«Риб’яча кров»

Риб’яча кров (fb2) - Риб’яча кров (пер. Ирина Забияка) 1287K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Иржи Гаичек

Їржі Гаїчек Риб'яча кров

Села, що опинилися в небезпеці, не мають у цьому романі назв, але вони існували насправді.

Люди в романі мають імена, але це, насправді, вигадані персонажі.

2008

Я сиджу в купе потяга Прага — Чеське Будєйовіце, від станції Табор зовсім сама-самісінька. Над головою на поличці для багажу — моя подерта темно-синя валіза на коліщатах, на ручці якої ще й досі хитається папірець із аеропорту в Роттердамі. Нарешті трошки самоти, коли я можу дістати з гаманця складений аркуш паперу зі стовпчиком імен. Видовжений білий аркуш для нотаток, дещо схожий на рахунок у ресторані, у лівому верхньому куті — кольоровий логотип голландських авіаліній. У літаку я записала його великими друкованими літерами, згадавши при цьому Фредеріка. Що б він на це сказав? Ця богемна, хаотична чешка, із якою він мучиться вже чотири роки, і раптом отаке. Він, який у всьому дотримується системності й скрізь визнає порядок. Коли ми йдемо за покупками, у нього в руках саме такий аркуш і ще й ручка, він кидає товари у візок і водночас викреслює пункти свого списку. У кишеньці сорочки він носить калькулятор і обчислює вартість купленого, аби біля каси його ніщо не могло здивувати.

І саме так робитиму тепер я, кажу собі й проводжу очима по аркушеві згори вниз. Я викреслюватиму імена. Усіх із цього списку я хочу побачити, поговорити з ними, подивитися їм просто в очі. Що б не сталося поміж нами колись.

ТАТО

ГОНЗА

АННА

МІЛАДА

ЗДЕНЄК

ПАН ТУШЛ

ДОКТОРКА МЕДИЦИНИ БРЕЙХОВА

ПАН БЕРТАК

ХОЗЕ

НАДЯ

ПЕТР

ОЛІНА

Усього дванадцять імен, дванадцятеро важливих людей із мого минулого. Я зупиняюся на останніх двох і розмірковую, чому я написала їх аж наприкінці. Підсвідомо? Я відсунула їх, заховала їх насамкінець. Я охоче милуюся пейзажами Південної Чехії, що пролітають за вікном, і згадую вчорашній вечір. Ми з Фредеріком відкоркували пляшку вина на прощання. Ми пили в ліжку, і я жартувала, що тепер він цілий місяць матиме спокій. Мабуть, близько двох тижнів перед відльотом він не слухав нічого іншого, окрім історій та легенд нашої родини. Я вже дратувала його цим. Одного разу він навіть напустився на мене: невже я справді думаю, що проблеми в родині були виключно в мене й більш ні в кого? Мовляв, це ж нормально.

— Тобі здається нормальним, що свого рідного брата я не бачила вже понад двадцять років?

Я повторюю це запитання вголос у порожньому купе. І ще раз нагадую собі основні правила цієї подорожі, які я встановила перед відльотом. Правило перше: говорити правду. Завжди, усім і за будь-яких обставин. У що вже гратися в сорок один? Від чого ховатися? Тоді не варто було б і повертатися. Правило друге: я не плакатиму. Хвилювання, смуток. Навіщо? Я вже не маленька дівчинка. Останні кілька листів, якими ми з татом обмінялися, мене досить-таки заспокоїли. Операція минула успішно, вчора його мали б виписати з лікарні, а сьогодні ввечері я подзвоню в його двері. Усе складається. Усе буде добре, кажу собі вже вкотре й неспокійно кручуся на сидінні.

Між тим сутеніє, я стою біля вікна й вдалині бачу вогні міста. Я не була тут п’ятнадцять років. Вагон хитається, я тримаюся за металеві поручні й роздивляюся місто, якого вже не пам’ятаю: воно оточене супермаркетами, заправками й низенькими квадратними будівлями. Незабаром потяг із шумом зупиняється. Я тягну валізу за собою тунелем від платформ, навпроти будівлі вокзалу вивчаю розклад руху міського транспорту. До району Май тепер їздять інші номери, аніж колись. Я виходжу на кінцевій зупинці третього автобуса, валіза постукує за мною коліщатами по плитках тротуару. Я стою посеред мікрорайону. Жодних сірих панельок, як я їх собі пригадую, натомість — палітра пастельних кольорів; я роззираюся навколо, жовтий, синій, зеленавий, будинки міняться кольорами, а на фасаді десятиповерхового дому, де живе тато, намальовано величезний номер. Ліфт зупиняється на дев’ятому поверсі, я дзвоню в двері, вони прочиняються, і в них стоїть мій тато, на двох милицях, зовсім сивий.

— Проходь, — усміхається він.

Я цілую його в щоку й обережно обіймаю. Зачиняю двері, і ми стоїмо одне навпроти одного. Я вивчаю його обличчя, чи болить йому? Як змінив його час! Але часу в нас буде вдосталь. Він показує милицею, аби я йшла за ним.

Наскільки до невпізнаваності змінився наш район, настільки ж тут усередині не змінилося анічогісінько. Та сама побита тумба для взуття в коридорчику, ті ж вицвілі фіранки у вітальні, що їх ми колись купували ще з мамою, старий стандартний санвузол, а з програвача в кухні горланить оркестр. Я не чула нічого подібного вже бозна-скільки, мене це дещо стрясає й відкидає на двадцять років назад. Але я тримаюся й волію зосередитися на сучасності, щоб зберегти спокій.

Я віддаю татові пакет із подарунком — голландський сир і шоколад. Вечір збігає напрочуд швидко, ми говоримо про якісь практичні речі. Я запитую, чи призначили йому дієту й що мені готувати, коли буде перший огляд у лікарні, чи йому ще болить, чи вдома є всі ліки й де найближча аптека, куди краще ходити за продуктами. Дивлюся, що в холодильнику. Він каже, що неголодний, але я ще біжу з торбою до магазинчика. Це буквально сто метрів, я повертаюся за півгодини. Він сподівається на добру їжу після лікарняної бурди, сподівається, що я на ньому не експериментуватиму й не готуватиму якісь голландські викрутаси. Ми сміємося. Я все ще не можу призвичаїтися до його обличчя, яке так змінилося за ці роки. Глибокі зморшки, рідке волосся, змарніле обличчя. Він, мабуть, має таку саму проблему зі мною. Я, звісно, нещодавно надсилала йому в листі нашу з Фредеріком світлину, але він також дивиться на мене ніби на когось малознайомого, кого знав колись дуже давно…

— Якби ти приїхала з цим своїм, я б навіть не зміг із ним поговорити, — каже він докірливо, а я розповідаю, що вже навчила Фредеріка говорити чеською, натомість сама вчуся від нього голландської.

Зрештою, роблю нам бутерброди, він сидить на кухні, сперши милиці об лавку. На шафі світлина в рамці. Мама й тато, десь років із двадцять тому, їх сфотографовано біля нашого колишнього дому в селі. На мене це не справляє жодного враження, і я потай пишаюся, що дотримуюся своїх правил.

Після вечері я розкладаю речі. Раптом відчуваю втому, на сьогодні вже забагато всього, кажу про це татові, лізу у ванну й пускаю на себе гарячу воду з душу. Я спатиму в дальній кімнаті на тахті, де раніше була мамина швейна машинка. Кладу на постіль мобільний, перевіряю час, уже десята. Швидко пишу повідомлення Фредерікові, я зовсім про нього забула. Перш ніж загасити світло, витягаю з гаманця аркуш. Ручкою ставлю галочку навпроти напису ТАТО. Вимикаю світло, заплющую очі й посміхаюся тому, як легко все пройшло. Перш ніж заснути, кажу собі, що час все залікував й інші подібні дурниці.

Я тиняюся площею в Будєйовіце, усе не так, як було колись. Перукарня, де мене востаннє перед поїздкою до Англії стригла Надя. Рибний ресторанчик на розі, куди ми студентами ходили після вечірок на рибний салат. Замість нього — бутік зі спортивним одягом. Я пройшлася центром і зазирнула в усі перукарні, але Наді ніхто не знав. Я наївна, кажу собі, бозна, де вона тепер, через п’ятнадцять років. Гріюся біля фонтана на сонці пізнього вересня. Перш ніж пішки чалапати назад на район, я ще навідуюся в книжковий магазин. На полиці, повній книжок, розставлених за іменами авторів, шукаю літеру Г. Стрибаю від радості, витягаю важку книжку з помаранчевим корінцем та ілюстраціями Йозефа Лади на палітурці — «Пригоди бравого вояка Швейка». Нове видання. Я йду швидкою ходою з центру міста, книжка під пахвою, принаймні один успіх у моїй першій подорожі до минулого, кажу я собі. Незабаром одинадцята година, найкращий час готувати татові обід.

Ввечері ми сидимо у вітальні, моя валіза вже порожня, я заповнила шафу в кімнаті, де сплю. Випрала першу частину білизни, пралка в тата порівняно нова. Я пройшлася квартирою. Як для господарства старого вдівця з прооперованим тазостегновим суглобом — усе не так і погано. Я змащую руки кремом. Завтра помию вікна, кажу я, а тато переймається, що я якась худа, і допитується, чи добре я їм. Поки що ідилія.

Я починаю розмову про Гонзу. Де він узагалі і як, чи є в тата про нього якась інформація. Я не бачила його з… я замислююсь, із 1986 року. Хитаю головою, самій важко повірити. Тато сидить, ніби язика проковтнув. Ані пари з вуст, не реагує на запитання.

— Про Гонзу ми тут не говоритимемо, — зрештою вичавлює він.

Я дивлюся йому просто в вічі, намагаюся говорити спокійно й згадую про свої обіцянки, дані задовго до повернення сюди.

— От саме про Гонзу ми й говоритимемо.

Я стежу за його здивуванням, за тим, як змінюється вираз його обличчя, воно червоніє й набухає, риси стають гострішими, дивна якась гримаса, він дивиться вбік. Я не зводжу погляду. Раптом він робиться сам не свій.

— Що це таке? — напускається він на мене. — Ти вчитимеш свого старого тата, говоритимеш, що я маю робити, чи що…

Він увесь напружений, руками стискає милиці, ніби хоче звестися на ноги й кудись утекти.

— Я не хочу тобі говорити, що ти маєш робити. Я лише хочу поговорити про нашого Гонзу.

Він відводить погляд, вражений. У мені все кипить, усе, що було заховане десь насподі. Це було схожим на прекрасне повернення блудної доньки до батька, який завдяки мудрості своїй і старості з усім змирився. Я вже не кажу нічого. Намагаюся зберігати спокій, але в моїй голові спливає: «Мені байдуже, татку, навіть якщо я тебе остаточно втрачу. Якщо викинеш мене зараз геть і винаймеш замість мене якусь покоївку. Я через п’ятнадцять років приїхала не задля того, щоб знову тупцяти по колу, щоб поводитися так, ніби нічого й не сталося, і кружляти довкола всіх цих тем із минулого, як біля вогню. Якщо хочеш — можеш із цим померти, із цим мозолем, який зробився в тебе на серці. Тягай це й далі в собі, якщо інакше не можеш…». Потім не витримую, він дивиться у вікно із дивно-нерухомим виразом обличчя, я ковтаю слину.

— Тату, я дуже люблю тебе, завжди любила. І знаю, що ти завжди хотів для нас тільки найкращого, що для всієї родини ти завжди робив усе, що міг. Але я вже не можу розігрувати театр і робити вигляд, ніби нашого Гонзи не існує й ніколи не існувало. Подумай про це, будь ласка. Добраніч.

Я лежу, голова на подушці сповнена якогось неспокою. Ніби коли струснеш скляною кулькою, а в ній сипле сніг. Лампочка на тумбі світить, я дивлюся на свій аркуш із написами, на позначене ТАТО й кажу собі, що занадто просто все це собі уявляла.

Вранці, ніби нічого й не сталося, готую на кухні сніданок. Тато причалапав на милицях, ми привіталися, його обличчя вже лагідніше, зрештою він посміхається й запитує, що буде сьогодні на обід. Мені відлягає від серця, за сніданком я розповідаю йому, як влітку люблю походжати роттердамським ринком, і що любить їсти Фредерік, і що я готую йому помідорну підливу й фруктові дріжджові кнедлики[1].

— Я хочу сходити до мами на кладовище, — промовляю до батька.

— Автобус їздить у село лише двічі на день, дівчинко. Вранці й увечері.

— Пусте, усе одно я думала, що нам потрібна буде автівка. Я хочу зустрітися з багатьма людьми, та й із твоїми оглядами в лікарні так буде зручніше.

— У мене немає грошей на авто.

— На вживану автівку мені вистачить, тату.

— Я не можу ходити з тобою й шукати її просто зараз, — піднімає він милиці в повітря.

— Я куплю сама, не бійся.

— Ти? Тебе одурять, ти жінка…

Він уперше мене насмішив, я заледве не розхлюпала каву. Гучно сміюся, а він дивиться на це й поводиться доволі дивно.

— Тату, я купувала автівку в Голландії, Фредерік би з цим не впорався. Я купувала авто в Америці…

— В Америці? І де б це?

— Ми з однією дівчиною купили старий шевроле у Нью-Йорку. І поїхали на ньому на Захід, а коли подружці потрібні були гроші на зворотний авіаквиток до Лівану, то в Сан-Дієго ми знову продали свою автівку.

Тато мовчить, я прибираю зі столу й готую два пакети, аби сходити за продуктами.

— І в магазин на авто було б зручніше. Раз на тиждень я їздитиму до супермаркету в передмісті, там дешевше.

Я дзвоню у двері двоповерхової вілли в тихому районі. Відремонтований фасад, новий паркан, ворота для автівки на дистанційному управлінні, помічаю я. Мілада з’являється у дверях і йде доріжкою до мене, щоб відчинити хвіртку. Ми обіймаємося, не можемо відвести одна від одної погляд.

— Ти чудово виглядаєш! — повторює вона. — А я от набрала вагу. Розумієш, постійно сиджу в офісі, купа проблем.

Всередині я вже нічого не впізнаю, ми сидимо у вітальні, де двадцять два роки тому стежили разом за новинами австрійського телебачення про катастрофу на Чорнобильській електростанції.

— Батьки мешкають на першому поверсі, — каже Мілада й показує мені за кавою альбоми, повні фотографій.

Двоє дітей, відпустка біля моря, сімейні свята. За хвильку я вже виснажена, але це не закінчується. Потайки стежу за її обличчям, доки вона пальцем показує мені на картинки. Темні кола під очима, зморшки, просто так удома на дивані, без макіяжу. Адвокатська практика йде добре, вони купили землю й квартиру в центрі, це інвестиція, для дітей, зайвим не буде. Чоловік балотувався під час останніх місцевих виборів у мерію, доньку відправили на рік до Америки за обміном, їй зараз чотирнадцять. Я маю встати й потягнутися, підходжу до вікна й дивлюся на вулицю. Вона не очікувала, що я з’явлюся, згадує випускні іспити й те, як їздила до мене в село. Раптом замовкає.

— Не треба було про це починати, так? Вашого дому вже немає…

— Нічого страшного, Міладо…

Вона собі не уявляє, як можна так довго бути не вдома, але діти підуть у світ, вони мають пообтертися, каже, синові дванадцять, йому подобаються мови, ми б хотіли, аби він вчився в університеті десь за кордоном. Я дивлюся на неї, уже трохи не тямлячи, про що ж вона говорить. Я люблю її, але чи це все ще та сама Мілада? Де наші дівчачі секрети? Яка тепер їм ціна? Зрештою, після паузи вона запитує, як я.

— Ми з другом маємо гостел, — кажу я, — уже третій рік поспіль. Поки що мені це подобається. Постійно щось відбувається, зустрічаєш людей із усього світу.

Вона розпитує про Голландію, чи є в мене діти, як батьки. Вона не знала про маму. Лякається. Уже минуло тринадцять років, як це вона не знала? Перепрошує. Неприємно це все.

— Нічого, Міладо. Ти не могла знати.

Переводжу розмову на інше, Мілада підтримує, уже знову щось оповідає, а мені вже хочеться надвір. І в мене є гарний привід.

— Я мушу готувати татові, — кажу, — але я тут буду цілий місяць, можемо побачитися ще.

Вона захоплено киває головою. На сходах мені спадає на думку запитати в неї ще й про авторинок. Коли кажу їй, що шукаю стару автівку, вона бере мене за лікоть.

— Візьми мою, Гано. У нас дві, і моя все одно ввесь час стоїть у гаражі. Чоловік купив її мені два роки тому.

Я вагаюся. Якось дивно ось так позичати авто.

— Безглуздо купувати автівку на місяць. Поки все оформиш, уже час її продавати…

Я відчуваю, що вона говорить щиро й відверто. Мене вражає така щедрість, вона стільки років мене не бачила. І коли вона відразу ж приносить ключі й техпаспорт, я не пручаюся.

— Що ти робиш, що так добре виглядаєш? — перепитує вона мене внизу на доріжці.

— Я їм тільки рибу й овочі, — кажу, — ми живемо неподалік від пристані.

Я їду з гостей у маленькому синьому пежо, усередині він усе ще пахне, як новий, на ньому проїхали усього лише п’ять тисяч кілометрів. Уявляю, як здивується тато.

У неділю вранці везу тата на службу. Коли вони з мамою після переїзду з села шукали костел тут у місті, то обрали цей. У напрямку до лікарні, ліворуч на галасливій вулиці. Я розчиняюся в сильному звукові органу, він виповнює весь головний неф костелу. Дорогою назад до парковки тато хоче подискутувати про мене й віру. Я потураю йому в цьому, часом він мені здається такою дитиною, але він — батько, і в цьому він не сумнівається. Зупиняємося посеред тротуару. У нього болять руки, так далеко на милицях він іще не ходив. Я пропоную йому, нехай зачекає, доки я за ним приїду, але він хитає головою. Він дивиться на мене, в очах у нього біль. Не лише фізичний.

— Я не зміг вас виховати у вірі, жодне зі своїх дітей.

— Мені завжди було в костелі страшно, іще з дитинства.

— Це якось поверхово, якщо ми вже говоримо про віру, тобі не здається?

— Це був один із моїх дитячих страхів. Може, це дурниця, але Гонза мені тоді показав, що…

— Прошу тебе, — зумисно уриває він мене при згадці про Гонзу, — що тебе там могло лякати?

— Служба, ці пісні, цвинтар, який був навколо костелу. А також темрява, ти, те, як ви сварилися з Гонзою…

— Зрозуміло, я був тим тираном, деспотом, який вас усіх ображав. Ось що ти приїхала мені на старість сказати!

Він стоїть, спершись на милиці, безсилий, побуряковілий. Ми знову йдемо, ходіння його займає й втомлює. Дорогою до автівки ми більше не говоримо.

Вдома я готую для нас обід, тато вмикає програвач із щонедільним оркестровим концертом від Чеського радіо. Після їжі я швидко мию посуд, за хвилину вже з’їжджаю ліфтом униз із дев’ятого поверху, сідаю в автівку й, тримаючи руки на кермі, розмірковую, куди ж поїхати найперше. На сидінні біля мене лежить аркуш з іменами. Два «пункти» уже позначено. ТАТО й МІЛАДА. Але що це означає? Я дивлюся на список й маю дивні відчуття. Я уявляла собі все якось простіше. Але дурницею було, мабуть, узагалі щось тут уявляти, втішаю себе, заводячи мотора.

Я заправляюся на Глибокій, потім їду в центр, п’ю каву, стільці й столи все ще на тротуарі, досі тепло й світить сонце. Я запитую офіціанта про лікарку Брейхову, але йому приблизно двадцять п’ять, і він її не знає. Потім я блукаю містечком, на будинку з латунними табличками знаходжу декілька імен, приватна лікарська практика, але її серед них немає. Я навіть не знаю, куди піти. Мабуть, вона вже насолоджується пенсією, кажу собі, вік у неї саме такий.

Проїжджаю в тіні, широку дорогу оточують обабіч лісові господарства. Коли автівка виїжджає на пагорб, я бачу ген-ген на синьому небі потужні білі стовпи диму. Але більше нічого, панорама ще не відкрилася, краєвид затуляє ліс і коричнева смужка поля. Перш ніж я встигаю побачити горизонт і виїхати на відкриту місцевість, повертаю праворуч і за хвилинку мене знову вбирає тінь лісу. Тепер уже постійно вниз із пагорба, я відчуваю, що наближаюся до долини Влтави. Тієї ріки, яка все знає[2], кажу вголос. Якою вона буде? Я пам’ятаю її двадцять років тому, нашу гарну річку. Гребля біля костелу, канал для млина. Потроху дається взнаки нервозність. Я виїжджаю на площу, паркуюся біля костелу. Спершу мені навіть здається, що я в якомусь іншому місці, що я помилково зупинилася в іншому селі. У голові спливають спогади й образи минулого. Площа порожня, вона видається мені дуже маленькою. Лише костел святого Павла повертає мене до реальності. Стріха на вежі була колись зеленою, тепер вона червона, нещодавно відремонтована. Я роззираюся, будинку священика вже немає, але з’явилися дві нові будівлі й нова пивниця. Я дивлюся в кінець площі й переводжу подих: стара пивниця «У Сладеків» усе ще тут і особливо не змінилася. Сонце висить над верхів’ям старої липи, яку я дуже добре пам’ятаю. Усе ще тепло, я тільки в джинсах, футболці й короткій куртці до пояса. Входжу через низькі ворота на цвинтар. Спільна могила, поруч із місцем, де поховані бабуся й дідусь. На чорному полірованому граніті два імені. ЯН ПОРЖІЧНИЙ, 1933—1988, БОЖЕНА ТОМАШКОВА, 1941—1994. Я кладу квіти, хотіла б запалити й свічку, але в мене немає ані сірників, ані запальнички. Окрім мене, на цвинтарі нікого немає. Я згадую маму. Вона постійно лише працювала й піклувалася про інших, аби не думати про свою душу. Мені здається, що це було так давно. Я стою над могилою й раптом усвідомлюю, що думаю лишень про те, як зроблю декілька кроків до стіни цвинтаря, звідки можна побачити річку й частину села. Ще хвилинку це відкладаю, але потім вирушаю доріжкою поміж могил, ліворуч бачу низький морг — і вже стою біля стіни. Я нахиляюся, під нею контейнер, повний сухих квітів, вінків, трави. А внизу за схилом вода. Широка, розлита річка. На лівому березі, де був і наш дім, а за ним школа, немає нічого. Порожній берег, два прив’язані човни. На правому березі видно садки, оточені парканами, один причеп-караван, кілька садових будиночків чи малих сарайчиків. Молоді дерева. Я спираюся долонями на паркан, вражена цим першим поглядом. Греблі немає, млина теж, та й каналу. Усе під водою. Очі потроху звикають, а спогади десь у глибині моєї голови все одно вже доволі нечіткі й розірвані.

Я виходжу з цвинтаря на площу, проходжу повз оригінальні старі будинки, за високими металевими воротами в Махів, у прорізі між стовпцями показується хустка, а на якусь мить — і зморшкувате обличчя. Я мимохіть зупиняюся, але здається, ніби ця картинка мені лишень привиділася. Ніде нікого. Простую до пивниці, беруся за ручку — зачинено. Невже я нікого не зустріну, узагалі нікого? Зиркаю на годинник, пів на третю. Дивне відчуття супроводжує мене — йду за поворот, на інший бік села. Раптом немає вже куди йти, знову відчуття, ніби село стислося. Дивлюся на річку, широка спокійна гладінь, а я стою біля будинку Конопків. Під ним, де раніше була хата дядька Венци, лише тиха лагуна. Зараз саме тут річка найширша на все село. Я думаю про Зденєка, мені спадають на думку якихось кілька образів із давно минулих часів. Раптом я чую рипіння воріт, із садка виходить чоловік у береті, старому розстібнутому пальті і чоботях, він штовхає візок, повний сухого гілля, листя й бур’янів. У мене перехоплює подих. Ми якийсь час дивимося одне на одне, я підходжу до нього, і він випускає ручки візка. З-під берета вибилося волосся, сиве, наче попіл; обличчя неголене, він міряє мене очима й мовчить. Я сумніваюся, чи він мене впізнав.

— Доброго дня, пане Конопко. Це я, Гана.

Він голосно вдихає повітря й чухає собі вуса.

— Ви мене не впізнаєте? Гана Томашкова.

— Та впізнаю, — бубонить він. — Що тобі тут треба?

Мене вражає грубість його голосу.

— Мені захотілося побачити Зденєка, ми так давно не бачилися…

— Його немає вдома.

— А коли він повернеться з роботи?

— Із якої роботи, дурепо? Його пускають додому на вихідні раз на місяць.

— Мене в Чехії не було п’ятнадцять років, пане Конопко, я нічого не знаю.

— Більше сюди не приходь, він тобою не цікавиться. Три роки ти водила його за ніс, то що тепер хочеш побачити?

— Про що ви говорите? Ми зустрічалися двадцять п’ять років тому, боже ж мій.

— І що? Я тебе добре пам’ятаю, ти водилася бозна з ким, у костелі тебе й не бачили, на власного тата нарікала по всьому селу. А де ти була, коли ховали твою маму? Навіть цей ваш бандюган тоді приїхав!..

— Що ви кажете?

Він береться за візок, штовхає його вздовж стічного каналу й уздовж паркану геть, я бачу тільки його спину.

— Де Зденєк? Чому я не можу його побачити?

Він не відповідає, схилена міцна фігура віддаляється, розстібнуте довге пальто крутиться йому поміж ніг. Я стою, ніби попечена, усе це сталося за кілька секунд, і тепер уже немає куди далі йти, я вже біля навскіс перекресленої червоним позначки з назвою села. Я повертаюся, навколо нікого немає, повільно йду назад на площу, а в голові мені лунає цей діалог, хоч-не-хоч я повторюю його знову й знову. На таке ти не очікувала, дівчинко. Звісно що ні, відповідаю сама собі. Якби знала, що тут на мене чекає такий холодний душ, то радше б не повертала нагорі, а їхала б далі до самої електростанції й пішла б там на екскурсію про ядерну електроенергію. Учора тато казав мені, що люди їздять туди на екскурсії. Я наближаюся до автобусної зупинки під липою, у старому двоповерховому будинку вже немає магазину, вікна забиті дошками. Я ловлю в кишені ключі від автівки, коли раптом чую за спиною гуркіт мотора, який стає дедалі голоснішим. Я не повертаюся, але трактор із кормовим причепом зупиняється біля мене. Двері відчиняються, чоловік за кермом дивиться на мене й трошки усміхається. Він великий, обличчя повне, волосся вицвіле, росле тіло одягнене в зелений комбінезон.

— Я ж кажу собі, цю дупцю я звідкись знаю.

Він нахиляється й вимикає мотор.

— Хозе, це ти? Я вже думала, що не зустріну тут жодної живої душі.

Я застрибую до нього в кабіну. Це сучасний великий трактор із велетенськими колесами, такого ж зеленого кольору, як і його комбінезон. Усередині краще, аніж у моїй позиченій автівці. Хозе запалює цигарку, ліктями спершись на кермо.

— Та синя 206-ка[3] біля костелу твоя, так?

Він спокійний і розмовляє зі мною так, ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Я потроху заспокоююсь і сподіваюся, що ця зустріч буде приємнішою.

— У тобі вже центнер, так?

— Ще й більше. Зате ти не їси нічого, худюща, наче свічка.

Я вивчаю вираз його обличчя. Спочатку здавалося, що він радий мене бачити. А тепер я бачу стриманість і тінь недовіри в очах. Мене дивує, що він знає, що я довго була за кордоном і де саме. Виявляється, часом він зустрічає тата, коли той приїжджає сюди на цвинтар. Я розповідаю йому про свою зустріч із Конопкою.

— Конопка завжди був ідіотом, — махає рукою Хозе.

— Так про нього і мій дядько казав, — погоджуюсь я. — А що зі Зденєком?

— Уже з п’ять років він на інвалідній пенсії, а останнім часом лежить у психлікарні.

У мене щось стискається десь в області шлунка, я намагаюся дихати глибше. Я запитую Хозе, як він, але він багато не говорить. Він одружився з дівчиною з сусіднього села, у них двоє дітей, хлопця звуть Йозеф, як і тата, наступного року він уже піде вчитися.

— Скажи ще, як Анна?

— Я не знаю, багато років її не бачив, — каже він і похмуро дивиться поперед себе, із висоти трактора видно навіть хрест за стіною цвинтаря.

— А Оліна? Ти про неї щось знаєш?

— У неї теж двоє дітей. Ми зустрічаємося тут на поминальні дні.

— Коли їх із мамою звідси переселили, вони пішли кудись у барак на болота.

— Так, недалеко від Воднян, вони й зараз там живуть.

— А її чоловіка ти знаєш?

— Ти його теж знаєш, — він дивиться на мене, примруживши очі.

Я ковтаю, здогадуючись, що може означати його провокаційна усмішка.

— Ти ж не… хочеш сказати, що вона вийшла… за Петра?

— Так, за Петра.

— Петра Гразділа?

Він киває головою, усміхається злісно, як мені здається. Від цього всього трохи паморочиться в голові, він стежить за мною, його це розважає.

— Коли я проходила повз Махів, мені здалося, що побачила за парканом їхню стареньку бабусю. Це може бути?

— Так, минулого року їй виповнилося дев’яносто два.

— Вона так само стежила за всім з-за воріт, ще коли мені було сімнадцять. Вона, мабуть, від тих воріт за двадцять п’ять років і не відходила.

— Вона всіх переживе. Сина вже пережила, не здивуюся, як переживе й доньку.

— Зажди, Маха, який був у місцевому нацкомітеті, уже помер?

— Десь три роки тому. Раптово.

Я вже знову стою на землі. Через площу пробіг пес, але більше нічого не змінилося. Трактор уже знову гуде, Хозе нахиляється, аби зачинити дверцята кабіни.

— Я хочу побачитися з дівчатами, з Анною та з Оліною, — гукаю до нього нагору. — Ми могли б усі зустрітися «У Сладеків», що скажеш? Як у старі часи?

— Старий Сладек вже не тримає пивниці, — кричить Хозе. — Він її винайняв якимось переселенцям із Будєйовіце.

Він газує, махає на прощання й від’їжджає. Причеп за трактором хитається, на асфальт випадає кукурудза. Якийсь час я дивлюся йому услід, аж раптом розумію, що він узагалі не запитав про Гонзу. Вони були найкращими друзями. Я сідаю в автівку й вирушаю назад до Будєйовіце. На пагорбі над селом звертаю на лісову дорогу й виходжу з авто. Тримаю мобільний телефон у руці й трохи проходжуся безцільно по м’якій лісовій землі, дивлюся на крони високих смерек. Сідаю під дерево й ковтаю ароматне повітря. Заплющую очі й кажу собі, що ці подорожі в минуле треба розділити на менші порції. На клавіатурі мобільного телефону натискаю швидкий набір номера, який записано на одиничку. Це номер один, це Фредерік.

Висота 370,5

1983

— Що то був за один? — запитав дядько, дивлячись, як я наминаю картопляний гуляш від бабусі. — Якийсь учений, ні? Окулярики на носі, плечі, ніби його б’ють…

— Це був Марек, однокласник із гімназії, дядьку. Він розуміється на математиці, дещо мені пояснював.

— Ага. І через це приїхав автобусом аж із Будєйовіце?

— Що ти так дивишся?

— Та так просто, Зденєк, звісно, звичайний хлопець із села, але руки в нього ростуть із правильного місця, він бджолами займається, на рибалку ходить…

— Він просто допомагає з математикою, нічого більше.

Дядько Венца награно розсміявся й залишив мене в кімнаті саму. Каштанове волосся в нього над чолом уже рідшало й потроху сивіло, зате свої бакенбарди він доглядав пильно, так само як австро-угорський імператор Франц-Йозеф. Він підвівся з-за столу, на фланелевій картатій сорочці й пивному пузі напнулися підтяжки, узяв біля плити ящик на вугілля й пішов по дрова. Я ще почула в коридорі його голос.

— До тебе прийшла Оліна!

Оліна підстрибувала на морозі у дворі, ніс зовсім червоний, але заходити всередину вона не хотіла. Дядьків чорний вівчар Цар стояв за сіткою огорожі наготові й слідкував за нами обома, чи не візьмемо ми його на прогулянку. Але потім зрозумів, що сьогодні з цього нічого не буде. Оліна була розчулена й підганяла мене.

— Краще захопити якісь окуляри, Гано, цей джинс дуже міцний, голки ламаються й розлітаються в різні боки.

Мені спала на думку одна річ. Із ще розстібнутим пальто я вбігла до світлиці, яка в хаті дядька належала нам із Гонзою, і вхопила його мотоциклетні окуляри. Вони лежали поруч із червоним шоломом.

— Оце воно, — зраділа Оліна. — У мене вдома є окуляри для лиж.

— Але треба поспішити, Олі, якщо брат дізнається, що я їх брала, він мене вб’є.

Ми поспішали уздовж річки, Влтава у лютому була дивовижно сірою і, здавалося, тієї зими вона навіть текла повільніше. Ми пішли стежкою вгору. На мене повіяло знайомим запахом хати, де Оліна жила з бабусею, дідусем і мамою. Особливий такий трав’яний запах кімнати, він мені подобався. Мати Оліни була на роботі, вона торгувала в магазині на площі. У вузькому темному коридорчику ми нікого не зустріли, тож швидко забігли в кімнатку зі старими меблями і швейною машинкою. Оліна дістала з пакета складені джинси. Вони були геть новенькі, чоловічі, більшого розміру, привезені, мабуть, через Австрію. Шви на штанинах від колін були розпороті.

— Він приїде за ними сьогодні, біля сьомої вечора! Я, мабуть, здурію… — марила Оліна, присуваючи мені стільця з іншого боку столика, на якому стояла швейна машинка.

Ми сіли одна навпроти одної, Оліна одягнула оранжеві пластикові лижні окуляри, а я — Гонзині мотоциклетні.

— А це той Петр, із яким ти танцювала минулої суботи на танцях у Седліце? Такий високий, темноволосий?..

— Так, це він, — запищала Оліна, — Петр Гразділ, той металіст, із довгим кучерявим волоссям. Давай, Гано, берися за штанину й тягтимеш на себе. Ти відчуваєш на дотик, яка груба ця матерія? Але не бійся, у мене є змінні голки, ціла коробка.

Пристрій відчайдушно рипів, я натягала тверду, наче колода, тканину від голки до себе, потім щось тріснуло й голка відлетіла вбік. Оліна вилаялася, змінила поламану голку на нову й заходилася мучити швейну машинку далі. Усе йшло повільно, але коли вже одну штанину було завужено, Оліна розпромінилася від задоволення.

— Це не занадто? — перепитала я.

— Те, що треба. Металісти саме й носять вузькі, щоб були по тілу.

Ми взялися за другу штанину й так захопилися роботою, що навіть не помітили, коли у дверях з’явилася Анна. До тями нас привів вибух сміху, Оліна перестала шити й у лижних окулярах сердито дивилася понад моє плече. Я повернулася й побачила Анну, що корчилася від сміху.

— Чого ти прешся? Ніколи не бачила, щоб хтось шив?

— Коли б ви тільки себе бачили, — захлиналася сміхом Анна й витирала очі.

— Краще ближче не підходь, а то й тобі дістанеться, — сказала Оліна й знову запустила швейну машинку.

Уламок голки невдовзі задзеленчав серед порцелянових чашечок на поличці, і якийсь час машинка крутилася марно. Ми сиділи над нею, як двійко після кораблетрощі.

— Він увечері прийде, дівчата, — сказала Оліна й усміхнулася, відсунула лижні окуляри на лоба й вхопила пальцями в коробці наступну голку.

— Як Хозе? — запитала я в Анни.

Ми не бачилися з минулого тижня, коли вона повернулася з Жіліни.

— Він виходив уночі? — хотіла знати Оліна.

Анна кивнула.

— Ви були в готелі?

— Так.

— Із тебе все треба витягати, — забурмотіла Оліна й зсунула окуляри на очі.

— Він усе одно за кілька тижнів повернеться, — сказала я.

— Він служитиме на тиждень більше, — відповіла Анна, — за тих сім днів гауптвахти, які мав восени минулого року.

— Коли втік із казарми до тебе? — усміхнулася Оліна. — Це так романтично…

— Так, Хозе — справжній романтик, — засміялася Анна.

— Дівчата, я два роки без Петра не переживу.

— То ви й справді зустрічаєтеся? — запитала я.

— Звісно. Від тих танців.

— А щось було?..

— Не сумнівайся.

Ми з Анною ззирнулися.

— Мені спало на думку, що коли навесні Петра візьмуть в армію, ми могли б зробити проводи в нас. Байдуже, що він з іншого села, правда?

— Ти ж знаєш, що так, Олі, — сказала я й натягнула на очі Гонзині окуляри, — але тепер краще ший, щоб ми не возилися з цим до ночі.

Коли тато прочинив двері нашої кімнати, ми з братом все ще вилежувалися в постелях. Його голос звучав для мене звіддалік, ніби десь на площі з гучномовця лунало повідомлення нацкомітету.

— Скільки ви тут будете валятися, молодь? Може, час вставати й іти щось робити?

Я розплющила одне око, двері зачинилися. Гонза в ліжку перевернувся на другий бік.

— Це був голос божий, амінь, — захрипів він спросоння й накрився ковдрою з головою.

Мені стало зрозуміло, що за сніданком ми знову не зійдемося родиною, хоча мама й вільна після обіду, а тато — взагалі всі вихідні. Тато вже давно буде десь надворі, а Гонза швиденько з’їсть намащений чимось хліб і піде до дядькової хати. Я попленталася коридором у ванну, розмірковуючи при цьому, як швидко мине ранок, натомість святковий післяобід тягтиметься, як завжди.

На нашій кухні панувала похоронна атмосфера, схожа на легкий сірий прах, я тримала руки в мийці з пінявою водою, був післяобідній час. Типова неділя, із програвача на шафці ліниво й сонно деренчить оркестр, пісні на замовлення до ювілейних дат на станції Чеське Будєйовіце. Ум-цаца, ум-цаца, це неможливо було витримати. Я поспішала з посудом, аби можна було чимшвидше чкурнути. Мама сиділа біля вікна, уже святково вбрана до служби, і дивилася крізь голе віття яблунь у садку на річку, в її очах була постійна давня втома. Уже від середи їй знову було погано. Зі своєю серцевою недостатністю вона взагалі-то не мала б працювати на такій тяжкій роботі. Окрім того, гірше ставало з діабетом. Лікарка Брейхова приїжджає в медпункт на площі щосереди. Я не поїду до школи, а зайду до неї, вирішила я собі.

Тато сидів обіч столу й мовчав, у нас усі завжди мовчали, скрізь тиша, лишень оркестр із радіо. Він час від часу дивився на шафу, де за склом було вставлено конверт, який він приніс на тижні з нацкомітету. Я теж прочитала той лист, коли вони обоє пішли ввечері спати, бо інакше б мені ніхто нічого не сказав. Мені було шістнадцять, для них я була ще дитиною, якій про такі речі не говорять.

Той лист, який згідно з написом угорі прийшов до місцевого нацкомітету ще в лютому, був поданням національного підприємства «Енергоінвест Прага» про перебування на кадастровій території нашого села з метою дослідницьких і вимірювальних робіт. Саме так там було написано. Наступного ж дня ввечері я запитала про це в тата. Спочатку він прикидався дурником. «Адже про це вже півроку говорять усі в селі, ти думаєш, що я глуха?» Але цього я вголос не сказала.

— Біля Темеліна[4] мають побудувати атомну електростанцію, а біля Гнєвковіце — греблю. Водою, яка назбирається після побудови греблі, мають охолоджувати ядерний реактор.

Він лише позіхнув. У нацкомітеті він був єдиним представником народної партії, усі інші службовці були комуністами. Я запитала, що він робитиме. Він стенув плечима.

Священик останніми роками приїжджав на службу аж о першій дня, він був прихожий, місцевий дім священика вже багато років стояв пусткою. Тато мене більше не питав, чи піду я з ними. Пана священика я б із радістю побачила, звісно, але перетерпіти службу Божу останнім часом було для мене неможливим. Раніше ми завжди говорили з татом і паном священиком після служби, перш ніж він сідав у автівку і їхав до наступного сільського костелу. Тепер він лише переказував мені вітання й пораду неодмінно прийти наступного разу.

Я згадала один недільний ранок, це було півроку тому, якось восени. Ми були в нашій кімнаті. Брат мені саме розповідав, що більше ніхто не побачить, як він стоятиме у костелі на колінах і проситиме: «Боже всесильний, змилуйся наді мною», — коли тато раптом прочинив двері в нашу кімнату. У мене було жахливе відчуття, ніби я зробила щось погане, лише тому, що я там була. Я не змогла б вичавити з себе ні слова, а брат зі своєю гордістю й духом протиріччя спокійно вийшов повз тата геть. Мені було страшно, що ж зробить тато, а Гонза не боявся. Або теж боявся, але його це заводило.

Тато цього ніколи не забував, я знала це напевне. Я дивилася на його насуплене обличчя, коли він одягав свій подертий плащ, у якому роками їздив автобусом на роботу. Мама вдягнула на блузку ще чорний плетений светрик, а зверху пальто з рукавами в три чверті, і вони пішли разом на площу. Тато ще обернувся, ніби хотів мені щось сказати, але потім його погляд упав на підлогу, він швидко повернувся й обоє зникли за дверима. Він знав, що я піду до дядька Венци й що Гонза вже там. Якийсь час я ще сиділа обіч столу й думала про маму. Чому вона про все це не хоче говорити? Чому вона ніколи ні про що не хоче говорити?

Я замкнула двері й зіп’ялася навшпиньки, щоб дістатися до верху вікна, куди ми клали ключ. Я зійшла доріжкою до річки, хата дядька Венци стояла за течією Влтави десь за триста метрів від нашого дому. Вона була ближче до води. У садку стояв іще просторий дерев’яний сарай, де дядько майстрував, а влітку ще й збирав мед, собача буда, огороджена сіткою, а ще яскраво пофарбовані вулики. Одна світлиця в дядька призначалася для нас із Гонзою. У нас там був магнітофон, на який ми разом зібрали гроші. Гонза включав «Pink Floyd» і «Dire Straits», записані касети він акурантно підписував своїм незграбним технічним почерком.

Від ріки віяло вогкою різкою прохолодою, на мені був светр, а зверху ще й коротке пальто, яке раніше носила мама. Я думала про цю тишу в нас на кухні, про лист, який тато поверне назад. Це був уже другий лист. Про перший минулого року мені казав Хозе, його тато був у нацкомітеті заступником голови. Це була постанова про будівельну загороду в нашому районі. Хозе казав, що таке прийшло в усі села довкола Темеліна. З одного з них був родом і Петр, який почав зустрічатися з Оліною. Багато людей із цих сіл мали самостійно поставлені будинки. Будівельна загорода всіх здивувала. Ніхто не знав, що це має означати…

Гонза стояв навкарачки біля червоного мотоцикла й ганчіркою чистив мотор, на ньому був товстий в’язаний светр і хустка навколо шиї, світле довге волосся в нього відросло, воно закривало вуха й шию. Із банки від огірків пахло бензином.

— Ти хочеш кудись їхати, у таку холоднечу?

— Сестро, ти дурепа, — він навіть не підвів голови.

— У тебе руки примерзнуть до керма.

— Я готую його на продаж, — сказав Гонза, із любов’ю роздивляючись відполірований мотор і начищені червоні боки.

— Але ж він не твій, він належить дядькові.

— Не турбуйся, сестро.

У мене не було настрою сваритися з ним через дурниці.

— Ти читав той лист, який приніс тато, Гонзо?

— Ні, — сказав він, не повертаючись до мене.

Я обійшла мотоцикл на стійці й подивилася в схилене братове обличчя.

— Тобі байдуже?

— Що саме?

— Що? Кажуть, затоплять півсела. Через греблю. Через атомну електростанцію.

— То через греблю чи все ж через електростанцію?

— Греблю побудують через електростанцію, щоб мати воду для охолодження реактора…

Він кивав із удавано серйозним виразом обличчя, тож я відразу зрозуміла, що він робить із мене дурепу. Я облишила його й пішла жовто-коричневою минулорічною травою до дверей веранди, увійшла в коридор, тихенько шаснула повз кухню, був післяобід і дядько в цей час спав на канапі під вікном, а бабуся була ще в церкві.

Я пробралася у світлицю й увімкнула магнітофон, кнопку VOLUME я повернула так, аби він грав тихіше, і підійшла до вікна, до столу зі стільцем, де я писала й вчилася. Звідти було видно сад і річку, на другому березі були лука й ліс, село там закінчувалося. Я відгорнула тканину, якою було накрито друкарську машинку, і від жаху моя рука з цією ганчіркою так і зависла в просторі. Я набрала повітря й сама не своя від злості вибігла на веранду, а потім сходами вниз.

— Що це має означати? — закричала я на Гонзу, аж він злякався.

Я гепнула його з усієї сили в спину. Він підвівся, а коли повернувся, я ще й дала йому кулаком у живіт. Він звично випнув м’язи, як робив це в шкільному спортзалі. Він любив попишатися ввечері перед сном біцепсами й натренованим животом. Я била його через светр, у мене вже боліли кістки на пальцях, він схопив мене за руки, праву викрутив за спину.

— Чого ти дурієш? — засичав мені у вухо, я пручалася й била його п’ятою по гомілці, йому довелося відіпхнути мене, аби позбутися.

Я впала долонями на траву, і відразу повернулася, аби знову на нього наскочити. Задихавшись від цього бою, ми дивилися одне на одне.

— Що ти зробив, дурню? — вигукнула я.

— Що з тобою, сестро?

— Ти зіпсував мені друкарську машинку!

— Заспокойся. Я тільки покращив її.

— Я хочу, щоб машинка була такою, як раніше, зрозуміло?!

— Не дурій, тепер у тебе нарешті пристойна машинка, із такою з тебе вийде письменниця. Побачиш, як добре тепер писатимуться любовні листи Зденєку…

— Не будь брутальним!

Я повернулася й безпомічно попленталася з двору. Чула за спиною сміх Гонзи і стиха лаялась крізь зуби. Я сіла до столу й дивилася на цей жах. Мою прекрасну бежеву машинку «Consul», яку мені купив дядько Венца у восьмому класі за хороший табель, зусібіч було обклеєно смужкою з чорно-білою рахівницею, а поміж нею виднілися наклейки з марками автівок і моторних мастил, CASTROL, MOGUL, SHELL… Мені хотілося плакати, тож я знову накинула на все це шматок барвистої тканини з підшитими краями, вимкнула магнітофон, а на вулиці вже навіть і не глянула на Гонзу. Я пройшла крізь сад, перелізла через паркан і трохи піднялася схилом до сусідньої хати. Вона стояла вище на пагорбі понад рікою, мала високий фронтон і стріху зі старої черепиці, комин був трохи похилений набік, і з нього йшов дим. Я пошкреблася у вікно, за хвильку завіса відсунулася, й Зденєк махнув мені. Я обійшла дерева в садку й сіла на криницю, на круглому бетоновому покритті було холодно сидіти, полущений блакитний насос теж був холодний. Зденєк з’явився у святковій випрасуваній спецівці, під темно-синьою курткою в нього виднівся светр, а на ногах — робочі черевики, ті кращі, які взував при нагоді.

Ми пройшлися дорогою до села, а потім знову спустилися до ріки й супроти течії йшли, узявшись за руки, до школи. Сьогодні в мене не було для Зденєка жодного видрукованого на сніжно-білому папері листа. Ми сіли на березі й гріли одне одного на сильному вітрі, який ковзав поверхнею Влтави.

— Як мама? — запитала я.

— Сьогодні вона навіть до костелу не пішла, — сказав Зденєк.

Він повернувся до мене, я гладила пальцем його чорні брови, у нього були красиві довгі вії, на білому обличчі вони були особливо помітними, разом зі світло-синіми очима. Я відчувала в роті його язик, на обличчі — холодний кінчик носа, під повіками в мене була темрява з сірими лініями й білими сніжинками, які рухалися тим швидше, чим дужче я заплющувала очі. Маленькі бліді руки, кінчики пальців із рівно підстриженими нігтями, широкі долоні, які повністю не відмивалися від олії й мазуту, гладили мене під светром.

На поверхні ріки пливли ніжно-білі грудочки ядучої піни, яку випустили у Влтаву паперові фабрики десь у Ветржні-у-Крумлова. Потім мій погляд упав на будівлю школи. Я трішки випросталася з обіймів Зденєка.

— Школі вже, мабуть, не дадуть грошей на ремонт, — сказала я в тиші.

— Це не має жодного значення, — стенув плечима Зденєк.

— Оліна казала, що Петр хоче зробити там у них іще одну зустріч, щоб люди прийшли й чітко сказали, що вони проти електростанції.

— Вони будуть просто там, а ми на сім кілометрів далі. Нас це омине, — сказав Зденєк, але голос його раптом став непевним.

— Але якщо це правда, про греблю біля Гнєвковіце, то вода підніметься й сюди…

Він мовчав, ми кидали камінчики в річку, Зденєк стояв просто біля води, вона часом діставала йому до носаків черевиків. На фоні сірої безбарвності неба виділялася чорнота його волосся над блідим чолом. Знову ці відчуття дивної беззахисності, чистоти й солодкого смутку, які він у мене викликав і які мене обеззброювали.

— Наступної суботи будуть танці у Пластовіце, там гратимуть «Паркани», — підкинула я ідею.

Він дивився на воду, блузу від спецівки було застібнуто аж до верху, комір піднято.

— Я подумала, ми можемо сходити…

Я встала й підійшла до нього, щоб принаймні обійняти його, від нього пахло порошком чи якимось дешевим милом, яке давали їм у майстерні.

Я почекала, поки з приймальні пішла остання бабуся, а тоді постукала у двері, з яких злущувався старий кремово-білий лак. Пані лікарка сиділа біля столу й складала картки пацієнтів. До нас у село вона приїжджала зазвичай без сестрички, рукави білого халата було підгорнуто, її худі руки здавалися блідими, нігті нафарбовано яскраво-червоно. Біле волосся, макіяж, вона чудово виглядала, як на сорок два. Це я знала від мами. Вони були однолітками.

Вона повернулася до мене на подертому стільці зі спинкою. Усміхнулася, у тому була якась втома і, можливо, смуток. Медкабінет, зроблений в одній із більших кімнат дому на площі, потребував ремонту ще п’ятнадцять років тому. Кутки задимлені, в одному з них нафтова піч, побитий письмовий стіл, пожовкле м’яке лікарське ліжко й одна скляна шафка для ліків. Оце й усе в цій убогій кімнатці з сіро-синім лінолеумом, вибляклим і місцями подертим. І ось лікарка світилася в цій бідності, вона поклала ногу на ногу, запалила цигарку, довго затягувалася і, закинувши голову, видихнула дим догори.

— Як життя, Ганко? — усміхнулася вона.

Я стенула плечима. Крони горобини на площі під вікном хилитав вітер, він бився у віконниці, грався із заіржавілою ринвою. Я почала від мами і її діабету, а завершила Зденєком, а потім уже не знала, що далі, вітер на вулиці гримів уголос, ніби орган у костелі, стріха дзеленчала, і внизу, у проїзді, билися незамкнені ворота.

— Ти не повинна червоніти, правда ж? — промовила вона, і я ще більше відчула кров на щоках, і тут, на щастя, задзвонив телефон.

— Лікарка Брейхова, — сказала вона в апарат своїм оксамитовим голосом, який мені подобалося слухати.

Вона записувала замовлення пацієнтів у великий шкільний зошит із подертим корінцем. Мені здавалося, що вона все робить так доладно й правильно, що краще просто й бути не може. Вона поклала слухавку, згорнула зошит і поглянула на мене.

— То на чому ми зупинилися? А, той твій Зденєк. Це називається фімоз, цим уже давно мав би зайнятися той лікар, що був тут до мене. Але тепер це вже не має значення.

— Він мені дуже подобається.

— Це добре, — усміхнулася вона, — можливо, латиною це звучить неприємно, але це точно не смертельно.

Я відчула, як вона на мене поглянула, я дивилася більше в стіну або на підлогу.

— Значно гірші справи у Зденєкової мами, — сказала пані лікарка, — я мала передати її фахівцям.

— А це спадкове, пані лікарко?

— Ти зараз про те, що у Зденєка, чи про те, що в його мами?

Нас перебила автівка, котра зашуміла під вікнами. Вона поклала цигарку на край столу й повільно підійшла до вікна.

— Мене сьогодні відвезуть, — вона відгорнула пожовклу завісу й замахала.

Якийсь час дивилася вниз, потім повернула до мене голову й кивком показала, щоб я підійшла подивитися. Поряд із синьою шкодою марки 1000 МБ якийсь пан у темному светрі, у нього було коротке каштанове волосся, він курив, обходив довкола авто, вдаряв по шинах і носаком черевика якийсь час вивчав вихлоп. Ми стояли поруч за завісою й дивилися вниз на площу, я відчувала її запах, суміш нікотину і яскравого парфуму.

— Це той, із яким я зараз зв’язалася, — сказала вона й поглянула на мене. — Як він тобі? — Я знову відчула тепло в щоках і не знала, що маю сказати.

— Ще щось, Ганко? — повернулася вона до мене.

— Я не хочу вас затримувати.

— Він почекає, — махнула вона рукою на вікно.

Я намагалася витягнути це з себе, а її товариський погляд мене заохочував.

— Я дуже люблю тата, але чому він так боїться? Адже ж нам затоплять півсела, а наш дім близько від річки, а дядьків — узагалі на березі.

Вона закурила ще одну цигарку, слухала мої скарги й нарікання на ввесь світ.

— Я хочу щось робити, а не боятися, як мій тато…

— Гано… — голос лікарки звучав докірливо.

Я поглянула на неї. Вона поблажливо слідкувала за моїм розчуленням. Якийсь час, здається, вона добирала правильні слова.

— За ці п’ятнадцять років, які я мандрую селами, місцеві люди нарозповідали мені чимало. Я знаю твого тата, знаю, що кажуть, як повелися з його сім’єю тоді, у п’ятдесятих. У дечому його просто не можна звинувачувати.

Вона роздивлялася мене, сумніви на моєму обличчі, я дещо присоромилася. Вона простягнула до мене руку і, усміхаючись, стиснула мені стегно вище коліна.

— Ти ще надто молода…

Вона підвелася, узяла сумочку й в’язку ключів зі столу. Ми сходили разом униз, у коридорі стояв пліснявий запах, у темному проїзді валялися папірці й палички від морозива.

— Перекажи мамі, хай наступної середи прийде на огляд. Обов’язково.

— Сестро, ти дурепа, — сказав Гонза, коли зазирнув мені через плече.

Я сиділа біля друкарської машинки, яку мені купив дядько Венца. На каретку було намотано чистий аркуш паперу, на ньому надруковано три слова. І більше нічого. Я озирнулася до нього. Він неквапом повернувся на тахту в кутку кімнати, упав на неї й сперся спиною об стіну.

Я знову дивилася на білий папір. На три імені, це були ми, три грації, як називав нас дядько. АННА, ОЛІНА, ГАНА.

— А я справді гадав, що ти будеш письменницею, — сказав Гонза.

— Може, і буду…

— Тоді тобі все ж треба щось написати, — засміявся він у мене за спиною.

Я далі втупилася в порожній аркуш паперу, мені здалося, що там уже все є про нас трьох, але, окрім цих трьох слів, я не написала ще жодної літери. Обхопивши голову руками, я сиділа над клавіатурою й пробувала про себе промовити ім’я АННА. Щоразу воно здавалося мені трохи інакшим, іноді м’яким і світло-блакитним, іноді холодним і дзвінким, я бачила Анну перед собою, худу, із короткою стрижкою, трохи більшим носом і вагою мухи. Вона здавалася такою крихкою, але тільки на перший погляд. Вона була найстаршою з нас. Їй було вже сімнадцять. Із нас трьох вона найменше говорила й у школі мала найдовше прізвисько, яке я будь-коли чула: Свята Анна, холодна рано[5]. Хтось колись сказав це в класі, коли її не було, і всі засміялися. Усім це здалося вдалим, але мало хто давав собі роботу звертатися до неї так, народною прикметою. Порівняно з цим, ім’я Оліна вимовлялося зовсім інакше, бо й вона була зовсім іншою. Маленька й енергійна, каштанове волосся зібране гумкою у хвостик, на обід вона носила з собою два товсті шматки хліба, намащені маслом, і, головне, вона вміла домовлятися. Вона була неофіційним шефом нашої трійці. До першого класу нашої школи тоді, у 1973–1974 навчальному році, із дівчат пішло тільки нас троє. Та й це лишень тому, що Анна через день народження у вересні пішла на рік пізніше.

— Гано, почитаєш мені трошки? — запитав Гонза.

Я знала, що. Він дуже любив Гашека, усього «Швейка» ми вже кілька разів прочитали разом у дядьковій світлиці. Книжка була вся подерта, із неї випадали сторінки, салатне видання, як казав Гонза. Вона походила звідси, із дядькової хати на березі. У нашій хаті був інший роман. «Ян Цімбула» Їндржіха Шімона Баара[6]. Татова священна книжка. Він мав її по батькові, привіз її з півночі, коли дід помер. Була добре збережена, обгорнута в навощений папір, її не можна було чіпати немитими руками. «Уявляєш, про скільки всього мав дбати такий бурмістр у селі?» — казав тато. «Сьогодні вже бурмістрів немає, є голова нацкомітету…» — посміхався він завжди, і ми з мамою знали, що він має на увазі Маху.

Ми з Гонзою всілися на тахті, як завжди одне навпроти одного, я читала й знала, що брат дивиться на мене, ковтає кожне речення, і я чекала на його чудові вибухи сміху. Мені було зрозуміло, що Гонза в компанії ніколи б не зізнався, що йому подобається, коли його молодша сестра на тахті читає йому книжки. Сам він читати лінувався, й читацький щоденник до випускних іспитів у будівельному технікумі за нього написала я.

— Сестро, — підбив він мене ногою.

Я десь сплутала текст, бо під час читання думала про інші речі. Раптом мені стало страшно, бо здалося, навіть не знаю чому, що Гонза вже незабаром піде з дому. Гонза, мабуть, почув щось таке в моєму голосі й більше не засміявся. Його карі очі раптом здалися мені серйозними чи смутними.

— Гонзо, що ти знаєш про дідуся й бабусю з півночі?

— Вони померли, коли ми були маленькими.

— Тато тобі щось розповідав?

— Предок зі мною вже давно не говорить.

— Я знаю, що сталося. Їх вигнали з маєтку в п’ятдесятих роках. Із татом та обома тітками, вони тоді були ще малими. Я говорила про це зі старою пані Прохазковою.

— То навіщо ти питаєш, якщо все знаєш?

— Тато про це зі мною ніколи не говорив.

— Гадаєш, предок би тобі щось розказував, аби ти потім вибовкала в школі, й стався б скандал.

— Чому ти постійно кажеш «предок»? Він же наш тато…

— Так, так, сестро.

Він мовчки встав і пішов. Мені стисло горло, й прийшло відчуття, що невдовзі все буде не так, як тепер.

Задзвонив будильник, заведений чверть на четверту, який я потай принесла зі спальні батьків, коли мама заснула. Я прокинулася й відразу ж його вимкнула, усе, що сталося вчора ввечері, відразу повернулося назад. Від холоду я підтягнула ковдру аж до підборіддя. Ще хвильку в теплі. Гонза в ліжку поруч лише перевернувся. Він міг спати стільки, скільки хотів, був суботній ранок. Мені здалося, що я задрімала тільки на секунду, але коли розплющила очі, стрілка годинника посунулася майже на півгодини. Як ошпарена, вискочила я в холод кімнати й почимчикувала в спальню батьків. Обережно відчинила двері. Обоє спали, мама лежала на спині з закам’янілим виразом обличчя. Вона заснула вже після півночі. Подзвонити до швидкої так і не захотіла. Я стояла у ванній над умивальником, вода текла мені в долоні, і я її, холодну, лила собі на обличчя. Очі пекло, сильне відчуття недосипання. Я натягнула на себе старі потерті джинси, майку, випрану кофту, а зверху ще й мамин светр. Вранці було холодно, я поглянула на річку, від води йшла холодна пара. Під дашком надворі стояв опертий велосипед, я вивела його на доріжку й покотила нагору, як шалена, ніби могла надолужити запізнення. На асфальтованій дорозі їхалося швидше. Весна вже почалася, але о четвертій ранку мене трусило від холоду, я їхала крізь холодний туман. Ніде нікого, навіть за вікном пошти ще не світилося. На площі одна лампочка, біля закруту дороги друга, перекреслена назва села на металевій табличці. За селом я навіть трохи нагрілася від крутіння, польовою дорогою їхалося важче, але я вже зовсім прокинулася.

Звіддаля чувся шум насоса. Запах хлівів, їхнє солодке тепло летіли мені назустріч, перед відчиненими воротами повільно торохкотів мотор трактора, дверцята були навстіж, але за кермом нікого. Коли я ввійшла всередину, корови, ніби за командою, повернули голови, а деякі, що досі лежали, почали вставати, спочатку на задні, а потім сперлися на передні ноги, ланцюги на їхніх шиях дзеленчали. Годівниці було вже почищено й у правому ряду, де стояли корови, якими опікувалася мама. У кімнатці з вузькими металевими шафками й одним кульгавим столом світилося, там була стара пані Прохазкова. Вона одягала синій фартух, ми привіталися у дверях.

— Мамі знову зле, — сказала я, пояснюючи, вона лише кивнула.

— Шваб десь ззаду? — гукнула ще я до неї, поки вона не зникла з вилами в проході поміж двома рядами брунатних і чорних яскравих корів.

Я відчула сухість у роті. Вийшла бічним виходом із канцелярії, як піднесено називалася ця мала роздягальня з кільком стільцями й столом, на якому стояла коробка з картками корів, у яких щось писав ветеринар чи зоотехнік. Зі стелі звисало кілька пасток для мух, обліплених десятками чорних тіл. Я пройшла повз стіну корівника, зарослого щавлем, серед високої сухої минулорічної трави вже показувався зелений бур’ян. У кінці під дашком стояла вантажівка з відкритими боками, з’єднаними ланцюгом, спереду її було вже заповнено гноєм, який падав із нахиленого жолоба, але задня частина була ще порожньою. Я зітхнула, це знову чекало на мене. І от уже у світлі лампочки, що хилиталася під стелею, з’явилася вусата скуйовджена голова. Шваб, п’ятдесятилітній чоловік із рудуватим довгим волоссям, у самій лише брудній пропітнілій майці, з виставленим уперед великим пузом, заусміхався до мене й вказівним пальцем правої руки почав бити по годинникові на зап’ясті.

— Привіт, Гано. Твій шо, до цицьки присмоктався й не пускав?

— Привіт, — тихо відповіла я.

— То давай уже візьмемося за це, га?

Я кивнула, ми разом вперлися в нахилений жолоб. На двох низьких колесах ми, напруживши плечі, штовхали його перед собою до порожньої частини вантажівки. Плече жолоба посувалося нерівномірно, і після кожного струсу з нього на бетон випадали щури, які лазили по всій конструкції, після падіння вони швидко зникали в кутках і щілинах поміж соломою й кущиками пророслої трави. Шваб сильним лівим плечем торкався мого, я відчувала запах його поту, змішаний із запахом сигарет і ранкової кави. Ми дотиснули жолоб до порожньої частини вантажівки, і Шваб сів у трактор. Я повернулася до хліва, узяла зелені вила й підгортала гній з-під корів на доріжку між бортами рухомого очисника. Потім ми з пані Прохазковою насипали на візок зерновий корм, я штовхала його поміж рядами коров’ячих голів, а вона насипала лопаткою корм до жолобів. Корови злизували його довгими грубими язиками, у них були запилені губи. Перед воротами навпроти нас уже світилися вогні трактора, із кабіни, де сидів Шваб, валив сигаретний дим.

Потім ми з пані Прохазковою взяли бідони, доїльні апарати й відра з гарячою водою й заходилися доїти кожна від початку свого ряду, вона трьома апаратами, я тільки двома; я дивилася на чорні таблички, що висіли поза спинами корів, на мамині записи крейдою. Яка корова добре доїться, в якої спрага, в якої запалення. Я вставала від коров’ячих вим’їв і вирівнювала спину, пані Прохазкова час від часу кричала мені щось через прохід і спини корів. Інколи я зиркала на годинник, схований у кишені. Мені хотілося їсти й пити.

Приблизно о восьмій ранку ми сіли в канцелярії й подіставали бутерброди. Шваб на столі різав ковбасу, яку вмочував у баночку з гірчицею, заїдав це окрайцем хліба й запивав газованою водою з пляшки, у його вусах було повно крихт, при цьому він крутив маленький побитий програвач.

— То воно вже, мабуть, прийшло в нацкомітет? — проголосив він напівзапитально посеред дзеленькоту вигравання з радіо, яке він поставив на стіл.

— Що саме?

— Лист із району. Ти нічого не знаєш, Гано?

— Ні, — нервово ковтнула я й подивилася на Шваба й на стару пані.

— Тато тобі нічого не сказав? — здивувався він. — А ви, Прохазкова? Ваш дім також недалеко від води.

— Що це за лист? — запитала вона тихо й ніби вимушено.

Вона жувала хліб і дивилася поперед себе. З-під хустки над чолом у неї вибивалися пасма посивілого волосся, рожева рука, розпарена гарячою водою, тепер тримала шмат хліба, намащений маслом.

— Учора ввечері його в пивниці показував Пепік Штенцл. Але ж твій предок також у комітеті, хіба ні? — повернувся він до мене.

Я дивилася через брудне вікно на луку біля лісу, сонце сходило й заливало узгір’я світлом, до нас діставався лише вузький промінь, він підсвічував шари пилу на парапеті й під металевою скринькою.

— Ви його читали? — знову запитала пані Прохазкова.

— Так. І це було неприємне читання, Прохазкова, скажу я вам. Вилучення землі на території району через водний простір у Гнєвковіце, так було там написано. Майже вісімнадцять гектарів піде під воду, — він дивився, як ми відреагуємо.

— Ще невідомо, де саме буде вода, — сказала я, — ще ніхто нічого не знає.

Я згадала татове, що це був уже третій лист. Шваб насолоджувався ковбасою, із хліва дзеленчали ланцюги й було чути, як сотня корів тупцює на місці й хрумкає корм із жолобів.

— Вам має бути однаковісінько, Швабале, — сказала пані Прохазкова, — ви прийшлий, спакуєте собі речі й підете знову кудись в інше місце, де вам дадуть житло й роботу. Але в нас тут будинки, садки, земельні ділянки…

— Я, звісно, прийшлий, як ви кажете, але схоже на те, що я тут залишуся, а пакуватися будете ви. До нашого барака вода не підступить, ми високо.

Вона більше нічого не сказала, тільки мовчки ковтала їжу.

— Як каже Гана, ми поки не знаємо, куди підніметься вода. Але зрозуміло, що хати понад водою приречені. Це ви, Прохазкова, так само, як і ви, — Шваб показав на мене, — і вже навіть не говоримо про вашого Венцу, той зовсім біля води. Дім Конопків вище, вони, можливо, і залишаться.

Ми обидві сиділи вражені поряд зі Швабом, який триндів і триндів, жуючи при цьому ковбасу.

— Ось ви тут позіхаєте, Прохазкова, і гадаєте, що тільки вам важко? Моя дружина на інвалідній пенсії, і мені теж нічого не дається задарма…

Ми лише перезирнулися. Інвалідна пенсія дружини — улюблена тема Шваба. Ми хутко піднялися, обидві відразу, як за командою, і вийшли з тієї маленької кімнатки, сповненої його потужного голосу. Нам іще треба було зробити підстилки, під дашком лишилося ще декілька пакунків соломи, ми принесли їх у прохід коров’ячого хліва. Пані Прохазкова дістала старий подертий кухонний ніж і різала ликові мотузки.

— Швабале, потрібно привезти пакунки зі складу, — загукала вона Швабові, який приєднував до трактора вантажівку, повну гною.

— Гано, підеш зі мною по солому? — Він випростався від підвіски трактора, дивився на мене, і його вусата либа розтягнулася від вуха до вуха. — Я тобі там щось покажу!

— Охолонь! — загукала я до нього, і ми почали стелити, кожна під своїм рядом корів.

Вона знову закінчила раніше від мене і з вилами в руках попрямувала моїм рядом мені назустріч.

— Дякую, — сказала я, коли ми зустрілися, а корови вже лягали на жовту збиту солому, щоб спокійно жувати.

— Ну за що тут дякувати, за кілька жмутків соломи, — відповіла вона, — передавай вітання мамі і йди вже, я все дороблю.

— Дякую вам.

— Ей, Гано, — вона підійшла до мене ближче, — я не хотіла перед Швабом, ти ж знаєш, який він…

— Що трапилося?

— Кажуть, у Конопків учора була швидка. Зденєк нічого не казав?

— Я нічого не знаю, учора ми не бачилися.

Сповнена усіляких страхів, я сіла на велосипед і від площі поїхала не вниз, до річки, а далі по дорозі на кінець села. Праворуч уже було видно дядьків сад і стріху його хати, але я зупинилася раніше, біля хати на схилі. Я обіперла велосипед на ворота, обійшла дім і ззаду постукала у вікно. Почекала в садку біля паркану. Зденєк вийшов через задні двері у своєму святковому одязі, усміхнувся до мене, і відразу стало краще, страх із черева кудись подівся. Мені подобався цей погляд, коли він ішов до мене по траві, і коли був біля паркану, я обхопила його руками за шию й заховалася в його обличчі, його красивих віях і бровах. Я поцілувала його в губи, ми торкалися одне одного всім тілом, і я відчувала, як у мене вливається його спокійна енергія, мене втішав повільний ритм його дихання.

— Мама знову в лікарні?

Він кивнув і повернувся до будинку. Тато вийшов із дверей, я привіталася. Він тримав у руці відро і йшов до колонки.

— Ходімо, — сказав тихо Зденєк, — я хочу піти хоча б на хвильку.

Ми вийшли на задвірки й пішли до лісу, вітер був ще дуже холодний. Я повернулася і якусь мить постояла, село лежало під нами, і вода в річці неначе теж зупинилася. Зденєк ледь-ледь потягнув мене за руку, ми пішли далі вгору узгір’ям до зеленої стіни смерек.

— Її знову забрали у нервове?

— Спочатку в травматичне.

— Що сталося?

— Вона поранила собі руку.

— Навмисно?

Ми зупинилися. Він дивився в траву.

— Вона засунула руку в такий тканий мішечок, у якому ми тримаємо сушені яблука, і молотком поламала собі пальці й руку.

Я лише насухо ковтнула й усім тілом сперлася на Зденєкові груди. Він повільно гладив моє волосся.

— На мішечку лишилися плями крові. Коли швидка поїхала, тато цей скривавлений шмат ганчірки викинув на гній.

— Не думай про це, Зденєку. Вони допомогли їй і дали щось заспокійливе.

— Ми поїдемо по неї. Завтра.

За хвилинку ми дійшли до лісу. Сіли під першою смерекою.

— Він усе ще там, — сказав Зденєк.

— Хто?

— Той шмат тканини. Він усе ще там лежить, на купі гною.

Внизу, під схилом, вигулькувала стріха хати Конопків, а під нею було видно частину будинку дядька Венци. За нею — сіра смужка річки. Моя кофта пахла коровами.

— Прийти до вас увечері дивитися телевізор?

Зденєк вперто дивився вниз на свої міцні робочі черевики.

— Або сходіть із дядьком Венцою на рибалку. Або давай візьмемо Царя на довгу прогулянку вздовж річки, хочеш?

Над нами пролітали розірвані хмари, вітер гнав їх по небу. Я вдихала повітря з першими ароматами весни. Була дев’ята ранку, мені хотілося їсти, у мене боліли руки й ноги після ранкової зміни. Ми знову спускалися вниз у село, я думала про те, що мені треба приготувати вдома обід, бо мама лежить.

В її очах був такий вибачливий вираз, ніби хтось дорікав їй тим, що їй знову стало зле. Я на хвильку підсіла до неї на крайчик ліжка.

— Мамо, можна мені позичити ту коробку. Ти ж обіцяла.

Вона посміхнулася й кивнула. Я побігла у вітальню й відкрила секретер. Велика коробка від цукерок була зовсім унизу, схована під іншими речами. Я витягнула її й зазирнула в спальню.

— Я візьму її до дядька.

— Що ти з цим робитимеш? — похитала головою мама.

— Я хочу написати історію нашої й дядькової хати. Там лишилися речі від діда й прабаби.

— Там багато всякого, іще з тих часів, коли дід плавав по Влтаві, — сказала мама. — У Венци в хаті, у світлиці, яку ви ділите з Гонзою, спали плотарі.

Я зачинила двері й лишила маму відпочивати. Я віднесла коробку у свою кімнату й думала про неї ввесь час, поки в кухні готувала обід. Вони ж не можуть знести хати, які стоять тут уже двісті років.

Увечері я вирушила з хати, тато щось закричав навздогін, але я вже була поза досяжністю його голосу, поза його впливом. У садку в мами цвіли весняні квіти, вітер був сповнений пахощів. Я перейшла посірілу площу й постукала в низеньке вікно за завісою. Оліна висунула голову. За хвильку вона вже стояла на порозі, светр, джинси, волосся зібране у хвостик, через плече торбинка кольору хакі. За нею стояла її молодша сестричка.

— Ти сказала, що в школі йдеш у похід, чи що?

— Мама знає, що Петр сьогодні виставляється, — запевнила Оліна. — А що сказала ти?

— Нічого. Головне було не казати, що ми будемо в бараці. У тата на це алергія.

Коли ми піднімалися вгору й наближалися до барака, то відчували в повітрі дим. На галявині біля триповерхового житлового будинку ми побачили вогонь, навколо багаття на складених у формі квадрата полінах сиділо щось із п’ятнадцятеро людей. Ми ще не встигли з усіма привітатися, як до нас заговорив пан Сладек. Він стояв біля відкритої бочки, а під її краном на підставці виднівся ряд неповних пивних келихів.

— Ви сьогодні не відкрили пивницю?

— Це краща праця, — засміявся господар, а Петр уже підходив до нас вітатися.

Вони з Оліною поцілувалися, Петр відгорнув своє темне хвилясте волосся, яке спадало йому на плечі, а спереду — ще й на очі.

— Ти насолоджуєшся ним, поки тобі не поголили голову під їжачка? — запитала я.

— Саме про це я зараз не хочу думати, — відповів він трохи засмучено.

Зденєк тримав мені місце, я сіла на колоду, він обійняв мене за плечі, щоб зігріти. Від його синьої блузи відгонило запахом майстерні. Мазут, масло і якісь гвинтики, якось так я його собі уявляла, як він стоїть у монтажній ямі під якимось трактором. На свято він прийшов просто з роботи. Наш Гонза й дядько Венца сиділи навпроти. Біля Гонзи — Анна. Її худе тіло й вузькі плечі здавалися ще меншими біля плечей Гонзи, розвинених штангами у шкільному спортзалі. Серед усіх виділявся Шваб, його імпозантна постать, розкуйовджене волосся, неголене обличчя й дикі очі. З одного боку від нього була обідрана гітара, а з іншого — Арана, її довга барвиста спідниця спадала аж до землі, а біля ніг було сперто дві милиці. Чорне волосся зі срібними нитками сивини розпущене, губи, яскраво-червоні, міцно стулені. Інші хлопці з села, тато Хозе, навколо бігала молодша сестра Оліни, здавалося, що всі вже тут.

— Це вперше, що у нас у селі з цивільним життям прощається не місцевий, — сказав дядько.

— Ні, Петрик не чужий, він мій, — захищала його Оліна, вішаючись йому на шию.

Сардельки й буханці хліба Оліна дістала в мами в магазині. Пан Сладек оголосив, що перше пиво вже розлито, хлопці вставали один за одним, Петр брав у кожну руку по три півлітрові келихи й розносив їх гостям.

— Оломоуц, це не так вже й далеко, — сказав тато Хозе, коли вони з Петром цокнулися, — гіршими були б Жіліна чи Кежмарок[7].

Я подивилася на Шваба, який усміхався.

— Хозе в тому дурдомі, здається, сподобалося, ні? Він продовжив собі задоволення на тиждень?

Подейкували, що тато намагався дістати для Хозе синю книжку[8] через знайомих у військкоматі, тож я знала, що Шваб не втримається від коментарів.

— Не верзи дурниць, — накинувся на нього тато Хозе, — зрештою, двійко хворих в одному селі, здається, цього достатньо, — сказав він, поглянувши на Зденєка й нашого Гонзу.

Зденєк кинув у нього гілочкою, ніби малим списом. Вона відбилася від його пуза.

— Ей, Зденєку, у твоєму випадку я б повірив, що військові чини тебе відбракували, — закричав Шваб, — і що Гонза від мами отримав проблеми з серцем, із цим теж нічого не вдієш…

— Ей, Швабе, зміни тему, — сказав Гонза.

Стемніло, й іскри з великих полін розліталися, жаринки пригасали в траві навколо. Я одягнула светр, Зденєк підвівся й пішов налити собі ще пива. Гонза з келихом зупинився наді мною.

— Тато знає, що ти тут?

— Ні.

Вогнище обмежило темряву, нічого не було видно вже за стовбурами найближчих лип поруч із бараком. Хлопці гадали, чи розійдеться вся бочка й коли саме. Ми підсіли одна до одної, Анна, Оліна і я.

— Потягом до Оломоуца цілий день дороги, — розмірковувала вголос Оліна. Вона була трохи розчуленою, очі ніби в тумані, обіруч тримала келих.

— Це ще нескоро буде, — обізвався хтось із хлопців з майстерні, — перший вільний день він отримає вже після посвяти, якщо нічого поганого не втне.

— Дівчата, їдьмо туди разом? — попросила Оліна. — Анно, що ти скажеш?

— Звісно, я тобі там свічку триматиму, так?

Шваб узяв у руки гітару й перебирав струни. У нього був хрипкий голос, він заграв першу всім відому пісню, поступово всі долучилися. Ми співали старих трампських пісень[9], і Оліна розплакалася. Петр був уже доволі напідпитку, але він узяв її за плечі, і вони зникли в темряві. Незабаром пішов тато Хозе, а через те, що там не було Махи, якого Шваб теж боявся, було тільки питанням часу, коли він заграє щось грубіше. Але в його запасі було чимало трампських шлягерів, тож хтось мав закричати: «Заграй Джонні-Американця». Думаю, що то був дядько Венца. Але Шваб продовжував захоплюватися миготливим вогнем у трампівському таборі й верещати, що з рідного ранчо вже лишилися тільки комин і стайня.

— Швабе, давай уже, грай. «Ти був Джонні-Американець, а це щось значить…»

Серед дерев у темряві стояло декілька тіней, Петр із Оліною ще не повернулися, час від часу хтось відходив у кущі відлити. Шваб зробив невелику паузу, а потім заграв пісню на замовлення. Його пальці вже часом плутали акорди, але очі від того світилися ще більше. Арана сиділа загорнута в подерту картату ковдру, ніби індіанська стара.

Ти був Джонні-Американець, а це щось значить…

Шваб почав, а я постійно стежила за однією тінню, яка не ворушилася. За бочкою пива й паном Сладеком. Можливо, це було просто дерево, але я не могла позбутися відчуття, що за нами хтось стежить.

Був ти, Джонні, на Місяці, всі ми тебе там бачили, тепер можуть комуністи дупу твою нюхати.

Шваб мимрив свій улюблений сонг, і після цієї строфи я почула сміх, такий соковитий, щирий і… знайомий. Тінь раптом зникла. Я поставила келих на землю, підвелася з колоди, яка вже відтиснула мені сідниці. Я пішла в темряву й у непевному світлі променів розгледіла тільки спину. Світлу сорочку й жилет, саме такі, як носив тато. Постать швидко віддалялася, але за ходою я його впізнала. Стало зрозуміло, що завтра вдома мені доведеться розкрити карти.

— Тобі не смачно? Ти копирсаєшся, ніби бідна дівчина у спогадах, — сказав дядько, коли побачив, як я ліниво ковзаю виделкою по тарілці з яблучним пирогом.

Дядько після бабусиної солодкої вечері ще пішов відрізати собі шмат хліба й приніс до нього свинячу консерву в бляшанці. Бабуся зачинилася у вітальні біля швейної машинки. Я поглянула на настінний годинник над раковиною. За п’ять хвилин шоста.

Я вийшла в садок за дядьковою хатою просто так, у картатій сорочці від Гонзи. Було вже тепло навіть увечері. Від трави йшла прохолода, стовбури дерев були трохи блискучими. Якийсь час я шукала. Зденєк зачаївся за найстарішою яблунею, яку я заледве могла обхопити. Його я обійняла грайливо. На ньому була випрасувана темно-синя спецівка. Я заховала лице в подертий комір його фланелевої сорочки, після прання від неї пахло милом. Я трішки вкусила його за шию.

— Я перевірятиму тебе деревами, — зашепотіла я йому до вуха.

— Знову?..

— Я дивитимусь у твої очі так довго, аж доки ти не витримаєш, — сказала я й чекала, коли в його погляді розіллється смуток і коли там заіскриться.

Я була певна, що його ніхто не знає так, як я. На мить я згадала, що одного разу сказав мій тато. «Колись він здуріє, як і його мама». Це жахало. Тоді це прозвучало так злісно. Чому тато це сказав? Якщо здуріє, то здуріє, сказала я подумки й побігла садком.

— Поручик Дуб, — закричала я.

Зденєк зробив крок назад і вдарив об стовбур яблуні, за якою він ховався. Він уже не дивувався, що яблуня може називатися Дуб.

— Кадет Біґлер!

Зденєк побіг по садкові й ухопив рукою на бігу покручений стовбур груші й обкрутився навколо нього. Він дивився на мене, чекаючи наступного імені.

— Поручик Лукаш!

Найгарніше дерево в усьому дядьковому садку. Стрункий і рівний стовбур, гладенька кора, правильне гілля. Минулого року воно все було всипане сливами.

— Балоун, — наказала я.

Зденєк підскочив до низенької яблуні з розлогим товстим стовбуром. Найсолодші яблука в усьому садку.

— Пані Мюллерова!

Це було старе зігнуте дерево, яке родило кислими яблуками з твердою шкіркою. Дядько підпер одну з її схилених гілок палицею з рогатиною на кінці. На вітрі вона вся трусилася, ніби бабця з костуром.

— Кеті!

Зденєк розбігся, але потім зупинився. Роздивлявся на дерева в садку й безпомічно розводив руками.

— Ну так. Пані Кеті!

— Не знаю, яка Кеті?

— Ну ж бо, дружина торговця хмелем Вендлера. Та пані, що приїхала до поручика Лукаша й оселилася в його квартирі.

Зденєк не знав.

— Я знаю, це складне завдання. Можливо, найскладніше…

Я взяла його за руку й підвела до високої молодої черешні. Я пестила гладенький стовбур і дивилася вгору на її легке гілля.

— Згадай, яка вона навесні. Уся рожева. Елегантна й красива.

— Це прекрасно, давати імена деревам, — сказав Зденєк, задиханий від цієї біганини в садку.

— Це я вигадала, коли вперше читала «Швейка», мені було, мабуть, дванадцять. Дядько завжди хотів, щоб я читала йому вголос. Потім я ще раз його повністю прочитала нашому Гонзові, це було позаторік на канікулах. І з того часу я постійно йому його читаю.

— Мені Швейк не подобається.

— Я знаю. Татові теж. Він сердився тоді на дядька, що той дав мені цю книжку.

Ми йшли до річки, дядьків човен був ще витягнутий на берег і засипаний торішнім листям вільхи й осики. Ми дійшли по течії аж до Скали, на місце, куди дядько зі Зденєком ходили ловити щук.

— Ти радий, що тобі не треба було в армію, правда?

Він дивився кудись убік, я згадала про Хозе, як він розповідав про те, як вони разом були на комісії. Два хлопці з одного села, одного року: Хозе вісімдесят п’ять кілограмів, Зденєк — шістдесят.

Ми сіли на пеньок і якийсь час цілувалися. Але там було незручно, я підвелася й чекала, що буде далі. Тільки Зденєк лишився сидіти й дивився на воду під нами. Смуток в мені тамував сильний вітер і його мовчання. У його очах почали пригасати вогники, у них запанував отой його непорушний смуток. Розчулено я повернулася й попростувала доріжкою назад у село. За хвильку він мене наздогнав. Але подумки я вже була в іншому місці.

— Зденєку? Як тут усе буде, якщо побудують цю греблю…

— Хлопці в майстерні казали, що вода буде десь поміж хатою твого дядька й нашою.

Я думала про те, як нас може розділити одна вигадана лінія. Десь у кабінеті її хтось намалює на карті.

— Усе може бути зовсім інакше, — сказала я.

Зденєк мовчав.

Ми стояли перед будівлею гімназії ще довго по тому, як усі однокласники розійшлися кожен у свою сторону. Я не вірила в те, що мені сказала Мілада. Вона залишила це на післяобід, коли ми вже вийшли з-за шкільних лавиць, і тепер стояла переді мною, наче купка нещастя.

— У селі це, мабуть, якось інакше, — сказала вона, дивлячись у землю.

— Дурня, — відповіла я, і її очі втупилися в мене з непевною надією.

— Із твоїх оповідей я уявляю, як там усе має бути дико… Візьмеш мене туди колись, добре?

— До нас? Так, звісно, — мені довелося засміятися.

Я бачила, що вона в мене вдивляється, хоча й була трохи старшою, шістнадцять їй буде вже влітку. Але вона була все ще нецілованою, а я вже дещо мала з хлопцем. Тепер у неї в очах стояли сльози. Батьки заборонили їй іти в кіно з однокласником, який їй подобався. Вони з’ясували, хто його батько і чим займається мама, і зрештою заявили їй, що часу на зустрічі з хлопцями вона ще матиме достатньо.

— Може, зайдеш до нас? — попросила Мілада.

— Іншим разом, сьогодні я тут зустрічаюся з татом.

Будєйовіце було сірим й повним пилу. Збоку від тротуару виднілася фабрика. Коли я підійшла близько до стіни з оббитою штукатуркою, то побачила через брудне скло ряди верстатів, і в проході між ними промайнув тато. У синій робочій сорочці, замащеній мастилом, він зник за металевими дверима. Я знала, що там у них роздягальні й маленька кімната для обідів. Я обійшла будівлю й стала перед головним входом. Коли він виходив звідти, завжди пахнув порошком і милом, як Зденєк. Волосся було ще вогке, зачесане назад, на ньому поношений плащ, у руці старий шкіряний портфель, у якому він носив обід, приготований мамою. Після ранкової зміни в нього були червоні очі й обличчя, щойно натерте милом у душовій. Щоразу, коли я чекала на нього перед фабрикою, він здавався мені трохи іншим, аніж удома. Він був уважнішим, більше слухав і запитував, поки ми йшли одне біля одного. Але я заходила за ним отак після школи досить рідко. Коли в нього збігалися зміни, і коли нам разом треба було щось зробити чи купити.

— Хочеш у кондитерську? — запитав він у кутку будєйовіцької площі.

Я навіть засміялася. Тато ніби зупинився в часі. Постійно бачив у мені ту маленьку дівчинку, якій купував ванільний пудинг із шоколадною поливкою в білому стаканчику в кондитерській, де на стінах були намальовані Кржемілек і Вохомурка[10]. Мені подумалося, що б він сказав, якби знав про мене все, і мене кинуло в жар. Тож я з радістю затягнула його в магазин із черевиками. Потім тато витягнув із портфеля рецепти від лікарки Брейхової, і ми пішли в аптеку.

Ми поверталися автобусом. Тато сидів біля вікна, зелена коробка з моїми новими черевиками хиталася в сітці над нашими головами. У кожного з нас на колінах була торбинка. У кишені татового плаща лежали ліки для мами. Я тішилася, що покажу їй бежеві літні черевики, які купив мені в Будєйовіце тато.

— Колись ти мені отак у автобусі показував поле, яке належало дідові з півночі.

— Воно тут ліворуч, а ще один шмат он там, під лісом.

— А тут праворуч?

— Це вже не колгоспна власність. Це державна.

— А коли переїхали дід і бабуся?

— У п’ятдесят третьому. Нам усім тоді довелося поїхати, тітці Божці з Анежкою — їй тоді було три роки.

— А скільки ти там був, на півночі?

— Десь три роки. Дід хотів, аби я повернувся сюди. Хоча б приблизно в цей район. Їм із бабусею не можна було.

— А чому вони хотіли, щоб ти жив тут?

— Щоб принаймні хтось із сім’ї був поблизу цих наших полів. Дід тоді ще вірив, що все повернеться й він отримає господарство назад.

— А ти?

— Тоді я татові вірив.

— А сьогодні?

Він нічого не відповів, дивився через вікно на поле біля дороги. Ми ніколи не просунулися далі, він мовчав, а я боялася випитувати. Дорогою до села він вже не заговорив.

Коли я прокинулася вранці, брата в кімнаті вже не було, я дивилася на скуйовджену ковдру на його ліжку й прим’яту подушку. На стіні кольорові зображення мотоциклів, автівок, пілотів Формули-1 і боксерів, прикріплені кнопками. Він нещодавно повісив там і якихось дівчат, але їх тато позривав, хоч вони й були вдягненими. Я знала, що він не міг спати, говорив про цю суботу вже два тижні. Я щось на себе накинула, у кухні з’їла булку з маслом, чай у чайнику був іще теплий. Мама була на ранковій зміні, тато десь-інде, кухня була порожня й тиха. Я дивилася через вікно на річку, сусідські гуси прочалапали повз низький парканчик нашого саду. Через відчинене вікно долинав запах річки й свіжоскошеної трави. На поверхні плив великий шмат білої піни, спочатку він проплив повз школу, потім потік приніс його до нашої хати й далі понесе до греблі, де той розіб’ється. Але я вже могла тільки уявляти, як вода у Влтаві рухається далі до дядькового дому, а потім за село до Скелі.

Із суботніх мрій мене вирвав шум мотора. Я швидко вибігла і вже за порогом босі ноги всунула у капці, які носила мама, коли ходила годувати курей. Шум мотора зростав до вищих обертів, а потім раптом стих. У серпневому ранковому повітрі вчувався дим вихлопів, спалений бензин. І в цьому всьому запахові й куряві — великий червоний мотоцикл, на якому сидів Гонза. Шолом висів на ручці, джинси підгорнуто до середини литок, теніски взуто на босі ноги, біла футболка зі смужками мазуту. Майже біле волосся літало в нього навколо вух у свіжих подувах вітру з річки. На обличчі той його усміх, від якого дуріли всі дівчата в селі й найближчих околицях.

— Сестро, не перекинься, — сміявся Гонза, коли побачив, як я чимчикую до нього через подвір’я. — Я тебе покатаю, тільки не в цих капцях, обісраних курми.

А потім я побачила, як раптом його усмішка зіслизнула з губ. Я підійшла до нього, торкнулася блискучих ручок керма й тільки тоді побачила тата, який виходив із тіні нашої хати. У нього була спітніла сорочка, у руці — брусок для коси.

— Ми з Венцою поїхали за ним зранку аж до Воднян, — відкашлявся Гонза й ударив долонею по металевому баку.

Тато повільно підійшов до нас, губи мав міцно стулені, очі сердиті.

— А ти на нього заробив? — запитав він.

— Я ці бабки Венцові поверну, не переживай, — звернувся до нього Гонза войовничо.

Я раптом відпустила мотоцикл і відійшла на крок.

— Бабки, так? Здається, це називається гроші. І їх заробити важко, хлопче.

— Я знаю…

— Ти нічого не знаєш.

— Гаразд, я нічого не знаю, — зашепотів Гонза швидше до себе й перевів погляд на небо.

Тато міряв його своїм сердитим поглядом. Я знову відчула слабкість біля шлунка й не могла поворухнутися.

— Тож тепер тебе вдома й не побачиш? — проголосив тато й без жодних змін на обличчі роздивлявся мотоцикл.

— Я щось у тебе запитав? — знову промовив він.

— Що таке…

— І що ж тобі вдома робити, так? Працю ти собі не вигадав, тож будеш кататися на мотоциклі й байдикуватимеш.

— Я, до речі, удома багато роблю.

— Ти зовсім не знаєш, що таке робити багато. Я в сімнадцять із татом уже давно гарував на полі.

— Гм, і що вам це дало?

Почулися два швидкі удари. Один долонею, інший відразу ж ребром руки. Я дуже злякалася, татова рука була такою швидкою, що я встигла побачити вже тільки Гонзу, що тримався за ліву щоку. Тато йшов, усе ще тримаючи в лівій руці намоклий брусок. Гонза стрельнув на мене очима, я відчула себе жахливо. Потім я ще раз злякалася, коли він запустив мотор і випрямив мотоцикл. Надів шолом.

— Я їду до Венци. Хочеш тебе підкину?

Я озирнулася, тато зник за будинком.

— То будь тут, — крикнув Гонза, і мотор знову зашумів.

— Почекай!

Я скочила на сидіння за ним, мотоцикл відразу ж почав рух, і я вже не знала, куди поставити ноги, якийсь час вони просто висіли по боках, капці впали й залишилися лежати десь за нами, коли Гонза вилетів через відчинені ворота на стежку за парканом і звідти вгору на площу, де ми опинилися буквально за мить. Я ступнями босих ніг знайшла підставки й мусила триматися за Гонзу обома руками, я обійняла його над поясом, щоб не перекинутися назад. Він розігнався на площі, камінці відлітали від шин, і за кілька хвилин ми були на кінці села. У шлунку я відчувала цю швидкість і зростаючий переляк після сварки у дворі. Поки ми переїхали цей шмат дороги через площу, у голові в мене сплив давній спогад. Усі четверо, уся наша сім’я. Гонза саме повертається зі школи, він іде від автобуса з тубусом для малювання під рукою й сумкою через плече. У нього розстібнута куртка, і його біле волосся куйовдить вітер. Мама замилувано дивиться на нього з саду, а тато дивиться на неї, а потім із дивним виразом обличчя зникає за домом. І всіх трьох бачу я, ця сцена тривала лише декілька секунд, але я часто її згадую, вона говорить про нас усе… Гонза повернув мотоцикл праворуч, і запиленою дорогою ми проїхали повз дім Конопків вниз до річки. Там Гонза різко завернув наліво, і вздовж річки ми на повній швидкості в’їхали у двір до дядька Венци. Цар почав гавкати, Гонза зупинився, а я ще трохи за нього потрималася, допоки не злізла на землю. Я стояла босоніж у траві, у мене трусилися коліна. Дядько з’явився з-за сараю, де в нього були кролячі клітки, в яких на дверцятах замість сітки висіли кольорові спиці. Спиці для плетіння, які він приносив з роботи. Картата сорочка з короткими рукавами в нього була розстібнута до самого низу, і він показував нам свій живіт, який тримав у формі завдяки щовечірнім посиденькам у пивниці.

— Ти вже вдома похвалився? — захихотів він.

— Так, похвалився, — сказав Гонза тихо й подивився на мене.

Я чимшвидше пішла всередину до бабусі.

Гонза з’явився вже тоді, коли я сиділа в нашій світлиці біля друкарської машинки. Коробка від цукерок стояла поруч. На чистому аркуші в машинці було видруковано два короткі абзаци. У кожного були заголовки. Перший МАМА, другий ТАТО. Я озирнулася, Гонза відкинув червоний шолом на тахту, підійшов до мене, зазирнув мені через плече й раптом витягнув папір із каретки машинки.

— Що ти сьогодні написала?

— Ти якийсь нахабний, ні?

— «Мама — це вода. Тиха спокійна поверхня. Повільна течія Влтави». Це гарно, сестро, — засміявся він і продовжив читати. — «Тато — це земля, брунатна важка глина, що не рухається від власної важкості, вогка, із неприємним запахом. Кам’янисте поле, широкий лан біля лісу». Чудово, ти пишеш уже так, як Їндржіх Шімон Баар, татові сподобається.

Це звучало насмішкувато. Я навіть не поворухнулася, сиділа спиною до нього й дивилася з вікна на річку. Він піднявся й вийшов раніше, аніж я наважилася запитати в нього про те, що знайшла в коробці. Задрукований аркуш паперу він залишив лежати на тахті.

Я чекала дівчат за закрутом ріки, де вже не було видно села. До Скелі ще треба було йти хвилин десять. Я сиділа на траві й дивилася, як тече вода, було вже по сьомій, останній квітневий вечір був теплим. У животі в мене щось тремтіло, я відчувала приємний неспокій. Вітер із річки холодив мене під футболкою. У светрі, який я принесла з дому в руках, у мене було спаковано літрову пляшку «Годонінського сонця», а в торбі через плече в промасленому папері — сосиски й стаканчик гірчиці. У дядьковій хаті я ще взяла касетний магнітофон Гонзи.

Спочатку на доріжці показалася Анна. Коротка стрижка й струнка хлопчача постать. Чоловіча фланелева сорочка на ній висіла, червону вітрівку було зав’язано навколо пояса. Поки вона підходила, я чула, як у плетеній сумці в неї щось дзеленчить.

— Покажи, — випалила я до неї нетерпляче, коли вона підсіла до мене.

— Я витягнула їх із татового портфеля, він про це не дізнається, — сказала Анна й показала торбу, де лежали дві брунатні пляшки пива з синіми кришечками.

Вони були ще мокрі, коли я торкнулася однієї з них. Я показала свою пляшку дешевого вина. Воно було ніяке, це було зрозуміло, але це був алкоголь, і його було багато.

— Хлопці тебе не бачили? — запитала я.

— Зденєк із твоїм братом пройшли повз нашу хату близько шостої. Кожен котив по шині.

— Вони божевільні, я знала, що цього року з ними не слід ходити. Знову цілий вечір нюхати палену гуму…

— Вони хочуть мати більше вогнище, аніж торік, Зденєк казав, що він дістав шину від трактора.

— Краще б ми пішли з дорослими хлопцями прикрашати майське дерево[11]. Сподіваюся, що вони про нас не згадають.

— Гадаю, що ні, — труснула головою Анна. — Ваш Гонза вчора випитував, я зустріла його в селі, але нічого в нього не вийшло.

На доріжці від села ми почули тихе тупотіння, тож замовкли.

— О господи, що ви тут робите? Я мало на вас не наступила.

Ми повернулися й розсміялися.

— Що таке? — дивилася на нас Оліна.

Маленька постать над нами стриміла у військовому маскувальному халаті майже до п’ят, він був розстібнутим і бовтався на ній, поки вона робила кілька кроків. Ми підвелися, обидві зміряли її поглядом, але не переставали сміятися. На спині на широких пасках висів плаский рюкзак, каштанове хвилясте волосся спадало на зелену військову тканину. Вона була задихана, її зелені очі кидали на нас злісні блискавки.

— Я бачу, що ти при повному параді, — кинула Анна, коли ми потроху заспокоїлися.

— Смієтеся, наче дурні, ви що, ніколи не бачили конго?

— Що-що?

— Конго, — повторила вона й вхопила обома руками розстібнутий плащ, повернулася з рюкзаком на місці, ніби манекенниця, Анна знову розсміялася.

— Цей плащ називається конго? — я торкнулася грубої тканини з коричневими смужками на зеленому фоні.

— Так, звісно. Петр проніс його через ворота й віддав мені, щоб я відвезла його додому.

— Ти виглядаєш дивовижно.

— Ви справді дурні. Це дають в армії, воно годиться для походів і всякого такого…

Ми чалапали одна за одною вузькою доріжкою вздовж течії річки, я остання за рюкзаком, який скакав в Оліни на спині.

— У ньому взагалі щось є? — вдарила я по рюкзаку й влучила в металеву пряжку.

— Я зайшла до мами в магазин по хліб.

Ми переводили дихання на площадці в скелях над річкою. Торби ми поскладали довкола маленького місця для вогнища, складеного з каменів, неподалік була купка наламаного віття й кілька полін. Крута доріжка вела просто до річки, туди дядько зі Зденєком ходили рибалити. Уночі вони наставляли тут вудки на щук.

— Не буде сердитися твій дядько, якщо ми йому це дерево спалимо? — запитала Оліна.

— Наріжуть собі нового, — сказала я.

Вогонь розгорівся, ми сіли на широких полінах навколо й розклали на землі всю їжу й пиття. Я закинула голову, небо темніло, і віття смерек нахилялося до цієї широкої рівнини, їхні стрункі стовбури важко хиталися, рухалися від вітру, аж у мене запаморочилася голова. У нас на землі літали іскри й ходила по колу пляшка «Годонінського сонця». Оліна розрізала половину хлібини з маминого магазину. Я знайшла на землі два прути з попеченими кінчиками, один із них був у формі виделки, його я подала Анні.

— Дядько зі Зденєком тут запікають рибу, — сказала я.

Ми сиділи з прутами в руках, Анна запікала дві сосиски нараз, жир сичав над багаттям, надрізані сосиски потріскалися від жару. Оліна тримала обома руками на колінах пляшку вина, ми дивилися на вогнище й із навколишньої темряви до нас долинали звуки лісу, а знизу — плюскіт води.

— Як у тебе з Хозе? — запитала Оліна, не відводячи погляду від яскравих вугликів у вогнищі.

Через хвилину мовчання я повернулася до Анни. Вона задумано дивилася на кінець прута, на якому пеклася наша вечеря.

— Ніяк, — сказала вона.

— Як «ніяк»? Ти з ним іще зустрічаєшся? — не полишала її Оліна.

— Мабуть, ми з ним розійдемося.

— Знову? Ви постійно тільки те й робите, що розходитеся.

— Лиши це, Олі, — сказала я й потягнулася до неї по пляшку.

— Я хочу тільки знати, чи вони зустрічаються, — захищалася Оліна й подавала мені вино, дивлячись на Анну.

— Хозе хоче, але я вже ні.

— Тобі щось у ньому не подобається? — не вгавала Оліна.

— Так.

— А що?

— Майже все.

— Що «все»?

— Він такий… селюк, — сказала Анна й розсміялася.

— І ти йому скажеш, як він за тиждень прийде з війська, що даєш йому відкоша?

— Мабуть, так, — неохоче відповіла Анна на запитання Оліни.

У картатій сорочці з коротким волоссям вона була схожою на хлопця, але з ніжного обличчя з трохи завеликим носом світилися красиві блакитні очі, два маленькі неба блищали у відсвітах палаючого вогню.

— Поїдете наступної суботи до Бржехова на танці? Там гратимуть «Фантомаси», — промовила я.

— Я б поїхала, — відгукнулася Оліна, — але Петр далеко, а я не хочу бути третьою зайвою.

— Але я теж поїду сама, хіба ж Зденєк кудись вилізе? — ковтнула я з пляшки й подала її Анні.

— Хозе міг би взяти автівку, — поглянула Оліна на Анну, — він уже, мабуть, буде вдома. Нас було би саме четверо.

Вино мені розбурхало кров, Оліна роздала хліб, ми поклали на нього запечені сосиски. Темрява вже повністю нас поглинула, я накинула на себе светр, і ми заходилися їсти.

— Ви гадаєте, Хозе — нормальний хлопець? — запитала раптом Анна.

— Ти це вже, мабуть, перевірила, ні? — засміялася Оліна.

— Я чула, що він у нього маленький, — сказала я.

Оліна засміялася: «Напевно, Хозе важить центнер».

Анна почервоніла. Неподалік від нас щось затріскотіло, і ми насторожилися. Анна підвелася й роззирнулася, але було вже темно. Полум’я освітлювало лише невеличке коло, навіть річку під нами ми вже не бачили, лише відчували її повільне жебоніння.

— Що ти мала на увазі? — запитала я в Анни.

— Ну, мені б хотілося когось, хто справді того вартий, хто є чоловіком.

— У сенсі, що він не боїться, чи що? — запитала Оліна.

— Так, я це маю на увазі. Знаєте, що мені якось дід розповідав? — Анна зробила паузу, а коли тишу ніхто не порушував, продовжила: — У 1939 році він п’ятнадцятого березня стояв обіч дороги на Будєйовіце, доки по ній їхали німецькі військові автівками й мотоциклами…

— І що? — озвалася Оліна.

— Ну, тоді йшов сніг, віяли завії, і дід із іншими хлопцями мали, здається, розчищати дорогу лопатами. Тим нацикам.

— Наші хлопці прибирали там сніг, аби німчугани, які на нас напали, могли проїхати? — повторила Оліна.

— Райони мали забезпечувати чистоту доріг, — пояснила Анна, — бургомістр покликав хлопців із лопатами, і вони пішли…

— Так-так, а ти можеш уявити наших хлопців? Маю на увазі зараз, — додала Оліна.

— Тобто якби приїхали німці? — запитала я.

— Гано, це ж усе одно, ні? — втрутилася Анна. — Німці, росіяни чи китайці — просто якісь окупанти. Ти думаєш, наші хлопці також розчищали б їм дорогу?

— Я думаю, що Хозе б пішов, — сказала Оліна, — отримав би лопату й кидав би…

Ми розсміялися, а потім я зрозуміла, як Анна посерйознішала. Я нутром відчувала, як добре її розумію. Я подала їй пляшку, вона була вже майже порожньою.

— А що Зденєк, пішов би відкидати сніг? — втрутилася в цю хвилинку тиші Оліна.

Я промовчала.

— Одягнув би ті свої святкові штани, узяв би лопату й пішов, — відповіла сама собі вона, уже добре розігріта вином.

— А твій Петр? — запитала я у відповідь.

— Петр ніколи б не пішов. Ніколи! — сказала раптом Оліна дуже серйозно.

Ми з Анною навіть ззирнулися.

— Як на мене, сьогоднішні хлопці ні на що не годяться, — сказала Анна.

— Твоя правда, — погодилася я. — Гадаю, нам варто самим щось вигадати, я це про затоплення села.

— Тобто нам трьом? — запитала Оліна.

— А кому ж іще? Коли я питаю в тата, він знизує плечима, тато Хозе — теж. Ніхто нічого не робить, вони спокійно дозволять знести ці хати.

Якийсь час ми всі дивилися на вогонь, а Оліна підвелася, аби докласти поліно.

— От блін, дівчата, тут хтось є… — вона завмерла й дивилася крізь обриси стовбурів, що зникали в темряві лісу. Нас із Анною аж розсмішив її переляканий вираз обличчя.

— Чесно, хтось підслуховує, — скрикнула вона.

Ми теж підвелися й зробили декілька кроків у темряву. У недалеких кущах, справді, затріскотіли гілки, і ми почули звідти придушений сміх і тупіт кроків, що віддалялися.

— Хто там?! — закричала Оліна, але побігти стежкою, що губилася в темряві, ми не наважилися.

Ми знову всілися навколо вогню, настрашені, й Анна ножем відкоркувала першу пляшку пива. Я розмірковувала про те, хто з хлопців міг довідатися, що ми святкуємо вальпургієву ніч саме тут.

— Агов, дівчата, давайте розповідати якісь страшні історії, — знічев’я почала Оліна.

— Цього ми давненько не робили, — усміхнулася Анна.

— Ей, ви знаєте цю… про придорожній готель, де готували добрі стейки? Зупиняється хлопець увечері біля закинутого готелю, усередині жодного гостя, але він сідає й замовляє стейк. Йому приносять його стейк, він куштує й потім запитує офіціанта, чи не відкриє він йому секрет приготування. Як вони готують такі чудові стейки й…

— Це стара, — перебила її Анна.

— …зажди, я Гані розповідаю. І ось хлопець спускається вниз у підвал за офіціантом, а там стоять великі білі холодильники, офіціант відкриває один холодильник, а в ньому на гачку висить розділене на порції людське тіло без шкіри…

Коли в Оліни завершився запас страшних історій, було вже близько півночі. Від вогнища лишився тільки гарячий попіл, і нами трусило від холоду. У пляшці з-під вина я принесла води з річки й полила вуглики, що ледь-ледь диміли. Вони зашипіли, і від нашого вогнища залишилося тільки чорне болото. Ми пішли через ліс до села. Оліна йшла першою й вельми поспішала, щоб вийти з темного лісу. Анна вхопила мене за руку й притримала, доки Оліна крокувала далі у своєму маскувальному плащі. Ми разом зіскочили з лісової доріжки в дерева. Оліна незабаром зрозуміла, що зосталася сама. Вона роззиралася й стиха нас кликала.

— Дівчата, ви здуріли, де ви?

Ми з Анною стояли, притиснувшись до дерева, і ледь стримували сміх.

— Дівчата, я вас усе одно бачу, ви справді дивні…

Вона пришвидшила кроки, а ми з Анною перебігали від дерева до дерева й вели перестрашену любительку жахів аж до самого краю лісу.

Коробка від цукерок лежала на моєму столі біля вікна так, як я її там і залишила. Я підняла кришку. Три листи, вийняті з конвертів, були згори, підготовані для Гонзи, але видавалося, що він їх навіть у руках не тримав. Узагалі не відкривав коробку. Я знову її прикрила й вийшла зі світлиці на вулицю. Мотоцикл Гонзи стояв у дядьковому дворі на траві, а сам Гонза обмотував виделку картатим паском, на баку його «Яви-259» лежало дві котушки, червоно-біла й чорно-біла, обидві картаті. Ручки він обплітав кольоровою ізолентою, яка утворювала з боків бахрому. Я тихо підкралася до нього ззаду. Мабуть, я все ж таки трохи сопіла, бо брат раптом повернувся й сильно злякався.

— Сестро, ти дурепа! — вилетіло в нього, коли він побачив мій страхітливий усміх.

Якийсь час я спостерігала за тим, як він зосередився на роботі з мотоциклом. Сонце припікало, Гонза був напівроздягнений.

— Чого ти витріщилася? — повернувся він до мене.

— Тебе шукав тато.

— І що? Подивися, яка черепаха, — сказав Гонза, трохи відійшов і напнув на животі м’язи, які було добре видно під шкірою.

Він нахилив підборіддя й замиловано дивився на свої плечі й груди, біцепси, накачані штангою. Його шкіра трохи засмагла на сонці й була без жодної плямки.

— Тебе треба було назвати Нарцисом.

— Не тринди, сестро, боксуй.

— Облиш…

— Давай, склади кулачки й бий.

— Ти все одно ніколи не будеш культуристом, ти важиш усього лише шістдесят п’ять кілограмів.

Я підгорнула рукави й зі всієї сили почала гамселити його в живіт. Він стояв упевнено, ніби кам’яна стіна, і сміявся з того, як мої кулаки відбивалися від його живота, і з моїх гримас при цьому. Дуже швидко я стомилася, у мене боліли руки. Він легенько штовхнув мене, я втратила рівновагу й впала на траву. Він засміявся й повернувся назад до мотоцикла. Тепер я зблизька побачила золоті зірочки, наліплені на баці з лівого боку, про які дівчата нещодавно розповідали біля вогнища, їх там було п’ять, маленьких наклейок, рядочком одна за одною. Я підвелася.

— Ти тепер зустрічаєшся з Луцкою Вацеків?

— Яке тобі діло? — відрізав, навіть не підвівши голови.

— Це буде шоста зірочка на баку, так?

— Зникни, сестро…

— Тато просив, щоб ти щось допоміг у садку.

— У мене немає часу.

— Чому ти це робиш, Гонзо? Ви знову посваритесь, і мамі буде погано.

— Я маю робити все, що хоче він? — Гонза розсерджено випростався й дивився на мене згори. — Якби було тільки так, як хоче він, я б цілими днями полов грядки, копав ріпу й вечорами читав би «Яна Цімбулу». Навіть на будівництві я не був би зараз, бо він мене змушував іти до Табора на землеробство. О так, усе життя копатися в лайні…

— Він хоче, як краще…

— Мені срати, чого він хоче.

Я злякалася, бо він уже кричав. Він роззирнувся й трохи стишив голос.

— Він лише лікує якісь свої комплекси. Але чому за мій рахунок?

— Які комплекси?

— Сестро, ти нічого не знаєш, — сказав він спокійно й знову схилився до мотоцикла.

— Чого я не знаю?

— Тата зі школи вигнали колись. Він її не закінчив, тож я тепер маю зробити це за нього?

Я з радістю взяла Царя, і ми разом пішли вздовж течії. Я зупинилася аж за закрутом річки, звідки вже не було видно останніх хат нашого села.

Із синього неба на хату дядька Венци світило сонце. Ще здалеку я вгледіла бабусю, як вона чимчикувала уздовж стіни, у фартухові й полинялій синій блузі, зупинилася й довго дивилася на ліниву ріку. Я трохи почекала в тіні липи, поки вона не ввійшла у двері, а потім побігла до воріт. Цар спав у будці, куди сховався від спеки. Я пробігла в тіні під відчиненим вікном. У кухні на отоманці спав дядько Венца, бо саме було пів на четверту. Інакше й не могло бути. Він завжди спав у цей час, коли повертався з роботи й доходив з автобусної зупинки додому. У дерев’яному сараї біля дому, який служив майстернею й складом одночасно, було тихо. Я чула лише, як скрізь дзижчали бджоли. Вулики були в садку за фруктовими деревами, але з сараю приємно пахло медом, воском і олією, якою було промащено широкі дошки. Бджоли рухалися в цих пахощах, угору й вниз у потоках гарячого повітря над потрісканою бетонною доріжкою. Я взялася за ручку й повільно відчинила. Крізь сірість проступав промінь світла з вікна, закритого зеленою сіткою від мух. Я зачинила за собою, і Зденєк обернувся. Я очікувала на його смутну посмішку. У темно-синіх штанах від спецівки й чорній розтягненій футболці він стояв біля синього циліндра медогонки й тримав у руці дерев’яну рамку з восковою серединою. Він поклав її й підійшов до мене. Кілька кроків, і мої руки прослизнули під його футболку, я обійняла його гладеньке тонке тіло й притислася до нього. Запах воску і його поту, я відчувала на животі, як пульсує в ньому кров, в артеріях під шкірою. Я поклала голову на його праве плече й дивилася в куток, де було сперто дядькові риболовні вудки, синьо-білі поплавки, трохи зелених приманок, через очі нанизаних на нитку, сітку-підсак на дерев’яній палиці. І коли я підвела очі на сітки на вікні, на одній із них висів непорушний павук-хрестовик, а крізь запилене скло до нас лилося жовте світло. На якусь мить у високому вікні я побачила тім’я бабусиної голови й почула її кроки, як вона човгає в старих капцях по бетону, так близько від нас обох. Потім звуки стихли й ми двоє залишилися, затоплені запахом воску й меду в дерев’яному сараї, розпеченому літнім сонцем.

Ми вийшли на вулицю в сонячну спеку і йшли вздовж ріки до Скелі, Влтава текла з нами. Від покинутого чорного попелища ми збігли крутою стежкою до води. Ми скинули з себе ввесь одяг і на одному єдиному маленькому клаптику, не зарослому рослинами, де берег плавно спускався до води, ми увійшли в потік. Біле струнке тіло Зденєка заглибилося у воду, він ніколи не засмагав, а темно-синю форму з двох частин він не знімав навіть влітку. Я зробила кілька рухів за ним. Вдихала запах річкового багна й водяних рослин, холодна вода остудила раптом усе, що було до цього. Ми допливли до середини, я трималася близько до чорної голови Зденєка, що вигулькувала над водою, саме за його п’ятами, і описала невелику дугу на поверхні. Тільки він і дядько Венца знали, де течуть нижні течії. Але все одно вдома перед татом я не могла сказати, що купаюся біля Скелі. Треба було плисти проти течії, щоб річка не віднесла нас занадто далеко. Коли я ногами знову стала на дно, то відчула ступнями трохи болота й каміння.

Ми лежали поруч на великому рушнику, краплі води залишилися на моїй засмаглій шкірі, я дихала, заплющивши очі, із лівого боку мене охолоджували мокре плече й рука Зденєка. Під опущеними повіками я прокрутила собі спогад із дитинства. Мені було близько десяти, коли Зденєк узяв мене від дядька в саду й ми пішли по течії саме сюди. Увесь день він показував мені, як на волосінь прив’язати гачок; у пласкій металевій коробці в нього були їх різні види. На щуку, на менших риб. Він навчив мене насаджувати приманку, а потім ми аж до вечора стежили за поплавком. Я впіймала й сама витягла одну маленьку плотву. Зденєк убив її ножем, я не дивилася. Він випатрав її й приготував для запікання. Потім уже в сутінках ми піднялися крутою стежкою до вогнища. Зденєк витягнув з рибацької торби маленький паперовий пакетик із перцем і другий із сіллю. Кожному з нас дістався шматок риб’ячого м’яса з тієї плотви. Коли ми доїли, прибіг дядько Венца. Він знав, де має нас шукати. Він лаяв мене за те, що мама з татом сидять у нього на кухні й сварять його. Коли ми повернулися до дядькової хати, було пів на одинадцяту вечора. Тато тягнув мене додому, і мене тоді покарали двома тижнями домашнього арешту.

Я розплющила очі. Сонце стояло ще високо, ми змогли лежати на березі доти, поки воно докотилося до вершин смерек на протилежному боці Влтави. Коли ми дійшли до хати дядька Венци, вона була залита світлом призахідного сонця.

— Я завтра вставатиму о пів на п’яту, у майстерні в мене ранкова зміна.

Я ще почекала в садку, поки він востаннє помахав з-за паркану й зникнув у дверях свого дому. Мені не хотілося додому. Хата Конопків здавалася мені дивною, так само як старий Конопка й мати Зденєка. Дядько Венца був їхнім найближчим сусідом, і зі Зденєком вони були майже як батько й син, але я не пам’ятала, щоб дядько з батьком Зденєка перекинулися хоча б парою речень. У пивниці Конопка сідав за маленький столик відразу біля дверей, окремо від усіх. Мама Зденєка виходила тільки у двір і в садок, двічі на тиждень — у магазин і в неділю — у костел. Я дивилася на довгу хату з дивною провислою стріхою й почорнілою черепицею. У цій хаті дивно пахло, кілька разів я заходила зі Зденєком до них у світлицю, де був телевізор, але щоразу там я витримувала щось із годинку й мені хотілося геть. Мені здавалося, що я там не можу дихати, що ця хата може щохвилини на мене впасти.

Коли я прийшла додому, у кухні ще світилося. Батьки сиділи біля столу, тато підвівся, насуплений.

— Де ти була?

— Зі Зденєком на річці. Ми купалися, а потім я допомогла бабусі з посудом…

— Ти постійно десь вештаєшся, а додому повертаєшся, коли стемніє.

Я посміхнулася цьому дежавю через шість років. Мені вже не десять, хотілося мені сказати, але я не встигла.

— Облиш її, — втрутилася мама, — у неї канікули. Вона готує вдома й робить усе, поки я на роботі.

У тата був колючий погляд, і за ввесь час він так і не посміхнувся. Коли ж він зникнув у ванній, я поглянула на маму. Її посмішка-вибачення була мені добре знайомою. «Вона для всіх хоче як краще, а сама старіє», — подумала я.

— Ти не хочеш про це поговорити? — запитала я.

Я ввесь час чекала, що вона запитає про ту коробку з документами, яку мені віддала. Я спробувала за виразом її обличчя впізнати, чи знає вона, що я там знайшла.

— Він нервується через Гонзу, — хитнула мама в напрямку дверей, за якими зник тато.

— Це я помітила.

— Від учора його не було вдома.

— Але ж він працює на будівництві, ні?

— Але ж не вночі, правда?

— У нього останні канікули… Мамо, чому тато хотів, щоб Гонза пішов у сільськогосподарську школу в Таборі?

— Тато теж там вчився й гадав, що Гонза…

— …буде як він. Але Гонза на нього не схожий. Зовсім!

Вона злякалася. Її перестрашені очі не витримали мого погляду.

— Гонза каже, що тато сам цієї школи не закінчив, а тому хотів, аби він це зробив.

— Гано! Гонза тата ображає. Він був одним із найкращих. Його виключили зі школи в п’ятдесят другому, коли з сільськогосподарських шкіл викидали дітей усіх багатіїв. Під час канікул йому написали, що на другому курсі він уже не вчитиметься. Він через це роками переживав. Ця школа була його мрією.

— Але Гонза в цьому не винен. Він обрав будівництво, у нього виходить. А тато його ніколи не хвалить, усе він, на його думку, робить погано…

— Гонзі буде вісімнадцять, у нього складний період, — сказала вона, дивлячись у стіл.

— Мені здається, що складний період радше в тата.

— Ганко!..

— Дівчата, ви пласкі. Це нещастя, — сказав зі сміхом дядько, проходячи повз нас із Анною.

Ми лежали в купальниках біля річки, а поруч із нами — ще й моя однокласниця з гімназії Мілада, яка була такою ж.

— Облиш, — гукнула я дядькові, навіть не поворухнувшись і не розплющуючи очей.

Сонце палило нас зверху, від хати загавкав Цар. Я почула голосний плюскіт і хлюпіт, коли дядько зі своїм пивним мозолем скочив у річку. Мілада піднялася на ліктях і поглядом пройшлася по наших трьох бюстах просто так, як ми й лежали на одній підстилці, складені одна біля одної, наче сардинки в баночці.

— Врятувати нас може тільки Оліна, — засміялася Анна.

— А де, власне, Оліна? — запитала Мілада. Вона знала мої подруг із розповідей.

— Вона з мамою в магазині. Влітку більший обіг, приїжджають туристи й всяке таке. Окрім того, на іншому березі, трохи далі за течією, є піонерський табір. От усі й їздять скуповуватися сюди.

Під повіками червоні й оранжеві кола від сонця, а я думаю про вчорашній день. Я вперше спала в Мілади вдома, родинне святкування її шістнадцятиріччя. Мені ніби ще й досі пахло їхнім домом. Будиночок на околиці Будєйовіце, добре умебльований. Мілада була єдиною дитиною, дідусь — юрист, батько — суддя, мама — у костюмі, букет троянд, купка смаколиків із кондитерської «Біля монастиря» і промова голови родини. У нас у сім’ї не святкували, не обіймалися й не говорили промов. Коли в мене був день народження, тато поклав на край столу шоколадку, а торт ми спекли з мамою. На підлозі в нас замість килимів був потоптаний лінолеум, а в спальні дерев’яна підлога, яку батькам колись зробив дядько Венца. Я соромилася нашої потрісканої, подертої ванни з іржавими візерунками, коли згадувала про італійські кахлі в їхній чудовій блискучій ванній. Коли на другий день Мілада приїхала до нас, вона дивувалася, мабуть, так само, як я в них. Але вона нічого не сказала, а в дядька їй сподобалося. Світлиця з вікнами на річку, мій письмовий куток і магнітофон Гонзи. Кольорові дядькові вулики за хатою, клітки для кроликів із спицями для плетіння у дверцятах замість сітки. Два товсті пучки таких яскравих різних за товщиною спиць вона отримала від дядька в подарунок, ще й упаковку експортних спиць. Вона дивилася на ці подарунки доволі здивовано. Дядько здавався їй смішним. Я пояснила, що він працює ремонтником у національному підприємстві «Ігла», де, окрім спиць, роблять іще шпильки зі скляними головками, які везуть у всі країни Ради економічної взаємодопомоги[12] і на Захід теж.

— Шкода, що ти не хочеш затриматися іще на одну ніч, Міладо. Дядька не буде вдома, тож ми влаштуємо з дівчатами в цій хаті гуляння.

— Майже всі хлопці з села незабаром їдуть на пожежні змагання, — додала Анна, — і будуть там аж до завтра.

— Тому дядько вчора якось засидівся в пивниці. Найімовірніше, вони з хлопцями згадували якісь пожежні маневри.

— Або заливав якесь горе, — сказала Анна, заплющивши очі від сонця. — Хозе так казав, він теж там був.

— Що він міг святкувати? — запитала я сама себе. — Його день народження — у лютому, святого Вацлава — у вересні, святого Яна — у червні.

— Здається, вони пили із сумного приводу, якийсь похорон.

— Хтось із села помер?

— Хозе був п’яний навіть уранці, я з його патякання нічого не зрозуміла.

— Мені прикро, дівчата, але час додому, — сказала Мілада, — у нас будуть гості, приїдуть родичі.

Коли два роки тому я першого вересня вперше увійшла до класу (автобус тоді запізнився і я прийшла пізніше), вільним було тільки одне місце за другою партою біля вікна. Поруч з Міладою. Деякі однокласники й однокласниці тоді сміялися, бо я сказала, що моя мама дивиться за коровами, а тато — робітник на заводі наклейок. Вони були місцевою молоддю з Будєйовіце. Мілада не сміялася. Хоча її мама була чиновницею в міській мерії, а тато — доктором юриспруденції. У неї була дещо пласка посмішка, ластовиння на носі, у вухах маленькі золоті сережки. Я дала їй тоді жовте літнє яблуко з нашого саду, а вона мені — переписати розклад уроків. Тепер вона мала щасливий вигляд, коли лежала поруч зі мною на простирадлі, на очах — окуляри від сонця, ластовиння на сонці виступило ще більше.

— Я завтра дивитимусь за господарством дядька, — сказала я, — нарізатиму траву кролям, годуватиму курей. Бабуся вже не може через ноги.

— Я хотіла б жити в селі, — позіхнула Мілада.

Ввечері у світлиці в дядька Венци вже була приємна прохолода. Я сиділа біля друкарської машинки, Анна лежала на боці на тахті й розглядала Гонзині мотоциклетні часописи. Вона запитала, чи може натягти светр Гонзи, який лежав на стільці. Тепер вона згорнулася в цьому вершково-білому светрі, який так пасував до братового світлого волосся, і перегортала сторінки мотожурналів. Ми чекали, чи принесе Оліна з маминого магазину якусь пляшку. Я приготувала бабусі вечерю, допомогла їй сходити у ванну й назад у спальню. Кроликів нагодував іще дядько, перш ніж поїхав, свіжої трави я наріжу їм уже вранці. Цар трохи нервово гавкав у загорожі, бо знав, що ми в домі й не звертаємо на нього уваги.

— Із тобою так колись було, Анно, що важливі речі ти дізнавалася ніби випадково? Що тобі їх не сказав хтось, хто мав би це зробити, а… розумієш, про що я?

Велику коробку від цукерок із різними документами я тримала в руках, зверху лежали три пожовклі конверти. Листи з середини шістдесятого року було надруковано на машинці, печатки уряду, підписи. Відділ соцзабезпечення. Рішення районного суду щодо розміру виплат на дитину.

— Я ламаю собі цим голову вже два тижні. Мама дала мені це спеціально, чи вона забула, що воно лежить у цій коробці…

— То поговори з нею про це.

— Вона про таке не говорить. А тато тим паче. Можливо, вона хотіла, щоб я дізналася хоча б так…

Я поклала листи назад у коробку до старих фотографій влтавських плотарів, дідусевого атестата з Відня, молитовника, договору купівлі будинку з часів першої республіки, маминого атестата з місцевої початкової школи та інших старих документів. Оліна все ще не приходила, Анна була мовчазною й задумливо розглядала кольорові часописи. Якийсь час я розмірковувала, чи маю їй про це розказати і як саме. Те, до чого вже довгий час готувалася, але ніколи не було зручного моменту. Усе одно, вона вже декілька місяців кидала замислені погляди на Гонзу. Вважала, що цього ніхто не помічає.

Я обернулася від машинки й сіла на стілець навспак, поклала лікті на спинку й стежила за Анною. Незабаром вона підвела на мене очі.

— Що таке?

Мені здалося, що це найкращий момент, поки ще тут не було Оліни.

— Щось трапилося?

— Анно, у цьому немає сенсу, — сказала я й дивилася на неї, у Гонзиному светрі, із Гонзовими картинками мотоциклів.

— У чому немає сенсу?

— Ти ж розумієш.

Вона ковтнула й знову дивилася на мотоцикли. Трохи зашарілася. Перегорнула ще декілька сторінок.

— Що я маю розуміти?

— Викинь Гонзу з голови.

Вона трохи здригнулася.

— Хозе — непоганий хлопець, він турбується про тебе, — я майже шепотіла.

Анна вперто дивилася на картинку, але я була переконана, що вона нічого не бачить.

— Наш Гонза жахливий, ти ж знаєш, — продовжувала я. — Він отримає своє й потім тебе покине. Він так робить із усіма.

Анна мовчала, більше не гортала сторінки, тільки втупилася на фото мотоцикла, за хлопцем у чорному комбінезоні в тандемі сиділа дівчина без шолома в облягаючих джинсах і жовтій футболці, світле волосся розпущено на плечі.

— Я знаю, що він гарний, що в нього спортивне тіло, на ці свої ямочки він уже не одну впіймав.

Вона згорнула журнал і вперто дивилася в землю.

— Ти хочеш бути ще однією зірочкою на бакові його мотоцикла?

Надворі раптом загавкав Цар.

— Вибач, але я мусила тобі це сказати, — докинула я поспіхом.

У цей момент розчинилися двері й у них постала Оліна, яка одразу ж зачинила їх за собою, сперлася спиною об ручку дверей, дістала з-під куртки дві пляшки й повернула етикетками до нас. «Празький збір».

— Цей пес гавкотить, як дурний, — Оліна заїкалася, видихаючи подорож із контрабандою з площі аж сюди.

— Треба взяти його на прогулянку ненадовго, уздовж річки, вони туди ходять із дядьком.

— Я з ним пройдусь, — Анна швидко підвелася з тахти.

— Не дурій, він із тобою не піде.

— Я вже декілька разів із ним ходила, — відповіла вона трохи роздратовано й попрямувала до дверей.

— У тебе якісь задовгі рукави, ні? — здивувалася Оліна, коли Анна у світлому светрі прослизала повз неї надвір.

Вино було розлито до склянок. Стемніло. Бабуся вже спала. Курей я закрила ще до того як Анна повернулася з Царем з прогулянки, вони самі вже залізли в курник, тож я просто затулила дверцята. Перша пляшка в нас зникла доволі швидко, особливо завдяки Анні. Вона сама випила більше половини.

— Знаєте, чого мені б ніколи не хотілося? — сказала Оліна, відкоркувала другу пляшку й долила нам. — Залишитися тут в селі, як моя мама. Бути прив’язаною до магазину з ранку до вечора, щоб мене люди називали продавчиня…

— А що ж ти робитимеш?

— Я переїду до Петра відразу, як він повернеться з війська. І знайду роботу в місті. Автобусом тут зовсім близько, у хаті в нас будуть тільки кіт чи пес, жодних курей і свиней. Я розводитиму квіти, і діти бігатимуть по саду…

— А якщо вам знесуть усе село?

— Петр їх усіх поб’є, — погрозила Оліна кулаком кудись догори.

Раптом тріснуло скло й на дерев’яну підлогу впали скалки. Ми глипнули на Анну, вона затято дивилася поперед себе, а в правій руці тримала уламки склянки, яку щойно розчавила в руці.

— Що ти робиш? — вигукнула Оліна.

Я побігла на кухню, у шафі, у коробці з-під взуття, бабуся тримала ліки й бинти. Я взяла перекис і пластир. Були лише подряпини на внутрішній стороні двох пальців. Анна легко дала себе полікувати, вона все ще сиділа, схрестивши ноги, ніби за медитації. Я змела уламки скла на лопатку.

— Але ж ми щойно почали з цим питтям, — бурмотіла Оліна й допомагала Анні підводитися.

Анна була блідою й хиталася.

— Ти не вечеряла, правда? — гукнула до неї зблизька Оліна й довела її до тахти. — Коли бухаєш, то перед цим треба добре поїсти!

Анна повернулася обличчям до стіни, у Гонзиному светрі, стрижка під хлопчика. Мені хотілося її погладити. Оліна накинула на неї картату ковдру. Я стояла якийсь час зі склом на лопатці, а потім пішла на вулицю. Була ніч, зірок не видно, але відчувалися важкі хмари. Я увімкнула лампочку над дверима й віднесла скалки у відро для попелу.

Незабаром надвір вийшла Оліна з другою нуль-сімкою вина, і ми разом сіли на сходи на веранді. Ми пили просто з пляшки, із Анни вже нічого було взяти, це ми обоє розуміли.

— Що з Анною? — кинула Оліна після тиші. — Вона останнім часом поводиться якось дивно.

— Анна завжди поводилася трохи дивно, тобі не здається?

— Гадаю, що в них щось не клеїться з Хозе.

— Схоже, вони знову розійшлися.

— Ти це все ще сприймаєш серйозно? — поглянула на мене Оліна.

— Хозе Анні взагалі не пасує. Такий ковбой…

— Ти нічого від Гонзи не знаєш? Вони ж із Хозе друзі змалечку.

Уже був майже ранок, пляшка «Празького збору» стояла порожня під сходами, ми тулилися одна до одної від холоду.

Літо завершилося. У мене ще ніби залишився його жар на повіках, коли я за роботою на хвильку заплющувала очі. Мама нарешті відпустила мене з кухні, де ми перед цим закатали в банки, мабуть, зі сто тисяч слив. Була п’ятниця, післяобід, і з’явилася Оліна. Вона стояла у светрі перед дверима, руки в кишенях. На вулиці вже стало прохолодніше, і дув вітер.

— Що ти робиш?

— Ми закриваємо сливи, — промовила я.

— Наплюй, у Голкові грають «Паркани».

Я бачила, що Оліна шаленіла. Вона притупувала правою ногою, і мені навіть здалося, що вона щось випила. Вона не зводила з мене очей, спокусницька посмішка на губах, було зрозуміло, що в неї знову є план. Бігбітна група «Паркан» грала на танцях, а фанати приїздили на них іздалеку.

— У Голкові? Це ж далеко? Як ми туди доїдемо?

— Хозе міг би взяти автівку.

— Оліно, — поглянула я на неї з сумнівом.

— Ти хочеш нидіти ввечері вдома?

— Тато мене не відпустить.

— Якщо поїде й Гонза, він відпустить, як і минулого разу.

Ми йшли одна за одною коридором, Оліна зазирнула на кухню, де на столі і в мийці — скрізь були самі лише банки для консервації. На плиті у великій каструлі грілася вода. Оліна голосно привіталася з мамою.

— Оце врожай! Скільки буде компоту…

— Ну, дещо ми лишаємо на повидло, а дещо Венцові на самогонку, — засміялася мама втомлено.

Оскільки я злякалася, що Оліна почне їй розповідати про танці в Голкові, я підштовхнула її до дверей своєї кімнати.

— Не вдавай, що спиш, — заголосила Оліна з порога.

Гонза повернувся, закліпав на нас обох і знову поклав голову на подушку. Пальцем, прикладеним до губів, я показала Оліні, щоб вона поводилася тихіше, що з Гонзою сьогодні треба обережно. Я підійшла до його ліжка, він повернувся на спину й розплющив очі.

— Гонзику, ти б хотів сьогодні ввечері на танці до Голкова? Хозе взяв би овтівку.

Якийсь час він на мене дивився. Його яскраво-блакитні очі ніби говорили, що він не розуміє.

— Сестро, ти дурепа, — проголосив він і сперся на лікті, — скільки разів я тобі казав, що кажуть автівка, а не овтівка. Ти чуєш різницю? Автівка. Овтівка.

— Так, чую. І що?

— Ні!

Це звучало категорично. Оліна мене штовхнула, щоб я не зупинялася.

— А ти не можеш сказати татові, що нібито з нами поїдеш? А сам міг би побути в дядька…

— Я ж кажу, ні.

— Гонзику, це було б так несправедливо, якщо вже Хозе матиме овтівку.

Гонза якийсь час дивився на мене співчутливо. Оліна трохи заспокоїлася й лише водила очима з мене на брата, слухняно чекаючи на відповідь.

— Ми з Хозе їдемо ввечері геть.

Він знову ліг і натягнув собі на голову покривало. Ми з Оліною вирушили з кімнати.

— Анна нічого не казала про те, що Хозе кудись збирається, — розмірковувала Оліна вголос.

— Я ладна посперечатися, що вони поїдуть на дискотеку до Глибокої, — сказала я й кивнула головою в напрямі кімнати, де Гонза збирався з силами для нічного гуляння.

— Тільки ми будемо киснути вдома, — мурмотіла Оліна.

І ми вже знову стояли в кухні, де мама сиділа край столу й роздивлялася це сливове божевілля. Я набрала в руки вимитих слив і подала їх Оліні.

— Ось, тримай. Я, здається, дістала кісточки з мільйона за сьогодні.

— Як мама, Олі?

— Дякую, добре, — відповіла чемно Оліна на запитання моєї мами й вдарила мене носаком капця по щиколотці.

— Ми б сьогодні ввечері хотіли поїхати на танці, мамо, — почала я.

— Ти що, залишиш маму з цієї консервацією саму? — озвалося з вітальні.

Тато нас почув і вже стояв у дверях.

— Вона вже достатньо мені допомогла, — захищала мене мама.

— Ти нікуди не поїдеш, маєш удосталь праці, — категорично завершив дискусію тато й зникнув.

— Ну то йди хоча б трошки пройтися надвір, — сказала мама, — я теж трохи перепочину, а потім завершимо.

Ми вийшли з хати, я ледве встигала за Оліною. З її рвучкої ходи можна було здогадатися, що вона за всяку ціну хоче врятувати цей п’ятничний вечір. Анну ми знайшли в садку, зігнутою над грядкою. Літні квіти уздовж їхнього паркана потрошку відцвітали, вона викидала сухі стебла до приставленої тачки.

— У тебе теж, далебі, гарна розвага для п’ятничного вечора, — прокоментувала це Оліна.

Ми стояли навпроти одна одної, поміж нами двома й Анною — дерев’яний паркан.

— Що Хозе? — запитала я в неї.

— Нічого, — відповіла вона.

— Ви розійшлися, ми знаємо, — Оліна нетерпляче переминалася з ноги на ногу й видавалася розсердженою.

Анна мовчки стояла над квітковою клумбою, струнка, із традиційно короткою стрижкою вона була схожою на гарного юнака, подумалося мені тоді.

— У комітет, здається, знову прийшов лист щодо греблі.

Я стрепенулася й зосередила погляд на Анні.

— Звідки ти знаєш?

— Хозе сьогодні казав, що Маха той лист показував його батькові.

— Ага, і по тому ви розійшлися, — знову почала Оліна.

— Облиш, — гукнула я. — І що там пишуть, Анно?

— Вони встановили ту лінію, до якої підніметься вода.

— Де?

— Я не знаю.

— Як це? Хозе хіба не сказав?

— Бо там не написано, до яких це хат. Лише те, що поверхня підніметься до висоти 370,5.

— Висота 370,5? Що це? — озвалася Оліна.

Вона поглянула на мене, потім знову на Анну.

— Звідки я знаю? — стенула вона плечима.

— А що твій тато? — запитала Оліна.

— Мабуть, він про цей лист ще не знає, — відказала я.

— Як це? Він теж у комітеті.

— Але Маха й батько Хозе — комуністи, а мій тато — із народної партії. Він каже, що завжди все дізнається останнім.

Ми постояли там якийсь час мовчки, ніби заскочені. Першою прийшла до тями Оліна.

— Ми втрьох нічого не вигадаємо. Усі наші хати близько до річки, тож ми в дупі.

— Але почекай, дядько казав…

— Твій дядько може бути абсолютно спокійним, — напустилася на мене Оліна, — його хата опиниться під водою найпершою.

У Анни був її відсутній вираз обличчя, Оліна тримала руки в кишенях і плювала собі під ноги.

— То що ми так тут і стоятимемо, ніби три дурепи, чи підемо кудись танцювати? — запитала вона сердито. — Можемо поїхати автостопом…

— Я нікуди не хочу, — сказала я й відчула в шлунку неприємний поштовх.

Я швидко розвернулася й полишила їх там.

У неділю спозарання мене розбудив слабкий стукіт у вікно. Спочатку я подумала, що мені це здається, але дзенькіт віконного скла посилювався. Я спустила ноги з ліжка, за завісою рухався силует. Я недовго вдивлялася навпроти, у Гонзине ліжко. Брат спав, ніби мертвий. Я підійшла до вікна, відчинила його й пустила на себе сильний холод ззовні. Вереснева ніч була холодною. У сірій темряві засвітилося блондинисте волосся, за стишеним голосом я впізнала лікарку Брейхову.

— Це ти, Гано? Не сварися, я не знала, де ще запитати.

Голецова викликала швидку.

— Вона дзвонила з пошти. Мала б там нас і чекати, але ніде нікого.

— Ви знаєте, де барак?

— Під лісом, біля корівника?

— Ні…

Мені справді здавалося, що все це сон, проте я швидко натягнула на себе штани, футболку на голе тіло й братів светр, який висів на спинці стільця. Надворі чекала пані лікарка в білому халаті.

— Достатньо просто показати дорогу, Гано.

— Ні, я з вами.

Ми піднімалися від нашої хати до пагорба й площі. Я простувала за її пофарбованим волоссям, його було зав’язано просто резинкою, і хвостик метлявся в неї по спині.

— Цей санітар тут новий. А ти єдина, хто спав мені на думку, — усміхнулася вона до мене, коли я за нею влазила в автівку.

Водій, приземкуватий старий чоловік із сивуватим кучерявим волоссям, забубонів привітання, ми сиділи всі втрьох поруч у накуреній кабіні швидкої.

— Можливо, спочатку треба було заїхати запитати в корівник, — сказала пані лікарка водієві, лікарську сумку вона тримала на руках.

— Там нікого немає, — зиркнула я на годинник, — зараз щойно третя. Ранкова зміна починається о четвертій.

— Голеці тут нові?

— Вони в селі вже півтора року, — сказала я.

На площі ми поїхали вгору по розбитій асфальтовій дорозі, наприкінці якої стояв барак, у темряві світилося вікно на другому поверсі. Санітар залишився перед автівкою й курив, пані Голецова з’явилася на порозі у фартуху, зігнута, нещасна. Білий халат лікарки Брейхової зникнув усередині. Потім засвітилося у Швабалів. У мене мороз пішов поза шкірою, коли я побачила Шваба, як він, напівголий, вихилився з вікна на першому поверсі. Із поверху було чутно лайку, голосний стогін, які відгукувалися мені десь у животі. Потім все перейшло в крик і сварки. Санітар викинув недопалок і забіг усередину. Я йшла за ним, і в коридорі ми зустрілися зі Швабом. Раптом ми стали перед дверима, ізсередини сильно тхнуло блювотинням і сечею. Я не наважувалася йти далі, але я бачила санітара й Шваба, як вони кинулися до ліжка й почали боротися з тілом, що чинило опір. На землі лежала збита ковдра, крик невдовзі припинився, але я вже йшла коридором, різкий запах вигнав мене назад на сходи. У коридорі з’явилася пані лікарка, у руці вона ще тримала ін’єкційний шприц і скляну пляшечку, сумка — на правому плечі.

— Там неможливо бути, — зітхнула вона й поклала сумку на землю.

Мене трохи трусило, можливо, від холоду. Стогони вже зовсім припинилися.

— Як давно з Голецом таке? — голос лікарки був трохи хриплий.

— Відтоді, як вони переїхали, — сказала я.

— Він сильно п’є, правда?

— П’є ром, — писнула я, — пляшку щодня.

Вона поглянула на мене.

— Голецова щодня ходить купувати її в магазині. Там продає мама Оліни, тож я знаю…

— Delirium tremens. Мені треба знову туди, не можу просто чекати, доки все заспокоїться.

Я сіла на сходи й руками обхопила себе за плечі, вранішній холод проникав до мого тіла навіть крізь Гонзів светр. Раптом у коридор вийшли всі: Шваб, санітар, лікарка й сама Голецова. Я зійшла сходами й зупинилася вже внизу перед бараком.

— То що? — запитала я, коли пані лікарка йшла до швидкої.

— Коли він після ін’єкції заспокоїться, відвеземо його до лікарні.

Я згадала про ряд корів, у деяких із них був скривавлений хребет. Я бачила й сама кілька разів, коли заміняла маму, як Голец бив граблями рябу, доки збирав під нею гній. Вони його боялися, завжди перед ним нервово витанцьовували й відходили, наскільки дозволяв ланцюг.

— Я піду додому, — сказала я.

— Дякуємо, — сказала лікарка Брейхова.

Халат у неї був розстібнутий зверху, на білому горлі світилася маленька підвіска на золотому ланцюжку. Червоне сердечко на золотій петельці висіло просто в ямці на її шиї. Я не могла від нього відвести погляд. Пані лікарка була ненафарбованою, я помітила невеликі зморшки біля очей та навколо рота, яких в ординації ніколи не помічала.

— Подобається? — запитала лікарка, прослідкувавши мій застиглий погляд.

Вона показала на серце вказівним правої руки.

— Це мені купив той… із яким я зараз зв’язалася, — швидко завершила вона. — Господи, де він ходить! — вона заговорила голосніше й роззирнулася, шукаючи санітара. — Ми маємо ще вкласти пацієнта.

— Мабуть, його затримав Швабал, — припустила я.

Вона сіла у відкриту кабіну швидкої, ноги в білих вузьких штанинах спущено назовні, запалила цигарку.

— Ви тут справді всі боїтесь, що вас затоплять? — запитала вона й подивилася пильно мені в обличчя.

— Половину села. До нацкомітету це вже прийшло офіційно. Висота 370,5.

— Ага.

— Ми, хто має хати найближче побіля річки, — сказала я, — уже ні на що не сподіваємося.

Лікарка Брейхова видихнула дим вгору й дивилася, як він розлітався в неї над головою.

— Що ми знаємо, Гано. У цьому соціалістичному господарстві зазвичай багато говорять і лише потім роблять. Вони почнуть щось робити в якійсь наступній п’ятирічці, ось побачиш. Якщо взагалі колись почнуть.

Я нічого не сказала. Тиша, тільки трава шелестіла від кроків черевиків, то санітар волочився назад у барак.

— Як у тебе з татом, уже краще?

— Так, доки не доходить до десяти заповідей…

— У тебе проблеми з заповідями?

— Часом. Поважай батька свого, наприклад.

— Ага. Минулого разу ми вже про це говорили, так?

— Я знаю, пані лікарко, що не повинна судити, якщо не знаю. Але коли я щось знаю? Можна мені тоді щось говорити?

— Він це зрозуміє, якщо це важливо.

— Так. Думаю, у нього з заповідями також проблеми.

— Хм. Ти смілива, — кивнула вона серйозно.

— Я маю дивитися, як страждає мама, як брат утікає з хати за першої ж нагоди?

Санітар зі Швабалом вийшли з будинку. Лікарка викинула недопалок у траву.

— Не сумуй, Гано. Тобі лише шістнадцять, на бога! — посміхнулася вона заохотливо й додала: — Як кажемо ми, латиняни, sursum corda!

Вона йшла за санітаром з носилками, але ще раз обернулася.

— Це означає: піднесімо серця!

На площі перед костелом світилася лампочка, я поглянула вгору на вежу із зеленою стріхою. Блідий циферблат поглядав униз на село, ніби риб’яче око. Було чверть на п’яту. Мені не хотілося додому, тож я дійшла до кінця площі й збігла вниз до річки. У хаті дядька Венци було темно. Дядько висипався в неділю після суботньої пивниці. Я тихенько влізла у світлицю, де була моя друкарська машинка. Там було холодно, груба в кутку була непрогріта. Я взяла з тахти біля стіни ковдру, сіла до столу й загорнулася в неї. Узяла коробку від цукерок, але відразу ж відставила її. Вона вже сказала мені все, що могла. Я поставила її ближче до дверей, аби потім забрати додому. Ранкова розмова перед бараком додавала мені відваги запитатися просто в батьків. Я вже не мала дівчинка. Якийсь час я думала про те, як це сказати, навіть подумки формулювала речення. Сьогодні вони обоє будуть удома, жодних змін, жодної праці. Ми зустрінемося за сніданком, це єдиний шанс. Брат усе одно спатиме. У мене було відчуття, що мені все вдасться. І це мене заспокоїло.

Я позіхнула й зняла з друкарської машинки чохол, який мені пошила бабуся, він був із квітчастого матеріалу, підшитого білими нитками. Я дивилася на свою машинку Consul, обклеєну братовими наклейками. Чорна каретка гладка. Я накрутила на неї чистий білий папір. І знову цей страх, який починався з мого живота, страх перед чорними літерами, що сіються на порожньому аркуші, острах від стукоту клавіш, і тяги, і від голосного скреготу, коли каретка на своєму шляху доходить кінця. Мені завжди більше подобалося дивитися на чистий папір і уявляти, що там може з’явитися. Ця спокуса дражнила, пальцями я гладила клавіші машинки, яка дісталася мені помилково. Дядько Венца купив її для мене, коли я вступила в гімназію. Тоді її принесли до нас додому. Велика важка коробка, уся сім’я збіглася на кухню. Я розпакувала подарунок, абсолютно нова друкарська машинка марки «Consul». Тато спочатку поглянув на маму, як він робив завжди, коли дядько щось таке чудив. Потім стримано сказав йому, що Ганка ж передумала вступати на економічний, а вступила в гімназію. А там машинка не потрібна. Дядько щось забубонів, що він, мовляв, забув, але я йому вголос подякувала й сказала, що навчуся на ній друкувати, навіть якщо це не буде потрібно мені в школі.

Тато з радістю обговорював дядька, а мама при цьому завжди йшла в сусідню кімнату. Найулюбленіша історія була про дядькове хресне ім’я. Тато міг щоразу падати від сміху, коли розповідав комусь, що дядько Венца зовсім не Вацлав, а Ян. Мій дід, батько мами, домовився при народженні з паном священиком про ім’я для сина й записав його собі на звороті молитовника, як робив із усіма своїми дітьми. Ніхто вже й не знає, чому священикові він сказав Ян, якщо з бабусею вони домовилися про ім’я Вацлав. Хресний лист ніхто не читав, поклали його кудись у шухлядку. А сина змалечку називали Вацлав. Коли дядько Венца в п’ятнадцять років пішов у мерію за паспортом, з’ясувалося, що його звуть не Вацлав, а Ян. У селі це викликало збурення, але якщо хтось уже п’ятнадцять років як Вацлав, то ним і залишиться, навіть якщо в паспорті записано щось інше. Коли дядько щось чудив, тато коментував: «Ти справді від самого початку помилка». І мене не дивувало, що мамі це було неприємно.

Тим часом розвиднілося. Я знову витягнула чистий аркуш із машинки й накрила чорну каретку чохлом. Це мав би бути роман про нашу сім’ю. А натомість я витягаю з машинки один і той самий непописаний аркуш, який перед цим туди ж і вставляю. Я уявила собі, як би заусміхався мій брат, потягнулася й зрозуміла, що дуже хочу їсти. Я зачинила світлицю й з коробкою в руках вирушила додому.

Мамі зранку було добре, у кухні вже світилося. Я допомогла їй приготувати сніданок і розповіла їй про Голеца. Я все ще була налаштована, але зі своїми питаннями вирішила почекати, доки в кухні не з’явиться тато. Він зайшов, усміхаючись. Це мене трохи спантеличило. Раптом із нашої кімнати виповз сонний брат. І це все вирішило. Ми раптом зійшлися на сніданок усі. Мама щебетала, Гонза бухтів, чому я тягаю його светр. У тата був добрий настрій і він запитав, чи не піду я з ними на службу. Мені не хотілося псувати цю неочікувану ранкову сімейну ідилію, тож я кивнула. Коробку від цукерок я посунула вбік, і насолоджувалася спокоєм і миром на всіх фронтах, і бажала, аби сніданок тривав до самого обіду.

Після служби ми з паном священиком трохи постояли біля його автівки, перш ніж він вирушив на службу до іншого костелу.

— Цей лист, це третя кара Божа, — казав тато тихо, нахилившись до пана священика.

Вітер здіймав татів поношений плащ, поки ми стояли на площі, а пан священик серйозно кивав головою.

Ми йшли додому, я попереду, батьки повільніше за мною. Я думала про татову теорію трьох Божих кар. Я знала це назубок, у кухні перед недільним обідом ми прослуховували це ледь не щотижня. Брат від цього ховався в нашій кімнаті й вмикав магнітофон, перш ніж тато його суворо викинув до дядькової хати.

Перша кара впала на наше село, згідно з татом, за Другої світової війни, коли німці вивезли з костелу дзвони, щоб їх розплавити й зробити з них зброю. Дзвін Святий Павло походив із 1564 року, маленький дзвін був поховальним. Лише він після війни й повернувся. Здається, десь аж із Гамбурга. Другою карою для нашого села було те, що на початку сімдесятих років хтось вкрав із вівтаря ікону святого Павла. Так і не з’ясувалося, хто поцупив патрона села. Я вже не бачила, як ця ікона висить у церкві, знала про неї лише з історій бабусі й мами. Коли село втрачає своє серце, висвячений дзвін, і коли втрачає свого охоронця, йому судилося нещастя.

— Мамо, я йду гуляти, — сказала я після обіду.

Брат теж був уже десь у бігах. Я вийшла за село нагору, до лісу, і дугою до нашого дерева. Я поглянула на годинник. До третьої лишалося ще десять хвилин. Я присіла й сперлася на стовбур берези, кора з якої скручувалася в сіро-білі фоліанти. Незабаром з’явився Зденєк. Він був у темно-синій спецівці, у штанах і блузі, які носив у неділю. Мабуть, щойно видані на роботі, бо виглядали як нові, без жодної плями чи смужки. Я озирнулася назад, на луці не було ні душі, із села виднілися лише черепичні дахи й костел із віконцем циферблата, який дивився на нас здаля. Зденєк підсунувся до мене й приставив для поцілунку свої губи до моїх. Я із заплющеними очима хвильку лише відчувала його дихання, коли він ледь розтуленими губами торкався мого підборіддя й зубів.

— Ти сонна?

— Я від третьої на ногах, — сказала я.

Ми встали й повільно пішли до лісу, я розповідала про деліріум старого Голеца.

Коли ми вже поверталися й серед стовбурів виднілася зелена костельна вежа, мені спало на думку зайти до дядька. Ми попрощалися зі Зденєком біля воріт його садка. Він мене обійняв, але я його злегка відсторонила. Я була похмурою, до мене повернулася думка, що я боягузка. Що батькам не сказала про те, що знайшла в коробці з документами. Я збігла до самого низу, до річки, і забігла у двір, Цар, спершись на сітку загону, вітав мене й метляв хвостом, але я його не помічала й обійшла хату. Дядька знайшла біля кліток із кроликами. Він чистив загін, тачка приставлена поруч, він — зігнутий біля відчинених дверцят. Малі різнобарвні пухнастики тислися ззаду й перелякано тупотіли.

— Дядьку, я знаю, що було з батьками, — почала я прямо.

Він повернув до мене голову. Погляд цілковитого нерозуміння.

— Я знаю, що було, коли мав народитися Гонза.

Він працював далі, я дивилася на його зігнуту спину.

— Тата з ними спочатку не було, мама була самотньою матір’ю.

Він зачинив дверцята, за сіткою з кольорових спиць з’явилися кролячі носики й волохаті вуха. Він розправив спину.

— Я не дурна, дядьку. Я знаю, якого року тато повернувся в село, Гонзові тоді було вже понад рік.

— Ну, якось так це й було.

— Тато навіть не хотів платити аліменти, лише за наказом суду. Я бачила листи.

— Ну, так. І що? — він продовжував на мене дивитися, у руці тримав лопатку з кролячими кругляшками.

— Я змушена постійно про це думати. Що тато не хотів одружуватися з мамою. Я не мала б народитися, якби…

— Це вже в минулому, — спохмурнів він і витер ніс рукавом сорочки.

— Гонза про це знає, дядьку?

— Так. Стояв тут так само, як і ти. З кілька років тому.

Він розсерджено вкинув кролячий гній до тачки разом із лопаткою.

— Але наступного разу питайтеся про таке вдома, чорт забирай!

Ми з Гонзою збирали один навпроти одного в спільний кошик, у мене були старі плетені рукавиці, а Гонза занурював у холодну землю голі руки аж до зап’ясть. Робочі черевики повністю вкрилися багнистою глиною. Вересень був доволі холодним, окрім футболки й блузки, я натягнула ще й светр. Ватник Гонзи був розстібнутий, від нього самого тхнуло пивним перегаром, і він був насуплений, як чорт. Не переставав бухтіти, доволі голосно, і від цього мені було трохи зле. Батьки збирали на наступному ряду, відразу біля польової дороги, відгородженої шипшиною й терниною, і були лиш трохи попереду нас.

— Уставати в суботу о шостій ранку через оці картоплинки, яких навіть не видно.

— Облиш, Гонзо, — уже вкотре просила я впівголоса.

— Вони не більші від заячих какашок.

— Коли збираєш після комбайна, то це справді далеко не перший сорт, хлопче, — озвався тато, а це було знаком того, що він усе чув.

— Ми тут побираємося, ніби якісь бідні родичі, — ремствував далі Гонза.

— Є ще якісь запитання? — тато підвів голову від грядок.

— Так. Мені здається розумнішим купити собі нормальної картоплі в магазині. А крім того, мама отримує від держави натуральні виплати…

Не встиг він договорити, як тато вже стояв над нами, підняв Гонзу за краї ватника й потягнув його через грядки картопляного поля за галявину. Ми з мамою також схопилися на ноги й злякано дивилися на ряди високих кущів шипшини. Ми глипали одна на одну, нам здавалося, що це тривало довго, але насправді минуло не більше хвилини. Тато повернувся до повного кошика й пересипав вміст у мішок. Гонза йшов повільним кроком назад. Коли побачив, що ми з мамою видивляємося на нього, напустив на себе вираз знудженого фраєра. Його відросле світле волосся літало від вітру. Я схилилася знову до кошика.

— Ти як дитина, — сказала я.

— Сестро, — він глипнув на мене й поглядом та голосом дав зрозуміти, щоб я займалася своїм.

Свіжий запах глини й запах гнилого картопляного бадилля змішувалися в низькому пасмі туману просто над землею. Батьки лишили нам один мішок на кінці грядки й перейшли на віддалену частину поля. Віддаля в туманному повітрі було видно лише мамину оранжеву хустку, яка була пов’язана в неї на шиї.

— Вчора в автобусі до мене підсіла Маґда з Лготи.

Він збирав, нахиливши голову, нічого не сказав, навіть не поглянув на мене.

— Вона майже плакала, Гонзо.

— І що?

— Вона в тебе закохана.

Він підвівся, схопив кошик і пішов його висипати в ютовий мішок. Порожній кинув мені до ніг. Робив вигляд, що розпрямляє спину.

— Ти жахливий, ти про це знаєш?

Я виголосила це йому, дивлячись просто в очі. Він не відвів погляду, лише трохи схилив голову, потім опустився в глину й виривав пальцями картоплини, деякі дрібні, немов коралі, а більші — розрізані навпіл.

— Ти її не любиш?

Я вдарила його обома руками. Він цього не очікував і перекотився на спину. Замахнувся рукою з картоплиною, я наставила долоні перед обличчям, але він не кинув.

— Вона тебе любить.

— Сестро…

— Ти чуєш? Вона все ще закохана.

— Це наче грип. Минеться.

— Для тебе це нічого не означає?

Він мовчав.

— На баку мотоцикла в тебе вже сім зірочок.

— А що там має бути?

— Ти вважаєш, що крутий, але ти насправді покидьок.

Він підвівся й вдарив напівпорожній кошик. Вилетіло кілька покривлених картоплин.

— Дружба, сестро. Це єдине, що визнаю. Але ти цього не можеш зрозуміти. Це працює тільки поміж хлопцями.

Ввечері ми залишилися з мамою вдома самі. Тато пішов до Махи, із яким вони разом були в місцевому нацкомітеті. А Гонза справді став дотримуватися того правила, що після своїх сімнадцяти років не питатиметься в тата, чи може він кудись піти, і, зрештою, якщо не буде такої потреби, навіть не повідомлятиме вдома, куди збирається.

— Мамо, ти не забула? Сьогодні ми разом ідемо до Доманів. Із Петрою я домовилася, вона пофарбує тобі волосся й мене трохи підстриже.

Я бачила з її обличчя, як їй цього не хочеться, але вона все ж пішла у ванну, а за півгодини ми обидві стояли на порозі й зачиняли двері дому. Ми вийшли доріжкою на площу, проминули паркан навколо хати Махів. Між стовбуром паркану й металевими воротами показалася бабуся в хустці.

— Щоразу, коли проходжу повз, у мене таке відчуття, що стара Махова хоче мені щось сказати, але вона ніколи навіть звуку не подає. Тільки зиркає…

— Гано!

— А що? Це ж так. Вона дивиться в щілинку, ніби поліцай.

Передостання хата на площі за пивницею мала чорні рамки навколо вікон і сучасні скляні двері, оббиті вагонкою. Кілька років тому їх зробив дядько Венца. Петра попросила нас пройти, волосся в неї було пофарбовано в темний, рясні дрібні кучері спадали ззаду за комірець блузки, а спереду неслухняно витанцьовували на лобі. Тридцять п’ять років, тіні на очах і підмальовані вії. Шик-дама, яка щодня їздила автобусом у Глибоку в комунальні служби, де працювала перукарем для жінок і чоловіків. Я завжди радо її бачила й щоразу повторювала собі, що в її віці я б хотіла виглядати так само, як вона. Постійно усміхнена, ошатно вдягнена, напахчена навіть у глухому селі, де цього ніхто не оцінить.

Кожна з нас отримала каву в склянці, а в спальні ми сиділи перед дзеркалом на стільцях, які Петра принесла з кухні. Мама з білою тканиною навколо горла стежила за своїм непорушним зображенням у дзеркалі, а Петра з ножицями літала довкола неї. Було дуже приємно бачити маму інакше, аніж за роботою, у садку чи в кухні. Ми говорили, і півтори години збігли, аж ми того не помітили. Ми поверталися через площу в сутінках, я навмисно зупинила маму під лампою й знову розглядала її хімічну завивку.

— Але прошу тебе, це ж не бозна-що…

— Тобі дуже личить, мамо, справді.

До ріки ми спустилися вже біля пивниці і йшли додому вздовж води.

— Мамо, чому ти ніколи не хочеш говорити про те, що відбувається в нас у родині? — почала я обережно.

— Але, Гано, у нашій родині не відбувається нічого особливого…

— Ти знаєш, про що я.

Мовчання, яке я так добре знала. Я зупинилася біля сходів, що спускалися до води, на ланцюгові злегка колихався сусідський старий дерев’яний човен. Ми вже були майже вдома.

— Мені щоразу робиться зовсім погано, коли ті двоє лаються. Сьогодні вранці на полі це було жахливо.

Я спустилася на дві сходинки до річки й вкинула плаского камінця у воду, він зробив жабку, три або чотири рази виринув, перш ніж зникнути під водою. Мама стояла наді мною й дивилася за течією в напрямку греблі.

— Мамо, тато не любить Гонзи.

Нарешті це прозвучало, я злякалася власного голосу, але водночас відчула полегкість.

— Що ти таке кажеш, на бога? — мама була переляканою й заперечно похитала головою зі свіжою завивкою.

— І я знаю, чому, — продовжувала я, уже треба було, — бо тато Гонзи не хотів. Він був небажаною дитиною.

1986

Ми всі троє сиділи на підлозі: Оліна на подушці, Анна — уся загорнута в ковдру. Я розклала просто на долівці три аркуші, списані іменами й адресами. Майже всі в селі підписали петицію, навіть ті, чиї хати стояли вище висоти 370,5. Я друкувала текст петиції й усі імена на машинці минулої неділі, після обіду, замість навчання. Тепер ми бачили лише декілька білих місцин, де ще не було підписів. Це все були люди з нашого боку села, яких обходили Анна з Оліною.

— У мене було простіше завдання, — визнала я, — інший берег річки має цілком піти під воду, тож ніхто не вагався підписувати.

— Я б теж сказала, що тобі було простіше, — погодилася Оліна, — але зверни увагу на ось це порожнє місце.

Вона показала пальцем на рядок, де праворуч від означеного місця бракувало підпису. Я провела поглядом ліворуч до імені.

— Дядько це не підписав? — жахнулася я.

— Я тобі ще не розказала цього? — Оліна підняла брови. — Це був театр. Будь ласкава, підсунь йому цей папірець під ніс і стій над ним, доки він це не підпише.

— Венца такий трохи флегматик, правда.

— Трохи? — насмішкувато поглянула вона на мене й допила склянку з вином. — Ми стояли за ворітьми, як дві ідіотки.

Анна лише посміхнулася. Склянка в неї вже також була порожньою.

— Це було в понеділок, перш ніж у вашої бабусі знову розболілися ноги. Вона полола клумбу, а ми сказали, що йдемо до Венци. А бабуся каже, що Венца відпочиває.

— Котра була? — запитала я.

— Щось біля четвертої.

— Ну звісно, від пів на четверту він завжди спить. У кухні на тахті.

— Саме там він і хропів. Я кажу бабусі, що це важливо! Тож бабуся пішла за будинок, за хвильку повернулася, бо Венца зажадав знати, чого ми хочемо. Я кажу: «Він має дещо підписати». Тож бабуся знову побігла за ріг, ми з Анною все ще біля воріт, бабуся вертається запитати, мовляв, що треба підписати. Я кажу: «Петицію». Бабуся знову йде назад, звідки чимчикує до нас, мовляв, яку петицію? «Проти знесення хат», — мимрю. Вона знову зникає, а потім повертається назад до клумби, бере сапку й продовжує копирсатися в землі. Я кажу: «Що сказав Венца?». «Він відпочиває», — каже бабуся. «Я знаю, що він відпочиває, але ж він підпише це?» — «Ви маєте принести це ввечері у пивницю…».

Анна посміхалася, а я тільки недовірливо хитала головою.

— Ти щось розумієш? — махала Оліна мені перед очима листком із підписами. — Ідеться про те, чи знесуть його хату, а він лежить на канапі!

— Післяобідній сон, — констатувала Анна.

— Цей твій дядько — дивне створіння, — сказала Оліна.

— Ти ж знаєш, старий холостяк, — знизала я плечима.

— Слухай, а правда, що він ніколи не їздив далі, аніж автобусом до Будєйовіце? Так кажуть.

— Це дурня, — запротестувала я, — якось він був у Празі, коли вони їздили від школи на екскурсію. Він мені розповідав.

— А як давно це було?

— Років із тридцять п’ять тому…

Анна пирснула від сміху.

Сутеніло, а я знову стирчала в хаті в дядька і більше ніж навчанням займалася безцільним спогляданням ріки. Підручник було покладено на друкарську машинку, прикриту матерією, а я дивилася геть за вікно. Я чекала Оліну, але з’явився Гонза.

— Щось ти злякалась. Мучить совість, ні? — сказав він і взяв із тахти шолом. — Не бійся, я прийшов тільки по мотоцикл.

— Куди їдеш? Тато тебе відпустив?

— Це дурні запитання… Тато пішов у нацкомітет, у них там зустріч.

— І що тут смішного?

— Він поводився так поважно, ніби йшов на засідання уряду.

— Коли ви двоє перестанете гризтися?

— Він смішний. Як пишається тим, що є членом нацкомітету! Причому його там із його маскою важливості тримають тільки тому, що більше ніхто цим займатися не хоче. А ці його народники? Усе одно вони роблять тільки те, що їм дозволять комуністи.

Він підійшов до мене, відкрив синю теку. Гортав підписані папери.

— Чудово, сестро. Я знав, що ти потай тут щось вигадуєш.

— Там є і твоє ім’я, помітив?

— Так. І татове теж. Він тебе з цим викинув геть, так?

— Я не хочу йому про це казати, доки ми не зберемо достатньо підписів.

— Дай мені якусь ручку, — сказав Гонза й став робити лиховісний вигляд. — Коли предок про це дізнається, то просто всреться…

Оліна прийшла тільки ввечері.

— Я найперше пішла до вас додому, — почала вона й сіла на тахту так рвучко, аж та заскрипіла.

— Сподіваюся, ти татові нічого не сказала?

— Ні, я говорила тільки з твоєю мамою. Я все одно запитувала себе, Гано, чи має це якийсь сенс? Барак аж там, у кінці села, їм може бути байдуже.

— Гаразд, але вони так само живуть у селі, як і ми. Анна теж казала, що ми маємо пройтися по всіх, щоб це мало значення.

— Але уяви собі Голеца — який смисл? Ті, із третього поверху, можливо. А Швабал, ти ж знаєш, що він говорить у пивниці, коли нап’ється. Що вони б мали затопити тут усе. Він мені огидний.

— Шваб з Аранкою нам усе підпишуть, не бійся. А щодо інших — побачимо. Ми повинні спробувати.

— Але до Швабалів ти підеш сама. І до Голецових теж.

— Чому й до Голецових?

— Ти знаєш його з корівника.

— А ти — із магазину.

— Пошлемо туди Анну, — в Оліни засвітилися очі.

— Вона не вдома, вони кудись поїхали з Хозе.

Ми ще якийсь час домовлялися, перш ніж я взяла листки з текою й ми пішли. Уже було темно. Ми пішли не прямо, а повз пивницю, потім угору, повз склади, тож до барака ми підійшли згори.

— На біса, немає автівки Шваба, — зауважила я.

Але їхні вікна на першому поверсі світилися. Було замкнено, але ми чули звідти голосну музику й загонистий голос.

— Арана співає? — здивувалася Оліна.

— Ні, радше свариться, — сказала я.

— Гм, і доволі матюкливо, — погодилася Оліна.

Ми зайшли в коридор, я намацала в темряві вимикач. Нічого.

— Мабуть, перегоріла лампочка.

З Оліниного голосу я зрозуміла, що йти далі вона не хоче.

— Не будь боягузкою.

Світла не було й на сходах. Оліна боялася йти нагору, але боялася також залишатися в темному коридорі сама. Я піднімалася сходами в темряві, на боці відчувала Олінину долоню.

— Ти тримаєш мене, немов у лещатах, — зашепотіла я.

Зі щілини під дверима лилося світло. Я постукала у двері й відступила на крок, наступивши при цьому Оліні на ногу. Вона заховалася за мене, щойно двері відчинилися. Пані Голецова стояла на порозі в подертому фартусі. У лівій руці диміла цигарка, затиснена поміж вказівним і середнім пальцем. Довга смужка попелу впала на обідраний лінолеум. Я витягнула з теки аркуш із підписами. Вона поглянула на папери й на мене, але не сказала ні слова. Я не знала, чи маю я щось казати. Відтоді, як у неї помер чоловік, вона фактично не виходила з квартири. Звідти неприємно тхнуло. Я подивилася їй через плече, у кутку коридору лежала купа сміття, порожні банки з зубатими кришками, блакитні пластикові коробки від молока, зім’ятий папір і якийсь зібганий скривавлений бинт. Я спробувала їй ще раз усе пояснити, але Оліна ззаду длубала мене в спину. Раптом ми знову опинилися в темряві.

— Ходімо, вона не при собі. А цей сморід не можна витерпіти, — зашепотіла Оліна.

У наступних мешканців ми мали більший успіх. Два підписи. Третій поверх ми подужали також у темряві. Наші кроки сходами відлунювали й унизу, я зупинилася на першому поверсі перед дверима Швабалів, а Оліна пішла далі до виходу. Гомін зсередини не вщухав.

— Почекай, Оліно.

— Я вже йду.

— Боже, зажди! — я схопила її за руку, аж вона закрутилася на місці й ледь не впала.

Раптом ізсередини на двері впало кілька сильних ударів. «Ніби в них б’ють милицями», — подумала я.

— Ти вже приліз додому, шльондро?!

Арана кричала на Шваба щоразу, коли він повертався з пивниці напідпитку. Ми обидві залишилися стояти, ніби прирослі до підлоги.

— Узагалі сюди не приходь, якщо йдеш від тої дівки…

Раптом дзенькнула ручка й зі світла кімнати вилетіла пляшка, пролетіла повз мою голову, ударилася в стіну й розлетілася внизу на друзки. Я відскочила ліворуч, і двері відчинилися навстіж. Я зайшла в нішу за картатою ширмою, наскочивши при цьому на металеве відро, яке задзеленчало, а з-під завіси в коридорі щось випало. «Швабра», — зрозуміла я. Дерево впало на кам’яну підлогу, і в цей же час у коридорі пролунав голосний вереск. Я впізнала Оліну. Я визирнула туди й перше, що побачила, — блискавична Олінина втеча коридором до виходу, а друге — це приблизно півметровий гладкий шмат дерева, із одного боку якого було натягнуто стоптаний жіночий мокасин чорного кольору. Це була нога! Вона лежала посеред коридору, в який падало світло з прочинених дверей квартири. Я вилетіла з арки й побігла за Оліною, лише на мить я побачила знайому довгу спідницю й два костури, а з дверей, ніби з гідранту, валив шквал найогидніших лайок. Я вибігла з барака й зупинилася на самій площі, під липами. Я втишувала дихання й озиралася за Оліною. Площу було ніби вилизано, її освітлювали дві лампи, біля костелу стояв припаркований синій автобус із вимкненим світлом. Мені спало на думку подивитися навпроти на зупинці. У дерев’яній будці сиділа Оліна й трусилася всім тілом. Я сіла біля неї, і якийсь час ми отак одна біля одної й видихали цей шалений біг.

— От блін, це була людська нога, — вигукнула вона.

— Дерев’яна, — додала я.

Я притискала до грудей теку з аркушами. Обидві ми дивилися поперед себе, ніби боячись поворухнутися. Це тривало кілька довгих хвилин.

— Ти думаєш, Анна вже вдома? — сказала я й підвелася з лавочки.

Ми підійшли до хати, у вікнах світилося. Анна була вже в піжамі. Ми ввалилися в її кімнату й скинули пальта.

— Це було, наче у фільмі жахів, — трусилася Оліна.

Замість запитань, Анна пішла приготувати чай. Коли вона принесла на підносі три чашки, ми обидві вже сиділи в її ліжку. Вона влізла до нас і слухала нашу історію.

— Ви знали, що в Арани дерев’яна нога? — запитала врешті Оліна.

— Я гадала, вона кульгає, — сказала Анна, — вона ж носить довгі циганські спідниці, це непомітно.

— А Швабал їй зраджує, як може, це очевидно, — сказала я.

— Наприклад, із тією з хутора, що працює в лісі, — хитнула головою Анна, — а ще зі старою Духцовою з барака, із третього поверху.

— Ой, вони обидві кралі. У Духцової, здається, узагалі немає зубів, та й вона далеко не молода.

— Ти права, Гано. Арана значно краща за тих двох.

— Так, тільки вони мають обидві ноги, — сказала я.

Ми дещо вимушено засміялися.

— Але знаєш, що в цьому найстрашніше? — дивилася на нас Оліна.

— Що вона інвалід, — почала Анна, — а він…

— Ви не зрозуміли? — перебила її Оліна. — Чому нога була за ширмою в коридорі? Ну? Шваб завжди від неї цю ногу ховає, коли йде до жінок, щоб вона не могла вийти з квартири.

Ми обидві мовчки на неї витріщилися. Вигадування історій Оліні завжди вдавалося.

— Давай вріжемо йому чимось по голові, щоб уже не був змушений дивитися на цей скурвений світ, — сказав Шваб і заусміхався, хоча й бачив, що я ледве дихаю.

Він був до половини оголений, тільки в робочих формених штанях й розбитих робочих черевиках. Ми впоралися за десять хвилин. Шваб тягнув за передні ніжки, а я підтримувала голову. У хлів влітало холодне ранкове повітря. Я натягнула на футболку старий мамин светр, який знайшла в її металевій скрині. Ми стояли над телям, на подушці зі свіжопідстеленої соломи видихало мокре, живе тіло зі зліпленою шерстю, намагаючись звестися на ноги. Я підскочила, узяла в руку соломи й терла його з голови, зі спини й боків. Корова повертала голову, Шваб згорнув вилами в канал залишки плаценти. Тут уже прийшла пані Прохазкова. Подала мені дезінфекцію. Я полила теляті пупок коричневим розчином йодісолу.

— Де ви є, Прохазкова? Старий присмоктався до цицьки й не пускав? — привітався з нею по-своєму Шваб. — Нам довелося з Ганою приймати теля вдвох.

Вона не звертала на нього увагу, нахилилася до вимені нервово тупцяючої корови, відцідила з соска густе, коричнювате молозиво. Я підштовхнула теля до корови, щоб воно вперше напилося. Кілька хвилин ми з ним боролися. Врешті воно присмокталося. Якийсь час ми стояли поряд із ними всі втрьох, ніби якась делегація.

— Швабале, принесіть клітку й постеліть у неї солому, — повернулася пані Прохазкова до Шваба.

— Як накажете, пані, — забубонів він і пішов через прохід серед корів, що вертіли хвостами.

— І вдягніться, — загукала вона йому навздогін.

— Я вам хіба не подобаюся? — повернувся Шваб, комічно підскочив і спробував випнути груди.

Великий живіт при цьому захитався. Ми обидві пирснули від сміху.

— Тут протяг, не хочу, щоб ви завтра захворіли! — закричала ще пані Прохазкова, а потім повернулася до мене. — Як мама?

— Уранці вона хотіла встати, але я її переконала, щоб іще один день відпочила, — сказала я.

Незабаром Шваб притягнув у прохід металеву клітку для теляти, тачка скрипіла, попереду — обруч від відра. Я пішла до молочниці, у кімнаті з кахлями підготувала фільтри в круглій посудині для молока. Насоси вже гуділи, пані Прохазкова нам обом підготувала відра й дійниці. Була субота, чверть на п’яту ранку.

Зденєк з’явився відразу по сьомій, ми саме їли. Він присів біля дверей на перевернуте відро. Приніс мариновані огірки в банці. Шваб ножем відкрив кришку й настромив на лезо маринований огірок. Форма Зденєка була в мазуті з майстерні, Шваб простягнув до нього руки й схопив його світлу майку.

— Такі ми отримували у в’язниці, — сказав він і пом’яв тканину поміж вказівним і великим пальцями.

— За що ти, власне, сидів? — запитав Зденєк.

— Я вже навіть не знаю, що вони на мене навішали, — відмахнувся Шваб.

— Ну, зрозуміло. Ви Бога не боїтеся, Швабале, — діставала його знову пані Прохазкова.

— Ваша рація, Прохазкова, — засміявся він, — на це мені ніколи не зоставалося часу. У нас у Соколові була компанія, ми разом працювали в шахті. І коли нажиралися, то час від часу сідали в чуже авто…

— Тож ви крали автомобілі, — доповнила я.

— Фігня. Ми лише хотіли покататися. До дівчат і так. І якось нас схопили.

— Скільки ти отримав?

— Два роки. Мені ще навішали хуліганство й розкрадання соціалістичної власності, але це не довели, — поважно підняв Шваб вказівний палець. — Із шахти мене вигнали, а на шиї лишилася дружина на інвалідній пенсії, — продовжував він. — Одного разу вона прочитала якесь оголошення, що державне господарство пропонує роботу й житло, і сказала, що ми почнемо нове життя. Я принаймні втік із того скурвленого міста.

Банка з огірками спорожніла на половину. За цих п’ятнадцять хвилин я засиділася і, коли встала зі стільця, то відчувала після двогодинного доїння кожен м’яз у ногах.

— Цей ваш барак — та ще халтура, — сказав Зденєк, коли ми вже розходилися до роботи.

— Так, звісно, — Шваб схопив Зденєка за плече. — Але знаєш, що головне? Що вона вище тієї лінії затоплення, яку тут провели товариші.

Я поглянула на Зденєка. Уже давно було відомо, що будинок Прохазкової і наш, Олінин і Аннин, та ще й інші нижче того рівня. А згідно з останнім листом із району, який прийшов два тижні тому, мала бути знесеною й хата Конопків. Шваб єхидно на нас поглянув і поплескав Зденєка по спині.

— Ще кілька метрів, і ви могли б уберегтися, оце невезіння, курва.

Зденєк нічого не сказав, узяв вила, аби допомогти мені з підстилкою.

— Цей ідіот радіє з цього, — сказала я, коли ми з пані Прохазковою залишилися самі.

Вона зав’язувала хустку над обличчям, поораним зморшками.

— Йому все це колись повернеться, — пробубоніла вона.

Увечері я чекала на Хозе й Анну, щоб вони до мене зайшли. Мама сиділа в кухні, відмовлялася лягати в спальні в ліжко, мовляв, із нею вже все добре. Вона весь день слідкувала за мною тим своїм поглядом, який останнім часом починав мене вже дратувати.

— Мамо, — зупинилася я перед нею, уже викупана, із волоссям, висушеним феном, увібгана в джинси “Wildcat”, які на все село були тільки в мене й Оліни. — Мамо, тато мені дозволив, тож я поїду на ці танці.

— Як хочеш, — позіхнула вона, ніби я мала їхати на інший кінець республіки, а не на танці до Пластовіце, за якихось п’ятнадцять кілометрів від нас.

Я поставила на плиту суп із обіду, відрізала собі хліба й зайшла в підвал по цибулю.

— Вечеря готова, мамо, масло в холодильнику.

— Так, знаю, — сказала вона злісно.

— Мамо, я просто тобі про це постійно нагадуватиму. Лікарка ясно сказала, діабетики мають їсти регулярно. Менше кількісно, але регулярно. А не як ти — мастиш собі на хліб смородинове повидло. Ти ж знаєш, скільки ми туди кладемо цукру!

— Ні, я не їстиму повидло.

— А скільки масла мастиш на хліб? Як казала пані лікарка? Лише трошки, щоб було видно дірки. Це теж через серце.

Нарешті вона посміхнулася, її кругле обличчя на хвильку прояснилося. Я знала, що вона чекатиме, доки з нічної зміни на заводі повернеться тато, а потім прокинеться, коли десь під ранок прийду я.

— А Гонзик із вами не їде?

— Гонза їде на мотоциклі аж кудись до Блатної, здається, там дискотека.

Я затнулася, чи не сказала забагато, але брат у батьків уже нічого не питав.

— Вам постійно самі веселощі, — почала знову мама.

— Мамо, ти говориш, як наша бабуся. А могла б спокійно поїхати зі мною!

Вона ствердно махнула рукою, а я ще на хвильку зникла у ванній.

У червону шкоду-МБ тата Хозе нас улізло п’ятеро. Анна сиділа спереду, позаду — Оліна, я, Петра ми забрали по дорозі за пару кілометрів. Він чекав перед великими воротами до двору, хата під номером 11 край села. Із нас трьох тільки Оліна мала хлопця з іншого села. У нього з усієї компанії було найдовше волосся, після повернення з армії воно вже встигло відрости. Кучері темно-каштанового кольору спадали йому на плечі. Хозе натиснув на газ, і наш шлях районними дорогами тривав.

— Зденєк сюди б іще спокійно помістився, — засміявся Петр і трохи нахилився, аби мене бачити, — ліг би нам на коліна. Він важить п’ятдесят кілограмів разом із одягом.

— Він каже, що від цього гамору в нього боліла б голова.

— Він має на увазі музику? — поглянула на мене Оліна.

— Це був би для нього занадто міцний горішок, — хитнула головою я.

— Для Зденєка все життя — занадто міцний горішок, — озвався від керма Хозе.

— А чим він зараз займається? — хотів знати Петр.

— Працює ремонтником біля лісу, — відповів замість мене Хозе.

— Я маю на увазі просто зараз, сьогодні.

— Мабуть, пішов до річки, — сказала я.

— А що там?

Я стенула плечима.

— Сидітиме й дивитиметься, як тече вода.

Зальчик сільської пивниці був маленький, столи навколо зіставлено тісно один біля одного, і, коли танцювали вальс чи польку, пари на поворотах у кутках зачіпали спинки стільців. Гурт був досить непоганий, грали три на три. Після класики — завжди щось сучасне, найчастіше пісні «Олімпіка» чи «Катапульта»[13], а часом навіть щось схоже на рок-н-рол.

У Петра на новій джинсовій куртці були нашивки з назвами рок-гуртів «Kiss» і «Black Sabath», Оліна їх туди сама пришила.

— Гарні гурти, — похвалила я прикраси.

Я сиділа поруч із хлопцем, який зустрічався з Оліною, і думала про те, як із ним приємно розмовляти, навколо шуміла танцювальна музика, я пила вино, і мені в голові промайнуло, що все те, що наш тато послідовно забороняє, насправді просто чудове.

— Оліна казала, що в тебе є друкарська машинка…

— Звісно, — хитнула я.

— Ми дещо готуємо зі старим Тушлом від нашого села, — Петр підсунув до мене стілець від кута столу. — Ти ж знаєш Тушла, правда? Він пише загальну хроніку.

— Оліна мені про нього розповідала, — кивнула я.

— Стає все гірше, знаєш, хати в деяких селах уже зносять. Через нову дорогу, яка вестиме до станції.

— Я знаю, ваше село мають повністю знести, — кричала я йому до вуха, гурт на подіумі після перерви знову заграв.

— Загалом п’ять сіл підуть до чорта повністю, розумієш? Їх зрівняють із землею!

— Це мені можеш не розповідати, ми теж будемо під водою.

— Так, але площа ваша принаймні залишиться, костел, дві третини хат. А п’ять сіл цілком зникнуть із мали.

— Петре, — я відсьорбнула вина й нахилилася до його вуха, аж його кучеряве волосся лоскотало мені ніс, — ми нижче лінії затоплення. Оліна, Анна, школа, хата дядька Венци! Спочатку з нашої компанії мали залишитися в селі тільки Хозе й Зденєк, — мій голос ослабнув.

— Хто?

— Зденєк Конопка. Але тепер усе вже інакше, у них теж заберуть хату, — я вже трішки хлипала.

— Усі ремствують, але зрештою примиряться, — повільно й голосно говорив Петр, тримаючи губи біля мого вуха. — Дехто вже обраховує, скільки отримає за будинок.

У нас за спиною тупотіли танцюристи в ритмі вальсу, гурт трубив, танцполе шуміло.

— А що твій тато? — нахилилася я знову до Петра.

— Він уже здався. Уже майже всі здалися, але мені байдуже, я ремонтую ванну й завершу її. Ніхто мене звідси не вижене…

Ми перекрикували гучну музику до наступної перерви, потім Оліна витягнула Петра до танцю, потім іще одне коло ми танцювали щось сучасне всі разом. Потім я раптом залишилася сама. Зала пивниці була прокуреною, у повітрі крутився пил, нібито після попереднього кола музики він не встиг опуститися на старий паркет. Я все ще чула голос Петра й думала про те, що він мені сказав. За вікнами темрява, зі стелі звисають паперові гірлянди й убогі прикраси з крепового паперу.

Вино було кисле, воно мені не смакувало, але поступово вдаряло в голову. Від столу я слідкувала за натовпом на барі й заповненим танцполем, гурт грав повільні композиції. Анна з Хозе, Оліна з Петром. До мене підійшов якийсь хлопець, якого я вже зустрічала на інших танцях, але він уже був напідпитку, тож перед наступною піснею я з радістю повернулася до столу з пом’ятою й залитою скатертиною і крихтами від солоних картопляних чіпсів.

Перед північчю Анна з Оліною витягнули мене на п’ятдесят. Замовили зелену[14]. Ми стояли там із склянками в руках, три грації.

— Дівчата, я більше не буду, — протестувала я.

— Пий і не тринди, — скомандувала Оліна й безжально роздала чарки з зеленою.

Ми стояли перед пивницею в Пластовіце, трималися за плечі й співали «Ясну річ» від «Олімпіка», горланили до самої ночі, точніше, уже до ранку. Хозе вже завів автівку, сидів за кермом і мав злісний вигляд, єдиний тверезий зі всієї нашої компанії. Петр на зворотному шляху вліз поміж нами з Оліною. Коліна в нього були аж біля підборіддя, а його грива смерділа цигарковим димом. Коли Хозе зупинився перед їхньою хатою, і Петр зникнув за темними воротами, я відчула, що мене трохи нудить, якийсь стан невагомості навколо шлунка. Олінина голова впала мені на плече, і там лишилася аж до кінця дороги додому.

Зранку на шафі дзеленчав програвач, гучна духова музика нагадала мені вчорашні танці. Тато поводився зле, бо ми як родина знову не зустрілися за недільним сніданком. Я прокинулася вже після восьмої, а Гонза спав далі, загорнутий у ковдру, він повернувся десь біля п’ятої ранку. Я позіхала в кухні біля столу, від волосся відгонило цигарковим димом. Я налила собі з крану ще одну склянку води й витерпіла ще один татів погляд.

— Що таке? Мені хочеться пити.

— Бо ви пили, — глипнув він суворо.

Мама почувалася загалом добре, вона посміхалася й намагалася все залагодити, як завжди. Тато майже не говорив і відразу після сніданку пішов у садок. Я чистила картоплю на обід, мама трошки присіла й гладила рукою скатертину на столі, дивилася крізь вікно на річку.

— Мамо, — наважилася я в цілковитій тиші, —вони знову посварилися?

— Але… так нормально.

— Гадаю, ми просто маємо про це поговорити.

— Про що?

У її погляді зблиснула знервованість, мамин погляд видавав її втому і був сповнений тієї її доброти, яка мені здавалася часом просто нестерпною.

— Про те, що відбувається вдома.

— У нас щось відбувається?

— Мамо… — у мене на язику крутилися слова, але я втратила силу їх сказати, ніби говорила проти сильного вітру, що вкидає слова назад до горла.

Мені хотілося вибігти геть, піти до річки або в садок. Я поставила каструлю з картоплею на плиту і якийсь час просто стояла, відчувала нас обох, самотніх у недільній кухні. Я так хотіла, аби мама щось сказала, я хотіла підійти й погладити її по волоссю, але я знала, що це її тільки налякає. У нас дорослі ніколи не гладили, не торкалися одне одного, а ми з братом уже стали дорослими, це ми собі вибороли. Я дивилася на неї й знала, що зараз вона піде перевдягатися задля походу в костел, тата вже було чутно з коридорчика. У нашій кімнаті, де спав Гонза, було все ще тихо, а на мене знову нахлинуло відчуття, що мені треба забиратися геть, швидко й просто зараз. Ця потреба мені заболіла по всьому тілу, і в цей момент мені захотілося, щоб сталося якесь диво. Прийде за мною Зденєк і візьме мене до річки. Або я просто зникну? І опинюся раптом десь…

Порізана картопля стояла готова в каструлі, ми з мамою — у нашій обідраній кухні з фіранкою на вікні, де радіо грало ще один сонний вальс. У цей момент відчинилися двері з коридорчика, і я відчула хвилю свіжого повітря. Тато став у дверях і сказав, що до мене прийшли. Я вийшла на ґанок, перед будинком був Петр. Він стояв, спершись на паркан, і усміхався до мене. На ньому був чорний светр і джинси, у яких він був і вчора на танцях. Він озирнувся на автівку позаду себе, дверцята водія були відчиненими.

— Ти можеш поїхати зі мною?

Я відразу ж кивнула, навіть не знаючи, куди.

— Візьмеш друкарську машинку? — запитав Петр.

— По неї треба заїхати до дядька, — прокукурікала я, коли згадала про нашу вчорашню розмову.

Я сіла в автівку біля Петра й показувала йому дорогу.

— Ви вчора перебрали. Оліні погано ще й досі.

— Вона з нами не поїде?

— Не хоче в авто, боїться за шлунок, — сказав він, — пішла ще полежати.

У дядька у світлиці я взяла машинку, поклала її у футляр, який поставила на заднє сидіння Петрової шкоди. Ми виїхали за село, і тільки за кілька кілометрів я зрозуміла, що вже не стою біля умивальника в нашій кухні. Щось справді сталося. Петр трохи хрипів, майже весь час мені щось розказував, ми їхали тією ж дорогою, як і вчора з Хозе та дівчатами. Петр казав, що єдину друкарську машинку закрито в місцевому нацкомітеті в райцентрі. Але вони вже не будуть випрошувати й боротимуться за своє село самі. Ми виїхали на головну, на зовсім нову широку дорогу до Будєйовіце.

— Бачиш, дорога в них уже є, тепер починають будувати. Он там, — показав він праворуч, — щодня проїжджають десятки вантажівок.

— У нас дехто й досі говорить, що це неправда, що нічого не зміниться.

— Поглянь сюди, перші будинки вже зруйновано задля нової дороги. А в листах, які прийшли в район, чітко написано, що зона безпеки — у радіусі трьох кілометрів від електростанції. Це кожен може вирахувати. Це ясно як день.

Я хотіла слухати Петра далі, сидіти поруч із ним, і коли ми в’їхали в село, я ледь стримала подив, що дорога промайнула так швидко. На площі він зупинився не біля свого дому, а з іншого кінця.

— Тут живе Тушл, — сказав він.

Він узяв футляр із друкарською машинкою з заднього сидіння й постукав у вікно. Хата була простою, внизу її було побілено до самої трави, я встигла помітити, що в будівлі був трикутний фронтон і посередині дата 1897. Ми пройшли через маленький палісадник до дверей. Зсередини на мене повіяло вогкістю каменю й маринадом для огірків, у кімнаті стояв кухонний стіл і була грубка з плитою, на ній — смальтові каструльки. Двоє літніх чоловіків підвелися з-за столу, Петр представив мені пана Тушла. Сиве волосся навколо залисини, поверх картатої сорочки одягнено светр, плетений великими петлями. Другим був пан Бертак, із сусідньої хати. У нього було дуже зморшкувате обличчя, густе волосся, зачесане назад, уже зовсім біле, він точно був старшим, аніж пан Тушл. Його широке обличчя рожевого кольору, у кишені сорочки виднілася відкрита пачка цигарок. Обоє були стурбованими, я вийняла машинку з чорного футляра, мала при собі й стосик паперу. Якийсь час вони дивилися на мою машинку, обклеєну зусібіч кольоровими наклейками з емблемами автомобілів і мастил. Я поклала поміж двох аркушів темно-синій копіювальний папір і накрутила все це на каретку. Кухонний стіл був зависоким, мені довелося підняти руки, відтак писати було не вельми зручно. Пан Тушл показав мені аркуш паперу, списаний дрібним охайним почерком.

— Ти прочитаєш? — запитав він.

— Звісно прочитає, Франто, — засміявся пан Бертак, — ти ж хроніст.

— Ви могли б мені подиктувати? Так буде швидше.

Пан Тушл узяв аркуш у грубі пальці, став поруч зі мною й голосно читав. На білий папір падали перші літери, ніби краплі дощу, коли він б’є по стелі веранди в хаті дядька Венци.

Шановний товаришу президенте!

Я надрукувала звертання й поглянула на трьох чоловіків навколо мене. Вони стояли нерухомо, якось так урочисто й зосереджено слідкували за моїми пальцями, що стрибали по світлих клавішах. Пан Тушл заговорив голосніше, аби заглушити стукіт машинки, а я писала, доки аркуш не було заповнено на дві третини. Вони вигадали ще останні формулювання й підпис. Коли все було готово, я витягнула аркуші з машинки й віддала їм оригінал і копію. Якийсь час вони стояли й обережно передавали один одному лист, а потім всі троє вирішували, чи пишеться президент через С або через З.

Пан Тушл налив нам черпаком чаю з великої смальтової каструлі, що стояла на плиті. Ми сиділи навколо столу, я обіймала долонями порцелянову чашку, дивилася на обох сусідів і на Петра, який сидів праворуч від мене. Наші лікті часом дотикалися. Ми говорили про приблизні ціни на будинки. У теках на шнурочках пан Тушл мав якісь документи. Він узяв до рук один лист і на столі розгладив папір рукою.

— Поки ми досягли того, — сказав він серйозним голосом, — що вони підвищили вартість нерухомості на тридцять п’ять процентів.

— Але це все ще замало! — вдарив кулаком об стіл старший сусід.

— Основне — змінити саму методику оцінки, — втрутився в розмову Петр, — вона ж безглузда.

— І злодійська, — додав пан Бертак, його рука на столі була все ще стиснена в кулак.

У кухні пана Тушла було прибрано, на умивальнику складений рушничок, на стіні цокав годинник, такий самий, як у бабусі в хаті дядька Венци біля ріки, великий циферблат і маятник.

— Ви бачили, куди вони дівають ґрунт з-під будівництва? — запитав пан Тушл.

— Так, я чув, що його вивозять кудись аж до Горні Стропніце чи якось так, — сказав Бертак.

— До дідька! Цю землю використовують для насипів.

— Зажди, але ж це орна земля.

— Йозефе, — поглянув пан Тушл на сусіда, намагаючись його переконати. — Учора я сам сів у автівку й поїхав просто за однією з вантажівок. Перед Будєйовіце будують переїзд над коліями в напрямку Воднян. Там ці вантажівки й викидають наш ґрунт. Родюча орна земля, яку місцеві люди бережуть і плекають п’ятсот років…

Раптом від цього старого пана я відчула колосальну енергію. Щось, що мене здивувало і чого б я про нього ніколи не сказала. Його очі блищали, а руки ніколи не залишалися в спокої. Пан Тушл зав’язав обидві мотузки в теці на бантик і пішов проводжати сусіда. Я поглянула на Петра. Під чорним светром здіймалися його плечі, спершись на лікті, він дивився в порожню чашку й супився.

— Яка методика має змінитися?

— Підрахунку вартості хат, — сказав Петр. — Тобі знесуть дім, а ти отримаєш за це смішні гроші. Ви вже знаєте, скільки отримаєте за хату?

Я покрутила головою.

— То запитай у тата. Це стосується всіх сіл, і вас теж. Залежить від віку хати, це називається часова вартість. За кожен рік із передбачуваної ціни знімають один відсоток. Я собі порахував. Хата, побудована в 1882 році, на їхню думку, уже не має жодної вартості.

Сонце вже заглядало просто у вікно, освітило всю кімнату й проявило пил, що літав над столом і перед пожовклими фіранками. Пан Тушл — удівець, довгі роки пише районну хроніку, ось про що я дізналася ще. Він упевнено потиснув руку, коли ми прощалися. Перш ніж я сіла в автівку, я ще раз озирнулася на фасад його хати.

Петр тією ж дорогою відвіз мене додому. Почався невеликий дощ, переднє скло було вкрито ланцюжками крапель. Мені здавалося, що це було декілька секунд тому — я стояла перед плитою в кухні й хотіла кудись зникнути. Коли Петр висадить мене на площі й піде будити Оліну, яка завжди після танців спить по півдня, мені ця швидка поїздка здаватиметься нереальною.

— Нічого ж собі, ми писали листа Гусакові…

Петр на мене поглянув, засміявся й вдарив обома руками об кермо. Хмари почали розходитися, сонячне світло вдарило в мої невиспані очі.

Щойно я приїхала зі школи й дійшла від автобуса додому, то помітила по мамі, що щось сталося. Я вдивлялася в її стурбовані очі й чоло, доки вона несла мені тарілку з супом. Я сиділа в кухні біля столу, і раптом наді мною став тато і почав махати перед моїми очима якимись паперами. Я відразу впізнала нашу петицію.

— Що ти тут, заради Бога, організовуєш? — почав він.

У мені щось здригнулося, але я продовжувала їсти.

— Це петиція.

— Що це ви придумали?

— Ти її підписав?

— Чому я маю це підписувати?

— Щоб нам не знесли хату, — сказала я, дивлячись у тарілку.

— Ти ніби маленька…

— Чому?

— Хіба так вирішують справи?

— А як?

— Дай їй поїсти, прошу тебе, — зауважила мама.

— Щодо цих питань була вже давно зустріч у пивниці, — продовжував тато, — і ми говоримо про це в нацкомітеті.

— І про що ви домовилися?

— Про тисячу речей, дівчинко, цим займаються представники в районі.

— Але майже всі в селі нам це підписали.

— Ви позбурюєте людей і зробите більше шкоди, аніж користі.

— Тут ідеться також про передбачувані ціни, Гано, — втрутилася мама. — У селі кажуть, що той, хто першим домовиться з оцінником, отримає хорошу ціну, а хто це відкладатиме, отримає за хату менше.

— Але люди про це також можуть щось сказати, хіба ні?

У тата опустилася рука з листками, він дивився за вікно й на хвильку замовк.

— Ти наївна, — поглянув він на мене, ніби мені було п’ять років.

— Ти знаєш, що роблять люди в тих селах, які мають знести повністю? Пишуть президентові, до міністерств, їздять до Праги, намагаються якось захищатися…

— Що ти про це знаєш?

— Я набирала на машинці їм той лист і знаю від Петра Гразділа, що вони роблять і як не здаються…

Тато махнув рукою.

— Такі рішення приймають в інших місцях, це йде через інші руки.

— Хочеш цю станцію? А греблю? Щоб піднялася вода, і наша, і дядькова хата…

— Але ти ж знаєш, що не хочу! І роблю для цього все, що можу…

— Не робиш.

— Гано, — зауважила мама, що сиділа навпроти мене за столом, як на голках.

— Що ти можеш знати, дівчинко, ти ще занадто мало пережила.

— Ти боїшся. Маху й ще бозна-кого…

— Ну це вже занадто! — підвищив він голос.

Я мовчала й похмуро дивилася в тарілку.

— Ти ще щось робила? Могла б мене люб’язно проінформувати?

— Так, ми розносили в Будєйовіце питальники, із хлопцями з сільськогосподарської школи. Сімдесят відсотків людей висловилося проти станції.

— І що, на твою думку, це означає? Що через це зупинять розпочате будівництво атомної електростанції?

Суп я не доїла, накинула на себе пальто й просто в капцях, що стояли на ґанку, вибігла геть. Я волочилася берегом у напрямку до дядькової хати. Уже здалеку я побачила, що на з’їзді з дороги стояла швидка. Цього ще бракувало!

Я побачила два білі халати й ноші. Я наддала ходу, але швидка вже вирулювала назад на дорогу і їхала в напрямку площі. Я підійшла до воріт. Було вже зачинено, надворі — нікого. Я обійшла хату з боку саду й увійшла через задні двері в паркані. Я трохи постояла під вікном, а потім легко постукала. Спочатку нічого не відбувалося, навіть фіранки не ворухнулися. Потім з-за рогу вийшов Зденєк. Замість робочої блузи на ньому цього разу був светр. Я пішла йому назустріч, і ми взялися за руки. Я поклала йому голову на груди, він дихав мені у волосся й мовчав.

— Що з мамою? — промовила я.

Він мовчав усю дорогу, поки ми не зійшли до річки. Ми сиділи на березі під будинком дядька. Ноги в капцях мерзли.

— Чому маму знову забрали?

— Вона побила собі обличчя. Здається, у неї зламаний ніс, вибитий зуб і подряпини.

— О господи… Як вона це зробила?

— Биткою для м’яса, — сказав Зденєк доволі спокійно, дивлячись на річку, — біля столу в кухні.

— А ти? Ти там був?

— Ми з татом працювали в садку. Прийшли додому, а на столі повно крові…

Я ще дужче притислася до Зденєка, бо стало дуже холодно. Мені спало на думку зайти до дядька на чай.

— Мама дізналася, що вас теж мають затопити?

— Ні, ми їй про це взагалі не говорили. Тато не захотів.

Зденєк спустився аж до води й вмочив у неї руки, мене від того пробрало холодом. Рука в нього була як лід, коли він мене торкнувся.

— Я посварилася з татом.

— Чому?

— Через петицію.

— Це все одно намарне. Ти гадаєш чинуш цікавить, що думають прості люди?

— Чому ти так кажеш?

— Бо я так вважаю.

— Тож ви гадаєте, що краще нічого не робити? Ти сидітимеш біля річки й чекатимеш, коли тобі знесуть хату?

Цар привітав нас гавкотом і біганиною за сіткою, як навіжений. Я його трохи відпустила, і ми бігали у дворі, капці з мене спадали, і незабаром шкарпетки стали мокрі. Я вже промерзла. У дверях веранди з’явився дядько.

— У тебе є ром, Венцо? — закричав Зденєк.

У кухні ми пили чай із торішнім медом. Залишилося ще кілька банок, увесь інший вони зі Зденєком продали. Дядько поліз у шафку за ромом.

— Корабельна пляшка в цій хаті буде доти, доки вона стоятиме, — пожартував він.

Ніхто не засміявся. Може, він не це хотів сказати. Пляшка рому з Їндржихув-Градеца пішла по колу, я собі теж трохи налила в чашку. Щоб зігрітися і щоб був запах. Зденєк з дядьком говорили про риб, про мед і про кроликів. А для мене це було так само, ніби вони мовчали. Я дивилася на Зденєка й на дядька. Жодного слова про те, що хату Конопків було теж записано на знесення, хоча вона й понад висотою 370,5. Жодного слова про те, що ця хата наступної весни вже тут не стоятиме. Разом із сараєм, садом і вуликами. Дядько начебто думав, що коли він про це не говоритиме, то загроза зникне чи взагалі не існуватиме. Раптом я відчула, що не можу дивитися ні на одного, ані на іншого. Я встала, недопивши чай, і сказала, що йду додому. Вони мене не тримали. Мені було шкода. Наче до мене їм не було жодної справи.

Цар у дворі трохи погавкав, лише він хотів мене зупинити. На доріжці біля річки я зупинилася. Поглянула на годинник. «Я дам йому п’ять хвилин», — сказала я собі. Вони йшли страшенно повільно, секунди, хвилини, вода текла ще повільніше. Зденєк не з’явився у дверях. Під моїми підошвами скрипів пісок, я стояла спиною до хати, дивилася тільки на річку.

На скляних дверях при вході було наліплено плакати, які запрошували на концерт відомого оркестру «Мораванка». У залі будинку культури на столах лежали сніжно-білі скатертини, мені це трохи нагадало білу накидку з вишиваними краями в нас у селі в костелі, на жертовному столику перед вівтарем. Я не знаю, чому мені згадалася атмосфера костелу, але ті, хто приходив і сідав навколо столів, здавалися мені схожими на тих, хто збирається на похованнях. Ми з Анною й Міладою сіли за кутовий стіл. Офіціант приніс пляшку вина.

— Тобі подобається оркестр? — запитала Анна в Мілади.

— Та ні, але мені хотілося побачити, як виглядають справжні сільські танці, — пояснила Мілада.

— Ну, це буде не зовсім типова сільська забава, — посміхнулася я.

Мені не хотілося відразу все пояснювати Міладі, але вона була досить уважною й уже виробила для себе якесь уявлення. Незабаром вона постукала мене по плечу.

— Ці люди якісь занадто похмурі…

Вона витягнула мене з задуми. Я намагалася приховати нервування.

— Тут настрій, як на похороні, — зашепотіла вона мені у вухо.

«Бо це і є похорон», — подумала я, але вголос заспокоїла Міладу, що веселощі от-от почнуться.

Вона дивилася на вхід у залу. Я спіймала себе на думці, що хочу, аби мама не пустила Оліну на ці танці.

— Спочатку буде концерт, — почала Анна, — потім виступить якийсь фольклорний ансамбль із Будєйовіце, а потім уже гратимуть танці.

Я знову замислилася. Про те, що мені хотілося б, аби на танцях Петр був без Оліни, яка має готуватися до випускних іспитів.

— А танцюристи будуть? — засміялася Мілада.

— Має прийти Петр з Оліною, — сказала я й повернулася до Анни. — А що Хозе?

— Він не прийде, — покрутила вона головою.

Зала заповнилася, ми налили в склянки вино. Усе ще тільки втрьох. На сцені вже була група, коли перед мікрофоном з’явилося троє панів у костюмах і з краватками. Делегація з району, як зазначив хтось за сусіднім столиком. Один із них, малий, збитий, у білій сорочці і з рідким волоссям, почав говорити щось про те, що будівництво атомної електростанції — це честь для всього Південночеського краю, що обрання цього місця — перевага для місцевих мешканців, для яких електроенергія буде найдешевшою в країні, будівництво принесе розвиток та інвестиції, гроші, нові квартири… Я озирнулася й крізь відчинені двері побачила натовп хлопців, які покинули свої місця в залі, тислися біля бару, а хазяїн розливав їм горілку. Серед них був і Петр. У світло-синій сорочці, розстібнутій біля горла, він стояв боком, перекинувши чорний піджак через руку, із кимось говорив і махав руками. Я роззирнулася, чи не побачу Оліну, але ніде поруч її не було. Дивне відчуття радості підступило мені до самого горла, я засоромилася й поглянула на наш стіл. Анна з Міладою слухали доповідачів, тож здивування відсутністю Оліни я могла вдавати хіба що сама для себе.

Коли Петр з’явився біля нашого столу, оркестр уже грав, зала слухала, але з бару лунав шум. Він приніс пляшку газованої води. Перед будинком стояла його автівка, він обіцяв кільком людям із сусіднього села, що довезе їх.

— Оліна переказує вітання, — сказав Петр.

«Мораванка» відіграла першу частину народних пісень. Після цього вийшли діти в національних костюмах. У перерві ми з Анною пішли в туалет, із місцевої пивниці звучали дещо грубіші пісні. Я чекала Анну в коридорі й дивилася на співаків. На чоловіків, які стали колом і обіймалися за плечі. Вони співали трохи перероблену народну пісню «Шлях до Протівіна». Слово «голиші» у тексті вони замінили на «товариші». Рима була такою ж. Спітнілі обличчя, приспущені краватки. «Другі, як і перші, куркулі, товариші, будуть спати у землі», — верещали вони задоволено, вимахуючи склянками в руках.

До нашого столу в кутку біля сцени ці співи вже майже не долинали, а незабаром їх і зовсім заглушила «Мораванка», яка цього разу вже заграла до танцю. Петр на стільці довго не затримався, тільки піджак від костюма лишився на спинці, він крутився навколо інших столів й увесь час комусь щось розповідав. На паркеті все одно танцювало зовсім небагато людей.

— Петр мені щойно сказав, — нахилилася мені до вуха Мілада, — що це останні танці, а потім будинок культури знесуть.

— А разом із ним і все це село, — кричала їй у вухо вже я, — і сусіднє теж, і ще три. В одному з них живе Петр.

Вона кивнула, що вже знає. Вона ввесь час була трохи переляканою.

— Для місцевих вхід безкоштовний, — продовжувала я, — родичі Петра відмовилися, тож увесь стіл наш.

— Ти тут когось знаєш? — роззирнулася Мілада по залі.

— Ні, але Петр усіх знає. Він обходив села з петицією проти знесення будинків…

Ми сиділи близько до репродуктора й погано чули одна одну. Я помітила, що майже ввесь час говорю про Петра, і ще помітила погляди Анни. Коли музика перестала на якийсь час грати, Петр підвів до столу пана Тушла. Він видався мені втомленішим, аніж раніше, але в очах його читався бойовий дух. Він витягнув із нагрудної кишені складений аркуш паперу. Він був списаний його охайним почерком хронікера. Концепція листа до міністерства палива й енергетики. Я пообіцяла, що вдома наберу його на машинці й відправлю назад із Петром. Старий пан нахилився до мене, щоб я його почула. На наш попередній лист із президентської канцелярії не прийшло жодної відповіді. П’ять малих південночеських сіл не вартували навіть ввічливої відповіді голови держави чи його чиновників. Пан Тушл говорив це дуже здивовано. Я розповіла йому про справи в нас у селі, про мою сварку з татом і про те, що зрештою він таки відніс у нацкомітет петицію. У нього загорілися очі, і він поплескав мене по спині.

— Ми вже чотири роки сидимо за однією партою, — почула я, як Мілада кричала на вухо Петрові.

В Анни з’явився її відсутній вираз обличчя, а коли знову почали грати, Петр покликав мене танцювати. Під час вальсу він вів мене по краю зали, кілька старших пар кружляло в центрі, в обличчях, які ми зустрічали навколо, відчувалися стурбованість і смуток, утома й безнадія. Під час польки, яка тривала довго, у мене наприкінці трохи запаморочилася голова, але Петр впевнено тримав мене й дотримувався ритму. Я відчула, що, мабуть, найщасливіші очі зі всіх людей на паркеті — у мене. Я сіла до столу, задихана, і пила вино, світло-синя сорочка Петра кудись зникла. Я думала про всі ці речі трохи здивовано, трохи перелякано, але помітила, що при цьому посміхаюся.

Ближче до півночі людей поменшало, але біля бару все ще була тиснява. Петр біля дверей говорив із повнуватою пані під шістдесят. Кримпленовий костюм старого фасону, завите сиве волосся, почервоніле обличчя й набряклі очі.

— Це свинство нам приготували для того, щоб ми забули… — почула я її останні слова.

Ми стояли перед будинком культури, низькою квадратною будівлею зі скляними дверима й алюмінієвими рамами на вікнах. Вона стоїть у селі років із сім, казав Петр, місцеві побудували її самотужки, коли про атомну електростанцію ніхто ще нічого й не підозрював.

— Шкода тої праці, — сказав Петр і вдарив носаком черевика по сірій штукатурці, — але коли зноситимуть це страховисько, ніхто не плакатиме.

Він запалив цигарку, ми обійшли дім і пройшли трохи дорогою до каплиці. Я обійшла її, ковзала в черевиках по траві й відчувала від неї нічну прохолоду. Відблиски світла з головної дороги були в мене за спиною, я сперлася на задню стіну каплички. Петр стояв неподалік від мене, викинув убік недопалок, той пролетів по кривій і гаснув десь у траві. Він підійшов ближче до мене, помітив сироти, що виступили на моїй шкірі, оголених плечах.

— Ти замерзнеш, — сказав він, дивлячись у землю.

Я відлипла від холодної стіни, тож ми стояли тепер зовсім близько. Я сперлася йому лобом на груди, але в мене не було сил поглянути на нього, тож більш ніж очима, я губами шукала його губи. Він не відсторонився. Я відчула на язикові смак його сигарет. Потім уже я очей не розплющувала. Мене залило його тепло, і від цього мене ще більше почало трусити від холоду. Він обійняв мене сильніше. Моя ліва рука була ззаду в його волоссі. Це тривало довго, може, чверть години. Ми відпустили одне одного. Він швидко поглянув на годинник і засунув руки в кишені.

— Мабуть… треба йти назад, — він трохи захрипів і відкашлявся.

Із зали ми виходили одними з останніх. Група вже давно перестала грати. На голі плечі я накинула светрик, переді мною Мілада тупотіла на підборах, за нею Анна проходила через залу своєю особливою ходою. Наостанок я озирнулася на сумну запилену залу. Скатертини пом’ято й залито, столи розсунуто. Склянки, порожні пляшки.

Мене мучила совість через Міладу, цей вечір для неї навряд чи був веселим. Та й для Анни теж. Від півночі, відколи ми з Петром повернулися з вулиці кожен окремо, я намагалася поводитися, ніби нічого не сталося, але не була дуже веселою супутницею. Анна мала кам’яний вираз обличчя, Мілада спостерігала за тим, що робилося навколо й часом не могла здолати позіхання. На барі ми замовили випити. Почаркувалися за успішні випускні, які чекали на нас трьох. Перед будинком культури ми сіли в Петрову автівку. Він уже декілька разів з’їздив, ми лишилися наостанок. Дівчата сіли позаду, тож я підсіла вперед до Петра. Розмова не клеїлася. Розпачливий сміх. Ми їхали вузькою дорогою, оточеною лісом, перед нами пробігла сарна. Петр загальмував. Я хотіла, щоб поїздка не закінчувалася, мені не хотілося виходити, прощатися, щось говорити. Мені не хотілося бути самою.

Спочатку вийшла Анна, потім Петр іще з’їхав униз до річки й зупинився просто перед нашими воротами. Мілада подякувала за дорогу, я швидко вийшла й нахилилася до віконця. Петр усміхнувся, трохи непевно й винувато.

— Ти приїдеш за тим листом? Завтра я його наберу… — я вийняла з торбинки папір, написаний паном Тушлом.

Він кивнув.

Мілада простукотіла черевиками по кахлях у коридорі. Я ввімкнула світло в кімнаті. Гонзове ліжко було з чистою постіллю, він спав у хаті дядька. Я завела Міладу у ванну. Коли я лягала, у мене все ще паморочилася голова. Усе крутилося: ритм танцю, світло, тіні — я не могла заспокоїтися. Мені хотілося пити й чимшвидше заснути.

Опівдні я проводила Міладу на автобус до Будєйовіце. По дорозі назад я відчула слабкість у шлунку. Помітила, що постійно роззираюся. Трохи заспокоїлася я тільки у світлиці дядькової хати біля річки. На тахті — неприбрані ковдра й подушка, але Гонзи не було. Я вклала в друкарську машинку чистий аркуш і надрукувала лист. Я написала й празьку адресу на конверті. Найважливіше завдання цього дня було виконано за декілька хвилин. Я спробувала повчитися, але не змогла витримати самотності в кімнаті. Я трошки посиділа з бабусею й дядьком на лавці перед домом. Зі спазмами в шлунку я чекала, коли з’явиться Зденєк. Я заплющила очі від сонячного світла, що лилося понад рікою. Ми грілися всі троє на порозі, ніби кішки. Ніхто не потребував нічого казати. Була неділя, післяобід. Я почувалася тут більше вдома, ніж у батьків. У моїй голові знову промайнула думка, що буде, коли підніметься вода. Раптом я отямилася від голосу, що вигукував моє ім’я. Я автоматично повернула голову праворуч у куток дому, звідки завжди приходив Зденєк, але там нікого не було. А потім я подивилася вниз до річки. Перед воротами стояв Петр.

— Хочеш поїхати зі мною?

— Чому б і ні, — сказала я.

Я поклала лист у незапечатаному конверті на поличку під переднє скло, і ми виїхали з села. Авто видиралося вгору, вузьку асфальтовану дорогу з обох боків огортав ліс. Петр з’їхав на бічну дорогу, де були колії, прориті тракторами, і зупинився перед старим вигнутим шлагбаумом, що перегороджував проїзд. Червоно-білі смужки за роки вицвіли.

— Далі не можна, — сказала я.

— Дурниці, чому ні, — він повернувся до мене.

Я поклала йому руки на плечі, із його губ потроху сходила усмішка, губи лишалися відкритими й були вже зовсім поруч із моїми. Я була вся в його силовому полі, на цій новій території, за усіма попереджувальними написами, табличками про небезпеку, за спущеною завісою.

Увесь тиждень я мала невелику температуру, із телефонної будки біля гімназії я дзвонила в обідню перерву Петрові на роботу. У голові тільки одна думка: коли я зустріну Оліну. Вона не сиділа на площі, коли я після обіду йшла від автобуса; її не було біля мами за прилавком, коли я пішла в магазин по хліб і каву; вона не прийшла ввечері до нас. Навіть її малу сестричку я не бачила.

Сіре небо падало на річку, коли я в четвер увечері йшла до дядькової хати, у сараї горіло світло, пахло воском і медом, як завжди, навколо гарячої лампочки кружляв пил і тирса.

— Привіт, хлопці, — привіталася я, і раптом мені стало страшенно шкода всього.

Того, що сталося, і того, що ще станеться. Ці знайомі запахи, речі, нас троє, і нічого не буде, як раніше, зосталося тільки декілька митей. Дядько сидів на стільці й спостерігав, як Зденєк забивав молоточком маленькі цвяхи. Вони ремонтували рамки для вуликів. Наближалася сьома година, і я знала, що дядько підведеться й піде до пивниці. Зденєк у робі стояв навколішки під електричним світлом на бетонній підлозі, довкола нього — дерев’яні рамки, банка з цвяхами. Руки тремтіли, і я засунула їх у кишені, хилиталася на носочках. Дядько зняв із гачка біля дверей жилет і, коли проходив повз мене, руками провів по волоссю над чолом, такий грайливий жест, як у дитинстві. Він щось підозрює? Мені здавалося, що хоча він нічого й не сказав, усе знав. Ми залишилися самі. І все відразу було сказано, я не змогла б це довго стримувати. Я навіть не знала, як це все з мене висипалося.

Зденєк спочатку мав такий вигляд, ніби зовсім не розуміє моїх слів. Він сидів на землі біля незавершеної роботи, дивився не розуміючи поперед себе. Ніби було неможливим, що ми двоє, знаючись від дитячих років, уже не будемо разом. Я сиділа на хиткому стільці, який звільнив для мене дядько, і дивилася, як у Зденєка затрусилися руки.

— Що ти таке кажеш, Гано?

Я закусила губу.

— У тебе хтось є?

Я кивнула.

— Ти не можеш мене ось так покинути…

У мені піднялася хвиля жалю, я знала, що ці хвилини будуть найважчими.

— Ти не можеш лишити мене самого в тій хаті… — поглянув він через плече в напрямку, де на схилі стояв їхній сумний, занедбаний дім.

— Я не думаю, що це тільки моя вина, Зденєку, що ми розходимося.

— Але ми одне одному належимо.

— Я теж так думала, але…

— Що я зробив не так?

— Власне, ти вже давно нічого не робив. Узагалі нічого.

— У мене немає нікого іншого…

Я підвелася й ходила туди-сюди, раптом співчуття переросло в злість на його слабкість. Але я видихала ці напади злості, щоб не завдати йому ще більшого болю. Він стояв на колінах серед розкиданих цвяхів і шматків дерева, похнюпивши голову. Потім підвівся і теж почав ходити туди-сюди, він нагадував мені бджолу, яка влетіла в кімнату й вдаряється об стіни й віконне скло.

Зрештою, ми в сараї провели майже дві години, це було вже втомливо, мені здавалося, що ми обоє щось говоримо, хоча й знаємо, що це зайве. Мабуть, у такі моменти просто треба говорити, навіть якщо це безглузді чи порожні речення. У мене ніби все тіло було проколоте шпильками. Зденєк трохи заспокоївся. Своїми гарними блакитними очима він дивився то на підлогу, то на мене.

— Щось узагалі зміниться? — запитала я, але не знала кого. — Ми всі тут усе ще будемо, бо просто сюди належимо: ти, я, дядько Венца. Тільки ми двоє будемо тепер друзями, але ми можемо про все говорити, як і раніше…

Обійми, коли він підвівся, були обережними, я його змусила. Він був, наче мій брат. Того я, щоправда, ніколи не обіймала, бо це в нас у сім’ї було просто неможливо. Він ішов непевними кроками вгору по доріжці. Я вийшла за ворота й попленталася вздовж ріки додому. Тепер у мене двоє братів. Я перебирала це в голові, і дорога тривала довго. Я дійшла аж на протилежний кінець села, до школи. Три роки тому я в це ще вірила. Що ми одружимося зі Зденєком, я вивчуся на вчительку й колись у місцевій початковій школі вчитиму наших дітей. А що це я, власне, казала щойно? Майже нічого з того не є правдою, не може нею бути. Ніщо не буде, як раніше: школу знесуть, дядькову хату біля річки знесуть разом із сараєм, натертим мастилом, ми вже не будемо разом, ми троє. Зрештою знесуть і хату Конопків, яка спочатку мала залишитися, ми всі розбіжимося по квартирах у панельних мікрорайонах, які отримаємо як компенсацію.

Безкінечний день. Ми чекали людей із етнографічної комісії вже понад дві години. Дядько сидів за столом у кухні, був одягнений у штани від костюма й білу сорочку. Бабуся лишилася лежати в спальні, а я від нудьги витирала пил на полицях. Дядько мене вмовляв, щоб я не йшла. Я кепкувала з нього, що він боїться працівників музею.

— Вони лише фотографуватимуть хату, може, іще про щось запитають.

Він нервувався й постійно посьорбував із пляшки пиво. Він приніс із пивниці цілий ящик.

— А якщо вони не прийдуть?

— Мабуть, вони затрималися біля школи чи ще десь. Вони хочуть усе задокументувати.

— Я гадаю, вони сьогодні вже не прийдуть.

— Ну нічого, прийдуть іншим разом, — махнула я рукою.

— Я поголився, підстриг нігті й видер волосинки з носа, чорт забирай, — вилаявся дядько.

Вони прийшли за півгодини, дві пані й один старший пан. Дядько нервово посміхався. Вони фотографували й записували щось у зошит. Я не відразу помітила, що дядько кудись зник. Одна з тих пані показала мені якийсь лист від міністерства культури. У ньому була шапка й реєстраційний номер. Ішлося в ньому про рішення міністерства й про якісь необхідні заходи для того, щоб скасувати охорону як пам’ятників культури будинків номер 7, 12, 14, 15, 18… там було із вісім хат: наша, дядькова, мами Оліни й батьків Анни. Іще й школа. Я там не знайшла хати Конопків, але, можливо, я просто не помітила. Вони лишилися в хаті десь на годину, казали, що так документують усі будинки.

Дядька я знайшла ввечері в пивниці. Біля столу було гамірно, там сидів тато Хозе й хлопці з лісопилки. У дядька були блискучі очі, він обхопив мене за горло й змусив сісти біля себе на лавку. Замовив мені випити. Він усім замовив випити. Я перекинула чарку в себе, але почувалася там між чоловіками як не своя. Незабаром я викрутилася від дядька, сказавши, що маю йти додому. З-за сусіднього столу до мене посміхався Шваб, але я не зважала на нього й вибігла на площу. Із твердим переконанням, що зустріну Оліну, я проминула по дорозі додому її хату, опустивши голову.

Наступного дня я приїхала зі школи о пів на другу. Зачинилася в кімнаті. Спробувала в кріслі читати книжку, яку мені позичила Мілада, «Молодий чоловік і біла китиха» Парала[15]. На ноги я накинула ковдру, але невдовзі мене перервав стук у вікно. Так стукає у вікно Оліна. Трусилося, здається, не лише скло в рамі, а й усе в мені. Якийсь час я не могла підвестися, але вже не могла й слухати це дзеленчання вікна. Тривога підступила мені до горла. Я відгорнула фіранку, відчинила вікно й втупилася в обличчя Анни. Мені стало трохи легше. Я пробубоніла привітання.

— Оліна тобі переказує, що ти маєш прийти в магазин.

Я навіть не думала, нічого не відповіла Анні, лише, ніби робот, пішла до комірчини й взяла з гачка сітчану торбу. Я вийшла на вулицю, роззирнулася, де Анна, але вона вже пішла. Я йшла дорогою до площі з торбою в руках. Я пройшла повз костел і неподалік магазину зупинилася. Я дивилася на цю торбу. Що я в ній хочу принести? У мені залунав якийсь крижаний сміх. Я відчайдушно ввійшла до магазину. Він був порожнім. Оліна стояла за прилавком із кам’яним виразом обличчя. Тільки її очі мене пропалювали. Руками вона спиралася на прилавок, ніби нетерпляче чекаючи на мене. Я зробила кілька кроків уперед і пройшлася поглядом по консервах, банках і пляшках на вітрині, перш ніж наважилася повернутися поглядом до її очей. Вона мовчала й тільки дивилася. Це неможливо було витримати. Я ковтнула слину, але нічого не сказала.

— Привезли десерти, тож я тебе й покликала, — сказала вона.

Тон її голосу звучав, як зимова холоднеча. У ньому бриніла іронія, якийсь відчайдушний сміх і переляк.

— Ти моя найкраща подруга, я знаю, що ти любиш заварні тістечка, тож я для тебе декілька й приховала.

— Оліно, облиш…

— Зажди, хіба ти не моя найкраща подруга?

— Олі, я не знаю, що сказати.

— Але ж ми подруги, ні? Із самого дитинства, коли ми разом гралися в пісочниці?

— Я прошу тебе, Оліно. Я жахливо почуваюся, знаєш…

— То ти жахливо почуваєшся, бідненька? Страждаєш, так?

— Петр із тобою говорив, то напевно…

— Так, Петрик мене відвідав, ми чудово поговорили. Він теж страшенно страждає, нещасний.

— Чорт забирай, облиш це, Оліно!

— То ти візьмеш ці тістечка, Гано? — запитала вона медовим голоском.

Лише тепер я помітила, що з лівого краю прилавка стояла дерев’яна коробка, вистелена прозорим папером із жирними плямами й залишками якогось крему чи вершків. У куточку притулилося два тістечка.

Олінине обличчя потроху ніби згасло, усмішка застигла нерухомо. Волосся зачесано назад у хвостик, мамин білий халат, трохи вже потертий біля кишень і спереду, біля застібок. Потім її губи нарешті заворушилися.

— Я не знаю, чим ти його привабила, — почала вона повільно, іронічна ласкавість уже зникла з її голосу, — чи крутила ти перед ним своєю дупою, чи щось інше. Але Петр мій і завжди буде моїм, запам’ятай це.

— Оліно, я…

— Я нічого не хочу чути, — перебила вона мене й продовжила далі тихо, ніби підготовану завчасно, промову. — Петр любить мене, ту ванну в хаті він переробляв для мене, ти, хвойдо. І якщо ти там оселишся, то принесеш усім тільки смуток. А Петр до мене все одно повернеться, зваж на це.

Я не знаю, як опинилася перед магазином. Площа шуміла вітром у кронах горобини. Я йшла з порожньою торбою, ніде нікого. Я спускалася до річки й раптом почула за спиною своє ім’я. Я обернулася, біля дерева стояла Анна. Я дивилася на неї, і звідки вона взялася, а потім почала плакати. Вона мене обійняла, і ми стояли кілька хвилин під стовбурами лип.

— А що тепер робити мені, не підкажеш? — забубоніла Анна. — Я люблю вас обох…

Починався травень, і все було таке нове, хоча я весь час сиділа в садку за дядьковою хатою й готувалася до іспитів. До моєї самотності й до відчайдушної зосередженості крізь щілини постійно проникав світ довкола: обідні дзвінки до Петра з телефону на пошті, річка з гусками й качками, дзижчання бджіл із вуликів дядька й Зденєка, відвідини Анни вечорами. їй на економічному теж треба було складати випускні. Ми сідали біля річки й говорили про новини. Це вона першою прийшла з тим, про що вже говорили в пивниці. Майже тиждень я ніде не була, із Петром я востаннє говорила два дні тому. Навіть новини по телебаченню я останнім часом не дивилася. Тепер я дивилася на Анну, зарослий берег річки бринів і дзижчав від комах, я скочила на ноги й дивилася на все це довкола.

— Це означає, що воно може бути тут скрізь? У траві, у воді?..

— Так, вітер тепер дме зі сходу, — сказала вона й теж підвелася, ніби лише зараз усвідомивши, що це означає.

Роззиралася довкола й раптом навіть виглядало якось комічно, хоча й страшно, те, як наївно вона шукала поглядом щось невидиме. Вона пішла за мною до хати. Дядько сидів у кухні, шмат хліба нарізав на менші шматки, на які намащував печінковий паштет із консерви. Бабуся сиділа на стільці біля плити, у своєму власному світі без звуків і з розфокусованим зображенням. Її очі, які вже особливо й не цікавилися довколишнім світом, затято дивилися кудись на шафку й на полотно, вишите блакиттю, що висіло на стіні над буфетом.

— Дядьку, що сталося в Росії?

Він поглянув на нас, що стояли на порозі кухні, настромив шматок хліба, намащений паштетом, на кінчик ножа й поклав це все собі до рота.

— Там, здається, вибухнула атомна електростанція?

— Ну, так кажуть, — відповів дядько, виловив у банці маринований огірок, жував далі й дивився за вікно на садок і бджіл.

Ще якийсь час ми стояли й видивлялися на нього, перш ніж зрозуміли, що більше ми з нього нічого не вичавимо.

Удома я взяла з купки, що рівно лежала під телевізором, учорашню газету й забрала її з собою в кімнату. Тато єдиний у селі виписував «Вільне слово»[16]. Про якусь атомну аварію там не було жодного слова.

Петр прийшов за мною аж під ворота. Я покликала Царя, який утомлено гавкав, швидше тільки з обов’язку.

— Я спочатку стукав до вас у вікно.

— Я вчуся тут, у дядька, тут краще, аніж удома, — сказала я й обійняла його, тримаючись руками за його могутні плечі.

«Я від тебе не відступлюся», — казала я про себе постійно. Я зачинила двері, полишивши відкриті підручники всередині. По дорозі на площу ми зустріли кількох людей, уперше тримаючись за руки тут, у селі, костельна вежа звисока дивилася на нас своїм твердим, пожовклим оком. В автівці ми особливо не говорили, мені здалося, що Петр трохи пригальмував на пагорбі над селом, де в ліс відходила дорога до покинутого шлагбаума. Але обидва ми вже знали, що ми вже за ним і що маємо йти далі, якнайдалі, куди тільки можна. Новою широкою дорогою ми проїжджали повз будівництво електростанції.

Я вперше була сама з Петром у його хаті під номером одинадцять. Вона захопила мене особливим запахом, кольором світла, яке сочилося крізь маленькі квадратики скла, уміщені в дерев’яні віконні рами. Він вів мене коридором по розхитаних дошках. Вони трохи скрипіли від наших кроків. Відразу біля дверей на гачку висів старий мисливський бінокль.

— Дід був мисливцем. У нього було й дві рушниці. Їх забрав тато.

— Яким він був? Я жодного свого дідуся не пам’ятаю.

— Дід? Трошки шалапут, — засміявся Петр, — у нас у сім’ї говорили, що він бабусю звів зі світу. Тільки, насправді, дід помер раніше, аніж бабця.

Я зазирнула у ванну із новими кахлями, крани й душ сяють, ніби срібло, білосніжна кераміка, сніжно-біла неторкнута ванна, чистий махровий рушник складено на старій пральній машинці. Ванна вся світилася, у старій сільській хаті це виглядало навіть трошки дивакувато. Кухня з піччю, тяжкий стіл на трьох ніжках, стільці з високими спинками, старі, але надійні. Комірчина з компотами й банками з консервованим м’ясом.

— Позавчора в нас було прикрашання майського деревця. Мабуть, останнє, — позіхнув Петр.

— Справді вже останнє?

— Перші люди вже починають від’їжджати. Хтозна, хто тут залишиться до наступного травня. Будинки викуплено, тато вже отримав квартиру в панельці.

— Він уже живе там?

— Він переїхав туди з цією своєю новою. Мама переїхала в будинок ще рік тому, відразу після розлучення.

— А вони дозволяють вам ще жити тут, у селі?

— Так. Хати нам уже не належать, але, на щастя, вони не працюють так швидко. Нам дозволили ще тут лишитися. Аж до затоплення.

У спальні стояло старовинне ліжко. Широке, зі світлого дубового дерева. На стіні над подушками висіла ікона в овальній рамці. Панна Марія, Ісус і святий Йозеф із мискою, повною фруктів. За вікном тяглося поле, а за ним, ніби велетенський гриб, стирчала недобудована охолоджувальна вежа. Вона вже й зараз була разів у десять вищою за фронтон хати. Мої ноги були ніби приліпленими до скрипучої дерев’яної підлоги, низька стеля спадала на мене, а я не могла поворухнутися, зробити крок. Петр стояв спиною до вікна, теж нерухомо, звуки ззовні, запах ковдри й простирадла, раптом цю напругу було вже неможливо витримати — хто з нас зробить цей перший рух до іншого. Я торкнулася його руки, він схопив мене за лікоть. Я розстібала його сорочку на грудях, аж поки він не став навпроти мене, оголений до пояса. Постелені ковдри холодили голе тіло, пил здіймався над ліжком, у світлі з вулиці він здавався легкою пудрою. Постіль, ніби неповороткий корабель, у якому ми зникли і який був точним і впевненим серед хвиль. Усі перепони раптом видалися смішними. Покручені, заіржавілі шлагбауми, що розпачливо перегороджували мій шлях. Усе це раптом зникло.

Я звісила ноги з високого ліжка й ледь-ледь заточилася, шлапаючи по ковдрі на підлозі в пошуках картатої синьо-білої сорочки Петра. Я вдягнула її й застібнулася на два ґудзики. Петр спокійно лежав на спині, я впіймала його погляд лишень у дверях. Босоніж я протупотіла по холодних кахлях. Стояла у ванній, по мені дзюркотіла вода, під стелею виднілася гола лампочка, чорний дріт якої було заляпано вапном нещодавнього побілу.

— Два роки тому я переробив електрику у всій хаті.

Він стояв у дверях, подавав мені рушник. Я відчула, уперше в житті, що нічого більше не потребую. Узагалі нічого. М’який рушник вбирав воду й зігрівав, а я дивилася, як Петр, заплющивши очі, схиляє голову під душем, як його гарним тілом стікають потоки води, а довге кучеряве волосся стає вологим і лискучим. Потім ми ще трохи посперечалися про його сорочку, я виборола її собі, вдягнулася й утекла з ванни. Чекала на Петра в кухні. Роздивлялася цю світлу кімнату з одним вікном. Плита була такою ж, як у хаті дядька Венци біля ріки.

— Можна поставити електроплитку, — сказав Петр, коли побачив, як я навприсядки розпалюю заздалегідь заготовленими трісками й шматком газети, — я тут поруч зробив вимикач.

Я сиділа у фланелевій чоловічій сорочці край столу, просто навпроти прочиненого вікна, але холодно не було. Від плитки, на якій готувався чай, ішло тепло. Ми пили чай із хлібом, у комірчині знайшлися масло й варення.

І тоді я вперше почула цю назву. Чорнобиль. Я поклала на кухонний стіл стос газет, які привезла в пакеті з нашого села. Татове «Вільне слово» і ще «Червоне право»[17] з пошти, яке взяла там, коли востаннє телефонувала звідти Петрові.

— Коли це вибухнуло?

— Двадцять шостого квітня, — сказав Петр.

Я брала з пакета одну газету за іншою, гортала їх. Петр пив чай із надщербленого порцелянового горнятка без ручки й дивився на мене.

— Немає сенсу, вони все одно не написали б правди, — сказав він посеред шурхоту друкованого паперу.

Лише одна коротка нотатка, яку я знайшла аж на сьомій сторінці в «Червоному праві» за кінець квітня. Ішлося про пошкодження одного з ядерних реакторів у Радянському Союзі. Ще за кілька днів вони написали про вимірювання повітряних потоків. Я вдруге перечитала цю замітку про себе, а потім — іще раз уголос.

— У ЧРСР проходить безперервне вимірювання стану повітряних потоків, але жодного підвищення радіоактивного фону виявлено не було.

І тільки в найсвіжішій газеті від п’ятого травня я знайшла більше. Статті в обох виданнях були схожими, найперше тому, що нічого важливого не розповідали. Назви Чорнобиль ніде не було. Жодної згадки про атомну аварію. Тільки зізнання про підвищений радіоактивний фон Чехословаччини. А наприкінці статті вже писали, що йдеться про цифри у двісті разів менші від шкідливих для здоров’я людини. Я читала вголос:

— Нагляд ведеться за всіма елементами навколишнього середовища й продуктами харчування. Загалом, рівень радіоактивності, а це підтверджує й більшість прес-агенцій європейських країн, має тенденцію до зниження.

— Вони глузують із нас, — усміхнувся Петр.

— Розумієш? Вони просто так пишуть в газеті, що вимірювання повітряних потоків не виявило жодної радіації. Чому ж вони тоді про це написали? Потім за п’ять днів пишуть статтю, що фон підвищений, але зовсім не згадують чому! Чому він підвищився? Ніби просто так?..

— Не переймайся, — переконував мене Петр, — послухай увечері «Голос Америки» чи «Радіо Європа». Там більше ні про що й не говорять.

— Я ніколи не слухала цього.

— Тільки не кажи, що твій тато їх не ловить через приймач.

Я раптом здалася собі дуже дурною. Гуска, яка готується до випускних іспитів, голова їй забита історичними датами, математичними й хімічними прикладами, книжками й письменниками, а в цей час у повітрі носиться щось таке, про що навіть не підозрюєш. Щось жахливе, воно на траві, у полі, на деревах, навіть бджоли Зденєка приносять це з пилком до вуликів.

Увечері Петр відвіз мене назад. Мені не хотілося полишати запах цієї хати, її холодні стіни, арку в стіні коридору, де стирчала банка з висохлою минулорічною квіткою.

Удома ввечері я сіла на ліжко. Із сумки дістала пакет складених газет і синьо-білу картату сорочку, яку відразу ж засунула під подушку. У кухні за вечерею я не затрималася, і коли Гонза ввечері увімкнув світло в кімнаті, то помітив сорочку, в якій я засинала. Він нічого не сказав, а за хвилинку з його кутка вже лунало тихе похропування.

Відразу після уроків ми з Міладою сіли в червоний міський автобус і поїхали до неї. Сімейний будиночок на околиці Будєйовіце мав гостру стріху, Мілада показала на декілька антен вгорі.

— Он та, схожа на маленький парканчик, бачиш? Вона ловить австрійське телебачення.

До вечора ми копирсалися в зошитах і підручниках, а потім Мілада ввімкнула телевізор у вітальні. Ми розсілися в кріслах, Міладина мама тільки визирнула з кухні запитати, чи не хочемо ми вечеряти.

— У нас показують обидва австрійські канали. Це FS1[18], на FS2 зображення трохи з перешкодами, але зі звуком усе гаразд.

— Ти краще розумієш німецьку, будеш мені перекладати.

— Що ти говориш, — процідила Мілада, — у тебе також одиничка[19]. Окрім того, маєш іспит із німецької. Отож давай…

Ми вдивлялися в екран і намагалися розчути швидке мовлення австрійської телеведучої, аж раптом на екрані з’явилася мапа зі стрілочками, які показували напрямок вітру, із Радянського Союзу на захід.

— Ці стрілки показують, куди вітер віднесе чи вже відніс радіоактивний пил, — проторохтіла Мілада, і ми продовжували вивчати карту Європи, стрілки простували через Польщу й Чехословаччину до Баварії з Австрією. Ведуча говорила щось про заходи, до яких вдається австрійський уряд. Обмеження доставки продуктів зі сходу, суворий контроль молока, заборона свіжого трав’яного корму для годівлі корів. Наприкінці ми ще зрозуміли, що вона повторює глядачам пораду, як уберегтися від радіоактивного пилу.

Я довго не могла заснути в Міладиній кімнаті. Можливо, мені бракувало тихого шуму річки, до якого так звикла вдома, можливо, заважало світло за вікном. А ще ми ніяк не могли наговоритися. Мілада вже все знала про мене з Петром, ми поговорили про іспити й вступ до університету. Мілада записалася на юридичний. А я все ще вагалася, чого ж хочу.

— У мене, власне, усе розвалюється, — говорила я тихо, знаючи, що Мілада з іншого боку кімнати добре мене чує.

— А ви отримаєте квартиру в тому районі Будєйовіце?

— Тато каже, що так. А я все ще не хочу змиритися, що нам знесуть хату. І дядькові також…

— Ми б жили зовсім поруч.

— Так. Але ти все одно поїдеш до Праги на юридичний.

— То давай зі мною. Вчителькою можна стати всюди, не лише в Будєйовіце.

— Насправді я вже не знаю, Міладо, чи все ще хочу цього. Ніби якась дитяча мрія. Що я вчителюватиму в нашій сільській школі, і ми зі Зденєком будемо щасливо й спокійно жити в будинку дядька Венци біля ріки…

— Це правда, що ти водишся з тим Петром Гразділом?

— Я з ним не воджуся, ми зустрічаємося.

— А що Зденєк? Ви ж дружили!

Я дивилася на тата, на його суворі очі й серйозне обличчя, і мені треба було стримуватися, аби не розсміятися. Він щодня їздив на фабрику на свої зміни і в неділю ходив до костелу, увесь вільний час проводив на грядках, полов картоплю й буряки, плів сітки, підстригав дерева, копирсався в садку. Він просто нічого не знав про мене.

— Цей Гразділ, хто він такий? Він же зустрічався з Оліною.

— Але вже ні.

— Що це за тип, я питаю?

Мені вже було не смішно, я починала сердитися.

— Але ти ж не знаєш його.

— Усе, що мамі доводиться слухати в магазині, я не повинен знати.

— Мамо, а що кажуть у магазині?

Вона мовчала, тільки злякано дивилася на тата.

— Я нічого поганого не зробила. Хай у селі кожен думає сам за себе.

Тато стояв на кухні й знову дивився на мене, як на найбільшого злочинця у світі. Мама сиділа навпроти і, як завжди, лише зрідка докидала якесь слівце, щоб зняти напругу.

— Ти соромиш нас на все село, — процідив тато, — іще й нахабно насміхаєшся з цього.

— Я соромлю? А що ти робив у молодості?

Для батьків цього вже було забагато, це було видно з їхніх облич, я переводила очі з мами до тата, від нервування мене трусило. Але зупинитися було вже неможливо, я довго стримувалася, а зараз тато дав мені привід.

— Ти зробив мамі дитину, а потім її покинув, — я знагла підвищувала голос, — і тобі вже було аж ніяк не вісімнадцять. Тож не треба мені тут проповідей про типів!

— Що ти, чорт забирай, говориш?..

— Ти вважаєш, я все ще маленька дівчинка, вірю в казочки, сімейні легенди, ніби ти тоді повернувся, аби на півночі доглядати хворих батьків? Брехня! Ти втік від мами, як тільки вона завагітніла. І коли твій тато про це дізнався, він хутко відіслав тебе назад…

Прилетіли два ляпаси, я навіть відскочила. Це сталося миттєво, тато вмів. Мама повисла в нього на плечі.

— Звісно, удар мене. Ти ніколи ні про що зі мною не говорив, усе вирішуєш ось так.

— Поки ми з мамою тебе годуємо, то…

Він не завершив. Я потрошку приходила до тями від переляку.

— Тату, що ти постійно перекручуєш? Ти взагалі знаєш, що відбувається? — я намагалася говорити спокійно, ніби нічого не сталося. — Ти знаєш, що в Австрії вже два тижні не випасають корів? Що роздають таблетки йоду від радіації?

— Що ти верзеш?

— Ти лізеш до того, з ким я зустрічаюся. А тим часом за сім кілометрів від нас будують такий самий реактор, як у Чорнобилі.

Я лишила їх обох у кухні, а сама пішла в кімнату, у моїй голові гуло, ніби у вулику в дядьковому садку. Раптом та наша кімнатка, в якій ми з Гонзою виростали, стала маленькою. Я ходила від дверей до вікна, як левиця в клітці. Гонзове застелене ліжко, він тепер переважно ввесь тиждень спав по якихось будівництвах, мої підручники, складені на друкарській машинці. Раптово відчула себе дуже самотньою. Хотіла, щоб у вікно постукала Анна. Або щоб за мною приїхав Петр.

Якось ближче до вечора у дверях з’явився дядько. Зазвичай, у цей час він у пивниці, відразу ж подумала я. Він залишався стояти на порозі кухні й нічого не говорив. Якийсь час було зовсім тихо. «Бабуся», — здогадалася я. Мама встала зі стільця, а дядько лише хитнув головою в коридор.

— Ходи, Божко.

Мама натягла светрик, ми вийшли з дому разом і пішли за дядьком, якого першим наздогнав тато. Ми йшли один за одним, ніби якийсь похід, потім тато зупинився й почекав, поки ми з мамою його наздогнали. Він сказав, аби я пішла до поштарки й попросила її відчинити пошту. Тож я повернулася й на площі постукала у двері до Коцінів. Пані Коцінова пішла зі мною, у телефонному довіднику допомогла мені знайти номер лікаря й поховальної служби. Я чекала їх перед поштою. Спочатку приїхала швидка. Я витирала сльози, аби лікарка Брейхова не побачила мене зарюмсану, але з віконечка визирнув старий лікар у білому халаті, який у цей час був на зміні. Я показала їм дорогу. На поховальну автівку я чекала хвилин двадцять. У ній сидів лише один чоловік, він відхилився від керма й відчинив мені праві дверцята, тож я підсіла до нього.

— Мої щирі співчуття, — повернувся він до мене й звичним способом із серйозним виразом обличчя подав мені руку.

Ми з’їхали вниз, лікар із санітаром саме сідали в автівку. Цар не гавкав, просто стояв, ніс — за плетеною сіткою. Ми пройшли повз, дядько разом із працівником бюро принесли з автівки труну. За рогом показався пан Конопка, а за ним — Зденєк. Конопка перехрестився, а Зденєк подав мені без слів руку.

Уже давно стемніло, а ми все ще сиділи у нас в кухні. Тоді вже вдома був і Гонза, дядько сидів, схиливши плечі над столом. Тато приніс пляшку сливовиці. І мені дісталася маленька склянка. Один ковток горілки мене зломив, на очі мені знову навернулися сльози.

— Добре, що вона не дожила, — сказав дядько, — до того, що на нас чекає.

— Сімдесят один рік, що це за вік сьогодні? — сказав тато, ніби скаржачись.

Але незрозуміло було, кому.

Невдовзі ми з Гонзою пішли до себе в кімнату. Я залізла під ковдру, але лампу не вимкнула. Гонза сидів на своєму ліжку й дивився просто перед себе в темряву.

— Я вже бабусі не застав, — сказав він за якусь хвилю. — Це правда?

— Так, вона була одягнена в чорне. Вона була дуже бліда, а в руки їй мама вклала чотки…

— Не ний, сестро.

Почувся стукіт у вікно. Гонза підвівся й відчинив. У самих лише штанах від піжами він пішов у коридор і за мить привів Анну. Вона присіла до мене на ліжко.

Гонза приніс у кімнату склянку, наповнену прозорою рідиною, і подав її Анні.

— На, випий, за компанію.

Ми сиділи тихо, із площі долинуло бамкання дзвону, я глипнула на циферблат годинника, було пів на одинадцяту.

— Ви вважаєте, бабуся справді не знала, що наближається? — спитала я.

— Звісно, що ні, після того удару вона вже погано сприймала світ, — сказав Гонза.

— А через зламану ногу вона й на площу не ходила, тож ні з ким не розмовляла, — міркувала Анна.

— Мені здається, що вона знала, — сказала я, — тільки ми не знали, що вона знає.

Я думала про неї й про цю дивну ситуацію. Я все ще трохи трусилася. Гонза пішов провести Анну, і через відчинене вікно я чула, як вони ще якийсь час говорили між собою на порозі. Опівночі я все ще не спала, а потім знагла о шостій ранку мене розбудив будильник. У мене пекли очі, я була ніби побита. Гонза ще хропів, я його потермосила, щоб він не проспав роботу.

Була п’ятниця, післяобід, і я не могла змусити себе вчитися. Я пішла до річки, але до дядька мені не хотілося, я побачила їх обох, як вони зі Зденєком вовтузилися в садку біля вуликів. Мені дуже хотілося поїхати до Петра. До його хати з тим особливим трав’яним духом. Номер одинадцятий. Але не виходило, він поїхав. Узагалі нікого цієї п’ятниці не було. Я пройшлася селом і постукала до Анни. Її мама сказала, що вони з Хозе поїхали на танці. Мабуть, провітритися перед випускним іспитом. Гонзи теж не було вдома, хоча його шолом лежав на незастеленому ліжку. Батьки ввечері дивилися якийсь дурнуватий концерт по телевізору. Я рано пішла спати.

Я не знала, чи розбудив мене звук тої автівки, чи я прокинулася просто перед цим. Вона зупинилася на піщаній доріжці, скрип і шурхіт каміння під шинами, потім голоси й стукіт дверей. Можливо, я знову на хвилинку задрімала, але мотор, що стогнав на закрутах при підйомі на пагорб, мене знову розбудив. Я схвильовано встала й визирнула з вікна, було видно лише світло автомобіля. На даху миготіла блимавка, на боці — біла смужка. У напівсні я подивилася на Гонзове ліжко. Воно було порожнє, розкидане, шолом на покривалі. Через засклені двері я бачила світло, що сочилося коридором із кухні, і чула схвильовані голоси. Кухнею хтось ходив, силуети за матовим склом дверей. Раптом знову крик, це була мама, а потім гучний татів голос. Я з несподіванки не змогла поворухнутися. У мене пересохло в роті. Я нерухомо стояла біля ліжка. Знову голос тата. Він пройняв мене аж до шлунка, оцей його високий тон. Я відчинила двері і йшла босоніж по кахлях, тепер я вже виразно чула мамин плач, потім удар, ще й іще, Гонзу, який щось закричав, і знову маму. Я відчинила двері й від побіжного погляду на цю сцену завмерла. Тато тримав Гонзу за шию, а той намагався його із себе струсити. Вони розійшлися, саме коли я увійшла.

— Іди спати, — вихрипів тато, — до біса, Гано, забирайся звідси!

Я поглянула на маму, вона плакала, обхопивши голову руками. Я зробила крок за поріг, тато зачинив двері в мене перед носом. Я повернулася в кімнату й залізла під ковдру. Згорнулася калачиком і затрусилася. Я обіймала подушку й думала, що плакатиму, але нічого не виходило, я просто втупилася в сіре простирадло. Я не могла забути цю жахливу картину, як тато боровся з Гонзою біля шафки. У голові — круговерть, автівка була поліцейською, із блимавкою на даху. Гонзи всю ніч не було вдома, а тепер… Я простягнула холодну руку до будильника — було чверть на четверту. Мені спало на думку встати й вибігти вздовж річки будити дядька Венцу. Але замість цього я натягнула на голову ковдру й спробувала заспокоїтися. Коли ж за деякий час витягнула голову, із коридору вже нічого не було чути, тільки в кухні все ще горіло світло, а потім скрипіли двері ванної, у коридорі було чути кроки.

Двері кімнати відчинилися досить нескоро. Гонза, наполовину роздягнений, схилився над своїм ліжком. Його струнка спина відбила слабке світло, що проникало крізь фіранки на вікні. Він поклав шолом на підлогу й присів на край ліжка.

— Гонзо, що сталося?

Від Гонзи тхнуло алкоголем, навіть попри те, що його ліжко було далеко від мого. А ще запах цигаркового диму, просякнуті ним штани й футболка Гонзи висіли на спинці стільця.

— Тебе привезла поліція?

Він ліг на бік і накинув на себе ковдру. Я дивилася зі свого ліжка, як у темряві кімнати світиться його біляве волосся, чула неспокійне дихання і, коли підвела голову з подушки, побачила, що в нього розплющені очі.

— Що трапилося, Гонзику?

Він не рухався, тільки голосно дихав.

— Сталася аварія. На роздоріжжі в Хлумеце.

— Але ж ти не був на мотоциклі…

— Ми їхали автівкою тата Хозе з танців.

— Хто?

Знову тиша. Я переставала розуміти, у цьому мерехтливому світлі його профіль був непорушно-серйозним.

— Хозе, Анна і я, — прошепотів він.

Я майже хлипала.

— Хтось постраждав? — я вже тільки шепотіла.

— Ми — ні. Спи, сестро, уже бозна-яка година.

Я прокинулася близько десятої, Гонзове ліжко було застелене, шолом лежав на підлозі. У хаті — нікого. Мама була на ранній зміні, тата я не знайшла. Я не змогла з’їсти навіть половину булочки, тільки випила гарячого чаю. Я бігла вздовж річки, за течією, ніби Влтава сама мене тягнула. Цар за сіткою повільно встав і замахав хвостом. У дядька в кухні за склом шафки було вставлено свідоцтво про смерть. На стільці все ще лежала бабусина ковдра, а біля входу стояли її капці. Дядько сидів за столом. Волосся зачесане з лоба назад, підстрижені бакенбарди. Це ще з похорону. Він усміхнувся тільки трошки, останнім часом він ніби втратив здатність сміятися. Я сіла навпроти нього.

— Що це на нас сиплеться нещастя за нещастям, дівчинко? — сказав він, дивлячись за вікно в сад.

— Гонза тут, дядьку?

— Ні. Тут був уранці ваш тато.

— Дядьку, що трапилося?

— Навіть не питай.

Дядько на мене дивився, але рота не відкривав.

— Але Гонза ніколи не сідає за кермо, коли вип’є. Це неможливо!

Я вибігла з хати й поверталася в село. Я пройшла повз наш садок і побігла далі. На вікно Анни я певний час просто дивилася і, задихана, ходила вздовж паркана, коли вона вийшла на поріг. Вона глянула так, аж я затрусилася. «Що це з усіма сталося?» — промайнуло мені. — «Що тут відбувається?». Ми сіли біля річки. У неї був лише синець біля правої скроні, у Хозе — вивих шийного хребця. Гонза обійшовся без ушкоджень. Де він, Анна не знала. Я тримала її за руку.

— А що з людьми з того другого овта?

— Я не знаю. Воно їхало дуже швидко в напрямку Глубокої, досить швидко, було на головній.

— Але наш Гонза ніколи не сідає за кермо п’яний. Ти ж знаєш, Анно…

Вона дивилася в землю, із неї не вдалося витягнути більше жодного слова. Ми піднялися й пішли до Хозе додому, він вийшов перед ворота, навколо горла в нього був білий фіксатор. Він провів нас у двір. Я просто-таки злякалася того, що побачила. У червоної шкоди було геть розбите переднє ліве крило, фара висипалася, метал переднього капоту був поламаний і стримів догори, двері водія ввігнуті. Жахливий вигляд.

— Нас перекинуло на бік. Другій автівці дісталося в перед, а потім її занесло на дерево з лівого боку…

Вони стояли з Анною там у дворі біля розбитої автівки. І раптом усі стали ніби іншими. А Гонзи ніде не було.

О шостій ранку я стояла перед шафою. Я взяла блідо-синю сукню, окрім неї, у мене була ще тільки одна, квітчаста, яка для іспиту не годилася. Перед дзеркалом ми з мамою все перевірили. Біле намисто, сумочку вона мені позичила свою білу, із минулого Різдва, майже не взувані білі черевики на підборах були моїми, і ось я вже тупочу нагору по камінцях до автобусної зупинки. Перш ніж дійшла до школи, я трохи навчилася на тих підборах ходити. У шкільному коридорі ми не могли впізнати одне одного. Хлопці в костюмах і з краватками, однокласниці в довгих сукнях і з зачісками з перукарні. Від усіх ширилася знервованість, тільки я сиділа в дивному спокої й чекала, коли мене покличуть на екзекуцію. Якісь іспити на зрілість здалися мені раптом смішними. Мілада трусилася на лавочці навпроти. Єдина дитина, дівчинка з міста, яка вдома цілими днями вчиться, увечері йде вигуляти собаку в парку, а раз на тиждень пилососить килим у вітальні… Я підсіла просто до неї, взяла її за руку, і ми трималися так, поки не настала її черга. Коли після обіду з екзаменаційної кімнати вийшла я, ми з Міладою міцно обнялися, у роздягальні хлопці вже потай відкоркували пляшку горілки. Я подзвонила з автомата Петрові, потім ми поїхали до Мілади, а потім нарешті автобусом додому. Я віддала мамі атестат з одиничками, тато поклав на стіл шоколадку, так само, як тоді, коли в мене був день ангела чи день народження.

Ввечері я зайшла по Анну й ми пішли до пивниці. Там сиділи хлопці, зокрема і наш Гонза, Хозе й Швабал. Ми ненадовго до них підсіли. Хозе через стіл поцілував Анну, вона склала іспити лише з двома двійками. Гонза вже другий тиждень не показувався вдома, спав на роботі чи у світлиці в дядька. Я розповідала йому про все і про домашні справи також. Потім Анна витягла мене за порожній столик. Господар приніс нам по двісті грамів білого. Воно було кисле й без запаху, але нам було байдуже. Анна лише понюхала й підсунула свою склянку мені.

— Ти не будеш? Ми ж сьогодні святкуємо.

— Щось мені не хочеться, — опустила очі Анна.

— Не знаєш, як там Оліна? — запитала я.

— Я тобі не казала? Вона вже склала іспити в училище.

— Вона шукає роботу?

По її очах я зрозуміла, що вона думає про те саме, що і я. Зрозуміло, що незручно було вивідувати через посередника, яким тепер була Анна.

— Анна, це зараз неможливо, знаєш? Я б хотіла, але…

— Час це виправить.

Я хитнула головою. Ми сиділи в затемненому закладі, від навколишніх столиків валив сигаретний дим. Анна мовчала, я бачила, що вона хоче щось сказати. Я знала, що їй потрібен час.

— Знаєш, Гано, — почала вона обережно, — я, здається, попала…

У мене раптом усе склалося. Її неспокійні очі, склянка вина, якої вона навіть не торкнулася.

— Анно…!

У цей момент грюкнули двері. Я сиділа спиною, Анна схилилася до мене.

— Прийшов старий Конопка.

Я стенула плечима, ну й що з того. Я чула, як він волочить ноги по підлозі, він ходив у пивницю лише в капцях. Кроки наближалися, а потім зупинилися.

— Він дивиться на тебе, — зашепотіла мені на вухо Анна.

Я обернулася й привіталася з ним. А потім знову випила вина, відчуваючи спиною, що він усе ще там стоїть. Хлопці від столу щось йому загукали.

— Він іде до нас, — прошепотіла Анна, дивлячись через моє праве плече.

— Ми всі знаємо, хто ти така, — прозвучало за мною.

Потім тиша.

— Це він до мене говорить? — запитала я в Анни.

— Ти тут попиваєш винце, так? Усе село знає, чому ти покинула нашого Зденєка.

У пивниці стало тихо, я повернулася на стільці. Він стояв за три метри від нашого столу, розставивши ноги, тримаючи в руках глиняний кухоль, із відкритим ротом глипаючи на мене. Здавався несамовитим.

— Зустрічатися з хлопцем, у якого є хата, тобі подобалося, зважаючи на те, що ваша й Венцова підуть під воду.

— Що вам треба, пане Конопко?

— Ти така хитрюща. Коли тепер кажуть, що нашу хату теж знесуть, ти з хлопцем і розпрощалася, так?

Я не могла промовити й слова, сиділа на стільці й дивилася на Конопку, в якого по зарослій бороді текла слина, а очі блищали.

— Тепер у тебе прийшлий, але знову з хатою, так! Ти — дівка!

Я не могла відвести очей від його брунатного обличчя, він почав трохи хитатися з боку в бік, у руці уздовж тіла тримав порожній кухоль з-під пива.

— Поки що тобі все вдається, та зажди, тобі ще перепаде, мала шльондро…

Більше він сказати не встиг, бо до нього підскочив Гонза й ударив його кулаком в обличчя. Конопка захитався й отримав іще один удар, Гонза, стиснувши кулаки, притискав здивованого Конопку до стіни. Я підвелася й зробила кілька кроків до Гонзи, але все відбувалося занадто швидко. Гонза, який був уполовину менший, аніж міцний Конопка, був, однак, стрункішим і гнучкішим, він ударив униз і вибив із руки Конопки кухоль, який розбився на дрібні черепки. Потім Гонза ухилився від Конопчиного широкого удару й натомість сам іще раз ударив його в ніс. Від цього Конопка вдарився головою об стіну, а Гонза все стояв біля нього й гамселив його в обличчя. Анна заверещала, хлопці із шумом позіскакували зі стільців й кинулися до них. Я бачила, як у Конопки йде носом кров, вона була в нього на губах, сочилася неголеною щетиною, він уже не спромігся на наступний удар і тільки отримував від Гонзи ще й ще. Хозе й Шваб були вже біля них. Вони схопили Гонзу за плечі й відтягнули назад, але Конопка вже сповз по стіні вниз, на брудних кахлях було повно крові. Хозе тримав Гонзу за горло, Шваб тримав його руки, і якийсь час вони боролися між собою. Я лише дивилася, усе промайнуло за кілька секунд. На нашому столі розлите вино всотувалося в скатертину.

Я стояла ніби обпечена, допоки до мене не підійшов Гонза з буряковим обличчям і розпатланим волоссям. Я трусилася, він узяв мене за плечі, і ми пройшли через увесь зал пивниці до виходу. Ми опинилися надворі, мене охолодив вечірній вітерець. Я тупотіла за Гонзою, який вів мене за руку через площу в сутінках.

Дивний початок літа. Мені прийшов конверт із педагогічного факультету й того ж дня — конверт для Гонзи з суду. Я дивилася на молочне скло подвійних дверей лікарської ординації. Нарешті вони відчинилися. Я залишилася в коридорі сама. Лікарка Брейхова стояла у дверях, білий халат був розстібнутий, на шиї фонендоскоп. Ніби велика екстравагантна прикраса. Вона посміхнулася до мене. Я спромоглася тільки на нервовий розпачливий усміх.

— Щось трапилося, Ганко?

Я покрутила головою. В ординації на стільці-кріслі лікарка добре вмостилася, поклала ноги на стіл, повний паперів і карток пацієнтів, і запалила цигарку. Я присіла на пожовклу оббивку лікарського ліжка.

— У тебе справді нічого не болить? Ти бліда.

Ми сиділи разом на другому поверсі комунального будинку на площі. Саме над магазином, де за прилавком стояла мама Оліни. Я хаотично розповіла лікарці про іспити й про те, що мене прийняли на педагогічний без вступних випробувань. І про те, що допоки я вивчуся на вчительку, початкову школу на березі ріки вже давно знесуть. Я зможу там хіба що веслувати на човні. Так само, як і над нашою хатою. Лікарка видихала дим у відчинене вікно, але ані блакитнуватий дим, ані подуви свіжого вітру не могли перебити лікарський запах у цій сільській ординації.

— У мене є одна новина, — почала лікарка Брейхова. — Від сьогодні я вже кажу про це пацієнтам. Ординацію скасовують, із нового року ви будете їздити до мене в Глубоку.

— Ви серйозно?

— Я ж це не вигадала, Ганко. У них на все свої розрахунки, — вона показала пальцем нагору. — Коли підніметься вода, у селі стане на третину менше людей.

— Пані лікарко, ви оглядали старого Конопку? Десь тижнів зо два тому? — нарешті вилетіло з мене те, через що я й прийшла.

— Так, через це викликали швидку. Він був добряче побитий.

— А ви знаєте, що сталося, чи ні?

— Дещо до мене дійшло.

— Конопка викликав і поліцію. І того ж вечора вони прийшли до нашого Гонзи.

— До мене вони також приходили.

— Це справді було важке ушкодження здоров’я?

— Я сказала їм правду про те, що в нього було. Два вибиті зуби, поламаний ніс, синці на обличчі, кров у лівому оці.

— Під час суду йому це додадуть до покарання…

— Не плач, Гано. Ти цим нічого не виправиш. Давай краще поговоримо про Анну.

Я здивовано на неї поглянула.

— Так, я все знаю, не дивись так. Але я б не хотіла, щоб про це знало все село.

На столі серед паперів стояла корзинка, повна яєць. Поруч дві банки варення. Смородинового чи малинового. Лікарка видихала дим, а попіл струшувала до брунатної склянки з-під ліків.

— Із чоловіками іноді так складно, ми всі це знаємо, — сказала вона, — той, із яким я тепер зв’язалася, іноді такий нестерпний, що я би радо підмішала йому смертельну дозу чогось із того, що маю в сумці. І я знаю, як це робиться.

Вона поглянула на мене й загасила недопалок. Спустила ноги в білих лікарських штанях зі столу, відштовхнулася ними й на кріслі з коліщатками під’їхала просто до мене.

— Чому вона хоче її позбутися? До цього її змушує цей, як його звуть… Йозеф?

— Хозе.

— Так, він. Анна не розуміє, що на неї чекає. Комісія з абортів, лікарня, можливі ускладнення. Я намагалася їй це пояснити.

— Якщо Анна щось вирішила, то думки не змінить. Я її знаю.

— Цього Хозе я викличу сюди наступного тижня. Зараз обмаль часу. Чорт забирай, дурні дівки, ніби інших проблем замало!

Ми визирали з усе ще відчиненого вікна, одна біля одної, ніби подруги, чи принаймні мені так здавалося. Внизу перед магазином Оліна з мамою носили картонні коробки з товарами, розбирали їх і складали поруч. Перев’язували їх білою личаною мотузкою. Вперше за довгий час я знову бачила Оліну. А вона мене — ні.

— А що мама? Вона вже давно тут не була.

— Нещодавно вона сказала мені, що нам треба про все поговорити. Тобто про нашу сім’ю. Розумієте? Роками в нас удома було тихо, а тепер, коли все втрачено…

Лікарка Брейхова зачинила вікно й товстим чорним маркером написала на аркуші паперу, що наприкінці року ординація закривається. Липкою смужкою прикріпила оголошення до білого скла зовнішніх дверей коридору. Баночка з-під ліків, повна сигаретного попелу, лишилася окрай столу.

— Цей ваш Гонза все добряче зіпсував. Це правда.

На це мені нічого було відповісти. Я провела її до автобусної зупинки. Потім озирнулася до магазину. Перед входом було заметено, а поруч із дверима складено картонки, підготовлені для вивозу.

— Якщо тобі буде щось потрібно, Гано, подзвони мені. Навіть у неділю чи опівночі, зрозуміла?

Мені не хотілося додому, я шукала Гонзу, але в дядька його не було. Я зайшла ще до пивниці, але й там його не було. У порожній кімнаті сиділи в хмарі сигаретного диму лише Шваб і пан Сладек.

— Гано, ти вже чула найновіше повідомлення радянської агенції? — забубонів Шваб.

Із голосу було чути, що він уже добряче набрався. Я обернулася, щоб іти.

— Яблука з Чорнобиля, мовляв, абсолютно безпечні для здоров’я. Тільки недогризки слід закопувати в землю на п’ять метрів…

За кількома предметами одягу й розстеленою ковдрою у світлиці в дядька Венци я зрозуміла, що там тепер живе Гонза. Вони готували з дядьком на плиті в старій бабусиній кухні, а вранці обоє їхали на роботу, тож упродовж дня хата була порожня. Та все одно того літа місця у світлиці з видом на ріку для мене не було. Друкарську машинку я вже перевезла до Петра.

Я думала про всі жахливі події. Одна людина з іншої автівки померла. Друга одержала легкі ушкодження. Обидва були з Будєйовіце. Тому, який помер у лікарні, було п’ятдесят, розлучений, дітей немає. Більше я від Гонзи нічого не дізналася. Я намагалася на його незворушному обличчі знайти сліди жалю. Він не хотів зі мною говорити й прагнув якнайшвидше зникнути. Вони сиділи з Хозе в пивниці чи в них удома. Мотоцикл стояв у дядька під сараєм, бо права в Гонзи відібрали. Про те, що сталося тієї ночі на хлумецькому роздоріжжі, я досі нічого майже не знала. Анна зникла, удома мені сказали, що вона все літо буде на канікулах у тітки в Страконіце. Хозе мене уникав.

Петр забирав мене до себе в село, для мене це були втеча й порятунок. Він умовляв мене залишитися з ним у хаті. Мені там подобалося. В одній світлиці, де не прибирали, була стара різьблена колиска. А вежа електростанції через поле, яка виднілася з вікна його спальні, була вже вищою за десятиповерховий будинок. Я читала Петрові в ліжку статтю з газети про те, що охолоджувальних веж буде чотири й кожна буде вдвічі вищою від Чорної вежі[20] в Будєйовіце. Петр казав, що в нас за парканом будують новий Чорнобиль. Коли ми розкладали один примірник «Червоного права», його аркуші цілком прикривали велике ліжко. Нас із Петром мучили напади відчайдушного сміху, бо тому, що було написано на аркушах, не можна було повірити навіть за всього бажання. Я читала вголос розмову з головною санітарною лікаркою ЧССР про підвищену радіоактивність. Із її неконкретних відповідей ніхто б нічого не дізнався. Єдина порада для самозахисту звучала так: добре мити руки, перед вживанням мити овочі й фрукти. Інформація з атомної аварії в Чорнобилі поступово перетворювалася на злісні випади проти західних країн, які начебто використовували катастрофу для нападу на соціалістичні країни. Я читала Петрові заголовки, і мені було дивно. «Хто розганяє істерику — від нашого журналіста в Бонні». «Дискримінаційна обережність дванадцяти країн ЄЕС[21] щодо соціалістичних країн». «Захід поширює чутки й нісенітниці». «Дзеркало буржуазної пропаганди». «Кампанія, варта осуду». Газета, яку передплачував тато, «Вільне слово», була не набагато кращою. На першій сторінці великими літерами написано: «Нечесні потуги Заходу». Заголовок однієї з передовиць із «Червоного права» про Чорнобиль Петр вирізав із газети й пришпилив кнопкою до стіни: «Немає причин для занепокоєння».

У цій столітній сільській хаті, приреченій на знищення, я почувалася щасливою, водночас мені здавалося, що ми з Петром — двоє потерпілих від кораблетрощі, яких ніхто не чує, не бачить і не шукає. Я потягнулася до пляшки вина, що стояла біля ліжка. Розірваний конверт від педагогічного факультету у Будєйовіце лежав на покривалі перед нами. У листі мені повідомляли дату реєстрації. Ми випили за це зі склянок з-під гірчиці, більше нічого в Петровій кухні не знайшлося. Я знову поглянула на конверт. На адресу батьків, надруковану на машинці. За півтора роки ця адреса вже не існуватиме. Так само, як і сільська початкова школа, в якій я хотіла працювати. Я думала про Анну й Хозе. І про Оліну. Усе ніби розвалювалося, усі кудись зникали.

Із коридору почулося, як хтось стукає у двері. Петр зліз із ліжка й на голе тіло натягнув джинси, скачучи на одній нозі, а я хихотіла, укрившись периною по саме підборіддя. Через відчинене вікно знадвору дихало літо, хвилі теплого повітря ворушили фіранки, за якими виднілося небо й поле, освітлене сонцем. Я підняла покривало, що прилипало до мого тіла. Дві темні шафи в протилежному кутку кімнати мали важкі ковані ключі. Я міркувала над тим, скільки їм років — сімдесят п’ять чи сто, і уявляла собі покійну бабусю Петра, яка складала в них накрохмалені цупкі простирадла. Від неї залишилося трохи білизни з Дамаску із вручну обшитими петельками. Двері трохи відчинилися.

— Гано, вдягнися, прийшов пан Бертак. Він хоче щось надрукувати на машинці.

Я натягнула футболку через голову й вдягнула штани. Кахлі на підлозі в коридорі приємно охолоджували босі ноги. Із кухні долинав трохи знервований голос пана Бертака. Вони з Петром сиділи біля столу. Під сніжно-білим волоссям пана Бертака, на червоному обпеченому лобі, блищав піт. Його статна постать схилилася над столом. Від старості, від утоми. Петр приніс із комори чорний футляр. Я вийняла з нього друкарську машинку й поставила її на кухонний стіл. Не роздумуючи, я взяла два чисті аркуші паперу, поклала між них копіювальний папір й вставила їх у каретку. Я сіла на високу подушку й чекала, що ж ми писатимемо.

— Вони заборонили хоронити на кладовищі, де поховані мої батьки й батьки моїх батьків.

Пан Бертак хитав головою й дивився то на Петра, то на мене.

— Там лежить і моя дружина. Уже п’ятий рік.

Хата Бертака мала номер вісім. Донька вийшла заміж у місто. Квіткові клумби під вікном заростали травою, на паркані відлущувалася фарба.

— Я теж хочу бути там похований. Разом зі своїми.

Петр поклав мені руку на плече. Я випрямилася, задивилася на свої пальці, розчепірені на клавішах, і вдихнула.

— То ми можемо сформулювати це, наприклад, отак, пане Бертаку: «Я прошу про виняток із заборони поховань на кладовищі при церкві св. Прокопа…».

Сусід напружився, хитнув на знак згоди, і Петр докинув іще кілька слів, тож ми всі втрьох складали речення за реченням у цю дивну скриньку. Машинка роздзеленчалася, літери, надруковані на папері, згромаджувалися одна по одній, допоки не стали чималеньким абзацом. Подвійний пробіл. Йозеф Бертак. Адреса, дата народження. Я витягла аркуш із машинки. Пан Бертак тримав лист у руках і читав. Спочатку вголос, а потім лише бубонів собі під ніс. Він розмашисто підписав лист важкою, затверділою рукою.

— Оригінал одішліть в «Енергоінвест», дядьку, а копію — у місцевий комітет, — сказав Петр.

Ми від воріт дивилися, як він переходив площу. Уже трохи зігнутий, руки звисали вздовж тіла, фронтон його хати з двома нішами й роком будівництва на фасаді світився на площі, ніби бліде обличчя, сповнене страху.

Я стояла у ванній і набирала шлангом із крана воду до старої пралки. Я вкладала в неї зверху постільну білизну від бабусі Петра. Колись це мало бути приданим для доньки, але в неї не було жодної, не було й онуки, тільки батько й син, зрештою, залишилися в хаті, яка тепер продана за смішну вигадану ціну й приречена на знесення.

Після великого прання я сіла в автівку Петра, аби він відвіз мене додому. Із розбитої дороги за селом ми повернули праворуч на нову широку дорогу з новим асфальтовим покриттям. Ліворуч — нова огорожа, а за нею — величезна площа будівництва. Усе змінилося за кілька років. Перед нами ліворуч на пагорбі вигулькнув костел святого Прокопа. Ми мали повернути в інший бік, на вузьку місцеву дорогу, що привела б нас додому, але Петр раптом зупинився й показав на костел.

— Ходімо подивимося? Там поховані мої дідусь і бабуся.

— Родичі мого тата теж.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Від дядька Бертака.

Ми повільно піднімалися на гору. Мені спало на думку, що коли подорожній бачить на горизонті костел і піднімається до нього, він очікує, що побачить перед собою село. Хати, площу з пивницею, пожежну станцію чи стару кузню. Коли ж ми підійшли до самого костелу, то побачили перед собою хаос.

— Ось це й називається соціалістичний реалізм, — сказала я собі.

Від села лишилося кілька останніх будівель, у яких уже не було стріх і віконних рам, а паркани навколо садків знесено. Дерева викорчувані, стовпи громадського освітлення лежали вздовж дороги, що вела через колишню площу. Я зупинилася біля цвинтаря й дивилася на порожній простір перед собою, туди, де ще минулого року було село. Мені довелося спертися на Петрове плече. Він обійняв мене за плечі, я відчула, як у мене знагла ослабли коліна. На площадці стояли будівельні автівки, уже не було видно меж села, дорога місцями була розбита, шматки асфальту повитягувано. Ми мовчали й довгий час дивилися на це ніщо, на землю, розвалену бульдозерами, на стіни п’яти хат, що залишилися.

— Я була тут із батьками. Декілька років тому.

— На поминальні дні?

— У ці дні ми їздимо на північ. Я бачуся там раз на рік із обома своїми тітками. Сюди тато здебільшого ходить сам.

— Ще минулого року ми тут із місцевими зустрічалися в пивниці, планували наступні кроки проти електростанції. А тепер я навіть не знаю, де була ця пивниця…

— Я не можу собі уявити, що це й на нас чекає.

— У вас знесуть лише третину села, — сказав Петр, — а от наше зникне зовсім.

Ми шепотіли, навіть не розуміючи чому. Я підійшла до костелу й присіла на бетонний круг неподалік від входу. Петр стояв біля мене й злегка вдаряв по бетону носаком черевика.

— Цей страшний круг тут жахає вже кілька років. Спочатку всі думали, що це свердловина через підземні води. Тут завжди було мало води, колгоспники мали привозити її до стаєнь у цистернах. Ніхто нічого не підозрював.

— Це було через станцію?

— Так, це геологічна свердловина. Ми зрештою зрозуміли, що геологічне дослідження давно було підготоване, а люди все ще весело тут жили й навіть не підозрювали, що тут готується.

Ми зайшли на кладовище.

— Тут ховають із усіх довколишніх сіл, — сказав Петр.

Він повів мене до могил дідуся й бабусі. Я дивилася на два маленькі портрети в овальних рамках на пам’ятнику. Бабуся, яка обшивала вручну вечорами простирадла й смугасті підковдри. Дідусь Петра помер на два роки раніше.

— Дідусь був чудовий, — сказав Петр, — він час від часу брав мене до перукаря. Ми сідали в нас на перехресті в автобус, а тут на площі виходили, якийсь пан Вольф тримав тут кабінет. Мене він стриг машинкою під їжачка, а дідуся голив. Потім ми ходили в пивницю, мені діставався жовтий лимонад, а діду — пиво й п’ятдесят грамів. Ще ми заходили сюди на цвинтар. А потім денним автобусом поверталися додому.

Ми обійшли цвинтар уздовж стіни, я згадала місце, де були поховані родичі тата. Сім’я Томашкових. Із минулого року там лишився засохлий віночок. Але могила була в порядку. На іншому кінці, майже біля воріт, Петр показав на дві могили поруч. На одній із них золотим було вибито ім’я: АЛЖБЄТА БЕРТАКОВА, 1914—1982.

— Ось тут поруч у дядька Бертака лежать батьки й брати, — показав Петр на могилу зі свіжими квітами в склянці.

— Звідки ти знаєш?

— Він останнім часом ні про що більше не говорить. Коли приходить до мене, то з радістю говорить про сім’ю, яка вже майже вся лежить тут на цвинтарі. Тож я знаю більше, аніж хотів би. Скільки було худоби в батьків, і що його старший брат воював на фронті за часів Першої світової війни.

Коли ми вже йшли, довкола літали стрижі. Я зауважила, як швидко збігає час, коли ми разом, в очах у мене все ще стояв образ села, зруйнованого ковшами бульдозерів. Але від Петра я відчувала силу. Із ним я нічого не боялася.

Вранці у дверях нашої кімнати з’явився Гонза. Я ще лежала в ліжку, було трохи холодно, і мені не хотілося висовувати з-під ковдри навіть руку. Наприкінці вересня вже розвиднювалося пізніше. Він відчинив шафу й вийняв чорний костюм на вішалці. Він одягав його на випускні іспити й на похорон бабусі. Із шафки під вікном вийняв білу сорочку. Вона була доволі пом’ятою.

— Зажди, я тобі її випрасую, — сказала я, — так не можна вдягати.

— Усе в порядку.

Я вискочила з ліжка й вирвала йому сорочку з рук. У піжамі побігла через холодний коридор до кухні, вставила шнурок від праски до розетки й кинула на стіл стару ковдру, на якій ми з мамою прасували. У хаті було тихо, мама вже давно поїхала велосипедом на ранню зміну, тато їздив на роботу першим ранковим автобусом. Я чекала, поки розігріється праска, і дивилася через вікно на річку. На яблунях дозрівали яблука, на нас чекає сезон струдлів і соків. Я відчувала, що Гонза стоїть за мною у дверях кухні. Я прасувала комір, манжети й рукави, він присів на табурет біля плитки.

— Ти навмисно приходиш додому саме тоді, коли батьки йдуть на роботу?

Він на мене навіть не глянув.

— Від мами я не втікаю.

— Гонзо, тато не злий…

— На тебе — так.

— Мені від усього цього страшенно сумно.

— Є речі, які ти, сестро, ніколи не зможеш виправити, зрозумій це.

Мабуть, це вперше після аварії мені вдалося з Гонзою поговорити.

— Скільки разів ти ще туди поїдеш?

— Сьогодні має бути останнє засідання.

Я намагалася пригадати, коли востаннє ми сиділи в кухні за столом усі вчотирьох. Гонза від літа взагалі тут не показувався, мама час від часу ходила бачитися з ним у дядька, коли тата не було вдома. І при цьому ще й готувала відмовку, що мусить поприбирати там у хаті. Після смерті бабусі дядько Венца на все махнув рукою. В останні три місяці вони з Гонзою нічого не робили по господарству.

— Але твій автобус уже поїхав.

— Хозе довезе мене автівкою. Я не хочу їхати автобусом з Конопкою.

Я підняла сорочку до вікна. Вона сяяла, як сніг. Я повернулася й піднесла її Гонзові.

— Я ще раз ходила до Зденєка.

— Навіщо?

— Аби він поговорив із татом, щоб той зняв обвинувачення…

— Я ж казав тобі, що ні до кого не треба ходити, що я все вирішу сам!

Гонза вдягнув сорочку й зав’язував краватку. У нього знову був його звичайний твердий вираз обличчя, з якого я вже знала, що немає сенсу будь-що казати.

— Гонзо, тепер усе має значення. Конопка все ще на лікарняному. Брейхова відмовилася його продовжити, тож він пішов у лікарню, і там йому це зробили. Я також говорила з Міладою, вона казала…

— Залиш мене в спокої з тою твоєю Міладою… — вишкірився він на мене.

Я складала ковдру, праска холола. Надворі було світло, вітер ганяв по траві опале листя. Мені стало сумно. Гонза на мить зупинився у дверях кухні, йому так пасувало все це — темний костюм, чорні черевики. Я стояла, спершись на стіл, хотіла щось сказати, але тільки розтулила рота.

Я сиділа в кімнаті в Анни. Ми не бачилися ціле літо. Великі карі очі дивилися на мене так само смутно. Я викладала їй на стіл яблука.

— А ось пиріг.

— Чого ти дурієш?

— Це щоб не йти з порожніми руками.

— Ви вже не знаєте вдома, куди їх дівати?

— Уяви. На сніданок пиріг, перекус — два яблука, на обід — рисова запіканка з яблуками…

Ми засміялися, вимушено. Головне, що я хотіла сказати Анні, я все відсувала якнайдалі.

— Я вже навіть чекаю роботи, — сказала Анна, — до Тина їхати менше ніж півгодини, жінки в офісі видалися мені непоганими.

— Ти мала спробувати вступити.

— Ну, так склалося. Навесні все пішло шкереберть. А як ти? Ходиш на пари?

— Я навіть не знаю, чи подобатиметься мені. Педагогіка, психологія, література дев’ятнадцятого століття…

Анна вкусила яблуко. Я вже не чекала, що вона колись мені детально розкаже, що ж тоді сталося. Уже все одно було байдуже.

— Гонза отримав п’ять років ув’язнення.

Її обличчя — незворушне, стіна мовчання, за якою вона сховалася. «Мабуть, мене покинуть усі близькі люди», — раптово подумала я безнадійно. Я встала, аби йти.

— Коли ти переїдеш до Петра? — спитала вона.

— Ще не знаю. Я не можу зараз залишити маму саму, їй погано.

Я вийшла в дощовий ранок. Що це з усіма відбувається? Я невдовзі залишуся геть сама?

Наступного дня вранці я перекинула через плече спаковану сумку й сіла на площі в автобус. Вокзал у Будєйовіце здавався непривітним і холодним. На великому табло над проходом до платформ із тріском перегорталися цифри прибуття й відбуття поїздів. Прага, головний вокзал. Платформа номер чотири. Я сіла в купе й трохи поспала. Коли виходила, у мене було сухо в роті, а надворі — холодно.

На набережній Влтави дув вітер. Я трошки подивилася на Градчани, потім униз, на брудну воду. Я уявляла собі, як довго пливуть баранці піни з нашого села аж сюди до Праги. Ця вода текла повз нашу хату. Я йшла поруч із нею, коли позавчора несла дядькові й Гонзі тацю з двома струдлями, які ми спекли з мамою. Шматок струдля у фользі лежав і в моїй сумці, яку я тримала, стоячи на тротуарі й дивлячись через дорогу на будівлю юридичного факультету. Окрім кількох речей одягу, рушника й зубної щітки, я тягнула яблука з усіх чотирьох наших яблунь.

Нарешті на сходах з’явилася купка студентів. Мілада мені замахала й збігла донизу, ми міцно обійнялися. Вона представила мене кільком однокурсницям, Владьці, Петрі й Маркеті, у гурті було й двійко хлопців. Ми всі пішли у кав’ярню, і я могла роздивитися Міладу. Я спостерігала за тим, що в ній змінилося за ці півроку, поки ми не бачилися. У ній з’явився шик, вона курила цигарку й носила коротку спідницю, темні колготки й черевики на підборах. Вона навчалася в Празі, ходила по кав’ярнях, говорила з однокурсниками про римське право і про наближення іспитів. Ми пили вино, а ввечері поїхали до студентських гуртожитків у район Південного Міста. Вона протягнула мене повз вахтерку. Її співмешканка Владька поїхала додому на Мораву на вихідні, тож ми в кухні на плиті пекли млинці з домашніх яєць, які я оберігала в сумці всю дорогу.

У п’ятницю вранці ми довго спали, а потім Мілада потягнула мене гуляти Прагою. Вона вже орієнтувалася, спочатку Старе Місто, після обіду — на Петржін, а ввечері — дискотека в Люцерні. До нас долучився Мартін. Йому було двадцять п’ять, він працював у бібліотеці, і Мілада із ним мала щасливий вигляд. А я була щаслива за неї, на часинку забула про свій світ, натомість відкривала для себе їхній. Півсуботи ми проспали, а вдень пішли в кіно «Бланік» на Вацлавській площі, увечері знічев’я блукали вулицями.

У неділю вранці я подзвонила з автомата Петрові.

— Гарні новини, Гано, — почула я в трубці його веселий голос. — Із електростанції прийшло повідомлення для старого Бертака, вони схвалили його прохання про виняток із заборони поховань. Я маю тобі подякувати. Йому це ще підтвердять у місцевому нацкомітеті, і він зможе спокійно померти…

Після обіду ми сиділи удвох у кімнаті й дивилися, як на віконному склі затримуються маленькі краплі дощу. Я зігрівала долоні горнятком гарячого чаю. На столі я розклала кілька подарунків — батькам, Гонзі та Анні. Я витратила майже всі гроші й рахувала, чи мені вистачить на зворотний квиток до Будєйовіце.

— Гано, тобі не треба їхати просто зараз. Спокійно побудь із нами ще, Владька хороша, ти можеш спати в спальнику. Або попроси перевести тебе сюди! У Празі теж є педагогічний. Ми будемо тут разом. І зможемо бачитися, скільки захочемо…

Мілада будувала плани, а я відчувала, як сильно вона хоче мене підтримати й розважити, але я все одно думала про Петра, маму й Гонзу.

— Я запитувала тата про справу Гонзи.

У мене всередині все похололо, хоча все вже й було вирішено.

— Він поговорив із колегою, який був там суддею. Нічого не можна було вдіяти. Керування автомобілем у нетверезому стані, одна смерть і одне поранення. Він навіть не виявив жалю, не співпрацював із судом. А до того ж ще й це ушкодження здоров’я, із тривалою непрацездатністю потерпілого…

Час ніби сповільнився, день так тягнувся, що я відчувала майже фізичний біль. Я спакувала речі в сумку й нервово поглядала на годинник. Від’їзд став для мене звільненням. Ми обійнялися на пероні під сталевим склепінням головного вокзалу, він здавався мені якимось сумним храмом.

Я накрутила будильник на п’яту годину ранку, але довго не могла заснути. Уся ніч була схожою на верткий річковий човен, на ланцюг зі зв’язаних простирадл, що рветься, я падала в глибину й не могла навіть закричати. Я прокидалася й знову засинала, і коли будильник заходився тріскотіти, я встала і, наче сновида, натягнула на себе заздалегідь підготовлений одяг. У темряві, щоб не розбудити батьків, я пішла коридором до ванної. Мої очі палали, як коли я прокидалася на ранкову зміну. Біля вхідних дверей я взувалася, крізь щілини просочувався холод, я зняла з вішалки пальто. Перевірила час на годиннику й пішла крізь темний листопадовий ранок вгору до площі. Уже коли я підходила до костелу, то побачила здаля на автобусній зупинці його постать. Я йшла просто до нього, загорнута в пальто з піднятим комірцем. Я знала, що й так він мене одразу ж упізнає. Нікого більше на зупинці не було.

— Що ти тут робиш, сестро?

Його голос був різким, погляд теж. У руках тримав малу спортивну сумку. Одягнений лише в сорочку й коротку куртку до пояса. Я подумала, що йому має бути холодно. Не наважилася підійти до нього ближче.

— Іди додому.

Я не поворохнулася. Ми обоє знали, що автобус може приїхати щохвилини. Він дивився на мене й повільно хитав головою, ніби не вірячи.

— Забирайся до біса!

Він зробив крок до мене, але я змогла залишитися на місці.

— Я поїду з тобою.

— Я ж сказав, аби ти йшла додому. Бігом!

— Гонзо… Я просто хочу тебе провести.

Звіддалік долинув шум мотора. Ми подивилися в тому напрямку, де від закруту біля пивниці починалася площа.

— Але я цього не вартий. Ти мене чуєш?

Два жовті промені світла в темряві, шурхіт каміння під широкими шинами. Синій автобус стишив хід і за кілька митей зупинився перед нами. Я знала, якщо не відступлюся, то й він нічого не вдіє, не зможе мені заборонити сісти в автобус. Він увійшов перший, заплатив за квиток і з кілька секунд стояв нерухомо біля кабінки водія. Однією ногою я стояла на сходинці, іншою — усе ще на землі. Потім він швидко пішов через прохід в кінець. Я дивилася на його спину в бежевій весняній куртці. Я купила квиток до Будєйовіце й сіла попереду. Я заздалегідь довідалася про розклад руху поїздів до Плзні, я про все знала. Минулий вечір вони провели з Хозе в пивниці, ніби нічого не відбувалося. Я вдивлялася в темряву. Гонза їхав на задньому довгому сидінні так само, як коли ми їздили до школи. Друзі, які заходили раніше, завжди тримали нам місце. Гонза був королем заднього сидіння…

У селах по дорозі заходили інші люди, із деякими я віталася. Потім я робила вигляд, що сплю, щоб ні з ким не треба було говорити. До Будєйовіце ми доїхали ще затемна. Він вийшов через задні двері й широким кроком пішов до залізничного вокзалу. На мене навіть не глянув. Я перейшла вулицю до «Грант-отелю» і трохи почекала, потім перебігла через дорогу, повну автівок, і увійшла до зали вокзалу. Він стояв біля віконечка й купував квиток. Помітив мене. Я стала в чергу й тупцяла на місці. Я бачила, як він іде до виходу на перони, зупиняється, схиляє голову й перевіряє час на табло. Потім він обернувся. Я підійшла ближче до віконечка, сторожко, не бажаючи дати себе прогнати. Він раптом усміхнувся й показав рукою, аби я йшла до нього. І коли я не поворухнулася, він підняв другу руку, в якій тримав, ніби дві карти, маленькі прямокутнички цупкого паперу. Я вийшла з натовпу людей до нього. Він справді тримав два квитки.

— Я знав, що ти вперта, — сказав він і простягнув мені один.

— Дякую.

— Чекай, — він поглянув на той, що лишився в нього в руці, подав його мені, а інший забрав із моїх рук. — У тебе туди й назад.

У купе ми сиділи самі, Гонза біля вікна, я біля нього. Було холодно, і дивно пахло. Він поліз до сумки й витягнув білу скляну пляшку. Газована вода. Я випила. Гонза дивився за вікно, я розуміла, що йому не хочеться говорити. Якщо вже за цих півроку від аварії я нічого від нього не дізналася, то тепер було вже запізно допитуватися. Тож я мовчала й пила воду, розглядала на тлі блідого світла з вікна його обличчя. Воно було суворе, нерухоме. Серйозне. Вагон бився на коліях, хитався, глухі удари, скрегіт металу, у мене мороз пішов поза шкірою. Розвиднювалося, ми на якийсь час зупинилися посеред поля. Осінній сумний пейзаж, ми довго сиділи нерухомо. На наступних зупинках заходили якісь люди, проходили повз скло нашого купе, але їх щось відлякувало, і до нас не підсідали. Гонза сидів нерухомо й дивився на людей, які виходили з потяга, несучи сумки чи портфелі. Заходили інші, розмовляли, сміялися чи сердилися, але всі їхали, аби потім повернутися. У кожного було якесь життя, свої проблеми й своє щастя. Його очі всотували щоденне життя там, за вікном. Мені на очі наверталися сльози, та я намагалася зробити так, щоб Гонза нічого не помітив. Коли він раптово заговорив, я злякалася. Насамперед через тугу, що звучала в його голосі.

— Ти пам’ятаєш, як колись улітку читала мені в дядька «Швейка»?

Я лише хитнула головою, у горлі застрягнув жахливий вибух плачу, тож я декілька разів сковтнула.

— Саме дозрівав літній врожай, час від часу яблука падали на стріху, на хвилястий метал, і ти завжди так лякалася…

— А ти з мене кпив.

Я була там, у літньому дні на веранді хати біля Влтави. Яблуко падало, чувся гулкий удар, і я здригалася. «Сестро, ти дурепа», — сміявся Гонза, він сидів навпроти мене на холодній бетоновій підлозі й слухав, як я читаю з замацаної, порваної книжки. Єдина книжка, що була в дядька Венци вдома, окрім ще кількох про рибальство й бджолярство.

Гонза знову замовк. Я не знала, як продовжити розмову та й для чого, власне. Я відчувала невідступний тиск у сечовому міхурі, але не поворухнулася. Згідно з розкладом, за двадцять хвилин ми мали прибути до Плзні. Гонза сперся на лівий бік і сховав голову в куртку, що висіла на гачку. Я подумала: «Як він може в таку хвилину спати?». Через брудне вікно лилося осіннє світло, стрілка опалення ковзала червоним полем, але в купе доходило не так уже й багато тепла. Лівим боком я притулялася до Гонзи, аби зігрітися. Потяг свистів перед переїздом, понад дорогою втікали будиночки й паркани садків. І тут я відчула легкий рух, ритмічне здригання, яке йшло від Гонзового плеча й проходило через усе моє тіло, ніби електричний струм. Його голова була все ще схована в бежевій весняній куртці. Мені перехопило подих, і я намагалася не звертати уваги на те, як колії б’ються в колеса й шасі вагона. Гонза здригався від слабких нападів плачу, я відчувала ці схлипування своїм тілом, вони були мені в серці й у горлі. Я заплющила очі, опустила голову й поклала підборіддя на груди. «Ні, ти не можеш плакати, до дідька, ти не плакатимеш!», — я вхопила руку Гонзи, і він мені стиснув пальці. Потяг деренчав далі, за вікном вже бовваніли будинки передмістя. На кілька довгих хвилин усе ніби принишкло. Зі скрипом ми зупинилися на вокзалі в Плзні. Гонза поліз до кишені штанів за носовичком. Він вишмаркався й втерся, а коли видобув голову з-під куртки, його обличчя мало той самий суворий вираз, як і вранці на зупинці автобуса, лиш очі були трохи почервонілі.

Ми стояли перед вокзалом. Люди довкола поспішали й галасували, запалювали цигарки, у кіоску купували каву чи пиво.

— Далі я піду сам, сестро. Дякую.

Я ствердно хитнула. Ми обійнялися. Швидко й незграбно. Це тривало кілька секунд. Він одразу ж повернувся, я дивилася, як б’ється в нього на спині чорно-біла спортивна сумка, вільною рукою він вимахував сюди-туди й швидко розчинився у натовпі.

Я поверталася, ніби сновида, до будівлі вокзалу, біля віконця туалету отримала шматок змотаного туалетного паперу, зачинила за собою дверцята кабінки й присіла. Переді мною на подертих дверях розпливалися лайливі написи й малюнки, нашкрябані на пожовклому лакові. Потім уже не бачила нічого, лише трусилася зі складеними на грудях руками на пластиковому сидінні унітаза, а плач вилітав надсадними хвилями, які не могла зупинити. Коли ж нарешті вийшла до смердючого темного приміщення, обкладеного брудними білими кахлями, за слізьми нічого не бачила й ледве не збила з ніг стару пані-прибиральницю. Вона взяла мене за плечі й відвела до маленької комірчини. Там була каса з дрібними грошима, відра й віник із ганчір’ям для підлоги. Жінка всадовила мене на стілець і дала напитися чаю з термоса. Огрядна пані, запакована в темно-синій халат. Я витирала очі й бачила у віконці жіночі руки, які залишали на тарілці десять копійок і брали туалетний папір. Із маленького транзистора лунала музика, чеські шлягери, «Олімпік», Гана Загорова й Карел Готт[22]. У мене поволі заспокоїлося дихання, із носа потекло й захотілося їсти. Я вдихала запах дезінфекції й застарілого бруду.

Телефонний автомат у вокзальній залі ковтав тяжкі монети, і я чула, як у моєму вусі тонко висвистує зависокий тон. Як обіцянка надії.

— Я дуже тебе люблю, Петре…

Його голос звучав невиразно. Навколо мене шумів вокзал, із буфету пахло супом-гуляшем, і ледь зрозумілий голос із репродуктора оголошував прибуття-відбуття поїздів, запізнення й зміни маршрутів.

— Гано, уяви собі, у мене був Бертак. У нацкомітеті йому відмовили в тому поданні про виняток.

— Це неможливо!

— Він тут у мене на кухні ледь не плакав. Розумієш? Люди з села, які знають його безліч років. Мовляв, якщо вони дозволять це йому, то кожен захоче такий виняток. Мене від них нудить.

— Він просто не може померти, — сказала я в слухавку.

Я сиділа в переповненому купе. Пофарбована кондукторка в синій блузці з втомленою посмішкою позначила мій зворотний квиток, який ще вранці купив Гонза. Її ненатуральний білий колір світився в сірому штучному купе. Я сперлася на сидіння і жувала бутерброд, куплений у кіоску. Цього разу шум коліс мене вколисав.

Тато чистив сніг перед хатою, я пройшла повз нього без привітання, почула лише його гостре, вибагливе звернення: «Гано?». Роззулася в коридорі з черевиків, змочених сніжною кашею. Ходила кімнатою, ніби кліткою. Гонзове ліжко, уже декілька тижнів без білизни, було порожнім і сумним, лише матрац, накритий покривалом; ковдру й білизну випрано й складено до шафи. Його мотоцикли з блондинками трохи вицвіли, але я не дозволила батькам витягати кнопки зі стіни. Ходила від вікна до дверей і назад. Ця наша дитяча кімнатка тепер здавалася такою маленькою, такою кумедною. Я вже взялася за ручку дверей, хотіла побігти на пошту телефонувати Петрові, аби знайти його й прохати, щоб приїхав за мною. Зараз і назавжди. Потім згадала маму, Різдво, що наближалося, повернулася до вікна й дивилася, як із похмурого неба падають великі мокрі сніжинки.

Із решти дня я пам’ятала лишень, як відчайдушно намагалася заспокоїтися, виказати татові все спокійно, без емоцій, але подекуди аж трусилася на кухні, мама знову сиділа за столом і вкотре намагалася все втишити й залагодити, ніби хустинки прасувала.

— Ти, тату, мене зрадив, ти це розумієш? І всіх людей, які це підписали…

— Це справа району й місцевого нацкомітету…

— Будь ласка, облиш.

— Ганочко… — мама спробувала вклинитися до нашої сварки, але своїм спокійним голосом не могла здобутися на місце в цій емоційній дискусії.

— Як ти зі мною говориш?

«Як ти зі мною говориш, як ти можеш таке казати батькові, що ти про себе думаєш»… Усе це я вже знала!

— Хозе мені все розповів. Ми сиділи з Петром і Анною в пивниці й говорили про електростанцію. І Хозе мені кинув межи очі, що та наша петиція все одно залишилася в шухлядці нацкомітету. Принизив мене тим перед усіма.

— Ти ходиш до пивниці, а з батьком навіть не вітаєшся…

— О господи, що ти перебріхуєш? Чому уникаєш розмови? Я питаю, чому ви тоді не відправили цієї петиції? І чому ти про це не сказав?

— Минуло вже понад два роки, я точно не пригадую. Мабуть, у комітеті вирішили, що посилати не слід…

— Я скажу тобі, чому її не відправили. Ви злякалися, злякалися, що скажуть про це в районі, що будуть проблеми, що приїдуть саме до вас…

— Ти верзеш дурниці.

— Це Маха вирішив, так? А ти його боїшся, трясешся, щоб тебе залишили в комітеті, й завжди робиш тільки те, чого хоче він.

— Я відмовляюся це слухати!

— Причому ви підвели всіх людей, тоді ці підписи щось та й означали. Зараз уже все одно, а тоді це мало значення!

Тато пішов із кухні, гримнув дверима. Мама дивилася в стіл, я вислизнула зовсім тихо. Коли збирала речі в сумки, була вже спокійною.

Ще ввечері в темряві я ходила по снігу біля річки й складала свої торби у світлиці в дядька Венци. Доріжку до хвіртки було прочищено, лопату сперто на хату. Дядько був у пивниці. Я вичистила з печі попіл і в грубому Гонзиному светрі заходилася розкладати вогонь. Усе було холодним, стіл, ковдри й непокриті матраци на дивані. Я не могла зігрітися, думала про Петра, Анну й Міладу. Нікого з них тут не було. Я почувалася пригнічено, усе, що тільки-но відбулося, здавалося тепер намарним. Це навіть не було втечею з дому, бо ж я сиділа в хаті, яка також була вже моєю. Від вересня її було записано на мене. Дядько дотримав слова. У день мого вісімнадцятиріччя приніс документи з кадастрової комісії. Тато тоді покрутив головою, мовляв, який у цьому сенс і навіщо платити податок за зміну власника, якщо висоту 370,5 уже давно підтверджено. Лінію затоплення було встановлено, роботи над греблею в Гнєвковіце розпочалися. Але таким був дядько Венца.

Ця згадка мене підбадьорила. Я зняла з гаку біля дверей ватяний робочий плащ, що його Гонза взяв на будівництві. Він був мені завеликий, рукави — надто довгими, але він зігрівав. Я підняла комір і вийшла надвір. Відчинила клітку, і разом з Царем потяглася по снігу за течією річки. Зупинилися аж під Скалою. На березі два човни, подертим дном догори, ніби дві велетенські рибини, яких викинула на берег могутня хвиля. Далі йти вже не хотілося, ми трохи повернулися й видерлися на луку, куди влітку ходили збирати малину. Усе було вкрито снігом і тишею. Я вдихала холодне повітря й слухала цю мертву мовчанку природи. Я ніде не почуватимуся самотньою, доки ось цей шмат природи зі мною, подумала я. Лука, окраєць лісу й ріка під нами. Цар сопів, намоклий від снігу.

— Ходімо, дідусю, вертаймося, — сказала я вголос.

Цар уже не мав сил для довгих прогулянок. Роки брали своє. У плащі з написом «Наземне будівництво» на спині я повернулася до хати. Із невеликого комина йшов дим. Я доклала дров, у світлиці було вже досить тепло. Мені здавалося, наче Гонза щохвилини може повернутися, ніби щойно він просто кудись вийшов. Біля письмового столу височіла його дошка з лінійкою для креслення й рулон кальки. Я витягнула речі з сумки, у порожній шафі лишилося кілька Гонзових футболок і літні полотняні штани. Я постелила на дивані й сиділа на ньому у светрі. За вікном було темно, я прокручувала в голові свою сварку з татом, але це вело в нікуди. Робилося все смутніше. Я підвелася й пройшла всю хату. Коли увімкнула світло в кухні, побачила мийку, повну брудного посуду. Я відкрутила воду й заходилася мити. Коли дядько прийшов із пивниці, на столі парувала каструля супу, а в кошичку лежав хліб.

— Це якось інакше, аніж із Гонзою, — похвалив він, коли ми їли суп. — Він не вмів готувати, і я ще й прибирав після нього.

— Облиш, дядьку. Я за ним сумую.

— Але і я теж… — скинувся він.

— Він не хоче, щоб до нього їздили. Написав мамі одного листа й усе.

— До Конопки я в пивниці вже не підсяду. І Зденєк мене дратує.

— Що з ним?

— Він не хоче сюди ходити, навіть про бджіл забув. Із ким я ходитиму на риболовлю? Чорт забирай, я люблю цього хлопця, він не винен, що його батько — старий ідіот.

— Зденєк — хороший хлопець. А як його мама?

— Ми часом говоримо через паркан. І з нею все ще можна розбалакатися, хоча вона часом і не при собі. Але знаєш, що нового? — Дядько грюкнув кулаком по столу, ніби щойно згадав.

— Їм написали, що врешті їхня хата залишиться.

Я засинала, уявляючи, як під домом Конопків шумітиме берег широкої ріки. Там, де зараз лежу я. Зденєкові не треба буде їхати до міста в панельку. Я думала також про тата й Петра. Про дядька й Гонзу, про всіх своїх чоловіків.

Я поверталася від автобуса й побачила в снігу перед хвірткою дядькової хати сліди. Вони вели від площі. Були маленькими, точнісінько мамині. Сліди татових великих шкарбанів від часу мого протесту не з’являлися тут жодного разу. Я й не чекала, що він прийде. Був упертим, і я знала, що це в мені — від нього. Мама сиділа з дядьком на кухні, на столі — коробка, прикрита білим рушником, у ній пісочне печиво й ванільні булочки.

— Я думала, ми пектимемо разом, як завжди, — сказала мама.

Я навіть не знала, що їй на це відповісти.

— Нам і тут добре, — вставив дядько. — Гана готує й навіть спекла різдвяний пиріг.

— Це тільки перша спроба, — промовила я, — чи вдасться мені.

— А як навчання, Гано?

— Добре, мамо. Закінчується зимовий семестр, у січні буде чотири іспити. Ще один — наступного тижня.

Ми сиділи до вечора, надворі знову пішов сніг. Я провела маму до хвіртки. Дядько чистив доріжку. Ртуть термометра на сараї сягнула позначки нижче від нуля.

Я стояла навколішки на дерев’яній підлозі й накладала до плитки у світлиці поліняк. Зайшов дядько з поліетиленовим пакетом у руках.

— Досить уже, Гано.

Я поглянула на нього. Плитка розігрівалася.

— Кажу тобі, йди додому.

— Не хочу.

— Я б не подумав, що дозволиш мамі піти самій.

— Дядьку, я не можу повернутися. Тато…

— Тато — шибеник, ми всі це знаємо, отож не будь такою, як він.

— Я нікуди не піду, уже краще поїду до Петра.

— Не верзи дурниць. Я не вартий того, аби твоя мама приходила сюди плакати.

— Мама плакала?

— Ти ще дивуєшся? Гонза у в’язниці, ти бунтуєшся, а наближається Різдво.

Він стояв переді мною з торбинкою в простягненій руці.

— Ось тут якесь борошно, ванільний цукор, родзинки й іще щось, від бабусі лишилося. Забери додому, що мені з цим робити?

Я поволі підвелася, піднесла долоні над плиткою й втупилася в стіну. Він поставив пакунок переді мною на підлогу.

— Біжи вже додому! — пробубонів і захряснув за собою двері.

Тож я прибрала ковдру, стягнула з дивана простирадло й запхала кілька своїх кофт і светрів назад до сумки. Перш ніж піти, я ще трохи постояла перед розкритою шафою, на дні якої лежали випрані футболки й літні штани Гонзи.

1988

Тато нервово походжав кухнею, і ніхто не наважувався бодай про щось його запитати чи стати йому на заваді. Мама, одягнена в костюм, сиділа, тримаючи свою старезну світлу сумку на столі, й дивилася за вікно на річку. У мене на пальці брязкали ключі від автівки Петра, що стояла перед хатою з повним баком і опущеним склом. Був кінець травня, двадцять п’ять градусів у затінку.

— Де, чорт забирай, цей дурень? — прохопилося в тата.

Ми з мамою перезирнулися.

— Я піду по нього, — запропонувала я.

— Ні! — прозвучало владне.

Тато облишив ходити від вікна до дверей.

— Але… — обережний мамин голос укотре прагнув усіх примирити.

— Він прекрасно знає, о котрій має тут бути! Ми чекаємо на шановного пана ледве не півгодини.

Я зиркнула на годинник над умивальником. За п’ять хвилин буде пів на другу. Крізь відчинене вікно долинув аромат скошеної трави. Посвіжіла, із вимитим волоссям мама пахла парфумами, що після ранкової зміни мали перебити запах корівника, пахощі просочилися їй під шкіру і, здавалося, сягнули навіть коренів волосся. Рівно о пів на другу тато наказав вирушати. Я влаштувалася за кермом, тато — поруч мене, а мама з сумочкою на руках — позаду. Ми виїхали на крутий пагорб площі, і там я, замість їхати на Глубоку, повернула праворуч, до пивниці. Тато неспокійно завертівся на сидінні.

— Куди ти?

Не відповіла, бо він і сам це добре знав. На закруті біля пивниці я збавила швидкість, і всі задивилися праворуч на хату Конопків, на вулики й стріху дядькової хати. Я зупинилася край дороги й вийшла з автівки. Навпроти саме йшов Зденєк у робочих штанах, крокував від хати на трасу, ніс у сітці каструльку з кришкою, прив’язаною оранжевою гумкою для консервації. Тато стояв за мною й заговорив раніше:

— Зденєку, ти не бачив Венцу?

Зденєк зупинився, його трохи налякані й смутні очі перебігали з мене на тата.

— Бачив, він пішов перегортати сіно на луках під лісом.

— Перегортати сіно?!

— Сказав, що до вечора воно ще висохне, а вже завтра дощитиме…

Тато покрутив головою й повернувся до автівки. Мама нерухомо сиділа позаду, а я ще якусь хвилю походжала перед капотом. Зденєк за нами спостерігав.

— Щось відбувається?

— Він мав поїхати з нами до Будєйовіце, — відповіла я.

Я знала, що Зденєкові це відомо, що дядько Венца це знав, та й всі у селі знали: сьогодні о першій ми їдемо до Будєйовіце. Всю дорогу в автівці панувала тиша. Коли вдалині перед нами забіліла панельна стіна нового мікрорайону, сумна атмосфера в автівці змінилася на пригнічену. Я звернула з головної і якийсь час кружляла між панельками району Май. Нарешті запаркувалася, і вулицю ми знайшли вже пішки.

— Ось тут вітальня, а там ванна, — показував пан із місцевого підприємства, що займалося квартирним господарством.

Його сорочка спітніла під пахвами, окуляри постійно сповзали з носа, і він поправляв їх звичним рухом правої руки.

Ми роздивлялися трикімнатну квартиру в новобудові. Спільний туалет із ванною пахли новизною. Тато вивчав каналізаційні труби на кухні, мама сором’язливо походжала в новеньких бежевих черевичках по лінолеуму. Запах штучності виповнював кімнату. Аж дихання сперло. Я вихилилася з напіввідчиненого вікна. Восьмий поверх, височенько. Внизу — розкопаний тротуар, через нього перекинуто дошку, купи глини, що встигли вже й бур’яном позаростати.

— Сімдесят квадратних метрів. Ось тут ключі від підвалу, комірчина номер сімнадцять, ми спустимося туди ліфтом. Оце так спека…

Ми з мамою стояли на балконі. Повівав приємний вітерець.

— Тут можна завести кошики з геранню, пані. І краєвид просто дивовижний, правда? Якщо трохи нахилитеся, то побачите замок Глубока. Он церква, а це Госін, там, де аеропорт.

Я позирала на тата з протилежного боку вікна, набурмосений і трохи зігнутий, він вивчав дерев’яні рами, якість кування й парапетів.

— Тут щілини, взимку буде тягнути, — забубонів він.

Мама майже нічого не говорила, ми з’їхали ліфтом униз. Дверцята підвальних комірчин були з необробленої деревини.

— У вас є навісний замок, про який я говорив по телефону? Добре було б відразу замкнути свою комірчину, щоб ніхто її не зайняв. Тут може бути непорозуміння, знаєте, стільки всіх ходить…

Тато вийняв із кишені абсолютно новий замок і три ключики на в’язанці.

— Якесь воно кепське, — пробурмотів, беручись за зачинені дверцята підвалу.

Дістав із кишені ще один замок.

— Перепрошую, а тій однокімнатній квартирі яка належить комірчина?

— Я не знав, що ви хочете одразу побачити й іншу квартиру. Вона на третьому поверсі.

Ми піднялися на два поверхи, той самий санвузол, вузенький коридорчик, кухня й кімната. Той самий запах лінолеуму. У мене аж серце стислося. Саме зараз, у солом’яному брилі під палючим сонцем, він перегортає сіно, Цар із висолопленим язиком лежить десь поблизу в лісовому затінку.

— Ніяк не можу уявити собі дядька в цій квартирці…

— Інші змогли, і він зможе, — відповів на це тато.

Я аж здригнулася, так холодно це прозвучало.

Ми стояли посеред панельного мікрорайону, спітнілі й мовчазні. Голови задерли догори, тато простягненою рукою показував на наш балкон. Мама хитала головою, невпевнено роззираючись.

— Люди вже тут живуть. Тротуари ще дороблять, а тут, мабуть, буде дитячий майданчик, — примовляв тато.

— Я дуже хочу пити, може, зайдемо кудись на лимо? — запропонувала я. — Якраз покажу вам, куди з одногрупниками ходимо після пар на каву.

— Ні, поп’ємо вже вдома, — вирішив тато.

Я трохи опустила вікно, щоб у розпечене авто повівав вітер. Їхали широкою асфальтованою трасою, нещодавно збудованою через електростанцію. Шлях проминав досить швидко.

— Усе за нього зроби! Не може навіть забрати документи на квартиру. Повна безпорадність. Де б він був без мене і без тебе, ну скажи? — звернувся тато через сидіння до мами.

Та змовчала. У дзеркалі заднього виду відзеркалювалися її сумне обличчя, спітніле чоло.

— Він має ще зліквідувати вулики, забити кролів. Він нічого не робить. Чого він, на біса, чекає?

— Може, щось забере Зденєк, — припустила мама.

— Ото вже віслюк! — не вгавав тато.

За Новою Вессю перед нами розпростерся краєвид. Дві велетенські охолоджувальні вежі здавалися завершеними. Я чекала, коли ж тато вкаже ліворуч на ті свої колишні поля, як робив це завжди, скільки б ми не проїжджали тут автобусом. Цього разу він промовчав, тільки дивився поперед себе на новий асфальт і білу переривчасту смугу.

Анна й Хозе мали б чекати на мене ввечері в пивниці, проте Анна була сама. Я зраділа. Хозе працював комбайнером, а саме розпочалися жнива.

— Хозе тобі похвалився, що я йому сказала минулого разу?

Анна здивовано глипнула на мене.

— Він сидів тут у понеділок із хлопцями, а як побачив мене, то заходився патякати про Гонзу.

— І що? — злякалася вона.

— Розповідав, що такі, як наш Гонза, такі блондини-красунчики стають у тюрмі «дівчатками» для інших. Мовляв, таке йому переповідав Шваб.

Анна мовчала й дивилася в стіл.

— Я сказала йому, що він кретин.

— Чи не випити б нам сьогодні пива? — перевела Анна на інше. — Щось зовсім не смакує це кисле вино.

Маленький зал пивниці був порожній, камінні стіни чудово утримували прохолоду. Ми випили й витерли руками піну з губів.

— Оліна переїжджає наступного тижня. Вони вже все спакували, уся веранда в коробках, — сказала Анна. — Ми вже навіть попрощалися.

— Вона про мене не згадувала?

— Ні, — покрутила головою Анна.

— Я зайду до них. Коли ж іще, хіба ні? Я все одно хотіла колись це зробити.

Анна лише знизала плечима.

— Якщо вона й не говоритиме зі мною, просто побажаю їй щастя, та й усе…

Ми розмовляли про те, хто де отримав квартиру чи куди переїжджає. Нарахували сім міст і сіл, куди роз’їдуться люди з цього місця.

— Двоє людей із села вже працюють на станції, — сказала Анна.

— Я б нізащо туди не пішла. Навіть аби пухла з голоду.

— Я б теж. Але там добре платять, знаєш, скільки одержують прибиральниці?

До закладу ввійшла групка туристів. Вони сміялися, пили за те, як добре вони сплавилися через тутешню греблю. Двоє хлопців махали нам від столу, хотіли для нас щось замовити. В одного була хустинка на голові, світле волосся до плечей, а коли сміявся, на його обличчі показувалися ямочки. Ми зібралися й пішли до бару розрахуватися. Надворі вже сідало сонце, на площі було безлюдо.

— Той пірат був симпатичний, ні? — сказала Анна.

Я змовчала. Було зрозуміло, чому він їй сподобався.

Ми зупинилися біля костелу.

— Я, власне, хотіла сказати вам із Хозе щось важливе, Анно.

— Що?

— Я переїжджаю до Петра. Назовсім.

І раптом замислилася над сенсом свого речення. «Назовсім» звучало смішно. Анна посміхнулася й вдарила мене кулачком під ребра. Біля магазину ми попрощалися, і я відчайдушно вирушила до Оліни. Та щойно я втратила Анну з поля зору, як минувся й мій кураж.

Я постояла якийсь час під довгим парканом Оліниного садка, а пішла зрештою вниз, доріжкою до нас. «Уже завтра. Удома на мене чекає також важлива битва», — заспокоювала саму себе.

Коли зайшла на кухню, батьки сиділи за столом. Нечасто траплялося, щоб ввечері вони ось так просто були вдома. Я б не могла й зумисне обрати кращого часу. Підсіла до них. Дивилася більше на маму.

— Хотіла вам сказати, що в ту нову квартиру не поїду. Я житиму з Петром.

Батьки перезирнулися.

— Гм. Я все чекав, що ж ти вигадаєш нового, — виголосив тато.

Тиша тривала довго. Як і зазвичай. Скільки всього за ці роки на нашій кухні сталося. Скільки всього змінилося в цій тиші.

— Ти хоч іноді обмірковуєш те, що робиш, Гано?

— Уяви собі, тату, що так.

Мамин схвильований погляд знову остерігав від найгіршого. Татове насуплене чоло, очі й губи стулені, рука грається зі смужкою білої скатертини.

— За рік хату Петра знесуть. Я знаю, у комітеті є розклад знесення сіл. Він також це знає. Який у цьому сенс?

— Чимало людей проти станції. Вони вірять, що не все ще втрачено.

— Хто в це вірить?

— Наприклад, Петр. Чи пан Тушл.

— Пан Тушл… Хто такий пан Тушл, нагадай? Хто він такий, аби щось змінити?

— Він хронікер і велика людина.

— Хронікер… — вихопилося в тата.

— Це гарна квартира, досить простора для нас. І поруч від твого факультету, могла б пішки ходити в університет, Гано, — втрутилася й мама.

Я вимушено посміхнулася. Як добре я вже все це знала!

— Це заздалегідь програна битва, Гано!

— Хай так, і що?

Я вийшла пройтися в садок. Здавалося, нічого не змінилося. Дерева, кущі смородини й аґрусу, грядки зелені. Наша хата з вікнами на річку, на схід, де сонце вранці осявало горизонт, а вода миготіла золотом-сріблом. Ніщо не провіщало, що колись тут уже не буде ні будинку, ані садка. Навіть греблі, шум якої був звичним від самого дитинства. Лише розливатиметься спокійна поверхня. Глибока вода. Під навісом дровітні тато поволі збирав коробки, ящики й картонки для переїзду. Потягувалася смугаста сусідська кішка, бджоли гули в кронах фруктових дерев. Затишшя перед бурею.

Мені хотілося побути в дядьковому човні самій, тож я нічого нікому не сказала. Дихала річкою, сумішшю запахів риби, багна й всього, що несла із собою Влтава. Вогкий вітерець торкався мого волосся. Цар лежав на дні човна, поклав велику голову на передні лапи й мружився до сонця, яке ховалося то за білі, то за сірі хмари. Я розмірковувала над тим, що останнім часом випадають тільки розлуки.

Я ввійшла до кухні з кулінарною книжкою у вишитій обкладинці, що лишилася від бабусі й зберігалася над металевим рукомийником. Сказала дядькові, що житиму в Петра. Він нарізав собі на дощечці цибулю й складав соковиті запахущі кільця, що розпадалися на кружальця, на окраєць хліба, товсто намащений салом. Він навіть не підвів голови. Я ж трохи дрижала й відчувала тяжкість у шлунку.

— Хотіла б я навчитися сприймати все так спокійно, як ти, дядьку.

Він їв на газеті, яку потім склав і засунув у дверцята плитки. Мовчки пішов у комору й дав мені сумку. Вона була заважкою, аж я зігнулася від її ваги. У сумці були банки з медом.

— Це торішній. Новий віддам тобі, коли зі Зденєком його зберемо.

— Я приїжджатиму сюди купатися, не хвилюйся. А почнеться спека, то приїду на літню квартиру, — засміялася я, дещо вимушено.

— Хата твоя, Гано, ти можеш бувати тут, коли тобі заманеться.

Я уявляла, як можна було б обійняти дядька й вліпити йому поцілунок просто в обличчя. Але в нас до такого не звикли. На сорочку, розстебнуту майже до пуза, він одягнув приношену вельветову кофту, у кишені задзеленчали металеві монетки, і вирушив до пивниці. Було ще достатньо часу, доки з’явиться Петрова автівка, тож я вирушила короткою дядьковою дорогою через хату Конопків до села. Коли наближалася до довгого дерев’яного паркану, мені навіть дихати стало важче. Але цього разу не вагалася, хвіртку було відчинено, тож я пішла просто до дверей. Вони були привідчинені. Я зупинилася. Вікна порожні, без фіранок. Я обійшла довкола хати, постукала й позазирала у вікна. Запізно. Оліна з мамою, бабусею й дідусем були вже далеко. Я поволочилася тією ж самотньою доріжкою назад. Минуло вже два роки, а мене це все ще мучить, подумала я й поклала руку собі на живіт. Вивчала дивне відчуття, яке там вгніздилося. Відчуття провини. Стара незавершена історія. Я знала, що Оліна з мамою та її батьками переїхали до барака десь поблизу Воднян. Це не вельми далеко, втішала я себе, від хати Петра якихось п’ятнадцять кілометрів. Але тут це було й зовсім кілька кроків, і ніколи звідтоді, як все це позаторік між нами сталося, я не наважилася цього зробити.

Із вершечка пагорба мені вже було видно автівку Петра, що стояла біля річки. Я розбіглася, без привітання проминула старого Конопку, який працював, зігнувшись над грядками, і кинулася в Петрові обійми. Ми поскладали сумки на заднє сидіння, Петр увімкнув мотор, я озирнулася на дядькову хату, що ніколи не зачинялася. Хата зменшувалася, допоки не зникла за закрутом річки. Я переїжджала до села, яке офіційно вже не існувало.

Вилежувалася в ліжку аж до пів на дев’яту. Петр поїхав близько шостої, я навіть не прокинулася, коли він вставав. Фіранки на вікнах лише злегка хвилювалися, кінець серпня потішив нас низкою гарних, погожих днів. Лежачи на подушці, я розглядала свій новий дім із кривими побіленими стінами, дверцята старої шафи приємно порипували, люстра в спальні залишилася ще від Петрової бабусі. Саме я захищала її, коли вона вже мала піти на смітник, бо Петр у магазині підшукав собі іншу, сучасну. Так люстра залишилася й освітлювала вечорами темні шафи, важке ліжко й дерев’яну підлогу.

Після сніданку я обійшла ставок на площі, привіталася з кількома сусідами, старенька пані Згоркова ходила по садку.

— Я готую дитячу кімнату, — сказала я їй.

Вона хитнула головою, зникла в хаті й за мить принесла сумку, повну іграшок. Від онуків. Я ненадовго зайшла з цими іграшками до пана Тушла. Він позичив мені старе відро й закруглений пензлик, а до сумки з іграшками доклав, що там у нього залишилося від дітей. Коли я отак ішла маленькою площею, здавалася собі правильною, як ніколи раніше. Мої думки ширяли десь у блакитній височині, як тріпотливі ластівки.

Вдягнулася в робочі штани, випрану сорочку й заходилася працювати. Кімнатка біля спальні раніше належала бабусі. Я винесла звідти стару швейну машинку «Зінгер» із ножним приводом, порожню шафку й столик із шухлядкою. Та була з ключиком, гарним, викуваним вручну. Я спустошила всі кутки й замела підлогу. У відрі розпустила вапно, перемішала все короткою планкою, яку знайшла біля сараю. Відчинила вікна й двері, сонце підбивалося догори, тож моє фарбування гарно висихатиме. Спочатку вапнувала навстоячки. Потім обережно залізла на драбинку, що була вже стара й розхитана. Я вив’язала голову хусткою й вдихала чистий, свіжий запах вапна. Навіть не відчувала голоду, лише пила воду з глечика щоразу, як злізала з драбинки, щоб віднести її трошки далі. Я підвела голову до білої стелі, коли у порожній кімнатці пролунав знайомий голос.

— Привіт, Гано.

Я опустила руку з щіткою для фарбування й озирнулася через плече. За порогом стояла мама. У старому костюмі, із сумочкою в руці. Я хутко злізла. Мама посміхнулася, ледь глянула на моє обличчя. У ванній біля дзеркала я змила з обличчя краплі вапна. Сіли з мамою на кухні.

— Тож ти приїхала мене відвідати, — промовила я й стисла її руку, що лежала на столі.

Вона злякалася, ніби не чекала такого.

— Тато на роботі, а в мене була ранкова…

— Я знаю, що тато навряд чи приїхав би. А хто тебе привіз?

— Я сіла о дванадцятій в автобус.

Мама розглядала кухню. Я провела її хатою, на порозі, поцяткованому вапном, набирала повітря в груди, аби сказати їй, що зроблю з цієї маленької кімнатки, коли ж вона стурбовано запитала:

— Ганко, у тебе не було дядька?

— Венци?

Мама стояла в коридорі, тримаючи в руках свою сумку, і якось дивно застигла.

— Його вже три дні немає вдома.

— Це неможливо, куди б він пішов? А чи не повіялися вони кудись із пожежниками..?

— Нам прийшов повідомити про це Зденєк. У суботу вони домовлялися йти на риболовлю. У Махів він розпочав роботу, але в неділю вже не прийшов. Сьогодні понеділок, перш ніж їхати сюди, я півгодини сиділа в нього на кухні. Ніде нічого, жодної записки…

— А Цар?

— Уже два дні не їсть.

У малій кухні зі старим сервантом і дубовим столом із обдертими ніжками не було де поворухнутися. Навколо столу сиділа наша сім’я, те, що від неї залишилося. Мама запалила свічку, як два роки тому, коли померла бабуся. Через вікно вже сочилися сутінки, і я роздивлялася інших, лише Петр стояв за мною, височів у тіні над стільцем, його руки лежали в мене на плечах. На дядьковій тахті сидів Зденєк, поруч нього — Анна й лікарка Брейхова. Біля дверей, на низькій шафці для взуття, сидів Маха. Тато налив із пляшки самогонки, яку дядько робив із яблук свого садка. Поліція вже поїхала, пані лікарка пішла незабаром, санітар уже чекав на неї надворі в автівці. Я бачила її, ніби в тумані, усе застилала пелена сліз.

— Оце так нещастя, — позіхав Маха.

Батьки мовчали.

— Я не розумію, — промовила я й роззирнулася довкола.

— На вихідних було спекотно, — знову заходився Маха, — досить було вскочити у воду перегрітим — і кінець…

— Дядько б цього не зробив. Скажи, мамо?

Притуливши хусточку до обличчя, вона дивилася почервонілими очима поперед себе, плечі в неї здригалися від судом. Я не хотіла навіть собі уявляти, що вона пережила під час ідентифікації тіла, коли її забрала поліцейська автівка. Місце, куди приїхали пожежники, поліція й швидка, було за чотири кілометри від хати за течією.

— Якщо він купався під Скелею, то там же низові течії, — продовжував Маха.

Я вже мовчала.

Надворі погладила Царя. Відтоді, як вчора вдень я приїхала автобусом, він з’їв зовсім трошки зі своєї побитої емальованої каструлі. Тато носив у великому пожовклому конверті документи й папери, які знайшов у серванті, пішов на пошту телефонувати й вирішувати всі інші справи. Ми попрощалися мимохідь, мовляв, іще побачимося ввечері.

Ми з Петром лишилися самі. Сіли в човні, прив’язаному ланцюгом. Царева клітка була відчинена, але він не пішов за нами, зостався лежати, висолопивши язика.

— Але ж низові течії, це смішно. Ніхто не знав річку краще, аніж дядько.

— Мені теж так здається.

— Чому це так, Петре? Як тільки я трішки щаслива, має настати таке…

Він гладив моє волосся. Я сперлася на його плече й на хвильку заплющила очі.

— Ходімо, поїдемо до нас. Тут жодного щастя ти вже не знайдеш.

Ми сіли у автівку й повільно рухалися вздовж річки. Схил до асфальтової дороги був крутий, шини буксували в піску, коли Петр наддав газу. Раптом живіт мені скрутило від різкого болю, я навіть закричала.

— Ти злякалася? Вибач, — мовив Петр.

Я спробувала вмоститися на сидінні зручніше, але, як тільки поворухнулася, знову стало боляче, тому скрутилася й сперлася чолом на передню панель.

— Гано, що тобі?

На очі мені знову набігли сльози, тепер уже від болю, якого я раніше не знала. Нормально вдихнути навіть не могла.

— Петре, мені так болить…

Замість до батьків, Петр поїхав просто до Будєйовіце.

Я сиділа на ліжку, обкладена подушками, лежати вже не хотілося. У мене принаймні була вже нічна сорочка, яку привіз Петр. Навдивовижу бліда, прижовкла безнадія всього довкола й у мені самій. Дух пізнього літа з вулиці перебивав запах лікарні. Біль притупився, кілька обстежень було вже позаду, лишалося тільки останнє. За п’ять днів я перечитала журнал «Квіти» і дві книжки Анни. Вона збиралася прийти й сьогодні, і я чекала на неї як на помилування. Огляд був близько десятої, обід також давно минув. Пані років тридцяти, яка лежала поруч зі мною, ненадовго заснула. Вона була втомлена й увесь час говорила про дітей, за якими вдома приглядала свекруха. Наймолодшу в палаті, худу мовчазну школярку, виписали вранці. Останнє ліжко було порожнє. Я мала досить часу на роздуми. Усе, що відбулося за останній тиждень, пригадувалося знову й знову, уночі мені на стінах ввижалися тіні, а вдень усе це миготіло на білій лікарняній стелі, як на полотні в кінотеатрі. Я була наївною. Уявляла собі, як ми в білу пофарбовану кімнату з дерев’яним ліжечком взимку привеземо нашу дитину. У селі про це вже знали всі, кого я зустрічала. Я гадала, що справді щось відчуваю всередині, мене це підносило, аж я витанцьовувала на площі й по дерев’яній підлозі хати, а це була тільки кіста. Порушений цикл і раптовий біль у автівці. Останні спогади мені все ще боліли, але хотілося вже назад, до Петрової хати. Іще ніколи нікуди мені так не хотілося. Анна з’явилася надвечір.

— Яблук іще немає, овочі ми вже не садили, це жахіття, — завела вона від порога й раптом приклала долоню до губів, коли помітила пацієнтку, що спала на сусідньому ліжку.

Вона тримала букет садових квітів, що вигравав усіма барвами.

— Я назбирала всього, що залишилося на клумбі.

«Хозе лишається, ми переїжджаємо», — промайнуло в голові. Я відчувала цей розрив, навіть до того, як люди покинули свої хати. Анна, Хозе, Оліна, дядько, я. Висота 370,5 розділила нас назавжди. Анна присіла край ліжка, ми трималися за руки.

— Пригадуєш, як ми завжди, іще з Оліною, посміхалися, як наші чи Олінина мами говорили про похорони? Коли казали: «У нього були добрі…»

Я лежала на прогнутому лікарняному ліжку, у повітрі за брудними вікнами поволі розвіювалося літо. Найбільше засмучувало те, що я не могла стояти поруч із мамою в нас біля костелу, коли всі йшли за похоронною процесією.

— Багато людей було?

— Повна площа, такого навіть на церковні свята не буває.

— А Гонза навіть не знає про це…

— Гано, не плач.

— Ти знаєш, що таке безсилля? Я не можу навіть поворухнутися, майже тиждень. Що кажуть у селі?

— Не знаю.

— Що дядько перегрівся й скочив у воду?

— Ти справді хочеш у цьому копирсатися?

— Я цілими днями тільки й думаю про це. Чому Цар був замкненим у клітці? Він завжди брав його із собою. Дядько був чудовим плавцем. Він купався в річці від травня до вересня за будь-якої погоди. Низові течії… Це якась дурня!

— Усі в селі це знають.

— Він на все наплював! На Маху, оцінщика, мого тата, нову квартиру в панельці, на нашу петицію тоді… Від початку знав, що нікуди звідси не піде, що його звідси не виженуть.

— І не вигнали.

Анна виловила й витягнула з сумочки два пожмакані томики «Швейка» Гашека.

— Ледве не забула. Я сказала вчора про них твоїй мамі, і ми пішли за ними до хати Венци.

Я поклала книжки на поличку нічного столика.

— Я сумую за Гонзою. За тим його «сестро, ти дурепа».

— Усе буде добре, Гано…

— Я така дурна. Усьому селу оповідала про дитячу кімнатку. Надимала посеред площі живіт, уже відчувала, як він у мене росте… А виявилося — усього лиш переїла за сніданком.

Ми ще довго сиділи мовчки, з Анною можна було й мовчати, і це не виглядало по-дурному.

— Я теж хочу сказати тобі щось важливе.

Раптом я відчула, як Анна вагається. На очі їй ніби насунулася завіса, тьмяний серпанок. І через цей затемнений погляд раптом узагалі нічого не проникало. Я знала це її мовчання й знала про таємну скриньку десь усередині, яку вона замикала й охороняла від кожного, навіть від мене. Я полишила все на її розсуд.

— Я розійшлася з Хозе.

Я стиснула їй руку.

— Я знаю, що вже здаюся дивною з цим, Оліна б першою кпила з мене. Але тепер уже насправді. Несила було вже терпіти далі. І не тільки тому, що інколи здавалося, ніби я його власність. До мене вже висували претензії і його мати, і батя, і баба… уся їхня сімейка.

На сусідньому ліжку перевернулася пацієнтка. Усю палату виповнювало таке дивне світло. Сумне, ніби пожовкле випране лікарняне простирадло. Я хотіла, щоб Анна сиділа зі мною до вечора.

— Я так хочу назад, ніби від народження живу в цій Петровій хаті.

Анна погладила мою руку.

— Я вперше відчуваю себе жінкою. Розумієш? Цього не було зі Зденєком. У мене є там стіл, ліжко, дім і колись буде дитина.

— У мене також є приємна новина.

— Говори, — я сіла в ліжку, бо спина вже затерпла, а ноги задерев’яніли.

— Я ходила дивитися квартиру. У мене буде двокімнатна. Тільки для мене.

— У тому новому районі в Тині?

Вона ствердно кивнула. Я знову подумала про це число. Висота 370,5. Розкидає нас по світові. Оліна житиме десь на болоті біля Воднян. Анна — у Тині, у панельці. Батьки — у Будєйовіце, у районі Май.

— У батьків разом із дідом буде трикімнатна в будинку поруч, — сказала Анна, ніби знаючи, про що я зараз думаю.

— Анно, ми з Петром не здаватимемося. Залишимося в хаті, скільки можна буде.

Прийшла медсестра з вечерею, інша почала застеляти порожнє ліжко біля вікна.

— У вас буде нова подружка, — озирнулася вона через плече, — але вас це вже не стосується.

— Ви до мене? — запитала я.

Вона кивнула й підійшла до мого ліжка.

— Я не повинна вам цього говорити, але завтра після огляду поїдете додому.

Анна вже збиралася йти, але зупинилася у дверях і почула це. Посміхнулася й помахала мені. А я заходилася вечеряти.

Я прокинулася в холодному ліжку. Помацала рукою поруч себе, але Петрова половина була порожньою. Через фіранки проступало жовтневе біло-сіре світло, я роззирнулася в сутінках кімнати, виднілися лише обриси двох темних шаф. А потім раптом увірвалося штучне світло лампочки. Петр стояв у дверях, із задоволеною посмішкою стежив, як я мружуся від освітлення.

— Прокидайся, сніданок уже на столі. О восьмій маємо бути у твоєї мами.

В алеї розлігся туман. Ми з’їжджали на нейтралці з пагорба, листя, прибите холодним дощем до асфальту, шурхотіло під колесами. «Я сюди вже не належу, але постійно повертаюся», — спало на думку. У светрі я згорнулася на сидінні, Петр загальмував перед пивницею, і ми в’їхали на площу. На зупинці на лавочці нікого не було. Оліна вже поїхала, Анна займалася своєю квартирою в панельці, у садку біля річки Зденєк розбирав вулики. А ми — у Петровій шкоді, заднє сидіння до верху закладене коробками.

— Мамо, ми снідали, — я спробувала протестувати, але нам все одно належалося хоча б чаю випити.

— Тато вже біля річки, прокинувся ще вдосвіта. Йому будуть потрібні ті коробки, — сказала мама й поглянула на Петра.

Він випив чай і повільно виходив із натопленої кухні.

— Ми прийдемо за хвильку, — гукнула я навздогін.

— Заберіть все це собі, Гано.

— А ви нічого не залишаєте?

— Куди ж ми подінемо стільки яблук? У панельці?

Я визнала, що вона права. Мама дивилася на мене, дивно посміхаючись. Її обличчя ніби ожило, хмарки роздмухав осінній вітерець. У такий час я чекала зовсім іншого.

— Що сталося, мамо?

Її конспіративний вираз обличчя мене розвеселив. Вона простягнула через стіл до мене руки й узяла в них мої.

— У неділю я була в Гонзи.

— Що? — я широко відкрила очі й рота водночас.

— Він не хотів, щоб хтось іще приїжджав, ані ти, ані тато.

Ми йшли вздовж річки назустріч холодному вітрові, у мами на светр була вдягнена лише стара куртка, але її обличчя було повновиде, рожеве, вона видавалася здоровішою.

— Ти відважна, мамо, що з’їздила туди…

— Та яке. Мене відвіз Швабал. Він знає там порядки.

— Шваб?

— Він теж сидів у Борах, — додала мама тихо. — Він навіть не взяв грошей за бензин. Тепер маю йому якось віддячити.

У саду я знову була серед своїх. Я торкалася дерев, гладила їх кору. Тато носив коробки, а Петр рвав яблука. Цар блукав по дворі, клітка тепер стояла відчинена. Він лишався в хаті біля річки останнім із нас. Зденєк приносив йому в каструлю трохи їжі. Цар уже майже не їв. Ми прибирали з мамою на кухні старий побитий посуд. Я зняла зі стіни бабусині вишивки, від них на стіні полишалися світлі смуги. У спальні відчинили шафи. Від дядька майже нічого не зосталося. Усе його приношене вбрання склали в простирадло. У дві картонні коробки — майже десять річних підписок часопису «Бджолярство».

— Можливо, це забере Зденєк, — сказала я.

Мама випросталася й потягнулася. Вона подавала мені те, що збирала на дні шафи. Товстий, різнокольоровий оберемок спиць для плетіння.

— А що з цим?

— Я заберу собі, — промовила я.

Сутеніло, ми стояли у дворі й роздивлялися купи речей. Мотлох, знесений із горища, скручений старий лінолеум із кухні, діряві каструлі.

— Залишилося витягнути меблі, прибрати сарай і розібрати кролячі клітки. Усе, що можна спалити, забере Маха, але тут роботи ще дні на три, — порахував тато.

Ящики з яблуками не вміщалися навіть до автівки Петра. Я сказала йому, щоб поставив їх на переднє сидіння і їхав додому сам.

— Я залишуся до ранку й буду прибирати з мамою.

— А лекції? — нагадав Петр.

— Та плювати на них… і оце візьми додому, — я подала йому важку в’язанку спиць для плетіння.

— Що ти з цим робитимеш? — підвів він брови.

— Вив’яжу тобі светр…

Петр помахав мені, вліз у автівку, повну яблук, і поїхав. Ми з мамою пішли до нашої хати. Та й досі не стала схожою на об’єкт, приречений до знищення. Ми про це не говорили. Я сиділа за столом, мама принесла каструлю з супом. «Я тут уже тільки гість», — усвідомила. Мама, мабуть, теж це відчула. Навіть тато був лагідним, і єдиний намагався щось говорити. Ми всі трохи забігалися вже й закрутилися. Це місце переставало бути нашим домом. Мама була сонною, тато давно зник у спальні, він рано вставав на роботу. Я вийшла в осінній вечір, площа була порожньою. За вікнами пивниці світилося. Я взялася за ручку. У закладі сиділо кілька хлопців, але Шваба не було. Підійшла до бару. Витягнула гроші, їх вистачило на упаковку пива. Старий Сладек приніс її із підсобки.

— Як ти це донесеш?

— Якось упораюсь, не турбуйтесь.

— Дурість. Ти не потягнеш упаковку пива, — забурмотів Сладек і загасив цигарку. Поглянув на мене. — Слухай, так шкода вашого Венцу. Мені постійно здається, що він сидить тут.

Сладек дав знак, аби я йшла за ним. Він зігнувся й узяв ящик, повний пива, ми пройшли через задній вхід у двір, де він паркував облуплені жигулі-комбі. Він закинув ящик назад.

— До вас додому? — запитав він.

— Ні, до барака.

Я стояла перед низьким парканчиком садка, ящик пива під ногами, і кидала камінці у вікно, поки фіранка не ворухнулася. Шваб вихилився, його відросле волосся звисало аж до плечей, уже більше сиве, аніж світле, за ним синювато світився телевізійний екран.

— Привіт! Ти дивишся «Кольоровий котел»[23] чи що?

Він іще трошки повитріщався, ніби потребував окулярів, а потім посміхнувся. Я підняла пластиковий ящик так високо, як змогла.

— Я тобі дещо принесла!

— Зажди, я зараз…

Я не хотіла йти далі, але зрештою опинилася на дивані поруч Арани, милиці стояли сперті біля неї. Мені здалося, що в її темних очах трохи поменшало дикості, зате Шваб помітно пожвавішав і відкривав пляшкове пиво. Тупотів босими ногами по подертому килимові, сорочка була натягнутою на величезне пузо. Він сопів, але водночас здавалося, ніби от-от почне пурхати. У телевізорі показували серіал.

— Ти літаєш тут, як метелик, — посміхнулася Арана, коли він ледь не перечепився через її витягнуту ногу.

— Що це тобі таке вигадалося з цим пивом, Гано?

— Це тобі за бензин. За маму…

— От уперта. Ходи сюди, — кивнув, аби я підійшла до вікна.

Шваб відсунув фіранку й показав униз.

— На чому, як гадаєш, їздить оця автівка?

— На бензині, ні?

— На нафті, котятко, це дизель. Можливо, єдине таке авто в цілому районі.

— Ага.

— А на чому їздить ось той колгоспний трактор, що стоїть поруч? Відгадуй, маєш дві спроби…

Я протиснулася поруч із животом Шваба й пішла знову до телевізора. Він довго пив пиво з брунатної пляшки.

— У тебе гарна дупця, — сказав він і зригнув.

— Повільніше, стариганю, — закричала на нього Арана, — ти став якийсь ніжний.

— Що таке? Я лише кажу, що їй це пасує. Той її, мабуть, добре про неї дбає…

Друге пиво я відчувала вже в голові, а третє — у ногах. Утома розлилася всеньким тілом, це було приємно, навіть цей шум у голові, наче внизу, біля греблі. Арана мені розповідала, як вони купували новий телевізор, і що вона хотіла б продавати в магазині замість Оліниної мами.

Її чорне волосся з сивими пасмами було зачесане назад, я дивилася в профіль на Аранин орлиний ніс. Темні очі, гостре підборіддя.

— Оце так дурня, — бубонів Шваб, — це не робота для інваліда. До того ж, той магазин через рік закриють. Хіба ні, Гано? Кому що продаватимуть? Двічі на тиждень приїжджатиме розвіз, та й поготів…

— Я хочу, щоб ми разом займалися цим магазином, — кивнула Арана в бік свого чоловіка.

— Ти дурна, хто ж візьме мене в магазин, якщо я був у каталажці? — Потім він звернувся до мене: — Вона гадає, що сидітиме за прилавком. Це, може, у кіоску, де тільки й те, що під рукою, але не в магазині, де продається геть усе.

— Ну ти й розумний, — вставила вона, — то що, мені тут здуріти, у цій дірі?!

Я допила четверту пляшку, а з п’ятої лише надпила, щоб ніхто нічого не сказав. Шваб поринув у настрій спогадів, згадував про все: про бурсу в Мості, про шахту, про відкритий видобуток в Соколові та про в’язницю. Схопив гітару, яку Арана ще не встигла від нього сховати. Врешті вона підвелася й віднесла її в комірчину.

— Жодного шуму, уже ніч, а тобі вставати на ранкову зміну, — проголосила вона категорично.

Від спогадів недалеко до жалю. А від того — уже й зовсім близько до агресії.

— Я гарую тут, ніби раб, але для місцевих я все ще прийшлий. От за це вам оце все, Гано!

— Облиш…

— Ці ваші хати й подвір’я, які вам такі важливі! От хай усе це знесуть…

Я дала знак Арані, що йду, переступила через ящик від пива й порожні пляшки, щоб дістатися до дверей. Він іще гукав до мене з вікна.

— Йдіть у дупу з цими своїми стодолами!

Вогка ніч мене трохи отямила. Я згадувала всілякі смішні історії, Анну, Гонзу, приспівувала старі шлягери Шваба. Біля дверей у мене почалася гикавка. Вона відлунювала в коридорі, тож я швиденько влізла під ковдру у вже порожній кімнаті. На підлозі — лише кілька коробок, а на стіні —Гонзові картинки з мотоциклами.

Вранці блукала дядьковим садком. Яблука були вже зібрані з дерев, я ходила поміж ними, ніби в натовпі людей, торкалася долонями їхніх стовбурів і називала їхні імена. Трохи боліла голова, а в роті чувся присмак пива. Я виносила останні речі з кімнати, порожні кутки, повні павутиння, і вицвілі смуги на стінах. Щохвилини ходила на кухню пити воду з умивальника, вода була холодною, я жадібно її ковтала і, задихана, хлюпала її долонями в заспані очі.

Мама прийшла по десятій, відразу після ранкової зміни, а з нею — Шваб. Він поглянув на мене так, ніби вчора нічого й не сталося. Його голова була перев’язана хусткою, волосся стирчало з-під неї в різні боки. Він витягав по частинах на двір старий сервант, дверцята й розламані шухлядки скидав на купу.

— Спалімо це, — сказав він і повернувся до хати за обідраною шафкою для взуття й полицею з кухні.

Потім заходився розбирати порожні клітки для кроликів, а я носила стінки з широких дощок, вкритих олією, дверцята кліток, зняті з петель, оздоблені кольоровими спицями. По обіді прийшов Зденєк, і вони розвели під усім цим вогонь. А потім взялися чистити сарай. Я сиділа на бетонному крузі колодязя й бачила Шваба, як він кидає у вогонь старий стілець із округлою спинкою, поцяткований вапном і фарбою. Зденєк носив шматки дерева, рейки, рамки від вуликів. Вогонь вибухав іскрами, коли кидали сухі шматки деревини й паперові пакети від цукру для бджіл. Потім усі ми, натомлені, сіли довкола вогню, мама принесла тарілку з сардельками, паляницю хліба й скляночку гірчиці. Зденєк роздав нам виделки, зроблені з міцного дроту. Це були дядькові підпорки під рибальські вудки, на кінцях виделки було обклеєно синьою клейкою смужкою. Зденєк надягав сардельку на гострий кінець і підносив до вогню. Шваб на свою виделку настромив аж три сардельки.

— Я бачив, що вулики переїхали до вас у садок, — сказав Швабал.

Зденєк кивнув. Кольорові бджолині будиночки стояли вже у траві в Конопків у саду за іржавим провислим парканом. Так ніби споконвіку були звідти. Я віднесла одну сардельку до Царя. Поклала перед його носом. Він лише трохи поворушив ніздрями й пометляв хвостом, проте більше не поворухнувся, і смаколик так і лежав у траві.

— Принаймні щось залишиться від Венци, — почула я слова Зденєка.

— Можливо, ці дерева ще вдасться зберегти, — додала я.

— Вони не можуть мати коріння у воді, — зауважив Шваб.

— Мені здається, вони стоятимуть саме над водою.

— Ну не можна вирахувати аж до сантиметра, Гано. Вони ж і самі не знають, як підніметься вода, коли поставлять греблю. Поглянь туди, на хату Конопків. То кажуть, що треба зносити, то ні, потім знову так… Вони й самі гівно знають.

Я вже не відповідала Швабу. Вони зі Зденєком заходилися розбирати дядьків сарай. Усього, що ми брали до рук, востаннє торкався й дядько. Я відчувала, що навіть Швабал про це думає, він навіть не докидав своїх сороміцьких жартів. Я знайшла каструльку, в якій дядько варив приманку для риб. Там залишалися шматки затверділого тіста. На гачку в сараї ще й досі висіла дядькова вельветова кофта. Я понесла її у вогонь, але перш аніж вкинути, залізла до кишені. У пальцях опинилися кілька дрібних монет на пиво. Ми носили дошки із цвяхами до вогню, він сичав, коли дошки, промащені олією, горіли в полум’ї. Потім ми з мамою вирішили перепочити. Я пройшла у відчинену хвіртку й зійшла до річки. Сіла в дядьків човен і витягнула ноги. Суденце злегка хиталося, я заплющила очі. За хвильку мене розбудив голос Швабала.

— Я маю піти накласти корму для денного годування, — гукав він і йшов у спітнілій хустці до села.

— Дякуємо!

Він лише потрусив головою й далі поволочився доріжкою, його посивіла грива розвівалася ззаду. Мама також пішла, лише Зденєк стояв біля вогню. Випрямлена постать в темній спецівці, чорне волосся спадало нижче коміра. «Він відпустив волосся», — подумала я. Мене раптом охопила хвиля ніжності: «Це мій брат. Як Гонза, якого тут немає. Так само, як Анна — моя сестра. І Оліна, яка мене тепер ненавидить, — теж моя сестра». Я покрутилася на сидінні човна й обхопила руками коліна. Зігрівалася від холодного вітру й дивилася на спорожнілу хату. І раптом побачила, як Цар, що лежав біля клітки, повільно й важко звівся, роззирнувся й пішов униз до хвіртки. Я гадала, що він полізе до мене в човен, як раніше, але він тільки ненадовго спинив на мені погляд і повільно поволікся доріжкою до лісу, до Скелі. Хотіла його покликати, але якось не змогла. Зденєк стояв біля вогнища, що тліло. Я вийшла з човна й зробила кілька кроків доріжкою.

— Цар! — почула я свій голос, напрочуд далекий.

Пес ішов усе далі. У голові мені промайнуло безліч думок, ціла ріка спогадів, голоси з минулого. Дядьків голос.

— Цаааар! — загукала я так сильно, як тільки могла, так, як гукав до пса дядько.

Голос зрештою перейшов на хрип. Цар навіть не повернув голови. Я підійшла до Зденєка.

— Нехай іде, — сказав він і повернувся до купи дощок перед сараєм.

Уже виднівся його скелет із брусків, встановлених на бетонному фундаменті. Їх продимав вітер. Ми разом приносили дошки, вогонь знову пожвавішав.

До вечора згоріло майже все, що могло згоріти. Я стояла біля колонки, Зденєк качав, і вода розбивалася об мої долоні, бризкала на обличчя, волосся й чоло. Я жадібно пила, а потім ми помінялися зі Зденєком, щоб він також попив. Струмінь води випорскував із облупленої синьої колонки, Зденєк нахилився й пив просто зі струменя, спершись долонями на стегна. Потім він випростався й віддихував, схиливши голову, краплі стікали його горлом просто за футболку.

— Іди вже, Гано. Завтра ми з татом і Швабалом доробимо все, — сказав він і вказав на дерев’яний скелет сараю.

— Цар іще не прийшов, — кивнула я в тому напрямку, де зник пес.

Зденєк нічого не відповів і зайшов за хату. З’явився з сапою в одній руці й лопатою в іншій.

— Він уже не прийде.

Я дивилася в сині очі, які все так точно й без сумнівів знали.

— Куди ти?

— На Скелю, — пояснив він, — іди вже додому.

— Я з тобою.

— Ні.

Він залишив мене біля вогнища, що дотлівало, і з начинням у руках повільно пішов доріжкою туди, куди години зо три тому пішов і Цар.

Ми вийшли в Празі на центральному вокзалі, двоє селючок. Анна несла на спині рюкзачок, який ми дорогою передавали одна одній. Окрім кількох одежин, у ньому була й напівпорожня пляшка дешевого вина. Ми готувалися до великої гулянки ще в потязі. Руки були порожніми, а кисле вино мене вже трохи веселило. Я відчувала себе вільною, наче птах. Першим завданням було забрати по обіді Міладу. До студентського гуртожитку в Південному Місті я б потрапила, але Мілада саме того дня мала бути у свого хлопця десь у Височанах, і це була підстава. Анна вивчала лінії метро, потім ми розпитували перехожих, а потім кружляли довкола залу заводу ЧКД[24].

— От блін, ми тут проходимо вже вдруге…

— То йди першою, коли така розумна!

Старий житловий будинок ми знайшли десь за півгодини, як виповзли з метро. Номер будинку був той. Анна, глибоко видихнувши, сперлася на стіну, а я підкинула рюкзак на спині й замислилася.

— Що таке? Забула, як звуть того хлопця?

— Ні, він Мартін.

— Браво! А прізвище?

— Думаю, щось типу Верхній… щось таке…

— Гм. Чи Нижній… ні?

— Можливо. Це має бути квартира його батьків.

Я поглянула догори на вікна, а потім — іще вище, понад стріху, на сіре жовтневе небо. Холодно не було, ми зігрілися, гуляючи Прагою-9. Анна підійшла до входу й дивилася на дзвінки. Раптом розсміялася. Я дивилася, нічого не розуміючи.

— Ходи подивишся, — хихотіла Анна і, віддихуючись від сміху, показувала на дзвінки.

— Тобі вже досить, — мовила я й підійшла із рюкзаком за спиною. — Краще вже не пий.

Вона пройшлася пальцем по табличках з іменами. Друге прізвище згори було Нижній. Набрано на машинці. Передостаннє знизу — Верхній, великими друкованими літерами, ручкою. Біля жодного не було імені.

— Це має бути цей нагорі, Нижній…

— Та ні, оцей внизу, Верхній.

— То дзвони вже комусь, — махнула рукою Анна.

Я натисла пальцем на дзвінок. Відступила з кілька кроків назад і дивилася на вікна. Одне з них на другому поверсі відчинилося, і з нього визирнули плече й лисина.

— Доброго дня, ми шукаємо пана Нижнього.

— Так? Чому ж тоді дзвоните Верхньому?

— Вибачте, — пробубоніла я, — щось я поплутала…

Ми з Анною ззирнулися.

— Верхній має жити наверху, — промимрила мені вона.

— Чого вам? — почулося зверху.

— Ви точно знаєте, що вас звуть Верхній? — загукала Анна.

— Робіть дурня із когось іншого, безмозкі дівки!

Він зачинив вікно. Так, що луна пішла вулицею. І раптом, іще раз закинувши голову, я побачила Міладине обличчя на п’ятому поверсі, вона махала нам і скинула донизу ключ на червоному шнуркові.

Під стелею дискотеки крутилася велика блискуча куля, що іскрилася сотнями дзеркальних скелець, які відбивали кольорове миготливе світло довкола паркету для танців. Ми з Анною випхалися на високі стільці, що саме звільнилися біля бару. Я замовила випити, собі — джин із тоніком, Міладі — розбавлене вино.

— Часто сюди ходиш? — схилилася я їй до вуха.

— Та ні, сюди ходять спекулянти, тут часом буває дивно, — кричала мені Мілада просто в обличчя. — Ми частіше кудись не в центрі ходимо.

Ті двоє хлопців прилипли до нас, щойно ми заходилися витанцьовувати на паркеті. Вони вочевидь поділили нас із Анною поміж собою, а Мілада трималася біля бару, ніби старша сестра, яка наглядає за нами. Навколо мене крутився менший із них, Радек, із темним волоссям, коротко підстриженим ззаду аж до шиї, а спереду з пасмом, яке він постійно відкидав із очей. Був у білій сорочці з блискучими ґудзиками й короткими широкими рукавами. Вельми пахтів якимось пряним парфумом і виробляв переді мною складні танцювальні витребеньки під дискотечну музику, що шуміла навколо нас і в нас самих. Я відчувала тиск пульсуючого ритму десь аж за грудними кістками.

Поруч Анни кружляв худий блондин із кучерявою чуприною над лобом, у нього були тонші риси й тендітні, легкі руки, із одягу — блакитна футболка із зображенням і світлі штани з обшитими кишенями.

— Ми вже дещо доросліші дівчата, — сказала Анна на барі, коли Радек і Лукаш запросили нас випити.

Ми перезирнулися, у наших очах стояв сміх, але ми перебороли себе й не випустили його назовні. Обидва стверджували, що їм вісімнадцять, тож я попросила їх показати паспорти. Цей жарт їх трохи образив, але журилися вони недовго. Манірно розповідали нам, які тут правила, Анна пробовкалася, що ми не з Праги. Мабуть, вони все одно б зрозуміли. Іще один джин із тоніком і вино. Лукаш, той Аннин блондин, уже спробував залишити руки на її талії трохи надовше, вона йому це дозволила. Радек був стриманішим. Ми непомітно перезиралися з Анною, щоб не образити хлопців знову. Напевне, їх збивало з пантелику, що ми постійно сміємося, як дурні, вони це списували на алкоголь, бо ми пили все, що вони нам замовляли й не змушували себе припрошувати.

— Що ви сьогодні святкуєте? — запитав Радек і чекав на мою відповідь, вочевидь готуючись привітати й використати таку можливість, щоб мене поцілувати.

Ми з Анною ззиралися у ваганнях. Я знала, що Анна щось бовкне.

— От Гана має річницю. Зі своїм нареченим.

Усі погляди були спрямовані на мене. Тож я взяла склянку й довго пила. Хлопці перевели погляди знову на Анну, тож їй довелося договорити чи, точніше, довигадувати.

— Уже десять років, як вони зустрічаються.

Із їхнього розгубленого вигляду було зрозуміло, як мозок швидко вираховує, скільки ж мені може бути років. Нам обом.

— Норберт — дипломат, він поїхав у відрядження до Арабських Еміратів, тож Гана святкує сама. Так, Гано?

Я ствердно кивнула й уявила собі Петра в завужених джинсах і куртці, обшитій емблемами гуртів важкого року. Що б він сказав про цю музику й людей, цих напомаджених молодиків?

— Тож я захопила із собою молодшу подругу, аби не почуватися тут самотньо, — сказала я, і блондин таки залишив руку на талії Анни.

Після опівночі ми танцювали гуртом, Міладі було нуднувато, але вона хотіла лишитися, доки нам усе це подобатиметься. Мені було важко від випитого джину, усе довкола стало вже трохи розмазаним. Блок повільних пісень був задовгим, Радек впився в мене, мов кліщ. Я навіть дозволила його долоням, які ставали все сміливішими, гладити мене під футболкою, над талією, по животі, але потім ухопила його зап’ястя й злегка відвела руку.

Світло над баром пригасло, паркет під ранок був порожнім, і весь зал у паузі поміж мелодіями ставав принишклим. Коли нарешті випала нагода поговорити, я раптом зосталася біля бару сама. Нова склянка джину з тоніком уже не смакувала й не приваблювала, але з якоюсь упертістю я його посьорбувала, кубики льоду вдарялися один об один, як дві мініатюрні льодові глиби. Я шукала очима Міладу, вийшла в довгий коридор, де все ще стояли люди, розмовляли, пили, хтось валявся в кріслі, втомлений від довгої ночі й пиття, пил крутився й осідав. Раптом я спинилася на півкроці, наче кішка, яка тримає в повітрі підняту лапку. У напівтемряві виднілися профілі Анни й Лукаша. Вони обіймалися й цілувалися. Анна торкалася пальцями його світлого волосся, а він пальцем водив по її губах, це було так ніжно й чуттєво. Потім знову цілувалися, а я дещо втратила рівновагу й швидко зникла за закрутом. Це видиво мені довго стояло перед очима, Анна зі стрижкою під хлопчика і ніжним обличчям, Лукаш, ніби молодий бог чи худенький янгол зі світлими кучерями, що злегка світилися в напівтемряві коридору.

— Ніч молода! — вигукнула Анна, коли ми втрьох стояли посеред Вацлавської площі й трималися за плечі.

До цього ми за допомогою вдалого маневру перед дискотекою позбулися обох хлопців, зараз було пів на четверту ранку, а нам раптом захотілося спати.

— То останні п’ятдесят на добраніч, — запропонувала Мілада.

Вона була найтверезішою з нас і відшукала нічний бар. На смутному пластиковому барі тягнулися смуги від ганчірки, якою бармен швидко стер сліди нічного життя. Я сперлася на лікоть над останньою склянкою джину, але голова, навіть підперта руками, постійно падала. Я поклала її на хвильку на холодну поверхню, очі розплющені, а важкі повіки кліпають. Зупинила погляд на керамічній попільничці вдалині, вона була схожою на човен у широкій річці, колихалася й хиталася. Я важко підвела голову, що бриніла, ніби вулик, сповнена дзижчання й гудіння. Анна пила пиво з пляшки й намагалася попасти зіжмаканим папірцем у смітник поміж нами. Лише Мілада рівно стояла біля кольорової стійки бару й говорила з барменом у білій сорочці, який варив каву. Анна сперлася чолом на долоні й не рухалася. Я взяла папірець, складений у маленький квадратик, він відбився до мене від краю смітника. Розгорнула його, це був довгий рахунок із дискотеки, на крайчику було написано ЛУКАШ і під цим — трохи кривуватий номер. Я кинула папірець гладкою поверхнею бару назад до Анни й поторсала її за плече. Вона глипнула на нього, знову зіжмакала й вкинула до смітника, голова їй знову впала. Я відчувала, як мені дерев’яніє все тіло, ноги зробилися важкими, очам хотілося спати. Я спробувала сказати Міладі, щоб викликала вже таксі. Навіть не зрозуміла, чи вона мені відповіла, лише видивлялася понад бар на розставлені пляшки з барвистими етикетками й намагалася по літерах читати назви напоїв, і, мабуть, робила це вголос, бо бармен на мене поглянув. Я почула його голос, він долинав ніби з якогось іншого світу.

— Де вони так набралися?

Краєм ока я бачила Міладу, як вона п’є каву з білої чашки.

— Ходили відірватися на дискотеку.

— Селянки приїхали до Праги, так?

— Ну, щось таке.

— Чого вони дуріють? Вони ж геть у дрова…

— Сьогодні зносять їхні хати…

Бармен лише підвів брови й далі протирав склянки. Більше я вже нічого не чула. Очі в мене заплющилися, я більше не могла стриматися. Потім — яскрава автівка біля входу, холод, що спадав із темного неба, і якийсь кольоровий неоновий напис, що блимав із невтомною регулярністю на довгому бульварі навпроти скульптури святого Вацлава.

2008

Ми з татом сидимо у вітальні на тахті, телевізор вимкнений, тож нарешті тиша. Він дивиться всі можливі програми новин, а в мене ввечері від цього вже болить голова. Увесь день я налаштовувала й готувала до роботи новий ноутбук, а тепер показую татові, як він працює й що з ним робити. Я знаю, що маю діяти обережно й тактовно, щоб поступово зламати його недовіру до цієї речі й небажання вчитися чомусь новому.

— Замість телефону, за який ти все одно платив тільки через мене, у тебе тепер є інтернет. Я покажу тобі, як писати мені мейли і як можна телефонувати.

Показую йому сторінку нашого гостелу в Роттердамі. Як виглядає дім із вулиці, і як облаштовано кімнати, якою є їдальня, де гості снідають. І світлину з рецепції з Маріон, що працює в нас і чергується позмінно з Паулою. Я закриваю ноутбук, «на сьогодні досить», — кажу собі. За ці два тижні склалося так, що ввечері ми просто сидимо й говоримо. Я вже чекаю цього, таке відчуття, що цими розмовами ми щоразу посуваємося хоча б на міліметр далі. Тільки-от сьогодні я втомила тата лекцією з роботи за комп’ютером, він позіхає й збирається в ліжко.

— Що ти робитимеш завтра? — питає він.

— Хочу нарешті поглянути на місце, де ми жили з Петром.

— Хіба це розумно, Гано? Згадай, якою виснаженою ти повернулася минулого разу.

Він спирається на милиці й повільно йде до дверей.

— Тату, я забула тебе дещо запитати. На похороні мами, тоді ти бачився з Гонзою востаннє?

— Так, — погодився він, на мить зупинився у дверях, але так і залишився спиною до мене.

Зрозумілий сигнал, що більше він не хоче про це говорити. Я не бажаю загострювати ситуацію, але водночас прагну показати, що просто так не замовкну, навіть коли він повернеться до мене спиною. Але Гонзу наразі краще облишити.

— А ти пам’ятаєш, чи був на похороні Хозе?

Він мовчить, зосереджено схиливши голову. Потім крутить головою.

— Здається, не було. Не пригадую, щоб я його там бачив. Знаєш, на похороні було небагато людей. Я зробив оголошення в селі аж у останній момент, у мене з тим було забагато клопотів.

Я сиджу на тахті, у вітальні вимкнено світло, лише вогні з району дещо проблискують досередини. Дивлюся на свій аркуш із іменами. Позначки ручкою є тільки біля трьох із них. ТАТО, МІЛАДА, ХОЗЕ. Небагато, як за два тижні. Дивлюся на стовпчик імен і бачу й ті невидимі нитки, які їх сполучають. Це павутиння. Хозе не захотів за стільки років побачитися з Гонзою. Я розмірковую про це й про дивну стриманість Хозе. Цей розповнілий чоловік, якому сьогодні майже сорок п’ять, вицвілий, посивілий, увібганий у смішний зелений комбінезон, він зовсім не зрадів мені. Це було очевидно. Упізнав мене й зупинився, але радше просто обережно з’ясовував, чому я по стількох роках з’явилася в селі. Усі наші відносини, власне, припинилися відразу потому, як ми переїхали із села і як Анна з ним остаточно розійшлася. «Не варто боятися», — заохочую сама себе. Моя місія щойно розпочинається.

Перш ніж загасити у своїй кімнатці лампу, беру телефон, уночі він лежить на комоді біля «Швейка». За мить я вже чую Фредеріка, який зараз за сотні кілометрів звідси. Я скучила. За голосом розумію, що розбудила, але він, звісно, зрозуміє, що більше не маю, із ким про все це поговорити. А ще мені кортить трохи посміятися. Кепкую з нього, що він іще малеча. Що має ще замало досвіду, щоб зрозуміти, як важливо після сорока впорядкувати деякі речі. Завершити стосунки з минулого, повернутися до ран, які ще й досі кровоточать. Знайти відвагу. Раптом він перебиває мене. Він за день втомився, працює і за мене, нагадує він мені. І хоче спати, бо рано прокидається. «Він просто не міг більше слухати ці мої теревені», — кажу собі й знову кладу телефон на комод.

На пагорбі перед закрутом праворуч, куди я поїхала минулого разу, втискаю ще більше педаль газу й цього разу таки переїжджаю за видноколо й бачу пейзаж. Чотири охолоджувальні вежі викидають білу пару, на синьому небі стовпи зливаються в єдину хмару. Її не відрізнити від інших хмар, що пливуть небом. Стискаю кермо в руках, сірі бетонні стовпи зараз переді мною, уже бачу міцний паркан, бачу будинки електростанції й високі труби. Але тут гальмую, блимаю праворуч і повільно їду покинутою дорогою, що вже не має країв і чітких ліній, на ній дрібний гравій, часом об’їжджаю й більші камені. Я, власне, точно не знаю, де мушу зупинитися, лише інтуїтивно витискаю педаль. Ходжу збентежено довкола позиченого синього автомобільчика, двері відчинено, радіо грає. Тато мав рацію, коли говорив мені, щоб сюди не їздила, що тут нічого немає. Лише тепер справді усвідомлюю, що означає НІЧОГО. Поверхня, заросла травою, дерева наступають. Кущі, шипшина, вітер гуляє там, де ще п’ятнадцять років тому було село. Нічого, лиш вітер і притишена музика з радіо. Обходжу чергове більше коло, але швидко повертаюся й сідаю за кермо. Не варто тут за всяку ціну викликати в собі якісь емоції, віддаватися ностальгії й зупиняти минуле. Нічого — це просто нічого.

Дотрушуюся назад на головну дорогу, повертаю праворуч і проїжджаю довкола електростанції. Схиляю голову й зіщулююся на сидінні, щоб через вікно побачити верхівку велетенських веж, саме чорно-біле покриття. Бачу вже будівлю й вказівники до інформаційного центру станції, а за мить — ліворуч на пагорбі костел. Прегарно відремонтований, чистий фасад аж світиться доокіл.

Тато дав мені завдання прибрати на могилі його прабабусі й прадідуся. Маю нові лампадки, цього разу й сірники, і сухі квіти. Трохи постояла й пішла вздовж стіни на інший бік цвинтаря з єдиним запитанням у голові. «Чи знайду на плиті спільного гробу це ім’я? А якщо ні? Чи може це означати, що він живий. Чи вже помер, але похований в іншому місці». У голові мені крутилося безліч можливостей, але я вже стою перед дошкою, де, під іменами ЯКУБ і ЯРОСЛАВ, дописано також ЙОЗЕФ БЕРТАК, 1912—1998. «Він пережив їх, усіх цих дурнів», — кажу собі, і якщо хтось зараз за мною стежить, то бачить дурнувату жінку на цвинтарі, що дивиться на могилу зі зловтішною посмішкою від вуха до вуха.

Вечір удома з татом. Уся квартира вичищена, лекція про інтернет відбулася. Я розливаю у дві склянки одне пляшкове пиво. Він стверджує, що йому можна, знеболювальні ліки вже не приймає.

— Під час прибирання я знайшла коробку від взуття, у шафі під пальтами. Я зазирнула до неї, там мої листи.

— Справді?

Видно, що я дещо вивела його з рівноваги. Робить вигляд, ніби не знає, але в тій коробці лежить і останній лист, який посилала з Голландії влітку цього року. Листи й листівки акуратно складені в хронологічному порядку.

— Вони там геть усі, знаєш?

— Хтозна, — бубонить він.

Але я знаю, що він знає.

Сидимо над коробкою, беру конверти один по одному, тут є і листівки. Дивлюся лише на поштові марки. А ще — на штамп і дату.

— Я вже й не пам’ятаю, де саме була.

Листів із Лондона всього кілька. Один із Нової Зеландії. Показую батькові листівку з Австралії. Морський пляж, засмагла дівчина з дошкою для серфінгу під рукою.

— Здається, в Австралії я тільки й займалася серфінгом і засмагала на пляжі. А я ж там переважно гарувала на фермі.

— Того разу ти писала, що, мабуть, там і залишишся. Мене це дещо налякало, така відстань…

— Це фермер тоді мене переконував, щоб я в них залишалася. Я була найкращою серед тих, хто стриг овець у тому районі. Навіть виграла там у змаганні зі стрижки овець на швидкість.

— Ти ж походиш зі старого сільського роду!

На одній листівці — марка з Мексики. Я рахую листи з Аргентини, загалом послала їх вісім. Ще дві листівки — із Сан-Франциско.

— Там я працювала в ресторані, нелегально. Трохи боялася, бо ж власник щоразу виганяв мене надвір, аби припрошувала відвідувачів.

Стос листів із Канади. Потім Індія.

— Ось тут, на Гоа, я деякий час заробляла на оренді велосипедів і скутерів.

Потім листівки з Європи. Іспанія, Сицилія. Певний час працювала там на якусь турфірму.

— Я була й у містечку Корлеоне, знаєш тату? «Хрещений батько». Той роман про мафіозі…

Дісталася й до свіжих листів із Голландії. Передостанній конверт пам’ятала за літерами. Його підписував Фредерік, і я посилала, окрім листа, ще й світлину. Знайшла її сьогодні в спальні, коли витирала там пил, вона лежить біля спільної з мамою світлиною в рамці.

Допиваємо пиво зі склянок, уже за десяту, і тато запитує:

— Чому ти постійно їздиш? Колись так кочували цигани.

Ми сидимо на тахті за кілька сантиметрів одне від одного, але в мене таке відчуття, що між нами — тисячі світлових років. А ще тих п’ятнадцять земних, коли мене не було тут.

— Всі Томашеки завжди сиділи на своїй землі, цілими століттями, — додає батько.

— Знаєш, щоразу, коли мені десь починає підозріло подобатися, коли відчуваю, що там і пущу коріння, відразу ж збираюся і їду в інше місце.

Мілада чекає на мене о шостій біля кас. Я все повторюю їй, що хочу піти на якийсь чеський фільм, бо вже багато років не бачила жодного, але зрештою ми сидимо в новому мультиплексі, у залі номер вісім, і дивимося новий фільм Вуді Аллена. Дві американки в Барселоні, художник із прекрасними очима, вдягнений у червону сорочку, й швидка музика, звісно, любовний сюжет і відразу подвійний. Чи навіть потрійний? Після фільму сидимо в кафе, Мілада здається задоволеною, посміхається й говорить, що вже й не пригадує, коли востаннє полишала роботу до п’ятої й просто так собі йшла до кіно. Говорить усе ж виключно про роботу, а коли це триває занадто довго, я запитую про Анну. Мілада згадує канікули, коли ми купалися в річці перед хатою дядька Венци. Я кажу, що знайшла Анну в телефонному довіднику, вона живе за тією ж адресою, і що поїду її провідати.

— Не хочу заздалегідь дзвонити, знаєш, просто зроблю їй несподіванку, з’явлюся у дверях.

Близько дев’ятої Мілада вже неспокійно крутиться, запрошує мене ще й у неділю на обід, чоловік буде радий зі мною познайомитися. Вона йде, а я ще якийсь час сиджу й стежу за шумом у піцерії навпроти й поруч у закладі, прикрашеному кіноплакатами.

Я гадала, що о пів на десяту тато вже спатиме, але у вітальні ще світиться. Він сидить у кріслі, але телевізор не працює. Бачу, що в руці тримає книжку.

— Дивлюся, що це ти таке купила, — підводить він очі від неї.

— Знаєш, як мені цієї книжки у світах не вистачало?

Він захряснув ту цеглину й подав її мені. Я всідаюся з книгою до крісла навпроти.

— У кожній країні, де жила й вивчала нову мову, я шукала переклад «Бравого вояка Швейка». Не смійся, мені це завжди вельми допомагало. Чеською я знала його вже майже напам’ять, тож іноземною мовою це давалося значно легше. Іспанською читала його в Мексиці, до того — англійською в Лондоні, а востаннє — голландською. Ще маю італійською. І всі чотири видання вожу за собою світом. Це єдині мої книжки, окрім кількох путівників і словників. І тепер у моїй бібліотеці нарешті буде й чеський оригінал.

— Я ніколи цього не розумів, — посміхається тато й дивиться при цьому на поличку навпроти, я точно знаю, на що.

Я підводжуся і йду по цю стару книжку. Кладу її на столик. «Ян Цимбура» Їндржиха Шимона Баара. Поруч із нею — «Пригоди бравого вояка Швейка». Тато дивиться на мене й на книги.

— Це наші два роди, тату, — кажу я й вказую на Баара. — Це Томашеки, багаті землевласники, що мали ґрунт і худобу. А це, — вказую на Ярослава Гашека, — це плавці по Влтаві, плотарі, безземельники, власники маленьких хаток, які влітку допливали аж до Праги й пили там, співали у якійсь корчмі на Подолі, а взимку працювали в лісі, щоб заробити на хліб… Наш Гонза належить сюди, — показую на роман Гашека, — а я завжди крутилася десь поміж. Між мамою й тобою.

— Стоїш тут, ніби вчителька, — коментує тато й все ще супиться.

— Чому б і ні? Я ж саме на це й вчилася.

Тато вже нічого не говорить і схоже, що ми вимкнемо світло й підемо спати, аж він раптом запитує, чи не купила я ще пива. Відповідаю, що маю дещо краще, і йду до кухні за високою пляшкою з білого скла із корковою пробкою.

— Це було в одному магазині на площі, поглянь, тату. Дядько таку колись гнав.

Я наливаю по чарці, і тато, як знавець, оцінює, скільки в цій сливовиці градусів.

— Ти колись надрукувала на машинці такий фоліант, пригадуєш, про нашу колишню хату й про хату Венци, таку собі історію отих хат…

— Пам’ятаю, колись читала його вам на кухні. Мама саме позичила мені коробку, де зберігала спогади про свого тата, там були бабусині речі й старі документи. Мене тоді вельми дратувало, що хтось може вирішити знести хати з такою історією, але це нікого не обходило.

— Мама тоді сказала…

— Я знаю, що вона сказала, я добре це пам’ятаю: «Ти описала наш рід».

— Мене це тоді вразило.

— Знаю.

— Що знаєш?

— Тобі було шкода, що я не описала й ваш рід також.

— Бо в мене теж є коробка. І сьогодні в ній іще більше всього, аніж тоді. Тільки вас із Гонзою це ніколи не переймало.

— Тату, що ти говориш, це ж ти мені ніколи нічого не розповідав. Постійно вважав мене маленькою дівчинкою!

— Але Гонза вже був майже дорослий.

— Але ж ти закидав це йому таким чином, що вже нічого більше й не хотілося. Діда, власність, обов’язки, роботу на полі, він не міг зносити ці твої розмови.

— Я намагався виховати вас, як тільки вмів! — підвищує батько голос.

— Я вірю тобі. Поглянь — Фредерік має двох собак, мисливських, він вміє їх вивчити, на це є свої правила. Якщо ти каратимеш собаку, битимеш газетою чи капцем, він гарчатиме на газету й розірве ті капці…

— Хочеш сказати, що я не зміг би виховати навіть собаки?

— Хочу лишень пояснити, чому на всі поради й проповіді Гонза тільки гарикав.

— Знову ми про це! Вас послухати — я все робив погано.

Краще змовчати, у нього вже труситься підборіддя від досади, дивиться кудись у буфет, де склянки кольорового скла на тонкій кутій ніжці, мама завжди їх протирала рожевою такою ваткою. Наливаю нам іще по чарчині, до пари. Відчуваю тепло на обличчі, тато теж трохи порожевішав. Так і говорю йому.

— Цей готель у Голландії, він ваш? — питається за якийсь час.

— Це не готель, тату, а гостел. Він не наш. Винаймаємо його.

— А квартира?

— Орендована.

— Ага, я гадав…

— Ми з Фредеріком добре живемо, тату. Нам так подобається.

— А гроші в тебе принаймні є?

— Кілька тисяч євро відкладено про чорний день. Чому питаєш?

— Вважав, що ти по світах забагатіла.

— Нам подобається так жити. Ми не переймаємося власністю, розумієш?

— Я був іще хлопчаком, коли мій тато сказав своєму шваґрові, який гарував на кількох акрах зораного поля: «Тобі не соромно? Тобі невдовзі п’ятдесят, а в тебе нічого немає?»

— Чому ти про це говориш? — запитую я й доливаю по третій.

— Я часто думаю про це зараз. Про нашу сім’ю, як усе склалося.

— Але ж ті поля тобі зрештою повернули.

— А навіщо вони мені тепер? Я живу в панельці за двадцять п’ять кілометрів від них. Залишився сам і не можу стояти на ногах…

— То продай їх.

— А хто ж їх купить? Поле за парканом атомної електростанції.

— Наприклад, якийсь біофермер, — говорю й сміюся, бо не чекала, що він так розійдеться.

Сміємося обидвоє й чаркуємося вчетверте. Він відправляє мене до спальні за якоюсь картонною коробкою. Вона стоїть у маминому туалетному столику. Тато витягає з неї якісь папери.

— Ось документи на поля. А ось оцей аркуш, це судова реабілітація мого тата. Повне скасування вироку з п’ятдесят третього року. Скасовується вилучення власності й заборона жити в рідному селі.

Він посміхається. У мене в голові добряче вже шумить від цієї сливовиці, вона вельми міцна.

— Розумієш, що це означає? Цим рішенням суду мій тато, який уже сорок років як мертвий, може повернутися до рідного села, що вже двадцять років не існує, бо його знесли через атомну електростанцію…

Ми випиваємо ще по чарці, а решту я відношу в пляшці. Тато тримає в руках ці папірці з печатками й підписами й скрушно хитає головою.

— Мені часом здається, що все життя хтось із мене просто знущається…

Я знову їду довкола електростанції, оточеної високим парканом і колючим дротом. На моїх дорогах до минулого її просто неможливо оминути. У Тині за мостом є рух по колу, який пам’ятаю. Я завертаю нагору, на панельний мікрорайон.

Дім пригадую, хоча він теж пофарбований, як і татів у Будєйовіце. Підходжу до дверей будинку, і саме в цей час хтось виходить, я тішуся про себе й притримую двері, перш ніж вони зачиняться. Це буде справжня несподіванка, коли подзвоню без попередження просто у двері. Піднімаючись сходами, уявляю собі цю ситуацію, німий подив на її обличчі, і заздалегідь посміхаюся. Натискаю кнопку дзвінка, і двері відчиняються відразу ж, просто за дві секунди, я навіть лякаюся. Дивимося одна на одну, вона і я. Світле волосся, забране у хвіст, карі очі, повнява дівчина близько тридцяти в темному спортивному костюмі з білими смужками з боків. У руці тримає кед, інший уже взула.

— Вибачте, я, мабуть, переплутала. Я гадала, тут живе Анна…

Вона посміхається й говорить, що Анна тут живе, але сьогодні її немає вдома, та й завтра не буде, повернеться з відрядження щойно в п’ятницю, після обіду. На мить я завагалася, коли вона запитала, чи треба щось переказати. Нарешті пишу на аркушику номер свого телефону й дописую ГАНА.

— Вона зрозуміє, — кажу я.

Коли двері зачиняються, дивлюся ще раз на дзвінок і бачу, що, окрім імені Анни, там є ще одне. Спускаюся вниз і думаю про те, чому в Анни хтось живе. Мабуть, у неї не все добре. А може, вона залишилася сама і їй сумно. Підходжу до сусідньої панельки й очима шукаю четвертий поверх. У мене таке відчуття, що це саме та квартира, де вікна закрито жалюзі. На вулиці ще світло, пів на четверту дня. Від сусіднього дому мені махає бігунка в чорному костюмі, хвостик на її потилиці гойдається. Вона біжить із району в ліс. Я знову дивлюся на закриті вікна, підходжу до дзвінків, готова до всього. Звісно, я від початку передбачала, що когось із мого списку може й не бути серед живих. Згадую імена останніх мешканців із початку дев’яностих і продивляюся знизу вгору підписи біля дзвінків. Раптом мені перехоплює подих. ФРАНТІШЕК ТУШЛ. Тільки на дзвінок ніхто не відповідає. Тримаю ще хвильку палець на дзвінкові, а потім дивлюся догори з тротуару навпроти. Жалюзі навіть не поворухнулися.

Повертаюся з поїздки ні з чим, тож принаймні зупиняюся біля гіпермаркету на околиці Будєйовіце, щоб скупитися. Тато здивовано зустрічає мене й запитує, чи нам із Анною не було про що поговорити.

— Я приготую тобі вечерю, — гукаю йому з кухні.

Тато хоче, щоб я йому все розказала.

— Але сьогодні без алкоголю, тату. Ні пива, ні сливовиці.

— Знаю, ми в понеділок трохи перебрали, — кається він.

Розповідаю про невдалу поїздку, але й про радість від усіх цих слідів.

— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…

— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.

— Це нічого не означає.

— Облиш, тату…

— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.

— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.

П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.

— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.

— Я подивлюся. Із радістю.

— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.

— Тату? У Гонзи немає дітей?

Він знизує плечима й мовчить.

— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?

Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.

— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?

— Минуло чотирнадцять років…

— Ви ж не сварилися на похороні?

— Ні, — покрутив він головою непевно.

— Він же щось говорив? Де живе, що робить…

Якийсь час тато думає. Я сподіваюся, що справді згадує. Помітно, що він зосереджений.

— Я ніколи не говорив, що Гонза недобрий. Після похорону він казав, що працює в одній фірмі, будує будинки «під ключ». Десь у Шумперку.

— Але ж ти про це ніколи не писав у листах, тату!

Відчуваю, що більше не витягну з нього жодного слова. Але радію, що кожен крок веде вперед. Коли тато зникає в спальні, я вмикаю ноутбук і намагаюся вписати в пошуковик ключові слова. Поруч лежить мій аркушик із логотипом авіаліній, списаний іменами, папірець уже злегка прим’ятий. «Останні тижні я, власне, не шукаю нічого більше», — кажу собі. — «Лише ключові слова й імена зі свого життя».

Номер 11

1989

Ми всі зустрілися вранці в залі вокзалу в Будєйовіце, ззовні — холодно, із ротів у нас ішла пара, і ми тупцювали перед таблицею з розкладом відправлення потягів. Хозе, Зденєк, Шваб, я з Петром, Анна й ще трійко хлопців, у всіх у торбах дзеленчали пляшки пива, майже в усіх була з дому підсмажена відбивна між двома шматками хліба. Я закидала голову перед брудними, викладеними кахлями стінами тунелю, що вів до платформ, іще ніколи не шукала я станцію призначення Відень — вокзал Франца-Йосипа. Відправлення із платформи номер чотири. Дорога безкоштовна й без військових прикордонної служби, які ще донедавна заходили в потяг десь перед Новими Градами, контролювали паспорти й допитувалися, куди хто їде, до кого й чому.

Все вельми швидко зорганізувала Анна. Ми сиділи дещо знервовані в купе, хлопці відкрили пляшки пива, потяг наближався до державного кордону, і я раптом усвідомила радість, що більше як за рік ми знову зібралися разом. Але все швидко закінчилося, я вже знала, що нічого не буде, як раніше. Від нашого села залишилася тільки половина. Невдовзі розпочнуть заповнювати греблю й усе, що було, остаточно зникне під товщею води. Батьки жили вже в панельці в місті, а я зареклася, що в село, де прожила понад двадцять років, більше ніколи не повернуся. Піднесення змішалося зі смутком. Я відчувала приплив радості, коли згадувала, що президент Гусак, якому кілька років тому набирала на машинці листа, щоб не зносили наших хат, уже кілька днів, як пішов у відставку. Комуністична партія втратила владу, заговорили про нові, вільні вибори. Усі носили на лацканах трикольорові значки, а мене знову охопили страх і смуток. Я сперлася на плече Петра, невиспана після ночі на факультеті, де ми організовували студентський страйк. З іншого боку на мене тисла Анна. Мені здалося, що в її очах я читала те ж саме. Наші очі на хвильку зустрілися. Це були ми, старі подружки, але потяг віз нас уперше за залізну завісу. На якийсь час усі думки й почуття розбурхалися, але потім піднесення спало, і на денці душі осів сумнів. Хлопці голосно цокнулися пляшками й зашуміли — ми були в Австрії. І що тепер? Тут не було Гонзи, бракувало дядька Венци, я згадала про Оліну. Шваб сидів біля вікна, зиркав назовні й раптом зробився дивно мовчазним.

Я побачила жовто-чорні плакати, якими в деяких місцях було обклеєно стовпи на кордоні. Символ атомної небезпеки й жирні написи «Стоп атом». Я злегка вдарила ліктем Петра, коли зупинилися на одному з австрійських сільських вокзалів. Він був мальовничим, будівля вокзалу з новою стріхою вилискувала чистим фасадом, на відміну від старих, побитих і пожовклих залізничних вокзалів із чеського боку. «При цьому їх, найімовірніше, будували водночас, за Австро-Угорщини», — подумалося мені. Потяг рушив зі станції, і плакати на низці стовпів злилися, ніби кадр із фільму, в єдиний німий чорно-жовтий фільм: «СТОП АТОМ СТОП АТОМ СТОП АТОМ…» Ми перезирнулися, нічого не сказали, але я відчула якусь хвилю надії.

Потім гуляли прикрашеним до Різдва Віднем, ми з Анною були зачаровані цією красою, світлом, прикрасами, різдвяними ялинками. Не розуміли, як хлопці можуть і в грудневий мороз повсякчас вливати в себе холодне пиво. Більше вони нічого з собою не брали навіть. Виміняних шилінгів у кожного з нас було лише по декілька. Я відокремилася від Петра, і ми з Анною ходили за кілька кроків від нашої групки. Дивилися на вщерть заповнені світлі й манливі вітрини магазинів на Марієгільфер-штрассе й дослухалися до коментарів і вигуків наших чоловіків.

— Швабале, пошлеш Аранці листівку? — кричав Хозе.

— Ти дурний? Перерахуй це на крони, дурна картка, плюс марка, краще вже вдома купити ящик пива…

Анна вигадала маршрут, водила нас за туристичною мапою, «вишенькою на торті» під час поїздки мав стати замок Шенбрунн. Вона наслухалася через це іронічних зауважень, але вся зграя слухняно увіпхалася на станцію метро. Присіли на лавці, і поки не приїхав потяг, хлопці вийняли їжу, відбивні й копчене м’ясо, хліб із гірчицею, хтось дістав мариновані огірки. Швабал нахилився до мене й із набитим ротом запитав:

— Ти вже чекаєш на Гонзу?

— У достроковому виході йому відмовили навесні.

— Ти не знаєш, що то значить, як буде новий президент?

Я, не розуміючи, дивилася на його обличчя, заросле щіткою вусів, і на п’яні очі.

— Буде амністія… — сказав він і обнадійливо поплескав мене по плечі. Я механічно кивнула головою, колії в тунелі загули, приїхав потяг, а з ним і подув холодного вітру, що вдарив мене по щоках і очах, ніби мітлою.

— Після кожного перевороту буває амністія, повір мені.

Я розмірковувала над цим усю дорогу, допоки ми не прийшли до воріт Шенбрунна. На той час уже всі хлопці, включно зі Зденєком, були п’яними. Вони трималися купи й галасували, а літньою резиденцією імператорської родини в цей мороз абсолютно не цікавилися. Ми з Анною обійшли палац, вона читала мені з туристичного путівника про імператрицю Сісі й про габсбурзькі кімнати. Ми стояли на терасі, великий парк під нами був вкритий снігом.

— За годину буде темно, — сказала Анна.

Мовчки ми пройшли через парк до замерзлого озера.

Наші хлопці ковзалися в черевиках поверхнею озера й грали великим шматком льоду у футбол. Вони гоготіли, із рюкзаків і сумок зробили собі ворота й били по льодовій глибі, падали навзнак, сміялися й лаялися. У Шваба розвівалася світла посивіла грива. Петр — у розстебнутій джинсовій куртці, під якою був тільки легкий светр, Зденєк — у коричневому стьобаному пальті, що їх видавали в майстерні, Хозе ковзав у імператорському фонтані з пляшкою пива в руках, на голові — шапка з помпоном. Ми з Анною на хвильку присіли на лавку, поклавши під дупці мою сумку. Притискалися одна до одної від холоду, дивилися на хлопців, що бігали льодом.

— Мені дуже холодно, Анно.

Вона обійняла мене за плечі, і ми притислися одна до одної ще більше.

— Зараз вони завершать. У них закінчилося пиво — захочуть додому, — заспокоїла вона.

Небо над нами зробилося сірим, схоже було, що почне сипати сніг. Вікна Шенбрунна звіддалік були темними, за його стінами — уся та уявна краса й скарби, старі картини й гобелени, ліжка з балдахіном і оббиті крісла. А ми, двійко дівчат зі східного блоку, витратили виміняні шилінги на гарячу каву з круасанами й дивилися, як наші хлопці вперше в житті за залізною завісою вдаряють по шматкові льоду в прекрасному палацовому парку, створеному колись у версальському стилі. З їхніх ротів ішла пара, і в цьому були свої гордощі, і повстання, і фраєрство. Ми розуміли це, проте, змерзлі, лише терпляче чекали, коли вже у Відні цілком стемніє.

1990

Іще з тротуару я відчула пахощі кухні, запах масного бульйону, соусу й хлібних кнедликів, він лоскотав мені ніздрі почервонілого на морозі носа. Я відчула, що дуже голодна. Сніданок був коротким, щоб встигнути на автобус до Будєйовіце, та все одно я ще стояла п’ятнадцять хвилин на закруті в полях. Через великі вікна нутрощі шкільної їдальні було видно навіть із вулиці. Під стелею — кріплення кондиціонерів, внизу — великі сріблясті котли, серед яких миготіли білі ковпаки й сорочки.

Я подзвонила у двері заднього входу, як мама й порадила телефоном. Невелика вантажівка саме під’їжджала до площадки, чоловік у чорно-білій різницькій куртці вискочив, із закасаними до половини рожевих м’язистих рук рукавами, із його рота йшла пара. Відчинив дверцята автівки й поглянув на мене, як я дрижала під дверима. Йому могло бути близько п’ятдесяти, кучеряве посивіле волосся.

— Одна змерзла дівчинка за ранок, — загиготів він весело.

У цей момент відчинилися двері і я увійшла до темного коридору, по кахлях зацокотіли підбори моїх чобіт. Зупинилася перед широкими, сметанно-білими дверима до кухні. Мама вийшла з них і відразу ж зачинила за собою. Ми стояли в холодному коридорі, на ній була біла сорочка з короткими рукавами, а зверху ще довгий фартух, на голові біла хустка, що закривала волосся. Я бачила її такою вперше. Із червоним обличчям, чоло спітніле.

— То всього найкращого в новому році, мамо.

Я розцілувала її в обидві щоки, вона мала здивований, навіть зляканий, вигляд. Мені її стало шкода. Я бачила, що в неї обмаль часу і вона мусить хутко повернутися до роботи.

— Чому ви з татом не приїхали на Новий рік?

— Гано, я вельми рада тебе бачити…

— Тато не захотів, еге? Я так часто його кликала за цих півтора року. А він не приїхав до мене жодного разу.

Я згадала атмосферу в їхній квартирі на Різдво. Ми привезли в переддень подарунки й салат, який із Петром приготували. Сиділи в кухні, тато майже весь час дивився за вікно вітальні, на вікна інших сірих панельок. Петр почувався там, як не свій, я знала, що ці відвідини ненадовго, а коли хотіла з мамою поговорити про Гонзу, то довелося піти з кухні.

— Ти вся промерзла, треба краще вдягатися.

— Ти щось знаєш, мамо?

Я нетерпляче намагалася щось вичитати з її обличчя. Холодним коридором носився протяг, від майданчика донесилися глухі звуки, шум, скрегіт від ящиків, які совгалися по бетону. Я була така рада, що мама вже не мусить тяжко працювати. Готування їй завжди подобалося. Як допоміжна робоча сила на кухні вона отримувала невелику платню, проте це регулярний робочий день, без якихось змін і необхідності прокидатися о пів на четверту в суботу й неділю.

— Мамо, ти читала про це в газетах? — я почала відразу. — Вони випустять п’ятнадцять тисяч в’язнів.

На очі їй навернулися сльози.

— Усе починається спочатку, мамо, усе буде добре… — я бубоніла щось тільки для того, щоб заповнити цю дивну мить, цю хвилину, коли ми ось так стояли одна навпроти одної.

Мама хусточкою витирала очі.

— Переказуй вітання татові. Я ще колись зайду чи… У мене немає звідки телефонувати, знаєш? Подзвони, раптом щось, Петрові на роботу, залиш йому повідомлення…

Я швидко обійняла маму й пішла знову на холод. Загорнулася в комір пальта. Вулицями їздили астматичні червоні автобуси міського транспорту, що сильно димілися, і морозне повітря було сповнене запахів згорілої нафти. Замерзлі купи снігу біля тротуарів чорніли від кіптяви й бруду.

Я стояла на дошкульному вітрі на зупинці серед полів. Величезні охолоджувальні вежі затулили геть усе. Більше нікуди було дивитися. Навіть на небо. Лише повернутися спиною й позирати на ліс і засніжене біле поле. Коли я декілька разів ходила пішки з Глубокої, мені здавалося, що мала б бути вже зовсім поруч із ними, але йшла ще якихось півгодини й, наче зовсім не поворухнулася, ці велетенські вежі здавалися так само далекими, чи то близькими.

У сумці на плечі в мене лежали конверти з листами, адресованими електростанції. Я уявила собі, що могла б їх кудись туди принести особисто, пройти через ворота й піти до якогось офісу. Стояла майже навпроти. Але чекала на автобус до Будєйовіце, від вокзалу йшла на головну пошту, аби послати ці листи рекомендованою поштою й сховати до кишені підтвердження того. Уже третій рік я вистукувала на друкарській машинці подання для подовження терміну проживання в хатах, що фактично вже не належали своїм мешканцям. У маленькій кухні хати номер 11 щоразу змінювалися сусіди: пан Тушл, стара пані Згоркова, пан Бертак. Машинка вистукувала, а ми плекали надію, варили чай і каву і вливали до них ром, а з верхівок тих бетонних веж світили через поле й дорогу у вогкому тумані червоні ліхтарі.

Я вистояла чергу на пошті, поглянула на годинник і побігла на площу. У кондитерській було примарне освітлення на стелі, зате вітрини зі смаколиками світилися й заохочували. Ми з Міладою сиділи одна навпроти одної й дивилися на купи брудного снігу, згорнутого обабіч вулиці. У неї було дуже коротко підстрижене волосся, нові окуляри з яскравими чорними дужками, підфарбовані губи. Вона привезла додому з Праги пишноту великого міста. Але майже весь час була якась похмура. Кожна з нас замовила по п’ятдесят бехерівки. Лікер зігрів, аж я навіть здригнулася, але в ноги мені все одно було холодно, я поглянула на брудні калюжки розталого снігу лід підошвами черевиків.

— Іспити не були аж такими важкими, — сказала вона, — але знаєш, що смішно? Коли ми святкували це в Празі, я сказала дівчатам: «Я стану докторкою нечинного права». Усе тепер, після революції, зміниться, розумієш? Будуть нові закони, усе перевернуть. Більшість із того, що я вивчала чотири роки, стане ламаного гроша не вартим.

— І це тебе аж так непокоїть?

Вона дивилася на чашку кави, на її гладенькому чолі несміливо прорізувалися зморшки. «Перші ознаки дорослішання», — подумала я.

— Я не певна, чи варто було мені повертатися з Праги. Але коли розійшлася з Мартіном, уже не могла там зоставатися. Усе мені про нього нагадувало: кав’ярні, куди ми ходили, музеї, бібліотека. Це дуже дивно, я навіть не знаю достеменно, чому він мене покинув.

— Ти лише на початку, усе ще попереду.

— Головне, що я сама, — вона посміхнулася над чашкою гарячої кави.

— Ти дурненька…

— Удома теж нічого особливого. Тато боїться, що більше не буде суддею. Що з крайового суду його виженуть, бо він був функціонером комуністичної партії. Я хочу почати як стажерка, бути адвокатом. Не суддею. І ми з татом через це трохи сваримося.

Вона говорила й говорила. Я трохи уявляла собі, якими ми здаємося ззовні. Вона — у костюмі й підфарбована, я — у потертих джинсах і старому светрі. Вона здавалася мені далекою. Від того, що крутилося в неї в голові, про що говорила, чого боялася. Коли вона замовкла, то видобула з пачки нову цигарку.

— Ти все ще не куриш?

— Гонза колись мене цьому вчив, мені було десь тринадцять. Але, мабуть, він замало старався.

— А що ти? Будеш виходити заміж?

— Мабуть, так. Ми з Петром хочемо дитину.

— А як справи з селом?

— Шанси є. Я саме відіслала листи. Місяць нервів, очікування відповіді, чи продовжать нам усе це ще на рік.

Я ще трохи говорила, але відчувала, що за її гладеньким чолом крутяться зовсім інші думки, вона ствердно кивала, але часом дивилася ніби крізь мене.

Вузька продовгувата кімната була повна людей, столи, ніби в шкільному класі, плащі розвішано вздовж стіни. У кожного була своя думка, і кожен говорив її вголос усім, часом стояв крик, часом усі згідно мугикали. Ми з Петром і паном Тушлом сиділи десь позаду. Чоловік років тридцяти зі світлим волоссям у вельветовому піджаку вимахував якимись паперами.

— Усі ці нові організації проти будівництва атомної електростанції мають співпрацювати. Гнути єдину лінію. Так, є певні відмінності в поглядах, різні інтереси, але мета в нас одна. Зупинити це. Тепер на нас не можна не зважати. Екологи, спілки, вільна преса, мешканці сіл із охоронної зони. Цього року будуть перші вільні вибори, це великий шанс…

Пан Тушл підійшов до нього, у теці він мав копії усіх листів і подань, які ми коли-небудь писали. Він був найстарший промовець, але енергійний і рішучий. Ми з Петром усміхнулися одне до одного, він за останні кілька місяців ніби знову ожив, ми це відчували й отримували сили від нього.

— Насамперед, ось тут є ця охоронна зона, друзі. Ми вже роками пишемо листи з сіл навколо будівництва, чим ставимо його під сумнів. Останні роки, коли ми вже відмовилися від спроб зупинити саме будівництво атомної електростанції, усе ще хочемо дискутувати щодо цієї дивної трикілометрової зони навколо. Хто її так намалював? Якась неправильна булька. Який у ній сенс? Хіба радіація зупиниться на цих кривих кордонах? Чотири села вже зникли, і, як на мене, намарно! Ці хати могли б там сьогодні стояти, чому треба було їх руйнувати? Наше село — серед останніх двох, які цього року мають дочекатися своєї черги. Наші хати в нас уже викупила держава, між іншим, за смішні гроші. Поки що нам дозволяють там жити, але цілком імовірно, що приїдуть бульдозери й зникне ще два села. Така широка охоронна зона — це просто дурниця! Чому наполягати на рішенні, яке хтось колись десять років тому прийняв «від балди» і яке зовсім не обґрунтоване? І цим хочемо ми, які ще живуть у хатах навколо будівництва, цим ми хочемо розпочати. Це для нас найбільша небезпека, це нас найдужче непокоїть…

Ми з Петром аплодували, аж долоні в нас боліли. Петр поплескав пана Тушла по плечу, коли той сідав назад між нами. Ми слухали решту. Товариство «Матері проти атому», дві екологічні організації, представники спілки населених пунктів навколо будівництва. Усі говорили, що тепер демократія й вільна дискусія, ніхто нікому не може нічого наказувати, як раніше. Я поглянула на пана Тушла. Вираз його обличчя видався мені скептичним. Але, можливо, мені це лише здалося.

Надворі ми ще говорили з іншими і галаслива компанія в зимових куртках і плащах розійшлася лише за півгодини. Із деким ми обмінялися телефонними номерами. Чоловік років сорока у зеленій куртці з сумкою через плече підійшов до нас, коли ми вже збиралися йти. Він назвався як Адам Ридерер. Я перебирала в пам’яті, що мені говорить це ім’я. У нього було трохи відпущене волосся, брудне й світле, на червоному від морозу обличчі — неголена світла щетина. Він сказав, що є репортером місцевих новин Будєйовіце. Я згадала. Серія газетних статей про Чорнобиль, як перед революцією приховували інформацію, як із політичних мотивів проштовхувалося будівництво атомної електростанції в Південній Чехії, а також репортаж про заморожену атомну електростанцію в Австрії. У нього була дещо сором’язлива посмішка, він говорив, що радий, що відтепер особисто знайомий із захисниками сіл, призначених до знищення. Він дав мені візитівку, іще одну — панові Тушлу. Я похвалила його статті, а Петр сказав, що я також пробую писати. Він запропонував, щоб я зателефонувала, що в нього є ідея. А потім розвернувся й поспішив геть, увесь розкуйовджений, мабуть, іще в редакцію писати. У горлі мені похололо, а в голові пекло, ніби в пропасниці від морозу, але я відчувала ейфорію.

— Петре, мені ще не хочеться додому.

Ми влізли до ресторану, троє нас із села, пан Тушл кожному замовив по п’ятдесят. Ми почаркувалися, знову й знову говорили про враження й про все, що кружляло в повітрі. Близько десятої пан Тушл підвівся, аби йти на останній автобус, але я обома долонями стисла Петра за руку.

— Завтра просто зранку я обійду сусідів, аби розповісти їм про сьогодні, — попрощався з нами сусід.

Я випила ще чарку, а Петр — іще пиво, а потім ми перейшли до однієї студентської забігайлівки біля університетських гуртожитків. Я знала, що там когось зустріну. Дві мої одногрупниці саме збиралися йти. Ми підсіли до них і таки вмовили офіціанта, аби ще не зачиняв. Він знову заходився розливати пиво, напівпорожній заклад був повен диму, заповнені попільнички, залиті скатертини. У мене приємно шуміло в голові, коли вже йшли тихими міськими кварталами до трьох високих десятиповерхівок. При вході світилося. Дошки оголошень іще було заклеєно повідомленнями студентського страйкового комітету, чорно-білими плакатами «Гавел на Град»[25] і вирізками з газет. Нескладно було пройти без студентського квитка досередини. Одне ліжко в кімнаті на двох було порожнім, був саме час іспитів. Ми загорнулися з Петром однією ковдрою, я майже відразу заснула на його плечі.

Вранці ми на подаровані купони поснідали в їдальні. Я хрипіла, і ми обидвоє сміялися з жартів, які розповідали дівчата за столом. Петр потім сів на автобус і поїхав просто на роботу. Я ще трохи пошвендяла площею в Будєйовіце й поїхала ранковим транспортом.

У хаті було холодно, я запалила вогонь у плитці на кухні й гріла змерзлі пальці над пічкою. Хтось постукав у двері. Сусідка, по вуха закутана у вовняну хустку.

— Гано, тебе вчора вдень шукав якийсь пан…

— Який він був, пані Згоркова?

— Молодий, підстрижений під їжачка.

Я готувала, на кухонному столі були розкладені конспекти. Я відбігала від плити й схилялася над кольоровими підкресленими рядками. Їла серед розкладених підручників густий картопляний суп із хлібом. Знову стук у двері. Цього разу пан Тушл у шапці аж по самі вуха. Я замахала, щоб заходив. Поставила воду на чай. Він зняв пальто, якийсь час сиділи й говорили про вчорашню зустріч.

— Так, уранці до мене у двері стукав якийсь хлопець. Питав про тебе.

Я зосередилася. Слідкувала за губами пана Тушла, він сьорбав гарячий чай, із чашки йшла пара.

— Який він був?

— Світле волосся, дуже коротко підстрижений…

— Ой божечку…

Я вискочила й полетіла до спальні за светром і сумкою з документами.

— Коли це було?

— Десь о пів на восьму ранку. Через плече в нього була мала спортивна сумка…

— Автобус у Будєйовіце зараз не їде?

Я полізла в комод по ключі від автівки. Влізла в пальто, сумку — через плече.

— Я не знав, що йому сказати, коли ви з Петром повернетесь.

— Пане Тушле, ви спокійно допивайте, ключ потім лишіть під вазоном на парапеті.

Я заводила холодну автівку під сараєм, усе було тугим, непіддатливим: кермо, мотор хрипів, я його трохи поганяла на холостих, щоб узагалі поїхати. Я в пальті вистукувала зубами аж до Глубокої, потім опалення нарешті почало дмухати теплим повітрям, але я вже паркувалася в районі Май. Виїхала ліфтом на дев’ятий поверх. Було вже більше, аніж пів на четверту, мама після роботи була вдома. У квартирі було дуже жарко, я вилізла навіть із плетеного светра. Мама стояла на кухні біля плити. Увесь час мовчала.

— Мамо, тут був Гонза?

Ствердно кивнула.

— Я так і знала. Він шукав мене в селі.

Вона принесла до столу каструлю гарячої води. Потім присіла й сховала обличчя в долонях.

— Мамо, що сталося?

Я стояла над нею й гладила її волосся. Вона здригалася від плачу. Плакала не вголос, а коли витерла очі хусточкою, оцей гіркий плач блищав у них, але вона намагалася посміхнутися.

— Головне, що він повернувся і що ми його знову побачили, так? — посміхалася, але голос у неї тремтів.

— Але я його не побачила, мамо.

— Але ж він поїхав до тебе, учора ввечері.

— Ми з Петром були не вдома.

Ми сиділи над чаєм, тертої бабки на тарілці навіть не торкнулися. Я дивилася на кругле тісто, присипане цукром. Від нього було відрізано, не вистачало десь трьох шматків.

— Це з’їв учора Гонза, — сказала мама.

— А що він казав? Що тато?

— Вони посварилися, десь за півгодини, як Гонза прийшов…

За вікном — темрява, лише світло з вікон панельки навпроти й миготливі відблиски телевізорів злегка порушували присмерк кухні. Тільки за дві години мені спало на думку підвестися, бо вже засиділася, підійшла до вимикача, і світло відразу ж залило кімнату. Ми щулилися якийсь час від світла люстри.

— Коли прийде тато?

Вона знизала плечима.

— Він уже мав би бути вдома. Чи в нього нічна?

Вона покрутила головою.

— Що ж ми за родина? — промовила я тихо.

— Гано, я йому сказала…

— Гонзі?

— Ні, татові.

— Що ти йому сказала, мамо?

— Що я не буду з ним, якщо він не поводитиметься нормально з моїми дітьми.

Я ковтнула повітря й дивилася на неї. У цей момент вона мала щільно стулені губи й очей не відводила. Я обійняла її через край столу.

Мама провела мене аж до автівки. Фари освітлювали засніжену дорогу, я їхала повільно, натомлені очі боліли. У хаті світилося. Петр стояв на порозі, коли зачув мотор і побачив світло. Я підбігла до нього й обійняла, холодний ніс приклала до його теплої шкіри.

— Що сталося? Де ти була?

Я знову дрижала від холоду. У кухні було натоплено, але після гарячої ванни я відразу залізла під перину. Він чекав на мене, я сплелася руками й ногами з його тілом, ми притулилися одне до одного, і він накрив мене своїм кучерявим волоссям, я торкалася його сильних плечей, міцних рук, гладила йому спину. Ми кохалися недовго, але, задихані, іще довго лежали в обіймах. Я слухала його серце, як воно заспокоюється, моє дихання теж ставало повільнішим. У кутку спальні дві важкі шафи, ніби темні кити, ловили відблиск засвіченої лампи на нічному столику. Петр приніс із кухні гарячий чай, який пахнув ромом. Ми пили його просто в білих перинах.

— Я боюся, Петре, що більше ніколи його не побачу.

— Не верзи нісенітниць.

— Мамі він сказав, що їде кудись на північ Морави, друг пообіцяв йому там роботу.

— От бачиш.

— Що? Він ніколи більше сюди не приїде. Уявляю, як тато його зустрів. Скінчилося все, напевне, тим, що Гонза йому сказав, що взагалі не мав би повертатися. І що він тут більше не вдома.

— То поїдемо до нього на Мораву.

— Але куди? Де мені його шукати?

Я стисла в руках порцелянову чашку, іще від Петрової бабусі.

— Ти зараз бачиш усе в темних барвах…

— Гонза приїхав сюди за мною. Учора ввечері й сьогодні вранці. Це жахливо усвідомлювати…

— Може, він іще тут з’явиться.

— Ні, він уже не приїде, хіба ти не розумієш? Учора від батьків він приїхав сюди, автобусом чи стопом. Нас не було вдома, він розпитував у сусідів. Потім знову був тут вранці, до восьмої. Де він спав? До батьків у Будєйовіце він не повернувся, це я знаю, та й звідси ввечері вже нічого не їде… Я ввесь час мушу про це думати. Він ночував десь надворі, у такий мороз, щоб побачитися зі мною наступного дня, а мене не було…

— Запитай старого Бертака. Він ходить прибирати старий корівник біля лісу, може, він спав там.

— Коли він потребував мене найбільше, після чотирьох років у в’язниці, мене не було вдома…

Краще не стало, навіть коли я заплющила очі.

— Постійно думаю про нашу сім’ю. Які ми, знаєш? Колись я написала, що мама — це вода, а тато — це земля. Тепер знаю, що Гонза — це вітер…

Петр мене, мабуть, не розумів, але тримав за руку, доки я не заснула.

Над хатою номер 11 зійшло весняне сонце. Увесь ранок до нас трусилися сусіди, двічі я в кухні на плиті заварювала великий чайник чаю. Пан Тушл, іще пан Бертак і стара пані Згоркова. Домовлялися, хто з ким поїде і о котрій виїжджатимемо. У Петрову автівку зрештою вдень нас влізло шестеро, ми лише сподівалися, що дорогою по широкій трасі до Тина не зустрінемо поліцейських. У Старому парку яблуку не було де впасти, дерев’яний глядацький зал місцевого мисливського товариства був заповнений до останнього місця, люди сиділи також у двох рядах на дошках перед сценою, дехто стояв обабіч у проходах і ще далі, серед дерев. Настрій і справді був ніби перед довгоочікуваною прем’єрою нової театральної вистави. Я дивилася з верхнього ряду на людей, були всі сусіди, може, усе село, в якому ми з Петром жили. Упізнала й кількох людей із сіл поблизу будівлі електростанції, які давно вже були виселені. Окремі будинки там усе ще стояли, особливо новіші, власними силами побудовані родинні доми, які електростанція вже викупила, але ще не знесла, а зорганізувала в них офіси чи помешкання для робітників. Шанси в цих людей усе ще лишалися, для нашого села — особливо. І я відчувала це в повітрі. Я спиралася на Петра, і ми чекали на передвиборчу зустріч із лідерами Громадянського форуму.

На подіум пройшов через людський коридор молодик із круглими окулярами на носі в стилі Леннона. Це був новий міністр господарства в тимчасовому уряді, він говорив про перші вільні вибори в Чехословаччині, про надію для всіх і про подальші перспективи нашої країни. Волосся в нього було довге, по-богемному скуйовджене. Одягнений у вельветовий піджак і джинси. Уперше в мене було відчуття, що політиком може стати й хтось із нас. Що я можу до них прийти й поговорити з ними. І що вони мною зацікавлені. В якийсь момент міністр широко замахнувся й вказав рукою туди, де звіддалік виднілися охолоджувальні вежі розбудованої електростанції.

— Хтось зі вас хоче це жахіття?

Ми ожили, увесь наш сільський анклав на твердих дерев’яних лавках залу. Я відчувала це натхнення, цю готовність до дій від усіх сусідів, ніби ми були об’єднані невидимим ланцюгом, що проходив крізь наші душі.

— Ви хочете, щоб вас з-за паркану лякав оцей радянський монстр?

Те, що ми багато років хотіли почути, нарешті прозвучало, хтось сказав це вголос, цей хтось мав вплив і був кандидатом на виборах. Ми відразу вирішили, що наші голоси віддано йому. Ще довго після того, як зібрання розійшлося, ми стояли під високими листяними деревами парку й розчулено дискутували. Я роздавала всім, кому було цікаво, копії статей із газет і часописів, які вийшли у квітні, до річниці чорнобильської аварії. Нарешті в мене було відчуття, що я тримаю в руках правду. Що можу її роздавати, після стількох років неправди й замовчування. Ми розходилися, а я хотіла постійно бути ось так разом, усім, хто лишився, чиї хати все ще стояли, саме тому ми ще й мали, за що боротися. Щоб ми й надалі трималися купи. Ніби п’яна, я йшла за руку з Петром до Анни, до нас долучився пан Тушл, ми піднялися на невеликий пагорб до панельного району, де тепер мешкала Анна.

Сиділи в напівоблаштованій панельній квартирі, я впізнала маленький дерев’яний комод із трьома шухлядами, бачила його ще в їхній старій хаті, Анні він дістався від прабабусі. Вона ніби знала, про що думаю, коли я проводила поглядом по старих відомих предметах із минулого, по лампі, що стояла в неї біля ліжка, по картинці коня на пасовищі в рамці.

— Уже почали набирати сховище, вода підходить аж…

— Я туди не поїду, — перебила я її, — ніколи цього не побачу.

Мене це трохи роздратувало, перебило мою ейфорію після передвиборчої зустрічі, після цього чудового вечора. У наше село біля Влтави, де ми все залишили, я більше ніколи не повернуся. Хочу полишити його в пам’яті таким, яким воно було, із рікою в її руслі, із хатою дядька Венци, із сараєм, просякнутим олією, із собачою будкою й кольоровими вуликами в садку.

Хлопці встали, щоб іти, біля Палацового ресторану ми мали ще забрати людей із села, які приїхали з нами. Мені не хотілося, я почувалася втомленою після цього бурхливого дня.

— Залишайся до ранку, — сказала Анна, і мені це здалося добрим.

Ми помахали з балкона Петрові й панові Тушлу. Коли вони зникли, Анна нахилилася в темряву й показала на освітлені вікна сусідньої панельки.

— Квартира пана Тушла там, на п’ятому поверсі. Донька приходить туди провітрювати, але там узагалі нічого немає.

— А як твої батьки й дідусь?

— Та ж сама панелька, четвертий поверх.

У їхніх вікнах уже не світилося.

— Дідусеві погано. Майже не виходить. Відтоді, як ми переїхали, почувається гірше. Учора сказав забрати з банку всі свої гроші. Аби мати на похорон, а решту віддасть мені на автівку. Такі розмови він веде вже майже рік.

Анна принесла мені до ванної свою випрасувану піжаму й позичила зубну щітку. Усе пахло пластмасою й було геть новим. Анні завжди залежало на порядку, дзеркало блищало, а на підлозі перед ванною лежав килимок.

— Я звикну тут, — сказала вона.

Двокімнатна квартира була малою, тож зовсім не вадило, що вона була майже порожньою. Анна провела мене до спальні. Біля стіни стояло широке ліжко зі смерекового дерева, на ньому — легке покривало й безліч кольорових подушечок.

— Я заходилася облаштовувати квартиру від спальні, — посміхнулася вона. — За цей аеродром віддала всі гроші, це було в них найдорожче ліжко. На нічні столики вже не лишилося.

У кутках кімнати стояли великі картонні коробки, в яких — повно білизни й одягу, на ручці вікна висів на вішалці темний костюм для роботи. На підлозі біля ліжка був магнітофон з однією, зовсім новою касетою. Ерос Рамазотті. Ми вляглися, і музика тихенько грала, милозвучна італійська, крізь фіранку трохи просвічувалися вогні району.

— Я не шкодую, що вже не з Хозе. Узагалі. Його було забагато.

— Усі ці роки я дивувалася, що ти з ним.

— Я починаю нове життя, Гано. І не хочу озиратися назад. Якби нам не знесли хату, можливо, у нас із Хозе вже було б двоє спадкоємців і я б чекала на нього біля паркану, як він увечері повертатиметься з пивниці…

Я вважала, що засну як мертва, але в голові крутилися тисячі думок. Чужий запах нової квартири й біла стеля наді мною постійно змушували зосереджуватися. Я чула, як дихала Анна, думка раптово йшла вперед або поверталася задалеко назад.

— Мені часом дуже не вистачає Оліни, — прошепотіла я й зачекала, чи Анна ще відповість, чи вона вже спить.

Вона нічого не відповіла, але я відчула її долоню на своїй руці. Потім мене швидко здолав сон, коли дограла касета, я вже не пам’ятала.

Серпневий ранок був не особливо вдалим, я стояла перед концертним залом Отакара Єреміаша в Будєйовіце. У довгій сукні під парасолею, яку наді мною тримав Петр. Трохи далі під іншою парасолею тупцювали батьки. На татові був темно-сірий костюм, я бачила його в ньому лише одного разу, на похороні бабусі. На мамі — гранатовий костюм, він їй дуже личив. Навколо — однокурсники й однокурсниці. Усі махали й перегукувалися.

З університетським дипломом у сумочці я тупотіла на чолі нашої ватаги, приїхали ще Анна й Мілада. У ресторані було замовлено столик. За все платив тато. Він поцілував мене й обійняв. Востаннє таке було, як я була ще маленькою. Це було незвично, бачити їх разом із мамою за столом, ніколи в житті ми не ходили родиною в ресторан на обід. Навіть коли з нами ще був Гонза. Та я відчувала, що ідилія не триватиме довго.

— Де ти будеш учителювати? — запитав тато.

— Поки ніде. Візьму якусь роботу, щоб працювати віддалено, і буду займатися хатою, а ще ми хочемо якнайшвидше народити дитину…

Від цього моменту тато більше не розмовляв. Після кави Мілада захотіла вийти надвір покурити. Ми стояли під дашком біля входу, до нас долучилася Анна. Дощ не вщухав, це вже була не приємна літня розвага, а тривалий дрібний дощ наприкінці серпня, термометр показував п’ятнадцять градусів.

— У мене таке трохи дурнувате відчуття, — почала я, — я, власне, не знаю, навіщо вчилася.

— Але ж ти завжди хотіла бути пані вчителькою, — відгукнулася Анна.

Під дашок заливало, я стояла там у літньому платті з голими плечима, у мене мороз пішов поза шкірою. Я дивилася на ці наїжачені пухирці на своїх руках, у літніх сандалях у мене мерзли кінчики пальців. «Тепер я вже доросла? Дурниці. Я вже давно стала дорослою, через усе, що сталося, я стала дорослою. Тож відтепер я починаю старіти, коли мені двадцять три?»

— Ні, ти завжди хотіла бути письменницею, — заперечила Мілада, — усі чотири роки гімназії тільки про це й говорила.

— Це були дитячі фантазії.

— Що ти таке говориш? — напустилася на мене Анна. — Ти збираєшся помирати чи що?

Ми засміялися.

— Ні, Анна права. Я хотіла вчителювати в маленькій початківці в селі. Але її там уже немає, це місце нині під водою.

— Ми ж не на похороні, а на випускному! — загукала Мілада, коли ми повернулися всередину й на барі перехилили в себе по чарці бехерівки.

— То як, уже краще?

Я мала ствердно кивнути.

Після обіду ми з Петром поверталися до села, і, коли під’їжджали до сільського озерця, побачили, як перед нашою хатою походжає пан Бертак у чорному капелюсі, Петр у темному костюмі лише опустив віконце. Пан Бертак хотів, аби ми підвезли його на цвинтар. Я відчинила задні дверцята, і він сів. Ми об’їхали озеро й повернулися до закруту. Потім широкою асфальтовою дорогою — до Тину. Із випускного просто на цвинтар. Я згадала слова Мілади про помирання й не могла не засміятися.

Але панові Бертаку було не до сміху. Він одержав відповідь на лист, який ми разом писали навесні. Заборона на поховання на цвинтарі біля костелу святого Прокопа тривала. Ми крутили головами, не розуміючи.

— Дядьку, ви пам’ятаєте, що я вам говорив? — запитав Петр.

— Коли?

— Тоді, два роки тому, коли Ганка друкувала вам на машинці перше звернення. Коли відмовили, я сказав, що вам доведеться пережити цих комуністів, бо це єдиний ваш шанс.

— От бачиш, я їх і пережив.

— То треба ще почекати. Із часом усе зміниться.

— Тільки мені цього року вже буде шістдесят вісім, — забубонів іззаду пан Бертак.

Дощ нарешті ущух. Ми запаркувалися перед входом на цвинтар. Пан Бертак підвів нас до двох могил. На блискучому мармурі було написано: РОДИНА БЕРТАКОВИХ. На сусідній могилі ЯКУБ і ЯРОСЛАВ. Це були брат і дядько.

— Я хочу колись лежати тут із ними, — показав він на другу могилу.

Ми полишили його на самоті, він хвильку постояв, потім прибрав засохлі квіти й вирвав бур’яни. Усе ще у святковому вбранні з випускного ми проходилися навколо костелу. Нагорі на вежі забухав дзвін.

— Дивний день, — сказала я.

Ми вийшли з кладовища. Темний костюм Петра, моя довга сукня, пан Бертак у чорному капелюсі й білій сорочці. Ніби саме йшли зі служби чи якоїсь конфірмації. Але з нами не було жодної дівчинки в сукенці зі святим образом. Пан Бертак озирався. Низькі кущі, некошена трава, площадка, заїжджена вантажівками.

— Від села й духу не лишилося, — сказав він.

— За кілька років, — додав Петр, — ніхто вже й не згадає, де що було.

— Але Петрику, що ти таке кажеш! Там була ділянка Воячеків, там пожежна станція. Там жив Вацек, на нього говорили Букетник, він іще лікував травами. Там хата Отрубів, там пивниця…

Він повернувся до мене.

— Тато твого діда, та, власне, і твій дід, там розливали пиво й продавали горілку.

— Я знаю, люди вже розповіли, — прокукурікала я й відчула дивний сором, бо я про це, власне, нічого й не знала.

Бо про речі, які стосуються нашої родини, я дізнаюся від сторонніх.

— Гей, дядьку, розкажіть Ганці, що колись сталося в цій пивниці.

Петр говорив веселим тоном, щоб пан Бертак уже перестав супитися. Але той повільно пішов назад до автівки. Ми пленталися за ним.

— Мабуть, він тебе не почув, — зауважила я.

— Почув.

— А що сталося в тій пивниці?

— Він сам тобі колись розкаже, як буде в гуморі.

Щоразу, коли я прибирала в кімнаті зі старовинною колискою й коробкою, повною іграшок від чужих дітей, починала напосідатися на Петра щодо весілля. Спершу він постійно відказував, що незабаром. Що ми мало знайомі. Що нас у будь-який час можуть виселити з хати. А потім уже нічого не казав.

Із відром і щіткою в руках я поглянула на кімнату, перш ніж зачинити двері. Вона була готова. Уже давно. Вибілена. Вимиті вікна. Відріз із кольорового килимка на дерев’яній підлозі перед колискою. Я вирушила на кухню. Петр рився в якихось паперах. Зі старого магнітофона гримів важкий рок.

— Коли ми одружимося?

Вдавав, що не чує. Я знала, що кричу голосніше за його магнітофон, навіть коли той грає дуже гучно.

— Я питаю, коли ми одружимося?

Він підвів голову й стишив музику. Наморщив лоба, аби вигадати нову відмовку.

— Гано, я зараз цим не переймаюся. У мене розвивається бізнес, міркую, де взяти гроші на пікап.

— Ну так…

— Якийсь старий пікап, цього б вистачило, знаєш. Щоб ззаду складати матеріали, інструмент, драбину.

— То скажи татові.

— Гм, нічого іншого мені теж не спало на думку, — зізнався він. — Батько живе в тої своєї нової, а гроші за цю хату, можливо, іще не встиг усі витратити.

Він швидко поцілував мене в щоку, одягнув стьобану куртку, поцятковану вапном після останнього побілу хати, і вискочив на двір. Я відчинила йому ворота й залишила їх так.

— Якби у вас із Анною був час приготувати щось на вечерю, наприклад, картопляний гуляш…

— Ти знаєш, що починаєш трохи гладшати, любий? Подивися на свій живіт.

Він дивився на мене крізь опущене вікно. На обличчі — вираз провини, як у хлопчака.

— Прошу тебе, їдь уже.

Анна в’їхала у двір, коли в мене на траві було розкладено шмат зшитої білої матерії. У ньому було щось із двадцять п’ять метрів, від воріт він тягнувся навколо колодязя аж до сараю. Банку з чорною фарбою я вже підготувала, ще й два широкі пласкі пензлі. Двері червоної шкоди відчинилися, і Анна, худа, з коротким волоссям і посмішкою, показувала на блискучий капот.

— Тобі пасує це оуто.

— Йому вже сім років, але на вигляд непогане. Я тепер вожу в ньому дідуся в поліклініку. Інакше б я його до лікаря й не доставила.

Із задньої кишені джинсів Анна витягнула папір і розклала його. На одному боці виднівся цілий напис, на другому — лише частина, яку ще мали домалювати ми.

— Може, ми втрапимо до Книги рекордів Гіннеса, — сказала Анна, — довжина транспаранта має вийти один кілометр.

Я взяла в Петровій робочій сумці рулетку, і ми міряли висоту літер і відстані між ними відповідно до плану. Шматком вугілля малювали схеми, а потім одягнули робочі рукавиці. Я намішала фарби в банці, і ми заходилися малювати літери. Наприкінці працювали швидше, уже не вистачало часу. Сонце швидко заходило, щоразу, як я підводила голову, воно було нижче, а потім уже просто падало за горизонт. Перш, аніж повністю стемніло, я ще перебігла через площу й привела пана Тушла. Він пройшовся уздовж транспаранта туди й сюди, вигляд у нього був похмурий, але він схвально хитав головою.

— Якщо вірити Ридереру, це буде найбільша демонстрація проти атомної енергії, — сказав він і поглянув на небо, чи не вимокне наш шмат транспаранта вночі.

Я покликала його на чай, Анна принесла з автівки ще листівки, що запрошували на протиатомний похід. Пан Тушл узяв собі стосик, іще один я відклала вбік для Петра, щоб він роздавав їх дорогою на роботу. Я вкинула дров у пічку й принесла з підвалу картоплю. Ми з Анною крутилися навколо їжі, а пан Тушл розповідав. Хроніку району він писав із 1938 року. Від свого попередника успадкував товсту книжку, зашиту в теки, і дерев’яну чорнильницю. Перш аніж устиг добре навчитися писати, було створено Протекторат Чехії та Моравії і хроніку в нього забрали, із усіх районів їх позвозили кудись до архіву. Назад він її отримав уже десь після війни. Роки війни занотував за своїми записками, які вів і складав удома до ящика столу, що замикався на ключ. Йому здавалося, що найгірше в селі відбулося саме протягом тих шести років. Вояки вермахту при дорозі на Будєйовіце, які в польовій кухні варили суп і пропонували місцевим. Конфіскація коней на місцевій луці для війська в сорок третьому. Дві автівки гестапо, що проїжджали через площу, коли везли лісника з хутора, заарештованого за допомогу партизанам. Солдати-утікачі, які намагалися потрапити на захід, на лінію, де мали зупинитися американці. Кілька років після звільнення пан Тушл описував легко й радісно, а потім прийшли роки, коли він уже хотів покинути цю справу, кілька разів йому погрожували, що позбавлять його обов’язків хронікера, бо писав про дурні, невиконувані для місцевих власників землі норми. Хроніку йому зрештою полишили, але записи контролювали з району. Тож він писав переважно про народження й смерті в районі, про хрестини й про те, скільки вродило зернових, коли було сухо й коли — мороз у двадцять п’ять градусів. У шістдесят восьмому цензура ослабла, але це було ненадовго. Наприкінці сімдесятих він декілька разів згадав у хроніці про геологічні розвідки поблизу. Пояснював їх місцевими проблемами з водою. Її було мало, іноді її навіть привозили в цистернах. Справжню причину геологічних робіт він дізнався тут одним із перших. Напівтаємно потрапив на одну із зустрічей в районному нацкомітеті в Будєйовіце. І раптом довідався про все. Те, що нагорі вже знали якийсь час, він усвідомив раптово і без попередження. Шість сіл змушені будуть поступитися місцем атомній електростанції. Охоронна зона в три кілометри.

Від тихого зосередженого слухання нас із Анною відірвав звук мотора з двору. Повернувся Петр. Було близько дев’ятої вечора. Ми сиділи навколо столу на кухні, від розігрітої пічки йшло тепло. Що він повертається переможцем, я зрозуміла з його обличчя відразу, щойно увійшов. Він світився від задоволення. Із задньої кишені штанів вийняв згорток банкнот. Двадцять тисяч крон. Швидко запхав у себе гуляш із хлібом і розповідав про свої плани. Продасть малу автівку, і вже знайшов із батьком пікап. На підприємстві завершить працювати до кінця місяця, уже оформлює себе як підприємця й має перші замовлення.

Ми випили з ним за успіх у роботі, і пан Тушл радів, що знову відроджуються малі підприємці. Пан Тушл знову заходився розповідати про село, в якій хаті чим займалися раніше, в якій було скільки худоби, і скільки поля було в кожного господаря. Потім ми всі замовкли, можливо, кожен думав про те ж саме, що і я. Дві хати в селі вже прибрано, без дахів, і тепер вирішується все. Надворі сохне довжелезний транспарант, і ми не знаємо, чи за рік із цієї стіни не лишиться тільки купка цегли посеред бур’янів.

— Чому це так, пане Тушле, що сьогодні село, яке було тут століттями, може просто так зникнути? Чому люди не захищають його?

— Це не раптом, Гано, — в очах пана Тушла була втома. — Я стежу за цим багато років. Ще після війни наше село було незалежним. Тут було кілька землевласників, у яких були великі маєтки, у людей було молоко від своїх корів, тут були ремесла, коваль, шинок.

— І що ж сталося?

— Після війни тут виник нацкомітет, але потім його перемістили, бо мале село. У п’ятдесят третьому зробили колгосп, але в шістдесятих малі колгоспи об’єднували, і в нас раптово не стало голови. Нікого з села не було навіть у правлінні нового великого колгоспу. Кілька людей переїхали, ремісники стали працювати на комунальні служби і їздили на роботу в місто.

Пан Тушл підвівся з-за столу. Він ніби не чув мене, Анну чи Петра, коли ми намагалися його ще затримати. Уже стояв у дверях і, здавалося, що піде не попрощавшись, але тримаючи руку на дверях, він обернувся.

— А сталося так із нашим селом тому, що за нас вирішували десь. Усі рішення приймалися функціонерами з інших місць, та й зараз це продовжується. Гори воно все…

Він хряпнув дверима й справді без прощання.

— Таким я дядька Тушла іще не бачив, — тихо сказав Петр.

Літо скінчилося, і від цього мене, та й все село опанував смуток. Ранок тягнувся, я не могла бути вдома сама. Почепила на шию мисливський бінокль і пішла геть. Обійшла площу і за хатою в садку побачила пана Бертака. Він стояв під грушами, спершись на палицю.

— Урожай цього року буде добрим, — похвалився він.

— Ми вже з Петром чекаємо на вашу грушовицю, — сказала я.

Грушки були великі й гнули до землі гілки. Але тільки пан Бертак знав, коли в них найбільше цукру і коли саме треба з дерев зібрати врожай.

— Ви колись мені показували, де жив той Букетник, — згадала я.

— Ти маєш на увазі Вацека?

— Ви ще казали, що він збирав трави.

— Їхню хату знесли першою. Вона завжди пахла травами, — сказав пан Бертак і дивився задумано поперед себе. — Тільки Вацек був буркотун, люди його боялися або вважали дурнем. Але твій дід із ним приятелював.

— Він лікував людей?

— Вацек знався на хворобах, дівчинко! У нього вдома були лікарські книги, і він постійно сварився з лікарем, який тоді приїжджав до них у село. Сварився й зі священиком…

— Чому?

— Не хотів ходити до церкви. Казав, що вірить в Ісуса, але не в церкву.

— А ви знаєте, де він тепер живе?

— Він отримав квартиру в місті, але, наскільки знаю, він врешті поїхав до брата в Уєзд.

Я озирнулася, коли вже йшла. Особливо гарне затишшя. Біловолосий старий під деревом, усипаним грушками.

Я пішла лукою, біля помосту, пройшла краєм лісу й повернулася з іншого боку до села. Уже здалеку побачила дві постаті біля воріт нашої хати. Приклала бінокль до очей. Це були батьки. Тато в легкому піджаку й мама в костюмі, який вона вдягала дуже рідко. У мені щось завмерло. Щось сталося з Гонзою, відразу спало на думку. Я заповзялася бігти й махати їм здаля, бо вони вже збиралися йти.

Коли ми сиділи на кухні, я вже була спокійною. Мама мені розповідала, що їх привіз знайомий і за годинку забере. Тато роззирався й поки що не сказав жодного слова. Це були його перші відвідини. Я показала йому двір і провела по хаті. Коли мама завершила розповідати, він звернувся до мене зі своїм суворим виразом.

— Ти не працюєш?

— Поки що лишилася вдома…

— Уже почався навчальний рік, я гадав, що ти хоча б десь почнеш учителювати.

— У мене тут багато хатньої роботи, тату, а ще я перекладаю з німецької…

— Ми відправили тебе вчитися, щоб ти цілими днями сиділа в цій старезній хаті?

Тато підвівся й посунувся до дверей. Він не слухав, що я йому кажу. Вийшов надвір, мама у дверях всунула мені в руки пакет. Ми на хвильку обійнялися, бо тато був уже біля воріт.

— У вас іще є час, — загукала я до нього.

— Ми підемо йому назустріч до закруту, — сказав батько й повернувся до мами.

На мене вже не дивився.

— Ви не почекаєте Петра? Він би відвіз вас додому.

Я стояла перед хатою, тримаючи в руках пакетик.

Кілька шматків бабки у фользі.

Восени до нас припинила їздити пошта. Що від грудня до нас перестане їздити поштова автівка, я дізналася від поштарки. Офіційно село не існує, тож пошта буде приходити тільки на адресу поштамту в Тині.

Одного ранку ми з паном Тушлом вигадували лист на адресу поштового відомства, але потім я зненацька підвелася, витягнула аркуш із машинки й зім’яла його.

— Потрібно інакше, пане Тушле, — сказала я, у голові вже був план.

Наступного ранку я мала до поштарки прохання з аргументами. Вона ствердно хитнула головою, водій теж. Потім я відразу побігла до хати номер вісім, лише у футболці й капцях, які взула на порозі.

— Вона спробує домовитися з керівником пошти, щоб автівка зупинялася на закруті біля зупинки автобуса, а я забиратиму пошту для всіх і розноситиму її по селу.

Пан Тушл запросив мене на суп. Каструля була вже на плиті, вода кипіла. Із вікна його кухні виднілися блискучі стовбури яблунь, а за ними, ніби віддалені куліси, силуети охолоджувальних веж електростанції. Вони нагадували пісочний годинник. Я подумала про те, скільки нам відрахували часу, і зрозуміла, що ми тут лишилися, як купка безнадійних потерпілих.

— Іноді я здаюся собі дурепою, бо взагалі сюди переїхала.

Пан Тушл мовчав. Ми їли суп, одне навпроти одного за столом, скатертина чиста й випрасувана, на стіні картина в рамці, замок Глубока, вишитий кольоровою бавовною по надрукованому малюнкові, робота покійної пані Тушлової. Підлога в кухні чиста, завіси білі. Потім на прибраний стіл він приніс хроніку. Я гортала її спереду назад, поки не дісталася до записів його попередника. Я натрапила на перелік сімнадцяти місцевих чоловіків, що воювали в Першій світовій війні. Шестеро з них не повернулися.

— Троє чоловіків із села воювали в 91 полку, — сказала я, — там, де і Ярослав Гашек.

— Так-от старий Петрасек, батько Марії Згоркової, що живе навпроти вас, був із Гашеком знайомий.

— Справді? — здивувалася я. — Що він про нього казав?

— Я вже не пам’ятаю, Ганко, я був хлопчиком, коли Петрасек помер. Він повернувся з війни десь аж у двадцятому році. Повертався через Росію, як і багато інших чехів. Пережив окопи й тиф, здоров’я було зламане. Про війну говорив без охоти. Але запитай якось у Марії.

Я згорнула стару книгу і з повагою подала її панові Тушлу. Він поклав її в шухляду комода.

— Я пишу там і про людей, які вже поїхали й живуть в інших місцях. Я маю адреси, знаю, де хто з села отримав квартиру. Я писатиму про всіх, хто тут народився, поки буду бачити, поки матиму сили. Мені все одно, якщо перетворюся на пришелепкуватого хронікера в панельці.

У цей момент я побачила за вікном Петрове обличчя. Він усміхався й показував мені пальцем у напрямку площі. Ми з паном Тушлом вийшли надвір, де перед дверима хати номер 11 стояв зелений пікап.

— Я знав, що знайду тебе тут. Я повністю його вимив, поки чекав тебе. Як тобі? А вам, дядьку?

Пан Тушл схвально захитав головою.

— Запишіть це до хроніки, — гукнув йому Петр, коли ми вже були на іншому кінці площі.

Червоної шкоди Петра більше не було. Я дивилася, як він складає в нову автівку матеріал, інструменти, кабелі й розсувну драбину.

— Тепер я тут справді буду, як закинута.

— Будеш їздити автобусом, — знизав плечима Петр.

— Ти ще не знаєш, любий, що я буду поштаркою.

Я стояла на порозі у ватному пальті й кусала яблуко з нашого саду. Петр замиловано дивився на відполіроване зелене авто, потім поглянув на мене й пішов до стодоли. Вивіз із воріт синій велосипед із закругленими спортивними ручками. Пройшовся по ньому ганчіркою з шампунем для авто, помазав олією ланцюг, потім зняв клапани й накачав обидва колеса.

— Камери ще непогані. Тут задній перемикач, два диски спереду й чотири передавачі ззаду. Тобі підійде.

Я слідкувала за ним із порога і, не вірячи, крутила головою.

— Спробуй. Це «фаворит», знаєш, які це були чудові велосипеди? Його купив мені тато на дванадцять років.

Він підкотив велосипед аж до мене. Ручки були замотані приємною синьою тканиною. Велик блищав у променях сонця, що вже сідало.

— Опусти мені сидіння, я не дістану до землі.

Він вийняв із сумки під сідлом плаский ключ. Я спробувала висоту сидіння. Обережно сіла, об’їхала двір і виїхала за ворота.

— Ти на ньому дуже сексі, — почула позаду себе.

Холодний вітер в обличчя проникав під шкіру і морозив горло. Я крутила під невеличку гірку навколо хат, об’їхала площу, помахала старій пані Згорковій за парканом і вільно з’їхала назад до воріт.

Полум’я свічки майже не рухалося, навколо нього був світлий німб, а повсюди темрява, що закривала нас у просторі між темним чолом ліжка й блідим сяйвом вапняної стелі. Я дозволила Петрові повільно знімати з мене одяг і білизну, як йому це подобалося. Він закрив мене своїми руками, я його злегка вкусила в дуже плече й піддалася його вазі, від вологого волосся йшов запах березового шампуню, я стисла пальці на його шкірі на поясі. Я піддалася на повільне вигойдування, старе сільське ліжко було ніби на хвилях, як рибальський човен, що хитається на прив’язі, це пришвидшувалося, мені бракувало повітря, а Петр не зупинявся. Тільки коли я солодко вигнулася й зовсім розслабилася в білих перинах, віддихуючись, він повернувся до мене на матраці, гладив мене й ніжно брав поміж пальці мої соски. Я нахилилася до його губів і ще кілька разів поцілувала його в заплющені повіки.

Ми ніби відчували, що за вікном падає сніг. Петр встав і відчинив вікно, стояв голий біля парапету, а за ним на темному тлі кружляли білі сніжинки. Перший сніг. Він швидко знову зачинив і заліз під ковдру. Завжди о десятій вечора він хотів щось поїсти й тепер скімлив, що хоче їсти в ліжку, але я не дозволила. Прийшла до нього на кухню, загорнута в картатий плед. Він їв суп ложкою просто з каструльки й заїдав хлібом.

— Коли ми одружимося?

— Мені не потрібен для цього папірець, казав тобі вже це сто разів.

— Тобто цей аркушик тобі заважає?

— Так, цей ідіотський папірець.

— То ми його спалимо.

Він поглянув на мене, на мою вимушену посмішку. Я уявила собі ворота з кольоровими стрічками навколо, духовий оркестр, що грає польку, яку ми терпіти не могли, і пана Тушла, що ввечері після обряду робить запис про весілля в селі. Останні роки він записував лише смерті й переїзди.

— Чуєш? Відразу, як приїдемо після весільної церемонії, укинемо той папірець у піч.

— Ти серйозно?

— Я не хочу, щоб у нашої дитини були батьки, кожен із яких має інше прізвище.

Я помила в умивальнику каструльку й лишила Петра сидіти на кухні. У капцях, замотана в плед, я дійшла до кімнати з колискою й іграшками, відчинила трохи двері й ненадовго увімкнула там світло. Нічого не змінилося. Я лише регулярно витирала там пил і провітрювала. Тихенько зачинила. Коли повернулася до спальні, Петр уже голосно сопів, накрившись аж до підборіддя.

Дощового ранку на закруті біля головної дороги я чекала на Анну. Над асфальтом віяв холодний вітер, із руками в кишенях я ходила туди-сюди й дивилася на свої випрані джинси. Вони вже були старезними, усі в латках. Нарешті показалася автівка Анни. Я сіла до неї, усередині було приємне тепло. Вона перепросила, бо затрималася на роботі.

Дорога до Уєзда тривала менше двадцяти хвилин. На площі з малою кам’яною дзвіницею ми запитали, в якій хаті живуть Вацеки. Якийсь час ми з Анною просто стояли, спершись на її автівку. Вона не хотіла йти зі мною, а я раптово ніяк не могла наважитися. Ноги в притоптаних кросівках у мене мерзли.

Від закруту доносився все сильніший гуркіт мотора й раптом на площі показався пікап кольору хакі. Стара армійська модель-коробка V3S, у кабіні повно мисливців у капелюхах і зелених мисливських плащах. На боці пікапа за ноги було прив’язано мертву сарну, її вивернута голова звисала донизу. Із даху цієї коричневої коробки на колесах врізнобіч звішувалися застрелені фазани й зайці. Авто з трофеями об’їхало площу й зупинилося біля однієї з хат. Вийшов хтось із мисливців, тримаючи мисливську рушницю через плече на ремені. Автівка знову поїхала й зникла за закрутом. Від неї в повітрі лишилися тільки курява й запах спаленої нафти. Уся сцена тривала менше двох хвилин. У мене все стислося всередині.

— То йди вже, — підштовхнула мене Анна.

Я натисла обома руками на ворота й увійшла до двору. Посеред гною, біля хлівів, стояв старий побитий трактор. Навпроти у дверях показався зігнутий пан, на голові в нього була шапка з помпоном, але картату сорочку він розстебнув і підгорнув у неї рукави, наче була літня спека. На привітання не відповів. Вислухав мене й дивився підозріло з-під насупленого чола.

— Брат не приймає, — сказав він і поглянув у напрямку вікна в тильній частині дому.

Там були ще одні двері. Я сказала йому, хто я й звідки приїхала, і вмовила, щоб він передав братові вітання від пана Бертака. Він увійшов у ті другі двері й незабаром знову вийшов. Лише кивнув головою й пішов у своїх справах.

Я зачинила за собою двері. Запах гною й хліву зник. Низенька кімнатка дихнула на мене запахом трав. Усередині було тьмяно.

— Доброго вечора, — привіталася я зі старцем із білим волоссям і зморшкуватим високим чолом.

У нього був великий ніс і пронизливі очі.

— Лише зараз побачимо, чи буде він добрим, — відповів хрипким голосом.

Сидів на ліжку, накритому темно-синім покривалом. Я роззиралася в малій кімнатці з нічним столиком і одним стільцем, на якому стояла біла порцелянова чашка, накрита тарілкою. У кутку була полиця з книжками, на ній — кілька товстих зшитків. І поруч із цими старими подертими корінцями книг на поличці стояли також склянки й ткані мішечки із сушеними травами. Він швидко мене оглянув, а потім дивився кудись у куток. На побілених стінах висіло два образи. Це не були церковні ікони, які мала бабуся в спальні. Вони здавалися сучаснішими, жодних німбів, лише два кольорові портрети.

— Ісус і Богоматір, — промовив він раптово серед тиші. — У мене не знайдеш жодних розп’ять.

Якийсь час він за мною стежив, поки я роздивлялась скромну кімнатку.

— Я вдячний братові за те, що взяв мене до себе, що я не помиратиму в місті в панельці.

Я ствердно кивнула. Він знову дивився повз мене, однак я ніби відчувала на собі його погляд. Коли нарешті поворушилася, глипнув на мене, узяв зі стільця чашку й запропонував мені присісти.

— То ти наймолодша з Томашеків? У молодості я знав твого діда.

— А мого тата теж пам’ятаєте? — прошепотіла я.

— Аякже. Коли він був маленький, я гойдав його на руках.

— Тато мені ніколи не розповідав про це.

— Я пам’ятаю, як Томашеки лишали землю. Люди в селі їх боялися, дехто навіть хотів цього. Ніхто й не підозрював, що за тридцять років знесуть хати всім.

Я сиділа навпроти нього на стільці. Руками він сперся на край ліжка й дивився вниз на свої ноги в капцях. Я не наважувалася видати жодного звуку, дивилася на його худі руки й набряклі вени.

— То ти хочеш дитину, а та друга, навпаки, її позбулася.

Я здивовано глипнула на нього.

— Маю на увазі ту, що ходить тепер перед ворітьми.

Мені раптово здалося, що мої заздалегідь підготовлені запитання зайві. Що не варто взагалі будь-що говорити. Напоєна пахощами трав, я незабаром заспокоїлася, дихання вирівнялося.

— Це все отці, — забурмотів він.

Я подумала про тата. Про його сірий плащ, який носив на фабриці.

— Ви все ще не розмовляєте? — перепитав він.

Його запитання вже не здивувало.

— Ми не бачимося. Це непросто.

— Добре, але має бути пробачення. Розумієш?

На мить він зазирнув мені у вічі.

— Не розумієш, — махнув рукою, — гаразд, але колись зрозумієш.

Він підвівся, підійшов до полички й приніс лляний тканий мішечок.

— Звіробій, материнка, приворотень. Роби собі відвари.

Подав мені мішечок, а на папірці звичайною ручкою записав рецепт чаю.

— Цього пробачення тут і не вистачає, — повторив він і присів знову на край ліжка. — У цілому вашому роді. Розумієш?

Я ствердно кивнула.

— Під час війни, у сорок третьому, Томашек, твій дід, забив таємно свиню до весілля своєї сестри. Сусід його виказав і замість весільних гостей до господи прийшли з обшуком, порося вони втратили, твій дід отримав штраф і ще мусив тішитися, що не закінчилося гірше. Про таке в селі не забувають, тож через десять років, коли доньку цього сусіда захотів взяти син Томашека, твій тато, то батько сказав йому: «Тільки через мій труп, із цією дівчиною ти не будеш!»

— Мій тато..?

— Так, йому тоді було шістнадцять чи сімнадцять років. Ходив до мене жалітися, любив її. Але нічого не міг зробити. Зі старим Томашеком ніхто не міг сперечатися. Щоб він не думав про дурниці, той змусив хлопця працювати від ранку до вечора, це було саме тоді, як його вигнали із сільськогосподарської школи.

— І чим все завершилося?

— Гадаю, що він у ньому зрештою зламав це. Але за рік Томашекам все одно довелося виїхати із села, усій сім’ї, так це й вирішилося.

— Жахливо.

— Коли твій тато через роки повернувся, прийшов до мене. Запитував про неї. Вона вже давно була одруженою, її взяв не місцевий, такий п’янчуга, гадаю, він її навіть бив…

— А ви бачилися з татом пізніше?

— Іще кілька років. Але з ним не можна було говорити. Він ніколи не пробачив своєму татові й ніколи не вибачив собі, що не може зрівнятися з батьком, шанованим землевласником.

— Але ж у цьому він не винен…

Пан Вацек підвівся й повільно підійшов до дверей. Я зрозуміла, що маю вже йти.

— Я боюся за брата, — тільки й сказала ще.

— За нього не переймайся, він себе забезпечить. Головне, стеж за мамою.

— Дякую.

— І збирай приворотень і звіробій, — нагадав замість прощання.

Я, ніби мара, повернулася до автівки, де чекала Анна. Усю дорогу назад я мовчала.

Ми сиділи з мамою на кухні й дивилися на освітлений район.

— Тато поїхав до сестер на північ, — сказала мама.

У її голосі відчувалося збентеження. Своїх тіток я бачила багато років тому на поминальні дні, відтоді з родичами із північної Чехії я не бачилася. Я думала про те, як у селі сім’ї тримаються разом. І чому з нами все склалося ось так.

— Він хоче домовитися з ними щодо тих полів. Їх будуть повертати.

— Вважаєш, вони домовляться?

Мама знизала плечима. Вона не знала. Останні два роки вони не бачилися. Не листувалися. Тітка Анєжка й тітка Ружена. У нас вони були тільки одного разу, мабуть, незабаром після того як я народилася. Я зрозуміла, що мама б більше хотіла, аби вони не домовилися.

— Я знаю, чого хоче тато. Щоб ці поля лишилися разом.

— А ти що думаєш, мамо?

— Мене найбільше цікавить, що він із цими полями робитиме? Йому п’ятдесят п’ять. І він цим абсолютно захоплений. Стежить за газетами, чекає, коли приймуть закон про реституції. Постійно свариться, що все сповільнюють. Ще пише до суду, хоче реабілітувати батьків.

— Як реабілітувати?

— Скасувати рішення, яким комуністи їх тоді виселили з маєтку до Північної Чехії й все в них відібрали.

Мала розгублений вигляд, коли говорила про це, була знервованою. Хотілося розповісти їй про поїздку до Букетника, але врешті роздумала. Раптово дуже захотілося поговорити про якісь приємні речі, щоб побачити маму хоч на хвильку щасливою. Розпачливо думала, що сказати, але нічого на думку не спадало.

— Я привезла тобі яблука на струдель, мамо.

— Бачиш. Колись ми збирали яблука в нашому садку. Тепер тато ходить купувати їх у магазинчик.

Очі її заблищали. Показувала мені телефон у коридорі. На поличці, біля стіни з вішалками. Вона сама захотіла його завести. Із татом не радилася, знала, що він буде проти. Як для нього, намарне витрачені кошти. Оплачуватиме його зі своєї платні в шкільній їдальні.

— Тепер ти можеш мені дзвонити, — сказала вона з посмішкою.

Я її обняла. Вона добре знала, що в нашій із Петром хаті немає жодного телефону.

— Тепер мені можуть дзвонити мої діти.

Я запитально поглянула в її очі, навіть не довелося озвучувати своє питання.

— Поки не озивався, — покрутила вона головою.

— До мене теж. Я щодня чекаю на пошту. Що прийде лист. Іноді мене вже справді дратує, невже ми не варті хоча б кількох рядків?

Вона здавалася такою самотньою. Без дітей, без сусідів із села, без саду, без квіток під парканом. У дванадцятиповерховій панельці, заледве знайома із сусідами на поверсі.

— Я була сьогодні в редакції, віддала першу статтю, мамо. Двічі на місяць публікуватимуся в газеті у рубриці «Новини з епіцентру». Це вигадав Адам Ридерер, він там працює репортером.

— Я рада, — погладила мене по щоці мама, — дзвони мені щоразу, щоб я купувала газету.

— А ви приїдете до нас на Різдво цього року?

Вона стенула плечима. Я шукала годинник, щоб не пропустити автобус.

— Тож Петр почав працювати на себе. Як у нього виходить?

— Він постійно десь їздить, збирає замовлення. Один місяць — краще, інший — гірше.

— Чудовий електрик, як він, не пропаде. Але якщо чогось потребуватимеш, Гано, то…

— Дякую, мамо. Я дещо заробляю перекладами з німецької, овочі в нас свої, яйця приносить мені сусідка, поки все досить добре, правда.

Вона з’їхала зі мною ліфтом донизу. Ми помахали одна одній, потім я застібнула свій старий подертий плащ до самого горла й швидко покрокувала на зупинку.

Щоранку я сідала на синій велосипед Петра із перемикачем, за плечем на ремені в мене билася ткана сумка, і їхала на перехрестя. Поштова автівка приїжджала, зазвичай, вчасно, лише зрідка доводилося чекати. Я забирала пошту для всього села, клала її в торбу й крутила педалі назад. Потім розносила газети й листи по хатах. Коли випало більше снігу, ходила пішки, поки пан Тушл не знайшов когось із трактором, аби розчистити шлях до головної траси.

Петр іноді повертався вже пізно вночі, я чекала його з вечерею на плиті. На святого Миколая прийшов пан Тушл разом зі старим паном Бертаком. У нього на голові була шапка святого Миколая, а в шкарпетці він приніс нам горіхів і яблук, а ще сушених слив у тканій торбинці. Петр у комірчині знайшов тільки півпляшки вишневого лікеру, який ми деколи доливали в чай. Я додала дров, ми пили й говорили переважно про те, що повільно наближається час нового подання для продовження проживання. Знали, що будівництво триває, усупереч тому, що казав міністр на передвиборчому мітингу. Пан Тушл стверджував, що цей уряд, перший після листопадової революції, неодмінно вирішить, чи має зупинитися будівництво атомної електростанції. І, мабуть, уже скоро.

— Раніше люди вечорами розказували страшні історії, — сказала я, — а нам вистачає й реальності.

Петр підкладав у вогонь, був вечір п’ятого грудня, хмари розійшлися, і від зоряного неба на землю сочився мороз. Ми провели сусідів до воріт. Коли я помила посуд, а Петр відкрив теку з рахунками й замовленнями, залишилися самі.

— Різдво цього року буде скромним, Гано. Треба купити нову гуму. На цій уже не можна їздити, як є сніг.

Я пішла до спальні й лежачи на подушці мріяла про Різдво, коли будемо всі разом. Тато й мама, Гонза. Я, Петр і наша дитина. Я заплющила очі й побачила дядька Венцу з бабусею. Затоплені річкою хати й Петрову хату номер 11 в охоронній зоні, і нас, із таблетками йоду. Зустріла всіх, живих, мертвих, навіть зниклих безвісти.

1992

Уже третій рік поспіль той самий ритуал. По вкритій льодом, нерозчищеній дорозі я дріботіла від села до перехрестя. Мороз мене підганяв і порипував під підошвами моїх черевиків. Сумка через плече, у ній — кілька білих конвертів, адреси набрано на машинці.

По головній трасі свистіли автівки. Я пританцьовувала на зупинці й роздивлялася охолоджувальні вежі. Вони були сірими, навіть здаля я бачила структуру їхнього бетонового покриття, вони, мабуть, повністю зледеніли. Коли я почала дрижати від холоду, зупинилася одна з автівок. Запітніле віконце повільно опустилося донизу, пан за кермом був у плетеній шапці з помпоном.

— Не дочекаєтеся. Із першого січня зупинку скасували.

Тільки тоді я нарешті роззирнулася. Стовпа з позначкою Чехословацького автотранспорту й розкладом руху не було. Я сіла до автівки, і ми поїхали по широченній новій асфальтованій дорозі в напрямку Будєйовіце. В автівці не працювало опалення, коли ми говорили, із ротів ішла пара. Він їхав недалеко, із Тину, але про нас не знав. Вважав, що село вже зліквідували. Охопило дивне почуття безнадії. Я сказала йому, звісно, що залишилося всього чотирнадцять хат, у яких живуть люди, але доки хати ще стоять, навіть і викуплені, у нас усе ще є надія, що село збережуть. Я розповідала про петиції й про виступи проти атомної електростанції. А потім розмова урвалася. Його це не цікавило. Я вийшла в місті за Довгим мостом, і поки дійшла до пошти, зігрілася принаймні настільки, що в мене перестали мерзнути пальці на ногах. Зайшла в редакцію газети до Адама. Він сидів біля телефону, настінна дошка вся в папірцях із записами й номерами, він замахав мені, аби почекала, поки завершить розмову.

— У тебе є стаття?

Я подала йому рукопис. Ще один матеріал до рубрики «Новини з епіцентру». Він швидко прочитав, йому сподобалося. Розповідав, що пише ще щось для часописів і для державних газет.

— Ти мав би поїхати до Праги, Адаме. Можеш більше, аніж борсатися тут.

— Я думаю про це вже рік, Гано. Але не так просто покинути все. У мене ж є сім’я, у дружини тут робота.

Я затрималася з Ридерером трохи довше, але в центр прибігла саме вчасно. Стару кондитерську, де ми з Міладою сиділи ще рік тому, було вже перероблено під якийсь бутік. Я роздивлялася речі, розвішані у вітрині. Гладенька чорна водолазка, светр із кашеміру й байковий плащ, одягнені на манекен, із цінниками, залишки різдвяних прикрас довкола. У цей момент Мілада вдарила мене по плечу.

— Я забула тобі написати, що її тут уже немає. Ходімо за ріг, ми буваємо там іноді після роботи.

В бістро від чаю з лимоном я потрохи зігрілася. Мілада щебетала, її пригніченість поділася невідомо куди, я слідкувала за нею й думала, скільки всього змінилося за рік. Її новий знайомий теж був юристом. На одинадцять років старший. Вони хотіли б відкрити власну адвокатську контору. Темні штани від костюму в смужку, чорна сумочка з блискучої шкіри зі срібними вставками. Вона вийняла коробку сигарет і запальничку. Змінила барву помади, бліді, солідні рум’яна, і марку сигарет — теж.

— Тато зрештою залишився в суді, усе заспокоїлося, — сказала вона й видихнула дим вбік. — А що нового в тебе?

— Знову місяць чекатимемо на відповідь від керівництва електростанції. Це завжди нерви…

— А сім’я?

— Ми б хотіли дитинку, Петр і я, але поки не вдається.

Її очі здалися надзвичайно проникливими. Вона вивчала моє пальто, перекинуте через спинку стільця, те саме, що й минулого року, тільки лацкани трохи більш подерті. Ненафарбована, шкіра — червона від морозу, губи загрубіли. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, аби знати, що саме вона бачить.

— А що ти, власне, робиш, Гано?

Я замислилася над відповіддю, а потім розізлилася на себе, бо раптом перед нею відчула сором і відчуженість. Трошки порозповідала, що роблю в хаті й довкола неї, що завершую переклад австрійської книжки про альтернативні форми енергії.

— Я щаслива, що можу все це бачити, Гано. Цей час прекрасний, усе зароджується, зараз найкращий момент, аби щось починати…

Розмова почала гальмувати вже за двадцять хвилин. Про що б я не згадувала зі свого світу, усе здавалося їй недостатньо цікавим. Я зрозуміла, що замість слухати Міладу, розмірковую про те, як повернутися назад додому, якщо автобус уже не зупиняється на нашому перехресті. Іще одне ускладнення, іще одна ознака, що з нашим селом уже не рахуються. І чим далі, тим зрозумілішим за столиком кав’ярні ставало те, що відчуття знервованості від того, що петля довкола нашого села затягується, неможливо передати нікому за межами нашого гурту. Уперше зі шкільних років, відколи ми зналися, я відчувала зверхність у її погляді. Та тиха Мілада, невпевнена, що завше озиралася на мене. У мене вже був хлопець, коли вона у віллі своїх батьків ще йшла спати після вечірнього випуску новин, якщо тільки не вчилася до десятої вечора. Я радила їй, що вдягнути на перше побачення, що говорити й що робити. Здавалося, це було так давно. І головне, що це вже завершилося.

Я підвелася від столу першою, її зарозумілі погляди я витримала, принаймні сподівалася на це, і у своїх приношених джинсах і пальті. Ми поцілували одна одну в щоку.

— То напиши мені знову. Чи приїжджай до нас у село, наприклад, весною, якщо… якщо ми там іще будемо.

Я йшла містом, довгою затіненою вулицею, що вела до школи, мороз здавався вдвічі сильнішим. Постукала у двері, із кухні долинав дзенькіт посуду й дзюрчання води, ніхто не відчиняв, тож я взялася за ручку. Маму ніде не побачила. Одна з кухарок сказала, що вона вже тиждень хворіє. Тож я попрямувала на протилежний кінець міста. Видихала нагріте в легенях повітря під ніс, аби зменшити щипання від морозу в носі, брела з опущеною головою й лише перед сірою панелькою підвела її. Відчинив тато. Коли я в коридорі знімала пальто, він не стримався й перепитав, чи не від Армії спасіння воно мені дісталося. Йому не подобалися й мої побиті низькі черевики. Я не звертала уваги на його зауваження й пішла просто на кухню. А звідти — до вітальні. Мама лежала на дивані, була вдягнена, лише ноги прикриті пледом.

— Мамо, як ти? Навіть не повідомила мене, я ходила до тебе на роботу.

— Мені треба було написати листа? — втомлено посміхнулася вона. — Ти живеш за кілька кілометрів звідси, але не приїжджаєш.

— У мене зараз немає автівки, я ж говорила на Різдво. А тепер на перехресті й автобус не зупиняється.

Тато, мабуть, не зміг це слухати й пішов на кухню готувати чай. Я присіла до мами на крайчик дивану. Вона була блідою, із колами під очима.

— Ти дотримуєшся дієти для діабетиків, мамо? Стежиш за серцем?

Вона якийсь час дивилася, ніби маленька дівчинка, яку застали за кепським вчинком. Так, ніби ролі мами й доньки помінялися. Вона знову ствердно кивала на все. Ми трималися за руки. Чули тата, який ходив кухнею.

— Він сердиться на мене за той телефон, — сказала вона, — ніхто не дзвонить, а ми платимо сталий тариф…

— Як добре мати вдома телефон, тату, — почала я, коли він приніс до кімнати чашку чаю для мене, — ніколи не знаєш, куди потрібно буде подзвонити…

Я трохи поприбирала у квартирі, склала білизну в машинку, попрасувала те, що висіло на шнурівці у ванній. Потім для всіх приготувала вечерю з супом, повну каструлю, щоб лишилося ще на день. Увечері тато увімкнув телевізор і дивився новини. Я гадала, що ми поговоримо. Мама дала мені зрозуміти, що про Гонзу розмовляти не можна. Тож я це проковтнула, і ми пішли погомоніти на кухні.

— Я хотіла б запитати в тата про стільки речей. Наприклад, що сталося з пивницею його прадіда. Пам’ятаю, як була маленькою, декілька разів була з вами на цвинтарі. Там, де костел святого Прокопа. Село ще було, і ця будова там мала бути. Тато ніколи нічого не говорив, ви завжди клали на могилу свіжі квіти, збирали листя й швиденько бігли з тої гори на автобус.

— Він тепер їздить туди сам. Лише раз на рік.

— А чому ніколи не заходить до нас із Петром? Це ж по дорозі.

Мама знизала плечима й посміхнулася. Так винувато й вибачливо, ніби в цьому була її провина.

— А як завершилася його поїздка на північ? Що тітки?

— Прошу тебе, не розпитуй у нього про це.

Я хотіла вже вискочити й загукати на повні легені, перекричати телевізор, щоб чутно було й у вітальні, що я хочу запитувати й робитиму це. Але потім поглянула на маму й відмовилася від цього. Вона майже шепотіла, хоча телевізор працював досить голосно.

— Вони не домовилися. Це важко, коли спадок мають троє. Анєжка й Ружа полем не переймаються. Вони хотіли б його продати. Тато від цього ходить напівмертвий, хоче їхати до них знову. Не знаю, що він із цим робитиме. На старість років орати на тракторі, коли в нас тепер є квартира в місті?

Я роздратовано поглядала на годинник. Потім надійшов час знову натягати в коридорі пальто.

— Як тепер дістанешся додому? — запитав тато.

Стояв у дверях, за його спиною блимав телевізор.

Знову це дивне відчуття, коли дивишся в його суворі очі. Хотілося, щоб він любив мене так само, як тоді, коли ще була маленькою дівчинкою. Стільки разів розмірковувала про те, коли ж це, власне, змінилося.

— Я попрошу водія, щоб зупинив на перехресті. Не бійся, він мене знає.

Він усе ще мене любить, просто не вміє цього показати. Я весь час це собі повторювала, поспішаючи морозяним вечором на автобус, із рота в мене йшла пара.

У п’ятницю ввечері Петр показався у дверях із широкою усмішкою на обличчі. Він просив допомогти з великою коробкою й сумками. Ззовні танув сніг, я набрала води в черевики, трава надворі була мокрою. Ми виносили із зеленого пікапа покупки, він усе відразу розпаковував і розкладав у кухні на столі. Їжа, дві пляшки вина, фрукти, закуски, смаколики.

— Ми щось святкуємо?

— Ні. Просто закінчується зима, цими вихідними я не працюю, влаштуємо собі гарний вечір.

У великій картонній коробці був новий телевізор. Петр виймав білі пластикові наповнювачі й поліетилен. Старий телевізор Петрових батьків перекочував в сарай. Новий широкий екран світився на всю кухню. І Петр теж промінився, але декілька разів за вечір я відчула його дивний погляд, доки я збирала рюкзак і готувала речі в дорогу. Увечері він упадав навколо телевізора, із пультом у руках налаштовував картинку й звук. Я думала про особливу тінь у його очах. Помічала її вже декілька місяців.

Потім він підсів до мене й обійняв за плечі. Це було приємно, від нього йшли тепло й сила. Але незабаром я вилізла з-під його плеча. Він здивовано на мене поглянув, я обернулася від дверей.

— Я вже йду у ванну. Завтра рано прокидатися.

— Чому ще?

Я дивилася в його очі. Воно там спалахнуло. Знову.

— Ми їдемо аж до австрійського кордону. Маю бути там вранці, щоб перекладати.

— Ти ж не серйозно!

— Серйозно. Нагадую тобі про це від понеділка.

Я стояла у ванній, по тілу струменіла вода з душу. У животі десь зароджувалася знервованість. Вона мене з’їдала. Коли Петр прийшов до спальні, я вже загасила світло. Він увімкнув лампочку. Ліг на бік і засунув руки до мене під ковдру.

— Петре, я хочу спати.

— Завтра нікуди не їдемо, люба. Зміни в програмі.

— Чому так говориш?

— Будемо довго спати, потім я приготую тобі королівський сніданок у ліжко, а потім…

Я сіла на ліжку. Дивилася на нього, чи справді він так вважає.

— Завтра встаємо о пів на п’яту, у Дольному Дворжішті маємо бути о сьомій, отож, будь ласка, не ускладнюй.

— Я нікуди не поїду, — він теж підвищив голос. — Я постійно десь їжджу.

— Ти серйозно?

Він не витримав мого погляду. Я лягла й відвернулася на бік, до нього спиною. Заплющила очі, але напруга не спадала, навіть коли намагалася знайти під ковдрою зручну позу. Під стуленими повіками я все ще відчувала світло лампи. А потім — руки в себе на боці й спині. Він притулився до мене, я відчувала його дихання на шиї, а потім тихі слова.

— У мене є ідея, Гано, чудовий план. Усі вихідні не будемо вилазити з ліжка. Я принесу сюди телевізор, і ми вставатимемо тільки, щоб докласти дрова в кухні…

— Облиш мене! — закричала я, намагаючись випручатися з його обіймів.

Коли ж це вдалося, я зі всієї сили відштовхнула його. Він не перестав мене торкатися, і я вперлася в нього ногами. Він гепнувся на підлогу, трохи вдарився головою об стіну.

— Що ти робиш..?

Задихана, я стежила за його здивованим виразом і болісною гримасою.

— То це й усе, що для тебе важливо? То варто було б давно мені вже сказати!

— Не кричи на мене.

Я стояла навколішки в ліжку й дивилася вниз, як він зводиться на ноги, очі виблискували. Раптом захотілося ридати.

— Мав би мені сказати, що ти вже здався, що тобі все одно. Завтра буде блокування кордонів, там будуть усі…

— Хто всі, прошу тебе?

— Адам і Славек, що організує літні протестні табори, і я там буду теж! Спокійненько валяйся собі в ліжку, я поїду сама!

— Мені цього не треба, — сказав він зі злістю в голосі.

Узяв ковдру й вийшов із спальні. Я загорнулася по саму голову в покривало, відчувала гепання крові у вухах і пришвидшене дихання на подушці.

У всьому селі квітли дерева, на поверхні ставка на площі плавали білі пелюстки в калюжах жовтого пилу. Я чекала перед ворітьми хати номер 11, коли ж з’явиться червона автівка. Тим часом прийшов пан Тушл, у Бертаків ворота були зачинені, інших сусідів теж не було. Зрештою всі з села повміщалися до автівки Анни. Два роки тому звідси виїжджало чотири автівки і в них — майже все село.

Передвиборчий мітинг був цього разу на площі в Тині. Ми стояли перед мерією, кілька розлючених селян. Потім приєдналися до групи людей, яких ми з паном Тушлом знали, щоб не почуватися самотньо в меншості. Міністр приїхав і цього разу. Я послухала його промову, слідкувала за жестами й мімікою. Він уже всього навчився. Був одягнений відповідно, сорочка з краваткою, волосся підстрижене, а замість круглих окулярів — сучасні прямокутні. Говорив про важливість виборів, які мають підтвердити демократичний розвиток у країні після оксамитової революції. Про економічні трансформації. Про міжнародно-політичний зв’язок із Європою й світом. Ми слухали його, але про те головне, що нас турбувало, він узагалі не згадав. Лише відреагував на вигуки з натовпу. Ми долучилися.

— Ви дещо нам обіцяли, пане міністре, пам’ятаєте? У цьому ж місті, два роки тому.

У пана Тушла був бойовий настрій, упевнений і зосереджений голос. У ньому вчувався авторитет, галас довкола нас принишк.

— Нас усіх тут цікавить атомна електростанція, ми через це сюди й приїхали, — пан Тушл показав на нашу групу й роззирнувся до інших.

— Рішення про завершення будівництва атомної електростанції прийматиме уряд, що утвориться після виборів.

— Але, пане міністре, станція й надалі будується, ми це бачимо, нічого не змінилося.

— Друзі, без електричної енергії ми не обійдемося, її потребуватиме наша промисловість, приватний сектор, що зароджується, побут, потреба постійно зростатиме. Не можна повертатися назад, світити свічками й прати на пральній дошці…

Ми намагалися в цих словах знайти хоча б дещицю надії. Я дивилася на інших. Обличчя спохмурніли. Я знала їх такими й у селі. «Останнім часом ми все більше супимося», — подумала я. Анна збоку від мене мала кам’яний вираз обличчя й часом здавалося, що подумки вона в іншому місці. Петр був десь по роботі, він навіть не знав, де я й що тут відбувається. «Усе, на що можу спертися останніми місяцями, — це непевність», — подумалося, коли натовп уже розходився.

Анна везла нас назад. Усі двадцять хвилин у автівці була тиша. Неуспішна поїздка за обіцянками й примарною надією. На площі сусіди швидко розійшлися.

Анна залишилася. Ми всілися позаду хати на траву й дивилися на садок і далі, на поле. Просто на інший бік, щоб бетонні вежі станції залишалися за спинами.

— Між тобою й Петром щось сталося? — спитала вона.

— Не знаю, коли саме це почалося, але ми майже не говоримо. Він багато працює, додому приїжджає тільки спати.

Приємне весняне сонце світило в обличчя. Воно вже стало западатися. Я почала говорити й розповіла Анні про все. Про дивні погляди Петра, про його мовчання, про мої самотні дні й вечори в хаті.

— Ти викинула його з ліжка? — засміялася Анна, коли я дісталася нашої вечірньої сварки.

Мене здивував злісний тембр її голосу. Вона вже декілька років жила сама й здавалася зів’ялою.

— Анно, я не чекаю від тебе, щоб ти зайняла беззаперечно мій бік, тобто виступила проти Петра. Лише хочу почути, що ж роблю не так.

Вона мовчала. Проте відчувалося, що їй усе зрозуміло. Але її обличчя ніяк не змінилося. Крик з-за хати перервав цю особливу хвилину. За рогом з’явився пан Бертак, його біле волосся розвівалося за вітром.

— Нічого, потім мені скажеш, — прошепотіла я їй на вухо й скочила на ноги.

Висока постать пана Бертака була трохи схиленою, у руці він тримав тацю з яйцями. Він нічого за них не хотів, навіть не проходив далі.

— Хай Петр якось зайде за косою, сьогодні ввечері я її вигострю, — сказав на прощання.

Ми з Анною наповнили великий плетений кошик поколотими дрібними дровами й занесли його в кухню, узявшись кожна за одну ручку. Я розпалила плиту, до яєць додала борошна й молока, і ми смажили млинці. Я розігріла масло й мастила гарячі кружальця.

— Варення в мене від пана Тушла, минулого року у нього було чимало смородини й малини. Це повидло з груш у садку пана Бертака. Щіточки робить стара Згоркова, яка живе навпроти, у неї є цесарки й качки. Дрова нам привозить іще один сусід, йому належить частина лісу.

Ми сиділи в пітьмі кухні і їли млинці. Половина миски лишилася, я заховала їх у піч, для Петра.

— Це безглуздо, що я хочу жити ось так?

Анна посміхнулася. Карі очі й коротке волосся каштанового відтінку. Гарно вдягнена. Знайшла кращу роботу, ходила на курси бухгалтерів, більше заробляє. Розповідала, що робить у квартирі на мікрорайоні.

Коли ми доїли, я взяла її за руку й повела в кімнатку біля спальні. Я відчинила двері, і ми обидві спинилися на порозі. Кімната була вся пропахчена звіробоєм і висушеним приворотнем. Колиска, іграшки. Їх уже була повна коробка від нового телевізора. Дитячий одяг, який я купувала при нагоді під час поїздок у Будєйовіце, лежав, складений на килимку перед колискою.

— Це через це? Через те, що нам не вдається мати дітей?

Вона роздивлялася дитячу кімнату, пафосну й намарну. Сперлася спиною на дерев’яну пройму, її очі вивчали мій відчайдушний вираз обличчя.

— Не принижуй себе через нього, Гано.

— Я не принижую. Хочу мати сім’ю й жити тут…

— Ти для нього занадто сильна особистість, розумієш? Він відчуває, що тобі його не вистачить. Йому потрібна віддана й слухняна жіночка, яка милуватиметься ним. Щоб він був головою сім’ї.

— І це все він мав би з Оліною, так?

— Я цього не говорила.

— Але ж ми обидві це знаємо, Анно. Оліна б йому прала й готувала, і була б щасливою господинею, за цей час у них би народилося двійко дітей, і він би був головою родини, як ти кажеш, і спокійно ростив би собі черево…

Я вимкнула світло й зачинила двері цієї дивної дитячої кімнатки. Провела Анну до автівки. Я дивилася на задні фари її червоної шкоди, доки вона не зникла за закрутом.

Взимку у нас у селі вимкнули освітлення на вулицях. Три канделябри з натрієвими лампами одного дня перестали світити. Один — біля озерця, другий — біля будинку Бертаків, останній — біля під’їзду на площу. Спочатку ми вважали, що вони поламані, але було дивно, що всі погасли нараз. Потім пан Тушл показав нам документ від голови центрального району. Наші опори від’єднали від току. Потім відчеплять дроти й вивернуть із землі стовпи.

— Вони направду хочуть нас звідси витіснити, це зрозуміло, — сказав Петр і подав Тушлові назад папір із печаткою району й за підписом голови.

— Вони можуть і взагалі вимкнути нам світло, так? — запитав пан Бертак.

Майже всі, хто ще лишився в селі, стояли на порозі Тушлового будинку. Ніби вже боялися навіть говорити про це. Кожен добре відчував, як наростає безсилля. У товстому плетеному светрі, із руками під пахвами я тремтіла від холоду й засмучено роздивлялася село. На перший погляд здавалося, що не все було втрачено. Хати стояли, до наступного січня в нас був дозвіл на це від керівництва електростанції. Я звела очі до неба. Сірі хмари, нашаровані над нашими головами, здавалися такими низькими, ніби ось-ось мав піти сніг.

— Іще не все так погано, без світла на площі якось обійдемося, — сказав сусід із хати навпроти Тушла.

— Тільки-от ми постійно говоримо, що все не так уже й погано. Але що буде далі? — запитала я.

Усі поглянули на мене.

— У нас забрали пошту — нічого, ми розноситимемо пошту самі. Скасували до нас автобус, — продовжувала я, — ми сказали «гаразд, будемо їздити автівкою чи ходити пішки з Глубокої». Тепер у нас вимкнули світло, знову скажемо, що «обійдемося без нього». Але колись же зрозуміємо, що в нас геть нічого не зосталося…

Пан Тушл лише махнув рукою.

— А що ми маємо по-твоєму робити? — пролунало з натовпу. — Факт у тому, що ці хати вже давно нам не належать. Щороку ми просимо, щоб нас залишили тут жити. Ми нічого не можемо диктувати. Узагалі нічого не можемо.

— Пане Тушле, скажіть уже щось, — не вгавала я.

— Коли я спілкуюся з керівництвом району, вони просто говорять, що хочуть нас якнайшвидше позбутися. Із нами лише проблеми.

— Вони хочуть мати добрі стосунки з електростанцією, — озвався Петр, — а разом із нами це неможливо.

Натовп розійшовся за кілька секунд, і ми з Петром залишилися на площі самі. На поверхні озерця вже плавало жовте листя. Ми мовчки поверталися до хати. Я чекала, що Петр візьме мене за руку, що всі ці неприємності нас знову з’єднають. Але ми підійшли до відчинених воріт кожен сам по собі.

П’ятничний ранок був холодним, мені не хотілося вилазити з ліжка, о сьомій ранку за вікном був такий густий туман, що коли я розсунула фіранки на вікнах, то не побачила навіть голого гілля дерев. Від Петра в кухні на столі залишилася чашка від чаю, напівпорожній термос і крихти хліба. Я змела їх долонею на порожню тарілку. Розклала вогонь, щоб поставити на плиту каструлю з водою на каву. Поміж тим я перебігла до ванної, ступала босоніж по холодних кахлях до умивальника. Вранішній погляд у дзеркало вже кілька тижнів говорив мені, що з волоссям треба щось робити. Але часу на тривалі роздуми у ванній не було. Я влізла в джинси, наверх натягнула іще три шари, на светр — іще в коридорі ватник Петра. Перебігла двір і взяла під дашком велосипед. Підвела його до воріт, і лише потім сіла й полетіла розбитою закинутою дорогою на головну трасу до Будєйовіце. Я чекала з правого боку дороги десь хвилин із десять, коли одна з фар, що поступово виринала з туману, присвітила двічі, потім вигулькнув помаранчевий поворотних, і автівка з’їхала на узбіччя. Я знала вже всіх водіїв із пошти, які чергувалися на маршруті. Цього разу їхав блондин, що із задоволенням фліртував і завжди був у доброму гуморі. Я інколи заздрила, як йому це вдається вранці. Йому могло бути біля сорока, влітку за кермом він одягав дзеркальні сонячні окуляри. Пакет для мене був уже підготовлений, тож він витягнувся через сидіння пасажира й через відчинені дверцята подав мені пошту.

— То коли ви зі мною поїдете далі, дівчино? Запрошення на каву все ще діє.

— Я не знаю. Як погода буде кращою, — посміхнулася я й простягнула руку за пакетом із поштою.

— Еге, як рак на горі свисне, зрозумів. Сьогодні у вас чимало всього. То до зустрічі, наступного разу їхатиму в четвер…

Мотор набрав обертів, я лишилася з велосипедом на дорозі сама. Швидко переїхала трасу, а потім лише крутила педалі чимдужче, схилена над заокругленим рулем, розтинала холодне повітря перед собою. Тож коли я доїхала назад у село й поставила велосипед під дашком, була геть спітнілою. Увійшла до кухні, вода на плиті вже булькотіла. Мій ранішній ритуал продовжувався гарячим душем, а потім — найкраще, коли сиділа біля запашної кави, кусала хліб із маслом і варенням і читала газети. У районній щоденній газеті була ціла сторінка розмови з паном Тушлом про жахливу ситуацію в нашому селі. Під нею — підпис Адама Ридерера. Я відклала газети й сортувала пошту для сусідів. Цього разу виклала для пана Бертака купку з п’яти листівок і двох білих конвертів із листами.

Після сніданку рознесла газети й пошту по хатах, номер четвертий цього разу лишила наостанок. Я не поклала пошту на парапет, як завжди, а постукала у вікно. Пан Бертак з’явився у дверях, у широких вельветових штанях на підтяжках і фланелевій сорочці, застебнутій під саме горло.

— Пане Бертаку, вітаю вас із днем народження. Сподіваюся, що я перша.

Він узяв стос листів і кольорових листівок. Перевертав їх, але не мав окулярів для читання.

Я читала йому сердечні привітання до вісімдесятиліття від доньки й від людей із держгосподарства, які про нього згадали.

— Петр обіцяв, що ви прийдете, то я вас завтра чекаю.

Удома я з’ясувала, що в мене згасла плита. Непомитий посуд від вечері, купа брудної білизни у ванній на підлозі. Я відчувала, як із мене злущилися ранкова енергія й бадьорість. Я знала, якщо відразу щось не зроблю, то почну незабаром цю порожню й холодну хату ненавидіти. Підвелася від столу, переглянула всі шухлядки в комоді, кишені свого пальта й Петрових штанів у кімнаті. Зібрала всі гроші, які знайшла, і пішла вузькою доріжкою з побитим асфальтом. Головною дорогою шуміли автівки. Коли я наближалася до траси, сказала собі, що поїду першою ж, яка зупиниться, байдуже в напрямку Будєйовіце чи Тину. Виявилося оце, друге.

Коли йшла від перукарки, у сумці вже лежали нові штани, а в кишені лишилася половина грошей. На обід я пішла в готель на площі, потім пройшлася вздовж річки, а коли стало холодно, то швидко піднялася наверх до мікрорайону. Я дзвонила біля входу у восьмиповерховий будинок, але Анни ще не було вдома. Я обійшла інші панельки й перечитала зверху донизу всі написи біля дзвоників. Шукала імена знайомих родин, які вже переїхали. За цих пару років я знала безліч людей із виселених сіл особисто, із листів до різних організацій чи з розповідей пана Тушла. Я вагалася, чи маю комусь подзвонити, але зрештою повернулася, і в домофоні зазвучав голос Анни.

«Якщо знову хочеш мене сварити й вважати куркою, яка хоче сподобатися хлопцеві, то будь ласка», — думала я собі, перевдягаючись у ванній. Я стала перед Анною у нових темних штанях, із зачіскою й підфарбована її косметикою. Вона сиділа в кріслі й роздивлялася мене. Це було як очікування вироку, коли я дивилася в її нерухоме обличчя. Я, мабуть, не витримала б цього ще секунду й утекла б назад, до ванної. Але Анна раптом посміхнулася, підняла вказівний палець і сказала, що до цього всього потрібна ще якась зміна зверху. Я пішла за нею до спальні, де вона з шафи витягнула темно-червоний светрик.

— Надягни ось це. Воно пасуватиме.

Я стояла перед великим дзеркалом. Дивилася вдоволено сама на себе, так само виглядала й Анна за мною. Вона посадила мене на диван у вітальні, я почувалася в її маленькій, гарно обставленій квартирі приємно. Навіть комфортно.

— Як із Петром, стало краще?

— Ми вже дев’ять місяців разом не спимо.

Вона налила мені червоного вина, собі — соку в склянку.

— Іноді я здаюся собі найогиднішою, найпотворнішою жінкою на світі, якої чоловік не торкнеться навіть випадково. Може, я така і є?

— Дурниця, — покрутила вона головою.

— То скажи мені, що маю робити? Ми вже навіть не говоримо нормально між собою.

З Анною можна було говорити й мовчати, мені подобалося і так, і так. Я випила ще склянку вина, у мене поважчали ноги й голова. Я вперше відчула, що мені не хочеться їхати назад. Усвідомлення цього мене засмутило. Анна запропонувала мені або переночувати тут, або відвезти додому. Зрештою ми обидві опинилися в її холодній автівці, закутані в пальта, світло фар падало на блискучий темний асфальт, автівка піднімалася на пагорб за містом. Вона не захотіла зайти, ми помахали одна одній. Вона об’їхала озеро на неосвітленій площі, поблимала дальнім світлом і повернулася додому.

Надворі я ледве не врізалася в Петрів пікап, він вигулькнув із темряви вже просто переді мною. У коридорі валялися його брудні черевики. Він сидів у кухні, зі збайдужілим виразом обличчя, до якого призвичаївся за останні місяці. У квартирі в Анни мій новий макіяж і одяг здавалися природними, але посеред звичайної сільської хати я раптом утратила певність. Пройшлася туди-сюди, сіла й знову підвелася. Погляд Петра все одно відразу зіслизнув кудись. Потім він устав і пішов. Я ще трохи пройшлася кухнею, спочатку хотілося плакати, а потім я розізлилася.

Знайшла його в спальні, на ковдрі розклав газету й навіть не підвів від неї голови. Я лягла на свою половину ліжка вдягненою, як приїхала. Голову сперла на лікоть, від свого волосся ще відчувала запах перукарні й увесь цей чепурний день у місті. Дивилася просто на нього. Довго не витримав. Блиснув на мене очима й нервово закашлявся. Але нічого не сказав.

— Ти це робиш собі сам?

— Що?

— Я запитую, чи ти робиш це собі сам?

Він покрутив головою, ніби не зрозумів. Я не відводила погляд. Запитання все ще висіло в повітрі.

— Ні.

— Тоді хтось тобі це робить?

Він уже не дивився в газету, дивився перед собою, погляд губився десь у темній деревині двох важких сільських шаф навпроти.

— Хто тобі це робить?

— Чого ти дурієш?

— Я її знаю?

— Облиш, Гано.

— Ми ще живемо разом чи просто поруч? Ніби два товариші?

— У мене немає настрою на таку дискусію, я втомлений.

Вранці він прокинувся першим, і, коли я прийшла до кухні, було вже розтоплено, а на столі парував приготовлений сніданок. Він посміхався. Силувався. Ми їли, спочатку мовчки, а потім він почав.

— Пробач, я поводився не найкраще.

Я йому не допомагала, лише слідкувала, як він намагається говорити.

— Я помітив, що в тебе нова зачіска, і новий светр, і… Тобі личило.

— Ти вважаєш, що до перукарки й по магазинах я вирушила задля тебе? Аби сподобатися тобі?

— А що такого, — знизав він плечима, — це ж гарно.

— Це було не через тебе, любий.

— Ні?

— Це було через пана Бертака. І ті цукерки на шафі — теж для нього.

— Он як…

— Ти навіть не намагався сказати, що він запросив нас на святкування.

— Вибач, мабуть, забув.

— Ти нічого мені не говориш. Уже майже не говориш зі мною. Ніби я шафа чи комод.

Доїдали ми знову мовчки, він лише кілька разів голосно позіхнув. Хотів видаватися занепокоєним, але обличчя його мало радше комічний вираз. Потім я не витримала.

— Ми останнім часом живемо тут, ніби в психлікарні, тобі не здається?

Він стенув плечима. Не знав, що сказати, чого від мене чекати, був здивованим. Я так його й полишила, пішла до ванної.

Коли я після обіду визирнула за ворота, перед будинком Бертака вже стояли три автівки, четверта саме під’їжджала. Я гукнула на кухню до Петра. Натягла на себе в спальні обновки й светрик від Анни. Зверху Петрів ватник із гачка біля дверей, цукерки під руку, і ми вирушили через площу.

У якусь хвилину сонце стояло над горизонтом так, що все золоте світло лилося крізь вікно до маленької кухні, наповненої людьми. Воно визолотило образи на стіні, розмальовані горнятка й тарілки на поличці, добре обличчя пана Бертака і його пухкенької доньки у фартуху, пані років п’ятдесяти з рожевими щічками, яка зносила нам до столу все можливе, варила каву й до всіх посміхалася. Ми тулилися на довгій кутовій лаві вздовж столу, з одного боку я торкалася Петра, з іншого сиділа стара пані Згоркова. Там і тут бігали діти, онуки Бертака, Згорки, Тушла. У мисці —пироги з цукром, тістечка з кондитерської «Біля монастиря» у Будєйовіце, а під кришкою від каструлі — купа відбивних. Увечері пан Тушл узяв до рук баян. Старий інструмент пам’ятав і кращі часи цього села. Я дивилася на обличчя довкола. Пара останніх мешканців. Що стоїть за їх посмішками й сміхом? Прихований смуток. Лоби пітніли, обличчя рожевішали, у кухні було тепло, а пан Бертак приніс свою гордість. Останніх кілька пляшок домашньої грушівки. Три гарні крислаті груші в його садку за хатою із сумом чекали на нову весну. Як і ми всі, хто проживав тут рік за роком лише з ласки. Ми всі почаркувалися горілкою над столом, повним наїдків. Останнє свято на «Титаніку».

— Дядьку, розкажіть тепер нарешті Ганці, що сталося з пивницею й із вашим батьком, — озвався Петр, що обіймав мене за плечі.

— Якщо їхати новою трасою на Тин і повернути ліворуч нагору, то приїдете до костелу святого Прокопа. Там лежить мій тато, його тато й брати… Довкола вже тільки розплановані ділянки землі, але ще кілька років тому там теж було село…

Обличчя пана Бертака було рожевим від тепла печі, горілки й розчулення. Ми принишкли, щойно він почав говорити. Усі, звісно, пам’ятали це село, але те, що він почав розповідати, ніби для чужих, справляло дивно сумне й неправдоподібне враження.

— Старою дорогою в напрямку Темеліна, на закруті за школою, під номером сімнадцять був маєток, до якого належала й пивниця, яку, за ім’ям господарів, називали «У Новачеків».

Пан Бертак стояв посеред кухні, маленьку чарку закривала його велика груба рука, він тримав її на рівні підборіддя. У цей момент поглянув на мене. Мене кинуло в жар, Петр, притиснений до мене, мав це відчути, а всі інші — побачити відображення цього на моєму обличчі.

— Вечорами там розливали старий Томашек із жінкою, я пам’ятаю його з молодості. Це був прадід Ганки, потім справу перейняв його син. Томашек іще торгував кіньми, й перемовини велися в нього в закладі. Сам він пив дуже рідко, але іншим наливав. Там також грали в карти. І було це жорстко. І мій тато, царство йому небесне, за рік до початку першої війни програв у карти землю.

Із пана Бертака не зводили очей ті, хто цю історію ще не чув, і ті, хто вже знав її напам’ять. Він випив чарку грушівки, очі в нього заблищали.

— Тож сталося так, що батько покинув своє село, знайшов собі мою маму, узяв у придане цей маєток і переїхав сюди. Господарювати він умів, так. Поля біля хати, звісно, було небагато, ґрунт кам’янистий, але він приєднав ще кілька гектарів, і все було добре. І щоб чогось такого не повторилося, його тесть закрив чортові картинки до шухляди столу. На ключ. Пивниці в цьому селі ніколи не було, тож вони жили тут аж до смерті. Тепер тато з мамою поховані в одній могилі неподалік від могили старого Томашека. Так це було, і все це правда…

— А ті карти, дядьку, вони у вас усе ще є? — натякав Петр.

Очі в нього теж блищали, а обличчя розчервонілося.

— Вони все ще під замком у столі. Той ключ успадкував я, отож я їх зрідка діставав, і ми грали з моїм братом і з Тушлом у віст.

Пан Тушл лише посміхався, і, замість слів, знову заходився грати. Друга чарка грушівки мене розігріла, тож я прошмигнула вздовж столу й пішла охолонути на поріг хати. Надворі було трохи вище нуля, листопадовий вітер носився порожнім двором, зарослим пожухлою травою. Хтось обійняв мене за плечі. Пан Бертак усміхався й хитав головою. Мав стомлений, але щасливий вигляд. Принаймні в той момент мені так здавалося.

— А мого діда ви теж знали?

— Перед війною й за протекторату я ходив до нього з татом. Він позичав нам для роботи коней, у нього був великий маєток. Багато худоби. Після війни я вже мало його бачив. Пивницю закрили, бо не встигали робити всю роботу, коли в них у сорок восьмому забрали всі машини.

— Я ніколи його не бачила. Він помер, коли я була маленькою…

— Я знаю, вони не могли приїжджати сюди. Він похований десь на півночі Чехії. Але мені здається, ти на нього схожа.

— Справді? Чим?

— Він завжди був веселим. Твій тато — ні, принаймні наскільки я знаю.

— Ви праві.

— Я думаю, що твого діда ніколи не зламали. Я бачив його востаннє десь у п’ятдесят другому, поки їх не виселили. Я знав, що він знову був у тюрмі, не виконував план. Його ув’язнили на три місяці, коли були жнива. Я кажу: «Давно вас не бачив, господарю». А він тільки посміхнувся й говорить: «Я був на літньому відпочинку…»

Пан Бертак стиснув моє плече, був лише в полотняній сорочці, розстебнутій попід горлом. Подув холодного вітру загнав нас обох досередини. Петр дивився на мене. Раптом я ніби знову відчитувала в його очах усе те гарне, що між нами колись було. Ішла до столу й мала відчуття, ніби повертаюся до себе. Іще й після опівночі ми на довгій лавці обіймалися за плечі й горланили під звуки баяна народних пісень.

Коли вийшли надвір на свіже повітря, я трохи захиталася, але Петр мене міцно тримав. Я надягнула його ватне пальто. А він ішов у своїй подертій джинсовій куртці, волосся розвівалося. Простував упевненіше, аніж я, ми проходили повз хати й паркани вниз площею, спиралися на стіни й щохвилини зупинялися й цілувалися. Коли зрештою дісталися наших воріт, Петр зупинився, підняв руку, скомандував по-військовому, і ми обійшли площу ще раз. Потім я з усіх сил затягла Петра у ворота й зачинила їх.

Уранці мене розбудив холод, я швидко засунула замерзлу руку назад під ковдру, але вже не заснула. Крізь фіранки на вікні пробивалося холодне сонце. Я обережно вилізла з обіймів Петра. Поставила ноги на дошки підлоги, переступила через купу нашого одягу й голою підбігла до дверей. Теплий душ повернув мене до життя. Я налила собі з-під крана повну чашку води й довго пила. Коли нахилилася в кухні, вимітаючи попіл із плити, відчула терпкий біль у голові. Виносила попіл і побачила біля дверей на цвяшку ватник і Петрову синю куртку. Спина й рукави на ліктях забілені вапном, були там плями й іншого кольору. Я роздивлялася нашу одежину, і мені спало на думку, що я це не пратиму. Нехай білило з місцевих хат і фарба з їхніх парканів залишаться надовше.

1993

Із нового року до нас перестала їздити автівка з товарами. Петр про це нічого не сказав. За два дні привіз у зеленому пікапі ще одну велику коробку, ми несли її в коридор разом. Біля дверей у малу комірчину була розетка.

— Залишімо це тут, — видихнув він і розрізав картон. Звідтам вигулькнула біла морозилка. Десь із метр заввишки. Я дивилася на цю зовсім нову шафку, що тихо гуділа.

— Вона тут заважатиме.

— А як ти хочеш тут жити, без усього?

— Ми будемо на неї наштовхуватися, коли ходитимемо зі спальні до кухні.

— То занесімо її в кімнату біля спальні. Там теж є розетки.

— Ні. Я не хочу мати в дитячій морозильник!

Він лише поглянув на мене й мовчки складав картонки й полістиролову піну.

Анна стояла на тротуарі вся в чорному, від чого виглядала ще худішою. Сумно до мене посміхнулася, я перейшла вулицю, і ми обійнялися.

— Ти не сердишся, Анно? Сповіщення прийшло вчасно, але я просто не хочу туди повертатися.

— Знаю.

— Мені прикро, що не бачила твоїх батьків. Мабуть, уже за якоїсь веселішої нагоди.

— Дідусь — уже четвертий із нашого села. Усі померли десь у панельці.

— Додай ще мого дядька, — сказала я.

Мені здавалося, що я страшенно далеко від того всього, що ми покинули. А пройшло ж лишень пару років. Ми були тепер двома зрілими жінками, які разом сиділи за кавою.

— Це все були чоловіки. Чому так? — запитала вона. — Їхні жінки це витримали, а вони — ні.

— Усі були б ще й сьогодні живими, якби залишилися у своїх хатах.

Вона ствердно кивнула. Потім повернула голову. Рішуче. Трохи задерла підборіддя й дивилася на вулицю.

— Знаєш, Ганко, я вже хочу рухатися далі, — поглянула мені просто у вічі. — Уже хочу це відрізати. Дідусь помер, половина села вже два роки під водою, немає сенсу й надалі в цьому копирсатися. Звикнемо в місті, що ще ми можемо зробити?

Зрештою ми пішли до неї у квартиру. Звідти я зателефонувала мамі. На її номер, який вона оплачувала, щоб їй могли дзвонити діти. Я сподівалася, що нарешті принесу їй радість.

— Ти питаєш, що нового? — почулося зі слухавки, я навіть злякалася цього смертельно серйозного тону. — Тата вигнали з роботи. Він працював на фабриці майже тридцять років. Оце так вдячність, ні?

Я засмучено сиділа на дивані. Анна повернулася з ванної, перевдягнена не в чорне.

— Тата звільнили з роботи, — сказала я.

Анна нетерпляче за мною стежила. Вона зняла жалобний одяг, і це вже було серйозно.

— Знаєш, що говорив дідусь? — запитала вона. — Коли ідеш на похорон, музики мають грати сумної, а коли ідеш із похорону — веселої.

Вона старалася у своїй панельній квартирі як могла. Показувала мені, що нового купила, увімкнула музику, розповідала веселі історії з роботи. Я при цьому розмірковувала про нашу сім’ю. Чому все так дивно розвалилося, якщо всі елементи пасували одне одному. Мама — вода, тато — земля, Гонза — вітер, а я — вогонь…

— Я вирішила, що влітку поїду до моря, — витягнула мене з летаргії Анна. — Уперше в житті. Домовилися з колегою, що поїдемо разом. Така дівчача поїздка. Чи не хочеш із нами?

Я глипнула на неї, мов на дурепу якусь.

— До жодного моря я не поїду, Анно.

Сказала досить суворо. І відразу ж спробувала пом’якшити враження.

— Я ж листоноша, знаєш? А ще ми в пікапі возимо з Петром покупки для половини села. Просто не можу звідти поїхати.

У середині лютого був мороз, мінус двадцять два градуси. Пан Тушл записав це до хроніки, але це не був історичний рекорд температур. Він показав мені в хроніці запис від 1929 року. Мороз тоді сягнув мінус сорока п’яти градусів. Хроніка стверджувала, що тоді замерзли всі дерева в садках, алея за селом, вимерзли й усі черешні від площі до дороги на Будєйовіце. Тільки-от нас чекали ще гірші новини.

Того ранку я дивилася з вікна на спалену морозом, сріблясто-білу траву за хатою. Позаду виднілися сірі вежі електростанції, ніби велетенські пам’ятники. А поміж ними — голе віття дерев, вкрите інеєм. Я чиркнула сірником під наколотими трісками, підклала шматки твердих дров, у коридорі добряче загорнулася в шаль, одягнула плетені рукавиці й пішла до перехрестя. Наша побита дорога вся вкрилася льодом, тож їхати велосипедом я не наважувалася. На автівку з пошти я чекала понад півгодини. У мене вже так сильно замерзли пальці в черевиках, що хотіла навіть піти. Але нарешті показалася синя вантажівка й зупинилися на узбіччі. Я підбігла кілька метрів, узяла пакет із поштою, він був легесенький. Дорогою назад у мене зуби цокотіли в ритмі кроків, я спробувала вголос заспівати колядок, які звучали в голові ще від Різдва, але швидко облишила це. Сподівалася на теплу кухню й гарячу каву.

Кава була дуже міцною й гірчила в роті. Я поставила порцелянову чашку, а надкушений хліб залишила на тарілці. Відклала розрізаний конверт із логотипом електростанції й перечитала листа ще двічі. Потім іще разочок, чи не знайдеться в ньому принаймні відблиск надії, щось поміж рядків, що можна було б пояснити якось інакше. Відчувала, що не зможу більше з’їсти жодної крихти. Не знала, кому першому про це сказати. Блукала селом, поклала до скриньок три газети, пройшла хату пані Згоркової й постояла біля воріт пана Бертака. Урешті опинилася біля дверей хати номер чотири. Інакше й бути не могло. Пан Тушл відчинив і вистачило лишень погляду. У нього затрусилося підборіддя, він зробив крок назад і показав рукою, щоб я заходила досередини.

— Мені це треба ще спокійно обміркувати, — повторив декілька разів, радше до себе, коли прочитав листа.

Я прийшла до пана Тушла за надією, але зміст повідомлення був зрозумілим. Наше перебування у викуплених будинках не продовжили. Термін переїзду — до кінця травня.

— Ви скажете решті? Я ще ні з ким не говорила.

Ствердно хитнув.

Я не могла бути в хаті. У плиті погаснув вогонь, я ходила в товстому светрі від кухні до спальні, повз двері дитячої кімнати проходила навшпиньки. Коли вже думала, що це подолаю, і вийшла до сараю по дрова, щоб знову розпалити вогонь, помітила, як навпроти перед хатою номер дев’ять стоїть автівка. Пані Згоркова прощалася із сином, який раз на два дні до неї навідувався. Я відчинила ворота й замахала їм.

Сидіння було холодним, я засунула руки в кишені, і ми поїхали. Погані новини приходять переважно взимку, подумалося мені. Принаймні до мене — завжди.

— Без автівки тут уже не обійтися, так?

— Ні. А Петр поїхав, як і щоразу, коли щось відбувається…

Він ні про що не розпитував. Я сказала йому, уже коли під’їхали до перехрестя. Він трохи помовчав. Потім наддав газу, і ми виїхали на головну трасу до Будєйовіце.

— Вона сподівалася померти в тій хаті.

Йому було далеко за п’ятдесят. На голові — настовбурчена шапка зі штучної коричневої шкіри, добре видно, що не нова. Подвійне підборіддя й гладке обличчя, помережане червоними судинами. У грубому пальті був неповоротким за кермом.

— Хотіла взяти нове порося, як і щороку. Добре, що я відмовив. Курок ми вирізали ще минулого року.

Я дивилася на сіру дорогу, що бігла попереду, й замерзлий сніг на полях довкола. Відчувала всередині себе лише велику порожнечу. Як окрадена стодола, де вітер жене по току шматки відчаю й злості.

— Про це вже знає старий Тушл?

Ствердно кивнула.

— А хто ще?

— Доки ніхто. Пан Тушл, мабуть, сьогодні обійде всіх у селі.

— Зайдете до мами провідати, коли повернетеся?

— Увечері зайду до неї.

Недалеко за Глубокою почав сипати сніг. Дрібний сніг. Блискучі сніжинки, ніби з неба падали розмелені срібні прикраси.

— Я згадую, як ми з дівчатами вперше розмовляли про електростанцію. Нам було щось біля шістнадцяти. Тоді говорили різні речі. Люди ще не вірили, що справді будуватимуть. Наприклад, казали, що під землею є великі озера, тож тут ніколи не зможуть збудувати атомну електростанцію.

Я чула свій голос і намагалася побороти тугу в ньому.

— Підземні озера…, — пан Згорка гірко посміхнувся й поглянув на мене.

— Сьогодні ми знаємо, що там великий масив, гранітна дошка, — довершила я головну частину своєї промови.

Уже на під’їзді до Будєйовіце тишу в автівці порушило бурчання в моєму животі. Згадала про недоїдений сніданок на столі. Було вже за десяту. Я зрозуміла, що вибігла без гаманця, у кишені пальта намацала тільки носовичок.

У шкільній їдальні завершували з приготуванням обіду. Мама посадила мене осторонь, за стіл, де готували овочі. Поставила переді мною тарілку з густою кроповою підливою й шістьма кнедликами. Я їла в закутку, і зусібіч до мене долинали звуки, коли посуд бився одне об одне, дзеленчали тарілки й щебетали кухарки. О пів на дванадцяту розсунулися скляні дверцята віконечка роздачі і до нас долинули голоси дітей із їдальні. Мама зоставила мене доїдати, а потім відвела у роздягальню. Ми сиділи на вузькій лавочці біля умивальника. Вона здавалася здоровішою, посміхалася до мене й говорила, що їй уже краще. Я взяла її за руки. Вони вже не були такими мозолистими, як раніше. Я згадала, як у корівнику вона завжди перед зміною пускала на долоні холодну воду з крана, аби поворушити пальцями, що затверділи від держаків вил і граблів.

— Учора тато сказав, що померла Конопкова. У психіатричній лікарні.

Мама Зденєка. У мене було відчуття, що всі хороші новини вже якийсь час проходять повз мене. Щоб швидше із цим завершити, я розповіла їй про лист із електростанції.

— Ганочко, ти завжди можеш приїхати жити до нас, ти ж знаєш.

— Про це я ще навіть не думаю.

— Розумію. Але тобі доведеться.

— Я знаю, ви всі говорили, що я дурепа, особливо тато, — я вийняла руки з її долонь, — що ми ведемо бій, який заздалегідь програно. То ось вам підтвердження…

Волосся їй закривала біла кухарська шапочка. Її очі були такими добрими, що я зазирнула до них і мені зробилося соромно. Мама була останньою, хто б заслуговував на ці іронію, гнів і докори.

— Винайматимете з Петром квартиру, це буде легше, повір.

Ми сиділи в роздягальні хвилин десять. Потім вона нахилилася до мене, поцілувала мене в лоба й підвелася.

— На мене чекає посуд.

— Вітання татові. Як його справи?

— Оскільки він тепер цілими днями вдома, то постійно читає газети. Листується із сестрами з півночі. Здається, вони нарешті якось домовилися щодо полів.

— Я можу йому з цими реституціями якось допомогти, якщо захоче. Перекажи йому.

— Скажу. Він вирізає різні статті з газет, цього вже повні теки. Про процеси із куркулями й інші речі про п’ятдесяті роки. Суд і страта Мілади Горакової[26]. Потім читає мені це перед сном, я вже, як у дурці…

Я сподівалася, що буде щось добре хоча б у Адама в редакції. Там завжди дзвонили телефони, бігали репортери, коректори й фотографи, цей шум мені завжди додавав енергії й дарував надію, що хоча би щось має сенс, тому не можна наперед здаватися. Цього разу все було якось інакше. Адам сидів сам у офісі, у нього був дивний затуманений погляд, він був пригніченим. Я виливала на нього те, чим була сама наповнена, але за якийсь час припинила й вивчала його обличчя, чи він узагалі мене слухає. Сорочку хакі він мав розстебнуту на три ґудзики, декілька днів неголене обличчя здавалася побитим утомою. Мені раптом у його маленькому кабінеті стало тепло, я зняла пальто й товстий светр. Він повернувся на стільці й дивився відчайдушним поглядом.

— Не знаю, що й робити, Ганко. Не можу вирішити.

— Я казала тобі, щоб нічого не чекав. Було вже дві пропозиції. Третя може й не прийти, Адаме. Їдь до Праги. Станеш одним із кращих журналістів у цій країні…

— А як ні? Таких було… А в мене — кредит на дім і двоє дітей.

Пригнічено сидів на своєму стільці.

— Зберися, Адаме. Ти ж віриш у себе, правда?

Я стояла перед ним. Він охопив мене обома руками за сідниці, обличчя сховав у футболку над пупком. Я сперлася руками на його плечі й вивільнилася з цих обіймів. Знову надягнула светр і пальто. Не могла на нього дивитися.

— Пробач, — прошепотів він.

— Нічого. У кожного буває хвилька слабкості. Я все це опишу, Адаме, що тобі тут говорила, і надішлю ще одну новину з епіцентру, так? І не бійся, ти приймеш правильне рішення, так чи інак…

Я ходила містом і думала про Зденєка. Про лист, про пана Тушла, про Ридерера. На площі й найближчих вулицях з’являлися все новіші магазини, кав’ярні, ресторани, бутики й туристичні агенції. Я дивилася у вітрини магазину парфумерії й думала про те, чи знає вже про все це вісімдесятилітня пані Згоркова.

Вибирала замерзлими пальцями наколоті дрова під сараєм і кидала їх у плетений кошик із двома ручками. Він був старий і ремонтований уже безліч разів. Дно в кількох місцях трималося на дротах, щоб не відпало. Щілинами поміж дошками сараю проходило денне світло. Раптово промінь сонця у відчинених дверях хтось заступив. Я підвелася. Бачила тільки силуети. Худа фігура, трохи похилена, типове обличчя в старій шапці з фірмовим козирком.

— Не несу тобі добрі новини, Ганко.

Я сіла на купу поколеного дерева, ватник Петра діставав аж до колін, тож малі шматки не потрапляли на тіло. Пан Тушл роззирнувся в сутінках, між нами стояв напівнаповнений кошик.

— Був учора на зустрічі з директором електростанції.

— І що ж він вам сказав?

Після такого вступу вже не мало сенсу шукати в його зморшкуватому обличчі якусь надію. Я наосліп хапалася обома руками за шматки дерева довкола себе й механічно вкидала їх до кошика.

— Щоб я не переймався, що після зруйнування села вони тут усе гарненько облаштують. Озерце на площі спустять, сміття після руйнування вивезуть. Тут буде гарний лісопарк.

На це не можна було відповісти інакше, як тільки іронічним сміхом.

— А ви йому нагадали, що уряд буде остаточно обговорювати завершення будівництва лише навесні цього року?

— Із того всього, що діється останнім часом, ти мусиш мати таке ж відчуття, що й я, Ганко. Що все вже давно вирішено.

— Саме так від минулого року говорить і Петр.

— Він провів мене будівництвом. Я його не просив про це. Я бачив купи бетону, місце для реактора, технічні будівлі. Він показав мені плани й розповів, що реальними зараз є тільки два блоки, замість попередньо запланованих чотирьох. Переконував мене щодо енергетичної концепції, що можна буде закрити вугільні електростанції на півночі Чехії. Говорив про будівництво як про вирішену справу, із його голосу я б не сказав, що вони ще на щось чекають.

— Як на мене, усе ще є надія, пане Тушле. Будуть іще демонстрації, у Празі перед будинком уряду, тут у нас, на австрійському кордоні. «Грінпіс», «Південночеські матері»[27], австрійські активісти, я покажу вам листування, вони все мені надсилають. Це сила, з якою треба рахуватися.

Він стояв наді мною, його погляд здавався мені м’яким. І непевним. Ніби він не хотів продовжувати розмову й зраджувати мене. Я сиділа навприсядки, дивилася поперед себе на кошик, який за цей час встигла накидати повен, аж шматки дерева стали знову випадали на підлогу.

— Я за ці роки говорив із усіма керівниками будівництва, які тут змінювалися, із чиновниками в районі і в уряді, із районними й обласними секретарями ще за комуністів, я вже навіть не пам’ятаю всі ці імена й обличчя. Але коли я вчора сидів у його кабінеті, то відчував ту купу грошей, яку вони вклали…

— І що?

— Хто пануватиме над енергією, той матиме велетенську силу, лише вчора на місці я це добре собі усвідомив.

Я підвелася й носаком черевика злегко вдарила наповнений кошик. Було зрозуміло, що сама його не донесу. Він нагнувся й узяв кошик за одну ручку. Я взялася за другу, і ми вийшли з сараю. Перейшли через двір, снігу вже не було, лишилася жовта й коричнева торішня трава й болото. У мене промайнула думка, що цього року вперше не чекатиму на весну. Вклала декілька шматків дерева в піч. Пан Тушл підсів до столу, а я залишилася біля плити, гріючи спину.

— У нас іще є свої люди в районах за зоною охорони, у містах. Вони є в представництвах, у міській владі.

— Вони за все заплатять, Гано. У них великі ресурси, а будуть іще більші.

— Ви хочете сказати, що вони перекуплять тих людей? Ви їх ображаєте…

— Вони можуть купити цілі села, Ганко. Спокійнесенько куплять собі ціле місто, розумієш?

— Ні, — крутила я головою і вже не знала, що сказати.

Його плечі здавалися опущеними, очі ніби запалися на обличчі глибше.

— Іноді мені здається, наче бачу майбутнє. Туман розходиться, і все кружляє в мене перед очима. Потім щось говорю, але мене ніхто не розуміє…

Він пішов із дивною кривою посмішкою, а я зосталася зі своїми сумнівами й страхами сама.

Було нестерпно дивитися на клумби, які після зими повільно заростали бур’янами, на гілках дерев були бруньки, і все готувалося до справжньої весни, а ми це полишаємо. Не розкопуємо землю, не сіємо овочі, не саджаємо картоплю. Ми палимо в печі останні дрова, залишиться порожній сарай. Я все це вже пережила одного разу, це було шість років тому. Мені здавалося, що це було давно, наче в тумані. Із татом палили в садку за хатою все, що вони з мамою не могли забрати в панельку і що могло згоріти. І що змінилося від того часу? Я поїхала до цього села, де все ще гірше.

Дивилася за вікно й не робила нічого, тільки рахувала, кого вже не побачу, хто помер і хто куди переїхав. Шукала останнього разу Адама в редакції, але його там не було. Останні дві статті, які я йому надсилала, узагалі не вийшли. Раптом дуже сильно захотілося, щоб він залишився в регіоні, щоб не переїжджав до Праги й не полишав нас тут.

На порозі на мене війнуло сильними пахощами. Це було вже в повітрі. Обіцянка сонця. Запах трави й перевернутої глини із зораних полів навкруги. Але замість надії в цьому вітрі плакали насмішкуваті труби, духовий оркестр, який здатен був тільки довести до сліз. Петр на вулиці мив авто, виймав усе на траву й чистив його всередині. Я знову увіпхалася в дім. Він знайшов мене скоцюрбленою в ліжку, я дрімала, обличчя втоплене у розгорнуту книжку. «Пригоди бравого вояка Швейка». Запах цих замацаних сторінок нагадував мені хату дядька Венци.

— Підводься. Ходімо надвір.

Я холодно на нього глипнула, очі напівзаплющені, навіть не поворухнулася.

— Ти не можеш тут ось так лежати, чорт забирай. Зараз друга година дня, ти вже хочеш спати, чи як?

Мені не хотілося ворушити жодним пальцем на нозі, не те що підводитися й кудись іти.

— За півгодини тут буде Міхал.

— Хто?

— Мій колега, який збудував собі дім. Я тобі говорив. Нас запросили на входини. Він увечері нас привезе. Поглянемо на земельну ділянку, що поруч них. Вона все ще вільна й за нормальну ціну…

— Не поїду дивитися на жодну земельну ділянку! — закричала я й хутко відвернулася на інший бік.

Було тихо, я тільки чула своє гаряче дихання. Потім хряснули двері спальні.

Я, здається, заснула години на півтори. Коли потім, наче п’яна, дотупцялася до кухні, аби напитися, Петр сидів окрай столу, на якому лежав хліб, він нарізав собі сир, настромлював шматки на ніж і повільно жував. Дивився поперед себе. Я вже знала його ображені погляди. Якби він не їв, то почав би свистіти, ніби нічого не відбувається.

— А, ти вдома?

Він повернув голову, я бачила його карі очі, вони стали ще темнішими, він ковтнув, дошкульно дивився й мовчав. Я знала, що досить однієї іскри, щоб вибухнула бомба.

— Ти не поїхав із Міхалом?

— Ні, я не поїхав із Міхалом! Я дозволив йому приїхати, і, щоб не виглядати повним ідіотом, сказав йому, що тобі зле!

— То не кричи так. Ти ж міг поїхати сам, ні?

— Нас запросили обох, дідько. Ти знаєш про це від понеділка. Що ти собі думаєш?..

— Нічого, — пропищала я й випхалася за двері.

Напилася води з-під крана у ванній і побризкала межи очі. Узяла з гачка пальто й бінокль. На порозі влізла в підгорнуті чоботи й вийшла надвір. Той старий бежевий ватник уже не потрібно було навіть застібати, хоча під ним була тільки футболка. Весна була на порозі. Я обійшла зелений пікап, ворота Петр лишив відчиненими. Пройшла повз площу й вирушила доріжкою нагору, до лісу. Дійшла до галявини, куди ходила збирати приворотень і материнку. Посередині стояла кафедра, так мисливці називають високий поміст, із якого б’ють звірину. Залізла дерев’яними сходинками нагору. Через малий, але заважкий бінокль роздивилася великий обшир навколо. Охолоджувальні вежі, здавалося, були на відстані простягнутої руки й затуляли собою все. Село було піді мною. Подумалося, що замість бінокля можна було взяти фотоапарат і зробити останній знімок. Комини ще курилися, але площа була порожньою. Тільки в садку за хатою Бертаків я навела бінокль на згорблену постать. Пан Бертак схилився над грядкою. Я перевела погляд далі, хата пана Тушла на самому кінці села теж мала такий вигляд, ніби нічого не відбувалося. У пані Згоркової було спущено фіранки, мабуть, вона спала. На нашому дворі — тиша. Хати ніби нічого й не підозрювали. Мені було їх шкода, я знала, як пахне там усередині, знала їхні роки побудови з фасадів, із висоти помосту мені здавалося, що вони збилися до гурту, як дикі качки.

Утомлена рука з біноклем просто впала. «Я жахлива», — промовилося вголос. «Жахлива, нестерпна», — закричала до прірви. Я щось пообіцяла, а потім цього не зробила. Зіпсувала Петрові суботній вечір.

Знову приклала бінокль до очей. Перебігала очима від хати до хати. Знову навела на садок за побіленою будівлею зі старою черепичною стріхою. Пан Бертак, нахилившись до мене спиною, щось безперестанку копав. Подумалося: «Що ж він може ще копати посеред саду, між своїми любими грушами? Усі сусіди вже облишили садки, бо ж цього року нам продовжили проживання тільки до кінця травня».

Злізла з помосту й поверталася назад у село. Біля першої ж хати пішла вздовж паркана й зупинилася біля низької огорожі, до неба здіймалися крони могутніх груш. Переді мною — біла голова, схилений хребет старого чоловіка. Перелізла через старий паркан і пішла вперед, дополовини схована за товстим стовбуром. Він продовжував вимахувати сапкою. Лише тепер зрозуміла, що він стоїть по пояс у ямі. Я повільно перейшла за інший стовбур. Тепер усе бачила. Якийсь час він копав, а потім викидав глину на траву. Часто відпочивав, спершись на лопату. Усе ще був обернений спиною до мене. Тож і я повільно відступила до паркану. Потім — прожогом через площу, ворота на наш двір були все ще відчиненими. Навіть не зняла взуття й забігла задихана на кухню. У Петра на підлозі лежали якісь дроти й сумка з інструментом. Стояв навколішки, навіть не підвів голови.

— Петре, чуєш?

— Я працюю, не бачиш?

Це прозвучало вельми сердито.

— Ага, пан образилися.

Він ударив поглядом по мені, аж я сховалася за дверима. На очі мені навернулися сльози злості чи жалю. Або того й іншого. Стояла за дверима в бруднючих черевиках. Скільки разів уже говорила собі, що без Петра в хаті було б безнадійно. А останнім часом, навпаки, здавалося, що безнадійно було з ним. Ненадовго заплющила очі. Уявила собі, як легко було б спакувати свої речі у дві сумки й піти. Але потім розважила про пана Тушла. Про стару пані Згоркову, про всіх інших сусідів. І нарешті про пана Бертака, по пояс у ямі. Знову зазирнула до кухні.

— До біса, Петре! Піди зазирни до Бертаків.

— Що мені там робити? — засичав він до мене зі спини.

— Ти маєш піти зі мною, Бертак там щось копає.

Він обернувся й побачив мій перестрашений погляд.

— Я зовсім тебе не розумію. Що копає?

— Копає щось у садку, якусь яму.

— Яму?

— Петре, він, здається, копає могилу…

Він взував біля дверей черевики, повільно вдягав куртку, я нетерпляче тупцялася у дворі. Ішла за два кроки попереду нього, він виглядав зловісно й дивився під ноги. Ми підійшли до хати спереду, хвіртку пан Бертак ніколи не замикав. Обійшли дім, і коли Петр побачив пана Бертака, зупинився біля першого ж дерева. Бертак був у ямі майже по плечі, визирав тільки верх червоної картатої сорочки і його біла голова. Петр сперся рукою на кущ і зиркнув на мене. Ніхто з нас не хотів підходити. Біля ями — купа викинутої глини. Залізо сапи тупо вдарялося об камінь.

— Але ж він навіть не вилізе звідти, — прошепотіла я.

Петр вийшов з-за розлогого куща, голосно відкашлявся.

— Доброго дня, — забурмотів він, — що це ви, дядьку, тут робите?

— А, Петрику, — за голосом і обличчям було зрозуміло, що ми його здивували.

Він поклав сапу біля лопати, Петр подав руку, і ми допомогли йому вилізти. Він витер руки об штани й розчулено дивився на яму, а потім — на нас.

— Я хочу тут це закопати, — сказав він.

Лише тепер ми побачили речі біля ями. Дерев’яна помальована скриня з кованими кутками, відкріплена металева табличка з номером дому, пласка пляшка із закруткою, якесь залізяччя. Усе лежало на чорному матеріалі, яким прикривають силосні ями. Ми стояли над цим усі троє.

— Можливо, колись хтось це викопає. За п’ятдесят років. Або за сто, не знаю. Коли електростанція вже давно не працюватиме…

Я помітила, що його сорочка на руках і плечах геть спітніла.

— Ви застудитесь, пане Бертаку.

— …і зрозуміє, що тут хтось жив. Що тут стояла хата номер вісім. Це залізо з плуга, яким орав іще тато моєї мами. Грушівка, із груш на цих деревах, які вони хочуть знищити…

— А що в скрині, дядьку?

Він нахилився й привідкрив віко гарної, квітами помальованої скрині.

— Молитовник моєї матері. Два ґудзики з мундира її старшого брата. Він воював у Першій світовій. А тут— колода карт, якими мій тато тоді програв землю, тож прийшов у це село…

Я змусила його накинути на плечі плащ, що висів на гілці найближчого дерева. Садом гуляв вітер.

— А вам не шкода скрині? — запитала я. — За кілька років вона в землі розпадеться. Віддайте її краще доньці. Чи заберіть із собою в панельку, на згадку.

— Ганка каже правду, дядьку. Сховайте ці речі краще в цей чорний матеріал. Він штучний, не зогниє й за тисячу років.

Було видно, що ми похитнули його певність. Він стояв уже доволі нещасний, опустивши руки вздовж тіла, зігнувшись. Петр потягнув мене за рукав, що час уже йти. Ми були біля хвіртки, коли я його спинила.

— Ти не допоможеш йому це закидати?

— Він хоче побути сам.

Петр потягнув мене звідти за руку.

— Це він, напевне, має зробити сам, Ганко. Зі своїми пращурами й нащадками…

Я ще раз озирнулася на хату. Біля дверей лишилися в обшивці чотири дірки від таблички з номером хати. Сперлася на Петра. Він гладив моє волосся. Я відчула, що ці важкі часи нас уже вкотре об’єднують.

Ми з пані Згорковою стояли в її садку за низьким дерев’яним парканом і дивилися за паном Лготським, який зачиняв двері своєї хати. Горище вичищене, кімнати порожні й прибрані, як і радила електростанція. Я стояла незворушно, навіть погляд не міг відірватися від старого чоловіка в пласкій вельветовій шапці на голові і в робочих черевиках. Він обійшов полотняний верх вантажівки, мотор працював і курява з вихлопної труби була вже й поруч нас. Він сів у кабіну до водія, і синя вантажівка поїхала площею. Прощання ми вже пережили. Зараз він лише помахав нам рукою, коли проїжджав повз. Пані Згоркова теж підняла руку на прощання. Іншою спиралася на палицю.

— Я звідси ніколи не поїду, — повторила вже втретє.

Вона не говорила це ані мені, ані собі, здалося, що вона переконує в цьому поля довкруги, хату з виламаною черепицею на даху, садок. Ми обидві відчували, що разом, укупі, якось легше дивитися, як іще одна хата лишилася порожньою. Пан Лготський іще повернеться для передачі. Віддасть ключі й виїде назавжди.

— Живою мене звідси не вивезуть, — повторила пані Згоркова, цього разу, мабуть, картині в рамці, що висіла на стіні в її хаті. Її було видно крізь відчинене вікно.

— Як це було, коли вашого тата забрали на війну? — показала я на ту стару чорно-білу світлину.

— Я лише почала тоді говорити, дівчинко, мені було десь три роки, коли він пішов у Будєйовіце.

— У пана Тушла це записано в хроніці, скільки хлопців забрали й скільки з них повернулися, — згадала я.

— Наш тато так чекав родинної хати, що все витримав, усю війну. Його поранили в руку десь на румунському кордоні, він із того вибрався. Потім потрапив у полон і став легіонером у Росії. Постійно хотів додому, до своїх дітей, до свого поля. У мене ще лишилися його листи й документи. Він записував, яким шляхом вертався. Через Владивосток, Шанхай, Сингапур і Трієст.

Вона тримала мене за руку, очі блищали.

— Як би я могла піти з хати? Що б на це сказали тато..?

На другий день увечері я сіла в пана Тушла за хроніку. Прочитала свіжий запис про переселення хати номер чотирнадцять, а потім відгортала назад. Знову пройшлася по записах про загиблих у Першій світовій війні. «На кладовищі біля костелу святого Прокопа їм стоїть спільний пам’ятник», — прочитала я. Повільно гортала книгу до самого початку в році 1923. Я була розчулена, пан Тушл увесь час мовчав, але відчувалося, що він хоче мені щось сказати. Я не витримала цієї тиші й почала сама.

— Домовимося на наступний тиждень? Демонстрація в Тині починається о третій. Анна по нас приїде.

Ствердно кивнув. Свою стару автівку вже давно віддав синові. Боявся керувати.

— Увечері потім у Вшемисліце в клубі знову буде зустріч проти атомної енергії. Триватиме два дні, різні лекції, розмови, приїде і якийсь письменник із Праги. Мені про це Славек написав. Пам’ятаєте його? Такий молодий, ми з ним говорили минулого року на блокуванні кордонів у Дворжіштє.

Пан Тушл лише хитав головою, спохмурнілий вираз його обличчя й очі говорили, що він уже десь не тут.

— Славек питав мене, чи ви б увечері на цій зустрічі не почитали щось із хроніки? Вибрали б цікаві події, які тут відбувалися раніше.

— Так, так, — він слабо посміхнувся й позіхнув.

— Ви останнім часом не говорили з Адамом Ридерером? У редакції мені сказали, що він звільнився.

Він нарешті на мене поглянув.

— Я чув, що електростанція запропонувала йому місце у відділку преси.

— Що? Маячня. Він мав виїхати до Праги…

Пан Тушл нічого на це не відповів. Я розмірковувала, як останнім часом мене дратує оцей його песимізм. Ми обидвоє дивилися крізь пожовклу завісу на площу. Сутеніло, на нас чекала ще одна темна ніч. Доки не світив місяць, без електричних ламп не було видко й за крок попереду.

— Навколо села починають вештатися дивні люди.

Я повернула до нього голову.

— Учора неподалік села стояла автівка, — продовжував пан Тушл. — Фари пригаслі, я вийшов у садок і якийсь час за нею стежив. У ній сиділо двоє людей.

— Хто це були?

— Не знаю. Я хотів пізніше піти подивитися, але заснув на дивані. Спав десь до пів на другу, натоді автівка вже поїхала.

— Сталося щось?

— Уранці я обійшов площу, у Лготських на траві лежав насос. Із їхнього підвалу, він був від’єднаний, віконечко при землі розбите.

— Ви гадаєте…

— Можливо, їм хтось завадив. Хтозна, що вони забрали. Петр нічого не говорив?

— Він спав як убитий усю ніч.

— У вас у хаті є принаймні рушниця. Дідусь Петра був мисливцем.

— Немає в нас зброї, мабуть, тато Петра її забрав.

— Тримайте світло в хаті, нехай воно постійно горить. Добре також, коли з комина йде дим. Щоб знали, що там іще хтось живе.

— Ви мене лякаєте.

— Я знаю, про що говорю. Я бачив мародерство після війни, дівчинко. Коли працював на тракторній станції, ми їздили орати на Шумаву, до переселених німецьких сіл…

У глибокій темряві я поверталася додому, пройти відтинок шляху через площу було дуже страшно. Петр був у ванній, я чула, як текла вода з душу. Я збирала після нього посуд на столі. Тарілка, чашка, кошик із хлібом. Коли взяла в обидві руки каструлю, зачепила ліктем старий шкільний портфель, у якому Петр тримав папери, і скинула його на підлогу. Аркуші розсипалися. Я вхопила подертий старий портфель, збирала по кухні ті папери й складала їх у стос, аби засунути назад. Раптово звернула увагу на печатку на копії одного рахунку. Придивилася, поглянула на ще один рахунок. На третій, четвертий. Переглядала ці документи і, скам’янівши, розкладала їх усі на чистому столі. Я викладала поволеньки рахунки один біля одного й відчувала, як мені робиться зле. У дверях з’явився Петр, обв’язаний рушником навколо пояса. Іще одним витирав мокре після душу волосся.

— Що це має означати? — зарепетувала я.

Голос тремтів, я відчувала, як по хвилині слабкості мені в обличчя бухає кров. Я тримала дрижачою рукою один із документів.

— А що? Це рахунок, ні?

— Кому й за що цей рахунок?

— Що тобі?

— Я питаю, що це за печатка?

Він підійшов і видер папери в мене з рук. Відкинув мокрий рушник на стілець і пхав ці аркуші назад, до портфеля.

— Ти скажеш мені, чорт забирай, що це? — я не могла опанувати свій голос.

— Чому ти лізеш у мої речі? І не кричи на мене.

Я вже стояла, усе тіло в мене виструнчилося, руки тремтіли, і я стежила, як він закриває портфель.

— Ти на них працюєш? Відповідай, ти на них працюєш?

Він стояв там, здивований, на волоссі, що спадало навколо вух, блищали краплі води.

— Так, дещо я там робив.

— Це було не раз і не двічі. Там безліч рахунків. Із печаткою електростанції. Я бачила дати…

— І що?

— Що?! Ти на них працюєш! Я ходжу проти них на демонстрації, а ти на них працюєш..?!

— Я дещо тобі скажу, — гримнув він портфелем об стіл, — ти знаєш, як важко працювати на себе? Як це — мало заробляти? Нічого ти не знаєш. Як ти гадаєш, хто тебе годуватиме, якщо я не працюватиму, як проклятий над усім, що тільки трапиться?

— Відколи ти на них працюєш?

— Ти мене не слухаєш. Я питаю тебе, хто приносить у дім гроші, хто годує тебе два роки поспіль і навіть довше, поки ти тут відпочиваєш, командуєш мною й повчаєш…

— Я відпочиваю? Гадаєш, я тут відпочиваю? Я намагаюся щось робити, щоб ми могли тут жити й надалі…

— Звісно, ти нас усіх врятуєш!

— Як ти можеш так говорити? За ці два роки я склала іспити з німецької й англійської. Я переклала три книжки…

— Ти називаєш це книжками? Ці екологічні брошурки?

— Вони вийшли в нормальному видавництві, я отримала за них гонорар.

— І скільки це було? Що ти купила в хату?

Після чергової словесної перепалки в мене не було вже сил, я впала на стілець і лише тупо видивлялася в стіну. Він вийшов і повернувся на кухню десь за півгодини. На ньому була піжама, із обличчя не сходив похмурий, набряклий вираз. Я не реагувала на те, що він говорив. Тож і він мовчав, потім позіхав і зрештою гепнув по шафці.

— Ти в це не вірив, — сказала я тихо, — ні в що з того, що ми робили, ти не вірив.

Він лише повернув голову.

Спітніла, я сіла в ліжку на початку шостої. Неприємне повернення в реальність. Мене тіпало від холоду. Петр спав, повернувшись і загорнувшись у ковдру. Я накинула на себе кілька шарів одягу й відчинила шафу. Заповнила велику валізу й спортивну сумку, знесла все, книжки, взуття й рушники, які отримала від родичів до Різдва. Сіла на повну сумку й лише в той момент помітила, що Петр сидить на ліжку, загорнувшись по підборіддя в ковдру, і стежить за мною.

— Ти хочеш піти?

— А є інша можливість?

— Я знаю одну квартиру, що звільнилася. Ми вже й зараз можемо її винайняти. Двічі-тричі з’їздимо пікапом, і немає питань.

— У такому разі я б залишилася тут.

— Гано, якщо хочеш, залишимося тут, я тільки говорю, які є можливості.

— Ти, здається, не зрозумів. Якщо ти залишишся, то я піду. Якщо підеш ти, то я залишуся тут.

Він дивився, насправді не розуміючи. У мене не було настрою пояснювати все це далі й обмінюватися думками о шостій ранку.

— Ми почнемо в іншому місці, Ганко, спочатку…

— Ти зовсім не розумієш. Я піду хоч світ за очі, але вже не з тобою.

Він не зронив більше жодного слова. Після сніданку заходився складати речі до автівки. Я пішла геть і дві години просто блукала навколо села. Коли повернулася, зеленого пікапа у дворі вже не було. На столі в кухні я знайшла аркушик.

День був довгим, у напівпорожній хаті я слухала дощ, як він бринить у жолобах, як краплі води вистуковують по оцинкованому металу. Без його речей шафи й полички на стінах були напівпорожніми. Здавалося, навіть кроки відлунують у хаті інакше. Я надягнула його старий плащ, який залишався висіти на гачку біля дверей. Пічку полишила згаслою, плита була холодною, у мийці — брудний посуд відучора. Годинами дивилася з вікна в садок на високу траву, на зарослі грядки біля паркану, повні дощової води. Увечері знадвору зазвучав знайомий звук мотора. Він стояв у дверях. Обличчя було іншим. Застиглим, наче коли уривається пружина будильника, стрілки зупиняються, і для них перестає існувати. Я навіть не підвелася з-за столу.

— Морозильник я тобі поки що залишив. У квартирі є холодильник.

Я спиралася ліктями на стіл і дивилася на шви на рукаві потертого ватника. «Я маю його зняти й піднести йому?». Відчувала, що в мене з’явився дивний пригнічений усміх на обличчі.

— Коли буде передавання хати, дай мені знати. Тут потрібно буде повністю прибрати…

Ми сказали одне одному «бувай», мій голос був слабким і безбарвним, коли почула сама себе. Він зникнув, і після приглушеного звуку мотора раптово настала дивна тиша. Щось більше не звучало, те, що цілий день крутилося в мене у вухах. Я роззирнулася. Була сама, на вулиці перестав накрапати дощ.

Нікому нічого не сказала. Навіть не було кому зізнаватися. Два дні не виходила з хати. На третій день вранці зайшов пан Тушл. Я сказала, що Петра немає вдома, більше нічого. Він не розпитував. Мав по мені зрозуміти, що щось відбувається, але потім помітила, що він і сам нервується.

— Я спробував останню річ, Ганко, — почав він зрештою.

Я бачила на його обличчі втому, таку затвердлу, застиглу втому, а очі все ще світилися, у них був блиск.

— Я вже не казав про це нікому із сусідів, аби вони не скаржилися, що…

— На що б і хто міг поскаржитися, прошу вас? Ніхто не зробив для села стільки, як ви.

— Ідеться про мою хату. Вона наприкінці села, неподалік від лісу, тому я спробував, аби її залишили Спілці мисливців як склад для кормів і матеріалів… Так вона б могла залишитися. Уже не як житло, лише як технічна будівля, розумієш?

Його запитальний погляд. Ніби я мала право його засуджувати, що він б’ється з останніх сил, які в нього залишилися, лише за власний дім, уже не за всі. Він усвідомив можливість, як зберегти хату, яку збудував його дідусь. Він би не міг жити в цій хаті, але міг би зрідка приїхати подивитися й допомогти мисливцям щось відремонтувати, прибрати навколо. І сісти на кам’яні сходи, дивитися на поле й ліс, як і колись.

Я провела його надвір і лишилася сама. Полазила по всіх таємних місцях, перевірила кишені всіх штанів і пальт, перерахувала на столі гроші, які в мене ще лишилися. Їх було небагато, але на їжу для однієї людини на тиждень вистачить, подумала я. Написала на аркуші список продуктів, перебігла через площу й постукала у вікно пані Згоркової. Вона пообіцяла передати список синові, коли той приїде з міста. Після попередньої безсилості мене охопило бажання діяти, із ентузіазмом я почала прати, встигла зробити вже два цикли прання й повішала на шнурок свої старі джинси, купу футболок і кілька речей, які лишилися від Петра.

Удень мене збудив від сонливості над праскою гучний звук мотора. Я вибігла перед ворота. Іще одна повна вантажівка їхала з села. В останній момент, коли вона вже зникала, біля шофера показалася знайома біла голова. Заскрипіли гальма. З-за довгого кузова за мить з’явився пан Бертак. Я вийшла йому назустріч, лише в капцях протупотіла по болоту. Ми обійнялися.

— Петрика немає вдома?

Я покрутила головою.

— То я зайду попрощатися ще раз, післязавтра.

У мене не було сил іще щось йому пояснювати. Він озирнувся на хату.

— Дещо там іще лишилося, дрібниці. Заберемо з донькою малим автом. І передамо ключі.

Хлопець за кермом нетерпляче накручував мотор. Пан Бертак зітхнув.

— Заходьте колись. Адреса є у Франти Тушла. Приїжджайте з Петриком і Тушлом теж.

— Із радістю приїдемо.

Він махнув на прощання й швидко обернувся. Захряснулися дверцята вантажівки, мотор зашумів, і меблі в багажнику, перев’язані мотузками, захиталися. Шафи, ліжко, стільці, дерев’яні ніжки перевернутого догори столу стирчали над тим усім.

Площею йшов довгий похід. Постаті у жовтих плащах і протигазах, над їхніми головами тяглися транспаранти із символами радіоактивної небезпеки. За ними на чорних носилках, збитих із дерев’яних рейок, несли чотири охолоджувальні вежі електростанції з картону, далі йшла купка смертей із білими скелетами, намальованими на чорному обтислому одязі, у руках вони несли транспарант із написом ЧОРНОБИЛЬ-ІІ. Групки людей вигукували гасла. За купкою старших у спортивних костюмах ішов гурт дівчат у білих футболках із написом СТОП АТОМ. Увесь гепенінг завершували якісь молодики, що били палицями у великі бубни. Навколо цього всього крутилися репортери з фотоапаратами й телевізійники з Праги й Австрії. Якийсь час мені здавалося, що я на першотравневій демонстрації, із алегоричними возами й сіялками, іще потім я бачила перед собою танці на М’ясопуст зі старих часів, як їх описував пан Тушл у своїй хроніці — арап, єврей і баба з кошиком, гусар, ведмідь на мотузці й поліцай. Я озирнулася через плече, у пана Тушла, вочевидь, були схожі відчуття, він мав здивований вигляд, простуючи за цим карнавалом на площі в Тині. Я зрозуміла, що вперше ми стоїмо осторонь того, що відбувається, і слідкуємо за всім майже байдуже. У поході вже не було нікого із села, нікого з наших, я не побачила навіть знайомих облич із навколишніх сіл чи людей із міста, які раніше нас підтримували. Навіть Адам Ридерер не крутився поруч із диктофоном чи записником. За транспарантами ми впізнали «Дітей Землі», «Веселку»[28] і «Південночеських матерів». Перед нами проходили демонстранти з Верхньої Австрії й із Баварії, яких сюди привезли автобусами. Ми помітили ці кольорові буси, уже коли переїздили міст, вони рівненько стояли на стоянці поруч річки. На все це здаля поглядало декілька поліцейських.

Мені доводилося увесь час думати про те, що я бачила вранці, коли вийшла перед ворота. Хата пана Бертака раптом позбулася стріхи. Лише залишки брусів стирчали, як поламані шпильки, і побита черепиця валялася в траві неподалік. Я не могла від цього видовища відвести погляду. Пан Тушл подзвонив у поліцію, бо знав, що хату ще не передано, ключі все ще були в пана Бертака. Усе було намарне й те, що він із донькою не зміг забрати, за два дні вже зовсім не знайшов. Ми підозрювали, що за два тижні в селі не залишиться нікого, люди вже нічого не чекали. Ми залишимося там самі, Тушл, Згоркова і я, у хаті номер одинадцять. Я заплющила очі. Квітневе сонце приємно гріло, але зсередини я змерзлася, зовсім не було настрою слухати якісь промови й декларації. Ми з паном Тушлом стали трохи віддалік, ніби ті, що зрештою програли. Я знову й знову шукала в натовпі знайоме обличчя, хлопця з дредами, блакитними очима й молодечим посміхом. Він зникав і знову з’являвся, ніби човен виринав серед хвиль. Зрештою ми зустрілися на дорозі під костелом. Славек пообіцяв, що ввечері приїде до нас із паном Тушлом у село.

Центральне місто району було освітлене люмінесцентними лампами. Такий разючий контраст порівняно з нашою площею. У просторій кімнаті, де раніше відбувалися зустрічі членів Сільськогосподарського товариства, не було ані стільців, ані столів. Люди сідали просто на підлогу, лежали на розкладених спальних мішках або сиділи на пледах і простелених светрах. Лише спереду стояв столик із лампою й стільцем. На нього сів пан Тушл, одягнув окуляри для читання й гортав хроніку, публіка потроху вщухла. Молодики з рюкзаками, студенти, активісти, які вранці були на демонстрації.

— Цей табір проти атомної енергії триватиме три дні, — казав мені пошепки на вухо Славек, — жити можна в шкільному спортзалі в Тині. Ми спимо в спальниках на підлозі…

Пан Тушл саме почав читати вибрані місця з хроніки. Читав про розкопки слов’янських поселень у лісі за нашим селом, про найстарші збережені імена видобувачів гнейсу, про історію хат, прочитав перепис полів і худоби з часів Першої республіки, потім — щось із часів Протекторату, завершив читання короткими записами про геологічні дослідження неподалік наприкінці сімдесятих.

— Мабуть, артезіанські джерела. Так говорили між собою люди в селі, поки ми на першій зустрічі, скликаній нацкомітетом у 1980 році, не дізналися правду…

Він закрив історичну книгу, загорнену в темно-синю тканину обкладинки, і зняв окуляри з носа. Аплодисменти лунали в порожній кімнаті, мені здалося, що я от-от заплачу. Потім мене знову опанувала та дивна байдужість останніх днів. На місце за столиком сів письменник Кліма. Він приїхав із Праги. Розкуйовджене сиве волосся стирчало в нього навколо вух. Розповідав щось про силу слова, про правду, про спротив істеблішменту, про подібні до нас групи молоді, які він бачив у шістдесятих роках у Новій Мексиці. Я слухала цю розповідь, але думки все одно втікали геть. Ми сиділи біля стіни неподалік виходу, тож я піднялася й вийшла на свіже повітря. Із темного неба насувався вечірній холод, але літо було вже в повітрі, у запаху трави й глини. Це пробуджувало в мені рештки спраги життя. У голові промайнули спогади. Про вечори біля річки, про пробудження до ранкових змін, про повернення із сільських дискотек, про сп’яніння від ночей і алкоголю, про нетерплячість, тугу й ночі без сну… «Божечку, зберися, тобі лишень двадцять п’ять», — сказала сама собі пошепки. «У тебе ще багато часу, щоб подумати, як починати спочатку».

Я не відразу зрозуміла, що думаю про нього. Увесь ранок я втікала від цієї посмішки, від погляду його очей. «Це наївно, безглузда уява». Я запхала підошву в пісок, подивилася в небо. Нічого там не прочитала. Лише у футболці й джинсах, руки — у кишенях, я обернулася, щоб іти до зали. Він стояв за мною. У губах тримав довгу тонку цигарку. Посмішка була трохи несміливою. Я заплющила очі, лише на мить. На думку спало англійське слово. Blackout. Уранці воно прозвучало в промові на площі в Тині, а потім знову, годину тому, під час лекції одного еколога про енергетику. Blackout. Затемнення. Збій. Усе гасне.

Після десятої вечора ми з паном Тушлом сіли в старий джип. «Організаційний комітет його позичив», — пояснював Славек за кермом. Він відвіз нас додому, я розповідала, як проїхати площею навколо ставка, він зупинився біля хати Тушла. Ми попрощалися за руку зі старим паном, перш ніж він вийшов. Потім автівка проїхала іншим боком площі вниз, аж до таблички з номером одинадцять.

— Ми вже тут, — сказала я, — дякую.

Він посміхнувся, руки на кермі.

— Так ось ця хата, — сказав він і визирнув із віконечка.

— Так, хата, приречена на знесення.

Було темно, тільки у світлі фар було видно шматок білої стіни й дерев’яну хвіртку із засувом. Я дуже хотіла в цей момент, аби він вимкнув мотор. І він це зробив.

Повна темрява. «Ніби зненацька вибиває запобіжники», — подумала я. Мені здалося, ніби в моєму мозку стерлися всі попередні записи. Хвильку після пробудження мені було добре в цій порожнечі, губами я злегка торкнулася його засмаглого плеча, дивилася на гарний профіль обличчя. А потім до свідомості стала невблаганно проникати реальність. Ми лежали головами в ногах ліжка, я перенесла подушки від стіни на інший край вчора перед північчю. «Це може бути пом’якшувальною обставиною?» — запитувала я себе вранці. Вони вже були тут. Неприємні думки, мов гострі леза, що різали по живому. А ще щось, що лишилося від учорашнього сп’яніння. Я не рухалася й залишила це відчуття рости, воно повільно мене заповнювало, здавалося сильним і тривалим. Я підвелася, залишила його спати. Надворі вже давно було світло, я відчинила двері й вийшла на поріг. Дві кішки майнули двором і терлися об мої голі ноги. Одна смугаста, інша — із білою спинкою й лапками. Я налила їм у миски молока. «Буде нас тут трохи більше», — подумала я. А коли вийшла перед хвіртку, пан Тушл саме повертався від пані Згоркової. Ми махнули одне одному на знак вітання, він на мить зупинився й дивився на коричневий джип на високих колесах перед ворітьми. Потім пішов нагору, до своєї хати. Мені було все одно, що він подумав. Я перебігла навпроти до пані Згоркової.

— Син був тут учора, привіз мені все за списком, — подала мені повну сумку.

Сніданок у ліжко. «Цього тут у хаті ще не було», — сказала собі, коли викладала продукти в кухні на стіл. «Узагалі-то мені все одно, що тут було й чого не було. Важливо те, що є зараз».

Він приїжджав три дні поспіль увечері. Я грала на старих каструлях у кухні, на порцелянових чашках у шафі, на ножах і виделках у серванті, танцювала із щіткою по хаті й голосно співала. Я попросила привезти з міста дві пляшки вина й молока. Вино — для нас, молоко — для котів, їх уже було троє. З’явилася ще чорно-біла з пухнастим хвостом. Миску їм я залишала на порозі. Я відчувала збудження, коли хата знову ожила. У цей час із села виїхали ще дві родини. Ще два вичищені будинки, вікна без фіранок, порожні, як очі сліпих.

Я хотіла, щоб він не заїжджав у двір, а лишав автівку перед ворітьми. Я пам’ятала про поради пана Тушла, що має бути видно, що в хаті живуть. А що скажуть сусіди, мені було байдуже. їх і так залишилося всього кілька. Увечері ми відкоркували пляшку червоного. Перш ніж пішли до ліжка, у нас потемнішали губи. «Ніби мор, село вимирає, а ми залишилися останніми». Повз наші ворота проїжджали повні вантажівки, на яких стукалися меблі, ліжка було вкрито перинами й перев’язано шнурками для білизни. Над цим усім серед квітів похитувалися високі фікуси. Ми зачинили ворота й засунули засув. Молода енергія його дев’ятнадцяти років виповнила столітню хату. Його тіло й чуття були спраглими, я оживала й знову відчувала силу. Я помічала, як повертається туга, яку в мене хтось відібрав, бажання жити, яке місяцями завмирало. Тут був хтось, хто вірив, що ще не кінець. Я знову відчувала надії й мрії, які перед тим втратила. Але десь ген-ген звіддалік я також знала, що я — не його мрія. Не ця хата й не життя в селі. Я обходила подалі це віддалене місце у своїй свідомості. Його мрією були кораблі й море. Він показував мені в часописі світлини малих швидких кораблів, які допливали до середини океану, щоб запобігти японським китобійникам виловлювати китоподібних. Наступного року він туди збирається, команди міжнародні: норвежці, австралійці, канадійці, поляки. Поклавши голову на його пласкі груди, я відчувала, як швидше б’ється його серце від цих слів.

У третій, останній вечір він не поїхав. Я його не відпустила. Робила все, аби він не виліз із ліжка, із нашого корабля із цукром, вином і деревом кориці посеред холодних ворожих хвиль.

Уранці четвертого дня було дивно захмарене небо. Близько половини сьомої було ще сіро. Він увімкнув світло, стояв оголений біля дверей спальні. Світло ламп било межи очі. Blackout був у минулому. Мене мучила спрага й після вина боліла голова. Незабаром він увійшов одягнений і з рюкзаком за плечима. Я не намагалася навіть поворухнутися, вилізти з-під ковдри. У нього був той вираз обличчя, який я вже так добре знала. Знала від Зденєка й від Петра, тільки не знала, як його назвати. Той чоловічий вираз слабкості, відведення очей, кривуляста посмішка на губах. «Ідіть усі до дупи», закричало щось у мені, але з горла в мене не прохопилося й звуку. Я встала, ніби сонна, пішла за ним босоніж по холодних кахлях темного коридору, у просторій чоловічій сорочці, застебнутій на один ґудзик. Усе одно я все знала, від початку мені було зрозуміло, як усе закінчиться, але мені, мабуть, потрібно було це почути й відчути на власній шкірі, ніби холодний душ.

— Залишся тут зі мною, Славеку…

Він поглянув на підлогу, а потім — на стелю. Рука на клямці дверей.

— Поїхали зі мною, Гано.

— Якщо ми переможемо, то зможемо разом викупити хату назад, уже ніхто нею не переймається, навіть якщо вона буде одна серед полів…

Він поправив на плечі пояс важкого наплічника, із кишені камуфляжних штанів вийняв ключ від автівки.

— Мені треба їхати, Ганко. Ми їдемо з іншими акціями на північ Чехії, на нас чекають у Лібковіце. Знаєш, про що там ідеться? Вони піднімають ліміти видобування вугілля, це поруч із заселеними селами.

— Але ж ми тут також ведемо боротьбу…

— Я знову повернуся, але зараз я потрібен там.

— Залишся тут задля мене, Славеку.

Він позіхнув. Нетерпляче підкинув рюкзак за плечима.

— Я не можу покинути своїх у біді, зрозумій.

Позіхання й погляди в нікуди. Я все це вже знала.

Я заповзла назад до ліжка, укрилася з головою, на вуха поклала подушку. Уже не чула, як від’їхав його джип.

Увесь день від самого ранку був страшенно довгим. Стрілки старого металевого будильника невтішно пленталися навколо пожовклого циферблата. Я чула, як кішки шкреблися у двері будинку, встала і з гусячою шкірою на ногах налила їм дві тарілки молока, у каструльку на порозі вилила залишки вечері. Було їх уже чотири, з’явилася ще одна, чотириколірна, худа й геть облізла. Надворі було чутно запах диму й паленого. Я згадала про слова пана Тушла, що в хаті має світитися, а з комина має йти дим. Тож я під сараєм назбирала дрова й затопила в кухні. Я була не голодна, лише напилася з крану над умивальником. Потім відчинила буфет і взяла звідти пляшку з прозорого скла. Самогонка від пана Бертака. У ній була ще ціла половина. Я взяла її до спальні.

Я навіть не знала, котра була година, був іще день чи вже вечір, коли я почула, що хтось береться за ручку. Було зачинено, залунав стукіт, потім легкі удари у двері. Мені було байдуже, я сиділа в ногах ліжка, спершись спиною на тепле гладеньке дерево, видивлялася в стіну й на святий образ над ліжком у металевій овальній рамці. Мені здалося, що все пливе, усе ліжко повільно пливе за течією. Я не була на жодному дурнуватому морі, тільки в нашій маленькій річці, я гойдалася у Влтаві поблизу дядькової хати. На березі квітли кульбаби, і хтось до мене здалеку гукав. Мені було так дивно, і я не була щасливою. Я вчувала шум у коридорі край вікна, знайомий звук. У вікні — роздільна рама й верхнє маленьке віконечко на засувці, ми ніколи його не зачиняли. Тільки одна людина на світі знає, як добутися в хату, коли зачинено, може просунути руку крізь мале віконце, повернути мосяжну ручку й через велике вікно влізти просто в коридор.

Він раптом постав у дверях спальні. Одна рука схована за спиною, на губах нервова посмішка. Він набрав повітря й почав.

— Ніколи не пізно почати спочатку, як гадаєш..?

Я повернулася до нього. Поки він роззирався в сірій спальні, фіранка на вікні пропускала дещицю світла, я дивилася, як завмирає його обличчя. Слова в нього вичерпалися, він дивився на мене, не в очі, а на голі груди. Моя приношена сорочка була зовсім розстебнутою, ковдра закривала мене лише по пояс. У руці я тримала відкорковану пляшку. У ній лишалося тільки на денці. Він провів очима на розкидану постіль, перевернуту навспак, зім’яте брудне простирадло було наполовину зсунуто. На підлозі — три порожні пляшки від вина, на столику — дві склянки на тонкій ніжці. Із іншого боку ліжка на столику стояла повна попільничка й одна майже ціла тонка біла цигарка.

— Ти в порядку?

— Звісно, Петрику, — прошепотіла я. — Ти приїхав по морозильник? — я спробувала весело розсміятися.

Але не вийшло через розпач, який стискав шлунок так, що несила було стерпіти. Я лише сковтнула повітря.

— Що тут, божечку, відбувалося?

— А як ти гадаєш?

Тільки тепер я справді помітила його подивований вираз, широко розплющені очі. Він дивився на пустку й, не вірячи, крутив головою.

— Ти серйозно, Гано?

— Ідіть усі до дупи… — проказала я голосом, розм’яклим від спирту й плачу.

За мить я відчула полегкість.

— Що ти таке… — прохопилося в нього перелякане, рука знагла виринула з-за спини й раптом на ліжко мені щось упало.

Я трохи підскочила, але легкий переляк прийшов із запізненням. Він раптово зникнув, грюкіт дверей долинув до мене, ніби з глухої далини. Я перехилила в себе залишки самогону з пляшки й кинула її перед себе. Вона докотилася по збитій постелі до букета червоних троянд. Лише цієї миті я побачила цей великий букет. Зі скляного горла скапнула остання сльоза грушівки й всоталася в білу білизну. І в цей момент мене знудило, це сталося так швидко, що я не встигла навіть переповзти й перехилитися через край ліжка.

Уранці я відчинила вікна й двері у всій хаті. Після довгого душу, який вимив із мого волосся запах його цигарок, а з тіла — в’ялість, я стягнула з мотузки якусь білизну й натягнула це все бездумно на себе. Голова боліла від кожного нахилу, кожного різкого руху, шлунок усе ще крутило. Я не знайшла вже нічого на снідання, що допомагало б і від похмілля. Почула, як кішки труться об двері й жалісно нявчать. Налила їм останнє молоко й відчула напад паніки через те, що ж давати їм завтра. Поклала до кишені останні гроші й пішла на головну трасу. Від перехрестя йшла пішки в напрямку Глубокої та Будєйовіце, за спиною — охолоджувальні вежі електростанції. Мені здалося, що стає краще від цієї швидкої ходи, шини автівок свистіли по асфальту тут і там. Десь за п’ятнадцять хвилин засвистіла гума й переді мною на правому узбіччі зупинилася поштова автівка. Із вікна визирнуло знайоме обличчя. Блондин, махнув мені рукою. Я перебігла дорогу й підсіла до нього.

— Нарешті ви підете зі мною на каву, так?

Він показував мені зуби, а я відчувала, як він потайки роздивляється моє тіло, з-під білої футболки світився мій чорний бюстгальтер, крізь великий розріз із лівого боку виднілася чорна шлейка. Він намагався розмовляти і ніяк не міг зрозуміти, що я сьогодні геть не в гуморі. Я дивилася крізь брудне переднє скло поперед себе на сіру дорогу під нами. Не те щоб це вдивляння отямило мене, але воно заспокоювало, заколисувало й применшувало біль. Він запропонував мені цигарку з пачки. Я подивилася повз нього, кудись на поле, а потім без жодного слова втупила байдужий погляд знов на трасу. Решту дороги він уже не говорив.

Місто було сповнене весняним сонцем, я підійшла просто до шкільної їдальні. Мені хотілося їсти, але ще більше мене мучили уявлення про те, що мамі треба буде щось пояснювати. Я мушу попросити про розраду чи лише про соус із кнедликами? Тож я повернула й повільно побрела до центру. Відчувала слабкість у ногах, почало боліти горло. Єдине, про що могла думати, це про зграю напівдиких кішок із покинутих дворів у нашому селі. Купила п’ять літрів молока, тягнула їх у пластиковому пакеті через площу в Будєйовіце, на бічну вулицю, там шукала кав’ярню чи бістро, де б можна було випити гарячого чаю з лимоном, аж раптом мій погляд зупинився на вітрині антикваріату. Я задивилася на полиці, повні старих порцелянових фігурок і чашечок. Там була олов’яна таця й набір столового начиння. Посеред цього всього стояла дерев’яна скриня з викуваними кутами. На ній були намальовані червоні квіти й зелені листочки.

Я зайшла у жовту темряву магазину, товстий пан із лисиною й посивілими вусами був під піджаком у жилеті кольору бордо, а на товстому пальці — золотий перстень. Я відчула його погляд, що оцінює клієнтку у випраних джинсах, затяганій білій футболці і з пластиковим пакетом у руках. Запопадливий тон його голосу швидко змінився, коли я запитала, звідки в нього скриня.

— Ця скриня крадена.

— Я не знаю, про що ви говорите, пані.

— Я достеменно знаю, з якого села вона походить, із якої хати й хто її власник.

Він дивився на стійку й щось писав, наче мене й не було.

— Ви продаєте крадене? Я маю піти в поліцію!

— Я купив її з надійних рук.

— Але вона крадена, я можу це довести.

Він показував мені, що не збирається зі мною говорити.

— Я приведу вам сюди її власника…

У мене запаморочилася голова і я радо вийшла надвір. Мені було кепсько, я відчувала, що в мене температура. Постояла ще трохи перед вітриною зі скринею й шукала цінник. Його там не було. Я куплю її й відвезу панові Бертаку назад, повторювала я собі, коли йшла й тягнула пакет, повний молока. Але ж знала, що в кишені в мене грошей — хіба на чай із булочкою.

Від головної траси до села мене підвезла вантажівка. Водій їхав перевозити. Уже здалеку було видно дим, він висів над селом, рухався нам назустріч, заздалегідь проникаючи в кабіну вантажівки. Я вийшла біля ставка. Від нього нічого не лишилося, був без води й майже вщерть заповнений розбитою цеглою й черепицею зі стріх, поламаним бетоном, деревом, різаним залізом і сміттям всілякого сорту. У двох садках палали багаття, у них горіло все, що не можна було забрати, що не мало сенсу перевозити. Половина хат була вже без вікон, від хати Бертаків лишилися тільки головні стіни. Я стояла там із пластиковим пакетом у руці, ніби посеред апокаліпсису. У Згорків висока некошена трава діставала вже до середини паркану. Над ним із вікна визирало нерухоме обличчя старої пані, ніби воскова фігура. Я підійшла ближче, мені подумалося, що я запропоную їй молока. Я не знаю, чи бачила вона мене. І хоча я стояла просто за парканом, вона твердо дивилася понад мене, ніби не могла відвести погляд від цього дива перед собою, ніби її хтось припнув до стільця. Я пішла вздовж стіни до дверей. Взялася за ручку, було зачинено. Трохи почекала, а потім почула, як відчиняється вікно. Я нахилилася досередини й подала пані Згорковій один пакет молока. Помітила, що кухонний стіл і важка низька шафка перемістилися до дверей. Вона закрила вихід меблями.

— Вони ріжуть фруктові дерева за цвітіння, — прошепотіла старенька.

Я ледве почула її перестрашений голос.

— Може, вам іще щось потрібно, пані Згоркова?

— Я бачила це. Вони ріжуть їх, закопують у землю або палять.

Забарикадована у власній хаті, вона зачинила вікно від запаху паленого й диму. Я поспішала додому, ворота були зачиненими, я пройшла увесь дім. Усе було в порядку. Я нагріла собі горнятко води й зробила чаю. Погодувала котів і пішла прилягти. Мене трусило від холоду. Я натягувала на себе одяг іще й ще, тож до вечора я була загорнутою, як лялечка.

Уранці в мене боліло все тіло. Я вважала, що вже не підведуся, але доповзла до туалету й розлила молоко голодним кішкам. Їх було вже шестеро. На мене напало жахливе почуття самотності. І незбагненне відчуття провини. Я принесла собі в ліжко горнятко чаю й спала до самого вечора. За вікном сіріло, я хотіла підвестися, але вже не змогла. Кров бухала в мене в голові, мене лихоманило. Я натягнула на себе ще одну ковдру, голову загорнула у шарф, який до цього був довкола мого горла, яке все ще боліло. Інколи була без пам’яті, коли приходила до тями, усе було, ніби в кіно, навколо темрява і якийсь порізаний старий фільм по колу. Безкінечна низка картинок, я відчайдушно намагалася зрозуміти сюжет, але все перемішувалося, поверталося на початок чи забігало задалеко вперед. Персонажів було переплутано. Я впізнавала їх, але вони оберталися одне на одного. Дядько Венца, він стояв над великим кухлем, повним меду, якого було стільки, що дядько в ньому плавав, потопав і кликав на поміч, але голос його зраджував. Прибіг Зденєк, за ним — Оліна, вони ходили по траві над річкою, на яку світило сонце й осявало посеред течії широке срібне пасмо. Я намагалася щось пояснити Петрові й боялася, щоб це не почули Оліна зі Зденєком. Ми зробили Оліні щось жахливе, я постійно це повторювала, але Петр сміявся, лише сміявся, і всі довкола мали б його чути. Я спробувала підвестися, витягнути руку з-під ковдри й намацати, чи ж справжній Петр, чи розпливеться, тому що Оліна зі Зденєком уже зникли, як зображення на поверхні води, вони вже текли, захоплені течією. Я взагалі не могла поворухнутися, а потім прочинилися двері, я зраділа, що це не привиддя, що заходить Петр, але на мене глипнули два чужі чоловіки, я хотіла закричати до них, але вони мали перестрашений вигляд і невдовзі вилетіли геть.

— Там якась баба, — почула я грубий незнайомий голос, що звучав надприродньо.

«Міражі», — подумала я, коли впала на подушку. Потім повернувся фільм, хоча можливо, він і не переривався ввесь цей час, я сходила в ньому кам’яними сходами вниз, до якогось підвалу, звідки лунали удари. Вони звучали скрізь, розліталися, це було боляче, кожен глухий удар я відчувала в лобі й у скронях. Це гепання тривало нескінченно, я знову відчувала своє тіло, біль у м’язах і піт, що стікав із мене під шарами одягу. Сухість у роті не дозволяла сковтнути, я кашляла й давилася, прагнула напитися, але не мала сил підвестися на ліктях під важкістю двох ковдр. Потім запала в порожнечу, де навіть надсадне биття припинилося, я тільки відчувала, як у мене в голові шумить кров.

Увесь цей жах нескінченної ночі облило холодне світло ранку, який розсвітлювався за вікном. Я почувалася слабким поламаним тілом, яке було викинуто бурею на берег, побите, із безсилими кінцівками на піску. Поворухнула рукою, підвела голову над подушкою. Перевернулася на бік до нічного столика й ложечкою піднесла до губів давно вихололий чай із чашки. Облила ковдру й простирадло, рука трусилася, чай стікав підборіддям на горло й затікав під футболку. До рота втрапило лише декілька крапель, я хотіла набрати ще раз, але скинула ліктем напівпорожню смальтову чашку, калюжка розтікалася на підлозі й зникала під ліжком. Спрага була нестерпною. Я звелася і трохи посиділа на ліжку, ноги спустила на підлогу, було відчайдушне бажання знову лягти й відпочивати, але я підвелася. Схопилася руками за грубу стіну, потім сперлася на ручку дверей, нарешті прочинила їх і пошкандибала через темний коридор до ванної. Мене перепинив раптовий удар в обличчя. Я наштовхнулася на дверцята головного крану для води, чомусь вони стриміли зі стіни, відчинені. Цей біль і переляк мене розбудили. Уздовж стіни я пленталася по сірому коридору до ванної, по пам’яті виставляючи руки поперед себе, щоб не наштовхнутися на морозильник, але його вже там не було. Я увімкнула світло, аби напитися з крану над мийкою. Під ногами хрумтіла відбита штукатурка. Я роззиралася, де я. Немає умивальника, немає крана. Уся система водогону зникла, зі стіни стирчали голі труби. Ванни теж не було, замість неї — у кутку сміття й поламані кахлі. Ані душа, ані труб для води. Уся ванна була розбитою. На землі валялися речі, на них — сліди. Пралки не було. Я відчувала, що спрага здіймається догори моїми порожніми нутрощами, як вогонь, я знову вийшла в коридор, аби напитися в кухні, та знагла відчула на обличчі тверду підлогу коридору. Кахлі в коридорі охолоджували всеньке тіло, яке було схожим на розсипані поліна, без жодного порядку, порозкидувані члени, над якими я вже не мала влади.

Очі розплющилися від світла, що проникало крізь вікно навпроти. На білій стелі були пожовклі мапи, наді мною — скляна посудина, від якої вела прозора трубочка. Я слідкувала за нею очима, аж доки вона не привела мене до мого ж передпліччя із пробитою веною. Шкіра навколо каналу була коричнево-жовта від дезінфекції. Якийсь час я вперто дивилася на лікарняний натюрморт. Срібляста голка, пластир і синець.

Потім з’явилося обличчя молодої дівчини з коротким темним волоссям. У неї були блакитні очі, посміхалася до мене. Раптово відбігла до дверей, ненадовго зникла й повернулася з медсестрою. Так почалося нове життя. Це я усвідомила вже пізніше, коли з’ясувала, де я, як довго лежу на лікарняному ліжку й хто ця дівчина, яка сидить поруч мене. У лікарняному халаті й капцях вона здавалася блідою, але жадібно кусала яблуко й по-дослідницьки прискіпливо мене розглядала.

— Тебе привезли вранці, а зараз уже день. Сестра сказала, що в тебе дегідратація й що тобі треба збити температуру.

Її звали Надя, вона чекала результатів аналізів і виписки. Була місцевою, перукарка з Будєйовіце, до її дому від лікарні близько трьохсот метрів.

— Та дівчина, яка з тобою приїхала, така худа, коротка стрижка, вона ще сьогодні прийде. Я мала сказати тобі це, як прокинешся.

Крім спраги й ґулі на голові, я не відчувала жодного болю, до вечора я сама підвелася й дійшла до туалету. Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від цієї думки лише посміхнулася. Мовляв, цю бурду їсти не можна. Коли залунав стукіт у двері нашої маленької лікарняної кімнатки, мені відразу ж спалахнула думка, хто зараз з’явиться. Анна тримала в одній руці два банани, а в іншій — апельсиновий сік. Мене виповнила радість, я підняла руку з розчепіреними пальцями на знак вітання. І Надя з нею привіталася, ніби зі старою знайомою. Увесь час, доки Анна сиділа біля мого ліжка, вона слухала нас і доповнювала мене, коли я намагалася переказати, що говорив мені лікар.

— Мене відпустять завтра або післязавтра.

Анна у великому пластиковому пакеті принесла мої речі, які ще вранці позбирала в порожній хаті. Документи, щось із одягу, зубна щітка і якась косметика. Сумка із записами, кілька носовичків, коробочка з манікюрним набором, яку мені подарував Петр до Різдва.

— Пан Тушл мені відчинив. Він передав тобі ключі, вони в сумці.

Я стисла їй руку, вона заохочувально посміхнулася до мене. Я розглядала кімнату. «Я не сама», — сказала собі. Це відчуття додало енергії. Я вже не була під крапельницею, кров, замість розчину глюкози, розносила тілом цю дивну смутну радість посеред посірілої лікарні.

— Це було випадково, — розповідала Анна, — уранці по роботі мені треба було поїхати до нотаріуса, я вирішила заїхати до тебе, вважала, ти вже прокинешся. Двері були відчиненими, вікно поряд розбите. Ти лежала в коридорі. Це був шок…

Надя нас слухала з широко розплющеними очима й переводила погляд із одної на іншу. Мені все пригадувалося уривками, увесь учорашній день і жахлива ніч.

— Я побігла за Тушлом. Ти була зовсім безсила, здавалася мені заважкою. Біля дверей висів плащ, тож ми розклали його на підлозі, поклали тебе на нього й так винесли з хати на двір до автівки. Я весь час їхала на ста кілометрах, навіть у місті, за півгодини ми були тут.

Сестра принесла дві вечері й залишила Анну в нашій кімнаті, попри завершення часу для відвідувань.

— Там усе було перевернуто догори дриґом, у кухні на підлозі валявся посуд, розетки було витягнуто. Я постійно наступала на спиці для в’язання, їх було розсипано біля буфету, багато, цих довгих кольорових спиць, які привозив із роботи твій дядько…

Я швидко втомилася, у мене заплющувалися очі. Анна вже стояла у дверях, коли я покликала її назад. Я полізла до пластикового пакета й дістала маленьку сумочку. У ній були мої сережки й ланцюжок. І ключі від хати. Я віддала їх Анні.

— Віддай це, будь ласка, панові Тушлу. Скажи, нехай поверне Петрові, коли він там з’явиться.

Вона на мить завагалася, а потім затисла ключ у долоні.

— Відпочинете тут іще один день, а потім після огляду підете додому, — сказав мені вранці лікар. Мені було вже добре, до обіду час минув вельми швидко, ми з Надею з’їли банани й випили сік від Анни. Натомість після обіду час тягнувся.

— У тебе задовге волосся, треба з ним щось зробити. Ти не думала про тонування?

Ми лежали на ліжках, вдихали сморід лікарні.

— І ще додамо барви. Вибереш у мене в перукарні серед зразків…

Зрештою, у цій лікарняній нудоті я розповіла Наді все, усе своє життя, включно з останніми днями й тижнями.

— Мені буде двадцять шість і все, що в мене є, — отут, у цьому пластиковому пакеті, який принесла Анна. У мене ні копійки за душею, немає хлопця, нікуди повертатися…

— Ти все поставила на одну карту.

— І програла, — продовжила я.

Ці слова відлунювали в маленькій кімнатці на два ліжка годинами. Анна прийшла біля четвертої. Принесла яблука, шампунь і якісь журнали.

— Я була в пана Тушла, тобі вітання. Пані Згоркова теж махала мені з вікна.

— Як виглядає село?

— Навіть не питай.

Ми сиділи втрьох на моєму ліжкові й хрумкотіли яблуками.

— Коли я прийшла до Тушла, — продовжувала Анна, — зустрілася там із Петром. Тож я віддала ключ просто йому.

— Що він сказав?

— Що, мабуть, приїдуть на вихідні з татом. Поприбирати в хаті й підготувати її до передачі.

Я стояла біля ліжка, руки в кишенях випраного халата. Я відкладала це запитання до останнього моменту, аж доки Анна мусила вже йти.

— Анно, чи можу я в тебе кілька днів пожити? Доки підшукаю собі щось.

Вона без вагань кивнула.

— Я можу піти до батьків, але ж як? Щоб послухати тата, який від початку казав…

— Можеш бути в мене скільки захочеш.

— У тебе чудова подруга, — сказала Надя, коли за Анною зачинилися двері.

— Слухай, Гано, мені тут спало на думку, — пролунало в тиші, коли ми ввечері вимкнули світло в кімнаті. — Моя молодша сестра працює як au-pair у Лондоні. Вона повертається першого червня й шукає собі заміну. Вона дзвонила мені три дні тому. Що ти на це скажеш?

— Не знаю.

— Дві маленькі дівчинки, хороша родина. Якщо сестра тебе порадить, вони візьмуть тебе. І матимеш рік забезпечення й час для роздумів, що ж тобі робити далі.

— Я завжди була домосідкою, Надю. Наш Гонза кпив із мене, бо сам завжди десь блукав…

— Треба хутко вирішити. До завтра, коли нас звідси випишуть.

Лікарняна кімната блідо світилася. Усе було білим, двері й рами на вікнах, викувані конструкції ліжка й навіть постіль.

— То як, Гано? Зробиш собі документи й за два тижні поїдеш.

Я побачила, як Надя сіла на ліжку. Ця думка надихнула її більше, аніж мене. Я заплющила очі. До ранку було ще далеко, і я все ще була трохи заслабка.

Анна відчиняла шафи й шухляди, щоб віддати мені щось зі своїх речей. Шкарпетки, кілька футболок, піжама, білий светрик. Я стояла дещо безнадійно над відкритою валізою. Мені було двадцять п’ять і, окрім курсу на лижах у гімназії й літнього підробітку під час навчання в університеті, я ніколи тривалий час не була поза домом. Я посміхалася. «Це теж наш рід», — згадала я слова мами. І ще — дядька Венцу й річку, що повільно текла біля його хати. Майже все, про що я думала, уже не існувало.

У конверті в мене було п’ятдесят британських фунтів і квиток в один бік на автобус до Лондона. У гаманці — п’ятсот крон, на квиток до Праги і якийсь обід. Відбуття з вокзалу «Флоренц» о шостій вечора.

— Гроші я тобі надішлю, щойно буде така можливість, Анно.

— Це не горить. Із першої платні купи собі якийсь пристойний одяг.

Анна вже мала свій світ. Квартира, робота, життя в маленькому місті, улітку з подругами поїде до моря. Я дивилася за вікно на небо, сутеніло, сяючі електричні лампи на вулицях, місто під районом вирувало світлом вікон і автівок. Я думала про вчорашнє прощання з батьками. Від обох віяло страхом і неспокоєм. Це було трохи сльозливо, але я поводилася, ніби все гаразд. Я не взяла грошей від тата, а мамі пообіцяла, що якнайшвидше їй напишу чи подзвоню. Коли я йшла, мама з’їхала зі мною ліфтом донизу. «За рік я повернуся й сподіваюся, що ми знову побачимося всі вчотирьох. Що будемо родиною», — щось таке я шепотіла їй до вуха внизу біля входу в десятиповерхівку.

Я вже зібралася. Це було нескладно. Я вийшла на балкон і вихилилася, щоб побачити сусідній будинок. Шукала очима вікно на п’ятому поверсі. Воно було закрите жалюзі, та можна було здогадатися, що там світиться. За останній тиждень я не знайшла в цій біганині часу, щоб зайти подивитися на пана Тушла. Я не знала жодних новин із села і знати їх не хотіла. Я тільки уявляла собі, що хата пана Тушла окрай села біля лісу все ще стоїть, мисливці матимуть із неї склад. У цей момент я почула голос Анни. Вона вибігла за мною на балкон.

— Ходи подивися, хутко.

Ми всілися біля телевізора, був саме час головних вечірніх новин. Репортер стояв із мікрофоном перед хатою, яку я так добре знала. Навколо розвалини, але кілька знайомих фронтонів іще стояло. Камера знову націлювалася на будиночок із палісадом, перед ним я впізнала авто найстаршого сина пані Згоркової.

— Остання мешканка цього виселеного села, вісімдесятилітня жінка, що має бути силоміць перевезена за участі поліції й старости районного центру неподалік, — декламував сенсаційним голосом репортер.

Я побачила знайоме обличчя у вікні, чужих людей, що походжали перед дверима, авто поліції.

— Будь ласка, вимкни це, Анно…

Це був останній вечір у Анниній квартирі, а я не могла заснути. Не крутилася, щоб її не розбудити, вона лежала поруч мене, на другій половині широкого ліжка, і рівномірно дихала. Без руху, руки на ковдрі, я лежала й витріщалася на стелю. Запакована валіза стояла в коридорі.

2008

Тато дрімає перед обідом у кріслі й тоді, коли я саме зачиняю двері балкону, прокидається. Я трохи здригаюся від холоду, уже жовтень, а я стояла в самій футболці на балконі на дев’ятому поверсі, де свистить вітер. Я тримаю в руці мобільний і відчуваю, що маю посмішку від вуха до вуха, нічого не можу з цим вдіяти, мені відразу хочеться збігти вниз із цього дев’ятого поверху, не чекаючи, поки приїде ліфт…

— Що з тобою? — запитує тато.

Ми дивимося одне на одного, милиці в нього сперті обабіч крісла, він трохи затуманений зі сну, а я сама не своя й набираю повітря в груди.

— Щойно говорила з Гонзою!

Я стискаю в руці маленький телефон, мало не розчавлюю його, і швидко переповідаю, як учора додзвонилася одній будівельній фірмі в Шумперку. Там Гонза вже давно не працює, але вони дали мені контакт товариства з Римаржова, звідки він теж нещодавно пішов, але там знали людину, яка з ним працювала. І той мені продиктував номер телефону Гонзи. У мене було цих дев’ять чисел, нашкрябаних на аркушику, але був уже пізній вечір. Уранці я готувала сніданок і не думала ні про що інше, проте саме це постійно відкладала. «За годинку», — казала я собі, — «за півгодинки, за десять хвилин». А потім я вибігла на балкон і набрала номер, а потім залунав голос, який спочатку звучав дуже сторожко, але потім я повірила, що говорю з Гонзою. Що за двадцять два роки знову чую голос свого брата.

— Та заспокойся, бо ніби в трансі, — потішав мене тато.

Поступово в мене заспокоїлося дихання, я все ще посміхаюся, але вже менше, і зіпсувати цієї посмішки не дам. Іду до кухні, готую обід, займаю руки й голову, тож за п’ятнадцять хвилин я вже майже спокійна. Чую тата, як він ходить у вітальні, тренується без милиць. Він закашлявся, я біля плити, спиною до дверей, чекаю, що ж він прийшов мені сказати.

— А ти вважаєш, що якось до нього поїдеш? — питає він обережно.

— Якось? Я їду відразу після обіду.

— Але зажди…

Я обертаюся від столу й бачу його насуплене чоло.

— У нас усе закуплено, вечерю приготую й залишу тобі в холодильнику, а вночі або під ранок уже й повернуся.

Він обертається і йде назад до кімнати.

— Аби тільки не здуріла, — чую, як він белькоче.

За обідом запитує, куди я, власне, поїду.

— Гонза живе в Брунталі. Але зараз він на будівництві десь поблизу Опави.

— Але ж це протилежний бік країни! Ти хочеш їхати сама?

Я змушена посміхнутися попри всі ці переживання.

— Я проїхала автівкою через усі Сполучені Штати зі сходу на захід, тату.

— Ну так, але… — бурчить він над тарілкою супу.

Я проїжджаю селом, розтягненим уздовж дороги, дивлюся ліворуч на бічну, та раптом я вже за табличкою, будівлі закінчилися, далі видко лише поля. Я повертаю на першій польовій дорозі і їду назад, знову дзвоню. Із телефоном біля вуха нарешті завертаю правильно. Іще пару десятків метрів поміж будинками, а потім відкривається лука, за нею — частина лісу й просто перед капотом у мене раптово — купа глини.

Я вилізаю з автівки й потягуюся, бо зупинялася тільки раз біля бензозаправки десь на Височині. Досить тепло, сонце вже низько над лісом і світить мені просто у вічі. Я затуляюся долонею й роззираюся. Із землі стирчать кабелі, переді мною низька «капличка» для прокладання електрики, трохи далі — бетонна площадка. Бачу маленький екскаватор із ковшем, що лежить на траві, і вантажівку. Поруч стоїть темно-синій пікап, задні дверцята відчинені, але ніде нікого. Звідкись чути плюскіт води. Найближча ділянка оточена низьким заіржавілим парканом із відчиненою хвірткою, кілька фруктових дерев із напівопалим листям, колодязь і полущена синя колонка. Із неї тече вода, поруч стоїть хтось зігнутий, напівголий, я бачу його спину. Підходжу до нього, він миється під колонкою, намилює руки, вирівнюється й змиває все водою. Чоловік середнього зросту, м’язистий, засмагла спина й світле волосся, зовсім коротке. Бере рушник, що лежав на бетонному покритті колодязя, і витирається. Тягнеться до сорочки, що накинута на колонку, і вдягає її. Я нечутно йду пожовклою травою, і він обертається, лише коли я стою за кілька метрів від нього.

Перший погляд — ніби зовсім до незнайомого. Він теж, мабуть, так вважає, ми обоє роздивляємося обличчя й постать іншого, як тоді, коли очі потроху звикають до темряви. Коротке волосся мене дещо збиває, а ще — зморшки на лобі й навколо очей, але погляд постійно повертається до ясних синіх очей, а вони — його. Потім він посміхається, дві ямочки на щоках, і враз усе стає зрозумілим. Це підтверджує і голос, який, звісно, трохи огрубів за ці роки, але це все ще він. Стоїть навпроти мене в розстебнутій сорочці.

— Привіт, сестро.

У цей момент я відчуваю потужну хвилю, яка мене заповнює, ніби в мені раптово розпускається пуп’янок якоїсь величезної квітки, дзвіночок польовий, велетенський дзвін, який б’є і вибемкує далеко навколо. І раптом усе повертається, усе наше минуле.

— Ти негіднику, ти мерзотнику, ти нікчемо, де ти був усі ці роки… — виштовхую із себе поміж схлипуваннями й кулаком б’ю його в голий живіт, помічаю, як після першого переляку він стиснув м’язи й тримає, а я не спиняюся.

Однак відчуваю, що мені не стає сили, я навіть не можу нормально стиснути кулак, тож зрештою падаю в його обійми. Сльози рясно ллються, як щойно текла вода з колонки, але Гонза мене тримає, я відчуваю його надійні плечі й руки, які гладять мені ззаду волосся.

Ми сидимо одне навпроти одного, я на пакуванні із якось інструменту, а Гонза позаду, у відчинених дверцятах пікапа. На ньому вже светр і куртка, сутеніє, між нами пальник із невеликим газовим балоном, на ньому гріється якась консерва, Гонза ріже хліб.

— Це було так швидко. Я думав, куди б нам піти на вечерю чи на каву, але в цій дірі нічого немає. До Опави недалеко, але ж не хочеться лишати тут усі ці речі без нагляду, — говорить він і показує навколо.

— Ти будеш тут ночувати?

— Так, спатиму в пікапі. Час від часу я так роблю. Тут я вже завершую, хлопці сьогодні поїхали додому. Завтра тільки деякі допрацювання, прибирання — і все готово.

Він розповідає, що вже три роки працює сам на себе. Пішов із фірми, яка будує каркасні будинки, і тепер бетонує фундаменти сам. Наймає собі двох помічників, приватників.

— Це все, що маю, — показує він довкола. — Це Бобік, ось той малий екскаватор, він, щоправда, іще не мій, потрібно виплатити ще рік кредиту, там Дружок, — показує на стару вантажівку, — і ось цей пікап, його я купив два роки тому за готівку. Вожу в ньому інструмент, у кабіні можна спати. Щоразу повертатися додому невигідно.

— А скільки фундаментів ти робиш, скажімо, за місяць? — запитую я.

— Десь чотири. Якщо гарувати від ранку до ночі, то п’ять. Ми робимо також доріжки чи плитку, якщо замовник бажає.

Ми їмо з глиняних мисок лечо, заїдаємо хлібом, тепер розповідаю я. Із Голландії повертаюся до Південної Європи й до Америки, так назад у часі подорожую й до Австралії, і до Нової Зеландії.

— Про те, що мама померла, я дізналася із запізненням у Сіднеї. Але в мене не було шансів повернутися, навіть якби я знала завчасно. Перед цим ми з одним хлопцем у Новій Зеландії збирали яблука, у різних місцях, а потім хотіли трохи покататися островом. Але в останній момент усе пішло шкереберть. Власник нам не заплатив, усе заперечував і ми зрештою на те забили, за останні гроші доїхали до Австралії. Звідти я вже з нової адреси написала листа додому. На той час у мене не було грошей навіть на їжу, не кажучи вже про зворотний квиток до Європи.

— Я пам’ятаю, що ту адресу в Сіднеї мені дав тато після похорон. Тоді я тобі написав, але відповіді так і не отримав.

— Ти справді мені писав? Жодного листа не було. Я, щоправда, не жила довго за тою адресою. У мене не було грошей на оренду, тож довелося звідти виїхати. Потім декілька років працювала й вивчала англійську в Мельбурні.

— Я тоді не йняв цьому віри. Моя сестра, оцей домосід, із іншого боку земної кулі…

— Чому ти не залишив татові адресу чи номер телефону?

— Я тоді жив по різних гуртожитках, мобільного на той час іще не було. Але телефон колишньої роботи я йому залишав. Він ніколи не телефонував.

— А ти йому?

«Якщо в Гонзи є щось від тата, то це воно», — розмірковую сама собі й дивлюся на його похмуре чоло і кам’яний вираз обличчя.

— Гонзо, тато після операції. Ти навіть не запитаєш, як він?

— Ти оповідала мені про це вранці по телефону, — він підводиться і йде.

За мить повертається й приносить лампу.

— Це класична гасова лампа. Я підготований, — сміється він і вмикає її.

Оточені темрявою, ми сидимо над згаслим пальником. Вечеря нас зігріла, у Гонзи є ще чай у великому срібному термосі. До мене й досі вповні не доходить, що тут, у Північній Моравії, на будівельному майданчику серед темряви я сиджу зі своїм братом, який поділився зі мною вечерею, а тепер ми передаємо одне одному кришечку від термоса з теплим чаєм. Я розумію, що Гонза непомітно змінив тему, але я цього не хочу й набираюся сил для маленької незначної брехні, яка нікому не зашкодить, а моїй меті може допомогти.

— Знаєш, Гонзо, — починаю я, — усе змінюється. Коли я сьогодні татові сказала, що їду до тебе, він зрадів. Передавав тобі щирі вітання.

Він недовірливо на мене дивиться, але я ні на мить не змінюю серйозний тон голосу.

— Я за тиждень повертаюся в Голландію, але приїду навесні. Тато казав, що тоді ми могли б усі зустрітися в нього в Будєйовіце. Якось на вихідні, на Великдень, наприклад.

— Сестро, ти не змінилася.

— Чому так вважаєш?

— Ти ж знаєш. Усе ще хочеш полагодити речі, на яких не тямишся.

— Чого ж я не знаю? Поміж іншим, мені відомо геть усе.

— Не знаєш… Я більше не хочу про це говорити.

Мені стає холодно, Гонза позичив мені стьобану куртку. Лампа світить, від вологої трави йде холод. Стільки всього, про що я б хотіла запитати, але кажу собі, що не псуватиму цей момент, той час, який нам іще лишився. Гонза лізе до невеликої сумки, в якій лежать документи, показує мені маленьку світлину. Портрет жінки з темним волоссям, зачесаним назад. У неї виразні очі, чистий лоб, великі губи. Дуже гарна.

— Це Ґабіна. Ми разом уже п’ятий рік.

На іншій світлині знову вона, обіймає за плечі дівчинку років п’ятнадцяти з довгим розпущеним волоссям.

— Христина, її донька. Цього року їй виповнилося вісімнадцять. Вона живе вже зі своїм хлопцем.

— Це добре, — кажу я, — ми обоє не маємо дітей, тато переймається, хто ж успадкує його поле.

— А що тітки?

— Одна кілька років тому померла. Анєжка. Про це тато мені написав у Роттердам.

— Я б усе одно нікого з них не впізнав би, бачив їх тридцять років тому.

Уже справді холодно. Гонза складає речі у свій пікап, розгортає на сидіннях у кабіні спальник.

— Тож іще одна ночівля в готелі «Фольксваген», — жартує він. — Уранці я у автівці завжди прокидаюся близько шостої, бо в мене болить спина. Але відразу ж беруся працювати, потім приїдуть хлопці, і до обіду ми завершимо.

— Коли ти збудуєш свій дім? — запитую я. — Постійно будуєш іншим.

— Можливо, колись прийде й моя черга. Та я не скаржуся. Чотири роки я живу в Ґабіни. Вона відсудила після розлучення квартиру в Брунталі. Уперше за ці роки в мене є дім і постійна адреса.

Він іще стоїть зі мною біля автівки й позіхає. Я вже увімкнула мотор, і ліхтарі освітлюють бетоновий фундамент переді мною, але я все не можу наважитися зачинити дверцята й натиснути на газ.

— А як мотоцикли, вони тобі все ще подобаються? — запитую я.

— Довго в мене нічого не було, завжди було щось більш потрібне, куди витрачалися гроші, — його голос дещо ожив, — але навесні цього року я купив собі старий «Харлей». А Ґабіні —шкіряні штани й шолом, улітку ми поїхали до Польщі. Доїхали до самого моря, до Ґданська.

Я пристібаюсь, зачиняю дверцята й ще раз піднімаю руку на прощання.

— Зупинися на якійсь цілодобовій заправці на каву, сестро, щоб бути бадьорою за кермом, — чую ще я.

Дослухаюся до його поради й за півтори години зупиняюся на освітленій заправці. Сиджу за кавою з круасаном, нічна зміна за прилавком, дві жінки мого віку позіхають і позирають на годинник. Я теж дивлюся. Пів на першу. Переді мною на столі лежить аркуш із закресленими іменами. Поруч — ключі від автівки. Я згадую слова Гонзи просто перед тим як я поїхала. «То вітання татові», — промовив він. Більше нічого. «Але мені й цього досить, — кажу собі, — це принаймні щось, а щось — це більше, як ніщо». Дивлюся замислено й втомлено в чорну темряву надворі, перед очима в мене все ще Гонзове засмагле обличчя, мені добре. Від сусіднього столу на мене зиркає старший пан у бейсболці й чорній футболці, мабуть, водій вантажівки. Досередини входить молода пара, оплатити бензин і випити кави. Тож ми кілька хвилин сидимо там у теплі під штучним світлом лампочок всі разом, чужі люди, які подорожують.

Вранці ми з татом зустрічаємося у дверях ванної. Я позіхаю, у мене заспані очі, потягуюся, від автівки я вся, ніби поламана.

— Треба було поспати, — каже тато, — булочку до сніданку я намащу собі сам.

— Добре. Проте мені подобається їсти разом.

За вікном іде дощ, кава пахне, ми сидимо за столом, і я обережно починаю розповідати про Гонзу. Намагаюся говорити без надміру емоцій, щоб не відлякати тата. Він усе вислухав мовчки, ствердно хитав головою.

— Гонза був дуже радий, тату, що я приїхала, щоб потурбуватися про тебе. Він запитував, як пройшла операція, і як ти, він хотів би тебе побачити. Зрештою він запропонував, що навесні приїде, ми змогли б знову всі разом побачитися.

Недовірливий погляд, я нічого іншого й не чекала, але це моя вистава, вона мені подобається.

— Наприклад, на Великдень, казав він.

Я бачу, як йому важко не думати про те, що він щойно почув. За його лобом це все перемелюється, він нервово жує булочку з маслом і джемом.

— Тату, Гонза — хороший хлопець. Він має добру роботу, працює, як віл…

«Не тиснути, — кажу собі, — до весни в нього ще є багато часу в усьому розібратися». Після сніданку він тренується ходити по квартирі, щодня обережно ускладнюючи завдання. Удень, коли перестає дощ, ми йдемо надвір. Він згадує, що я скоро поїду. Останній тиждень. На голову мені падає листя з дерев, лавочка й пісочниця з гіркою на дитячому майданчику притрушені жовтим листям.

— Я хотів тобі ще дещо сказати, поки ти не поїхала, — каже він, ми стоїмо серед панельок, тримаючись під руку. — Я не хотів писати про це в листі. Ти пам’ятаєш стару Махову?

— Звісно. Я навіть бачила її за воротами, коли їздила покласти мамі квіти на могилу.

— Так, одного разу вона вхопила мене за рукав просто на цвинтарі. Це було вже року з півтора тому. Добігала через площу з палицею вже ледь-ледь… Я зараз у цьому ненабагато кращий.

— А що вона хотіла?

— Розповідала мені, що тоді, улітку, коли це сталося з Венцою, — зиркає на мене тато, — він саме працював у них у хаті, оббивав їм веранду. Він не встиг це зробити до вечора, і Маха, її син, який уже…

— Я знаю, тато, він помер.

— Маха йому сказав, щоб він прийшов наступного дня вранці. А Венца нічого на це не відповів. Тож Маха знову своє «до завтра, Венцо». А Венца ніби-то каже: «Я цього вже не дороблю». А Маха: «Чому не доробиш?» А Венца ніби-то тільки повторював, що не доробить, і пішов геть… Стара Махова це чула. І Маха був того вечора останнім, хто бачив його живого.

Я міцно тримаюся за тата. Чи він за мене, не знаю. Навколо бігають діти, щебечуть, як ластівки.

— Чому ж нам Маха про це ніколи не говорив?

— Ну, знаєш, він же урядовець… І це тоді не личило.

Анна все ще худа, волосся коротке, пофарбоване в особливий світло-каштановий відтінок, який їй дуже личить. Ми вітаємося за руку й коротко обіймаємося при вході. Вона веде мене до вітальні, я знову через багато років у її квартирі. Тут усе вже інакше, сучасні меблі, скляний низький столик, точкове освітлення на стелі. Тільки одну річ я впізнаю — милий низький комод із дерева, із трьома малими шухлядками. Старовина від прабабусі серед цієї сучасності чудово виділяється. Єдиний спогад про стару сільську хату, якої вже давно немає. Я дивлюся вражено й мені здається, як влучно це характеризує Анну. Вона живе сучасністю, але не забула. Ніби зачарована, я не можу відвести погляд від старого комода й тільки пізніше помічаю, що, окрім Анни, на мене дивиться ще й та дівчина зі світлою косою, яка минулого разу мені відчинила і яку мені Анна тепер намагається представити. Її звуть Маґда.

Вони сидять поруч на дивані, а я навпроти в кріслі, між нами — бутерброди, закуски та кава. Анна до мене підготувалася, бо знає мене й знає, що я люблю солодке. Я хочу чути все й відразу, але Анна починає розказувати зашвидко, так, ніби за цих п’ятнадцять років із нею не сталося, власне, нічого цікавого. Називає три фірми, в яких працювала, а тепер нібито працює на якогось місцевого багатія, як вона говорить. Із Маґдою вони познайомилися п’ять років тому, вона працює масажисткою у фітнес-центрі. Вона б дуже хотіла до Південної Америки, тож я маю розказати їй про Мексику й Аргентину. Маґда вивчає іспанську, показує мені підручники. Потім перепрошує і йде, вона відійшла від масажного столу лише на годинку, щоб мене побачити, сьогодні вона працює аж до десятої.

— Вона дуже мила, — кажу я Анні.

— Тебе це здивувало? — вона запитує просто й дивиться мені в очі, від її погляду я відчуваю спокій і рівновагу.

— Знаєш що, — стенаю я плечима, — у нас у Роттердамі ніхто цим не переймається.

— Але тут у нас, у маленькому місті, не так, не забувай.

Більше вона про це не говорить, запитує про тата й Міладу, про мої подорожі.

— Я маю тебе насварити, — сміється вона. — Ти раптом зовсім перестала мені писати. Я тоді послала тобі до Лондона, мабуть, іще два листи, а коли ти за рік не повернулася, я взагалі не знала, що з тобою сталося.

— Я знаю, Анно, я погана. Але тоді в мене було багато роботи із самою собою.

— Лише через роки я дізналася від твого тата, що ти в Австралії. Я зустріла його в Будєйовіце на різдвяному ярмарку. Він тоді ще думав, що ти скоро повернешся.

Потім Анна замовкає й дивиться на мене якось інакше, і я відразу розумію, про що вона хоче поговорити. Я ще трохи вичікую, тепер уже від якоїсь хвилини нічого не зміниться, якщо вже вона не сказала мені цього за двадцять два роки.

— Я хочу розповісти тобі, що сталося тоді у вісімдесят шостому на хлумецькому роздоріжжі, — починає вона, — коли ми поверталися з Олешніка з танців, Хозе, ваш Гонза і я…

Вона говорить зв’язно, як той, у кого було достатньо часу про все подумати й сто разів переповісти це самому собі. Коли вона дістається того головного, у неї аж трохи стишується голос.

— …Хозе пив увесь вечір лимонад і був неприємним, я пам’ятаю, що зовсім не розуміла, чому він, власне, хотів їхати на ті танці, якщо йому все не подобалося і він не танцював, лише наїжачено сидів біля столу. Саме того дня я розповіла йому радісну новину, що вагітна. Гонза літав залою, скрізь були його знайомі, вони пригощали його горілкою. Пива він випив десь із три за вечір, а скільки було пригощань, я не знаю…

Я відчуваю все більшу знервованість у її голосі, вона робить довші паузи й часто дивиться кудись за мене, ніби бачить оце все десь удалині.

— …ми поїхали відразу після півночі, я вже не витримувала там із Хозе. Гонза ще не хотів, але коли він побачив нас обох, із настроєм на нулі, то вже нічого не говорив. Був туман, і Хозе їхав досить швидко, я боялася, і ми ще раз посварилися в автівці, я сиділа поруч із ним, Гонза — позаду. Потім Хозе виїхав на перехрестя, швидше за все, що він узагалі не подивився або був зовсім неуважний, бо злий. А потім нас викинуло, це був жахливий удар…

Я бачу по ній, що вона хоче вже закінчити, хоче мати це позаду, але водночас чим далі, тим важче підшуковує слова.

— …Я стояла на дорозі й бачила Хозе, який вилазив за мною із правих дверцят, ліві не можна було відчинити. Раптом ми опинилися ззовні всі втрьох, я була рада, що ми цілі, а потім ми пішли до тої автівки, вона лежала на даху, догори колесами, це було жахливе видовище. У цей момент проїхала інша автівка, теж у напрямку Глубокої, як і та, перша. Хлопці переговорили з водієм, потім авто поїхало й Гонза сказав, що той пан подзвонить у швидку. Потім ми дуже довго були там самі, принаймні мені так здавалося. У тій автівці було двоє чоловіків, але до них не можна було ніяк дістатися, Хозе ввесь час повторював, що той, хто поруч із водієм, мертвий. Гонза казав, що їх звідти не можна витягати, що треба почекати швидку, а потім Хозе почав істерику, кричав, що це жахлива річ, що я вагітна, і що ж буде далі. Зрештою він побіг у поле, тікав геть, як навіжений, а Гонза побіг за ним. Він його наздогнав, і якийсь час вони стояли там у полі, Гонза тримав його обома руками за плечі й щось говорив. Коли вони повернулися, то…

Анна не знає, що далі, я гладжу її плечі й кажу, що далі вона й не мусить розповідати.

— Ми тоді уночі на тій трасі пообіцяли одне одному, вигадали це хлопці, що це залишиться лише поміж нами трьома, назавжди. Мені це здавалося огидним, але зрештою я їм також пообіцяла, що нікому про це не скажу.

Анна плаче в мене на руках, я відчуваю, що це тихий плач полегшення, я гладжу її волосся.

— Це було найгірше літо мого життя, Гано. Я боялася зустріти Гонзу, тебе, твого тата чи маму, я не могла стерпіти Хозе… Я поїхала до тітки, у неї був знайомий лікар у лікарні. Спочатку взагалі не хотіли це робити, бо вже було досить пізно…

— Хозе тебе змусив зробити аборт?

— Він тиснув на те, що в селі про це ніхто не знає, лише лікарка. Не знав, що ти про це знаєш. Гонзові він пізніше сказав, що я втратила дитину в тій аварії…

Коли Анна заспокоюється, ми йдемо трохи пройтися вулицею. Біля сусіднього дому я раптово згадую й показую на п’ятий поверх. На вікнах опущено жалюзі, як і минулого разу.

— Я добре пам’ятаю? Це вікна пана Тушла, Анно?

— Так, це його квартира.

— Тато стверджує, що він уже помер.

— Він живий, за ним доглядає донька.

Я тішуся й уголос планую зустріч.

— Не роби цього, Гано, — крутить вона головою.

— Чому?

— Він уже зовсім не виходить. Нещодавно я зустріла його доньку, він навіть не впізнає людей.

— Я не можу уявити, що не зайду до нього. Я хочу знати, як йому жилося усі ці п’ятнадцять років…

— Як жилося? — усміхається Анна. — Ці жалюзі в нього опущені вдень і вночі.

— Чому?

— Спробуй уявити, що він бачить із вікна.

Коли я повернулася спиною до панельки, побачила вершечки башт атомної електростанції. Анна дивиться на мене.

— Із п’ятого поверху він бачить ці вежі як на долоні, розумієш? Він навіть не може визирнути з вікна.

— До дідька, я й не зрозуміла.

— Але хроніку він писав іще недавно, — продовжує Анна. — Знав, хто куди переїхав, коли зруйнували село, люди писали йому, хто помер, у кого народилася дитина тощо. Окрім того, усі на поминальні дні зустрічалися в костелі святого Прокопа.

Ми ходимо районом, але вниз до центру йти не хочеться, тож ми продовжуємо говорити на дивані. Я розповідаю про свої зустрічі з Хозе, зі старим Конопкою і про поїздку до Гонзи. Анна показує мені на ноутбуці світлину родинного свята, сімдесятиліття батька. Я кажу, що рада була б побачити її батьків, але що лишилося вже менше тижня, тож, імовірно, вже наступного разу. Мені спадає на думку, що в гаманці у мене є мій список. Я ще нікому його не показувала, але Анні можна. Він уже трохи прим’ятий і брудний. Анна сміється й подає мені ручку, щоб я викреслила її ім’я.

— Бачиш, хто в мене залишився насамкінець, так?

Анна проводить пальцем донизу й спиняється біля третього від кінця імені.

— Ти не знайшла Надю? Я ходжу до неї стригтися щомісяця, оцей колір мені зробила вона.

Розказує мені, де в Наді перукарня, уже майже десять років вона на першому поверсі дому, який вони з чоловіком збудували собі в передмісті. Її доньці вісім років. Потім Анна опускає палець на самий кінець списку й дістає мобільний.

— Я подзвоню Оліні. Скажу, що ти сидиш поруч мене.

Вона бачить по мені, що я не вельми окрилена від цієї ідеї.

— Ми зустрічаємося майже щомісяця. Вона щоразу приїжджає, коли хоче поговорити й відпочити від родини.

— Я маю це зробити сама, Анно. Скажи краще, де її знайти.

— Ти ж не захочеш це відкласти? — запитує Анна й на звороті мого списку малює план села на Збудовських болотах.

Як іде дорога, де пожежна станція — і навпроти ставить хрестик.

— Знаєш, я завжди собі уявляла, коли думала про Оліну, як колись до неї приїду, вона працюватиме в шикарному магазині, підфарбована, на шиї золото, вдягнена в костюм від «Гуччі», обслуговуватиме лише обраних замовників…

Анна сміється, як дурна.

— Ти ж пам’ятаєш, — нагадую я їй, — вона завжди казала, що не хоче працювати, як її мама.

Я ховаю цей дивний шматок паперу назад у гаманець і розпитую, що робить Оліна.

— Дозволь себе здивувати, — каже Анна. — І раз уже ти до неї поїдеш, можеш їй дещо відвезти? Я завжди записую їй нові фільми жахів.

Вона принесла три DVD в паперових обкладинках, підписаних фломастерами.

— Вона не змінилася? — запитую й перечитую назви фільмів: «Мертва Мері», «Кривавий курорт», «Дім тисячі трупів».

Час промайнув, виявилося, що вже десята вечора, я сиджу в автівці, Анна пропонує, щоб я ще трохи почекала Маґду, ми могли б разом піти у бар тут на районі.

— Наступного разу. Вранці о сьомій я везу тата до лікарні на процедури, — кажу я.

В’їжджаю на гірку біля Тина, проминаю велетенські освітлені вежі електростанції, радіо в автівці вимкнене. У голові все стрибає, відчуваю, що не можу зосередитися на керуванні. Чим ближче те місце, тим більше б’ється серце й холонуть руки на кермі. Лише тепер помічаю, що біля перехрестя стоїть нова заправка. Маленька, лише на дві колонки. Світло від заправки освітлює все поблизу. А так все лишилося таким, як і тоді. Наближаюся до Глубоцького заповідника, гальмую, по обидва боки дороги — ліс. Звертаю на лісову дорогу й вимикаю мотор. Відчиняю дверцята й перекладаю мобільний телефон із однієї руки в іншу, ніби він попече мені долоні. «Здається, іще не так пізно», — кажу собі. Дисплей світиться в темряві, я шукаю номер, навколо шумлять дерева.

Якийсь час звучать довгі гудки, потім чути голос Гонзи. Він усе ще для мене якийсь новий.

— Не заважаю? Іще не пізно?

— Ніколи не пізно, — чую, як він сміється.

Як типово. Одразу навіть не знаю, із чого почати, що сказати в цій паузі. На мить мені здається, що він точно знає, чому я дзвоню.

— Я сьогодні говорила з Анною. Я все знаю.

Тиша. Не чути навіть його дихання.

— Їй треба було комусь розказати, Гонзо. А кому ж іще, окрім мене? Їй відлягло від серця. Через стільки років та обіцянка мовчати давно зайва, ти не думаєш?

— Що я маю тобі сказати?

Його голос звучить дуже спокійно. Про аварію він точно не хоче говорити. Він так і каже. Я дихаю якийсь час глибоко, щоб заспокоїтися.

— Чому ти про це не сказав батькам, Гонзо? Принаймні тоді, коли ти в дев’яностому після амністії повернувся додому?

— Я хотів їм сказати. Але ти не бачила тата. Із ним не можна було говорити, він поводився, як переможець холодної війни, ніби той листопадовий переворот зробив саме він. Йому все було зрозумілим, він уже давно нібито знав, що комуністи ось-ось підуть. І вся революція відбулася лише завдяки тому, що він у якомусь забитому селі щонеділі старанно ходив до церкви…

Він говорив усе ще спокійно, але його дещо гумористичний тон відлунював мені болем, через тата.

— Він постійно мені повторював, що найважливіше — це каяття, що коли я буду щиро каятися, знову зможу стати частинкою людської спільноти. Я сидів там у цій панельній квартирі й відчував, що нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше, що з цією людиною я просто не порозуміюся. І коли він не вгавав, я послав його в дупу.

— Ти не зміг себе перемогти, хоча б задля мами? — шепочу я в слухавку.

— Я хотів їй усе написати. Але ти ж знаєш, як я люблю це робити. Я відкладав, поки не прийшов лист від тата, що…

— А на похороні? Ти мав сказати йому хоча б тоді.

— Не вийшло, Гано. Повір.

— Чому?

— Він поводився так, ніби маму довів я, а не він…

— Гонзо..!

Я сиджу ще якийсь час у відчиненій автівці, а потім вмикаю мотор і виїжджаю на головну трасу до Будєйовіце. Я знову прокручую в голові цю розмову й свою останню фразу: «Це за тебе ніхто не зробить, Гонзо, ти маєш сказати це татові сам». Я розмірковую про те, як не вибовкати все самій, і мені спадає на думку, як добре те, що я вже за кілька днів поїду. Як на перший раз, цього для мене було забагато.

Близько пів на одинадцяту я відчиняю квартиру й тихенько йду до своєї кімнати. Скрізь темно, тато вже спить. Перш аніж заснути, я прокручую в голові карусель, ніби за часів сільського свята. Кольори, голоси, обличчя. Гонза, Хозе, Оліна. Я думаю про пана Тушла, дев’яносторічного старого, як він писав ще багато років у маленькій панельній квартирці з видом на атомну електростанцію хроніку села, що вже багато років не існує. А ще я розумію, що сьогодні вперше в житті я почула, як Анна плаче.

Я повертаю вузькою непрямою дорогою довкола заплавлених озер. Жовтневий вітер жене асфальтом листя тополь і беріз. На лобовому склі з’являються перші патьоки від дощу. Я роблю ще один закрут і праворуч бачу луку з нескошеною пожовклою травою, галявину, самотню стодолу й ще одне озеро. Гальмую й в’їжджаю в село, на сидінні поруч лежить мініатюрний план, накреслений ручкою. Ліворуч — пожежна станція, як і має бути. Подвійні ворота, перед ними — бетонний майданчик, що заростає травою. Їду повільно, хати оточують дорогу парканами. Праворуч показується низька будівля. Стара бетонова штукатурка, вкрита пилом вітрина й алюмінієві скляні двері. Я виходжу з автівки, іде дощ, повіває холодний вітер, я піднімаю комір куртки, на голову натягнено бейсболку. Я роздивляюся малий сільський магазинчик, побудований, найімовірніше, у сімдесяті. Скляна вітрина повністю заліплена збляклими рекламними наліпками мінеральної води, морозива, кексів і горілки. Я зазираю досередини й трохи вагаюся. Чи означає Аннин хрестик саме цей жалюгідний сільський магазинчик продтоварів?

Я вдихаю й беруся за алюмінієву ручку дверей. Заходжу до приміщення, заставленого поличками, посередині — довгий двосторонній стелаж, навколо нього — вузький прохід, яким заледве можна пройти. Спереду — прилавок, за ним — полички з пляшками алкоголю й сигаретами. Відразу ж упізнаю той вольовий голос, який заповнює весь магазин. Продавчиня, що стоїть на переносній драбині й вирівнює товари на полицях, повернута до мене спиною, злиться на людей, що стоять відразу біля дверей. На висоті грудей — малий відкидний столик, прикріплений до стіни. На ньому стоять дві розпочаті пляшки пива, за які тримаються ті постаті в чоботях. На одній — подертий темно-синій плащ, на голові — берет, це чоловік із посивілим масним волоссям, стоїть спиною до входу. Навпроти нього — кістлява жінка в хустці, на ній розстебнутий ватник, під ним плетений светр, на худих руках, що показуються з рукавів, світяться сині вени. Я чую від них в’їдливий запах хліва. Двоє відповідають на моє привітання, але продавчиня в грубому светрі й червоній жилетці із жовтим рекламним написом на спині навіть не обертається.

— Я не буду вам щодня повторювати, що тут не пивниця. Просто заберіть це пиво й випийте його надворі.

— Там холодно, — зауважує гугнявим низьким голосом чоловік і сьорбає з коричневої пляшки.

— Мені все одно, випийте вдома, але ж не тут! — завершує дискусію пронизливий вереск.

Обидвоє й справді починають рухатися, беруть у руки пляшки і йдуть. Двері за ними зачиняються, і я знову чую той знайомий голос, тепер уже значно спокійніший.

— Візьміть, будь ласка, кошик, гаразд? Я скоро зачиняюся, працюємо до п’ятої.

Я слухняно беру пластиковий кошик для товарів. Продавчиня вже стоїть за прилавком, у руці тримає ручку, на мить відриває погляд від паперів, а потім знову щось пише. Вона мене не впізнала. Я дивлюся на неї, обличчя здається мені трохи повнуватим, волосся має світле мелірування, вона взагалі погладшала, але це вона, Оліна. Хмуриться над паперами, розкладеними на прилавку.

— Щодня їм про це товкмачу, — додає для пояснення, радше вже самій собі. — Приходять сюди просто зі свинарника й гадають, що їх тут хтось буде нюхати…

Щоб не стояти там отак по-дурному й мати трохи часу, я обходжу стелаж із товарами, кладу до кошика якесь печиво для тата й банку маринованих огірків. Підходжу до прилавку з іншого боку, для певності знімаю бейсболку й опускаю комір куртки. Вона зайнята паперами, рахує й бубонить під ніс цифри. Із колами під очима, ненафарбована, у рекламній жилетці якоїсь продуктової компанії, рукави светра натягнено на руки аж до пальців, бо в магазині досить холодно. Я стою просто біля неї, біля прилавка, і серце мені заледве не вистрибує.

— Я хотіла запитати, чи є у вас заварні тістечка.

— Їх привозять у четвер, — відповідає вона автоматично й раптом її рука з ручкою спиняється посеред ненаписаних цифр.

Якусь мить так і зостається, вона видивляється на папери. Потім підводить очі. Ми дивимося одна на одну.

— Привіт, Олі, — вичавлюю з себе.

Вона обходить прилавок.

— Ходи сюди, — говорить і розкриває обійми.

Я вже не можу сказати й слова, клубок підступає до горла, притискаю її до себе, обіймаю, кудись зникають усі обіцянки, які повторювала собі чотири тижні тому в літаку, жодного плачу, жодних сентиментів. Лице занурено в Олінине волосся, що пахне сигаретним димом, я плачу, як мала дівчинка.

— Уже п’ята? — запитує охриплим голосом Оліна, коли ми рознімаємо обійми.

Очима, переповненими сліз, я шукаю стрілки годинника. Вона показує над холодильник із лимонадом і мінералкою, там на стіні висить червоний годинник із логотипом «Кока-коли». Вони показують рівно п’яту. Оліна йде до дверей, дзвенить в’язанкою ключів і зачиняє двері. Жодна з нас іще не оговталася. Оліна сякається в паперову хусточку, а я стою над своєю покупкою, що викладена на прилавок, і дістаю гаманець.

— Забудь про це. Бери й ходімо, — наказує Оліна.

Я лишаю автівку перед магазином, Оліна показує навпроти на гуртожиток, у якому живе її мама зі старими батьками. Ми проходимо далі на п’ятдесят метрів, де стоїть старий будиночок, із полущеною штукатуркою, але під новою стріхою. Я йду півкроку за Оліною, раптово усвідомлюючи, яка ж вона пречудова. Вона без вагань веде мене до себе додому. Ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Мене це знову вражає.

— Ми купили його сім років тому, — показує вона на будиночок. — Петр переробив електрику й воду, за рік, мабуть, будуть гроші на новий фасад, — обраховує Оліна.

Перед ворітьми я раптово спиняюся. Оліна вже стоїть за ними, тримаючись за ручку, і озирається на мене.

— Що сталося? Ти ж більше не плакатимеш, правда? Це вельми заразне…

Я витираю очі й слухняно хитаю головою, входжу за нею у двір. Оліна показує на дашок для автівки, якої немає.

— Петр із Матиашем поїхали в Будєйовіце на хокей. У них абонемент на вищу лігу. Постійно дуріють то з футболом, то з хокеєм. Знаєш, хлопцям треба гратися, а то вони роблять капості, — вона поглядає на мене й делікатно посміхається.

У них є Матиаш, якому невдовзі буде тринадцять, і десятилітня Олінка. Вона вдома робить домашні завдання, я розмовляю з нею, поки Оліна в кухні готує нам каву. Вона кличе нас до столу, батон на бутерброди уже порізаний, ми їй допомагаємо, а потім сидимо у вітальні, заставленій важкими темними меблями. Оліна розповідає, як вони живуть тут, у селі, а я про себе підраховую, скільки ж віталень за неповний місяць у Чехії я відвідала. І тут мені дають до рук альбом зі світлинами. Відпустка на Ліпні, перебудова дому, Петр і Матиаш на футболі. Із останніх світлин видно, що Петр також погладшав. Спереду лисіє, але за гривою на потилиці все ще доглядає.

— Іноді хочеться його вбити, — запросто коментує Оліна, коли мала йде до своєї кімнати. — Але тобі я, зрештою, не маю цього розповідати, правда ж?

Ми дивимося одна на одну. Я хочу сказати щось важливе, дорогою я це повторювала собі, виправляла порядок слів і таке інше, але Оліна все одно не дає мені сказати.

— Він займається дітьми, це так, і в домі робить багато роботи…

Оліна продовжує, я бачу, що вона міцно тримає дім. У момент, коли вона замовкає, я передаю вітання від Анни, віддаю диски з фільмами жахів і кажу їй про свою ідею зустрітися в пивниці «У Сладеків». Потім вона хоче покурити, ми стоїмо надворі, уже не йде дощ. Тепер вочевидь моя черга розповідати, бо Оліна про все розпитує.

— Ти одружена? — запитує вона, коли її сигарета вже майже викурена.

Я хитаю головою, що ні.

— У тебе з хлопцями не так, як у нашої Анни, часом?

Я виймаю з куртки гаманець і показую їй світлину з Фредеріком.

— Хто це? — перепитує вона.

— Той, із яким я зараз зв’язалася.

— Почекай, цій світлині років із двадцять, ні?

— Минулорічна.

— Скільки ж йому років, божечку?

— Двадцять дев’ять.

— Молоді сили? Але ж ти хитрунка, де його знайшла?..

Мала Олінка стежить за нами через вікно, як ми сміємося й вимахуємо руками, тільки, на щастя, не чує, що ми базікаємо про чоловіків.

— Знаєш, що Петр возить дітей туди, де була хата Гразділів? — каже Оліна й махає доньці, що ми вже йдемо всередину. — Він знає ліси навколо, ходить туди за грибами. Він хоче, щоб наші діти знали, де їхній тато провів дитинство й де раніше жили дідусь із бабусею. Він так дратується, що молодь сьогодні вже не знає, що там узагалі колись було село.

— Я теж там була. Там усе заросло травою.

— Петр увесь час говорить, що купив би ту землю від електростанції назад і побудував би там хатинку. Залежить від того, чи будуть добудовувати ще два блоки, чи ні.

— Анна про минуле вже особливо не згадує, — кажу я.

— І правильно робить. Коли я дивлюся на бабусю й дідуся, які все ще переживають, бо в них забрали дім… Я вже тільки лякаюся, коли згадую, скільки їм тоді заплатили. Це було смішно. Із вашими було так само. Знаєш, скільки б ті хати коштували зараз?

— Вони навряд чи могли тоді захищатися. Тепер я це знаю.

— Зараз теж не набагато краще, — посміхається Оліна. — Вони й далі водять нас за ніс. Пам’ятаєш, як тоді, за комуністів, постійно повторювали, що ми маємо поступитися електростанції, бо з того будуть тільки вигоди, що в нас буде найдешевша енергія й так далі? Хочеш знати, скільки ми платимо сьогодні? У нас, мабуть, найдорожча електрика в республіці. Бо ми начебто найменш заселена область. Хай ідуть до дупи!

— Не нервуйся, — заспокоюю я, коли бачу, як вона розійшлася.

— Та мені до них немає діла, до всіх цих ідіотів, — махає вона рукою кудись за горизонт, — у мене двоє здорових дітей…

— І дах над головою, — додаю я.

— У кредит, — докидає вона, і ми сміємося.

Після восьмої Оліна пропонує мені ще почекати, бо Петр із Матиашем повернуться з Будєйовіце за годину. Але я вже хочу їхати, тож Оліна проводжає мене до автівки. Коли ми підходимо до магазину, вона знову дзвенить ключами, відчиняє і за мить повертається з повними руками. Подає мені чотири великі морозива, які вистуджують мені руки. Грошей не хоче.

— Вітання татові, з’їсте ввечері під телеком.

— Треба мені газувати, щоб вони не розтанули, — кажу я й відчиняю дверцята автівки.

— Гано, — Оліна стоїть навпроти мене й раптово виглядає страшенно нещасною, — я дечого тобі не сказала.

— Що таке?

— Наприкінці листопада я йду під ніж. Мені оперуватимуть підшлункову, у мене з нею проблеми вже багато років.

— Усе буде добре, — посміхаюся до неї.

— Дуже боюся, — вичавлює вона з себе й кидається мені на шию.

Ми довго стоїмо обійнявшись. Лише ми вдвох окрай села, навпроти пожежної станції. На сидінні автівки починають поволі танути чотири морозива.

У малому сільському закладі нічого особливо не змінилося. Старий пан Сладек уже не працює, йому вже майже вісімдесят, він лежить удома, у нього ревматизм. Але барна стійка та сама, на неї падає штукатурка. Подерті стільці теж здалися мені такими ж. Тільки на столах світяться нові зелені рекламні скатерки, які надав пивзавод.

Ми сидимо втрьох навколо столу, четвертий стілець порожній. Хозе, звісно, теж покликали, але він сидить біля бару із двома іншими чоловіками, а більше нікого немає. Він заледве відповів нам на привітання, коли ми увійшли. Я нікого з його столу не знаю. Я кричу до нього, де Швабал. Хозе мені кричить, що той виїхав із села дванадцять років тому.

— То ми так і кричатимемо одне одному? — запитую я наше жіноче товариство.

— Хозе завжди був дурнем, — каже Оліна.

— Дівчата, давайте не псувати собі вечір, — каже Анна.

Ми замовляємо на стіл пляшку вина, тут немає з чого особливо вибирати, але все ж краще, аніж те чорнило, яке ми в цій пивниці пили колись. Ми згадуємо, сміємося, часом перебиваємо одна одну. Я все ж відчуваю неспокій, і серце б’ється гучніше, коли бачу Хозе, який підводиться від столу й бере зі спинки стільця своє пальто. Він лише махає до нас на прощання і йде до виходу.

— Ти навіть по п’ятдесят із нами не вип’єш? — кричить йому Оліна.

— Я завтра встаю на ранкову, — чуємо ми у відповідь і бачимо лише його спину.

— То йди до дупи, — зітхає Оліна, — мені й так через підшлункову не можна міцного алкоголю.

Я встаю зі стільця, відчуваю руку Анни на своїй.

— Не бійся, — шепочу, — я хутко.

Поспішаю до дверей, вибігаю перед пивницю, переді мною висока постать, що йде площею до костелу. Почув мої кроки й обернувся.

— Що таке?

— Іду тебе провести, — кажу йому.

Зміряв мене поглядом.

— Дякую, я впораюсь.

— Як тобі з цим живеться, Хозе?

— Що?

— Я питаю, як тобі з цим живеться всі ці роки?

— Ти п’яна, чи що?

— Як тоді все було на хлумецькому роздоріжжі?

Він обертається і йде далі, я за ним.

— Хозе, ти такий бовдур…

Він зупиняється й вдає здивування. Ми стоїмо посеред площі.

— Не треба мені грати виставу, нас тут тільки двоє.

— Чого ти від мене хочеш?

— Ту аварію тоді вчинив ти, бо ти був за кермом. Поки не приїхала поліція, ви домовилися, що будете оповідати.

На його обличчі — глум.

— Ти тоді ридав перед Гонзою, наче баба. Що не знаєш, що тобі робити, що Анна вагітна, що вам усім це зіпсує життя…

Він похмуро дивиться назад на пивницю.

— Гей, про Анну не думай, я все одно довідалася б про це.

— Дудки б ти довідалася.

— Аж ні. І знаєш від кого? Від Гонзи.

Тепер уперше я відчуваю його невпевненість.

— Ти гадав, що він зникнув з лиця землі? Ти б цього хотів, так? Я їздила до нього тиждень тому, він живе на півночі Моравії. Не віриш? Можеш йому подзвонити, своєму найкращому другові, — я витягаю мобільний із кишені.

— Облиш мене…

— Гонза вважав вашу дружбу справою життя й смерті, він такий. Він пішов за тебе в тюрму, а ти змусив Анну зробити аборт, хоча це й було вельми ризиковано…

— Знаєш, чому? — я навіть відступаю на крок від його дошкульного погляду. — Бо вона навіть не знала, чи це моя дитина, чи Гонзова. Цим вона тобі не похвалилася, ні? То й перестань мене дратувати цими розмовами про те, який був ваш Гонза святий.

— Я знаю, що між ними щось було, але це було тоді, коли Анна з тобою розійшлася.

— Звісно, а коли Гонза з нею переспав і потім її кинув, як він робив із усіма, то вона прилізла назад, як і багато разів до цього.

— Гонза не був святим, але він був стіною. На відміну від тебе, нікчемо!

— Ти не знаєш, про що говориш…

— Гонза приїжджав до тебе після амністії? Ні? Тому що Анна написала йому до в’язниці, як ти його обдурив. Він уже давно знав, яка ти скотина. Ти не вартий був навіть того, щоб він приїхав натовкти тобі пику.

— Забирайся і їдь кудись до дупи, ти нікому тут не цікава.

Ми обоє важко дихаємо, повітря, ніби після перестрілки, коли ще відчувається запах пороху.

— Але ж ти зруйнував тоді життя трьох людей. Навіть чотирьох…

Він посміхається. Його обличчя знов набуває самовпевненості.

— І що ти з цим хочеш робити? Підеш донесеш на мене?

— Ні, — дивлюся йому просто у вічі й повільно виціджую слова, — мені на тебе насрати.

Він спльовує в калюжу.

— Навзаєм.

Хозе йде, руки в кишенях, я чую, що він насвистує. Я лише тепер відчуваю холод, стою на площі в самій сорочці, так, як за ним вибігла. Повертаюся назад до пивниці й звіддалік бачу у дверях дві постаті. Анна й Оліна. Стежили звідти. Боялися за мене. Раптом із мене ніби все спало. Пивниця стала лише трохи люднішою, ми допиваємо другу пляшку вина, господар милий, робить нам на замовлення бутерброди з тертим сиром. Зрештою переходимо до міцнішого. Я замовляю гіркий лікер на всіх, але тільки раз. Бо ми вже бережемо себе, і так знаємо, що ніч молода, що Маґда вже їде, щоб відвезти нас кудись, де вирує життя. Після десятої ми сідаємо до автівки й залишаємо заспане село нашого дитинства.

Маґда, заскочена нашими розмовами й сміхом, лише посміхається й веде в темряві, авто повільно їде районною дорогою, оточеною лісом і туманом. Оліна мене підмовляє, щоб я назавжди повернулася до Чехії, що ми будемо так гуляти щоп’ятниці.

— Ти ж говорила, що той твій молодик не проти кудись переїхати? Якийсь гуртожиток для туристів можеш винаймати собі й тут…

— Поки що я пообіцяла татові, що приїду хоча б на кілька днів на Великдень. Потім побачимо, — кажу я й думаю про нього, про коробку, повну паперів у його квартирі, яка чекає на те, щоб я вивчила її вміст.

І знову в голові в мене пролітає план, що навесні ми зійдемося втрьох: тато, Гонза і я. Сядемо в Будєйовіце на площі за вуличний столик якоїсь кав’ярні, світитиме сонце, ми вип’ємо пива чи кави, мама з нами теж буде, хоча біля столу стоятимуть лише три стільці, і ніхто з перехожих, навіть офіціантка, її не бачитиме… Я ховаю обличчя в комір куртки, дивлюся у вікно на холодну жовтневу ніч, але бачу лише туман.

Автівка повертає під прямим кутом, ми виїхали на головну дорогу, прямуємо назустріч сяйву міста вдалині перед нами. Оліна сама сміється зі свого жарту й хапає мене за плечі. Раптом Маґда гальмує, уже здалеку бачимо, як біля правого узбіччя туман освітлюють фари, помаранчеві бічні і синя блимавка.

— До дідька, поліція, — каже Маґда.

— Не зупиняйся, — пищить Оліна, — не зупиняйся, це ловці органів! Як у тому останньому фільмі жахів, який ти мені давала, Анно, пам’ятаєш? Будь ласка, не зупиняйся, вони продадуть нас на органи…

— Що дасте, дівчата? — повертається Анна з переднього сидіння.

— Я дам підшлункову, — кричить Оліна, я помираю від сміху, але ми вже стоїмо на узбіччі, і до нас іде поліцейський із ліхтариком. Маґда опускає віконце.

— Ми їдемо на дискотеку, — проголошує Оліна, молодий поліцейський дивиться в автівку, переповнену жінками, і його пожадлива посмішка виказує, що він мав би неабиякий інтерес зовсім до інших наших органів.

Але зрештою він перевіряє Маґдині права, паспорт і техпаспорт. Прощається й показує нам, що ми можемо їхати далі.

Інформація видавця

УДК 821.162.3’06-3

ББК 84(4Чех)6-4

Г 14

Видання книжки здійснено за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського Центру в Києві

Перекладено за виданням:

Jiří Hájíček: Rybí krev. Host, Brno, 2012, 360 s.

© Jiří Hájíček, 2012

© Host — vydavatelství, s.r.o., 2012

© Ірина Забіяка, переклад з чеської, 2017

© Богдана Давидюк, обкладинка, 2017

© ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2017

ISBN 978-617-7286-18-8

З м і с т

2008 …6

Висота 370,5

1983 …24

1986 …94

1988 …170

2008 …200

Номер 11

1989 …214

1990 …220

1992 …256

1993 …278

2008 …322

Гаїчек, Їржі

Г14 Риб’яча кров: Роман / Переклала з чеської Ірина Забіяка. — К. : КОМОРА, 2017. — 352 с.

ISBN 978-617-7286-18-8

УДК 821.162.34)6-3

ББК 84(4Чех)6-4

Літературно-художнє видання

Їржі Гаїчек

РИБ’ЯЧА КРОВ

роман

Переклала з чеської Ірина Забіяка

Випусковий редактор Алла Костовська

Редактор Наталя Мацибок-Стародуб

Коректор Ніна Тихоновська

Обкладинка Богдани Давидюк

Макет і верстка Андрія Репенка

ТОВ «Видавничий Дім «КОМОРА»

вул. Кудряшова, З, оф. 133, м. Київ, 03035

+38 044 221-05-84

komora.books@gmail.com

Свідоцтво ДК № 4588 від 31.07.2013

Формат 84x1081/32. Папір книжковий полегшений. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 18,48. Обл.-вид. арк. 14,34. Наклад 1000 прим.

Гарнітура «Serif». Зам. № 302/03.

Надруковано у ПП «Юнісофт»

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13-Б

Сторінка:

Свідоцтво ДК № 3461 від 14.04.2009

Про автора

Їржі Гаїчек

Народився 1967 року в м. Чеське Будєйовіце, працює банківським службовцем.

Автор восьми книжок — романів та збірок оповідань. Його найновіші романи, «Сільське бароко» (2005) та «Риб’яча кров» (2012), здобули найбільше визнання у критиків та читачів, обидва нагороджено премією Magnesia Litera, 2006 та 2013 року. У вересні 2016 року у Чеській республіці відбулася прем'єра фільму «Крадій Зелених коней», знятого за однойменною книжкою письменника. Твори Їржі Гаїчека перекладено вісьмома мовами, зокрема англійською, італійською, польською, угорською, хорватською, македонською, білоруською, і ось тепер світ побачив український переклад.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених і виправлених верстальником

С. 43: До нашого [баракау] => барака вода не підступить, ми високо.

С. 209: — Чому ти про це говориш? — [запитуаю] => запитую я й доливаю по третій.

С. 245: У цей момент я побачила за [віном] => вікном Петрове обличчя.

С. 251: — [Важаєш] => Вважаєш, вони домовляться?

С. 301: Захряснулися [дверцятя] => дверцята вантажівки, мотор зашумів, і меблі в багажнику, перев’язані мотузками, захиталися.

С. 302: Лише залишки брусів стирчали, як поламані шпильки, і побита черепиця [валялался] => валялася в траві неподалік.

С. 303: — Цей табір проти атомної енергії триватиме три дні, — казав мені пошепки на вухо [Сладек] => Славек, — жити можна в шкільному спортзалі в Тині.

С. 304: «Організаційний комітет його позичив», — пояснював [Сладек] => Славек за кермом.

С. 315: Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від [цією] => цієї думки лише посміхнулася.

С. 329: [Долухаюся] => Дослухаюся до його поради й за півтори години зупиняюся на освітленій заправці.

Примітки

1

Кнедлики — традиційна чеська страва з борошна, схожа на розпарений хліб.

(обратно)

2

Та ріка, яка все знає — рядок із пісні «Амазонка» гурту «Hop Trop».

(обратно)

3

Марка автівки “Peugeot 206”.

(обратно)

4

Темелін — невелике село в Південній Чехії, поруч із яким розташована атомна електростанція.

(обратно)

5

Чеське прислів’я про погоду, день святої Анни — 26 липня.

(обратно)

6

Баар Їндржіх Шімон (1869–1925) — чеський католицький священик, поет і прозаїк, представник реалізму. «Ян Цімбула» (1908) — його сільський роман про Південну Чехію.

(обратно)

7

Жіліна, Кежмарок — міста у Словаччині.

(обратно)

8

Синя книжка — у Чехословаччині документ, що підтверджував нездатність проходити військову службу з медичних причин.

(обратно)

9

Трампські пісні — пісні, що їх співали трампи, учасники специфічного чеського і словацького соціального руху, суміші туризму, екологічних і суспільних ініціатив.

(обратно)

10

Кржемілек і Вохомурка — персонажі чехословацького мультиплікаційного серіалу «Казки з моху й папороті».

(обратно)

11

Майське дерево — прикрашене дерево, головний елемент багатьох весняних ритуалів, поширених у Центральній Європі.

(обратно)

12

Рада економічної взаємодопомоги — організація соціалістичних країн, що існувала в 1949—1991 роках задля їхньої економічної інтеграції.

(обратно)

13

«Олімпік», «Катапульт» — культові чеські рок-гурти 1960-х—1970-х років.

(обратно)

14

Зелена — міцний алкогольний напій.

(обратно)

15

Парал Владімір (1932) — чеський письменник, його творчість доволі неоднорідна. Роман «Молодий чоловік і біла китиха» (1973) написано в соцреалістичному стилі.

(обратно)

16

«Вільне слово» — газета, що виходила в часи соціалізму у Чехословаччині під патронатом соціалістичної партії, один із найкваліфікованіших і найправдивіших часописів того часу.

(обратно)

17

«Червоне право» — офіційне видання Комуністичної партії Чехословаччини, засноване у 1920 році.

(обратно)

18

FS1 — у 1967–1992 роках назва австрійського телеканалу, найстаршого й донині одного з найпопулярніших. FS2—дочірній канал, зорієнтований на проблеми культури й релігії.

(обратно)

19

Одиничка — в чеській системі оцінювання найвища оцінка.

(обратно)

20

Чорна вежа — відома споруда 16 століття у центрі Будєйовіце.

(обратно)

21

ЄЕС — Європейська економічна спільнота, організація, створена у 1957 році, попередниця Європейського Союзу.

(обратно)

22

Гана Загорова, Карел Готт — чеські популярні співаки, особливо в 1970-их — 1980-их роках.

(обратно)

23

«Кольоровий котел» — музична розважальна програма у НДР.

(обратно)

24

ЧКД — одна з найбільших і настаріших компаній з електроніки і машинобудування в Чехії.

(обратно)

25

Гавел на Град — гасло президентської виборчої кампанії Вацлава Гавела у грудні 1989 року, організованої Громадянським форумом.

(обратно)

26

Мілада Горакова (1901—1950) — чеський політик, єдина жінка, страчена в результаті сфальсифікованих комуністичною владою політичних процесів початку 1950-х років у Чехословаччині, символ боротьби з тоталітаризмом.

(обратно)

27

«Південночеські матері» — громадська організація, основна мета якої — поширення інформації про атомну та альтернативні форми енергії. Виникла у 1989 році, її діяльність пов’язують насамперед із Темеліном.

(обратно)

28

«Діти Землі», «Веселка» — чеські організації та групи, що провадять діяльність із захисту екології.

(обратно)

Оглавление

Їржі Гаїчек Риб'яча кров

  2008

  Висота 370,5

    1983

    1986

    1988

    2008

  Номер 11

    1989

    1990

    1992

    1993

    2008

Інформація видавця

Про автора

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg