«Автохтони»

Автохтони (fb2) - Автохтони (пер. Ия Я. Кива) 1210K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мария Семеновна Галина

Марія Галіна Автохтони

© М. С. Галіна, 2015

© І. Я. Ківа, переклад українською, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фоліо», 2016

***

І більша благодать в описі німф, ніж в описі медалей.

І більша благодать в описі походження гігантів, ніж в описі придворного етикету.

І більша благодать в описі Мелюзіни, ніж в описі кавалерії і артилерії.

І більша благодать в описі підземного гірського народу, ніж в описі фехтування і залицянь.

Парацельс

…коли видно блудні вогники, це означає неминучий занепад країни.

Парацельс

– Що це таке? – сформулював він незаперечне. – Прохідна кімната?

Він тільки-но збирався сказати, що цілком влаштовує, красно дякую, але тут двері до, як він гадав, комірки, розчахнулися, і повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мідно-рудий та русявий, обидва у чорній шкірі, блискучих клепках, шипах і ланцюжках. Ані на нього, ані на чергувальницю вони не звернули уваги.

– Еге ж. У нас, розумієте… трошки ремонт.

На сайті нічого про ремонт не було. Він похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличці (чому Гайдар?) і думав, що напише в них на форумі всілякі прикрості. Так їм і треба.

Задумалася, почухала плече носом. Він проти волі замилувався – не кожен так може.

– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.

Він уявив, як сидить на ліжку в самісіньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.

– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведіть.

Вікно пред’являло пікселі бурих і зеленуватих черепичних дахів, обсиджених тарілочками супутникових антен. Посеред кімнати стирчали заляпані побілкою козла. Фарбою, так, тхнуло, і добряче. Але він любив цей запах.

– Муляри вже закінчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостої. Вона вам не заважатиме.

Вона встигла розмалювати лише одну стіну: суворий чоловік, погрожуючи гігантською логарифмічною лінійкою, обіймав жінку, яка випускала опасистого голуба.

Радянське стає модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.

– Ну ось, – радісно сказала чергувальниця, – файна кімната, еге ж?

Чоловік із логарифмічною лінійкою покосився на нього з докором.

– Поснідати де можна? У вас?

– Ой, ні, в нас же ремонт. У «Криниці» можна. Як вийдете, відразу праворуч. Вони рано відчиняються. В них омлет. І запіканка. І сирники з варенням. І недорого.

Вона була зовсім юна, а молодим завжди хочеться їсти.

Він похитав головою, розкрив сумку і почав розкладати речі на ліжку, поруч із пласкою гіркою постільної білизни, яка пахла пранням.

* * *

Полив’яні горщики, грубі нефарбовані балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.

Жінка за стійкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього і крадькома позіхнула.

– Як завжди?

Вона не посміхалася, але здавалося, що посміхається. Тільки приховано. Таємно. Лише до нього.

Від подумав про яєчню і відкинув цю думку. Замовив сирну запіканку та каву.

– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.

– Напевно, – сказав він. – Напевно, що так. Дякую.

Мокрий сніг за вікном надавав затишку байдужому харчовому простору.

На календарі в неї за спиною два кошеняти гралися клубочком шерсті. Календарі з кошенятами популярніші від календарів з немовлятами. Не всі люблять дитинчат, а кошенят – всі. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неї дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скільки заманеться. Життя кошеняти, врешті-решт, ніц не варте.

Він забрав тацю і влаштувався за столиком біля вікна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравій обкладинці та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, підвела голову. Я не посміхаюся тобі тільки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервіс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило її обличчя.

– Смачно?

Бруківкою прогуркотів фургончик, вичавлюючи снігову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боці строкатіла реклама молочних продуктів, він не розібрав назви. Жалюзі в будинку навпроти злетіли вгору, відкривши вітрину сувенірної крамниці.

– Дякую, дуже смачно.

Запіканка була із цукатами і щедро политою збитими вершками.

– Заходьте ще. – Вона нарешті посміхнулася.

Буденна привітність, це нічого не означає. Просто їх тут добре муштрують.

– Дякую. До речі… як ви гадаєте, що таке «вертіго»?

– Щось, що можна вертіти? – Спокійні сірі очі вивчали його обличчя, і, вже впевненіше, вона сказала: – Запаморочення?

Він кивнув і вийшов із неприємним відчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.

Входячи, пасажири віталися з кондукторкою. Він протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як біля мокрої огорожі ринку декілька фургончиків вивантажують квіти, оберемки квітів. Товсте зелене листя, відвалюючись, мокло в підталому снігу. Ще одна площа, спорожнілі фонтани, сірі будиночки з ліпниною, клопітливі люди розставляють мокрі відра, знову квіти, багряні, жовті, бузкові на сірій бруківці…

– І як вам у нас?

Голомозому сумному чоловічкові з великим носом і плямистою рукою на рукоятці масивної тростини навіть не довелося нахилятися, такий він був маленький.

– Ні-ні, там, позаду, вільно, – вів далі чоловічок із поспіхом, бачачи, що він має намір звільните сидіння. – Просто іноді хочеться поговорити, знаєте. Я-от саме позаду і примощуся.

Чоловічок зник із поля зору, але відразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Він напружився – не любив чужих доторків.

– Нічого, – сказав він. – Колоритно.

– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речі, бачите он той сірий будинок, де дріада на фронтоні? Коли дощ іде, вона плаче. А легенду про неї знаєте?

– У архітектора померла від чахотки донька, – припустив він.

– Припустимо, у власника. А архітектор…

– Був її нареченим.

– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путівник!

– Ні. Просто здогадався.

Він покрадьки поглянув на годинник – у чужому місті час завжди тягнеться повільно.

– А як ви здогадалися, що я приїжджий?

– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сідають одні й ті самі люди. Я їх знаю. А вас – ні. До того ж у вас немає парасольки. В мене теж немає, але мені можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий сніг вже припиняється. Але ті, кому вранці на роботу, обов’язково ходять із парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.

На мармурових облавках порожнього фонтана сиділи голуби, бліді, гладенькі; він спочатку подумав, що це прикраси, але потім один із них ворухнувся.

– Я міг перечекати негоду в кав’ярні. Я, власне, так і зробив.

– Ось я і кажу, приїжджий. Якби жили тут, у вас була б із собою парасолька і не довелося б перечікувати негоду в кав’ярні.

Він підвівся із сидіння, яке було приємно нагріте його власним задом.

– Радий був познайомитися, містере Холмс, – сказав він і попрямував до виходу.

* * *

Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, він знає. Кремові вежки, безешні ляпанці муз та амурів. Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стіни розпирала музика, бравурна та причеплива. Ніхто, ну буквально ніхто не може зрівнятися з Матильдою моєю. Літній поважний вахтер трохи підвівся. Він уже був зібрався дістати посвідчення – було в нього одне гарне посвідчення, однак вахтер кивнув і з гідністю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрівнянної Матильди, сказав:

– Вітольд Олегович там, у залі.

Дзеркальний двійник сходив йому назустріч, а потім зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втім, відразу ж грюкнули бічні двері й на майданчик вискочив хтось із моторошною пташиною головою.

– Я так не можу! – сказав монстр.

Маска закривала верхню частину обличчя, і було видно, що в монстра ображені губи та драглисті щоки літньої людини.

– У ній неможливо співати! Я йому казав, це ж… зовсім інакше резонує, та й… я повітря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А він ще вимагає, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалі до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?

– У комедії дель арте, – сказав він, – грали в масках. І нічого.

– Змовилися всі, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче ріг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самі співати в масці пробували?

У монстра були стражденні очі з припухлими нижніми повіками.

– Леоніде, ну досить клеїти дурня, повернися.

Цей був енергійний, у джинсах і замшевому піджаку. І без маски.

– Я співак, – сказав Леонід із сумом, – не лицедій. Співак.

– Хто б сумнівався. Йди до зали. Будь ласка. Потім поговоримо.

«Ось тобі жовтець, ось волошки, ось мімози, ось і троянди, і левкою квітки; лілії, конвалії, чари весни, бальзаміни та жасмини, аромату сповнені», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Міллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так і було, він не знав. Бальзаміни та жасмини, Господи Боже ж ти мій.

Леонід гірко махнув рукою і поплентався назад. У дверях він зачепився дзьобом за одвірок, стишено матюкнувся і зник у мороці.

– Коротко концепція є такою, – Вітольд підгорнув рукав замшевого піджака і заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо?

Він подумав, що Вітольд є старшим, ніж здається. Просто слідкує за собою і дотримує неформального стилю в одязі.

Вони сіли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жіночі голоси за напівпричиненими дверима й далі з захопленням кльочили про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано.

– Уявіть, – Вітольд підніс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливі люди, яскраві шати, зелені, червоні, й троянди, троянди всюди. Квітуча складність середньовіччя, розумієте? І ось вона… Вона сліпа, бо краса – лише навколо неї, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тління… Зовнішній світ, він їй огидний, розумієте? Вона своєю сліпотою наче вибудовує навколо себе заповідний рай, дивний сад, куди немає доступу брутальній реальності. Безгрішне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це раніше не знала я ані туги, ані горя, ані сліз, і всі дні плинули, бувало, серед звуків небесних та руж? Це ж усе – в передчутті гріхопадіння, у передчутті жаху. І сама вона – в білому й золотому, і промінь прожектора пливе за нею, і прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор із баритоном, ну, із цим нехлюєм Леонідом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливі просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, і посланець, і сам король. Вони з’являються в заказаному вертограді, ці двоє, баритон співає про Матильду…

– Не люблю цієї арії.

– Хто ж її любить! Утерта, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Він же нелюд. Монстр! Обидва вони – нелюди, тільки вони самі про це не знають, розумієте? Вони думають: все як треба. І тут вони потрапляють до цього саду, і замок зачарований, і ось Водемон освідчується їй у коханні й розуміє, що вона сліпа – вона обмацує його обличчя, торкається його пальцями і знімає з нього маску… Не вона прозріває – це кохання робить із нього людину. Вона, Іоланта, здобуває зір, щоби змінити цей світ, і вона його нібито промальовує довкола себе – ну, підходить до кожного і знімає маски. І під ними – прекрасні, прегарні обличчя. Ось така концепція. Ви пишете?

– Я запам’ятаю. А коли прем’єра?

– Ми нею і закриємо сезон. «Іолантою». Розкішна прем’єра, штахети ув’ємо живими трояндами. І парфумами, Sa Majeste la Rose, побризкати в партері, ну хоча б на прем’єрі… Щоб такі райські, райські пахощі. У найпатетичніший момент згори з люка на глядачів – трояндові пелюстки. Це буде дещо особливе. Стилізація, сецесія, art nouveau, все таке рослинне. І чорні радикальні фігури в масках. Як начебто чорний квадрат Малевича напав на панянок Мухи. Ось так приблизно.

– Цікавий задум, – погодився він і подумав, що ось скільки не пнемося, а все виходить безнадійно провінційним. – У вас вперше її ставлять, «Іоланту»?

– Ще б пак. Перша «Іоланта» за сто років. Направник в одинадцятому приїздив. За найвищим запрошенням. Диригував «Іолантою» та «Орфеєм і Еврідікою». Жодних експериментів, чиста класика. Направник, знаєте, новацій не підтримував.

– Шкода. Я саме авангардом займаюся.

– «Іоланта» жодним чином не авангардна була, я ж кажу. Це ми вперше так. Новація. Якщо вам щось з історії, це до Шпета. Він за совка завлітом працював. Зараз на пенсію пішов нарешті. Афіші старі збирає, вирізки газетні. Ніби книгу писати збирається.

Вітольд дуже хотів йому догодити. Ще роздратує журналіста, а той візьме і напише щось злецьке. Або навіть гірше – нічого не напише.

– Як ви гадаєте, він не відмовиться прийняти мене? Шпет?

– Із моєю рекомендацією – ні, – поважно сказав Вітольд.

Старий хрін безперечно буде у захваті, якщо хто-небудь їм зацікавиться, але декоруму дотримуватися треба. І Вітольду приємно, що посприяв. Він підвівся.

– Ну що ж, Вітольде Олеговичу, дякую, це й справді дуже цікавий, е-е-е… задум. Хоча мені тут ось що спало на думку, може бути й інша інтерпретація. Радикальніша. Коли вони виходять на сцену, вони всі – красені. Водемон, і Робер, й усі інші. Вона не бачить їх, проте знає, що вони вродливі, що довкола – прекрасний Божий світ. Їй усі так кажуть – він прекрасний. Ось тобі жовтець, ось волошки… Вона торкається цих квітів, вони ніжні, й аромат, і все таке… Бальзаміни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знає, що він вродливий, вона кохає його. А тут батько-король напосідається, що, мовляв, стратить її коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозріє… Бреше, ясна річ, але вона ж не знає. І вона у відчайдушному зусиллі прозріває: вона ж кохає! І бачить страшне світло, нестерпне, грізне каральне небо і людей навколо. І ось, практично у фіналі вже, коли вона співає «Хто це? Я не розумію?», а цей її мавританський лікар відповідає: «Люди», – вони раптом усі, всі вдягають маски потвор. Вона опиняється у колі потвор. Вони були вродливими, тому що вона була сліпою, розумієте? І сад довкола перетворюється на жахливе пустирище – приходять робітники сцени, служники, і всі ці квіти, всю цю красу забирають до іржавих ящиків. Бетон, труби… Нічого цього не було, ані квітів, ані саду – тільки в її уяві, розумієте? А довкола – бруд, мерзота, огидні пики. Монстри. І цьому вашому нехлюєві, ну, той, який Робер, баритон, Леонід, так? Йому не потрібно буде співати в масці, адже в масці дійсно дуже незручно співати.

Вітольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потім невпевнено сказав:

– Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.

– Так, але галас забезпечено.

– Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вітольд.

Із зали хвилями напливала музика. Він спускався сходами, і його переслідувало чисте сопрано.

Ні, ні! Я їх не знаю!.. Тут не була ніколи! мені страшно!.. Де ти, лікарю? Страшно! В кільце мене стискають… щось падає… Так ніби все обрушитися прагне… Я гину!.. Лікарю! Врятуй мене!

Денне світло здалося дуже яскравим.

* * *

Кручені сходи, тхне котами і трохи каналізацією, важкі двері, коридор. Хіба що по стінах не плакати з космонавтами, а афіші, безліч афіш, від зовсім пожовклих, із крихкими краями та віньєтками, до пізніх радянських із квадратовим шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халаті, у вельветових піжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такі завліти?

– Вітольд Олегович дав вам найсхвальніші рекомендації. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як і у Вітольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративність. І ще нестача чоловічих гормонів. Вік.

У коридорі вишукалися в ряд неношені капці. Наче передбачалося, що до Шпета на уклін – за досвідом і знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнів, і Шпет заздалегідь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорні оксамитові пантофлі з білим нерозбірливим вензелем. І білі шкарпетки. Хто тепер ходить у білих шкарпетках? Ще й вдома?

– Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Діамантовий витязь». Була тут у двадцяті така…

– На якій підставі? – запитав Шпет суворо.

Шпет боявся конкуренції. Або мисливців за архівами. Підступних і меркантильних мисливців за архівами.

– Канадці дали грант. Нам от не цікаво, а їм цікаво.

Самотня лампочка на стелі настирливо бриніла, треба б підкрутити її щільніше або поміняти, але ж Шпет старий, йому важко лізти вгору.

Шпет покліпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потім сказав:

– Капці одягніть, – повернувся і, не обертаючись, пройшов коридором.

Він машинально зазначив, що Шпет каже «одягніть». Лінгвістично охайний Шпет.

Коли він, давши раду капцям, увійшов до вітальні, Шпет, мальовниче зчепивши долоні під підборіддям, уже сидів за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.

– Ніколи не чув про «Діамантового витязя», – сказав Шпет.

Кручені роги достатку на шпалерах вивергали квіткові букети, колись пурпурові, із золотим витиском, а тепер вигорілі, бліді… важкі фіранки, портрети примадонн, театральні програмки, віяла, секретер з інкрустаціями, книжкова шафа зі скляними дверцятами, зсередини запнутими завісочками. В житті так не буває. Завжди є щось – дисонанс, неправильність: ну хоча б подерті майталеси, які господар за поспіхом забув прибрати.

– Така група. Маловідома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронія».

– Цікаво. – Шпет схилив голову набік. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…

Шпет із кректанням підвівся. Кректав Шпет так, ніби цього вимагав малюнок ролі – старий поціновувач витончених мистецтв, хранитель і збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необізнаний ентузіаст.

Не якісь там теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литі накладки. І напевне, напевне картонні аркуші кольору кави з молоком перекладені тонким цигарковим папером. Він дивився в сутулу спину Шпета, який з енергією тер’єра рився в цій купі мотлоху.

– Ось він, двадцять другий! – Шпет ледве втримував зелений з ритого оксамиту альбом. – Тоді, так, вирувало все. Гастролі, проїжджі зірки! Тут було багато проїжджих зірок.

Авжеж, подумав він, перевалочний пункт, останній прихисток. М’яке підчерев’я Європи. Короткі спалахи світла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвітіння перед зимовими холодами.

– Мистецтво – це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберігати в годину потрясінь! А вам звідки відомо? Про постанову?

Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривій козі об’їде.

– З мемуарів Претора. Він їм ставив мізансцени та танці, там були танці.

– Претор? – здивувався Шпет. – Великий Претор?

– Так, він був тут. Проїздом до Варшави.

– Не може бути, – приголомшено сказав Шпет. – Звідки мемуари? Адже він давно полишив цей світ.

Шпет кліпнув блідими старечими повіками. Шпет нічого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магія остороги.

– Помер, так. У Парижі, перед самою війною. Пощастило, можна сказати.

Шпет ледь помітно знизав плечима.

– Але глибоким стариганем, – розрадив він Шпета. – Щодо мемуарів… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукціоні, років п’ять тому. Поки опублікували, поки оцифрували…

– Пардон?

– Ну, хтось із правовласників виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, – пояснив він, зустрівши нерозуміючий молочний погляд Шпета. – І там було про постановку «Смерті Петронія». Прелюто, до речі. Претор їм так і не пробачив.

– Чого не пробачив? – здивувався Шпет.

– Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокація. Перформанс. Вони на прем’єрі підсипали гостям до бокалів із шампанським порошок зі шпанських мушок – у дусі Октавії Лівії. Там не тільки на сцені непристойності коїлися. Власне, прем’єрою все й обмежилося.

Ці Sa Majeste la Rose Вітольда, подумав він, лише несміла пародія на зловісну пишноту того, майже столітньої давності, дійства.

– Претор, певна річ, плутає все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петіпа, підхопив смолоскип із заслаблих рук учителя. Так що я, коли про оргію в театрі прочитав… партер, ложі, подумав, може, знаєте, як у старих буває, еротичні фантазії.

Даремно він це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичні фантазії?

– Нічого не знаю про оргію, – із жалем сказав Шпет. – А Претор… я щось краєм вуха… Але гадав, що помилка. Хіба Претор погодився би, в аматорській постановці?

Шпет усе ще тримав альбом на долонях. Наче вагався, чи варто давати таку чудову річ у чужі руки.

Але ж Шпет навіть не спромігся вивчити як слід власне зібрання, подумав він. А вголос сказав:

– Вам, як історику театру, це має бути цікаво. Таке відкриття.

– Так, – погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус.

Зелене на червоному мінилося та мерехтіло, наче на прапорі держави, що зникла, але не здалася.

– Ось. Але це – тільки подивитися. Архів, самі розумієте.

Цупкі, з мармуровим візерунком аркуші й справді були перекладені найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, він бачив рожеві розмиті подушечки власних пальців. Світ дрібниць, де ти зараз? Ільф і Петров сміялися зі світу маленьких речей. Нерозумні, смішні люди. Світ маленьких речей – це і є життя. Світ великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною.

– Ви польською читаєте? Там здебільшого польською.

Він обережно перегортав сторінки, напівпрозорі прошарки пахли пилом і чомусь пудрою. Програмки, фотографії-сепія, жовті крихкі газетні вирізки. Коли він відгорнув черговий цигарковий шар, під ним виявилася бліда висохла фіялка. Мабуть, фіялка.

– Я був в архіві сьогодні, – сказав він Шпету. – Дивився підшивки газет за двадцять другий. І ніхто нічого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привід! Така знахідка для репортерів! Адже на прем’єру запросили весь цвіт міста.

– Сенсація? – Шпет кліпнув. – Оргія? Це було б у всіх газетах! У всіх! Ви собі не уявляєте, які були тоді репортери! Такі пронози!

Господи, звідки Шпет викопав таке слово?

– Вони б уже не проґавили! Ви все ж таки помиляєтесь. Або великий Претор помиляється. Великі, знаєте, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все.

Усе ти брешеш, подумав він, а вголос сказав:

– А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспільних звичаїв. Ну і хтось із важливих персон, із тих, хто був на прем’єрі, міг заткнути роти… пронозам.

– Писаки! – Із розкішною презирливою інтонацією вимовив Шпет. – Перодряпи!

– Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи інакше – нічого. А далі – тиша, як то кажуть. Ну а потім… Потім усім стало не до світської хроніки. О! Ось вона.

Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-під плеча.

– Постановник мізансцен і балетмейстер – Густав Претор.

– Боже мій, – сказав Шпет тремтячим піднесеним голосом. – Боже мій! Але дозвольте!

Він простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговійно прийняв. Це було красиво.

– У вас приголомшливе зібрання, добродію мій. Просто приголомшливе. Мені пощастило, що мене направили до вас.

Пожовкла програмка була прикрашена віньєтками, переважали орхідеї розкішно-фалічних і розкішно-вагінальних форм. Були також маски комедії та трагедії у римському дусі, але з подвійними дірчастими носами, які зазвичай малюють у черепів. Декаданс, такий декаданс.

– Я сфотографую, дозволите?

– Мабуть, – невпевнено сказав Шпет.

Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсація і він, Шпет, знову залишиться сам на сам із пильними плюшевими альбомами і висохлими квітами. Безуханними, так. Безуханними.

– Ось цим? – Шпет здивувався. – Тепер цим фотографують?

– Іноді. Любителі на кшталт мене. Ви дозволите мені послатися на вас? На ваше зібрання?

Шпет ледь помітно розслабився.

– Претор пише, – фотографуючи, він вів далі, переважно з метою заспокоїти Шпета неспішним струменем розмови, – що в самому прізвищі його постановники вгледіли Знак. Із великої літери. Сюжет, бачте, з римської історії, і постановник – Претор. І оскільки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провінція. У Москві Мейєрхольд, конструктивізм і агітплакат, у Празі Кафка пише «Замок», а тут усе ще тішаться квітами зла і в усьому знаки вбачають. Ну ось, я і завершив.

– Як тепер усе швидко, – зітхнув Шпет. – Штучки всі ці… новомодні. А раніше, бувало, поки світло поставиш… Адже вони примхливі, прими, як тільки що не так…

Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.

Неквапом обрати вигідний ракурс, розкласти доземні складки вбрання та заклякнути так на століття у хмарі тьмяніючого фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.

– Дякую, – сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набік. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. – А скажіть… хтось вам знайомий? Із позначених?

Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвілий готичний шрифт.

– Виконавці? Ні… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азія, нубійська рабиня. Хто б міг подумати? В якомусь аматорському спектаклі!

Шпет занервував, поклав тонкі бліді пальці на програмку, ніби притримуючи її. Боїться, що відберу в нього відкриття, подумав він. Привласню собі.

– Щиро радий, – сказав він, – що завдяки моєму сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона є, перепрошую? Зірка? Прима?

– Авжеж. – Шпет із полегшенням видихнув, круглі плечі опустилися. – Ви ж не в курсі…

– Абсолютно, – сказав він. – Я, знаєте, в оперному мистецтві певним чином профан. Аматор.

– Колоратурне сопрано. Брала верхнє фа третьої октави, причому з легкістю. Уявляєте? Віденська школа. Зірка, можна сказати. Її застрелили прямо на сцені, в тридцять дев’ятому. Така трагедія. Ми нею дуже пишаємося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний захід.

Незрозуміло було, чим саме пишається Шпет: виконавською майстерністю Валевської чи тим, що вийшла така мальовнича трагедія.

– Не такий уже невидатний, судячи з результатів. А решта? Художник? Композитор? Автор лібрето?

Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових ліктях красувалися охайні вельветові латки, які й годиться мати людині, котра старанно працює вдома за письмовим столом. Хто їх пришивав? Хатня робітниця? Донька? Невістка? Чи є в нього діти? Онуки?

– Так, лібрето… У. Вертіго, і він же Петронія співав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прізвище, хіба таке буває? Напевно, псевдонім.

– Напевно, – погодився він.

– І замість імені одне лише У. В нас, в артистичному світі, так не прийнято. Уїльям? Уліс?

– Улян? Устин?

– В артистичному світі, – твердо сказав Шпет, – немає ніяких Устинів.

А ось це Шпет даремно. Чудове ім’я для людини, яка вирішила поставити «Смерть Петронія». Юстиніанова чума, вбивця святих і королів. Прийшла з нізвідки, канула в нікуди. Сто мільйонів осіб як не бувало.

– А композитор? Про нього щось відомо?

Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квітковій вазі. Шпет коли-небудь провітрює кімнати?

– Ковач, звісно! Він відомий. Вірніше, був би відомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тоді всі помирали молодими. Практично геній. Але більше не писав для театру. Тож я…

– Розумію. А костюми та декорації? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь.

– Баволь, – промурмотів Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебі. З театром він теж більше не працював. Це напевно.

– А, скажімо, музей? Краєзнавчий? Або художній? Як ви вважаєте?

– Може бути, – нерішуче сказав Шпет. – Хоча в них площі маленькі. Хіба що в запасниках. Але до запасників вас навряд чи пустять.

– Навіть якщо я пошлюся на вас? Але чому?

– Бо там усе в жахливому стані, і їм соромно! – сердито сказав Шпет. – Там усе цінне розтягли ще в дев’яності. А що не розтягли, те згноїли. У них трубу прорвало. Мені Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Він на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звісно, це вам до Воробкевича треба.

– Спасибі. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?

– Так. Певна річ. Я сам до нього зателефоную. Відрекомендую.

– О, звісно! Це ще краще. Це просто чудово.

Вікно вітальні виходило у вузький двір-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крім Шпета, ніхто не живе?

– Я віддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя. Зараз працюю над мемуарами.

Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звісно, не дасть. Їх, скоріше за все, й немає, мемуарів, так, начерки. А раптом є і раптом дасть? Доведеться ж читати. Він приблизно уявляв собі, якими можуть бути мемуари Шпета.

– Це дуже цікаво, – сказав він поспіхом. – Дуже. Але я вузький спеціаліст. Авангард – це цілий… континент. Континент! Не можу дозволити собі відволікатися.

– Приємно, що залишилися небайдужі люди. – Шпет зітхнув і, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю?

Що буде доречнішим, погодитися чи відмовитися? У Шпета, певно, і чаю ніякого немає, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалі не п’є, а спускається вниз, до кав’ярні чи кондитерської. Або до кав’ярні-кондитерської.

– Ні, дякую вам. Я, знаєте, втомився з дороги.

Шпет зітхнув із відчутним полегшенням. Він вгадав. Ніякого чаю у Шпета не було. І до кухні, напевно, Шпет гостей не пускає. У самотніх чоловіків на кухні або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разі сторонніх не толерують. А Шпет – точно самотній, на вішаку в передпокої він бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нічого більше.

Шпет в атласному своєму халаті застиг із оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному світлі висохлі квіти у вазах здавалися живими.

– Але чому? – раптом сказав Шпет. – Чому він погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвісні аматори, авантюристи…

– Чому погодився? Тому, що золотий вік скінчився. Раптово. І все, чим жив Претор, стало нікому не потрібним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасності. Адже Претор для Маріїнки ставив. Павлова, Ксешинська… Ці хлопці йому обіцяли високе мистецтво, розумієте? І надурили.

– Він що, не розумів, що ставить?

– Він думав, що ставить високу римську трагедію. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядної людини з владою. Як поводитися, коли влада огидна, а ти достатньо блискучий і розумний, щоби пробитися до верхів? Щоби впливати на тирана, щоби пом’якшити його натуру, врятувати країну від ганьби. Від загибелі… Від безсоромності, зухвалої брехні, коли чорне видається за біле. Що робити, щоб стати своїм? Прикидатися злодієм, якщо влада краде? Вбивцею, коли влада вбиває? Розпусником, якщо влада впаде в розпусту? До якої межі прикидатися? Тобто чи є ти розпусником, якщо нібито не вдаєшся у розпусту без останку, не вважаєш її розпустою, а так, низкою професійних обов’язків. Адже до проктолога сходити чи там кишку ковтати несоромно, правда? Хоча лікарі досить непристойні речі із людиною роблять. І ти стаєш спецом, асом, законодавцем моди, і тиран до тебе дослухається, до того ж у тебе інформатори, ти знаєш про те, про що тобі знати зась, і ці знання використовуєш. Заради блага держави, між іншим. Але поступово ти з жахом помічаєш, що тобі це починає подобатися. А потім хтось шепоче щось на вухо тирану, і тиран… І тобі нічого не лишається, окрім як піти – гідно і, головне, непафосно, ти ж усе життя уникав цього пафосу, ти ж розумний, ти просвічений, навіть десь цинічний, та й смішно, коли людина, яка внесла в життя імператора настільки тонкі та несподівані розваги, починає раптом перед смертю говорити про душу та совість… І все на напівтонах, на нюансах. А вони, дурники, шпанських мушок насипали. Ну, ви ж завліт колишній, мусите знати, що таке гучна вистава. Якби трапилося вам щось подібне, хіба ви пропустили б таку нагоду?

– Думаєте, я, – Шпет притискав до себе альбом із такою силою, що бліді пальці майже потонули у ворсі, – думаєте, я… що мені доводилося криводушити? Лягати під владу? Це Любецький із драматичного був усім відомою проституткою! «Борги наші» ставив, «Вас викликає Таймир», «Любов Ярову» ставив…

Господи, подумав він, старий дурень вирішив, що я іронізую. Дорікаю йому конформізмом.

– А в нас – у нас що? Що ставили до Першої світової, те саме й за совєтів. «Аїду» ту ж саму. «Цареву наречену». «Чарівну флейту». «Жізель» ставили, ну ще «Весну священну» один сезон, та й те потім зняли.

Шпет із гідністю поклав альбом на стосик таких самих альбомів і поправив пізанську вежу.

– Ось ви молодий, вам революцію подавай! Ось, авангардом займаєтеся.

– Сторічної давнини, – нагадав він.

– Та годі вам, яка різниця! Авангард і є авангард. Дир бул щил який-небудь. А консерватизм – це прекрасно, консерватизм не підданий швидкоплинному. Не підданий кон’юнктурному. Ніякої вульгарності. Вульгарність – це те, про що тільки й чутно, що у всіх на вустах, а тут усе затверджено раз і назавжди. Все досконале… Як за Петіпа було, так і залишилося до кінця часів.

– Так, авжеж, – погодився він, – класика є класика.

– Саме так! – палко сказав Шпет. – Саме так! І в цьому був наш порятунок. У відданості традиції. Знаєте, скільки сервільного лайна я відхилив? Лібрето опери про хліборобів. Балет, де Ленін на броньовичку виконував па-де-де з цією, як її… І революційні матроси на передньому плані танцюють «Яблучко».

– А що, – він на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорні графічні силуети. З лісовичкою небіжчик. І броньовик такий графічний, чорний, конструктивістський. А на задньому плані багряна, на ціле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Реріха, ну, розумієте… І величезний вершник у будьонівці й на блідому коні. Армагеддон, у багряний небокрай валяться білі колони, ґрати Літнього саду, всі в огні, дивний світ, який гине, який вже ніколи не повернеться.

– Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немає, і все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!

Шпет, засунувши тремтячі руки в кишені атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, і він із полегшенням рушив за Шпетом.

– Скажіть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки він, відхиливши запропонований Шпетом кістяний пожовклий ріжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалі ця шпанська мушка?

Він зав’язав шнурок і випростався. Шпету було ніяково, але цікаво.

– Насправді це ніяка не мушка. Жук. Родини наривників. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзівка, тільки вужчий і десь удвічі менший. Вуса довгі. І якщо його зачепиш, він, перепрошую, ніби гидить брунатним. Пече. І ще відригує. Їх повно-повнісінько всюди.

– А… – Шпет підвів брови. – Смердючка?

– Ну так. Ми їх у дитинстві так називали.

– Нічого собі! Так це і є шпанська мушка?

– Вона і є. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, і ще відрижка – це і є дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печінку діє. Взагалі, отруйний він. Маркіз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смерті цією шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?

– Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка!

Йому стало шкода Шпета. Стільки втрачених можливостей.

Нитка розжарення у лампочці вібрувала з неприємною частотою, аж зуби заскимліли.

– Хочете, я вам лампочку поміняю? У вас є запасна?

– Даруйте, – сказав Шпет. – Але навіщо?

– Вона мерехтить. Неприємно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лізти.

– Вона так мерехтить уже п’ятдесят років. А ви що, не знали? Вони відразу після війни купили в американців партію вічних лампочок. Потім у США лобі виробників продавило заборону на їхнє виробництво. Навіть патент знищили. Вигідніше, якщо перегорають швидко, розумієте? Ті, які вже надійшли у продаж, здебільшого просто побилися, ламкі все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш.

– Зрозуміло, – сказав він, – дуже дякую. За консультацію.

– Нема за що, – з гідністю сказав Шпет і знову швидко, у такт лампочці закліпав. – Жук-смердючка! Хто б міг подумати!

Ледь тільки він вийшов, вітер вліпив йому відчутного ляпаса.

* * *

Здавалося, сніг порошить з однієї точки в зеніті. Немовби він стояв усередині скляної кулі, чорні будинки, помаранчеві, цитринові квадратики вікон, м’який сніг…

Площа була залюднена, і всі гомоніли різними мовами, і не всі мови були йому зрозумілі. Багато хто хверцював у зелених циліндрах. Чому в зелених циліндрах? Хіба день Святого Патрика сьогодні? Черевики зелених циліндрів залишали на припорошеній снігом бруківці чорні сліди – сніг швидко танув.

Хотілося посидіти за столиком біля вікна, в теплі, в напівтемряві, дивлячись, як ззовні безшелесно падає сніг. Сніг – це добре, якщо дивитися на нього з вікна…

Він роззирнувся. Туристи, туристи. Жодного місцевого. Хоча… Дама у фетровому капелюшку та вуалетці прикривалася від снігу вишуканою парасолькою із мереживною облямівкою. Звідки вони їх беруть, таких дам? Він про всяк випадок озирнувся, але візка кінооператора поблизу не було. Крихітний собачка в попонці, бридливо підбираючи лапки, намагався триматися якомога ближче до фетрових ботиків дами. Дами з собачками завжди знають, що до чого. Вони тут мешкають і далеко не відходять.

– Вельмишановна пані! – сказав він. – Добродійко! Перепрошую! Чи не підкажете, де тут можна пообідати?

Дама зупинилася, суворо поглянула на нього з-під вуалетки. Собачка, підвівши одну лапку, відразу ж всівся їй на ботики.

– Тільки-но приїхали?

Він мовчки визнав її правоту.

– Тут на кожному кроці, буквально. Он, бачите? Й он там…

Мабуть, вчителька. Можливо, навіть вчителька музики.

– А ви самі туди б пішли? Де ви вважаєте за краще обідати?

– Вдома, – сказала вона сухо.

– Мені б щоб спокійно. І без гучної музики. І смачно. І не для туристів.

– Тут усе для туристів. Але я б порадила Юзефа. Ви до єврейської кухні як?

– З розумінням.

– У Юзефа печеня непогана. А фіш так собі. Але якщо вам не подобається єврейська, он там, у провулку, грецький.

Собачка дрібно тремтіла мокрими вусиками й мокрим чорним носом. Вуха тріпотіли, неначе крила нічного метелика.

– Єврейський мене влаштує.

– Я так і подумала, – суворо сказала жінка в капелюшку. – Начиняну шийку можна брати. Юзеф її непогано готує. Мама його з рибою завжди проблеми мала, а ось з куркою могла домовитися.

– Красно дякую.

Сніг опадав на купол парасольки, залишаючи темні сліди на тканині… Як називається цей колір? Попіл троянди? Так, здається, попіл троянди.

Ресторан виявився навіть затишнішим, ніж він сподівався, з клейзмерською музикою і білими крохмальними обрусами. Столик біля вікна був вільний.

У кутку стояв фікус у діжці. Пластиковий чи справжній? На дотик ніби справжній. Не зрозумієш. Він спідтиха смикнув за листочок, той відірвався і залишився у нього в руці.

– Вам як завжди?

Офіціант з’явився безгучно, як бетмен, весь у чорному, дуже суворий і дуже молодий. І не єврей. Здається.

– Начиняна щука сьогодні особливо вдалася, – довірливо сказав офіціант. – Фіш. Гефілте фіш.

– Ні, дякую. Тільки не рибу.

– А, – кивнув офіціант із розумінням, – ну тоді шийку або кльоцки. Я гадав, ви турист. Приїжджають і відразу ж вимагають фіш. А у мами Юзефа фіш ніколи не виходив, якщо чесно.

– А чому ви тоді запитували «вам як завжди»? Якщо думали, що я турист?

– Традиція, – сказав офіціант. – Приїжджому самотньо. Він гадає, його запам’ятали в обличчя. Впізнали. Йому приємно, він починає сюди весь час ходити.

– Так у вас же всюди питають «вам як завжди».

– Я ж кажу, традиція…

– Тоді треба навпаки, мабуть. Мовляв, як приємно бачити вас уперше в нашому закладі… Ніби від протилежного.

– Я що, підрядився кожного в обличчя запам’ятовувати, – сказав офіціант. – Так що будемо замовляти?

– Шийку, ну з чим вона зазвичай йде, так? Потім, пиво. Світле, нуль п’ять. Краще фірмове. Є таке?

– Знайдемо.

– Ну і наостанок – штрудель і каву…

– Суп візьміть, – порадив хтось із-за спини, – сочевичну юшку. Форшмак ще можна, хоча в мами Юзефа…

– Знаю-знаю. З рибою були нелегкі відносини. Ви що, стежите за мною?

Нещодавній старий із трамвая, виявляється, сидів за сусіднім столиком. Чи підійшов тільки зараз? Він не знав. Не звернув уваги.

– Що ви! Я завжди тут обідаю. Хоч у кого запитайте. Так я вам наполегливо раджу сочевичну юшку. Там знаєте, в чому секрет? В цитриновому соку. Часник, звичайно, як завжди, єврейська кухня це любить, червона сочевиця, це червоне, червоне дай мені, ну, ви знаєте. Морква, цибуля присмажена, селера, але без цитринового соку буде… прісно, як кохання Гретхен. Так, ще кумин і кайєнський перець. Щоправда, Юзеф замість кайєнського перцю кладе табаско, до того ж, як на мене, занадто щедро, але за такої погоди це тільки на краще, погодьтеся.

– Гаразд, – сказав він, – і сочевичну юшку.

Офіціант пішов, безшелесно і з великою гідністю. За вікном сніг опадав великими пластівцями, якщо дивитися на них довго, починало туманіти в голові. Вікно, що світилося в домі навпроти, пливло крізь сніг, разом зі своїм котом та геранню у горщику.

– Табаско – чужа кухня, – сказав старий суворо. – Але заради Колумба… Він був наш, ви ж знаєте?

Сочевична юшка червоно-золотого кольору була й справді доброю. Він так і сказав.

– Я б за таку первородство, мабуть, віддав.

– Так, – погодився старий, – її так інколи й називають – суп Есава. Юзеф розуміється на добрій кухні, хоча він, між нами, не єврей. І навіть його мама…

– В якої були проблеми з рибою…

– Вірменкою була. Наріне. Чому всіх вірменок звуть Наріне, не знаєте? А батько – грек. А євреїв тут практично й не залишилося. Тільки кухня.

Принесли начиняну шийку, накраяну пухкими рожевуватими скибами, і до неї пасмочко петрушки й ще одне – кропу. Капосний старигань навіть не робив вигляду, буцімто соромиться зазирнути до чужої тарілки, навпаки, розгорнувся, витягнув охлялу шию і з деяким здивуванням сказав:

– І все ж таки навіщо Юзеф кладе туди гриби? Я йому говорив-говорив…

– Не має бути грибів?

– Звісно, ні. Звідки? Смажена цибуля, борошно і гусячий жир. Або курячий. Шкварки. Борошно, манка, це само собою. Куряча печінка. І ще, знаєте, раніше в курках були яйця. Всередині. Без шкаралупи, тільки жовтки. Але багато. Так от, їх теж туди клали. В людей було терпіння топити шкварки і виймати з курки яйця. Знімати з курки шкірку і зашивати її ниточкою, знаєте, як панчішки церували модниці після війни? Наповнювати фаршем, ніжно, дбайливо, щоби не порвалося ніде, а потім варити півтори години. Півтори години на повільному вогні. Можливо, навіть на примусі. Знаєте, добра господиня могла з однієї курки приготувати обід на декілька днів. До того ж мінімум із п’яти страв.

Музиканти, які до того виводили щось нейтральне, стріпонулися і заграли «Сім-сорок». Світло точкових світильників гопцювало на міді й лакованому дереві.

– Значить так: знімаємо шкірку і пускаємо її на шийку… ну і що ще там знайдемо, печінку, жир… яєчка. Ніжки відкраюємо, пулечки… Стегенця. Тобто бедерця по-вашому. І робимо дві відбивні. Тушку та шийку варимо в одній каструлі, виходить бульйон. Давайте я краще до вас пересяду, а то важко говорити, коли шия ось так. Так от, шийку виймаємо, вона готова, а з тушки розбираємо м’ясо і робимо запіканку. З картоплею або манкою, так? Ну й бульйон залишається, певна річ. Виходить – два обіди. Або навіть три, якщо бульйон зробити з кльоцками. Щоправда, й курки були не те що тепер. Динозаври були, а не курки. Так, до речі, часник. Знаєте, чому євреї так люблять часник?

– Дешеві вітаміни, – припустив він.

– Не влучили.

– А, ну тоді… добрий антибактеріальний засіб. Фітонцид. Заразом відбиває душок, якщо курочка, гм, залежалася. Прянощі дорогі, а часник – саме те.

– Тут щось є. – Старий пожував губами. – І все ж таки… Спробуйте ще раз. Чи ви не знаєте, куди приїхали?

– Вампіри?

– Точно! – Старий ляснув себе сухою лапкою по колінці. – Терпіти не можуть часник – це всім відомо. Часник – певною мірою репелент. Жоден із нас за всю історію єврейства не був укушений вампіром! Жоден!

– Вітаю, – сказав він.

– Просувається справа?

– Яка справа?

– Ой, тільки не треба цього вдаваного здивування. Якби ви були простим туристом, ви би, звісно, теж прийшли до Юзефа, всі ходять до Юзефа, але замовили б фіш, оскільки саме фіш туристи очікують отримати від Юзефа, хоча мама Юзефа… втім, ви вже знаєте. Іншими словами, ви не женетеся за сумнівною екзотикою, а поводитеся як нормальна людина, тобто прийшли просто добре попоїсти. Виходить, приїхали у справі. Але не бізнесмен. Якби ви були бізнесменом, ви б обідали не в Юзефа. Ви б обідали он у тій ресторації за рогом… Вона дуже дорога, і там єврейська кухня. Там кухар поганий, але ділові люди ходять саме туди. Так повелося.

– Здаюся. – Він підняв руки, щоправда, не те щоб дуже високо, оскільки в нього в одній руці була виделка, а в іншій – ніж. – Я історик.

– Це ж треба! А ось Вітольд впевнений, що ви – журналіст. І приїхали спеціально, щоби написати про його нову постановку.

– Він навіть не спромігся спитати, хто я. Не дав мені слова сказати. А тут що, всі одне одного знають?

– Старожитці, скажімо так.

Він покрутив у думці слово «старожитець». Добре слово – у ньому ховався ще й «сторож», і ще хтось зі старим житом, міцний старий перець, одне слово.

– І що я був у Шпета – теж знаєте?

– У Шпета? Ні. Але якщо ви були у Шпета, виходить, незабаром підете до Воробкевича. Адже Шпет направив вас до Воробкевича?

– Ну… так. А що, Шпет усіх направляє до Воробкевича?

– Потенційних клієнтів – так. З чуток, Шпет має із цього відсотки, – сказав старий.

– І купують?

– Аякже ж! Одного разу знайомий Воробкевича приїхав зі Штатів. Він там призаможнів трохи і необачно шукав, уві що вкласти гроші. Наступного разу – зовсім іноземець. З Італії, здається. Цього як раз Шпет привів. І ще – один професор, гінеколог, для домашньої колекції. Але це неважливо. Воробкевич – відома в місті постать. Він навіть почесний громадянин.

– Тому що колекціонер?

– Тому що колись, дуже давно, написав цикл статей про знаних майстрів нашого міста, й одну навіть надрукували в «Огоньку».

– Майстрів?

– Ну, про робочих. А ви думали? Теслі, столяри. Навіть один червонодеревник. У нас тут був деревообробний комбінат, потім закрився. Воробкевич усіх називав «наші майстри». Я думаю, це через те, що він потайний масон, Воробкевич.

– Він теж тут обідає?

– Що ви. Він обідає в масонській ресторації. У нас багато потайних масонів, і всі ходять до цієї ресторації. Але там кухня так собі, якщо чесно, я не рекомендую.

– Скажіть, а Воробкевич і справді спеціаліст? Розуміється на живопису, я маю на увазі?

– На живопису? Ні. Він знається на кон’юнктурі, та й то не дуже добре.

Принесли каву та штрудель, дуже смачний, не надто мініатюрна копія Евересту під білою покривою найніжніших збитих вершків.

– Тоді чому…

– Він така фігура? Ми, розумієте, маленьке місто. Ми любимо своє минуле. Пишаємося ним. Минуле, воно, знаєте, легко перетворюється на сучасність. Із нього можна зробити навіть майбутнє. Найповажніші люди в нас – краєзнавці. Збирачі. Колекціонери. Аптечні пляшечки часів Франца Йосифа. Польські нашивки. Німецькі листівки. Як же не зробити Воробкевича почесним громадянином? Хто писав про знаних каменерізів? Про знаних склодувів? Про художників, зрештою! А знаєте, як важливо художникам, щоб про них хтось написав?

Принесли рахунок, вкладений у шкіряну кишеньку. Дорогувато, але терпимо. У Пітері дорожче. Значно. А вже про Москву і казати не хочеться.

Він почав відраховувати купюри.

– Ви що, з глузду з’їхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж єврейський ресторан! Ну ось, – вже до офіціанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану…

– Так? – із готовністю сказав офіціант.

– Він каже, його бабця краще робила.

– Наскільки краще?

– Відсотків на п’ятдесят.

– На тридцять, – сказав офіціант.

– Його бабця ложила туди січений кріп. І не ложила гриби. Скажіть Юзефу, щоб він нарешті припинив ложити туди гриби.

– Класти, – сказав офіціант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мінус тридцять відсотків. Які у вашого друга претензії до сочевичної юшки?

– Жодних, – втрутився він. – Я би продав за неї первородство.

– За умови, що Юзеф поклав би туди кайєнський перець, а не табаско, звісно, – підхопив старий. – Пряме порушення технології, коли Ісак пхав під носа своєму братцю це вариво, табаско ще не відкрили разом з Америкою.

– Якщо б там був табаско, Ісав із Яковом розібралися б іще швидше. Табаско вштирює ого як. Гаразд, мінус тридцять п’ять. А штрудель?

– Клієнт задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука…

– Ось цього не треба, – сказав офіціант, – не треба шантажу. Добре, мінус п’ятнадцять.

Офіціант поклав перед ним новий рахунок – на третину менший за перший.

– Що ж ви, – докірливо сказав старий, – як турист якийсь.

– Ви тут схибнулися на своєму колориті. До речі, це в арабів прийнято торгуватися, бо ціну всього встановлює Аллах, а не продавець.

– Залишимо національне питання тим, кому нема чим зайнятися. А хто вам рекомендував Юзефа?

Він пояснив.

– А, пані Агата. Знаєте, вона була безнадійно закохана в Шпета. Навіщо? Помпезний дурень… Я, щоправда, інколи думаю, може, вона тільки вдавала? Щоб люди думали, що вона заміж не виходить через нещасне кохання, а не тому, що її ніхто не бере.

– Вона викладала музику? – про всяк випадок запитав він.

– Вона – концертмейстер. Але відразу після війни, так, займалася з дівчатками вдома. Ставила їм руку.

– Облиште, їй щонайбільше шістдесят.

– Так. – Старий закліпав і на хвилину змовк. – Вірно. Це її мати давала уроки. В них був великий чорний рояль, і дівчатка ходили до них додому. Доньки червоного комскладу. Гарні дівчатка. Це дивно, але у жорстких, авторитарних, я би сказав, солдафонів виростають гарні дівчатка. Знаєте, такі, в білих шкарпеточках…

– Скільки вам років? – запитав він.

– Не ваша справа, – сердито відповів старий. І підвівся, спираючись на тростину. В тростини було красиве срібне руків’я з вовчою головою.

Музиканти тихенько виводили щось своє клейзмерське. Офіціант безшелесно прилетів, приніс решту. Він повернув решту офіціантові.

– Гадаю, юначе, – сказав старий суворо, – ми ще не раз побачимося. Місто в нас маленьке.

– Не сумніваюся. У сенсі, що побачимося. Чи не нагадаєте, Воробкевич де мешкає?

– Вулиця Свободи, двадцять. Там навіть дошка є.

– Мер там усім почесним громадянам квартири дарує, – втрутився офіціант. – Він був інвестором, вклався в цей будинок, реставрація, збереження історичного вигляду, євроремонт, теє-сеє. І ніхто не купує. Криза. Ось він і почав випікати почесних громадян і дарувати їм квартири. Викуповує як міська рада в себе як в інвестора та дарує. І дошки на фронтоні – при живих людях. Отут живе почесний громадянин такий-то…

– Я зрозумів, – сказав він. – Свободи, двадцять. Сказати, що від Шпета.

– Це обов’язково, – погодився старий. – Тільки про масонство не треба відразу. Зачекайте, доки сам не заговорить.

– Я не буду про масонство. Нащо мені?

Сніг за вікном сипав і сипав, перетворюючи кожен вуличний ліхтар на мініатюрну скляну кулю.

* * *

Фонтан, до того безводний, викидав джгути червоної, зеленої, золотої сяючої води. Народу на площі ще побільшало, йому довелося проштовхуватися, обминаючи гультяїв. Пальці ніг у змоклих черевиках спочатку болісно занили, потім зовсім затерпнули. Сам дурень, чому так легко вдягся? Гісметео спочатку обіцяло до плюс десяти, потім передумало, але він визнав за краще дотримуватися первинного прогнозу. Сподівався, що передумає знов?

– Herr, bitte![1]

У німця був здоровий рум’янець, ніжна молочна шкіра і добрий кістяк. Блакитні, як у кошеняти, очі розгублено кліпали.

– I beg you pardon?[2]

Тепер всі знають англійську, ніхто не знає німецької. Але ж Австро-Угорщина теж була цілком собі імперія. І набагато, набагато ближче.

– I have lost my companions.[3] – Німець англійською говорив, як і належить німцеві, побіжно, але дуже зрозуміло. Не те що носії мови.

– Why don’t you call them then?[4]

Він подумав, що німець не хоче витрачатися на роумінг, але той жалібно сказав:

– They are unavailable… catacombs, you see?[5]

– What catacombs?[6]

– Ancient… Greek Roman ancient catacombs[7]…

Німцю було самотньо й незатишно. Ну і йшов би до готелю. Але німець хотів веселитися, він приїхав сюди веселитися, і те, що веселощі минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тірольська шапочка з пір’їною, дорога оптика в дорогому шкіряному чохлі…

Він роззирнувся, але навколо теж були самі туристи, які шварґотіли, сміялися, юрмилися біля яток… Над площею злетіла, розсипаючись, ракета, світло розплеснулося темною бруківкою.

– Це він про погреби. – Обшарпаний жебрак відокремився від парапету і простягнув руку в рукавичці з обрізаними пальцями. Власні пальці жебрака стирчали з рукавичних утинків, білі, наче сир, із темними обламаними нігтями. – Винні погреби. Там дегустаційний зал. Він що, загубився?

Він машинально сунув у брудні пальці десятку.

– Так. І спитати нема в кого.

– Чому – нема в кого? До будь-якої ресторації зайшов би, спитався. Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася.

Жебрак поворотився до німця і видав довгу тираду. Він розібрав лише Genossen, Katakomben і kommen. Німець усміхнувся, вишкіривши рівні білі зуби, сказав «Danke» і рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У німця все буле якісне: і обличчя, й одяг, і, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування.

– А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи від схованого в долонях сірника. Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без віку – такі бувають у застарілих алкоголіків…

– Це й справді руїни? Греко-римські?

– Ні, звісно. Просто підвали. Склади колишні. А брешуть, що в цих катакомбах перші християни ховалися. Хоча римляни стояли тут, це так. Тут взагалі суцільний наскрізний двір був. Усі ходили сюди-туди, кому не ліньки. Гуни ходили. Татаро-монголи ходили. Від цих, щоправда, мало що залишилося, ні хера вони не будували. Скоріше навпаки.

Білий кінь, впряжений у візок, прогуркотів копитами по бруку. В візочку голосно сміялися люди в кольорових однакових шарфах.

– Веселяться завжди разом, ви помітили? – Жебрак провів поглядом візок. – На самоті веселитися ніяк не вдається, хоч мотузкою скрутися. Це тужать поодинці, а щоб веселитися, обов’язково потрібна компанія. Чим більше, тим краще. Це тому, що веселощі – неприродний для людини стан. Завжди потрібен хтось іще, хто нібито підтверджує – так, весело. Дуже весело, мовляв, забийся, як весело. А так залишишся з собою сам на сам, глянеш – ніц не весело…

Ще один філософ. Усі вони тут філософи.

– Перепрошую, а ви хто за освітою?

– Неписьменні ми. – Жебрак акуратно загасив цигарку в порожній сірниковій коробці. – Три класи парафіяльної школи, що з нас візьмеш.

Варто було жебракові поворухнутися, і в ніс шибнуло кислим смородом вогкого сукна й немитого тіла. Він подумав, що жебрак глузує з нього тому, що десятку вважає недостатньою компенсацією за послугу, і почав ритися в кишенях у пошуках дріб’язку, але жебрак сухо сказав:

– Ось цього не треба. Не треба принижувати людину.

Обернувся і пішов геть, хляпаючи полами довгого не за зростом пальта.

Бронзова дівчина, яку він прийняв за статую, поворухнулася і поправила капелюшка з бронзовою трояндою. Ще одна ракета з шипінням злетіла над площею і розсипалася сотнею золотих бризок. Але ж жебрак має рацію. Навіщо воно, це відбиття танцюючих вогнів у скалках чорного перекинутого неба на бруківці, якщо нема кому сказати «поглянь, яка краса!»?

Він раптом подумав про Шпета, про зів’ялі афіші та крихкі портрети довоєнних оперних дів. Що Шпет узагалі робить вечорами? Пише книгу? Мабуть, пише книгу, тепер усі пишуть книгу, кого не спитай.

Він знизав плечима і пішов гомінкою веселою вулицею, однією із безлічі веселих вулиць, що розходяться в різні боки від площі, наче шпиці гігантського колеса.

* * *

– Тут що, взагалі ніхто не живе?

У таких місцях хостели завжди напхом… студенти, олдовий піпл, велосипедисти з величезними рюкзаками і згорнутими в рурку пінковими килимками… Він любив хостели і не любив готелі. У хостелі вирує життя; в готелі втомлені люди відсипаються після напруженого дня. Або напиваються після напруженого дня. Або приводять тьолку, щоби розслабитися після напруженого дня. Вішаються, до речі, завжди у готелях. Ви коли-небудь чули, щоб хто-небудь повісився у хостелі?

– Чому? Просто ми ремонтуємося. Які відремонтовано, в ті заселяємо.

– Ви що, одночасно ремонтуєтеся і працюєте?

– Ну так. Тут на Різдво пожежа була. Треба ж якось окупати ремонт…

У блюдечку на підлозі підсихало молоко, розтріскане, жовте. Жоден кіт не стане таке пити. Хотів сказати чергувальниці, але передумав. Кінець кінцем, це не його справа. До того ж він не бачив тут кота.

Розпис на стіні розрісся – так, сама собою, розповзається пліснява. Колгоспниця, упираючись у плінтус міцними босими ногами, здіймала над головою величезний сніп. Колосистий лан, що хвилями збігав до плінтуса, омивав її п’яти. На задньому плані лан борознили трактори й комбайни. В комбайнів і тракторів були рослинні, непевні форми. Художниця уявилася йому гостроносою, блідою, із прямим русявим волоссям, прихопленим хайратником, і дуже одухотвореною. Такий трактор може намалювати тільки дуже одухотворена жінка. Фарбою тхнуло навіть сильніше, ніж зранку, ну й добре.

Він стягнув мокрі шкарпетки і, не роздягаючись, завалився на ліжко, помірно тверде, по-своєму навіть зручне, яке немовби обіцяє відпочинок і притулок тим, хто цього потребує. Так само зручними є полиці в швидкому потязі.

Самотність насунулася, як подушка на беззахисне обличчя сплячого. Але ж насправді ще рано. Там, у місті, все міниться, вибухає сміхом і світлом, віддзеркалюється у калюжах, і все буквально кричить, що той, хто не бере участі в цих веселощах, просто жалюгідний невдаха. Отак і розводять нас, лохів, сумовито подумав він… Може, й справді сходити до цих греко-римських погребів, чи куди ще…

У двері постукали. Не сильно, скоріше делікатно.

– Хто там? – він спустив ноги на підлогу. Підлога була теплою. Добре.

У щілину просунулося бородате обличчя байкера. За спиною першого тупцював другий. Перший був рудий, другий – русявий.

– Хто там? – повторив він, хоча загалом і в цілому сценарій був зрозумілий.

– Ну, ось. – Перший байкер протиснувся у двері, другий пройшов за ним. Вони були такі великі, в таких чорних куртках і величезних чорних берцях, що в кімнаті стало помітно темніше. – Ми ось тут прикинули… це як би… ну, познайомитися треба. Під одним дахом, можна сказати, живемо.

Байкерський рюкзак м’яко, але відчутно опустився на підлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкіт. Ну, зрозуміло…

– Та я працюю.

– Ні фіга ти не працюєш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусіднє ліжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив міцні біцепси із красивим кольоровим татуюванням. На лівому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподібний кінь блідий із колесами замість ніг. Скелетоподібний вершник був із косою і в косусі. Ну, знову ж зрозуміло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне.

Русявий, потупцювавши у дверях, теж сів на ліжко і притягнув до себе рюкзак. Берці в них були просто жахливі – і як це вони ходять цілий день у таких гівнодавах? Важко ж.

З рюкзака на світ з’явилися бляшанки з пивом, вобла, чипси та солоні крекери. Хлопці, здається, ґрунтовно підготувалися.

– Упир, – сказав рудий.

Він був здригнувся, але потім зрозумів, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий.

– Мардук, – сказав русявий.

– Дуже приємно.

Хоча чого там приємного, коли один – упир, а другий – взагалі мардук?

– Звідки шлях верстаєте, брати? – запитав він, оскільки це було доречно та чемно.

– З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате?

Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну і злегка мокру, простягнув йому. Він взагалі з банок не любив, а любив із кухлів. Йому не хотілося пива. Хотілося чаю. Людина ніколи не отримує те, що їй потрібно. І постійно – те, що не потрібно.

– З Пітера.

– Ну і як там, у Пітері?

– Холодно. Мокро.

Упир кивнув із якоюсь похмурою задоволеністю.

– Живий ще, значить, Пітер…

Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зім’яв її у могутньому кулаці й потягнувся за наступною.

– А ти хто по життю, брате?

Його банка теж раптом виявилася порожньою.

– Мистецтвознавець. Авангард двадцятих.

– Це ти даремно. Пусте заняття.

Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З іншого боку, на те він і Мардук. Йому вести розмови зі смертними якось ні до чого.

– Усе скінчилося. Мистецтво скінчилося. Більше не породжує нові змісти.

– Мартинова я й сам читав…

Байкери взагалі повинні у зграї збиватися, ні? Свої клуби, нашивки.

Він простягнув руку за ще однією бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг із рюкзака пляшку горілки і скрутив їй голову.

– Ні-ні… мені пива.

– Пива так пива. – Упир знизав плечима і ковтнув із пляшки.

Він дивився, як смикається волохатий кадик Упиря, в пляшці булькотіло й ворушилося, наче самозароджувалося невідоме життя. Нарешті Упир відірвався від пляшки, передав її Мардукові та згріб у жменю залишки чипсів:

– Пом’янемо мистецтво.

Йому здалося, що лампочка під стелею починає блимати. Дрібно-дрібно, але дуже неприємно. У кого він бачив таку? А, у Шпета.

– Як узагалі мистецтво може породжувати нові змісти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд із порожньою упаковкою з-під чипсів. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змінився з часів палеоліту. Так?

– Змінився. – Йому було шкода мозку. – У гірший бік. Об’єм зменшився. Я читав, що відсотків на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи інакше, вони у порівнянні з нами були генії. Генії та красені. Метр дев’яносто, прекрасний кістяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного світу, вони б його змінили. Ті технічні завдання, які вони вирішували, для свого часу були революційними. Кожне оббите каміння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…

– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.

– У порівнянні з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез геніальності.

– Культура давно прогнила, – мрійливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударів…

– Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку і витяг ще одну пляшку, – за умови, що змісти породжує людський мозок. А якщо змісти самі по собі, а людський мозок – сам по собі? Не передавач, а приймач. Тоді обмеження знімається, погодьтеся.

У Мардука був м’який інтелігентний голос.

Світло блимало все частіше, і в цих мерехтливих спалахах світло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу під ремінь Мардукових джинсів.

Він десь читав, що якщо світло блимає з дуже короткими інтервалами, мозок просто ігнорує короткі періоди темряви, наче добудовуючи реальність у момент її зникнення. Якщо навколишній світ нам регулярно вимикають на частку секунди, а потім вмикають знову, хто це помітить? Ми живемо посеред лакун і провалів…

– А хто ж тоді породжує змісти?

Язик слухався погано… Мабуть, час класти край. І взагалі – скільки він випив?

– Ніхто, – суворо сказав Мардук. – Змісти існували завжди. Просто людина кожного разу дотягується до якогось певного рівня змістів. Спочатку вона бере ті, що ближче лежать. Потім – ті, що подалі. Коли-небудь вона відростить собі такі ментальні щупальця, що…

– Небачені, прекрасні змісти?

– Так. І це буде кінець людства. Тому що для них потрібен приймач іншої конструкції. Надточний. Надтонкий.

– Про це я теж читав. Точка Омега і таке інше. Фантасти це люблять.

– Чому ні? Що таке осяяння? Луна. Перекинута в минуле луна. В когось налаштування виявилося кращим. У хмарі змістів немає ані минулого, ані майбутнього. Лише холодна, сяюча сучасність.

Долоня Упиря остаточно сховалася у штанях Мардука. Гм…

У голові дзвеніло. Це через лампочку. Свербіло, як зубний біль. Мерехтить, сверблячи. Світло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальності, коли речі змінюють смисли, світло не є темрява. Світло є звук.

– А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тісно спілкуються один з одним.

– Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мілітаризм байкерів нам осоружний. І ось ця їхня… я би сказав, їхня зграйність. До того ж байкери соромляться високих чоловічих стосунків. Хоча ця їхня гіпертрофована мужність… демонстративна маскулінність… усе це буквально волає про їхні справжні наміри. Ні, ми не байкери. Ми фрірайдери. Так, Мардуку?

– Так, Упирю.

– Для нас чужим є об’єднання за будь-якою ознакою.

– Це приємно, – сказав він. – Поважаю незалежність.

І світло згасло.

* * *

– Гей!

Світло було сірим і холодним, як у перший ранок нового року. І різало очі. Де він узагалі? Згадав. Хостел. «Піонер», здається. Так, авжеж, «Піонер». А це ще хто? Він же просив кімнату на одного.

Будь-який рух очних яблук відгукувався головним болем. Він примружився, трохи полегшало. Темна пляма на тлі вікна – це обличчя. Ага.

Хіба він пив учора горілку? Він не пам’ятав. Він точно пам’ятав, що пив пиво. Що було потім? Миготлива лампочка, бородаті обличчя.

– Вони підклали щось у лампочку, – сказав він.

– Буває, – погодився хтось. – Мінералки дати?

Він обережно спустив ноги на підлогу. Спав не роздягаючись. Вже легше. Чому легше? Авжеж, тісна чоловіча дружба.

– Так. – Він із полегшенням зітхнув. – Так, будь ласка.

Зір вдалося нарешті опанувати, і він тепер бачив її цілком розбірливо. Вітрівка, джинси, широкі плечі, широкі стегна, міцні ноги. Вона була схожа на каріатиду, котра через якісь свої справи зістрибнула з карниза.

– Тримайте.

Від неї тхнуло фарбою, і його знову занудило.

У пластиковій пляшці води залишилося на третину, вона напевне пила з неї сама, але він, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це.

– Котра година? – Він відірвався від пляшки.

– Полудень вже. Мені працювати треба. А Веронічка казала, що ви зранку уходите.

Неговірка, але чого хотіти від каріатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло.

– Вас як звуть?

– Лідія.

– Гарне ім’я.

– Не думаю, – сухо сказала вона і з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою.

На лівій щоці жовтіє пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робітфаківка з плаката «Не базікай!». Якого кольору в неї волосся?

– Слухайте, йшли би ви звідси. Ви мені заважаєте.

– Я плачу за цю кімнату. Це моя кімната, – сказав він роздільно, як на уроці англійської. – It’s my room. You see? Послухайте, ви що, соромитеся при мені, чи що?

Взагалі-то вона видавалася цілком непробивною.

– Можливо.

– Мистецтво – це дуже інтимно, я розумію.

Сонна Веронічка, скоріше за все, її приятелька. І замовлення підкинула по-дружньому. Що з того, що малювати не вміє. Ось так воно все й робиться. А ми, дурні, думаємо, що все вирішують професіонали. Звідки їм узятися, професіоналам?

Він перевірив документи – на місці. Кредитка та гаманець – теж. Мобіла на місці. Здається, все в порядку. Він чув, що самотнім постояльцям недобрі люди підливають до пиття клофелін або снодійне, але тут наче не той випадок. Чи той?

Він же сам відкривав ці банки. З іншого боку, банку йому давав Мардук. Або Упир. Так, точно Упир. Банка могла бути… ну так. Голка, що пробиває тонку бляху, – і все. Але навіщо? Щоб оглянути його кишені й переконатися, що він той, кого вдає? Це… ну, безглуздо взагалі-то.

Вона мовчки спостерігала за ним, очікуючи, що він припинить нарешті ритися по кишенях і піде.

– Скажіть, а ви такого собі Шпета знаєте?

Вона похитала головою у червоній хустині.

Його це чомусь потішило.

– А Воробкевича?

– Це який дописи у вечірці про мистецтво пише? На кролика схожий. А що?

– Та нічого. Все-все, вже йду. Не складете мені компанію? Поснідати?

– Пообідати, – суворо виправила вона. – Сніданок – це до полудня. А зараз ланч. Або обід. І – ні, мені працювати треба.

Їсти, проте, зовсім не хотілося.

* * *

– Щось ви сьогодні пізно.

– Так склалося, – невиразно відповів він.

– Вам як завжди?

– Що?

– Ну, каву, запіканку? Чи це ви тільки зранку? Послухайте, а давайте я вам знову лікеру наллю. Ви кепсько виглядаєте.

– Ще б пак. Так, як завжди. І гаразд, давайте лікеру.

– Кави якнайміцніше?

– Так. Дякую.

Він улаштувався біля вікна, дивуючись з того, що на вулицях так багато народу, і тільки потім зрозумів – адже вже полудень. Сіре світло гопцювало на мокрій бруківці.

– Я дозволила собі покласти більше цукру. – Вона поставила на стіл обшарпану пластикову тацю. – Вам зараз треба.

Він уявив собі, що ковтає каву без цукру, чорну-чорну, гірку-гірку, і пересмикнувся.

– І вода. Вам треба якомога більше пити. Аспірину дати?

Людина в чужому місті самотня й ведеться на знаки уваги. Він подивився на її руки, що вправно сервірували столик. Обручки немає, але люди не завжди носять обручки. До того ж у неї, напевно, до кінця дня сильно набрякають пальці. Чи це вона старається за чайові? Вона взагалі хто? Офіціантка, власниця? Пайовичка, скоріше за все, чергує тут зранку, а потім її заступає хтось із рідні або друзів.

За вікном тінь хмари ліниво насунулася на мокрий брук.

– Ще два-три тижні – і весна. – Вона простежила за його поглядом. – Ось побачите, як у нас гарно весною.

– Я так довго не затримаюся.

– Це ви даремно. У нас гарно. Вам сподобається. Справді.

Родина в глибині кафе обідала, розповсюджуючи запахи картопляного пюре і свинячої піджарки. Його занудило. А вранці вчора було зовсім порожньо. Куди вони потім дівають усі ці завчасно заготовлені запіканки?

– Але взагалі одному краще за все приїздити або на пару днів, або надовго. За пару днів не встигаєш відчути себе самотнім, а коли надовго, заводиш собі друзів. Подруг.

– Дякую, – сказав він, – але в мене справи.

– Не сумніваюся. Відпочивати зазвичай приїздять родинами.

Точно – кадрить. Він хотів сказати щось нейтральне, але ввічливе, ввічлива відмова, так, саме так, ввічлива відмова, але вона повернулася за стійку й утупилася в книгу, немов угадавши його наміри. Не кадрить? Просто чемна з відвідувачем? Чому ми взагалі схильні приймати звичайну приязність за далекоглядні плани?

Запіканка була свіжа, дуже ніжна, щедро полита варенням і збитими вершками. І все ж таки, що вони роблять з учорашніми? Може, здають до якої-небудь кулінарії поблизу? Він доїв і відніс брудний посуд на спеціальний столик. Кава з лікером сильно налагодила його світовідчуття: правильний лікер, правильна кава, правильні пропорції. Дивовижна жінка.

– Полегшало? – Вона підвела голову від книги, поганий папір, пейпербек, дамський роман.

– Дякую. Скажіть, а чому всі постійно питають: «Як завжди?» Я тут був у Юзефа, й офіціант сказав: так розводять лохів. Ну, щоб їм здавалося, що впізнають в обличчя, запам’ятовують.

– Не думаю. Просто це добре питання – «як завжди». Це означає, що було минуле і буде майбутнє. Люди прагнуть розміреного життя. Особливо приїжджі. – Вона нарешті підвела очі та посміхнулася. – До речі, сьогодні в нас день пива. Якщо ви у будь-якій ресторації спитаєте кухоль, вам як бонус запропонують ще кухоль. Будь-який наш фірмовий сорт на вибір. У нас добре пиво. Бере призи на виставках.

– Не сумніваюся, – сказав він. – Але сьогодні мені абсолютно точно не захочеться пива.

* * *

– Це Штернберг. Он те полотно. Велике, із плотогонами. Емігрував у сімдесят четвертому, зараз у МОМі висить. Бачите, який мазок? Буйний, щільний.

– Пастозний.

– Так-так, абсолютно вірно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поїхав, тільки до Ізраїлю. А он той, далі – Цвинтар. Он ті кольорові плями. Психоделіка. Графіка? Це Кузнєцов. Помер у психушці в сімдесят шостому. І перед смертю все малював, малював… йому підсовують папір, а він малює. Дарував лікарям, санітаркам. Верховцев, зав. відділенням, непогану колекцію зібрав.

Банькаті чорні очі, скісне підборіддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драгліли обвислі щоки.

Потайний масон?

– Ах, цей? Широков. Приїхав на літо з Пітера, на пленері попрацювати. І залишився. Говорив, у Пітері не те, зовсім не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Він перший у нас використав ефект риб’ячого ока. Риб’яче око – це…

– Я знаю.

– Авжеж, авжеж. І відразу – наслідувачі, учні. Школа. Мені пощастило – я розгледів його рано.

Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хіба що замість театральних афіш плакати виставок, з яких витріщаються чорно-білі бородаті обличчя художників. На видноті грамота почесного громадянина міста. Воробкевич був у пошарпаній рудій вельветовій куртці з чорним сукняним коміром, трохи завеликій і подекуди заляпаній старою олійною фарбою. Напевно до куртки додавалася відповідна історія. Він не став запитувати.

– У шістдесяті все вирувало. І навіть у сімдесяті. У всіх застій, а в нас, можна сказати, розквіт. Острів свободи. Але вас, як я розумію, не цікавлять сімдесяті? Ні? Шістдесяті?

Воробкевич, схиливши голову набік, із надією зазирнув йому в очі.

– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нічого не каже?

– Баволь, – сказав Воробкевич і замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…

Він терпляче чекав.

– Баволь! Ну звісно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже геній. Невизнаний.

Статус Баволя зростав із кожним наступним словом.

– На нього можна подивитися?

– Так, – сказав Воробкевич після деякої запинки. – Так, авжеж.

Скоріше за все, найкозирніші висіли в першій залі. Баволя тут точно не було.

– Він у запаснику, – сказав Воробкевич нарешті.

Ну звісно, адже має бути запасник…

– Я не всіх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потім обережно сказав: – Картони?

Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього є, але не дуже пам’ятав, які в Баволя роботи.

– Ви впевнені? Вас більше нічого не цікавить тут? Тільки Баволь?

– Тільки Баволь.

Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плідного алкоголіка Кузнєцова. Перебіжчика Широкова. Цвинтара він би прикупив, якби були в нього гроші. Величезна квартира, і самісінький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таємне товариство самотніх старих, які трусяться над уламками Атлантиди.

Перед останніми дверима Воробкевич зупинився. Боїться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а він, Воробкевич, і не знає? Або що впустив до будинку грабіжника? Просто – шахрая? Вічні острахи колекціонера. Шпету в цьому сенсі простіше, колекція Шпета становить цінність тільки для нього самого.

– Так ви кажете, вас Шпет направив?

– Хіба він не телефонував вам?

– Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звісно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаєте. Андеграундом. Я так сподівався, що рано чи пізно… А зараз усім соцреалізм подавай. Усі ці трактористи на стерні. Монтажниці… Цей усереднений мазок. Хто б міг подумати?

– Великий стиль завжди користується попитом, коли він закінчується. Рано чи пізно він набридне, і згадають про андеграунд. Треба просто мати терпіння.

Воробкевич відімкнув двері, понишпорив по стіні в пошуках вимикача. Що тут раніше було? Кухня? Ванна кімната? Від прокладених зверху труб залишилися зафарбовані оцупки. Сліпі стіни без вікон, і – полотна та картони, полотна та картони, і всі – обличчям до стіни, обличчям до стіни, як покарані діти.

– Баволь, – замислено бурмотів Воробкевич, озираючи кімнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене він стояв, Баволь. Тут? Так, здається, тут.

Воробкевич перевертав картини, побіжно дивився на них і знову ставив обличчям до стіни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймні запам’ятатися… Кому все це? Для кого?

– А! – сказав Воробкевич.

Він підійшов ближче.

– Так, точно, Кароль Баволь. Це його підпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку?

Він повірив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь.

– У вас що, тільки одна його робота?

– Та ні ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звісно. Але, здається, все, що зберіглося. Більше його ніде немає, Баволя. Невизнаний геній. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльоніс. Відлюдник. Мандрівник духу. Я… ви знаєте, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданній свіжості… Ви ж знаєте, роботи Чюрльоніса…

– Блякнуть. Знаю.

– Час вбиває, – сказав Воробкевич.

На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картоні уторована курна дорога оминала будівлю з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами, урвище, прірва, порожнеча, тільки сизий серпанок розжареного літа, що згусав у темну синяву, в чорне ніщо. І височить на роздоріжжі, наче «кохінор»-переросток, обеліск кольору закипілої крові, зі звернених до глядача граней дивилися безносі маски. Яскравий, нерухомий світ, наче при спалаху блискавки. І жодної людини.

– А як він до вас потрапив?

– Після смерті, – сказав Воробкевич.

– Перепрошую?

– Його роботи мені віддав Цвинтар. Він пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потім Цвинтар від’їздив до Німеччини і сказав – забирай що вподобаєш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чітким, інтелігентним голосом. – Я хотів сказати, ми злочинно ставимося до нашої спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед від’їздом майстерню і продав її під кнайпу. Ну, ту, із грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поїдеш, зателефонуй. І він зателефонував. І я приїхав. На двох машинах.

– І все – Баволь?

– Що ви. Цвинтар тоді не міг вивезти свої роботи. Він просто роздавав їх. Я вже розумів тоді, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Під руку потрапив.

Знову той же високий інтелігентний голос.

Воробкевич закліпав банькатими очима і злегка зіщулився.

– А… ще подивитися можна?

– Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.

Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стіна над морем, і біля її обніжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоїть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небі кружляють інші тварини, схожі на птахів, але не птахи.

– У нього була буйна уява, в Баволя.

– Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самоті, помер на самоті… Коли помер? У сімдесят третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.

Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.

– Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.

– Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.

– Не будете брати?

Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.

– Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.

– Тоді навіщо?

– Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.

– Ніколи не чув.

– Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?

– Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?

– Ні, що ви. Куди я його?

Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.

– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.

– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.

Особливо мертвих, подумав він.

– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.

– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

– Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?

– Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.

– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?

– Ні!

– Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…

– Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…

У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.

– Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…

– Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.

Останнє було сказане все тим же виразним чітким інтелігентним голосом, що дещо контрастувало із грубою меркантильністю сказаного.

Він підтримав:

– Потрібна якась легенда, звісно. Щоби кинути до зажерливої паливні жовтої преси. Щось містичне, наприклад. Медіум, зв’язок з іншими світами, все таке. Містика зараз у моді.

У Воробкевича ворушився кінчик носа – кролик і є кролик.

– Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться.

Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглілися.

– Усе своє свідоме життя! Все життя! Я віддав мистецтву!.. Думаєте, я з цього щось мав? Помиляєтеся, добродію! Я колекцію заповів місту. Єдина вимога – щоб цілісною експозицією. Зібрання Воробкевича! Більше мені нічого не потрібно. Нічого. Все, що мені потрібно, в мене вже є. Моє зібрання. Повага колег. Вдячність художників. І нічого тут звинувачувати мене в меркантилізмі!

– Вибачте. Мені здалося… Ви говорили щось про зиск.

– Ні, – сердито сказав Воробкевич, – нічого подібного я не говорив.

– Як знаєте.

Воробкевич простягнув руку до вимикача, і відставлені до стіни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пітьму декілька десятків світів. Він дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальці. Квітка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побільше про масонів, чи що.

Воробкевич упіймав його погляд.

– Перстень? Він дуже старий. Дуже. Йому понад двісті років. Потім із незабудкою була проблема, знаєте…

Яка проблема? З якою незабудкою?

– Я матиму, – за їхніми спинами згасало освітлення, в одній кімнаті, в іншій, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати місту нове… ну, повернути старе… славетне ім’я… – і, вже вище тоном: – Ви що, і справді повірили? Ділок, нікчема. Удає з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закінчив. Журналіст? Ха-ха-ха. Курси власкорів. Вечірні. Фейлетончики, дописи. Терся біля голодних художників, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горілку. Вони померли всі, спилися, збожеволіли, вени порізали, а цей живий. Навіщо?

– Перепрошую, – спитав він обережно, – з ким я зараз розмовляю?

– Звісно, що не з цим нікчемою.

Пухкі ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потім відняв руку.

– Не слухайте її! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, у мене немає фахової освіти, я не мистецтвознавець, але в мене чуття. Соню, помовч. Хоч зараз помовч!

– Немає в тебе ніякого чуття, – сказав Воробкевич сам собі, – і не було ніколи.

– Ви знаєте, я краще піду. Коли що, я зупинився у хостелі «Піонер», знаєте такий? Заждіть, я вам їхню візитівку дам. Можна залишити повідомлення на ресепшені або зателефонувати на мобілу мені, ось тут телефон, я вам записав, я купив місцеву сімку. І, так, стосовно статті у вечірці – це ви добре придумали.

– Само собою, – сказав Воробкевич. – Я багато для них писав. Краєзнавство, культура. У нас дуже багата історія, знаєте…

Він попрощався і вийшов, не чекаючи, коли знову вступить жіночий голос, тому що приблизно уявляв собі, що саме цей голос скаже.

* * *

Без ліку ширяли зелені кульки, дерева увилися гірляндами зелених лампочок, блідих, наче анемічні привиди. Знову святий Патрік? На розі боровся з волинкою гудець, із-під кілта стирчали волохаті ноги в білих гольфах, сизі напухлі коліна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландці, суворі горяни, а самі в Криму замерзли.

Дівчина, увита хмелем і теж, судячи з глибокого викоту, морозостійка, пропонувала перехожим пиво; пластикові стаканчики тремтіли на дерев’яній таці. Спіймавши його погляд, вона посміхнулася і підійшла ближче. Зелена гірлянда обвивала білу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот.

– Дякую. – Він теж зазирнув їй у викот, гусячої шкіри не було. – Я не хочу пива.

– Це безкоштовно. Акція.

– Я й безкоштовно не хочу.

Вона знизала повними плечима і відійшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирішила, що він псих.

Вдень Юзеф заощаджував на освітленні, білі обруси плавали в сутінках, як крижини в північному морі. Замість живої музики крутилося щось механічно-наполегливе, але офіціант виник за плечем одразу і безшелесно, хоча, здається, не той, що вчора ввечері.

– Як завжди?

– Так, тільки риби не треба. Ні в якому вигляді. І музику вимкніть, якщо можна.

– Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офіціант і прибрав меню.

– Хто ж її любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмічного шуму, яким у ресторанах присмачують їжу. – Скажіть, учора… дуже літній і дуже говіркий… він завжди тут обідає?

– Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора. Приходить рівно о сьомій. І сідає он за той столик. Це його столик.

За спиною офіціанта старий годинник із маятником, різьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту.

– А зараз де його можна знайти, не знаєте?

– У «Синій пляшці».

– Це що, паб?

– Кнайпа. Паби – це для приїжджих. Схибнулися всі на цих пабах.

– А далеко?

– Тут усе близько. Ліворуч, за ріг, у перше підворіття. Там вивіска є, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або ні, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаєте, один лікар давним-давно… по жіночих справах. І ось від нього пішла дружина. Втекла з його асистентом. І він тоді… зненавидів жінок, усе таке. І вирішив, що позводить увесь жіночий рід. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І він нищечком труїв своїх пацієнток. Склав такі ліки, щоб вони діяли не одразу, щоб ніхто не міг запідозрити. Вони помирали, але в далечині від нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жінка…

– Далі зрозуміло. Він її встиг отруїти, але закохався. А зробити нічого було вже не можна, і тоді він сам отруївся цими ліками. Зізнався їй, вона його пробачила, і вони провели декілька щасливих тижнів, а потім померли одне в одного в обіймах.

– Ви знали!

– Ні, просто міські легенди всі склепані за однією й тією ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокості. Трохи моралі. Й головне – щоб сумний кінець. Легенда, власне, танцює від фіналу.

– Кому потрібні легенди зі щасливим кінцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що їм потрібно.

На вулиці народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Він йшов, оминаючи зустрічних, сочевична юшка приємно плюскотілася в шлунку. Гаряче, гостре, трішечки кисле – саме те в таку гидку погоду.

Дівчата, повиті плющем, стояли вже на кожному розі, порожні пластикові стаканчики гіркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серіалі, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливі скарги волинок губилися в галасі та сміху. Спритно маневруючи в натовпі, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним іще один, начебто інша порода істот, співіснуючих із людьми, цілком, зрештою, мирно. Поки що мирно.

Підворіття з’їло всі звуки й випило всі вогні. Вогкі склепіння, і далі, вже в колодязі двору, іржаві пожежні драбини, темні стіни, крихітний бузковий квадратик неба над головою. Під обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт старої вивіски. Напевно, залишили навмисно. Така фішка.

Крапля з карниза впала йому на повіко. Він зморгнув.

І побачив павутинку променів, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Під прокопченими балками низької стелі на столиках спливали воском свічки. Два столики були порожні, за третім два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою.

Портал, що відкрився там, де раніше була глуха стіна. Бродилка. Не стрілялка. Бродилка. Він що, перейшов на новий рівень? Непомітно для себе? Зробив щось правильно? Що саме?

– А, це ви?

Вейнбаум, здавалося, не здивувався. Зітхнув і змішав фігури шкарубкою долонею. Його опасистий і нерухомий партнер не відреагував, немов і сам був збільшеною шаховою фігурою.

– Не хотів вам заважати.

– Все одно в мене король під шахом. Отже я вас слухаю.

– У мене до вас пропозиція. Ділова. Давайте присядемо он там, у кутку, і поговоримо. Або, якщо хочете, я зачекаю. Замовлю кави.

Вейнбаум із кректанням підвівся і відсунув важкий стілець. Бейсболку Вейнбаум так і не зняв, і вуха під нею кумедно стовбурчилися.

– Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзі повернуся.

Темна корцюбиста стільниця була в краплях застиглого воску.

– Хочете, я вгадаю мету вашого візиту? Ви маєте намір найняти мене як консультанта.

– Вражений вашим прозіром, містере Холмс. Але так, ви маєте рацію. З погодинною оплатою.

Він назвав суму.

– Влаштує?

– Цілком. Мені все одно нема чим зайнятися.

Консультант – це людина, яка погоджується робити за гроші те, що у вільний час із задоволенням робить безкоштовно.

– Ось і чудово. Ви знаєте місто. Знаєте людей. А я тут чужинець.

– Ну, це можна виправити. Ви, до речі, сьогодні де снідали?

– Яке це… У «Криниці». А що?

– Ні, нічого. А обідали?

– У Юзефа. Це важливо? Там, до речі, мені сказали, де вас знайти.

– Все вірно. Ми тут із Мареком граємо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекає кава та ромова баба. Це дуже важливо – свіжа ромова баба.

Згасаюче життя, яке тримається смаком ромової баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сіткою, накладеною на простір-час. Вейнбаум дивився на нього вицвілими очима, що сльозилися, і в нього виникло неприємне відчуття, що Вейнбаум – телепат. Вони тут усі телепати, чи що?

– А це справді будинок доктора-отруйника?

– У жодному разі, – суворо сказав Вейнбаум. – Це будинок, в якому закохані отруїлися ковбасою. Подвійне самогубство. Дуже ексцентрично. Непохитний тато дівчини був ковбасником, бачте. А будинок доктора-отруйника навпроти. Вам узагалі що потрібно?

– Я шукаю декого. Ні. Не так. Збираю відомості про деяких людей.

– Мертвих?

– Так. Мертвих.

– Тоді ви звернулися за адресою. Більша частина моїх друзів – мерці. Гадаю, ви були у Воробкевича?

– Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку?

– Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Він ложку повз рота не пронесе.

– Але він постійно розмовляє сам із собою.

– Що ви! Ви все невірно зрозуміли.

Дівчина, пухкенька та свіжа, наче Ліотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихітні філіжанки, поставила холодну воду в запотілих склянках.

– У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повільно кліпаючи, немов сонний птах, – повно недоліків. Він, власне, один суцільний недолік. Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нікчема. Але в нього є одна якість, що заслуговує на повагу. Він дуже кохає свою дружину.

– Кохав, ви хочете сказати.

– Кохає.

Вейнбаум акуратно підніс філіжанку до рота – не вадить йому в такому-то віці? Втім, у такому віці все вадить.

– Привіз її з Ленінграда, втім, вона говорила «з Пітера». Тоді в цьому був особливий шик. Адже ви з Пітера? Ну, ось. Бліда філологічна красуня, останній курс. Мала за розподілом їхати до якоїсь глушини. Вчителькою, аякже ж. Або – заміж. Заміжніх відпускали з вільним дипломом. А він там, у Пітері, мотався на якихось журналістських курсах. Дотепник. Живчик. Ну й присватався до неї. Все ж таки наше місто – не найгірший вибір. А в Пітері – що? Кімната в комуналці. Мама – вчителька, ніяких зв’язків, нічого. Вона погодилася. Приїхала сюди. Ну, ви знаєте цю породу. Тут здебільшого темноволосі, а вона – снігуронька чистої північної води. Здалеку видно. Ходила холодна, гордовита. Він з неї пилинки здмухував. До газети влаштував, до вечірки. Спочатку коректором, потім редактором. Варте заздрості місце, як на ті часи. Але – не прижилася тут. Не полюбили її, розумієте? Що не скаже – все невлад. Тут всі один одного знають. Ой, здрастуйте! Як мати почувається? Ой, молодшенький точнісінько в бабусю. Інша б пустилася на всі заставки, ну, щоб, помститися, знаєте, як жінки помщаються. А ця – ні. Була йому вірною, уявляєте? Воробкевичу – вірною! Але замкнулася в собі, гидливо відсунулася. А тут він ще захопився живописом, став вештатися з художниками, тертися біля них, прицінюватися… Знаєте, як це буває, коли чоловік нещасливий, особливо якщо до того ж уже не молодий – він починає збирати колекцію. Все одно – чого. Хоч сірникових коробок. А картини – це ще й престижно. До того ж художники – це дуже ненадійний народ, за ними постійний нагляд потрібен.

– Він що – стукав?

– Що ви. Просто інформував. Він, знаєте, взагалі боязкуватий, ну, як усі фанфарони. Запросили. Пристрахали. Попрохали. Звісно, всі знали, так само як усі знали, що потайний масон.

– І продовжували спілкуватися? Звати на закриті вернісажі?

– Звісно. Адже він купував картини. За копійку, але купував. Або приводив покупців. Писав щось у місцевій пресі. В тій же вечірці. Одного разу навіть в «Огоньку», чи що. Але річ навіть не в цьому.

– Творче марнославство. Розумію.

Він відпив із крихітної філіжанки. Кава була дуже гарячою, а вода – холодною. Зуби заломило. Ще б пак, такий перепад температур. У них тут у всіх – як із зубами? Чи у Вейнбаума штучні?

– Нічого ви не розумієте. Їх мало хто панькав увагою. А картини існують, щоб на них дивилися. Так от. Соня. Вона стала згасати. Знаєте, як це буває, тихі такі справи, щось не лагодиться в жіночій сфері. Жінки вважають за краще про це не говорити. Він водив її до кращих наших гінекологів. Потім повіз до Москви, потім вони повернулися. Вона вже не вставала. І припинила розмовляти з ним. Зовсім. Наче він був винуватий.

– Насправді – ні?

– Звісно, ні. В чому завгодно, тільки не в цьому. Насправді це був її вибір. Адже вона могла тоді поїхати за розподілом. Або піти від нього. Та все що завгодно. Але вона віддала перевагу тому, щоб жити побіч, зневажати й ненавидіти. А він і далі її кохав. Вона була для нього всім, розумієте? Єдиним виправданням усіх його махінацій, усіх компромісів… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмісті. Тепер це вже не передмістя, в межах міста, але все одно…

За сусіднім столиком старий Марек знову розставив фігури і тепер грав сам із собою – за білих і за чорних. Нерухоме обличчя, підсвічене знизу недогарком, було немов посмертна маска.

– Колись він служив в управі. А я сидів у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старі вороги – це останні друзі. Так от… Там треба було зробити певні маніпуляції, вже не знаю, які, й прийняти останній подих. Буквально, не фігурально. Гоп! – і вона вже другий жилець у цій жалюгідній руїні, що іменується людським тілом. І, що зовсім сумно, її ніхто не спитав, чи хотілося їй ось так… разом із ним тягатися до вбиральні, митися, підтиратися, бачити… ну, зрозуміло, що бачить стара людина, коли займається, скажімо так, особистою гігієною. І нікуди від цього не дітися, нікуди не піти. Вона й до цього його терпіти не могла, а вже тут…

– Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоєння особистості.

– Він – двоєдушник. Не шизофреник – двоєдушник. Ви що, нічого не знали про двоєдушників?

Даремно він найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена.

– Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управі, а ви… Скільки ж вам років? І вам, і йому?

– Не ваша справа, – ображено відповів Вейнбаум.

Минуле, яке ніяк не стає минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сітківці довгий сяючий слід.

– Чому – «Синя пляшка»? – спитав він несподівано для себе.

– Даруйте, що?

– Ну ось, здається, у Стівенсона було оповідання…

– Про синю пляшку? Ні, до чого тут Стівенсон? Я гадаю, ну, просто красиво. І вивіску легко малювати. Читати раніше мало хто вмів. А так – висить синя пляшка, і всім одразу зрозуміло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, відкрили відразу після турецької облоги. Ну, ви пам’ятаєте турецьку облогу.

– Буквально от як зараз!

– Дуже дотепно. Так от, хоробрий шляхтич, там, до речі, в кутку, його портрет, бачите, темненький такий, через підземний хід у міській стіні пробрався до турок і підпалив пороховий склад. Паніка, дим, і, природно, тут вискакує з воріт міське людове військо, і турки біжать. І покидали все своє майно, й ось магістрати запитують хороброго шляхтича, яку нагороду він би хотів отримати за свій подвиг, і шляхтич, оскільки подорожував Сходом…

– Каже, нічого не треба, а тільки он ті мішки з чорними зернами. І патент на їхній продаж на п’ять років. Розумний шляхтич трапився. З діловою тямою. Я чув цю історію у Відні. Про одну тамтешню кав’ярню. Нібито найстарішу.

– Якщо одну й ту ж історію розповідають у різних місцях, – сказав Вейнбаум, – виходить, у ній є, гм… зерня істини. Хоча б завбільшки з кавове. Інакше навіщо б її розповідали?

– Маркетинговий хід.

– Аякже ж! Але не можна ж вигадати те, чого не було. Тобто можна, але це швидко забудуть.

– Ви хто за фахом, містере Холмс?

– Бухгалтер. Коли я починав, це називалося рахівник. Нарукавники, рахівниця.

– Престижна професія.

– Це зараз. Але зараз я вже не у справі. Іду, Мареку. Ви ще щось хотіли запитати?

– Так. Про Валевську-Нахмансон. Вона співала у вашій опері до війни. І там ніби якась драма була.

– Між драмою та трагедією, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Її в тридцять дев’ятому застрелив коханець, співробітник НКВС. Прямо з партеру, коли вона співала Кармен. Це є в путівнику, ми дуже пишаємося цією історією. Ми взагалі пишаємося своєю історією.

– Ви точнісінько як Шпет. Він теж дуже пишається. Але стривайте… Скільки їй було в тридцять дев’ятому?

– Під сорок, так. Але, кажуть, виглядала от сили на тридцять. Сильний, гарний голос. Сопрано. Чоловік у неї був…

– Негідник суворий?

– Що ви. Наймиліша людина. Інженер-путієць. На руках носив, пестив без міри. І заарештували його, звісно. Кажуть, вона й зійшлася з цим енкавеесником, забув, як його звали, щоб врятувати чоловіка. А чоловіка все одно розстріляли. Цей її коханець і справді намагався його витягти, навіть пішов на посадовий злочин. Щось, пов’язане з підробкою документів, підкупом, шантажем і відчаєм. Хто ж знав, що він такий гарячий? У нас, знаєте, тут усе бурхливо. Оперні пристрасті. Ви, звісно, захочете відвідати її? Вас, я бачу, дуже цікавить наше славетне минуле.

– У якому сенсі – візит? Куди? На цвинтар?

– Це теж можна. Але я маю на увазі – особняк. Там її будинок-музей, і ще там живе Яніна, Яніна Валевська. Нащадок за жіночою лінією. Там, власне, одна суцільна жіноча лінія.

– І вона, звісно, співає в опері?

– Бінго!

– Не Кармен, часом?

– Ні. Цього сезону Іоланту. Вона ж сопрано.

– Ось тобі жовтець, ось волошки! – промурмотів він.

* * *

Коли ти всюди винуватий чи вважаєш себе винуватим і нічого вже не виправити, ти починаєш прокручувати у голові все, що ти казав за сніданком, за обідом, перед сном, раз у раз, раз у раз, і ось починають з’являтися ніби перешкоди на затертій плівці, й ці перешкоди спричиняють нові перешкоди, й ось уже розмова звучить трохи по-інакшому, потім зовсім по-інакшому, затим це вже зовсім не та розмова. Й так, урешті-решт… урешті-решт вона починає тобі відповідати. Адже ти у змозі передбачити кожне її слово, кожен порух, оберт голови, інтонацію, погляд, і ось вона вже звертається до тебе з цією своєю тонкою посмішкою, з ледь помітним, проте таким виразним порухом брів, і розмови ваші тривають і тривають, наодинці, у безпеці, без свідків, уночі, у теплому ліжку, гарячковим напівшепотом, на вухо одне одному. Ви ніколи так не розмовляли, поки вона була жива.

І вона все одно невпинно, безперестанку, звинувачує тебе, звинувачує тебе, звинувачує тебе…

* * *

– Цікавитесь оперою? – Водій у шкіряній кепці говорив, не повертаючи голови.

– З чого ви взяли?

– Варшавська, дванадцять. Будинок-музей знаменитої співачки першої половини двадцятого століття Валевської-Нахмансон. Тільки він, гм, до сімнадцяти нуль-нуль.

– А я думав, там живуть.

– Живуть, аякже ж. Я б і сам, гм, не відмовився. – Водій пригальмував, червоний відблиск стрибав на мокрій чорній бруківці, потім змінився на зелений, наче у стиках між камінням раптом проросла трава. – За комуналку місто платить. Три житлові кімнати внизу, дві нагорі. Вітальня. Кімната для прислуги. Служби. Ліхтар на фасаді. В сенсі еркер. Сецесія, ар-нуво, одна тисяча дев’ятсот десятий. Левицький будував.

– Але… відвідувачі?!

– До сімнадцяти нуль-нуль можна потерпіти. І там тільки перший поверх під музей. І то не весь. Вітальня і дві кімнати. Все, приїхали.

За чорним гіллям, підвішене в присмерках, світилося вікно. Навесні тут розквітнуть бузок і шипшина, і, можливо, садовий жасмин. Дерево розкинуло в боки голі віти. Ясен. Або клен. Тільки не дуб, дуб би іржавів, але тримався до останнього.

П’єса в трьох діях. «Особняк». Або навіть «Особняк взимку». Діючі особи – стара поміщиця, її названа донька, її син-студент… хто там іще? Ах, сусід, звісно. Сусід-поміщик. Молодий сусід-поміщик, вродливий, зухвалий і гультяйський, і всі в нього закохані, й стара поміщиця, і її названа донька. І він нацьковує їх через нудьгу, і вони гризуть одна одну до смерті, дві вовчиці, стара та молода, а син-студент, закоханий у дівчину, звісно, стріляється.

– Варшавська, дванадцять. – Водій увімкнув світло в салоні, щоб зручніше було розрахуватися, і ззовні відразу стало зовсім темно, тільки вікно і далі сяяло та пливло у тьмі зовнішній, у тьмі кромішній…

– Так, – сказав він, – дякую.

– Послухайте, ви ж, гм… не місцевий? Можу вас повозити, показати цікаві місця. Більше ніхто такого не покаже.

Таксисти завжди балансують на неясній межі закону, перетинаючи її по обидва боки на обопільну користь свою та клієнта. Борделі? Гральні будинки?

– Даруйте, а що саме?

– Ну… ось той же Левицький, це не найкращий його особняк, скажімо так. А ось той, де зараз австрійське консульство, на Бузковій, ось він справжній шедевр. Інтер’єри вам навряд чи вдасться подивитися, але мозаїку та вітражі… І, до речі, з тим особняком пов’язана цікава легенда. Один бідний студент…

– Дякую, місцевий фольклор мене не цікавить.

– Тоді, можливо, вас зацікавить гномон? На Празькій є розкішний гномон. Вам щось каже це слово? Гномон? Ось бачите! Я всіх своїх пасажирів запитую, що таке гномон.

– Це такий тест?

– Ну, схоже на те, гм. Експрес-метод. Ви – другий, хто знає. Візитівку, ось, про всяк випадок візьміть, раптом що. А що як надумаєте.

Він узяв.

Таксівка, обливши на прощання малиновим світлом, покотила далі, туди, де перспектива зводила на клин паралельні ряди чорних дерев. Снігова каша із тихим шурхотом обрушилася до чорної колії. Він провів рукою по чавунному стовпчику, намацуючи кнопку дзвоника, і долоня відразу ж стала мокрою та холодною. Кнопка теж була мокрою та холодною. Незрозуміло, працює чи ні. Звідси не чути. Але, так, ось воно – тихе клацання, і хвіртка м’яко подалася під долонею.

З-під гравію садової доріжки при кожному кроці вичавлювалася вода. Вікно висіло в мокрому повітрі, наближаючись із кожним кроком.

Фестончасте бляшане піддашшя, сходи… Слизько, зараза, так і навернутися недовго. І відразу ж під піддашшям запалилася лампочка. Мряка крутилася в конусі світла, немов зграйка мошви. Він ретельно витер ноги о ребруватий поріжок, і ще одне тихе клацання винагородило старанність: двері відчинилися, і так само, сама собою, засвітилася лампочка у вітальні. Фотоелемент? Напевно, але він подумав про зачарований замок. Принц, який порушив усамітнення полоненої красуні. Або відьми.

У вітальні стовбурчилися рогами тонетівські вішаки, у плетеному високому коробі купою мертвих звірків громадилися ганчіркові капці, з тих, що підв’язують до щиколоток на зразок личаків, а вони все одно розв’язуються і човгають паркетом, плутаючись у ногах. Саме цього музейні працівники й домагаються, позаяк ненавидять відвідувачів, що приходять до тихих залів і заважають жити.

Цей будинок не прикидався музеєм. Він і був музеєм. Вхід до вітальні позначався двома стовпчиками із латунними маківками й оксамитовою линвою, що провисала між ними. За линвою панувала цілковита темрява: ані промінчика, ані проблиску ліхтаря. Фіранки на вікнах? Можливо, навіть оксамитові фіранки? Кручені мармурові сходи вели на другий поверх, і біля їхнього підніжжя не було ніяких стовпчиків.

Там, нагорі, прямокутник світла наче стрімко прорізали невидимими ножицями. Колись давно в курортних лінивих містах на сонних золотавих набережних умільці різали ось так, із чорного паперу профілі ніжних замовниць… Дивне, майже забуте мистецтво. Ножицями – раз-раз!..

Світло кололо очні яблука. Він блимнув.

– Ви до мене?

Голос тихий, майже дитячий. У неї ж має бути сильний, глибокий голос! Сопрано. Можливо, мецо-сопрано. Світло вигризло її постать з країв, було видно тільки, що на зріст вона невисока.

– Я хотів би поговорити з пані Валевською. Яніною Валевською.

Він уже знав, що друга половина прізвища сама собою, невідчутним чином відвалилася.

– І?.. – той же тоненький голос.

Вихід свій вона обставила красиво. Вправна акторка, не припиняє грати навіть у себе вдома. Напевно істеричка. Усі вони – істерички.

– Дозволите піднятися?

Вона не відповіла. Боїться незнайомих людей? Навіщо тоді відчинила? Ні-ні, це мізансцена: він – унизу, в напівтемряві, вона – нагорі, у світлі, напружене мовчання, ледве чутне порипування мостин. У старому будинку завжди є такі крихітні звукові примари, сумна месмерична луна, шепоти та шерехи, що залишилися від колишніх жильців.

– Так, – сказала вона нарешті, – так, авжеж.

Поки він піднімався сходами, вона відступала. І нарешті темний вощений паркет між ними ліг, неначе озеро, в ньому плавали плями світла від старовинної бронзової люстри.

– Так? – повторила, цього разу з акуратно дозованою питальною інтонацією. Голосом вона володіла пречудово.

Негатив змінився позитивом – на тлі темного вікна вона здавалася дуже білою, не просто білою – сріблястою, як рибка-верховодка, – і такою ж гладенькою. А волосся так і залишилося дуже чорним, смоляним. Каре, а-ля двадцяті. «Бродячий собака», довгий мундштук, кокаїн, завірюха…

– Я чув, як ви співали Іоланту, – сказав він, аби щось сказати, – на репетиції…

– Так, – погодилася вона.

Він глибоко вдихнув і зробив ще кілька кроків. Вона стояла, упершись у підвіконня, і, щоб не сполохати її, він знову зупинився, цього разу посеред кімнати.

– Я, напевно, повинен представитися. – Він переніс вагу з однієї ноги на другу і зітхнув. – Розумієте, я роблю розвідки… певним чином…

– Знаю, – сказала вона спокійно, – мені Шпет сказав. Що ви обов’язково прийдете.

Ну так, звісно, адже вони тут усі одне одного знають…

Шпет і Воробкевич говорили самі, йому залишалося тільки підтакувати, а ця перетворювала мовчання на напружену захоплюючу драму. «Карл Бехштейн» біля стіни, потерте шкіряне крісло, на гнутій спинці віденського стільця мереживний чорний ліфчик… Цікаво, ліфчик – теж частина експозиції? Чи вона просто забула його прибрати?

– Цей портрет… тієї Валевської?

– Так, – сказала вона і знову замовкла.

– А… хто писав?

– Ерделі. Це оригінал. Там, унизу, – копія.

Судячи з цього бюстгальтера, не такі вже й маленькі в неї груди. Чорт, не про те думаю.

– Насправді там, унизу, все підробка. Ну, майже все. Знаєте, як буває, коли нічого не залишилося, – відновлюють за світлинами, за розповідями. Адже вам архіви потрібні? Щоденники, листи? У них немає архівів.

– Я і не сподівався, – сказав він. – Це було б занадто велике щастя. Хоча, якщо подумати, у приватних архівів більше шансів зберегтися. Міський архів вивозили – і не раз. Я з’ясовував. Нічого немає.

– Ви цікавитесь якоюсь літературною групою. Шпет казав.

Вона раптом опинилася зовсім близько, схоже, й пересуватися вміла, як рибка, – ворушачи самими лише хвостовими плавцями. Є в неї хвостові плавці?

Ніс прямий, із тонкими ніздрями. Чорні акуратні брови, гладенький круглий лоб. Опуклі перламутрові повіки. Вона, виявляється, була в темному светрі із глибоким викотом човником і у вузьких брючках, але відчуття срібла та холодного блиску не зникало. І ще вона була босоніж. Дуже маленькі ступні. Й тонесенькі кісточки.

Вона була нижчою від нього на голову.

– Скажіть… – Від неї пахло лілеями, мохом, мокрою зеленню, землею. Дивні парфуми, але їй личать. – Навіщо ви прийшли? Насправді?

Напевно, треба було сказати: я почув, як ви співаєте «Іоланту», і закохався – пристрасно, непереборно. Вона істеричка, для неї нікого, крім неї самої, не існує, він легко доб’ється її прихильності. Почати з «Іоланти», полестити, лестощів забагато не буває. А потім, ненав’язливо, підвести розмову до тієї самої Валевської.

– Я збираю інформацію про «Діамантового витязя». Була така літературно-мистецька група на початку минулого століття. Ваша бабуся… – Він прикинув і виправився: – Прабабуся співала в опері, яку вони ставили. «Смерть Петронія». Я сподівався, ви щось знаєте про це.

Дуже чіткі брови зійшлися на блідому чолі, утворивши акуратну зморщечку. Вона вся була така от – акуратна. Ладненька. Гладенька.

– Ні. Здається, ні. Не пам’ятаю.

– Партитуру до неї писав Ковач. Ладислав Ковач. Шпет сказав, він геній. Був генієм.

Зморщечка між бровами стала глибшою. У чорних очах плавали крапки світла. Поривчасто схопила його за руку, так несподівано, що він ледь не висмикнув свою. Пальці були як у дитини – тоненькі, вологі й холодні.

– Ходімо вниз. Я покажу вам.

– А хіба… не зачинено?

– Ну то й що?

Фотоелементи, чи що там було насправді, але здавалося, вона запалює світло в будинку мимохіть, однією своєю присутністю. На сходовому майданчику, в холі, в порожніх кімнатах нижнього поверху. Стовпчик із оксамитовою линвою вона просто відсунула.

Упорядникам, подумав він, не вистачило азарту. Немов би хтось, хто розставив меблі та розвісив картини та світлини, понахапував, що потрапило під руку, махнув цією самою рукою і сказав: а, нехай собі!

Музейна вітрина – фанера, шпон, а ось бюро добре, інкрустоване перламутром і слоновою кісткою, і букет воскових квітів під скляним ковпаком непоганий, тепер таких, вважай, і не знайдеш. Вьорджинель. Купка старих нот. Гарна копія того, горішнього портрета, нефахівцеві й не відрізнити. Молода темнокоса, темноока жінка у мантильї. Вочевидь, у ролі Кармен. Чорний кучерик на скроні. Глибокий викот кокетливо прикритий пишною трояндою. Схожа на цю, на Яніну? Незрозуміло. Вона попливла до високого вікна, віддзеркалення на вощеному паркеті ледве встигало за нею, розсмикнула важкі оксамитові портьєри, втім, незрозуміло, навіщо. Ззовні стояла цілковита темрява, він розрізняв лише парні відображення лампочок бронзової люстри. Навіщо вона його сюди потягла?

– Хочете подивитися на Ковача? – Вона знову попливла, цього разу до вітрини. Босі ступні залишали на паркеті вузькі сліди, що танули, начебто вона бігла по льоду.

Під склом із коричневих твердих світлин посміхалися незнайомі чоловіки в сюртуках і жінки в блузках із рукавами-буф. Із чорно-білих – чоловіки в сюртуках і жінки в жакетках і маленьких капелюшках. Чоловіча мода змінюється повільніше. Тепер бувають такі обличчя? Такі маленькі злі жіночі губи? Такі опуклі високі лоби?

– Шпет ходив, випрошував. Був згоден на копії, на знімки знімків. Але я відмовила. Нехай усе буде тут. Якщо є в усіх – який же це музей?

Наймолодший, найвищий, найширокоплечіший, комір білої сорочки-апаш відкриває міцну шию, пасмо волосся падає на високе чоло, стоїть трохи осторонь. Темно-русявий? Брюнет? На світлинах волосся зазвичай темніше, ніж насправді. Відкрита посмішка, світосяйна чарівність юності.

– А це? Ваша… прабабуся, так?

Молода жінка в жакетці, на плечах лисяча горжетка, звіряча мода. Чіткі дугоподібні брови, хвилясте коротке волосся. Маленький рот на світлині був чорним, наче вона їла вугілля. Поряд худорлявий чоловік у круглих окулярах, навіть на поганій світлині видно, що обличчя в нього добре, трохи розгублене, як буває у дуже короткозорих людей.

– З чоловіком? Нахмансон? Інженер-путієць?

– Ви добре підготувалися, – сказала вона. – А з Ковачем вони познайомилися, коли ставили якусь аматорську виставу. Кажете, це була «Смерть Петронія»? Я не пам’ятаю.

– Ніхто не пам’ятає. Він справді був геніальним?

– О так! – Вона знизала плечима. – Принаймні так кажуть. Адже нічого не збереглося. Ані нотних записів, нічого.

– А що з ним сталося? Мені казали, він загинув.

– У тридцять дев’ятому. Він пристав до повстанців і загинув зі зброєю у руках, захищаючи незалежність своєї країни, – сказала вона офіційним голосом. Напевно, копіювала екскурсовода, який вдень водить тут екскурсії.

– А… Нахмансон?

– Тоді ж. Прийшли Совєти, і його розстріляли. За саботаж.

Вона говорила сухо, наче підкреслюючи: ти просто чужинець, сповнений цікавості, а ми не любимо чужинців. Смерть приносять саме чужинці.

– Саботажу насправді, звісно, не було?

Вона помовчала. Гарячково, переривчасто зітхнула.

– Хочете знати, як усе було насправді? Насправді це довга історія.

Відскочила від вітрини до обтягнутої оксамитом козетки з левовими лапами-ніжками й табличкою «Сидіти забороняється». Сіла, закинувши ногу на ногу. Опуклі, акуратні нігті. Як мушлі. Й фарбовані перламутром. Усе в ній було якесь водяне, наче вона грала в русалку, яка через підводну нудьгу грає в земну панянку. Охопила коліно руками. Бліді маленькі руки.

– Я люблю довгі історії, – сказав він і, присунувши тонетівський фотель, сів навпроти. Там теж була табличка «Сидіти забороняється», але він її проігнорував.

Знову зітхнула. В ямці біля початку шиї пульсували тіні.

– Я теж. Але мало хто хоче слухати. Напевно, тому, що всім і без того все відомо. Про постріл у театрі. Це є навіть у путівнику. Цю історію в нас дуже цінують. Ми нею пишаємося. Вона, можна сказати, окраса міста.

Ретельно дозована порція отрути.

Він миролюбно сказав:

– Є такий різновид культурного канібалізму. Нещастя, особливо мальовничі, стають загальним надбанням. Тим більше, це й справді вже історія.

– Так. Але ця історія й справді сумна. Вона про вродливу, удачливу, талановиту та щасливу жінку, яка кохала свого чоловіка. І ось одна влада заступила іншу. І прийшли нові, чужі, страшні люди. І ці чужі люди зруйнували та доламали те, що не встигли зруйнувати та доламати попередні чужі люди. Коли якась влада тримається довго, можна знайти якісь шпарини, нори, де можна сховатися і навіть спробувати бути щасливим. Але в нас жодна влада не трималася довго. Розумієте?

– Так. Можна спробувати. Бути щасливим. Багато хто намагався.

– Спочатку вони розстріляли своїх же. Тих, хто тікав сюди у двадцяті. Просто про всяк випадок. Потім узялися за місцеву інтелігенцію. Специ, так вони говорили. Адже специ теж могли стати поплічниками ворога, чи не так? Але специ все ж таки були корисними, і їх вилучали вибірково. І хтось доніс на Нахмансона. Залізниця – стратегічний об’єкт. І його взяли. І Магдалена, аби врятувати його, віддалася одному значному чину НКВС…

Він зазначив про себе це старомодне – віддалася. Не переспала, ні. Віддалася.

– Вона була дуже гарною акторкою, дуже. Пушной, ну, цей енкавеесник, повірив, що вона кохає його, його одного, але зобов’язання щодо першого чоловіка… ну, ви розумієте. Словом, якщо пощастить витягти бідолаху Нахмансона, то це буде нібито спокутування її зради. Він на той час аж нетямився від неї.

– Але витягти Нахмансона не вдалося?

– Ні. Його вже розстріляли. Пізніше з’ясувалося, що на нього звів наклеп товариш по службі. Хотів зайняти його місце. Ну і коли виявилося, що вже нема кого рятувати, Магдалена в обличчя сказала енкавеесникові все, що про нього думала. Що він їй огидний. Що вона, перед тим як лягти з ним, приймала морфій. Що її трусить від цих рук… із задирками… від запаху його чобіт… його ніг…

Вона прикрила очі, під опуклими повіками ходили зіниці. Тонкі ніздрі роздималися. Дуже гарна акторка, дуже.

– Це було в гримерці, вона саме готувалася до виходу, і ось…

– Сказала все йому і вийшла співати партію? Show must go on?

– Певна річ. – Вона навіть злегка здивувалася. Круглі брови трохи підвелися.

Ось дивний, альтруїстичний егоїзм. Буквально хвилину тому взнала, що її коханого чоловіка розстріляно, кинула в обличчя кату-коханцю, що ненавидить його… І виходить на сцену співати. А що вона, до речі, співала?

– А що вона, до речі, співала?

– Кармен.

Ну, звісно. Кармен. Як же може бути щось інше? Хозе та Гарсіа Кривий. Чудова, чудова мізансцена.

– Звісно, вона вийшла співати. Як же інакше. Я ось усе думаю, чому він не вбив її одразу, там, у гримерці? Напевно, шок. Вийшов механічно, механічно увійшов до зали, сів у перший ряд, там була броня, для партактиву. І потім, у міру того, як він усвідомлював, що вона просто ним скористалася, зухвало, безсоромно, що він занапастив свою кар’єру заради примари…

Маленькі руки, що обіймали коліно, зціпилися сильніше, кісточки побіліли.

– Так, – погодився він, – у цьому є гірка іронія. Одного єдиного разу виявити людяність і тим самим зруйнувати все своє життя.

– Там була її донька, – руки спурхнули, знову лягли на коліна, – сиділа в партері. Вона бачила все. Від початку до кінця. Як він підвівся – мертве обличчя… френч… комір розхристаний, немов він рвав його на собі… в галіфе, в чоботах, у яких відбивалися вогні рампи, як вистрелив… як на білій сорочці Кармен розкрилася багряна квітка. Він влучив у артерію – кров чвиркнула фонтаном і заплямила глядачів у першому ряді. Я все ж таки думаю, їй це примарилося від потрясіння, як ви гадаєте? Таке може бути? Щоб кров із такою силою?

– Не знаю.

– Вона спробувала затулити долонею рану, а кров усе одно струменіла крізь пальці – поштовхами. І вона… подивилася на нього і засміялася. Вона сміялася, доки не впала. Паніка почалася не відразу – спочатку глядачі вирішили, що це за ходом вистави, розумієте?

– Так. Таке буває. А що з ним стало? З цим, із Пушним?

– Він спробував вистрілити у себе, але не зміг. Не знаю, чому. Чи то осічка, чи то набої скінчилися. Відкинув пістолета, закрив обличчя руками і заплакав. Його увели. Ось і все. Більше я нічого про нього не знаю. Його теж розстріляли, напевно.

* * *

Азія, нубійська рабиня, кохана Петронія: Тиранові протистояти марна річ: з людиною він схожий лиш подобою, направду ж ані сльози, ані жалощі його не зворушать, і навіть у буйних оргіях йому інакша насолода відома, ніж ти, мій бідолашний, і співдружники зазнали, здригаючись у пристрасті…

Петроній: Ось сонце хмари світанкові забарвило в пурпур, ось друзі мої прокидаються, вільно ранковим повітрям дихають, обнеси ж їх келихом, потіш кожного танцями, а не безглуздою балаканиною. Не для того я платив за тебе повновагим золотом, аби ти удавала тут старого сенатора.

Азія: Той, хто життя людське перервати здатний граючи, сам врешті-решт обертається нечистю.

Петроній: Вгамуйся, дурепо, твій сумовитий вигляд здатний сквасити молоко на ринку й перетворити вино на кислючий оцет. Коли б були жінки взагалі безмозкі й не володіли даною Богом мовою, ми жили б у радощах і гармонії!

Силія, подруга Петронія: Даремно ти своїм хизуєшся розумом, що користі в ньому для вигнанця бідолашного? Коли б у цьому світі саме жінки панували, тебе би, мій друже, скорботна доля не страшила.

Петроній: Не тіш себе, жіноче правління увесь світ би довело до шалу.

Азія: У чому це рукави твої забруднені, не бачу в світанкових сутінках – чи то чорне, чи то червоне…

Петроній: Скоріше, червоне. Не тривожся, це відіпрати можна, поки не висохло.

* * *

– А що сталося з товаришем по службі? Тим, який доніс?

– Він заступив місце Нахмансона, потім його теж звинуватили в саботажі й теж розстріляли. Хочете кави?

Вона, здавалося, втратила цікавість до розмови. Зістрибнула з козетки, промурмотівши: «сидіть, сидіть», – оскільки він з увічливості спробував підвестися теж. Вогні люстри розтікалися скляним ковпаком, який прикривав воскові квіти, двоїлися у вікні, гопцювали у шибці вітрини. Він не бачив світлин – лише суцільну сяючу площину. За стінкою щось дзенькотіло та гуділо. Напевно, у підсобці для персоналу стоїть кавова машина. Хоч щось справжнє, що використовується за призначенням.

До чого ж розкішна історія. Прекрасна, пишна, трагічна – і, скоріше за все, правдива. Просто знахідка, а не історія. Це вам не чорна вдова і не гінеколог-отруйник.

Повернулася, несучи на таці дві крихітні філіжанки. Теж музейні? Поставила тацю на підлогу, взяла філіжанку і влаштувалася з ногами на козетці. Гарна порцеляна, мейсенська. І добра кава. І дуже гаряча.

– Марті тоді саме виповнилося чотирнадцять. Як ви думаєте, що з нею зробили?

– Тягали на допити?

– Само собою. Але головне – викинули з особняка. Прийшли чужі люди, в чоботах, внесли якісь сундуки, чемодани… Вона тільки й встигла – заштовхати до клуночка з білизною мамину скриньку з коштовностями. І світлини. Щоб хоча б щось. Тому якщо ви думаєте, що є якісь архіви, листи… Вона була дуже практичною, думала про те, як вижити. Її прихистили родичі Нахмансона, вони були медики. Влаштували до медучилища, лаборантом. Коли прийшли німці, училище евакуювали, і її разом із рештою. В евакуації, у Середній Азії, вона міняла каблучки та браслети на їжу. Нахмансони не встигли поїхати та загинули. Всі. А Марта вижила. І повернулася.

– З музеєм – це була її ідея?

Людський ланцюг без єдиної чоловічої ланки, немовби жіночі ланки в ній зроблені з гнучкої дамаської сталі, яка розтрощує будь-який інший матеріал.

– Так. Жила в якійсь комірчині, в комуналці. До медицини душа не лежала, та й… А треба було якось ставати на ноги. І вона влаштувалася на роботу…

– До оперного театру?

– Звідки ви знаєте?

– Просто здогадався.

– О, не співати, звісно, ні. В неї був розкішний голос, але – без протекції! Без диплома! Без школи! Ні, вона влаштувалася реквізитором, згодом стала костюмеркою. Вона, бельканто, обслуговувала цих бездарних прим! Але в неї був чудовий смак, і поступово її послугами стала користуватися вся верхівка. Вона обшивала дружин і доньок усіляких там секретарів. Ці, які при владі, тоді називалися секретарі. Смішно. І тодішній секретар міському… чи обкому, не пам’ятаю…

– Вона йому… віддалася? – чемно припустив він.

– Вони були в добрих стосунках, – суворо сказала Яніна, – в дуже добрих. І вона стала клопотати через нього щодо музею. Особняк до того часу перейшов у власність міста, якесь управління. Водоканал, чи що. І він підписав. У п’ятдесят восьмому, здається. Або п’ятдесят дев’ятому.

Він уявив собі чорнокосу жінку, дуже схожу на Яніну, фактично ту саму Яніну, тільки в крепдешиновій сукні та чорному піджаку з підплічниками.

– Ми, Валевські, не власники, ні. Лише спадкові хранителі. Вони все вивезли, ви знаєте? І радянський полковник, і німецький генерал, він квартирував тут під час війни… Севрська порцеляна, меблі, Галле, фамільне срібло, все… бабуся підбирала в комісіонках антураж.

– Ну, звісно, вона ж реквізитор. А портрет нагорі?

– О, портрет вона знайшла на горищі. Без рами, вирваний із м’ясом, просто з м’ясом. Раму вивезли, а його залишили, уявляєте? А на «бехштейна» натрапила в комісіонці. Це точно наш «бехштейн», там подряпина на кришці, вона сама її продряпала, коли була маленька, жіночий профіль. А більше нічого знайти не вдалося, решта лише декорації, розумієте?

– Розумію. А… ваша мама?

Вона багато говорила про бабусю і майже нічого про матір. Може, даремно спитав?

– Вона продовжила оперну традицію, – спокійно сказала Яніна. – Сюди приїздив співати італійський тенор, у них трапився роман, і вона до нього поїхала. У вісімдесят другому. Тепер викладає вокал у Турині. Я її погано пам’ятаю, мене бабуся Марта виховувала.

Цікаво, цей тенор живий іще? Самиця богомола відгризає партнеру голову під час спарювання.

І як вона не боїться тут жити – сама? Молода, вродлива. Чи про жінок Валевських йде лиха слава?

Вона поставила порожню філіжанку на підлогу, мимо таці, й подивилася на нього знизу вгору. Він подумав, що це натяк. Філіжанка розпливчасто відбивалася у глибині паркету, немов айсберг, що пливе темним морем. Крихітний такий айсберг.

– Мені, мабуть, час іти. Тільки… ще одне питання. Там, на світлині… Хто там ще є, не знаєте?

Валевська в ролі Аїди. Валевська в ролі Кармен. Валевська з оберемком квітів після прем’єри. Валевська в хутрянці. Групова світлина, яку Валевська вшанувала своєю присутністю, була одна-єдина, та, з Ковачем. Він насилу відвів погляд від юного сяючого обличчя. Під карткою на зеленому сукні жовтів папірець із підписом.

«Двадцять другий рік. Біля театрального під’їзду. Зліва направо – Л. Ковач, композитор, А. Нахмансон, М. Валевська-Нахмансон, невстановлені особи».

– Точно невстановлені?

Вона покусала губу.

– Он той, бачите, із військовою поставою? Це Костжевський. Коли готували цю експозицію, його, ну, не рекомендувалося згадувати. Але це точно Костжевський. Я все ніяк… ніяк не дійдуть руки поміняти табличку.

– А це хто?

– Не знаю.

– Не Ніна Корш?

Інших жінок на світлині не було. Тріумфуюча, яскрава Валевська в оточенні вродливих, сильних чоловіків, і зовсім скраєчку хтось, у недоладному капелюшку дзвоном, відвернувши затінене обличчя.

– Не знаю, – повторила вона.

Напевно, Ніну Корш і справді важко було запам’ятати.

– Скажіть, а такий псевдонім – Вертіго – вам нічого не каже?

– Вертіго? – Брови знов зійшлися, утворивши вертикальну зморщечку. – Ні. Ні.

Вона переминалася з ноги на ногу, сліди її вузьких ступнів не встигали танути на паркеті. На когось чекає? На незнайомця у чорному плащу до брів, при шпазі та капелюсі з пір’ям. Можливо, навіть у півмасці.

– Дякую, – сказав він. – А тепер мені, мабуть, точно вже час…

– Так, – сказала вона байдуже, – втім… заждіть, я вам дещо покажу. Ось…

А очі в неї, виявляється, не чорні – сірі, просто зіниці розширені так, що від райдужки залишилося одне лише тоненьке кільце… Це було по-своєму гарно і навертало на думку, скажімо, про кільцеподібне затемнення сонця.

– Що? – спитав він тихо.

– Місяць, – так само тихо відповіла вона, і її дихання торкнулося шиї. – Дивіться, який місяць! Ось…

Долоня в неї була волога й холодна, і віконна шибка теж була волога та холодна. Там, за вікном, стояла ніч, така непроглядна, немов поки вони тут сиділи, ззовні хтось зафарбував шибку чорною фарбою.

– Я… не бачу ніякого місяця, – сказав він якомога більш рівним тоном.

– Ах, ну це… неважливо.

Маленькі тверді груди, які уперлися йому в спину, теж були холодними – це він відчув навіть крізь сорочку. Він подумав, що ліфчика, чорного та мереживного, який валявся там, нагорі, було точно залишено навмисно – оскільки ліфчик був їй зовсім, ну зовсім не потрібний.

Він обернувся.

І коли вона встигла роздягтися? Соски в неї були темні, а груди гострі, трикутні, наче у жінок на єгипетських фресках. Руки холодні, так, холодні та вологі, як рибки, і пірнали ці рибки прудко і досить глибоко. І при цьому лоскотно.

– Ніч темна, – мурмотіла вона, розстібаючи йому пасок джинсів, – і ховає чудовиськ. Фебея їх освітлює самотнім оком. Ранок усе розвіє. Поки ж у мороці ночі стаєш ти самим собою, обростаєш шерстю, для беззахисних жах і острах.

– Хто це говорить? – спитав він несподівано для себе.

– Він… – сказала вона пошепки. – Він, хто помирає і воскресає, то бинтує рани, то відкриває…

– Хто? – Він теж перейшов на шепіт.

– Петроній. – Вона повільно кивнула, не відводячи очей від його обличчя. – Знаєте, він різав собі вени? Різав, а потім перев’язував. І знову відкривав. Щоб не відразу, щоб насолодитися плином прощальної миті… Бо не буває нічого солодшого за згасальне світло.

Вона на мить відірвалася від нього і піднесла до його очей блідий тонкий зап’ясток, посмугований білими рубцями.

– Я теж, – пошепки сказала вона, її дихання торкнулося його губ, – я теж…

Божевільна. Або наркоманка. Або і те, й інше.

– Петроній, так. – Іншою рукою вона уп’ялася йому в сідниці, розчепірені пальці, наче пазури, на подив сильні. – А той, той, – продовжувала шепотіти тим часом, – той, який, тільки б він не… я боюся його, боюся!

– Хто? – Він спробував зазирнути їй в очі, але вони були закриті, зіниці ходили під перламутровими повіками. Вії були короткими, чорними і дуже густими, немов смужка хутра. Норка чи соболь.

– Цей, – сказала вона пошепки, не відкриваючи очей. – Цей, він страшний, страшний. Ах, візьми ж мене скоріше!

Точно, постановка. До того ж безглузда.

Він розгублено поглянув на відсунуті музейні стовпчики біля порога, на провислу, мляву оксамитову перемичку, тоді як непідвладне йому чоловіче відгукнулося на заклик, і ось він уже несе трепетливе сріблясте тіло на цю саму козетку чи, як там її, отоманку, як вона розводить ноги й упирається розставленими долонями в потертий оксамит, як вона, ця геть чужа йому жінка, закинувши голову так, що потилиця торкається оксамитової спинки і йому видна тільки плавна біла дуга шиї, як вона, ця геть чужа жінка, мурмоче спочатку щось на кшталт «ні-ні-ні», потім – «ні, не так, ось так, так, так!», а потім, здригаючись, вигукує: «О, Ладиславе!».

Він випростався.

Вона так і сиділа, розсунувши ноги і закинувши голову, потім звела коліна й уперлася обома руками – долонями – йому в груди, наче відштовхуючи безпорадним і патетичним жестом.

– Ідіть! – Вона, як і до того, дивилася у стелю, він бачив тільки білки закочених очей, вона штовхала його в груди немов сліпа.

– Та прошу пані! – сказав він роздратовано.

Все це, думав він, квапливо застібаючись і напинаючи куртку у вітальні, поряд із кошиком порожніх шльопанців, схожих на мертвих звірків, усе це погана, паскудна вистава, розіграна з невідомою йому метою. Який Ладислав? Чому Ладислав?

– Прощавайте! – сказав він мовчазній вітальні. Ніхто не відповів.

Двері за ним зачинилися, вогке повітря шибнуло в обличчя. Він похитав головою, струшуючи морок. Що це було? Вона, звісно, божевільна, але ж він сам, він же…

Нелюдська істота, інопланетянка, підробка – комахоподібна почвара, яка випускає особливі феромони, що зводять з розуму людських самців? Прекрасна, корисна якість для самиці чужого виду.

Старе дерево рипіло голим галуззям. Лампочка під піддашшям ґанку згасла, вікна – теж, усі разом; він уявив, як вона, притулившись до шибки, дивиться з темряви на нього, який поспішає мокрим гравієм до хвіртки… Світло вимикають, щоб роздивитися що-небудь ззовні, навіщо ж іще?

Хвіртка, яку він штовхнув долонею, була холодною та вологою, як її пальці.

По боках порожньої алеї чорні дерева нервово потирали руки, чорне сліпе небо висіло над головою, небом пробігали запалені, підсвічені міськими вогнями рвані низькі хмарини. Місяця не було.

Ліхтар над головою зненацька замерехтів і згас, і, як за командою, згас другий – на дальньому кінці вулиці, немов би там, в собняку, був заразом і пульт керування вуличним освітленням. Це нічого, сказав він собі, звідси до центра на таксівці хвилин десять, і будуть освітлені вулиці й юрба народу. Жерти хочеться, аж несила, секс з’їдає багато калорій, виходить, до «Криниці» або до Юзефа. Але ж він ніколи не був у «Криниці» ввечері, може, ввечері вона взагалі розчиняється у повітрі? Де там у нас візитівка цього знавця архітектури, зараз ми його викличемо, а, ось, здається, до гаманця я її поклав, коли розраховувався… А гаманець де? Ага, ось.

І завмер, так і не витягнувши руку з кишені.

Хтось стояв у провулку, темний, масивний, хоча й невисокий, і знадобилася пара секунд, щоб усвідомити, що невисоким цей хтось здається тому, що стоїть рачки. Горбаста лінія спини трохи здіймалася й опускалася, неначе б цей то припадав на всі чотири кінцівки, то випростовувався знов…

Нехай йому. Просто величезний собака. Кавказець. Чи алабай… ні, все ж таки кавказець. Якийсь мудак випускає свого собаку вночі погуляти, от і все. Собак він не боявся, хоча, звісно, і серед них бувають психи, собаки з цього погляду нічим не кращі від людей.

Йому здалося чи той і справді встав на задні лапи?

Це розіграш, такого звіру не буває, просто продовження вистави, перша дія – у декораціях особняка, друга – на пленері… Готика. Самотнє освітлене вікно, яке раптом згасло, чорні кощаві дерева, дивна жінка. Антураж підібрано, ролі розподілено, мізансцени вибудовано. Вони стиха спостерігають за ним, думають, він побіжить… Ну, так хрін їм.

Він витягнув нарешті з кишені телефон і увімкнув підсвічування. Побачив свою власну долоню, що почервоніла від холоду, побачив увесь у дрібній мряці завиток на чавунній огорожі особняка, але за контрастом усе інше занурилося у суцільну, монолітну пітьму. І постать у кінці провулка – теж. Він квапливо вимкнув підсвічування, але крім фосфоричних коліс, що оберталися у вогкому повітрі, нічого не побачив.

Хтось навалився на нього. Важкий, від якого тхнуло мокрою псятиною. З несподіванки він навіть не виривався, лише мляво відбивався кулаком із затиснутою мобілою. Кулак влучив у мокре та мохнате, щось захрумтіло, хтось загарчав придушено, дихнув смородом в обличчя, величезною лапою обхопив зап’ясток, потягнув.

– Та швидше ж, мудило!

Він сіпнувся, намагаючись видерти руку, але той тримав сильно та міцно, йому, аби не впасти, довелося зробити крок, потім ще крок, ліхтар над головою зненацька ожив, у анемічному світлі, тьмяному, немов калюжка сечі, він побачив руду бороду, косуху, бандану, шипастий шкіряний браслет на величезній мохнатій лапі, яка обхопила його власний зап’ясток.

– Упирю?

– Ворушися, пришелепку! – рикнув вільний райдер. – Життя набридло, чи що?

Другою лапою він утирав, розмазуючи по вусах, кров, що крапала з носа.

Мотоцикл блискотів у напівмороку трубками та зчленуваннями, лискучий і потужний, як ґіґеровський Чужий, Упир влаштувався у сідлі, буквально закинув його за спину і дав газу. До вух набився рик мотора, гострий біль полоснув спину, хтось був там, позаду, але Упир заклав хвацький віраж, і цей хтось відірвався і зник, чорні дерева зливалися у безперервний частокіл, ліхтарі – у безперервну, розвезену смугу світла…

– Зачекай, я, здається, мобілу зронив!

– Ти що, брате, охрінів? – горлав Упир, перекрикуючи рев мотора і зустрічний вітер. – Не можна чекати! Ні в якому разі не можна чекати!

Під яскравим, дуже яскравим ліхтарем Упир загальмував.

– Зачепив усе ж таки? Дай-но подивлюся.

Здоровезні ножища в берцях уперлися в булижник.

– Пощастило тобі, брате. Це не укус. Це він пазуром. Куртку зніми.

Він покірливо стягнув куртку. На спині куртки була довга проріха із подертими краями, наче він десь зачепився за крюк. З проріхи стирчали клапті підкладки. Відразу стало вогко й мерзлякувато. Втім, його й так циганській піт проймав.

– Потерпи трошки.

Упир відчепив від паска армійську флягу, відкрутив ковпачок. Гостро, різко запахло спиртом, защипало.

– Порядок. Одягай куртку, брате, он, трусишся весь.

За дальніми дахами феєрверк розсипався танучими зеленими, золотими, сріблястими зірками. Знову на Площі Ринок щось святкували, не інакше.

– Бруд?

– Бруд – хня. Якби слина, тоді гаплик, от!

– Ця тварюка що, скажена, чи як?

Бруківка на дорозі раптом стала крутитися. Спочатку повільно, потім швидше й швидше.

– Який до біса сказ? Сказ – хня. Гей, ти чого? На ось, ковтни!

Він покірливо ковтнув, до шлунка покотилася пульсуюча розпечена куля.

– Тримайся, брате. За мене тримайся, ось так. Молодець. Ну, поїхали, чи що! – Вільний райдер тхнув псятиною і рипів шкіряною курткою, але все це разом заспокоювало повною своєю визначеністю.

– Куди?

– Так. В одне місце. Посидимо, пива вип’ємо.

Чужі люди походжали вулицями, повз вітрини, повз дерева, повиті, неначе інопланетними ліанами, гірляндами зелених лампочок. Білий кінь із плюмажем, ще один білий кінь, розцяцьковані візки. Якщо вершники Апокаліпсиса – чуваки із почуттям гумору, вони, напевно, влаштують щось подібне. Білі коні та надувні кульки сердечком. І серпантин… І феєрверки.

А там мокрі галузки, порожні провулки, пітьма, молодик, снігова каша…

Упир хвацько зарулив до темного підворіття, склепіння були так щільно розфарбовані графіті, що розібрати будь-що було абсолютно неможливо. Мотоцикл – цей приборканий ґіґеровський Чужий, зітхнув і завмер. Величезні берці прогупали до глухих важких дверей, утоплених у стіну, величезний кулак у рукавичці-хобо укарбувавсь у дошки, аж загомоніло. Щось дзенькнуло, у дверях відчинилося вузьке оглядове вікно, вузький прямокутник світла ліг на мокру бруківку.

– Пароль! – суворо сказали з-за дверей.

– Наше сонце – місяць! – суворо сказав вільний байкер, потираючи долонею лівою руки забиті кісточки правої.

– Воля або смерть! – відповіли з-за дверей.

Віконце зачинилося, проте відчинилися двері, саме настільки, щоб вони з Упирем змогли боком, по одному, протиснутись усередину.

Похмурий пикатий чолов’яга у чорній бандані та маскувальному комбінезоні тримав тацю з двома стопками.

– Смерть ворогам! – Упир хвацько вихилив стопку.

Він, повагавшись, теж – у стопці була перцівка, не така добряча, як пальонка у флязі Упиря, але теж нічого.

– Чи тут мій споборник? – Упир видихнув і витер вуса шкірястою лапою. – Споборник по зброї.

– Хвоста не привели? – Пикатий вправно крутонув на пальці тацю з порожніми стопками.

– Ніяк ні, товаришу. Чисто все.

– Ну, так і в нас чисто. У нижній залі він. Митро проведе. Митре?

– Га?! – Такий же здоровезний, у чорній бандані та в чорній фартушині поверху камуфляжки Митро виступив із-за стійки.

– Проведи товаришів.

– Слухаю, командире, – сказав Митро і, зробивши жест рукою і пригнувши голову, пірнув у глиб схрону під низьке склепіння. Тут було димно та гамірно. Поміж грубо збитих дощаних столів снували офіціанти, всі у камуфляжці, всі в чорних банданах. Пахло пивом і смаженими ковбасками.

Мардук сидів у дальньому куті, затиснутий чиїмись міцними спинами, у величезній лапі – кухоль пива.

– А! – сказав Мардук і посунувся на лаві, звільнюючи місце. – Сідай, друже! Все добре?

– Яке там добре, – безнадійно промурмотів він, опускаючись на лаву. – Яке там добре…

Митро приніс кухлі з пивом, гепнув їх на мокрий стіл і пішов собі.

– Ти випий, брате. – Очі в Мардука були блакитні, як у немовляти, в негустих рудуватих віях. – Випий, заспокойся.

Він випив і заспокоївся. Добре все ж таки в них тут пиво. В залі було димно, гамірно та спекотно, його нарешті відпустила колотнеча, і він стягнув куртку.

– Що це було? – Він дивився у блакитні очі Мардука і в сірі – Упиря, але в тих та інших була лише баглива симпатія, нічого більше.

– Де? – байдуже спитав Мардук.

– За мною гналася якась тварюка. Он, куртку подерла.

– Яка ще тварюка, – сказав Упир. – Я віраж заклав, а там хня така стирчала, дерево якась потвора іржавим дротом обмотала, ну от. Ти коли від правця прищеплювався?

– Ти ж сам сказав…

– Що я сказав? Мардуку, я щось сказав?

– Нєа, – мляво відповів Мардук.

– Ти наче як сам не свій був. Біг, руками махав. Ти взагалі що пив, брате?

– Каву, – сказав він.

Повернувся Митро, розставив алюмінієві солдатські миски, щось у них сходило парою, пшоняна каша, чи що.

– А, ну звісно, звісно… – Упир відсьорбнув пива, витер долонею вуса. – Ти поїж, брате. Випив, тепер поїж. Кулешу ось поїш.

– Що там? – Він підозріло подивився на миску.

– Пшоно. Сало. Цибуля смажена, – старанно перелічив Упир. – Бринза ще. Добра бринза. Суха. Місцева. Плюс тушонка. Перець чорний. Перець білий, духмяний.

Куліш був несподівано гострий і дуже гарячий. Це ж треба, виявляється, пшоняна каша може бути смачною.

– Ну як? Годиться? – турботливо спитав вільний райдер. – Пшоно трохи присмажувати треба, а вже потім варити. Знав?

– Ні, – сказав він, дмухаючи на ложку.

– Це, брате, найкраще місце в місті. Напевно.

– Таємне?

Втім, для таємного місця тут було занадто гамірно. В таємному місці можна так гомоніти?

– Ну, – Упир кивнув, Мардук теж кивнув. – Це фішка. Така фішка. Ніби схрон, розумієш?

– Схрон?

– Явки. Паролі. Лісові брати. Груба їжа, куліш, ковбаски смажені. Пиво добре. Недорого та смачно. І нікого не вбивають, що характерно. Навпаки, годують. Щоправда, салом. Ну, кому сало не подобається, ті до Юзефа йдуть. Тут фішка саме в тому, що ніби таємне, небезпечне місце. Але не займатимуть тебе. Роблять вигляд, що займатимуть, але насправді не займатимуть. Людям подобається. Нерви лоскоче.

– Для туристів, – сказав він утомлено, – знову для туристів. Тут усі що, з глузду з’їхали?

– Ну, – вільний райдер замислився, покалатав пивом, через що зі стінок кухля зірвалися й поринули до поверхні бульбашки, – скажімо так, для туристів, але для своїх. Для своїх туристів, скажімо так. Ти вивіску бачив? Не бачив! Тому що її немає. Зрозумій, брате, є немовби такі… рівні. Ось «Криниця», до прикладу. Будь-хто може зайти, вірно? До Юзефа теж нібито будь-хто. Але не усякий знає, що треба торгуватися. І платить як лох. Це вже другий рівень. Знати, що треба торгуватися. А тут, брате, третій рівень. Ніякої зовнішньої реклами, ані вивіски, нічого. Кому треба, той знає. І пароль. Це фішка. Щоб пароль. Свої приводять своїх, розумієш?

– А якщо не знаєш пароля?

Мардук замислився. Упир теж замислився. Обидва замислилися.

– Напевно, теж пропустять, – сказав нарешті Упир.

– А… масонська ресторація? Є така?

– Аякже ж! – зрадів Упир. – Певна річ. Над нами якраз. Потайні двері, через чорний хід ніби. Диванчик, швейцар у халаті, в оксамитовому. Який там пароль, Мардуку?

– Не знаю, брате, я ж не масон.

– Скажіть, – він пошкрябав ложкою по дну порожньої миски, звук вийшов неприємний, спиною побігла мурашва, – а що на найвнутрішньому?

Упир із Мардуком дивилися на нього, синхронно кліпаючи очима.

– Не знаю, брате, – повторив Упир. – Хто ж нас туди пустить?

Мардук мовчав і наминав куліш. Бандана в нього теж була чорна, але візерункова. Те, що він спочатку прийняв за білий горошок, виявилося білими маленькими черепами.

– А як ти потрапив на Варшавську, Упиру?

– Цілком випадково. – Упир дивився на нього чесними сірими очима в обрамленні рудих вій. – От віриш, цілком випадково.

Він не повірив.

* * *

Петроній: Нелюдська? Скоріше, надлюдська Тирана подоба, тому й смертні йому готові підкорятись радісно, як підкорились би богам, які з небес спустилися. Він може все, на що ми не насмілимся, і поряд із ним, його снагою живлячись, ми теж у цьому гарячім тиглі плавимось…

Азія: Ти мариш, пане мій… Твої очі запалися… лікаря покличу я?

Петроній: А все ж було нам весело.

* * *

Він відсьорбнув ще пива і відчув, що відпускає. І відразу ж похопився:

– Моя мобіла. Я її зронив. Загубив.

– Ну, загубив і загубив. – Упир флегматично знизав плечима. – Іноді щось загубити корисно. Ось, наприклад, Полікрат, чув про такого?

– Краще пожертвувати малим, – напутливо вимовив Мардук, – ніж усім.

Вона пройшла повз, зачепивши його стегном. Міцні ноги, міцні стегна, обгорнені зверху плямистих штанів чорним фартухом… Чорна хустина. Чорна, а не червона, і знову незрозуміло, якого кольору в неї волосся.

Тоді, в сірому похмільному денному світлі, вона здалася непідробною. Надійною, як грубе полотно чи нефарбоване дерево. Помилився. Фейк. Стилізація.

– Я гадав, ви оформлювач.

– Коли замовлення є, оформлювач. – Вона знизала широкими плечима.

Йому хотілося зачепити її, і він сказав:

– Дайте нам рахунок, будь ласка.

– Я не обслуговую цей столик. Митро порахує.

Повернулася й пішла геть, байдужа та велична.

Він наче дивився п’єсу мандрівного театру, настільки бідного, що один і той самий актор змушений виходити то в ролі камердинера, то пристава, то романтичного коханця.

– Ну що, брате, – із співчуттям сказав Упир чи, може, Мардук, у цьому гнилуватому жовтому світлі він не міг їх розрізнити. – Розрахуємося і поїхали, чи що.

* * *

Поки його не було, вона розмалювала останню стіну. Отже, більше не прийде.

Широкоплечий чоловік у сорочці з розхристаним коміром тримав за руку кремезну жінку. Коротка сукня дзвоном відкривала круглі коліна та сильні важкуваті литки. За спинами у пари майоріла половинка сонця з розчепіреними променями. Діти так малюють. І художники-плакатники. У жінки було грубувате обличчя каріатиди.

В детективному романі тут обов’язково знайшовся б натяк, зашифроване в малюнках таємне послання особисто для нього. Але ніяких таємних знаків у незграбних гротескних фігурах він віднайти не зміг. Може, не так дивився?

Він стягнув вологу сорочку, оглянув проріху. Довга, із торочками ниток – брудні торочки, брудні краї, чи то іржа, чи то бура глина. Може, й справді зробити щеплення від правця? Спину саднило. Він натягнув чисту футболку і зо хвилину постояв, вагаючись. Було зовсім тихо. Куди поділися Мардук з Упирем? Тільки-но гриміли своїми ножищами, щось лунко гепалося на підлогу… Сплять? Обійнявшись? На різних ліжках? Пішли ще до якогось таємного місця. До гей-клуба, наприклад. Чи гей-клуб – не таємне місце?

У голові плуталося, як за легкої гарячки, коли миттєві яскраві сновидіння плутаються з реальністю. Він уже й сам схилявся до того, що став учасником розіграшу, містифікації… Щось вона підсипала до цієї його кави. Може, й кохання на козетці йому примарилось? Упир теж у справі. Напевно. Інакше звідки б він там узявся?

Це шок, сказав він собі. Це організм так реагує на роздерту спину. На маленьку жінку, яка вп’ялася йому в плечі гострими пазурчиками, на її дрібні гострі зуби, які прикусили йому початок шиї… Але ж вона кепська коханка. Пристрасна, але кепська. Такі зайняті лише собою, забуваючи про партнера.

Він натягнув светра зверху футболки, взяв ноут і пішов у хол, оскільки в холі вай-фай тягнув хоч якось.

* * *

Вона і після смерті ховалася у тінь. Майже ніяких згадок. Хіба що одна стара літературна вовчиця, жорстка, зла, розумна, відома, яка вдало вшилася з холодного голодного Петербурга і прожила в еміграції довге та відносно щасливе (хоча б уже тому, що довге) життя, побіжно згадувала її у своїх мемуарах, відтворивши прізвище, як видно, з голосу. «Крутилася там і якась Корш, поетеса слабенька, глибоко зіпсована символізмом, що вже виходив з моди, із гарним, втім, голосом, яка співала чи то в церковному хорі, чи то в опереті». Декілька рядків її віршів він відшукав у кеші Яндексу, але коли пройшов за посиланням, виявилося, що посилання веде в нікуди. Наскільки можна було судити з уцілілого в кеші фрагмента, вірші були і справді погані. У біографічній виносці до мемуарів іншої літературної дами, теж злої та розумної, яка теж дожила до похилих літ, пережила трьох чоловіків і всіх своїх суперниць, говорилося (мимохідь! мимохідь!), що Ніна Корш походила з поважного дворянського роду, втім, не першої руки. Це ж треба. Вона скидалася скоріше на хатню робітницю. Судячи з того ж джерела, Ніна Корш із головою поринула у вир пітерської богеми, і темні води виру зімкнулися над нею. Бульк – і все. Або, перекладаючи сухою мовою біографічної довідки, «подальша доля невідома». Він міг би доповнити довідку – вона втекла з пітерського лімба сюди. Сама? За кимось?

Феєрверк над дахами розсипався багряним, смарагдовим пір’ям, у самому серці вогню виросла й облетіла пульсуюча квітка. Залунало притишене хорове «ура!».

Він похитав головою і вирубив ноута. Лихоманило все сильніше. Через подряпину? Адже це лише подряпина…

– У вас йоду не знайдеться? Повинна бути аптечка.

Сонна Веронічка визирнула з-за конторки.

– Десь є… – сказала вона невпевнено. – О! Знайшла!

– Не допоможете? А то я спину здер і самотужки ніяк…

Незручно, проте сьогодні він побував і в більш делікатних ситуаціях. Просто свято якесь. День інтимних послуг.

– Хто це вас так?

Він не бачив, що вона там робить, тому що стояв, піднявши лікті й підтягнувши задерту футболку і светр догори. Але знов запекло.

– Собака наче.

– Здоровий. Стрибнув, чи що?

– Так. Звідки, я їх тут узагалі не бачив. Одного тільки. Маленький, вуха стирчать. У попонці.

– Тут, у центрі, собак не люблять. Бруд від них. А в нас туристи. Мерія штрафує. А в передмістях повно. Йдеш увечері, асфальт розтрощено, темно, калюжі, паркани глухі. Й собаки. Гавкають, гавкають… Виють.

Ще одна ракета обсипала дахи золотим, мерехтливим снопом колосся.

– Ви там живете?

– Жила, – сказала вона ухильно. – Ну ось, усе в порядку.

Він спустив футболку, обсмикав светра.

У блюдечку біля конторки молоко було свіжим, але вже заволіклося жовтуватим жирком. Якщо кіт його не п’є, навіщо вони взагалі його наливають? І де кішка?

– Дякую. Адже вас Вероніка звуть?

– Так. – Сонні очі не виказали аніякісінької цікавості.

– Скажіть, а є таке місце, де збираються антиквари? Старі книги, монети…

– А, це відразу за монастирем Сакрекерок. Там така мурована стіна у затиллях, вони там кожного дня збираються. Тільки це зранку треба. Вони до полудня вже йдуть.

– Дякую, – сказав він. – Величезне вам дякую. За все. Я, мабуть, піду спати.

– На добраніч, – сказала Веронічка байдуже і відвернулася.

* * *

Він перестрибнув канаву, прориту впоперек вулиці, – учора її ще не було, – і м’язи туго напружинились, і це було приємно. Далі буде ще веселіше. Далі буде гонитва і тепле, солоне, яке б’є у ребристе піднебіння, лоскоче горло… Вже зараз його пір’їнкою лоскотало передчуття, гаряче та вологе. В животі стиснулося і розгорнулося, стиснулось і розгорнулося, немовби друге серце.

Він сидів на жорсткій койці, хапаючи повітря ротом. Було дуже холодно. Вони через економію вимикають опалення на ніч, чи що? Ноги посіпувалися, як у собаки, який біжить уві сні, і він ніяк не міг зупинити цей біг.

Феєрверки відгоріли, підсвічування вимкнули, кольорові вогні далекої дискотеки більше не кружляли в низьких хмаринах. Було абсолютно, абсолютно темно, немов у вікні особняка на Варшавській. Десь шурхотять віттям чорні голі сади, вискрипують штахети, поблискують мокрі залізничні шляхи, переплітаються, сходяться, розходяться, світяться сині шляхові вогні, там, далі – мости, полустанки, галасливі тітки з пиріжками, гуси, палісадники, а далі – нічого, ліс, поле, темні хмари, багряні прогалини в них, захід, світанок, небо, небо, небо… Як добре поґецуватися на твердій полиці, й пити пиво, і заїдати пиріжками, і виходити на станції покурити, і більше ні про що не думати.

Два червоних ока витріщалися на нього з темряви. Він здригнувся, не зіставивши спросоння відстані, і тільки згодом збагнув, що це світяться сигнальні вогні далекої телевежі на пагорбі. Одного разу так уже було, подумав він. Я побачив їх і заплакав. До цього я ніколи їх не помічав. Діти засвоюють світ поступово, острови реальності піднімаються з темного моря можливостей. З тієї ночі вогні були завжди.

А якби тоді він не сказав мені, що це просто телевишка? Я б побачив велетня, який переступає дерева та будинки, який дивиться зверху, з темного неба страшними своїми рубіновими очима? І з того часу по ночах замість телевишки завжди б зводився у небі й рушав у нічну мандрівку жахливий монстр?

Вони нас обдурюють, подумав він, згортаючись калачиком у ліжку, – дорослі завжди обдурюють дітей.

* * *

Точно, дамський роман. На обкладинці запхнутий у сердечко засмаглий блондин обіймав бліду чорнявку. Де вони знаходять таких блондинів? Таких чорнявок?

Вона ховала посмішку за маскою байдужої чемності. Зазвичай буває навпаки.

– Вам як завжди?

Він не виспався. І змерз. У чужому місті рано чи пізно чомусь стає вогко та холодно. Через те, що носиш увесь час одне й те саме? Одне й те саме взуття, одна й та сама куртка… Чи тому, що тут і справді вогко та холодно.

– Так, мабуть. А що у вас іще є?

– Яєчня є, оката яєчня. Омлет. Ще відбивні, але я вам не раджу. Вони учорашні. Давайте я вам куртку зашию. Поки ви снідаєте.

Він не повертався до неї спиною. Звідки вона знає про куртку? Але дорогою до свого столика побачив себе у дзеркалі біля входу. Ах, ну звісно. Звідти і знає.

Сипнув з неба лапатий мокрий сніг, проїхав рожевий фургончик із рекламою молочних продуктів на борті, злетіли жалюзі у крамничці навпроти.

– Я зварила сьогодні з корицею. Адже ви любите з корицею. – Вона не запитувала, а стверджувала.

У неї були повні, затишні руки, а лак на мізинці трішки обдерся. Колись це здавалося вульгарним, червоний лак. А зараз – зворушливо-ностальгійним, домашнім.

– Скажіть, а як… як вам вдається не прогоріти? Адже продукти… порції…

– А ви хто, санітарний інспектор? Чи податковий?

– Ні, що ви. Я просто так, підтримати розмову.

– Ви краще пийте каву.

Запіканка була смачною та свіжою. Він їй так і сказав, коли розраховувався.

І цього разу не з родзинками, а з лимонною цедрою.

– Ось, тримайте…

– Дякую, – сказав він. – Це… дуже… з вашого боку. Дякую.

Куртка була зашита дуже справно, хоча шов все одно неприємно коцюрбився. Купити нову, чи що?

– Нема за що.

На лівій круглій щоці з’явилася ямочка, майнула та зникла.

– Все одно, дякую. А до монастиря Сакрекерок – це куди?

– Як вийдете, одразу праворуч. Через площу. А далі його вже видно.

Він хотів їй сказати що-небудь приємне, але вона знову заглибилася у книгу, нібито відгородившись від нього намальованими обіймами. Він напнув куртку і вийшов у холодний ранок.

* * *

«Блакитна чашка» насправді дуже дивне оповідання. Таке міг би написати Селінджер, коли б народився в Росії і п’ятнадцятьма роками раніше. Щоправда, тоді він був би не Селінджер, а якийсь, скажімо, Селиванов. Або Голіков. Тобто, по суті, жодної різниці.

Драма – з прикушеними вустами. І головна, незбагненна таємниця – хто насправді розбив блакитну чашку?

Молода і гожа Маруся (просто бачиш її, сірооку, русяву – Маруся – русява) звинувачує в цьому маленькому злочині чоловіка й доньку Світланку (знов-таки, світлокоса – Світлана – може, й ще світлокосіша, ніж мати). Вони кажуть – миші. Так воно і є? Або хтось із них покриває іншого – молодий батько маленьку Світланку або вона – його? Звідки у Марусі блакитна чашка? Хто подарував? Чим вона така дорога Марусі? А якщо дорога, чому вона стояла в комірчині, коли її розбили? Від кого Маруся її ховала? І чому?

Тут можуть бути різні версії. Наприклад, чашка ця припала Марусі на спадщину від батька – видного парткерівника, і там гравірований подарунковий напис йому, і Маруся ховає чашку в комірчині, аби чужі очі не вздріли її. І чи не може бути тоді, що то сама Маруся розбила цю чашку – про всяк випадок, мало що… Чи то пак подарував цю чашку Марусі її друг, полярний льотчик, а оповідач, тридцятидворічний, розбив чашку в нападі ревнощів. Або, може, сам оповідач подарував цю чашку Марусі й розбив її в сумі і журбі, бо коли вже життя розбивається, то й про чашку не варто шкодувати… Або донька Світлана, ця юна Електра, розбила чашку, бо сама була така ж Маруся, тільки маленька, й був у них з Марусею на двох один тридцятидворічний чоловік?

І не треба звертати все на мишів. Миші не подужають скинути чашку з полиці, хіба що в мультику.

* * *

– Емігранти? Так, і багато. Втікали до Варшави, до Праги. І осідали тут. Гроші закінчувалися, чи зустрічали знайомих. Напевно, їм здавалося, що їх тут ніхто вже не дістане. Закрайок світу.

Не закрайок, подумав він. Вісь. Коли все крутиться, все перекидається, вона одна нерухома.

Пуховики, габардинові, драпові пальта. Кепки, вушанки, адідасівські гребінці… Натиск крамаря і зверхність посвяченого. Маленький ринок. Жалюгідний. Він бачив незрівнянно багатші. Совєтика, германика. Коли помруть останні свідки, все це перестане будь-що означати. Стане просто історією.

У снігових таловинках визирала бура скуйовджена трава.

– Власні газети? Літературні альманахи? Аякже ж. Сюди втікали небідні люди. Культурні.

Гладеньке рожеве обличчя і курчачий жовтий пух на маківці. Кепка лежала на цераті, виворотом догори, наче її господар просив милостині. Тут же книги гарні, добротні, у міцних палітурках. Книги тих часів, коли сторінки ще не склеювали, а зшивали. На обкладинках дрібними крапельками осідала волога. Втім, деякі, найцінніші та найстаріші, були обгорнуті напівпрозорим, задряпаним поліетиленом.

– Але в мене немає. Я здебільшого щодо образотворчого мистецтва. Гравюри, плакати. Не потрібні плакати?

Але ж міг би сказати – так, звісно, дістати з он того набряклого шкіряного портфеля перетягнуту мотузкою купку розшарпаних аркушиків. Так не буває. Шкода.

– А в кого може бути?

Людина-курча замислилася.

– Бібліотеки? Там час від часу списують фонди.

Напевне у курча там зв’язки. Упадає коло підстаркуватих бібліотекарок, квіти дарує, цукерки. І вони йому зливають, коли йде списання. І він приїздить, риється, відбирає цінне. Теж свого роду такий Шпет. Або Воробкевич. Жуки-гнойовики культури.

Курча переминався з ноги на ногу, на ньому були фетрові черевики «прощавай, молодість», здається, жіночі. Чому вони всі такі дивні? Ті, хто має справу зі старими речами.

– Я шукаю все, що пов’язано з літературною групою «Діамантовий витязь».

– Не чув, – сказало курча.

– Була тут така. У. Вертіго. Ніна Корш, Кароль Баволь.

– А, Баволь. Художник? Він начебто зовсім нещодавно помер.

Зовсім нещодавно – це, Господи, коли?

Людина-курча наблизилася на крок, обережно ступаючи поміж книжок, витягнула шию, через це ще більше стала схожою на курча-переростка.

– Я спробую дістати, – сказала інтимно, – але це буде коштувати недешево.

У кого? Ще один збирач? Принаджена курчам бібліотекарка?

Сонячні промені впали на стіну, і від неї струмочками бурхнула пара, немов усередині була замурована невеличка парова машина.

Недешево – скільки це? А, хай йому!

– Завтра підійдіть приблизно у цей самий час.

– Дякую, – сказав він. – А скажіть, усі ці емігранти? Що з ними сталося потім?

Зі стіни злетіла й зависла у повітрі, тріпочучи крилами, скуйовджена крихітна пташка. Горобець? Дивно, коли хтось літає ось так, гарма-дарма. Дивно і неприємно.

– Те саме, що з усіма, – сказало курча.

* * *

До чого ж мерзенний клімат. А він думав, тут буде тепло.

– Може, хтось і встиг поїхати, але ніхто майже не встигав. Завжди здається, є ще час. Завтра. Післязавтра. Наступного тижня. Як же так – поїхати? Адже все так налагоджено. Улюблена кондитерська. Кав’ярня. Клієнти, домівка. Що, все кинути та поїхати? А мамин буфет? А сервіз, який на весілля? А кішка? Кому залишити кішку?

– Кішку… авжеж.

– Коли прийшли німці, – сказало курча, – було те саме. Як – їхати? Куди, навіщо? Нас там ніхто не чекає. Не може бути, щоб це божевілля тривало довго. Це зовсім скоро скінчиться, ось побачите. І потім, а як же моя клініка? А моя шевська майстерня? А мої книги? Хлопчик тільки-тільки пішов до єшиви… А мамин сервіз? А срібло? А, зрештою, кішка?

– Кішка, – повторив він, – авжеж.

– Он там стоїть, бачите? У пальті? У чорному такому. Юдаїка. Ханукії, менори, бсамім. Мезузи. Йад. Знаєте, що таке йад?

– Ні.

– Указка для читання тори. Срібло, скань. Чернь. Чудова робота. Тонка. Сюди не бере. Але, якщо треба, може принести. Домовитися?

– Я зрозумів. Дякую. Ні, мені не потрібна юдаїка.

– У Юзефа були? Підробка. Дешева підробка. Ця його риба…

– Я знаю, – сказав він машинально, – у його мами були проблеми з рибою.

– Та не в тому ж річ! Просто, ну… Всі сидять і їдять, і говорять, ах, як це мило. Як це… етнографічно! – Останнє слово курча ледь не виплюнуло.

Він, захищаючись, підняв долоні.

– Я просто поїв у ресторані. Мені його порекомендувала пані Агата.

– Пані Агата, авжеж. Юзеф їй платить, щоб вона направляла клієнтів, ви не знали? І щоб одягалася так, як одягалася. Людям приємно, що збереглися традиції. До того ж у кого спитати, як не в людини з собакою? Усі завжди все питають у господарів собак.

– Але вона натякнула, щоб я не брав рибу. Так не роблять за гроші.

– Це через те, що їй ще й грецька ресторація накидає. Вона й масонську ресторацію рекламує. Просто ви їй здалися непідхожим клієнтом для масонської. Послухайте, може, вас цікавить масонство? Масонські знаки? Символіка? У нас дуже багата історія масонства.

– Ні, дякую. Ваші масони, як на мене, просто блазні.

– Даремно ви так. Це вони про людське око, а насправді дуже впливові, дуже. Ну, ви ж читали! Умберто Еко, кого там ще…

– Читав. Не треба плутати життя та літературу.

– А як ви їх розтягнете? – сумно спитала людина-курча.

* * *

– Вам як завжди?

Офіціант був учорашнім бетменом. Або позавчорашнім. Власне, кожен добрий офіціант – бетмен.

– Так. І я хотів би зателефонувати. У вас тут є телефон?

Якщо в тебе немає мобільника – ти псих або злиденник. З іншого боку, клієнт завжди правий. Ну, майже завжди.

– Біля барної стійки. – Офіціант байдуже знизав чорними плечима.

Телефон був стилізований, чорний, із диском, із мосяжними наліпками. Чи просто такий старовинний? Для прикола?

– Слухаю вас, – сказав Шпет. У Шпета був солідний оксамитовий голос.

– Перепрошую, що потурбував. Хотів подякувати вам. Ваші консультації виявилися… неоціненними. Так, саме так, неоціненними.

– Щиро радий, що мої скромні знання стали комусь у нагоді, – сказав Шпет. – До речі, мені телефонував Воробкевич…

– Так, і окрема подяка за рекомендацію. Він теж дуже допоміг.

– Справжній хранитель, – сказав Шпет, – безкорислива, захоплена людина. Вельми перейнявся перспективою вивести безвісного художника з пітьми забуття. Це, можливо, видасться вам пишномовним, але ви послані самою долею. Ми тут закиснули, знаєте. Застоялися.

Цікаво, який телефон у Шпета? Такий же? Чи взагалі настінний, як у старих фільмах?

– Ще одне питання.

Він озирнувся, але бетмен безшелесно ширяв десь біля віконця роздачі. Напевно, ось-ось принесуть юшку. Охолоне ж…

– Мені пощастило познайомитися з Яніною Валевською. Я просто… приголомшений.

– Не дивно, – сказав Шпет у кімнаті, яка пахла пудрою, пилом і сухими квітами. – Неабияка жінка. І дуже, дуже непоганий голос. Добрий діапазон. Розкутість. Енергія.

Останні слова Шпет вимовив трохи по-інакшому. Сухувата, коректна оцінка знавця.

– Так, я чув її на репетиції. А вона… адекватна?

– З дивацтвами, – інтимно сказав Шпет. – Уявляє себе нібито втіленням Магдалени Валевської. Каже, поділяє її спогади. Магдалена загинула трагічно, не реалізувалася повною мірою і доручила їй, розумієте? Артистична натура, до того ж це допомагає…

– Виокремитися? Подати себе?

– Перевтілюватися, – поправив Шпет. – Це ж династія. Дуже обдаровані. Маргарита поїхала зовсім молодою, не розкрившись, але я непогано, дуже непогано знав Марту. Сильна жінка. І досить… приваблива.

Голос Шпета знов став оксамитовим.

– Особлива магія, особлива чарівність… А як вона варила каву!

– Так, – погодився він, – її кава – це щось особливе. Дякую вам ще раз. Дуже дякую. Ви дозволите звертатися до вас у міру потреби? По консультацію?

– Авжеж, мій юний друже, – сказав Шпет розкішним оксамитовим голосом, – авжеж.

Бетмен намалювався за спиною, натякаючи, що сочевична юшка вже подана. І холоне.

– Ще один дзвінок. Короткий. До речі, а де Вейнбаум? Щось я його не бачу.

– Вейнбаум буде тут за сорок п’ять хвилин, – сказав бетмен, не дивлячись на годинник. Може, бетмен і справді не людина?

– Боюсь, я його не дочекаюся. Ну, передайте йому привіт. Від мене. Він знає.

Бетмен кивнув і вже збирався летіти на своїх чорних крилах, коли він спитав:

– Пробачте, а ви… єврей?

– На роботі – єврей, – відповів бетмен.

* * *

Візитівка знайшлася в гаманці. Добре, що гаманець на місці. Мобіли шкода. Втім, раніше всі жили без мобіли – і нічого. І потім, завжди можна купити нову.

– Слухаю вас, – діловито сказали в слухавці.

– Ви мене вчора підвозили на Варшавську. Ще говорили про гномон, пам’ятаєте? Ви зараз вільні?

– За п’ять хвилин звільнюся. Куди під’їжджати?

– До Юзефа. Це…

– Я знаю, де це. Ви все ж таки надумали подивитися гномон?

– Не зовсім, – сказав він.

* * *

Вершник Луцій Анней Мела: Легковажні розмови… Я й сам радий славити їх, немов би в цьому криється якась особлива звитяга – вести легкі, не зобов’язальні розмови поміж суцільної наруги і розпусти, поміж наклепів вірних і зради ближніх, у байдужому очікуванні власної загибелі. Ти сказав би, мій друже, що, власне, це і є наше життя, позаяк кінець його відомий всім нам… і ми на шляху до цього невідворотного кінця розповідаємо одне одному утішне, аби прикрасити очікування. Ну ось, я міг би оповісти тобі кумедну історію про одного добродія, який у місячну ніч поспішає крізь цвинтар до своєї коханої, і позаяк на нічних вулицях небезпечно, винаймає собі у супровід солдата на ім’я Гай…

Петроній: Здоровезного, як Орк?

Вершник Луцій Анней Мела: Ти правий, друже мій, здоровезного, як Орк… І ось, посеред могильних брил та кипарисів, посеред місячних тіней супровідник нашого героя раптом, буквально ні з того ні з сього, зупиняється, скидає з себе одяг, сечить довкруж нього, обертається вовком і втікає в ліс. Герой тим часом, переляканий до нестями, поспішає, тим не менш, нічними пустириськами до своєї любасі…

Петроній (перериває його): Це, беззаперечно, цікава історія. Кому знати, як не мені. Я сам її склав. Хочеш розважити мене оповідкою про перевертнів, придумай щось краще, друже мій.

Вершник Луцій Анней Мела: Перевертні… Теж мені, новина! Тварина сидить в кожній людині, і в нас з тобою теж, веселий друже мій. Ми легко шаленіємо, ледь нам щось не до шмиги, ми швидкі на розправу з невгодними. І не просто вбити, а так, щоб жертва ще помучилася. Варто лише знати, що вбивство нам дозволено, і вбивай, поки не захекаєшся… Як гадаєш, що нам у цьому заважає?

Силія: Боги. Вони сильніші від будь-якого смертного. Їх гнів невідворотний і грізний.

Вершник Луцій Анней Мела: А що коли боги повеліли нам цього знищити, і ось того? Хіба на данайців, що з конячого черева вилізли, вівтарі троянські спаскудили, на сплячих кинулися, мов зграя хижая, боги гнівалися? Коли знаємо, що лишимось непокарані, як утримаєм у собі звіра, що в пітьмі полює?

Азія, нубійська рабиня: Жалощами, мій пане. Старих та дітей вбивати легше від усього, проте такого вбивства соромиться навіть лиходій.

Вершник Луцій Анней Мела: Інакше кажучи, людину утримує від убивства певна особлива властивість, що змушує її відчувати хай і слабку, але луну страждань, які вона спричиняє іншим. І ця властивість розвинена різною мірою у різних людей – в одних більше, в інших менше. Чи означає це, що той, хто цілком позбавлений цієї властивості, отримає явні переваги в змаганнях життьових колісниць? Йому ж бо простіше досягти панівного стану, позаяк він нехтує стражданнями, які заподіює смертним. І от він йде навпростець до своєї мети, і нічиї сльози, нічиї страждання його не зупинять. І що? Доля чатує на нього зі своїм рахунком? Ні, друзі мої, навпаки, він торжествує, він лине й лине кінець кінцем так високо, що людський докір його не страшить, навпаки, його страхаються й обожнюють…

Силія: І гнів богів не страшить теж?

Вершник Луцій Анней Мела: Адже він сам стає богом, серцє моє, оскільки боги байдужні до людських страждань. Я чув багато оповідок про те, що боги карали винних. Однак ми бачимо, скоріш, зворотне – тріумф злодіїв і страждання безвинних. Справедливість – слово, що вигадали слабкі, щоб тішитися надією марною.

Петроній: Боги вищі ушанування й справедливості, та й слово це їм геть невідомо, і ніхто його не вимовляє в космічних сферах, від зовнішньої до внутрішньої. Там узагалі, підозрюю, від слів жодного зиску. Але чуєш, друже мій, чи не в тому звитяжність, щоб залагодити те, що ми звемо справедливістю, хоча б на дуже обмеженому просторі? Можливо, для того боги й сотворили нас?

Вершник Луцій Анней Мела: Нащо тоді вони сотворили тирана?

* * *

– Ось ця ділянка. Тридцяті в основному. Нічого цікавого в архітектурному плані, якщо чесно.

І чому це на цвинтарях завжди так холодно? Немовби мертві, лежачи там, унизу, висмоктують тепло у живих.

Він прибрав почервонілі руки до кишень.

Пахло землею та квітами. Сіре світло пливло по сірих надгробках, по кам’яних хрестах із зеленим мохом, що уївся в грубі пори, по мармурових янголах, які плакали зеленими сльозами.

– Але, звісно, тут не все. В деяких… родові склепи, і їх просто… підселяли на наявну житлову площу, скажімо так. Але це, так, її. Шанувальники звели. Зібрали гроші… І, в цілому, вийшло не так уже й погано.

– Так, – погодився він, – приємний мінімалізм.

Зламана, поникла кована троянда, яка безпорадно розкинулася на мармурі. Барельєфна ліра і zbyt szybko, що стерлося, а колись було позолоченим, поряд із ім’ям та датою: 1901–1939. Авжеж, авжеж. На мармуровій плиті лежали квіти. Свіжі. Білі, туго згорнуті троянди здавалися напівпрозорими, трохи зеленуваті біля основи пелюстки притрушені водяним пилом. Невже Яніна?

– Не до жиру, як то кажуть, але знаєте, обмеження часом призводить до цікавих рішень. Тут здебільшого, як ви звернули увагу, необароко. Дещо надмірно, гм… Усі ці янголи…

– Натуральної величини?

– Що? Ах, ну звісно. Є такий жарт. Мінімалізм, звісно, приємніший. Меморіальна символіка взагалі дуже виразна, погодьтеся.

Він погодився.

– У Валевської справді з Ковачем був роман?

– Так говорили. Вона була досить темпераментна. Чоловік знав, але що він міг вдіяти, бідаха.

Він і не сумнівався, що у Валевської був роман із Ковачем. Це прямо-таки просилося до сюжету…

– Я бачив світлину, – сказав він обережно, – в музеї. Дуже вродливий молодий чоловік. А взагалі про нього щось відомо?

– Так. Хоча і не дуже багато. Виходець із родини галіційських кальвіністів. Можливо, навіть таємні аріани. Вірніше, социніани, це їх тут називали аріанами. Чули про таких? Шкода. Від людини, яка знає слово «гномон», я очікував більшого. Вони, як би це сказати, вірили в людину. Цілковиті єретики. Вірили, що Бог дав людині розум, щоб та пізнала себе та всесвіт. Ви вірите, що, гм… можна розумом осягти себе та всесвіт?

– Я ж не єретик.

– Ну ось. А він вірив. У богорівну людину і животворящий розум. Не дивно, що в нього були такі амбіції.

– А вони були?

– Ще й які. Але в нього було дуже мало часу. Адже він був сухотником, знаєте? Тоді це був вирок.

Мистецтво – це фосфоричне світіння на гниличці, сухотний рум’янець на вилицях помираючого, шалений гарячковий розквіт перед остаточним розпадом.

– А з вигляду й не скажеш. Такий… золотий юнак.

– У сухотників часто квітучий вигляд. До певного моменту. Та й не був він золотим юнаком. Скоріше, селфмейдменом. Усе сам, до всього – власним розумом… Листувався з Шонберґом. Чули про такого?

– Арнольдом Шонберґом? Креатором додекафонії? Як же, нововіденська школа!

Він був радий, що чув хоча б про Шонберґа. Коли вже з аріанами так проколовся.

– А звідки ви знаєте все це? Про Ковача?

– Ну, як же. Була біографія Ковача. Ще в п’ятдесяті. Раритет, звісно, але в мене є.

Ні про яку біографію Ковача він не чув. Він так і сказав.

– Не дивно. Розумієте, в п’ятдесяті його намагалися, як це тепер кажуть, розкрутити. Як же, місцевий уродженець, геній. Хотіли навіть конкурс його імені заснувати. Але потім з’ясувалося, що в біографії був обійдений один пікантний момент.

– Його смерть?

– Його розстріляли, так. Він, бачте, підірвав товарняк.

– Німецький?

– У тому й річ, що ні.

– Шпет нічого такого не казав.

– Шпет, – презирливо сказав його супутник, – дилетант. Самозакоханий нікчема. Загалом, наклад вилучати не стали, але з того часу Ковача вважали за краще не згадувати. У нас з історією взагалі складнощі. Адже ви чули про постріл у театрі? Так от, він уже півстоліття в усіх путівниках.

– Що, невже про енкавеесника Пушного?

– У тому й річ. У перших версіях у Валевську стріляв офіцер вермахту. І не в тридцять дев’ятому, а в сорок першому. Вона, звісно, співпрацювала з партизанами, а для прикриття співала в опері для німецької верхівки. Ну, й отримала завдання причарувати німецького офіцера. А він, коли дізнався, що вона пособниця ворога, просто пристрелив її, як…

– А Валевські, я маю на увазі, живі Валевські не заперечували?

– Звісно ні. Марта була дуже розумною жінкою. Але з Ковачем номер не пройшов.

– Шкода. Зараз товарняк би цілком прокотив. Чудово б прокотив.

Його супутник пожвавішав.

– А й справді. Зараз мода на забутих геніїв. Воробкевич, он, кажуть, відкопав якогось. Носиться тепер із ним. Хоча Воробкевич увесь час з кимось носиться. А то скільки можна про чорну вдову і будинок повішеного. Чи про вампірів. Не розумію, чому всіх так цікавлять вампіри?

– Місцевий колорит?

– Не без цього, але вже занадто їх стало багато, не продихнути просто. Я думаю, скоро прибульці знов увійдуть у моду. Прибульців давно не було. Але якщо прибульці, що я буду показувати? Посадковий майданчик на даху аптеки номер один?

– А ви давно ось так? Супроводжуєте?

– Вже років зо десять. – Його супутник зітхнув. – Клієнти цікавляться, ну я й накупив путівників. І сам захопився. Ви, я бачу, теж оцінили, гм… он ту п’єту? Це Кузнєвич.

– Себто там, унизу?

– Ні, що ви. П’єта його роботи. Він, можна сказати, класик.

Кована троянда швидко вкривалася дрібними краплями. Конденсат. Холоднішає.

– Костжевський теж тут похований?

– Ні. Напевно, там же, де й Ковач. У якій-небудь загальній ямі. До речі, меморіал жертвам Першої світової бачите? Он там, на пагорбі? Така біла будівля в античному стилі? Саме там стояв той піхотний полк. Під його командуванням. Він тоді ще був майором. Майор Костжевський. Тут у вісімнадцятому скинули імперське іго. На цілих три тижні. І цей полк…

– Повстав і виступив на боці народу?

– Що ви! Прорвали кільце сил самооборони й придушили повстання. Увірвалися до міста на автомобілях, молодецькі такі… А Костжевський став військовим комендантом. Хочете про нього докладніше? В мене є деякі матеріали.

Його супутник із надією зазирнув йому в очі.

– Так, мабуть. І я б переглянув біографію Ковача. Якщо можна. Хоча б при вас. Даруйте, а хто ви за спеціальністю? Насправді?

– Історик. Писав дисертацію, – сухо сказав його супутник. – «Партизанський рух у регіоні з 1939 по 1945 рік».

– Захистилися?

– Ні.

Лисина, шкіряна кепка, шкіряна куртка.

– До речі, щодо партизанських подвигів Валевської – це була версія Марти. Дивовижна жінка! Така життєва сила, і жодних забобонів. Проте мати для неї завжди була чимось абстрактним. Марта її майже не знала. Її з дитинства запхали до якогось швейцарського пансіону і додому хіба що на Різдво забирали. Вона навіть на похорон не встигла. Приїхала вже до могили. Краще б їй взагалі не повертатися, бідоласі. Відразу ж почали тягати на допити. Потім війна. Евакуація. Злидарство. Потім якось налагодилося. Врешті-решт.

– А я думав, вона була в театрі під час цього… ну, пафосно висловлюючись, рокового пострілу. Яніна розповідала.

– Ах, Яніна. Справжня Валевська. Любить драматизувати. Ні-ні, дівчинки в театрі не було. Адже є мемуари. Спогади театралів. Завсідників. Але дійсно, так набагато мальовничіше. В неї є чуття, у Яніни. Треба буде, гм… використати за нагоди.

– А правду – геть набік?

– Якби ви писали кандидатську про партизанський рух, то з визначенням слова «правда» у вас напевне б виникли труднощі.

– Правда – це факти.

– Справді? Факти – це те, що розповідають про факти люди, а люди, знаєте… Так ми повертаємося? Чи ще хочете погуляти трохи? Ось-ось споночіє, а підсвічування тут дуже цікаве.

Напливали сутінки, в опаловому світлі його супутник здався зеленувато-блідим, тіні залягли вздовж запалих щік, очі запалися глибоко в очниці, а вилиці, навпаки, загострилися… Людина, яка цікавиться цвинтарною архітектурою, напевно, і має так виглядати.

– Ні, дякую. Тепер до «Синьої пляшки», якщо можна. Знаєте таку?

– Хто ж не знає. А все ж таки даремно ви. Он там, за дві ділянки, ще добрий Кузнєвич…

– Ні-ні. Якось холодно тут… Мерзлякувато.

– Хіба? – здивувався його супутник. – Я не помітив. До речі, а ви знаєте, ходять чутки, що могила Валевської порожня.

* * *

– Ну що? – Вейнбаум із кректанням посовався на стільці. – Як просувається розслідування?

Дівчина, схожа на шоколадницю Ліотара, посміхнулася і, не питаючи, сервірувала каву. На блюдечку примостилося зворушливе печивце. Пахло просмаженою кавою, свічковим воском, паленим цукром…

Марек за шахівницею сидів нерухомо. Не статуя навіть, а кам’яна баба, сіра, пласколиця, сточена всіма вітрами часу. В зморшках застрягли тіні.

Після цвинтаря живим завжди хочеться їсти, це захисна реакція організму. А може, там і справді є щось, що витягує всі сили. Недаремно поки одні родичі стоять біля розверстої ями, інші там, вдома, гарячково кришать овочі на салат…

– Скажіть, а можна щось гаряче? Сандвіч?

– Так, авжеж.

У неї були милі ямочки. І вся вона була така… солоденька. Глазурована…

– І якнайгостріше. Гострий сир, кетчуп.

Вона кивнула і рушила геть, гузничка спокусливо круглилася. Несучасний тип. Але дуже привабливий.

Вейнбаум із розумінням покивав.

– Я так розумію, вона справила на вас певне враження.

– Хто?

– Ну-ну, не треба прикидатися. Ви ж були в особняку.

– Ах, Яніна! Скажіть, тут усе про всіх знають?

– Авжеж. А як інакше. Ви відвідали особняк і залишилися втішеним з того.

– Не те щоб втішеним, – обережно зазначив він, – скоріше, задоволеним.

Прозвучало двозначно.

– Гадаю, вона була у піднесенні. Вона буває дуже переконливою. Коли у піднесенні. Ви й справді повірили? Зізнайтеся, ну хоч на хвилиночку.

– У що?

– Що вона та сама Валевська.

Вейнбаум дивився йому просто в обличчя, очі у Вейнбаума були черепашачі, нерухомі, з червоними, без вій повіками.

– Це цілком в її дусі. Справити враження. Приголомшити. Істеричка, чесно кажучи. І мати її була такою ж істеричкою… Вся ця історія з італійським тенором…

– Ні?

– Звісно, ні. Поїхала до Москви з якимось… Там, здається, спилася. Чи сторчалася. Й бабця її була істеричкою. Авантюристкою та істеричкою. Я її знав, Марту. Її, скажімо так, усе місто знало, причому доволі близько.

Вейнбаум зітхнув.

– Між нами. Ходили чутки, що вона зовсім не донька Валевської.

– Перепрошую?

Марек сидів так само нерухомо, повернувши занурене в тінь обличчя до трохи прочинених вхідних дверей.

– Дівчинка з малоліття навчається в швейцарському пансіоні. Після смерті матері, в тридцять дев’ятому, з’являється тут. Їй, здається, чотирнадцять, а виглядає вона на всі шістнадцять. Дебела, доросла діваха. І дуже, дуже моторна. Хто її взагалі може упізнати? Мати в могилі, батька розстріляли.

– Гадаєте, самозванка?

– Чому ні? Валевські-Нахмансони були дуже заможними людьми, мало сенс ризикнути. Хто ж знав, що так воно все обернеться? Що ніякого спадку, націоналізація, війна, еміграція…

– А де в такому разі справжня Марта?

– Може, загинула під час війни. Може, щасливо вийшла заміж і померла в поважному віці у своєму ліжку. Швейцарія все ж таки нейтральна країна. Або, ну вже зовсім як у романах, ця заманила справжню Марту кудись у гори і там вбила. Щоб напевне.

– А знаєте, в мене була інша теорія.

– Авжеж. – Старий кивнув плямистою головою. Шкіра на черепі ворушилася і морщилася наче сама по собі. – Вона повстала з могили, стріпонулася, пообтрушувалася та видала себе за власну дочку. А потім – за власну онуку. Ну й так далі. Скажіть, ви дійсно такий довірливий? Безсмертна Валевська, авжеж, авжеж. Чорна вдова. Сара з Мідії. Ні, Сара жила на Празькій. Колишній Пролетарській. Колишній знову ж таки Празькій. Не на Варшавській, на Празькій. У будь-якому разі, в путівнику так написано. Сара з Мідії, невситима, яка вбивала своїх чоловіків. І ось кімнати в будинку знімає відомий гінеколог, учень Фройда. І він, певна річ, дуже, дуже стійкий до жіночих чар. І Сара, звісно, від незадоволеної пристрасті старішає й згасає на очах. Вона, розумієте, була присвячена Ашмодею, наша Сара, а він, як відомо, харчується еманаціями людської хіті.

– Я знаю цю історію.

– Ну, якщо не Сара, сама Ліліт. Яка літає в темних покоях, приходить уночі. Так, наша Яніна непогано попрацювала над роллю. Докидає, фігурально висловлюючись, дров до цієї ватри. Липових, але їй не звикати. А хто вас возив на цвинтар? Валек? Який історик? Яніна йому приплачує, ви знали?

– Я міг сісти до будь-якої іншої таксівки…

– Це навряд. Ви як таксівку замовляли? Зателефонували диспетчерові, вірно? Так от, усі замовлення, пов’язані з особняком на Варшавській, отримує Валек. Валевські дуже щільно працюють із людьми. До речі, як ви гадаєте, хто підписав висновок про те, що Ерделі, ну, той, що висіть в особняку на Варшавській, справжній? Шпет, Воробкевич і ще якийсь музейник.

– Так що ж виходить, вона мене використовує втемну, Яніна? Але… навіщо?

– Втемну, – пробуркотів Вейнбаум, – красиве слово. І звісно, глибоко огидне вам, людині світла…

Порив вітру з ледь прочинених дверей здмухнув зі столу витинану серветку, але язички свічок у своїх склянках не ворухнулися, немов застигнувши в патоці часу.

– Вейнбауме, хто ви?

– А ви? – у свою чергу спитав Вейнбаум.

Обличчя у Вейнбаума було точнісінько як у Марека. Обличчя, яке потонуло у давніх тінях. Вейнбаум допив свою каву і сидів нерухомо, ледь нахиливши чашку, вдивляючись у стікаючу кавову гущу, немов намагаючись щось розгледіти в її патьоках.

– Ви до Юзефа?

– Ні, до театру. Треба ж якось долучитися. У Юзефа я вже був.

– Це ви даремно, – суворо сказав Вейнбаум, – їсти треба у точно визначений час. Ось я їм у точно визначений час, і подивіться на мене.

Він посміхнувся.

– Я виправлюся. Чесне слово.

– Ви мені подобаєтеся, – сказав Вейнбаум, – ви приємний юнак. Тому послухайте старого, облиште це.

– Що – це? – перепитав він.

– Принаймні будьте обережні, – сказав Вейнбаум.

* * *

Виходячи, він обернувся. Таємний портал до гном’ячих підземних палат. Віск, золото й імла. Вогняні павутинки свічкових язичків. Вересовий мед, солодка отрута нерухомого часу.

Мокрою бруківкою процокав білий кінь. Дівчина із зеленим волоссям, проходячи повз, мимохідь махнула рукою, кинувши у нього легку стрічку, що розгорталася й тріпотіла на льоту. Серпантин. Нескінченне свято, нескінченні гарячкові веселощі на золотавому п’ятачку світла, а навкруги холод і темрява… На ратушній площі облиті холодним ртутним світлом люди в комбінезонах діловито заштовхували в пащі фургончиків оберемки квітів. Жадібні тугі бутони білих руж, безсоромні вагіни багряних… рожеві ружі (тавтологія, так) наче кремові прикраси на весільному торті. Цинкові цеберки були такого ж кольору, що й бузково-сіре небо над темними дахами.

– Ви б раніше думали! Адже згортаємося вже.

Похмурий неголений чоловік у мокрому фартусі відрахував йому дюжину білих троянд. Троянди були мокрі й кололися.

– Раніше я був на цвинтарі, – сказав він зловісно і задля переконливості зобразив мертвий вищир.

– Теж мені, налякали їжака голою дупою. – Похмурий чоловік повернув йому мокру решту. – Куди, ви думаєте, я все це відвезу? А вранці вінки возив.

– Популярне, я дивлюся, місце цей ваш цвинтар.

– Ще б пак. Такі люди лежать. А це ви куди квіти? На могилу Валевської?

– Ні, до театру.

– А, ну звісно. Вона співає сьогодні, – сказав похмурий чоловік, – тільки ви запізнилися трохи. От-от почнеться другий акт.

– Це нічого. – Він перехопив зручніше довгі кілкі стеблини. – Це нічого.

* * *

Театр був уже не торт, авжеж… Театр був музична скринька, чарівна скринька з вогнями та музикою всередині. Він діловито пройшов повз білетерку, спізнілий меломан, який вибіг в антракті за букетом для свого кумира. О так, він не став пхати номерок гардеробникові, він вибіг без нічого, натхнений летючою музикою, – на подвиг, на велику звитягу, на відважну, самогубну справу.

Куртку він завчасно згорнув і сховав у сумку.

Він злетів мармуровими сходами, і «Марш жерців» котився йому назустріч.

Давали «Чарівну флейту». Зала була повною. Яніна була прекрасна. Вона з легкістю брала верхнє фа третьої октави. Вона була грізна й розкішна. Вона була в синьому, і чорному, й срібному. Вона вібрувала білим горлом.

Жахливой помсти прагне моє серце! Я безпощадна! Я безпощадна… Прагну помсти я! Повинен взнати Зарастро острах смерті, Зарастро острах смерті, А якщо ні, ти не донька моя! Ти не донька моя! Більш не донька моя! Більш не донька моя! Тож знай: ти більше не донька моя!

Він стояв у боковому проході, букет коловся, заважав йому плескати, але він усе одно плескав, поки на нього не шикнула білетерка.

– Чоловіче, сядьте заради бога, – сказала білетерка сердито, – є ж приставні місця.

На приставному стільці він, однак, сидів недовго, стілець був незручний, букет усе одно коловся, але умістити букет поряд ніяк не вдавалося, троянди розсипалися і падали, й він, зігнувшись, збирав їх знову в зелену, білу мокру купу. Ледве дочекавшись фінального виходу, він встав і, так само притискаючи букет до грудей, вислизнув із зали.

Театр, з огляду на свою природу, місце чарівне, погрожуюче просторово-часовими пастками і смертельними щелепами еротичних капканів; недаремно театр так люблять привиди, вбивці-маніяки й автори детективів. Вбивця ховається під личиною, знаряддя вбивства зникає поміж реквізиту. І, звичайно, лабіринти, комірчини, прикомірки, задвірки, поворотне коло, дивні механізми, пильний реквізит… Линви, колосники… Зворотний бік світу. Зворотній бік свята.

За спиною гриміли оплески. Рівно, злагоджено, наче била в долоні одна велика істота. Люди, які пахли пудрою та лаком, снували сюди-туди, обличчя чоловіків були м’яті, немовби жмакані, у мішечках і зморщечках; за жінками майоріли на плічках повітряні шати, немовби привиди, які переслідують костюмерок…

– Це ви мені? Як мило. Далебі ж, як мило!

Вона не стала перевдягатися, стояла в цьому своєму струмливому, лише накинула на плечі щось норкове, м’яке, пухнасте. Як називається ця штука? Палантин? Манто?

– Зачарований вашим мистецтвом, – сказав він.

– Як мило, – повторила вона недбало. Розширені очі, світла тоненька оболонка райдужки навкруги величезної чорної зіниці, кільцеве сонячне затемнення… Сліпе обличчя, реагуюче не на світло, а на звук, на голос, на музичну фразу… Ну звісно, Іоланта. Або Цариця Ночі.

Згорнуті тугі бутони торкалися ніжних щік і маленького твердого підборіддя, наче присоски дивоглядної істоти.

– Як вас звуть, невідомий шанувальнику?

Вона не впізнала його.

– Ці квіти… – Вона повернула до нього своє сліпе обличчя, звела темні брови. – Колись я їх любила. Колись дуже давно. Не тепер. Тепер вони… немов холодний мармур, ах, цей мармур…

Вона затнулася, троянди все цілували її холодними блідими губами. Від неї пахло лавандою та мохом… Запах був такий сильний, що перекривав запах троянд, пудри, театрального гриму. Лаванда – це через шубу, певно. Міль не любить лаванди.

– Жалобні квіти, – сказала вона й зовсім заплющила очі. Повіки в неї були як пелюстки цих троянд: білі, опуклі й із зеленуватими прожилками.

Погана акторка, подумав він. Переграє.

– А ви знаєте, ходять чутки, що Марта зовсім не була донькою Валевської. Що вона була самозванкою. Хотіла видурити особняк ще до війни, але не вийшло.

– Що?

Білі повіки розкрилися, немов надкрилля нічного метелика, і вона втупилася в нього величезними нерухомими очима.

– Хто вам це сказав? Хто вам сказав таке… таку…

Зморшка між бровами стала глибшою, маленький рот стулився…

– А! – видихнула вона нарешті. – Я знаю! Це він, він. Мені говорили, ви з ним зустрічалися. Цей жахливий старий! Як ви могли йому повірити, це страшна, страшна людина!

– Страшна? Незавадний старий пліткар.

А на ній же напевно мереживний пояс із гумками і той самий чорний мереживний ліфчик, який їй зовсім, ну зовсім не потрібен… Біле тіло, випнуті тазові кістки, плаский живіт, чорне мереживо…

Самиця богомола, нагадав він собі, феромони, нічого більше. Може, вона ними напахується, феромонами? Є ж такі парфуми.

– Незавадний? – захитала головою, волосся розсипалося, впало вздовж обличчя, чорне, гладеньке. – А ви знаєте, ким він був за німців?

– Сидів у гетто.

– Це він так сказав? – Розширені очі дивилися знизу вгору, вона часто-часто дихала, метелик дихання тріпотів біля його щоки. – Він – у гетто?

– Ну звісно. Адже він єврей.

– Він? Він німець! І ніякий він не Вейнбаум. Він убив справжнього Вейнбаума, ви не знали? Служив у каральному загоні. Й в нього був вальтер, який стріляв срібними кулями, тільки срібними кулями. Знаєте, яке в нього було прізвисько? Метатрон!

– А я думав, Ван Хельсінг. Облиште, Яніно. Все ви вигадуєте.

Треба ж, Метатрон. Тьху ти. Дешевінь. Трилер категорії С. Есесівець-садист, катування бормашиною… Він уявив собі елегантного, в чорній шкірі, Вейнбаума, отакого собі непереможного Штірліця, і придушив смішок.

– Він мене ненавидить. Ненавидить!

– Яніно, ну з чого ви узяли? І взагалі – ну як міг Вейнбаум бути карателем? Він що, невмирущий? Усе скінчилося, Яніно. Все давно скінчилося.

Зараз спитає, який нині рік. І прикладе руку до лоба. І похитнеться. Але вона, навпаки, випросталася, задерла гостре підборіддя…

– Мені час йти, – сказала сухо.

Відступила на крок. Розімкнула руки. Троянди посипалися на підлогу. Акуратно наступила ногою на ніжний білий бутон. Лакова лодочка, високий гострий каблук.

– Дозвольте, я вас проведу.

– Ні-ні, мені час йти. На мене чекають. Ті, хто в сухих садах і гаях холодних кружляє у пітьмі на м’яких безшелесних крилах. Сірі сови…

– Уй-юй! – сказав він несподівано для себе. – Ох, пробачте!

Вона замовкла і кліпнула білими повіками, опушеними вузькою оксамитовою смужкою м’яких вій. Сова, та й годі. Ніжна до того ж. Дурепа, яка загралася. Срібні кулі, треба ж. Але ж і справді, яка співачка! Яка Цариця Ночі! Непідробна Цариця Ночі.

Він стояв у порожньому коридорі, розтоптані переламані квіти лежали на вибитому паркеті, грюкнули двері гримувальні, хтось пройшов далі коридором, кроки затихли, світло спалахнуло, згасло…

* * *

Хлопчик Гітон, коханий Петронія: Всі говорять про тирана, пане мій. Про що б не йшлося, всі ви врешті-решт починаєте говорити про тирана. Чому ніхто не говорить про кохання?

Петроній: Мій любий солодкий друже, кохання – покривало майї, вигадка, за допомогою якої світські хлюсти зваблюють простачок.

Хлопчик Гітон: Я гадав, ти мене кохаєш. Ти не раз говорив… І подивись, оці ось браслети! Хто, як не ти, вдягнув їх мені на зап’ястки? Ти говорив, вони безцінної роботи. Говорив, на них можна купити маєток.

Петроній (голосно): Я обдурив тебе. Вони нічого не варті. Щодо кохання, то хто б, тебе зустрівши, не запалився б, але це, мій солодкий, хіть, а не кохання. Поглянь на тварин – спаровуються з жагою, опісля йдуть у різні боки чи, гірше того, в смертельній сходяться бійці.

Хлопчик Гітон: Ми не тварини. Розум нам дали боги, щоб кохати. А інакше на що він потрібен? Щоб із коханим розділяти його дні талану, щоб із коханим опісля піти у вигнання. Кожного ранку, варто розплющити очі, славлю богів за те, що тебе побачу. Не йди один, я благаю, шлях цей…

Петроній: Серце моє…

Хлопчик Гітон:…страшний і для найсміливіших. Разом підемо. Ти ж брешеш, що не кохаєш, тільки для того…

Петроній: Щоб ти, мій друже, не плакав.

Хлопчик Гітон: Навіщо, ах, навіщо ти оббрехав мене у своєму дурному Сатириконі. Мовляв, я покинув тебе, проміняв на твого дружка, ще й насміявся тобі в обличчя. Що тепер подумають про мене люди, коли ми разом попливемо в одному човні темним морем, головами на Захід?

Петроній: Через те, що занадто боявся тебе втратити. Простіше було вигадати, що ти підступний та жорстокий, що ти дивишся на сторону, що хто завгодно з моїх дружків може відбити тебе, варто лишень повабити. Це було легше, ніж визнати, що ти був для мене всім – і сином, і другом, і коханим… Як би я тоді пережив втрату?

Хлопчик Гітон: Про яку втрату ти говориш? Я тебе ніколи не полишу.

Петроній: Я обдурив тебе двічі, милий мій. За ці браслети ти й справді можеш придбати… зажди… чим це вони забруднені? Плутон тебе бери, навіщо ти це зробив?

Хлопчик Гітон: Я ж сказав, що не полишу тебе.

* * *

Напевно, прибиральниця, яка дбала про музейну частину особняка, заразом прибирала і в кімнатах нагорі. Сюди ж вона, схоже, не допускала нікого. Це й була її справжня домівка. Її гніздо, її нора. А в особняку на Варшавській і справді так, декорації.

Ватяні кружальця із залишками гриму, щось біле, розсипне, чи то пудра, чи то тальк (він був подумав, кокаїн, але ні), висохлі балончики з-під туші, масні – з-під помади, якісь олівці, пензлики, порожній тюбик з-під тонального крему, ще один, повний… із жовтою маслянистою наліпкою. Це все – для однієї жінки? Пилочка, лак. Темно-вишневий. Рідина для зняття лаку. Ватяне кружальце із засохлими плямами лаку. Ще лак, яскраво-червоний. Порожній слоїк з-під лаку.

Він висунув шухляду піддзеркального столика. Зжужмлені панчохи, чорні, тоненькі, без шва, коли він потягнув, нитка зачепилася за задирку всередині шухляди, безшелесно лопнула, по чорному, тонкому побігла доріжка. Отже ж зараза. Пригорща дешевої біжутерії, флакон із-під парфумів. Passion. Дорогі парфуми. І нічого спільного із запахом моху та лаванди. І мокрої землі.

Світлина. Кольорова, але стара, з тих, де червоне стає зеленувато-коричневим. Немолода жінка з гострим підборіддям і жорсткими чорними очима поряд із маленькою чорноокою дівчинкою. Капелюшок, пальто у талію. Тканина «гусячі лапки». Знову, здається, входить у моду. У дівчинки стрижка-каре, темна сукня, ошатний білий комірчик. Марта з Яніною? Марта з Маргаритою? У цих Валевських не розбереш. Він перегорнув світлину. Дати немає, шкода.

Задзвонив телефон.

Він здригнувся, роздратовано ляскаючи себе по кишенях, потім згадав, потім роззирнувся. Звук ішов з боку важкого оксамитового халата, накинутого на спинку стільця. Він обмацував м’які бганки, з кожною миттю усе квапливіше. Він упізнав рінґтон.

– Так, – сказав він поквапно, – так.

А раптом хтось стоїть біля дверей, прислухається? Треба було скинути дзвінок.

– Що ви там порпаєтеся? Йдіть скоріше.

– Хто це говорить?

– Неважливо. Що ви там забули, в театрі?

– Припиніть мене розігрувати, – сказав він сердито. – І взагалі. З ким це я розмовляю?

Відбій.

Він тоді впустив телефон, буквально біля хвіртки, ну так. А вона підібрала. Чому тягала з собою? Хотіла йому повернути? Сподівалася, що він прийде її послухати? Ну, звісно. І пхнула до кишені халата, а там час виходити на сцену?

Він прислухався біля дверей. Обережно трохи прочинив. Темно, ніц не видно. Світло горіло трохи далі, за рогом, та й те тьмаве.

– Це ваші троянди? Які на підлозі?

Синій сатиновий халат, хустинка. Відро, швабра.

– Вона не любить білі троянди, – сказав він, – а я й не знав. Думав її потішити.

– Їй не догодиш. – У жінки були запалі щоки й запалі груди. Можуть бути запалі груди в жінки? Напевно, якщо весь час налягати ось так на швабру… – Вона вередлива. Яніна наша. Одного так узагалі букетом по щоках відшмагала. Шмагала-шмагала…

– Що, теж квіти не сподобалися? – спитав він машинально.

Хустка прибиральниці була насунута на лоба, з-під неї вибилося сивувате пасмо.

– Ні, квіти гарні були. – Прибиральниця човгнула ганчіркою ближче до його ніг. – А ось він негідник… Звір. Страшна людина.

Порожній коридор. Скособочена страшна жінка. Обличчя під хусткою було бліде й безформне, як лежала картопля. Нерухомі очі, гострі зуби… Безумиця. Тут усі безумці.

– Відчепися від людини, Павлівно.

Темний, майже квадратний силует у проході, вступивши у смугу світла, обернувся вахтером у форменій сірій куртці і домашніх трениках, що надималися на колінах. Пасма волосся зачесані навкіс лисуватої голови, щоки та ніс у червонуватих прожилках. Із-під куртки видніється обшарпаний комір запраної сорочки. Якщо б існував конкурс на ідеальний образ вахтера, цей би напевно виграв.

– Не зважайте, добродію. Вона в нас така, Павлівна. Полякати полюбляє. А ви, перепрошую, що тут робите?

– Він квіточок нашій Яніні приніс, – проспівала жінка, – квіточок… Трояндочок білих… А Яніна наша трояндочки й розтоптала своєю сердитою ніжкою. Раз, і підбором, підбором.

– Яніна пішла давно. – Вахтер похитав масивною головою. – Я сам бачив. А ви що ж, добродію?

– А спитати у нього, – проспівала жінка, – хто він такий, та звідки узявся, бо відомо, хто любить темрявою ось так вештатися.

Вони говорили, вступаючи по черзі, злагоджено, як у поганій п’єсі…

Вахтер стояв, загороджуючи собою вихід.

– Павлівно, – сказав вахтер глибоким театральним голосом, – твої підозри неправомірні. Він просто заблукав. У нашому театрі легко заблукати, чи не так, добродію?

Телефон у кишені задзвонив знову, він наче й збирався поставити його на «Mute», просто так, про всяк випадок, але забув.

– Слухаю?

– Це Валек. Таксист. Чекаю біля під’їзду. В сенсі, біля парадного входу. Ви там ще довго? А то всі розійшлися вже.

– Так, – сказав він, – дякую. Зараз виходжу. Перепрошую, – і рушив у бік вахтера, тримаючи мобілу в руці, і вахтер відступив, звільняючи дорогу. Від вахтера війнуло несвіжим лежалим одягом, немовби мокрою підлоговою ганчіркою… Чи це від прибиральниці пахло мокрою підлоговою ганчіркою? Запахи змішувалися й були переконливо неприємні.

Порожні очниці Драми та Комедії провели його із сумним докором. Таксівка стояла біля крайки тротуару, зловісна лисина Валека оптимістично відблискувала у світлі ліхтарів.

– Що можна робити так довго в театрі? – докірливо спитав Валек. – На що тут дивитися? Необароко, і до того ж пізнє. Куди тепер?

– Додому! – сказав він із полегшенням.

У таксівці пахло Валеком. І бензином. Валеком – сильніше. Вже коли Валек заклав хвацьке коло, він похопився:

– Я хотів сказати, до «Піонера». Це який на…

– Я знаю, куди їхати.

– Усі все знають. – Калатаюче серце поступово заспокоювалося. Чого він злякався, справді? Старої-прибиральниці? Вахтера? – А хто взагалі вас викликав?

– Ви. – Вуличні вогні бігли обличчям Валека, знизу догори, знизу догори… – Сказали, що затримуєтеся в театрі і щоб я чекав біля під’їзду. Я чекав, потім про всяк випадок віддзвонив.

– Так, – сказав він, – авжеж.

Валек їхав дуже акуратно, позаяк бруком теж гуляли люди, які не уміщалися на вузьких тротуарах, немовби тісто, що вивалювалося з діжі. Дівчина в білому беретику і білій шубці нахилилась і постукала в мокре бокове скло, просто так, від надміру радості.

– Он той будинок бачите? З білим барельєфом? Жіноче обличчя? Коли йде дощ…

– Вона плаче. Вона тут, схоже, часто плаче, он які патьоки.

– А он там…

– Будинок чорної вдови? Досить, Валеку. Розкажіть краще про могилу Валевської.

– Ну… вранці, після похорону, – охоче сказав Валек, – прийшли шанувальники… а землю розрито, і вінце труни… Пам’ятника не було ще. Здійнявся ґвалт, прибігло цвинтарне керівництво. Міліція. Все оточили, шанувальників відігнали. Потім начебто запевняли, що її просто викинули з труни, що тіло було там же, в могилі.

– Вандали?

– Можливо. Це теж до певної міри традиція. Вандалити могили. Мармур, він м’який і до того ж білий. Велика спокуса писати всіляку гидоту. Може бути, й справді пограбування. Вона заповідала поховати себе в діамантовому кольє. У нас на цвинтарі, можна сказати, життя вирує. Про руку художника знаєте? Це дуже цікаво… Американський король поп-арту, цей, який Супермена на Голгофі малював, насправді був місцевий уродженець, емігрував до Штатів у двадцяті та заповів…

– Не знаю і знати не хочу, – твердо сказав він.

– Чесне слово, про Костжевського буде не так цікаво, – з жалем сказав Валек.

* * *

Місяць у зеніті синього шатра був віконцем до срібного сяючого світу, і бігли шатром темні легкі хмари із сріблястими краями, немов душі тих, хто хоче вирватися назовні. Там, у зовнішній сфері, сріблястій, сяючій, є віконце розтопленого рідкого вогню, і ті хмарки, які зуміли прорватися до місячного вікна, поспішають туди, а потім ще вище, доки не сягають найвищої сфери, де личинки душ ковтають золотий мед вічності… Й не було йому туди дороги, і багряне горло стиснулося у тузі, й завивання вирвалося назовні й попливло синьою хмаркою туди, де немає місяця, немає порятунку, немає нічого…

Він здригнувся та прокинувся.

Горло дерло, він глитнув. Полегшало. Мені сниться чийсь чужий сон, сказав він собі, мені увесь час сниться чийсь чужий сон. Велетень на пагорбі зазирав до вікна, і два червоних вогні його розпливалися в каламутні малинові кулі, бо скло зовні було в патьоках води.

* * *

Запіканка була з чорницею. Ягоди темніли у ніжній блідій товщі.

Вітер кинув у шибку сніговий заряд. Перевалюючись, наче качка, проїхав фургончик із рекламою молочних продуктів. Злетіли жалюзі в сувенірній крамничці навпроти. Напевно, там суцільні дзвоники. Всі збирають дзвоники. Й магнітики на холодильник.

– Китайська дешевінь. Є й місцеві, але все одно халтура. Турист купить і поїде, навіщо робити якісно?

– Ви читаєте мої думки? – сухо запитав він.

– Що ви! Просто ви подивилися у вікно, а там саме Кася прибирала жалюзі.

– А чому запіканка щоразу різна?

– Щоб відвідувачі не думали, що ми їм подаємо вчорашню, – пояснила вона.

На обкладинці брюнет обіймав білявку. Вчора, здається, було навпаки. Хто готує цю запіканку? Вона? Шоранку порається коло плити? Чи хтось іще, інша жінка, у брудно-білому халаті, з червоними розпареними руками?

Вона знов увіткнулася в книгу. Напевно, щось на кшталт «Ні! – вигукнула вона, долонями відштовхуючи від себе Ральфа і відчуваючи жар, який випромінювало його дуже тіло. Однак її плоть мала щодо цього іншу думку…» Такі книжки випікають, як млини. Як запіканку. Чорниця чи, там, цукати, або лимонна цедра, але основа ж одна й та сама…

Але ж вони з Яніною немов два полюси жіночності: одна мінлива, живосрібляна, зациклена на собі, друга – домашня, затишна, зосереджена на співрозмовникові. Якби довелось обирати, він усе ж таки надав би перевагу Яніні. З нею, принаймні, не занудишся.

Він квапливо розрахувався і вийшов, доки вона не вгадала, про що він думає.

* * *

– Будете брати?

У тріщинах стіни оселився мох, а у вапнякових порах – синьо-зелені водорості. Він навіщось доторкнувся до каменя – на пальцях залишилася волога і зеленуватий слиз.

– Так. Скільки я вам винен?

Папір був жовтим і крихким, як програмки Шпета. Обкладинка обгорнута прозорим пластиком.

Людина-курча назвала ціну.

– Нічого собі, – сказав він.

– Більше ви ніде не дістанете.

– Вірю. Де ви це роздобули?

– Не ваша справа, – нервово сказало курча.

Боїться, що я вийду на власника напрямки? Напевно.

«Новий час». Ну й назва. Втім, краще, ніж які-небудь «Метелики в криниці». Або «Зацукроване кри…». Понти, понти. Або банальність, або понти. Вбогий вибір. Він обережно перегорнув сторінки. На першій і на сімнадцятій бібліотечного штампа не було, слідів витравлювання – теж. Отже, зберігалося в когось удома. У спадкоємця? У бібліофіла?

– Берете? – спитало курча.

Жовтий пух на голові кумедно стовбурчився. Чому курча не надягає свою кепку? Адже холодно.

Курча, певно, самотній. Усі, хто має справу зі старими речами, самотні. Тим більше зі старими книгами. Якщо в тебе є хтось, теплий і живий, навіщо тобі старі речі? Навіщо тобі минуле, коли є майбутнє?

Речі хапають і тримають. Мертвою хваткою. Як можна залишити колекцію монет? І як її вивезти? Або старі книги? Що, кинути їх ось так? Відомо ж, що врешті-решт трапляється зі старими книгами. Або чудові різьблені меблі? Особливо меблі. Вони такі масивні. Й можна пошкодити при вантаженні.

Він відрахував купюри. Курча прийняло їх, кумедно ворушачи пальцями в обрізаних вовняних рукавичках. Перерахувало. У кого ще він бачив такі рукавички?

– А скажіть… можливо, є щось ще? На кшталт цього? У цього вашого. Як ви сказали, його звуть? Антон Іванович?

– Я не говорив! – Курча відбігло убік, загрібаючи бруднуватими черевиками і забризкуючи розстелені на землі квадратики пластику та церати з уламками темпоральної катастрофи. – Я нічого не говорив! Ви хочете мене підловити! Він хоче мене підловити. Немає в мене більше нічого! Немає! Й не буде!

– Та не збирався я вас підловлювати, – сказав він із досадою, хоча, звісно, він саме що збирався. Звідки, до речі, виплив цей Антон Іванович? З яких вирів?

– Він бреше! – закричала людина-курча так голосно, що стали обертатися вже й випадкові перехожі, й притому тицяла в його бік блідим пальцем. – Бреше! Бреше!

– Пішов ти, – сказав він проникливо і додав, куди саме. – Псих. Припадочний.

Товстий голуб, наляканий криками людини-курчати, спурхнув із гребеня стіни і плюхнувся на брудну, забрьохану по краях відбитками підошов церату зі старими книгами та журналами. Брокгаузъ та Єфронъ. Том третій, вісімнадцятий, шістдесят дев’ятий. Стругацькі. Населений острів. Шістдесят дев’ятий рік. Рамочка. Колись він довго шукав, от прикрість. Гайдар. Школа. Доля барабанщика. Ян Флемінг. Операція «Грім». Шпигуни, довкола самі шпигуни.

Сусід курчати, в мисливському капелюшку з вухами і старому драповому пальті, про всяк випадок почав запихати до розкритого портфеля свої монетки та значки. Тільки той, що з єврейською атрибутикою, стояв, дивлячись у простір байдужими очима.

* * *

Ліотарова шоколадниця принесла каву і склянку з водою. Печенька сьогодні була у формі півмісяця. А вчора начебто зірочкою.

– Так, і ще гарячий сендвіч.

– Вже нагріваю. Адже ви з гострим сиром любите?

– З гострим. Скажіть, а Вейнбаум буде?

– Аякже ж. Як завжди. А Марек трохи раніше, він до гри любить перехилити келишок.

Кругла дупця в неї акуратно окреслювалася під нарочито простою коричневою сукнею… Напівчерниця-напівблудниця. Мрія чоловіків. Особливо немолодих чоловіків. Хто тепер каже «перехилити келишок»? Їх що, спеціально навчають?

Він виклав альманах на столик, обережно розгорнув. Березень, 1922. Типографія Нахмансона. Той самий Нахмансон? Навряд чи. З чого б це інженерові-путійцю тримати типографію? Може, родич? Ляпідарне оформлення. Мінімалізм. І поганий папір. І так… ось вона, Ніна Корш.

О ти, що б’єш міста У спину! О вітер часу Хіба ж не страшно їм, коли земля Пуста, Кружлять по колу Без упину? Отож нехай над ними плине Солодкеє ніколи. Я бачив світ з водою синьою Й блакитну чашку.

Чому від чоловічої особи? Заповнення ритмічної лакуни, баґ, а не фіча, могла б написати, мені наснився, нічого б не втратила… А до чого тут блакитна чашка? Бувають же такі дивні пробої. А ось іще, із присвятою У. В.

Я і кажу – не дивись на них! Вбрані вони у свої вогні, Як саламандри в своїй тіні, В вирлах порожніх порожні дні, Вони говорять тобі – засни…

Ніна Корш, судячи з усього, була так собі поет, непоганий версифікатор і схильна до містики.

Він підвів голову. До нього плив сандвіч, та ще й здоровезний.

– Дякую. Скажіть, а давно ви тут працюєте?

Пухкенька, біло-рожева, зі зворушливою дитячою округлістю щік і носиком-п’яточкою. Не красуня, ні, але немовби її спеціально виростили у пробірці для такого ось закладу.

– Від самого відкриття.

Зубки в неї були дрібні та рівні, як зернятка.

– А давно вона відкрилася?

– У сімнадцятому столітті. Відразу після турецької облоги. Турки стояли під самими стінами, й ось тоді один хоробрий, але бідний шляхтич…

– Дякую, – сказав він, – цю історію я вже знаю.

Сандвіч був смачний.

Він акуратно витер кожен палець об серветку і знов повернувся до альманаху. Всі вони були тут. Баволь, виявляється, ще й письменник. Оповідання «У будинку скорботи». Батько був заарештований за борги і збожеволів. Мати сконала від жалю, як вони легко помирали, засмутився і ба-бах – помер! Донька… ага, донька закохалася в мерзотника, віддалася йому, а він, мерзотник, продав її у дім розпусти. Добра основа для мильної опери, але, мабуть, не вистачає брата-месника… Ні-ні, ось і брат-месник. От так Баволь! А ось… ну звісно.

«Прощавай, мій ніжний! Усе, що робив я, це для тебе єдиного. Хіба хтось може з тобою зрівнятися? Дурні, вони називають тебе тираном, що з них узяти, які не знали оцього щастя – тіло твоє золоте плекати, пестити, разом з тобою ширяти на висотах, що їм недосяжні, так прийми ж смерть мою, негідну оцю офіру, золотий мій хлопчику, недосяжний, безсердний».

Авжеж, Уїльям. Як інакше. У. Шейкспеаре. А шкода, що не Устин все ж таки. В Юстиніанової чуми був воістину імператорський розмах. Приречені цивілізації прикидають різні лики смерті. Божевільних диктаторів. Варварів. Епідемії. Ось ця пасуватиме. І ця теж. А якщо прикласти одну до іншої? О, ось це підійде.

– Не сподобався сандвіч?

– Ні, що ви, – сказав він, – дуже смачно. Скажіть Вейнбауму, я підійду. І так, ще кави, будь ласка. І порахуйте відразу. І, до речі, де поблизу можна зробити ксерокопію?

* * *

– А де піде матеріал?

Вітольд був у тому ж замшевому піджаку. Щось на кшталт однострою, але для митця-нонконформіста.

– У журналі «Театр».

– А можна ваше посвідчення подивитися?

– Я фрілансер. Готую огляд кращих провінційних постанов.

Він навмисне сказав «провінційних», щоб уразити Вітольда. Вітольд очікувано уразився.

– Що значить провінційна? В якому сенсі провінційна? Ось не треба цього імперського снобізму. Мистецтво маргінальне за визначенням. А коли? Коли вийде?

– До літа, я гадаю.

– До того часу я вже здохну.

А Вітольд старший, ніж здається. Вітольд виглядав як людина, яка втомилася чекати слави, любові та грошей. Спочатку думаєш, що ось-ось, ще одне зусилля, і все само собою впаде у руки, і кожного разу заповітна мета виявляється трохи ближчою, ну ще разок, ще зусилля, а потім ти раз, і старий, але намагаєшся виглядати молодим, бо медіа-бізнес не любить старих, а якщо і терпить, то лише патріархів, уже успішних, які вже відбулися, віщають, і ти не жінка, яка може зробити собі підтяжки, і гіалуронку, і пілінг, й ліфтинг, ти мужик, ну або хочеш здаватися мужиком, і тоді ти качаєш прес, і робиш масаж обличчя щоранку, і навіть, можливо, сам собі фарбуєш волосся, і кидаєш палити, а потім знову починаєш, тому що – а хай йому грець.

– Скажіть, – Вітольд із силою потер обличчя долонями, через що шкіра на щоках різко поїхала вгору, потім униз, – а ось ця… ваша ідея щодо Іоланти та монстрів? Фінал цей… із надяганням потворних масок. Ви його ще кому-небудь пропонували? Казали комусь?

Із зали донеслося притишене: «Я не буду це співати! Так співати не буду, ні! Нехай Вітольд підійде! Що я йому як хлопчик!»

– Ні, що ви.

– Я б хотів… спробувати. Зробити наче б два фінали. Один наче б луна іншого. Можна пустити наче б проекцією. Або чергувати. Сьогодні – так, а на наступному прогоні – так. Мені здається, це було б цікаво. І по-новаторському. Два варіанти. Як ви гадаєте? Якщо ви, звісно…

Вітольду було незручно, і Вітольд говорив «наче б» частіше, ніж треба.

– Дарую, – сказав він. – Ні, справді. Буду щиро радий, якщо моя скромна порада… Коротше, на здоров’я. У мене, до речі, з’явилася одна ідея, знаєте, певний такий задум…

Вітольд зазирнув йому у вічі. Чимось Вітольд нагадував собаку, колись молодого, допитливого, а зараз варгатого, з відвислими нижніми повіками, розгубленого через незрозумілість навколишнього світу.

– Відновити одну нашумілу постановку. Я вам казав, пам’ятаєте? На початку двадцятих…

Вітольд не пам’ятав, але це було неважливо. Тим більше, він і не казав.

– Там сценографію ставив сам Претор. Я ось подумав, якби хтось узявся реконструювати її… Могло б прозвучати, знаєте. Знаковий такий проект.

Люди штибу Вітольда люблять слово «проект». І слово «знаковий».

– Ну-у, не знаю. – Вітольд задумливо похитав варгами. – Реконструкція? Навіщо?

– Зараз це актуально. І преса любить. Там, до речі, ескізи до декорацій робив Баволь, а його Воробкевич зараз розкручує…

– Ах, Воробкевич!

З кислого обличчя Вітольда було зрозуміло, наскільки схвальної він думки про Воробкевича.

– І Валевська там співала. Я думаю, Яніна погодилася б… І лібрето вдалося роздобути. Автентичне. Тільки з партитурою проблема. Партитуру писав Ковач, але вона зникла. Я думаю, тут є молоді таланти. Замовити комусь стилізацію, із присвятою Ковачу. Хто міг би, як ви вважаєте?

– Гадки не маю, – сказав Вітольд, – тим більше на які, перепрошую, кошти? Чи ви спонсоруєте? Я робив довідки, ви ж у хостелі живете.

– Я хотів роздивитися. Не привертаючи уваги.

– Якщо з партитурою проблема, то й казати нема про що! – Вітольд похитав головою, немов відганяючи муху. – Ви ж «Іоланту» слухали? Слова – ніщо. Музика – все. Голос та музика, ось чаклунство, тонке чаклунство, ось – опера! Я навіть більше скажу – що дурніший текст, то краще. Розумний текст відволікає. Людина намагається вникнути в зміст. А кому потрібен зміст? Потрібна музика. Вібрації. Послухайте, мені треба йти. Вони там усі почубляться без мене. Вони, здається, вже чубляться.

– Ви все ж таки погортайте у вільний час, – сказав він у замшеву спину, що віддалялася.

– У вільний час – звісно! – крикнув Вітольд, не обернувшись.

* * *

Тільки-но він опинився на вулиці, в нього вистрелили з хлопавки. Він обтрусився, але кольорові кружальця липнули до мокрої куртки. От прокляття.

Народу ще побільшало, на розі недавній жебрак або його двійник цілився у перехожих розтрубом грамофона. Він прислухався. Кармен. Цікаво, хто співає?

Біля вітрини із багатоярусними тортами він зупинився, щоб допомогти своєму відображенню обтрусити різнокольоровий папір. Людина на іншому боці вулички зупинилася теж і почала роздивлятися важкі порцелянові ступки у вітрині аптеки навпроти. Він бачив лише спину в сірому і непевну пляму обличчя, яке плавало посеред висушених жмутами трав і пузатих слоїків, тоді як його власне плавало посеред марципанових троянд, зацукрованих фруктів і безешних лебедів. Мабуть, муляжі, навряд чи хтось купує такі торти. Хоча он там, на шинквасі, теж височіє кремова вежа.

Він вивертався поміж стрічними, не спускаючи з уваги людину в сірому, яка на тому боці вулиці наздогнала групу японців, цих невтомних ловців світла у всьому своєму важкому озброєнні, зробив спробу загубитися поміж ними, але марну – вони щохвилини зупинялися, наводили свої об’єктиви, і він змушений був рушити далі, сам по собі…

У скверику біля фігурної лави, мокрої і через те порожньої, він зупинився, поставив ногу на мережану, в завитках огорожу і зробив вигляд, що зав’язує шнурка, який розв’язався. Банально, але що поробиш.

Так, сірий теж зупинився, а там, за ним, здається, зупинився ще один. От і маєш!

Він рушив далі, позираючи навсібіч. Кондитерська. Повно народу. Піцерія. Повно народу. Сувенірна крамниця. Теж. Ні, не годиться. Еге ж, ось. Він демонстративно повільно відчинив важкі двері й увійшов до вестибюля.

– Що, зачинено?

– Заміна експозиції, – поважно сказала жінка за столиком. Вона була у шалику й в окулярах на ланцюжку.

– А коли відчиниться?

– За два тижні, – сказала жінка невпевнено.

– А скажіть, у вас у колекції є такий Баволь? Кароль Баволь?

– Хто?

Він правильно пішов до Воробкевича. Від музейників жодного пуття.

– А там що? Он за тими дверима?

– Виставка воскових фігур, – сказала білетерка з очевидною відразою. – Знамениті вбивці, катування… Місцеві легенди.

Він прислухався, чи не грюкнуть вхідні двері. Напевно, чекають, коли він вийде. Знають, що музей зачинено, хоча таблички ніякої немає.

– А фігури відчинені? Хто продає квитки? Ви?

– Я, – сумно сказала жінка, – заждіть, зараз увімкну підсвічування.

Він дивився, як вона, перехиляючись, наче качка, йде геть у темряву. Пухова хустка в неї була обмотана довкола талії і зав’язана вузлом на попереку.

– Ну ось, можете йти. Тільки вам, напевно, не сподобається.

– Навпаки, – сказав він, – що ви. Навпаки.

У воскових фігурах самих по собі є щось моторошне. У будь-яких подобизнах людини є. Недарма існує повнісінько історій про невинну з вигляду ляльку-вбивцю. Втім, тут вбивці безсоромно виставляли себе напоказ. Граф Дракула у старовинному жупані лиховісно шкірився, оголивши закривавлені ікла. Дракула й справді так виглядав? Він ніби пам’ятав його портрет, граф як граф. Жертва графа, тендітна чорнокоса дівчина з розширеними від жаху зіницями, була дуже схожа на Яніну. Хіба що в Яніни не було таких подряпин на білій шиї. Джек Різник, укутаний в плащ, крався за розв’язною повією. Капелюха насунуто на обличчя, ніж у скоцюрбленій руці. Графиня Баторі розкошувала у кривавій ванні. Поряд в обіймах «залізної діви» знемагала чергова жертва. Віра Ренці сиділа в глибокому фотелі в оточенні цинкових трун із піднятими вічками. Все ж таки мадяри безбашенні люди. А де в нас Жиль де Рец? Ага, ось. У кожній людині ховається маніяк. Інакше ми б не відвідували такого штибу закладів.

Він прислухався. Нікого, крім воскових персон, які проводжали його мутними очима. А що як оживуть, зрушать із місць, оточать його з усіх боків… О, а це що?

Величезний вовк із закривавленою пащею, лапа на розшматованих грудях нещасної жертви… жертва цього разу чоловічої статі, руки-ноги безпорадно розкинуті, роздерте горло безсоромно оголює жили та хрящі. Обличчя нещасного, вбраного в мисливський костюм, закинуто, очі вибалушені, риси спотворені останньою мукою. Табличка свідчила, що тут представлена сцена нападу вовка-перевертня на єгеря його милості курфюрста.

З-за дебелого фотеля, в якому важно сиділа отруйниця Ренці, й кремезної спини графа Дракули не видно було вхідних дверей, він пересунувся до вовка, бідолашний розшматований єгер докірливо витріщався на нього. Кого нагадує цей нещасний? А, точно, Шпета. Ця сивина, ці вуса… Стоячи нерухомо посеред воскових фігур, сам воскова фігура, він чекав у напівтемряві.

Сіра людина була сама, напевно, залишила свого напарника чатувати біля входу, просто так, для перестороги. Переслідувачу було незручно, він боком протиснувся повз криваву ванну та Різника й встав, прислухаючись і витягнувши шию, – черговий експонат, міський серійний вбивця, який нічим не відрізняється від своїх жертв…

Він виступив із-за Дракули і схопив переслідувача за рукав.

– Що вам від мене треба?

Той здригнувся, щелепа відвисла, немов у лускунчика. Смикнувся, замугикав.

Тут тільки він збагнув, що для захожого він і сам – тихий міський маніяк, ожила воскова лялька.

– Та не бійтеся, – сказав він роздратовано, – я…

Але той, відчайдушно смикнувшись, вислизнув із пальта, так ящірка відкидає в хвилину небезпеки хвіст. Рукав пальта залишився у нього в жмені, а захожий, розвернувшись, кинувся у просвіт поміж Джеком Різником і жертвою, яку він переслідував, і зник.

Під докірливим поглядом графа Дракули він дослідив кишені пальта. Щойно куплений квиток на виставку, брудний носовичок і тютюнові крихти. Не бозна-який улов. До підкладки було вшито лейбл «Made in Turkey». Він акуратно накинув пальто на плечі нещасної жертви Дракули, вбраної в одну лишень бліду напівпрозору сорочку, що було трохи не по сезону, і вийшов. Літня білетерка вітала його, немов давнього знайомого.

– А той утік, – сказала вона, не чекаючи на питання. – Хуліган якийсь. Я і квиток продавати не хотіла, ми до п’ятої лишень… Нічого не поламав? Усе в порядку?

– У цілковитому, – сказав він, вклонився і вийшов.

* * *

До п’ятої. Отже, до «Синьої пляшки» він запізнився. Шкода.

У сквері, де люди в комбінезонах діловито монтували естраду, він зупинився й вийняв мобілу.

– Не потрібен сьогодні? Це добре, – відгукнувся крізь стукіт дощок далекий Валек, – а то я вже закопався з Костжевським. Викликів багато.

Він подумав, що Валек набиває собі ціну.

– А ця книга про Ковача?

– Сьогодні ввечері завезу. Залишу на ресепшені.

У Юзефа бетмен підлетів, спитав: «Як завжди?», улетів знов і повернувся, несучи на чорних крилах сочевичну юшку і гарячі булочки. А також чарочку з настоянкою. Він їв, спостерігаючи спалахи світла за вікном. Схоже, естраду нарешті змонтували і врубили дискотеку чи щось подібне.

– Ви не були в «Синій пляшці». Це вельми негарно.

Вейнбаум за сусіднім столиком розгортав серветку. Тростину Вейнбаум вправно підвісив на спинку сусіднього стільця.

– Я був, але раніше. Не застав вас.

– Це нікуди не годиться, – суворо сказав Вейнбаум. – Їсти треба вчасно. Все треба робити вчасно. Вам що, вже не потрібні мої консультації?

– Навпаки, – сказав він, – навпаки. Скажіть, хто б міг за мною стежити?

– Хто завгодно, – серйозно сказав Вейнбаум, – яке-небудь таємне товариство…

– Вейнбауме!

– А що, в нас тут повнісінько таємних товариств! Ви вже були в масонській ресторації? Воробкевич там обідає від п’ятої до сьомої. Зараз він у клопотах. Всерйоз зайнявся Баволем. Дружина мера, знаєте, підтримує мистецтва.

– Це похвально. І все ж таки? Як мінімум двоє. Дилетанти. Надто боязкі. Й, видима річ, обмежені в коштах.

– Це не мої люди, – швидко сказав Вейнбаум. – Мої – усі професіонали.

– Та годі вам. Ви от краще скажіть, чому… в музеї воскових фігур у жертв маніяків обличчя Яніни та Шпета. Чи я з глузду з’їхав?

– Ви були в музеї воскових фігур? – Вейнбаум був неприємно здивований. – Ви просто як турист якийсь!

– Так склалося, – сказав він суворо. – Тікав від хвоста.

– Насправді ніякої містики. – Вейнбаум потер долоньки і приступився до начиняної шийки. – Цей музей на паях робили Пашкевич і Шапіро. Обидва працювали в театрі. Пашкевич був гример і костюмер, а Шапіро – бухгалтер. І обидва ненавиділи Шпета. А Пашкевич до того ж сильно постраждав від Марти, вона його й вижила врешті-решт. А Марта була копією Яніни. Адже ви всюди бачите містику, правда ж? Знак? А, ось уже й штрудель вам несуть.

Штрудель був смачний. Як завжди.

* * *

– А закуску ви хіба брати не будете? Візьміть ковбаски. Добра ковбаска.

Продавчиня здавалася рідною сестрою білетерки з музею. У теплій хустці, накинутій на плечі, окуляри на ланцюжку лежать на широких грудях.

– Не треба. – Він сховав пласку пляшечку в кишеню. – Дякую.

Машини, проносячись повз, світлом розрізали на смуги добре обличчя продавчині. Якщо я зайду завтра ввечері, вона мене спитає: «Як завжди?», подумав він.

У «Піонері» Веронічка сомнамбулічно кивнула йому:

– А вам передачу залишили. – Рухи її були уповільнені, немов вона пливла в теплій важкій воді. – Голомозий такий. І телефонували. Сказали, ще зателефонують.

Вільні райдери притишено бубоніли у себе в кімнаті. Щось там у них впало, м’яке та важке.

Під похмурим поглядом сільськогосподарської жінки він витрусив книгу з пакета на ліжко. Обличчя Ковача дивилося з обкладинки. Та ж світлина, що й у вітрині, тільки збільшена. Через збільшення риси втратили чіткість, розпливлися, узагальнене обличчя юності, відкритої назустріч золотавим дивам світу.

Ковач був місцевим уродженцем, його батько володів невеличкою мануфактурою й геть-усіляко тиранив обдарованого хлопчика. Зокрема, вимагав, щоби той кинув «марне захоплення» й зайнявся нарешті справою, в результаті Ковач не отримав пристойної музичної освіти. Якийсь час займався з домашнім педагогом, але потім до всього доходив самоуком. Тому його уподобання та захоплення були досить вигадливі. Замолоду йому потрапила до рук «Держава» Платона, і Ковач захопився вченням про гармонію сфер, гадаючи, що на його основі можна створити певну універсальну музику. Іншою його ідеєю було розшифрування космічного білого шуму (хоча самого терміна тоді ще не існувало) з метою вичленовування з нього однієї певної теми. Наприклад, якщо мойра Атропос співає, згідно з Платоном, про майбутнє, то свідомість, резонуючи з темою Атропос, прозріває прийдешнє – і так далі. Зі світового шуму можна витягти все, що завгодно, зокрема, й голоси померлих, вважав Ковач…

Він знизав плечима. Голоси померлих блукають у просторі, й завжди знаходяться прихильники сумної Лахесіс, готові їх почути. Наприклад, Воробкевич.

Ковач, повідомляла біографія, звісно, читав і «Сновидіння Сципіона», і Цензорина, і Нікомаха, й Боеція, але вважав, що вони, прив’язуючи музику сфер до звукоряду, пішли невірним шляхом, і пропонував свій власний, безперечно, вірний. Основна помилка, вважав Ковач, сталася через те, що стародавні люди спиралися на гео-, а не на геліоцентричну систему й не враховували, що планет насправді дев’ять – із Місяцем і Сонцем небесних тіл налічувалося одинадцять, а якщо додати нерухому небесну сферу, то магічним числом буде не сім, а дванадцять. Із усього випливало, що саме Ковач, а не Шонберґ був засновником додекафонічної школи. Ковач через юну довірливість листувався з метром і був неприємно здивований, коли Шонберґ пред’явив світу свої опуси. З того часу Ковач шифрував і нікому не показував свої розробки. Що відіграло фатальну роль у його долі й узагалі в історії музики, бо жодних нотних записів від нього не залишилося, і, таким чином, геніальність Ковача нічим не підтверджена, крім спогадів сучасників. І, до речі, його пріоритет як винахідника додекафонії теж. Якби Ковача не існувало, його б варто було вигадати.

У двері просунулася бліда мордочка Веронічки. Постукати вона не потурбувалася.

– Що, телефонують?

Веронічка кивнула, прочитавши питання по губах (із вух у неї вилися тонкі дроти, через що вона була подібна до дівчинки-кіборга), і пішла назад, трохи посмикуючись у їй одній чутному ритмі.

Слухавка лежала на конторці.

– Алло? – сказав він. – Алло?

– Знаєте, чому музика – найвище з мистецтв?

Голос чоловічий. Але трошечки баб’ячий. Як у всіх у них.

– Вона універсальна, – припустив він. – Не потребує перекладу. Не потребує контексту.

У слухавці тріскотіло так, немов переривали один одного блукаючі в просторі голоси мертвих.

– Вона не бреше, – сказав голос-одинак. – Слова брешуть. Музика – ні.

– Речена думка є брехня? – Він поволі починав дратуватися. – Теж мені новина. До речі, передайте привіт Тютчеву.

– Не в тому річ, – на Тютчева той, що говорив, не відреагував, – мова не відрізняє брехню від правди. Фальшива нота фальшива завжди. Це просто.

Вийшли зі своєї кімнати, прямуючи кудись у вільних нічних справах, Мардук з Упирем. Упир хотів щось сказати, але він зупинив Упиря долонею, і Упир, із розумінням кивнувши, пройшов повз.

– Математика теж не бреше, – сказав він, машинально провівши вільних райдерів поглядом. – Викладки або вірні, або ні.

– Музиці не потрібні посередники, – сказали в слухавці, – математиці потрібні. Символи, коди. Інтерпретатори кодів. Музика існує сама по собі, будучи одного разу зіграною. Музика – це все. Рух часток. Хід планет.

– Ви романтик, добродію мій. – Йому хотілося розлютити того, хто говорив. – Романтики зазвичай пафосні, банальні та серйозні. Вони надимають щоки і повторюють загальні місця. Ви, до речі, не представилися.

– А ви мудак, – сказав голос, і зв’язок із всесвітом, сповненим пульсуючих голосів мертвих, перервався. Він зітхнув, повернув слухавку Веронічці й попрямував до себе, щоб возз’єднатися з Ковачем.

Світлин, які зазвичай рясно оздоблюють життєписи такого роду, було на подив мало. Фасад будинку, де жив Ковач, фасад оперного, чомусь світлина Шонберґа, портрет Валевської у сценічній сукні Кармен й інший портрет – із квітами в руках… Про стосунки Ковача зі знаменитою Валевською говорилося досить стримано, навіть цнотливо – взаємне поклоніння, обожнювання здалеку… Про загибель Ковача – теж. Загинув під час війни, невідомо де, невідомо – як. Автор недвозначно натякав, що Ковач брав участь в Опорі, виявляючи неабияку відвагу і схвальний патріотизм. Хоч кіно знімай. А хто в нас автор?

Він ще раз поглянув на обкладинку. «ЛАДИСЛАВ КОВАЧ» великими літерами, світлина юного Ковача, ніби накладена на світлину оперного театру. В цьому простому оформленні було щось старомодно-зворушливе.

Автор знайшовся на розвороті разом з іншими вихідними даними. Якийсь О. Гітрев. Рік тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертий. Наклад три тисячі. Мізерний як на ті часи, мабуть, видавництво маленьке. «Музейна справа». Місцеве. Напевно методички, брошури.

Безглузда книга. І пафосна. Й некорисна. Нічого про «Смерть Петронія». Нічого про «Діамантового витязя». І навіть про Ковача, якщо чесно, нічого. Але Валек має рацію, за це можуть ухопитися. Місту потрібен власний геній.

Він закрив книгу і поклав її на фанерну, в патьоках побілки тумбочку. Влаштувався на койці зручніше, згвинтив пробку і ковтнув із пласкої фляжки. Відразу стало тепло. В грудях, у животі, в паху. Обличчя Ковача дивилося на нього з чорно-білої обкладинки. Золотий хлопчик. Бідолашний, бідолашний золотий хлопчик.

– А чому вони пішли? – спитав він тоді.

Тому що коли тобі не вірять, це дуже образливо. Ти пам’ятаєш, як ти плакав, коли померла скалярія в акваріумі? Вона лежала на дні, й мама сказала, ой, що це з нею, а ти сказав – це не я. Вона тобі не повірила, і ти так гірко й довго плакав.

Але знаєш, насправді це був я, я тільки хотів взяти її щипцями, там лежали такі щипці, ти ними завжди поправляв на дні водорості та діставав рибок.

Але я діставав мертвих. А ти схопив живу. Ось бачиш, ти зізнався. Все врешті-решт стає явним, позаяк брехати боляче та важко. Людина рано чи пізно сама хоче сказати правду.

А вони теж зізналися?

Ні, вони були невинуваті. Вони не розбивали блакитної чашки.

А чому ж тоді вони повернулися? Я б пішов ген-ген далеко й не повертався.

Ніколи не можна піти настільки далеко, зайцю.

Корок закотився під ліжко, він спробував його дістати, але в голові запаморочилося, тоді він допив залишки коньяку й випростався на жорсткому ліжку.

Пара червоних вогнів у вікні розпливалася та двоїлася, можливо, просто тому, що зовнішня шибка була вкрита мжичкою, і так, рами подвійні, не дивно, що він бачить чотири червоних ока, а не два…

* * *

Вона неквапливо націдила до мірної чарки бальзам, перехилила до чашки з кавою. Гострий запах вдарив по ніздрях, він смикнувся, чи то в бік чашки, чи то в спробі відсахнутися.

– Ви так кривитеся… У вас болить голова, так? Пігулку хочете? Пенталгін.

– Хочу, – сказав він, – дякую. Це все через те, що я бігаю уві сні. Я втомився бігати уві сні.

Проїхав молочний фургончик – чашка на блюдці трохи затремтіла. Зараз навпроти у крамничці відкриють жалюзі. Приємно знати, що все йде за своїм звичаєм.

– Уві сні не треба бігати, – сказала вона серйозно, – уві сні треба літати. Я от літаю. Але не дуже високо. Просто, якщо на дорозі канава чи калюжа, розбігаюся, підбираю ноги, і р-раз… А раніше літала трохи вище. Летиш, клени червоні, жовті, під тобою усе коливається, неначе в кіно. Так красиво… але є шанс врізатися, якщо втрачаєш висоту.

Намальована жінка сьогодні була яскраво-рудою. А чоловік смаглявий, чорнобородий і в арабській куфії. Напевне шейх. А вона мандрівниця. Англійка, звісно. Потрапила до розбійників, він її звільнив. Або ні, він сам розбійник, він її полонив, щоб отримати викуп, вона його спочатку ненавидить, а потім між ними спалахує пекуча, невблаганна пристрасть. Гроші йому потрібні, аби купити зброю й боротися за незалежність своєї багатостраждальної батьківщини, і, коли вона починає поділяти його ідеї та його патріотизм, він…

– А з чим сьогодні запіканка?

– З мускатним горіхом. Це смачно, дійсно.

– Не сумніваюся, – сказав він, – авжеж, смачно.

* * *

У сонячному світлі мох здавався зеленішим, а пліснява – темнішою. Буйне квітіння життя. Практично різнотрав’я. Попід стіною затверділі скиби снігу, обгризені по краях, чергувалися з підталим масним брудом.

– Ні, сьогодні не було. – Торговець германістикою похитав головою, зблиснувши скельцями пенсне, криво посадженого на горбатий ніс.

– А він зазвичай щодня буває?

– Ні, наче. Я сам не щодня буваю.

– А хто буває щодня?

– Цей.

Той, який «цей», стояв поряд із розпухлим безформним портфелем і байдуже дивився вдалечінь. Зараз, на пронизливому світлі, було видно, що вилоги довгополого чорного пальта поруділи та обтріпалися, а комір побитий міллю.

– Ви часом не знаєте, немолодий такий, торгував тут рідкісними книгами… в нього ще жовтий пух на голові, стирчаком. Не знаєте, що з ним?

Так міг би обернутися ґолем – усім тілом. Обличчя залишилося байдужим. У зморшках, ніби мох у кам’яному муруванні, застрягла клочкувата щетина.

– Авжеж, знаю. Він потрапив до льоху.

– До льоху?

– Так. До льоху Сакрекерок. – Чорний чоловік терпляче повторив по складах. – Сак-ре-керок.

– Жіночий монастир, – неуважливо підказав германіст. – Там під час війни була в’язниця НКВС.

Гаразд, я це вже чув.

Германіст відійшов, демонстративно посвистуючи і дивлячись у синє клочкувате небо.

– Росіяни пішли, і прийшли німці, й ось німці збивають замки, і що вони, постає питання, бачать? Ні, ви мені скажіть, що вони бачать?

– Трупи, – сказав він неохоче, – трупи розстріляних.

– Гори, – підхопив чорний чоловік майже із захопленням, – гори трупів! І у всіх, у всіх дірка в голові. Ось тут. І німці, ну ці німці, ви ж розумієте…

Від чоловіка в чорному пахло нафталіном і вогким льохом.

– Вони ж такі акуратні, німці. А там, у льосі, дуже брудно. І вони приганяють євреїв і кажуть, ви, жиди, арбайтен, шнеллер, шнеллер. Єврей повинен працювати, інакше він непотрібний єврей. І євреї спускаються до льоху і беруть трупи, за руки, за ноги. Не можна доторкатися до мерців, це дуже погано. Але вони тягнуть, тягнуть. І їм кричать, акуратніше кладіть, рядком, ось так… куди кладеш, пархатий? І поки бідолашні євреї носять трупи, німці звуть добрих громадян і кажуть їм, ось, дивіться, там жиди носять трупи у Сакрекерок. Може, хтось знайде тата? Знайде маму? Сина? Так? Ми ж не звірі, ми бітте, шукайте ваших родичів. Поховайте їх по-людському. Он вони лежать, із дірками в голові. Студенти, професори… Поляки, росіяни. Євреї. Сіоністи лежать із діркою в голові. Бундівці лежать із діркою в голові. Й кляті троцькісти. І ось чесні містяни біжать до Сакрекерок і бачать: бісові жиди носять трупи. І носять, і носять, і носять. І хтось несе чиюсь маму, а хтось чийогось тата. І руки в жидів у крові, й лапсердаки у них в крові, й навіть ярмулки в крові. Й чесні містяни починають кидатися на євреїв із кулаками і бити їх, бити їх… І німці, щоб заспокоїти чесних містян, починають стріляти в євреїв прямо тут, на дворі. Й кажуть добрим громадянам – зараз ми приведемо ще євреїв, ці непридатні, ці поламалися, нема кому тягати трупи.

– Ви не могли цього бачити, – сказав він. – Тих, хто це бачив, уже немає серед живих. Давно.

– Хто вам сказав, що я живий? Я голос. Я порожня труба. Я шофар. Я вісник Страшного суду. Я буду говорити, доки хтось буде мене слухати. Неможливо вбити голос.

– Усе вже скінчилося, – сказав він, – усе вже давно скінчилося.

– Вони їх усе ще тягають. Я ж бачу. Навіщо ви мені кажете, що все скінчилося.

– Слухайте, – германіст наблизився, притримуючи пенсне пальцем, – ви б йшли звідси, поки він не почав розповідати про каналізацію.

– А що про каналізацію?

– Вони там ховалися. У нас дуже стара каналізація. Може… хтось так і не вийшов? Так і залишився там жити? Мутували поступово. Люди Ікс, дивилися такий фільм? Ви, до речі, не цікавитесь окупаційною поліграфією? У мене є непогані…

– Ні, – сказав він, – не цікавлюся. А ось скажіть, чи немає у вас…

* * *

Театр – фабрика привидів, тут ходять і говорять люди, які зникають, щойно припиняють ходити й говорити, десятки маленьких щоденних смертей, відтинків повторюваних чужих життів. Привид плюс вбивство – це і є театр.

Яніна напевно ще спить. Вона з тих, хто ніжиться в ліжку до полудня. Нічна істота, ніжний метелик-совка.

Кожному стрічному він пояснював, що шукає Вітольда. Це було безпечно, він сам бачив, як Вітольд вийшов із театру і попрямував до найближчої піцерії. Здається, у Вітольда не було жодних харчових забобонів. Вітольд йому подобався, і зараз він відчував навіть щось на кшталт докорів сумління.

Музиканти метушилися в оркестровій ямі, звуки стрибали залою, немов уламки кольорового скла. Леонід у цивільному й зі звичайною, людською, не пташиною головою сидів у партері, сумно похнюпившись, і розминав у пальцях цигарку. Він присів поряд. Вітольд Олегович буде за півгодини, сказав Леонід. Обідати пішов. Покрив мене матом і пішов обідати. Не може бути, сказав він! Матом! Вітольд Олегович! Така щиросердна людина! Така тонка. А я саме навмисне прийшов, щоб із ним побачитися. І передати ось цю теку. Ні-ні, тільки в руки. Вам я б довірив, але треба дещо обговорити особисто. Яка прикрість, що я його не застав, але в мене буквально за п’ять хвилин інша зустріч. Але ви йому передайте все ж таки, коли він повернеться, що я відшукав партитуру Ковача.

Теку, дуже стару, із поворозками, він тримав під пахвою. Від теки пахло мишами. Одне з іншим було не пов’язане, певна річ.

– Партитуру кого? – непорозуміло перепитав Леонід.

– Ах, він знає. Але треба бігти, треба бігти.

Він підвівся, не дуже зграбно, тому що тека випорснула з-під руки й впала на підлогу. Жовті крихкі нотні аркушики розсипалися підлогою, він квапливо зібрав їх, мурмочучи й вибачаючись, і так само квапливо рушив геть. У вестибюлі він відступив до сходів чорного ходу, зваживши, що Вітольд повернеться з парадного, оскільки і вийшов звідти ж. І почув голос.

Голос був майже матеріальний, він ударявся об перекриття стелі, відскакував від стін, голос доторкнувся до його обличчя, до щоки, до вуст, немов соболеве хутро або легка жіноча рука, лоскотлива та ніжна.

«Ось Аврора хмари пофарбувала пурпуром. Ось нам час розлучатися, до інших країв ти йдеш, мій друже, куди за тобою піти мені страшно.

Не личить веселій твоїй повірниці мить прощання тобі отруювати жовчю та оцтом».

Він прискорив кроки.

«Вочевидь, усі, хто встав над смертними, більше вже не люди самі, жодного разу не було, щоб над нашими бідами та зажурами боги зглянулися…»

Поворот, ще поворот. Коридор, вощений паркет. Фарбовані кремовою водоемульсіонкою стіни.

Сірий халат, сіра хустинка, обличчя як лежала картоплина. Напевно, колись халат і хустинка були веселими та яскравими. Та й обличчя… не може бути, щоб в неї завжди було таке обличчя!

Вона човгнула шваброю прямо йому під ноги. Калюжка води розпласталася й втягнулася назад, у вологу ганчірку. Так і мокриць недовго розвести.

– Тут хтось співав. Жінка.

– Це опера. – Одне плече в неї було вище за друге. – Тіятер. Вони тут завжди співають. Яніночка наша співає. Й інші всілякі.

– Це не Яніна, – сказав він машинально. – У цієї контральто.

Очі в неї були як дві стерті нікелеві монетки.

– Яніночка співає, – повторила вона, – люди слухають. Букетики дарують.

– У цієї контральто, – у свою чергу повторив він. – І вона співала Силію. Я думаю, він і писав Силію спеціально для неї. У неї був гарний голос, усі мемуаристи підтверджують. І вона його кохала, знаєте, як жінки певного складу кохають. Особливо якщо вони до того ж негарні. До нестями, до самозабуття! Поїхала за ним із Росії. Думала, буде вірною помічницею і він зрозуміє нарешті. Оцінить. А він приїхав, оглядівся і закохався у Валевську. Вона ненавиділа Валевську, я думаю. Так глибоко й страшно, як можуть тільки ось такі негарні тихі жінки.

Щока в неї була перекривлена, судомний тик, немовби натягнутий мішечок, у якому тріпоталося щось маленьке.

– Даремно вона узялася співати Силію. Погана прикмета. Петроній недарма так квапився різати собі вени, він покінчив із собою вчасно, і родина зберегла маєтки та гроші. Певним чином він обкрутив тирана круг пальця. А тирани цього не люблять. І оскільки сам Петроній був недосяжний, гнів Нерона обрушився на Силію. Їй довелося відправитися у вигнання, і вигнання це було нерадісним.

Він помовчав.

– А Корш… що ж, вона, на жаль, була не тільки негарною, але й нездарою. Дуже старалася, так. Тягалася за ним скрізь, салони, вітальні. І все марно. Знаєте, її навіть ніхто не запам’ятав. Як він, певно, сміявся, коли писав для неї партію Силії! Сильної, хороброї подруги, веселої розпусниці! Ви її онука? Не може бути, щоб донька!

Маленьке звірятко в неї під шкірою тіпалося все сильніше. Безгубий рот був скошений на один бік.

– Хочу вас розрадити. Насправді він теж був нездарою. Як не п’явся. Холодні, головні тексти. У Пітері в нього нічого не вийшло, в Москві нічого не вийшло, поїхав сюди. Сподівався почати нове життя? Чи виконував завдання нової влади? Скоріше друге, я думаю.

Вона мовчки човгнула шваброю йому під ноги. Потім ще раз, сильніше, брудна вода виплеснулася на носаки черевиків.

– Співаєте ви й справді пречудово, – сказав він, повернувся й пішов геть.

* * *

– Ніна Корш? – Вейнбаум, як і до того, був у своїй кумедній бейсболці. Ну й вуха в нього! – Ні, не чув. Хоча Корші тут жили, так. Мали прибутковий будинок на Дворецькій. Здається, встигли поїхати в тридцятих, здається, до Відня. А що це у вас у теці?

– Старі ноти. Купив на тандиті.

– А ширяться чутки, що ви знайшли якусь утрачену партитуру. Либонь не Ковача.

– Що, вже? Ні, справді, купив на тандиті.

– А, звісно, – невпевнено сказав Вейнбаум. – Беаточко, люба, ну не можна ж так… Ви поклали пану вчорашнє печиво. Сьогодні повинно бути у формі півмісяця, а це у формі зірочки. У формі зірочки подавали вчора. Вони кожного дня випікають різні, щоб постійні відвідувачі знали, що печиво свіже. Я ходжу сюди від самого заснування, й жодного разу… Ось, Марек підтвердить.

Марек, почувши власне ім’я, повільно повернув голову. Зомбі, муляж, реконструкція зі скелета. Або кремнійорганічна форма життя, млява у порівнянні з швидкоживучою білковою. Фантасти таке люблять. Вуста Марека були щілиною, очі були щілиною, чоло і підборіддя – брили, загладжені невблаганним часом.

– Навіть у війну. Вони випікали на сурогатному маслі, але все одно… Кожного дня – різне. В них були такі формочки… Пам’ятаю, якось сиджу я… а тут патруль.

– Вейнбауме, ви гоните.

– Чому ви мені не вірите? – ображено спитав Вейнбаум і кліпнув. – Що я, не можу бути… ну, я не знаю, вічний жид, скажімо? Агасфер? Хоча я Йому не робив нічого поганого, ніколи, запевняю вас. Це все антисеміти. Наклеп. Історія мене виправдає.

– Скажіть, а ви справді служили у вермахті? І стріляли срібними кулями?

Вейнбаум подивився на нього ошелешено, повіки без вій кілька разів швидко-швидко кліпнули.

– Яніна, – повільно мовив Вейнбаум. – Ну, звісно. Послухайте, як я міг служити у вермахті? Я чесний юдей! Хочете, доведу?

– Візьму на віру.

– А от він – так. – Вейнбаум показав гострим підборіддям у бік нерухомого Марека.

Мерехтливі відблиски свічкового язичка рухали сюди-туди тіні, й через те обличчя Марека час від часу навіть здавалося живим.

– Служив у вермахті. І стріляв срібними кулями. Іноді. В нас інакше не можна. – Вейнбаум нахилився і голосним шепотом сказав через стіл: – Вампіри. У нас тут, як би це сказати… їхня історична батьківщина. І срібні кулі в цьому сенсі… Адже вони воювали і там, і там. Чом би й ні, їх же так просто не вб’єш! І крові сила-силенна, можна покористуватися. Ніхто не дорікатиме тобі, якщо ти трошки покористуєшся кров’ю протилежної сторони. Їх особливо багато було поміж медиків, звісно. І поміж персоналу концтаборів. Але траплялися й просто вампіри, знаєте…

– Вейнбауме…

– Ні-ні, стривайте. У нас тут навіть є могила вампіра, Валек мав вам показати! Не показав? Не Валевської, а справжнього, як там його… Така просаджена плита і пролам у землі, й він із нього вибирається, коли молодий місяць. Як повний місяць – перевертні, як молодий місяць – вампіри, мусить же бути якийсь порядок, погодьтеся!

– Вейнбауме!

– Перепрошую, – сказав Вейнбаум і потер долоньки, – захопився.

Свічка перед Мареком згасла, але Марек так і сидів у темряві, поклавши руки перед собою. Беата, вправно рухаючи гарним тілом, поміняла свічковий каганець. Білою рукою вона зачепила білого пішака, і той покотився столом. Марек не звернув уваги.

– Ви буваєте на тандиті? Ну, там, де колекціонери збираються?

– Юначе, я не цікавлюся антикваріатом. Я сам – антикваріат.

– І все ж. Там є один такий, у чорному пальті. Гадаю, він і влітку в ньому ходить. Із портфелем.

– А в портфелі – предмети юдейського культу? Цього знаю, – сказав Вейнбаум.

– Він хто?

– Ніхто. Голос. Вісник.

– Скільки йому років?

– Скільки років може бути віснику? Сто, тисяча… ніскільки. Вісник з’являється, коли треба передати вість. Вісник і є вість.

– Кабалістика якась.

– Певна річ, кабалістика, – погодився Вейнбаум. – А ви як думали?

– Він казав про бійню у дворі Сакрекерок.

– Так, – погодився Вейнбаум, – бійня. У гетто їх було двісті тисяч. Чому вони не опиралися? Чому дозволили зробити із собою таке? Як ви гадаєте? Адже двісті тисяч – це дуже багато.

– Жінки, діти. Старі.

– Добре, ділимо на десять. Залишається двадцять тисяч. Двадцять тисяч дорослих сильних чоловіків – це теж багато.

– Вони боялися за своїх близьких.

– Просто у них все відбирали по крапельці. Ти чув, вони забороняють нашим жінкам користуватися косметикою? Нащо моїй Розочці косметика? Ти ж бачив, який у неї колір обличчя! Потім забороняють ходити по тротуарах, потім начіплюють жовту зірку… Потім зганяють у гетто. Ну нічого, поживемо у гетто, в нас у юденраті сам реб Шломо, він, щоправда, дуже здав останнім часом, та і я щось поганенько почуваюся… Ось тут болить. І ось тут. Якби я поїв курочки, все б минулося, але де тепер дістанеш курочку? А Розочка вагітна знову, ви знаєте? Ну й потім… може, ще пронесе. Це ж божевілля, як воно може тривати довго? Господь усе бачить, він не дозволить скривдити. Ми ж добрі євреї.

– Про каналізацію, це правда?

– Що ви! Франтик, ну, ви знаєте Франтика, він водить екскурсії, у котелку такому, в метелику… Ніби вистрибнув із старих часів, гультяї у нас так ходили… Так от, він каже, що в каналізації водяться тритони. У нас така стара каналізація, ви розумієте, одна з найстаріших в Європі, що в ній вивелася ціла розумна раса тритонів. Майже неможливо відрізнити від людей, ви знаєте? Тільки голомозі. І голова у плямах. – Вейнбаум для достовірності поляскав себе долонею по маківці. – Звідки в каналізації узятися євреям? Звідки їм узагалі взятися? Тут тільки вісник. Вісник є. А євреїв немає.

– А пані Агата й справді працює на Юзефа?

– Хто вам це сказав?

– Цей… курча.

– Не знаю, хто такий цей курча, але навіщо він ображає бідну пані Агату? Вона самотня. І трошки причинна. І дуже любить свого собачку.

– Вейнбауме, тут хоч хтось говорить правду?

– Авжеж, – зрадів старий, – я, наприклад. Яку вам правду потрібно? Я скажу! Ви зі мною до Юзефа?

– Ні. Я, мабуть, зайду до масонів.

– А, ну гаразд. Воробкевич. Він, до речі, замовив сто кухлів, і на кожному оцей самий Баволь. Така кольорова картинка, як це тепер називається?

– Принт.

– Так, принт. Мерія сплатила безготівкою. І магнітики на холодильник. Воробкевич цілком упевнений, що віднайшов генія. І тепер має намір розпродавати його по шматочках.

– Із геніями завжди отак.

– Авжеж, – погодився Вейнбаум, – особливо з мертвими геніями. Вони геть не заперечують, коли їх розпродають по шматочках. Якщо ви хочете побачити Воробкевича, вам треба поквапитися, він саме сідає за стіл. Майте на увазі, там пароль «Зерно, вино й олія». І відгук «Крейда, вугілля та глей». Спочатку було «Кодеш ла Адонай», але не пішло. Довелося змінювати. Але ви багато втрачаєте, запевняю вас. Там кепська кухня, а в Юзефа сьогодні гуска. Тільки для своїх, розумієте?

– Розумію, – сказав він.

* * *

У протертому кріслі біля застеленої цератою тумбочки сидів дядько в халаті й пив чай зі склянки з підсклянником. На блюдечку лежала накраяна скибочками цитрина. І тумбочка була потерта, і церата потерта, й сам дядько був потертий, і халат його був потертий. Із-під халата визирали піжамні штани. Він, узагалі, туди потрапив?

– Не туди потрапили, добродію? – відразу ж сказав дядько.

– Кодеш ла Адонай, – сказав він машинально. – Тьху! Хліб, зерно й олія. Ні, зерно, вино й олія. Пробачте добродію Страж.

– Вибачаю, – холодно сказав брамник. – Неофітові пробачно. Пройдіть ось сюди.

Він протиснувся боком у щілину поміж тумбочкою і стіною. Пахло комунальною квартирою. Котлетами та борщем. І куркою. Запахи вони теж навмисне? Чи в них і справді таке меню?

Ресторанна зала була порожньою та сумовитою. Куди поділися всі таємні масони? Воробкевич сидів у дальньому кутку і жував, порожні защічні мішечки його дрібно тремтіли.

– Ви дозволите, я присяду?

– Так, – Воробкевич поправив серветку на колінах. – Так, авжеж.

Підійшов офіціант, солідний, пузатий, немолодий, напевно, у масонів так прийнято. І у фартуху.

– Це ви даремно, – сказав Воробкевич, коли офіціант кивнув і пішов геть. – Це місце по праву славиться своєю поганою кухнею. І, до речі, дорогувато тут.

– Тоді чому ви сюди ходите?

– Звик уже. – Воробкевич зітхнув і з відразою штрикнув виделкою у котлету.

Він зазначив про себе, що друге «я» Воробкевича жодним чином себе не проявляє. Чи то між Воробкевичем і його другим «я» і справді існує пакт про припинення війни за порогом квартири, чи то просто друге «я» Воробкевича не любить масонство.

Принесли салат і перше. І те, й друге було однакової температури – хатньої – і приблизно однакові на смак. Він відсунув тарілку.

– Не сподобалося? Я ж казав! – із певною гордістю вимовив Воробкевич.

– Так, я, мабуть, сходжу до Юзефа. Я, власне, просто хотів узнати, як просуваються справи?

– Чудово! – Воробкевич потер лапки. – Просто чудово! Нам віддають фойє театру. Й абсолютно безкоштовно. Буде шампанське! І закуски! Я розіслав запрошення… Увесь цвіт міста… Ви, певна річ, теж запрошені.

– Дякую вам.

– Місяць тут, потім Прага. Потім Відень. Дружина мера буде особисто відкривати.

Здається, перед міською адміністрацією завдяки Баволю несподівано відкрилися нові перспективи.

– До речі, стаття про Баволя виходить сьогодні. Мені напевне обіцяли, що сьогодні.

Збуджений Воробкевич повернувся до своєї тарілки. А все ж таки шкода, що масони такі невибагливі у їжі. Каменярі, що з них узяти.

– Але Баволь, виявляється, і справді чув голоси, – сказав Воробкевич.

Похмурий офіціант прибрав порожню тарілку Воробкевича та його – майже непочату. Він усе ж таки ризикнув замовити собі каву.

– Я зв’язався із Цвинтарем, – пояснив Воробкевич. – Сподівався, що він мені щось підкине… яку-небудь інформацію, фактуру. Для статті про Баволя. Так от, Баволь був справжнісінький псих.

– Що, зовсім?

– Так. Принаймні Цвинтар так каже. Баволь думав, що з ним спілкуються інопланетяни. Вони йому щось там диктували, якісь одкровення. Будили посеред ночі, бо в них там, у небесних сферах, час спливає інакше. Цвинтар каже, що Баволь стягнув до нього всі роботи, позаяк був геть переляканий. Усе товкмачив про будову якоїсь ракети. Він це показав комусь… не тому. Й інопланетяни зрозуміли, що він не вартий. Намагалися його знищити. Ледь не збили автівкою на світлофорі. Потім…

– Він боявся саме інопланетян? Не гебухи? Чи там ЦРУ?

– Інопланетян. Тоді це було модно. Всі як з глузду поз’їжджали. По руках ходили роздруківки з лекціями цього, як там його, Ажажі. Чекали, що от-от вони спустяться з неба на своїх круглих апаратах і відкриються нам. Слухали небо. Я сам вів у газеті шпальту. «Розсуваючи горизонти» вона називалася.

– Телепатія? Чи може машина мислити? Гіпноз? Надздібності?

– У тому числі. Всі зачитувалася тоді фантастикою, знаєте…

– Знаю, а від чого він помер, Баволь?

– Вбило струмом. Лагодив пробки – і от. Такий безглуздий, безглуздий випадок. Адже він був дуже міцною людиною для свого віку. Зачекайте, ви що? Й справді думаєте, що прибульці?

– Та ні ж. Я, чесно кажучи, не вірю, що там було щось отаке. І ракета ця, так, плід хворого розуму. Ракети все ж таки фахівці конструюють, а не митці.

– Татлін… – невпевнено сказав Воробкевич.

– Ну й що – Татлін? Теж мені, конструктор. Я, власне, ось про що хотів запитати…

* * *

– Він, виходить, був ще й письменник? – Воробкевич перегортав альманах, пальці у Воробкевича були короткі й охайні, як у дитини. – А ілюстрації чиї? Що, теж його? Я б сказав…

– Нічого особливого, чи не так? Його, схоже, потім пробило.

Воробкевич мовчав. Пухкі пальці постукували по несвіжому обрусу.

– Гаразд, – сказав Воробкевич нарешті, – ходімо. Я вам дещо покажу.

– Куди?

– До приватного кабінету. Поп’ємо кави там. Кава тут, хай там що, стерпна. Тільки дарма вони кладуть кардамон.

– А ви не можете їм сказати, щоб не клали?

– Ні! – відрубав Воробкевич.

Напевно, подумав він, це свого роду ритуал. Випробування. Щоденне випробування.

– Вам уже сказали, що я давав висновок щодо Ерделі? – Воробкевич спустив фіранку, вмостився в кріслі, покивав сам до себе. – Сказали ж? Вейнбаум, цей старий пліткар. Я знаю, ви його винайняли як консультанта. Це ви даремно. Він бреше. Він завжди брехав.

– Знаєте, брехня – це дуже цікава річ, – сказав він. – Брехня – це і є людина. Її надії, її острахи, її амбіції. Тоді як правда – це просто правда. Хоча ви маєте рацію, Вейнбаум, як на мене, бреше просто через любов до мистецтва. Так що там щодо висновку?

– Коли Марта попросила мене атрибутувати Ерделі… не мене особисто, але знайти фахівця… підтвердити… Вона запевняла, що знайшла його на горищі особняка. Коли їй його нарешті повернули в користування. Особняк, я маю на увазі. Можливо, так воно й було насправді, хоча Марта…

– Теж любила прибрехати?

– Марта брехала тільки з розмислом, – із гідністю сказав Воробкевич, – тільки заради справи. Але не в тому суть. Річ у тому, що там було ще декілька робіт. І я придбав їх у Марти. Вірніше…

– Взяли як платню за послугу.

– Так. Це було чесно. Я хочу сказати, – педантично виправився Воробкевич, – у Марти було тоді поганенько із грошима, а роботи й справді були так, середнячок.

Офіціант приніс каву й безшелесно пішов геть. Він обережно відсьорбнув. Кава була кращою, ніж він очікував, але й справді, навіщо вони туди кладуть кардамон?

– Над вашою головою, – сказав Воробкевич.

– Ви продали це ресторації?

– Офірував. Послуга за послугу. Розумієте, в мене довічна знижкова картка, приватний кабінет, якщо з’явиться потреба, і…

– Хочете вгадаю? Датовано двадцятими і підписано Баволем, так? Виглядає старше. Кракелюри.

– Коли б ви знали, як робляться кракелюри, – сказав Воробкевич.

– За що ви це видали?

– За роботу невідомого майстра-масона вісімнадцятого століття.

– Що ж тут масонського?

Чорне волосся, чорні очі. За бажання можна угледіти схожість з Яніною. За великого бажання.

– Як що? – здивувався Воробкевич. – А букет? Масонство приділяє серйозну увагу символіці квітів. Почитайте Морамарко, чи що…

– Я почитаю, – сказав він терпляче. – Все ж таки, якщо коротко?

– Коротко це можна трактувати як Алегорію, що тримає в руках символи Мудрості, Сили та Краси, – жваво пояснив Воробкевич. – Енотера, вона ж примула вечірня, – емблема молодості й, гм… оргіастичних задоволень, урівноважена пасифлорою, або кавалерською зіркою, що символізує приборкані пристрасті й спокуту, також вітекс священний, або аврамове дерево, символ цноти й доброчесності, також чоловічої сили. Але ж нічого особливого, вірно?

– Ну, взагалі-то так буває. Людина починає як копіїст, а потім знаходить свою фішку. Для цього зовсім не обов’язково з’їжджати з глузду.

Він поглянув на масивний, певно, теж масонський годинник на стіні. На срібному циферблаті випускало золоті промені світанкове сонце. Саме час навідатися до Юзефа. Він згадав розкішні золотаво-багряні тони сочевичної юшки, гострий запах зелені, часнику та цитрини й глитнув слину… червоне це, червоне дай мені!

– Знаєте, я, мабуть, піду. Пообідаю у Юзефа.

– Авжеж, – сказав Воробкевич із полегшенням. – Там принаймні годують.

– Тільки останнє питання: мені тут натякнули, що з могилою Валевської були якісь проблеми. Ніби її вандалювали.

– Ну так, – здивувався Воробкевич. – Усі це знають. Її викрав цей молодий композитор. Як же його… Ковач! Казали, він викрав її, ну, щоб… бути з нею разом востаннє. – Воробкевич сором’язливо поворушив носом. – Ще ходили чутки, що він у прощальному пориві сунув їй до труни якийсь манускрипт. Нотний запис…

– А потім похопився й вирішив забрати? Зазвичай із цього нічого доброго не виходить. А чому цього немає в путівниках? Адже дуже виграшний сюжет.

– Марта була безумовно проти, – сказав Воробкевич. – Могила видатної співачки – місце, куди можна піти вклонитися. А розпускати усілякі чутки… плітки…

Воробкевич зчепив пухкенькі пальчики, розчепив. Схилив голову набік, наче прислухаючись.

– Тепер, напевно, можна, – сказав Воробкевич і посміхнувся.

* * *

– Сьогодні немає вистави.

– Я знаю.

– Тоді що вам потрібно?

Двері службового входу трохи прочинилися. На нього війнуло сирими ганчірками, застоялим тютюном і ще якимось неприємним чоловічим лосьйоном, гострим, із мускусовою віддушкою. Десь там, у глибині, була затишна комірка, і столик, прикритий подряпаною цератою, і вечірня газета, і чай у підскляннику, і кип’ятильник, і ліжко, застелене старою вовняною ковдрою. Не може бути, щоб такої комірки не було. Просто до неї щільно прикриті двері. Тому так темно.

– У вас працює така прибиральниця. Корш? Ніна Корш?

Чому він сказав – Ніна? Її можуть звати як завгодно.

– Ніякої Ніни в нас немає.

– А! Згадав! Павлівна. Павлівна, так ви її називали. Вона ще співає гарно.

– Павлівна? Співає? Та вона ледве-ледве розмовляє! У неї вся морда перекривлена, – життєрадісно сказав вахтер. – А навіщо вона вам, добродію? Невже сподобалася? Як би це сказати… полонила вродою… Хто-ооо може зрівнятися з Матильдою моєю! – У вахтера був непоганий соковитий голос, а обличчя не видно. Очі виблискували у мороці.

Він терпіти не міг цю арію Водемона.

– А як її прізвище? Корш?

– Звідки я знаю. Навіщо мені її прізвище? Я що, до РАЦСу її вести зібрався? – Вахтер утробно реготнув. – Хочете зайти? Пошукати її?

Театр був темний, як… як склеп. Театральність спонукає до заяложених порівнянь. І там ця Корш у темряві човгає, човгає, човгає шваброю.

– Або заходьте. Чайку поп’ємо. А то нуднувато тут по ночах. Привиди, звісно, це непогано, але чаю з ними не поп’єш.

Виходить, і справді є склянка, і підсклянник, і чайна ложка… І кушетка, й столик із цератою.

– Тут є привиди?

– Аякже ж! У кожному театрі є привиди. Наприклад, стара Валевська. Виходить на сцену вся така в білому і з червоною плямою на грудях. І співає. Тільки безгучно співає, нічого не чутно. А потім спускається до зали, ходить поміж порожніх рядів і шукає вбивцю. Хочете подивитися? Ні? І правильно, добродію! Цій краще не навертатися. Інші спокійніші, а ця небезпечна. Павлівна її одного разу побачила, от і з глузду скрутилася. Валевська простягнула свою холодну руку, ось так…

З темної дверної шпарини викинулася рука вахтера, стрімлива, як щупальце, і відразу ж втягнулася назад. Він машинально відсахнувся.

Вони тут усі – психи. І брехуни. Усі критяни – брехуни. В чому фішка? Він забув… Авжеж, мандрівник зустрічає критянина, і той каже, що, мовляв, усі критяни – брехуни. Він бреше чи говорить правду. Якщо він бреше, то… така осцилююча реальність. Ну звісно…

– Ні, – сказав він, – не хочу.

– І правильно, добродію, – повторив із пітьми вахтер, – і правильно.

* * *

Він йшов і думав про потворну жінку, а може, й не потворну, просто безбарвну, ніяку, можливо, горбату, з невеликим таким горбиком, майже непомітним, ні, справді, якщо не придивлятися. Про жінку з рідким волоссям, нудну, немилу, старанну, як перша учениця, і ось вона рветься до прекрасного світу поезії і веселої розпусти, і її навіть не проганяють, і вона входить, сповнена надій, і застигає на порозі, бо в новомодному електричному світлі, де плаває дим пахітосок, їй раптом являється прекрасний принц.

Два велетні на хідлях із легкістю обігнали його й зникли за боковим провулком. Він бачив їх голови, що скакали, як м’ячики, на рівні вікон другого поверху. Мешканці, напевно, звикли. Зграйка японських туристів проковтнула його, випустила. Всі вони були нижчими від нього на голову. Стрази Сваровські у вітрині кинули йому в обличчя гострі жмутки світла. Повита хмелем вакханка заступила дорогу, тримаючи в ніжних руках тацю з пивом у пластикових стаканчиках, і він піддався спокусі, пиво було правильним, гіркуватим і, звісно ж, із гордістю сказала вакханка, місцевого виробництва. І воно, звісно, брало призи на міжнародних виставках, зокрема в Празі. Й у Відні також.

Але варто лише перетнути невидиму межу, і порожніми стали вулиці, сліпими вікна магазинів у більмах жалюзі, чорними вікна будинків, каламутними ліхтарі, що випльовували конуси світла упереміш із мрякою і дрібним снігом. Світилася лише коробочка склянички, де він учора купував коньяк, і він уповільнив ходу, роздумуючи, чи не повторити вчорашній досвід. Принаймні він спав без сновидінь.

Темна фігура заступила дорогу.

Він зробив крок убік, мало що, може, п’яного занесло, але той теж дзеркально відступив на крок і тепер стояв зовсім близько. Крислатий капелюх, настовбурчений комір, темні запалі ями очей на блідій плямі обличчя. Він відступив назад, але позаду теж стояв хтось, упираючись йому в спину чимось твердим. Навряд чи ножем, подумав він, навряд чи ножем.

– Гаманець у боковій кишені, – сказав він роздільно, – ось тут. Я можу дістати? Але там не так уже й багато грошей. Я не тримаю при собі великі суми. А більше в мене нічого й немає. Мобіла стара. Добра, надійна, але стара.

Крислатий капелюх. Довгополе пальто. Піднятий комір. Sin City. Ґотем. Бетмен і Робін.

– Дещо є, – сказав той, що попереду.

Розвернутися, вдарити того, що позаду, ребром долоні по горлу, того, що попереду, ногою по яйцях. У кіно всі так роблять.

– Авжеж, – сказав він. – Дайте здогадаюся. Тека. Але я купив її на тандиті. Й ноти теж купив на тандиті. Чесне слово. Це увертюра до «Тангейзера». Я хотів «Чарівну флейту», але «Чарівної флейти» в нього не було.

– Це Ковач, – сказав той, що позаду, обіллявши йому ліве вухо гарячим диханням. – Партитура Ковача.

– А, ви знаєте про партитуру. Звідки? Ну, звісно, у вас своя людина в театрі. Може, навіть в оркестрі. Ви, напевно, якесь таємне товариство музикознавців.

Тим часом той, що в пальті та капелюсі, відібрав у нього сумку, обережно дістав теку і розкрив її. У темряві ноти здавалися мурахами, що розбіглися блідою плоттю сторінок.

– Так, – сказала людина в капелюсі, – це воно.

– Запевняю вас, ви помиляєтесь.

Цікаво, що той, позаду, впер йому під лопатку? Палець? Запальничку? Чи все ж таки ніж? Йому не хотілося перевіряти.

– Послухайте, – сказав він сердито, – я просто хотів реконструювати одну стару постановку. Навіщо так гарячкувати? Що там узагалі такого, в цій партитурі?

Людина в капелюсі відступила на крок, притискаючи теку до грудей, немов знайдений скарб.

– Музика сфер, – проказала на вдиху людина в капелюсі. – Музика сфер. Стійте й не озирайтеся.

Він чув тихий цокіт копит, що все наближався. Темні фасади ловили його й перекидали один одному. Білий кінь з’явився у вуличному прорізі, голова схилена, плюмажик поникнув, темна фігура візниці хитається на передку. Людина в капелюсі здригнулася й боком рушила до напарника.

– Не обертайтеся, – повторила людина в капелюсі. Теку людина в капелюсі, як і раніше, притискала до грудей. Пальці біліли на тлі темного коленкору.

– Не буду. Стривайте, це ви за мною стежили? Ну, в музеї воскових фігур?

– Де? – здивовано перепитала людина в капелюсі.

– Ви ще залишили пальто.

– Нічого я ніде не залишав! – вигукнув новий володар теки. Слова були приглушені туманом і відстанню, що все збільшувалася.

Він похитав головою і відійшов убік, щоб звільнити дорогу білому коню.

* * *

Веронічка сомнамбулічно посіпувалася під нечутну музику. Щоб повернути її до світу грубих звуків, довелося торкнутися її плеча. Вона розплющила одне око і витягла один навушник.

– Ніхто не телефонував. – Вона вставила навушник назад у ніжне рожеве вухо. – І не залишав нічого.

Він знизав плечима і дістав мобілу.

– Читали вже? – Шпет відгукнувся відразу, немов ніс вахту біля свого старомодного телефонного апарата.

– Вечірку? Не встиг. Завтра вранці куплю.

– Можуть розібрати, – попередив Шпет. – Вечірка у нас популярна.

– Воробкевич мені відкладе. Я, власне, телефоную проконсультуватися… З досить делікатного питання.

– Слухаю вас, – сказав Шпет глибоким оксамитовим голосом.

– Скажіть, – він дістав вільною рукою з кишені папірець, – у театрі була популярною мова квітів? Адже напевне шанувальники, надсилаючи своїм кумирам букети…

– Певна річ! Це ціле мистецтво. Дуже тонке. Тепер, на жаль, уже втрачене. Тепер як? Аби усі бачили, що букет дорогий. А ця жахлива упаковка! Ця фольга!

Шпет говорив «фольга».

– А якщо я назву вам деякі квіти? Ну от, наприклад, пасифлора. Така велика квітка, трішечки схожа на терновий вінець. Символ страстей Христових, ні?

– Страстоцвіт? – Шпет пожвавішав, Шпет перенісся до світу примадонн, мокрих стеблин, оперезаних діамантовими браслетами, візитівок із золотим тисненням, дамських портсигарів і лайкових рукавичок. – Ні-ні… Одну хвилину…

Чутно було, як там, у себе, Шпет шарудить сторінками, напевне крихкими й жовтуватими, може бути, перекладеними сухими напівпрозорими пелюстками. У Шпета що, й справді є книга, присвячена мові квітів? Чи він просто риється у старій енциклопедії?

– Ось, – сказав Шпет. – Пасифлора – вона ж страстоцвіт, вона ж королівська зірка, означає вірність і шанобливість. Іншими словами, якщо шанувальник вручає вам букет, у якому присутня квітка страстоцвіту, це означає, що його серце, сповнене любовію, – Шпет так і вимовив – «любовію», – цілком належить вам до гробу…

– До чийого гробу? – машинально перепитав він.

– Пардон?

– Ні, це я так… А примула вечірня?

– Це зовсім просто. Примула вечірня, вона ж первоцвіт, виражає… ну так, ось воно – нескінченне кохання та вірність. Ви нібито кажете: «Навіть якщо весь світ зануриться в сон, моє вірне серце стоятиме на варті твого спокою».

– Розкішно, – сказав він. – І… всі це розуміли? Ось таку мову?

– Авжеж, – авторитетно вимовив Шпет, – аякже ж. Прекрасний, делікатний спосіб виявлення почуттів. Адже сказати прямо: я вас кохаю – дещо нетактовно. До того ж багато до чого зобов’язує. А мова квітів – це таке ефірне. Вишукане. І не ставить нікого у ніякове становище. Адже може бути й просто букет, ну, якщо не шукати особливого змісту. А може – освідчення у коханні. Або, навпаки, сповіщення про розрив стосунків. Або щось більш складне, більш тонке, ну це вже особливі умільці…

– Схоже на піктограми…

– Авжеж… Дуже складна мова. Треба було вміти читати її… Адже часом сусідство однієї-єдиної квітки надавало посланню цілком протилежного змісту. Нинішня молодь…

Він озирнувся. Веронічка похитувалася, заплющивши очі. Гарна в неї робота взагалі-то. Непильна. Але, певно, і платять мало. З іншого боку, якщо їй, скажімо, ніде жити…

– Ще одна рослина… вітекс священний.

– Одну хвилину… Так, ось! Вітекс священний, аврамове дерево. Бузкові такі квіти. Як свічки. Символ чистоти. А разом із тим – пристрасне чоловіче кохання.

– Як це може поєднуватися? Чистота і пристрасне чоловіче кохання, в сенсі?

– У театрі – може, – суворо сказав Шпет.

– А якщо у сусідстві з… цим, страстоцвітом і примулою вечірньою?

– Я б сказав, – зараз Шпет говорив роздумливо, немов смакуючи кожне слово, – я б сказав… Пристрасть, порив, вірність і шанобливість. І, безумовно… матримоніальна пропозиція, звісно.

– Послання від чоловіка до жінки?

– Так, безумовно. Безумовно.

– Дякую за консультацію, – сказав він. – Ви мені дуже допомогли.

– Завжди готовий, хе-хе-хе, – відповів Шпет грайливий. По-старечому грайливий до того ж. Немовби біля телефону стояло відразу декілька Шпетів, по черзі передаючих один одному слухавку.

Він попрощався, постояв у задумі, спостерігаючи за Веронічкою і спіймавши себе на тому, що починає сіпатися у такому самому нечутному ритмі. Хоча б блюдечко помила, он, молоко знову сквасилося, по обідку висять потріскані жовті лахміття.

Дивитися на блюдечко було неприємно, він відвернувся і набрав ще один номер.

– А, це ви, – сказав Валек. – Буквально завтра. Все ж таки досить розрізнені джерела. І я не зміг знайти його праці.

– А були праці?

– Авжеж. Він був видний масон. Теософ. Учень Блаватської.

– Як я одразу не здогадався.

– Ось це як раз є у Вікіпедії, – ображено сказав Валек.

* * *

Вони не замикали двері. Нічого красти? Віра у людську порядність? Хитра пастка? Просто нехлюйство? Останнє вірніше.

Дві пари величезних шльопанців зворушливо торкалися одна одної носами, – одна – зі стоптаними закаблуками, інша – без закаблуків узагалі.

І характери в них були різні.

Один акуратно застібнутий рюкзак акуратно притулений до ліжка. На ліжку акуратно розкладена величезна чорна футболка Mountain із мордою вовка на фасаді. Вовк виглядав вельми вражаюче. Інший рюкзак валявся на боці, відригнувши толстовки, светри, дві пари величезних сімейних трусів, шкарпетки у незрозумілій кількості, порожню пляшку з-під «аква-фреш», повну банку Red bull, пляшечку з шампунем Horse Force, що підтікала, залізну розчіску і чомусь зворушливе кругле люстерко зі стразиками по обідку.

Він про всяк випадок визирнув у коридор, потім повернувся до рюкзака, понишпорив на дні та в кишеньках. Документи вони, напевно, тягали із собою, а жмутик грошей у внутрішній кишені він не став розправляти й перераховувати. Ще познаходилося якесь зілля: листя трави, сухе, ламке, але точно не конопля, цупке, гладеньке, з рівними краями; зморщені чорно-бурі ягоди, кожна оточена короткими гострими пелюстками, наче віями. Вороняче око? Він не дуже й знався на рослинах. Вороняче око нібито отруйне, ні?

Інший рюкзак він обшукувати не наважився: акуратист обов’язково помітить вторгнення чужака.

Він повернувся до своєї кімнати, де намальований чоловік замахувався супутником на кожного, хто насмілиться увійти.

Та, що малювала, була безталанною, і тому все, що виходило з-під її руки, корчилося у променях нещадимої і страшної правди. Ґолеми, оживлені пропагандою, показували свої справжні обличчя. Очі їх були порожні, вуста зажерливі, поля за спиною засіяні зубами дракона. Не дивно, що йому сняться кошмари!

Треба ж, Корш написала про блакитну чашку, думав він, у темряві натягуючи на себе ковдру. Немовби таємний потиск руки, як там вітаються ці масони? Збіг. Авжеж, збіг.

Литкові м’язи раптом звело судомою, особливо ліву. Він міцно промасував ногу долонями. Потім кісточками стиснутих у кулаки пальців. Повторив процедуру для правої ноги. І все – майже у повній темряві, лише стелею проповз, як фосфоричний слимак, відблиск далекої фари.

Mus. Миша. Musculum. Mus. М’яз. М’яз схожий на мишу. Миша маленька і сіпається. То розплющується, то стискується у кетяшок. Він згадав мишку, що сіпалася за щокою прибиральниці. Дивна жінка. І відверто ненавидить Яніну. Здавалося, там, у мовчазних коридорах, посеред тіней, вона так і човгає шваброю по паркету, страшна, скособочена, сіпаючи щокою… Якщо вона і справді онучка чи правнучка Ніни Корш, її, певно, вчили ненависті так само, як у родині Валевських дівчаток навчали брехні.

Він із силою потер обличчя, і відразу ж у густому повітрі засвітилися фосфоричні очі, пурпурні райдужки з чорною пульсуючою діркою зіниці. Котра година? Він намацав у кишені куртки, що висіла поряд на стільці, мобілу, але екран був мертвий: він забув підключити зарядник. Зараза, попереджувати треба. Зазвичай телефон при останньому здиху так жалібно попискував… Ноги, як і раніше, нили, і ще він був геть мокрий. Мокрий, як миша… Миша. М’яз. Ну звісно.

З-за дверей лунав телефонний дзвінок, настирливо, безнадійно. Телефонував той, хто не зміг додзвонитися на мобілу? В темряві, навпомацки, він натягнув джинси. Чому Веронічка не бере слухавку? Спить? Дзвінок затих, саме коли він вбіг, тьопаючи босими ногами, до вітальні. Зняв слухавку, але там не було навіть гудка, так, шерехи, статичні розряди, тиша… Він обережно поклав слухавку на базу.

Веронічка… Веронічка сиділа, посіпуючи головою і кистями рук, поміж повік мляво блискотіла смужка білка, не людина – манекен, лялька, торкнися її, і вона завалиться на бік і буде так само посіпуватися в одному їй чутному ритмі. Під шкірою щоки в неї теж щось посіпувалося, все сильніше, немов намагалася вибратися назовні миша.

Він подався назад, не відводячи очей.

І увіткнувся спиною у щось м’яке. В когось м’якого. Звідки, адже нікого не було. Й цей м’який зробив щось таке, через що він не зумів обернутися і подивитися, хто ж там стоїть, хто притискається так ніжно, так обережно проводить по шиї, по карку дуже холодними пальцями. Дотик був безстидно, безсоромно еротичним, і плоть відгукнулася, і пах пронизала солодка судома. І тоді, корчачись від відрази і сорому, він спробував відшпурнути чужу важку ніжну руку, і знову судома скрутила литки, і він прокинувся – у власному ліжку, весь мокрий… Він сидів, хапаючи ротом повітря, масуючи м’язи ніг, побіжно відзначаючи, як свербить і пече шия під волоссям. Подряпина там, чи що…

* * *

Чому марш Жерців із «Чарівної флейти»? Він що, заснув у театрі?

Мружачись від сірого ранкового світла, він виборсався з-під ковдри, поквапно підхопився, обмацав одяг. Мобіла показувала повний заряд без однієї поділки. І час. Дев’ять двадцять. Зарано, але у провінції рано лягають і рано встають. Туристів до уваги не беруть, ті взагалі не сплять.

– Так, – сказав він і відкашлявся, прочищаючи пересохле горло. – Так!

Поганий сон майорів на задвірках свідомості, як темна пляма на краю поля зору.

– Ну як вам? – Воробкевич часто дихав у слухавку.

– Ще не читав. Але Шпет дуже хвалив.

– Хоча б купили? В нас її, знаєте, розхапують.

Він уявив собі натовп біля кіоску, збуджених людей, які видирають газету одне в одного з рук. Як? Ви ще не читали? О, Воробкевич! Це ж сенсація! Хто б міг подумати, таке відкриття! Дайте-но сюди… Так, і справді. Ні-ні, зачекайте, я ще не дочитав!

– Зараз спущуся і куплю, – пообіцяв він.

– І передзвоніть мені! Обов’язково!

Воробкевичу хотілося поговорити про свою статтю. Ще й ще раз обговорити нюанси. Звичайна літературна сверблячка.

– Звісно, зателефоную, – сказав він і заходився шукати шкарпетки. Шкарпетки знайшлися, але чомусь мокрі, наче він вночі довго тупцював у калюжі. Напевно, я вночі спросоння пішов до вбиральні, а там підтікало. Але чому в самісіньких шкарпетках? Чому взагалі я вночі надягав шкарпетки?

Він відкинув мокрий клубок в кут кімнати і зарився в дорожню сумку у пошуках чистої пари.

* * *

Газетний кіоск на розі був повитий закрутками лоз, і кіоскерка була у кучерях і лозах… гаразд, тільки у кучерях. З-під вилоги рукава її жакетика-букле визирав куточок батистового носовичка. Йому чомусь стало сумно, наче носовичок був білим прапором, піднятим у безнадійній спробі зупинити наступ невблаганних фаланг Хроноса.

– Вечірка? У нас її швидко розкуповують, але я відклала. Спеціально для вас.

Він її вперше в житті бачив.

Газета пахла друкарською фарбою і трохи бруднила пальці. Приємний запах. Він швидко розгорнув її, просто біля кіоску, і відразу ж на крихкий папір впала важка крапля. Ну так, звісно.

«Криниця» була тут же, за рогом, газета навіть не встигла змокнути.

Вона дочитала вчорашній роман і взялася за наступний, на обкладинці напівоголений і дуже вмускульований брюнет обіймав зашнуровану в корсет шатенку. На задньому плані проглядалися пальми та вітрила.

– У вас, здається, нелегке відрядження.

– Я просто не виспався. Кошмари. Це нічого. А можна цей ваш дивовижний бальзам до кави?

– Вже, – сказала вона і знову заглибилася у книгу.

Він влаштувався на звичному місці біля вікна і розгорнув газету. При лівому лікті струмені води краяли на смуги вітрину, він був наче всередині шлягеру «It is always nice to see you, – said the man beside the counter…»[8] Tom’s Dinner, виявляється, у Нью-Йорку, на П’ятій авеню. А він завжди думав, у Лондоні. Яке розчарування. У Лондоні була б зовсім інша справа.

Він пробіг очима кримінальну хроніку. Ні, ніхто з поп-зірок не помер на самоті, в готельному номері, в тяжкому алкогольному чаду. Невпізнаний труп у міському сквері, звісно, не так романтично. Чому людям так подобається читати про чужу смерть? Особливо про насильницьку?

Після «Новин мистецтва» були тільки гороскопи, кросворди, бородаті анекдоти й приватні оголошення. And I’m turning to the horoscope And looking for the funnies… Начерк, який Воробкевич гордо іменував статтею, займав увесь підвал і називався «Світ у кришталевій кулі, або Загадка художника».

«Одного разу, на кривавих полях Першої світової, художнику-початківцю Каролю Баволю, тепер санітару при польовому шпиталі, якийсь поручик, що помирав у лазареті від тяжких ран, на знак подяки за догляд і піклування передав дивний предмет. Ця сімейна реліквія декілька сотень років передавалася з покоління в покоління. Сімейний переказ стверджував, що предок поручика, хрестоносець, привіз її з Єрусалима. Однак лише повернувшись на батьківщину, зі спустошеною душею і в стані творчої кризи, художник наважився дослідити подарунок. Яким же було його здивування, коли, вдивившись у глибину кулі, важкої, немовби виточеної із суцільного шматку гірського кришталю, він побачив дивні рухливі силуети. Спершу він приписав їх грі світла та тіні, однак при більш докладному вивченні розгледів невідомі неземні пейзажі, дивовижних істот і химерні будівлі».

Воробкевич, журналіст старої школи, твердо знав, що треба уникати повторюваних епітетів, і напевне замінював у матеріалах стажерів повторювані «він сказав» – на «він проговорив» і «він вигукнув».

«Художник зрозумів, що загадкова куля є свого роду каналом зв’язку між далекими світами. Можливо, колись, за незапам’ятних часів, прибульці, які відвідали Землю, бесідували за його допомогою з далекою батьківщиною…»

Ну так, звісно. Баальбекська веранда і колона в Делі, певна річ, їхніх рук справа. Якщо в них взагалі були руки.

«І в житті художника з’явилася мета – передати своїм сучасникам, виснаженим кривавою та довгою війною, картини інших світів – як знак того, що людство може врешті-решт приєднатися до братерства розумів, якщо подорослішає і відмовиться від страшної іграшки війни…»

Далі йшлося про те, що сучасники, яким Баволь марно намагався донести звістку про братерство розумів, так і не зрозуміли художника і вважали картини інших світів просто химерами хворого, отруєного газами мозку, що те, що він спостерігав у кришталевій кулі, він фіксував у щоденниках і деякі з цих записів, можливо, збереглися, так само як і креслення дивних літальних апаратів, що випередили розробки академіка Корольова.

Він подумав, що Баволю, який вважав себе посланцем вищого розуму, транслятором, голосом і оком, до певної міри пощастило. Його сприйняли як безпечного дивака й не зайняли – ані червоні, ані білі, ані німці, ані совєти… Юродивий, священний безумець спрадавна викликає у сильних світу цього боязкий страх, змішаний із гидливістю. Місяць світить, кошеня плаче, ну як же.

Йшлося також про те, що ранні прозові нариси Баволя – «Скляне серце», «Сестра брата свого» й «У будинку скорботи» – незабаром будуть перевидані за рахунок міської влади, яка всебічно підтримує нашу культурну спадщину, за що їй дякуємо красно. Любителі мистецтва зможуть познайомитися з живописом загадкового художника, відвідавши виставку, яка цієї неділі відкриється у фойє Оперного театру, з яким Баволь активно співпрацював. Шкода, що ескізи декорацій до нашумілої у двадцяті аматорської постановки одноактної опери «Смерть Петронія», де, до речі, співала сама Валевська, на жаль, поки вважаються загубленими. Втім, зараз ентузіасти роблять усе можливе, щоб реконструювати цей забутий, але найвищою мірою цікавий художній експеримент…

З одного краю вікна до іншого пробіглася розпливчаста рожева пляма. На тому боці вулиці сіре блимнуло і поступилося місцем чорному.

– Як вам запіканка?

– Що там сьогодні? Волоські горіхи?

– Не волоські, – вона посміхнулася, – лісові.

– Дякую. А… коли буде знов із цукатами?

– Завтра зробимо.

З вулиці на нього дивилася жінка з парасолькою і в чорному пальті, так пильно, що він здригнувся, але потім зрозумів, що вона роздивляється своє віддзеркалення, певне бажаючи переконатися, що капелюшок на чепурній голові сидить як треба. Жінка коротко і задоволено кивнула та рушила далі, щоки в неї були рум’яні, а волосся з-під капелюшка охоплювало скроні двома чорними лискучими півкружалами, неначе надкрилля жука.

Він акуратно склав газету і зателефонував Воробкевичу.

– Прочитали? Ну як вам? – Воробкевич, як будь-який автор, прагнув похвали.

– Я дивлюся, ви Веллса любите. Схвально.

– До чого тут Веллс? – підозріло спитав Воробкевич.

– У нього було таке оповідання. «Кришталеве яйце». Там герой у антикварній крамничці знаходить кришталеву кулю, яка транслює картини іншої планети. Марса, здається.

– Не пам’ятаю, – швидко сказав Воробкевич.

У Воробкевича було щось простосердне, обеззброююче. На нього навіть не можна було сердитися.

– Ми воскресимо його! – сказав Воробкевич. – Ми повернемо його із забуття. Це буде моїм даром місту.

Судячи з деякої запинки після слова «моїм», Воробкевич явно хотів сказати – останнім, але трохи остерігся через забобонність.

– Авжеж, – сказав він, – чудовий подарунок. Пишновеличний. І дякую за згадування «Смерті Петронія».

Він боявся, що Воробкевич не вставить цей пасаж. «Смерть Петронія» мала дивовижну властивість зникати з людської пам’яті.

– Меру сподобається ідея реставрації постановки, – поважно сказав Воробкевич.

Схоже, мер завдяки Воробкевичу усвідомив, що опікування мистецтвами дає найнесподіваніші бонуси.

– З кришталевою кулею – чудова ідея, – похвалив він Воробкевича. – Це все пояснює. До речі, куди вона потім поділася, ця кришталева куля? Потрібна несуперечлива версія.

– Навіщо? Несуперечливі версії нікому не потрібні. Люди жадають таємниці. Причетності до таємниці.

А Воробкевич на свій лад аж ніяк не дурний. Просто прикидається, так безпечніше.

– І потім, завжди можна опублікувати іншу статтю, де все це буде спростовуватися. Мовляв, це качка, не було ніякої кришталевої кулі, ніяких інопланетян, а Баволь просто псих. Це підігріє цікавість. Публіка вирішить, ми щось приховуємо. Якщо спростовуємо – отже, щось було. Хтось на нас натиснув. Надавив.

Заперечити це, вищою мірою розумне, твердження він не зміг і, ще раз палко подякувавши Воробкевичу, дав відбій.

– Кришталева куля?

Відклавши коханців, навіки вловлених у намальоване серце, порожнє всередині, вона із цікавістю прислухалася до розмови.

– Це в газеті, – сказав він, виправдовуючись, – у вечірці.

– Так, я вчора читала. Цікаво, еге ж?

– Так, – сказав він стримано, – цікаво.

– Бачити картини іншого світу… і не розуміти, що вони означають. Адже якщо зовсім чуже, як зрозуміти, що саме тобі показують? А раптом зовсім не те, що ти думаєш? Ти думаєш – це ресторація, як у нас, а це…

– Катівня? В’язниця? Можливо. Але він запевняв, що все розуміє. А ви Веллса не читали?

– Веллса? – Вона винувато позирнула на покетбук. – «Війна світів», правильно? Читала, але давно вже. Там, здається, не було нічого про кришталеву кулю. Про триніжки було, я пам’ятаю. Вони ще так страхітливо вили. Я пам’ятаю, коли маленька була, дуже боялася – раптом марсіянин вилізе.

– Звідки?

– З каналізаційного люка. – Вона зробила великі очі. – Знаєте, яка в нас каналізація? Знаєте, скільки їй років? Там живуть прадавні страшні створіння. Гігантські щури, і ці, як їх… Тритони! Такі величезні, сірі, із гребенем на спині. Й жовті очі. Й морда у плямах. Вони живуть у люках і виходять назовні, тільки коли голодні. В сутінках. Ну… ви розумієте. Я одного разу бачила, – вона стишила голос до шепоту, – люк відчинився… знаєте, така чавунна кришка, і ось вона повільно-повільно зсовується, і звідти з’являється голомозий череп. І я закричала, – вона говорила зовсім тихо, – і я закричала: «Здрастуйте, дядьку Михасю!»

– Та ну вас, – сказав він і посміхнувся.

– А я думала, ви хоч трохи злякаєтеся. А куди вона потім поділася? Кришталева куля тобто.

– Не було ніякої кришталевої кулі. Це газетна брехня. Трюк, аби привернути увагу до виставки. Воробкевич вигадав.

– Шкода. Було б так здорово. Щоб куля, а в ній онлайн трансляція йде з іншого світу. Як ви думаєте, які вони?

– Я ж кажу, це Воробкевич вигадав.

– Але мусить бути інший світ. Інакше навіщо? Я все одно піду подивитися. На картини. Там у неділю відкриття?

Адже її можуть не пустити. Навряд чи вона найкраща людина міста.

– Знаєте що, – сказав він, – а давайте зі мною. Ви взагалі… як працюєте? Щодня? Від ранку до вечора?

– Ні, я тільки в першу зміну. Потім Клавдія приходить.

– А вас як звуть? Пробачте, що не спитав раніше.

– Марина.

Я ж, власне, нічого про неї не знаю. Ну ось, наприклад, чи заміжня вона? Обручки немає, але це нічого не означає у наш час… Діти? Син-школяр? Напевне син-школяр. У таких затишних спокійних жінок зазвичай сини. Це лише Валевські народжують дочок, немов партеногенетичні ящірки.

– А мене… перепрошую.

– Ви що, – Вітольд говорив голосно й ображено, – з глузду з’їхали? Ось тут, у вечірці…

– А я тут до чого? Це Воробкевич.

– Я не збираюся це ставити, – кричав Вітольд, – а ви мені викручуєте руки!

Він теж підвищив голос, винувато махнувши рукою Марині, щоб не хвилювалася.

– Це ви крутите! Я знаходжу автентичне лібрето! Партитуру Ковача! Ви навіть не уявляєте, як було важко… Я навіть спонсорів знайшов! А ви, бачте, не будете! Чудовий резонансний проект! Валевська могла б заспівати Азію! Ми могли б запросити… та я не знаю, Кауфмана! Самоїле могли б запросити!

– На Кауфмана в жодного спонсора грошей не вистачить! – Вітольд поступово заспокоювався. – Кому це взагалі потрібно, всі ці дулі в кишені? Кому, ну кому зараз цікаво про тиранію?

– Це не про тиранію. Це про те, як пристойна людина…

– …стає тираном, – підказав Вітольд.

У Вітольда була неприємна манера договорювати за співрозмовника, що викривало людину нетерплячу та недалекоглядну.

– Про те, як глибоко готова впасти людина, що веде подвійну гру.

– «Сімнадцять миттєвостей весни», – сказав Вітольд. – І ще цей, про наркомафію, не пам’ятаю назви. З Кіану Рівзом, чи що.

– «Глибоке прикриття». Та не хочете – не ставте. – Він краєм ока бачив, що Марина із цікавістю прислухається до розмови, хоча робить вигляд, що читає любовний мотлох. – Знайду іншого. І до нього піде вся слава. «Іоланта»… що «Іоланта»? Я пропоную вам сенсацію!

– Яка сенсація? – Вітольд знову занервував. – Ніхто, буквально ніхто нічого не чув про таку постановку. Я питав. Ніхто. Нічого.

– Ну ось же Претор!

– Претор на схилі життя взагалі вистарів на розум. На сексуальному підґрунті схибився, до хлопчиків чіплявся. Врешті-решт його утрамбували до приватної клініки, там він і помер. До того ж… Він був глухий, як тетеря, ваш Претор. Він ще у десятих роках оглухнув. Узагалі не уявляю, що і як він міг ставити.

– Бетховен…

– Ви псих, – сказав Вітольд, – я вже зрозумів. Може, ви графоман? Може, ви самі написали цю, як її? У нас уже є один такий. Багатенький, сука. Сам пише, сам ставить, акторам платить, режисерові, декораторам. Навіть глядачам платить. Потім платить критикам за позитивні рецензії. Півміста годує. Шкода, не в нас, у драматичному. До речі, це ваше лібрето… сумне гівно, якщо чесно. «Іоланта» хоча б прикольна. А тут драйву немає. Нас критики засруть. Я перевіряв. Цей вершник Луцій… він там ніяк не міг бути. Він раніше встиг, ніж Петроній. У мене занотовано, ось, Нерон у нього віджимав бізнес, ну й він, щоб якось родину забезпечити, відписав майже все Неронові, й… І, до речі, ані до політики, ані до літератури не ліз. Все одно не допомогло.

– Еге ж, – погодився він, – це зазвичай не допомагає. Але ви все ж таки подумайте. Може вийти цікаво.

– Я сказав – ні. – Здавалося, Вітольд от-от почне схлипувати. – Що ви всі до мене причепилися, справді! Залиште мене у спокої!

– Ви ж самі мені зателефонували.

Вітольд мовчав і тільки часто-часто, як собака, дихав у слухавку. Потім ще пару разів переривчасто зітхнув і вимкнувся.

– А я думала, ви щодо взуттєвої галузі. – Марина забрала порожню тарілку і вкладені у дерматинову книжечку купюри. – У нас цілих дві взуттєвих фабрики. Добре взуття виробляють. І недороге. Справді. Але устаткування старе, весь час ламається. І наладчики…

– Я схожий на наладчика?

Вона присунула до нього дріб’язок, він присунув дріб’язок назад, наче вони грали в якусь гру.

– Ні. Слухайте, у вас на шиї подряпина, ось тут.

– Я знаю. Напевно, уві сні. Повернувся невдало.

– Помастить йодом хоча б. Дати вам йод?

Напевно, тут усім належить мати аптечку. Часті травми.

– Скажіть, а квіти тут де можна купити? Я маю на увазі рідкісні. Екзотичні.

– Як вийдете, ліворуч, – вона із розумінням посміхнулась, – і два квартали вгору. Буде така вуличка, вузенька. Там квітковий салон.

– Він коли відчиняється, не знаєте?

– Він і не зачиняється. Він цілодобовий.

– Цілодобовий? Навіщо? Я розумію, аптека…

– Адже комусь посеред ночі можуть знадобитися й квіти. Це ж краще, ніж якби ліки.

– Так, – погодився він, – авжеж.

* * *

– Скажіть, а у вас є така послуга – букет додому? Ввечері? Скажімо, після сьомої?

Яблучно-зелені нігті. Й зелене пасмо, що звисало на зелені очі. Дафна, яка не встигла остаточно перетворитися на дерево.

– Ми працюємо цілодобово.

Безпристрасне обличчя, злегка презирливе. Напевно, їх так спеціально навчають. Усюди привітність, а тут лінива напівдрімота лісової німфи, яка блукає посеред довгих зелених стеблин. У квіткарнях завжди трошки пахне тлінням. Може, тому що квіти тепер скоріше асоціюються з похороном, ніж зі святами?

– Троянди? Дюжину троянд? Плюс одна? Білих? Червоних?

Бліді пальці із зеленими нігтями нерухомо лежали на зелених стеблинах папороті, якою був декорований прилавок. Не Дафна, Офелія…

– Ні. Страстоцвіт, примула вечірня і вітекс священний. Це можна… такий букет?

Вона задумливо покусала нижню губу.

– Напевно. Це… мені здається, рідкісні квіти. У вашої дами витончений смак. Але я дізнаюся. Залиште телефон, я передзвоню вам, гаразд? Але я ще не знаю, скільки це коштуватиме. Бо їх немає в прейскуранті, розумієте?

– Байдуже. Я ось залишаю. Якщо вкладетеся, то й добре.

Вона знизала плечима.

«Гроші мене не хвилюють, – казав увесь її млосний, втомлений вигляд. – І взагалі, як ви мені всі набридли! Мужлаї, грубі людські самці, хіба можете ви чимось привабити мене, прозору німфу!»

Біля ґанку мокрий скуйовджений голуб із горловим туркотінням виходжував довкола гладенької, пір’їночка до пір’їночки, голубки.

* * *

– Не знаю такої. – Це був інший вахтер, мишуватий, із сірим, зачесаним назад волоссям, із сірим обличчям, бляклими сірими очима, у сірій куртці, й голос у нього був сірий, і життя в нього було сіре, якщо взагалі було.

– А ви позмінно працюєте?

– Як кому зручно, так і працюємо, – знуджено сказав вахтер.

– А ваш напарник? Такий, ну, дужий? Волосся зачесане через голомозину?

– Не знаю, – повторив вахтер.

– Але якось же ви міняєтеся?

– Я здаю Казіку. А кому Казік здає, я не знаю. А навіщо вам?

– Я у одній справі щодо спадщини, – сказав він ваговито. – Розшукую спадкоємців Ніни Корш.

– Не знаю такої, – повторив вахтер. – Були тут якісь Корші, але давно. Тримали прибутковий будинок на Дворецькій.

– Цих я знаю. Це не ті Корші.

У фойє двоє байдужих людей у комбінезонах знімали зі стін забрані у скло світлини оперних прим. Звільнені стіни здавалися непристойно голими, немов жіноче обличчя без косметики…

– Знову ви?

Артистичне обличчя Вітольда спотворила гримаса відрази.

– Ви мене переслідуєте? Навіщо? Навіщо ви мене переслідуєте?

Вітольд був у твідовому пальті з настовбурченим коміром і в чорному м’якому капелюсі. Довкола шиї обгорнуто довгий чорний шарф.

Щоб не дратувати вахтера, він відступив убік, і Вітольд протиснувся боком у фойє, війнувши на нього пахощами дорогого чоловічого одеколону.

– Я ж сказав, не буду це ставити! Я що, давав вам якісь надії? Щось обіцяв? – Вітольд нетерпляче розмотував шарф, наче той його душив. Обличчя у Вітольда було зверхнє й нещасне. – Не буду ставити цю вашу графоманію. Ясно? Не буду! – Вітольд похитав головою, немовби відганяючи муху, що сіла йому на носа.

– А мер переконливо обіцяв фінансувати проект…

– Та срав я на вашого мера, – сказав Вітольд і сам злякався.

– Це ви даремно. На мера не можна срати в жодному випадку, – суворо сказав він.

Вітольд мовчав. Обличчя у Вітольда було трагічне, скорботний рот випнувся підковою. Він поглянув на руку Вітольда, що розмотувала петлю шарфа. Рука дрібно тремтіла.

– Послухайте, – голос Вітольда звучав жалібно, – ви ж усе брешете. Нащо ви весь час брешете? Що вам від нас потрібно? Навіщо ви взагалі сюди приїхали? Їдьте, га? Ми вже тут самі якось розберемося!

– Авжеж, – погодився він, – певна річ.

* * *

– А я саме збирався телефонувати. Звідки ви знали, що я тут?

Потертий опель Валека був по вуха забризканий брудом. Куди це Валек їздив, що так зашмарувався?

– Усі ходять своїми шляхами, – філософськи сказав Валек.

– Що, знову на цвинтар?

Повз мокрих тритонів, що нудилися у порожніх фонтанах, повз мокрого Франтика на чолі групи наїжачених туристів, повз людей у мокрих комбінезонах, що звантажували відра, повні блідих мокрих квітів. Занадто багато квітів…

– Ні, – з певним жалем відповів Валек, – це у місті. Ну ось, тут роздруківка, подивіться поки.

– Я подивлюся потім. А якщо коротко?

– Коротко? Заможна родина. Батько-адвокат, ну й він теж вступає на факультет права. Пристає до соціалістів. Щоправда, ненадовго. Переїздить до Кракова, вступає до військової академії. У чині майора дуже ефективно придушує повстання націонал-патріотів. Стає комендантом міста. Першу війну завершує в чині полковника. У другу – координує дії місцевого підпілля. Заарештований НКВС. Інтернований. Пропав безвісти. Так, знаний масон. Найвищий ступінь посвячення. Теософ, учень Блаватської.

– Добрий голос?

– Авжеж, вірно. Навіть якийсь час співав в опері, за студентства. Ось, виходимо.

Він неохоче вибрався з теплого нутра автівки.

– Тут він народився. Класицизм, друга половина дев’ятнадцятого століття. З архітектурної точки зору нічого особливого. Дошку нещодавно повісили.

– Він дійсно був настільки гарний собою?

– Еге ж. Там є світлини, я вам приніс. Білява, гм, бестія. З породи переможців. Але в якийсь момент, гм, втратив талан.

– Із цього місця докладніше, будь ласка.

– Гаразд. Тоді у машину. А то крапає з даху. Так от, початок Другої світової він зустрічає полковником. І точнісінько за день до капітуляції Варшави, у тридцять дев’ятому, Руммель підписує наказ про створення бойової підпільної організації. З одним центром у Варшаві, а другим – тут, у нас. І як ви гадаєте, хто очолює місцевий центр? Так от, наказ було підписано 27 вересня, а 28 вересня в тому самому монастирі Сакрекерок НКВС знаходить схованку з картотекою й архівом польської контррозвідки. Далі – зрозуміло. Арешти, вербування… Дуже, гм, вдало для них вийшло, як на вашу думку?

– Гадаєте, був зрадник? Невже Костжевський?

– Що ви! Він був хороброю людиною, блискучий військовий. Він якраз зумів врятувати організацію. Ціною великих втрат, але зумів. Але зрадник, безумовно, був. А далі відбувається от що. Група Костжевського готує декілька терористичних актів, і ви розумієте, майже всі ці акти провалюються. Починаються арешти. Спочатку беруть Нахмансона, ну, чоловіка Валевської, ви знаєте, потім Ковача. Й ось що цікаво – інструкції, вірніше, орієнтування Костжевський отримує з Варшави, через якогось Андрича, і ось цей Андрич передає наказ до збройного виступу. А разом з тим повідомляє, що Варшава наполегливо радить спровокувати показовий погром.

– Що?

– Погром. Показовий. Щоб вичавити євреїв з міста. Щоб вони пішли разом із совєтами. Костжевському це видається настільки дивним, що він вирішує сам, напряму, зв’язатися з Варшавським центром, намагається перетнути кордон і потрапляє до НКВС. Далі ще цікавіше – його звільнюють.

– Не може бути!

– Звільнюють, і він знову починає формувати підпілля. Росіяни йдуть, приходять німці, і він б’ється вже проти німців.

– А потім?

– Потім сліди його губляться. Тоді було багато… безіменних героїв.

– А цей… Андрич? Це прізвище? Прізвисько?

– Прізвище. Зенон Андрич. Однокашник Костжевського, навчався на одному з ним факультеті, але недовго, рік чи два.

– Масон?

– Далися вам ці масони! Не знаю, може, й масон.

– І, звісно, слід його теж втрачено.

– Втрачено, – погодився Валек. – Хочете, щоб я порозвідував щодо цього Андрича? Якомога докладніше?

– Так, – сказав він, – це було б непогано. І ось, повертаю із вдячністю.

– Допомогла?

– Ні. Але все одно дякую.

– Вони вам усі навіщо потрібні? – Валек, акуратно перегнувшись через спинку, поклав Ковача на задньому сидінні. – Я так і не зрозумів.

– Вони були учасниками однієї старої постановки. Я йду за театральною програмкою, Костжевський там співав партію вершника Луція.

– Що, Андрич теж?

– Не знаю, там в однієї людини було багато псевдонімів.

– Куди тепер? – спитав Валек. – До «Синьої пляшки»?

Він поглянув на годинник.

– Так, мабуть. Перепрошую.

Телефон ворухнувся у нагрудній кишені, немов звірятко у сховку.

– Ви нас обдурили.

– Усі знають мій номер, – сказав він сухо. – Цікаво, звідки? Я вам жодного разу не збрехав. Я ж говорив, я купив ці ноти на тандиті.

– Ви за це відповісте, – зловісно сказали у слухавці.

– Із задоволенням. Зустрінемося, кави поп’ємо. Я в цей час зазвичай ходжу до «Синьої пляшки»…

– Я обідаю лише у «Зеленому псі».

– Добре. Я буду за п’ять хвилин. Як вас упізнати?

– Я сам вас упізнаю, – суворо сказав телефон.

Він обернувся до Валека:

– До «Синьої пляшки» не треба. Треба до «Зеленого пса». Знаєте, де це?

– Звісно. – Валек кивнув сам до себе. – Практично поряд. Зараз під’їдемо. Вивіску он там бачите? Це він.

– Я так і думав, що поряд. Там хоч годують?

– Там пристойно годують. Тільки не замовляйте свинячі реберця.

– Не буду. Дякую. Це за Андрича. Авансом.

– Може, нічого й не вийде дізнатися, – із сумнівом сказав Валек. – Фігура темна.

– Ну, тоді просто за клопіт.

Увійшовши, він зрозумів, чому меломан вибрав саме «Зеленого пса». Тут не було музики. Жодної. Відвідувачі по кутах говорили пошепки.

Зараз той, хто запрошувально поплескував рукою по столу, був без цього свого капелюха. Акуратно розчесане на проділ волосся щільно прилягало до черепа.

Він відсунув стільця й сів навпроти. Напевно, друзі меломана сидять за сусідніми столиками, підстраховуючи.

– Я можу замовити?

– Можете, – стримано сказав меломан, – але свинячі реберця не раджу.

– Дякую, я вже в курсі.

Він погортав меню і попросив відбивну. І каву з коньяком.

– Вам доведеться сказати, де вона. – Меломан підніс до очей виделку і меланхолічно роздивлявся зуб’я. – Ми рішуче налаштовані це з’ясувати.

– Я сказав правду. Можете мене обшукати. Звісно, теоретично я міг її сховати десь у «Піонері».

– Там теж немає.

– Авжеж, ви вже! Як я відразу не здогадався!

Напевне хтось із них видав себе за електрика. Або інспектора водоканалу. Або пожежної охорони. Може, й справді там служить.

– Можливо, ви її ховаєте в банківській комірці. Чи у довірених людей. Ми могли б вибити у вас зізнання.

– Закатувати мене? Навіть не намагайтеся. В мене глибоке прикриття. Увесь Інтерпол стане на мій захист.

– Не клейте дурня, – з відразою сказав меломан.

Принесли відбивну з величезною кількістю складного гарніру, про який він не прохав, і запотілий кухоль темного пива.

– Я не замовляв пиво.

– Це бонус. Сьогодні акція.

Він знизав плечима й обережно відсьорбнув, щоб піна не перевалилася через край. Пиво було добрим.

– А в цій теці що? – спитав меломан.

– Біографія Костжевського.

Меломан швидко перебирав роздруковані сторінки.

– Навіщо вам Костжевський?

– Ну як же. Ви ж повинні знати. Якщо шукаєте партитуру. Вони там усі були. Валевська. Костжевський. Корш. Вертіго. Якийсь Фільтікус. Я дуже підозрюю, що теж псевдонім. Ну, не дуже пристойно для підлітка співати цього Гітона, батьки вдома можуть і вуха наскубти. А я саме займаюся групою «Діамантовий витязь». Я мистецтвознавець, розумієте? В мене грант канадський.

– А навіщо брехали, що у вас є партитура?

– А вам вона навіщо? Що в ній такого? Що взагалі у цій опері такого? Ну так, Валевська співала. Ну так, скандал. Ну, накидали вони шпанських мушок.

– Шпанських мушок? Ха-ха-ха! – Той, що сидів навпроти, відкинув акуратну голову й акуратно захихотів. – Шпанських мушок!!!

Він краєм ока бачив, як той, що сидіть за столиком зліва, спостерігає за ними в дзеркалі барної стійки. А той, що сидів за столиком справа, допив свою каву і тепер підманив офіціанта, щоб замовити ще.

– Ви читали біографію Ковача?

Він раптом виявив, що вже встиг зменшити наполовину свій біфштекс. Від нервів, певно.

– Читав. Багато фігур умовчання. І необґрунтованих припущень.

– Ковачу дійсно вдалося записати музику сфер. Не всю. Фрагмент. Ви, звісно, знаєте, що в організмі людини є приховані структури, які можна ініціювати.

– Авжеж, знаю, – сказав він, – хто ж цього не знає.

Його співрозмовник не вловив іронії.

– Ковач вважав, що найвищі сили спеціально залишили для людини цю лазівку, але ніхто поки що не зумів нею скористатися.

– Безсмертя? Всемогутність?

Усім їм потрібно або безсмертя, або всемогутність. Або те й інше одразу.

Меломан повернув до нього бліде обличчя зі страждальницькими очима.

– Не знаю! – вигукнув меломан, і два, ні, три таких самих блідих обличчя за сусідніми столиками обернулися до них. – Я не знаю! Коли б я знав! Що він отримав, чим за це заплатив… – Меломан глибоко зітхнув і опанував себе. – Відомо, що під час першого виконання своїх опусів на тему «музики сфер», – меломан говорив, прикривши блідими повіками очі, немовби читаючи з пам’яті, – Ковач зазнав щось на кшталт екстазу, із загостренням усіх почуттів, за яким настав напад, судячи з опису, епілептичний. Сам він не дуже зрозуміло описує цей стан як «кришталевий». Відтоді страждав на напади, які сприймав за одкровення. – Меломан розплющив очі.

– І, звісно, це й було одкровення. А під час цієї самої «Смерті Петронія» потай від виконавців і слухачів був програний фрагмент музики сфер.

– Саме так! – Меломан навіть схопив його за руку, в якій він тримав виделку з наколотим на неї шматочком біфштекса. – Саме так! Цей фрагмент було ніби як заховано! Приховано! Всередині партитури! І він підсунув його оркестрові. Й оркестр зіграв!

– І впав у змінений стан свідомості, – сказав він, обережно вивільняючи руку.

– Там усі впали в екстаз. Оркестр, виконавці. Публіка. Публіка теж. Не було ніяких шпанських мушок. Був захват, єднання, чудо спільності. Чиста тілесна реакція на переплетіння гармоній. Пам’ять про це передавалася від батька до сина. Від батька до сина. Коли все скінчилося, світ здався… таким бідним!

– Я зрозумів. Публіка не знала, в чому річ, але ж оркестранти зрозуміли. Ну звісно. Але з чого ви взяли, що партитура взагалі збереглася?

– Була версія, що Ковач поклав її до труни Валевської. Ми доклали деяких зусиль, щоб знайти її, але…

– Ми?

– Не особисто я, зрозуміло. Але так, ми. Шукачі.

– Ну, авжеж. Шукачі. Так, я чув, що Ковач поклав до труни якийсь рукопис. До речі, ви в курсі, є й інша версія. Ковача заарештували до цього пострілу в театрі.

– Ніхто не знає напевне, що сталося з Ковачем. Дуже суперечлива інформація. Одна-єдина біографія, й та… Ми намагалися зв’язатися з автором. Уточнити деякі моменти.

– У сенсі, ви, Шукачі? Ви ж самі ще тоді навіть не народилися.

– Так. Ми, Шукачі. Так от. Автора віднайти не вийшло. Не було такої людини.

– У цьому, – сказав він, – я й не сумнівався. – Він допив пиво і поставив порожній кухоль на стіл. – Це той самий Гітрев. О. Гітрев. Ви пробували прочитати його прізвище навспак?

* * *

– Боже милий! – приголомшено сказав Шукач. – Боже милий!

– Вам не здається, – спитав він чемно, – що це відкриває перед вами нові перспективи? Знаєте, я вже пообідав. Гарне місце, справді. Непогана кухня, великі порції, і недорого. Я можу йти? Ви, звісно, вільні стежити за мною і надалі. Ба навіть більше, я наполегливо рекомендую стежити за мною і надалі.

Він підвівся. Двоє, ні, троє за сусідніми столиками підвелися теж. Ага.

– Одне лише питання. Я вже зрозумів, що це не ви переслідували мене у музеї воскових фігур. А телефоном до «Піонера» дзвонили ви?

– Я взагалі не телефонував до «Піонера». Ніхто з наших не телефонував.

– Я так і подумав. Але хтось, теж надто захоплений музикою, – телефонував. Хотів поділитися своїми міркуваннями щодо природи музики. Досить банальними, якщо чесно. І теж не назвався.

Як раптово запали сутінки, втім, тут завжди так. Схоже, він запізнився до Вейнбаума. Шкода. Нічого, Вейнбаум напевне буде в Юзефа. Він кинув купюру на стіл, кивнув напружено застиглим у різних кутах зали меломанам, натягнув куртку і вийшов. Зараз вони теж кинуться вдягатися й вибіжать за ним слідом, і будуть його, як це кажуть, вести… На здоров’я. Незавадні диваки. Напевне в музеї воскових фігур був хтось із них, просто посоромився зізнатися решті у своїй ганебній втечі. Скільки ж учора знадобилося їм відваги, щоб пограбувати його!

– Добродію, ви, схоже, нудьгуєте!

Котелок, підвиті вусики, картате пальто, тростинка. Екскурсоводи надокучливіші за повій.

– Але ж усього один візит до катакомб, і ваш дух піднесеться! У нас просто чудові катакомби! Там, до речі, розташована найстаріша пивниця міста. Я просто бачу з вашого обличчя…

– Франтик, – сказав він душевно, – відвали.

– Тоді до аптеки, – сказав безжурний Франтик. – Ось вона, поряд! Індивідуальний тур, га? Найстаріша аптека міста, просто, можна сказати, наша гордість. Музей аптекарської справи, а заразом…

– Франтик, – повторив він, – йди до дупи.

– Ну, якщо ви так ставите питання, – ображено сказав Франтик.

Він повернувся і пішов далі, піднімаючи на ходу капюшон, щоб заслонитися від вітру, що летів йому в спину разом із прощальним криком Франтика:

– Валеку, виходить, можна, а мені ні? Так? А Валек ваш, між іншим…

Далі він уже не почув, позаяк ще один порив вітру штовхнув його в спину. Вітер же уніс слова Франтика…

На розі, поряд із найстарішою аптекою міста, пані Агата ледве втримувала свою кумедну мереживну парасольку. Собачка скавулів й по черзі підіймав передні лапки.

Він на знак привітання приклав два пальці до капюшона куртки. Пані Агата велично кивнула, стуливши тонкі губи. Вуалетка в неї була поцяткована чи то краплями підталого снігу, чи то стеклярусом.

– А вам дійсно Юзеф платить за рекомендацію? – спитав він несподівано для себе.

Вона нахилилася, підхопила тремтячого собачку й пішла геть, акуратно переступаючи ботами і притримуючи вільною рукою бунтівну парасольку.

Він бачив гузницю песика, що випирала з-під попонки, і кумедні криві лапки з кігтиками.

* * *

Він зупинився біля аптечної вітрини, де поміж порцелянових ступок і мідних важків задерикувато красувався муляж людини без шкірних покривів, і, прикриваючись рукою від вітру, витягнув із кишені мобілу. Ні, сказала дріада, голос її був лінивий і байдужий, ще не зібрали. Тому що пасифлора, розумієте? Пасифлора взагалі-то рідкісна квітка, її довелося замовити в оранжереї. Доставлять тільки завтра. Це нічого? Це нічого, дякую, сказав він і сховав мобілу назад; там, у теплі куртки, вона ледь відчутно вдячно здригнулася й затихла.

Чому так хочеться їсти? Він же тільки-но стріскав таку здоровезну відбивну! Авжеж, це через те, що саме час йти до Юзефа. Рефлекс. Як у собаки Павлова. Він уповільнив ходу, роздумуючи і навіть відчуваючи деяку незручність, викликану власною харчовою непоміркованістю, але все ж таки вирішив на користь Юзефа. По-перше, там напевне буде Вейнбаум, по-друге, сочевична юшка. Він ніколи не думав, що приохотиться до сочевичної юшки.

Темну фігуру сутінки нібито виштовхнули йому назустріч, і він здригнувсь, але відразу ж учув знайомий запах мокрої псятини і дубленої шкіри.

– Мардуку!

– Я Упир, – докірливо сказав той.

– Пробач, брате. У темряві не розгледів. А що ж ти сам? Де Мардук? – спитав він, щоб не здатися нечемним.

Чому мені не дають спокійно поїсти сочевичної юшки?

– Мардук дуже зайнятий, брате.

У рюкзаку вільного райдера дзвякало та бряжчало. Знову пиво? Ох, ні. Тільки не це.

– Брате, – сказав він душевно, – давай не сьогодні. Я втомився. І взагалі.

Упир узяв його лапою за лікоть. Хватка була такою міцною, що він відчував кожний упирський палець крізь щільну тканину куртки…

– Тобі треба пройти зі мною подекуди, брате.

Упиреві очі ховалися у затінених западинах очниць і поблискували звідти. Неприємне обличчя. Чуже. Упир чи зомбі. Тьху, він і є Упир. Зараз скаже, що хоче з’їсти мій мозок. Він, власне, вже їсть мій мозок.

– Нікуди я не хочу йти!

– Авжеж, – миролюбно сказав Упир, – я знаю.

Величезною своєю лапою у шкіряній рукавиці з обрізаними пальцями Упир продовжував утримувати його лікоть. Вивільнитися не було жодної можливості.

– Куди ти мене тягнеш?

Упир наблизив велике обличчя до його обличчя. Мокрою псятиною запахло ще сильніше.

– До одного місця, – сказав вільний райдер роздільно, – де ти переночуєш. Зрозуміло?

– Ні. Я ночую в хостелі. «Піонер» називається.

– Тобі не можна до хостелу.

– А до Юзефа – можна? Я хочу до Юзефа. Я завжди у цей час ходжу до Юзефа.

– Перетовчешся, – сказав Упир.

– Ти нечемний, брате, – лагідно сказав він. І другою вільною рукою двинув Упиря під дих.

Упир навіть не похитнувся, тільки видихнув, а кісточки пальців відразу ж занили, ніби він вдарив у обшитий шкірою залізний лист.

– Жити хочеш? – просто сказав Упир.

– Більш-менш.

– Тоді ходімо. Що ти, справді, як маленький. Ходімо-ходімо, тут буквально два кроки.

А я так хотів поїсти гаряченького, гостренького, потім лягти у ліжечко, накритися з головою ковдрою і ні про що не думати. Іноді людині просто необхідно лягти і накритися з головою ковдрою. Але Упир тяг його за собою, і він, як песик пані Агати, покірно чвалав слідом. Мокрий газон із залишками снігу, підворіття, прохідне подвір’я, ще одне прохідне подвір’я, освітлене вікно першого поверху, дівчина з високо зачесаним волоссям, у чорній вечірній сукні, підфарбовує очі біля трюмо; вітрина генделика, де мовчазні чоловіки за високими столиками стоячи їдять пельмені з пластикових тарілок. Ще одне підворіття, прохідне подвір’я, провулок, кольорові ліхтарики, юрба екскурсантів, очолюваних ще одним фланером, не Франтиком, нижчим і гладкішим. Ще підворіття.

– Стривай, – він нарешті висмикнув руку, – це ж…

Упир м’яко стукнув по дверях шкіряним кулаком. Віконце з ляскотом відчинилось, і похмурий писок викидайла затьмарив квадратик убогого світла.

– Наше сонце – місяць! – сказав Упир і з неочікуваною енергією заштовхнув його, попри опір, до ледь прочинених дверей.

А він був вирішив, що йому й справді загрожує невідома небезпека.

– Знову схрон! Знову Лісові брати! Знову куліш у солдатських мисках! Мудак ти, Упирю, і почуття гумору в тебе мудацьке.

– Ти це про що, брате? – підвів Упир руді брови.

– Я ж сказав, я завжди у цей час ходжу до Юзефа… я…

Але Упир уже махав комусь рукою, протискуючись поміж сидячими, залишалось або піти, або плюнути, сісти на лаву й спитати пива. Він вирішив на користь пива.

Він упізнав її раніше, ніж навіть встиг обернутися.

– Знову не обслуговуєте цей столик?

– Цей якраз обслуговую.

– Тоді… що ви мені порадите?

Вона мовчки присунула до нього меню, роздруковане на зістареному папері. Пельмені тут були позначені як «ворожі вушка». Ну-ну. Залишивши його наодинці з меню, вона була рушила геть, але він схопив її за руку.

– Послухайте, Лідіє. Тут усе якесь… Я втомився, Лідіє. Я перестаю розуміти…

– Нам не можна вести особисті розмови з відвідувачами, – сказала вона нудно. Зграбно, легко, немов її цьому спеціально навчали, вивільнила руку.

– Слухай, сестро! – Упир повернувся, із грюканням відсунув важким кованим носаком дзиґлик, що нагодився не до речі. – Цього не треба. Папірець цей тицяти не треба. Ти краще, той, проведи нас.

Вона дивилася суворо з-під насунутої на лоба чорної хустини. Вона була дуже висока. Навіть вища за Упиря. Не набагато, але вища. І не набагато вужча у плечах.

– У тебе немає допуску, – сказала вона.

Тихо, гм, не для ворожих вух, але він почув. Або прочитав по губах. Утім, можливо, вона сказала «перепуску».

Упир щось мовчки поклав їй у долоню й стиснув своєю величезною лапою.

Він раптом чітко почав чути кожен звук їхньої розмови, немовби вони втрьох були відокремлені від гамірної зали тонкими повітряними перегородками.

– Він чужий. – Слова сипалися жорсткі, як сухі горошини.

– Це наказ, сестро, – сказав Упир. – Накази не обговорюють.

Вона зітхнула, взяла у нього з рук непотрібний папірець із меню і поклала назад до шкіряної теки. Потім сухо сказала:

– Йдіть за мною.

Вона йшла поміж столиків, не звертаючи уваги на відвідувачів, які кричали «Ще пива!». Спина в неї була чудова, сильна, пряма та гнучка. На довгому попереку сходилися зав’язки обгорнутого довкола кремезних стегон широкого чорного фартуха.

Вона жодного разу не озирнулася.

– Давай-давай, – підштовхнув його у спину Упир.

Ще одна зала, гамірна та димна, низьке підвальне склепіння (вона й Упир пригнулися, входячи, а він ні), свічки на столиках, нерухомі пелюстки полум’я, мовчазні люди з тінями в очних ямках, вологе гаряче дихання кухні, оббиті бляхою двері з трафаретним написом «Службовий вхід». Для певності на дверях кривувато висіла табличка з енергійною блискавкою і написом «Обережно, висока напруга!». Він думав, вона дістане ключа або постукає умовним стуком, але вона просто штовхнула двері, які легко, самі собою відчинилися. Тьмяну лампочку в дротяній сітці немов не міняли з часів війни. Стіни уходили вниз, вогкі, бетонні. Тут, напевно, було бомбосховище або щось на кшталт цього. Східці теж були вогкі, бетонні, давно скришилися, подекуди стирчала іржава арматура. Тепер вони всі йшли пригнувшись, Лідія попереду, він посередині, Упир замикаючим, відрізаючи шлях до відступу.

Бомбосховище? Можливо, але первинно напевне склад, винний, скоріше за все. Люди у маскувальних комбінезонах діловито ходили поміж конторських столів. Люди у штатському спали або сиділи на матрацах, розкладених рядком біля стін. Повітря було густе, застояле, як тухла вода, пахло іржею, гречаною кашею і вогкими онучами. Він обернувся у подиві, але Упир зник, немовби й не було, а Лідія вже вела його повз один із столів, де кремезні лобаті чоловіки скупчилися над стертою на згинах картою. Тут же, поряд, маслянисто виблискував розібраний АКМ.

Він машинально пошукав очима монітори та блоки, пульти та миготливі вогники, як у поганих блокбастерах, але все, від амуніції до облич, немов позичили з інших фільмів, чорно-білих, із подряпинами та склейками…

– Це… – сказав він утомлено, – перепрошую, що?

– Наше підпілля.

Тут вона була на своєму місці – сувора військова подруга, водителька чоловіків. Немезида, Ніка, що несе перемогу… можливо, Медуза Горгона. Недарма він ніколи, ніколи не бачив її без хустки.

– Але… навіщо?

– Тобто як «навіщо»? – Суворі брови трохи підвелися. – Що значить «навіщо»? Вони чекають. Коли настане час виступити проти тирана.

– Але ж… республіка?

– Тиран завжди приходить на запах республіки. І коли він прийде, ми будемо готові.

– Так, можливо. А чому… ну, таке все? Такі карти. Коли Гугл, і все таке. Взагалі… чому?

– Інформація – це свобода. Тиран – душитель свобод. Це аксіома. Буде велика війна. Інтернету не буде. Мобільного зв’язку не буде. Нічого не буде. Тільки те, що можна зробити швидко й своїми руками.

Вона роз’яснювала терпляче й виразно, наче він був дитиною. Або придуркуватим.

– Тонкі технології уразливі, це ви праві. Але…

– Люди розніжилися. Розслабилися. Потрібні бійці, які не розгубляться. Які вміють діяти за нових умов.

– За старих умов.

Вона кліпнула, і в гнівному обличчі Медузи проступило щось людське.

– Ну звісно. Так. За старих. Ну звісно.

Вони вирощують своїх бійців, як печериці. В підвалі, у вогкості й напівтемряві.

– А скажіть, цей схрон… ну, ресторація нагорі – це прикриття?

– Так. Нам потрібні кошти на боротьбу. Безпечне сховище. Безперебійне харчування. І правильно збалансоване. Бійці мають правильно харчуватися.

Схоже, вона надавала правильному харчуванню дуже великого значення.

– А ви, виходить, щось на кшталт зв’язкового?

– Чому – на кшталт? – здивувалася вона. – Я і є зв’язковий. Хтось же мусить. Це велика відповідальність. Висока довіра. Ходімо. Я проведу.

Жінка, сидячи на матраці, кинутому на підлогу, годувала груддю дитину. І в жінки, і в дитини були борошнисті, білі, неначе капелюшки печериць, обличчя. Поряд сиділа інша жінка, з-під хустки вибивалося сиве волосся. Вона щось в’язала… Ну звісно, шкарпетки! Адже важливе не тільки харчування, але й зручний, гігієнічний, гігроскопічний одяг.

– Вони що, ніколи не виходять? На поверхню?

– Певна річ, ні, – холодно сказала Лідія. – Тільки довірені особи.

Він постарався не думати про те, куди вони можуть дівати померлих.

– Але от мені ж ви виказали довіру. Чужинцю, людині зі сторони. А раптом я… лазутчик, перевертень?

– Було розпорядження прихистити вас на ніч.

– Чиє?

Вона знизала широкими плечима.

– А… чи можу я його побачити?

– Ні. Влаштовуйтесь. Ось тут.

Вона вказала на матрац, кинутий на підлогу в кутку, поряд з іншими такими самими матрацами, зараз порожніми. Витерта сіра у бліду смужку ковдра з ерзац-вовни. Mannschaftsdecke[9], ну звісно, звісно.

– Тут усе чисте, ви не думайте. Ми постійно піддаємо все санітарній обробці.

– Авжеж, – сказав він, – я розумію. Гігієна – це дуже важливо за польових умов. А чи можу я сподіватися, що мене випустять звідси? Завтра вранці? Ну, й взагалі.

– Якби це залежало від мене, – вона навіть не прикидалася, що стримує роздратування, – ви б не вийшли звідси ніколи. Розумієте? Ніколи! Але він наказав. Накази не обговорюють. Їсти хочете?

– Зважаючи на те, що, – сказав він обережно.

Печериці на компості з харчових і нехарчових відходів? Гриби-гливи? Може, вони розводять свиней, утилізуючи все, що виробляється тут цими… скільки їх тут? Кілька сотень точно.

– За кого ви нас маєте? Їжа згори. З ресторації.

– А, ну тоді звісно. Тоді все в порядку. Куліш можна?

– Куліш можна, – сказала вона з відразою.

– А ці… вушка ворога?

– Вушка скінчилися.

– Тоді куліш. І пиво, якщо ваша ласка. Лагер. Бочкове.

– Я вам тут не офіціантка. – Він усе ж таки зумів роздратувати її. – У мене наказ.

– Звісно, – погодився він, – авжеж. І прослідкуйте, щоб холодне.

Вона мовчки розвернулася з такою силою та люттю, що поли чорного фартуха крутнулися довкола кремезних стегон, і пішла геть. Він влаштувався на жорсткому горбкуватому матраці, вдихаючи вогкий повстяний запах лежалого одягу, сморід несвіжих тіл та хлорки з відхожих місць. Біля столу людина в окулярах склала карту та віддала людині в береті. Людина в береті сховала карту в планшет. Жінка біля протилежної стіни застібнула на грудях злинялу кофту і якомога зручніше переклала дитину.

Відданість справі може завести дуже далеко, подумав він, соваючись і намагаючись продавити у матраці зручну ямку. Так далеко, що ти примудряєшся забути, якій саме справі ти відданий. І тоді те, що здавалося лише зовнішнім, випадковим, лише засобом для досягнення мети, стає самою метою.

Можливо, Петронію просто подобалося брати участь в оргіях. А всі ці розумування про благо батьківщини, про вплив на тирана врешті-решт стали просто самовиправданням, нічим іншим. Солодке падіння, прикрите фіговим листиком святенництва. І в цьому піжонському його відході не було нічого, крім жалюгідного позерства, бажання вичавити до краплі останнє задоволення останнього дня життя?

Вона повернулася, тримаючи перед собою подряпану тацю з пресованої пластмаси, на якій димилася алюмінієва миска. Фішка закладу, авжеж. Але ще й зручно тягати вниз, до підпілля. Шапка піни переповзла через край кухля, як біомаса у відомому фільмі, і, щоб не заляпати все піною, вона йшла, плавно похитуючи стегнами, тією вабливою ходою, яка вирізняє жінок-водоносок, що б вони не носили – коромисло чи глечик на голові.

– Дякую, – сказав він і акуратно поставив тацю поряд із матрацом. – Узагалі, я терпіти не можу їсти в ліжку. Скрізь крихти і взагалі… Дуже негігієнічно. А якщо ви будете весь час так роздимати ніздрі, то одного разу вітер переміниться і ви…

– Недоумок, – сказала вона стримано, – блазень.

– Ви закохані в нього, правда? В цього вашого команданте.

Вона розмахнулася і заліпила йому ляпаса. Він ухилився, але вилицю вона все одно зачепила. Рука в неї була важка. Добре, що він поставив тацю. Інакше був би весь у пиві.

– Якби не наказ… я б…

– Поставили до стінки?

– Ви не заслужили навіть кулі.

– Срібної?

– Що?

– Та це я так. Посидьте зі мною, Лідіє. Просто так.

Холодне кам’яне обличчя трохи здригнулось, але вона рішуче труснула головою, немов знала спеціальний хитрий рух, який знову перетворював живу плоть на мармур.

– Ви – ніхто, – сказала вона з тією ж відразою, – випадкова людина. Я не розумію, чому…

– Мною так опікується цей ваш команданте? Я теж не розумію, – зізнався він.

Вона знизала плечима і відвернулась, але він гукнув:

– Зачекайте! А ще нижче – що?

Вона обернулася. З-під хустини не вибивалося жодне пасмо.

– У якому розумінні?

– Має бути ще один рівень. Не може не бути. Що там? Храм Баал-Зебуба? Шуб-Ніггурата? Йог-Сотота? Ще одні двері з табличкою «Вхід заборонено!». Ще одні сходи, що ведуть униз. Он там, наприклад!

– Туди не можна!

– Певна річ, – сказав він стомлено. – Певна річ.

Краї пластикової таці викришилися, наче їх хтось обгриз. Хтось маленький і капосний. Хтось, хто харчується пресованою пластмасою.

Він, скоцюрбившись на матраці, побіжно подумав про четвертий рівень, де живуть мутанти, люди ікс, черепашки-ніндзя, пожирачі пластику, і про п’ятий рівень, і далі, й далі, глибше, впритул до вогненного ядра Землі, де дивні вогненні істоти ворушаться у розжареній лаві, але завершити думку не встиг, бо заснув.

* * *

Черевик був важкий і міцний. Взагалі, добрий був би черевик, якби не двинув йому тупим носаком у ребро. Він охнув і поворухнувся.

Два черевики. Ноги. У кількості двох. Все як годиться.

Ранок? Вечір? Електричне світло. Тьмяне. Де це він? Авжеж. Матраци, люди на матрацах. Мати годувала груддю дитину, стара в’язала шкарпетку. Чоловіки у камуфляжці скупчилися біля столу з розстеленою картою. Він не міг звідси розгледіти, чи та це карта, чи вже інша. Дівчина у фірмовому фартуху, двічі обгорнутому довкола худеньких стегон, котила сервірувальний столик з алюмінієвими мисками і чайником, що сходив парою. Напевне в них є вантажний ліфт чи підіймач, не бігають же вони сходами туди й назад із тацями…

– Вставайте. – Вона з відразою подивилася на нього. Дуже він їй не подобався. Шкода. Чи вже не шкода. – Час. Я вас виведу.

– На розстріл?

– Знов юродствуєте?

– Ні. Чесне слово, ні. Скажіть, а перш ніж… я можу вмитися?

– Умиєтеся нагорі.

Отже ж погана звичка щоранку чистити зуби: не почистиш – і вже почуваєшся не так.

– Я б хотів не тільки умитися.

– Добре, – сказала вона сухо.

Вона чекала біля дверей обшарпаної, обкладеної потрісканим кахлем кабінки. Конвоїр. Можливо, прекрасний конвоїр.

– Тепер я розумію, чому в туалеті хостелу висить оголошення «Любі піонери, прохання папір та інші предмети до унітаза не кидати», – сказав він, виходячи і машинально пробігаючи пальцями блискавку ширіньки. – Міські каналізаційні мережі не розраховані на таке навантаження. Скільки вас тут? Сто? Двісті? Більше? До речі, ви сплачуєте за комунальні послуги?

– Припиніть глумитися.

Цікаво, чому люди високих ідеалів так люблять розмовляти штампами?

– Передайте своєму команданте, він обрав неправильну стратегію. Ці люди не впораються. Щоб піднятися проти тирана та вистояти, треба бути вільним. А вони все життя провели у підземеллі.

– Війна почнеться на поверхні, а завершиться в бункерах. Вони вміють жити під землею. А ви ні. Ніхто не вміє.

– Знаєте, я зволію ліпше загинути нагорі. У мене клаустрофобія. Дякую, що прихистили. Кров’ю де розписатися? Що не видам і все таке…

Вона навіть не завдала собі клопоту відповісти, тільки підштовхнула в спину, і він покірливо пішов до виходу. Зовні ледь-ледь розвиднювалося.

* * *

Добре, коли є місце, куди можна повернутися. Зараз він привітається з Веронічкою, зайде до своєї кімнати, поміняє сорочку та шкарпетки, поголиться, почистить зуби, прийме душ. Треба ж, цієї ночі мені нічого не снилося. Тобто зовсім нічого.

Із кожним черговим сходовим просвітом горілим тхнуло дедалі сильніше. Він пришвидшив кроки.

Веронічка сиділа на диванчику, схрестивши босі ноги, і перефарбовувала нігті в інтенсивно-червоний. Лоб у Веронічки був у сажі.

– Що сталося?

Рукою, стискаючою слоїк лаку, вона вказала на навушник. Облишила лак, опустила навушники на шию і знов узялася за пензлик. Він почув нарешті музику. Коен. Вона слухає Коена?

Гостро пахло ацетоном. До всього іншого.

– Я питаю, що сталося? Пожежа?

– Типу того. Задовбало вже. Вам пощастило, що тут не ночували.

– Правда? – Він відчув неприємний холодок у черевній ямці.

– Саме ваша кімната й вигоріла. Ліжко і все таке… речі… ой, речі!

Кредитна картка, документи, телефон. Нетбук. Усе при ньому, в сумці. І те добре.

– Ми вже і блюдечко з молоком їй ставили… І водою святою бризкали. А їй хоч би що.

– Кому?

– Та саламандрі. – Веронічка схилилася над голою ступнею з пензликом і слоїком навпереваги, він бачив лише її потилицю з тонким витким волоссям і зворушливу ямку між атлантом і епістрофеєм. Йому раптом гостро закортіло стукнути по цій ямці пожежною сокиркою.

– Кому, перепрошую?

– Саламандра, – повторила Веронічка, підвівши до нього обличчя. – Ми сподівалися, вона піде. А вона не йде і збитки весь час робить. Вчетверте вже горимо. Вона раніше жила у каміні, а камін пожарня заборонила, от вона й капостить. Не хочеш іти, так припини бешкетувати, а не подобається, так вали звідси, я правильно кажу?

Несправна проводка, звісно. Все тут у них прогнило. Замазують щоразу цим своїм косметичним ремонтом. От наволоч.

– Я можу до кімнати пройти? – спитав він покірливо.

Веронічка заметушилася й впустила слоїк з лаком. Слоїк покотився, залишивши доріжку з вогненно-червоних крапель.

– А давайте ми вас до байкерів переселимо.

– Цього ще не вистачало!

– Та вони з’їхали. Вчора з’їхали.

Вільні райдери, виходить, з’їхали. Ну-ну.

Пожежа була й справді чудною. На його ліжку немов розірвалася кульова блискавка, й немаленька, від матраца залишилися оплавлені чорні клапті. Апокаліпсис на одному окремо взятому квадратному метрі.

Понад суворими чоловіками та жінками, понад комбайнами та снопами важкого колосся протяглися довгі язики сажі. Їй знову доведеться все малювати наново. Ну нічого, додатковий приробок.

Паркет теж обвуглився, але нерівно, переривчастою чорно-плямистою доріжкою, немов хтось швидкий та в’юнкий пробіг розжареними лапками. А от дорожня сумка загинула остаточно, ніби й справді саламандра, пововтузившись на матраці, грайливо стрибнула прямо у розчахнуте нутро.

Знову запахло ацетоном; Веронічка стояла при дверях, полум’яніючи нігтиками на босих ніжках…

– Еге ж, – сказав він, – неслабо.

– Якби ви були зразковим хлопчиком, – вона хихикнула, – і заснули в своєму ліжечку… І чого вона вгамуватися не може? Ми вже й блюдечко з молоком, – повторила вона, скрушно похитавши головою.

– Ви не те їй ставили. Треба блюдечко із гасом. Або вугіллям, я не знаю.

– Вугіллям… – медитативно повторила Веронічка. – Так, напевно. Це… ну так, вугілля. Чорненьке таке. Може, їй сподобається. Ви ж не збираєтеся з’їжджати, ні? – Вона з надією поглянула на нього.

– Ні, – сказав він, – не збираюся. Гаразд, давайте до байкерів. Утім… ну просто запишіть за мною, і все.

– Але ваші речі!

– Викиньте на хрін, – сказав він і вийшов.

* * *

– А сьогодні у вас відпочилий вигляд. Ні, справді.

У сердечку один на одного темпераментно витріщалися брюнет і брюнетка. Вона ковтає по книзі на день. Скільки їх у неї, цікаво? Чи бере у місцевій бібліотеці?

– Тільки у сажі забруднилися десь. Ось тут. Я накрию, а ви поки умийтеся. Вам як завжди?

Він повернувся за столик, саме коли у шибку вдарив мокрий сніговий заряд. Ледве видимий, проїхав рожевий фургончик. Грюкнули жалюзі в будинку навпроти.

– Ще пара тижнів – і все. Снігу не буде. Буде лише дощ.

Вона поставила біля його ліктя каву, що димилася, і блюдечко із запіканкою. Збиті вершки. І суничне варення.

– Дякую. А звідки ви знаєте, що я люблю суничне варення?

– Усі люблять суничне варення, – сказала вона серйозно. – Якщо людина не любить суничного варення, вона напевне взагалі не людина. Для прибульців воно чиста отрута, ви не знали?

– Ще б пак, – сказав він, – страшніше лише вишневе. Скажіть, Марино, а… не знаєте місця у приватному секторі, де я міг би переночувати? Хоча б одну ніч.

– А що, «Піонер» знову горів? Так, авжеж. Тільки я зараз не можу вас відвести. До шостої приходьте, гаразд?

Не встигаю пообідати в Юзефа. А, нехай із ним!

– Прийду. А з чим сьогодні запіканка?

– З цукатами. Ви ж хотіли з цукатами, – кинула вона недбало і знову заглибилася у книгу.

* * *

Він відсунув порожню чашку і зателефонував Валеку. Так, сказав Валек, хоча довелося поморочитися. Плутана взагалі-то історія. Під’їде за півгодини, раніше не вийде. До «Криниці»? Так, звісно, знає.

За вікном у пухкому сірому небі утворилася прогалина у формі чашки, яскраво-блакитна, як вороняче яйце. Забавно. Він порухав порожнім блюдечком, просто так, через нудьгу. Розрахувався з Мариною. Вона повернула йому дріб’язок, акуратно виклавши на стійку. Він повернув дріб’язок назад. Ритуал.

– Цікаво? – спитав він несподівано для себе.

– Що? Ах, це. Ну…

– Хочете, вгадаю, про що там?

Вона сором’язливо посміхнулася. Мила посмішка, зуби трохи нерівні, але чомусь здається, що це правильно. Завершеність не всім личить.

– Ну от, він пірат. Насправді він… гм… син лорда. Його скривдив під час дільби спадку його… гм… дядько. Так, нехай буде дядько. І його звинуватили у вбивстві дядькової молодої дружини, хоча насправді її вбив цей самий дядько. І йому довелося тікати. І стати піратом. І він зашкаруб душею, і кров, і все таке, й одного разу… вони взяли на абордаж корабель, який плив з Англії до колоній, і там… а вона… зростала у суворості. Батько – суддя. У перуці, суворий. Вона мучиться неясною млостю, але вдома у них… холодний дім, і нарешті він помирає, і її викликає до себе стара тітка. В колонії. Тітка багата, і вона її єдина спадкоємиця. І вона тоді…

– А от і не вгадали! Це в нього батько – суддя, а її звинувачують у вбивстві мачухи. Їй доводиться тікати, хоча вона донька лорда і багата спадкоємиця, але дядько…

– Справді? Як же я фатально помилився! Але принаймні у пірати пішов він, а не вона.

– У цій книжці – так, – сказала вона серйозно. – Хочете ще кави? Бонусом. За гарну історію. Адже у вас є ще трохи часу, справді?

Він присьорбував каву, позираючи на вулицю. Недавня жінка з парасолькою і в капелюшку, на мить зупинившись біля вітрини, коротко кивнула своєму віддзеркаленню. Волосся у жінки було чорне й лискуче, а щоки рум’яні, як у ляльки. За куполом її парасольки блимнули вогні Валекова опеля. Він попрощався з Мариною і вийшов, на ходу напинаючи куртку. Але жінки у капелюшку не було, немов вона розчинилася у повітрі або улетіла. Або просто була видна лише у шибці.

– Куди їдемо? – діловито спитав Валек.

– Не знаю. – Він поміркував. – Хоча, можливо, на тандиту. До антикварів.

– У них вихідний сьогодні. Там немає нікого.

– Що, і цього немає? Такий, у чорному пальті… Вісник?

– Ніколи не бачив, – сказав Валек. – Тоді я тут постою поки що. Тут можна. Так от, про Андрича. Про нього мало що відомо. Народився тут, навчався на юридичному разом із Костжевським, не закінчив, поїхав до Росії. Повернувся. Знову зійшовся з Костжевським на ґрунті захоплення містикою. Тоді це було модно. Костжевський листувався з Блаватською, Андрич був знайомий чи то з Богдановим, чи то з Аграновим. Коли Костжевський очолив місцеве підпілля, саме Андрич став зв’язковим.

– Він узагалі на скільки розвідок працював?

– Хто ж це знає? Загалом, коли Костжевський запідозрив щось, Андрич попросту його здав. Але, можливо, витягнув потім по дружбі, бо Костжевського мало що не розстріляли, а взагалі відпустили воювати далі, а це, знаєте… А сам Андрич, коли прийшли німці, залишився. Зробив непогану кар’єру. І дуже швидко. Стрімко. Викладає в університеті. Етнографію та релігієзнавство. Походжає у мундирі офіцера вермахту. Видає художній журнал. У рамках, гм, культурної політики нової влади. Друкує там свою повість. Із такою банальною, знаєте, назвою – «Гострий кут», чи що. Причому під псевдонімом.

– А під яким? Яким псевдонімом?

– Вертіго. У. Вертіго. Він так підписував усі оповідання та повісті. А статті своїм прізвищем. Щоб здавалося, що у журналу багато авторів, розумієте?

По вітровому склу вдарили великі краплі, і Валек увімкнув двірники. Шур… шур…

– І що з ним потім сталося, з Андричем?

– Нічого. Німці пішли, а він залишився. І що характерно, його навіть не посадили. Просто поставили на якусь дрібну чиновницьку роботу. Щось, пов’язане з культурою.

– А потім?

– Потім його слід губиться. Помер? Поїхав? Поїхав та помер?

Помер та поїхав, подумав він, а вголос сказав:

– Дякую. Знаєте, мені тут розповіли, що це Ковач розрив могилу Валевської. Чи то сунув до труни якийсь нотний запис, а потім вирішив забрати назад. Чи то хотів востаннє насолодитися своїм кумиром.

– А! Я чув! Гарна історія, я сам її розповідаю, але насправді Ковача заарештували раніше, ніж вбили Валевську. Можливо, його здав Андрич, Андрич крутився довкола цієї родини. Послухайте, навіщо вам усе це потрібно?

– Я ж кажу, я займаюся групою «Діамантовий витязь». Маловідома…

– Та годі вам. Це ви Воробкевича дуритимете, він безграмотний.

Він зітхнув.

– Я не брешу. Просто Андричу, схоже, подобалися прикрі жарти. Зворотний переклад, ну звісно. Бубновий валет. Knight of diamonds. Діамантовий витязь. Тепер би сказали, це такий прикол. Стьоб. Але йому повірили, Андричу! Як же! Діамантовий витязь, воїн світла, бастіон сили. Там, у Росії, морок і розруха, торжество плебсу, а тут притулок прекрасних змістів. Нічого з цього, звісно, не вийшло. Ніколи не виходить, навіть якщо всерйоз. А скажіть, ви знаєте таку ресторацію – «Схрон»?

– Авжеж.

– А… під нею? Знаєте, що там?

– А, ви про цих? Підпільників? Хто ж не знає. Ну звісно, такий, як би це сказати, гм, індивідуальний тур. Для екстремалів. Недешевий, до речі.

– Я не замовляв ніякого туру.

– А вас усе одно туди відвели? І залишили на ніч? Треба ж. – Валек покрутив головою. – Знаєте, що я думаю? Тільки не ображайтеся. Вас прийняли за когось іншого.

– За ревізора?

– Ні, я, гм, серйозно. Приїхали, можна сказати, інкогніто, зупинилися в хостелі… Не в готелі, не на найманій квартирі, в паршивому хостелі, причому з худою славою, він раз по раз горить, цей хостел. Чому?

– У мене були причини.

– Які? Не хочете говорити? Давайте вгадаю. Туристичний бізнес, вірно? Новий проект? Щось зовсім, гм, неочікуване? Я вгадав? Історичний екскурс? Рольова гра? Занурення? Майте на увазі, краще за мене це місто ніхто не знає.

– Ви помиляєтеся. Я не маю жодного стосунку до туристичного бізнесу.

– Тоді навіщо вам усе це потрібно? Ви потайний благодійник? І справді приїхали у справі спадщини? Навіщо?

– Я ж сказав, – відповів він терпляче, – я збираю інформацію про маловідомі літературно-мистецькі групи. Мені ще звіт фінансовий писати. Який, нахрін, готель, грантодавці, вони скупі, суки.

У дзеркалі заднього виду людина в сірому пальті та капелюсі вже півгодини з дуже зацікавленим виглядом вивчала вітрину сувенірної крамнички. Це приємно, коли тебе не залишають без уваги.

– Гарне прикриття, – погодився Валек, – дуже гарне прикриття. Вас куди тепер?

Він поглянув на годинник. До «Синьої пляшки» ще рано. Марина звільниться тільки о шостій.

– А, гаразд, давайте на цвинтар. Показуйте цього свого Кузнєвича!

* * *

Ліотарова шоколадниця, забираючи порожню тарілочку, винувато похнюпилася.

– Я знаю, ви завжди просите сендвіч із пармською… А сьогодні лише вестфальська. Але я взяла на себе сміливість…

У неї були дрібні порцелянові зубки, ніби у старовинної ляльки, і вона дуже мило прикушувала ними нижню губу.

Він великодушно сказав, це нічого, хоча насправді не помітив різниці. А печенька сьогодні була у формі сонечка з прорізаними променями. Суцільно астрономічна тематика, чому б не випікати качечок або метеликів яких-небудь.

Він витер руки червоною, з білими фестончиками, серветкою.

– Вейнбаум уже має бути тут, чи ні?

Марек сидів на своєму звичайному місці, стопочка біля лівої руки, шахівниця біля правої. Величезна хитлива тінь, на стіні видавала в Мареку представника вимерлого племені гігантів, який лише вдає із себе людину.

Шахи акуратно стояли на шахівниці, дві армії одна навпроти іншої.

Бугриста голова Марека у світлі опливлих свічок здавалася восковою.

– Щось запізно, – неохоче погодився Марек.

Порожня стопочка випускала гострий анісовий запах. Марек порухав її туди й назад по темній стільниці плямистою клешнатою рукою, немовби шахову фігуру. Портрет чорнявого засновника кав’ярні кривив мармизи і супив брови.

– Таке бувало вже? Щоб він не приходив?

– Останні двадцять років – ні. – Марек подумав, потім уточнив: – Двадцять два.

– А… може, зателефонувати йому?

– У нього немає телефону. У нього нікого немає. Навіщо йому телефон?

– І мобільного?

– І мобільного. Новомодні штучки.

Марек долонею змішав шахи. Чорні та білі лежали повалені, знищені, наче Марек був богом, який ширяє над полем чужого бою.

– А де він живе?

– На Банківській.

– Я маю на увазі – будинок? Квартира?

– Він вас запрошував?

– Ні, але, може, якщо він хворий…

– Вам не здається, – Марек трохи підвів важкі повіки, праве так і застрягло на півдорозі, немов шторку заїло, – що це не ваша справа?

– Перепрошую. Я не хотів нікого образити. Я просто… – Він обернувся до шоколадниці. – Порахуйте, будь ласка. Я, мабуть, піду.

У колодязі двору світилося лише одне вікно, вузьке, неначе бійниця. За тюлевою фіранкою стовбурчилося вузьке листя тещиного язика. Вище, в акуратно прорізаному квадратику неба, ширяли два красних ока. Подряпина на шиї пекла.

– Закурити не знайдеться?

Він здригнувсь, але потім упізнав.

– Заждіть. Зараз куплю вам пачку.

У шаховій коробці обидві армії чекали чергового короткого воскресіння. Марека за столиком не було. Пішов відлити? У старих сечовий міхур слабкий. Він поквапно ткнув пальцем у першу-ліпшу пачку на вітрині біля стійки, розплатився, дорогі, дідько, й вийшов.

– «Кемел», – жебрак, припалюючи, заслонився від вітру брудною рукою у брудній мітенці з обрізаними пальцями, – лайно. Польське лайно. Ну, все одно дякую.

Пальці, що утримували тремтячий вогник, як у мушлі, були брудні, з обламаними чорними нігтями, але довгі красиві пальці. Скільки йому років? Скільки їм усім тут років?

– Вона бреше, – сказав нарешті жебрак, – наша соловейко.

– Це я вже зрозумів.

– Вона аж ніяк не намагалася врятувати Нахмансона.

– Стривайте, це ви про стару Валевську? Ну як же, не намагалася? Вона ж віддалася цьому Пушному, щоб його врятувати.

– Я ж кажу, бреше.

Жебрак квапливо затягнувся. Клуби диму розпливалися у сутінковому повітрі, немов крапля води, пущена у склянку з чорнилами.

– Це вона його здала, Нахмансона. Сама здала.

– Навіщо?

– Вам таке ім’я – Вертіго – нічого не каже?

– Псевдонім, – виправив він машинально.

– Яка різниця? Так от, Нахмансон. Він же й справді був… як тоді казали? – шкідником. Власне… Це все Ковач. Ковач працював на…

– Опір. Народний фронт. У загоні Костжевського.

– А, ви знаєте. Ну звісно. Так от, одного чудового дня Ковач прийшов до Нахмансона, і той не зміг йому відмовити. Адже Нахмансон дуже любив Ковача. Як сина, якого в нього ніколи не було.

– А Ковач його зрадив. Злюбився з його дружиною.

Обличчя жебрака то освітлювалося тліючим вогником цигарки, то занурювалося в тінь, і через те риси обличчя мінилися, ніс гротескно збільшувався і знову зіщулювався, рот викривлявся, зморшки вздовж щік глибшали і знов зникали…

– З чого ви узяли? Вона сказала? Це Вертіго її напоумив. Усі думали, вона небайдужа до Ковача. Нахмансон теж. Але він так любив Ковача, що прощав йому навіть це. Ковач, prawdziwa idiota, теж так думав. А насправді…

– Вертіго?

– Так, Вертіго. Вона заразом позбулася і чоловіка, й Ковача. Вправно, еге ж? Біда в тому, що її саму стали тягати на допити. Не врахувала специфіку нової влади. До того ж Нахмансон усе зрозумів. І дав проти неї свідчення. Тоді вона й звабила цього енкавеесника.

– Версія не гірша за будь-яку іншу. А чому тоді цей Пушний її вбив?

– З чого ви узяли, що Пушний її вбив?

Сам собою запалився жовтенький ліхтар у підворітті. У конусі світла висів водяний пил. Жебрак допалив цигарку до фільтра і відкинув недопалок, який помираючим світлячком прокреслив дугу в мокрому повітрі та згас.

– Це ж театр. Театр, розумієте?

Чудове алібі, ось так загинути на очах у сотень глядачів. І порожня могила. Так, усе сходиться. Що їй коштувало трошки полежати у труні – в білих ліліях… А потім – нове ім’я, нові документи, свобода. У неї, певна річ, були ще спільники. Хоча б лікар, який випадково, цілком випадково опинився на виставі й піднявся на сцену, і засвідчив смерть. Припустимо, вона могла непомітно підмінити бойовий набій холостим, якщо зналася на цьому, звісно. Тоді вся ця сцена у гримувальні перед виставою, все це з’ясовування – все було розраховано на те, що Пушний, доведений до краю, вистрілить. Вона ж співала Кармен! Пушний напевне бачив її в ролі Кармен, далі вже сугестика…

Вона, звісно, ризикувала – раптом Пушний, усупереч підказці, задушив би її тут же, на місці. Не Хозе – Отелло. Так, дуже ризиковано. До того ж треба було підмінити не один набій, як мінімум два, для підстраховування, а він міг вистрелити в когось іще, хоча б у себе, і тоді все викрилося б. Точно. Він наче й намагався, але щось не спрацювало. Тоді все сходиться. Але ж нісенітниця, вульгарна вигадлива мелодрама… Хоча не без стилю. Або вона була у змові з Пушним, що дуже спростило б справу.

– Хто ви такий?

– Не важливо. Лабав колись. Давно. Тепер не лабаю.

Двері до кав’ярні розчинилися і, виштовхнувши із себе густий пакет тепла, світла та гострого запаху кави, знову зачинилися. Повз, зсутулившись і запхавши руки до кишень, пройшов Марек. В їхній бік Марек навіть не подивився.

– Скільки вона вам заплатила?

– Хто?

– Яніна, звісно. Вона, я дивлюся, всерйоз узялася за власний імідж. Біда в тому, що всі читають одне й те саме. Якщо не Веллса, то Чапека. Засіб Макропулоса, вічно молода Емілія Марті. Оперна співачка, до речі.

– Та пішов ти, – буденно сказав жебрак і повернувся до нього спиною.

Пальто, колись добротного сукна невизначеного тепер кольору, розійшлося по шитому. Із шва стирчали перегнилі нитки. Здавалося, під пальтом жебрак зшитий так само, нашвидкуруч, і нитки, що утримували разом шматки тіла цієї ганчір’яної ляльки, теж давно вже згнили…

– Стривайте! – крикнув він у ватяну спину. – Звідки ви знаєте про Вертіго? Хто вам сказав? Про Вертіго?

Але жебрак уже, рухаючись перевальцем і боком, немов краб, але тим не менше дуже швидко, зник у натовпі туристів одразу на виході з підворіття.

* * *

– А я гадала, ви передумаєте, – сказала Марина.

Сірий пуховик, картатий шарфик, картатий цератовий кошик. Припухлі щоки почервоніли, їй було жарко. Вона заздалегідь одяглася і чекала на нього. Але ж він прийшов вчасно. Ну, майже вчасно.

За стійкою незнайома, немолода, у неохайно накладеній помаді, наливала до мірного стаканчика горілку. Нетерплячий клієнт тупцював із ноги на ногу, вечірній клієнт, опливлий і брудний, неначе кучугура на узбіччі. Інший, такий самий, примостився за його улюбленим столиком біля вікна і квапливо сьорбав паруючий суп. Пахло підгорілою пісною олією і кислим борщем.

Це була інша «Криниця», сумна і потаємна, вутлий прихисток тих, хто зазнав корабельної аварії.

– Ні, що ви. – Він відійшов убік, оскільки м’ятий клієнт, невпевнено втримуючи в руках тацю з чаркою і тарілкою супу, рушив прямо на нього.

Жінка за стійкою знизала плечем і подивилася скоса темним припухлим оком. Він машинально зазначив, що Марина зараз здавалася нижчою на зріст, старшою, більш розгубленою – не господарка, випадкова гостя.

– Дозвольте мені.

Вона мовчки простягнула йому сумку.

– Ого. Що у вас там? Цеглини?

– Їжа, – сказала вона зніяковіло, – ну, залишки. Це нічого, це можна.

– Я не тому… просто… як ви це щовечора тягаєте?

– Знаєте, які в мене м’язи? – Вона усміхнулася.

Сірий пуховичок світився у сутінках, він ледве встигав за нею, – спочатку за ріг, потім до підворіття, прохідне подвір’я, ще одне, повз освітлене вікно, де за тюлевою фіранкою дівчина в чорній вечірній сукні стояла біля трюмо, підфарбовуючи очі, знову до провулку, повз генделик з палаючими малиновими буквами над входом. Виявляється, вони вийшли на трамвайну зупинку. Але так, звісно, набагато швидше. Якщо зрізати дворами.

З-за рогу, побрязкуючи і пересуваючи квадратики світла, з’явився трамвай, і він уже примірився до нього сісти, але Марина поклала на цератову ручку сумки пальці, наче доторкнутися до його руки вона не наважилася.

– Ні-ні, – швидко сказала вона, – нам не треба. Це не наш.

Тут тільки він помітив купку темних людей, які тупцювали трохи осторонь, настовбурчившись. Пуховики, плащівка, брезент, ості пташиного пір’я, що вилізали зі швів. Китай, Туреччина…

– Ага, ось і наша.

Маршрутівка немовби ховалася за трамваєм, маленька й жалюгідна, з напівсліпими вікнами. Темні люди заворушилися жвавіше.

– Ох, та швидше ж, бо не сядемо.

Марина з неочікуваною прудкістю втрутилася в натовп темних людей і вскочила на підніжку маршрутівки, що пригальмувала, раніше, ніж та повністю розчинила двері. Він стрибнув за нею, утримуючи сумку обома руками перед собою, що було незручно, але розумно, оскільки темні люди відчайдушно напирали ззаду. Його притиснуло до Марини, і лише сумка, немов меч Трістана, завадила утиснутися в її сіренький пуховик зовсім уже ніяковим чином. Навіть у набитій вогкими людьми маршрутівці він розрізняв її запах – від неї пахло потом, їдальнею, і сильно – чи то парфумами, чи то дезодорантом, липкуватий хімічний запах, але чомусь не відштовхуючий, а, навпаки, зворушливий. Вона стояла, трохи відвернувши голову, немовби підкреслюючи, що стикання їхніх тіл випадкове і викликано лише тіснявою. Маршрутівка кудись повертала, на чомусь підстрибувала, люди стояли щільно, в якийсь момент маршрутівка зупинилась, і він понадіявся був, що хтось із темних людей вийде, але замість цього вони з тихим зітханням зімкнулися ще щільніше. Що було ззовні, він не бачив, лише інколи повз очі пливло смугами світло ртутних ламп. Марина раптом почала квапливо штовхати його плечем, оскільки руки в неї були притиснуті до тіла. Він зрозумів це так, що їм час, і боком, розсовуючи чужі боки, почав протискуватися до виходу. Їх пропускали мовчки, без лайки, лише гучно видихали, щоб сплощитися в об’ємі.

Його виштовхнуло з теплого людського варива, ліхтар роздратовано блимав над головою, дощ осідав дрібною мрячкою на обличчя та одяг… У сумці щось, похитуючись, булькотіло, і він намагався тримати її якомога далі від себе. Марина зістрибнула з підніжки слідом і тепер стояла поряд, зводячи дихання. Маршрутівка плюнула хмаркою сизого диму й укотила.

По обидва боки вузької вулиці присіли сліпі будиночки, щільно запнуті вікна майже не пропускали світла, немовби все ще була війна і загроза з неба, яке напирало на будиночки зверху. Гавкали собаки. Спочатку один, потім інший, подалі, потім іще далі, гавкання прокочувалося вогким повітрям, як хвиля.

– Ну, чого ж ви встали? – окликнула Марина з ласкавим докором.

Черевички, що обтягували повняві литки, несли її над тріснутим асфальтом. І як вона ходить на таких високих підборах? Його завжди вражала ця жіноча готовність жертвувати зручністю не задля краси, яка тут краса, он валики плоті нависли над халявами; але задля чогось більш дивного й ефемерного, ніж краса. Вони йшли, і будинки ставали все нижчими, немов вростали у землю. Тиньк, що пооблуплювався, мох, пліснява… Марина йшла дуже жваво, хоча й зосереджено дивлячись під ноги. І мовчки.

– Скажіть, – мовчання здалося йому незручним, хотілося віджартуватися, – а от… монстри усілякі, пожирачі мізків або там вовки-перевертні тут бува не водяться?

Вона повернула до нього бліде обличчя. Очі пішли у темні ями.

– Пожирачі мізків у нас в управі сидять. Давно засіли, і не виб’єш. Вони ж зомбі, що їм зробиться. Вовки-перевертні здебільшого в старому місті тусуються. У центрі. Вони від бензину чманіють. Правда-правда, я сама бачила. Стоїть, нюхає, весь витягся, аж хвіст тремтить. Навіть перевернутися забув. Вони часто у байкери йдуть, по-перше, зграя, їм подобається, що багато їх, по-друге, бензин…

– А якщо парою? Ну, не зграєю, а тільки вдвох? Два, скажімо, мотоцикли?

– Тоді вовк і вовчиця. Ці тільки вдвох, авжеж. Цим більше ніхто не потрібен.

– Вовк і вовчиця, – сказав він, – ясно. А як вони, до речі, перевертаються? Скидають одяг і сцять на нього? Скачуть через ніж?

– Є така трава. Три листочки, в центрі ягідка. Для людей вона отруйна, а для них – ні. Згризуть і перекинуться. Але я ж кажу, на районі вони майже не водяться. Нудно їм тут. Движухи немає. Ну, тритони, я говорила. Вони у каналізації. Ще прозорники. Ось ці страшні. Насправді страшні.

– Хто?

– Прозорники. Якщо ти вночі встаєш, ну, попити чи там навпаки, – вона збентежено посміхнулася, – не можна дивитися у дзеркало. А то він забере віддзеркалення. І вийде з дзеркала. Схожий на людину, тільки плаский, розумієте? Порожній. Щоб стати повним, йому треба накачатися. Тому треба обов’язково дивитися, коли ввечері йдеш, хто там тобі назустріч. Вони зазвичай шульги. І застібки не на той бік…

– Звідки взагалі застібки? Люди не сплять в одязі.

– Авжеж, – погодилася вона, – це я якось недоврахувала. Все, ось ми і прийшли.

Одноповерховий будиночок не можна було відрізнити від решти уламків людської трощі, що притулилися один до одного. Злиденність чужого життя заразна, як вітряна віспа чи свинка. Він мимоволі уповільнив ходу, і Марина, помітивши це, весело сказала:

– Ну що ж ви?

– Я подумав… адже ви ведете мене до себе додому, чи не так? Я вас не дуже обтяжую?

Картини в його уяві, дуже яскраві на тлі кривих обрубків дерев і будиночків, що скидалися на труни, заступали одна одну: килимок із кошенятами або лебедями, запах клопомору, стара, яка кашляє за ширмою, пролежні, цинкове відро, дитина-дебіл, опухла, млява, із безтямно роззявленим ротом (чому обов’язково дебіл?), чоловік-алкаш у розтягнутій майці з плямами на животі, у вогких шкарпетках із ниточками, що стирчать із великих пальців; вода, що крапає у підставлений таз…

– Що ви, – чемно сказала Марина, – зовсім ні. Тільки ноги витирайте, гаразд?

Напевно, їй ці меблі досталися разом із будинком. Гарнітур-стінка, сервант, кришталь, чайний сервіз. Диван. Триріжкова люстра. Сімдесяті, а то й шістдесяті. А от плазмовий телевізор на кронштейні був новенький і показував якийсь спортивний канал.

– А це мій чоловік. Познайомтеся.

Перед ним стояв красень. Ні, не так.

Втілення дівочих марень, втамування жіночої спраги, чистий холодний струмок, сонце, переломлене у воді, як переламують хліб щедрі долоні. Він не знав, що про чоловіка можна так думати. Що він може так думати про чоловіка.

– Наш клієнт. Йому нема де ночувати. «Піонер» знову згорів, уявляєш?

– Він скільки разів уже горів? – спитав Маринин чоловік. – Чотири?

Голос був до пари зовнішності. Зараз спитає, а якого, власне, він не вписався до іншого хостелу? Або на найману квартиру? Ні, не спитав.

– Зголодніли, хлопчики? – Марина взялася за ручки цератової сумки. – Я зараз…

Було чутно, як там, у кухні, вона чимось гримає та булькотить.

Ну, звісно, несосвітенно дурний, до того ж альфонс, інакше він із нею б не жив, із такою. А він думав, що до себе додому вона його зазвала, сподіваючись на зближення, і навіть прикидав, зробити поступку чи зробити вигляд, що не зрозумів натяку.

– Ця їхня саламандра зовсім сором втратила. – Маринин чоловік неуважливо слідкував за біганиною безгучних футболістів. – Сильна була пожежа?

– Не дуже. А ви справді вірите, що це саламандра? Там напевне стара проводка, вирішили заощадити на ремонті.

– Саламандра, – сказав Маринин чоловік, – та до того ж дика. Або здичавіла.

Не дурний. Божевільний.

– Так, – погодився він, – так, певна річ. Здичавіла.

Мобіла заворушилася у нього в кишені, він здригнувся з несподіванки, незграбними пальцями витягнув її назовні. Пасифлору привезли, мляво проспівала зеленувата дріада. Щойно. Ой, вона, виявляється, така красива, пасифлора. Так, можуть доставити за адресою. Варшавська, дванадцять? Так, авжеж. Може, щось додати до букета? Аспарагус, наприклад? Ні, аспарагус не треба, відповів він, а взагалі, як ви думаєте, що означає аспарагус. Таємний потяг? Сум при розставанні? Не забуду, не пробачу? Вона не знала. Втрачено старинну куртуазну мову квітів.

– Простодушність, довірливість.

Він обернувся.

– Ось… Аспарагус. Означає «простодушність, довірливість». «Аспарагус мова квітів» пробивається на раз.

Маринин чоловік відклав смартфон і посміхнувся.

– Хлопчики, – Марина стояла у дверях у хатньому халаті, строкатому і не без кокетства зав’язаному на талії, – йдіть обідати.

Мийка, електроплита, мікрохвильовка, двокамерний холодильник. Ще один телевізор, тільки маленький, і в ньому бігають маленькі футболісти.

Людина рідко буває красивою, коли їсть. Ця була.

– Добавки покласти?

– Ні, – сказав він, – дякую. Хоча дуже смачно.

– У нас добре готують, у «Криниці», – відгукнулася вона машинально.

Він для неї був випадковою людиною, кольоровою плямою. Вона дивилася на чоловіка. Напружений, уважний, цілком захоплений погляд. Напади? Божевілля? Що? Має бути щось. Чуже життя зачепило його своїм краєм, і він мимоволі пощулився.

– Я постелю у вітальні. – Вона прибрала порожні тарілки, склала їх гіркою до раковини й пустила воду. – Нічого? А то в нас тільки дві кімнати, вітальня та спальня.

І там, у спальні, вона лягає з цим. І щоночі трошечки помирає від щастя? Від тривоги й туги? В темряві, в обіймах… Він раптом відчув, що червоніє.

Маринин чоловік слідкував за футбольними чоловічками, ліниво та доброзичливо – так кіт дивиться на акваріумних рибок, що плавають за склом. Білки очей були яскравими, з лазуритовим полиском. Світло огортало чисту лінію лоба і високі вилиці, немов водяна плівка. Світло взагалі дивна річ, подумав він мимохідь, усе, що ми бачимо, по суті, є світлом, що відбивається від тіл, поглинається тілами, переломлюється тілами… Тонкі хвилі, волокна, вузли та переплетення матерії, що все ніжно обіймає. Світ є те, що ми бачимо, але чи бачу я те, що бачить, скажімо, Марина? Чи є щось окрім того, що ми бачимо?

– Звичайно. Речей більше, ніж ми усвідомлюємо і пізнаємо у світі природи, і вони над єством і вище за нього. Ці речі не можуть бути зрозумілими при світлі єства, але тільки у світлі людському, яке вище за світло природне. Бо природа випромінює світло, при якому можливо її відчувати, сама собою. – Маринин чоловік так і не повернув голови.

– Перепрошую, що?

– Парацельс, – пояснив Маринин чоловік, ввічливо посміхаючись, – хіба ви не читали? Ви справляєте враження культурної людини.

– Читав. Колись давно. Дуже… мило, я б сказав.

– Так, – погодився Маринин чоловік, – дуже мило.

– Скажіть, а ви справді прочитали мої думки чи вважатимемо це збігом? Я запропонував би зупинитися на другому варіанті. Тоді нам усім буде легше.

– Вважатимемо це збігом, – легко погодився Маринин чоловік.

Чоловічок на екрані підбіг зовсім близько, от-от вистрибне назовні… Відкритий рот, витріщені очі, волосся, що позлипалося від поту. Який це клуб? Він не впізнавав емблему.

Вода з крана вилася тонкою прозорою мотузочкою, падаючи в купку тарілок у раковині та розплескуючись там із розміреним шумом.

– Дякую, сонечко, – сказав Маринин чоловік. – Я пішов, ага? – І, вже до нього: – На добраніч.

У спальні, подумав він, напевне теж бігають маленькі безшелесні чоловічки.

– Ви йому сподобалися, – Марина розставляла вимиті тарілки в сушарці. – Взагалі він уникає сторонніх.

Психи мають дивовижну чуткість. Угадують по обличчю, по очах. Звідси ця ілюзія читання думок.

– Він у вас дуже вродливий, знаєте, – сказав він, щоб втішити її у її самотності та відчаї. – Ніколи не бачив такої вродливої людини.

– А він не людина. – Марина витерла руки паперовим рушником і, зім’явши, викинула мокрий папір до сміттєвого відра. – Він сильф.

– Перепрошую, хто?

– Сильф, створіння повітря, дитина світла. Адже ви читали Парацельса? – Вона прикрила очі й процитувала, немовби вогненні букви горіли в неї під повіками: – Отже, вони є людьми та плем’ям: помирають разом зі звірами, ходять разом із духами, їдять і п’ють разом із людьми…

Знову Парацельс.

– Давно, – повторив він, – колись давно. Пам’ятаю непевно.

Така гра, звісно, така гра. Авжеж, не людина. Прибулець або сильф. Нездатний до праці та заробітку божевільний красень і його дуже звичайна дружина. Їм так легше.

– А чому разом зі звірами?

– Парацельс гадав, що в них немає безсмертної душі, – пояснила вона, – ну, як у тварин. Але насправді це не так. Не так. Насправді вони просто… ну стають частиною цілого. Коли, ну, йдуть. Як краплини води стають морем. А потім знову можуть стати краплинами води. Я бачу, ви не вірите. А дарма.

– Марино, – сказав він обережно, – я не те щоб не вірив… Але я за все своє життя не бачив жодного сильфа.

– Напевно, ви просто не звертали уваги. – Вона знизала круглими плечима. – Адже вони теж не всім показуються. Сильфи, лісові люди… ундини. Але в місті, звичайно, переважно сильфи, решті просто нема де жити. – Вона подивилася на нього скоса і нерішуче проговорила: – Можливо, ви хочете пограти з ним? Мені не шкода. Я ж бачу, ви так на нього дивилися…

– Ні, ні, що ви! Я просто… ну, любувався.

– Любуватися – це ж і є від слова «любов». А вони не як ми. Вони легкі. Їм просто все. Але це не через те, що в них немає душі, ні. Просто вона… інша… легка. А він мене кохає. Справді, кохає.

– Марино, – сказав він, – я не сумнівався. Знаєте, давайте я спати піду. Ви коли встаєте?

– Рано. – Вона винувато поглянула на нього. – Я на п’яту будильник ставлю. А йому не заважає. Адже вони не сплять, сильфи… Не вміють.

Він пом’явся.

– За те, що я вас потурбував… Скільки я винен?

– Ніскільки. – Вона посміхнулася цією своєю прихованою посмішкою. – Адже ви допомогли донести сумку. Вважайте, я вас ніби найняла. Взаємні послуги, ось і все.

– Ви ж, напевно, ну, нужденно живете?

Три плазми, кришталь… Двокамерний холодильник.

– Та ми ж на їжу не витрачаємо зовсім. Ще сусідці вистачає. У нас сусідка, бабуся, вона й справді бідна. Я вам постелю у вітальні, на дивані, якщо ви не хочете, ну…

– Не хочу. І скажіть, можна вимкнути футболістів? Щоб не бігали?

Вона похитала головою.

– Футболістів вимкнути ніяк не можна, – сказала вона.

* * *

Шпалери у квіточку, сервант… Плаский блиск фанерування. Щось рухалось по краю ока, невпинно, дрібно та швидко, віддзеркалюючись у лакованій шпоні. Футболісти. Маленькі мовчазні футболісти. Пахло кавою, різко та гостро, чудовий, чудовий запах. Він квапливо перебирав учорашні події. Авжеж, ну звісно… Добре, він учора здогадався купити зубну щітку та бритву в цьому їхньому магазинчику навпроти «Криниці». Інакше було б зовсім бридко.

На кухні Маринин чоловік сидів спиною до дверей, спостерігаючи за рухливими фігурками, і пив каву.

– Каву будете? – спитав Маринин чоловік, не обертаючись.

Марина, либонь, вже пішла, «Криниця» відчиняється рано. Дуже рано. А отже, він залишився сам на сам із божевільцем.

– Запіканка в холодильнику. – Маринин чоловік не відводив погляду від біганини крихітних фігурок. – Адже вам як завжди?

Чиста лінія вилиці, маленьке, трохи загострене вухо.

Кава була доброю. Кращою навіть, ніж у «Синій пляшці».

– Це не Стівенсон.

– Перепрошую?

Маринин чоловік повернувся до нього. Райдужка прозорих світлих очей зливалася з білком.

– Я про назву. В Стівенсона «Сатанинська пляшка». Не синя. Сатанинська. Синя – це у Бредбері.

Схоже, пляшки користуються літературним попитом, подумав він.

– Так, – сказав Маринин чоловік. – До речі, ви помітили? У всіх цих історій одна й та сама мораль. Розраду можна знайти тільки в споконвічному вмісті. Простодушний п’яниця знає, що йому треба, і тому отримує те, що хоче. Він не дасть уловити свою душу в сіті ілюзій – і залишається у виграшу. Але кав’ярня так називається не через Бредбері. Через інклюзника. В таких пляшках тримали інклюзників. Гомункулюсів. Закорковували та тримали.

– Що, справжніх?

– Звісно, справжніх. Алхіміки вирощували, для себе, ясна річ, але інколи, якщо заводився зайвий, викидали на ринок. Інклюзник виконує бажання власника, але, оскільки всі зазвичай просять грошей, був заточений саме на гроші. На багатство. Знаєте, як люди думають, що коли в них будуть гроші, то все буде добре.

– А насправді ні, – сказав він тоскно.

Банальна істина. Втім, як усі банальні істини, безперечно вірна.

– Так, – погодився Маринин чоловік, – вірна, як усі банальні істини. Включаючи й ту істину, що банальні істини вірні.

Крихітні мовчазні футболісти продовжували свій нескінченний біг, тепер вони були в помаранчевому та синьому. А раніше – в червоному та чорному. Здається.

– Дякую. Мені, напевно, час.

Він так і не спитав, як звуть Марининого чоловіка. Випадкова людина, яку він більше, скоріше за все, ніколи не побачить.

– Урія.

– Що, перепрошую?

– Урія, так мене звуть.

Дивне ім’я…

– Зовсім ні, – заперечив Маринин чоловік. – Для сильфа – ні.

– Так, – погодився він, – напевно. Урія, дитина світла. Але знаєте… це ім’я з поганою конотацією. Я хочу сказати…

– Я знаю, що таке конотація. Вранці Давид написав листа до Іоава і надіслав його з Урією. І в листі написав він так: поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був уражений та помер. Так. Урія-хетит, один із хоробрих Давида. Але ви – не Давид, а Марина – не Ветсавія.

– Що ви, я й не думав.

– Подумали. Тільки-но. Втім, адже був і інший. Той, який пророкував проти міста. Місцю цьому, говорив, бути порожнім, і стало за словом його. Теж погано скінчив. А ще – Урія Гіп, дуже неприємний суб’єкт. Але мене звуть Урія, що вже тут поробиш. А ви розумно вчинили, що з’їхали з хостелу.

– Не хочу згоріти у власному ліжку.

– І бігати вночі теж не хочете?

Він мовчав.

– «Серце янгола» дивилися? – спитав Урія тихо.

Він ковтнув.

– Людина переслідує сама себе. Ловить своє «я», що вислизає… як вовк намагається вчепитися зубами у власний хвіст. І коли їй це нарешті вдається, вона осягає себе, і кара наздоганяє її. – У світлих очах Урії бігали футболісти. – Але це не про вас. Було б, звісно, дуже елегантно в сюжетному плані, але вторинно.

– Гаразд, припустимо, ви читаєте думки. А ви можете цього не робити?

– А ви можете не дихати?

Він зітхнув і дістав телефон.

– Куди приїхати? – В голосі Валека була втомлена покірливість.

– Ставського, сімнадцять, – сказав Урія.

– Ставського, сімнадцять, – повторив він. – А їхати, ну, в центр. Так, я розумію. За півгодини. Добре.

Урія стояв біля вікна, світло огортало чистий високий лоб, широкі плечі, дужу шию, озерцем стояло в ямці поміж ключицями…

– Я не буду казати, про що ви зараз думаєте, – мовив Урія.

– Так, мабуть, не треба. А хто такий Ставський? Ну, який вулиця? Невже письменник?

– Гадки не маю, – відповів Урія, – але можна пробити по Яндексу.

* * *

– І куди вас занесло. – Валек, немов іграшка на торпеді, хитав голомозою головою. – Це ж повне, вибачаюся, задуп’я. Поганий район. І завжди таким був. Суцільні гопники. Песиголовці.

– Песиголовці, авжеж. Цілі зграї. А як щодо сильфів?

Будиночки, що перехнябилися, поступалися місцем іншим, таким самим мокрим та брудним. Чорні дерева стовбурчилися страшними обрубками, з обрубків стирчали жмутки голих прутів.

– Сильфи? Ну звісно, ви ж читали путівник. До сліз пробирає, га? Божевільна стара, яка виряджається в шовки й оксамит, усе чекає та чекає на свого сильфа… Підходить до перехожих – до високих і вродливих чоловіків. Зазирає в обличчя… І тихенько дибає геть. Я знав людину, яка писала цю штуку. Великим була, гм, циніком. Найзворушливіші історії вигадують циніки.

Валек зітхнув. Втомлена немолода людина. Куди взагалі поділися всі молоді? Сидять у підпіллі? Мовчазна армія, погрожуюча вийти назовні та змести цю жалюгідну купку старих, які трясуться над своїм минулим…

– Ось так і треба працювати! Щоб до сліз… А ми з вами – історія, історія, факти… Хто правий? Хто винуватий? Хто герой? Хто зрадник? Бруд, кров і жодного катарсису. А людям потрібен катарсис. Люди хочуть про тритонів і сильфів. Про чорну вдову. Про іншу вдову, яка замовила найкращому в місті опудальнику опудало чоловіка і потім двадцять років тримала його в кріслі в їдальні, змінюючи йому час від часу позу та одяг. Про аптекаря-отруйника. Про нещасних коханців. Про квіткарку, яка покохала вічно юного сильфа. Це красиво.

Місто з’їло свої передмістя. Колись тут були садиби та палісадники, й яблуневі сади. Напевне ще залишилися сумні вироджені яблуні-дички, які зворушливо пропонують кожної осені свої крихітні зморщені плоди. Бідолашні безумиці, що чекають на свого сильфа. Ринкова площа. Квітковий базар. Ратушна площа. Ще один квітковий базар. Вони обігнали фургончик із рекламою молочних продуктів на боці. Він нарешті розгледів назву фірми. «Ласочка».

– Й аполітично. Не треба з приходом кожної нової мітли переписувати путівники. Тут можна де-небудь купити сорочку?

– Он там, у торговельному центрі. Але там не можна паркуватися. Я, мабуть, тут стану.

– А що, про опір людям не подобається? Про героїзм і все таке…

– Подобається, – з відразою сказав Валек. – Аякже ж. Про те, як хоробрі партизани підірвали залізничне полотно і цистерни із соляркою палали так, що жар вбив усі дерева в радіусі восьми кілометрів. Усе пройшло як помащене, але їм довелося прирізати колійного обхідника. А до чого тут, скажіть, колійний обхідник? Про лікаря місцевої інфекціонки люблять, він хотів вилити до водосховища пробірку з культурою Yersinia pestis, але все зволікав, зволікав, бо розумів, що цю воду питимуть його жінка та дівчинки… І його взяли, і тоді він сам випив вміст пробірки і помер у страшних муках…

– А як щодо спільності? Єдиного пориву? Екстазу? Суто тілесного захвату?

– Не знаю, що ви маєте на увазі. Екстаз і суто тілесний захват – це коли громлять винні склади. Або коли гідні містяни при одній тільки чутці, що німці в місті, на світанку натовпом приходять до Єврейського кварталу і починають витягувати з будинків сонних жінок та дітей. Екстаз – це коли всі разом когось б’ють.

– Що, не було героїв?

– Був. Один. Поляк, цілковитий антисеміт, дженджуристий, з такими, знаєте, вусиками, встав поперек вулиці й сказав, курва, хто перший їх торкнеться, вб’ю, і тоді забили каменями його самого…

– Ковач?

– Чому – Ковач? Якийсь інший поляк. Ковача вже посадили до того часу. Або взагалі розстріляли.

Він відрахував купюри, додавши зверху. Валек перерахував, ствердно похитуючи головою, сховав до кишені.

– Ви щедра людина. Щиро дякую. А то, чесно кажучи, доньці вже другий місяць зарплатню затискають.

– А де вона працює?

– Продавчинею. У квіткарні. Цілодобовій. І кому, постає питання, потрібні квіти вночі?

– Це ж чудово, коли посеред ночі раптом комусь можуть знадобитися квіти. А скажіть, Банківська далеко?

– Ми на ній стоїмо, – сказав Валек.

* * *

Солідні будинки, солідна вулиця. У будинку номер один був салон зв’язку «Механічний апельсин» і кав’ярня, в будинку номер два – відділення якогось банку та кав’ярня. Вейнбаум мешкає на цій вулиці? Йому чомусь здавалося, що Вейнбауму тут має бути нудно. Але якщо попитати, скажімо, по кав’ярнях… Вейнбаум – не з тих, хто здатен загубитися у натовпі. Але, можливо, він даремно непокоїться. Скажімо, кран потік. Старі крани весь час течуть, потрібно викликати сантехника, лагодити, морочитися… А сьогодні Вейнбаум уже сидітиме в «Синій пляшці». Як завжди.

У торговельному центрі на розі він купив нову сорочку, неадекватно дорогу, і тут же, в туалеті, посеред кахлів та нікелю, перевдягся. Несвіжу сорочку він заштовхав до сумки. На новій при ближчому розгляді виявився кривий стібок і етикетка Made in China. Гаразд.

Пішов дощ, уже без снігу. Зараз там, у теплому нутрі «Криниці», сидить за стійкою Марина і читає черговий дамський роман. Як може жінка, в якої такий чоловік, читати всю цю муру? Що взагалі повинна відчувати жінка, поряд з якою бік у бік живе справжнє, непідроблене диво?

– Не рухайтеся, – сказали ззаду.

– Та я й не рухаюся.

У величезній, трохи нахиленій вітрині торговельного центру він бачив своє відображення. За спиною відображення стояла нервова лисувата людинка. Рука в кишені куртки натякала на щось приховане, ну, скажімо, пістолет. А може, й ні. На понт бере, подумав він.

– Пройдіть зі мною.

Чоловічок намагався говорити жорстко, але від напруги зривався на фальцет.

– Що знову? Вам не набридло?

– Що набридло? – трохи ошелешено спитав чоловічок.

Адже цей, здається, не з меломанів. Пуховик, в’язана шапочка. Не той стиль.

– Куди йти хоч? – спитав він.

Чоловічок за його спиною покрутився на місці, але руку з кишені не прибрав.

– До машини. Он до тієї синьої ауді.

– Лайно ваше ауді, – сказав він, щоб позлити чоловічка, – ви її хоча б помили.

– А от поводитися по-хамському не треба, – образився той.

В ауді сиділи ще двоє. Один на задньому сидінні, другий – на передньому. Той, що на задньому, посунувся, звільняючи йому місце. Цей рясно користувався чоловічими парфумами. І порізався, коли голився. Поріз було заклеєно пластиром тілесного кольору. В того, що сидів попереду, комір куртки був у лупі. Бойова команда лузерів.

– У мене є пара годин, – сказав він, – потім я хотів би зайти до «Синьої пляшки» кави попити. А о п’ятій відкриття. Вернісаж. І я туди запрошений. А ви – ні.

Володар перснів рушив ауді з місця; вони їхали, і будинки стали темнішими та нижчими, ауді дерлася нагору битою бруківкою, тьмяна трава на узбіччі, риштак забито палим листям, голі віти вибуялих кущів стукали у скло зворушливими тугими кулачками білих ягід… Ауді вильнула і зупинилася на асфальтовому майданчику перед покинутим шлакоблоковим павільйончиком з іржавим мангалом біля обшарпаної стінки.

Той, що з лупою, відстібнув ременя, вибрався назовні, причому не дуже спритно, і став біля машини. Водила теж. Ну-ну. Сумне видовище.

– Ось тепер виходьте, – скомандував той, що з порізом.

На передній стіні павільйону збереглася мозаїка: дівчина в хустинці на тлі сходу сонця підіймала сніп на витягнутих руках, і летіли у синю далечінь гуси-лебеді… У дівчини не було одного ока та частини щоки, і тому вона скидалася на зомбі. А шкода, що Лідії не вистачало сарказму. Чи принаймні гумору. Була б суперпопулярною художницею.

Вікна були вибиті, одне, бокове, заставлено фанерою. Угу.

– Всередину, – сказав той, з лупою.

– Реп’яхова олія, – сказав він, – і ще цей… як його? А, Head and Shoulders. Змішати, але не збовтувати.

Бідолаха блиснув очима, але промовчав.

– Люди, в яких проблеми, вважають за краще їх не визнавати, – сказав він, – ігнорувати. У вас лупа. Жирна себорея. Реп’яхова олія добре допомагає.

У павільйоні було ще холодніше, ніж знадвору. На бетонній підлозі біля дальньої стіни лежала підсохла купка, сором’язливо прикрившись обривком газети.

– Кращого місця не знайшли? – спитав він докірливо.

Поряд із входом круглилися декілька чурбачків, переливаючись парчевою зеленню моху та багрянцем лишайників. Це кафе збанкрутіло дуже, дуже давно, подумав він. Ще на початку дев’яностих.

– То й що? – Він примостився на чурбачку.

Знизу, від бетону, йшов відчутний холод.

Трійця тупцювала поряд, переминаючись із ноги на ногу. Напевно, теж мерзли.

– Та ви присаджуйтеся, – сказав він і, згадавши купку, виправився, – сідайте.

Один підштовхнув іншого ліктем. Він ніколи не бачив таких сором’язливих викрадачів.

– Чому б вам не зізнатися, – сказав нарешті той, з порізом. – Цим ви зекономите безліч часу. Тим більше що ми й так усе знаємо.

– Тоді який сенс зізнаватися? – Він зітхнув. – Я вас розумію. Тут холодно. Вогко. Вам напевне хочеться відлити. Коли холодно та вогко, зазвичай хочеться відлити. Тим більше що ви нервуєте. А коли нервуєш, теж зазвичай хочеться відлити. До того ж сюди будь-якої хвилини можуть завалитися якісь відморозки. Он там, біля стіни, биті пляшки. Щоправда, я гадаю, для відморозків тут холоднувато зараз. Вони, напевно, влітку сюди люблять приїздити, відморозки. Влітку. На те вони й відморозки.

– Не намагайтеся збити нас з пантелику, – сказав той, з лупою. – Вони у вас?

– Що – у мене?

Власник ауді, який запустив тим часом руку в його сумку, розгублено поглянув на нього.

– Це що?

– Сорочка, – пояснив він, – моя. Несвіжа. Вона вам не потрібна. Якщо вам не складно, заштовхайте, будь ласка, назад.

Той, з порізом, тримаючи на долоні його ноутбук, тикав у клаву змерзлими пальцями. Певно, він серед них вважався найпросунутішим.

– Нічого немає, – сказав той, з порізом, розчаровано.

– А що ви очікували знайти?

Трійця переминалася з ноги на ногу.

– Не прикидайтеся, – нарешті сказав власник ауді. – Ходите тут, у все лізете, робите вигляд, що вас цікавить якась там група. Кого ви сподіваєтеся обдурити? Нас? Не на тих натрапили! Ми ж то знаємо, на кого ви насправді полюєте!

– На Ковача? – обережно спитав він.

– До чого тут Ковач! Не морочте мені голову! Нам голови! Цей допис у вечірці, ця виставка, весь цей галас!

– Он воно що. Стривайте, я здогадаюся. Баволь! Ми тут через Баволя. Я правий? Щоденники Баволя?

Власник ауді похмуро пирхнув через ніс. Із ніздрів вирвалася хмарка білої пари.

– Рано чи пізно ви повинні були повернутися, щоб їх забрати, – сказала людина з порізом.

Він вмостився зручніше на чурбачку і схрестив ноги. Вийшло не дуже стійко, але визивно.

– Ось тут ви помилилися. – Він оглянув трійцю, яка стояла перед ним із виглядом шкільних хуліганів, що завинили. – Забрати? Навіщо? Я повернувся їх знищити.

Людина з порізом сіпнулася і гучно охнула. Ця була найнервовішою. Людина з лупою штовхнула власника ауді ліктем у бік.

– Послухайте, – швидко заговорив той, немов стусан повернув усередині організму якийсь рубильник, – ви робите страшну помилку. Баволь? – Той, що говорив, квапився, немов боявся, що його змусять замовкнути, можливо, назавжди. – Непідготовлена, неосвічена людина. Мислить підкіркою. Образами. Що він міг зрозуміти в тому, що ви йому транслювали? Все переплутав. Викривив. Показував абикому. Так, у такому вигляді ці записи, без сумніву, становили загрозу для людства. Але…

– Ви, звісно, інша річ? – люб’язно підказав він.

– Ми – інша річ, – погодився його співрозмовник. – Ми спеціально готували себе до місії контактерів. Ні-ні, Баволь був талановитий, я вас розумію… Але ж жодної відповідальності перед людством! Розумієте, жодної. Пияцтво, безладний спосіб життя…. Ви ж, ну пробачте, на нас, на людях, не розумієтеся.

– От тільки брехати не треба, – сказав він суворо. – Баволь узагалі не пив. І жив анахоретом. Баволь дуже серйозно ставився до своєї місії. І ось цього не треба. Щодо не розуміємося. Ми спостерігали за вами сотні років… Та що там! Тисячі. Ми обирали найгідніших. І передавали свої знання. По краплині, рівно стільки, скільки ви здатні були прийняти. Ми… – Він подумав, добираючи красиву метафору, і сказав: – Ми обробляли вас, як сад!

Херові ж із нас садівники. Але що виросло, те виросло.

– Ми розуміємо, – квапливо погодився нервовий.

– Ви сумніваєтеся у правильності нашого вибору? Чи не рухає вами проста заздрість? До фізичного стану Баволя, хоча б? Адже ми його наділили великим запасом міцності.

– Так, – погодився нервовий, – ми підняли його медичні картки. У нас була своя рука в районній поліклініці. Людина не буває настільки здоровою, це неприродно.

Їм теж хочеться, подумав він. А вголос сказав:

– Біологічний вік – дурниця. Для нас це не проблема. Набагато складніше було відводити від нього небезпеки іншого роду. Всі буревії двадцятого століття.

– Авжеж, ми розуміємо, – сказав нервовий, – але тоді, якщо він вам підходив… Тоді чому… чому ви усунули його?

– З чого ви взяли, що це ми?

– Але як же… – витріщився нервовий, – але як же, от…

– Це не ми, – твердо сказав він. – У всесвіті теж є сили, які протиборствують. Так, знайшовся дехто, хто був зацікавлений у його загибелі. Той, кого не влаштовувало, що людство може все ж таки, після всіх буремних потрясінь, вибратися на вірний шлях.

Нервовий перезирнувся з тим, що з лупою.

– Коли ми дізналися, що Баволь загинув, – вів далі він, – нам довелося терміново висилати емісара. Але самі знаєте, що таке міжзоряні траси… я запізнився. Записи Баволя вже опинилися в недобрих руках. Більшого я не маю права говорити. Адже при правильному підході людство могло б влитися в сім’ю розумів. Стати безсмертною променистою енергією. Але в людства є вороги!

– Він же гонить, – несподівано сказав нервовий. – От сука! Він не емісар.

– Ви що, й справді повірили? – Він паскудно вишкірився. – Привіт з Альдебарана, лузерчата.

– А може, не гонить, – засумнівався той, що з лупою. – Він і повинен так поводитися. Теоретично. Добра підготовка, навички маніпулятора. Блеф подвійного рівня.

– Але ж анатомічно він людина? – спитав нервовий. – Чи маскується?

– Андроїд, певно. – Власник ауді оглянув його дуже уважно. – Або негуманоїд. Ви ж бачите! Він не боїться. Жодних емоцій.

– Але він он дихає…

– Маскування.

Але ж від них усього можна сподіватися, ще схочуть перевірити…

– Послухайте, – сказав він терпляче. – Це ж маячня. Вигадка. Який зв’язок з космосом? Які емісари? Які послання? Він же санітаром був, не знали? Ефір, морфій. Пеніциліну не було, а морфію хоч дупою їж. Звідси і глюки. Немає жодних записів. Воробкевич усе вигадав. Розкручує Баволя, от і вигадав. І про записи, і про кришталеву кулю… Це піар-кампанія, розумієте?

– Ось тут ви і прокололися, – сказав володар перснів, який досі мовчав і лише випускав нервово у холодне повітря хмаринки пари. – Передавач у нас. Не знали, еге ж? Покажи йому, Вікентію.

Той, що з лупою, поліз у кишеню пуховика. Кишеня була глибокою, Вікентій ворушив там рукою нервово й обережно і нарешті витяг дещо, що уміщалося в долоні й було загорнуте в м’яку коричневу замшу. Він дивився, як Вікентій дбайливо розгортає замшу, і думав, що справа затягується. Якщо він не прийде на відкриття, Воробкевич образиться. До того ж треба встигнути зайти за Мариною.

– Ось. Руки тримайте за спиною, – сказав нервовий.

– Тільки він розбитий, – сказав Вікентій, – не впильнували. Не зберегли. Шкода.

На долоні Вікентія в м’якій бурій шкурці лежало кришталеве яйце. Надбите, немов хтось, намагаючись надколоти шкаралупу, не розрахував і занадто сильно тюкнув об край столу. Тріщини оббігали поверхню, що м’яко світилась, але все одно було видно, що там, у молочній опаловій глибині, щось рухається. Він нахилився ближче, все ще зі зчепленими в замок за спиною руками. Клоунів злити не хотілося. Там, усередині, час від часу заступаючи незрозуміле джерело внутрішнього світла, пересувалися тіні. Одна раптом присунулася до внутрішньої поверхні яйця. Він кліпнув.

– Вони інколи підлітають зовсім близько, – пошепки сказав Вікентій.

Обличчя було спотворено тріщинами та відколками, але явно належало не людині. Птах? Комаха? Що там у Веллса було? Він так давно читав Веллса, що забув. Істота дивилася на нього якийсь час, потім блимнула і відвернулася. Змах крил – і знову нічого, тільки світло і далекі червоні пагорби, освітлені крихітним млявим сонцем. Небо було густо-синім, з фіолетовим полиском, небо високогір’я. На далеких пагорбах біліли якісь будівлі. Колони, шпилі… Крила в істоти були веселкові. Як у метелика. Він метеликів терпіти не міг. Навіть денних.

– Липа, – сказав він, – фейк… Китайське лайно.

– Йому років сто, цьому гівну, – сказав Вікентій. – Як мінімум.

– Фігня. Підробка. Дешева електроніка. До речі, звідки воно у вас? І давно?

Вікентій обережно загорнув кристал у замшу і сховав у кишеню.

– Коли ви усунули Баволя…

– Та не чіпав я вашого Баволя. Мене тоді ще й на світі не було. Його струмом вбило. Нещасний випадок.

– Бреше, – сказав нервовий, – навмисне відпирається. Хоче вивідати більше. Ніякий він не інопланетний емісар. Просто агент спецслужб.

– Агент спецслужб діяв би тонше, – заперечив Вікентій.

– Ви як діти, далебі. Агенти, прибульці. Пропалі записи. Й яйце Всевладності, made in China. Вони з вами спілкуються, ці, з яйця? Хоч якось?

– Ні, – відповів Вікентій неохоче. – Ми намагалися. І теорему Піфагора їм показували. І числовий ряд. І світловими сигналами, і так. Жодної реакції.

– Візуалка. Рандомізація. Складна. Алгоритм. Якщо остаточно розбити цю штуку, там будуть мікросхеми і… і мікросхеми.

– Ви нас провокуєте. Щоб ми її розбили. Остаточно знищили артефакт.

– Та ні ж. Грайтеся, бога ради, хто заважає?

– Повернімося до записів. Вони у вас? Або ви їх знищили? Ви ж брехали щодо ворогуючого угруповання. Брехали, чи не так?

Він розчепив руки і помасажував замерзлі пальці.

– Гаразд, – сказав він. – Нехай так. Не можу вам сказати всього, але не тільки ви підтримуєте зв’язок з іншими світами.

Порив вітру вдарив у фанеру, що загороджувала вікно, і вона відізвалася, глухо й тоскно. Другий порив супроводжувався липким ляпанцем мокрого снігу.

– Але мене випередили, – продовжував він.

– Хто? – швидко спитав Вікентій.

– Не знаю. Я сподівався, – він скрушно зітхнув, і хмарка пари зірвалася з його вуст і, розширюючись, попливла геть, – що коли я здійму галас, ця третя сила якось проявить себе… І ми зможемо їх вирахувати.

– Справді? – Вікентію дуже хотілося вірити. За спиною Вікентія володар перснів недовірливо крутив головою.

– Я не помилився. Мене переслідували. На мене напали. На мене робили замах. Там, у сумці – всі мої речі. Решта згоріла. Ви ідіоти. – Він викинув руку, немов намагаючись схопити Вікентія за плече, і той квапливо відсахнувся. – Полюєте за мною, а вони тут буквально під самим вашим носом…

Не краще було б сказати «під самими вашими носами»? Їх же троє.

– Впровадилися… як знати, може, й сюди? Хтось із вас, один із вас! Ви давно один одного знаєте?

Усі троє перезирнулися.

– Все ж таки гонить, – невпевнено сказав нервовий.

– Невже? Цікаво, куди це ти їздив тиждень тому? – спитав Вікентій.

– До однієї жінки, – сказав нервовий, – не твоя справа.

Ага, подумав він. А вголос сказав:

– Нам треба діяти разом. Інакше вони нас переграють. Я не претендую на записи Баволя. Я навіть не знаю, що там. Формула абсолютного палива?

– Ні, – сумно сказав Вікентій, – там можливість контакту. Без посередників, напряму. З величезною кількістю світів. Принаймні у межах Сонячної системи.

Будь-який просунутий йог, подумав він, будь-який обкурений відморозок напряму і без посередників контактує із сонмищем світів.

– Що, у Сонячній системі так уже багато населених планет?

З чого всі узяли, що інопланетний розум апріорі кращий за особень одного з тобою біологічного виду, яка трясеться в маршрутівці в оточенні таких же особнів? Він уявив собі сонмища інопланетних розумів, які трясуться в аналогах маршрутівок тьмяного інопланетного ранку.

– Усюди! – гаряче вигукнув Вікентій. – Усюди! Ви ж бачили картини Баволя! Марс, Юпітер! Сатурн! Живі, пульсуючі світи.

– Я бачив знімки Марса, – сказав він. – Усі бачили. Пустеля. Пісок, щебінь…

– Марсохід! Він транслює фальшиву картинку, а ви думали? Коли людство стало на них витріщатися у свої труби, вони вжили заходів! Адже ще перші спостерігачі бачили – і вогні, і споруди. Хоча інколи бувають накладки. Захисний екран збоїть. А насправді… Баволь же малював! І Марс, і Місяць! Усі населені, всі спілкуються між собою. Будують зоряні мости! Розуми, які не повторили наших помилок!

– Авжеж, – сказав він, – я знаю. Читав дещо. Американці спостерігали, та й наші…

– А обличчя це, ну, яке на Марсі, це вони навмисно. Показали нам, просто щоб із пантелику збити. Це, як його, тролінг. І вогонь! Ви знаєте, на Марсі нещодавно бачили вогонь. Самостоячий язик полум’я. Це вони… вони поступово всі стають живим вогнем! Йдуть від людської форми.

Вікентій не міг зупинитися. Вочевидь, Вікентію не так уже часто вдавалося виговоритися.

– Так, авжеж, – сказав він. – Точка Омега. І воскресити всіх батьків.

– Що?

– Батьків. Перетворимо їх на променисту енергію і розселимо по планетах. Класику знати треба. Гаразд, отже, так. Зараз ми сядемо в машину. Заїдемо за однією жінкою. Вона з наших, вона в курсі. І поїдемо на вернісаж. Там вони й можуть бути. Справжні ваші супротивники. Резиденти. Вбивці Баволя.

Вони продовжували тупцювати на місці, перезираючись.

– Послухайте, я не збираюся перетворюватися на інопланетного монстра. До того ж тут холодно, а невдовзі буде ще й темно. А там буде шампанське. І сир на шпажках. Я точно знаю.

– Справді? – сором’язливо спитав Вікентій.

– Фейсконтроль, – знов завагався нервовий.

– Облиште. Ви ж зі мною!

Вікентій невпевнено перезирнувся зі своїми товаришами. По фанері, що затуляє вікно, пошкреблися віти. Або не віти.

– Нам треба триматися разом. – Він приязно поляскав володаря перснів по плечу. – Тільки тоді ми зможемо їх викрити. До речі, а як до вас потрапив передавач?

– Мій батько був судмедекспертом, – неохоче сказав Вікентій. – Він оглядав Баволя. Ну, коли той… коли того…

– І привласнив собі речовий доказ?

– Він думав, це іграшка, – виправдовувався Вікентій, – ну, щось на кшталт кришталевої кулі з картинкою. І приніс додому…

– А хто розбив? Ви?

– Я ненавмисне зронив, – винувато сказав Вікентій. – Маленький був.

Він рушив до виходу, і трійця мовчки розступилася, а потім попленталася за ним. Усі троє рухали ногами незграбно, немов механічні іграшки, – на контактерах були міські черевики з тонкими підошвами.

– Скажіть, – сором’язливо спитав його спину Вікентій, – а ви людина?

* * *

Публічність Баволю була шкідлива, безпощадно виказуючи огріхи й убогість письма. Але це, схоже, нікого не бентежило. Ані жінок у маленьких чорних сукнях і у важких срібних прикрасах. Ані жінок у червоних сукнях до підлоги й у важких золотих прикрасах. Ані чоловіків у чорних піджачних парах. Ані чоловіків у джинсах і замшевих піджаках. Вітольд теж був тут, але, побачивши його, обережно позадкував і дуже жваво заговорив із втомленим, потертим Леонідом. У світлі фотоспалахів застигла немолода подружня пара – череватий червонопикий дядько, якому добре зшитий піджак був злегка тіснуватий, і жилава жінка в твердій укладці. Мер із дружиною. Дружині не завадив би гарний стиліст. Особливо перед європейським турне. А Воробкевич молодець. У такий короткий термін і з таким розмахом. Тут і справді зібрався весь цвіт міста.

Сам Воробкевич давав інтерв’ю місцевій телекомпанії. По скроні Воробкевича сповзала цівка поту. На його появу Воробкевич не відреагував, тільки змигнув банькатими черешневими очима. Втім, можливо, Воробкевич миготів через те, що світло, яке на нього направляли безжальні телевізійники, було занадто яскравим.

– І я зрозумів, що це моя місія… – говорив Воробкевич у кошлатий мікрофон. – Немов Баволь простягнув мені руку. Руку, у відчайдушному пориві простягнуту з вирів минулого, і я зобов’язаний схопитися за цю руку й витягти на світло забутого майстра…

Слова «місія» та «майстер» Воробкевич вимовляв так, що буква «М» немов палала малиновим вогнем.

Контактери нітились у дверях. Він запропонував їм залишити пуховики в ауді, але вигляд у контактерів все одно був не дуже. Довелося використати весь свій вплив, щоб їх пропустили. Інакше кажучи, увіпхнути охороні хабара.

На столику в кутку стояли келихи з шампанським. Він узяв келих і рушив по фойє, прислухаючись до розмов. Дами в чорному хвалили колорит і експресію. Дами в червоному голосно дивувалися: «Ой, а це що? Дивись-дивись, яка в нього голова!» Чоловіки у піджаках, добре зшитих, але теж, як і в мера, затісних, поважно бесідували, раз у раз перериваючись, щоб суворо мовити щось у мобільник. На картини вони не звертали уваги. На Воробкевича, здається, теж. Чоловіки в замшевих піджаках, навпаки, уважно роздивлялися картини, підходили ближче, витягували тощаві шиї, відходили з гидливим нерозумінням. Зате Марина отримувала непідробне задоволення, переходячи від картини до картини зі святковим жвавим обличчям. Вона постаралася вбратися якомога ошатніше, але все одно виглядала цілковито недоречною. Вона виглядала саме так, як і має виглядати буфетниця кафе «Криниця», яка постаралася вбратися якомога ошатніше.

Біля картини, що зображувала школу філософів у кратері Ератосфена, стояли по боках вільні райдери, тримаючи в лапах бляшанки з пивом.

– Упирю, – сказав він. – Мардуку! Моя пошана!

– І ти будь здоровий, брате, – сказав Мардук.

– Милуєтеся?

– Так, цікавимося, – сказав Упир. – Хоча, чесно кажучи, колорит так собі. Не знаю, на що сподівається твій друг Воробкевич, але це не розкрутиш. Хіба що за допомогою супутньої легенди, і те…

– Я би сказав, Баволю не вистачило божественного божевілля, – сказав Мардук. – Недостатньо радикальний. Поміркованість є доброю у звичках, але шкодить мистецтву.

– Чесно кажучи, я очікував більшого, – сказав Упир.

– Не Герст, – погодився він.

– Герст – просто вправний менеджер, – зауважив Мардук.

– Постдюшанівський епігон, – сказав Упир.

– Якщо дорога врешті-решт привела до Герста, виходить, шляховий інженер був мудак, – мовив Мардук. – Як вважаєш, брате?

– Скажіть, а ви справді вовк та вовчиця? – спитав він несподівано для себе.

Упир блимнув рудими віями.

– А не твоя собача справа, брате, – сказав Упир.

Воробкевич нарешті відговорив своє і тепер прямував до них. У порівнянні з розкішними вільними райдерами Воробкевич здавався дуже маленьким. Крізь рідке сріблясте волосся просвічував череп.

– Ну… як вам? – спитав Воробкевич збуджено.

– Справляє враження.

– Я зробив усе, що міг, – сказав Воробкевич. – Усе, що міг…

Руки Воробкевича при цьому неспокійно рухалися, немовби щось шукаючи. Або струшуючи щось. Воробкевич узагалі не дуже добре виглядав. Щоки обвисли мішечками, на вилицях павутиння кровоносних судин…

– Вас щось тривожить? – спитав він тихо.

– Шпет… він запізнюється. – Воробкевич знову метушливо поворухнув руками. – Він мав говорити на відкритті. Вже час відкривати. А його немає.

– Так зателефонуйте йому.

– Я телефонував. Він не відповідає.

– Може, не чує. На вулиці гамірно.

– До чого тут вулиця? Я йому додому телефонував.

– А на мобілу?

– У нього немає мобіли! Навіщо йому?

– Авжеж, – сказав він, – дійсно, навіщо?

– Я більше не можу чекати. – Воробкевич нервово потер долоні. – Мене не зрозуміють.

Воробкевич покрутив шиєю, намагаючись влаштувати її якомога зручніше в крохмальному комірі сорочки. Хто зараз носить такі сорочки?

Ніжка в мікрофона, що стояв у центрі фойє, виявилася зависокою, і Воробкевич видер мікрофон із гнізда.

Це знаменний день, говорив Воробкевич, відкашлявшись у мікрофон для привертання загальної уваги, це, можна сказати, день повернення. До нас повертається геній. Світ повертається у спільноту світових розумів. Всесвіт – сонмище світів, на які накинута мерехтлива золота мережа розуму, говорив Воробкевич. Ми, люди, через якесь глибинне непорозуміння, через свою недостатньо досконалу природу, не вплели свою нитку в цю прекрасну тканину… Але є у всесвіті сили, готові простягнути нам руку. Марно, століття й тисячоліття, вони намагаються достукатися до нас, але ми не чуємо.

Контактери присунулися ближче і тепер синхронно кивали, немовби ставлячи пластичну крапку в кінці кожної фрази. Він думав про розбите кришталеве яйце, що невгасимо світилося в кишені Вікентія, про дивних істот, які підлітають до єдиного діючого передавача і бачать на своїх загадкових моніторах лише ворсинки замші і чужу п’ятипалу руку, що інколи їх торкається. Може, й справді, думав він, дивлячись на м’яті обличчя контактерів, вони живуть тут із нами – давно, непомітно? Ходять посеред нас, прикидаються людьми… Але навіщо, навіщо? Кому ми, власне, потрібні з усіма своїми маленькими страшними таємницями, дрібними капостями, нудними бідами?

Але ж ця їхня істота з трикутним обличчям і фасеточними мінливими очима, чимось схожа на Валевську! Навіть маленький скорботний рот був таким самим.

А де ж у нас… Ага, ось!

Меломан стояв поряд із полотном, що зображує свято весни на Юпітері. Його пропустили без проблем, оскільки меломан був у чорній фрачній парі, щоправда, вона вже залиснілася, певне, теж передавалася від батька до сина. Двоє інших меломанів стояли віддалік. Вигляд у них був напружений і розгублений. Вчора йому, здається, вдалося від них радикально відірватися. Мало хто здатен втиснутися в переповнену маршрутівку, особливо якщо ця маршрутівка йде до Гробовичів. Або Бреховичів.

Він прослизнув крізь юрбу, що поступово скупчилася довкола Воробкевича, і тихенько поляпав по плечу Вікентія. Той здригнувся і підстрибнув на місці. Та що ж вони всі такі нервові.

– Цього бачите? – сказав він пошепки. – Он той, у чорному. І ще двоє, там і там. Бачите? Вам не здається, що вони за нами стежать?

Вікентій витягнув шию, гарячково вишукуючи поглядом у натовпі.

– Так, – сказав Вікентій, теж пошепки. – Он там і ще он там. Ох!

– Це вони! Якщо взяти їх зараз… слушна мить, вам не здається?

Вікентію не хотілося нікого брати, хотілося з’їсти сира на шпажці та випити шампанського, але було соромно в цьому зізнатися.

– Потім буде пізно, – сказав він зловісно.

– Так, – винувато відгукнувся Вікентій і розправив плечі. – Так, авжеж!

Він дивився, як Вікентій шепоче щось на вухо нервовому й обидва вони – володарю перснів. Потім усі троє рішуче попрямували у бік меломанів. Меломани відцохнулися. Контактери прискорили ходу. Меломани теж. Він доброзичливо спостерігав, як спочатку одні, потім інші, усе прискорюючись, зникають у дверному отворі. Воробкевич усе розпатякував про те, яке це щастя особисто для нього, для Воробкевича, бачити, що роботи такого чудового художника витягнені із забуття на світло телекамер…

На Воробкевича ніхто не дивився. Всі дивилися на двері.

Маленька, біла, в зеленуватому та синьому, переливчастому, в’юнка та гнучка, як рибка-верховодка… Або змійка, подумав він, так, скоріше змійка. Маленька, витончена, смертоносна.

Вона прослизнула поміж жінок у чорному та жінок у червоному, поміж чоловіків у чорних парах та чоловіків у джинсах. Бліде трикутне обличчя з величезними чорними очима нічого не відбивало.

Воробкевич удавав, що не помічає, це був його зоряний час, і він не збирався витрачати хоча б малу його частину на якусь там Валевську. Це він даремно, такі, як вона, не пробачають. Йому варто було б перерватися і бурхливо вітати її, хоча вона, не помічаючи ніякого Воробкевича, прослизнула повз, і… ну звісно.

Вона раптом опинилася безпосередньо перед ним, гостре підборіддя задрано, розширені очі уп’ялися в його очі, поцілунок, найпристрасніший, і то не був би таким пристрасним, таким інтимним, як цей погляд. Невже мова квітів…

Вона присунулася зовсім-зовсім близько.

– Bezecnik![10] – сказала вона і вдарила його по обличчю. Рука була холодною та вологою. І дуже сильною.

Розмови відразу змовкли, всі обличчя обернулися до нього – бліді повітряні кульки облич з парними зоровими органами. Навіть Воробкевич змовк.

– Яніно, – сказав він, – я…

Але вона вже повернулася і пішла крізь натовп, бліда, з високо зведеною головою, підборчики простукали паркетом фойє. Зміїна шкірка блиснула у дверях і зникла. Воробкевич відкашлявся.

– Про що я… так… так от. Баволь чув музику сфер. Ось у чому вся справа. У музиці сфер.

Воробкевич знов відкашлявся, шия його сіпнулася в жорсткому чашолистку коміра.

Він бачив, як на шиї Воробкевича напружуються жили, як труситься горловий мішок.

– Мертва рука, – сказав Воробкевич високо й виразно, – знаєте, що це таке?

Присутні, які чекали, коли нудна обов’язкова програма скінчиться і можна буде нарешті випити й побазікати, тим більше два офіціанти у фрачних парах і фартухах із логотипами «Зеленого пса» вже розставляли на столиках нові таці, цього разу з різнокольоровими тарталетками та бутербродами з рожевим лососем, знов змовкли і повернулися до Воробкевича.

– Це коли нічого не вдається. За що не візьмися. Жоден із його протеже не став по-справжньому знаменитим, жоден. Скуповував роботи задешево, виканючував у подарунок, на горілку міняв… І що? Ані Гуггенхайма, ані МОМа. Ніхто. Жоден…

– Соню, замовкни! – сам до себе завищав Воробкевич.

Присутні присунулися. Ставало цікаво. Коли скандал, завжди цікаво.

– Соню, ми ж домовилися. Тільки вдома. Тільки вдома!

Воробкевич схопився пухкими ручками за щоки, немов намагаючись утримати слова, що рвалися.

– Крутився довкола іноземців, знайомив, водив до майстерень… А потім біг у будинок на Рози Люксембург. Художники, вони ж як діти. За ними треба доглядати. Соню, замовкни! – заверещав Воробкевич своїм власним голосом, але таким високим і тонким, немов Воробкевич теж був жінкою. І знову жіночим, але іншим, інтелігентним, добре поставленим: – Усі знали, ти не знав? Знали, але терпіли, адже ти приводив покупців. А міг і кілька рядків у газетці відбити. А потім усе скінчилося. Хто поїхав, хто спився. І став ти нікому не потрібним, мій бідолашний! Тому ти так і схопився за Баволя. Останній шанс. Більше нічого, ніколи. Порожнеча. Мертвий дім. Картини, які не можна продати. Ліжко, з якого одного разу не встанеш. І ніхто не зателефонує, не спитає, де ти, чому так довго не видно? Ніхто. І тіло твоє буде розкладатися там, у мокрій постелі, а міазми трупу шкідливі для живопису. Вони роз’їдають фарби, мій любий. Бідолашний мій любий. Ви знаєте, він навіть подолав це своє вічне боягузтво. Він усе ж таки виставив Баволя. Навіть коли цей сказав – ні, він все одно виставив Баволя.

Мардук і Упир перезирнулися.

– Як ти думаєш, бідолашний мій, чому не прийшов Шпет? – спитав сам себе Воробкевич усе тим же виразним голосом.

– А справді, чому не прийшов Шпет?

Він обернувся. Урія, виявляється, теж був тут, стояв за лівим його плечем, тонка оболонка світла огортала Урію, як інших огортає піт або запах… Говорив Урія тихо, але слова його немовби переміщалися в особливому повітряному шарі, залишеному тільки для Урії і більше ні для кого.

– Я гадав, ви не виходите з дому.

– Я не виходжу з дому, – спокійно сказав Урія. Очі Урії були світлі та блискотючі, немов два люстерка. Крихітні відвідувачі переміщалися в них, як футболісти на екрані телевізора. – Це дивно, – сказав Урія, – ви не вважаєте? Шпет марнославний і не впустив би можливості покрасуватися. – Урія говорив дуже коректно, по-книжному. Так тепер не говорять.

– Ну, він міг, скажімо, поїхати. А ви хіба знаєте Шпета?

Він уявив собі, як худий високий Шпет, зі шкіряним кутастим чемоданчиком у старечій руці, у твідових штанях на підтяжках, і таке інше, таке інше, – поспішає на вокзал, під засклений дах у чавунній хрестовині, й чорний паротяг, і чудові пульманівські вагони, і цей чарівний страшнуватий запах вугілля, металу, пари – такий запах був одного разу в невеликого пітона, майже дитинчати, коли він узяв його до рук і відчув, як під несподівано дуже сухою, жорсткою шкірою виграють тугі м’язи… Немає тут такого вокзалу. Він бачив місцевий вокзал.

Урія так і не зняв свого короткого сірого пальта. І, певна річ, Урію ніхто не зупинив на вході.

– Я знаю Шпета, – сказав Урія. – І мене дуже непокоїть його відсутність. Я гадаю, про це варто потурбуватися. Чи не хочете…

Він зам’явся. Йому, як і хоробрим контактерам, не хотілося полишати теплу та світлу, сповнену ошатними людьми залу. Тим більше халдеї у фраках знов почали розносити бутерброди.

– Тут немає нічого цікавого. І не буде, запевняю вас. Усі чудово знають Воробкевича. Удаватимуть, що нічого не сталося. Спочатку хто-небудь привітає Воробкевича з відкриттям нового імені. Потім Воробкевич буде дякувати. Потім мер скаже промову. Потім дружина мера скаже промову. Ходімо, зараз таксівка під’їде.

– Але Марина…

– Їй подобаються ці картини, – спокійно сказав Урія. – У неї, знаєте, невибагливий смак. Це свято для неї. Справді. Я дуже вдячний вам за Марину. І так, я дозволив собі викликати вашого постійного шофера. Приємна людина. І знаюча.

– Валек? Звідки ви…

Авжеж. Урія ж читає думки. Ні, нісенітниця.

Урія тримався так, немов поспішати було абсолютно нема куди. Куди поспішати істоті, в якої у запасі вічність?

– Ви невірно оцінюєте наше місто, – сказав Урія, – ви розглядаєте його як якийсь, е, анклав. Заповідник добрих старих традицій. І через те припускаєтеся помилок.

– А це не так? – Він прийняв у гардеробника свою куртку, все ще холодну, й у русі напнув її, поквапливо попадаючи в рукави.

– Це не так, – Урія акуратно підняв комір, захищаючись від мокрих батогів вітру. – Його повне ім’я, до речі, Валентин. У нього мама не тямилася від Гуно. Опероманка.

– Скажіть, а тут є щось, окрім опери?

– Авжеж, – сказав Урія, – авжеж. Баволь – це, на жаль, не бозна-що, але тут був непоганий станковий живопис. Так, і гравюри. Літографії. Досі лежать у антикварних крамничках, такими, знаєте, пачками… Люди в спецівках. Монтажники, сталевари. Опори ЛЕП у тайзі. Дуже зворушливо. Майоліка гарна. Останнім часом усі захопилися ресторанною справою. Не дух, але плоть. Теж мистецтво, дуже тонке, хоча більш… гедоністичне.

Валек під’їхав до іншого боку вулиці та гудів.

– Ви що кінчали?

– Перепрошую?

– Ну, яка у вас освіта?

– Яка в мене може бути освіта? – здивувався Урія. – Я ж сильф.

* * *

У дзеркальці заднього виду він побачив контактерів, які бігли до ауді, ніс у Вікентія був роз’юшений, але вигляд бойовий. Люди науки далекі від хибної рефлексії і тому зазвичай беруть гору над людьми мистецтва. Побачив Мардука з Упирем, які сідлали ямахи. А ці куди? Навіщо?

– Усе не зовсім так, як ви думаєте, – сказав Урія. – Це ескорт.

Шпетівський будинок вугласто громадився на тлі запаленого неба. Декорація, задник оперної сцени. Порожній під’їзд, порожні сходові майданчики, на другому поверсі біля чиїхось дверей біле з синьою облямівкою блюдечко, жовтуватий вміст зсохся і пішов тріщинами. Двері не замкнені – жмуток світла лежав на підлозі, немов килимок. Лампочка блимала у дратуючому, як підшкірна сверблячка, ритмі.

Шпет лежав на підлозі вітальні, поряд із конторкою, на якій стояв дуже старий чорний ебонітовий телефон. Шпет був у пальті, такому самому старомодному, чорному, яке трохи лиснілося на швах. І в такому самому костюмі. Пахло горілим.

Він уявив, як Шпет, у розчесаних вусах і розкішній шевелюрі, енергійно йде до вхідних дверей, як скидає ланцюжок, відсовує засувку і там, за дверима, на сходовому майданчику бачить щось таке, через що задкує і відступає, доки не натрапляє спиною на конторку…

Руки-ноги у Шпета були вивернені, замість шиї – жмуток жил, синіх, червоних і білих, кров стекла на паркет, затекла під потилицю Шпету, старомодний крохмальний комір сорочки з білого зробився червоним. Дивний спосіб вбивства. Ось хтось змикає щелепи на шиї Шпета, ось набивається в рота і дряпає язика щетина, рветься під натиском іклів квола стареча шкіра, прискає в небо тепла солонувата рідина. Він мимохіть ковтнув.

– Ні, – сказав Урія.

– Що?

– Це не ви.

– Це, звісно, не я, – сказав він сердито. – Коли б я встиг? Я тут із контактерами марудився.

– Не в цьому річ.

Урія говорив тихо і неквапливо, немов не було мертвого Шпета, немов їм нема куди було поспішати, хоча, якщо чесно, Шпету й справді було нема куди поспішати.

– Зло може здатися романтичним. Ну як же, тиран, надлюдина, смерть Петронія, золото та пурпур. Насправді тиран – це, власне кажучи, так нудно. Ніякої свободи, лише необхідність. Обравши зло, ви втрачаєте свободу. Обравши добро – знову, раз у раз стаєте перед необхідністю вибору.

– Банально, – сказав він.

– Істина завжди банальна, хіба ні? – Урія ледь помітно посміхнувся. – Погляньте-но.

Стягнутий зі столу обрус лежав млявою горкою, на почорнілій стільниці обгоріла купа паперів, крихкі попільні метелики. Порожні альбоми розпласталися збитими птахами. І запах, сухий і гострий, запах вугілля та циндри, запах старовинного вокзалу, зміїний запах…

– Треба ж, це, виявляється, його саламандра. А я й не знав. Першоелементи взагалі-то дуже важко обговтати.

– Є така штука, називається запальничка. Така, знаєте… Клацаєш, коліщатко…

– Це саламандра, – спокійно відказав Урія, – бачите, ось… лапки.

Ланцюжок маленьких слідів, чорних і обвуглених, тягнувся паркетом. Хтось дуже в’юнкий, дуже швидкий. І розжарений до червоності.

– Треба викликати поліцію, – сказав він напівзапитливо.

– Треба, – погодився Урія. Подумав і додав: – Ну хоча б для порядку.

Він дивився, як Урія виймає свій розкішний смартфон, як неуважливо тицяє пальцем у дисплей, як виходить у коридор, щось тихо кажучи у притиснуту до гладенької щоки долоню. Запах циндри стояв у повітрі. Діра в горлі Шпета була немов вирва, він насилу відвів погляд.

– Ну от, – сказав Урія, безшелесно з’являючись на порозі та прибираючи смартфон до внутрішньої кишені пальта. – Вони просять, щоб ми пішли до їхнього приходу і не мішалися. Так, і ще щоб ми нічого не торкалися.

– Уріє, – спитав він, – хто ви?

– Ви ж знаєте.

Ми всі для нього – такі от телевізійні чоловічки. Біжимо від одного краю екрана до іншого, метушимося, пітніємо, хочемо перемогти і не хочемо програти. І зникаємо назавжди.

– Скажіть, а якби Марина не привела мене ночувати? Я б вас не зустрів?

– Обов’язково зустріли, – сказав Урія, – як же може бути інакше.

Урія посміхався так, як посміхався б, коли б Шпета не було в кімнаті. Або як нібито Шпет сидів живий у кріслі.

Він чекав, але Урія мовчав.

– Я торкнувся, – сказав він. – Ви сказали, нічого не торкатися, але я торкнувся. Програмка. Та, зі «Смертю Петронія». Вона була… зовсім ціла. Сіра, але ціла. А коли я доторкнувся, все розсипалося. Дрібним таким попелом. Пилом.

– Саламандра, – погодився Урія, – з ними завжди так. Вони дуже гарячі.

– Так, – погодився він втомлено, – саламандра. Авжеж.

– Нам час йти. – Урія байдуже відвернувся від Шпета і попрямував до виходу. – А то їм доведеться протоколювати, що ми тут були. Хочеш не хочеш, а доведеться. Це нікому не потрібно.

У порожньому коридорі лампочка під стелею блимала все в тому ж сверблячому режимі. Мине десять, двадцять, сто років, в’їдуть і помруть нові мешканці, а лампочка так і мерехтітиме в напівтемному передпокої.

На майданчику третього поверху вони розминулися з діловитими людьми у штатському, один із них, зводячи дихання, мимохідь кивнув Урії. Упир із Мардуком стояли зовні по обидва боки вхідних дверей, як два дуже брутальних атланти.

– Цих ми пустили, брате, – сказав Мардук. – Вони ж на службі. Тих не пустили.

Мардук кивнув на контактерів, які тупцювали біля ауді. Вигляд у контактерів був пришиблений. Байкерів завалити набагато важче, ніж меломанів. Майже неможливо.

– Таксист сказав, що ви йому звеліли забрати декого з театру і відвезти на Ставського. Він і поїхав. Ми не стали перешкоджати.

– Дякую, друзі, – кивнув Урія. – Ви все правильно зробили.

Урія підвів обличчя до багрового, опухлого неба, й хмари розступилися, відкривши тоненький, ніжний, як крижинка, серпик молодика. Контактери боязко наблизилися. Вони боялися Мардука та Упиря.

– Дозвольте, – сказав Урія і простягнув долоню.

Вікентій вийняв із кишені бурий згорток, поклав на цю долоню, обережно розгорнув вказівним пальцем іншої руки м’яку тканину. Кришталеве яйце опалово світилось, і було видно, як там, усередині, рухаються тіні. Решта контактерів наблизилися ще на крок. Він теж.

Гостре світло вирвалося назовні з кришталю, двоїлося та множилося, віддзеркалюючись від тріщин і відколків, і було видно, як танцює в його ореолі випадкова, дуже велика сніжинка. Він дивився. Червоні пагорби, лілове небо, крихітне хирляве сонце, білі колонади зовсім близько, білі піраміди на пагорбі, ланцюжок веж, що йшов удалечінь… У пурпуровому небі ширяли кольорові крапки. Пластівці конфеті. Дельтаплани. Птахи. Й один раптом заклав віраж і тепер стрімко наближався… Що він бачив звідти, з висоти? Вежі, кожна увінчана кришталевою лінзою, вежі, що замовкли назавжди, і раптом неочікуване, сліпуче світло, що розгорялося на вістрі однієї з них, світло, вабляче, як вабить метеликів полум’я свічки. Кольорова цятка все зростала й зростала, і ось вона вже не цятка, і нарешті чужі очі подивилися йому в очі.

Він упізнав це трикутне обличчя, крихітний сумний рот, величезні очі, в яких світло грало відразу кількома яскравими гранями. Валевська, але Валевська чужого світу, Валевська, не гнана демонами, Валевська, яка ніжно обіймала цей свій, цей чужий світ із висоти крилатого польоту. Чудова, чудова істота.

Істота посміхнулась. І помахала тонкою чотирипалою рукою. У променях далекого сонця рука трохи просвічувала, немов перламутрова мушля.

– Ну ось, – Урія простягнув згусток кришталевого світла Вікентію, – далі ви самі.

Рука Урії, що тримала кришталеву кулю, теж просвічувала, але не блідим перламутровим, а теплим, рожевим і помаранчевим.

– Тобто… – Вікентій, засліплений, кліпнув.

До рукава пуховика почепилася біла пір’їнка.

– Ну, ви ж хотіли контакту? От і контактуйте.

– А вона… воно, він… відповість?

– Ну ось, відповіло ж. Адже вони теж дуже самотні. Їх насправді залишилося зовсім мало. Зовсім мало.

– А… записи Баволя?

– Навіщо вам його записи? Напишіть свої. Тим більше його записи вам би не стали у нагоді, чесне слово. Він там усе наплутав. Адже він і справді був… трошечки дивним, Баволь. І не дуже освіченим.

– А скажіть, – сором’язливо спитав Вікентій, – це… Марс?

– У певному розумінні Марс.

Було видно, що Вікентій нічого не зрозумів, але перепитувати йому було незручно. Він дивився, як Вікентій, тримаючи кришталеву кулю в урочистих долонях, йде до ауді. Його супутники йшли слідом, напружено витягнувши шиї.

– Ось усі й задоволені, – у світлих очах Урії відбивалися малинові вогні ауді, яка рушила в ніч. – Ну, не всі. Але ці задоволені, а це вже, погодьтеся, немало.

– Це трюк? Тобто… ці істоти. Вони справжні?

– Яка різниця. Вони будуть із ними розмовляти. Будуть спілкуватися. Ніхто з них уже не буде самотнім. Ніколи.

– Уріє, – знов спитав він тихо, – хто ви?

До поліцейської машини приєдналася ще одна, з неї діловито вийшли двоє, тягнучи складені ноші. Чорна пащека парадного прийняла їх і знов зачинилася.

– Банальне питання, – знуджено сказав Урія, – і невчасне. Ми – пальці однієї руки, стеблини одного підземного кореня. У вашому розумінні я – не особистість. Напевно.

– А як же Марина?

– Марина в курсі. Вона мене кохає. Такого, який є.

– Навіщо я вам?

– Ви – принада. – Урія знизав плечима. – Він ховається. Ви принада.

– Навіщо він вам?

– Він – зло. Загарбник. Король-каліка, який перетворив квітучий сад на неродючі присмеркові землі. Ну, ви ж культурна людина… Читали Проппа там, Ясперса, про дурну нескінченність читали.

– Чому б вам самим… Як я розумію, у вас достатньо можливостей.

– Щоб вилучити виразку, що гризе зсередини, потрібен лікар. Сам хворий безсилий. Ні-ні, ми намагаємося забезпечити вашу безпеку, по змозі, звісно, це ви даремно подумали зараз – от наволоч, підставили мене. Та й самі ви хіба не за тим приїхали?

– Я приїхав, щоб з’ясувати правду.

Діловиті люди, рухаючись трохи боком, винесли з під’їзду на ношах великий чорний мішок, акуратно поклали в розчахнуті задні дверцята фургончика, забралися всередину й укотили. Друга машина, фуркнувши, рушила слідом.

Чийсь погляд свердлив йому потилицю. Він озирнувся. Над дахом шпетівського будинку височів червоноокий гігант, його чорний силует кидав тінь на припухлі багрові хмари.

– Правда? Кому вона потрібна, правда? – сказав Урія. – Потрібна істина.

– Але ж нічого не залишилося, – він похитав головою, – нічого. Навіть знімків. Вони були в телефоні, й він їх знищив.

– Ви ідіот, еге ж? – Урія говорив, зберігаючи доброзичливий вираз обличчя і не підвищуючи голосу. – Нормальна людина зазвичай скидає чогось-таки варту інформацію собі мейлом. Або у дроп-бокс. А ви поводитеся так, ніби потрапили до минулого. Занадто покладаєтеся на матеріальні свідоцтва. На слова очевидців. Даруйте, які очевидці? Звідки? Ви обрали неправильну стратегію. Ви вирішили натуралізуватися. Це помилка. Минуле тягне нас у морок, де ворушаться чудовиська. Майбутнє – це порятунок. Це надія. Це… майбутнє.

– Уріє, дитино світла, – сказав він тихо. – Наше минуле і є наше майбутнє. Тому що ми такі, якими робить нас наше минуле. Всі наші радощі, всі наші дитячі образи, всі некуплені велосипеди, всі стусани та відчай, усе болісне стидне отроцтво… Це як, ну, є такий сюжет, розхожий. Людина згорнула не праворуч, а ліворуч. І все життя шкереберть… Навіщо, ну навіщо він поїхав сюди? Сидів би вдома, порпався у своїх архівах…

– Знаєте, – сказав Урія, ввічливо підвівши трохи світлі брови, – тут я вам не порадник. І не втішник. Це ви своєму психоаналітикові розповідатимете. В будь-якому разі мені час. Далі ви самі, а то буде вже не цікаво. І пам’ятайте про блакитну чашку.

– До чого тут блакитна чашка?

Але Урія, відвернувшись і засунувши руки в кишені свого короткого твідового пальта, неквапом попрямував геть, тим не менше віддаляючись дуже швидко, без видимих зусиль. Так міг би рухатися сонячний промінь. Або місячний.

Мардук відокремився від стіни. Упир ворухнувся, нібито маючи намір піти слідом за ним, але залишився на місці й тільки дмухнув на голі пальці, що стирчали зі шкіряних мітенок. Пальці Упиря були червоні та розчепірені, як жмутик моркви.

– Холодно тут, брате, – сказав Мардук, – та й взагалі.

Зазвичай посередником між світом і вільними райдерами виступав саме Упир. А тут Мардук. Дивно.

– Ну що, чарівні помічники, – він стомлено зітхнув, – на кого працюєте?

– Ти, брате, Проппа начитався і через те нас із кимось сплутав. Це він тобі сказав?

Мардук кивнув русявою бородою у бік Урії. Той був уже дуже далеко, але чомусь було чітко видно, як він лине вулицею, руки в кишенях, комір настовбурчений, і тонкий місяць у прогалині хмар легко лине слідом.

– А ти й повірив? Він же відомий у місті псих. Батько – професор гінекології, вдома приймав. А він розважав клієнток, поки ті сиділи в черзі. Пішов на філософський, недовчився або перевчився. У дурці сидів, звалив із дому, баба одна його утримує. Буфетниця. Він вродливий, сам бачиш. Поїхали, брате, Ну, тобто можна й пішки, звісно, але навіщо, коли є ясочка, вірно?

Ясочка? Для нього мотоцикл Мардука був скоріше самцем, чорним і блискучим самцем, але Мардукові, звісно, видніше.

– Так куди їдемо, брате? Знову на Баволя дивитися? Навіщо? Сир на шпажках вже строщили. І шампанське випили.

– Ні, – сказав він, – не на Баволя.

* * *

Темні двори, темні підворіття, освітлене вікно на першому поверсі, дівчина в чорній вечірній сукні підфарбовує очі біля трюмо; генделик з палаючою малиновою вивіскою, мовчазні чоловіки, стоячи за високими столиками, їдять пельмені.

– Ну ось, – сказав Мардук і пирхнув, як мотоцикл, а мотоцикл тяжко зітхнув, немов він і був Мардук. – Приїхали.

Вітрини банку і салону телефонного зв’язку вже затягнулися броньованими більмами, але кав’ярня на розі світилася, оживлена, втім, лише єдиним сонним персонажем за шинквасом з черствими булочками.

– Так я поїхав? – Мардук сидів, трохи згорбившись, витягнувши довгу ногу в шкіряній штанині та величезному підкованому черевику. Вовк? Вовчиця?

Порожня вулиця, мокре світло ліхтаря, що гопцює бруківкою…

– Чекай. От як це виходить, що весь час одне й те саме?

– Що – одне й те саме? – Мардук трохи підвів брови. Брови в Мардука були темнішими за волосся, чітко окреслені та тонкі.

– Ну ось, у вікні. Дівчина. Потім цей, генделик, або як там вона, пельменна… В якій їдять…

Брови Мардука задерлися ще вище. Під саму бандану.

– А що ще повинні, по-твоєму, робити в пельменній?

– На дівчині чорна сукня, – сказав він, – завжди чорна сукня. І вона завжди повертається ось так…

– Ти що-небудь маєш проти маленької чорної сукні?

– Ні, але…

– І я – нічого. Тоді типу бувай, – сказав Мардук, рухнув міцною ногою, натиснув міцною рукою, пирхнув і укотив.

Він залишився сам, зовсім сам-один на Банківській вулиці.

* * *

– Не знаю такого. – Сонний персонаж за стійкою кав’ярні похитав головою.

Як можна не знати Вейнбаума? Але у продуктовому, цілодобовому, з двома прилавками й однією продавчинею, Вейнбаума теж не знали.

– Поплавський заходить, – сумно сказала продавчиня, – але рідко. Такий, із вусами… – Певно, продавчині подобався цей Поплавський. – Йогурт не візьмете? Свіжий.

Він не хотів йогурту, чим ще більше засмутив продавчиню.

– От усі ви так, – сказала вона безнадійно і відвернулася до вікна. У неї були яскраво-червоні сережки і лак на нігтях не у колір помади.

Ніхто не знав ніякого Вейнбаума, немовби Вейнбаум виходив із дому крадькома, у темних окулярах і з приставним носом, а потім, доходячи до рогу, ховав усе це до кишені, діставав із схованки тростину з ручкою у формі вовчої голови і, вже накульгуючи, прямував до трамвая. Тютюновий кіоск? Вейнбаум, здається, не палить. Газетний кіоск? Напевно, Марек просто не знав, де насправді живе Вейнбаум. Або Мареку відмовила пам’ять. Таке буває з дуже старими людьми. Не може бути, щоб такого чудового Вейнбаума ніхто навіть і не помітив.

Він, сунувши руки до кишень, поплентався назад. Мряка сипалася за комір… Він упустив Шпета. Він упустив Вейнбаума. Бідолашний Вейнбаум. На газоні в ртутному світлі ліхтаря клапті снігу розповзалися, відкривши траву, задирливо зелену, як дитячі розбиті коліна. Сонний хлоп за шинквасом кав’ярні знічев’я взяв з таці булочку і заходився її гризти.

Мобіла, витягнена назовні, на холод і темряву, все тріпотіла в долоні, немов спіймана миша. Світло, яке вона при цьому випромінювала, було, мабуть, яскравішим, ніж звичайно.

– Гаразд, востаннє. Банківська, дванадцять. – Урія не розмінювався на вставні речення. – Квартира двадцять один.

– Що?

– Адреса, – терпляче сказав Урія. – Адреса Вейнбаума.

– Звідки ви?

– Мені зателефонував Мардук. Мардук сказав, що відвіз вас на Банківську. На Банківській живе Вейнбаум.

– А ви звідки знаєте, де він живе?

– Зламав базу даних водоканалу, – сказав Урія. – А ви що подумали?

* * *

Нудний будинок, не для Вейнбаума. Але ось треба ж…

І парадне було нудним, і сходи були нудними, і на кожному майданчику було четверо дверей, і кожні двері оббиті дерматином. Що може бути нуднішим за оббиті дерматином двері? І за якимись із цих дверей, думав він, втомлено підіймаючись сірими сходинками, лежить нещасний Вейнбаум, безпорадно вивернувши шию, з чорною рваною раною біля горла. Він запізнився. Урія правий, він ідіот.

Але нудні дерматинові двері з нудною табличкою «21» були зачинені. Напевно, страшна безповоротна загибель наздогнала Вейнбаума не тут, а дорогою до «Синьої пляшки». Або до Юзефа.

Він повагався, потім натиснув на дзвоник. За скельцем прозурки було темно… І, за винятком настирливого звука дзвоника, тихо. Потім у прозурці з’явилася цятка світла.

– Хто там? – обережно спитали за дверима.

– Це я, Давиде Залмановичу, відчиніть.

Поквапливе пересування, нерозбірливий шепіт. Жінка? Могла ж у Вейнбаума бути жінка, ну то й що, що старий, а він, дурень, припхався невчасно.

Дзвякнув дверний ланцюжок.

– Нарешті! – радісно сказав Вейнбаум, сплескуючи лапками. – А я вже думав, ви ніколи не прийдете! Уявляєте, я його упіймав!

* * *

Єдині стоптані капці були на Вейнбаумі, який нетерпляче пританцьовував на стертому паркеті. Лампочка над головою паскудно дзижчала, тут що, у всіх у них такі лампочки?

– Та ви роздягайтеся, роздягайтеся! – Вейнбаум був бадьорий і без ознак тілесних ушкоджень. Це втішало.

Він стягнув куртку і повісив її поряд із важким вейнбаумським пальтом. Ще на вішаку висіла чиясь шкіряна куртка та чоловіче пальто, але явно не на Вейнбаума.

– Спіймав, сиджу, чатую, і ніхто «дякую» не скаже! – ображено сказав Вейнбаум.

– Це ще невідомо, хто кого спіймав.

Він поворотився.

Так, дуже вродливий. У штатському. Але штатське сидить як парадна форма, так буває з вродливими військовими. Широкі плечі, талія як чарочка. Чудовий кістяк, чудово виліплене обличчя. Блондин. І сірі очі, втім, занадто близько посаджені. У справжній чоловічій вроді повинна бути якась неправильність, але йому, напевно, важкувато дивитися в бінокль. А для військової людини це дуже важливо – дивитися в бінокль.

– Доброго дня, Вацлаве, – сказав він.

* * *

– Ну ви й наробили галасу. – Костжевський влаштувався у кріслі, схрестивши довгі ноги в чудових тупоносих англійських черевиках.

– Я й хотів наробити галасу. – Він теж присунув крісло й усівся. Крісло було продавлене так фундаментально, що він провалився всередину і витратив якийсь час, щоб відновити рівновагу. – Але, здається, перестарався.

Кімната у Вейнбаума була велика, але, схоже, всього одна, біля стіни стояла акуратно застелена кушетка. Над нею світлина в рамці; жінка в сукні під горло, в кумедному квадратному капелюшку обіймала двох дівчаток, які старанно витріщалися в об’єктив. Дуже стара світлина.

– Шпета вбили, ви знаєте?

– Не може бути! – Вейнбаум сплеснув руками, витріщив очі. – Не може бути.

Йому здалося, що Вейнбаум переграє.

– Я гадав, вас теж.

– Це ви даремно, юначе. Цілком даремно. Мене не можна вбити. Я вічний.

Виявилося, він усівся в крісло Вейнбаума, і той, проскакавши через кімнату, вмостився на кушетці, позаяк більше не було де. В кухні хтось бряжчав посудом.

– До того ж у мене чудові охоронці. Просто найчудовіші. Я так гадаю, вам уже не треба представляти Вацлава? Наш, знаєте, національний герой…

Костжевський смикнув кремезною шиєю. Вочевидь, комірчик бездоганної сорочки був усе ж таки затісний.

– Я так і зрозумів. Скажіть, Вацлаве, вам зручно дивитися в бінокль?

– Ні, – сухо сказав Костжевський. – У мене міжочний простір п’ятдесят шість. Не можу сполучити оптичні вісі. Але я пристосувався. А що?

– Нічого. Просто так.

– А якщо просто так, то помовчіть, заради бога. Не треба мені тут другого Вейнбаума. – У Костжевського теж був стомлений вигляд. – І взагалі, вам тут абсолютно нема чого робити. Все одно у вас нічого не вийде.

– Чому це?

– Тому що… Адже ви за партитурою приїхали?

– Він зовсім не… – сказав Вейнбаум зі своєї кушетки.

– Ви теж помовчіть, Давиде. Так от, немає ніякої партитури. Ковач її знищив. Спалив.

– Виходить, йому все ж таки вдалося. – Він подивився на свої руки. – Я так і подумав.

– Нічого йому не вдалося.

– Ну як же, не вдалося. Виправте, якщо помиляюся. Ви з Андричем давні знайомці і, напевно, зійшлися на ґрунті захоплення містикою. Тільки він поїхав до Росії і там знався з Богдановим і Аграновим, а ви залишилися тут і почали листуватися з Блаватською. Коли Андрич повернувся, ви відновили знайомство. І напевне договорилися до того, що світ цей недосконалий, а вже людина й поготів, і Божий задум можна трошечки підправити, треба тільки знати – як. І, звісно, обидва вважали себе саме знаючими.

– Я стояв на Соммі, – сказав Костжевський, – я бачив, як йшли танки. Якщо це і є Божий задум…

– Авжеж. Гадаю, особисто вами рухали добрі наміри. А далі хтось із вас, скоріше Андрич, у Нахмансонів познайомився з Ковачем, який у принципі мріяв про те саме. І ви об’єднали зусилля…

– Ковача було легко вмовити, – сказав Костжевський. – Йому здавалося, він може все.

– Решта знали?

– Ні, тільки ми втрьох, Ковач, я та Андрич. Андрич був, так би мовити, душею справи. Саме він запросив цього пихатого дурня Претора, щоб усе виглядало як слід. Репетирував із ним, ставив мізансцени… будував якісь схеми, трикутники, п’ятикутники, радіуси. Але щось пішло не так.

– Напевно, – сказав він, – усе зіпсував текст. Опера – адже це не тільки музика. Не тільки голос. Це чарівна покрова, накинута на реальність, покрова, яку тчуть разом світло, і звук, і слово… Хоча Вітольд зі мною не погодився б.

– А хто це?

– Не важливо. Важливо те, що лібрето він не витягнув. До речі, чому все було зіграно на прем’єрі? Чому не на прогоні?

– Потрібна була повна зала. Для почуттєвого резонансу. Претора не зачепило, він на той час уже був глухий, як тетерук, він не почув би навіть труби Страшного суду. Він так, здається, і не зрозумів, що сталося. Музикантів в оркестровій ямі теж не зачепило. Ну, майже не зачепило. Публіка… ви знаєте, що сталося з публікою, але це теж так, краєм. Ударило в Ковача – він диригував на кафедрі. Ну і в нас, у всіх. У тих, хто співав на сцені. Це було… – Костжевський затнувся. На кухні теж стало тихо. Дуже тихо. – Всі ми тоді бавилися. Кокаїн, морфін. Валевська більше за всіх, мабуть. Вона, власне… бідолаха Нахмансон! Так, і от, запевняю вас, це абсолютно, абсолютно не те. Це немовби… Удар блискавки. Електричний розряд. Дивне відчуття. Дуже боляче. Дуже. І раптом усе стає… Напевно, так почувається муха, потрапивши в мед. Він усюди. І так солодко. І нема чим дихати. І тут же холод. Ні, не можу. І ти розумієш усе. Абсолютно все. І ти поглинаєш усе. Стаєш усім. Ти Валевська. Ти Ковач… ця нещасна Ніна Корш, до чого ж була потворною, бідаха. А голос чудовий, чистий, сильний голос. Ти – це глядачі. Оркестранти. І тобі страшно. Якщо ти – це вони, то хто тоді – ти? І ти починаєш збирати себе. По крихтах. Хіба ми себе знаємо? Ми – це те, що нас оточує. Люди, які весь час нагадують нам, що ми – це ми.

– Це взагалі-то всіх стосується, – зазначив він.

– Можливо, – пихато сказав Костжевський. – Але я – не всі.

Костжевський хотів ще щось сказати, але раптом змовк і смикнув гарною шиєю.

– Еге! – життєрадісно сказав Вейнбаум. – Зараз на нього накотить.

Риси Костжевського зминалися, немов хтось узяв у долоню аркушик паперу, на якому вони були намальовані. Близько посаджені очі стали безтямними й остаточно зійшлися на переніссі. Костжевський почав повільно підводитися, озираючись довкола, нібито не зовсім розуміючи, де це він знаходиться і як його сюди занесло.

– Агов! – голосніше сказав Вейнбаум.

У кухні загрюкало, немов хтось обрушив у раковину посуд, який мив. Певно, так воно й було.

Камуфляжка, грубі черевики, кремезні ноги, міцні стегна, обгорнуті вейнбаумським картатим фартухом. Зараз вона була без хустинки, і він уперше побачив, якого кольору в неї волосся. Так собі, чесно кажучи. Пряме русяве волосся, рідкувате, недоглянуте. На нього вона навіть не подивилася. Опустилася на коліна перед кріслом Костжевського, взяла обидві його руки своїми, розпареними, червоними.

– Вацлаве, – сказала вона наполегливо низьким сильним голосом. – Поглянь на мене, Вацлаве.

– Команданте, – промурмотів він, – ну звісно!

Костжевський здригнувся, закліпав і спробував вивільнитися. Тоді вона дуже обережно, дуже м’яко розкрила долоні, немовби випускаючи метелика. Костжевський провів рукою по лобі. Зараз спитає, де я, бо так належить. Ні, не спитав. Тільки дивився невідривно на Лідію своїми близько посадженими світлими очима.

Вона суворо кивнула, рухнувши вниз і вгору рішучим підборіддям.

– Вацлаве… – повторила вона низьким голосом.

– Я – Вацлав, – сказав Костжевський і обвів їх переможним поглядом. – Вацлав Костжевський.

– Так, – погодився він втомлено, – це я вже зрозумів.

Він подумав про крихітну таємну армію, завербовану Лідією, щоб утримати зникоме «я» свого команданте, про підпілля, що стало екстремальним туристичним атракціоном для обраних. Ну звісно, треба ж їм на щось утримувати таку юрбу. Хто там насправді? Бомжі? Біженці? Нелегальні іммігранти?

Лідія підвелася з колін і встала за кріслом, біла мовчазна грізна каріатида на тлі темного вікна.

– Лідіє, – сказав він, – зізнавайтеся. Ви – хлопчик Гітон?

– Що? – спитала вона холодно.

– Що? – хором сказали Вейнбаум і Костжевський.

– Ви були закохані в нього із самого початку, ще з тієї постановки… Завжди з ним, завжди – на його боці, завжди – під рукою. Хлопчик Гітон, ну звісно!

– Я… не розумію, – сказала Лідія гидливо. – Який ще хлопчик?

– Скільки вам років, Лідіє? Насправді скільки вам років?

– Двадцять чотири, – сказала Лідія, звівши брови.

Може, так воно і є. Тільки коли тобі двадцять чотири, світ так явно і напружено трагічний. Трагізм і після нікуди не зникає, але з’являється і комізм.

– Еге, приятелю, ось тут ви помиляєтеся. Вона зовсім не хлопчик Гітон! – Вейнбаум явно насолоджувався ситуацією. – Вона просто любляча жінка. Так буває, любий мій. Хоча рідко. Але ви праві. Має бути хлопчик. Ви ж вирахували всіх, вірно? Крім хлопчика. Фільтікус, вірно?

– Ви? – спитав він кисло.

– Не влучили! Гаразд, так і бути. Хлопчик Гітон – це Марек. – Вейнбаум потер долоньки. – Він подавав великі надії, знаєте. Підліток і вже шаховий геній. І чудовий, чудовий голос. Чистий альт. Точнісінько цей, як його, Робертіно Лоретті. Йому так лестило, що дорослі позвали його для виконання такої відповідальної партії. А потім вдарила блискавка, і Марек скам’янів. І більше ніколи в нього не було чистого альта. У нього взагалі більше ніколи нічого не було.

– А… Андрич? Що сталося з ним?

– Андрич. – Костжевський потер лоба. – Ах так, точно. Він же написав, ну звісно, лібрето і… співав Петронія. Авжеж. Ніколи йому не довіряв. Занадто вже довго він пробув у Москві, знаєте. Зібрав довкола себе таких самих емігрантів. Співчуваючих. Цей його гурток… як він там називався?

– «Діамантовий витязь».

Мильна бульбашка, глузування, приховане в самій назві. І той, хто видув цю веселкову бульбашку. Трикстер, перевертень, лукавець.

– «Діамантовий витязь». Точно. Він з глузду з’їхав на крові, Андрич. Увесь час говорив про кров. Про її магічну суть, про її енергію. Про трансформації. Про безсмертя. Могутність. Цитував Штайнера. Пам’ятаю, він говорив, що на Жиля де Реца, мовляв, безвинно звели наклеп, коли таємниця буття була вже в нього в руках.

Жиль де Рец, ну звісно. Теж завзятий театрал. І хатнього демона тримав, його якось кумедно звали, типу Барбос, але не Барбос. Урія би сказав точно, а Костжевський навряд чи знає. Втім, Урія би просто порадив зазирнути у Вікіпедію.

– В Андрича теж вдарила блискавка? До речі, Лідіє, буду вам дуже вдячний, якщо ви зварите кави.

– А я вам не наймалася. – Лідія роздмухала ніздрі до неможливості й на додаток гнівно пирхнула. З місця вона не зрушила. От же ж капосна дівка.

– Він став рачки і завив, – повільно сказав Костжевський. – Стояв так, припадаючи до дощок, шия витягнута, голова… теж немовби витягнута, і таким довгим рилом, і задрана вгору, і виє, виє. Але всім, розумієте, було не до того. Здавалося, все добре. Все так і треба. Так, екстаз. Хотів би я ще раз таке пережити? – Костжевський обвів усіх прозорим поглядом холодних порожніх очей. – Так. Хотів би. Ні з чим не зрівнянна насолода. Ні з чим. Жодна жінка. Навіть ти, моя люба. Жодна речовина. Нічого. Ніколи. Андрич вив, і це було солодко. Я бачив, як вони в партері та ложах… як вони зливаються одне з одним в єдине ціле, ви розумієте, адже коли чоловік та жінка, це ж, ну, на мить, це дуже коротко, і ти вже сам, окремий, і вона сама, і тільки непевний спогад про злиття, про блаженство, а тут… екстаз тривав і тривав, Андрич вив, напевно, блискавка в нього вдарила особливо сильно.

– Андрич вас усіх ошукав, – сказав він і теж поворухнув затерплою шиєю: це вейнбаумівське крісло було дуже незручним. – Я думаю, він навмисне так усіх розставив, так усе розпланував, щоб основна сила дісталася йому.

– Можливо, – погодився Костжевський. – Тільки чому ж тоді він так вив?

– Напевно, не розрахував удару. Що було далі?

– Далі я погано пам’ятаю. Що робив? Із ким? Екстаз, так, біль і екстаз, це я пам’ятаю. Як потрапив додому? Вдома мені стало легше. Я дивився на себе у дзеркало. Мацав одяг. Речі. Потім прибігла Валевська. Вона плакала і сміялася водночас. Верещала, це Ковач у всьому винний. І вона його ненавидить. Потім, що вона його кохає. А ненавидить Андрича. Що Андрич це зробив, тому що ревнує її до Ковача. Сміялася, ніяк не могла зупинитись. Я приніс води, вона виплеснула воду мені в обличчя. Прийшов Нахмансон і побачив її. Він нічого не розумів, бідолаха. Він не був на прем’єрі, щось трапилося на залізниці, здається, кондуктор із глузду з’їхав, навмисно не перевів стрілку, і потяг урізався в інший потяг. Я… пішов до Андрича, ну так. Він був дуже збуджений. Я спитав, як він почувається, він сказав: ніколи не почувався так добре. Все як має бути, я знаю про Валевську, знаю про тебе, це реакція, так і має бути, мине трохи часу, і все налагодиться. Ти отримав силу, з якою спершу не зміг впоратися, ось і все. Хіба ти не відчуваєш цей електричний струм, цю легкість? Усе налагодилось. Ми були… легкі та веселі, навіть ця нещасна Корш. Вона раптово почала бавитися передбаченнями, іноді дуже влучними. І навіть погарнішала. Весь світ лежав перед нами, як троянда на долоні. Тільки от Ковач… Я бачив, що між ним і Андричем електрика, але думав, це через Валевську. Їй завжди подобалися пристрасті, а тут вона зовсім знавісніла. Тільки потім я взнав, що Ковач відразу після вистави спалив партитуру. Він одразу зрозумів: щось пішло не так. Але мовчав.

– Чому?

– Не знаю. Не хотів нас лякати, напевно. Андрич вмовляв його спробувати ще раз. Можливо, погрожував. Але, схоже, Ковач і сам не знав, де помилка. Намагався вирахувати і не зміг. Врешті-решт він просто зник. Його намагалися шукати, але він як у воду впав. Найбільше засмутився, здається, Нахмансон. Він був до Ковача дуже прихильний. Потім я почав помічати дивні речі. Спершу незначні. Корш знову скособочилася, почала забалакуватися. Щось пророкувала, але як скрізь сон, невиразно. І весь час дивилася в дзеркало, дивилася в дзеркало. Валевська… ну, зрозуміло. Андрич повернувся до своїх дослідів. Від нього смерділо хімікаліями, під нігтями засохла кров. Корш допомагала йому. Здається. Я… мені здавалося, я в порядку. Нам усім здавалося, що ми в порядку. Потім війна. Мене викликали до Варшави і відправили назад з інструкціями. Хтось здав резидентуру, всіх забирали, гуртом, не розбираючи. Я сидів на явочній квартирі та чекав на зв’язкового. Прийшов Андрич. Він сказав, що так, він зв’язковий від центру, це не обговорюється. Але ті накази, які йшли через нього, мені здалися… дивними.

– Так, я знаю цю історію.

– Але ви не знаєте, що він прийшов до мене в льох. До Сакрекерок. Гладенький, у новій формі. Скрипів портупеєю. Привів до себе в кабінет, усадив на стілець. Дав води. Цигарку. Сказав, він домовився, мене випустять. Але я повинен сказати йому, де Ковач. Він давно розшукує Ковача, може, я… Я сказав – гадки не маю, де Ковач. Звідки? Він повірив.

– Ви знали, де Ковач?

– Він сидів у тому самому льосі, – сказав Костжевський. – Його забрали за диверсію на залізниці. Андрич дивився йому в обличчя і не впізнавав. Ковач упізнав Андрича, я бачив, але якщо він мовчав, не став і я. Там усі підвали були забиті. Мокре людське м’ясо. Потім усіх розстріляли. Просто ставили до стінки, відтаскували і ставили наступну партію. А мене випустили, так.

– Потім?

– Потім я робив усе, що належить, – сказав Костжевський. – Я був непоганим командиром. Якийсь час. Потім… одного разу я голився перед дзеркалом і не впізнав своє обличчя. Хто я? Навіщо я тут? Я вийшов і почав усіх питати, хто я. Прибіг порученець. Мене відкликали, звісно.

Лідія стояла за кріслом, поклавши руку Костжевському на плече. І справді каріатида, мовчазна мармурова жінка, яка підпирає чужий дах, що поїхав.

– Андрич відшукав мене вже після війни. Він на той час посідав якусь дрібну посаду, щось стосовно культури. Гадаю, це він виклопотав Валевській особняк. Він уже був дуже дивним. Забалакувався, хихотів. Товкмачив щось про кров. Казав, треба ще спробувати, він недоврахував, треба ще раз. І щоб я знайшов йому Ковача. Терміново. Терміново. Він усе уточнив, він виправив дещо в лібрето, він переробив одну триграму на пентакль, і все буде добре! Хоча й так усе добре, звісно. Просто буде ще краще. Краще? Я хотів його вбити. – Костжевський подивився на свої руки. В нього були гарні чоловічі руки, порослі світлим волоссям. – Він не злякався. Знову засміявся, обличчя… весь час рухалося, ворушилося. Ковач, усе упирається в Ковача, він робить розвідки, в нього, в Андрича, великі зв’язки; він навіть написав книгу про Ковача, біографію, дуже пафосну, про замовклого генія, мало що, раптом хтось відгукнеться. Тут уже розреготався я. Я сказав йому, що Ковач був у нього в руках, що він сам його впустив там, у льосі Сакрекерок, він просто не впізнав його, не впізнав його. Ковача пристрелили у потилицю там же, разом з усіма. Він сказав: не може бути, він живий, він повинен бути живий, нас узагалі не можна вбити, ти не знав? Я сказав, я вже мертвий. І вийшов.

– Вийшли на вулицю і…

– Пішов до Сакрекерок. Навіщо? Там уже знову був монастир, їм повернули. Намагався потрапити до льохів. Вони… ну, зрозуміли, що я не при тямі, й прихистили мене. Я там колов дрова, все таке. Їх не турбувало, що я зовсім не змінююся, вони сприйняли це як… світ, сповнений див, це в його природі. А це таке маленьке диво, зовсім незначне. Потім… вона там підробляла, розмальовувала їм капелу. Ось і все.

– Ти повинен пам’ятати, хто ти, – сказала Лідія низьким голосом, – ти команданте. Ти захисник. Коли настане час повстати, ти повстанеш. Треба чекати та готуватися.

– Я команданте, – погодився Костжевський. – Я чекаю свого часу.

– І ви більше ніколи не бачили Андрича?

– Я більше ніколи не бачив Андрича.

– А все ж таки, як ви тут опинилися, Вацлаве? І ви, Лідіє? І навіщо? Я гадав, Вейнбауму загрожує небезпека. Гадав…

– Я попросив його посидіти зі мною, – сказав Вейнбаум весело. – Нам, старим, іноді буває так самотньо.

– Ви нас шантажували. – Лідія роздмухнула ніздрі. – Ви… сказали, якщо ми не прийдемо… ви погрожували виставити нас із… із…

– Моя люба, – сказав Вейнбаум приязно, – ну не можна ж сприймати все настільки всерйоз. Я ніколи, ніколи б не завдав шкоди моєму давньому другові.

– Виставити? – перепитав він.

– Я, бачте, власник цієї ресторації. – Вейнбаум нудно пожував губами. – І масонської. І «Синьої пляшки». Мають же бути якісь розваги у бідолашного самотнього старого.

– Совісті у вас немає, – сказав він Вейнбауму.

– Що ви! – радісно скрикнув Вейнбаум. – Яка совість!

– Тож якщо вам потрібна партитура, ви схибили, – сказав Костжевський абсолютно розсудливим голосом. – Партитури немає. Ба навіть більше, якби вона існувала, від неї не було б жодного зиску.

– Хіба ти не зрозумів, Вацеку, – Вейнбаум посовався на кушетці, – йому не потрібна партитура. Він і не знав нічого про партитуру. Він здійняв увесь цей гамір, щоб виманити Андрича. Адже він приїхав убивати Андрича. Вбивати Вертіго.

* * *

– Якщо вже в нас ніч зізнань, ваша черга.

Костжевський зручніше вмостився в кріслі й витягнув довгі ноги. Лідія прилаштувалася поряд на підлозі – дзеркало, дивлячись в яке Костжевський залишається собою в межах, відпущених йому замовклою музикою Ковача. Що з ними буде, коли амальгама висохне, піде тріщинами і свіжий сяючий овал змерхне?

– Насправді, – він знизав плечима, – це дуже коротка історія. І проста. Не те що ваша. Була людина, тиха, книжна. Займалася Срібною добою. Маловідомими фігурами. Звісно, мріяла розкопати що-небудь такенне. І ось одного разу до неї поштою надходить посилка. І в цій посилці якийсь рукопис, причому видрукуваний на машинці.

– «Смерть Петронія»?

– Так. «Смерть Петронія». І він списується з кореспондентом. І йому, нашому архівісту, здається, що він щось намацує. Оскільки, розумієте, спочатку в Пітері, а потім у Москві якийсь час подвизався якийсь У. Вертіго, і хоча саме цей У. Вертіго себе нічим особливим не виявив, але був якось пов’язаний з «Бубновим валетом», а рукопис, який наш архівіст отримав, саме й був підписаний цим самим У. Вертіго. Й оскільки рукопис був видрукуваний на машинці, і до того ж відносно нещодавно, то з усього витікало, що знайшлися спадкоємці й ці спадкоємці хочуть зв’язатися… А це означає, там є ще щось, архів, зокрема, листування, зокрема, зі Штайнером, і навіть, здається, з Білим, і начебто ці спадкоємці готові йому уступити й просять не так уже й багато, але якомога швидше. А це початок дев’яностих, і грошей в інституті нашому архівістові вже майже не платять, він намагається вибити якийсь грант, але це справа довга, а спадкоємці кваплять. Так що він збирає все, що є в домі, знімає з книжки та їде… І приїздить сюди, і зупиняється в «Піонері», позаяк грошей на готель у нього, ясна річ, немає. А за кілька днів телефонує додому по міжміському. Матері не було, взяв слухавку я. Він говорив дуже збуджено, я майже нічого й не зрозумів. Щось про нову людину, про музику сфер. Чому про музику, спитав я, до чого тут взагалі музика. Авжеж. «Смерть Петронія». Опера. Постановка. Говорив: почекай, от я приїду, і… Ти випив, спитав я, він взагалі-то не пив практично. Він сказав, ні, й засміявся, дивно… Боже мій, сказав він, цей Вертіго, ти уявляєш! Я говорив із ним, він тримає в долонях таємницю… Чому ви сіли до того трамвая, Вейнбауме?

– Випадково, – сказав Вейнбаум і потер долонькою об долоньку. – Цілком випадково.

– Я здогадуюся, що було потім, – сказав Костжевський. – Він більше не телефонував. Він узагалі не повернувся.

– Так. Мати додзвонилася сюди, в поліцію, вони кажуть: приїздіть, подавайте заяву. А як, куди? В нас ані копійчини, він вигріб усе. Всі наші знайомі… ну, такі ж злиденні. Ну, вона, чесно кажучи… не дуже засмутилася, між ними була незлагода останнім часом. Із «Піонера» зателефонували. Речі залишилися, вам надіслати? Що надіслати: дві сорочки та капці?

– Рукопис він, звісно, вивіз тоді із собою? І конверт, в якому його надіслали? Зі зворотною адресою?

– Так. А потім надійшов лист. Судячи зі штемпеля, він відправив його того самого дня, як зник. Просто довго йшов, пошта тоді, ну, теж. Абияк. Дивний лист, сумбурний, знову про музику сфер і нову людину, про Грааль, я взагалі нічого не зрозумів. Мати тягала листа до міліції, до райвідділку, потім вони, здається, переслали його сюди із запитом, словом, він зник. Восени це було, а в квітні телефонують. Ви можете приїхати на упізнання? Але, розумієте, ми вам не радимо. Там мало що залишилося. Знайшли у посадці. «Підсніжники», вони їх називають. До речі, яка в нього група крові? Що значить, не пам’ятаєте? І так далі. Врешті-решт його визнали загиблим, є якесь правило.

– А далі все пішло шкереберть, – приязно сказав Вейнбаум. – Звичайна справа. Скільки вам було років?

– Тринадцять.

– Проблемний вік. І, певна річ, ніякої бар-міцви.

– До чого тут бар-міцва, – сказав він із відразою. – Я взагалі не єврей!

– Авжеж-авжеж, – погодився Вейнбаум, – хіба можна бути євреєм із таким прізвищем.

– Вейнбауме, йдіть до біса. Але ви маєте рацію, авжеж. Усе пішло шкереберть, і проблемний вік. З’явився вітчим. Здоровезний такий.

Пальці спробували самі собою зібгатися в кулаки, і він подумки сказав їм «ні».

– Ні, нічого такого. Просто нудьгар. Що він мене годує й одягає-взуває і взагалі, треба бути чітким пацаном, а я сиджу, читаю книжки. Від батька залишилося багато книжок, добрих, першовидань, з автографами. Він їх усі потім поцупив до букіністичного. Що він у моєму віці… Ну й так далі. Який там інститут! Призвали. Далі зрозуміло. Додому не повернувся. Одружився, розлучився. Винаймав якусь хату. Купив тачку. Бомбив. Кришував. Усе як у людей. Одного разу прокинувся. З похмілля. Знаєте, як буває, все паскудно, зовні паскудно, всередині паскудно, руки на себе накласти хочеться. Подумав, це все через нього, через Вертіго. Якби не він… ну перебулися б, потім пішли б гранти, тоді капіталісти раптом почали давати бабки, з доброго дива, я б вступив до інституту. Бувають такі розвилки, знаєте, фантасти їх люблять. І кіношники. Мовляв, увійшов не до тих дверей, і все пішло шкереберть. Але ж не я увійшов, мене заштовхнули. Силоміць. Не знаю, хто, але він є. Я можу його відшукати. Або його близьких. Зробити з ними те, що вони зробили зі мною. Я… не дуже нудно?

– Нічого-нічого, – чемно сказав Костжевський.

– Та ви ж, мій любий, справжній граф Монте-Крісто! Грізний, загадковий, мовчазний месник-інкогніто! – підбадьорливо вигукнув Вейнбаум і знову посовався на кушетці.

Напевно, Вейнбауму незручно було там сидіти, треба було звільнити йому крісло… Тим більше Вейнбаум там уже таку яму продавив, у цьому кріслі.

– Та годі вам. Я наближаюся до завершення. Музика сфер… Пішов до букіністичного, накупив книжечок, навіть трапилася одна батьківська, я впізнав її. Там я голу бабу намалював, на розвороті. Ух, він мені тоді врізав, вперше в житті, здається. Записався до бібліотеки. Срібна доба? О’кей, підняв літературу щодо Срібної доби. Спершу всілякі мемуари. Які ж вони були паскудники! Паскудники та позери. Зробіть нам гарно, блін. Стисла руки під темним серпанком… Я послав тобі чорну троянду у чарі… Гаразд. Підняв спеціальну. Праць багато було, всі відзначилися. Але Вертіго? Ані чутки, ані звістки. Мати викинула всі батьківські папери, коли переїжджали. Лише ця «Смерть Петронія», вірніше, тільки назва, більш нічого. Опера. Отже, треба підкуватися в музиці. Знов до бібліотеки. Почав ходити на концерти. До опери. Я немовби ставав тим, ким би став, якби… тільки це все маска, розумієте? Одна справа – ти мистецтвознавець і статейки пописуєш, інша – якщо тримаєш точку і продавчиню трахаєш у підсобці, а потім одягаєш піджак і йдеш слухати «Дітей Розенталя». Лайно, до речі, ці «Діти Розенталя». І зовсім уже зневірився, а тут ці мемуари Претора. Я за пошуком час від часу Вертіго пробивав, але марно, всілякі дурниці виплигують у величезних кількостях. Але так, ось Вертіго, ось «Смерть Петронія». І якийсь душок звідти тягне, тхнявий якийсь… Ось, власне, і все. Зібрався і поїхав.

– Ви все ще хочете вбити його? – з цікавістю спитав Костжевський.

– А це можливо?

– Гадки не маю. Напевно, можливо. Є традиція, врешті-решт.

– Яка ще традиція? Осиковий кілок? Срібні кулі? До речі, Марек справді стріляв срібними кулями? Тоді, у війну?

– Може, й стріляв, – неохоче сказав Вейнбаум. – Він узагалі забагато стріляв.

– Сподівався, що рано чи пізно підстрелить Андрича?

Вейнбаум роздивлявся свої нігті. Костжевський теж мовчав, часто кліпаючи, немовби від яскравого світла, хоча ніякого яскравого світла в кімнаті не було. Нахилився до Лідії, яка закинула до нього обличчя, подивився в її суворі очі.

– Я втомився, – сказав Костжевський тихо. – Я хочу додому.

– Ти Вацлав Костжевський, – сказала Лідія, – ти не маєш права втомлюватися, батьківщина розраховує на тебе. Ми всі розраховуємо на тебе. Але ти правий, нам треба повернутися. Товариші чекають на інструкції.

– Я – Вацлав Костжевський, – сказав Костжевський і розправив плечі. – Батьківщина на мене розраховує.

Костжевський підвівся з крісла та попрямував з кімнати, і Лідія, переступаючи кремезними ногами, пішла за ним.

– Ви що, й справді йдете? – Він хотів утримати Костжевського за рукав, але той так люто зиркнув своїми близько посадженими світлими очима, що він не наважився. – Андрич – вбивця. Маніяк-вбивця. Він вбив мого батька. Вбив Шпета. Він вб’є вас, Вейнбауме.

– Мене вже стільки разів, знаєте, вбивали, – весело сказав Вейнбаум. – Але так, ви маєте рацію. Його треба вбити, Вертіго. Ви ж не можете відвести його до поліції і сказати: ось безсмертний перевертень-вбивця, який у двадцять другому разом із групою молодих ідіотів поставив дурнячу оперу, внаслідок чого й став безсмертним перевертнем-вбивцею. У нас у поліції люди широких поглядів, але це вже трошечки занадто. Тому треба діяти рішуче й енергійно. Я порекомендував би осиковий кілок, краще зі срібним наконечником, щоб уже напевне. Далі все просто – ви підходите до Вертіго, заміряєтеся цією штукою, він, звісно, втрачає людську подобу і перетворюється на щось отаке мерзенне, щоб можна було вбивати його без жалю, срібний наконечник занурюється йому у кишки, у кишки, у товстий кишківник і тонкий кишківник, тхне, звісно, мерзенно, ви навіть і не уявляєте, як тхне звідти, з розідраного черева, кров та слиз, але це нічого. І він, Вертіго, після смерті зовсім не перетворюється назад на юного красеня, як який-небудь Доріан Грей, а так і лежить собі на підлозі огидною кошлатою купкою… Тож ви навіть не вбивця, ви мисливець, чи там гицель. Заждіть, Вацлаве, я піду з вами, потрібно ж мені проінспектувати, чи облаштували ви там нарешті протипожежний щит. Я скільки разів казав, мусить бути план евакуації. Лідіє, ви начебто художник, вам що, складно намалювати план евакуації?

– План евакуації не можна, – сказав Костжевський нервово. – Це секретні приміщення.

– Стривайте. – Він заступив дорогу старому, який зліз нарешті зі своєї кушетки і, підхопивши тростину з вовчою головою, жваво пострибав до виходу слідом за Костжевським. – Стривайте! Вейнбауме, чорти б вас схопили!

– Що? – чемно відгукнувся Вейнбаум.

– Ви – Вертіго, – сказав він, відчуваючи, як німіють губи та щоки. – Ви і є Вертіго.

– Я? – Вейнбаум пристукнув тростиною і розреготався. – Я – Вертіго? Ну, звісно! А ви – ідіот. Я завжди думав, який мудак цей Монте-Крісто. На що витратив кращі роки? Ну, найняв би кілерів, повбивав би цих сучих дітей або скалічив би як слід, щоб усе життя мучилися, життя каліки, знаєте, безрадісне навіть при нашій відносно просунутій медицині. Ні, він щось там планував, прораховував, хитрував… сам став таким же мерзотником, хитрим і жорстоким сучим сином. Навіщо? Поїхав би відразу з цією своєю Гайде, народив би діточок, любив би, став би щасливим. На такі гроші інколи можна дозволити собі бути щасливим, знаєте. Але нас губить високий штиль. Романтика. Нам треба, щоб пристрасті, й самотність, і гірка знедоленість! І щоб один проти всього світу. Інфантилізм і нерозвинені почуття. Соромтеся, юначе!

– Йдіть до дупи, Вейнбауме.

Він раптом збагнув, що опинився один-однісінький у таборі ворогів і зовсім беззахисний. Костжевський у коридорі перекривав шлях до відступу, і Лідія теж, та вони у змові, а тут, перед ним, цей страшний блазень, трикстер, перевертень. Тростина з вовчою головою, ну звісно!

– Ой навіщо ви лізете у кишеню? – Вейнбаум був у захваті. – Що там у вас? Шокер? Пістолет? Ой що, і справді пістолет? Мене можна вбити лише срібною кулею.

На лікоть йому лягли чужі пальці, й лікоть відразу занімів. І все, що нижче ліктя, – теж. У Костжевського була залізна хватка.

– Ви помиляєтеся, – сказав Костжевський у нього над вухом. – Ви все неправильно розумієте. Він не Вертіго.

– Я не Вертіго! – радісно сказав Вейнбаум.

Усе це перетворювалося вже на якийсь суцільний цирк. Я не Вертіго. Я не Живаго, я не Мертваго, я не Петраго, не Соловаго… Я Ванька-Каїн, я – Ванька-Каїн!

– Ви ідіот, Христофоров, – повторив Вейнбаум. – Стільки готувалися, живіт вередили й не відрізняєте своїх від чужих! Втім, це, я б сказав, глобальна загальнолюдська проблема. Ні, я не Вертіго. Яка опера, яка «Смерть Петронія»? В мене й слуху немає.

– Хто ж тоді?

– А от не ваша справа. – Вейнбаум відсунув його тростиною та попрямував до виходу. – Ой, ну ви йдете вже?

На сходовому майданчику Вейнбаум довго копирсався у кишені, виймаючи ключі, впускав і піднімав тростину, сиплючи чортами, штрикав ключем у замкову шпарину. Світло на майданчику було синявим, світло від економ-ламп, і Вейнбаум у ньому виглядав не дуже й добре. Костжевський теж якось поблякнув і вилиняв, лише Лідія набула остаточної схожості з мармуровою каріатидою і через те досягла завершеності та досконалості.

– Останнє питання. – Він рушив за Вейнбаумом, який йшов неочікувано жваво, немовби в його тростину був вбудований портативний антигравітатор. – Чому Валевська дала мені ляпаса?

– А вона дала ляпаса? – в свою чергу спитав Вейнбаум, демонструючи схвальну непоінформованість. – Коли встигла?

– На вернісажі. Вона спеціально прийшла на цей бісів вернісаж, щоб дати мені по пиці. Виключно для цього.

– Напевно, ви її образили. – Вейнбаум сперся тростиною на сходовому майданчику, щоб звести дух. – Вона дуже вразлива, наша Яніна.

– Я зовсім не хотів її ображати. Я надіслав їй квіти. Точнісінько як на портреті.

– А, це який у масонський ресторації? Букет її бабці? Думали, вона впізнає букет, а отже, вона і є Магдалена. Той самий букет, треба ж! З пасифлорою, вітексом і примулою вечірньою! Тоді чого ж ви дивуєтеся, що вона дала вам по пиці?

– Не розумію. Це ніби як мова квітів. У театрі було прийнято… Я спеціально запитував у Шпета.

– А, у бідолашного Шпета! У вас якийсь дивний дар знаходити дилетантів. Утім, що дивного, адже ви й самі дилетант. І що ж вам сказав бідолашний Шпет?

У простінку за плечем Вейнбаума прозирав схематично, але переконливо зображений чоловічий статевий орган. Гопники непереможні.

– Шпет сказав, що це зізнання в пристрасному коханні.

– Яке там кохання! Аптеку на Ринковій бачили? Де всілякі прибамбаси? Я там працював, ще до війни. Ну так, примула вечірня Oenothera biennis, вітекс священний Vitex agnus castus і пасифлора Passiflora incarnata. Міома, поліменорея і таке інше. Одне слово, жіночі хвороби.

– Що?

– Ну звісно. Не дивно, що наша Яніна так збісилася. Вона вирішила, що ви натякаєте на її, гм… функціональні порушення.

– Це був жарт Андрича. Злий. – Костжевський, який стояв декількома сходинками нижче, підвів до нього вузьке своє обличчя з близько посадженими очима. – Замовити Баволю портрет, Баволь бідував тоді, жодного клієнта, й обов’язково з цими квітами, й урочисто презентувати з якогось приводу. Я пам’ятаю, він висів якийсь час у них у вітальні, але потім прийшов брат Нахмансона, а він був обізнаний щодо медицини, і сказав, у чому там справа. Вона відтягла його на горище і більше не діставала. Андрич був майстром на такі жарти. Ходімо, Давиде, я втомився.

– Стривайте! – Він перегнувся через поруччя, квапливо кинувши у вузьке обличчя Костжевського: – Я ще хотів спитати.

– Ну? – байдуже відізвався Костжевський.

– Блаватська. Адже ви були знайомі з Блаватською! Вона справді була медіумом і таке інше?

– Який там медіум? Гладка пафосна дурепа. Самозванка. Стара істерична квочка, – із задоволенням вимовив Костжевський, смикнув щокою і рушив униз сходами.

Він йшов за ними, дивлячись у їхні спини, надійну – Лідії, військову – Костжевського, похилу – Вейнбаума. Спина інколи може сказати про людину більше за обличчя. Двері в парадній розчахнулися, зачинилися, розчахнулися, зачинилися, розчахнулися. Таксівка стояла біля самого ґанку, і голомоза голова Валека тьмяно полискувала під ліхтарем, немов більярдна куля. Чому Валек, звідки Валек, що, в місті немає інших таксівок?

– Ні-ні, – сказав він у відповідь на жест-запрошення Вейнбаума, який, крекчучи, сідав на переднє сидіння. – Я пішки.

* * *

Він стояв під стіною будинку на Банківській, дванадцять, і ловив обличчям дрібний сніг.

Це було приємно.

Вони вийшли з кутової тіні, акуратні, в сірих своїх пальтах, які зараз здавалися чорними, й обережно наблизилися до нього. Можливо, думали, що він уже надлюдина?

– Навіщо ви так? – докірливо сказав Шукач.

У Шукача було розбито ніс, у другого меломана – синець на вилиці. Контактери їм добряче надавали.

– Нацькували на нас цих… Хто вони?

– Конкуруюча фірма, – сказав він. – Німфа, туди її в гойдалку. Насправді просто непорозуміння сталося. Вибачте.

– Партитура? – Шукач улесливо зазирнув йому в очі. – Ви знайшли партитуру?

У Шукача був вигляд людини, яка геть нездатна образити, тихі вбивці іноді на перший погляд здаються геть нездатними образити. Але, звісно, Шукач не міг випускати з уваги, що десь поблизу вештаються контактери.

– Немає ніякої партитури, – сказав він. – Ковач її спалив. Там усе пішло шкереберть, і він її спалив. Так що не ятріть себе. Скінчилося все. Все скінчилося. Є тільки блазні та психи. І ніякої партитури.

Усе місто напхане психами. Вейнбаум теж псих. А шкода.

– Так що ж, – Шукач приголомшено похитав головою, – усе даремно? Від батька до сина… роки, роки… десятиліття! Навіщо ж усе тоді. Я б краще…

– Так завжди буває, – сказав він, – мономанія не винагороджується. Бо в якийсь момент усе закінчується, і руки в тебе порожні.

– Не вірю, – сказав Шукач.

Він сказав:

– Теж мені, Станіславський. Я втомився. Я, знаєте, хочу спати. І ви теж йдіть спати. Спатоньки.

– Але ж ми відпрацьовуємо вашу версію. Вертіго… Адже він, схоже, досі живий! Якщо його спитати як слід…

Вейнбаум, хитрун Вейнбаум! Це він, дряпаючи зсередини шкаралупу своєї самотності, свого безнадійного віку, зліпив з існуючого матеріалу цей розкішний розіграш.

– Авжеж! – сказав він. – У жодному разі не можна впадати у відчай. Ексцельсіор! Боротися й шукати, знайти та не здаватися. Головне, пам’ятайте: срібло й осика, срібло й осика. Не проводжайте мене, я сам піду.

Руки у кишенях, він чимчикував Банківською, потім Обсерваторною, потім Бузковою. Клуб пари вирвався з вуст і уплив у темряву, немовби він видихнув свою сумну напівпрозору душу. Червоноокий гігант височів над дахами, маківка топилася в тумані. Як же він злякався того зимового вечора! Уторована снігова стежинка була покреслена синіми та рожево-жовтими смугами, ліхтарі сяяли яскраво, не те що зараз, і він їхав на санчатах, закутаний і незграбний у щільному своєму коконі, й мороз щипав за ніс та щоки, і батько біг попереду, тягнучі веселі санчата, і він бачив батьківську чорну спину та мигтючі спалахи світла в кучугурах, і раптом ліхтарі скінчилися, і сніг згас, і його сильно трусонуло на льодистій вибоїні, і він, закинувши голову на тужаво обмотаній шарфом негнучкій шиї, побачив страшне чорне небо, й величезні колькі зірки, і нижче, понад чорними вирізними деревами з товстими сніговими обводами, два страхітливих нерухомих червоних ока. Хтось дуже великий дивився на нього згори, і від жаху та безпорадності він заплакав, він не міг нічого вимовити і тільки показував рукою у мокрій колючій рукавичці на резинці – там, там! І батько зупинив свій біг і повернувся, і сів навпочіпки, й обійняв його, плачучого. Ну що ти, що ти! Це ж просто телевежа. Телевежа! Ти ж любиш дивитися телевізор, правда? І він припинив плакати і повторив, ще пхикаючи та гарячково втягуючи повітря, – телевишня? Так, так, розсміявся тато, саме так, телевишня, ці вогники запалюються на ній увечері та горять усю ніч, щоб літаки бачили, куди летіти. Щоб літакам не було страшно, щоб нам не було страшно. Коли жевріють вогники, адже не так страшно, правда? І він витер мокрою рукавичкою мокрого носа і кивнув.

Він чимчикував повз генделик, де мовчазні чоловіки за пластиковими столиками суворо їли пельмені, повз вікно, в якому зачісувалася дівчина в маленькій чорній сукні, повз темну пащу підворіття, повз «Синю пляшку» та ресторацію Юзефа, і вулиці були порожні, й пані Агата, напевно, вже спала у своєму вузькому ліжку, і собачка спав у неї в ногах, і лапки посіпувалися уві сні…

За спиною було чутно цокіт копит. Усе ближче, ближче. З туману виплив білий кінь, плюмажик над вухами втомлено погойдується, сонний візник у фантазійному камзолі схилив голову на груди.

– Не підвезете?

Кінь сіпнувся храпом, плюмажик загойдався жвавіше, і візник здригнувся й прокинувся.

– Дивлячись куди, – флегматично відказав візник.

Він назвав вулицю, і візник так само флегматично кивнув.

Сідало було плюшевим, потертим, у світлі раптового ліхтаря полискувало помаранчем, напевно, колись було червоним, але вицвіло… У візника з вух тягнулися дроти плеєра.

Що зараз робить Урія? Дивиться на своїх маленьких футболістів? Обіймає Марину? Де зараз вільні райдери? Який розсікають морок? Усі вони, всі кинули його, й Урія, і Вейнбаум, і Мардук з Упирем, і він залишився сам, безпорадний, спутаний золотавими нитками чужої вигадки. Від коня пахло гноєм, і прілою соломою, і кінським потом, і від візника перегаром, і людським потом, і жуйкою «Орбіт», і, коли він зіскочив з підніжки, він почув тиху музику, що ворушилася в коробці плеєра… Візник слухав «Чарівну флейту».

Веронічки не було. За конторкою сонний юнак присьорбував каву з величезного блакитного кухля з намальованим на боці опухлим зайцем.

– Доплачувати будете? – спитав сонний юнак, не підводячи голови. – У вас термін спливає.

– Ні, я завтра їду.

– Шкода, – невпевнено сказав юнак. Він читав «Соціологію політики» Бурдьє.

– Та ні, – сказав він, – не шкода. У вас поїсти нема чого?

– Контіки лише.

– Що?

– Ну, контіки. Печиво таке. Кругле.

Юнак недбало кинув на конторку почату пачку. Він узяв печивце, потім подумав і взяв усю пачку. Чому контіки? Від «Кон-Тікі», чи що?

– Дякую. Гарна чашка. Оця, блакитна.

Корш збожеволіла, бо жила одночасно в різних часах. Я б теж схибнувся.

– А як на мене, вона зелена, – заперечив юнак. – І заєць цей… мені не подобається, як він на мене дивиться.

* * *

Треба буде завтра купити майку та труси. І шкарпетки. Треба було купити шкарпетки ще вранці, про що він узагалі думав? Зателефонувати Воробкевичу, чи що, спитати, як усе відбулося? Та ні, пізно вже.

Синенькі томи Гайдара тулились один до одного, немов злякавшись. Раніше вони нібито стояли рівніше. Їм теж незатишно, подумав він. Книги, які ніхто ніколи не читатиме.

А чому вона сердилась? Адже вони не розбивали чашки. Бо дорослі теж бувають неправі. Інколи вони сердяться, бо втомилися на роботі або тому, що на них нагримав начальник, а вони не можуть на нього нагримати у відповідь. І інколи тому, що насправді мають сердитися самі на себе. Тому вони образилися й пішли? Так, тому вони образилися й пішли. А чому вони повернулися? Тому, що насправді вони всі одне одного дуже любили, а коли любиш, треба вміти прощати навіть гірку образу й несправедливість. Так, вони повернулися та принесли кошеня. А потім що було? А потім кошеня зростало й одного разу, коли грало, розбило ще одну чашку, але ніхто на нього не сердився, всі тільки засміялись. У цієї історії добрий кінець, сказав він, і батько підтвердив, що так, у цієї історії добрий кінець.

Ти тоді збрехав мені. У цієї історії поганий кінець. Полярного льотчика вбили на війні. Тата Світлани вбили на війні. Тата Марусі, старого більшовика, посадили як ворога народу, а потім розстріляли, Марусю посадили як доньку ворога народу, і вона померла на лісоповалі, а Світлана… напевно, померла в дитбудинку, в евакуації, від якоїсь несерйозної хвороби на кшталт дизентерії, але вона була вже виснажена, бо завгосп дитбудинку разом із куховаркою збували продукти наліво. А от що стало з кошеням… З кошенятами зазвичай усе теж буває дуже сумно.

Він простягнув руку і взяв з полиці спочатку одну книгу, потім іншу. Він не пам’ятав, у якому томі «Блакитна чашка». Ага, ось. «Мені тоді було тридцять два роки. Марусі двадцять дев’ять, а доньці нашій Світлані шість із половиною. Тільки наприкінці літа я отримав відпустку, і на останній теплий місяць ми зняли під Москвою дачу».

Вони були дуже молоді, а тут ще полярний льотчик…

Покреслений аркушик папера випав із синенького томика і повільно ширнув на підлогу. Він підняв його. Видертий із записника. Акуратно. Квапливий почерк. Почерк книжної людини.

«Зайцю, не встигаю листа, я знаю, ти коли-небудь обов’язково приїдеш, це дуже важливо, ми станемо іншими, це все для тебе… Зайцю, ледве встиг листа. Не вір цій людині. Зайцю, коли отримаєш цього листа… дуже важливо і зовсім не те… Я чув музику сфер… Це Грааль, і я…»

Звичка акуратно розставляти розділові знаки залишається з людиною, коли її полишає все інше.

Він обережно розціпив зуби. Щелепні м’язи боліли. У вікні розвиднювалося.

– Ви йдете? – Сонний юнак був геть сонний. – А коли повернетесь?

– Не знаю, – сказав він. – Напевно, ніколи.

Зі злежалих щільних небес знову порошив сніг, тихий і заспокійливий, передранішнє місто було як замовкла музична скринька. Тату, а, тату, що це за штучка? Це музична скринька. Це що, така раніше музика була? Тааак. Давно була? Таааак. Тату, а який тоді був тато? Тату? Тато був ось такий! Тату, а який тоді був хлопчик? Хлопчик? Хлопчик, хлопчик був ось такий… Тихий сніг, і тихе місто, і припорошена снігом бруківка. До чого ж добре – ось так йти самому, ти сам собі домівка, ти всіх носиш із собою, під цією теплою шкіряною оболонкою, всіх твоїх близьких, усі голоси, всі обличчя, всі книги, всі чашки… Воробкевич це зрозумів раніше, Воробкевич молодець, Воробкевич ніколи не буде самотнім.

Удалині процибав труськом білий кінь, цокіт копит, пом’якшений снігом, котився тихими вуличками…

Але тепер там щось зламалося щось зламалося там якийсь секрет що за секрет сам розберися спробуй ти вже не маленький деталь ти зайва та дурна, що й викинути не шкода…

Театр був як скринька у скриньці, китайці люблять такі штуки, кулі, безліч різьблених крихких куль, замкнених одна в одну. Самотня лампочка під піддашшям парадного під’їзду світилася затишним жовтим світлом, у конусі світла стухала й надималася снігова сітка. Він обминув будівлю, повільно, запхавши руки до кишень, усе глибше занурюючись у тихий теплий сніговий сон, коли раз у раз запускаєш одну й ту саму мелодію, але підкручуєш невидимий важілець так, щоб вона звучала все м’якіше, все ніжніше, все мінорніше…

Дзвоник біля службового ходу було вдавлено у гніздо, напевно, на нього занадто часто тиснули. Йому довелося сильно тиснути червоним холодним пальцем, і дзвоник теж був холодний і червоний… Смішно. Він стояв і слухав човгання кроків паркетом, потім тихий металевий звук засувів.

– Я можу пройти?

– Можеш. – Темний силует трохи похитувався на тлі освітленої каптерки. – Ноги витри.

Він витер ноги.

Зі старого електрочайника стирчить латаний дріт, газета на столі, вся у зморщених кільцях від мокрого підсклянника, ліжко, вкрите старою фланелевою ковдрою. Плюс швабра з мокрою ганчіркою, що розпласталася на підлозі, немов битий кажан. Ще тут був старий електричний обігрівач, із відкритою спіраллю, забраною у сітчастий короб. Їх взагалі за технікою безпеки можна?

– Он туди можеш сісти.

Він сів на продавлений стілець, попередньо присунувши його ближче до обігрівача, бо в нього змерзли ноги.

– Вертіго, – сказав він. – «Смерть Петронія». Загадкова історія, вірно?

Його співрозмовник невизначено гмикнув.

– У мене є одна версія. Можу викласти, якщо цікаво.

– Давай.

Спіраль електрообігрівача тихенько гула, у нього зачесалася шия.

– Дуже, як би це сказати, повчальна. Вертіго був бездарний. Він так прекрасно все влаштував, з цією оперою, з цим розміщенням фігурантів, із цим дійством, і сам же все зіпсував, бо написане ним лібрето погано вплинуло на тонкі вібрації. Усі адепти нового життя, як правило, бездарні, інакше навіщо їм жадати цього нового життя? А талант така штука, якщо його немає, ніякі гармонії не допоможуть. І він продовжував щось там пописувати і продавався то одним, то іншим, позаяк люди – це усього лише інструмент, яка різниця… Але, як усі тирани та графомани, він жадав любові та визнання, ось у чому біда. І дізнавшись, що хтось там всерйоз займається його творчістю, а вони всі люблять говорити про себе – моя творчість, він не витримує і відправляє рукопис поштою, і списується з цим бідолашним книжковим хробаком, і викликає його до себе, і відкриває йому свою зболену душу… Ну, а потім спохоплюється, звісно. Й вбиває бідолаху, щоб остаточно затерти сліди. Непогана версія, еге ж?

– Можливо.

– Тільки вона, звісно, цілковите фуфло. А хто насправді надіслав рукопис?

– Донька Корш. Сама Корш була вже вітхою бабусею з еротичною манією, їй здавалося, всі в неї закохані. Але архів зберегла. Й доньку виховала у шанобливості до таточка. Так що донька, вже сама старенька, передрукувала рукопис і тримала його під рукою на випадок, якщо хтось зацікавиться. І вони, як дві маніячки, стежили за всіма публікаціями, академічні журнали передплачували. Тож коли їм зустрілася стаття, де була згадка, вони дуже запалилися. Спитали адресу автора в редакції, і…

– А сам Вертіго?

– Помер у сімдесят першому. Йому було вже під вісімдесят тоді. А ти он який вимахав. А був тюхтієм. Товстим, незграбним. Усе губив.

– Але чому?

У немите, забране ґратами вікно м’яко, немов рій метеликів, бився сніг. Пожовтіла газета була розгорнута на сторінці анекдотів. And I’m turning To the horoscope And looking For the funnies.

– Чому? – Його співрозмовник, крекчучи, вмостився в обдертому кріслі з пласкими ручками та рахітичними ніжками. – Та просто так, ось чому. Час уже на вокзал їхати, я заскочив по дорозі до кав’ярні, чарку вихилив, ще оду, ну, наостанок, і раптом у голову як стукне. Що, знову все спочатку? Архіви ці запилюжені, бруд, гамір, метро-робота-дім, метро-робота-дім. Грошей ні хріна все одно немає, баба гризе, стерво, істеричка, я гадаю, такою й залишилася, ти от наче виправився, дивлюся, а був плаксивий, ніжний, трохи щось не по-твоєму, заходився в істериці… Боявся усього, пам’ятаю, вогнів на телевежі злякався, це треба ж! Ах, як же ж ви обидва мене дістали! Все мене дістало, Боже ж мій, але ж можна щезнути нишком, просто щезнути, і все… Напустити туману, натякнути, так невиразно, мовляв, я наблизився до страшної таємниці, а далі ви вже самі міркуйте, що зі мною сталося. Рано чи пізно знайдеться підхожий труп, трупи завжди знаходяться, паспорт я розірвав і в унітаз спустив, а потім Нінка допомогла на роботу влаштуватися, вона тут прибиральницею, і засвідчила, що я є її двоюрідний брат, який утік із гарячої точки. Так що у мене тепер нове прізвище, і ксива нова, ніхто не підкопається. А як ти здогадався?

– Можна написати листа в збентеженому стані духа. Навіть відправити його. Але в таких листів не буває чернеток.

– А ти чого припхався? Мене шукати?

– Я приїхав убити Вертіго.

Блимала спіраль в електрокаміні, й лампочка над головою теж дрібно-дрібно блимала. Немов крихітні істоти, які живуть у її замкненій бульбашці, марно намагалися передати навколишньому світові якесь дуже важливе послання. Рецепт загального щастя, наприклад.

– Ти що, повірив у всю цю херню? У безсмертних творців історії? Ну звісно, ти завжди був довірливим дурнем, пам’ятаю, як побіг до якоїсь баби на вулиці. Вона була з парасолькою, і ти вирішив, що це Мері Поппінс.

– Це й була Мері Поппінс. Я і потім її бачив.

Його співрозмовник знизав плечима.

– Що ти, власне, від мене хочеш?

– Вбити Вертіго, – повторив він тихо і подивився на свої руки.

Ах так скажу я тет-а-тет бо я ж то знаю де секрет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода.

– Дуже зворушливо. Ах, який пафос! Прямо «Зоряні війни». Люку, я твій батько! Ну, давай, спробуй, у мене, щоправда, травматик, мені за штатом належить, але ж ти безстрашний маленький сучий син. Ти більше не боїшся телевеж!

За спиною пролунав шурхіт, немовби пробігла миша. Він обернувся – вона стояла біля дверей, маленька, скособочена, із сірим обличчям, що сіпалося, у сірому форменому халаті, водянисті безбарвні очі перебігали з одного обличчя на інше, в них була тривога і тиха покірливість, і йому стало соромно.

– Ти чого встала, дурна, нічого він мені не зробить. Йди, йди звідси. І це… саламандрі вугіллячка підкинь.

Вона так само тихо вийшла, йдучи скуто та напружено, немов світ довкола був скляним і необережний рух міг би його розтрощити.

– Потвора, але несперечлива, – сказав його співрозмовник. – І матуся залишила їй квартиру. Він служив у якомусь управлінні, дали трикімнатну. А навіщо їй одній трикімнатна?

І все ж я знаю в чим секрет і вам скажу я тет-а-тет секрет секрет хіба хіба секрету жодного нема.

Він підвівся з рипучого стільця, тут погано пахло, немитим старим тілом, вогкими ганчірками, шкарпетками, спитим чаєм, убогі запахи вбогого втомленого життя… Саламандрі? Напевно, якийсь їхній інтимний жарт, тільки для двох.

– Гаразд, – сказав він втомлено. – Я й справді піду.

Йому ніхто не відповів.

* * *

Ранкове місто розкривалося, немов устриця, показуючи перламутровий спід. Перший трамвай проїхав, дзеленькаючи і світячись зсередини; діловиті люди в комбінезонах розставляли позаду Ратуші ятки та відра, виносили з фургончиків оберемки квітів. Забрьохана маршрутівка виштовхувала втомлених пасажирів у такій кількості, наче вона була чарівною шафою фокусника. Він пошукав поглядом Марину, але вона, напевно, приїхала ще раніше. Струшуючи плюмажиком, процокав білий кінь, ще бадьорий, із хвацько підведеною головою.

Він йшов повз безводний фонтан, на окрайці якого мокрими грудочками спали голуби, повз статую Нептуна і статую Марка Євангеліста, повз аптеку номер один, де на вітрині біліли старі порцелянові каганці та ступки для розтирання трав, що давно вже розсипалися на порох…

Треба до «Криниці». Він завжди у цей час снідає в «Криниці». І він сяде за свого столика, і буде фургончик, і дощ, і жінка з парасолькою, яка роздивляється своє віддзеркалення у вітрині. Марина наллє йому кави і крапне туди бальзаму й знову влаштується за прилавком читати свій одноразовий любовний роман.

Але за його столиком біля вікна прилаштувався інший – самотній клієнт, явно приїжджий, оскільки в нього не було парасольки, але був товстий потертий портфель. І Марини за стійкою не було, була інша жінка, молода й руда, з яскравими червоними губами, підправленими контурним олівцем, і кельтським татуюванням на зап’ястку.

– Як завжди, – неуважно сказав він, дивлячись, як вона кладе лопаточкою на тарілку запіканку і щедро поливає її вершками. – Дякую. А де Марина?

– А цього тижня в неї вечірня зміна, – сказала руда.

Він взяв тацю з тарілкою і філіжанкою паруючої кави, і відніс у глибину зали. Звідси не було видно ані вантажівки з рекламним кузовом, ані вітрини сувенірної крамнички навпроти, а було видно краєчок даху далекого будинку з білою літаючою тарілкою, що поквапно присіла на карниз. Потемнішало, вдарив дощ, уже без снігу, сильний і лютий, і даху не стало, немов світ за шибкою хтось швидко стирав ганчіркою, щоб інсталювати більш просунуту версію.

Запіканка була смачною, власне, жодної різниці, хто накладає запіканку на тарілку, а кухар у них, вочевидь, той самий. Він доїв і підвівся, залишивши тацю на столику. Відрядник біля вікна тицяв пальцем у ноут. Добротні шкіряні черевики потемнішали на ріжках і довкола підошви.

Він напнув вологу куртку, насунув капюшон і вийшов. Дівуля за стійкою витріщалася у плеєр, напевно, дивилася яке-небудь кіно про кохання. Шкода, він не попрощався з Мариною. Цікаво, хто з них прикидається – він сильфом, чарівним створінням світла та повітря, щоб догодити їй, чи вона, підігруючи йому, який вважає себе нелюдиною, прекрасною, безсмертною істотою?

Поспішати було абсолютно нікуди. Під’їхав ще один трамвай, і він піднявся мокрими блискучими сходинками, трамвай приємно погримував, напевно, його коли-небудь замінять на швидкісний, гладенький, хижомордий, і встановлять на зупинках електронні табло. Шкода. Він прикрив очі, щоб не бачити черствий торт театру, що пропливав повз, трамвай постояв трохи на зупинці, розчахнув двері, замкнув їх, погримуючи рушив далі. Хтось постукав його по плечу.

– Вейнбауме, ви мені остогидли, – сказав він, не розплющуючи очей.

* * *

– Ви, гадаю, зібралися на потяг.

Вейнбаум був у бейсболці, вуха відстовбурчені, плямисті лапки лежать на руків’ї тростини. Незавадний старий, навіть зворушливий. Вейнбаум був небезпечнішим за гримучу змію, та хоча б попереджує про напад.

– Я добре знаю цей потяг. Ви-таки встигнете випити філіжанку кави. Дві! «Синя пляшка» чекає на вас. Заради вас вона навіть відчиниться завчасно.

– Ми її давно проїхали.

– Ми просто під’їхали до неї з іншого боку, мій молодий друже. Цей трамвай сильно петляє. Можна сказати, скрадає сліди. Ну ж бо! До речі, на вокзалі огидна кава. А вже що вони кладуть у пиріжки, я й сказати боюся.

– Ви коли-небудь дасте мені спокій? – спитав він втомлено.

– Буквально за пару годин! Сядете собі у потяг. Чай, матрац, чиста білизна, ні, справді чиста, не те що раніше. Раніше провідники практикували китайку, знаєте, що це означає? Ні? Використану білизну скроплювали водою і складали заново. Довірливі пасажири вважали, що це вона після прання така волога. Тепер ні, тепер усе віддається до рук механізмів, а механізми не вміють брехати. Люди вміють, у цьому вся проблема.

Трамвай виплюнув їх на зупинці. Сірі будинки, сірі двори. Бастіони цивілізації. Вейнбаум бадьоро скакав попереду, час від часу роблячи випади тростиною.

– Нам сюди! А тепер сюди! О, ось воно!

Вони протиснулися поміж двома баками для сміття, на бортику сиділа ворона і тримала у дзьобі шматочок фольги. Фольга тремтіла, ловлячи убоге небесне світло. Ворона була в такому захваті, що навіть не здійнялася, побачивши їх, лише трохи відцохнулася, стискуючи у дзьобі знайдений скарб.

«Синя пляшка» знайшлася в сусідньому дворі, двері до темної пахучої напівтемряви, прошитої вузликами свічкових вогнів, але йому здалося, що це не зовсім та «Синя пляшка», немовби Вейнбаум просотався до паралельної реальності, де все майже таке саме, але двері трохи ширші, стіна трохи вужча, самотній в’яз трохи ближчий до стіни сусіднього будинку. І взагалі, це не в’яз, а липа.

І дівчина була інша, не русява, пухкенька, з порцеляновими ляльковими зубками і ямочками на щоках, а чорнява, сухорлява, блідо-смаглява. Але Вейнбауму вона кивнула ввічливо, і він усівся на свій звичний стілець, укріпивши тростину між гострими колінами. Вони поміняли усіх дівчат у місті, подумав він. Утім, кава виявилася доброю. Навіть кращою, ніж зазвичай.

– А, ви бачилися з Вертіго. Судячи з вашого похмурого вигляду.

У зіницях Вейнбаума поодинокий вогник свічки розпався на дві червонуваті крапки.

– Так, – сказав він і хотів узяти печивце, але випадково натиснув на нього занадто сильно, і воно розсипалося крихтами. Він поворушив купку крихт пальцем. – Класичний сюжет, так. Заїжджий лицар і король-каліка. Лицар має перемогти короля або зцілити його. Зцілити, звісно, краще, оскільки тоді, за каноном, лицар має уздріти Грааль. Тільки Грааля немає, в тому-то й біда. Немає й не було. Тут, до речі, здається, є ще один театр, у місті? Драматичний.

– Був. Але, можна вважати, прогорів. У переносному розумінні. Тримається тільки на місцевих графоманах. Графомани, бачте, марнославні, а деякі ще й багаті. Вони готові фінансувати свої опуси. Але, на жаль, багатих графоманів дедалі менше, ніж просто графоманів.

– А голодних акторів – багато.

– Та вже більше, ніж багатих графоманів.

– Навіщо все це? Авжеж. Вам нудно. Ви дуже довго живете, і вам нудно. І ви тримаєте цю ресторацію і ще дві ресторації. І, можливо, придбаєте ще парочку. Таких, щоб туристам сподобалося. Але туристам увесь час потрібно щось новеньке. Їм набридло слухати про чорну вдову і могилу вампіра. Про масонів і про сильфів. Навіть про опір набридло, та ще й гірше набридло, оскільки там забагато правди. І так, є ще Валек, а він колишній історик. У нього обов’язково є якісь ідеї. Щодо туризму. І щодо історії. Індивідуальний підхід. І кожний приїжджий їде назад зі своєю історією. І врешті-решт усі ці історії…

– Усе не так, як ви думаєте, – сказав Вейнбаум.

– Хіба? – у свою чергу спитав він. – Хіба не весело влаштовувати всі ці розіграші? Наймати акторів, дурити бідолашних приїжджих? Так, напевно, було весело мене лякати… рятувати, водити за носа. Збивати з пантелику. Підкидувати ідеї і тут же відкидати їх. Це він вам усе розповів, еге ж? Колись давно, зі смішком, за філіжанкою кави, за чарочкою настоянки. За третім, четвертим кухлем пива. Він багато п’є. Так йому легше.

– О!

Смаглява й чорнява подавальниця поставила перед Вейнбаумом просякнуту млостю ромову бабу, і Вейнбаум енергійно тицьнув у неї ложечкою.

– Тепер ви демонізуєте мене! Вам просто конче необхідно когось демонізувати!

– Ні-ні! Я знаю, ви не заради власної вигоди. Просто історія – це кров і бруд. Це ганьба та зрада. А місту потрібен міф. Повнокровний справжній міф. Свої генії. Свої мученики. Баволь чудово піде. Кухлі з Баволем. Принти з Баволем. Невеличка крамничка при музеї. І ще парочка – одна на Площі Ринок, інша на Ратушній. А ще трошки, й можна буде розкрутити Ковача. Фестиваль його імені, конкурси його імені, все таке.

– Але ви ж повірили? – весело сказав Вейнбаум. – Зізнайтеся! Вам же самому хотілося, щоб було що-небудь такенне. Всім хочеться. Такою є людська натура. Відшукати посеред крові та бруду, посеред безнадійності потаємні двері та вислизнути через них, і там, за дверима, побачити світло, й буколічний пейзаж із горами та морем, і янгола з оливковою галузкою. І там, за цими дверима, ніхто не помирає, і не розлучається, і диво лоскоче тебе ніжною пір’їнкою.

– Повірив? – напевно, все ж таки краще було б пересидіти до потяга у вокзальному буфеті. – Можливо. На якусь мить. Костжевський… він перегравав. Ви підібрали гарний типаж, але це не Костжевський. Той Костжевський давно вже мертвий.

– Не згоден, – сказав Вейнбаум. – Завжди має бути Костжевський. Якщо є місто, має бути Костжевський. І Валевська. І Ковач. А як же інакше.

– Кабалістика, – сказав він втомлено. – Знову кабалістика. До речі, а куди насправді подівся Шпет?

– Ах, Шпет? Його терміново попросили прочитати лекції в одному заміському клубі. За дуже непогані гроші. За ним приїхав чудовий новенький автомобіль і увіз його. Ще кілька днів, і він повернеться, і, знаєте, він абсолютно нічого не помітить. Але, звісно, йому доведеться вибачатися перед Воробкевичем. Втім, вони помиряться. Таке вже бувало.

– Музей воскових фігур теж належить вам?

– Та ні. Мареку.

Вогник свічки в каганці метнувся, присів, підстрибнув, риси обличчя Вейнбаума на мить спотворилися, маска, крізь яку проступає інша, нелюдська істота. Може бути й інша історія, подумав він, історія про прадавніх істот, які непомітно, поволі обплутали місто медовими нитками своїх дивних інтриг, своїх незрозумілих сторонньому оку ігор, своїх звичок, своєї сталості, але такі історії, здається, вже виходять з моди, та й взагалі це, здається, теж уже було. Ні, Вейнбаум – теж знаряддя. Це місто творить свій міф, за своєю примхою викликаючи з небуття тіні та керуючи ними.

– Я радий, що Шпет живий, – сказав він. – Він мені по-своєму навіть сподобався.

– А ось це ви даремно! – вигукнув Вейнбаум життєрадісно. – У Шпеті нема абсолютно, абсолютно нічого такого, що могло б вам сподобатися! Ви просто погано знаєте Шпета. Я його знаю добре і запевняю вас… Я бачу, моє обличчя вам більше нестерпно! Ви соваєтеся на стільці й думаєте, як би тактовно вшитися.

– Ні, – сказав він. – Просто я не спав цієї ночі й погано спав попередньої. А у потязі затишна полиця та чиста білизна. І ніякої китайки.

– Хочете, Валек вас відвезе?

– Хай Господь милує! – чесно сказав він. – І, звісно, Лідії привіт. Вона ваша родичка?

– В мене немає родичів, – спокійно сказав Вейнбаум. – Вірніше, є, але вони лежать там, звідки вже не встають. Привіт я передам, авжеж.

Він озирнувся, виходячи. Вейнбаум продовжував сидіти, умостивши тростину між колін і поклавши гостре підборіддя на руків’я, так, що вовча срібна голова, здавалося, виростала у Вейнбаума з шиї.

* * *

Пані Агати не було, зате на перехресті стояв солідний пан із собачкою. Пан був у котелку і двобортному пальті. Собачка був теж маленький, але мохнатий, з вусами і шкіперською борідкою. На сумненькому писочку осідала мряка.

Голуб біля лави мляво дзьобав залишки гамбургера. Бронзова дівчина біля фонтана поворухнулась і переступила з ноги на ногу. Зграйка туристів розступилася, обтікаючи його, обігнав, погойдуючись, велетень на цибах. Йому захотілося підставити велетню ніжку, щоб той захитався і повалився, й розсипався на кілька складових, і лежав би ось так, немов зламана гігантська лялька. А він тоді буде Джек, переможець велетнів. Він ледве втримався.

Дівчина, повита хмелем, запропонувала йому пива в пластиковому стаканчику, і він випив його, а потім ще один стаканчик, хоча горло тут же почало дерти.

Жебрак на розі прилагоджував до грамофона величезну трубу, повертаючи її розверсту пащу у бік тих, хто гуляв. Зараз було видно, що пальто в жебрака колись було зеленим. І що застібка на жіночий бік. Він підійшов ближче.

Жебрак ворушив опухлим млявим обличчям.

Він дістав із кишені дріб’язок і з дзенькотом зсипав його у розкритий ящик з-під патефона. Жебрак підвів голову.

– Хто співає? – спитав він і присів поряд. – Кармен, я маю на увазі.

– Стара Валевська, – сказав жебрак.

Він витяг із кишені пачку і простягнув жебракові цигарку. Якийсь час вони мовчки палили, сидячи навпочіпки. Він подумав, що після безсонної ночі, в куртці із зашитою проріхою і несвіжій сорочці він і сам на стороннє око виглядає точнісінько таким жебраком, хіба що не остаточно зубожілим.

– Ковач знаєте, де помилився? – сказав він, щиглем збиваючи попіл із цигарки. – Порахував дев’ять планет, а Плутон, виявляється, не планета, так, планетоїд. А планетоїди не слід брати до уваги.

– Плутон реабілітували. – Жебрак дивився перед собою і випускав хмаринки диму, як паровозик. – Знову став планетою. Ніяк не можуть визначитися. Так що дев’ять планет. Усе вірно. Але я не знаю, чи треба враховувати пояс астероїдів. Там узагалі засада з цими сферами. Як рахувати? Геоцентрична система? Геліоцентрична? Але сонце – це просто жовтий карлик на краю галактики. Тоді що? У всесвіту немає центра.

– Так, – сказав він, – це пастка, Ладиславе, пастка богів. Вони люблять такі пастки. Такі жарти.

– Ти мене з кимось плутаєш, чуваче, – сказав жебрак. – Ніякий я не Ладислав.

– Перепрошую, – сказав він. – Помилився. До речі, не ви мені телефонували до хостелу? Порозмовляти про музику?

– Звідки? – мляво спитав жебрак. – З цього грамофона?

– І вірно. Ось, цигарки візьміть. І гроші, я б і більше дав, але більше нема. Я тільки на зворотний квиток залишив, ну й поїсти в дорогу.

Він підвівся і пішов далі, розминаючи затерплі ноги. І як цей жебрак не втомлюється весь час сидіти навпочіпки? Він йшов, запхавши руки в кишені, огинаючи перехожих, суціль приїжджих, бо був будній день, а у будній день відрізнити приїжджого від місцевого дуже, дуже просто. Він йшов і думав, як це добре, що в нього майже немає речей. Легко йти. Взагалі легко.

* * *

Навіть коли померли всі паротяги, запах залишився. Циндри, паленого вугілля, диму. Сухий, жорсткий, зміїний запах.

У привокзальному буфеті він купив пиріжок із м’ясом, із тих, що наполегливо не рекомендував Вейнбаум. Пиріжок виявився неочікувано смачним. Ще він узяв сто грамів, бо спирт вбиває мікробів. У приміщенні вокзалу було повно-повнісінько циган, із мішками, із дітьми, які босоніж чалапали холодною підлогою. Циганка у кількох спідницях, з-під яких виглядали тренувальні штани, розташувавшись на просілому мішку, годувала груддю дитину. Ще був старий із козою, і жінка з кошиком, накритим пуховою хусткою. У кошику щось ворушилося, він не зрозумів, що. Циганам плювати на гарно обставлені виходи. Їм взагалі плювати на чужинців. Тому її ніхто й не помітив. Хоча виглядала вона навіть дуже мило в цій своїй чорній короткій хутрянці, на дуже високих підборах, що додавали до її маленького зросту ще декілька щедрих сантиметрів. Довкола була штовханина, циганські діти кричали, коза мекала, і він, щоб зручніше було розмовляти, взяв її маленьку холодну руку і відвів за кіоск із товарами першої необхідності, й вони стали там, поряд із зубними щітками і кульковими дезодорантами, що було, чесно кажучи, не так романтично, як їй, напевно, хотілося б.

Вона мовчала, тільки голе біле горло тремтіло, немов вона тільки-но завершила співати. Даремно вона ходить без шарфа, ще застудиться, але ж співачкам не можна. Хоча вона, напевно, перед тим як увійти сюди, зняла шарф для краси та форсу.

Пасифлора. Вітекс священний.

– Ти навіщо прийшла? – вийшло нечемно. Шкода. Він не хотів нечемно.

Попри височезні підбори, вона здавалася дуже маленькою та беззахисною. Налякана дитина у маминих туфлях. А він великий та сильний, зараз він зробить крок до неї, і обійме її, і підхопить її на руки, й увезе далеко-далеко. Бажано, в СВ. І вони житимуть довго та щасливо, а потім навіки застигнуть у пурпуровому сердечку на тлі гарного стімпанківського паротяга, і Марина за стійкою відкриє паперову обкладинку й перегорне першу сторінку.

Авжеж, точно, ось і чемоданчик, маленький, навіщо їй великий, коли там, куди вони нарешті приїдуть, він купить їй все-все-все. А за особняком наглянуть, особняк нікуди не подінеться, це її музей, її домівка, ніхто його більше ніколи не відбере, тим більше комуналку все одно оплачує місто.

– Яніно, – сказав він. – Маленька Яніно. Там, куди я їду, нічого немає. Нічого, розумієш? Тільки страшні залізні звуки і люди з песячими головами, і морок, і бруд, і сором, й інколи кров, і жах триваючого безглуздого життя, і сам я з першим променем світанку встану зовсім іншим, я стану такою ж людиною з песячою головою і більше не скажу ані слова, а тільки гарчатиму ненажерливою своєю горлянкою. Залишилося зовсім небагато, наближається фінал, і я от-от зніму своє обличчя, і під ним виявиться морда чудовиська. Такі в нас метаморфози, маленька Яніно, такі страшні дива, і ми не вміємо робити інших. Ти помилилася, маленька моя Яніно. Я не граф Монте-Крісто, а ти не Гайде. Я не повезу тебе із собою. Мені нема куди. Я така ж ілюзія, як усі тут, Яніно. Я розчинюсь, як сіль у воді, я вже розчиняюся, незабаром мене зовсім не буде. Зовсім. Зовсім.

Вона мовчала. Вії тремтіли, і ще тремтів маленький м’яз у кутку скорботного рота. Циганка позирала на них кінським ліловим оком і м’яла в пальцях папіросу.

– У мене вузлик на зв’язках, – сказала вона тихо. – Поки маленький. Поки один.

– Бідолашна ти моя, – сказав він, і обійняв її, і притиснув до себе, і відпустив. – Бідолашна.

І ще сказав, прощавай, маленька Яніно, і пам’ятай мене, бо поки ти мене пам’ятаєш, я буду, а коли припиниш мене пам’ятати, мене не буде зовсім. Але її вже не було поряд. Вона полинула геть так плавно, немов брудні плити вокзалу раптом зарухалися, як крижини на темній і холодній річці, уносячи її із собою.

* * *

На верхній полиці їхати краще, ніж на нижній. На нижніх шарудять пакетами і розкладають на столику курку та мокрі помідори, і час від часу кидаються до своїх койок і піднімають їх, бо вони забули в багажній скрині щось важливе і це важливе треба негайно дістати, а інше важливе покласти назад. А ти лежиш нагорі, як князь, як цар, озираючи з висоти свій маленький світ, і ніхто, ніхто не може тебе потурбувати. І починають стукати колеса, і настає веселе спустошення, тому що ті, хто залишився там, за твоєю спиною, більше не можуть тебе займати, а майбутнє, через твою відсутність у певній точці буття, не ловить тебе у перехрестя свого прицілу.

Секрет секрет – стукали колеса – я знаю в чому секрет секрету жодного нема деталь ти зайва та дурна що й викинути не шкода. Бути зайвою деталлю не так уже й погано, оскільки інакше ти стаєш частиною репетира і приречений вічно рухатися у раз заведеному порядку і немає надії на порятунок. І коли телефон засвітився та засмикався і заспівав чарівною флейтою, він зо хвилину вагався, але потім усе ж таки простягнув руку і взяв у долоню електронного свого звірка, що вміє розмовляти.

– Слухаю, – сказав він, – слухаю. Тільки швидше, я в потязі. Сигнал може зникнути.

– Чому ви поїхали? – Голос Урії був тихим, але таким виразним, немовби сам маленький Урія виліз із телефонної коробочки і стояв тепер на його долоні, посміхаючись і поблискуючи світлими очима. – Чому залишили все як є?

– Тому що нічого немає, Уріє, дитино світла, – сказав він тихо, щоб не потривожити сплячого навпроти юнака, голеного під корінь і з татуйованим біцепсом, але з дитячим, ображеним обличчям. – Нічого немає, крім наших страхів і надій.

– Ви занадто легковірний. Він наговорив вам, ви повірили. Адже він ловець душ. Він мітить усіх своїх потенційних супротивників. І потенційних наступників. Він позначив вас і тепер знає ваші уразливі місця. Ви хіба не бігали вночі уві сні? Так приємно бігати вночі уві сні…

– Я не бігав вночі уві сні, – сказав він крізь зуби. – Усе це вигадка, Уріє. Іграшка самотніх старих. І ти теж – вигадка. Ілюзія. Не буває сильфів, і саламандр не буває, і думки читають лише фокусники.

– Мій любий, – сказав Урія, – мій прекрасний коханий. Мій втрачений скарб. Місто – жива дихаюча істота, яка перевертається у своєму напіврозумному сні, воно саме творить свої легенди, воно викликає з мороку тіні та керує ними. Воно викидає промені світла, як риба ікру. І ми призвали вас, і вручили меча, що світиться, і поставили проти ворога… – Сигнал зник, повернувся. – …ак сподівались…ам так допомагали. А ви просто взяли та поїхали. Розбудили дракона та поїхали. Він прокинувся, і він страшний. Вам мало Шпета?

– Шпет живий і здоровий, – сказав він. – Усе це ілюзія, розіграш. І знаєш, Уріє, я втомився. І я хочу спати. Я вже сплю. Ти не розмовляєш зі мною, Уріє. Ти мені снишся. Ти – породження мого сну. Прекрасна, сяюча, досконала істота, якій немає місця у грубому світі. Я спіймав тебе і замкнув у коробочку свого сну, тепер ти будеш зі мною, Уріє, і я ніколи не буду самотнім.

Із краю у край вікна проплив елеватор, потім водокачка, потім будиночок станційного наглядача з чахлим палісадником. Чорнила присмерків замазували навколишній світ до непевних, майже нерозрізненних обрисів…

– Але ж кришталева куля була, – сказав Урія дуже виразно. – Кришталева куля була. Вона справжня. І я справжній, я вільний, а те, що тобі здається мною, лише плід твоєї бідної уяви. А кришталева куля була, ти сам бачив її, мій зраднику, мій коханий, який утік.

Він хотів сказати: просто китайська іграшка, мікросхеми, лінзи, оптоволокно, але зрозумів, що сигнал зник і телефон, який він тримає у долоні, мертвий. І він сказав – прощавай, Уріє, дитино світла, і Урія відповів йому, ні, не прощавай, я з тобою, я завжди буду з тобою, а кришталева куля справжня, і диво завжди нерішуче стоїть на порозі, очікуючи, коли ти його помітиш. Кришталева куля, думав він, влаштовуючись якомога зручніше і поправляючи жорстку подушку, якби я був дуже, дуже маленький, я б потрапив туди і розгадав би, в чому секрет, але я вже не маленький і не можу потрапити всередину. В тому й біда, Уріє, я вже не можу потрапити до чарівної скриньки, навіть якщо вона розміром із місто, бо диво герметичне й впускає в себе лише дітей і безумців.

І найвище небесне коло, що несе на собі зорі й обертається швидше за інші, рухалося, видаючи високий та різкий звук; і з найнижчим звуком рухалося ось це, місячне і найнижче коло; оскільки Земля, дев’ята за рахунком, завжди знаходиться в одному й тому самому місці, тримаючись посеред світу. І вісім шляхів, два з яких мають однакову силу, видають сім звуків, розділених проміжками, чиє число, можна сказати, є вузлом усіх речей, оскільки, відтворивши це на струнах і за допомогою співу, вчені люди відкрили собі шлях до повернення в це місце…

І колеса стукали, й він спав і не бачив, як сніг за вікном зотлів, а потім і зовсім звівся нанівець, поступаючись місцем м’якій сором’язливій зелені, потім шаленій кислотній тріумфуючій зелені, й дерева вбралися у рожеве, і далеко-далеко на краю поля, що курилося, сходило багряне сонце. А він усе спав на верхній полиці, стискаючи у руці мертвий телефон, і ноги його посіпувалися уві сні.

Примітки

1

Добродію, будь ласка! (Нім.)

(обратно)

2

Перепрошую? (Англ.)

(обратно)

3

Я загубив своїх товаришів (Англ.).

(обратно)

4

Чому ж ви тоді їм не зателефонуєте? (Англ.)

(обратно)

5

Вони недоступні. Розумієте, катакомби… (Англ.)

(обратно)

6

Які ще катакомби? (Англ.)

(обратно)

7

Стародавні… Стародавні греко-римські катакомби… (Англ.)

(обратно)

8

Тут і далі в тексті рядки шлягеру Сюзанни Вега «Tom’s Dinner» (Завжди радий вас бачити, / сказала людина за стійкою… / і я звернулася до гороскопів, / і пошукала анекдоти та жарти…).

(обратно)

9

Армійська ковдра з ерзац-вовни часів Другої світової.

(обратно)

10

Мерзотник (Пол.).

(обратно) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg