«Малиновий пелікан»

Малиновий пелікан (fb2) - Малиновий пелікан (пер. Михаил Каменюк) 1106K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Николаевич Войнович

Володимир Войнович Малиновий пелікан

© В. М. Войнович, 2016

© М. Ф. Каменюк, переклад українською, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Кліщ

Був у лісі. Збирав гриби. Повернувся додому, поїв, поспав, подивився телевізор, увечері засвербіло в правому кутку живота. Почухав, забув, знову засвербіло, нагадало. Близько півночі, до сну зібравшись, вирішив наблизитись до свічада. Глянув: ненечко моя! Коло діаметром сантиметрів п’ять наче триколірна червоно-помаранчево-жовта мішень і в самісінькій серединці, якщо з мішенню порівнювати, просто в десятці – чорна масна цятка. Придивився – цятка-то жива, лапками ворушить. Кліщ!

Я багато чув про неприємності від зустрічі з цим паразитом, про можливі фатальні наслідки зі смертельним фіналом, тому поліз в інтернет й одразу ж збагатився знаннями про кліщовий енцефаліт та хворобу Лайма (вона ж бореліоз – не плутати з композитором Берліозом та його булгаковським однофамільцем). Окрім цих двох, про які всі чули, є бабезіоз, рикетсіоз, гранулоцитарний анаплазмоз, моноцитарний ерліхіоз та ще усіляка негідь. Але для себе я прикинув, як найжахливіші, перші дві (нагадую): енцефаліт та бореліоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний біль, блювання, світлобоязнь, температура до сорока, і це лише початок. В іншому випадку на шляху до смертельної межі можуть спостерігатись лихоманка, гіперемія зіва, склер шкіри, диспепсичні розлади, парези та паралічі шиї, верхніх кінцівок, обвисання голови на груди.

Я, зізнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливість якихось симптомів, негайно їх помічаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя і чи не ознака це підвищеного тиску, він, тиск, негайно в мене піднімається до гаданого рівня. Чи опускається, якщо запідозрити, що він понижений. Спробуйте, скажіть при мені що-небудь про епідемію грипу, і мій організм відразу відгукнеться кашлем, чханням та значним підвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гіперемії зіва та склер, диспепсичних розладів, то лише тому, що не зрозумів значення цих слів. Якби зрозумів, вони були б тутечки. А ось світла, мені здалося, в будинку надто багато, і обвисання голови на груди, це зі мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далі в симптоми я не став, перейшов до інструкції, як позбутись непроханого гостя. Спосіб ніби простий. Прикласти ватку з олією, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись і полізе назовні. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин він не виліз. І через тридцять, і через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навіть чемпіон серед кліщів з витривалості, гідний занесення до Книги рекордів Гіннесса.

Між іншим, щоб ви собі уявляли, наскільки це можливо, приблизну хронологію, уточню, що ця халепа з кліщем закінчилась цими днями, а розпочалась… Дідько його зна, коли вона розпочалась, тоді ще, коли все у нас було тихо-мирно, країна готувалась до прийдешньої Олімпіади, ми повільно з хрускотом у суглобах розгинали коліна та підтримували добрі комерційні стосунки із сусідніми ворожими братерськими державами. Якби я міг передбачити, що станеться пізніше, то, можливо, про дрібну комаху не писав би, але оскільки час був ще мирний, без примітних подій, а тому нудний, що навіть задуми скількись гострі на думку нікому не спадали і вся література марніла за браком практичної відсутності сюжетів. Скажу більше, в описаний час життя здавалось настільки щасливим, що потреба в хоч трохи серйозній літературі цілком зникла. Нещасні люди, які завжди щасливі. І нещасливі письменники, які живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготів. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрін воскрес і прожив трохи серед нас, тоді ще відносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нічого цікавого, він залюбки повернувся б назад у той світ, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем і з цієї причини зосередився на цьому бідолашному кліщі, маючи те виправдання, що він хоч і маленький, але клопоту завдав мені значного. Тим паче, що сама собою подія заглиблення в моє тіло кліща стала для мене поодиноким в останній час фізичним дотиком до реального життя.

Річ у тім, що коли мені було років набагато менше, ніж тепер, я вів рухливий спосіб життя. Взимку жив у місті, влітку – в селі, багато мандрував Росією, відвідував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологічним загоном, спостерігав за роботою золотошукачів на Колимі, плавав в Охотському морі на дірявому рибальському сейнері, побував у Антарктиді та загалом славився як один з перших знавців російської дійсності. Але останнім часом від життя, як то кажуть, відірвався.

Вік, лінощі, хвороби, втрата енергії, цікавості до мандрів, людей та географії, а також зменшення матеріальних можливостей призвели до того, що я став домосідом.

Сиджу на дачі. В місто виїжджаю рідко, у випадках крайньої необхідності. Практично ні з ким не спілкуюсь, окрім дружини, хатньої робітниці Шури та зовсім вже рідко з кимось із сусідів, коли виходжу вигуляти пса. Колись я думав, що запасу накопичених мною життєвих вражень вистачить для моїх писань на все життя, але запас виявився не настільки об’ємним, як я очікував, а життя довшим, ніж я розраховував, і зненацька для мене настав час, коли я, хто тримав у голові стільки сюжетів, раптом з’ясував, що просто не знаю, про що писати. Тому що сиджу вдома, не ходжу навіть до магазину і не знаю, що по чім. Сотні людських пригод, котрі знав, з пам’яті спливли, тисячі вражень потьмарились, а нові у мене звідкіля? З телевізора. Вдень ще якось працюю, а ввечері сиджу перед «ящиком», і всі свіжі знання звідтіля. Так само, як і у моєї високоосвіченої дружини та хатньої робітниці, яка не подужала семирічки. Всі ми знаємо про Галкіна, Пугачову, Кіркорова, Малахова, Безрукова, Хабенського та інших телеведучих, співаків, серіальних акторів, олігархів, їхніх дружин та коханок. Хто з ким одружився, розлучився, купив будинок на Лазурному узбережжі чи арештований за крадіжку в особливо великому розмірі. І не лише я не знаю теперішнього життя. Його не знає ніхто. Раніше відмітною ознакою міського пейзажу були бабусі, які сиділи на ослінчику перед будинком, помічали та обговорювали усіх сусідів, які входили чи виходили, хто що придбав, в чому одягнений, хто п’є, б’є дружину, чию дружину, коли чоловік у відрядженні, відвідує коханець. Тепер таке враження, що ні в кого в країні власного життя немає, всі сидять перед «ящиком», слідкують за долями героїв мильних опер, заздрять їхнім успіхам, співчувають невдачам та переживають за них більше, ніж за себе. І я теж живу саме таким життям, подібно більшості моїх співгромадян, сиджу вечорами, втупивши погляд у «ящик», живу в ньому, жив би й далі, якби не цей клятий кліщ.

О пів на другу ночі я розбудив та покликав на допомогу Варвару, дружину. Кажу: давай, допомагай, витягуй. Вона нічого подібного в житті не робила і по телевізору в медичній передачі лікаря Голишевої їй такого не показували. Взяла пінцет, наділа окуляри, руки тремтять, ніби їй доведеться робити порожнинну операцію, а не видаляти дрібну комаху. При тому, що вона не лише медичної освіти не має, але від краплі крові, котру беруть на аналіз з пальця, втрачає свідомість. Так ось вона штрикала, штрикала в цю тварюку пінцетом, потім я сам в неї штрикав, а вона як була там, так і зосталась, хоча, сподіваюсь, ми їй якісь незручності все ж спричинили. На кшталт тих мужиків з анекдоту, які на прохання сусідки намагались заколоти свиню, і кінець кінцем заколоти не закололи, але відлупцювали від душі.

Підняли ми з ліжка Шуру, а вона й поготів. Як глянула, так обидві руки підняла:

– Ні-ні-ні.

Я запитую:

– Що ні-ні-ні?

– Я його боюся.

– Кого його?

– Та цього. – Вона навіть руку простягнути не наважується, очима мені на нього вказує.

Я кажу їй:

– Та чого ж ти його боїшся? Ти ж у селі жила, курям, либонь, голови рубала?

– Курям, – погоджується, – рубала. А це ж не курка, це ж це…

А що «це», сформулювати не може, але зрозуміло, що щось жахливе. Після Шури прокинувся Федір, який спав у передпокої на килимку, та увійшов до кімнати, широко позіхаючи й похитуючи головою. Уважно нас усіх оглянув, не розуміючи, чим викликаний такий пізній гармидер, нічого не втямив, вискочив на канапу, простягнувся на всю довжину, поклав морду на передні лапи і почав очікувати, що буде далі. Я забув сказати, що Федір – це наш ердельтер’єр, який нещодавно відзначив своє шестиріччя.

Усунувши жінок від справи, я сам узяв пінцет, але знову діяв незграбно і нічого не досяг, хіба що убгав комаху в себе ще глибше, ніж вона сиділа до цього. Доки я трудився, Варвара набралася сміливості та розбудила телефоном знайомого лікаря. Той, позіхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього кліща відразу не витягнули, подальше можна довірити лише фахівцям. Тому що коли дилетант залишить в мені хоча б маленьку частинку цієї капості, від неї можна очікувати найсумніших наслідків, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це ніч з суботи на неділю. Це в нас з Варварою завжди таке везіння: всі неприємності стаються саме в ніч з суботи на неділю, коли ніхто ніде не працює, а знайомі лікарі вимикають свої мобільні телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хірурги подарований пацієнтами французький коньяк. Варвара каже, потрібно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потім погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через кліща не поїде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скільки я чув, ця сама «швидка», сперш ніж виїде, задасть вам сто запитань по справі та безглуздих, що болить, де і як, чи холонуть ноги, чи синіють руки і скільки хворому років, у тому сенсі, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсії держава вже розтринькалась.

Трохи про себе і не тільки

Якщо ви нічого не знаєте про мене, я вам дещо розповім. Мене звати Петро Ілліч Смородін, це мій псевдонім, а справжнє прізвище, Прокопович, мало хто знає. Серед них – наша листоноша Заїра, яка на початку кожного місяця приносить мені пенсію, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергіївна, у якої я раніше купував квитки до Берліна, куди літав до свого сина Данила. Багато років я користувався її послугами, розраховуючись додатково своїми книгами та набором цукерок, а нині купую квитки он-лайн. До мого віку люди зазвичай тупішають і новими технологіями оволодівають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Років тридцять з гаком тому в Америці я купив свій перший «Макінтош», він звався «Мак-плюс» (екран розміром з пачку цигарок), і відтоді намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусіда по дачі, одного з останніх допотопних мугирів мого покоління Тимофія Семигуділова, прізвище якого його ж соратники злегка переінакшують, заміняючи літеру «г» іншою, з котрої починається слово «мати». Тимоха вважає, що справжній письменник повинен писати лише «пірцем», маючи на увазі кулькову ручку. Своєю непроглядністю він вельми пишається і впевнений, що лише той, хто пише від руки, може вважати себе хоч якоюсь мірою належним до справжньої російської літератури. Досягнення Пушкіна і Тургенєва пояснює тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютері ні «Євгенія Онєгіна», ні «Бєжин луг», на його думку, не напишеш. До всіх цих міркувань додає, що через комп’ютер йдуть флюїди (чому флюїди?) від диявола, а в того, хто пише «пірцем», є прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я підозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янці. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що і Пушкін, і Тургенєв залюбки його б опанували, але в будь-якому разі технічна тупість ще не ознака літературного таланту, що досвід нашого мугиря якраз і засвідчує. Він пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успішні колгоспи і вважався середньої руки нарисовцем. Тридцять років був членом КПРС і половину цього часу – секретарем партійної організації. Завжди демонстрував безмірну відданість радянській владі, за котру, як казав, готовий віддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неї не дуже добру думку.

Ще будучи, як і я, студентом літінституту, взяв участь у цькуванні Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сімдесяті роки вишукував серед побратимів по перу інакомислячих, охоче брав участь у гоніннях на них та був вельми кровожерливим. У вісімдесятих, відчувши, звідки вітер віє, перекваліфікувався у мугирі, почав писати повісті про колективізацію та руйнування більшовиками російського села, тоді радянська влада подібне вільнодумство допускала. Більшовики у нього були суцільно з прізвищами, що натякали на їх єврейське походження. Писав, як і раніше, незграбно, але, як тоді багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацію правдолюбця і навіть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято її захищав, довівши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у літературі без підтримки армії, флоту та КДБ робити нічого. У дев’яності, котрі він називає лихими, ненадовго затих, знітився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лібералом і в доказ десь щось цитував зі своїх антиколгоспних опусів, але при передачі управління державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперішньому Перодеру (Першій особі держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патріотом і нині шалено таврує американців та лібералів, захоплюється гідністю Володаря чемоданчика і за усіма ознаками з’їхав з глузду на мрії про православно-державну велич. І в його хворій голові якимось чином поєднуються уявлення про те, що країна зусиллями заокеанських політиків та наших лібералів лежить у руїнах, але й одночасно піднімається з колін, відроджується з попелу і ще покаже усьому світу, де раки зимують.

Колись Твардовський, з яким я у молодості був знайомий, казав, що людині називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускає наявність в людині специфічних непересічних здібностей, котрі в сукупності називаються талантом. І насправді, в колишні часи те коло людей, яких іменують читацькою публікою, так і сприймали письменника, як істоту, наділену незвичайним і навіть надприродним хистом сягати в душу людини, розуміти її пориви, переживання, страждання, таємні потяги й таке інше. Але тепер це все залишилось у минулому і письменником називають ледь не кожного, хто пише дешеві детективи, жалісливі простенькі історії і навіть якісь брошурки, конспекти політичних промов, рекламні тексти. Всі вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, ніякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти мені себе, який написав дванадцять романів, шість сценаріїв, чотири п’єси та сотні невеликих літературних текстів? Я – член Спілки письменників, член Пен-клубу, член ще якихось журі, комітетів, редрад та редколегій, де часто-густо просто значуся у ролі весільного генерала без усяких обов’язків та винагороджень. Крім того, перебуваю у двох іноземних академіях, є почесним доктором трьох університетів та лауреатом десятка премій. Сьогодні мене шанують, називають іноді навіть класиком, і романи мої у книжкових магазинах знаходяться у розділі «Класична література». Але був час, коли мене вважали дисидентом, відступником, ворогом народу, мене переслідували люди, імен яких давно ніхто не пам’ятає, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки мої нічого не варті й згниють разом зі мною або навіть раніше за мене на звалищі історії. На мене нападали могутні сили, погрожували усілякими карами, і все це я пережив і вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цієї маленької нікчемної членистоногої комахи?

Федір і Олександра

Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Мої діти від першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’їхались у різні боки. Він у Берліні змінив журналістику на бізнес, володіє великою автотранспортною конторою, ганяє фури в Росію, Білорусь, Україну та Казахстан і дуже непогано заробляє, а донька вийшла заміж за успішного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживає у місті Лексінгтон, штат Кентуккі, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккі. Теперішня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робітниця Шура і, певна річ, Федір. Семигуділов вважає, що я пса так назвав із русофобських міркувань, тому що, як йому здається, лише людина, яка ненавидить чи зневажає росіян, може давати псам російські людські імена. Хоча це – нісенітниця несусвітська, тому що, по-перше, ім’я Федір, а також Теодор, грецького походження і означає «Божий дар», і тому що, по-друге, ніякі не русофоби, а справжні споконвічні росіяни з давніх-давен називали котів Васьками, кіз Машками, а кабанів Борьками. А пес отримав таке ім’я, бо він, як мені здається, схожий на мого двоюрідного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий і на існування чотириногого тезки не ображається. Федір (не брат, а пес) має дуже гострий нюх на моє наближення. Коли я повертаюсь з міста, він відчуває це заздалегідь, виявляє значне занепокоєння, якщо вдається, втікає з двору і мчить до шлагбаума біля в’їзду в селище, щоб мене зустріти. Якимось чином вирізняє моє авто серед інших і дріботить за ним, метляючи своїм куцим хвостом.

– Як він впізнає ваше авто? – дивується Шура.

– За номером, – відповідаю.

– Та ну! – вигукує вона, але, маючи про інтелектуальні здібності Федора високу думку, схиляється до того, щоб повірити.

Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де її все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремінцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплідною, кулаками виховував чоловік, теж налиганий. Час від часу він «зашивався» і не пив, але тоді ставав ще злішим і бив ще більше. Шура все терпіла, не уявляючи собі навіть, що може просто піти, але їй пощастило, що одного разу він п’яний потрапив під автобус. Але до цього часу підріс і теж почав її бити на той час зачатий у пиятиці синок Валентин, від якого вона втекла, залишивши йому все, що в неї було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловіка згадує з ненавистю і дякує шоферові того автобуса, котрий його роздушив.

З’явившись у нас, вона попервах поводила себе надто сором’язливо, боялась поставити зайве запитання і показати, що чогось не знає. Першим її завданням було приготувати нам з Варварою сніданок. Напередодні ввечері Варвара наказала їй зварити два яйця в мішечок. Вранці ми прокинулись, сніданку немає, нас зустрічає розгублена Шура і повідомляє, що всю кухню винишпорила, але мішечків ніде не знайшла.

Врешті-решт вона у нас прижилась, розм’якла, але давніх страхів довго не могла позбутись. Буває, я просто покличу її: «Шура!», вона здригається, дивиться на мене, і я бачу, що вона мене боїться. Боїться, що щось зробила не так і зараз буде фізично покарана. Іноді, втім, боїться не даремно. Якось, увійшовши до себе в кабінет, я застав її за тим, що вона, ставши на стілець, мокрою ганчіркою для підлоги намагалась протерти картину Полєнова «Зарослий став», що висіла над моїм столом, не оригінал, звичайно, але дуже хороша копія.

– Що ти робиш?! – закричав я.

Вона повільно сповзла на підлогу, бліда, дивилась на мене приречено і губи її трусились. Через роки, уже більше до мене звикнувши, вона зізналась, що думала, що я буду її бити.

Шура живе у нас вже понад шість років. Ми їй виділили кімнатку на другому поверсі з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собі шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку іконку, на стіну почепила літографію, на котрій було зображено замок та став з лебедями. Ми віддали їй старий телевізор, котрий вона дивиться у вільний час. Її улюбленими передачами раніше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цікавитись політичними ток-шоу, котрі переглядає, але свого ставлення до них ніби ніяк не виявляє. Загалом, вона тиха, неговірка, чепурна. Особистого життя у неї, здається, ніякого немає. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала відвідувати церкву. Її батько був, як виявилось, членом КПРС і навіть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дітей, що не перешкоджало йому, як і раніше, багато пиячити та мордувати рідних.

Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагається навести у мене свій порядок, перекладає мої речі, під час моєї відсутності складає мої папери так, що потім я не можу розібратись, де що, і відучити її від цього немає ніякої можливості.

Попередня наша хатня робітниця Антоніна постійно втручалась у наші з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, політику, економіку, літературу, про все вона мала свою думку, котра, втім, завжди збігалася з моєю. Ця ж ніколи не втручається, лише слухає, як ми обговорюємо яку-небудь книгу, фільм, театральну постановку, телевізійну програму, перетираємо на зубах знайомих, картаємо владу чи лаємось самі. Слухає, іноді посміхається якійсь своїй думці, але розмову не заводить. Я взагалі думав, що вона ні про що власної думки не має, але якось зазирнув до її хижки, побачив у неї на шафці поруч з іконкою, на котрій була зображена Божа Матір з немовлям, такого самого розміру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався і поцікавився, звідки він і навіщо.

– А що, не можна? – запитала вона.

– Та будь ласка, але навіщо він тобі?

– Але ж він хороший.

– А чим він хороший?

– За Росію побивається.

Іншого разу я побачив у неї на шафці книгу відомого нашого «патріота» Гарольда Євсєєва «Витоки російського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав їй цю погань, вона відповіла: Семигуділов.

А я ж то сумнівався, що вона вміє читати.

Мені це не сподобалось, і я сказав Варварі, що хатню робітницю настав час змінювати.

Але Варвара стала рішуче на захист Шури, переконуючи мене, що вона просто дурепа, але чесна дурепа. Антоніна нас трішки обкрадала, а ця поки що у злодійстві не помічена. Свої обов’язки виконує, в будинку завжди чисто, вікна вимиті, білизна випрана, обід приготовлений, а її погляди не мають ніякого значення, тим паче, що насправді ніяких поглядів у неї немає.

Тоцьк не бере

Якщо, як стверджує статистика, середня тривалість життя у нашій країні 64 роки, то несправедливо хоч би кому перевищувати цю межу. Так, звичайно, я працював, щось робив корисне чи шкідливе (це як поглянути), але скільки ж держава має зі мною розраховуватись?! Тому, якщо припустити, що «швидка допомога» дотримується державного інтересу, їй краще не квапитись. Однак і молодість не підстава, аби поспішати. До мого сусіда, тридцятирічного бізнесмена Кольки Федякіна, коли в нього стався інсульт, не їхали, тому що він волав про допомогу, плутаючи язиком, і фельдшер, який приймав дзвінок, порадив не бешкетувати, відіспатись, а вранці випити розсолу. А він ранком порадою не скористався, тому що небіжчики розсолу не п’ють. А дядькові Федякіна Борису Овсійовичу, коли він лежав із серцевим нападом, пропонували: перш ніж марно турбувати заклопотаних людей, вжити валідол чи нітрогліцерин, покласти на груди грілку, наклеїти гірчичники, попарити ноги. А тут Варвара набрала «03», і там, на мій подив, зайвих запитань ставити не стали і заперечувати не намагались. Не минуло й півгодини, як авто з хрестами на вологих боках, наповнивши околиці виттям сирени та осяявши їх синіми сполохами, влетіло у двір. Той факт, що воно так швидко приїхало, переконав мене у тому, що ті, хто послав авто, вважають, що справа на це заслуговує. На порозі з’явилась молода білявка в блакитній куртці з написом на спині «Швидка допомога» та рославий молодик з йоржиком та безглуздо-іронічною посмішкою на плисковатому обличчі.

– Йой, – мовила вона, – який у вас красень! – і посмикала холку Федора, котрий довірливо підійшов до неї. – Нівроку, гарний. І одразу готовий товаришувати. Чує, що від мене тхне псом?

І, перш ніж поцікавитись причиною виклику, розповіла, що у неї також є пес-пудель, непородиста кішка, чоловік Іван та двоє діток молодшого шкільного віку. Повідомила, що ім’я та по батькові у неї Зінаїда Василівна, але чоловік, свекор та всі інші звуть її просто Зінуля.

Нарешті згадала, навіщо приїхала:

– Так, у кого тут що сталось?

Ми навперебій почали пояснювати. Незважаючи на сумарну плутаність, вона усе зрозуміла. Оглянула мій живіт, помацала мізинцем з нігтем, наманікюреним та гостро заточеним, ніби спеціально підготовленим для витягування кліщів. Я подумав, що вона зараз же цей природний інструмент застосує для справи. Але вона пальчик відвела, а кліщем захопилась, як до цього псом:

– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, заліз? І вилазити, мабуть, не волієш. А навіщо? Тепло тобі там, затишно, ситно. Ну, нічого, – пообіцяла, – у нас не загостюєшся.

І каже вже не кліщу, а мені:

– Ну що ж, збирайтесь, поїдемо в лікарню.

– Навіщо? – запитав я.

– Ну а як же. Ви ж не бажаєте померти від енцефаліту.

– Ні, не бажаю.

– Отже, потрібно їхати.

– Але чому їхати? Хіба не можна вдіяти щось на місці.

– А що саме?

– Звісно що. Витягнути кліща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, є для цього медична освіта, досвід.

– Все у мене є, я фельдшер зі стажем. Не лікар, але теж на щось здатна. Але ось стерильних інструментів у мене немає. А без стерильних інструментів такі речі не робляться. Ви зі мною згодні?

Я погодився, але наважився виразити подив.

– А що, стерильні інструменти хіба це проблема?

– Ну, звичайно, проблема, ви ж не бажаєте померти від зараження крові. Мені здається, навіть і у вашому віці це не надто приємно. Ви зі мною згодні?

Я погодився, що і від зараження крові померти не бажаю. Правду кажучи, я взагалі ні від чого померти не бажаю, але розумію, що від чогось усе ж доведеться. Але бажано іншим разом. Хоча іншим разом бажано, щоб теж не було.

– Але все-таки, – спробував я міркувати логічно, – якщо у вас з собою немає ніякого стерильного інструменту, давайте обійдемось домашніми можливостями. Візьмемо просту голку, прокип’ятимо, ось вам і стерильний інструмент.

– Ну, це вірно. Голку ви прокип’ятите. А підлогу, стіни та стелю теж прокип’ятите? Стерильну обстановку зумієте створити?

– Тобто, щоб навколо чистота була? Так у нас ніби й не брудно.

– Чистота – це ще не стерильність. Спробуйте, проведіть пальцем по підлозі, встроміть його під мікроскоп і там таке побачите, що зомлієте.

Я припустив, що з мікроскопом скрізь що-небудь знайдеш. Вона погодилась: скрізь, але не те і не в такій пропорції. Якщо в справжній операційній…

– Та при чому тут операційна, – вигукнув я, втрачаючи терпець. – Мені ж не операцію, а усього-на-всього витягнути кліща.

Але й вона почала дратуватись.

– Це вам здається, усього-на-всього кліщ. Мікроб у тисячу разів менший, а потрапить в ранку – і зараження крові. І що після цього? Після цього – ви на цвинтарі, я – у буцегарні, а мої діти де? У сиротинці. Вони у мене від першого чоловіка, а цей з ними панькатись не стане. Ні, не те, щоб це… Він їх любить, доки зі мною. Але зустріне іншу жінку й одразу згадає, що дітки-то не його. От і віддасть їх до сиротинця. А там їх американцям продадуть на розчленування. Закон забороняє, а їм все одно продають. Нелегально. Через Білорусь перевозять. Ви гадаєте, вони так чи що полюють за нашими дітками? Тому що такі добрі? Еге ж, добрі. В них зараз – чули? Тривалість життя сягнула майже до ста років. А за рахунок чого? Три речі (почала загинати пальці): збалансоване харчування, стовбурові клітини та трансплантація. Американці, вони люди раціонально мислячі. Ви зі мною згодні? Для них здорова російська дитина – це комплект запчастин. Це як автомобіль, розумієте? Дотепні люди крадуть, розбирають, а потім по запчастинах продають. Кому гальмівні колодки, кому карбюратор, шини, свічі чи ще щось. То ми їдемо чи чекаємо симптомів енцефаліту? У вас голова не паморочиться? В очах не двоїться?

Звісно, мені одразу здалось, що паморочиться та двоїться.

– Виходить, і обговорювати нічого, – зробила вона висновок і, діставши з сумки спеціальний телефон розміром з чоловічий черевик, почала дзвонити у якусь інстанцію та пояснювати негучно:

– Так, кліщ! Є почервоніння та припухлість. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвійний зір та нудоту.

Про нудоту це вона від себе додала, але як тільки додала, то мені відразу здалось, що мене трохи нудить.

Я аналізував свої відчуття, а вона відійшла в закуток і ще в свій мобільник шепотіла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моїх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очікую, що їй скажуть, мовляв, дурниці, не забивайте нам баки, зробіть те-то й те-то і прийміть новий виклик. Їй нічого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотіла, поставились з належною увагою. Закінчивши розмову з інстанцією, фельдшериця повідомила, що мене ладні прийняти у «Скліфі», тобто в лікарні імені професора Скліфосовського, куди відвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубців, людей, які отруїлись грибами, ошпарених, обгорілих у пожежі, людей, що упали з даху, зім’ятих в автокатастрофах, вирізаних із заліза та зібраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгідною комахою в животі також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрібницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрібниця. Але, уявляючи, що від мене до Скліфосовського не менше сорока кілометрів, я поцікавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось він поруч, а в ньому є дивовижна лікарня.

– Ой, який же ви примхливий! – зітхнула вона і почала знову телефонувати. – Алло, алло, вони в «Скліф» не бажають, вони бажають в Тоцьк. – Мені: – Зараз наш диспетчер телефонує в Тоцьк. – Диспетчеру: – Алло, алло. Що, ні? – Мені: – Тоцьк вас не бере. В них лікарня академічна. Беруть лише академіків, професорів, докторів наук. Але вас можуть прийняти в Запольську.

Водій за весь цей час не зрушив з місця. Стояв біля дверей з тією ж безглуздою посмішкою, котра нічого не виказувала, і крутив на пальці в’язку ключів.

У пошуках стерильності

Я, звісно, образився, що Тоцьк мене не бере. На їхню думку, я не академік. Нічого доказувати я не захотів. Хоча до певної міри я все-таки академік. У двох, як сказано вище, іноземних академіях числюся і в одній навіть як почесний член. Але що тут доказувати? Теж мені академічна лікарня! Я розумію, коли є клініки онкологічні, педіатричні, психічні, ветеринарні за видами хвороб чи тварин. А тут наклепали усіляких лікарень окремих для академіків, для міністрів, для космонавтів, для суддів, для прокурорів чи іще когось. Наче ці, для кого це «для», не з таких самих частин, як ми, складаються, чи хвороби у них особливі, академічні, міністерські, прокурорські. Єдине у них професійне захворювання – геморой. У нас держава, яка була радянською, так і зосталась – станово-ієрархічна. Одним усе, другим поменше, третім взагалі дуля. Звісно, за Тоцьк я ще міг би поборотися, кудись подзвонити, написати скаргу, викласти в інтернет, але поки цим займатимусь, енцефаліт розвинеться… Так що там іще? Запольськ? А він не академічний. І хіба він не далі, аніж «Скліф»?

Фельдшерка охоче погодилася:

– Ну, й правильно, в Запольськ їхати не варто, тим паче, що стерильності вони також не забезпечать. Яка там стерильність? Там ось такі таргани по стінах бігають. А в «Скліфі» стерильність. І ще спеціально навчений персонал, потрібне обладнання і лабораторія. Вони вашого кліщика акуратненько витягнуть і відразу в лабораторію на аналіз, а вам ін’єкцію зроблять і, дасть Бог, живим зостанетесь. Якщо навіть і буде невеличке пошкодження мозку, це не страшно, у нас вся країна з ушкодженими мізками живе. Ви зі мною згодні?

Раз такі перспективи, що мені зоставалося робити? Гаразд, кажу, поїхали. Зінуля зраділа, наче я до неї на іменини налаштувався. Я згодом подумав, що це їй для чогось було потрібно саме в цей район потрапити, от вона мене цим напрямком і спокушала. А спокусивши, зраділа.

– Паша, – каже до шофера, – гайда!

Федір, користуючись загальним сум’яттям, першим заскочив у машину, але, будучи витуреним, образився і повернувся в дім, не озираючись. Шурочка, проводжаючи нас, пустила сльозу і перехрестила мене, що збільшило мої кепські передчуття.

У машині виявились вузький лежак і чотири крісла – три спереду, одне позаду.

– Як ви, сидячи чи ліжачи поїдете?

Я сказав, що звісно, сидячи. Тим паче, що перераховані вище симптоми начебто минулися і корчити із себе лежачого хворого не хотілося. Розсілися по кріслах, пристебнулися, поїхали. Куди? Навіщо? Чи потрібно? Я прожив уже, як сказала б освічена людина, основний корпус життя і чи варто так чіплятися за рештки, коли навіть у потрібності всього нашого існування у декотрих людей наявні сумніви.

Про смисл життя

«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкін. Всяк, хто мислить, рано чи пізно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподівався, що дар, можливо, не зовсім випадковий і зовсім не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навіть зі смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкіна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкіна і складемо список тих, хто зробив щось особливе в літературі, мистецтві, науці і залишив, як кажуть, свій слід. Але ж більшість людей ніякого окремого сліда ні в чому не залишили. Селянин вирощував хліб, ми його з’їли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двірник позамітав у дворі листя, воно знову нападало, він знову позамітав, почистив двір від снігу, настала весна, від його праці нічого не зосталося. Значить, життя його взагалі поминуло безслідно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усілякого смислу? Можливо, навіть і так. Все зі смислом чи все без смислу. Якщо друге, то і Пушкін без смислу, бо більшості людей і він не потрібний. Більшість живе, не задумуючись про смисл, і правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а іноді й до гіршого.

Мій друг Костя Плотников був блискучим ученим-фізиком, автором деяких відкриттів, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделєєва. В звичайному житті він був легкою, товариською і розхристаною людиною. Але іноді задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немає, впадав у депресію і доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тоді потрапляв до лікарні. Лікарі вникали в причину його депресій, виясняли деталі його життя, але все начебто було в нормі. І спадковість (тато хімік, мама піаністка) непогана, і в дитинстві нічим, окрім кору і свинки, не хворів, навчався на відмінно, в справах успішний, дружина прекрасна і діти гарно влаштовані. З сексом є проблеми, але річ не в тому. А в тому, що не бачить смислу в житті. Тоді виникали думки про самогубство. Якось його витягли із петлі і привезли до лікарні. Два дні він лежав обличчям до стіни, ні з ким не розмовляючи, але слухняно підкорявся медсестрам, які приходили зробити укол, виміряти тиск, температуру і взяти кров на аналіз.

Увечері третього дня його навідав завідуючий відділенням Геннадій Єремійович Цимбалюк, мужчина років п’ятдесяти з коротко підстриженими сивими вусиками на життєрадісному засмаглому обличчі, любитель жінок, рибалка і мисливець. Він щойно повернувся з Болгарії, де полював на косуль, результатом був цілком вдоволений, що позитивно позначилося на його настрої.

– Радий бачити вас ізнову, – сказав він, увійшовши до палати. – Вважав би за краще зустріти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою і надзвичайною ніжністю. Як почуваєтесь?

– Навіщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання відповів Костя.

Запитанню лікар не здивувався.

– Ми всього-на-всього виконуємо наші обов’язки.

– У чому вони полягають?

– Зокрема в тому, щоб стримувати людей від безповоротних вчинків.

– А чому ви повинні мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своїм власним життям?

– Тому що рішення розпорядитися таким чином частіш за все виникає під дією миттєвих емоцій, і людина, яку стримали від самогубства, згодом буває вдячна тим, хто її стримав. Себто ми припускаємо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.

– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоції, а чітке усвідомлення, що моє життя жодного смислу не має. Та ви навряд чи зможете мене зрозуміти.

– Чому ж? – заперечив лікар. – Думка не така вже й оригінальна, як вам здається. Відсотків сорок наших пацієнтів охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите ваші роздуми в цей бік, то дійдете висновку, що якщо немає смислу у житті, то в смерті його немає тим паче.

– І що із цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цікавився відповіддю.

– А з цього виходить те, що коли немає смислу ні в тому, ні в іншому, то й взагалі немає смислу в тому, щоби добровільно міняти одну нісенітницю на іншу. Приносячи страждання своїм близьким.

– Я їм живий приношу ще більше страждань.

За своєю освітою і особистим досвідом лікар знав, що переконувати хворого, коли він у глибокій депресії, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя є, даремна справа, що допомогти йому можуть лише ліки. І все-таки він втягнувся у розмову і, забувши, що він лікар, спробував подіяти на хворого логікою, тим паче, що той поступово також розговорився.

– І взагалі, що таке смисл життя? – казав лікар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему і тепер міркував уголос. – Уявлення про це залежить від світогляду або навіть від настрою. Смислу життя можна не бачити ні в чому чи бачити в усьому. Кавказькі люди вважають, що людина виконала своє призначення, якщо побудувала дім, народила сина (дочка не рахується) і посадила дерево.

– Дім з часом зруйнується, – парирував Костя, – син і дерево помруть.

– Ми всі помремо. Але син побудує новий дім і народить свого сина, а дерево народить інше дерево. Одне помирає, інше народжується, але в цілому природа і всі її складові не помирають, а оновлюються і продовжуються в наступних поколіннях. То невже ви думаєте, що в усе це не внесено жодного смислу?

– Ким він внесений? Богом?

– А, я забув, що ви, здається, атеїст. Ну, припустимо, ви не вірите в Бога, але якщо ми виникли навіть просто з пилу, то чому б не припустити, що і цей процес відбувся зі смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш світ, такий різноманітний, багатоголосий і багатоколірний створений і існує без всілякого смислу.

– А решта світів?

– Тобто?

– Увесь всесвіт. Увесь цей космос, зірки, планети, мертві, пустельні, холодні, сірі, в їх існуванні також якийсь смисл?

– Безумовно. Ви як фізик краще за мене знаєте, що рух у просторі небесних тіл, їх розташування відносно одне до одного і взаємна прив’язаність підкорені суворим законам, що їх ви, вчені люди, з подивом відкриваєте. Ви їх тільки відкриваєте, а створені вони ж бо не вами. Але їх створення було ж підпорядковано якомусь смислу.

– Я в цьому сумніваюсь.

– Ну, й сумнівайтесь скільки завгодно, але навіщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повірити своїм відчуттям? Життя ж буває всіляке: нудне, холодне, сіре, дощове і зі сльотою, але ж бувають й інші періоди, коли сонячно і світло, коли ви відкрили щось неймовірне, коли ви любите і любимий, коли ви лежите в засідці і на вас іде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такі хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя є смислом життя.

Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицією зробити укольчик. Лікар подавав їй знак, і вона щезала. Лікар наводив аргументи, хворий їх заперечував і наводив свої. Обидва сперечальники були людьми розумними, освіченими. Докази кожного були переконливі, але і контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвіток. Лікар спохопився, що минула ціла ніч, а йому вранці знову на роботу, попрощався зі співбесідником і пообіцяв, що вони зустрінуться вранці під час обходу. Лікар пішов, хворий заснув і спав довго. Прокинувся він від сонячного світла і свіжого повітря. Це санітарка Наталя відчинила вікно, щоб провітрити палату. За віконницями були ґрати з товстих металевих прутів, і тінь від них лежала на підлозі, що її мокрою шваброю протирала Наталя. Потім вологою ганчіркою вона протерла столик у кутку, стілець і спинку ліжка, на якому лежав Костя. Потім стала на стілець, щоб закрити вікно.

– Не треба, – сказав їй Костя.

– Що не треба?

– Не треба закривати вікно.

– Гаразд, – сказала Наталя і вийшла.

Костя лежав на ліжкові, мружився від сліпучого сонця і раптом зрозумів, що це дуже і дуже приємно відчувати тепло сонячного проміння і вдихати свіже весняне повітря і слухати шуми міського руху за вікном, чиїсь голоси, стукіт каблуків, шелест листя і каркання ворон. Він згадав про свою спробу самогубства і уявив собі, що зараз він був би не тут, а в морзі, голий і синій на цинковому ложі, і сонячний промінь, проникнувши крізь кватирку, лежав би на його мертвому білому обличчі. І на секунду уявивши собі цю картину, він здригнувся від жаху. І подумав, що невже насправді спало йому на думку самому добровільно відмовитися від життя, яке таке прекрасне у всіх своїх проявах. Він згадав свою нічну розмову з Геннадієм Єремійовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лікар, зараз здавалося Кості надзвичайно мудрим і переконливим. А його власні заперечення дурнуватими і безглуздими. Тепер він точно розумів, що смисл життя невідомий, але він є, а коли його немає, то й не потрібно. Не треба ніякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повітрям, природою, квітами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, їжею і читанням розумних книг. Все це він негайно хотів розповісти Геннадію Єремійовичу і з нетерпінням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятій лікар не з’явився, а близько десятої зайшла лікар, що вела Костю, Оксана Габріелівна. Очі в неї були заплакані, і це дуже не сподобалося пацієнту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всі мусять радіти життю і нічого, що б затьмарювало радість, ні в кого не має бути. Вона виміряла тиск і запитала, як справи.

Хворий сказав:

– Добре.

Вона, схоже, здивувалася і перепитала:

– Добре? У якому смислі?

– У тому смислі, що я добре себе почуваю.

Вочевидь, його відповідь не співпала з її очікуваннями, і вона вирішила уточнити:

– А як настрій?

– Піднесений, – сказав він. – А у вас щось трапилось?

Так він запитав і напружився, дуже не хотілося почути щось смутне.

Вона не відповіла і запитала наступне:

– Я чула, що ви ледь не всю ніч говорили з Геннадієм Єремійовичем?

– Так, – охоче відказав хворий, – говорили.

– І яким він вам видався?

– Не знаю. Можливо, він володіє гіпнозом чи ще чимось таким. Я ніколи не думав, що на мене хтось може так сильно подіяти словами. А він мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.

– Здається, ви переконали його в протилежному, – сказала вона і пішла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустріла запитальний погляд Кості і повільно, відділяючи слово від слова, голосом диктора, що читає останні вісті, повідомила:

– Геннадій Єремійович Цимбалюк сьогодні вранці застрелився у своєму кабінеті.

Життя напрокат

Так що ж все-таки наше життя? Дар даремний, випадковий чи що? А втім, це навіть не дар, а лізинг неначе, чи просто навіть – оренда. Те, що дається на певний час. Комусь на тривалий строк, а комусь на менший. Ясна річ, мене як усяку людину зачіпає неминуча думка про те, а що ж буде після того, коли Орендодавець забере свій товар назад? Дехто йшов і далі. Набоков думав не лише про те, що буде, коли його не буде, але й про те, що було, коли його не було. Якщо я його вірно зрозумів і запам’ятав, він сприймав минуле, як смерть до життя, і ставив знак рівності між нею і смертю опісля. До народження його не було і після смерті його не стало. Але мені здається це міркування не зовсім коректним, бо між часом «до» і «після» є велика різниця. Про те, що було до нас, ми з великою чи меншою достовірністю уявляємо собі, користуючись археологічними, писемними, а нині і відеосвідченнями наших предків. Це дарована нам пам’ять про минуле життя. Наче вставна флешка в комп’ютер. А пам’ять – це і є життя. Чим більше в ній подій, що запам’яталися, тим довшою вона здається нам.

Можна сказати, що минуле людства було нашим перед-дитинством, в якому ми також начебто жили. А після життя жити не будемо ніяк. Ось у чому різниця! Зі мною не погодяться ті, хто вірить в загробне існування, але я ж у нього не вірю і не сумніваюся в тому, що після життя настане ніщо. Порожнеча. Вакуум. Я допускаю, що Бог у якомусь вигляді, чи зовсім невидимий і невідчутний, є, але не можу уявити собі, щоб він спеціально піклувався про моє збереження поза тілесною оболонкою. Для чого, скажіть, вона була потрібна, якщо ми можемо обходитися без неї?

Про смерть, як про повне закінчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти років. Коли мені було шістнадцять, ми жили на останньому поверсі чотириповерхового будинку. Тоді чомусь думка про смерть з’являлася мені щоразу, коли, піднімаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять і думав, що ось на десять сходинок у житті мені менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок і думав: а що як я зайвий раз піднімусь на десять сходинок і спущуся на десять, значить, двадцять мені має зарахуватися в плюс. І мене цікавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то і життя моє скоротиться на дуже багато сходинок. І чим більше кроків я зроблю по землі, тим на більше кроків скоротиться моє життя. Виходило, що ліпше взагалі не рухатися.

Коли мені було дев’ятнадцять років, я чомусь думав і навіть був майже певен, що мені зосталося жити не більше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятиліття. А потім настільки змирився з думкою про смерть, що взагалі перестав про неї думати. І навіть в п’ятдесят шість, перед операцією на відкритому серці, нічого не думав.

До речі, операція була під повним наркозом. Мені розпилювали грудну клітку, з мене щось вирізали в одному місці, вставляли в інше, приблизно так чинять з покійником. І я поводив себе як покійник, себто весь цей час не існував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене є приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсім випав і ніяк мною не відчувався. Це була тимчасова смерть і зовсім уже абсолютною буде кінцева. Так я міркую, і ця думка мене не страшить, бо я давно до неї звик. Смерть є нещастям чи радістю для тих, кому існування конкретної людини небайдуже, але для померлого вона просто ніщо.

Ленінський шлях

Це смішно, але селище, в якому я живу, досі називається Ленінський шлях. А втім, у нас у країні смішного так багато, що вже й не смішно. Радянська влада давно скінчилася, а символи її зберігаються недоторканними, наче хтось усе ще сподівається (і хтось насправді сподівається), що вона повернеться назад. У країні, яку її лідери представляють нині як оплот православ’я, найшановнішим покійником є головний безбожник, нещадний ворог релігії, руйнач церков і церковних святинь і вбивця тисяч священиків. Його пам’ятники досі стоять в усіх містах і пилюжаться, засиджені голубами на всіх привокзальних майданах Росії. Його ім’я носять головні вулиці і центральні райони майже усіх міст. А ще імена його соратників та інші, чисто радянські і більшовицькі назви: вулиці, площі, провулки марксистські, комуністичні, комсомольські, пролетарські, імені Сімнадцятого партз’їзду і т. д.

Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих років для учасників революції 1917 року й офіційно називалося селищем старих більшовиків. Тих, котрі до 37 року минулого століття одійшли від справ, сталінські репресії майже не зачепили, і багатьом вдалося дожити до вельми похилого віку, зберігши повагу до свого минулого і справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцінювалися ними самими залежно від стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завірялось написами на могильних каменях місцевого цвинтаря. Найбільшою повагою в їхньому середовищі користувалися члени більшовицької партії з дня її заснування в 1898 році, далі йшли учасники Другого з’їзду РСДРП в 1903 році, а потім серйозний водорозділ був між тими, хто вступив до жовтня 1917 року і після. До – значить, істинний революціонер, а після, хто вступив до партії, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шістдесятих роках останні більшовики, колишні комісари, герої Громадянської війни, вимирали тут один за одним і знаходили останнє пристанище на місцевому цвинтарі. Нечисленні родичі супроводжували їх без жодної помпи по ґрунтовій дорозі, що вела до цвинтаря. Цинічні нащадки цих героїв саме цю дорогу й назвали – Ленінський шлях. Шлях цей заріс чортополохом і лопухами, як і сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однакові кам’яні квадрати з облізлим золотом стандартних написів, де начертані прізвища покійників, ініціали, роки життя і рік вступу до партії. Коли відшукаєш потрібну могилу, розгребеш колючі зарості, прочитаєш дату – член з 1905 року, мимоволі посміхнешся: цей стаж, який здавався солідним померлому, що він у порівнянні з вічністю, яка розіслалася перед ним?

Тутешні дачі, розташовані на обширних (по півгектара і більше) лісових ділянках, свого часу виглядали солідними будівлями і були цілком очевидною ознакою життєвого успіху своїх господарів, але тепер ті, які дивом зосталися непроданими і незахопленими (а такі ще є), на тлі нагромадженого новими руськими архітектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили їх колишніх хазяїв. Таки справді, sic transit gloria mundi!

Багатії, змагаючись один з одним, спорудили шикарні хороми, деякі вельми химерної форми, обгородились фортечними стінами з відеокамерами і все селище обгородили, зоставивши один вузький в’їзд зі шлагбаумом. Вдень і вночі селище охороняється зовні нарядом позавідомчої охорони і вовкодавами, що випускаються на ніч з вольєрів. Все селище скидається на табірну зону особливого режиму, прогулянки по ньому поміж стінами з обох боків породжують відчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприємність відчуття посилюється тим, що коли ви, гуляючи по дорозі, пересікаєте якусь невидиму лінію, з обох боків автоматично спалахують і направляють на вас свої промені прожектори, з’єднані з відеокамерами, які, зустрічаючи і проводжаючи вас, крутять своїми зміїними головами. Тому, коли я виїжджаю з селища, в мене виникає відчуття, що ось, вирвався на свободу.

Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елітне, дороги в ньому кошмарні, розбиті. Взимку їх ніхто ніколи не чистить, а до весни в асфальті виникають такі діри, що їздити по них без ризику можна лише на всюдиході. Ремонт доріг вимагає грошей, а зібрати їх з наших багатих жильців не так-то просто. На прохання внести певну суму деякі з них відмовчуються, а інші пишуть жалюгідні пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядає просто смішно.

Страждалець

Ми проїхали нашою Північною алеєю, повернули на Середню, де я уздрів згаданого вище Тимофія Семигуділова, що брів просто серединою дороги. Він – рідкість нашого селища і не лише його.

Ось його портрет: старик мого віку, крупний, на зріст під два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мішки під очима, а очі завжди запалені від ненависті до всього живого. Ходить восени у фуфайці, ялових чоботях і конусоподібній повстяній, очевидно, монгольській шапці, з великою сукуватою палицею, не зрізаною десь у лісі, а спеціально для нього обструганою, відшліфованою і покритою лаком. Палицю він носить не для додаткової точки опори, а щоб відбиватися від випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищі немає. До недавнього часу були не випадкові і не бездомні, а, я б сказав, безгоспні, але пригодовані дві, чотири, потім число їх зросло до шести. Ми, жителі селища, збирали гроші, а наші охоронці варили собакам кашу з м’ясом. Біля своєї будки вони збудували і тваринам три таких самих, тільки менших за розміром, без грубок і без телевізорів. У своїх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися від дощу, а взимку грілися з охоронцями чи в їхній сторожці чи на ґанку, а влітку подовгу лежали на асфальті посеред дороги, не боячись машин, котрі акуратно їх об’їжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситі, тому й не злі, навіть кішок не чіпали. Усіх, хто гуляв селищем, весело стрічали, виляючи хвостами, і супроводжували на невеликі віддалі. І майже всі наші мешканці до них ставилися добре, всіх знали по іменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман і Лінда. І раптом якийсь мерзотник нагодував їх отруєним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лінда вижила тому що, уявіть собі, була вегетаріанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене і підозрювали якраз Тимоху чи його дружка і нашого депутата народного Олексія Чубарова, які часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомні, на їх думку, собаки без поводків, нашийників і намордників. Причому Семигуділов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повідка часто спускає, і той раз по раз заводить гризню з іншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.

Стосовно Чубарова, то згодом він був покараний, правда, не за отруєних собак, а за жадібність і підлість в сукупності. Річ у тому, що він, знісши куплену ним у бабусі, яка з’їхала з глузду, за безцінь, як на нинішні поняття, стару дачу, збудував тут розкішний терем з сибірського кедра. Найняв узбеків, які приїхали на заробітки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштує всім реєстрацію, годував і обіцяв розрахуватися наприкінці. Узбеки трудилися півроку, а коли роботу закінчили, Чубаров грошей не заплатив, реєстрації не зробив, а викликав поліцію, і будівельники, як нелегали, були відправлені на батьківщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав і при підходящому вітрі швидко згорів дотла. Слід сказати, що ніхто з жителів нашого селища, включаючи навіть Семигуділова, не засудив паліїв, яких поліція шукала, але не знайшла, оскільки всіх, кого можна було запідозрити, вислали задовго до пожежі.

Але я відволікся і повертаюся до Семигуділова.

Він ішов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неї, а втикаючи її просто перед собою. Заглиблений у свою думу, він не чув, як ми під’їхали. І не бачив, мабуть, спалахів нашої мигалки. Водій Паша пригальмував і певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якій головними були слова: йо-мойо, блін, козел і придурок.

– Ну що ти лаєшся, блін! – не витримала Зінуля. – Не можеш йому бібікнути?

– Ти шо, блін? – озвався Паша. – Ніч же. Люди, блін, сплять.

Він помигав фарами. Семигуділов продовжував свою неквапну ходу.

Паша ввімкнув сирену і тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака і змовкла. Семигуділов перепудився і відскочив убік. Ми порівнялися з ним, я попросив водія не обганяти і, висунувшись у вікно, голосно сказав:

– Привіт опівнічникам!

Він вдруге здригнувся, підвів голову, придивився і, упізнавши, відхрестився від мене, наче від дідька, сказавши при цьому:

– Цур тобі пек! Цур!

Я не здивувався. Я звик до того, що він вважає мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачає як постійного опонента в його важких роздумах про долю вітчизни, світу і всесвіту. У нього дружина алкоголічка, син дебіл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю і торгівлю наркотиками, а молодша, більш-менш нормальна, живе в Парижі, але він про сімейні проблеми думає мало, оскільки страждає від існування на світі Америки, гомосексуалістів, масонів, євреїв і лібералів. Євреїв і лібералів у нашому селищі представляю я, але я у нього опонент не єдиний. Безконечні і люті суперечки він веде по радіо й усіх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спеціальні лічильники, виграє з великою перевагою. Мене це раніше дивувало. Невже, думав я, народ наш дійсно настільки темний і дурний, що без критики ковтає цю полову. Але знаючі люди пояснили, що голоси підраховують два лічильники з шестерінками. В одному лічильнику передача йде з малої шестерінки на велику, а в другому навпаки – з великої на малу. Втім, інші знавці стверджують, що це дурниця, жодних там спеціальних шестерінок нема і не потрібно, народ без всіляких лічильників переважною більшістю голосів з двох варіантів вибере дурніший.

– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?

– Як тут заснеш! – відповів він з викликом. – Таку країну просрали.

Це він має на увазі дев’яносто перший рік, Біловезькі угоди по розділу СРСР на окремі держави.

– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!

– Відтоді і не сплю, – відповідає він.

– Ну, й даремно, – кажу йому. – Іноді мозковій системі слід передишку давати, а то, гляди, перегріється.

– Ну, так, звісно, ви, ліберали, на те й сподіваєтесь, що наші мізки заснуть і атрофуються, але ми іще підведемося, ми розігнемося, і тоді ви відчуєте всю міць народного гніву. – І далі, не слухаючи мене і не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розікрали Росію, розтягли, роздеребанили. Країна гине, армія принижена, народ злидарює і спивається.

На історію останніх десятиліть у нього і для його однодумців погляд стандартний. Була держава, велика і могутня. Але дві людини, Горбачов і Єльцин, розвалили країну, роззброїли армію, зруйнували промисловість, довели народ до злиднів, позбавили віри в будь-що і надії. Іноді до згаданих імен він додає Гайдара і Чубайса. В розширений список лібералів, які зруйнували країну, часом потрапляю і я, одверто кажучи, не по чину. А трапляється, в запалі полеміки він дає мені привід для надлишкового самолюбства і, забираючи зі списку усю решту злодюг, каже, що країну розвалив особисто я. Мені б загордитися. Але поки що чим-чим, але манією величності я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логічно. Я кажу, що ж це за держава, яку міць вона мала, якщо її могли зруйнувати один-два, ну, навіть сто лібералів? Він за словом у кишеню не лізе і стверджує, що всі, які її розвалили, і я в тому числі, діяли не самі по собі і не без користі, а при підтримці і за гроші американців в особі Пентагону, Держдепу, Збігнєва Бжезинського і Джорджа Сороса.

Суміщаючи несумісне, він з надією дивиться на Перодера, який, досягнувши вищої влади, примусив нас співати давню пісню, вирівняв іще слабку і нестійку демократію, завертикалив її і засуверенив, що розбудило в середовищі Семигуділовських однодумців мрію про відновлення хоча б частково колишніх порядків і відновлення в якомусь оновленому вигляді втраченої лібералами Імперії, але уже не Радянської, а Російської. Про це він не лише мріяв, але й робив щось для цього. Разом зі своїми однодумцями він увійшов до складу напівлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, і там вони будують неможливі плани відродження Великоросії, куди крім Росії мають входити Україна і Білорусія, а також частково Естонія, Латвія і Литва та північна частина Казахстану. Історична справедливість, вважають соколині мисливці, вимагає повернути ці простори Росії, створити великий російський світ, який, як пророчила убога Ванга (до речі, я забув про Болгарію), об’єднавшись, стане головною на планеті матеріальною, військовою і духовною силою, спокусливою і притягальною для всієї решти народів.

Він завжди розмовляє зі мною, як зі смертельним ворогом, при цьому я знаю точно, що він жити без мене не може. Я гадаю, що коли б йому трапилась можливість мене розстріляти, він, особисто це зробивши, потім обов’язково пошкодував би, що позбувся такого зручного опонента. Коли я часом кудись їду, він, як розповідає мені Шурочка, часто стовбичить біля наших воріт, а іноді не витримує і запитує, начебто так, до слова, слухай, красуне, твій барин коли повернеться? До мене дійшли чутки, що він з Шурочкою не лише мимохідь спілкується, але й провадить з нею довгі розмови, коли вони за моєї відсутності удвох прогулюють вона нашого Федора, а він свого Рекса. Називаючи мене барином, він має на увазі, що я живу в ситості і розкоші, чим, вочевидь, намагається вплинути на класову самосвідомість Шури. Сам при цьому, за його словами, вдовольняється скромним способом життя, ледь не аскет. Хоча живе в триповерховій кам’яній дачі, їздить на «мерседесі» з казенним шофером, невідомо ким оплачуваним і невідомо за які заслуги, і ще має нерухомість в Маямі і в Ризі, і володіє двома ресторанами, записаними на старшу доньку, ту, що сидить в тюрмі. І все ж зображає із себе безсрібника, котрий живе виключно духовними інтересами, що зводяться у нього до мрій про велику і страшну Росію, яка вже розігнулась і невдовзі підніметься на весь свій богатирський зріст, як би не противились тому все ті самі Америка, Гейропа, масони, євреї і ліберали. Ви – євреї, каже він мені. В молодості мене часто приймали за єврея, бо в мене було темне кучеряве волосся і ніс з горбинкою. Я ніколи не заперечував і нікому нічого не доказував. Але йому якось сказав, що я не проти, але виключно заради правди повідомляю, що я не зовсім те, що він думає. Моє прізвище Прокопович попівське, декілька поколінь моїх предків аж до прадіда були священиками в селі Чільдяєво Самарської губернії, а дід подався в більшовики і до арешту очолював Союз активних безбожників. Мати моя Поліна в дівоцтві Нечипоренко була з кубанських козаків, а її батько, себто мій другий дід, навпаки, воював з більшовиками і в двадцятому році був розстріляний чекістами.

– Так що, – кажу я Тимосі, – відносно мого єврейства ти влучив пальцем у небо.

– Нічого подібного, – відповідає він, нітрохи не знітившись. – Хто ти по крові, мені все одно, для мене єврей не національність, а світогляд. Зізнаюсь, євреї бувають хороші. Правда, рідко. Ти в їх число не потрапляєш.

Коли у нього знайшли рак, він їздив лікуватися до Ізраїлю. Повернувся під великим враженням. Захоплений. Я запитав, чи поміняв він свою думку про євреїв. Він запитав, з чого б це? Ну, все ж таки тебе євреї, як ти сам кажеш, гарно приймали і вилікували.

– Мене, – заперечує він, – лікували не євреї, а ізраїльтяни, мужні і достойні люди, не ліберали. Мені їхня філософія – око за око, зуб за зуб – припала до серця.

– А ти не захотів там зостатися? – запитав я його.

– Не сподівайся, – заперечив він. – Я людина тутешня. Расєйського розливу. І я за Росію буду боротися. До останнього подиху. Ви народ розорили, ви його принизили, ви його добиваєте, але ми, патріоти, все одно своє візьмемо.

Так він каже, але те, що він каже, взагалі не значить нічого. До останнього подиху він колись обіцяв боротися за радянську владу, але боровся за неї виключно на закритих партійних зборах, а коли вона впала, сховав свій партбілет подалі і якийсь час називав себе навіть демократом. Про демократизм свій скоро забув, однак став стверджувати, що радянську владу, створену більшовиками (в підтексті знову ж таки євреями), завжди ненавидів, але особисто Сталіна обожнював і період його правління вважав і вважає часом блискучих перемог і імперської могутності, яка зусиллями його і його однодумців-патріотів неодмінно буде відновлена.

Та сама маячня

На його словах, що вони, патріоти, ще своє візьмуть, ми досягли шлагбаума – кордону нашого селища. Тут розійшлися, як завжди, не прощаючись. Він пішов назад, а я поїхав уперед. Я маю на увазі буквальний смисл, а не символічний. Я поїхав уперед, думаючи про Семигуділова, що належить до тієї породи людей, які ухитряються, служачи будь-якому режиму, добиваючись від нього всіляких привілеїв, а заодно й підкрадаючи, вважати себе правдолюбцями, патріотами, страждальцями за народ і недооціненими владою героями.

Тільки-но поїхали, Паша увімкнув радіо, і в ефірі знову забулькав гугнявий голос того самого Семигуділова, і щось він таке проголошував патріотично піднесене все про те ж підняття з колін, про божественний промисел, який веде Росію кривулястою дорогою, але завжди виводить на шлях істинний, і це трапляється тому, що в якийсь важкий або навіть погибельний момент Господь посилає нам поводиря, який твердою рукою бере за повіддя коня нашої історії і веде Росію до багатства, процвітання, надбання нових територій, дуже нам потрібних в оборонному відношенні і сакральних по суті. Слухаючи цю маячню, я сам поринув у хворобливе марення і що було зі мною потім, точно пояснити не можу. Потім, під час всієї нашої поїздки, я то засинав, то втрачав свідомість, то марив, на короткий час опритомнював і знову відключався, і знову на мене спадали якісь дивовижні видіння, яких я ніяк не міг відрізнити від явного. Тепер всі події, що сталися зі мною, я викладаю в тому порядку, в якому вони здобуваються з моєї пам’яті, а вже що із цього мені приснилось, привиділось, примарилось, було уявлено мною чи трапилося насправді, цього я сам визначити не можу, а ви спробуйте, якщо забажаєте.

Передачу вів відомий ведучий Владилен Індюшкін, відомий тим, що завжди бреше, що ніколи не бреше і що понад усе дорожить своєю репутацією. А втім, стосовно репутації, можливо, навіть і не бреше, а судячи з його передач, дійсно згоден на ту, яка є.

Учасниками були окрім Семигуділова комуніст Зюзюкін, відомий в народі під кличкою Зюзю, системно-ліберальний демократ Поносов (Понос) і представник несистемної опозиції Пришкін, прозваний в народі Прищем. У рамках програми «Точка и кочка зрения» вони сперечалися, хто кращий: Ленін і Сталін чи Горбачов і Єльцин. Перші два диспутанти сходилися на думці, що Ленін і Сталін обидва були хороші, але Сталін все ж таки трішки кращий. Ленін заклав фундамент великої держави, Сталін на цьому фундаменті звів величну споруду, а Горбачов за завданням американців збудоване зруйнував, у чому йому допоміг алкоголік Єльцин. Опозиціонер намагався їм заперечувати, але як тільки-но він розтуляв рота, його опоненти разом з ведучим розпочинали кричати щось патріотичне, заглушуючи його так, щоб ніхто нічого не зрозумів, але той все-таки повідомив публіці, що у Леніна був сифіліс мозку, а Сталін був клінічним параноїком, і той, і другий діагнози були поставлені академіком Бахтєрєвим. Після другого діагнозу і в його ж результаті академік отруївся консервами і помер.

Зюзю сказав про Леніна, що той був великий вождь всього людства і неповторний геній, Семигуділов у принципі з ним погодився, але зауважив, що Сталін зробив набагато більше. Він відновив імперію, збудував багато чого грандіозного, переміг у війні і вивів Росію в космос. Прищ встиг прокричати, що війну виграв не Сталін, а народ, якого Сталін знищував у великих кількостях, і що все грандіозне збудовано за рахунок рабської праці.

– Так, – охоче погодився Семигуділов, – ми раби і у нас рабська психологія, але в цьому нічого поганого немає. Раби також мають почуття власної гідності, а свою несвободу сублімують в творчість. Раби звели піраміду Хеопса, собор Василія Блаженного, проклали дорогу в космос. Рабською працею у нас займалися селяни, робітники, інтелігенція і вчені. Ми всі були рабами великої держави, в цьому немає нічого принизливого. Бути рабом великої сили не соромно. Адже ми будь-яку людину, будь вона навіть царем, називаємо раб Божий. А держава, якщо вона велика, якщо вона могутня, вона і є Бог. З великої букви! Туполєв у рабському стані будував чудові літаки, а Корольов креслив супутники. Наші вчені не ганялися за іноземними грантами і не зазіхали на Нобелівські премії. Навіть у таборах вони любили вітчизну і Сталіна, не відділяючи одне від другого. Сидячи в шарашках, вони за миску баланди робили великі відкриття і зміцнювали могутність нашої великої держави, яку звели нанівець Горбачов, Єльцин і такі, як Пришкін. Далі Семигуділов захопив мікрофон і довго виконував соло, не даючи співрозмовникам можливості себе перебити. Слухаючи, я заплющив очі і, можливо, навіть заснув, але промову його можу розповісти замість нього і готовий побитися об заклад, що сильно не помилюся.

На його думку, вся людська спільнота ділиться на ведучих, яких буває дуже мало, і на тих, кого ведуть, котрі складають більшість. Ведучі – це ті, хто готовий очолити, керувати, взяти на себе відповідальність, і ті, кого ведуть, – це народ, який працює, створює національний продукт, виграє війни, але тільки під керівництвом ведучих. Ті, кого ведуть, без ведучих – це не народ, а сліпий табун, який не знайде собі їжі, заблукає, впаде у прірву і пропаде, про що ліберали можуть лише мріяти. Але, маючи ведучих, табун перетворюється в організовану силу, яка може самовіддано працювати, воювати, покірливо гинути і готова на поклик ведучих стати гноєм для удобрення рідного ґрунту, і в цьому, аніскілечки не гидуючись такого образу, вони самі бачать своє високе призначення.

Злочинств Сталіна Тимоха не заперечує, але вважає їх для Росії безперечним благом. Так, церкви руйнувалися, так, священиків розстрілювали, але вони мусіли були пройти через ці випробування, як Христос пройшов через свої хресні муки. Так, інтелігенцію саджали, але вона мусіла була відповісти за свою історично ганебну роль в справі збаламучення і спокушання народу. Так, був ГУЛАГ, бо перед країною поставали великі завдання. Треба було побудувати багато міст, гребель, каналів, залізниць, для всього цього потрібна була дешева робоча сила. Так, військову верхівку перед війною знищили, але це було необхідно, бо тодішні червоні маршали, всі ці Тухачевські, Блюхери, Якіри почувались національними героями, самостійними фігурами, були невдоволені сталінським керівництвом і могли складати для нього небезпеку. А що вже більшовиків розстрілювали, так за знищення цих німецьких шпигунів і губителів Росії товаришу Сталіну особлива подяка.

Кажуть, що ізраїльські слідчі, готуючи процес над Адольфом Ейхманом, нацистським злочинцем, «архітектором холокосту», провели з ним такий експеримент. Дали йому пачку фотографій невідомих йому людей, серед яких були нормальні люди і закоренілі злочинці. Запропонували вибрати найбільш йому симпатичних, і він безпомилково вибрав злочинців. Я гадаю, що якщо Семигуділову запропонувати такий самий експеримент, то й результат буде схожим.

Я впевнений, що всі, хто виправдовує злочини Сталіна, чи невігласи, чи дурні, чи люди зі злочинними схильностями. Зараз кількість тих, хто любить цього злочинця за переконанням, зменшилась, зате збільшилось тих, хто любить його з дурної голови. За радянських часів я зустрічав їх силу-силенну з колишніх партійних функціонерів, чекістів і вертухаїв, що робили кар’єру на нещасті народу, і це були люди, як правило, злостиві, брехливі, злодійкуваті і хтиві. Якщо в комунальній квартирі траплявся такий, то від нього можна було очікувати чого завгодно: що напаскудить в каструлю, чи нашкрябає брехливий донос, чи щось украде, чи рідну малолітню доньку зґвалтує. До речі, саме така чутка й ходила колись про Семигуділова. Проти нього навіть порушили кримінальну справу, що швидко зам’яли. Було враховано його громадянську активність, репутацію патріота і, як мовилося в юбілейній статті до його п’ятдесятиріччя, непорушну віру в комуністичні ідеали і безмежну відданість партії і уряду. В панегірику, присвяченому йому через четверть століття, відзначалися його відданість російській ідеї і релігійна активність.

У публічних дискусіях ліберали Семигуділову завжди програють, дякуючи не лише відповідно налаштованим коліщаткам, а ще й тому, що саме існування диспутів про Сталіна переконує публіку, що питання про цю особу і її роль принаймні суперечливе.

Відволікшись своїми думками, я не помітив, як Семигуділов перейшов до нинішнього нашого Перодера, ведучого, кого у важку хвилину, рятуючи Росію від загибелі, послав нам Господь. Це велика людина, з усіх попередників рівна, можливо, тільки Сталіну.

Є різні способи лестощів вищому начальству. Сталіна ті, хто бажав йому вгодити, називали «наш дорогий і любимий вождь великий товариш Сталін», а згадувати всіляке його зауваження з будь-якого приводу належало так: «Як мудро зауважив товариш Сталін», «Як геніально вказав товариш Сталін». Хрущова і Брежнєва називали трохи простіше. «Наш дорогий Микита Сергійович», «наш дорогий Леонід Ілліч», а їх вказівки всі без винятку оцінювалися як правильні, справедливі, ясні, вчасно сказані. Сьогоднішній підлесник, згадуючи вищого начальника, обов’язково назве повністю ім’я, по батькові і прізвище. Але Семигуділов надає перевагу скупому солдатському способові лестощів. Він називає Першу особу просто по прізвищу, але далі приписує йому такі риси характеру і здібності, до яких примітивніший підлесник не додумається. Зараз, каже Семигуділов, у сталінській надзвичайній суворості, можливо, необхідності немає (поки що), але все-таки Перодер діє достатньо жорстко і правильно робить, це необхідно, щоб хоча б частково виправити наслідки руйнівного правління лібералів. Він, як Володимир Красне Сонечко, дав Росії віру, він, як Іван Калита, є збирачем руських земель, він, як Петро Перший, повертає Росії її велич. І повернув би повністю, якби не п’ята колона (ті самі масони, євреї і ліберали), знищити яких перешкоджає йому зайве людинолюбство. Людинолюбство – це взагалі одна з небагатьох його слабкостей. При цьому він зостається привабливим чоловіком, заводним, азартним, по-хлоп’ячому цікавим до життя в усіх його проявах. Ви погляньте, каже Семигуділов, як вражаюче він усе встигає. Невпинно подорожує країною і по всьому світу, займається спортом, їздить на мотоциклі, літає на винищувачах, стратегічних бомбардувальниках і дельтапланах, бере участь в пожежогасіннях, спускається під воду, займається захистом рідкісних тварин, що документально підтверджено репортажами журналістів і відеоматеріалами, які зафіксували його спілкування з білими ведмедями, амурськими тиграми, нільськими крокодилами.

Цікаво, що претендуючи на репутацію відчайдушного правдолюбця і навіть страждальця за правду, Семигуділов умудрився про кожного з пережитих ним радянських і російських вождів, розпочинаючи з Хрущова, сказати під час їхнього правління щось їм особливо улесливе, а після казав щось протилежне. Але ні до кого так не підлещувався, як до нашого нинішнього. Ось і зараз, коли я віз свого кліща, він, переходячи від однієї теми до іншої, запропонував звернути увагу на те, що Перша особа мислить і діє якимсь недоступним нам чином, приймає рішення завжди несподівані, парадоксальні, що викликають у нас сумніви, недовіру і відторгнення, а потім виявляються єдино правильними. Його можна порівняти з якимсь із видатних шахових гросмейстерів. Він робить ходи, що вкидають середнього шахіста в шок, а потім – раз-два і мат. І буря оплесків.

– Нашому розумінню, – каже Семигуділов про уславленого ним гросмейстера, – цілковито недоступний хід його думок і логіка його дій, бо він не просто людина і не просто навіть велика людина, можливо, він навіть взагалі не людина, а дещо більше, вища істота, місія якої керувати не лише нами, але, можливо, усім людством і навіть більше: усім тваринним світом.

Ось до чого додумався! Місце керівника людством, тваринним світом і всією рештою зайнято Господом-Богом, який свою посаду, здається, поки що не збирається нікому уступати (ось вже де немає жодної демократії!), це, звісно, подумки заперечую. Але якби Тимоха на цьому зупинився. Так ні ж…

– Ми, – повідомляє він, поринувши в стан надзвичайного збудження, – уявляємо його собі як чиновника, який сидить у Кремлі, приймає міністрів, вручає нагороди, і думаємо, що для нього це щось важливе. А для нього це лише дрібна рутинна робота, що відволікає його від істинно грандіозного і несусвітнього, що не піддається людському розуму. Ви ще побачите, ви ще пересвідчитесь, як зів’ється він, як він підніметься гірським орлом до незвичайних висот, як розправить свої могутні крила, і весь світ, все людство, задерши голови, спрямує на нього свій захоплений погляд.

– Яка маячня! – не стримався я і вигукнув.

– Що? – стурбовано перепитала Зінуля. – Вам здається, що ви марите?

– Ні, мені здається, що він марить.

– Так, – сказала Зінуля, – це буває.

– Що буває? – стривожено запитала Варвара.

– Буває так, що людині в маренні видається, що марить не вона, а всі решта.

Я хотів рішуче заперечити. Але потім подумав, а можливо, вона має слушність. Адже мені, я мушу зізнатися, часто, дуже часто здається маренням усе, що я бачу довкола себе. Маренням здаються промови перших осіб держави, депутатів, церковних ієрархів, прокурорів, суддів, рядових громадян, багато ідей, законів, судових вироків здаються мені прийнятими людьми, що знаходяться в стані неосудності. Раніше подібне сприйняття світу не здавалось мені таким, що виходить за норму, а тепер я раптом подумав: якщо світ мені здається божевільним, то, можливо, справа не у світі, а все ж таки в мені? Весь світ збожеволів, а я нормальний, це, мабуть, кожному божевільному так здається. І все ж таки… Коли я чую похвальбу, що ллється зі всіх сторін на нашого Перодера, мені чомусь згадується колись прочитане про Гаррі Трумена. Коли він у 1945 році став президентом, якийсь його друг сказав: «Гаррі, тепер, коли ти досяг вищої точки у своїй кар’єрі, дуже багато людей знайдуть в тобі різні достоїнства, яких раніше не знаходили. З дня на день вони казатимуть тобі, що ти найрозумніший, найталановитіший, краще за всіх тямиш у всіх питаннях і взагалі геній. Але ми ж то з тобою знаємо, що це не так».

Цей текст я оправив би у золоту рамку і повісив би в кабінетах правителів постреволюційної Росії, котрі усі, кому щастило на вершині влади протриматися бодай десяток літ, неодмінно захворювали манією величності й уявляли собі, що без них Росія не може існувати. Може існувати без них. Але може і при них, займаючи у світі відповідне місце. Щоби дізнатися, яке саме, я відкрив свій айпед і знайшов у ньому такий текст:

Рекорди й антирекорди

Росія – найбільша країна у світі. Її територія – одна восьма частина чи дванадцять з половиною відсотків усієї земної суші. Росіяни, що проживають на цих просторах, це усього лише два відсотки населення планети. При цьому Росія займає:

• 1-ше місце у світі за розвіданими запасами природного газу (32 % світових запасів газу);

• 1-ше місце у світі з видобутку й експорту природного газу (35 % світового видобутку газу);

• 1-ше місце у світі по видобутку нафти і друге місце по її експорту;

• 1-ше місце у світі за розвіданими запасами кам’яного вугілля (23 % світових запасів);

• 1-ше місце у світі по запасах торфу (47 % світових запасів);

• 1-ше місце у світі по запасах лісових ресурсів (23 % світових запасів лісу);

• 1-ше місце у світі по запасах кухонної солі і друге місце по запасах калійної солі;

• 1-ше місце у світі по запасах питної води і друге місце за об’ємом прісної води;

• 1-ше місце у світі по запасах мінтая, крабів, осетрових у своїй 200-мильній економічній зоні, і друге – третє місця по запасах тріски, оселедцевих, мойви, сайки, лососевих та інш.;

• 1-ше місце у світі за розвіданими запасами олова, цинку, титану, ніобія;

• 1-ше місце у світі по запасах і виробництву рудникового і рафінованого нікеля;

• 1-ше місце у світі за розвіданими запасами залізних руд (близько 28 % світових запасів);

• 1-ше місце у світі по експорту сталі і третє місце по експорту металопрокату;

• 1-ше місце у світі по виробництву й експорту первинного алюмінію;

• 1-ше місце у світі по експорту азотних добрив, друге і третє місця по експорту фосфорних і калійних добрив;

• 1-ше місце у світі по запасах алмазів і друге місце по їх видобутку;

• 1-ше місце у світі по фізичному об’єму експорту алмазів;

• 1-ше місце у світі за розвіданими запасами срібла;

• 2-ге місце у світі за розвіданими запасами золота;

• 2-ге місце у світі за розвіданими запасами платини і перше місце за її експортом;

• 3-тє місце у світі за розмірами державних золотовалютних резервів;

• 3-тє місце у світі за розвіданими запасами міді і свинцю;

• 3-тє місце у світі за розвіданими запасами вольфраму і молібдену;

• 1-ше місце у світі за протяжністю електрифікованих залізничний колій;

• 1-ше місце у світі за числом щорічних запусків космічних апаратів;

• 1-ше місце у світі по кількості проданих на експорт літаків-винищувачів;

• 1-ше місце у світі за постачанням на експорт засобів ППО середньої і малої дальності;

• 2-ге місце у світі серед країн, що володіють найбільшою кількістю стрілецької зброї;

• 2-ге місце у світі за постачанням озброєнь усіх видів;

• 2-ге місце у світі за величиною підводного флоту;

• 1-ше місце у світі за величиною національного багатства (за будь-яким методом розрахунку, як за абсолютною величиною, так і на душу населення);

• 1-ше місце у світі займає Росія по імпорту м’яса кенгуру з Австралії.

Читаючи це, я став проникатися гордістю, але на півдорозі зупинився, подумавши, що пишатися, власне кажучи, нічим. Адже ці всілякі копалини, якими наші надра набиті, адже не ми їх туди заклали, а значить, дякувати слід Тому, хто це зробив до нас, а потім нас над усім цим розселив. Так що пишатися, я зрозумів, нам нічим, а порадіти є чому, сказав я сам собі і знову сам себе перервав запитанням: а чи є? Чи можу я пишатися тим, що ми перші у світі по експорту кенгурятини, якщо я в житті її не куштував? Я запитав у Зінулі, чи їла вона колись кенгуряче м’ясо. Вона здивовано запитала: «Чого?», і я звернувся з тим же запитанням до Паші. Паша не тільки не їв, але й про те, що існують такі тварини, чув лише краєм вуха.

Якби я був марсіянином, то, прочитавши весь наведений список, подумав би: як добре, напевне, живуть жителі цієї країни, в якої надра набиті такими незчисленними багатствами. І дуже здивувався б, дізнавшись, що Росія займає:

• 62-ге місце в світі за рівнем технічного розвитку (між Коста-Рикою і Пакистаном);

• 67-ме місце в світі за рівнем життя;

• 70-те місце в світі за використанням передових інформаційних і комунікаційних технологій;

• 72-ге місце в світі по рейтингу витрат держави на людину;

• 97-ме місце у світі за доходами на душу населення;

• 127-ме місце у світі за показниками здоров’я населення;

• 134-те місце у світі за тривалістю життя мужчин;

• 159-те місце у світі за рівнем політичних прав і свобод;

• 175-те місце у світі за рівнем фізичної безпеки громадян;

• 182-ге місце за рівнем смертності серед 207 країн світу.

Зате:

• 1-ше місце у світі за абсолютною величиною зменшення населення;

• 1-ше місце у світі за захворюваннями психіки;

• 1-ше місце у світі за кількістю самогубств серед людей похилого віку;

• 1-ше місце у світі за кількістю самогубств серед дітей і підлітків;

• 1-ше місце у світі за кількістю дітей, покинутих рідними;

• 1-ше місце у світі за кількістю абортів і материнської смертності;

• 1-ше місце у світі за кількістю розлучених і народжених поза шлюбом дітей;

• 1-ше місце у світі за споживанням спирту і продукції, що містить у своєму складі спирт;

• 1-ше місце у світі за продажем міцного алкоголю;

• 1-ше місце в Європі за кількістю померлих від пияцтва і тютюнокуріння;

• 1-ше місце у світі за споживанням тютюну і третє місце по виробництву тютюнових виробів;

• 1-ше місце у світі за числом дітей, що палять, і темпами приросту числа тих, що палять;

• 1-ше місце у світі за смертністю від захворювань серцево-судинної системи;

• 1-ше місце у світі за кількістю ДТП;

• 1-ше місце у світі за кількістю авіакатастроф (за даними Міжнародної асоціації повітряного транспорту рівень авіакатастроф у Росії в 13 разів перевищує середньосвітовий);

• 1-ше місце у світі за об’ємами постачання рабів на міжнародний чорний ринок;

• 1-ше місце у світі за темпами росту числа доларових міліонерів;

• 2-ге місце у світі за кількістю доларових мільярдерів (після США);

• 2-ге місце у світі за поширенням підроблених ліків (після Китаю);

• 2-ге місце в Європі за кількістю самогубств на душу населення (після Литви);

• 2-ге місце у світі за кількістю вбивств на душу населення (після Колумбії);

• 2-ге місце у світі за числом журналістів, убитих за останні десять років;

• 2-ге місце у світі (після Сербії) за кількістю людей, що шукають притулку в розвинутих країнах Заходу;

• 2-ге місце у світі за рівнем бюрократії;

• 2-ге місце у світі за кількістю в’язнів на 1000 чоловік (після США);

• 2-ге місце у світі серед країн-поширювачів спаму;

• 3-тє місце у світі за поширенням дитячої порнографії;

• 3-тє місце у світі за кількістю тоталітарних сект;

• 3-тє місце у світі за кількістю абонентів сотового зв’язку;

• 3-тє місце у світі за викраденням машин.

І хто винен, що при таких багатствах народ цієї країни живе в злиднях і приниженнях? Влада, яка дозволяє розкрадати ці багатства і сама бере участь в розкраданні? Народ, який дозволяє так ставитися до себе? Де таке бачено, що двадцять три мільйони жителів країни зі ста сорока живуть за межею злиднів? Державний службовець Ігор Іванович також живе за межею, але з іншого боку. Його доход 5.000.000 (п’ять мільйонів!) рублів на день (на день!) більший, ніж сімсот громадян по інший бік межі отримують за місяць. При цьому держава, щоб не розоряти Ігора Івановича занадто вже, оплачує його квартиру й окремо дає гроші на утримання до двадцятитрилітнього віку його дітей.

Я давно змирився з думкою, що справедливості ніде немає і бути не може, але нормальне людське суспільство не може не рахуватися зі стремлінням до неї. Тому справедливості нема, але для того, щоб суспільство мирилося з цим, несправедливість не має бути разючою і занадто кидатися в очі. Радянський режим 70 років проіснував крім усього на тому, що підтримував у суспільстві ілюзію рівності. Рівності в скромності умов побуту і споживання. Більшість радянських людей були приблизно рівні, живучи на порівняно скромну зарплату, в вельми тіснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кімната) і вищі зарплати не сильно переважали нижчі.

У середині п’ятдесятих років партія вирішила поліпшити житлові умови народу. Розпочалося масове будівництво дешевих будинків. Багато людей переселялися в окремі квартири, але й тут для більшості дотримувалися відносної рівності. Кожна людина мала право на певну кількість метрів і для більшості перевищення цієї норми було неможливим. Але, ясна річ, була категорія людей найбільш поцінованих державою. Представники вищої партійної номенклатури, державні чиновники, багатозіркові генерали, діячі мистецтва, котрі особливо відзначилися в прямих послугах державі, вчені з допуском до державних секретів, які особливо охоронялися. Ці користувалися благами, недосяжними усій решті громадян, але і їх привілеї, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нікчемними в порівнянні з тими, хто наближений сьогодні до Першої особи. Для цих жодних обмежень немає. Вони можуть володіти і володіють віллами, палацами, яхтами і ще чортзна чим, п’ють вина ціною по декілька тисяч доларів за пляшку, тратять мільйони на свої дні народження, запрошуючи західних, а хто бідніш, вітчизняних суперзірок, і роблять це практично не ховаючись і нічого не боячись, а народ дивиться на це, терпить і охоче відволікається на якісь радощі на кшталт спортивних свят і захоплення чужих територій. Але чи буде він терпіти до нескінченності – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителів. Народ наш довірливий і терплячий, але колись таки розплющить він очі, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, і тоді… що він зробить тоді? 90 відсотків підтримують сучасний режим, вірять в нього, не зважаючи ні на що, але режим даремно вважає їх своєю надійною опорою.

Дисиденти радянського часу поділялися, грубо кажучи, на дві категорії: на тих, хто не любив режим змолоду, і на інших, котрі вийшли з полум’яних комсомольців і комуністів. Перші, борючись із владою, не надто обурювалися її діями, бо заздалегідь знали, що вона така, яка є. Другі, спершу безоглядно вірячи владі та її вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнівався в перевагах радянського ладу і геніальності вождів, але коли вони раптом прозрівали, контраст між тим, у що вони вірили, і правдою, яка відкрилася перед ними, був таким великим, що вони відчували себе підло обманутими і, вражені цим обманом, кидались на боротьбу із владою так само люто і безкомпромісно, як раніше її підтримували. Невже Перша особа нашої держави не розуміє, що ці 90 відсотків стануть його найлютішими ворогами, коли зрозуміють, як підло він використовував їх довіру? Невже не задумується над цим? Чи якісь важливіші справи його відволікають?

– Саме так, що важливіші, – відгукнулася Зінуля, і я зрозумів, що вона все-таки якимсь чином читає мої думки.

– Та які ж у нього можуть бути важливіші справи? – сказав я їй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумію, у нього було важке дитинство, він мріяв бути шпигуном. Він ніколи не готувався до тієї ролі, яка випала йому найвипадковішим чином. Але раз випала, невже йому не спадає на думку, яку відповідальність взяв він на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увійти ні з того, ні з сього в історію, невже не хочеться йому зоставити в історії свій слід?

– Дуже навіть хочеться, – відповіла мені Зінуля.

– То чому ж він для цього нічого не робить?

– Він робить. Він навіть дуже робить, – заперечила Зінуля. – І він залишить слід. Він залишить такий слід, якого нікому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, він скоро прославиться. Він скоро так прославиться, що ви навіть уявити собі не можете, як він прославиться.

Вона вже не вперше говорила зі мною натяками, мені надокучило їх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею.

Скільки коштує один мільярд

Моїх друзів одного зі мною покоління практично нікого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вісім років молодший за мене, в нашому віці різниця не така вже й велика, але вона полягає в тому, що я пам’ятаю велику війну з першого дня до останнього, а Акуша всю її пережив немовлям. Але в цілому ми люди однієї епохи, якою обидва і сформовані, давно сформовані, в усякому випадку, обидва вже старі люди.

Акуша – це товариська кличка, яка прилипла до нього іще зі шкільних часів. Повне його ім’я Борис Глібович Акушев, тому для декого він Борисоглібич, а для мене просто Борька чи частіше за все Акуша. Акуша, недавно втративши дружину, живе самотньо в старій напіврозваленій дачі, що дісталася йому від діда, старого більшовика, і займається самогоноварінням виключно для особистого (іноді разом зі мною) споживання. Колись якісь багаті люди давали Акуші за його ділянку шалені гроші, але він відмовився. Багатії намагалися викурити його іншими способами, якось навіть найнатуральнішим, себто дачу просто підпалили. Але за Акушу заступилась природа, саме налетіла така злива, що вогонь був погашений, не розповсюдившись. Багаті люди вчиняли проти нього ще якісь дії, але він виявився достойним онуком свого дідуся, в роки Громадянської війни приморського партизана, не піддався погрозам і вистояв. Пенсія в нього близько двадцяти тисяч, але він здає свою «двушку» в Москві, і йому цього на його скромне життя вистачає. Він давно вже нічого не пише, вважаючи, що в писанні жодного смислу немає, все написано до нього. В принципі я з ним згоден, але все ж таки марнувати час просто так не привчений. На моє запитання, чим він цілими днями займається, крім самогоноваріння, Акуша відповідає коротко: бережу здоров’я і думаю. Збереження здоров’я проявляється в тому, що ранками він робить зарядку з гантелями, п’ятнадцять разів підтягується на саморобній перекладині й обливається холодною водою. Здоров’я йому потрібне, бо, як він каже, ще треба декого пережити. Під деким він розуміє наших вождів, а ми уже пережили Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова, Єльцина. Тепер сподівається пережити принаймні ще одного.

Утім, він не просто думає, а поглинає і перетравлює величезну кількість інформації і любить її обговорити. Він дивиться наш зомбоящик, сидить цілодобово в інтернеті, вичитує новини, від яких на нього нападає жах. А може, його реакцію слід оцінювати якось інакше. Не жах, а якесь навіть сластолюбство при поглинанні усієї цієї бридоти, яку інтернет постачає йому в необмежених об’ємах. Він буває дуже розчарований, якщо не почує в ефірі і не знайде у Всесвітній мережі чогось викривального, на кшталт розповіді про безкарно привласнені мільярди, про чиюсь розкішну яхту, віллу, дорогу машину, про гульбища на заході дітей високих чиновників, про прокурорів, що беруть великі хабарі, про того самого, який отримує 5 «лимонів» за день, про рейдерські захоплення, про людей, посаджених за грати за вихід на мирний мітинг.

Як це було за нашої радянської молодості, усіх, причетних до існуючої влади, він називає «вони». Ти чув, каже, вони усіх правозахисників примушують реєструватися як іноземних агентів. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили поліції застосовувати проти натовпу зброю.

Нещодавно на хабарах упіймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кімнат, шість чемоданів грошей, золоті годинники, люстри, щось іще. Начебто ведеться боротьба з корупцією, але когось заарештовують і показують по телевізору все ним награбоване, а інший, що накрав у десять разів більше і постійно викривається журналістами, вільно живе у своїх хоромах, їздить на «ролс-ройсі», носить годинника за триста тисяч доларів, нічого ні від кого не приховує і приховувати не збирається. Повне беззаконня, від якого не застрахований ніхто. За радянських часів були хоча й не писані, але зрозумілі правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, імітуєш відданість режиму і вважаєшся патріотом (а на державній службі усі злодюги імітують відданість і вважаються патріотами), то тобі прощається багато чого. Крадь, та знай міру. Приблизно співвіднось свою посаду, близькість до вищого начальства з кількістю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партії, знімуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть із очей. Тепер же немає жодної міри і жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого…

Всі пам’ятають історію з міністром, який украв мільярди і, не догодивши комусь у чомусь іншим (але не тим, що украв мільярди), став фігурантом великої справи. Скільки було радості в нашому суспільстві, що прагне крові і справедливості! Інтернет гудів. Телеканали охоче показували, як колишній любимчик найверховнішого начальника покірно з’являється на допити в слідчий комітет. Народ переживав радісне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня війна з корупцією, всі наввипередки припускали, який строк він отримає, сподівалися, що немаленький, а оптимісти передбачали навіть розстріл. І раптом все закінчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-міністр отримав нову посаду, не таку велику, як раніше, але достатньо хлібну, на тому все й завершилося.

Акуша нашу державу називає злодійською і клептократичною, а головним злодієм, каже, є, я навіть боюсь сказати хто. І стверджує, що ще рік-два і держава розвалиться від корупції. Я заперечую, що це нісенітниця, корупція у нас велика, але збитки від неї, як мені сказав один освідомлений економіст, не більше двох відсотків від ВВП, це для такої великої і багатої країни ніщо.

– Два відсотки це ніщо, – каже Акуша, – але для того, щоб їх захистити, потрібні решта відсотків, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Він каже: а ось так. Уяви, каже, собі, що ти голова держави, легітимно обраний більшістю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоїх руках опинився ключик до всієї казни держави, ти не втримався і з мільярда мільярдів поцупив один.

– Всього-на-всього?

– Ну, якщо хочеш, сорок чи сто сорок мільярдів, не важливо, це все одно збиток для держави на тлі всіх інших витрат мізерний. Але якщо навіть один, він тягне за собою такі наслідки, які треба захищати усією рештою бюджету країни.

– Поясни, – кажу я йому.

– Пояснюю. Почнемо з того, що й один мільярд неможливо поцупити одному, навіть якщо ти Най-Най. Укравши, ти мусиш поділитися з тими, хто допоміг тобі це зробити, чи дати їм також украсти, чи просунутися по службі, чи отримати за безцінь скількись-то гектарів дорогої землі, чи виграти тендер на будівництво чогось крупного, чи очолити нафтову компанію, чи ще якось винагородити послужливого чоловіка. Все це робиться негласно, але суспільство складається з дуже багатьох людей, і деякі з них, особливо з тих, кому нічого не перепало, бувають уважні і цікаві. Хтось щось дізнається, пронюхує, розпатякає, підуть чутки, витік у пресу чи в інтернет. Поки ти при владі, всі ці чутки і витоки тебе можуть не турбувати. Але як тільки-но ти згадаєш, що твоє перебування у владі обмежено конституційними строками, одразу дотямиш, що привід для стурбованості все-таки є. Є ризик, що той, хто легітимно змінить тебе на вищому посту, може зацікавитися і вкраденими мільярдами, і статками тих, хто допоміг тобі його украсти. Тому для початку треба спробувати заткнути пельку тим, хто занадто багато знає, патякає і виносить в інтернет. Є багато способів зробити це, але всі вони кримінальні і, між іншим, чогось коштують. Якщо ними скористатися, то у майбутньої влади виникнуть додаткові питання. У передбаченні цього ти прийдеш до висновку, що за владу, хочеш чи не хочеш, а прийдеться триматися. Значить, треба підправити конституцію і наступні вибори провести зі стовідсотковою гарантією виграшу. Якщо вибори справжні, то стовідсоткової гарантії немає ні в кого, а якщо інші, то тут треба залучити чарівника Ч. Чарівник зробить так, що інші кандидати, якщо мають бодай найменший шанс, будуть зняті з перегонів на самому початку і будуть замінені підставними, але про всяк випадок і підставним розгулятися ніяк не дадуть. Також чарівник Ч. проведе і вибори в наш начебто парламент зі стовідсотковою гарантією, що він весь буде слухняним і зайвих запитань ніколи не поставить. Зауважимо, що вибори чесні коштують чималих грошей. Вибори нечесні вимагають іще більше вкладень.

Нагадую, що все це мені пояснює мій друг Акуша.

– Тепер, – каже він, – дивись, що виходить. Вибори пройшли з грубими порушеннями. Вони настільки грубі, що люди, велика маса, не витримали і вийшли на вулицю з протестом і вимогою повторних виборів. Можеш ти це допустити? Якби не той мільярд, який ти вкрав спочатку, ти міг би вийти на вулицю, очолити цей протест, розпустити парламент і освіжити свою владу, вливши в неї нову енергію. У крайньому випадку, піти з честю. Але ти вже цього зробити не можеш, і тобі доводиться стати диктатором. Керівників протесту – у кутузку, решту – кого задобрити, кого залякати. Для цього потрібна поліція, готова виконувати будь-які накази, підкуплені слідчі, продажні судді. Їх всіх потрібно заохочувати, підвищувати їм зарплати, спокушати їх іншими пільгами, а їх чесних колег так чи інакше відсувати від справ, аби правосуддя в жодному разі не змогло запанувати. У суспільстві, в певному середовищі, невдоволення наростатиме. Щоби воно не розповсюдилося в широких масах населення, його слід душити в зародку. Репресіями, загрозами репресій, оголошенням особливо невдоволених іноземними агентами, п’ятою колоною, ворогами вітчизни. Треба створити величезний і вмілий пропагандистський апарат, який вихвалятиме твої дії і чорнитиме твоїх супротивників. На все це витрачаю величезні гроші. Ставши диктатором, ти втрачаєш здатність тримати біля себе обдарованих людей. Все більше тебе оточують люди, що вміють лестити і піддакувати, але все менш компетентні. Державою керують усе гірше і десь щось горить, щось валиться. Радники дають дурнуваті поради. Приймаються помилкові рішення. Наприклад, вирішити якусь проблему за допомогою маленької переможної війни? Вдалося. Захопити якусь територію без єдиного пострілу? Вдалося! Народ тріумфує. Рейтинг росте. Але при захопленні території радники і ти сам не прорахували, у скільки обійдеться її захоплення, утримання і підтримка. Чи не стане ця територія поперек горла? Поки що все йде добре і виникає спокуса захоплення ще однієї території. А тут сторона, що поступилася першим шматком, раптом спротивилась і просто-таки за наступний шмат вчепилася. Розпочинається війна і йде не так, як ти розраховував. Кров, злочини, помилки і втрати. Все це коштує вже дуже великих грошей. А ще виясняється, що крім тебе, твоєї країни і країни, на яку ти напав, є іще зовнішній світ, який чомусь не залишається байдужим, починає тебе побоюватись і, побоюючись, пропонує відступити або хоча б зупинитися. Ти відступати уже не можеш, тоді вони проти твоєї країни здійснюють недружелюбні дії, приймають якісь санкції і, не розуміючи, як далеко ти збираєшся зайти у своїх амбіціях, розпочинають зміцнювати оборону. А ти, звичайно, сприймаєш це як виклик і зі свого боку розпочинаєш зміцнюватися. Витрачати більше грошей на армію, на озброєння і переозброєння. Бюджет все більше орієнтується на війну, на велику війну, здійснюються вже зовсім безумні, безглузді і непосильні трати на виготовлення нових ракет, кораблів, літаків, танків і гармат. У результаті всього величезного бюджету величезної країни дев’яноста восьми відсотків його не вистачає, щоб замістити двохвідсотковий збиток, нанесений тобою з самого початку. А тим часом нафта дешевіє, рубль падає, все дорожчає і значній частині населення вже не вистачає грошей ні на їжу, ні тим паче на ліки. Невдоволення зростає, зріє щось на кшталт бунту, і ти, не знаючи, як з цим справитися, готовий на все для збереження своєї влади, свободи і життя. Намагаючись зміцнити систему, ти розставляєш на всі ключові пости людей, що демонструють тобі відданість, а насправді безпринципних і продажних. Саме тому, що вони продажні, і відданість їхня такої самої якості. На випадок чого, вони тебе, не гаючись, здадуть, пов’яжуть і доставлять на місце звершення правосуддя. Ти, вже не зважаючи ні на які витрати, знову зміцнюєш армію, зміцнюєш свою охорону, зміцнюєш поліцію (нікому з них при цьому не вірячи), ти для можливого розгону людей виробляєш запаси гірчичного газу, закупляєш водомети, заздалегідь дозволяєш поліцейським на випадок чого застосовувати зброю. Але бувають же випадки, коли водомети не допомагають, а поліцейські відмовляються стріляти в людей. І все це тому, що колись ти піддався жалюгідній по суті спокусі украсти мільярд. Утім, коли ти побачиш, що у тебе вже виходу немає, ти зрозумієш, сім бід – один одвіт, і до вкраденого мільярду можна, не боячись, додати іще хоч сто-двісті-триста, для максимальної суворості можливого суду і першого мільярду буде досить.

Все це Акуша роз’яснював мені на пальцях, коли ми сиділи в нього на розваленій його веранді і пили самогон чи, як він його називав, кальвадос, його власного виробництва з його ж яблук. А потім я пішов до себе, ліг і довго крутився і лише близько трьох ночі щойно заплющив очі, він мені подзвонив і, не поцікавившись, чи не дуже пізно, доповнив свої міркування про вартість першого украденого мільярда думкою, до якої я дійшов власним розумом:

– Слухай, забув сказати ще ось що. Укравши мільярд, виправляючи конституцію, посилюючи поліцію, фальсифікуючи вибори, він повинен і можливого наступника підібрати, котрий вже щось украв, який, якщо і змінить його при житті, то сам, в усьому цьому забруднений, розкривати його не посміє.

Над чим ви зараз працюєте?

Пригадані мною міркування Акуші навіяли мені смутні думки, що якщо він правий, то немає жодної надії, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершині влади може опинитися чесна людина. В усякому разі мені до цього за допомогою кліща чи без нього вже не дожити.

Щоб відволіктися від таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апараті, який зеленими і червоними індикаторами переморгується.

– Цікаво, – питаю Зінулю, – що це у вас за прилад?

– А я не знаю, – стенула вона плечима.

– Як не знаєте? – здивувався я. – Він для чогось же потрібен.

– Не знаю, навіщось, може, і був потрібен, а тепер так – бутафорія.

Ось кажуть, що асоціативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повірив, міг би померти від комплексу неповноцінності. Бо завжди мислю асоціативно. Зінуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився і розвинув цю думку далі:

– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорські вибори, бутафорська невідкладна медична допомога.

– Як ви мислите оригінально, – оцінила Зінуля. – Ви також письменник.

– Що значить також? – не зрозумів я.

– Ну, я маю на увазі Семигуділов письменник і ви також.

– Це я також? – обурився я до глибини душі. – Це він також. Якщо він взагалі письменник.

– Петро Ілліч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже відомий письменник. Набагато відоміший за вашого Семигуділова.

– Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають.

– Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча.

– А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте?

– Смішне запитання, – сказав я.

– Чому смішне?

– Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше.

– А над чим ви працювали раніше?

– Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте…

– До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок.

– Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара.

– «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б.

– Та мені хоч у яку, аби швидше.

– А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку!

Кліщі з супутників

Паша натис на залізку і далі ми хвацько поїхали: з мигалкою, крякавкою і сиреною. Посеред ночі пробок не було, але машин зоставалось іще чимало, і раз по раз вони накопичувались перед червоним світлом, але тоді ми їх обминали по зустрічній і летіли на червоне світло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловіком, для якого немає ні черг, ні правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, які зобов’язані дотримуватись швидкісного режиму, не перетинати суцільні лінії і рахуватися з кольором світлофора. І мені так сподобалось дивитися на цих, які не мають права витикатись з ряду, перетинати якісь лінії, мусять стовбичити перед червоним світлом, що я бодай на короткий час відчув себе одним із тих, котрі так їздять завжди. І Паша летів по зустрічній і на червоне світло, а іноді пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академік! Втім, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидів у мені. А він же, падлюка, вже зовсім не академік. Він не академік, а я, виходить, без нього і зовсім ніхто, а з ним – його оболонка. Уявляєте собі, я, людина, інтелектуал, письменник, автор книжок, носій багатьох звань і лауреат різних премій, шанований сотнями тисяч чи навіть мільйонами читачів, з точки зору кліща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Біомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвідомленні цього факту гордовите усвідомлення, що я якийсь не такий, як всі, майже негайно пригасло.

– А ви взагалі-то… – Зінуля постійно в свою мову вставляє «взагалі-то», – взагалі-то, коли пишете, з голови видумуєте чи з життя берете?

– І так, і так, – відповідаю. – І з голови беру, і з життя придумую.

– А навіщо придумувати? Вам фактів мало? Та коли я розкажу, що у нас відбувається, вам на сто книг вистачить.

І стала розповідати. Але розпочала знову з кліщів. Що взагалі-то ми ставимося до них безпечно, а вони дуже небезпечні. У неї сусід, вкушений кліщем, за медичною допомогою не звернувся і тепер ходить з бореліозом. Голова хитається, руки тремтять, що буде далі, неясно. І тираду свою закінчила словами:

– А ви кажете: американці.

Я спросоння не зрозумів.

– Хто каже: американці?

– Ну, вам же подобаються американці?

– Я цього не казав. Але при чому тут американці? Цей ваш сусід американець?

– Хто? Ванька-то? Та наша російська людина, алкоголік, бореліозник.

– А при чому тут американці?

– Як при чому? А хто ж його бореліозом-то заразив?

– Я думав, кліщі.

– Ну, кліщі, ясна річ, кліщі. А кліщі-то звідкіля?

– Із лісу, ясна річ.

– А в ліс-то як вони потрапили?

– Ну, як потрапили? Із вологості завелись.

– Деякі, так, завелись. І раніше заводились. Але не в таких же кількостях. А з того часу, як ми подружились з американцями…

– Вони завезли нам кліщів?

– А хто ж іще? Ой, Петро Ілліч, дивлюся я на вас, ви така вчена людина і солідних років, але який же наївний. Що ви про американців знаєте?

– А ви що знаєте?

– А все знаю. У мене свекор, він такий, знаєте, шалапутний дідусь, мимо не пройде, щоб за задницю не ущипнути, так він в Америці двадцять років шпіоном працював і каже, там у них у кожному занюханому містечку є свій університет. А в університетах лабораторії, а в лабораторіях учені працюють за великі зарплати і Нобелівські премії. І що ж ви думаєте, за такі ось бабки їх задарма, чи що, держать? От вони і стараються. То колорадського жука нам підсиплять, то СПІДом заразять. А погода! Ну, ви ж самі бачите, що вони з погодою витворяють. І літо не літо, і зима не зима. Я пам’ятаю, бувало, сніг як на Покрову випаде, так іншим разом до кінця квітня тримається. А в нас торішня зима взагалі була без снігу. Всі озимі повимерзали, це ж що таке? Диверсія.

– Думаєте, все це роблять американці? – втрутилася Варвара, відзначаючись тим, що готова оспорювати будь-яку дурницю. Я штовхнув її ногою, тому що нісенітниці, які плела Зінуля, мені були цікаві, як симптом масового психічного захворювання більшої частини наших людей, що з’їхали з глузду на уявленні про нашу особливу винятковість, незвичайну духовність, неймовірну душевність, повну відкритість, довірливість і беззахисність від продажної Європи і злостивої Америки.

– А хто ж іще? – каже Зінуля. – Ну, самі логічно подумайте, кому це треба, як не американцям? Вони ж поставили перед собою ціль скоротити кількість росіян у дванадцять разів. Уявляєте? Якщо сто сорок мільйонів розділити на дванадцять, це скільки нас зостанеться? Так цього мало, вони ще придумали таку бомбу, ви чули? Бомбу придумали, яка падає на місто, але вбиває тільки етнічно руських. Що, ви і в цьому сумніваєтесь? Але ж у кліщів-то ви вірите?

– У кліщів вірю. А вони також лише на етнічних нападають?

Вона гумору не зрозуміла і сказала, що так багато кліщів у наших лісах ніколи раніше не було, а тепер їх незлічена кількість і звідкіля вони беруться? Витримавши паузу, вона повідомила, що є секретна доповідь ФБР, у ній мовиться, що кліщів над нашою територією американці із супутників розсипають.

– Це усім відомо, крім вас. Із супутників розсипають.

Секретний пташник

Я уявив собі, а можливо, мені навіть приснився, але приснився дуже вже явно, американський супутник, що повільно плине над територією РФ і з якого, долаючи невагомість, сипляться на землю хмари дрібних кліщів. Коли я вкотре прокинувся чи мені здалося, що прокинувся, Зінуля уже розповідала Варварі щось про себе. Про те, що вона фельдшер досвідчений. Може надати першу допомогу при інсульті, інфаркті, апендициті, холециститі. Може зробити укол, штучне дихання, непрямий масаж серця і прийняти пологи. У «швидкій допомозі» працювати важко, але доводитися. На зарплату чоловіка з двома дітьми не проживеш, хоча зарплата чималенька. Спасибі нашому Перодеру. Він про народ піклується, зарплати регулярно підвищує, але торгаші завищують ціни і зарплати все одно не вистачає.

– А чоловік мій, знаєте, де працює?

– Де? – запитав я чи мені приснилось, що запитав.

– Ой, – спохопилась вона, – а я вам не скажу.

Я знизав плечима (чи приснилось, що знизав).

– Не скажете і не треба.

Мені здалося, що я своєю легкою згодою її розчарував.

– Ні, ви знаєте, – сказала вона, ніби вибачаючись, – я би вам сказала, вам особисто, тим паче що «Зимове літо», але не маю права.

– Ну, не маєте, так і не кажіть.

– Але ж вам цікаво. Ви, мабуть, думаєте, де ж це у неї чоловік працює, якщо вона не може про це казати.

Я думав, сказати чесно, більше про кліща, аніж про її чоловіка і його місце роботи. Але зауважив:

– Якщо він у вас у ФСБ працює, мені це зовсім не цікаво.

– Ось я так і думала, що ви подумаєте, що у ФСБ. Це всі так думають. Як скажеш кому, що чоловік на секретній роботі, так одразу, ах, ну, авжеж, ну, зрозуміло, ФСБ. А він зовсім і ні. Ось якби ви зацікавились, я би вам не сказала, бо якщо хто цікавиться, значить, можливо, не дарма, можливо, він американський шпигун. Чи китайський. Так зараз і хохляцький може бути. Так я вам скажу, але між нами. Він на пташнику працює.

– На пташнику? Курей розводить?

– Курей, – сказала вона зі смішком. – Таких курей, що якби ви дізнались, ви б дуже здивувались.

– А чому тут дивуватися, ну, кури як кури, напевне. Чи вони якісь особливі?

– У тому-то й діло, що особливі. Ось із такими крилами, – розкинула вона руки, – і ось з таким дзьобом, – однією рукою доторкнулася носа, а другу витягнула на всю довжину.

Я гадаю, що в наших умовах, і не лише в наших, збереження державних і військових секретів річ не надто надійна. Скільки не попереджують людей, допущених до найбільш засекречених таємниць, беручи з них підписку про нерозголошування, лякаючи суворими покараннями за можливі витоки, а все ж таки рідко хто з них здатен гарантовано утримувати в собі все, що знає. Не знаю, як хто, а я, якщо мені хтось довіряє якусь таємницю, особливо якщо важливу таємницю, державну чи військову, я відчуваю непереборну спокусу з кимось нею поділитися. Якось вона, ця таємниця, мене гнітить, заважає мені спокійно носити її в собі. Ви, звісно, тут-таки запитаєте, чи доводилося мені розголошувати подібну таємницю, я вам відповім: не доводилося. Бо мені її ніхто ніколи не довіряв. Але, судячи по собі, я майже впевнений, що кожна людина, котра знає якусь важливу таємницю, відчуває спокусу її розпатякати. Є, звісно, такі стійкі, котрі противляться цій спокусі, але у них бувають дуже допитливі дружини. Які, помітивши, що чоловік поводить себе якось не так і щось приховує, запідозрять його спочатку в подружній невірності (це вже як пити дати) і проявлять таку наполегливість, що врешті-решт до усіх таємниць доберуться. Взагалі я радив би усім агентам секретних служб не приховувати свої службові таємниці від дружин, бо це може дуже кепсько закінчитися для них же. Мені розповідав один досвідчений шпигун, що він, знаходячись в країні потенційного противника, виконував доручені йому найделікатніші завдання таємно од усіх і від дружини в першу чергу. І дружина, звернувши увагу на часті і дивні відлучки, пізні повернення і дурнуваті пояснення чоловіка, припустила найгірше і влаштувала за ним стеження. Для цього вона перевдягалася в чоловічу одіж, міняла перуки і навіть наклеювала бороду і вуса. Чим привернула до себе увагу відповідних секретних служб. Ті стали стежити за нею, а через неї вийшли на чоловіка і зрештою викрили його й упіймали на гарячому. Тепер він сидить в американській в’язниці і чекає, коли його на когось обміняють. Ось до чого може призвести шпигуна надмірна пильність.

Напевне, чоловік Зінулі тримав свого язика на не надто надійному замку, а вона, вочевидь, проникнувшись до мене нічим не виправданим довір’ям, повідомила, що місце роботи її чоловіка, це якийсь надзвичайно важливий, суто секретний науково-дослідний інститут, який знаходиться… Вона навіть вказала точну адресу. І будь я дійсно агентом ЦРУ, як мене в цьому колись звинувачували, я б цю адресу неодмінно запам’ятав би і повідомив своїм заокеанським хазяям. За відповідну, звісно, плату. Але я, по-перше, не агент, по-друге, не пожадливий, по-третє, безтурботний, по-четверте, не надав словам Зінулі особливого значення і навіть не запам’ятав назви інституту, який, звичайно, називається не пташником, а має дуже довгу офіційну назву. Щось на кшталт Державний науково-дослідний інститут гомоорнітології і позавидової трансформації імені Юрія Андропова. Назву я запам’ятав не точно, а ім’я запам’ятав, бо воно мене здивувало. Здивувало тим, що, як мені пам’яталось, цей самий Юрій Андропов, будучи птахом високого польоту, сам досягненнями в галузі орнітології, здається, не відзначився. А може, й відзначився, але мені по невігластву це невідомо. Запам’ятав я ще й те, що інститут знаходиться в самому центрі Москви, але філії його розташовані у віддалених куточках нашої великої в розумінні розмірів країни, а головна філія знаходиться в Криму. Ніхто про нього нічого не знає, але його співробітники займаються експериментами настільки важливими, що їм виділили бюджет, що перевтщує вартість будівництва мосту через Берингову протоку. Експеримент знаходиться під контролем спеціальної державної комісії, а комісію особисто очолює… Тут вона зробила паузу, а я не витримав і запитав:

– Хто?

Вона якось дивно задумалась, набрала повні груди повітря, наче збиралася пірнати, і, повільно видихнувши, піднесла до губів палець:

– Сам!

– Сам? – перепитав я, щиро засумнівавшись. – Це в якому ж розумінні?

– А в такому, – перейшла вона на шепіт, – що люди всі запитують, всі дивуються, чим він там зайнятий. Хіба він не бачить, що країну розкрадають, приймають дурнуваті закони, одну війну не закінчили, другу розпочали, а він куди дивиться? А він куди треба дивиться. Він таку річ задумав, ви навіть собі не уявляєте. Він, так і бути, скажу вам по секрету, зайнятий перетворенням людини в щось інше. І настільки серйозно ставиться до цього проекту, що особисто перевіряє хід експериментів і в деяких особисто бере участь.

На моє припущення, що перетворення людини в щось інше, це, можливо, клінічна зміна статі, а при чому тут птахи, вона засміялась, замахала руками: що ви, що ви, інше це, зовсім інше. Міняти стать – це цілковита дурня, цим може хто завгодно займатися. Вона сама працювала з одним професором, який підпільно перетворював жінок у чоловіків, а чоловіків у жінок. Цей професор колись був таким самим фельдшером, як і вона, потім купив собі диплома, а трохи згодом списав чужу дисертацію, після чого став доктором наук і професором. Нещодавно його викрили, але оскільки диплом він купив п’ятнадцять, а дисертацію поцупив дванадцять років тому, себто за межами строку давності, то його диплом і його наукові звання зостаються при ньому і він й надалі робить операції по зміні статі, маючи при цьому обширну грошовиту клієнтуру. Працюючи з професором, Зінуля придивилась до того, як все це робиться, і сама могла б спробувати, але наукових звань немає, а на купівлю дисертації грошенят не вистачає. Ціни на нафту упали, все сильно подорожчало. Але там, де працює її чоловік, займаються зовсім іншим. Створенням нової людини.

– А, – кажу я, – так у цьому ж немає нічого нового. Нову людину сімдесят років намагалися створити комуністи.

– Не таку нову, – заперечила Зінуля. – Комуністи намагались змінити, як би це сказати, свідомість людини. Щоб вона мислила по-іншому, але виглядала, як усі решта. А тут річ іде про створення гібридної людини, щоб вона володіла людським розумом і властивостями різних диких тварин. Щоб вміла бігати, стрибати, наздоганяти здобич і літати, як птах. Останнє, до речі, є пріорітетним, себто, по-нашому, головним напрямком інституту, і дещо вже зроблено. Скоро ми всі побачимо цю нову людину, це буде людиноподібний птах, а точніше, птахоподібна людина, з крилами.

Я взагалі-то напівдрімав, коли вона понесла цю ахінею, але тут прокинувся, а може, мені лише приснилося, що я прокинувся. І хоча, як читач міг зауважити, я навіть наяву полюбляю вислуховувати дикі фантазії диких людей і, як правило, їх не зупиняю, але тут не стримався.

– Що за нісенітницю ви, Зінуля, – сказав я, – вибачте, несете? Ви ж у вашій фельдшерській школі вивчали трохи біологію, зоологію, теорію еволюції, зрештою. Ви можете собі уявити, які це можуть бути людиноподібні птахи чи птахоподібні люди? Навіть мавпи людиноподібні лише умовно вважаються схожими на людину, а взагалі-то їм до людини ще так далеко. Адже вони ще навіть розмовляти не вміють.

– Авжеж, вони не вміють, – рішуче заперечила Зінуля. – А птахи уміють. І папуги, і ворони, і шпаки. І якщо птахи можуть те, що робить людина, то і в людини є шанс перейняти щось у птаха.

– Так вона і перейняла, – кажу. – Жуковський, не Василь Андрійович, поет, а Микола Єгорович, конструктор, давно сказав: «Людина по відношенню ваги свого тіла до ваги м’язів у сімдесят два рази слабша за птаха. Але я вірю, що вона полетить, спираючись не на силу своїх м’язів, а на силу свого розуму».

– Ось і я кажу, що полетить, – поставила Зінуля знак рівності між собою і Жуковським.

Чи можна вловити ту грань, коли явне переходить у сон? Не знаю, як у кого, але в мене не виходить. Зінуля мені ці нісенітниці плела, потім ці нісенітниці продовжилися в іншому вигляді, у вигляді сну, хоча, допускаю, що і її розповідь мені також приснилася. Але в цьому другому акті її розповіді мені здалося, що мої м’язи стали сильнішими в сімдесят два рази, і я став птахом, не перестаючи бути людиною. Втім, це зі мною трапилося не вперше. Такі сни мені сняться часто. Принаймні один раз на місяць. Я набираю повні груди повітря, затримую дихання і, невеликим зусиллям волі подолавши земне тяжіння, зринаю над землею. Мені це так легко робити, що потім, прокинувшись, я все ще уявляю собі, що ось зараз встану з ліжка, всього лише ледь-ледь підстрибну і зависну в повітрі.

Частіш за все вві сні я літаю низько і повільно, але цього разу злетів так високо, що побачив Землю наче кулю, яка скрипіла і повільно прокручувалася піді мною, даючи можливість роздивитися океани і материки так чітко, просто немов на карті Google у форматі 3d. Довго я летів. Пропливли піді мною Білорусія, Польща, Німеччина і решта Європи, Атлантичний океан, американські штати, Тихий океан, але довше тягнувся мій переліт зі сходу на захід над Росією, довгою, малозаселеною, дрімучою. І я побачив не лише ліси, поля, гори, ріки, міста і села, але й багатства надр: підземні нафтові озера, поклади вугілля і всіляких руд, золота, заліза, алмазів і ще чортзна-чого, і думав, як добре, в достатку і мирі могли б жити жителі цих просторів. І мені здалося, що влаштувати на землі мир, порядок і хороше життя дуже просто. І справді було б просто, якби, керуючі цією країною, люди не… Ну, не те щоб зовсім не крали, на це розраховувати було б наївно, але щоб знали бодай якусь міру. І особливо цінні працівники щоб отримували не п’ять мільйонів за день, ну, а, припустимо… на один мільйон за день навіть найцінніший працівник кінці з кінцями звести якось би зміг. І коли б люди, наближені до казни, якось співставляли свої потреби зі своїми апетитами, але при цьому не ставили б перед країною і народом грандіозних завдань по побудові світлого майбутнього, не нагромаджували б гігантських споруд, що перекривають ріки і протоки, перетворюють природу, були б скромнішими, не задирали б носа, що ми кращі за всіх, і не шукали б особливої дороги, а пішли б звичайнісінькою, протоптаною, яку скромні і недурні європейські люди до нас намацали шляхом злочинів, спроб і помилок. Добре було б, розмріявся я, відмовитися від проведення всіляких олімпіад, чемпіонатів, від дорогих іноземних футбольних тренерів, від пишних свят з танками, гарматами, ракетами й іншим залізом, що тарабанить по бруківці, поменше б поклонінь усіляким священним реліквіям, а ще… а ще я б порадив тим, над якими я летів, утриматися від приєднання чужих територій і примусу людей, які там живуть, жити так само кепсько, як ми.

Я летів, дивився униз, і вся ця територія, що пропливала піді мною, здалася мені широкою рікою, скованою одвічним шаром льоду. Я дивився на ріку і думав: ні, цей лід ніколи не розтане і не розколеться. Так і буде під своєю товщиною тримати в замороженому вигляді все живе. І раптом просто на моїх очах по всій поверхні пішли зиґзаґоподібні тріщини. Лід став лопатися, розвалюватися на окремі льодини, які, віддаляючись одна від одної, утворювали великі ополонки з бурхливою темною водою. Розпочався льодохід. Величезні шматки, схожі за обрисом на суб’єкти Російської Федерації, відвалювалися від основної маси і, кружляючи в шаленому темпі, рушали в самостійне плавання. Першими відірвалися і попливли шматки, схожі за обрисом на Сахалін і Камчатку з Чукоткою. За ними пішли Курили, острів Врангеля, Новосибірські острови, півострів Таймир, а потім лід став ламатися посередині і шматки, знову ж таки схожі за обрисами на республіки Якутію, Марій Ел, Татарстан, Башкортостан й Нижньоновгородську область, стали віддалятися один від одного, заходячись в дивному кружлянні. Заворожений виглядом цього, я дивився униз й намагався зрозуміти, який із цих шматків схожий на певну територію, і поки гадав, проплили піді мною Тверська, Володимирська і Московська області, і ось уже засяяла маківками усіх своїх сорока сороків Москва. Я злякався, що й вона з-під мене поплине, і мені доведеться приземлятися десь у Білорусії чи Польщі, й став знижуватися по крутій спіралі. І спустився вже майже до самої землі, але на останніх метрах втратив здатність триматися в повітрі, полетів каменем донизу і від страху, що розіб’юся, прокинувся під крик: «Йо-мойо!»

Іван Іванович

Прокинувся, побачив нахилену наді мною Варвару.

– Ти не вдарився? – стривожено запитала вона.

– Начеб ні, – сказав я. – Чого б це мені вдарятися?

– Пашка, блін, гальмує різко, – сказала Зінуля. – Добре, що ви прив’язані.

– Як же ж не тормозити, блін, коли колесо, блін… – Колесо прохромилося, мав на увазі Паша, замінивши слово «прохромилося» евфемізмом навпаки, і, вилізаючи з кабіни, додав: – Добре хоч що праве переднє, а якби ліве, могло, блін, винести на зустрічну, і тоді всім нам… «кінець», – хотів він сказати.

Я виліз слідом за ним, торкнув колесо ногою.

– Авжеж, – кажу, – прокол. Запаска в тебе далеко?

– Яка, блін, запаска? – сердито відповів Паша. – Моя запаска на складі лежить.

– Це в якому розумінні?

– У такому розумінні, що нема у мене запаски, не видали. – І додав іще декілька слів, з якими мені довелося погодитись.

Тут перед нами виник симпатичний молодий чоловік кримінальної зовнішності, в синьому комбінезоні з масною плямою на грудях, з кіскою на потилиці і домкратом у руці.

– Ну, що, – каже, – командир, проколовся?

– Проколовся, – бурчить Паша похмуро.

– Авжеж, буває. На цьому місці всі проколюються. Давай запаску і півштуки, зараз усе владнаємо.

– Нема в мене запаски, – похмуро сказав Паша. – І півштуки нема, а до получки ще два дні.

– Так я і думав! – сказав патлань сердито й розчаровано. – Їздять, а чим думають, не зрозуміло.

– А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш.

– Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога.

– Дати б тобі по кумполу.

– І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску.

А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки.

На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті.

– Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим.

І все ж:

– Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився.

– Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с.

– Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано:

– Іван Іванович!

– Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився.

А я дивився на нього і дивувався, як же я відразу його не упізнав. Його обличчя, звичайно, цілковито незапам’ятовуване, але, уявіть собі, саме цією абсолютною незапам’ятовуваністю і запам’ятовується. Тепер я, звичайно, його упізнав. Це був той самий Іван Іванович… себто, Іван Іванович це, ясна річ, придумане ім’я. Хто придумував, не надто напружувався, та й завдання не вимагало напруження. Вони всі були тоді і, мабуть, й нині Івани Івановичі, Миколи Миколайовичі, Петри Петровичі, Володимири Володимировичі, щоб нам легше запам’ятати і їм не збиватися… так ось це був той самий Іван Іванович, який спекотного літнього дня якогось дуже давнього року допитував мене в задушливому кабінеті… себто, даруйте, не допитував, а запитував (формально це був не допит, а профілактична бесіда), чому я пишу занепадницькі, як йому здавалося, тексти… Все у вас, казав, життя якесь таке сумне, приземлене, герої безкрилі, а насправді… І він мені тоді також розкривав очі на наші досягнення, військову могутність і космічні успіхи, обіцяв допомогти оволодіти оптимістичним поглядом на життя і погрожував печальними для мене наслідками, якщо я не прийму його допомоги, а про нашу бесіду комусь розповім.

– Але даруйте, – сказав я, – адже ми з вами зустрічалися ледь не в середині минулого століття, а вам тоді вже було, як мені здавалося, ну, не менше ніж за п’ятдесят.

– Прекрасна пам’ять! – похвалив він мене. – Мені дійсно було трохи за п’ятдесят. Мені й зараз приблизно близько цього ж.

– Як це так виходить?

– А ось так і виходить. – Він розкинув свої короткі ручки. – Ви ж мудра людина, дуже цікавитеся людьми моєї професії і давно мали б помітити, як би вам сказати, ми не старіємо, а рухаємося разом з часом… Тому, як мовиться, ви приходите і відходите, а ми залишаємося. Що поробиш, служба така, не відпускає. І старіти нам немає ні часу, ні причини-с. Та що це ми все про мене, давайте про вас. Куди мандруємо, якщо не секрет?

Я охоче йому сказав, що їду в інститут Скліфосовського, жодних таємниць не маю, антидержавних думок (збрехав, звісно) в голові не тримаю, бо мені зараз не до них.

– А що таке? – Він повірив і стурбувався відсутністю у мене антидержавних думок, чого раніше за мною наче й не помічалося.

Я розповів йому про кліща.

– Ах, он воно що! Нарешті-то ви самі помітили. Так же ж він, цей кліщ, давно в вас сидить. Що дивитесь на мене? Хіба ж не так?

– Не так, – сказав я. – Ви маєте на увазі умовного кліща, а я вам кажу про реального, про комаху, яка влізла мені ось сюди в живіт і зовсім не умовно, а фізично.

– Ну, це якраз дрібниця, – відмахнувся він. – Цього кліща будь-яка медсестра з вас в одну мить виколупає, а ось цей, який сидить у вас тут, – він постукав себе по лобі, – з ним навіть ми справитися не можемо. Себто, можемо, але не завжди.

– Дуже вам співчуваю, – кажу. – З іншого боку, коли б нас, таких, як я, не було, ви б усі були безробітними.

– Це вірно, – зітхнув він, – але я власне не з особистої вигоди, а виключно ради пізнання спостерігаю і думаю. Ось ви, розпочинаючи зі всіляких там народників, все виявляєте невдоволення владою, піклуєтесь за народ, але ж народ-то вас про це не просить.

– Не просить, бо сам вигоди своєї не розуміє.

– Дуже навіть розуміє, – заперечив мій співбесідник. – Краще за вас розуміє. Його вигода полягає в тому, щоб все було як є, за заведеним здавна порядком. Він розуміє, що життя так влаштовано, що з одного боку, він, а з другого – панство чи начальство, чи як це називається, себто люди, які беруть на себе труд за нього думати і ним керувати. Казати йому, як жити, годуватися і помирати. Його такий розподіл праці влаштовує, а ви споконвіку зовете, насильно тягнете його до чогось такого, чого він не розуміє і тому готовий вас здати нам. Народники, пригадуєте, по селах ходили, грамоти селян навчали, щоби прокламації могли розуміти. Так ці самі селяни в поліцію їх здавали. Так було тоді, так є і зараз. Якщо вести відлік бодай від Радищева, то за дві сотні з лишком років тисячі людей, які боролися за так зване народне щастя, згинули, пропали, як кажуть, ні за понюшку тютюну, а народ цього навіть не помітив. Так чи ж варті такої ціни ваші зусилля? Подумайте ліпше за себе. Чого вам бракує? Все у вас особисто є. Ваші книжки друкують, хоча я б, на мій смак, деякі розділи все-таки викинув би і дещо попросив би вас переписати, але ми цього не робимо, а що стосується народу, то він, якщо ви примічаєте, ситий, одягнутий, взутий і владою вдоволений. Завжди вдоволений, в усякому разі, вона завжди може його в цьому переконати. Ви ось все кричите: народ бідує, а він не бідує, він просто живе скромно, як звик. Хліб, картопля, огірочок квашений, пляшка з получки, йому більше нічого не потрібно. Йому аби війни не було.

– Ось саме це, – сказав я, – аби війни не було. Але ви ж без війни не можете. Ви вже сто років ведете війну з власним народом, а як тільки виникає можливість чи вам здається, що вона виникла, лізете наводити порядок до сусідів. Навіщо ви туди лізите? Що ви там загубили?

– Ми, – сказав він, – відновлюємо історичну справедливість. Ми об’єднуємо весь російський світ, і ми його об’єднаємо незалежно від того, подобається це вам чи не подобається.

– Ви російський світ об’єднаєте, а навіщо? – запитав я і цим своїм запитанням завів його в тупик.

– Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? – тричі він повторив моє запитання, поки обдумував заперечення. – Що значить «навіщо»? – запитав він учетверте і відповів своїм запитанням. – А те, що ми найроз’єднаніший у світі народ, а те, що двадцять п’ять мільйонів росіян змушені жити за межами Росії, це вас не хвилює?

– А чого ж мені хвилюватися, я живу у межах. А якщо вас доля двадцяти п’яти мільйонів хвилює, так покличте їх сюди, в Росію, дешевше буде, ніж захоплювати їх разом з територіями. У нас, – уточнив я, – країна велика, малозаселена. І п’ятдесят мільйонів легко би розташувалися, так що й не помітиш. Так покличте їх.

Іван Іванович знітився і спохмурнів.

– Так звемо ж.

– І що ж?

Він насупився і неохоче сказав:

– Не їдуть, сволота. Вже ми їм усе обіцяли. Житло побудувати. Роботою забезпечити. А вони побоюються, що обманемо.

– Ну, і недарма побоюються. Ви ж нам усім комунізм обіцяли побудувати, а побудували ГУЛАГ. Ось вони розділені і побоюються, що ви їм те саме знову побудуєте.

– Дурня все це, – сказав він. – ГУЛАГ зостався в далекому минулому і зайве без кінця його поминати. Той час минув, і тепер у нас все добре. Книжки друкуються, гонорари течуть, живіть в своє задоволення. Їдьте на курорт, купайтесь, загоряйте, читайте, насолоджуйтесь природою, малюйте чи фотографуйте, зрештою. Це безпечно. Запам’ятайте, життя коротке і непоправне, старайтесь взяти від нього усе, що вдасться, і радійте йому таким, яким воно є. А якщо ви не опам’ятаєтесь, то…

– То ви мене посадите?

– Ні, – поморщився він, – посадити це останнє, що ми б з вами скоїли. Посадити вас це дурість і, як висловлюються розумні люди, контрпродуктивно. Звичайно, як випаде, можна і посадити, але шуму буде… самі знаєте. Однак є ж всілякі інші способи, щоб, ну, як би вам сказати, позбутися надокучливого персонажа, радикальні, цілковито безшумні, викликаючі підозру, але бездоказові.

– Ви маєте на увазі…

– Авжеж, саме те, що ви подумали. Зі всякою людиною може трапитися інфаркт, інсульт. Ну, можна потонути, розбитися на машині і нарешті, – на його обличчі заграла блудлива усмішка, – кліщик може виявитися все-таки енцефалітним. Утім, бувайте поки що здорові. Тим паче, що вам, здається, привезли те, на що ви чекали.

І справді, під’їхав мікроавтобус помаранчевого кольору з написом на боках: ТЕХДОПОМОГА.

– Ми ще побачимося, – сказав мені Іван Іванович і смикнувся правою рукою, очевидно, наміряючись мені її протягнути. Але отямився, не протягнув і поліз у свій «мерседес».

А з їхньої техдопомоги вискочили два молодих чоловіки спортивного вигляду в синіх новеньких спецівках, з вишитими жовтими нитками іменами Василь і Никифор і в майже білих нитяних пальчатках. Не кажучи зайвих слів, вони колесо зняли, розмонтували, шину завулканізували, колесо зібрали, поставили на місце, поглянули виразно на Пашу, зрозуміли, що нічого з нього не візьмеш, і Василь сказав:

– Ладно, чого там.

А Никифор порадив:

– Їхай, старик, як хочеш, а під ноги поглядуй. І через Хрещатик не здумай, там усе перекрито. На Майдані укри бузять і покришки палять.

Хлопці від’їхали, а я став думати, що це вони сказали? Який Хрещатик, який Майдан і хто такі укри? І те й інше, наскільки я пам’ятаю, знаходиться в іншій країні, в іншому місті, і ми наближаємося до Московської, а не імені того міста автодороги. «Нісенітниця якась», – сказав я сам собі, але порадив Паші переміститися від гріха далі через Боровське і Мінське шосе на Можайське, по якому точно до того міста, в якому Майдан, не потрапиш.

Хто думає, що живе добре, живе добре

Ми поїхали далі, і я (треба ж було чимсь зайнятися) задумався про слова Івана Івановича. І знову дійшов до думки, що він, взагалі-то, правий. У мене ж і справді, по суті, все добре, крім кліща, віку і здоров’я. А що народові у нас не сповна добре живеться, так нехай сам за себе бореться чи хоча б не віддає свої голоси за тих, хто робить його життя таким, яким воно є. А якщо дев’яносто відсотків цього народу хочуть того, що з ними витворяє влада, нехай вони за все це і розплачуються і не розраховують на моє співчуття. Коли б я був правителем якоїсь держави, я зробив би так, що всі платять за те, що схвалюють. Нехай усі, хто живе при соціалізмі, зберуться докупи і будують соціалізм для себе. Окремо нехай живуть прибічники монархії, республіки, диктатури. Або так. Наприклад, у Німеччині усі платять загальні податки: на утримання урядового апарату, на армію, поліцію, ремонт доріг і так далі. Але є окремі податки за інтересами. Католики платять податок на католицьку церкву, а протестанти, природно, на свою. Але атеїсти й агностики церковний податок не платять. Наприклад, у нашому випадку має бути, припустимо, так. Подобається тобі Ленін, хочеш, аби й надалі на нього можна лицезріти в Мавзолеї, плати спеціальний податок. Коли б до приєднання нами якихось територій народ запитали, хто готовий за це платити зі своєї кишені і назвали б приблизну суму, ми б і надалі їздили туди як бажані іноземці. Але уряд народ не попереджає, а народ сам по собі не тямить. Часи Радищева, коли народ був темний, затурканий, неграмотний, давно минули. Теперішній народ має телевізор, комп’ютер та інтернет, і якщо досі 90 відсотків поводять себе як темні й неграмотні дядьки вісімнадцятого століття, то вони жодного співчуття не достойні. Тим паче, що немає поважної причини. Бо якщо народ живе кепсько, але думає, що живе добре, значить, він живе добре. А якщо він живе добре, але думає, що живе кепсько, тоді він і справді живе кепсько. (Копірайт мій. При цитуванні посилання на автора обов’язкове.)

Більшість людей люблять спокійне життя і живуть спокійно, доки в їхньому середовищі не виникає ситуація, яка спонукає їх до повстання проти влади. Найоправданішим приводом до повстання є голод. Але голодні люди рідко повстають, тому що не мають сил для повстання. Тому повстають частіше люди, яким бракує якоїсь дурниці, а сил достатньо, аби щось трощити. Але частіш за все вони повстають, коли у них всього надміру, але життя без війни і стрілянини здається їм занадто нудним й іноді хочеться зібратися усім разом, піти на штурм чогось, чимсь заволодіти, когось скинути з високого крісла, щоб посадовити на нього іншого, який колись стане таким самим, як скинутий. Таке ось спало мені на думку після побачення з Іваном Івановичем. Згоден, думки дріб’язкові, за що я прошу вибачення в моїх читачів, які, маючи про мене незаслужено високу думку, гадають, що я завжди, подібно до Семигуділова, міркую про щось велике, масштабне, містичне, божественне і сакральне. Про тайни всесвіту, смисл буття, історичне призначення Росії і глибини непізнанної російської душі.

Це не так. Коли я сиджу перед комп’ютером і творю той чи інший текст, то думаю лише про те, як краще побудувати чергову фразу. При цьому сиджу і наче бездумно дивлюсь на екран. Зазвичай в цей час до мене в кімнату вривається Шура з пилососом і тут-таки його вмикає, чим виводить мене з заціпеніння.

– Що ти робиш? – кажу я їй, висмикнувши шнур. – Ти не бачиш, що я працюю?

Вона упевнено заперечує:

– Ви ж не працюєте.

– А чим я зараз, на твою думку, зайнятий?

– Ви сидите з відкритим ротом і дивитесь на комп’ютер.

– Але хіба ж ти не розумієш, що я не просто так сиджу з відкритим ротом і дивлюся на комп’ютер? Коли я сиджу з відкритим ротом і дивлюсь на комп’ютер, я про щось думаю.

– Отож бо, – каже вона, – думаєте, а не працюєте. Коли ви працюєте, я бачу. Тоді ви так по клавішах пальчиками тюкаєте.

Так упевнено каже, що я навіть і гніватися на неї не можу, але пояснюю, хоча й розумію марність зусиль, що перш ніж пальцями щось витюкувати, треба мізками щось зметикувати.

Живіший за всіх живих

З одним чоловіком у мене була така розмова. Він запитав мене, чи засуджую я художників «Шарлі» за їх карикатури на Магомета. Я сказав – ні. А сам став би їх малювати, коли б умів? Не став би. Чому? Є багато речей, яких би я сам не робив, але за які не засуджую інших. Я б не став малювати карикатури на чиїх би там не було святих, бо це мені нецікаво і до того ж я не маю бажання ображати інших людей безпричинно. Наприклад, я казав раніше «на Україні», але з того часу, як дізнався, що якимось українцям це видається образливим, поміняв прийменник «на» на «в». Причина для образи не здається мені серйозною, але раз вона є, я готовий з нею рахуватися. Є росіяни, яких ображає те, що частина мови «русский», на відміну від інших явно іменників (німець, француз, українець і т. д.), виглядає як прикметник.

Взагалі національно чи релігійно образливих людей розвелося занадто багато, і чим далі, тим вони чутливіші й агресивніші. В одному місці жінку можуть убити за те, що вона не закриває обличчя, в другому – можуть побити (але все ж таки не вбити) за те, що закриває. Радикальні сповідники ісламу авторів карикатур розстріляли. Деяких войовничих православних від подібних розправ стримує тільки кримінальний кодекс і неготовність за свою віру самим помирати.

У місті Тутцінг, неподалік од Мюнхена, є Євангелістична академія. У холі головного приміщення висить картина, на якій зображені дванадцять їдців з виделками й ножами, які поїдають мертвого чоловіка, що лежить на столі. Картина дуже реалістична: шматки м’яса насаджені на виделки, частина ребер уже обгризена. Чоловік, котрого поїдають, це Ісус Христос, а ті, що поїдають, – апостоли. Це, нагадую, висить не в якомусь богохульному притоні, а в цілком релігійному закладі. Наскільки я розумію зміст картини, це насмішка над католиками, котрі смакують при певних обрядах хліб, як тіло Христове, і п’ють вино, як Христову кров. Картина висить, католики не ображаються і нікого не громлять.

Насмішка над святинями мерзотна, якщо виражається якимись варварськими фізичними діями, що наносять реальну шкоду предметам поклоніння. Більшовики смертельно ображали віруючих, коли рубали ікони, збивали з дзвіниць хрести, а церкви перетворювали в свинарники чи картоплесховища. Але словесна чи зображальна насмішка над релігійними віруваннями – справа морально допустима і навіть природна. Атеїст, який має наукове уявлення про походження Всесвіту, не може ставитися всерйоз до біблейської версії створення світу. Він має право не вірити в непорочне зачаття, в ходіння Христа по воді, «яко посуху», сприймати подібні оповіді гумористично. Так само, як віруюча людина має право сміятися над теорією еволюції, походженням людини від мавпи і взагалі над невір’ям, що, наприклад, зробив Булгаков у «Майстрі і Маргариті».

Так ось моя думка: сумніватися в будь-якій вірі і ставитися до неї іронічно можна, а до незмінних супутників віри – святенництва і лицемірства – тим паче. Але тут важлива мета. Метою може бути сумнів у даній вірі, що допустимо, чи завідома образа віруючих, чого, я вважаю, робити не варто.

Здоровому глузду в цій проблемі перешкоджають фанатики різних вір, істинні чи ті, що вдають таких із себе. Ці люди, коли є можливість використати певну ситуацію, намагаються захопити майданчик якомога ширший, і все більше людей, предметів і символів оголошують священними, недоторканими, захищеними від критики і жартів. А віра може бути зовсім не релігійна, а навіть навпаки. У нас ще зовсім недавно Ленін, заклятий безбожник, був, а для когось, можливо, і зостався, фігурою релігійного поклоніння. Леніну приписувалися немислимі якості, і багато людей не могли собі уявити, що йому, як Марксу, ніщо людське не було чуже. Пам’ятаю, мама моя казала своїй подрузі, що вона не може собі уявити, що Ленін ходив до нужника. І подруга зізналась, що вона також не може собі цього уявити. І мільйони людей не сміли навіть подумати, що Сталін (але тут річ не про нього) може колись померти. Я добре пам’ятаю час (мої дитинство, юність, молоді роки), коли якась критика Леніна не допускалась, а перші фривольні жарти про нього сприймалися людьми як жахливе кощунство. І не тільки про нього. Один відомий поет уже в дев’яності роки, коли час зваблювання «героями революції» в суспільстві давно минув, пишаючись своєю відданістю застарілим ідеалам, писав, що в молодості готовий був зацідити в пику будь-кому, хто дозволить собі розповісти анекдот про Чапаєва.

Хто читав мої праці, той, можливо, помітив, що я чимало сил і часу затратив на феномен, який називається культом особи, на спроби зрозуміти, як цей культ виникає, розвивається і закріплюється в головах людей. І як він у деяких випадках безнадійно руйнується. Як якась непримітна особистість раптом стає предметом масового обожнювання, як мільйони людей розпочинають наділяти її достоїнствами, якими вона володіє в скромних пропорціях чи яких зовсім не має. Ну, не обов’язково непримітна, трапляється й така, що звертає на себе увагу, але має якості, протилежні приписуваним. Наприклад, той же Ленін. Будучи молодою і недостатньо освіченою людиною, я зустрів велику кількість людей, які, на відміну від мене, мали по декілька вищих освіт і вчені ступені і прочитали багато товстих книг, у тому числі всі зібрання творів Володимира Ілліча. Вони ленінські томи не просто прочитали від першої до останньої сторінки, а проштудіювали з олівчиком у руках, щось там підкреслювали, ставили на полях знаки оклику. Прочитані фрази чи абзаци оцінювали як зд., відм., чуд., ген., що означало здорово, відмінно, чудово, геніально. Одним із таких вчених-ленінців був письменник Борис Яковлєв (Хольцман), він не читав нікого, крім Леніна, але Леніна перечитував скрізь, включаючи туалет, де у нього була спеціальна «ленінська полиця», знав його всього напам’ять, він написав про Леніна багато томів і також запевняв мене в надгеніальності і незвичайній доброті свого героя. Я вже достатньо скептично ставився до всіх запевнень казенної радянської пропаганди і з відразою до особи Сталіна. Про нього я мав своє уявлення. А ось Ленін… Він мені також чимось не подобався. Але ці люди, які були про нього такої високої думки… В мене не було підстав не довіряти їм, сумніватися в їх компетентності, підозрювати в нечесності, в користолюбстві, упередженості. Вони мене пристрасно запевняли в надлюдських інтелектуальних здібностях Володимира Ілліча, в тому, що він дійсно геній, які народжуються, можливо, один раз на тисячу років, а то й на тисячу не народжуються.

Пам’ятаю таку розмову. Один лікар, доктор наук, професор, захоплено розповідав мені про Володимира Хавкіна, бактеріолога, який винайшов вакцини проти холери й чуми, ту й іншу випробував на собі, і в Індії врятував від смерті мільйони людей. Я, котрий на той час вже розпочинав сумніватися в Леніні, сказав професору, що заслуги людей оцінюються несправедливо. Ось, чи можна зрівняти досягнення Леніна і Хавкіна? Хавкін врятував від чуми мільйони людей, а Ленін? Мені моє запитання здавалося природним і невинним, але професор сприйняв його як жахливе кощунство. Він зірвався на ноги, замахав руками, заблискав очима. «Хавкін, – закричав він, – врятував мільйони людей, а Ленін позбавив чуми усе людство!» (Я не відразу, а потім, заднім числом, придумав заперечення, що Ленін не врятував від чуми, а привив чуму і випробував її майже на всьому людстві.)

Інші люди, що намагалися мене просвітити, казали, що Ленін незрівняно великий геній усіх часів і народів. У його працях є настільки вичерпні відповіді на всі запитання, що, засвоївши ці праці, нічого іншого можна вже не читати. Він передбачив розвиток людства на багато десятиріч, ба навіть сторіч наперед. Думка цих людей мене сильно бентежила. Вона суперечила тому, що мені підказувало моє власне некомпетентне уявлення про предмет. Але кому я мав би вірити: самому собі, котрий не пройшов повністю навіть середньої школи, чи їм, що багато прожили, багато чого пережили, прочитали і завчили всі його багатотомні твори напам’ять? Я запитував: як же так? Невже він усе передбачив? Передбачив сталінську диктатуру, колгоспи, концентраційні табори, терор тридцять сьомого року? Деякі виходили зі становища так: він передбачив усе, але ось переродження партії уявити собі не міг. Себто, якби партія не переродилась, було б усе, як він передбачав.

А вона, між іншим, і не перероджувалась. Вона з самого початку займалась масовим терором, і члени її, включаючи самого Леніна і його соратників, проти терору нічого не мали, доки він не торкнувся їх самих. А коли торкнувся, більшість з них нічого не зрозуміли. Зрозумів мій батько, котрий якось сказав мені, що свої п’ять років таборів законно заслужив своєю участю в злочинній організації ВКП(б).

Ленін не очікував, що селянство виявиться таким консервативним, а міське середовище настільки міщанським. Але, запитував я цих людей, якщо він не уявляв, не передбачив і не очікував, у чому ж тоді його геніальність? Адже геній – це людина, котра уявляє, передбачує і очікує. Зрештою, ці великоголові люди (багато з них, до речі, самі сиділи) замовкали і, не знаючи, що мені відповісти, чи гнівалися, чи припиняли розмову і дивилися на мене з жалем і насмішкою, як на людину, нездатну засвоїти очевидне, і радили мені читати Леніна, вникнути в Леніна, тоді істина відкриється мені в усьому своєму осліплюючому сяйві і мені не доведеться ставити ті наївні запитання, з якими звертаюся я до них тепер.

Мій старший друг Ігор Олександрович Сац заздрив, що мені ще доведеться відкрити для себе Леніна і відчути те величезне щастя першовідкриття, яке він, Ігор Олександрович, уже відчув. Я запитував його: а зараз, читаючи Леніна, хіба ви не відчуваєте такого? Він пояснював мені дохідливо, що коли людина в тисячний раз займається сексом, вона відчуває задоволення, але воно незрівнянне з тим захватом першого разу. Ясна річ, Сац так само, як і його однодумці, був певен, що Ленін був добрим, за словами Маяковського «самый человечный изо всех прошедших по земле людей». Це, зокрема, підтримувалося і офіційною пропагандою, але з поправкою, що «Ленін був добрий, але не добренький». Себто, добрий по-більшовицьки до однодумців, але не до ворогів (а ворогами у нього були поміщики, капіталісти, священики, повії, торгові люди, члени царської родини та інші, інші, інші). Ні, не добрим і не найлюдянішим був цей чоловік, а холодним і жорстоким масовим убивцею, що ні від кого не приховувалось і підтверджено його опублікованими багатьма записками стосовно необхідності безжального червоного терору, вказівками різним функціонерам нової Росії розстріляти білогвардійців, куркулів, попів, повій та інших. Саме не притягнути до відповідальності, не судити, а розстріляти і без тяганини, з уточненнями на кшталт «чим більше, тим краще», з визначеннями приблизного числа: «п’ятдесят чи сто», себто скопом. І все ж оце було надруковано в усіх його зібраннях творів, і все це ті ж освічені ленінознавці читали, підкреслювали, завчали – і що? Вони не розуміли суті цих записок? Але ж були люди, котрі розуміли. Наприклад, Максим Горький. З читання горьківських «Несвоєчасних думок» у мене й розпочалися сумніви, які привели мене до тих самих висновків, до яких прийшов Венедикт Єрофеєв («Моя маленька Ленініана»).

Коли в п’ятдесятих роках ХХ століття було (не повністю, але значною мірою) покінчено зі сталінським свавіллям, коли Хрущов випустив на свободу мільйони жертв сталінських репресій, стало модним говорити про гуманізм, справедливість і повернення до ленінських норм. Вважалося, що карати людину згідно ленінських норм це значить – за реальні злочини, по закону і за статтями кримінального кодексу. Але якраз саме при Леніні нормою стало абсолютне беззаконня, коли якусь категорію людей можна було розстрілювати без всілякого персонального розгляду, коли суддям наказано було керуватися своєю революційною правосвідомістю.

Але не буду далі ломитися у відчинені двері. До сього часу про жорстокість і бездушність Леніна сказано достатньо іншими авторами. А ось його розумові здібності чи піддавались кимось сумніву? Ймовірно, але я не читав. І висловлю свою думку, яка ще віднедавна більшістю читачів була б сприйнята як зухвала і кощунська. Ленін був не тільки не генієм, але й просто був дуже нерозумним. Легенда проголошує, що його мозок, який десь зберігається і, можливо, досі вивчається, незвичайно великий за своїми параметрами в розумінні об’єму і ваги (два кілограми). Якщо це так, то це доказує тільки те, що і великий мозок може виробити чимало глупоти. Двох кілограмів мозку Леніну вистачило на інтриги по захопленню і утриманню влади, але не на те, щоб зрозуміти і повірити розумнішим людям, що насильство породжує насильство і зло породжує зло. Що насильством нічого схожого на суспільство свободи, рівності, братерства, справедливості і загального благоденства збудувати не можна. Насильством можна було створити тільки суспільство, де процвітали страх, облуда, лицемірство, святенництво, злодійство, наклепництво, недовіра людей один до одного, невіра ні в що і повний розвал господарства. Що й було створено в результаті сімдесятирічного, цілком відповідного ленінському вченню, насильства над великим народом. Якщо й зоставалися в цьому суспільстві відносно чесні і гуманні люди, то тільки наперекір, а не дякуючи системі, що все-таки не зуміла за сімдесят років до решти витравити в людях все людяне. Якщо припустити, що саме таке суспільство Ленін мріяв побудувати, тоді можна вважати, що він був доволі розумним. Якщо ж його мрією був комунізм – світле майбутнє людства, то вибраний ним шлях до цього ідеалу свідчить про те, що він був елементарно дурнуватий. Себто не геній, а просто дурень. Злісний дурень, що обійняв жахливу владу, чому сприяли також нерозумні, самовпевнені люди з його оточення, багато з яких за свої дії жорстоко поплатилися.

Так я ще раз самого себе запитую: як могло статися, що десятки років мільйони людей поклонялися цьому чудовиську і вважали його унікальною скарбницею розуму і носієм усіх людських доброчинностей? Ну, припустимо, гаразд, так звані прості люди, самі нічого не знаючи, довіряли освіченішим і більш, як вони думали, розумним. Але освічені й розумні читали праці свого кумира, в яких чорним по білому було написано: повісити, розстріляти, поставити до стінки. Чому вони читали одне, а прочитували інше? А ось якраз тому, що їм доступним був лише один погляд на цю особу (як і на особу Сталіна). Сумніватися в достоїнствах, критикувати її, а тим паче піддавати насмішкам в анекдотах і карикатурах, вважалося страх яким кощунством.

Феномен кумиротворення мене цікавить давно. Прагнення піднести ту чи іншу особистість до рангу культової здається мені нашим головним лихом, родом національної хвороби, від якої наше суспільство не може ніяк вилікуватися і від чого в цілому зостається безнадійно недорослим. Воно завжди шукає і, зрештою, знаходить чергового дядю, який все знає, все бачить, все передбачує, в якому не можна сумніватися і над ким, як над священною коровою, не можна жартувати. І чим більше не можна, тим він смішніший.

І стали називати його Перодером

Від думок про Леніна я перескочив до нашого недавнього минулого й сучасного, задумався про культ нової особи, який народжується на моїх очах. Пригадалися дев’яності роки, які для когось були лихими, а для мене роками великих сподівань. Сподівань, окрім усього, на те, що ненависний режим упав, а з ним одійшли в минуле його вади і серед них схильність людей до створення нових культів. Але час надій змінився часом смути. Війна на Кавказі, вибухи в будинках Москви, вбивства політиків, журналістів і бізнесменів. Все це принесла з собою оголошена свобода. Одні скористалися нею і рвонули на Захід. Інші побачили, що в рідних межах є чим поживитися, і поживилися. Мало хто намагався скористатися шансом, який випав для Росії, щоб перетворити її у вільну демократичну країну європейського типу. Одні гинули, другі багатіли, треті убожіли. Роздувалися й лопалися репутації.

Пригадую, як тодішній наш вождь вивів за ручку маленького чоловічка з гострим носиком і тонкими губками і сказав: ось тепер він буде ваш батько і вчитель. Всі здивувались, бо досі чоловічок був відомий лише тим, що служив ординарцем у великого градоначальника і носив за ним його розпухлий портфель. Іноземці не знали про нього навіть цього і попервах задумались над запитанням: «Who is this quy?» Чоловічок стояв перед здивованим народом, оглядав усіх олов’яними очима, а потім тихо сказав: «Замочу!» І хоча вимовлене слово було майже плагіатом з одного творця позаминулого століття, народ, який того творця не читав, в маленькому чоловічкові відразу признав чоловіка великого і заревів від захвату. Чоловікам він одразу видався вищим зростом і ширшим у плечах, а жінки захоплювалися його статурою, ходою і коли його бачили, переживали щось схоже на оргазм. А він, користуючись любов’ю народних мас, рішуче взявся за справу і розпочав з того, що звелів усім співати давню пісню. Потім звичайну демократію перебудував у вертикальну і суверенну, всі багатства землі розподілив між своїми, але якісь шматки жбурляв народу і той із вдячністю це, кажучи по-нашому, хавав, вважаючи, що маючи такі харчі, всілякими дурницями на кшталт свободи і демократії можна й зневажити. Зауважу попутно, що свобода попервах здається хорошим обмінним товаром. Спершу її міняють на харчі, потім на те, щоб завжди було не гірше, ніж тепер (стабільність), потім на безпеку, і тільки потім-потім виявляється, що немає ні харчів, ні безпеки, ні стабільності, ні свободи. При Перодері народ увірував, що ніколи так добре не жив, як при ньому, і запитував себе: якщо не він – то хто?

Ми і гренки

Акуша віднедавна каже: «Нам, старик, варто поміняти спосіб думок, або вшиватися звідсіля, доки не пізно».

Думка про те, що треба вшиватися, була популярною в сімдесяті роки минулого століття і нині увійшла в ширшу моду. Тоді були ще якісь надії, що впаде тодішня влада і настане щось добре. А настав хаос. З хаосу вилупилося, і то негайно, сьогоднішнє невідь-що й закріпилося невідомо на який час. І знову треба або боротися, або вшиватися. Вшиватися якось не хочеться, а боротися тим паче. Тим паче, що невідомо, з ким і за що. Раніше ідеалісти боролися за народне щастя і сподівалися, що народ їх колись зрозуміє і оцінить. Народ було прийнято любити й поважати. Вважалося, що він мудрий, з часом сам в усьому розбереться. Згодом стало ясно, що народ – це велика маса людей взагалі-то доволі нерозумна, яка ніколи ні в чому не розбирається. У кращому разі довірить розбиратися окремим розумникам, які свій розум спрямовують на те, щоб пошити народ в дурні. Народ не знає ніхто, і сам він не знає, що він таке і чого б хотів. Його можна налаштувати на щось хороше, але легше за все цілком схилити до чого завгодно поганого. Один мудрий американець казав, що можна довго обманювати небагатьох людей, можна недовго обманювати багатьох, але не можна безконечно обманювати всіх. Він помилявся. Наша практика показала, що всіх якраз можна обманювати без кінця. Обманутих можна було б і пожаліти, але вони, обманюючись самі, готові признати ворогами тих, хто обману не піддається…

У людини, яка не вірить брехні, призначеної для народу, є вибір з двох можливостей: 1) казати, що вона цій брехні не вірить, і тим самим накликати на себе гнів держави, а то й самого народу; і 2) робити вигляд, що вона всьому цьому вірить, і самій брехати, що вона цьому вірить, і якщо вона буде так прикидатися, то зрештою стане таким самим брехуном непідробним, як ті, хто спочатку брехали їй.

Окуджава колись написав: «Дурнем бути вигідно, та не дуже хочеться, бути розумним хочеться, та скінчиться биттям…» А як на мене, то навпаки. Я знав людей, які хотіли бути дурнями, але у них це не завжди виходило. Бо вони були недостатньо розумними. По-справжньому розумним був той, хто умів приховати свій розум так, що дійсно виглядав дурнем. Але іноді приховував так уміло, що зрештою ставав дурнем непідробним.

– А я ось, знаєте, – каже Зінуля, – буває, прокинуся вранці і думаю, чому тобі, Зінка, так пощастило, що ти народилась не де-небудь, а в Росії, найкращій країні. Ви згодні зі мною?

– А ви в інших країнах бували?

– Була в Туреччині і Болгарії.

– І все?

– І достатньо. Нічого хорошого там немає. А наша країна, це ж які простори! Це поля, ліси, ріки, озера. В цілому світі немає такої природи і немає такого народу. Ви згодні зі мною?

– Я-то згоден, – сказав я. – Але був один чоловік, який вважав інакше. Він сказав: «Здогадав мене чорт з моїм розумом і талантом народитися в Росії».

– І хто був цей дурень?

– Пушкін.

– Тоді вибачте, – просто сказала Зінуля, а я заснув.

І наснилось мені, що я Пушкін, сиджу за комп’ютером, пишу про кліща, і раптом з’являється Пущін і каже мені:

– Сашок!

Я кажу:

– Чого тобі?

– Чував, ми острів взяли.

– Який острів?

– Великий.

– Дуже великий?

– Більшого не буває.

Прокинувшись, бачу, ніякого Пущіна немає, я в машині, машина стоїть. Зінуля танцює, ляскає в долоні і в такт своєму танцю вигукує: «Гренаша! Гренаша! Гренаша!» І Паша кричить: «Гренаша!» – і в такт своїм крикам натискає на клаксон. Я став міркувати, що за Гренаша? Гренада, чи що? Ні, вони кричать – Гренаша. Я дивився то на одну, то на другого, перевів погляд на Варвару, яка також дивилась на них з подивом, а зустрівшись поглядом зі мною, знизала плечима і показала мімікою, що сама до цього шалу не причетна. А ці продовжували біснуватися й вигукувати: «Гренаша!» Тут Зінуля помітила, що я прокинувся, й кинулася до мене з криком:

– Петро Ілліч! Вітаю! – міцно обняла мене і, не соромлячись присутності Варвари, від усієї душі поцілувала в губи, та так смачно, що коли б я був молодшим, ой, як би я на це відреагував, навіть не можу вам сказати. Але тут я просто здивувався, поглянув на неї, нічого не усвідомлюючи.

– Що? – кажу. – З чим? Знову колесо прохромили?

– Та яке там колесо, Петро Ілліч! – закричала Зінуля. – Та як на мене, нехай вони усі чотири прохромляться, але Гренландія наша.

Я кажу:

– Що-о?

Вона мені:

– Острів Гренландію знаєте?

– Чув, – кажу. – Колись в школі вчив. Великий острів, найбільший у світі, належить Данському королівству.

– Належав. А тепер приєднали до Росії.

Я кажу:

– Знову марення? Симптом бореліозу чи енцефаліту?

– Точно, – підтвердила Варвара, – у всієї країни енцефаліт і запалення мозку.

– Може, це й так, – погодилася Зінуля, – але Гренландія наша.

І відразу вона і Паша, захлинаючись і перебиваючи один одного, стали мені розповідати про загін ввічливих чоловічків, які, доки я спав, перевдяглися в зелене, висадилися в Гренландії і влаштували флеш-моб з метою захистити острів від данської фашистської хунти, що збиралася влаштувати поголовний геноцид гренландців, яких ми любовно називаємо гренками. Оскільки Гренландія острів великий, а нападати на нього, а тому й обороняти його ніхто не збирався, зелені чоловічки захопили його без єдиного пострілу. Як тільки це сталося, усі гренки збіглися на площу, але не для спротиву, а для того, щоби поглянути на цих відважних російських визволителів, бо до цього жодних визволителів не стрічали. Визволителі ж повідомили гренкам, що їх острів оголошується священною і неділимою територією Російської Федерації, а вони всі оголошуються російськими громадянами. Вони, було, завагалися і стали задавати визволителям недоречні запитання на їх місцевому наріччі, але коли їм оголосили, що їхні зарплати і пенсії сильно зростуть, вони, не дотямивши, що зростання відбудеться в рублях, дружно проголосували «за» і тут-таки заговорили російською.

Прослухавши цю інформацію, я ввімкнув свій айпед, вийшов в інтернет, знайшов чергову передачу Владилена Індюшкіна, в якій знову брали участь Семигуділов, Поносов, Владик Коктейлев, два гренки – утікачі з Гренландії, і один проросійський данець, чи по-нашому дат. Від них я дізнався подробиці. Виявляється, гренки упродовж багатьох років страждали від того, що їх пригноблювали дати, забороняли їм вільно розмовляти російською, яку вони дуже любили, хоча ніколи не знали. Коктейлев навів незаперечний історичний факт, що гренки – це такі самі росіяни, як і ми, і відрізняються від нас лише тим, що спілкуються іншою мовою. На що Поносов заперечив, що і дати – це так само такі ж росіяни. І як тільки ми їх звільнимо від них самих, вони заговорять російською і будуть щасливі. Потім всі ці люди взялися за руки, до них приєдналися і глядачі, і всі стали водити хоровод, голосно повторяючи: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ!»

Таке тріумфування настало і в нашій машині. Зінуля з Пашею взялися за руки, а до них приєдналася, на мій подив, і Варвара, і вони стали кружляти всередині машини, повторяючи слова: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ!» Я спершу дивився на них, як на божевільних, але відчув, що й мене охопило таке ж радісне піднесення. І забувши, куди й навіщо я їду, я вклинився в їх хоровод і, ставши між Варварою й Пашею, також став кричати: «Ми і гренки – один народ!» Разом із ними я викотився з машини і опинився у великому натовпі тріумфуючих громадян, які являли собою факельну ходу чи точніше бурхливий карнавал з факелами. Багато тисяч людей, обтікаючи нашу машину, йшли невідь-куди, пританцьовуючи і співаючи веселі пісні. Над їх головами розвівалися портрети любимого ними Перодера і транспаранти з лозунгами «Ми і гренки – один народ!». Я також ішов разом з ними і радів, що ми з гренками один народ, і з датами один народ, і раптом мене осяяло озаріння, що ми, власне кажучи, зі всіма народами один народ і що між нами й іншими народами, які не згодні вважати себе з нами одним народом, є одна єдина відмінність, те, що вони не розмовляють російською. І справді, у нас із ними проблем жодних не було б, якби вони не впирались і просто вивчили російську мову, тим паче, що російська мова набагато зрозуміліша за іншу. Це доказано хоча б тим, що ось у нас сто сорок мільйонів населення і майже всі, і навіть найтупіші з усіх, легко її засвоюють. Ця думка здалася мені достатньо важливою, щоб її записати, але мене сильно схиляло в сон, і я знову пірнув у забуття, сподіваючись не забути до пробудження того, що я побачив. Але забути я не міг, бо і вві сні мені снилась Гренландія і її тріумфуючий в передчутті високих російських пенсій гренландський народ. Уві сні я продовжував тріумфувати разом із ними, але в той же час мене непокоїла думка, а що ж ми будемо з цією територією робити? Запрошувати туристів? Бити моржів? Возити з неї сніг для лижних трас у Сочі?

Прокинувся знову від різкого гальмування. Мене притисло до спинки крісла. А кліщ мій, як мені здалося, по інерції просунувся в мене іще глибше.

– Що? – запитав я. – Що іще стало нашим? Нова Зеландія?

– При чому тут Нова Зеландія? – запитала Зінуля.

– Ну, якщо ми взяли Гренландію.

– Ми? Гренландію? Петро Ілліч, що це ви кажете?

– А що я такого кажу? Хіба ми не взяли Гренландію?

– Та як ми могли взяти Гренландію? Ви уявляєте, де Гренландія, а де ми?

Я впав у задумливий стан і перебував у ньому хвилину-дві чи навіть більше, а потім витряснувся із нього і запитав:

– І що, і ви хочете сказати, що ми нічого такого не брали?

– Навіщо ж впадати у крайнощі? Чому вам потрібно обов’язково, щоб ми взяли Гренландію або нічого? Ні, Гренландію ми не брали і брати не збиралися, бо вона велика, холодна, вкрита льодами і нікому не потрібна, навіть самим гренландцям. А ми взяли Крим.

– Крим? – перепитав я.

– Авжеж, Крим. Він не такий великий, як Гренландія, зате в ньому тепло, в ньому Чорне море, в ньому Ялта, Алупка, Алушта та інше. В ньому пляжі, пальми і кипариси. А ви кажете Гренландія.

– Він сплутав, – сказала Варвара.

– Дивно, – сказала Зінуля. – Як можна сплутати Гренландію з Кримом. Петро Ілліч! – гукнула вона мені у вухо.

Я здригнувся від несподіванки.

– Тут оборудка одна є!

– Та не кричи ти, я не глухий. Яка ще оборудка?

– Чоловік просить підкинути. Не заперечуєте?

– Також із кліщем?

– Та ні, з рушницею. Йому до Курського вокзалу, це практично по дорозі. Візьмемо?

– Як це візьмемо? – запитав я не без подиву. – Ви ж «швидка допомога», везете хворого.

– Ну, хворого, хворого, але не такий ви уже й хворий, – сказала Зінуля. – А це ж практично по дорозі. Зробимо невеликий гак, вам шкода?

– Річ не в тім, що шкода – не шкода. Але «швидка допомога» не для того існує, щоб возити абикого і будь-куди. Ви мене мусите в лікарню доставити. Ми ж втрачаємо час, за який мене можна ще врятувати.

– Ой, та чого ви турбуєтесь? У енцефаліту інкубаційний період сім днів. Уже за сім-то днів ми вас так чи інакше доставимо.

На жарт про сім днів я змовчав, але пробурмотів, що це не справа «швидкої допомоги» займатися приватними перевезеннями.

Зінуля сперечатися не стала.

– Згодна з вами, не справа. Але якби ви знали, які у нас зарплати, ви б здивувались, що ми взагалі ще з хворими маємо справу. Але ми зараз зробимо невеликий гак, Павлик грошиків підзаробить і мені шоколадку купить.

Другий Іван Іванович

Я здався, і в машину вліз дивний чоловік у громіздких чоботах, камуфляжному пуховику і чорній в’язаній шапці, насунутій на очі. В руках новий пасажир справді тримав рушницю, але не мисливську, а якусь дуже великого калібру, можливо, навіть протитанкову. Вліз у машину, рушницю приткнув у кутку зі словами «обережно, заряджена», потім обійшов усіх з протягнутою для привітання рукою, представляючись:

– Іван Іванович. – І не чекаючи відповіді, кожному сказав: – Дуже приємно. – Після чого сів у крісло поряд зі мною і закурив. На зауваження моєї дружини, що тут курити не передбачено, він пред’явив їй посвідчення, де було написано, що носій його має особливі повноваження і йому дозволяється робити усе, що завгодно, де завгодно, і представники влади на місцях зобов’язані усіляко сприяти йому в цьому.

Ми з дружиною цьому дуже здивувалися, бо ніколи ще подібних документів не бачили, і я став Варварі підморгувати, щоб вона, раз така важлива птиця до нас залетіла, з нею не зв’язувалась. Але Варвара, вона ж, ви ж знаєте, відчайдух. Зовсім не збентежившись цією дурнуватою ксівою, вона тут-таки заявила пред’явникові, що раз він такий важливий повноважний уповноважений, йому варто їздити на персональному «мерседесі» з мигалкою, а то й навіть на бронетранспортері, та хоч би й у танку, і там, якщо йому не хочеться довго жити, він може курити, пити, нюхати, колотися при повному потуранні решти пасажирів і місцевої влади. А тут жодної влади, окрім неї, Варвари, немає, і вона йому не дозволить курити при хворій людині. Я чекав, що він стане грубити, але Іван Іванович якось знітився, з’їжився і тільки сказав:

– Треба ж, які люди пішли, педантичні!

Хотів, напевне, сказати чутливі чи розпещені, але сказав «педантичні» через брак запасу слів.

– Педантичні, – повторив. – Одна сигарета. Що в ній поганого?

– Нікотин, – сказала Варвара. – Одна крапля нікотину вбиває коня.

– Дурня якась, – пробурмотів Іван Іванович. – Щоб це доказати, треба спочатку коня курити навчити.

Однак сигарету загасив. Стис двома пальцями кінчик, поплював на нього і недопалок обережно поклав під плащ у бокову кишеню. Помовчав, потім поцікавився у мене:

– А ви також на Курський?

– Та ні, – кажу, – не на Курський.

– На Казанський?

– Ні, не на Казанський.

Він перерахував усі вокзали, на кожне запитання я відповідав заперечно. Він взявся перебирати аеропорти: Домодєдово, Шереметьєво, Внуково…

– Та ні ж, – кажу, – ні. У «Скліф» квапимося.

– У «Скліф», у лікарню? – запитав він здивовано і перейшов на «ти». – Так ти чого, «трьохсотий», чи як?

Тут Варвара знову втрутилась, сказавши, що я не трьохсотий, а перший і єдиний у своєму роді. Але я ж знаю, що «трьохсотий» це значить поранений, і погодився, що можна вважати й так, бо мого кліща можна зрівняти з невидаленою кулею. Він не зрозумів і перепитав, з якою кулею. Я пояснив, що насправді це не про кулю, а про кліща.

Він подумав і сказав, що також потрапив у кліщі під Слов’янськом і ледве вибрався.

Я запитав: а де це Слов’янськ?

Він сказав: у ДНР. Я запитав, а що таке ДНР? Він сказав: народна республіка. Я перепитав: Данська? Він каже: ні, Донецька. Я запитав, а де це? Він сплеснув руками і знову перейшов на «ви»:

– Ви, папаша, з неба звалилися? Війна уже півроку йде, а ви про неї нічого не чули? А де ж ви були?

Я, будучи людиною правдивою, ввічливою і ґрунтовною, пояснив, що був у лісі, збирав гриби, розповів навіть, які саме і скільки, а потім прийшов додому, відчув свербіж, викликали «швидку», ось їдемо, мене вколисало, і я трохи задрімав, те, що ми Гренландією, себто Кримом, заволоділи, це я пам’ятаю, але всі ці ДНР-ЛНР пропустив, що можна вибачити з огляду на мій вік і присутність у тілі кліща.

Він вислухав усе це з непідробною цікавістю і подивом та й каже:

– Я ж думав, ось воно що, а воно ось що. І це ви, значить, через цього кліща їдете на «швидкій допомозі» в лікарню та ще й з мигалкою, з сиреною, людей серед ночі будите?

– А куди ж подітися? – кажу. – Якщо він в мені сидить.

– Та мало що в вас сидить. В мені он дві кулі сидять.

– От порівняли! Кулі, либонь, не рухаються, а цей мене гризе і ще не факт, що він не енцефалітний і я від нього не помру мученицькою смертю.

– Ну, і помрете, також біда невелика. Наші хлопці в розквіті літ гинуть за Новоросію, Руський світ, гинуть під мінометним обстрілом, під бомбами, під кулями. В лікарнях для «трьохсотих» місць не вистачає, морги забиті «двохсотими», а ви тут приготувалися до ганебної смерті від якогось там кліща. Слухайте, якщо вам все одно від нього помирати, то, поки ще інкубаційний період не закінчився, поїхали зі мною битися з укропами. Я вам дам цю рушницю, може, хоча б один танк підіб’єте, а якщо стріляти не вмієте, обв’яжемо вас протитанковими гранатами і помрете як герой, а не як жалюгідна жертва якоїсь комахи.

Варвара втрутилась:

– Йому на війну не можна, у нього діабет.

– От, – сказав Іван Іванович, – заодно і діабету позбудеться. Ну так що, їдемо?

– Ні, не їдемо.

– Боїтеся, цукор підвищиться?

– Боюсь, життя скоротиться.

– Боїтесь? І вважаєте себе чоловіком?

– А що – вам пред’явити доказ?

Він повернувся до Варвари, прищулився:

– А що? У нього є що пред’явити?

– Пошляк! – сказала Варвара.

– Справжній чоловік, – вирішила сказати й своє слово Зінуля, – це воїн. – І запитання до мене: – Ви згодні зі мною?

– Не згоден, – сказав я. – Справжній чоловік – це перш за все чоловік, який так само, як і жінка, має право на життя, свободу і прагнення до щастя.

– Ой, як ви здорово кажете! – вигукнула Зінуля.

– Це не я сказав.

– А хто?

– Томас Джеферсон.

– А хто це?

– Був такий один, американець.

– А-а, американець, – розчаровано протягнула Зінуля. – Так це ж американці, мало чого вони наговорять. А я вважаю, що справжній чоловік народжується воїном.

– Дурня! – заперечив я. – Не воїном, а людиною. Істотою, що мислить і відчуває. Яка так, як і жінка, має право боятися смерті, болю і приниження. І навпаки: пора б уже виростити чоловіків, які бояться убивати, робити комусь боляче і принижувати когось. Чоловік має право бути пацифістом, ненавидіти війну, не хапатися за зброю, берегти себе й уникати вбивства інших людей в ім’я яких би там не було цілей, крім крайніх випадків, коли треба і доводиться навіть ціною свого життя захищати свою родину від бандитів, від зовнішніх ворогів і від своєї держави, яка буває гірша за зовнішніх ворогів. Але якийсь перший-ліпший авантюрист, кочівник по гарячих точках чи просто слухняний виконавець, готовий убивати чи хоч бути убитим за наказом, за шматок якоїсь території, за високу ідею, за те, щоб примусити когось жити по-нашому, за гроші, за ордени чи заради свого задоволення, якої б статі він не був, він для мене взагалі не зовсім людина.

Ось це все, можливо, трохи іншими словами я виклав Зінулі і нашому войовничому попутнику.

Він вислухав мене уважно. Не розгнівався, але поцікавився, чим я займався до пенсії. Варвара, зрозуміло, тут-таки йому пояснила, що я письменник, відомий і навіть дуже відомий, національне надбання, і тому мене треба берегти. Він прослухав і це, але заперечив, що наші національні надбання це Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, Юрій Гагарін і двадцять вісім героїв-панфіловців. На що я йому сказав, що про інших поки що промовчу, але жодних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. Шкода, його давно немає на світі. Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп’ятих хлопчиків.

Іван Іванович і тут мене не перебив і лише коли я закінчив, висловив свою думку.

– Гаразд, – сказав він, – ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте?

Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді.

– Дурниці це все, – сказав він. – Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові.

На цьому він не заспокоївся і вдався до міркувань про те, що таке письменник, яка його роль у нашому суспільстві. І що письменнику, щоб прославитися, головне не пережити самого себе, вчасно померти і краще трагічно, як-от Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Єсенін. Я міг би заперечити, навести приклад Толстого, але, подумавши, вирішив не сперечатися, бо у відповідь на такий приклад завжди чую зауваження з кривою усмішкою: «Але ж ви не Толстой». Авжеж, не Толстой, усі не Толсті, але ж на одному Толстому, яким би він не був, література не закінчується і ним одним не замінюється. Ну, це я так, між іншим. А стосовно віку, то, звісно, рідко кому з людей нашої професії вдається зберегти до старості свіжість розуму й таланту, більшість у ранньому віці, написавши своє краще, потім нічого подібного повторити не можуть і решту життя даремно мучаться, викликаючи розчарування і презирливі відгуки критиків і читачів. У літературі, як у спорті, балеті і сексі, треба закінчувати вчасно, щоб не здаватися жалюгідним і смішним. До письменників люди не бувають настільки поблажливими, як до представників інших публічних професій. Якийсь спортсмен стрибав у висоту на два з половиною метри, а потім став стрибати на півтора, потім на метр, потім і на двадцять сантиметрів не може підстрибнути. І хто йому кине докір? Усі розуміють, вік є вік. І вже не здатного ні стрибати, ні підстрибувати пам’ятають, яким він був колись. Газети споминають в статтях під рубрикою (була така) «Їм аплодували стадіони». Балеринам прощають. Я був знайомий з однією великою і знаменитою, яка не покидала сцени до похилого віку. Коли її виступи уже й на танець були не схожими, вона просто виходила на сцену й одними лише помахами рук зображала лебедя. І все ж публіка, пам’ятаючи її молоду, сильну і стрибучу, вибухала оваціями і обсипала її квітами за те, що вона ще жива, виходить на сцену, підстрибувати не може, але руками махає майже так само, як колись. Між іншим, якось я був на її концерті і сидів поряд з її чоловіком, також у своїй галузі вельми відомим, але в побуті надзвичайно грубим. Перед нами сидів чоловік з товстою шиєю і золотим ланцюгом на ній, а з обох боків від нього охоронці з такими самими шиями, але без ланцюгів. Поряд з чоловіком балерини сиділа старенька пара, колишні, як вони нам охоче розповіли, вчителі, а той, з ланцюгом на шиї, був їх син, з, як тоді казали, нових руських. Син раз по раз чогось не розумів із того, що діялося на сцені, обертався до батьків, вони йому пояснювали. Але ось концерт закінчено, публіка аплодує, жбурляє на сцену квіти. В цей час в ложі піднімається тендітна жінка і також плеще в долоні. Публіка негайно обертається до неї і тепер аплодисменти гримлять на її честь. Новий руський обертається до батьків і запитує пошепки: «Хто це?» Мама пошепки відповідає: «Уланова». Наступне запитання: «А хто вона?» Тато каже: «Балерина». Син, показуючи пальцем на сцену: «Така ж, як ця?» – «Краща», – відповідає мама. «Набагато, набагато краща», – уточнює тато й обертається до чоловіка балерини: «Ви не скажете, котра година?» І тут же отримує відповідь: «А чи не пішов би ти на…» – і далі пішли такі слова, що треба дуже добре володіти майстерністю композиції, щоб зуміти поєднати їх між собою. Старенькі розгубилися, син і його охоронці повернули свої бичачі шиї, позирнули здивовано, але, знаходячись в храмі мистецтва, сперечатися з грубіяном не стали.

Я трохи відхилився від теми, але мова моя була про те, що вік – це така штука, яку всім прощають, окрім письменників. Про письменника кажуть, і з радістю, наче саме цього й чекали (і справді ж чекали), що деградував, став бездарним. І рідко при цьому скажуть: а давайте згадаємо, яким він був раніше. І при цьому не можуть собі навіть уявити, що письменник у будь-якому віці все ще на щось сподівається. Взяти бодай мене. Ось, здавалося б, дотягнув до якоїсь межі, що можна вже й жодних ілюзій не мати і нездійснених планів не будувати. А я ні, все іще думаю, а раптом ось розженусь та підстрибну, раптом щось ще таке-сяке утну про щось, про кліща хоча б оцього. Недарма ж він у мене заліз, спонукає мене до чогось, так невже ж я на цей виклик ніяк не відповім? А як відповім, то чим, як не словом? Мені, правда, скажуть: знайшов також тему і персонажа. Комашку. Раніше писав все ж таки про людей. Розкривав, як кажуть, тему маленької людини. Хоч і маленької, але все ж таки людини. А тепер і зовсім подрібнішав і нічого довкола себе більшого за кліща не бачить. І деякі критики відразу знайдуть привід для сарказму. Що, мовляв, зображає предмет, відповідний до власного масштабу.

Третій Іван Іванович

Такими ось думками стомлений, я заснув, і мені відразу приснився той-таки Іван Іванович, який пропонував мені, якщо я сам не хочу воювати, то мушу бодай навчити мого собаку Федора, обвішаного гранатами, кидатися під укропівські танки. Але я і в цьому йому відмовив, вважаючи, що якщо люди вже настільки дурні, що ніяк не можуть не воювати, то вони нічим не заслужили, щоб така чиста і невинна істота, як Федір, жертвувала ради них своїм життям, яке в собаки також одне, як і в нас.

Спав я цього разу зовсім недовго, лише заплющив очі, як одразу розплющив. Довкола мене наче нічого не змінилося, не рахуючи того, що поле снігом припорошило, але ми так само кудись їдемо і у тому самому складі, себто я, Варвара, Паша, Зінуля й Іван Іванович. Але не той Іван Іванович, а якийсь інший, на того при цьому дуже схожий. Але не в камуфляжі, а в брезентовому плащі з капюшоном, у кутку стоїть не рушниця, а вудочка, і їде цей Іван Іванович не на Курський вокзал, а на Савеловський. А з Савеловського він поїде електричкою на якесь, як він, підморгнувши, сказав, секретне озеро, екологічно чисте. Там водиться екологічно чиста риба, її він щодня доставляє своєму хазяїну, який харчується виключно рибою.

– Дивний у вас хазяїн, – зауважила Варвара.

– Незвичайний, – поправив Іван Іванович і запитав мене, хто я, куди їду і в якій потребі. Я йому пояснив, і він зостався невдоволеним, як попередній Іван Іванович, і став щось бубоніти, дорікаючи мені вже не війною, а тим, що занадто дорого коштую державі.

– Пенсіонерів, – бубонить, – розвелося, як бліх. І мало того, що вони пенсійний фонд деребанять, так їх же й іще лікувати потрібно. Та ще й безкоштовно. Чим довше живуть, тим частіше лікуються, а чим частіше лікуються, тим довше живуть. – Ця думка йому, вочевидь, так сподобалася, що він дістав з кишені електронного записника, записав сказане і продовжив: – І ледь що, хто з кліщем, прищем, свищем чи грижею, кожному подавай «швидку допомогу». В цей час люди запізнюються на поїзд, на літак, на банкет, на похорони, зрештою. На таксі крізь пробки не пробитися, а «швидкої» не упіймаєш, вона таких ось возить, з кліщами. І так у нас все. Злодійство, хабарі, корупція. Одні живуть за межею бідності, а інші ганяють на «швидкій допомозі» і вивозять з країни мільярди…

– Які мільярди? – не витримав я. – Що це ви городите? Я ще жодного мільярда не вивіз.

Але він мене не слухає, продовжує перераховувати розваги мільярдерів і розвиває тему в такий бік:

– …купують острови, яхти і футбольні команди. Тисячі військовослужбовців не мають житла, країна гине від наркотиків і напливу мігрантів. Донбас горить, Сирія палає, Кавказький котел, можна сказати, вже кипить, булькає, от-от зірветься, а ці все їздять зі своїми кліщами. І найголовніше, що народ все це терпить.

Мені б тут притримати язик за зубами, але я ж не можу. Я ж, як каже Варвара, коли гнівається, правдолюб хреновий. Щоправда, коли не гнівається, правдолюб, каже, ти мій безголовий. А хто з нас безголовий, це ще треба подумати.

– При чому тут народ? – кажу я цьому Івану Івановичу. – Самі знаєте, що справа не в народі, а в одній людині.

– Так? – зобразив він подив. – А хто ця людина? Прізвище не підкажете?

Тут я все ж таки подумав, що занадто перед ним, не знаючи, хто він такий, розкриватися усе ж не варто.

– Прізвище, – кажу, – самі знаєте не гірше за мене.

– Зрозуміло, – парирує Іван Іванович, – назвати боїтесь, але при цьому стверджуєте, що той, кого ви боїтесь назвати, в усьому винен. А ви?

– А що я? Я-то в чому винен?

– Якщо ви ні в чому, то і він ні в чому. Ви зрозумійте, у нього було важке дитинство. Він виріс в комунальній квартирі. Злий вітчим шмагав його паском, сусідські старші хлопчаки одбирали в нього гроші на шкільні сніданки, а він одбирав у молодших. Його виховували школа, комсомол, партія і КДБ. Він читав книги про шпигунів і сам хотів стати шпигуном, можливо, навіть більшим шпигуном, можливо, навіть в найсміливіших мріях – головним шпигуном, але не тим, ким він став. Але ви самі вибрали його, ось і їжте такого, який є.

– От і їмо, але який би він не був, – боязко заперечив я, – мусить же він розуміти, що так знущатися над народом не можна.

– Ну, чому ж не можна, якщо народ дозволяє?

– Та хто ж у народу що питає?

– Так у тім то й річ, що наш народ дозволяє його не питати.

– А де ви бачили такий народ, у якого щось питають?

– Я бачив, – сказав він. – Я бачив багато народів, у яких правителі постійно питають дозволу на все. А ті, в яких не питають, їх і народом назвати навряд чи варто.

– Так, – сказав я схвильовано і тимчасово забувши про кліща, – дуже навіть з вами згоден. Наші люди занадто покірливі і дозволяють з собою витворяти все, що завгодно. Бо в нас немає ніякої солідарності, і ми навіть якщо з чимось не згодні, сидимо й помовчуємо кожен у своєму закутку. А коли б ми всі як один вийшли на площу і сказали б наше тверде «ні»…

– Ось, – зрадів Іван Іванович і навіть поплескав у долоні, – правильно кажете. Давайте завтра ж усі разом вийдемо і скажемо «ні».

– Давайте, – кажу я, – хороша ідея.

– Ідея чудова, – погодився він. – Значить, завтра зустрічаємося на площі.

– Хто?

– Ви, я і всі решта. Ви ж прийдете?

– Я-а? А для чого?

– Але ви ж кажете, що всі повинні вийти.

– Авжеж, всі. Коли всі вийдуть, тоді і я. Це вже точно, – додав я впевнено, – якщо всі вийдуть, то я вже також, будьте певні.

– А як же ви дізнаєтесь, що всі вийшли?

– У вікно вигляну. У мене вікно, знаєте, виходить якраз на площу. Як тільки побачу, що всі вийшли…

– Тоді і ви вискочите?

– Так, – сказав я. І подумав: – А може, й ні. Якщо всі вийдуть, то обійдуться і без мене. Як ви вважаєте, обійдуться?

Я поглянув на Івана Івановича, сподіваючись, що він мене підтримає і знайде для мене слова виправдання, але він на мене подивився нудьгуючим поглядом, позіхнув і сказав, що хоче спати. І попросивши не турбувати його, доки не доїдемо до місця, але не запитавши дозволу, влігся на вільний лежак, чим сильно мене обурив. Чому я, стара людина, до того ж із кліщем, мушу спати сидячи, а він зі всіма зручностями? Я хотів йому це висловити в обличчя, але не встиг, він відразу заснув. Причому не просто заснув, а зацмокав губами і захропів, і знову ж таки, не просто захропів, а з якимось, як мені здалося, знущальним смислом, і якщо всю цю музику спробувати зобразити буквами, то це звучало приблизно (дуже приблизно) так: хррр-чмок-хррр-фью-фью-хррр-чмок-хрр. Ой, подумав я, якою нещасною має бути його дружина, якщо вона у нього є і спить з ним в одному ліжку.

Роблять вигляд, що живуть

А я, між іншим, ніколи не хроплю. Але з віком став жахливо сонливим, що читач цих рядків, мабуть, вже помітив. Точніше так: ночами не сплю, а вдень засинаю, навіть сидячи за комп’ютером. І бачу весь час різні сни, де стрічаються не лише дуже дивні персонажі, але і сам я уві сні можу бути то законослухняним російським громадянином, то навпаки, неприборканим нігілістом і бунтарем, то американським професором чи банкіром, а трапляється навіть, що бачу себе якоюсь твариною. Я це пояснюю тим, що, напевне, в мені проявляється, як кажуть, художник слова, котрий і уві сні продовжує творити різні характери, вживатися в них і виступати від їх імені. Вжившись в чергового персонажа, я сплю і думаю про те, наприклад, що у нас, з того часу, як комуністів прогнали, все є: свобода, демократія, хороші зарплати і пристойні пенсії. Нами править найкращий у світі керівник, який дуже любить країну, людей, дітей і тварин. Тварин особливо рідкісних і особливо рідкісних птахів. Бо він сам птах високого польоту. Ми його постійно обираємо і переобираємо, бо в нас нікого кращого немає. Якщо ви, задаю я уві сні невідомо кому запитання, вважаєте, що є хтось кращий, дзвоніть по телефону довіри, там вас уважно вислухають і запишуть. А потім розберуться з вами і придивляться до того, який, на вашу думку, кращий.

Я сплю і мені сниться, що в нас, дякуючи мудрому керівництву того, котрий у нас нагорі, все йде гаразд, все стабільно, немає ніяких війн і ніяких санкцій, за один рубль дають шістдесят доларів і в додачу ще скількись євро, й усі всім дуже вдоволені. Невдоволеною буває незначна меншість населення, але вона ніколи не буває і не буде вдоволена, хоч засип її золотом. Вона невдоволена верховною владою, місцевими властями і більшістю, яка усім вдоволена. У Росії споконвіку склалася традиція, що меншість, яка жила добре, проявляла невдоволення тим, що більшість жила кепсько, і йшла за неї хоч на каторгу, хоч на плаху. Але більшість, котра жила кепсько, ні до чого кращого не прагнула, до тих, хто страждав за неї, ставилась з підозрою, їхніх жертв не цінувала, охоче здавала їх поліції і з радісною цікавістю спостерігала, коли їх вішали на майданах. Тепер страждальців за народ привселюдно не вішають, але саджають і відстрілюють з-за рогу, а вони продовжують вболівати за народ, іноді, втім, ображаючись на нього, що він знову всім вдоволений. Що стосується мене особисто, то я якраз завжди чимось невдоволений, чим викликаю невдоволення влади, яка не розуміє, чого мені ще не вистачає, коли, як вона вважає, мені вистачає усього.

Всі ці думки, що я їх виклав, снилися мені чи тривожили мене наяву? Не знаю. Але відволікшись від них, я побачив, що Іван Іванович засовався на своєму лежаку, і руками засмикав, і ногами засукав, я спершу думав, що в нього епілепсія, і тоді, як я чув, треба вхопити за язика і витягувати його якомога далі назовні, бо як він туди западе, залипне, перекриє дихальне горло, то до Савеловського вокзалу ми довеземо бездиханного трупа. А якщо він такий важливий, такий наділений особливими повноваженнями, то від нього ж так просто не позбудешся, кудись в канаву не викинеш і в близькому переліску не закопаєш. Відразу справу заведуть, мене в політичному вбивстві запідозрять. Я кинувся до нього, не уявляючи, яким чином я його за язика ухоплю, але побачив, що він не може піднятися, бо пристебнутий до лежака, ну, паски мені було в руки відстебнути, аніж хапати його за язика. Я його від пасків звільнив, він схопився і, витріщаючись на мене божевільними очима, закричав відразу:

– Як вам не соромно?

Я не зрозумів.

– Ви що це, – кажу, – мене знову соромите? А за що мені має бути соромно? За те, що не воюю за ваш Деленер? За те, що не виходжу на Майдан? За те, що довго живу? Ну, моя вина, що виявився міцнішим, ніж декотрі сподівалися.

– Та я не про те, що ви взагалі живете. А про те, як ви в цій Рашці живете?

Що таке? Щойно попрікав мене, що я кепський громадянин, і раптом Рашка.

– Дозвольте, – кажу, – Іване Івановичу…

Він на мене презирливо поглянув.

– Я вам не Іван Іванович, а містер Джонсон енд Джонсон старший, – і майже без акценту.

Знову якась дивина. Не показуючи йому свого подиву, кажу:

– Мені однаково, одноразовий ви Іван Іванович чи двічі Джонсон, старший ви чи молодший, але називати мою країну Рашкою я вам забороняю.

– Ти, – це він вже мені тикає, – мені забороняєш? Та хто ти такий?

Тут я розгнівався не на жарт.

– Хто я такий, всім відомо. А ось хто ти такий?

– Я-то? – І соває мені під ніс посвідчення, в якому англійською написано, що представник його має право робити і говорити все, що йому на думку спаде і де завгодно, і представники влади на місцях мусять сприяти йому у цьому. На що я, беручи приклад з Варвари, сказав йому, що хто йому і що мусить надавати, я не знаю, що наша країна, в якій він зараз знаходиться, зоветься Росія, а якщо по-їхньому, то нехай буде хоча би Раша. Це звучить не так велично, але ласкаво, як Маша, Даша, Наташа, а вже аж ніяк не Рашка.

– Саме Рашка, – повторив він, – і іншої назви ваша країна не заслуговує. Влада злодійська, парламент ублюдочний, суд продажний, народ рабський.

– Ну, щодо влади, парламенту й судів заперечувати не стану, – сказав я, – але ваших слів стосовно народу не потерплю. Народ у нас найдобріший, найвідкритіший і, головне, найдуховніший.

– Яка дурня! – обурився мій співбесідник. – Хто вам це сказав, що ви «най-най», коли ви у своїй країні ніяк людського ладу не наведете? Недовірливі, хитрі, підступні. Весь час вам здається, що вас, наївних і чистих, хтось хоче образити і не вважає за людей. Тут, між іншим, такий парадокс, що якщо вам весь час здається, що вас не вважають за людей, то вас за них і не вважатимуть. Ви ж цього не розумієте і продовжуєте шукати, на кого б образитися і цю образу виразити якимсь озброєним чином. А ваша духовність – звідкіля вона? Ви сімдесят років проповідували безбожність, переслідували священиків, рубали ікони, церкви перетворювали в свинарники і сховища гнилих овочів. І вже, як шукати тих, хто кепсько ставиться до вашого народу, то ви самі гірше за всіх самі до себе й ставитесь. Ваші правителі вас грабують і вас же й зневажають за те, що ви все це терпите. Ви любите ваших правителів, і правителі саме тому вважають вас за дурнів. Вони ж то самі розуміють, що їх любити немає за що. Такий режим, якому ви служите.

– Я йому не служу, – сказав я.

– Ще й як служите, – відповідав він. – Пенсію отримуєте? Комунальні послуги сплачуєте? У лікарів лікуєтесь? Значить, служите. А ще те, що не втікаєте від нього, значить, тим самим обманюєте людей, роблячи вигляд, що тут можна жити.

– Дурниці городите, – нарешті встряла моя половина, – Петро Ілліч ніколи не робить вигляд, що він щось робить, чого він насправді не робить. І він не робить вигляд, що живе, а живе. І крім усього, в нашій, як ви кажете, Рашці живуть іще сто сорок мільйонів чоловік. Живуть, а не роблять вигляд. Вам зрозуміло?

Містер зітхнув:

– Мені зрозуміло те, що ви самі не розумієте, і ваших сто сорок мільйонів не розуміють, що ви вже давно не живете.

Сказавши це, він улігся на освоєне вже ним ложе, сам пристебнувся і знову негайно захропів, наче цим хропінням підвів риску під усім сказаним. А мене знову примусив задуматися. Я задумався, і думки заполонили мене негарні. Я не погодився з тим, що ми не живемо. Навпаки, ми дуже навіть живемо і, як всі інші, живемо надіями на переміни чи на смерть. І ось чому. Ми своїх правителів не обираємо і не можемо розраховувати на те, що один, відслуживши свій строк, піде і його місце займе другий, нами обраний. Але ми народ терплячий, ми не обираємо, але ждемо. Ждемо, коли цей помре, в надії, що той, що прийде за ним, буде кращий за попередника. А потім ми ждемо знову, заким цей, щойно прибулець, знову стане колишнім. Ждемо.

Із цією думкою я знову заснув, але сон мій був неміцним. Укотре розплющивши очі, я побачив, що Варвара спить, а цей самий Іван Іванович чи Джонсон енд Джонсон, чи чортзна, яке його насправді ім’я, схилився над Зінулею, і вони про щось там шепочуться, втім, доволі голосно. Вважаючи, очевидно, що я чи міцно сплю, чи глухий і не почую. А в мене, не зважаючи на мій вік, слух іще, як кажуть, відмінний. Я напружився і почув, що вона називає його муженьком, Ванюшею і котиком, а він їй розповідає, що там, де він працює, науковий експеримент повністю завершено, перевтілення практично відбулося, режим дня у нього (у того, про кого вони перешіптувалися) зостався практично колишнім, але раціон змінився на користь риби. Потім була недовга пауза, і раптом цей чоловік заговорив про мене. Кивнувши в мій бік, він запитав у Зінулі:

– Ну, а цей що?

– Що ти маєш на увазі? – запитала Зінуля.

– Не розумієш чи як? Гадаєш, справді серйозний випадок?

– Серйозніше не буває, – впевнено відповідала Зінуля.

– Енцефаліт? – перепитав він з надією.

– Відносно енцефаліту не знаю, але ознаки бореліозу наяву.

– А врятувати можна?

– Можна, якщо вчасно надати необхідну допомогу.

– Але ти постарайся, щоб не вчасно, – сказав він. – Не поспішай.

– А ніхто й не спішить. Ти ж бачиш, їздимо кругами туди-сюди, колеса проколюємо, попутників підбираємо.

Не можу передати, як я був вражений почутим. Виявляється, все, що зі мною сталося, це була здорово розроблена хитра операція. Спершу засадили в мене кліща. І ось чому вони відразу прилетіли на мій виклик. Боялися, що інша «швидка» їх випередить, одвезе мене в Тоцьк, там цього кліща миттєво витягнуть і врятують мене від можливих наслідків. А вони відразу прискакали, оголосили, що Тоцьк мене не бере, начебто тому, що я не академік, і взялися мене везти по найдовшій заплутаній дорозі в сподіванні, що за цей час інкубаційний період мине і кліщ зробить свою справу.

Я так розхвилювався, що мені коштувало неабияких зусиль, щоб не виказати себе.

Марення дійсності

Ну, ви вже все зрозуміли і ставитеся одні, можливо, зі співчуттям, а інші – зі зловтіхою до того, що у мене, старої людини, в голові усе переплуталося. Перебираючи подумки свої спогади, я ніколи не можу з цілковитою впевненістю сказати, що з цього сталося дійсно, що наснилося, примарилося, примріялося чи було просто породженням моєї уяви. Ясна річ, скажете: вік, склероз, маразм, альцгеймер. Не заперечуватиму, певне, і це має місце, але, правду кажучи, я й замолоду славився химерником. І якщо в ті часи, коли ще в голові у мене мозкової речовини було більше, ніж кальцію, я інколи не міг відрізнити те, що було насправді, а що вигадав зі своєї голови. А інколи я гадав, що й не слід розрізняти. Як пам’ятаєш, так і пам’ятаєш. Все наше життя – це спогади про минулі події. Чим більше їх було, тим життя видається довшим та багатшим, а вже які вони були – реальні чи вигадані, немає значення.

Отже, було це чи не було, але, як я пам’ятаю, їдемо ми в інститут Скліфосовського у такому складі: я, моя дружина Варвара, водій Паша, фельдшер Зінуля, кліщ і… Ну, щодо «і» достеменно сказати не можу. Чи був підхоплений нами на шляху попутник Іван Іванович, чи був він тим Іваном Івановичем чи іншим, чи Джонсоном енд Джонсоном, чи мав він якесь відношення до нашої Зінулі і чи взагалі існував, міркуйте самі. Далека дорога, асфальт кривий, машину похитує, хочеться спати, але Зінуля тріскоче, не вгаваючи, і ділиться сумнівами з приводу свого Ванюші-котика, чи насправді там його тримає робота чи щось інше у вигляді пташниць-лаборанток, які там ходять в коротких білих халатиках, котрі ледь прикривають те, що котик завжди держить у своїй невсипущій уяві.

– Як ви гадаєте, – ставить мені Зінуля чергове безглузде запитання, – зраджує він мені чи ні?

– Звідки я можу знати, зраджує він чи ні, якщо я з ним навіть не знайомий?

– Яка різниця, знайомі чи не знайомі, адже ви також чоловік… ну, були колись…

– Що? – нащурилась Варвара.

– Вибачте, не те бовкнула, – відразу ж виправилась Зінуля. – Ні, я бачу, звичайно, що ви чоловік, не були, а є і, дай Боже, кліща витягнемо, ще довго будете. Можливо, цей кліщ вам у цьому сенсі й на користь піде. Так от, якби ви працювали серед таких дівчат з крутими сідничками і в коротеньких халатиках, ви як би на них реагували?

Але тут Варвара в мене вчепилась:

– Ну-ну, скажи, мені також цікаво.

Я їй не відповів, а в Зінулі запитав:

– А що б ви робили, якби взнали?

– Ой, не приведи Господи! Ви знаєте, я так для себе вирішила, навіть цікавитись не буду. Тому що, якщо взнаю, почну бешкет і собі ж гірше зроблю. А так не бачу, не знаю, все добре. Ви зі мною згодні?

Я погодився, вважаючи, що Зінуля не просто має слушність, а висловлює народне ставлення до правди життя, котра народу не потрібна і на котру він вже багато років закриває очі. І живе за принципом: менше знаєш, краще спиш. Щоб душевно себе не травмувати, він не бажає нічого знати ні про минуле, ні про теперішнє. Як, за що і в яких кількостях минулий режим знищував наших батьків, дідів та прадідів, серед яких одні формально були жертвами, інші – катами, але жертвами були усі. Тому що кат, перед тим, як вбити іншу людину, вбиває людину у собі. Про катів у Пастернака: «наверно, вы не дрогнете, сметая человека. Что ж, мученики догмата, вы тоже жертвы века». Життя країни в нещодавньому минулому було страшне та ганебне, але ті, хто прожив його і хто не прожив, не бажають знати та соромитись й охоче дослухаються до тих, хто казав їм, що доброго було більше, ніж поганого, і погане робилось заради доброго. Людина уникає можливості почути правду про минуле і теперішнє, хоча підозрює, що вона існує не така, як їй кажуть. Але при цьому припускає й те, що коли вона цю правду взнає, їй стане жити неспокійно та незатишно, страшно чи соромно, чи і те, й інше. Це знання призведе її до небезпечних запитань, котрі вона поставить собі чи владі, і порівняє те, що вона взнає, з тим, що їй казали і що приховували. І тоді перед нею виникне вибір: попри знання, котрими вона оволоділа, жити, як раніше, брехати самій собі, втрачати повагу до себе, вважати себе тварюкою тремтячою, безсовісною людиною чи наважитись на якісь висловлювання або дії, котрі в країні нічого не змінять, але їй та її родині завдадуть чимало неприємностей, а то й лиха. І ось, передбачаючи все це інтуїтивно, людина заплющує очі і затуляє вуха, кажучи собі: нічого не хочу знати, бачити чи чути, що ускладнить моє життя, зробить його незатишним та небезпечним.

Про кохання, шлюб та шлюб поза коханням

Небажання Зінулі знати правду про те, що робить чоловік, знаходячись поза домівкою, повернуло мої думки ще ось в якому напрямку. Коли я був молодшим, і тілесний потяг мене дуже непокоїв, я багато думав про те, як потужно статевий інстинкт керує нашими думками та діями. Підштовхує нас іноді на шляхетні вчинки, але частіше – на безглуздя, підлоти та зради. Людство не знайшло можливості гармонійного співіснування чоловіків та жінок. Більшість людей, беручи шлюб за вподобанням, сподіваються на щастя удвох та покладають надію, що їм вистачить одне одного на все життя. Через певний час виявляється, що ці надії були ілюзорними, і йому хочеться отримати трохи задоволення осторонь, вона не проти того ж, і це бажання настільки сильне, що вони забувають про свої дошлюбні уявлення про подружню вірність, про свої заприсягання одне одному. Родина перетворюється на союз двох зрадників.

Я гадаю, що дев’яносто дев’ять відсотків чоловіків і майже стільки ж жінок, хто більше, хто менше, спокушаються «стрибнути в гречку», а подумки це чинять усі сто відсотків. Чоловіки та жінки зраджують одне одного, кажуть одне одному неправду, це роблять навіть люди, які, власне, брехні ненавидять і в усьому іншому скрупульозно чесні. Якби люди погодилися з думкою, що вони такі, які є, що така їх природа, на котру треба якось зважати, що потрібно створювати якісь інші норми співжиття… Але які?

Дехто намагається такі норми встановити для себе, створює сексуальні комуни, троїсті спілки, обмінюється дружинами та чоловіками й щось ще, на кшталт цього, але це суперечить їхньому ж інстинкту власника, природженим ревнощам та майже неминуче призводить до важких психічних наслідків. Були люди, які особисто свідомо та значно ухилялись від загальних засад поведінки у шлюбі. Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар, які зійшлися у ранній молодості, одразу умовились, що будуть разом і одночасно матимуть сексуальну свободу, але з неодмінною умовою – ніяких таємниць одне від одного. Так і прожили усе життя. У нього були коханки, у неї коханці, вони одне від одного не приховували ні фактів, ні подробиць. Деякі його полюбовниці були її любасками, вони жили спільною родиною, ділились між собою враженнями та деталями. Але й тут без неправди не обійшлось. Тому що одне одному вони не брехали, а спільним коханкам доводилось, бо ті, хоча й відійшли від узвичаєних моральних норм, але все ж якісь бар’єри здолати не могли. Так Симона та Жан-Поль жили як риба з водою до самої смерті, будучи з точки зору загальної моралі жахливими збоченцями і залишаючись в усіх інших сенсах чесними людьми.

Лев Ландау намагався встановити схожі правила в своїй родині, але це вдалось йому лише наполовину, він кохався, з ким хотів (а хотів він з усіма), і майже на очах дружини Кори. Їй дозволяв поводити себе так само, до чого навіть настирливо спонукав, але вона наданою їй свободою не користувалась і це призвело її до психічних розладів. Подейкують, що Ландау, домагаючись чергової жінки, був не надто у собі впевнений. Один з його друзів розповідав мені, що якось вони з Львом Давидовичем лаштувались разом на побачення з незнайомими дівчатами і Ландау перед виходом з дому приколов на піджак золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. Приятель здивувався: «Навіщо?» – «Розумієш, – пояснив Ландау, – на свої зовнішні чари я не надто сподіваюсь, а пояснювати якійсь хвойді, який я великий вчений, безглуздо. Вона не зрозуміє, або не повірить. А Зірка буде переконливим доказом».

Між іншим. Більшовики глузували над невігласними селянами, серед яких ходила чутка, що радянська влада готується оголосити жінок спільними. Більшовики казали, що такі уявлення вселяють людям вульгаризатори марксизму, котрий нічого подібного не припускає. Енгельс у якомусь своєму творі писав (передаю не дослівно, а як пам’ятаю та близько за значенням), що в буржуазному суспільстві дружини й так давно спільні, але буржуї, в своїй більшості облудники та святенники, не бажають визнавати очевидне. Так ось, у суспільстві майбутнього, вільному від лицемірства та святенництва, доступ усіх чоловіків до усіх дружин буде визнано природним та законним. Статевий інстинкт штовхає людей на агресію, злочини та війни. Позитивною характеристикою чоловіка вважається поняття «чоловік з яйцями», проте декому ці додатки ускладнюють життя. І якби лише їм самим. Недаремно вигадана кастрація для нездатних впоратись зі своєю похіттю сексуальних маніяків. Було б добре, якби цій процедурі піддавали схильних до тиранії та найбільш войовничих політиків, вождів і полководців. Великих війн можна було б уникнути, каструвавши правителів на зразок Наполеона, Гітлера, Сталіна. Можливо, навіть взагалі усіх претендентів на найвищий пост слід піддавати цій процедурі.

До речі, про Сталіна. Мене часто запитують, чим можна пояснити незгасну любов нашого понівеченого народу до цього масового чикатіли, який тридцять років тримав країну в злі, убогості, рабстві та страху. Незнанням? Мало про нього сказано та написано? Достатньо того, аби хоч трохи мисляча людина прочитала, здригнулася від жаху та прокляла цього ворога людства.

– А все ж таки, – каже Зінуля, – при Сталіні був порядок. Ви зі мною погоджуєтесь?

– Еге, – відповідаю я, і знову сліпці сватають мене.

Зінуля мене розворушила вкотре:

– Петро Ілліч, прокидайтесь!

Я кажу:

– Що? Знову щось захопили?

– Та що ви все захопили, захопили. Нічого не захопили.

– А якщо не захопили, навіщо мене будити? Ви ж медик і маєте знати, що переривання сну дуже шкідливо для організму.

– Ну, вибачте, я нізащо не будила би, але тут така справа, така справа…

– Та яка може бути справа важливіша, аніж спокійний сон?

– На жаль, може бути. Ви знаєте, що доки ви спали, у нас Перодер зник?

– Що? – кажу. – Зник? І це що, дуже важливо?

– А по-вашому, що Перодер зник, це не важливо?

– Ну, важливо, важливо, – бовкнув я, протираючи очі, – але не настільки ж, щоб будити стару та хвору людину. Чи ви бажаєте, щоб я його шукав?

– Та його без вас уже два тижні шукають, знайти не можуть. Два тижні він Раду Безпеки не скликає, раптові перевірки боєздатності Збройних сил не проводить, з птахами не літає, в телевізорі не з’являється, а ви все спите.

Нарешті я прокинувся, здається, остаточно.

– Два тижні його немає в телевізорі? А що ж тоді вони показують?

– Показують його, але не так часто. І лише в консервах.

Я глянув на Зінулю так, що вона злякалась і почала мені квапливо пояснювати: консерви це не те, що я подумав. Це нічого спільного зі свинячою тушонкою чи бичками в томаті не має, це – записані на диск старі кадри, котрі телевізійники намагаються удавати за нові. Наприклад, не далі як учора видавали за свіже інтерв’ю старе, котре брали три роки тому, де він, ще сповна волохатий, запевняв, що Крим не наш і ніяких перспектив на нього ми не маємо.

Насилу я всю інформацію засвоїв, прожував, проковтнув і кажу:

– Ну, гаразд, я зрозумів, що Перодер зник. То й що? І які ще ознаки його відсутності?

– Тисняви немає, – повернувся до мене Паша. – З того часу, як він зник, можна їхати і так, і сяк, усі шляхи вільні.

– Так це ж добре, – зрадів я, і наражаюсь на заперечення.

– Кому добре, а кому й не дуже, – зітхає Паша. – У мене, якщо заторів немає, немає лівого заробітку. Без заторів будь-який приватник вас домчить вчасно хоч до Шереметьєва, хоч до Домодєдова.

Ось що значить підприємлива людина! Що для інших незручність, то для нього прибуток. Так я подумав і знову запав у сон.

Haus der dummen, або Будинок дурнів

Не пам’ятаю навіть, скільки часу: хвилин, годин, днів чи тижнів проспав я цього разу, але, як мені потім розповідали, майже увесь цей час Перодер був відсутнім, а журналісти, політологи та політтехнологи з «п’ятої колони» намагались зрозуміти, що б це значило, опозиція висловлювала усілякі спокусливі для неї сподівання, і 90 відсотків народу журилось, як же вони житимуть, якщо щось станеться. Прокинувшись на недовгий час, я теж трохи похвилювався, але, поміркувавши, вирішив, що бентежитись занадто не варто, все йде своєю чергою. Магазини працюють, потяги ходять, літаки літають, кури несуться та корови дояться.

Я заспокоївся та знову заснув і потрапив, уявіть собі, у Берлін. Йду вулицями, знайомі назви: Курфюрстендам, Фрідріхштрассе, Александерплац, і раптом бачу вивіску: Haus der Dummen. Я здивувався. Я думав, що їхній парламент зветься рейхстаг, а він, виявляється, зветься майже так само, як наша Дума. Тут я дещо напружився, перебрав подумки знайомі мені слова німецької мови, згадав, що у німецькій мові є слово «думколф», що значить «нерозумна голова», або «дурень», а «думме» – просто «дурень», і ніякого іншого значення не має. Слово «хауз» я знав ще з дитинства.

Склавши ці два слова докупи, я легко здогадався, що ця будівля зветься Будинок дурнів. Підбурюваний цікавістю, я піднявся високими сходами, пройшов через широкий вестибюль і опинився в просторій залі, округлій, як у цирку, з рядами в багато ярусів, що опускались на майданчик, освітлений прожекторами, котрі світили звідусіль і освітлювали невелику купку людей обох статей в хороших костюмах, але з псячими головами. Вони стояли, зібравшись у коло, та голосно гавкали одне на одного. Прислухавшись, я з подивом виявив, що досить непогано розумію собачу мову і що, як я зрозумів, вони валують не те щоб одне на одного, але ніби в напрямок одне одного, і усі, хто гавкає, погоджуються з усім, що гавкає кожен з них. З того, що вони вибріхували, я утямив, що певний час тому вони програли якусь війну, були поставлені на коліна та стояли довго, але стомились і поступово піднялися на повний зріст. Розігнувши коліна, вони відчули страшенну образу проти світу, котрий їх переміг та принизив. Вони це терпіли довго, але більше терпіти не мають наміру. Вони послали маленьких зелених чоловічків у Калінінградську область, мотивуючи це тим, що це споконвічна їхня територія, і без жодного пострілу негайно цю територію загарбали, бо калінінградці виявились до цього цілковито не підготовленими. В них там було чимало Іскандерів (не письменників, а ракет), але вони були створені для знищення значних цілей, а от проти маленьких чоловічків виявились безсилими. Маленькі ж чоловічки загарбали всю Калінінградську область з усіма Іскандерами, що там були, з усіма письменниками та людьми інших професій, провели референдум. 101 відсоток жителів, разом з тими, хто встиг набігти з інших областей через Литву та Польщу, одноголосно проголосували за негайне включення Калінінградської області до складу ФРН. А кому не вдалося перебігти, попервах сторопіли від такої зухвалості, а згодом почали лементувати на весь світ, що приєднання області – це насправді анексія та дуже грубе порушення чогось. Вони порівнювали фрау Канцлерін з Гітлером, домальовували їй гітлерівські вуса та згадували вторгнення німців у Судети та аншлюс Австрії. На що німецькі пропагандисти заявили, що взагалі ніяких росіян немає, що насправді росіяни – це загалом не народ, а штучно створена популяція. Насправді росіяни, українці, білоруси – це все німці, лише розмовляють іншою мовою.

Не скажу, що ці промови мене надто здивували. Щось схоже я чував і раніше. Не здивувався маячні хворої на гарячку, яка заявила, що ми в жодному разі не повинні віддавати наших німецьких сиріт на усиновлення росіянам, бо росіяни, це усім відомо, невігласи, не визнають одностатевих шлюбів, з дітлахами нашими трохи пограються, побавляться та пустять на запчастини, котрі нам й самим потрібні.

Далі йшла довга промова пані Зоммервайцен, з котрої я зрозумів лише, що мова йде про пані Канцлерін, яка завжди вірно говорить, делікатно зауважує, виважено міркує, чітко пояснює, рішуче діє і тому є найбільш поважним політиком в усьому світі й в усій історії людства.

За нею бере слово пан Рібхаммер, внук Ріббентропа та Молотова, який запевняє присутніх, що ми наш братній російсько-фашистський народ не дамо скривдити, і якщо треба його знищити, зробимо це для його ж користі. Суперечку продовжує Хаммертроп, внук Молотова та Ріббентропа, який раптом перетворився на Владика Коктейлева, поруч з яким, праворуч та ліворуч, вишикувались інші пихаті нащадки відомою підлістю прославлених батьків, а також з простолюдців Антон Желєзякін, Семіраміда Озімая, що, перебиваючи одне одного, разом забалакали російською. Владик сказав, що насправді ніякої Укропії ніколи не було, як не було ніякої окремої укропської мови, а ту, що є, видумали австрійці, котрих, якщо поміркувати, теж немає. Тому ми не лише територію звільнимо, але й дамо їм можливість нарешті розмовляти рідною нашенською мовою, котрої вони не знають. А якщо ми, підхопив Вольф Вольдемарович, не будемо лукавити, й врешті-решт визнаємо очевидний факт, що не лише укропи, але й гренки, і дати, і, певна річ, пруссаки, а також усі інші народи, котрі проживають навколо нас, удалині від нас та поблизу, насправді росіяни, які страждають від геноциду. Ми звільнимо їх, і НАТО не наважиться нам заважати, тому що в нас є ядерна зброя.

– А в них хіба немає? – поцікавився Індюшкін.

– У них є, – зневажливо відгукнувся Вольф Вольдемарович. – Але вони боягузи. Вони не наважаться її застосувати, тому що надто добре живуть і хочуть жити далі.

– А ми хіба не хочемо жити? – запитав Індюшкін.

– Хочемо. – Виголошуючи свої промови, Вольф Вольдемарович поступово збуджувався та починав жестикулювати так, ніби диригував невидимим оркестром. – Ми хочемо жити, – повторив він. – Але не так сильно хочемо, тому що живемо не так добре. І це добре, що живемо не так добре. Тому що ми їх не злякаємось і перед тим, як вони завдадуть нам удар, ми їх накриємо килимовими бомбардуваннями, від них не зостанеться нічого, крім попелу, а ми врешті-решт дійдемо з одного боку до Індійського океану, а з іншого – до Атлантичного та до Рима.

– Тим паче, – підхопив Владик, – що Рим – це теж, як усім відомо, споконвічно російське місто.

Тут навіть компанійці, хоча у них всіх мізки давно були звихнуті, а язики навиворіт, злегенька захлинулись та глянули на Владика з нашорошеним здивуванням. Але він їм одразу все пояснив. Колись давно слов’янські племена, здійснюючи великий визвольний похід, пройшли Європу та увесь Апеннінський півострів і коли входили до Рима, жителі цього міста, вишикувавшись уздовж шляху, бурхливо вітали своїх визволителів та казали одне одному: «Це – руські!» Відтоді їх звуть етруски.

Якимось чином я сам опинився в цій компанії і теж спробував докинути слівце, але, вибачившись за своє невігластво, завдав автору питання, чи не плутає він часом Древній Рим із сучасним Донецьком? Той глянув на мене здивовано. Що ви маєте на увазі? Я маю на увазі, що коли російські війська входять у Донецьк, то місцеві жителі кажуть: «Це – руські». Римляни мали б сказати: «E russa», але якщо вони казали: «Це – руські», виходить, вони самі були «руські».

– Вірно, – сказав Владик, анітрохи не збентежившись, – там уже жили росіяни – руські, – яким римська влада не дозволяла розмовляти російською, і вони були змушені висловлюватись латинською говіркою, але коли до їхнього міста підійшли їхні одноплемінники, вони, вже нічого не боячись, мали змогу насолодитись чарівними звуками рідної мови, після чого латинь остаточно застаріла.

Скориставшись близькістю до такої людини, я вирішив не втрачати можливість та запитав, чому, як він вважає, Європа, така духовна та освічена, підтримує грубих та невихованих укрофашистів.

– У цьому нічого дивного немає, – не гаючи часу, відповів мені Владик. – Не забувайте, що Європа батьківщина фашизму.

І пішов писати докторську дисертацію про патріотів та лібералів, про яких Ленін казав колись, що ліберали – це люди, які просять в уряду реформ чи чого-небудь. Але тодішні ліберали, на думку Семигуділова, були все ж кращими за нинішніх. Вони були людьми на розум небагатими, обмеженими та наївними, але батьківщиною не торгували. На відміну від сьогоднішніх, ладних продавати її частинами або гамузом та за безцінь, як секонд-хенд. Ліберали, скільки їх не переконують, не можуть зрозуміти, що Росія православна, духовна та має особливу стать, сказав Тютчев, і у неї особливий шлях, каже Семигуділов.

Скільки живу, стільки чую про цей особливий шлях. Сімдесят років йшли особливим шляхом, заперечуючи Бога. Тепер знову свій шлях з іконами, хоругвами та церковними співами, йдучи яким розтоптують музейні експонати.

Я прийшов до тями, і Зінуля мене запитує:

– Ось ви, кажуть, за кордоном жили. І що, невже там люди краще живуть, ніж ми?

– А ви гадаєте, що ми живемо краще за всіх?

– А хіба ні?

– Як на мене, ні.

– А чим же там краще?

Я відповідаю коротко:

– Тим, що там краще.

Вона просить деталей. Пояснюю:

– Скрізь, де є свобода, демократія, реальні вибори, вільна преса та незалежний суд, люди живуть краще матеріально. Вони більш впевнені у своєму майбутньому, у них менше стресів, менше психічних захворювань. Влада залежить від суспільства. Тому там менше крадуть, менше беруть хабарів, менше брешуть, менше до чарки тягнуться, менше штрикаються, менше гинуть на дорогах, менше вбивають одне одного в пиятиках, там справедливіші суди, там чистіші вулиці, там немає бездомних дітей і бродячих псів.

– Зате у нас, – вона перебила, – духовність. – І перейшовши у наступ, повідомила мені все, що чула по «ящику», що там суцільне засилля гомосексуалістів, там, якщо ти не гей, й на роботу не влаштуєшся, там привозять з Росії куплених чи викрадених дітей, б’ють їх, вбивають, розчленовують на органи, а тих, кого не розчленують, вирощують як гарматне м’ясо для прийдешніх воєн. Європейці танцюють під дудку американців, без американців кроку ступити не можуть, а самі американці втручаються у справи інших країн, бомбардують їх, одні уряди валять, ставлять інші, Росію вважають своїм головним ворогом. Їхня ненависть до Росії ніяк не залежить від нашої поведінки. Як ми не намагались бути хорошими в їхніх очах, нам це ніколи не допомагало. Тому будемо такими, як є. І вони залишаються такими, як були. Вони поривались і пориваються ослабити нашу країну і щоб якось нам залити сала за шкіру, розташовують навколо нас військові бази, знову ж підсипають нам колорадських жуків, енцефалітних кліщів, заражають наших гоміків СНІДом, а всіх інших пташиним грипом, вірусом тропічної лихоманки, влаштовують у сусідніх з нами державах майдани та усілякі помаранчеві революції, взагалі, роблять усе, аби ми ніколи не піднялись з колін. А ми мирні, добрі, відкриті, щирі та довірливі. І як добре ми жили б, якби не ці кляті американці. Ви зі мною згодні?

Я зробив вигляд, що не розчув запитання. Наприкінці радянсько-німецької війни я ходив у американських штанах та американських черевиках, їв американську тушонку, жував американську жуйку, палив (тайкома від батьків) американські цигарки. Шляхами країни ганяли американські «студебекери», «шевроле», «форди» та «вілліси», небо над головою борознили американські «дугласи», «аерокобри», а пізніше злетів і ТУ-4, важкий наш бомбардувальник, але скопійований з американської літаючої фортеці Б-29. Американці, рятуючи Росію від голоду, посилали їй продовольство наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, в двадцятому робили те саме під час Великої Вітчизняної, але навіть й тоді, я пам’ятаю, люди, які уминали американську тушонку, помічали, що вона солодкувата, і ставили собі запитання: чи не людське м’ясо в цих банках?

Where are you from

Я згадував одне, чув інше, і почуте якимось дивом трансформувалося в моєму мозку і, знову заснувши, я раптом побачив себе, що їду в «каділлакові», і ще подумав, що, може, це сон, бо в таких машинах, як «каділлак», «ролс-ройс», «майбах» та інші, я зазвичай їжджу лише уві сні. Хотів навіть себе ущипнути для перевірки, а потім подумав, що хороший сон ліпше кепської реальності, і краще я їздитиму уві сні американськими дорогами на «каділлакові», аніж наяву по наших канавах на «Ладі-Калині». Так я подумав і продовжив рух по американській федеральній дорозі № 1, яка мені дуже знайома по минулому життю, я по ній не уві сні, а наяву часто їздив зі Принстона в Нью-Йорк і назад, надаючи їй перевагу проти швидкісного торнпайка. Торнпайком усі женуться немов божевільні, нічого, крім машин, не видно, а тут дорога неширока, рух неквапний, одне містечко закінчується, наступне розпочинається. По обидва боки невеликі будинки, ресторани, магазини з барвистими вивісками, мотелі з водяними матрацами, на яких люблять грішити коханці, що зраджують своїм половинам.

Я їхав повільно, нікуди не квапився, зупиняючись перед світлофорами чи іншими перешкодами, що виникали на шляху. Так, в одному місці мені перегородила дорогу отара овець, що переходила її з одного боку на інший в супроводі людини з американським прапором у руках, в іншому місці група європейських туристів витанцьовувала щось на кшталт твіста під дудку американця, в якому я упізнав дідуся, котрий зійшов з реклами ресторанів Kentucky Fried Chiken, себто «Курча, смажене по-кентуккськи». Вони попросили мене станцювати з ними разом, але я ввічливо відмовився. Вони стали було наполягати, але, дізнавшись, що я росіянин, зрозуміли, що це даремно, навіть вони знали, що росіяни ні під чию дудку ніколи не танцюють. Я поїхав далі, невідь-куди і невідь за чим. Їхав, ковзав очима по вітринах і вивісках байдуже, поки одна з них не примусила мене здригнутися. На ній був намальований сміхотливий білявий хлопчик слов’янської зовнішності, над яким яскравою дугою червоного кольору буквами йшов напис: «Human organs from Russian orphans». Я по-англійськи, зізнатися, тямлю не дуже, але слово «Russian» знаю, а для решти у мене завжди із собою електронний словник. Дістав його, весь текст по літерах набрав, і він мені відразу точний переклад видає: «Людські органи від російських сиріток». Прочитав це, очам не вірю, може, в ньому щось не так перемкнулось. Перезавантажив його, знову набрав той самий текст, і він мені повторно той самий переклад видає: «Людські органи від російських сиріток».

Я все ще сумніваюсь. Думаю, може, жарт такий, хоча і для жарту тема, я сказав би, не дуже підходяща, дражлива, себто, тема. Ні, думаю, треба поглянути, що все це значить. Припаркувавшись біля входу, зайшов до середини. Приміщення невеличке, чисте, з білою кахельною підлогою, як і належить магазинові, що торгує субпродуктами. За прилавком самотній продавець, повновидий мужчина в білому халаті і білій шапочці з бейджиком на грудях, на якомусь щось написано, але я без окулярів не розібрав. У продавцеві я упізнав Владика Коктейлева. Я трохи здивувався, бо знав Владика як одного з найчесніших наших народних обранців, і був певен, що совість не дозволить йому порушити закон і мати бізнес та майно за кордоном. Я, звісно, привітався з ним по-російськи. Він відповів по-англійськи з сильним підмосковним акцентом, чим переконав мене, що я помилився, бо Владик, як я чув, з акцентом говорить тільки по-російськи. Значить, не Владик, але все ж, мені здається, я його десь бачив. «Ви, – питаю, – часом не з Балашихи?» Він очима лупає. Я йому по складах: «Ви, – повторюю, – не з Ба-ла-ши-хи?» Нічого не петрає і відповідає мені по-своєму, щось типу хау ар ю тудей. І раптом стається диво, яке можливе тільки вві сні: я відкриваю собі, що насправді я англійською дуже навіть непогано володію і всі ці слова: і хау, і ар, і ю, і тудей – знаю і фразу всю розумію.

Значить, він питає: «Як ви сьогодні?» Дурнувате запитання. Наче він знав, як я був учора. І наче це взагалі його хоч скількись цікавило. Коли б я був також американцем, я сказав би «файн», це слово я знаю, значить «чудово». Навіть коли його десяток кліщів гризтиме, він все одно скаже «файн». Але я не американець, і настрою не було лицемірити. Тому я просто буркнув: нічого, нормально, в тому розумінні, що не ваше діло, надів окуляри і тільки тепер побачив, що у продавця на бейджику написано «Johnson&Johnson».

– Тепер, – кажу, – бачу, що ви не з Балашихи.

– Авжеж, – каже він чисто по-російськи, що мене чомусь не дивує, – я не з Балашихи, я з Потилихи.

Ну, мені що Потилиха, що Балашиха, все одно, тим паче, що я ні там, ні там ніколи не бував.

Став я вивчати прилавок. А там, під склом, як звично у м’ясному магазині, лежали різних розмірів шматки м’яса з якимось текстом під кожним шматком. Я надів другі окуляри і побачив, що ці тексти є описом (знову все розумію) продукту: серце, нирка, підшлункова залоза, печінка і тут-таки прейскурант. Точних цін уже не пам’ятаю, але пам’ятаю, що кожне п’ятизначне число закінчувалося кількома дев’ятками. Ну, скажімо, 24.999.99. Двадцять чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів. Це проста американська заманка, щоб покупець не дуже хапався за голову. 25 тисяч йому видасться забагато, а 24, хоча і з цілим хвостом дев’яток, в його свідомості залишаться двадцятьма чотирма.

Я весь товар оглянув, ціни в свій мобільник забив, у словник зазирнув і питаюся продавця, чи це справді дитячі органи?

Він мені запитанням на запитання:

– Where are you from, sir? – Сером мене називає.

Я кажу:

– Ясна річ, фром Раша. – І запитую: – Це точно дитячі органи, а не якісь телячі чи свинячі?

– Що ви, сер, – образився він, – як можна? Маю (I have) сертифікат відповідності, он у срібній рамці висить на стіні. Але ви можете вірити мені на слово, бо ми, американці, ніколи не брешемо.

– Зовсім ніколи?

– Ніколи. Ми навіть, коли в полон потрапляємо, на першому ж допиті видаємо усі військові таємниці: номер частини, калібри гармат, прізвище командира і яка зарплата у нашого президента.

– А цією торгівлею займаєтесь легально?

– О, сер, звісно, оф корс, цілком легально. У мене є ліцензія, он вона в золотій рамці поряд з сертифікатом, і податки я сплачую акуратно. Можу показати довідку і секьюріті намбер.

– Ну, гаразд, – кажу я, – гаразд. Допустимо, ваші негуманні американські закони дозволяють таке. Але вам особисто не соромно, не страшно, не боляче за бідних діток?

Він мого запитання не розуміє.

– Так дітки ж, – каже, – не наші, а російські.

– А російські, – кажу, – що, хіба не люди?

Американця важко вивести з рівноваги, але цей, я бачу, став гніватися.

– Та що ви кажете, сер? Це ж російські сироти. Вони в вашій Рашці так живуть, що раді, буває, потрапити до Америки бодай навіть в розчленованому вигляді.

Тут вже я зовсім не стримався, перегнувся через прилавок, вхопив його за барки.

– Ах ти, – кажу, – сволото! Ти не тільки дітей, ти ще й країну мою ображати будеш! Та я тебе зараз самого розчленю і члени твої роздам бездомним псам!

Він вже задихається, хрипить, але, хриплячи, заперечує:

– Не віддасте, сер, у нас немає бездомних собак.

Я хотів сказати, що не вірю, але не встиг. Різко смикнувшись, він вирвався з моїх рук, пірнув під прилавок і випірнув з вінчестером.

– Ось, – сказав він, усміхаючись фарфоровими зубами, – тепер я вас розчленю, сер. Але вами собак не годуватиму, бо наші собаки звикли до свіжішої їжі. Я продам ваші старечі органи вашим пропагандистам, а вони згодують їх вашому ж народові.

З цими словами він швидко пересмикнув затвор і, не цілячись, натис на курок. Я позадкував до дверей, вдарився спиною об стіну, побачив спалах, почув жіночий писклявий крик: «Паша! Ти чого так різко гальмуєш? Ти ж хворого везеш!»

Змішане марення

Я розплющив очі і знайшов себе… Це в американців є такий вираз – «знайшов себе». Якщо американець опинився раптом в несподіваному місці, він скаже: «I found myself там-то».

Я знайшов себе в автобусі і не відразу зрозумів, що це, де це і куди мене везуть. Чи не на той світ? З темряви висвітлились два жіночих обличчя. Ангели?

– Хто ви? – запитав я.

– Петю, що ти? – запитала стривожено Варвара. – Ти мене не впізнаєш? Я дружина твоя, Варя.

– Бачу, що Варя. А де цей Джонсон і Джонсон?

– Який ще Джонсон?

– Ну, цей, який органи продавав.

– Органи? – озирнувся Паша. – ФСБ? Ви маєте на увазі, що вони також продажні?

Я зрозумів, що, напевне, ще недостатньо усвідомив, що продавця органів я бачив лише вві сні, і Паші нічого відповідати не став, лише махнув рукою і запитав:

– Ну, а Іван Іванович?

– Іван Іванович? – перепитала Варвара.

– Авжеж, Іван Іванович, який до Курського вокзалу їхав, та інший, який до Савеловського. Вони обидва мене лаяли, що надто довго живу.

– Петрику! – захвилювалась Варвара. – Ти що? Який Іван Іванович? Хто тебе лаяв? Миленький, тебе ніхто не лає, тебе всі люблять, у тебе все гаразд.

– Він марить, – сказала Зінуля. – Типова картина енцефаліту. – І стала пояснювати мені повільно і виразно: – Петро Ілліч, ви знаходитесь у «швидкій допомозі». Вас укусив кліщ. Але ви не хвилюйтесь, ми вас веземо в лікарню. Пам’ятаєте? У «Скліф» веземо. Якби ви були академіком, ми б вас залишили в Тоцьку. А в «Скліфі» приймають кого завгодно і вас також приймуть.

– Ах так! – згадав я. – У «Скліф». А Іванів Івановичів не було, і ми одного до Курського, а другого до Савеловського вокзалу не підвозили?

– Та ви що? Як ми можемо когось підвозити? Ми ж «швидка допомога». Хоча, по правді кажучи, у Паші маленька зарплата.

– І грудна дитина, – додав Паша.

– Так, – підтримала його Зінуля. – Грудна, а багато чого вже вимагає. Пелюшки, сорочечки, коляска, дитяче харчування. І тому доводиться потроху бомбити.

– Бомбити? – перепитав я. – Що бомбити? Берлін? Грозний? Донецьк? Дамаск? Москву?

– Знову марить, – сказала Варвара. – Господи, ну невже не можна зробити йому якийсь укол?

– Який укол? – відповів Господь Зінуліним голосом. – Укол чим? Західні шприци заборонили, а своїх ще не зробили. Коли вони будуть, ми станемо іншою країною. А хворому чекати ніколи, доки ми станемо іншою країною. Він так довго не проживе, тим паче без уколу. Хворому потрібен укол, хворому потрібен спокій, хворому потрібна «швидка допомога», хворому потрібен водій, який якомога швидше доставить його до місця призначення і без всякого бомбардування.

Цікаво, – запитав я сам себе, – чому це шофер, який бомбить, зветься бомбила, а літак, який бомбить, – бомбардувальник? Свого часу революціонерів, які бомбили своїх жертв, включаючи Олександра Другого, називали бомбістами. Теперішніх називають інакше. З бомбістів за асоціацією згадався Степан Халтурін. Маючи на меті убивство царя Олександра Другого, він влаштувався столяром у Зимовий палац, там сам жив, готував бомбу і щось заодно підкрадав. Але робив це не задля корисливості, а для того, щоб люди з царської прислуги, які самі тягли все, що під руку потрапляло, не запідозрили в ньому чесну людину і чужака, далекого від почуття патріотизму, що його завжди знаходять в собі люди злодійської схильності.

– Петро Ілліч, прокиньтесь! – завищала Зінуля і так голосно, що я знову прокинувся і, звісно, запитав невдоволено, хто ще пропав.

– Не пропав, а знайшовся! – радісно оголосила Зінуля. І заверещала від радості: він знайшовся, він знайшовся!

Пробка і малиновий пелікан

На моє запитання, звідкіля вона знає, що він знайшовся, вона показала мені очима на довжелезну колону машин, хвіст якої ховався далеко за МКАД, і сказала:

– Пробку бачите? Це ознака.

Я спробував заперечити:

– Та мало від чого може бути пробка.

– Така пробка від будь-чого не буває.

Її слова підтвердив гібедеешник, який саме підійшов і сказав, що рух зупинено в зв’язку з очікуваним проїздом Перодера.

– А як же бути? – сказав Паша. – У мене ж хворий з кліщем.

– Та хоч із лящем, – зримував поліцейський. І додав: – Ви ж страждали, що його не було. Тепер будете страждати в пробках.

– А де ж він все-таки пропадав? – поцікавився я.

– Любов’ю займався, – висловила припущення Варвара. – З балериною Лєнкою Макаєвою.

– Та ну, – заперечив Паша. – Він у запої був.

– Дурню городите, – одізвався Іван Іванович.

Виявилося, що мені він не приснився, а ось, цілком реальний – можна помацати – сидить позаду в кутку і курить в напіввідкрите віконце.

– Дурниці, – повторив він. – Наш Перодер взагалі не п’є, не курить, не колеться, а балеринами і взагалі людьми не цікавиться. Він вважає, що люди з точки зору екологічної найшкідливіші істоти. Ось є, знаєте, всілякі губителі природи: сарана, колорадські жуки, короїди та інші. Але істоти, шкідливішої за людину, в природі не існує. Саме вона вирубує ліси, висушує ріки, отруює моря, засмічує природу ядерними відходами, пробила в повітряній оболонці Землі озонову діру, створила на Землі умови для згубного глобального потепління чи обледеніння і безжально знищує тваринний світ. Зрозуміло, Перодер не може дивитися на все це байдуже. Саме від людини він рятує природу і навчає виживанню тигрів, леопардів, китів, удавів, морських котиків та інших, що потрапили до Червоної книги. Тигрів навчає полювати, сидіти в засідці, йти по сліду. Дельфінів навчав плавати, диких гусей літати, а тепер… – Він зробив паузу. – Тепер я вам повідомлю дещо дуже важливе, те, що вважається предметом найвищої державної таємниці. Топ секрет, як кажуть наші партнери американці.

– Дуже цікаво! – пожвавився я.

– Ще й як цікаво! – підтвердив Іван Іванович. – Але вам доведеться дати мені підписку про нерозголошення.

Я взагалі ніколи подібних документів не підписував і від знайомства з державними таємницями ухилявся. Бо ознайомишся, підписку даси, а потім тобі за кордон їздити не можна, з іноземцями спілкуватися не можна, навіть з дружиною не можна поділитися, а я їй іще до ЗАГСу обіцяв, що жодних таємниць у мене від неї не буде. Був випадок, коли мені запропонували співробітничати з однією секретною службою і обіцяли за це видати повне зібрання моїх творів і спецпайок по четвергах. Але я їм тоді сказав: не можу, оскільки дружині обіцяв жодних секретів від неї не мати. Вони мені у відповідь, ну, подумаєш, ми всі від дружин дещо приховуємо. На що я рішуче заперечив. Це, мовляв, для вас, ну, подумаєш, бо у вас на першому місці державний інтерес. А в мене на першому місці моя дружина. Ось так я їм тоді сказав, і вони від мене відвалили. Але в даному випадку мною опанувала така цікавість, що я (тим паче, дружина була поряд) негайно погодився.

– Так ось, – сказав Іван Іванович, зібравши наші підписки і поклавши їх до лівої кишені камуфляжної куртки. – Повідомляю вам конфіденційно, що Перодер рятує від знищення і вимирання усіх тварин, але в даний момент його головна турбота малиновий пелікан.

– Хіба є такі? – запитав я.

– Вони, коли зовсім молоді, бувають рожеві, а потім червоніють до яскраво-малинового кольору. Вимираючий вид. Занесені до Червоної книги. Можна сказати, до малинової. Вони в нас, взагалі-то, не гніздяться і в неволі практично не розмножуються. На Лебединих островах біля західного узбережжя Криму в Каркінітській затоці Чорного моря є різні птахи, про яких піклується Перодер: лебеді-шипуни, чорноголові реготуни, чайки-реготуни, срібні чайки, крячки-чеграви, баклани, чаплі, фламінго і пелікани.

– Малинові? – запитав я.

– Різні. Білі, рожеві, помаранчеві, але цих усіляких багато, а ось малинових зосталась одна пара, і видові загрожувало повне зникнення. Особливо при тій владі, яка там була іще недавно. Розумієте, ми їм Крим подарували, а вони про кримську природу ніякої турботи. Ні людей, ні тварин, ні птахів не берегли, а малинових пеліканів колишній укропський президент велів готувати собі на снідання. Перодер, спостерігаючи за всім цим, дуже переживав, але терпів. Однак, коли дійшло до того, що малинових пеліканів от-от не стане зовсім, він не стримався, прийняв рішення повернути півострів і врятувати малинових пеліканів, а заодно і русько-кримсько-татарське населення від повного знищення. З цією метою він попросив у Ради Федерації дозволу на введення військ.

– Для порятунку пеліканів? – запитав я. – А я чув, що це було зроблено, щоб не допустити вторгнення на півострів військ НАТО.

– Авжеж, для цього також. А чому? Тому, що агресивний блок НАТО намірявся захопити Крим, викрасти пеліканів і використати у своїх цілях. У крайньому разі, знищити. Місцеве населення зробити рабами, перетворити всіх у робочу скотину.

– Ну, населення мене цікавить менш за все, – зауважив я мимохідь. – А ось ці самі малинові пелікани. Тепер, я сподіваюсь, їм нічого не загрожує.

– На жаль, це не так. Раніше їм загрожувало тотальне винищення, а тепер нависла небезпека повного вимирання. За весь час правління хунти вони знаходилися в стані такого сильного і постійного стресу, що втратили інстинкт продовження роду. Тому Перодер звалив на свої плечі непосильне завдання: врятувати, що б там не було, цих рідкісних птахів.

Я, звісно, поцікавився, який план порятунку і як він втілюється в життя.

– Перодер особисто їх навчає, – була відповідь.

– Навчає літати? – запитав я. – Як гусей?

– Та що ви порівнюєте! – обурився Іван Іванович. – Гуси – це просто тупі птахи. Літати вони вміють, але не хочуть. Перодер старався їх захопити власним прикладом, але де там! А малиновим пеліканам поки що не до літання. Річ у тім, аби вони могли вижити, збільшити популяцію. І тому Перодер їх навчає…

– Чому?

Іван Іванович відкинув фіранку, зиркнув у вікно, бажаючи переконатися, що ніхто не притулив до нього своє цікаве вухо, оглянув стелю, чи не натикано там жучків та прихованих відеокамер, і сказав тихо:

– Як людям, допущеним до особливої державної таємниці, я вам повідомлю. Він навчає їх розмножуватися.

– Яким чином?

Іван Іванович вже зовсім понизив голос до шепоту:

– На яйцях сидить.

Я не знаю, скільки запитальних знаків треба поставити, щоб висловити мій подив. Але Іван Іванович все роз’яснив:

– Розумієте, київська хунта довела їх до такого стану, що вони навіть яєць не несуть. Всього два яйця зосталося, а вже висиджувати пташенят вони й зовсім розучилися. Тепер їх потрібно вчити заново, а кому це можна довірити? Та от в усій державі нікому, крім… Самі помізкуйте: якщо не він, то хто? Хто здатен ось так, вдень і вночі, не сходячи з місця? Ніхто! Ось він і вирішив. Особистим знову ж таки прикладом.

– І що ж, вдень і вночі сам особисто і не сходячи з місця?

– Сам особисто. А хто ж?

– Я не знаю. Ну, хоча б Другодер. Йому все одно нічого робити. Чи, наприклад, депутат Державної думи.

– Ех, ви, наївна людино, – пожурив Іван Іванович, – стільки років на світі живете, а досі не засвоїли, що в нашій країні по-справжньому важливу справу, ну нікому, окрім самого-самого, довірити не можна.

Американська окупація і уповільнена шизофренія

Ліворуч від нас зупинилася ще одна «швидка допомога», праворуч дві пожежних машини. Вони підлетіли до нас з диким виттям, і їх поліцейський також зупинив. Більше того, він зупинив і поліцейську машину, яка, як я потім дізнався, переслідувала бандитів, котрі пограбували банк. Бандити встигли проскочити, а переслідувачі застряли. Спецліхтарі на дахах усіх чотирьох машин і нашої також продовжували мигати синім світлом, але звуки сирен припинилися. Зате стало чутно надривне виття зі «швидкої допомоги». Це був не спецсигнал, а живий жіночий голос, що скидався на рев пожежної сирени. І інший жіночий голос, гучний і схвильований:

– Ну, потерпи, милесенька, потерпи. Зараз цей проїде, нас пропустять, ми тебе до лікарні миттю домчимо і там допоможемо. Справа державна, доводиться постояти, а ти потерпи, покричи, доїдемо, допоможемо.

З пожежної машини вискочив товстий чолов’яга в касці, погони з великими зірками, підбіг до поліцейського і став йому щось пояснювати, показуючи на другий бік вулиці, де яскравим полум’ям горіла якась споруда.

– Супермаркет горить, – сказав Паша.

Полковник повернувся до машин, з черева яких висипала дюжина інших пожежників у своїх особливих спецівках і в касках з золотими гребнями, натертими асідолом, що робило їх схожими на бронзоволиких античних воїнів. Відблиски пожежі грали на касках. Вони збилися в гурт і дружно закурили. На пожежу старалися не дивитися.

Зі «швидкої допомоги» й далі чувся несамовитий крик. Зінуля вискочила, побігла до сусідів, повернулась, повідомила:

– Там жінка не може розродитися. А допомогти їй вони не можуть. Я б допомогла, так немає акушерських щипців.

– І при собі у неї не було? – запитав я єхидно.

– Нічого тут немає смішного, – суворо відреагувала Зінуля. – Раз завагітніла і знаєш, в якій країні живеш, то вже, в крайньому разі, щипцями, тазоміром і акушерським стетоскопом озброїтися треба.

Тут підкотила і стала поруч з нами іще одна «швидка» з мигалкою. Дверцята її розчинилися, звідтіля висипав на асфальт гомінкий натовп циганів з гітарами і бубнами. Два кучерявих цигани в атласних темно-зелених шароварах і в червоних сорочках заграли на гітарах, дебела циганка з шовковою стрічкою в довгій чорній косі вдарила в бубон, і всі вони разом, пританцьовуючи, заспівали відому мені з дитинства пісню: «Две гитары за окном жалобно заныли…» Це було дуже незвичайне видовище. Ви тільки уявіть собі: ніч, пожежа, цигани, палаючі очі, відблиски пожежі на розгарячілих обличчях. Я, звісно, не витримав і вистрибнув надвір під знаменитий рефрен: «Эх, раз, еще раз, еще много, много раз!» До мене підійшла стара циганка і запитала, чи не хочу я випити за Іраїду.

– Із задоволенням. – Від пропозицій випити за будь-що я ще ніколи не відмовлявся.

Стара зазирнула в машину і повернулась, тримаючи в одній руці склянку горілки, а в другій виделку з наколотим на неї квашеним огірком. Я горілку випив і, закушуючи огірком, запитав:

– А хто це Іраїда?

– Внучка моя, – сказала циганка. – Вісімнадцять років. Тільки-но заміж вийшла.

– І що, весілля справляєте?

– Ні, на похорон їдемо.

– Чий?

– Іраїди.

– Тої, яка заміж вийшла?

– Авжеж.

– А чого ж ви так радієте?

– Ми завжди радіємо, коли людина йде до Бога.

«Треба ж таке, – подумав я, – які дивні бувають звичаї». А можливо, так і треба. Можливо, насправді там, куди людина відходить, їй буде в будь-якому випадку краще, аніж тут. Можливо, там є все, що люди хотіли сотворити тут: свобода, рівність, братерство, від кожного – скільки може, кожному – скільки хоче. А скоріш за все, той світ хороший тим, що там ніхто нічого не хоче – ні свободи, ні рівності, ні братерства, ні того, що беруть за здібностями, ні того, що дають за потребами. Н і щ о – це краще, ніж усе.

Не встиг я до кінця додумати цю думку, як примчалася з нестерпним вищанням гальм і поряд з циганською стала як укопана ще одна «швидка» з оголеним, принаймні, до пояса чоловіком, що висунувся з бокового вікна. Він щось вигукував, але за циганським співом і музикою його було не чутно. Втім, цигани негайно припинили веселощі і витріщилися на цього дивного чоловіка, який знаходився в процесі упирання. Очевидно, хтось намагався його за ноги втягти назад, але він уперся ліктями в стінку машини і став вигукувати щось, чого я спочатку розібрати не міг. Але я зрозумів, що над чоловіком здійснюється якесь насильство, а коли я бачу щось подібне, мене охоплює хвиля співчуття жертві й обурення проти насильників. І я не можу дивитися на такі справи байдуже, вмішуюся і іноді мені самому при цьому дістається так, що мимоволі доводиться бути відвідувачем травмопункту. Зараз я також вискочив і підбіг до цього нещасного:

– Співгромадяни! – кричав він. – Люди руські! Православні! Допоможіть! Захистіть свого депутата! Мене викрали американські ЦРУ і ФБР! Я депутат Державної думи. Моє прізвище… – Оскільки в іншому автомобілі в цей час завивала диким звіром породілля, я його прізвища не розчув. Але далі все було ясніше. – Співвітчизники! Росія – окупована країна. Вона окупована американцями. Майте на увазі, всі ви – американські агенти, хоча самі про це не знаєте. Американці захопили всі наші міністерства, телебачення, радіо, Державну думу, в тому числі й мене. Як депутат Державної думи, я закликаю вас: не підкоряйтесь нашим законам, всі наші закони готуються американцями. Уряд складається з американських агентів. Перодер, якого ви вибрали на найчесніших виборах, також американський агент. Він іноді опирається, але сильно чинити опір він не може, бо агент. Він поклявся на американській конституції, що буде чесно виконувати свої агентурні завдання і чинити нашій країні шкоду, яку тільки зможе. Він оточив себе бандою американських гангстерів, які присвоїли багатства нашої країни. Вони продають нашу нафту, наш газ, наше золото, брильянти і все інше. Вони купують за кордоном вілли, яхти, літаки, острови. Вони споюють наших людей горілкою, вони завозять і поширюють серед нашої молоді наркотики, СНІД і не наші ідеї. Вони позбавляють наших пенсіонерів права безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вони кажуть нам, що ми не такі, як усі, і мусимо жити інакше, як усі, тобто, гірше, ніж усі. Вони підсипають нам у їжу спеціальний порошок, щоб ми не розмножувались. У американців у Москві три тисячі бійців. Громадяни! Моє обурення переросло в жах, а жах у захоплення. Якщо ми окупована країна, а схоже, що це так, то яку мужність треба мати, щоб ось так відкрито виступати проти окупантів! Хто міг так вчинити? Я став згадувати історію. Пригадуєте, болгарин Георгій Димитров виступив з полум’яною промовою на процесі, де німецькі нацисти звинувачували комуністів у підпалі рейхстагу? Чех Юліус Фучик у німецьких застінках написав «Репортаж з петлею на шиї». А що це я наводжу приклад якихось іноземців? Хіба в нашій російській історії не було полум’яних ораторів, які своїм ворогам, не боячись наслідків, кидали просто в обличчя, точніше, в їх потворні пики полум’яні слова? Я згадав про революціонера ще царських часів Петра Алексєєва, який в Особливому присутствії урядового Сенату сказав суддям, що своїми знущаннями над народом вони доб’ються того, що «підніметься мускулиста рука мільйонів робітничого класу й огороджене солдатськими багнетами ярмо деспотизму розлетиться в прах». При моєму житті щось подібне вигукували в судах дисиденти радянського часу. Вони, можливо, очікували, що судді і прокурори тремтітимуть від страху або сором’язливо опустять голови, але ті нічого не боялися, не соромились і не вірили жодним пророцтвам, а режими і царський, і радянський все-таки впали. Вони впали, але судді зостались наче ті самі, судять людей за те саме, підсудні проголошують ті самі приблизно полум’яні промови, а народ мовчить.

І зараз цигани мовчали. Стояли, слухали з зацікавленням. Але… Я зрозумів, що настав момент, коли мовчати не можна, і звернувся до циганів із закликом підтримати промовця, звільнити його від чіпких кігтів американських окупантів. Я їм сказав:

– Панове цигани, ну що ж ви мовчите? Я звертаюся до вас, як до громадян Російської Федерації. Ви бачите перед собою героя, котрий відкрито виступає проти окупаційного режиму. Давайте його підтримаємо. Якщо вороги захопили його й утримують силою, давайте силою звільнимо його.

Я поглянув на тих, до кого звертався, але не бачив на їхніх обличчях співчуття. А коли я поставив крапку в своєму заклику, наперед вийшов найстарший циган, такий солідний, з сивиною в кучерях і золотим ланцюжком на бичачій шиї.

– А чого це, люб’язний, ми мусимо за нього заступатися? Хто він такий?

Я кажу:

– Як же? Це ж ваш депутат. Ви ж його обирали.

– Ні, – сказав циган, – ми його не обирали. Ми, себто вони, – він показав рукою на всю групу, – обирали свого барона. Мене. А ваших ми не обираємо і у ваші справи не вмішуємося. Нам байдуже, хто ви, росіяни чи американці, для нас ви всі окупанти.

Він подав знак своїм одноплемінникам, і ті швидко полізли в свою машину. Ну, що мені зоставалось робити? Я зрозумів, що мені одному доведеться виручати героя. Я так смикнув задні дверцята цієї машини, що одне з них зірвалося з нижньої петлі і повисло на верхній. Я зазирнув усередину і побачив, як два здорових й пикатих американських санітари тягнуть за ноги цього субтильного героїчного викривальника. За прозорим склом у кабіні сидять ще двоє, очевидно, водій і другий, в білому халаті, виїзний лікар, обидва американці. Вони участі в насильстві не беруть, а ці двоє намагаються втягти бідолаху всередину, але він їм чинить шалений опір. Я вирішив, що мушу без вагань стати на захист героя.

– Гей, ви! – закричав я їм. – Вот ар ю дуінг сволочіз? – Я знову згадав англійську мову, але не знав, як нею сказати «сволота», і тому вжив російське слово з англійським закінченням для множини «з», і вони, гади, мене зрозуміли. Чим викрили себе з головою.

Вони спочатку так здивувались моїй появі, що розтисли пальці й об’єкт наруги ледь не випав у вікно, але тут-таки спам’ятались, втягли його назад, не повністю, по лікті. Він застряг на раніше завойованій позиції, а вони, не ослабляючи своїх зусиль, продовжували розглядати мене як живе непорозуміння.

– Вась, – сказав один американець другому, – здається, ще один псих з’явився. Візьмемо і його?

– Та куди ж? Іван Іванович, – звернувся другий санітар до того, що сидів у кабіні, – тут у нас новий пацієнт намітився. Що з ним робити?

– Зараз подивимось, – сказав Іван Іванович.

Сказати по правді, я трохи захвилювався. Зараз оголосять психом і коли почнеш доводити зворотнє, то скрутять, надінуть гамівну сорочку, вколять щось типу галоперидолу чи аміназину, стануть лікувати, і доки якісь правозахисники мене не витягнуть із психушки, я вже буду цілком достойний того, щоб там і зоставатися. Мені закортіло втекти, але я згадав, скільки мені років, і зрозумів, що краще захищатись, не рухаючись.

Тим часом лікар виліз із кабіни, наблизився до мене, і в ньому я упізнав, ви не повірите, того самого Івана Івановича, який збирався доїхати з нами до Савеловського вокзалу. Побачивши його, я просто ахнув:

– Іван Іванович? Ви?

Він каже:

– Я. А що, ви мене знаєте? Ви в мене лікувались? Авжеж, я бачу – обличчя знайоме.

– Ну, як же ж, – відповідаю, – звичайно, знайоме. Ми ж із вами разом он у тій машині їхали. Я у «Скліф», а ви на Курський.

Він здивувався:

– Я? На Курський?

– Чи на Савеловський.

– Нісенітниця якась. Я на дачу по п’ятницях їжджу з Казанського.

– На дачу ви, можливо, і з Казанського. Але на Курський ви їхали з гранатометом, на Савеловський з вудочкою їхали, а мене умовляли виступити проти існуючої влади.

– Я вас умовляв виступити проти влади? Вася! – гукнув він. – У нас галоперидол є?

– Є, – відповідає Вася, – тільки підробний.

– Давай, який є.

З’явився Вася з великим шприцом, призначеним, можливо, для коней. Іван Іванович взяв шприца і виставив його проти мене, немов рушницю, прицілився.

Чесно кажучи, я навіть надто не злякався. Я тільки запитав:

– Даруйте, а у вас меншого шприца не знайдеться?

– Ич, чого захотів, – гмикнув лікар. – Менші це закордонні, а у нас ембарго й імпортозаміщення.

– Стійте! Стійте! Не стріляйте! – вискочила звідкілясь Варвара, стала між мною і шприцом і розкинула в сторони руки.

– Дамочка! – вискнув Іван Іванович. – Не заважайте мені лікувати хворого. Майте на увазі, він небезпечний для довколишніх.

– Ви що? Хто небезпечний? Це мій чоловік, знаменитий письменник Петро Смородін.

– Вибачте, – сказав лікар, опускаючи руку зі шприцом. – Мені не причулося? Ви дійсно Смородін? Автор «Зимового літа»? То ж то я думаю, що десь вас бачив. А бачив я вас не далі, ніж у суботу, по телику. Можна у вас автограф?

– От, – сказала Варвара, – автограф. А тільки що казали, що він небезпечний.

– Звичайно, небезпечний, – виник перед нами той другий Іван Іванович, із відром і вудочкою, з’явившись звідкілясь із темряви. – Письменники взагалі люди небезпечні. Небезпечніші навіть за енцефалітних кліщів.

Сказавши це, він повернувся і пішов геть.

– Куди ж ви? – гукнув я йому вслід. – Ви ж хотіли до Савеловського доїхати.

– Дійду пішки, – одізвався він із темряви. – Тут вже недалеко.

Один Іван Іванович пішов, другий Іван Іванович зостався. Я охоче дав йому автограф, а він сказав, що я його найулюбленіший письменник, що, зізнаюсь, дуже полестило моєму самолюбству. Все-таки приємно мати докази того, що пишеш не дарма, що когось твої тексти зачіпають, зворушують. Що якісь люди, прочитавши їх, можливо, стають трохи кращими, і цей лікар, який легко раніше погоджувався застосовувати свої психіатричні навики в боротьбі, припустимо, з політичними супротивниками режиму, з прочитанням моїх книг робить те саме, але не дуже охоче.

Ми розговорились з лікарем, і я запитав його, чи правда, що він працює в ЦРУ чи ФБР.

– А, зрозумів, – це ви наслухалися нашого пацієнта. Я – патріот своєї країни і з іноземними органами не співробітничаю.

– Зрозуміло, – сказав я, – співробітничаєте лише з нашими. А він, значить, бреше?

– Те, що він несе, це не брехня, а марення. Хіба не видно?

– Не знаю, – кажу. – Я ж не лікар.

– Та ж тут і не лікарю ясно. Типове параноїдальне марення з явними ознаками манії величності і переслідування. Видає себе за депутата Сидорова.

– Хто – він? Що ви! Не вірте. Депутат Сидоров надзвичайно освічена людина. Державний радник першого класу. Кандидат наук. Таку нісенітницю він казати не може.

– От-от, я це ж і кажу. Але він пред’явив посвідчення депутата, і мій санітар Василь стверджує, що саме його багато разів бачив по телевізору. Причому, як Вася каже, він його бачив одночасно в різних програмах у прямому ефірі.

– А може, це був його брат-близнюк? Чи декілька близнюків.

– Я зібрав довідки. У нього немає ніяких братів.

– М-м-м… – Я задумався. І раптом мене осяяло: – Якщо це не він і в нього немає близнюків-братів, це значить…

– Що? – пошепки запитав лікар і озирнувся.

– Те, – відповів я і також понизив голос до шепоту, – це значить… значить, його клонували.

– Не думаю, – заперечив лікар. – Присутність одночасно в різних реальностях – це ознака звичайної шизофренії.

– Не можу з вами сперечатися, я не лікар. Але не лише він сам себе, а мільйони глядачів одночасно бачать його на різних програмах у прямому ефірі.

– Авжеж, – сказав лікар, – сьогодні шизофренія стала масовим захворюванням, яким вражено дев’яносто відсотків нашого населення.

– Але це ж справжня пандемія, – сказав я. – З чого б їй виникнути?

– А ви не здогадуєтесь? – Іван Іванович насмішкувато поглянув на мене. Я позирнув на нього і раптом зрозумів те, в що ніяк не хотів вірити і над чим навіть, чистосердечно зізнаюсь, багато років насміхався.

– Невже американці? – запитав я, все ще намагаючись не піддатися своїй здогадці.

– Ну, а хто ж іще? – сказав Іван Іванович, і раптом я побачив, що він роздвоївся і переді мною стоять два Івани Івановичі, цілком однакові, й один із них сказав: «Ну, а хто ж іще?», а другий сказав: «А хто ж іще, крім них?» – «А що це з вами? Що це ви зблідли?» – запитав перший. «Може, вам все-таки галоперидольчику? Та не бійтесь, не зашкодить, він же підроблений», – запропонував другий. «Ну погляньте, – сказав перший. – Але коли що, ось про всяк випадок», – і простяг мені свою візитку. «Звертайтеся будь-коли», – сказав другий і також простяг мені свою візитку. Я взяв обидві і повернувся в машину.

– Що з тобою? – зустрівши мене, схвильовано запитала Варвара.

– А що? – запитав я.

– Ти якийсь блідий і весь тремтиш.

– Ану, заждіть! – підскочила Зінуля. – Так, дивіться сюди! Скільки пальців ви бачите?

– Два, – сказав я.

– Все ясно, – сказала вона, зітхаючи, і сіла на своє місце.

– Що? – запитала Варвара.

– Нічого особливого. Я йому показую один палець, а він бачить два.

– Ну, і що?

Зінуля нічого не відповіла.

– Я вас запитую, що це значить? – наполягала на своєму Варвара.

– Це значить, – неохоче сказала Зінуля, – що треба негайно в клініку. Не можна втрачати ні хвилини.

– Ну, так чого ж ми стоїмо? – захвилювалась Варвара. – Давайте уже якось поїдемо!

– Ну, як же ж ми поїдемо? – Зінуля розвела руками і ледь не заплакала. – Як же ми поїдемо, коли тут бачите що коїться? Перодери трикляті! Як же я їх ненавиджу!

Прогулянка

Цього разу я спав години півтори. При цьому сон мені снився якийсь подвійний. Наче я одночасно і тут, і там. Кепська ознака. Тільки шизофреникам, як я чув, сняться подвійні сни. Прокинувся, дивлюсь: всі мої попутники впали в сплячку. Паша схропує, наче кінь, поклавши голову на кермо, Варвара сопе, притиснувшись боком до спинки крісла, Зінуля, притулившись щокою до вікна. Я згадав, що було перед тим, як я заснув, і сам собі показав один палець, боязко очікуючи, що побачу два. Але побачив одного і подумав, що ж було перед тим, як я заснув? Чи я весь час спав і знову переплутав сон із дійсністю?

Доки я спав, знадвору нічого не змінилося. Але породілля в сусідній «швидкій» уже не кричить, а тільки стогне. В машині, з якої стирчав псих, що видавав себе за депутата, тиша, і лікар (я його бачу) дрімає поруч із водієм. У третій машині, де були або приснились мені цигани, також було тихо, а ось палаючий супермаркет мені точно не приснився, тому, що й зараз він горів. І пробка була справжня, але півтори години тому хвіст її закінчувався десь біля МКАДа, а тепер, як повідомили по радіо, дотягувався ледь не до Можайська. Тепер, навіть коли відновиться рух, пробка розсмокчеться не скоро. Водії, втративши надію, вимкнули мотори і фари. Довкола стало набагато темніше, на побляклому тлі ще яскравіше палав супермаркет, і полум’я його відбивалося на касках і суворих обличчях пожежників, що сиділи на землі через дорогу.

Я, доки усі сплять, вирішив розім’ятися. Вийшов надвір і пішов вздовж безконечної лінії автомобілів, що застигли один за одним. Пройшов буквально декілька кроків, і раптом ззаду хтось ляснув мене по плечу. Зізнаюсь, я здригнувся. Я дуже не люблю, коли хтось до мене підходить ззаду. Тим паче вночі. Я зупинився і повернув голову. Переді мною стояв і посміхався дивною посмішкою молодий чоловік у джинсах, шкіряній куртці і з кіскою, перекинутою через ліве вухо. Обличчя його мені настільки нагадувало одного типа, що викликало в мене запитання «невже?», але я все-таки сказав собі: «Не може цього бути».

– Здрастє, здрастє! Радий вас бачити, гуляючи, живого й без охорони. Петро Ілліч, мене звільнять з роботи, якщо дізнаються, що я зустрів вас і не взяв інтерв’ю.

– А ви хто?

– Кореспондент агенції «Рашен рев’ю».

– Американська агенція?

– Ні, найзвичайнісінька нашенська. Доморощена, ха-ха-ха! Назва для приваблювання публіки. Англійська назва викликає більше довіри. У нас же, коли бачать щось, написане кирилицею, не довіряють. Ось лавочка! Давайте присядемо, і я поставлю вам буквально пару запитань.

– Хоч дві пари, – погодився я, як невдовзі виявилось, безпечно.

– Скажіть, чому ви проти приєднання до нас Кримського півострова? Вам хтось за вашу думку заплатив? – запитав він і підніс до мого рота диктофон завбільшки з сірникову коробку.

Мені його треба було б відразу послати подалі, але я людина ввічлива.

– Ні, – кажу, – на жаль, ніхто мені за це не заплатив. У мене, бачте, думки самі по собі іноді цілком диким способом у голові народжуються і, уявіть собі, цілком безплатно. Тобто вони при всьому моєму бажанні і на превеликий мій жаль ніяк не перетворюються на гроші.

– Ось цього я не розумію, – сказав він. – Я гадаю, що думки, які не варті грошей, не варті того, щоб їх висловлювати.

– Як же, – кажу, – як же? Бачите, є така штука, прагнення до істини. Трапляються ж іще в житті такі люди, для яких істина дорожча за все, дорожча за будь-які гроші.

– Є, є, – охоче погодився він. – Звичайно, трапляються. Я сам нещодавно провідував велику групу таких в інституті імені Сербського.

Нагадування цього інституту мене, що пам’ятав про його специфічний профіль як наукового закладу, правду кажучи, насторожило. Тим паче, після недавньої зустрічі з депутатом і його лікарем.

– Це ви на що ж натякаєте? – запитав я.

– Та ні на що. Просто розмірковую, шукаю, як ви кажете, істину. Правда, я за це отримую непогану зарплату і тим відрізняюся від пацієнтів інституту імені Сербського. Так ось, розмірковуючи, я гадаю, що ну, не може такого бути, щоб нормальна людина щось таке виношувала без всілякої вигоди для себе.

– Послухайте, – сказав я йому, – мені здається, десь я вас раніше бачив.

– Можливо, – сказав він. – Земля кругла, могли б і пересіктися. Але я все-таки про Крим. Чи не думаєте ви, що якби ми його не повернули, то на Севастопольському рейді вже гойдались би американські авіаносці?

Звісно, я, як патріотично налаштований громадянин, тільки при одній думці про іноземні кораблі, що гойдаються на чорноморській хвилі, повинен був би здригнутися від жаху, але я, уявіть собі, не здригнувся.

– Та біс із ними, – кажу, – нехай собі гойдаються.

– Ех, – печально зітхнув він, – скільки вас не вчили, скільки не виховували, а почуття пильності не привили. І ви, доживши до похилих літ, не розумієте, яким постійним небезпекам ми піддаємося. Ви не розумієте, що нам протистоїть весь світ. Що на нас насувається Європа, розтлінна, бездуховна, аморальна, зі своїми фальшивими цінностями, одностатевими шлюбами і населенням, що його зачали в пробірці. Невже вас це не турбує? Ні? І ви навіть не боїтеся наближення до нас блоку НАТО?

Тут я уважніше придивився до його невиразних рис і навіть сплюнув з досади.

– Чорт забирай, Іван Іванович, – сказав я. – Я вас знову не упізнав. Бо ви, мені здається, іще більше помолодшали.

– Так, – погодився Іван Іванович, нітрохи не знітившись. – Помолодшав. Тому що у нас, у нашій службі, йде оновлення організму. Так, ми змінюємося, а ви, на жаль, ні.

– По вас це дуже помітно. І кіска у вас така молода. Не сива зовсім. Здається, і не вошива. До речі, можна вас за неї посмикати? – запитав я і простягнув руку.

– Ні-ні, – відсахнувся він, видавши себе з головою. Я зрозумів, що кіска у нього не просто кіска, а кіска з вплетеним у ній мікрофоном. У чому він мене тут-таки переконав, коли вивів кіску з-за вуха і спрямував на мене.

– Ну так що ж все-таки, – сказав він украй серйозним і недружелюбним голосом, – ви правда не боїтесь наближення до наших кордонів НАТО?

Я хотів був за звичкою збрехати, що боюсь, жахливо боюсь цього НАТО, що воно присунеться до нас зі своїми базами, що воно зробить нам іще щось – що саме, я не знав – погане, і раптом я подумав: а з чого ж це я став би боятися цього НАТО? Ну, наблизиться воно і що воно мені зробить? Навіщо я йому буду потрібен? І тут мене прорвало, і я закричав на цього Івана Івановича:

– А чи не пішов би ти туди-то й туди? Не треба мене лякати. Я не боюсь наближення НАТО. Я боюсь вашого наближення до мого дому, до мого тіла, до моєї душі. Я вас боюсь, усіх ваших служб, які на три букви, вашу поліцію, слідчий комітет, прокуратуру, суд, вашу Державну думу та її депутатів, вашу вертикальну демократію, ваші вагонзаки, народні фронти, антимайдани і дев’яносто відсотків вашого електорату, який раніше називався народом, а насправді весь разом є чортзна-що.

Іван Іванович усе це вислухав, записав на диктофон, перевірив якість запису і сказав:

– Гаразд, я доповім, але дарма ви так про народ. Народ – це поняття святе, – додав він і, перехрестившись, розтанув у нічному ефірі.

А я пішов далі вздовж колони автомобілів, що вишикувалися один за одним. Були вони різного виду і призначення. Стояли тут старі «Волги», подержані «Жигулі», нові «Лади», один «Запорожець» першої конструкції, горбатий, який, як підсміювалися, собак боявся. Але більше було іномарок, всіляких «мерседесів», «фольксвагенів», «ягуарів» і подібного. Стовбичили в загальній черзі чотири автозаки з написами на бортах «В’язні сумління» і грузовики з накритими кузовами. На бортах грузовиків біліли трафаретні написи: «Вантаж-200», «Вантаж-300» і «Вантаж-400». Я вже знав, що вантаж-200, чи просто «двохсоті», це вбиті, а «трьохсоті» – поранені, стосовно ж «чотирьохсотих», то, як мені пояснив один інформований перехожий, це наші відважні добровольці, які хто в Донецьк, хто в Дамаск їдуть «чотирьохсотими», а назад мають шанс повернутися «трьохсотими» чи «двохсотими». «Чотирьохсоті» були юні, худорляві і прищуваті. Котрі сиділи в задніх рядах, визирали з-під брезенту, протягували до мене тонкі руки і, називаючи мене хто батею, хто дідом, просили закурити, на що я відповідав, що сам не курю і їм не раджу, оскільки молодому, виснаженому і незміцнілому організму нікотин може завдати непоправної шкоди.

За грузовиками стояла ще шеренга військових автобусів, у яких їхали герої революції, Громадянської війни, Великої Вітчизняної, афганської, чеченської, грузинської, української та інших. Серед героїв були двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і штук сорок розп’ятих хлопчиків. З автобусів ніхто не виходив, зате з інших, цивільних автомобілів водії і пасажири повилазили надвір розім’ятися, попісяти і покурити. Пасажирами були люди всіляких сучасних професій: дилери, менеджери, провайдери, промоутери, девелопери, ріелтори, діджеї, мерчендайзери і два омбудсмени. Всі вони збилися в окремі групки. Наблизившись до однієї з таких груп, я почув, як вони голосно говорять про першу особу держави. Будучи сильно зіпсованим колишніми обставинами життя, я чекав від них чогось такого критичного і був сильно розчарований тією одностайністю, з якою вони схвалювали все, що він для них зробив, і казали про любов до нього такими словами, яких, можливо, ніколи не чули від них їх наречені і дружини, не кажучи вже про матерів. Здавалося б, чуючи такі слова, я, як громадянин, мав би тільки радіти, але мені, скажу чесно-пречесно, так надокучило жити в умовах палкої і жертовної любові народу до існуючої влади в будь-якому її вигляді, і так від всього цього нудить, наче якби мене змусили все життя харчуватися однією тільки чорною ікрою.

Я увімкнув ліхтарик у своєму айфоні і пішов, як Діоген, шукати людину. Я маю на увазі людину, яка володіє людськими якостями бути хоч іноді чимось невдоволеною. Я йшов і кожному зустрічному ставив одне і те саме запитання: «Крим наш?» Він відповідав: «Наш» – і я йшов далі, доки не побачив у загальній шерензі машин скромний бежевого кольору мікроавтобус з червоними дипломатичними номерами і написом на борту просто таки не нашими літерами: «State department of the United States of America».

Ціна питання

Як я вже вам доповідав, я по-їхньому іноді, коли дуже мене притисне, трохи кумекаю. Тому, побачивши напис на автобусі, я відразу зрозумів, що це і є той самий відомий держдеп, про якого я так багато чув, точніше, його мобільна філія. Це ж треба, просто на нашій московській вулиці стоїть, і не зрозуміло, як це допускають ФСБ й міліція! Може, правду той божевільний, що вдавав із себе депутата, казав, що країна наша окупована американцями. Тоді й з пересувного держдепу в Москві нічого дивуватися. Не здивувався я і з черги мужчин і жінок жалюгідного вигляду, що стояли сюди, – всі в майках з портретами американського президента, деякі з американським прапором, а інші з написами на грудях: «I love America», «I love American cookies» («Я люблю американське печиво») і «Obama is great!», але всі в однакових бейсболках, на яких на кожній по-російськи написано: «Іноземний агент». Я, було, засмутився, що мені таку довгу чергу не вистояти, але тут хтось мене упізнав, шепнув наступному і по черзі пройшов шелест: люди з уст в уста передавали моє прізвище, а потім всі повернулись до мене, стали мені аплодувати і запропонували пройти без черги. Чесно зізнаюсь, все-таки іноді приємно бути упізнаваним. Не тільки через природне честолюбство, а ще й тому, що, дякуючи моїй відомості і репутації, люди доволі часто проявляють до мене всілякі корисні знаки уваги, часом навіть уступають місце в метро. Тим паче приємною була увага моїх наперед відомих однодумців у тому розумінні, що я, хоча формально і не вважаюсь іноземним агентом, по суті, давно ним практично є, поширюючи провокаційні чутки, що там люди живуть краще, ніж тут.

Але перш ніж скористатися великодушністю тих, хто стояв у черзі, я задав їм загальне запитання з приводу Криму, і лише після того, як вони хором відповіли «Не наш!», я рушив уперед і біля входу в автобус зіткнувся з солідним мужчиною, що виходив звідтіля, – з окладистою сивуватою бородою, в старовинному демісезонному пальті зі смушковим коміром. У руці в нього була товста, важка палиця з набалдашником у вигляді собачого черепа. Обличчя його було мокрим, очевидно, від сліз. Напевне, з ним щось сталося. Мені здалося, що я цього чоловіка десь бачив, чи то живим, чи то в кіно, чи то по телевізору, точно не пригадаю. Я також хотів з ним привітатися, але забарився, не знаючи, як правильно йому сказати – хеллоу чи здрастє, але він од мене відвернувся, обличчя прикрив вільною від палиці рукою і швидко покрокував у бік зарослого бур’янами пустиря. Мені стало дуже цікаво, що це він у мікроавтобусі робив, хто довів його до сліз і чому.

Я за старою звичкою роздивився довкола, чи не стежить за мною хто, але нічого не зрозумів, бо серед цих небажаних іноземних агентів могли бути і бажані співвітчизняні, які стоять тут під виглядом небажаних іноземних. Коротше, нічого не зрозумівши, я швидко пірнув у цю машину. Там, дивлюсь, тепло, затишно, звідкілясь ллється тиха музика, перед низьким столиком на кшталт журнального в м’якому кріслі сидить високий чолов’яга в помаранчевих джинсах і такого ж кольору футболці з електронною сигарою у роті і склянкою віскі в руці. Таке відчуття, що я його десь уже бачив. Чи то на якихось карикатурах сорокових років минулого століття, чи то живцем. Бачу, на правому боці грудей у нього бейджик зі знайомим ім’ям: Джонсон енд Джонсон.

– Хеллоу, – кажу йому, – містер Джонсон енд Джонсон. Хау ар ю тудей…

– Хай, – відповідає він, не виймаючи з рота сигари. – А ви, власне, хто?

Я назвався, сподіваючись, що він ахне, сплесне руками: «Як же, як же! Яка честь!». Можливо, навіть зізнається, що читав у перекладі «Зимове літо». Він, однак, і вухом не повів, але поцікавився крізь зуби:

– Хай! Вот ар ю лукінг фор?

У тому розумінні, що ви, мовляв, тут загубили?

– Та нічого, – кажу, – просто зайшов привітатися і дізнатися, чи не знайдеться для мене якогось заняттячка?

– Що, – каже він, – ви маєте на увазі?

– Ну, ось, – кажу я, – ви всіляким опозиціонерам так званим, ну, тим, котрі вітчизну нашу продають, ходять на марші зрадників, Державну думу називають державною дупою, лають першу особу нашої держави і насміхаються над другою, ви їм наче за це платите багато грошей. Ну, то, може, й мені щось підкинете.

Він так насмішкувато на мене зиркнув, пожував кінчик сигари, від чого вона заіскрилась і затріщала.

– А вам-то, – каже, – за що? Ви що для нас можете робити?

Темний чоловік! Нічого про мене не знає! Довелося пояснювати:

– Та що хочете. Можу підривати основи, завдавати шкоди престижу країни, послаблювати бойовий дух збройних сил і висміювати все, що на очі потрапить.

Тут цей подвійний Джонсон пожвавився, сказав, що його можна називати просто Джон, і навіть віскі запропонував.

– Вам, – каже, – з водою чи з льодом?

– Без нічого, – кажу, – подвійну порцію.

– Гаразд.

Він клацнув пальцями. Тут таки звідкілясь з’явилася чорношкіра дівчина в білому фартушку. Подала мені віскі, більш ніж півсклянки, солоні фісташки на блюдечку і, коли повернулась, щоб піти, я зрозумів, що фартушок був єдиним предметом її одягу. Я проголосив тост. Запропонував випити за президента Обаму, за держдепартамент і просування на схід агресивного блоку НАТО.

Почаркувались. Погризли горішків.

– А як конкретно ви все це вмієте робити? – запитав він.

– Що саме? – запитав я.

– Ну, ось все це, що ви казали. Підривати, завдавати, послаблювати, висміювати.

– А ви не знаєте? – здивувався я. – Так я ж письменник-сатирик. Доволі таки, між іншим, відомий, – додав я про всяк випадок.

– А-а, – розчаровано протягнув американець, – письменник-сатирик… Щойно у мене був ваш колега. Також письменник і також сатирик і, напевне, відоміший за вас.

– Хто ж це? – запитав я ревниво і, перебираючи в пам’яті, нікого, відомішого за мене, не згадав.

– Ну, цей… – американець напружив пам’ять. – Ну, Щедрін.

Мені полегшало.

– Щедрін, – поправляю, – не письменник, а композитор.

– Ну, тоді, – каже, – не Щедрін, а Салтиков.

– А Салтиков, – кажу, – ще й того гірше, кінорежисер. До того ж він до вас прийти не міг, бо вже десять років, як помер.

– Та ні, – махнув американець з досади рукою. – Не Щедрін і не Салтиков, а обидва, як кажуть, в одному флаконі. Ну, тобто, цей ваш… як його?

– Салтиков-Щедрін, чи що? – здогадався я і згадав того, заплаканого, з яким зіткнувся біля виходу.

– Саме він, – сказав американець, задоволений тим, що його нарешті зрозуміли. – Ваш письменник-сатирик. Класик.

– Авжеж, – кажу, – заперечувати не буду, класик. Але він зовсім давно помер. Ще давніше, ніж режисер Салтиков.

– Ось, – похитав головою американець, – я також думав, що він помер, а він каже, доки Росія зостається такою, як є, він безсмертний. Я давно помітив, – продовжив він, попихкуючи сигарою, – що ніде у світі немає стільки безсмертних покійників, як у Росії.

Мені нічого не зосталось робити, як погодитись:

– Кого-кого, а безсмертних у нас вистачає. Майже стільки ж, скільки ледь живих. А ще є один вічно живий. Лежить у Мавзолеї. А що, Салтиков-Щедрін пропонував вам свої послуги?

– Запропонував. Сказав, що може написати продовження міста… Цього… Ну, сіті оф стьюпідіті.

– Продовження «Історії одного міста»? І ви відмовилися? – закричав я з обуренням.

– Ні, ми не відмовилися, але я посадив його перед телевізором, поставив DVD з записом засідання вашої думи і кажу: «Ось вам ваше сіті оф стьюпідіті».

– Уявляю собі, як Михайло Євграфович плювався.

– Що ви! – сказав американець. – Він спочатку дуже сміявся. А потім плакав. Дуже сильно плакав. Зізнався, що ніякого гонорару не заслужив. Ви, каже, не тратьте дарма грошей своїх платників податків. Не наймайте іноземних агентів. Не боріться з цією владою. Вони без вашої допомоги зроблять самі більше, ніж ви хочете. Підірвуть основи, завдадуть збитків престижу, послаблять обороноздатність, все розкрадуть і виставлять самі себе і всю країну на таке посміховисько, яке недоступне жодному генію нашого жанру. Ні Свіфту, ні Гоголю, навіть мені. Я скільки років, каже, потратив на те, щоб довести до досконалості свою сатиричну майстерність, і багато людей досі вважають мене великим письменником. Але який я великий на тлі цих ось людей? Що таке, сказав він, місто Глупов? Жалюгідна пародія на те, що вони роблять сьогодні. Я придумав градоначальника Органчика, я уявив собі глупівців, які головами б’ються і щуку з церковним дзвоном хоронять, але такого, щоб цар літав на чолі журавлиного ключа, для таких видумок я надто бездарний, сказав він, і розплакався іще більше. Я хотів дати йому трохи грошей хоча б на метро, але він тільки махнув рукою і втік.

Ми помовчали. Я допив віскі. Джон запитав:

– Вам долити?

Я сказав:

– Ні, спасибі.

І поглянув на нього запитально.

Він знизав плечима і, розвівши руками, пробурмотів:

– Я дуже вибачаюсь, але у нас зараз такий бюджетний дефіцит, такий зовнішній борг… I’m sorry.

Я зрозумів, що це ввічлива відмова і засмутився, але образився не на американців, а на депутатів Державної думи, на вищих чиновників нашої держави, церковних ієрархів, які так себе ведуть, такі ідеї народжують, такі промови виголошують, що сатирику нічого не зостається, крім у кращому випадку жалюгідного копіювання. Такі в них фантазії, що куди мені з моїми доморощеними потугами. А ворогам існуючого режиму чи нашим іноземним агентам і взагалі робити нічого. Хіба що сидіти, потирати руки й радіти, що все за них роблять. І шкодувати лише за тим, що грантів їм не дають.

Я вже взявся за ручку дверей, коли цей Даблджонсон зупинив мене вигуком: ей.

– Ей! – сказав він. – Містер… містер…

– Смородін, – підказав я.

– Так, містер Симордін. Ось я хочу запитати вас одне запитання. А ви не хотів би здійснити в вашій країні революція?

– Що? – кажу. – Революцію? Це у якому сенсі?

– Ну, революція, це коли багато людей виходять на вулиця, палять покришки, б’ють скло, кидають коктейл Молотова.

– Та знаю, знаю, бачив по телевізору. А причому тут я хотів би чи не хотів?

– Ну так, якби ви захотів зробити й очолити у вашій країна революція, ми вам допоможемо. Ми самі не можемо вмішати себе у ваші внутрішні справи, але якщо ви будете виробляти революція, ми будемо вам охоче допомагати позаду.

Я навіть не можу передати, яка буря виникла в моїй душі. Мені відразу стало і жарко, і холодно, і піт виступив на вухах. Я сів на стілець і попросив налити мені ще бурбону. Він налив півсклянки. Я це висушив залпом і про всяк випадок запитав конкретно:

– Ви хочете, щоб я влаштував у своїй країні революцію?

– Але ми вам будемо заплатити.

– Але ви ж розумієте, що я не по цих ділах. Я не революціонер. Я можу тільки словами бла-бла-бла і нічого більше.

– Даремно ви скромничати. У вас ще недавно за бла-бла-бла великі строки давали і є сподівання, що скоро знову будуть давати.

– Це все можливо, – погодився я. – У нас слово цінують. У нас за слово іноді навіть убивають. Але революція в своїй країні… Ні, ви вже мене на таке діло не підбивайте.

– Але ми вам будем хорошо заплатити.

Я припускав, що не погоджуся ні за які гроші, але все ж запитав з чистої цікавості:

– Скільки?

У нього на столі була купка квадратиків паперу для заміток. Він взяв один, написав цифру і показав мені. Ух ти! Я навіть свиснув від подиву. Але все-таки уточняю обережно:

– Це в дерев’яних чи в зелених?

Він посміхнувся.

– У будь-яких, які вам подобаються.

Коли б ви бачили цю суму, у вас би теж голова обертом пішла. Я думаю, що коли б такі гроші запропонувати будь-кому з наших патріотів, хоч Семигуділову, хоч Полканову, хоч навіть Бугі-Вугіну, вони б погодилися негайно.

Я вирішив уточнити – а яку, мовляв, вам революцію: рожеву, помаранчеву чи? Джон сказав: будь-якого кольору, лише була б справжньою, з барикадами, булижниками, покришками і коктейлями Молотова.

– Ну, гаразд, – кажу, – в принципі я не проти. Але з ким революцію робити? Я, звичайно, і один можу вийти.

Джон поморщився.

– Один, – зауважив він, – це не революція, а одиночний пікет. Ви мусите вивести на вулиця не себе одного, а весь народ Росія.

– Ха, – кажу, – легко сказати – народ. А де я його візьму?

– Як де візьмете? У вашій країна сто сорок шість мільйонів. Якщо хоч би половина вивести на площа…

– Так це ж, – кажу, – не народ, а населення. Воно на площу не виходить. Воно коли не на роботі, то вдома сидить, горілку п’є і витріщається в телеящик.

– У вас у сусідній країна таке саме населення.

– Там не населення. Там народ. Він ледь що, на майдан виходить і скидає неугодних правителів. У них, ненормальних, одну людину вб’ють, так вони усім народом хвилюються.

– А у вас?

– А у нас хвилюються тільки сітьові хом’ячки. Надівають білі стрічечки, гуляють, посміхаються один одному і сподіваються, що влада від їхніх посмішечок одразу впаде. А щоб населення стало народом, щоби заворушились, обурились, його треба дуже сильно розізлити чи образити.

– От і займіться цим. Ви ж умієте і злити, і ображати, як я чув.

Ага, все ж таки чув! А робив вигляд, наче не знає, хто я такий. Гаразд, зробимо вигляд, що я обмовки не помітив. Пояснюю, що талант мій не настільки універсальний, як йому, можливо, здається.

– Злити й ображати я вмію не всіх. Тих, що при владі, скільки завгодно, але народ, тут вже вибачайте, це для мене святе.

– Але ж я вас прошу сердити не народ, а населення. А коли воно стане народом, тоді і без вас розгнівається.

Я не міг не признати, що логіка в словах Джонсона енд Джонсона є. І вона мені, коли я ще раз поглянув на написану ним цифру, здалася досить переконливою.

Ми вдарили по руках, склали протокол намірів, і Подвійний Джонсон запропонував випити за успіх подвійне віскі. Що ми й зробили. Після чого я попросив виплатити мені аванс. Він сказав, що авансу вони не дають, а оплачують всю роботу акордно після її завершення. Це мені не сподобалось. Мої видавці зазвичай не люблять слова «аванс», вважаючи його якимось не нашим. Завжди пропонують замість авансу роялті, тобто, відсотки, які я отримаю потім з кожного проданого примірника. Але я ж то знаю, що потім, коли я запитаю про роялті, вони моє запитання пропустять мимо вух і зроблять вигляд, наче слово «роялті» також їм здається чужорідним.

Я входив в автобус, а вийшов наче з якоїсь будівлі. Вийти то вийшов, але далі йти не зміг, бо дорогу мене перекрили якісь тітоньки, які перед під’їздом будівлі стояли широким півколом зі злостивими обличчями і картонками, на яких було написано щось на кшталт: «Майдан не пройде!», «Yankee go home», «НАТО – ГІВНАТО», віршик «Нам редиска й навіть ріпа смачніша за печеньки держдепа!», «Обама, руки геть від моєї пенсії!». І серед цих тіток, дивлюся, стоїть… хто б ви думали?.. Наша Шура з картонкою, на якій написано: «Обама – чмо!».

Побачила мене, здивувалася, перелякалася, стала ховатися за спину своєї сусідки.

Я, звичайно, ступив до неї, сусідку відсунув й кажу:

– Ти що тут робиш?

Стоїть, мовчить. Я повторив своє запитання.

Отямилась.

– Та так ось просто стою. А ви вже кліщика витягли?

– Ти мені кліщиком зуби не заговорюй. Я тебе запитую, що ти тут робиш і що це в тебе написано? Хто такий Обама, ти знаєш?

– Ну цей…

– Цей хто?

Мовчить.

– Ну, ти можеш мені сказати, хто він, цей Обама?

– А чого ви питаєте? – втрутилась відмовниця від печеньок. – Тут же написано: «Обама – чмо».

– А я, – кажу, – не з вами розмовляю. – І знову звертаюся до Шури: – Як ти сюди потрапила?

Мнеться, відповідає невпевнено:

– Ну, погуляти вийшла, а тут бачу – народ, ну я й цього…

– Ага, за двадцять кілометрів вийшла погуляти, а тут – народ. Ну, а все-таки, що за лозунг ти тримаєш?

Вона таку міну невинну скривила:

– А я не знаю. Мені дали.

– Хто дав?

– Так цей же… Тимофій Сергійович.

– Семигуділов? І заплатив тобі?

– Обіцявся.

– Скільки?

– Сто рублів.

– Всього-навсього?

– А що ж. Я жінка проста, сільська, малограмотна, мені стільки, скільки вам, не дадуть.

Тут вона стала ридати, каятися, а я її – соромити:

– Ех, ти, дурепа ти, дурепа дурнувата! Як же ж, – кажу, – ти на ніч дім залишила, собака один замкнутий, може, вночі від страху виє, а ти тут з цією ідіотською картонкою за сто рублів.

Доки я її соромив, а вона ридала, мені стало шкода її.

– Гаразд, – кажу, – викинь цю гидоту і йди додому, а сто рублів Семигуділову кинь у пику. Я тобі вдома поверну подвійно.

Не пам’ятаю, як дійшов до машини. А там все те саме. Машина наша стоїть серед інших, біля світлофора вже зібрався доволі таки великий для такого пізнього чи, навпаки, занадто раннього часу натовп. Уздовж дороги вишикувались в ряд зібрані за рознарядкою представники робітничого класу і бізнесу, студенти, яким пообіцяли по двісті рублів за вихід, православні активісти з ображеними обличчями, а між ними жінки з дітьми. Молоді і старі, очевидно, мами і бабусі з хлопчиками і дівчатками віком років від чотирьох до чотирнадцяти.

– А ви що тут робите? – запитав я одну з бабусь.

– Та ось внучка свого привела, Іллюшку, й інші так само, хто синочка, хто внучку, хто племінничка.

– А для чого?

Вона охоче пояснила, що скоро їхатиме наш Головний і, може, зверне увагу. А у нього є звичка: якщо на дорозі помітить малюка з симпатичним пузиком, то непремінно зупиниться і поцілує в пупчик. І це як святе благословення, як причислення дитини до лику ангелочків небесних.

– Ну, що ж, – кажу, – ждіть, сподівайтесь.

Повернувся в свою машину, а там – сонне царство. Варвара спить, Паша за кермом куняє, й Іван Іванович сопе в дальньому кутку. Зінуля, відвернувшись до вікна, тихо плаче. Я запитав, у чім річ, виявилось те, чого я й очікував: померла породілля. Зінуля плаче і крізь сльози шепоче:

– Ненавиджу! Ніколи не прощу! Ненавиджу Обаму і Хілларі Клінтон!

– За що? – питаю.

Вона витерла сльози краєчком коміра і поглянула на мене з подивом.

– Як за що? Жінка померла. Майже на наших очах. А вас це що, зовсім не зачіпає?

– Дуже навіть, – кажу, – зачіпає. Але при чому тут Обама і Клінтон?

– А що по-вашому, зовсім ні при чому? Жінка, молода, двадцять чотири роки. Уявляєте?

– Уявляю. А з американцями який тут зв’язок?

– У тому то й річ, що ніякого.

– Не розумію.

– Пояснюю на пальцях. Жінці двадцять чотири роки. Їй би ще жити й жити. І дитина, ще не народившись, також загинула, а у них навіть щипців немає і тазоміра.

На цих її словах я знову відключився.

Видіння

Не знаю, як в інших звірів, а у домашніх собак точно є здатність чути наближення очікуваної події задовго до того, як вона відбудеться в межах, доступних органам бачення, слуху і нюху. Скажімо, мій Федір лежить на дивані і дрімає. Раптом настовбурчує вуха, піднімає голову, зістрибує з дивана, біжить до дверей, починає їх шкрябати і гавкати. І я вже знаю, що скоро з’явиться моя дружина. Вона ще не тут, ще десь за два чи три квартали від дому, але вона наближається, і собака якимсь чином це відчуває. Ця здатність в не такій розвиненій формі є і у людини і проявляється в специфічних обставинах, наприклад, під час несення нічного чергування.

У часи моєї солдатської молодості мені часто доводилось стояти на нічних постах. Спати, звісно, не можна було, але я собі іноді це дозволяв, сидячи на чомусь, а то й навстоячки. Спав, але раптом якесь тривожне відчуття примушувало здригнутися, насторожуватися, вдивлятися в темряву, де нікого не було видно і чутно і тільки через хвилину-другу з’являвся, наприклад, перевіряючий.

Таким чуттям володіє багато людей нічної праці, які при можливості можуть задрімати, але готові негайно прокинутися, як тільки можливість закінчилася. Ось і зараз я спав так міцно, що навіть і вві сні нічого не бачив, крім американців і донецького розп’ятого хлопчика, але прокинувся і відчуваю: щось не те. Щось таке розбудило і Пашу. Перед цим він спав, поклавши голову на кермо, і, здається, навіть міцно. Схропував уві сні, цмокав губами і кликав до себе якусь Катю. Але раптом стрепенувся, повертів головою і мовчки взявся за ключ запалення. І очевидно одночасно з ним інші водії зробили те саме. Один за одним загурчали мотори і спалахнули фари. І тільки після цього, напруживши зір, я щось побачив. Побачив, що там, на Кутузовському проспекті, на самому його початку, себто в кінці, де тонким пунктиром світиться смуга МКАДа, з’явився розсип синіх вогників, що летіли в наш бік. Наче скляні коралі хтось щедро сипонув на дорогу. Вогні наближалися з шаленою швидкістю і з наростаючим шумом, і врешті-решт я побачив незвичайну кавалькаду. Попереду, розсипавшись по всій ширині Кутузовського проспекту, розмашистим журавлиним клином летіли сорок (не зважаючи на величезну швидкість, я встиг порахувати) мотоциклістів, усі зі сліпучо спалахуючими синіми, червоними, ще й зеленими мигалками, від чого все навколо – будинки, машини, обличчя тих, що стояли скраю проїжджої частини, пішоходів заблискало неймовірними переливами кольорів. За мотоциклістами цугом йшли два чорних «каділлаки», за «каділлаками» – два «мерседеси», всі також, звичайно, з мигалками, а за ними він, дивовижний вершник на триколісному мотоциклеті, в костюмі з рожевого пір’я, у шлемі з окулярами і з дзьобом замість носа, довгим, як у пелікана. Але оскільки пір’я, шолом і дзьоб відбивали спалахи всіх цих синьо-червоно-зелених мигалок, то весь вершник був схожим на казкову жар-птицю.

– Ой, красота ж яка! – від усієї душі заволала Зінуля.

А Паша, розкинувши руки, ту ж саму думку висловив іншими словами з нагадуванням матері. Він же здогадався вчасно вихопити свій мобільник і тепер знімав на відео це чудове видовище.

За жар-птицею пеліканом, дотримуючись дистанції, мчав реанімобіль людський, за ним ветеринарна «швидка допомога», далі інкасаторська машина – броньований мікроавтобус, поліцейський броньовик на восьми колесах, а за броньовиком знову мотоциклісти, ще сорок штук. Коли вони пролітали мимо, Паша натис на клаксон, і всі автомобілі у пробці одночасно загуділи, всі пішоходи, що накопичились біля краю дороги, заулюлюкали і стали показувати триколісному мотоциклісту палець. Але він, вочевидь, звукові сигнали сприйняв за вітальні, а не в дуже ясному освітленні середній палець сприйняв за великий, тож на ходу помахав усім нам рукою в білій пальчатці. Я йому також помахав окремо, і мені чомусь здалося, що він цей мій жест помітив.

Нарешті нам дали зелене світло, поліцейський перед нашою машиною змахнув своєю палицею, і всі машини разом з нашою, мов застояні коні, рвонули вперед. Нас тут-таки обійшли і зі страшним ревом помчали до місця свого призначення пожежні машини, але в цьому, здається, вже не було великої потреби, бо супермаркет догорав і вітер роздував окремі головешки, завихрюючи над місцем події хмари попелу. Втім, ця пожежа вже мало стосувалася моїх думок, бо я ще перебував під сильним враженням від кавалькади, що ось промчала мимо.

Звісно, вся ця кавалькада справила на мене сильне враження. Хоча її пишністю я був все ж таки покороблений. Я поміркував і поділився своїми думками зі своїми супутниками: ну, навіщо він ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «каділлаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати.

– Ну, як же це, – одізвався знайомий голос. Я озирнувся на голос і побачив Івана Івановича, який сидів у темному кутку, затисши вудочку між коліньми. – Як же це, – повторив він. – Це ж перша особа держави. Мотоциклетний ескорт належить йому для пошани, «каділлак» для шику, броньовик для охорони, «мерседес» для обслуги.

– А реанімобіль? – запитав я.

– Ну, це і їжаку ясно, – відповів Іван Іванович. – Мало що в дорозі може трапитися. ДТП, інфаркт, інсульт, апендицит, теракт. Треба ж відразу щось робити. Це ж не ми з вами. З нами, коли щось трапилось, байдуже. А що буде, коли з ним може те саме трапитися?

Я задумався: що ж буде і чи буде колись щось? А на свій подив з приводу наявності серед машин супроводу ветеринарної служби отримав не зовсім чітке роз’яснення, що Перша особа, працюючи з дикими тваринами, досягла такої досконалості в мистецтві перевтілення, що часом для надання їй повноцінної медичної допомоги потрібна консультація ветеринара.

– Ну, гаразд, – сказав я, – гаразд, я зрозумів. А інкасаторська машина навіщо?

І на це запитання я отримав зрозуміле пояснення. У Першої особи держави особистих витрат практично немає. Житло, їжа, одежа, транспорт – все, як кажуть американці, free of charge. Все безкоштовно, а зарплата пристойна. От він її і відкладає, а тепер накопичене вдома зберігати побоюється. Тим паче, що в нього всіляких домівок повсюди без ліку, забудеш, де ховаєш.

– Але навіщо вдома зберігати? – заперечив я. – Є ж Ощадбанк, ВТБ.

– Наші банки? – перепитав Іван Іванович і голосно розсміявся: – Ха-ха-ха!

Я сказав:

– Ну, якщо наші банки для вас ха-ха-ха, то є ж, наприклад, офшори.

Тут Іван Іванович не стримався:

– Ви що? Які там офшори? А санкції?

– А… санкції… так. Про санкції я якось і не подумав.

– Егоїст, тому й не подумав, – сказав Іван Іванович – Вас санкції не торкаються, а на тих, кого торкаються, вам, як я бачу, наплювати.

– Ну чому ж наплювати? – заперечив я. – Я дуже за них переживаю, але для таких людей, як наш Перодер, відкриті будь-які найнадійніші банки. Американський, німецький, швейцарський.

– Ет! – зітхнув Іван Іванович. Важко зітхнув, непритворно. – Наївна людина. Це не банки, а морозильники. Збереження навіть наших олігархів заморожують. А вже як трапляться гроші нашого Перодера, їх вони зі своїх скарбниць і зовсім не випустять. Скористаються нагодою. Шантажуватимуть, стануть вимагати повернути Крим чи подати у відставку, чи ще щось. Так що, молодий чоловіче (це він так мене назвав), не все так просто, як здається.

Людина прозора, наче скло

Ми ще майже нічого не сказали про Другодера. Про цього чудового чоловіка кажуть, що він, по-перше, не відкидає тіні, бо сам є тінню, а по-друге, не має ніякого обличчя. Злостивці стверджують, що він не має навіть тіла, себто порожнє місце. Щось на кшталт невидимки. Що крізь нього можна бачити інші предмети, як скрізь чисте скло. Але це, звісно, нісенітниці. Я особисто його зустрічав і пробував крізь нього щось розгледіти, але у мене нічого не вийшло. Взагалі про нього багато зайвого плетуть, у нас взагалі, знаєте, коли людина піднімається на вершину влади, так у неї спочатку знаходять лише найвищі якості, а потім найнижчі вади і червоточини. Обов’язково нагородять щось таке, за що в часи моєї молодості давали переконливий тюремний строк. Тоді висловлювання людей про подібних осіб були, я б сказав, більш зважені. А нині…

Люди це ж такі істоти, що тільки-но їм дозволиш говорити, що заманеться, так вони що заманеться і говорять. Від чого в наших конкретних умовах я радив би стримуватися і не забувати, що в нас є компетентні органи на три букви. І хоча букви ці раз по раз переставляються, але суть органів взагалі-то не міняється. Вони і раніше особливо говіркими людьми цікавилися, і тепер не думаю, щоб пропускали усе мимо вух. Але поки що народ розбестився, патякає, що на думку спаде, а деякі (відсотків десять) в патяканні цьому навіть перших осіб держави не минають і, повторюючи усілякі плітки, загинають пальці, де хто що украв, які палаци побудував і кого в цих палацах водить в ліжко.

Ну, якщо Перодера ще якось побоюються, то Другодера взагалі за людину не вважають, і всі, кому не ліньки, насміхаються над ним безсоромно просто в вічі. Хоча, будучи Другим, але тимчасово виконуючи обов’язки Першого і ставлячись до дорученої справи ревно, він зоставив після себе глибокий слід, який досі деякі реакціонери ретельно намагаються стерти. Головне, він відразу й одверто сказав жителям нашої країни, що бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Це було щось нове. Революційне. До цього ми й самі так думали, але вголос висловлювати не наважувались, хіба що пошепки, на кухні чи суто поміж своїми. А тут – на повен голос по всіх каналах тіві, і ми зрозуміли, що нарешті сталося те, про що мріяло багато поколінь: до влади прийшла наша людина, котра прогресивно мислить, діяльна, реформатор і демократ. Її демократизм проявився у тому, що, проводячи реформи, вона врахувала думку не лише співгромадян, але й братів наших менших, і ще менших (у розумінні менших, ніж менші) сестер, себто наших корів, котрі не бажали признавати переходи часу з літнього на зимовий і навпаки, в знак протесту сильно знижували надої. Він одмінив зимовий час, скоротив кількість часових поясів, і молока у нас стало хоч залийся. Чотири роки жили ми за коров’ячим часом, доки колишній Перодер знову не став справжнім і не повернув час назад до зими. Після чого знову сильно похолодало.

Таким чином, од усіх нововведень нашого реформатора практично більше нічого не зосталось, крім думки, яка його пережила, що все-таки, як не крути, а бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Чотирьох років йому не вистачило на більше. І мав рацію Корній Чуковський, колись зауваживши, що Росія – це така країна, де треба жити довго. В інших країнах це не обов’язково. В іншій країні пожив трохи, побудував дім, народив сина, посадив дерево, ну, і досить, уступи місце іншим з саджанцями. Бо там скільки не живи, нічого цікавого не діждеш. Навіть у владі. То ліві правлять, то праві лівлять, а в чому різниця? А ні в чому. Не те що у нас.

Один як вилізе на вершину, так нізащо звідтіля не злізе. У цьому розумінні Другодер, побувавши Перодером, пред’явив себе народові як виняток. Чотири роки побув, покерував, в одну маленьку війну погрався. Хотів іще деякі ідеї втілити стосовно часу. Наприклад, кількість місяців зменшити з дванадцяти до чотирьох і називати їх, ясна річ, по-російськи: весняник, літник, осінник і зимник, причому, початком весни вважати день, який раніше називався 1 січня, а за новим стилем 1 весняник. У цей же день згідно плану Другодера варто відзначати Різдво Христове, Новий рік, День захисника Вітчизни, а потім навіть і Світлий Великдень підтягти до цього ж числа.

Але всі свої ідеї втілити в життя він не встиг, можливо, якраз внаслідок зворотної течії часу. Бо істинний Перодер, котрий тимчасово став Другодером і дав йому покататися на триколісному мотоциклеті, невдовзі відібрав цей засіб катання назад і став знову не лише істинним, але й формальним Перодером.

Ну от, поміркувавши про те-се, я в описі проїзду Другодера вирішив обійтись без деталей, бо це було приблизно те саме, що ми вже бачили, але дещо в розбавленому варіанті. Спереду мотоциклістів було не сорок, а лише дванадцять, і позаду чотири. Їхала Друга особа не на мотоциклі, а у відкритій машині. Пір’я у неї було рідшим, а дзьоб не більший за курячий. Реанімобіля і ветеринарної допомоги я в його супроводі взагалі не помітив, а інкасаторська машина була на чотири розміри скромніша – броньований «форд-Фокус», у багажнику якого, як на мене, більше двох чемоданів валюти ніяк не поміститься.

Лікар Кліщ

Не дочекавшись проїзду Другодера, я заснув, але тут-таки був розбуджений невтомною Зінулею, яка торкнула мене за плече і сказала:

– Виходимо.

Виходимо так виходимо. Я розумів, що до «Скліфа» ми ще не доїхали, а якщо так, то куди виходимо, навіщо виходимо і де Варвара?

– Вийшла на попередній зупинці, – сказала Зінуля.

Я подумав, що це за дурня, які зупинки у «швидкої допомоги», але нічого не сказав, бо всілякої дурні вже начувся, і покірно рушив за Зінулею на вихід. Чомусь відстань од відкритих дверцят до землі виявилась занадто великою, і мені довелося спускатися донизу задом наперед, наче по хисткій драбині. Зінуля стояла вже внизу. Коли я досяг нижньої перекладини, вона взяла мене під пахви і плавно опустила на землю. І зробила це так легко, наче я був не огрядний дядечко, а невеликої ваги дитина. Потім був білий довгий коридор з багатьма поворотами. Це була, очевидно, лікарня, але чомусь по боках на віддалі декількох кроків один від одного стояли вартові в білих кожушках і валянках часів Другої світової війни.

Ми підійшли до одних білих дверей, на яких було написано: «ПРИЙОМ ВІД 26-ти до 313-ти». Цьому я не здивувався, але подумав без паніки, що перебуваю в іншому вимірі. Я штовхнув двері й опинився перед турнікетом, біля якого стояв поліцейський у валянках з галошами, в кожушку з однією генеральською зіркою на погонах і з автоматом Калашникова на грудях. Він мене запитав:

– Ви до кого?

Я сказав:

– Не знаю.

– Гаразд. А хто ви?

Я сказав.

– Документ якийсь маєте? Пред’явіть.

Паспорт, на щастя, був при мені. Я його пред’явив. Дивлячись в паспорт, генерал попросив мене вголос назвати прізвище, ім’я, по батькові. Я сказав:

– Там написано.

– Мені неважно, що там написано. Назовіть.

Я назвав.

– А чим докажете, що ви це ви?

– Так ось же мій паспорт.

– А чим ви докажете, що це ваш паспорт?

– Ну, там же написані мої прізвище, ім’я та по батькові.

– Не треба мені це говорити. Я сам читати вмію.

– Я не сумніваюсь. Ну, якщо вмієте, прочитайте. Там всі мої дані. Ім’я, по батькові, прізвище, дата народження, ким виданий, де прописаний, строк дії: безстроковий.

– Я це бачу. Але чим ви докажете, що це саме ваші дані?

– Тим, що вони записані в моєму паспорті.

– А чим ви докажете, що це ваш паспорт?

– Тим, що в ньому записані мої дані.

Він зітхнув.

– Але ж я вас питаю, а чим ви докажете, що це саме ваші дані?

– Та тим, що вони записані в моєму паспорті.

Тут він остаточно спалахнув, побуряковів, замахав руками, затупав ногами.

– Ви що, – закричав він, – знущаєтеся наді мною? Я його запитую: «Чим докажете, що то ваші дані?» А він: «Тим, що вони записані в моєму паспорті». Я: «Чим докажете, що паспорт ваш?» – «Тим, що в ньому записані мої дані…» Ви що це дурня переді мною клеїте? Ви уявляєте собі, з ким розмовляєте?

– Ой, господи, – кажу, – вибачте, пане, я цивільна людина, в чинах ваших не розбираюся, не знаю, як до вас звертатися, але я ж вам даю паспорт.

– Знов те саме. Але чим ви докажете, що це паспорт.

– Та тим, що на ньому написано: паспорт.

– Ви анекдот знаєте про сарай, на якому написано одне, а в ньому зберігається інше. Так і тут. Тут, може, й написано «паспорт», а насправді, може, й не паспорт. А якщо навіть і паспорт, то чим у такому випадку доведете, що це саме ваш паспорт?

– Ну, тим саме, що в ньому написано, що це саме мій паспорт.

Тут він так загарчав, що тепер я замахав руками.

– Але не тільки написано. Тут ще й моя фотографія. Ось бачите, яка кругла фізіономія, в розмір 3×4 повністю не вміщається.

– Ну, й що? Ви хочете сказати, що це ваша фотографія?

– Авжеж. Хіба ви не бачите, що це я?

– Бачу, – сказав він, – але чим це ви докажете?

Тут я зовсім втратив терпець, грюкнув кулаком по столу, та так, що скло на ньому тріснуло.

– Дідько б вас ухопив! – сказав я цьому чинуші в погонах. – Чого ви від мене хочете, яких ще доказів вам потрібно? Ось паспорт, ось мої прізвище, ім’я, по батькові, ось фотографія, ось штамп прописки. Ось у мене ще є пальці, з яких можна взяти відбитки. Може, треба ще доказати, що це мої пальці?

– Не меліть дурниць, – сказав він. – І не треба ставити безглуздих запитань. Майте на увазі, тут запитуємо ми, а ви повинні відповідати.

Тут тихо прочинилися двері, і в них втиснувся іще один генерал з двома зірками на погонах.

– Що за шум?

Однозірковий зірвався на ноги і доповів, що веде допит підозрюваного (себто мене, підозрюваного не знати в чому) і підозрюваний (себто я) злісно перешкоджає виясненню його (себто моєї) особистості.

– Але при цьому не обов’язково кричати, – доброзичливим голосом зауважив йому двохзірковий. – Давайте розберемося спокійно. В чому проблема?

– Проблема в тому, що громадянин чинить спротив виясненню його особистості й ухиляється від надання доказів.

Двохзірковий перевів погляд на мене.

– Це правда?

– Ні.

– Тобто генерал бреше?

Я збентежився. Сказати, що бреше, якось недобре. Я в чинах особливо не розбираюся, але знаю, що генерали – люди образливі.

– Ні, я не кажу, що бреше. Але він каже, що я ухиляюся, а я не ухиляюся.

– Але якщо він каже, що ви ухиляєтеся, а ви кажете, що ви не ухиляєтеся, значить, ви стверджуєте, що він бреше. Чи він, кажучи, що ви ухиляєтеся, бреше, що ви брешете. Інакше кажучи, ви стверджуєте, що він бреше, стверджуючи, що брешете ви?

– Не знаю, – кажу, – вибачте, – кажу, – ваше, – кажу, – превосходительство, але ви мене, – кажу, – цілковито заплутали. Я нічого поганого не кажу ні про ваше превосходительство, ні про їхнє превосходительство, я тільки кажу, що я це я, але їхнє превосходительство мені не вірять, а ваше превосходительство, здається, також вірити не хочуть.

– Ну чому ж, – посміхнувся двохзірковий, – я вам охоче повірю, якщо ви докажете, що ви це ви. Але чим це ви можете доказати?

Він говорив дуже доброзичливо. Мені здалося, що він справді хоче добратися до істини, і я запропонував йому поглянути в мій паспорт. Він взяв паспорт, повертів у руках, погортав сторінки, багато разів перевів погляд з мене на фотографію і з фотографії на мене і запитав:

– Це ваш паспорт?

– Мій.

– А чим ви докажете?

– Тим, що тут написані мої ім’я, по батькові, прізвище, рік народження, дані про прописку і штамп про реєстрацію шлюбу.

– А з чого видно, що всі ці дані стосуються саме вас?

І знову почалася та сама казка про білого бичка: докажіть, що це ви, докажіть, що це ваш паспорт, що в паспорті ваше прізвище. І те саме повторилося з появою тризіркового генерала, і чотиризіркового, а коли вже маршал з великою зіркою став повторяти ті самі дурнуваті запитання, я не витримав, зірвався на ноги, обхопив голову руками й заридав вголос.

– Я нічого не розумію. Чого ви від мене добиваєтесь? Що вам не зрозуміло? Ця книжка називається паспорт. На ній написано «паспорт», і вона є паспорт. Це паспорт мій, бо на ньому написані мої прізвище, ім’я та по батькові. Точніше, мої прізвище, ім’я та по батькові на ньому написані, бо він мій. І фотографія на ньому моя. Це фотографічний знімок мого обличчя, зроблений в офіційному фотоательє на Ленінському проспекті, за що я заплатив дев’яносто рублів. Тут, бачите, все моє: очі, вуха, родимка на лівій щоці.

Здається, я впав в істерику і став битися головою об стінку. І хтось закричав, що знову попався псих, небезпечний для суспільства. Якісь люди в білих халатах схопили мене й скрутили. В руках одного з них з’явився шприц більше за велосипедного насоса. Голка в ньому була довга й крива, схожа на кравецьке шило. Якби я спав, то від цього уколу мусив би прокинутись. Але, очевидно, я не спав. А якщо спав, то так міцно, що не прокинувся, а перейшов в інший сон, у якому я лежав на вузькому ліжку з прив’язаними до нього руками й ногами, а поруч на стільці сидів симпатичний лікар, у якому я упізнав знайомого мені Івана Івановича.

Кліщ

– Заспокойтесь, – сказав він привітно, взяв мою руку в свою і став мацати пульс. – Постарайтесь забути все, що вас хвилювало. Тут ви в цілковитій безпеці. Тут всі свої. Тут вам буде добре і комфортно. Ви можете згадати, що вас привело сюди?

Я, подумавши, вирішив про всяк випадок розпочати все спочатку і сказав, що мене сюди привів кліщ.

– Кліщ? – він дістав з кишені айфон останньої моделі, потикав у потрібні кнопки і знову підвів на мене очі. – Ім’я, по батькові?

– Мої? – запитав я.

– Ні, не ваші, а того, який вас привів. Кліща.

Я подумав і запитав:

– Скажіть мені, будь ласка, хто з нас божевільний?

Він не здивувався, не розгнівався. Знизав плечима.

– Це залежить від точки зору.

– Тобто?

– Тобто, я тут числюся лікарем і з моєї точки зору божевільними є ті, кого я лікую, і мені здається, я маю рацію. Але вони в свою чергу вважають божевільним мене і їм здається, що правда за ними. Однак ви мені не відповіли на запитання про ім’я і по батькові пана, що привів вас сюди, якщо не помиляюсь, Кліща.

Не знаю, що я зробив би, якби не був міцно прив’язаним до того, на чому я лежав. Будучи прив’язаним, я міг би обуритися бодай словесно, але я згадав про шприц і тому спробував допомогти лікарю реалістично уявити те, що сталося. Дуже, як мені здалося, спокійно я йому пояснив, що в мого кліща ніякого імені і по батькові немає, бо він не людина, а лісова членистонога комаха, яка залізла мені в живіт і не хоче з мене вилазити.

– Ах, ось воно що! – сказав лікар. – У такому разі вам потрібно не до мене, а до ентомолога, якого ваш кліщ, можливо, зацікавить. А до мене, якщо у вас виникне потреба, будь ласка, коли завгодно.

Він покликав санітарів, звелів мене розв’язати. Мене розв’язали, і я пішов до виходу, але опинився не на вулиці, як сподівався, а в іншому кабінеті, де на стіні висів портрет першої особи держави, а за столом сиділа друга особа, себто не друга особа держави, а друга в цій кімнаті після тієї першої, що висіла.

Носій обличчя цієї особи, надзвичайно рум’яного, як кажуть, кров з молоком, викотився з-за столу і виявився маленьким пузатеньким чоловічком у темному костюмі з краваткою к цяточку, голова невелика, посаджена між плечима без всілякої ознаки шиї, а очки й зовсім крихітні, наче сірникові головки, що їх зсередини хтось постійно вертить. Чоловічок протягнув мені руку для потиску, м’яку, наче ватою набиту.

– Здрастуйте, здрастуйте, – сказав він привітно, не випускаючи мою руку зі своєї, і очки його зовсім потонули десь в глибині жорстких складок обличчя. – Дуже радий вас бачити.

– І я, – сказав я, як здалося мені, цілком щиро, – дуже-дуже радий вас бачити.

– А я, – сказав він, – ще більше радий вас дуже бачити.

– А я, – сказав я, – іще більше, чим більше, більше, чим дуже, радий бачити вас.

– Приємно чути, – сказав він і, не випускаючи моєї руки зі своєї, зробив паузу, назвав себе іменем, яке мене вже не дивувало: звичайно, Іван Іванович.

Природно, він запитав мене про причини моєї появи в його кабінеті, і я знову пояснив усе спочатку:

– Був у лісі, одягся нормально: чоботи, куртка, кепка, закривався, як міг, а кліщ все-таки проліз. Їх нині стільки розвелось, що просто жах. І лізуть в усі дірки, всмоктуються, всотуються в будь-яку частину тіла. Ви собі уявляєте?

– Дуже навіть уявляю. Щовечора, коли дивлюся телевізор.

– Коли дивитесь телевізор?

– Авжеж. Ви ж під кліщами, як я розумію, не комах маєте на увазі, а паразитів людського роду. Наших членів уряду, депутатів, чиновників, олігархів, от уже дійсно уп’ялися в тіло країни, смокчуть кров з народу, ніяк не нажеруться. Наші люди завжди крали, але не в таких же масштабах! Раніше присвоювали сотні, ну, тисячі, ну, десятки тисяч, але зараз крадуть і вивозять за кордон мільярди.

Я, звісно, підтакнув:

– Так, – кажу, – дійсно, вп’ялися, всмокталися і вивозять, але я, власне кажучи, не про них.

– А про кого ж іще?

– Бачите, я з вами цілковито згоден, ці люди, яких ви назвали кліщами, вони дійсно зовсім уже, як кажуть, оборзіли, вони, я вважаю, ганьба нашої країни і являють собою навіть дуже велику загрозу національній безпеці нашої федерації. Але мене зараз турбують не так вони і не американське втручання в справи суверенних держав, і не санкції Євросоюзу, і не просування на схід блоку НАТО, і навіть не зростаючі ціни на ЖКГ…

– А що ж може вас турбувати? – запитав лікар, спантеличений моїм одкровенням.

– А понад усе, – кажу я йому, – в теперішній поточний момент турбує, як я сказав вам, кліщ. Але не фігуральний, не депутат якийсь там, не міністр, не прем’єр-міністр, ці само собою давно в печінках мені сидять, а звичайний лісовий кліщ, маленький такий, членистоногий. Він, паразит, заліз не в тіло країни і не в душу народу, а ось сюди мені особисто під шкіру, і ніхто не може його витягти. Мені сказали, що ви можете цього паразита видалити.

– Ах, так ви про лісового кліща? – дойшло до нього нарешті. – Про просту таку комаху. Його витягти, звісно, можна. А за що? Що він вам зробив поганого?

– А, по-вашому, добре, що він вліз у мене весь цілком і гризе мене зсередини? Добре це?

– Вам не дуже, – сказав роздумливо мій співбесідник. – Але йому, напевне, подобається. Тепло, затишно. Ви для нього зараз і їжа, і дім. А ви за те, що він з’їсть трохи вашого зайвого жиру, ви, такий великий, хочете його, маленького, знищити. І ще хочете, аби я обурився тим, що він вас їсть? Але ми всі когось та їмо. Ви їсте, наприклад, свиню чи курку, він їсть вас.

– Яке ж тут може бути порівняння? – сказав я впевнено. – Я людина, а він усього-на-всього комаха.

– Це ви в тому розумінні, що раз ви людина, то маєте право їсти когось, а він не має. А де це і в якому законі написано? В конституції чи, може, в якійсь декларації про права комах? І що це за уявлення, що ви людина, а він для вас усього-на-всього? А вам не спадає на думку, що якщо для вас він усього-на-всього комаха, то ви для нього всього-на-всього запас їжі? Це ви начитались усього, наслухалися всіляких високих нісенітниць і уявляєте собі, що людина – це звучить гордо. Людина створена для щастя, як птах для польоту. Що це значить? Це ж дурня якась.

Сподіваючись, що лікар урешті-решт якось мені допоможе, я делікатно нагадав, що слова, процитовані ним, промовив колись знаменитий свого часу письменник.

– Ну і що, що знаменитий, ну і що, що письменник? Та ці знамениті письменники іншим разом таке несуть, що, як кажуть, хоч стій, хоч падай. Ну що це значить: людина створена для щастя, як птах для польоту? Так само можна сказати: людина створена для щастя, як риба для плавання. Чи як курка для несення яєць. Чи… – він радісно підморгнув мені і ще раз переінакшив висловлювання Володимира Короленка якимось таким тоном… не знаю, як сказати, знущальним, чи що: людина створена для щастя, як кліщ для залізання під шкіру. Йому самому цей жарт здався таким смішним, що він буквально затрусився від сміху, і сміх його був схожим то на квакання жаби, то на собаче повискування, при цьому він дивився мені в очі, наче запрошуючи й мене веселитися таким самим чином. Мені було зовсім не смішно, однак через ввічливість я… куди мені було діватися… я ж від нього залежав… я також підхихикнув, але у мене це вийшло якось нещиро, фальшиво і, коли нарешті він заспокоївся, я все-таки вирішив нагадати йому про мету свого візиту, перед цим, звісно, полестивши йому вельми незграбно.

– У вас, лікарю, – сказав я, – таке чудове почуття гумору. Але даруйте, що я все про своє. Цей кліщ, яким би він не був хорошим, не я ж у нього вліз, а він у мене, і заважає мені жити.

– Знову за рибу гроші, – важко зітхнув лікар. – Авжеж, він заважає вам жити. Заважає, заважає, – повторив він наспівом і раптом пожвавішав: – Але ви знаєте що? Ми ж усі комусь чимось заважаємо. Він вам заважає, а ви йому заважаєте. Він, можливо, нарешті досяг того, про що все життя своє кліщине мріяв. Йому там тепло, затишно, ситно, а ви хочете його звідтіля витягти. Але якщо взяти бодай ваше людське начебто суспільство, так ви також один одному заважаєте. Ось ви, наприклад. У вас у видавництві книжки виходять, а в іншого письменника не виходять. Хоча він, можливо, й не гірший за вас.

– Та ну, – засумнівався я, – не гірший. Хто це не гірший?

– Ну, припустимо, трішки гірший. Але трішки гірший на якийсь, можливо, мікрон. Але вас друкують, а його – ні. І не тому, що він гірший, а тому, що ви вже, як кажуть, місце зайняли. Видавець не може друкувати всіх, і він вибирає декотрих. От вас вибрав, а тому, хто трішки гірший, місця не зосталось. Хоча він гірший ледь-ледь, на трішечки, і якби не ви, видавець, можливо, помітив би і його. І він, хоча трішки гірший за вас, став би в очах видавця трішки кращий за тих, котрі трішки гірші за нього. Ми всі комусь заважаємо. Я заважаю у нашому відомстві тим, хто трішки нижчий за мене, а мені, між нами кажучи, головний наш, ух, як заважає, ви навіть уявити собі не можете. Вже давно досяг пенсійного віку, а не йде. Два інсульти було, а не вмирає. Коли говорить, то ніби в нього каша в роті, при ходьбі ногу волоче, а в крісло своє вчепився, даруйте, мов кліщ, і ніяк його не одірвеш. Так от мені що робити? Також кисень йому перекрити, як ви цій нещасній комасі? Втопити його в олії? Також виколупувати якимось чином? Інший би на моєму місці… Але я, як бачите, цього не роблю. Він мені заважає, а я нічого – терплю.

Мені було незручно з ним сперечатися, але й не заперечити я не міг.

– Але ж ви, лікарю, – сказав я, – даруйте, зрівняли. Ваш головний, він як-не-як, можливо, не кращий за вас, а можливо, навіть і гірший, тим паче, що ногу волоче і каша в роті, але він все-таки людина, а в мені сидить комаха. Дрібна, нікчемна, мерзотна, огидна…

Доки я вимовляв усі ці епітети, його обличчя, на мій подив, наливалося кров’ю, а очі наче викотилися з орбіт і виражали таку злість, що мені стало не по собі і я вирішив завершувати свою тираду. У мене в запасі було ще декілька негативних епітетів стосовно кліща, але, дивлячись на обличчя свого співбесідника, я злякався, що дійшов до якоїсь межі, і вирішив завершити речення словами:

– …огидна комашка.

Я договорив цю фразу швидко, бо вважав необхідним довести її до точки і поспішив, щоб мене не перервали. Після цього запала мовчанка. Мій співбесідник дивився на мене важким поглядом з-під брів. Брови в нього були густі, кущасті, вони ворушилися і, як мені здалося, кожна волосинка ворушилася окремо, наче лапки кліща. Наша мовчанка була довгою, важкою і навіть зловісною. Мій співбесідник, здавалось, думає якусь важку думу. Але раптом він зробив відразу глибокий видих без вдиху і наче викинув із себе щось гнітюче. Наче скинув важку ношу і раптом сказав, зобразивши певний подив:

– А як же рівність?

– Я не зрозумів. Це ви про що?

– Ви ж, я чув, за рівність виступаєте, а де вона у ваших судженнях ця рівність, коли ви так погордливо заявляєте, я, мовляв, цар природи, а він усього-на-всього, як ви кажете, комашка.

Я в житті чував багато нісенітниць, але такої…

– Про що ви кажете, – розпочав я, намагаючись схилити його до логічного мислення. – Я, зрозуміло, за рівність, справедливість і ніс ні перед ким не задираю. Але я кажу про рівність у людському суспільстві. А яка може бути рівність між дрібною комахою і вищою істотою, єдиною, створеною Богом за своїм образом і подобою?

– Вища істота, – насмішкувато повторив співбесідник. – Створена за образом і подобою. Та хто це вам сказав? Яка самовпевненість! Якщо ви думаєте, що Бог створив вас за своїм образом і подобою, значить, Він у свою чергу подібний до вас?

– Авжеж, саме так.

– Неймовірна самовпевнена глупота. Ось ви знаєте, що один чеський письменник міркував так. Якщо Бог схожий на людину і має таку саму анатомічну будову, зокрема, має рот і зуби, що він ними робить? Пережовує і ковтає їжу. Тоді варто припустити, що в нього є і шлунок, який перетравлює їжу. А результат перетравленої їжі – це що? І через що це виходить?

– Не смійте! – закричав я. – Те, що ви кажете, святотатство.

– От-от, саме цього слова я від вас чекав. Але майте на увазі: всіляка вартісна думка, додумана до кінця, приведе до висновку, який ви назовете святотатством. А якщо я свої роздуми про вашого Бога продовжу і припущу за вас, а не за себе, що якщо він створений за образом і подобою, значить, мусить бути наділений усіма вашими слабкостями і вадами, усіма підлими властивостями вашої натури.

– Моєї натури?

– Не вашої особисто, а вашої, як це ви називаєте, людської.

– Я зрозумів. Але чому ви кажете вашої, а не нашої? Ви самі що, себе до людської породи не зараховуєте?

Вочевидь, моє запитання його якось так знітило, але й насмішило одночасно. Він захихикав дивно скрипуче і неприємно, при цьому поширюючи відразливий запах клопа. Доречно сказати, в нас чомусь вважається, що коньяк тхне клопами. Це ні чим не обґрунтована дурниця. Коньяк пахне коньяком, а клопами тхнуть тільки клопи. Від лікаря поширювався саме запах клопа, а не коньяку, що мені здалося дивним. Запах коньяку не видався б мені дивним, знаючи звичай наших пацієнтів розраховуватися з лікарями за надані ними медицинські послуги саме цим алкогольним напоєм.

– У якомусь розумінні, – сказав він, подумавши, – у якомусь розумінні я себе до всього живого зараховую, от від імені усього живого й запитую. Звідкіля у вас така зарозумілість, що Бог обов’язково має бути схожим на вас?

– А на кого ще йому бути схожим? Не на кліща ж, Господи прости.

– А чому б і ні?

До цього я розмовляв з ним ввічливо й обережно, боячись розгнівати його чи образити. Бо якось все-таки залежав від нього. Але коли дійшло до таких богохульних, скажу відверто, припущень, тут я вже ніяк змовчати не міг.

– Стоп, стоп! – сказав я. – Ви вже даруйте, пане лікарю, але я б від таких висловлювань утримався. Майте на увазі, що нашим суспільством такий хід думок сприймається дуже болюче. Хіба можна Всевишнього порівнювати з якоюсь жалюгідною комахою?

– З жалюгідною комахою, – повторив лікар, зітхнувши. – Але з вашої людської точки зору ця комаха може бути жалюгідна, а для Всевишнього, можливо, ви така сама жалюгідна комаха і не більше того. Ви скажете, і це святотатство. Але будь-яка вільна думка призводить до того, що ви називаєте святотатством. І я для вас, напевне… як це ви називаєте? Святотатник?

– Святотатець, – поправив я.

– Святотатець тільки тому, що міркую власною головою і насмілююсь дещо піддавати сумніву. Маю право сумніватися в чому завгодно, навіть в тому, що не підлягає жодному сумніву. В тому, що Земля кругла, вода рідка, цукор солодкий, а людина походить від мавпи. Маю право сумніватися, маю право вірити, маю не вірити. Я не виключаю того, що є Хтось, хто якимсь чином керує усім вселенським борделем, але можу припустити, не стверджувати, зауважте, а тільки припустити, що для керуючого Всесвітом ми, істоти, котрі живуть на нашій планеті, люди, кліщі, та хоч і блохи, не більше ніж жалюгідні комахи. Ба навіть і вся планета… Варто поглянути на неї з середньокосмічної відстані, ви цю пилину ні в який мікроскоп не розглянете. А що стосується самого Керуючого, так це тільки ваш недорозвинутий розум, ваша безглузда зарозумілість і вбога ваша фантазія можуть навести на думку, що Він, творець і володар усього Всесвіту, схожий на вас. Він, можливо, схожий на хмару, на Чумацький Шлях, на грім і блискавку, на пахощі квітучого бузку, на щось неуявне, а скоріше за все ні на що. Якби я думав, що Він дійсно є, я припустив би, що Він, скоріш за все, невидимий, нечутний, невідчутний. Ви не бажаєте признати можливе своє походження від мавпи, але для Бога, якщо ви в нього справді вірите, погодьтесь, нічого неможливого нема. А раптом він витворив вас не від мавпи навіть, а від чогось, як на вашу думку, нижчого, від того ж кліща, в якого заклав механізм еволюції? А звідкіля ви знаєте, що ви не просто самовідтворюючі роботи, створені вищими істотами з біологічних кліток? Ось вас зібрали, як фігурки з конструктора, і ви забігали, стали щось там винаходити, творити і думаєте, що це ви самі бігаєте, винаходите, створюєте. А насправді це Хтось грається в вас, як в олов’яних солдатиків. Розставляє по ранжиру, наділяє кожного якимись властивостями: цей нехай винаходить, цей творить, а ці нехай так і будуть солдатиками і нехай стріляють один в одного. І всі ці війни для Нього всього лише, як для наших дітей комп’ютерні стрілялки, рольові ігри. Ви обурюєтесь тим, що в суспільстві, де ви живете, немає рівності. Але ж ви піклуєтеся лише про рівність серед людей, ви згідно вашої, ні чим не обґрунтованої самовпевненості не можете собі навіть уявити, що Творець, цілком можливо, сотворив усі живі істоти рівними і для Нього немає різниці між людиною й інфузорією. Ви вважаєте кліщів паразитами і шкідниками, бо вони живуть за ваш рахунок і можуть нанести шкоду вашому здоров’ю, але подумайте, і ви погодитесь зі мною, що справжнім паразитом і найстрашнішим ворогом природи є людина, яка пожирає все живе, виснажує земні надра, ліси і поводить себе як найненажерливіший хижак. Вона винищує диких тварин, убиває домашніх і охоче тратить свій розумовий потенціал на вбивство собі подібних. Завдяки діяльності людини ріки міліють, ліси вигорають, в небі з’явилися озонові діри. Колись природа збунтується, нашле на вас кліщів, комарів, мурах. Цунамі вас затоплять, землетруси поховають під уламками будівель, а новий льодовиковий період зітре на землі усяку пам’ять про вас. Коли природа звільниться від вас, тоді й розпочнеться її повільне відновлення. Ось вам пропуск на вихід і моя візитка. Йдіть, подумайте, про що я вам тут казав, і коли що – звертайтеся.

– Даруйте, а як щодо кліща? – сказав я чи хотів сказати, але його вже не стало. Він розтанув у просторі.

І тут я прокинувся. Чи знову заснув. Ні, скоріш за все прокинувся, бо в руці у мене була візитка. Я попросив Пашу ввімкнути внутрішнє світло і на свій превеликий подив прочитав: КЛІЩ Іван Іванович, доктор медичних наук, полковник. Перевернувши картку, я ще більше здивувався. На звороті англійськими буквами було написано: John&John Johnson Junior Special Agent of the State Department, colonel.

Виріб № 2 і заклики до дії

Щоб нікого випадково не розбудити, я зняв черевики, тихо вийшов надвір і побачив себе, що входжу в якусь кімнату, де було дуже-дуже темно. Увійшовши туди, я став робити круги руками разом з черевиками, сподіваючись наткнутися на стіну чи на якийсь інший предмет на кшталт стільця чи шкафа, щоб якось визначитися в просторі, і раптом хтось перехопив мою руку і зі словами «Ідіть за мною» повів мене кудись і довів до якогось стільця, на який я, обмацавши його попередньо, й опустився. І як тільки я сів, у залі увімкнулося світло, що йшло невідь-звідки, бо я ніяких ламп не примітив. У мене було таке відчуття, що світло випромінюють просто стіни. При їхньому світлі я побачив, що знаходжуся в просторому залі, вздовж стін якого великим паралелепіпедом виставлені столи, а за столами сидять люди, учасники якоїсь, як мені подумалося, конференції. Перед кожним учасником, як годиться, пляшка мінеральної води, склянка, блокнот, кулькова ручка й мікрофон, а одягнуті вони не зовсім звично. Всі в помаранчевих безрукавках, на кшталт тих, світловідбиваючих, що їх носять дорожні робітники, і у всіх ліворуч на грудях висять якісь бантики.

Я спочатку, природно, подумав, що це білі стрічечки, з якими наші опозиціонери ще недавно безкарно розгулювали столицею і які одна відома всім людина, визираючи з вікна свого кремлівського кабінету і будучи при цьому короткозорою, сприйняла за презервативи. Я пам’ятаю, тоді над ним деякі наші журналісти відкрито насміхалися, і я також, скажу чесно, десь із цього приводу відколов декілька недоречних жартів. А тепер поглянув я на ці стрічечки, і мені також здалося, що це презервативи. Придивився уважніше і переконався, що мені не здається, це дійсно презервативи іноземного виробництва, бо, наскільки я знаю, наша промисловість, на превеликий мій жаль, з деякого часу цей товар широкого вжитку не виробляє. Колись у нас у підмосковному селищі Баковка презервативи виготовляв завод гумових виробів, збудований за ініціативою особистого ворога народу товариша Берії. Цнотливі люди того часу слово «презерватив» вимовляти соромились і називали його виробом номер два. Траплялося, якийсь дорослий і солідний чоловік у капелюсі, відстоявши чергу в аптеці (а презервативи тільки в аптеках і продавались), совав у віконечко троячку і казав: «Мені, будь ласка, аспірин і… – стишивши голос до шепоту та почервонівши, – виріб номер два». Аптекарша, також трохи ніяковіючи, діставала пачечку з цим виробом поквапно, аби ніхто в черзі не помітив, совала її покупцеві.

Так, це виріб номер два. Запитання: чому номер два? Бо під номером один завод випускав протигази. Не знаю, на що Лаврентій Павлович розраховував, випускаючи протигази, але з допомогою презервативів, вочевидь, прагнув досягти важливої ворожої мети – стримати природний приріст нашого населення. Однак виріб цей був же радянським, якість відповідна, тому зловісним планам англійського шпигуна, ким згодом виявився Берія, не судилося повністю збутися. Хоча гума, з якої виготовлявся виріб, була достатньо щільною і більш придатною для протигазів, вона так само, як і гума протигазів, все-таки часто рвалася, лопалася і сповзала з того, на що надягалась. На щастя чи на жаль, не завжди.

Баковка виготовляла на рік до двохсот мільйонів виробів другого номера, і якби всі вони рвалися чи сповзали, ми давно би за чисельністю населення обігнали б Індію чи навіть Китай. Товар цей коштував всього лише 2 копійки за штуку, тому його охоче купували не лише дорослі, але й діти, вживаючи зовсім не за призначенням. Коли мені було чотирнадцять років і я навчався в ремісничому училищі, мої ровесники і я сам, траплялося, якимось чином діставали ці штуки, надували їх і потай прив’язували дівчатам до хлястиків їх формених шинелей. От потіха була!

Але з руйнацією радянської системи зруйнувалися цілі галузі нашої промисловості. Останнім часом, мені здається, наша промисловість вже взагалі нічого не виробляє свого, крім автомобілів марки ВАЗ і автоматів Калашникова. Навіть власне своє господарство оглядаючи, я бачу, що все у мене іноземне. Носки, труси, штани, сорочки, кавоварка, м’ясорубка, холодильник, пилосос, телевізор, комп’ютер, і це, природно, якось зачіпає моє патріотичне почуття.

Ось і зараз побачив я ці презервативи і засмутився тому, що хороші, та не наші. Нічого не скажу, виглядають красиво, але не на тому місці, для якого призначені. А на тому місці, ліворуч на грудях, у нас носять найвищі ордени. Угледівши презервативи, я подумав, що, можливо, це навіть якийсь новий орден, про якого я ще нічого не знаю. Спочатку подумав, що не може бути, а потім подумав: а чому б і ні? Адже є ж у англійців орден Підв’язки, причому не якийсь там, а найвищий. Володіючи вікіпедійними знаннями мого комп’ютера, розповім про походження цього ордена. За легендою, якось у чотирнадцятому столітті графиня Солсбері, танцюючи з королем Едуардом ІІІ, загубила підв’язку, і ті, хто був поруч, засміялися, але король підняв підв’язку, сказав чомусь по-французьки (мабуть, хотів свою освіченість показати): «Honi soit gui mal y pense» – «Сором тому, хто подумав про це погано» і пов’язав підв’язку на власну ногу. І, вирішивши цю пікантну подію належним чином увіковічнити, запровадив орден Підв’язки, яким одночасно може бути нагороджено не більше 25 чоловік. Знак ордена, бархатна стрічка, носиться під лівим коліном з тим самим написом «Honi soit gui mal y pense». Ось я й подумав, дивлячись на людей, що сиділи в залі, що коли вже є орден Підв’язки, то чому б не запровадити орден Презерватива? З тим же, приміром, написом: «Сором тому, хто подумав про це погано». Я б цим орденом із задоволенням нагородив би деяких наших членів парламенту, а також високих чиновників і генералів, героїв війн за неділимість Росії і за розчленування сусідньої держави.

Закінчуючи цю тему, зауважу, що легка доступність нашому споживачеві до презервативів іноземного виробництва призвела до значного і відзначеного соціологами падіння в нашій країні народжуваності і скорочення чисельності нашого народонаселення. Але з деякого часу, як я чув, внаслідок введення нашими опонентами проти нас санкцій і обмеження поставок нам продукції західного виробництва уряд має намір за програмою імпортозаміщення знов запустити Баковський завод. Якщо це так і якщо інженери заводу не забули технологію виробництва виробів номер два, тенденція скорочення населення має шанс помітно уповільнитися. Але, здається, я на цій темі занадто застряг, забувши, що читач чекає продовження моєї розповіді, й ось воно.

Коли я увійшов до цього залу, там йшло якесь засідання, на яке якщо я і запізнився, то ледь-ледь. З трибуни виступав якийсь полум’яний оратор, чи то партизан Че Гевара, чи то письменник Лимонадов, у цілому, хтось із них, вертлявий, з цапиною борідкою і ламким юнацьким голосом, в окулярах. Окуляри під час його промови підстрибували на його носі, як дресировані. Я опинився в залі в той момент, коли він вимовляв застаріле слово «доколи».

– Доколи…

Він то тримався обома руками за трибуну, і так чіпко, наче вона стояла на хиткій палубі, то відлипав від неї і знову ж таки обома руками розпочинав бурхливо жестикулювати.

– Доколи, – казав він, – ми будемо це терпіти? Ці паразити уже переступили усі можливі межі. Вони давно вже залізли нам під шкіру. Ми проявляли розуміння, ми терпіли, сподіваючись, що вони самі зрозуміють межі своїх можливостей і, наситившись цим, вдовольняться. Так ні ж, вони лізуть нам у душу, вони впевнені, що ми мовчали і мовчатимемо, що ми будемо покірні, але вони помиляються. З кожним днем у все більшої кількості людей розкриваються очі на їхню шкідливу сутність. Що робити?

– Громадянський протест! – пискнула моя сусідка, білява дівиця з вплетеними в кіски двома презервативами.

– Одиночні пікети! – запропонував огрядний чоловік з пишними сивими вусами.

– Масовий стихійний, добре підготовлений мітинг! – подав голос кучерявий молодик.

– Багатолюдна хода Садовим кільцем! – запропонував бритоголовий здоровань із сережкою у правому вусі.

Тут я не стримався:

– Які, – кажу, – к бісу пікети, який мітинг, яка хода? Їх стільки розвелося, їх треба чи олією соняшниковою заливати, щоб задихнулися і повилазили, чи застосувати хірургічні заходи, але для цього потрібні стерильні інструменти.

Всі, хто був у залі, голови до мене повернули, тираду мою уважно вислухали.

– Себто, – запитав мене сивовусий, – ви пропонуєте революцію?

– Так, саме революцію! – сказав я, і зал зустрів мої слова бурхливими аплодисментами.

– Я проти, – сказав сивовусий. – І всі, хто тут сидить, проти. Революція – це війна, це кров, а ми всі за мирну зміну влади через демократичні процедури.

І на ці слова зал обізвався бурхливими аплодисментами і далі з однаковим шалом аплодував усім пропозиціям, що противажили одна одній: відповісти на свавілля влади одиночними пікетами, мітингами, мирною ходою, маршем мільйонів і загальним повстанням. Також сперечалися, чи дозволяти брати участь в акціях націоналістам, фашистам, комуністам, анархістам, дзен-буддистам, геям і педофілам. Врешті-решт під бурхливі оплески зійшлись на рішенні провести марш мільйонів чоловік на п’ятсот, участь задля масовості дозволити всім, але не допускати жодного екстремізму, гейства і педофільства. І лозунги допускати виключно мирні: «Перодера на нари!» «Думу розпустити і піддати…» я не зрозумів чому: чи то люстрації, чи то кастрації. «Чиновникам – тюрма! Олігархам – смерть!»

Ось так все ухвалили і вже взялися писати резолюцію, коли на трибуну вискочив чоловік з обличчям кавказької національності і вусами, кінчиками закрученими за вуха. Він здійняв руку. Гамір вщух.

– Джентльмени! – звернувся він до аудиторії з грузинсько-американським акцентом.

– Хто це? – запитав я свою сусідку, ту саму, з презервативами в кісках.

– А ви не знаєте? – здивувалась вона.

– Сором не знати, – зауважив бритоголовий з сережкою.

– Це, – сказала дівчина, – наш великий учитель і наставник Акакій Торквемадзе. Грузинський спеціаліст американського держдепу з помаранчевих революцій.

– Джентльмени! – повторив Торквемадзе. – Брати і сестри! До вас звертаюся я, друзі мої!

Всі завмерли. Торквемадзе відсьорбнув води зі склянки.

– Ви мені даруйте, я прибув до вас із цивілізованого світу і тому, можливо, не все розумію. Не розумію, наприклад, про що ви зараз домовились. І хто ви є: опозиція чи слухняний табун баранів? Який мітинг, який марш, яка хода? Ви вже мітингували, марширували і ходили з синіми відерцями, білими стрічечками в помаранчевих курточках. Ви робили це мирно, ви ходили по бульварах, посміхались один одному, посміхалися поліцейським і поліцейські посміхалися вам і лупцювали вас кийками по баняках. Ви раділи тому, як багато ви бачили вродливих, відкритих, привітних облич. Ні, я нічого проти такого провадження часу не маю. Прогулянка на свіжому повітрі, що може бути кориснішим? Хіба що біг підтюпцем. І якщо все це вам подобається, будь ласка, продовжуйте на здоров’я, але за свій рахунок. Ви мусите чітко розуміти, що держдеп за пустопорожні прогулянки грошей не платить. Він платить тільки за реальні справи, а реальною справою може зараз бути… – Тут він пошукав очима мене, знайшов і вказав пальцем: – Як вірно каже колега, може бути тільки революція. Всі ці ваші розмови і побоювання, всі ваші заклинання, що тільки не революція, нічого не варті. Кожна нормальна людина, яка зовні чи зсередини слідкує за подіями у вашій країні, бачить, що тут без революції нічого зробити не можна. Ви погляньте, що у вас відбувається. Вся країна загрузла в корупції. Не лише чиновники, а всі. Всі. Корупція з самого верху до самого низу. Крадуть усі. Ті, хто зверху, тягнуть мільярдами, ті, що знизу, щось по дрібницях, деталі якихось агрегатів, мішок картоплі, шмат м’яса. Вашому Перодеру нудно стало жити просто так, і він при вашому схваленні і згоді затіяв одразу декілька війн. Але справа не тільки в ньому. Якщо ви відправите його у відставку чи на нари, нічого не зміниться. На зміну цьому Перодеру прийде другий Перодер, але система зостанеться та сама. Значить, треба зламати весь механізм цієї системи, найбільших злодіїв пересадити, а інших замінити чесними людьми.

– А де їх узяти? – вигукнув хтось з місця.

– Якщо потрібно, – пообіцяв Торквемадзе, – чесних людей пришлемо з Грузії, із Америки. – І перетворившись раптом на Джонсона енд Джонсона, продовжив з американським акцентом: – Тому потрібна революція. Якщо ви її здійснювати, держдепартамент буде заплатити вам багато гроші. Більше, ніж ви можете красти на своя робота. Але ви повинні показати, що ви здатна на революція.

Тут на стіні висвітилася велика карта Москви, і Джонсон енд Джонсон лазерною указкою показав, як, куди і звідки мають іти повсталі народні маси і де їм належить злитися в єдиний штурмовий потік. Якийсь чоловік з великими сивими кучерями піднявся зі свого місця з запитанням, як йтиме оплата – за загальну участь чи за конкретні дії.

– Платити будемо по гнучкій шкалі, – повідомив подвійний Джонсон, перетворившись знову в Торквемадзе. – За загальну участь за нижчою ставкою, за особливу активність, прояв героїзму акордно. Випадки героїзму мають бути підтверджені показами свідків, пред’явленням відповідних фотознімків з ваших айфонів і айпедів і, у випадку особливого героїзму, свідоцтвами про смерть. Керівникам руху чи, як у вас кажуть, призвідникам, чи, ще краще сказати, закаперщикам, платити будемо більше, рядовим революціонерам менше, але також достатньо. Окрема плата буде за напад на поліцейського. Також різна шкала: за ляпас, удар по зубах чи кийком по голові. Дуже хороший ефект виникає від перекидання автомобілів, особливо поліцейських. Так що добре їх перекидати, ще краще – підпалювати. Підпалювати можна й автомобільні шини. Вони прекрасно горять, дають багато диму і смачно пахнуть. Якщо хтось із вас погодиться відзначити свою участь самоспаленням, ми будемо це вітати й оплатимо за найвищоюй ставкою.

– За найвищою ставкою – це скільки? – запитав я.

– Залежно від віку, – пояснив Торквемадзе. – Зворотна пропорція. Чим молодший, тим дорожче.

– Це, – кажу я, – неправильно.

– Врахуйте, американці завжди все роблять правильно. Хто з цим не згоден? Бачте, усі згодні. Так ось, в даному випадку вони виходять з міркування, що молода людина спалює більше уявних років життя. Це коштує дорожче. Логічно?

Мені довелося з гіркотою погодитися, що спалювальної перспективи в мені зосталось зовсім небагато, і, власне, особливо нажитися на такій акції я вже не зможу.

Революція

Я не пам’ятаю, чим закінчилася ця лекція, але раптом я себе побачив на чолі розлютованого натовпу, і виявилося, що я і є Торквемадзе. Я біжу попереду, усі за мною, хто з палицями, хто з городніми інструментами, дехто з травматичною зброєю, а окремі навіть з автоматами Калашникова. А один чоловік тягне з собою на мотузці кулемет системи «Максим», здається, той самий, бачений мною у кінофільмі «Чапаєв». Біжимо кудись повз будинок на Луб’янці, біжимо по Іллінці в бік Красної площі, десь збоку горять перекинуті автомашини і старі автомобільні шини.

Натовп великий. До нього приєдналися люди, що досі стояли на узбіччі. Приєдналися триста тисяч прихованих бійців держдепу, що вилізли з підпілля. І знову (виявилися спритниками) двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і сорок розіп’ятих хлопчиків. Нечисленні поліцейські намагаються стримати натовп, але в них летить каміння і коктейлі Молотова. Біжучи, я помітив нашого славного градоначальника. Він стояв, притиснувшись до стіни якогось закладу, і голосно плакав, бачачи, як повсталі вивертають з тротуару керамічну плитку, до укладання якої він доклав стільки сил і старань.

Але Москва сльозам не вірить, а революція триває. Дзвенить побите скло магазинів, з яких революціонери тягнуть все, що під руку попаде, і при цьому, як факти особливого героїзму, фіксують на айфони, роблять селфі на тлі вогню і розтрощених вітрин.

Я біжу попереду, і мені так це подобається. Біжу і сам собі дивуюсь. Зазвичай, коли я навіть ходжу повільним кроком, у мене швидко починає боліти поперек, а тут біжу і нічого не болить, біжу як молодий, і на бігу розумію, що я й справді помолодшав. Це революційний порив зробив свою чудодійну справу. (Тому всім, хто страждає від тієї чи іншої недуги, раджу час від часу здійснювати бодай маленьку революцію, і якщо залишитеся живим, негайний цілющий ефект вам забезпечений.)

Але ось ми перетинаємо Красну площу. Підпалили по дорозі ЦУМ. Хтось кинув гранату в Мавзолей Леніна. Вперлися в Спаські ворота: вони зачинені. Обізнана людина каже: треба йти через хвіртку. Ринули туди. Там два чоловіки в цивільному, один вищий і старший, другий нижчий і молодший. Молодший вхід собою загородив, старший запитує:

– Стоп, громадяни, ви куди? Пропуск є?

Всі позад мене, природно, розгубилися.

Я їм кажу:

– Хлопці, спокуха, зараз розберемося.

І звертаюся просто до старшого:

– У чому справа? Чому перешкоджаєте проходженню народних мас?

– Ніяких народних мас не знаю, – відповідає. – А якщо у вас екскурсія, то має бути пропуск зі списком учасників.

– Який до біса пропуск? Ви хіба не бачите, у нас не екскурсія, а революція.

– А-а-а, – каже він, – якщо революція, тоді справа інша. Хвилиночку.

Комусь подзвонив по телефону старої конструкції з коліщатком і дірочками, забув, як називається.

– Зараз, – каже, – підійде начальник охорони.

Підійшов начальник охорони в старовинній формі з еполетами, розшитими золотом, і з ківером на голові.

– У чому справа, товариші-панове?

– Та ось, – кажу, – бажаємо взяти штурмом Кремль, у нас народна революція.

Мене здивувало, що це його не здивувало.

– Ну, що ж, – каже, – революція справа хороша, перевірена і схвалена товаришем Зюзю, але потрібен дозвіл.

– Що? – кажу. – Який ще дозвіл?

– Писемний. Від мерії. З підписом мера і круглою печаткою. А також з указанням кількості учасників і часу проведення від дев’яти до вісімнадцяти годин.

Я, варто сказати, обурився.

– Що це за дурня, – кажу. – Це ж революція. Ви чули, щоб Ленін питався дозволу чи Троцький?

– Стосовно вказаних осіб не знаю. Але всі екскурсоводи на проведення масових екскурсій, а тим паче революцій, мусять отримувати дозвіл.

Я не відступаю, гну своє.

– Що це, – кажу, – за бюрократичні заковики? Та де ж ви бачили, щоб народна революція здійснювалася за папірцем? Думаєте, в дев’ятсот сімнадцятому році більшовики з папірцями йшли на Зимовий? Не було у них жодних папірців, крім, можливо, мандата, підписаного особисто товаришем Троцьким.

– Гаразд, – каже начальник. – Давайте мандат, підписаний Троцьким.

Я йому резонно відповідаю, що мандата, підписаного Троцьким, немає, але ось – протягую йому таємну інструкцію американського держдепу по проведенню помаранчевих революцій з особистим підписом пані Барбари Страйзен. Цей папір справив враження. Начальник довго його вивчав, подивився на світло, перевірив на зуб, сфотографував на айфон і подзвонив в адміністрацію Перодера. Але, вислухавши відповідь, повернув папір, розвів руками:

– Вельми шкодую, але після введення проти нас санкцій всі вказівки американського держдепартаменту мусять проходити попередню експертизу й узгоджуватися з нашим Міністерством іноземних справ. Так що ось…

Він знову розвів руками, знизав плечима, а обличчям показав повну відмову.

Тим часом задні напирали на передніх і нетерпляче запитували, що там відбувається. Передні відповідали заднім:

– Потрібна експертиза.

Так ці слова йшли з уст в уста далі, поступово переконуючи повсталий народ, що перш ніж повставати, треба все-таки провести експертизу, пройти потрібні узгодження і отримати необхідні дозволи, резолюції і печатки. І коли діло дійшло до останнього ряду, всі стали повертатися в протилежний бік, останній ряд став першим, а на чолі його опинився Чегевар Лимонадов, який йшов позаду, а тепер виявився першим і з лозунгом «Даєш МІС!» повів народ на Смоленську площу. Але потім, як я чув, у цьому натовпі виникли серйозні розбіжності, і одні пішли далі на МІС, але не дійшли до нього, другі не дійшли до Луб’янки, треті хотіли пограбувати ЦУМ, але побоялись, четверті розбрелись і дійшли до пивниць, а п’яті взагалі відправилися по домівках, та чи всі добралися, невідомо.

Але коли всі повернулись і найостаннішим виявився, звичайно, я, начальник охорони, наблизившись до мене, сказав:

– А вас прошу зостатися. – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Сам хоче вас бачити.

– Мене? – здивувався я.

– Саме вас.

У приймальні Перодера

Все ще дивуючись, навіщо я міг здатися такій високій особі, я пішов за начальником. Спочатку мене провели через металошукач, потім черговий охоронець всього мене обмацував, знайшов у боковій кишені пластмасовий гребінець, довго крутив в руках, прикидаючи, чи можу я його використати як зброю нападу. Вирішив все-таки, що це можливо, і зоставив його в себе, пообіцявши, що якщо повернусь, він мені його віддасть. Мене збентежило те, що він сказав «якщо», а не «коли», але я вирішив покластися на долю, однак попросив охоронця, перш ніж він залишить гребінця в себе, дати мені ним причесатися. І варто сказати, він проявив розуміння, не відмовив.

І ось я сиджу в дуже просторому залі, можливо, навіть в Грановитій палаті чи якійсь іншій. Вздовж стін розставлені крісла, а над кріслами до стін прибиті голови різних диких тварин: тигрів, вовків, ведмедів, оленів, лосів, кабанів та інших. І під кожною головою табличка з якимсь текстом, що його здалеку я не зміг розібрати.

Я сиджу в одному кріслі, а в інших високопосадовці: міністри і генерали, яких я раніше бачив тільки по телевізору і ніколи навіть у наймарнославніших своїх думках не міг уявити, що колись ось в найближчій близькості їх побачу. Один генерал із чотирма зірками на погонах поряд зі мною дуже відомий, і, судячи по тому, що він зі мною поштиво привітався, я також виявився не невідомим йому. Сиділи мовчки. Я від нічого робити достав свій I-phone і став писати есемеску дружині. Так, мовляв, і так, ти не повіриш, але я сиджу в приймальні Перодера, поздоров мене і, коли що, не поминай лихом.

– Даруйте, – пошепки звернувся до мене мій чотиризірковий сусід, – а ви тут в якій справі? Також корупційній?

– Я?! – здивувався я. – А чому ви так думаєте?

– Бо тут сидять всі ті, кого звинувачують в корупції. От я і думаю, що ви також у цій справі.

– Та ні, – кажу, – я до корупційних схем, на жаль, допущеним не був.

– Як це? – каже сусід. – Як це не був? Невже вам ніхто нічого не заносив, не відкатував?

– На жаль, – кажу, – всі мимо несли, а до мене ні разу не зазирнули.

– Так, – зітхнув мій сусід, – багато у нас ще несправедливостей.

Посиділи, помовчали. Мій сусід сидів, опустивши голову, і ворушив губами, можливо, безгучно репетирував свою оправдальну реляцію чи згадував десять біблейських заповідей.

– Даруйте за цікавість, – звернувся я до нього, – а в чому вас конкретно звинувачують?

– Та в дрібницях, – сказав він і пояснив суть.

Йому, котрий займав посаду начальника управління речового постачання армії, було видано сто мільйонів рублів на купівлю байкових зимових кальсонів солдатам строкової служби. Він закупив замість кальсонів сатинові труси. Він сам, коли був молодим, соромився ходити в кальсонах, отож подумав, що й солдати нададуть перевагу трусам перед кальсонами. Він зекономив на цьому зі ста мільйонів сімдесят, які поклав на свій рахунок в офшорному банку. А тут вдарили спочатку санкції, а потім і морози. В результаті санкцій рахунки його виявилися замороженими, а в результаті морозів солдати собі дещо відморозили. А його притягли до відповідальності. Це рішення здавалося йому несправедливим, бо раніше, починаючи приблизно з капітанського звання, він завжди робив щось подібне, і нічого, сходило з рук, а тепер потрапив під кампанію боротьби з корупцією.

Сидів тут і сам міністр оборони, якого раніше, враховуючи його об’єми і розмір одежі, називали Екстра-Екстра-Лардж міністром, а тепер, враховуючи статус, що помінявся, стали називати Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністром. Так ось він, коли був уже Екстра-Екстра, але ще не Екс, маніпулював не мільйонами, а мільярдами, купав свою коханку в шампанському і парному молоці і по-чесному розділяв з нею військовий бюджет: половина країні, половина собі, половина коханці. Ви скажете, за правилами арифметики тут щось не сходиться, але за його правилами до пори до часу все сходилося. Законну дружину при цьому він своєю увагою обминав, порушуючи правило іншої арифметики. Річ у тім, що його дружиною була донька великого начальника, більшого навіть, ніж сам цей міністр, і раз уже тобі з таким чоловіком довелося породичатися, так будь їй вірним до гробу згідно відомого українського прислів’я: бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте. Так ось, коли б він їв, що купив, і як гарний сім’янин ділив бюджет з країною і дружиною, йому могли б просто поставити на вид. Або оголосити догану. Чи навіть похвалити за спритність. Але в цьому випадку його чекало суворе покарання, що було видно з виразу його обличчя і стану тіла, струшуваного дрижаками, наче заквашене тісто під час землетрусу.

Коханка також чекала високого суду, але не тремтіла, а, намагаючись відволіктись від похмурих думок, сиділа в куточку і складала поему, присвячену нічній рожевій піжамі Екстра-Екстра-Ларджа, яку знайшли в неї під час обшуку. Її виявили в той момент, коли в ній знаходився сам міністр. Міністра тоді з піжами витрусили і повели, а піжаму зоставили, і цей предмет одягу тепер надихав коханку на високу творчість, що негайно розповсюджувалася широкими просторами інтернету. Всю поему про піжаму я не запам’ятав, але окремі рядки застряли в моїй слабіючій пам’яті:

Ах, піжама, піжама, піжама, Ти колись ізо мною лежала, А тобою сповите тіло Від любові й бажання тремтіло. Ах, піжама, пропахла ти потом, Мені кажеш ти знову про пристрасть, Але в тобі нема вже чогось там, Або, може, нема вже когось там, Мого щастя утрачена пристань.

Коли хочете знати мою думку, то віршик навіть зовсім не кепський. У ньому присутня навіть деяка віртуозність, коли перша асонансова рима «піжама – лежала» переходить в ординарну – «тіло-тремтіло».

Поряд з поетесою сидів один дуже значний чиновник і тремтів не від любові й пристрасті, а від страху. Він переїхав на смерть маленьку бабусю, що переходила вулицю по пішохідному переході при зеленому світлі світлофора, і тепер також злегка хвилювався.

Тут-таки знаходилися у повному складі члени кооперативу «Водосховище», яких злостиві опозиціонери звинувачували в тому, що вони свої мільярди придбали не зовсім чесним шляхом і переховали за кордоном. Вони прийшли зі скаргою, що якісь західно-східні країни ввели проти них якісь секторальні санкції, позбавивши їх можливості доступу до своїх рахунків і нерухомого майна. Вони також хвилювались, побоюючись, що Перодер відмовить їм у повному покритті їхніх збитків.

І лише один молодий чоловік у ближньому кутку ні про що не хвилювався. Він сидів спокійно і на своєму айфоні писав есемески коханій дівчині, що чекала його надворі. Цей чоловік, коли я запитав, за що його сюди привели, відповів:

– Практично ні за що.

Але заплаканий поліцейський, що сидів поряд, розповів, що під час заворушень на Трясинній площі молодий чоловік вигукував обурливі слова: «Крим – не наш», а його, поліцейського, котрий пояснював йому за допомогою кийка, що Крим – наш, вдарив долонею по касці. Чим вчинив стражеві порядку невимовні фізичні і моральні страждання, від чого той втратив сон і апетит і постійно плаче.

Ну, якщо перераховувати всіх, то не можна не згадати ще одного губернатора дуже великої і успішної області, якого я багато разів бачив по ящику. Спочатку як члена провідної політичної партії, успішного керівника великої області і великого православного патріота. А не далі як вчора знову показали його, як ватажка організованого злочинного угрупування. Не лише його самого показували, але ще показали шістдесят кілограмів прикрас, золотих, платинових, брильянтових, рубінових і смарагдових, всілякі браслети, сережки, якими можна було обдарувати значну частину жінок його губернії, продемонстрували також набір наручних годинників, деякі вартістю до мільйона доларів і ручку-самописку такої самої ціни, а ще й самі гроші – скількись мільярдів в усіх валютах розклали великими різнокольоровими пачками по всій підлозі великої кімнати, це було, звичайно, видовище. Ми з Варварою разом все це дивилися, і Варвара, пригадую, здивувалась:

– І за що ж його, бідного, посадили? Видно, комусь чимось не догодив.

– При чому тут догодив – не догодив? – заперечив я. – Ти ж бачиш, скільки він накрав.

– Ех ти! – заперечила вона. – Дожив до таких років, а досі не зрозумів, що крадіїв мільярдів за злодійство не садять. А садять, якщо чимсь не догодили.

Доки я згадував нашу розмову з Варварою, черга в приймальні зменшилась. Тих, що сиділи під дверима, один за одним запрошували всередину, і я бачив, що кожен із них з’їжується, стає маленьким-маленьким, іноді здається, що зараз перетвориться в щось мізерне, не більше за кліща. При цьому кожен викликаний всередину втискується повільно, а звідтіля вилітає кулею. Його якісь люди беруть під руки і виводять в різні двері. Першого вивели, і тут-таки почувся неголосний хлопок. Генерал, замінювач кальсонів трусами, здригнувся. Потім другого вивели – і знову хлопок. Він знову здригнувся, поглянув на мене і сказав пошепки:

– Як ви гадаєте, що означають ці звуки? Їх там розстрілюють?

– Та ні, – кажу, – що ви? Як ви могли таке подумати? У нас смертна кара заборонена.

– А що ж там хлопає?

– Та двері хлопають.

– Ви так гадаєте? – але сумнівається. – Мені здається, зазвичай двері хлопають якось не так, а так хлопає пістолет з глушником.

І потім при кожному хлопку здригався, доки не викликали його самого. Він увійшов, через хвилину вийшов зі смутним обличчям і встиг мені шепнути, що отримав попередження про неповну службову відповідність.

Після нього покликали Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністра, який тепер з огляду на всі переживання, які йому випали, одне Екстра втратив, похудав і міг би поміняти одяг на лардж з одним екстра.

Міністр скоро вийшов цілий і неушкоджений, але з суперечливими почуттями. Його оправдали при умові, що повернеться до дружини, зобов’язується не менше двох разів на тиждень добросовісно виконувати подружні обов’язки, а в покарання за корупцію внесе до казни штраф – двісті рублів. Зі штрафом він погодився, але зостався під сумнівами, що краще – повернення до дружини чи тюрма.

Того, що переїхав бабусю, також простили, прийнявши до уваги, що вона переходила вулицю на зелене світло, але, будучи підсліпуватою, могла б піти і на червоне. А оскільки вона вже явно перевищила поріг середньої тривалості життя в нашій країні, пенсійний фонд знайшов необхідним оголосити тому, хто наїхав, подяку.

Членам кооперативу «Водосховище» були обіцяні компенсації збитку, нанесеного секторальними санкціями з державного бюджету.

Що ж стосується молодого чоловіка, то він за звіряче побиття поліцейського отримав по заслузі. Не пам’ятаю точно, трієчку, п’ятірочку чи семірочку в таборі загального режиму.

Коли цього злочинця вивели в наручниках, я в залі зостався один і в чеканні, що ось-ось викличуть мене, став шептати «Отче наш», якого я знав до «І не введи нас у спокусу, але позбав од лукавого». Дочитав до «лукавого» – не викликають. Знову прочитав стільки ж – не кличуть. Став заспокоюватися, думати, що раз я хабарів не брав, бабусь не давив, поліцейських не бив, мене привели сюди зовсім з іншого приводу. А якщо навіть мене жде найсуворіша покара, то й гаразд. А й справді, чого мені боятися? Якщо розстріляють, то це краще, ніж вмирати в муках від енцефаліту чи бореліозу. В моєму віці взагалі розстріл можна розглядати як евтаназію, позбавлення від страждань, що неминуче супутні старості і близькій агонії. Коротше, я заспокоївся і став чекати смиренно, поклавши руки на коліна. Потім вирішив розім’ятися і пішов вздовж стін, розглядаючи голови прибитих до стіни тварин і читаючи, що написано на табличках під ними.

На першій загальній великій табличці було написано, що Його Високопревосходительство Перодер, піклуючись про збереження нашої дикої природи, постійно займається порятунком від знищення різних тварин, особливо рідкісних, занесених до Червоної книги. Так ось, на окремих табличках під кожною з червонокнижних тварин було вказано, що це було врятовано особисто Його Високопревосходительством Перодером в уссурійській тайзі. А це в підмосковному лісі. А це в тундрі. А це десь іще.

Розглядаючи ці експонати, чи, можливо, їх краще назвати трофеями, я задумався, чи можна вважати нормальним спосіб порятунку диких тварин шляхом прибивання їхніх голів до стінки. Але думки своєї до кінця не додумав, бо в дальньому кутку відкрилися різьблені двері і через весь зал мимо мене пройшов чорний худий чоловік, якого я відразу, уявіть собі, упізнав. Це був чоловік Зінулі – Іван Іванович, Ванюша, Котик, з яким вона перешіптувалась, коли вони, думаючи, що я або сплю, або знаходжуся в комі, говорили про можливість мого незцілення. Він йшов з пластмасовим відерцем, в якому щось плюскалось, і зник за дверима в кабінет Перодера, і мене це дуже сильно насторожило. Бо якщо він з самим Перодером почне обговорювати те, про що говорив із Зінулею, то цілком може так трапитися, що я звідсіля не вийду і мій гребінець достанеться охоронцям.

Мої роздуми були перервані тіткою з цинковим відром і шваброю. Підіткнувши суконну спідницю, вона стала занурювати швабру у відро і протирати підлогу, бурмочучи при цьому собі під ніс:

– От ходють тут всякі, ходють і ходють, топчуть і топчуть. І де? В Кремлі? Тут цар ходив босий. А ви роззутися не можете? Боїтесь, що ботінки зіпруть? Та кому ж вони нужні, стоптані?

Незабутня зустріч

Тут вийшов Зінулін чоловік і, проходячи повз мене в зворотній бік, «Можете пройти, – сказав голосно, а пошепки додав: – Якщо побачите, що Його Високопревосходительство виглядають якось незвичайно, не дивуйтесь, вони знову перевтілились».

Добре, що він сказав це мені заздалегідь. Я увійшов і побачив також пристойних розмірів зал, яскраво освітлений кількома багатоярусними кришталевими люстрами, з довгим столом для багатолюдних засідань, який дальнім кінцем впирався в другий стіл, великий, письмовий, з чорного дерева, з вирізьбленими на фільонках різними птицями і з висячим на всю стіну позолоченим, а може, навіть і цілком золотим зі смарагдовими очима двоголовим птахом. Але не орлом, а самі зараз здогадаєтесь ким. А за цим столом сиділа незвичайна істота, яка може тільки приснитися чи привидітися в гарячковому маренні, в якому я, можливо, й знаходився, про що чесно попереджаю. Але я бачив її цілком явно і настільки реалістично, що це нічим іншим, крім марення, бути просто не могло.

Істота була з людським тулубом, одягнута у звичайний темний костюм з білою сорочкою і краваткою у цяточку, але голова у цієї істоти була пташина, вірніше сказати, пеліканяча з рідким рожевуватим пір’ям на голові. Ви можете мені нагадати, що цю істоту я вже бачив, коли в іншому маренні вона мчала вулицями Москви на триколісному мотоциклеті, але ж тоді я думав, що це просто маскарад, що голова людська, а дзьоб несправжній, але тепер, з близької відстані, я побачив, що й голова, і дзьоб – все найнатуральніше, не приклеєне, не пригвинчене шурупами, не прикручене дротом, а таке, що природним чи, навпаки, неприродним чином виростає з людського тіла.

Істота уважно дивилась на мене, моргаючи напівпрозорими повіками і ворушачи дзьобом, що лежав поперек столу на всю його ширину. А ось цей золотий двоголовий птах, який ринув в розіп’ятому вигляді над Його Високопревосходительством, був… ви вже, звичайно, здогадались… також пеліканом з настовбурченими в різні боки – захід – схід – півметровими дзьобами.

Коли я все це угледів, мені, правду кажучи, стало дуже не по собі. Навіть коли б не було цих пеліканів, того, що сидить за столом і того, що завис на стіні, я б і тоді сторопів. Бо взагалі торопію перед високим начальством. Входження до кабінету, де людина такого високого польоту творить свої таємничі і не завжди зрозумілі мені державні діла, мене завжди вкидає в неминучий і некерований трепет. Але тут мене просто кинуло в жар і дрож. У мене ноги ослабли, а руки так тремтіли, наче на мене несподівано напав дідусь Паркінсон. Пройшовши приблизно половину відстані від дверей до столу Перодера, я зупинився на півдорозі, відчуваючи, що ноги далі не йдуть. Але тут почувся знайомий голос, негучний і привітний, який сказав мені:

– Ну, що ви завагались, не соромтесь, проходьте.

Легко сказати «проходьте», але спробуйте пройти, коли черевики над силу відриваються від підлоги, наче намазані клеєм. Все-таки я якось наблизився. Істота, не встаючи зі свого місця, подала мені руку. Це була звичайна людська рука з долонею, але з перетинками між пальцями. Істота не могла встати зі свого місця, бо сиділа, даруйте, голим задом на яйцях великого розміру. На пеліканячих. Сидільна частина його крісла була корзиною, сплетеною з вербового гілля, і там лежали три чи чотири великих яйця, ось чому Перодер вітав мене сидячи. Тут-таки я згадав нічну розповідь Івана Івановича.

Зрозуміло, що, побачивши таке, я сильно розхвилювався. Коли я протягував свою руку у відповідь, вона дуже сильно тремтіла. Навіть не можна сказати, що тремтіла, а теліпалась, мов собачий хвіст. Можливо, це було проявом бореліозу. Я це теліпання ніяк не міг вгамувати і потрапити в його руку. Але він мою у повітрі перехопив і міцно так стис, намагаючись стримати ті конвульсії, в яких вона билась.

– Заспокойтесь! – сердито сказав він. – Що це ви так тремтите? У вас що, лихоманка?

Я кажу:

– Зовсім ні, Ваше Високопревосхо…

Він одверто поморщився:

– Цього не потрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем.

Я зніяковів. Бо це ж по-дурному мені в моєму віці і при моєму сякому-такому становищі в суспільстві так ось дрижати перед всяким Іваном Івановичем. Навіть якщо він дуже великий Іван Іванович. Навіть якщо найголовніший Іван Іванович.

Він наче вловив мою думку і висловив свою:

– Так, я головний Іван Іванович. Але водночас я простий Іван Іванович і дуже навіть доступний Іван Іванович.

Він сказав це з дуже доброзичливою інтонацією, і мені здалося, що мені й справді нічого турбуватися, ніщо зловісне мене тут не очікує.

Все-таки не можу зрозуміти, чому ці ссавці, тварини, які своєю будовою більш чи менш схожі на нас, а деякі навіть більш, ніж менш, чому ніхто із них не може наслідувати нас у вимові звуків людського мовлення, а птахи – папуги, ворони, шпаки з дзьобами – легко це роблять. Колись у мене був папуга Кирюша. Так він взагалі будь-які звуки, які чув, включаючи гавкіт собаки, плюскіт води, гудіння реактивного двигуна, дзвінок телефону, імітував так, що навряд чи подібне міг виконати якийсь пародист. А мене він так передражнював, що моя дружина іноді його мову сприймала за мою, коли думала, що я хильнув.

Однак я відхилився від теми. Бачачи, що Перодер, як мені здалося, ставиться до мене цілком дружелюбно, я поступово заспокоївся, а він запропонував мені сісти і вказав дзьобом на крісло збоку від стола, бо не з боку до його стола примикав той довгий стіл для засідань.

– Щось вип’єте? – люб’язно запитав він.

– Та ні, дякую, нічого не хочу, – відповів я, сподіваючись, що розмова наша буде не тривалою і мені вдасться покинути цей кабінет живим і здоровим.

– А мені, зізнаюсь, захотілося перекусити, – сказав він.

Пірнувши дзьобом у відро, він витяг дрібного карасика, що зблиснув в електричному світлі, і негайно заковтнув, а я захопленим поглядом супроводив його рух.

– Бажаєте також? – запитав він, невірно зрозумівши моє захоплення. – Прошу. – Миттєвим порухом дзьоба він вихопив із відра ще одного карасика і кинув на стіл, де бідна рибина стала дригатися, як я пару хвилин тому.

– Ні, ні, – про всяк випадок я відсунувся, – я, даруйте, живу рибу не їм.

– Ну й даремно, – сказав він, підхопивши і проковтнувши цю рибку, і мені здалося, що я навіть угледів, як вона просковзнула йому в шлунок і там завмерла, згорнувшись кілечком. – Дуже навіть даремно, – повторив він. – Сира риба містить багато корисних жирів, вітамінів і мікроелементів. – Помовчав, заглибився в себе, прислухаючись до процесу травлення. Отямився від якоїсь високої думки (у них, перших осіб держав, завжди думки високі, низьких, як у нас, не буває). – Ага, так із чим ви до мене прийшли?

Я розгубився.

– Та я, власне, ні з чим. Не рахуючи кліща.

– Кліща? – звів він брови. – Це в якому розумінні?

– У найзвичайнісінькому, Іване Івановичу. Я був у лісі, збирав гриби і – коротше – ось тут у мені сидить кліщ. Але вибачайте, з такою дурницею до вас я б ніколи не наважився…

– Ну, чому ж, – милостиво посміхнувся він. – До мене якраз зі всякими дурницями тільки й ходять. У нас, бачте, країна така, що без першої особи держави ніхто нічого вирішити не може. Навіть приєднати якийсь півострів самі не можуть. До мене біжать, брати чи не брати? Що за питання? Гамлети теж, їдрі їх мать! Та в нас не тільки люди, а й дикі істоти розбестилися. Ніхто не хоче виконувати свої обов’язки. Тигри в тайзі не бажають полювати, ліньки їм бігати за дичиною. Віддають перевагу сидінню в клітці в зоопарку, щоб їм щодня готове м’ясо в дірку совали. Птахи відмовляються розмножуватися. Одна пара малинових пеліканів зосталася на всьому білому світі, а й ті не бажають на власних яйцях сидіти. І нікому іншому доручити не можна. Сам сиджу і сам поступово перевтілююсь. Ви ось, я знаю, вважаєте, що я державою погано керую, затискую демократію, не борюся з корупцією, а коли мені всім цим займатися, якщо стільки моментів, що відволікають?

Я, звісно, з ним сперечатись не можу. Бо хто я і хто він? Однак я пам’ятаю, що я громадянин і мушу, раз уже випала така нагода, згадати Гавриїла Державіна, котрий істину царям з посмішкою казав. От і я посміхнувся й кажу:

– Ваше, – кажу, – Височайше Восходительство, Іване Івановичу. Цілком і повністю з вами згоден, тваринний світ у нас не такий, як треба, та й народець, чесно кажучи, лінькуватий і збайдужілий. Нездатний на щось отаке. Хоча на випадок чого, завжди готовий віддати своє життя за щось таке, хоча б і за вас. За відсутністю нічого іншого чогось вартісного. Але який уже є, і ви, його батько, мусите не тільки про пеліканів, але й про народ піклуватися. Ось ви, як випаде хвилинка, підніміться зі свого гнізда і з висоти пташиного польоту роздивіться, що відбувається у нас. Корупція жахлива і злодійство, політичні вбивства і вбивства просто сп’яну. Жінки в п’яному стані зачинають дітей, а потім добре, коли в пологовому будинку залишають. А бувають випадки, не повірите, в сміттєпровід викидають. Більше того. Людоїди зустрічаються. Самотнім жінкам, по ночах. Я читав про одного, він жінок ґвалтував, убивав, а потім варив, смажив, готував різні страви і пригощав гостей. А яка у нас нерівність! Одні вергають мільярдами, інші в кишені дрібняками дзеленчать. Пияцтво, наркоманія, низька народжуваність, висока смертність. Законів немає. Той, що вкрав мішок картоплі, сидить в тюрмі, а хто присвоїв мільярди, будує палаци.

Він спохмурнів і похрумкав дзьобом.

– Хто присвоїв мільярди… Це ви на мене натякаєте?

– Ні, в жодному разі, Іване Івановичу. Не натякаю. Правда, читав в інтернеті, що у вас сорок чи сто сорок мільярдів доларів.

– І ви в це вірите?

– Я б міг у це повірити, якби міг уявити.

– А ви не можете?

– Аж ніяк.

– Дивно, – сказав він. – А мені казали, що ви письменник і навіть трохи фантаст, а така скромна уява. Невже не можете дорахувати бодай до трильйона?

Своєю чемністю він так прихилив мене до себе, що я осмілів і вирішив відкрити йому очі на те, що до перших осіб держави не завжди доходить.

– Дорогий Іване Івановичу, – сказав я йому, – мудрий, великий і любимий наш Перодер…

Я бачив, що початок йому сподобався, отож, продовжив:

– Я звертаюся до вас, як стара людина, що чимало побачила на своєму віку і наприкінці життя до розуміння чогось таки дійшла. Мені здається, ви недооцінюєте своїх можливостей. Доля піднесла вас на вище місце у великій державі. Опинившись на такому високому посту, я певен, ви не могли не задуматися, чому наша країна така бідна, коли вона така багата. Доля, піднісши вас на цей високий пост, дала вам шанс вивести країну з тупика, в який її загнали ваші попередники, і ввійти в історію великим реформатором. Я знаю, перед вами багато спокус, і серед них спокуса насолодженням владою і доступ до всіх багатств країни. Те й інше дозволяє вам жити в розкошах і безтурботності, пити дорогі вина і смакувати вишуканою їжею. Ви можете отримувати будь-яке доступне людині задоволення, плаваючи на океанських яхтах, літаючи на надзвукових літаках, гарцюючи на кращих скакунах, катаючись на триколісних мотоциклах, спускаючись на морське дно в глибоководних батискафах, піднімаючи на поверхню древні амфори, які очікували вашого занурювання тисячі років. Відтоді, як ви зайняли свій високий пост, ви знайшли в собі багато талантів, яких раніше самі в собі не помічали. Ви з першого разу оволоділи мистецтвом керування стратегічним бомбардувальником і винищувачем останнього покоління. Коли ви виходите на лід проти команди кращих хокеїстів країни, жодному воротарю не вдається врятувати ворота від пущених вами шайб, а коли б ви взялися за шахи, жоден гросмейстер не уникнув би швидкого мата. Нещодавно я був свідком того, як світові музикальні світила були в захопленні від того, як здорово ви виконали на роялі одним пальцем мелодію, для якої їм іноді і десяти пальців малувато. Займаючи найвищу посаду в державі, ви отримали можливість керувати мільйонами людей, здійснювати грандіозні плани будівництва мостів, зимових курортів, олімпійських ігор, футбольних чемпіонатів і масштабних військових маневрів. Ви можете розпочати і переможно завершити війну з якоюсь невеличкою державою, приєднати до нас якісь території, які нікому не потрібні, і примусити наш великий і музикальний народ співати старий гімн на новий лад. Я розумію, яке задоволення отримуєте ви, коли їдете в Кремль чи куди ще, і заради вас одного зупиняється весь рух, тисячі автомобілів, не виключаючи машин «швидкої допомоги», поліцейських, пожежних і аварійних, завмирають в безглуздих пробках. І ще дуже важливе: відтоді, як ви зійшли на вершину, на якій зараз знаходитесь, багато людей знайшли в вас такі достоїнства, які бувають несумісні в межах однієї людської особистості. Жінки вважають вас вродливим і сексапільним, вони захоплені вашою ходою, поставою, вашим поглядом і тембром вашого голосу. Чоловіки поважають вас за притаманну вам державну мудрість, безкомпромісність і мужність. Поети присвячують вам хвалебні оди. І, нарешті, пересуди доносять, що ви проявили себе як геніальний бізнесмен, за короткий час ставши найбагатшою людиною у світі. Але всі ці можливості і привілеї, легкі спортивні перемоги, обожнювання жінок, лестощі чоловіків, захоплення поетів і навіть накопичена вами згідно чуток велика грошова маса, повірте мені, не варті одного плювка в порівнянні з тим, що ви могли б надбати, якби були по-справжньому честолюбним, готовим використати свої сьогоднішні можливості на благо своєї країни і для прославлення на віки власного імені. Прошу вас заради Росії, її народу і себе самого, відверніться від цих спокус, плюньте на ці вілли, палаци і яхти, відверніться від підлабузників і брехунів, що оточують вас, віддайте ваші мільярди, якщо вони у вас є, на лікування дітей, хворих раком, на лікування дорослих від алкоголізму, цирозу печінки і альцгеймера, на будівництво доріг, з якими у нас біда навіть гірше, ніж з дурнями, розпустіть цей чортів парламент, відстороніть від влади людей, що спіймані на корупції, бодай тих, кого ви особисто знаєте (а ви знаєте багатьох), віддайте їх до суду, не жорстокого, а справедливого, не вигороджуйте своїх дружків. Насправді ж, вони ваші найлютіші вороги. Вони вас потоплять, а потопивши, відвернуться і зроблять вигляд, що незнайомі. Проведіть чесні вибори на всіх рівнях. Зробіть Росію нормальною, цивілізованою європейською країною, щоб її громадяни не соромились, але й не дуже пишалися, що вони її громадяни. Зробіть все це, і ви прославитесь на всі часи як мудрий, гуманний, безкорисливий правитель, народ вас поважатиме, ваші нащадки і нащадки всіх росіян, що живуть нині, вами пишатимуться і казатимуть про вас захоплені слова, коли від них не буде жодної вигоди, але саме тоді і вартість їх буде значно вищою, ніж зараз. Зробіть це. Не дожидайте революції знизу, самі проведіть її.

Я говорив уривчасто, швидко, захлинаючись, побоюючись, що він мене переб’є і не дасть договорити до кінця.

Але він проявив терпіння. Навіть коли я закінчив, він іще підождав, даючи мені можливість додати те, що я, може, упустив.

А потім запитав:

– Це ви чию думку висловлюєте? Чи не американського держдепартаменту?

Це його припущення мене образило і покоробило.

– Іване Івановичу, – сказав я, – побійтеся Бога. Невже ви і ваші прибічники не можете собі уявити, що звичайний громадянин нашої країни може сам, без всілякого держдепу і цілком безкорисливо переживати за долю своєї батьківщини і народу, котрий досить настраждався і бажає жити в мирі, спокої, без жодних катаклізмів і війн?

– А що каже про це сам народ?

– Народ, – кажу, – нічого не каже. Він, як завжди, відмовчується.

– Саме так, – сказав він, – народ відмовчується. А з народом, який мовчить, хіба можна побудувати щось вартісне? Пробували з ним комунізм побудувати, не вийшло. Капіталізм – тим паче. Він тільки на те й здатен, що працювати абияк, красти, пиячити, бешкетувати, влаштовувати поножовщину. Право вибору його пригнічує, він жде завжди підказки, за кого саме голосувати, і сподівається, що за те, що він потрібним чином проголосує, йому що-небудь дадуть. А гроші, ви не повірите, я готовий від них, скільки в мене їх є, відмовитися і віддати народові, але він же їх все одно проп’є, і знову у нас не буде ні лікарень, ні доріг, і кількість дурнів не зменшиться. Ні, милостивий пане, з таким народом нічого путнього не зробиш, а як його зробити іншим, я не знаю.

– А я знаю, – сказав я, сам дивуючись своїй нахабності.

Він повернув до мене дзьоб:

– Підкажіть.

Я про всяк випадок запитав:

– А ви не розгніваєтесь?

Він сказав «ні», і я, вирішивши, будь що буде, сказав головне:

– Я вже натякнув. Потрібна революція.

– Революція? – перепитав він і клацнув дзьобом.

– Так, – підтвердив я, – революція. Але не якась така страшна, зі стріляниною, кров’ю, грабунками і розбоєм. Така революція, знаєте, хороша, м’яка.

– Бархатна, чи як?

– Ну, бархатна чи вельветова, чи шовкова, важливо не визначення, а суть. Щоб пройшла революція в головах. Щоб люди зрозуміли, що живуть вони неправильно і щоб захотіли жити правильно.

Так сказав я і затамував подих: що він відповість? Чи нічого не відповість, а гукне варту. Навіть думати про те, що станеться зі мною тоді, не хотілося. Але відповідь його виявилася для мене несподіваною.

– Цілком з вами згоден, – сказав він спокійно. – Але революція це таке діло, в якому, ви самі знаєте, без народу не обійтись. А наш народ, як ми вже вияснили, надто терплячий і пасивний і, що з ним не чини, відмовчується. На мирну революцію він зовсім не здатний, а щоб провести революцію справжню, його треба якось сильно зачепити, збудити, образити й озлобити. Йому треба влаштувати дуже погане життя, щоб він захотів жити добре.

– Так ось і зробіть це! – закричав я. – Постарайтесь зробити життя ще гіршим, ніж є.

– Легко сказати, – зітхнув він. – Хіба ви не бачите, що я стараюсь? Я багато чого роблю, щоб народ озлобити, але ви ж бачите, він незлостивий і, тим паче, необразливий. Все терпить, втішаючись тим, що раніше гірше було. І це правда. Раніше людей заганяли в колгоспи, розкуркулювали, розкозачували, розкарячували, висилали до Сибіру, морили голодом, саджали за колоски, розстрілювали за анекдот. Але якщо навіть таким чином не вдалося вивести народ із себе, що ж я сам-один можу з ним зробити? Він занадто хороший. Добрий, довірливий, терпеливий.

– Згоден, – кажу. – Він хороший, він добрий, він довірливий. Але невже зовсім неможливо його якось так прищучити, зробити йому щось таке, щоб він, прокляттям заклеймований, весь, як один, підвівся во гніві і пішов вперед зорі назустріч із сокирами, вилами й автоматом Калашникова?

– Та куди ж уже більше? – сказав Перодер і гірко покивав дзьобом. – Ми вже й так усі стараємося – і я, і дума, й уряд. Приймаємо антинародні закони, збільшуємо плату за ЖКГ, фальсифікуємо результати виборів, розганяємо мирні демонстрації, давимо людей на зупинках, забороняємо порятунок сиріт, знищуємо природу, збільшуємо, з одного боку, кількість олігархів і з другого боку, кількість тих, що живуть за межею бідності, оголошуємо війну, а народ все одно терпить і вірить, що з ним інакше чинити не можна. Що я іще можу зробити?

– Щось та й можете, – сказав я упевнено.

– Може, і ви могли б? – запитав він, пришкулившись.

– На вашому місці міг би, – відповів я, не подумавши і не передбачаючи, до яких наслідків призведе мене ця безумна відповідь.

– На моєму місці, – мовив він задумливо. – Моє місце – це керівництво величезною складною державою. Ви гадаєте, що могли б справитися?

– А чому б і ні? – відповідаю я легковажно.

Це його явно розгнівало.

– Що значить, чому б і ні? Для того, щоб керувати такою державою, це ж треба мати особливі здібності.

– Та що ви кажете, – махнув я рукою, забувши, з ким спілкуюся. – Та нашою державою які тільки дурні, ідіоти і параноїки не керували, і нічого, справлялися.

Я хотів розвинути свою думку далі і навести конкретні приклади, бодай ті, що сталися за останні років дев’яносто. В одного був сифіліс мозку, за що чи в результаті чого він і був проголошений генієм усіх часів і народів. Другий був кінченим варнаком, постійно порушував усі людські закони, мільйони людей розстрілював, розкуркулював, заганяв у колгоспи і тим самим відновив кріпосне право в найгіршому вигляді. Чесних і талановитих людей перетворював у табірну пилюку, бездарно командував збройними силами і за це, заплативши мільйонами життів, присвоїв собі звання генералісимуса і славу найвеличнішого полководця. Третій відновлював «ленінські норми», дякуючи чому на свободу вийшли десятки тисяч людей, котрі сиділи ні за що, але діяння другого засудив частково, тому люди шістдесят років мізкують і не можуть знайти відповідь на запитання, чи є користь у злодійстві. Він же висував різні дурнуваті ідеї. Прагнучи зберегти колгоспну систему, засівав всю країну кукурудзою, наздоганяв і переганяв Америку і за двадцять років обіцяв збудувати комунізм. Четвертий любив присвоювати собі військові звання і заслуги полководця, нагороджувати себе орденами і до кінця свого правління виявився маршалом, п’ятиразовим героєм, лауреатом найвищої літературної премії і, як патякали злі язики, упав під вагою навішаних на нього нагород. П’ятий вирішив, що вся справа в слабкій загальній дисципліні, велів ловити людей в лазнях і кінотеатрах і запитувати, чому вони вдень не працюють, але всіх переловити не встиг і невдовзі помер, від усього надірвавшись. За ним зійшов на трон шостий, зовсім слабосильний, якого з самого початку водили попід ручки. Він, як казали, приступив до виконання обов’язків, не приходячи до пам’яті, і через дванадцять місяців помер. Сьомим був молодий і сповнений сил реформатор. Він намагався систему перебудувати і зміцнити, але вона під його керівництвом розвалилась і впала в руки восьмому, тимчасовому демократу, який керував країною між інфарктами і запоями і якось з похмілля передав управління дев’ятому… Тут я себе зупинив, радіючи тому, що всі ці приклади я привів сам собі подумки, а мій співбесідник, як я зрозумів, думок читати поки що не навчився. На вголос висловлене судження не розгнівався і навіть навпаки.

– Ну що ж, – сказав він, поскрипуючи дзьобом, – якщо ви вважаєте, що нашою державою може керувати будь-який дурень, – при цьому іронічно глипнув на мене, – давайте спробуємо.

Прикривши очі напівпрозорими повіками, він надовго завмер. Напевне, думав. Важко думав. Потім раптом ожив, стрепенувся, рішуче стукнув дзьобом по столу.

– Так, – каже. – Я згоден. Оголошую вас своїм наступником.

– Мене? – Я не повірив своїм вухам. – Ви жартуєте.

– Ніскілечки. От ви знаєте, мені чимало людей заздрять, мріють зайняти моє місце і шепочуть один одному на вухо, що я його ніколи добровільно не уступлю і тому мене потрібно скинути, посадити чи вбити.

– Що ви кажете? – закричав я з обуренням. – Хто ці підлі люди?

– Ах, – печально зітхнув він, – якби я знав. Адже коли досягаєш мого становища, ти виявляєшся негайно оточеним людьми, які висловлюють тобі любов, відданість і захоплення. Захоплення твоїм зовнішнім виглядом, поставою, мудрістю і рішеннями, що ти їх приймаєш. Ніхто не сміє піддати сумніву правильність твоїх слів і дій, ніхто не оспорить твої наміри. Ось так з дня на день тебе стрічають широкими посмішками, тобі говорять компліменти, тобою захоплюються, а що за всім цим стоїть, які інтриги плетуться за твоєю спиною, ти дізнаєшся лише тоді, коли тебе викинуть з твого кабінету і ти побачиш, що ніхто тебе не любить, ніхто тобою не захоплюється, ніхто тобі не скаже доброго слова і не пожаліє, і якщо тебе потягнуть на ешафот, ніхто інший, як твій шалений противник, скаже: «Ну, це вже занадто!»

Мушу зізнатися, що до особистої зустрічі з Перодером я до нього не відчував жодних симпатій і не дуже вірив свідченням людей, яким довелося познайомитися з ним раніше. Ці щасливчики стверджували, що при особистому спілкування Їх Високопревосходительство справляє враження виключно скромного, відкритого і чарівного чоловіка. Тепер особисто я в його чарівності переконався, і почуття ніжності до його становища заповнило мої груди. І мені захотілося йому сказати, і я сказав:

– Господи, Іване Івановичу, ну навіщо ви себе такими ненадійними людьми оточили?

– Ха, – сказав він і курликнув по-журавлиному, а може, по-пеліканячи (я до цього не чув, як курликають пелікани), – ось коли ви займете моє місце, ви самі не помітите, як вони вас оточать, візьмуть в кільце і нікому, на них не схожому, не дадуть крізь це кільце пробитися. Коли б ви знали, як мені всі вони надокучили.

– Ви маєте на увазі ваше оточення? – запитав я.

– Я маю на увазі людей вашої породи.

Я здивувався, що він так одверто, і швидко сказав йому:

– А я не єврей.

– А я не антисеміт, – тут же відреагував він. – Я маю на увазі не євреїв, а всю людську породу, в якій всього-на-всього за всю історію була одна людина – Махатма Ганді, з якою можна було порозмовляти. А я не своєчасно з’явився. Не співпав з нею в часі й ось живу самотній у натовпі людей.

Я хотів образитися, запитати: а як же я? Ну, Ганді немає, а розмову зі мною взагалі-то ви до уваги не берете? Але я не зміг його про це запитати. Бо він, сам від власних слів піддавшись збудженню, застукав дзьобом по столу і, підвищивши голос, сказав:

– Ненавиджу! Ненавиджу цих двоногих істот, боягузливих, брехливих, злодійкуватих, підступних, які до тебе облесливі, посміхаються, клянуться у вірності, а самі готові будь-якої миті збрехати, зрадити, вбити й общипати. Багато хто звернув увагу на моє зацікавлення до диких тварин і птахів і сприймає це за дивацтво. Але сприймайте це, як хочете, а я диких тварин і птахів поважаю за їх істинне прагнення до свободи, за те, що вони не вбивають собі подібних, а тим, кого вбивають, не брешуть, що вони їх люблять. Дикі звірі і птахи якщо вже показують, що вони вас люблять, так вони дійсно вас люблять. Ось чому я готовий покинути світ людей і піти туди… ви самі розумієте чи зрозумієте. Так що ось, будь ласка, уступаю вам трон. Чи вже не хочете?

Тут я, зізнаюся, зовсім сторопів і кажу обережно, сподіваючись, що він передумає:

– Та я взагалі-то не проти, але ж у мене немає ніякого досвіду.

– Ага! – вигукнув він радісно. – Значить, без досвіду все-таки не наважуєтесь. Ну, нічого, досвід надбаєте. Тим паче, що, як ви самі сказали, керувати державою може всілякий дурень. Так що уступаю. Але при одній умові.

– Здогадуюсь при якій. Гарантію недоторканності ви отримаєте. Про всяк випадок я радив би вам зробити пластичну операцію, але ви її не потребуєте. В такому вигляді можете звити собі гніздо десь типу Нової Зеландії чи Кайманових островів, нікому не кажучи, хто ви, і там можете спокійно жити, висиджувати пташат, нічим не ризикуючи, якщо випадково не зустрінете якогось браконьєра з рушницею. Ну, пару мільярдів я вам дозволю вивезти, хоча не уявляю, як ви можете ними розпорядитися.

Здається, моя обіцянка йому в цілому сподобалася, він виторгував у мене ще два мільярди, після чого збадьорився духом, заусміхався (самі спробуйте уявити, як можна усміхатися за допомогою дзьоба) і навіть розповів мені свій улюблений анекдот про те, за яких умов бабуся могла б зватися дідусем. А потім сказав:

– Ну, що ж, значить, як кажуть, бути цьому!

Він ляснув у долоні, і тут-таки під звуки того самого гімну, який мені раніше не подобався, а тепер здався навіть дуже приємним, до кімнати увійшла рота високих і струнких кремлівських гвардійців з президентським штандартом. За ротою ішли якісь цивільні з якимись знаками вищої влади і два морських офіцери з ядерним чемоданчиком, якого я попросив зразу мені в руки не совати, бо мало що, ще натисну не на ту кнопку. Я все-таки, який не є, на революцію згоден, але не на ядерну війну. Але яка війна в душі моїй розгорілася, жодними словами передати не можу. Я хоча людина суєтна і марнославна, але найвідчайдушніші мої мрії не заходили далі того, щоб мої книжки видавалися великими тиражами, перекладалися всіма мовами і читалися поголовно усім людством. Але щоб така влада впала на мої руки… Я розгубився і злякався. І як же, думаю, я з усім цим справлюся? Може, краще не треба. А з іншого боку, і таке в голові крутиться, що випадок трапився єдиний у своєму роді, другого не буде. І якось на мить згадався мені Джонсон енд Джонсон, ось, думаю, тепер вже цей Держдеп змушу-таки розщедритися і мені понад президентську зарплату додати кругленьку суму.

У товаристві пелікано-людей

Не стану описувати сум’яття перших днів. Вітальні телеграми від президентів, прем’єр-міністрів і вінценосних осіб. Новину, ясна річ, передавали і коментували усі засоби масової інформації. Мені були присвячені всі політичні ток-шоу. В мене не було часу їх дивитися цілком, але прес-служба записувала їх на диск, перед сном я їх нашвидкоруч проглядав і дечому дивувався. Всі наші телеведучі: Індюшкін, Кислов і Головастик на всі лади розхвалювали мене, вихваляли всі мої існуючі і неіснуючі достоїнства і дуже критикували мого попередника. Так само його лаяли, а мене вихваляли постійні учасники цих ток-шоу, включаючи Поносова, Коктейлева, Железнякіна й Озиму, але більше за всіх старався Тимофій Семигуділов. Виявившись більше за всіх затребуваним як мій близький друг і виступаючи одночасно по всіх каналах, він величав мене великим російським письменником, патріотом до глибини і взагалі істинно російською, глибоко віруючою православною людиною, яка разом із ним, Семигуділовим, хоробро боролася проти ненависного нам обом колишнього диктаторського режиму. Один лише Ципочкін виступив проти мене, заявивши, що підозрює мене в диктаторських амбіціях і в тому, що, маючи широке коло друзів, що прагнуть, я навряд чи устою перед спокусою допустити їх до управління фінансовими, нафтовими і газовими потоками і розподілу між ними інших багатств країни. Ясна річ, його підозри видались мені образливими, але я відхилив пропозицію силового міністра підкинути моєму колишньому другу наркотики чи подумати про автоаварію.

Прийом у Великому Кремлівському палаці на мою вимогу був обставлений без зайвої помпезності. В своїй інавгураційній промові я відразу сказав, що святкувати мій вступ на посаду занадто бурхливо не будемо. Ми, політики нового типу, мусимо бути людьми скромними, часу дарма не втрачати й активно готувати передреволюційну ситуацію.

У наступному сні чи маренні я вирішив скликати надзвичайне засідання Державної думи, яку деякі безвідповідальні люди називали державною дупою, проти чого я рішуче заперечував. Вирішив обговорити з депутатами, чому вони так кепсько працюють. Чому, намагаючись озлобити народ, образити і збудити в ньому революційні настрої, вони діють неузгоджено, невинахідливо і спроквола, що видно по результатах. Як не стараються, а поки що зуміли тільки збудити, і це було неважко, незначну частину так званих креаклів і сітьових хом’ячків, а до серця народу, до його печінок і підшлункової залози достукатися поки що не можуть.

Я звелів усім з’явитися до дев’яти нуль-нуль і суворо попередив, що хто не прийде, буде позбавлений мандату, чим добився відразу стовідсоткової явки. Під’їжджаючи до будинку Думи, я побачив: вся площа заставлена «мерседесами», «ягуарами», «майбахами» і «ролс-ройсами» настільки щільно, що навіть велосипеда мого нікуди приткнути. Довелося зоставити його на протилежній площі, пристебнувши замком до пам’ятника Карлу Марксу. Я хотів з’явитися в Думу інкогніто, що в мене не вийшло, бо, як невдовзі вияснилося, я зовні сильно відрізнявся від тих, хто зібрався тут вислухати мою промову.

Спочатку я увійшов до порожнього вестибюля, у кутку якого стояв великий агрегат, схожий на промисловий рефрежиратор. Розпечений до червоного, він видавав якісь звуки, схожі одночасно на скрип старого крісла, скрегіт металу, плач немовляти і шелест паперу. Він якось смикався, підстрибував, хилився то на один бік, то на другий і невідомо, що натворив би, якби не був прив’язаний до стіни двома товстими сталевими тросами, наче Прометей до скелі. Чимось він скидався на якогось звіра, що рвався на волю: два червоних ока затято переморгувались між собою, а з роззявленої пащеки з кулеметною швидкістю вилітали аркуші паперу з віддрукованим текстом. Аркуші самі по собі на підлозі складалися в стоси, а стоси в купи, що їх ледве-ледве встигали підхоплювати, вантажити на візки і кудись відвозити вантажники в синіх спецівках з підтяжками.

Доки я спостерігав роботу цього дивного агрегату, до мене наблизився не Перодер, але чоловік, схожий на Перодера тим, що був також з пеліканячим дзьобом. Низько поклонившись і вдарившись дзьобом у паркет, цей чоловік назвав мене Перодером, а про себе сказав, що він голова нижньої палати цього закладу і прізвище його Заморошкін. На його запитання, чи є в мене якісь запитання, я запитав його, що це за агрегат, який поводить себе таким дивним чином.

– Хіба ви не зрозуміли? – здивувався Заморошкін. – Це наш знаменитий принтер, що збісився. Дуже надійний апарат. Видає дві тисячі законів за хвилину і при цьому ніколи не ламається, оскільки не вникає в їхній зміст.

Пояснивши все це, Заморошкін взяв мене під руку і попросив пройти з ним до сусідньої зали, де мене вже чекають, зібравшись у повному складі, депутати.

Входячи в це просторе приміщення з мармуровими колонами і багатоярусними люстрами, я почув спершу неясний, але потужний гул, який раніше бував в громадських лазнях і на вокзалах, а коли зовсім увійшов, побачив натовп істот, які видались би мені дуже дивними, якби до цього я не був уже підготовлений. Це були люди всі до одного в рожевих цивільних костюмах і сукнях, у рожевих військових мундирах, в основному генеральського звання, і всі з рожевим волоссям. У кого свого волосся не було, ті носили перуки з рожевого пір’я. І обличчя усіх замість носів були прикрашені пеліканячими дзьобами, зробленими з різного матеріалу. У кого пластмасові, у кого бляшані чи навіть картонні, і тільки у Заморошкіна, що мене супроводжував, – з чистого перламутру. Я запитав Заморошкіна, чому вони всі з дзьобами і чому з різними.

– Ви що, – запитав я, – всі також перевтілилися, як Перодер?

– Ні, – відповідав Заморошкін, – що ви! До нашого колишнього, але все ще любимого Перодера нам далеко. Він перевтілився реально, а ми, щоби бодай трохи на нього скидатися, поки що носимо дзьоби штучні, але різні, відповідно до чину. У рядових депутатів картонні, у голів комітетів бляшані, у керівників фракцій бляшані оцинковані, у спікера палати – вищої якості.

Я придивився – і справді. Дзьоб його, перламутровий, зроблений вишукано, але все-таки видно, що натуральною частиною голови не є, а прикріплений до неї прозорим скотчем. Я окинув зором все приміщення. Зі звичайними людськими головами тут були тільки люди, що належали, як я зрозумів, до обслуговуючого персоналу: тітоньки, що сиділи біля важких дверей в зал глядачів, грудаста буфетниця і декілька чоловіків у темних костюмах і темних окулярах – співробітники секретної служби. Пелікано-люди стояли групами, обговорюючи якісь теми державного значення, але були й окремі особи, які, заклавши руки за спину, поважно прогулювалися залом в усіх напрямках і, зустрічаючись з тими, що йшли назустріч, церемонно розкланювалися, ледь не торкаючись кінчиками дзьобів підлоги. А двоє, стоячи один проти одного у віддаленому кутку, мірялись пластмасовими дзьобами, виявилось, що і довжина дзьобів має значення.

Я всіх їх довго розглядав, коли оце до мене підійшов один із бездзьобних, у якому я впізнав усе того ж Івана Івановича, який був чоловіком нашої Зінулі і який у минулому сні проводжав мене до кабінету Перодера.

– Ідемо, підгримуємося, – запропонував він ввічливо.

– Гримуватися? А для чого? – запитав я.

– Ну, тут багато журналістів, телебачення. Вони завжди вимагають гриму.

Він взяв мене під лікоть і провів у невелике приміщення, яке і виявилось гримерною. Доки молода симпатична дівчина по імені Люда, також бездзьобна, пудрила мене і зафарбовувала мішки під очима, Іван Іванович стояв біля дверей у наполеонівській позі, склавши руки на грудях. Закінчивши роботу, гримерка дістала з-під стільця пластмасовий пеліканячий дзьоб і приставила до мого носа. Я мимоволі відсахнувся і запитав, що це значить.

– Мені сказали, щоб це я наділа на вас, – відповіла Люда.

– Та ви смієтеся, чи що? – сказав я, відводячи її руки від мого обличчя. – Невже ви думаєте, що я це надіну?

– Треба, Петро Ілліч, – сказав мій супровідник. – Якщо ви хочете, щоб аудиторія прийняла вас за свого, треба це надіти. Інакше ви виглядатимете білою вороною.

Мені здалося, що це смішно – бути білою вороною серед рожевих пеліканів, і я засміявся. Але потім сказав, що білою вороною я для них все одно зостанусь, бо навіть коли стану таким само дзьобатим, як будь-хто з присутніх, спосіб думок у мене все одно навряд чи з кимось із присутніх співпаде.

Люда зробила все дуже ловко, цокнувши якимись застібками на моїй потилиці. Я поглянув на себе в дзеркало. Видовище було й справді смішне. Я витяг з кишені свій айфон, зробив селфі, щоб потім показати це Варварі. От уже посміємося!

Засідання вищого органу

Гул затих, я вийшов на підмостки. Оскільки не було косяка, ні до чого було притулитися. Було оголошено спільне, відкрите при зачинених дверях засідання Державної думи, Ради федерації, Ради міністрів, Ради безпеки, Адміністрації президента. В залі на 6000 місць крісел на всіх не вистачило, дехто стояв у проходах, а найдрібніші особи, намагаючись показати, що вони дійсно перевтілились, буквально висіли на люстрах. Ті, хто зумів захопити крісла, сиділи, поклавши важкі дзьоби на плечі тих, хто сидів спереду. Найгірше прийшлося глядачам першого ряду. Вони змушені були тримати дзьоби прямовисно, що виключає можливість непомітно поспати. Варто чоловікові задрімати, і дзьоб його негайно опуститься і увіткнеться десь між коліньми, а то й об підлогу удариться. Але я мушу сказати, наше засідання було таким цікавим і емоційно насиченим, що жодному з присутніх не вдалося заснути.

Мій виступ оголосив спікер Заморошкін. Він ще не встиг докінчити фразу «слово надається», як зал зірвався на ноги і вибухнув такими оглушливими аплодисментами, що стіни затрусились, а люстри захитались і один, що висів на найбільшій із них, таки гепнувся б донизу, але був підхоплений службою охорони і винесений із залу.

Мені й раніше доводилося виступати у відносно великих приміщеннях і вислуховувати схвальні оплески, але таких тривалих і таких гучних чути не доводилося. Вже я їм махав руками, притискав руки до грудей, показуючи, як високо я ціную їх пристрасну любов до мене, а вони все плескали і плескали, особливо активно ті, які стояли в перших рядах. Коли нарешті останні виляски скінчилися, я сказав:

– Шановні друзі, колеги, брати по зброї! Іще недавно, будучи простим літератором, я слідкував за вашою діяльністю лише по телевізору і не міг зрозуміти її смислу. Чому, думав я, ви, розвинувши воістину бурхливу діяльність, виробляєте так багато законів, які можна поділити на просто безглузді, на безглуздо шкідливі, на продумано шкідливі і на ідіотські. Вивчаючи деякі з них, я сміявся. Вникаючи в інші, знизував плечима. Прочитавши треті, розводив руками, а від четвертих повергався в жах і сильно задумувався. Не знаючи вас особисто, я намагався уявити собі, хто ці люди, які видають такі закони. Першу думку, що це просто дурні, я негайно відкинув. Ну, не може ж бути, щоб дурнями виявилися люди, яких народ вибрав як найрозумніших. Адже, наскільки мені відомо, ви всі поголовно маєте вищу освіту, ба навіть дві і три вищих, а багато з вас мають кандидатські і докторські вчені ступені. Правда, про вас ходять чутки, що ледь не всі ви дипломи купили, а дисертації списали, але ж навіть для того, щоб списати дисертацію, необхідно бодай елементарного знання азбуки і якесь старання. Оскільки уявлення про вас як про людей дурнуватих і безграмотних я відкидав, то в мене виникла друга думка, яка, природно, заміняла першу. Я подумав, якщо це дійсно люди розумні й освічені, то, значить, вони видають закони з усвідомленою метою нанести країні, в якій живуть, і народу, що їх вибрав, якомога більше шкоди. Третя думка повергла мене в жах, та що я за людина? Як я міг таке подумати про кращих наших співвітчизників, з великим ентузіазмом обраних усім народом? Невже ці люди можуть так ненавидіти свою країну, яка їх народила, виростила, виховала і дала їм усе, що могла, з великими надбавками, невже з таким презирством вони ставляться до свого електорату, який довірив їм такі великі пости, зарплати і привілеї? Ні, сказав я, засоромившись власних думок і того, що в голову мені могли забрести такі жахливі підозри. Тоді я ще раз кріпко подумав, перебрав в умі всі можливі відповіді на запитання, включаючи і ту, що ви всі, як стверджує депутат Сидоров, є таємними агентами американського держдепартаменту.

– Неправда! – пролунав у залі чийсь писклявий голос.

– Обмова! – підтримав його другий, басовитий, і ці два вимовлені приглушено слова – «неправда» і «обмова» – прокотились по залу і затихли в задніх рядах.

– А якщо неправда й обмова, – сказав я, витримавши паузу, – то що залишається? – Я уважно огледів зал і побачив, що всі ці пелікано-люди зачаїлись, відчуваючи, що зараз настане викриття. – Так, – сказав я, – колеги, ви вгадали: я проникнув у ваш потаємний намір. Ви дуже вміло ведете країну до революції.

– Ні! Ні! – почулися в залі злякані голоси.

Я звів руку і сказав:

– Ша, хлоп’ята! Пудрити мені мізки і вішати локшину на вуха не раджу. Тим паче, що з вашою ідеєю я згоден.

Полегшене зітхання прокотилось по залу, немов легкий бриз з запахом перегару від коньяку, віскі, джину, текіли і решти хороших напоїв, що потрапили під санкції.

– Я згоден з тим, – уточнив я, – що нашій країні безумовно потрібна революція. Ми настільки погрязли в пияцтві, злодійстві, брехні, лінощах та інших пороках, що жодні окремі реформи нас уже не врятують, а розраховувати на двісті-триста років еволюції справжні пелікани, допускаю, що можуть, але у мене на це життя, на жаль, не вистачить. Значить, я з вами згоден, потрібна революція, і чим швидше, тим краще. А як її здійснити? Ми ж із вами не можемо цього зробити ніякими силами. Революції, як відомо, звершуються обуреними народними масами. А для того, щоб обурити народні маси, примусити їх ненавидіти своїх правителів, треба їх розбудити і відкрити їм очі на все, що відбувається, а потім сильно їх усіх образити, принизити, ущемити, ущучити й озлобити. Згодні?

Зал відповів дружним хором:

– Згодні!

– Ось, – сказав я, – це добре, що ви з усім негайно погоджуєтесь. Це наші шанси наближає. Але продовжу свою думку. Революції, будь-які, криваві чи мирні, кольорові, помаранчеві, бархатні, ситцеві, суконні, замшеві і джинсові не можуть бути здійснені малими групами людей. Малими групами творяться перевороти, а революції завжди звершуються народом, який невдоволений своїм становищем. На жаль, нам дістався народ, який завжди всім задоволений і добитися того, щоб він став невдоволеним, як бачите самі, дуже і дуже важко. Як ви не стараєтесь зробити йому погано, а він все одно задоволений і голосує за вас. В інших країнах причиною масового обурення може стати підвищення цін, спроба цензури, несправедливість стосовно однієї людини: засудження невинного, політичне вбивство чи ще щось таке. Там через такі дрібниці маси розгніваних людей виходять на вулицю, б’ють вітрини, палять шини, перекидають автомобілі, закидують поліцейських камінням і коктейлями Молотова і врешті-решт скидають уряд. У нас так не виходить, хоча ми з нашими людьми чого тільки не робили. Ми вели війни, де вони гинули тисячами, ми підривали житлові будинки, ми убивали іноді навіть серед білого дня журналістів, політиків, депутатів Державної думи. Лише за останній час, після захоплення нами непотрібної нам території і початку однієї війни, в якій ми не беремо участі, і другої, в якій беремо участь частково, і третьої, в яку залізли по вуха. Ми досягли великих зрушень по зниженню курсу нашої валюти, підвищенню цін, заборони іноземних продуктів і недостатньому виробництву власних. Причиною революції могла б стати корупція. Вже в цій-то частині ми добилися карколомних результатів. Якщо досі не розікрали всю країну, то лише тому, що в нас занадто багато природних багатств: нафти, газу, золота, вугілля, деревини. Ну, не під силу нам все це відразу здолати, не під силу. Хоча успіхи є, і серйозні. За короткий історичний строк ми догнали найбагатші країни за кількістю мільярдерів і перегнали найбідніші за кількістю злидарів. Не можна сказати, щоб наші олігархи і чиновники ухилялися від виконання свого громадянського обов’язку. Вони, бажаючи викликати роздратування народу, охоче демонструють накрадені багатства, власні футбольні клуби, острови, вілли, яхти, літаки. Ми їм, як можемо, допомагаємо, розпилюючи бюджети, беручи хабарі, витрачаючи державні гроші на будівництво палаців, стадіонів, підводних човнів, авіаносців та інших неїстівних речей. Ми даремно намагаємося розізлити населення тим, що їздимо з мигалками по зустрічній смузі, давимо людей на пішоходних переходах і автобусних зупинках і їх же звинувачуємо, що вони не там стоять чи ходять. Але вони, наші чудові співгромадяни, скромні і беззахисні, якщо зостались випадково живі, замість того, щоб обуритися і висловити свій рішучий протест, погоджуються: так, даруйте, кажуть, ми не там стоїмо і не так ходимо. І дають нам на виборах стабільно високий відсоток голосів.

Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння?

Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків.

– Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає.

Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами.

– А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих.

– Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб.

– Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих.

– Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно.

– Але ж ми стараємося!

З місця вискочив депутат на прізвище… забув прізвище… і став перераховувати, як багато усього зроблено стосовно роздратування населення, і знову навів як приклад невеликі, але криваві війни з однією сусідньою і однією несусідньою республіками. Навів секретні дані про примусову відправку на війну добровольців і повернення їх на батьківщину як вантаж «двісті». Була надія, що бодай війна викличе обурення, але вона викликала тільки великий патріотичний підйом. Що ще?

Депутат Ромашкін доповів стисло, що під час повені в одному південному місті було затоплено велику кількість будинків разом з людьми. Ті, що вижили, були впевнені, що повінь сталася внаслідок умисних дій місцевого губернатора, котрий наказав під час сильного дощу, який переповнив тамтешнє водосховище, відкрити дамбу і спустити воду на це маленьке місто, щоб врятувати велике місто. Серед тих, що зосталися живі, було сильне обурення і навіть бійки в чергах за гуманітарною допомогою, але на результатах чергових виборів це ніяк не позначилось, і вони знову переважною більшістю голосів вибрали того самого губернатора і всю його злодійську команду.

– Та що там казати! – емоційно вигукнув Ромашкін. – Що ми можемо з цим народом подіяти, коли він не реагує на падіння рубля, заморожування пенсій, відміну пільг і навіть на знищення санкційних продуктів. Ви знаєте, – сказав він, – разом з масою простого народу мені довелося спостерігати за знищенням швейцарського сиру. Ці люди такого сиру ніколи раніше не бачили, а тепер дивилися, як тонни його в красивих упаковках вивалювали зі самоскидів і потім давили бульдозерами й засипали землею.

– І що ж вони? – перебив я промовця. – Невже вони не обурились? Не кинулись на бульдозеристів? Не спробували врятувати цінний продукт від такого кощунського і цинічного знищення?

– Та ви що! Вони стояли, дивились і плакали. У них одночасно текли сльози і слина, але потім вони дружно пішли на виборчі дільниці і всі як один проголосували за правлячу партію.

– А як ви на це реагували? – поцікавився я.

– Я відчув величезну гордість за наш народ. Я ним захоплювався, – сказав він і зійшов з трибуни.

Чесно кажучи, всіма цими доповідями я був розчарований і пригнічений.

– Але невже, – звернувся я до всього залу, – невже в нашому народі не зосталось нічого, що могло б подвигнути його не те, що на революцію, а бодай на мирний громадський протест, на те, щоб люди вийшли на вулиці, ну, щось там прокричали, щось там потрощили, перекинули і підпалили? Невже не було жодного випадку?

– Дозвольте відповісти, – підняв руку чоловік з ситим пісним обличчям, в якому я упізнав нашого омбудсмена.

І розповів, що антисирітський закон викликав у нашому суспільстві велике невдоволення, всім запам’яталась хода стурбованих громадян з портретами самого омбудсмена і депутатів, котрі прийняли цей дітолюбний закон, з викиданням портретів наприкінці ходи в сміття.

Я все це вислухав і оцінив:

– Те, що була хода стурбованих громадян, це добре, але недостатньо. Стурбовані вони завжди виходять і показують свою стурбованість. Але щоб виступ був по-справжньому масовим, необхідно стурбувати і не стурбованих. А коли вийшли лише стурбовані, хіба це схоже на революцію?

– Ні, але люди добре повеселились.

– Ось такою веселістю всі ваші діла і закінчуються, – зауважив я вельми засмучено. – А мені потрібна така веселість, яка називається революцією. Щоби не портрети ваші, а вас самих кидали в сміттєвий ящик, як у сусідній вороже налаштованій братній державі. Ні, я нічого не скажу, ви, звісно, працюєте, але впівсили, і я підозрюю саботаж. Ви хочете народ ображати, роздратовувати, але водночас сподіваєтесь на його довготерпіння і смиренність. А діяти слід рішуче. Ось ви, з червоними вухами, ви що хороше в розумінні поганого зробили для Вітчизни? Що? Очолюєте комісію з протидії спробам спотворення історії на шкоду Росії? Це у вас назва неправильна. Протидія поняття оборонне. А ми мусимо наступати. Тому пропоную вашу комісію перейменувати в комітет сприяння спотворенню історії на користь Росії. Треба поправити деякі історичні дати. Наприклад, тисяча дев’ятсот тридцять сьомий рік з історії викреслити і записати, що за тридцять шостим настав одразу тридцять восьмий. У тридцять дев’ятому Польща одночасно напала на дві соціалістичних держави, Німеччину і Радянський Союз. У сороковому польські офіцери, посоромившись агресивної політики свого уряду, здійснили масове самогубство в Катині. Ленін (Ульянов) був німецьким шпигуном, а Сталін (Джугашвілі) – грузинським і діяв за вказівкою ІІІ відділення Його Величності канцелярії грузинського диктатора Саакашвілі. Він хотів віддати всю Росію Гітлеру в сподіванні, що німці збудують у нас соціалізм, але народ не дав здійснитися цим планам і наміри двох вождів отримали крах під Сталінградом. Сталін був дуже доброю людиною, за що народ обожнює його досі. Але щоб подвигнути наш народ до революції, потрібна не доброта, а зло, жорстокість і несправедливість, особливі, винахідливі, що викликають у народі не страх чи байдужість, а широке обурення. Ось ви, в шостому ряду, товстун з довгим дзьобом, що це ви ховаєтесь за спину переднього? Підніміться! Ви ким працюєте?

– Я? – перепитав довгодзьобий, тремтячи від страху.

– Саме ви.

– Так я ж цей…

– Мені все одно, той чи цей. Хто ви за посадою?

– Так міністр же.

– Міністр чого?

– Міністр по постачанню населення продовольством.

– Ага, – кажу, – ось ви то мені й потрібні. І скажіть, як ви постачаєте населення?

Здається, він отямився і став відповідати дохідливо.

– Добре, – каже, – постачаємо. Всі магазини повні продуктів, недорогих, смачних, висококалорійних, імпортозамінних.

Це мене обурило:

– Ось я й бачу по вас, що смачні і висококалорійні. Ви скільки важите?

Він знову перепудився і став тремтіти, наче складався весь із желатинового желе.

– Та ну ж бо, не тремтіть. Я вас розстрілювати не збираюсь. Поки що. Але я ось зараз їхав містом і бачу, люди ходять усі суцільно товсті, з такими животами, з задишкою.

Піднявся міністр охорони здоров’я.

– Даруйте, Ваша Високовеличність…

– Як ви мене назвали?

– Великовисочність, – поправився він.

– Ось цього непотрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем.

– Гаразд, Ваша Великовеличність, Іван Іванович. Ми населенню регулярно все роз’яснюємо. Боремося з зайвою вагою, розповідаємо про шкідливість ожиріння, наші лікарі-дієтологи проводять велику роботу по пропаганді здорового способу життя і поміркованого харчування. Запроваджуємо в життя різні дієти.

– Користі від ваших запроваджень я ніякої не бачу. Люди й надалі переїдають, ходять вгодовані, задоволені життям. Такі революції не звершують.

– Так, – погодився міністр, – на жаль, значна частина не реагує на наші заклики.

– Треба не закликати, а діяти рішуче. Референтам наказую підготувати указ про запровадження з завтрашнього дня карткової системи. Ввести суворе раціонування. Кожному у відповідності зі зростом і специфікою роботи від восьмисот до тисячі калорій. Щоб невдоволення населення виникло, але не виявилося з самого початку занадто сильним і руйнівним, необхідно пояснювати людям, що помірковане харчування в їхніх же інтересах. У зв’язку з цим на всіх упаковках з їжею розмістити попередження такого типу: «Надмірне харчування шкодить вашому здоров’ю», «Надмірна вага є причиною інсультів та інфарктів». Запитання є?

– Є, якщо дозволите.

– Ну?

– У мене, дорогий наш Іван Іванович, є міркування, що можна обійтись без всіляких карток. У тому розумінні, що взагалі припинити продаж населенню продуктів харчування.

Я поглянув на нього уважно.

– А ви, батечку, я бачу, екстреміст.

– Я? – перепитав батечко і затремтів від страху.

– Ну, а хто ж ви, як не екстреміст? Ви що, хочете людей голодом заморити? Але якщо у вас є бодай пара звивин, мусите ви розуміти, що голодна людина не здатна на революцію. Голодна людина не здатна на осмислене повстання. Голодну людину легко придушити, бо вона голодна, вона слабка, вона не може чинити спротиву, а тим паче повставати. Запам’ятайте і запишіть: для революції найбільш придатні люди не голодні, а ті, що недоїдають. Запишіть це в свої айфончики і позначте, що копірайт мій. При передруці посилання на першоджерело обов’язкове.

Уві сні час вимірюється інакше, ніж наяву. Десь у статті про сон і сновидіння я вичитав такий приклад. Сплячій людині на шию упала крапля води, і вона тут-таки з криком прокинулася. Але за мить між падінням краплі і пробудженням їй приснилося, що її заарештували, посадили в тюрму, судили, присудили до смерті, було довге і важке прощання з рідними, потім дорога до ешафоту на відкритому возі, потім гільйотина, ніж падає на шию, і людина з жахом прокидається.

Ось і в моєму, очевидно, сні (якщо я спав) час сильно розтягнувся. А до того часу, коли я вкотре прокинувся, все населення нашої країни поголовно, крім окремих особливо відданих державі індивідуумів, було посаджено на сувору дієту. Все це, ясна річ, супроводжувалося пропагандою. По телебаченню та іншими засобами масової інформації. Для того, щоб все-таки пом’якшити реакцію і викликати революцію, якусь таку бархатну чи суконну, чи якусь таку взагалі-то не надто жорстоку, ми народ підготували, щоб він звірствував, але не занадто, щоб була революція, а не бунт бездумний і нещадний, і тому провели велику роботу, пояснили людям, що це для їх же користі, показали їм по телебаченню товстих американців, які обжираються гамбургами і попкорном, запропонували всім користуватися широкою сіткою дієтичного харчування «Їмо потроху», розкидану по всій країні відомими братами-режисерами. Коротше кажучи, народ потроху пошумів, але потім заспокоївся і, зрештою, знайшов задоволення в невпинному похуданні. Було досягнуто велику користь для народного господарства країни. Було збережено величезну кількість їжі і життів тварин: свиней і м’ясних корів. Значна частина зекономленого продовольства була направлена на експорт, що благотворно позначилося на державному бюджеті, збільшивши особисті доходи чиновників, що його розкрадали. Революційним настроям зазвичай сприяє контраст між доходами народних представників і самим народом. Тому я збільшив утричі зарплати депутатів і чиновників вищого рангу, а заодно звільнив їх від обов’язку носіння дзьобів, щоб на випадок революції і необхідності ховатися вони могли видавати себе за простих людей. Останнім указом вони були невдоволені, бо бути схожими на простих людей, доки нема революції, не бажали.

Потім я запровадив іще різні новації. Наприклад, дозволяти вільний продаж наркотиків і відмінити вікові обмеження для споживачів алкоголю, маючи на увазі, що в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння народ буває більше схильний до дій руйнівного характеру. Думаючи про залучення до революційного протесту якомога більше народу, я не забув про людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, серед яких виявилося дуже багато злих супротивників існуючого ладу. Щоб розізлити їх іще більше, уберегти від їхнього впливу підростаюче покоління і спрямувати їх у традиційне русло, я видав указ про створення сітки спеціальних кінотеатрів, де дітям, розпочинаючи з підліткового віку, з виховною метою повинні показувати порнографічні фільми, які демонструють всі принади традиційних стосунків різностатевих партнерів.

Однак через короткий час мені довелося признати, що всі мої укази ні до чого не привели. Довелося знову збирати Державну думу разом з Державною радою.

– Ну, що, – кажу їм, – хлопці, щось я не бачу ніякої революції. Ви чи просто працюєте абияк, чи свідомо саботуєте мої вказівки. Не знаю, куди дивляться наші силові відомства.

І тут просто перед собою бачу: сидить оце такий повновидий, мордатий суб’єкт у генерал-поліцейській формі, що явно жодної дієти не дотримується, щоки на погонах лежать, скільки там зірок, не видно. Однак сидить, слухає уважно.

– Ви, – кажу, – дядя, ким будете?

– Дозвольте доповісти, міністр внутрішніх справ Попльовкін.

– Ось ви то, Попльовкін, мені й потрібні.

– До ваших послуг, – каже, – Ваше Вашество, Іван Іванович. Накажете заарештувати Думу? – запитав він і простяг руку до пістолета, що висів на заду.

– Це було б добре, – зупинив я його. – Але якщо всю Думу заарештувати, народ буде такий вдоволений, що жодної революції від нього ще років сімдесят не діждеш. А ось ваше відомство, що воно зробило для того, щоб викликати народне невдоволення?

Замислився.

– Ну, загалом, дещо робимо. Є досягнення в напрямку порушень прав людини.

– Доповідайте, які саме. Наприклад, даїшники ваші хабарі беруть?

– Так точно, беруть.

– Як раніше?

– Краще.

– Краще – це більше чи менше?

– Більше.

– А чому більше? Їм же нещодавно зарплату підвищили.

– Тому більше, Ваше Превоссіятельство, через підвищення уровня свойого добробуту з малими хабарами не бажають маратися.

– Так же ж покарання посилили.

– А це теж причина. Націнка на ризик. Тому що, ну як же, ну ось раніше було, дав водій інспектору сто рублів, ну, нема в його більше, ну, інспектор, він теж людина, війде у положеніє, візьме сто рублів, теж стануть у пригоді, і ніякого ризику. А тепер всі такі продвинуті, у них і відеореєстратор включено, і скриті камери десь у ґудзику, і купюри мічені. Е-е, тепер не то що раніше, тепер…

– Значить ось що, – перебив я його, – так більше продовжуватися не може. Ситуацію з хабарями слід переламати. Зрозуміло?

– Так точно. Незрозуміло.

– Що вам незрозуміло?

– Незрозуміло, в яку сторону переламати. В сторону збільшення чи зменшення?

– У сторону обнуління. Повного. Щоб жодних хабарів не було взагалі. Зрозуміло?

– Так точно, незрозуміло.

– Що вам незрозуміло?

– Я дуже як би ізвіняюсь, але я так зрозумів, що ваша геніальна ідея і наша скромна задача полягають у тім, що ми повинні визвати незадоволення народу і тому я допускаю хабарі у великих размірах. Но якщо не брати хабарі – це ж народ обрадує.

Я від душі зітхнув, якщо так можна висловитися.

– Ех, – кажу, – ось що значить поліцейський розум. Мислите примітивно, в лоб, в особливій ментальності нашого народу не тямите. У нас народ не любить тих, хто хабарі бере, але тих, хто не бере, ненавидить. Той, хто бере, як і той, хто п’є, це своя, зрозуміла, російська людина. З нею можна домовитися. А той, хто не бере, звір. Він і так звір, а ще більше звіріє від того, що не бере. Чим і викликає народну ненависть. Що ви ще робите, щоб викликати народну ненависть?

– Багато чого. Ось з приводу питущих якраз. Не далі, як учора, п’яний майор Жигалов на «лексусі», якого він купив на свою зарплату, задавив на автобусній остановці шість чоловік. Що – мало?

– Ну, ні, для одного заїзду непогано. Це просто як у боулінгу збити відразу шість кеглів одним шаром. Непогано. Головне, щоб слідчі потім доказали, що збиті усі шість були п’яні і самі полізли під «лексус». Ну, ще які найоригінальніші способи роздратування населення?

– Наприклад, проводимо незаконні затримання, застосовуємо недозволені методи ведення дізнання.

– Незаконні – це що? Катування, чи як?

– Так точно.

– Які саме?

– Та самі, як кажуть, стандартні.

– А конкретно?

– Ну, конкретно вони бувають різні. Магазин, ласточка, дзвінок Перодеру, світло в кінці тунелю.

– І як вони виглядають?

– По-разному. Магазин – це коли вам… тобто, не вам, а комусь натягують на голову поліетиленовий пакет і ви… тобто, ізвіняюсь, не ви, а він от удушення утрачає свідомість. Ласточка – коли руки ззаду прив’язують до ніг, дзвінок Перодеру – це катування током через старий телефонний апарат, такий, знаєте, з ручками. Його крутять, і чим швидше, тим сильніше ток. Дуже добре діє.

– Так, – сказав я. – А світло в кінці тунелю?

– Ну, це самий надійний спосіб. Проктологічний.

– Який?

– Ну, от ви, допустімо, затриманий, і вам, ізвіняюсь, в задній проходик… Тобто, ізвіняюсь, не вам, а затриманому в задницю всовується який-небудь продовгуватий предмет круглого сєчєнія. Пам’ятаєте, в місті Казань, з ціллю полученія від затриманого потрібних показань, у задній прохід була уведена пляшка з-під шампанського, від чого він і скончався.

– І це, – припустив я у запитальній формі, – звісно, викликало обурення широких народних мас?

– На жаль, ні, – зітхнув міністр, – обурювався тільки, доки був живий, сам допитуваний. Та скоро не витримав такого, як він висловився, іздіватєльства і помер із ціллю нанесення шкоди іміджу нашої поліції.

– Ну, те, що помер, це недобре. Нам потрібні громадяни не мертві, а живі, обурені, захоплені революційним поривом. Були ще подібні інциденти?

– Були, но не з пляшкою, а з держаком лопати. П’ять год тому назад в Томську один сержант, будучи сильно огорчоним сваркою з супругою, увів прив’язаному до тапчана місцевому журналісту в то саме місце держак від штикової лопати.

– І що ж?

– На жаль, допитуваний також скончався.

– І в Томську не було масового повстання?

– Було, Ваше Високородіє. Чоловік п’ятнадцять, не менше, родичі та колеги постраждалого виразили рєшітєльний протест, вимагали ретельного розслідування.

– Ну, ось що, міністре, вашу роботу я признаю незадовільною. Ну, що зробив цей ваш поліцейський? І чоловіка задарма угробив, і протесту справжнього не викликав.

– Вибачте, Ваша Великовеличністе, дозвольте виразити мнєніє. Справа не в поліції. Ми стараємося, но народ ніяк не хоче протестувати за когось. Наші люди здатні боротися тілько самі за себе, та й то…

Я витримав паузу, подумав трохи і мені сяйнула блискуча ідея.

– Ну, що ж, – сказав я, – якщо ми не можемо досягти масового невдоволення шляхом роботи з окремими індивідуумами, то слід подумати, як через задній прохід дійти до свідомості кожного громадянина. Як міністр, гадаєте, це можливо?

Я побачив, як у міністра заблищали очі, коли в мізках його стала провертатися операція: закупити сто сорок мільйонів пляшок французького шампанського, місткість продати на розлив, а порожні пляшки…

– Ні, – перервав я його роздуми, – купувати шампанське не будемо. А ось держаки…

Я відшукав очима міністра лісової і деревообробної промисловості, бачу, і в нього очі загорілися, а в голові застрибали цифри. Він уже уявив собі, як виставить державі рахунок. Оскільки в рублях він рахувати не звик, він подумки оцінив держаки по двадцять доларів за штуку. Якщо отримати по двадцять доларів за штуку, і витратити два, і помножити різницю в вісімнадцять доларів на сто сорок шість мільйонів… і він уявив собі віллу в Маямі з басейном, з «каділлаком» у гаражі, гвинтокрилом на даху і яхтою завдовжки метрів сто сімдесят біля власного причалу. В цей момент він зустрівся поглядом зі мною, і вілла в його уяві зменшилась до розмірів великої квартири, «каділлак» у гаражі зостався, яхту замінив чотиримісний катер, а гвинтокрил з даху здуло вітром. Міністр напружився, щоб прочитати мої можливі думки з цього приводу, і замість квартири в Маямі розгледів СІЗО в Лефортові, камеру, повну карних злочинців, і своє місце на підлозі біля параші.

Тут я зовсім опустив його на землю, телепатично повідомивши, що камери в СІЗО він може уникнути: якщо заздалегідь погодиться, що простий держак при масовому виробництві ніяк не може коштувати більше півтора долара, які й будуть негайно переведені на рахунок міністерства.

Велика революція держаків

Як вже було вище сказано, уві сні події іноді розгортаються значно швидше, ніж наяву. Наяву депутати ще довго б чикались, сперечались, наводили б докази «за» та «проти», гадали б у профільних комітетах, а тут прийняли відразу в усіх трьох читаннях, і я, щоб не відкладати справу до наступного сну чи до наступної втрати свідомості, підписав відповідний указ. У ньому зазначено, що загальне держакування всього дорослого населення проводитиметься в спеціалізованих медичних установах досвідченими фахівцями (лікарями та поліцейськими) під місцевим наркозом та із застосуванням вазеліну. Вазелін потрібен для того, аби пацієнти залишились живими та здатними на сильне обурення. Мертві, як відомо, на обурення не здатні. Я відразу доповнив указ застереженням про можливі санкції проти громадян, які спробують ухилитись. Наказано, що особам, які не матимуть довідки про проходження держакування, не видаватимуться зарплати, їхні рахунки у банках заморожуватимуться та виїзд за кордон заборонятиметься. Я передбачив і можливість заохочення: першому мільйону, що пройде держакування, пообіцяв безкоштовно по пляшці горілки та баночці гусячої печінки фуа-гра від вітчизняного виробника.

Після чого відбулось широке обговорення запропонованого заходу на усіх каналах телебачення. Я передбачав, що сам захід може видатись людям настільки дикунським та образливим, що вони, нарешті, обурені до глибини душі, повстануть та здійснять революцію, не очікуючи наміченої екзекуції. Але щоб хвиля народного гніву не виявилась занадто вже некерованою, я попрохав наших найбільш популярних телеведучих Кислова та Індюшкіна провести декілька ток-шоу, учасники яких виступили б «за» та «проти» держакування, і щоб ті, які «за», перемогли, але з не надто великою перевагою. Однак я недооцінив таланти цих чудових журналістів. Вони провели свої передачі так блискуче, що переважна більшість, вісімдесят дев’ять з половиною відсотків громадян нашої федерації погодились з тим, що держакування вкрай необхідне, проводиться для їхньої ж користі та для цілковитої розгубленості, котрої зазнають Пентагон, НАТО, Барак Обама та Ангела Меркель. Держаки, введені під наглядом лікарів та із застосуванням вазеліну, сприятимуть розпрямленню хребта кожного, підданого цій унікальній процедурі.

Відверто кажучи, результати проведених опитувань мене здивували та засмутили, але я заспокоїв себе тим, що люди звикли похваляти всі рішення найвищого керівництва, але коли дійде до справи, вже тоді-то обурення широких народних мас буде мені забезпечено.

Колись, будучи ще дитиною, я, вихований в дусі свого часу, дуже шкодував, що надто пізно народився і не міг стати учасником чи хоча би свідком Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але тепер то я був упевнений, що Велика революція держаків від мене нікуди не дінеться. Буде що розповісти дітям та онукам, якщо залишусь живим. Я не мав сумніву, що наш великий волелюбний та терплячий народ-платник податків не витерпить наготованого йому приниження та в пориві праведного гніву знесе ненависний йому режим. Знесе, на жаль, разом зі мною, але що робити?

У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання.

– Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні?

– Навіщо? – запитала вона.

– Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит.

– Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить?

Повернулась до Варвари. Варвара до мене:

– Петя, ти що – знову мариш?

Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях!

– Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки.

– Ви знову тут? – здивувався я.

– Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами.

– Ви немов кліщ, – шпигонув я.

– Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція.

– А що це?

– Придивіться самі.

Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО!». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування!» – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування?». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля.

– Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним.

Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення.

Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва.

А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа».

Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили:

– Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився:

– Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок.

– У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло.

– Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі.

– Але я з кліщем, – спробував я пояснити.

– А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо.

Я побачив у нього в руці пістолет і завмер.

– Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали.

– Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся.

– Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка.

– Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку.

Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав:

– А у вас що?

Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив:

– З якого району?

Я розпочав:

– Я з…

Він знову не дав доказати:

– Не ви, а кліщ з якого району?

– Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського.

– Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем.

– Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде.

Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла.

– А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете.

– Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув у куток. – Ходімо в процедурну, – сказав він, і вони обоє рушили коридором, а ми з Варварою поплентались за ними. Увійшли до процедурної, де він сів за стіл і став гортати якогось зошита, а вона попросила мене задерти сорочку, поглянула, виколупала комаху якимось інструментом на кшталт в’язальної шпиці, навіть не подумавши її якось стерилізувати. Але місце, де сидів кліщ, замастила зеленкою і сказала:

– Все. Бувайте здорові.

Коли ми з Варварою покидали клініку, вже світало. Я переживав подвійне почуття. Мені було незручно перед лікарями, що я приїхав з якоюсь дурницею на «швидкій допомозі», яка могла б везти когось, хто цього реально потребував. Природно, я злився на цю дурепу Зінулю, яка залякала мене і примусила вдатися до цієї дурнуватої подорожі. Але, звісно, я й радів з того, що звільнився від тієї тривоги, яку так чи інакше відчував по дорозі до «Скліфа».

Лікарі виявилися до нас дуже люб’язними і навіть запропонували машину для поїздки назад, але ми вирішили добиратися своїм ходом і спочатку пішли пішки. Вибралися на Сухарьовку і там по Садовому кільцю бадьоро закрокували в бік Красних воріт.

Був чудесний світанок бабиного літа. Сонце не визирнуло ще з-за будинків, але промені його уже посріблили шпилі висоток і куполи церков. Тримаючи дружину за руку, я йшов назустріч сонцю, що сходило, і посміхався. Чомусь згадався рядок із пісні: «Холодок бежит за ворот». А назустріч мені і попутно зі мною рухалася велика кількість людей, молодих, свіжих, сповнених сил, життєрадісних і усміхнених, як і я. Вони йшли, кожний у своїх справах, розпростерши плечі і випрямивши спини. У них була така постава, наче у всіх у них зсередини їх осанку тримав якийсь невидимий стрижень. Я почував себе щасливою людиною, можливо, тому, що мій кліщ виявився не енцефалітним, і від того, що взагалі його більше немає. А втім, справа була навіть не в кліщі, а в тих фантастичних видіннях, дотичною причиною яких він був. Видіннях, які терзали мене всю ніч, у тих снах, які мені наснились, у тому маренні, яке намарилось, і в тій реальності, що плуталася поміж маренням і сном.

Я йшов і думав, яка дивовижна річ людська свідомість, які тільки картини її не провідують. Вони бувають настільки явні фізично, що навіть цілком нормальній людині, без якихось психічних відхилень, буває важко чи навіть неможливо відрізнити те, що наснилося, привиділося, уявилося, від того, що було насправді.

Мої роздуми були несподівано перервані тим, що я почув вгорі якийсь стрекіт. Я задер голову і побачив, що в блідому світанковому небі, просто наді мною, витягнувши довгого дзьоба і ліниво змахуючи крильми, тримав курс на схід крупний малиновий пелікан, який супроводжували по боках два гвинтокрили Ка-52 Військово-Повітряних сил Російської Федерації. А позаду кільватерною колоною, не надто відстаючи один від одного, тяглися гвинтокрили охорони, санітарний, ветеринарний та інкасаторський.

Оглавление

Кліщ

Трохи про себе і не тільки

Федір і Олександра

Тоцьк не бере

У пошуках стерильності

Про смисл життя

Життя напрокат

Ленінський шлях

Страждалець

Та сама маячня

Рекорди й антирекорди

Скільки коштує один мільярд

Над чим ви зараз працюєте?

Кліщі з супутників

Секретний пташник

Іван Іванович

Хто думає, що живе добре, живе добре

Живіший за всіх живих

І стали називати його Перодером

Ми і гренки

Другий Іван Іванович

Третій Іван Іванович

Роблять вигляд, що живуть

Марення дійсності

Про кохання, шлюб та шлюб поза коханням

Haus der dummen, або Будинок дурнів

Where are you from

Змішане марення

Пробка і малиновий пелікан

Американська окупація і уповільнена шизофренія

Прогулянка

Ціна питання

Видіння

Людина прозора, наче скло

Лікар Кліщ

Кліщ

Виріб № 2 і заклики до дії

Революція

У приймальні Перодера

Незабутня зустріч

У товаристві пелікано-людей

Засідання вищого органу

Велика революція держаків Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg