черзі на всі чотири сторони світу.

— Зроби, добрий Боже, щоб у цьому проклятому місці вже ніколи більше наша ані жодна польська ступня не стояла. Їдемо, в ім’я Боже! Тільки як зрушимо, щоб мені ніхто назад не оглядався, щоб не зурочити, бо лихо не спить.

Зрушили. Заскрипіли розсохлі колеса. Сташек Долина йшов, тримаючись біля воза. І так, як бабуня наказала, назад на Калюче не оглядався. Видержав так аж до кладовища. Вчора ввечері були з батьком і Тадеком біля могили матері, щоб з нею попрощатися. Може, назавжди? Батько довго молився. Тадек бігав по кладовищу, гнався за бурундуком. Сташек згортав з могили жовте березове листя, а мама стояла перед його очима як жива, у своїй улюбленій, золотисто-заквітчаній суконьці. Не міг уявити собі, що мама тут сама залишається. Обводив поглядом материнську могилу, поки йому її тайга не заслонила. Не плакав.

Засланці насилу усвідомлювали собі, що вперше від вивезення з Польщі рухаються самі, без енкаведистського конвою. Нема покрикувань, команд, гвинтівок і штиків. Де хотять, там можуть затриматися, відпочити. Дві ночі ночували в тайзі. Палили великі вогнища і розкладалися навколо них табором. Ночі були вже холодні, а останньої засип сів їх перший сніг. А коли після довгої мандрівки зупинилися на березі Бірюси, по річці густою суспензією пливли великі шматки криги. Порівняно з Поймою, Бірюса була рікою широкою та повноводною. На другому, високому березі видно було село, до якого прямували: Каєн. Ріка кидала пором немов лушпайку, шматки криги обтиралися об борт. Люди разом тягли поромову линву, щоб тільки швидше дістатися берега. На носі порому стояв місцевий перевізник і довгим багром не дозволяв йому збочувати з полотна. Було темно, неприємно. Сташек тримав брата за руку і боявся, що можуть утопитися. Лише коли щасливо добралися до пристані, зорієнтувався, що перевізником на поромі була жінка.

Сліпоокий голова завів їх до їдальні, де куховарка нагодувала їх досита густим картопляним супом. Першу ніч у Каєні провели у колгоспному клубі. Вранці виявилося, що в селі може залишитися лише кілька польських сімей. Голова підібрав собі потрібних фахівців і ті сім’ї, в яких переважали справні до праці дорослі.

— Не журіться, — втішав голова, — для всіх робота в Каєні знайдеться, лише кілька кілометрів звідси, у ліспромгоспі.

Ще цього самого дня їх везли берегом Бірюси униз її течії. Насилу подолали зарослі купинами болотяні вири і затрималися перед двома старими бараками. Бараки стояли на високому правому березі Бірюси, півколом оточені тайгою.

— Отже, люди добрі, все виглядає мені на це, що ми попали з дощу під ринву,— висловилася бабуня Шайніна, перехрестилася, бо бабуся це робила, треба чи не треба, однак зараз плюнула лише один раз, але густо і зі злістю. Окрім двох старих бараків, у присілку не було більше нічого. Не було бані, їдальні, магазину. Лише один з бараків був уже частково заселений. Також поляками, які працювали в ліспромгоспі.

Люди з Червоного Яру зайняли разом порожній барак. У середині було похмуро, смерділо карболкою і застарілою затхлістю. Так, як у Калючому, дерев’яні нари тягнулися вздовж стін. Не було столів і лав. Шибки в маленьких вікнах повибивані, будь-як заткнуті дошками. Темно, холодно. Навіть грубки не було, щоб напалити, трішечки нагрітися, води на чай заварити.

Цієї ночі майже не заплющили очей. Не досить, що було голодно і холодно, то ще кинулися на них цілі хмари зголоднілих клопів. Не бракувало таких, які жалкували, що із засидженого Калючого зрушилися.

Вранці на гнідому «монголі» приклусував до бараків ліспромгоспу бригадир. То був високий, бородатий мужчина, якого звали Митрофанов. Ще не встиг добре прив’язати до берізки коня, як люди оточили його з претензіями. Митрофанов закручував махорку в газету, запалив і слухав усе зі стоїчним спокоєм, а потім продиктував полякам свої умови.

— Є у нас, як є. Чудес вам не створю. Робота в нас цілу зиму лісна. А весною, коли льоди з Бірюси спливуть, вирушаємо звідси плотами на сплав. Завтра дам вам сокири і пили, назначу десятників, норму, покажу, де й що маєте робити. Заробіток плачу два рази на місяць. Що заробите, то ваше. З цього самі мусите утримуватися. Бараки від ліспромгоспу маєте безплатні. Тут, у цій сумці, у мене є гроші і відразу, як вас запишу до роботи, виплачу працівникам по 10 рублів авансу. Картки на хліб та інші продукти дадуть вам у нашій канцелярії в Каєні. Скільки хліба в нас дають? Нормально: півкілограма на працівника, чверть для тих, які працювати не можуть. За хлібом, за всім треба ходити в село. Тут нема нічого. Це були бараки для каторжних і сезонних робітників. Нема печі? Яка справа, самі її собі поставите: каміння і глини навколо чимало. В Каєні є все, що треба: наша канцелярія, радянська влада в сельсовете, фельдшер і міліція. Ну то підходьте тепер до мене по черзі, буду записувати вас до роботи. І відразу розпишетеся мені за аванс. Ще сьогодні можете йти до Каєна по забезпечення. А завтра до роботи. І про найважливіше заледве не забув: зараз війна, тому й жартів немає. Мабуть, знаєте? Дисципліна в нас при праці обов’язково залізна, за будь-що можна зараз в тюрму попасти.

Не всі стали до запису. Перший збунтувався запальний Янек Майка.

— Презираю таку забаву! То вже в Калючому було краще. Кращі бараки, їдальня, баня. І поляків більше, в разі чого. А тут що? Два старі заклоплені бараки і наших людей, як кіт наплакав. Повертаюся до Калючого!

А зараз після нього ще троє: Владек Журек, Болєк Вжосек і один з Бирських, Юзек. Ці, незважаючи на те, що наближалася зима, вирішили мандрувати аж до Тайшета, до залізниці, і самі шукати військо польське, польські представництва, які буцімто генерал Сікорський за домовленістю зі Сталіним у Росії встановив.

Були холостяками, отже могли собі ризик такої мандрівки дозволити. Більшість, обтяжена сім’ями, таких шансів не мала. Ці, скрегочучи зубами від розчарування і злості, підписували список бригадира Митрофанова і залишалися в Каєні. Але всі стверджували, що залишаються тут лише на цю одну зиму, яка вже давала про себе знати. Не було виходу, треба було влаштовувати собі життя на новому місці.

Щоденно, разом зі світанком, дорослі вирушали на працю в тайгу. Нікого не треба було до неї підганяти, бо кожний хотів заробити, а особливо отримати продовольчі картки. Це означало багато, бо внаслідок невдалого переїзду не мали на цю зиму риби, грибів і сушених ягід. А крім того, повністю вже все, що мали з Польщі, попродавали. Цієї зими засланці залишилися вже тільки в тому, що мали на собі. Одяглися в старі валянки, казенні заяложені ватні штани й фуфайки. Дорослі виходили до роботи, кільканадцятилітні дітлахи вирушали до Каєна по забезпечення. І майже щоденно перемірювали ті десять кілометрів туди й назад. Коли Бірюса зупинилася, дорога по льоду дещо стала коротшою, але й так дітвора поверталася до бараків лише надвечір.

Так у нужді та безнадії дочекалися наступних Різдвяних свят. У коловороті одноманітних днів і ночей, серед снігу, морозу, недоїдання, простуд і нужди, заледве ці свята помітили.

Нічого дивного, що той святий Різдвяний вечір був для них винятково сумним і голодним. День був як щодень: старші пішли на роботу, а дітлахи до Каєна по хліб. Мороз аж тріщав. Сташеку Долині було холодно. Мерзли йому руки, які безнастанно забивав, хухав у долоні та ховав їх у рукави старої фуфайки. Крім цього, холод стинав стегна, бо штанці мав тонкі, полатані і протерті. Щохвилини то підстрибував, то знов пробігав кілька кроків, зупинявся, протирав стегна і, мов лякаючи горобців, розводив руки і міцно бив себе по боках. Усі малюки поводилися подібно і рятувалися від суворого морозу, як уміли.

— Три, три ніс, бо тобі біліє!

А якщо нещасливець, в якого саме білів і замерзав ніс, не відчував цього або не мав уже сил і волі, щоб ним зайнятись, інші дітлахи не панькалися з ним дуже, тільки, незважаючи на його опір, натирали його снігом до червоності. Гірше було, коли мерзли ноги. Цього не було видно. А взуття вся та братва мала погане: найчастіше старі валянки, ликові або шкіряні лапті, ще польські знищені черевики, пообвивані ганчірками, обв’язані мотузками.

У Каєні, не відповідаючи на зачіпки місцевих хлопців і собак-приблуд, малі поляки марширували прямо до магазину. Лише там могли трішечки зігрітися та купити на картки щоденну порцію хліба. Продавщиця, весела і з добрим серцем тітка Вєра, бо «тіткою» російським звичаєм називали тут кожну жінку, незмінно вітала їх:

— Прівалілі полячішкі-волчишкі! Ну що, не замерзло мені там якесь? — І відразу, надаючи голосові грізне звучання, що насилу їй вдавалося, кричала: — А замикайте швидше двері, бо мені тут північний полюс зробите. І сніг, сніг з ніг пооббивайте!

— Здравствуйте, пані Вєра! — хором скандували дітлахи.

— Здравствуйте, здравствуйте, ребята.

Тітка Вєра любила, коли поляки обдаровували її чудним титулом «пані», а горіла мов півонія, коли якийсь з більш галантних цмокнув її у пухлу, фіолетову від холоду руку.

— Что ви, что ви, — захищалася тоді, але видно, що було їй дуже приємно. Якщо в магазині було саме кілька місцевих жінок, тітка Вєра відразу їм таке незвичайне вітання пояснювала:

— «Пані», знаєте, баби, то по-їхньому, означає те саме, що в нас: «тітка або товаріщ». Ну то діти мене так по-польськи вітають. Чемні діточки, поганого слова не скажеш. Щоденно з бараків у таку холоднечу мандрують.

Баби із розумінням кивали головами, зжалювалися над польськими дітьми, проклинали ліспромгоспне начальство, яке само то возить ті свої жирні задниці на конях, а полякам до бараків продуктів не доставляє. І майже завжди пропускали дітлахів без черги. А взагалі то приємно було постояти в магазині. Тепло. Пахне якоюсь корицею, оселедцями, керосином. На полицях товару небагато, але завжди є на що подивитися: кольорові банки з-під чаю, цукерок, трохи рибних консервів, свічки, мішки з крупою, макаронами, на пеньку під стіною порубані шматки м’яса. Ну й ті полиці з хлібом! Хліб чорний, подібний формою до цегли, печений на листах. Або білий, така одна буханка важить два кілограми. Сташек добре пам’ятає, але для впевненості витягує з кишені картку й перевіряє: так, сьогодні дістане цілу буханку! Бо братиме за два дні. Цілу буханку! Це добре і не добре. Добре, бо в бараку тато його поділить і кожному більше дістанеться. Гірше для Сташека тепер, бо як ціла буханка, то тітка Вєра навіть важить її не мусить, але й не буде навіть шматочка дорізаного. А такий шматочок Сташек міг би собі відразу тут або найкраще по дорозі з’їсти. Усі діти з бараків тільки про це мріяли, щоб трапилася їм така лафа.

— Не спи, парень, давай картки, зараз побачимо, що тобі тут сьогодні належить. Два кілограми хліба, кілограм ячмінної крупи і кілограм макаронів.

Вийшли з магазину. Сонце високо. Мороз трохи полегшав. Здіська Земнякова зжалилася над Сташеком і поділилася з ним своїм додатковим шматочком хліба. Любив Здіську, хоч нікому в цьому не признавався. Яка небесна розкіш почути в роті смак хліба! Злегка підмерзлий, тає на язику поволі і смачна м’якоть разом зі слиною спливає мальвазією у шлунок! Сташек хліба не кусає, продовжує смакування... Дорога через Каєн пуста, проходять біля школи.

— Та ну, така звичайна хата! У нас в Товстому то була школа: мурована, класів, мабуть, десять. А який ми там мали спортивний майдан!

— Ну так. У велику перерву летіли до єврея по морозиво. Найбільше смакувало мені малинове.

— Цікаво, як там всередині, чого тут вчаться?

— Пишуть, читають. Рахування, мабуть... Сташеку, скільки буде дев’ять помножити на дев’ять?

Від часу, коли в Калючому пробував їх вчити пан Корчинський, Сташек не думав про школу. Часом тільки, щоб не забути польських букв, перегортав мамину куховарську книжку. Але швидко її відкладав: занадто нагадувала йому маму, а тоді йому ставало сумно. А крім того, як можна спокійно читати про телячий шніцель або бульйон з курки, коли не маєш, що в рот покласти і найбільше можеш встромити зуби у старі нари. Лише коли «Потоп» пана Сенкевича в когось знайшовся, почалося цікаве читання! «Потоп» читали разом, голосно, для цілого барака. Під час читання сідали навколо печі і було тихо, хоч мак сій.

Часом, коли давали на картки оселедці, тітка Вєра загортала їх у старі газети. Мужчини з бараків користувалися газетним папером, хоч і смердів, для скручування цигарок з махорки. А Сташек на тих газетах пробував читати по складах по-російськи. Хоч російською мовою говорив вже цілком непогано, нічого йому в цьому читанні не розумілося. Букви російської азбуки, хоч часто ідентичні з польськими, означали щось інше. Не міг у цьому всьому зорієнтуватись.

Відразу за школою стежка, яку вранці протерли, збігала зі стрімкого берега на Бірюсу. Замерзлою річкою повертали до бараків. Коли світило сонце, а день був безвітряний, тихий, йти було веселіше, легше і швидше. Гірше, коли сипав густий сніг, тоді губили стежку, завірюха зіштовхувала їх у глибокі замети. А ще коли за такої погоди починало темніти... Волоклися звивинами і тримались одне одного. Бувало, коли наставала темрява, а діти запізнюватися, хтось з бараків виходив їм назустріч.

У Святвечір обійшлося без перешкод. Сонце заходило червоно, коли малюки дістались до бараків. У цей же час дорослі поверталися з тайги після роботи. Малеча здивувалася, бо один мужчина тягнув на спині дорідну ялину.

— Ну що так дзьоби пороззявляли? Деревця не бачили? Адже сьогодні Святвечір! Що, забули? А то ще безбожники якісь! Марш до бараків і братися мені негайно за наряджання ялинки. Має виглядати так, як минулого року в Кал юному. Пам’ятаєте?

Пам’ятали. Але в Каєні не було у що одягти зелену ялиночку. Не мали також, що зібрати на спільну Святу вечерю. Лише коли бабуня Шайніна почала ходити від одного до другого і ділитися шкоринкою хліба, мов проскуркою, барак немов відтанув.

Ісус малесенький, лежить голесенький, Плаче від холоду, не дала йому Матінка суконки. Бо убогою була...

Зима продовжувалася нескінченно. Не тільки з огляду на люті морози, до яких встигли вже звикнути. Так, зрештою, як до непроторованих снігів, по яких у тайзі під час зрубу треба було бродити по пояс. Продовжувалася та зима, бо зрушитися з Каєна в цих умовах було неможливо. Люди знов відчули себе у цій дірі забутими Богом і людьми. Ну, бо як це? Оголошено для них амністію, Сікорський зі Сталіним дійшли до порозуміння, буцімто військо польське десь там у Росії організовується, а ними, за винятком вовків, які виють по ночах, ніхто не інтересується.

Були здивовані, коли перед самим новим роком відвідало бараки аж три представники місцевої влади: директор ліспромгоспу, голова ради і комісар НКВС Сабуров. Це була уже друга інспекція. Перша відбулася з нагоди 7 листопада, свята революції. Люди з бараків одержали тоді святковий пайок м’яса та по пляшці горілки. А всі троє розповідали полякам, як то в Москві, на Червоній площі товариш Сталін прийняв могутній військовий парад! «І на нашій вулиці буде свято!» — оголосив.

Обіцяли також, що як тільки будуть поінформовані стосовно війська польського, то про поляків не забудуть і негайно їм про це повідомлять.

Новорічний візит пройшов подібно. І знов був додатковий пайок лосиного м’яса, трохи оселедців і традиційна пляшка горілки.

— Щоб мали, товариші поляки, чим новорічний тост за спільну перемогу випити.

Звичайно мовчазний комісар Сабуров на цей раз розговорився на тему недавньої перемоги радянських військ у битві за Москву.

— Так як об’явив товариш Сталін, і на нашій вулиці починається свято! Велика перемога героїчної Червоної Армії під Москвою є найкращим доказом цього. І ще про одне, товариші поляки, хочу вас поінформувати. А я впевнений, що цю звістку з радістю привітаєте... — Тут комісар на хвилину стримав голос. — Отже, на початку грудня ваш генерал Сікорський наніс візит до Москви і був прийнятий самим товаришем Сталіним! З цієї нагоди видали спільну декларацію, що разом, пліч-о-пліч, будемо боротися з німцями аж до остаточної перемоги. Генерал Сікорський виголосив по радіо промову. У вас тут нема радіо, важко, такі умови. Але я пам’ятав про вас і привіз вам газету «Правда», яка то все, про що тепер говорю, описує. І то як пише, послухайте лише фрагмент: «Ми знаємо польського солдата і будемо щасливі, маючи можливість укласти з ним братство зброї — на погибель ненависного ворога!»

У якусь вільну неділю з другого берега Бірюси прийшло до бараків кілька молодих жінок. Привезли м’ясо і замерзле молоко — продукти на обмін. Виявилося, що на другому березі Бірюси, майже навпроти Каєна, осіло невелике село чувашів. Довідавшись про поляків, жінки відважились і вибрались до бараків на обмін. За м’ясо, заморожені глиби молока, рибу та мед диких бджіл хотіли дістати трохи одежі. Домовлялися російською мовою, якою чуваші, подібно як і буряти, користувалися слабо. Чувашки були веселі, милі, торгівля вдалася, і обидві сторони були нею задоволені. Відтоді, поки лід на Бірюсі не попустив, з бараків до Кочок, бо так називалося лісне селище чувашів, стежку топтали в обидва боки.

Під кінець березня з’явилися перші ознаки провесни. Дні стали довші, сонце пригрівало, потроху топило сніг на південних схилах височин і лісних галявинах. Широка долина Бірюси, особливо опівдні, вражала очі сріблястою, заледенілою шкаралупою снігу.

А заки ще зрушила Бірюса й весна на добре вступила в свої права, у Каєні трапилось таке, що серед тутешніх сибіряків тільки найстарші пам’ятали. Люди з Червоного Яру не зіткалися з чимось таким ніколи в житті, навіть про таке не чули.

А трапилося це все у тихе, погоже надвечір’я, коли сонце щойно зайшло, але темрява ще не наступила. Раптом на східному, чистому дотепер і безхмарному небосхилі почало діятися щось дивне, прямо несамовите. Тим, які помітили це явище першими, здавалося, що ген, удалині, величезною пожежею спалахнула тайга. Але пожежа в тайзі взимку? Однак то не була пожежа, бо це все, що спостерігали власними очима, відбувалося високо в небі. І з кожною хвилиною все вище. Людям здавалося, що все небо горіло, і то від обрію до обрію! Доти чисте й безхмарне, заволоклося раптом подібним до вогняного полум’я брудно-жовтим кольором, який клубочився на всі боки. Кольори раптово змінювалися. А з того великого полум’я, яке клубочилося, почали стріляти в небо світлисті ракети, які раптом змінювалися на різнокольорові широкі пояси, справляючи враження, що хтось там у небі випрямляв райдугу, то знов ставив її сторчма. Потім знов усе закрутилося, немов хтось крутив величезні візерунки на небі, а від тих кольорів зовсім оніміли, від подиву людям крутилося в голові.

Хто живий, покидав бараки. Люди у тривожній тиші витріщили баньки на небо. Яке страхіття!

— Точнісінько, кінець світу! — винесла безапеляційний вирок бабуня Шайніна і там, де стояла, впала на коліна. — Молімося, люди, бо ось надходить кінець нашої земної мандрівки. «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько...»

Старші баби спішно робили знак хреста і приєднувалися до Шайніної. Чоловіки не дуже знали, на що зважитися. Однак тишу порушено, почався загальний гомін і безлад. У цій метушні мало хто слухав пана Бжозовського, переведеного на пенсію вчителя гімназії з Чорткова, який пояснював:

— Який кінець світу? Це справжня дурниця. Люди, адже це полярне сяйво! Явище природне, майже у цілій Польщі незнане, не кажучи вже про наше Поділля, але тут, у Сибіру, час від часу полярна зоря з’являється. З’являється, зникає і нічим нам ані світові не загрожує. Нема чого боятися. А з іншого боку, яка красота! Яка незвичайна сила в тій природі. Яка енергія майбутнього. Кінець світу, який там кінець світу! Та це тільки звичайна полярна зоря...

Бабуся Шайніна неохоче піднялася з колін, але не виглядала переконаною.

— Зоря, зоря, якраз. Кажу вам, люди, що це якийсь знак, даний нам Богом!

— Щось у цьому може бути. Старі люди розповідали, що у давні часи, коли на небі такі дивні знаки появлялися, то або війна одразу потім була, або помір і велика зараза йшла через світ.

— А я вам, чоловіки, кажу, що бабуся має рацію, то, напевно, були якісь знаки, тільки розшифрувати їх ми неспроможні.

— Розповідаєш дурниці! А ніби хто мав ті знаки давати?

— Зараз тобі скажу. На сході почалося?

— Ну, на сході!

— А як на сході, то ніхто інший, тільки японці нам ті знаки дають. Ось так!

— А відчепись, чоловіче, з тими твоїми японцями.

— А я вам кажу, що японці! Письмо в них також інше, тому їх не розуміємо. А бачили, які викрутаси на небі малюють?

— Ти смієшся, а бабуня говорить, що на тому небі виразно фігурку Матері Божої бачила. Королеву Польщі в короні...

— Бабуня Шайніна завжди щось там бачить, але щоб мені той японцями сраку морочив...

6

ід на Бірюсі зрушив вночі. Людей з бараків розбудили глухі відгуки, подібні до далеких гарматних пострілів. А коли цікавіші зірвалися з нар і вибігли перед поріг, з боку ріки почули дудіння, схоже на біг важкого поїзда. Чути було тріскотню, скрегіт, немов десь там у віддалі ламалися могутні старі дерева або зі скель сипалася кам’яниста лавина.

— Люди, Бірюса зрушила!

— Лід іде!

Довго тривало, заки лід сплив Бірюсою, стала велика вода і ріка повернула до свого постійного русла. Воду постійно несло високу, каламутну, повну комишу і соснової кори. А у початках ріки, куди дісталася весняна повінь, довго ще з-під намулу виринали виривані з корінням дерева, лахи піску, на луках висихали озерця, які виникли від повені і в яких бовталася відрізана від головної течії риба, вилуплювалися густі суспензії жаб’ячої ікри.

Малюки цілою юрбою відправлялися на рибу, збирали щавель на луках. Колись наштовхнулися на невелике, заросле молодим ситником озерце. На гладкій водяній глибині, над якою піднімалися хмари мошок і комарів, щохвилини показувалася чорна риб’яча мордочка. Риби полювали на комах або жадібно черпали повітря. Озерце виявилося мілким і болотистим, а в ньому аж роїлися коричневобокі золотисті карасі! Втіхи від багатого улову малюки мали чимало, користі менше, бо бідні карасі були такі худі, що залишилися на них сама тільки золота луска і ості. Худі, як тріска, золотисті карасі неймовірно смерділи болотом, але посолені, натерті черемшею і спечені в попелі можна було схрумати разом з остями. І зі смаком...

Коли Долина повертався з роботи, сини вже чекали на нього в бараку.

— Ну, як там сьогодні було?

— Нормально, тату,— відповідав Сташек, а малий Тадек щиро йому підтакував.

— Ну, то може б ми щось з’їли? Є там щось, Стасю?

На цей сигнал Сташек виймав згорток зі щоденною порцією хліба і подавав батькові. Від смерті мами батько завжди ділив хліб однаково, стільки ж для себе, скільки й для синів.

Батько ділив хліб, а Сташек біг до печі по казанок з супом, який сам зварив. А в тих Сташекових супах можна було знайти все, що саме хлопцеві вдалося добути. Було добре, коли в казанок міг всипати жменю крупи або виділених на пайок макаронів. А якщо цього не було, то в казанку найчастіше булькотіла риба з цибухами болотної цибулі, гриби, молода кропива, лобода або щавель. Таку гарячу, посолену юшку можна було їсти, а з покришеним до неї хлібом смакувала, що гей! А коли попадався шматок м’яса, то вже банкет був справжній. Сташек приносив закопчений, паруючий казанок і ставив перед батьком. Той набирав першу ложку, дув, сьорбав і схвально кивав головою.

— Добрий! Ну, хлопці, то до роботи!

Не треба було їх двічі намовляти. З’їдали все, а Тадек довго ще шкрябав у пустому казанку і до суха вилизував свою ложку.

— Слухай, Стасю, на сплав мушу плисти, на наступному тижні плоти будуть готові. Не хотять мене від цього звільнити. Будете змушені залишитися на якийсь час тут самі, без мене.

Про плоти та їх сплавлювання по Бірюсі в бараках говорили вже зимою. А весною, ледве зійшов лід, почалася підготовка до сплаву. На відстані кількох кілометрів від бараків невелика притока Бірюси створювала природну заточку, яка з трьох боків була заслонена високими, скелястими берегами. На тих скелястих скидах протягом цілої зими згромаджували не обстругані від кори, готові до сплаву щоглові сосни. Уставлені великими пірамідами колоди чекали, коли їх скинуть у заточку і з’єднають у плоти.

Наставав час, і зі стрімкого берега летіли колоди в ріку. Хвилювали воду, ставали сторчма, поринали в глибину, щоб через хвилину виплисти. Гірше, якщо відразу зривалося кількадесят колод. А й так траплялося. Тоді на воді наставала справжня плутанина накопичених колод, з якою люди довго не могли впоратись. І це загрожувало лихом. Плаваючі по затоці колоди стягували баграми, розкладали в певному порядку, допасовували і з’єднували міцними гілками з розпарених, скручених, мов линва, молодих берізок. Плоти треба було ще витягти на Бірюсу, щоб їх вхопила головна течія і понесла до мети. Робили це вручну, мов галерники стягували буксирні линви. Портом призначення плотів був далекий Єнісейськ, де будівельне дерево вантажили на далекоморські судна.

— Довго триває така дорога? — допитувалися поляки.

— То залежить,— по-філософському відповідали місцеві,— залежить, як нам вдасться. Щасливо — не застрянемо на мілині, на Чорному Камені не розіб’ємося, то через місяченько, півтора найпізніше, повинні бути знов дома.

— У той бік відомо: пливемо за течією. А як звідти повертаємося?

— А це вже від Бога залежить: нагодою або пішки, брате, пішки через нашу тайгу-матінку.

Вирушаючим на сплав видавали харчі на цілий місяць.

— Місяць, півтора? Задовго для нас,— пробували бунтуватися поляки. — А як прийде виклик до польського війська? На фронт?

— Не журіться передчасно. Будьте певні, що за цей час, коли будете на сплаві, війна напевне не закінчиться. Встигнете ще повоювати, встигнете...

Пліт Долини відпливав уранці. День передбачався погідний, сонячний. Сташек з Тадеком попрощалися з батьком ще в бараку, а тепер сиділи на високому березі Бірюси і сумно дивилися, як відпливає батьківський пліт. Вперше так надовго залишалися самі. Сташек уже в перший день не дуже знав, що робити. Із від’їздом батька, крім опіки над молодшим братом, не мав жодних обов’язків. Навіть щоденної юшки не мусив варити. Повернулися до барака, а оскільки батько залишив їм частину своїх дорожніх харчів, взялися за їжу. Хоч Сташек сам себе закликав до здорового глузду, спокуса, а особливо голод, виявилися сильнішими, і після кількох днів з батьківських запасів не залишилося сліду. Задоволений чи ні, мусив у зв’язку з цим Сташек повернутися до щоденного добування харчів і варіння тих своїх юшок. Лише по хліб вибирався до Каєна два рази на тиждень.

Тадек не відступав від старшого брата ні на крок. А якогось дня вперся, що піде з ними до Каєна.

— Ти знаєш, як то далеко? Через купки треба стрибати, комари тебе будуть гризти. Не справишся. — Малий розплакався. — Ну вже добре, добре, йдемо. Але спробуй мені потім нарікати.

В селі малюк був уперше і поводився там як дикун: боявся всього й всіх. До того у магазині тітка Вєра і жінки, які тайм зібралися, голосно й жалісно плакали. Виявилося, що вчора тітка Вєра отримала «похоронку», службове повідомлення, що її чоловік і батько трьох дітей «поліг на фронті смертю хоробрих». Вєра, опухла від плачу, скуйовджувала розпатлане волосся і голосно плакала:

— Ой, Ванюша, Ванюша, чому ти нас не пожалів, чому залишив нас сиротами?

Діти з бараків тихенько стояли в куточку. Вєра припинила плач, потягнула носом і обтерла сльози подолом фартуха.

— Давайте картки, видам вам, що там належить. — І мов виправдовуючись перед бабами, показала на дітей: — Щоденно зимою, влітку по ту крихітку хліба приходять. Мушу їх обслужити, щоб перед вечором повернулися. Що вони, бідні, винні, що мене саме таке жахливе нещастя спіткало.

Діти ще не встигли добре зачинити за собою дверей, як голосний плач знов почався.

— Як то добре,— сказала Здіська,— що мій і твій тато не є на тому всьому фронті. На тій війні нічого, тільки люди вбивають і вбивають один одного.

— Дурна! Фронт і є для того, щоб люди гинули. З ворогом б’ються. А наші не є на фронті, бо ще нашого польського війська не знайшли. Я також пішов би на війну...

— То ти сам дурний, щоб на якусь війну вибиратися!

Присіли недалеко від поромової переправи через Бірюсу, щоб хвилинку відпочити. Гризли шкірки хліба і дивилися, як пором причалює до пристані.

— О! — здивувалася Здіська. — Дивися, баба цим поромом керує!

— Знаю. Стєша її кличуть. А якось навіть, як я був з Едеком, то нас на цьому поромі перевезла. Вона добра... Її чоловіка також на війні вбили.

— За жодні скарби я не хотіла б, щоб мого тата на ту війну взяли.

— А я хотів би, щоб мій пішов.

— Дурний ти і все!

— Дурний? То ти, мабуть, не слухаєш, що люди в бараку говорять. Або, може, ти до Польщі не хочеш повернутися?

— Хто б не хотів? А ніби то що таке говорять?

— Ну то знай, що поки наші того польського війська не знайдуть і не підуть на фронт, то ми з цього Сибіру вже ніколи до Польщі не повернемося...

Здіська така трохи синьоока діва, з золотим волоссям, схожим на дозрілий колос подільської пшениці. З такою тільки коней красти. Сташек любив її, хоч найчастіше з нею сперечався і дражнив. А тепер, коли батько був на сплаві, Здіська добровільно допомагала йому опікуватися Тадеком. Ну і її мати, запобіглива й добра, пані Юлія Земнякова.

На рибу ходив Сташек в юрбі з хлопцями, але найчастіше з Едеком, Здіськи братом. Часом любив вибиратися самотньо на заздалегідь намічене місце лову. Так було особливо від часу, коли вигріб з прибережного намулу маленького витесаного човника, якого приволокла звідкись весняна повінь. Знахідку держав у великій таємниці від хлопців, очистив човен від намулу, висушив на сонці і ховав у густих комишах.

Цього ранку Сташек вирішив човен пустити на воду. Вибігаючи з барака, наскочив на Здіську.

— Обережно, дурнику! Куди так мчишся стрімголов?

Не вдалося йому від її надмірної цікавості викрутитись. А може, навіть не дуже старався, бо хотів врешті перед кимсь своїм човном похвалитися. Домігся тільки від Здіськи обіцянки, що нікому не викаже таємниці, навіть Едеку, і побігли на Бірюсу.

Пробували човен у малій, спокійній затоці, прикритій від головної течії великої ріки півостровом, густо зарослим кущами білої верби.

— Доплиньмо туди! — зажадала собі й показала рукою на піщаний мис півострова.

— Як хочеш, то можемо навіть на другий берег, до чувашів переплисти. Гарний човен, правда?

— Гарний. Ой! Не хитай так...

Запізно, бо вже були в воді, а човен плив догори дном! На щастя вода була тут мілка і до берега близько. Мокрі, замурзані в намулі, виглядали жалюгідно.

Здіська сатаніла не на жарт.

— Боже, як я тепер повернуся до барака? Як я виглядаю!

Нічого не вдієш. Треба було все, що мали на собі, прати й сушити. Мало того, соромилися одне одного, то ще й атакували їх цілі хмари мошок і комарів. Здіська надумала, що зроблять так:

— Підеш ось за ті кущі й заплющиш очі. А я стягну з себе лахміття, виперу і повішу на сонечку сушити. А потім ось там, де той пісок, увійду в воду. Аж по шию! Тоді вийдеш. Але лише тоді, коли тебе покличу. Тільки щоб мені не підглядав!

— Якраз, підглядав! Не маю нічого кращого робити. Ну гаразд. Ти сховаєшся у воду по шию, а що зі мною?

— Відвернусь, дурнику. Не бійся, я також не буду дивитися на тебе.

Як вирішили, так зробили. І хоч вода в затоці була спокійна і нагріта сонцем, вже через хвилину, занурені в ній по шию, посинілі від холоду клацали зубами. Коли повертали до бараків, Здіська пригрозила:

— Запам’ятай собі, що якби ти часом хлопцям виляпав язиком, що бачив мене голу, то я їм скажу, де той твій човен спрятаний.

— Якраз, вже лечу розповідати... Але ж ти сама це вигадала.

— Буцімто що?

— Ну те, щоб роздягатися до голяка.

— Свиня!

— А ти мене ніколи голого не бачила?

— Я тебе? Навіть мені не снилося!.. Ого, на щоб це я мала дивитися?

А нещасливим човником довго Сташек не тішився. Навіть весло, яке собі вистругав з дранки, не дуже було придатне. Човник був хиткий та нестійкий. Колись признався про нього Едеку Земняку, бо той був його невідступним приятелем. Щось їх спокусило, забрали до човника малого Тадека і виплили на Бірюсу. І ледве там на виру не втопилися. Насилу перелякані причалили до берега, з витріщеними очима, тим часом човна вхопив швидкий вир і тільки його бачили.

Якось надвечір, коли люди повернулися з роботи, дітлахи влетіли з криком, що під бараки хтось під’їжджає. Кілька цікавих вийшли за поріг. Під стрімким пагорбком з боку каєнських боліт маленький гнідий «монгол» ледве тягнув візок.

Раптом хтось заверещав на повний голос.

— Адже ж це Янек Майка!

А ще більше здивувалися, коли з візка, важко шкутильгаючи кривою ногою, почав злазити... пан Корчинський! Той самий Кароль Корчинський, якого за те, що вчив у Калючому польських дітей, НКВС арештував і засудив на чверть віку суворої каторги. Приїхала також пані Корчинська, його мати, а також чорноволоса, скісноока молода бурятка. Тієї люди не знали, але це була Танма з Усолья, яка в минулому році після амністії служила полякам з Калючого провідницею по тайзі.

Бабуся Шайніна перехрестилася, немов духа побачила, і з плачем кинулася пані Корчинській на шию. Ахи, охи, здивування, радощі і бабський плач. Корчинський, тільки шкіра й кості, згорблений, поморщений на обличчі, усміхався беззубо та сумно. І весь час мовчав. Майкова плакала, тулячись до сина, якого давно не бачила. Бурятка, оточена надто цікавими малюками, витирала коникові очі, вижерті до крові комахами.

Це не був уже той давній, повний життя і охочий до людей Корчинський. Розповідав про свою долю скупо. У Канській в’язниці відокремили від них Циню Біалерову. Що з нею зараз діється, не знає. А Кароль Лютковський, на жаль, не видержав, помер у богучанському гулагу. Амністія застала Корчинського у тих самих Богучанах, над рікою Ангарою. Потім протягом кількох тижнів разом з іншими поляками волоклися бездоріжжям до Канська. Тут; на залізничній станції розпорошилися. Більшість поляків кинулася до першого-ліпшого поїзда, щоб тільки на захід. Одні хотіли якнайдальше втекти з Сибіру. Інші, особливо молодь, вирішили шукати військо польське. Корчинський був калікою, до війська не годився, отже вирішив повернутися в Калюче, де сподівався застати матір. Не помилився, стара мати чекала. Але Калюче майже цілком опустіло. Комендатуру НКВС відкликано. Ліспромгосп, коли забракло рабської робочої сили, втратив інтерес до цього селища. Хто живий з поляків, тікав з того проклятого місця над Поймою, куди очі глянуть. Сильвії Краковській дідусь Феодосій допоміг виїхати до Тайшета, де її чоловік сидів у таборі. У Калючому після амністії залишалися лише ті, які не мали шансів, щоб власними силами звідти вибратися. То були безпорадні вдови з малими дітьми, самотні старі, інваліди та важко хворі. Ніхто ними не інтересувався. Не мали хліба. Навіть солі їм бракувало. Всякі харчі мусили добувати собі самі. Тільки тайга і Пойма їх годували.

— Я думав, що всі помрем там у Калючому з голоду. Але Бог милосердний. Дідусь Феодосій, дай йому Боже здоров’я, уполював великого лося і приволік його нам під барак. Це нас минулої зими врятувало,— розповідала пані Корчинська. — Дехто ходив за харчами до Усолья.

А там, в Усольї неділимо царював Янек Майка! Звичайно не сам, а разом зі своєю чорноокою, швидкою і проворною, як білка, буряткою Танмою, дочкою старого Єгорова. Старий бурят підтримав поляка без великого опору, віддав йому дочку, а за звичаєвим серед бурятів «калимом», тобто викупом за наречену, став йому кусок спресованої махорки. Розохочений тесть хотів навіть Янеку додати другу дочку, Онойку, але зять спромігся з тієї незвичайної пропозиції якось виплутатися. Мешкали з Танмою лише удвох, у спеціально виділеній їм хаті-юрті. Танма займалася полюванням на соболів. Але коли була потреба, постачала цілий рід Оноїв усякою дичиною. Янек, один в обезлюдненій війною оселі, справний дорослий мужчина, робив усе, що вимагало чоловічої руки. Танму любив. Жилося йому в Усольї як у Бога за пазухою, хоча були хвилини, коли охоплювала його дика туга за всім, що польське. Напровесні Янек дізнався про повернення Корчинського. Не зволікав з відвідинами. А коли тайга після весняних розливів трохи підсохла і можна було вибратися з Калючого, привіз Корчинських до Каєна, а сам відвідав батьків.

У Каєні Танма, яка по-польськи не розуміла, не відступала від Янека. Слухала незрозумілу мову, дивилася на різні рухи та жести поляків, яких у співплемінників не зустрічала, розглядалася по бараку, немов дике полохливе звірятко. Янек час від часу тулив її до себе і пестливим рухом долоні гладив її блискуче чорне волосся. Її вільна, довга туніка, пошита зі строкатих шкурок бурундука, не могла приховати, особливо від надто цікавого бабського зору, її піднятого вагітного живота.

— Цікаво, до кого те новонароджене буде подібне? Майкова, а ота ваша невістка, то хрещена чи ні? Бо буцімто ті тутешні люди з розкосими очима, буряти чи як їх там, то повністю язичники ще є? — журилася бабуня Шайніна.

Танма не хотіла ночувати в бараку. Спали разом з Янеком у возі, вкриті попоною з оленячих шкур. Були тільки два дні й знов повернулися до Усолья. Стара Майкова поплакувала.

— Не плачте, мамо, не загину. Самі бачите, що не можу її одну в такому стані залишити. Адже це моя кров... І нехай мені хтось повідомить, коли наших до польського війська будуть брати.

Танма, щаслива, що повертається до рідного Усолья і забирає Янека з собою, мовчки вклонилася Майковій до пояса.

Минув обіцяний місяць, а Долина зі сплаву не повертав. Повернулися вже навіть екіпажі, які пізніше виплили з Каєна, а Яна Долини все не було видно.

— Не журись, повернеться. Не він один ще не повернувся. Може, на мілині сиділи? Ріка велика, берегів майже не видно, то як там когось зустрінеш. Або по дорозі десь затримався...

Утішали хлопця ті, що були на сплаві. І починали згадувати сплав, розповідати про нього несамовиті речі. Про те, яка та ріка Бірюса зрадлива, повна вирів, несподіваних мілин і кам’янистих грізних водоспадів, на яких менш досвідчені плотарі могли навіть плоти потопити. Ну а потім те повернення зі сплаву переважно пішки, берегом ріки або по бездоріжжі тайги.

Сташек почав журитися, чи з батьком щось погане не трапилося. А крім цього, вже кілька днів не мали з Тадеком у роті ні шматочка хліба. Тому що календарний місяць закінчився, закінчилися в них картки на хліб. У ліспромгоспі Сташеку карток не дали.

— Нема вас у списку. Є Ян Долина плюс дві особи на його прохарчуванні. А звідки я можу знати, що це саме ви?

— Люди в бараку знають, можуть посвідчити...

— Люди, люди! Люди все можуть посвідчити! Картки належать лише годувальнику, а ви є «іждівєнци». Повернеться батько, то хліб заберете, не пропаде.

Про свої клопоти Сташек не розповідав нікому. Навіть Здісі. А благати ласки у когось не хотів і не вмів. Мав ще кілька жмень крупи і нею прикрашував рідкі супи, варені з лободи й кропиви. А коли впіймав рибу, то вже був справжній банкет. Що тільки не зварив, з’їдали з Тадеком вранці, а потім виходили з барака і протягом цілого дня волочилися над Бірюсою, по навколишній тайзі. Що при цій нагоді знайшли, з’їдали: щавель, черемшу або іншу дику зелень. До барака поверталися у сутінках і відразу лягали спати, бо вві сні легше голод обманути.

Та ще й через кілька днів почало падати. Стало холодніше, мрячив дрібний докучливий дощ. Густа імла вкрила ріку, вповзала у тайгу. Хлопці, голодні, промоклі та промерзлі, волочилися по прибережних луках, де найлегше можна було знайти купини кислуватого щавлю. Тадек, босий і погано одягнений, клацав зубами від холоду, поплакував і вже другий день жалівся, що болить його живіт. Під вечір повернулися до барака. Сташек уклав малого на нарах і пішов зварити щось гаряче. Мав тільки лободу. Навіть сіль закінчилася. Не хотів нічого позичати у сусідок, боявся, що почнуть його випитувати, що варить. Зелений суп з лободи був нудотний, не смакував. Тадек пік губи і не випив ані ковтка. Сташек хотів дати йому добрий приклад, змусив себе, узяв до рота зо дві ложки, але, незважаючи на голод, цього свинства без солі їсти не можна було. Ліг біля брата, що поплакував, і закутав до сну. Вранці Тадек прокинувся розпалений гарячкою, плакав і кликав батька. Маячив. Сташек заварив кип’ятку і пробував його ним поїти. Малий душився, плював, не пив. «Якби так цю воду трошки посолити?» — подумав Сташек і на цей раз вирішив піти до пані Корчинської і позичити ложечку солі.

Щось його змусило перед нею виявитися: може, червоні від невисипання очі, які бігали, а може, тремтячий голос, але пані Корчинська за хвилину з’явилася біля їх нар. Одного погляду на розпалену гарячкою дитину вистачило, щоб зорієнтуватися у ситуації. Малий, напоєний малиновим чаєм, нагодований мискою поживного супу, принесеного панею Земняковою, вже надвечір почувався краще. А другого дня батько повернувся зі сплаву!

Долина повернувся явно перемінений. Щоправда, трохи схудлий, почорнів, відшмаганий вітром, водяними бризками і сонцем, але здався Сташеку міцнішим і немов молодшим. Став більш лагідним в обходженні, частіше усміхався, навіть часом жартував. І піклувався про себе більше. Щодня шкрябав підборіддя старою бритвою, зачісував волосся, латав просмоленою дратвою зношені чоботи і частіше прав сорочки. Від смерті мами батько був скоріше відлюдником, уникав людей. Тепер шукав з ними контактів. Особливо втішався поверненням Корчинського, не нехтував політиканствуванням, а у теплі вечори виходив з усіма перед барак. Часто на березі Бірюси розпалювали велике вогнище, навколо якого збиралася молодь, приходили старші. Хтось розтягував стару гармошку, інший брякав на балалайці, починалися жарти, розмови, спільні співи і навіть танці. Видно, така хвилина розрядки потрібна була людям. Батько повертався до барака пізно, довго не міг заснути, зітхав і крутився на нарах. Цю зміну в батькові Сташек помітив ще під час привітання.

— Сташеку, твій батько повернувся зі сплаву! — заверещав на ввесь барак Юзек Жепка, хлопець трохи старший від Сташека, батько якого був також на сплаві. Крім Жепки та російського штурмана, були там також дві дівчини: Жуцідлова Сташка і Броня Барська.

Батько, широко всміхнений, кинув дорожній мішок, вхопив Тадека, підняв високо вгору, пригорнув, поцілував. Пригорнув також Сташека, поплескав по худій спині і зарекомендував Броні, яка стояла поруч.

— Це саме є мій старший, Стась. Разом собі господарюємо. Ну, а це молодший, Тадзьо. Я говорив уже тобі про них.

— Але ж я їх знаю, знаю їх обох. А зі Сташеком то навіть колись у Каєн ми йшли разом по хліб.

— Тату! — вклинився у її слова Тадек. — А нам то хліба в Каєні не дали, і я був голодний, навіть хворий! Пані Земнякова дала нам супу. І пані Корчинська...

— Зараз буде хліб, татко тобі привіз.

Батько розв’язав мішок із хлібом. Броня тим часом витягнула руку й хотіла погладити Сташека по чуприні. Той, незвичний до подібних жестів, відхилив голову і долоня дівчини повисла в повітрі.

Броня справді йшла колись з дітьми до Каєна і всю дорогу передавала їм короткий зміст «Вогнем і мечем». З цілої трилогії мали в бараках тільки «Потоп». Обіцяла навіть, що при нагоді розкаже ще «Пана Володиєвського», а може і «Хрестоносців». Але така нагода доти не трапилася. Сташек навіть по-своєму ту Броню любив, але то ще не привід, думав роздратований, щоб робити йому такий сором, поводитися з ним, як з малою дитиною і при всіх гладити по голівці. Але навіть у думку йому не прийшло, що незадовго після цього саме через цю Броню поб’ється до крові з Казеком Грубою.

А було так. Йшли з хлопцями на рибу, минули Броню, яка поверталася від річки з оберемком прання.

— Добрий день!— чемно вклонився Сташек, бо ще мама навчила його, що з кожним знайомим належить так вітатися.

— Добрий день, Стасю, добрий день,— відповіла усміхнена Броня і пішла своєю дорогою.

— Хі, хі, хі, який мені чемний хлопчик! «День добрий, пані!» — перекривляв Казек.— Але маєш рацію, підлизуйся до неї заздалегідь, придасться тобі, як знайшов.

— Що ти маєш на увазі?

— Не вдавай дурня, що буцімто нічого не знаєш.

— А що таке я маю знати?

— Далі дурника вдаєш? А справа в тому, що та Броня незабаром буде твоєю мачухою. Ось що!

— Як це, моєю мачухою? Які ти дурниці плетеш?

— Я плету? Цілий барак про це знає, що та твоя Броня і твій старий давно вже мигдаляться, ще на сплаві...

Не докінчив, бо Сташек стрибнув до нього з кулаками, і лише Едек, який ішов разом з ними, ледве-ледве їх у запеклій бійці розділив.

7

орчинський вмирав. Відходив з цього світу свідомо, хоч з надзвичайним жалем. Саме жалем. Бо фізично, що мав витерпіти, то вже мабуть усе на цьому світі витерпів. Лежав нерухомо, з приплющеними очима на баракових нарах, худий, мов скелет, і такий ослаблений, що не міг підняти руки, щоб витерти лоб, який заливав піт, або відігнати нав’язливу муху. Нічого йому не боліло. Не хотілося йому їсти. Часом тільки відчував спрагу і насилу облизував засохлі синіючі губи. А тоді мати, яка наглядала за ним, вливала йому до рота ложечку малинового відвару і витирала скроні. Уже тиждень перебував у такому жару з маяченням, який не дуже відрізнявся від небуття, хоч мозок продовжував працювати справно. Тільки вже навіть іскринки волі не міг з себе викресати. А коли людині забракне волі, то вже нічого і ніхто не в змозі їй допомогти. І про це Корчинський також знав, хоч би з власного каторжного досвіду. Але тепер сам здався і визнав, що наближається його кінець. Мучили його спогади з табору. Мав докори сумління, що то він спричинився до нещастя, яке впало на молоденьку Циню Біалерову і небагато від неї старшого Владека Лютковського. Якби тоді у Калючому не намовив їх до навчання дітей! Лютковський після страшних мук загинув у гулагу. А яка доля зустріла Біалерову? Того вмираючий Корчинський не знав.

Корчинського з Лютковським після заочного засудження НКВС на 20 років табору на початку квітня 1940 року перевезено з Канська до тайшецького гулагу. Видержати тут чверть віку? Тайшецькі гулаги мали погану славу. Розповідали про них у Канську, в’язниця там виконувала пересильно-розподільчі фунцкії. То з Канська вели численні каторжні шляхи по цілому Красноярському краю, до Іркутська, Тайшета, до північної країни евенків і якутів, на Таймир і Колиму. «Колима, Колима, вєсьолая планета, двенадцать месяцев зіма, остальное лето...» Сиділи напхані у кількадесятиособовій камері. Перемішання людських типів, національностей з цілого Радянського Союзу, політичних в’язнів зі звичайними бандитами, часто багаторазовими рецидивістами. Панують, управляють у камері «блатниє», які за вказівкою свого «пахана», безпощадного ватажка, готові на все. Люди, що відбувають покарання вперше і за будь-що, політичні, почуваються серед них, як овечки у зграї вовків. Вони є звичайними «наївними». «Людьми» зате є вони, рецидивісти — «блатниє». То вони за тихої підтримки табірної адміністрації установлюють у в’язницях і таборах обов’язкові вовчі закони.

Корчинський та Лютковський, яких взяли прямо з тайги, не мали у себе нічого цінного. Але й так вовняний шарфик Лютковського став здобиччю блатних відразу після вштовхнення новоприбулих до камери.

Вже у Канську Корчинський довідався, що це таке, ті тайшецькі гулаги. В’язні займалися в них в основному виробництвом дерев’яних залізничних шпал. Там також виконували просочення тих шпал. В цілому йшлося про те, що шпали, які виходили з лісопильні, для зміцнення їх витривалості на вологу і порохняк пересилували спеціальною сумішшю креозоліту, дьогтю і нафти. Це була суміш убивча навіть для найздоровішого людського організму, не кажучи вже про зголоднілих в’язнів, що працювали без будь-якої профілактичної охорони. Отруйні випари нищили дихальні шляхи, діставалися до легенів, очей, фарбували шкіру й насичували не лише одежу, а й людське тіло, немов губку, тривалим непереносним смородом. З Канська взяли їх на етап. Куди? Цього ніколи в’язням не говорили. Але коли казали їм виходити з вагона, по тому характерному смороду зрозуміли, що вони у Тайшеті.

Кілька місяців працювали з Лютковським при насичуванні залізничних шпал отруйливим, випаровуючим мастилом. Стільки вистачило, щоб просякли тим смородом на ціле життя. А Лютковського привело це до скоротечних сухот. Хлопець вмирав у муках. Плював кров’ю, гнив при житті, як зжертий цингою «доходяга».

Коли Корчинський після амністії добрався до Калючого, вже не застав нікого з Владекової сім’ї. Усі Лютковські померли від тифу... Не застав також Біалерів. Біалерова померла, а старого разом з усіма польськими євреями кудись з Калючого вивезли. Зрештою не мав би багато чого розповідати Біалеру про його доньку Циню, бо розділили їх уже в канській в’язниці. Що з нею тепер? Була рідкої вроди і інтелігентності дівчина. «Моя вина, моя вина, що тих двоє малюків я на таке пекло наразив!» Мучився Корчинський докорами сумління. Що з Цинею? Щоб тільки не спіткала її доля Владека Лютковського...

В’язнична лікарня в Канську була не найгіршої репутації. В’язень, якщо йому пощастило сюди потрапити, міг розраховувати навіть на окреме ліжко, чисту постіль і краще харчування. Лікарська опіка також була не найгіршою, бо етапами до Канська потрапляли засуджені лікарі різних спеціальностей.

Циня — Целіна Біалер потрапила в канську лікарню прямо з етапних саней у зв’язку з виявленням у неї важкого запалення легенів. Мала напади високої гарячки, непритомніла, кидалася в жару, викрикувала. Опритомнівши, побачила нахилене над собою обличчя старого сивого пана, з товстими склами окулярів на носі. По білому фартуху і стетоскопові здогадалася, що то лікар. Не помилялася. Це був лікар. А як пізніше довідалася, звали його Ісаак Левін, професор-терапевт, засуджений через сталінські репресії в Ленінграді після вбивства Кірова.

— Не спимо вже? Харашо, харашо... Ну то порахуємо пульс, легені обстукаємо, послухаємо, що серце нам скаже. Так... Харашо, харашо... Ну, мабуть, найгірше вже позаду. Прошу тепер багато спати, відпочивати. Усе буде добре.

Доктор Левін з’являвся біля її ліжка щоденно. Під час ранкового обходу його супроводила цехова вільнонаймана баба — скнара, буркотлива і груба. Санітарки і жінки, які їм допомагали, були в’язнями. Целіна відчувала, що лікар ставиться до неї дбайливо. Поверталася до здоров’я. Пробувала навіть вставати з ліжка.

— Лежи, дурна! — покартала її ув’язнена, яка лежала поруч. Була після операції шлунка, хворіла, мабуть, на рак, бо дуже страждала і цілими ночами крутилася від болю. — Лежи, дурна, поки самі тебе з ліжка не згонять. Що тобі тут, погано? Видно, що ти ще є «наївною». Ой, Боже, Боже! Я вже довше цього болю не видержу, а та б... цехова крихти морфію людині перед смертю жалкує.

На детальні огляди Левін викликав одужуючих до свого лікарського кабінету. Целіну викликав раптом. Цього дня щодо неї винятково сухий, навіть суворий. Оглядав її довго, ретельно. Щось там бурмотів під носом. Припинив огляд і послав санітарку за чимось, аж у другий відділ. Коли залишилися самі, доктор Левін, перевіривши, чи хтось не підслуховує, виголосив захоплюючий монолог.

— Знаю, що пані є польською єврейкою. Ви про мене не знаєте нічого, але я також — єврей. Тільки що російський. Хочу пані допомогти. Але не тільки тому, що ви єврейка, ви є ще дуже немічною, а я держати пані довше в лікарні не можу. Якщо зараз потрапите до гулагу, нема у пані жодних шансів вижити. Я подумав, що зараз є шанс, щоб ви залишилися в лікарні лаборанткою. Хімію пані вивчала?

— У польській гімназії... латину також. На курсах Червоного Хреста перед війною нас навчали...

— Чудово! Вистачить. Бачу, що розуміємо одне одного. Мусимо ризикнути. Завтра при обході скаже мені пані, що є санітаркою-лаборанткою, і запитає, чи не могла б у нас працювати. Скажу цеховій скерувати вас із рапортом до коменданта лікарні. Все інше, то вже на мою голову.

План старого професора видався Целіні нереальним, але поступила, як казав. І яке диво, вдалося. Професор Левін користувався безсумнівним авторитетом у коменданта. Як санітарка-лаборантка Целіна цілі дні проводила в лікарні, а на ніч її закривали у спеціальній камері, призначеній для ув’язнених, які працюють у в’язничній лікарні. Її обов’язки не були складними, тому якось з ними справлялася. Колись використала відповідний момент, насмілилася і поставила Левіну запитання, яке її інтригувало:

— Пане професоре, перепрошую, а як ви пізнали, що я єврейка?

Левін сумно всміхнувся, протер окуляри.

— Боїшся, мабуть, що з вигляду? Бо по цьому нібито нас пізнають? Ні, дитино. Вигляд — то нісенітниця. Багато націй на цьому світі виглядає ідентично або подібно. Ти майже дві доби була непритомною. Кидалася, маячила у сильній гарячці. Я заглянув до тебе вночі. Ти щось говорила, викрикувала. Мабуть, польською мовою. Але кілька слів навело мене на слід. Тоді я зрозумів, що ти єврейка.

— Вибачте, а що я таке говорила?

— «Маме», «тате», «варум?»... Віталася з кимось: «Шалєм алейхем»... Ми, російські євреї зі старого покоління, ще трохи юдиш пам’ятаємо. Молоді вже нічого не розуміють.

— Соромно мені, пане професоре, але я також юдишем майже не розмовляю. Народилася в Польщі, виховувалася, по-польськи думаю, говорю. Зрештою, ніколи над своїм єврейством не задумувалася.

— Не журись з приводу цього, дитино... Адже бути євреєм — то не гріх. Хоч часом важко. У Радянському Союзі часом навіть дуже...

Було їх у камері кільканадцять. Політиків мало. У більшості так звані «побутові», засуджені за звичайні злочини. Переважали молоді росіянки, лікарки, санітарки. Канська в’язнична лікарня мала свого «опікуна», «кума», як жаргоном гулагу називали службовців НКВС. Був ним якийсь Красильников. Мав у лікарні спеціальну кімнату, до якої час від часу викликав намічених засуджених. І майже кожного намагався завербувати до співпраці. Від його думки і рішення залежало, хто із в’язнів працюватиме в лікарні, а хто потрапить етапом до гулагу.

Красильников погодився, щоб Целіна працювала з двох причин: просив про це професор Левін, якому завдячував життям, бо той врятував його від майже безнадійного запалення очеревини. І по-друге: останнім часом у лікарню щораз частіше потрапляли поляки, отже Целіна могла йому пригодитися як перекладачка і... донощиця.

У камері Целіна подружила з Вєрою. Гарна, весела дівчина, походженням з Пензи. Дістала вирок на п’ять років за підроблення лікарського посвідчення для свого хлопця, який не хотів йти в армію. Вєра була «стукачкою» і до того коханкою Красильникова. Целіна не тільки ні про що не знала, але стосовно Бери не мала навіть тіні підозри. А Вєру через одну тільки думку, що може потрапити на етап, охоплював жах. Отже, старанно доносила Красильникову, старалася у всьому йому сподобатись. А крім того, як коханка, була зависницею. І та її зависть спрямувалася на Целіну, коли та почала розповідати, як це Красильников часто її викликає і випитує, чи був у неї в Польщі свій хлопець, чи кохалися з ним, як вихваляє польок за їх елегантність і вроду.

— «Ти тоже польская красавіца», — говорив. А як на мене дивився! Вєра, знаєш, боюсь його... Та ще й на «стукачку» явно мене намовляє. Що мені робити?

— А то б...! Ти знаєш, Целіно, скільки він тут у лікарні має коханок? Мабуть, тільки зі «скупердягою» ще не спав. Але вона його сама колись зґвалтує. Хоча ні, бо наша начальниця воліє дівчат.

— Ти що?

— То до тебе ще не доходить? То стара баламутка, яких мало! А як би так Красильников часом до тебе добирався, то ти його в морду і все. І відразу верещи. Вони цього бояться. А то старий козел! «Стукачка», польська красавіца... В разі чого, то ти його в морду і все. Спимо, сєстрьонка, ранок мудріший від вечора.

А вже наступного дня Красильников одержав від Вєри донос, що Целіна проводить у камері ворожу пропаганду, вихваляє серед ув’язнених панську Польщу, а радянський лад їй не подобається, що хворим полякам постачає додаткові ліки. А окрім всього, ця сама Біалер цілком не є полькою, тільки єврейкою!

— Ти збожеволіла, Вєрка, чи що? — Заскочений Красильников оскаженів. Це все не було йому на руку. — Підтвердиш це як свідок?

— А навіщо? Відправ її звідси першим етапом і будеш мати спокій. А я тобі нічого не говорила. Хочеш, щоб мене в камері задушили? Відправ її звідси, Женю, навіщо вона тобі.

— Не лізь, Вєрка, на мене, не тепер, не тепер. Ну, ну, але з тебе зіллячко... Почекай, нехай ключ у дверях перекручу.

З доносу заздрісної Вєрки «кум» використав одне: політично ненадійна, польська спєцпєрєсєлєнка не може далі працювати в лікарні, бо нема гарантії, що її контакти з іншими ув’язненими польками не принесуть шкоди радянській владі. Переговори з нею довели — нема надії, що стане донощицею.

Ув’язненому нічого тут не пояснюється, нічого не тлумачиться. Якось вранці Целіну не пустили до лікарні, наказали їй забрати всі свої речі з камери, і цеховий відвів її на територію суворої в’язниці. Найближчої ночі групу ув’язнених жінок, а серед них і Целіну, під посиленим конвоєм відвели на залізничну вітку в Канську, де їх було завантажено у «вагон-зак», спеціальний вагон для перевезення в’язнів. «Вагон заключонних» — заґратований, затемнений, щільно ізольований від зовнішнього світу. Два виділені купе для конвою, решта вагона — то прозорі на простріл, міцно заґратовані клітки. Вздовж тих кліток вузькі проходи. Куди прямує етап, цього ніхто, крім коменданта конвою, не знає. На цей раз то був «вагон-зак» для обох статей. Дві клітки для жінок, дві для мужчин. Велика тіснота. Перевага блатних. Вони тут розпоряджаються. Ледве поїзд зрушив, конвоїри ще раз перелічили в’язнів у окремих клітках і пригасили карбідну лампу. У вагоні закипіло, мов у вулику. Жінки й чоловіки разом в однім вагоні! Правда, відділяють їх ґрати, але бачуть одні одних, відчувають, розмовляють. Взаємне, придушуване довгою в’язничною ізоляцією жадання зростає з хвилини на хвилину. Слова, вульгарні жести стають вільними. Пари підбираються на відстань, перегукуються взаємно, розпалюють пристрасті, оголюються, онанізують, пожираючись поглядом. У повітрі плаває важкий сморід немитих тіл, сперми й сечі. «Пахан» блатних, витатуйований навіть по обличчю, хрипло гукає до жінок:

— Баби, а что, єжелі нам «трамвайчик» сообразіць? Один раз живемо, баби, а?

Відповідає йому одне велике схвальне виття.

— Ну, то в такому разі робимо зчіпку. Всі!

Целіна охоплена жахом, сидить скулена в куточку. Ще не знає, до чого це все прямує, але відчуває, що збирається на щось жахливе. Не має ще стільки в’язничного досвіду, щоб знати, що «трамвай» мовою блатних означає спільне пияцтво і сексуальні оргії. Треба тільки зм’якшити конвой, щоб він заплющив очі або щоб сам сів у такий «трамвай».

«Пахана» поважали, і він мав голову не для параду. Незабаром домовився з командиром конвою. На найближчій стоянці у вагоні з’явилася горілка. Конвой узяв своє. Заки повідкривав клітки, кожен з конвоїрів вибрав щось для себе. Целіна сподобалася самому комендантові. Втягнув її до свого купе, силою влив їй до рота горілку, ґвалтував і забавлявся з нею протягом цілої ночі.

Етап п’яного «вагон-заку» закінчувався в Черемхові, недалеко від Іркутська. Конвой і напівсвідомі в’язні привели себе в якийсь порядок. Вечір у Черемхові був холодний, порошив дрібний сніг. В’язні витягли з вагона трупи трьох жінок. Не витримали колективного ґвалтування. Смерть серед в’язнів не бралася до уваги, головне, щоб рахунок погоджувався. А померти адже людина завжди може. І від будь-чого. Хто в гулагу цим спеціально проймався... Целіна, тремтячи від холоду й болю, виходила з вагона, минаючи коменданта.

— На, пані, вазьмі.

І сунув їй в руку консерви «свиної тушонки». Взяла!

Корчинський помирав. Минуле галопувало в думках... Не мав ще вісімнадцяти років, а вже як доброволець боровся за Польшу. Київ, важке поранення ноги, майже ампутація. Герой-«клишонога». Що йому від «Віртуті»? «Клишонога», «клишонога». Йшло за ним. Це було в ньому. Може тому не одружився? Ксеня Малинич, чорноброва красунечка з Ворволинців. Українка. Знав, що його кохала. І він її кохав. Лідка Кусьмерська, подруга, вчителька зі школи в Товстому. То вже було пізніше. Мама за нею пропадала. Але також нічого з олтаря, бо він не вирішив. Обидві потім вийшли заміж. Вчив їхніх дітей. «Клишонога», «клишонога»...

На станції в Канську зібралася група молодих, здорових, наскільки після гулагу можна бути здоровим і сильним, і не зважаючи ні на що, поїхали по Росії польське військо і Сікорського шукати. Боже, як він їм заздрив! А тим навіть у голову не прийшло, щоб хоч отак, для пристойності запропонувати: «Пане Корчинський, їдьте з нами. То що, що нога? Порадили собі в гулагу, а на війні пан собі не порадить?» Справлявся в гулагу? А може, йому трохи пощастило. Або організм мав витриваліший, ніж інші?

— Ану давай, давай, й... каліка! Не думай, що через тебе ціла бригада буде страждати. Не виробиш норми, як собаку цією палицею тебе затовчу. Польський пан, контра...

І бив його тією палицею за будь-якої нагоди. І без нагоди. То було вже в Богучанах, при зрубі тайги. Готували балки для залізничних шпал. Бригадиром був Олейніков, криміналіст із Казані: напівтатарин, напівросіянин. Бив не лише Корчинського. Але над ним особливо знущався.

— Бистрєй, бистрєй, й... каліка!

Бив за те, що кульгавий Корчинський волікся повільніше від інших по глибокому снігу. Бив, коли той присів на хвилинку перевести дух. Бив, коли трапилося йому стати першим за мискою супу. Це Олейніков відбив Корчинському нирки. Подібно, як добив свого земляка, казанського татарина — Османова.

— Не думай, сукин сину, що якщо ти з Казані, то можеш вештатись...

Серед в’язнів обов’язковими є принципи, яких треба суворо дотримуватися: нікого ні про що не запитувати, поки сам тобі не скаже. Ну й той, що всі є невинні. Від найжорстокіших убивць, «варов в законе», до політичних. Бригадир Олейніков інстинктивно розпізнавав інтелігентів і особливо знущався з них. Ілінський, росіянин з Омська, подібно до Корчинського був учителем. Арештували Ілінського на підставі доносу, що він читає та розповсюджує антирадянську літературу. А пішло через проклятого радянською владою Івана Буніна. Одна бригада, одні нари, одна палиця бригадира, цей самий голод, ця сама «цинга». Розговорилися з Ілінським про... Міцкевича. Схематично, як це в поляка і росіянина, коли починають розмову про літературу, про поезію, почали саме від Міцкевича і Пушкіна і звичайно шукали збіжності: той найбільший для поляків, той найбільший для росіян! Згода: генії! Ніхто з ними пізніше не зрівнявся.

— Пушкін, Міцкевич... До речі, чи ви знаєте, що Іван Бунін також перекладав Міцкевича? Геніально. Послухайте:

Виходім на простор степного океана, Возтонєт в зєлєні, как челн В равнінє вод...

— «Степи акерманські»?

— Нехай пан слухає далі:

То ухо звука ждьот, что можна би разслишит! І зов Літви... Но в путь, нікто Нє позовьот.

Ілінський у задумі повторив кілька разів: «Нікт нє вола, нікт нє вола»... Саме цього Ілінського застав Олейніков зачитаного в книжку і безправно убив...

Лише у Калючому Корчинський довідався про арешт, про трагедію цілої сім’ї Даниловичів. Що тепер з Даниловичем?..

Першим етапом арештованих поляків з Калючого був завжди Канськ і його прославлена «пєрєсилочная тюрма». Туди також потрапив Юрій Данилович. Після смерті синка і коханої Наталки йому завалився дотеперішній світ, а те, що його ще чекало, було йому зовсім байдужим. Залишався у стані такої абсолютної прострації, що навіть про самогубство думати йому не хотілося. Психічно настраждався, був клубком нервів, ненависті та агресії.

Перша авантюра вибухнула, коли сторож тріснув засувом і вштовхнув його до багатоособової камери. Місцевий «пахан» звичаєм блатних хотів увійти відразу у свої права і почав ставити новоприбулим запитання. Данилович, не відповідаючи, відшукав очима вільне місце на нарах і присів. Здивування «пахана» і його підлеглих було таке, що на хвилину притихли. Але тільки на хвилину, бо відразу оскаженілий «пахан» наказав своїм помічникам відібрати у нового клуночок «для перегляду». Перший, який по нього сягнув, ударений ногою Даниловича у підчеревину, відлетів під стіну. Наступний бризнув кров’ю з розквашеного носа. Але за хвилину клубочення тіл у камері досягло надзвичайних розмірів і тривало доти, поки у камеру не ввійшов піднятий шумом сторож. Побитого, стоптаного ногами Даниловича вштовхнули на п’ять днів у карцер. Мокро, холодно, навіть щурі не видержували. Один раз на день миска помийного супу. Три кроки туди, три назад. Після карцеру покликав його місцевий «кум».

— Якщо погодишся, Даниловичу, на співробітництво, переведемо тебе до іншої камери, кращий етап тобі виберемо, в гулагу будемо тобою опікуватися.

Окрім злості на все і всіх, Данилович затявся в мовчанні. Якщо відповідав, то лише на обов’язкові запитання про ім’я, прізвище, статтю, за якою був засуджений. Ставився з презирством до всіх, хто його взяв, може з більшим, ніж до тих примітивних «паханів». На запитання і пропозиції «кума» також не хотілося йому відповідати.

— Мовчиш? Ну харашо. Ми також помовчимо, а твою впертість візьмемо до уваги. Ще п’ять днів карцеру, а потім марш до цієї самої камери...

У кожній в’язниці, в кожному гулагу безумовно діє телеграф без дроту. Тут, без винятку, всі про всіх знають. Коли Юрій знов з’явився в камері після відбуття подвійної кари в карцері, той самий «пахан», побачивши його, зігнав з нижніх нар одного зі своїх і призначив це місце Даниловичу. У камері також мовчав. І цю його мовчанку шанували. Але з поголосок, які ходили у Канську, виникало, що готується численний етап на Колиму. Чув також, що про Колиму розповідали. Був упевнений, що його Колима не обмине.

Надійшла зима. Навіть як на сибірські умови винятково сувора. Мабуть, тому колимський етап відклали до весни. Але нема чого тримати у в’язниці до весни стільки дармоїдів, марнувати стільки робочої сили. В околиці Канська гулагів також було чимало. Почалися етапи. Данилович потрапив до Тайожного над Каном. Це була ріка, яка впадала до Єнісею, величиною нагадувала Пойму. З Канська гнали їх пішою колоною, яку стерегли вартові з собаками. «Крок вправо, крок вліво і стріляю без попередження». І траплялося, що конвоїри стріляли. Ось так, для профілактики. Або навіть для розваги. Наприклад, хворого на понос доходягу, якому один вартовий великодушно дозволив відійти на обочину, другий, який йшов позаду конвою, застрелив. Труп кинули на сани, що їхали за колоною, бо конвоїрів рахунок мусив узгоджуватись.

Гулаг у Тайожному був скоріше невеликим сезонним підтабором. Три нужденні бараки з одноповерховими нарами. Їдальня. Склад для знаряддя. Навіть бані не було. Фельдшер приїжджав з недалекого селища. Лише будиночок комендатури був солідним, модриновим, теплим. Ціла в’язнична зона огороджена плотом з колючим дротом. Чотири сторожові башти. Собаки. Робота при зрубі тайги. Підхід до зрубу з кожним днем все дальший. Харчування гидке з найгидкішого. Бригада, блатні — обкрадали в’язнів, як тільки могли. Комендант, бочкоподібний комісар НКВС Сідорін, жив у селищі, а гулаг інтересував його настільки, що постачав його сім’ю краденими продуктами, а як треба, дармовими робітниками. Ну й пильнував, щоб норма була виконана, бо інакше начальство у Канську не буде ним задоволене.

Гулагом щодня розпоряджався «кум». А був ним комісар НКВС Лопухін, пристойний тридцятирічок, з бездоганним силуетом професійного військового. Принаймні створював такий вигляд. Унтер-офіцери і вартові уникали його, як могли, бо, незважаючи на присутність в’язнів, Лопухін вимагав від них ставати струнко, салютувати і чимось подібним гратися у військо. Але відбувалося це тоді, коли Лопухін був тверезий. А це бувало рідко. Траплялися з ним навіть типові для закоренілих алкоголіків кількаденні запої. Але і тоді не покидав його дух енкаведиста-слідопита. Табірна поголоска повідомляла, що Лопухін, у якому бачали чудового енкаведиста, був за якісь провини покараний переведенням до Тайожного. І ще дійшло до Даниловича, що Лопухін з якихось причин особливо відіграється на в’язнях-поляках. А що не були це тільки поголоски, Данилович незабаром переконався.

Кожного з новоприбулих «кум» викликав на розмову. Переглядав папери в’язня, приглядався до нього і попередньо класифікував, для чого той міг би йому тут стати у пригоді. Під час першої розмови з Даниловичем комісар Лопухін був похмурий і роздратований. Данилович увійшов, затримався біля порога. Комісар зиркнув на нього з-під лоба і продовжував перегортати папери. Через хвилину відсунув, навіть відкинув їх з явною злістю.

— Поляк?!

— Поляк.

— Ну, ну... — дивився на Даниловича похмуро й грізно. — Ти знаєш, що мені тут про тебе пишуть? — показав на папери.

Данилович знизав плечима.

— Пишуть про тебе: «Данилович, возможно, польскій офіцер...» Ти є офіцером?

— Я не є офіцером.

— Не є, говориш? А це ще буде видно... Всьо! — зі злою гримасою показав Даниловичу двері.

І перед його відходом докинув:

— Вважай, пане поляче, що зі мною то ти собі краков’яка не потанцюєш.

Як у всіх гулагах, так і у Тайожному можна було зустріти представників усіх національностей і племен Радянського Союзу. Поляків було кільканадцять, а брали переважно з таких, як Данилович, «спєцпєрєсєлєнцев». Було серед них двоє військовополонених з вересневих боїв, які, додатково засуджені, потрапили до сибірських гулагів. Такого голоду, який панував у Тайожному, Данилович до цього часу не пережив. При каторжній роботі виснажені голодом люди падали, як мухи. Вранці миска водянистого супу. З цією мискою треба було витримати до вечора. Ввечері знов трохи супу, а часом оселедець, якого хрумали відразу, з хвостом, головою і кістками. Щоденна, ледве-ледве двістіграмова порція темного, кислуватого хліба. Хліб їли окремо, щоб тільки продовжити смакування. А сильніший та відважніший в’язень ховав його старанно за пазуху, щоб потім на самоті, сховавшись, всосати його в бараку. Голод і тільки голод, є тим надлюдським паном, якому опертися неможливо. Людина, виснажена голодом, з часом перестає бути подібною до людини. Немає в неї ні для кого ані крихітки жалості, серця, милосердя. Щоб тільки заспокоїти голод. Свій голод, голод, голод...

Суботній вечір. Завтра вільна неділя. Траплялася їм часом така. Данилович лежав на нарах і поглядав на мигаючий у грубці вогонь. Якщо навіть про щось у цю хвилину думав, то, мабуть, про те, що завтра не мусить іти на роботу і майже протягом цілого дня може на цих нарах пролежати. Виспатися досхочу. Може, Наталка йому присниться? Хоч останнім часом, щораз частіше й настирливіше, снилися йому тільки величезні калачі, які мама щотижня пекла в Червоному Яру.

До нар підійшов посильний і шарпнув задуманого за плече.

— Ти Данилович?

— А в чому справа?

— Ти маєш прибути до «кума». Але зараз же, бігом, бо не любить чекати.

Викликає, то викликає. Байдуже навіщо. Після тої першої розмови Данилович зустрічав комісара Лопухіна рідко. Той вже більше не викликав його. Але, видно, добре запам’ятав його, бо при будь-якій зустрічі запитував його з іронічною посмішкою це ж саме:

— Ну як там, пане офіцере? — Останні два слова розтягував і надмірно акцентував. І відходив, не чекаючи на відповідь.

Мабуть, тому серед блатних Юрій мав прізвисько «офіцер». Трясучись від холоду, волікся вузькою стежкою між заметами. Мороз під вечір був лютий. Вогник у кімнаті «кума». Постукав.

— Вхаді!

Вже з першого погляду було видно, що Лопухін на підпитку. На столі стояла почата пляшка горілки, відкрита жерстянка «свіной тушонкі», шматок хліба на газеті, цибуля. У кімнаті було тепло, майже жарко. Мабуть, це тепло, а може запах їжі запаморочили Юрію голову. Зняв шапку і витер іній з обличчя.

— З’явився згідно з наказом, пане комісаре.

— Оце справжній рапорт! Відразу видно, що то прийшов польський офіцер. Якби так ще дати тобі червоні чоботи з халявками, штани рейтузи... Сідай, пане Даниловичу, — показав табуретку. — Тут ближче до столу присунься.

Лопухін встав, сягнув до шафки по другу склянку, наповнив її та поставив перед Даниловичем.

— Ну, вип’ємо, пане офіцере, щоб розігрітися. Мороз, мабуть, на дворі диявольський?

— Мороз. Але я не є офіцер.

— Ну то до дна.

Лопухін пив горілку. Смакуючи, дрібними ковтками. Мозок Даниловича працював на повних оборотах. Чого він хоче? Яке лихо надумав? А біс з ним! Узяв склянку, рука його тремтіла, так давно не пив горілки. Підніс склянку до рота і вихилив її кількома ковтками.

— Закусив ай, — показав комісар на стіл, а сам сягнув по цибулю і кусав її, як яблуко. Данилович зробив це ж саме, але з ясен, прожертих цингою, почала сочитися кров. Злизнув її та ковтав разом з пекучим смаком цибулі.

— То кажеш, Даниловичу, що ти не офіцер?

— Не офіцер, пане комісаре. Я тільки унтер-офіцер, капрал.

— Капрал... У тридцять дев’ятому на війні був?

— Був.

— З нами воював?

— Ні. Німці взяли мене в неволю, а потім пустили додому, я повернувся на Поділля.

— Скажемо, що це правда... А ти їж, їж, не соромся, сьогодні ти мій гість.

Лопухін грубо намазав скибку хліба консервами і подав Юрію. Узяв майже автоматично. Звірячий голод домагався їжі. А хліб був уже в його руці. Їв. Цю скибку пожер би миттю, але останком сили волі кусав повільно, по малому шматочку. Лопухін щораз більше п’янів, видно раніше чимало випив. Знов налив у склянки.

— А ти знаєш, Даниловичу, що я у тридцять дев’ятому визволяв Західну Україну? Ти звідки за походженням?

— З Поділля, Заліщики...

— А місто Львів знаєш?

— Я ніколи там не був, — на всякий випадок збрехав.

— Жал куп. Пірне місто. А які дівчата!.. «Прашу панєнкі, цалує ручки...»А ти знаєш, що я на війну з поляками пішов добровольцем? Не знаєш, бо й звідки... Ненавиджу вас, поляків! Ти розумієш мене? Ненавиджу!.. Гівно, розумієш. Боїшся мене тепер, і тільки... Не бійся, Лопухін не такий, в нього своя честь є. Пий, їж, сьогодні ти мій гість... Пий, пий!.. А знаєш, чому вас ненавиджу? Ви вбили мого батька!.. Йшов разом із Будьонним у двадцятім році. То ваші улани закололи мого батька списами... Ми залишилися з матір’ю сиротами. Мені тоді було дев’ять років. Був найстаршим. Біда, голод... Через вас, через поляків! Дурниці говорю? Ти не був сиротою, то не знаєш: голод, сморід і убогість... — Лопухін протер очі рукавом. Наливаючи, хлюпнув горілкою по столі. Пив сам, не оглядаючись на Даниловича. І виголошував монолог: — Мстити вам, білополякам, до кінця життя я заприсягся за батька і за мою вшиву сирітську долю... Ти знаєш, Даниловичу, скількох я ваших... оцими руками!.. ти був у Львові? Не був. Ну й х... з тобою. А я був! І тих ваших елегантних офіцериків цілими колонами, як худобу, ми гнали під штиками... А я тільки їх питав, який з нами у двадцятому році воював... Оцими руками таких скурвих синів, мов вошей, я душив... Ти є офіцером чи ні? Ну, говори! Говори, Даниловичу, бо тобі зараз кулю в лоб всаджу...

Лопухін почав мацати, шукаючи пістолета, але не мав його при поясі. Встав, щоб сягнути до шафи, але п’яний зсунувся на крісло. Данилович не знав, що робити. Лопухін опер голову на руки і буцімто дрімав. Раптом подивився жахливо-тверезо і спокійним, тихим голосом сказав:

— Іди вже звідси, Даниловичу. І нічого собі по сьогоднішньому вечорі не обіцюй. Мені захотілося з поляком поговорити, ось і все. Поки що не можу тебе ні на чому упіймати, вмієш мовчати. Але я тебе ще колись упіймаю. А тоді, Даниловичу, май претензію тільки до себе. Ну йди вже, йди!

Тим часом зима минула. Даниловичу не хотілося вірити, що йому вдалося її пережити. З численного канського транспорту, з яким прибув до Тайожного, залишилося кільканадцять осіб. Настала сибірська весна з розливами, комарами і мошкою. Робота, робота, робота... Вісті з зовнішнього світу до Тайожного не доходили. Але чи то таке важливе для умираючої з голоду людини, що десь там на світі діється? Раптом пішла чутка про вибух радянсько-німецької війни. Це до Даниловича дійшло. Але що з того виникало? Байдуже, яка сторона переможе, для Польщі і так погано, і так зле. На однім ранковім зборі опухлий від перепиття Лопухін говорив до в’язнів коротко, але зрозуміло і круто:

— З цієї хвилини тут обов’язковим є один закон, закон війни. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Не будемо тут потурати найменшому порушенню дисципліни праці. Хто не виробляє норм, той є саботажником. А за саботаж — розстріл! Кожне самовільне віддалення від місця роботи, навіть щоб висратися в кущах, то втеча, дезертирство. А за дезертирство — куля в лоб! І запевняю вас, що я особисто того допильную.

Можливо тоді у розм’якшеному алкоголем мозку комісара народився дивовижний план: Лопухін наказав усіх поляків зібрати в одну бригаду, призначену для зрубу тайги. Норми встановили їм найбільші з можливих. А бригадиром назначив Даниловича. Про згоду його не питав. Перед виходом бригади на назначену ділянку Лопухін підійшов до Даниловича.

— Ну що, пане офіцере, чув, що я вчора говорив?

— Чув. Але офіцером я не є.

— Нічого! Але тепер, панове поляки, покажіть, на що ви спроможні. А ти, Даниловичу, як бригадир, перший за всіх і за все відповідаєш головою.

Тим часом назбиралося зо двадцять поляків. Компанія від старого до молодого. Наймолодшому, Янеку Заворотньому, щойно минуло п’ятнадцять. Найстарший, Роман Ромпала з Чорткова, доходив до сімдесяти. Виснажені голодом, цингою, дизентерією. Ходячі людські уламки суден, які насилу тримали в руці сокиру і пилу. Данилович бачив у чорному кольорі це все починання. Пригадалася йому нічна розмова з п’яним Лопухіним: «Ось, цими руками скурвих синів...» Бачив також, яких назначив полякам конвоїрів: одурманених службистів, охочих до ударів ногою, цькування собаками і полювання на в’язнів з провокацією.

— Панове, — говорив Данилович до своїх, — якщо я вже є тим бригадиром, то скажу вам, що думаю. Або призначені норми виконаємо, або з нами кінець. Не маємо виходу. А ще придивіться до конвою і пригадайте собі, що говорив на площі комісар Лопухін. Хто хоче тут вижити, не може дати себе спровокувати. Ну і один за всіх, всі за одного. Може, нам удасться.

Яким чудом виконували ці норми? Але виконували. Не могло бути зачіпки, що поляки працю саботують. Але й так двох поляків конвоїри вбили. Дерецького, атакованого раптовим нападом поносу, який кинув сокиру й побіг у кутці. І Клюску, наївного, мов мала дитина, який вернувся з маршируючої до бараків колони по забуту сокиру. Сили убували з кожним днем.

І, мабуть, тоді сталося чудо. Бо того, що найближчими днями з поляками сталося, жоден з них не міг собі навіть пояснити. Те чудо, яке їх врятувало, то союз Сікорського зі Сталіним. Амністія!

Лопухін стояв біля воріт, коли Данилович виходив на волю.

— Вітаю, вдалося тобі, Даниловичу. Буцімто ми зараз союзники. Тільки мені там добре воюй, пане офіцере.

— Я не є офіцером.

— Як собі хочеш. Тепер це мене вже гівно обходить. Але й так вам, полякам, не на гріш не вірю. І якби від мене залежало...

Данилович добрів до Канська, а там першим поїздом, у який вдалося йому пробратися, вирушив шукати війська польського. До Калючого не мав уже чого повертатися.

8

оховали Корчинського на високому березі Бірюси.

«Вічний відпочинок» відспівали йому, березовий хрест на могилі поставили. З високого берега Бірюси видно було далеко. Десь там над тайгою заходило сонце. Мужчини усілися під соснами, запалили махорку. Дим відганяв комарів. Слухали дзюркотання могутньої ріки. Мовчали похмуро, як то після похорон. Стільки своїх уже в цьому Сибіру поховали, стільки смертей бачили, але однак кожен по-своєму про неї думав. Замислювався над власною долею.

Мовчанку нарушив Мантерис.

— Панове, ви робіть, як хочете, але я кидаю тут усе до чорта і тікаю звідси якнайшвидше.

Мужчини поглядали один на одного, то знов на Мантериса. — Ну, на що, на що ніби маємо тут чекати? Аж усі тут поздихаємо і воші нас у тих засраних бараках з’їдять? У світі стільки діється, а ми тут сидимо, як ті дурні на запічку, і чекаємо, що нам доля принесе... Ні, чоловіки, я завтра починаю звивати манатки і вже мене тут нема!

Знали Мантериса, знали, що в гарячій воді купаний, але в тім, про що зараз говорив, був сенс.

— Тільки чи нас звідси випустять?

— З Калючого випустили, то й звідси випустять. А зрештою є амністія, до «союзників» зараховуємось.

— Мусять випустити, адже ми наше військо хочемо шукати.

— Пам’ятаєте, як відразу після цієї амністії стільки було балачок про Сікорського, Сталіна, про польське військо? А тепер минув рік, а тут ні слуху, ні духу. Мантерис має рацію, нема тут на що чекати!

Пора на мандрівку була відповідна. Липень. У тайзі сухо, ріки опали, ягоди, гриби по дорозі. Ну й переночувати біля вогнища можна. А до того мали в себе трохи рублів, зароблених на сплаві.

Щоб зрушити в дорогу, повинні були мати дозвіл НКВС, «справку» від комісара Сабурова.

Долину з Шайною відправили до комісара. Застали його, як після ранкового полювання на рябчиків чистив двостволку.

— З чим прийшли, господа полякі?

Доповіли йому про свою справу. Здивований їх проханням, не здавався.

— Думаєте, що деінде буде вам краще? Війна, скрізь це ж саме...

— Не кращого життя хочемо шукати, пане комісаре. До залізниці хочемо, може, там те наше військо десь знайдемо. Ви самі нам газети читали.

— Читав, читав. Ну що ж, маєте рацію, час летить. Хочете щастя шукати, шукайте. Але пропуски дістанете тільки до Шиткіна. Там є наш район, там є військкомат, далі не можу.

Протягом цього року в Каєні Сташек Долина змужнів, став дорослішим. Іншими очима дивився на цей світ. Безтурботне хлоп’яче дитинство залишилося там, у Польщі. А після смерті матері вже майже зовсім про нього забув.

Вибралися з батьком на ніч ловити рибу. Прикріпили кошик на бистрині. Закинули ропуху в лінивій заточці, може, рано-вранці сом на неї спокуситься, назбирали сушняку, розпалили вогнище. Тадек незабаром скрутився клубочком і заснув. Батько дбайливо накрив його ватником.

— А ти, Стасю, не приляжеш? Ніч довга, проспись трохи.

— Спати мені не хочеться, посиджу з тобою.

Ріка грізно булькотить вирами. Шумить тайга. Батько докинув у вогонь, підгорнув вуглики патиком, густий сніп іскор шугнув високо.

— Ніч темна, як сажа, парко, може щось піймається. Завтра неділя, у Польщі пішли б до костьола... Цікаво, що там тепер в дідусів у Калиновій, що з нашим домом у Ворволинцях? Але той час летить! Уже третій рік тиняємось. Два роки, як мама нам померла. Думаєш, Стасю, що я не бачу, як без мами мучитесь? Тадзьо малий, має потребу в опіці.

Сягнув по патика, знов порився у вогнищі, і новий сніп іскор вистрілив у темряву. Довго мовчав, ще раз поправив вогнище і хриплим голосом запитав:

— А що б ти, сину, на те, якби я так одружився?

У Сташека не було на це відповіді, без слова зірвався і стрибнув у тайгу. Осліплений темрявою, бився об дерева, болісно дряпався кущами. Відчував у роті солоний смак сліз і гіркий смак хвої. Батько не доганяв його, не кликав. Але коли, виплакавшись, хлопець несміливо повернувся, чекаючи біля вгасаючого вогнища, батько пригорнув його до себе.

— Ой сину, ти мій сину...

Батько вже до теми стосовно одруження не повертався. Але то цілком не означало, що перестав інтересуватися Бронею. А Сташек з кожним днем упевнювався, що якщо батько думав про нове одруження, то тільки з нею. Броня також все частіше, хоч найделікатніше, як уміла, вмішувалася у справи їхньої сім’ї. Сташек, набундючений, внутрішньо збунтований, не піддавався її тихій доброті. Тадека зате купила собі цілком: провадила малого за руку, чим могла докормлювала, ластила до себе. А незабаром стало вже звичкою, що їм прала, латала зношені штани і сорочки. Сташек не мусив навіть спеціально підстерігати та підслуховувати по кутках, щоб почути розпускання пліток бабками, яка та Броня добра, яка хазяйновита, як вона опікується «тими Долиновими сиротами, немов рідна мати!» А ще, що така молода, а так з вдівцем і його сиротами зійшлася.

Бірюса диміла надранковою імлою. Виїжджали з Каєна і Стєша перевозила їх поромом на другий берег ріки. Пором пришвартувався. Стєша зручно закріпила швартову линву на прибережному стовпі.

— Ну, вивантажуйтесь з Богом! Дорога перед вами далека.

Люди Червоного Яру, які все ще трималися разом, вирушили з Каєна у невідоме. Бабуня Шайніна підібрала спідницю, вмочила два пальці в Бірюсі, перехрестилася, голосно помолилась:

— «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько», — і скоментувала: — З Богом, люди, рухаємось!

Сташек увесь час стояв біля Стеши. І увесь час ламав собі голову над тим, якби то з нею попрощатися. Любив Стешу. Ніколи його з порома не виганяла і дозволяла переправлятись через Бірюсу. Після одержання «похоронки» Стєша явно стала сумнішою. Своїх дітей не мала. Роботи на переправі чимало, але коли траплялася вільна хвилина і залишалися самі, Стєша просила польських дітей, щоб розповідали їй про... Польшу. Все її цікавило. Часто з чогось дивувалася і допитувалася про деталі. Лише після смерті чоловіка на війні Стєша немов мимохідь довірилася Сташеку.

— Питаю вас про оту вашу далеку Польщу, бо мій чоловік походив з давніх польських засланців. Ще за царя його батьків сюди до нас, в Сибір заслали. Походили з Варшави. Велике то якесь польське місто.

— У нас Варшава, то так, як у вас Москва, наша столиця.

— Ти не був часом у тій Варшаві?

— Не трапилося, замалий був.

— А я ніколи в житті жодного міста не бачила, залізницею не їхала. Від народження лише Каєн, Бірюса й тайга... Островський Владислав Казимирович, мій чоловік, мого чоловіка звали Казимирович по батькові, поляк...

Вози з поляками віддалялися від Бірюси. Стєша, немов статуя, стояла на поромі оперта на весло і, прикриваючи очі, дивилася їм услід. У цій від’їзній возні, мабуть, навіть Сташека не помітила. Здригнулася, коли хлопець відважився врешті і взяв її руку, поцілував.

— Стасіку! Синку! Що ти, не треба, що ти, синку... — Нахилилася, взяла його щоки у шершаві, спрацьовані руки і цілувала його в лоб, в очі. — Прощай, синку, прощай, Стасю! А тепер біжи, біжи, синку, бо вже далеко від тебе від’їхали. І з Богом, Стасю, з Богом! А не забудь там у Польщі Варшаву відвідати! І Бірюсу, Стешу з Каєна не забудь!

— Не забуду, тітко Стєшо, не забуду!

До Шиткіно волоклися довго. Дорога через тайгу важка. Село від села на багато верств. Найчастіше ночували над берегами ріки, під голим небом. Не падав дощ, ночі були теплі. Майстрували курені з гілок ялини, розпалювали вогнища, варили ввечері гарячу їжу, найчастіше назбирані по дорозі гриби. Заїдали ягодами. А якщо до того вдалося часом зловити рибу, варили «уху», що пахла дикою цибулею.

У Шиткіно трохи розгубилися. Навіть таке непоказне сибірське містечко їх, сільських людей, своєю відмінністю лякало і явно бентежило. Де і чого в ньому шукати? А тут кількадесятьом полякам потрібно: квартири, щось тепле поїсти, хоч на ті перші пару днів якось влаштуватися. Візники вивантажили їх перед «Домом колхозніка» і від’їхали. Що тут робити? Радилися, радилися — вирішили, що перші кроки скерують до військкомату. А якщо там про польське військо щось знають, то тоді вирішуватимуть, чи залишитися в Шиткіно і тут шукати роботу, чи помандрувати далі.

До військкомату пішов Шайна з Долиною. Комісар був ще той самий, контужений фронтовик з-під Хан-Хін-Голу. Пам’ять мав добру, бо Шайну пам’ятав. Але на відміну від першої зустрічі, на цей раз до поляків був настроєний похмуро. Навіть їх сісти не запросив. Отже, стояли біля дверей, з шапками в руці. А військовий комісар, не випускаючи з руки телефонної трубки, немов мав саме кудись терміново телефонувати, гостро й коротко їм повідомив:

— Запізнилися. Не беремо вже у це ваше військо. Казали призов поляків припинити. Чому? Наказ є наказ. Я не міністр, щоб усе знати. Читайте газети — там довідаєтесь. Це все! — комісар зайнявся телефоном, стукав в апарат, голосно кричав: «алло, алло».

Долина відважився:

— Громадянине комісаре, йдемо прямо з тайги. Де там якісь газети... то що з тим нашим військом сталося? Де його зараз шукати?

Комісар поклав трубку. Видно, жаль йому їх було, бо і голос дещо став лагіднішим.

— Де того вашого війська шукати, питаєте? А якби я це знав, де воно тепер є те ваше ціле військо. Формувалися в Бузу-луку, за Уралом. А тепер буцімто взяли сраку в жменю і якийсь ваш пан генерал аж до Ірану їх вивів. Андерс чи як там його? Ви чули таке прізвище? Ні? Ну й нема вам чого жалкувати... Тут німець на Кавказ нам пхається, Сталінград штурмує, а той забирає військо і в Іран! Союзник, й... його мать!

Вийшли з військкомату з безнадійним хаосом у головах. То є це наше польське військо в Росії, чи його нема? Найгірше, що знов утратили надію вирватися з сибірської матні. Що робити, що робити? Залишитися в Шиткіно чи мандрувати і шукати щастя далі?

Місцевий міліціонер заінтересувався поляками:

— Хто ви такі? Звідки, куди, навіщо? Пропуски у вас є? — Оглянув папери й вирішив: — З цього виникає, що як спєцпєрєсєлєнци і поляки підпорядковуєтесь НКВС і туди ви повинні звернутися. Або дадуть вам дозвіл на побут і прописку в Шиткіно, або мусите повертати до Каєна.

І забрав усіх мужчин до НКВС. Міліціонер увійшов в будинок, а їм наказав чекати. Це тривало недовго. Але можна собі уявити їх здивування, коли двері відчинилися, вийшов міліціонер, а відразу за ним... Савін, комендант з Калючого у власній особі! У декотрих волосся стало дибом, немов злого духа побачили. Савін широко всміхнувся:

— А, старі знайомі! Здраствуйтє, здраствуйтє. Як то по-польськи говорять: «гора з горою?» Бачу, що все на одному місці всидіти не можете? Носить вас по світі, щастя шукаєте, як цигани мандруєте? А можна знати, куди дорога веде?

Коли отямилися від несподіванки, хоч це й дивно прозвучало, навіть зраділи, що це Савін, що не кажи, але знайомий! Один по одному почали йому пояснювати. Дав їм виговоритися, щоб повідомити:

— Так, правду кажучи, то ви вже НКВС не інтересуєте. Була для поляків амністія, маєте тепер такі самі права, як усі радянські громадяни. А воєнний закон говорить, що кожен громадянин мусить бути десь прописаний, а кожен спроможний до пращі — працювати. З ваших паперів виходить, що ви прописані в Шиткінському районі, отже тільки по вашому районі вільно вам рухатися.

— Розуміємо, пане коменданте, але що ми тепер у незнайомому місті маємо робити? Ані житла, ані роботи. Нехай наїм пан, по старому знайомству, допоможе, щось наїм порадить.

— Не було так у Калючому, чи не так? — Савін не відмовився від дрібної злостивості. — Але так, по старому знайомству, як кажете, то маєте два виходи: пошукати собі роботи тут, у Шиткіно, то й квартира якась знайдеться. Або повертати до Каєна. Раджу вам залишитися в місті. Міліціонер заведе вас зараз у міську раду, а я, «по старому знайомству», зателефоную голові, може, тут щось для вас знайдеться.

Головою шиткінської ради виявилася жінка, яка явно їх приходом утішилася:

— Хоч від сьогоднішнього дня можете приступати до роботи. Людей до роботи не вистачає, особливо мужчин. Маємо тут лісопильню, бойню, млин, пекарню, різні ремісничі верстати, міські служби.

Отже, залишилися в Шиткіно. Незважаючи на шок, який опанував ними унаслідок поганих відомостей, що таке вимріяне ними польське військо, а разом з ним Польща знов віддалилися від них, треба було якось жити. Особливо що закінчувалося літо, надходила зима.

Долині пощастило винятково, бо дали йому роботу в пекарні. Пекарня! Щоденний запах свіжого хліба! Додатковий пайок. Ну й не без нагоди, щоб у праці не проковтнути хоч би шматочок. Гірше було з житлом, бо пекарня у своєму розпорядженні квартир не мала. Усі вже розквартирувалися, а Долина все не міг знайти житла. У «Доме колхозніка» пекарня полагодила йому тимчасову комірчину на піддашші.

З самого ранку носив мішки з борошном, висипав їх вміст у велике сито. Баби, напудрені борошном, виглядали, як білі примари. Працювали біля сита весело, з жартами, ущипливими словами. У перерві зробили чаю, розламали буханку гарячого хліба. Долина в розмови не вмішувався, бо з російською постійно не дуже справлявся. Але жінки не дали йому спокою, чіплялися, випитували. Гаду-гаду і довірився їм у своєму вдівстві, у клопотах у пошуках житла.

Після роботи наздогнала його одна із них. Ледве її пізнав: вмита, переодягнена, чорноволоса, з довгою косою. Зграбна, непогана і з цілої четвірки, мабуть, найсерйозніша, навіть якась дещо сумна.

— У який бік йдеш? — запитала.

— До «Дома колхозніка», діти чекають...

— Мені по дорозі, на Набережній живу, з моїх вікон Бірюсу видно. Живу з матір’ю і сином. Йому тринадцять, гультяй...

— Так як мій старший, Сташек.

— Мого звати Вєнька. Сирота... Батька його під Москвою вбили. У минулому році я «похоронку» одержала.

Хвилину йшли мовчки. Відізвалася перша:

— Як хочеш, можу з матір’ю поговорити, якщо погодиться, то ми могли б прийняти вас на квартиру. Матері дім, сам розумієш.

— Я не хотів би нікому завдавати клопотів.

— Які там клопоти! Дім маємо великий, потіснимося трохи і окрему кімнату для вас вигосподарюємо.

— Дуже був би тобі вдячний, але...

— Яке там але. Поговорю з матір’ю і завтра дам тобі відповідь.

— Заплачу, скільки скажете, біля дому щось допоможу...

— Добре, добре, завтра домовимося, аби тільки моя старуха погодилася. Ну то до завтра.

Витягнула руку на прощання. Долина машинально поцілував її в руку. Спалахнула рум’янцем.

— Що ти, що, не треба! У нас раніше тільки попів у руку цілували...

— У нас, в Польщі, жінок в руку цілуємо...

— А як тебе, власне, звати? Я по чоловікові є Бурмакіна, Ніна Петрівна. Але говори мені Ніна.

— Добре, Ніно... Мене звати Долина, а на ім’я Ян.

— Ян? А по батькові?

— Також Ян.

— То значить Ян Янович Долина. Запам’ятаю. Ну то до завтра, Яне.

— До завтра, Ніно! І ще раз тобі дякую...

Наступного дня Долина поселився на квартирі в Ніни, а точніше в її матері, Василиси Долгих. Бабуня Василиса погодилася здати в найми Долині окрему кімнату за невелику плату, але додатково хотіла, щоб квартирант рубав дерево для опалювання, пліт, що розвалювався, забудував штахетами, отеплив на зиму баню і двері у прибудові посадив на завіси.

Після животіння в бараку, у тісноті на спільних нарах, вошей, клопів, бруду і смердючої голодної нужди, опинилися раптом у іншому світі. Замешкали у нормальному домі, де кожен куток для його мешканців був від народження освоєним, де на подвір’ячку гребли курки, погавкував собака, а в кімнаті на теплім припічку час від часу мурчав кіт, де все від покоління до покоління мало своє місце, час і призначення.

Сім’я Долгих, чисто сибірська, на що вже саме прізвище, яке закінчувалося на «их», вказувало, в Шиткіно проживала від завжди, як розповідала Василиса. Дім був солідний, модриновий, на одвірках і віконницях багато різьблений, огорожа від вулиці висока і щільна, подвір’я забудоване чим треба: прибудова на свинку й курей, комора і навіть своя баня, лазня, без якої корінні сибіряки ніколи не обходяться.

З тієї саме бані почали у Василиси квартирування. Василиса, розряду «баба-чоловік», своє про життя знала і з необхідних слів букетів не наряджала.

— Без бані до дому вас не пущу. Не ваша вина тиняння і біда, але відомо, що за бідного й бродягу кожна балаканина найохочіше держиться. Ви у баню, а ваше лахміття до кип’ятку!

Сташек у по-справжньому корінному російському домі був уперше. До всього приглядався, багато що його тут дивувало, бо було інше, не таке, як у Польщі, у його родинному домі. У першу ніч довго не міг заснути, лежав викупаний на чистому ряднинному простирадлі і з непам’ятних часів наївшись майже досита.

Вранці першою починала поратись бабуня Василиса. Спала одна в найбільшій кухонній кімнаті, на великій руській печі. Були ще дві невеликі кімнати. В одній спала Ніна з сином, у другій замешкали Долини. Батько також просипався рано, крадькома проникав до сінців, щоб помитися. Повертаючись, приносив глечик кип’ятку і, поспішаючи на роботу, покусував шматок хліба. Виходив з дому разом із Ніною.

Згідно з наказом батька Сташек поводився в цьому домі як кролик, пильнував малого Тадека, щоб нічим хазяям, а особливо бабуні, не перешкоджати. З’їдали, що їм батько залишив, виходили у дворик, бігли на Бірюсу ловити рибу, часом вешталися по містечку. До обідньої зустрічі з батьком час їм тягнувся, Шиткіно — то не Калюче, Каєн або бараки, де всі поляки були разом. Тут навколо росіяни, буряти, а свої люди з Каєна живуть розкидані по цілому містечку, навіть невідомо де.

Вєнька Бурмакін, ровесник Сташека, вчився в шостому класі. Був від Сташека трохи нижчий, коренастий і добре годований. Першого вечора навіть словом один з одним не обмінялися. Лише наступного ранку, коли Сташек з Тадеком у дворику гладили собаку, який ластився до них, Вєнька вийшов з дому. Хвилину приглядався до них з-під лоба, потім свиснув на собаку. Собака слухняно побіг на виклик. Вєнька взяв патика і відкинув аж під комірчину.

— Жучко, апорт!

Собака охоче приніс йому патика до самих ніг.

— Жучко, лапу! Жучко, стрибок! Жучко, голос!

Собачка весело крутив хвостом і охоче виконував всі накази. Вєнька зиркав, чи ті нові приглядуються до цього з належним подивом.

— Вчена! — похвалив собаку. — Коли ще з татом ми ходили на полювання, то Жучка дві качки разом уміла з озера на берег прибуксувати.

— Ми також у Польщі мали такого собаку, який вмів пасти корови, навіть додому їх приганяв.

— Як тебе звати? Бо мене — Вєнька.

— Сташек, а мій брат — Тадек.

— Якось не по-нашому... У школу ходиш?

— Тепер ні. Але в Польщі ходив...

— В який клас?

— Пройшов у четвертий.

— Е, я вже у шостий ходжу. А де так російської навчився?

— Так якось сам... Але читати ще не дуже вмію.

— Хочеш, то тобі допоможу? А ти мені польські букви покажеш. Згода?

— Згода.

Сташеку бракувало людей з Червоного Яру. А особливо Здіськи і Едека Земняків, бо їх старі не зрушилися з Каєна. Ну і, беручи в цілому, хотілося йому поговорити по-польськи, бо з малим братиком яка може бути розмова?

Гелю Грубів ну зустрів з кількома дівчатами. Вона витріщеними очима оглядала афішу на фільм. А якогось дня на місцевому базарі наткнулися на Броню Барську.

— А що ви тут робите? — явно зраділа.

— Були у тата на обіді, ну й так собі ходимо...

— А я повертаю з роботи. На три зміни разом з Ільницькою і Баліковою у міській пральні працюємо. О, глянь, які в мене руки від того прання? — Долоні в неї були фіолетові та поморщені. Порилася в гребінній торбі, витягла коржик, мабуть, щойно куплений на базарі, переламала його і частувала. Тадек кинувся на свій шматок, немов зо два дні нічого не їв. Сташек не хотів узяти.

— Дякую. Я був на обіді. Тато працює в пекарні, щодня нам хліб приносить.

— Знаю, знаю, сам мені це говорив. Дякувати Богу, що йому, що вам так пощастило. Але візьми, Стасю, прошу! Попробуй, як на базарі лепьошка смакує. Не бійся, для мене також вистачить, купила того досить.

Відвела їх під самі ворота. Пояснила, де разом з Баліками мешкають і де та пральня, в якій працює. На прощання поцілувала Тадека. А Сташек на всякий випадок волів держатися осторонь.

— То тепер уже знаєш, Стасю, де мене шукати. Приходьте у відвідини, запрошую. А якби вам треба було щось випрати, не соромся, зв’яжи у вузлик, принеси. Адже я у пральні працюю!

— Дякую. Але не треба, бо та тітка Ніна, в якої живемо і яка разом з татом працює у пекарні, сама нам усе пере. А навіщо гладить? І млинцями нас почастувала. Баню тут також маємо, купаємось. А тітка Ніна є добра! Тато також її хвалить і говорить, що піклується нами буцім, буцімто... рідна мати.

— Так говорить? Та тітка Ніна вами піклується, пере. Тато її хвалить... То добре, Стасю, добре... Ну, але якби, незважаючи на це, я була вам потрібна, то знаєте, де мене шукати.

Ще раз постискала Тадека і відійшла серйозна, явно посмутніла. А Сташек, який хвилину до того брехав, як найнятий, про ту «тітку Ніну, буцімто рідну матір», лише тепер дещо збентежився і стало йому ніяково. Бо так, правду кажучи, Броня була завжди для них доброю і нічим перед ним не завинила. Лише те, що від тата не може відчепитися.

Долина зустрічався з Бронею в місті. У їх взаєминах нічого не змінилося. Але до своєї нової квартири не осмілився її запросити. І, мабуть, лише через Ніну. Не був би мужчиною, якби від першої хвилини не зорієнтувався, що Ніна обдаровує його явною симпатією. Зрештою, з кожним днем щораз виразніше дає йому це відчути. Вдома чим може догоджає його дітям. Коли може, намагається не відступати від нього ні на крок. Чекає на нього часто допізна, запрошує посидіти на лавочці перед ґанком, коли діти сплять, ставить самовар і частує чаєм з малиновим варенням. Подруги з праці також помітили зміни в її вигляді: повеселішала, почала дбати про себе, навіть бордову стрічку до товстої коси вплела. Долина ставився до Броні серйозно, тому не хотів кривдити Ніну обманливими надіями. Все це разом прирікало його на журбу: був мужчиною, а постійно присутня при ньому Ніна справді була гарною і вартою гріха жінкою.

У суботній вечір домовилися на рибалку: Долина, Мантерис, Чуляк і Шайна. Долина, який їх всіх сюди покликав, рішуче висловлювався за дальшу мандрівку до залізниці.

— Мужчини, кажу вам, що нема чого тут довше сидіти.

Шайна був холостяком і йому було байдуже.

— Ян має рацію! Зиму переждати переждемо, але чого тут дочекаємось? До залізниці! А може, якраз нам вдасться?

Чуляк був рішуче проти зрушення з місця.

— Інша справа — Калюче, навіть Каєн — інша справа: там була глушина, де диявол добраніч сказав. Але тут? Район, містечко, є пошта, телефон, радіо, газета, військкомат. Не бійтеся, тут не погубимося! Як Польща захоче, то нас знайде. А чого ніби маємо шукати? Нашого війська? А хай його... то наше військо, про нас не подумало. Посольство? Де його знайдете? Як туди доїдеш із сім’єю, з малими дітлахами? А крім того, зими тільки чекати. Ні, чоловіки, я в це не вписуюсь. Як хочете, їдьте, але не гнівайтесь і на мене не розраховуйте!

Мантерис ледве не кинувся на Чуляка з кулаками.

— А сиди собі тут до засраної смерті. Дивіться на нього, який важний знайшовся: «як Польща захоче, то його знайде». Через таких саме як ти, що їм усе до сраки, так у Польщі перед війною сталося. Панове, Долина має рацію, треба звідси вириватися, добратися до залізниці, шукати польське посольство. А чорт знає, як справді є з тим нашим військом? Що такий тутешній комендант військкомату може знати? То є політика, панове! А може військкомат спеціально ввів нас в оману? А чому би ні? Я не вірив і не вірю тим усім совітам не на копійку. Дали нам трохи волі, відхилили у клітці хвірточку, то пурхаймо звідси, панове, можливо якнайшвидше, щоб нам її знов перед дзьобом не захлопнули!

Стало на тому, що виїжджають з Шиткіно, щоб тільки скорше, до зими. Помандрують до Тайшета, до залізниці.

З-над ріки Долина повернув пізно. Дома було темно, мабуть, усі вже спали, тільки в Ніни миготів вогник підкрученої лампи. Не встиг доторкнутися до скоби при дверях, як йому відчинила.

— Перепрошую, що так пізно перешкоджаю.

— Нічого, Яне. Я і так не спала.

— Ми засиділися на рибалці. Дріб’язок такий піймали. Може, на уху пригодиться.

— Завтра про це подумаємо... заглянеш до мене на хвилину, чаю нап’ємося?

— Пізно вже, не хочу тобі заважати, Вєнька мабуть, спить, бабуня...

— Поїхали до сім’ї картоплю копати. Я не говорила тобі. Тільки в понеділок повернуться. А твої вже давно хропуть, я перевіряла. Ввійди, прошу.

Вийшла до сіней. Сидів за столом і розглядався по кімнаті.

Був тут уперше. Дві постелі, для неї та для сина. Шафа. Комод зі склом і столовим сервізом. Якісь художні цяцьки на комоді. Будильник біля дивана. На стіні килим. Рушниця з патронташем. Обрамована фотографія молодого мужчини, оперезана в розі чорним крепом. Увійшла тихо. Видно піймала його погляд.

— Йому було тільки тридцять чотири роки, як загинув...

Роздула вуглики в самоварі. Поставила чашки. Салатник з варенням. Вийняла з буфета графин з барвистою настойкою і невпевнено запитала:

— Вип’єш зі мною, Яне? Якась хандра сьогодні в мене бовтається...

— Вип’ю!

Заки присіла, пробувала налити у чарки.

— Дозволь, в нас цей обов’язок винятково мужчинам належить.

— Перепрошую... Я зовсім обабіла у цій самотності.

Налив потрошечку і хотів відставити графин.

— О, ні! — запротестувала. — Може, я і обабіла, але в нас, сибіряків, перший тост п’ється з повної чарки. І до дна! Твоє здоров’я, Яне.

— Твоє!

Сиділи довго. Графин поволі висихав. Розповідала Ніна. Розповідав Ян. Про все. Про своє життя, долю, вдівство.

— Піду вже, Ніно, незабаром світати почне.

Встав. Піднялася неохоче.

— Дозволь Яне, хильнемо прощальну чарку.

Підійшла до нього з чаркою в руці. Стукнула склом о скло. Било від неї гарячим, захмеліла, говорила поволі, хрипло.

— За твоє щастя, Яне!

— За твоє, Ніно!

— Поцілуй мене, Яне, поцілуй!

Губи мала вологі, гарячі. Її воронячо-чорне волосся пахло березою. Долині запаморочилося у голові...

У понеділок як завжди йшли разом на роботу. Розмовляли собі будь про що, до подій суботньої ночі не поверталися. Перед самою пекарнею Ніна затримала його на хвилину. Дивилася йому прямо в очі.

— Яне, я хочу, щоб ти про мене погано не думав. Я не така... Дякую, що помітив у мені жінку. Нормальну, спраглу мужчини бабу. Якби той світ не дурів, я хотіла б, щоб ти зі мною залишився, але я все знаю, розумію.

— Я тобі також дякую. Ти чудова жінка, Ніно.

Поцілував її в руку. На цей раз не вирвала її у нього, так як у перший раз.

Два тижні згодом Долина і деякі люди з Червоного Яру покидали Шиткіно. Мандрували з надією, що мусять врешті знайти десь польський слід, який давав їм надію. Тяглися до Тайшета, до залізниці. Дозвіл на виїзд в інший район за солідного алкогольного хабара полагодив їм «по старому знайомству» Савін, колишній комендант Калючого. З транспортом на цей раз не мали великих клопотів: з Шиткіно до Тайшета час від часу їздили підводи по забезпечення.

Стосовно старої Василиси Долина справився зі всіма обов’язками: нарубав дров на цілу зиму, отеплив баню, штахети вставив до плоту, двері на завіси насадив. А ще додатково, бо сам цього не вмів, попросив Флорека Ільницького, щоб їм дома струхлявілу піч підмурував і глиною обліпив.

Вєнька подарував Сташеку патрона з патронташа батька. Стара Василиса наварила їм в дорогу «туясок» — сибірських пельменів. Ніна не говорила нічого, плакала.

Від виїзду, майже в останню хвилину, відмовився Чуляк і ще кілька сімейств з Червоного Яру, з якими разом з Каєна вирушили. Журило це всіх, і тих, які мандрували далі в невідоме, і тих, які залишилися.

Ось так, волею засланської долі люди з Червоного Яру, зжиті між собою назавжди, часто поріднені і солідарні, як рідко, почали у цьому незміреному сибірському краї розпорошуватись і губитися. А що найгірше, жодної певності не могли мати, що ще колись їхні земні дороги схрестяться...

9

айшет. Невелике місто на шляху транссибірської залізниці, розташоване між Красноярськом на заході та Іркутськом на сході. Наші мандрівники знали про Тайшет лише стільки, що це є від Шиткіно найближчою залізничною станцією. Мало хто із них запам’ятав скупе оповідання Корчинського про Тайшет, як про великий центр, з похмурою славою гулагу, що виробляв руками в’язнів насичені отруйним креозотом залізничні шпали. Нікого в Тайшеті не знали, не мали жодних адрес і контактів. Мандрували всліпу і спеціально тим не турбувалися: доберуться до залізниці, а там буде видно. Ніхто з тих поляків, які вирішили покинути Шиткіно, не мав наміру затримуватися в Тайшеті надовго. Метою всіх було дістатися до поїзда, що прямував на захід, і їхати далі, куди тільки вдасться. А при нагоді шукати по дорозі якогось польського представництва. Якщо б це вдалося, намагатися добратись аж до Куйбишева, до посольства пана генерала Сікорського. У Сікорського всі вірили, як в одкровення, бо завдяки йому була амністія, завдяки йому розвиднювалася в них надія повернення до Польщі.

— Для того є польське посольство, для того генерал Сікорський домовився зі Сталіним, щоб нам допомогти. Кажу вам, люди, що не треба дивитись ні на що, тільки, за всяку ціну треба пробиватися до наших представників, — Мантерис безустанно додавав мандруючим бадьорості.

Шиткінські візники висадили їх недалеко від станції. Люди безпорадно розглянулись навколо, позабирали свої нужденні клунки і цілою юрбою поволоклись через залізничні полотна до станційного будинку.

День був холодний, похмурий і сльотавий. Вологе тайшетське повітря смерділо паровозним димом і мазутом. Люди йшли мовчки. Злегка заржавілі на вітці рейки плуталися залізничними полотнами у нескінченність. Довгі склади вантажних вагонів стояли по цілій станції. Так давно не бачили поїздів! Який же приємний був для них зараз характерний рев російських паровозів.

По сусідньому полотну мчав товарний поїзд. Локомотив грізно ричав, бухав хмарами пари й диму. Вітер з розгону ледве людей не поперевертав.

— Поїзд! Поїзд! Увага, люди, поїзд! — Кричали всі разом і раділи з цього виду, немов маленькі діти. Хоч саме малі діти, які таке створіння, як локомотив, бачили вперше або ледве-ледве собі пригадували, були справді дуже налякані. Тадек судорожно стискав руку Сташека.

— Не бійся, дурний, це локомотив, поїзд! У Польшу таким поїдемо.

Будинок залізничного вокзалу в Тайшеті тягнувся вздовж перону одноповерховою брудно-сірою глибою. Мав два зали чекання, з яких один під час війни доступний був тільки для військових. Обидва забиті, особливо для цивільних, які тижнями чекали можливості дістатися до поїзда.

У тому хаосі кочуючого на станції різноманітного натовпу мандрівників поляки присіли навпочіпки під станційною стіною. Після багатоденної мандрівки через тайгу добре й це. Недалеко від них у станційному будинку було приміщення, в якому протягом цілої доби можна було зачерпнути вареної води, кип’ятку. Отже попивали той кип’яток, закусували рештками сухарів, промивали очі, масирували наболілі ноги й голосно радилися, що далі? Спочатку треба зорієнтуватися, чи у Тайшеті нема якогось польського представництва. Потім, чи можна купити квитки і як дістатися до поїзда, який іде на захід. А взагалі, то треба полазити по місту, розглянутись, може щось вдасться на якомусь базарі обміняти, продати, щоб добути чогось поїсти. Адже з часу, як залишили Шиткіно, не мали продовольчих карток, а без них про легальну купівлю хліба чи будь-яких продуктів не могло бути мови.

Гонорка Ільницька з Бронею мандрували по місті. Шукали базару. На продаж або можливий обмін мали небагато: барвисту циганську хустку Гонорки, яку так любила, бо почувалася в ній гарною і молодою, а також лляну в чудові маки вишивану скатерку. Тайшет виявився містом дерев’яним, переважно одноповерховим. Вулиці не бруковані, повні дір і болота. Тротуари з дощок. Кінні запряжки, часом якась вантажівка. Перехожі сірі, вбого одягнені, щулячись від пронизливої осінньої мжички, штовхалися на вузьких тротуарах. Довгі черги за хлібом. Ціле місто смерділо смолою і характерним смородом залізничних шпал.

— То, мабуть, смердить той табір НКВС, у якому наш Лютковський помер. — Броня пригадала розповідь Корчинського.

Гонорка байдуже знизала плечима. Було їй холодно, журилася, що мусить продати улюблену хустину. А крім того, була голодна і голодні діти чекали на станції:

— Тут усе смердить, — махнула рукою.

Проходили повз будинок якогось ресторану чи їдальні. Наближувалася обідня пора, запах вареного капусняку вкручувався в ніздрі. Гонорка зупинилася.

— Зайдемо?

— Адже карток не маємо.

— До біса з картками! У крайньому разі нас вигонять. Заходимо!

Увійшли. І першою особою, яку помітили в ресторані, була... Ірина Пущ. Так, ця сама Ірина Пуц, про яку все Калюче знало, що була коханкою офіцера НКВС. Видно, працювала тут прибиральницею, а може навіть кельнеркою, бо ходила по залу з ганчіркою і збирала зі столів посуд.

— Вона?

— Вона!

Жінки обмінялися здивованими поглядами і обидві впевнилися.

— А то курва! — зачитала Гонорка. — Така то завжди зуміє влаштуватися. Виходимо, Броня, ми тут зайві.

Повернули до дверей запізно. Ірина була біля них.

— Ісусе, Свята Маріє, баби, кого я бачу? Яким дивом?

Була явно втішена ними, і тільки неприхильна міна Гонорки стримала її в останню мить кинутись їм на шию.

Ірина небагато втратила зі своєї ангельської вроди, може тільки трохи потовстіла і обличчя її стало одутловате від зловживання алкоголю. Притягла їх до службового столика і принесла по мисці гарячого супу. Душилися трохи від сорому, трохи, бо суп був кип’ятком, але голод був сильнішим.

Виявилось, що Ірина Пуц була тут не будь-хто, а помічницею куховарки. Все дивувалася зі збігу обставин, випитувала про їхні долі, розповідала про себе. З Калючого виїхала майже останньою. Росіянин, з яким там зв’язалася, виявився людиною порядною, забрав її разом з дітьми до Тайшета, допоміг знайти квартиру й роботу. Навесні забрали його на фронт, ну й тепер сама не знає, що з нею буде далі.

— Знайде собі пані іншого. Не першина, — відрубала Гонорка. Броня ледве супом не захлинулася.

Ірині в інтелігентності не можна було відмовити. Посерйознішала, хвилину мовчала, але очей не опустила.

— А може, незважаючи на все, ви мене дещо суворо оцінюєте? Ще у транспорті в Сибір я заприсяглася, не знало що, та мої діти з голоду тут не помруть. І знаю те, що до Польщі повернуся. А що нічого іншого не маю, торгую тим, що ще деяким в мені подобається. Зрештою, не я одна... Я принаймні за руського не вийшла, як, наприклад, ота ваша подруга.

— Сильвію маєте на увазі?

— Її. Зрештою, тут є більше таких. А та ваша Сильвія, то вже навіть вдовою по своїм москалю встигла стати.

— То Сильвія є тут, у Тайшеті? А не знаєте, де живе?

Ірина знала лише, що Сильвія працює, обіцяла її відшукати і повідомити, що люди з Червоного Яру кочують на тайшецькому залізничному вокзалі. Обіцяла також знайти їм доброго купця на хустину і скатерку, а перед відходом відшукала десь чималу банку і налила їм повну густого капусняку.

— Для дітей! А ввечері заскочу до вас на хвилину. Якби там не було, тягне людину до своїх...

Поверталися в бік вокзалу. Гонорка явно розвеселилась.

— Знаєш, Броню, так собі думаю, що я, мабуть, була несправедлива до тої Ірини. Ну бо глянь, чоловік від вересня в неволі, діти маленькі, вона сама міська, завжди випещена, виняньчена, до жодної важкої роботи не призвичаєна, то ніби як тут мала собі порадити?

— Але шпигувати своїх не мусила! — на цей раз Броня була більш принциповою.

— Звичайно, що не мусила. Але хто то знає, моя дорога, як то було з цими її доносами? Не знаєш наших людей? Плетуть часом, що їм слина на язик підкине. А може, та Ірина хотіння має? Адже є такі баби, що їм без чоловіка ні так ні сяк.

Мужчини повернулися невеселими. Про польське представництво ніхто в Тайшеті не чув. А у військкоматі, коли довідалися, що вони поляки і в якій справі прийшли, комісар взагалі не хотів з ними розмовляти. Лише черговий офіцер, чи то їх інформуючи, чи то у формі докору, сказав:

— Пороги даремно не оббивайте, чоботів шкода. Від часу як те все ваше військо польське дезертирувало до Ірану, ми перестали інтересуватися поляками. І без вас дамо собі раду, зрадники нам не потрібні.

А їм немов хтось у пику стрельнув. Однак в однім упевнилися:

— У Шиткіно і тут, у військкоматі, говорять одне й теж: нема вже в Росії нашого війська, відправили його до якогось Ірану.

— Але наше посольство, мабуть, десь є? Туди мусимо їхати.

На всякий випадок зайшли ще до військового коменданта вокзалу: ті все знають найкраще, стільки війська, транспортів і солдатів через вокзал перевалюється. У вокзальній комендатурі натовп. Коменданти військових транспортів сваряться стосовно черги від’їзду, інші вимагають забезпечення, представники службових делегацій і відпускники ставлять тут штампи на своїх документах, дістають квитки. Тут озброєні військові патрулі, які ходять по вокзалу, відводять підозрілих, перевіряють документи і накази стосовно від’їзду.

Долина з Шайною були єдиними цивільними у тім військовім, крикливім натовпі, може тому звернули на себе увагу старшого за чином і віком військового. Військовий махав якимись паперами і проклинав «матом» молодого офіцера, який дріботів услід за ним з рукою на темляку.

— Черговий, що тут за задрипані цивільні мені плутаються? А ви хто такі?

— Поляки. Ми хотіли про польське військо запитати.

— А вон мені звідси! І негайно, бо накажу вас у міліцію відвести. Досить мені вже того морочення голови поляками! Шукайте своє військо в Ірані.

Коли вийшли з комендатури, наздогнав їх старший за віком солдат, забинтований, у гіпсовім комірі.

— Почекайте хвилину. Я бачив вас у комендатурі, чув, як комендант на вас верещав. Не маєте часом запалити?

Шайна подав йому мішечок з махоркою. Солдат скрутив цигарку, жадібно втягнув дим.

— Дякую, брате, без махорки гірше, ніж без баби... а я бачив ото ваше польське військо. Не знаю, чи воно там ще є, але весною повно його було в Ташкенті. Далеко звідси, аж в Узбекистані. Мундири в них були дивні, не наші, на шашках замість зірки якогось птаха носили...

— Орла!

— Може, і орла, — охоче погодився солдат. — У госпіталі я з вашими солдатами лежав. Вони там залишилися, а мене перевезли до Красноярська. Тепер відпустку мені дали, буцімто на оздоровлення. Їду додому, до Ангарська.

Ірина Пуц дотримала слова і ввечері привела на вокзал Сильвію.

— Ви виїхали з Калючого, а я сиділа там і не знала, що з собою зробити. Все чекала, що, може, Пашко відізветься. Ну й дочекалася. Якось прийшов дідусь Феодосій і говорить, що Пашко просив мені передати, щоб я їхала до Тайшета. «То що, Пашка випустили з в’язниці?» Але дідусь знав лише стільки, що повинен мене з дитиною довіреним візником відіслати до Тайшета, а тайм хтось мною займеться. І саме так було. Виявилося, що тут у Тайшеті в Пашки є стара тітка. Я спочатку в неї затрималася. Його тітка знала про Пашка трохи більше, що сидів у тайшецькому гулагу і що я маю туди з’явитися на побачення з дитиною. Дала мені карточку з написаною адресою і прізвищем, на яке я повинна посилатися. Так нарешті я побачила мого Пашка, а він уперше побачив свого синка. Яке то було побачення: вартовий, ґрати, я увесь час плакала, а Пашко мене втішав. Просив, щоб я ще трохи видержала, бо в нього є надія, що невдовзі вийде. Не минуло тижня, двері відкриваються, входить Пашко! «Амністія, говорить, мене випустили умовно. На вас, поляків, також дивляться трохи по-іншому, ми союзники, ну то можемо офіціально одружитися». І питає, чи я не передумала. «Адже то твій син, повинен мати прізвище батька, чи ні?» Ну і зареєстрували наше одруження у відомстві. Не минуло багато часу, як Паніка призвали на фронт! Стільки було того мого з ним одруження. Ну і весною прийшла «похоронка»... Вбили, вбили мого Пашка на цій війні. Мама була зі мною. Все шкодувала, що через мене з людьми з Червоного Яру розлучилася. А через пару місяців після того померла. Навіть не було когось, щоб допоміг мені її поховати. І якби не Ірина Пуц, то не знаю, як я з цим усім справилась би. На додаток до злого тітка Пашка з квартири мене викинула. Тільки Ірина мені допомагала. Люди, благаю, не залишайте мене тут саму. Куди ви, то і я з вами. Як залишусь тут одна, то вже до Польщі, мабуть, ніколи не попаду!

Минали дні, а юрба поляків усе кочувала, на тайшецькому вокзалі. Дотримувалися наміру поїхати до Куйбишева, шукати польського посольства, але не могли купити квитків. Щоб купити квитки і сісти до поїзда, що прямував на захід, треба було мати службове відрядження або спеціальний дозвіл НКВС. У людей з Червоного Яру не було таких документів. І практично не мали ніяких шансів їх дістати. Були втомлені, голодні, стали сварливими і нетерплячими. Деякі шкодували, що поквапливо покинули Шиткіно, інші почали розглядатися по Тайшеті за якоюсь роботою і квартирою. Діти були здані на долю і рішення дорослих. Привчені до блукання і біди, справлялися, як вміли, на тайшецькому вокзалі. Деяким навіть дуже тут подобалось.

Долина увесь час десь пропадав, ходив по місту, намагався добути щось попоїсти. У Сташека був обов’язок держатися станції, пильнувати клунки і молодшого брата. Вже на другий день тайшецький вокзал і його околицю знав з усіма закутками. А було й на що подивитися і що почути. Тут майже наочно можна було переконатися, що десь там далеко на заході йде кривава війна. На забруднених сажею стінах станційного будинку великі червоні транспаранти: «Всьо для фронта — всьо для победи!» Численні портрети Сталіна. Карикатури стікаючого кров’ю Гітлера. Плакати із закликом добровольців на фронт. Станційні гучномовці не замовкали цілу добу. Повідомлення з фронту. Патріотичні та воєнні пісні:

Вставай страна огромная, Вставай на смертный бой... На позицию девушка Провожала бойца!.. Темная ночь, только пули свистят... Артиллеристы, Сталин дал приказ!

На захід однією низкою прямували вантажні поїзди: накриті брезентом танки, гармати, польові кухні, фюзеляжі літаків. І «тєплушкі» з солдатами. Коли такий транспорт з солдатами зупинився на залізничній вітці, негайно обліплювала його хмара тайшецької дітвори, обірванців і голодоморів:

— Дядя, киньте шматок хліба!

І солдати кидали шматки хліба, тверді як камінь військові сухарі, а бувало, що й військові консерви «свіную тушонку». Таку консерву вдалося один раз Сташеку піймати на льоту і тільки завдяки власним ногам уникнути погоні станційних хлопців й залишитись нетравмованим.

Зате на схід прямували транспорта, які вивозили в глиб Росії цілі фабрики і санітарні поїзди з пораненими. Один з таких транспортів розвантажили в Тайшеті. Сташек бачив, як з вагонів виносили поранених: без рук і ніг, людські тулуби, загорнуті закривавленими бинтами, сліпих, які безпорадно витягували перед собою руки. Стони страждаючих, густі прокльони. І той гострий запах ліків, гниючого тіла...

Найцікавіше відбувалося на вокзалі вечорами. В цей час відходила з Тайшета більшість пасажирських поїздів. З цього приводу проникали на станцію всякі міські покидьки і злодюжки. Перед вечором злазилися на вокзал ті, які на ньому змушені були ночувати, пасажири в очікуванні на свій поїзд. Люди намагалися здобути місце в теплому залі чекання, готували собі щось поїсти. Солдати з наказами на виїзд, легко поранені, одужуючі, одні з фронту, інші на фронт, не хотіли втратити жодної нагоди, щоб напитися горілки, побути з жінкою. Тут навколо аматора-гармоніста, а таких не бракувало, збирався гурток охочих поспівати «частушки» і потанцювати. Тут засапаний міліціонер гнав шмигляючого у натовпі злодія. В іншому місці воєнний патруль шарпався з до гарячки п’яним солдатом, проклинаючим матір, Бога, цілий світ і всіх по черзі. А в темних закутках випадкові пари, яких не дуже бентежили зіваки або незнайомі свідки, займалися швидкою любов’ю.

День був надзвичайно похмурим. Захльостував пронизливий вітер, порошив дрібний сніг. Підходило до обіду і батько послав Сташека, щоб приніс кип’ятку, може, чогось теплого на обід собі приготовлять. Тадек поплентався за ним. До крану з кип’ятком черга: холодно, ковток кип’ятку і людині стає трохи тепліше. Сташек став у довгій черзі. Розглядався за братом, який десь подівся. Малий знайшовся сам, простягнув до Сташека закопчені солдатські судки.

— Один пан просив, щоб йому кип’ятку набрати.

— Де волочишся, гівнюк! Скільки разів маю тобі говорити, щоб ти з чужими не починав і нічого від них не брав. Який то пан?

— Отой, там під стіною сидить. Кульгавий. Без однієї ноги. Говорить по-польськи.

— По-польськи? А що тобі сказав?

— Сказав спочатку по-руськи, а потім тільки по-польськи: «Гей, кавалере, принеси мені трохи води, бо я кульгавий». Ну то я...

— Добре, вже добре, давай ці судки.

Набрав кип’ятку й пішов до того чоловіка. І тільки побачив, що той мужчина має на собі дивний військовий плащ оливкового кольору. А на шапці польського орла!

— Прошу. — Сташек подав мужчині судки.

— Дякую, кавалере, бо важко мені встати. Нога... — показав на милиці, а потім на ногу. Була підігнута в коліні.

— То ви, пане, поляк?

— Поляк, поляк... А ви що тут робите?

— Ми з татом. Більше тут поляків. Чекаємо на виїзд нашого війська, польського посольства шукаємо. Перепрошую, це військовий мундир? Орлика має пан на шапці.

— Орлика польського... — Мужчина важко зітхнув, зняв пропотілу шапку-вушанку і немов цього орлика побачив уперше, довго приглядався до нього. Відстебнув його і подав Сташеку.

— На, хлопче, візьми його собі на пам’ять.

Мужчину звали Адам Брода, походженням був з-під Теребовлі. В Сибір потрапив у лютому сорокового року. Тепер сидів на тайшецькому вокзалі серед людей з Червоного Яру і розповідав їм про своє життя:

— Завезли нас до глухої тайги в Куйтуні, так звати район, від Тайшета ще треба їхати в бік Іркутська. Морози, тайга, голод, це все знаєте. Люди падали, як мухи. Раптом війна. І та амністія, немов чудо. Сталін домовився з Сікорським, наше військо постає. Я був холостяком, стару матір у Куйтуні на призволяще залишив і вйо, того нашого війська шукати. Кілька таких, як я, одчайдушних зібралося і їдемо на захід. Руські радіють, по спині нас поплескують, «союзнікі, союзнікі» говорять, будемо разом бити німця. Їжею допомагають, горілкою частують. Рік тому буде, як нарешті ми знайшли те наше улюблене військо аж у Бузулуку, за Уралом. Тайги там нема, куди оком кинути — рівнина, степи. Але зима й морози там є ще гірші, ніж тут, у Сибіру, бо безустанно по тій рівнині гуляє вітер. Польський наш прапор біло-червоний... Ксьондз богослужіння проводить. А як військовий оркестр «Єще Польска нє згінела» заграв, ну то що я вам тут більше буду розповідати. Генерала Сікорського на власні очі бачив. Андерса також. Зовсім зблизька, на параді. Генерал Сікорський тоді до Сталіна приїхав. То було в грудні. Сікорський іде перед нашими підрозділами, в очі солдатам дивиться, Андерс з такими вусиками на крок за ним. Війська багато, йдуть довго, я боявся, що мені гвинтівка від того холоду з лап випаде... Потім Сікорський виголосив промову, аж слухати хотілося. Обіцював, що як тільки разом з Совітами переможемо Німеччину, то всіх нас, з сім’ями, які в Сибіру залишилися, до Польщі забере. А ми гукаємо: хай живе — віват, кричимо на все горло: «Хай живе, хай живе! Сікорський, веди нас до Польщі!» Сікорський разом з Андерсом від’їхали. А ми вправ ллємось. А нашого люду з’їжджається щораз більше. Деякі з цілими сім’ями, ось так, як ви тут тепер. Квартирувати нема де: їжі, мундирів, укривал — всього бракує. Те, що я маю зараз на собі, то все англійське, лише весною ми одержали. Палива також бракує, адже навкруги степ... не знаю, як там було, досить, що несподівано пішла чутка, що наше військо переноситься з Бузулука до Узбекистану. Там, кажуть нам, клімат є кращий, цілий рік літо, там швидко підготуємося і на фронт. Мене протягом того часу вивчили на водія, на вантажівці їздив. Прийшов наказ, збираємо манатки у тому Бузулуку. Вантажимося у вагони, ідемо до того Узбекистану. А там моя частина квартирувала у місцевості Гузар, недалеко від Ташкента. Узбеки — народ косоокий, що до тебе говорять, не розумієш, бо не по-російськи говорять. І одне справдилося, що там цілий рік літо! Гарячо, парко, сорочка день і ніч липне до тіла. Польські сім’ї, хоч не всі, також за військом прибули. І знов не мають, де дітися. Одного там не бракувало: фруктів! Такого винограду, кавунів і динь то навіть у нас на Поділлі я не бачив. Як та наша зголодніла братва на це все кинулася, ну то відразу дизентерія, понос — вибачаюсь, тиф, малярія. Люди вмирали, аж страшно говорити. Але як хто має в житті терпіти невдачу, то її терпить. Зі мною саме таке сталося, хоч жодна дизентерія мене не чіпала. Ударила по війську звістка, що генерал Андерс недавно повернувся з Англії, а ми вже не йдемо, як говорить Сікорський, разом із росіянами на фронт, тільки Андерс забирає нас до Ірану, бо буцімто ми там англійцям є дуже потрібні. Солдат є солдатом, його справа дбати про гвинтівку, а не політикувати. Тішимося, що їдемо, бо в цьому Узбекистані незадовго всі поздихаємо без жодної користі. Тільки, з іншого боку, замість до Польщі ближче, то ми від неї все далі. Я возив на станцію різну військову екіпіровку. Спека спекою, але як вранці почне лити! Болото, дороги роз’їжджені. Цілу ніч їздив. Втомлений, звичайно, був, а може, задрімнув і влетів у струмінь. Вантажівка перевернулася на бік, привалила мене, ну і нога трах... Наше військо пішло до того Ірану, а я залишився в госпіталю. Лежав у місті Ташкенті, ледве мені там ногу зовсім не відрізали. Руські й тамтешні узбеки мене лікували. Нічого не скажеш, старалися... А може, жаль, що мені її не відрізали? Що мені з того, що ніби маю ногу, коли навіть стати на цю ногу ніяк не можу. Ціле життя мушу на милицях... Ну то пішло це наше військо з паном генералом Андерсом у Іран, а нас, таких як я, нікому непотрібних, залишили. А скільки польських родин, що йшли за військом, там залишилося! Один великий плач і скрегіт зубів... Я то навіть такого пана генерала розумію. Для панів генералів поодинока людина на війні не має значення. Значення має військо і все. А який з такого каліки солдат? Підлікували мене, з госпіталю виписали, ну то що я мав у тому Ташкенті робити? Вирішив, що повертаю, аж мені самому сміятися хотілося, знов у Сибір! І то добровільно! Їду саме до матері, до того холерного Куйтуна. А як її там не застану? Може, так, як ви, по Сибіру мандрує...

Солдат закінчив. Усі мовчали. Люди відчували себе збентеженими, навіть мали тихий жаль до солдата-каліки, що той своїм болісним оповіданням лишав їх надії стосовно польського війська, швидшого повернення до Польщі. А Мантерису, який був найбільше до нього недовірливим, показав своє солдатське посвідчення, в якому по-польськи і по-російськи було написано, що капрал Степан Брода виконував службу в Польській Армії в СРСР, у шостій дивізії. Кругла печатка та підпис генерала Михайла Токажевського. Все було, як треба. Мав навіть посвідчення з госпіталю в Ташкенті, що поранений військовий інвалід Степан Брода, «боєц Польської Армії в СРСР», відправляється до свого місця проживання: «Ліспромгосп Кедровий, район Куйтун, Іркутської області».

Що робити далі? А треба було вже вирішувати. У вокзальному залі чекання сибірської зими не проживеш. Квитків не можуть купити. Гроші закінчуються. Діти починають хворіти.

— Люди, нема чого обманювати себе, що десь там польське військо, посольство. Чули, що чоловік говорить? Був там. Бачив... Такими, як ми, ніхто собі голову не морочить. Я маю вже досить того витирання бетону на станції. Завтра вранці піду до Тайшета шукати якоїсь роботи. Зима йде...

Солдат невпевнено втрутився:

— Наше посольство буцімто є ще в Куйбишеві. І якісь польські представництва, ніби консульства. У Красноярську я навіть був у такому, бляшанку кави мені дали... Але Красноярськ на заході. У Тулуні також, здається, є. То у тому напрямку, куди я іду, недалеко від Іркутська.

— Пане, то ми перлися на захід, аби ближче до Польщі, а тепер маємо знов відступити? І то аж десь під Іркутськ, на кінець Сибіру?

— Облиш, чоловіче, що у нашому становищі кілька кілометрів туди чи сюди. То говорите, пане, що в тому Тулуні є польське представництво?

— Так мені в Красноярську сказали. «В разі чого звернетесь туди за порадою та допомогою».

— Їдемо до того Тулуна! А що ми маємо до втрати? А якщо там є польське представництво, то нема навіть чого розмірковувати.

Насилу всіли до нічного поїзда Красноярськ — Іркутськ. В останню хвилину приєдналася до них Сильвія Краковська з дитиною. Вагони забиті понад можливості, без купе, з двоповерховими полицями, на яких перемішані з клунками гніздилися пасажири. Темно. Тіснота. Невідомо, де чий клунок, де голова, де нога. Характерний сморід бродяжництва, невимитих тіл і біди. Але зате тепло! Ті, які їдуть довше і вже якось умістилися, проклинають, захищають свої місця від прибулих. Але вистачило, щоб поїзд зрушив, як поволі все утряслося, заспокоїлося.

— Разгон, Алзамай, Ук, Нижньоудінськ, Будагово, а наступна станція вже той ваш Тулун. А я ще трохи далі, до Черемхова, — пояснював полякам сліпий на одне око інвалід, що повертався з фронту. — А ти, — питав Броду, — висаджуєшся з ними чи в Куйтуні?

— Мабуть, однак вийду в Тулуні. Може, про щось у тому нашому представництві довідаюсь? Може, мені в чомусь допоможуть. Бо з Куйтуна повертатися мені не захочеться.

— Якраз тобі допоможуть. Ноги тобі не відремонтують, так як і мені цього ока. Не волочись, солдате, даремно, краще давай галопом прямо додому.

— Ну так, ти то маєш свій дім, а мій де? У тайзі? До матері їду.

Фронтовик із розумінням хитав головою, а на прощальний почастунок вигріб з дорожнього мішка сухарів, відкрив консерви «тушонку».

— Їжте, люди добрі, бо біс його знає, що вас у тому Тулуні чекає. А як щось, то всідайте у поїзд і до Черемхова. Місто в нас робітниче, вугілля копаємо, роботи вистачить. А мене знайдете легко, навпроти вокзалу живу, такий двоповерховий дерев’яний барак, назелено крашений. Вистачить тільки запитати про Івана Дронова. А ще як додасте: того, який щойно з фронту повернувся, сліпого, то напевно кожен вам покаже. Про сліпого я не ображусь. От шкода, що скляночки на прощання забракувало.

— Не забракувало, не забракувало. З такої нагоди крихти не пожалкую. Зі свата повертаю, з весілля.

Обмотана хустками баба погребла в клунку і витягла товсту пляшку. Вирвала міцними зубами ганчір’яну пробку.

— Бражка власної роботи, зміцнена! — похвалилась і голосно засміялась. Міцний запах самогонки вдарив людям у ніздрі.

— Ой, добра жінка. Нехай тобі Матір Божа дітьми винагородить!

Сліпий солдат підставив закопчений казанок. Баба хлюпнула самогонки, не жаліла. Солдат хильцем ковтнув чималу Дозу.

— Ну як? — жінка домагалася оцінки, а передусім похвали.

Солдат через силу ловив повітря.

— То не бражка, то не спирт, то небо в пиці!

Пили по ковточку. Говорили. Та увесь час і на різний манер лише про одне: війна, війна, війна!

Ту лун. Вивантажились з поїзда раннім вересневим ранком. Солдат Брода разом з ними. Світ припорошений першим снігом. Сонечко і легкий мороз. Рух тут менший, ніж у Тайшеті. Перон і вокзал менш гостинні. Зал чекання менший, холодний, хоч також забитий натовпом. На щастя, кип’ятку і тут можна було дістати досхочу. Після теплого, засидженого вагона розіслані, голодні діти тремтіли від холоду. Зібралися в кутку залу чекання. Принесли кип’ятку, вигребли з клунків залишки хліба і млинців, куплених на тайшецькому базарі, попивали кип’яток. Говорили мало. Ну бо про що? Знов сидять у брудному вокзальному залі чекання, і ніхто не знає, що їх чекає в Тулуні.

Підійшов міліціонер. Приглядався до них хвилину. Їли мовчки. Міліціонер зупинився поглядом на Броді, мабуть тому, що одягнений був у англійський мундир, якого міліціонер у житті ще не бачив.

— Документи, громадянине.

Брода відставив судки з кип’ятком, сягнув за пазуху і подав госпітальне посвідчення. Міліціонер довго думав над папером.

— Але тут Тулун, не Куйтун. Ти не надто завчасно висадився, солдате?

— Я висадився саме, де треба. До польського представництва мушу зайти тут, у Тулуні. Ви не знаєте, де це є?

Міліціонер віддав посвідчення.

— Ви всі поляки?

— Всі.

На щастя, буркотливий міліціонер знав, де в Тулуні шукати це представництво. Дозволив також усьому натовпу залишитися в залі чекання.

Мантерис тріумфував:

— А я не говорив! Якщо є тут наше польське представництво, то будьте певні, загинути нам не дадуть.

До міста шукати представництво вибрались всі мужчини. Навіть каліка-солдат Брода. І ще Гонорка Ільницька, яка вважала, що в разі чого більше там полагодити зможе, ніж той її недотепа, Флорек.

Від залізничної станції до міста досить далеко. Саме місто, дерев’яне і одноповерхове, лежало у розлогій улоговині, над берегом показної ріки. Ріка називалася Ія і десь там далеко на півночі впадала в Ангару, Тулун мало чим відрізнявся від Тайшета: подібні будинки, вулиці, в центрі дерев’яні тротуари. Лише повітря тут було зовсім інше, чистіше. Не було чути потворного тайшецького смороду.

Вказівки міліціонера були точними, і у польське представництво потрапили відразу. Воно було на головній вулиці, в окремому будинку, огородженому пофарбованим у зелений колір плотом. А перед тим будинком з невисокого флагштока звисав на безвітрі вже дещо побляклий, але наш, наш польський біло-червоний прапор! Стали мовчки біля хвіртки і довго, набожно на цей прапор дивилися. Гонорка перехрестилася і щось там собі шепотіла. Мантерис тер повіки. Долина не міг проковтнути слину. Опертий на милиці солдат Врода зняв шапку. За його прикладом другий, третій...

На дверях будинку висіла стругана дощечка з грубо випаленим написом: «Представництво Посольства РП». А нижче по-російськи: «Польское прєдставітєльство». В будинку було тихо, невеликі вікна з вулиці злегка заслонені фіранками. Мантерис постукав і натиснув на клямку. Коридор, одні двері вправо, другі вліво. Постукав. Не було відповіді.

— Нікого тут нема, чи що? — прочинив двері.

У ніздрі вдарив міцний аромат кави. Тепло добре натопленої печі. Крізь прочинені двері до другої кімнати побачили двох пані і мужчину, які сиділи за столиком з чашками кави. Повернена до них обличчям, трохи старша, сильно напомаджена блондинка, зі смаком одягнена в бурякового кольору вовняну кофту, неохоче піднялася з крісла. Стала на порозі, причинила за собою двері.

— Слухаю вас?

Голосом і величною поставою дала їм зрозуміти, що справу слід викласти коротко, бо вона поспішає.

Зніяковілий Мантерис ледве підбирав слова:

— Бо ми, прошу пані, саме, бо ми... хотіли б зустрітися з паном представником...

— З паном представником уряду! — звисока поправила його блондинка. — На жаль, пан представник є дуже зайнятий. У якій ви, панове, справі?

— Ми приїхали здалека, з тайги. Шукали польське військо. Хотіли у посольство... А коли довідались про наше представництво у Тулуні...

— Про представництво уряду РП!

—...про представництво уряду РП, то саме ми приїхали, ми є тут...

— Але конкретно. Чого від нас очікуєте? Конкретно, бо ми тут...

Долина рознервувався не на жарт. Відштовхнув Мантериса. Став перед самою блондинкою, від якої несло задушним запахом духів, і гаркнув голосом, що не терпів заперечення:

— Або пані пустить нас до того представника, або самі до його кімнати ввійдемо. То ми стільки кілометрів на голоді й холоді, а пані нас тут перед дверима держить!?

— Але ж прошу пана, що ви собі думаєте, що тільки ви...

— Нічого собі не думаю, нехай пані відсунеться!

Блондинка відстрибнула убік. Долина відкрив двері до сусідньої кімнати. Видно, там чули підвищені голоси, бо коли цілим гуртом увірвалися, представник стояв біля письмового столу, а та друга пані, молодша, гарна шатенка, гарячково згортала кавовий сервіз зі столика. Блондинка поспішила з обуреним поясненням.

— Цей пан, — показала на Долину, — почав скандалити. Вибачте, пане консуле, це щось нечуване, щоб так...

— Добре, вже добре, пані Стеню. А ви, панове, заспокойтеся. Чим можу вам служити? Уважно слухаю.

За столом представника висів орел і портрет генерала Сікорського.

— Пане консуле!

— Я не є консулом. Я тут є представником нашого уряду. То так для порядку. Перепрошую, слухаю вас.

— Моє прізвище Долина. Пане представнику, прибули сюди до вас з далекої тайги. Як побачили тут наш прапор, то... Чого хочемо? А чого ми можемо хотіти від представника Польщі? Ви самі якнайкраще знаєте. Не ми перші тут, мабуть... Якоїсь поради, допомоги, хоч би трошки надії.

Представник попросив, щоб присіли. Це був у віці, доброї статури, непогано доглянутий пан. Слухав їх уважно, не перебивав. Говорили всі. Коли закінчили, зацікавився Вродою. Не без інтересу оглядав його солдатське посвідчення. А потім довго й складно пояснював:

— Нам, полякам, зараз тут не є добре. Клімат навколо Польщі та поляків погіршився. Наше військо під командуванням генерала Андерса виведено до Ірану, бо така була політична й стратегічна необхідність. За Польщу можна битися скрізь. Мусимо довіряти нашому урядові. А втім про наше військо пан Врода знає, мабуть, більше від мене, бо там був. Співчуваю панові, що так нещасливо це склалося. Навіть не знаю, як довго ще наше представництво в Тулуні утримається. Хазяям це все не дуже подобається. Розумієте мене, панове? Контактів з нашим посольством у Куйбишеві — майже жодних. Матеріальної допомоги вже давно не отримуємо, рештки зі складу вимітаємо, бо як, мабуть, здогадуєтесь, не ви тут перші... Пані Стеню, загляньте, будь ласка, до складу, може, щось там ще пані для наших гостей найде... Просите поради? Боюсь, що мої поради занадто вам, панове, не знадобляться. В мене тут нема жодних можливостей. Особливо, що останнім часом місцева влада явно мене уникає, щоб не сказати гірше. Прикро мені дуже, справді.

Представник підвівся з-за письмового столу. Зрозуміли, що розмова закінчена. Гонорка не витримала:

— Пане, то що ми маємо зараз з собою зробити? Адже там, на тулунському вокзалі, чекають наші сім’ї, голодні дітлахи валяються на паркеті?!

Представник безпорадно розвів руками.

— Прикро мені... Мабуть, ви повинні звернутися до міськради, до тутешнього управління праці. Недалеко звідси, пані Стеня дорогу покаже. У Тулуні з того, що знаю, праці не бракує. А як ні, то треба буде в навколишніх радгоспах і ліспромгоспах шукати. Справді, дуже мені прикро, але мусите самі якось давати раду...

— Прошу до мене! — покликала з другої кімнати, рятуючи представника, надійна пані Стеня.

Держала картонну коробку і вручала кожному якусь жерстянку. Витягували руки, як по милостиню. Приголомшені тим, що почули у представництві, навіть не зорієнтувалися, що знов стоять на вулиці. Лише істеричний сміх повернув їх до реальності. То кульгавий солдат Врода ненатурально голосно сміявся, а може, плакав, рубонувши перед тим у дерев’яний тротуар жерстянкою американської кави.

10

аліка-солдат Адам Брода вже більше до тайги не повернувся. На станції в Тулуні кинувся під поїзд, що мчався з великою швидкістю.

Самогубством солдата були всі шоковані. Жінки не допускали близько дітей, щоб не дивилися на цю закривавлену людську вичавку. Одна милиця Броди лежала на пероні, друга стояла сторчми між полотнами.

— О Ісусе, о Ісусе! Що йому таке у голову вдарило, адже до матері мав їхати, — з розпукою говорили жінки.

— Принаймні вже не мучиться на тому холерному світі. Невдовзі нам, мабуть, доведеться перехреститися, заплющити очі і стрибнути під найближчий поїзд...

По невдалій експедиції до представництва опинилися у безвихідному становищі: зима надворі, а тут ані даху над головою, ані роботи, ані що у рот покласти. Витрусили з кишені та клунків найдрібніші крихітки, вигребли останні рублі, на базар не мали що винести. Малюки простуджені, хворіють. Дорослі з голоду ледве ногами волочать. Та ще й черговий раз на засланні позбулися надії. А так обманювали себе, що коли нарешті дістануться до представництва польських властей, то небо їм відкриється. А тепер? Як жити, що тут робити?

— Що то за люди, ті поляки! Одні тільки клопоти з вами. Через вас то ще мені влетить. Кочують на вокзалі, немов якісь цигани! А той мені ще вночі під поїзд стрибнув, — нарікав покликаний у зв’язку з випадком вокзальний міліціонер, старшина Климов.

Мужчини разом з міліціонером позбирали із залізничних полотен посмертні останки солдата, загорнули їх у великі ганчірки старого брезенту.

— Поховати його треба було б по-людськи, але не знаємо, як і де.

— Ось вам «справка» до управляючого кладовища, без цього поховати не дозволить. Порядок у нас...

— Далеко те кладовище? Домовини нема...

— Одні тільки клопоти з вами! — Міліціонер подумав, подумав і послав їх до комунальних властей міста. — Товариш Рудих є там начальником, може виділить вам пару дощок на домовину.

Шукати того товариша Рудих пішов Долина з Юзеком Шайною.

Пішли і не пожаліли. Рудих виявився доброю людиною. Не тільки дістали від нього підводу й готову домовину для поховання Броди, але й з руки запропонував їм роботу. Обіцяв також, що всім кочуючим на вокзалі полякам допоможе влаштуватися у Тулуні. Адже зима йде...

А зима у переході сорок другого року на третій була незвичайно сувора. І то на цілому величезному євроазіатському континенті. У Східному Сибіру шаленіла винятково. Тутешні від років не пам’ятали такого рясного сніжного насипу і таких суворих морозів.

Дім у Тулуні, в якому Янові Долині з синами виділили одну кімнату, був великий. До революції мусив тут мешкати хтось багатий, бо дім був не лише великий, солідно збудований, але і його зовнішній вигляд на це вказував. Всі вікна, одвірки, навислі піддашшя, віконниці були гарно вирізьблені з дерева. Обхід щільно огороджений палісадом з модрини, з широкими в’їзними воротами і окремою хвірткою для пішоходів. В обійсті амбари, а може, купецькі склади, стодола, стайня і баня: та остання, зрештою, наполовину розвалена. У дім входилося високими дерев’яними сходами, через оббитий дошками ґанок.

Коли за наказом Рудих вселилися до цього дому Долина й численна сім’я Шайнів, застали там інших квартирантів: вчителя Сьомкіна, сліпуватого туберкульозника з юрбою дітлахів, а також самотнього холостяка, єврея з Польщі. То був пан Мечислав Шахницький, що походив з Гродна. Пана Шахницького, юриста за освітою та адвоката за професією, той самий Рудих працевлаштовував юрисконсультом. Шахницький опинився в СРСР, тікаючи з Гродна після нападу Гітлера на Радянський Союз.

Долина дістав роботу відкатника у Рудих. Кінь, яким мав звідси правити, мав свою стайню на місці, біля дому.

Замерзлі, зголоднілі, кинули клунки в кутку великої кімнати з двома не дуже щільними вікнами. Пусто. Піч холодна.

— Ну, хлопці, тут тепер будемо мешкати! — повідомив батько. — Розглядайтеся тут поволі, а я піду, коня випряжу і якогось дерева для підпалу пошукаю, то собі щось тепле зваримо.

«Коня випрягти!» Сташеку зазвучало це у батьківських вустах, як колись вдома, коли батько повертав кіньми з поля і гукав до мами, яка виглядала його: «Хвилиночку, Тосю, тільки коней випряжу».

— Але де його стайня?

— Тут, у нашому дворі, завтра вам усе покажу.

Батько вийшов. А малий Тадек стрибав від радості по пустій кімнаті й вигукував:

— Коня маємо, коня маємо, коня!

Кінь був молодий. Не такий маленький скуйовджений сибірський «монгол», а гарний високоногий карий, з білою зіркою на лобі й цього ж кольору шкарпеткою на правій бабці. Сташек бігав до Карого щодня і не міг ним натішитись. У морозній, вкритій інеєм стайні притулювався до коня так, як колись у Ворволинцях до гнідої Зулі, на спині якої галопував подільськими ярами. Карий, спочатку недовірливий, вже на другий день пізнавав хлопця і, роздуваючи рожеві храпи, злизував з його долоні солоні на смак крихітки хліба, які Сташек від рота свого відривав. Якщо кінь був карий, отже так його кликали, бо ніхто не міг їм сказати, яку дотепер мав кличку. Дотеперішній конюх і водій пішов на фронт. Заки перейняв його Долина, Карий возив воду, запряжений випадковими візниками, найчастіше жінками. Нічого дивного, що кінь був занедбаний: шию мав натерту хомутом і хребет, відбитий шершавим сідельцем, яке підтримувало дишло.

Долина любив коней. Вже після кількох днів під його оком Карий явно ожив. Підкормлений, вичесаний скреблом, кінь поблискував смолистою шерстю. Побачивши Сташека, голосно іржав, бив переднім копитом і витягував шию.

Батько зривався задовго перед світанком, бо зимовий день короткий. Одягався втемну, майже нічого не їв, поспішав до стайні і запрягав Карого до саней, на яких була прикріплена кількасотлітрова обледеніла бочка для води. З тією бочкою батько їхав до ріки. Там з великої ополонки, яку разом з такими, як він, возиводами мусив кожного ранку на лютому морозі наново пробивати, черпаком наповнював бочку водою і розвозив її по місту, куди Рудих йому говорив. І так протягом цілого Божого дня.

Хлопці вставали пізно, як тільки було можна: не мали куди і по що поспішати. Кімната протягом ночі так вихолоджувалась, що вода у відерку замерзала. До їжі харчів також не було надто багато. На цілий день батько залишив їм по шматку хліба, часом трохи супу в горщику, що якимось дивом залишився з учорашнього вечора. Дома було спокійно, тільки з самого ранку дружина вчителя Сьомкіна верещала на чоловіка і неслухняних дітей. Від Шайнів усі, за винятком бабуні, йшли на роботу. Вуличка, на якій стояв дім, також була тихою. Міста не було тут чути. У кімнаті було майже пусто. З меблів мали тільки кульгавий стіл, стару табуретку і вішалку на стояку. Не було ліжка. Щоб не спати на підлозі, від якої тягло морозом, батько змайстрував нари з дощок, а з набитих сіном мішків — сінник. З давнього домашнього вогнища залишилися їм вже тільки подушки, бо навіть перину мусили продати в Тайшеті, щоб купити щось попоїсти. Прикривалися, чим вдалося. І так само одягалися. Найгірше було малому Тадеку, бо вже з усього, у чому приїхав з Польщі, виріс. Мами забракло, не було кому щось нового пошити, підібрати. Отже, носив те, з чого Сташек виростав і чого не пошарпав на клаптики. Усе на цій дитині було завелике, не підібране. Сташеку з одежою було легше, бо швидко ріс і що було можна, одягав після дорослих: від старих валянок, ватяних штанів до фуфайки. То нічого, що надто простора, можна було обвитися нею і перев’язати мотузкою. А що рукави задовгі? То дуже добре: було принаймні куди замерзлі кулаки сховати. Ну й шапка-вушанка величенька, спадала на очі, але тепла, бо з заячих шкірок, подарунок від тітки Бурмакіної з Шиткіно.

До міста хлопці виходили без певної мети, ось так, щоб тільки полазити, аби тільки день не був таким довгим. А при нагоді пізнати Тулун, щось побачити, поволочитися серед людей, а особливо по базарі. Базар дуже собі уподобали. Протягом цілого дня клубочився по торговиці натовп місцевих лоточників, прибулих з близької околиці колгоспників і мисливців. Тут можна було все продати, все купити та обміняти. І вкрасти. Бо як на кожному шануючому себе базарі, тут не бракувало справжніх злодіїв, не говорячи вже про юрби голодних, бездомних обідранців, які використовували кожну нагоду, аби тільки добути будь-що до їжі. У тулунських магазинах не було майже нічого для купівлі, окрім того, що за карточками. Зате на базарі було майже все: від м’яса, шматків сала, дичини, птаства і риби, а також молоко, масло, сир і сметана, бочки квашеної капусти і квашених огірків, грибів і брусниці. А крім цього, повні стільниці коржиків «лепьошок», булок з ягодами, пирогів, начинених м’ясом і рибою. То нічого, що це все, виставлене на сорокаградусний мороз, було промерзле на кістку! Зрештою то тут, то там коптіли кмітливо з бочок зроблені грубки. Саме на них баби варили сибірські пиріжки — пельмені, які смачно пахли на кілометр, або капустяні «щі». А хто хотів, без труднощів міг купити на базарі міцної бражки або смердючої на відстань самогонки.

У хлопців не було ані гроша, але тулунський базар притягував їх, як магніт. Їжа, їжа, їжа! Хоч би на неї тільки подивитися, понюхати. Подібні до них тутешні малі обірванці часто жебрачили:

— Тітонько, змилуйся, дай хоч крихітку. Два дні нічого не їв.

— Бон мені звідси, злодію такий, бо зараз міліціонера покличу!

І товста розлючена торговка грізно махала на голодуючого заздалегідь підготовленою палицею. Але бувало, що інша жаліла бідолашного і щось йому там відчіпного капнула.

Сташек не жебрачив. Коли був свідком такої жебрачої сцени, якнайшвидше відтягував брата і відходив. І не крав. Хоч не був цілком без гріха. Бувало, що ватага доведених до відчаю малих голодуючих, створивши спочатку штучний натовп навколо наміченої торговки, кидалася на її стійбище, вивертала його, і все, що на ньому було, розліталося у радіусі кількох метрів. Торговка зчиняла ґвалт, а малюки збирали, що на льоту встигли, і ще швидше зникали, розсіювалися у базарнім натовпі. Сташек вже знав, що в такій ситуації треба брати ноги за пояс, бо дитина, піймана розлюченими бабами, хоч у цьому не брала участі, не мала шансів виправдатися перед ними. Ну й траплялося, що у таких випадках Сташек встигав щось там до їжі підібрати зі снігу. Якось був то пиріг з рибою, кілька разів — сирі пельмені, а колись жменя перемішаної з брудним снігом квашеної капусти.

Лише один раз усвідомив собі, що допомагав у крадіжці, але то було вже після факту. Йшли з Тадеком на базар. З гори вузькою вуличкою з’їжджало швидкою риссю кілька саней. То на базар їхали укутані кожухами колгоспники. Хлопці відсунулися на узбіччя, коли раптом під ноги їм покотилися кружалки замерзлого на лід молока.

— Хапай, б.., і тікай за ріг! — верещав до Сташека якийсь обірванець, який це молоко з саней колгоспниці викидав. Сташек задіяв, мов автомат: вхопив кілька кружалець молока й прожогом тікати. Тадек за ним. За рогом вулички зупинилися. Незабаром з-за наріжного будинку вибігло троє хлопців, тягнучи за собою товстий мішок. Той, який кричав до Сташека, наказав:

— Ушиваємось далі!

Побігли всі разом і зупинилися лише за високим плотом, який заслоняв їх з боку вулиці.

Хлопець розпорядився:

— Вивалюй, що там у кого є.

Сташек кинув кружалки молока на сніг. Інші також щось там мали при собі. Хлопець заглянув до мішка.

— От, б.., капуста! Перчені мужички, придумали, що до міста привозити.

І тільки тепер уважно оглянув братів з ніг до голови.

— А ви хто такі? Я вас у місті не бачив.

— Бо ми тут недавно. Поляки...

— А! Поляки. Чув про таких, але очима не бачив. Я є Санька, це Борис, а то Банька. А ти?

— Сташек. А це мій молодший брат.

— Адже бачу, що не твій дідусь. Де мешкаєте?

— На Підгорній. Батько по місту воду возить. А мама наша померла...

— Так. Ясно. Беріть дві кружалки молока і дві головки капусти. А як підведеш, то... — хлопець витягнув із-за халяви валянка довгий фінський ніж.

Зимові вечори були довгі. У темній кімнаті миготіло полум’я з печі або карбідної лампи. Поляки відвідували одне одного рідко. Часом приходив Мантерис, а по-сусідству забігали Юзек Шайна і Шахницький. Грілися біля грубки, палили махорку, сьорбали гіркий малиновий кип’яток і політикували, політикували. Тадек засинав на брудній постелі, а Сташек прислуховувався. Важко їм політикувалося, особливо стосовно справ Польщі. Навіть Мантерис, дотепер непоправний оптиміст, після останніх досвідів з тулунським представництвом польського уряду похнюпив носа. Уважно прислуховувалися до висновків адвоката Шахницького, бо він один цілими днями вертівся серед радянських юристів, мав доступ до радіо і до преси.

— Панове, у цій ситуації, яку тепер маємо, коли наше військо з якихось там політичних точок зору вивели до Ірану, залишається нам терпеливо чекати закінчення війни. Завжди після всіх воєн світ з початку упорядковує свої справи. Будемо надіятись, що на цей раз про Польщу не забуде.

— Тільки чи дочекаємося? Зрештою, біс його знає, коли та війна закінчиться.

— І питання, хто ту війну виграє? — Долина втрутився у слова Мантериса. — Німець на Кавказі, Сталінград будь-який день упаде... видержать совіти цю війну чи не видержать?

Шахницький махнув руками, немов цього не хотів слухати і диявола з рогами відганяв.

— Ви, пане, мабуть, не уявляєте собі, що нас чекало б, якби Гітлер переміг! Знаю щось стосовно цього, знаю... Бог змилувався, що я встиг від нього втекти. Навіть у Сибір. А вся моя сім’я? Для Гітлера єврей, то не людина. А чи ви знаєте, що в нашій Польщі під гітлерівською окупацією діється з поляками? Вивезення, шибениці, концентраційні табори. А з совітами світ після війни домовиться. Вже тепер маєте, пане, союз совітів з Англією, Францією. Навіть з самою Америкою. Ну і з нашим урядом, з генералом Сікорським. Те, що військо наше вийшло з Росії саме зараз, погано, навіть дуже зле. Але на цьому світ не закінчується. Союзники мусять перемогти того антихриста Гітлера. У цьому наша вся надія, пане Мантерисе. Вся наша надія. А коли та війна закінчиться?!

Пану Шахницькому велося непогано. Може навіть краще, ніж російському вчителеві Сьомкіну з його багатодітною сім’єю. Шахницькому вистачило клієнтів, які платили за послуги харчами. Не було дня, щоб адвокат не приніс до своєї маленької хижки торби продуктів. Холодно було в нього, як у собачій конурі, бо Шахницький рідко палив у печі. Продуктами порядкувала бабуня Шайніна, яка йому щось варила. Долині з діточками також часом підкидав шматок сала, трохи цукру або макаронів.

Товариство адвоката Шахницького особливо подобалося вчителеві Сьомкіну. Ним володіли дві явно видимі пристрасті: політика і гра в шахи. Сьомкін, єдиний у домі, мав на проводі радіоапарат-гучномовець, який називали тут «колхозніком». Пан Шахницький, якому підходило це його прізвище, грав у шахи досить добре, щоб мучений частими матами вчитель Сьомкін не шукав нагоди на реванш. Часто грали в кімнаті Долини, бо тут вечорами було трохи тепла, а особливо спокою. А граючи, політиканствували. Актуальною темою був Сталінград, воєнна доля якого вирішувалася буквально з кожним днем.

Якогось темного лютневого ранку «колхознік» заревів зі всією силою в квартирі вчителя Сьомкіна. А Сьомкін, ошалілий від радощів і гордощів, бігав від дверей до дверей, будив своїх сусідів поляків і гукав:

— Товаріщі полякі, вставайте, слушайте! Ми побєділі в Сталінградє! Ура! Ура! Ура!

Долина одягався до роботи. Сьомкін влетів, кинувся йому на шию, почав його стискати й цілувати.

— Ура, Яне! Перемога! Перемога! Слухай, Москва щойно повідомила, що в Сталінграді сотні тисяч фріців узяли в неволю, на чолі з самим фельдмаршалом Паулюсом! Яне! Ти розумієш, що сталося? Що це значить?

Зі своєї кімнати виглянув заспаний Шахницький. Сьомкін і йому кинувся на шию:

— Мат, мат Гітлеру під Сталинградом, товаріщ юрист! «І на нашій вулиці буде свято», сказав товариш Сталін! І є! Ура, ура, ура!

Диктор московського радіо Левітан своїм характерним голосом читав повідомлення ТАРС про тотальну поразку німців під Сталінградом.

Сталінград! Сталінград! Сталінград! Тієї суворої зими назва цього міста над Волгою була на устах усього світу. «І на нашій вулиці буде свято!» Ці слова Сталіна гукали з червоних ряден транспарантів, вплетені у воєнні марші плили з вуличних гучномовців. Факт, що від часу розгрому німців під Сталінградом росіяни були майже певні, що цієї війни програти не можуть.

Тим часом щоденна праця воєнного часу в далекому сибірському тилу була більш ніж важкою: голод, понад сили праця жінок, старих і дітей. Та ще й окрім цього щораз молодших невпинно призивали до зброї. З фронту масово припливали «похоронки». З війни починали повертатися тяжкопоранені, покалічені солдати. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

На цьому тлі присутність в тилу війни поляків, здорових молодих мужчин, особливо кидалася у вічі. Особливо російські жінки, вдови і самітні солдатки не приховували подиву і обурення.

— А ви чому не на фронті?

— Там наші кров проливають, гинуть, а ті тут, чоловіки, як бугаї, в тилу тиняються!

— Сорому жоден не має, Бога не боїтеся!

Розжалені, не розуміли, не сприймали до відома пояснень: «Ми поляки, нас на фронт не беруть, не наша вина!»

— Хай йому грець! Вчора в бані мало мене ті відьми мітлами не затовкли! Де там їм щось пояснити...

У Тулуні міська баня була спільна: милися там усі разом, без розрізнення статі і віку. Долина боявся вошивості, і один раз на тиждень цілою трійкою йшли в баню. Роздягалися в дожидальні, лахи здавали у парівку — пункт очищення від вошей, брали відерця і березові «вєнікі»-мітелки — і входили до тонучого в клубах пари залу, де приймали ванни.

Сташек подібну міську баню пам’ятав ще з транспорту, коли конвоїри зігнали там усіх разом — від малого до старого. Соромився тоді. Очей не смів підняти, бо навколо всі знайомі з вагона, з Червоного Яру. Усі голі: прекрасна, як статуя, Циня Біалерова і згорблена від старості, з опухлими, мов балки, ногами, зі звисаючими грудьми — бабуня Шайніна. Вмивалися тоді охоплені мовчанкою, принижені соромом. У тулунській бані всі були один для одного чужі. А серед чужих і сором буває інший. Зрештою мало тут хтось кимось особливо цікавився. Люди прийшли викупатися, випарити в жарі промерзлі кості. А якщо у натовпі голяків заплутався збочений, придуркувтий або підпитий свинтус, який неспроможний був стримати своєї похоті, тоді йому біда: жінки, бо саме вони тут повсюдно переважали, піднімали вереск, кидалися на такого з кулаками, обливали відрами крижаної води, до крові хльоскали березовими мітлами. Якщо не брати до уваги таких випадків — у сибірській бані панував повний ввічливості загальний симбіоз.

— Помий мені, голубчику, спину, бо ніяк туди дістатися не можу.

— Хлюпни, прошу, гарячої води з цебрика так, щоб на ціле тіло пішла.

— Туалетного мила трошечки позичиш?

— Сильніше, сильніше бий, спину і мітелки не жалкуй. Видержу! О, жіночки, как харашо!

— Пари, пари! Зробіть там більше пари, не жалійте!

— Пари, пари! Нема кращих ліків, ніж гаряча пара.

У лазні били в ніздрі, душили горло нестерпний сморід і запахи сірого мила, людського тіла, відходів, гнилого дерева, розпалених до червоного кольору лопаючих і сичащих клубами гарячої пари каменів, коли хлюпали на них крижаною водою. У бані було розлінююче тепло, а коли думали, що там, на дворі, мороз доходить до сорока градусів, не хотілося з неї виходити...

Долині цієї зими надокучувала куряча сліпота, яка знов поверталася до нього. Мучила його особливо ввечері, коли треба було ще підвезти кілька останніх бочок води. Нічого не вдієш: залишали малого Тадека самого в кімнаті, а Сташек їхав батькові допомагати. Хлюпаюча з бочки вода негайно замерзала, обліплювала сани, коновку і одяг шкаралупою льоду. Батько, недобачаючи, дозволяв Сташеку поводити Карим. Кінь після перших спроб, коли не дуже довірливо лупав очима у напрямку малого візника, незабаром підкорився йому повністю. Овес для Карого одержував батько з зернових складів. А час від часу в неділю, коли не розвозив води, їхав у колгосп по сіно.

— Нічого не вдієш, Стасю, мусиш зі мною завтра поїхати по сіно. Повертати треба ввечері, а я щораз менше через ту курячу сліпоту бачу. А Тадзя Броня догляне...

Було ще темно, коли виїхали з міста.

Незважаючи на поспіх швидка зимова ніч упіймала їх у дорозі назад. А до Тулуна було ще далеко. Кінь бухав паром і безсилий щохвилини зупинявся, тим більше що дорога крізь тайгу щораз частіше спиналася вгору. Разом з темрявою батько осліпнув зовсім і віддав віжки Сташекові. Не хотів сідати до саней, щоб коня не мучити. Зрештою на морозі, що посилювався, погано одягнена людина, сидячи нерухомо, швидко замерзла б до кісток, отже, Долина волікся ззаду за саньми. А оскільки нічого не бачив, щоб не загубитися, прив’язався мотузкою до рубля.

— Впораєшся, Стасю?

— Не журись, тату, Карий мене слухає!

— Ну саме... на щастя, дорога не завіяна, заведе до міста.

До Тулуна доволоклися пізно вночі. Броня чекала. Відкрила ворота, допомогла Сташеку випрягти Карого. В кімнаті було тепло. Тадек уже спав. Броня поставила перед ним миску картопляного супу, що смачно пахнув. «З чого вона це зварила?» — здивувався не без радості Сташек, передчуваючи щось смачне.

— Я вже журилася, так довго вас не було...

— Я сліпий, як кріт... Якби не Стась, то не знаю, як би ми справилися.

Броня пригорнула Сташекову голову до своїх грудей. Була тепла, по-домашньому пахла димом. На цей раз Сташек не рвався від неї, як то було колись у Каєні, а навіть подумав собі: «Як то добре, що Броня є разом з нами: Тадзя доглянула, суп зварила, в печі напалила...»

11

ише в середині квітня зима полегшала. У сонячні довші дні тулунськими вуличками спливала післяснігова вода. Сани жолобили глибокі колії у розгрузлім бруднім снігу, ховаючи сліди кінського гною і решток розкиданого по вулицях сіна. Але надвечір повертався ще солідний мороз і стинав усе льодяною поволокою. А коли ще й припорошував сніг, тоді по місту ані пройти, ані проїхати.

У такі теплі дні з новою надією чекається весни і навіть голод переноситься легше. Сташек з братом витоптали тулунські стежки. Щоденно майже ті самі: дім, базар, біля кіно, лісопильня з другого боку її, бо там мешкало багато знайомих поляків, залізнична станція, де можна половити ґав на поїзди, тротуар перед будинком польського представництва, щоб хоч польським прапором очі натішити.

Лазиш так собі, лазиш, буцімто нічого, але завжди щось навколо тебе діється: щось там побачиш, щось почуєш, з кимось новим познайомишся.

У той день брати поверталися з околиці залізничного вокзалу. Сташеку було якось маркітно, бо поїзди, які мчали на захід, у бік Польщі, все були не для нього, та ще й до цього пригадував пошаткований на залізничному полотні труп солдата-каліки Броди. Тадек, явно підмерзлий, не встигав за братом, марудив і покашлював. Так доволоклися до будинку польського представництва. Задуманий Сташек, мабуть, цього разу пройшов би не затримуючись, якби не вигук малюка, що йшов за ним.

— О! Нема?

— Чого нема?

— Того, отам...

Тадек, який все частіше немилосердно плутав польські слова з російськими, забув як це «О» назвати, отже показував у тому напрямі пальцем. Сташеку вистачило кинути оком, щоб зорієнтуватися, що малий має на увазі: на будинку представництва бракувало польського прапора! Не було також інформаційної таблички біля хвіртки, зачиненої солідним висячим замком.

У будинку представництва Сташек ніколи не був, хоча страшенно його туди тягнуло. Невідомо чому уявляв собі, що за тим зеленим плотом з дощок в будинку, на якому висить польський біло-червоний прапор, мусить бути... Польща! Не заходив за ту огорожу, бо люди з Червоного Яру розповідали і все не могли забути, як погано їх тут прийняли. Адже не так уявляли собі Польщу та її представників. Але завжди, коли хлопець туди проходив, уповільнював ходу, зупинявся, щоб хоч на мить поглянути на той польський біло-червоний... Бачив при таких нагодах, як до будинку представництва входили поляки такі, як він, зголоднілі обірванці. Бачив, як звідти через хвилину виходили збентежені і немов ще більше безпомічні, довго стояли біля хвіртки, не дуже знаючи, що з собою у незнайомому місті робити.

А сьогодні на представництві не було вже польського прапора! Тадек ловив ґав на Сташека, очікуючи мабуть якогось пояснення.

— Прапора нашого нема, що? — упевнився Сташек, чи малий саме це мав на увазі.

— Ну, — сказав Тадек і на додаток похитав головою. — Флаг не тут.

— Не «флаг», тільки прапора, знамена нашого польського нема. Так по-польськи говорять. Знамено! Флаг, то по-руськи. Скільки разів маю тебе, гівнюка, вчити, щоб ти зі мною по-польськи розмовляв.

Тим багатослів’ям і покрикуванням на брата заглушував свій неспокій і незнання.

— Ну, нема польського прапора. Ну й що? Може саме до прання його зняли? Адже ти бачив, який був брудний. Кольори важко було розрізнити. Пішли, йдемо, бо вже пізно. Завтра знов сюди прийдемо, то буде видно...

Повертали додому. Малюк, видно, вражений зауваженням, що погано говорить по-польськи, почав декламувати під носом, але настільки голосно, щоб його старший брат чув:

— Кто ти такій, поляк мали. Какой знак твуй? Ожел бялий...

Сташек зі сміхом посмикав брата за чуприну.

— Ой ти, кацапе такий-сякий! Повторяй за мною. Тільки точно, слово в слово: «Хто ти такий? Поляк малий...» Як тебе тато вчив?

На другий день пішли спеціально перевірити, що з цим польським прапором. Прапора не було. А пустий будинок представництва був наглухо зачинений.

Якогось вечора адвокат Шахницький чекав на вчителя Сьомкіна, щоб пограти в шахи, і про щось собі там з Долиною поговорювали. Запізнений Сьомкін влетів до кімнати, вимахуючи газетою, і від самого порога викрикнув:

— Ну, господа поляки, того я від вас не сподівався! Щоб так йти на гачок гітлерівської провокації. І то тепер після нашої сталінградської перемоги контактуватися з фашистами!? Ні, цього я від вас не сподівався...

Вчитель нервово бігав по кімнаті. Шахницький намагався його заспокоїти.

— Але що таке сталося, товаришу Сьомкін? Не розумію, що ви хочете?

— Що я хочу? В чому справа? То ви ще нічого не знаєте? О, прошу! — Сьомкін підійшов до світла каганця і розклав газету. — Ну то прошу, послухайте «Правду», господа поляки! Гм, гм... Зараз вам цей шматок прочитаю: «Гебелівські наклепники від певного часу розповсюджують підлу наклепницьку брехню, буцімто весною 1940 року в районі Смоленська радянська влада масово розстрілювала польських офіцерів. Німецькі фашистські бандити не відступили від найпідлішої брехні. Скрізь відомо, що польські полонені влітку 1941 року потрапили до рук німецько-фашистських катів і були ними по-звірячому повбивані. Тим часом польський уряд у Лондоні негайно підхопив гітлерівські наклепи. Такою діяльністю польський уряд виявляє існування якогось порозуміння між польським і німецько-фашистським. Польський уряд зійшов тим самим на шлях порозуміння з Гітлером. Тут закладено коріння ворожої кампанії проти Радянського Союзу, яка проводиться одночасно урядом Польщі і Гітлера...»

Схвильований Сьомкін припинив читання. Махнув рукою і важко сів за столом. Шахницький сягнув по газету і, водячи пальцем рядок за рядком, читав безголосо рухаючи губами.

— Не вірю! Просто не вірю і все! — Шахницький відсунув газету від себе.

— Як це? У що, чому пан не вірить? Адже ж це «Правда» пише! Що, може «Правді» пан не вірить? Ленінській «Правді»?

— Пане Сьомкін, я не газету маю на увазі... Я стосовно самого факту.

— Ніби якого факту? Які ви маєте тут сумніви?

— А хоча б такі, пане Сьомкін, що не вірю, щоб наш польський уряд поступав так нерозсудливо, як тут описується. А вже напевно ніколи не буду вірити в жодні якісь порозуміння польського уряду з Гітлером. Що, невже не знаєте, а може забули, пане Сьомкін, що Польща вже у 1939 році перша стала проти Гітлера? А трагедія є фактом, масові розстріли польських офіцерів. Це мені до Гітлера підходить...

Того вечора у шахістів гра не клеїлася. Шахницький неуважно переставляв фігури і швидко дістав мата. Сьомкін на цей раз не запропонував реваншу, сухо попрощався і вийшов. «Правду» залишив на столі. Після його виходу Шахницький з Долиною довго мовчали. Адвокат кілька разів заглядав у газету, немов усе ще не довіряв власним очам. Встав із-за стола.

— Пізно вже, пане Яне, пора спати...

Тримаючи руку на клямці, повернувся ще:

— Так чи не так, пане Янеку, ця звістка то для нас тут справжня трагедія. І то з кожної точки зору. Ой видовжується та наша дорога назад до Польщі, видовжується. Спочатку Андерс з тим своїм Іраном, тепер Катинь... Добраніч.

Батько важко зітхнув і вже мав задути каганець, коли помітив, що Сташек ще не спить.

— Гашу, синку, завтра раненько на роботу...

— Тату, то погано для нас, про що Сьомкін розповідав?

Батько присів на краю постелі. Хвилину мовчав.

— Як би це тобі пояснити... Люди, які управляють Польщею, наш уряд десь там в Англії, посварилися з Росією. Наш уряд говорить, що здається росіяни вбили наших польських офіцерів, яких у тридцять дев’ятому році взяли в неволю. Пам’ятаєш, як наших солдатів у Ворволинцях Совіти до неволі брали? З того акацієвого ліску біля Якубівки на шосе їх вивели? Як мамочка боронила мене перед розстрілом?

— Пам’ятало. Потім ми тікали з мамочкою ущелиною до Червоного Яру, а вони за нами стріляли.

— Ну, та сварка між Росією і Польщею, то саме щось таке... А це для нас недобре. Ти чув, як Сьомкін з Шахницьким сварилися. Такі-то справи, синку. А для нас це погано, бо знов кривим оком на нас будуть тут дивитися. І знов та наша Польща з-перед носа від нас тікає.

Батько задув каганець. Гострий сморід карбіду розійшовся по кімнаті.

— Татку.

— Ну що там ще?

— А знаєш, що на тому нашому представництві вже нема польського прапора? Таблички також нема. А ворота, ті від вулиці, на висячий замок зачинені.

— Не волочіться аж так далеко. Зачинені, кажеш? Прапора нема? Це також для нас погано. Ну, але вже спимо, синку: «Сон — примара, Бог — віра...»

На другий день Долина вибрався ввечері на лісопильню, де у польському бараку мешкала більшість людей з Червоного Яру. Зібралися в тісній кімнатці Мантериса. Кожен вже щось там чув, що останніми днями говорило про Польщу і поляків московське радіо і писали газети. А говорили й писали погано. Про уряд, генерала Сікорського не інакше, як про «фашистський», підозрювали його у змові з Гітлером, про провокацію, в якій запідозрювали Радянський Союз у вбивстві під Смоленськом польських офіцерів, взятих у 1939 році до неволі. На цьому тлі докоряли полякам виведенням армії Андерса на Близький Схід, і то в період, коли вирішувалась доля Сталінграда.

— А найгірше, панове, що Росія розірвала з урядом Сікорського дипломатичні відносини. У сьогоднішній «Правді» про це писали. Зле то для нас, дуже зле!

— А чому? Як це?

— А так то, чоловіче, — терпеливо пояснював необізнаним Мантерис, — що якби Сікорський зі Сталіним у сорок першому не порозумівся, то ми сиділи б у Калючому по сьогоднішній день.

— Або там уже давно поздихали б.

— А так,— продовжував Мантерис, — що порозумілися, зав’язали дипломатичні відносини, то була для нас амністія, було в Росії наше військо, польське посольство у Куйбишеві. А тепер? Розрив дипломатичних відносин означає, чоловіче, що знов залишилися у тому Сибірі на милості і немилості Совітів. І що з нами тепер буде, то лише один Пан Бог знає. Чорне бачу, панове, чорне.

Третій день минав, як адвокат Шахницький не повертав додому. Бабуня Шайніна, яка час від часу прибирала в кімнатці адвоката, прала йому сорочку або щось варила, перша забила на сполох.

— Людоньки! Такий порядний чоловік, може, з ним щось погане трапилося? Не сидіть так, мужчини, тільки треба кудись йти та шукати людину.

Правда. Тільки де його шукати, якщо не дуже навіть знали, де Шахницький працював. Ніколи про це детально не говорив, збував їх розповідями про свою юридичну, вільну професію. Може, з вчителем Сьомкіним порадитись? Але Сьомкін явно уникав поляків, хоч ще недавно не було вечора, щоб не кидався до Шахницького з невеличкою партією шахів. Тепер навіть не запитав про Шахницького. Простежили за Сьомкіним, коли той повертав зі школи. Сьомкін удавав здивованого.

— Де пана Шахницького шукати? А звідки ніби маю це знати? Він ваш, поляк, хоч, до речі, то єврей, але польський, тому ви повинні знати, де така людина може обертатися. А я? Що я, кілька разів в шахи з ним зіграв. Не знаю чоловіка. У міліцію треба заявити і тільки...

Долині не сподобався той Сьомкін, пригадав собі його останню сварку з Шахницьким. Треба буде остерігатися, в політику з ним не вдаватися, подумав.

В міліцію не пішли. Долина звернувся до директора Рудих, бо пригадав собі, що Шахницький як юрист давав Рудих якісь поради. Директор нічого про Шахницького не знав, але обіцяв, що спробує про нього розпитати. Це тривало недовго, бо вже на другий день, коли Долина заїхав під будинок адміністрації з бочковозом, вийшов до нього Рудих. Зупинився біля Долини буцімто мимоходом.

— А з тим вашим Шахницьким погано, НКВС ним заінтересувався. А як НКВС кимось цікавиться... Недобре... А до мене вже більше у цій справі не приходьте.

Ввечері прийшов до Долини дільничний міліціонер і наказав, щоб наступного дня прибув до НКВС.

Цей самий міліціонер був також у Шайнів з дорученням, щоб від них прибули до НКВС усі дорослі, з бабусею Шайніною включно. Їм також не сказав, у чому справа.

— Мабуть, у справі Шахницького хотять нас допитати. Чоловіки, в разі чого нічого не знаємо і все! — розпорядилася бабуня на всякий випадок.

— Не знаємо, не знаємо! Але щось мені здається, що тут не про Шахницького йдеться: адже Сьомкіна не викликають, тільки нас, поляків.

— А нібито навіщо цього шпига мають викликати? Вже раніше їм усе про Шахницького виспівав. А може, він і про нас щось наговорив? НКВС, то не жарти!

Ввечері влетіла до них налякана Броня. Вона і всі дорослі поляки з лісопильного барака також одержали виклик до НКВС. Отже, тут йшлося не про справу Шахницького. А тоді про що?

У щоденному розвозі води Долину не було кому замінити. Сташек знав, куди батько возить воду. Карим умів поводити. Із запряганням коня також справлявся.

— Даш собі раду, Стасю? Хоч би тільки зо дві бочки до полудня обов’язково треба довезти. Решту розвезу, як повернуся. Мабуть, довго нас там держати не будуть? Попрошу їх, скажу, що на роботу поспішаю. Тільки чи даси ти собі раду?

— Тату?! Побачиш, що дам собі раду, Карий мене слухається.

— Ну добре. Тільки будь уважним особливо біля ополонки: надто близько не під’їжджай, бо там страшенно слизько. І коли будеш черпати воду — будь обережним. Набирай потроху, стільки, скільки піднімеш. А Тадзьо хай в той час сидить дома.

— Не бійся, тату, дам собі раду.

— Ну то пішли, запряжемо Карого.

Будинок тулунської міліції був огороджений високим плотом з дощок. Нагорі плоту — колючий дріт. Солідні, оббиті жерстю ворота і хвіртка з рухомим візіонером для вартового.

Долина трохи запізнився, і коли вартовий без зайвих церемоній відчинив йому хвіртку, аж зупинився від здивування: перед входом до будинку метушилася чимала юрба жінок і чоловіків. «Аж скільки поляків є у Тулуні?» Люди шукали знайомих, скупчувалися в групки і збудженим придушеним голосом ділилися здогадками, навіщо їх сюди скликали.

Долина пошукав очима людей з Червоного Яру. Стояли трохи осторонь, оточували когось щільним кругом, голова біля голови. Поки зорієнтувався, що їх так зацікавило, почув збуджений голос бабуні Шайніної:

— Святий Боже! Гляньте тільки, люди, хто б міг цього сподіватися! Хто б сподівався: «Гора з горою, гора з горою».

Протиснувся ближче і побачив, як бабуня Шайніна тулить до грудей плачучу... Циню Біалерову! Так, цю саму Циню, дочку Йосека Біалера з Червоного Яру, яку всі гукали Целіна і яку разом з Корчинським і Владеком Лютковським арештував НКВС ще в Калючому за те, що польських дітей у бараку вчила.

— Йосек також тут є?

Балік повернувся, знизав плечима.

— Не знаю, чоловіче. Якась із наших баб Целіну тут помітила, ну й почалося! Нічого, тільки плачуть... Хай йому дідько, Яне, як думаєш, для чого вони нас сюди викликали? Стільки людей? Говорять, що наче Англія за нас заступилася. Як той генерал Андерс з нашою армією пішов за кордон, ну то буцімто англійці сказали росіянам, щоб і нас туди відтранспортували. Інші знов говорять, що після того Андерса руські так оскаженіли, що візьмуть нас тепер за сраку і віо, назад у тайгу. Як думаєш, про що тут йдеться?

— Холера їх знає! Від них всього можна сподіватися.

Долина не встиг пропхатися до Целіни, щоб з нею привітатися, коли на ґанок вийшов офіцер НКВС.

— Увага, громадяни! Запрошую вас усередину і там про все довідаєтеся.

Люди розсілися в залі. Ті, з Червоного Яру, як завжди держалися разом. За столом президії сіла трійка: міліціонер, сивий цивільний і знаний вже їми офіцер НКВС. Він саме почав:

— Граждане полякі! Ми запросили вас сюди, щоб відповідно до найновішого розпорядження радянського уряду виконати необхідні формальності, які дозволять вам відтепер стати повноправними громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ще сьогодні ви одержите відповідні посвідчення, а найближчим часом радянські паспорти.

Так само як на початку в залі була повна цікавості тиша, так після останніх слів офіцера присутні голосно, неспокійно загорланили.

— Прошу дотримуватися тиші, громадяни. Прошу, тихо! Тепер даємо слово коменданту районної міліції, який пояснить вам деталі. А якщо щось буде неясно, дуже прошу, запитуйте.

— У мене є запитання! Можна вже тепер, відразу? — вирвався уперед Мантерис. Усі голови повернулися в його бік. Офіцер хвилинку вагався.

— Ну, харашо, запитуйте.

Мантерис спішно, нервово шукав чогось у кишенях, врешті дістав якийсь зім’ятий папір і підняв його вгору.

— Ось тут маю посвідчення, видане НКВС, в якому ясно написано, що я є польським громадянином. Отже, прошу мені пояснити, навіщо мені тоді радянський паспорт?

Мантериса підтримало чимало голосів:

— Усі маємо такі посвідчення!

— НКВС нам видав відразу після амністії.

— Ми є польськими громадянами.

— Спокійно! Спокійно, громадяни. Не будемо тут мітингувати. Але якщо так починаєте, то і я мушу вам кілька слів правди сказати, щоб у вас не було жодних сумнівів. І жодного обману. Так, справді, радянський уряд повірив буржуазному урядові Сікорського, хотів з ним союзу, дав вам амністію, дозволив і допоміг організувати на нашій території польську армію. Ну і чим той так званий «уряд польський» відплатив нам? Чорною невдячністю, зрадою та провокацією! То ваше військо замість на фронт, під Сталінград, втекло до Ірану, до англійців. Останнім часом виявилося співробітництво польського уряду з Гітлером, зведення наклепів на Радянський Союз про якийсь там вигаданий злочин стосовно польських офіцерів. Або ті імперіалістичні територіальні претензії до нашої Білорусії та Західної України, які після століть пансько-польської неволі раз назавжди повернулися до радянської батьківщини. Органи НКВС виявили, що поляки займалися шпигунством. Ми тут, у Тулуні, також щось стосовно цього знаємо. Це не таємниця, чим то ваше представництво тут займалося. Вистачить? Ну то тепер не дивуйтеся, що уряд СРСР розірвав усякі дипломатичні контакти з буржуазно-фашистським урядом Сікорського. То не завдяки Радянському Союзу, а завдяки тому уряду Сікорського ви опинилися у такому становищі. Однак радянська влада черговий раз виявляє вам, полякам, свою великодушність: даємо вам наше радянське громадянство. Це повинно бути честю для кожного, а ви мені тут якісь протести оголошуєте. Зрештою, за походженням ви всі із Західної України або Білорусії і фактично є радянськими громадянами від вересня 1939 року. Тому одержання зараз паспортів — просто звичайна формальність. Ну то прошу, щоб тепер комендант міліції пояснив вам додаткові подробиці.

Комендант говорив коротко, обмежився формальностями і поясненням обов’язкового закону. Оголосив, що від сьогодні їхні старі посвідчення не є ідентичним документом, а без важливих документів обійтись не можна. Хто цього важливого ідентичного документа не має, підлягає суворій карі, навіть ув’язненню. Треба здати старі посвідчення, заповнити анкету для паспорта і одержати нові документи.

— Паспорти будуть видавати ось там, у тому приміщенні. Не пхайтесь, громадяни, для всіх вистачить,— жартував офіцер НКВС, виходячи з маленького залу.

Вказані ним двері відчинилися, у них став міліціонер і заохочував:

— Ну заходітє, граждане, поки нема черги. Дуже прошу, хто перший?

Люди сиділи на своїх місцях, але до відчинених дверей ніхто не підходив. Чимало осіб поглядало на Мантериса. Мабуть, не видержав їх питальних поглядів, бо раптом зірвався з крісла.

— Ну, що так на мене витріщили очі? Кожен з вас має свій розум... А я, а я можу вам тільки за себе сказати, що хай, хай що хоче діється — радянського паспорта не візьму і все! — Поблідлий сів і тільки руки в нього тремтіли, коли ховав у кишеню дотеперішнє ідентичне посвідчення. У залі знов закипіло. Люди збиралися групами, дискутували, радилися.

Долина не уявляв собі, як у цій ситуації поводитись. Усе знов ставало похмурим, просто безнадійним. А до того ще непокоївся за Сташека, якого залишив з конем і бочковозом. Підійшов до вихідних дверей.

— Куда, гражданін? Ану назад!

За дверима стояли два солдати НКВС з гвинтівками.

— Я на роботу, діти самі залишилися...

— Назад, назад, громадянине. Вихід лише через оте приміщення, де видають паспорти. Там свої права пояснюйте...

Підвозячи батька в міліцію, Сташек не міг дочекатися, коли той віддасть йому віжки і він сам не лише зможе правити Карим, але поїде на Ію по воду.

Кінь слухняно тягнув сани. День був сонячний, теплий. Ранковий заморозок поволі відступав, колії ставали м’якими, сани сковзали на заворотах.

На ріку з’їжджалося стрімкою, вузькою вуличкою. Біля самого берега Ії був різкий поворот, і зимова дорога вела по льоду майже на середину широкої ріки. Там було кілька великих ополонок, з яких черпали воду в бочки.

Коли Сташек під’їхав, усі ополонки були вже заставлені бочковозами. Зупинився збоку, чекаючи на свою чергу. Возиводами були одні баби. Вайлуваті, неповороткі, у ватніх штанах і фуфайках. Черпаючи воду з ополонок, перекидалися голосними розмовами, сварилися, сипали вульгарними жартами.

— Дивіться, дивіться, баби, який новий возивода нам тут з’явився!

— Кінь того поляка з управління міста, від Рудих.

— Ти, може, поляк?

— А де твій батько?

— Поляк. А батька... ну батька в міліцію викликали.

— А в чому він там провинився, що його у міліцію? Може, щось украв, або когось убив?

— Облиш, дурна, чіпати малого. Міліція, міліція! Мало кого сьогодні міліція викликає? Краще допоможемо дитині води набрати. Ану під’їжджай сюди, малий, на моє місце.

Першу бочку води Сташек завіз у дитсадок. Куховарка накричала на нього, що спізнився.

— Теж мені, возивода! Мало того, що запізнюється, то ще відра не може піднести. А що з батьком?

Куховарка гарчала на Сташека, але погнала своїх кухонних помічниць носити воду. Коли закінчив, покликала його всередину і хлюпнула у миску ополоник гарячої крупи, підкрасила олією і наказала йому їсти. Сташекові паморочилася голова від смачних кухонних запахів. Кашу вихлебтав жадібно і жалкував, що малий Тадек не може ходити до такого дитсадка, а тепер сидить сам, голодний, в холодній хаті.

Другу бочку Сташек завіз під якесь управління. Тут вже було гірше, бо ніхто навіть ним не поцікавився. Тільки старий воротар, не рухаючись з нагрітої сторожки, пояснив йому, де стоїть бочка, в яку повинен перелити воду. Довго двигав коридором відерце за відерцем. Навколо нього проходили зайняті своїми справами, байдужі до його тяжкої праці службовці і якісь ділові відвідувачі.

Але додому повертав задоволений, зробив усе, що йому батько наказав. В’їхав у ворота. Тадек вибіг йому назустріч. Батька ще не було. Не було також нікого від Шайнів. Зняв упряж з Карого і довго витирав його насухо. Кінь терпляче піддавався цій процедурі, хоч час від часу тихо іржав і лупав баньками у напрямку решток сіна. Вівса вже давно не було. Вівсянка, яку часом варив, була з фуражу, украденого у Карого. То нічого, що висушений овес був трохи у батьківських долонях викришений, що при їжі плювали і душилися лузгою: вівсянка була смачна і хоч трохи заспокоювала голод.

У кімнаті було холодно. Напалив у печі. Заварив води, налив у горщички. Посолив. Сягнув на полицю, де батько залишив їм щоденну порцію хліба. Переламав скибку рівно, але пригадав собі, що їв у дитсадку крупу, отже віддав хліб Тадеку.

Лише пізно ввечері повернулася з міліції бабуня Шайніна. Сама.

— Держать наших у міліції. З цілого Тулуна зігнали поляків. Тільки таких старух, як я, погодилися випустити на ніч. Тьфу! Хай їх пекло забере, допоможи мені в цьому, Пане! Якісь російські папери мають полякам вручити, а ті наші дурні чоловіки вперлися і не хотять їх брати. Бояться, що як ті руські папери візьмуть, то вже ніколи звідси до Польщі не повернемось. Так немов папір має якесь значення. Можна собі ним найбільше сраку підтерти. Ой, дитино, дитино, що з нами, бідолашними, на цьому світі твориться, то тільки один Господь Бог може зрозуміти і змилосердитись над нами грішними... А ви щось їли обоє? Ти справився з тою водою, бо батько там хвилювався. Не журись, Стасю, адже стільки народу відразу у тюрмі не зачинять: подержать наших, подержать і випустять.

Тулунський НКВС утримував поляків у малому залі. Нікому не було дозволено вийти з будинку. До уваги не приймалися жодні прохання ані пояснення. Навіть за своєю потребою виводили людей з конвоєм. Не давали води, не говорячи про їжу. Час від часу відчинялися відомі двері і міліціонер відновлював запрошення на одержання паспортів. Ніхто туди не заходив. Надвечір у залі знов з’явився той самий офіцер НКВС у шапці з гранатовим обідком, комендант міліції і якийсь старший сивуватий цивільний. Того офіцер НКВС відрекомендував як районного прокурора.

— Мені можете не вірити, міліції можете не вірити, але прокурор на праві розуміється. Послухайте, що представник радянської прокуратури вам скаже.

Прокурор відкрив кодекс і довго складно пояснював зібраним, які саме кари їм грозять за брак радянських паспортів, а надто за неслухняність і опір владі. Говорив про кару тюремну, табори праці і заслання. Мовчали. Ні про що його не запитували. Офіцер НКВС дав зібраним у залі дві години для остаточного розміркування.

Коли визначений час минув і ніхто за паспортами знов не звернувся, двоє солдатів НКВС демонстративно витягнули з залу Мантериса. І хоч той зовсім не опирався, тягнули його під руки, брутально штовхали прикладами. А ще через хвилину відділили жінок від чоловіків: лише кільканадцять стареньких жінок звільнили «на ніч додому». Затриманих загнали до підвального арешту.

Циня Біалерова потрапила до камери разом з Гоноркою Ільницькою і Сильвією Краковською, яка безнастанно плакала за своїм синком.

— Не реви так, Сильвіє, адже пані Корчинська не дасть дитині зробити кривди.

— Але ж знаю, знаю. Але, не дай Боже, як нас знов кудись у тайгу вивезуть або у в’язниці зачинять, то що з ним буде, сиротою...

— Лякають тільки, щоб ми на ті їхні паспорти наважились. Побачите, що завтра, а найпізніше за кілька днів нас звідси випустять. Стільки людей враз не закривається. Повірте мені, трохи розуміюсь на їхніх способах, своє в тутешніх тюрмах відсиділа! — Втішала їх Циня. — Але про Мантериса то я направду боюсь. Не дарують йому...

Циня Біалерова дочекалася амністії Сікорського, бо так її між собою польські засланці називали, у черемховській тюрмі. Умови були там надзвичайно важкі, бо в’язнів змушували працювати у місцевих вугільних шахтах. Ув’язнені жінки працювали нарівні з в’язнями-чоловіками, внизу. Темрява, вузькі, вологі штольні, низькі, зі ссувом виробітки. Потрапила у бригаду рецидивісток, яка займалась вивозом вугілля безпосередньо з підземельних шахт. Праця убивча, харчування гидке, гігієни ніякої. Лише один раз на тиждень вели жінок у баню. На баракових нарах тісно, брудно, воші. Циня не шукала ні у кого підтримки, нікого ні про що не просила, майже ні до кого не відзивалася. Адміністрації та наглядові відповідала на питання, коли була змушена. А крім цього, протягом перших місяців не могла викинути з пам’яті та уяви прискіпливих відчуттів, коли той п’яний солдат ґвалтував її багаторазово і брутально. Бридилася сама себе. Не лише свого тіла, але навіть своєї уяви і душі. Не хотілося їй жити. У такі хвилини, особливо коли вночі будив її той кошмарний сон, який повторювався, думала про самогубство. Тільки як це зробити, щоб воно було результативним? Боялась, безпорадно плакала, занурювала голову в брудне лахміття твердого лежака. Замучилась би, мабуть, до смерті або упала від праці понад сили, якби не випадок, а точніше — нещасний випадок.

У шахті стався завал. Підземний удар був таким сильним, що дві копалини з працюючими там в’язнями роздавило повністю, а у тій, де саме працювала Циня, багатьох повбивало і покалічило. Коли громовий розголос стих, зупинився обвал, осів задушливий вугільний пил, один пронизливий людський стогін і кликання на поміч лунали навколо. Циня, хоч оглушена, була ціла. Поблизький стовп чудом захистив дівчину від роздавлення. Допомога зверху не надходила. Минуло дві довгі доби, заки нарешті рятівники до них докопалися. Циня, стара рецидивістка «паханка» Нюрка і визвольний штейгер Панюхін допомогли пораненим, як вміли і могли. Лише в цьому колективному нещасті щось у Цині добре знов відізвалось. Це завдячувала штейгеру Панюхіну, що комендатура перевела її до праці у в’язничній лікарні. Там, зовсім в інших умовах, Циня помаленьку ожила.

Ординатором відділу, в якому працювала, був визвольний лікар, доктор Панкратов. То він перший приніс їй звістку про генерала Сікорського і про загальну амністію для поляків. Від щастя не хотіла вірити власним вухам.

Кілька днів згодом викликав її лікарняний «опер» НКВС, капітан Самсонов.

— Маю для тебе добру звістку, Біалер!

— Слухаю, громадянине капітане,— відповіла згідно з регламентом.

— Наш уряд і товариш Сталін амністію для поляків об’явив! Що ти на це скажеш?

Не хотіла зраджуватись, що вже про це знає, зробила здивовану міну.

— Неможливо!

— Можливо, можливо. Ми тепер союзники, разом німця будемо бити. Ти чула про такого польського генерала Сікорського?

— Чесно кажучи, ні... Ніколи військом не цікавилася. Тільки Пілсудський...

— Не шкодить. А Пілсудського краще собі подаруй. Так, є для поляків амністія, Біалер. Але в мене є деякий, що так скажу, маленький сумнів,— замовк на хвилину, перегортав якісь папери. Циня здогадалася, що це її в’язничні документи. Врешті підняв голову і витріщив на неї очі. — Скажи ти мені, Біалер, ким ти справді є: полькою чи єврейкою?

Не була надто заскочена таким питанням. Знизала плечима.

— А можу бути польською єврейкою?

Самсонов був у доброму гуморі. Усміхнувся.

— От, хітрая ти, хітрая.

— Але, безсумнівно, я польського походження і є польською громадянкою.

— Що правда, то правда. В амністії написано ясно, що вона охоплює «громадян польських з Західної України і Білорусії...» Щасливиця ти, Біалер! Ну то що ж, готуйся на волю. Завтра звідси виходиш.

А у Тулун Циня потрапила випадково. Виходячи з черемхівського гулагу, не дуже знала, що з собою зробити, куди дітися. Може до Калючого повертатися, батька і брата шукати? Перед самим виходом ублагала її Таня, в’язничниця, дівчина з Тулуна, щоб зайшла до її матері зі звісткою про неї.

— Целіна, зайди до моєї старенької, порадуй її, розкажи про мене. Тулун тобі по дорозі, благаю!

Зайшла. І так уже залишилася в Тулуні. Мати Тані жила одна і прийняла Циню, як когось близького. А до Калючого Циня не їхала, бо від поляків, яких зустріла, знала, що після амністії люди з тайги, з лісних селищ негайно роз’їжджалися по Сибіру, куди хто міг. Не знала, де їй тепер шукати батька й брата. А що роботу дістала у міській поліклініці, то сиділа в Тулуні і як усі польські засланці чекала на те, що їй доля подасть.

Коли раптом викликали її до НКВС, налякалася і подумала, що, мабуть, знов для неї якесь арештантське пекло починається. Тому можна собі уявити її здивовану радість, коли за міліцейською огорожею серед натовпу балакучих поляків зустріла свояків, сусідів з її родинного, вимріяного Червоного Яру! Радість, а відразу після неї сум: від них також довідалася про долю батька й брата, про смерть пана Корчинського і Владека Лютковського.

Настав ранок, а батько все не повертав. Сташек пішов у стайню дати Карому сіна. Не дуже знав, що йму далі робити: розвозити сьогодні воду чи ні?

Бабуня Шайніна вибралась у міліцію, бо адже її тільки на ніч звільнили. Їсти не мали чого. Навіть вівса, який у Карого підкрадали, забракло. Нічого не вдієш, поголодують, не вперше. Наближувався південь, коли на подвір’ї з’явився директор Рудих.

— Що тут у вас діється? Де батько, чому воду не розвозить? Дитсадок життя мені не дає, від ранку води не мають.

— Батька вчора міліція затримала.

— Що? Міліція, батька? За що?

Сташек пояснював, як умів.

— А тої води до дитсадка то я можу зараз привезти.

— Що ти мені, хлопче, якісь казки розповідаєш, адже не справишся з цим!

— Справлюсь! Вчора навіть дві бочки я привозив: одну до дитсадка, а другу в те бюро недалеко від кіно. Батько мені наказав.

Рудих недовірливо похитав головою. Але врешті-решт примирливо махнув рукою і погодився. Постояв тільки ще хвилину, мабуть, щоб подивитись, як хлопець впорався з конем. А відходячи, ще раз упевнився:

— То кажеш, що всі поляки є в міліції?

— З нашого дому всі і з міста також.

— Ну побачимо, побачимо... А ти, малий, завези одну бочку води до дитсадка і повертайся додому. Тільки поспішай, бо мені завідуюча голову одірве.

Поляків набили у кілька камер, без будь-якої селекції. Люди з Червоного Яру опинилися разом. Тільки Мантериса з ними не було. Майже протягом цілої ночі не заплющили очей, ламаючи собі голову, як вибратися з ситуації, в якій опинилися. Передбачували два виходи, але обидва погані: візьмуть радянські паспорти, прощай тоді надіє на повернення до Польщі. Не візьмуть, найпевніше потраплять тоді за кару до гулагу або знов загонять їх кудись до глухої тайги. А окрім цього, в кожного були якісь особисті справи й клопоти: сім’ї, малі діти. Що робити, що робити?

— Холера, і так зле, і так недобре! Пане Майку, ви тут найстарший із нас, що ви про це все думаєте?

Старий Майка сидів у кутку камери з приплющеними очима, мовчав. Зібралися навколо нього.

— Ви цікаві, що я собі думаю? Не знаєте, на що зважитися? Я також не знаю. Обидва виходи собаці на буду можуть придатися. Але одне знаю напевно: важко передбачити, що з людиною за хвилину може статися, а що допіру колись там, після війни. Всіляко ще на цьому світі може бути. З нами також. І то з тими руськими паспортами або без них...

— То що тоді радите?

— Анічого. Чекати. Вони також там, мабуть, радяться, турбуються, що з нами робити. А може, тільки на передержання нас беруть?

— А як нам не уступлять?

— Кажуть, важко! Тільки нерозумна нетля сама у полум’я летить.

На цей раз Сташек вирішив забрати з собою Тадека, не мав його біля кого залишити, ну і про себе розраховував на те, що коли завезе воду до дитячого садка, то може дістануть там щось поїсти. Поставив малого на полоз саней ззаду бочки і наказав йому міцно триматися. Сам, правлячи Карим, сів спереду. З допомогою знайомих баб набрав води з ополонки. Сонце пригрівало сильно вже кілька днів. Довкола ополонок лід поволі починав кришитися. Вода збиралася в глибоких упадинах, розливалася по льоду великими калюжами. Баби остерігали Сташека наввипередки:

— Уважай, синку, надто близько до ополонки не підходить, борони, Боже, не під’їжджай. Бачиш, який лід став крихкий?

У завідуючій дитсадка не розчарувався. Не тільки накормила їх густим круп’яним супом, але на додаток ще по шматку хліба дала. Була явно у кращому настрої, ніж учора, бо підсіла до них, коли їли, і розпитувала про все. Вже від’їжджав з порожньою бочкою, коли завідуюча вибігла на ґанок.

— Знаєш що, хлопче, а може б ти сьогодні привіз мені ще одну бочку, щоб я завтра вранці не мала з водою клопоту? Зможеш?

— Добре, прошу пані, привезу.

— Ну то дуже добре. А батькові скажи, що твого брата можу прийняти у дитячий садок. Шкода, що раніше ти мені про це все не сказав.

— Добре, прошу пані, скажу. А воду зараз привезу. Віо, Карий, віо!..

Сонце схилялося до заходу. Як завжди перед вечором вхоплював раптовий, гострий приморозок. Хрустіли заледенілі стежки, водяні калюжі замерзали під морозом. Слизько. Сташек радів, що йому сьогодні все так удалося. Тадек накормлений і, може, навіть до того дитсадка буде ходити. А коли цю додаткову бочку води привезе, то, може, завідуюча ще їм щось дасть? Директор Рудих буде задоволений. Тато також. Але ж здивується, що він з усім справився. І навіть Тадека до дитсадка влаштував.

— Віо, Карий, віо!

Карого не треба було підганяти. З пустою бочкою дорогою з горбика бігти йому було легко. Тільки що було надто слизько, особливо, що вже давно позагублював підкови, а ніхто своєчасно не завів його до коваля. Та окрім цього, саньми погано завертало на слизьких стежках, шарпало хомутом, било посторонками по боках. Стрімкий з’їзд до ріки біля кінотеатру. Мабуть, Санька зі своєю бандою там стоїть. Санька! Напевно Санька. Дивиться, бачить і певно Сташеку заздрить, як той конем справно поводить.

Різкий поворот до ріки. Бочка небезпечно захиталася на слизькому ПІВКОЛІ.

— Держись, Тадзю, міцно держись!

Наляканий Сташек з усією силою потягнув віжки. Але Карий вже зірвався у галоп.

— Тпрри, Карий, тпрри. Стій, Карий!

Кінь галопував. Явно наляканий хропів, іржав. Копита задніх ніг, витягнуті в галопі, ритмічно били в бочку спереду. На мить Сташек побачив ще відкритий простір обледенілої ріки, кілька бочковозів і прірви ополонок у віддалі. Сильний удар бочки у високий схил, хлопець стрілою вилетів із саней і упав обличчям на обледенілу стежку. Заболіло, запаморочилося в голові, зірки в очах. «Тадзю, Тадзю, Тадзю». Пробував підвестися. Щось тепле заливало йому очі, на губах відчув солоний смак крові! Карий! Карий! Сташек дряпався рачки, витріщував баньки у напрямі великої ополонки. Крізь сльози і кров, з шумом у розболілій голові встиг ще помітити, як тоне в ріці обледеніла бочка, як втягує за собою Карого, який дико іржав, розпачливо бив копитами об край ополонки. А потім уже тільки темрява...

12

ише наступного дня перед вечором тулунський НКВС звільнив від арешту всіх поляків. Не допомогли погрози й умовляння. Поляки видержали солідарне рішення і радянських паспортів не прийняли. Кожному звільненому замість паспорта вручали «справку» — посвідчення про те, що такий-то і такий «громадянин СРСР» є прописаний тут і тут. І тільки. Або всього стільки.

— Не хочете паспортів, ваша втрата. Але без такої справки у нас жить нельзя: ані роботи, ані хліба не дістанеш, не кажучи вже про прописку.

— Правда, що це не паспорт,— погодився дідусь Майка. — Що там така газетка. Беріть, люди.

Сталося однак щось, що потрясло затриманих, а особливо людей з Червоного Яру.

Перший випадок, який розігрався на їхніх очах, був стосовно Станіслава Мантериса. То він перший прилюдно й голосно відважився кинути в обличчя НКВС, що він поляк, громадянин польський і радянського громадянства не прийме. Люди бачили, як НКВС виволік Мантериса із залу, відчували докори сумління, бо дивилися на це безвільні та безсилі. Лише на другий день шеф НКВС коротко повідомив.

— Той громадянин,— тут офіцер зиркнув на клаптик паперу,— той громадянин, його прізвище Мантерис, який у вашій присутності не тільки вчинив опір рішенням радянської влади стосовно паспортів, але публічно проводив ворожу пропаганду і ставив під час затримання фізичний опір міліціонерам, є арештований і невідкладно засуджений на десять років суворого табору праці.

Другий випадок стосувався Владислава Домбровського. Домбровський не вдавався в дискусії і суперечки — брати паспорти чи ні. Прогулювався по залу, прислуховувався, що говорять люди. Сам не говорив нічого. Часом тільки кивав головою, ні то так, ні то сяк, що по-всякому можна було розуміти. На другий день, вже після арешту Мантериса, викликали Домбровського з камери, до якої не повернувся. Ті, що сиділи з ним, даремно сушили собі голову, що це може означати. Не мусили довго чекати. Довідалися ввечері від шефа НКВС, коли той оголосив людям похмуру звістку про засудження Мантериса на каторгу.

— Маю переказати вам ще одну важливу звістку. Не бракує також серед вас людей розсудливих, які шанують закон і довіряють радянській владі. Отож хочу довести до вашого відома, що одержати паспорти вирішило троє ваших земляків. — Тут знов зиркнув у картку. — Це є громадяни: Лапот, Штерн і Домбровський. Знаєте, мабуть, їх? Ну бачите. Я хотів би цих громадян поздоровити з одержанням радянських паспортів, а вас усіх заохотити піти за ними вслід. Більше розуму, громадяни, більше розуму. Ну а тепер прошу по паспорти. Ага! Я міг забути. Звичайно, всі троє громадян, які взяли паспорти, були негайно звільнені додому...

Мантерис, Мантерис, Мантерис, це прізвище було на устах усіх. І Домбровський, бо Лапота і Штерна люди з Червоного Яру не знали.

— Але з того Домбровського то допіру кусок скурвисина! Чоловіче, хто б міг від нього такого свинства сподіватися.

— Хто? А пригадай собі, у чому ще у Калючому Сташек Мантерис його підозрював!?

— Думаєш, що він є донощиком?

— Не думаю, тільки після того, що тепер зробив, я у цьому впевнений...

Коли збожеволілий зі страху, галопуючий кінь впав до ополонки і важкі сани з обледенілою бочкою в одну хвилину заштовхали його під лід, баби заціпеніли від жаху. Пам’ятати, що останні два дні цим конем правив малий хлопець, поляк.

— Баби, в ім’я Отця і Сина, мені здається, я бачив, як майнув разом з тією бочкою під льодом!

— От, проклята війна, щоб дітей до такої роботи гнати.

— Перестаньте бідкатись, краще розгляньмося навколо. Я там хлопця не бачила. У такому галопі легко з саней випасти.

Баби порозбігалися в пошуках малого візника.

Тадеку пощастило. Стояв на полозі ззаду бочковозу. Коли Карий поніс і бочку на крутім повороті раптом вивернуло, малюка відкинуло далеко, у глибоку сніжну кучугуру. Заки з неї видерся, встиг ще побачити, як кінь разом із саньми зникає в ополонці. Не бачив брата. Розглядався безпомічно, похлипував і повний жаху біг, кружляючи у напрямі ополонки.

— Стасю! Стасю!

У бігу наштовхнувся на брата. Сташек лежав у борознах льодяних стежок, увесь закривавлений, непритомний. Малюк захлинувся голосним плачем. Смеркало. Той плач почула одна із баб, а слідом за нею прибігли всі інші. Непритомного Сташека негайно завезли до міської лікарні.

Долину випустили з тулунського арешту пізно ввечері. Шайни пішли прямо додому. Долина, щоб потім уже не виходити на холоднечу, вирішив зайти ще у стайню і влаштувати Карого на ніч. Непокоїло його, як Сташек справився з конем і возінням води. «Холера, не треба було мені на це погодитись. Також мене якийсь диявол спокусив». Погане передчуття ще зросло, бо на подвір’ї не було бочковоза. Шарпнув промерзлі двері. Стайня була порожня. Не було Карого! Долина завмер: адже ніч, що з ними сталося? Влетів миттю у дім. Кімната темна, холодна, порожня. Дітлахів не було. Побіг до Шайнів. Бабуня Шайніна також нічого не знала.

— Зо дві години перед тобою я повернулася, як мене тільки ті антихристи випустили, дітей не було. Думала, що вони, може, є у вчителя, але там також їх нема. Адже ж ще сьогодні вранці я з ними говорила.

— Коня, саней нема. Може, воду возить? — губився у здогадках Долина.

— Але ж ні! Воду возив вчора, навіть хвалився мені, що йому там десь шматок хліба за це дали, але сьогодні зранку сидів дома. Що тому хлопцеві до голови стрельнуло!

Долина побіг через темне місто, втертим шляхом на ріку. Не пробіг далеко. Біля кінотеатру, де вулиця повертала до ріки, зустрів Целіну Біалерову, яка йшла напроти нього і вела за руку малого Тадека.

Від хвилини зустрічі земляків з Червоного Яру Циня Біалерова ожила. Відчула себе майже щасливою. Ну бо як можна інакше: знайомі з дитинства обличчя сусідів з рідного села, спогади, спільні теми, коли вистачить одного слова, жесту, погляду, а вже розумієш і тебе розуміють. І посміятися, і поплакати можна разом. І рідний Червоний Яр, і Польща разом з ними немов знов до неї наблизилися. Однією тінню, яка падала на цю зустріч, є брак відомості про батька й брата. Де вони тепер, що з ними, чи ще живуть, де їх шукати і чи ще колись їх побачить?

Після звільнення з НКВС Циня пішла прямо до лікарні, бо цього вечора мала вночі чергування. «Загляну, може саме на мене чекають. А якщо ні, то ще краще, повідомлю їх, що я є, і побіжу до Марії Іванівни, бо старенька напевно там журиться про мене». Лікарняні бараки були слабо освітлені. Йшла довгим коридором до свого відділу. Минала кімнату-приймальню, перед якою метушилося завжди чимало людей з міста, бо лікарня виконувала одночасно функції швидкої допомоги. Двері до добре освітленого перев’язочного залу були прочинені, швидким поглядом помітила, як лікар з медсестрою пораються біля перев’язочного стола. Під дверима стояла купка грубо одягнених баб, жваво про щось дискутуючих. Целіна, мабуть, пройшла б мимо, якби раптом не почула дитячого схлипування. Глянула жінкам через плечі. І, здивована, пізнала в малюку, отуленому в пошарпану фуфайку, немилосердно витираючому ніс рукавом, Тадзя Долину. Енергійно розштовхала баб, стала навколішки перед хлопцем і поклала йому руки на плечі.

— Тадзю, це ти! Що тут робиш, дитятко? Пізнаєш мене? То я, Целіна!

Малий перестав схлипувати, відкинув рукав від носа і глянув на неї з-під лоба.

— Пізнаєш? Це я, Целіна. З Калючого. А Гонка нашого пам’ятаєш?

— Агаа, так... — Целіна притиснула його до грудей. Баби-водивози, бо саме це вони були, одна через одну почали їй про все розповідати...

Сташек опритомнів на лікарняному ліжку. Коли вперше підняв повіки, побачив обличчя схиленого над ним батька.

— Я не хотів, татусю, я справді не хотів...

Батько поцілував його в щоку. Підборіддя мав колюче, неголене і вологе...

Нещастя валилися на Долину одне за другим. Вранці пішов до директора Рудих. Нещастя з конем сталося вчора ввечері і директор ще ні про що не знав. В міру як Долина своєю безпорадною російською розповідав йому, що сталося, Рудих бліднів, присів на стілець і нервово почав припалювати цигарку. Потім обоє довго мовчали. Долина чекав на якесь рішення, рудих не дуже знав, що йому сказати, тим більше що у глибині душі відчував себе винуватим, бо адже це він послав дитину по ту нещасну воду. Зім’яв недокурок.

— Ну, Долина, то тепер нам кінець... Мабуть, собі, чоловіче, усвідомлюєш, що це значить, у воєнний період утопити державного коня, та ще й з цілою запряжкою? Згідно з воєнним законом то явний саботаж, шкідництво або ще гірше. За якусь дурницю, за відлучення на хвилину від роботи люди тепер по десятці дістають, а тут кінь, запряжка! Проси Бога, щоб це на шибениці не закінчилося. Що це саме з нами мусило статися... Що з хлопцем?

— Якраз йду прямо з лікарні. Вибереться з того.

— Щастя в нещасті... Ти часом не орієнтуєшся, чи міліція вже знає?

— Прямо до пана директора я прийшов. Не забивав собі тим голову. Але в лікарні міліції ще не було.

— То щохвилини буде. Від них тепер нічого не скриється. Зрештою я сам мушу їх офіційно повідомити, бо державний кінь — то не голка. Сідай, Долино, мусимо подумати...

Як не радилися, а власне кажучи, як директор Рудих голосно над цією справою не думав, завжди виходило йому од-не — найкраще буде, як Долина негайно вибереться з Тулуна. І можливо найдалі звідси. Просто звідсіль... втече.

— Треба справу перечекати. Я вже їх знаю. Не буде тебе під рукою, то й справа з часом розпливеться, засохне. А як тебе тепер піймають, то вже не випустять. Нічого не допоможуть всілякі пояснення. Аби була людина, то параграф знайдеться. Нема людини — нема справи. Заки зберуть ті твої папірці, повияснюють...

Ще в цей день перед обідом Долина упакував клуночок, узяв Тадека за руку і скрився у лісопильні, на протилежному боці ріки. Сташеком, який все ще лежав у лікарні, опікувалась Целіна, і вона також була посередницею між ним і його батьком. А у найближчу неділю, коли саме на базар до Тулуна з’їжджались люди навіть з далекої околиці, під бараки з лісопильні під’їхали подвійні сани, на яких розсівся Долина з хлопцями. Разом з ними їхали Ільницькі, нерозлучний з сім’єю Бронек Шушкевич і один з братів Шайнів.

Їхали у далекий радгосп, на південь від Тулуна. Порекомендував Долині те місце директор Рудих, бо саме там командував його добрий знайомий.

— Радгосп в середині тайги, то факт, але ніхто тебе там шукати не буде. Земля, збіжжя, картопля, проживеш там з дітьми краще, ніж у місті. А крім цього жоден чорт тебе там не знайде.

— Дякую за все, пане директоре. Якби не ви...

— Успокійся, Долина... нещастя не ходить по тайзі, тільки по людях...

Радгоспними саньми правила молода жінка у білій вовняній шалі на голові, короткому баранячому підкожушку, у білих валянках виглядала майже елегантно. Ім’я мала Дарія. За містом, коли в’їхали у похмуру й тиху тайгу, Дарія розговорилася. Цікавилася поляками, бо ніколи до цього часу з такою нацією не зтикалась.

— А то допіру в Булушкіно люди здивуються, коли їм поляків привеземо. Бо наше село називається Булушкіно. Навколо тайга, ріка. Але родючих полів і лук нам також в околиці не бракує. До війни ми постачали збіжжя, що го, го! До елеваторів у Тулуні зо двадцять возів їхало. А тепер? Війна, краще не говорити. Одні в нас діди, баби й дітлахи. Але якось ще дихаємо. Пригодитеся нам, пригодитеся. Особливо чоловіки. Бо в нас баби то все забули, як справжній мужчина виглядає. І що, окрім роботи, виконує!

Дарія вишкірила у голосному сміху свої білі великі зуби і коротким батогом стрельнула у зад дрібочучого під пагорбок «монгола». Чоловік Дарії був на війні від самого початку. Часом писав. Дітей не мали.

— То, може, ціле наше щастя, бо скільки сиріт вже через ту війну залишилося. Ось хоча б той тут Павлик. «Похоронка» недавно їм прийшла. А окрім нього ще четвірка в хаті, і то один від другого менший.

Дарія посерйознішала. Хлопець, про якого розповідала, правив другими саньми.

— А ви не гнівайтесь, що запитаю: чоловіки як бугаї, чому це не на війні?

Пояснювали їй, як вміли. Слухала, хитала головою буцімто із розумінням, але було видно, що це для неї надто складне.

— Я на політиці не розуміюсь. Але нема того злого, яке б на добре не йшло: у нас принаймні живими війну перечекаєте. Якось влаштуєтесь, погано вам не буде. О, весну вже чути в повітрі, незадовго в поле треба буде виходити, орати, сіяти, худобу виганяти. А то баби зрадіють, коли їм таких робітничків божих привезу. Та ще й поляки! Буде так, немов у село цигани приїхали. Або ще дивніше, бо поляків до цього часу в нас не було. А вже недалеко, коні стайню чують. Віо, кобилочко, віо!

Булушкіно мало всього з тридцять домів, не рахуючи господарських будівель радгоспу. Село розмістилося в долині невеликої ріки Золотушки, оточене з трьох боків високими, зарослими тайгою височинами. Лише в один, південний бік відкривалися просторі радгоспні поля.

Було вже темно, коли в’їхали в село, але незважаючи на це, на голосний гавкіт собак перед будинком управляючого радгоспу, де Дарія затримала сани, злетілася групка цікавих. Управляючий, високий бородатий чоловік, явно кульгавів, мабуть, тому не забрали його на війну.

— Мене звати Абрамов, Микола Кузьмич, управляючий. Вітайте в Булушкіно, люди добрі, вітайте! — До справи підійшов по-діловому, видно було, що тут має послух і авторитет. — Після дороги найважливіше — відпочити. Скільки вас є? Дві сім’ї з дітьми і двоє чоловіків окремо. Так, де тут вас на сьогоднішню ніч розмістити? Я не сподівався, що вас аж стільки, хоч знадобилося б більше. Завтра вранці дамо собі усім раду. Гой, баби, не прийме якась гостей на цю одну ніч?

— Баби, не будьте для них скупими, беріть людей до себе, не держіть дітей на морозі! Я беру цю трійку з моїх саней. Може, ти, Петрівно, хату маєш велику, як царські кімнати! — Дарія взяла ініціативу в свої руки.

— А чи я говорю, що ні?! — жахнулася Петрівна і забрала до себе Ільницьких.

— А тих двох елегантних кавалерів ніхто не хоче? Ну, баби, вирішуйте, бо за хвилину буде пізно. Сама б їх під периною зігріла, якби моя любима свекруха з кочергою на мене не чекала.

— Ой, Даріє, Даріє, кошлатий в тебе язик, ти як вже щось скажеш, то...

— А що, Нюрко, може, маєш до чоловіків чутливість? Відколи це?

— Добре, добре, баби, тут не базар і не сміх. Тих двох то я до себе на ніч беру, а завтра все уладнаємо, як слід.

— То є управляючий! Ну й маєте, баби, запізнилися і чоловіча шпонка пройшла вам біля носа. Віо, кобилко, віо, ще тільки кілька кроків додому...

На другий день рано у радгоспній канцелярії Абрамов розпитав, що хто вміє, і, не зволікаючи, виділив їм квартири й роботу.

— Кожна чоловіча рука нам знадобиться. Самі бачите, тільки старі, баби й діти залишилися. Напровесні треба терміново будівельне дерево на весняні ремонти підготувати, дощок на тартаку протерти. Цим спочатку будете займатися. А прийде весна — вийдемо в поле. Ви є селяни, землероби, на землі розумієтесь. А праця на ріллі скрізь однакова. Заробітки, пайки на харчі, картки на хліб будете мати такі, як усі. Думав, де вас розквартирувати, може наших людей потіснити, по хатах у селі повпихати. Але дійшов до висновку, що краще, як кожен з вас матиме якусь свою хатину. Завжди то людині вільніше. Є тут у нас недалеко від села хутір. Стоїть там кілька порожніх хат, де літні бригади задержуються. Їдемо, побачимо, якщо вам сподобається, там поселитесь.

До хутора було з п’ять кілометрів. Від села відділяв його великий шмат орних полів, плавкі болота й тайга. Хутір називався Вовчий. Стояло там кілька старих хатин. На даний момент одна була заселена. У кожній лише одна кімната, чималу частину якої займала велика російська піч.

— Спати, на ній можна,— вихваляв Абрамов. — Побачимо, чи добре тягне, не димить...

Піч не диміла. Полум’я весело миготіло, тріскали іскрами смоляні поліна, приємне тепло гріло задублі долоні прибулих мешканців.

— Я тут залишаюсь,— вирішив Долина. Абрамов зрадів.

— Добре. Ну то пішли, побачимо, як інші хати виглядають.

Гонорка Ільницька вирішила поселитися в сусідній. Шайна кував залізо, поки гаряче.

— Товаришу управляючий, що ви скажете, якщо я привезу сюди свою сім’ю?

— Сім’ю? Велика? Нам потрібні тут робочі руки...

— Разом нас, окрім матері, ще четвірка до роботи!

— Чоловіче, про що питаєш! Хоч сьогодні повертай до Тулуна і привозь тих своїх поляків, скількох можеш. А тепер повертаємо до села, дам вам аванс, одержите картки, забезпечитесь продуктами. Маєте день на улаштування, а потім — до роботи.

Сташек, завчасно забраний з лікарні, поволі одужував. Бували запаморочення, до звихнутої руки ледь повертала колишня справність, повільно загоювалося поранене обличчя. До того не міг позбутися почуття вини, а утопаючий в ополонці Карий увесь час стояв перед його очима. Батько до цієї справи не повертався. Вечорами замінював синові бинти, промивав рани відваром з якоїсь кори.

— Гарно загоюється. Незабаром усе буде гаразд, хоч шрами, мабуть, залишаться. А рукою увесь час рухай, пальцями перебирай. Знаю, що болить. Мусить боліти...

Російська піч у їх хаті нагрівалася швидко, в кімнаті було тепло. Сташек з Тадеком спали на печі. Батько змайстрував собі нари, які вимостив сіном. Збив стіл з неоструганих дощок, підставив до нього довгу лаву. Мали тільки один горщик для варки всього, що вдалося, і старий, закопчений мисливський казанок. У Булушкіно були ситі, як ніколи. Управляючий виділив їм півмішка картоплі, кілька кілограмів ячмінної крупи й борошна. Та ще й батько, повертаючи з роботи, приносив щоденну порцію хліба. А часом навіть трохи цукру і шматок м’яса. Після останніх подій Долина заспокоївся. Поки що ніхто його тут не шукав. І мабуть не знайде.

У Булушкіно не було радіо, а про телефон то вже краще не нагадувати. Листи й газети привозили в село один раз на місяць або з якоїсь нагоди. Міліціонер з району з’являвся тут рідко.

Долина лежав горілиць, з руками під головою, вдивляючись у темну стелю.

— Татусю, спиш?

— Не сплю ще, сину. А що, знов болить?

— Ні, тату. Я хотів тільки запитати...

— Питай.

— Не гнівайся, татусю, але я так часом думаю, що ми то вже мабуть ніколи до нашої Польщі не повернемось.

Сташек чув, як батько ворухнувся, може, повертався в його бік. Заки відізвався, хрякнув, відкашлявся, немов йому раптом у горлі засохло.

— Що тобі таке сьогодні в голову прийшло! Не думай так, синку. Ніколи такої думки навіть до себе не допускай. Повернемося у Польщу, напевно повернемося! Щоб не знаю що, повернемось. Але мусимо кінця цієї війни дочекатися. То через війну ті всі наші нещастя. А як війна закінчиться, настане на світі спокій, тоді до Польщі повернемося. Стасю, чуєш?

— Так, татусю, чую.

— Обіцяй мені одне, бо ти вже великий і сам розумієш, в житті може бути ще по-різному. Дай мені слово, сину, що якби так, не дай Боже, зі мною щось сталося, то ти ніколи, ніколи про Польщу не забудеш! Повернешся до Польщі і Тадзя до неї забереш. Розумієш мене, сину? Цей мій наказ краще, ніж десять заповідей, запам’ятай собі!

За тиждень приїхало до Булушкіно кілька сімей з Тулуна, а серед них Грубові, Барскі та Баликові. Усі поселилися у Вовчому хуторі. Лише Бронек Шушкевич переселився до села, де знайшов куток, харч і дарове прання, а, мабуть, й щось більше у молодої солдатської вдови, Нюрки. Після повернення з Тулуна Шайна відкликав Долину вбік.

— Маю для тебе два повідомлення. Присохла та твоя справа з конем. Мама говорить, що навіть міліціонера в стайні не було. Ніхто про тебе не допитувався.

— Ну й слава Богу. А друге повідомлення?

— Ти допіру здивуєшся! Домбровський видав себе за українця!

— Що? Домбровський, державний лісничий?

— Ну бачиш, який то був балагур? Так, чоловіче. Може, цим самим хотів якось виправдати прийняття радянського паспорта? Але лишився ні з чим. Ледве видав себе за українця, а вони хап його за сраку і до Червоної Армії, на фронт!

— Що ти кажеш! А що Домбровська, діти?

— Що вона бідна винна. Збожеволів, мабуть, чоловік, і все. Стільки, що наш «січовий стрілець» Домбровський десь там тепер в окопах макітру під німецькі кулі підставляє.

— Мантерис, бідолаха, мав рацію: завжди Домбровського у підлому характері підозрював. А про Сташека Мантериса нічого там не чув?

— Що там у когось почуєш. Погнали чоловіка на каторгу, і камінь у воду...

— А стосовно наших польських справ нічого там нового не чути?

— Нічого, чоловіче, мертва тиша.

13

оли люди з Тулуна приїхали на Вовчий хутір, а з ними Броня Барська, Долина вирішив, що нема чого далі грати в хованки. Тадек був ще надто малий, щоб щось з того всього зрозуміти, тому голосно говорив до Сташека.

— Я хотів тобі, сину, сказати, що завтра після роботи прийде до нас пані Броня, ну, знаєш, Броня. І, як би тобі тут сказати, буде мешкати разом з нами. То буде означать таке, що я немов з нею одружився... Ксьондза тут нема, щоб брати шлюб, весілля якесь або щось подібне... Це тобі, Стасю, я хотів сказати; треба, щоб ти це знав. Розумієш мене, сину?

— Розумію, чому маю не розуміти.

— То добре. — Батько плеснув Сташека по плечу, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена.

Хлопець, злегка приголомшений раптовою звісткою, зсунувся з нар і невідомо чому почав хтиво пити воду. Батько щось ще собі пригадав.

— І Тадзеві також це якось поясни, скажи, щоб був чемний, ну, щоб Броню слухав, сам знаєш...

— Добре, татусю. Але як ми маємо до тої Броні, пані Барської, звертатися?

Заскочений батько хвилину мовчав, хрякнув і не надто впевнено запропонував:

— Як маєте до неї звертатися? Ну, якось треба, справді... Як вам там подобається, так звертайтеся. Але чемно треба, бо то не ваша подруга, ну й не чужа особа... Як звертатися? Пані — годиться... А може бути навіть мама! А бо що? Броня буде з нами, мабуть, назавжди. Так чи не так, треба чемно. Рідної матері вам не замінить, але то добра жінка, не буде вас кривдити.

Сташек цілий день порався на обході. Нарубав дров про запас. Позамітав, протер ганчіркою підлогу і навіть закопчений казанок вишарував. Тадека одяг у чисту сорочку і сам, як міг, також прибрався. «Як сюди прийде, то хай не думає, що ми без неї собі не радимо. Мама! Ніколи в житті!» Ввечері батько привів Броню. Тадек явно втішався. Сташек грів спину біля печі. Випустила Тадека з обіймів, підійшла до нього.

— Вітаю, Стасю! Ну що, приймеш мене на своє хазяйство?

Не знав, що відповісти, потупив очі і знизав плечима.

— Ну, хлопці, якщо маємо такого дорогого гостя, то сідаємо до столу. Стасю, є там у тебе трохи вареної води на чай?

— О ні! Сідай, Стасю, за стіл, від сьогодні я, жінка, буду в цьому домі горщиками займатися.

Сташек одужував. Вивихнута рука набирала колишньої справності. Зникали головокрути. Загоїлися рани на обличчі, зійшли присохлі струпи. Тільки синюваті шрами інколи свербіли, а коли мерзли від вітру, нагадували про себе пекучим болем. Дні були сонячні, а сонечко робило Сташеку добре. Вставав вранці, брав Тадека, і цілими днями волочилися по навколишній тайзі. Тутешня здавалася Сташеку не такою грізною, ніж та, з околиці Калючого. Виходили також на Золотушку, яка протікала поблизу, і з нетерпінням чекали хвилини, коли нарешті спливе хвиля поводі і можна буде ловити рибу. Обсервували лісне птаство і всяку звірину, якої і тут не бракувало. А при нагоді накопали бульб солодкої сарадели, нарвали часникової черемши, попили солодкого березового соку. І так їм пролітав день за днем.

Того ранку Сташек узяв сокиру і відправився в тайгу за деревом на опалення. Вже раніше на близьких болотах наглянув собі суху сосонку. Тадек невідступно подріботів за ним. Хлопець взнав, що болото після зими ще не ожило, пробрався до сосни і почав її підрізувати. Робота йшла йому мляво, бо від ударів і здригання сокири боліла хвора рука. Сушняк, падаючи, розбився на кілька кусків. Почав виносити обломки на берег. Раптом, тягнучи пеньок між сухими земляними клаптиками, провалився спочатку по пояс, а відразу після цього раптово утонув у багні по самі плечі. Зрозумів, що діється: живий вир багниська всосав його в глибину. Рятував його несений ним шматок зрізаної сосни, міг на ньому зависнути плечима. Але не міг однак з виру вибратися. Наляканий малюк, який стояв на березі багниська, не дуже міг йому допомогти.

— Тадзю, лети на хутір, поклич когось, щоб мені допомогли.

Болото глухо булькотіло у глибині, смерділо гнилими яйцями. У гілочках почорнілої, вкритої інеєм і мохом ялини скрекотіла цікава всього сорока. Розбуджена велика сова дивилася на нього величезними витріщеними баньками. Час збігав страхітливо. Хлопцеві убувало сил, від ніг до пояса не відчував уже власного тіла.

На допомогу прибіг дідусь Митрич, йшов саме у тайгу перевіряти тетерячі токи, коли зустрів малюка, який біг плачучи. Закріпив гілляками ґрунт під ногами, закинув Сташеку посторонок під плечі і насилу видобув його з глибини.

— Якось раніше цією весною глибина проснулася. Ти, хлопче, мав щастя. У минулому році в цьому місці два лосі утонули.

На Вовчому хуторі дідусь Митрич був одним росіянином, який тут жив. Коли його зустрічали, буркотливо відповідав на привітання, не задержувався і йшов у своєму напрямі. Явно уникав людей. Ніхто із поляків про нього нічого не знав. Помітили тільки по-сусідськи, що коли сонечко пригріє, біля дідусевої садиби порається якась стара, мабуть, його дружина.

— Пішли до хати, бо холоднеча вас затовче,— скомандував дідусь і завів хлопців до свого дому.

У кімнаті було світло й тепло. У ніздрі бив запах вареної капусти. Сивоволоса старенька, яка жердиноподібному чоловікові досягала ледве до пояса, заломила руки.

— О Боже ти мій! А що це таке сталося?

— У чортовій глибині викупався. Треба хлопця спорядити, бо посинів і ноги йому відняло.

Бабуня налила гарячої води до цеберика. Принесла з комори якийсь одяг, навіть валянки йому позичила, бо свої в болоті втопив. Налила миску капусняку і посадила їх за столом. Дідусь мовчав, сидів біля печі і курив закрутка із махорки. Зате бабуня була зацікавлена поляками, випитувала їх про все.

— Ой бідненькі ви, поляки, бідні. Так далеко від родинного дому вас загнали, чортяки! То так як наш Пєтєнька, також там десь на тій війні проклятій, далеко від дому, невідомо навіть де. Зима минула, весна йде, а ми звістки від нього чекаємо й дочекатися не можемо.

Бабуня кінцем фартуха сягнула очей. Дідусь буркнув незадоволений.

— Заспокійся, Ніколаєвна. Не мороч дітям голови нашими бідами, своїх полякам вистачить...

Коли на другий день Сташек відніс позичений одяг, бабуня залишила йому валянки.

— Носи собі, синку, ці валянки на здоров’я. Адже свої втопив? А як мій Пєтєнька поверне з війни, то вже цілком нові на нього чекають. Валянки тільки в мого Митрича замовляти, справжній з нього майстер. А чортового болота здалека уникай! — Бабуня перехрестилася з набожним страхом.

З чим, з чим, але з землею поляки поводитися вміли. Люди з Червоного Яру ходили мов п’яні. Від кількох років знов стали на свіжій орній землі, відчули її споконвічний запах. Але жодному при цій нагоді болісних спогадів не вдалося оминути: що там діється з моїм домом? З моїм полем? Як озимина, як там мій сад? Вулики? Коні, корови, добро? Хто тепер є їх паном? Що там тепер, цієї весни, у Червоному Яру?

Управляючий Абрамов не міг нахвалитися поляками. То завдяки їм радгосп, вперше від вибуху війни, солідно і своєчасно справився з весняним посівом. Нічого дивного, що на свято 1 травня знайшов для них кошти на додаткове виділення продуктів і по пляшці горілки. Але то було одноразово і на свята. На кожен день переднівок у радгоспі щораз більше допікав усім. Навіть небагаті порції хліба треба було зменшити. Діти бігли по тайзі шукати сарадели й дикої цибулі, ловили у Золотушці рибу.

Якогось вечора до Долинів хтось постукав, відхилив двері і запитав за російським звичаєм:

— Можна?

На подив усіх то був дідусь Митрич. Сташек блискавично перелічив усі ймовірні хлоп’ячі гріхи, але нічого не міг собі пригадати. Дідусь зняв шапку, пригладив біле волосся, став біля порога і, незважаючи на запрошення, не сів.

— Не турбуйтеся мною, люди добрі, я тільки на хвилинку... Може, не знаєте, але я вже багато років є у Булушкіно радгоспним пастухом. Пасу корови від весни до осені. Саме надійшла пора вигону, травка як слід підросла. Пасу завжди з помічником. Ну й так собі подумав, що ваш хлопець підійшов би мені до цього. Що ви на це скажете? Завжди то пару грошиків заробить, сам молока досхочу нап’ється і ще часом вам додому крихту принесе. Що ви на це?

Заскочений пропозицією батько мав сумніви.

— Не знаю, чи справиться? Ніколи ще не працював. Замалий мабуть...

— Тату! Адже мені вже майже чотирнадцять років!

— То що, хочеш йти тим пастухом?

— Хочу, татусю. Не бійся, дам собі раду. І молоко буду вам приносити.

— Молоко, молоко... Така робота, сину, то не жарти: від світанку до ночі, сльота, холод чи жара.

— Тату, прошу!

Розмовляли по-польськи. Коли замовкли, дідусь запитав:

— Ну то як? Порадилися?

— Хлопець хоче, але в мене є сумніви, чи справиться.

— Як хоче, то значить, що справиться. Ну, то від завтрашнього дня починаємо. А як тебе кличуть?

— Станіслав, Сташек.

— Станіслав, значить Стасік по-нашому. Ну то, Стасіку, підготуйся. Завтра перед світанком застукаю тобі у вікно, бо разом зі сходом сонця мусимо бути в Булушкіно і виганяти череду. Такий в нас звичай: перший раз виганяється череда рівненько зі сходом сонця.

Коли дороги після весняних розливів дещо підсохли, управляючий Абрамов запряг найкращого коня до двоколесного легкого візка, другого припряг вільно і вибрався у службових справах до далекого Тулуна. Його повернення чекали нетерпляче. Було відомо, що при нагоді привезе з району газети й листи. Газети газетами, але листів з фронту ціле село чекало як спасіння. Адже ж у Булушкіно не було дому, з якого хтось не був би на фронті. Але з фронту приходили не тільки листи. Приходили офіційні, урядові повідомлення про смерть солдата. Нічого дивного, що на пошту чекали з надією і важкою до висловлення тривогою. На жаль, і цим разом, окрім радісних листів, Абрамов привіз дві «похоронки». Рвала волосся мати трьох дітей, хвороблива Алефтіна. Затялася у розпачливій мовчанці, майже розум втратила молоденька, ледве вісімнадцятилітня Анюта. Поляки листів не сподівалися, питали управляючого, що там на війні, може в газетах про Польщу пишуть.

— Які там можуть бути відомості! Війні кінця не видно. Жах думати, але мабуть ще не одну похоронку одержимо... Про газети питаєте? От, холера, про газети на смерть забув, на пошті залишилися. Голови до газет після тих похоронок не мав.

У цей день сіяли за селом овес. Наближувався південь. Люди нетерпляче виглядали куховарки, яка привозила їм у поле по мисці супу. Сьогодні явно запізнювалася. Коли нарешті з’явилась і почала наливати вистиглий капусняк, баби кинулися на неї з докорами:

— Мало того, що запізнюєшся, то ще нас якимось холодними помиями кормиш.

— Тільки не помиями, тільки не помиями! Цариця мені знайшлась. Я запізнилася, тому трохи вистигло. Я вже на віз сідала, щоб до вас їхати, коли Абрамов мене повернув, щоб негайно міліціонерові щось до їжі приготувала.

— А чого міліціонер у Булушкіно шукає? Слава Богу, ніхто тут нікого не вбив ані пограбував...

На звістку, що до Булушкіно приїхав міліціонер, Долина чутко наставив вуха. Охопив його жах, що справа з утопленням коня виказалась і міліціонер шукає його.

— А звідки я можу знати, чого він тут шукає? Може, як завжди поп’є горілки, з Погребіхою подуріє, мішок жратвою наповнить. А може, щось інше його цікавить, біс їх там знає. Хочеш доливки?

— Якщо можна.

Куховарка налила Долині додатковий ополонок супу.

— А може, стосовно вас, поляків, його щось цікавить? Я чула, як питав Абрамова, скільки поляків у нас є в Булушкіно. Не знаю, що ще, бо пішли в канцелярію. Міліцію, як відомо, різні справи інтересують.

Долина присів на самоті на лавочку під ноги сівалки і почувся як отруєний. Того б йому ще не вистачало, щоб тепер, коли зійшовся з Бронею, коли якось життя почало йому складатися, закували його в кайдани і кинули до каземату. Різні думки почали входити йому в голову. Може тікати? Куди? Адже не мав жодних шансів. Залишити дітей? Важко, що доля принесе, то й буде.

Повертали після роботи весело, щоб коней загнати до стайні. Долина розглядався навколо, немов злодій. Але нічого не відбувалося. Люди міліціонером не цікавились. Іншими справами були забиті голови. Темніло. З хати, яка стояла на узбіччі, долинали якісь співи і звуки гармошки. Баби, які йшли разом з Долиною, скоментували:

— Маруська Погребіха гуляє з тим своїм міліціонером.

— Нехай тільки Санька повернеться з фронту, то він вже їй погуляє!

— Повернеться, не повернеться, а що собі баба використає, то її!

Справа стосовно приїзду міліціонера з’ясувалася наступного дня. Після роботи Абрамов викликав усіх поляків у свою канцелярію. Тьмяне світло керосинової лампи заледве роз’яснювало темряву. За столом сидів міліціонер. Підстаркуватий, невисокий на зріст, з широким монгольським обличчям. Маленькі оченята блищали з-під підпухлих від вчорашнього пияцтва повік. Усі? Міліціонер кашлянув, попив води з графина.

— Харашо! Як не дивитися, то майже дружина. Ну то як, Абрамов, ти перший їм про справу повідомиш чи я?

— Що там я. То вже ви, товаришу комісаре, скажіть, з якими відомостями до громадян поляків приїхали.

— Ну харашо, скажу,— міліціонер встав, поправив пістолет за поясом і ще раз попив води. — Громадяни поляки! Від імені радянської влади приношу вам важливу звістку. Отож і для вас настала пора виконання почесного обов’язку, пора іти на фронт!

Міліціонер ковтнув води. До Долини нахилився Губа.

— Холера, знов починають, то радянські паспорти, а тепер Красная Армія!

Але тут міліціонер заскочив повністю поляків.

— Польське військо, то значить польська армія постає, граждане полякі! Ось, яку важливу відомість я вам привіз!

Жахнулись, недовірливі. Яке там знов польське військо? Невже Сікорський зі Сталіним удруге домовилися? Ісусе Христе! Серця засланців стукотіли розбудженою новою надією.

— Управляючий, дай сюди газету, прочитай людям, хай собі послухають.

Абрамов узяв у руку зім’яте газетне рядно, одяг дротяні окуляри, наблизився до лампи.

— Газета називається «Ізвєстія», за 9 травня 1943 року, то так для ясності. А пишуть у ній так: «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських патріотів у СРСР стосовно створення на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшки, з метою спільної з Червоною Армією боротьби проти німецьких загарбників. Формування польської дивізії вже почалося...» — Абрамов з похмурою міною зім’яв газету і кинув її на стіл.

— Формування дивізії почалося! Чуєте! Чоловіки, то що ми ще тут робимо? Як не будемо поспішати, то знов опинимося на льоду, як з тим Сікорським і Андерсом.

— Спокійно! Спокійно, громадяни поляки. Зараз собі все по порядку з’ясуємо...

Хата Шайнів була найбільшою, там ввечері зібралися. Усі. Навіть дітей ніхто не відганяв. Довго мовчали. Ніхто не наважувався почати. А всі разом найбільше боялися одного, щоб ті заново розбуджені надії стосовно війська польського знов не виявилися даремними. Коли нарешті розговорилися, одні сумніви і питання їх гризли: що то за військо? Що то за Союз Патріотів його організовує? А деякі навіть про Костюшку з історії забули. Але знов усі в це військо повірили. Ну бо як же не повірити? Чи є якась інша дорога до Польщі?

Протягом останніх кількох днів перед відходом чоловіків на війну мала польська колонія з Вовчого хутора немов затихла. Кожен тримався родинного гурту. Лише тепер, коли настав час прощання, засланці почали усвідомлювати те, що, як їм не було, так було, але сім’ї завжди держатися разом. Хіба що смерть когось вирвала. А тепер? Чоловіки йдуть на фронт, на війну. Нікому не бракувало уяви, щоб знати, чого від війни можна сподіватися. А жінки й діти залишаться тут, у Сибіру. Війна, фронт, відомо, що там може трапитися. Хіба мало «похоронок» до Булушкіна приходять? Нічого не вдієш, що має бути, то буде. Долі не відміниш. Для сибірських поляків, від малого до старого, іншого шляху до Польщі, ніж разом з польським військом не було...

Булушкіно прощалося з поляками, які йшли на фронт за тутешнім звичаєм. Управляючий Абрамов витратився на порцію додаткових продуктів з радгоспної комори. Куховарки насмажили млинців, наварили жирного капусняку. Баби-солдатки також якусь там їжу з собою принесли. Поляки зібрати складчину на горілку.

Першу склянку горілки підняв у прощальному тості Абрамов.

— Не гостювали ви у нас довго, товариші поляки. А я, дурний, так радів, що наш радгосп при вас оживе. Дивіться, баби, як нам у цьому році сівба удалася! Це заслуга поляків. Коли влітку будемо починати жнива, напевно добрим словом вас згадаємо. Правда, баби?

— А як же інакше?!

— Порядними чоловіками вони були.

— Щоб щастя їм у цій війні сприяло.

— Тост, Абрамов, тост, бо рука тобі задеревіє, горілка зігріється! За здоров’я фронтовиків!

— Хвилиночку, Даріє, хвилиночку. Не будь такою у гарячій воді купаною. Ще тільки два слова мушу сказати... Перше слово то таке, що воюйте на фронті щасливо, про свої сім’ї не журіться, якось тут собі разом дамо раду. А друге і останнє моє слово до поляків буде таке: щоб ви усі з тієї війни здоровими й щасливими повернулися.

Сташек Долина пас з дідусем Митричем велике стадо худоби. Кожного дня починали від того, що йдучи через село, зганяли випущені з обійстя корови і долучали їх до радгоспного стада. Стадо найчастіше паслося на прибрежних луках — галявинах Золотушки, на краях тайги, рідше біля села, в осиково-березових прилісках. Сташек одержав брезентовий плащ, який мав охороняти його від дощу, а від дідуся Митрича — довгого батога, сплетеного з кінської шерсті.

Перші дні хлопець ходив недоспаний. Вставав задовго до світанку і біг з Вовчого до Булушкіна. Протягом цілого дня бродяжництво за стадом, а вечором поворотна дорога до Вовчого.

На звістку, що батько йде у польське військо, Сташек зреагував щенячою радістю! Нарешті! В його хлоп’ячій свідомості польське військо нерозлучно асоціювалося з Польщею. Хіба ж мало чого протягом того засланського часу наслухався? Не все ще розумів, але від якогось часу одне знав напевно: якщо є польське військо, то й Польща мусить бути. Це польське військо їх з Сибіру забере. Тільки воно про них не забуде.

— Тату, татусю, як я тішуся! — кинувся батькові на шию.

Батько був серйозний, заклопотаний.

— То війна, сину... різно там може бути.

Лише тепер хлопець усвідомив собі, що також щось на війні може і з батьком статися. Адже бачив «похоронки», які приходили з фронту, пригадав собі солдата-каліку Броду, який у Тулуні кинувся під поїзд. Поверталися з села на хутір.

— Розумію, Стасю, чому ти так зрадів. Думаєш, що я ні? Адже лише у такий спосіб Польща до нас наближається. Пам’ятаєш, що я тобі завжди говорив: буде наша Польща! Щоб не знаю що! І буде, сину, буде. Треба для неї йти на ту війну. Тільки як ви тут без мене дасте собі раду? Це мене найбільше гризе. Якби та ваша мама жила... Тадзьо ще такий малий...

— Татусю, не журись, дамо собі раду. Побачиш. Я вже працюю, заробляю, молоко кожного дня буду йому приносити.

— Ой, сину, сину, добрий з тебе хлопець. Пам’ятаєш, Стасю, що я тобі недавно вночі про Польщу говорив?

— Пам’ятаю, татусю.

Батько зупинився, видивився вітролома біля стежки.

— Присядьмо на хвилину, бо не знаю, чи потім матимемо нагоду так собі тільки удвох поговорити. Іду, сину, на ту війну, бо так треба. Якщо Бог дасть і переживу, то заберу вас у Польщу і знов будемо разом. Скрізь вас знайду. А якби, не дай Боже, щось там зі мною сталося, то тільки на тебе, сину, розраховую: маєш мені у Польщу повернутися і свого брата з собою забрати. Тільки там є ваше місце, ваш дім. На Поділля не їдь. У нас там нема нікого. Якщо доберешся до Польщі, їдь прямо до дідусів, у Калинову. Потрапиш туди, сину?

— Потрапило, татусю. Адже все пам’ятаю. І дідусів. І Калинову. Усе... А ти повернешся до нас з тої війни, напевно повернешся!

— В Богу надія! І ще одне, Стасю... тримайся Броні. То добра, мудра жінка. А разом завжди живіше. Знаю, що мами вам не замінить. Їй також з вами не буде легко. Шлюбу з нею я не брав. Моєму слову честі повірила. Постарайся її зрозуміти, допоможи, коли треба. Писатиму вам листи, пам’ятай... Ну то що, сину, ми зрозуміли один одного?

— Так, тату.

— Ну, давай руку.

Батько вперше стиснув Сташекові долоню, буцімто дорослому чоловікові...

Останньої ночі на Вовчому хуторі ніхто не заплющив очей. Сташек здрімнув перед ранком, тому прокинувся наляканий, що запізниться на вигін. Одягався поспіхом. Батько вже не спав, стояв і дивився у вікно. Броня поралася біля печі. Тільки малий Тадек смачно хропів. Сташеку хотілося плакати, бо то були останні хвилини разом з батьком. Погонять стадо на далеке пасовисько і вже батька не побачить. Соромився своїх сліз і хотів якнайшвидше вибігти з хати. Вхопив ще похапцем пляшку на молоко.

— То я вже лечу, татусю...

— Лети, сину! І пам’ятай, що я вчора тобі говорив.

Батько відвернувся від вікна, голос його звучав хрипло, ненатурально. У півтемряві не видно було його обличчя. Сташек вибіг і тріснув за собою дверима. Крізь шибку ще раз майнув йому силует батька... Коли біг у напрямку села, лише тоді Сташек розплакався. А що нікого окрім шумливої тайги поблизу не було, не соромився сліз. Коли дещо запізнений прибіг до обійстя, баби закінчували доїння. Дідусь Митрич відганяв величезного бика, який невідомо чому мав кличку Ластівочка, і який рогами пер у ворота.

— Ти дивись на нього, як йому спішно, наглюці. Відкривай ворота, Стасіку, виганяємо.

— Дідусю, а куди сьогодні гонимо?

— Імла низько сідає, жару сповіщає... Думаю, що аж на Три Галявини треба гнати, щоб нам з першим сонцем, коли ґедзь почне кусати, корови не згедзилися.

— Дідусю, а може б так сьогодні влаштуватися біля дороги?

— А в дощ де будеш пасти? Зрештою біля дороги травка не підросла.

— Дідусю, прошу тебе, попасемо сьогодні біля дороги.

— Що ти сьогодні так уперся в ту дорогу? Гонимо на Три Галявини і все.

У цю мить підійшла Дарія з повним відерком свіжонадоєного молока.

— А чого тут не розуміти, дідусю? Що, ти забув, що поляки сьогодні на війну ідуть? Дурна в тебе макітра, Митрич, ось що. Давай, Стасіку, пляшку.

Сташек відкоркував пляшку. Дарія підняла відерце, здула піну, тепле молоко наповнило зеленувате скло.

— Дякую, Даріє.

— Пий на здоров’я.

Митрич підсунув Дарії казанок.

— То й мені при нагоді хлюпни крихітку.

— А води, діду, напийся! Корінь нелюб’язний. Навіть у такий день хлопця не пожаліє. Його батько на фронт іде, а той дідуган...

Митрич шарпнув казанок, незважаючи на те, що Дарія вже йому молоко почала наливати.

— Тьфу, зараза! Що ж той язик тобі кілком колись стане. А подавись тим своїм молоком. Гонимо, Стасіку. Відкривай широко ворота. Відкривай!

У розкриті навстіж ворота натовпом ринуло з ревом стадо. Митрич хльостав батогом Ластівочку і бик слухняно повів стадо вліво. Сташек не знав, що цього ранку будуть пасти біля дороги.

Стадо паслося дуже спокійно. Імла диміла в долині Золотушки, клубочилася і осідала в тайзі. Червоне сонце викотилося із-за соснових верхівок. Сташек стояв опертий об пень старої модрини і дивився на дорогу. Вози з від’їжджаючими на війну поляками виринули несподівано.

Помітивши стадо корів, Долина догадався, що його син мусить десь тут бути. Зістрибнув з воза, став і розглядався за ним навколо. Сташек давно вже батька помітив і спостерігав за ним, ховаючись за модриною. Все, незважаючи на бажання, не вистачало йому відваги, щоб підбігти до нього. Соромився, що біля батька почне ревіти. Боявся, що як допаде до батька, то вчепиться у нього і нікуди, нікуди його від себе не відпустить... Тим часом батько продовжував стояти, а вози віддалялися щораз далі. Сташек дивився зі схованки, як батько знімає шапку, витирає чоло і згорблений поволі рухається їм услід. Тоді не видержав.

— Татусю! Татусю! Я тут, почекай мене, почекай!

Батько зупинився. Повернувся. Сташек підбіг, затримався перед ним на півкроку, вирвав з брезентової торби пляшку молока.

— Візьми, татусю, може, в дорозі пити тобі захочеться.

Батько закусив губи. Пляшка з молоком тряслася в його руці. Хотів, мабуть, щось сказати, але Сташек вже ні на що не чекав.

— О! Знов мені в тайгу тікають, зарази. Куди, Білянка, повертай, куди!

Біг, не оглядаючись, найшвидше, як зумів, щоб скритися у гущавині сполоханого стада.

14

очинаючи з весни сорок третього року майже всі польські засланці, особливо чоловіки, здатні носити зброю, пішли на війну. Одні вже раніше встигли дістатися до Ірану з військом Сікорського і Андерса, інші весною цього ж року включені були до армії Василевської та Берлінга. Хоч так між Богом і правдою, яке там тоді для тих вимучених у тайзі і таборах каторжників мали значення Сікорський, Андерс, Берлінг або Василевська! Вважалося, що йдуть у польське військо і разом з ним визволяються з цього пекла. Через військо і фронт світила єдина реальна надія на повернення до Польщі. Навіть ціною солдатської смерті і усякого сподіваного воєнного нещастя. «Загину на фронті я, але моя сім’я повернеться...»Іншої дороги до Польщі не було. І всі польські засланці достеменно про це знали.

У Сибіру залишилися тисячні юрби обтяжені сім’єю жінок, старих і дітей" А також ті з поляків, які забуті Богом і людьми, не знаючи, що у світі діється, позбавлені самоволею НКВС амністії, продовжували страждати у важких гулагах.

А де та війна зараз була? Жителі сибірської тайги не дуже про це знали. Радіо у лісових селищах не було. Ледь діставали запізнену газету, на яку зрештою завзято полювали курці, щоб було у що закрутити махорку. Мало хто знав, що фронт повільно-то, повільно, але безупинно просувався на захід. Перервано блокаду Ленінграда. Відвоювали в німців шмат території, зокрема місто Харків. Червона Армія наближалася до Дніпра, а там уже недалеко була Польща.

Сташеку Долині бракувало батька. Коли тільки залишався сам на сам з думками, відразу бачив батьківську згорблену фігуру, яка віддалялася за возами з пляшкою молока в руці. На цьому образ, що запам’ятався, зникав. Сташека це мучило, бо ніяк не міг собі уявити, де тепер є батько і що там на війні поробляє.

Кожен день хлопцеві починався задовго перед світанком. Зривався з печі, бо там разом з братом мав вимощене лігво, і поспішав до далекого обійстя в тайзі, щоб разом зі сходом сонця встигнути на вигін корів. Добре, коли була погода. Гірше, коли небо затягували низькі хмари, розхлюпувався дощ. Мокро, холодно. Та ще й болотні кочки між Вовчим хутором і Булушкіном утруднювали переправу.

Пасли череду цілий день. На полуденний удій баби приїжджали з банками в умовне місце, найчастіше на одну з лучних галявин на берегах Золотушки. Вже майже в темряві, з однією пляшкою молока для Тадека, другою для дідусевої старенької, Сташек біг на хутір. Біг клусом по всій дорозі, бо то і час і шумлива навкруги тайга його підганяли. Неприємно так самому в тайзі, та ще коли темно. На хуторі заходив спочатку до Миколаївни. Бабуня переливала молоко до глиняного глечика, щоб Сташек вранці не мусив заходити по пляшку. Часом питала його про Митрича, чи на суботній вечір має старому баню приготувати. Але не було дня, щоб не запитала, чи Сташек не приніс їй листа від сина з фронту. І кожного разу бачив сум на її старому поморщеному обличчі.

— То не було листа від мого Пєтєньки, говориш? Пошта з Тулуна не приходила? Може, завтра буде, як гадаєш? А твій батько пише?

— Не пише, бабуню.

— Напишуть нам, напишуть... Тільки ти, синку, щоденно про ті наші листи в канцелярії допитуйся. Щоденно!

Від бабуні Сташек спішив додому. Броня завжди на нього чекала з чимось теплим до їжі.

Якогось дня Броня запитала Сташека, чи може до їхньої хатини спровадити свою сім’ю.

— Тиснуться там разом з Грубами, а тут ми були б усі разом. Ну й коли ми ходимо на роботу, то бабуня Тадзьом опікувалася б. Помістимося якось. Що ти, Стасю, на це скажеш?

— А мені що? Нехай приїжджають...

— То дякую тобі, Стасю, бо що не кажи, то ваш дім.

Сташек знизав плечима і хоч не мав такої потреби, вибіг перед дім. «Тільки батька забракувало, а вже починає розгортати крила. Сім’ю собі привозить. А привозь собі, кого хочеш, яке моє діло. У бараках по сто осіб разом замешкувало і також давали собі раду. Питає, немов просить моєї поради, а сама робить, що хоче». Зі своїми відносинами стосовно Броні Сташек все ще не вмів упоратися. А вже категорично не вмів визнати за нею права, щоб біля його батька, у їхній малій сім’ї, Броня мала зайняти місце, колись приналежне його мамі. Мама — то була мама: єдина, незамінима і неповторна. А Броня? Знайома дівчина з бараків, жінка, яких навколо чимало. Був лютий на себе, бо навіть назвати, звернутися до неї не вмів. Мама? Ніколи в житті! Пані? Яка вона пані, так на щодня, в однім домі? Броня? Ну, вона йому не подруга, хоч тільки на кілька років від нього старша. Отже, уникав безпосередньо звертатися до неї, ніяк її голосно не називав, белькотів щось там загалом і безособово. У Броні, видно, таких проблем не було, бо завжди зверталася до нього по імені, завжди зменшено й лагідно: «Стасю». Зате Тадек, як тільки Броня у них замешкала, почав кликати її «мама». Коли Сташек почув це вперше, хотів сильно побити брата. Але подумав хвилинку і заспокоївся. «Ще задурний, малий, плете, як папуга. А може, тато йому так казав? Підросте гівнюк, сам усе зрозуміє. Мама, мама, та хай йому там. Від мене цього напевно не дочекається». В думках називав її Бронею.

Бабуня Барська, висока й худа, була по характеру неговірка і в’їдлива. Янек, молодший брат Броні, пішов цієї весни разом з усіма на війну. Старший, Юзек, ще з Каєна помандрував шукати війська польського і пропав безвісти. Були ще молодші сестри: Стефа і Геля. Обидві працювали у радгоспі. У хаті стало тісно, але Сташека мало це вражало, бо цілими днями був з чередою, а бувало, що й на ніч не повертався. А малий Тадек мав постійну опіку...

Дідусь Митрич... Дивний то був чоловік. Мовчазний. Таємничий. Бували такі дні, що словом ні до кого не відізвався. Навіть до Сташека. На запитання тоді не відповідав, немов глухий і німий. Сташеком командував жестами, а з чередою домовлявся довгим батогом, який волікся за ним. То знов ставав надмірно лагідним і легко доступним. У такому настрої відповідав на Сташекові запитання, прикликував його, давав роз’яснення стосовно тайги, зустрінутого звіра, незнаного птаха, трави, грибів. Вчив, як орієнтуватися в околиці, таємничих лісних слідах. А часом ставив хлопцеві несподівані, часто дивні запитання. Про себе і свою сім’ю не розповідав. Часом тільки, коли довго не був на Вовчому хуторі, коротко запитував:

— А як там моя стара?

— Питала, чи на суботу підготувати вам баню. Ну й про листи з фронту завжди питає.

— Баню хай підготує. У цю суботу сам на базі з чередою залишишся. Листи, листи, хто там на фронті листами голову буде собі морочити...

У середині літа черговий раз треба було поміняти літню базу. Відремонтували стару огорожу, щоб корови не розлазилися. Доярки освіжили лісну кімнатку, в якій залишилися ночувати, а до села поверталися тільки з ранковим удоєм. До Булушкіно було звідси далеко, а до Вовчого хутора ще далі.

Сташек не міг, як ще недавно, бігати кожного дня з молоком на хутір. Разом з Митричем і доярками ночували на базі. На хутір бігав рідко, а тоді, щоб встигнути назад, цілу ніч мав забиту голову.

Минали місяці, а поляки з фронту не писали. Кільканадцять їх пішло з Булушкіно і від жодного ні слуху, ні духу. Польки з Вовчого, подібно як росіянки, чекали тепер пошти нетерпляче і з здриганням серця.

Сташек, потрапляючи до канцелярії, боявся прямо запитувати про листи від батька. Тому питав, щоб приховати, про листи від Петьки Панкратова, сина Митрича. Листів від поляків усе не було. Тим часом до Булушкіно надійшли чергові «похоронки». Одна до Марфи Залигіної, друга до Наташки, молодої бездітної доярки. Марфа голосно плакала, рвала волосся, руки простягала до неба:

— Сирітки ви мої, сирітки, чому доля вас так жорстоко скривдила? Чому татусенька вашого забрала? Васенька, Васенька, чому мене самітненьку на цьому світі залишив. Що я без тебе тепер робитиму.

Наташка, отримавши «похоронку», оніміла. Стояла мов стовп солі перед канцелярією. Дарія пробувала притулити її до себе. Наташка випустила з долоні зловіщий папір, відштовхнула Дарію, зірвала з голови хустину і з жахливим криком побігла до поблизької тайги.

З убогої хати, яка стояла біля самого берега Золотушки, приганяла корову до череди одна й та сама дівчина. Мала мишачого кольору коротке волосся з падаючою на очі гривкою, товсті губи і білі зуби. Якось зачіпила Сташека:

— То ти той поляк з Вовчого?

— Я, а що таке?

— Нічого такого. Я хотіла почути, чи говориш по-російськи.

— Стараюсь.

— А як тебе звати? Бо мене Любка.

— Сташек... Станіслав.

— Сташек, Стасік? Може бути. Ціле літо пастимеш корови?

— Як мене Митрич не вижене.

— Може і вижене. З тим дідуганом ніколи нічого не відомо... А я поки що не працюю. У школу також не ходжу: батька дома нема, брат на війні, мама хвора.

На кілька днів небо затяглося сльотавою імлою, отже пасли череду у приліску. Імла висіла над Золотушкою. День немилосердно продовжувався. Митрич роздував гаснучий вогонь, дим стелився низько і сльозив очі. Сташек збирав смолистий сушняк, а при нагоді жовті клейкі маслюки. Митрич зібрав декілька, набивав їх на кий і припікав на вогню.

— Тьфу! — Плюнув.— Без солі ніяк не смакує.

— То може заскочу в село і позичу? — запропонував Сташек.

— А то може і заскоч. До Бєлькових найближче.

Не встиг застукати у двері, коли в хаті загомонів собака.

— Тихо там, собако. А кого в таку негоду несе? — Любка стояла на порозі. Прибирала, а може змивала, бо мала на собі фартух у квіточки, підкачені рукави. Здивована здула неслухняну гривку з-над очей.

— Я прийшов позичити солі. Гриби з дідусем печемо, а без солі...

— Добре, добре, заходь до кімнати.

— Я увесь мокрий. Тут почекаю.

— Влазь, кажу тобі!

Почав стріпувати вологу, витирати траву і болото з босих ніг. Дві малі кімнатки. Білі стіни. Чистенько. Тепло. Вогонь бухав у печі. Відерце з намоченим пранням. Любка сягнула за сільницею, знизила голос.

— Бачила, що сьогодні тут пасете. Мала навіть прийти до тебе, але мама щось гірше стала почуватися. — Любка головою показала на кімнатку.

А там хтось сухо закашляв.

— Хто там у нас, донечко?

Любка притишеним голосом до Сташека:

— То мама! — і відразу голосно: — То той поляк, мамо, Стасік, що з Митричем корови пасе, я говорила тобі про нього. Прийшов солі позичити, гриби собі печуть.

— Поляк, кажеш? А покажи мені його тут на хвилинку.

— Чуєш? Ну йди туди, йди. Адже тебе не укусить.

На високих подушках під головою лежала стара жінка. Сиве волосся, обличчя мов вапном побілене, худі долоні нервово перебирали пальцями по одіялі. Великі блідо-блакитні очі. Сташек вклонився і сказав:

— Здраствуйтє.

Хвора пробувала всміхнутися. Голос в неї був лагідний.

— То ти той поляк? Люба мені розповідала. Як тобі тут?

— Привик уже.

Хвора опанувала атаку кашлю. Махнула рукою. Любка потягла Сташека в кухню. Вхопив у загорнуту ганчірку сіль і побіг до Митрича. А коли біг, усе чув тихий голос хворої і голову дав би собі відрізати, що мати Любки слово «поляк» вимовила не так, як це говорить росіяни: «поліяк», тільки нормально: «поляк»!

Любка підкормлювала його час від часу. Найчастіше приносила смажені коржики. Насміхалася зі Сташекових відмовок, що зовсім він не є голодним.

— Говори собі на здоров’я! А зрештою мама мені казала, маєш це з’їсти і все!

— То може з Митричем поділюсь?

— А що тут ділити? Їж, їж, про нього не журись, він тутешній, завжди собі дасть раду...

Їв. Любка сиділа біля нього. Якщо не поспішала додому, щось йому розповідала. Але найчастіше розпитувала його про Польщу. Все її цікавило, все непомірно дивувало.

— По-руськи говориш як руський, а читати по-нашому вмієш?

— Трохи читати по складах... Я не ходив у вашу школу.

— Хочеш, книжку тобі принесу?

— Не справлюсь з книжкою...

— Справишся, справишся! А в разі чого, то тобі підкажу.

А що за характером Любка була купана в гарячій воді, вже на слідуючий день принесла йому свою шкільну читанку і радила, щоб спочатку ознайомився з алфавітом. Сама запитувала про польські слова, дивуючись їх подібному звучанню.

— Як твою маму звали?

— Антоніна...

— А знаєш, як моя? Альбіна!

— Альбіна?

— Дивуєшся? І маєш рацію. Альбіна — це не російське ім’я. А знаєш, яке мама мала прізвище? Врублевська!

— Врублевська?

— Щось тобі ще скажу, тільки дай чесне піонерське слово, що мене не видаш? Даєш?

— Слово можу дати, але піонером то я ніколи не був.

— Не має значення. Аби тільки кому не вибовтав. Пам’ятаєш, коли ти по сіль до нас прийшов? Ну, то ввечері присіла я біля мами перед сном, а ця спочатку тебе згадувала, що ніби такий бідний, бо сирота. Ну й що ти тут є серед чужих, далеко від Польщі... Так над тобою розчулилася, аж заплакала. А потім раптом звірилися мені під великою таємницею, так як я зараз тобі, що її батьки також були поляками! Ти уявляєш собі? Ну й у зв’язку з цим вона також є полькою: Альбіна Врублевська! То мабуть, і у мене трошки польської крові тече. Ніколи раніше мені про це не говорила. Ніколи... Мабуть, тільки мій батько про це знав. А моїх дідусів, тих Врублевських, то ще за царя в Сибір з тої твоєї Польщі вивезли. Журиться, що вже польською мовою розмовляти не вміє. Лише кілька слів у її пам’яті вертиться. І до молитви хреститься якось інакше, ось так, один хрестик на грудях робить. Навіть не вмію тобі цього добре показати.

— Мабуть, так, — Сташек поволі перехрестився.

— О так, саме так! А ти молишся?

— Інколи...

— Бо я то ні. У школі нас вчили, що Бога зовсім нема. Стасю, прошу тебе, мусиш колись знов до нас забігти, з мамою поговорити. Може якраз собі щось по-польськи пригадає. То як польською мовою буде школа?

— Школа.

— Тайга.

— Тайга. Нема у Польщі тайги, але називається так само, бо тайга, то тайга.

— Ой караул! Мушу вже летіти. Але тобі сьогодні наговорила. Стасю, якщо ти перед кимось вибовкаєш, то не знаю, що тобі тоді зроблю.

— Не бійся, камінь у воду!

Коли перебралися разом з чередою на ту далеку базу, майже з Любкою не зустрічалися. Читанку, яку йому подарувала, носив у торбі і у вільну хвилину щось там собі читав по складах.

Пізнє літо було сухе, гаряче. Навіть ночі не давали холоду. Тільки ранок бадьорив тайгу, людей та худобу. Того вечора доярок дуже довго не було видно. Корови з повним вим’ям сумно ревіли, очікуючи на доїння. Сташек також нервував, бо саме сьогодні хотів побігти з пляшкою молока до Вовчого. Лише Митрич спокійно варив, помішував у горщику грибний суп. Вже зовсім посутеніло, коли Сташек піймав з віддалі туркіт воза і побризкування порожніх банок на молоко.

— Митрич! Баби їдуть! — гукнув і побіг їм назустріч. Майнула йому думка, що їх налякає. Причаївся за деревом, а коли під’їхали, раптово вискочив. Кінь налякався і баби трохи з воза не попадали.

— От дурний чорт, але нас налякав! Думала що то «мішка», трохи мені серце не вискочить! — нарікала Дарія.

— А зі мною не привітаєшся?

Любка! Тепер Сташек був вражений. У темряві не помітив дівчини.

— А що ти тут робиш?

— У відвідини до тебе приїхала. А що, не можна?

— Не жартуй.

— Налякався такого гостя, що?.. Мамі стало краще, зате Наташка захворіла, ну то доярки мене взяли, може їм придамся.

— Придатися, придатися! — Дарія впала їй у слово. — Берись зараз за ганчірку, відерце води, і протирай банки, щоб на удій чистенькі були.

Того вечора Сташек не побіг на хутір. Невпевнено виправдовувався сам перед собою, що дуже пізно, уже майже ніч. Та насправді, про Любку йому йшлося. У проблисках вогнища поглядав на неї з цікавістю, здавалося йому, що немов протягом цього часу змужніла, погарнішала. Цікаво, де буде спати!? Мабуть, як і всі баби, на спільних нарах в кімнатці. На цих самих нарах Митрич зі Сташеком мали своє лігво. «Як то добре,— думав Сташек,— що прийшло мені в голову свіжої сосни і папороті на нарах постелити».

Доїння закінчили. Заспокоєні корови повкладалися покотом в обійсті, дрімають, пережовують. Доярки розсілися навколо вогнища, сьорбають суп з грибів, окрашений молоком, хвалять дідусеве кухарювання. Ніч така темна, що нема темнішої. Хоч і безвітряна, тайга все одно шумить, говорить щось по-своєму. У глибокому скелястому каньйоні Золотушка булькотить, шипить піною, обвивається вирами об каміння. Погукують сичі та сови занепокоєні, що відблиски вогнища порушують їхнє нічне життя. Баби довго не лягають спати. Говорять, жартують, плачуть. Невже багато потрібно в такий час, щоб при бабських спогадах і жалях переплітався сміх з плачем?

— Ой ви, баби, мої баби! Може вистачить на сьогодні тої тяганини? Витріть носи, заспіваємо краще. Дарія, починай!

Коли йшлося про танець та спів, Дарію не треба було два рази просити. А голос мала чистий та звучний, як струна.

На позицію девушка Провожала бойца, Тьомной ночью простіліся На ступеньках крильца.

Голоси інших баб гарно приєдналися до Дарії.

Глухий відлунок нічної тайги не встигав відзиватися за їх співом. Сумні, тужливі пісні перепліталися з веселими безсоромними частушками. Обурений дідусь Митрич плюнув і пішов спати.

— Старий козел! — зробила висновок Дарія. — Ой, баби! Давай, потанцюємо. А що нам тепер кращого залишилося?

Я і лошадь, Я і бик, Я і баба, І мужик!

Плеснула в долоні. Тупнула ногою. Викинула високо вгору руки, сплела їх на потилиці та почала вибивати у попелі біля вогнища темпераментну чечітку. Недовго тривало, а навколо пригасаючого вогнища танцювали всі. Не звертаючи уваги одна на одну, підспівували собі під носом. Спів перетворився у какафонію слів і мелодій. Ноги вибивали одержимий ритм. Баби вирували. Любка і Сташек сиділи під старою сосною і мовчки витріщували очі на це нічне видовище.

Нероздуваний вогонь пригасав. Одна за одною, вкрай втомлені, напівпритомні жінки відходили з танцювального кола. Деякі мов неживі падали на землю. Інші в темряві оббивалися о поблизькі дерева. Лише невтомна Дарія все ще танцювала, танцювала, танцювала...

Наближалася осінь. Присохла, пожовтіла трава. Падало листя. Настали прохолоди. Небо вкрилося хмарами, було вітряно. Щоранку іней вкривав землю, а легенька паморозь осідала на деревах. Митрич поглядав на хмари, які мчалися по небі, і щораз частіше провіщав, що незадовго прийде час загнати череду до стайні.

Для Сташека це була найгірша пора. Мерзнув. Не багато мав, чого одягти, бо те, що одягав на себе, пошарпалося протягом літа. Броня роздобула десь мішок, пошила йому штани і пофарбувала у коричневий колір у лушпинах з цибулі. «Не соромно виглядати як паяц, важливо, щоб голою сракою не світити», втішала його бабуня Шайніна. Лапті також порвалися на шматки. Хоч влітку по тайзі стопи калічилися, але то півбіди, бо можна було бігати босоніж. Але тепер? Обвивав ноги ганчірками, закріплював, щоб не падали, вербовим ликом. Коли так рано-вранці волікся за чередою вкритими інеєм вертепами, стопи втрачали відчуття і дубіли від холоду. Не було ради, виглядав паруючого коров’ячого лайна, ставав у ньому, поки приємно й тепленько гріло.

Тільки з першим снігом загнали череду до зимових стійбищ. Для дідуся Митрича закінчився пастуший сезон, повернувся на Вовчий хутір. Сташек не дуже знав, де тепер у радгоспі зачіпитися і що далі робити.

— Порозмовляю з Абрамовим, щоб тебе в нас у стайні залишив. Якось перезимуєш, щоб тільки до весни... — вирішила за нього непосида Дарія.

Абрамов зареєстрував його у радгоспній канцелярії як робітника і Сташек вперше одержав нормальні карточки на хліб. А у стайні, як то в стайні, що було треба, Сташек робив. Молока додому вже не носив. Часом тільки якась з доярок давала йому потайки ковтнути половину горщичка. Кошарами розпоряджалася Зінка Студіліна, баба владна і зла. То вона влітку донесла Абрамову, що Ленка Карпова забрала додому поділ вівса, щоб у ступці дітям крупи натовкти. А що Зінка прилюдно, на зборах, той донос зробила, в Абрамова не було іншого виходу, тільки мусив повідомити міліцію. Міліціонер приїхав, попив собі як завжди з Абрамовим, переспав з Погребіхою, а нещасну Ленку забрав під конвоєм до Тулуна.

— Воєнний декрет говорить, що кожного злодія державного майна слід карати, як воєнного саботажника. А громадянка Карпова вкрала державний овес? Вкрала! Ну то справа ясна, нема про що говорити!

І за цю мізерну жменю радгоспного вівса Ленка дістала два роки табору праці.

Через ту Студіліну Сташек також наївся страху. Повертав після роботи втомлений і голодний. Проходив саме біля великих погребів, де на зиму складали радгоспні овочі. Їдальня варила з них обіди. А в надзвичайному випадку управляючий Абрамов виписував комусь як нагороду кілька кілограмів картоплі, головку капусти або кілька морквин. Картопля і овочі гнили, тому час від часу баби їх перебирали. Нюрка помітила хлопця, який проходив біля погреба і прикликала його до себе. Підійшов. Вхопила його за плече і мовчки затягла до погреба. Ударило в ніс тухлиною, вологим теплом. У темряві миготіло задушне полум’ячко карбідної лампи.

— Гляньте, кого вам сюди привела! Я подумала, поки Зінки немає, нехай цей хлопець трохи «допоможе». Що, баби!?

— Покушай, Стасю, морковки, тільки швидко, бо як тебе та заушниця тут застане, то всі разом не позбираємося.

Сташек пізнав по голосі Дарію. Нюрка засичала йому в ухо:

— Понапихай картоплі, де тільки зможеш, і тікай! Тільки поспішай, Стасіку, поспішай.

Не треба йому було два рази повторювати. Вже навіть не пам’ятав, коли Броня варила йому дома картоплю. Тільки її смак відчували у водянистому картопляному супі з їдальні. Спішно навантажував картоплю, спочатку в кишені фуфайки, потім за пазуху, а коли вже не мав куди, у свої мішкуваті штани, у ногавиці. Раптом двері заскрипіли, до погреба вдерся холод, а разом з ним слабке світло надвечір’я. Наляканий хлопець засунувся за високу картопляну призму.

— Це що, літо? Закривай швидше, не бачиш, який холод валить?

— Не верещи, Даріє, закриваю, закриваю... Ну то закінчуйте на сьогодні, баби, я прийшла погріб закривати.

Баби одноголосно запротестували:

— Як це закривати? Адже надто рано.

— А що ви такими роботящими стали?

— Ще з півгодини треба, кошики не наповнені.

— І соломи зо дві в’язки до стайні треба принести, бо там ззаду діра, аж небо видно. Морози йдуть...

— Ну то йди, Нюрко, по ту солому. Закриваю сьогодні раніше, бо Абрамов партійні збори скликав.

Нюрка зі Студіліною вийшли. Сташек ледве виліз з-за призми.

— Але нам страху нагнала. Ледве вдалося її обманути. А то зараза, та ще й партійна, дивіться на неї! А коли то вона у партію встигла записатися? Побачите, баби, що Зінка ще того клишоногого Абрамова вигризе і управляючою в радгоспі стане, сука така...

— Не говори стільки, Даріє, тільки швидко виглянь, чи її там десь не видно. Хлопця треба тихенько випустити.

— Не бійся, вже її там Нюрка припильнує. Ну, котись, Стасіку, тільки вважай, щоб тобі картопля яєць не роздавила. Жаль було б, бо на племінного мужчину мусиш вирости!

— Перестань, Даріє, молоти язиком. Тікай, хлопче, тікай і канцелярію здалека оминай.

Листи з фронту! Нарешті до Булушкіно прийшли перші листи від поляків. І то в усі сім’ї відразу, немов зговорилися. Тільки Бронек Шушкевич нікому не написав. Не міг, не хотів, не мав до кого? А хто там його знає. Гонорка Ільницька, хоч одержала листа від шлюбного Флорека, була відсутністю звістки від Бронека явно обманута. «А може, замість до мене до тої руської Нюрки написав?» Любила його завжди Гонорка, незважаючи на всякі Бронекові зради і зловживання її довірою.

Сташеком оволоділа радість, перемішана зі злістю і жалем. Лист від батька! Отже, живий! То найважливіше. Ну й це, що нарешті є з ним контакт, можна буде до нього написати. Не загубиться, Сташека з Тадеком також не загубить, а коли війна закінчиться, приїде по них і забере у Польщу. Сташек був злий, бо листа з канцелярії забрала Броня. Вона перша, втішена й щаслива, сповістила про це Сташеку, коли пізно ввечері повернувся з роботи. Мав жаль, що батько не написав йому, тільки їй, Броні. То до неї лист був адресований.

— Стасю, татусь до нас написав! Нарешті, нарешті, бо я вже... Ось, маєш, подивись...

Сташек з побожністю держав у руці трикутник листа із фронту. Здалека прийшов? Пізнав невправний почерк батька. «Гражданка Броніслава Барська...» Глянув на зворотний бік: «Ян Долина — Польова Пошта 63-409». І все? Де то є, що означає цифра: «63-409»? Яка околиця, яке місто за нею скривається? «Броніслава...» До неї листа адресував. Не до мене.

— Читай, Стасю, читай,— заохочувала Броня. Сташек розкладав трикутник. «Кохана Броню! У перших словах мого листа доповідаю тобі...» Сташек віддав листа Броні.

— Не дочитаєш? Чому?

Без слова грюкнув дверима, вибіг за ріг хати і притулив голову до стіни.

Ще цього самого вечора зібралися всі у бабуні Шайніної і до пізньої ночі розповідали собі про фронтові листи.

— Щоб тільки знов їх за якісь далекі кордони не вивезли, так як з отим нашим військом зробили. Нас у Сибіру залишило, а само до якогось Ірану чи кудись там ще пішло, за якимсь генералом пішло.

— Боже, борони, Боже, борони, того то я мабуть не пережила б.

— Щоб тільки, бідолахи, нам на тій війні пережили. Видно, на велику битву їх готують, тільки що написати про це не вільно. Цензура!

— Моєму то аж майже півлиста вимазали!

— Багато наших з Червоного Яру там зустріли. Янек пише, що зустрів там Земняка, Малиновських, обох Куриляків, Станітів, Чуляків, Дуду, а з дівчат, то Вандзю Малиновську, Зонтківну, Гелю Шайнову, Целіну Біалерову. Ну і, не повірите кого? Даниловича!

— Ісусе, Маріє, матір Божа! То кажеш, що навіть Данилович знайшовся? Це справжнє щастя.

— А наш Сташек пише, що разом з Янеком Майкою служить!

— З Янеком Майкою? То з цього виходить, що він ту свою бурятку десь там під Калючим у тайзі залишив.

— Залишив, залишив! А нас хіба не залишили? Чи мало бабів і дітей навколо? Війна є війною.

— Щоб тільки Господь Бог їх там, бідолах, мав під своєю опікою.

— Дай, Боже, дай, Боже. Ну й щоб до тої нашої Польщі якнайшвидше дійшли і нас з цього дому неволі забрали.

Коли в хаті були тільки самі, Броня вийняла листа з кишені і поклала на столі.

— Не будь дикуном, Стасю! Це лист з війни від твого батька, отже держи його і прочитай... Жалкуєш, що написав до мене? Я справді вважаю тебе дорослим хлопцем. І накидатися тобі, вважати себе твоєю матір’ю без твоєї волі не думаю. Залишаю тобі листа на столі і якщо хочеш, читай. Зрештою, не лише до мене твій батько там пише. До тебе з Тадзьом також.

На цей раз Броня зопалу вийшла з хати, хоч дверима не грюкнула. Сташек відчув себе ніяково. Стояв якийсь час на середині кімнати, потім підійшов до стола і простяг руку за листом...

15

істі зі світу про те, що діється на фронті, доходили до Булушкіно із запізненням. Перед самим Святвечором 1943 року, коли Сташек зайшов у канцелярію запитати про листи, управляючий Абрамов показав йому газету.

— Приємно читати, хлопче. Молодци поляки! Газета «Правда» про ваших пише. І то як! Візьми її собі на хутір, прочитай там своїм. А листів, на жаль, нема.

Сташек простяг руку за газетою, але не встиг на неї глянути, бо у канцелярію увійшло кілька жінок, серед них Дарія. Внесли з собою гомін, повіяли морозом, голосно тупотіли, струшуючи з валянок рештки снігу.

— Що скажеш, Кузьмичу, листи є? Котра з нас сьогодні потанцює?

— Зачиняйте швидше, морозу сюди мені не пускайте. Якраз потанцюйте... Нема сьогодні листів!

— Але газети прийшли. А що ти, Стасіку, там вивчаєш?

— Вивчає, бо якраз має що: на фронті поляки з Гітлером бій звели! Тому вивчає,— вирулив хлопця Абрамов.

— Ану покажи, Стасіку, де про це пишуть. Зараз, зараз, о, є! «На западном фронте, в боях под Леніно недалеко от Смоленска, 1-я Польская Пехотная Дівізія ім. Тадеуша Костюшка провела кровопролітний побєдний бой з гітлєровскімі захватчиками...» — Дарія припинила читання і без більшого ентузіазму віддала газету хлопцеві: — кров, смерть, каліцтво, чим тут тішитися? То кажеш, Кузьмичу, що листів сьогодні нема?

— Нема, баби. Листів нема. Але нещастя і на цей раз нас не обминуло.

— Кого?

— На Митрича Панкратова на цей раз випало...

— То, значить, іхній Пєтька загинув!

— Боже ти мій! Одного тільки синочка стара Анфіса мала, вискребла з-під серця, єдину надію на старі літа...

Сташек запихав газету за пазуху фуфайки. Жаль йому було дідуся Митрича, до якого за літо прив’язався як до когось близького.

— Знає вже? — запитала Дарія.

— А ніби звідки? Пошта тільки при нагоді прийшла, а тепер надвечір хто на Вовчий волоктися буде? Завтра вранці треба буде з цим нещастям якось справитись. Мабуть, щоб... Ну так, адже ти, Стасіку, живеш на хуторі! Занеси Панкратовим «похоронку».

Абрамов немов цією нагодою втішився і простяг руку з «похоронкою» до Сташека. Дарія зі злістю вирвала конверт.

— Ти збожеволів, Абрамов? Совісті мабуть не маєш, щоб хлопця таким нещастям обтяжувати. Це твій службовий обов’язок. Запрягай коня до саней і їдь. А якщо тобі не хочеться сраки на мороз рушити, сама Митричу «похоронку» занесу. А що сталося, то вже не відстане. Війна проклята...

Невеселий був цьогорічний Святвечір на хуторі. Газета, принесена Сташеком, також нікого особливо не порадувала. Хто вмів думати, той знав, що після такої кривавої битви, в якій поляки десь там під Леніно взяли участь, не одного забракло. «Не дай, Боже, мого!» — думали собі потайки жінки. Але голосно втішали одна одну, як могли.

— Ого, ого, коли там та битва була! Адже газета стара, з-перед кількох місяців. Якби так, не дай, Боже, з нашими якесь нещастя, то адже ж повідомлення прийшло б.

Якось, повертаючи з роботи, Сташек здобувся на відвагу і зайшов до дідуся Митрича.

— Я подумав, дідусю, що може тобі треба щось допомогти? Холодно, може дерева...

— Дякую, синку, якось собі раджу. Тільки старуха моя після того нещастя занедужала, не встає. Дам тобі картки на хліб, то якось часом по дорозі принеси.

Зимою роботи в совхозі було менше. Може тому деякі неділі були вільними. У такі дні Сташек зі своїм дружком Казіком Грубою вибиралися до навколишньої тайги у пошуках заячих слідів, щоб закласти на них тенети. Петлі робили із заржавілого дроту або сплітали з кінського волосся. Зайців-біляків не бракувало. І, можливо, хлопці частіше добували б їх із тенет, якби не лисиці та вовки. Особливо ті останні жодної поваги до молодих мисливців не мали. Справа полягала в тому, щоб вночі встигнути по здобич перед диким звіром. Цієї зими вже кілька разів бувало, що замість задубілого на морозі заячого тільця знаходили біля петлі сліди крові і шматки шерсті. Швидко також навчилися розпізнавати, хто їм тої шкоди наробив.

Уночі попорошив свіжий сніжок. Це було завжди добре для заячих ловів. Коли на світанку прибігли переглядати тенети, два заячі тільця стали їхньою здобиччю.

— Справа ясна! — радів Казек. — А що буде, як решту перевіримо. Головне, що вовки не встигли.

Сонце встало. Засніжена невелика галявина іскрилася срібними кристаликами. Хлопці шмигляли вздовж заячої стежки, яка бігала молодим сосняком. Стріпуваний з галузок сніг обсипував їм обличчя, влітав за коміри. Вже мали допасти до лісової галявини, коли раптом... На галявині, навколо старої самітної сосни гуляли кілька вовків і щось там розривали на шматки. Мабуть, зайця витягли з петлі. А може сарну допали? То щось мусило бути свіже, бо серед оскаженілого гарчання вовків криваві плями розбризкувалися на сніжній білизні. Найобережніше, як тільки вміли, відступали в глиб молодняка. А вибравшись звідти, щосили в ногах тікали у напрямку хутора. З цього страху зробили якусь помилку, бо вибравшись на поля, які тягнулися аж під хутір, помітили, що вовки ними заінтересувалися. Вовча зграя вилетіла з молодняка і повільно прямувала по їхніх слідах.

Сніг був сипкий, хлопці западали в нього глибоко. Зграя прискорила рух. До хутора було ще далеко. Хлопці явно підупали силами. Все частіше оглядалися на вовків.

— Кину їм зайця... — вирішив Сташек. Казек свого біляка двигав далі. Вовк у голові колони зацікавився покинутим зайцем. Зупинився. Порився лапою. Підкинув зубищами тільце зайця вгору і, клацнувши кілька разів пащею, розірвав його на шматки. Вовки на хвилину зупинилися. Але тільки на хвилину. Сташекового зайця вистачило їм на одне ікло. Казек без слова залишив їм свого.

— Повертаємо у тайгу! Вліземо на дерево...

До краю тайги їм було близько. Тим часом вовки сховали по дорозі Казекового зайця і явно поміняли тактику. У той час коли зграя обходила втікачів півколом, щоб відрізати їх від лісу, могутній головний самотньо мчав прямо за ними. Сташек, знесилений, зупинився. Скутий жахом, дивився, як могутній звір мчить крізь замети довгими стрибками, зіяє роззявленою пащею. «Кінець нам...» Тоді гримнув постріл. Вовка кинуло вгору, звалило у сніг. Другий постріл. Зграя після втрати провідника зробила раптовий поворот і тікала у напрямі молодняка.

Хлопці стояли з дідусем Митричем над поваленим вовком. Звір був потужний. Червоні баньки. Гострі великі зубища.

— Стара знайома! — Митрич перевернув вовка на другий бік і серед густої шерсті відшукав глибокий шрам. — Минулої зими я у неї стріляв. Думав, дурний, що вже сюди не повернеться. Забув, що тутешні болота, то її родинні місця.

— Це вовчиця, дідусю?

— А що, не видно? Завжди найсильніша самка вовчим стадом верховодить. Вона найкраще знає, як поживу здобути. А так, правду кажучи, то я на рябчиків вибрався, для хворої старої за поживною їжею. Кулі в останню хвилину встиг перезарядити.

Зима була важка. Голодна. Та ще й тривожна. Броня працювала в тайзі. Сташек їздив на далекі галявини за сіном. А як було треба, до тайги по дерево. Увечері після роботи Сташек з Казеком мали ще повертатися на хутір. Але перед цим заходили до їдальні. Належала там їм миска гарячого супу. Зголоднілим на морозі навіть у голову не прийшло, щоб від неї відмовитися. Цілий день мріяли про ту хвилину, коли в теплі їдальні відчуєш гарячу миску в окостенілих від морозу пальцях, будеш вдихати роздутими ніздрями шугаючу з неї смачну пару, дерев’яною ложкою вливати суп до засохлого від голоду шлунка, поволі смакувати і жаліти, що його так швидко забракло. Потім заходили по хліб до магазину. І лише тоді марширували на хутір.

Зимою Сташек завжди розминався з Любкою. Якоїсь вільної неділі повинен був зранку чергувати біля коней. У неділю Абрамов дозволяв бабам радгоспним конем привозити собі трохи дерева на опалювання. Любка прийшла по підводу. Одягнена у зграбний підкожушок, окутана білою вовняною шаллю, виглядала гарно. Мабуть, навіть підросла. Удавала ображену.

— Ти ще живий? Гарний з тебе фрукт, не відвідаєш, не поговориш...

— Ну, знаєш, Любко, так якось...

— «Так якось, так якось...» Дай мені краще сильного коня, по дерево в тайгу поїду.

— Сєрка тобі запряжу: спокійний і найсильніший. А як хочеш, то можу з тобою по то дерево поїхати... — запропонував несміливо.

— А конюшню на кого залишиш?

— Шурка Кулік на зміну зараз прийде і можу їхати.

Сушняку в тайзі не бракувало. Назбирали смолистих соснових гілляк і повернулися в село задовго перед кінцем короткого зимового дня.

— Може, ще раз обернемо? — запропонував Сташек. Мати Любки рішуче була проти цього.

— Не встигнете до ночі. Вистачить нам цього дерева на довго. Ідіть, діти, у дім, гарячих щі з’їжте, замерзли, мабуть.

— Дякую, пані... Коня мушу відвести, ну і...

— Бачиш, мамо, який той твій поляк? «Ні, дякую...» Соромливий, як панночка... Загони коня в конюшню і негайно повертай.

Просидів у них до пізнього вечора. Мати Любки почувалася краще, не кашляла. Розпитувала його про Польщу, просила, щоб говорив польською мовою, повторювала за ним деякі слова і щиро журилася, що сама по-польськи вже майже все забула.

— Твій батько часто пише? — поцікавилася пані Альбіна.

— Один раз тільки написав. Уже давно, ще перед новим роком.

— Наш Ваня також уже давненько звістки про себе не дає... А її батько, то вже... — пані Альбіна махнула рукою.

— Мамо, чому ти замовкла? Скажи йому, мамо, хай знає, що то означає: «без права пєрєпіскі...» За що мене з піонерів викинули, чому в комсомол не приймають, немов зачумлену. Скажи, хай знає...

Довідався тоді Сташек, що батька Любки арештували перед самою війною за те, що як радгоспний зоотехнік допустив до масового помору телят. Визнали його саботажником і засудили на десять років важких робіт, з додатковою карою: «без права на всякі побачення і на кореспонденцію».

— Від того часу чутка про нашого годувальника пропала. А ті бідні телятка просто з голоду поздихали. Як та війна вибухнула, думала, що якась амністія буде. Нічого. Коли Ваню, її брата, забрали на фронт, також собі думала, що змилуються над ними...

— Вистачить вже, мамо.

— Адже ти сама хотіла, щоб я йому все розповіла.

— Хотіла... Але не хотіла, щоб ти жалілася.

Тільки у січні дійшла до Булушкіна нова пересилка листів з фронту. І дві службові «похоронки«. Обидві польським сім’ям з Вовчого хутора. З них виникало, що в битві під Леніно загинули: Флоріан Ільницький та Ян Барський.

Така «похоронка» — то півсторінки друкованого паперу з графами для відповідного заповнення власним почерком. Вистачило тільки вставити прізвище і дані загиблого. «Ізвєщеніє-повідомлення: Ян Барський, 18 років, поляк, загинув на фронті під м. Леніно, 12.10.1943. Повідомлення є документом, що дає право на пенсії та пільги для сім’ї загиблого». Це все. У лівому верхньому кутку печатка по-польськи: «Командування 1 Піхотної Дивізії ім. Т. Костюшки в СРСР». І підпис командуючого, нерозбірлива закрутка хімічним олівцем...

Бабуня Барська спочатку надовго заніміла. А протягом наступних днів, не розуміючи, що діється навколо, безустанно перебираючи чотки, поплакувала:

— Ясеньку ти мій, Ясеньку... Ясеньку ти мій...

Наймолодший, Янек, загинув під Леніно. Середній, Юзек, пішов з Андерсом і слід по ньому загинув. Про найстаршого, Владека, який з вересневої кампанії не повернувся, також бідна матінка нічого не знала. Броня й молодші сестри поплакували.

Гонорка Ільницька у смерть свого Флорека нізащо не хотіла повірити.

— Мій Флорек загинув? Він, який нікому ніколи не заважав? Адже був кухарем у тому війську, ополоник в руці держав, а не гвинтівку. Е, де там саме Флорека вбили б. Якась помилка мусить бути й тільки...

Долина прислав два листи, зокрема один із них адресований Сташеку.

«Любий сину мій, Стасю!

У перших словах мого листа повідомляю тобі, що, слава Богу, я здоровий і цілий. Була тут велика битва з німцями. Ми завдали ворогові важких травм. А як то на війні, і наших чимало загинуло за Польщу. Майже на моїх очах вбили Земняка. Служив разом зі мною в артилерії. Нашого Янека Барського вбили. Про нього окремо до Броні пишу. Флорека Ільницького і Біалера, бо віднайшовся, також вбили. І ще Яська Куриляка. Багатьох поранено. Зі мною нічого не сталося. Але того німця напевно переможемо і до нашої Польщі дійдемо. Тоді заберу вас до себе. Тішуся, Стасю, що ти там є розсудливим і чемним. Що допомагаєш Броні. Тепер вона бідна, бо її брат Янек загинув. Як там Тадзьо? Турбуйся про нього, бо він ще малий. І завжди пам’ятай, що ми собі удвох говорили. Напиши мені на польову пошту 63-409. Я також, як тільки зможу, то напишу до вас. А тепер вже прощаюсь з тобою і Тадзьом.

Ваші батько Ян Долина».

Довго морочив собі голову відповіддю. Ніколи ще не писав листа. Броню про допомогу соромився просити. Але якось кілька речень надряпав і віддав листа у канцелярію. А коли вже його віддав, подумав, що замість описати батькові, що тут у Сибіру чути, морочив йому голову, якимись нісенітницями: скількох німців батько вбив, чи мають там польські мундири, які носять шапки, чи тільки одні шоломи і чи є на них польські орлики...

А життя бігло вперед. Булушкінські баби мали не будь-яку плетунську сенсацію. Бо ото Нюрка Шишкіна, солдатка і воєнна вдова, народила сина! Хлопець був як на підбір, здоровий та ненажерливий. Видно, у маму вдався, бо Нюрка вже два дні після пологів встала з ліжка і пішла на роботу. Її чоловік, з яким дітей не мала, загинув відразу на початку війни, ще восени 41 року. Над чимось іншим морочили собі голову баби: хто був батьком новонародженого? Адже у Булушкіно чоловіка навіть зі свічкою не знайдеш. Абрамова баби виключили. Приїжджий міліціонер міг бути підозрілим, але того увесь час тримала під спідницею Маруська Погребіха. Поза радгоспом Нюрка не висовувала носа, щоб якийсь самець при нагоді живіт їй надув. Ну, отже, хто є той батько? Баби взялися в жменю, подумали й легко на пальцях порахували, що рівно дев’ять місяців тому Нюрка взяла собі квартирантом одного такого поляка. І пішла чутка по селу: Нюрка Шишкіна малого поляка народила!

Управляючий Абрамов також не приховував зацікавлення і нетерпляче чекав, коли нарешті та Нюрка прийде до канцелярії, щоб згідно з законом нового громадянина зареєструвати. Навіть її до виконання цього обов’язку при нагоді підганяв.

Нюрка зачепила Сташека, коли той повертався з роботи й затягла до свого дому.

— На хвилиночку, Стасю, маю до тебе справу. При нагоді побачиш, як мешкаю. Адже ти в мене не був.

Дім Нюрки був солідний, з ґанком і прибудовами, і як усі сибірські доми огороджений високим плотом з дощок.

— Наш сімейний дім. Дідусь у мене тільки залишився. З ним живу. Старий та глухий, як пень. На печі увесь час тільки грівся би, жер і махорку палив. А дим моєму синочку шкодить.

На ліжку обкутане подушками, що ледве голову йому було видно, смачно спало немовля. Нюрка знизила голос до шепоту:

— Спи, моя крихітко, спи... Гарний, чи не так?

Ні так, ні сяк — кивнув головою. Все не здогадувався, навіщо Нюрка його до себе затягла. Хазяйка посадила його за столом, сягнула до печі по казанок, налила йому в миску густого круп’яного супу і наказала їсти. Дідусь ворухнувся на печі, отже і йому миску подала.

— Нібито глухий і підсліпуватий, але їжу відчуває відразу. А справа в мене до тебе, Стасю, така.— Нюрка підсіла до столу.— Я буду говорити, а ти їж, їж, не заважай собі. А справа в мене така більш особиста... Я могла б, власне кажучи, якусь з ваших польських баб запитати, але не так добре їх знаю. А зрештою баби, як баби, відразу все рознесли б. Вже зараз у селі всіх собак на мене вішають. Мабуть, ти чув?

— Мені так ніхто нічого не говорив.

— А у Вовчому польські баби про мене не говорять?

— А що ніби таке мають говорити?

— Що про мене говорять? Ціле Булушкіно аж трясеться, що мій синок — то поляк! Розумієш тепер?

— Не дуже. Як це... Поляк?

— Ну ніби то що я його з поляком сплодила! Розумієш? І скажу тобі відразу, що це свята правда! Чи то якийсь гріх? А знаєш, хто з ваших поляків є його батьком? Одній тільки Дарії у таємниці я сказала. Не знаєш? То тобі скажу: Бронек Шушкевич!

— Бронек Шушкевич?!

— Він самий! І жодного гріха в цьому не було. Була любов, ось що! Коли тут у мене Бронек поселився я від двох років була вдовою. Мого Льоню, нібито мого чоловіка, забрала війна. Добрий був чоловік, світи, Господи, над його душею. Майже два роки минуло. А з Бронеком ми зійшлися як то баба з чоловіком... Потім і Бронека війна покликала, а мене від нього Бог синочком порадував... А в мене до тебе є справа ось така: бажаю до Бронека на фронт написати листа, про народження сина його повідомити. Мушу той батьківський обов’язок виконати, щоб потім, коли наш синочок, дай, Боже, йому здоров’я, виросте, не мав до своєї родительки претензії, що його в немовлячому віці перед рідним батьком утаїла. На жаль, як тут написати, коли адреси Бронека на фронт не знаю і по-польськи жодного слова не вмію. Бронек у російській мові також слабий. Напиши мені, Стасіку, лист до Бронека на фронт! Напишемо йому в тому листі радісну звістку, що синок йому народився. І що він здоровий, і подібний до батька, як ті дві краплі води. Що у службових документах скажу записати йому батьківське прізвище. Напишемо, що ім’я дам малому Бронек, батьківське. І що він поляк, так малому в свідоцтві про народження запишу. Ну й напишемо ще в тому листі, що я, то значить Нюрка, нічого від нього, то значить від Бронека, не хочу: жодних якихось там аліментів або чогось подібного. Щоб з приводу цього не журився. І ще напишемо йому, що тільки Бога про одне разом з маленьким синком просимо, щоб на тій проклятій війні кулі його обминали. Ну й щоб якщо буде така його воля, пам’ятав, що тут, у Булушкіно в Сибіру, народився у нього й тужить за своїм рідним татусем його маленький синочок.

До цього часу ще не траплялося, щоб у Булушкіно хтось із фронтовиків повернувся: хоч би каліка або воєнний інвалід, бо про відпустки навіть подумати ніхто не насмілювався.

Лише напровесні сорок четвертого року до села повернулися з війни двоє воєнних інвалідів. Першим повернувся Іван Астаф’єв, довоєнний управляючий радгоспу. Невдовзі після нього Олександр Погребіхін, радгоспний механік — золоті руки. Астаф’єв втратив на війні одне око та руку. Погребіхіну ногу відірвало на міні...

Привітати Астаф’єва примчало все село. Кожний був цікавий всього: як виглядає, що то за війна, коли врешті закінчиться, ну й чи там часом Астаф’єв когось з булушкінських свояків не зустрів. Астаф’єва, чоловіка ставного і не старого, явно бентежило його каліцтво: пустий рукав, засунутий за пояс військової обвішаної медалями блузи, і чорна пов’язка на пустій очній ямці. Діти, дві дочки-близнючки, не давалися відігнати від батька. Вєра, радгоспна бухгалтерка, помолодшала і щаслива ставила на гостинний стіл, що тільки мала. Зрештою, за тутешнім звичаєм гості також наприносили, що могли. Пили, згадували, співали, плакали...

На привітання Саньки Погребіхіна також гостей не бракувало, бо Саньку всі любили. Лише деякі баби душилися зі злосливим задоволенням, як ця волоцюга Маруська гляне тепер в очі чоловікові. А Маруська, немов нічого, виконувала роль гостинної хазяйки. Голосно сміялася і частенько з Санькою чаркою стукалася. А щоб усім показати, як радіє з повернення чоловіка, пхалась до нього з підлесливим щебетом і поцілунками.

— А то з неї зрадниця, а то сварлива баба! — сичали між собою обурені жінки, які добре пам’ятали, як то Маруська під час Санькової фронтової відсутності безсоромно з приїжджим міліціонером дуріла. Тим часом Санька, нічого не свідомий, втішений і щасливий поверненням, вливав у себе смердючу самогонку буз усякої міри:

Бродяга Байкал пєрєєхал, Навстречу родімая мать!..

Лише через пару днів, відправивши малюків до своєї невістки, Санька зачинився з Маруською в хаті і бив точно і нахолодно так, що одну лікарняну милицю цілком на ній поламав. Маруська тільки важко стогнала, але плакати і звати на допомогу не відважилася. Лише її домашній собака метався, наляканий у сінях, і не дуже знав — вити чи гавкати...

16

а переднівку на Булушкіно упало нещастя голоду. На всіх. На людей і на їхню худобу. Старі згадували, що такого голоду тут не було вже років тридцять, коли радянська влада, розкуркуливши селян, вимела з сільських комор збіжжя до одного зернятка.

На цей раз війна не тільки чоловіків у них забрала, але що тільки можна було з’їсти, з села реквізувала. З булушкінського радгоспу вивезли до Тулуна майже усе збіжжя, картоплю, віддавали худобу і свиней на заріз.

Баби проклинали, що Абрамов погано управляє, державі віддає все, а в радгоспі не залишає нічого. Погреби і амбари були порожні. Від осені коні вівса в очі не бачили. Проріджена доставаками на м’ясо череда корів, випасених протягом літа, тепер на скупих порціях лісного сіна ледве держалася на ногах. Свині без висівок і картоплі здихали з голоду. А ще гірше, що людям борошна на хліб забракло. Для польських сімей з хутора, які жили тільки з того, що одержували в радгоспі, то було справжнє нещастя. А тут навіть супу в радгоспній їдальні не було вже з чого варити.

Полякам пригадувався страшний голоду тифозних бараках у Калючому. Повернулася куряча сліпота. Люди, які ледве стояли на ногах, випльовували зуби з прожертих цингою, кривавлячих ясен. І подібно як у Калючому голодну слабість використала малярія. Дітлахи цілими днями блукали по навколишній тайзі у пошуках їстівних корінців сарадели й черемши. Люди лазили по заледве відтанутих радгоспних стернях і кожен наполовину гнилий минулорічний колосок з кількома зернятами був для них цінною знахідкою. Але ще комусь із зголоднілих прийшла думка, щоб на картоплиську після зими шукати картоплі. Викопані з промерзлого польового болота картоплинки були погані, промерзлі за зиму і підгнилі. Але це нічого! Аби їх тільки було більше. Розмерзла картопляна м’якоть чорніла й починала смердіти.

«Не будемо цього нюхати, тільки їсти!» — пробувала жартувати Броня. Промивала гнилички начисто, товкла сирими у відрі і пекла з них у печі коржики. Спечені біліли крохмалем, на смак були солодкуваті і хоч смерділи гнилятиною, голодний шлунок напихали.

Броню гнобили атаки малярії. Тадек терпів вічно голодний, з впалими великими очима, з головою, обсипаною струнами. Сташек ні про що інше, ніж про їжу не міг думати. Сам голодний, журився ще й з того, що не може добути їжі хоча б тільки для молодшого брата. У тайзі без зброї поляки нічого вполювати не могли. На рибу було ще завчасно.

У селі доведені до відчаю баби влетіли якогось дня до канцелярії, проклинали п’яного Абрамова, який не міг прийти до нормального стану, забрали у нього ключі і у пошуках продуктів спустошували всі радгоспні погреби й амбари. Крім поганих підметених кількох пудів збіжжя і кількох мішків підгнилої картоплі, не знайшли нічого.

— Як це? То навіть на сівбу нічого той п’яниця не залишив?

— Що будемо сіяти, що садити?

— Давайте сюди Зінку! Адже бригадирша і партійна до того, разом з Абрамовим радгоспом управляє.

Але Зінка, передчуваючи ситуацію, сховалася десь собі на щастя! З цієї люті повибивали шибки у хаті Зінки.

— Нехай знає, заразо! До управління рветься, заушниця. За Вєрку, яка через неї десь там тепер у в’язниці гниє!

Мало бракувало, а сплюндрували б сільський магазин, якби не Нінка, продавщиця.

— Ви що, баби, збожеволіли? Грабувати хочете? А зрештою, що я тут таке від вас ховаю? Решту солі? Ті кілька пляшок горілки? Прошу, прошу, входіть, роздряпайте все, щоб тільки потім не жалкували!

Баби охололи, явно засоромилися. І, може, спокійно б розійшлися по хатах, якби з боку хлівів не прибігла задихана Нюрка.

— Баби, рятуйте! П’яний Санька влетів з рушницею до стайні і корови вбиває!

— Боже мій! Санька корови вбиває?

— Нічого, тільки мужик збожеволів! Що йому ті корови винні, ледве бідолашні на ногах від голоду стоять.

— А де його Маруська?

— До неї, суки, нехай собі постріляє!

— Лети якась по Івана Астаф’єва, самі собі з п’яним навіженим не дамо ради...

Заки баби добігли до хліва, Санька Погребіхін встиг застрелити дві корови. І абсолютно, може винятково, не був п’яний. Баби стояли, мов остовпілі. Санька опирався на милицях, спокійно закручував цигарку з махорки.

— Ну що так на мене витріщили очі? Спеціально вибрав молоді ялівки, щоб не тільні...

Убиті ялівки лежали біля дверей. Хоч стріляв у них з рушниці, небагато крові з них стікало. У дверях став задиханий Астаф’єв.

— Саня, що ти тут найкращого натворив?

Погребіхін виправився на милицях, виплюнув недокурок.

— Не для того, Баню, на фронті наші булушкінські хлопці віддають життя, не для того ми з тобою проливали кров, щоб тут наші діти з голоду здихали. Я у всякому разі довше на це дивитися не мав сил...

Невдовзі після того управляючий Абрамов по-п’яному втопився у піднесених водах Золотушки. Коли тверезів, не міг справитися з нещастям, яке впало на його радгосп. Журився, що йде весна, а тут нема збіжжя на сівбу. Отже, задумав собі, що негайно поїде до Тулуна, може, там йому допоможуть. Так подумав і не дав себе від цього наміру відвести. Якось сонячного ранку ковтнув склянку горілки для бадьорості, сів на свою Буланку і на очах майже цілого села хотів пройти весняне піднесення води в річці вбрід. Біля самого другого берега підхопив їх могутній вир, і кінь разом з вершником пішов під воду. За хвилину Буланка виринула з глибини, але вже без вершника, і видерлася на другий берег. Так утонув Абрамов. А збожеволіла зі страху Буланка протягом кількох днів бігала іржучи на тому березі, поки повінь не опала, і перевели її до села назад.

Абрамова замінив фронтовик Іван Астаф’єв. Коли брід на ріці нарешті усталився, Астаф’єв привіз з Тулуна трохи збіжжя та картоплі на посів. Ну й борошна на хліб кілька мішків.

А другого фронтовика, Саньку Погребіхіна, за вбивство корів арештували. Враховуючи його тяжку інвалідність, фронтові заслуги, ну й те, що ані шматка м’яса не взяв собі, тільки все пішло в їдальню на прохарчування для цілого голодуючого радгоспу, дістав за ті ялівки два роки табору. До арешту конвоювало його двоє міліціонерів, серед них Ковальов, той самий, який дурів з його Маруською, коли Санька воював на фронті. Санька, хоча для бадьорості випив, говорив тверезо, поголився і на військову блузу причіпив дві фронтові медалі. Своїх незліченних малюків у біляві чуприни обцілував і без будь-чиєї допомоги зручно скочив до воза.

— Ну, земляки, до побачення! Не журіться про мене. Ми повернули з фронту, то й з каталажки також повернемося!

Баби схлипували. Діточки бігли за возом. А Маруська плакала на весь голос:

— Ой Санєчку, татуню ти наш, кормителю єдиний, як ми, сирітки, без тебе тепер будемо...

То знов проклинала, мішала з багном міліціонерів, а вже особливо завзято атакувала свого недавнього коханця. І ледве Ковальова з коня не зірвала. Той відганявся нагайкою, а потім дав спокій і вирвався вперед.

Новий управляючий скликав на збори всіх здатних до роботи. Зійшлися баби і малолітні хлопці. Після повернення з фронту Астаф’єв весь час держався по-військовому. Тепер також стояв перед прибулими у військовій блузі, у чоботях з халявами. Сташеку видався, як дерево, обтесане від гілок з одного боку: чорна пов’язка на сліпому правому оці, пустий правий рукав всунутий за пояс...

— Я знав, баби, що в нашому радгоспі погано, але як собі все докладно оглянув, то сьогодні знаю, що є ще гірше... Про трактор можемо забути: заржавілий, без частин. А якщо його навіть відремонтувати, то нафти не маємо. А які коні? Циган кращі продає: сили в них жодної, а мають плуги тягнути, землю орати... Весна, баби! Якщо навіть щось засіємо, то біс знає, чи буде у жнива, що збирати, бо вже зо два тижні ми запізнилися. А й зерна для сівби, як кіт наплакав. Чотири мішки картоплі на садіння... Що то є? Нічого, тільки сісти і плакати. Та ще від мене яка допомога, самі гляньте, що від мене після тої війни залишилося? Навіть розпірки сам собі застебнути не можу.

— Розпіркою не журись, Іване, найважливіше, те, що в розпірці, тобі залишилося!

Баби сміялися. Іван скривлював в усмішці покалічене, стягнене шрамами обличчя.

— Ти, Іване, тільки добре нами управляй. Говори, від чого маємо починати, а ми вже якось самі дамо собі раду.

— Недооцінюєш нас, Іване Івановичу. Ти, мабуть, найновіших наших частушок не знаєш:

Я і лошадь, Я і бик, Я і баба, І мужик...

Хлопцям Астаф’єв дав коней. Сташек дістав Сєрка, працьовитого і спокійного чалого коня. За Сташековим плугом ходила Нюрка. І майже безнастанно випитувала його про Бронека Шушкевича.

Так як його просила, написав за неї листа до Бронека на фронт. А що не мав адреси його польової пошти, поставив номер такий, як до батька. Але тиша. Відповіді від Бронека не було.

За того листа Гонорка Ільницька його атакувала:

— То правда, Стасю, що ти листа тій Нюрці до Бронека Шушкевича писав?

— Просила мене, бо хотіла польською мовою, ну то написав.

— А то ще руська б..! По цілому селу літає і вибовтує, що того свого найдуха буцімто має по нашому Бронеку... Що саме тобі до нього казала написати?

— Пані Ільницька! Що мені казала написати, то я і написав. Просила, щоб я нікому не говорив, ну то як я тепер!

— То навіть мені не скажеш?

— А що я повинен говорити. Зрештою, що мене то все обходить!

— Але тільки скажи мені: про ту дитину йому писала?

— Пані Ільницька!.. Ну писала, писала!

— Ти дивись, яка зараза! Я вже їй напишу! Гляньте на неї, дитину від Бронека має!.. А з тебе то також кращий фрукт, щоб будь-якійсь там листа писати, Бронеку на фронті морочити голову...

Ночами треба було пасти коней. Хлопці пасли їх по черзі. Виганяли коней у присмерку, а приганяли в село разом зі сходом сонця, щоб встигли на роботу. Пасли коней найчастіше на запущених, зарослих зерновими самосійками і соковитим пирієм радгоспних полях.

Напрацьовані вдень, зголоднілі коні охоче бігли клусом на нічні пасовиська, нетерпляче покусуючи по дорозі випадкову траву. На місці, заки заспокоїли перший голод, паслися спокійно. Лише від півночі добиралися групами, клали на себе голови і ситі дрімали. Часом тільки, налякані якимись відгомонами з поблизької тайги, форкали і застерігаюче іржали. Перед ранком знов паслися. Гірше, коли ніч була темна й дощова. Або туманна. Тоді табун, який пасся, немов втрачав орієнтацію, неспокійно мандрував туди й назад, майже не дрімав і легко міг загубитися в околиці. Найгірше, коли починало гриміти, блискати і зривався вітер. У таку ніч наляканий табун дичів, а траплялося, що своєчасно не опанований галопував наосліп, розпорошувався по околиці, губився і калічився у тайзі...

Та ніч була винятково тепла і ясна. На великому сонячному диску Сташек легко видивився казкові силуети пана Твардовського. Сумно всміхнувся на згадку тої легенди. Сидів у заглибленні прилісної ущелини, роздував тліюче вогнище. Коні паслися спокійно. Біля нього скубав траву Сєрко. Сташек і його кінь тієї ночі чергували. У першу таку самітню ніч біля коней Сташек почував себе ніяково: відгомони нічної тайги, форкання коней, стукіт копит у темряві. Але поволі до всього можна звикнути. Лише зі сном Сташек усе ще не міг дати собі раду. Час від часу ловив себе на тому, що саме задрімав. Зривався наляканий, дивився, чи табун пасеться на місці, і щоб струсити з себе сон, робив невелику пробіжку.

Та ніч, як вже згадувалося, була ясна й тепла. І тільки починалася. Від недалекого Булушкіно долинали знайомі відголоси вечірньої возні. Баби щось собі співали. Але поволі все затихло. Тріскав вогонь. Біля вогню вночі людина дещо сміливіша. І коні також. Люблять пастися поблизу і біля вогнища подрімати. Раптом Сєрко коротко заіржав, підняв голову і стриг вухами у напрямку тайги. «Що ти, конику, там видивився?» Вовки влітку не грізні. Ведмеді, правда, у нічній тайзі часом волочаться, але поблизу Булушкіно вже давно їх не бачили. «Може, якийсь кінь відбився від табуна? Треба буде порахувати». Прислухався у тому напрямку. «Мабуть, хтось йде!» Занепокоєний встав на всякий випадок і у ясному місячному сяйві пізнав... Любку!

— Хотіла налякати тебе, тому з тайги виходила, а той саме мусив заіржати! Я бачила, як ти вчора гнав через село коней, тому подумала, що, жартуючи, піду й тебе полякаю. Не заважаю?

— Таке питаєш!

Сташек зробив їй місце на брезентовому плащі. Зручно розсілася, мимовільно простягла руки до вогнища. Сташек докинув жменю сушняку. Хоч ніч була світлою, полум’я півтінню блукало дівчині по обличчі.

— Хоча й ніч, а видно, як удень. Любиш місяць?

— Волію, коли світить, коні тоді не погубляться.

— Дурний! Я не про це кажу, що тоді краще видно, лише про нього, про місяць. Саме про нього, про те велике колесо. Яке зараз над нами по небі котиться. Бо я люблю місяць. Коли світить, просипаюся часом серед ночі, підходжу до вікна і дивлюся.

— То, може, ти лунатичка?

— А що це таке?

— Лунатиків буцімто місяць може навіть на дах вивести. А вони собі сплять. Ходять собі по тому даху і самі про це не знають.

— Дурний! Лунатичка... Може собі думаєш, що то місяць мене до тебе привів?

— Нічого собі не думаю. Зговорилися про цей місяць і тільки. Зрештою, якщо хочеш знати, то й мені місяць подобається.

— А знаєш, чому я так направду до тебе прийшла? Не вгадаєш. Попрощатися прийшла, Стасю.

— Попрощатися!?

— Виїжджаємо з мамою з Булушкіно. Назавжди... Якщо Астаф’єв дасть нам підводу, то вже, може, навіть у неділю. Дядько Коля забирає нас до Іркутська. Він там є директором госпіталю. Написав листа, щоб до нього приїхати. Для мами якась робота у госпіталі знайдеться. А я, пише дядько, могла б там вчитися. Іркутськ — велике місто, не той світ, що тут... Ну й мама вирішила, їдемо. Мама каже, що робить це для мене. А я собі про неї, про її здоров’я думаю. Будь-що-будь, Стасю, виїжджаємо. Ну то я подумала собі, що піду попрощатись з тобою, бо невідомо, чи інша нагода трапиться. Зрештою мені соромно так по селі бігати і спеціально тебе шукати. І так вже дівчата з мене сміються, що я буцімто за тобою ганяюся.

Говорили тої ночі про все, наговоритися не могли. Коні паслися спокійно. Великий місяць котився до заходу. Від сходу небо міняло кольори, сповіщало вчасний світанок. Вогнище пригасло. На траву осідала бадьора роса.

— Холодно мені стало.

— Невдовзі світанок, вранці так завжди.

— А тобі буцімто не холодно? Присунься ближче, разом укриємося.

Укрилися з головами, заслонились брезентовим плащем від світла. Грілися приспішеними подихами. Несміливо, немов мимоволі і неохоче, щораз ближче тулилися одне до одного. І невідомо чому, розмовляли уриваним шепотом.

— Стасю, скажи мені правду... Ти вже цілувався коли з якоюсь дівчиною?

— Один раз... Якось так вона мене поцілувала. Подруга тільки.

Сташеку пригадалася Здіська. Любка зітхнула:

— А я ще не цілувалася. Ні з ким...

Притулила розпалене обличчя до його обличчя і мимоволі, лоскочучи його волоссям, незграбно шукала його губ. Відповів так само жадібно й незграбно, зштовхнувся міцно з її губами, аж відчув злегка солонуватий смак крові з розбитих ясен. Цілувалися довго, до втрати подиху. Тулилися одне до одного усім тілом. Сташек відчував, що з ним діється щось дивне, щось, чого зовсім не вмів опанувати, щось, що трапилося йому з дівчиною вперше...

Ще цього самого ранку Астаф’єв назначив Сташека до бригади, яка вирушала на сінокоси аж на далеку Козацьку Галявину. Про минулу ніч, проведену з Любкою, думав з соромливим здивуванням, перемішаним з радістю. Отже, то справді так є між жінкою і мужчиною.

На Козацьку Галявину відправили їх шістьох: чотири баби, дідусь Микишка і Сташек з конем. Бригадиром косарів Астаф’єв назначив буркотливу бабу Соболиху, якої Сташек майже не знав. Зрештою так, як слабо знав двох інших баб: Фєклу Мурашкіну і Катерину Стеблову. Знав лише наймолодшу з них, молоду солдатку-вдову Анюту. Добре пам’ятав, як Анюта в минулому році після одержання «похоронки» ледве не збожеволіла. Але поволі отямилася, поводила себе нормально, від людей не тікала, хоч продовжувала носити цілком чорний, жалобний одяг.

Попереду йшов дідусь Микишка, через тайгу дорогу назначав. За ним баби одна за одною, а вкінці Сташек, який вів Сєрка за узду. Всі, від коня починаючи, навантажені були косами, вилами, продовольством, одним словом, тим, що їм там до роботи й багатоденного проживання могло знадобитися.

Тайга умлівала в спеці. Запахи живиці і буйних трав змішувалися з сонним поганим запахом поширеної над берегами ріки квітучої черемухи. Чим глибше входили в тайгу, тим настирливіше атакували їх невичерпні хмари мошок і комарів, густі сітки на головах трохи людей від тої ненажерливої гидоти захищали. Найбільше терпів кінь, який мало того, що надмірно нав’ючений, крім хвоста не мав жодного іншого захисту. Сташек час від часу зупинявся, зривав жменю трави і витирав Сєркові заліплені мошкою, порізані до крові очні ямки, чистив вуха та ніздрі.

На Козацькій Галявині стояла стара закопчена хатина, у якій кожного року під час сінокосів затримувалися косарі. Баби почали поратися, наводячи в ній порядок. Дідусь зі Сташеком ремонтували огорожу з жердин, щоб там коня на ніч безпечно помістити.

— Бабів я не хотів лякати, але ведмідь тут буває. А не дай Боже, ведмедиця з малими. А як їй в голову вдарить конячиною поживитися? Треба буде Сєрка пильнувати. Заряджу рушницю і посидимо хвилину... — говорив Микишка.

Погода сприяла косарям. Вставали блідим світанком і всі хапалися за коси. По ранковій росі косити легше. Першим у ряді косарів йшов дідусь Микишка, за ним баби, як котра уставилась. Сташек косив вкінці. А що без досвіду не завжди встигав, баби над ним насміхалися. Тільки Анюта захищала його, що ще більше підбурювало його хлопчачу амбіцію. Всі долоні були у пухирях і мозолях, надвечір ледве волік ноги. А крім цього, мусив дбати про коня. Микишка був твердим, витривалим старцем. Косив без передишки до полудня. Лише коли з трави падала остання крапля роси, коси цілком затупіли, а косарі під пекучим сонцем не могли відігнати хмари мошок — відставляли коси. І лише тоді був час, щоб щось перекусити на сніданок, відпочити і хвилину подрімати в тіні. А потім перевертали, сушили вчорашній покіс.

Коли сонце схилялося до заходу, розпалювали вогнище і баби варили якусь їжу. Найчастіше то була ячмінна крупа. Часом варили уху з дрібної риби, яку витягували із заставленого на ніч кошика. А коли Микишці вдалося вполювати пару рябчиків, тоді обгризали пташині кості. Протягом дня докормлювалися при нагоді суницями або «клубнікою» — дикими полуницями, яких у цьому році на Козацькій Галявині не бракувало. Не бракувало також часникової черемши і цибухів дикої цибулі.

Вечорами баби купалися в ріці, прали своє ганчір’я. Сташек купав Сєрка і сам не нехтував нагодою, щоб у воді поплескатися. Незважаючи на втому, баби сиділи довго біля вогнища: розпускали плітки, жартували та поплакували, коли до них приходили спогади. Часто співали:

Розлілась Волга широко, Мілий мой тепер дальоко...

Над Козацькою Галявиною піднімався медовий запах висихаючого сіна. Прийшла пора стягувати його в одне місце і скласти у великі стоги. Порозкидані по галявині маленькі стіжки сіна накладали на березові волокуші, й Сташек звозив їх під скирту. Сіно треба було скласти рівно, міцно втоптати, щоб вітри скирт не розвалили, проливні дощі не розмочили. Незважаючи на гарну погоду, дідусь Микишка боявся приходу раптової бурі і підганяв, щоб скирту протягом одного дня поставити.

У середині ночі хтось розбудив Сташека.

— Чуєш, як кінь дуріє? Трохи стіни копитами не розвалить. Микишка вже туди з рушницею побіг.

Всі вибігли з кімнатки. Ніч була світла, місячна. Побачивши людей, Сєрко поволі заспокоювався. З-за рогу вийшов Микишка з готовою до пострілу рушницею.

— Ну що?

— Тиша, нічого не видно.

— То чому кінь дурів?

— Налякався. Факт. Може, росомаха до нього підійшла?

— А може, ведмідь?

— Баби! А може, якийсь дух?

— Перестань, дурна, і без цього боюсь, а вона дух!

Коли вранці вийшли на покіс, нічна таємниця з’ясувалася. Сліди на галявині не викликали сумніву, хто коня налякав вночі. Ведмідь! До того, для забави чи з якоїсь злості, порозвалював їм майже всі копиці сіна, які залишилися ще до складення. Та ще й порвав березову «волокушу», якою Сташек стягував сіно, у шматки розшарпав фуфайку, яку одна з бабів під копицею сіна забула. Микишка походив по слідах і сказав, що на галявині волочилася ведмедиця з малими.

— Чого вона тут шукала?

— Мабуть, зголодніла.

— А може, зі злості, що надто довго вже тут сидимо і заважаємо їй. Стільки роботи нам додала! А сьогодні ми мали закінчити.

Минуло вже два тижні, баби затужили за домом, дітлахами. Тільки Анюту ніхто не чекав. Сташеку також вже тут тягнувся час, думав про Тадека, непокоївся долею батька: може, лист від нього чекає, а не дай Боже... Ні! Чорні думки відганяв від себе якнайдалі, хоч не завжди це йому вдавалося... Часто думав про Любку. Не міг забути прощальної ночі. Коли купався в ріці, пригадалася йому Здіська, їх спільне купання у Бірюсі. Від тої дивної ночі з Любкою щораз частіше інтересувався самим собою. Раптом здивований помітив, що під носом і на підборідді сиплеться у нього ніжний пух. Якесь волосся крутиться йому під пахвою, поширюється у промежині. Щораз частіше ловив себе на тому, що справляє йому дивну приємність, коли підходив до баб, які купалися і блискали білою голизною. Ті зрештою вважали ріку банею і зовсім його не соромилися. Кликали, приваблювали до спільного купання, кололи вульгарними жартами. Баби мали спалені сонцем обличчя, чорні від дьогтю руки. Зате усе тіло було біліше від білого. Худі та згорблені, пустували у воді, а їх обвислі груди колихалися смішно і дратуюче. Тільки Анюта, невисока на зріст чорноволоса дівчина, по-бурятськи скісноока, мала груди невеликі та свіжі, мов яблучка. Від того спільного з бабами купання Сташек спочатку відмовлявся, як умів, але кілька разів їм удалося стягнути його з коня, вкинути у воду і там гратися з ним, давити й лоскотати. З часом такі вечірні купелі робили йому щораз більшу приємність. Дивувався тільки, що Анюта інколи цих забав у ріці уникала. Виходила раптом на берег і одягалася за кущами.

Після смерті чоловіка на війні Анюта мала в селі репутацію неврівноваженої. Але на сінокосах вела себе нормально. Тільки те, що завжди одягалася в чорне, не любила жартів, рідко всміхалася та інколи на якийсь час зникала в тайзі, мов кіт, ходила власними стежками. Часто також сідала самітня над берегом Золотушки і задумана вдивлялася у воду. То знов сплітала вінки з лісових квітів і вкладала їх собі на ебеново-чорне волосся. Бувало, коли співала разом з іншими, а співала Анюта справді гарно, сльози раптом текли у неї з очей. Баби Анюту любили і явно їй співчували:

— Переживає баба, все ще «похоронку» переживає!

— Яка там з неї баба! Дитина ще. Ледве шістнадцять годиків мала, як її за Баню видали. Ще бабського життя добре не скуштувала, а вже для неї закінчилося.

Втомлений цілоденною тяжкою працею, Сташек лягав спати і майже негайно заглиблювався у кам’яний сон. Ночі були теплі. Спалося без прикриття, без переодягання. Часом тільки баби якусь спідницю або плаття на ніч міняли. Анюта одна переодягалася на ніч у довгу до п’ят рядняну сорочку. Спати лягала пізно, коли Сташек вже давно хропів. А коли вставав, Анюти вже не було: бігла раненько до річки, вмивалася і приносила у відерку води на ранковий чай. Але бувало, що Сташек прокидався вночі під переможним враженням, що хтось до нього приглядається. Обережно відхиляв повіки і бачив Анюту, що схилилася над ним. Лежав тоді без найменшого руху, чув її подих і не на жарт боявся. Тривало це хвилину, Анюта тихо зітхала і вкладалася на своє лігво. Сташек не спав уже до світанку. Щодня Анюта Сташека не уникала, ані також спеціально його не вирізняла. Як усі баби, любила прислухатися, коли розповідав біля вечірнього вогнища про Польщу. Часто з ним працювала, особливо при стягуванні сіна. Якогось вечора, коли вже сполоснув коня в ріці і сидів собі на березі, витріщивши очі у воду, підкралася до нього і закрила йому руками очі.

— Анюта! — злегка наляканий, пізнав її відразу.

Усміхнена, що траплялося їй рідко, наклала йому на голову вінок з жовтого осоту.

— Гарно тобі!.. А як пізнав, що це я?

— Ну... по твоїх долонях.

Почала розглядати свої долоні, крутила ними так і сяк.

— А що в них такого, в моїх долонях?

— Вони малі, інші...

— Ааа! Сидиш тут так один, думаєш... Про що?

— Хіба я знаю? Ось так, про все.

— Я також так часом замислююсь. А про ту свою Польщу думаєш?

— Думаю... Про Польщу найчастіше.

— І що в тих думках бачиш?

— Що бачу? Всяке... Але найчастіше бачу сад. У Польщі в мого дідуся був великий старий сад. Усе там було: черешні, груші, яблука! А як це все весною зацвіло!

— Сад, кажеш, яблука! А я ще в житті своїми очима яблука не бачила. Спека сьогодні страшенна, комарі жити не дають.

Зірвалася і швидко відійшла. Сташек зняв з голови вінок, поворожив на квітках і кинув його в ріку.

Заки усунули шкоди, нароблені ведмедями, зібрали повторно сіно, склали останній стіг, зійшло їм ще кілька днів. Останніми ночами Микишка на зміну зі Сташеком наглядали з рушницею назовні, щоб в разі повторного приходу пробувати звіра налякати.

— Як один раз вже сюди прийшов, то й другий раз може спробувати. А як оскаженіє, то на коня нам кинеться. Треба пильнувати... А ти, хлопче, в разі чого, як тільки мішку побачиш, не чекай, аж близько підійде, тільки стріляй! Для острашки, вгору. Повинен відійти. Бо якщо б у нього попав, а не вбив, ну то нам кінець: хату нам розвалить як ніщо!

Сташек зарився в сіно і наглядав. Біля нього Сєрко спокійно пережовував сіно. Ніч була тепла. Місяць новий, отже темнувато. Трохи та темрява бентежила Сташека, бо ведмедя міг своєчасно не помітити. Розраховував на коня, його слух і нюх. Сто разів продумував, як поводитиметься, коли з темряви винирне звір. Присовував рушницю ближче, витріщував очі в темряву. В кімнатці давно вже всі заснули. Навіть тут чути було голосне хропіння дідуся Микишки. Сташек задрімав мабуть на секунду, а може тільки задумався? Пирхнув кінь, зашелестіло сіно. Немов біла примара постала біля нього Анюта.

— Духа налякався? А це я... Посунься трохи.

Всунулася до його теплого сінного лігва. З розпущеним на ніч волоссям, у довгій білій сорочці. Напівлежали тісно одне біля одного. Сташек поволі опам’ятовувався. «Що їй знов у голову прийшло, чого тут хоче...»

— Якось спати не можу... Подумала, піду до Сташека, разом того ведмедя припильнуємо. Не гніваєшся, що я прийшла?

— Ти що...

Мовчали. Вклалася більш зручно, дивилася на небо, по якому мчали легкі хмари. Било від неї жаром. Почував себе дивно. Присів, щоб у такий спосіб придушити чоловічу жадобу, яка раптом починала йому про себе нагадувати. Сягнув за рушницею.

— Микишка говорив, щоб у разі чого спочатку для острашки стріляти. Але я стріляв би прямо у ведмедя, трах! І вже його нема...

— Дай спокій з ведмедем. Віянь краще на небо... Зірка саме впала, мабуть, людина вмирає, так говорять... Скільки тих зірок нападало, а все їх незліченна кількість на тому небі. Зірка падає, людина вмирає...

Анюта раптово піднялася, взяла його під підборіддя.

— Скільки тобі, власне кажучи, років?

— А чи це має значення? Ну, ну шістнадцять уже минуло. Я також невдовзі піду на війну.

— Боже, який ти ще малюк! Не смій при мені більше так говорити: «На війну піду!» Гляньте на нього! Він, і на війну...

Обняла його й міцно притулила. Пахла полином і свіжим молоком. Сташек чув, як б’ється її серце, відчував твердість грудей. Цілувала його по всьому обличчю. Її нетерплячі шершаві долоні зсунули йому з плечей сорочку, зсовували штани. Дихала важко, уривчасто. Схрещувала відірвані слова разом з солоними поцілунками. Поплакувала.

— ...смерть на війні, смерть... кулька в білий лоб попаде, серденько заб’є... ручку, ніжку відірве... уб’ють тебе на війні, любонько... а тобі тільки життя писане... що маємо з тобою з того життя, яблучко ти моє неспробуване...

Здерла з себе сорочку. Її гаряча долоня торкнулася до Сташекової властивості, яка віддавна була вже тверда, готова. Спочатку пасивно піддавався її пристрасній шаленості, щоб через хвилину включитися до того поспіху взаємного жадання. Голі сплелися, скотилися в сінну обкутину, а тоді, забувши про цілий світ, Анюта раптово ввела його набухлу пульсуючу чоловічість між свої широко розставлені стегна...

Проснувся напівпритомний, заритий у сінних бебехах. Вразив його ясний світанок.

Протер очі, чуприну, виплюнув крихітки сіна. Анюти біля нього не було. Опритомнював. Почував себе по-дурному, неприємно і навіть налякано. «Мабуть, мені це все приснилося...» Але ні. Був голий і дивно наболілий. У поспіху, боючись, що будь-якої хвилини хтось вийде з хатини і побачить, у якому він стані, відшукував і натягав на себе одежу. Ще змагався з сорочкою, коли вийшов дідусь Микишка і за рогом довго справляв ранкову потребу.

— Ну як ніч? — запитав Микишка, але не чекав на відповідь, тільки заслонив рукою очі і дивився на сонце, що сходило. — Червоно сходить. Якраз своєчасно ми закінчили, бо, як не дивись, кожну хвилину лине дощ. Може, навіть сьогодні. Треба збиратися додому.

З хати почали вилазити заспані, скуйовджені і позіхаючі баби.

— Що, Анюта води ще не принесла?

— Мабуть, за нею пішла. Нема її в хаті...

Микишка порався, розпалюючи вогнище. Сташек вивів Сєрка з обійстя.

— Іду напоїти коня.

— То поквап її там з тою водою.

«Поквап, поквап...» Після такої ночі Сташек не дуже міг собі уявити першу зустріч з Анютою. Ніч ніччю, день днем: що їй сказати на привітання, як глянути в очі?

Ріка диміла ранковою імлою. То тут, то там плескалася риба. На другому, ледь видному березі попискували кулики, квакали скандальні качури. Анюти над рікою не було. Може, розминулися? Кінь пив воду довго, кількома заходами. Сташек зняв сорочку і вмився до пояса. Губи в нього були опухлі, підкусані.

Коли повернувся, баби кинулися до нього з претензіями, питаючи про Анюту.

— Я думав, що іншою стежкою повернулася. На водопою її не було.

Якась із баб помітила, що на нарах лежить одяг Анюти.

— А то божевільна! В одній сорочці, мабуть, по тайзі літає.

— Видно, знов божеволіти починає.

— Щоб тільки своєчасно повернулася, бо незабаром додому вирушаємо...

Чекали на Анюту майже до полудня. Лише потім занепокоєні почали її шукати і голосно гукати. Дідусь Микишка вистріляв на віват майже всі патрони. Тим часом Анюта зникла, немов під землю провалилася.

Два дні й дві наступні ночі ще на неї на Козацькій Галявині чекали. Вночі палили великі вогнища і наглядали. Удень шукали її в околиці, перевіряли береги ріки. Не знайшли ані сліду.

— Ну, нічого не вдієш, збираємося, баби, додому. У тайзі різне з людиною трапляється. А що, то не завжди довідаєшся. Часом через кілька років лише. А буває, що і ніколи... Може, ще живе десь там? Може, сама до села повернеться? А якщо її вже нема серед живих, то ми їй і так допомогти вже не зможемо, світи, Господи, над її душею. Рухаємося, баби, рухаємось!

Напівпритомний, переповнений почуттями вини, але все зберігаючий таємницю ночі, Сташек взяв нав’юченого коня за узду і поволікся слідом за тими, хто відходив. Усі, поки Козацька Галявина не зникла їм з очей, за кожним кроком оглядалися з тихою надією, що десь там у віддалі замайорить їм чорноволоса Анюта.

17

 далека війна все тривала й тривала. Навіть Астаф’єв, який фронт мав за собою і був чоловіком начитаним, недурним, не вмів на тему кінця війни нічого конкретного сказати.

— Недовго вже, баби, недовго! Терпіли вже стільки, потерпіть ще трохи: закінчиться та війна, закінчиться!

— Але коли, Іване, коли? Невже ти не бачиш, що людина так далі жити не може? Не видержить... Ми що, худоба якась, чи що?

— Худоба не видержує, падає, а ми, баби, мусимо. Мусимо. Потерпіть ще трохи.

— Ти був на фронті, розумієшся на цьому воєнному принципі, то скажи, просвіти нас, темних, коли нарешті то закінчиться?

— Німця, баби, треба добити. Аж до їхнього Берліна треба фрица загнати. Бо як інакше? Ну й гонять його наші солдатики, щораз далі на захід гонять. У газеті пишуть, що наші вже до України дійшли, у Білорусі воюють. Небагато ще, і до Польщі дійдуть, а там вже тільки рукою сягнути до Берліна. Недовго вже тієї війни, баби, недовго...

На згадку Польщі Сташек наставив вуха. Коли Астаф’єв збирався до від’їзду з поля, Сташек попросив:

— Дзядзя Ваня, позич мені газету.

— Маєш. Потішся, хлопче, ваші вже до твоєї Польщі дійшли. Мабуть, твій батько з ними. Листи пише?

— Давно вже...

— Не журись, хлопче, то ще нічого не значить. На фронті з листами різно буває. Ось я сам писав листи з фронту майже кожного тижня, а тут повертаюся і довідуюсь, що тільки кілька з них дійшло. І то часом по півроку запізнювалися.

Польські сім’ї на Вовчому хуторі відчували себе загубленими й забутими. Від весни сорок четвертого листи з фронту перестали до них надходити. Ніхто не знав, ніхто не вмів їм пояснити: чому. Жінки терпляче на польову пошту писали, а відповіді як не було, так не було. Що з поляками на тій війні діється? Сім’ї щораз частіше почали зажурюватися, у головах їм роїлося від підозрілих сумнівів: а може, знов наших, як отих до Ірану, за якийсь кордон вивели?

Сташек приніс газету на хутір, присів ввечері осторонь і почав повільненько читати. І вірити йому не хотілось, що те, про що читає, може бути правдою: «У важких переможних боях з гітлерівськими загарбниками героїчна Радянська Армія визволила чергові міста і райони Західної України: Львів, Тернопіль, Коломию, Чортків, Заліщики і вийшла на рубежі рік Дністер і Серет». Хлопець по складах читав ці речення ще раз і ще раз. Відчував, як серце в нього б’ється щораз сильніше. У голові клубочилися хаотичні слова й картини: Ворволинці! Червоний Яр! Лани золотої кукурудзи. Арбуз, кавун, такий солодкий, соковитий і червоний. Вапняний Дністровий берег. Бадьоре купання у швидкому півколі Серету. Виноградні грона на південному стоку глибокого яру над Тупою... «Визволила Заліщики!» Це значить, що їх село, їх дім є вже вільні! А може, батько вже там є? Сташек зірвався і, вимахуючи газетним полотном, влетів у кімнату. Броня також недавно повернулася з роботи, сиділа за столом і дивилася, як Тадек їсть суп, який принесла йому з їдальні.

— Мамо! Дивись, що тут пишуть: наші Заліщики вільні! — Розкладав газету так спішно, що ледве братові супу не вилив. Броня дивилася за його пальцем речення за реченням. Лише коли закінчив читати, усвідомив собі, що вперше назвав Броню мамою.

Не спали цієї ночі на Вовчому хуторі. По кілька разів мусив Сташек читати про те визволення від німців їх родинного Поділля, Дністра, Серету і Заліщиків. Надія на швидке повернення до Польщі, до дому пробудилася знову. Видавалося їм, що це все вже так близько, як ніколи доти. Нічого, тільки якнайшвидше мандрувати до Тулуна і там сісти у поїзд, який їде на захід!

А коли ще Сташек дочитав, що«... наші війська, у співучасті 1 армії Народного Війська Польського, в районі міста Холм перейшли ріку Буг і почали визволяти територію Польщі...» — позбулися в цьому ентузіазмі всяких сумнівів і визнали, що час повернення близький.

— Про польське військо у російських газетах недарма пишуть!

— То, мабуть, і наші там десь є?

— Польщу визволяють!

— А як же інакше? Мусять там бути. Адже разом з росіянами на тому фронті воюють, за Польщу б’ються.

— Боротьба там напевно, битви! Ісусе дорогий, щоб їх тільки там...

— А тут листів вже від півроку нема. Ні слуху, ні духу...

— Виплюнь ці слова, в Богові надія!

Баби радилися тої ночі і вирішили, що наступного дня виберуться з цією газетою до управляючого Астаф’єва, щоб, де треба, довідався: чи можуть і коли поляки з Булушкіно повертати до Польщі.

Управляючий уважно вислухав їх. Заки відповів, узяв газету і ще раз щось там собі тихо читав. А, може, тільки збирав думки, що тим схвильованим і повним надії полькам відповісти.

— Газета є газетою, а життя — життям... Баби мої дорогі, адже війна ще не закінчилася! Невже ви цього не розумієте? Там ще зона прифронтова. Хто вас туди пустить? Викиньте собі це з голови. Ну й що з того, що ваше польське військо вже там є? Але ж там все ще війна. Війна! Треба чекати. Закінчиться війна, тоді поговоримо. Не бійтеся, нікуди від вас та ваша Польща не дінеться. Треба чекати, мої любі, терпляче чекати!

Вересень. Осінь блукає по полях. Тайга жовтіє. Посівну цього року провели в радгоспі з запізненням, збіжжя виросло погане. Трактор зіпсований. Коні комбайна не потягнуть. Косили збіжжя кінною косаркою, сікли косами. Звозили снопи на радгоспний тік. Але як їх молотити? Навіть ціпів не мали, бо то підручне приладдя разом з куркулями загинуло. Собі лише відомим способом Астаф’єв викомбінував бочку нафти і на урухомлення комбайну для молотьби цього вистачило. Молотили, сипали збіжжя в мішки, підготували транспорт збіжжя для держави. Зінка-бригадирша все точно в зошиті записувала і закривала збіжжя в амбарі.

До Тулуна везли радгоспне збіжжя на десяти підводах. Астаф’єв назначив для цієї роботи, до якої всі пхалися на перегони, також Гонорку Ільницьку і Сташека.

Гонорку Ільницьку польські жінки вибрали своєю «делегаткою», бо не лише зі всіх була найвідважнішою і найкрасномовнішою, але ще була і вдовою фронтового солдата. Сташека взяла собі помічником, бо міг вільно по-російськи говорити і навіть читати російською мовою вмів. У Тулуні мали зорієнтуватись, коли можуть повернутися до Польщі.

Вози перевантажені мішками зі збіжжям. Лісні дороги через тайгу погані. Коні, спрацьовані протягом літа, слабі. Майже три дні волоклися до Тулуна. Збіжжя до елеватора здали швидко, і Астаф’єв дав Ільницькій та Сташеку додатковий вільний день, щоб усі польські справи могли собі спокійно в місті полагодити.

— Я також при нагоді, де вдасться, буду питати, що з вами робити далі. Який нетерплячий народ, ті мої поляки!

Наближався вечір. Гонорка зі Сташеком вирішили, що підуть спочатку до лісопильні і там порозмовляють, порадяться зі своїми.

Місто було похмуре і безлюдне через дощ, який по-осінньому йшов не вгаваючи. Скрипіли старі дерев’яні тротуари. Під мостом широким виром мчала швидка Ія. Сташеку пригадався Карий: ріка скована льодом, кінь тоне в ополонці, госпіталь і нахилене над ним обличчя Цині Біалерової.

У лісопильних бараках маленькі вікна жовто світили слабими відблисками свічок. Ввійшли у темний коридор. Смерділо затхлістю давно не провітрюваного приміщення. За тонкими перегородками чути було голоси, якісь розмови, сміх, поплакування дітей.

— Уже не пам’ятаю, в які двері стукати... — журилася Ільницька.

Раптом хтось відчинив двері. У відблиску світла пізнали пані Корчинську.

— Добрий вечір, пані Корчинська. Це я, Гонорка!

Вражена Корчинська мало відерка з рук не випустила.

— Що це! Гонорцю, а звідки ти тут?

У лісопильних бараках квартирували пані Корчинська з Сильвією, старі Майки і сім’я Гібали з Ворволинців, яка цією весною примандрувала з тайги.

— А Целіна все ще в тому госпіталі працює?

— Целіна? Ну так, то ви нічого не знаєте! У польське військо пішла разом з нашими чоловіками. Санітаркою, служити добровільно зголосилася.

— Але то саме ви нічого не знаєте, що наші там на фронті Янека Майку зустріли!

— Неможливо! А то допіру Майкові зрадіють! Нічого про нього не знають. Думають, що Янек з тією своєю буряткою в тайзі назавжди загубився.

— А старий Біалер загинув на фронті. І Янек Барський, Ясек Куриляк, Флорек Ільницький...

На жаль, тулунські поляки про Польщу, а особливо про можливість скорого до неї повернення, знали не більше від тих, з далекого Булушкіно.

— Нічого не зробимо, мусимо чекати кінця війни, бо раніше нас з того Сибіру не пустять. Ніхто собі тут нами голови спеціально не морочить.

— А якби так самому поволі на захід їхати? Адже наші території вже звільнені від німців. Що нам тут гайнувати, коли там наші доми на нас чекають.

— Саме чекають! Українці, мабуть, усе пограбували. А якби ти навіть хотіла рушити тепер на захід, то яким способом у поїзд сядеш? Хто тобі дасть дозвіл? Хто тебе з роботи звільнить, якщо за саме запізнення на роботу недавно з нашого барака двох жінок на півроку в таборі праці зачинили. Не пожаліли, що чоловік на фронті, діти без опіки залишаються.

Гонорка вперлася!

— Якщо ми вже тут є, то чому нам не полазити по різних відомствах, про повернення до Польщі позапитувати?

Почали від НКВС. Гонорка трохи боялася, щоб їх знов за будь-що не зачинили, але лише у всевладний НКВС вірила.

— Ті чорти нас з Червоного Яру вивезли, увесь час нас пильнували, руські паспорти нам всовували, то хто як не вони будуть краще знати? А хай вони згорять, ідемо, Стасю, хіба нас тут не пожруть.

Постукали у хвіртку. Вартовий прочинив віконце і слухав, як йому пояснювали, що вони поляки і конче мусять зустрітися з начальником, бо справа в них важлива. Казав їм чекати і ляснув віконцем. З півгодини чекали, заки їх впустив. Розмовляв з ними якийсь цивільний з нервовим тиком: щохвилини шарпав головою то в один, то у другий бік. Може тому ходив туди й назад по тісній, задимленій кімнаті. Гонорка говорила, Сташек трохи перекладав.

— Закінчили?

Цивільний зупинився і, о диво, його голова знерухоміла, тик вщух.

— Ну то я тепер скажу вам своє. Війна триває? Триває. Що тепер є найважливішим? Найважливішим тепер є добити фашистського звіра. І ми його доб’ємо. А лише тоді, після війни, усі інші справи будуть вирішуватися радянською владою. Ясно?

— Адже в газеті пишуть, що Червона Армія разом з нашим військом дійшла до Польщі. То чому ми туди не можемо повернутися?

— Правда! І далі наші війська йдуть, як таран! Незабаром до Берліна дійдемо.

— Мій чоловіку польськім війську служив, загинув на фронті, о, прошу, тут є «похоронка».

— Похвально це, жінко. Співчуваю вам... Але то нічого не змінює. Принаймні на сьогодні. Війна закінчиться, тоді радянська влада всім іншим займеться. Можливо, вами, поляками, також. Працюєте?

— Звичайно, у радгоспі «Сибіряк».

— Ну і дуже добре. Працюйте далі по-стахановськи, вносіть свою лепту до швидшої перемоги. Чекайте спокійно кінця війни, а про інше хай у вас голова не болить. І хай вам часом в голову якісь дурні задуми не приходять! Воєнний закон жодної самоволі не підтримує: наприклад, самовільне залишення праці або місця проживання, не кажучи вже про мандрівку до прифронтової зони. На це дозволу ніхто вам не дасть...

Ільницька так рознервувалася, що до військкомату вже не хотіла зайти.

— Як НКВС до Польщі повернутися не дозволить, то хто тут інший щось може?

— Але військкомат то є військо: НКВС на війні не воює, то звідки може знати, що там на фронті діється? А як військо дасть нам «розписку» і дозволить повертатися?

— Якраз! Як хочеш, то йди до них сам. Полажу собі по базарі і за годину, ось тут, біля цих воріт чекатиму на тебе.

Правду кажучи, Сташеку було незручно йти у військкомат самому. Але то була тільки його найпотаємніша справа. При вході затримав його злегка кульгаючий черговий сержант, з червоною пов’язкою на передпліччі.

— Чого?

— Я хотів запитати...

— Скільки тобі років?

— Ну, ну, шістнадцять...

— Тікай з-перед моїх очей. І то вже! Шістнадцять років! Скоро з дитсадків почнуть до нас зголошуватися. Я вже вас знаю, ніщо, тільки фронт вам у голові!

У цю хвилину підійшов якийсь офіцер з чорною пов’язкою на оці.

— У чому тут справа, Селіванов?

— Доповідаю, товаришу майоре, шістнадцять років тільки має, ну то його виганяю. Незадовго дитсадківці...

— Почекай, Селіванов... Чого хочеш, хлопче?

Сташек витягнув із-за пазухи фронтового листа від батька і подав майору.

— Вже півроку, як батько не пише... Він у польському війську, на фронті...

— Ти поляк?

Сташек кивнув головою. Майор оглядав листа, голосно читав номер польової пошти.

— Листи з фронту довго йдуть... Ти знаєш, де твій батько може вже бути? У Варшаві, ріку Віслу форсує. Вчора було найсвіжіше повідомлення з фронту. Незабаром разом з твоїм батьком цілу Польшу визволимо, до Берліна дійдемо... По польовій пошті не вдасться зорієнтувати, де є солдат. Не журись, хлопче, батько напевно напише. Матері, сім’ї скажи, щоб не журилися.

— Мати померла... Можна ще запитати, чи ми могли б дістати у військкоматі посвідчення, щоб повернутись у свої краї?

— Ні, хлопче, це ще неможливо. А походженням ти звідки?

— Заліщики, над Дністром...

— Західна Україна. Чудовий край. Нічого не зробиш, хлопче, там прифронтова зона, треба чекати кінця війни. Ще щось?

— Товаришу начальнику, хай пан мене візьме, нехай пан відправить мене до польського війська! Добровольцем піду. Я сильний, давно вже працюю, з кіньми даю собі раду, на полювання ходив, стріляти вмію...

— Вистачить! То з тебе такий фрукт? Листів від батька не одержує, заговорює, чи можливо повертати вже у Польщу, і тут раптом — мисливець! Ні, хлопче. Не починай мені навіть про фронт. Повертай, звідки прибув, це все!

Явно рознервований офіцер повернувся назад і відійшов. Знічений хлопець сховав листа в кишеню. Сержант вхопив Сташека за плече, цілком зрозуміло для чого, щоб викинути його за двері.

— Марш мені звідси і щоб я тебе більше вже тут не бачив! Війни йому захотілося.

Сташек вискочив на ґанок. Пронизливий вітер затинав дощем. «Ні, то ні, без ласки! Сам собі дам раду». Відчув себе приниженим і злим. Навіть плакати йому не хотілося. Насторомив шапку на голову попрямував до хвіртки.

— Гей ти, поляче, ану зупинись на хвилинку!

Сержант, який догнав його, всовував йому в руку буханку хліба і банку з консервами.

— Бери, бери... Майор казав тобі дати: «Дай йому це, Селіванов, говорить, бо якось слабо той наш польський доброволець виглядає, хоч поїсть собі, додому буде мати з чим повертати...» Ну то я за тобою...

Гонорки на умовленому місці не було. Сташек пішов полазити по базарі. Знав його, як свою кишеню. Нишпорив по ньому з Тадеком, коли жили в Тулуні. Небагато тут протягом цього часу змінилося. Базар як базар, вздовж і вшир, скрізь процвітала мінова торгівля. У Сташека було кілька рублів, але нічого за них не міг купити. Міг обміняти буханку хліба і консерви, які подарував йому майор, але на це Сташек не зважився. Знаючи можливості тутешніх злодюжок, міцно стискував мішечок зі своїм добром під пахвою. Видивлявся серед таких, як він, обірванців, які нишпорили по базарі, свого знайомого Саньку. У натовпі зустрів Гонорку.

Повернулися під елеватор. Астаф’єв підганяв до від’їзду.

— Перед ніччю мусимо до Паскотини доїхали, а тут саме на дощ збирається... А для вас в мене нема веселих звісток: так як говорив, треба на всі рішення чекати до кінця війни. Поляки, не поляки, влада не хоче про жодні виїзди на захід чути.

— Знаємо. Ми були у військкоматі. І в НКВС були.

— УНКВС?

— А ніби де краще знають? Адже НКВС нас сюди в Сибір привіз, адже це НКВС...

— А диявол з ними, з цим всім! — Астаф’єв перебив Гонорку, явно не мав бажання на тему НКВС довго розмірковувати. — Нічого не вдієш, будемо того кінця війни разом чекати. Дасть Бог, якось дочекаємося, а потім побачимо...

Повертали до Булушкіно. Заки дорога заглибилася у темну тайгу, немов на прощання з Тулуном долетіло до них хрипле, довге ревіння паровоза. Кудись мчався поїзд, якого звідси не було видно. Може, саме на захід, у напрямку Польщі? Сташеку аж душа застогнала: коли врешті настане та хвилина, що сидітиме у поїзді, а той поїзд буде мчати і не затримається, аж тільки в Польщі! Тим часом темна тайга поглинула дорогу, вітер між деревами притих, дощ ущух. Дарія заспівала:

Степ, да стєп кругом...

Решта приєдналася до неї:

А в стєпі глухой Умірал ямщик...

Осінь. Поспішали з польовими роботами, тікали перед сльотою, копали картоплю, видирали із землі будяки та ріпу. Астаф’єв був добрим хазяїном. За час його управління покращало в радгоспі. Їдальня щодня варила обіди, пекарня пекла хліб, і кожен належні кількасот грамів за робочий день одержував. Тепер підготовлював радгосп до перезимівлі. Астаф’єв укомплектовував дві бригади: одну відправив до Золотушки ловити велику осінню рибу, другу в глиб тайги полювати і збирати м’ясо на зиму...

Сташека взяли помічником у бригаду мисливців. Здогадувався, що це завдяки дідусю Митричу. Було їх п’ятеро. Як Астаф’єву вдалося намовити старого відлюдника на цю виправу, залишилося його таємницею. Старого Панкратова вважали в Булушкіно найкращим мисливим. Навіть перед війною, коли в селі добрих мисливців не бракувало, ніхто Митрича у цій справі перевершити не зміг.

Йшли в тайгу щонайменше на тиждень, а може, навіть на довше. Усе залежало від того, як вдасться їм полювання. Вів дідусь Митрич. Йшла Дарія з важким мішком на спині і рушницею, перекинутою через плече.

Йшли ще дві баби: Мурашкіна, з якою Сташек був на сінокосах, і Капітоліна, спеціалістка із солення та копчення дикого м’яса.

Вели за собою двох в’ючних коней з притороченими бочками на м’ясо, мішком солі, фуражем, запасом харчів і всім потрібним для такої нагоди устаткуванням. Полювати мали у верхів’ї течії Золотушки. Ночували в тайзі біля вогнища і лише на другий день надвечір дісталися до мисливської напівдимної хатини.

Пощастило їм з погодою. Дощ ущух. Удень сонячно. Ночі були тихі, місячні. Осіння тайга — позолочена модриновою хвоєю. Червоніла гронами горобини. Годувала мисливців ягодами медяної «облепіхи» — рокитини, боровиками і дорідною брусницею. Тієї осені тайга була винятково родючою, особливо стосовно кедрових горіхів. Але вони приїхали сюди на лови, звірину на м’ясо добувати. Ролі в них були розділені. Митрич з Дарією полювали, дві інші баби займалися трофеями, четвертували м’ясо, підкопчували, солили і вкладали у бочки, чистили й сушили шкіри. Сташек був тут хлопцем до всього: дбав про коней, які спеціальними березовими волокушами стягували до зимовища тіла вбитих оленів і кіз, дбав, щоб не забракло сушняку на вогонь і свіжої берези для копчення м’яса.

Уже перші дні були для них вдалими. Блідим світанком по тропах до водопою Митрич застрелив двох оленів, серед них дорідного рогача з характерним багатим поріжжям. І немов цього йому було мало, наступної ночі пішов у тайгу сам, засів і при місячному сяйві застрелив ще одного. Дарія була не такою щасливою, але й вона застрелила непогане оленятко.

Баби варили жирні, багаті обіди. У казанку біля негаснучого вогнища завжди можна було виловити шматок копченої, пахучої рослинами дичини. Люди напихалися м’ясом, набивали зголоднілі шлунки. Навіть собаки, бо Митрич на цей раз забрав їх на лови, через кілька днів на підкинуті їм кості дивитися не хотіли.

Баби швидко насолили дві бочки першосортного м’яса, але ще дві порожні чекали. У диму коптилися жилаві голінки й голови. Окремо сушилися шкіри.

— Як так нам далі піде, то швиденько справимося.

Йшло так добре, аж тут раптом однієї ночі немов бритвою відрізало. Зірвався раптом холодний пронизливий вітер, небо затяглося густими хмарами і мрячило імлистою мжичкою. Недокопчене м’ясо, ослизлі шкіри сховали під дахом. Вогнище пригасло, дим волочився низько. Баби лускали з фіолетових шишок кедрові горіхи і виплітали з березового лика туяски. Митрич курив цигарку, підкладав до печі й споглядав у вогонь. Собаки дрімали біля його ніг. Сташек доглядав коней, приносив дерево до печі. Кілька днів так тривало. Якось після полудня Митрич вийшов перед хату і довго дивився в небо.

— Неначе трохи розпогоджується, мабуть, завтра буде погода. Пройдусь вечерком для впевненості по тайзі, кості випрямлю.

— Дідусю, я можу з тобою?

Хмари швидко зникали. Небо прояснювалось. Тайга була мокра після дощу. Сташек йшов крок за кроком за Митричем і намагався, як і той, йти безшумно, щоб жодна гілочка під ногами не тріснула. Митрич вів берегом ріки, потім повернув убік і почав спинатися на стрімку, порослу молодим сосняком височину. Біля її вершини Митрич приклав палець до рота. Сташек майже стримав подих. Пригинцем пройшли ще кілька кроків і присіли навпочіпки біля розкоріненої старої модрини. Звідси у просвічуванні місяця видно було широку галявину, яка поволі опускалася до ріки. А кільканадцять кроків від модрини — пошарпана вітрами скельова руїна. Митрич показав у напрямі прирічної галявини.

— Пасуться тут, солі шукають і до водопою сюди ходять. Може, сьогодні прийдуть.

Сховалися за великим стовбуром. Були з завітряного боку. Довго чекали мовчки і не рухаючись. Нічого й нічого. Раптом побачили. З-за скельової руїни повільненько висунувся і зупинився величезний звір.

— Сохатий! Самітник, мабуть, до водопою йде...

Митрич не торкався рушниці. Сташек зупинив подих, дивився і надивитися не міг. Лось був могутній. Сташеку видався вищим і дебелішим від коня. Звір підняв угору бородату голову з широко закривленою, лопатоподібною нижньою частиною голови і нюхав роздутими храпами.

— Старий. З десять пудів має, якщо не більше.

Лось продовжував стояти нерухомо, прямо у монументальній позі. Голосно втягував повітря, облизувався язиком. Раптом чи то застогнав, чи то хрипло заревів і, підносячи високо копита передніх ніг, повільненько попрямував униз до ріки. Сташек дивився за ним, мов зачарований, поки звір не сховався в густих заростях молодняка.

— Чому не стріляв, дідусю? Два кроки від нас...

— Ніколи, сину, у звірину без потреби не стріляй. А яка від сохатого нам користь? М’ясо вітром прошите, одне лихо. Дуже старий був, нехай спокійно своє доживе.

Наступного ранку в цьому ж самому місці дідусь з Дарією застрелили по гарній штуці. А Сташеку все більше кортіло, щоб самому заполювати. Але на його несміливі приставання Митрич все мовчав. Врешті Дарія не видержала і заступилася за хлопця.

— То навіщо ти йому берданку дав? Жартуєш собі з хлопцем? Як його з собою не візьмеш на полювання, то ще сьогодні зі мною піде.

— Бабська балакучість! — обурився дідусь на Дарію. Але ввечері довго пояснював Сташеку, якими набоями і на якого звіра заряджати берданку, як найзручніше з неї прицілюватися та попадати. Раненько підстерігали, коли сарни підуть видивленою стежкою до водопою. Коли нарешті показалися, Митрич вказав Сташеку на одного сарнюка і наказав стріляти. Було надто близько, щоб з такої відстані промахнутися. Сташек прицілився, стримав подих і вистрілив. Ще маючи на оці мушку дула, помітив, як влучений козлик підстрибнув угору, щоб раптом опуститися на коліна і поволі осунутися на траву. Стадце розбіглося, сполохане. Собаки, які мовчки стерегли ситуацію, раптом підняли гамір і кинулися до здобичі. Сташек за ними. Козлик ще жив. Навіть пробував устати, але собаки знов звалили його з ніг. Сташек відігнав їх і тоді побачив його очі. Козлик багато кривавив, гріб задніми копитами, безсило піднімав голову, а з його великих очей, які дивилися на людину, текли дзюрком сльози. Сташеку стало погано. Пав близький постріл. Вистріляна Митричем прямо в серце куля добила козлика.

— Нехай звір не мучиться. Як уже стріляєш, то так, щоб убити. Роги почав губити, тільки один йому залишився: олень губить роги напровесні, сарна-козлик тепер — перед зимою. Молодий, до котла буде якраз...

Тієї ночі по тайзі гуляв сильний вітер, скрипів і вив у дуплах та гілляках старих дерев. Собаки, які вночі спали разом з людьми в хаті, раптом тривожно загавкали і не давалися заспокоїти. Рвалися до дверей. Усі прокинулися і тривожно прислуховувалися. Вітер вив, дошки на даху тріщали. Непокоїлися про коней, які ночували у прибудові. Але, мабуть, усе було гаразд, бо коні не іржали. Налякані баби шепталися між собою.

Жодного сну до світанку не було. Але собаки вже більше тривоги не піднімали. Вранці, заки відчинили двері, довго й чутко прислуховувалися. Вночі вітер ущух. Було тихо. Коні за стіною хрустіли сіном. Озброїлися рушницями. Баби вхопили сокири. Крізь обережно відчинені двері випустили собак. А оскільки люди за ними не виходили, за хвилину повернулися, весело виляючи хвостами.

Тайга тонула у білизні першого, пушистого снігу. Жодного сліду навколо хатинки. А якщо навіть якісь були, то сніг їх засипав. Баби отріпували шкіри і дорікали одна одній за те, що на ніч залишили їх і тепер після того мокрого снігу мусять їх сушити. Раптом Капітоліна почала верещати.

— Баби, мабуть двох шкір нам бракує!

Перерахували ще раз, потім другий раз і справді двох оленячих шкір бракувало.

— Баби! У казанку майже зовсім м’яса не залишилося!

— Сокири нема! Добре пам’ятаю, ось тут, вбиту в пеньок я її на ніч залишила.

Занепокоїлися не на жарт. Але все-таки вночі тут хтось був. Митрич вирішив:

— Збираємося негайно в дорогу. Рушниць з рук не випускайте, розглядайтесь навколо. Я тим часом пройдусь з собаками по околиці. Держатимусь близько...

Митрич повернувся раніше, ніж його чекали. Біг від ріки і, задиханий, кричав здалека:

— Чайник з кип’ятком, якісь ганчірки давайте! Швидше, баби, швидше. І повернув. Сташек з усіх сил у ногах побіг за дідусем.

На березі Золотушки, у глибокій ніші під гіллям ялини, яка розрослася широко, лежав чоловік. А точніше те, що від чоловіка ще залишилося: кістяк людини, одягнений у неправдоподібне лахміття, майже босий, з запаршивілими долонями, з кігтями, мов пазурі, з обличчям у струпах, зарослий, з сивим волоссям. Чоловік лежав на оленячих шкірах заблюваний, давлячись непогризеними шматками м’яса. Ще давав ознаки життя. Його глибоко впалі, охоплені жахом очі нервовим тиком бігали вправо і вліво. Але не мав сили видобути з себе голосу. Баби обмивали йому обличчя теплою водою. Намагалися поїти, щось до нього говорили.

Не вдалося його врятувати. Важко було вгадати, в якому він віці. Не мав біля себе жодного клаптика паперу. Але напевно то був збіглий в’язень, клапті в’язничного одягу це підтверджували. Дві шкіри, сокира, що лежала біля нього, і зношений мішок з останками вареного м’яса легко довели, що то саме цей чоловік непокоїв мисливих минулої ночі.

— Чому ж бідолаха не постукав до нас, не попросив допомоги!

— Від голоду впав. Раптова їжа його задушила.

— Волі, видно, йому бракувало, тікав. Не видержав, не дійшов...

— Він, мабуть, з Аршана. Там якусь руду в’язні добувають і потім, мов мухи, від дивних захворювань гинуть...

— Буває, що з голоду в тайзі самі себе з’їдають мов людожери. Один другого без жалю раптом уб’є, зіжре і тікає далі...

— Золотушки держався, мабуть, до залізниці хотів дістатися. Тулун оминав...

— Що же не відважився, бідолаха, не постукав до нас. До чого то вже дійшло, що на цьому світі людина людини більше ніж дикого звіра боїться.

Поховали збіга там, де його смерть допала, на березі Золотушки. Могилу привалили камінням, щоб трупа ласі на всяке падло росомахи не вигребли. А на найближчій модрині, на знак, що тут людину поховали, дідусь Митрич висік православний хрест.

18

іч Сташека з Вовчого хутора до роботи виганяла, ніч приганяла. Ні на що інше зимою, коли день має тільки декілька сонячних годин, часу йому не вистачало. Винятком була вільна неділя, яка траплялася людям у радгоспі один раз на місяць. Але й у таку неділю Сташек не втрачав дня, тільки разом із Казеком Грубою світанком вирушали у тайгу. Там ставили пастки на зайців або полювали на сарни. Відколи дідусь Митрич позичив йому берданку, Сташек відчув себе справжнім мисливцем. Різно з мисливською здобиччю бувало, але час від часу щось йому вдавалося підстрелити, тоді цілий Вовчий хутір мав по шматку дичини.

Листів від поляків надалі не було. Жінки журилися щораз більше: «Що з нашими сталося? Адже неможливо, щоб їх усіх на тій війні повбивали. У Польщі вже повинні бути, про це газети пишуть. Що там з ними діється?»

Так дочекалися весни. Астаф’єв привіз із Тулуна запізнені газети, які били в очі тріумфальними заголовками: «У великому січневому наступі непереможна Червона Армія визволила столицю Польщі, місто Варшаву!» — «Громлячи тікаючі у паніці гітлерівські орди, Червона Армія наближується до кордонів Німеччини!» — «Як передвіщав товариш Сталін: і на нашій вулиці є тепер свято!» — «Усі сили для остаточної перемоги!» — «Громадяни! Товариші! Співвітчизники! День перемоги вже близько!» — «На Берлін! На Берлін!»

При таких радісних звістках про швидкий кінець війни, мов грім з ясного неба, вражали «похоронки». А привіз їх Астаф’єв дві. Одну дістали старі Сучкови зі звісткою про смерть сина. Друга «похоронка» була для поляків з Вовчого хутора. Сташек влетів у канцелярію запитати про листи. Астаф’єв без слів вийняв з шухляди службовий конверт. Побачивши це, серце в хлопця завмерло.

— Але з мене дурень, мабуть, налякав тебе. Це не для тебе, хлопче. Шайна? Анєля Шайна живе там у вашому Вовчому? Я щось не чув. Мабуть, не працює?

Слина насилу пройшла крізь стиснуте Сташекове горло.

— Старушка вже, бабуня...

— Сина на війні має?

— Так. Навіть двох.

— А щоб це все вже грім розбив! «Похоронка!» І то у таку хвилину, коли кінець війни вже, вже!

— А листів до нас, до поляків, не було?

— Через це все я про листи забув би. Є якісь. І як завжди газетку можеш собі взяти, почитати...

Листи також були два: до Гонори Ільницької та до бабуні Шайніної. Листа від батька і на цей раз Сташек не дочекався.

З «похоронки» виходило, що «капрал Ян Шайна загинув смертю хоробрих 20.9.1944, під час форсування Вісли під Варшавою».

І лист був також від Янека. Читали його у Вовчому, немов Яськовий голос із могили:

«25 липня 44 р.

Кохана мамо і вся моя сімейко!

У перших словах мого листа Христос воскрес. Доповідаю Вам, що, дякуючи Богу, я здоровий та цілий. Брата Сташека бачив недавно і також усе гаразд. Зустрів ще із знайомих Янека Майку, а більше то вже нікого, бо у різних частинах служать.

Мамочко, кохана! Найважливіше, що Тобі хочу написати, що ми вже врешті є знов у Польщі! Що зі мною, що з нашими хлопцями діялось, то не вдасться розповісти! Польща! Польща! Після такого блукання, після Сибіру! Усе тут було: і плач, і радість, і журба, що ви ще там, а не тут, разом з нами. А що той німець у Польщі натворив, то навіть розповісти не вдасться. Мало того, що цілу Польщу знищив і зруйнував, то ще стільки людей замордував, що аж жах. І то від малого до старого. Про наші сторони, про Поділля, про Червоний Яр нічого не знаю, бо у нас на фронті є цілком інший напрям. Перед нами тепер ріка Вісла і Варшава!

Увесь час тут думаємо про Вас. А наше командування дає нам гарантію, що як тільки війна закінчиться і доб’ємо германського гада, то Вас відразу з того Сибіру витягнемо. Ненечко! Турбуйся там про себе, як можеш. Про мене не журись. Як Бог дасть, невдовзі знов усі будемо разом. Мені увесь час пишіть на цю ж саму польову пошту, то лист дійде. І ще вітаю всіх наших з Вовчого. А Тобі, Ненечко, цілую руки.

Твій син Янек.

Я у Польщі, Мамо! У Польщі! І будемо тут Вас з нетерпінням чекати, щоб і Ви до Польщі повернулися якнайшвидше. Поки що б’ємо Германа, аж дим йде».

Бабуня Шайніна листа від сина не пояснювала, слухала його зміст мовчки і з тихим «вічним відпочинком» на губах.

А Гонорка Ільницька дістала листа від Бронека Шушкевича, це була для неї несподіванка, якою була приємно здивована. Явно зраділа і довго не звірювалася нікому, про що саме Бронек до неї написав. Але не видержала і проговорилася перед Бронею у великій таємниці:

— Неначе як до вдови після Флорека Бронек до мене написав. Так і так, пише, Гонорцю, по-всякому між нами бувало, але тепер, коли ти є вдовою після польського солдата, то як війна закінчиться, то ми могли б разом, це означає ніби то я і він, то ми могли б разом подружнім вузлом перед Богом з’єднатися! Розумієш, Броню?! І питає мене, що я стосовно цього? І щоб я йому негайно відписала, бо дуже хоче це знати. Ну й там таку ще різну смішну балаканину про любов мені намазюкав. Ну і як ти думаєш, Броню, відписати йому? А чи я знаю, що він там на тому фронті з бабами витворяє? За кожною спідницею полетить! Я вже його знаю. А ту Нюрку з Булушкіно, то, може, байстрюком не угостив? Колись я до неї залізла і подивилася на того малюка. Кажу тобі, Броню, викапаний тато! Дитятко, подібне до Бронека, як дві краплі води! А він мені тут буде, такий бугай, подружній вузол перед Богом обіцювати! Хай собі краще про свою дитину подумає, яку тут у Сибіру покинув. Я вже йому відпишу! Я вже йому, бугаєві, відпишу!..

Броні вистачало своєї журби. З весною повернулася до неї застаріла малярія і висмоктувала з неї усі сили. Рік минав, як про Долину з фронту немає звістки. Опікується його дітьми незаконно, на слово. Тадек, молодший, вважає її матір’ю. По-іншому старший, Сташек. Той від початку був щодо неї недовірливим. Добре розуміла, що на відміну від малого Сташек добре пам’ятав рідну матір і на кожному кроці порівнював її з мачухою. Як витримати з тими дітлахами до кінця війни? А що буде, якщо Долина загине на війні або більше до неї не відізветься? На котячу лапу з Долиною зійшлася, повірила його слову. Що тоді з нею, найголовніше, що з його діточками?

У травневий день надвечір, коли люди з’їжджали з полів, до Булушкіно пригалопував на спіненому коні міліціонер. Той самий, який дурів з Марійкою Погребіхою, а потім конвоював її чоловіка до в’язниці. Від переправи через Золотушку міліціонер гнав коня таким галопом, що коли стягував з нього вудила перед канцелярією, кінь не мав сили стати дибки і хитався на ногах. А міліціонер, замість зіскочити з сідла, вишарпнув з кобури пістолет і почав стріляти вгору, один раз за другим аж до останнього патрона. Сполошені пострілами люди, збігалися під канцелярію з усього села. Закінчивши стрілянину, міліціонер привстав у стременах, заверещав:

— Люди! Війна закінчилася! Розумієте, що я вам говорю? Війна закінчилася! Війна, війна закінчилася!

Булушкіно святкувало! До пізньої ночі люди не могли опам’ятатися. Діти бігали з радісною звісткою від хати до хати. Зустрічали наввипередки всіх, хто повертався з роботи, мчали з тріумфальним вереском до найвіддаленіших місць і польових бригад:

— Люди! Війна закінчилася!

Сташек, який на відголос стрілянини прибіг під канцелярію, зорієнтувавшись, у чому справа, щодуху побіг на хутір. Біг через залиті весняними розливами лісові болота, а голова в нього була забита лише однією думкою: «Війна закінчилась! Війна закінчилась!»

Влетів до кімнатки задиханий, оббризканий багнюкою. Мусив виглядати, як примара, бо лежача через черговий напад малярії Броня аж присіла, піднявшись з постелі:

— Мамо! Ти навіть не повіриш! Ти не повіриш!

— Ісусе, Матінко Божа, Стасю, що сталося?

— Мамо! Війна закінчилася! Війна закінчилася! У Польщу, у Польщу незабаром поїдемо!

Кинувся їй в обійми і обоє від того щастя розплакались.

З нагоди закінчення війни Астаф’єв розпорядився провести святкування в радгоспі. На спільний стіл наказав зарізати підсвинка. Горілки також не пожалів. Баби нанесли з домів квашеної капусти, огірків, солоних рижиків і соковитої брусниці. А в якої була, то й міцною брагою з цієї нагоди не поскупилася.

У надвечір’я зібралися всі в їдальні. Про поляків з Вовчого також не забули. Урочисто одягнені, у що хто мав найкраще, тісно сідали біля заставлених столів. На центральній стіні розвісили червоний транспарант, на якому Зінка власноручно наклеїла білі букви з паперу: «Хай живе тов. Сталін, наш великий вождь і переможець». А над транспарантом портрет усміхненого Сталіна з люлькою в руці. Зінка також, розмістившись праворуч від Астаф’єва, встала першою і хотіла щось сказати. Але встигла лише вигукнути:

— Товариші!

Баби злагодженим хором їй закричали:

— Заткнись, Зінка!

— Дивіться, як рветься вперед! На фронті була, чи що?

— Хай Астаф’єв говорить, фронтовик!

— Виступи перед нами з цієї нагоди, Іване. Годиться тобі!

Астаф’єв устав. Уцілілою рукою поправив чорну пов’язку на сліпому оці, торкнувся до медалей, поблискуючих, на військовій блузі, підняв наповнену склянку:

— Шановні матері й батьки наші. Баби, мучениці ви наші воєнні! Ми дочекалися нарешті... — раптом голос його перервався. Не міг стримати сліз і незграбно зі склянкою в руді, пробував витерти собі очі. У залі тихенько схлипували баби.— А першим тостом вшануймо, згадаймо тих із наших, які на далекій війні поклали свої голови. І вже ніколи сюди до нас, у Булушкіно, не повернуться.

Встали. Згідно з російським звичаєм, не стукалися склянками, лише мовчки, згадуючи полеглих у бою, випили тост до дна. І лише тоді залунав один великий плач. Плакали не тільки у чорне одягнені вдови-солдатки, матері вбитих синів. Плакали всі. Баби кидалися одна одній в обійми, як вміли, так взаємно утішалися.

А через хвилину після цього вже ніхто нікого у залі не слухав. У загальній голосній розмові люди їли, пили й перегукувалися взаємно. То тут, то там починалися нескладні співи. П’яний чад щораз сильніше затуманював людські голови. Голосно домагалися гри на гармошці. Павлик був до цього готовий, і його не треба було двічі просити: «Бариня, бариня, бариня судариня!» І так само як на початку бесіди всі плакали, так тепер майже всі зрушили у танці. Баби з хустинками у високо піднятій руці голосно підспівували і вибивали ногами шалений ритм частушок. Дідусі та підростаючі хлопці, з сорочками спущеними на штани, урізноманітнювали танець присіданнями: «Сєра уліца, роздайся!»

— Ой, баби, що нам залишилося, один раз живемо.

— Швидше, Павлику, швидше грай, миленький, аж іскри посипляться!

Сташека потягла на спільну розмову Нюрка. Голова не сприймала радощів, журився про батька. Нюрка йшла до їдальні по-святковому наряджена: вдова вона, але що не кажи солдатка. А що дитину собі з ким іншим, та ще й з поляком, придбала, її справа: Нюрка голову держала високо.

— Пішли, Стасю, бо ще запізнимося. Дивись, скільки народу валить.

— Не йду туди, Нюрко.

— Як це? А то ніби чому? Адже Астаф’єв усіх просив. Пішли!

— Якось так, батько не пишуть...

— Але навіть не може бути мови: йдемо! Один раз тільки війна закінчується. — Нюрка затягнула його до столу й вмостила біля себе.

До того вечора Сташек горілки не пив і цигарок не курив. Виділену йому махорку міняв на їжу. Виділеною горілкою також торгував. Кілька разів баби з якоїсь нагоди пробували його частувати горілкою, але закінчувалося це жартами, коли задихаючись після першого ковтка, випльовував смердючу карбідом, пекучу піднебіння рідину.

Сьогодні випити горілки змусив хлопця не хто інший, тільки дідусь Микишка. При першому тості Астаф’єва у пам’ять загиблих Сташек встав, як усі держав у руці наповнену склянку і не дуже знав, що з нею робити. Нюрка випила горілку одним духом. Дідусь пив маленькими ковтками, немов джерельну воду. Кашлянув, обтер бороду й тоді помітив, що Сташек горілки не випив.

— Не годиться так, хлопче. То великий гріх, пам’ять вмерлих не вшанувати. Треба це випити!

Як Сташек випив цю першу в своєму житті склянку горілки і навіть не захлиснувся, ніколи потім не вмів собі цього пояснити.

— Молодец! — похвалила Нюрка, — але закусити треба. Зараз тобі м’ясця наб’ю: свіжа свининка, смачна...

Нюрка знов наповнила йому склянку. Невдовзі після цього йому стало блаженно, чи то ніяково, чи то весело. Якась імла затягувала йому очі, все перед ним стрибало. Нюрку, яка над його вухом щось там безустанно цокотіла, щораз частіше бачив подвійно. То знов смішило його до стану істерії, коли довга борода дідуся Микишки занурювалася в миску з капустою. Нюрка втягла його до танцюючого натовпу, але Сташек танцювати не вмів. П’яні танцюристи оббивали йому боки, штовхали від стіни до стіни. Павлик з гармошкою, стеля, столи, усе разом крутилося йому перед очима. Нюрка десь пропала... Опам’ятався назовні. Спершись о модрину, відчував на щоці її шершаву кору.

Травнева ніч була темною і теплою. Будинок їдальні гудів танцями й співами. По селу гавкали собаки. Поблизу жіночий голос самотньо співав:

Костри горят дальокіє, Луна в рєкє купаєтса...

Не пам’ятав, коли і як Нюрка його відшукала. Коліна під ним згиналися, ноги не хотіли його слухати. Нюрка волокла його, взявши під пахву.

— Але хлопчика розібрало! Буває таке від незвичності...

— Куди ти мене тягнеш? Не хочу. Пусти мене, сам дам собі раду.

Вирвався і після кількох кроків зарився носом у траву. Не міг піднестися власними силами.

— Вставай, дурнику. Адже не залишу тебе тут самого.

— Залиши! Я мушу на хутір. Я сам, сам, на хутір...

— Якраз у такому стані на хутір! Навіть мені не снилось у болоті утопленика шукати...

Що далі було з ним, не пам’ятав. Коли вранці прокинувся, лежав голісінький у незнаному ліжку, у незнаній кімнаті. Почував себе гидко і боліла голова. До того ще настінний годинник почав голосно вибивати другу годину. Раптом увійшла усміхнена Нюрка.

— Ну як, герою? Знаю, знаю, можеш навіть нічого не говорити: лоб тобі лопається, чи не так? Завжди так, від перепою. А соромитись не маєш чого. Навіть не думала, що з тебе вже мужик на всю губу... Ой, знаю я вас, мужиків, не вартих ломаного гроша: від малого до старого — всі однакові...

Звістка про закінчення війни дійшла до поляків на Вовчому хуторі у травні. Тим часом минув червень, липень, закінчувалося поволі коротке сибірське літо, а вони й далі про повернення до Польщі нічого конкретного не знали. Ніхто тут їх засланською долею не проймався. Газети, які рідко потрапляли до їхніх рук, займалися набагато важливішими проблемами, які охоплювали цей світ, ніж доля засланих у Сибір поляків. Управляючий Астаф’єв, до якого приставали стосовно можливості повернення до Польщі, незмінно відповідав:

— Видно, ще не прийшла ваша пора. Коли? Начальство тільки знає, що там я. Треба чекати... А зрештою, невже вам тут у мене найгірше?

Не нарікали на Астаф’єва, ані на людей з Булушкіно: разом тутешню біду переносили, ніхто їх тут спеціально не кривдив, пальцем не торкнувся. Але ж, адже війна закінчилася! Як довго у тій невідомості і непевності, що розривали душу, мали тут чекати? Тим більше що знов листи до них перестали приходити. Почався розлад: війна закінчилась, може, наші вже не служать у війську, роз’їхались по всій Польщі, то як їх лист, адресований на польову пошту, знайде?

Польки з Вовчого радилися, як у цьому становищі поводитись. Нічого іншого, тільки треба знов вибратися до Тулуна і там стукати в усі двері можливої влади. А щоб не їхати туди з голими руками і якийсь слід після своїх зусиль залишити, постановили колективну заяву стосовно повернення до Польщі написати. І так як минулого разу вирішили, що у Тулун відправлять Гонорку Ільницьку зі Сташеком.

Астаф’єв ледве погодився звільнити їх на пару днів з роботи, але коня з возом їм у дорогу не дав.

— Жнива починаємо... Не можу. Навіть за це, що вас з роботи звільнив, догану одержу. Ноги маєте здорові, якось собі дасте раду.

Три дні волоклися тайгою до Тулуна. Першу ніч у селі, через яке проходили, проспали, другу тривожно продрімали, зарившись у скирті сіна. У Тулуні, так як раніше, перші кроки спрямували до лісопильні. Гонорка нервувалася:

— А може, вже всі до Польщі виїхали? Сидимо у тій тайзі й ні про що не знаємо.

— Нехай пані так не нервується: якщо навіть виїхали, то нам краще, бо тоді й ми виїдемо. Довідаємося, як вони то собі налагодили і все. Мабуть, якісь люди у тих бараках живуть, то щось нам про наших скажуть.

Даремно Гонорка так журилася. У лісопильних бараках поляки продовжували жити. Навіть їх ще прибуло, бо на звістку про закінчення війни кожен, хто тільки мав змогу, вилазив з тайги, щоб тільки ближче до залізниці. Застали у доброму здоров’ї Сильвію з синком, пані Корчинську і старого Майку, на жаль, уже самітного, бо Майкова цією весною померла. А про швидке повернення до Польщі і тут ніхто нічого конкретного не знав.

— Ходили, куди треба, питали?

— День у день люди по всіх можливих установах лазять. Влада нервує і всім відповідає, що на тему репатріації поляків Москва не прислала їм жодного «пріказа».

— Там уже не Польща є на нашім Поділлі, говорять, тільки Західна Україна, буцімто назавжди у тридцять дев’ятому році була приєднана до Совітів.

— Ісусе, Матір Божа! Що ви мелете? То ніби до Червоного Яру, до своїх домів, не маємо права повернутися?

— Ну то, Гонорцю, так виходить. Як у тридцять дев’ятому Совіти війшли і ту нашу територію Польщі забрали, то так має вже залишитися.

— Говорять на НКВС, що нас сюди вивезли, бо ми куркулі, а їм такі там навіть після війни непотрібні. На наших полях вже давно колгоспи позакладали.

— Ну то куди ми тепер маємо повертатися?

— Як це куди? У Польщу! Поділля нам від решти Польщі відрізали, але ж Польща є. Наша мати, завжди щось там для своїх дітей знайде.

Ночували у Сильвії. Ця сягнула на шафку за якоюсь газетою.

— Польська газета?! — Сташек не вмів приховати здивування.

— Якраз собі її пригадав. Хлопець з нашого барака на вокзалі від когось дістав. «Вільна Польща» називається. Її друкує у Москві Союз Польських Патріотів. То ті, які після Андерса Дивізію Костюшки організували. Хочеш почитати?

Сташек, забувши про все на світі, кинувся на газету. Останню польську, «Карузелю» з Патом і Паташоном, купив собі у Товстому перед самою війною... Це нічого, що газета Сильвії була стара, за березень цього року. Чого тільки в ній не було! Про війну, про Польщу, про польське військо: «Столиця вільна! Солдати дивізії ім. Тадеуша Костюшки проходять колонами по вулицях Варшави». І фотографія цього параду. Але погана, важко розпізнати обличчя. Солдати несуть прапор і марширують. Міста не видно. Одні руїни навколо. «Варшава в руїнах». — «Злочини гітлерівського окупанта». — «Польські євреї загазовані в Освєнцімі та Треблінці». — «Разом з героїчною Червоною Армією наші війська переможно дійдуть до Берліна!» — «З життя Союзу Польських Патріотів... Обласні відділення СПП створені недавно у Красноярську та Іркутську. Їх мета — інтересуватися поляками, які живуть на території цих областей, надавати їм можливу допомогу, проводити облік та підготовку їх до репатріації у нову Польшу...»

— Слухайте, слухайте, що тут пишуть: «Обласні відділи СПП створені недавно у Красноярську та Іркутську. Їх мета...»Але ж Іркутськ — то наша область!

— То чого ми тут ще чекаємо? — втрачала терпець Гонорка.

Ще того вечора вирішили, що, не зволікаючи, напишуть про себе у редакцію. А вже обов’язково хтось із поляків мусить вибратись до Іркутська, до того обласного відділу СПП. Тільки хто? Всі були здивовані, коли зголосилася пані Корчинська.

— Я самітня, ніде не працюю, тому жодного дозволу мені не потрібно. Тільки ще хтось до компанії мені б здався, бо я російською не дуже, ну й роки вже не ті...

— Нехай пані мене візьме з собою! Напевно придамся, і по-російськи вмію. — Сташек аж горів від бажання до тої Іркутської мандрівки.

— По-російськи то він говорить, як родовитий кацап, навіть пише, — підтвердила Гонорка. — А що я повинна Броні сказати? Буде нервуватися, журитися про тебе?

— Адже пані Корчинська їде зі мною. Наші списки до Іркутська завезу, щоб про Булушкіно не забули. Не загину...

Минуло кілька днів, заки всіх поляків записали і добули квитки до Іркутська. У східний напрямок квитки продавали нормально. Тільки на захід треба було мати спеціальний дозвіл місцевого НКВС і військового коменданта станції. Насилу упхалися до нічного поїзда, настільки був заповнений. Мабуть, тільки сиве волосся пані Корчинської їм у цьому допомогло, бо молодий солдатик подав їй руку і втягнув до вагона. Хто тільки цим поїздом не мандрував! Легко поранені солдати на коротку відпустку, покалічені, часто жахливо, — додому. Молодий солдатик, який їм допомагав, підлічений від рани у пахвині, їхав з Тайшета на подальше лікування в госпіталь у Іркутську.

— А до Польщі я не дійшов. На Дніпрі кулю дістав. На Україні й під Москвою найбільше сибіряків війна накосила. Найбільш прикро, що в Берліні мене не було. Ото, невдача!

— То що, після госпіталю цивільним будеш?

— Куди там, мій призов ще повинен продовжувати службу: підлікуюсь і повертаю в частину.

— Ото ще, брате, повоюєш!

— Як це: повоюю? Що ти плетеш, адже війна закінчилася.

— Одна закінчилася, а друга тільки почалася. І тільки один диявол знає, як довго триватиме.

— Яка війна почалася? Ти що, чоловіче, п’яний чи маковиння нажерся?

— То ти, видно, є темною масою, солдатику, якщо не чув, що наші вчора на Далекому Сході японців атакували. Що, не бачиш, скільки воєнних транспортів на схід валить?

Висадилися вранці на Іркутському вокзалі і не дуже знали, куди рухатися. Місто, хоч здебільшого у дерев’яних будівлях, просторе, з центром на другому боці Ангари. Де того СПП шукати? На іркутській станції ніхто із службовців про таку польську організацію не знав. Міліціонер відправив їх у міську комендатуру, і може там щось про тих поляків знають.

Ангара, ріка темно-сталева і рвучка. Міст до центру міста забитий воєнними вантажівками. На багатьох із них знаки Червоного Хреста, мабуть, везуть поранених до госпіталю. З японської війни, мабуть, ще не встигли. Але ж про щойно розпочату війну з японцями говорять усі. Гучномовці по радіо щохвилини гримлять на повний регулятор воєнними маршами й піснями.

Пилюка на вулицях. Сморід продуктів згорання, ревіння клаксонів. Далеко від того центру, а тут так жарко. Червоний Хрест на автомашинах нагадав Сташеку Любку. Не написала йому з того Іркутська, як обіцювала. А може, лист не дійшов? Пригадав собі також, що дядько Любки мав бути в Іркутську директором якогось госпіталю. Скільки тих госпіталів може бути в такому місті? «Як буде час, то спробую Любку пошукати. Але ж здивується...»

Знайшли комендатуру міліції. Мали щастя, бо перший міліціонер, якого зачепили, знав, де СПП шукати.

— Недалеко звідси, на площі Кірова шукайте. Там вже вам люди підкажуть.

Підказали. Знайшли СПП. Вивіска польська й російська, польський прапор. Гніздилися у двох кімнатках у старому кам’яному будинку. Якась приємна пані, заки почала випитувати про деталі, напоїла їх підсолодженим чаєм, почастувала твердими військовими сухарями.

— Зараз прийде наш делегат, пан Зярнецький, то він вам усе точно пояснить! Нема дня, щоб сюди до нас поляки з різних районів не приїжджали.

Зярнецький заледве показався у дверях, здивований зупинився і з веселою усмішкою підійшов до пані Корчинської.

— Мабуть, очі мої не помиляються? Пані директоршо, що ви тут робите?

І заки не менше здивована зустріччю пані Корчинська встигла випити ковток чаю, Зярнецький взяв її під руку і повів до своєї кімнати.

Зярнецький-Фількенштейн був адвокатом у Заліщиках, приятелем по гімназії Кароля Корчинського. У Росію втік 1941 року перед німцями. Мав якийсь випадок при зрубі тайги, розтріскало йому ногу і до польського війська, хоч був довоєнним підпрапорщиком запасу, його не взяли.

— Кароль, бідний Кароль. Як я вам, пані директоршо, співчуваю... А я тут зачепився. Розумієте, пані директоршо, юридична освіта і тому подібне. Розшукуємо по тайзі поляків, записуємо людей, коли настане час до Польщі повертатися... Коли? Дорога, пані директоршо... Ви не повірите, але я навіть уже в Москві, у головному управлінні СПП був. Ванда Василевська там усім керує. Так, так, маєте рацію, та сама Василевська, редактор довоєнного «Пломичка». Що мені там у Москві сказали? До Польщі повернемося напевно, але до цього мусить бути ще якийсь міжнародний договір між польським і російським урядами. Тепер мусимо розшукувати поляків, проводити облік, щоб ми у цьому Сибіру не погубилися. Маю до пані несміливе особисте прохання, пані директоршо, щоб пані дуже не здивувалася, бо мене тут тепер не називають Фількенштейном, тільки Зярнецьким. Перше-ліпше польське прізвище мені прийшло в голову. Після важкого особистого досвіду я прийшов до висновку, що моє суто єврейське прізвище Фількенштейн не було на ті божевільні часи найкращим прізвищем. Знаю, що ви мене зрозумієте, моя дорога пані директоршо. А Кароль, наш бідний Кароль. То був мій щирий друг...

Зярнецький улаштував їм нічліг у якомусь робітничому готелі і карти на обіди. Не зволікаючи, наказав провести їх до складу СПП і пристойно з ніг до голови одягти з унрівських дарунків. Сташек від незапам’ятних часів нарешті мав на собі порядну сорочку, та ще вовняний светр, костюм і чоботи! Порядні, з товстою шкіряною підошвою, високо шнуровані.

Пані Корчинська, хотіла чи не хотіла, одержала від Зярнецького спеціальне посвідчення по-російськи, з якого виникало, що вона є представником обласного відділу СПП, відповідає за Тулунський район, і всі радянські власті повинні організаційно допомагати їй у співробітництві з поляками на цій території. Зярнецький обіцяв, що сам до Тулуна невдовзі приїде і у всьому пані Корчинській допоможе.

Могли вже повертатися, але чекали ще на улагодження їм поворотних квитків до Тулуна, бо з цим було нелегко. Сташек вибрався полазити по Іркутську. Розраховував на це, що, може, зустріне якийсь госпіталь, то й Любку спробує пошукати. Одягнений був пристойно. І вперше зайшов до парикмахера.

— Як тебе стригти?

— Все одно, аби тільки не лисо.

— Брити також?

Сташек почервонів, як півонія. Парикмахерка, молода грудаста дівчина, трохи пахла духами і гладкою долонею пестила його пушисте підборіддя.

— Гарний в тебе пушок, молоденький, немов гусятко. Шкода його навіть брити, нехай ще трохи підросте, затвердіє...

Парикмахерки реготали. Сташек вибіг з бабської перукарні, мов ошпарений. Один госпіталь, другий, але в жоднім ніхто не чув про лікаря Бєлковича, який мав бути тут директором.

На щастя, один з лікарів пригадав, що доктору Бєлковичу доручено організувати додатковий госпіталь у школі, і дав хлопцеві адресу:

— Шукай школу номер тринадцять. Недалеко звідси.

День був літній, майже жаркий. Година післяобідня. На шкільнім майданчику одужуючі грілися на сонечку. Сташек увійшов за ворота і розглядався навколо.

— Шукаєш когось? — зацікавилась ним санітарка, що проходила повз нього.

— Я хотів би доктора Бєлковича...

— Він саме в операційній. Якщо маєш час, то почекай.

— А Люба Бєлкович тут не працює?

— Працює, а що?

— Я хотів би з нею побачитись.

— А хто ти для неї?

— Ніхто... то значить, знайомий...

— А, знайомий! — дівчина багатозначно всміхнулася. — Ось там є та твоя Любка, саме безногого ручним візком возить. Любка! Любка! Штовхай машину до нас, або запиши його там на хвилину, гостя маєш. Знайомий!

А Любку Сташек ледве пізнав. Уся в білому, залишила візок з пораненим у тіні й спішно крокувала в його напрямку. Пізнала.

— Стасік?!

— Вітаю, Любо!

Стояли один перед одним і ні він, ні вона не дуже знали як, а може, не осмілювались привітатися. Поранені солдати витріщили на них очі з неприхованою цікавістю...

Чекав на неї перед госпіталем, поки не закінчила чергувати. Вийшла до нього у перкалевій, барвистій сукні. Подорослішала Любка, вигарніла.

— Не маю тебе навіть куди запросити, — почала з виправдовування. — Живу в готелі для медсестер, по кілька в кімнаті, а гостей нам приводити не дозволено. Дядько влаштував мені тут роботу і житло. А знаєш, моя мати померла. Я тебе навіть часом згадувала. Ну то що...

Присіли на березі Ангари й наввипередки розповідали про себе.

— Ти не написала до мене, я чекав.

— Мабуть, лист не дійшов. Думала, що ти забув. А твій батько? Живий, пише?

— Не пише, жодної звістки. Війна закінчилась і нічого. Не знаю, що з ним діється.

— А мій помер. Мама лише перед самою смертю у великій таємниці мені сказала. А що це означає бути засудженим: «без права на кореспонденцію», дядько мені пояснив. То коли до тієї своєї Польщі повертаєш?

— Обіцяють тут, у Іркутську, що невдовзі, але чи я знаю? Тепер знов оця війна з Японією.

— Мабуть, знов поранених почнуть до нас звозити. Часом серце не видержує, так мені тих бідолах жаль: без рук, без ніг, без очей. Я говорила тобі, що моя мама часто тебе згадувала? Так собі думаю, що завдяки тим нашим булушкінським зустрічам моя бідна мама свою польськість пригадала. Стільки мені лише після неї залишилося.

Любка витягла із-за високого коміра сукні мініатюрного хрестика, який звисав на срібному ланцюжку, приклала його до губ і знов глибоко сховала.

— Від дівчат його ховаю. Я комсомолка. Не змогла б нікому пояснити, що це тільки пам’ятка по мамі. Допіру б мені за ношення цього хрестика всипали...

Почало темніти. Любка відвела його на площу Кірова. Стояли довго, тримаючись за руки, не могли розстатися. Любка завжди була відважніша у прояві почуттів, закинула Сташеку руки на шию і міцно поцілувала.

— На прощання, Стасю, бо ми, мабуть, вже ніколи більше не побачимось. Ти до своєї Польщі повернешся, а я тут...

Не закінчила. Вирвалася від нього і побігла, не оглядаючись, у темряву вулиці.

19

ташек Долина повертався до Булушкіно не тільки з добрими вістями, а й з мішком, набитим різним ганчір’ям, яке подарували їм у СПП. Але, мабуть, сам диявол його спокусив, щоб по дорозі зайти ще на тулунський базар і там спробувати обміняти консерви згущеного молока на шматок копченого сала. З мішком під пахвою, з консервами в руці, повільно проштовхувався крізь густий натовп і видивлявся у бабів шматка сала. Навіть не зорієнтувався, як раптом навколо нього заклубочився натовп хлопців-обірванців, а шарпнутий мішок вислизнувся у нього з-під пахви. Так витріщити очі, так по-дурному дати себе піддурити! На щастя, знав цей базар і звичаї місцевих злодюжок з власного досвіду. Не гаючи часу, встрибнув на пустий прилавок і з тієї висоти встиг ще помітити двох хлопців, які тікали з його мішком. Про те, щоб їх догнати, не могло бути й мови, тим більше що пропали йому з очей між ларьками. Що робити? «Нічого, тільки треба пошукати Саньку, той йому допоможе. Щоб тільки його відшукати». Сташек зіскочив з прилавка і з тими нещасними консервами в руці поспішив у напрямку найближчого залізничного полотна, де серед напіврозвалених рундуків було звичаєве місце для злодіїв. Пам’ятав, що тут «шпана» звикла вкрадений на базарі товар передавати своїм шефам — «паханам». Там також сподівався зустріти Саньку і його банду. «Якщо мішок вкрали в мене хлопці від Саньки, то нема проблеми, напевно мені його повернуть, хоч треба буде їм щось підкинути. А якщо інші, то Санька, мабуть, буде знати, хто...»

Перед старим напіврозваленим рундуком Сташека затримали троє похмурого вигляду хлопців. Не було серед них втікачів з його мішком.

— Чого тут шукаєш? — гаркнули, а один стрельнув ножем на пружині.

— У мене є діло до Саньки.

Хлопці, немов на хвилину втратили у собі впевненість, і щось між собою пошепотіли.

— А ти хто такий?

— Ну, Сташек. Санька мій знайомий, буде знати.

— Але ми тебе не знаємо... Кличка в тебе є?

— Скажи йому, що... Поляк!

Двоє залишилися біля нього, третій зник між рундуками. Через хвилину повернувся.

— Усе гаразд, Санька сказав його привести.

Санька оцінив справу як важку, але не безнадійну.

— Це не мої хлопці. Напевно, це справа людей Аміра. Ніс! Гони негайно до Аміра. Чув про що тут йдеться? Ну то скажи, що Санька його сюди запрошує, бо має діло. Тільки миттю. Ніс, миттю! А ти, Стасю, видно став справжнім «всьоком», щоб так дати з себе будь-кому «видру» зробити! Що це за консерва? Молоко? Не п’ю молока від часу, як мене небіжчиця мама від грудей відставила. М’ясної консерви в тебе нема? На закуску найкраща «свіная тушонка». То навіщо ти аж до того Іркутська приперся?

Не говорили довго, бо у рундук увійшов чорний, гарної статури хлопець у компанії ще двох йому подібних. Один із них держав Сташековий мішок.

— Привіт, Сань.

— Привіт, Аміре. Гарно, що тебе бачу.

— Хіба справа в цьому барахлі. Твій мішок?

Сташек мовчки кивнув головою. Амір блиснув білими зубиськами у кислій зневажливій легкій посмішці. Санька продовжував переговори.

— Друг мій «людина»... Прізвисько має «Поляк». А насправді-то також поляк. Так як ти, скаче тут навколо ментів у нашому Сибіру. А цей мішок, що його твої знайшли, в село ніс, для сім’ї. З Іркутська через базар повертався. Ну то така справа в мене була до тебе.

Амір засміявся на весь рот і щось гаркнув тому з мішком незрозумілою для Сташека мовою. Той мовчки кинув його Сташеку під ноги.

— Перевір.

— Що ти! Шарфик там маю, хочеш? Закордонний!

Амір зневажливо махнув рукою, подав долоню і зі своїми вибіг з рундука.

— Не руський, мабуть, той Амір. Грузин?

— Також кавказький чоловік, тільки що чеченець. Так як і ти зі «спєцпєрєсєлєнців«. Свій хлопець, але шалений, як сто чортів. Зо три рази із в’язниці тікав, поки в Тулуні не затримався. Я не хотів з ним битися, хлопців шкода, ну то заключив з ним договір. У Бодайбо, у тамтешній карній колонії, як мент побив його молодшого брата, то Амір прогриз йому горло і мент тільки п’ятками подригав. Чеченець, брате, без сім’ї і без ножа не може жити на цім Божім світі. Амір головне про їжу для своїх тут на нашому базарі старається. Назвозили сюди тих чеченців до холери, і тепер цілими сім’ями від холоду й голоду здихають. Тряпки Аміра не інтересують.

Звістками, які приніс на Вовчий, втішилися всі. «Невдовзі вирушаємо до Польщі! Тепер то вже напевно. Невдовзі, невдовзі!» І почалося на Вовчому одне велике очікування, коли то нарешті з Іркутська прийде до них звістка, що надійшов час повернення в Польщу.

Через ту іркутську експедицію майже місяць Сташека не було на роботі. Коли зголосився до канцелярії, управляючий Астаф’єв не мав для нього веселої новини.

— Погано з тобою, хлопче... Я тут ризикую, даю йому кілька днів вільних, а його майже місяць немає! Забув, хай йому грець, що за прогули садять у в’язницю? Зінка, б.., донесла і міліціонер відкрив на тебе справу. Власне кажучи, то я повинен тепер спутати тебе як порося, всадити до воза і везти в міліцію. Але чорт з тобою, і так свого дочекаєшся. Бери Сєрка, запрягай і поїдеш за першими возами картоплю возити. Копаємо сьогодні, треба поспішати, щоб встигнути до першого снігу.

— Дякую, Іване Івановичу.

— Дай спокій! А принаймні щось там полагодив? Довідався щось про батька? То коли до тої Польщі повертаєшся? Аж у Іркутську здається побував?

— Про батька далі нічого... Але в Іркутську мені сказали, що вже скоро пустять нас у Польщу. І повідомлять нас тут, у радгоспі.

— Якщо тебе раніше міліція не забере. Ну то до роботи, синку, до роботи: наледарювався, вистачить. Дивіться на нього, дивіться, а то ще герой, аж до самого Іркутська вибрався. Ну, ну!

Картопля цієї осені у радгоспі уродилася і баби тішилися, що на зиму вистачить. А взагалі-то, ходили злі і роздратовані, як оси, яким зруйновано гніздо. Ну, бо як це так? Війна вже давно закінчилася, а в їхньому бабському житті жодної зміни на краще не видно: голодна безперервна важка праця від світанку до ночі в радгоспі. І дома також усе на їхній голові. Вже давно забули баби про ту спонтанну радість, яка оволоділа ними на звістку про закінчення війни. Коли, немов наївні діти, вірили, що якщо закінчилася війна, то негайно, як рукою зняло, закінчаться також їхні муки й турботи. З дня на день повернуться чоловіки з війни, займуться полем, тайгою та радгоспом, потурбуються домом, який валиться, харчами для зголоднілих дітлахів, а їх пригорнуть, вислухають бабських жалісних скарг і розповідей. А їх Булушкіно заміниться від того часу на країну одного великого щастя. Але коли час летів, а в радгоспі нічого такого не сталося, мужні доти жінки, щораз більше розчаровані і розжалені, втрачали ініціативу, віру в свої сили і з опущеними руками чекали того, що їм доля принесе.

І якось лише тепер, після війни, Булушкіно почало рахувати, хто з села пішов на війну, хто з неї повернувся, кого все ще не видно, а хто з неї не повернеться вже ніколи. Рахунок був трагічний. Більшість тутешніх чоловіків загинула на війні. Кілька повернулося інвалідами на все життя. Лише шість із тридцяти, яких призвала війна, повернулося до Булушкіно здоровими і цілими. Але й вони, отруєні війною, все не могли отямитися: пили без міри, бешкетували з бабами, ревіли охриплими від перепою голосами фронтові пісні, плели про свої геройські переваги, про далекі країни, дивні та буржуйські, де в селі нема колгоспів і радгоспів, де кожен селянин сам собі «цар, Бог і військовий начальник». Такий спосіб життя колишніх фронтовиків нічиєму здоров’ю не сприяв.

А до того нова війна з Японією викликала повторний переполох у селі. Баби не могли зрозуміти: як це то ціле життя будуть ці наші чоловіки воювати? Недавно якийсь там німець і Гітлер, а тепер знов якогось косоокого японця чорти підкинули. А чоловіки, як чоловіки, вже й на цю війну повертати вибиралися. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

— Ледарі, п’яниці проклятущі, як їм та війна уподобалась! А ти, бабо, страждай тут, сраки дітлахам підтирай, а вони підуть воювати, ордени собі чіпляти, горілку дудлити і за чужими бабами літати: мало їм там було різних німок, японок ще не пробували!

І так прийшла до Булушкіно перша, повоєнна зима. Заки сніг засипав тайгу, а ріку скували льодом суворі морози, Сташек двічі мусив ховатися в тайзі від міліціонера. На щастя, той не виявляв зайвої настирливості, щоб хлопця піймати.

Як кожної зими, у радгоспі така ж сама робота. Сташек зі своїм нерозлучним Сєрком їздив у тайгу по дерево, возив сіно зі скирт на прирічкових галявинах. І знов, як кожної зими, ніч його з Вовчого виганяла, ніч приганяла. Робота, щоденні зусилля на те, щоб додому принести хоч трішки чогось поїсти, спричинялися, що мав менше часу на сумні роздуми: коли? Ну коли врешті з Тулуна прийде до Вовчого виклик: «Посадити всіх ваших поляків, які там у вас є, на підводи і негайно відправити на станцію до Тулуна! Додому, до Польщі, ті всі ваші поляки повертаються». Але такого виклику як не було, так і не було. Боже! Щоб ця весна прийшла якнайшвидше, бо вже тоді напевно. Напевно!..

Того ранку кількома саньми їхали вгору Золотушки. Ледве розвиднювалося. Дорога вилася течією ріки і була надзвичайно важкою. Снігопади, які тривали до кількох днів, заволокли ріку глибокими заметами. Але в радгоспі не стало сіна і, незважаючи на погану погоду, треба було його привезти. Паруючі потом коні через силу форсували глибокі сніги. Сташек волікся передостаннім, з цього був навіть задоволений, бо Сєрко мав дорогу трохи протерту. Хлопець був голодний, клацав від холоду зубами і, сидячи спиною до їзди, був захищений від хльостаючого снігу. З замислення, а може, з раптової дрімоти вирвав його Павлик, який їхав за ним.

— Не спи, бо тебе обкрадуть!

— Що, що? Чому стоїмо?

— А чому стоїмо, цього якраз не знаю. Пішли, подивимося, що там діється, що через ту диявольську сніговицю ні на крок не видно.

У перших санях правив Віктор Богатулін, фронтовик, мабуть, один, який, повернувшись недавно з війни, не напивався до божевілля, тільки взявся в радгоспі до роботи. Коли хлопці до нього підійшли, стояв біля саней і показував у напрямі видимої за деревами галявини. Розвиднювалося. Сташек подумав про вовків, але коли трохи вихилився із-за засніженої ялини і глянув у вказаному напрямі, завмер від подиву. Бо на галявині роїлися... люди! З цієї віддалі важко було розгледіти, хто вони. Горіло кілька вогнищ. Люди стояли навколо них, сиділи на снігу або ставали навпочіпки. Хлопці почали ділитися здогадками. Заки встигли порадитись, що робити далі, як із-за сосни вистрибнув конвоїр із рушницею. Солдат був молодий, у білому кожусі та високих валянках. Із суворим обличчям.

— Хто ви. Що тут робите?

— З радгоспу. Їдемо по сіно. Там на галявині наші скирти стоять.

— По сіно чи не по сіно, але далі не можу вас пустити: наказ є наказ! — солдат немов виправдовувався! Богатулін, мабуть, це відчув.

— Думаєш, я не знаю, що таке наказ? Недавно сам з фронту повернувся, дійшов аж до Берліна. Але худоба без сіна жити не може. А ти сам звідки? З села, з міста?

— З села, а що?

— Ну то знаєш, як то без сіна. Довго ще тут будете?

— Нічліг був... Мабуть, невдовзі зрушимо.

— А як не зрушите? Може, покликати старшого?

— Зміна ось, ось. Зараз, мабуть, прийде...

— Закуриш?

— Що ти! Мені з вами навіть говорити не можна.

— То залиш собі на потім. Адже розуміюсь на цьому... В’язні?

— Японці, воєнні в’язні, як так вже дуже хочеш знати...

— Японці? А звідки тут японці?

— Що ти такий, чоловіче, цікавий? Кажу вам, повертайте! Далі не можна! — конвоїр почав раптом голосно кричати, мабуть, щоб його чула зміна, що саме наближувалася.

Ні розводящий пости, ні командир конвою не дозволили їм наблизитись до галявини. Вивели коней за лісову гущавину і вирішили чекати: адже не можуть повертатися без сіна. Хлопцями аж вертіло, щоб отих японців побачити. Вблагали Богатуліна, щоб дозволив їм видертися на скелястий схил ущелини, звідки сподівалися глянути на в’язничне таборище.

— Тільки уважно, не лізьте конвоїрам у вічі, бо такому в людину вистрілити, то стільки, що плюнути, — остерігав Богатулін, який залишився біля коней.

Причаїлися між сніговими ялиновими наморозями й дивились. Японців було близько сотні. Невисокі на зріст, кремезні та смуглошкірі. Носили мундири піщано-оливкового кольору. Шапки клаповухі, з довгими козирками, подібні до червоноармійських «будьоновок». Взуті були в черевики, з обмотками до колін на пемзових штанах. Збиралися саме у штрафних чергах перед двома котлами. Підставляли куховарові баклаги. Казани парували. Японці спішно відходили від казана і відразу підставляли баклаги до рота.

— Збираються, мабуть... — засичав якийсь із хлопців. І справді. Конвоїри сідлали вкритих інеєм коней. Полонені чистили снігом засмалені казани. Залунали різкі свистки, вигукування конвоїрів, і японці почали ставати у трикутну колону.

— Дивіться, хлопці! Що ті перчені самураї там тягнуть? Колоди якісь чи що?

Справді: із-за скирти сіна виходило по двоє японців, і кожна така пара несла на плечах, один спереду, а другий ззаду, щось, що нагадувало коротку колоду. Хлопці нарахували сім пар таких носіїв. Але коли почали приглядатися до них уважніше, побачили, що це замерзлі японські трупи.

Спереду колони, що вирушала в дорогу, — двоє конвоїрів на конях. Далі кілька запряжених саней, завантажених казанами і ще чимось. За саньми трикутна колона японців. Наприкінці носильники з трупами і кінні конвоїри з завершальної варти.

Весна прийшла швидка, тепла і сонячна. Швидше також вийшли з плугами на радгоспні поля. Астаф’єв навіть слухати не хотів, щоб поляків випустити з радгоспу до закінчення весняних робіт.

— Змилуйтесь, люди добрі, допоможіть нам ще трохи; адже весна цілий рік кормить. Куди так поспішаєте? Ніхто ще про вас не нагадує, жодного знаку не подає. В разі чого, перший знатиму. Що ви, якісь цигани, що так по світі без потреби хочете волочитися?

Така була правда і то дуже неприємна: справді, про поляків з Булушкіно все ніхто не згадував. Далека і така довгождана Польща мовчала, мов зачарована. Навіть листів від своїх уже давно не одержували.

Закінчили ту посівну. Але відразу після цього почали збиратися до виїзду. Астаф’єв, людина добра й вибачлива, звільнив їх всіх з роботи, виписав на від’їзд по додатковій буханці хліба, виплатив з каси заробіток.

— Ой, влетить мені через вас, влетить, що без наказу начальства випустив вас з радгоспу. Але нічого не вдієш, совість не дозволяє мені вас тут довше затримувати. Щасливої дороги, і погано нас у тій своїй Польщі не згадуйте.

Перед канцелярією, звідки вийшли, прийшли попрощатися майже всі булушкінські баби. І майже кожна їм щось у дорогу принесла: та пару млинців, та варене яйце, інша шматок хліба.

— Щасливої дороги!

— Що було, то було, але погано нас не згадуйте.

— Що свої краї, то свої.

— Пошта там, мабуть, у вас є, подайте якийсь знак, напишіть...

Дарія шмагнула Сєрка віжками, і віз рушив. Баби кінчиками хустин протерли очі. А булушкінська дітвора цілою юрбою бігла за поляками аж до переправи через Золотушку.

Сташек прощався з усіма ще вчора. До Нюрки також зайшов. Перед порогом грався з собакою товстощокий малюк. Побачивши чужого, налякався і почав голосно кликати маму. Вибігла Нюрка. Малий заспокоївся і всунув брудний великий палець до рота.

— Але виріс, правда? Поляк з нього, як дракон! Бронечок, мій синочок коханий, угм, угм! — стискувала і цілувала малюка, аж не могла отямитися. — А приглянься до нього, Стасіку, добре, щоб міг його батькові розказати, якщо його там колись у Польщі зустрінеш, як його єдиний, як його Бронек, малий поляк, виглядає; ангел очок той мій, картинка, на яку дивишся і надивитися не можеш. Шкода, фотокарточки йому не можу зробити; ти показав би його батькові, подивився би на свого сина і, може б, його батьківське серце заговорило. Пригадав би собі нас, сиріток, яких тут у безутішнім болю і тузі залишив. — Нюрка не закінчила, голосно розплакалась.

Але Нюрка як Нюрка, в неї завжди від плачу до сміху недалеко. Витерла сльози і затягла Сташека на прощальний чай, склянку брусничного квасу.

— А в тебе нема, Стасю, якоїсь польської пам’ятки? Може, якась картинка, щоб на ній ту вашу Польшу було видно? Нема? Шкода... А може, інші ваші щось таке мають. Прошу тебе, запитай. Не для себе прошу, для мого Бронуся, для синка. Ну бо розумієш, ви виїдете, відізветесь до нас колись чи ні, всяке буває. А він, сирітка, рідного батька поляка також ніколи може не дочекатися. А якби я якусь польську пам’ятку мала, якусь дрібничку, то коли мій синок виросте і все зрозуміє, показала б йому тоді. Або навіть обдурила б його: «Ось тобі, синку, це пам’ятка по твоєму батькові з далекої Польщі». А може б навіть тоді таку оману на свою материнську совість взяла. Коли б йому сказала: «Ось тобі, сину, це єдина пам’ятка після твого батька, поляка, який під час тої жахливої війни геройськи загинув на фронті».

Сташек повертався на Вовчий хутір і думав, щоб йому таке польське Нюрці на пам’ять залишити. Нічого йому на думку не приходило. Адже материнську стару куховарську книжку, єдину після неї пам’ятку, Нюрці не залишить. Раптом ударив себе по лобі: орлик! Польський військовий орлик, подарований йому інвалідом, солдатом Адамом Вродою. Подарує орлика Нюрці, хай має для синка-поляка пам’ятку. У хаті нікого не було, виліз на піч, де під стелею ховав материнську книжку і того орлика. Так, не пожалкує і подарує орлика Нюрці.

«Найновіша кухня варшавська, до якої входять понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших». Ця стара знищена книжка незмінно нагадувала йому померлу матір. Навіть пахнула її запахом, запахом свіжосмажених пончиків, горами попудрених вергунів, пряним ароматом кориці і гвоздики... Який же то рефлекс, коли в Червоному Ярі їх заспаних підірвали до вивезення і він казав мамі взяти в руки саме цю книжку? Або чим керувалася, про що думала, коли на останній цієї ж книжки сторінці своїм чітким старанним почерком, пером, замоченим у фіолетовім чорнилі, написала:

Відважним у житті треба бути, Зі страхом в серці важко жити — І мужньо в житті зводити бій За правду і за честь свою.

Мамо, мамо! Звідки ти взяла ці слова? Хто їх так склав? А може, сама їх придумала? Бо пам’ятаю, що казки мені і малому Тадеку ти розповідала й розповідала. І то такі, яких я у жодних книжечках не міг прочитати. Чому саме ці слова: «Відважним у житті треба бути... за правду і за честь свою». Я напам’ять, матусю, ті твої слова вивчив. Напам’ять.

Переправилися через Золотушку. Дорога глибоким яром стрімко видиралася вгору. Сєрко, охоплений хомутом, ледве справлявся з важким возом. Допомагали йому, штовхаючи віз, як тільки могли. Коли видралися вгору і заглибилися в тайзі, Сташека спокусило, щоб повернутися і ще раз глянути на Булушкіно, розташоване в галявині за рікою.

З високого берега бачив детально все село. День був сонячний, травневий. Ранній ранок. Дідусь Микишка, бо у цьому році був пастухом, збирав по селу корови на пасовисько. «Куди пожене? Мабуть, у напрямку Козацької Галявини... Доярки, ведмеді, Любка, Анюта, полювання з Митричем, очі застреленого козлика, мертвий бродяга, втеча від вовків на Вовчому, японці, болотистий вир, дідусь Митрич, гнила картопля на переднівку, кінець війни, Нюрка...» Сьогодні раненько, коли біг запрягати Сєрка, постукав у її вікно. Заспана відчинила двері.

— А, Стасю!

— Ти просила про якусь пам’ятку з Польщі для малого, ну то я тобі приніс. Лише це знайшов.

— Ой, Стасю, дякую тобі, дякую! А що це таке? Мабуть, якийсь птах чи що?

— Так. Орел! Польський герб. Наші солдати його на шапках носять, так як ваші червону зірку.

— Ааа! Тепер розумію... Поясню колись моєму Бронечку, що то його батько, як був на фронті, такого польського птаха на своїй шапці носив. Дякую тобі, Стасю. Дай, поцілую тебе в далеку дорогу.

Дивився на Булушкіно. З-під стайні хлопці виїжджали на поля. Череда корів прямувала берегом Золотушки до Козацької Галявини. А там, біля тої дороги, прощався з батьком, який ішов на фронт. Де він зараз? Здоровий, живий?..

Вже другий день поляки з Вовчого волочуться тайгою до Тулуна. Дарія дає часто коням відпочити. Сташек увесь час доглядає з Сєрком, годує його і поїть.

— Ще мені його до Польщі забереш, — жартує Дарія, але відразу долучається до жінок і вступає з ними у безустанну бабську балаканину.

Коли вчора затрималися ночувати в Осинівці, Дарія половину ночі проговорила з Гоноркою Ільницькою, сухої нитки на Нюрці та Бронеку Шушкевичу не залишили. Гонорка все не хотіла вірити, що того малюка Нюрка сплодила разом з «її» Бронеком.

— Матрацом я не була, а що знаю, те знаю: малюка Нюрці той ваш поляк змайстрував. Як тоді піднаймачем у неї квартирував, заки ваші на війну пішли.

— А то тобі ще бугай! Як він так міг? А тепер власного малюка в тайзі на призволяще залишив.

— Що ти, Гонорко, чоловіків не знаєш? Аби їх тільки допустити, а про решту хай потім у дурної баби голова болить...

У Тулуні Дарія завезла їх прямо під лісопильні бараки. Пані Корчинська зраділа, побачивши їх.

— Якраз своєчасно ви приїхали! Як треба, дорогі. А ми вже журилися з Сильвією, кого тут за вами послати, бо будь-який день перший транспорт у Польшу підготовлять.

— Їдемо у Польшу! Їдемо у Польшу! — верещали Тадек і малюки Ільницької і від радості підстрибували навколо воза.

Сташек гладив Сєрка. Кінь, немов намагався зрозуміти, що це їх прощання, тихенько іржав і шовковими губами хапав хлопця за рукав...

20

ільки весною 1946 року для польських засланців настав час повернення на батьківщину. Хоча сибірська тайга довга й широка, але навіть до її найбільш диких і віддалених кутків, де тільки були польські засланці, раніше чи пізніше, часто найнеправдоподібнішим випадком, доходили звістки, що почалася офіційна, організована репатріація в Польщу. Кожен із засланців, який хотів повернутися до Польщі й мав на це право, повинен був звернутися до найближчого НКВС, де його перевіряли і вписували у репатріаційний список. Той, хто дізнався про репатріацію, як тільки були сили, ні на що не дивився, кидав усе і у гарячковому поспіху, щоб встигнути вчасно, щоб його тільки не залишили в тайзі, власними силами проривався до транссибірської залізниці. А що від залізниці відділяло їх найчастіше сотні кілометрів через пущу і бездоріжжя тайги? Ну що ж, тих людей жорстока засланська доля вже давно не балувала...

Тої весни з усіх глухих закутків сибірської тайги прямували поляки до станційних селищ, міст і містечок. Від Омська, Томська, Новосибірська, Красноярська аж ген-ген далеко по Іркутськ над Байкалом, Улан-Уде, Читу, Бодайбо і ще далі, аж до китайського кордону і Владивостока над Тихим океаном, не було такої зупинки або залізничної станції, до яких тої весни не добрався хоч би тільки один польський засланець, якого вела надія на повернення до батьківщини.

У Тулуні в лісопильні, де знаходилося найбільше у цьому місті зборище польських засланців, було дуже тісно. Поляки, які прийшли сюди з тайги, після прибуття до незнаного міста, шукали серед співвітчизників якщо не короткочасного притулку, то хоча б тільки точної інформації: коли і як до тої Польщі. Тут довідувалися, що віднедавна працює в Тулуні спеціальна радянсько-польська спільна комісія в справах репатріації. Саме там слід улаштувати усі необхідні для повернення формальності.

Люди з Булушкіно не мали стосовно цього зайвих турбот. Усі сім’ї послали своїх чоловіків на війну. Що легко було підтвердити не лише «похоронками» або листами з фронту, але посвідченнями після відвідання тулунського військкомату. На цій підставі усіх без винятку вписали у тулунський репатріаційний список. Тепер залишилося їм тільки чекати на сигнал до від’їзду. На жаль, коли той виїзд настане, ніхто в Тулуні не міг їм сказати. У забитій кімнаті уповноваженого натовп репатріантів клубочився зранку до вечора. Навіть уночі люди кочували поблизу, щоб — борони, Боже — чогось пов’язаного з виїздом не проґавити.

— Не знаємо, люди, справді не знаємо! Це може бути вже завтра, а може тільки через тиждень. Або навіть ще пізніше. Транспорт, до якого наші тулунські вагони причеплять, лише починає організовуватись у Іркутську. Чекаємо на звістку з Іркутська. Кого вже закваліфікували, той встигне; транспорт — то не експрес, зо два дні в Тулуні постоїть. Зрештою перед самим виїздом і так кожен мусить у нас одержати спеціальне посвідчення, яке дасть йому право зайняти місце у вагоні.

Пані Корчинська, яка від часу експедиції до Іркутська включилася до діяльності Союзу Патріотів, поверталася цими днями з бюро повноваженого дуже пізно, надзвичайно втомлена, та ще й не завжди з радісними звістками... Віддавна також мешкала з Сильвією Краковською та її маленьким Павликом, сином росіянина, Пашка Сєдих, який загинув на фронті. Павлик ставився до паші Корчинської, як до своєї бабуні, а вона любила його, як онука. Того вечора Павлик як завжди не міг бабуні дочекатися. І тільки коли малюк заснув, Корчинська відважилася переказати похмуру для них усіх звістку:

— Тільки не хвилюйся, Сильвочко, але я мушу тобі сказати щось важливе. Наш уповноважений відкликав мене сьогодні убік і під великою таємницею сказав, що НКВС є проти твого повернення у Польщу.

Сильвія безвільно присіла біля сплячого синка.

— Я думала, що мені серце лопне... Хотять тебе тут разом з Павликом задержати. Боже, я, мабуть, цього не переживу!

— Але чому? Чому?

— НКВС винюхав, що прізвище не Краковська, а Сєдих по законному чоловікові тебе звати. Паспорт у тебе російський, воєнну допомогу по чоловікові, який загинув на фронті, одержуєш, отже Павлик згідно з тутешніми законами є росіянином і радянським громадянином. З тобою ще може бути по-різному, але Павлика в Польщу вивезти тобі не дозволять.

Майже цілу ніч проплакали. Сильвія здрімнула перед ранком з похмурою рішучістю, що якщо її з синком у Польщу не пустять, то вона!.. Аж боялася навіть подумати про це слово, не тільки вимовити. Пані Корчинська приплющила очі, втішаючи себе іскоркою надії на допомогу Зярнецького, який всесильно командував СПП у цілій Іркутській області. При кваліфікації репатріантів рішуче слово однак належало представнику НКВС. Капітан Куликов з тульського НКВС сидів, як правило, у кваліфікаційній комісії знуджений і немов усе просипав. А коли кидав у бік засланця лише два слова: «Ваші документи?» — його маленькі оченята намагалися просвердлити його наскрізь. Добрими документами Куликов вважав видане НКВС засланцям амністійне посвідчення комендантів селища, начальників гулагів і листи військкоматів. Добре було такі папери підтвердити «довідкою» з останнього місця проживання або роботи. До польських документів Куликов ставився не дуже довірливо, а посилання на свідків не признавав узагалі.

— Знаємо тих ваших свідків... Дияволу ви б продали душу, щоб тільки повернутися в Польшу! Документи, документи, прошу.

Траплялося, що документи засланця були нормальними, а капітан Куликов, переглянувши їх, коротко казав: «Нєт!» Або ставив додаткові запитання:

— То якої ви національності?

— Українець.

— Нет!

— Але ж ми є польськими громадянами! До 1939 року жили в Польщі, з Польщі нас у Сибір привезли.

— Нет!.. Там, зрештою, ніколи не було Польщі, тільки Західна Україна. А тепер тим більше Польщі там нема. Ви є українцями, радянськими громадянами. Радянський Союз є тепер вашою батьківщиною, а не Польща, то буцімто куди ви хочете їхати? Нет!

— ...Білорус. Але я із Гродна, польський громадянин!

— Нет!

— ...Литовець, з Нової Вілейки, польський громадянин, у польському війську служив.

— Литва — то союзна радянська республіка. Нет!

— Жид, по-вашому єврей. Аж з міста Львова, товаришу начальнику, я тут опинився цілком випадково.

— Львів тепер на Україні, у нас. Навіщо тобі до Польщі їхати. Хочеш, щоб тебе там знов жидом називали?

— Яка для мене різниця, жид чи єврей, пане начальнику? Але так, між нами кажучи, на тій Польщі то я, товаришу начальнику, просто трохи краще розуміюсь... І то вже від самого мого народження. Польський я жид, товаришу начальнику, то вже краще хай так залишиться.

Жидів, польських громадян до 1939 року, капітан Куликов хоч і не хотів, якщо документи мали нормальні, мусив пускати у Польщу, бо це явно виникало з польсько-радянського договору...

Сташек цілими днями волочився по Тулуні в надії, що вдасться йому дістати щось до їди. А з цим по-різному бувало. Обміняли вже на базарі, що в них кращого з одежі залишилося. Сташек навіть свій піджак, який одержав у Іркутську, і шнуровані чоботи, якими був такий задоволений, обміняв у колгоспників на небагато картоплі і кілька млинців. Чалапав тепер по Тулуні у старих валянках дідуся Майки і пошарпаній фуфайці. Красти йому не хотілося, тому на базарі намагався уникати Саньки та його банди.

Не було дня, щоб під час тих блукань по місті не заглянув на залізничну станцію. Окрім того, і тут розраховував на якусь харчову нагоду, сподівався довідатись про щось стосовно очікуваного транспорту. Залізничники знали своє: «коли буде, то буде, а як буде, то довідаєшся. З’їжджай, хлопче, звідси, не волочись по залізничних об’єктах, бо міліцію на тебе нацькуєм...»

Врешті якогось дня на віддаленій вітці тулунського вокзалу з’явилося кільканадцять великих вантажних вагонів, явно пристосованих до довготривалого перевезення людей. У таких саме вантажних вагонах, з характерними короткими чавунними коминками, напівкруглими дахами і отворами в підлозі, що замінювали санітарні пункти, віддавна транспортували по цілому Радянському Союзі засланців різних національностей, «ворогів народу», в’язнів, а під час війни — солдатів, поранених і воєнних полонених. Сташек видивився, що біля вагонів пораються два замазури, які постукують по колесах молотками, намащують осі і щось комбінують біля гальм. Присів на узбіччі й чекав. Закінчили, а старший із них пішов через гущавину залізничних полотен і зник за вагонами. Молодший, коротко стрижений хлопець, з великою маслянкою в руці повільно йшов у напрямку вагонного комутатора.

— Ти почекай хвилинку, хочу тебе про щось запитати.

Хлопець зупинився.

— Що тобі треба?

— Ти часом не знаєш, для кого ці вагони підставили?

— А тобі яке діло? Зрештою, якби я навіть знав, то нам говорити не можна.

— Запалиш? — Сташек витягнув дві цигарки. Сам не палив, але коли вдавалося, торгував тютюном на базарі.

— Поклади мені сюди, у верхню кишеню. Лапи в мене обліплені мастилом, потім собі запалю... Ті вагони? На сто процентів не знаю, але тут мені говорили, що якихось поляків будуть у них вантажити.

Сташек аж підстрибнув на радощах і вштовхнув хлопцеві решту цигарок.

— А ти чому так радієш?

— Бо я поляк, тепер розумієш? Додому повертаюся, у Польщу!

Сташек помчався з цією звісткою до лісопильних бараків. А там уже про все знали. Рознервована Броня не могла його дочекатися.

— Завтра виїжджаємо, вечір наближається, а тебе нема й нема...

— Біжу зі станції, бо довідався, що вагони вже нам підставили. На власні очі бачив!

— Посвідчення нам дали, без якого ніколи у вагон не пустять. Сім’ї військових мають першість. Держи, подивись: «Польсько-радянська спільна комісія у справах евакуації осіб польської та єврейської національності на підставі договору від 6 липня 1945 р.

Посвідчення № БЕ-04641

Громад. Броніслава Барська, дружина, Долина Станіслав і Долина Тадей, сини солдата ВП Долини Яна (облік військкомату Тулун, № ВП-2112-1929) відправляються на постійне перебування до Польщі».

Ще там якісь дати, підписи й печатки. Сташек не дочитав усього до кінця.

— То правда, мамо? У Польщу, у Польщу...

— Мені самій ще не віриться. Але якщо наказали нам пакуватися і завтра вранці вийти перед бараки з клунками, то, мабуть, однак їдемо...

А у кімнаті пані Корчинської справжня розпука: Сильвія Краковська з синком не тільки не одержала посвідчення на завтрашній виїзд, але НКВС взагалі не дозволив включити її в репатріаційний список у Польщу. Не допомогли усякі можливі прохання і старання Сильвії, пані Корчинської і доброзичливих для них з місцевої репатріаційної комісії — капітан Куликов залишився непохитним. Що робити? Що робити?

У подібному становищі, тільки трохи з іншої причини опинилася пані Розалія Домбровська з двома дітьми: Анею і Сташековим ровесником — Ольгердом. Їм також відмовлено право повернення до Польщі, бо признали їх українцями! Коли Домбровська стала перед комісією і після представлення всяких можливих документів почула від капітана Куликова його коротке: «Нєт», — зомліла. Трагедія Домбровської та її дітей почалася в Тулуні. Коли місцевий НКВС арештував усіх поляків і змушував їх прийняти радянські паспорти, Домбровський зламався і не тільки взяв паспорт, але на подив усіх, хто його знав ще з Польщі, заявив, що він і його сім’я є українцями! Яка похмура таємниця за цим відступницьким рішенням Домбровського приховувалася, ніхто не знав. Невдовзі після того його призвали у Червону Армію, послали на фронт, де загинув. Пані Домбровська затуркана, тихенька, яка рішенням чоловіка була найбільше збентежена і засоромлена, дістала службову «похоронку«. Усе це разом гірко оплакала і тепер уже тільки одне в неї було бажання: повернутися з дітьми у Польщу! А тут тобі маєш: «Нєт, нельзя!» Аня, дівчинка гарна й моторна, ні на крок не відступала від повністю зламаної психічно цим нещастям матері. Ольгерд похмуро затявся в собі, уникав усіх з барака, навіть від Сташека пробував тікати. А такі були друзі ще в Калючому і потім під час спільних мандрівок їх сімей до Каєна, Шишкіно й Тулуна. Разом також вчилися польської мови у пана Корчинського, разом мріяли й розповідали один одному про Польщу.

Сташек знайшов Ольгерда над берегом її. Мовчали, кидали каміння у воду. Сташек вирішив почати:

— Знаєш, Ольгерде, я так собі думаю, що ти міг би ризикнути і поїхати разом з нами. Найважливіше — добратися до Польщі, а там напевно якось тобі допомогли б. Я був сьогодні на станції, знаю, де ті вагони стоять. Лазить біля них вартовий, але ввечері можна десь сховатися, а потім стрибок до вагона. Допоможу тобі, Ольгерде, вдасться. Напевно вдасться.

— Мені, може б, навіть удалося. Мабуть, так... А моя мама, а сестра? Ти залишив би тут свою маму? Ну скажи, залишив би?

Рано-вранці під’їхали під лісопильню дві розбиті вантажівки. Люди наввипередки кидали у них свої клунки, діти залізали на скрині, кожен хотів бути першим.

— Спокійно, люди, спокійно, бо повбиваєтесь! Нема чого нервувати, хто є у списку, того не залишимо.

Сташек втягнув Тадека, і сиділи втиснуті в кут забитої вантажівки. Броня прощалася з Сильвією і з пані Корчинською, яка прийняла остаточне рішення, що залишиться тут разом з Сильвією і малим Павликом.

— Мій Кароль помер. До Товстого, до власного дому адже ітак не повернуся, то що я там буду самітня, як палець, на старість робити? Сильвія і Павлик — то тепер моя сім’я. Серце не дозволяє мені їх тут одних, без жодної надії залишити. Зрештою, це тільки перший транспорт. Будуть, мабуть, наступні, а може, якраз чудо якесь станеться? Може, пан Фількенштейн нам щось у Іркутську влаштує... Залишаюся! А ви їдьте, їдьте з Богом!

Сташек видивлявся Ольгерда, але від Домбровських ніхто прощатися з від’їжджаючими не прийшов. Вантажівки зрушили з місця. Лісопильня, бараки залишилися позаду. Сильвія з малим на руках і сивенька пані Корчинська кивали їм на прощання. Міст на її. У віддалі вулиця Підгірна, кінотеатр, поліклініка, дитсадок... То так повертається до Польщі?

При в’їзді на станційну вітку — тіснота. Вантажівки, кінні вози і сварливий натовп обірванців, які галасують перед воротами.

— Боже! — вирвалося в Броні. — Тільки в такому натовпі видно, як ми тепер справді виглядаємо.

На пероні чекають порожні вагони. Ті самі, які Сташек вчора наглянув. Паровоза нема. Назовні огородженого перону кружляють енкаведистські пости, які пильнують, щоб хтось не записаний до транспорту не проліз до вагона зайцем. Бабуні Шайніній явно це не подобається, недовірливо бурмотить:

— Знов з тими штиками солдати біля нас лазять. Боже, борони, щоб їм часом щось у голову не прийшло і замість до Польщі...

Не закінчила, бо вантажівка раптово шарпнула і затрималася тільки у воротах. А те, що тут діялось, описати важко. Нетерплячий, сповнений емоції натовп засланців безустанно напирав до виходу. Люди сперечалися, щось вигукувати, кликали один одного, доказували свою рацію й права, проклинали й плакали. Відразу за воротами перевіряли документи, наявність у виїзному списку та ідентифікацію осіб.

— Ця вантажівка до вагона номер п’ять, — вирішив офіцер.

— Ну й слава тобі, Господи! — бабуня Шайніна зітхнула з полегшенням.

Вагони, у яких тепер розмішувалися, нічим не відрізнялися від тих, якими кілька років тому везли їх у Сибір. Такі самі двоповерхові нари з дощок, «буржуйка» — чавунна грубка — на середині та смердючий карболкою, нічим не прикритий отвір туалету в підлозі. І ще два відерця, потрібні в дорозі для води, гарячої їжі, вугілля або чого там ще хочеш.

Заселили всі вагони до обіду. Ворота на перон закрили. Солдати пильнували пліт. Людей перед воротами стало трохи менше, але все вертілося біля них, хотіли хоча б подивитися, як ті щасливці вже до Польщі виїжджають, а вони все ще чекають невпевнені у завтрашньому дні...

У вагонах також щораз більше втрачали терпець.

— Ну коли ми врешті зрушимо?

— Ще навіть нашого паровоза не видно.

— Делегат говорив, що до іркутського транспорту наші вагони причеплять і лише тоді зрушимо.

Дочекалися іркутського транспорту ще перед вечором. Люди товпилися у широко відкритих дверях, біля віконець: кожен хотів хоч трішки зиркнути на Тулун у момент від’їзду.

Сташек міцно тулив до себе молодшого брата і відступав від віконця. Стукіт буферів, один раз, другий, третій.

— Уже нас приєднали! — верещать хлопці, які спостерігали останні маневри паровоза. Паровоз реве. Один раз, другий. Для Сташека це характерне ревіння, якого так налякався, коли вперше почув його в Шепетівці, тепер здається йому голосом ангельської сурми. Шугають клуби пари, локомотив пробує кілька разів свої сили і транспорт зрушується!

Люди обнімаються, цілуються, сміються, плачуть, проклинають, голосно моляться і хвалять Бога... Сташек приглядається до натовпу біля воріт. Стоять там сумні, рідко хто прощається з від’їжджаючими помахом долоні, жінки труть очі, деякі чоловіки знімають з голови шапки-вушанки. А Сташек усе видивляється, видивляється. Є! Ольгерд Домбровський ховався за залізничною будкою і звідти проводжав поглядом від’їжджаючий до Польщі транспорт.

— Ольгерде! Ольгерде!.. — Сташек висунув голову з віконця вагона і верещав, як божевільний. Мабуть, почув його, бо раптом відстрибнув і зник за тою будкою. А паровоз із ревом набирав швидкості.

На трасі не затримувалися довго, тільки стільки, щоб причепити наступні вагони, які чекали на транспорт у Нижньоудінську, Алзамаї і Тайшеті. Тільки у Канську затримали їх на цілий день, де транспорт сформували остаточно і позначили транзитним номером ТП-2564.

— Прошу цей номер добре запам’ятати, бо як хтось на трасі десь дінеться, повинен негайно звернутися до коменданта станції, повідомити про номер свого транспорту і лише тоді має шанс догнати нас. Але раджу не загублюватися, бо всяке може бути із цим доганянням. А транспорт ні на кого чекати не буде.

Так людям з транспорту ТП-2564 представився в Канську його комендант, лейтенант НКВС, Борикін. Він і польський делегат від репатріаційної комісії, пан Гродецький, відповідати у цьому транспорті за все і мали відпровадити його аж до польського кордону. Борикін захотів, щоб у кожному вагоні був назначений комендант. У п’ятому не було стосовно цього проблеми, бо добровольцем зголосився Гічол.

Гічола звали Фелікс, але Юлька, його молоденька й гарненька дружина, називала його Фелюсь. Гічол був застарий, щоб його взяли на фронт, а їхав у першому транспорті, бо на фронті мав двох синів. Законна дружина Гічола померла ще в Калючому, а коли синів послали на фронт, старий Гічол зійшовся з Юлькою. Юлька також сама залишилася, бо всю її сім’ю захопив тиф, то жила собі з Гічолом і всіх мала на десь. Коли баби допікали їй старим до живого, огризалася їм нахабно:

— Вам аж так там свербить, що мені заздрите на мужика? Кілком собі повиляйте, а від мене відчепіться. Старий! Старий, але бадьорий. Дивіться на них, які монахині мені знайшлися.

У вагоні Юлька вела себе пристойно, але Гонорці Ільницькій не сподобалася від початку і на сам її вид сичала, мов змія:

— Мабуть, Бога нема на цьому світі і жодної справедливості, щоб така повія їхала собі до Польщі, а наша Сильвія чи хоча б така Розалька Домбровська з дітьми в Сибіру залишилися.

А вже зовсім Гонорка втратила всяку віру у Господа та людську справедливість, коли хтось приніс звістку, що у вагонах, приєднаних у Тайшеті, повертає у Польщу Ірина Пуц.

Вагони на трасі між Тулуном і Канськом чіпляли спішно, далеко ззаду, деякі вночі, отже важко було зорієнтуватися, хто в них і звідки їде, чи нема там когось із знайомих. Тому ледве об’явили, що транспорт у Канську простоїть майже цілий день, люди висипалися на перон з надією на зустріч із земляками. Вздовж довгого транспорту клубочився натовп. Люди лазили з кінця в кінець, розглядалися, голосно викрикували назви місцевостей, а часом прізвища:

— Є тут, може, хтось із Копичинців?

— ...зі Скалата?

— ...Гусятина?

— ...Яремчи?

— ...Коломиї?

— ...Заліщиків?

— ...Борщова?

— ...Городенки?

— ...Бучача?

— ...Товстого?

— ...Якубівки?

— ...Ворволинців?

— ...Червоного Яру?

З Товстого відізвалася пані Дерень. З Ворволинців пані Гібалова, сусідка Долинів з Колонії. Поверталася до Польщі з двома дітьми: Гібала загинув під Леніно. А із Червоного Яру не відізвався ніхто. Сташек спробував інакше: вишукував людей з Калючого, Каєна, з Шиткіно. З вагона вихилилася жінка:

— Ми з Каєна, хто тут питав?

Сташек аж підстрибнув від радості.

— То я, Сташек! Пані Земнякова, не пізнаєте мене?

— Звідки ж я могла тебе сподіватися. Але ж ти, Стасю, виріс! Здісю! Едеку, вигляньте тільки, подивіться, хто сюди до нас прийшов.

Здіська стала у дверях вагона.

— Сташек? Сташек! — зістрибнула до нього, обняла і завертілася з ним, як вертуха. Тільки через хвилину немов дещо знітилася, почервоніла. — В якому вагоні їдеш?

— У п’ятому.

— Стасю! Залазь сюди до нас на хвилинку, розкажеш, що там у вас чути...

А в цьому вагоні одні знайомі, люди з Каєна, з Червоного Яру. Були там Станіші, Куриляки, Малиновські, Зонтки, Томашки, Дудові, Ніські, Зельки, Чарнецькі, Чуляки, Нємчики... Люди, з якими було прожито геєну вивезення, пекло Сибіру, Калюче і Пойму, Бірюсу і Каєн. Боже! Як мало їх поверталося до Польщі. Де решта, де погубилися? Багато, багато, особливо старих, жінок і дітей, спить вічним сном на загублених у тайзі, засланських, забутих Богом і людьми кладовищах. Багато, в основному мужчин, батьків, синів і братів, загинуло на війні, на яку вирвалися з Сибіру з Андерсом, а потім з Берлінгом, усвідомлюючи, що без жертвування життям не лише для їхніх сімей повернення з заслання, а й Польщі, може не бути...

Хаотично перегукувалися розповідями й запитаннями, радістю і раптовим сумом. Поплакувала добра пані Земнякова, чоловік якої, батько Здіськи і Едека, загинув на фронті. Загинули два брати Куриляки, Ян і Станіслав, батько Люсі й Тадека. Вбито на війні двох Шайнів, Станітів, Малиновського, Сташека Коня, Баліка, всіх одним подихом не порахуєш. А про скількох з тієї війни ніякої звістки, так само як про Сташекового батька?

Сташек повертав до свого вагона приголомшений цим усім, але й втішений. Тішився, що віднайшов Здіську, своїх друзів з мандрівок до тайги, над Пойму і Бірюсу: Едека, Тадека Куриляка, Геньку Станіша...

Транспорту часом давати довгу вільну дорогу і затримувався лише, коли треба було замінити паровоз, набрати води і завантажити вугілля у тендер. Іншим разом знов зштовхували його на залізничну вітку і ніколи не було відомо, як довго на ній простоїть: годину, цілий день чи навіть цілу добу. Окремо враховувалися заплановані стоянки, під час яких людей з транспорту ТП-2564 постачали харчами або відправляли у баню. Коли люди у транспорті вже по-справжньому усвідомили, що справді повертаються в Польшу, почали задумуватися над тим, що ж їх там чекає:

— Цікаво, приїдемо до польського кордону, ну й що далі? Що з нами зроблять, куди нас повезуть?

— Як це куди? Що це я в Польщі свого дому, хазяйства не маю? Повернуся до Якубівки, бо там усе моє.

— Бабусю, до якої знов Якубівки? Чи ви не знаєте, що після тої війни Совєти ціле наше Поділля забрали? Тераспіль, Заліщики, Львів, ваша Якубівка, Товсте, Червоний Яр, все їм тепер попало. Нема там уже, бабусю, нашої Польщі, вашого дому нема.

Бабуня Шайніна спочатку довго не могла в це повірити і не погодилася з цим ніколи.

— Що ви мені тут дурниці вибовтуєте? Як то нема там уже Польщі? Адже Польща завжди там була. Ну то ніби куди нас везуть?

— У Польщу, бабуню, у Польщу. Тільки, що не до тої колишньої над Дністром, але до тої нової, над Одером... На нові землі, які наші у німців після тої війни відібрали.

— Що це я якесь дерево чи що, щоб мене так з місця на місце пересаджувати? А що з моїм домом, що з полем?

Бабуня Шайніна не могла цього всього зрозуміти. І не тільки вона. Правду кажучи, ніхто з тих, хто повертався, не міг собі уявити Польщі без місця, на якому появився на світ, ходив у школу, де від поколінь жила його сім’я, звідки в лютому сорокового року вивезли їх у Сибір. Кожен із них, починаючи від малого, який заледве щось пам’ятав, до старого — через усі роки Сибіру — якщо носив у своєму серці Польщу, то завжди і незмінно асоціювалася вона йому з його сімейним домом, полем, садом, селом або містечком, костьолом і річкою, яка протікала поряд. І таку саме вітчизну від найранішого дитинства аж до смерті любив... Їдуть у Польщу, радіють цим, убити себе за Польщу дали б, але тієї нової Польщі, без їх родинних місць, без тих усіх Ворволинців, Заліщиків, Гусятинів, Теребовлі, Якубівок і Червоних Ярів нізащо уявити собі не можуть. А вже цілком безрадісно почуваються ті сім’ї, які на засланні або на війні своїх близьких назавжди втратили.

— Сибір, було відомо, замордовуйся, чоловіче, милості не чекай, але тепер? Як я собі там, на тому новому місці, з цими сиротами дам раду? Тобі добре, чоловік твій війну пережив, займеться усім, все підготовить, а я?

— Таке говориш... Рік листа, жодної звістки я від нього не мала, навіть не знаю, чи живий? А навіть як Бог був для нас милосердний, то не знаю, де я його тепер повинна шукати?

День за днем летить, кілометрів убуває, транспорт ТП-2564 вже на Уралі.

— Люди, люди, кінець з тим нашим Сибіром! Європа!

А та «Європа» з обох боків залізничного полотна лише тим відрізнялася від Сибіру, що такої тайги, до якої протягом цих років встигли звикнути, тут немає. Пагорбки чи не пагорбки, цілі шматки ледве зеленіючого степу, білі соляні озера і ріденькі березово-вільшані проліски. Хатини бідні, зліплені з будь-чого, не те що сибірські доми з першосортних модринових балок.

У Свердловську довша стоянка, транспорт йде в баню. Найліпший час зішкрябати трохи бруду, та ще й у деяких вагонах воші людям не дають спокою. Йдуть у баню всі разом, без різниці чоловік чи баба, молодий чи старий. Нікому навіть у голову не приходить, щоб у бані соромитися голизни. Адже знають російські звичаї. Хіба мало у сибірських спільних банях накупалися, випарились, березовими мітелками тіла насікли? Купаються, як хто хоче, хтось під душем, хтось хлюпається у відерці, хтось з відра поливає сусіда водою. Густі клуби пари, важко в них відшукати одне одного. Сташек сопить під душем від задоволення, вишоровується, плює водою і приплющує очі від пекучого сірого мила.

У цьому самому Свердловську на дальній вітці видивилися подібний транспорт з людьми, двері якого були наглухо зачинені і стеріг його конвой НКВС.

— Цікаво, кого в ньому везуть? Пам’ятаєте, як нас везли в Сибір?

Конвой не дозволив підійти ближче. Хлопці помітили, що з одного, ледве відхиленого віконця хтось виглядає.

— Звідки ідете? Хто ви?

— Ми литовці. Що це за станція?

— Свердловськ. Куди вас везуть? За що?

— Хіба ми знаємо? Мабуть, у Сибір. Куркулями нас називають, цілі сім’ї тут їдуть.

Ще кілька подібних транспортів, які конвоювали НКВС і прямували на схід, зустрічали: їхали ними кримські татари, калмики з Елісти, що недалеко від Каспійського моря, молдавани з-під Дністра, того самого, що через Заліщики протікав...

А в Воронежі вперше побачили німців. Загін німецьких військових полонених ремонтував залізничні полотна, розчищав руїни розбомблених станційних будинків. В обшарпаних мундирах, у будь-що взуті, худі, з землистим кольором обличчя, з кількаденним заростом, німці виглядали жалісно і скоріше викликати співчуття, ніж жах. Пильнувало їх двоє червоноармійців, але тільки так, для форми, бо весь час, поки транспорт стояв, бійці передражнювалися з польськими дівчатами. Конвоїрам допомагав наглядати за полоненими якийсь поважний німець, мабуть офіцер. У пілотці на голові, у чистому мундирі, поклепував патиком по халявах і щохвилини щось до полонених викрикував. На вогнищі грівся казан води, а може, кави. Полонені підходили, гасили спрагу.

Побачивши німців, Едек Земняк зблід і заскреготав зубами.

— Може, це саме якийсь з тих фріців нашого тата вбив? Чекайте, я вже їм влаштую!

І побіг до свого вагона. Повернувся з кишенями, повними гострих гвинтівочних патронів.

— У руїнах назбирав... Зараз мені тут, фріци, потанцюєте.

Вичекав, коли біля вогнища нікого не було, і загріб патрони в попіл. Хлопці відскочили й чекали за напіврозваленим стовпом. Патрони почали тріскати з швидкістю кулемета, потім ударив один великий розголос і казан полетів угору. Дим, пилюка, сичання води, що розливалася на вогнище. А німці, як годиться фронтовим солдатам, виконали ударне «лягай» і довго не підводили голови. Найближче до вогнища, облитий водою, обсипаний попелом, лежав той їхній офіцер.

Прибігли налякані конвоїри, і тільки повні тріумфу крики хлопців дали їм зрозуміти, що тут сталося. Розголос був сильний, але ні з ким нічого не сталося. І можна було б цю всю хлопчачу дурість вважати жартом, якби раптом не зірвався німецький офіцер і, оскаженілий, не вдарив патиком найближчого від себе хлопця. У цей самий момент один із конвоїрів випустив німцеві під ноги довгу чергу з ручного кулемета.

— На кого руку підняв, фашистська твоя морда? Поляків бити захотів?

— Може, такий як він мого тата на фронті вбив!

— Твого батька на фронті вбили?

— Вбили.

— Держи, хлопче, рубони того фріца!

Один із конвоїрів, світлий блондин, який хвилину тому грав дівчатам на балалайці, вштовхував Едикові в руки свій ручний кулемет. Знічений хлопець спочатку відступив зі страхом, а потім повернувся і щосили в ногах втік до вагона...

В міру просування транспорту на захід сліди війни видно було скрізь. Спалені села, руїни міст, люди гніздяться в землянках.

Довго стояли в Києві, а точніше в Дарниці. Майка і Гічол пам’ятали, що у цій самій Дарниці мали стоянку, коли їх у сороковім році везли в Сибір. Тепер була вже справжня весна. У Києві, куди не глянь, цвіли блідо-рожеві каштани, пахнув бузок. Україна! Яка ж близька серцю подоляків була сама назва цієї країни. І той знайомий з дитинства український співучий говір...

Сташек без мети лазив за Здіською по залізничних полотнах. Подобалася йому та дівчина щораз більше, і коли тільки міг, шукав її товариства. Вона його також не уникала. Гарно їй було у пептоновій сукні. З білим бантом, вплетеним у товсту косу пшеничного волосся. З другого боку дороги, біля самих полотен, Сташек побачив квітучий кущ білого бузку і побіг нарвати їй його. Уже пригнув гілку з найгарнішою китицею, коли помітив, що бузок росте на кладовищі. Знітився, відпустив гілку.

— Кладовище тут якесь...

Полотнами підійшов старий залізничник.

— Ви з отого транспорту? — запитав.

— З того.

— То ви, мабуть, також поляки... А на цьому кладовищі ваші солдати лежать. Ось там, навіть звідси їх могилки видно. Там, де ті католицькі хрести стоять... У сорок четвертому році, саме на Великдень це сталося, німці вчинили наліт на Дарницю. Ціла хмара літаків налетіла. А тут на станції транспортом, військом, боєприпасами всі полотна забиті. Пекло на землі розбушувалося. А ваші солдати саме тут проїздом на фронт стояли. Війська протиповітряні, так трапилося. Гармати, кулемети були поставлені на залізничних платформах і з тими бомбардувальниками вступили в бій. Багато, багато поляків тоді в Дарниці загинуло. Ну а потім похоронили їх саме на цьому кладовищі... Пішли, покажу вам ті могилки. — Нарахували сорок березових хрестів. Але жодного на них напису. Жодного прізвища.

Ще тут, у Києві, дехто мав трішки надії, що станеться якесь чудо і що направлять їх транспорт у Житомир, Шепетівку й Тернопіль, у родинні подільські сторони. Але дива не трапилося і транспорт ТП-2564 відправили на Коростень, Сарни і Брест.

Сарни — то перша велика станція за довоєнним польським кордоном. Була гарна сонячна неділя. Об’явили, що транспорт постоїть тут до вечора. Відставили його на бокові полотна. Недалеко було до костьолу. Вірив хтось у Бога, не вірив, молився хтось гаряче чи заледве перехреститися вмів, але до першого зустрінутого на їхній дорозі назад польського костьолу колективно кинувся цілий транспорт!

Запах кадил, вогники свічок, уквітчаний вівтар, перші звуки органів, дзвінки міністратів і старий ксьондз у сріблистій ризі, який вносить золотисту ікону. Стукіт падаючих на коліна людей і один великий голосний плач. І той молитовний подячний спів після меси:

Боже, який Польщу стільки віків Оточував блиском могутності і слави... Перед твоїми олтарями молимося, Вітчизну вільну благослови, Пане!

Від Сарн вже недалеко до нового польського кордону. Тому з кожним кілометром, що минали, з кожною годиною у людей з транспорту ТП-2564 зростало збудження, нетерпляче очікування на зустріч з Польщею. А тут ще одна стоянка, у Ковелі. Через перон мали сусідів — транспорт поляків, репатрійованих з Волині до Польщі. Для сибіряків все, про що розповідали їм волиняни, було новиною, в яку часто не хотілося повірити:

— Вам то добре! У Сибір вас не вивезли, війну на своїм пережили, а тепер цілим добром у нове їдете. А ми тільки воші до Польщі веземо.

У волинському транспорті ревіли корови, іржали коні, навіть кури кудкудакали. Волиняни сумно кивали головами, бо знали своє:

— Не маєте знов-таки чого завидувати... Ну то що, що саме нас Совіти у Сибір не встигли вивезти? А ви знаєте, що у нас на Волині, а зрештою і на вашому Поділлі, діялося, коли прийшли німці? Спочатку всіх євреїв до ноги вибили або в газ послали. А потім взялися за поляків: облави на роботу в Німеччину, концентраційні табори, екзекуції... А найгірше, що українців, таких різних січовиків, упівців і бульбівців, на нас нацькували: сусід сусіда мордував. У нас на Волині цілі польські села з димом пускали, різали поляків косами, рубали сокирами, у криницях топили. Не було «змилуйся» ні для кого.

— Люди, бійтесь Бога, що ви наговорюєте! Адже то неможливо, щоб так людина на людину. А як це так сталося. Що ви живете?

— Чудом, чудом уціліли. Поляки ховалися у містах, містечках, у різних схованках. Польські партизани допомагали. Самозахист організовували. Ну і Совіти ввійшли, війна закінчилася. Бо якби так, не дай Боже, та війна ще з рік потривала, напевно ми б тут не зустрілися... Не завидуйте нам, нема чого. І ми тепер замість плакати, що нас з родинного гнізда на блукання виганяють, радіємо. Що з того пекла голову винесли.

Зрушили з Ковеля вночі. Вранці були в Бресті, а звідси до кордону на Бузі — рукою подати. На станції в Бресті перші видимі польські сліди: маневруючий польський локомотив посвистує, а не реве. То він з Бреста потягне транспорт у Польщу. Польські залізничники у своїх характерних конфедератках.

— Коли рухаємося, панове?

— Як тільки ваші «опікуни» з прикордонними формальностями справляться.

Важко видержати. Особливо те, що радянські прикордонники тісним кордоном оточили транспорт, щоб від цієї хвилини ніхто не записаний у нього не проник. І вагон за вагоном обшукують, перелічують людей згідно з власними списками, перевіряють документи, з’ясовують сумніви.

Закінчили! Яке полегшення. Перший і останній раз в дорозі назад, з Сибіру, стукнули двері у вагоні, зачинені російським солдатом. Люди, щоби щось бачити, душилися з цікавості у малих віконцях.

— Що там видно, говоріть, говоріть!

— Ріка якась.

— До моста під’їжджаємо.

— Совіти зістрибують, мабуть, зараз наш кордон!

Поїзд явно уповільнив рух. Шарпнули дверною рамою.

— Прикордонний стовп, біло-червоний...

— Дошка з орлом «Реч... реч...»

— Речпосполита Польща!

— Польський солдат у конфедератці...

— Усміхається, віддає честь...

— Люди, адже то вже Польща!

— Ми в Польщі!

— Нарешті, нарешті, Ісусе, Свята Маріє!

— Польща.

— Польща... наша любима Польща...

У всіх вагонах несподівано запанувала тиша, яку нарушали лише притишувані похлипування жінок. У такій захоплюючій тиші люди з транспорту ТП-2564 після років сибірського заслання віталися з Батьківщиною.

Жешув, 199З—1997

Про автора

Збігнев Доміно — один з найвидатніших польських прозаїків. Автор широковідомих романів: «Шалений вихор», «Блукаючі вогні», «Золота павутина», «Час, хлопці, додому», «Букова поляна», «Сибіріада польська», повісті «Шторм», збірок оповідань «Спрага», «Молоді сутінки», «Ніч на квартирі», «Пшеничнокоса», «Кедрові горіхи», документально-публіцистичних книг «Брама Небесного спокою» (про Китай) і «Нотатки з-під блакитного прапора» (за матеріалами власної участі в миротворчих військах ООН на Близькому Сході) та інших творів.

Його книжки видавалися в різних країнах світу, в тому числі в Україні.

В Україні вийшли «Кедрові горіхи», «Блукаючі вогні», «Шторм», «Час, хлопці, додому». Окремі його новели та публіцистика друкувалися в газетах «Літературна Україна», «Народна Справедливість», «Dziennik Kijowski», у журналах «Віче» та «Всесвіт».

З Україною письменник пов’язаний з ранніх років. Народився Доміно у 1929 році. У Ворволинцях на Тернопільщині пройшло його дитинство. Звідси у 1940 році з родиною був депортований у Сибір.

Був на дипломатичній службі в Москві — радником Посольства Польської Народної Республіки з питань культури, пізніше — заступником завідуючого відділом культури ЦК Польської об’єднаної робітничої партії В цей час (80-ті роки минулого століття) часто бував в Україні у письменницьких і службових справах. Докладав чимало зусиль для розвитку культурних зв’язків між Польщею та Україною. Щира людська і творча дружба пов’язує його з багатьма провідними українськими письменниками. Прекрасно знає українську літературу, популяризує її в Польщі.

Українська тематика знайшла ґрунтовне відображення у творах письменника. Зокрема в романах «Час, хлопці додому», «Букова поляна» та «Сибіріада польська», які розповідають про спільні випробування і боротьбу поляків, українців, росіян та представників інших народів проти гітлерівського фашизму. До речі, епіграфом до роману «Букова поляна» Збігнев Доміно взяв слова Павла Грабовського, адресовані польському товаришеві по засланню Броніславу Сєрошевському:

В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки. Той час минув: ми рідні браття, Ми — нерозлучні бояки.

1990 року за великий внесок у розвиток польсько-українських літературно-мистецьких зв’язків Збігнев Доміно відзначений вищою на той час державною нагородою України — Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

У наші дні письменник продовжує уважно стежити за розвитком сучасних процесів в Україні, глибоко переживає наші негаразди і труднощі, щиро радіє всьому, що Україну підносить, що зближує народи сусідніх слов’янських держав.

У 2001 р. Збігневу Доміно призначено нагороду IKAR від читачів Бібліотеки ім. Рачинських.

У 2002 році удостоєний Міжнародної премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури.

Про перекладача

Станіслав Савків — член Національної Спілки письменників України як митець-перекладач на українську мову польської художньої прози. І в цьому немає нічого випадкового, адже українсько-польське літературне й культурне пограниччя становить увесь сенс його біографії й творчого життя. Він народився 1933 року в Польщі, в учительській родині. Його батько був українцем, а мати — полькою. Обидві мови, польська й українська як і культурні взаємини двох народів, з дитячих років фігурують у сфері інтересів Станіслава Він закінчив слов’янське відділення (польська група) філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Після закінчення університету працював у Міністерстві культури України, Держкомвидаві, Держкіно Україна Книжковій палаті України та в інших поважних державних установах.

Станіслав завжди бере участь у громадсько-культурному, зокрема літературному, житті, спеціалізується на художніх перекладах. Серед його численного доробку в цій галузі є твори відомих польських авторів, наприклад: «Острів Робінзона» Аркадія Фідлера, «Чотири танкісти й пес» Януша Пшимановського, «Час, хлопці, додому» Збігнева Доміно, «Веста не знає пощади» Миколи Козакевича, «Пристань ескулапа» Едмунда Нізюрського та інші.

Пан Станіслав знаходиться у розквіті творчих сил, творчих планів і творчих можливостей. Людина гуманна, по-справжньому інтелігентна, приємна і винятково скромна в особистому поводженні, Станіслав може бути й активно-наполегливим і непримиренним, коли йдеться про принципові питання, коли треба добитися чогось для загальної справи або відстояти якусь «дискусійну» тезу.

Але не лише перекладам літератури присвячує свій талант Станіслав Савків. Зокрема при його допомозі кияни протягом низки років мали можливість оглядати на екранах столиці польські художні фільми, а варшав’яни — познайомитися з творчістю українських художників, у тім і польського походження. (Виставка цих понад 100 картин була організована Станіславом у столиці Польщі).

Пан Станіслав часто виступає на засіданнях Польського культурно-освітнього товариства ім. Адама Міцкевича в Києві (де він є віце-презесом): він є членом Спілки поляків в Україні — від самого початку існування цієї організації. Одержав від самого Міністра Культури й Мистецтва Речі Посполитої Польщі високу урядову нагороду — «Заслужений для культури Польщі».

Станіслав часто у службових справах буває в Варшаві з метою розв’язання культурно-освітніх питань і цим самим сприяє зміцненню контактів між нашими братніми слов’янськими народами.

Юлія БУЛАХОВСЬКА, літературознавець-полоніст, доктор філологічних наук професор, академік Академії наук Вищої школи України, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Збігнев Доміно — один з наивидатніших польських прозаїків, автор широковідомих романів «Шалений вихор», «Блукаючі вогні», «Золота павутина», «Час, хлопці, додому», «Букова поляна», «Сибіріада польська» та ін. В Україні вийшли «Кедрові горіхи», «Блукаючі вогні», «Шторм», «Час, хлопці, додому». 2002 р. удостоєний Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка Українського фонду культури.

Оглавление

Зачарований на Україну

Частина перша Люди з Червоного Яру

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

Частина друга Люди з Тайги

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

Про автора

Про перекладача Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg