«Записки старого доктора»

Михайло Базар

Записки старого доктора

Далекі  мандри

                                    Не погоджусь ніколи, що в шлюбнім житті

                                    Більше втіх, аніж болю.

                                                                                   Евріпід

Літо у повному розквіті. Спека. У такий час хочеться побути десь у затінку, дихати свіжим повітрям або ніжитись біля річки. Та Світлана позволити собі таку розкіш не може. Мусить щодня працювати. У її душі спливають різні невтішні думки: позбулася улюбленої праці, розлучилася з чоловіком хоч живуть на одній квартирі. З колишньої роботи сама звільнилася. Годі було вижити на чверть ставки керівника сільського хору. І ось уже другий рік вона доглядає лисиць та норок у звірогосподарстві. Робота тяжка, а заробіток теж не вельми високий. А вона рада, на попередній роботі і того не мала. Таких, як вона, жінок різних спеціальностей і майнового статку, тут багато. Цілими днями Світлана тихо наспівує веселенькі пісні. Надіється, що і до неї колись загляне щось красиве і радісне.

Хутрові звірі потребують старанного догляду і харчування. Інколи споживають кращу їжу, аніж ті, що їх доглядають. Риба – основний продукт харчування тварин. За раціоном стежать ветеринар, зоотехнік, бригадир. Тут схибити не можна. Зробиш щось не так – позбудешся роботи. І Світлана старається наперекір усьому. І не тому, що так любить свою роботу, а тому, що треба з чогось жити. Двічі на рік може придбати собі норкові шкурки по пільговій ціні, а потім їх перепродує на базарі уже дорожче, ніж придбала.

Вона заздрить тим, що можуть собі отак дозволити прийти на склад і вибрати найкращі шкурки на шапку чи на шубу. Ось і сьогодні приїхала якась пара. Відразу кинулось у вічі, що з багатих: дорога іномарка. Такої Світлана ще й не бачила. Він – пристаркуватий чоловік, вона – вся в кольорах, наче пава, простоволоса, із штучно нафарбованим пасмом сивого волосся.

Світлана якраз одержувала на складі рибу для лисиць, а прибулі у сусідній кімнаті про щось розмовляли з директором господарства Юхимом Кізленком.

– Хочу подивитися, як живуть звірі у неволі,– почула Світлана голос “пави”.

– Зараз організую, – мовив задоволено директор, облизуючи губи.

– Свєта, а проведи-но гостей до своїх вихованців, – попросив директор.