«Крізь безодню до світла»

Крізь безодню до світла (fb2) - Крізь безодню до світла 899K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алла Рогашко

Алла Рогашко Крізь безодню до Світла

© Рогашко А. В., 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

Оскільки сюжети цієї книги розгортаються в Рівному, а деякі персонажі мають реальних прототипів, варто зазначити, що всі події, описані тут, є вигаданими і будь-яка схожість до теперішніх чи минулих реальних подій є випадковістю

Крізь безодню до Світла

Бережи кохання у серці своїм. Життя без нього подібне безсонячному саду з мертвими квітами.

Оскар Уайльд

Частина І Житейські химерики

– Що таке кохання?

– Що?.. Це ніби вранішній туман. Коли ти прокидаєшся задовго до світання, він швидко щезає. Так само щезають і почуття.

– Справді?

– Я переконаний!

– Почуття щезають?..

– Так! Дуже швидко. Кохання – це туман, який розсіюється з першим променем реальності…

З інтерв’ю Чарльза Буковскі, 1983 рік

Розділ І Віра. Жасминовий трунок

1

Кажуть, кохання живе три роки. Але чому три? Чому не п’ять, десять чи взагалі не вічно, як дехто вважає, чи то пак мріє? А може, воно триває зовсім коротко? З’являється раптово, наче стихія, змітаючи на своєму шляху здоровий глузд і будь-які спроби протистояти цьому божевіллю, і так само раптово зникає, лишивши по собі самі спогади, глибина яких залежить від сили почуттів. Хтозна. У кожного власні історії, терміни і розуміння цього загадкового поняття…

Віра мала свою історію. Віра – як би чудернацько те не звучало, зважаючи на її життєствердне й оптимістичне ім’я, – не вірила в кохання. Власне, жінка про нього взагалі не думала, бо вважала себе доволі мудрою і розсудливою, щоб у свої зрілі роки вірити в наївні юнацькі фантазії й казочки.

Звісно, іноді, особливо довгими осінніми вечорами, за переглядом чергової сльозливої мелодрамки під пледом із чашкою чаю, щось поколювало в грудях – таке болісно-тягуче, що не піддавалося розумінню й поясненню. Віра відставляла чашку, вимикала мелодрамку і йшла мити посуд. Трудотерапія – не найліпший, але не такий уже й поганий метод боротьби з різними там поколюваннями в грудях.

Дурниці. Суцільні дурниці! У неї все нормально і немає жодного приводу для тужливих думок, уперто заспокоювала вона себе, заповзято вимиваючи брудні тарілки й каструлі.

І дійсно, до моменту, коли остання помита тарілка була поставлена на місце, всі химерні думки виганялись геть із голови. Хоча насправді вони нікуди не дівалися, а лише консервувалися десь у запиленому закутку підсвідомості, щоби потім зринути зненацька в такий же тягучий осінній вечір… І вона чудово те знала. Утім, на момент «консервації» їй було байдуже – тільки б тепер, цієї хвилини, безладно не плутались у голові.

Затим Віра йшла до кімнати своєї тринадцятирічної доньки, сідала коло неї й дивилась на юне обличчя, в якому так очевидно проступали риси батька, себто Віриного колишнього хлопця. Власне, її «хлопцем» він був лише якихось кілька місяців невизначених і до кінця так і не зрозумілих для неї зустрічей, у результаті яких сердешна виявила, що вагітна. Коли ж повідомила про це Андрієві – «хлопця» немов вітром здмухнуло. Після Віриних одкровень він більше не з’явився, остаточно підтвердивши і без того очевидну аксіому, зафіксовану в її свідомості: кохання не існує. Де ж воно тепер – кохання, про яке так гаряче шепотів їй у пориві пристрасті він? І де, власне, він сам? Отож… Отож Віра народила Катрусю і назавжди – як вона собі тоді думала – «зав’язала» з романтичними мріями. Ось її здійснена мрія – лежить у ліжечку й дриґає ніжками, вимагаючи уваги до себе…

Віра дивилась на таку вже дорослу Катрусю, і сльози навертались на її очі. Подумати лишень: адже донька нині в тому віці, коли захоплено, а насправді сліпо, роззираєшся довкола, потайки очікуючи на свого лицаря, котрий ось-ось вигулькне з казкового світу на білому коні й вихопить тебе з цієї жорстокої реальності. А донька таки мріє – в її очах така глибина… Що ж на неї чекає? Треба підготувати її до того, що мрії здійснюються лише на сторінках любовних романів, аби не мала розчарувань. Аби не впорола таку саму дурницю зі своїм життям, як свого часу її матір. Життя жорстоке. І донька мусить знати про це. Але пізніше.

– Мамо, що з тобою? Що трапилось?

– Усе гаразд, доню, – посміхалась вона, квапливо втираючи вологі очі.

Донька ще якусь мить дивилася на матір дещо відстороненим поглядом і поверталась до своїх справ – що їй до материнських сліз? А Віра йшла у свою кімнату-нірку, свій прихисток, надійну фортецю, в яку без її дозволу не сягне ніхто сторонній і чужий, де вона може забувати про все на світі.

Однак віднедавна надійні досі мури почали давати ледь помітні тріщини. Жінку знов нещадно атакували тяжкі депресивні думки. Вона поринала в якийсь незрозумілий їй стан тягучої нудьги і відчаю.

Розгублено дивлячись на своє відбиття у віконному склі, Віра намагалася збагнути, звідки це бралось і навіщо. Невже вона більше не може контролювати своє життя? Але чому? До недавніх пір їй нібито вдавалося керувати своїми емоціями. Що це з нею таке?

Може, це страх? Страх залишитися самотньою? Але… хіба вона не самотня вже? Її дівчинка, її Катруся… вона ж так далеко від неї. Коли вона її втратила? Де та маленька ніжна дівчинка, що простягала свої рученята для обіймів і віддано її цілувала? Її вже немає. Вона несподівано зникла, замінившись замкненою, дратівливою юнкою, вічно зосередженою на якихось своїх секретах, до яких матері було зась. А що буде потім, через років п’ять, коли вона, виринувши зі своїх мрій, прийде і скаже: «Мамо, в мене своє життя. Я мушу лишити наш дім і тебе. Бувай…»? Що тоді? Тоді її житло перетвориться на суцільну пустку.

Як люди долають самотність? Як вони живуть самі і добре почуваються? От узяти хоча би Мар’яну, подругу, яку вона знає з часів навчання в університеті. Більшу частину свого життя Мар’яна самотня. Чому ж почувається наче королева в оточенні численного королівського почту? Так, крутилося довкола неї кілька чоловіків, але то тривало недовго і, з її слів, було не надто романтично. Звідки взагалі в неї ця зарозумілість і чванливість?

Зараз у неї чергове захоплення. Як завжди, нічого не розповідає, тримає в секреті, але Віра якось бачила в парку Мар’яну з якимсь блондинчиком. Нічого такий, наче симпатичний. Але якийсь він трохи… селюкуватий, чи що. Звідки вона його вискіпала, незрозуміло. Мовчить. Нічого не розповідає. Мабуть, боїться, щоб не зурочили. Ну, нічого, хай. Теж мені, велике надбання – селюк необтесаний, ще й бідний, либонь!

Якщо вже підпустити до себе чоловіка, то лише грошовитого. Ну, і щоб порядний був, не вештався по жінках і не пиячив. Але ж де такого взяти? Усі якісь нікчемні, люблять випити й гульнути. Перевелись на світі чоловіки, хай їм грець!

До прикладу, колеги. Усі, як один, скупі, егоцентричні, самозакохані гульвіси, що полюбляють зависати в барах. Балачки лише про риболовлю, бухло і дівуль, котрих міняють, як шкарпетки. Тільки міняють вони їх, певне, лише на словах, бо яка нормальна дівка з такими схоче мати справу? Що вони можуть їй дати, крім порожніх балачок? Нічогісінько!

Потік суперечливих думок доводив Віру до відчаю. З одного боку на неї нещадно насувалися порожнеча і самотність, а з іншого – непохитною стіною вперто стовбичив скептицизм стосовно невблаганного виродження чоловічої статі, грець би побив цю чоловічу стать!

Ще й поділитись нема з ким! Подружки про неї геть забули, Мар’яна не дзвонить, зайнята своїм селюком, Христя теж уся в себе занурилась, ото вже не від світу сього людина! Що ж це таке коїться в цьому світі?

А тут ще й ця весна. Воно ніби й нічого – подумаєш, змінилась пора року, то й що тут такого? Але чомусь настрій став геть паскудним. Чи то депресія яка насувалась, чи зневіра міцніла, а може, все в купі, хто його знає…

* * *

Спершу з’явилися знаки. Вони випиналися скрізь, мало не на кожному кроці. Довкола неї всі раптом були у парі: люди, собаки, коти, птахи. Усі нещадно парувалися. Навіть речі їй до рук траплялись парні: то виделок ухопить дві замість однієї, то дві скибки хліба, та ще й розділить кожну надвоє. Усе якось несвідомо, мимоволі.

Однак зневірена жінка нічого не помічала. Чи не хотіла помічати. Це Христина зауважила би найменший знак, взяла до уваги і швиденько спрямувала своє життя в напрямку очікування позитивних змін. Мар’яна теж неодмінно звернула би увагу.

Але не Віра. Попри потужне бажання позбутися самотності, Віра лишалася запеклою ненависницею чоловіків. Тому якісь там спаровані птахи чи тварини, і тим паче люди, зовсім не викликали в неї жодного хвилювання.

І навіть коли випадок зіштовхнув її мало не лобом зі струнким статечним чоловіком у переповненій маршрутці, Віра лиш гнівно скрикнула через плече:

– Мужчина, ви шо, задушити мене хочете?!

– Вибачте, будь ласка, я ж ненароком, – винувато пробурмотів «мужчина», відклеївшись від Віриної спини й пропустивши нарешті тітоньку з валізою, котра заповзято пхалась до виходу.

Маршрутка зупинилась, і нарешті стало вільніше. Віра скоса зиркнула на чоловіка: цікаво, від кого це її кинуло в жар хвилину тому, й сердито відвела погляд у вікно. «От кобель! – подумала вона. – Аби тільки нагода трапилася потертись об жіночі стегна, з радістю! А я теж хороша. Чого розхвилювалась раптом? Дурепа!»

Чоловік байдуже ковзнув поглядом по Вірі й собі зосередив увагу на звичних пейзажах за вікном. Маршрутка тим часом рушила далі.

Коли ж настав час виходити, Віра вже й забула про неприємну оказію з тиснявою. Розплатившись, ступила до виходу, гордовито задерши голову, й тут же поплатилася за це: підбор зісковзнув зі сходинки, й бідака з усією силою налягла на чиюсь широку спину попереду неї.

– Холера з вашими сходинками! Так і вбитись можна! – вилаялась вона, відновивши рівновагу.

Водій щось нервово кинув їй услід, теж лайливе, та жінка вже не вслухалась. Вона знов мало не втратила рівновагу, бо широка спина, на котру вона щойно так файно налягла, виявилась того самого чоловіка, котрий мало не розчавив її якихось хвилин десять тому.

– Ой, вибачте… Я ненароком, – розгублено буркнула вона.

– Це ж треба! Нас уже двічі притискало одне до одного, – засміявся він. – До чого б це?

– Ні до чого. Просто в нас «дуже комфортні» умови проїзду в громадському транспорті!

– Може, нам варто ще раз притиснутись? Мало що… – підморгнув чоловік.

– Ви, певно, жартуєте? – Віра нарешті остаточно прийшла до тями й рішуче рушила тротуаром, лишивши чоловіка позаду.

– Ні-ні, я серйозно! – хутенько поспішив він слідом за нею.

Віра скорчила гримасу – відстань, мовляв, – і мовчки йшла, енергійно розмахуючи пакетом із продуктами.

– От, дивіться: спершу я до вас, а потім ви до мене, – не вгавав чоловік. – Невже ви не бачите цікавої послідовності?

Віра спинилась і спопеляюче блимнула очима на чоловіка. Його обличчя видавалося серйозним, тільки ледь усміхненим.

– Мужчина, що ви хочете?

– Піти з вами на каву! – виголосив він.

– Для чого?

– Як «для чого»? А для чого люди ходять на каву? Поп’ємо кави, познайомимося ближче. Невже я вам категорично не подобаюсь? – Чоловік промовисто звів брови.

Аж тепер Віра пройшлась блискавично-оцінюючим поглядом по настирному чоловікові. Обручки на правій руці немає, отже, вільний, якщо, звісно, не приховує – не всі ж носять обручки. Високий. Симпатичний. Увічливий. З почуттям гумору все гаразд. На скнару не схожий – пропонує незнайомій жінці піти на каву. Ґм. Чи то й справді піти? Що вона втратить, окрім часу, якого в неї – цілий вагон цього вечора?

– То що? Йдемо? – приязно всміхнувся чоловік.

– Ні. Не маю я часу ходити на каву, та ще й з незнайомцями, – натомість фиркнула вона.

– Та ходімо! Познайомимось ближче, і я вже не буду для вас незнайомцем. Тут варять добру каву, – він кивком вказав на кафе поблизу. – Ну, ходімо, не пошкодуєте!

– Добре вже. Хоча й не знаю, чому я погоджуюсь, – зітхнула Віра.

Владислав – так звали чоловіка – виявився Віриним сусідом, жив на її вулиці, за кілька будинків далі. Не виключено, що вони проходили одне повз одного безліч разів, не звертаючи уваги. Не одружений, «в активному пошуку». Інтелігент, творча особистість: «перша скрипка» в їхній обласній філармонії. Хоча мріє про заслуженого артиста.

«Я міг би їздити по світу і давати концерти. Запросто! Я володію скрипкою не гірше за тих „зірок“, що приїздять до нас у Рівне. Але треба дочекатися слушної миті. Упевнений, у мене все ще попереду», – довірливо ділився він.

Розповів, що без вагань пішов протоптаною матір’ю стезею, котра спершу теж працювала в їхній філармонії, а сьогодні – знана оперна діва в столиці. Вірі, певна річ, вона була не така знана. Цілком імовірно, що Мар’яна з Христею її й знають – вони вічно швендяють по концертах і театрах. Що ото за причуда: витрачати гроші на такі дурниці? Та й узагалі, їй якось не до того.

Словом, хоча Віра й не поділяла захвату Влада від сценічних здобутків його матусі і його майбутніх успіхів, усе ж захоплено дивилась на нього. Його обличчя притягувало погляд: відкрите високе чоло, зачіска «а-ля Ален Делон», проникливі сині очі. Ну просто еталон краси якийсь, хай йому грець!

Того вечора Віра так і не оговталась від шарму, яким був оповитий Владислав. Усі її стійкі переконання про нікчемність і виродження чоловічої статі були забуті й відкинуті десь на задвірки.

Ще б пак! Він був зовсім не схожим на тих чоловіків, що оточували її. Такий інтелігентний, та ще й, судячи з усього, при грошиках. Можливо, багатенька матуся ще й спадок йому припасла. Він, звісно, нічого про це не говорив, але Віра не дурна, зметикувала враз. На ньому був дорогий костюм, не менш дорогі, вичищені до блиску, туфлі, на пальці – золотий перстень з каменем. А на його сорочці були запонки. Ну хто тепер носить запонки?! Це вже надмір, але нехай. Дивно, що він їздить у маршрутках, а не на власному авто. Це, напевне, єдиний його мінус.

Віра з насолодою пригадувала час, проведений у кав’ярні з Владом. Її рука досі пахнула його парфумами. Він лише обережно доторкнувся її руки, такий галантний джентльмен, а запах досі лишився. Не мити ті руки, чи що?

Та що ж це з нею таке? Невже втратила розум? Такого з нею ще не було. Вона ж ні на мить не припиняла думати про нього! Весь вечір її думки зайняті ним! Цим чоловіком! Як же так?

А раптом він не той, за кого себе видає? Скільки є пройдисвітів! Вони ж кругом, куди не глянь. Нормальні чоловіки перевелися на цьому світі. Невже їй так пощастило? Чого б це раптом? Та й він: чому так учепився за незнайому жінку, котра випала на нього з маршрутки з торбою продуктів? Лишенько. Що ж його робити? Як не втратити голову, яку вона, здається, вже почала втрачати?

Мобілка різко дзенькнула сигналом отриманого повідомлення: «Сонечко, я думаю про Тебе… Цей вечір був неповторний… З нетерпінням чекаю завтрашньої зустрічі… Солодких Тобі снів. Цілую».

Прочитавши повідомлення втретє, Віра скрушно зітхнула. Ну невже не можна було просто подзвонити? Навіщо ці смс-ки? Що вони, підлітки якісь, чи що? Проте мусила визнати: то велика приємність, перечитувати раз за разом ті рядочки. Здається, він таки романтик, цей Влад…

2

І закрутилося… Віра – розумна, розважлива жінка! – таки втратила голову. Остаточно. Щоразу, з кожною зустріччю, Влад підтверджував свою інтелігентність і шляхетність. Два тижні, щовечора, вони зустрічалися за кавою. Тричі ходили до ресторану. Він дарував їй квіти! Просто так, без жодного приводу, попередньо уточнивши, які саме їй подобаються. Звісно, жасмин. Це єдине, що викликало в неї щире захоплення. Вдихаючи його міцний солодкий аромат, Віра опинялась на хвилі блаженства. Однак їй ніколи не дарували жасмину.

Власне, дарувати квіти було й нікому. Ті нещасні гвоздики, а часом, для різноманіття, тюльпани, що їй дарували восьмого березня колеги-чоловіки, викликали в неї радше відразу, ніж радість. Це був механічний, фальшивий жест, бо так заведено десятиліттями – дарувати жінкам квіти восьмого березня. Віра не вбачала в цьому ні краплі щирості.

Вона не питала у Влада, де він дістав жасмин. Лише взяла цей пахучий оберемок, занурила у нього лице й очманіла від щастя. Їй уже було байдуже до його статків. Аби тільки він був. Їм же так добре разом!

Вона навіть ходила на його концерт до Органного залу, подумати лишень! І хоча Віра байдуже ставилась до музики, тим паче класичної, але мусила визнати: Влад на сцені виглядав блискуче!

Віра сиділа в першому ряду й не могла відірвати погляду від цього чоловіка, такого досконалого, такого красивого. Як граційно він тримає спину, а як вправно і природно володіє скрипкою! Ніби з нею народився. Як плавно рухається його зап’ясток зі смичком, а як він торкається струн! Він таки буде їздити з концертами по світу! Точно буде. Такі мусять їздити по світу.

Де ж він узявся на її голову? Так-так, товста тітка з валізами пхнула його на неї. Якби не вона, Віра б досі не знала його. Це ж треба, щоб від якоїсь там тітки залежала її доля! Здуріти!

А сьогодні в них буде щось більше, ніж побачення. Влад запросив її до себе… Віра все чекала, коли ж це станеться. Вона боялася зізнатись навіть собі, але відчувала, що була готова піти до нього вже в друге їхнє побачення. Так магнетично він на неї діяв. Звісно, йому вона ніколи про це не розповість.

Його квартира їй дуже сподобалась. Нічого зайвого, але й не схожа на занедбане житло холостяка, нехай і не бідного. Утім, житло Віра роздивлялася вже потім. Бо не встигли за ними зачинитись вхідні двері, як стриманий, інтелігентний Влад перетворився на пристрасного, чуттєвого, ніжного жерця любові Ероса.

Вона не здогадувалась, що чоловік може дарувати стільки насолоди. Та звідки ж бідоласі було про це знати? З мелодрамок хіба. Але ж там лише гра. А тут усе по-справжньому. І не так, як було у неї колись давно. Коли, власне, останній раз у неї була близькість? Скільки ж то років тому вона зустрічалась із Катрусиним так званим «батьком»? Ой, і багато ж років, хай їм грець…

Та й хіба можна тепер, у світлі нинішніх подій, назвати близькістю те, що поміж ними було? Усе якось похапцем, механічно і без особливого задоволення. Якась тваринна злучка.

А тут… Влад. Цей віртуозний Влад! Так вправно, як водив смичком по струнах, так тепер володів він її тілом. «Скрипаль… ти мій скрипаль…» – шепотіла вона, задихаючись від насолоди. «Ти моя скрипочка…» – палко відповідав їй він.

Усе. Тепер їй точно каюк. Якщо раптом він її покине, їй не жити.

Тієї ночі вона лишилась у нього. Дзвонила Катрусі кілька разів, але та запевняла, що все гаразд. «Мам, ну я ж не маленька дівчинка, заспокойся і не дзвони безперестанку! Передавай привіт тітці Мар’яні! Па-па!»

Так. Вона вже не маленька дівчинка, це точно. Але сказати доньці про те, що вона ночує в чоловіка, Віра не змогла. У неї ніколи не було стосунків із чоловіками, хтозна, як дочка це сприйме. Нехай мине якийсь час…

Віра накинула його сорочку й пішла на кухню випити води. Заплющивши очі, вдихала його запах. Божевілля. Яке ж божевілля! От не думала, що можна втратити голову від чоловіка.

Вона підійшла до вікна, відчинила кватирку і… вкотре за ці шалені дні очманіла: під його вікном ріс кущ жасмину. Ні, це неможливо. Неможливо! Ну як таке може бути?! Якісь химерики. І як тут не втратити голови?

– Бачиш? Вони тут ростуть, уявляєш? – раптом почула біля вуха його голос. – Твої улюблені квіти під моїми вікнами! Я ж казав тобі, що нам варто притиснутись одне до одного, пам’ятаєш? Ти ще пручалась, неслухняна дівчинка!

– Пробач мені цей непослух, – усміхнулась Віра.

– Ґм. Пробачити, кажеш? – грайливо закотив очі Влад, пригортаючи до себе податливе тіло жінки, що якихось кілька хвилин тому звивалось у його руках. – Добре, пробачу, але ти мусиш спокутувати цю непокору.

– Яким чином? – підхопивши його гру, закотила очі жінка.

– От зараз чогось перекусимо, підемо до спальні, і будеш спокутувати. Ти згідна?

– Ґм. Узагалі-то я неслухняна дівчинка, але гаразд. Цього разу я згідна.

– Ми будемо виправляти твою поведінку, дівчинко. Ой, будемо, – він поцілував її у шию і відпустив. – Так. Що тут у нас у холодильнику?

* * *

Любовний екстаз тривав майже всю весну, був безперервним, солодким і несамовитим. Віра літала на крилах цього несподівано відкритого нею почуття і нетямилась від щастя.

Спершу вона навіть не звернула уваги на те, що у Влада все частіше почали з’являтися різні справи, їхні зустрічі були вже не щоденними, а через день, а то й через два. То раптом на вихідні в нього з’являлись якісь відрядження.

Вона сліпо вірила йому. Це ж її Влад, її жрець кохання Ерос, котрий творив такі дива і викликав таку довіру, що їй і на думку не спадало не вірити йому чи хоч на крихту засумніватись у його щирих словах.

Він, як і раніше, був бездоганним, інтелігентним і уважним до неї. Як і на початку, вони ходили на каву, він дарував їй квіти, надсилав романтичні смс-ки. Вона лишалась його скрипочкою, квіточкою і покірною слухняною дівчинкою.

Усе, як і на початку, було добре.

Це Мар’яна звернула би увагу на його незвично посилену увагу до мобілки під час їхніх зустрічей, на збентеження, що проскакувало в його погляді лиш на якусь, ледь помітну, крихітну мить, на дивну метушливість, що не була йому притаманною раніше. Христина теж взяла би до уваги та скорегувала ці ситуації, швидко з’ясувавши стосунки.

Але не Віра. Не Віра, котра все своє життя була розумною і розважливою, гостро реагувала на будь-які зміни у ставленні до себе, а тепер раптом осліпла. Осліпла від любові.

Звідки ж було бідоласі знати, що від любові сліпнуть? Хіба з мелодрамок. Але там усе награно. А в неї ж усе по-справжньому. З нею просто не могло трапитись того, що траплялося з довірливими кіношними героїнями!

Хтозна, скільки тривала б Вірина сліпота, якби не химерна випадковість. Якось вона отримала Владову смс-ку, яка була адресована не їй. Не Вірі.

«Кицюню, я згоряю від нетерпіння! Сьогодні я Твій, як і домовлялись. Цьомкаю Тебе! До зустрічі».

Віра перечитала повідомлення кілька разів, перш ніж до неї дійшло: сьогодні вони НЕ зустрічаються, бо у Влада виникли невідкладні справи у філармонії. Та й не називав він її «кицюнею». Що це?

Розгублено дивлячись на слова, що розпливались із мимовільними слізьми, Віра вимкнула телефон. І хоча їй терпець уривався, так хотілося почути його голос і якесь притомне пояснення цієї нісенітниці, вона вчинила навпаки. Витерла долонями сльози і раптом заспокоїлась.

Подіяла роками напрацьована здатність консервувати проблему десь на задвірках підсвідомості. Замість того, щоб швидко все вирішити, вона просто абстрагувалась від цього і зосередилась на роботі.

Однак Влад не змусив довго пильнувати міцність законсервованої проблеми. Він примчав з букетом запашних ромашок, пляшкою червоного вина і зустрів її на виході з офісу.

– Кицю, привіт! – кинувся він до неї й ніжно пригорнув до себе. – Я скучив. Ходімо до мене? Я весь у нетерпінні, – млосно додав.

– Ти… ти хіба не зайнятий сьогодні? Ти ж мав готуватися до концерту? – розгублено пробурмотіла жінка.

– Ні, маленька, я ж написав тобі повідомлення, – безапеляційно сказав він. – Ти хіба його не отримала? Я тобі дзвонив, ти що, вимкнула телефон?

Віра отетеріло дивилась на Влада і намагалась бодай щось збагнути: він каже правду чи намагається приховати безглузду, прикру помилку?

– Що з тобою таке, кицю? – стривожено заглядав він у її обличчя.

– Ти ніколи не називав мене «кицею».

– То й що? Ти знаєш, що для міцності стосунків корисно вигадувати різні пестливі форми звертання? Чим більше – тим краще, це дуже зближує…

– Що, справді? Я про це не думала.

– Звичайно! Ну, маленька, розслабся…

Вірі відлягло. Або ж десь залягло на споді підсвідомості до пори до часу. Як вона могла сумніватися у своєму Скрипалеві? У своєму жерцеві кохання Еросі?

Вихопила ромашки, занурилась у них лицем. Вдихнула приємний терпкуватий запах і знов очманіла від щастя. І – знов осліпла…

– Ходімо, мій котичку! – грайливо всміхнулась. – Хочу твого вина. У мене був страшенно важкий день, треба негайно зняти напругу.

– Зараз знімемо, я тобі це гарантую!

Влад обійняв її за талію, і вони швидко рушили в напрямку зупинки. Однак до зупинки не дійшли: на узбіччі Влад помітив таксі. Не роздумуючи, потягнув за собою Віру.

Уже за кілька хвилин вони, зачинивши за собою двері його квартири, пристрасно здирали із себе одяг, розкидаючи його по підлозі. «Як у тій мелодрамці…» – тільки й майнуло у Віриній голові.

3

Наступного тижня їхні побачення знову тривали щовечора. А на вихідні Влад запропонував поїхати до Києва. Віра спершу зраділа, бо в Києві була якихось два чи три рази, та майже нічого з тих поїздок не пам’ятала. Вона тоді була у відрядженнях на кілька днів, тому з усіх вражень, що вона отримала, їй запам’яталась лише якась частина Хрещатика, та більше страх, котрий вона відчула, їдучи ескалатором у метро. Усе.

Влад обіцяв показати їй столицю, ту столицю, яку вона обов’язково полюбить. А заночують у його матері. Ось ця обставина вмить відсунула на другий план майбутню любов до столиці й змусила бідолашну жінку розхвилюватись.

Може, це її майбутня свекруха, хтозна? Як вона сприйме її, Віру? А раптом молода жінка не сподобається їй? Хто їх там знає, тих оперних дів! Напевне, дивляться на всіх згори, зі свого високого культурного помосту. Тим паче на потенційних невісток, які мають бути бездоганними для їхніх випещених синочків.

А Віра що? Проста жінка, пересічний держслужбовець із пересічною зарплатнею. Їй не до культурних помостів. Що взагалі в ній знайшов Влад? – раптом схаменулась вона.

Що в ній могло його привабити? Її ноги ростуть далеко не від шиї, з нею не поговориш про мистецтво, яке її не цікавить і яким живе він; вона недосвідчена в ліжку, хоч він її вже добряче підучив. Вона не може похвалитися блискучим інтелектом, яким наділена, приміром, Мар’яна, і не огорнена покровом таємничості, як Христина. Вона не дочка олігарха. Зрештою, навіть кулінар з неї нікудишній – з її сміховинною зарплатнею не до кулінарних витребеньок.

У чому ж річ? Що в них спільного, окрім першої букви в їхніх іменах та фізичного потягу? Що змусило цього неповторного, виняткового чоловіка так на неї «запасти», як кажуть у народі?

Віра зітхнула. Який сенс розгадувати цей ребус… усе одно не розгадає.

Дорога до Києва була затьмарена хвилюванням через зустріч з його матір’ю. Влад даремно намагався заспокоїти Віру: вона була невблаганна у своєму неспокої. Її дратувало все довкола, і навіть Влад.

– Та що з тобою таке, кицю? – зрештою стримано, але з притиском спитав він.

Віра сердито відвела погляд до вікна: здався їй цей триклятий Київ! Пила би зараз чай у себе вдома і мала би святий спокій!

– Хочеш, ми не підемо до моєї матері? Ти ж через це хвилюєшся? Заночуємо в готелі.

– Чого б це мені хвилюватися через твою матір? – хмикнула вона через плече.

– А що таке? Може, ти взагалі не хотіла їхати до Києва?

– Усе нормально. Просто щось не те з настроєм. Минеться. Не зважай.

Влад нічого не відповів. Удав, що образився, а може, й справді образився, і теж відвернувся до вікна.

Їй відлягло, аж коли вони ступили на Парковий міст, що пролягає через Дніпро. Віра оторопіла від простору й краси, якої вона досі не бачила. Влад подивився на її захоплене лице й задоволено всміхнувся.

– Ми приїдемо сюди ввечері, коли стемніє. От тоді ти побачиш, що таке Київ. Вечірній Київ – це щось!

– Вибач мені мої нерви в маршрутці. Сама не знаю, що на мене найшло. – Віра винувато притиснулась чолом до його грудей.

– Нічого, кицю. Усяке буває…

День був чудовий. Вони пообідали в ресторані. Влад виявляв щедрість, смітив грішми, аж Вірі було незручно. Якби вона була його дружиною, не дозволила би цього нізащо. Але ж вона йому не дружина, тому… чому б не скористатись із ситуації?

І вона з задоволенням користалася. Після обіду вони прокатались на теплоході, затим гуляли Києвом, денним і вечірнім. Без упину пили каву. Зрештою повернулися до Паркового мосту, до запаморочення цілувалися, притиснувшись до залізних поручнів. Віра настільки розпалилася, що гетьчисто забула про зустріч із його матір’ю.

– Ти мав рацію, – видихнула вона, відірвавшись від його вуст, – вечірній Київ таки особливий…

– Я рідко помиляюсь, кицюню, – задоволено зронив Влад і, ніби між іншим, додав: – Знаєш, я все-таки забронював номер у готелі. Подумав, що не варто нам тепер відволікатись на сімейні теревені. Якось іншим разом.

– Ну що ти, котику… – Віра не знала, що й казати, аби не видати надмірних радощів із цього приводу. – А мама не образиться?

– Скажу, що не вийшло приїхати до Києва, та й по всьому. У нас є важливіші справи, хіба ні? – Він промовисто підморгнув.

Тієї ночі вони майже не спали. Хоча втома була добре відчутною, утім, емоції з обох били джерелом.

Уже світало, коли знеможена Віра підвелася з гарячого любовного ложа й підійшла до вікна. Вечірній Київ ще мерехтів вогнями, поряд – коханий чоловік, котрий щойно так палко кохався з нею. Сказав, що любить. Уперше за час їхнього знайомства.

Боже, за що їй це щастя?

* * *

Після поїздки до Києва Віра відчула, що стосунки з Владом стали іншими. Теплішими, чи що. Хоча вони й так були теплими. Та все ж щось змінилось. Це місто ніби вдихнуло новий, свіжий струмінь у їхні стосунки. Віра навіть подумала, чи не познайомити його з Катрусею. Цікаво, який би з нього був батько? Чи порозумілися б вони? Їй здавалось, він ось-ось запропонує їй вийти за нього…

То була перша субота осені. Вони вечеряли в кафе, як раптом до їхнього столика підійшла жінка років під сорок. Її надміру намащене тоналкою обличчя якось неприродно блищало в напівтемряві приміщення.

– Салют! – зронила вона й ковзнула по Вірі зверхнім поглядом.

Влад змінився на лиці, хоча хвилювання намагався приховати.

– Привіт, – стримано відповів.

– Твоя нова пасія?

– Що тобі потрібно? – Здавалось, він спопеляв поглядом цю жінку, явно ображену на нього за щось.

Жінка розсміялась.

– Хіба не знаєш? – виклично кинула вона.

Влад підвівся і благально поглянув на Віру:

– Вибач, я зараз.

Він узяв жінку за лікоть.

– Вийдемо, поговоримо.

Жінка знову глузливо подивилась на Віру й дозволила вивести себе з приміщення.

Віра оторопіло провела їх поглядом. Що це було? Хто вона? Його колишня? Яка ж вона вульгарна. Невже Влад, її інтелігентний Влад міг мати з нею якісь стосунки?

Віра визирнула у вікно. Вони стояли біля сходів і розмовляли, судячи з усього, на підвищених тонах. Влад щось кричав, жінка махала руками й злісно вказувала у бік кафе, ймовірно, маючи на увазі Віру.

Таким вона його ще не бачила. Власне, й не очікувала побачити.

Влад повернувся з незворушним, утім, помітно сполотнілим обличчям.

– Вибач, що була свідком цього.

Вона нічого не відповіла. Мовчки дивилась на нього, очікуючи пояснень. Однак Влад узяв виделку й, нервово стиснувши її на мить, незворушно продовжив трапезу.

Вечір було зіпсовано. Принаймні для Віри, бо Влад, здавалось, не надав цьому значення. Він наполегливо вдавав, ніби все нормально. Може, в цьому дійсно не було нічого такого?

Ну, припустімо, до них підійшов би Катрусин «батько», то й що? Але він не підійшов би…

Вірі було неприємно. Її безперестанку точила думка про ту жінку, про зверхній погляд, яким вона пройшлась по Вірі. А він нічого не пояснював. Це було ще гірше. Нехай би просто сказав: «Так, це моя колишня, то й що з того?» Їй стало би легше.

А він мовчав, ніби нічого не сталось, дозволяючи їй самій думати бозна-що. Тож думки лізли в голову найнесподіваніші, в уяві без упину малювались божевільні картинки їхніх злягань у ліжку.

Віра мусила негайно це припинити: нічого не лишалось, як скористатись давнім, перевіреним прийомом консервування. При цьому, щоправда, пригадався попередній законсервований інгредієнт – дивна смс-ка, написана не для Віри, хай там що би він їй казав тоді.

Коли консервуєш проблему чи щось неприємне, мусить прочинитись накривка, з якої автоматично випинаються всі попередні, зачаєні на споді пам’яті, думки. А раптом вона у нього не одна? Раптом він зустрічається з якоюсь іншою «кицею» і шле їй такі ж повідомлення?! А може, тих «киць» у нього взагалі безліч?..

Усе. Досить! Досить божевільних думок. Який у цьому сенс?

І накривку було надійно закручено, щоправда, з острахом імовірності появи наступних інгредієнтів…

Того вечора вони любилися з особливою пристрастю, так, ніби це востаннє. Він притискав її до себе аж до болю, вона теж обіймала його надміру міцно, подекуди впиваючись у його спину нігтями.

Наступного ранку, приймаючи душ, Віра помітила кілька синців на стегнах і сідницях… Задумливо дивилась вона на ці «сліди любові», й якесь химерне передчуття підкрадалось до грудей.

Щось має трапитись. Щось недобре. Хоча… з чого б це? Усе ж добре. Усе добре знов. І все мусить так лишатись. Чому ні? Причин для подібних передчуттів немає. Він її любить. Он як любить, аж «наслідив» на її тілі, котре й досі ниє від споминів цієї ночі. Тож годі нагнітати паніку.

4

Повернувшись із роботи в понеділок, Віра автоматично відчинила поштову скриньку, щоб дістати чергові квитанції. Однак рука намацала щось більш об’ємне і товсте.

Це був конверт без адресата і одержувача.

Підіймаючись сходами, здивовано роздивлялась конверт. Що це може бути? Може, це не їй – адресат же не вказаний?

Розпечатувала конверт із якимсь химерним хвилюванням. Руки тремтіли, тож фотокартки, що витягла з нього, розсипались по столу.

На першому знімку був Влад. На наступному Віра впізнала ту жінку, яка трапилась їм у кафе минулої суботи.

Стиснувши знімок у руках, Віра нервово відклала його вбік і взялася розглядати наступні. На них були дівчата років від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Красиві дівчата. Але… до чого тут Віра? Навіщо їй ці фотокартки?

Розгублено дивилась вона на ці розсипані по столу світлини й не розуміла. Аж поки рука мимоволі не повернулась до конверту й не витягла аркуш паперу, згорнений удвоє.

Ось, мабуть, і пояснення…

Швидко пробігла очима по надрукованому тексту. Ще раз. І ще. Аж тоді дійшло: це – світлини численних пасій Влада, з котрими він зустрічався, поки був одружений.

Стоп. Влад був одружений? Казав, що ні… Чому збрехав? Що ж тут такого? Ну, був, то й що з того?

…Зустрічався з усіма на винайнятій квартирі, яку Віра може відвідати й детальніше обговорити всі подробиці. Влад – брехливий покидьок, котрий дурив свою дружину, усіх цих жінок, дівчат. І дурить її, Віру, бо зараз зустрічається не лише з нею.

Невже це правда? Влад. Її Влад… її ідеальний чоловік, Жрець Кохання – банальний казанова? Як же так?!

Що робити? Йти на ту квартиру?

Позирнула на годинник: її чекатимуть за вказаною адресою за дві години. Вона встигає. Але… чи варто?

Звичайно, якби вона показала все це Владові, він зумів би все пояснити і навіть спростувати.

Віра сторопіло дивилась на Влада, котрий посміхався їй зі світлини, оточений численними жіночими обличчями, що раптом закружляли довкола нього в химерному колі. У очах рябіло. У голові баламутилося. Від сум’яття, від болю і розпачу.

Так. Вона піде на ту квартиру. Мусить піти, інакше не витримає цього навантаження на мізки. Це понад її силу.

До будинку за вказаною адресою Віра дісталася швидко. Відшукала під’їзд і раптом остовпіла: до тих самих дверей поспішав Влад.

Усередині все обірвалось. Іти далі вже немає сенсу: все й так ясно, як білий день.

Поволі розвернулась і пішла.

Усе. Ось і кінець її історії кохання…

І тривала вона не три роки і не п’ять, і аж ніяк не вічно, як дехто собі мріє.

Та й вона теж мріяла, що там казати.

Який банальний кінець! Брехливий покидьок… А як переконливо казав, що любить. Вона навіть повірила. Повірила! Вона – та, хто ніколи нікому не вірила!

Тепер усе. Крапка.

Накривку зірвано, і вміст брудної, непотрібної консервації викинуто на смітник.

Жодних його пояснень вона не слухатиме.

А він схоче пояснити, ой як схоче.

Та цього разу їй це не потрібно. Хай котиться зі своїми поясненнями подалі.

Наївна дурепа. Сама винна. Бо знала ж: кохання не існує! Захотіла побавитись в юнацькі ігри. Якою ціною…

Що тепер? Серце розбито, душу розпанахано, віру втрачено. Цього разу остаточно…

Усередині щось ворухнулось, певне, залишки розтоптаної надії: під його вікнами цвів жасмин…

Ворухнулось і вмить згасло, змите хвилею жорстокої реальності.

Що ж. До біса той його жасмин.

Відцвів уже.

Розділ ІІ Влад. Життя генія зсередини

1

Коли збрешеш раз, це неминуче тягне за собою необхідність брехати знову. Це вимушений подальший крок, аби захистити, довести «правдивість» попередньої брехні. Це – як снігова куля, котра, якщо її котити, поступово збільшується, наростає, перетворюючись на величезну. Усе ніби нічого, але… Є одне «але». Ця куля одного разу може обернутися проти тебе, і якщо вчасно не відскочити, можна втрапити в справжнісіньку снігову лавину, яка не те що накриє – просто поховає тебе живцем у цій білій безмежності. Питання лиш у тому, чи біла вона. Бо брехня не буває білого кольору. Вона якась така… безколірна й смердюча. І коли ця лавина накриває тебе, ти задихаєшся від смороду, а не через відсутність кисню.

Влад сидів за столиком прокуреного напівпорожнього бару й поволі попивав коньяк, заїдаючи його кільцями лимона. Він задихався. Задихався, бо втрапив у лавину, яка швидко накривала його.

Накривала знову.

І цього разу вихід у нього був лиш один. Лиш один-єдиний вихід… Але перед тим він хотів усе пригадати. Все-все, від самого початку.

Коли вперше з’явилась ця кулька брехні, котру він покотив небезпечним схилом? Звісно, збрехав уперше Влад ще зашмарканим чотирирічним хлопчиськом, якого вихователька дитсадка…

Ні. Занурюватися у своє барвисте дитинство він зовсім не хоче тепер. Він мусить згадати, коли вперше наважився на реальний, свідомий обман.

Це сталось… на третьому році сімейного життя, коли дружина раптом видалась йому не надто привабливою в домашньому халаті й капцях, якось так негарно схиленою над ліжечком їхнього первістка-сина…

А його думки саме атакувала Ганнуся – альтистка з їхнього оркестру, – котра настирно намагалась привернути його увагу вже кілька тижнів. І знає ж, негідниця, що він одружений чоловік, але, схоже, їй байдуже до цього статусу, котрий начебто мав переконливо демонструвати його непричетність до життєвих спокус.

Він мужньо терпів ці багатообіцяючі лупання очиськами й безсоромні погойдування стегнами ще кілька тижнів, а потім… потім здався в її солодкий полон.

Так народилася кулька. Кулька першої брехні. І хоча він, власне, не брехав, а лише приховав факт подружньої зради від Людмили, все ж це була кулька.

Вони з Ганнусею таємно зустрічалися у її затишній квартирці, і кулька починала наростати, поволі скочуючись небезпечним схилом.

Одного разу Людмила, відірвавши погляд від плити, на якій щось кипіло в каструлі, озирнулась до Влада й несподівано спитала:

– Ти маєш коханку?

Влад ледь не захлинувся борщем, який зосереджено сьорбав, обмірковуючи деталі зустрічі з Ганнусею.

– Що?.. – відкашлявшись, розгублено перепитав він, зупинивши руку з ложкою, наповненою борщем, на півдорозі до рота.

– Питаю: ти маєш коханку?

Людмила незмигно дивилась на чоловіка, і в її погляді чомусь не було звичної лагідності. Від неї віяло холодом.

– Чому… чому ти таке дурне питаєш?.. – розгублено пробурмотів він.

– Ти можеш просто відповісти, без цих викрутасів? Так чи ні?

Влад, звісно, знав, що коли-небудь дружина про це обов’язково спитає, бо, як відомо, все таємне рано чи пізно стає відомим. Але все ж, коли це питання пролунало, він чомусь виявився зовсім не готовим незворушно заперечити наявний факт зради. Це потім, пізніше, він навчиться цього ремесла якнайкраще, а поки… поки Людмила свердлила його допитливим поглядом і чекала відповіді.

Влад відклав ложку і, напустивши на обличчя щире зачудування, поглянув на дружину.

– Звісно, ні!.. Що ти, сонечко!.. Як тобі взагалі могло таке спасти на думку? – заговорив він, намагаючись зберігати спокій, проте відчув, як спітніло його чоло.

– Я так і думала, – несподівано швидко заспокоїлась дружина.

Вона повернулася до плити, а Влад нервово обтер чоло, нечутно набрав повітря в груди і продовжив сьорбати борщ.

Невже обійшлося? Він не вірив у це, бо думав, ніби його хвилювання таке помітне, таке явне, що навряд чи вдасться його замаскувати. Утім, дружина і далі спокійно поралася біля плити, тож небезпека справді відступила.

Влад відніс брудну тарілку в мийник (навіщо він це зробив? от бовдур! він же завжди лишав тарілки після їжі на столі, чому раптом така запопадливість? це ж може викликати підозри, не менше за тремтіння рук, навіть більше!), підійшов до дружини, обійняв і чмокнув у щоку.

– Після репетиції я зустрічаюся з Віталієм. Може, трохи затримаюсь…

Це вже була брехня. Однак, сказавши це, він раптом відчув полегкість. Головне – самому вірити в те, що кажеш, це ж так просто!

– Не забудь купити хлібину, – нагадала Людмила, не відволікаючись від каструлі.

Влад задоволено посміхнувся.

– Звичайно, сонечко!

І пішов.

Він пам’ятає чітко цю першу сцену виправдань і брехні. Відтоді брехати стало простіше і легше. З кожним разом вигадувались нові пояснення відсутності, совість мордувала все менше й менше. Він загартовувався. Загартовувався брехнею…

Влада пересмикнуло. Він знову сьорбнув коньяку і важко похилив голову. Якщо про це не думати – ніби й нічого. Утім, коли зануритися в роздуми про те, скільки брехні було в його житті… стає тяжко й гірко.

Як він до цього дійшов? Як він міг? Не те щоб він жалкував за всім, що було в його житті, зовсім ні, – воно було наповнене різнобарвними, захопливими й приємними моментами, відмовлятися від яких було би дурістю, але… цей гіркий присмак… Він знову дійшов межі. І знов її перетнув.

Отож, Людмила. Хіба ж думав він, студент-п’ятикурсник, зустрічаючись із юною рудоволоскою з паралельного потоку, схожою на ангела, що їхнє кохання згодом перетвориться на комічний трагіфарс? Звісно, ні. Людмила була його Музою.

Уже тоді, на порозі отримання диплому, він був сповнений ентузіазму і планів. Грандіозних планів. Він мріяв про велике майбутнє видатного музиканта. З дитинства спостерігаючи за успіхами матері, Влад був налаштований на такий самий шлях. Людмила підтримувала його прагнення і вселяла віру в те, що його дійсно чекає велике майбутнє.

Але так не могло тривати вічно. Людмила влаштувалась на півставки до музичної школи і мала безліч клопотів: робота, домашнє господарство, згодом вагітність, відповідно, і декрет. Їй уже було не до його амбітних поривів. А коли народився син, вона просто змушена була відсунути на другий план Влада з його геніальністю. Будь собі генієм на здоров’я, лише не заважай виховувати дитину.

Де ті блискучі очі, що з безмежним захопленням дивились на нього? Де та відданість, де, зрештою, пристрасть? Куди все це поділось?

Власне, хіба він винен, що мусить мати постійне натхнення? Він – Майстер! Віртуоз! Геній! А генієм бути важко, хоч і надзвичайно приємно.

Тож кулька та народилась мимоволі й цілком природно. Вона мусила народитись, бо Влад міг утратити натхнення. А без натхнення він не може існувати. Воно йому потрібне, як повітря. Без нього йому не бути видатним скрипалем, не бачити великої сцени, як своїх вух.

Згодом блиск у Ганнусиних очах теж почав тьмяніти, до того ж дівчина стала якась вередлива і вимоглива. Вона почала псувати йому нерви. Цього йому зовсім не потрібно! Він ще може стерпіти вимоги і дратівливість дружини – вони хоча б законні. Коли ж ця дівуля заявила, що хоче, аби він кинув дружину й одружився з нею, він вимовив «прощай». Категорично й безповоротно.

Одразу ж на обрії з’явилась Тетянка. Про неї у Влада лишились найтепліші спогади. Вона була ніжною, пристрасною і з великим захопленням дивилась на свого генія-скрипаля. Їхні чуттєві стосунки тривали більше року.

Утім, тема вічності лишається суперечливою і часто безкомпромісною. Тож Тетянка, природно, теж зникла за обрієм, стершись обставинами і часом, що є нещадними і сильнішими від бажань.

Коли поряд зринула Надійка, Влад вирішив винайняти квартиру для зустрічей. Не може ж він швендяти по всьому місту – ще побачить хтось і донесе дружині. Нащо йому ці проблеми? Надійка, щоправда, якось швидко і безболісно відсіялась, бо до філармонії завітала мегазірка на ім’я Катерина…

Ось ця жінка лишила добрячий слід у його житті. Вона була старшою від нього років на вісім і скорила його в першу ж мить. Катерина була оповита шлейфом потужної енергетики й сексуальності, у яку він занурився і отримав таке натхнення, якого не мав ніколи в житті.

Він відчував себе мало не Паганіні.

Йому море по коліно!

Скоро світ дізнається про Видатного Скрипаля!

Зовсім скоро!

Це була шалена до безтями пристрасть, яка тривала найдовше з усіх його стосунків – півтора року.

Усе було би чудово, якби одного дня Катерина несподівано не заявила, що любить його так сильно, що не може без нього жити. Він мусить бути поряд з нею постійно, нерозлучно й віддано. Ні з ким ділити його вона не збирається віднині.

Цього лише йому бракувало…

– Я одружений, сонечко моє дороге! – спробував м’яко залагодити «ситуацію» Влад.

– То й що? Дружина – не стіна, ти хіба не чув? – безапеляційно відказала вона.

– Я не можу, ти що! У мене син! Я не лишу сім’ю.

– Ти ж її не любиш! – ішла в наступ Катерина.

– Що з того? У мене є обов’язки. Я свідомий чоловік.

– Свідомий чоловік? – раптом розсміялась вона йому в лице. – Ти жартуєш? Знаю я про твої «свідомі походеньки»!

Влад сторопів.

– Що ти маєш на увазі? – прошипів він, втрачаючи рештки терпіння.

– Думаєш, про тебе ніхто нічого не знає? Милий мій! Ти де живеш? У нашому «великому селі», щоб ти знав, інформування налагоджене пречудово! Твою біографію я знаю від «А» до «Я»!

– Ти впхнула носа туди, куди було не слід його пхати! – скрикнув він, остаточно втративши терпець.

– Я тебе попередила. А ти собі як знаєш, – незворушно знизала плечима вона.

– Слухай. Ти мене взагалі любиш? – спитав Влад.

– Люблю. Ще й як люблю. Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе люблю!

Влад затиснув голову руками й прожогом вискочив із квартири. Земля захиталась під його ногами. Катерина лишилась там, вочевидь, очікуючи на його швидке повернення з манатками.

Із того дня життя Влада перетворилось на пекло. Катерина кожного дня влаштовувала істерики не лише в їхній квартирі, але й у філармонії. Владові було соромно перед колегами – він не знав, чи чують вони ці розбірки. Вона погрожувала піти до дружини і все розповісти. Влад був знервований, розгублений і не тямив, що має робити. Із такою проблемою він ще не стикався.

Пристрасть, певна річ, випарувалась із нього ще в той день, коли вона заявила йому про свою «сильну любов». Ця жінка стала йому бридкою, проте він був змушений з нею спати: вона повсякчас йому погрожувала. Замість натхнення він отримував систематичні дозовані порції божевілля. Додому приходив зі страхом, що Людмила вже все знає.

Тим часом Катерина таки дотримала свого слова. Вона пішла до Людмили й виклала перед тою зібране нею розгорнуте «досьє» на бідолашного Влада, одним махом зруйнувавши їхній шлюб. Хтозна, де їй вдалося розкопати інформацію про стосунки з усіма попередніми його коханками. Розповіла їй і про квартиру, в яку, «на доказ», запропонувала поїхати.

– Бачив би ти її очі, – захоплено ділилась вона з Владом своїм вчинком, нещільно причинивши двері гримерки. – Вона сказала, що не здогадувалась про такий бік твого життя. Для неї це виявилось цілковитою несподіванкою. Сердешна думала, що добре тебе знає, і була впевнена у твоїй порядності, уявляєш?! А ще сказала, що тепер я можу тебе забирати. Тому, милий мій, я тебе забираю! – додала вона і заливисто розсміялась.

Влад сидів, утиснений у спинку крісла, і мовчки дивився на цю жінку, цю мегазірку, яка колись скорила його з першого погляду. Дивився і не міг повірити, що його життя, яке він, здавалося, контролював, полетіло тепер шкереберть. Господи, та вона ж просто божевільна. Божевільна! От і все пояснення. Утім, від цього усвідомлення легше йому не стало.

Повернувшись додому, Влад застав при порозі валізу зі своїми манатками і новий замок у дверях. Що ж, це навіть кращий варіант подій, які могли би розгорнутись тепер. Він вирішив не дзвонити у двері, бо знав: якщо подзвонить – на нього чекатиме грандіозний скандал. А навіщо це йому тепер? Йому донесхочу вистачало скандалів з Катериною. Та й сенсу в цьому не було: він винен перед Людмилою, і виправдання йому немає. Вона не хоче його бачити і має на те повне право. До того ж дивитися їй у вічі він не зміг би. Не зміг би, бо куля, що котилась небезпечним схилом, сягнула межі й нарешті вибухнула. Він постояв у тому смороді, поклав ключі на килимок під дверима, взяв валізу й пішов.

Бажання йти на винайняту ним квартиру, де на нього чекала Катерина, він не мав ні краплі. Тепер Влад уже не залежав від цієї божевільної жінки: сама того не усвідомлювала, що, підписавши Владові вирок про смерть його шлюбу, вона й собі підписала вирок про смерть їхніх стосунків.

Пішов до Віталія. Звісно, приятель надав притулок бідаці, не розпитуючи подробиць. За це Влад його й поважав, що той ніколи не ставив зайвих питань. Треба, то треба, живи собі, чоловіче, скільки потрібно.

Влад узяв відпустку й поїхав до Києва. Бачити щодня Катерину він не міг, а від цього не було куди подітися: вона все ще лишалася мегазіркою їхнього помосту.

Матері Влад нічого не сказав про розрив із Людмилою. Вона би взялася вмовляти його повернутися до дружини і благати прощення. А він цього не хотів. Нічого, крім жалю, до неї він не відчував. Любов давно минула. Збирати друзки з розбитого почуття немає сенсу. Його не відновити. Що зроблено, те зроблено, отже, так має бути. Їм не бути разом. Усе. Крапка.

Він ходив вулицями столиці, і вона його лікувала. Лікувала його розтерзане серце, збирала по шматочках розтрощену вщент мрію. Він черпав потужну енергію цього міста і вже через тиждень чітко знав, що має робити.

Повернувшись до Рівного, Влад продав свою автівку і взяв у кредит квартиру. Оселившись, твердо вирішив: відтепер – жодних необдуманих учинків.

У філармонії на нього також чекала приємна новина: Катерина щезла одразу ж після того, як він пішов у відпустку. Влад змінив сім-картку, тому зв’язку з нею не мав і, де вона, теж не мав уявлення.

І слава Богу! Зітхнув з великим полегшенням. Лишилося пережити розлучення. Влад уже отримав повістку до суду й готував себе до нової порції приниження.

Дивитися в очі Людмили все ще було важко. Він уникав її погляду, хоча вона майже й не дивилася на нього. Розлучитися одразу ж не вийшло, хоч обоє були згідні: їм призначили термін на обдумування і відпустили.

Зрештою, це не так і складно, прийти ще раз до суду і, схиливши голову, бути присутнім. Він міг би й не приходити: ініціатором розлучення була Людмила. Якби він не з’являвся до суду, ігноруючи повістки, їх із часом все одно би розлучили.

Але нехай. Треба мати яку-не-яку повагу до цієї жінки, що є матір’ю його сина. Він відвідає суд, скільки буде потрібно. Квартиру, звісно, лишить їй і сину. Він усе-таки свідомий чоловік.

Здавалося, життя стало налагоджуватися. Відчуття свободи захлеснуло його свіжою хвилею. Він з новими силами взявся до роботи. Лишалося знайти собі нову Музу і втілювати давню мрію про Велику Сцену, бо якось уже затягнув він із цим: скільки шмаркатих скрипалів приїздить до них у місто з концертами, а він – дорослий чоловік, тридцятка на носі, а досі не реалізувався, як хотів.

Ну, нічого. Ось підготується як слід – і вперед! Власне, він уже давно міг би бути в столиці – мати не раз пропонувала свою допомогу, але цього лише йому не вистачало. Він нормальний чоловік і має йти стезею сам, хоч і протоптаною, а не за ручку з матусею…

І тут йому на плечі впала Віра. Себто, спершу він на неї впав, а вже потім – вона на нього. Наче звичайна жінка, нічого особливого, таких повно навкруги, але щось у її погляді так зачепило його, що він не міг заспокоїтись, поки не вмовив її піти з ним на каву. Він хотів з’ясувати, що таке було в її погляді.

З’ясував: таки нічого особливого. Тієї глибини, на яку він очікував, там не виявилося. Зате в її очах палав вогонь, якого йому так бракувало тепер. Вона дивилася на нього з непідробним захопленням.

Саме це йому було потрібно. До того ж Віра мала гарну фігуру, була приємною в спілкуванні, не напружувала. Загалом, урівноважена, якщо не брати до уваги ту ситуацію в маршрутці, де вона показала себе не з найкращого боку.

Утім, це можна пояснити: відсутність статевого життя негативно позначається на психіці жінки. Така жінка гірша від татарина, вона зла на весь світ, котрий начебто винен у її неврозах. У неї, бідної, все дуже складно з цим, і вона ще непогано трималася, якщо зважити на ту шалену кількість років, прожитих у самотності, без дотику чоловіка.

Але, з іншого боку, це було щось особливе, як на нього. Усе ж не на кожному кроці трапляється жінка, котра не розбазарює свою чесноту наліво й направо.

Отож, усе пішло за звичним сценарієм: кафе, ресторани, побачення, душевні розмови, обов’язково квіти й романтичні смс-ки. Єдиною відмінністю цього разу була тривала, правильно витримана пауза перед тим, як вкласти її у ліжко.

Вона, звісно, була готова ускочити до нього й раніше, незважаючи на свої чесноти, він скорив її першого ж вечора. Однак цього разу Влад вирішив не поспішати й набити собі ціну. І мав гарний результат: вона стала наче добре вистояне вино – повністю готова до споживання. Йому було добре з нею. Спокійно. Здавалося, що вона створена для нього.

Тим часом він уже отримав розлучення від Людмили і був чесним перед Вірою. Майже. Бо правди про себе він їй не міг сказати. Це її приголомшило б. А він же дав собі слово вести пристойне життя. Тому все мало би бути добре.

Водночас трапилось те, чого Влад чекав найбільше: його перший сольний концерт! Боже. Життя таки пречудове!!!

Смак тріумфу не зрівняти ні з чим. Навіть з тілесним екстазом. Але це інше. Це два різних екстази, по-своєму прекрасні, і порівнювати їх було би недоречно.

Коли тобі плескає переповнена зала із вигуками «браво!» і ти, втомлений і спітнілий, але щасливий, бачиш щире захоплення в очах тих, кому справді дуже сподобалось те, що ти щойно втяв, це фантастично! Крила торжества підхопили його й понесли назустріч омріяному щастю.

Після концерту на сцену до нього вийшла гарненька юнка з трояндою. «Я від вас у захваті! – захоплено щебетала вона, розглядаючи Влада величезними сяючими очиськами. – Я теж граю на скрипці, і ви дуже надихаєте мене! Можна ваш автограф?»

Влад миттю вознісся до небес. Ось воно: відчуття величі й заслужена винагорода долі! Його розпирало від гордощів і щирої радості. Він підписався на програмці, котру простягнула йому дівчина, і запросив її на каву.

Вона чекала його біля виходу з концертної зали. Її глибокі красиві очі блищали тим щирим юним блиском, від якого пронизувало наскрізь і пробирало тремтінням. Він не міг встояти перед спокусою екстазу від злиття з юним тілом, не міг не насолодитися радістю самозабуття. Це ж яку силу волі потрібно мати, щоб устояти перед такою благодаттю, котра сама проситься тобі до рук!

А чому, власне, він має стримуватись? Хіба він не вартий того, щоби брати йому належне?

Вони зустрічалися з Юленькою через день. Влад підносився на розбурханих хвилях енергії, яка нестримними потоками точилася з юної шанувальниці, забувши геть-чисто про клятви, котрі дав самому собі ще якихось кілька місяців тому, починаючи нібито нове життя.

Зрештою, які можуть бути клятви чи правила для геніїв? Вони вільні від будь-яких правил і обмежень! Та й насолода гостріша у стократ, коли смакуєш забороненим плодом.

Отже, докори сумління були одним махом відкинуті. Жодні докори не варті уваги, коли йдеться про мистецтво. Велике Мистецтво. А він – Маестро, Майстер, Геній. І крапка.

Утім, одного чудового дня Влад відправив Юленьці повідомлення, а отримала його Віра. На щастя, він не вказав імені. Це порятувало його. Усе ж Віра була йому дорога, попри потужне бажання підноситись на хвилях юної енергії.

Тож Влад мусив рятувати ситуацію. Він сказав Юленьці, що має відрядження на два тижні, й узявся розвіювати Вірині підозри. Він розумів, що, попри осліплення від його неповторності, вона таки не дурна.

Після поїздки до Києва Влад відчув, що Віра йому не просто дорога. Він любить її. Справді любить. Ті поцілунки на Парковому мості були чимось більшим, ніж просто поцілунками. Поміж ними зародився якийсь особливий ніжний зв’язок.

Він навіть грішним ділом подумав про те, що міг би одружитися з нею. Але злякався тієї думки і швидко її відкинув. Одягати кайдани вдруге, ще й так швидко, йому зовсім не хотілося. Тим паче тепер, коли життя виплеснуло його на гребінь тріумфу.

І раптом трапилося те, чого він потайки боявся…

Побачивши перед собою Катерину, першої миті Влад подумав, що це мара. Але це таки була вона.

Невже ця психопатка знову з’явилась у його житті? От же ж зміюка! Причаїлася, а тепер виповзла в зовсім недоречний час!

Вони вийшли з кав’ярні, лишивши оторопілу Віру.

– Маєш щасливу пику. Але повір, це омана, – злісно кинула йому Катерина. – Думаєш, ця нікчемна простушка здатна зробити тебе щасливим? Ти помиляєшся!

– Що тобі потрібно? – прошипів Влад.

– Мені потрібне твоє серце!

– Звідки ти взагалі взялася?

– Що значить «взялася»? А я нікуди і не зникала, щоб ти знав. Думаєш, ти так легко мене позбувся? Ні, голубе мій сизокрилий, маестро доморощений! Думаєш, ухопив Бога за бороду? Та таких, як ти, «маестрів» – хоч греблю гати на цьому світі! Нічого особливого! І не думай, що, якщо якась випадкова дівуля із залу вскочила у твою постелю, це якось вивищує тебе з-поміж інших. Це не доводить твою винятковість, лише підтверджує твою нікчемність! – репетувала вона.

– Ти божевільна! Божевільна!!! – скрикнув Влад, озираючись на двері кав’ярні, де на нього чекала Віра.

– Так. І це ТИ довів мене до божевілля! Я любила тебе, дурню. Справді любила. Але ти розтоптав мене, знищив. Ти просто розважався зі мною, грався, як з усіма своїми численними курвами. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! І повір мені: я знищу тебе, на порох зітру! Я змету з твоєї пики самовдоволену посмішку, оцю твою зверхність. Якби ти ще був людиною, чорт із тобою. Але ж ти нікчемний покидьок! Насолоджуватись тобі лишилось недовго. Хочеш ти того чи ні, але тобі кінець! Чао!

Катерина різко розвернулась, нервово черкнувши підбором по асфальту, і швидко пішла геть.

Влад розлючено дивився їй услід і усвідомлював: це не порожні слова. Мав рацію Паганіні: геніїв не люблять, геніїв ненавидять! Ох і мав… Ця божевільна жінка із зачепленим самолюбством і жагою помсти не дасть йому спокою. І все через те, що він саме такий. Вона готова на все, може, взагалі хоче вбити його, – хто знає, що у божевільної на думці!

Це його прокляття. Розплата. За все в житті треба платити, чорт забирай. Усі розплачуються, а генії у стократ. Адже до них підвищені вимоги: їм-бо дано більше.

Ну чому, чому він не може жити так, як хоче, чому?! Чому хтось повсякчас висуває до нього якісь вимоги, якісь претензії? І чому саме тепер, коли він видерся із протоптаної стезі на широкий шлях, увінчаний лаврами, йому заважають ним іти?

Влад повернувся до Віри, глянув на її спантеличене обличчя і відчув сморід, що був йому знайомий: це невблаганно насувалася безколірна і нестерпно смердюча лавина брехні, котра накривала його з головою. Він почав задихатись. Знову.

Вона, ця лавина, змітала всі його екстази, приборкувала всі хвилі піднесення. Бо була потужною і нарощувалась роками.

Погрози Катерини тут насправді ні до чого. Це було його особисте надбання. І з ним треба щось робити. Негайно.

Здається, вихід у нього є. Один-єдиний вихід…

…Влад дійшов фіналу своїх спогадів. Він допив рештки коньяку, розплатився і, похитуючись, побрів з кафе.

2

Місячне проміння розсіювалось по кімнаті прозорою синявою. Влад лежав у ліжку й дивився в стелю. Поряд лежала Віра. Її дихання було рівним і спокійним. Його ж мордувало безсоння.

Ну чому, чому він такий слабкий? Чому не може плюнути на все й жити, як колись? Це ж так просто! Він же вільна людина, котра вільна робити все, що йому заманеться! Чому ця жінка так запала йому в серце? Чому він боїться її скривдити?

Скільки їх у нього було, тих жінок! Скільки розривів, болісних і не дуже – для жінок, певна річ, бо він устигав насолодитись і збайдужіти до них усіх, – і що? Що тепер?

Так. Тепер він залежний від неї. Бо любить. Тож мусить усе їй розповісти. Він просто викладе перед нею всі карти. Що буде – те буде.

Звісно, він зробить це якомога делікатніше і згладить надто гострі кути, полегшивши потрясіння. Інакше не можна. Якщо вона його любить – пробачить і буде з ним. Якщо ж ні – отже, так мусить бути. Він намагатиметься не втратити її, але скине нарешті з себе цей важелезний панцир брехні.

Потім Влад начебто задрімав. І марилось йому щось химерне, сіре й усе в якомусь тумані. Спершу з туману зринуло обличчя Катерини. Воно було потворним і безформним. Потім, по черзі, являлись обличчя Юленьки, Надійки, Тетянки, Ганнусі. Десь віддалік, окремо від усіх, виднілося лице Людмили. Влад дивився на них і відчував, що не вистачає когось іще. Кого ж? Він озирався, очікуючи побачити когось, але нікого більше не було. Лиця оточували його щільним колом, шкірились йому хижими посмішками й підморгували. Обличчя Катерини спотворила дивна гримаса. Влад кинувся навтьоки. Бігти було важко, але він намагався не сповільнювати швидкості. Раптом удалині з’явилось ще одне лице – Вірине. Він озирнувся. Шість облич лишились далеко позаду, поступово розчиняючись у мареві. Він рушив далі, щоб дістатись нарешті Віри, але не встиг: попереду вже була порожнеча. Влад остовпів. Куди ж іти? Що він має робити тепер?..

Влад розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.

Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.

А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?

А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?

Влад зосереджено сьорбав каву, і, здавалось, у мізках прояснювалось. Містер Влад Холмс, геній детективу, розпочне власне приватне розслідування, і зовсім скоро ця мегадурепа, котра мала необережність мерзенно шантажувати його, поплатиться за свою дурість.

От що то свіжа голова! Влад полегшено відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й випив залишки кави.

До кухні увійшла Віра. Вона подивилася на нього якось сумно, але всміхнулась.

– Чому не розбудив мене?

– Ти так гарно спала, кицю, не хотів тривожити твого сну. Зараз зварю тобі каву, чекай… – Влад підхопився зі стільця.

– Не треба, котику, я сама.

Віра звичним рухом відчинила шафку, де стояли скляні баночки з кавою і чаєм.

Влад стежив за її рухами і відчув, як у повітрі зависнуло напруження. Їхні слова звучали механічно, вимушено. Усе було ніби так само, але насправді не так. Хотілось негайно розтрощити цю механічність, розірвати напруження. У грудях нестерпно защеміло.

– Я люблю тебе, – вихопилось у нього.

Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.

– Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.

– Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?

– Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.

– Добре… – розгублено відповіла вона.

– Підійди до мене.

Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.

– Ти…

– Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.

* * *

Розслідування самопроголошеного генія детективу розпочалося з банальних розпитувань колег у філармонії. Ніби між іншим, за кавою й перекурами, він обережно ставив безневинні й начебто малозначущі питання, на які отримував несподівано відверті відповіді.

От люблять патякати наші люди, усі без винятку, що би там не казали про витонченість і неприземленість людей мистецтва. З неймовірною насолодою вони витрясали йому подробиці того, що знали про свою колишню колежанку, яка так і не з’явилась більше в них.

Хоч насправді нічого нового він не довідався. Про її публічне життя він і так знав. Власне, про це знали всі, хто хоча би трохи цікавився культурним і світським життям зірок. Щодо інших, якихось особистих і пікантних подробиць, які він очікував почути, то поки не вдалося нічого з’ясувати.

Влад уже почав було втрачати віру в блискучість ідеї про розслідування, та якось до нього підійшла Марія Степанівна, їхня прибиральниця.

– Я чула, ви цікавитесь Катериною Миколаївною? – примружившись, спитала вона, стискаючи в руці держак швабри.

Влад озирнувся, чи нема, бува, за спиною тієї самої Катерини Миколаївни.

– Узагалі-то так, – обережно підтвердив він. – А що таке?

– Скажу вам, як воно є: не подобалась вона мені. Як людина, маю на увазі, бо як співачка, певно, вона неперевершена, тут не посперечаєшся. Що ж до людських якостей, для вас не секрет, що їх у неї було не так багато. Словом, чудово розумію вас, Владиславе Петровичу. Я знаю, що це вона винна у ваших сімейних проблемах, тому…

– Не розумію, про що ви, – невдоволено перебив її Влад.

– Стіни в нашій філармонії хоча й не тонкі, Владиславе Петровичу, проте голос нашої зірки потужніший. Я знаю, що вона шантажувала вас, тому зруйнувалася ваша сім’я.

– Вам би психологом працювати, а не прибиральницею, Маріє Степанівно! – намагався віджартуватися Влад.

– Жартуйте собі на здоров’я, Владиславе Петровичу, але я не ображаюсь на вас. У кожного життя складається по-своєму, не всім же бути видатними людьми… Хтось мусить і сміття прибирати. Уявляєте, якби всі мали вищу освіту і не хотіли бруднити рук? Жили б, як свині, в багнюці. Світ би перетворився на суцільне сміттєзвалище…

– Ну що ви, що ви! Я не хотів вас образити, Маріє Степанівно! Я не те мав на увазі, їй-богу! – Владові раптом стало шкода цю жінку, з якою він завше поводився дещо зверхньо, аж ніяк не очікуючи від неї таких мудрих роздумів.

– Я вже сказала, що не ображаюсь на вас, – посміхнулась жінка. – Словом, я чого підійшла до вас… Справа в тому, що я випадково чула, як вона розмовляла по телефону. Їй хтось погрожував. Ну… тобто самих погроз я не почула, звичайно, але впевнена в цьому, бо після розмови вона виглядала дуже переляканою. А наступного дня зникла. Я мусила вам про це сказати, а раптом згодиться? Думаю собі тепер: хоч би жива була. Хоча вона мені й не подобалась, але все ж людина, – було б шкода, якби з нею трапилося щось лихе…

– Вона живісінька, повірте, я бачив її цими днями. Не хвилюйтеся за неї, Маріє Степанівно, нічого з нею не трапиться. Але дякую за інформацію.

Прибиральниця знизала плечима. Схоже, вона засмутилась, що їй не вдалося стати в пригоді.

– Ви мені дуже допомогли, справді! – Він вирішив хоч якось підбадьорити жінку. – Я думаю, що довкола неї дійсно може бути щось нечисте.

– Так. Якесь темне підозріле дільце, – вмить пожвавилась і змовницьки примружила очі Марія Степанівна. – Я дуже люблю детективи, знаєте, тому й звертаю увагу на різні підозрілі речі довкола, особливо дрібниці. Дрібниці, знаєте, малопомітні, але дуже важливі. У книжках саме дрібниці, на які спочатку ніхто не звертає уваги, допомагають у розслідуванні і стають ключовими!

Влад вражено дивився на прибиральницю: схоже, він таки недооцінював цю жінку. От буває ж таке, що людина, на яку розраховуєш, виявляється малозначущою, а той, хто непомітно лишається осторонь, є неоціненним!

– Ви маєте рацію, Маріє Степанівно. На всі сто відсотків! Дякую вам за інформацію. Я подумаю про це. Можливо, щось справді вдасться з’ясувати.

Жінка задоволено посміхнулась і пішла до своєї комірчини. Влад дивився їй услід: Марія Степанівна, ну хто би міг подумати! Такі роздуми, це ж треба. Адже вона має рацію: якщо Катерині хтось погрожував і наступного дня вона зникла, тут явно щось нечисте.

Правда це чи ні, він з’ясує, але принаймні ця інформація на даному етапі була бодай чимось суттєвим. Можливо, це виявиться першою ланкою в збиранні провокативного досьє. Хто знає, на що воно його виведе.

У голові тим часом уже визрівав план подальших дій. Він піде на свою стару винайняту квартиру, про яку геть забув за всіма перипетіями. Саме вересень є останнім оплаченим місяцем, після якого треба повернути ключі власнику. Може, Катерина лишила там якісь речі чи зачіпку. Деталі… Так. Слушна думка про деталі і дрібниці. Тепер він буде більш уважним.

Задоволено посміхнувшись, Влад увійшов до кабінету, відчинив особисту шухляду і в глибині намацав ключ від квартири.

3

Підіймаючись сходами, Влад стискав у кишені ключ. Хоч би там не було тієї божевільної. Але чого б їй там бути? Хіба… хіба якщо вона переховується від тих, хто їй начебто погрожував… Що ж, принаймні в нього вже є що їй закинути в разі чого. Він скаже, що йому відомо про її причетність до брудних справ, тож їй краще подумати про власну безпеку, перш ніж комусь погрожувати.

Дійшовши до дверей, він витягнув із кишені руку з затисненим у ній ключем. Тієї ж миті за дверима щось брязнуло: це розбився об підлогу якийсь скляний посуд. Отже, вона все-таки там. Влад притулив вухо до дверей і розчув стишені голоси.

Отакої! То вона ще й не сама там! Він принишк і дослухався до розмови.

– …не чіпайте його, благаю! Він нічого не знає, – то був голос Катерини, явно чимось, але скоріше кимось наляканий.

– Чим доведеш? – відповів їй хрипкий чоловічий голос.

– Ми просто спали з ним. Клянусь!

– Це не доказ! – То вже був інший чоловічий голос, більш басовитий.

– Для чого би я мала його посвячувати в це? Я що, схожа на дурепу?

– Ви, баби, усі дурепи. Та й язиками любите поплескати! – аргументував басовитий.

– Еге ж, любите, то є факт! – підтвердив хрипкий.

– Усе скінчено. Ти це тямиш? – басовитий був явно не налаштований на приємне завершення розмови. – Хоча мені тебе шкода. Справді шкода, – співчутливо додав він. – Кажуть, ти була класним спецом!

– Але це не міняє справи, так? – розсміялася жінка, щоправда, сміх її був нервово-приречений.

Катерина щось іще додала, але Влад не розчув слів. Затим запала тиша.

Невже вони її зараз уб’ють? У Влада похолонуло в грудях. Йому раптом стало шкода цю жінку, яку, правду кажучи, сам ще якихось десять хвилин тому хотів убити.

Та, на жаль, він нічого не вдіє. Хоробро увірватися до квартири і героїчно порятувати її з рук цих головорізів він не зможе. Він усього лише названий геній детективу, зовсім не оперативник міліцейської гвардії.

Це не так просто, як у книжках і фільмах: убігти до квартири з бандитами й порятувати жертву. Та вони ж його вб’ють, не змигнувши оком! Тож нічого не лишалось, як тікати. І то бігом!

Влад знову дослухався: за дверима було тихо. Крадькома відійшовши від дверей, він хотів було спускатися сходами, але у дверях почулось вовтузіння: хтось намагався їх відімкнути. Непомітно вийти і зникнути йому не вдасться, часу було обмаль, тож Влад прожогом вискочив на поверх вище і заховався за сміттєпроводом, ледь дихаючи. Серце шалено загупало в грудях.

Двері відчинились і за мить захлопнулись. Почулись швидкі стишені кроки сходами вниз. Гримнули вхідні двері під’їзду.

Влад постояв якийсь час, дослухаючись до биття власного серця, й обережно визирнув з-за сміттєпроводу. Ніби тихо. Він поволі спустився на сходовий майданчик перед квартирою. Ну що, містер Недоумок? Дорозслідувався? Маєш тепер!

Що, що робити?! Зайти туди, подивитися, що з Катериною, чи тікати геть, від гріха подалі? Влад розгублено стояв і ніяк не міг зважитись. Одна частина його «я» під назвою «егоїзм» наполягала на тому, щоб негайно тікати, рятуючи свою геніальну дупу; інша ж, котра відповідала за сумління, вимагала пересвідчитися, чи жива Катерина. Може, вона стікає кров’ю і потрібно негайно викликати «швидку» чи міліцію?

Ці дві частини запекло змагалися між собою, полишивши бідолашного Влада стояти там, як укопаного бовдура. Не вистачало лише втрапити на очі сусідам: тоді, якщо Катерина виявиться мертвою, він буде першим, на кого впаде підозра. І їм точно вдасться довести його провину: у філармонії всі знали, що він нею цікавився, а вже Марія Степанівна, з її пристрастю до підозрілих деталей, одним махом засадить його за ґрати. Вона ж бо знає, що Катерина шантажувала Влада, зруйнувала його сім’ю – чим не мотив для вбивства?

Пре-чу-до-во!

Паніка. Це все паніка, чорт забирай! Він мусить зайти до квартири, все ж це його квартира, поки що. Мусить!

Влад рішуче наблизився до дверей. Обережно прочинивши, він увійшов. Ноги механічно понесли його на кухню, де, судячи з усього, відбувалась нещодавня розмова.

На стільці, обіпершись головою об стіну, сиділа Катерина. Вона дивилася на нього якимсь дивним безпристрасним поглядом. Влад умить пригадав вираз її обличчя зі свого сну. Точно так вона дивилась на нього уві сні: дивно.

– Привіт, – сказав він. – Ти жива! Не повіриш, але я думав, тебе вбили.

Катерина не ворухнулась.

– Чого мовчиш? Усе гаразд? Хто ті мужики?

Катерина лишалась непорушною.

Влад здивовано дивився на жінку й підійшов до неї ближче.

– Ей, ти чого?..

Він нахилився над нею і пильно подивився в її спітніле обличчя, в широко розплющені очі. Спиною поповз крижаний холод: її очі були неживі. Страшний здогад знов упав на його спантеличену голову.

Він обережно притулив пальці до її шиї, щоб намацати пульс. Пульсу не відчувалось. Катерина була мертва.

– Чорт! – вилаявся Влад, облизавши пересохлі тремтячі губи. – Чорт!!!

«Швидка» їй уже не знадобиться. Витягнув із кишені мобільний і машинально набрав «102».

– Чергова частина міліції. Черговий Петренко слухає, – почув він у слухавці.

– П… потрібна ваша допомога, – затинаючись, видихнув у відповідь Влад. – Тут… тут мертва жінка… Здається, мертва…

– Де ви перебуваєте? Що у вас трапилось?

– Я… я не знаю, що трапилось… я прийшов, а вона тут сидить… мертва…

– Кажіть адресу!

Влад, знов затинаючись, сказав адресу.

– Лишайтесь на місці, нічого не чіпайте! Зараз до вас виїде наряд.

– Т… так… лишаюсь…

Розмову було завершено. Він обтер спітніле чоло.

Треба заспокоїтись. Він мусить негайно заспокоїтися, доки не приїхала міліція. Але як тут заспокоїшся, коли це, чорт забирай, найгірший день у його житті!!!

Влад знову подивився на Катерину. Точніше, це була вже не Катерина, а її бездиханне тіло, що сиділо, обіперте об стіну.

Він ніколи не бачив мертвого тіла, принаймні так зблизька. Лише по телевізору мигцем: якось не цікавили його мертві тіла. А тут – Катерина, до якої він колись усе-таки був небайдужий.

Його долали дивні суперечливі відчуття. Із одного боку, до кінця не вірилось, що перед ним мертва жінка, голос якої він чув ще кілька хвилин тому. З іншого ж, насувалось страшне усвідомлення якогось кошмарного божевілля.

Чому її вбили? За що? І головне: ЯК?! У неї точно не стріляли, її не душили й не били по голові. Узагалі, все було тихо і дивно. Дуже, дуже дивно.

Він чув, як вона просила не чіпати когось. Мабуть, мала на увазі його, Влада? Це ж треба… Сама на днях погрожувала стерти його на порох, а тут раптом, на порозі власної смерті, благала не чіпати його. Мабуть, справді любила… У грудях стиснулось.

Влад зітхнув і підійшов до вікна. Хотів відчинити кватирку, але згадав, що нічого не можна чіпати. Він увесь спітнів. Ліпше би пітнів на сцені! Який чорт потягнув його сюди?

Усе. Годі панікувати! Він набрав повні груди повітря і повільно випустив. На другому вдихові у двері постукали. Влад видихнув і швидко вийшов у коридор.

За дверима стояло двоє міліціонерів.

– Добрий день. Це ви викликали міліцію? – спитав один з них, високий худорлявий чоловік в окулярах.

– Так, я. Не знав, кого викликати, тому вирішив вас, бо «швидка» їй точно вже не знадобиться…

– Старший сержант Миколайчук, – представився чоловік.

– Молодший сержант Карпенко, – відрекомендувався другий, теж високий, трохи міцнішої статури.

– Будь ласка, прошу. – Влад пропустив їх до квартири і вказав кивком на кухню. – Вона там…

Міліціонери мовчки пройшли до кухні. Влад посунув за ними, щосили намагаючись урівноважити дихання.

– Ви її знаєте? – уважно оглядаючи тіло, спитав старший сержант Миколайчук.

– Так. Це моя колишня колега, Катерина Марченко. Деякий час ми працювали разом у нашій філармонії.

– Це ви виявили тіло? – спитав Миколайчук і витягнув з кишені блокнот.

Влад ствердно кивнув.

– Як це сталось?

– Справа в тому… Можна, я відчиню кватирку?

– Так, будь ласка.

– Справа в тому, – вів далі Влад, відчиняючи кватирку, – що це помешкання я винаймав упродовж кількох років, воно було потрібне мені в особистих цілях. Творчих цілях, – швидко додав він. – Я музикант… Цього місяця термін оренди закінчується, я прийшов забрати речі, щоб лишити квартиру в порядку… а тут… ось… Я просто шокований! Я не розумію, як таке могло трапитись! Це якесь суцільне божевілля!

– То ви не жили тут постійно, я правильно розумію?

– Ні. У мене є власна квартира. Узагалі, я давно тут не був, – зітхнув Влад. – У мене купа різних справ і клопотів. Було не до цієї квартири…

Старший сержант Миколайчук ретельно занотовував у блокноті. Молодший сержант тим часом оглядав усе довкола. Він нахилився і підійняв з-під столу шприц.

– Як вам таке? – задоволений знахідкою, звернувся він до свого колеги. – Схоже, вона вирішила піймати кайф.

– Усе може бути, – погодився Миколайчук. – Але стверджувати напевне ми цього не можемо. Це підтвердить чи заперечить лише експертиза. Залучіть до справи. – Він перевів погляд на Влада. – Підемо далі. Скажіть, як тут опинилась ця жінка? Вона тут жила?

Влад опустив очі.

– Ми зустрічалися тут час від часу. Вона також мала ключа, але я не очікував застати її тут.

– Це була ваша подруга?

– Ну-у, не зовсім подруга. Кажу ж, ми просто іноді зустрічалися. Репетирували, знаєте. Я скрипаль, вона співачка, нам потрібно було більше часу, аніж ми мали у філармонії. Але ці зустрічі припинилися місяців чотири тому, бо вона зникла. Отже, необхідність репетицій відпала.

– Зникла? Тобто звільнилась?

– Ні. Саме зникла. Мене тоді не було в місті, я був у відпустці. Але колеги мені розповіли, що вона зникла без будь-яких пояснень.

– Ви не контактували з нею після того? Можливо, по телефону?

– Ні. Не мав такої потреби. Я взагалі змінив сім-картку.

Старший сержант відірвався від блокнота і знов уважно подивився на обличчя Катерини. Затим перевів не менш уважний погляд на Влада.

– Вона мертва не так давно, не більше двох годин. Як так сталося, скажіть, будь ласка, що ви прийшли сюди після тривалого часу саме в день і майже в час її смерті? – міліціонер пильно дивився на Влада з-під окулярів.

– Звідки я можу знати, шановний? Чому ви таке питаєте? Ви що, натякаєте на мою причетність до її смерті? Але яким чином? Я взагалі не розумію, що таке з нею трапилось! Це просто якийсь абсурд! – Влад нервово обтер чоло.

– Владиславе е-е-е… – старший сержант поправив окуляри і проглянув попередню сторінку записника. – Владиславе Петровичу, потрібно, щоб ви прийшли у відділок і все детально описали. Ви повинні дати офіційні свідчення.

– Так-так, звичайно, сержанте. Я розумію.

– Квартиру ми опечатаємо, тут ще треба все як слід обстежити. Сподіваюся, ви нічого не рухали, поки чекали нас?

– Ні, ну що ви.

– Це правильно.

Наразі допит було завершено. Влад перевів подих.

Оце ж вляпався так вляпався… Містер Недоумок.

4

Як у воду дивилася Марія Степанівна, припускаючи «темне дільце», у котре вплуталась Катерина. І хоча офіційну версію смерті Катерини правоохоронці визначили як «самогубство шляхом отруєння невідомою речовиною», Влад розумів, що ніяким самогубством тут і не пахне. Ті двоє чудово попрацювали, не лишивши жодних слідів, жодних зачіпок і підозр.

Певна річ, Влад нічого не розповів про них. Відчув, що треба мовчати. Міліція міліцією, але вона його не захистить у потрібний йому момент, коли за ним прийдуть, як прийшли за Катериною. Якось же вони її знайшли, вистежили. І його знайдуть, якщо дізнаються, що він на них доніс.

Його все діймала думка, хто ті люди. Те, що це головорізи, – очевидно. Але Влад відчував, що за всім цим стоїть щось дуже і дуже страшне. За просто так не вбивають.

Версій може бути безліч. Імовірно, вони прибрали її як непотрібного свідка. Або ж вона вирішила відійти від «справ» і це не влаштувало когось. Когось, хто стояв понад ними всіма. Адже чорнову роботу зазвичай роблять пішаки. А ці двоє явно були пішаками, котрі лише під час виконання вироку відчувають себе повелителями людських життів.

Отже, є хтось понад усім. Звісно, пхати у це носа він не буде: менше знаєш – спиш міцніше. Золоті слова!

Із розслідуваннями покінчено. Містер Влад Холмс складає повноваження на самому старті розслідування. Ха-ха!

Нічого. На нього чекає сцена. Велика Сцена. І там він справді буде Першим.

Аж наступного дня під вечір він згадав про Віру. Він забув зателефонувати їй, та й не до неї йому було. Вона теж не дзвонила. Гордячка, холера б її!..

Схопив мобільний, набрав її номер. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок, залиште ваше…» – чемно почав повідомляти йому оператор.

Влад нервово брязнув телефоном об стіл. Чорт! Ну що знов таке? Чому вона вимкнула клятий телефон?! Тепер, коли вона конче потрібна йому! Які можуть бути образи тепер, коли він пережив найгірші часи у своєму житті і має зняти напругу!

Ну, добре вже. Він зробить крок першим. Знов. Принаймні тепер, коли його минуле зрештою лишилось у минулому, вже немає сенсу все розповідати Вірі. Тому треба залагодити цю незрозумілу ситуацію. Треба почати нове життя. Так! Відтепер – жодних дівчаток. Лише Віра і велика сцена. Велика сцена і Віра. Усе. Інакше Катерина замордує його у снах, як це відбувається вже котру ніч поспіль…

Влад традиційно купив оберемок квітів – цього разу хризантем, – пляшку вина й наприкінці дня пішов до офісу зустрічати Віру. Вона вийшла з дверей офісу і з кам’яним лицем пройшла повз нього. Ніби його тут немає! Що за чорт?!

– Кицю, ти що? Що з тобою? – Влад кинувся слідом за нею.

Віра мовчки йшла далі, не звертаючи уваги на Влада.

– Кицю, що трапилось? Ну не можна ж так нахабно ігнорувати мене!

Схоже, Віра й не думала зупинятись – вона пришвидшила ходу.

– Віро! Мають бути якісь межі! Негайно зупинись і поясни, що трапилось! – терпіння Влада, знервованого за останні дні, швидко закінчилось. – Віро, стій!

Він схопив її за рукав і розвернув до себе.

– Що ти собі дозволяєш? – прошипіла жінка.

– Та що з тобою таке?!

– Що зі мною? Що зі мною?! – її голос перейшов на істеричний крик. – Анічогісінько! І прошу дати мені спокій!

Вона спробувала піти, але він усе ще тримав її за рукав.

– Пусти, сказала! Облиш мене!!! – Вона висмикнула руку й швидко покрокувала тротуаром.

– Та що за херня відбувається?! – Влад пішов за нею. – Ти вважаєш, я буду за тобою бігати? Я тобі що, хлопчик на побігеньках?!

Віра різко зупинилась і обдарувала його поглядом, сповненим крижаного холоду, її лице перекосилось від гніву.

– А хто просить? Котись собі геть! І облиш мене нарешті!!! – прокричала вона і пішла, нервово погойдуючи стегнами.

Влад стояв як укопаний і сторопіло дивився їй услід. Звісно, він не буде бігати за нею. Але що, чорт забирай, відбувається?! Хто йому пояснить?!

А власне… не пішло би й справді все до біса?!

Він викинув квіти і пляшку з вином у смітник і зайшов до крамниці. Рішуче підійшов до відділу спиртного й узяв літрову пляшку коньяку. Був упевнений, що Віталій із задоволенням розділить з ним це чудодійне пійло. І хай все котиться подалі!

5

Віра підіймалася сходами і крізь вогку затхлість під’їзду відчула запах парфумів. Його парфумів. Усередині стиснулось. Тільки не це… Тільки не тепер… Водночас до болю в грудях захотілось його побачити й обійняти. Вона так за ним скучила!

Під її дверима, обіпершись об стіну, дійсно стояв Влад.

– А де квіти, вино? – холодно кинула вона, підійшовши. – Що ж ти порушуєш традиції?

– Нащо ти так?.. – зітхнув він.

– Чого ти хочеш від мене?

– Мені без тебе погано.

– А кому зараз добре?

– Давай поговоримо, Вірунь. Будь ласка…

Влад пропустив Віру до дверей. Вона відімкнула їх і сердито глянула на нього.

– Ти думаєш, розмова щось змінить?

– Принаймні дай мені такий шанс…

– Шанс? А хто мені дасть шанс мати нарешті спокій, га? Хто? Нащо ти мене мучиш?

– Вірунь…

– «Вірунь»! – огризнулась вона. – Заходь уже, не стовбич тут! Я не збираюся розводити з тобою рандеву в смердючому під’їзді.

Віра прочинила двері й увійшла, сердито брязнувши ключами об тумбочку. Влад тінню зайшов слідом і тихо причинив за собою двері.

– Кать, я вдома!

Двері однієї з кімнат розчинились, і на порозі постала висока худорлява дівчина.

– Привіт, – сказала вона і з цікавістю позирнула на гостя, що непевно тупцяв поза спиною матері.

– Це Владислав, мій старий знайомий. Випадково зустріла його неподалік. Ми зайшли на чай, – пояснила, щоправда дещо знічено, Віра.

– Ага, я в курсі. Ми вже познайомилися, десь години дві тому, – гмикнула та й пішла собі до своєї кімнати.

Віра обдарувала Влада колючим поглядом і зайшла до кухні.

– То чого тобі? Давай кажи, що хотів, і забирайся. Я втомлена і хочу спати.

Влад важко сів у крісло і втупився у стіл.

– Ну? Чого тягнеш кота за хвоста?

– Вибач мені.

– Та що ти?! – єхидно пирхнула вона.

– Я не можу без тебе. Справді не можу. Пробував – нічого не виходить…

Віра мовчки дивилася на нього. Її лице все ще викривляла гримаса гніву. Вона дістала з шухляди конверт і висипала на стіл його вміст.

– Так, – знов зітхнув Влад, – це моє минуле. Паскудне минуле, яке стискає мою горлянку і не дає спокійно жити. Я поганець, Вірунь. Я паскудник. Мені немає прощення, але я хочу, щоб ти все-таки вибачила мені. Я хотів тобі зізнатись у всьому, справді хотів, але… – Він зрештою замовк, так і не знайшовши слів.

Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому клубку вона не зможе. Небажання бути зануреною в брехню було сильнішим від бажання бути з НИМ. Вона вже ніколи не повірить йому. Якщо чоловік зраджує, він робитиме це завжди, навіть якщо у хвилину каяття сам вірить у можливі зміни. Бо така чоловіча сутність, така їхня кобелина природа. І як би він не виправдовувався зараз, як би не каявся, насправді це нічого не змінить. Усе обірвалось у той момент, коли вона опинилась попід під’їздом того злощасного будинку. Тоді, коли він поспішав у своє розпусне лігвище, не зауваживши її, ту, якій обіцяв свою вірність. А тепер прийшов і все: «Я-я-я-я!» Ніби все має обертатися довкола нього – ну хіба не егоцентричний покидьок?

Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія…

Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності й нікчемності. Він гадав, те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!

– Я тобі вірила, – озвалась Віра, порушивши нарешті тяжку мовчанку. – Ти знаєш, що для мене означала віра? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь. Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно. Тому, що б ти не казав, це нічого не змінить. А казати тобі, очевидно, нема чого.

– Тієї жінки вже нема. Вона вмерла.

– Якої жінки? Ти про що?

– Жінки, яка подарувала тобі спасіння від мене – найбільшого у світі поганця, – вже нема. Вона мертва. Її передсмертним бажанням було знищити мене, стерти на порох. І їй це вдалося – вона завжди була успішною жінкою, окрім, звісно, останніх хвилин свого життя. Але про що це я? Я ж сам себе знищив, сам стер себе на порох! Вона просто пришвидшила цей процес.

Віра спантеличено дивилась на Влада.

– Хай там що, це нічого не змінить, – усе ж кинула вона. – Жінку, звичайно, шкода. Але я тут ні до чого.

– Ти не уявляєш, що я пережив, коли побачив її мертве тіло, – провадив Влад. – Я побачив її через кілька хвилин після вбивства, вона була ще тепла. Повір, коли людина бачить смерть зблизька, це змінює її.

– Що ти верзеш?

– Вірунь, я розумію, тобі важко повірити в те, що я вже не той, яким був раніше. Але це так. Я інший зараз, повір.

– Люди не змінюються. Ти мене за дурепу маєш? Дурепою я була, коли пішла з тобою на каву минулої весни! Ти мене засліпив, такий винятковий і неповторний, куди твоє діло! Але тепер я прозріла. І жодні плаксиві історії мене не проймуть, не старайся.

– Ти жорстока.

– Так, я жорстока. Життя мене вчить такою бути. Тому краще забирайся. Нічого в нас з тобою не буде! – Вона знов відвернулась до вікна.

Влад дивився на жінку незмигно. Відтак встав з-за столу й підійшов до неї.

– А якщо мене завтра не стане?

– Що?

– Подивись на мене! – Він шарпнув її за плечі і розвернув до себе. – Якщо мене завтра не стане?! Якщо я помру, що тоді? Плакатимеш за мною?

– Що ти верзеш безперестанку?! Облиш свою маячню і відчепись від мене!

Віра спробувала відштовхнути від себе Влада, проте той міцно загарбав її в обійми.

– Ти ж любиш мене, Вірко! Я це знаю! Ну прости ж ти мені нарешті! Чи людина не має права помилитися?

– Усе твоє життя – суцільна помилка! А ти – егоцентричний покидьок, оточений дівулями, за рахунок яких самостверджуєшся!

– Що?

– Те, що чув. Усі ви такі, мужики! Носитесь зі своїми причандалами, як із безцінним скарбом, думаєте, що все крутиться довкола вас. Але ви помиляєтесь! Усе це я чудово знала й до тебе, ти просто зайвий раз підтвердив цю істину. Підтвердив, я би сказала, яскраво! Запам’ятаю це на все життя!

– Сучка ти, Вірко. Незадоволена життям сучка! Відштовхуєш від себе те, що насправді тобі потрібне! Нащо ти це робиш? Ти ладна лишитись на самоті і з’їдати себе своєю ж злістю, аби тільки не вибачити мені! Гордячка хрінова!

Віра, стиснувши губи, мовчала.

– Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна – та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша – холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію…

Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.

– Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка…

– Йди до біса! – зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада. – Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!

– Ти невблаганна…

– Забирайся геть!

Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.

– Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.

– Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!

Влад згріб зі столу фотокартки, зім’явши їх, і рушив до дверей.

– Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій, – холодній і злій – жінці в тобі.

Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.

«Він буде чекати… Він буде чекати!» – прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.

«Та нехай собі чекає!» – химерно ошкірилась інша.

Частина ІІ Крізь безодню до Світла

…Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії…

Леся Українка

Розділ І Мар’яна. Мить забуття

1

Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись… Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Мар’яна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади п’ятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було п’ятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора…

…Освітлені місячним сяйвом, вони стояли коло хвіртки Мар’янчиного двору і впивалися звуками вечорового затишку: з-поміж сюрчання цвіркунів виділялось наполегливе, спрагле тьохкання солов’я.

Вони купались у ніжності…

Вони огортались теплом…

Вони прагнули лиш одного: бути завжди поряд…

Вони мріяли лиш про одне: бути завжди разом…

І були. Вони направду були наче в Казці. Власній казці, де сюжет розвивається за їхніми спільними бажаннями. Казці зі щасливим фіналом, за котрою починається наступна казка. І так – до безкінечності. Бо Кохання ж вічне?

«Я люблю тебе, чуєш, Мар’янко?.. Ти моя, і тільки моя… Нікому тебе не віддам ніколи… Нізащо у світі ми не розлучимося з тобою… Повік будемо разом…»

…Добра, добра, ніжна Казка. Теплі, теплі спогади. Проте казку свою вони не дописали. Вона обірвалась. Раптово. Бо ніщо не вічне у цьому земному житті, і тим паче наївна юнацька казка.

Серце було розбите вщент. На мільйони дрібних часточок, які вона потім довго-довго збирала докупи, а рани гоїлися довго і непомірно боляче. Вона вже давно не тримає на нього зла і образ. Час стирає все, і навіть біль. Лишаються лише шрами на серці. Вони болять інколи, але не надто.

І ось тепер, п’ятнадцять років по тому, – дзвінок…

Вона зіскочила з ліжка, увімкнула настільну лампу й дістала з комода пошарпаний юнацький фотоальбом. Погортавши, віднайшла стареньку, дещо пожовклу від часу, проте кольорову світлину, з якої дивився на неї усміхнений стрункий синьоокий юнак із білявим витким волоссям. Він був зодягнений у форму солдата й хвацько тримав руку на начищеній до блиску пряжці паска.

Жінка притулила світлину до грудей. Який він тепер? Йому зараз… тридцять п’ять. Лишенько, як же летить час! Може, він уже посивів абощо? А може, й досі такий же вродливий і доладний? Так незвично було почути його тепер, коли спливло чимало років…

– Привіт, Мар’янко… – дещо несміливо озвався у слухавці до болю знайомий голос. – Упізнаєш мене?

– Привіт. Упізнаю, звісно що впізнаю…

– Як ти живеш? Не ображаєшся, що розпитав твій номер, що дзвоню до тебе?

– Ні, що ти. Мені теж цікаво, як ти живеш, Михаси… – вона раптом осмикнулась і поспішно виправилась: – Михайле.

– Я згадую тебе дуже часто. Усе думаю, як би воно було, якби ми з тобою й досі були разом…

Мар’яна мовчала. Не знала, що відповісти. Їй хотілося повідати про свої пройдешні почуття, дуже хотілося. І про те, як болісно тоді переживала розлуку. Як згодом уявляла їх парою, роз’ятрюючи тим собі душу, бо розуміла, що вже нічого не повернути і вони не будуть разом… Але мовчала. Якесь дивне передчуття на мить зблиснуло зі шпарини підсвідомості: а може, не розбурхувати душу? Може, знов буде нестерпно? А може, й ні – це ж було так давно. Хтозна.

– Мар’янко, не мовчи, – стривожено мовив голос у слухавці. – Ти сердишся на мене досі? Якби ти знала, як я себе дотепер картаю, що в нас із тобою все тоді так стало…

– Ні, все добре. Отже, так мало стати. Усе, що випадає на нашу долю, кажуть, на краще. Не картай себе.

– Скажи, ти щаслива?

– Так, щаслива, – не роздумуючи, відповіла, і на якусь мить їй раптом здалося, що тих п’ятнадцяти років, що прожила після розлуки з ним, і не було; наче ще вчора вдихала ті солодкі бузкові пахощі, чула солов’їний спів, наче вчора її голова йшла обертом від його рук, вуст…

Усіляке було на її шляху, і лише тепер замислилась: а як би воно було, якби вони з Михасиком були нині разом? Як би склалося життя?

Пам’ять знову відхилила свою завісу…

…Ось він, – стрункий красень Михайло, – стоїть у тіні старої розлогої липи, обіпершись плечем об широкий стовбур. Чекає на неї. То була їхня липа: вони завше стрічалися коло неї. Мар’яна, прямуючи йому назустріч, ще здалеку милувалась його струнким станом, густим світлим волоссям, яке кумедно куйовдив вітер, широкою привітною усмішкою. Душа тремтіла від щастя.

Він ніколи не чекав, доки вона підійде до нього, – кидався назустріч, підхоплював, наче пір’їнку, і кружляв у повітрі. Затим, безтурботно сміючись, вони бралися за руки й ішли вздовж ставка, над яким кружляли, кричачи, озерні чайки. Сонце закочувалося за обрій, зігріваючи їхні душі лагідними променями…

…То була безсонна ніч спогадів. Теплою річкою зринали вони з пам’яті й занурювали в минуле. А вже наступної ночі Михайло їй наснився.

…Він сидить навпроти неї, проникливо дивиться і щось невиразно шепоче. Його очі вона чітко бачить, але лице застилає марево. Вона простягає до нього руки, хоче доторкнутися, однак пальці потопають в оманливій поволоці. Хлопець усміхається. Усе зникає…

Того ж дня він їй знову подзвонив.

– Ми можемо побачитися? – обережно спитав.

– Мабуть, що так, – після незначної паузи відповіла Мар’яна.

– Ти в батьків зараз?

– Так.

– То, може, під нашою липою?

– Добре, чому й ні…

Під нашою липою…

Відклавши мобільний, Мар’яна замислилася. Що вона знає про нього? Вона пам’ятає його молодим безтурботним двадцятирічним парубком. За п’ятнадцять років люди змінюються якщо не кардинально, то принаймні суттєво – те вона знала по собі. Який він зараз? Хто він зараз? І чому саме тепер – п’ятнадцять років по тому – він до неї подзвонив?

* * *

Вона йшла на зустріч з Михайлом, і серце її неспокійно калатало в грудях. Чому б це? Невже боїться розбурхати пройдешні почуття? Та ні. Ні. Бо вони вже не ті, що були тоді. Тими, якими вони знали одне одного багато років тому, вони вже не є. Тож і боятись нічого.

Наближаючись до парку, шукала очима крону старої липи – та он же вона! Спинилась. Може, повернутись додому? Навіщо все це – ця зустріч, ці хвилювання і сум’яття? Проте вже була помітна постать високого чоловіка. То він. Точно він: серцем відчула. Вертатися було негоже, тому рушила вперед, назустріч Михайлу, який теж помітив її й уже крокував до неї. Такий же стрункий, як і п’ятнадцять років тому, незмінною була й усмішка.

– Привіт! – гукнув, наближаючись, і помахав їй рукою.

– Привіт!

– Ось ти яка стала!

– Яка?

– Чарівна й гарна.

– А колись такою не була?

– Була. Але була ще дівчиськом. Нині ж перетворилась на розкішну жінку! Погодься, що в п’ятнадцять років людина виглядає зовсім інакше, ніж у тридцять. Тобі ж зараз… тридцять?

– У жінки негоже запитувати про її вік, але так, ти правий, я вже виросла. Та й ти теж уже не безтурботний парубок, а справжній чоловік, змужнілий і дорослий.

Вона дивилась у Михайлові очі й усміхалась: вони лишились такими ж пронизливими й ніжними. Проте замість бісиків, що грали колись у них, нині там тліла печаль…

Чимало розповів їй того вечора Михайло. Непростий шлях випав йому. Одружившись, через кілька років втратив дружину й доньку – та втрата досі йому незбагненна й болюча, бо сталось усе раптово, утім, як і все у цьому житті. Затим, розгніваний на долю, вирушив на пошуки щастя за кордон. Проте й там не знайшов спокою – лише озлився більше. На жінок не звертав уваги, бо вони приносили йому лиш нещастя…

– То розплата мені за те, що образив тебе тоді. Спокутую все життя, – гірко зітхнув він. – Ти ж пробачиш мені?

Мар’яна схилила голову. Чи пробачить вона йому зраду, через яку доля розвела їх? Та вже давно пробачила, бо час таки стирає біль. Звісно, добрячий урок вона тоді отримала. Приниження і розпач, що їх вона зазнала, добряче пекли тоді. Пізніше недовіра й страх перед новими розчаруваннями вносили в життя свої корективи. Проте все лишилось у минулому. Тому зараз, дивлячись у Михайлові очі, могла відверто стверджувати, що не тримає на нього образи, хоча й не виправдовує того вчинку.

Вони йшли понад ставом, над яким кружляли озерні чайки, й Мар’яні раптом здалося, ніби їй зараз п’ятнадцять і вони з Михасиком прогулюються, переповнені щастям, безтурботні… Але то лиш на якусь мить. Мить забуття.

Мар’яна десь чула, що той, хто не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Чи є в тому твердженні бодай крапля сенсу? Хтозна. Минуле… Воно ж минуло. Проте любила Мар’янка зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кав’ярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди пам’яті й пережити заново… Головне – не забувати, що живеш сьогодні, зараз, уже. А вона про це пам’ятала.

2

Наступного вечора, повернувшись до Рівного, Мар’яна поволі виходила із дещо дивного стану забуття, намагаючись увійти у звичне життєве русло. Вона любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе; любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй; любила своїх подруг – Віру і Христину. Особливо Христину, котра була їй близькою за духом. Багато чого іще. Бо вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети.

Утім, думки про Михайла заставали її зненацька, набуваючи якогось важливого значення. Те, що вона дізналася про його життя, дуже вразило й стривожило. Їй було шкода нещасного Михайла, котрий так дорого заплатив за свої юнацькі помилки. Принаймні він сам так пояснював своє невдале життя. Стан невимовного розпачу, в який він був занурений, непокоїв її.

– Де ти, Мар’янко? Ти зараз не зі мною, – стиха озвався Максим, стривожено вдивляючись у її лице. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?

…Вона познайомилася з Максимом близько року тому в своїй улюбленій кав’ярні «Солодке життя», куди частенько заходила на каву. Того дня вона мала не вельми гарний настрій, тож вирішила піти на каву, щоб виправити цю прикрість. Кав’ярня дуже благотворно впливала на її настрій: небагатолюдна, дуже затишна. Мар’яна цінувала якісну музику, добру каву й смачну випічку. Саме «Солодке життя» все це вдало у собі поєднувало, тому стало для жінки невід’ємною частиною її повсякденного життя.

Отож, жінка зручно вмостилася за столиком і з задоволенням вдихнула аромат кави. Поза тим, погляд її мимоволі спинився на чоловікові, котрий самотньо сидів за столиком у кутку теж із чашкою кави. Він дивився на неї з неприхованим захопленням. Витке чорне волосся ледь прикривало його високе чоло, а очі були надзвичайно розумними. Він не був еталоном краси, однак його обличчя було настільки доброзичливим, що Мар’яна не стрималась і всміхнулась йому. Утім, одразу відвела погляд убік – якось не в її манері було всміхатися незнайомцям. Та й не за цим вона сюди прийшла. Проте незнайомець явно зацікавився її усмішкою й далі пильно дивився на неї. Коли за мить Мар’янчині очі знову ковзнули в бік чоловіка за столиком, він уже щиро всміхався їй. Відтак підвівся, взяв свою чашку й барсетку та неспішним, витонченим кроком підійшов до її столика.

– До вас можна приєднатися? – спитав чоловік, і Мар’яна аж оторопіла від його надзвичайного, трішки хриплуватого баритону.

Вона відчула його природну потужну харизму, а ще – аристократичність. Здавалось, він випадково явився сюди десь із дев’ятнадцятого століття, щоправда, лишивши там свої обладунки, бо замість вишуканого одягу на ньому були джинси й сорочка.

– Прошу, – відповіла й раптом спіймала себе на тому, що вона й досі всміхається. Від чоловіка йшло приємне тепло.

– Я Максим, – представився чоловік, – а вас як звуть?

– Мар’яна.

– Ви тут завжди на самоті чи так сталось випадково?

– А я люблю побути на самоті.

– Отже, мені пощастило. Може, перейдемо на «ти»?..

Їхня розмова за кавою тривала понад годину, затим вони неспішно проходжалися алеями парку ще години зо дві. І потому Мар’яна зрозуміла: цьому чоловікові можна довіряти, і перші враження про нього як про добропорядну людину підтвердилися. І хоча він поводився якось аж надто витончено, це в нього виходило настільки природно, що сумнівів у його нечесності чи проявах акторської гри в жінки не було. А вже після вечері з Максимом залишки підозрілості та недовіри, які все ж закрадалися до серця, розвіялися остаточно.

Із тих пір вони стали добрими друзями, причому інколи в Мар’яни складалося враження, що цього чоловіка вона знає все своє життя. Він був надто відкритим і розуміючим, повсякчас доводив свою щирість і бажання підтримати її й допомогти у всьому, хоча цього Мар’яна у нього не просила.

Чи кохає вона його? Радше поважає як гарну людину, як хорошого, вірного друга, захоплюється ним як досконалим, успішним чоловіком. Після кількох невдалих спроб стосунків жінка боялась відкрити своє серце, покохати, впустити у своє життя чоловіка, хай навіть такого неперевершеного, як Макс. Тож чоловік намагався постійно завойовувати – так, саме завойовувати, – Мар’яну. Він скоював неймовірні, іноді просто шалені вчинки, і все заради того, щоб скорити серце коханої жінки.

– Макс, скажи, ну чому ти такий… ідеальний, чи що? Звідки ти такий узявся в цьому божевільному світі? – спитала одного разу, коли після розмови по телефону він уже за кілька хвилин примчав на своєму авто із запашною свіжозвареною кавою в термосі й торбинкою тістечок; бо Мар’янці, бач, забажалось кави, а вона, як не прикро, закінчилась. Причому про це вона обмовилась так, між іншим, навіть не уявляючи те, що станеться після розмови.

– Природа не наділила мене красою, тому звик у житті покладатися на свою напористу вдачу і всього досягати важкою працею, – пояснив він.

– Але ж не можна так! Ти негайно виконуєш мої забаганки, хай навіть ті, про які я кажу просто так – без будь-якого підтексту. Мало що мені на думку спаде! А раптом мені заманеться поїхати на край світу, тоді що?

– Мар’янко, я хочу, щоб ти була щасливою, запам’ятай це раз і назавжди, – рішуче мовив Макс, серйозно дивлячись їй у вічі. – І мірою своїх можливостей я буду намагатися зробити тебе щасливою, навіть якщо для цього знадобиться завезти тебе раптом на край світу…

– Мар’янко, що з тобою? Де ти зараз? – знов озвався Максим. – Що тебе тривожить, скажи?

– Дещо сталося, ти вгадав, – зітхнула вона. – Ніби нічого особливого, але… мені подзвонив мій колишній хлопець. Себто він уже чоловік, а колись давно був моїм першим юнацьким коханням…

– Це розбурхало тебе до краю…

Мар’яна всміхнулась. Цей чоловік завжди відчував, якщо з нею щось було не так. Вона розповіла йому про свої хвилювання й почуття, і їй стало спокійніше.

– Ти мусиш трохи розвіятися й відпочити, – зауважив Максим, замислившись на якусь мить. – Приміром… як щодо поїздки до заміського водоймища? – додав після незначної паузи.

Так. Цей чоловік звідкись знає, що їй потрібно і коли саме…

* * *

Кілька днів по тому дзвінок від Михайла застав Мар’яну вранці, дорогою на роботу.

– Мар’янко, я мушу тебе побачити.

– Навіщо? Щось трапилось?

– Так, трапилось дещо. Я думаю про тебе весь час. Думки про тебе не дають мені спокою. От що трапилось…

Мар’яна мовчала. Їй було приємно, що він дзвонить, приємно чути його голос, ці слова зізнання, утім, розуміла: круговерть пробуджених почуттів може завертіти їх враз, а стосовно Макса це буде не зовсім чесно. Жінку переповнили суперечливі емоції. Так, їй хотілося знову побачити Михайла, розмовляти з ним, як колись, проте думки про Макса не давали їй спокою.

– Не думаю, що це буде правильно, – відповіла врешті.

– Тобі неприємно, що дзвоню? Не хочеш мене більше бачити й чути?..

– Не в цьому річ.

– Тоді що ж? Усе через того чоловіка, про якого ти мені розповідала?

– Так, угадав.

– Боїшся?

– А чого мені боятися?

– Може, ти мене ще трошки любиш зараз і боїшся, що я тебе в нього вкраду…

Запала раптом мовчанка… А він же правий! Вона справді боїться зустрічей з ним. Лише тепер Мар’яна усвідомила, що так, як кохала вона Михайла п’ятнадцять років тому, – щиро, самовіддано й безтямно – вона не кохала нікого… Що буде, якщо ці почуття знов спалахнуть, адже нині вже щось, немов в очікуванні, клекоче й вирує у грудях… Що це? Пробуджуються сховані в найдальший закуток серця справжні почуття чи лиш нависає мить забуття? І чи варто втрачати ідеального Макса заради колишніх почуттів до колишнього хлопця? Кілька днів тому, під липою, в очах Михайла вона бачила неприхований вогник, який свідчив про те, що вона й досі не байдужа йому. Та й чи варто взагалі допускати думку про таку можливість?..

– Твоє мовчання лиш підтверджує мої здогадки – ти таки щось відчуваєш до мене, – озвався Михайло, і Мар’яна відчула, як він усміхнувся. – Я такий радий цьому, якби ти знала!

– Не кажи так… – спробувала заперечити жінка.

– Не бійся нічого. Повір, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі втрачати щось у ньому. А я у своєму більше втратив, аніж зберіг, тому найбільше зараз хочу побачити тебе знов. Дозволь мені це, будь ласка. Я не прошу в тебе чогось більшого – лиш побачити тебе хочу. Мені тоді стає так спокійно й добре…

– Так, ти правий, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі якусь помилку, – дещо спантеличено відповіла Мар’яна.

– Ти вважаєш «нас» помилкою?..

– Зрозумій, що «ми» були колись дуже давно, а зараз є просто «ти» і «я». І я не знаю, що буде, якщо раптом знову захоче з’явитися це «ми». Ми з тобою вже не ті, якими були колись, ти про це не думав?

– Мар’янко, просто дозволь мені побачити тебе знов…

Вони зустрілися в місті наступного вечора й пішли в «Солодке життя».

– Скажи, чому саме тепер? Чому тепер, через стільки років, ти про мене згадав? – спитала Мар’яна, мужньо витримуючи палкий Михайлів погляд.

– А я тебе й не забував ніколи. Не подумай, що життєві розчарування й відчай змусили мене тривожити тебе зараз – ти завше була в моїй душі. – Його погляд лагідно пестив її лице. – Думки про тебе додавали мені сили жити.

Мар’яна відчула на своїй руці суху теплу Михайлову долоню й схилила голову. Вона не змогла вивільнити свою руку, проте розуміла, що потрібно це зробити, інакше ще трохи, й вороття у власне життя – спокійне й розмірене – вже не буде. Тепло його долоні пронизувало її наскрізь.

– Усі ці роки я думав про тебе, згадував нас, трохи розпитував про тебе в людей. Мені дуже хотілось тебе побачити, дуже, але я чомусь не наважувався. А якщо чесно, то був переконаний, що ти не пробачила мені того, як я з тобою вчинив колись. Боявся, що не захочеш мене чути й бачити…

– Я довго не могла тобі пробачити, ти маєш рацію. Але час усе стирає. Той біль, який пережила через тебе, час теж стер. Я навіть пробачила тобі. Тому не картай себе, усе справді в минулому.

Михайло похилив голову.

– Того я собі не пробачу сам, – зітхнув він. – Усе в нас могло бути гарно, якби не я…

– Хтозна, як би воно було – того ніхто не знає. А зараз годі говорити про це. Уже нічого не повернути.

– А ти хотіла б?

– Що?

– Усе повернути…

Мар’яна на якусь мить замислилась. Чи хотіла б вона втратити навік усе те, що пережила за останні п’ятнадцять років, і повернутися знову в минуле?

– Ні. Вибач, але ні. Моє життя мені надто дороге, дорога кожна прожита мною мить, і жодної втрачати я не хотіла б нізащо. Хоч не всі з них приємні, але вони мої. Якби не вони, не було б мене теперішньої. Я була б іншою. А іншою я себе не уявляю.

– Знаєш, а я хотів би повернутися назад. Своє життя я прожив якось так нікчемно й порожньо… Тоді, після розлуки з тобою, ніби щось зав’язувалось у мене, але потім все пішло шкереберть. І якби ж то можна було когось у цьому звинуватити – натовк би йому пику, та й по всьому. А так – винен сам, тому й картаю тільки себе.

Мар’яна сумно всміхнулася, згадуючи запальну Михайлову вдачу. Він був не з тих, хто покірно дивився на несправедливість чи неправду. Через те в юності часто потрапляв у різні халепи й прикрощі – то заступаючись за скривджених дівчат, то з’ясовуючи стосунки із сусідами, які посварилися з батьками, то втручаючись у бійку, щоб захистити слабшого… Проте, незважаючи на імпульсивність, насправді він був добрим і щирим хлопцем.

Багато гарних якостей було в Михасика… А в Михайла? Хтозна, яким він став тепер, після стількох років, які прожив не зовсім так, як йому мріялося в юності…

3

Весна поступово перейшла в літо, бузкові пахощі змінилися на медово-липові, а з розчиненого вікна чувся вже не солов’їний спів, а моторошне пугукання сов і писк кажанів. Іноді, пізніми вечорами, їй було трохи боязко бути самій у квартирі. Проте й розділяти своє життя з кимось вона не поспішала. Минулі життєві помилки не дозволяли їй цього. І хоча ще недавно вони з Максом планували, відзначивши їхню першу річницю знайомства, розпочати спільне життя, нині її вже ятрили сумніви. Десь у глибині душі вона розуміла, що їй буде добре й спокійно з Максом: він надійний, серйозний, добрий чоловік, який ніколи її не скривдить. Проте чи буде вона щаслива? Чи буде щасливим він поряд з нею? Тепер вона не була певна…

Після кількох зустрічей із Михайлом вона стала спантеличена й розгублена. Пройдешні почуття нагадали про себе, і якась незнана донині журба розпанахала душу.

Вона опинилась на роздоріжжі: з одного боку – ідеальний Макс, якого вона хоча й любить по-своєму, але не кохає, а з іншого – не зовсім бездоганний, проте такий милий серцю Михайло… Такого життєвого розпуття вона ще не мала.

Як тепер їй вчинити? Образити шляхетного Максима, котрий так довго шукав свою половинку і нарешті зрозумів, що Мар’яна – саме та жінка, яка потрібна йому поряд? Чи скривдити бідолашного Михайла, котрий і так удосталь натерпівся від долі і мріє про шанс усе залагодити й почати спочатку?

Вибір дуже і дуже непростий… Мар’яна не могла відмовити Михайлові у спілкуванні й розуміла, що з кожним днем почуття ставатимуть усе міцнішими, адже то був він – її Михасик, котрого вважала, нехай і колись давно, своїм єдиним і бажаним. Але водночас не могла просто так залишити Макса, бо він тривалий час був для неї справжнім вірним другом, надійною опорою, без нього вона себе теж не уявляла… Це було якесь божевільне замкнуте коло!

Тієї ж ночі їй наснився дивний сон. Радше це був напівсон-напівмарення, бо буря й справді бушувала тієї ночі…

…Вона розплющує очі й бачить, як до вікна швидко насувається страшенна чорна хмара, що оповила всеньке небо. Наблизившись до вікна, хмара, розтрощивши віконні шибки, уривається до кімнати, невблаганно наближається до ліжка, в якому лежить Мар’яна. Бідолашна налякана жінка зіщулюється, втиснувши підборіддя в коліна, і в страшному очікуванні завмирає, відчуваючи, як серце мало не зупиняється. Тієї миті, як чорні клубки хмари досягають її, щоб поглинути, усе раптово обривається…

Спантеличена до краю від страшних вражень, Мар’яна сіла в ліжку й дослухалась до тиші, яку час від часу порушував гуркіт грому. Що могло означати це моторошне сновидіння?

Віщі сни іноді снилися Мар’яні: незадовго до розриву з одним зі своїх «колишніх» їй наснились велетенські хвилі, що вирували в темному океані; за кілька днів перед зустріччю із Максом їй наснилась гладенька поверхня моря із чистеньким піщаним пляжем, а напередодні дзвінка від Михайла їй теж наснилось спокійне море із казковим заходом сонця.

А от що міг означати сьогоднішній жахливий сон? Може, то було якесь важливе попередження? Хтозна, однак в душі зачаїлась тривога…

Наступного ранку Мар’яна раптом здумала, що ввечері Максим не подзвонив їй – уперше за той час, що вони були разом, – і не сказав на добраніч, як зазвичай. Перед сном вона спілкувалась по телефону з Михайлом, затим, не подумавши про Макса, вляглася спати. А могла ж і сама подзвонити йому – може, він чекав її дзвінка? Звісно, чекав!

Вона розуміла, що Максим відчуває її стан. Бо й сама розповідала йому про зустрічі з Михайлом і про ті суперечливі почуття, які в неї виникали… Чомусь звикла зазвичай говорити про все, не приховуючи від близької людини нічого. Мабуть, це було її помилкою.

Дозволивши собі думки про Михайла, котрі все частіше не давали їй спокою, вона втратила контроль. Чому він увірвався до її життя так раптово? Де він був усі ці роки? Чому саме тепер, коли зустріла чудового чоловіка, вона мусить стояти перед вибором?

Мар’яна взяла мобільний.

– Привіт, – почула в слухавці дещо відсторонений голос Максима.

– Привіт. Ти не подзвонив учора…

– Так, я подумав, що тобі потрібно побути наодинці з твоїми думками.

Мар’яна зітхнула: він, як завше, має рацію…

– Ти вважаєш, самій із цими думками мені буде краще? – однак зауважила вона.

– Я вважаю, що кожна людина має на це право.

– Ти потрібен мені…

Запала болюча мовчанка. Мар’яна відчувала, що Максим сумнівається в її словах. Ну чому, коли життя стає більш-менш стабільним, упорядкованим, щось обов’язково мусить порушити цю стабільність?! Що за дивний закон буття? Можливо, з нею це відбувається через те, що вона аж надто емоційна й близько все бере до серця? Якби вона так не захопилася спілкуванням із Михайлом, не перейнялася його життям, не роз’ятрювала собі душу спогадами, нині проблем у неї не було б. Вона ж натомість повсякчас думала про Михайла, водночас відсторонюючись від Макса й таким чином відштовхуючи його від себе.

– Може, пообідаємо разом чи повечеряємо? – обережно спитала вона.

– Знаєш, маю трохи роботи сьогодні. Розумієш, як воно буває, тим паче при моїх численних справах… – відповів, намагаючись демонструвати заклопотаність.

Мар’яна розуміла, що він каже неправду. Ніяка найнеймовірніша кількість справ ніколи не заважала Максу знайти час для зустрічі з нею. На першому місці в нього завжди була вона. Він міг кинути геть усе, щоб негайно побачитися з нею. Тому тепер, коли він сказав їй про справи, Мар’яна відчула напруженість, що зависла між ними.

– Розумію. То, може, завтра?

– Я тобі подзвоню, гаразд? А зараз мушу бігти, вибач.

Розмову було завершено. Мар’яна оторопіло подивилася на телефон. Ситуація була вкрай неприємною, проте жінка розуміла, що виправити це вона не в силах. Принаймні тепер. Підсвідомо вона знала, що потрібно зробити, проте не могла змусити себе ухвалити бодай якесь рішення. Бо терпіти не могла вибирати. А вибір нині перед нею стояв чи не найважливіший у її житті…

Випивши каву, Мар’яна вирушила на звичну ранкову пробіжку. Ще недавно вони з Максом планували щоранку бігати разом, з початком їхнього спільного життя… На якусь мить Мар’яні стало сумно. Усе ж у них було чимало спільних планів, задумів. Макс узагалі був своєрідним джерелом ідей. Вона навіть звикла до того, що час вони проводили яскраво, бо щоразу Максим умів здивувати, вразити, не дозволяв занудьгувати…

– Я коло твоїх дверей, ти вже не вдома? – спантеличив Михайло телефонним дзвінком.

– Ти коло моїх дверей?! – не зупиняючись, перепитала. – Я скоро буду. Чому ти так рано в місті, без попередження?

– Дуже схотів тебе побачити.

Мар’яна всміхнулась: він і колись так пояснював свої несподівані появи.

Піднімаючись сходами, побачила Михайла, котрий, обіпершись об одвірок, широко всміхався їй. У руках тримав кілька троянд. Вигляд мав чудовий.

– Це для тебе. Колись я не дарував тобі квітів, вибач. Хочу надолужити втрачене в молодості. Недосвідчений був – «валянок», одним словом, – і далі усміхався.

– Дякую, – всміхнулась у відповідь Мар’яна й обережно взяла троянди. – Заходь і влаштовуйся, а мені потрібно в душ. Як ти знайшов мене? – мовила через плече. – Я ж не казала тобі, де мешкаю.

Михайло лише всміхнувся багатозначно самими очима: мовляв, «ти мене явно недооцінюєш!»

Жінка поставила квіти у вазу й шмигнула до ванної кімнати.

– У тебе тут дуже славно! – почула вона крізь шум води. – Зварити тобі кави?

– Так, буду тобі дуже вдячна!

Коли Мар’яна вийшла з ванної кімнати, квартиру наповнював густий аромат свіжозвареної кави. Михайло, відхиливши гардину, виглядав у вікно.

– Гарний краєвид з твого вікна. І ти гарна. Тільки косу навіщось обрізала.

– Чому ти прийшов?

Михайло підійшов до жінки й легенько торкнувся її вогкого волосся.

– Я вже казав: дуже схотів побачити тебе…

– Навіщо?

Михайлові очі наповнились смутком.

– А ти не здогадуєшся? – тихо спитав.

– Я лиш питаюсь.

Мар’яна відійшла від чоловіка й сіла за стіл, поглядом запрошуючи і його приєднатися. Михайло постояв і сів навпроти неї. Узявши чашку з кавою, пильно-пильно подивився жінці у вічі.

– Сказати тобі?

Мар’яна смикнула плечем. На якусь мить запала мовчанка.

– Знаєш, Мар’янко, ти, може, й не повіриш мені, але так, як я любив тебе колись – хай навіть то було так давно, – я не любив більше нікого. Тоді все було якось по-справжньому, щиро, любо, гарно. Знаєш, тоді я справді жив. Жив завдяки тобі. І я розумію зараз, що так більше не буде в мене ні з ким. Так не буде. Ти була такою невинною, такою щирою і милою, так віддано мене любила… І я дуже хочу все повернути. Повернути втрачену мною твою любов… тебе… Як думаєш, у мене є хоч мізерний шанс?

Вона мовчки схилила голову.

– Я відчуваю, що небайдужий тобі…

– Ти не можеш бути мені байдужим. Проте чим усе це закінчиться?

– Мила, мила… ну чому все має закінчитися?

– Бо вже закінчилось одного разу…

– Так. Це правда. Але дозволь почати все спочатку. Усе буде чудово. Я доведу це. Ти лиш дозволь…

Михайло підійшов до Мар’яни, присів коло неї і взяв її руки у свої. Відтак схилив голову на її коліна. Жінка не стрималась і, вивільнивши руку, обережно пригладила його густе витке волосся, яке почало ледь сивіти на скронях.

Вона відчула, як оживає той міцний зв’язок, котрий був поміж ними в юності. І стало раптом так тепло на душі, так затишно й гарно… як колись давно.

4

Якщо ще кілька тижнів тому Мар’яна лише думала про те, що вороття в її звичне життя може не бути, то тепер це вже було безперечною реальністю. Дозволивши собі послабити контроль над емоціями, зрозуміла, що тепер її життя кардинально змінюється.

Максим усе віддалявся від неї, мабуть, зрозумівши, що з появою її коханого чоловіка з минулого боротьба його буде безуспішною; почасти й тому, що хотів, аби вона була щасливою, а щасливою вона може бути лише поряд з людиною, яку кохає по-справжньому. Принаймні так собі пояснювала його поведінку Мар’яна. Бо якось напрочуд безболісно й непомітно, без претензій і з’ясувань стосунків, він лишився осторонь, дозволивши Михайлові діяти.

Той же радо віддавав жінці всю свою ніжність і ласку, що накопичилися в ньому за багато років, силкуючись надолужити втрачене в юності. Усвідомлення того, як образив її колись, лише підсилювало його прагнення зробити її щасливою тепер.

Тож вибір було зроблено радше самим часом, аніж усвідомлено й виважено. Мар’яна лиш не могла збагнути до кінця, чи все правильно стало, чи то мить забуття її спіткала, що обеззброїла її, але з часом відійде й залишить по собі лише згадку.

У стосунках з Максом вона могла контролювати свої емоції, знала, що він чудова людина, ідеальний чоловік, який її любить, проте серце її не належало йому сповна.

З Михайлом все було інакше: сама його присутність поряд із нею змушувала серце тріпотіти, від його усмішки їй ставало так тепло й затишно, а обійми його проймали до самого серця. Вона наче доторкнулась до їхньої Казки.

Утім… Що чекає тепер на них усіх? Мар’яні дуже не хотілося про це думати, проте сумління змушувало її непокоїтися. До того ж нещодавнє сновидіння нагадувало про себе повсякчас.

Зв’язок із Максимом поволі обірвався – він уже не дзвонив їй, навіть зрідка. Тож вона дозволила собі насолоджуватися життям, тим, що їй подарувала доля; з головою занурилась у вир кохання, розкривши своє серце знов, як тоді, колись; дала волю почуттям, які стримувала в собі стільки років.

– Тепер ми повік будемо разом, мила моя Мар’янко. Цього разу я собі не дозволю втратити тебе. Ми будемо щасливі, це я тобі обіцяю. Ти мені віриш? – питав Михайло.

– Звісно, вірю, Михасику, – відповідала вона.

Вони зустрічалися майже щовечора: він приїжджав до неї після роботи, вихідні теж проводили разом.

Вони нічого не планували – просто були разом. Знову разом, як колись давно.

Вони знов писали свою Казку зі щасливим фіналом, після котрої буде наступна. І їм не буде кінця. Бо Кохання ж вічне?

* * *

Уранці в небі щебетали ластівки – мабуть, до дощу. Мар’яна розчинила вікно навстіж. Скільки ж їх назліталося! Це ж треба. Точно до дощу. Вони кружляли й кружляли, щебечучи безперестанку…

Задзвенів телефон.

– Привіт, мамо.

– Мар’яно, я дзвоню, може, тобі буде цікаво… У нас учора трапилось таке лихо! Усе село тепер гуде через це. Коло каварні[1] була страшна бійка… Словом, Михайло вчора загинув. Ти ж пам’ятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?

– Що ти таке кажеш, мамо?! Що за дивні жарти?!

– Та що ти! Чому ж би я з такими речами жартувала? Він, бідняка, добряче отримав від тих негідників, помер просто у «швидкій», по дорозі в райлікарню, від втрати крові. Ой, таке страхіття, хай Бог милує!

Слова Мар’яна почула, однак їхня суть не до кінця проникала у свідомість.

Михайла більше немає? Та що вона таке каже? Хіба таке можливо? Ні-ні, цього не може бути.

– …а тих чоловіків, котрі його віддубасили, забрала міліція… Похорон завтра… – долинали до Мар’яни уривки материних фраз.

Телефон вислизнув з руки й упав на долівку.

Михайло вчора загинув… Ти ж пам’ятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?..

Що це за слова? Що вони означають? Михайло загинув? Та ні. Ні. Цього не може бути. Це помилка. Якась страшна, дика помилка! Це не Михайло загинув! Мама помилилася! Навіщо вона їй подзвонила? Нащо це сказала? Михасик живий, він має приїхати до неї зараз, і вихідні вони проведуть разом. Так. Вона його чекатиме.

Ураз осмикнулась. Нахилилась і швидко схопила мобільний. Набрала Михайлів номер.

«Зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок…» – чемно почав повідомляти монотонний голос оператора.

Цьому є пояснення: він просто вимкнув телефон! Та він у нього розрядився! Так! Він скоро приїде. А вона його чекатиме.

Пішла на кухню й почала варити каву. Її жести були механічними, вона автоматично рухалася, виконуючи звичний ланцюжок необхідних дій.

Михайло вчора загинув… Ти ж пам’ятаєш Михайла, з яким колись давно, ще школяркою, зустрічалася?..

Боже. А якщо це правда?! А якщо він справді загинув?!

Та ні! Ні. Цього не може бути. Це ж її Михасик – він мусить бути живим! Він не може бути… мертвим…

Жінка зняла з вогню турку й вилила каву в чашку. Розмішавши цукор, сіла.

Раптом сльози мимоволі покотилися з її очей.

Вона ридала, аж доки кава в чашці не стала холодною.

Аж допоки не стало сліз.

Михайло вчора загинув…

То ось що означав той жахливий сон! Чорна буря ще тоді знала, що забере в неї Михайла…

БОЖЕ, ЯКБИ Ж ВОНА МОГЛА ПРИХИЛИТИ НЕБО І ВІДВЕРНУТИ ЦЮ СТРАШНУ БІДУ!!! ЯКБИ Ж ВОНА МОГЛА ЗРОБИТИ ХОЧ ЩОСЬ!!!

Зайшла до кімнати, відчинила навстіж балкон і безпорадно впала на ліжко.

Михайла більше немає…

Господи, як же Ти міг це допустити?!

Він так хотів бути щасливим, щасливим із нею, понад усе!..

…Вона бачить його – він сидить навпроти неї, всміхається їй своєю щирою, широкою усмішкою й ніби щось каже. Слів вона не чує, проте від самої його присутності на душі в неї стає так тепло, затишно й гарно… Затим обличчя його стає якимсь химерним. Вона простягає до нього руку, хоче доторкнутися до лиця, але пальці її потопають в оманливій поволоці. Михайло знову їй усміхається, й лице його зникає в імлі…

Мар’яна розплющила очі й сіла. Може, те все наснилось їй? Може, то була лиш чергова мить забуття?..

Та ні. Не цього разу.

Хай би як їй хотілось того, та реальність була пекучою й безжальною… Здавалося, значна частина душі вмерла щойно…

Крізь розчинені двері балкона до кімнати залетіла ластівка й затріпотіла крильми, забившись у куток.

Може, це Михайлова душа?.. Мар’яна стрепенулась. Вона поволі підійшла до кутка, в якому билась крильми ластівка, й обережно взяла її до рук. Вийшла на балкон.

– Лети, мій любий Михасику. Лети. Але знай: навік ти залишишся в моїм серці живим, чуєш, живим! Твої очі, твоя усмішка, твій голос, твоє бажання бути щасливим і дарувати мені радість любові… Ти є живий для мене, чуєш? Ти завжди є і будеш у моєму серці. Ось тут… – Вона обережно притулила ластівку до грудей.

Заплющивши очі, відпустила.

Пташка, розправивши крила, злетіла в піднебесся…

5

Як важко жити без нього… Як же важко жити БЕЗ НЬОГО, Господи! Минуло вже більше місяця, проте біль від страшної втрати не вщухав. Він лиш посилювався з кожним днем. Щоранку Мар’яна прокидалася зі слабкою, але все ж надією на те, що то був сон чи ж просто прикра помилка, що ось-ось пролунає довгожданий телефонний дзвінок і вона почує його голос. Або ж відчиняться двері і він увійде, широко всміхаючись їй…

Але ж ні. Уже наступної миті її надії розбивалися вщент і жорстока реальність налягала на неї непосильним тягарем, туга оповивала липким павутинням. Сльози розтоплювали нестерпний біль, і душа перетворювалась на страшне провалля.

Вона плакала, коли і де їй доведеться – у транспорті, на вулиці, у перервах між роботою, деінде, і стриматися не могла. Один лиш спомин про Михайла занурював її все глибше й глибше у страшну чорну прірву.

Вона розуміла: ці сльози і страждання здебільшого егоїстичні, адже, окрім неприйняття того, що сталося з коханим і чому все сталося саме так, її переповнював жах. Жах від самої лиш думки про те, що більше ніколи в житті вона не побачить Михайла, не зазирне йому у вічі, не обійме його, не скаже, як сильно його любить. Ще так багато всього вона хотіла сказати йому, але не сказала… Ще так багато вона хотіла пережити разом з ним… але… не встигла…

Водночас її затоплювало почуття неконтрольованої ненависті до тих покидьків, через котрих Михайла більше немає. Вона думала про те, як несказанно їм пощастило, що їх затримала міліція, інакше вона би сама їх убила, і рука її не здригнулась би.

Потому ненависть перекидалась на гнів: ну чому, чому Михайло вліз у ту безглузду бійку? Чому не подумав про наслідки? А лікарі?! Невже не змогли врятувати його?! Та що ж вони за лікарі після цього!!!

Звісно, собі вона теж не хотіла пробачати, бо могла ж вона хоч щось учинити, щоб запобігти тому, що сталося? Будь-що, бодай подзвонити йому в той вечір, відволікти його, відвернувши ту страшну біду! Але не відвернула, не змогла… Ніхто не зміг…

Часто згадувався Мар’яні день, коли Михайла ховали. Аж ніяк не бажала вона тих важких споминів, проте нав’язливі думки підступно наповзали, мов змії, не питаючи, хоче вона того чи ні… Пережити те було тяжко, проте поїхати, щоб провести його в останню путь, вона мусила.

Той день минув, як у божевільному сивому мороку, з якого зринали якісь обірвані картинки – довжелезна труна, невиразні постаті довкола неї, багато могил на кладовищі: старих і свіжонасипаних, цілком вкритих вінками і штучними квітами; глибока чорна яма, з якої тхнуло вогкістю і страшною безоднею…

Лиш кілька днів по тому туман поволі розвіявся, і Мар’яна пригадувала те, що відбувалося в той день. Людей було мало. Серед них – мовчазний старший брат Михайла Андрій, на незворушному закам’янілому обличчі якого були відсутні будь-які емоції (він і організував похорон, адже батьки їхні вже лишили цей світ); кілька бабусь, котрі чи то напоказ, чи то щиро плакали; чоловіки, серед яких вона впізнала однокласників і друзів Михайла, котрі встигли прибути до нього в цей день, адже все сталося так раптово…

Самого Михайла Мар’яні побачити не вдалося, бо труна була вже закрита. Вона навколішках благала Андрія дозволити їй востаннє побачити коханого, попрощатися з ним, проте той був невблаганним.

Тепер Мар’яна розуміла, що так було ліпше для неї: не бачити його таким… нерухомим… Яке дивне слово… нерухомий… Добре, що вона пам’ятатиме його живим…

Він часто приходив до неї у сни. Вони звично стрічалися під їхньою липою чи ж поблизу ставу, прогулювалися вздовж дороги, тримаючись за руки, і безтурботно гомоніли про різні несуттєві дрібниці. Він усміхався до неї, міцно обіймав. Їй було так добре і спокійно на душі, ніби й не сталось нічого.

Через ці дивовижні сни ранки були особливо жорстокими. Бо повертатися до страшної реальності після пережитого нічного блаженства було дуже болісно.

«Треба жити далі! Ти мусиш. Ти сильна!» – втішали подруги, котрим Мар’яна лише згодом відкрилась.

Але ж ЯК?! ЯК вона може спокійно жити далі, коли коханого немає поряд?! Коли його ВЗАГАЛІ НЕМАЄ!!!

Вона би ще змогла віднайти відносний спокій, якби знала, що Михасик Є, і, хоч він не поряд з нею, проте з ним усе гаразд. Але… реальність була нещадною.

Проте все несподівано змінилось. Усе почалося зі сну. Красивого, світлого сну…

…Мар’яна йде піщаним пляжем, і тепла, кришталево-чиста вода приємно оповиває босі ноги, що з приємністю занурюються у вогкий пісок. Крик чайок гармонійно зливається з ніжним хлюпотінням води. Вона дивиться на хвилі, котрі підкочуються до берега, на золото променів, що розсипалось на морській поверхні. Її переповнює втіха. Відтак Мар’яна помічає під ногами красиві білосніжні мушлі. Вона нахиляється, підіймає їх і роздивляється виткі, зигзагоподібні візерунки, що зображені на мушлях. Затим іде далі. Відчуття втіхи змінюється відчуттям блаженства, коли вона помічає Михайла – його лице проступає над обрієм: спершу розмите, затим поволі набираючи чітких форм. Мар’яна проводить рукою по повітрю, немов погладжуючи контури рідного обличчя, що, здавалося, вже було поряд. А наступної миті Михайло й справді з’являється поряд із нею.

– Привіт.

– Привіт. Дивись, які гарні мушлі я знайшла!

– Дуже гарні. Справжні скарби! – Михайло бере мушлі, роздивляється їх. – Чудова знахідка. Збережи її.

Вони прогулюються пляжем, тримаючись за руки, як раптом Михайло зупиняється. Його обличчя стає задумливим.

– Ти йди, а я тебе наздожену, – каже він.

– Я тебе не залишу! Ходімо разом!

– Ти мусиш іти далі, а я тебе чекатиму там, трохи пізніше.

– Але чому?

– Так треба. Не хвилюйся, все буде гаразд. Вір мені. – Михайло міцно обіймає Мар’яну…

Вона прокинулася, ще відчуваючи на тілі його обійми. Її сповнювало якесь незвідане досі відчуття, на вустах блукала легка усмішка.

Вона не могла збагнути, що означає це відчуття, але воно дарувало їй приємний спокій. Біль, який раніше поглинав її всю, того ранку раптово відступив і дозволив їй відчути: щось змінилось, і це «щось» має дарувати їй якусь несподівану радість.

Лиш під вечір, коли вона збагнула, що давно як слід не харчувалася, та й узагалі не може дивитися на їжу, а затим узяла до рук календарик, неймовірна здогадка осяяла її, мов грім серед ясного неба: вона вагітна?!

Із тією здогадкою Мар’яну сповнила втіха, уже знайома їй зі сну: вона носить під серцем ЙОГО дитину!

Ось він – рятівний місток, який допоможе їй хоч трохи вгамувати нестерпний біль. Частинка ЙОГО є зараз в ній! Милосердний Господь дарував їй цю розраду, і це єдине, що нині має для неї сенс. Так, значна частина її душі вмерла в той день, коли у небі літали ластівки, і її вже не відновити, проте… на її місці нині зародилося щось, що здатне заповнити порожнечу.

…Мар’яна стояла коло вікна і дивилась, як опадає жовте листя, змочене осіннім дощем. Вона думала про літо, що минуло. То було божевільне літо. Так багато всього сталося за цей, начебто й невеличкий, проміжок часу! Вона віддала коханому своє серце, затим доля пошматувала його вщент, щоб тепер потихеньку залатувати, лишаючи по собі глибокі болючі шрами, які нагадуватимуть про себе довіку…

Вона не витирала сльозу, що скочувалася по щоці. Була певна: якби нині їй випала нагода повернути своє колишнє спокійне життя, в якому не було б Михайла, нізащо не скористалася б вона нею. Нізащо б не відмовилася від тих почуттів, які відкрила у своєму серці цього літа.

Бо почуття ці сильніші за біль, сильніші за смерть. Цього в неї не відійняти нізащо! Палке, безтямне юнацьке почуття переродилось у свідоме зріле кохання, і Мар’яна збагнула одну важливу річ: так, як кохає вона Михайла, не покохає нікого в цім світі. Та й не хоче. Справжнє почуття дарується лиш раз, і розмінювати його на схожі, проте інші почуття – це, щонайменше, неправильно.

Звісно, це вибір кожного, проте свій вибір Мар’яна зробила. А біль… То її біль, і вона нестиме його по життю. Для чогось це потрібно.

Якось увечері, прогулюючись у парку, вона зустріла Макса.

– Привіт, Мар’яно! – начебто зрадів він, і погляд його ковзнув на її живіт. – О, вітаю тебе з таким радісним втіленням почуттів! – Максим умів добре вправлятися зі словесними зворотами. Звісно, про те, що Михайла вже немає, він не знав.

– Дякую, Максе. Як твоє життя?

– Чудово, дякую й тобі! – намагаючись вдавати веселість, відповів він. – Усе гаразд у тебе? – Він пильно подивився їй у вічі.

Мар’яна сумно всміхнулась і відвела погляд. Їй так захотілось усе йому розповісти: як нестерпно тяжко та боляче їй від невиправної втрати, як повсякчас хочеться плакати, але сліз уже немає; про те, як уперше в житті вона хотіла би повернути час назад, щоб відвернути ту страшну біду… Проте, помітивши в його очах благання дозволити йому спокійно жити, вона стрималась. Не буде вона мордувати нещасного чоловіка. Він і так зазнав від неї болю, навіщо ранити його знову, адже тепер, відкривши в собі почуття до Михайла, вона тим паче не зможе бути з Максом. Тож нехай собі живе, віднайшовши спокій.

– Так, звісно, усе гаразд.

Вони ще перекинулися парою несуттєвих реплік та й розійшлися, кожний у власне життя.

…Дощ скінчився, проте краплі ще спадали додолу з мокрого листя, сумно шурхочучи ним; стікали по віконному склу, лишаючи по собі химерні візерунки. Мар’яна роздивлялась їх, дозволяючи тяжким думкам володіти її свідомістю.

Ще трохи, і вона поверне собі мужність жити далі.

Вона сильна.

Але… ще потерзає собі душу спогадами…

Розділ ІІ Михайло. Як все було

1

Уже вечоріло, коли він, витягнувши з колодязя води, поставив відро коло сходів і стомлено сів на лавку під вікном. Неспішно закурив цигарку. Зітхнув. Затягнувшись, теж неспішно, випустив цівку диму й похилив голову.

Він був стомлений. Хоча втомі був радий: у ній намагався шукати якщо не втіхи, то бодай тимчасового полегшення для душі. Утім, не знаходив, хоч як не намагався.

Жодна втома не зупиняла тяжких думок, що роїлись у голові, мов ті бджоли, від яких немає спасу: якщо вже втрапив у рій, то все…

– Гей, сусіде! Нудьгуєш, як завше? – почув за хвірткою приємний жіночий голос.

Хвіртка скрипнула, однак він не поворухнувся. Валька, хто ж іще може швендяти тут під вечір.

– Чому не дозволяєш розділити з тобою твою нудьгу, Михайле? – підійшовши, приязно мовила жінка й поклала руку на його плече. – Тобі була би полегкість, та й мені веселіше. Ну, що ти вічно набундючений, як той індик? Розслабився б, їй-богу!

– Облиш мене, – стримано, навіть холодно кинув він.

– Даремно ти так…

– Облиш.

Жінка стенула плечем, ображено підібрала нижню губу й поволі пішла з двору, щось невдоволено буркочучи.

Чорти б узяли цю кляту жінку! Реп’ях реп’яхом! Як учепиться, то вже не відстане, доки не осмикнеш. Послав би під три чорти, та якось не по-сусідськи. Ну як же так можна вічно лізти і безцеремонно нав’язувати себе? Хіба не бачить, що вона його не цікавить? А все його дурнувата звичка плескати язиком. Наговорив їй якось на п’яну голову всіляких нісенітниць, а тепер вона собі надумала, що має право до нього лізти з відвертими балачками.

Якою банальною і бридкою виглядає ця ситуація, як, утім, і все його життя. Усе життя його є банальним і порожнім. Цей вічний пошук правди, вічна боротьба і спроби виправити пройдешні помилки.

Усе марно. Бо все його життя – суцільна помилка, яку вже не виправиш. Не почнеш спочатку. Життя не напишеш заново, викинувши на смітник змарновану чернетку. Усе зайшло надто далеко. У якісь непролазні хащі безвиході, безнадії й розпачу.

Була мить, коли він подумав, що доля дає йому шанс усе залагодити. У нього навіть з’явилась надія на те, що ще не все втрачене, але… Але вкотре все полетіло шкереберть. За одну мить. За одну кляту мить, коли фортуна, котра й так не дуже радувала його своїм лицем, повсякчас перебуваючи десь осторонь, тепер раптом узагалі забула про нього й нагло відвернулась, наставивши йому свою розкішну дупу.

Йому би тепер голову в зашморг засунути, скінчити нарешті цю вічну марну боротьбу. Не до нього фортуні. Не до нього, й по всьому! Давно вже треба з цим змиритися. А не сидіти тут, в оцій Богом забутій місцині, в якомусь химерному очікуванні. Нічого він не дочекається. Нічого вже не зміниться. Його життю кінець. І він мусить із цим змиритися…

Щодня Михайло проживав своє життя. Проживав заново. Починав зазвичай із того моменту, коли зустрів Мар’янку. Це були найліпші, найтепліші спогади. Він тоді саме прийшов з армії, сповнений якогось нестримного юнацького ентузіазму, невгамовного потягу і снаги до життя.

Якось підвечір зайшов до місцевого сільського клубу, у якому ліниво товклася розпашіла молодь. Життя тут аж ніяк не било джерелом. Ця розміреність і неспішність дратувала Михайла. Ну як, як можна так спроквола жити, наче в тебе в запасі щонайменше років двісті? Йому здавалося, він готовий гори вернути, що його сили і снаги відпущено йому на кілька життів. Що просто хтось згори випадково відважив йому зайву кількість запалу й енергії.

Пройшовшись по напівтемній залі клубу, Михайло одразу запримітив у кутку дівча. Худе, сполохане, воно понуро сиділо, мовби не розуміючи, куди втрапило. Чому вона тут? Адже їй явно не близьке це велелюдне, нетипове для неї середовище. Вона була наче з іншої планети.

Мабуть, це і привабило Михайла. Ця інакшість. У той час коли ровесниці звично товклися поміж збуджених парубків, активно паруючись і безсоромно притискаючись, а ті, які були без пари, затято вишукували собі підходящу, мов хижачки на полюванні, вона сиділа в якомусь дивному очікуванні, схиливши голову. Здавалось, її зовсім не цікавило полювання подруг, гамір та гучна музика, що бамкала з колонок, заглушуючи все довкола.

Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.

Хтозна як, але йому вдалось її провести додому того вечора. З’ясувалося, вона прийшла до клубу вперше, зі своєю подругою-однокласницею, котра десь поділась у перші ж кілька хвилин, лишивши сердешну в незрозумілому очікуванні. Власне, це все, що йому вдалося з’ясувати: дуже вже мовчазна була.

Вони йшли ґрунтовою дорогою до її вулиці, він розповідав їй всілякі історії зі своєї армійської служби – спогади були такими свіжими, йому й досі не вірилося, що він уже вдома, що не треба зриватися щоранку о п’ятій годині, бігти на шикування. Хоч мозок, звиклий до ранніх підйомів, автоматично підіймав його щорання. Він сплигував з постелі, хапався за одяг, продирав очі й аж тоді до нього поволі доходило, що він удома, в рідних, а не казармених стінах. Він виходив з хати, сідав на холодні сходи, запалював цигарку й вкотре прокручував у пам’яті картинки зі служби…

Згодом влаштувався на роботу. На лісопильню в сусідньому селі. Брат підказав йому цю ідею. Михайло змалечку любив майструвати руками, із дерева також, тому робота ця була йому до душі. Запах деревини ніби єднав його з природою і дозволяв відчувати себе причетним до чогось важливого.

Уже за кілька тижнів зустрічей з Мар’янкою Михайло точно знав, що заради цієї дівчини він готовий на все. Навіть життя віддати. І байдуже, що йому нашіптували люди, мовляв, не для тебе вона, юначе, ви різні… Вона буде його дружиною. Він це точно знає.

Їхні прогулянки попри став, зустрічі попід липою він і досі згадує з трепетом. То були найліпші часи в його житті! Його огортало якесь невідоме досі замирення із самим собою, гармонія і всеосяжна ейфорія. Наче не дівчисько худорляве йде поряд із ним, а якась казкова німфа чи мавка, що стискає в своїй долоні його серце. Вона вкрала його і вже не віддасть. І він знає, що це може бути смертельно, але радий цьому! Бо таких почуттів він ще не зазнавав.

Хіба ж він знав тоді, що ейфорія не триває вічно? Що серце його так і лишиться в її долоні, а поряд її вже не буде? Не знав. Не думав і не гадав бідака, що їхні спільні клятви в чистій і вірній любові щось може порушити. Зруйнувати вщент. І що вже нічого не повернеш. Бо є речі, які несумісні з наївною чистотою. Вони заплямовують її своїм брудом, і їх уже нічим не відчистиш…

Тамарка ще від початку поклала на нього своє чорне блискуче око, як тільки він прийшов на лісопильню. То була файна дівка, видна, мала дуже тіло, пишні груди й товсту чорну косу. Якось під час застілля в колеги вона спробувала загравати з ним, але Михайло чітко дав зрозуміти дівчині, що серце його зайняте і хай навіть думки не підпускає, що поміж ними щось може бути.

Але тоді він також ще не знав, що бувають дівчата-реп’яхи, дівчата-хижачки, котрі якщо вже поставили собі за мету завоювати хлопця, то вже на заваді їм не стане нічого й ніхто. І тим паче якась сіра мишка із сусіднього села, котра й гадки не має, що можна робити з хлопцем. Вони полюють на здобич, вправно розставляючи свої тенета, доки не отримують її.

І він же не дурний, чорт забирай, не наївний хлопчисько, а дорослий парубок, котрий начебто пройшов школу життя, принаймні початкову, і точно знає, чого хоче. Але тенета зовні непомітні, хижачки принадні, а послабивши пильність, можна легко втрапити в полон.

І він таки втрапив.

Після чергового традиційного застілля на лісопильні він отямився в її постелі. Як та оказія сталась, він і досі не може второпати. «Михайле, Михайле… я ж казала тобі, що ти будеш моїм, а ти не вірив», – задоволено вигинаючи спину, наче кицька, муркотіла вона.

Що ж він накоїв? Як же так сталося, чорт забирай? Невже він такий слабкий? Він злився на Тамарку, утім, розумів: винен він сам. Винен, бо не зміг устояти перед спокусою. І вороття не було.

Перед очима спливло Мар’янчине лице, її лагідні очі, довірливий погляд, її невинність і ще дитяча наївність. Який же він мерзотник! Що ж тепер буде? Він картав себе до болю й ховав очі на зустрічах з Мар’янкою. Звісно, вона ні про що не здогадувалась.

Тамарка ж тріумфувала. Вона відверто й нестримно тішилась. Ще б пак: такого завидного парубка ухопила! Спробуй знайти в селі нормального хлопця. Кращі, закінчивши школу, їхали до міста підкоряти вершини цивілізації. Ті, що лишились… Словом, вибирати майже не було з кого. Оскільки ж вона була дівкою файною, то й парубка собі хотіла пристойного. Тому поява на лісопильні Михайла справила на Тамару сильне враження. Ще не зіпсований життям, він, імовірно, міг стати у майбутньому добрим чоловіком. І хоч після близькості він віддалився від неї, вона знала: хлопець у її кишені.

Михайло ж натомість був дуже збентежений. Ускочити в гречку – ніби й не така велика трагедія для парубка, але… Але вчинити так з Мар’янкою… Ні. Тільки не з нею. Її довірлива чистота не заслуговує на таке брудне заплямування. Вона того не витримає. І він також.

Новини по селах розносяться зі швидкістю вітру. І Тамарка не останню роль у тій швидкості зіграла. Уже за кілька днів Мар’янка була добре поінформована про Михайлові походеньки. Про Михайлову зраду. Вона була настільки не готовою до цієї приголомшливої новини, що спершу не знала, як і реагувати. Спантеличення, оторопіння, німий шок поволі змінювались на невимовний розпач. Михасик… її любий Михасик зрадливець?..

Розмова була болісною і важкою. Він не виправдовував себе – просто благав простити цей непростимий йому самому хибний крок… І вона нібито простила, бо вони й далі зустрічалися. Певно, що зустрічі втратили ту полегкість і світлість, якими були сповнені раніше, але Михайло сподівався на час, котрий розвіє безпорадні сутінки, що нависнули над ними.

Утім, життя готувало наступний удар… Одного ранку на лісопильні до нього підійшла Тамара. Вона розпачливо схилила голову, що було аж ніяк не притаманно їй, і жалісно повідомила, що носить під серцем його дитину.

Це стало початком кінця. Хоч насправді початком був ще той ранок, коли він прокинувся в її постелі. Правда це була чи ні, Михайлові й на думку не спало з’ясовувати чи сумніватися, але для себе він вирішив, що його дитина, його рідна кров сиротою по світові не ходитиме. Цього він не допустить нізащо. Його надмірне відчуття справедливості не дозволить такої кривди. Хай він змарнує своє життя з нелюбою йому жінкою, хай страждатиме за коханою, нехай серце його розривається на шматки, обливається кров’ю, але іншого виходу в нього немає.

Він знов поїхав до Мар’янки. Ховаючи очі, повідомив їй страшну новину. Вони мусять розлучитися… Він ще не знав тоді, що через сім років Тамара забере їхню дочку і поїде світ за очі. Він ще не знав, що доля жбурлятиме ним, як тільки захоче, і що єдиною втіхою для нього будуть спомини про Мар’янку. Не знав, що доля подарує йому ще один шанс, через п’ятнадцять років після розлуки з нею…

Але це буде пізніше. А поки що він готувався до весілля з Тамарою. Хвала Богу, що вона з сусіднього села і Мар’янці буде не так болісно, хоч насправді масштаби болю не залежать від місцезнаходження. А ще дурнуватий вислів про те, що коли очі не бачать – душа не болить… Болить.

Вони оселились у хатині поблизу лісопильні – сімейних робітників тоді забезпечували житлом. Завели невеличке господарство. І хоча щасливим їхній шлюб назвати не можна, але й поганого не було. Михайло був хорошим господарем, Тамара непоганою дружиною. Принаймні на початку. Либонь, прохолода з боку чоловіка відіграла потім фатальну роль для їхнього шлюбу.

Згодом у Тамари стався викидень. Принаймні так вона йому сказала, коли він не побачив ніяких природних змін, що відбуваються з вагітною жінкою. Це вже потім, коли лишатиме його, вона зізнається, що ніякої вагітності тоді не було. «Свята наївність! А як інакше я мала тебе отримати? Ти навіть і не думав покидати свою простушку. Чим тільки вона тебе приваблювала, не тямлю!» – ремствувала вона.

Навіщо були ті зізнання – вже було очевидним для Михайла. Аби побільше болю завдати йому наостанок. Аби розкроїти й без того криваві рани, котрі ніяк не гоїлись і нагадували про себе повсякчас; висипати на них пуд солі й поїхати геть, полишивши його з усвідомленням того, що життя його вкотре скочується у прірву. І лиш думки про Мар’янку зігрівали його. Хоч тепло це було сповнене нестерпного болю…

Через кілька днів після від’їзду вже колишньої дружини Михайло вирішив поїхати геть із країни, подалі від Мар’янчиного села. Щоправда, він знав, що в село до батьків вона приїжджає не часто. Знав, що закінчила університет у Рівному, в якому й лишилась працювати на одній із його кафедр.

Словом, думав, коли поїде світ за очі, це принесе йому полегшення. Тоді він не знав, що сила болю не залежить від місцезнаходження. Не знав, що, куди б не поїхати, везеш із собою себе, свій вантаж думок і спогадів, свій вантаж болю.

Отож, зібравши валізу з манатками й підібравши вантаж болю, Михайло вирушив до Росії: приятель на лісопильні підказав, де набирають чоловіків для будівництва. А оскільки Михайло майстер на всі руки, тож його заберуть із руками й ногами на будь-який об’єкт.

І забрали. За кілька років, прожитих на чужині, Михайло раптом збагнув, що життя його рухається не те що не в тому напрямку – воно зайшло в глухий кут, і треба негайно щось із цим робити.

Відпрацювавши на кількох об’єктах і заробивши чимало грошенят, він уже був зібрався повертатись додому, як в останню мить, за порадою «колеги», вирішив зачекати і вкласти свій зарібок у вигідну справу.

«Ти нічого не втрачаєш. Ти просто вкладаєш бабло, робиш невелику послугу людям і подвоюєш суму. Січеш?» – повчав його колега-земляк, котрий теж приїхав з України на зарібки і вже давно подвоював свої суми зароблених грошей.

«Але що, що за послуги і що за люди?» – все допитувався Михайло.

«Менше питань, і всьо буде чотко», – замовчував колега.

Ну що він, власне, втратить, якщо мовчки, без розпитувань, зробить якимсь добрим людям якусь послугу, а вони щедро наділять його прибутком? І хоч Михайло не був таким уже охочим до грошей, але вирішив спробувати. Хтозна, може, гроші йому знадобляться? А раптом, приїхавши додому, він спробує підступитися до Мар’янки? Він знав, що заміж вона так і не вийшла, тому ця ідея почала його гріти.

Недовго думаючи, він таки вклав усі свої зароблені гроші в досі незбагненну «справу» й очікував на подвоєння прибутку, тим часом далі працюючи на об’єкті.

Та раптом колега його спантеличив: «Чувак, ми мусимо терміново звалювати додому».

«Чого? Що трапилось? А як же мої гроші?!» – не зрозумів Михайло.

«Жодних питань, ти шо, забув? Просто звалюємо додому. Тут діло пахне смаженим!»

Михайло не став більше розпитувати, він бачив, що колега каже йому правду. Страх, що стирчав у його очах, яскраво свідчив про те, що й справді діло нечисте і треба терміново «звалювати».

Дорогою із сусідньої країни на них чекали пригоди в потязі. Якісь чоловіки далеко не «культурної зовнішності» підійшли до них у тамбурі, коли вони перекурювали, і, стишивши голос, почали розпитувати про якісь дивні речі.

Михайло бачив, що колега його явно щось знає, і до нього якраз і мали ті люди більше діла. Погрожуючи їм обом ножами, які виглядали з їхніх кишень, вони таки щось витрясли з колеги. Михайло почув лиш уривки фраз, бо вони його відтягли в інший куток тамбура. І ці уривки вже потім, коли він приїхав додому, почали складатися докупи, набираючи страшного смислу. Він не знає, чи доїхав колега додому, бо ті люди потягли його в інший вагон, а Михайло скоро зійшов у райцентрі, де зупинявся потяг.

Усе, що він згодом збагнув, було схожим на великий кримінал, у якому замішані підпільний нелегальний бізнес, наркотики і багато чого іще. Він відчував, що міг ускочити у велику й серйозну халепу. А може, таки й ускочив, бо гроші, які він заробив, так і лишились у тих «щедрих людей». І ще хтозна, що там їм наплів про Михайла його «колега». Може, сіромаха вирішив, що за компанію і йому нехай буде непереливки. Люди ж переважно «добрі» за своєю вдачею і коли вляпуються в якусь капосну пригоду, то щиро бажають того ж своєму ближньому.

Утім, повернувшись додому, Михайло заспокоївся. Чого йому боятися? Ну як вони його знайдуть, ті люди? Він же адреси своєї їм не повідомляв. Та й колезі теж. Він сказав, звісно, з яких він країв, але назву села точно не називав, тому нема чого хвилюватися. Шкода лише, що зароблені гроші лишились не в його кишені. Спасибі добрим людям… Зате живий!

Згодом він зустрів Мар’янку. Точніше, він просто побачив її здалеку – вона йшла зі станції, вочевидь, приїхавши на вихідні до батьків. Він так зрадів! І вирішив, що це знак. Знак того, що, може, їм таки судилося бути разом.

Він передзвонив їхнім спільним знайомим і швидко з’ясував її номер телефону. Того ж вечора він їй зателефонував. Серце мало не вискочило з грудей, коли він почув її голос у слухавці. Та запропонувати зустріч він так і не наважився. Однак після безсонної ночі набрався рішучості й знову їй подзвонив – поки вона в селі, треба зустрітися. Він мусить її побачити. Мусить!

І вони таки зустрілися. Зустріч та страшенно розбурхала його. Водночас з’явилась надія. Вони можуть бути разом, він це відчував. У її очах він бачив відблиски того світла і тепла, якими були наповнені їхні стосунки тоді, колись. І відблиски ті швидко наповнювали і зігрівали порожнечу в його душі. Може, з’явиться шанс почати все спочатку? Він таки викине свою брудну чернетку і наново писатиме своє життя на чистовику. Цього разу на заваді не стане ніяка Тамарка чи будь-хто інший. Він це точно знає. Уже тепер школа життя була закінчена потрійним екстернатом.

Коли ж це справді трапилося, він нетямився від щастя. Життя дало йому шанс. І він ним скористається сповна. Мар’янка досі його любить! Вона тримала його серце у своїй долоні всі ці роки, як таке можливо? Вони знов поринули в ту ейфорію, в якій купалися колись давно в юності.

Але Михайло забув, що ейфорія не триває вічно. І цього разу теж. Хоч він направду повірив у те, що це таки можливо…

Якось підвечір, коли вже смеркало, на екрані мобілки висвітився незнайомий номер. Дзвонив якийсь чоловік. Розпитував про зарібки в Росії.

«Чоловіче, не знаю, хто вам дав мій номер телефону, але зарібками я вже не цікавлюсь, вибачте». Й обірвав розмову.

Яка сила понесла його того вечора до місцевої каварні, він досі не збагне. Мабуть, від долі не втечеш. Що має бути – те з тобою буде.

Посиділи з братом, випили пива, побалакали про життя, пом’янули батьків, котрих Господь забрав не так давно… Відтак події почали розгортатися настільки стрімко, що Михайло ніяк не міг второпати, як так сталось і чому він утратив контроль.

Спершу знов задзвонив Михайлів телефон. Знов незнайомий номер. Він відхилив дзвінок і роздратовано кинув телефон до кишені. Одразу ж до них підійшов якийсь чолов’яга, явно не тутешній, котрий сидів за сусіднім столиком, вочевидь, чекаючи того дзвінка-сигналу.

«Михайло?» – спитав він.

«А що таке?»

«Ти повинен вийти зі мною», – коротко сказав він.

«Мужик, ти при мізках? Я нічого нікому не повинен, вали звідси!» – відмахнувся Михайло, спершу не второпавши, що це нагадує про себе химерна історія з зарібками.

«Давай, виходь, бо буде хуже», – стиха пригрозив чолов’яга, і Михайлові враз терпець урвався.

Вони троє вийшли на вулицю. Михайло вже хотів брати за барки того мужика, як до них підвалили ще троє.

«Давай, по-хорошому, відійдем, поговорим», – запропонував один із них.

«Мужики, що вам треба?» – спробував втрутитись Михайлів брат.

«А ти би валив звідси. Не твоє діло», – загрозливо заперечили «мужики».

Михайло таки взяв за барки одного з них. Зчинилась бійка. Зблиснули ножі. Михайло відчув, що з-під його ребра струменить щось гаряче.

Неподалік ішли якісь дівчата. Побачивши серйозну бійку, вони зчинили ґвалт.

Чоловіки кинулись до автівки, що стояла поблизу. Скреготнувши колесами, автівка поїхала геть.

Брат викликав «швидку»; хвала Богу, на ній працював його добрий приятель, інакше то би не було так швидко. У «швидкій» Михайло вже втрачав свідомість. Як крізь туман він чув уривки братових слів про свідоцтво про смерть. «Мабуть, помираю», – останнє, що промайнуло в думках.

Отямився він тут. У цій Богом забутій (а може, навпаки, захищеній?) місцині. Тоді коло нього був якийсь чоловік. Помітивши безпорадний страх у Михайлових очах, він заспокоїв, мовляв, я друг, а тобі, чоловіче, не можна хвилюватись. Ти міг померти і дивом лишився живий, видно, за тебе хтось добряче молиться…

– Де я? – спробував ворухнутися Михайло.

– Цього хутору немає на карті. Тут тебе ніхто не знайде. Ти в безпеці, – усміхнувся він у свої пишні чорні вуса.

Через тиждень до нього навідався брат. То була їхня перша і остання зустріч тут.

– Дуже небезпечно було їхати сюди, тебе можуть знайти. Але я був обережним. Пересідав кілька разів, переїжджав з одного міста в інше, потім у ще інше. Тож якщо хтось і слідкував за мною, то я добряче їх заплутав. Хоч ті люди й не дурні, – сказав він.

– Які люди, про що ти кажеш? – не розумів Михайло.

І брат розповів, що того вечора автівку з тими чоловіками затримали. Поки чекали на «швидку», брат подзвонив дільничному, той по рації передзвонив далі, словом, їх перехопили на трасі поблизу райцентру. Ті люди виявились із цілим букетом кримінальних квіточок, дехто з них перебував у розшуку. Та головне – вони підозрюються у причетності до великого угрупування, хоча й побічно. Вочевидь, їх найняли на деякий час, позамітати старі «хвости».

– Тобі, брате, того всього мотлоху не треба тримати в голові, але мені по секрету шепнув дільничний, там страшне злочинне вариво, над яким наші стражі порядку пихтять уже давно. Ті люди дуже небезпечні. Для них людське життя нічого не варте. Однією смертю менше, однією більше – це ролі великої не відіграє. Гроші, брате, правлять цим світом. Гроші вирішують усе. Жодних «хвостів» ті люди після себе не лишають, замітають за собою всі сліди, такі в них правила. Тому так важко їх розколоти. Словом, я вирішив, що тобі треба «залягти на дно».

І він розповів про свій план, значну частину якого без його відома вже й утілив.

Він оголосив його, Михайла, мертвим. І «поховав».

– Що?! Що ти таке верзеш?! Ти з глузду з’їхав?! – отетерів Михайло. Йому вже ставало краще, і він мав твердий намір їхати додому. Мар’яна не знала, що з ним таке, мобілка його кудись поділась, як з’ясувалось, брат її просто ліквідував, та й зв’язку тут не було, глухомань повна.

– А що? Так роблять іноді ті, чиє життя в смертельній небезпеці. Дуже інтересна і дієва практика. Я одразу ж вирішив її втілити.

– Як?! Як можна було таке утнути? Невже ти думаєш, що про це ніхто не дізнається?

– Можна, повір. Усе можливо в цьому житті. Головне – мати кількох вірних друзів, котрі підставлять своє плече в скрутний і потрібний час.

– Боже. Мар’яна! Що з нею буде?

– Вибач, але Мар’яна твоя поховала тебе і проливає за тобою сльози. Але заспокоїти її я не міг. Твоє життя дорожче від її сліз. Дякуй Богу, що живий!

Вони тоді страшенно посварилися. Михайло не міг збагнути, як можна було таку дурню утнути, чому брат розпоряджається його життям і чому, зрештою, має страждати жінка? Однак брат був невблаганний.

– Отже, так. Оскільки ти мій молодший брат, за якого я несу відповідальність, ти будеш робити так, як я тобі скажу. Ти й так напоров вагон дурниць за своє життя. Ти не розумієш, у що ти встряв зі своїми зарібками. Ти встряв не те що по самі вуха – по саму голову! Вище голови! Таких, як ти, вони «прибирають», такі на світі не живуть! Ти – свідок.

– Та який свідок, ти що! Я ж нічого не знаю!

– А їм байдуже. Ти брав участь у їхніх аферах, отже, ти свідок! Один із непотрібних їм «хвостів», які вони обрубують. Усе. І це не обговорюється. Тому, брате, ти будеш тут доти, доки все не закінчиться. Утямив?

– А якщо це ніколи не закінчиться?

– Значить, ти будеш тут усе своє життя.

– До біса таке життя!

– Заспокойся, – пом’якшився брат. – Це не триватиме вічно. На їхнє угрупування полюють правоохоронці двох країн. Рано чи пізно ти будеш вільний. Але тепер мусиш бути тут.

– Ти повинен повідомити про це Мар’яну. Скажи їй хоча би, що я живий!

– У жодному разі. Жінки здатні на великі дурниці. Кому, як не тобі, це має бути достеменно відомо? Це тільки все ускладнить. Мусите потерпіти. І ти, і вона. Зустрінетесь, не переживай. Зараз головне, щоб ти зберіг своє життя.

Ось так усе було.

Михайла виходив той вусань, хатину якого йому орендував брат. Він приносив йому продукти і цигарки. А ще свіжу пресу. Бо Інтернету тут теж не було. Брат лишив йому чимало грошей, їх мало вистачити на перший час. А там видно буде.

2

От де зупиняється час! Час, що зазвичай мчить стрімголов, у недоторканому цивілізацією місці, де немає звичної суєти, здається, стоїть на місці.

Тут застигає в осінній неквапливості природа, усе довкола оповите тугою меланхолійною оболонкою, крізь яку неможливо пробитись. Ти наче застиг разом із нею всередині, всотуючи в себе її меланхолію. І поволі ти сам перетворюєшся на згусток меланхолії, міцний кокон, у який нещадно відкладається ціле сонмище туги.

Тут дні поволі змінюються такими самими тягучими днями. Лише зрідка міняється картинка за вікном: якось непомітно зі смарагдово-зеленої вона перетворилася на бурштиново-жовту. Тепер уся ця розкіш опадає на землю. Скоро буде суцільна сірість. А отже, зносити цю вимушену нестерпиму ізоляцію буде ще важче…

Минуло вже чотири місяці, відколи він опинився тут, а здається, що півжиття тут провів. Очікування перетворилось на цілковиту безнадію. Його поглинала така безодня, з якої, здавалося, виходу не буде ніколи. Він розумів, що ця безодня може бути останнім його прихистком, лиш тільки він сягне її дна…

Час до часу Михайло отримував телеграми від брата. Короткі. «Усе так само. До зв’язку». Це ще більше занурювало його у прірву. Усе так само, усе так само, усе так само… Він повторював ці три слова, як мантру, і розумів, що з кожним днем терпіння його лишається все менше й менше. Або йому кінець, або він мусить вирватись нарешті з цього замкненого кола, розтрощити клятий кокон!

Він згадував свою юнацьку енергію і затятість як щось далеке й нереальне. Здавалось, то було не з ним, то був не він. Щоправда, іноді щось ворушилось у грудях, таке віддалено-далеке відлуння минулих відчуттів, і в такі хвилини хотілось зірватися з місця і бігти, бігти, бігти далеко, світ за очі. Але він закурював чергову цигарку і знов поринав у звичну мляво-непорушну безодню вигнання, що затягувала його у свої цупкі обійми.

Коли став на ноги після поранення, почав майструвати з дерева. Деревину йому постачав господар хатини, а збувати вироби допомагала Валька. Вона час до часу їздила до сусіднього села, в якому жив її кум, котрий возив різне барахло на продаж до найближчого райцентру.

Виручкою, звісно, ділився з усіма. А йому що? Аби вистачало на харчі й цигарки. Гроші йому не потрібні. Головне, аби руки були зайняті якимсь ділом, щоб остаточно розум не втратити.

Хатинка була добротною і ошатною, хоча й дерев’яною; не переобтяженою нічим зайвим: стіл, невеличка кухонна шафка, дві табуретки й ліжко на металевих пружинах – такі він пам’ятає з армії. У кутку – невеличка плита на дві конфорки. Розтопить зранку, дрова потріскують, дим просочується крізь шпарини в металевій поверхні, картопля «в мундирах» закипає в каструльці… Здається, що ти в батьківській хаті, що зараз розчиняться двері й зайде батько, а за ним і матір озветься з двору. Але то лише на мить. Бо хата ця на краю світу, й зайти у двері може лише Валька чи вусань, а батьків уже пару літ як нема на цім світі…

Коли за вікном змінилась чергова картинка, явивши сірість у всій своїй безликій і неживій «красі», стало нестерпно до краю. У грудях усе розривалось від розпачу. Хотілось кричати, волати, битись головою об стіну. Здавалось, він сягнув дна страшної безодні, за яким має бути якась розв’язка.

І якось удосвіта він прокинувся після чергового кошмару і вирішив: досить! Досить себе мордувати! Себе і Мар’янку. Що має бути – те буде. Де б ти, чоловіче, не був, доля тебе знайде.

Він раптом згадав це доленосне правило життя. І квапливо почав складати манатки. Усе, що зробив нового з деревини, просто згріб і заніс до Вальки: «Продаси, а виручку поділите між собою. А мені час».

«Михайле, забери мене з собою!» – казала жінка, і не жартома.

Він нічого їй не відповів. Просто пішов, закинувши на спину наплічник.

Ішов грузьким шляхом. Мжичила мряка. Дув осінній колючий вітер. А в грудях пекло від нетерпіння скоріш побачити ЇЇ. Його сповнила колишня нестримна енергія, хотілось розправити крила й злетіти, щоб чимдуж помчати звідсіля. Кокон дав тріщину, і він виривався з нього, нещадно розтинаючи при цьому все своє єство.

Він ішов і не міг втямити, чому досі чекав. Чому поставив своє життя вище її сліз? Це так дивно, що він послухав брата. Він ніколи не слухав чиїхось порад, навіть братових, завжди розпоряджався своїм життям сам. Хоч невдало, хоч часто все летіло шкереберть, але це було його життя, це був його вибір. А тут – наче потьмарення якесь найшло на нього. Поглинуло його розум. Добре, що відпустило. Бо міг же й глузд згубити. І вже не знайти.

* * *

Рівне було таким же понурим і застиглим, як і місцина на краю світу, з якої він повернувся. На фоні голих сірих дерев і зів’ялої трави все виглядало якоюсь безпросвітною меланхолійною пусткою.

Михайло йшов вулицями і згадував, яким він бачив це місто востаннє перед своїм зникненням. То був початок літа, усе довкола зеленіло й вирувало, ще не встигло втратити невпинних ярових соків, шаленого весняного буйства.

Як добре було тоді! Той весняний вир наче сприяв їм у їхньому власному шаленому вирі…

Як буде тепер? Чи зрозуміє його Мар’янка? Чи простить? Укотре… Скільки здатна простити жінка? Зрозуміти. Стерпіти… Жінки сильніші від чоловіків. Стійкіші. Хоч і нарекли їх «слабкою статтю». Ці шаблонні твердження необґрунтовані. Скількох чоловіків життя викручує так, що вони ламаються, вдаючись до крайнощів: пиятики чи самогубства, або ж серце не витримує і зупиняється. Жінок теж викручує життя, не милує. Але вони терпляче несуть свій тягар, бо знають, що мусять: на їхніх плечах діти, сім’я. То хто слабший?

Він і сам не витримав би, якби не Мар’янка. Якби вони не зійшлися знов минулої весни – він би голову в петлю всунув. Нащо йому таке життя? Життя, позбавлене сенсу. Порожнє, пропаще. Наповнене лише поразками і скочуванням у чергову прірву. Часом серце болить так, що, здається, от-от зупиниться.

Михайло раптом похолонув. А що, коли Мар’яна, провівши його в «останню путь», повернулась до свого колишнього, вийшла за нього заміж? Може, забула про те, що було поміж ними? Забула його? Казала ж, що час стирає все, і навіть біль.

Та ні. Ні. Вона любить його і все простить. Він це точно знає.

Михайло згадав, як уперше після розлуки побачив Мар’яну. Він помітив, як крізь страх у її очах прозирають колишні почуття, заховані десь на споді душі. Ще тоді, весною, побачивши її під їхньою липою, він уже знав, що вони будуть разом. Хоч вона була не вільною в стосунках, хоч заперечувала можливість їхнього єднання, знав: вона буде належати йому. І не помилився.

Але чому, чому доля дає йому стільки випробувань, стільки стусанів? Чому він не може просто спокійно жити, як усі люди? Чому постійно має боротися, борсатися, виживати? На межі своїх фізичних і психічних можливостей. Наче вітрильник посеред бурхливого океану, балансує поміж фатальними хвилями, будь-якої миті ризикуючи опинитись під ними й піти на дно. Власне, він уже був на дні, й не раз. І дивом спливав на поверхню.

Скільки ще тих випробувань, боротьби за виживання на нього чекає попереду? Чому? Що це? Фатум чи щаслива сорочка, в якій він народився і яка його постійно рятує? Може, й те, й інше. Фатум переслідує, а сорочка рятує. Така вже обідрана, пошматована, а все ж близька до тіла. Завдяки їй він стоїть тепер під Мар’янчиним будинком і дивиться на її вікна…

Мабуть, не туди він свою енергію спрямовував, ой, не туди… Тому й даремно життя проживав. Коли рухаєшся в неправильному напрямку, витрачаючи намарно енергію, то й рух цей марний, усе життя намарне. Скільки помилок було зроблено, скільки неправильних напрямків обрано… І не злічити!

Але ж як, як знати напевне, чи правильний шлях обираєш? Як знати, що цього разу не помилишся і все буде так, як повинно бути?

Ніяк. Немає такого компаса, який би вимірював правильність чи хибність життєвого напрямку. Ти просто рухаєшся в потоці часу й отримуєш те, на що заслуговуєш. От і все.

Отже, заслужив. Отже, так мало бути. Усе, що було, для чогось потрібно. Може, для того, щоб він це збагнув тепер, щоб переосмислив, усвідомив ціну кожного вчинку, осягнув якісь глибинні сенси, про які ніколи раніше не замислювався.

Може, тепер, коли він уже спокутував сповна свої помилки, усе буде добре? Тепер, коли підвів риску під минулим життям з усіма численними помилками, коли пройшов крізь усі жорна безодні, коли зрештою народився заново, він отримає спокій? Може, його вітрильник таки дістанеться тихої гавані, де бурхливі хвилі вляжуться в погідний штиль?

Хтозна. Цього він знати не може. Цього знати не може ніхто. Проте він буде старатися наповнити Світлом їхнє з Мар’янкою життя.

Він буде старатися все повернути.

Знов.

Частина ІІІ Притулок для самотніх

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скрипці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля…

Ліна Костенко

Розділ І Макс. Чергова спроба

1

Весна зазвичай дарує хвилю внутрішнього піднесення, якогось нестримного драйву і жаги до життя. Словом, позитиву. Макс же проводжав весну з відчуттям глибокого розчарування й відчаю. Ця весна піднесла йому черговий неприємний сюрприз, якого він геть не чекав і не міг до кінця осмислити. Його життя неухильно скочувалось униз.

Здавалося, ще недавно все було прекрасно. Він зустрів чудову жінку. Нехай і не любила вона його так, як йому би того хотілось, але він був оточений її теплом, йому було добре з нею, хай там що. У нього з’явилися плани, купа задумів, смак до життя, зрештою, ентузіазм. І що? З’являється якийсь необтесаний селюк, і одним махом усе його, Максимове, життя летить шкереберть! Як же так? Ну чому іншим так легко все вдається? Гроші, посади, жінки… Усе їхнє життя котиться як по маслу! Чому він вічно має все вигризати зубами, а потім і те втрачати? Що ж за несправедливість така?

Усе своє свідоме життя він крутиться, як білка в колесі. Заробітку від десяти годин курсу інформатики у «воднику»[2] (курям на сміх!), звісно, не вистачало навіть на оплату комунальних послуг. Чим він тільки не займався, щоб заробити на «хліб з маслом»: репетиторством, ремонтом комп’ютерів, навіть почав дописувати в автомобільний журнал. Останнє, щоправда, з превеликим задоволенням, бо автівки – його велика пристрасть. А недавно знайомий таксист порадив спробувати таксувати у вільний час. Звісно, він одразу ж спробував. Машину шкода, він же її так любить, але що вдієш? Принаймні тепер він не економить кожну копійку, як раніше.

Та що з того, коли тепер його фінансові успіхи нікому, окрім нього, не потрібні? Мар’яна віддаляється все більше. Він міг би боротися, знову вигризаючи зубами чергову втрату, але який сенс? Сенсу немає. Вона любить того селюка. Любить. Він якось бачив їх разом. Саме проїжджав повз її будинок, віз клієнта з пункту «А» в пункт «Б». Вони йшли до неї. До неї, чорт забирай! Чим вони там займалися? Та ж відомо чим! Певно що не книжки читали…

– …сісти? – крізь щільний потік скаламучених думок до Максима долинув обірваний шматок чиєїсь фрази, що пролунала поряд із ним.

Він здивовано підвів голову. Біля його столика стояла приємної зовнішності жінка з чашкою і мило всміхалася йому.

– Що? – перепитав він.

– Кажу, тут усюди зайнято, п’ятнична підвечірня година пік, знаєте. Можна коло вас сісти, випити чаю? – повторила жінка.

– Так-так, звісно. Прошу!

Макс метушливо забрав зі столу барсетку і сьорбнув схололу каву, про яку геть забув. Тоді уважно подивився на жінку, котра тим часом зручно вмостилася навпроти нього і з незворушним обличчям зосередилася на екрані свого смартфону.

Макс задивився на її ідеальний манікюр, легкі порухи зап’ястка, тонких пальців, правильні контури обличчя, довгої шиї… Цікаво, якщо зараз отак поцілувати її в цю шию, як вона зреагує? Подумав і здивувався своїй думці: чому раптом вона зринула, така божевільна?

Він і далі роздивлявся жінку. Приємно було за нею спостерігати. Від неї йшло приємне тепло. Очі її видавались розумними – мабуть, працює економістом чи бухгалтером. Погляд свідчив про рішучу, впевнену в собі особу, загорнену, щоправда, в ауру відстороненості. Її густе чорне волосся хвилястими пасмами спадало на плечі, затуляючи частину обличчя.

Яке волосся… Подарунок долі!

Жінка відірвалась від смартфону і здивовано поглянула на Макса, котрий безцеремонно розглядав її, забувши про межі пристойності. Погляд її виразно промовив: «Чого, чоловіче, витріщаєшся? Ну, сіла я за твій столик, але невже ти думаєш, що це щось означає?»

Макс знічено всміхнувся і стиснув вушко філіжанки. Жінка чемно всміхнулась у відповідь, загорнула пасмо волосся за вухо і знову занурилась у свій смартфон.

Чоловік зітхнув. Так. Це безнадійно. Та нащо він цій жінці? Їй потрібен хтось більш рішучий, хтось більш успішний і вродливий. Тим паче після такого прикрого провалу в стосунках з Мар’яною він просто не може розраховувати на успіх.

Але її волосся… Він мусить спробувати хоча би щось зробити. Мусить! Бо потім не пробачить собі цієї пасивності.

– Ви завжди тут п’єте чай на самоті чи так сталось випадково? – спитав і подумки вилаяв себе за затерту фразу, яку зронив радше мимоволі, аніж свідомо. Наче спитатись більше не було про що!

Жінка підвела свої очі, сповнені цілковитої байдужості до його персони, проте знову мило всміхнулась (це ж треба, яка чемна, терпляча жінка!):

– Я часто п’ю тут чай. Зазвичай із подругами, звісно. Та останнім часом подруги надто зайняті власним життям, а звичка, знаєте, велика сила.

– Як же мені пощастило, що ваші подруги зайняті власним життям. Тепер ви сидите за моїм столиком, і я маю можливість милуватись вашою красою… – Макс дещо розслабився і щосили користався своєю харизмою, яку вже давно не витягав зі свого арсеналу.

– Дякую… – У її погляді нарешті зблиснула іскра цікавості, вона знову поправила пасмо волосся за вухом – цього разу не механічно, а цілком свідомо.

– Ваше волосся надзвичайне! – вихопилось у нього.

– Лестите. Це вже зайве.

– Я щиро, повірте. Довге красиве волосся – то моя пристрасть ще змалечку, – зізнався раптом Макс. – Моя мама в молодості мала довге густе волосся. Перший мій спогад з дитинства – схилене наді мною обличчя матері та її волосся. Воно пахло духмяними травами і приємно лоскотало моє лице… – Він схилив голову набік. – Тому, мабуть, і люблю довге волосся у жінок. Це моя пристрасть, направду.

Жінка розгубилась від дещо надмірних одкровень незнайомця. Вона дивилася на Макса ще з більшим зацікавленням, навіть якимсь розчуленням від несподіваної відвертості з його боку.

– Дякую. Так, це не лестощі. Я вам вірю.

– Як звуть чарівну незнайомку? – задоволено всміхнувся Макс.

– Христиною.

– Максим. Але ліпше звіть мене Максом. – Він нахилився над столиком. – Можна я його торкнуся?

– Що? – не зрозуміла жінка.

– Вашого волосся. Можна я його доторкнуся?

– Ви мене дивуєте.

– Я сам себе іноді дивую. То можна?

– Так, будь ласка…

Макс поволі підніс руку до обличчя жінки й обережно провів долонею по волоссю, відчуваючи під пальцями м’які й водночас пружні завитки, від котрих повіяло теплом. Од того доторку всередині затремтіло. Йому стало так солодко й добре, що він насилу стримав себе, аби не виказати свого тремтіння.

– Фантастика! – захоплено видихнув він. – Дякую вам, Христино. Це найліпша мить за останні кілька днів, а може, й тижнів.

Макс відкинувся на спинку стільця і мав вигляд справді задоволеної людини.

– Ви цікавий, Максе, – жінка зрештою відклала свій смартфон і взяла до рук чашку; очі її заблищали. – Думаю, після такого інтимного знайомства можна перейти на «ти».

– Згідний. Знаєш, Христино, я тепер подумав: як добре, що в житті є баланс. Останні кілька днів були такими паскудними, що вже й не знав, куди себе подіти і що робити. А тут з’являєшся ти – наче спасіння – і вмить вихоплюєш мене з цього паскудства.

– Чому ж твої дні були такими паскудними?

– Обставини. Так склались обставини. Зрештою, я сам у всьому винен.

– Може, все не так погано насправді?

– Та ні. Насправді гірше й бути не може. Але менше з тим, – зітхнув Макс і знов довірливо нахилився над столиком. Він уже відчув поміж ними зв’язок. Той незримий, але добре відчутний зв’язок, який спалахує між незнайомими людьми, енергетика яких налаштована на одну хвилю. – Не будемо про сумне. Мені зараз стало так добре, що не хочу знов занурюватись у неприємні думки.

– Ти дуже відвертий, Максе. Невже моє волосся спонукає тебе до цього? – всміхнулася жінка.

– Не повіриш, але так і є… – У його очах заграли бісики. – Тебе це спантеличує?

– Хіба трохи на початку. Це було несподівано. Але відвертість я ціную, тому вдячна тобі за неї.

Макс поклав руку на стіл, так, щоб ніби ненароком торкнутись її руки. Жінка дивилася на нього незмигно і руки не відсмикнула. Її погляд іскрив чуттєвістю й відвертим інтересом: він їй подобався. І його доторк теж.

– Знаєш, я вірю в невипадкові зустрічі, – перевівши подих, стиха озвався він. – Вибач, що форсую події, але я відчуваю поміж нами щось таке особливе і близьке… Дивлюсь на тебе, і мене огортає хвиля тепла. Твого тепла. Я його відчуваю. Тільки, прошу, зрозумій мене правильно: я зовсім не мав наміру когось підчепити тепер чи заводити нові знайомства. У моєму житті зараз усе так складно…

– Розумію. Повір, у мене теж не було подібних намірів. Будь певен, за інших обставин цієї розмови взагалі не відбулося б. Для мене це трохи дивно і незвично, але все ж мені подобається те, що зараз відбувається тут.

Осмілівши, Макс накрив долонею її руку й відчув імпульс, затим потік енергії, що заструменів від дотику. Його спиною пробігли дрижаки. Зв’язок міцнішав з кожною хвилиною.

Вони ще довго сиділи, відкриваючи для себе нові переживання й емоції. Макс геть-чисто забув усі ті суперечливі й прикрі думки, що роїлись у його голові ще якусь годину тому. Усе це тепер здавалося таким несуттєвим і дріб’язковим. Навіть… навіть очевидний розрив із Мар’яною. Зрештою вони з Христиною обмінялися номерами телефонів і поволі вийшли з кав’ярні.

На вулиці було добре. Денна червнева спека вже змінилася лагідним вечірнім теплом.

– Дозволь тебе підвезти.

Христина непевно глянула на автівку, що стояла на узбіччі, утім, кивнула на знак згоди: чому б ні?

– Кажи, куди їхати. Ми з моєю дівчинкою тебе миттю доставимо, – з готовністю взявся за кермо Макс.

Христина сказала адресу і стомлено відкинулася на м’яку спинку сидіння.

– Запросиш мене на каву? – спитав Макс, зупинивши автівку під будинком Христини.

– Ні, вибач. Я мушу з усім цим розібратись. – Вона торкнулась рукою його плеча. – Не ображайся. Просто… якщо я запрошу тебе на каву, ми наробимо дурниць. Точно наробимо, – швидко додала вона, не дозволивши йому заперечити. – Я це відчуваю. І не тому, що постійно роблю дурниці, а тому, що такого зі мною ще не було. Так стрімко стосунки з чоловіками в мене ще не розгортались, тому для мене це незвично.

– Тобі неприємне моє товариство?

– Ні. Ні, що ти! Невже ти не розумієш, про що я? – Вона пильно дивилась йому у вічі. – Ти розумієш. Бачу, що розумієш. Бо відчуваєш те саме, що і я тепер.

– Чому ж боїшся?

– Бо це… – Вона замислилась, підбираючи слово.

– Тільки не кажи, що неправильно!

– Не те щоб неправильно… Просто я не впевнена, що тут доречний поспіх. Я звикла все як слід обмірковувати. А міркувати зараз я просто не здатна. Це сильніше від мене.

– Вважаєш це божевіллям?

Вона лише мовчки похилила голову.

– Не думай ні про що. Не треба боротися з почуттями, якими би божевільними вони не видавались.

– Я не борюсь. А не думати я не можу. Вибач.

– Мені слід непокоїтися, що завтра ти не відповідатимеш на мої дзвінки?

– Це було би дурістю. Не хвилюйся. – Вона нарешті всміхнулась. – Я теж вірю в невипадкові зустрічі, як і ти.

– Мені здається, є помилкою гасити те, що зараз поміж нами спалахнуло. Ми можемо пожалкувати потім. Зі мною таке вперше, і я не хочу втратити цього.

– Не хвилюйся, Максе. Якщо воно є, то воно не згасне і нікуди не подінеться.

Він узяв її руку. Заплющив очі й притулився губами до зап’ястка.

– Це божевілля! – видихнула Христина.

Вона висмикнула руку й рвучко відчинила дверцята. Швидко вийшла і вже хотіла зачинити їх, проте спинилась.

– Вибач, Максе, – нахилилась вона до салону. – Я мушу йти. Не ображайся.

І пішла.

Макс дивився їй услід. Усередині все тремтіло. Від бажання, жаги і легкого розчарування, що все так різко опустилось із запаморочливої хвилі піднесення.

* * *

Того ж вечора Макс їй подзвонив. На четвертому гудку Христина підняла слухавку:

– Привіт, Максе.

– Привіт, Христю. Радий чути твій голос.

– Я теж рада чути твій.

Він відчув, як вона всміхнулась.

– Відпочила трохи?

– Так, відпочила, дякую.

– Христю…

– Що?

– Можна я приїду до тебе зараз?

Вона мовчала.

– Невже ти думаєш, що ніч чи день щось змінять? Змінять те, що зараз поміж нами…

– Не змінять. Ти правий.

– То навіщо ж ми маємо мордуватися?

– Добре, – тихо сказала вона.

– Що? – перепитав він.

– Добре. Приїжджай.

– Уже їду! Яка в тебе квартира?

– Дев’ята. На третьому поверсі.

– Зараз буду! Я миттю!

Макс прожогом метнувся збиратися. Уже за п’ятнадцять хвилин він дзвонив у двері дев’ятої квартири, стискаючи в руці торбинку з яблуками – в останній момент згадав про них, коли вибігав із дому. Чомусь захотілося щось їй принести. Квіти чи шоколадка були би банальними, та й часу не хотілось витрачати. А яблука згодяться.

Двері відчинились. Христина дещо розгублено дивилась на нього. Макс мовчки увійшов до квартири, зачинив за собою двері й рвучко обійняв жінку. Її тіло було пружним і податливим. Пакет вислизнув з його руки, яблука покотилися по підлозі.

– Ще одне зізнання: першим, що я хотів зробити, побачивши тебе у кав’ярні, було ось це… – хрипко проказав Макс, затим відгорнув пасма її волосся і поцілував у шию.

Згодом вони збирали ті яблука, сміючись і вже не шаріючись раптової близькості, нестримного потягу, неочікуваного виру пристрасті. Пелену ніяковості й сум’яття було зірвано і з великою приємністю відкинуто. М’яке сяйво бра, тіні, що танцювали на стінах, шурхіт простирадла, доторки, пестощі, милування, шепіт, солодкі зітхання, стогони любощів, поспіх, змінюваний розміреністю, думки, що випереджували рухи, інтуїтивне вгадування бажань на рівні позамежевих відчуттів…

Христина фізично відчувала, як трощаться всі її уявлення і розуміння стосунків. Бо зазвичай вона мусила спершу пізнати людину, звикнути до неї. Мусив минути якийсь час, котрий визначав подальшу долю стосунків. З Максом усе інакше. Його вона відчувала кожною клітинкою свого єства. Усього його. Так, ніби знала його завжди. Ніби він завжди був поряд.

Макс теж почувався дещо розгубленим, бо досі думав, що добре себе знає. А виявляється, поняття не мав, на що здатен. Здавалось, усе, що було дотепер, стирається, усе несправжнє. Тільки вона. Вона одна справжня.

– Добре, що ти подзвонив… – Її очі блищали.

– Добре, що ти взяла слухавку.

Ту ніч він провів у Христини. Десь опівдні, підкотивши автівкою до звичного місця – стоянки таксі, Макс згадав, що не подзвонив учора ввечері Мар’яні – уперше за час їхніх стосунків – і не проказав добраніч. Утім, не надто й засмутився. Розрив їхніх стосунків був таким очевидним, таким неминучим, що ці механічні вечірні розмови по телефону виглядали просто сміховинними. Жодний чоловік того не терпів би, що терпів він.

Макс знав про її зустрічі з тим чоловіком з минулого, Михайлом. Знав, але нічого не міг вдіяти. Бо розумів, що коли той знов увірвався до її життя, то вже не відпустить. Вона розповідала про почуття до нього в юності, про їхні стосунки, і в цих розповідях було щось таке, чого вона, мабуть, сама до кінця не тямила.

Але для нього все було очевидним уже зовсім скоро: що би не казала йому Мар’яна, що би не думала і не хотіла, але той чоловік від неї не відстане. Він учепився за неї, вихлюпнувши на неї свій розпач, свою простодушність і задушевну відвертість, які вона так любить і до яких не може бути байдужою. Цей чоловік знову скорив її, розворушивши минуле, змусив співчувати йому. А вона дуже чутлива до таких речей. Тож усього цього слід було очікувати.

І Макс очікував. Мусив. Бо іншого виходу в нього не було. Він нічого з цим не вдіяв би. Усе марно, марно, утім… Добре, що все це припинилось учора ввечері.

Який же він несказанно радий, що нарешті скінчились його муки, його терзання! Макс досі не вірить у те, що сталось, бо сталось це так раптово, так несподівано і так добре! З ним просто не могло такого статись. Не могло, але сталось.

Головне тепер – не перестаратись. Але й не втратити пильності. Бо якщо це станеться знову… Ні, цього не можна допустити, у жодному разі. Але ж як? Від жінок чого завгодно можна чекати. Із ними розслаблятися не можна. Треба пильнувати. Бо сьогодні вона нібито небайдужа до тебе, а вже завтра небайдужа до іншого. Їм довіряти – собі ж гірше. Кому, як не Максу, це добре відомо? Хто, як не Макс, натерпівся від жінок найбільше? Хоча Христина видається не такою, як усі. Вона якась особлива.

Макс не помилився. Вона справді була особливою. Угадувала всі його думки, відчувала його настрої і бажання. Вона була ніжною, чуйною і дуже милою. Макс тішився, але в глибині душі неспокій не полишав його ні на мить. Йому не могло так пощастити. Не могло! Це ж він – невдаха Макс, якого полишають жінки! Хіба могло йому раптом так поталанити з жінкою?

Щось мало бути не так. Щось просто мусило бути не так! Що саме – він поки не знав. Але відчував, що рано чи пізно обов’язково щось піде не так. Бо так траплялось завжди.

Він настільки звик бути самотнім, навіть у стосунках з жінками – особливо у стосунках з жінками! – що направду не міг повірити у своє щастя. Хіба ж він може відкинути минуле, усі невдачі й перестороги, і просто насолоджуватися життям? Певно що ні!

Щастя – воно таке крихке й нетривке… Є люди, створені для щастя. Але не Макс. Він не створений бути щасливим. І хто в цьому винен, хтозна. Мабуть, він сам. Щось із ним самим не так. Бо він же хоче цього, хоче понад усе. Але не виходить: кожна попередня невдача щоразу тягне його донизу. Це замкнене коло, яке не розімкнути.

Усе своє життя він звик пробивати собі шлях, б’ючись, мов риба об лід. Усе давалось йому тяжко, бо намагався бути ідеальним, щоб зберегти те, чого досягав.

І щоразу втрачав.

Першою пішла дружина: їй було мало його грошей, та й зв’язків хотілося, котрих у Макса не було, але їй вони чомусь привиділися. Він довго спинався на ноги, доки відчув, що готовий до нових стосунків.

Проте нові знайомства і стосунки неминуче призводили до нових розчарувань. Він старався, як тільки міг, щоб усе було добре, але марно. Щоразу жінки неодмінно полишали його, натомість обираючи собі таких, що Макс щиро не розумів, чим же гірший від них. Утім, коли жінки постають перед вибором, то часто схильні обирати «поганих хлопців». І чому їх тягне до них, наче вони медом намащені? Чого їм не вистачає поряд із нормальними мужиками? Чому хороші й часом навіть ідеальні їх не приваблюють?

Цього Макс, певно, ніколи не збагне.

2

Осінь почалася лише на календарі: поки було спекотно, як і в серпні, тиждень тому. Тільки вечори були дещо прохолоднішими, радше свіжими. Для Макса восени додавалось більше клопотів, бо починався новий навчальний рік і він мав читати лекції в університеті.

Того суботнього вечора Макс таксував. Як завше, сидів у припаркованій на стоянці автівці, занурений у роздуми. Згадував учорашній вечір, що провів його у Христини. Попри напругу, що його майже не полишала, коли він був наодинці із собою, зустрічі з Христиною наповнювали його приємністю й світлом. Йому таки вдавалося відволікатись і виринати із тих нав’язливих станів, що дедалі більше полонили його скривджену й добряче травмовану життєвим досвідом свідомість. Після зустрічей з нею Макс відчував полегшення. Ще був здатний його відчувати.

За роздумами він спершу й не помітив, як із подвір’я кафе, неподалік стоянки таксі, вийшла жінка. Роззираючись навсібіч, ніби її хтось переслідував, швидким кроком вона рушила до його автівки.

– Ви вільні? – спитала, підійшовши до прочиненого віконця.

– Так-так, прошу.

Жінка поспіхом умостилася на задньому сидінні й витягла з сумочки пудреницю. Вона щосили намагалася приховати свій неспокій. Дивлячись у дзеркальце пудрениці порожнім поглядом, жінка механічно намащувала і без того надміру напудрене лице.

Макс очікувально подивився на неї. Відчувши на собі Максів погляд, жінка зрештою отямилась. Назвавши адресу, вона заховала пудреницю в сумочку, натомість дістала сонцезахисні окуляри й квапливо їх надягнула.

Автівка плавно виїхала на проїжджу частину, й Макс знову мимоволі занурився в приємні спогади про вчорашній вечір.

– Скрізь ці задоволені пики. Як же вони мене дратують! – озвалася жінка.

Макс здивовано глянув у дзеркало заднього огляду й, попри сонцезахисні окуляри на жінці, завважив її викривлене невдоволенням обличчя. Йому стало не по собі, тож він швидко перевів погляд на дорогу й продовжив мовчки кермувати.

– Даю голову на відсіч, ти тепер думаєш, що я якесь посліднє стерво, котре вихлюпує на всіх і кожного свою нестримну лють.

Макс знову зиркнув у дзеркало, й цього разу її лице видалось йому більш людяним. Принаймні тепер йому захотілося до неї обізватись.

– Із вами щось трапилось? – спитав він.

Жінка відвела свій погляд від Макса й подивилась за вікно.

– Трапилось, – коротко відповіла вона; у її голосі відчувалася приреченість.

– Може, я вам чимось допоможу?

– Мені ніхто не зможе допомогти. Але дякую, красунчику!

Жінка глянула на чоловіка, цього разу зацікавленим поглядом.

У Макса в грудях миттю потепліло. Красунчиком його ще ніхто не називав, та й красунчиком він, власне, й не був. Але збіса приємно було почути ці слова. Розпрямивши плечі, він уже хвацько позирав на жінку.

– Я серйозно, – піднесено зауважив він. – Не буває проблем, які не вирішуються, повірте мені.

– Хотілось би мені, щоб так було, але повір і ти мені: вони є!

– Розкажіть мені. А раптом зможу вам допомогти?

Жінка начебто вагалась, хоч видно було по ній, що розповісти про свою проблему їй кортить.

– Не хочеться наражати тебе на небезпеку, але ми не знайомі з тобою і навряд чи ти зможеш постраждати через мене.

– Усе настільки серйозно? – Макс умить фізично відчув, що справа дійсно має присмак небезпеки.

– Знаєш, красунчику, у житті ми часто маємо вибір. Але не завжди можемо відчути, який саме варіант виявиться правильним. Здається, ти все прораховуєш, зважуєш всі «за» і «проти», зрештою впевнений у тому, що робиш. А потім раптом виявляється, що все було неправильно від самого початку. І вже немає сенсу в твоєму прозрінні, бо все неправильно настільки, що ти не знаєш, скільки тобі лишилося часу.

Вона замовкла.

– …часу на вирішення проблеми? – обережно уточнив Макс, хоч йому чомусь здалося, що насправді йдеться про життя і смерть; що все справді серйозно настільки, що, навіть якби він тепер відвіз її на край світу, це не зможе її порятувати.

– Забери мене до себе на цю ніч, красунчику, – сказала раптом жінка. – Тільки на цю ніч. Мені дуже потрібно це. Потім відвезеш мене назад і забудеш.

Від несподіванки Макс мимоволі натиснув на педаль газу, і автівка різко смикнулась уперед. Ця пропозиція була настільки неочікуваною і дивною, що тіло наповнилось неконтрольованим збудженням, руки спітніли, а по спині пробігли дрижаки. Він глипнув на жінку зовсім інакше, наче прицінюючись до неї, уявляючи її у своєму ліжку.

– Боїшся? – розчаровано скривилась жінка. – Боже, ну що за чоловіки повелись на цьому світі страхопудливі!

– Теж мені! – умить спалахнув Макс. – Звідки це такі невтішні висновки про чоловічу стать?

Він оцінив поглядом дорогу, водночас поволі призупиняючи авто. Зустрічна смуга була вільною, даішників тут ніколи не було, тож він різко вивернув кермо, розвернувши авто на сто вісімдесят градусів, і знов, тепер уже впевнено, натиснув на педаль газу.

– Оце мені вже подобається! – Жінка задоволено хитнула головою. – Ти не хвилюйся, красунчику, мені від тебе нічого не треба. Просто, знаєш, у мене справді критичний момент у житті. Я знаю, що мені лишилися лічені дні. Та не хвора я, – перехопила вона його спантеличений погляд. – Я просто дуже заважаю певним людям. І мені від них уже нікуди не подітися. Бо я була однією з них. Я знаю, як вони працюють, бо працювала так само. Вони з-під землі мене дістануть, тож збирати манатки і кудись вшиватися немає сенсу. Словом… я просто хочу провести кілька годин з чоловіком. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Якщо в тебе хтось є, хвилюватися нема чого: завтра я зникну з твого життя назавжди.

Макс оторопіло дивився на жінку. Його переповнювала химерна суміш емоцій: страх за життя жінки, страх за власне життя, страх, що про все це може довідатись Христина, шалена цікавість до цієї жінки, бажання хоч чимось їй допомогти. Та головним було безтямне і шалене прагнення опинитися з нею в ліжку. Він відчував потужні енергетичні хвилі, що йшли від неї. Вона аж іскрила сексуальністю, тією, що нахабно стирчить на поверхні й притягує увагу чоловіків і заздрісні жіночі погляди.

– Я не хвилююся, звідки ви взяли, – оговтавшись, заперечив він. – Як вас звати?

– Хвилюєшся. Я ж бачу. Але нехай. Мені байдуже. Катерина. А тебе як звуть, красунчику?

– Максом… – Тим часом він уже завертав на своє подвір’я.

Незнайомка роззиралась навсібіч: чи нема когось, хто міг би за ними стежити. Їй направду не хотілося створювати проблем цьому чоловікові.

То було скажене, безтямне злягання, котре тривало коротко, проте вибухало настільки запаморочливими спалахами, що Макс не тямив себе від усього цього несподіваного шаленства, що так раптово впало на його голову, чи то пак тіло. Ця жінка була настільки пристрасною, настільки ненаситною і гарячою, що, увійшовши в неї, він теж увесь запалав. Його вщерть затопила невідома йому досі несамовита лавина шаленства.

Згодом вони лежали, безсило відкинувшись на подушки, і мовчки дивились у стелю.

– Маєш сигарету? – озвалась першою Катерина.

– Не палю.

– Правильний хлопчик? – незлобливо розсміялась вона.

Він нічого не відповів. Лише перевів свій погляд зі стелі на жінку. Крадькома розглядав її вже немолоде тіло, лице, вкрите дрібними, але помітними зморшками, очі, під якими розпливлась туш, розпатлане волосся. Він раптом побачив, що під личиною сексуальної хижачки і пристрасної пантери, якою він бачив її ще кілька хвилин тому, була звичайнісінька, зі своїми вадами, помітно постаріла, утомлена життям жінка.

– У тебе хтось є? – позіхнула вона.

Макс здригнувся. Боже… Христина. Раптом вона дізнається про це? Що тоді?

– Так, є.

– Шкодуєш, що привіз мене до себе?

– Ні! – Його відповідь була щирою.

Макс відчував, що мусив розділити з нею цей вечір і цю ніч. Їй це потрібно. Попри те, що його мордуватиме відчуття провини, що він, можливо, згадуватиме цю жінку – отаку, яка лежить перед ним зараз, і ту, котру притискав до себе, здираючи з неї одяг раніше, – коли приведе сюди Христину. І картинки зради спалахуватимуть у його мозку в найнесподіваніші миті поруч з коханою.

Але це потім. А зараз його долала цікавість.

– Що таке сталося з тобою?

– Навіщо тобі, красунчику? Усе одно ці одкровення мене не врятують.

– Розкажи. Хочу знати. Хіба не маю на те права?

– Думаєш, якщо ми з тобою тут зараз лежимо з переплетеними ногами, це дає якесь право на щось комусь із нас? – приречено розсміялась вона.

– Ні. Звісно, ні. Та все ж розкажи.

– Мене скоро вб’ють.

Макс відчув, як знову спітніли його долоні й чоло, а спиною поповз недобрий холодок.

– Хто? – Він механічно провів пальцями по чолу, стираючи краплини поту.

– Я вже казала тобі. Ті, з ким мала справу багато років. Із ким ішла пліч-о-пліч і кому довіряла. Хто довіряв мені.

– Звідки ти це взяла? Може, ти помиляєшся? Знаєш, так часто буває: накрутиш себе, надумаєш щось, а воно все набагато простіше…

– Знаю. Бо все змінилося. Через одну дурнувату помилку! Через один довбаний прокол! Усі ми недосконалі…

– Невже нічого не можна вдіяти? Хіба таке можливо?!

– Людина мусить займатись чимось одним. Бо коли розриваєшся навпіл – обов’язково станеться якийсь недогляд, якась дурня!

– Якби ти знала, скількома справами займаюсь я! – спробував розрядити напругу Макс. – Розриваюсь на безліч частин!

– Оце даремно. Треба мати якусь одну справу, щоб сповна їй віддаватися. От я… ти знаєш, до речі, хто я?

Макс запитально звів брови.

– Не знаєш. Явно не товаришуєш із мистецтвом. Я – прекрасна оперна співачка, щоб ти знав! – захоплено вигукнула вона, затим знічено додала: – Була. Була прекрасна оперна співачка. Я об’їздила всю Україну, пізніше Польщу, Словаччину, Росію! – Вона раптом затнулась, знову щось згадавши, відтак повела далі: – І треба ж було мені вскочити в цей дурнуватий бізнес! Чого мене чорт спокусив у нього вскочити?! Співай собі, жінко, чого тобі не вистачає… Та, що там казати…

– І давно ти «вскочила»?

– Давно. Відколи почала їздити по світу. Років, мабуть, зо п’ять. Усе було так цікаво, так спокусливо, особливо на початку. Ще й грошики. Грошики-грошики… Усе через ці нікчемні папірці. Від них на світі усе зло. Що мені тепер від них? Навіщо вони мені? Вони мене не врятують… Гаразд. Тобі нудно, красунчику. Давай краще розважимось іще, наостанок. На мій останок, – невесело всміхнулася вона. – А на світанку ти відвезеш мене додому.

Катерина труснула головою, притиснулась до Макса усім тілом і палко вхопила його за сідниці.

Оце й усієї пригоди, що тривала один вечір і неповну ніч, але яку він пам’ятатиме все своє життя. Бо такої бурхливої, яскравої оказії в його житті досі не було.

Ще й не думало світати, коли жінка його розбудила і попросила відвезти додому. Так буде ліпше. Поки ще темно. Мало що…

Він відвіз. І не помітив, як у автівці, що стояла в глибині двору, спалахнув блакитний вогник – хтось підкурював цигарку. Не бачив, як затим із автівки хтось вийшов і пішов слідом за Катериною до під’їзду. І не знав, що наступного дня її вже не стане.

Уже кілька днів по тому випадково побачить у газеті повідомлення про самогубство відомої місцевої зірки Катерини Марченко, проілюстроване світлиною ще молодої красивої жінки, котра співала в мікрофон. «…Правоохоронці встановили причину смерті: самогубство шляхом отруєння невідомою речовиною».

Макс вражено дивився на газетну сторінку, що мимоволі затремтіла в його руках, і згадував той вечір і ту ніч, коли вони були разом. Певна річ, було очевидним те, що ні про яке самогубство там не йшлося. Просто часто треба швидко закрити справу і подати звіт про виконану роботу.

«Мене скоро вб’ють», – пролунав десь поряд її голос.

Як таке можливо? Чому вона не тікала, коли точно знала, що її вб’ють? Що це за такі люди, котрі дістануть з-під землі? І що це, чорт забирай, за справи, через які отак запросто убивають тих, із ким ішов пліч-о-пліч багато років? Що це за помилка, яку не вибачають і через яку стає нічого не вартим людське життя?

Питань роїлась купа, і Макс не знав, куди їх подіти. Бо розумів, що пошук відповідей може вартувати йому життя. Але ж як утихомирити цікавість, що розпалюється чим далі, тим більше, і ті численні питання, котрі не дають спокою? Що із цим робити?

Забути. Забути і не згадувати. Як і того вечора й ночі, проведеної із цією таємничою жінкою…

Рука автоматично потяглася за мобілкою і набрала номер Христини. Уже після двох гудків вона відхилила його виклик. Так-так, здається, вона щось казала про перевірку на роботі сьогодні. Вона зовсім не має часу на розмови.

Нічого. Він впорається сам.

3

Щось значуще нерідко трапляється зненацька, коли не чекаєш, коли нічого, як то кажуть, не віщує. Макс же чекав, нутром відчував, що мусить щось піти не так. Власне, все його свідоме життя неминуче «щось ішло не так», тому нічого дивного в цьому очікуванні й не було.

Ще відколи познайомився з Христиною, його почав мордувати неспокій, такий знайомий йому. І начебто причин для того не було: жінка була відданою йому. Проте підступний хробачок недовіри потай підточував його зсередини: «Вона не буде твоєю вічно – вона не може бути твоєю, бо не створена для тебе – ти не вартий її, рано чи пізно вона лишить тебе – усі жінки тебе лишають, вона не виняток».

І доточив-таки.

Так, літо було направду прекрасним. Вони насолоджувались одне одним, чудово проводили час, і начебто все було добре. Проте коли чогось чекаєш, навіть несвідомо, то це обов’язково стається – то є перевірена часом і випробувана буттям істина. Схоже, він повертається до того, із чого почав. Бо все повертається, рано чи пізно, бо все йде по колу, як і Всесвіт.

Учора він бачив Мар’яну. Вона йшла парком, а він біг до приятеля, котрий жив поблизу. Перекинулись парою слів, та й усе. Вона, очевидно, щаслива, бо вже й при надії. Хоча очі її були смутними. Мабуть, не дуже клеїться з тим селюком, як же його, – Михайлом? Він міг би розпитати в неї про все, але чомусь не наважився. Звісно, одразу ж пошкодував про це. І тепер її смутні очі бовваніють перед ним. Згадується, якою вона була в останні тижні їхніх стосунків: часто відсутній погляд, відверті розповіді про далеку юність, намагання вдавати, що вони досі разом, як і раніше. Хоча це вже давно було не так…

Згадується й Катерина. Ота приреченість в її очах, котру вона намагалася приховати за веселістю, вона не дає спокою найбільше. І чому він не може контролювати свої помисли, керувати спогадами?

Він волів би не мати всіх тих думок, котрі вдираються в його свідомість зненацька і мордують. Чому він не здатен жити у відносній гармонії із самим собою? Навіщо має думати про нікчемне минуле? Навіщо в його думках мусить зринати, приміром, той селюк, що забрав у нього Мар’яну? Попередні невдачі? Чи вбивство Катерини? Усе одно він нічого не міг вдіяти, щоб урятувати її. Чи… міг? Власне, він навіть не намагався. Лише язиком патякав. Отож…

Отож, це прийшло.

Коли не стає повітря, бо її немає поряд у цю мить, коли почуття до неї перетворюються на якусь шалену залежність, а страх втратити її, навіть безпідставний, перевищує здоровий глузд – ось тоді починається справжнє божевілля.

Макс відчував, що ще трохи, і він не витримає цієї напруги, яка дедалі міцніла. Що робити – він не знав, але розумів, що контролювати свої знетямлені емоції він не здатен, і чим далі – тим глибше заходитиме в глухий кут. Він чудово знає цей шлях, котрий неодмінно закінчується розривом стосунків. Так було щоразу.

Може, він сам у всьому винен? Своїм страхом і абсурдними помислами вистилає собі цю фатальну стезю? Кожна думка, як камінчик, вимощується у ній програмою Всесвіту, куди він же, власноруч, посилає сигнали? Але як таке можливо? Хіба страх втратити людину і шалене бажання бути поруч можуть зруйнувати?

Водночас Макс відчував, що пізно думати про причини й наслідки. Процес був невідворотним. І потрібне термінове перезавантаження системи, доки не стався збій. Доки він не наробив дурниць.

4

Макс того вечора знову таксував. На стоянці до нього підсіла жінка й замовила поїздку до залізничного вокзалу. Вона вийшла, не доїжджаючи до вокзалу, поряд зі сквером.

Неподалік стояв чоловік. Помітивши Максову автівку, він хутенько підійшов і попросився під’їхати до мікрорайону «Ювілейний». При собі мав невеличкий поношений портфелик. Та й сам виглядав якимсь поношеним і прим’ятим. Такі на таксі не їздять, а ходять пішки.

Та Максові що до того? Він виконує свою роботу. На клієнтів не звертає уваги, зазвичай пробігається лише поверхово-оцінливим поглядом, аби мати уявлення, хто сідатиме в його автівку.

Перші хвилини три їхали мовчки. Макс був занурений у власні думки. Чоловік нечутно сидів на задньому сидінні.

– Давно не був у Рівному, – добродушно озвався він м’яким тихим голосом. – Як тут ведеться?

– Та нічого, помаленьку, – байдуже відповів Макс, не глянувши на пасажира.

– Помаленьку… – задумливо повторив чоловік. – І що, нічого цікавого не відбувається?

– А що тут цікавого може відбуватися? Містечко ж невеличке, спокійне. Чи вам того не знати? – Макс нарешті глянув у дзеркало заднього огляду на чоловіка.

– Так-то воно так… Але коли я тут жив, було дуже навіть нічогенько, особливо в останні місяці. – Погляд чоловіка пожвавився, маленькі сірі очі збуджено забігали за подряпаними скельцями окулярів.

– І давно ви тут були востаннє?

– О, давненько! Десять років тому.

– Приїхали відвідати рідню?

– Можна й так сказати. Маю кілька справ у місті.

Макс лиш кивнув, бо не знайшов, що сказати у відповідь. Чоловік був йому нецікавим.

– Я чув, тут убили одну місцеву зірку, – знову повів розмову чоловік.

Максом пересмикнуло. Убивство місцевої зірки? Певно що він одразу ж збагнув, що йдеться про Катерину. Але про те, що це вбивство, знають, либонь, лише її вбивці і він, Макс. Ким би не був цей чоловік, але він точно причетний до цього. Макс нутром відчув небезпеку. Долоні його спітніли. Чудесно! Лише цього йому не вистачає тепер до повного комплекту проблем!

– Не розумію, про що ви, – перевівши подих і намагаючись зберігати самовладання, нарешті відповів він.

Однак чоловік незмигно й начебто зацікавлено дивився на Макса.

– Невже? Усі про це знають, а ви не розумієте, про що я? – так само тихо і приязно мовив він.

– А! – наче пригадавши, вдарив себе по лобі Макс. – То ви, мабуть, маєте на увазі нашу співачку, яка недавно покінчила з життям?

– Хіба вона покінчила з життям? Ви справді так думаєте? Вам не здається, що її могли вбити?

Макс ледве стримував свої розбурхані емоції. Чого цей чолов’яга причепився до нього? Він щось знає про їхню з Катериною ніч?

– Та ви що! Чого б я мав таке думати? Мені що до цього? – наче виправдовуючись, пробурмотів.

– Ви хочете сказати, що не знали її особисто? – допитувався далі чоловік.

– Шановний, що вам потрібно? – втрачаючи рештки терпіння, крізь зуби процідив Макс.

– Думаєш, ніхто не знає, що ти з нею переспав тієї ночі? – раптом перейшов на «ти» чоловік, щоправда, голос його лишався таким же добродушним і тихим.

Макс різко натиснув на гальма, припаркував автівку біля тротуару й озирнувся до чоловіка. Лише тепер він помітив, що в його маленьких сірих очах блищав якийсь божевільний химерний вогник.

– Я не розумію, звідки у вас ця інформація і про що ви взагалі говорите, – випалив він. – Думаю, вам варто вийти тут.

Чоловік поглянув за вікно.

– Ви мене ще не довезли, – так само раптово перейшов на «ви» чоловік, химерний вогник у його очах умить згаснув. – Чому б я мав виходити тут?

– Тому що я не збираюсь везти вас далі й вислуховувати вашу маячню!

– Яку маячню? Ви про що?

Макс роздратовано дивився на нього, стискаючи спітнілими руками кермо.

– Прошу довезти мене, куди я казав, і не порушувати моїх прав пасажира, – незворушно мовив чоловік.

– Я не знав її! – несподівано для себе видав Макс.

– Кого? – На обличчі чоловіка було щире нерозуміння.

– Катерини, про яку ви питали! Я не знав її особисто!

– Щось не второпаю, про що ви говорите, – приязно всміхнувся чоловік. – Прошу довезти мене, куди я казав. На мене чекають хворі батьки.

Макс сторопіло дивився на чоловіка, обличчя якого жодним чином не свідчило про те, що кілька хвилин тому вони вели розмову про чиєсь убивство; його невимушений погляд був так само спрямований у вікно. Макс навіть засумнівався, чи вони справді щойно говорили про Катерину і чи цей добродушний чоловік дійсно звинуватив його в тому, що він із нею переспав.

– Ну? Чому ви зупинились тут? Що трапилось? Вам зле?

Макс нічого не відповів. Він натиснув на педаль газу й хутко вивів авто на дорогу. Ковзнув поглядом по дзеркалу заднього огляду: чоловік, ніби нічого не сталося, мовчки дивився у вікно.

5

Мабуть, то була остання краплина, що пробила щит Максового терпіння. Він відчував, що його і без того натягнені, наче струни, нерви ось-ось розірвуться. Він не витримає цього.

Час для перезавантаження настав. Хто, як не він, Макс, ліпше знає про перезавантаження різних там систем? Якщо зараз цього не зробити, його система зазнає великої, невиправної катастрофи. І є лише одне-єдине місце на всій землі, де він може це зробити. Де може просто випасти з усього. Забутись.

Шлях додому, до села, в якому він виріс, пролягав майже через усю Рівненську область, на північ. Макс рідко навідувався до батьків. Усе часу бракувало. Хіба ж за всім тим вагоном справ, робіт і безкінечних клопотів можна виділити день на поїздку?

Та, певна річ, можна, що там казати. Можна за одну хвилину відсунути весь цей «вагон», полишити все, ускочити в авто й поїхати до батьків. Але завжди знаходились якісь заперечення і виправдання. Якось пізніше, потім, не тепер, бо ж оця справа важливіша чи ця запланована зустріч має більше значення…

Либонь, він мусив дійти тієї небезпечної межі, щоб в одну мить ускочити без вагань у свою рідну стареньку «ладу» і, захлопнувши за собою дверцята, натиснути педаль газу.

«Лада» мчала його золотим осіннім тунелем шосе, полум’яні часточки листя розліталися врізнобіч і виблискували на сонці, засліплюючи і приголомшуючи. Макс зробив гучнішим звук приймача, натиснув сильніше на педаль газу і відчув, як починає вирувати кров у його жилах, як закипає у ній адреналін.

Макс обожнював швидкість. Вона дарувала йому відчуття свободи і якогось нестримного драйву. У місті так не поїздиш. Та й, як завше, не до того. А колись навіть, пам’ятає, кілька разів брав участь у перегонах. Любительських, щоправда, але таких захопливих!

Він стискав кермо і згадував безтурботну юність. Свіжий вітерець із прочиненого вікна приємно обвівав лице й кошлатив волосся.

Згодом брів знайомими стежками соснового лісу, полишивши автівку неподалік шосе. Вдихав на повні груди насичене смолою повітря і відчував, як душу поволі огортають тепло і спокій. Кожний наступний крок уперед віддаляв його від усіх проблем, думок і страхів, що терзали його кілька останніх тижнів.

Дійшовши озера, сів на колоду, що лежала майже коло самої води. Макс пам’ятає, як ця колода була сосною, колись давно. А одного разу, вже стара, наполовину зсохла, не витримала бурі й зламалася. Відтоді так і лишилася тут лежати колодою. Якби сосна впала десь на пляжі, її би прибрали. А тут, у майже непролазних заростях, вона нікому не заважає. А Максові навіть згодилася для його усамітнень.

Він любив приходити сюди ще юнаком. Сідав на цю стару, подекуди трухляву колоду, дивився у прозору воду, що дрібними хвильками шаруділа по піску, й поринав у роздуми. Тільки тут його огортав спокій і замирення із самим собою. Повертаючись до звичного повсякденного життя, він деякий час тримав у душі те замирення, а потім воно кудись зникало, розсіювалось у метушні, натомість наповнюючи звільнене місце різними проблемами. Мабуть, вимагало підживлення.

У юності Макс не розумів, чому це місце дає йому стільки гармонії і спокою. Тепер він точно знав, у чому річ. Усе просто: місця, де минуло дитинство і юність, дають силу, бо насичені енергією життя, тепла й любові. Саме тому тягне до рідних місць, коли на душі погано й тяжко. Головне – вчасно цю потребу відчути. Бо у хвилини розпачу це буває складно.

Щоразу він приїздив сюди відновлювати сили після чергового спустошення, чергової невдачі. Цього разу Макс згадав про це трохи заздалегідь, але все ж останньої миті. Ще трохи, і він би втратив здатність розважливо мислити. І все закінчилось би, як завше. Черговим спустошенням. Ще однією порожнечею. Щоправда, з однією лише відмінністю: цього разу він би навряд виборсався…

Він раптом побачив маленького хлопчика, котрий бігає босоніж, хлюпаючи на себе життєдайну воду озера. Його радість була такою безтурботною, а втіха такою благословенною! Хлопчик зупинився, подивився на Макса й усміхнувся. Макс відчув, як його душа наповнюється енергією життя. Затим постать хлопчика розтанула в повітрі, натомість з’явився хлопчина-підліток. На ньому були простенькі закочені штани, у руці він тримав соснову гілку. Хлопчина поволі ходив узбережжям, дивився собі під ноги, щось виписував гілкою на піску. Він зупинився, озирнувся й теж усміхнувся Максові. Макс відчув, як його душа наповнюється теплом. Коли хлопчина розчинився в повітрі, поряд із Максом на колоді вже сидів юнак. Він задумливо дивився за обрій, його обличчя випромінювало спокій і замирення. Юнак повернув обличчя до Макса і проникливо подивився йому в лице. Макс відчув, як його душа наповнюється Любов’ю.

Зцілення було неминучим.

Розділ ІІ Христина. Не від світу сього

1

Христина ніколи не любила натовпів. Не тямила чому. Але, по можливості, намагалася триматися осторонь, квапливо оминаючи скупчення людей. Сьогодні ж вона поволі йшла саме вглиб людних місць, уважно роздивляючись людські обличчя довкола неї. Їй чомусь стало цікаво, які ці обличчя, які емоції їх долають, які їхні настрої й почуття.

Обличчя були різними: засмучені, просвітлені, радісні, кумедні, заклопотані, сердиті, безпристрасні. Вона вдивлялась у ці численні лиця і думала про те, що відчувають усі ці люди. Чим вони живуть? А ще міркувала над тим, чому вона – Христина – саме в цій оболонці, у якій вона є. Чому не в будь-якій іншій? Чому вона не в он тій заклопотаній жіночці чи не в он тому солідному чоловікові? Або ж не в якійсь пересічній японці чи італійці? Як вийшло так, що вона саме така і саме тут?.. Відповідей на ці питання вона не знайшла, однак хвиля емоцій, що переповнювала її на той момент, була сильною.

Уранці знов падав дощ. Є якась магія в його тихому шелесті. Шелесті самотності… Кожний переживає самотність по-своєму. Хтось вовком виє, лізучи на стіни від розпачу, хтось нудиться, захлинаючись у власній безпорадності, хтось тікає на край світу, впускаючи у своє життя безліч потрібних і не дуже знайомств, озлоблюючись і шукаючи втіхи в абсурдних ідеях марнування часу. А хтось просто насолоджується, сприймаючи самотність як свободу.

Христина часто згадувала чоловіка, що стояв у вікні старого будиночка неподалік її вулиці. Його самотність була особливою. Коли б вона не йшла повз його будинок, він неодмінно стояв у вікні. Його погляд був порожнім і заглибленим водночас. Здавалось, він не бачив нікого й нічого перед собою, хоч дивився незмигно на вулицю. Щораз, ідучи повз нього, Христина думала: де він зараз у своїх думках? Чи тужливо йому? А може, він найщасливіша людина у світі?

Він уже не стоїть у вікні. Та й будинок скоро знесуть: на його місці вже заплановане будівництво нової багатоповерхівки.

Що з тим чоловіком? Де він тепер? Може, переметнувся услід за своїми думками? Чи, може, вмер? Про це вона ніколи не дізнається…

Свою самотність Христина називала свободою. Вона завжди мріяла про свободу. Таку, в якій почуваєшся справді вільною, не залежною від будь-яких обставин і людей, хай навіть близьких. Залежність для неї страшніша від смерті.

Вона пам’ятає, як втрапила в залежність від свого чоловіка. Це була перша і найбільша помилка в її житті – заміжжя. Їй було сімнадцять. Йому – тридцять два. Він був наче еталон з обкладинки журналу – вродливий, завжди усміхнений, чемний, словом, ідеал, про який мріє кожна наївна юнка. «Виходь за нього, будеш як у Бога за пазухою. Це хороший чоловік, повір», – переконливо радила їй мати. Христина й сама хотіла за нього, якимось дивом геть-чисто забувши про ще недавні мрії і плани.

Вони зустрічалися три місяці. Він був ідеальним увесь цей час, та все кардинально змінилось після одруження. Куди й поділись його добре ставлення до неї, увага, зрештою, любов. Він став холодним, злим і байдужим, швидко розвіявши ілюзії стосовно щасливого шлюбу і життя як у Бога за пазухою.

Її терпіння і сподівання на якісь зміни вистачило рівно на два роки. Розлучилися вони швидко і спокійно. Йшли на розірвання шлюбу, наче на реєстрацію: він шанобливо тримав її попід руку й усміхався, наче найщасливіший чоловік у світі. Він був таким, яким вона знала його до одруження.

Для Христини це було прозрінням. Тоді вона збагнула: в кожної людини є маски, які вона вдягає залежно від ситуації. У цього чоловіка була маска, за допомогою якої він маніпулював людськими почуттями, витворивши напозір образ ідеального чоловіка, і будь-які спроби зруйнувати цей образ були б марними. Бо маска вростає в його лице так природно і міцно, що здерти її неможливо. Він сам знімає її з легкістю, та лиш тоді, коли у ній немає необхідності. Коли він, до прикладу, наодинці з наївною, залежною від нього жінкою, перед якою вже немає потреби на всілякі там викрутаси та виверти.

Прозріння було таким потужним, що Христина присягла собі: віднині – жодних залежностей. А своєю свободою вона відтепер дорожитиме і пильно-пильно вдивлятиметься в людські обличчя.

І їй це вдалося. Вона поступово навчилася бачити маски. Розглядати під ними сутність. Утім, відтоді в неї з’явилася звичка. Звичка тікати. Бо те, що вона зазвичай бачила в чоловічих обличчях, котрі приховувались за масками, їй не подобалось, часом лякало і навіть приголомшувало.

До того ж у неї з’явилась вада. Вона втратила терпимість до поверховості й примітивізму. Ту терпимість, яка мала би бути властивою жінці. Її почали дратувати балачки про мізерні зарплатні, злих директорів, козлів чоловіків і нещасне життя. І чим далі, тим важче вдавалося стримувати емоції. Тому вона поволі обмежувала спілкування з численними знайомими, все життя (існування?) яких крутилося довкола вузьких побутових проблем, а розмови точилися винятково на міщанські теми.

Мабуть, тому в неї мало подруг. Точніше, їх у неї дві, перевірені часом: Мар’яна і Віра. Познайомилися вони під час навчання в універі. З Мар’яною вона зблизилась одразу, ще на вступних іспитах, сидячи під дверима аудиторії, де складали перший іспит. Мар’яна спокійно, проте рішуче підійшла до дверей, під якими скупчились абітурієнти, і безцеремонно зазирнула всередину, так, начебто поряд не стовбичила ціла знервовано-розпашіла черга. Затим із незворушним лицем сіла на лаві коло Христини, про щось у неї спитала. Слово за слово, розговорились. Спілкування одразу набрало емоційного забарвлення, вони мимоволі обмінювались невидимими, але відчутними енергетичними потоками, наповнюючи одна одну позитивними імпульсами. Їм було добре разом.

Пам’ятає, як на парах вони з розумними обличчями вели божевільну сміховинну переписку в пошарпаному блокноті, насилу стримуючи себе, аби не вибухнути нестримним реготом. Потім перечитували її, сидячи на лавці в парку, й котилися від сміху.

Будь-хто інший не зрозумів би анічогісінько із тих діалогів. Дивні слова, сплетені в дивні речення, проілюстровані ще дивнішими закарлюками й позначками. Це могли зрозуміти тільки вони дві.

Вони й тепер іноді витягають ті блокноти, зустрічаючись за кавою, та лише удвох, бо Вірі того теж не збагнути. Перечитують і щоразу котяться від сміху, пірнаючи в безтурботну юність.

Такі хвилини найдорожчі. Бо розумієш, що нічого не змінилось. Так, вони, звісно, інші – вже такі собі поважні, дорослі жіночки, а зв’язок усе одно є. І він лише міцнішає, обростаючи часом.

А ще були листи. На канікули Мар’яна їхала додому – до батьків у село, і спілкування переривалося. Мобільних тоді, у кінці дев’яностих, майже не було, Інтернет теж не був таким доступним і повсякденним, а спілкування їм не вистачало. Так писалися листи, мало не щодень. Ділились новинами, переживаннями, емоціями.

Ті листи й досі займають почесне місце у скриньці, заповненій ними доверху. Це історія їхнього минулого, доторкнувшись якої відчуваєш ті, начебто недавні й такі дорогі часи юності…

2

У сусіда за стіною знову меланхолія: він терзає струни своєї гітари, і гітара плаче, завиває, як безутішний пес. Мабуть, і душа сусідова теж так само завиває, тільки вже того виття не чути.

Сусіда звуть Петром. Меланхолія в нього буває частенько: принаймні раз на тиждень Христина зустрічається з ним на сходовому майданчику і перечіплюється за його важкий і печальний погляд, у якому наче втонув усесвітній смуток.

Щоразу Петро, схиляючи голову, ховає очі за густим кудлатим чубом. Лише випадкові короткі зустрічі з механічним здоровканням, після яких кожний щезає за дверима своїх осель. Як то зазвичай буває із сусідами. Бо нерідко навіть імен їхніх не знаєш, лише за обличчям впізнаєш, що то твій сусід.

А сьогодні, слухаючи той гітарний плач, Христині раптом захотілось випити з Петром чаю, просто запросивши його до себе. Це ж так просто і начебто природно: випити із сусідом чаю, хіба ні?

Вона поставила на конфорку чайник з водою і пішла за Петром. Почувалася, щоправда, трохи дивно, бо не уявляла його реакції на це несподіване запрошення. Сама не знала, чому цього захотіла, це був непояснимий спонтанний імпульс.

Він зачудовано подивився на Христину, не приховуючи здивування. Та все ж згодився, коротко кивнувши й кутиками губ, які ледь-ледь підвелись угору, видаючи щиру радість від того несподіваного запрошення. Поставив гітару, яку стискав у руці, й вони пішли до неї пити чай. Чорного чи зеленого, з м’ятою чи цитриною, а може, ягідного?

Петрові було байдуже, якого чаю випити з Христиною. Його обличчя просвітліло, очі вже не ховалися за густим кудлатим чубом, якого він мимоволі пригладжував час до часу, все ж трохи ніяковіючи від цих несподіваних гостин.

Насправді він був самотнім вовком, котрий неохоче вилазив зі свого лігва. Себто, неохоче він мусив вилазити лише за потреби, за необхідності. Зате залюбки вилазив, щоб вирушити в якусь коротку подорож. Він любив володіти своїм часом і розпоряджатися ним на власний розсуд. Та часто це було неможливо. Тому й на роботу влаштувався таку, аби якнайменше туди ходити і перетинатися з людьми: був нічним сторожем. Друзів у нього не було. Колег теж не мав, бо які колеги в нічному порожньому приміщенні? Лише книжки і навушники з плеєром.

На цю жінку-сусідку він звернув увагу вже давно. Вона йому подобалась: мала світле лице з приємними рисами і тонкою, наче прозорою шкірою. Її очі завжди сяяли таємничим вогником, що викрешував таку саму таємничу іскру в його душі. Одного разу, вкотре перетнувшись із нею на сходах, він подумав: як було б добре випити з нею чаю чи кави й перекинутися парою слів.

Тепер сидів на її кухні й ледве стримував усмішку, згадуючи ту несподівану думку. Чому він так захотів тоді вилізти зі свого лігва? І чому вона запросила його до себе тепер? Відчула його порив? Як узагалі це сталось? Може, це випадковість, а може, й ні. Хтозна. Кажуть, випадковостей не буває.

Чомусь раптом захотілось повести її тією стежкою в Карпатах, якою він любив ходити, – а він частенько туди повертався, бо вихідних після нічних чергувань мав досить. А ще – зіграти їй ту пісню, яку написав учора. Обійняти її.

Петро дивився на Христину й лякався своїх несподіваних бажань. І мовчав.

Вони пили чай. Розмова не дуже клеїлась. Христина щось говорила час до часу, він кивав у відповідь, щось невиразне бурмочучи. Стискав тонке вушко порцелянової чашки й уважно роздивлявся блідо-рожеві півонії, якими вона була розмальована; затим розглядав чайні листочки, що плавали в ній. Відтак переводив несміливий погляд на лице Христини. Потай милувався ним. А ще її волоссям: воно було дивовижним. Почувався так хороше і затишно в її товаристві!

Те чаювання він буде згадувати знов і знов, переживаючи його заново. І щораз у його думках розгортався інший сценарій. У кожному наступному він виглядав не таким, яким він був, а іншим – розкутим, упевненим у собі чоловіком з почуттям гумору. Так, у всіх його сценаріях він неодмінно мав почуття гумору. Петро іноді звертав увагу на перехожих чоловіків, котрі вели попід руки своїх жінок, і обоє часом вибухали від сміху – щирого, невимушеного, природного. У його думках він теж був дотепним і здатним розсмішити жінку. Себто Христину. Бо іншої жінки він не уявляв поряд із собою.

Після того чаювання він повсякчас уявляв їх разом. Як вони йдуть підвечірнім бульваром повз Трояндову алею, де вже запалені поодинокі ліхтарі – їх у Рівному не так багато. Як їдуть у потязі в чергову подорож. Як піднімаються звивистою стежкою в Карпатах: вона попереду, а він позаду, підстраховуючи її від необережного кроку чи поруху. Як, підійнявшись на гору, милуються краєвидом. Хотілось її оберігати. Хотілось показати їй те, що бачив він, що любив усім своїм серцем. Розділити те з нею.

Згадував їхнє прощання після того чаювання. Він подякував, глянув крадькома на неї й посунув до своєї квартири. Вони ні про що не домовились. І цього він не міг собі пробачити. Бо за логікою, та й за елементарними правилами ввічливості, тепер він мав би запросити її на каву чи хоч куди-небудь. І хотів же! Але просто пішов, лише притиснувши до серця її ніжний, таємничий образ.

Христині Петро сподобався. Він виявився добродушним і милим, хоч і надміру замкненим. Але саме ця його скутість і зачаєність спонукала її до того, щоб почати докопуватися до його суті. Головне те, що він не мав масок: його надмірна замкненість, не притаманна чоловікам, була не удаваною. Він справді таким був. А ще у ньому передчувалось багато чого цікавого і глибокого. Вона те дуже чітко відчувала. І хоча розмова їхня не клеїлась, їй було добре поряд з ним.

Потім вона ще довго сиділа, слухаючи «музику вітру», що подзенькувала час до часу над дверима від найменшого поруху повітря. Христина любила віднаходити гармонію у звуках. Цей легкий ніжний дзвін навіював їй таку душевну злагоду, такий світлий спокій, що вона поринала в якусь химерну прострацію, але таку приємну, таку втішну.

Думала про Петра. Того вечора він уже не терзав свою гітару. Мабуть, меланхолія від нього відступилася, хоч на якийсь час. І Христину тішило, що відступилася саме через проведений із нею вечір. Їй здавалося, він був задоволеним, коли повертався до себе.

3

Місто поволі затягував туман. У його імлі розсіювалась чіткість, гострі кути згладжувались, і все те, що довкола, видавалося не таким, як воно є насправді. Якимсь іншим. М’якшим. Лагіднішим. Христині чомусь ставало спокійніше в цьому химерному мареві. Здавалось, ніби щось її захищає. Хоч розуміла, що це лиш ілюзія. Але де та межа між ілюзією і реальністю? Вона така тонка і невиразна…

Сьогодні їй наснився сон: вона стоїть на роздоріжжі п’яти доріг і розгублено дивиться навсібіч; вона не знає, якою дорогою має йти. Падає дощ. Їй холодно і тривожно. Це дивний сон, бо життєвого роздоріжжя в неї немає. Вона давно обрала свій шлях і впевнено ним простує. Вона точно знає, чого хоче, водночас плекаючи у своїй душі умиротворення і гармонію.

Христина раптом здригнулася, згадавши нараз те, що давно лишилось у далекому минулому. Про що не згадувала багато-багато років. Про що згадувати не хотілось, та й не доводилось. Цей сон, однак, спонукав мимоволі поринути в давно забуте.

Вона згадала тата й маму, ще таких молодих, якими вона бачила їх востаннє маленькою дівчинкою. Бачила разом. Одного похмурого дощового дня тато пішов. Пішов через неї, через Христину. Бо вона дуже-дуже цього захотіла лише на одну-єдину мить. А він взяв і пішов…

Того дня тато з мамою дуже сварилися. Це тривало більше години, чого раніше ніколи не було. Маленькій Христині було нестерпно це чути. Вона залізла у шафу, в якій висіли мамині сукні, занурилась у них личком. Але крики долинали й сюди. Вона затуляла вуха, проте все одно чула їх.

Потім усе стихло, а за мить тато знов закричав. І в Христининій голівці блискавкою промайнула страшна думка: «Йди геть, йди! зникни! щезни! не можу більше цього чути! не хочу!»

Скоро знову все стихло. І коли Христинка вилізла із шафи, вийшла з кімнати в кухню, то побачила лише маму. Тата вже не було. Він пішов. Зникнув. Щезнув. Як вона того хотіла. Мама сиділа на табуретці й тихо схлипувала, втираючи сльози з підпухлого, почервонілого лиця.

– Де тато? – перелякано спитала вона у мами, передчуваючи щось дуже нехороше.

– Він пішов, – коротко відповіла мама.

– Куди? Чому?

– Не знаю. Просто пішов.

– Він повернеться?

– Ні. Він уже ніколи не повернеться, – схлипнула мама й відвернулась.

Христину охопив невимовний жах. Вона дивилась на мамину схилену голову і боялась їй зізнатися, чому пішов тато. Вона ж-бо знала, чому він пішов: бо вона так захотіла в ту одну-єдину мить. Так, вона картала себе за це з тієї самої миті, але тата вже було не повернути.

Звичайно, тепер можна було би припустити, що це була дика випадковість і необґрунтований дитячий страх, і насправді тато пішов через маму, чи іншу жінку, чи ще через якусь невідому причину, котрої вона ніколи не дізнається.

Однак це трапилось таки через неї.

Справа в тім, що після того випадку зі зникненням тата Христина почала помічати: бувають такі миті, у які вона дуже гостро запрагне чого-небудь, і потім це обов’язково трапляється з нею. Якби вона спеціально про щось подумала і захотіла, то нічого б не вийшло. Скільки вона потім не силкувалась побажати, щоб тато повернувся, вона була безсилою. Це траплялося мимоволі, неусвідомлено, як миттєвий потужний розряд блискавки, під час якого невідомим чином незвідана сила чи енергія спрацьовує і керує тим розрядом, запускаючи його в дію.

І таких розрядів з роками ставало чимраз більше. Тож навіть тепер Христина знала, що тато пішов через неї. Бо вона дуже гостро і, головне, мимоволі того захотіла. Енергія спрацювала, підхопила потужний розряд, і сталось так, як сталось. І коли вона вже спрацьовує, назад шляху немає.

Тата їй дуже не вистачало. А усвідомлення того, що він пішов через неї, терзало її, рвало серце на шматки. Вона почала боятися себе, своїх бажань і думок. Як знати, коли спрацює енергія? Як знати, що та чи інша мимовільна думка не буде фатальною? Дитячі страхи найдужчі… Мине не один рік, перш ніж вона заспокоїться, радше втомиться жити в постійному страху, а пізніше збагне, що жити, безперестанку балансуючи на лезі ножа, небезпечно і згубно.

І воно минулося. Саме по собі, так само мимоволі, як і почалось. Якось Христина спіймала себе на думці, що цього фатального спрацювання енергії більше немає. Воно витекло з часом, як витікає пісок у піщаному годиннику.

Життя тривало. І вона поволі заспокоїлась, розправила плечі, відчула під ногами твердий ґрунт, набула впевненості в собі.

Уже після двадцяти п’яти вона поволі навчиться плекати у своїй душі замирення і гармонію. А дитячі страхи лишаться в минулому, лише зрідка просочуючись крізь шпарини замкненої скрині пам’яті, як-от після сьогоднішнього сну.

* * *

Коли вони з Петром учергове перетнулися на сходах під’їзду, уперше після того чаювання, Петро вже не ховав свої очі за густим чубом. Він подивився їй у лице і тихо привітався. Вона привіталась у відповідь і вже хотіла йти, як раптом сусід знов озвався, щоправда, несміливо. Він спитав, чи не хоче Христина послухати нову пісню, яку він написав цієї ночі.

Звісно, їй цікаво було би послухати його гру, чому ні? Тим паче що цієї ночі вона добре спала і не чула, як він терзав струни своєї гітари. Петро зрадів, помітно пожвавився і запропонував зайти до нього.

Вона сиділа на дивані в його вітальні й слухала, як він перебирає пальцями струни, дивилась, як вправно і легко в нього це виходить. Затим вони, вже традиційно, пили чай. Петро приготував зелений зі згущеним молоком, дуже смачний. Дістав із шафки печиво.

Вони пили чай, і розмова поволі точилася. Їй здалося, він почав розкриватися перед нею, вилазити зі свого сховку самітника. До себе вона йшла з відчуттям, наче відвідала старого доброго приятеля.

Утім, після того він кудись зник. Мобільного не мав – пояснював це тим, що йому нікому телефонувати, тож він йому ні до чого, – тому зв’язатися з ним вона не могла.

Минуло кілька тижнів, а його все не було. Щоденно, проходячи повз його двері, Христина тиснула на ґудзик дзвінка, стривожено вслухаючись у тишу за дверима й сподіваючись почути його кроки. Посеред ночі прокидалась, дослухаючись, чи не бринять за стіною гітарні струни.

Згодом занепокоєння Христини змінилось прийняттям ситуації, а відтак і заспокоєнням: позаяк вони ні про що не домовились, він вільний жити, як собі забажає, не повідомляючи про це будь-кого.

Власне, це його життя. Ніхто нікому нічого не винен.

Весна, що вирувала розмаїттям кольорів, звуків і пахощів, непомітно перейшла в більш розмірене літо. Щоправда, це літо перевернуло догори дриґом її внутрішній світ і розбурхало усталену в душі гармонію.

Того червневого дня, а то була п’ятниця, Христина забігла на чай у «Солодке життя», аби трохи перепочити й зняти напругу після робочого тижня. Мабуть, уперше з дня існування її крамнички «Рукотвір» була така хвиля замовлень: сувеніри ручної роботи почали користуватися попитом. Вона давно мріяла, аби хобі стало справою життя, і коли це почало втілюватися, її радість не мала меж. Вона пам’ятає, як виходила на цю стезю: спершу свої вироби дарувала друзям і знайомим. Потім хтось із приятелів мимохідь кинув репліку про те, що такі речі можна було би продавати. Спершу Христина відмахнулась від того, та з плином часу почала замислюватись: а може, й справді спробувати започаткувати власну справу? Поступово думки матеріалізувалися і втілились у крихітний відділ товарів ручної роботи на базарі, а згодом – невеличку крамничку «Рукотвір» в одному з торгових центрів Рівного. Тепер окрім неї в крамничці працює помічниця-рукодільниця і бухгалтер. За кілька років крамничка здобула постійних відвідувачів і клієнтів. Христина тішилась і раділа своєму успіху, щоразу згадуючи й обговорюючи пророчу репліку приятеля при зустрічах з ним…

Отож, вона забігла в «Солодке життя» випити чаю. Місць не було, тож змушена була потурбувати чоловіка, котрий самотньо сидів за столиком у кутку кав’ярні. Вона й уваги особливої на нього не звернула: сидить собі чоловік та й сидить. Навіть не роздивилась. А навіщо? Їй аби сісти й спокійно випити чаю, проглянути новини в Інтернеті. Вона ж не знайомитися сюди прийшла.

Хіба могла вона уявити, що цей випадковий, вимушений сусід за столиком опиниться в її ліжку вже того ж самого вечора?! Якби їй хтось сказав про це за кілька годин перед тим, вона би вважала, що та людина несповна розуму.

Як?! Чоловік, якого вона вперше побачить, у день знайомства опиниться в її ліжку?! Та це ж справжнісіньке божевілля! А вона начебто не належала до легковажних жінок, які схильні приймати нерозважливі рішення. Не «начебто»: якийсь тимчасовий притулок. не належала.

Утім, факт лишався фактом: це сталось. Найгіршим було те, що вона про це не пошкодувала ні на мить. Більше того: вона не відчувала, що втратила голову. Їй це видавалося природним, хоч і незвичним.

Таке з нею було вперше. Вона відчувала Макса кожною клітинкою свого єства, так, наче давно його знає. Знає краще, ніж себе. Хоч не тямила, звідки такі відчуття.

Коли він торкнувся її волосся… це була найбільш чуттєва мить у її житті. Тим жестом він її скорив. Цілковито. Ніхто не торкався її волосся так, як він. Ніхто не виявляв такої уваги до нього, як він. Зазвичай чоловіки звертали увагу на обличчя, фігуру – переважно стегна й сідниці. А тут – таке несподіване захоплення волоссям.

У його очах був особливий блиск. Живий. Щирий. Із ним вона не могла контролювати свої емоції. Та й не хотіла. Здавалося, він не має масок, не грає ніяких ролей, що він щирий, що він такий, який є, а не яким видається. Йому хотілося вірити і довіряти, відкриватися і дарувати себе. Усю себе, до найменшої крихточки.

Ціле літо вони насолоджувались почуттями, що відкрили у своїх серцях. Кожний новий день дарував нові емоції й відчуття, від вибухово-пристрасних до помірно-лагідних. Вона ніколи не знала, чого чекати від Макса, він щоразу дивував її своїми ідеями, вражав несподіванками.

Бачилися майже щовечора. Він підкочував до її під’їзду свою автівку, завбачливо вибігав, щоб відчинити перед нею дверцята, і вони вирушали. Щоразу маршрут був іншим. Парк, Набережна, «Лебединка», басівкутське озеро чи ж якась кав’ярня.

Коли часу було більше – їхали за місто, до мальовничої водойми в Олександрії[3], розкинутої посеред соснового лісу. Макс брав у сторожа човна, щоб прокатати її. Христина стежила, як вправно він веслує, як виграють його м’язи з кожним порухом. Слухала ритмічне хлюпання води. Часом занурювала у воду руку, відчуваючи долонею її приємну прохолоду.

Вона знала, що так не буде завжди. Бо життя – це не суцільне свято. Є і будні, і клопоти, і проблеми. Головне – бути разом, і в свята, і в будні. Гармонію в душі при цьому можна зберегти.

Десь наприкінці серпня з’явився Петро. Якось підвечір Христина почула за стіною гітарний плач. Так, начебто він і не зникав. Шарпнулась було, щоб піти до нього, та щось її спинило. А потім приїхав Макс, і вже було не до того…

4

Петро й гадки не мав, що йому тепер випаде поїздка і що вона буде такою важкою і спустошливою. Їхати він не хотів. Але мусив. Це ж бо його обов’язок. У душі він знав, що така поїздка, рано чи пізно, буде. І цей момент настав.

Те, начебто на позір і непогане, містечко на Рівненщині, в якому минуло його дитинство, так і не стало йому рідним. Він намагався якомога рідше згадувати його, як і будинок, де зростав з шести років до свого першого повноліття. Намагався, але хіба спогадами покеруєш, як вони підступно обліплюють з усіх боків безперестанку…

Насправді він дуже хотів, щоби той будинок став йому домівкою – тією справжньою, затишною, із запахом свіжого хліба й теплом маминих обіймів. Люди, які прихистили його, забравши із сирітського притулку, вихопили сердешного малюка з безодні розпачу й безпорадності. На той момент вони видались йому ангелами-спасителями.

Утім, дуже скоро одна безодня замінилась іншою. Вона була вужчою і не такою неосяжною, але все-таки безоднею. Вона була по-своєму страшною. Бо в першій він був хоча би не один у своїй безпорадності – їх було багато таких, нещасних самотніх дитячих сердець. Натомість опинився у вузькій, тісній і задушливій, виходу з якої не було. Принаймні до повноліття.

Пізніше Петро аналізуватиме вчинок своїх прийомних батьків, але до кінця так і не збагне, навіщо вони його всиновили. Люди, котрі не створені бути батьками, захотіли приміряти на себе цю роль. Спершу видавалось, начебто взяли вони його, щоб побавитися, наче іграшку, для розваги. Та дуже швидко ця нова розвага їм набридла, тож, набавившись, просто закинули цю непотрібну іграшку, що закотилась десь у глухий закуток. Ліпше би назад повернули.

На них же чекали цікавіші заняття: звичні розваги в нічному клубі, саунах, посиденьки в барах, гостини з численними приятелями. На маленького Петра часу не лишалося зовсім. Обоє ніде не працювали: бозна-де вони брали гроші, можливо, їм вистачало материної пенсії та виплати, котру отримували на нього, на Петра (якось він почує уривки розмови під час чергового застілля, і так дізнається про те, що на нього вони отримують гроші, тож, імовірно, саме через це вони його й усиновили).

Так ангели-спасителі обернулись на примарних демонів, а дім став чужим, перетворившись на пустку. Мрія про затишну домівку з тріском розбилась об крижину жорстокої реальності. Його не били, не сварили, не морили голодом. Усе було більш банально й прозаїчно. Він належав сам собі. Нікому не було до нього діла. І пустка всередині, що ледь почала заповнюватися сімейним затишком, знов розширювалася, натомість наповнюючись холодом самотності й безпорадності.

Мабуть, бути самітником прописали йому десь на Небесах. Він був самотнім усе своє життя, починаючи із сиротинця й по сьогодні. Був самотнім і наодинці, і в натовпах. Здавалося, самотністю він просякнутий наскрізь. Це справді було його кармою. Лише з часом змінювалися декорації й запахи.

Запах сиротинця він пам’ятає досі: це характерний запах пустки, казенних харчів і хлорки впереміш із сечею. Запах дому був наче й приємним, але теж відгонив пусткою. У ньому він завжди почувався змерзлим. І не тому, що в оселі було холодно: це був холод, котрий огортає звідусіль, а особливо зсередини, незалежно від температури повітря.

Рятувався думками про своїх рідних батьків. Їх він не знав чи, може, не пам’ятав, але їхній образ був у його свідомості, на самому її вершечку; вони дивилися на нього лагідно й завжди підтримували. Він не розумів, чому вони його полишили в сиротинці, ніхто йому того не пояснив.

Спершу ненавидів їх, потім ненависть трансформувалась у важку образу, й лише пізніше, коли його всиновили прийомні батьки, образ справжніх вималювався й постав поряд.

Розмовляв з ними. Себто говорив лише він, а вже вони нечутно йому відповідали, тож в уяві це був таки діалог.

Вони приходили до нього у сни. І вже там вони всі троє були повноцінною сім’єю, справжньою, а не штучною, яку він мав у дійсності. А ще йому часто снився Дім. Той, справжній, якого він ніколи не бачив, але малював в уяві. У ньому були його справжні мама з татом, у ньому мешкали Любов і злагода, ніжність і добро. Уві сні вони сиділи за столом: тато, мама і він, маленький Петро, якого неодмінно лагідно звали Петрусем. Вечеряли чи ж обідали, розмовляючи. У сиротинці говорити за столом заборонялося, їх за це карали; у домі прийомних батьків він їв мовчки, бо з ним ніхто не розмовляв. Тож у справжньому сімейному колі вони завше балакали за столом. Мама лагідно торкалася його голови, пригладжуючи волосся, а тато легенько плескав по плечі. Вони розпитували в нього, як минув його день, що було в школі. А він розповідав. Потім вони розповідали про свій день, ділились радощами та іншими почуттями. І головне – щедро обдаровували Любов’ю. І Любов їхня була абсолютною.

Ці сни підтримували маленького Петра й допомагали, коли йому було дуже скрутно. Він занурювався в цей світ снів, тим самим переносячи його в реальність. Тому жив, наче у двох світах: реальному й уявному. Із часом ті світи почали змішуватися, плутатися, і він уже не міг розрізнити, де сон, а де дійсність. Бо як можна відрізнити одне від другого, якщо обидва такі правдиві?

Коли подорослішав, звісно, реальність налягла на його свідомість усім своїм непомірним вантажем і таки відділила те, уявне, від реального. Та він його заховав у свій таємний сховок, на саме денце душі, щоб мати можливість діставати й милуватися ним, зігріватися його теплом, коли відчував, що дуже замерзає.

Так жив. А потім, коли закінчив школу й досяг повноліття, попрощався зі своїми прийомними батьками (ним досі пересмикувало, коли їх так називав) і подався пізнавати світ.

Одразу приїхав до Рівного. Вважав тоді, що обласний центр має дати йому те, чого він чекає від життя: самостійність, незалежність і перспективу. Вступив до технікуму. Благо, за проживання в гуртожитку не треба було платити, та й стипендію собі заробив, бо вчився добре. На третьому курсі влаштувався на кондитерську фабрику різноробочим, аби мати додаткові гроші, бо стипендії трохи не вистачало.

Весною, коли закінчував технікум і міркував про те, що ж робити і як жити далі, помер прийомний батько. Петро отримав листа від прийомної матері, в якому та повідомляла про останню його волю: виявилось, батько мав крихітну квартиру в Рівному, котра перейшла йому в спадок від його батьків. І тепер він заповідає її Петрові. Заповіт було складено перед смертю, хоч як би старому того не хотілось уникнути, але мусив: бо ж не пропадати житлу, котре й так стояло пусткою кілька років, ще могли привласнити мародери.

Так Петро отримав власне житло. Він переніс у нього свій таємний сховок, облаштував у ньому своє лігво, і стало йому в ньому затишно, з уявними, але рідними батьками. Самотність він уже не сприймав так гостро, як колись, бо його світ обростав новими емоціями й інтересами. Він відкрив для себе світ подорожей, Карпати, узбережжя моря. І це був прекрасний світ, котрий наповнював його душу новими смислами.

І от нещодавно він знов отримав листа. Від прийомної матері. Вона була тяжко хвора й просила його підтримки. І він зрозумів, що мусить поїхати. Що б не було в їхньому житті, яким би він не був непотрібним їй колись, але тепер вона його потребує. І він мусить піти їй назустріч. Бо не простить собі цього потім, коли життя його хилитиметься до обрію і він перебиратиме свої життєві надбання й зважуватиме правильність чи неправильність усього, що зробив і чого не зробив.

Отож, він звільнився з роботи, з умовою, що повернеться, коли настане час, закинув на спину наплічник і подався до містечка, котре так і не стало йому рідним. Ішов вулицями, і його поволі огортав холод – уже давно забутий, але такий знайомий…

Матері він спершу не впізнав, так вона змінилася за останніх майже двадцять років, що він її не бачив. Першої миті він навіть подумав, що не в ту квартиру подзвонив. Але вона, як не дивно, його впізнала. Трималася прохолодно, не стала перед ним робити цирку, хоч була в такому становищі, яке до того спонукало.

Лиш раз піймав її важкий, жалісний погляд, у якому прочитав, що їй таки шкода, що так склалось їхнє життя, себто не склалось, і що воно могло бути інакшим. Що могли вони стати ріднішими й ближчими одне одному, та щось завадило їм із батьком те зробити. А може, все те він лише хотів би прочитати в тому її погляді і йому лише здалося, що він таке у ньому прочитав. І насправді перед ним була чужа жінка, якій у скрутну хвилину просто не було до кого звернутись, окрім нього.

Як би там не було, але він пробув із нею стільки, скільки вона того потребувала. А коли її не стало, спустошений і пригнічений повертався до Рівного, яке було йому направду рідним, до своєї домівки, до свого лігва.

В уяві постійно зринало її лице – змучене, викривлене гримасою нестерпного болю і таке чуже… Цього він не забуде ніколи. Не зможе. Таке не забувається, хоч як би він того не хотів. Багато чого він хотів би забути, викорчувати зі своєї пам’яті, але те йому не під силу…

І лише думки про Христину зігрівали його тепер. Хоч думки ті весь час розбивалися образом матері, котрий нещадно вривався в його уяву мимоволі і вперто бовванів перед ним.

Це була якась несамовита боротьба двох образів, двох протилежностей: добра зі злом, ніжності з байдужістю, тепла з холодом. І від того почувався ще більш нестерпно й боляче. Бо ідеальний образ тієї, котру він підніс на п’єдестал, грубо зачіпала та, котру він намагався забути.

Піти до Христини він поки так і не зміг. Може, тому, що боявся порушити той ідеальний образ, котрий витворив в уяві. Не знав, що вона скаже. Що собі думає. Він зігрівався спогадами про ті чаювання з нею, і йому було хороше і достатньо того.

Мабуть, звик жити в уявних світах, тож реального тепер боявся. Боявся, що реальність може порушити його внутрішній світ, котрий і так став хитким після тієї спустошливої поїздки. Тож вирішив лишити все, як є. Поки що.

Та він обов’язково піде до неї. Пізніше. А може, все буде значно простіше, бо можуть із нею побачитись на подвір’ї чи на сходах у під’їзді. Усього лише кілька кроків сходами вгору відділяють його від неї, усього кілька кроків можуть наблизити його до неї, усього лише кілька кроків…

Він узяв гітару, й мелодія, котра лунала в його голові увесь день, зазвучала тепер із доторком струн. Перебирав пальцями ті струни, а в уяві поставав її таємничий образ, її мила усмішка, лице, що було йому направду рідним.

Дограти він не встиг. Бо раптом у двері хтось подзвонив.

5

Осінь видалася чудовою. Така буває рідко: тепла, погідна, запашна; її прохолодні ранки переходять у майже літні спекотні дні, поволі змінюючись неквапливими погожими вечорами. Ними насичуєшся, наче добрим густим нектаром із терпкуватим присмаком і п’янким ароматом. Ти поринаєш у її насичену глибінь, у її золоті барви, всотуєш у себе її міцний запах і просто радієш, що живеш. Що ти є зараз, тут, на цій землі і в цьому місці.

Така осінь зазвичай спонукала Христину до романтичних настроїв і мрійливих роздумів. Але саме цієї пори в душі Христини почалися зрушення: її почуття до Макса змінювались дуже швидко і, здавалось, безповоротно. І не в найліпший бік. Якщо раніше вона готова була заради нього на все, аж до якихось божевільних вчинків і дій, то тепер було інакше.

Ця дивна і непояснима прохолода до Макса спантеличувала Христину, бо ще зовсім недавно вона була переконана в тому, що він – її доля, що вони будуть разом усе їхнє спільне життя, і в свята, і в будні. Вона серцем чула, що це ВОНО – те справжнє і прекрасне, яке дається чи не раз у житті. Аж тут раптом такі химерні зміни, причини яких вона не могла втямити, хоч зазвичай свої душевні переживання могла пояснити чи принаймні спробувати збагнути. Таке враження, наче вона прокинулась від сну…

Невже почуття минуться так само несподівано і непояснимо, як почалися? Розвіються за вітром, невблаганно витечуть із часом, як витікає з пам’яті щось несуттєве і повсякденне? Вони ж, здавалося, були такі міцні, такі всепоглинаючі й прекрасні, що вона й помислити боялася, що коли-небудь вони з Максом можуть розлучитись.

Що ж це? Невже вона нічого не знає про життя?

А може… може, це повертаються до неї ті некеровані, але неминучі фатальні енергії з дитинства? Коли якась незвідана сила керує неусвідомленими бажаннями і вже нічого не можна вдіяти, бо той мимовільний імпульс був підхоплений, механізм запущений і вороття уже немає.

Та хіба це можливо? Це ж лишилось у минулому! Далекому минулому. Як же так? Невже той сон із роздоріжжям був провісником такого розвитку подій?

Так, вона уявила в думках на якусь мить себе поряд із Петром, коли його не було, коли він зник і вона не знала, що з ним. Але це лише на мить! Просто була засмучена його зникненням і хотіла, щоб він повернувся.

А потім усе минулося. Вона заспокоїлась, а Петро й справді повернувся. Вони, щоправда, так і не перетнулися на сходах чи на подвір’ї. Він не приходив до неї, вона до нього теж. Іноді вона чула за стіною гітарний плач, відчувала, що він, можливо, страждає через щось їй невідоме, але піти до нього не могла. Її знову щось стримувало.

Вона помітила, що одночасно з прохолодою до Макса думки про Петра стали навідуватися частіше. Притому душу обліплювала непояснима туга. Вона не розуміла цього. Так, він їй припав до душі тоді, після тих чаювань. Навіть дуже. І вона згадувала про те з особливим теплом. Але невже через це можна охолонути до Макса? Тим паче все те було давно, ще до тих палких почуттів, до того виру пристрасті, у який вони з Максом пірнули.

Стоп. Пристрасті… Пристрасті? Невже це була пристрасть, котра мимоволі, раптово спалахує і так само мимоволі, раптово згоряє, лишаючи по собі випалену пустку в душі?.. Невже вона могла так помилитися? Вона, котра вважала себе якщо не мудрою, то принаймні досвідченою і такою, що знає життя!

Ні, вона точно нічого не знає про життя.

Але вона точно знала, що коли виникає істинна близькість, то відчиняються двері в магічний світ. І їй здавалося тоді, раніше, що ці двері прочинялись перед нею. Перед нею і Максом. І вони стояли на порозі, щоправда, все ще не відпускаючи дверну ручку, наче чогось побоюючись. Проте її хотілось відпустити. Відпустити й піти в той магічний світ, поринути у нього з головою. І не виринати.

А тепер… Тепер ті двері раптом зачинились. Вона лишилась зовні. Лишилась сама. Макса поряд уже не було. Здавалося, довкола неї невблаганно витворювалась тонка незрима оболонка, і вже не зачіпало її Максове існування; думки про нього не змушували душу завмирати, а серце – битися частіше. Вона заплутувалась у тенетах, розірвати які несила…

Як легко можна втратити те, що начебто є твоєю власністю і не може належати нікому, крім тебе… Та найстрашнішим для Христини тепер було те, що розпачу вона чомусь не відчувала. Так, ніби нічого й не було. Ніби не було тих кількох палких місяців, ніби не було пристрасті, любові (?). Начебто не з нею все те було.

Зазвичай розчарування супроводжується болем і спустошенням чи принаймні пусткою в душі. Христина ж натомість відчула наповненість, дивне світло, що освітлює новий, інший шлях уперед; непоясниму оновленість усередині, наче відбулось її переродження.

Їй лише хотілося заховатись на деякий час у якийсь непримітний закуточок, у якийсь тимчасовий притулок. Притулок для самотніх. Щоб там її ніхто не знайшов, ніхто не чіпав. Побути в ньому, а тоді вирушити далі своїм звичним шляхом.

Власне, з Максом теж щось було не так. Христина не могла зрозуміти, що саме, але точно це відчувала, бо дуже чутлива до таких речей. Спроби з’ясувати причини ні до чого не призводили: Макс запевняв, що все добре.

Здавалося, він боїться її втратити. Невже це справді станеться? Невже вони не будуть разом? Мабуть, що так, бо дедалі грубішає довкола неї та дивна оболонка, що відсторонює її від Макса. І якщо спершу вона не знала, як змінити це, то тепер і не хоче того.

Якось четвергового ранку Макс повідомив, що їде з міста до батьків у село. А як же лекції? Його замінять. Йому дуже треба поїхати, він близький до зриву.

Отакої… Зриву?.. Так він уперше охарактеризував свій стан.

Христині стало моторошно від того Максового зізнання. Вона відчула, що винна в тому, що коїться тепер із ним. Винна у своєму збайдужінні, у тій оболонці, що витворилась довкола неї, у прохолоді, зрештою, у нелюбові…

Що, що їй із собою зробити, щоб повернути собі почуття, а його витягнути зі стану, близького до зриву? Якби ж вона знала рецепт… То, може, проковтнула б рятівну піґулку, порятувавши нараз себе і Макса. Але таких піґулок немає, на жаль. Чи, може, на щастя? Хтозна.

Того ж вечора, втомлено дивлячись на золото осені, що розлилось і мерехтіло за вікном, Христина знов почула гітарний плач. І тієї миті у її душі защеміло, заскімлило, неначе в тональність тому гітарному тужінню.

Вона притисла руки до грудей, щоб зупинити чи, може, хоча б стишити той щем, та не змогла. Він лиш посилився.

Водночас мимоволі в думках вона побачила того, хто розпинав тепер ті струни, зовсім не думаючи про те, що, може, комусь той плач щемить тепер.

Який же егоїст! Навіщо він терзає ті струни, терзаючи при тому її душу? Що він собі думає?

Постояла ще якийсь час коло вікна, дивлячись у осінь, і пішла. Пішла до нього.

Бо не могла інакше.

Маленький секрет Великого Дем’яна Епілог

Обман – це система, в якій ми живемо.

Теннессі Вільямс

Ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий непримітною тінню стояв коло Усті й заворожено дивився у брудно-сивувату водну поверхню. Ще досить молодий, років трохи за сорок, проте вже сивочолий, у землистому потертому напівпальті й сірих поношених брюках. З-під замацаного козирка попелястого кашкета виблискували подряпані скельця окулярів, за якими ховались… так, теж сірі, якісь наче вицвілі очі. Суцільна тобі сірість. Хто ж такого помітить, коли він наче злився воєдино із сірістю довкола?

На нього взагалі рідко хтось звертав увагу. Таким уже вродився: непримітним і якимсь надміру тихим. «Золота дитина! Де покладеш – там візьмеш», – ділилася з друзями його рідна матір на початку. Дітей у них із чоловіком, окрім Дем’яна, не було і вже не могло бути, тож усю увагу вони приділяли лише йому, покладаючи на нього великі надії. Мріяли, що він стане кимось справді великим, кимось, хто підкорюватиме будь-які життєві вершини. Тому й ім’я йому добирали довго і скрупульозно, аби воно вдало поєднувалось із прізвищем – Великий. Після тривалих пошуків і обговорень зрештою нарекли його Дем’яном[4]. Дем’ян Великий! Це прекрасне поєднання мало би забезпечити йому успішний шлях. Але доля іноді буває жорстокою: згодом Дем’ян Великий став їхнім Великим Розчаруванням, не виправдавши покладених на нього сподівань.

Сердешні до останніх своїх днів не підозрювали, наскільки не знали своєї дитини, утім, так і не повірили у його несподівані одкровення. Він сидів коло смертного ложа матері, яка ледве дихала, поряд сидів такий самий батько, вже схожий на ходячого мерця, і розповідав свої секрети, таємниці, настільки неймовірні й божевільні, що вони не повірили ні на крихту. У брехню повірити легше. Вона якась… реальніша, чи що. А правда зазвичай неймовірна. Правди взагалі не люблять. Бо іноді вона буває і жорстокою, такою, що може вбити.

Так. Дем’ян щойно вбив своїх батьків. Убив правдою. Він завжди планував УСЕ, ретельно обмірковував кожен крок, по кілька кроків наперед. Цих одкровень у планах не було, Бог свідок. Хтозна, чому йому раптом стрельнуло в голову розповісти про себе всю правду. Може, тому, що розумів: вони все одно йому не повірять, та й узагалі от-от помруть. Так, він точно знав, що цієї правди вони не витримають. Тож це могло бути свідомим чи несвідомим (що не зменшує його провини) убивством. Може, йому просто якоїсь миті набридло вдавати із себе того, ким вони його знали, але ким він не є? Йому направду обридло бути ніким у їхніх очах, а він же був Кимось Справді Великим, підкорювачем життєвих вершин, хоч і не тих, про які мріяли вони. Але що йому до їхніх мрій, коли у нього була власна?

У дитинстві Дем’ян мріяв підкорити світ. Він виношував свою мрію аж до самого закінчення школи. Та потім раптом збагнув, що йому не потрібен весь світ. Навіщо він йому, нікчемний, із купою проблем і бід, коли можна завоювати невеликий клаптик, але такий ласий, що цілком вистачить, аби дивитись на решту світу згори. Зі своєї власної Високої Гори, підкореної власноруч для насолоди життям, владою, силою і могутністю.

Зазвичай усе починається з дрібниць. Навіть війни світових масштабів. Звісно, обов’язковою є і присутність Жінки, як без неї? Хто міг припустити, що в голові непримітного хлопчини згодом визріє божевільний план-інструкція власного життя? Що від нього залежатимуть сотні людей, долі яких він вирішуватиме одним телефонним дзвінком, лише смикнувши за коротеньку непомітну мотузочку. Що його боятимуться до смерті й на нього молитимуться ті, хто ступив разом із ним на цю хитку, але таку манливу стежку до підкорення Великої Гори. Що він заснує, організує і керуватиме великим таємним бізнесом, який приноситиме шалені прибутки не лише йому, а й тим, хто долучився до нього й розділив з ним його Великий План.

Він і сам спершу не міг цього припустити, лише відчував, що це буде щось грандіозне й неординарне. А одного разу, зустрівши її – непримітну сіру мишку, яку теж ніхто ніколи не помічав і лише він помітив, бо вона була такою ж, як і він, – збагнув це достеменно. Тож вони двоє утворили пару, міцний союз на вигляд непримітних, та насправді унікальних.

Та зустріч дала початок життєвій стежці, на яку вони ступили вже разом: він – упевнений у своїх силах і задоволений з того, що про це ніхто не здогадується; і вона – поки що не впевнена у собі, але втішена з того, що зустріла його, такого важливого у її житті чоловіка, котрий надав такого великого значення зустрічі з нею. Бути доповненням чоловіка, бути рушійною силою у його Великих Планах – це ж так дивовижно! Тоді вона ще не знала, на що себе наражає. А вже потім їй буде байдуже до можливих наслідків і навіть смертельної небезпеки.

На перший погляд, їхній союз був дещо схожим на союз Бонні та Клайда[5]. Саме ця божевільна парочка спала на думку Дем’янові, коли він зустрів Яну. Але схожість була лише в божевіллі й відданості одне одному. Насправді ці дві пари були різними. Бонні та Клайд – самодостатні, закохані одне в одного. Їхній спільний шлях був нетривалим, бо від самого початку вони обрали неправильний курс, діяли непродумано, до того ж були засліплені бажанням уславитись. Дем’ян вважав, що їх згубило марнославство. Пливучи за течією, вони поволі перетворювались на м’ясників, лишаючи по собі ріки крові. Усього цього, як і трагічного фіналу їхніх життів, можна було уникнути.

Дем’ян із Яною були партнерами, залежними одне від одного. Без Яни Дем’ян не досяг би своєї вершини. Він це усвідомлював і цінував її. Без Дем’яна Яна була би ніким. І за це вона була йому вдячною до смерті. І відданою, теж до смерті. О, про її псячу відданість можна було би складати поеми, якби про неї дізнався якийсь поет. Але вона була невідомою. І такою ж непомітною сірою мишкою. Утім, таким лишався і Дем’ян. Себто їхні безликі оболонки були їхнім прикриттям. Про свою винятковість знали лише вони удвох. То була їхня Велика Таємниця, то був їхній Великий Секрет, який вони присягнулись не розкривати нікому без згоди іншого. Та й ріки крові за ними не будуть текти. Дем’ян від початку знав, що власні руки він не маститиме. Він буде розумовим центром усього й працюватиме винятково мозком. Він вправно керуватиме процесом, продумуючи кожну дрібничку, кожну деталь, щоб усе було бездоганно, ідеально. Наче павук, він майстерно плестиме свою павутину, систему свого Власного Всесвіту, перебуваючи в непримітному закутку, виповзаючи зі своєї засідки лише тоді, коли небезпека бути поміченим відступає.

Саме так і було.

* * *

Яна сиділа на березі Усті, злившись із вербовим віттям і довколишньою сірістю. Сірість ця була для неї безмежжям, яке затягувало у свої безликі глибини так, що сердешній не було за що вхопитись, аби лишитись на острівці власного «я» чи хоча б на його клаптику. У ньому не прозирає бодай крихітного промінчика надії на майбутнє. Бо майбутнього нема. Просто нема. Як нема її. Вона ж бо така сама сірість. Пошматована важкою меланхолією. Спустошена самотністю.

Вона була самотньою всюди. Її ніде не помічали. Особливо в натовпах. Адже в юрбі загубитись найлегше. Усе своє свідоме життя, що Яна себе пам’ятає, вона була занурена в нестерпно-сіру прірву. Її часто долали важкі розпачливі думки про власну нікчемність, і лиш віднедавна вона почала думати про самогубство. Бо лише так вона могла звільнитися від цього нестерпного всепоглинаючого відчуття.

Яна довго йшла до цього рішення, обмірковуючи себе, своє життя і можливі шляхи подолання цієї жалюгідності. Але не знаходила жодної зачіпки, жодної причини лишитись. Вона навіть не уявляла, що у світі могло існувати щось, що порушило б її обдумане і нарешті ухвалене рішення. Вихід був один: звільнення. Бо який сенс у нікчемному існуванні?

Було трохи дивно, що рішення покінчити з життям вона прийняла лише тепер. Як вона терпіла таке життя, себто існування? Це ж так нестерпно! Вона дивилась у каламутну воду Усті, в якій колихалось її відображення, і її нудило. Яке ж воно жалюгідне!

Несподівано поряд зі своїм відображенням у воді Яна помітила ще одне. Спершу вона не зреагувала на це. Їй здалося, що то у неї роздвоїлося в очах: відображення було схожим на її власне. Але воно не зникало, тож вона поволі озирнулась.

Поруч стояв хлопець і розглядав її якимсь зачудовано-зацікавленим поглядом. Яна знову не повірила своїм очам. Ну хто, хто може з цікавістю розглядати її? І чого раптом? Хіба для того, аби познущатись. Отаке вона може припустити. Оце не було би для неї несподіванкою. Але в його зацікавленому погляді не було й сліду насміху чи намагання поглузувати.

Вони мовчки дивились одне на одного якийсь час – може, то тривало хвилину, може, більше. Яна спіймала себе на думці, що вона неначе у дзеркало дивиться. Хлопець був схожим на неї: русявий, згаслі сірі очі за подряпаними скельцями окулярів, глибока зморшка між бровами – свідчення того, що хлопець не радіє життю. Він був таким самим нещасним, як і вона.

Яна відчула, що дивиться на хлопця таким же зачудовано-зацікавленим поглядом, як і він на неї. Аж не повірила, коли відчула, що губи її мимоволі ворухнулись у півусміху. Хлопець теж усміхнувся їй, а тоді сів поряд з нею на бетонну плиту.

– Дем’ян, – коротко сказав.

– Яна, – так само коротко відповіла вона й знов здивувалась тій невимушеності, що запанувала поміж ними з першої ж миті.

– Що ти тут робиш? Чому ти тут? – спитався Дем’ян.

– Не знаю.

– І часто ти сюди приходиш?

– Буває.

– Ти знаєш, що це моє місце?

– То й що?

– Нічого. Просто дивно, що ти сидиш на моєму місці.

– Нічого дивного.

Дем’ян глянув на неї з півоберта.

– То ти так думаєш, що нічого дивного.

– Я би сюди більше не прийшла, не переймайся.

– Чому?

І якось уже так сталося, що цього короткого, на позір незначущого діалогу вистачило, аби обоє зрозуміли: вони – близнюки, котрі були розділені, а тепер нарешті зійшлись. Яна розповіла йому про свій задум, який чомусь уже не видавався їй прийнятим до втілення. Вона вперше в житті відкрилась людині! І вийшло це так природно, що потім вона ще довго згадуватиме ту їхню розмову і зустріч.

Навіки закарбується в її пам’яті день, коли ВІН вихопив її з тієї безмежної сірості, зі спустошення і меланхолії… Та що там – смерті! Бо якби вона не сиділа там, на його місці, і не зустріла його, її б не стало якщо не того дня, то вже наступного точно. Вона була лиш за півкроку від цього. Тож природно, що вдячною вона йому була до смерті.

Вони поклялися бути разом, що б не сталось, і клятву відданості засвідчили кров’ю. У буквальному сенсі: невеличкі розрізи на долонях, з’єднані в одну спільну пульсуючу рану, скріпили навіки їхній союз.

* * *

Отож, Дем’ян, отримавши звістку від батька про те, що мати помирає, приїхав до Рівного, щоб попрощатися з нею. Спершу він чемно сидів біля її ліжка і мовчки дивився на вкрите зморшками потемніле обличчя, безбарвні маленькі сірі очка з мутною жовтуватою поволокою, сухі потріскані синюваті губи, що якось дивно посіпувались, на тонкі поморщені кістляві руки, що тремтіли. Чи було йому шкода матері? Анітрохи. Він не любив своїх батьків. Вони його, власне, теж. Це у них було взаємно. Але приїхати мусив. Він хотів побачити їх востаннє.

Мимоволі згадалося безбарвне дитинство, сірість, у яку він був занурений. Чорно-білими картинками спливали в пам’яті материнські докори й батькове несхвалення, їхнє спільне безмежне розчарування у єдиному синові, якого вони не приховували і повсякчас виплескували на нього. «Наш син – ідіот!!! Як це могло статись? Як ми це допустили?!» – чи не щовечора, за спільною вечерею, билась в істериці мати, розпачливо горлаючи до батька й обпікаючи люттю свого сина. Дем’ян сидів за столом, утиснувши голову в плечі, непомітно позирав на розчервоніле материне обличчя, на викривлене гнівом батькове лице і відчував… задоволення. Так. Задоволення від того, що йому вдається дурити всіх.

Це була частина плану. Дем’ян свідомо пішов на цей крок, удаючи із себе тупого, дурного хлопчиська, котрий чи то лінувався, чи то не міг добре вчитися й отримувати гарні оцінки. Ніхто не знав, що насправді він обожнював учитися, чудово знав усі предмети, йому добре давалось навчання. Він любив книжки, брав їх у бібліотеці, приносив додому й потайки читав ночами під ковдрою. І вчився добре до п’ятого класу. А в шостому раптом усе змінилось. Він сидів на уроках, вдаючи відсторонення і байдужість, крадькома хапаючи слухом кожне вчительське слово. Але в щоденнику приносив двійки, одиниці. Для різноманіття – трійки. Він з легкістю міг би лише за день перебування в школі виправити всі оцінки. Міг довести вчителям, що він геній у навчанні, що він розумніший від усіх відмінників, разом узятих. Проте у нього був план. І всі довкола мали вважати його безмозким ідіотом, інакше його план не втілився б у життя. Бо відмінники завжди в центрі уваги, а нікчемні двієчники нікому не потрібні. А він мусив переходити в тінь, перетворюючись на безтілесну, нічого не значущу сіру масу.

Це було цілковитим божевіллям. І якби хтось дізнався про цю його гру – хоч хтось один! – Дем’яна запроторили б до божевільні. Бо все це не вклалося б у нормальній людській голові, виглядало ідіотизмом, хворою маячнею. Проте Дем’ян був упертим у досягненні своєї мети, вірним своїй ідеї, послідовним і принциповим. Тож усе мало йти за планом. Геніальним, чорт забирай, планом!

Закінчивши абияк школу, він лишив своїх батьків наодинці з їхнім всеохопливим розчаруванням і вирушив утілювати свій план. На той час він уже зустрів Яну. Це сталось випадково. Прийшовши одного разу на своє улюблене місце – до Усті, попід довге вербове віття, де полюбляв зливатись із сірістю місцини, – він помітив дівчину, яка сиділа на його місці й дивилась у воду. Дем’ян умить оторопів від несподіванки. Якась непримітна особа, сіра миша, сидить точнісінько на ЙОГО звичному, облюбованому НИМ, місці! Чому саме тут і саме тепер, коли він сюди прийшов? Та вже наступної миті вбачив у цій зустрічі знак: вона не випадкова. Бо нічого просто так не відбувається. І йому вистачило кількох хвилин спілкування з дівчиною, щоб зрозуміти: він не помилився! Він, як завше, має рацію! Вона просто створена для нього!

Він дивився у її маленькі сірі очка, що ховалися за потьмянілими скельцями окулярів, і тетерів: та вони ж як близнюки! Вони однаковісінькі! Хай їй грець! До того ж пильний до деталей Дем’ян помітив ще один важливий знак: її ім’я – Яна – було складовою його власного імені – Дем’ян. Отже, вона точно потрібна йому, вона його доповнить.

І вона таки доповнила його.

* * *

Починати було особливо цікаво. Невідомість така манлива, а смак перших перемог такий хвилюючий! Тоді все незвідане видається захопливим і спокусливим. Звісно, водночас то була важка праця, багато важкої праці, до того ж небезпечної – все ж бо незаконне небезпечне. Але хто придумав закони? Чому він мусить підкорятися чиїмсь дурнуватим законам, коли у нього є власні? Це ж його особисте життя, його особистий вибір!

Вони з Яною винайняли квартирку на околиці міста й почали поволі втілювати свій план. Для початку потрібні були гроші. Багато грошей. Але це було не так складно, Дем’ян підготувався як слід до цього старту. Він опанував комп’ютер і став справжнім хакером. Кілька днів – і в своєму розпорядженні мав кілька рахунків із пристойними сумами. А далі все пішло як по маслу. Часто спрацьовував закон притягання потрібних людей. Без потрібних, відданих йому людей було б нереально стати на ноги й втілювати свій план. При цьому лишаючись у тіні, не афішуючи зайвий раз свою персону й водночас контролюючи кожен крок кожної найнятої людини.

Щоб запущений механізм працював чітко і не давав збоїв, щоб успішно проверталися справи, потрібно старанно й чітко дотримуватися встановлених правил. Правило перше. Жодних почуттів із людьми, які працюють на тебе. Як там кажуть: нічого особистого? Так. Нічого особистого, лише бізнес. Правило друге. Жодних промахів, жодних помилок. Звісно, усі потрібні люди, котрі притягнулись і пройшли ретельну перевірку на надійність, до того ж підписали власною кров’ю договір про нерозголошення, де зазначено їхнє слабке місце, на яке у разі погрішності можна натиснути, зазвичай вірно і віддано служать своєму господареві. Але невдачі бувають. Невдач і похибок ніколи не можна виключати. І тут – дивись правило перше: нічого особистого. Лише бізнес. Тож той, хто припустився помилки, має бути ліквідований. Інакше вся справа полетить шкереберть. А цього в жодному випадку допускати не можна. Бо начебто дрібничка може згодом вилитись у велику проблему, і справа всього життя закінчиться смертю. Бо у в’язницю Дем’ян не планував потрапляти. Якщо б раптом його викрили – він покінчив би зі своїм життям. Такого провалу, як викриття, він би не зніс. А люди – істоти говіркі, полюбляють патякати, і навіть договір про нерозголошення тут не допоможе. Це було єдине правило, яке не стосувалось Яни. Далі логічно витікає правило третє, яке сповіщає: жодних відступів від правил, жодної самодіяльності, лише чіткий план дій за затвердженою інструкцією. Інакше неодмінно буде провал. І, нарешті, правило четверте. За свою відданість і професійну роботу люди щедро нагороджуються. Дуже щедро. Власне, саме за гроші люди й були готовими підписати договір власною кров’ю. Вони чітко знали, на що йдуть і що отримають натомість.

Звісно, у договорі існувало ще багато пунктів і підпунктів, добре продуманих і відпрацьованих часом. Це так, основні віхи, котрі повідомлялися при першій зустрічі, яка й мала визначити подальшу долю найнятої людини.

Дем’ян не може точно сказати, що в його житті подобалось йому найбільше, від чого він, так би мовити, ловив більше кайфу: від тріумфального сходження сходинками вгору, від усвідомлення своєї могутності чи ж від солодкого присмаку перемоги після кожної успішної оборудки. Але та мить, коли, наче за помахом магічної палички, із сірого непримітного чоловічка під машкарою бідного «безхатченка» він перетворювався на самодостатнього владного багатія, була особливою. І розділяла з ним цю магію Яна. Бо так само перетворювалась із сірої миші на королеву. Його королеву. Він дарував їй коштовні подарунки, прикраси. Вони їздили за кордон. Згодом такі поїздки виливались у розширення їхнього бізнесу, бо завжди траплялись потрібні люди.

Дем’ян мовчки згадував усе це, дивлячись на матір, що вмирала, й батька, який ледве дихав, і раптом гнів в’язкою лавою затопив груди. Йому перехопило подих. Він мусить, мусить розказати їм правду! Інакше вони так і помруть з думкою, що їхній син ідіот! Він не може цього допустити! Нехай це слабкість, нехай він не обговорив цього з Яною, але, зрештою, головний у їхньому союзі він. Тож і рішення може ухвалити сам.

Він вискочив на балкон і почав хапати пересохлими губами повітря. Якою б міцною не була його нервова система, все ж іноді вона давала збої. Напади нестачі повітря з ним траплялися час до часу. Такий собі побічний ефект. Були ще деякі, як-от безсоння, мігрені. Але то дрібниці. Усе минеться. Дем’ян поволі заспокоїв дихання, набираючи повні груди повітря.

Повернувшись до кімнати, він сів на стілець біля ліжка матері, глянув на її потемніле обличчя, тоді перевів погляд на батька, що куняв поряд. І тихо почав свою розповідь.

Було так кумедно стежити за їхньою реакцією! Так химерно перекошувались їхні обличчя: спершу від несподіванки й недовір’я, затим від подиву, оторопіння і якогось невимовного відчаю.

Бідні, бідні старі! Та що він може вдіяти? Нічогісінько! Бо процес під назвою «правда» уже запущено.

* * *

Звісно, вони не вірили Дем’яну, хоча десь у глибині душі припускали, що це може виявитись правдою. Усе те божевілля, що він розповідав, не налазило на їхні спантеличені старечі голови. Враження від синових одкровень були такими потужними, що й без того підірване здоров’я стареньких просто не витримало того потрясіння.

Боже, що ж за демона вони породили? Як це сталось? Вони ж так чекали дитину, так довго не могли її зачати, і нарешті, після втрати останньої надії, диво сталось. Їм уже було трохи за сорок. Пізня, довгождана дитина. Якої радості, якого щастя вони зазнали! Чоловік на руках носив вагітну дружину, молився на її роздутого живота й чекав миті, коли обоє спізнають радість батьківства.

Хлопчик народився здоровеньким і гарненьким. Вони тішилися ним, тішилися своїм довгожданим сином, мріяли, що він буде найкращим. І він так радував їх! Усі заздрили їхньому щастю.

А потім раптом щось сталось. Одного дня він геть змінився. Його неначе підмінили! Зі славного, милого хлопчика він перетворився на холодного, злого, байдужого і якогось тупого. Його погляд був відстороненим і безпристрасним. Його неможливо було зрозуміти! До нього неможливо було достукатися!

Вони щиро не розуміли, що таке трапилося з ним, водили його по лікарях, психологах, але марно. Ті лиш безпорадно розводили руками: зовні схоже на розумову відсталість, але, зважаючи на те, що донедавна ця дитина була цілковито нормальною, адекватною, ще й доволі успішною у навчанні, вони не можуть точно сказати, що таке з нею трапилось. До того ж аналізи хлопчика були хорошими і не засвідчували якоїсь підступної хвороби, яка мала би такий вплив на психіку і зміни особистості. Таких випадків у своїх практиках вони ще не зустрічали…

Батьки були в розпачі. Доходило до того, що хотілося здати сина в який-небудь інтернат для розумово відсталих, але щось їх зупиняло. Може, надія на те, що трапиться якесь диво і він знову стане таким милим, славним хлопчиком, яким вони його знали до цього божевілля.

Але дива не сталося. Дем’ян виріс і полишив їх, не повідомивши, куди й за чим він подався. Рік по тому вони отримали від нього короткого листа, в якому він повідомляв, що з ним усе гаразд. На конверті була вказана зворотна адреса: абонентська скринька Сумського поштамту. Отже, він не хотів, аби вони дізнались його фактичну адресу. От дивний! Наче вони би поїхали його відвідати! Та вони були тільки раді, що він сам лишив їх! Чому так далеко його занесло від рідного міста, він не пояснював. Відтоді раз на рік вони отримували від нього такого ж короткого листа, щоразу з іншого міста.

А якось він приїхав. Нічого не пояснюючи, не розповідаючи, зайшов до своєї кімнати і, зачинившись, довго там пробув. Після того, так само нічого не пояснюючи, знову зник. І більше не повернувся. Хоч так само щороку вони отримували від нього короткий лист. У останньому, наче щось відчуваючи, попросив, що, якщо раптом із ними щось трапиться, нехай вони повідомлять його.

Невдовзі після цього злягла мати. Вона благала чоловіка не повідомляти про це сина. Наче знала, що полегшення від побачення з ним їй не буде. Та чоловік не послухав. Нишком пішов на пошту й відправив телеграму на абонентську скриньку Запорізького поштамту, вказану на останньому синовому листі. Навіть не сподівався, що телеграма дійде до сина і він приїде попрощатись із матір’ю, – він уже міг бути в якомусь іншому місті. Звідки було знати батькові, що раз на тиждень синова подруга Яна перевіряла ту скриньку за Дем’яновим дорученням? Він з дружиною й гадки не мав, що в сина може бути подруга чи взагалі якась жива істота поряд із ним.

Він також не підозрював, якою фатальною виявиться та остання зустріч. Бо хто міг подумати, що замість сина, хоч і розумово відсталого, до них приїде справжній монстр, який погубить їх, відібравши право на спокійний відхід у вічність…

* * *

Дем’ян стояв коло Усті й дивився в брудну каламутну воду. Він щойно поховав обох батьків і мав якесь химерне відчуття. Наче й не дуже його це засмутило, утім, щось було не так. Щось вибило його зі звичної колії, зі звичного руху Своїм Шляхом. Що – він не міг збагнути. Поки що. Але обов’язково розбереться із цим і впорається – що би там не було. Він – сильний.

Коли повертаєшся до своїх старих місць, мимоволі занурюєшся в минуле. За цих кілька днів, що Дем’ян провів у Рівному, він пережив усе заново. Він згадував першу зустріч з Яною отут, на цьому самому місці! Згадував їхній шлях разом, від самого початку. Дем’ян спіймав себе на думці, що хотів би повернутись у минуле. Йому відчайдушно захотілось відчути той момент, коли вони з Яною лише починали свій шлях. Якось так добре тоді було, так легко! Може, тому, що ще не було на душі тягаря смертей? Та ні, що за дурниці! Ніякого тягаря немає! Бувають лише нікчемні думки, недостойні Великого Дем’яна. Тож геть їх із голови! Час подумати про подальші плани.

Дем’ян знав, що у Рівному він має парочку незначних, але зайвих хвостиків. І хоч вони й незначні, але їх треба позбутись. Вони йому не потрібні. Правила є правила. Він їх установлював, тож не має права відступатись від них тепер.

Він чудово знає, що є чоловік, який, щоб уникнути відповідальності, розіграв свою смерть. Це ж треба, як він надурив усіх! Ну просто маг-ілюзіоніст, чорт забирай! Хоча по ньому й не скажеш, що він вирізняється винятковими розумовими здібностями. Та й чого можна очікувати від необтесаного селюка? Думав, що хитріший від усіх! Помилився. Його треба позбутись.

Є ще один чоловік: якийсь задрипаний скрипаль. У день ліквідації Катерини він там вештався і викликав ментів. До того ж вони з нею типу зустрічалися, тож вона могла йому вибовкати що-небудь. Закоханій жінці взагалі вірити не можна: від любові їй миттєво зносить дах, і вона, затуманена, вже не відає, що творить, себто патякає. Почуття заважають ефективній роботі. Хоча вона була дуже хорошою компаньйонкою, відданою. Йому направду шкода, що він втратив її. Утім, правила для всіх однакові (окрім Яни, певна річ). Катерина сама винна, що сплуталась із тим скрипалем. Тож вона сама себе погубила. Словом, скрипаля також треба ліквідувати.

І нарешті, третій хвостик – той переляканий таксист. Дем’янові достеменно відомо, що Катерина і з ним сплуталась перед своєю ліквідацією. От шльондра! Певно, нерви здали в жінки. Тільки так можна пояснити цей її крок. І хоча цей таксист може нічого не знати, але навіщо зайвий раз ризикувати? Навіщо він має витрачати свої психічні сили на думки про те, що якийсь таксист може йому, Дем’янові, нашкодити? Він чудово знає, як усе це працює: якась незначна дрібничка може згодом вилитись у велику проблему. А йому аж ніяк не потрібні жодні проблеми. До того ж ці таксисти такі балакучі!

Цього разу Дем’ян хоче зробити все сам. Він ліквідує цих трьох по черзі, одного за одним, тихо й непомітно. Він покаже своїм людям, ЯК треба працювати. Без зайвих рухів, без крові й ризику бути поміченим. Він-бо в цьому мастак – бути непомітним! Він виповзе зі свого закутку, наче павук, коли небезпека бути поміченим відступить, коли всі довкола беззахисні й безпорадні. І вправно закине свої тенета на жертву. Лише один легкий порух – і все готово! О, це буде надзвичайно!

Дем’ян із насолодою вимальовував у своїй геніальній голові план чергової, цього разу власноруч утілюваної справи, як раптом…

– Мужик, дай папіроску! – почув за спиною хрипкий чоловічий голос.

Почув, проте ніяк не зреагував. Це точно не до нього звертаються. Ну хто буде просити цигарку в нещасного безхатченка, котрий стоїть собі непомітно, злившись із довколишньою сірістю…

– Мужик, ти глухий? Дай папіросу! – Голос став відчутно знервований.

Дем’ян усе ж озирнувся. Щось йому підказало, що звертаються все-таки до нього.

– Я не курю, – спокійно відповів чоловікові, зовні схожому на п’яничку, котрий стояв поруч і тремтів, начебто від похмілля.

– Мужик, ти шо, гониш?! Підкурити дай!

У голосі чоловіка чулася загроза. Дем’ян добре знає ці загрозливі нотки, котрі не віщують нічого хорошого.

– Я не курю, ти що, не розумієш? У мене немає цигарок, – якомога стриманіше проказав Дем’ян.

– Ти шо, інтєлігєнт грьобаний? – гаркнув той.

– Усе нормально, чоловіче, не хвилюйся, чого ти…

– Ти шо, мужик, вобше? Ти мене успокоїти хочеш? Нариваєшся?!

– Та з чого ти взяв? Я тут стою спокійно, нікого не чіпаю…

– А я, значить, тебе чіпаю, да?! – вибухнув чоловік.

Він наблизився впритул до Дем’яна, його розпашіле обличчя нервово посіпувалось, руки в кишенях помітно тремтіли. Видно було по ньому, що його вже абсолютно не хвилюють ніякі цигарки. Його просто розривало від нестримної, некерованої люті, яку він не знає, куди подіти, і зупинить його хіба…

Дем’ян не встиг завершити хід своїх думок про спрямування некерованої люті чоловіка.

Це сталося блискавично.

У тремтливій руці чоловіка, що непомітно вислизнула з кишені, щось зблиснуло, й уже наступної миті Дем’ян відчув, як по його грудях тече щось тепле.

Болю не було. Не було й страху. Він узагалі нічого не зрозумів. Чи не встиг зрозуміти. Мабуть, у нього був шок від несподіваного, хоча й цілком передбачуваного повороту в цій незначущій балачці з якимсь неадекватним, дурнуватим п’яничкою.

Дем’ян тихо сповз на землю. Він поки не збагнув чому, адже все ж начебто нормально. Проте стояти він чомусь не зміг, його ноги мимоволі підкошувались, наче від безсилля.

Він лежав, притулившись щокою до холодної, вогкої землі й вдихав важкий, гнилуватий запах Усті. Затим глипнув услід чоловікові, котрий віддалявся, злякано озираючись на Дем’яна. Аж тепер він помітив у руці чоловіка закривавлений ніж, котрий той хапливо запихав назад до кишені.

І все збагнув.

Ні!!! Ні, ні, ні!!! Що ж цей покидьок наробив? Як він посмів?! Цього не було в планах Великого Дем’яна! Не було!!! Усе мало бути інакше, інакше!!!

Що тепер? Чи помітить його хтось? Чи він так і пролежить тут, не помічений ніким, як завше?

Може, покликати на допомогу? Дем’ян розтулив рота, щоб озватись, проте тієї ж миті захлинувся: черговий напад нестачі повітря. Такий невчасний. Такий недоречний.

Натомість із рота щось потекло. Щось солонувате, тепле і в’язке. Він закашлявся.

А поряд, здається, немає нікого.

Яно, Яно, де ти, Яно? Порятуй мене, Яно, як я тебе колись порятував отут, на цьому ж місці, пам’ятаєш?..

Стає так тепло…

Ні, холодно…

І світло?

Ні, здається, темно…

Як же?..

Травень 2009 – квітень 2015

Примечания

1

Каварня – кав’ярня.

(обратно)

2

«Водник» – скорочена назва Національного університету водного господарства та природокористування, яку вживають місцеві жителі. (Прим. авт.)

(обратно)

3

Олександрія – село в Рівненському районі, розташоване за 16 км від обласного центру. (Прим. авт.)

(обратно)

4

Дем’ян/Даміан – давньогрецьке ім’я, що означає «підкорювач». (Прим. авт.)

(обратно)

5

Бонні Паркер та Клайд Берроу (англ. Bonnie Parker and Clyde Barrow) – відомі американські грабіжники, що діяли за часів Великої депресії. Про їхню відданість одне одному ходять легенди.

(обратно)

Оглавление

Крізь безодню до Світла

  Частина І Житейські химерики

    Розділ І Віра. Жасминовий трунок

      1

      2

      3

      4

    Розділ ІІ Влад. Життя генія зсередини

      1

      2

      3

      4

      5

  Частина ІІ Крізь безодню до Світла

    Розділ І Мар’яна. Мить забуття

      1

      2

      3

      4

      5

    Розділ ІІ Михайло. Як все було

      1

      2

  Частина ІІІ Притулок для самотніх

    Розділ І Макс. Чергова спроба

      1

      2

      3

      4

      5

    Розділ ІІ Христина. Не від світу сього

      1

      2

      3

      4

      5

  Маленький секрет Великого Дем’яна Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg