«Софія»

Софія (fb2) - Софія 935K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Станиславович Ульянов

Олесь Ульяненко Софія

Частина перша

Гість

Лукаш пройшов ще кілька кроків, вдихнув гірчичний запах пороху, а вже потім відчинив двері. Чоловіки, всі троє, сиділи на стільцях в однаковій позі, наче так народилися, наче домовилися, що просто прийдуть рівно о такій-от годині, в такий-от час, прийдуть і сядуть. Вони нагадували дітей, або були як діти – креснуло у тім’я Лукаша, але нічому він не здивувався. Лише десь віддалено спіймав думку, що на нього чекає щось більше і несподіваніше, ніж троє пристрелених чоловіків у черевиках з крокодилячої шкіри, з обличчями єгипетських мумій. Дивлячись зовсім тупо на першого, із закинутою назад головою із зализаною у стилі шістдесятих зачіскою, з темною і ще теплою калюжею крові між широко розставленими ногами і ніжками стільця, розпачливо, швидше від спраги і похмілля, спеки і ще якихось зверхніх надокучливих обов’язків, Лукаш прокручував у голові: аби тільки сьогодні не спізнитися на виставу, купити квитки, а сину – клятущий ноутбук.

Зовсім несподівано пролетіла зеленою мухою думка, від якої у Лукаша перевернуло всі нутрощі. Він уп’явся поглядом у щось таке, від чого не міг відірватися, але видавалося, що оте, котре він бачив, ніколи, від самого народження, від самого створення не мало форми. Зіниці у нього звузилися, вкололи прямо-таки небо, що текло широким руслом синьої, з білими щербинами, порцеляни. «Софія…» – раз по раз видобував звуки язик, що терпнув і дерев’янів. «Точно, – крізь нудоту, туман і ще щось подумалося, – лише у неї були такі патли…» І далі, вже далі, він вийшов на східці, звиклий до пороху, і рівно нічого не згадував.

Узагалі-то Лукаш часто згадував. Сентиментальний від натури, він тільки те й робив, що згадував – день, рік, тиждень, лишаючи у своїй пам’яті дивовижні порухи і дивовижний світ щемкості, болю і радощів. Ніхто б його не запідозрив у садомазохізмі, садизмі і ще чомусь. Тим паче, що сам Лукаш уважав за потрібне триматися того, що його втішить, якщо, звісно, це не заважає життю навколишнього. Але зараз він вийшов прямо під синє небо і пішов, слухаючи, як шурхотять сосни у самих верхівках, у самому небі, де чистота дня – і нічого більше. Він ішов, і дорога виповзала з-під підошов жовтогарячою гадюкою. Він пройшовся повз порожній будинок, з такими ж великими вікнами, як і той, котрий він покинув; нарешті щось, саме «щось» змусило його зупинитися, і він сів на камінь, великий і теплий, хоча на вулиці не стояла пообідня пора. Так він просидів на тому камені не знати скільки, сумними собачими, як у спанієля, очима дивлячись на білі скалки сонця, що розбивалися об калюжу води. Він сидів, нічого не думав, лише тамував нудоту під ложечкою. Він переконував себе, несподівано віддаючись вирваним фразам: якщо час незмінний, то незмінна і людина; як статична одиниця, чи напросто як кимсь запрограмована іграшка… І тут його вирвало. Вирвало зеленою жовчю з кров’ю. Сморід міст, сіл, усього світу разом із загиблими континентами вилітав з його пельки зеленими стрічками блювотиння…

Її давно не було. Зовсім не було. Сморід міста: «Я ригаю під ноги, під себе, я сцяв під себе, я дрочив і не обтирав сперму з пальців… Я облип лепом людського безумства і не думав про очищення, бо гадав, що так потрібно… А потім прийшла думка, що ніхто мені цього не дозволить…» Несподівано, чого Лукаш боявся найбільше, більше, ніж нудоти і нежданих почуттів, стіна лісу скінчилася, наче розступилася… «Це був ще один сон», – в’яло повторював його мозок. Він блювонув ще раз, протяжно, довго, і після того настала тиша і заспокоєння, і коли він підвівся, то чомусь уже напевне знав, що нічого з того не повернеться. Але думка про те, що бачив Лукаш, що він розумів, була тільки тим відголосом, як-то б він зловив салатний, ніжного кольору притлумлений біль, що вітром ударився, розбився і розлетівся від стінок чужого серця… І все знову повторилося: жовта стрічка дороги, блювотиння і дикі спазми у шлунку та голові… Нарешті він звівся і дійсно, з подивом чи ні, побачив велетенську червону споруду. Це був рівний, як нарізаний на Різдво торт, елітарний будинок в елітарному районі. І Лукаш здихнув важко, як людина, що приймає належне і повертається туди, звідки прийшла. Нічого незвичного…

Так воно почалося над цим низьким небом з крикливими річковими чайками, з рядами цегляних та панельних будинків. Зараз стіни піднімалися, як стіни китайської пагоди, наче вони стояли і вивищувалися тут вічність…

Мати тягала її до ванної. Знімала штани, перегинала через коліно і шмагала. Жінка з круглим миловидим обличчям, з очима, як яшмові камінчики на березі чогось такого, що може вигадати жінка, поховавши це під млосним поглядом перезрілої красуні. Спочатку маленька рудоволоса сучка опиралася, але далі час усе означив для неї як на краще. У матері – ніколи не скажеш – було багато книжок по психології, ліпосакції, дієті, йозі, буддизму і ніяких чоловіків у радіусі ста двадцяти кілометрів за межами столиці. Пізніше затягування у ванну, знімання штанів, коли вона, ця рудоволоса бестія, наче дивилася на когось іншого, через плече, уподобав вітчим, що несподівано і неждано з’явився у житті її матусі. Хто більше зрадів його появі у цьому великому, притрушеному віковічним пилом домі, лишиться непотрібною таємницею. У сорокадев’ятирічному віці мама задовольнялася малою потребою, готуючись зустріти пізній клімакс, старість, забуття, і її влаштовував англійський чай, Окуджава, Фройд і Юнг; але у світі немає спокою. Цього маман не врахувала. Вона піймала себе на тому, що задивляється на служницю, особливо вранці, коли та прибиралася біля вікна з рожевим осіннім заходом сонця, чистотою повітря, яке наповнювало маман спогадами і не лише.

Можливо, відтоді і почалися порки Софії. У цьому не було нічого виховального, але обидві жінки – і молода, і старша – це добре розуміли. Мама говорила: «Це така гра». І Софія приймала цю гру як свого роду вивернуту навзнак педагогіку. Проте дорога, котру вона, Софія, пізніше вибрала, навряд чи приваблювала її.

По суті своїй ця гра обмежувалася інцестом, чотирма стінами і ще чимось таким, що називається, навіть з огляду на дорослий диктат, терпкою хіттю. Узагалі дівчина навряд чи задумувалася над тим чи іншим вчинком. Просто їй було в кайф і нічого іншого – з дитячою безпосередністю вона вибрала собаку, а не кота. Вона нічого не розуміла, не бажала розуміти, не знала, що вона може розуміти, хоча світ перед нею відкривався не лише чотирма велетенськими кімнатами, оповитими зеленим мороком у золотавому серпанку. Софія мала гострий, практичний розум і класичної форми ніс, як у біломармурової грецької статуї. Це вона знала, це вона уточнювала, на превеликий подив своїх ровесників, що давно перейшли період статевого дозрівання. Але своєю поставою, красивими білими грудьми, прямою спиною, точеними, як з дерева, ногами вона, Софія, пишалася ще з дев’яти чи десяти років. Її дражнили за той же ніс, тому що в жодному разі він не повинен бути таким, а ще за її зріст: Софія тоді була найвищою в класі, а тому її прозивали дилдою. Сексуальне життя випало само собою.

Ти не знаєш часу кохання, як не знаєш і часу смерті. Воно, це кохання, приходило так часто, так незмінно, з періодичними передихами, наче саме життя відходило вбік, щоб, здавалося, посміятися над Сонькою. Підліткове життя гіпертрофоване цивілізацією, – так говорила мати, яка вважалася у своєму колі порядною жінкою. А якщо придивитися, так воно і було. Нічого непорядного на поверхню не викидало, а стосунки між нею і донькою, а потім іще вітчимом, нікого не обходили, хоча напевне цікавили. У неї, матері, свої принципи: невиправна віра у психоаналіз і – не повірите – у патріотизм і церкву Аделаджі, яку вона невдовзі покинула.

Мати для Софії ніколи не асоціювалася із сексом. У ті дні її цікавило кохання, хоча вона й не відала, що це таке, навіть мати, і та не знала точно. У цьому віці – вона запам’ятала і відзначила, що саме в цьому віці – точно, як удари вежового годинника, як удари серця, – вона знаходилася на межі трансу, в очікуванні, коли мати зникне за димовою, чорного кольору, шовковою занавіскою. Тоді вона перебиралася через цілий перевал речей, піаніно і ще щось до великої коричневої шафи. Вона роздягалася, вірніше, знімала лише трусики, лишаючись в одній маєчці з рожевими бегемотиками та чебурашками, розставляла ноги і подовгу роздивлялася між ними. Так тривало, поки через кілька років їй зробилося противно від виду своєї ж кицьки. Софія дивилася на себе, як у глибокий колодязь, повний чистої холодної води. Мати, під музику, розпачливу і тупу, шастала кімнатами, як завжди, в очікуванні чогось, і життя текло, як молоко, наповнене медом. Софія всмоктувала його усіма фібрами душі. Вона спостигала витягнутим собачим писком, гарним писком колі, на безкінечну вервечку маминих коханців, виводок вітчимів, що при слушній нагоді робили усілякі брутальності і влазили до неї у труси. Дарма, що груди у Софії ще не виросли, але кицька пахла карамеллю і поросла цупкеньким волоссячком. Але й це не могло вивести її із звичного, близького до каталепсії, стану. Любов, кохання, пристрасть свистіла в голові Софії кольоровими прекрасними протягами, хоча дим її дитинства, юності і молодості висів на плечах тонким сірим покривалом.

А у матері в одну годину тріснуло, наче китайська, майже небесна порцеляна, її злагоджене і безбідне життя. Ще після смерті батька у неї лишилися кошти і на внуків, з двома заводами, трьома фабриками і ще чимось… Для Софії це не мало ніякого значення. Проте мама ще була та штука: вона чомусь вирішила, що щось її чекає попереду. «Це в твої-то п’ятдесят», – муркала сонно Софія і зникала у темно-золотавих кімнатах мороку своєї юності. І навіть коли Софія говорила з кимось про свої проблеми, аби лише усвідомити їх, то нічого не змінювалося. На Карибах вона познайомилася з дівчиною, але окрім тертя колінок об колінки, кицьки об кицьку та передчасних місячних нічого особливого не трапилося. На Софію напав переляк у великому готелі з вітражем, на якому було зображено Розп’яття. Їй зробилося страшно і запекло під грудьми. А за мить килим під її ногами зробився мокрим. Посоромлена, вона кинулася тікати і зникла на три дні. Поліція Сполучених Штатів знайшла її в горах, непритомну і з покусаними губами, після чого в її житті настала тиша, яка співзвучно вписувалася у розклад її матусі… А тому, коли вона розводила перед дзеркалом малі губки, торкала ніжно пальцями рожевий, ще не посинілий клітор, неймовірні світи вибухали в її голові, наче спалах тисячі фотокамер: картинка за картинкою, думка за думкою, мрія за мрією. Так вона навчилася збуджуватися, контролювати збудження, але так і не знищила страх перед людьми. Що її тоді зупинило? Запах, банальний запах дешевих, на думку Соньки, парфумів. Банальність перетворилася на трагедію.

Слово «оргазм» її мама через забудькуватість не роз’яснила, а вечорами зачинялася у спальні з вихователькою, прибиральницею, кухаркою, і Сонька звіром, з мокрою проміжністю, дослухувалася до звуків за високими чорними дверима. Дійсно, ти не знаєш часу кохання, як і приходу смерті. Одного разу, коли на квітах видно ще тіні, під обідню пору з прохолодою серпня, з того кінця порожнього вузького коридору, ледь підсвіченого малиновим бра, вона почула крик, сухий і противний, з металевою запрограмованістю. Цей крик повторювався раз по раз; він звучав за довгими рядами дверей, ударив її, оглушив по барабанних перетинках, трусонув тіло, і саме його відображення немов відкинуло її, заставило лежати на широкому дивані довго, нудно і з розставленими ногами. Вона чекала на те, що трапиться якесь диво і хтось сюди зайде. Але ніхто нікуди не заходив. У матері люто зіпсувався характер: вона несподівано завмирала, здебільше ближче до полудня, наче муха в сиропі, сиротливо склавши руки на грудях, чи, наче білка, сиділа, підтиснувши ноги, і все зирила у вікно; і Софія чомусь з огидою визначала, як вона нині схожа на матір.

Соньці саме виповнилося п’ятнадцять, коли мама прикотила на «бентлі». Софія не спала цілу ніч. Близько четвертої вона встала, взяла ключку для гольфа і потовкла «бентлі» на металолом. У свої п’ятнадцять з половиною Софія була повний гламур. Рідко хто на тусні серед набагато старших знайомців та друзів не звертав на цю сучечку уваги і не говорив: «Опа-на!» У її матері щось усередині прямо-таки стрепенулося дохлою чи напівживою рибиною, вона відійшла од вікна, не змінюючи зачарованого виразу обличчя, витягуючи красиву, в намисті родимок, шию, зазирнула у Соньчині очі і нарешті побачила й прочитала в них те, чого очікувала даремно стільки років.

Але цим подіям, загнутим, як шматок сталевого дроту, передували інші. Десь за місяць вона прийшла й побачила чоловіка, справжнього, сильного чоловіка, і це він приволік її матері «бентлі». Це він трахав її маман, всовував у неї свою штуку. Вона відкрила рота, стояла і дивилася – з сумом, із заздрістю: стильний, високий, з триденною модною щетиною і вологим поглядом. Нарешті вона побачила свій шлях, повний кайфу, підсвідомо, чисто з жіночою інтуїцією. І вона пішла між стелажами, лягла на диван, розставила ноги і цинічно задрочила на здивованого й водночас зачарованого свого нового вітчима. Вона скрутила дудкою язика буддійському божеству, встала і, вихляючи задом, зникла у темно-золотистих кімнатах. Вона йшла з повним усвідомленням того, що подобається чоловікам, але з сумом констатувала, що не тим, котрі подобаються їй.

Так Софія зіткнулася із суто дорослими проблемами. Відтоді її пальчик намацував клітор, і вона влягалася на дивані, спостерігаючи великим теплим оком за напруженою спиною свого вітчима. Їй подобалося ходити зовсім голою кімнатами або сидіти й розглядати себе у дзеркалі, коли вітчим схилявся над комп’ютером або уважно гортав, з мокрим чолом, художній атлас. Так у її житті з’явилися секс і мистецтво. Вона не знала слова «кохання» й не хотіла знати; як непотрібне, як зубний біль, вона відкидала його, радше заперечувала ймовірне. Софія дорослішала разом із часом, що розливався у синьому просторі жовтими хвилями напалму і смерті. Одного дня вона зрозуміла, що він, вітчим, злиться, і тоді вона пішла на маленьку хитрість. Вона почала ходити повз нього, але в іншій кімнаті, відчиняючи перед цим двері; і ходила вона або зовсім роздягнена, або до половини. Але кожного разу вона проходила ще повз дзеркало – велике, красиве сріблясте дзеркало з маленькими тріщинками, що, як черв’ячки, розповзалися кутиками, зникаючи в коричневих щілинах рами з обтрушеними вензелями позолоти. І ось одного разу, таке тобі паскудне слово, вона побачила маленьку тріщинку біля свого червоного до неправдоподібного ротика й відразу зрозуміла, що це таке. Вік жінки короткий, хоча мати не роз’яснювала з цього приводу їй нічого…

Ну а мати пожирала велетенську кількість гамбургерів та йогуртів і нестямно, закинувши кобилицею голову, била пальцями по клавішах фортепіано. Про Софію вже ніхто не турбувався. І спочатку її це займало, як займає людину несподівана воля: ти вириваєшся у світ через ледь прочинене вікно. Вітчим – до цього вогонь і пристрасть – якось потух і відійшов од неї: зараз солодке, бренькання на фортепіано і таке інше. Збоку це виглядало справжнім безумством, а власне воно так і було, інакшого нормальній людині не приходило в голову. Софії це подобалося: вона виставляла свого рожевого задка, висовувала скрученого язичка і кривлялася у пустку кімнат. Але він усе бачив: той невловимий для чужого ока зв’язок її з матір’ю. Він знав, куди й до кого йшов. Попріч негодящу інтуїцію, він мав тисячі років досвіду вирослих на цих вулицях, у цій канаві, що нині пишно величається Хрещатиком; і всупереч розумовим здібностям, він мав неабияку сексуальну силу, та ще й витонченість. Навіть після довгих злучок з її матір’ю він годинами просиджував у ванній і мастурбував. Її мати ходила кімнатою гола, відчиняла вікно за вікном, впускаючи шум великого і смердючого міста до цієї оселі, заселеної напівпривидами її свідомості, її виховання, полишеного чоловіків, з приторним солодким, до тарганячого, запахом прислуги. Потім вітчим став прочиняти двері, і вона бачила його велетенського червоного черв’яка, що тремтів, а потім вивергав біле молоко сперми. І вона знала, що то сперма, але ніяк її свідомість із цим не погоджувалася, як і не погоджувалася сміливість зробити крок уперед і вдіяти щось таке, що просто не вкладалося у голові.

Це відбулося тоді, коли ніхто не чекав: осінь цокотіла жовтим листям, ще було далеко до бабиного літа, ще стояло глобальне потепління, про яке щось знала Софія, а компашка – вітчим і маман – нічого не знала. Баржі спочатку плиском красиво лежали на воді, а потім висіли у вакуумі передвечір’я, поволі зариваючись носами в туман кольору індиго. У нього довгі музикальні пальці, і коли він не думав та забувався, – масний погляд задоволеного підлітка, який щойно мастурбував, а зараз музикує на фортепіано. Спочатку він говорив, потім замовк. Музика висіла кришталевими підвісками у передвечірньому повітрі, а потім мати несподівано потягнула її за вухо, і все тут почалося. Її заставили роздягнутися і за те ж таки вухо повели кімнатами до ванної. Він ішов назирці і тримав у руках шкіряного паска. У ванній воно тим і закінчилося: мати перегнула її через коліно, шмагала якоюсь гумовою штукою по задниці, досить боляче, а він стояв і дивився, ляскаючи паском, натягуючи й опускаючи удвічі складеного. На цьому все й скінчилося. Сонька рюмсала, забившись у куток, а він трахав маман у всі дірки, а у неї, Соньки, мокро було не тільки під носом, а й між ногами. Але ніхто нікому ні в чому не зізнався. На ранок їй притягли скутера, але вона сказала, що хоче більше: спортивну машину. І під вечір у неї було червоне спортивне BMW, коли їй іще не виповнилося й шістнадцяти років. До цього вона нікому ще не давала, хоча не переставала думати про це: про набухлу чоловічу плоть, про ту втіху, яка має перевищити її підліткові сни, її лежання на диванчику під сінню золотавого косоокого Будди.

Її чоло накрило холодними крапельками поту, війнуло чимось, і вона бачила лише його міцні, наче вирізані з ебоніту чи червоного дерева, ноги. А потім прийшла і відбилася на протилежній стіні жовтим іклом ілюзія того, що повинно було давно статися. Вона брала в рота його тремтячий, з фіолетовим відливом, прутень – досить вправно, підтримуючи яйця рукою, і це її збуджувало, і це не було просто підлітковою цікавістю. Одним оком вона спостерігала за матір’ю, що жерла йогурти, чіпси і бабахкала по фортепіано. А потім вони опинилися разом у ліжку. І вона зрозуміла, що її водило всі ці роки темними кімнатами. Але тоді були спогади – злі, а вони тому злі, що вони, ті спогади, швидше фантазія й не більше. Це як біль від вирваного зуба – болить порожнє місце. І зараз щось таке невимовне, чарівне, таке-от, що забороняли, а вона прийшла і взяла його… ні, вона сама заставила дати те, що їй не належало й ніколи, за всіма правилами життя, не має бути її. І от, коли вона прокинулася, вона ясно, з дитячим тремтінням вдихаючи свіжу прохолоду бурштинового ранку з венозною краплею сонця на вікні, зрозуміла й відчула: світ належить їй, саме їй, а не комусь іншому у цьому велетенському будинку. І отак вона проспала три дні й три ночі, доки не з’явився справді він…

Він відчинив двері й увійшов, розправляючи плечі, як люди, які щось несли на горбу або їх тримала нелюдська напруга. Це був її брат. Але вона поки що цього не знала. У прольоті всіх кімнат, у коридорі, у танцюючій пилюці Софія побачила високого хлопця у шортах кавового кольору, зеленій майці, з повними ногами і чистими, як весняне небо, очима. Човгаючи сандалями, вивертаючи майже світлого шоколаду засмаги, видавалося, він принюхувався, коли йшов кімнатами у світлотінях, у грі пилюки, у зеленому мороці. В його очах було швидше здивування, ніж переляк. До цього Софія чудувалася лише птахами. А зараз, зовсім несподівано, вона нахилила голову, зігнула свою тонку шию і, розчепіривши пальці, затулила обличчя й сказала: «Що це таке?» Сказала сама до себе, й ніхто б цього не почув, аби не якась дитяча акцентуація у вимові, у рухах, і ще щось таке, що розлютило матір. І вона хряснула кришталевою варенницею об підлогу. Тоді ж гість і прокинувся, як сомнамбула приходить до яви від легенького поштовху чи удару. Він розвернувся усім тілом в амбразурі дверей, а вона, і мати, й вітчим побачили його дужу статуру в запітнілій амальгамі дзеркала; він розвернувся і показав стовідсоткову білозубу усмішку. Мати сказала: «Я… я… я… на кухню…» Дорогою повернулася, через плече: «Я на вас усіх там чекаю… запросіть, будь ласка, брата».

Софія не віднімала рук від обличчя, доки вітчим не поклав свою важку, з ґулями на пальцях, руку їй на тім’я. Це могло означати що завгодно: перестань, я тебе люблю, я тебе хочу. Але вона продовжувала так сидіти, доволі артистично, відчуваючи, як солодко смокче під грудьми. Нарешті, як йому видалося, вона пробралася крізь ліс, крізь завали думок, почуттів і сказала: «Дай мені грошей. Я хочу їсти…» Вітчим недовго роздумував, сунув їй зеленого папірця, а вона, не дивлячись, отак тримаючись за обличчя своїми довгими пальцями, вискочила на вулицю.

Напевне, варто зазначити, що півроку як вони переїхали в інший район – з новими будинками, з новими маркетами, з новими сусідами. Район срібним крилом підгинав кілька зелених островів, чорнильно-синю воду, що відбивала у собі хмари, перламутр літа і червоні гостроверхі дашки багатоповерхових дач. Один перехожий подивився на неї, і вона перелякалася. Софія зовсім не знала, як чоловіки мають дивитися на жінку. Коли вони так дивилися, то вона лякалася. І зараз вона відчула пильний, навіть колючий погляд. Але нині зачарованість брала її теплими моцаками, лоскотала ніздрі незвичними запахами й таке інше.

Вона вискочила у перший-ліпший магазин, завалилася покупками, задихнулася від запахів, а потім закурила сигарету і сидячи дивилася на білий двадцятишестиповерховий будинок, де у верхів’ї разом з туманом крутилися птахи; і все висіло у нерухомому повітрі, так, наче очікувало на неї, на її голос, на її вроду. Вона зачудовано повернула голову, дивлячись на чорних птахів над білим куполом. І все у неї стискалося… І от зараз, під теплий вітер, під вечір, що помаранчево розтоплювався у повітрі, вона вискочила і підняла свій погляд на цей будинок, начебто святиня якась. Але того захоплення, що було раніше, не приходило. Стояла осінь, кінець її, але тепло ніжне й чисте: сусальним золотом горіли верхівки будинків, дерев, а крила птахів гнали тихе повітря, повне запахів, таких, які можна почути тільки від пташиного пір’я. І вона здивувалася і вирішила пройтися гамірною красивою вулицею, що нагадувала велетенську гудронову стрілу.

До цього часу вона відвідувала коледж, бутики й кілька ресторанів, де обідала мама, вітчим і сестра, яку вона бачила за все її трирічне існування всього декілька разів. І от вона пройшла повз кілька будинків, радіючи своїй нахабності, сміливості, й нові почуття роздули її ніздрі. Софія зайшла у прокурене приміщення, і її знудило. Цей дешевий генделик, гадючник у народі, викликав у неї більше захоплення, ніж новеньке BMW, більш ніж усе на світі. Темні, налиті червоним обличчя, перекинуті в столи, з тупими скалками очей – ось це напевне справжнє, а може, й не справжнє, проте це дуже цікаво. Вона взяла горілки, але не випила, а так і стояла з пластиковим стаканчиком, наче звірятко, призвичаюючись до чужих запахів.

На неї звернули увагу: висока, з довгими ногами, з гарним обличчям і ще красивішим тілом. Чоловіки попідводили обличчя і продовжували тримати хвилини три, начебто хтось невидимий смиконув їх за чуби, а потім різко опустили. А Софія продовжувала радісно витріщатися, виставивши з-під куцої спідниці гарні ноги, блискаючи сіро-зеленим оком на купи тіл із задушливими, але чарівними запахами. Нарешті вона знайшла вільне місце й випила. Два ковтки. Пекучий спирт, перемішаний з водою, білим дивом ударив їй у голову, обпік горлянку. Софія навіть присіла з несподіванки. Хвиля відкотилася. За вікнами пішов сніг. Білий, як той будинок з чорними птахами у самій верхотурі. Вона дивилася на сніг, пила пекучу горілку маленькими ковтками. Вона знала одне: краще сидіти в затишку тут, але щоб не повертатися додому. Ні, напевне, інше: краще так затишно тут сидіти і знати, що можна повернутися додому під теплу ковдру.

Ось так вона швидко навчилася розуміти різницю між багатством і злиднями. При тому, що відчай ти ніяк не обираєш. Квітка фантазії, котра до цього спала, несподівано почала розпускати свої отруйні пелюстки. Софія важко й збудливо дихала. Далі фіолетовий морок наповз їй на очі… Її повело убік, і Софія незграбно махнула рукою у повітрі, зачепивши кілька стаканчиків. Вона чула лише голоси, її нудило, а гірка слина підбігала під горлянку. Як вона виблювала, дівчина не пам’ятала. Прочунялася від того, що їй холодно в спину і щось неприємне, наче протяг, дме їй в обличчя. Софія прикрила обличчя рукою, розчепіривши пальці. Вона рахувала чорних, з відливом кольору індиго, птахів, що беззвучно повзали по білій стіні висотного будинку, і розуміла, що там десь її дім. Вона втішалася тим затишком, що її зустріне: широкі груди вітчима, пахуче його тіло і всяке таке – японський чай, а потім ресторан «Суші». Зачарованість пригодою зникала, як тихі міражі на європейському ландшафті. Вона прибрала руку і побачила свої порвані трусики поруч, разом із спідницею, і зрозуміла, що сама вона лежить на чорних слизьких матах. Двоє пацанів у вульгарних светрах і не праних давно джинсах, смердючі від оселедців, з пропащим запахом усього їхнього життя, стояли і либилися. Софія відчула збудження, але раціональна злість виринула й уп’ялася зубами в дійсність. Софія розставила ноги і так, наче її трахали все життя, виголосила:

– Хто перший, га?

– Ти чо, блядь, сука, мелеш, – сказав спокійно один, з кучерявим волоссям, прищавим обличчям і водянистим, ухильним вовчим поглядом. – Скажи спасіба, що ми тебе витягли з-під того гадючника…

Кучерявий закурив. Вона відчула спокій, дивлячись на його відсторонене обличчя, й чомусь подумала, що такі ніколи не дорослішають. Чому вона так подумала, вона не знала, але нудотний жах в’їдався у кишки. І скоряючись невидимому, що стискало її груди, низ живота, вона глянула догори – на сніг, що сипав у діру вентилятора, – і легка суміш почуттів, запахів і багато чого ще пролетіла над її красивим і ніжним чолом. Вона відкрила щось для себе, зрозуміле лише їй одній, і це додавало впевненості, наповнюючи залози сексом і страхом, – так вирішила Софія. Вона звірятком витягнула шию, понюхала, вібруючи струнким довгим тілом, смачно чхнула ніздрями, сором’язливо прикриваючи половину обличчя. І знову відхилилася назад: різко, впевнено і кокетливо.

– Ну, і хто перший? – Софія навіть здивувалася, а потім відчула, як приском пішла шкіра по спині, ноги самі собою розсунулися, і вона нічого не бачила й не чула, лише так, наче збоку, білими клавішами зубів, світиться її рот, і вона… так, саме вона… сміється, й нічого більше. Очі її підкочувалися під лоба, і вона спіймала на льоту те, що називається оргазмом, а перелякані пацани кинулися тікати в діру у стіні, звідки дмухав холодний вітер і куди заміталися голоси з усього світу. Їй зробилося спустошливо й нудно водночас. Байдуже й противно. Самотність, як післяалкогольна депресія, навалилася, і вона затулила руками очі. І далі зробилося темно, приємно і волого, наче десь лежиш у глибокій теплій нірці…

Небо розляглося білим оксамитом над нею, зовсім низько. Воно якось чудернацько повзло і повзло по її зіницях, і нарешті Софія зрозуміла, що вона – на чужих руках. А потім вона почула, ухопила ніздрями запах. На свіжому й тугому вітрі, що пах нестерпно свінгом, автомобільним смогом і парфумом від дужих пліч. Вона підвела голову, але побачила лише круте підборіддя, різко окреслену вилицю. І цей запах. Знайомий запах з дитинства. Так пахнув її дім, якого зараз не було, але вона туди повернеться. А ще гаряча хвиля тепла і приск по шкірі, від самого низу, ухопив живіт, ухопив усі литки, підняв соски на грудях. Вона легенько поворухнулася.

– Ну, слава тобі Господи, – почула вона голос, підвела ще раз голову і цього разу наткнулася на засмагле обличчя, руді вуса, лисину і сірі очі з жорстокою скалкою у зіницях. Принаймні їй так хотілося бачити цю трагедію, що насувалася на неї. І Софія заплющила очі, дозволяючи рукам і обличчю нести її далі. Але за хвилину вона лупнула своїми зіницями і тільки зараз по-справжньому відчула холод, і що падає сніг, а земля чорна. Несподівано, як подув вітру, як сонце на чорному асфальті, коли воно стоїть чисто у стакані дворів сусальним золотом. Софія спробувала було брикнутися, але від грудей, від дужих рук ішов той запах, чарівний запах, котрий хотілося нахилитися і випити до останнього. Так вона думала.

Її гойдало на хвилях, у теплому напівмороці, і крізь забрало вій вона бачила чорну землю і сніг, майже синій, зовсім невагомий, що висів у повітрі, а потім падав на цю землю, вигорілу землю, і бездарно танув. Вона тихо покликала щось чи когось, і гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала існувати; і до неї, разом з криками синьо-чорних птахів над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелікоптерів, починала доходити серйозність ситуації і те, що сама вона приймає все надто серйозно і надає якогось тремтливого, майже прозорого змісту.

Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст. Софія мліла і думала, що в разі чого ніхто її довго не кинеться; навіть коли вона заволає, ніхто не підійде, бо щось інше, сильніше за її почуття, володіло нею і цими дужими руками. Хтось наче розлив чорнило, темне синє чорнило небом, і воно важко опускалося, рвучись об верхівки будинків, що горіли проти сонця, і вона почала думати щось віддалене, поки не відчинилися дверцята й вона не втопилася в запашній шкірі авта. І вона переконала себе, що хоче спати, і нічого її не замінить, і нічого вона не знає, і Софія сама обімліла від таких радісних думок, що їй дала ілюзія свободи. І вона розуміла цю свободу так, як належно, як має бути, а не як кишенькову, що дозволяє тобі помастурбувати на людях або засмоктати сивовусого діда в безколірні губи, крикнувши: «Я тебе хочу!». Ось так десь летіло в її безкінечному білому просторі. І чорні птахи повзли білою стіною – донизу-догори, донизу-догори. На цьому можна було й закінчити. Такою її знайшов і побачив Лукаш.

І ось вона прокинулася, зовсім спокійна, більше у владі інстинкту, аніж розуму чи досвіду. Вона потягнулася, виставивши з-під зеленої ковдри довгі ноги, і Лукаш із здивуванням дивився на обличчя із сонячною тінню, останньою на сьогодні, і йому терпло у роті. А вона проводила пальцями по чолу, і її скляні з тріснутою скалкою очі дивились туди, в темряву блискучого вікна. Звідси видно майданчик для гелікоптерів і чорних птахів, що сипалися й сипалися у широких вікнах. Потім вона усміхнулася, і її синій погляд зі свинцевим свистом пролетів велетенською кімнатою, білою, у якихось невимовних розкошах, і уста її вигнулися зовсім як у людини, що набирається справжнього досвіду. І Лукашу це сподобалося, хоча він намагався не дивитися на неї. Так, у нього терпло у роті, як у мужчини, що піймався чи впіймав свою здобич і ніяк не здогадувався, що доля вже провела криваві борозни на його серці. Він лише чмихнув і пішов їй назустріч. А вона, Софія, подумала, що дійсно тут спізнає тремтливого жіночого і справжнього щастя. Він теж так думав, вирішуючи за неї, але це було так, як прохолодний вітер в обличчя.

Вона нічого не знала, вона нічого не розуміла, бо нічого не втратила. І тому вона не могла оцінити незбагненну статичність життя, з терпким присмаком пропеченого щастя, як теплий вітер, як теплий дощ. Лукаш дивився на неї з глибини кімнати: вона в одних чорних шкарпетках по коліно – одна спущена; з красивими грудьми, із сосками, що стриміли врізнобіч, із блискучим виголеним лобком – м’яким, з чіткою рискою внизу, що розділяла, наче роз’єднувала. Вона стояла і дивилася донизу, розкидавши плечима різнокольорове волосся, і у нього перехопило подих від думки, що зараз відбувається щось немислиме. Він курив і дивився на неї, а вона – собі на ноги. І нарешті вона сказала:

– Мене звати Софія. У мене зіпсувався манікюр!

І Софія закусила пальця і крізь пасма блиснула своїми очиськами. «У неї рівна лінія ноги, далека від досконалості, – вирішував про себе Лукаш, – у неї красиві груди, якраз для її віку, але вже потребують уваги. У неї долоні чоловіка і взагалі людської істоти». Вона стояла в білій кімнаті, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу відірвана від усіх мелодій, усіх бажань, і Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Він намагався глянути їй у очі, але ніяк не міг піймати ані блиску, ані кольору. Він хотів сказати щось пристойне, але слова забелькотіли у його роті, наче у старого ворона на смітнику. Потім вона сіла, закинувши ногу на ногу, у його синій джинсовій сорочці на кухні і пила чай, відчуваючи тихий спокій і тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домівку, свого рятівника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далі вона почула сухий тріск, повернула голову, і Лукаш нарешті натрапив на погляд – відсутній і присутній водночас, з іскоркою божевілля. Щось нещасне враз ухопило його під серцем – жалість неймовірна, якої довіку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совість, або совість з кишками, і від цього не буде ліків, а лише одна тиха і біла спокійна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але він там нічого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неї.

Вона лежала на спині – одна нога зігнута, очі відкриті – і дивилася на небо. Сказала: «Небо нагадує ковдру…» Лукаша підсмикнуло – від п’ят до тім’я. Він чомусь уявив, ні, швидше подумав: «Приходив батько, втомлений, і вона чекала на нього, забравшись під повстяну ковдру, і він був для неї як гість». І тут вона пошепки, майже беззвучно, заворушила губами у фіолетовий, наближаючий свій колір до ночі день: «Гість… Так… Гість…» І Лукаш пошкодував, що підібрав цю гарну, схожу на якогось зламаного янголика, дівчину. Пошкодував так, як невчасній радості, яку треба буде перемішати наполовину з горем чи відчаєм. Безплатність пороку відкрилася для нього маленьким віконечком, і Лукаш побачив когось чорного і горбатого, що прийшов і покликав когось із синьої глибини кімнати… А вона встала серед ночі, пройшлася місячною доріжкою, дійшла до кухні, взяла і налила стакан молока, хоча ніколи до цього не підходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звісно, було як з дешевої містики чи з дешевого американського телесеріалу. Вона випила молоко, повернулася і лягла спати… А на ранок він її не застав.

Лукаш знайшов адресу і телефон якось дуже швидко, навіть сам дивуючись цьому, і за півгодини вже виводив з гаража свій «лексус». Був ранок, але петля траси з підтопленим снігом шипіла під колесами. Він дивився і думав, що їхати немає ніякого сенсу, і без того щось таки станеться…

Мати розставляла баночки з йогуртами по різних кутках квартири. Софія сиділа в одному з цих кутків, і мати посварилася на неї пальцем. Насправді Софія пила на кухні молоко. Перший ковток… Мати відсунула вбік крісло – Софія сіла, поставила лікоть на коліно і подивилася у глиб квартири. Її менший брат, який періодично жив у батька і з’являвся, як фантом, пройшов кімнатою. Тоді вона переставила крісло в інший бік, але він з’явився знову, пройшов, реальний і сильний, – таким був його батько до інсульту. Тоді вона ще раз почала переставляти крісло. Мати тягнула крісло, і воно вищало ніжками по паркету. Але їй ніхто нічого не сказав: ані син, ані вітчим, ані більше ніхто… Вона знову побачила Софію – голу, покірну і нещасну. І це матір втішило. Цього разу кімнатою пройшовся вітчим. Він зупинився, поправив брюки тим звичним жестом, що його весь час повторював, а потім зник у кухні, його улюбленому місці…

Лукаш знав адресу. Потім він здивується, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча її будинок був усього за квартал, і весь час тримав у пам’яті сині холодні очі, без жодної насмішки, ніби утоплені в чомусь масному і слизькому і як начебто їх хто звідкись, з якоїсь рідини, витягнув… «У неї такі милі і добрі очі… Тільки з дикцією щось трохи, але гадаю, з віком воно пройде…» – говорив дід, а золоті бджоли висіли над пасікою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, із чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахів, що повільно падали донизу по білій стіні, а потім знову зривалися вгору і висіли над майданчиком для гелікоптерів…

Софія вийшла у золотистій сукні. Це була сукня від Дольче і Габана. Мати забороняла одягати цю сукню. Вони стояли в пірамідах кімнат, що дивно виходили одна з одної, а то складалися, як труба, і від цього матері стало важко дихати, і вона випила з маленької пляшечки… «Ну-ну. Ну…» – сказала Софія і вийшла. Але невдовзі вона повернулася. Пройшла дві кімнати, лишивши попереду ще дві, з маленьким, але затишним, освітленим малиновим бра коридором. Вона обіперлася об одвірок, виставила гарну ногу – повненьку, тонку у щиколотці, і сказала:

– А у тебе довгий ніс і криві ноги. Ось.

Мати, як стара ящірка, спостерігала за нею. А вона пішла, наче нічого не сталося ані з нею, ані з матір’ю, яка зараз сиділа у калюжі йогуртів, з розпатланим волоссям, а потім кинулася і перемістила важке, з обірваною оббивкою крісло до іншої кімнати. Вона посковзнулася на йогуртах і проїхалася кімнатою. Ударилася головою об перегородку, і вітчим за тією перегородкою заматюкався. Він вийшов за хвилину, витираючи члена нічною сорочкою Софії. Вона зробила ось так: підняла руку, торкнулася чола, закинула голову, розпрямила трагічно і гордо плечі. Вітчим сказав: «Угу…» – і зайшов назад. Останнє – найяскравіше у її житті – запам’яталися міцні його сідниці. Мати підставила крісло до дверей, стала навшпиньки і притулила вухо. Вона почула грюкіт водоспаду, удар шквалу, крик «На поміч!», ну, принаймні вона почула те, чого хотіла. Вона втретє переставила крісло, пішла до холодильника, взяла кефір чи йогурт, розгорнула атлас «Золоті сторінки України» і так просиділа до самого ранку. Ранком вона вирішила, що вкрай необхідно упорядкувати меню: кефір, вітаміни, фрукти і ніякого м’яса. Потім вона опам’яталася: у неї немає тренажера, давно не відвідувала басейн, Софії – вона розіб’є моє серце – треба розповісти про колективне напівсвідоме, трохи про Юнга і секс. На слові «секс» у неї блаженно, наче у корови, закотилися очі під лоба – не зрозуміти, чого більше: міщанської манірності чи хоті. Одяглася вона швидко, спочатку рвучко кидаючи речі на купу, діставала з тієї ж купи якісь там труси чи ліфчик і голосно хникала. Нарешті вона одяглася – досить шикарно, досить вишукано і чинно, з писком останньої моди, щоправда, Софія б так не сказала. У ліфті із синім відсвітом – наче тебе опустили в синю пляшку – вона подивилася у прогнуте досередини дзеркало і показала язика. Вийшла на вулицю під сніг: тонкий, він сік, як розчерк білої голки на оксамиті вечора. І там стояв Лукаш, але вона його не бачила, хоча ні, насправді ні, бо мати намагалася увіпхнути все побачене, все, що переверталося в її світі, і вона відчувала із цим світом спорідненість. А тому на третьому світлофорі почала говорити…

Лукаш повернувся усім тулубом, дивився на її строкату фігуру, що викручувалася на нозі. Щось тріснуло і потекло скоріше, так, наче у неї запаморочилося в голові на самому березі, коли рукою подати. Голова у неї затягнута білою домашньою хусткою, майже дитячою, що пахла дитячим молоком, хлібом і ще чимось невимовно далеким. Як у полудні смачно їсти щось солодке і дивитися на різнокольоровий захід сонця…

І ось так: з думками про Софію, про чужі впливи, про Юнга, вона навідалася до подруги. Подруга покормила облізлу беззубу шиншилу у клітці, нагодувала дога, що навалив у передпокої купу. Вони дві години пили чай з тістечками безе, покурили на балконі трішки марихуани, випили віскі, і по тому вона повернулася додому. Вона йшла під фіолетовим небом, підтопленим більмом ліхтаря, під снігом, ураз відчувши десятки запахів: гострих, тупих, ніжних, відвертих. У голову бахнули тисячі фонтанів, і нарешті воно все зійшлося у неї в одну точку – розпечену, розпалену: в низу живота. Там пекло нестерпно. І тут вона знову побачила Лукаша: його гостру вилицю, сіре італійське пальто, м’який капелюх, такий приємний, що матері захотілося помацати його пальцями. Вона помахала йому рукою, але він не відповів, а продовжував стояти і дивитися у квадратний стакан двору з двома зорями і великим круглим місяцем. Нарешті вона утішено піднялася східцями, зупинилася біля дверей. Однією рукою вона торкалася свого круглого живота і була впевнена, і можливо недаремно, що він ще достатньо приємний, пружний і привабливий. Мати подзвонила до сусідки. Вони побалакали на східцях, і там же вона взяла у неї синю пігулку. Взагалі вона приймала о такій порі синю, зелену і червону пігулки плюс настоянка валеріани. Синьої якраз у неї не було. Після синьої пігулки час у неї уповільнився, став тягучим, як крізь збільшене скло, але статичним і не таким скаженим. У кімнатах стояла тиша. І вона вирішила її не псувати. А Лукаш вирішив піднятися, але ніяк не міг побороти порожнечі і спокуси, і ще чогось такого, що заставляє кинути все, хоча воно оте поруч, і віддатися нелюбимій роботі або останній халяндрі з Борщагівки чи Шулявки.

Софія якраз сиділа перед дзеркалом і приймала всілякі пози, мавпувала, як почула кроки – наче стук, наче вітер б’є у вікна. Принаймні все життя вона описуватиме цю хвилину, цю годину і цей час. Вона підійшла до вікна і стала боком, двома пальцями піднявши золотисту гардину. Напевне, вона побачила Лукаша, його гостру вилицю, довгий ніс і дужий, майже звірячий тулуб. Софія сказала: «Ну й ідіот…» Потім сіла за комп’ютер і відіслала кілька листів друзям. Рівно о першій вона ще раз почула кроки, теплі і тихі. Вона вгадала брата, але продовжувала сидіти і не поверталася. В одних трусах, з рівною спиною і розкиданим попелястим волоссям, що ворушилося під кондиціонером, як купа маленьких зміючок. Брат підійшов і взяв її груди у свої широкі долоні. Вона не поворухнулася, лише подивилася на його тонкі зап’ястки і чомусь здивувалася, а потім повернула голову, захоплено блимнула очима, не відриваючи погляду від нього, зняла труси і відразу так охопила його ногами, що той аж навіть подався назад. Вона вхопила його сильно, як дитина, що бажає саме такого подарунка, а не інакшого, і ти не маєш права відмовити. Брат задихнувся від несподіванки почуттів і – відразу – думок. Вона лягла на підлогу і, приймаючи його в себе, відмітила, що це за відчуттями швидше нагадує, ну, як із самою собою, але далі… Софія відчула, як розійшлися від шиї і до куприка усі хребці і хрящі. Біле світло залило очі, і в паху у неї ворушилося щось тепле і променисте, наче притамований зубний біль. І коли він тільки три рази смикнувся, вона враз упіймала те щастя, яке ніколи не повториться, яке згубне, бо світ, яким вона дихала нині, втрачає тут пружність дитинства й ідеалізму. Вона фіксувала: його рожеві нігті на її твердих сосках, його пальці занурюються у замшу шкіри, а член розвертає ніжні пелюстки, і до її чутливих ніздрів хвилями линуть тремтливі, нетривкі, майже весняні міські запахи. Вона розуміє всю чарівність світу, круглого, як коштовне яйце, що опливає її: почуттями, запахами, ніжністю і чимось набагато більшим і приємнішим, ніж вона могла уявити; але все це – за стіною, прозорою і ганьбливою стіною. І тому Софія зі злістю відкинулася і почала віддаватися тим решткам, які перепали саме їй. Можна сказати, що Соня наша була неперевершеною, якщо не брати до уваги злягання з рідним братом. Він іще не кінчив, а продовжував стукати колінками у підлогу і сопіти їй над вухо, як вона виявила у собі одну особливість: її наповнює злість, коли шкодять її задоволенню. І вона нічого не втрачала раніше, щоб це із чимось порівняти… Вона вивернулася, прихопила член губами, туго, до синьки, і проковтнула, коли він кінчив, – не дала йому навіть отримати повний кайф. І так лежала з блискучими губами, а в небі свистіли хмари, винищувачі, птахи… Літак набирав висоту. Як там йому, з підведеними кишками до голови, з яйцями у гландах, голубчику? – чомусь пройшлося в її темній голові, і вона голосно розсміялася. Утім вона вкотре із здивуванням звіра подивилася, понюхала навіть його тонкі зап’ястки, широкі долоні з дитячою перламутрово-рожевою шкірою – трохи пітні і ще сповнені її запахами, що приємно лоскотали Софії нюх. Вона встала і – розкішна, нага, з вигнутою красивою спиною, витонченими сильними ногами, з тінню у вижолобках, з тілом порочної і водночас прекрасної жінки – підійшла до вікна, тримаючи ще трохи по-дитячому груди на руках. Очі у неї світилися чистотою полудня, і її слюдяний погляд висів над тихими зграйками пилюки в косяках обіднього зимового сонця. Сильний, як удари десяти громів, шум у вухах одійшов, і вона усміхалася дивному голомозому чоловіку, що зробив кілька кроків до парадного і зупинився. Зупинилася і вона, чимось вражена, наче полишилася чогось, наче вийшла, а там позаду лишилося щось вирішене, але надто важливе, а вона ніяк не може пригадати. Щось м’яке пішло поруч і так проводжало її до великого підвіконня, з куполом, наче акваріум балкона; потім стало нарівні, разом з її кроками, плечима і шаснуло малиновим мохнатим звіром на підвіконня, але вона так і не розгледіла, що це було. М’який голос того, що всівся у просякнутім сонцем полудні, заговорив:

– Ти не дивись туди. Там нічого особливого: рване життя, а дивись на тих, що виходять з отих закладів, що зігнуті під цим небом. Вони мічені. Їм страшно зрозуміти всю свою вибраність. Ти дивись і живи так, щоб у тебе вічно пекло в животі і тихі голоси, ніжні голоси відпускали і вуркотіли тобі цілу ніч…

Але вона його не послухала, лише болісно увігналася стегном в одвірок, увігналася так, що від болю і задоволення по круглих сідницях пройшов приск. Софія закусила пальця і позіхнула. Їй хотілося спати, покуштувати солодкого і ще чоловіка. І вона потягнула брата на ліжко, а сама пішла на кухню. Це саме четверта точка, яку ніколи не відвідувала її мати. Вони враз усі почули, як потекла вода з крана на кухні, потім у ванній, потім у туалеті: поволі, але голосно – ось як вона вирішила, боячись зруйнувати кришталеву чашу полудня, кришталеву чашу наповненого молоком щастя і веселощів. О, таке ніколи не повинне припинятися, так, так, так, такого не варто забувати! Вона ще раз глянула на підвіконня, потім на зимовий вилинялий шматок дороги з двома декоративними ялівцями і вже не побачила чоловіка у сірому м’якому фетровому капелюсі. Вона пошукала рожеве створіння – воно зараз було тут, але не видиме, хоча вона знала, що воно сидить напроти в кав’ярні на відкритому майданчику, за чашечкою кави, з чарівною усмішкою в карих очах, круглих і дитячих. Його кирпатий ніс смішно і щасливо вітав цей день. Софія пішла, вигинаючи спину, обережно, з ніжністю торкаючись підлоги пальцями ніг, через піраміди кімнат, що зараз швидко зникали з поля зору; вона подивилася на матір, що сиділа у рясній циганській спідниці від кутюр, серед висунутих шухляд і речей. Мати підвела голову і сказала:

– Ти не пам’ятаєш, чи приймала я сьогодні сині таблетки?

– Можеш повторити. Це тобі не допоможе… Мамо, іди відпочинь… Ти починаєш обридати…

Мати підвелася: одна нога взута у черевик, інша гола, і видно облузані, із залишками манікюру нігті. Софія намагається щось пригадати. Вона розуміє, чисто раціонально, що задоволення помалу відійшло, а лишилося одне розчарування, сама порожнеча, від якої хилило в сон. А спати останнім часом вона боялася. Вона проминула вітчима, не звертаючи на нього уваги, і зайшла до своєї спальні. Із задоволенням, до спазму в животі, у горлі, вона роздивилася велике красиве тіло, без жодного ґанджу. Їй не подобалися тільки очі. Вона повернула його обличчям, лягла на нього і, вчепившись зубами в холку, гуцикала доти, поки його задниця не зробилася мокрою. Але після нічого не відчула. Їй треба було поговорити, будь із ким, але слова лишилися десь поза змістом. І Софії зробилося смішно, дико і щасливо. Треба помиритися з матір’ю, випити з нею чаю, поговорити там про всіляке бабське… Скільки їй років, дивна якась вона… Вона сіла, розправила своє попелясте волосся, відчуваючи якогось теплого звіра між ногами, і на всі кімнати покликала матір. Відповів лише вітчим. Через перегородку він сказав, щоб облишили займати цю ідіотку.

Лукаш ішов, наче перед якимсь відкриттям, не спиняючись і намотуючи в голові тисячі різних думок, що ніяк не в’язалися з раціональним спогляданням світу. Лукаш згадував, як смачно пахне шкіра його дружини, яка приємна вона на смак і які у неї гарні груди, як дві перевернуті піали, з виноградинками сосків. Приємно з нею просто лежати, коли на вулиці за тридцять холоду, вітер, зимова депресія, астенативний синдром; а ти лежиш наполовину в дрімоті, і це найкраще, що може трапитися в цьому житті. Так він ішов, призупинявся, навіть не думаючи, що скаже, що буде говорити їй, цій русявій бестії з випещеним тілом, розумними холодними очима. І його знудило так, що аж засмикалася простата. І з цими думками він увійшов у відчинені двері. Софія темною статуеткою стояла проти пройми дверей. Вона була гола і стояла широко, на ширину плечей розставивши ноги на шпильках, а у невимовно сліпучому білому світлі кухні висіла кольоровою комахою її мати. Лукаш хотів щось сказати. Екскременти гучно вивалилися з-під рясної спідниці на білу підлогу, і покійниця загойдалася. Лукаш відразу зрозумів, що тут нічого не вдієш. Усякі гуманітарні допомоги, усякі там медичні прийоми – дурне діло. І головне, вона його дратувала, і Лукаш зрозумів, що роздратування передавалося від Софії.

– Треба викликати «швидку». І принаймні зняти її, – сказав він.

– Ти вічно зіпсуєш… – якось загадково сказала Софія і пішла сомнамбулою у глиб кімнат.

Лукаш пішов за нею і майже в спину крикнув:

– Що тут у чорта діється! Викличте «швидку»…

Він повернувся, взяв стільця й одрізав мотузку. Тіло м’яко і глухо впало, і він навіть не думав його підтримувати. Лукаш глянув на прокушений висолоплений язик, на бліде обличчя, майже тобі чисто порцеляна – посмугована, поплетена тисячами синіх вен, прожилок, капілярів. Софія лягла в гамака, і він її бачив: із сигаретою, у пірамідках квартир; дим від сигарети вовняною ниткою підіймався до стелі; розчепірені пальці іншої руки закривали обличчя у кільцях попелястого волосся. Крізь проріхи видно невимовно глибокі, як озера синь і таке інше, її очі. Лукаш нахилився над жінкою. Вона була мертва, хоча ще тепла, але Лукаш знав: її не довезуть до реанімації, так що не варто навіть клопотатися. Він знову прострілив піраміди кімнат, а коли повернувся поглядом до самогубці, то тіло, наче гумовий м’яч, спустилося, розпливлося підлогою. Нарешті вийшов вітчим: окуляри на переніссі, з пачкою паперів у руках.

– Ти хто? – сказав він і знову зник у кімнатах.

Брат стояв голий і дивився на матір, а потім на свій член, що ще трохи вібрував. Потім позіхнув і сказав:

– А хто це її? А, сама? Варто було чекати… Ей, ти знаєш новину?… Чорт, цього нам ще не вистачало… Що? А чому я повинен розбиратися… Нехай міліція розбирається. А хто цей голомозий добродій?

Він кричав у глиб кімнат, а Соня ховала за розчепіреними пальцями обличчя. Лукаш пройшов до неї, присів навпочіпки. Вона погойдувалася і не змінювала пози. Дивилася світлим чистим оком крізь пальці, а за вікнами підтікало помаранчевим світлом місто. Лукаш хотів щось сказати, але якось не знайшов слів, лише сидів, тримаючи в одній руці рукавички, а в іншій – мобільний телефон, зараз для нього несумісний, як, припустимо, кавалерійські шпори.

– Я, по-моєму, не зовсім вчасно, – сказав він, підводячись із рипом начищених до сталевого блиску черевиків.

– Так, – сказала вона швидко, так що він ніяк не зміг розчути, а лише здогадався про зміст.

Він ще посидів, похитуючись туди-сюди, потім встав і пішов до виходу. Іншого йому нічого не приходило в голову. Труп лежав серед білої освітленої кухні, як невеличкий і недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоїлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, більше, ніж холод і сніг на вулиці, красива дівчина в гамаку у безлічі кімнат із золотистим пилом і м’яка ганчірка мертвого тіла, що псувала не лише настрій, але й плани.

Те, що пізніше всі троє, включаючи Лукаша в сірому пальті й сірому м’якому фетровому капелюсі, назвуть жахом несподіванки, і кожен, окрім Лукаша, окремо розповість причину і передісторію, а то навіть саму історію, ніякою мірою не зачіпало Софію. Вона впритул не бачила, що трапилося, а гойдалася на гамаку в сизих сигаретних димах із запахом арманьяку і мріяла, як вона виглядатиме в розкішній позі у ліжку свого братика. І коли він запитав, про що вона думала у ці страшні і справді тремтливі до збудження хвилини, то вона відповіла чесно і прямодушно:

– Про тебе.

Голос звучав у неї м’яко і збудливо, наче у дорослої, і Лукаш ловив його іще на східцях, потім таки здогадався зупинити ліфт, що герметично відокремив його від світу, людей. Він вийшов у прогін вулиці під під’їздом її будинку, і чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вітру, порожнечею необжитих алейок він подумав, що вона боялася спати. Принаймні в той час, коли жила у нього. Над цією частиною міста випав сніг – густий, тихий. Вона лягала на спину, м’яка, повільна, і рухи її тягнулися у напрямку саме його обличчя, очі трохи скошені, а губи облизували тонкі зап’ястки і широкі долоні з рожевою шкірою, що ще пахла не цим домом, не цими людьми. І це збуджувало. У неї був цей досвід і ще щось таке, що зараз текло підлогою, наче жива розумна субстанція, і несподівано, разом з оргазмом брата, зі спермою у вижолобку її пупка, із синіми крилами птахів на майданчику для гелікоптерів, розпустило свої стулки, як стулки річкової мушлі. І їй зробилося ніяково, бридко, і вона відсунулася, лизнувши кінчики пальців. Потім вона розвернулася до брата двома половинками заду, наче роздвоєного одним ударом, і там, між ногами, у неї текло. Брат здвигнув плечима і сказав:

– Давай пізніше… Знаєш, зараз приїдуть…

Лукаш пошукав сигарети. Сніг стіною підійшов до мікрорайону, а він стояв і продовжував порпатися в кишенях, викидаючи всю решту – ґудзики, квитанції, презервативи, аркуші паперу – на сірий бетон, оточений рівним каре декоративного ялівцю. Він як зараз бачив рівну і красиву шию її матері: заголена нога, кругле коліно. Він був саме там, а не тут, на мокрому темному бетоні із жовтяками ліхтарів. Досить-таки приваблива жіночка, хм, нічого не скажеш… Але чому б і ні: спочатку видалять фаллопієві труби разом з яєчниками, потім віднайдеться маленька, з горошинку, пухлина в мозку, доброякісна, а далі з дня у день вона ростиме, доки не обтягне всі півкулі мозку. Так, і тоді ти, голуба, жерла би лайно прямо з унітаза, як його лаборантки-учениці, трахала в задницю качалкою, ну, а потім… потім щось подібне до цього, але вниз головою: пережравши транквілізаторів, випала з балкона і зачепилася за якийсь шнурок, і тю-тю… висітиме до останнього…

Нарешті пачка м’яко лягла в долоню. До під’їзду під’їхав спортивний автомобіль. Лукаш визначив: це до неї. Закурив і, притримуючи капелюха, рушив проти вітру. Але потім зупинився і подався назад до будинку.

Вона повзала у червоних простирадлах, а зляканий брат тримався за член і всім своїм видом показував: він нічого не розуміє, йому страшно. Точніше так: «Мені, бачиш, страшно». Софія лежала на спині, розминаючи груди, з розставленими ногами. Почуття зникло, і вона намагалася наздогнати його. Вона не бажала, щоб кайф, який у неї був кілька хвилин тому, зникав. Злість її збуджувала: впереміш з люттю, втіхою і тишею. І тут подзвонили. Слідчий, медексперт, два міліціонери і сам Лукаш стояли у дверях. Хоча Лукаш стояв осторонь, біля інших дверей, притулившись спиною. І вона, відчиняючи, чомусь сахнулася, але не злякалася. У червоному кімоно, з піднятим догори і зібраним у тугий пучок волоссям, легка, крапельки поту на чолі, запах дорогої туалетної води, сонце навскіс просвічує сукню так, що видно її голений лобок, стрункі ноги – виточені, справжні жіночі ноги, а не патички тифозної моделі. Лукаш рушив слідом, за спинами лікарів, понятих, міліціонерів, а потім зловив її за зап’ясток. І він помилився, а може, й не помилився, але взяв на фантазію більше ніж потрібно: до цього вигаслі її очі, які існували окремо, видавалося, від її істоти, налилися прощенницькою вологою. І Лукаш пожалкував: краще б він лишився серед своїх трупів, серед своїх моделей смерті і тихо, за коньяком, розмірковував про життя. Так можна було збавляти роки, не лише дні, з мріями про прекрасну дівчину, про трагічність своєї долі і всіляке там чмихання ніздрів від однієї згадки про тепло і ніжність вульви та її клітора.

Труп цього разу видався зовсім мініатюрним. Як згусток незрозумілого матеріалу, людського місива, він лежав перед людьми. Лукаш пройшов мимо, навіть не здригнувся, і жінка-медексперт лише підвела красиву брову вгору, блиснувши карим оком; а він слідував за Софією, за гарною спиною, мокрою від лосьйону, – принаймні, так йому хотілося думати. Власне, що йому треба було нині зробити, так це утекти. А вона пройшла, впала на водяний матрац, по-звичному, лише для нього, так, лише звично для нього заховала за пальцями своє обличчя й очі, продовжуючи спостерігати за усім цим. Брат стояв у смугастому, подібному на турецький, а може, й турецькому халаті, курив сигарету, кашляв короткими кашлюками, і туман сідав там, на майданчику для гелікоптерів. І Лукаш розумів, що його лякає у цьому майданчику…

– Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні була ще живою…

І ось так вона лежала – із закритим обличчям, з відкритим круглим животом, з дірочкою пупа, пухка й легка водночас, як жінка, що піймала нещодавно сам порух свого щастя, що нагадувало танцювання пилюки в сонці, чорного ластовиння птахів. І ніжність, від якої зводило кишки, мошонку, піднімало член, залила Лукаша. Зараз він стояв серед блискучого паркету, і засвітилися вогні. Як зараза, вони перескакували з кімнати в кімнату, доки весь дім не тріщав від непотрібних для нього і для Софії звуків. Він розумів, що вона бачить його крізь довгі тремтливі холодні пальці. І ця вовтузня в кімнатах, тріщання плащів, вставних щелеп, штанів, спідниць і зачісок вибухнули в його голомозій, синій від ударів світла люстри голові й у його вухах, відстовбурчених, наче член у другокурсника медичного університету при відвіданні патологоанатомічки. Софія здивувала всіх: вона встала, і всі чоловіки, жінки побачили її ноги – досконалі, її живіт – округлий, як у античних статуй часів катакомбного християнства – саме таке приходило Лукашу в голову. І ось так вона йшла до нього з відкритим обличчям, і волосся, що рвалося у неї за спиною від натуги вітру чи протягу, осипалося електричними іскрами. А потім Софія зупинилася, поклала руки Лукашу на груди, ткнулася обличчям і тихо сказала:

– Іди звідси… Іди…

Він її зненавидів і полюбив пізніше, коли вона піднялася через півгодини східцями «Конкорду» під руку зі своїм братом у чорній вуалетці і довгій сукні з короткими рукавами. Лукаш стояв і курив сигарету, перемовляючись із швейцаром, але Софія його не помітила, так, саме не помітила, а ще вірніше, не впізнала. Коли він пішов під лінією дамських кімнат, то почув сопіння, як при статевому акті; повільно повернув голову – місця її і брата були порожніми. Невдовзі вони повернулися, ще по-дитячому граючи лукавством на мідних обличчях. Тільки зараз він помітив її засмагу. Лихе щось прийшло в голову Лукашу: його знудило, його вивернуло прямо на підлогу, і він ще довго сидів, відчуваючи чиїсь холодні кінцівки у себе на руках, на шиї, на зап’ястках. Лукаш обернувся і побачив квадратний простір, обмежений стінами, з повлиплими туди, наче молюски, халдеями й офіціантками з ляльковими обличчями; у цьому світі ніщо не було реальним. Саме тоді він чомусь зрозумів, як виявилося, просту причину її проступків, самого життя. Так, усе виникало і зникало водночас у її світі, як хто десь на кухні – не видно, але поруч – вмикав і вимикав освітлення у всіх залах «Конкорду». Лукаш пробував уявити себе в такій ситуації, але не міг. Лише дав чайові швейцарові, багатозначно подивився в очі дубового селюка і вийшов під вологий вітер.

Глобальне потепління… К-х-х… – його ще раз знудило, і він рвучко відчинив двері, наче знайшовши у своєму житті чергову істину, але світ неправдоподібно, до еластичного кумедно повз з-під ніг, той звичний світ: футбол, пиво, робота, друзі, дружина, коханка… Останнє – діло важке й непотрібне… К-х-х… краще вже порнографія… З підлітками морока… – Він починав засинати, фіолетовий світ колом пускався перед обличчям… Усе це чорними метеликами літало з білим снігом, з тінями вікон «Конкорду»; і так, коли Лукаш відчинив двері, впустивши потоки світла на білий сніг, і, впустивши тугий язик холоду у передпокої, він підняв очі і побачив її руку: круглу і повільну, що тримала важкі портьєри. Чомусь він подумав, що так ходять лише цариці. Лукаш ніколи не бачив цариць, але він уявляв їх, ці дивні амебоподібні створіння. Романтичний вечір знову повертався з жовтогарячими ліхтарями, пишним килимом засвіченого міста. Нічого не трапилося, він лишився у собі задоволеним. Її очі проводжали його, коли він сідав до жовтого таксі. Він напевне тримав цей погляд, але собі не зізнавався, розуміючи, що щось його вберегло переступити якусь межу, що на людях просто називається… ну… Він пошукав аналог, але облишив… Усе це йому видалося: і тяжкий день, і відразу за тиждень стільки новин… Жінка сьогодні приїжджає з Єгипту. Червоне море, чудесне Червоне море, що кишить акулами, арабами і розпусниками усіх мастей. Лукаш протер голомозу голову хусточкою, і таксі рушило. Він схилив свою голову, важку від утоми, думок, почуттів і невідомо ще чого. Водій знав його адресу наперед.

…Він одразу впізнав її, цю жінку, цю дівчинку, але так, наче вперше побачив: широко поставлені очі, розкосі, з піднятими вилицями обличчя і гарним точеним носом; вона стояла боком, потім повернулася спиною до захаращеної кухні його старої холостяцької квартири. Він упізнав її одразу в пилюці його минулих розпачів. Вона провела оком його голомозий череп, що гордо і торжественно проплив у дзеркалах полірованих гедеерівських меблів; вона слухала шелестіння його плаща – убогого, такого убогого, що вона, стоячи в одних трусах, захотіла розсміятися, але спазми стиснули горло, і вона виплюнула мюслі з молоком на підлогу. Лукаш поморщився, взяв ганчірку і почав витирати старий паркет, що пахнув сосною, німецькою мастикою і свіжим молоком з мюслями. Лукаш уловив ще інший запах. Його гострі вуха нашорошилися, як у бойового пса, але він нічим не видав себе, лише його широка спина надималася двома буграми м’язів. Він тер так, наче хотів пробратися на інший поверх і втекти геть. Але він продовжував терти і косити театральним оком за її високою і красивою поставою, і його знову знудило. Лукаш навіть подумав: треба провірити підшлункову – так, саме треба провірити підшлункову.

– Я за тобою скучила, – сказала вона з якимось присвистом.

– Не зрозумів, – сказав Лукаш.

– Я за тобою скучила, – повторила вона так швидко, наче видихнула.

– Коли ти навчишся розмовляти? – сказав він і потягнув ганчірку до туалету. Він повернувся вже із закасаними рукавами, трохи роздратований, але більше спокійний: хіба він міг чомусь здивуватися, вони всі зараз такі, рослини і діти щастя, відрижки хрін зна якого режиму; блін, усе можна на щось скинути, і ця не краща… Трахатися з братиком – це така ж для них розвага, як просаджувати гроші, розбивати дорогущі авта і не зупинятися, коли переїхали пенсіонерці ноги… І тут Лукаш не те щоб здивувався, йому зробилося просто байдуже й нецікаво. Софія сіла і помочилася просто на кухні. Вона розуміла більше, ніж він думав і знав. Маленька мстива сучка. Лукаш ухопив її за патли і потягнув до виходу. Вона уперто пручалася і верещала, як мале теля. І він її облишив біля самих дверей.

– На більше ти і не здатна. Усе ваше покоління бездарне і… – Лукаш не знайшов слів. Він пошукав поглядом кота, але так і не знайшов. Так, бідолаху треба каструвати. У цьому його щастя. Його котяче щастя. На кухні він випив коньяку. А вона попленталась у спальню.

– І не мостися, сучко…

Лукаш пив коньяк і думав про втому, про лікарів, які йому нічого путнього не порадять, про свою патологоанатомічку, про всіх своїх жінок; і несподівано йому зробилося шкода цю малолітню дурку. Він за звичаєм уп’явся в освітлений вертолітний майданчик, і приступ нудоти, болю в нирках, у сонячному сплетінні говорили, що він дійсно перебрав сьогодні з нервами, почуттями, подіями. Він – не маленький хлопчак. І ще настирніше спробував подумати про дружину, але ніяких асоціацій вона у ньому не викликала. Звична справа… Тьху, ніяк не звикнеш… Він подивився і побачив лише біляву голову Софії, і круглий м’який óбід тремтів над її сплячим обличчям. Лукаш протер очі, але цей обідéць не пропав.

– Діла, – сказав він. – Нічого не попишеш. – І набрав номер міліції.

А потім він, сам не розуміючи, вимкнув телефон. Сів, прибрав їй густе і міцне пасмо, умиротворено слухаючи, як вона сопе носом, спить, сховавши руки під животом, крилами виставивши лікті. Він узяв ковдру, що пахла трохи димом, домашнім милом і зовсім не його життям, – Лукаш любив цю ковдру. Він дбайливо укрив Софію. Повернувся на кухню і вже на півдорозі відчув, що бачить її яскраві сни, зовсім не схожі на її життя, ці сни більше нагадують мрії, і вона блукає тими мріями. Лукаш повернувся і довго дивився на її голову, намагаючись розгледіти те світіння, що виникло кілька хвилин тому. Але нічого не побачив, – Софія продовжувала міцно спати, і він подався-таки на кухню допивати коньяк. Потім у ванній він намастив лису свою голову синім кремом і дбайливо виголив залишки колись розкішної чуприни. Перед тим як улягтися на диван без простирадл з книжкою, зчитаною на четвертій сторінці, він знову подивився на вертолітний майданчик, хмикнув і зрозумів, що сьогодні він не може читати цю маячню. Архітектурний каталог був у її кімнаті, і це його спокушало піднятися, але вік, утома і ще щось зупинили його. Він випив прямо з горла і моментально заснув. Прокинувся під четверту ранку від неясного відчуття, що побував у чужих снах чи у чужих почуттях. Його пробрало холодним потом. Він пошукав коньяк рукою. У пляшці порожньо. Він випив снодійне, просто зі злістю розжував у роті. І тільки зараз дійшло: у кімнаті їх троє.

Ні, ніяких лікарів. Треба поїхати у відпустку… Ранком він подивився на порожнє ліжко, мугикнув і подався до душу. Перед цим він подивився на вертолітний майданчик, і нудота світу проїла кишки – Лукаш відчув це з тривогою приреченого на страждання юродивого. Він пустив воду і слухав шипіння з наростаючим роздратуванням. Да, а маман лежала, як ганчірка. Щось із цими дітьми і з усіма нами непорядок. У передпокої він сумно подивився на сині кульки зі сміттям, почухав груди і викликав таксі. Синій сніг лазив тінями в озерах. Лукашу крутило губи. Ага, ця грьобана сука розтягнеться сьогодні на його столі, востаннє розставить ноги. Кого тут посадиш? Ніяких проблем, шеф, тобі не доводиться з ними багато вовтузитися. Лежать собі, а ти шаткуєш задубілу плоть – Лукаша нудило. Це було несподіванкою, він вийшов у прольоті чорних арок і пустив стрічку блювоти. Тільки під’їжджаючи до трупарні, він пригадав, що вчора багато випив. Червоне, наче спалах на світанні, останній спалах на вікнах, на дахах, на вітринах, а також спалах увечері, коли ніч висмокче розум дня, спортивне авто спотворило ніжність снігу, світанку, а головне – це червоне «вольво» остаточно привело до пам’яті Лукаша. Він з юності любив червоні спортивні машини. Дізналися б про це його знайомі психіатри… Він лише хмикнув, і його могутні плечі піднялися над голомозою головою, що синьою кулею пливла у ранку біло-сірими кахляними коридорами трупарні. Він, не вітаючись, зайшов до кабінету і кинув важке кашемірове пальто, відчуваючи чутливими ніздрями дух і спрагу патанатомічки.

Лукаш глянув на розклад на стіні. Цей розклад був досить незвичайний, хоча з першого погляду цей білий, трохи вижовклий папірець, прокреслений дешевим чорним школярським фломастером, швидше нагадував розклад слюсарської бригади. Ніхто не міг здогадатися, що рівненькі стовпчики зафарбованих квадратів, стовпчики чисел, місяців і років були не чим іншим, як розкладом смертей на рік уперед. Лукашевий календар-розклад помилявся на відсоток-два – не більше. Поруч висіла карта, теж з виду топографічна, та й була такою, але ще ніхто із живих в усьому мікрорайоні і навколо не знали, що їх віднайдуть з перерізаною горлянкою, випущеними фіолетово-багряними тельбухами і таке інше. Колеги спочатку либилися на дивні папірці, а потім облишили. Власне, ніхто цим не цікавився. Лукаш – мовчазний, але відомий лікар-криміналіст, впертий і розумний сім’янин, що любив випити, свою дружину, боулінг і більше нічого. Він мав товариша – міністра внутрішніх справ, а попередній теж був його товаришем, і коли пана колишнього внутрішніх справ знайшли з простреленою головою, з мізками на матні, сам Лукаш робив йому розтин.

Лукаш схилився над трупом її матері, і легенька посмішка спеціаліста тернулася обличчям. Він наперед знав, з чого починати. Розважливими порухами він надрізав шкіру на голові. Відкинув шкіру. Потім узявся за пилку, але працювати над черепом довго не довелося. Кришка зверху сама відвалилася, наче перезріла шкірка горіха, і замість мізків на Лукаша, на підлогу сипонули густою хвилею черви.

– Угу… – сказав він, сів на табуретку і приклався до пляшки. – Це я колись давно бачив…

За вікном чорним гострим крилом чорний птах упав у білий сніг. Лукаш перевів туди погляд. Відхлебнув з пляшки і підійшов до розкладу. Витягнув важкі рогові окуляри, і великий палець, зламаний у кількох місцях, ткнувся спочатку в одне місце.

– Ось тут. Хе, – сказав Лукаш.

Палець перемандрував в інший бік, у топографічну карту.

– І ось тут. Хе, – сказав Лукаш і повернувся на стілець.

Він сидів і дивився, як копошаться і виповзають білі черви з голови її матері. Птах забився крилами об скло. Потім усівся: великий, із чорним з відсвітом кольору індиго пір’ям і розумними цікавими очима. Птах постукав дзьобом об заґратоване скло. Лукаш потер лисину і, жестом усіх здорових і повних людей та п’яниць притримуючи пляшку, добродушно розсміявся:

– Придурку. Лети звідси. Розпочався Кінець Світу. Хе!

Але він зупинився, сам дивуючись повільності рухів, наче втома набрала чогось нереального… Це було як час, що ти не знаєш, який він, навіть того запаху приблизно не чув, а просто боїшся, і все тут. Просто проходить і приходить, а ти лишаєшся в минулому. Так він себе відчував спекотним днем, блюючи на підбори черевиків у серпні місяці. Вчора було вчора, і вчора зробилося сьогодні… І тоді взимку, і тоді в серпні він захлинувся болем, наче хто йому в горлянку влив окропу. Як перевернув і запхнув у горлянку день, рік і все його життя…

Це треба було забути, але найдивніше, що повернення дружини, дурнуватий син з дредами й у навушниках, весь у пірсингу, як новорічна ялинка, викликали в ньому сумне і приємне відчуття близькості, котрої ніколи не було, але вона могла бути. Синій сніг падав за вікнами, а він ловив себе на тому, що на свої сорок років у нього дуже гарна дружина… хм-м, якщо не враховувати того, що вона все життя нічого не робила. У Лукаша розболілася голова: від снігу, від похмілля і від спогаду про її маман з черепком, набитим червами. Да-м, червами, а не опаришами. Лукаш покликав дружину. Та повернулася і довго, пронизливо подивилася на нього.

– Щось трапилося, любий?

– Поки що ні. Але боюся…

Дружина закурила сигарету. Чорна сукня, відкрита спина. Густий погляд карих очей завис у вікні, на вертолітному майданчику.

– Маю надію, ти помиляєшся…

– Еге ж… Налий мені випити… – Лукаш скинув сорочку і подався до ванної, відчуваючи, як на його могутніх волохатих плечах зупинився погляд дружини. Це ж треба, як вони швидко відчувають присутність чужої жінки. Він повернувся усім тулубом і зараз більше нагадував велетенського самця, але усміхнувся доброю і м’якою посмішкою: вона знала, що Лукаш ніколи не зраджував її. І потім він повільно входив у неї, так повільно і впевнено входять тільки ті чоловіки, для яких жінка – трохи більше, ніж лохматка між ногами. Зі знанням діла, навіть не пітніючи, вони обоє з якимось остервенілим мазохізмом зловили тонку переміну в хиткому зимовому повітрі, де, видавалося, не збереглося запахів. Сонце стояло низько – синя кулька. Лукаш упав на спину і сказав:

– Я бачив твій голий зад на першій сторінці того клятущого журналу…

– Ну то й що?…

– Х-м. У твоєму віці твоїм ім’ям повинні називати вулиці…

– Клятий м’ясник, – прошипіла вона, і він тихо розсміявся.

Лукаш вийшов у передпокій і подивився на білий календар з чорними квадратиками. Він ткнув пальцем навмання, але жест у нього був вивірений і впевнений.

– Ось тут… Плюс-мінус кілька сантиметрів…

Її теплий погляд прилип до його перенісся. Лукаш завжди боявся цього погляду, якого ніяк не міг витримати.

– Ось тут. Ось тут. Ось тут, – бубнів Лукаш і переходив з кімнати в кімнату. Чорний птах летів рівно над його поверхом, над його квартирою, над квартирами його дому. І коли Лукаш це зрозумів, йому стало страшно. І він покликав дружину – тихо, як кличуть теплих щенят, що ще не звикли до команди. Він підвів голову – цього разу сонце було жовтого кольору і пропікало дахи, поволі сідаючи за сині пагорби та свинцеве озеро з кількома лебедями, човновою станцією. Дружина закрутилася у рушник. Вона стояла і дивилася на нього, а він ніяк не міг пригадати першої зустрічі. І вони сиділи на кухні, великій світлій кухні, пили чай і мовчали. Лукаш дістав карту. Цю карту він завжди ховав у великій металевій коробці від кубинських сигар. Це єдине, ця коробка, що лишилося йому після батька. У нього навіть пам’яті не лишилося. Лукаш сидів і думав про рудоволосу дівчину, про дружину, про сина. Про роботу він не думав, бо вона, ця клятуща робота, існувала, як шкіра на його мошонці.

– Ось тут це трапиться…

Великий чорний птах iз масивним емальованим дзьобом підлетів і вдарив крилами об скло.

– Він дістав мене, – сказав невідомо для кого Лукаш.

– Господи, тобі треба лікувати нерви, – мовила дружина. – Або кидати роботу.

Лукаш тоскно подивився на сіру пилюку, на сніг, на стоянку. Йому звело зуби.

– Я поїду на роботу, – сказав він і подумав, що вона таки дивовижно красива: міцна, з точеними руками і ногами, з високими грудьми; таку ніколи не проминеш. І від цього Лукашу зробилося ще тоскніше: зимовий пейзаж за вікнами, чудернацька дівчина з розпеченим до червоного клітором і знання того, що все швидко в цьому житті закінчується, навіть не встигнеш звикнути.

Він встав і неквапом одягнувся. Викликав таксі і краєм ока спостерігав, як дружина курить, зціпивши губи, зуби і волю. Між ними давно нічого немає, окрім звички, що більше нагадує собачу.

– Я поїду… Ось так… Поїду…

Але цього разу її справді насторожив цей поспіх. Вона вийшла, але за хвилину він почув її легкі, але впевнені кроки. Обличчя у неї бліде.

– Той птах пробив вікно… Піди поглянь, уся кухня в крові та пір’ї. Краще б ти не їхав, – сказала дружина.

Влітку, вдихаючи гірчичні запахи пороху, в синіх стовпах полудня, він уперто звірятиме дні і секунди, вирішуючи, де насправді була правда і де помилка чи фантазія. Хоча яка може бути різниця, коли ти переходиш межу? Він стояв і дивився на розмазане по підлозі обличчя, купу вогняного волосся і розпатране тіло. «Нарешті воно відбулося», – стукало в голові, коли він виходив на дорогу, до сосон, до життя. Але його ніяк не полишала думка: він і цього разу дав маху. Високі вікна патанатомічки чекали на нього, блимаючи слюдою серпневого сонця. Витираючи піт, він повільно пішов на гору, топчучи важкими ногами свіжий зелений спориш. Зійшовши на торжественні східці, наче у сам крематорій, наче в римський мавзолей – у саму царину смерті, Лукаш зупинився, взяв сотовий, подзвонив. Він сказав єдину фразу:

– Можете привозити.

Зима гула в нових, до синього, будинках, а він спускався у ліфті, що неприємно пахнув новими меблями, оселедцями, новорічними святами і чимось таким, від чого не хотілося повертатися додому. Там, на кухні, прислуга відшкрібала рештки птаха. Жінка істерично ковтала ксанакс, і Лукаш більше винуватив себе у цьому: насправді, коли тобі підвалило до п’ятого десятка і ти все життя карнаєш трупи і маєш якийсь заочний, але таки стосунок до вічності – не можеш скинути на щось інакше. Але наприкінці, коли ліфт м’яко гойднуло, він подумав про сьогоднішній секс з дружиною, про Софію, про птаха і вперше за стільки років запустив мата, чим заставив консьєржа вилупити очі. Жінка вийшла на балкон, на якому можна було посадити ескадрилью Лафайєт, пила з велетенського жовтого стакана джин з тоніком і ковтала пігулки. І тоді Лукаш зміряв відстань – йому закортіло пхнути її в спину і потім подивитися, що із цього вийде. Колись давно, коли вони були молодими, він приніс окропу і на повному автоматі направився до дружини. Тільки за півкроку схаменувся – ледь не вилив їй на голову. З того дня, з того напівсвідомого чи свідомого, почалося: вони ніколи не довіряли одне одному, а він не знав, що між ними трапилося те, що трапляється з ним у трупарні. Лукаш намагався роз’яснити, але скоро облишив – вона таки приносила йому нещастя, хоча вони трималися один за одного, і невідомо чому. Міцний містичний зв’язок: дев’яносто дев’ять відсотків невдачі й один – успіху. Це і тримало. А ще секс… Хоча останніх чотири роки вони збайдужіли, і це було для них не більше гімнастики. Але зараз щось уперто нашіптувало йому, що треба їхати.

Жовте таксі стояло біля під’їзду. Лукаш, не привітавшись, сів, дістав з кишені томик Вордсворта, щось мугикнув і щасливо заплющив очі. Таксі не проїхало і чотирьох метрів, як його підкинуло, вертнуло і розвернуло на трасі: велетенський птах потрапив під колеса.

Вони і мерці

1

Їх четверо – Костянтин, Борис, Андрій та Артур – побачили летючий її фантом з висоти балкона, пару молодиків і пса під протекторами «хаммера», що розкидав тельбухи на Артема і БЖ… А потім уже розварений у смозі велетенський вареник Андрія.

Вони навчалися разом, їхні батьки теж навчалися разом і теж товаришували. Батько Костянтина і його мати тримали кілька кав’ярень і три бутики – він був найбідніший з усієї компанії. Про решту нічого й казати. Того літнього дня вони чекали на Андрія і від нудьги кидали кульки з папірців на голови перехожим. Сиділи вони, не переглядаючись: хтось говорив фразу, котру з тримільйонного міста, разом з жовтопикими емігрантами, навряд чи хто вгадав, хоч поклич орду криптологів. І тут таки з’явилася вона. З висоти елітарного будинку вони, як знавці життя, комах і людей, іншого нічого не робили – лише думали, думали, доки не вперлися лобами у стінку власної розваги: пройшли коло і верталися назад… І тут зійшов з верхівок сизого смогу білявий ельф…

Шульгін Анатолій, дев’яносто вісім кіло чистої ваги, не включаючи одягу, модних кросівок й інгалятора від астми, який йому зовсім не потрібний. Він любить симулювати хвороби. А ще: одна незакінчена освіта і батько – головний прокурор міста, нардеп й успішний бізнесмен, позаяк патріот. Мрія – прославитися. А саме – щоб у центрі міста стояв його пам’ятник. Ніякого погруддя. На крайній випадок, щоб одна з вулиць носила прізвище та ім’я Анатолія Шульгіна. Аби він знав Гагаріна, то напевне про таку саме славу би і мріяв. Решта не мала значення, решта просто тухла перед сонцем його мрії. Шульгіну було неповних дев’ятнадцять років. Він любить матір і подумки бажає, щоб його дівчина була саме такою: невисокою, коренастою, в чорній шкіряній куртці, в чоботях, з трохи кривенькою ніжкою. А так він – пасивний гомосексуаліст, хоч навряд чи про це хтось здогадується з його друзів. Життя йому обридло до нестерпного. Остання забава Шульгіна – біг на короткі дистанції. Це корисно для тонусу, імунітету і взагалі модно. Зранку він спочатку довго дрочив на якусь фотокартку, а потім одягав свої дорогущі найки і вибігав у широкий простір, де вітром розвівається навколо його рудого кучерявого волоссячка слава.

Анатолій обминув зелену будку двірника, вдихнув повітря на всі легені, наче зараз кинеться головою у воду, і вийшов на пряму – смола вулиці Артема підпливала у голубуватому смозі. Він вважав це прекрасним узагалі (пізніше, коли вони всі зійдуться докупи, вони вважатимуть усе прекрасним), як і його нові кросівки за триста баксів, як і чудесні прогулянки з ранку, біг підтюпцем, тротуаром, повз гримучі потоки автівок. Життя видається простим і водночас загадковим, коли на вулиці початок червня. Усе зелене, тобі підриває дах від почуттів. Є робота, крута робота на телебаченні, крута коханка, крутий коханець і ще багато чого попереду.

Він вискочив на тротуар і порівнявся з «Академкнигою». Чесно кажучи, Анатолій зневажав людей, що читають, що вчаться, хоча ніколи про це вголос не говорив: це було ні до чого. Він любив цю вулицю: вічний шум, вічний поспіх, лише він, один з небагатьох, може пройтися, пробігтися. Ця вулиця починалася із Сирця і чорною пульсуючою артерією пронизувала місто до Центру, зачіпаючи напівпетлею Мельникова, Лук’янівку з в’язницею і ще не менш шумними проспектами, що стягувалися, як не крути, біля тюряги. Він подумав, що робота йому ні до чого, але батько сердиться, треба трохи пересидіти, а там далі він поїде чи в Англію, чи ще там кудись. Узагалі, нудьга заїдала його смертельно. Але так він здував зі своїх пальців зірковий пил. І аби хто підійшов і впав перед ним на коліна, то, напевне, він би зовсім не здивувався. Єдине, що він, як і всі люди, не знав, – свого зіркового шляху, що невдовзі разом з найками, татом, який теж репався від грошей марнославства, а також разом зі знанням мов, з прогресивними поглядами, переселиться в інший світ.

Власне, він був недурним хлопчаком, хоча це не має ніякого відношення до історії. Ні, він не мріяв про визнання, як прищаві школярі й школярки та юнаки його років. У його голові цього не існувало, й нейтрони з нейронами розщеплювалися і летіли в протилежному, протиприродному напрямку, а саме: такі люди або з’їдаються нудьгою, або собачим переситом, або закінчують у психушках, бо впевнені, що світ належним чином не оцінив їхню присутність на енній території. З ним трапилося протилежне. Він зустрів собі подібних. Словом, у цій історії, вірніше, в історії чотирьох юнаків, нічого особливого б не трапилося… Аби…

Якщо скидати на випадок, то це грішити проти Бога. Тоді хто їх повів? Чорта з два можна повірити, що вони просто так зійшлися. Саме косолапий і зводив їх докупи. Так. І вони повинні були зустрітися лише з однієї причини, що всі покидьки (не більше, не менше) збиваються у зграї і купи і кладуть край світу, що вони самі його й зліпили, наче з глини чи туалетного лайна, – принаймні так думав Лукаш. Лукаш виходив зі свого BMW, коли побачив розплилого у спеці Андрія, біляву дівчину – високу, з дивними очима – такими, коли не добереш, який у них колір. Він чомусь зупинився, очі у нього зробилися вологими і скляними.

2

Про що міг здогадуватися Лукаш? Мовчазна людина з велетенськими руками, могутніми плечима, майже двометровим зростом, котра повільно, разом з тулубом, усіма кишками та нутрощами, проводила власну тінь. Ніхто того не знав, коли він з’явився у цьому районі. Син найрадикальнішого олігарха, що не вилазив з опали, Лукаш покинув батька, сім’ю і подався топтати ряст десь по інших дорогах: він був соціалістом, анархістом, націоналістом, але не знайшов на все відповіді, здогадавшись, що люди все ж таки, попріч їхній окрас, усі однакові й зачинені в одну велетенську клітку. Він намагався полишити сумніви на Батьківщині, але вони подалися разом з ним до Штатів, учепившись цупко корінням за горизонт його молодості. Він повернувся додому через кілька років, голомозий, з відсутнім, але добрим поглядом, що зачудовано проводжав його, Лукаша, тінь, тінь від сонця і купи пролітаючих птахів.

Ще з півроку Лукаш нікого, здавалося, не помічав. Відразу по поверненні він викупив ділянку землі і заходився будувати церкву. За час будівництва Лукаш викладав медицину в одному з університетів. Там (а поговорювали, що раніше) він зустрів Надію: гарну велику жінку з такими ж пругкими і плавними рухами і чимось подібну до нього – орлиний ніс, теплий погляд карих очей, як налиті черешні улітку. Місяць мимолітних зустрічей, кілька побачень, потім – весілля. Палка пристрасть гуділа недовго. Невдовзі все пройшло і закінчилося Надиною зрадою, в той час, коли вона працювала крупним дизайнером, а Лукаш був зайнятий будівництвом своєї церкви. Це нагадало Лукашу пафос ходіння в народ. Не краще йшлося й на будівництві. Доводилося просто воювати з найсвятішими московськими патріархами, попами і пихатими прочанами. І будівництво церкви припинилося. З єдиної причини – Лукашу це обридло. Він подав на розлучення, а замість церкви побудував чудернацького виду трупарню і крематорій. Від храму лишилася маленька капличка: з батюшкою, двірником та сторожем Іларіоном. Цілий рік Лукаш анатомував, різав, відтинав мерцям кінцівки та голови. Голомозий, у забрьоханому кров’ю халаті, він викликав почуття подиву і жаху, відрази і жалю, що закінчувалися однаково – необґрунтованою ненавистю. Лукаш якщо і не помічав такого до нього ставлення, то на товаришів аж ніяк не розраховував, як і на дружину та сина, до яких він невдовзі й повернувся. Єдиним його товаришем був двірник Іларіон, котрий знав про нього більше, ніж рідний батько.

Так про що ж здогадувався Лукаш? Люди вірять брехні, як таємниці, і невдовзі таємниця робиться брехнею. Лукаш знав про людину одне: вона володіє істиною глиста, а тому переконана, що весь світ – це суцільний кавалок лайна, котрий можна переточити, щоб вибрати інший. І так до безкінечності, наче глисту дано мільйони років.

Отож після одного з розтинів він так і вийшов у халаті й одними очима покликав двірника. Двірник одразу пішов за ним у надії на шаровий коньяк. Лукаш підвів його до стінки, і двірник побачив на стіні папірець, ще свіжо розкреслений. Здавалося, що серед трупного смороду від того листочка йде приємний запах чорнила та чистоти. Аркуш був покреслений на квадрати. Лукаш тицьнув в один з квадратів і сказав:

– Ось тут ці покидьки замочать людину…

– Звідки ти знаєш? – просто для годиться, відповідно своєму окладу і сутності двірника, вставив Іларіон.

Лукаш узяв його за руку і підвів до покійника з розтятими грудьми і розпиляною головою. Мізки лежали поруч.

– Він мені сказав… Його мозок сказав… Його кишки сказали…

Іларіон похитав головою, і вони пішли випити. До цієї теми не поверталися. До часу. Але коли вони вийшли, над пагорбами стояли сині дощі, короткі і смішні, наче мітли. «Небесні мітли», – подумав Лукаш.

Іларіон несподівано спитав:

– Ти щось зрозумів чи побачив?

…Він підставив обличчя під дощ. Його нудило – непристойно, як школяра, який допався до пляшки дешевого вина чи до жінки, що її спробував уперше. Що тяжче – гріх чи праведність? Чого краще і швидше позбутися? Лукаш розумів надто ясно, як пересічний громадянин, як прозектор, що нічим іншим не цікавиться, як тільки трупами та їхнім вмістом. Але Лукаш знав, що він – між цими двома полюсами, що об’єднують правий і лівий береги. Він – як забздьоханий Харон. І він дивиться на світ кришталиками мерця. Тому він нічого не сказав товаришу. Він мав велетенський досвід спілкування з мерцями і при нагоді не довірявся живим. І все ж таки, що легше скинути з плечей? Гріх чи праведність?

3

Усе-таки першим, кинувши собачий кислий погляд через розтоплений асфальт, побачив її Андрій. Він цього чекав. Хтось невідомий, хтось третій підніс йому дарунок. «Дива таки трапляються», – подумалося чомусь йому. Зіниці розширилися і впіймали тонку змійку білого смогу над чорним шосе. Юність поповзла його жировими складками, а потім гори хрипких, безмежно недосяжних голосів, що швидше нагадували ревище байкерів, підказували йому – з глухим серцебиттям, змокрілою проміжністю, збудженим членом: ось цей крок, щоб ступити до слави!

Софія стояла, затуливши обличчя рукою й розчепіривши пальці, і дивилася через гори розпеченого заліза, через стрічку шосе і стьожку вулиці на нього. Вона усміхалася. Велике сіре, чи то зелене, око – крізь пальці. Так, колір очей неможливо розібрати. Навіть у трупарні під стетоскопом тонкого ока патологоанатома. Вона виставила ногу – здається, ліву – і дивилася на нього. Андрій, повільно перевалюючись, сопучи лантухом легень, гонячи пітний сопух поперед себе, подався на її бік.

– Ти такий гарнюній, – сказала Софія.

– Я супер, – просипів Андрій.

І вони пішли, і хори металу ревли їм у спину.

4

Зимовий сад: фонтани, пальми, рожевого кольору купідони з натягнутими луками, смішними пісюнами, трохи нижче – русалки, позбавлені статі і смаку, як і самі творці цього рукотворного чуда у центрі міста. Зрозуміло, що це відбувалося давно і часто, але Надія лише зараз відчула тривогу, що смоктала її, як шкодлива кішечка, котрій треба давно було покинути материну цицьку. Надія присіла на плетеного стільця, боляче прислуховуючись до скрипу, до дзюркотіння води, до тихенького протягу кондиціонерів. Гарсон виник невідомо звідки. «Навчилися працювати», – подумала вона, витягнула хусточку, подивилася карим теплим оком на офіціанта і замовила трав’яного чаю. Скляний дах над головою проганяв по собі, як на екрані, целулоїдні хмари, синє небо, що нагадувало китайський шовк. Це їй подобалося – чим далі від правди, тим ліпше, тим спокійніше. Вона зробила перший ковток – невеликий, пробний ковток, а вже потім пошукала очима того, кого чекала. Під її ногами срібною калюжкою бився фонтанчик. Тут плавали риби з великими кольоровими хвостами, жирні та ліниві. Вона пила чай і умиротворено дивилася на риб, а зором лівого ока спостерігала за столиком. Столик був порожнім, але вона, як і кожна жінка, що прожила десять років у шлюбі й наставляла роги чоловіку, не могла не відчувати, що за нею хтось-таки – можливо, не той, на кого вона чекала, – спостерігає. Тоді вона повернулася і глянула прямо, наче вистрілила. Вона знала ціну свого погляду – він теплий і ніякий. Чоловіків у ній спочатку, на превеликий жаль, приваблюють зовсім інші речі – її груди, її розкішне тіло, її шикарний одяг. Зараз це чорна сукня від Гуччі… Так, він сидів під пальмою. Вона поклала руки на стіл – нехай бачить, що у неї ще молоді руки, вен зовсім не видно. Їй тридцять. А хто дасть? І кого це обходить?

Легке потріскування в пальмових гілках. Кондиціонери беззвучно качають повітря, що зараз густе від її бажання і взагалі… Надія скинула брови, засвітила погляд ще раз. Саме в таких випадках її заїдає печаль, втома, нудьга. І вона ні про що не думає. Досвід підказує, що краще віддаватися настрою, як зустрічній хвилі. Тоді не треба злитися на Лукаша, на сина, на своє життя. Зараз край ока зрізає відстань. На ньому – дорога картата стильна сорочка, відкрите обличчя. Аби не сірі холодні льодяники очей – типовий татів і мамин синок, якого побила міль нудьги. Вона може спокійно відчинити ці дверцята, ці двійко очей, що ніколи не знали сліз, але вже пізнали безодню смаку, спокуси і ще чогось. Так. Вона знає таких. Йому немає і двадцяти. За хвилину Надія забула, чому вона сюди прийшла. Вона сиділа, випнувши груди, з достоїнством непоміченої тічної суки, – така-от нісенітниця, така дурнувата думка пройшлася в її голові. Він, цей з невиразним поглядом, здавалося… ні, він насправді не помічав її. Вона виклично тріпонула густою гривою, набухлі соски тернулися об сукню. О, як приємно і як боляче! Вона відчуває, як нова хвиля, нові почуття вкрадаються, проникають у її живіт, розсовують губки на піхві, о, це так чарівно. Вони самі, і вона вміє подобатися. Надія ще раз, уже не виклично, вже знічено, на краю розпачу, спробувала привернути увагу. І він таки її побачив.

Артур узагалі давно її бачив, і він достоту знав тип таких дамочок. Вона, Надія, саме із тих, хто по життю вибирає найсмачніші шматки, нічим не гребуючи, а виконуючи це як необхідну життєву задачу; але хто б сказав про це, навіть натякнув, той би пожалкував. Як? Невідомо і не мало значення – у неї б вистачило снаги та фантазії на найлютішу помсту. Здається, вся істота Надії фосфорує принадними складками її тіла – білого, з якимось срібним відливом, наче ти дивишся на жінку крізь глибокі води колодязя чи гірської річки. Артур це зрозумів одразу – віддалено, тихим та глухим шепотом це прийшло звідти, де муркав кондиціонер, – напевне найархаїчніше з усього цього постмодерного шику, де звук від карликових пальм – порожній і по-своєму звабливий. Ця чиста зала з вільними і по-старосвітськи вологими молочного кольору столиками – Надія не відривала від порожнього столика погляду, а краєм ока ловила Артура у картатій сорочці, і скельцями замість очей, і простуватим, без жодного виразу, обличчям. Чіткий рот, ніжний овал лиця, відтягнута трохи по-підлітковому, а може, й по-дебільному, щелепа. Хлопець підняв руки, і вона оцінила його довгі пальці з червоними помітинами. Він промасував кісточки, самі пальці, витонченим жестом, і у Надії зайшлося серце. А потім прийшов сум – це тоді, коли вона починала думати про Лукаша.

Яка нісенітниця – це життя. Вона спочатку уявила Лукаша – з великими добрими очима, з потойбічним якимось поглядом. Прийшов час, і вони в одну мить перестали існувати одне для одного. Вона глянула на небо, зачепивши шляхом молодого чоловіка – так, у неї круглий живіт, трохи відвислий, по-модному і стильно, дві білих чашки грудей з рожевими, майже дитячого кольору сосками. Так, так, так – вона ні про що ще не думає. Надія – людина настрою, тому вона і не вживається з Лукашем. Ось що приходить у прохолоді зимового саду – вони дуже подібні, так, ось у чому секрет. І Надія на всі зуби усміхається до хлопця, що неуважно, але все ж таки розглядає її і позіхає. Принаймні це вже ближче. Можна зрозуміти нестерпність їхнього сімейного життя. І вона думає: аби Лукаш швидше знайшов коханку, тоді б усе якось вирівнялося… Хлопець позіхає, але дивиться на неї, лише з тієї причини, що тут нікого більше немає, окрім соложавого гомика-халдея. Вона встала, пішла – суміш ділової жінки та вгасаючого стерва. Хлопець продовжував сидіти. Здавалося, він дрімав, і це було основним, нічого тут не попишеш. А вона відчула, як повітря повільно, наче хто перекинув велику небесну банку у зимовий сад, загусло. Вона пройшла повз хлопця. Запинилася біля скляних дверей і смішно, майже по-підлітковому, зазирнула на той бік. Вона чекала на свого коханця. Але насправді вона випробовувала нерви цього хлопчиська із синіми льодяниками замість очей.

5

Того літа все виходило якось легко, аж до параної легко. Ранки стояли чудові, наче хто розлив акварель стаканами. Лукаш дихав на повні груди з відчуттям того, що в цьому житті, у його власному, щось таки переміниться. Він мало думав про Надію, хоча це заскакувало його несподівано – обдавало вітром на розі будинку, і він піднімав, наче заворожений, голову, розуміючи, що ось тут, на цьому майданчику, вони вперше поцілувалися, хоча – ха! – були далеко не наївними дітьми. Потім Лукаш ловив себе на тому, що він намагається уникнути їхніх пам’ятних і особливо осінніх днів, коли дерева викидають останні залишки тепла і запаморочливої краси червоні корони пливуть, похитуючись, у кварці простору. Повітря нерухоме, а багряна какофонія фарб плутається у срібних нитках бабиного літа. Баржі висять на річці великими каравелами, наче іспанські корсари беруть на абордаж берег столиці. Лукашу інакше не приходило в голову. Йому хотілося плакати: чому вони не разом і що їм може заважати, щоб помилуватися столицею в такі от гарні дні. Він любив дорогі японські ресторани, хоча, якщо чесно, від самого народження Лукаш не переймався грошима. Навіть тоді, коли подався до Штатів, коли нипав великими просторами своєї батьківщини в якості панка і революціонера. Його уперта маніакальність добитися свого, напевне, і відбирала ту можливість, що люди його кола називали «пізнати життя». Навіть те, що красоти можна спостерігати і не обов’язково ділитися, він зрозуміє набагато пізніше. А тоді, і нині, і ще потім, і так – у безкінечність – він намагатиметься поділитися тим тайфуном почуттів, що метляли душею широкими сонячними і вітряними вулицями його улюбленого міста. Потім, коли Надія, як потріпана курка, з червоними ніздрями, із запаленими очима, повернулася додому, він, на превеликий жаль, а може, здивування, нічого не відчув. Просто сів на кухні, випив коньяку і сказав:

– Ну, і зараз мені чогось не вистачає.

– Твоїх жмурів, – відповіла за нього дружина. – Володьку підловили з бульбулятором…

Він подивився на неї з другого кінця планети. Але він був сином своїх батьків, що виростили не одне покоління упирів-банкірів, і тому витягнув готівку, спересердя ляснув кількома зеленими сотнями об стіл і вийшов під крик Надії:

– Зараз платять євро… – і ще розпачливіше, – кретин…

І вона заплакала. Це його втішило, і це Лукаш зрозумів, виходячи на широкий сходовий майданчик. Саме так і траплялося у його житті, що всі важливі рішення він приймав у трупарні або на сходовому майданчику.

Це тривало невимовно довго, карбуючись у вікнах будинків, на бруківці, тяглося хвостами з одного простору району в інший. Він уперто записував назви вулиць, де відбувалися найдрібніші події, пов’язані з її іменем, з порухами душі, о-о-о, про неї – він уявляв її кремове тіло з трикутником, мініатюрним бобриком волосся, її сильні, але жіночі руки, і саме тоді він відчував щось на кшталт нездорового зв’язку з нею, з містом, із синіми і білими хмарами, що пролітали над його будинком, над його долею. Він годинами просиджував на глухих зупинках Куренівки і міг думати про ту Надію, яка напевне існувала, але швидше як непроявлена плівка. Лишилося небагато, але йому, як справжньому сину своїх батьків, було соромно і страшно пропадати за жінкою, яка тебе зрадила, і зрадила не тілом, а по повній програмі – вивісила твою душу, наче брудну ганчірку, перед обличчям тупорилого натовпу. Зачинившись у ванній, він уявляв зовсім інших жінок, а не її. Він мастурбував, а другу половину дня проводив у дешевих гадючниках, де лигав дешевий, у два пальці осаду, портвейн. Але з усіх сенсів людського існування йому відкривався єдиний – ця жінка.

Потім усе минуло: в’яло, спокійно, передбачувано, але неочікувано. Ранком він встав, підтягнув підштаники, що у нього сповзали із самого дитинства. І тут відчув непереборно, що в цьому домі хтось був. Це відбувалося на його холостяцькій квартирі, заваленій сміттям і порожніми пляшками портвейну, пива і використаних пакетиків з-під коноплі та кокаїну; в цій кімнаті нікого не могло бути. Пустка цього дня, щедро напоєного сонцем, почала його дратувати. На кухні, все ще тримаючи штани, він кисло подумав про Надію. Випив кави і зателефонував на роботу. Глянув у вікно – червень бовтався сум’яттям, і Лукашу звело зуби. Ранок чистими кварцовими стрілами з тріском пробився крізь бетон і скло вікон. Він звично подався на кухню, голосно віддихаючи. Цього разу, як і багато років тому, коли йому не треба було пам’ятати її запах, тому що вона вся в’їдалася в кожну його пору, і що б він не робив, чим би не займався, вона завжди була поруч. Цього разу, як і багато років тому, він спробував пригадати сон. Лукаш поморщив лоба. Різкий опік об турку привів його до тями, викинув його на поверхню нинішнього дня. Він попорпався у холодильнику, відшукав пляшку горілки, підняв здивовано сиву брову, налив собі на кілька пальців, плюхнув льоду і, не чекаючи, коли напій прохолоне, висмоктав із жадністю, не перестаючи думати про неї. Тихо, зовсім тихо поставив стаканчик і зайшов до її спальні. Тут він її побачив, наче вперше у житті бачить оголену жінку, що спала у ранкових, з відсвітом купоросу, променях – жалюзі у цій кімнаті були зеленими. У повітрі висіла чиста радість ранку, ще не спотворена, не зіжмакана подіями. У вікна впливали потоки світла – хвиля за хвилею. Пилюка тремтіла у сонячних косяках, перекидаючись з однієї кімнати в іншу. У кімнаті кисло-солодко, густо пахло жінкою. Вона лежала боком – круглі стегна попадали у червоно-зелену тінь, кремові сідниці легенько тремтіли від її порухів. Але він нічого не відчув – не приходила та тупа безвихідь, коли він кидався до ванної і, заплющивши очі, надувши вени, мастурбував по кілька годин, аби лише вона була з ним, хоча б у трухлявій уяві. Кисло-солодкуватий запах, що розходився зараз колами, дратував його. А ще він розумів, що в кімнаті, окрім небажаної дружини, був іще хтось третій. І той третій тихенько пішов. Він понюхав повітря по-собачому, це його розсмішило. Лукаш продовжував стояти, притискаючи долоню до розгарячілого лоба. Ясно як день, що вона не спала. І тут знову трапилося те, чого він лякався з дитинства, – непробивна тиша і відчуття того, що той, хтось третій, зараз невідомо звідки почне з ним говорити. Із цими думками, які не полишали його, він вийшов надвір під теплий, але дужий вітер, що рвав поли його плаща і збивав капелюха.

Машина заглухла не одразу. Він встиг дотягнутися до Артема, аж тоді провірений «лендровер» заглух і зараз непотрібною купою металу грівся на сонечку. Саме тоді він побачив Софію з якимось товстуном, що переходив шумну, чорну, як венозна кров, автостраду. Лукаш зупинився і потер перенісся. Зараз він нагадував здоровенного важкого підлітка, що тихцем утік з дому, а потім злякався. Але він уперто починав вертатися думкою до того третього. Лукаш навмання зателефонував дружині. Вона взяла слухавку і вдавано сонним голосом спитала:

– Хто це?

– Приготуй вечерю. Гроші зніми з кредитки, – сказав Лукаш і помітив, що парочка, котра його так зацікавила, зникла. Це ще більше зіпсувало йому настрій. Але того літа все складалося для нього дуже легко. І це не могло не насторожувати. Він піймав таксі і поїхав до патанатомічки. На Хрещатику він думав про сам Хрещатик і переконував себе, що це не фобії, не втома. Жовте таксі провалилося у центральну вулицю столиці. Він підняв плечі, швидше інстинктивно, і коли його погляд зупинився на дівчині з довгими стрункими ногами, із зовсім ідіотським поглядом, він подумав, що таки вона прийшла, старість, й одразу – золотокоса, з повними губами дівчина, що переходила з товстуном дорогу. І несподівано, коли авто запищало і зупинилося напроти арки до входу на Лютеранську, він відключився. Він відчув вічність – темну, вологу і противну, наче він зачепив пригорщами намулу; але найдивовижніше було те, що він усе відчував, теліпаючись тілом у вологій калюжі. Потрохи, як жовте таксі пливло в синьо-зелених хмарах смогу, Лукаш із поверненням світла намагався не думати: вона лежить на спині, широко розкинувши ноги, кремова, з вибухом чорного жорсткого волосся над красивими плечима; вона поводиться так, наче школярка з нульовим сексуальним досвідом, а крила її носа тремтять, утягують повітря. Потім в уяві виникла ця дівчина з дивним поглядом (тоді він ще не розпізнав, що очі у неї різнокольорові); вона йшла пряма, як стріла. Він розумів, що це відбувається десь-інде, але не з ним, і він прихопив це, самочинно устромивши носа в чужу долю. Він ще нічого не знав. Але рикнув сотовий, і йому повідомили, що привезли кількох покійників. І знову як хтось третій прийшов і вимкнув світло в його голові. Таксист чекав, поки Лукаш розрахується, але той мовчав, вгрузнувши у сидіння. Нарешті сказав:

– До Китаєво…

6

Сонце шматком розпеченого кварцу приліпилося до молочного кольору пластикового даху, що прикривав «Зимовий сад». Артуру нездоровилося. Це було на рівні фобії – так він вирішив. Сьогодні зранку його служниця захворіла – вірніше, батькова служниця, їхня служниця, тупа, як корова-молдаванка. Він її покривав, ха, слово яке смачне, в туалеті покривав, як суку. А ранком заявилася сестра і видала, що розбила його машину, його червону «феррарі». Артур вийшов у гараж і нічого ліпше не придумав, як розбити материну «мадзараті». Після чого йому стало нудно. А потім він погнався за сестрою, що розляглася у його ліжку, виставивши рожевий круглий зад. Сестра у нього красива, і він її не переносив. Артур випхнув дівку у спину, пальці, ковзнувши спиною, обпеклися теплом. Вона вискочила і лягла на диван. Він ще нудився з годину, віддзвонивши решті хлопців, але настрій у нього був паскудний. Зайшов у спальню сестри і дивився на неї, а потім узяв подушку і став душити. Вірніше, він притискав її легенько, а вона дриґала ногами й сміялася. Тоді він притиснув сильніше. Сестра хвицнула його трохи нижче паху. Тепла хвиля ударила йому в груди. Артур зупинився. Щось вибухнуло в голові. Солодка слина. Тремтіння кінцівок. Він почав збуджуватися. Артур прибрав подушку. Сестра лежала з розплющеними великими сірими очима, зіниці на очах то збуджувалися, то розходилися великими чорними ягодами. Артур подивився на її точені ноги. Сестра прикрила очі опахом густих вій. Артур витягнув член і став мастурбувати. Сестра підтиснула ноги до живота і продовжувала дивитися, розкривши губи. Тоді Артур узяв і провів головкою члена по її обличчю, по губах, по раковині вуха. Сестра усміхалася, наче її істота відійшла кудись далеко. Вона виставила карміновий сосок. І Артур заскрипів зубами.

– Ми з тобою мало спілкуємося, – сказав він.

Сестра взяла головку члена в рот. Спочатку половинку, потім поволі почала всмоктувати, доки її еластичний, майже тобі неприродно красивий рот дістався яєць. Артур ковтав солодку слину. Сестра сіла і стягнула сорочку через голову. Він робив фрикції, але з кожним поштовхом розумів, що той кайф, який відчув на початку, вилітає, як кисень у безповітряний простір. Артур пхнув її у лоба, спочатку легенько, а вона вчепилася руками в його зад і продовжувала слинявити прутень і яйця. Тоді він крикнув, загрозливо. Сестра здивовано підвела голову, але здобичі своєї з рота не випустила.

– Залишимо це на потім, – сказав він і вийшов з кімнати.

Дорогою він зайшов до свого зубного лікаря – тип із чорними блискучими бакенбардами, з банькатими очима, що весь час перепрошував, і коли брав інструмент, то говорив: «Душенька, я буду дєлать нє больно…» або, якщо це у супермаркеті: «Дєвушка, гдє тут у вас рибка, рибка?…» – очі під лоба, тремтіння вола, мізинний пальчик відстовбурчений. Він не подобався Артуру. Артур не любив педиків, хоча довести, що він педик – не закон. Але він не любив отих манірностей. Солодкий хлопчик, у першому поколінні мажор. Голодранці – прийшли і… На моніторі повзли танки. Вибух, красивий, як квітка, лизнув небо. Артур заспокоївся. Лікар колупався у зубах. Потім він зайшов у «Метрополь», випив бульдвайзеру. Бульдвайзер виявився підлою підробкою, але він нічого не сказав, лише скрипнув зубами. Офіціант прогнувся – у нього круглий жіночий зад, котячі вуса, а мармиза випромінювала задоволення мазохіста, якому в задницю засунули паяльника. Артур кинув купюру, не дивлячись на її номінал. Жовте таксі вже чекало на нього. Гидливо, двома пальцями він відчинив дверцята і сів позаду.

Таксі вискочило на широке і рівне асфальтне полотно. Артур закурив сигарету. Водій чхнув, але нічого не сказав – він розбирався в людях і пропрацював за кермом не один рік. Потім авто зупинилося. Попереду йшла похоронна процесія з шести чи семи чоловік. Таксі стояло за кілька метрів, носом, де синьою пазухою тріщало небо. Четверо стариганів несли труну. Вся процесія сунулася мовчки, і видно, що кожен думав та вигадував, як його понесуть завтра чи післязавтра, чи взагалі, може, їх у заростях рогози чи паркових кущах розтягають щури. Артур закурив ще одну сигарету. Він ненавидів такі зупинки. Але він був вихованим молодим чоловіком. Він дивився на рівну сіру поверхню асфальту й намагався думати. Тут напирає вітер, а сонце стоїть низько, і видавалося, що це високовольтна лампочка, яка освітлює з усіх боків цей довбаний день, що склався так невдало. День тріщав, як велетенська петарда, розкидаючи скалки вікнами гаража та блискучими капотами автомобілів. Будинки є, а людей нема – видихнув із себе Артур, нема цієї скотобази. У них у голові секс, скотолозтво, бабло і ніякої мрії, нуль ідеї – бидло, що за здорово годиться лигає з корита. Таку мерзоту аж ніяк не можна зрозуміти, а про дружні зв’язки… та їм не тут жити. Що їм потрібно, що їм необхідно, так це вісім грамів свинцю або три тисячі вольт току в сраку… Артур закурив сигарету.

– Я вийду. Пройдуся. А ти почекай на мене…

Він тупо знайшов кав’ярню з трьома дерев’яними столиками, трьома парасолями, з мініатюрною дерев’яною хижкою. Охорона байдуже, але зі знанням діла подивилася на нього і знову втопила очі у синю прірву річки. А він інтуїтивно відчув, що щось його сюди привело – подарувати те, що він ще не пробував, що він пропустив. Офіціантові він замовив купу збитих вершків із суницями. І коли чекав, його передчуття справдилися. За третім столиком у жовтій спідничці на струнких ногах, з пружними грудьми, що стрибали від порухів, з кирпатим носиком і чорними очиськами, великими, як сливи, дівчина витирала столика. «Вона свіжа, наче налите яблуко», – подумав Артур. Він курив сигарету – швидко, рвучко. Потім йому принесли морозиво, суниці і чарку коньяку. Він спробував одними губами коньяк, але пити не став. Вилив на землю, і вона це побачила, усміхнулася криво про себе, і він, здається, зрозумів ту гримасу, як і кожен, хто залежить від своїх звичок, свого виховання і своєї розбещеності. І він сказав їй з відчуттям людини, що знає наперед геть усе, бо інакше не міг:

– Ми можемо поговорити?

– А чому б і ні… – Вона пішла, оглядаючись назад.

Йому виповнилося дев’ятнадцять, але він знав, як пахнуть рудоволосі жінки, як мокріє їхня проміжність, коли туди покладеш руку, розмовляючи про щось із нинішнього кіно або про скандальні новинки чи банальні парфуми; як пахнуть істеричні брюнетки і вдавано демонстративні шатенки. Він засовував пальці у піхви, із захопленням нюхав і вголос, екзальтовано, не криючись, розсипався найпрекраснішими словами про їхні жіночі чесноти. Жінки люблять гарне слово. Його очі в такий момент робилися блискучими, як два камінчики. Але це рік тому. Зараз він скочувався туди, що люди називають порожнечею. Він розділяв жінок на запахи, на кольори. Невиразний і сірий, він з якогось кутка кав’ярні чи ресторану спостерігав, як вони рухаються: двірнички, лікарки, вифарбувані на рудо чи зелено спортсменки-екстремалки; невиразний і сірий, він повторював те, що повторював його батько – невисокий, із зморшкуватим, перепеченим спокусами і пристрастями життя обличчям, злий і похітливий, як гном, що охороняє свої коштовності.

Він ішов за нею – тюльпан її спідниці розвівався, відкриваючи стрункі ноги. Чим довше він ішов, тим більше його дратувала її довершеність. Він різко зупинив її. Але вона легко звільнила плече. Попереду кулери, сміттєбаки, контейнери з пащами відірваних дверей, а позаду синя, без краю, гладінь води, придуркуватий крик чайок; його все це почало діймати. На ходу він запустив руку під жовтий тюльпан її спідниці. Кицька у неї була холодною, ніжною, як і її обличчя. Дівчина ніяк не відреагувала, а продовжувала кудись вести його. Вона йшла собі і йшла під стіною кулерів та пробитих контейнерів, в яких шаруділи сердиті пацюки завбільшки із сибірського кота. Індастреал, котрий відразу піднявся перед ним, як єгипетські піраміди, вразив і охолодив його. Він ніколи не відчував небезпеки. Від природи не відчував, бо не знав, що це таке. Зараз йому слід було задуматися, але щось луснуло у його голові. А потім він очуняв у тому ж таки кафе, на підлозі, і два охоронці схилилися над ним і бризкали водою. І відразу, коли він прийшов до пам’яті, то зловив її запах. Чистий, карамелевий дівочий запах. Вона сиділа, підтиснувши коліна до грудей, і гризла вказівного пальця.

– Ми вас переплутали з одним типом, – сказав охоронник.

– Пусте, – сказав він, але вже знав, що жовч полилася у всі протоки його організму. – Викличне лікаря, ось телефон, – він витягнув, тримаючи двома пальцями, свій платиновий ексклюзивний мобільник.

7

Зараз вони сиділи на балконі під вилинялим від спеки і смогу небом, що нагадував чиюсь дбайливо згорнуту долоню чи ще щось там; і він, Артур, покусував губу від однієї думки, що він зробить з тими покидьками там, біля берега річки. І тут, крізь скло асфальтного марища, він побачив її. Так виходило, що він побачив власне відображення, частину свого я. Артур побачив першим, а потім побачили вони, і теж хто встав, хто свиснув. На Кабана вони менш за все звернули уваги. Вона прийшла і видала одразу: «Ви такі гарнюні…» Але Артур зрозумів, що вона бреше. Вона просто лукавить. Їй треба щось інше. А що саме, то він не міг здогадатися, настільки він був упевнений, що ця бєцалка прийшла не перепхнутися, з огляду на те, що ця знайде кого завгодно, щоб їй вилизали і пожували клітор. Те, що вона прийшла і все змінилося, зрозумів кожен, але не кожен сприйняв. Софія стояла, затуливши лівою рукою обличчя, і дивилася крізь розчепірені пальці. Вони троє сиділи в шортах, майже тобі писані красені, з обличчями спокійними і врівноваженими, а вона сказала про себе: сцикуни. Сцикуни, але діватися їй кудись треба було. Великої необхідності не виникало. Але бажано десь з кимось стусуватися, належати до когось чи до чогось. Софія одразу виділила Артура. Андрій провис, і вона тільки чула, як важко сопе він за спиною. Але вона продовжувала лише дивитися на сірі льодяники очей Артура. Більше нічого. Артур подивився на неї.

– Я найгламурніший сукин син, – сказав він, начебто не до неї, а щоб усі слухали, розуміли й таке інше.

– Воно й видно, – вона прийняла руку, й Артур знову переконався, що вона не з того десятка людей, яких можна сприймати за виглядом, за одягом і всією цією пишною сранню, що називається мажорством. Він сам був мажором, а тому ненавидів це слово, особливо з красивих мінетних губ цієї кози.

– Тебе що, відразу після пелюшок відтрахали у всі дірки, а правил хорошого тону, охмуряння чоловіків не навчили?

– Ні, уйобок, – прошипіла вона, і це означало або відчепись, або хто його знає ще.

Але прошипіла без злоби, без якогось там натяку; він зрозумів, що вона сказала їм як рівним, і це найбільше роздратувало його. Артур підвівся і сказав, що зараз прийде. І пішов на кухню. Хлопці промовчали і продовжували втикати на вулицю, розуміючи, що краще на неї не дивитися і не мати ніяких справ. Софія нагнулася. Витягнула із сумки дівіді, поставила перед собою і стала дивитися якісь жіночі чи навіть дитячі соплі про любов.

Артур вийшов на балкончик. Серце у нього рвалося. Він повинен бути холоднокровним, виконати те, що намислив, але зараз усе пішло не за планом. Однак і про той план йому хотілося розповісти цій дівчині. Він зупинився біля ножів, висолопив ікло. Банально, надто банально. Потер руки. Потім повернувся, глянув на трійцю і сказав:

– Я скоро прийду…

А вона ув’язалася за ним. Йшла мовчки два квартали. А потім запитала:

– У тебе що, немає машини?…

– Є. Розбила сестра.

Вони пройшли ще кілька метрів. Потім вона зупинилася і різко, з увігнутим назад коліном, з відставленою ногою, сказала, тицьнувши пальцем у важке блискуче БМВ:

– А це що по-твоєму?

– Від’їбись, – сказав він.

– Ну, як хочеш… – І вона пішла, а він попрямував у протилежний бік до «Зимового саду», так називався мажорний ресторан.

За квартал вона наздогнала його. А він ішов, зціпивши зуби. Вона йому подобалася, але коли була поруч, йому хотілося когось убити.

– Тобі чого?

– Я з тобою… Я знаю, чого ти хочеш, – сказала вона.

– Теж мені Кашпіровський.

І вони разом розсміялися, хоча обом не було смішно; так вони стояли одне проти одного, поборюючи вже явне бажання перегризти одне одному горлянки; за нею, за Софією, не стало, а він готовий утекти. Добре, що його кенти цього не бачать, – подумалося йому. Він першим рушив до ресторану. Вона постояла і зовсім ображено, по-дитячому сказала:

– А я?

– Ну, розумієш… Тим – Артур хруснув кісточками пальців. – Добре… Підеш у дитячий зал. Зачекаєш… Я тебе покличу…

– Ще чого… – І вона подивилася так, що мозок його виматюкався про себе і сигналізував: вона гнучка і хитра, як змія.

Софія стояла, і в погляді її можна було багато зрозуміти такого, що краще лишатися ідіотом усе життя, ніж осягнути всю її жахливу суть. Сонце висіло за її спиною великим міхуром, заповненим до краю кров’ю. Артур завагався. Зараз він нагадував сучого сина з поглядом злодія, але до цього часу йому видавалося, що він володіє ситуацією. В паху крутило. Він не розумів, що таке трапляється, – вже, хай йому, відбулося. Так, вона висока, з маленькими цицьками, красивою круглою сракою. Він ступив крок туди, до неї, у мізках почало сигналізувати: даремне ти пускаєш її у своє царство. Артур узяв її за плечі – вона так нагадувала велику ляльку, набиту лебединим пухом, покірна і слухняна. Він підвів її до широчезної опуклої вітрини «Зимового саду». Перед ними – велетенський акваріум з омарами. Клешні омарів перехоплені стрічками, щоб вони не порубали один одного. Але Артур тицьнув пальцем повз тварюк і показав на жінку – гарну, з крутими плечима і чайними очима, в яких день розлітався золотистими іскрами. Софію ухопило в низу живота. Вона рвучко взяла його руку, вжикнула зіпером на своїх джинсах і засунула його долоню до себе в штани.

– І що ти хочеш від неї?

І він відповів те, чого вона зовсім не чекала. А може, знала, але вдавала із себе дурочку з дешевого коміксу.

– Дивлячись на неї, я бачу, як це місто засипає попелом. А будинки падають, як доміно. Трупи піднімаються разом з піщаними вихрами, а потім гепаються на землю…

– Круто, – сказала вона і подумала: він зовсім не ідіот. Чи ще щось там.

Артур зайшов у «Зимовий сад» і лишив її там, з пасмом на лівому оці, з розумним і розпачливим поглядом. Насправді він таки перелякався. Так він сидів зі стиснутим у копійку очком за столиком, вирішуючи, збиваючи докупи. І тут він зустрів погляд. Вона дивилася на нього. І у нього все стиснулося.

8

Гіпермаркет нагадував велетенський, синього кольору ангар для літаків чи там військової техніки. Софія бігала між стелажами і вибирала найкрутіші, як вона гадала, інструменти. Артур ішов повільно, все розминаючи пальці, масуючи подушечки, і робив це доти, поки не перехопив погляд – різкий, захоплений: дівчина на четвертій касі дивилася на нього, як стріляла, і зараз ось кінчить одними очима. Артур усміхнувся за звичкою, добавив кроку, ухопив вище ліктя Софію, і невдовзі вони опинилися на вулиці… Потім він завалив її на зупинці – відразу там, за ними, починалися білі дюни. Артур заповз на неї, стягнув великим пальцем труси, бо Софія упиралася. Він входив у неї, як у невідшліфований матеріал. Здавалося, все у них, і тіла також, тріщало, як під наждаком. Він трахав Софію, а думав про жінку в «Зимовому саду». Він з шумом кінчив, відвалився убік, а Софія продовжувала лежати, і так виходило, наче вона щось згадує. Борис, з виваленими очима, рідким червоним волоссям, примостився відразу. Софія розсміялася хрипким, майже тобі чоловічим сміхом. Але вона нарешті грайливо піддалася, артистичним, одним боковим зором вловлюючи Артура, його реакцію. Вона лягла, потягнулася, закинувши руки за голову. По трасі шурхотів «хаммер». «Хаммер» гальмонув, але, побачивши таку кількість людей, водій, швидше за все, передумав. Борис тикав їй між ноги, але ніяк не виходило вставити. Софія лежала з відсутнім виглядом. Потім вона попросила сигарету. Андрій підкурив і вставив їй в губи. Нарешті член у Бориса обм’як, – він кінчив їй між ніг. Софія встала і пішла, оглядаючись. Вона йшла, а до її ніг наче прив’язали гирі. Артур не біг, не кликав, і вона усвідомлювала, що чинить велику дурницю, що це треба зупинити. Не інакше. За нею кинулися Андрій і Костянтин. Борис сидів на зупинці і розглядав свій член. Нарешті всі четверо наздогнали її. Вони йшли і сміялися, лише вона мовчала, наче на неї щось найшло, але Андрій сказав, зовсім не жартуючи, що у неї місія така. Потім хтось кинувся, що вони забули молоток, ножівку і ніж. Поліетиленові кульки несла Софія.

– Ви придурки, з вас ніякого толку, – сказала вона.

Вони зупинили таксі і дісталися до «Зимового саду». Була вечірня пора. Артур зіткнувся з Надією у проході. Вони усміхнулися одне одному. Від страху та збудження у нього звело живіт. Від близькості і неймовірного щастя, що дарує неймовірні зустрічі. Усі гуртом завалили до «Зимового саду» попереду панорами, підсвіченої оранжевими кулями, що віддалено нагадували ліхтарі. Підійшов офіціант. Він подивився на Софію і сказав, що спиртного не дасть. Раніше, навіть годину тому, він би такого собі не дозволив, але нині чомусь засмикався. Софія налила собі мінералки, подивилася з-під лоба, трохи сором’язливо – тут не було ніякої гри, а сама скромність і щирість, і сказала:

– Чувак, у мене в роті перебувало хуїв більше, ніж у тебе ложок…

Дивно, але конфлікт усівся сам собою. Подали все, що просили молоді люди. Надія за столом почувалася затиснутою, але добра пляшка «Кристалу» розвеселила усіх. Артур жартував елегантно, на грані фолу. Надія намагалася на нього не дивитися, але нічого з того не виходило. Софія сиділа за столом з прямою спиною, як саме благочестя. З нею жартував Борис, Андрій потирав руки, і всі знали чому. Несподівано Артур посерйознішав, нахилився і, не відриваючи погляду від Надії, трохи так убік, на офіціанта, сказав щось на вухо Софії. Вона розсміялася, як сміються завжди підлітки – голосно і виклично, й водночас весело. Потім різко замовкла. Вона повернула голову до Бориса, теж щось сказала йому на вухо, і той підвівся й вийшов.

А зараз вони йшли іржавим підсвітом, і місто більше бачилося Софії якимсь потойбічним сном. Кожним нервом вона відчувала свою годину. Вона, як ніхто інший, розуміла, що нині настав її час. Софія знала, що все, що зараз запустилося за допомогою невідомих механізмів, вона роками виношувала, як найдорогоціннішу отруту, настояну і законсервовану в її мріях, образах і ще чомусь. Вона носила це так довго, як жінка може довго носити дитину. Спочатку в своїй макітрі, де перетиралися найжорстокіші, найсмачніші інгредієнти малинових мрій, думок та ідей. Вони терлися, накисали, роздувалися і стали для дівчини поживою і водночас отрутою. Світ, той світ, з його дешевим кайфом, не влаштовував її. Як не влаштовував Артура і решту. Зараз усі вони, включаючи Надію, зупинилися біля будівельного гіпермаркету.

Вся решта, яка означить її життя, відбулася банально. Піддавши, вони пішли пити небанальний чай, в якому розбирався Артур, а більше ніхто, й нікому ніякого діла не було до чайних церемоній. Дорогою Надія почала цілуватися з Борисом – від нього тхнуло якимись дорогими, але неймовірно смердючими парфумами. Усе йшло гладко, як і цей світ, що гладко лягав під ноги. Артур зміряв їх поглядом. Зупинився. Тільки зараз Софія побачила його змарніле обличчя і блискучі очі – так горять очі або розпусників, або марнославців, або тупих посередностей. Він уперто продовжував не звертати уваги на Надію. Софія підійшла і запитала у Бориса:

– Куди він тебе посилав?

– Він вальтонувся. Сказав, щоб купив великі кравцівські ножиці…

– Ну і…

– Купив…

9

Він спускався на таксі з пагорбів, примушуючи водія гнати щодуху, наче від чогось утікав або, навпаки, поспішав до чогось, що йому невідоме і зовсім неприємне. З усіх причин була лише Надія. Інших він не визнавав. Але цього світлого дня, з ясністю, як на фото, він враз спіймав себе на тому, що не так часто думає про неї. Вулична пригода, коротка, наче п’яна гулянка, перша гулянка з недозрілим сексуальним досвідом. Святошино. Ранок із рваними ударами прогонів електричок на Ірпінь, засцяний шолудивими інтелігентами-зеками, дешевими наркоманами Ворзель. Її руді патли на плечі. Запах дорогих парфумів. Косяк, викурений на двох. Головний біль і розруха у його майбутньому. Таке до нього колись прийшло, надто пізно, але прийшло, наче прозріння: з мертвяками йому жити легше. Вона спала на сидінні, гола, розкинувши довгі ноги. І йому кортіло запитати, скільки їй років, але Лукаш боявся. Він узагалі не знав життя. І єдине, що він спромігся у неї запитати, як її ім’я. І вона сказала: Софія. Так по-дитячому, що йому захотілося заплакати. І потім він купив їй пива, сигарет, дав двадцятку і відвіз, куди просила. А ще потім він побачив, як вона переходить дорогу з товстуном, від якого смерділо трупом. На цьому він знався: від таких завжди смердить трупаками. Він сам вийшов звідти. І у цей яскравий день, наче намальований, у нього почалася тривала ерекція – саме тоді, коли він думав про Надію. І тупий зустрічний удар: хтось зараз цю суку натягує, а в перервах вони тягнуть сигаретний дим, лежать, блін, голі, і вона розповідає цьому недоноску, напевне, віл-інфікованому або бісексуалу, про нього, яке… І так далі…

Він спускався з пагорбів до своєї трупарні.

10

Далі було ще веселіше. На Володимирській гірці вони викурили косяк. Софія намагалася схопити Надію за груди. Хлопці сиділи на лавках. Весь їхній вигляд говорив: а що ми, круті, тут робимо, у цьому свинарнику? Надія, заплітаючи ногами, пішла попісяти в кущі. Але всі чекали, що скаже Артур. Краєм ока, театрально, він спостерігав за Надією. Софія не знаходила місця. Вона понюхала коксу, але це ще більше її завело, і вона ходила взад і вперед. Хлопці намагалися затягнути їх у кущі, але нічого не вийшло.

– Ви класні, – сказала Надія і приземлилася на задницю. – Я вам усім дам…

– Чого, блядь стара, ти нам даси? – Костя відхлебнув з горла шампанського.

Надія засміялася. Її кремові плечі і груди заходили від радісних спазмів. Тінь, масляна, жовта, швидше олійна, вихоплювала її груди і руки. Вона не спускала погляду з Артура. Він сидів, виставивши ноги, дивився кудись углиб, і його сірі очі поволі бралися сивою паволокою. Нарешті він подав ознаки життя чи зацікавленості. Він підкликав Надію. В руках у нього – палм.

– Подивися, – він обійняв її за плечі, і вона збудилася. У неї прямо-таки закрутило в низу живота, а задниця взялася приском від збудження. Вона нічого не бачила: потягнула тонкими ніздрями густе повітря. Її просто розносило, наче повітряну кулю, що ось вибухне. Вона поправила окуляри, сіла на мокрому пагорбі і намагалася визнати, в яку халепу вона вскочила, якщо це, звісно, не п’яна параноя. І вона ледь не розплакалася від щастя, коли поруч з нею сів Артур, закурив косяка, простягнув їй. Вони закурили і стали дивитися, як Борис дрочить прямо на тротуарі. Тут Артур спитав:

– Ти що думаєш про мораторій?…

– Херня все це, і те також. Їх треба мочити. – Надія розсміялася: Костик надзюрив у штани. Смішна інтелігентська потвора. Артур таки ткнув палм їй у руки. Надія розсміялася, не знати чого. Вона лише видушила:

– А це що? – Але в її голосі звучало: чого ти, мудак, мовчиш, може, тобі дрочить краще, може, тобі дати в сраку, чи ще щось там. Вона ніколи не відмовить. Палм вона розглянула, вірніше, текст з фотокартками.

– Що це за херня, Артурчику? Що мені це блядисько показує? – Їй зробилося нудно, але вона зберегла свою автономію і ніяк не бажала гратися у соплячі там різні ігри.

– Це чувак, що замочив дружину, її матір, дітей. Засолив усе це, блядь, а свіжину жер мало не тиждень. Круто, як на мене. Смерть – це хуйня. Весь кайф, що передує цьому. Їх треба мочити пачками. Тисячами. Настане нова ера. Коли нас поділять на цих і тих… – Голова його якось дивно звисала на плече.

– Слухай, Артур, – Костик гикнув. – А чого він тиждень усього жер там чи місяць, да? Коли там хаванини вистачало на півроку?

– Доброта, йоб твою. Він поділився під водочку із сусідом. А той до холодильника чи у підвал, а там, замість огірочків, така хєрня. – Артур затягнувся, дуже красиво випустив дим, повів головою, і Надії це ще більше сподобалося. Хрещатинські вогні котилися глухим чорним руслом.

– Кльову чувак поставив фішку у себе на житті, – Костик погладив кремове кругле коліно Надії; від неї смачно пахло, жінкою пахло. Вона не відсунулася, правда, обсмикнула сукню. Кайф зі свистом вилітав з голови. Вона з цікавістю, трохи тривожно дивилася на Бориса.

– Ми не будемо, стара, їбатися, – несподівано сказав, як десь із самого дна, Артур. – Це нудно. Можливо, хтось скаже «бридко». Але мені ваші пизди остопизділи. Да. У тебе, напевне, кайфова пизда. Але я тебе не бажаю. – Він клацнув пальцями досить-таки елегантно. – Бля, та я всього Києва не захочу… – Артур пошукав когось очима. Надії не треба було повторювати. Він шукав Софію.

– Ну. Нехай. Відтопирюється, шалава, – невідомо для кого сказав Артур, втомлено провів по обличчю рукою. – На хуя вся ця параша, коли ти здохнеш, підеш у невідомість, і ніяка пизда тебе не згадає. – Він нагнув голову. – Розстебни штани.

– Я так не хочу, – пролепетала Надія, але штани розстебнула і взяла в рота: «Від його члена приємно пахне…»

Підійшла Софія. Зараз вона нагадувала модель з порножурналу. Артур дивився на неї, трохи викрививши губу. Він сказав:

– Що взагалі людині потрібно? Рано чи пізно вона, ця комаха, зійде в могилу. Через десять років, через двадцять там… до безкінечності… Вони жеруть вітаміни, приймають кисневі ванни, відкривають рахунки в банках, вони… Вони зайняті своїм калом, сечею. О, у мене батько, блядь, під ним ходить не одна тисяча людей. А скільки шаровиків. По неділях – церква. Піп відпустить. Потім психоаналітик, який довбеться у сраку…

Надія підвела голову і запитала, чи приємно йому. Артур дивився на Софію. Та продовжувала їх розглядати крізь пальці. Надія подумала: «Вона малохольна, ця дєвка…» І тут Артур кінчив, слабо пропищав, як кролик. Софія підійшла і засунула їй пальці у вагіну. Вийняла й облизала. Вигляд зовсім як у дитини.

11

Чорне ікло обсидіанового неба. Її розкачує, наче на дитячих гойдалках. Надію піднуджує, і вона спочатку кволо починає брикатися. І тут на круглу масну жовтогарячу пляму вибігає пудель, а потім з’являється маленька барбі з блискучими велетенськими синіми очима, на тобі, просто Мальвіна грьобана, – пролітає в голові Надії. Пудель, розпалившись, сере на жовтогарячому крузі. Софія сидить, розчепіривши ноги. Блискавку на джинсах заїло, і вона ніяк не може її розстебнути. Вона хоче попісяти. Нарешті вирішує просто – крізь штани. Дівчина років п’ятнадцяти, трохи молодша за Софію, з цікавістю дивиться на компанію. Софія тицяє у неї пальцем, довгим і красивим. Навіть вишуканим і витонченим, – думає Надія. Софія говорить спокійно:

– Твоя собака насрала на нашій території.

Борис підходить і піднімає пуделя на повідку. Дівчина затуляє руками рота. Вона нічого не розуміє, але їй страшно. Вона говорить:

– Ми не хотіли!

Артур сміється дзвінко, як на пляжі, як на гулянці:

– Ти теж собака? Шо? Ти теж собака. – Він підходить і бере її двома пальцями за підборіддя, так що лишаються сліди.

Пудель запручався й вискалив ікла.

– Ти сматрі, мразь, – сказав Борис.

Надія бачить великі садові ножиці. Але Софія виявляється спритнішою. Вона підходить, зупиняється в кількох кроках від незнайомки, повертає голову то вліво, то вправо, заглядає у вічі, а потім спокійно говорить:

– Ти бачиш… – пальцем на обісцяні штани. – У мене штанці мокрі, – вона говорить тоном ображеної дитини, і Надія розуміє, що вона не кривляється: так говорять або ангели, або садисти, цього вона, слава Богу, надивилася. – Знімай, сука, штани, а то я зжеру на твоїх очах песика… Разом з його гімном. – І Софія відвішує, повільно, наче в рапіді, дівчині ляпаса.

Дівчина стоїть, витріщивши свої волошкові очі, і не рухається з місця. Борис клацає ножицями. Щось хрумкає, і пес не встигає заверещати, як його передні лапи стрибають на траві окремими живими істотами на жовтому масному п’ятаку, освітленому ліхтарем. Надія заплющує очі. Щось входить у неї іззаду, як жерстянка, але вона не стогне – кайф від кокаїну хвилями б’є у голову, яскравими вибухами радості: роби, що хочеш. За кілька хвилин вона починає рухатися, розправляти м’язи сфінктера, але це більше нагадує лікарню, де у тебе беруть аналіз калу. І вона починає голосно сміятися. Член Артема завмирає і висковзує слизькою гадюкою назад. Надія продовжує сміятися. І тут Андрій з розмаху б’є дівчину молотком по голові, але попадає в плече. Хитаючись, вона біжить і просить, щоб її не вбивали. Артем повільно йде за нею, простягає руку, і йому подають монтування.

– Блядь, не забрудни штани!!! – верещить Софія.

12

Зараз Лукаш хотів бачити Саїда. Він наливався спокоєм. Його нічого не обходило. Раніше, ще раніше, він знайшов свою маленьку, кишенькову істину: з мертвяками спілкуватися набагато безпечніше, ніж із живими, хоча покійники розповідають про живих не менше. Саїд говорив, дивлячись на нього після чергової дози героїну, від якої б виздихав увесь місячний улов ментовського рейду по наркоманських хазах: «Полюбити генія – це полюбити Бога…» Але цього не розуміли ані Надія, ані сам Лукаш. Хоча в намаганні останнього вони таки віддали багато сили, ну, принаймні їм так видавалося. Лукаш подався у світ не з якихось там великих ідей: йому остобісів батько, оточення, кохання нашвидкуруч, вічні прожекти, де все давалося без найменшого шереху. Звична ситуація, до котрої всі у його становищі швидко звикають. Півроку він просидів на антидепресантах, а потім доля здибала його із Саїдом…

Героїн – молоко інтелектуала. У всякому випадку, таким воно видається з першого разу. Коли починаються ломки, а з дірок: носа, горлянки, сраки – тече, як з пожежного брандспойта, а по кістках топчуться мільярди невидимих демонів, і навколо – ніч, і нема цього молочка, то можна спокійно повіситися на бантині. І належність до якихось чотирьох світових релігій тут не розрулює ситуацію. Так незнайомець побачив трупарню Лукаша, освітлену, як якийсь храм. Потім він напише: «Усі храми, тюрми, морги мають оптимістичну властивість бути подібними, як дні узимку…» Він завалився до холу, босий, роздягнений до пояса, в смердючих штанях і з побитою головою. Лукаш за ноги відтягнув його в ординаторську. Вколов конячу дозу омнопону, і коли незнайомець прийшов до тями, то видав щось таке:

– У всьому має бути план. – І, вибалушивши велетенські сірі очі, знову від’їхав у прекрасну країну Оз.

Незнайомця звали Саїд. Більше ніяк його ніхто не називав. Саїд страждав від того, що не міг переробити світ належним чином, і не лише для себе, а для людства також. Лукаш вислухав його теорію, усміхнувся і сказав: «Ти народився занадто пізно; це вже було, голубе». Але Саїд, після чергового ширива, продовжував варнякати, поки вкрай не остобісів Лукашу і медперсоналу – всі з дня на день чекали ментовського рейду. Саїд був з тих ідіотів, котрий знав і вірив, що за стіною таки існує сонце і світло. Лишилося найголовніше: знайти стіну. Для світла і сонця вкрай необхідна стіна, наявність котрої не доказана в матеріальному світі. Але до неї треба дотягнутися, дійти, долізти хоча б на чотирьох.

Саїд вийшов нещодавно з тюряги, а може, просто втік, а може, ще щось… Його тіло нагадувало невдалі спроби п’яного Рєпіна відтворити світ у натурі. Але Лукашу ніяк не хотілося повертатися в той світ. Йому набагато приємніше було співіснувати з мерцями.

Колись давно Лукаш вийшов у справжнє життя, що набухало, як бичача вена, чорною гарячою кров’ю, готове луснути в одну мить прекрасними фонтанами людських пристрастей. Але вже через рік він забув, чому полишив свій дім, батька, матір, астенічну наречену. Все частіше десь у підворітті він починав думати про доцільність багатства і науки. У більше він не вірив, і не знав, і не хотів знати. Сховався від людей, і весь час виходило так, що він з печери свого інтелекту глипав на світ зіньками коміксового чудища. Саїд і Надія з’явилися у його житті майже одночасно, з поправкою на одну-дві години. Тоді, коли у його трупарні з’явився Саїд, Лукашу виповнилося сорок років. Але він не переставав дивуватися: чому щойно починаєш почуватися щасливим, як відразу щось чи хтось ударить тебе під дих, і добре, якщо не заб’є до смерті, з холодною логічністю вивісивши перед табло слоган: «У цьому світі щастя не існує». Але Лукаш вірив в інші штуки, і релігія, чи то саме віра, знаходилася у нього на прихваті, як філософія, як хобі і ще щось таке. Саме ця довбана акцентуація на релігії як на недоказаному факті і змушувала тримати у себе цього синього від татуювання і наркотиків чоловіка. Виходило так, що зі своїх мандрів Лукаш не виніс нічого. Вірніше все, що він дізнався на брудних вулицях десятків міст, не знадобилося йому в житті. Його уявлення про світ не вкладалися в ті рамки, в які його затиснуло суспільство. Тому того дня він з якимось фаталізмом подумав, що доля йому викинула повторний шанс в особі Саїда.

Другого дня цей низькорослий, з крутою щелепою чолов’яга вже вільно пересувався багатоповерховим комплексом, що йому нагадував чи то монастир, чи то модернову церкву, чи просто морг. І досвід не підвів Саїда. Він вирішив, що Лукаш або ідіот, або святий, або геній.

Перший строк Саїд отримав у малолітстві, коли в черзі стояв за продуктами. Його образила, досить нахабно, бухгалтерка із сусіднього будинку; і не стільки образливою була лайка, скільки молодого Саїда вразило зверхнє ставлення до нього як до падлюки чи неповноцінного. Саїд провів жінку до самого двору і там одним ударом випустив противній бабі тельбухи. А потім подзвонив у міліцію. Хоча сам Саїд чекати правоохоронні органи не збирався. З висоти п’ятого поверху він зі страхом спостерігав, як тарганами копошиться міліція, а лікарі в білих халатах нагадують уйобків, що понатягували на себе презервативи. Саїд закурив косяка, помахав ментам та лікарям рукою з балкона. Він дочекався сутінків, пробрався на квартиру сусідки і в кожній кімнаті навалив купу лайна. Дувся він добросовісно. Сусідка вижила, а Саїд отримав перший строк.

– Біль допомагає у всьому, – говорив Саїд. – Він змушує тебе пізнати більше. З болем ти нарівно можеш говорити з небесами…

Це нагадувало Лукашу пошуки істини, від якої він вчасно втік. Він нікого не любив і не ненавидів. У Лукаша це було за межею. І він не любив, коли повчають, тому що до якоїсь пори він був упевненим у своїх думках, у своїх крихітних істинах; доки не довелося зізнатися, що вони порожні і нічого не варті, ці прописні істини. Чиста шолудива банальність, полишена життєвих токів. Зустрівши Саїда, Лукаш зрозумів, що зазнав фіаско перед людьми, перед Богом і самим собою.

– Біль удосконалює людину, – говорив Саїд. – А ти, блядь, ховаєшся за прозору ширмочку і говориш: людина не може страждати, людина створена для кайфу… Все, що відбувається, старий, давно сплановане. А ти утовкмачив собі в голову, що ти творець свого щастя…

Лукаш, як завжди, сидів на стільці, звісивши руки на спинку, усміхався одними очима, спостерігаючи, як на кахлі у гівні і блювотинні повзає Саїд.

– Це моя трупарня, – нарешті сказав він і щиро усміхнувся. Він сказав це таким тоном, як міністр чи президент: моя країна, моя держава.

13

Андрій кінчив на землю, коли Артур ножицями відрізав пальці на нозі барбі-дівчинці. Пальці відлітали з приємним хрускотом. Дівчина не кричала, вона лише витріщала очі невідомо куди. Вона сиділа без джинсів і трусів. Джинси забрала Софія. І не лише тому, що її були мокрими від сциклиння. У цьому було щось приємне і збуджуюче. Дівчина ворушила ротом, як маленька красива рибка, що потрапила на суходіл. Борис усю процедуру знімав на мобільний. Андрій задихався: він уперто продовжував мастурбувати. Артур дивився дівчинці в очі.

– А що ми зараз зробимо? Що нам приємно?

Перед цим вона говорила:

– Я вам дам усім… усім дам… Тільки не мучте і не убивайте мене!

Артур перезирнувся з Софією, витягнув з кишеньки слоїка, і дівчата відзначили, обидві – про себе, що у нього гарні руки, пальці з рожевими дитячими нігтями. І взагалі, від нього йшов спокій і упевненість, яка запалювала нижню частину їхнього тіла. Софія відкинула голову і розсміялася, зовсім щасливо. Артур повільно схилився над дівчиною:

– Ти дурненька дівчинка. Але я тобі вибачаю. Ти сама не розумієш, що таке обламати кайф. Для чого мені твоя лохматка, задниця, рот? Блін, я все це маю. Я втомився від цього, як нарики втомлюються від десерту. Ти не задумувалася над тим, що тебе не кожен хоче? Тихо, тихо – я розумію, що у тебе це останній козир і тобі нікуди діватися. Тут і мільйон не допоможе. А по простій причині: я все маю, і ще матиму. Мене нудить від цього. Мені не весело зовсім, коли хтось говорить: трахни мене. Тобі відоме словосполучення «справжній кайф»? Оце він саме і є. І невідомо, що я нині, через кілька хвилин зроблю з тобою. Імпровізація – це мистецтво і ліки від нудьги. А ти мені, правда, допоможеш у цьому? Це, блін, як ковтнути Всесвіт. Шкода, що ти цього ніколи не спробуєш. Ти будеш розумницею? – Дівчина закивала головою і знепритомніла.

14

Того сусального ранку, що стелився асфальтовим плацом, застрягав золотими підвісами на деревах, перед тим як зустріти Софію зі смердючим в усіх відношеннях товстуном, Лукаш прокинувся – його підкинуло – о п’ятій годині ранку і сказав:

– Почалося… – І знову перевернувся на лівий бік і вже не думав ані про Надію, ані про Софію. Лукаш сам не знав, чому вимовив це слово. Як він не намагався, але заснути йому не вдалося. Саїд зараз хвилював його найбільше: він вигадував, яким чином його позбутися. І небезпека йшла від майбутнього, а не від минулого. Тут було особисте, а особисте – це жінки. Щоправда, жінок, котрих він бажав, зараз можна було розглядати наче за непробивним склом. Цим Лукаш нині переймався найменше. Одразу після знайомства із Саїдом, злякався, далі він засумував, а потім таки збайдужів. Його займало – що далі, то більше – спілкування із самим собою і з мерцями. Але одного дня з природною нахабністю Саїд визначив: «Ти, док, спілкуєшся з ними або через них»… Лукаш завмер, не повернув голови, але задумався. Холодний піт виступив на лобі. Саїд засміявся, а потім видав: «Я пожартував, док». На цьому все і заспокоїлося.

Лукаш дивився на Саїда і ловив себе на думці, що він спостерігає цього ідіота, наче у перевернуту підзорну трубу; так, начебто він бачить власне відображення чи карикатуру. Хоча напевне знав: за Саїдом, за ним самим, за подіями, що відбувалися, щось ховалося, призначене тільки йому, Лукашу. Саїдова наркоманія і причетність до злочинного світу були дуже сумнівними, як і його репутація. «Цього вимагало провидіння», – щось настирно гуділо у зболеному мозку Лукаша. Він розумів, що у присутності цього чоловіка він починає думати про Бога. І це, на превеликий подив, втішало Лукаша. Саме тоді повернулася Надія…

Він побачив її з вікна недобудованої трупарні з церковними анфіладами: у сизих вітрах весни, з вихрами абрикосового квіту на сірій бетонці, і подумав легко, навіть без жодних емоцій: вона прийшла до кого завгодно, але не до нього. І тільки тоді, через кілька хвилин, коли зір його звикся до неї чи повернувся у пам’ять минулого, у нього таки зайшлося під серцем: яскраво одягнена, у чорному пальті, з фарбованим волоссям і пташиним поглядом. Чомусь, більше підкорюючись інстинкту, він обережно глянув на двері, за якими хропів Саїд. Нутром звіра Саїд почув щось і виліз зі своєї барлоги. Ось так він і вийшов: роздягнений по пояс. Так вони і стояли: Лукаш під стіною, розхитуючись з носка на п’яти, Саїд і Надія – спиною до порожнього велетенського ангара. Лукаш повів плечем, кахикнув і сказав:

– Це Саїд…

– Це добре, що Саїд… Але я прийшла до тебе, – сказала Надія.

– Оце так да, – видав захоплено Саїд. – Я думав, що мені подобаються одні мужики…

Надія розсміялася, дзвінко і весело, як тільки вона уміла. А Лукаш легенько матюкнувся, кинув їй ключі. І пішов: істерично колотився дзвоник виклику. Він ішов з порожнечею в голові, і досвід йому підказував, що перед ним зараз відчиняться ворота якщо не пізнання, так нелюдського жаху. Це він проходив раніше у хірургічному відділенні, коли запив і перестав розрізняти бутерброд із шинкою і чиїсь сині смердючі тельбухи. Лукаш трохи здивувався заяві Саїда, але з такого, мовляв, візьметься, і не його, Лукаша, це справа. Хоча на педика він мало схожий, – подумав він, виходячи із синьої пазухи велетенського холу з однією висохлою декоративною пальмою.

Те, чого не побачив Лукаш, прозорим оком вловила Надія. Погляд дружини з надтріснутою зіницею суму вирвав з киплячої пристрасті те, що виявилося надалі найнеобхіднішим. Вона глянула на Саїда, і все стало на свої місця: немає потреби шукати сексуального агресора, він тут, поруч, доволі симпатичний. Хто не закохувався у злочинців, цих крутих пацанів, дивуючись, що земля має запáстися у таких під ногами, а вони живуть, гребучи руками навколишній світ?

15

– …і блядь, вона як заверещить! Ну, ти даєш, коли їй пальці на ногах відстригали, вона мовчала… Хіба що всцялася… Це було крутіше за всяку там наркоту і єблі… Ва-у-у… – Костик продивлявся відео. – Ми круті чуваки. Ми крутіші за Спілберга…

– Закрий хавло. До чого тут Спілберг, – спокійно сказав Артур, узяв двома пальцями мобільний. – Трохи хрінувато, як для першого разу – нічого. Але років через двадцять як ми будемо це дивитися? Ви зрозуміли, про що я? Хіба я упізнаю себе завтра на цьому паскудному відео. Га? Ми, звісно, будемо пити коктейлі, чаї та кави і згадувати, як зажигали в молодості… Да… А то, блядь, я повинен дивитися, як Андрюха дрочить і кінчає на землю… А де Софія? Де та малахольна? Костик, я хочу, щоб ти зрозумів: ми все робимо серйозно. І у нас свої правила. Інші правила мене не влаштовують. Предки наші тільки тому стали такими, що йшли поза правилами. Вони нам не лишили вибору, як відзначитися лише так. І взагалі: хто крутіший у цьому місті? Ми!!! І з цього дня я хочу, щоб усе ходило під знаком «ми», а не Костя, хуйося і ще щось там. Є тільки ми.

– Блін, подивилася б я, щоб ви без мене робили, – озвалася Софія.

– Ну… Не будемо починати.

16

Винищувач летів низько, його не було видно і чути; Софію чомусь зараз зацікавив гуркіт у небі. Вона підвела голову і сказала:

– Там.

Ніхто не звернув на неї уваги. Артур перетягнув джгутом ногу, щоб дівчина не втратила багато крові. Присів напочіпки, закурив і випустив дим їй в обличчя. Очі у нього горіли рівно, спокійно, як в умиротвореної людини після довгої схизми. Навіть лагідно і ніжно блискали вони під вогником від цигарки. Всі в очікуванні дивилися на нього. Всі чекали, а він курив сигарету, пускав дим і помалу розгойдувався, такий собі маленький маятник. Одна лише Софія помітила, як загострилося його обличчя, видалися вилиці. Але Софію це не цікавило; вона рвала пачку цигарок на дрібні клапті. Кидала їх і все повторювала: «Вона мене не впізнала… Вона мене не впізнала…» Вона пройшлася, смикаючись красивим і довгим, як у породистого собаки, тілом, з гордо закинутою головою, вихиляючи колінами. І злі були до темноти її очі, а тому розібрати, який у них колір, було неможливо.

– Ти… Ти… Ти… – Вона зупинилася перед непритомною дівчиною, носком черевика потрапивши у калюжу крові.

– Відвали. Вона один хрін нічого не чує! – сказав Артур.

Вираз її очей зробився до теплоти тупим, недорікуватим, відвертим водночас, що наче запитував: «Я теж причетна до всього цього, цього не може бути?» Софія присіла біля дівчини, поторсала за плече. Артур лише подивився на неї, поглядом, що може вмістити все: і людину, і місто, і континент – словом, нічого ці очі не вміщували, окрім його кінця і початку, де світилося лише одне – його ім’я.

– Зараз вона у мене прокинеться… Зачекайте, – сказав Костя, побіг вниз і зник між деревами парку.

17

Хмари – зеленим, синім, червоним пір’ям розліталися по синій алебастрі неба. Тяжко вдавати нещасну, коли ти насправді нещасна. Софія три дні нипала містом. Перший день вона тусувалася на Подолі, пила пиво зі своїми однолітками, читала Верлена французькою. Очухалася під зеленою перекошеною будкою: кисло рвало ніздрі сечею, калом, гниллю і пріллю. Жовті більма безпритульного, що схилився над нею. Софія розуміла, але нічого не робила. Як хто приклепав її цвяхами до землі, вологої і смердючої від людського гріха землі. Їй було соромно, хоча момент не підходящий, щоб соромитися, а якраз час давати драла або приймати інше екстремальне рішення. Жовті більма збільшувалися і насувалися на неї. Несподівано пішли якось убік – війнуло ацетоном, війнуло сечею і відійшло. Безпритульний хекнув, голова смикнулася, попала на ліхтарне світло, і Софія побачила, як з голови фонтаном шурує кров. Темна постать бомжа завалилася, а перед Софією стояла дівчина…

Жозефіна, Жо, Жі – дівчина, яка врятувала від безчестя п’яну Софію, мешкала на Печерську. Вона теж – дитина мажорних батьків, і їй подобалося бовтатися, де душа бажала, де більше впирало і де було побільше легкого кайфу. На відміну від Софії, вона мала власну квартиру, власний «шевроле», роботу на телебаченні і велику авантюрну душу, що у віці дванадцяти років поклала її у ліжко до дядька. Так що дівчата швидко порозумілися: посиділи на лавці, нюхнули коксу, потім Софія скромно дозволила себе поцілувати. На цьому вони вирішили відсвяткувати вечір їхнього знайомства і їхньої симпатії – в любов обидві принципово і прогресивно не вірили. У клубі вони зустріли Лялю – золотоволосу, маленьку, з точеними ніжками, круглими грудьми і велетенськими синіми очима. Ляля разом з ними нюхала кокс, а потім полизала кицьку у Жо, а Софії не дала – просто дуже втомилася, а може, перелякалася. Софія вискочила з клубу і подалася галайсвіта. Вона топила свою образу у задушливих подільських помиях, що ними просякло навіть повітря; вона бродила дном стічних канав, вигрібними ямами з тупими торчками, з щурами завбільшки з болонок; вона плакала і пережовувала злість, але не хотіла вертатися додому – у матері саме починався музикальний період, за яким ішов гастрономічний, з поглинанням йогуртів. Вона йшла – з виду янгол, а може, справді янгол: саме так вона думала… Загальмувало, викидаючи антрацитові бризки води, шикарне авто «шевроле», і вона побачила усміхнене обличчя Жозефіни. Софія не витримала, розплакалася й усміхнулася їй. І пішла назустріч…

Якийсь час вони намагалися жити разом. Їхнього захоплення вистачило на тиждень. Першою зрадила Софія, привела якогось недомірка. Жо почала приводити дівчат, чим дуже дратувала Софію. Доходило до бійки, хоча що в однієї, що в іншої сексуальна орієнтація була невизначеною, як і їхні думки. Для повного драйву вони часом крали: у маркетах, на ринку, у переходах, у бутиках. І на диво, не попадалися ні разу. Дівчата облюбували місце на Подолі, під самою пристанню, недалеко від Труханового мосту, і там ділилися своєю здобиччю і почуттями. Усе помалу входило у нормальну колію: кіно, книжки, кохання, тусня і зустрічі, незабутні зустрічі, від яких рвало дах і таке інше. Пару разів Софія заскакувала додому – вітчим пив, дубасив матір і вимагав невідомо чого. На Софію він реагував, але боявся – виходило так, що за плечима у неї стояло щось, ага, він так і показував пальчиками, наче акомпанував на фортепіано. Світлі прекрасні осінні дні. Вони не вірили у свою гомосексуальність, а грали, як могли: кожна чекала на того, хто прийде і витягне її із цього желатинового пекла. Напрочуд розумні дівчатка. Потім прийшов він – Саїд.

Саїда вони поділили. Нічого, ніяка хмара, ніякий розкол не пройшов між ними. Саїд прийшов не сам, а привів Лялю. Саїд – широкий у плечах, весь синій від тату, голомозий і засмаглий, не приховував своєї орієнтації, але швидше він трахав усе, що попадало йому під руку. Дві тюремні ходки зробили з нього наркомана, активного гомосексуаліста, навіть жінок, з якими знався, він порав через задній прохід або рот. Саїд їх учив філософії життя, а у перервах на євроремонтній кухні трахав у задницю Лялю, Софію і Жо. І все було б гаразд, але Ляля кохала убопівця Пашу. І через місяць УБОП упав на хату Жо. Саїд пішов дворами і дорогою потрапив під машину: з кулею у плечі, з поламаними ребрами він дістався до лісу. Там, з лисого пагорба, згори він побачив дивну бетоновану споруду. Інтуїція, інстинкт звіра підказали, що тут він зможе врятуватися, саме врятуватися, а не передихнути.

18

Отже, коло невмолимо замикалося. Лукаш про це не думав – воно висіло над ним, як те, що й оберігало його в роки молодості дорогами, коли він був простим хіпі, а не єдиним синком багатих батьків. Він встав із самого ранку, вірніше, рівно о п’ятій його підкинуло. Тоді стояла важка осінь. З важким мокрим листям, покритим снігом. Лукаш повільно підвівся східцями нагору. Там, де повинні знаходитися нефи, стирчали бюсти медичних світил. Зараз, коли він дивився на них, йому викручувало кишки, анус, мошонку і весь організм кудись просився – хто його знає куди. Він їм вірив усе ж таки. Принаймні, свого часу Лукаш зупинився, засунув до кишені халата руку, витягнув цукерку і з’їв її, смачно плямкаючи у глухі анфілади трупарні. Потім він піднявся на самий верх, уже не маючи того звичного спокою, що відчував кожного разу. З висоти він подивився на чорну землю. Перед очима щось мигтіло. І це відбувалося з ним уперше. Він подумав про сонм медичних світил, які б записали його у заправські маніяки, але власне сама належність до їхнього братства давала йому безбоязно, як і хворому, мандрувати краями чиєїсь свідомості. Від останньої думки його підкинуло. Лукаш зрозумів, що спокій втрачено. Прощавайте, древні козли. Нічого не буває таким вічним, як тимчасове, а ви народилися із впевненим поглядом у вічність, і життя вас вивернуло, як гнилі тельбухи, описані у дисертаціях. Він продовжує дивитися на важку сиру землю, на ліс, на листя, що ніяк не підійме вітер; він думає: «Рік тому я зустрів Надію». Він тоді, напевне, щасливим був, рік минув, а його продовжувало розпирати; це було на вечірці невропатологів, а її занесло туди невідомо що, напевне, жадоба пригод і щемкий сексуальний голод, а у нього – день ангела… Зараз він дивився на чорну важку землю. Це відбувалося вчора або сьогодні, коли він був щасливим після року зустрічі з Надією. Він побачив її зі спини, а коли вона обернулася, він стояв вражений, наче світ, земля, на котру він зараз дивився, похитнулася… А потім вона виникала, все яскравіше, зі світловим днем і тіпалася фобічним жахіттям уночі.

Сьогодні його повело вниз. Він стояв недовго, як раніше. «Блядь, – подумав він, – як важко нині назвати людину людиною, і чи, взагалі, існує таке розуміння, як людина, і хто його визначає, коли не Бог? Ми самі собі вигадуємо дурниці і називаємо це Промислом Божим?» Таке от пройшлося в його голові. І він не знав, не відав, бо ніколи особливо не вірив, наче стояв і хитро спостерігав за усім на бордюрі. А зараз виходило так, що він, наче комаха, яку накрили великою склянкою і поволі сунули туди, куди йому потрібно, а він туди аж ніяк не хотів.

В анатомічному відділенні, вірніше в прозекторській, він висунув мерця з холодильника. Лукаш дивився на труп дівчини, зачаровано розглядаючи тонкі, колись плавні риси, витончені і класичні до універсальності, а зараз жорсткі після смерті. І він подумав: «Усі ми збоченці – в душі чи так просто. Навіть у словах, навіть у добрих вчинках ми маємо зрозуміти, що дії пересилюють слова, коли слова не спонукають на діло. Майже тобі Христова заповідь, але уніфікована на сучасність», – пройшлося у нього в мізках. І він укотре вловив: він думає про це, тобто про Бога і смерть. Як і про любов. Лукашу зробилося млосно. Сьогодні має щось трапитися. Не інакше, сьогодні відбудеться те, на що він чекає, а чекає він хто його знає чого.

Він зайорзав на місці. Потім зробив надріз груднини. Звичним порухом розвернув. Розглянув легені: здорові, чисті легені. Можна уявити, як вона кричала при оргазмові. Оглянув голову і заходився розпилювати череп – напевне, вона лежатиме в купі білих лілей, виглядатиме також щасливо, як і за життя; це видно по манікюру, по руках, по красивому тілі. Бідака, в труні вона виглядатиме красивою і молодою. Лукашу зробилося сумно, і він мало не заплакав. Він артистично підняв руку, покрутив нею у повітрі й обвів круглий розріз біля волосся. Йому видавалося, що він чув тихий – а може, справді – шепіт з високих анфілад, у нефах щось приховалося; зачарованість змінилася плаксивістю, страхом, і далі він нічого не пам’ятав. Єдине, що він поніс у темряву, – це причина смерті: самогубство. Коли прийшов до пам’яті, то побачив перед собою обличчя Саїда, з білим рядом клавішів зубів; одна губа Саїда підпухла від укусу; а вгорі безмежний синій простір, наче відкрилося сьоме небо, і крізь вітражі різав ніж світла, небаченого ним.

– Люди пристосувалися до жаху і навчилися отримувати від цього кайф, – він тримав Лукаша за плечі. – Головне – зробити правильний вибір. Головне – навчитися у цьому жити… Це і є пекло або рай, мій друже. Навчитися до всього пристосовуватися.

Лукаш вивільнився. Не дивлячись на Саїда, він пішов, але виходило так, що Саїд був наче за головного. Йшов повільно, наче хтось здалеку рахує кроки і невідомо коли скаже: стоп. Він зробив коло, повернувся і розкрив череп. Як консервну бляшанку. Витягнув мізки. Розрізав на чотири частини, потім ще. Саїд задоволено спостерігав за його рухами, наче бачив перед собою диво природи. Лукаш знову пішов, тицяючи упевнено пальцем кудись у простір – тицьне, опустить руку, знову тицьне. Саїд сидів на стільці, закинувши нога на ногу, наче рахуючи, курив і усміхався одними очима. У нього був вигляд людини, що холодно і розсудливо знає конечну зупинку свого життєвого дійства. І він, Саїд, забере й отримає все, що йому потрібно. І він спостерігав: Лукаш розсунув шматки мозку, вип’ятив губу, кинув скальпеля, і Саїд почув: «Мерзота!» У вітражах крилами билися птахи. Лукаш розрізав живіт і вийняв людські тельбухи. Схилився. Розтин, удар скальпеля, і печінка полетіла у формалін. Цього разу він лише поворушив губами, але Саїд знав, що то було слово: «мерзота».

– Пішов звідси, – сказав нарешті Лукаш, узяв папірця і став швидко креслити якісь квадрати, лінії. Скоро це стало схожим на топографічну мапу. Нарешті Лукаш подивився на Саїда осмисленим, налитим жовтим болем поглядом і сказав:

– Вони звірі. І звірі літом загризуть звіренятко… Вони прокинулися і прийшли за ним. А воно вийшло назустріч. Почнеться в червні, в серпні закінчиться. Багато крові, багато крові… – І втратив свідомість; несподівано звівся і сказав: – Почалося…

Саїд усміхнувся: теж мені віща Касандра. Він знав ціну таким виродкам, що багато знають, але нічого не вміють. Їх товче, трахає у всі дірки життя, але вони пропускають досвід, як малолітні діти – понос крізь пальці. Саїд сміявся так, наче глузував із самого себе. Нічого він вдіяти не міг. Смерть облизувала йому писка; вона надто близько, щоб удавати з себе героя-блазня – надто життя коротке.

Рожева вена випнулася на його скроні, запульсувала – Саїд переступив через Лукаша і вийшов на сірий бетонний плац, під вологий вітер, що більше нагадував весільний. І сказав одне слово: «надія».

Саїд помацав яйця: вони налилися хоч куди. Хо-хо, у них вийде все одразу і швидко, і вони повторюватимуть це доти… Холодний пташиний крик, чи ще щось там, вистрілив у вухах, вибухнув і потік гарячим окропом по венах. Тут, на плацу, він зрозумів, що є частиною якоїсь великої гри чи плану. Він, крутий Саїд, нічого не вирішує.

19

Високовольтні вежі, дроти над дорогою. Дроти гуділи і заводили Костянтина. Андрій висловив думку, що краще кінчити її на узбіччі: степ, а там кручі. Артур мовчав, а Софія переймалася маленькою плямою – можливо, то кров? – на джинсах. Ляля прийшла до пам’яті і зараз дивилася широко відкритими очима на хлопців. Софія розізлилася. Надягнула шкіряну рукавичку на ліву руку. І почала читати «Ворона» Едгара По в оригіналі. Усі мовчали і слухали, як гуде вітер і двигун, як виють над степом високовольтні дроти.

– Блядь, у мне іскри ідуть із жопи, – сказав Андрій.

– Так подрочи, уйобок, – кинув Артур, і далі вдивляючись у горизонт з розірваними перламутровими хмарами.

Потім небо потягнулося срібною стрічкою. Шоста година ранку. Стрічка неба зробилася обсидіановою, з рваними сріблястими краями, швидше тому, що збиралося на дощ, і повітря стояло прохолодне, приємне. Вони гнали авто під річкою. Артур пригальмував. На річці були хвилі, вода по-осінньому темна і сумна. Всі, наче по команді, подивилися на воду – якого тіпа хуя. Дівчина сиділа бліда. Їй вкололи знеболювального. Спеціально заїхали до знайомих і взяли морфіну. Софія колола, а Костя знімав усе на відео. Машину підкидало: траса бажала бути кращою. Під кожною вибоїною Ляля зойкала.

– Ти знаєш, мені насрати, що він там придумав… – сказав Андрій.

– Хто, блядь, роз’ясни, – сказали всі в один голос. Навіть дівчина Ляля розсміялася. Вона призвичаїлася. Біль давався взнаки, але велика доза морфіну повернула її до життя, все лише видавалося жахливим сном. Головне – не дивитися на ногу. Місто розпустилося красивою мельхіоровою квіткою. Вона злилáся з ними, цими людьми, вона розуміла їх; принаймні так здавалося. Жарти минули, всі повернуться додому.

– Хто, блядь, роз’ясни?! – Артур гальмонув, скреготнув зубами і, не оглядаючись, сірими очима дивився на сіру воду.

– Хто? Хто? Мій дружок.

– Йоб, тобі не обридло дрючити його в жопу, як сучку? Кайф у тому? Будь мужиком. Ти що, Фреді Мерк’юрі?

Вітер гудів і повз високовольтними дротами.

– Та, йоб, він говорить, що у моїх найків підошва не справжня. Ти, блядь, представляєш, у цього підара повертається язик казати…

Артур зупинив авто; воно ляснуло шинами, як щелепами. На тому боці тріскуче галогенне світло розрізало місто, як великий весільний пиріг.

– Це мені щось нагадує, – замріяно сказав Костя, знімаючи на мобільний. Усі поводилися перед камерою природно. І це додавало драйву. Артур думав про чисту синьку, в котру занурено місто, свіжий ранок, думав про Софію, про її витончені пальці, відсутній перевернутий погляд, чарівну витончену французьку. Усі присутні подивилися на Софію. Це почало дратувати Артура, але вперше за стільки днів у нього крутило в паху. Він поставив Дебюссі. Усім сподобалося. Окрім неї. Їй хотілося тиші і щоб ця сучка верещала. Проте вона ще раз її уколола, поцілувала одним дотиком губ у щоку. На обох наскочила ніжність, як віддалена красива незнайома музика.

20

Кругла біла литка, важкі груди, трохи провислі під тягарем молодої крові. Він перегнувся – вона побачила його круглі міцні сідниці – й ухопив ротом сосок, ніжно запустивши два пальці у вульву. Вона подалася назад, потягнувши за собою незнайомі запахи. Навіть звуки. Виходило так, що вона намагалася комусь – невідомо – сказати, щоб не дивилися: обхопивши його талію ногами, вона продовжувала рухатися швидко й упевнено. І коли вони разом кінчили, то склянка з червоним недопитим вином розкололася надвоє.

Надія видихнула, чмихнула по-звіриному. Саїд перевернувся на спину. Кров ударила з горла – сонце крізь вітраж, точно тобі кров убієнних. Він лежить біля оголеної, мокрої від поту жінки і думає ясно і чисто. Думки набирають форми слів, як хтось невидимий виводить на сірій стіні трупарні. Аби випала можливість, він би повторив усе й нині. Звісно, він би все удосконалив, але полишив би точно кістяк того, що йому випало. До нього приходила ясність цього дня – відвертість неминучого, прозорого, як велетенська чиста аметистова вітрина. Він розумів одне: те, що вона боялася повторити чи зізнатися собі: Надія, як і кожна жінка, не хотіла помирати на самоті… Але ні, світ такий крихітний. Щоб його не підкорити, треба бути бевзем, удареним на всю голову. Тоді, в Сухумі, коли човен тонув, він навіть не подумав, що його сестричка не вміє плавати; щоб дістатися берега, їй треба протриматись годину, поки приїдуть рятувальники; або три дні, коли потопельник, підкорений біохімії і фізіології, спливає. Саїд дістався берега, але кликати на допомогу не поспішав. Він сам заледве шкрібся у воді, але завдяки єдиному рятувальному поясу дістався берега. Там було рукою подати. Рівна поверхня води над головою сестри тільки зачарувала його: збувся сон. Бо він побачив сон і знав, що це трапиться, але не знав, що зараз. Та зараз він розгадав його. Він був один у багатьох особах – чорна крапка на білому полі смерті. На березі він понадіявся на диво, але диво й сталося – рівна рінь розсипалася коштовним камінням. Він кричав, кричав на весь голос, що теж хоче жити, їбати бабів. І він не винен, що ухопив першим рятувального круга. Саїд зрозумів, що смерть має свій смак… І він зачудувався цим смаком. Смаком смерті. І ось тоді Саїд зненавидів рідних, близьких, обтрусив їх, як порох. Він не викидав їх з пам’яті, з пам’яті предків: він напросто був до них байдужим. Він навіть з того рокового дня їх майже не згадував. Попроси вони допомоги, він би прийшов, але аби постав вибір: жити їм чи йому, він би вибрав, що треба-таки жити йому, Саїду, молодому, розумному і хитрому.

Надія лежала на боку, з прикритими ногами, світила у темряві абрикосовим тілом; потім поцілувала його у скроню. Він продовжував думати – смолянистою асфальтною стрічкою тяглися його думки. Він знав одне: або їй щось було потрібне, або саме міцний чоловічий хрін. Звісно, такі жеруть, як піраньї, не лишаючи ані для кого ні сніданку, ні обіду, ані вечері…

Вона повернулася до нього обличчям: розтулені красиві губи без силікону, колагену і всілякого модного, два білих різці, неймовірно красиві розумні очі, які бувають у дуже впертих жінок одностатевої орієнтації або у чоловіків-гомосексуалістів. Несподівано, як перемкнуло контакт, вона сказала:

– Знаєш, чим займається мій чоловік?

– А я чим займаюся?

– Ідіот… Знаєш, чим він займається…

– Ге! В жопу їбеться. Бо чоловік – перед тобою і тільки що тебе дрючив, як козу драну.

– Уйобок. Пішов геть звідси. – І вона п’ятою заїхала Саїду в щелепу. Він відсунувся, відкотився, щасливо витираючи кров на губі.

– Тобі, голу5ба, краще не знати, що знає він. Чого я сам не знаю. І не бажаю знати, окрім твоєї задниці. Широкої і круглої, – він закотив під лоба очі, зовсім кокетливо, як портові, дешевого, третьосортного заквасу проститутки-трансвестити.

Але тут з нею трапилося те, що і з Лукашем, але з тією різницею, що вона здогадувалася, звідки воно все це йде. Надія відчула себе тонким кришталевим інструментом у руках Господа Бога. Вона, котра не вірила до цього ані в кішок, що перебігають дорогу, ані в будь-які прикмети, а про Бога – нічого було й говорити: вона захоплювалася усім тілесним, закохана була у своє тіло, була впевнена у своїй вроді, хоча Лукаша теж не вважала за красунчика; вона, котра вірила у власний інтелект, якому поклонялася як істині, фізично присутній у її існуванні, – нині вона відчула весь прекрасний жах божественного. І що більше воно наближалося, то більше її відкидало, притягувало до цього чоловіка з горою м’язів, фавнівським фалосом, щоб напитися з його уст крові. Не будь вона жінкою, вона не відчула би себе причетною до якоїсь таємниці. Вона ображена. Саїд, з мізками вивернутого куфія, з інтелектом комп’ютера, знав усе, але як вона, так і сам Саїд не знав цього, хоча хитро приховував. Людина може лише здогадуватися. Здогадуються і помиляються навіть пророки, якщо на те воля Бога. І зараз вони на це дивилися легко. Була зима, і до вильоту літа на широкі вулиці було ще рано, але Лукаш знав, що це трапиться – почнеться літом і на початку осені. Ранні поминки приведуть до довгих похоронів…

Насправді Лукашу було байдуже. Морозильники не працювали, і він з мазохістською насолодою вдихав запахи трупів. Він спиною, довбаним сьомим чуттям відчув чужу присутність. Понюхав повітря. Сказав:

– Від вас тхне… Мертвою спермою…

– Блядь!.. Блядь!.. Блядь!.. – закричала Надія. – Де воно, те життя, що ти обіцяв… Де…

– Білий пароплав і біла мармурова драбина в небо, й вічний спокій у райських кущах на землі? Ага… – Вказівний палець устромився у простір. – Я – син своїх батьків, з комуністичним СНІДом у крові… Щоб вижити, треба перебити родичів: батька, матір, сестру, племінників, дідів у двадцятому коліні… Усіх к їбєням… Але це мій жарт, гіркий, але жарт. Спокута. Сьогодні я зрозумів щось таке, від чого тікав усе життя і любив найбільше. Я сьогодні відчув красу і біль віри. Щемку радість лизати її, кислу, наче заражена венерою пизда… Але цього не можна робити. Спокута. Хоч усіх повбивай – нічого не зміниться: уб’є той, що створив їх… І не заважайте мені…

Він зважив на долоні печінку. Вона хлюпнулася у відро. Ліва частина обличчя Лукаша вигнулася в перекошену усмішку.

– Невдовзі почнеться. Шукайте у тих, у кого однакова хвороба… – Він витягнув пісюна і помочився повз труп у відро з порваними тельбухами.

21

Саїд сів, як над проваллям, зігнувшись дугою в колінах, – чисто тобі романтична картина, і лише з кінця стікала тягуча прозора нитка сперми, холодна вже і нежива. Він не хотів згадувати, але якесь паскудисько виставляло слайд за слайдом перед його таблом: він продер у сраку в роздягальні свого однокласника, так собі, за пачку жуйки, хоча б і міг просто впердолити, за так. Пацану так це діло сподобалося, що він нипав за ним по усіх кутках, смоктав у туалетах, жер його лайно. І чого ще, здавалося, не вистачало синові одного з найбагатших людей країни, а то і Європи. Малому виявилося замало жвачки (а швидше сексу), і закоханість чи зацікавленість Саїда до нього пройшла, і він заклав батькам, а ті, звісно, у міліцію. Саїд тікав дворами. Спочатку це було двоє найманців. Саїд із шести років потрапляв білці, чи то бродячому собаці, в око, тому двоє сискарів лишилися лежати на смітнику, обліплені зеленими і чорними трупними мухами. Менту Саїд випустив тельбухи і намотав навколо шиї, з музикальною зацікавленістю дослухаючись, як вони риплять під пальцями, наче дитячі повітряні кульки на Перше травня. А по цьому він зник, щоб облагородити тюрягу своєю присутністю.

Це була підліткова зона. Щоправда, вона нагадувала розкішний апартамент проповідника Аделаджі. За винятком, що ти відразу потрапляв у пекло, без транзиту. Тут їбали за пачку «Прими», тому що вона – червоного кольору, або взагалі за куриво, тютюн, банку сардин, за косяк і просто – за красиву бабську сраку. Жорстокий дитячий світ, який не мав бажання миритися із законом, що творився там, за парканом. Їх влаштовував свій, портативний, де все чітко розліноване по рангах і ранжирах. Порнуху їм заміняли світлини з порножурналів: світлини ставили на голову «хмирю» і задовольнялися таким робом – через оральний секс. Навіть на волі це не виходило з рамок тюремної романтики. Картинка лишалася картинкою. І цей світ в’їдався з кольоровими світлинами «лічнячок».

Саїд не те щоб не любив жінок – йому з ними не таланило; але коли йому траплялась якась пасія, то не мав нічого проти, навіть більше, це його захоплювало, це його надихало, і він відчував себе людиною. Він витатуював жінку на грудях. З роками Саїд забув про неї, але коли він виходив з роздягальні, Надія вся полотніла – на грудях вурки була витатуйована не хто інша, як вона, голуба. Він свиснув, як поступають звично вурки зі старими поняттями, провів її розкішний зад, і член задрався мимо бунту його мозкових рецепторів, нейронів, галангул. Але що відбувалося до того…

22

Надію не шукали. Не те щоб вона була непотрібна, і напевне, точно всі знали, що садові ножиці куплялися саме для неї – варто глянути на слюдяні пластинки очей Артура. Потім Софія підійшла, розставила ноги, випнула живіт, прогнула спину і помочилася на обличчя дівчини. Їй зараз було байдуже, як її звати, чи пам’ятає вона її. Вона ухопила дівчину за патли і потягнула до старого цвинтаря. Потім привели шолудивого, помісь вівчарки та дворняги, з вискубаними кошлами шерсті, кислоокого і дурного. Вони заставили роздягнутися дівчину і наказали стати в собачу позу. Дівчина заплакала, але не відмовилася. Пес недовго пристосовувався, а потім заскочив. Спочатку та мовчала, а потім почала ревти, далі стогнати, і здається, їй сподобалося: закочені очі, слина з рота, на краєчку. Нарешті вона голосно кінчила, й отак продовжувала стояти, важко дихаючи, з розвернутою червоною піхвою. Артур підійшов пізніше. Не виймаючи рук з кишені, погойдуючись із каблука на носок, він лише дурашливо похитав головою:

– Нічого для початку…

– А зараз ми хором посцим на неї, – сказала Софія, й ідея їм сподобалася: візьмемо і посцим…

Коли всі присутні перестали поливати дівчину, хтось ударив її порожньою пляшкою по голові. Софія нагнулася. Дівчина дихала. Тоді її поставили на хор, а коли дівчина закричала – і від болю, і від оргазму, Софія молотком розбила їй голову. Била доти, поки голова не перетворилася на місиво. Костя підійшов, зняв чобітки з дівчини і поставив поруч з головою, вірніше, де була голова.

– На хуя, запитаєте. Виблядки. Запитайте в аптекарів. Ми не очищуємо батьківщини. Ми повертаємо гідність наших міст і сіл. Ми – окремішня нація. І я впевнений, що Він створив нас раніше за усіх горил. Ми вибрані, як і наші батьки.

– Щоб знали. Фішка. Клеймо… Знак наш. – Софія по-дитячому затулила обличчя знайомим рухом. – Ми такі гарнюні…

– Справді, ми такі гарнюні, а ти яка?… А?! Хто бики, що… – Артур склав пальці в пучки і підняв догори руки. – Ти уйобок і ображаєш мою гідність. Хіба я подібний до рабина, до пейсатого грьобаного жида? Вкиньте в сраку свої інтелігентські заморочки. Я не бажаю жити з холодною водою у венах… Я ясно висловився?! Костя, камеру!

– Я ваша гарнюня принцеса… А де наша курва? Я хочу пожувати її секель, і вона полиже мені клітор, або навпаки, або як, ну, пальця жопєнь…

Софія повертіла пальцем, і всі четверо зрозуміли, прийняли. Щоб учинити катастрофу, то шукай жінку. Обидві сторони розуміли відразу: це вона, їхня гарнюня, їхня принцеса. А вона сказала:

– А де наша Надюша? Шукайте, срані хуєсоси.

23

У вікні трупарні – «тутанхамонівки», як називали колеги його витвір мистецтва, він жував грубий сир і запивав нерозбавленим спиртом. За вікнами йшов сніг, але він сидів спиною. Лукаш повільно, але без якогось там задоволення перетирав зубами ціною в шістдесят тисяч фунтів сир, випивав спирт і продовжував дивитися на стіну, де лапатий сніг викручувався химерними тінями. Він ще раз налив, і той, хто увійшов, явно був не з тутанхамонів. Лукаш не звертав на нього уваги. Не обертаючись, сказав:

– Вип’єш?

– Дурне питання, я ще ніколи не пив у компанії з трупаками…

– Хе-хе. Там подають щось інше… Типу смоли – чи що? – Довгий вказівний палець ткнув у табурета, біля котрого лежало, просто на кахлі, розпанахане тіло.

– Сідай, коли не гидуєш. Бачу, ти не з тих розумників, що шпарять жмурів за гроші. Кажуть, кльово. Сам не пробував, як на мене, всі однакові.

Незнайомець пройшовся повз спину, повз ряди елітарних трупів, і подивився на карту.

– Ти хто? – запитав незнайомець.

– Це те саме, що зайти до склепу Юлія Цезаря і запитати: хто тут догниває?

Це була друга половина дня, кольору свіжого молдовського винограду і помаранчі; але навдивовижу він відкрив очі, такі очі бувають лише у дітей:

– Мені боляче у вашому світі, навіщо і за що мене сюди випхали, – сказав холодно і порожньо.

– Шукай серед… У парках, дискотеках, пабах, кабмінах, де завгодно. Чеши, генерале, чеши. Зірочка Героя України тобі забезпечена… За синаша… – І Лукаш випив одним махом склянку горілки. Налив другу і ще випив. Генерал стояв і дивився з таким виразом на обличчі, наче у ката відібрали сокиру й отією сокирою будуть хайдокати свиней, збезчестивши священний цей інструмент. Потім вояка довго стояв перед шикарним, блискучим, як німецький холодильник, ліфтом. Ліфт не відчинявся. Генерал чекав, заклавши руки за спину, – стояв у піджаку й запраних спортивних гамашах, а на грудях – дюралеві ордени, які видавали досить войовничий напір. Ліфт не бажав підійматися, і генерал вертів головою, що б могло трапитися з пальчиками, що вмикають лампочки з кнопочками. А на піджаку – планочки за війну, заградотряд, партизанщину, за врятування і геройство в Ічкерії. А бобин-бобином, не відчиняється. І ось цього разу він пересвідчився у чуді: вона, у просмерділому формаліном халаті, снів видіння – бац – і облузаним нігтиком натиснула кнопку.

– О, це діло. Головне – віднайти правильний підхід, – сказав генерал Євдокимов.

Отакої, зайшов і нафіг не вийшов. Просто фантом чи Третя світова у мініатюрі.

Він знав чесно, чого вони від нього хотіли. Але мовчав тому, що він Альфа й Омега. ВІН був самою досконалістю. Люди чекали від нього красивостей. Бог повторив: Я є АЛЬФА й ОМЕГА. І вибухнув сам у собі, як досконалість, що її не доведеш.

І Євдокимов розсипався на маленькі дюралеві медальки-шоколадки, що їх дітям дарують на день народження чи Різдво. Ось так… Його понесло в героїчне майбутнє. В інше він не те щоби не вірив, просто є порода таких тупаків, що їх легше вбити, ніж роз’яснити, як пройтися до супермаркету. Але він усім своїм підлеглим розказував, що чув голос Бога. У психіатричці було тепло і затишно: робили уколи, підносили судно. Уколи він полюбив, коли йому робили процедуру, він намагався залізти під халат медсестрі. Хо, стара гвардія не здається!

24

Хрещатик лежав у призахідному червоному промінні. Пивна лінь, гарні жінки з довгими і повнуватими ногами, якраз слов’янський тип. Вечір розсипався веселим сміхом і пивною піною, що валила через краї людського щастя. Крістолист, тут у нього буде лише поганяло, бо на більше він не претендує, можливо, ще хтось ще чогось від нього хотів, але наш далеко не юний друг нічого не бажав від цього солодкого, в бурштинах, питва і червоного сонця міста. Він підігнав машину до одного з готелів, що на Подолі, зовсім непримітного, де на початку перебудови колись стояв шикарний бордель і все у людства так сонячно починалося. У нього була нова спортивна машина. А ще нові документи і перепустка у заборонений для кожного пересічного, як водиться, рай на землі. Крістолист гадав, може, і даремне, що світ таки створено саме для нього. Зараз він стояв перед яскравою вивіскою про ремонт чи то парасольок, чи то електронної техніки, а може, під солярієм. Ніхто не знає точно. Головне, він стояв у великому, паскудно зшитому костюмі, дуже дорогому. Як умудрилася відома фірма випустити таке паскудство, ніхто теж не знає. Але підпільні борделі і підпільні майстерні не перевелися, хоча туди не дають візиток. Саме на цьому у них закінчується подібність з потойбічним світом.

Словом, історія цієї людини проста, як людський гріх. Крістолист – це звучне, майже аферистське прізвисько виникло в дитинстві і було пронесене через усе життя до п’ятдесятилітнього віку, коли нарешті мрії його почали дивним дивом збуватися. Наш знайомий усе свідоме життя пропрацював м’ясником. До речі, і батько, і дід його займалися саме цим, за винятком братів і сестер, що підгрібали по життю, чим Бог сподобив. У сорок п’ять він став міцно на ноги, а саме мав чотири м’ясопереробних комбінати. У п’ятдесят він заснував лігу і профспілку м’ясників. А у п’ятдесят один уміло їх кинув на півмільярда баксів. І, звісно, його замовили. В одному з готелів він порубав на шматки своїх замовників – усього четверо, – включаючи двох курв (поговорювали, що трупаки відвезли на одну з його фабрик), після чого його полишили, і він міг спокійно насолодитися майже мільярдним статком. Він мав три бажання: розбагатіти, одружитися, замочити мажорного підараса. З останнім якраз виходило навпаки… Отже, у цьому будинку, де може бути солярій, парасольна майстерня і багато-багато чого ще цікавого, він узяв картку, що нагадувала більше кредитку. Крістолист глянув на неї здивовано, гмикнув і подумав про себе, що таке-от гівно коштує божевільних грошей. Але нічого не сказав. Не таким він був-бо дурним, наш Крістолист.

Пізнім осіннім вечором, коли дороги наче залиті мокрим гудроном, він сів у ресторані за персональний столик, сунув сигару до рота, майже як кусок захололого лайна, офіціант підкурив, – і подивився за вікно з відчаєм насолоди. Початок осені завжди викликає меланхолійну печаль. Тоді ж і збуваються мрії, котрі більшості людей нахрін уже не потрібні. І зайшла вона. Чудо з різнокольоровими очима. І це була Софія. Софія теж побачила його відразу, тільки-но її голова з’явилася на другому поверсі. І вже за кілька хвилин вони сиділи рядом, плечем до плеча, як двійко котів. У номерах він показав їй картку. Вона не здивувалася, а розсміялася м’яким гортанним сміхом. Отак вона стояла, зігнувши ногу в коліні, розпустивши золоте волосся, дивилася на картку, майже воскова у своїй наготі, із запахом волосся, із запахом шкіри, а там солодко, ох як солодко пахла, і рівним голосом протягнула:

– Місто Синіх Троянд…

Його це не здивувало, бо за останній тиждень у нього було багато отаких чудес, включно з незапланованою поїздкою на м’ясопереробний комбінат. Він зі знанням селадона, а вірніше селюка, що несподівано потрапив до борделю, подивився на неї і вирішив, що ось такі філігранні закінчують надто погано. Йому не така потрібна, але нехай на сьогодні буде й ця. Він повернувся на бік і, в невіданні малюка, солодко захропів.

25

Сьогодні вночі його щось розбудило. Лукаш сів у ліжку, по-дитячому протер кулаками очі, намагаючись розібратися в тому, що наснилося, але марно. Він лише пам’ятав білявку і чорнявку, тих жінок, що його кохали в молодості. Іноді таке трапляється. А потім йому зробилося моторошно. На балконі хтось був. Те щось важко дихало, вчепившись у поручні. Скоріше воно нагадувало йому велетенського птаха…

Уже кількома годинами пізніше у вікнах трупарні синіми димами стояла осінь. Він ніяк не хотів повертатися додому, згадуючи те створіння чи дещо, що своїм жарким, невидимим диханням заповнило кімнату. У Лукаша кололо в грудях і болів поперек. Він дивився на людину, що зараз, ось нині, мала назву трупа. Лукаш відійшов від нього, скинув рукавички і поставив у своєму календарі помітку – чітку і болісну, як свіжа подряпина на обличчі живої людини, яка мала б відпочити, але її кличуть у тягучу невідому подорож. Так, сьогодні вночі до нього прийшло дещо, що нагадувало велетенського птаха; воно сіло на балконі і заговорило. Лукаш насправді не бачив його й не чув справжнього голосу. Потім, похитуючись, гамуючи велетенський шум у вухах, він подався на кухню, де застав дружину в самих трусах, а може, й ні. Але він зігнорував її приваби, як і її стервозність, а припав до пляшки коньяку. Відірвавшись, він сказав, що завтра вони всі їдуть.

– Куди? – було просте запитання, без будь-яких істерик, а з повною готовністю.

– У Місто Синіх Троянд, – видихнув Лукаш і сам здивувався своєму голосу.

– Давно пора. – Надія припала до нього довгим поцілунком, і він, на диво, аж ніяк не пручався. Вона скинула труси, подивилася на нього захопленим і дурнуватим поглядом, а потім сказала: – Я ще була пісюхою, коли його почали будувати. Батько був вкладником…

– Да, містечко для мажорних дебілів… Мені там довелося бувати… – І він поклав її на стіл.

За вікнами синіми димами пливла осінь. Лукаш перестав думати про Софію, лише чув її запах, як запах того звіра, що на балконі наказав їхати невідомо куди. А потім він стояв на пероні, на першій колії, і дивувався, що колись, ще у дитинстві, мріяв про те, що його поїзд у його країну поїде з першої колії. Але цього не траплялося, і ось воно прийшло, а дощ обмивав чорно-сірий перон. Йому було печально. Люди ворушили риб’ячими ротами, разом з його жінкою та сином, що нагадував воскову мумію, тільки в прищах, і Лукаш навіть побачив щось прозірливо під цим дощем. Але нарешті взяв свою німецьку пузату валізу і піднявся на сходинку, намагаючись не обертатися назад.

26

Ту ніч вона спала спокійно, серед чужих предметів, що переходили з рук у руки вже не один рік, серед запахів, що нашаровувалися теж з року в рік, і коли прокинулася, то, лежачи, довго намагалася призвичаїти їх до себе, зробити ручними, чи що? Вона цю ніч, вірніше половину її, скільки там випало, спала спокійно, а з нею спало її сумління, спала пекуча квітка між ногами, і йшли верхом, разом з чавунними осінніми хмарами, думки. Вона прокинулася о третій і відчула голод, тремтіння в колінах, слабкість, якої у неї ще ніколи не було. Софія потягнулася тренованим красивим тілом, і той дріб’язок років, що зв’язував її з минулим, несподівано натягнувся, зовсім тобі реально, що його можна було взяти за один кінець, як металевий ланцюг, потягнути, а він таки лопне від напруги. Тоді вона встала, не дивлячись на м’ясника, взяла одяг, вийшла і лише у червоному від оббивок і світла коридорі нашвидко зодягнулася, спустилася до нічного ресторану. Замовила велетенський біфштекс, сто грамів віскі, салат і томатний сік. Офіціант стояв і похитувався на одній нозі, іншу він смішно, навіть можна сказати артистично піднімав і ховав за другу.

– А скільки тобі років?

– Тобі не вигорить, не милься, – відповіла вона, закурила сигарету і дмухнула вгору, – голитися не прийдеться.

– Грамотна. Віскі немає. Є джин.

– Давай джин. – Вона не дивилася на нього, а здавалося, весь час спостерігала за киселевим фіолетовим мороком за вікном. Софія побачила дорогу, перетяту навскіс ліхтарним світлом, щура, що перебігав швидко і якось хитро, і несподівана ясність прийшла їй у голову, що світ на цьому не зупинився, вірніше, не зупинився на ній, як вона гадала, на її пизді і ще чомусь такому. Чотири хлопчики десь на тому кінці міста видалися їй нудними, банальними і противними, наче сама смерть, що її вони пригорщами чіпляли кожного дня. Це як хвиля, дитяча хвиля щастя, що заливає тебе, потім – як біль, що немає сили терпіти, і ти не знаєш, коли це закінчиться. Софія підняла руку і, розчепіривши пальці, подивилася на люстру з китайськими рибками. Вона так і тримала її, поки не підійшов офіціант і не приніс замовлення. Вона продовжувала сидіти навіть тоді, коли він пішов. «Сині нічні феї вплітаються їй в коси», – подумав романтично офіціант із зачіскою бобриком і рудим волоссям. Він теж мав фіолетові очі, як і ця ніч. Цього офіціант не знав, але знала вона, і Софію наповнила щастям думка, що все погане позаду, а гарне попереду. І вона вирішила очікувати світанку деінде.

27

Жовтий стовп стояв у синій перспективі, перерізаний квадратом прохідного двору. Клен трусив листям пропащо, відчайдушно, як людина, котрій забракло останнього ковтка повітря. Саїд спробував поворушити пальцями, язиком, узагалі, як рибина, усім тілом. Він таки поворушив, як довга бездиханна акула з музею, де діти гризуть морозиво, а старшокласниці дають пацанам лапати себе за цицьки, пускати руку, але не далі трусів. Він нічого не відчув, лише як заграли вени разом з жовтим деревом, а простір зіжмакався, як шкурка на киселі. Білим пластиковим столиком пробігли сірі мурахи попелу. Саїд глибоко затягнувся, надпив кока-коли і набрав востаннє – цього він не знав – номер телефону. Ну ж бо, блядіще, сучка, пиздіще, ану бери слухавку, на хер тобі трунар зачучверений, ти думай про такого мужика, як я. І він скоромовкою повторював «блядіще». Губи сині, рот – піонерським салютом. Раніше йому зрання вистачало коксу, два куби, перепихнутися з ним чи з нею, яка різниця, а далі – у романтичній невідомості. Ну не так, то десь так. Гроші і становище давали себе знати – ти міг про це не думати, бо завжди було і те, й друге. А зараз… Жовтий густий відчай підігнав до кутка «Мальвазії», червона цегла, пізній модерн, два захекані демони підпирають фасад, блядь, як пророче. – Саїд закотив очі. Саїд тягне руку і зганяє осу. Але оса прилипла до поверхні. Саїд повторює спробу. Оса вгризлася лапками і жалом у столика.

– Оса, оса, оса укусила матроса, – співучо повторював він, а потім здивувався, звідки цей солодкий чужий вислів виліз з його перекошеної горлянки. Тільки вени тіпаються разом з деревом. Йому невимовно шкода дерево, і він починає помалу, поволі плакати, як пенсіонерка на сеансі індійського кіна. Тінь відділилася від червоної цегляної стіни, перейшла шосе під зелене світло, зупинилася, і він тільки зараз зрозумів, що на нього хтось дивиться. Тінь хватонула кудись, по щось рукою, і випустила тугий струмінь диму, блядь, як кінчила. Затим повернулася і пішла. Грьобана суча тінь, довго ти мене зайобувати будеш, срань підгузка, срака педерастична, гниль підзалупна, скопище забзділих демонів, бля, з учорашнього дня мені більше не дає покою. У голові наростав свист, що скоро поламав усе навколо ревищем реактивного літака. Хороший звук. Обісцятися, як уйобку останньому. Хороший звук від брами, а брама важка і кована, під натиском двох могутніх кліток прочинялася, загрібаючи падалішнє листя, пластикові стаканчики. Луснули дві кульки з «Макдоналдса», що їх пригнало невгамовним теплим дворовим вітром. Ось де сила! Нібелунги, сучасні рицарі! Брама легко пішла, лише верещала, як три десятки дитячих гойдалок або так, наче випустили два-три столичних зоопарки. Тінь повільно… ні, плавно пройшла між автомобілів. Його нудило, але він знав, що блювати доведеться кишками; повільно підняв руку, подивився на неї, наче хто інший її підтягував за троси, подивився і покликав через силу офіціантку. Господи, подумав, ти пропив стільки на каві, що міг узяти смердючої опійної ширки. Але опускатися не хотілося, ні, зовсім інше: він не проти опійної ширки, де сімдесят відсотків ацетону, але все ж таки пре, а чому він тут? Ага, це чорт власною подобою шариться два дні невидимою і безликою тінню. Саїд закурив. Несподівано тінь виповзла з-за ліктя лівої руки; спочатку здавалося, що то велетенська муха чи оса, яка повзе асфальтом, і відразу те, що він сприймав за тінь, набуло плоті молодого пацана з модною клубною зачіскою, але чомусь у стилі шістдесятих. Саїд потягнувся рукою за виверткою. Але наткнувся на попереджувальні криштально чисті очі пацана, звідки віяло погрібним холодом. Пацан і далі сидів, і жовтий пінистий потік сьогоднішнього дня кипів біля його ніг, торкався кінчиків блискучих черевиків. Пацан сидів, його чуприна біліла на тлі стилізованої під пізній модерн стіни ресторану. Саїд ще раз спробував пошукати вивертку. Пацан усміхнувся з ямочками, майже тобі дівочими, ні, таки щось принадливе видавалося в ньому, незважаючи на холодний рівний погляд зимового дня. Пацан усміхнувся і прибрав руки зі столу. Коли пацан прибрав руки, то на ньому лишилася самокрутка.

– Артур. Пригощайся. Потім знайдемо щось більш достойне, – сказав він.

– Саїд. – Він закурив і зробив одразу кілька затяжок. Почекав, поки світло стало ясно світити на стіни домів. Саїд прокашлявся:

– Будеш?

Артур затягнувся. Передав папіроску Саїду.

– Блядь, я тільки вперше помітив тут ресторан. – Він дивився на густі тіні, що закипали під прохолодним осіннім сонцем. Груди тиснуло, але він адекватно сприймав звуки. Зараз він повернувся до Артура:

– Ну і?…

– А нічого. Нам з приятелями нудно. Поїхали в клуб. Ти точно один з наших. Ми сиділи на зупинці. Втикали, блін, а тут Костя каже – чуваку кишки рве. І пацан, ми бачимо, ти не поганий. Чому б не допомогти гарному чоловіку? Ходімо до машини…

– А, ясно. Ви педики. Пасани, я нічого не маю проти педиків, але з цим давно зав’язав. Шалість єства. Так що без мене… – Саїд говорив, але з кожною фразою розумів, що несе ахінею.

На протилежному боці сонце пройшлося колоною зелених дерев і знову запалило свічкою жовтий клен. Саїд підняв руки, наче здаючись, – косяка, хоч і з колумбійського відбірного драпу, надовго не вистачить.

– Ви мене купили… пасани… Як знаєте…

28

Світанок кольору свіжого м’яса заповз у тиху комірчину нічного ресторану. Софія повільно поставила порожній стакан на стіл. Сизий дим стояв у кімнаті, офіціант куняв або швидше обжимався з молоденькою прибиральницею, якщо не більше. Але яке їй до того діло, її вимотувала нудота. Нудота починалася з цього кровожерливого ранку за широким вікном, з усіма пейзажами дорогого кварталу. Але вона, Софія, прожила в Англії п’ять років, а тому знає різницю між дорогим та вишуканим, між тим, що здорово вставляє, і тим, що є гумова та голіма нудота. Зараз її нудило, як від столиці, так і від Лондона, і всіх країн на світі. Вона думала про загадкове Місто Синіх Троянд. Вона думала так, що слова «Місто Синіх Троянд» самі по собі нічого не означають, аби вона неждано не прив’язала їх до того чогось, що відштовхнуло її від недавнього минулого. Вона зможе бути такою лише на паперах, на фотокартках, у досьє, а насправді, якщо вона попреться у це місто, вона, Софія, буде однаковою. Лише Лукаш для неї щось буде значити у цьому житті. І тут вона вперше задумалася про вік і наморщила мило лобика. Вона замовила велику чашку американо з вершками, потім викликала таксі. Коли допивала, таксі жовтого кольору стояло під рестораном. Таксист був у пожованій куртці, чорних окулярах із міцною щелепою. Софія усміхнулася йому і, сідаючи, недбало, як і годиться, закинула:

– Може, десь зупинимося перепочити?

Вони заїхали у глуху сіру вулицю, що пахла осінню, дорогими собаками, дорогими двоногими суками, дорогими парфумами, що, як напалм, просякли кожен атом повітря сечею і спермою. Софія лягла на спину, зігнула ноги в колінах.

– Боже, ти не поміщаєшся у моєму драндулеті, – сказав водій, спускаючи до колін штани.

Це зайняло у них більше часу, ніж вони гадали; потім таксі стрілою помчалося повз бутики. Зупинялося, ляскали кредитки, і велетенська шкіряна сумка наповнювалася речами. Перед вокзалом Софія купила нову мобілку і на очах, повних відчаю, розтрощила стару гострою шпилькою туфлі. На пероні її проводжав той же водій, із захоплено роззявленим ротом, мокрою проміжністю і непереборним сумом тупих, але удачливих мужиків. Софія зайшла в купе і подзвонила. Вона не знала, де Лукаш. І дзвонила навмання.

29

У Лукаша був романтичний настрій школяра. Вони – Надія, син, Лукаш – зайняли повністю купе. Довелося доплатити, але це того коштувало. Хоча Лукаш подумував, як би відправити сина до іншого купе, але Надія запротестувала, і Лукашу довелося печально, поки поїзд стояв, дивитися на викот плаття, де переливалися яблуками красиві груди його дружини. Червоні важкі портьєри нагадували бордель, запашна шкіряна оббивка, що зберегла і хоронила тисячі чудових запахів і подій, навіяли на нього дитячу ностальгію подорожі. І ось, тільки поїзд рушив, як продзвенів його мобільний. Лукаш глянув, але номер був йому невідомий. Він скинув його і продовжував насолоджуватися подорожжю. Дзвінок повторився. Щось у цьому було моторошне і водночас привабливе, але й надокучливе, – вирішив Лукаш. Але і цього разу не взяв слухавку. На третій раз він узагалі вирубив телефон.

30

Його відразу скособочило, і справа була не у дзінку, переконував себе, – спочатку по сотовому, а потім загарчав по всіх кутках стаціонарний. По тому, як довго розривався стаціонарний, майор вирішив, що до нього доривається хтось із биків. Хто саме, його не цікавило, його займало те, що він був відірваний від дуже важливої справи, котру майор цінував, леліяв і таке інше ледь не все життя. Він повільно склав у чотири пінцетом, що у його грубих, обрубаних, здавалося, пальцях з ребристими нігтями, які більше нагадували терпуг, видавався іграшковим, вижовклий манускрипт, де можна побачити мамонта чи то слона, ще якусь тварину і щось схоже на ієрогліфи, хоча в останньому можна помилитися. Складаючи свою коштовність і таємницю, майор навіть подумав, що знайдеться хтось такий, що скаже: отже віднайдуться уйобки, що вірять у подібну галіму рвань. Х-м-м. Так, його після дзвінка, що застав майора, як школяра – за мастурбацією, відразу скособочило. Він узяв слухавку, але почув незнайомий голос. Тріскучий, але водночас спокійний. Такі голоси і таких людей майор вивчив: спочатку уб’ють своїм авторитетом, а потім якийсь фацет закінчить твоє життя десь на смітнику. Подумки він спробував визначити чин людини, що зійшла з небес до гівна і зараз говорила з майором заворожливим голосом. Це теж треба було розуміти. У майора текли соплі – учора він трохи переборщив з дозою. Спочатку прозвучало співчуття стосовно дружини, яка пропала безвісти вже з півроку (майор глянув на фото розкішної білявки), потім нагадали, що у 2000 десь році, в районі Лук’янівки, окрім мертвого якута, не було нічого знайдено? (зі знаком питання); але основне – майора просили заїхати в один з банків і провірити свій рахунок, щоб потім поїхати в одну місцину і вивезти звідти одного молодого чоловіка, а якщо треба, то докласти всіх сил і вивезти звідти самосвал мертвяків, аби лише цей молодий чоловік повернувся додому живий і здоровий. Майор зараз майже не слухав, а дивився на сімейне фото з шикарною білявкою з білими бровами, чорними віями і синіми ясними очима. Вона стояла, трималася за поруччя, усім тілом подалася уперед – туге біляве волосся розсипалося засмаглим голим плечем… Його в кадрі не було. Майор агакав у слухавку, а там монотонно описувалося, куди їхати, що робити, а коли треба, то звертатися без сорому і всякого такого за ось цим телефоном, – майор швидко надряпав телефон. Поклав слухавку, підсунув фотку ближче, проковтнув гіркий клубок та сльози, потім виматюкався і пішов у ванну. Доки поршень вганяв у кров героїн, майор думав і плакав за білявкою. Потім він пригадав того зеленоокого, очі котрого провалювалися кудись у потойбіччя; пам’ятав він чорнявку, з розкішним тілом, довгоногу, із зеленими кошачими очима і відьмачим прищуром, а він і той зеленоокий, з очима, проваленими у потойбіччя, тоді ще пацанами вони були, приволік цю карту, точну копію нинішнього оригіналу. Оригінал з’явився набагато пізніше, коли у розвернутій вибухом будівлі він знайшов мертвого саха, з картою на шиї. І звідки цей шолудивий патологоанатом міг тоді знати? Майор засвистів носом і потягнув повітря. Виграв він, майор. Він був певен, як у повітрі, як у сонці, як у героїні в гільзі шприца. Саме після того клятущого зорепаду почалося його життя, його захоплення смертю і молодими дівчатами. Але дружина пропала тому, що вона таки знала більше від нього. Ця сука вічно вирішувала за нього. Майор пішов на тахту і довго мастурбував, ніяк не міг кінчити, а потім викликав машину.

31

Першим ділом вони понюхали коксу, поставивши машину у тихому кутку Липок. Барокова будівля, шикарні дерева прямо перед під’їздом – це поцінував лише Саїд. Їхній «порш» упирався задницею в жовте таксі, і було видно, як чиїсь, видно, жіночі п’яти упираються в заднє скло. Це їх розвеселило. Артур нервувався, коли зустрічав на своєму шляху будь-які перешкоди. Але таксі швидко поїхало. Костя сміявся. Потім вони спустилися до Бессарабки. Саїд запитав, що вони шукають. Артур промовчав, лише німо усміхнувся і простягнув Саїду заряджений шприц. Приход був просто, ну, просто ураганним. На Бессарабці вони поставили «порш» у зручному місці. Сонце заливало абрикосовим сиропом людей, будинки, салон авта. І вони викурили ще по косяку. Їм захотілося пити і солодкого. Одні казали, що треба вийти, тут недалеко: у ресторані «Стіна» можна випити по чарці текіли чи віскача та зжерти чогось. Артур замовк. Холод, абрикосове світло, наче їх винесло у широкий степ. Усі знали, окрім Саїда, – Артуру зробилося нудно, і він хоче запустити в дію план, що його давно замислив, із самого ранку надумав. Несподівано він запропонував кинути жереб: кому випаде червона фішка, той підійде і покаже менту сраку. Зніме штани і покаже. Усі запротестували. Артур мовчав, холодно, наче співак з «Гранд-опера». Але тут з’явився він. Лох у дорогому костюмі, що сидів на ньому бездоганно, але обличчя нагадувало репану селянську картоплю з однойменного фаст-фуду. Він зайшов у тінь двору з генделиком, який підтоплювали і підмивали калюжі горілки та сечі. Костя вийшов першим і ударив його по голові монтуванням. Чоловік продовжував стояти, стискаючи в руках пластиковий стаканчик. Горілка чвиркнула вгору. Аж потім чоловік сказав:

– А, мажорні підари! Вася, викликай ментовку.

Їм довелося тікати. Трохи протверезівши, вони знайшли тихе містечко, де сиділа пара лесбійок, швидше десь з якогось гламурного журналу, а може, з телебачення; вони грали у закоханих і вдавали, що їм подобається тискати одна одну. До них вийшов Саїд, тримаючи в одній руці пакетик коксу, в іншій – «Кристал». Він показав дівчатам на «Кристал», на кокс, а потім на машину.

– Дами, прекрасне пойло. Що ви скучаєте, ангелятка? Відтопиримося. Не все ж життя лизати солоні пизди одна одній. Ага?! – Він прогнувся вперед, розставив руку і скорчив смішного писка.

– Звали, шакал! Іди, нехай тебе твої товариші відіграють у дупло! Тільки, блядь, не тут, а то воні не оберешся!

Саїд підійшов і завис над ними. Показав язика, всього обкладеного, з повними ознаками початкового цирозу печінки або гепатиту. Демонстративно, з вишуканими манерами поклав перед собою пакет з кокаїном, поставив пляшку шампанського.

– Ну, чого ви такі сердиті, киці? Це ж «Кристал», це ж сніжок. Хіба можна бекати на священні речі?!

Дівчата були вифарбувані у фіолетовий колір, з пірсингом у всіх можливих місцях. Тій, у котрої його було менше, Саїд загнав вивертку в ліве око і з хрускотом прокрутив. Дівка завила, як білуга, і вчепилася йому у штанину. Її подруга зацідила в пах Саїду, і його зігнуло пополам. Коли Саїд підвів голову, то йому в обличчя дивився ствол двадцятидвохміліметрового револьвера. Револьвера, а не пістолета чи якогось там пугача. Саїд підняв руки, нахилився й огрів пляшкою дівчину по голові. Удар прийшовся по плечу. Але це її не зупинило. Револьвер вона не випустила. Постріл гавкнув, і Саїда віднесло на кілька кроків. У «порші» перестали гиготіти. Вони дали на газ. З гиканням і вереском погнали «порш» проспектом. Вони зробили коло і з розгону наїхали на дівчат. Глухо ударилося об капот і бампер. Саїд стояв, вирячивши очі, дикий і злий. Артур вийшов з арматурою. За кілька хвилин все було скінчено. Голови розтовчено вщент. З гиканням вони рушили з місця. Усі говорили, а Саїд мовчав. Хміль, наркота вийшли. Артур важко сидів і почухував підборіддя. Він слухав поклик свого серця. Нарешті він пригнувся, відчинив дверцята і на повному ходу викинув Саїда. Машина зупинилася. Артур повільно вийшов, зважуючи в руках арматурину. Саїд, кашляючи, звівся, спробував пробігти, але упав. Артур настиг його біля жовтої стіни супермаркету. І тут зрозумів, що попався. Камери, скрізь ці блядські камери. Він розвернувся і пішов до «порша».

– Поїхали, на нас чекає рай.

– Бо ми гарнюні. Ха! Ха! Ха! Де ця сучара Сонька шариться?

32

Медсестра, з тонкими бровами, в коротенькому білому халаті, більше схожа на смачний шматочок сосиски, закутаний у біле, провела майора довгим поглядом, але він байдуже отрусив його, як старий пил. Тяжко роздратувати наркомана, що запустив по венах п’ять-шість кубів чистої. Проте наркоманом майор себе аж ніяк не вважав. Він продовжував іти, не слухаючи її голосу, дріботіння кроків, і зацікавлений погляд її карих очей зависав у вакуумі лікарського коридору. Медсестра йому заважала, заважала так, що його, майора, наче якась трясця підняла за ноги й опустила в діжу з крижаною водою головою донизу, саме так. Ностальгія, ось що це; ностальгія за чиїмись витонченими пальцями, що артистичним клацанням своїм хвилюють повітря і слух, навіки блукаючи, до самого кінця блукаючи барабанними перетинками; це ностальгія з витонченими щиколотками і запахами терпко-солодкої пахвини; ностальгія плавно прогнутої дозаду спини, сам зад, пружний, із запашними булками. Уся ця скороминучість, що одягнула потворну маску вічності, а ти розпустив соплі і гадав, що цей повільний, затишний поїзд чухикатиме довіку. А потім, як спалах, а може, й спалах наприкінці, як табу, чого людина не може доторкнутися, і аби хотіла, то ніколи не доторкнеться… Довгий синій коридор весь у люмінесценті. Яскравий спалах реальності на тому кінці коридору ввів його у стан ступору. Медсестра наштовхнулася на його спину, велику, широку і мокру. Видно, вловила непомітний на перший погляд, на перший раз запах ацетону, терпкої сечі і сперми; на неї накотила дурна хвиля чужого адреналіну, а тому як перед нею був блюститель порядку, всі ці запахи вона віднесла до його професії. А загалом, він їй імпонував, якщо не сказати більше.

Майор мав риб’ячу інтуїцію, але це не означало, що його мізки полонила фантазія; ця делікатна річ була відсутньою, а тому допомагала йому жити. Щоправда, запитай у нього, бажає він жити чи померти, то наш майор опустив би додолу кутики очей, закотив очі під лоба і сказав: «Не знаю». Він народився ідіотом, хоча лише скидався на нього. Велика перевага в суспільстві кретинів. Причини, напевне, ховалися у дитинстві та в історії країни. А тому, коли він зайшов до палати, то побачив перед собою не мажорного хлюща, як сподівався, а широкоплечого, міцно збитого, як горіх, з різкими, водночас приємними рисами обличчя, де рівно і похабно горіли темні очі, чоловіка, що більше нагадував задумливого демона у повній скорботі свого сучого життя, котрий сидів над проваллям пекла і не бажав туди повертатися. Подумки майор перехрестився і подумки прокрутив, коли востаннє був на причасті, хоча усвідомлював – це зараз не допоможе. Але далі на майора чекало ще страшніше. Майор побачив чистий шматок неба. Чистий стерильний простір, вікно з чорними рамами, що ось-ось виваляться, частину будинку. Ностальгія обернулася реальністю. Мозок, як і тоді, як і тисячу років тому, почав губитися в подіях, у часі, і взагалі – розумно визначив майор – мундир цей ментовський можуть одягати лише опудала та маніяки. Він зайшов у палату, хруснув пальцями, підсунув стільця:

– Я хотів тобі розповісти одну історію. Ти зовсім інший, аніж я тебе уявляв. Ти взагалі зовсім інший. Я уявляв тебе зовсім іншим, а тому гадав, що ця історія, а може, чимось тобі допоможе. Не перебивай… Але я таки тобі розповім. В тягу тобі це чи ні. Я тут хазяїн, сраний, але хазяїн. Так-от слухай. – І майор трубкою, смачно звернув губи, наче готовий відсмоктати Саїду. Закурив.

– Бачиш отой ріг будинку? З цього все почалося. Ні, блядь, не з цього почалося. Було маленьке містечко, майже тобі іграшка, а не містечко, ляля тобі. І був я… Ні, був він, потім вони, дві халяви, і нарешті – ми дочекалися розповіді – я. І були, відбувалися, точилися, кипіли божевільні плани про майбутнє, про багатство, про Якутію, і така похабєнь, і така інша похабєнь. Усцяться! Усе це лишилося з роками, лишилося в роках, звісно, далеких роках, але лежати і думати буває приємно, коли на цю похабщину подивишся. Але нерозділене, неспроможне роз’їдає людину. Бачиш, я не такий дурний, як мазюкають кляті журналюги. Що молодий? Ще необхідно, окрім невеличкого щастя, коли вони котяться в шаленстві, в реготі до пекла, у провалля. Доки грає тестостерон, ти цього не помічаєш: відрізаної голови, одірваних яєць. Ха, життя надолужить. Провалля, лише провалля, за виступи котрого можна вчепитися. Але пекло є пекло, як його не назвати. Це ми придумали ілюзію, що нічого-нічого у світі немає, окрім великої православної, з її підарасами-попами. Тож вибір: пекло – значить кайфувати від дріб’язку. Або рухати стару суку удачу, д-а-а, коли знаєш, що тебе чекає попереду. Не особливо будеш маніжитися і ліпити із себе горбатого. Але людину щось гризе, чи не так? Ти не помічав? Їм хочеться бути там, де краще, там, де сране какаду, голі баби на вулицях, купа шарової жратви. І я хотів їх обох. І я хотів їх завоювати. Я бажав і хотів їх обох; і я хотів зліпити світ, наче з пластиліну, чому наче? Але тавро, клеймо третьосортного ніяк не зітреш… Не з мене одного. А з цілої грьобаної країни. Суцільний пафос задрипаних імбецилів. Це звучало, наче бетховенське, з печаллю ув’ядання, але пафосно і торжественно, як о п’ятій годині гола блядь на балконі роздає повітряні поцілунки голубам, воронню і засцяним та упослідженим бомжам, у котрих честі, їй-бо, більше, ніж у чотирьох супердержав. Ніхто цього не розумів, а якщо і розуміли, то за старою хохляцькою звичкою пропускали повз вуха. Гадаєш, я був завжди таким? Але одного сонячного дня, досить сонячного, щоб відчути себе щасливим, наче проститутка, якій кидають останній косяк. Ото, видно, вічний кайф, котрого вона чекає все життя. І ось одного дня, досить світлого, з прогресивним паралічем розвиненої країни, де немає проституток, бандитів і так далі, я вмикаю телевізор і бачу, як дві тринадцятилітні дівчинки, взявшись за руки, летять донизу з дев’ятого поверху, пікірують назустріч землі… Ну, значить, мене знудило. Після чого я блукав містом, цими місцями, наче шукаючи їхні фантоми, щоб нарешті зрозуміти ницість нашого світу. З мене кепкували, але смерть, як і життя, пунктуальна, і ти знаєш лише, де вона народиться і звідки прийде…

І я знайшов той будинок. Його, друже, видно з твого вікна… От… І що я хочу тобі сказати: для тебе життя – не просто іграшка, тож коли взявся у неї грати, то думай про Бога, ну, або… – Майор тричі перехрестився. – Але інстинкти, мої звірині інстинкти беруть своє. І якщо ти не розкажеш мені і моєму шефові те, що я хочу почути, я буду різати тебе на шматочки, а потім скормлю безпритульним псам. Згода? Ну, от і молодець.

Майор закурив сигарету. Пошукав очима попільницю. От, блядь, виховання, – промайнуло в голові у Саїда. Чого йому треба? Смерті? Та навряд він мене так одразу кокне. Саїд попросив сигарету, але майор сказав:

– Кури свої.

– А якщо нема?

– То взагалі не кури…

Медсестра хилиталася у проході білим балахоном. Майор глянув через плече.

– Угу. Зараз я повернуся…

Коли він повернувся, Саїда в лікарні не було. Майор сидів і дивився на мобілку. На чорну важку мобілку, чекаючи, наче вона заговорить або затягне контральто з «Травіати». Невдовзі з’явилася медсестра зі збитою набік зачіскою.

– Причепурися, – прошипів майор і нарешті взяв до рук мобілку.

– Вони друзі, – прохрипів майор у трубку.

– Найменше я цього хотів. Закінчуй, чувидло, справу. Яйця, знаєш, на голові не ростуть.

– Так точно, генерале!

Знову сірий коридор, тельбухи; майор зайшов до жіночого туалету і виблював. Треба сказати, блював він довго.

– Цей виблядок щось… А сам вдає кретина. Не він, так синаш…

33

Надія сиділа і читала книжку. Витончене письмо в рожевій обкладинці сімнадцятого століття. Прізвища автора вона не запам’ятала. Але книжка була цікавою. Особливо сцена ревнощів і скотолозтва. Ф-у-у-у, як можна таке витворяти з бідними тваринами. І хлопчик… Як можна заставляти таке робити з хлопчиком! Між ногами у Надії змокріло. Вона підвела голову: синій, золотий пляж різонув зір.

– Боже! Як прекрасно! Ми майже приїхали.

– Ага, – сказав Лукаш. – Я вийду на станції. Поїзд стоїть рівно годину.

– Як знаєш… – байдуже сказала Надія.

Синаш сьорбнув носом. Мати, не дивлячись, простягнула пакетик із серветками.

34

Великий птах з великими крилами пролетів над пероном, тягнучи за собою, як мелясу, тінь. Заклавши руки за спину, Лукаш прошествував пероном, звернув убік, зупинив таксі і поїхав у невідомому напрямку, вірніше, він сам не знав, куди їде, поки таксі не зупинилося біля місцевої трупарні. У коридорі його привітали, провели у прозекторську. Не роздіймаючи рук, він подивився на чоловічка, що лежав. Цей чоловічок видавався зовсім маленьким на невимитому прозекторському столі. Лукаш натягнув гумові рукавички і якусь мить невідривно дивився на маленьке тіло зі здутим синім пузом. Розклав інструменти, перед цим відіславши асистента чи то санітара, і зробив перший надріз. Лукаш зняв скальп з черепа, а потім відкрив його, як бляшанку. «Угу…» – усе, що він сказав, а потім розпоров брюшину. «Угу», – повторив він, зняв рукавички і вже збирався йти, як у трупарню зайшла дружина, затискаючи пальчиками ніздрі.

– Треба збиратися. – І Лукаш витягнув зачовганого блокнотика, відмітив щось і, не дивлячись на свою половину, попрямував до виходу. Над дверима висів ангел, у якого чомусь було обламане крило.

Вона підтиснула губи, зараз безкровні, але нічого не сказала; говорили її скляні від злості очі. Золоті плямки сонця плавали в них. Лукаш навіть зачудувався.

35

Усі вони, троє, не рахуючи Артура, вирішили скласти план. Жирняй Костик притягнув батьківську камеру. Не вистачало акторів. Справжніх акторів, а не тих розквацьованих у помаранчеве клоунів; справжніх, щоб бризкали кров’ю, фуркали мізками і гівном на столи та стіни і срали тельбухами, що лопалися від їхніх нечистот. Усі давно бачили, що Костик мітить у лідери, і не лише тому, що батько його за «шахер-махер» з арабським нафтовим магнатом. Ні, це ніякої ролі для них не відігравало, надто вони були дурні, хоча у них вистачало розуму допетрати, що батько Артура міг заставити танцювати польку глистів у сраці самого президента. Артур був настільки снобом, що зневажав саму смерть, не відчуваючи її на смак. Усе, що відбувалося, відбувалося за товстим склом, наче воно грало не з ними. Але все колись починає обридати. Костя любив смерть, її переддихання, не саму смерть, цей синій спалах, до білого майже, адреналіну у мізках. Але між ними стояла ця тічна сучка Софія. Це блядіще давало усім, як обрізки ковбаси – безпритульним собакам, що кільцями скручувалися на чавунних люках теплотраси. Але не головне, кого вона любила, їй треба було куражу. А зараз вони, Костя був певен, зіткнулися з тим, що ніяк не роз’ясниш словом. Смерть страшно дихає з екрана телевізора. А так – кайф, щоправда, трохи гидко, піднуджує шлунок. Ага, так, передусім треба дістати пилку, молоток, великий пластиковий пакет. І тут на нього находить прозріння. Жирняй всівся на стіл, поклав перед собою білий аркуш паперу, взяв олівця і почав розмальовувати щось подібне до карти. За півгодини і майка, і труси були у нього мокрі. Піт прямо-таки стікав на підлогу. Цей трупар ішов за ними слід у слід. Як йому це вдавалося? А-а-а, ця сучара, ця сучара. Соньку – під вошивого кобеля. Гадаю, що ніхто не буде проти. Від несподіваного прозріння, блискучої думки у Кості забурчало у животі. Треба сказати, що всі четверо зупинилися в маленькому, майже іграшковому мотелі з напівоголеними статуями-красунями перед входом. А ще був купідон, чомусь безголовий. Тож Костя гасав кімнатою, обливав стіни майонезом, кетчупом, шампанським; він вигріб усе поживне з холодильника і педантично, наче маляр, розмазюкував по шпалерах. Зараз він був у передчутті кайфу.

36

Зранку йшов дощ. Небо налилося бурштином. Чесно кажучи, він не любив дощу, як не любив вітру, як не любив ворожіння на картах, щоправда, визнавав – усе це існує в природі, але не для нього. Позбавте на милість. Та, що вийшла з «роллс-ройса», навіть не видалася Лукашу знайомою. Він знав її зі спини, грудей, з шиї, як вона голить лобок, словом – з усіх точок і перспектив. Це була вона, білява. Блін, вона майже не змінилася. Потім від Лукаша потягнувся жовтий безкінечний коридор, і видиво чи реальність зникло. Лукаш ішов коридором, намагаючись обіпертися об стіну, але руки загрузали по лікоть у жовтій желеподібній масі. Щось підказувало йому: якого біса, живий, то і швендяй собі потихесеньку, ось так. Але що далі, то Лукашу все менше хотілося качати м’язи на своїх ногах, що, кляті, заведуть хтозна-куди. Ось нарешті він вийшов під випукле, як око циклопа, жовте і хиже склепіння. І тут не могло бути думки про поміч. Але яка, в сраці, поміч; від чого поміч? Але задницею це все ж таки відчувалося, хоч і хріном верти піруети, хоч показуй його у вікно і обсцикай хавально відкритих туристів, просто-таки на їхні стотисячні зуби. І отак він пробачив землю; стіна розсунулася сама собою, як у Соломоновому храмі, як завіса, і штани у Лукаша змокріли. Він повільно опустився навколішки, а сеча не переставала стікати в холоші, в шузи і на підлогу. Далі був голос, який промовив:

– Вибирай…

І Лукаш пустив зелену стрічку блювоти на червону готельну доріжку.

37

Майор сидів у кріслі із зеленою оббивкою. Людина, котра хоч хвилину просидить у такому кріслі, вже ніколи не буде такою, як раніше. Майор пив з горла скотч, голосно відригував і тицяв фотокартку із затертими фізіономіями медсестрі в куцому халатику. Трусів під халатиком не було, але якщо вони й були, то навряд чи вони нагадували панталончики вісімнадцятого століття. Майора піднуджувало. І він запитував:

– Що тобі більше вставляє? Ну, не придурюйся, ну, там пососати, полизати, пальця в очко. Мене вже ні хрена не пре. Тяги нема. Коли буде за сорок, то зрозумієш, да… Вища екзистенція, блядь. Розумієш? Коли людина бреше, то вона бреше людині, а не своєму сраному сумлінню… А… Знаю… – Майор спробував розгледітися. Його таки здорово піднуджувало. Млоїло, одним словом. А так: кімната-люкс, баби-люкс з «присипочкою». – Власне, до чого тут ця срана історія… Жило троє, а кожен любив ту, яка не любила його. Нічого нового… Долий скотчу. Так… Була у них таємниця. Золота таємниця, – майор підняв догори пальця. – Скоріше, це була фантазія. І забулося все. На хрін забулося. З роками, але не те, що вони давали йому, а мені не давали… Що я в чорта несу? – Майор налив півсклянки, махонув, загриз огірком. І далі:

– Приніс він мені карту і сказав, що знає, де сховані… ні, блядь, де живуть живі мамонти. І ці мамонти охороняють купи золота і всілякої там рижухи, камінців, але його цікавили грьобані живі мамонти. Він говорив, що вони думають, кумекають, як люди. Фу, брєд. І увесь цей брєд він записував до щоденника. Цей ішак вірив усьому, йому легко все діставалося… Х-м-м. Ти так думаєш, що нічого легко нікому не дістається… Давай нюхнемо, а потім я тебе відпердолю по повній…

– Спочатку доскажи історію, – прогнусавила офіціантка, консьєржка чи хрін його зна хто.

– Я пам’ятав цю карту до найдрібніших подробиць. Вона була для мене частиною дитинства, не більше. Я пам’ятав карту, що намалювала його божевільна фантазія. Але одного разу, десь це відбувалося у районі Сирця чи Лук’янівки, вибухнув будинок. І що, ти думаєш, ми там знайшли? Мертвого якута. Да, я пропустив, що оженився на білявій і драв їх обох, наче сидорових кіз… Ну от, після одного рейду, під борлаком якута, знайшов точно такий манускрипт, але років так на тисячу старший…

Консьєржка заголила спідницю, позручніше влаштувалася в кріслі і розставила якнайширше ноги.

– Давай. Полижи. Я знаю, тобі подобається…

– Хто з нас швидше добіжить… – І майора дубиною вирубив бахус.

38

Цей ніколи не ходив один. За ним шмигала чиясь карлючкувата тінь. Його тінь ніколи не сюсюкала «буся», «кіса», «пратівноє созданіє». Він завжди мовчав, і у всьому Департаменті знали його як «він», а пошепки «ЦЕЙ». Він був стильніший за бронзовий бюст Богдана Хмельницького, якщо вірити доброхотам. Історія, знаєте, нічим не різнилася від анекдоту. Але силами вони, на жаль, не мірялися. Тож і він, і його тінь лишалися просто людьми, яких боялися, ненавиділи і готові їсти гівно не лише їхнє, а їхніх щурів та котів. Щурів можна і не домашніх, а тих диких, з рудою гривою. Усілякі чудасії відбуваються у цьому світі, всілякі… Він сам ніколи не ходив до ванної. Кахлі, два на два, блакитного кольору, з веселенними дельфінами, що, видно, нанюхалися коксу і зараз били хвостами, наче влаштували змагання на інтелект зі своїми хазяями. У кімнаті для відпочинку стеля оббита зеленим бархатом, кальяни, хлопчики (ніяких непристойностей), танцівниці (що завгодно). До спальні міг заходити перукар, масажист, що і був перукарем, та й не тільки, і його син. Сина зараз не було, але у вітальні для «третьосортних» на нього чекав майже (а чому майже?) двометровий мужик у чорному довгополому пальті, ковбойських чоботах, а так усе було в нормі, якщо не зважати на третій клас.

39

Хлопець розтирав і втирав мазі в його, цього чоловіка, поперек. Майор сидів, розкинувши ноги, як Калігула, котрому відстрелили яйця. Надійшов перукар і виголив голову по сухому.

– Яка шкіра, а не те, що ви, пиздохлюї. Тройнячком побризкай. Тройнячком.

З тройнячком у нього не складалося. Тройнячок той коштував не менше трьох штук за п’ятдесят міліграмів. Ностальгія. Так він називався у нього «тройняк». Так вони грали, чисто і відкрито, як шахтарські діти, коли шахтарські вдови рвали волосся після чергового вибуху метану, а потім ішли з реготом гладіаторів помирати на панель. Він відштовхнув хлопця ногою і крикнув:

– Давай того мусоровоза… Блядь… – Він ще не знав, що на нього чекає. Майор також…

40

Сині ранкові блики повзали ліниво його голомозим черепом. Він стояв напроти вікна, зовсім голий, лише у чорно-синіх сонцезахисних окулярах. Кілька голих мадам ніжилися у новомодних соляріях, кулясті форми лагідно підставляючи під іще лагідніше кулясте сонце. Коли майор зайшов, він не змінив позиції. Срака і спина у нього були синіми. Лише білими клавішами блищали зуби, а район ануса – червоний, з дрібненькими прищиками.

– З чого розпочалася ця країна? – Він говорив до свого відображення, а зовсім не до майора, інакше він не міг, а потім – до міліціонера. – Вітаю, ти – полковник!

І він надовго замовчав. У тиші хруснули фаланги пальців. І він знову почав:

– З чого почалася ця грьобана країна? З мене, блядь! З мене, блядь! Усі великі речі починаються з реготу або із мертвих. Хоча це одне і те ж. Я намалював цю картину. Сюди важко потрапити, але дуже легко вийти: попіл, немає слідів, для цього тобі, мужик, треба мати чавунні яйця. Чавунні яйця. Чавунні яйця.

Він делікатно розвів половинки, засунув пальця в анус. Понюхав ніздрею, лівою.

– Блядський простатит!

Йому принесли сигару, він закурив і ткнув свого виконуючого роль анального пальця під носа обслузі.

– Смердить, але краще, ніж у баби. Повір… Ти пробував у жопу? Я? Ні, боюся. Зрання, коли я прокидався, кричав, мов навіжений. Стіни були глухі. Йобаний у рот, я хочу їбатися в жопу! А потім сам виїбу світ у жопу… я хочу їбатися в жопу… я хочу їбатися в жопу… Я кричав голосно, бо знав, що ніхто того не почує, ніколи… Можеш бути вільним.

Він відвернувся спиною до дзеркала в бароковій оправі і більше не обертався. Він повертів товстими пальцями, намацуючи сигару «Ромео і Джульєтта». Але її там не було. Її, сигари, не було. Х-м-м…

– Дорогого можна отримати і важко позбутися… – Голос чужий, хрипкий, як у кіно жахів тридцятих років.

Але він і цього разу не обернувся. Він чекав.

– Ах, полковнику, полковнику… Мало я вам плачу. – На декоративну гілку пальми сів папуга і пустив яскравий зелений струмінь посліду на сумнівну картину часів Гайдамаччини, де не менш сумнівний гетьман, булькатий і горбоносий, крушив сам-один цілих два десятка польських жовнірів.

– Правда, що брехня зачаровує? А… Як білячий хвіст. Тільки ось що, у неї робиться під хвостом зовсім неприємно… коли вона починає срати. На голову, на руки, просто на землю…

Баклажанового кольору служка прочинив двері. Уже роздяпив хавло типу: такий, тупака така-от, аймара шоста і сьома. Голомозий недбало махнув рукою. Негр сховав свої білі зуби. І майор зайшов, ще не знаючи, як печуть плечі полковницькі погони. Ну, або він буде досліджувати рибоокеанний світ далекого-далекого-далекого моря. Словом, усіх мастей ідіоти грають, досягнувши якогось статку, тягають на шкіряній флейті тонкоперстих естетів. Навіть перед майорами, колишніми навіть…

– О, що таке бідність? – з порога запитав він майора.

Майору по барабану інтелектуальні сентенції голомозого. Ментовська інтуїція давала зрозуміти, що він зіткнувся не з тим і опинився не там, де йому мало бути затишно, а кілометрів за сто-двісті.

– Слухай, мені насрати, скільки людей померло, хоч і весь пиздонутий в очко Зімбабве. Мені треба виконати свою роботу. Краще Лукаша, ніж я, ніхто не знає.

Дві старіючі хіврі принесли фрукту і випивку. Він важко, як старик, піднявся червоними сходинками, щоб у них фарба попідсихала. Двійко жопоподібних грайливо брикнули стегнами і вишкірили зуби на майора. Помаранчеві блики повзли вікнами, портретами, лисинами, цицьками, де тільки сонцю заманеться. І ось уже тоді голомозий чоловік проказав:

– Прошу, пане майоре.

Вибачте, було щось не так:

– Прошу пана полковника.

Майор відмітив про себе, що зачіска у цього виблядка точно як у англійського джентльмена. Нова порода виведених підарів. Майор знає точно, чим він тут займається. Вони повільно, як поважні люди, підіймалися на скелю, що, напевне, називалася у них терасою: з пальмами, соляріями і голими, рожевими від засмаги бабами. Чоловік хруснув пальцями.

– Все проїдається.

Ці слова можна було проказати інакше, а він промовляв їх, як змія з відрубаним хвостом. Двоє чорнявих дівок із сапфіровими очима глянули на майора. Майор банально стенув плечем.

– Але все набридає, – чоловік клацнув пальцем.

– Не втямлю, для чого все це…

Місто синіх троянд

1

Він пригадав на рівні спинного мозку підвал, де приємно пахло діжковими солоними огірками, до яких ще долучався запах живої істоти, що пахла теплою шерстю. Це були щури. Він нарешті зрозумів, як дитина подивилася на сонце, – голим чистим болем. Він піднявся на лікті і, цілячись, вистрелив. Перед тим, втрачаючи свідомість, він зізнався: у нього таки смердять ноги, як у мерця. Він усе життя тікав від цього запаху, але той наздоганяв його. Однооке чудисько, бздун і таке інше… Кров витікала з обох повільно. Ще раз підвів голову і подивився на його довгі ікла… Це був лише її сон. Її сон на далекому сонячному березі, з людиною, котра любила її, яка була поруч із нею – досвідчений, з відсутнім поглядом і шерехуватою від сонця і води шкірою. У нього жіночі гомілки і протяжний голос: дорога… а… а… а… я… я… я. Він пригадав. Потім виникла якась необґрунтована підозра. Перед ним стояла Софія. З широко розплющеними очима з гранатовим блиском. Думав про одну, а побачив іншу. Він таки цього разу упізнав її – упізнав, чи вигадав, чи ще щось там.

2

Пісок лежав як скло – рівно і блискуче. За ним море і голосисті нахабні чайки. Лукаш дивився на неї зі спини. Він кохав дружину, але чомусь не переставав думати про Софію. «Це молодість, – переконував Лукаш себе. – Це минеться». Але в нього псувався настрій, наче хто всипав цей золотистий пісок в його мізки. Пісок лежав рівно і блискуче, не гірше, ніж у Пуерто-Рико: «Блядь, а як на цьому сучарі лежати за стільки баксів…» Стояв холодний день, і народу не було зовсім.

– Де сина? – запитав він і потягнувся, крутнув шиєю.

– Відтопирюється, – вона радше вдавано потягнулася губами до його широкої спини.

– А, – сказав Лукаш глухим, утробним, роздратованим голосом, дивлячись, як чайки риються дзьобами в жовтому баговинні.

– А що-о-о… – Лизьк язичком.

– А то пердну!

І тут він встав, не ображено встав, а так, пішов, наче донюхуючись свого звичного. Вона піймала його своїм гранатовим оком, але не побачила суму в очах Лукаша. Ні з того ні з сього вона думала про димчастого котика Пушка і про справжній дим, дим між яблуками. І їй зробилося сумно: все це неважливо, з цього нічого не буде, і це може погано закінчитися, – вирішила вона. Це може погано закінчитися, бо він ніколи не міг вчасно, та й не хотів, зупинятися. Зараз він був справжнісіньким вайлом.

3

Вогні висіли у повітрі. Усе стояло нерухомо, навіть посмітюхи-чайки і ті притихли. Тоді він і зрозумів, що щось відбудеться…

Я зустрів цю четвірку, коли вона канючила мідяки на терасі під білими парасольками, де грали модний вальс, ще якусь сучасну під «модерн» похабєнь. Йшов вісімдесят другий рік. Осінь, будинки і люди висіли у повітрі. Слюдяна нерухомість світу. І я її побачив зі спини. У солдатських крагах, морській міці, високу і красиву, з духмяною незалежністю і хрумкою ніжністю. Потім вона привела Утюга, він – Кума, і нас стало четверо. Ми намилилися добратися до Феодосії, де міліція була не такою злою, а світ не таким жирним, як тут, біля ракетних баз. Прозивали її Муха, від Мухамеддинової. Кров з молоком, хитрий хазарський розріз, ніс із Ренесансу – все це швидше заставляло битися там, під грудиною. Все вирішилося набагато раніше, ніж гадалося. Муха кнокалася з Утюгом, а Утюгу було до сраки, з ким тертися. Він відсмоктав у пограничного мента за пачку «Бєломору». Муха тільки те й зробила, що плюнула йому між ноги, і ми пішли, а він ще довго біг за нами у вилинялій сорочці, хлопчик-мажор, який гадав, що світ влаштований за його і для його правил. А на пірсі нас підловили менти. Мені вставили ствола, здається, «марголіна», Муху по черзі трахали, а й так обісцяного з переляку Утюга обмазали лайном. І тут мене підірвало. Знаєте, як підривало серед ночі чи під налитою свинцем кулею ранку. Я викрутився і забрав у них «марголіна». Карабін утопила в морі Муха. Утюг сидів – маленький симпатичний божок – і просив у когось вибачення: якщо направду, ми – ідіоти, всі. Невідомо хто ще перший відсмоктав менту, аби запропонували пачку «Бєломору». Це я просто так, до слова.

4

А зараз Лукаш – у білому, з чистого мармуру, на шість персон, маленькому, колись дуже затишному, а нині пропліснявілому, як французький сир, із запахом смерті і валеріанки, з красивою азіатською співачкою у глибині оксамитової червоної сцени. Ресторанчик будувався з огляду на три будинки, що обсидіановими клинками вгризалися в чисте непорочне раніше небо, з купками білих і живих, наче шкодливі миші, хмар. Так, зараз тут нікого не було, але він міг навіть через багато років згадати тих, що сюди приходили. Ані їхні звички, ні їхні навички, ані їхні професії Лукаша не цікавили, як не цікавили справжні прізвища, але він знав, що колись були і є: Муха, Утюг, Дашенквас, Паровоз і Річмонд, х-м, наче тобі пачка задрипаних американських сигарет по гривні за блок на блошиному ринку. Лукаш тоді побачив її зі спини. Музика тягнулася повільно під чорнильним небом, перед блискучими очима, висіла спокусливою горгоною над столиками. І в цьому було щось таке, чого, на жаль, йому не вистачає… Він повертів головою, шукаючи офіціанта, що анекдотично тріпався по телефону. Тоді всі ненавиділи червоні зірки, червоні кумачі – всі марили Америкою. Куди воно у вас поділося, педрили, що ви понатягали майки з маоцзедунами, червоносракими комісарами? Він замовив собі абсенту і зараз пив невеличкими ковточками.

Потім він подивився на білу верхівку будинку, а саме на майданчик для гелікоптерів. Одразу через вікно, через жовтий простір, наче крізь протоплазму. Лукаш протер очі рукою, але від того зробилося ще гірше, і на його обличчі відбився подив, наче він щось пригадав. Хоча підсвідомість говорила, що ліпше не починати, а реальність ясно промовляла: «Котися ти під три чорти», він став шукати причину, що нині сховалася за цими протоплазмовими днями. Ані в спогадах, ані в реальному часі. Але все одразу стало на свої місця, коли великий чорний птах упав згори, упав чорною грудкою пір’я, розправив крила перед самою землею, знову склав, стрілою покривши відстань від Лукаша й обсидіанового ікла будинку, й ударився об вікно, умившись живим вогнем іскор.

Усі четверо – а їх було саме стільки – підняли руки до обличчя. За хвилину хвиля скла і повітря упала на підлогу. І останньому, тому, що четвертий, з невиразними рисами, з кривою усмішкою, птах учепився кігтями в обличчя. Лукашу зараз би думати про інше, але він захоплено дивився, як птах, досить дивний у цих краях, рвав обличчя, губи, видряпував очі чоловікові у сірому однострої, з гугнявим ціпочком у руках. Він навіть витягнув сигарету, закурив, а потім кинув у попільницю, і сигарета закрутилася дзиґою. У животі у нього відкрився жар, ціла жаровня, а яйця зробилися просто мідними й гули, здавалося, від кожного його необережного поруху. Далі все урвалося, як зникає лихоманка чи там нежить на початку осені. І Лукаш зачудовано повів головою, зовсім тобі як кінь. Так поводяться люди, котрі знають, що тут нічого подібного ніколи не трапиться, не відбудеться. І страх того, що прийде, брав приском ерогенні зони. Зал ресторану похитувався, наче стара вичахаюча первісна калюжа.

Коли закривавлене пір’я густо заслало білий мармуровий діл, а кров оббризкала фонтанчик з надто сексуальними русалками, Лукаш підвівся, пересів за інший столик, опинившись один на один з обличчям чоловіка, що більше нагадувало алкогольну маску. Саме такі сюди і повинні заходити, – чомусь вирішив він. Офіціант схилився над підлогою, молочно-шоколадний метис, прицмокував губами, тер щось у пучках. Потерпілого відводили у підсобку, коли офіціант підвівся. Він випростався, високий і дужий, і раптом червоний батіг з його грудей сьорбонув зі звичним для цього випадку присвистом повітря, і він вигнувся дугою, наче коршак у чужих невидимих руках, усім своїм тілом, блиснувши востаннє лаком своїх більмів, засвітивши чорнотою африканської ночі, і полетів, поїхав підлогою до протилежної стіни, де висіла картина метрів три на чотири голої шоколадниці у стилі а-ля бароко.

Маска напроти несподівано, як у таких випадках, ожила, досить жваво заворушила м’язами на обличчі, а руки злилися в єдиному потоці жестів, таким робом підтримуючи міміку і сказане.

– Що, голубе, хтось бажає тебе убити і хтось бажає твого життя. А може, це одне ціле? – сказала маска, але Лукаш уже не слухав, а відіпхнув його рукою і побіг, пригинаючись, через усю залу.

Він біг і думав, що нічого не може перемінити – за вітриною, що колись витримала б і град куль, а нині була лише благеньким прихистком, рвалися шматки реклами: голі груди, чиясь нога, велетенське око зі шматком мегаполіса замість зіниці. Бігти було важко, але й те, що за склом, рухалося якось повільно, наче на чверть швидкості, і Лукашу прийшло в голову, що, напевне, так виходить перед самою смертю, а тому треба все запам’ятати, благо, що згадувати вже немає ніякої користі. Лукаш біг попід декоративними пальмами, дивуючись, що ще має можливість, ні, навіть цікавість дослуховуватися до чужих голосів, до чужих звуків, що засіли у цій нетривкій ресторанній тиші, наче колючка, наче удар небесного бича. Усе для нього було чужим, окрім цієї затаєної ресторанної тиші. Він зупинився на мить, дивуючись чарівності візерунка перського килима з довгою ворсою. Цей килим нагадував велетенську теплу тварину, що розляглася на сонці і, склавши лапи, мирно дрімала. Але Лукаш біг. Він біг і бачив перед собою обличчя. Коли він розігнувся, тоді це і трапилося. Шквал вогню і свинцю, міді і свинцю, потоки скла накрили всі столики разом з живими людьми: спочатку зникли дві лесбійки, що телепатично спілкувалися між собою, затим хвиля піднялася сірим рукавом і накрила решту, вихлюпнувши на білий мармур кістки, зуби, густу чорну кров.

Лукаш тільки зараз побачив співачку в яскравій синій сукні, густо обшитій бісером. Її миловиде, наче місяць, обличчя і велетенські очі – вишневого кольору, здається, але зараз було видно самі лише білки. Руки вона тримала перед собою, наче щось пропонуючи, можливо, самій невидимій смерті. І з живота, з дірки, помалу вивалювалися тельбухи і сповзали з гумовим рипінням на естраду. Лукаш засопів ніздрями, втягнув соплами дух крові, поту, екскрементів і відвернувся лише з однієї, етичної, причини – поваги до чужої смерті. Перед ним було кругле вікно з начищеним порцеляною літа небом. І тут він закричав, як людина, що довго бігла до виходу, нарешті прискочила до нього, а хтось невидимий ухопив її за волосся і поволік назад – невідомо куди, в темряву чи світло, але назад. Сонячний диск висунувся чорною окариною, і чорнильного кольору небо пересікло тисячі тисяч мініатюрних палаючих смужок, що різали його, як різдвяний пиріг. Лукаш відчув, що серце упало йому в шлунок. І тоді він ударом ноги прочинив двері і побіг, не звертаючи уваги на осині спалахи пострілів, побіг між цими трьома велетенськими будинками, де у їхній тіні, навіть у страшну спеку, зуби зводило від холоду.

Спочатку треба було пройти цей шлях – два квартали білих, наче уві сні, а відразу потім жовті дюни з білою горою піску зверху, а там починався пляж. Спочатку це нагадувало його роботу – пройтися, зупинитися, випити на зупинці п’ятдесят грамів віскі, приблизно скотча, і йти далі, поки не з’явиться парковка, де беззмінно тижнями стримів його «мерседес» чи улюблена «феррарі». І коли він бачив ці машини, то завжди думав і вирішував, що мертві приносять користі більше, ніж живі. Спочатку цей шлях видавався йому короткою перебіжкою, нехай це було під кулями, але смерть до цього часу, до котрого він дожив, нічого йому, власне, доброго не говорила. Як не говорило і саме життя. Виходило, що панахати трупи було легше, ніж бігти через гори піску, відчуваючи на собі косоокі погляди з шатер, де пили пиво з раками, омарами, фініками і всілякими азіатськими заїбонами. Перші двадцять кроків він пробіг спокійно, не відчуваючи, як грають м’язи на ногах, лише жовто-білі піски і маячіння пляжу попереду – він був так близько. Синя зупинка з глянцевими ляльками. Навскіс ударило від скляної піраміди супермаркету, а може, лише здалося. Осині спалахи і кулі зрізали товсту туркеню, що запихалася смачним тістечком, однією, лівою, рукою пошкрябуючи литку. Він бачить, як куля відриває частину обличчя. Нічого не змінити. Лукаш продовжує бігти повз банкомат, де він брав гроші, повз чайну, повз міні-маркет із солодкавою, але сексуальною дівчиною з красивими довгими ногами, широкими стегнами і грушоподібними грудьми. Він біжить дорогою, жовтою від сонця, піску і тіней. Перед ними чорний прямокутник якогось караван-сараю. Стріляти не переставали. Видавалося, а може, так насправді й було, за ним летів невидимий фантом з невидимими автоматами і поливав увесь шлях кулями. Вибухнуло чорне BMW. Спочатку задрався капот, потім звідти вилетіла гарна блондинка із занадто тендітним обличчям і поповзла навкарачки, ховаючись за великий, у зелене фарбований паркан. І він сам побіг, розуміючи, що тут нині не до містики. І з цими думками, а може, трохи іншими, він пірнув у прочинені двері супермаркету, за яким одразу виднілося море. Він шаснув між прилавки, між людські ноги й раптом побачив і здивувався чобіткам проститутки, каблуки яких були підсвічені мініатюрними лампочками. Лукаш захоплено провів красиві ноги, наче шалена свинцева злива лишилася там, за надійними стінами супермаркету. Висока скляна пірамідальна стеля з підвішеними до неї пальмами та плюшевими верблюдами, з хляками чорнильного желатину неба відразу відкрилася срібними зірочками дірок, і кулі зі свистом скажених ос врізалися у кафетерій, що знаходився на другому поверсі, піднявши догори фонтан лайму, помаранчів, цитрин та зернят смаженої кави, разом із зубами та очима продавчині, вісімнадцятилітньої студентки міжнародного коледжу. Лукаш лише глитнув, глибоко і страшно, відчуваючи провислий живіт і що подих життя ще не закінчувався. Він знову побіг, досить прудко, жбурляючи під ноги коробки із сукнями, взуттям і посудом. Він перескочив охоронця, що повзав у калюжі крові по білому мармурі, ще намагаючись витягнути пістолета і ловлячи повітря ротом. І ще раз, вискочивши в ресторан «Японська кухня», він продумав, що щось таки береже його, або це навмисне, або… Треба було рухатися, ще рухатися. Китаєць, що грав японця, а може, гидкий полукровка, отримав у щелепу і полетів за столики. Кулі упали на столи, піднімаючи квацьки крові, мізків, суші і декоративного скла разом з японськими паличками. Усе це висіло у повітрі, наче хто невидимий змастив клеєм, а потім в одну хвилю воно впало з непомірними криками, гуркотом і прокляттями. І лише тоді він побачив чорні постаті, що летіли над землею, тримаючи у руках багатоствольні кулемети.

– Як у кіно, – сказав Лукаш і побіг.

5

Вона підійшла до дзеркала, що закривало половину обшитого кедром холу. У повітрі висіла волога і хвойний запах, наче хто по кутках порозливав пляшки із джином. Вона поправила зачіску, і звичність рухів, їхня методична, навіть мелодійна повторюваність нагнала думку, що вона не молода, ну, не щоби вже зовсім, але не молодіє – це вже точно. Син, котрого вона лишила на вулиці, був чи не головним підтвердженням: він курить, але ще ховається від неї. Надія трохи відійшла убік від дзеркала, виставила ногу у рожевій сукні, і дзеркало відрізало, переполовинило її, наче в атракціоні чи у фільмі жахів. Це виходило зовсім неприємним. Кондиціонери – четвертого покоління, і, видно, тому вони не давали бажаного затишку. Вона пройшла у довгий коридор, де було темно, тхнуло кисло-солодким потом із людським вивітрілим сіменем, сечею, дорогими парфумами, дорогою випивкою. Це був стриптиз-клуб «Ямайка». Там, у підвалах, під її ногами, під її поступом, під її підошвою, під цим паркетом смерділо першокласним драпом, першокласним трахом, першокласним садизмом. Вона на якусь мить замріяно заплющила очі. Надія зупинилася. Живіт звело солодкими спазмами, ноги трохи розсунулися, наче щось заважало йти. «Як у корови», – подумала Надія, проходячи повз порожні столики до барної стійки. Альбінос-бармен у чорній майці, з яскравими губами, спочатку зиркнув їй за декольте, а потім простягнув пачку «Данхіл» і мартіні. Надія сіла за мельхіоровий підсвічений столик, зробила швидко кілька ковтків; на третій, – знала вона, – повинен зайти син. Коли зробила шостий, а потім уже і восьмий ковток, вона враз неспокійно зайорзала під столиком ногами. Вона відчула, як усім тілом розливається зелений холодний неспокій. За білими дюнами закричав муедзин.

6

Звідси, із сотого поверху, він чув, як тріщить пісок, тріщать зуби та кістки. Майор перевів погляд на скляну гільзу – іншого він не визнавав, протягнув поршень, солодко спостерігаючи за контролем крові, що увірвався у каламутну речовину. Голосно видихнув, попрацював м’язами живота і врешті відригнув, що буває дуже рідко у хронічних наркоманів. Здоров’я ще у нього є. Подивимося далі. Зліва лежала пласка рівнина і відразу, кілометрів за десять піску – сталевий косяк моря. Майор витягнув сигарету «Капітан Блек», закурив, потім постояв ще хвилину, хилитаючись тілом, наче проститутка, і взяв до рук рацію, її ізраїльську копію. Знову відригнув і сказав:

– Продовжуйте!

Чорний спецназ розповзався біля натягнутої сітки. Майор одягнув сонцезахисні окуляри і подивився на киплячу смолу автостоянки.

– Зараз почнеться гармонія, яку ти шукав усе життя. – У майора звузилися і зробилися жовтими очі. І незрозуміло, кому він говорив. Чи, може, він сам шукав цю гармонію.

7

Яскрава, як феєрверк на День незалежності, машина з чорного блискучого металу, бризкаючи догори грибами червоної пилюки, зупинилася біля квадратної, із синього скла, двадцятиповерхової будівлі. Блондинка за кермом «хаммера» потягнулася, відчинила дверцята, вийшла, закинула голову назад, подивилася у простір між склом і небом, граючись, відкинула попку і хмикнула. Так робили лише жінки, котрим чогось хотілося в житті, але вони того не знали і знати не хотіли. Вони бажали у вісімнадцять чи то вже шістнадцять років тільки спокою, купу карликових свиней, кошенят, морських свинок і всілякої гидоти. Таким був настрій і у нашої знайомої – ані широке білопінне крило моря, ані пейзажі з бедуїнами і пальмами, ані дешеві шикарні бутики її не приваблювали. Цей комплекс зі змішаними культурами побудували на березі Чорного моря кілька років тому шестеро олігархів. Сюди вклали страшні гроші, але ще більші надумали на цьому наварити. Мегаполіс за розмірами ледь не більший за столицю. Його секретно зводили замалим не двадцять років. Це Софія знала, і це спочатку її цікавило – пройтися вулицями сімдесятих, щоб потім потрапити відразу в третє тисячоліття. Ось цим вона пройнялася, але нічого особливого не відчула, коли фантастична грибоподібна маса скла і бетону піднялася перед її очима після довгого сидіння за кермом «хаммера». Вона ще хотіла побачити хлопців: їй хотілося щось їм сказати. Несвідомо чи свідомо Софія розуміла, що сказати їм нема чого, їй також, але забути одне одного вони не можуть, як хворі однієї палати. У цьому й була причина, яку відчувала дівчина, але не знали четверо хлопців. Вона ткнула перед велетенськими, майже у цілий поверх, скляними дверима карткою двом охоронникам й увійшла під водоспади запахів та прохолоди.

На другому поверсі серед магнолій, у суші-барі, вона замовила «Зелену Маргариту» і каву з вершками. Дві дівчинки-офіціантки настирно вертілися біля неї. Одній, швидше за звичкою, Софія заглянула під картату спідницю. На її велике здивування, дівчина була в трусах. Софія сказала «фе», одним махом випила «Маргариту» і вже потім зрозуміла, що поспішила: хлопців вона не хотіла бачити. Вона розтягнула каву мало не на годину. Купка бридких недопалків, її ж недопалків, почала дратувати. Потім її почали дратувати дівчата, і вона замовила собі віскі. Випила і сказала, щоб ці маленькі сучки не муляли їй очі. Якщо не хочуть їбатися, то нехай провалюють. Коли вона замовила ще одне віскі, то їй відмовили. І вона спробувала дати ляпаса менеджеру, що вийшов на скандал. Софію охорона швидко спустила ліфтом і випроводила до її «хаммера». Так, це була не столиця. Тут кожен – кашкетний, блядь, олігарх, – подумала вона.

8

У цьому має бути зміст, інакше це втратить сенс. – Артур потягнувся на шезлонгу, надпив мартіні. Чиста синя вода басейну. Якусь хвилину він спостерігав за дівчатами у бікіні, але це не справило на нього ніякого враження. Хлопці забалакували з двома довгоногими дівчатками, такими собі барбі-ідіотками, від яких ніякої користі, якщо їхні тата відписали гроші лише на їхнє сорокаріччя, просто так, щоб накапостити. Навіть тут Артур розумів, що він не належить до найвищого світу вищих. Він махнув їм рукою і показав на камеру. Вони його зрозуміли і влаштувалися так, наче кожен їхній рух дивиться у вічність. Дівчатка притихли від захвату. Він загудів камерою, спеціально відтворивши звуки старих кінокамер. Чарівний прохолодний вітер, купки карамелевих хмар, що пролітали у них над головами. Засмаглі прекрасні тіла. Тільки однієї не вистачало. Так, блядь, не вистачало Софії. І це його занепокоїло.

9

Два «седани» й один «лендровер» стали дибки, наче коні. Лукаш принаймні не втратив відчуття реальності, коли машини стали на дибки, а потім асфальт ригонув чорним димом і золотим полум’ям. Його кидонуло на бік і покотило, наче обчищену моркву. Лівий бік обличчя обпекло. Потім його підкинуло, перекрутило у повітрі, і він очуняв лише тоді, коли тупий біль віддався у ногах. Він розплющив очі і побачив, що стоїть на колінах. Головою він не відчував нічого. Лише дивився, як кулі рикошетять і нівечать дорогі автомобілі. Здається, він про це лише й думав. І шукав нападників. Аби він не знав, що це реальність, то могло видатися, що це групи невидимих маніяків поливають синьо-білий простір кулями.

Кулі скосили двох паркувальників, як вогонь стебло. А красива випещена блондиночка стояла на одному коліні і намагалася запхнути назад око, що звисало між пальців зіпсованою желатиновою цукеркою. Спершу у Лукаша була думка, що він міг би причаїтися десь між трупами, але розумів: поки він біжить, доти він і живе. Йому треба якнайшвидше дістатися до цього клятущого пляжу у стилі сімдесятих. Як перед стрибком у воду, він набрав у легені повітря і щупаком полетів між щільними рядами «хаммерів», слухаючи, як лупотять кулі, відлітають капоти, дверцята. Але «хаммер» – машина надійна. Він любив цю машину. Відлежавшись, Лукаш підповз до одного, з відірваними дверцятами, заскочив і кілька секунд провозився із стартером. Нарешті машина заревла і рвонула з місця. Відразу з даху двадцятишестиповерхового будинку зірвався гелікоптер і затріскотів у високому вицвілому від спеки небі. У «хаммері» несподівано включилося радіо, і воно запищало «Ріке е Повері». Лукаш завив, натиснув на гальма, розвернув машину і погнав її порожньою трасою попід дюнами, сподіваючись, що більше під кулі, призначені йому, ніхто не потрапить.

10

Надія знову повернулася в бар. Вона не любила хвилювати сина, а якщо відверто, то вона б багато дала для того, щоб він не з’явився на світ. Він до паскудного обрид їй, її синаш, разом з його довбаним батьком з отими молочно-сірими очима убивці, а насправді – сентиментальним товстіючим придурком. Перед нею сіли два араби, одягнені в сірі однакові сорочки зі стоячими комірцями. В одного червоні очі від кокаїну. Другий, з короткою зачіскою, з вистриженими стрілами біля скронь, байдуже глянув на Надію, але знаком показав, що її знає. І це не здивувало її. Ба більше, це її збудило, і вона взагалі перестала думати про сина. Байдужість цього здоровенного, як горила, араба з непорушними карими очима заворожила її. І коли вони встали, вона пішла, досить нахабно, демонстративно, за ними. Араби йшли повільно, також повільно і по-жіночому крутили сідницями. На півдорозі до неї дійшло, що вони, напевне, гомики. Але це Надію не зупинило. Вона продовжувала йти за ними. Коли вони пішли попід високим зеленим дерев’яним парканом, вони впіймали її тінь. Один обернувся і переляканим голосом спитав:

– Тобі чого?

– Мені просто цікаво, – спокійно сказала Надія.

– Тебе ніколи не трахали араби?

Вона у відповідь засміялася – дзвінко, наче пустотлива дівчинка. Один, той, що з червоними очима, простягнув їй руку і добродушно усміхнувся.

11

Софія підігнала «хаммер» до перекошеного, схожого на свинарник, викарбуваного в зелене магазину. Китаєць з гнилими зубами торгував травою, вона відчула це одразу. Але на неї він подивився тупо, ошкіривши гнилозубого рота. Подивився і запропонував рожевий корсет за копійки.

– Я що, по-твоєму, схожа на блядь? – сказала Софія і затягнулася міцним «Капітаном Блеком».

Прозора тінь гелікоптера пролетіла рядами зелених сараїв-магазинів. Кілька туристів жартома прогнули голови. Невидима куля влупила китайозу в писка, вірніше – невидима для Софії. І там, де нині стриміла голова, живими червами теліпалися розірвані нерви, артерії, а кров фугувала догори, викарбовуючи стелю, звідти збігаючи на два десятки порцелянових Будд, що мирно сусідили з кондомами.

– Що за хуйня, – сказала Софія і вийшла на вулицю, прихопивши пляшку віскі.

Дівчина роззирнулася, як роззираються люди, що спізнали смерть. У дорозі, що нагадувала глибоке видовбане висохле русло річки, корчилося кілька туристів, заюшених кров’ю, плутаючись руками і ногами у своїх тельбухах. Маленька, років шести дитина, тримаючи за ногу ляльку, із цікавістю дивилася на людей. Ніякого тобі страху. Нічого це мале дівчисько не навчили. Софія закурила цигарку і почала шукати об’єкт нападу. І нарешті наприкінці видовбаної дороги вона побачила, як перекинувся «хаммер», закрутив колесами і звідти випав чоловік.

– Іди геть! Іди на хуй звідси! – крикнула Софія на малу і подалася до своєї машини. Її зацікавив чоловік, що виповз із «хаммера». Несподівано у неї заболіло у нутрощах, вірніше, не заболіло, а знудило, просто-таки вивернуло, наповнило рота жовчю. І Софія блювонула в канаву дороги. Мала із цікавістю перевела погляд на неї. Тато і мама, чи хто там, перестали вошколупитися. Софія проблювалася, витерлася хусточкою, відкоркувала віскі і зробила кілька довгих ковтків.

– Ей, суче вим’я, ану чеши звідси. Знаєш, де міліція?

– Ага. А мені цікаво, візьми мене на руці, – сказала мала.

– Ще чого. Чеши звідси. Ти бачиш, що татові і мамі капут! Хана їм!

І тут мала розревлася. Ревла вона так голосно, що покривала гуркіт надзвукових літаків. Софія спустилася в канаву, що називалася у китайців, напевне, дорогою, витягла малу. Потім сіла у свою автівку і підігнала до «хаммера», звідки випав чоловік. Нікого не було, а гелікоптер, вірніше його тінь, гнався між кварталами. Софія помчала прямо на тінь гелікоптера, наче хто її пхав у спину. Маленький «порш» садонувся об бампер, і його розвернуло впоперек. І тут вона побачила, як чоловік біжить дюнами, а кулі сиплються йому на спину. Вона погнала «хаммер» іншою трасою, що охоплювала петлею ці дюни і виходила прямою стрілою на море. Напевне, туди біг чоловік, і якоюсь мірою йому було насрати на те, що його ось-ось перетворять на фарш.

12

Двері відчинила жінка із шолудивим обличчям, у засмальцьованому східному халаті і шелесткими очима. Вона неприємно пробігла по Надії поглядом, облизнула пальці у чомусь брунатному, але нічого не сказала. Пропустила арабів уперед, а Надію лишила на кухні, заваленій різнокольоровими коробками, із загидженою газовою плитою, блискучим нікельованим чайником. На стіні висіли непристойного змісту фотокартки. І цей смітник, і цей запах, і ці порвані, але досить якісні порнографії збудили Надію. Вона розставила ноги і легенько промасувала проміжність. Збудження від низу перебралося до горла. Тільки тоді вона почула позаду окрик. Вірніше, гортанний смішок. Вона обернулася. Перед нею стояла стара. Вона знаками наказала йти за нею. Надія встала, обсмикнула сукню і пішла за старою. Будинок виявився досить просторим.

Ванна була великою і чистою. Такі ванни бувають лише у голлівудських зірок, олігархів і ще у когось, лише не у її скромного Лукаша. Вона спересердя ледь не сплюнула. Обидва араби сиділи у велетенській ванні і цілувалися. Надія вся витягнулася від цікавості й усміхнулася. Їй це подобалося. Араби перестали цілуватися. Один встав і підійшов до неї. Оливковий і блискучий від води. Член бився об стегна. Він узяв її руку і затиснув член у кулак.

– Давай, посмокчи його. Мені давно жінки не смоктали.

Араб у ванні голосно розсміявся. Вона стала на коліна і взяла у рот. Араб застогнав і засмикався тілом. Другий реготав і плюскався у ванні. Коли перший кінчив, голосно і протяжно, як важка в’ючна тварина, другий підібрався іззаду і підняв їй сукню. Він задоволено поплескав її по сідницях і, прицмокнувши, сказав:

– Ага, ага, ага. У тебе жопа кращій, ніж у твій сина!

13

Артур втомився дивитися на одноманітну синю воду, на красивих жінок, в яких напевне, якщо роздягти, на скоромному місці виявиться гладко, наче на голомозій голові генпрокурора. Утомився дивитися на повільні рухи кельнерів, безмовних, наче риби у глибокій і чистій воді. Він лишив хлопців угорі, а сам спустився вниз. Ліфт падав тихо і безшумно. Це було цікавим, не інакше – цікавим, позаяк останні події його начебто висмикнули, відтягнули від звичних і комфортних речей, людей і безкінечних безтурботних балачок. Зараз він потроху до цього повертався, з насолодою і роздратуванням. Дратувала його відсутність опори. Повна відсутність розуміння людей, хоча він про це не знав. І не лише самовпевненість була причиною. Його реально дратував той світ, що вони покинули, засунули туди свої руки, взяли його і вивернули, наче гнилу кишку. Але ніхто про це не знав. Його дратували легкі рухи людей у синьо-золотому полудні; висячі сади з декоративними деревами, деревами і птахами з далеких тропіків; відкриті веранди, широкі, наче крила повітряних лайнерів, – ця його повсякденна реальність, до якої він звикав десятки років: усього хотіти і все мати. Але ця повсякденна реальність не знала, що він умів, що він зрозумів, як ухопив це життя за гарячий загривок. На відмітині шістнадцятого поверху ліфт зупинився, і до кабінки увійшов товстун на коротких міцних ногах. У проліт Артур побачив широке вікно – чисте, що майже повітря, і висячий чорний павук гелікоптера, де петардами розквітали на передніх розкриллях, під самим черевом, зірочки.

– Йоб. Та він же стріляє, – сказав товстун і промовисто подивився на Артура, але той відвернув обличчя; ліфт знову плавно пішов униз. Артур скреготнув зубами і відвернувся спиною. Він, як чистокровний естет, не терпів грубого мату. Тим більш до ліфта в ту хвилину зайшла шикарна блондинка років тридцяти п’яти. І Артур зрозумів, що план життя виконано не так досконало, як йому видавалося із самого початку, коли він роздратовано зайшов до ліфта. Тисячі салютів у вікні примусили пригадати, що нині свято Незалежності. І Артур бридливо поморщився. Сіра буденність, казенні звіти, приналежність до якоїсь національності – розвій для кретинів. Він витер хусткою чоло. Ліфт зупинився на першому поверсі, де був велетенський бар, що нагадував збільшений у п’ять-шість разів камбуз каравели.

14

Майор витягнув з бокової кишеньки на лівому рукаві сріблястого слоїка із червоною кришечкою. Зверху – клапан у вигляді маленького срібного слоника, що сурмив у повітря. Майор натиснув клапан і вдихнув двома ніздрями порошок. Яскрава біла пустеля з прилиплим апендиксом голубого пляжу на сотню-другу кілометрів. День, наповнений ртуттю. Безголосий і безлюдний, з біло-сірими дюнами до самих пляжів. І тоді майор подумав про нього, про того, із сірими очима, перекинутими чи що перекидалися в інший світ; про широку і красиву обітовану землю дитинства, з баштами, з озерами, з шовковими степами, всіяними червоними ягодами і пагорбами, де губилися дими; край з двома прекрасними жінками – з дивно красивими тілами: одна золотава, інша чорнява; про дитячу таємницю, що вродилася, як останній видих підлітка, що став дорослим убивцею свого життя… Гелікоптер нахилився і взяв напрямок на диск червоного сонця. Малиновим залило салон. Райські кольори. Співи арф і ельфів. Жовті солодкі води небесного забуття. Ртуть неминучості. Майор побачив комашину – маленького чоловічка, що повз дюнами. Такий маленький… невже треба було півжиття, щоб зрозуміти, яка маленька людина перед кінцем, що веде у початок інакшого? Майор втомлено заплющив очі. Увімкнув рацію.

– Повертаємося за набоями. Так, устигнемо назад за п’ятнадцять хвилин, а він нехай ще трохи побігає…

Гелікоптер узяв напрямок на височезну вежу, що великим зубом вгризалася у диск червоного сонця. Це було прозаїчно, страшно, і майор одягнув сонцезахисні окуляри. Все проходить, навіть відчай очікування. Якщо він добіжить – так тому і бути. Майор від народження був фаталістом, як і його курва-мати, з повною пащею золотих зубів; і навіть тоді він був фаталістом, коли вони йшли шукати Золоту Країну Офір. І чим це закінчилося? Усе перевісили гроші і політична ситуація. Політична ситуація і гроші. Залежність влади більша за залежність від наркотиків. Йому, Лукашеві, треба було командувати трупами і не влазити у це лайно. Майор позіхнув і з насолодою подумав про напівморок, прохолоду, дозу і гарну бабу – свою він давно не любив. Так довго добивався, що вона йому спротивилась. Це у них… чорт, у кого «у них»?… а все одно у них це називається справжнім коханням, коли горшки товчуть на голові. І майор тихо, по-дитячому засміявся.

– Заходимо на посадку…

15

Це був міраж, не інакше, таким він себе заспокоєним, навіть щасливим відчув наприкінці цього шляху. Він стояв у колодязі блакитного світла, що розходилося у всі боки золотим і малиновим, і очі йому щипало від сліз. Він стояв на подвір’ї червоного цегляного будиночка з мезоніном у дикому винограді. Спочатку його накрило, наче після невеликої дози морфіну. Волога підвалу, що пам’яталася з дитинства, де пахло діжками, солоними огірками і якоюсь тваринячою, до болю у хребтині, невідомістю. Потім велетенські щури вийшли зі своїх домівок під «кренделя» зі своїми дамами. Пацюки гордо заворушили вусами, вилаштувалися в один ряд перед рядом своїх дам серця чи мокрих хвостів. Розпочалися пацючі танці. Лукаш дивився і думав, що вони поводяться майже як люди. Ну точно: в одного, найстаршого, з огляду на руду шерстку, на голові – потертий сірий циліндр з якимось незрозумілим, напевне щурячим, вензелем, а ще на шиї біла манишка. Далі він побачив довгу зелену вулицю, найдивнішу вулицю, найщасливішу вулицю, найпроклятішу вулицю у всьому світі. Сонце прямовисне, не таке жорстоке, як у серпні. Швидше всього, травень. Він чомусь думає, що треба стояти і нікуди не йти. Вона тут, за цим трояндовим кущем, розчісує волосся сестричці, а та лопотить, розповідає їй те, чого не було. Але Лукаша уперто тягнуло увійти в будинок і пройтися довгим коридором зі стелажами книг по ліву та праву руч, зайти до бабусиного кабінету і лягти на добротний шкіряний диван. Його приваблювала солодка, як мастурбація, дитяча таємниця. Він ступив у кров, як ступають у пустку аквалангісти чи парашутисти, і побачив її, зовсім-таки реальну її: з утомленим сірим поглядом, красиву, але вже за тридцять, коли Бог і природа лишили єдиний шанс, і вона ніколи його не пропустить. Щось зашепотіло йому на вухо, щоб він остерігався. Але він давно хотів її бачити і нарешті побачив за стільки років. Головне – він не мав ніякої злості. Йому хотілося її втішити. Вона підвела обличчя, трохи круглувате, трохи осунуле від безсоння чи снодійного, з вигасаючим рум’янцем. Лукаш побачив, як вітер пройшовся двором, підхопив двох метеликів, підняв хвилі на її платті; зіниці у неї, як завжди, були розширені. Він нахилився і поцілував її у краї грудей. Несподівана задуха і спека стиснули його горло. За її спиною стояв стіл. Це той стіл, що поставила бабуся. Дід помер, ніхто не з’являвся, от вона сама і вкопала стовпчика, прибила дошку й обтягнула її цератою. Там завжди стояв графин, зелений і пузатий, повний лимонного соку або хлібного квасу. Він гасав ярами, ловив у норах на шматочок смоли павуків із золотими гузнами, а потім прибігав і пив із цього графина. Вона подала йому графин, а потім різко почала запихати горлечко йому в горлянку. Лукаш спробував закричати, але лише похлинувся лимонним соком, що робився рожевим, а потім темно-буряковим і зараз більше нагадував кров. Він ухопився руками за графин, що все глибше і глибше входив у його горло, вирвав і упав на бік. Не випускаючи графина з рук, він поповз садом, через увесь двір, крізь водограй метеликів, зливу сонця і її радісний і веселий сміх. Він доповз до хвіртки, відчинив її головою і випав на дорогу. Коли він підвів руки до очей, що пекли так, наче туди висипали відро піску, він побачив, що замість графина тримає у руках грубого зошита у потертій шкіряній обкладинці. Він підвів голову, а із сонця на нього полилася вода.

– Блядь, таки очуняв, – прогримів голос, і хтось радісно засміявся, як там, мить тому, сміялася та, що в саду.

16

Софія знайшла Лукаша на трасі. Він лежав на самому бордюрі, видно з усього, сповз iз дюни, збившись зі свого шляху чи ще щось там. У руках Лукаш тримав грубого зошита в потертій шкіряній обкладинці. Вона нахилилася над ним з виразом дитячої зацікавленості, і порожнє небо великою блідо-синьою діркою свистіло у Софії над головою. Вона схилилася над ним, наче роздумуючи: їхати далі, розчавити його, як паскудного карлика, нарешті, ну, не як карлика, а як жука там гнійного або шкодливу кішку; вона дивилася на нього так, наче нічого особливого не трапилося. Софія повернулася до «хаммера», дістала із салону пляшку «швепсу», відкоркувала, покриваючи глухий простір дзвінким матом, високо підняла пляшку і почала лити Лукашу на обличчя. Коли він очуняв, заплямкав губами і потягнув свій молочно-сірий погляд, вона сказала:

– Що, дострибався?! Ото ще мені Бетмен. Піднімай свої костилі і давай вшиватися звідси. Скоро по тебе повернуться.

Його здивувала її зосереджена цілеспрямованість. Лукаш спробував підвестися, але заточився й упав. Софія, похитуючи стегнами і булками сідниць, повільно, без всякого там жіночого виправдання, підійшла до машини і довгим поглядом окинула через білі дюни, що починали наливатися кров’ю передвечір’я. І він навіть подумав: глянь, а воно справді схоже на Єгипет. І він спробував піти, але упав і поповз за нею рачки. Він ліз на чотирьох кістках і не переставав думати про Єгипет, щоб йому трясця, під її дикий регіт і матюччя. Навіть тоді, коли вони поїхали, він не переставав думати, що з ним сидить за кермом один із єгипетських демонів, а може, ангелів. Різниці зараз для Лукаша не було ніякої. Він перестав думати, начебто забув, чого він бігав під кулями, вірніше, для чого і чому. Його начебто і не цікавило те, що за ним по п’ятах гналася смерть, якої він не заслужив, хоча останнє було сумнівне – як нікому, йому вона, ця смерть, була найближчою, давала хліб і до хліба. Софія усміхнулася і подала йому флягу з віскі. Лукаш зробив кілька ковтків, і відтак вони в’їхали у велетенський мегаполіс, що нагадував блискучу темно-синю, з червоними і малиновими підсвітами, піраміду, що догори щетинилася списами антен, передавачів, підвісними стартовими майданчиками, тарілками і всілякими дротами. Лукашу пішов мороз по шкірі від здивування, від захоплення і дитячого жаху, що липкими лапками склався десь внизу.

– Ти ба, стільки прожив, а так і не знав, що таке буває у світі, – сказав він, видихаючи.

– Тридцять років уйобки не шкодували грошей, не будували дитсадків, щоб вибудувати собі шоу-ленд, – просвистіла крізь зуби Софія. – Мій покійний татко і моя самогубця-мама мають тут проценти, вірніше, я маю. Тут свої акції, мені тут, Лукаш, миють ноги. А от тобі тут надумали одірвати голову. Значить, я тебе буду ховати, дєдушка…

– Пішла ти, – вже спокійно сказав Лукаш і відкинувся на сидінні. Йому зробилося байдуже. – Де тут найперша-ліпша міліцейська управа, чи як її там?

– Забудь, ідіоте.

– Спробую. – Лукаш надпив з фляги і подивився на купу синьооких карликів, що йшли під автострадою, залитою сріблястим світлом. Далі підіймалися квартали скляних глобусів та кубів на дахах – плюскалися світло-фіолетовими басейнами, звучала музика і комашнею вовтузилися люди. Напевно, це у них і зветься щастям, – вирішив Лукаш.

– Дістав ти мене своїми забобонами. Краще подумай про себе. – Софія витягла сигарету, закурила, глянула у дзеркало внутрішнього огляду. – Нема нікого. Вони зараз рискають над китайським кварталом. Точно там. Невдовзі почнеться жара…

З-за скляної упереміш із червоним керамзитом пагоди вийшла компанія. Будь він ментом, босяком, то визначити їх було легко: бліді витончені обличчя дітей, що ніколи не знали, як болить, яку назву носить смерть. Можливо, у світі цьому влаштовано все правильно, але мене воно не влаштовує, – подумав Лукаш і пошукав поглядом сигарету.

– Закурюй, – сказала Софія.

– Ні. Краще швидше їдь.

Траса потягнулася суцільним лавовим потоком.

17

Молодший араб зробив губи – красиві, підведені карміном – буквою «о» і випустив тугий струмінь сизого диму. У вікні, глибокому, наче око мертвяка, – кварцове небо неправдоподібного кольору, як то буває уві сні – кольору дощу, розлитого купоросу, сизих передранкових світанків, з кислою підлітковою сексуальною ненаситністю і духом парного молока, коли десь поруч живуть маленькі діти. Вона лежала гола на матраці, на животі, витягнувшись від задоволення усім тілом, наче велика кішка під теплим квітневим сонцем; і вона прийшла до пам’яті, вірніше, до свого настороженого, прихованого, набубнявілого задоволення, коли міцна рука – тугі, як пружини, пальці – зайшли під низ, пучками промацали жирок навколо пупка, половинки її сідниць розійшлися під сильним натиском прутня, що увійшов у її прохід, наче поршень, і вона зойкнула, захлинулася щасливим криком, приглушено, закинувши назад голову з купою неслухняного темного волосся, що великим чорним абажуром відсвічувало її білосніжні плечі, гарне бліде обличчя з великими очима, що зараз були темними проти глибокого вікна. У повітрі висів приторний запах анаші й опіуму. Араб ритмічно входив у неї. Три хвилини це було цікаво, а потім її почало розгойдувати, і вона застогнала по-справжньому: там, у цьому стогоні, перемішалися задоволення і біль. Другий підійшов, примружився, підвів голову, провів спочатку пучками по її повних губах, а потім повільно вставив член їй у рота. Вона взяла член у руки і тільки зараз побачила, що на білій шовковистій портьєрі бігають якісь чоловічки. Надія спробувала вивільнитися, але араб притиснув її міцніше до матраца і запрацював швидше. Вона облишила свою цікавість, і все почалося спочатку. Араб стиснув пальцями її підборіддя, єхидно засміявся і вставив прутня їй знову у рота. Цього разу вона віддалася, як належне. Але думка, що відображення на портьєрі нагадує її сина, не покидала її. Кінчаючи, вона закричала що було сили у легенях. Це радше був істеричний крик, ніж крик задоволення. Але хто його знає…

18

Кремезний фіолетовий негр у білій куртці і чорних штанях з тацею проплив парким баром: кілька кондиціонерів вийшло з ладу, і зараз обслуга до гикавки перепрошувала відвідувачів. Артур, зморщивши носа, нерухомо, одними очима провів негра і втупився у свій стакан – нарешті він пригледів мініатюрну японочку, що умостилася біля здоровенного рудого, з вузьким лобом, типа. Артур допив джин, замовив інший і ще раз подивився на дівчину. Рожева майка, без ліфчика, гострі соски врізнобіч, миле бліде, з трохи розкосими очима, обличчя, гарні ніжки, про що під спідницею можна лише здогадуватися, як і про її соціальний стан і таке інше. Усе, що треба… ні, все, що його завело. Щось прошепотіло йому, коли Артур схилився над столом, і листя, широке зелене листя від пальми упало на плечі, на голову, але він, не підводячи голови, знав, що це напівоголені кубинки, котрі будуть говорити солодкі слова, і, принаймні, якщо він не знайде чогось кращого на вечір, то може вибрати серед них; проте цього разу він підняв голову, але нікого не побачив, і йому знову прошепотіло, тихо, від зелені, що в ній потопали кутки: мабуть, ти часто каявся, бо втратив віру. І тут душний вітер увірвався у простір бару, і чорний кельнер відчинив вікно. Артур ковтнув слину, перевів погляд на японку, що зараз кокетувала з двома чоловіками. Аби він був чоловіком спостережливим, то цього разу могло й обійтися. Артур уявив, як вона повзає під його ногами, у крові, слюнях, у його спермі; вона лиже йому ноги і руки, як шолудива собака з ринку, але він лишається байдужим. Хоча зараз хрін його був у самій готовності. Його це задовольняло. Йому лишилося підвестися і пройтися від одного столика до іншого. Але тут трапилося непередбачене. Знову той мужик, що їхав у ліфті. Артур подивився спочатку на його вдяганку. Фіолетовий негр пройшов повз цього жлоба й Артура. Артура це насторожило. Його дістали – блядство, весь світ проти нього. Але за кілька хвилин він заспокоївся. Японка викликала у нього більше ніж ерекцію. Йому противно було в цьому зізнатися, але саме так і виходило. Зачарування великими трикутниками світла, що падали у перекинуті кватирки, минуло. Почало наїжджати тихе і тупе роздратування. Артур одними лиш очима погукав типа у нескладному костюмі, з грубими швами, грубими парфумами. Але напрочуд, на здивування, він не відчув того припливу сил. Артур не був здогадливим, а тут всі були такими, як він. Він знову спробував переключитися на японку, а саме – на її груди, але ніякого задоволення від цього не отримав. Тоді Артур встав і пройшов до бару. Замовив віскі. Інтуїтивно набрав телефон одного з хлопців. Ніхто не відповів. Він глянув на годинника на стіні – пливкі золоті жіночі фігурки розносили чаші у вигляді цифр. Його знудило від несмаку. Часу пройшло достатньо, щоб хлопці вшилися до свого пентхаусу. Він повернув голову, смикнув губою на фіолетового негра, що ніс червоного, у петрушці, у цибулі, вареного лобстера. Але негр не звернув на нього уваги. Тоді Артур щось зашипів, підкликав маленького китайця у червоній курточці, тицьнув сотенну, сказав:

– Скажи тому баклажану, що я на нього чекаю в туалеті…

– Не зрозумів пана, – прощебетав китаєць.

– Ти шо, сука, тупий? – Гнів важкими гирями ударив його по скронях.

Чоловік у невдало зшитому костюмі пройшов через весь зал і зупинився біля стійки. Він почав якось кумедно лапати себе по кишенях, шукаючи чи то кредитку, чи то гроші, чи то просто сигарети, хоча, як помітив Артур, тут майже ніхто не курив. За винятком японки і двох крупнотілих жінок з нахабними і вилинялими романтичними виразами на обличчях, що вже втомилися шукати на цей тиждень чергового сексуального агресора.

– Не наривайся, хлопче. Це тобі не в місті, – сказав нездалий і продовжував шукати щось по кишенях. Китаєць стояв і лупав очима. Стояв і тримав у руках сто доларів.

– Мать би… – знову сказав нездалий сам до себе.

– Ти чого матюкаєшся! – визвірився Артур. – Ти що, жлоб? Тут бачиш – жінки… – Останні слова Артур протягнув, наче гумку.

Нездалий продовжував лапати себе по кишенях. Це ж треба, яка сука, – прошило голову Артура, і він зі злістю вдарив чолов’ягу носком черевика під чашечку. Напевне, він точно забув, що таких, як він, тут дуже багато, якщо не всі.

19

Майор дивився на червоний захід сонця, майже як у кіно тобі. Грьобані вафлєсоси, піди глянь, чого їм захотілося. А що необхідно у цьому житті, вони, уйобки хрінові, не знають. Він подивився на нікельовані – а може, і ні – двері ліфта; здавалося, що сам він, майор, знаходиться у велетенському нефі і його ніжить бурштинове повітря; ліва рука на згині ліктя легко і щасливо посмикувалася від уколу. Якщо, блін, не задумуватися, то життя пронеслося скажено і щасливо: ти мав усіх бабів, що кохав, ти полишив свого старого ворога, свого старого друга й ще як там його, далеко позаду. І, власне, цьому виродку лишилося жити не менше, – він глянув на годинника, скинув весело брову, – не менше двох-трьох годин. Нарешті двері ліфта прочинилися. Він зайшов досередини, залишивши темні думки, як стару одіж, десь у світлому холі з кількома напівоголеними дівчатами, що вийшли з іншого боку. Але йому саме сьогодні було не до цього. Проте на п’ятому поверсі його накрила непоправна ясність і страх людського буття. І він тихо, із сичанням, вилаявся. Що далі буде з ним – він точно не знав. І це заганяло, чи не вперше в житті, в тиху гумову гавань страху. Раніше він жив і чомусь був певен, що живе правильно. Але це враз перемінилося. І та думка, що життя почне на четвертому-п’ятому десятку вичавлювати з тебе соки, аж ніяк не веселила майора. Туга героїнова хвиля накривала його все більше. Він рахував поверхи, але думки не переставали бомбардувати мозок, наче хтось усівся в ліфті або сидить он там невидимий і запускає їх з рогатки, ну, з такої, як він у дитинстві розбивав пляшки. Нарешті він вийшов, і перед ним, прямо на нього упало велике синє море. Від несподіванки майор ледь не закричав.

20

Це був безлюдний берег із синьою перспективою і білим піском, і хлопцям видавалося, а може, вони переконали себе, що це океан. Усі троє подумали одне й те ж: немає бабів, дурних бабів, яких можна трахати просто на піску, забивати рота спермою, рвати проміжності, ламати пальці і з кайфом та реготом слухати, як вони верещать. А коли все закінчиться, в затишному барі вимити руки, як це робили Вінсент Вега і Джошуа, а потім у напівтемряві, потягуючи коктейлі, розповідати, переповідати і так далі… Але на березі було безлюдно. Вони, потилиця у потилицю, брели в синій перспективі, що більше нагадувала сон, де у повітрі висіли велетенські білі лайнери, що були схожі на острови, заселені невідомою породою – людьми. І вони мовчали.

– Якого хуя ми сюди приперлися? – нарешті спитав хтось.

– Запитай Артура, – зло, крізь зуби відповів хтось інший.

21

Під білим скляним і прозорим, схожим на око басейном Лукаш прокинувся і вирішив, що йому не вистачає його трупарні; до кінця дня ця думка викристалізувалася так чітко, що потім перетворилася на настирливу ідею, як би це смішно й абсурдно не виглядало. Він знав, що всі його оточуючі вважають його роботу бридкою, хоча самого його тримають за вайлуватого і простодушного добрягу, що годен бігати у свої роки за дівчатами, а ті у свою чергу платили досить щедрою монетою. Але ніхто зроду, хоч очі повиколупуй, не додумався сказати, що Лукаш любить свою смердючу, як мінет вокзальної шльондри, роботу. Ця думка пробирала його на рівні спинного мозку, що аж терпло у роті, робилося сухо у голові. Потім за цим, слушно, як і належить за логікою, прийшла думка про смерть. Лукаш потягнув нитку асоціацій – пригадав усіх, кого любив і ні, але котрі так чи інакше розпрощалися з життям. І він підмітив: у часи смерті своїх близьких чи знайомих він хворів казна-якою хворобою, а після одужання одразу йшов у «Макдоналдс». І отак багато років. З хворобою приходили думки про секс. Узагалі про секс, а не щось конкретне. З роками ці думки робилися ще нестерпнішими, і чим далі Лукаш заганяв ці думки, тим вони, ці думки, загнані в темноту диких коридорів свідомості, поверталися, набравши сили, і робилися ще лютішими. І як би його знайомці і колеги не облизували язики, не стирали їх, як зіпсований наждачний папір, перемоги у Лукаша були лише позірними, а якщо насправді, їх, власне, зовсім не було, якщо, звісно, не зважати на дружину – дівчину із багатої родини перших монстрів вітчизняного бізнесу. А потім, наче у затягнутому документальному фільмі, з’явилося, саме з’явилося, наче чисте дихання після довгої хвороби, наче доторкання до чола, але воно, оте приємне, було таким небажаним і невчасним, як невчасно приходить звістка про смерть рідної людини. Це був дар. Його начебто повело колом і запалило не лише у паху, а у мізках велике вогнище неземної пристрасті, якщо це не звучало богохульством. А його Лукаш боявся чи не найбільше, тому про цей дар мовчав доти, поки Надія не зрадила його вперше… хоча, срань така, воно спало, дрімало чи десь поділося, доки ця курва не лягла під рябого цигана. Ця сука була поведена на арабах. Її заводило, коли вона бачила щось строкате. Ця блядь, напевне, б і папузі дала… Клоун у неї був. І ще молодий Лукаш часто дубасив його міцну, з натягнутою, як на барабані, шкірою пику. Невдовзі він почав забувати про те чи інше; життя його нагадувало велетенський базар – Сінний чи що? – блошиний ринок, де все зношене і безлике, простиране і продистильоване, але отой запах убозтва стоїть у носі, у всіх порах, в’їдається у мозок і вилазить через сраку. Ось так. І тоді повернувся той дар, що голодною і побитою твариною спав на задвірках його свідомості.

22

Чолов’яга у паскудно зшитому костюмі сидів на пагорбі. Але зараз Артуру цей костюм чомусь не видавався купою ганчір’я, зовсім ні. Артурові зробилося страшно, і він чи не вперше почав розуміти, що таке страх, коли сфінктер затиснув його анус, а потім різко розслабився, випустив ріденьку цівочку у плавки. А чолов’яга продовжував сидіти на пагорбі із закасаними рукавами, і наразі було видно його сильні, з випнутими венами руки у синіх тату, які роблять якщо не в спецназі, то десь серед гурту башибузуків та вішальників. Артур це тільки зараз зрозумів. Він узагалі цього і багато чого іншого не знав до нинішнього часу. До Артура якось дуже швидко це дійшло, майже в одну хвилину, разом з розслабленим сфінктером, разом з холодним потом. За спиною чоловіка підіймалося і падало синє, невимовно синє море з чайками, із солодкими криками далеких пляжів. Але тут, у них із чоловіком, було екзистенційно порожньо. А чолов’яга сидів і дивився, гризучи сірника. Наче з якогось тупого американського вестерна, – подумав Артур. Він не любив вестерни, не любив американців і взагалі він любив тільки відображення власного гузна у дзеркалі. Тож перша думка була у нього подзвонити татові. І він потягнувся до мобільного. Тато тут, майже поруч. Якщо зважити, що він керує тут майже всім.

– Що, всрався? – сказав чи запитав чоловік глухим, якимось утробним голосом дебіла.

Артур подумав, що страх таки не буває безпідставним. Суча ясна реальність минулого і незбулого досвіду. Хоча навряд чи так він думав у ту хвилину. Його нудьга швидше помножилася на тягучий відчай, коли людина не бачить кінця пригоді, тим більш коли вона, ця пригода, не дуже приємна.

Чолов’яга підвівся і пішов йому назустріч. Він ішов, трохи розставляючи ноги, наче у нього були надто великі або натерті яйця.

– Люди – це майбутні трупаки, чи не так, хлопче? – спитав чолов’яга, витягнув маленьку куцу сигаретку і по-ковбойському підкурив від підбора.

– Блядь, чого тобі треба?! – Артур таки набрався духу, цей крутий хлопчина.

– Виблядок, – спокійно сказав чоловік, дмухаючи Артуру димом в обличчя. Дуже приємним димом, від котрого піднуджувало. – Ні, виблядку. Аби ти чемно вівся, то давно б сидів у себе в пентхаусі і дивився дівіді, де дівки плюють одна одній на пизди, а потім лижуть… А так… – Чолов’яга як можна ширше розставив руки: – А так, пацан, я тобі покажу, як можна пройти кілька кілометрів без вух, тримаючи в руках власні тельбухи… Не бійся. Це не дуже боляче. Принаймні спочатку. Тільки б не померти від шоку.

23

Чоловік був голомозий – можна подумати, що хтось обліпив його алебастром, вичистив, не лишивши ані брів, ані вій, щоправда, лишивши доладно пригнані вуха; але коли майор придивився, то побачив досить умілий шар гриму, що приховував велетенські кратери віспинок. Так він більше походив на клоуна. Це заспокоїло майора, як і кожного наркомана. Майор цієї миті наштовхнувся на його очі – як дві розпечені голівки англійських шпильок. Майора хилитнуло, наче велику колоду. Він розумів, що це не від двох капсул морфіну, які він встиг прийняти у ліфті. Груди його перед цим розперло, дихання зробилося важким, але чистим, і біль відступив кудись за блискучі нікельовані панелі. Зараз він уважно, навіть не приховуючись, дивився на голомозого чоловіка з важким красивим ротом. Майору ставало дедалі страшніше у цьому високому, з високими стелями пентхаусі, вифарбованому у дивні помаранчево-золоті кольори. Але виходило так – страх ось уже десять кроків проїдав йому кишки. А тому майор лише стояв, дихав, наче астматик після грози. І він вибирав страх перед високим голомозим чоловіком, з великим красивим ротом, у шикарному, але простого крою костюмі, а не те, що він ясновидою кожного торчка бачив попереду. Попереду свого життя, чи життя, котре чекало на нього. Голомозий стояв під металевим ковпаком пентхаусу за скляним столом, трохи зігнувшись, уперши лікті в металевого стола, до непристойності блискучого. Лікті у чоловіка роз’їхалися, як поли піджака. Він різко підвів голову, усміхнувся комусь невидимому за плечем майора, швидко вийшов з-за столу і рушив міцним кроком військового назустріч майору. Потім він простягнув ліву руку вбік і отак стояв, наче вперше бачить майора, і вивчав його грубу неотесану фігуру серед тонких інкрустованих японських та китайських речей, блискучих самурайських мечів та китайських вазочок епохи Цінь чи Дінь. І нарешті сказав:

– Проходьте, майоре… ні – полковнику. Ми будували це місто з однією метою. Життя коротке, і життям треба насолодитися… Але мені того виблядка найдіть! Тут як в атракціоні: вистрелив – попав, не попав, то куля попаде іншим разом. Вважайте це військовою операцією. Чим завгодно. Аби син був мені живим. У вас військова операція…

– Ну, а він маніяк…

– Діти полюбляють розважатися. Тільки не клейте мені казки про Бога там, про ще щось… Позбавте цього. Головне, щоб син не попав у руки правосуддя. Ну, побалувалося дитя, і досить. А там я сам розберуся.

24

Йому вистачало вузької лежанки. Прямо внизу під басейном. І коли на море, на місто падав туман, то басейн наповнювався жіночими і чоловічими оголеними тілами. За цей час, що він там перебував, він звик до їхнього скліщення, загравання як до рекламного ролика не дуже вдалого фільму, ну, у фільмі буває набагато яскравіше. Але потім приходила вона, як виліплена із суцільного шматка мармуру, з велетенськими очима, що змінювали колір і де навіть не пролетіла тінь смерті. Безперечно, переконував він себе, вона змінилася… Щось таке буває у житті, нехай у фантазіях закоханих чоловіків. Але він досить добре, як видавалося принаймні, знав жіночу породу. Місце, де знаходився Лукаш, – такий собі серпентарій для злучок нових депутатів, нових українців, просто капіталістів. Софія сховала його внизу – чи то навмисне, радше знайшла місце, де його найменше шукатимуть. Ну, звісно, вони трахалися з Софією, як тільки могли і як дозволяли сили.

25

Одного дощового дня Лукаш прозрів: вона могла і бажала всього спробувати – могла, а не просто бажала насолоди. Але він помилявся. Він забував, що люблять за прекрасні очі, красиві слова, красиві груди, сідниці… А решта – гра, яку не кожен собі може дозволити. Чиясь немилосердна гра з ним. Йому навіть не приходило в голову, вірніше, він відганяв цю думку, що вона ще дитина. Ну, не заглядати ж їй, як кобилі, в зуби.

26

Костику дуже подобалися скутери, а ще засмаглі, топлес, дівчата на скутерах. Костя зайшов за шлакобетонний блок і повернувся з палицею, важкою металевою арматурою. Справа стала за тим, хто це робитиме. Усі переглянулися, а Костик сказав:

– А шо я? Шо все, блядь, я!

27

Майор любив свої жовті черевики з червоними підборами. А ще китайські парасольки. Підбори рипіли зеленим гравієм. Особливо він любив, як вони рипіли, коли він підходив до неї. Вона сиділа на золотому плетеному китайському стільчику, в трикутній тіні прохолоди, але сьогодні було пекельно жарко. Надто пекельно жарко. Він не відчував до неї ніякої прив’язаності, чи що. Вона просто будила в ньому ніжність, хоч зрадливі зморшки вже роз’їдали і раковими передвісниками смерті розповзалися її тілом. І все ж вона була гарною, невимовно гарною. Але при всьому тому він брав її брутально, рвав одяг, а вона плакала, хоча, маю думку, все це їм подобалося. Сьогодні він прийшов не за цим. У шкіряній куртці у нього лежав нагрітий п’ятірнею револьвер. Він ішов під пекучим прямовисним сонцем і картав себе. Який він пиздюк, який перетраханий ідіот. Правда лежала поруч: узяти зняти шкуру зі сраки, виривати матку, поки не здохне і не зізнається. Хто її пердолив перший? Я!!! Пиздиш, братику, не ти! І чорняву – не ти, і біляву – не ти! Вже потім бабська дур погнала. А так вони любили цього недорослика, патологоанатома. Узяти цю рвань, поскручувати шиї. Їм ті четверо придурків потрібні? Хуя! Алмази! Вони дітей живцем гризтимуть, кров питимуть, а алмазів не відпустять. Думає, цей глистожопий повірив, що йому необхідні ці чотири відморозки, що за здорово людей грохають. Гадає, обійдуть мене з цією рудою лахудрою зі своїми маніяками. Та й вишморчка Лукаша – до вигрібної ями. Лукаша туди ж – жирком просмердівся.

28

Лукаш притиснув коліно до грудей Софії. Та вивернулася вивіркою і показала язика, встигнувши переплисти басейн. Він питав: «У кого більше дере голод кишок – у того, що жере омара за вітриною, чи у безпритульного у вошивих штанях…» Вона скинула купальник, сплюнула по-чоловічому і відповіла:

– Однаково. Сентенції змінилися. А філософія одна… А пішли до шикарного ресторану.

За столом подали устриць. І Лукаш виблював. Усі перемовилися, ну, недаремно ріже півжиття мертвечину. Ага, – подумалося Лукашу, – ось тому, за тим столиком, жити лишилося не більше двох тижнів. Усе відразу Лукашу видалося восковим. Щоб прополоскати рота, він знайшов туалет і нічому не здивувався. Софія вальяжно відтягнула руку з мартіні і дозволяла облизувати себе обдовбаній сцикусі. Лукаш пропустив це як належне. Відвертівшись від кількох залицяльників чи залицяльниць, дітки влаштували паровозик – поскидавши штани, поприліплювалися одне до одного, як молюски. Але він побачив саме його. Очі Лукаша зустрілися з очима Софії, що перебувала на десьнадцятому небі, і навіть коли він розтовк пику рудій шавці й та поповзла в куток зализувати розбиту вилицю, Лукаш не випускав його з поля зору – білий стоячий комір, витончена, майже жіноча шия з візерунками голубих прожилок. Але поки він вовтузився з рудою, Артур, а то був саме він, зник. І Лукаш сказав уголос: «Пройшов зорепад!»

29

Хлопці і дівчата цілу ніч ганяли голими на скутерах. Коли прибиральник зайшов у роздягальню, його вивернуло. Дівки всі були безголовими, у вагінах стриміли швабри. Прибиральника знайшли на четвертий день, коли він на колінах благав чомусь бога Посейдона про помилування. З тим його і відправили у психіатричку, з Посейдоном і з думкою про поламаний інвентар. Лукаш теж не обійшовся без пригод. У коридорі, драпованому чорним, щось засвітило йому під ліве око, потім яйця його вибухнули, а голову кинуло назад. Сильний удар по печінці звалив його з ніг.

– Так-то, дєдушка, – сказав хтось і смачно харкнув наостанок. Але Лукаш помітив обличчя всіх трьох прищавих сперматозоїдів.

Виплюнувши кілька зубів, Лукаш подався навпомацки до входу. Ударом у спину йому допоміг чийсь репаний шуз.

30

– Люди грають дурнів, бо нічого інакшого для них не лишилося. – Чоловік поправив піджак на плечі, зачепивши за старою звичкою за петельку. – Чи не так, розумнику?

На вулиці стояв стовпами туман, між цими стовпами можна було знімати якісний кольоровий кліп, з Тіною Кароль чи з Ані Лорак. Просто чудова була картинка. Артур закурив і подув у бік незнайомця.

– Якого тобі хуя треба? – запитав він.

– Почнемо, юначе, з зубів. Це я роблю зовсім не боляче. Свиням, знаєш, якщо не вирвати зуби, то можна зіпсувати першокласний фарш.

– А мені яке до цього діло, гамносос? – сказав Артур і випустив струмінь диму в обличчя чоловікові.

Чоловік підвівся і зробив півколо, наче виконуючи якийсь ритуал. Потім міцно ухопив підборіддя Артура, розкрив рота, витягнув якийсь не дуже блискучий інструмент з кишені – і двійко зубів з рожевим м’яском лежали вже на долоні Артура. Тут Артур уже забулькав. Туман захилитався. Артур чомусь уявив, як між тими стовпами оголена Тіна Кароль робить йому мінет.

– И-ш-ш, – сказав чоловік, і Артур подумав, що зараз його відпустять.

31

Софія стояла і дивилася на схожу на карту Африки калюжу крові. Лукаш. Біля нього стояла наполовину випита пляшка віскі. Вона піднялася на четвертий поверх, бридячись від порожнього ока басейну, дісталася до сейфа і витягнула звідти «глока». Повернулася, Лукаш сидів і прикладався до пляшки.

– Це вони?

– Навряд…

– Як знаєш…

32

Те, що Надія зріла, як у соку, в ексгібіціонізмі, для неї не було навіть дитячою таємницею. А про гріховну, саме так, гріховну, не могло бути і розмови. Радше це нагадувало приховане дитяче задоволення, розтягування перед поглинанням солодощів. У неї цей період надзвичайно затягнувся. Араби фільмували, і знімали, і трахали її у різних позах. Потім вони показали дівіді, як син відсмоктує у жовтого, як перезріла диня, халіфа. І не без приємності для себе, треба сказати. І це її навіть захопило. До закінчення сеансу у Надії з рота і з заднього проходу сукроватилася кров разом із спермою. По-моєму, всі були задоволені. Насамкінець, апофеоз: вийшов молодий голий араб і вистрелив в очко її синові. Вона не знала, що робити. Але дві останні кулі добили її сина на цьому світі остаточно. Потім зайшов майор. Розрахувався і вже наприкінці поклав усіх автоматною чергою. Він лише вдав, що не бачив, як Надія проповзла у вентиляційну шахту.

33

Туман стояв синіми полотнищами. Не можна було розрізнити людей, дерева і тварин. Лише круки плавали у високості, повільно і величаво, як справжні звірі цієї землі. І коли електрики увімкнули освітлення, то побачили дивного чоловіка із заюшеним кров’ю ротом, а в руках він ніс щось схоже на ковбасу. Ковбасою виявилися його тельбухи. Одного ока у хлопця не було. Він підійшов до готелю і сів, сів поруч із трьома ще молодими чоловіками. Коли він сів, то був уже мертвим. Усі троє кинулися тікати.

– Блядь, що за блядь зробила це з Артуром?!

Вони – шия в шию – забігли до пентхаусу, і тут їх зустрів шквальний пістолетний вогонь. Хлопці лише встигли всістися на стільцях.

Частина друга

Принцеса води

САХА. 1979

Це було давно, років тридцять тому, можливо, трохи менше. Касим загинув якраз березневого дня, я запам’ятав це тому, що в тамбурі транссибірського експреса хтось наклеїв картиночку із снігуронькою, у якої були домальовані вуса і хер. Ну, звісно, ще й цицьки. Голова його облущилася, як марокканський помаранч. Експрес гудів тонкою змією, і я стояв, дивився на тундру з пористою ганчіркою моху. Треба сказати, що поїзд рухався трохи швидше за дирчик. Це був вагон для спецпоїздок, літерний, і в ньому катали лише партійних босів. Напевне, я стояв і думав, що довбня Касима завжди нагадувала цитрину. Я повернувся в купе, де троє вурок кидали в нарди четвертого – косоокого узбека. Один, той, що в рожевій майці, які носили десь під Владивостоком, підвів голову, чхнув ніздрею, чхнув червоною юшкою: цілу ніч він жлуктив горілку і нюхав кокс. Зараз очі у нього нагадували слюдяні скалки, з чорними перетинками зіниць. Голова повернулася, а тулуб лишався на місці. Голова зробила сто вісімдесят градусів, зайняла природне положення і сказала:

– Саха…

Я нічого не сказав, а повернувся до тамбура. Мізки Касима, трохи рожеві, як і майка вурки, зараз м’ячем каталися тамбуром у калюжі густої крові. Кров киселем стікала в щілину. Я виблював. Раз, другий, третій. Потім я побачив біле рвання хмар. Я подався назад, але між тамбурами зустрівся з провідницею. Та якось дивно і неоднозначно подивилася на мене, зовсім як на ідіота, що намагається склеїти розумну пику. Зачарованості жіночою вродою я не відчув, на превеликий жаль. Так, до цього мені доводилося бачити жмурів, але вони в моїй уяві, у моїх тонких, блін, відчуттях лишалися як якась картинка у пошарпаному провінційному музеї: із виводком шмаркатих школярів, прищавих школярок і гострописких недотраханих учительок. У провідниці витончене обличчя, з широкими вилицями, розкосі очі, майже сливові, темні, із жовтуватими білками, вказували на те, що дівчинка прикладається до пляшки і до якихось хімічних, паскудного ґатунку стимуляторів. І я сказав їй:

– Там жмур!

– Ого, – сказала вона. – Мене так ніхто ще не клеїв.

– Блядь, дура, там дійсно жмур! – закричав я, а вона стенула плечем і пішла в іншому напрямку, в інший бік од Касима. І я теж чомусь перестав про нього думати, лазив у кишенях джинсової куртки з «підстьобом» штучного хутра, шукаючи сигарети. Але вона повернулася, тернулася крутим стегном об мою ногу, від чого мене знудило, а вона, глянувши через плече карим оком, шматком усмішки, зникла в тамбурі. За хвилину її крик перекрив вічну мерзлоту республіки Саха. До чого ж вони ніжні. Х-м, мені казали, що вони тут усі людоїди. Потім хтось підхопив мене під ноги, і я полетів у вічну мерзлоту, клацаючи щелепою. Да, десь було так, а може, я щось переплутав, гадаю, зупинки і засіб пересування.

ОЗЕРО. САХА. 1979

Він зійшов під кришталеві небеса, і аби тоді був старшим, то неодмінно сказав би, що тут відчувається присутність Всевишнього. Але він був надто молодим, і його трохи не порізали у тамбурі вурки. Щоправда, його чикнуть трохи пізніше… Але тоді… Отож, унаслідок вищезгаданого йому довелося зробити зупинку. Він зійшов на промерзлу землю і знав, що на двісті п’ятдесят метрів углиб не вдовбеш і ломом. Яйця примерзали до ляшок. Він підняв коміра і сказав, голосно так, щоб перекричати вітер, гудіння поїзда і ревіння оленя, що довбався ратицями біля самотнього полустанку:

– Блін, і де ж вони серуть?

Він говорив так, наче його недавній приятель, Касим, був поруч, либився і пив за десятьох. Ось так воно виходило. Яйця примерзали до ляшок, намагаюсь перебратися у гланди, олень тупо довбався, і кривоногий евенк якимось кресалом розкурював біломорину. Потім евенк, олень із санками здиміли, галюцинували – невідомо що, але вони перестали існувати у кришталевій екзистенції створення світу. Ось так. Полустанок, чистота неба і повна свобода примерзнути навічно тут сракою. Поїзди тут ходили, певне, раз на всесвітній потоп. Потім прийшло неймовірне: світ став кулястим, що тобі в цирку. І він спокійно, наче Ганнібал через Альпи, тільки без слонів, рушив до будинку. Його слонику у штанях загрожував капут. А потім він побачив озеро.

1979. ЗА ТРИ МІСЯЦІ

Інна вийшла із ванної. У чистості дня вона подивилася на порцеляну повітря, на море і вітрильники, а тому позіхнула, прикривши рожевого рота лівою рукою, а іншою намагалася намацати великий широкий махровий халат. Халата вона не знайшла, тоді тряхнула попелястою мокрою гривою волосся, сіла на плетеного китайського стільця, закурила і повела бездумно чистими очима на світ, що нагадував жовту порцеляну. Інна шукала книгу. Вона шукала Вордсворта, і взагалі, то був грубезний томик поетів-романтиків. Після кількох невдалих спроб вона його не знайшла, як і рушника, як непочату пачку сигарет. Світ лінивими жовтими стовпами хилитався на висоті п’ятнадцятого поверху. Інні нічого не лишилося, як повернутися у ванну, що більше нагадувала велетенський басейн із американських фільмів. Книги там не було, як не було і сигарет. Тоді Інна сказала сама собі: світ розкладався так давно, як тільки могло вгледіти око, сягнути людська думка; ніхто нічому не дивувався… так діти не дивуються падінню великого дому – тільки лише спалах чогось невидимого в зіницях, чогось незбагненного, відразливого і водночас прекрасного… Інна подумала, що це треба записати, поки вона не забула. Але вона знала, що нічого не напише і буде чекати Касима або ще когось. Сексуальний голод повертався до неї із здатністю думати, разом з капризами… І отже, коли ти дивився на неї в золотому сяйві червневого дня, на неї, зовсім без одягу, з вигнутою м’якою спиною, з круглим білим задом, то завжди зводило зуби або виходило так, як падав над головою великий металевий люк, і ти провалювався в холодну безодню, там, де обсипаються всі звуки, зникають усі запахи. Ти говорив: «Господи, я не повинен бути тут, у цьому світі, де існує вона…» Ось таке паскудне дівчисько була Інна. Якщо ми тоді думали про гріх чи знали, що таке гріх, то саме вона і була ним, ця красива, із блискучими очима, котячими рухами, дівчина.

1979. ЩЕ ЗА ТРИ МІСЯЦІ

Ми моталися між Великою Багачкою, а може, й ще десь, але точно там, де тягнули міжнародну газомагістраль «Дружба». Якраз з’явилися у продажу кубинські сигари і кава «Арабіка» в зернах. По селах каву варили як какао, діди змішували листки «Ромео і Джульєтти» із самосадом, решта ж товару просто гнила на складах. Сигари коштували п’ятдесят копійок за штуку, кава – карбованець п’ятдесят з хвостиком. «Дорого», – казали мужики. Я скуповував за копійки сигари та каву і вимінював на джинси в іноземців, що тягнули газомагістраль через усю Україну. Потім заганяв джинси на чорному ринку, десь побіля моря, за кругленьку суму.

У самий пік мого бізнесу я і зустрів Касима – на блошиному ринку одного з південних містечок, яке на тоді своєю кількістю населення не дотягувало навіть до найзадрипанішого району столиці. Я зустрів Касима, що спочатку відрекомендувався Юргеном, потім Штольцем. Касим жлуктив пиво, тягав із собою волину сорок п’ятого калібру і називав цю гармату Броненосцем Потьомкіним. Так, він сидів у гадючнику, пив пиво, жер біляші, а над ним чорним грибом стояли мухи. Пивниця нагадувала пробитий німецькою торпедою баркас. У той день спека навалювала хвилями. Аби у мене була можливість порівняти це з чимось, то неодмінно сказав би, що це було, як у В’єтнамі. Він сидів і всім своїм виглядом показував: братан, ми зустрілися не випадково, бо я не вірю у випадки, як не вірю, що життя паскудне, і ми робимо його паскудним і непотрібним, а тому, братан, дивлюся на життя, як пенсіонер із довгостійкою ерекцією. Десь так. Він пив пиво, жер біляші: круглоголовий, з дитячими ямочками на щоках, нахабний і напористий, як молодий сидр, веселий і несподівано падаючий у масну яму меланхолії. Перед ним на столику, обліпленому мухами, залитому пивом і томатним болгарським соусом, лежав томик Мандельштама. Він намагався якось існувати у цьому світі: волина сорок п’ятого калібру, Мандельштам і невідомість, що чорною дірою за нашими спинами смоктала наші дні, наші роки, наші почуття… На ринку він підторговував букіністичною літературою. Той же Мандельштам, Булгаков, Андреєв, невідомий Достоєвський.

А потім ми зустріли її, Інку, в синіх шортах, з рожевим бантом на всю голову, в ідіотській майці з чебурашкою. Вона сиділа на парканчику, їла морозиво, й очі у неї блищали, як два ліхтарики, а красиві груди – невеликі, доладні й міцні, натягувалися під майкою. Ми тоді нічого не знали: Інка жерла ефедрин і запивала білим вином… Вони повинні були зійтися, як теорія неймовірності. Обох обійняла теплими лапами звірюка пропащості – усього світу, кохання, зради і ще чогось такого, що невідомо. Молодість завжди апелює до ще чогось такого… Ну, а потім… Коли я дивився на них, обвитих теплим вітром, мені видалося, а може, й насправді щось тріснуло у моєму черепі, що я побачив, як хтось чи щось висуває свої велетенські ікла, проколює велику пульсуючу масу серця, і тепла чорна кров виливається у безодню…

Але того дня вона не дала ані йому, ані мені. Ми безтурботно пили холодне вино у глухому затоні і говорили про неймовірність, неминучість і кохання. Тоді вона, дівчинка з обличчям розмальованої курви, вперше напам’ять читала увечері Вордсворта.

– Ти хворий цим світом, наче коростою, – сказав я йому тоді, а Інна усміхнулася, кішкою повернула голову, і вітер кинув їй пригорщу волосся на очі. Вона це зрозуміла по-своєму. Так, того дня на цьому все і скінчилося. Ну, хіба що наша маленька красуня зайшла за міст, зняла свої сині шортики і продрочила до ранку на журнал з тваринами, де серед пампасів бігали з голими задами чорні мужики. Касим відчув нечуване захоплення і сказав, що ця дівчина є дівчиною його мрії. Ніхто із нас, сопливих, не знав про дію ефедрину. А Інна вчинила досить мудро: для чого давати кому прийде в голову. Хоча можливі й інші варіанти, але мене вони не гребли. Втома ось-ось готова вибухнути у голові двома свинцевими півкулями. Під шум хвиль, вітру, крики Касима я і заснув на теплому камінні.

– Вона теж хвора, – сказав я вирубаючись.

– Ні, вона принцеса, йоб!.. Вона принцеса, йоб!.. – радісно верещав Касим.

– Угу. Всі аристократи – збоченці і трахнуті в голову, – нарешті я відійшов на всі сто.

Серед ночі мене підкинуло. Я підвів голову: в око мені впиралося дуло сорокап’ятиміліметрової волини. Касим, саме тоді прийшла думка про помаранчеву голову, усміхнувся і сказав:

– Не сци. У мене немає патронів…

Наша принцеса продовжувала працювати над собою за чи під мостом. А може, було по-інакшому, але це відбувалося так давно… Але якщо чесно, то нас вона вставила, і здорово так вставила, інакше б я її ніколи не згадав.

1969 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

За ліщиною, там, де починався обкіс, засипаний червоними суницями із вовняними верхівками хмар, із повністю відсутнім горизонтом, починався вітер, і степ лягав рівно, як напнутий шовк, за цією ліщиною, з вітром, хмарами, безлюддям, водилися дикі звірі. І вони троє, але спочатку їх було лише двоє, спостерігали за безлюддям, від якого зводило подих. Їх було спочатку двоє – через великий, забитий бруківкою сонячний двір, що їх об’єднував, вони мешкали в чіткому і красивому каре будинків кінця сімнадцятого і вісімнадцятого століття. Він, з правильними рисами обличчя, широкоплечий, з довгими руками і сіро-зеленим поглядом, що провалювався кудись в інший бік, наче його відразу переносило звідси на залізничну станцію, де пахло креозотом, степом, смаженим м’ясом і пивом; його товариш, високий, з недоумкуватим поглядом, з руками майже до колін, впалими грудьми, розкосі очі якого завжди дивилися на світ пронизливо і виклично, наче хто з-за рогу вдарить його зараз у голову, а тому він ходив, опустивши додолу свій не по-дитячому нищівний погляд. Єдиною втіхою обох – серед рівних каре будинків з ліпниною, паскудно загримованою не одним режимом, двору з тополями попід білим цегляним парканом, блискучим і вичовганим бруком, перевернутим у низьке оксамитове небо, і це нагадувало хлопцям папір, котрий піднесеш до вогню, і він так горить і горить, і цьому не буде краю, але й користі ніякої, і довгим, наче свиня, суспільним туалетом, а ще далеким, наче гудіння моря, вокзалом, що його, того моря, ніхто з двох не бачив, і зачарованого залізничного насипу з червоними очиськами суниць – були розповіді. Скажімо, розповідь починалася із зовсім буденного – з кутка обгорілого триповерхового дому, куди більшого не пускала мати, красива жінка з повним ротом золотих зубів. Вони не знали, що таке красива, але вдома, тісними вечорами у продимлених кухнею домівках, вони чули від дорослих, що така дуже красива, проте велика сука та блядь. Але це лежало десь на дні, готове піднятися через дуже короткий час і когось із них знищити чи підняти до рівня світу, як з великої глибини шторм піднімає гниле жабуриння, водорості, рибу і всіляке таке інше. Зараз у них жила таємниця, яка виходила тихим звіром на полювання. Таємниця лягала широким віялом степу, краплинами озер, крючками маленьких річечок, і з урвища, куди їм таки випадало пробиратися, вони бачили і болота, й озера, і річки, і смужку зеленого лісу, наче квацьок густої олійної фарби. Розповіді вертілися навколо степу, болота і лісу. Там колами літали птахи, там жорстка трава жовтіла міддю на сонці. Там синьо стояло повітря. Там не було таємниці, бо все, що оточувало їх: предмети, будинки, навіть той степ, – не мало форми, не мало назви. І вони самі у цьому світі відчували себе як дві безтілесні субстанції.

Більш реальною для них, як не дивно, була ліщина, запах якої вони чули на міському ринку, серед незрозумілої, до болю в тім’ї, метушні люду. Ось вони про що говорили: про драконів з розверзнутими пащами, про рицарів Круглого столу, про повітряні мандрівки. Ось про що вони мріяли: вони втечуть у цю безкінечність і відкриють великий світ. Ось що вони вигадували: прийде час, і настане кінець усім часам, бо світ, в якому вони живуть, зовсім не відповідає тому, що їхні маленькі м’які мізки зліпили. Але менший розумів – ночами, тісними, як двокімнатна хрущовка, – що нічого так даремно не відбувається. Саме так, хоча він не міг це виговорити, але чомусь знав, що це потрібно було, як потрібен кисень, як потрібне сонце, як потрібна вода і пухнастий кіт з обламаними від старості вусами на підвіконні. Очікування того, що ніколи не відбудеться, – це, напевне, і є дитинство… Але очікування, мутне, як погляд крізь стакан води, відкриється іншим світом; одні двері прочиняться, за ними інші, потім ще інші. Безкінечність і хаос початку – все це у чиїхось сильних і надійних руках, дарма що невидимих. Пізніше, в теплих задушливих камерах свідомості, це повториться: дні відлітатимуть прозорими слюдяними пластами, щоб ніколи не повертатися… А зараз він, iз перекинутим кудись сіро-зеленим поглядом, із втомою у грудях, наче безкінечність років майбутнього повернулася, слухав, як ворушаться великі зябра землі.

2007 РІК. КИЇВ. РАЙОН ЛУК’ЯНІВКИ. БЕРКУТ

Майор важко ступав литими підборами бельгійських черевиків кришивом бетону і скла. Кімната сто п’ятдесят, якщо не всі двісті, метрів. Завалена потрощеними меблями, фікусами, дохлими собаками і котами. Були тут і люди. Маленький згорток швидше нагадував потріпану бандероль. Майор нахилився, не згинаючи колін, переламавшись у поясі. Майора вивертало. Четвертий рік він сидів на голці. Спочатку на коксі. Потім на амфетамінах, але після однієї телевізійної передачі він дізнався, що після амфетамінів мізки нагадують купку мертвих опаришів, і віддав перевагу героїну. Полудень у високих вікнах і стелях свистів сизим димом, як на світанку. Майор знав, що це все від нікудишніх нервів, а не від перевтоми. Світло, рідке і біле, проливалося крізь пробиті дірки у стелі. «Далі нікуди, ось куди забралися, – подумав майор, – давалося ж такого людям, а нічого не вийшло, пішло водою у пісок». Майор тонко відчував межу, принаймні останнім часом. Він змусив себе подивитися на згорток, що колись називався людиною. Не відриваючи погляду, він підняв руку, розігнувся і двома пальцями покликав криміналіста – клишоногого, в окулярах і з кущами рудих брів.

– Хто такий?

Криміналіст присів напочіпки, затиснув пальцями ніздрі.

– А хто його знає, – глухо пробубонів він. – Якийсь чурбан… Чи що?

Майор повернув голову: за вікнами вітер, сонце, дощ. «Усе докупи», – якось відсторонено думав він. Майор залишив рудобрового криміналіста розбиратися з трупом. З досвіду він знав, що краще бути у невіданні. Зараз майор сидів у спальні, єдиній уцілілій кімнаті з п’яти, на дивані, намагаючись загнати маленьку тонку інсулінову голку у вену на щиколотці. Він подивився у велике напівкругле дзеркало, що займало мало не півстіни. Там він побачив свою голову, міцно посаджену природою на широку шию. Але відображення-голова дивилася анфас і ніяк не бажала реагувати на свого двійника, що порпався куцою голкою інсулінового шприца у вені. «Да, діла», – пролетіло чорною мухою у голові майора і потухло. Він підвівся, викинув порожній шприц, але приход забило ще більше здивування так, наче у голові вистрілила велика срібна куля. Майор швидко вийшов у залу, завалену рештками меблі, рештками тварин, рештками всього – чужого і малозрозумілого життя.

– Слухай, – сказав він здавленим голосом, хапаючи ротом повітря, – а де епіцентр вибуху? А? Що у нас тут довбонуло? Ти з’ясував?… – Голос майора звучав, як у тромбоніста після чергового похорону. За вікнами, широкими і чистими, з дивовижно уцілілим склом, вітер розхитував декоративні дерева. Усе поверталося у норму. Нічого особливого – дощ, вітер, сонце у нього не викликали ніяких потойбічних реакцій. Саме так. Але то виявилося, як пізніше він здогадався, ілюзією. Майор несподівано зайшов у кімнату, схилився над трупом і глянув у нього за вухом. Велика рожева опуклість, тонкий шрам на ній.

– Да, діла… І що б це значило?

– Я дізнався. Це якут… За національністю…

– А-а, саха, чорт би їх побрав. Що їм вдома не сидиться… А хто справжні хазяї?

Майор зрозумів, що кілька годин живе в іншому світі, що підкоряється не лише йому і наркотикам, а ще чомусь. Від природи він був скептиком і більше вірив у власні фекалії, власний зубний біль, нестачу грошей, смерть, але слова «Бог» боявся і ніколи не повторював його ані подумки, ані всує. Проте зараз, дивлячись на сині очі під рудими бровами, спостерігаючи за комашиними рухами криміналіста, він щось напружено думав, і думка та була незв’язна і не мала чіткого означення.

– Шльома Гульдсвод, американець за походженням. Єврей за кров’ю. Коротше, барига, антиквар і пропаща душа… У прямому сенсі цього слова… Пропав два місяці тому… Ось так.

– Вези його на розтин, цього якута, мать би його йоб, – майор сів, закурив «Парламент» і витер холодний піт на обличчі. Потім встав, попріч завчені ритуали, давні інстинкти, котрим він скорявся, як добре видресируваний пес. Майор повернувся до мертвого якута.

– А що то у нього на грудях? – спитав він і пустив у покійника пучок синього диму, від чого криміналіст гидливо поморщився.

– Татуювання, – відповів рудобровий криміналіст.

– Ясно. Тягніть його на розтин. Це вже не моє діло… Тільки я десь бачив таку штуку… По телевізору чи що? – Потім він подивився кудись угору синіми скляними очима, і посмішка, тиха і спокійна, як павутина, лягла у кутики його зморщок. «Так, це було давно, не по телевізору…» – Майор закурив і подумав, що чергова доза, напевне, повториться швидше ніж за годину. Да, діла… Потім він відчув втому, що потягнулася густою сіткою тріщин, скручених на його тім’ї, протягнулася через полудень, залитий сірою водою, сонцем і вітром. Він сидів під під’їздом і розумів, що не може відірвати погляд від балкона на сьомому поверсі: там дівчина топлес, на довгих струнких ногах, ловить жменями воду, воду з неба… Саме так. Печаль його глибилася, наче затягувало у гігантську вирву. І майор затулив очі долонею.

– Так, я знаю, де це бачив…

Він відчув різкий запах озону, холодного вітру, і клубок підступив під горлянку. Майор викинув сигарету і знову подивився на дівчину топлес на довгих засмаглих ногах. «Цього зараз купа, нічим нікого не здивуєш, аж противно, – подумав він. – Так, це було давно, коли ти був молодим… Ти бачив і відчував зовсім інакше…» Гострий, як ацетон, запах висів над кварталом. Життя лягало перед ним перевернутим дзеркалом, де бачиш не зображення, а лише чи то його давність, чи взагалі паскудну якість. Він чув тривожний голос над цими захололими водами, і йому хотілося плакати, але щось більше ніж наркотик заткнуло майору сльозові залози. «Люди злі, але я не добріший за них», – вирішив майор і полапав грубими квадратними пальцями заначку.

1969 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Так, їх було спочатку двоє, і вони ходили дивитися на зябра землі, розуміючи, що при нагоді, якщо їх спіймають батьки, то влетить на всі сто. Вони спускалися вузенькою вуличкою: поламані стільці, протези, гіпсові статуетки, шкури дохлих тварин: усе це висіло на червоній, аж боліли очі, дерезі. Вони ступали обережно і не дихали. Менший на зріст, з перекинутим кудись поглядом, і високий, з широкими лопатами пальців, обережно ступав за ним. Відтак вони сходили в широкий жовтий степ, золотисті мочарі. І знову менший ступав тільки йому відомою стежкою. Тільки він знав дорогу, де дихає земля. Він ступав обережно, наче кішка, просуваючись між маленькими деревцями, виходив на острівець малинових квітів, від яких крутилося у голові. І тут дихала земля. І це повторювалося день у день, як сітка тоненьких розмов, що велася між батьками, однокласниками, знайомими і що лягала тонкою павутиною на почуття, на людей, на світ узагалі. Тут, де дихала земля, підіймаючись на півметра вниз і вгору, вони носили таємницю, таку цнотливу, що просто хтось би через багато років розсміявся, а може, ще й посміється, там, серед того малинового шалу, і починалися розповіді, які тягнулися назад засраною вуличкою, в тісні халупи, прокурені кухні зі скандалами і дурнуватими балачками про кримпленові штани… Потім на сонячному колі він, менший, а потім і більший, підвели голови і побачили, відкривши роти, її. Під білою свічкою абрикосового дерева вона стояла з розпущеним волоссям, із заквацьованим зеленкою лівим коліном, тримаючи у довгих незграбних пацанячих руках якусь книжку, і вони обидва не знали, чому здивувалися більше: білому абрикосовому дереву, книзі у грубій обкладинці чи цим хитрим лисячим карим очам з опущеними кутиками, як у блазня з цирку, якого вони не любили. Напевне, їх розсердило те нахабство, з яким вона дивилася на них, а потім ще й сказала:

– Ідіоти, ось що вам треба… – І показала на книгу.

Вони промовчали. Навіть не перезирнулися і продовжували креслити у грубому зошиті якусь схему, що взяв з голови менший, нафантазувавши більшому, ніби знайшов у баби на горищі отакий план. Це був план скарбів. Але відтоді, як з’явилася вона, щось у їхній схемі не заладналося. Вона приходила щодня і, як спокусу, тягала за собою книгу. Отже, їх стало троє. І у них з’явився інший план. Вона командувала спідтиха, чим злила меншого; якось так у неї виходило: хоч більший був безладний, але вона, отак виставивши коліно, говорила, що він великий, здоровий і красивий, і всі чоловіки мають бути такими. Видно, так вона чула від мами, але різниці не було ніякої – він сердився. І їй це подобалося. Іноді приходили часи затишшя, і вони разом схилялися над мапою, їхньою мапою, і він під сонцем чув запах її волосся, шкіри, іще чогось. Він бачив її голу, коли вона викручувала трусики під липою і робила вигляд, що не бачить, як він робить те ж саме і краєм ока спостерігає за її голим лобком, але аби він знав, то неодмінно сказав би: з неї виросте порядна бестія. Її пшеничне волосся, з перекинутим поглядом у невідомість ніжний овал обличчя, красиві груди, повні ноги, тонка талія і плавні рухи, що переходили у якийсь немислимий танок плоті і почуттів, він, цей перекинутий погляд, зустріне і оцінить повною мірою її дитяче лукавство через багато років. Світ буде таким старим, що обом уже нудитиме від нього, цієї протрухлявілої, віддатої на поталу чорту чи людям розпеченої кульки. А поки що, завдяки бабусі, все ще протікало, рухалося за зібраною механікою, наче хоровод ляльок, де ніяк не може поселитися емоція. Він ходив до бабусі, а з вікна відкривалася на розлогому крилі степу розсипана ртуть озер, і він бачив, навіть звідси, як дихає земля; так, він бачив зябра землі.

2000 РІК. КИЇВ. ПАРАНОЯ

Він тоді ще був старлеєм. Потроху випивав. Високий на зріст, з карими телячими очима і телячим поглядом, він навіть у страшному сні не міг уявити, що колись сяде на голку і буде подібним до цих привидів з обісцяними штаньми, протрухлявілими прямими кишками. Спочатку він виїхав до батька в Ташкент. Там одружився і там закінчив міліцейську школу. Про нього говорили – ніяких талантів, але справний. Єдиною заздрістю колег було те, що він подобався жінкам: косооким, кривим, красуням, курвам, малолітнім і старим стервам. Його доброта, напевне, простягалася на оточуючих, хоча людей з таким характером навряд чи довго терплять і люблять. І воно сталося – дружина йому зрадила. Але він не переймався – попив з місяць і повернувся до нормального стану, щоправда, став більш наполегливим у роботі. Він приховував свою чутливість, як приховував і мрійливість і досить-таки тонкий, як для мента, розум. Щоправда, особливо чутливим його не назвеш – з першого погляду. Він не кидався у загули, як його товариші, але всупереч усьому вважався донжуаном. Про нього казали, що цю людину не злякає сама смерть. Напевне, тому він і вибрав спецназ. Ось тут і проявився його розум, спритний і викручений, як в університетського очкастого розумника. Ніхто не очікував такого від цього вайлуха з велетенськими руками і ногами. З Ташкента його перевели до столиці. Постарався батько, який давно вже не жив з його матір’ю: вродливою бабою з повним ротом золотих зубів. Спочатку його лякав блискучий, целулоїдний світ з декоративними запахами, як і люди, що нагадували декоративних папуг, які тріщали про те, чого й самі не розуміли. А потім він зустрів її – з пшеничним волоссям, красивими точеними повними ногами, з гарними грудьми. І для нього почався етап щастя, наче він повернувся в дитинство, коли вони у річці голяка ловили раків разом з тим, із зеленими очима і поглядом, спрямованим у невідомість.

1979 РІК. САХА. ОЗЕРО

Він продовжував іти, хоча мороз став з ним одним цілим – він, мороз, тиша. А він усе ступав, наче велетенським дном моря, під хмарами, під кришталевими небесами. Зараз відчував Бога, хоча був надто молодим і жив у паскудному часі, де не було чого вибирати. Перед цим він зайшов на полустанок, але, окрім тонко наструганих шматків мороженого м’яса, нічого не знайшов. На полустанку було холодно, п’яний евенк намагався видурити у нього за фальшивий золотий самородок залишки горілки у флязі, за що й отримав по пиці і полишився шматка м’яса. А він вирішив ретируватися, видно, сприйнявши тундру як прогулянку з одного кінця пляжу до іншого. У чому він, звісно, помилився. Але банальна істина: що не робиться, то робиться на краще. Він продовжував іти, і молодість тягнула його синім протягом і нарешті вивела… Це було озеро. Прекрасне і чудове озеро.

1979 РІК. ПІВДЕНЬ. ЗА КІЛЬКА ТИЖНІВ

Інка жерла ефедрин і марила горами. Ми з Касимом не знали, як її ділити. Власне, у моїй бошці не виникало подібної думки – там свистіло, як у вулику. Нарешті Інка вибрала Касима, і я байдуже слухав, як вони хекають за стіною нашої двокімнатної квартири. Я цілими днями не бачив її, і мені зовсім не було боляче, мені було справді начхати, тому що я думав про золотоволосу з озера. І більше ні про кого. Четверта, з чорними як смола косами, чомусь випадала. Я завжди мав схильність до ідеалізму, як дитина обернув обличчя жорстокості до себе, дозволяючи людям насолоджуватися хоча б пару зайвих днів. Ну, а потім усе швидко закінчилося, як закінчується у тих, котрі не пам’ятають, що вічного у цьому світі не існує, тим паче дармового. Кохання наразі чи трах мали присмак дешевого епігонства – ані Касимом, ані Інкою вони не були заслужені. Мені ж бо було однаково. Ніякої моралі… Це зовсім інше… Слухайте далі…

2000 РІК. КИЇВ. ПАРАНОЯ

Він був уже у чині капітана. Через тиждень він отримає майора, але йому буде начхати на погони, на життя, на те, що діялося навколо… До цього для капітана робота була жахом, як і смерть, як і кал, як сеча між ногами проститутки, що набігала з неймовірним шумом. Усе це він міг спостерігати з крайньою, на межі, цікавістю… Але якось у перші дні відпустки, здається, у серпні, він зручно вмостився біля телевізора за пляшкою пива і банальними креветками. Перед цим, за день, у нього страшенно розболілася голова. Дружина його навіть розхвилювалася – ніколи у її капітана голова не боліла. Але місяць був уповні, то вона вирішила з бабською тупістю, що це від цього, наче до цього він раз на місяць не був уповні, а капітану – хоч би хни. Він випив пігулку, але пігулка не допомогла. Тоді він випив шкалик горілки і нарешті заснув. Тож наступного ранку, дочекавшись, коли красуня подасться у якихось справах, він відкоркував пляшку пива і втупився у телевізор. У нього зазвичай, коли вдома не було дружини, існувала звичка вмикати порнуху, але сьогодні він тупо, вперто дивився новини. Але дружина його, вже згадана русява красуня з каламутними карими очима з опущеними кутиками, яка більше нагадувала смішного і милого блазня, прийшла і застала його у справжнісінькому колапсі чи навіть у стані кататонії. Відповіді типу «що відбувається» вона від нього не дочекалася. Довелося викликати «швидку». Капітану дали заспокійливого, а коли жінка пішла на кухню, він зник. Він блукав сомнамбулою містом: нічним, холодним, під пекучим сонцем і розповідав одну й ту ж історію – історію створення світу. Потім, коли він отямився, то розповів зовсім інше, але те інше не було таємницею і його знала вся країна. Виявляється, в одному місті атомників-енергетиків дві дівчинки по тринадцять років підійшли до підлітків, загадково усміхнулися і, тримаючись за руки, піднялися на дах дев’ятого поверху. Постоявши на краю, вони стрибнули, тримаючись за руки, донизу. Коментар давав мужичок із досить-таки екзотичною зовнішністю. Молодий чоловік приплутав сюди повний місяць, з’яву комети над цим містечком і захоплення дівчатками магією. Як висновок: «Наближається Армагеддон!» Столиця тиждень-другий пошуміла, підмалювавшись кокетливо сором’язливим рум’янцем дешевої містики, і забула. Він, наш капітан, отримавши навіть майорські погони, виходив у ніч і тинявся під чорним небом, утиканим голками зірок. Часто обшарпані бомжі бачили його високу могутню постать у чорному руслі вулиці і як та постать, тобто той майор, намагається наздогнати кругляк місяця… Зрештою, він так і присів на голку. І коли я намагався, зустрівши його несподівано в одній із таких подорожей, роз’яснити, що це лишень екзальтована і дитяча закоханість у смерть зі всілякими там психологічними, астрологічними і містичними штуками, які до великого катаклізму ніякого відношення не мають, майор мовчав і повільно крутив головою… Як у нашому дитинстві. Власне, цей майор мав совість, і дивно, як він дотягнув до такого високого звання. Генерала йому не світило… Але потім виявилося, що майор мав рацію… Як? У кожній простоті вчинку закладений фактор неминучого жаху. Страх створив людину, а вона перестала боятися Бога.

1975 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Їх несподівано, як завжди буває, об’явилося четверо. Четвертою була висока чорноволоса, з красивими, як для тринадцятилітнього віку, трохи провислими грудьми, з карміновими губами, які відкривали два білих різці, що блищали клавішами на сонці. Рудоволоса насторожилася, наче бажала скинути грубу провінційність і водночас, відчуваючи перший біль ревнощів, показати, що вона до останнього готова боротися за цього високого, неговіркого, з міцно посадженою, як горіх на гілку, головою, хлопця. Але чорна вибрала зеленоокого, того, що несподівано провалювався поглядом, і очі робилися у нього сірими, широкоплечого і меншого зростом, видно, столичним чуттям розгледівши у ньому лідера. Потім вони пішли на озеро, всі четверо. За тиждень, це буде нагадувати рівномірне розхитування маховика ритуалу, що закінчиться, вірніше, покладе початок нового життя. Вони йшли стежкою, а руда, дивуючись і лякаючись водночас, віддавалася почуттям, новим, але зі старими запахами. Вона гадала, що прошила обох хлопців назавжди, а виявилося зовсім інакше. Інакше, ніж їхня таємниця, ніж щось, ну, щось… Вона розуміла, що на чорняву запав і здоровань. Сонце, пісок, рівне скло води… Але спокою вони не відчули… вірніше, вона – руда – зрозуміла, що блаженство спокійних днів утрачене, і вона, як і кожна маленька жінка, знала, що вони втрачають. Рудоволоса роздяглася. Зовсім, догола. Хлопці вперше бачили її таку. Повільно вигинаючи спину, крутячи тугенькими сідницями, вона повільно зайшла у воду. Пропливла трохи. Лягла на спину, широко розставила ноги, і хлопці побачили, як вода грається бутоном волосся між її ногами. Чорнява, навпаки, ховала свої груди і все інше під зеленим, до ядучого кольору, купальником, і це викликало і у меншого, й у більшого захват, наче ти на льоту ковтаєш повітря. Вона, чорнява, і справді була повітрям. Руда просто зробилася чудесною буденністю, а буденність не може весь час займати місце маленького поганського божества. І зараз вона мстилася… Там, у воді… Ніхто від того не виграв, як ніколи не виграє молодість, бо вона швидко проходить, швидше за метеоритний дощ, швидше за слід комети, але приносить отруту у ваше життя. І той, що з зеленими очима, які, перекидаючись кудись, робилися сірими; і та, котрій судилося отруїти його почуття, і та, яка любила його як таємницю, пізніше, через роки, сказали в один голос: це тоді було так, наче на світанку тобі здається, що ти прокидаєшся в іншій кімнаті, хоча лежиш у своєму ліжку, перед своїм вікном і спостерігаєш давно вже звичний пейзаж. Рудоволоса виявилася хитрішою – щоб урятуватися, треба обіпертися на щось більше, сильніше за інстинкт. Вона завжди була розумною, ця руда, тому вона знайшла ще когось, і коли вона прийшла одного сухого вечора з теплим, віддаленим для всіх, незрозумілим поглядом, «нарешті», – подумав один, і другий, і третя, – вона заспокоїлася. Бо руда просто помстилася, хоча про це не знала. Вона віддалася якомусь останньому покидьку з немитою проміжністю, прищами навколо рота і блазенським одвислим животиком. Вона мудро промовчала, як на тринадцятилітню, а заходилася будувати плани, давно закинуті, через приховані любовні інтриги. І справа зрушила з коліс. Нарешті вони таки домалювали мапу місцевості. І вона, ця місцевість, їхня місцевість, була як Якутія, тобто Саха…

Ось що, напевне, думав наркоман-майор, коли говорив про тих дівчат, що ігри ніколи не змінюються, лише набирають других форм. Його черепок не витримав, бо він зрозумів, що все життя ним гратимуть, як і його руда дружина, в котру він закоханий до безтями. Він лише мені сказав над вухо: «Ти знаєш, я колись, ну, просто заглядався на таких дівчат… Нічого такого, знаєш, які вони зараз… А зараз мені лячно…» – і бідолаха майор виблював… Ось так змішалися звуки, почуття, кольори і відчай, як домінанта пізнання невидимого і невідомого. Пізніше, з часом, гулким, як жерстина на великому жовтому вогнищі, часом, поораним тисячами тисяч людських спогадів, руда перетвориться на бліду тінь домогосподарки; час повністю виїсть її, як виїдять її приховані садистські бажання, сексуальні забаганки, як ненависть до чоловіка та чоловіків. Дивлячись очима майора, я цинічно уявляю, як вона йде дорогою, попід чорними шматками панельок, за спиною заходить червоне сонце… Виповзає місяць уповні. Хе-хе… Банально… Аби не одне – до ніг падають тринадцятилітні школярки, тримаючи одна одну міцно за руки. Жертви молоха. Жертви незрілого марнославства. Ось так, напевне, мстяться поколінню, коли не допомагають бомби, кастети і ножі… А зараз до того, із сіро-зеленими очима, заходить жінка, несучи перший раз у житті, перший запах спокуси, знімаючи сукню через голову. Звісно, він хотів бачити іншу, і вона, та інша, ще живе, звивається у ньому, і йому, напевне, страшно, дуже страшно, бо вона на нього дивиться спокійним рівним поглядом. Шум вітру і дихання. Сосок між зубами. Гаряча тічка стегнами. І сон, як у тихій теплій льолі. Перший раз, завжди перший раз. Що, краще – за руки і вниз головою, гадаючи, що полетиш до неба? Пекло, як і концтабір, ніхто не відміняв… Але хто тоді вигадав вічну скорботу, і що може уміститися в ній: дві жінки, одна – білява, інша – чорнява, чи дві дівчинки з міста Нетяшина, які, взявшись за руки, кинулися з даху дев’ятого поверху? Можна назвати їхні, чоловіків, імена, будь-як можна назвати, повертаючи коло за колом із тисячі тисяч вірогідностей, повернутися в баговиння першотворення; можна, і тут більше вірогідностей, чим думав той, високий, і той, із зелено-сірими очима. Вони не випускали з черепа думок про Нетяшин, про комету, а особливо що відчували двоє тихих дівчаток перед краєм життя… Що б вони не думали і де б вони не були, той, хто прожив трохи років, повинен прощати. Якщо у тобі є віра, ти не віриш у випадковості… Але зараз один трахав не ту, що кохав, і його товариш повторював те ж саме. Ось так… Саме за це розіп’яли Ісуса Христа. За те, що Він вчив людину бути людиною… Та й тоді ніхто не знав про Нетяшин. І ніхто не чекав на Спаса. Ніхто не вмів прощати, навіть через дві тисячі років після приходу Розіп’ятого.

Той, з перекинутим поглядом і сіро-зеленими очима, котив повільно БМВ, вирулював серед скла, гнав машину, вивчаючи рудо-сірий мурашник, наче вперше у столиці, і думав, байдуже, облизуючи її помаду з губ: «Бля, як усе по-ідіотськи виходить… Не бачилися тисячу років… І тут ці двійко таки гепнулися з небес. Да, народ у нас, бля, бачить скрізь як не містику, так принаймні Гоголя… І дійсно, що можна було придумати, щоб полетіти щупаками вниз головою, узявшись за руки?» – Він був набожною людиною і поважав смерть, як поважають її люди, що пізнали життя. Тому думка про школярок продерла наждаком по спині.

– Якого хрєна? – сказав він уголос. – Та ми просто-таки стали дорослими. А раніше на все начхати було!

Він зупинив авто біля майдану Незалежності і довго вибирав повію. Нарешті та, яку він підманив пальцем, підійшла – середнього зросту, смаглява, але руки повні і кругленькі маленькі пальчики. Таких він не любив. Але уперто брав, щоб вигнати із підсвідомості, з усіх пор шкіри, руду. Він поставив її раком у БМВ і трахав прямо на Хрещатику, дивлячись на її огидні куценькі, як сосисочки, пальці. Він трахав її раком, а вона мавпочкою тримала кермо. І тут він побачив двох школярок, що йшли, тримаючись за ручки. І у нього все упало.

– Погуляли, товариш майор!

Той, з очима – зараз сірими, подивився вгору, так, як дивляться у колодязь чи у велетенське дзеркало, почеплене до небес, глянув сталевим поглядом, без жодної іскри печалі, наче побачив ту, із чорним крилом волосся, карміновими губами, ніжними руками і м’яким грудним голосом. Борлак забігав швидше. Очі нерухомі, а в горлянці у нього клекотіло, як у чоловіків, що розучилися плакати чи сміятися. Або як у горлянку хлинула вода. І чоловік пив її, як самогубця, не зупиняючись, ковтав замість повітря, не намагаючись щось зробити… Отже їх було тоді четверо на березі сонного озера з тонким і рівним склом води.

1979 РІК. САХА. ОЗЕРО

Нарешті він побачив озеро. Він сподівався побачити красиве око вод, які бувають там, звідки він прибув. Спочатку він пройшов над берегом, де росли куці сосни чи якесь патиччя, що він прийняв за сосни. До самої води, темної і в’язкої, йому підходити зовсім не штирило. Проте холод зник якось сам собою. Тільки темна, без сонця, вода зводила зуби оскоминою. На тому березі над водою підіймалися скелі. Могутні і торжественні, з чубчиками дерев, вони нагадували захололих два крила падших янголів після Армагеддону.

– Да, а народу у вас, як у Китаї, – сказав він і поліз в кишені. Він витягнув дбайливо замотаний шматок мороженого м’яса, фальшивий самородок, що відібрав у евенка, і якийсь згорток. Це була мапа. Він дбайливо розгорнув її. Вгорі закричав якийсь птах. Він підвів голову, погрозив кулаком:

– Тільки не срати, куриця!

1979 РІК. ПІВДЕНЬ

В Інки щасливий, золотом іскриться, день. Сьогодні у неї було дуже багато смачного траху і великі плани. Плани у цієї фарбованої лахудри, що читала якогось фіга Вордсворта, були такими – брати по максимуму і віддавати по мінімуму. Нормальна позиція, але претензійна для людини, що не мала мізків. Щоправда, вона тягнула своє бронзове красиве тіло так, що куди там, навіть Вордсворт тухнув з його інтелектом. Можливо, хтось Інні зробив дурну послугу, напевне Касим, доводячи, що на таких жінок чекає вічність… І не дочекавшись, сходять у могилу, куди такі фарбовані лахудри принесуть квітку на тепленьку земельку чи сплакнуть у душних тунелях крематорію. Вона образлива, сприймає лише власні жарти, мстива: як тільки вони з Касимом сварилися, то наш букініст приходив додому з фінгалом або шкутильгав. Побиття середнього ступеня. Інка хитро мовчала, зігнувши ніжку у бриджах, втупившись у книгу, але я здогадувався, що це її черговий йобар з хачиків або навіть й то… Власне, це мене не обходило. Голова у Касима працювала, але думав він виключно горлянкою, коли пив портягу, і членом. На більше і не розраховувало наше товариство. А ще Інка нагадувала мені мою руду.

Того дня вони вкотре посварилися, ми добряче посиділи, попили. Ресторан на воді, куди тягали блискучі хвости бобри і бобрихи місцевого істеблішменту. Справді день видався налитим, як помаранч. Плавучий ресторан гойдало під гірляндами. Дівчата наші були одягнені у яскраві, наче розкрас папуг, сукні. Ми пили густе червоне вино. Вино погойдувалося у келихах, лишаючи сліди на боках бокалів. Ми пило червоне молдавське вино, курили «Данхіл». Інна і Касим цілувалися за столом у купі квітів – просто тобі незабутня пара. Дорослі дяді і тьоті добродушно усміхалися. Попереду нас, обличчям до моря, сиділа вона, у дорогій вечірній сукні, копія Інки. Жінка розмовляла із чоловіком з велетенськими бакенбардами; у нього були довгі, з кількома перснями пальці, і він говорив, говорив одними губами з жінкою, почухуючи рожевими пальцями бакенбарди. Потім вони замовкли. Жінка сиділа спиною, всього раз вона обернулася, – обличчя кролика в окулярах, – і говорила про нас, я це розумів, наче на мене йшли хвилі за хвилями. Темрява впала так несподівано, зовсім не нагадуючи темряву. Я подумав, що зранку і до самого обіду, коли ми заїжджали за квітами, був паскудний настрій. А зараз я дивився на кругленький живіт Інки, а не подружки, на груди, не обтяжені ліфчиком, на вольтову дугу шиї з двома симпатичними родимками. І мені її захотілося. Голову крутило від вина, моря, запаху квітів. Це був той стан, коли ти нічого змінити не можеш, але що саме змінити, не знаєш. Передчуттям такі речі називаються, чи що. Інка танцювала. Білі тугі литки вискакували з-під сукні, мелькали сідниці, вона ніколи не носила трусів. Ліфчик і без трусів. Скільки разів я її бачив різну. Навіть трахав, як трахають гумову ляльку, але тільки зараз мені її захотілося, як ніколи не хотілося навіть руду. Бо руда була пам’яттю, як тисяча поколінь туди і вперед. Ось така, напевне, була руда. Швидше безплотна, романтична, платонічна і так далі… Напевне, я так тоді думав, чманіючи від теплого вітру, мельхіорових очей своєї подруги з теплою рукою на моїй, і все здавалося тихим, чарівним і що ніколи не закінчиться. Каскади жіночих литок, блискучі очі, груди у тебе на обличчі. І купоросовий вечір над морем. Я подивився чомусь на годинника з бутафорськими стрілками. Потім на кельнера, що безшумно прослизнув між нами і пішов попід бортом, підтримуючи тіло об бортик лівою рукою. І тут воно трапилося: почався зорепад. Народ радісно заверещав, заплескав у долоні. Усі зірвалися. Інка шаленіла разом з Касимом, витанцьовуючи чудернацький танок. Тільки я сидів, тримав за руку безіменну свою подругу і тупо дивився на небо. Все швидко минуло. Повернувся Касим з Інкою.

– Чого радієш, йолопе. Треба чесати додому і не вилазити кілька тижнів. Або сидіти тихше води і нижче трави, – сказав я і вихлюпнув вино, чорне у напівтемряві, Касимові під ноги.

1977 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Над містом пройшов зорепад. Травневим вечором, що наскрізь пропах матіолою, свіжою травою з полів. Тоді вона і прийшла до нього. Вона прийшла до його бабусі, через довгий коридор, у крихітну кімнатку. Вона пройшла, зачепила по-дорослому своє руде волосся, висока і тонка у стані, з красивими жіночими руками, але не витонченими, не наманікюреними як слід. Вона роздяглася, сіла поруч, зовсім по-дорослому склавши руки на животі, і він дивився то на її живіт з трикутником волосся, то на двійко невеликих, але високих грудей.

– Його забрала мати, – сказала вона. – Поїхали до тата в Ташкент.

– А мені що до того. Га?

Вони зустрічалися зараз дуже рідко. Він водив уже п’ятнадцятилітню банду, і від нього стогнало замалим не півміста. Скоро він поїде, але цього ніхто ще не знає. Можливо, бо не хоче скніти у цій дірі. І зараз йому насправді не хочеться бачити її. Він здогадується, чому вона прийшла.

– Я… Хочу спробувати так… Щоб лизали мені, а я його тримала в роті…

Але далі вона нічого не сказала, наче піймала хвилю, і справді піймала її. Він подумав, а хто у кого навчився? Може, у жінок воно в усіх однаково виходить? Вона лягла, труснувши рудою головою. Зігнула ноги в колінах, розставила якомога ширше. Де вони цього вчаться? Він сунув їй між ніг свою головню, наче переляканий спанієль. Вона засміялася низьким, приглушеним смішком – раніше він від неї такого не чув, а вона сміялася все тихіше, то напружуючись, то розслаблюючись тілом. А на вулиці цвіли матіоли. Потім пішов зорепад. Він подумав тоді: якби вона прийшла після зорепаду, якщо б і прийшла, то чи вийшло б у них цієї ночі так чудово. Бо й до цього вона не дуже зберігала вірність: то у неї був солдат, а потім вона трахалася з офіцером…

Вона зникла ще до ранку. Навіть запаху не лишила. А на ранок баба сказала, що он там, за рогом, де живуть Вигреби, син батька забив праскою. Він вийшов на вулицю десь у полудень. Дерева стояли свічками. Все було як у траурі. Відразу за поворотом вулиці починалася велика червона стіна. Ще за німців її будували. Будинок піонерів тричі осідав під землю, майже по самий дах, а стіна стояла. За стіною нічого не було. Там курили траву, сигарети, ще не кололися, але за півроку почнеться, ну, і застромляли у скоромні місця. Під червоною стіною було чорно від людей. Він зупинився, сів і став дивитися з того кінця. Убили якогось Панченка. А він сидів під червоною стіною, уткнувшись поглядом у рій людей, що гудів над убитим Панченком, а думав про круглий пружкий її живіт з акуратним пупком. У Панченка проламано голову, і туди, як у вулик, зліталися мухи. Він закурив. Віднедавна він почав курити. Курив він папіроси. Здебільше міцні, марки «Казбек» та «Бєломор». Решта пацанви тягнули солоденькі болгарські сигарети. Потім він знову встав і пішов кривими тінистими вулицями. У центрі, біля бару і буди з морозивом, він дізнався, що забито ще четверо: кого кочергою, кого сковорідкою, кого ножем. Що попід руку трапить. Діла…

Але будучи розумним від природи і дотошним, він глянув якось дивно на небо, клацнув губою і сказав:

– Хто лизав, у кого смоктали, а кому й того… Не виходьте, мужики, і не пийте, коли зорепад. Не вірте совєтській пропаганді… Ось так… Тільки це теж хуйня.

На нього подивилися з упередженням. Він ще постояв, не виймаючи рук з кишень і цигарки з рота, похитуючись на сонячному жовтому кругляку, з огидливістю внюхуючись у матіоловий вітер, а потім повільно рушив упродовж бордюру до того місця, звідки він вийшов, – така думка прошила його голову. Він уже не думав про її білий круглий живіт. Але пізніше, коли він зайшов і пройшовся бабусиним довгим коридором, повз бібліотеку, повз ще дві кімнати, він невідомо чому зупинився біля прочинених дверей, там, де нещодавно була вона і де досі висів у повітрі приємний, далекий, зовсім чужий запах. Але і не це примусило його згадати – маленький згорточок лежав на столі. І тут уперше він заплакав чоловічими слізьми. Тоді, у прогрітому сонцем, смертями дні із білими свічками абрикос він ясно усвідомив, що жінка не має милосердя. Він вийшов, подивився на долину. Над містом, над його пагорбами стояв запах смерті. Ось що він відчув, і це потім повернеться там, біля моря, у плаваючому ресторані. І потім, і після, і взагалі у довгій дорозі, промерзлій, наче сама ненависть, наче з пекла – крик розкаяного грішника, він виїдатиме цей образ, багато образів, що йтимуть у тупій черзі один за одним, наповзатимуть один на один. Він ще якось змирився з тим, що вона тягалася з товаришем його товариша, але ніяк і ніколи не міг уявити на їхньому місці пожежного, санітара, військового, триперного петеушника, навіть самого себе; ліплячи її образ з продувних вітрів юності і дитинства, він сам набирав якоїсь порожньої невагомості, котра спустошувала, наче напалм. Тому в той день, де в колодязі п’яти дворів чорно бовталася смерть, він вирішив усе. І все прийшло так швидко, що спочатку він злякався, а потім зрадів, наче сонячним різдвяним днем. І тільки тоді він назавжди покинув рідне місто. Пагорби. Степ. І землю, яка дихала і мала зябра.

1979 РІК. ПІВДЕНЬ

Інка запхнула в круглого задка гребінця, хрюкала і ходила на чотирьох по квартирі. Касим заходився від реготу. Ми розсталися відразу біля плавучого ресторану. Я пішов зі своєю дівчиною – Аллою, Анною, Ларисою – хто його знає, молодість має паскудну властивість старечої хвороби плутати імена. Інка почала смикати свого хвоста, потім перевернулася на спину і задриґала ногами, зображаючи ще якусь тварину, щоправда, пальці її зараз смикали клітор. Касим узагалі здурів і бігав навколо Інки голяка. Не думаючи, чому і сам не знаю, що все обійшлося, я подався до своєї кімнати з непереборним бажанням на хрін звалити із цього паскудного, заваленого наркотою і сміттям містечка. Касим вихляв коліньми, наче туземець. Я постояв в амбразурі дверей. І сказав:

– Це точно воно…

1979 РІК. САХА. ОЗЕРО ЛАБИМКИР

Коли він вибрав місце, щоб посрати, то відчув щось не дуже приємне на своїй потилиці. Він продовжував видавлювати із себе лайно, але характерний клок-клам зупинив на секунду цей процес. Повільно він відвів рукою ствол, але той уперто ставав на місце – на його потилицю. Позаду щось голосно сопіло, наче горила зі столичного зоопарку. З того, що його не підривають, він розумів, що те, котре вихрюкує повітря, має трохи більший ай-к’ю, ніж горила чи інший примат. Нарешті процес у пришвидшеному темпі був завершений, штани натягнуті, а холодний стволяра відійшов убік. І голос, пискливий, як у мультяшного гнома, наказав:

– Рука вгору.

Він підняв одну руку вгору. Голос заверещав:

– Рука вгору!

Він підняв другу і повільно розвернувся. Те, що перед ним стояло, мало чим нагадувало мавпу, але й до людини воно ледь-ледь дотягувало. Перед ним стояла жінка років тридцяти, тримаючи наперевіс карабін. У неї було кругле монголоїдне обличчя, зовсім не саха, але напевне ще звідтоді, коли її предки прийшли на цю землю. Невимовно повні губи, широкі плечі, та й сама вона більше нагадувала ведмедика середнього зросту. І йому зробилося погано. Естетика напріч відсутня, якщо не вважати серливого птаха, що сів на гілці у тітки за спиною і кричав, як десяток наляканих котів.

– Іди за мною. А то пропадай, – сказала жінка, опустила гвинтаря, розвернулася і легко, як для такої туші, рушила вгору між куцих деревець та ще якоїсь рослинності. Він постояв, стенув плечима і рушив за жінкою. І тут землю так затрусило, що він поїхав назад – добрих сто кроків, що їх пройшов, він відмотав назад. Жінка продовжувала йти, а він сидів на сраці і дивився на неї, вже з неприхованим страхом. І тоді, наче вперше, наче крізь сон, він подумав, що недавно ще бачив хвилі синього моря.

1979 РІК. ПІВДЕНЬ

Історія ця могла мати продовження, і ніхто не бажав, щоб це так закінчилося. Прийшла її подруга, невелика, схожа на казашку хуна, з прямим носом і горіховими очима. Хвіст дороги, гірлянди синьо-зелених лампочок по обидва боки. Дівчата – одна зліва, друга по праву руч, п’яні. І клоуном стрибав між ними Касим. Він то робив жабу, то намагався стати на руки. Нарешті мені обридло на це дивитися, і я пішов спати. Перед очима білими свічками стояли абрикоси. Пізніше я почну розуміти, відчувати ці ситуації з порожніми пейзажами, короткими спогадами. Я упав на ліжко і проспав до ранку, напевне чекаючи, що вони повернуться десь близько опівночі. Ранок застав мене одного. Я прийняв душ, спустився до нижнього бару, відразу півквартала від будинку. Просидів там до полудня. О полудні, хвилина в хвилину, Касим увалився до порожнього бару, де літало сонце і пилюка в центрі танцмайданчика. Розмова у нього була коротка – вони грали в карти в одному з катранів. Потім він пішов відлити. Окрім нього, Інки та Лелі, в залі було ще четверо відвідувачів. Він розповідав, а у мене перед очима стояв порожній пейзаж. Найцікавіше, що цей пейзаж я зроду не бачив. Може, це уві сні, а може, десь іще було. Чи, може, буде – креснула така думка, надокучлива, але не шкідлива, як муха. Я провів поглядом уздовж стійки, напевне знаючи, чим закінчиться його розповідь. Але Касим замовк, почав смикати пальцями за моє плече.

– Давай доказуй, а не то я помру від твоїх ідіотських приколів, – сказав я, підтягуючи до себе кухоль пива. Але Касим мовчав так, наче перед ним валькірії влаштували стриптиз.

– Ходімо, припездку, додому. – Я ухопив його за лікоть і виволік на вулицу. Касим напрочуд слухняно плівся до самого будинку, до ліфта, а скрізь стояв день – порожній, залитий, наче соусом, сонцем. У кімнаті він сів, роззувся і почав обстригати на пальцях нігті. Я зазирнув йому в очі.

– Я не знаю, хто це зробив, – сказав він.

Я терпляче дочекався, коли він пообрубує свої ратиці. Касим хитро зіскочив і подався до дверей, поки я на кухні вовтузився з кавою. Я копняками заставив його повернутися назад. Зараз я бачив перед собою переляканого до рідкого проносу інтелігента, сина інтелігентів, і діти у нього виростуть з душами, чорнішими від землі. Касим заскиглив, і мені більше нічого не треба було.

– Я сидів у параші, а вони їх рубали молотками…

– Ясно… А Інка…

– Усі там.

– А хто її ховати буде? У неї, окрім нас, нікого немає.

– Нехай менти й ховають.

Я подався знову на кухню, налив повну склянку коньяку і випив один махом. Потім другу. Нічого кращого не знайшов, як дивитися у вікно на убогий пейзаж. Синьо-зелені лампочки ще горіли. Я повернувся.

– І що вони… ну… ті, хотіли…

– Та нічого. Просто вскочили і почали їх валити… А коли останню добивали, то ввалили менти… Абсурд…

– Да, ось тобі і не вір у зорепади… Історія зараз має продовження лише для нас. Для Інки все закінчилося, – спокійно сказав я, пошукав сигарети. – Нам треба звалювати.

– Куди? – Касим намагався застебнути сорочку.

– В Якутію. У Саха.

– Ти шо, в голову дався? – Він подивився на мене, цей маленький чоловік – маленький зовсім не на зріст, а просто з чимось недоробленим в обличчі. Нарешті той вираз зійшов, чи я звик до нього. Він подивився на мене з таким осудом, ніби у всьому, що сталося, винен я і ніхто більше. Я повернувся на кухню збирати торбу. Він спочатку побіг за мною, мовляв, ти куди, але насправді мовчав і всю дорогу смикав мене за плече. Я відштовхнув його і крикнув, щоб він забирався, але, здається, він нічого не розумів. Знову втік, хитро якось шаснув і зник. Коли я його знайшов посеред побитих боксерських груш та рукавичок, він з непробивним гумором аристократичного шимпанзе докурював драп. У мене зводило живіт від однієї думки про ментів, Інку. Весь час, коли повертаюсь до неї, мені кортить зацідити в зуби цьому покидькові, що вліз у моє, її життя, перевернув усе, а зараз у повному психозі, у повному ступорі курить драп з мокрими штаньми.

– Одягайся і даємо драла. Я не хочу, щоб мене тягала по повістках міліція. Тим більше, що я переконаний, що наші морди давно ночують по їхніх теках…

Але і це не подіяло. Він блаженно дивився на мене, сміявся і говорив, що все о’кей, у нього все схоплено від гори до низу. Вже був вечір із синіми дворами, що падали один в один, і ми летіли в ті двори, з верхотурами, наче недобудовані кораблі будинками, я розумів і знав з металевою точністю, що нічого не обійдеться, принаймні з Касимом. Головне не в тому, що ми бігли, вірніше, я тягнув Касима з двору в двір. Чому ми бігли, від кого втікали, викидаючи наперед, тягнучи за собою довгі тіні? А двори провалювалися у двори. Ми зупинилися тільки тоді, коли внизу, в синій імлі, у просторі, засипаному снігом, наче світлом з іншого світу, побачили іграшкові прямокутники вагонів, а до вух донісся звук, наче десь цокає велетенський годинник. Касим хекав позаду. Я стояв, тупий од відчаю, і бачив, як розлітаються навпіл двері і недоумки молотками луплять по голові людей. Як Інка скидається, але замість усмішки – німий крик. У мене вертілося на язиці щось спитати у Касима, але я передумав. Він наляканий і збреше. Я тільки сказав йому:

– Блядь, а на хуя тоді тобі ота стволяра? Ти, гадаю, передумав, що життя прекрасне?

– Ідіот, нам треба пробратися до Аляудів, а там як вийде, – шмаркнув носом Касим.

– Може, розійдемося… Га?… Що нас тримає? Навіть Інка нас не тримала… – Я спробував уявити її з проламаною головою, але ніяк не виходило.

Ми пішли далі, у синьому мороці, з колючкою зірки поперед нас, прикріпленою до горизонту. Проминувши міст, я зупинився, повертів головою, як людина, котра знає, що скоро або ніколи тут не буде. Потім ми вийшли на трасу, глуху і мертву, як первісна річка. Тут снігу було більше. Сніг лежав тонко, як інкрустована коштовна річ. Ми йшли упродовж траси, поніміли вже ноги, а світло ніяк не підіймалося. Нарешті ми не витримали і повернули знову у двори, що тягнулися один за одним, народжувалися, здавалося, один iз одного. Внизу лежала велетенська улоговина з велетенськими ребрами недобудованих кораблів, будинків, і маленьке поселення виказувало всю абсурдність світу, ситуації, в якій ми опинилися. Мені, чесно кажучи, хотілося прокинутися, але це був не сон. Тільки перед світанням смерть відчувається на смак, на дотик, на звук.

– Не натягуйся, Касим…

– Та я ж кажу, що то прийшли відморозки… Менти у них запитують, мовляв, на фіга ви мирні душі погубили? А вони стоять… Один капловухий, рябий… Ну, ото вони стоять і лупають очима… Не знаємо… До мене… А ти, часом, теж не приклався? Блядь, я як завівся, ну, я… їм…

– Заткнись. Давай просто подумаємо про неї добре, – сказав я.

– Ага. Давай подумаємо, – сказав Касим, закурив сигарету і подивився у синьку улоговини.

– Волина при тобі?

– Ага.

– Краще викинь. Зараз підемо перекантуємось у когось днів зо три. А потім поїдемо, нічого нам тут робити. Менти затягають, а ще усіх собак навішають. – Я обернувся до кораблів, будинків і людей спиною. На те була своя причина. Ми знову рушили і йшли так, наче бачили все востаннє. Для когось ця історія могла продовжитися, – подумав я і зараз уявив її – рудоволосу, веселу і дурну, розумну щебетуху.

1974 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Потім руда зникла, її повезли на моря лікувати легені, і він цілими днями, із самого ранку, виходив на бабусин ґанок і дивився на абрикосу, що давно відцвіла, давно віддала жовті круглі плоди. Саме так – вона зникла, лишила його наодинці із самотністю, містечком, чорнявою і так далі. Він ображався на весь світ і мав на те причину. Чорнява кожного дня, рівно о третій, проходила дорогою – з прямою спиною, розпущеним волоссям, така тобі грецька богиня з книжки по історії. Він вітався з нею, вони говорили пару не зрозумілих ані їй, ані йому фраз і – розходилися. Але того дня був дощ. Хоча після дощу не розвиднилося, як то буває у тих краях, вона все одно вийшла і зупинилася. Цього разу волосся у неї було зібране у пучок, а обличчя було правильне, витончене, трохи бліде, із зеленими, як яшма, очима. Вона м’якша і спокійніша за руду, незважаючи на ніжну якусь істеричність, що протікала, здавалося, віками під її оксамитовою шкірою. І минуть роки й роки, поки він не скаже, втомлений, з обдертою шкірою від втрат – у неї була порода, у цієї зеленоокої.

– Ходімо, я тобі щось покажу, – сказала вона, і він пішов за нею.

Це перший і останній раз, коли він пішов за жінкою, і востаннє, коли зрозумів, що це спокуса – солодка, жарка і принадлива, як серпневий полудень; він ішов за нею, намагаючись полишитися думки, котра спустошувала його: він когось зраджує, руду напевне, чи ще когось. Потім, пізніше, коли він пообриває всі стосунки зі своїми фантазіями, повністю зануриться у рідкий і теплий, але реальний до притомного світ справжнього життя, він зрозуміє всю принаду того дня, принаду зеленоокої дівчинки, яка дійсно його кохала і хотіла дати більше, ніж кохання. Так буває лише в юності, – вирішить він. Пізніше, пропаливши роки, проживши міста, людей, гроші і здобувши слави, він знайде її, але вже не знайде того, що він зрозумів на мокрому від дощу асфальті з шлейфом дешевих жіночих парфумів. Так, формально нічого не відбувалося, але його намагалися відірвати від його мрій і страждання.

А зараз вони йшли мокрим асфальтом, він дивився на її красиву пряму спину – за два роки вона виїде в столицю, стане примою балету, а потім узагалі покине цю країну, яка для нього в один день перестала значити щось більше, ніж земля. Він знав, що там, куди вона привела його, не було таємниці, але вона робила все, щоб та таємниця продовжувала жити в ньому, щоб він запам’ятав її, як повітря, воду, камінь і дерево. Але, напевне, обоє відчували, що щось невпинно зводить їх разом, наповнює до країв, наче теплою водою дощ – діжку, і лише максималізм юності розводить двома струмочками… Ось так вона привела його до підземелля. Подвір’я школи. Майже невиразне, якщо не зважати на старий дуб, кілька грядок та гідромайданчик. Під цим дубом вона показала на діру. Ще від батьків він чув, що місто прошите підземеллями, як сир – дірками. Вони спустилися туди, і він нічого не побачив, окрім того, що теплі губи упнулися в його губи, а в долоні лягли круглі чашечки грудей. Він не вивільнявся, він не кричав, але йому було настільки противно, наскільки він любив руду. Запах прілі, темрява, запах її солодких парфумів… Коли вона стала і розвернулася задком, знявши труси, він здивувався: звідки і де вони все це знаходять, мамині доці, котрі майже не виходять на вулицю? Він входив у неї легко, наче робив це все життя. Вона підтримувала своїми губками, присідала, приспускалася, вона показувала досвід, якого у неї ніколи не було. У неї було лише кохання, тупа стіна, яку вона навіть не намагалася пробити. Вона уперто берегла його для себе, і більше ніхто до її храму, до її світів, до її думок не наближався… Одного разу місцевий вурка затягнув її до підвалу, але обпікся, ударившись об зелений погляд. Він відпустив її… І зараз йому діставалася її слава, її жага, а він не боявся, а просто не хотів, проте робив, наче невидимі світи встали і повели його саме сьогодні і саме сюди. Нарешті вона стала на коліна, взяла в рота, і він кінчив прямо туди. Це відбулося вперше, і руда ніколи не була першою, – від цієї думки йому робилося погано і хотілося плакати. Він – наче скриня, що зберігала себе для когось, хоча голодний сидів поруч. Він сплітав дні, наче одну миттєвість, щоб потім розрубати біля самого кореня. Він привчив себе до того, що немає таких слів «безнадійність» або «надія». Він знав, що є простір, і його треба буде пройти, як би то важко не було, але намагаючись не ускладнювати життя тим, кого він любить.

2000 РІК. КИЇВ. ПАРАНОЯ

Майор знав, що звірів цих уже не зупинити. Від того дня, коли я побачив його вперше за стільки років, я зрозумів, що цього він не позбудеться довіку; що він пішов у такий ліс, звідки ніколи не повертаються, а якщо і повертаються, то пришиблені в голову або взагалі безголові. Чого саме він ніяк не може позбутися і що засіло міцно у його порах, забилося у звивини сірої речовини мозку, можна визначити, але нагальної потреби я в цьому не бачив. Він з’явився у супроводі двох чарівних жінок. Вони ось так вийшли, прямо з-за колони, а терасою гуляв теплий вітер, піднімав спідниці, сукні і ще щось таке. Ну, словом, із-за цього вітру я їх не впізнав. Багато років поспіль, один за одним, я шукав причину, що поєднувала мене з майором. І не знаходив. Інфантильний, боязкий, замріяний, він несподівано показував білі ікла ненависті й мужності, чим дивував оточуючих. Спокійний, урівноважений, зі скошеним трохи підборіддям і тупими очицями, він, здавалося, бачив більше, ніж чув, ніж довіряв, ніж ще щось там. І от, коли вони вийшли з-за колони під теплий вітер, що спочатку піднявся на дахи, а потім упав, до мене дійшло: руда і чорнява, жінки нашої молодості, тримали нас, як би ми того не хотіли. Але зараз я побачив звірів у його очах – він пішов і не думав повертатися. Нічого не очікуючи від цієї зустрічі, я відчув ще більшу порожнечу: падав ресторан з пальмами і красивими жінками, падала, як відкраяна, частина неба, падав я зі своїм столиком, лише ці троє йшли і йшли, наче ніхто їх не в змозі зупинити. Мені від страху, тихого, містичного страху, що повіяв від цієї трійці, звело зуби. Мені достатньо було побачити його очі – порожні очі людини, яка намагалася зазирнути за лаштунки. І у мене не вистачило сили привітатися з ними. Я сидів, чекаючи, наче на тому березі, на березі велетенської річки, що котила і котила хвилі… Аметистові хмари лизали сірий бетон, а вони, жінки та чоловік, пливли чорно-білими кахлями з помаранчевим відсвітом. Я навіть не шукав те клятуще світло, що мені більше нагадувало світло з пекла чи ще звідкись; вони пливли, жінки мого життя, що завжди будуть жінками і принцесами, вони насправді жінки міста, свинцевий цинізм ставить усе на свої місця. Потім я почав слухати музику, голос, я дослухався до цього голосу, напевне, дуже знайомий, але цього чоловіка давно не існує в нашому світі. Я констатував це спокійно і дивився, як той, другий, наближається разом з двома жінками. Чорнява завжди вишукана, і вона ніколи не скаже, як руда: «Жорж, ти сьогодні дебіл…» Я знову перекинувся на музику, але думав про давнього свого товариша, що впевнено, між двома красивими жінками, рухався мені назустріч: блін, скільки їх ще сьогодні не доживе до ранку? Аметистові хмари наливалися червоним, а вони йшли так повільно, наче затягнута алкогольна галюцинація. Я знаю, чому вони терплять його, цього незграбного, з посунутим інтелектом чолов’ягу – він ніколи не скаже, що жарив тебе всю ніч, він буде подавати зранку каву і мовчатиме, він виглядатиме справжнім мужчиною, хоча насправді він нагадуватиме карикатуру на психопата. Час нічого не вилікував – ось що мені заходить у голову, і я дивлюся на сірий бетон, на прибудову, на молодих людей, особливо на жінок, а вони, ці троє, повільно рухаються у напрямку до мене, наче дійсно-таки час для них незмінний, як вода у туалеті. Нарешті вони приходять. Займають простір – запахами, звуками, рухами. І мене знову перемикає на музику. Я її ніколи не слухаю, але зараз мені потрібне щось інше. І це незрозуміле і є музика, яку я не слухав цілих десять чи навіть більше років. Вони сіли, безшумно, як сідають хмари за озером цього сірого, налитого бетоном, склом, розкішшю і несмаком району; і я вловив цей запах – забутий, звітрілий запах, запах водночас приємний, і звідти чорними дірами віяла безнадія. Нічого я від них не чекав, але через плече рудої я побачив те, що мене прямо-таки убило на місці – руда відразу насторожилася. Я дивився на нього. Він сидів якось боком, подалі від світла, наче кіношний вампір.

– Ну що ти мовчиш?… Ми не бачилися майже двадцять років, – сказала руда.

А я і справді мовчав, як осінь. За плечем чорнявої, відразу за столиком, починалося інше життя. І вони це розуміли. Мене не тримало минуле. І тут він почав. Він говорив так, наче виголошував промову перед мертвими. Саме так він говорив, а ці дві кози підхихикували. Я знову вчепився за співака, якого давно не було на цьому світі, і не лише його, а й поета, що писав слова. Байдужість до цього світу – не головна риса, а страх перед тим, щоб те, котре нас оточує, несподівано втратило сенс. Як порожні вулиці світлого сонячного березневого дня. І я дивився на них, що прийшли наче з прірви, прийшли і чогось від мене хотіли.

1944 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Місяць провалився у велетенську діру в обсидіановому небі; великий, проштирений дірками, лиховісний. Він падав на землю, в руїни міст, розвергнутих материків, але нічого особливого люди в цьому не бачили… Так мій батько зустрів другий день подорожі. Я часто уявляв той день, і як батько бачив розвалені будинки, безкінечні степи і низьке полтавське небо. Я бачив його гострі вилиці, витончене обличчя, великі сірі очі, розумні, з тріснутим жахом війни, що увійшла в дитячі припухлі залози, залишивши ніжність лежати на купах згарища. Він так і не розгадав батька, але це потребувало часу.

На цьому щоденник закінчився. Вона грубо гортала його; у неї, у Софії, плуталося в голові. Вона клялася, що мати жива, що то підстава, що вона нікого не вбивала і так далі. Він підсів до неї і теж почав схлипувати, наче намотуючи чуже горе на своє. «Все буде добре…»

– Я часто думаю про батька: чи пробачив він мої витівки… Та про що це я… Тут зовсім інша ситуація. Боже, в якому ми лайні. Що мені робити з тобою?

– Здай у ментовку, – спокійно сказала вона і витягла другу частину щоденника. Їй, напевне, все одно де було знаходитися; вона нічого ще не втрачала, а та частина мозку, що активує милосердя, була відсутня.

1

Я втік на третій день від жінки-титанші, прихопивши карабіна, пачку патронів і баклагу зі спиртом. Ішов попід озером три доби, поки не знепритомнів. А очуняв у смердючій, але натопленій юрті, і в отвір цікавими мавпами виглядали евенкині і якутки, трусячи розкішними косичками. Щойно я розплющив очі, вони розбіглися – веселі цокотухи, що пахли парфумами «Красная Москва». Я лежав сам в одних трусах, розкидавши ноги. Саме селище з чотирьох юрт і п’яти дерев’яних будинків під весну завжди загрузало у багнюці. Перший тиждень я від’їдався, відморожувався, а наступного прийшла жіночка і повела мене повз озеро, красивішого за яке я ніколи не бачив. Я заплющив і розплющив очі й сказав: «ОГО!» Усе тут дихало тим, що люди вдихали пару мільярдів років. Тому вони й збереглися, – подумав я. Нарешті вони прийшли до великої красивої і, напевне, багатої юрти. В юрті сиділи старійшини, переважно жінки – чоловіки тижнями пили, як тільки приходила геологічна партія або з Великої землі привозили горілку. Я здивувався, але вони, одна найстарша, почала без усіляких викрутасів:

– Нам потрібен новий шаман. І цим шаманом будеш ти… У справжнього шамана лишився син. Старший помер три місяці тому. Він добре ладнав з духами, відганяв хвороби. А цей – як три жирних олені: п’є солдатський спирт і одружується ледь не щодня на тринадцятилітніх красунях. А на другий день виганяє її, як останню блядь…

Вона говорила так, ніби була переконана у моїх надприродних здібностях. Вона явно помилялася, бо я сприймав людське життя як необхідність каналізації у моєму будинку. Не більше й не менше. Але стара якутка була впертою. А мороз на вулиці підступався. Білий холод стояв полотном над будинками і юртами. Підпаливши смолоскипа, я рушив до шамана. Виглядав він справді як дві цистерни з пивом. У нього був колись небесного кольору комбінезон і великий хтивий рот, блискучий від смальцю. Він якраз виганяв на вулицю зі своєї юрти голу дівицю.

– Ти не шаман! – якнайпафосніше сказав я.

– А хто тоді я? – здивувалася ця жива брила жиру.

– Ти козел, – повторив я тричі, і нарешті до нього дійшло, що люди прибули спокушатися на його високість.

Він схопив мітлу і застрибав навколо озера. Тричі бзднув, чим повеселив мене найбільше. Далі був мій вихід. Удар березового дрючка вирубив молодого шарлатана надовго. Коли він очуняв, я відчув увесь смак слави і влади. Відразу прийшли ходоки: де бити білого ведмедя, як краще попросити тюлєшку, щоб він не ображався. Уся ця дрєбєдєнь, від якої я втікав, а вляпався по самі вуха. Прогнози мої збувалися якимось дивом, в якому я бачив не диво, а здоровий глузд і Провидіння, яке вкотре витягувало мене із халепи. Настала пора, коли мені привели трьох тринадцятилітніх дівчат. Дівчата штурхалися і хихикали, а я впав на спину, видав нелюдський крик і сповістив, що одружуватися мені Великий Дух поки що не велить.

Але трапилося непередбачене. Приїхала зоологічна станція. Я якраз обходив свої володіння, бабахкаючи у мідного тазика, розганяючи злих духів, як побачив її. Вона виходила з води і поправляла зачіску, абсолютно гола, наче вирізана з одного шматка, і груди підіймалися й опускалися від її рухів. Побачивши мене, вона остовпіла, але кричати не стала. Закуталася в кожуха і зникла в дерев’яному вагончику. Я дивився на неї і знав, що я завжди буду йти за нею, як за місячною доріжкою.

– Принцеса води, – сказав я і після цього взагалі перестав думати про щось інше. Я підходив до вагончика і повторював годинами, добами. І нарешті вона усміхнулася теплим карим поглядом.

– Я Лукаш.

– А я Надія.

На цьому все і закінчилося. Ранком усі полишили місце перебування, безпритульні собаки гавкали на порожнє місто, на подраний плакат з дірками у дві голови. А я стояв і згадував, як вона, не соромлячись наготи, виходила на берег. Мені сказали, що вони доїхали до Владивостока. І я вирішив дати драла з якутського селища. Словом, я прихопив шаманське причандалля – сковорідки і калаталки, траву і сушені галюциногенні гриби. Усе життя мене оточувала містика, а тут увірвалася залізна логіка життя. В одну ніч я перестав бути шаманом. Переді мною відкривався інший світ.

2

Більша частина тексту була зітерта за давністю. А починався він з Владивостока. Великий жирний птах сів на баржу і насрав на голову Софії. І вона несподівано розплакалася. Лукаш посміявся трохи, знову замуркав уві сні, нічого не згадуючи, наче маленька дитина, слухав її голос. Його донька. Вона ніяк не в’язалася з думками про те, що вона таки є його донькою. Він пустив слину, попискував уві сні. Її не стало чомусь такого дня, коли в житті хоч щось починало приходити до рівного кінця. В обід він просиджував за трупаками і вимірював щось на якійсь дивній машинці.

Було досить спекотно для Владивостока. Хижа, на яку я набрів, не була зимівником. Єдиний мешканець, «торчок», виповз із вінчестером у руках. Його хилитало, як напівпорожню бочку.

– Залазь. Будеш другим.

Я увійшов і відразу здогадався, що це маленький рибзавод. Рибна фабрика в мініатюрі. А Штепсель є чи не єдиним мешканцем цього заводу. Він стирчав на геричі, і його нічого не турбувало, окрім нестерильних шприців – тілом розповзлися болячки. Штепсель, як він відрекомендував себе, майже двометровий хлопець. У нього виявилися проблеми з корейцями. Він відбив у них заводик і зараз кайфує на цілому мішку героїну. А мені необхідно знайти Владивосток. На мапі я протер дірку.

Герич у Штепселя закінчився досить швидко. Почалася банальна ломка. Це мене злякало аж до спазмів шлунка. І лише здогадка про шаманські трави вселяла надію, що можна лишитися живим. Прийнявши узвар з червоного моху, Штепсель заспокоївся, але в натурі почав удавати з себе авіаносця. Він попадав у вогняний смерч і горлопанив, що гріє свою сраку на самому сонці. І тихо засинав. Взагалі, краще б його, сучару, ламало.

Нерви в мене були на межі. Нарешті я знайшов озеро, повне жаб, квакш. Ні риба ні м’ясо. І от я вручив Штепселю сачок і наказав виловлювати цих квакаючих тварюк з озера. Пускав на м’ясорубку, перемішував з фарбником, і вони йшли, улюбленці природи, під назвою «Ікра красная дальнєвосточная». Перших чотири ящики ми здали місцевим мешканцям за мінімальною ціною. На це повелися корейці, що шакалили в окрузі. Їм чистоганом ми втулили по кілька соток. Десь шістсот рублів за ящик. Відразу прояснилося в очах, і у Штепселя піднявся ай-к’ю. Ми перейшли на інший, світлий рівень нашого совєтського життя. Корейці купляли товари, ми рахували наші кровні «лисі», поки одного дня, вигріваючись на сонечку, я не побачив руду пробку, як від смерда. Так їздять лише корейські і японські машини.

– Штепсель! Робимо ноги.

І почався крос: по тундрі, по тундрі, по тундрі. З куряви вискочило кілька джипів, ощетинених битами; вони летіли, відкривши роти, гнучи матюччя тарабарською мовою, а ми зі Штепселем із шаленою швидкістю покривали метр за метром. Доки першим не впав на коліна Штепсель, і його в ту ж мить луснули корейською биткою. Далі захрущали ребра. Мої ребра. Я впав і приготувався до смерті. Але несподівано запала тиша. Я тихенько витягнув з глею голову і замахав руками. Усі наші переслідувачі стояли з піднятими руками, лише Штепсель тримав у руках кулемет часів громадянської війни «ШОША». Тож притишені корейці повернули назад. Штепсель забрав гроші, джип – найсправжнісінький джип, і його перло. Він не бачив такої машини навіть по совєтському телевізору. Ми зібралися в дорогу, так і не дочекавшись нової навали корейців. Машину водив Штепсель. Він пускав, як дитина, слину від радощів. Ми вирушили у Владивосток.

Це місто очаровує тих, хто ні разу там не був. Портові крани, у синій димці курсують пароплави. Тут зовсім інше повітря. Це можна назвати іншим маленьким раєм. Штепселя цікавила наркота і більше нічого – за тиждень його знайдуть із перерізаною горлянкою. На цьому ми розійшлися. Я всю дорогу шукав Надю. Я придбав нормальний одяг і жив, як за кордоном. І шукав її по сірих бетонованих тунелях. На рибних базарах.

Захололи дощі. Стояв яскравий вересень. Сонце відлило багряний, з мідними і бронзовими обвідками, листок. Мною почала цікавитися місцева міліція. А потім до мене дійшло, як білий спалах, як біле зізнання – я подався до місцевого басейну і зустрів її, Надію. Це чарівне створіння, високе, з вузлом на волоссі, відразу мене помітило і помахало рукою перед тим, як увійти металевою стрілою у басейн. Так ми зустрілися і не розлучалися довгих шістнадцять років. Але я пригадую, що це сталося веселим жовтневим днем…

3

Софія і Лукаш жили з переконанням, що Надія врятувалася. І справді, аби вони зустріли на трасі № 332 водія, то він би з виряченими очима розказав, що бачив красиву жінку з поголеною головою, але в дорогому лахмітті; тому він і вирішив, що жінка ця породиста й ускочила в якусь халепу. Потім вона прийшла до білявої і запитала про майора. Майор, прийнявши дозу метаміну, відгукнувся одразу. Він важко дихав від приходу, і в його очах стояла смерть. Він не втішав жінок, а скляним поглядом вивчав обстановку. Він подзвонив до того, в кого очі перекидалися із зеленого в сірий, і розповів, де шукати Лукаша і його доньку. Всі мовчали, як на похороні. Майор несподівано затулив обличчя руками і розплакався. Кожну ніч він прокручував ролик з дівчатами, що взялися за руки і стрибонули вниз головою, упевнені, що полетять у небо, як по сухому підуть. Наркотиками він рятувався від повсякденності. Серед ночі задзвонив телефон, стаціонарний, і хрипкий голос Лукаша доповів, що вони не чіпатимуть Софію. Майор кричав і бризкав слиною, а Надія все пила й пила каву, поки у неї не похололи руки. Вона сказала: «Ми все вирішимо цивілізованим шляхом. Дитину підставили…» Але Лукаш не повірив і продовжував гортати щоденник, з геть розмитими літерами. Часто молоді хлопці і дівчата бачили недолугу постать у забрьоханому плащі, яка ховалася на баржі. А баржа останнім часом почала просідати. Вони хотіли попередити старого, але він злякався і втік, а може, не хотів, щоб його бачили.

Ранком майор сказав:

– Їх не зупинити. Вона заразить його, як сифілісом.

Надія промовчала. Їй соромно було сміятися, жартувати і ділитися думками; десь глибоко в житті вона мріяла про того Лукаша, якого знала раніше. Вона хотіла зникнути, щезнути разом з ними.

– Притиште цього придурка, – сказала вона до рудоволосої, слово «придурок» стосувалося майора.

4

Гоцику тринадцять. Вісім свідомих років він провів у трубі, нюхав клей, жер димедрол і трамадол. Трохи згодом він перейшов на опіум. За ці роки їх збилося докупи сорок чоловіків. З чорними банданами на голові. Вони не були в скінах і різнилися від них лише тим, що не носили різнокольорові шнурки. У їхній банді, з накидками на голові, розпізнати касту і відрізнити солдата від офіцера можна було за кольором бандани. А самі себе вони називали «Щури війни». Ось до них і підійшов наш майор Гоцик, для понту стрельнув у мента сигарету і, пихкаючи димом, заклавши руки за спину, досить поважно слухав розмову майора. На прощання той сунув йому сотню американських доларів.

Лукаш прокинувся ранком з передчуттям чогось недоброго. Софія мовчки писала французькою вірша. Вода билася об баржу, і було ідеально тихо. Тільки під вечір вони почали стікатися потоками. Їх було не менше ста. Найменшому – сім років. З гиканням і криками вони накинулися на баржу і почали рвати і трощити перегородки та днище. За кільки годин вони дісталися до каюти, яку займали Лукаш і Софія. Але вони зупинилися, вражені. Сьоме відчуття зіграло для них хорошу пісеньку. Софія викотила газовий балон, креснула запальничкою, а сама пірнула у воду, тягнучи за собою Лукаша. Потім несподівано їх підхопили дужі руки. Це була Надія, Принцеса Води. І вони тихенько попливли до берега. Майор спостерігав, а тому відразу увімкнув на катері сирену. Недопалки малолітніх убивць то занурювалися, то хвилею їх перекидало на інший бік. Тушки їх нагадували недопалені тушки кролів або щурів. Більшість із них диміли і горіли. Вони верещали на всю горлянку і йшли на дно. Катер майора прорізався крізь трупну лавину. Він підігнав катер і командним голосом наказав усім залазити. І тут майору ткнулося щось металеве в потилицю.

– Ану тихенько повернися, поклади зброю і бігом у воду. – Надія тримала в руках помпову гвинтівку для підводного полювання.

Майор щось прошипів і сповз у холодну воду.

– Дай сюди рацію, – сказала Надія, підпливаючи до майора. – Ніхто нічого поганого більше моїй родині не вчинить. А карту можеш використовувати – там нічого немає, я все вигребла. Так що прощавай, милий друже, і не тримай зла. Чекаємо в гості. Ти знаєш, де нас шукати.

5

Вони жили в самій лагуні на березі океану. З ними іще три туземці, один проповідник, який привозив товар з континенту. А так офіційно їх було троє: Лукаш, Надія і Софія. Софія ночами гуляла берегом, мовчазна і доросла, й не думала, що трапиться чи трапилося у її житті. Вона складала сумні балади, а Лукаш виловлював трупи дельфінів і різав їх. Життя наближалося до ідеального. Світлова батарея давала світло, гарячу воду і все необхідне для життя. За два роки Софія виросла в дорослу жіночку. Вона багато що розуміла, але коли хвилювалася, продовжувала шипіти, зі свистом викидаючи слова. Одного разу Лукаш підвів голову і побачив: чиїсь ноги теліпаються у повітрі. То спробувала повіситися Софія, не вирішивши проблему свого життя. Вона залишила записку. «Немає нічого – ані радощів, ані щастя». Вона й зараз у своєму незрозумілому світі. Не жорстокішому за наш. Софія зараз сидить на березі океану, читає Євангеліє і згадує зі сльозами всіх, кого убила. Сльози Софії, її молитви.

Кожен вишукує у житті найкраще. Хтось шукає у Біблії відповіді на всі маразми, помічаючи їх, і вірить, що ніколи не втратить рай. Лукаш молився, а потім ішов оглядати кліщових паразитів у п’ятах туземців. Кліщі були противними і ніяк не хотіли покидати ратиць їхніх пацієнтів. А так острів був у міру модернізованим. Коли він проходив – Софія сиділа на своєму місці біля океану. У Лукаша хололо серце й опускалося на рівні шлунка, коли він її бачив. А вона з осміхом дивилася йому, смішному чоловічку у вилинялому сомбреро, в спину. Більше спогадів у неї не було.

9 квітня – 1 листопада 2008 року,

м. Київ

Оглавление

Частина перша

  Гість

  Вони і мерці

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20

    21

    22

    23

    24

    25

    26

    27

    28

    29

    30

    31

    32

    33

    34

    35

    36

    37

    38

    39

    40

  Місто синіх троянд

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20

    21

    22

    23

    24

    25

    26

    27

    28

    29

    30

    31

    32

    33

Частина друга

  Принцеса води

    1

    2

    3

    4

    5 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg