«Гора між нами»

Гора між нами (fb2) - Гора між нами (пер. Таисия Ивченко) 1528K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Чарльз Мартин

Ця книжка є художнім твором, і всі імена, місця, персонажі й події вигадано або ж використано суто з художньою метою. Усі збіги з реальними подіями, людьми та місцями випадкові. 

Чарльз Мартін Гора між нами

Присвячується Крісу Фірбі

Пролог

Привіт.

Не знаю точно, котра зараз година. Ця штука має записати час. Я кілька хвилин як прокинувся. Ще темно. Не знаю, скільки я був непритомний. Крізь розбите лобове скло падає сніг — у мене обличчя вже кригою взялося. Важко кліпати. Шкіру наче пофарбували. Тільки на смак інакше.

Мене усього трусить… Дихати теж важко. Наче хтось сидить на грудях. Гадаю, два чи три ребра точно зламані. Є підозри, що легеню прохромило кісткою.

Вітер не вщухає, і хвіст фюзеляжу постійно гойдає. Ну, чи що там лишилося від хвоста. Над моєю головою щось шкрябає плексиглас[1] — мабуть, гілка. Звук просто гидотний — наче хтось нігтями дере шкільну дошку. Звідкілясь іззаду теж дме холодом. Раніше там був хвіст. Пахне пальним — мабуть, у баках зосталося чимало. Мене страшенно нудить.

На мені лежить рука. Пальці холодні та перекручені. На одному — тоненька обручка. Це рука Ґровера. Він помер ще до того, як літак зачепив дерева. Не знаю, як він примудрився посадити цю пташку і не вбити мене.

Коли ми злітали, температура була близько –10 °С. Зараз — не знаю, але на відчуття набагато холодніше. Ми на висоті плюс-мінус три з половиною тисячі метрів. Навряд чи ми встигли пропáдати більш як двісті метрів, перш ніж Ґровер завалився на крило. Приладова панель не світиться та вся запорошена снігом. Іноді мерехтить індикатор GPS.

Десь тут собака. Хвіст та зуби, а не собака. Шерсть коротка, розміром трохи більша за хлібину. Дихає з якимось моторошним хрипінням. Мабуть, зовсім малий стомився. О, а ось і він! Ходи до мене, хлопчику… Та ні, ні, не сюди. Ось так. Ой, ну добре, лижи, тільки не гарцюй тут. Як тебе звати, малий? Страшно? Розумію, малий, мені теж…

Не пам’ятаю, як звати собаку…

Так, я знову тут. Що, довго я був без тями? Тут зі мною пес — під пахвою гріється, під пальто. Я вже розповідав про нього? Як же його звати?..

Він теж труситься, аж повіки тремтять. Кожного разу, як виє вітер, він підскакує та починає вити у відповідь.

Не можу чітко згадати, як усе сталося. Ми з Ґровером розмовляли… Він був за штурвалом… Брав трохи праворуч… Приладова панель світилася синіми та зеленими вогниками. Під нами — суцільна темрява, жодного ліхтаря миль на шістдесят навколо. На борту була жінка — вона квапилася до свого нареченого… У неї мала бути передвесільна вечеря абощо… Піду пошукаю її.

Вона непритомна, але серцебиття відчувається. Очі заплющені, набряклі. Зіниці розширені. Мабуть, струс мозку. На обличчі кілька порізів — можливо, доведеться зашивати. У правому плечі точно вивих, а ліве стегно зламане. Перелом закритий, але видно, що нога лежить під неприродним кутом та сильно набрякла. Треба буде перевірити, у якому вона стані, — ось тільки трохи віддихаюся.

Стає дедалі прохолодніше. Мабуть, наближається буря. Треба у щось загорнутися, бо інакше до ранку ми не доживемо. З ногою будемо розбиратися пізніше.

Рейчел… Слухай, я не знаю, скільки у мене ще є часу… я не знаю, чи ми зможемо звідси забратися… але… я беру свої слова назад. Я був неправий. Я розсердився і тому наговорив того. Правда. Ти думала про нас — не про себе. Тепер я це розумію. Ти від самого початку мала рацію. Завжди є шанс.

Завжди.

Розділ перший

Аеропорт Солт-Лейк-Ситі За дванадцять годин до того

Краєвид був ніякий. Типовий похмурий січневий день. За моєю спиною висів телевізор — там по якомусь каналу передавали новини, і нью-йоркський ведучий розповідав, що аеропорт зачинено через кепські погодні умови. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопці у жовтих комбінезонах розвозили багаж по літаках, і за їхніми маленькими вантажівками з безліччю причепів зміїлися довгі доріжки у снігу. Поруч зі мною на пошарпаній шкіряній валізі сидів утомлений пілот і крутив у руках картуз. Вочевидь, іще сподівався дістатися додому та провести ніч у власному ліжку.

На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?

Я мав злітати о 18 : 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчел — це моя дружина — переконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.

Мені треба було зробити ще кілька записів, але лампочка на диктофоні вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термінала по батарейки. Можна було придбати дві батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сім, і я обрав другий варіант. Замінивши батарейки у диктофоні, решту я сховав до наплічника.

Я щойно з медичної конференції у Колорадо-Спрінґс, куди мене запросили взяти участь в обговоренні теми «Поєднання дитячої ортопедії та медицини катастроф». Мова йшла про реанімаційні заходи й різноманітні психологічні підходи до дітей у складній ситуації. Маю віддати належне організації заходу: у професійному аспекті він мене повністю вдовольнив, а місце було обране просто чудове. Ну, а як приємний бонус — можливість на чотири дні вирватися в гори Колледжіейт-Пікс, що поблизу Буена-Віста у Колорадо. Вийшла така собі ділова поїздка з відпочинком у альпіністському стилі. Хтось із лікарів купляє собі «порше», дехто будує величезний будинок, а ще хтось витрачає шалені гроші на гольф-клуб, у який приїздить бодай раз на місяць. А я полюбляю бігати пляжем і ходити в гори. Удома не був уже тиждень.

Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшився — такої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.

Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175—180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті»[2] чи Джулію Ормонд у «Сабрині»[3]. Не те щоб вона була якась особлива — на Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.

Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термінал, обрала собі місце метрів за три чи чотири від мене, теж на підлозі. Краєчком ока я й далі її роздивлявся. Темний брючний костюм, шкіряний портфель для паперів та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертається з короткої ділової поїздки. Молодичка поставила сумку на підлогу, дістала кросівки «Найк» і перевзулася. Потім знов оглянула залу, сіла на підлогу та повільно нахилилася до ніг. Судячи з того що підлоги між ногами вона торкнулася не тільки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неї були наче в інструктора з аеробіки — м’язисті, сильні. У цій позі вона провела кілька хвилин, після чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кілька жовтих записників, знайшла якісь нотатки, витягла ноутбук і почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кілька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дівчина насупила брови, прикусила олівець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стіні поруч. Вона підійшла зі шнуром у руках.

— Вибачте, ви не проти, якщо я ввімкну свій ноутбук?

— Звісно ж ні. Прошу вас.

Вона увімкнула зарядний пристрій та сіла ближче, знов розклавши навколо свої блокноти. Я повернувся до історій своїх хворих.

— «Висновки за результатами консультації від… — я поглянув у календар, шукаючи потрібну дату, — 23 січня. Лікар: Бен Пейн. Пацієнт: Ребекка Патерсон. Особисті дані: дата народження 6 липня 1995 року, номер медичної картки BMC2453, стать жіноча, білошкіра, успішний форвард правого флангу футбольної команди, лідер за кількістю голів у Флориді, має багато запрошень від різних клубів країни, включно з чотирнадцятьма пропозиціями від клубів Першого дивізіону. Три тижні тому мала операцію. Післяопераційний період стабільний, без ускладнень. Проходила активну фізіотерапію. Повний спектр руху відновлено, тест на згинання — 127 градусів. Тест на силу — суттєві покращення, як і в тесті на рухливість. Загалом, нога як нова, а за її словами, навіть краще. Пацієнтка повідомляє, що під час рухів болю немає. Їй дозволено повернутися до усіх її спортивних занять, окрім скейтбордингу — від цього я радив би втриматися років до тридцяти п’яти».

Я взяв наступну теку.

— «Перша ортопедична консультація, 23 січня. Лікар: Бен Пейн, — доводиться повторювати те саме, бо у світі електронних даних усе постійно плутається, і треба, щоб на кожному записі була вся необхідна інформація. — Пацієнт: Рашид Сміт. Особисті дані: дата народження 19 лютого 1979 року, номер медичної картки BMC17437, стать чоловіча, темношкірий, почав грати на позиції захисника у «Джексонвілльських ягуарах». Чесно, найшвидша людина, яку я бачив. Згідно з результатами МРТ розриву зв’язок чи сухожилок немає. Рекомендовано агресивну фізіотерапію. Також я б радив утримуватися від відвідування баскетбольних майданчиків до завершення професійної футбольної кар’єри. Рухливість обмежена через больові відчуття та подразливість, але за дотримання порад це зникне після завершення сезону. Можна відновлювати обмежені силові та швидкісні тренування, але до появи больових відчуттів. Повторний огляд призначено за два тижні. Також треба зателефонувати у баскетбольний клуб YMCA[4] та сказати, щоб його картку анулювали».

На цьому поки що все. Ховаючи документи в рюкзак, я помітив, що жінка сміється.

— Ви лікар? — спитала вона.

— Хірург, — я помахав текою, яку ще тримав у руці. — Розбираюся з пацієнтами за минулий тиждень.

— А ви добре їх знаєте, еге ж? Своїх пацієнтів. Пробачте, не могла не підслуховувати, — вона осміхнулася, перепрошуючи.

— Це моя дружина мене навчила, — пояснив я.

— Чого саме?

— Бачити у людях дещо більше за суму серцебиття та кров’яного тиску відносно до індексу маси тіла.

— Мені б такого лікаря! — знов засміялася молодиця.

— А ви?.. — кивнув я на записники.

— Журналістка, веду рубрики у кількох часописах для жінок, — вона таким самим жестом помахала записником.

— А про що пишете?

— Про моду, усілякі нові тенденції, про стосунки. Частіше за все з гумором та сатирою. Одначе не плітки, ні, я не з тих.

— А я і двох слів зв’язати не зможу. А скільки статей на рік ви пишете? Приблизно?

— О… Гадаю, сорок чи п’ятдесят. — Вона схилила голову. — Зазвичай лікарі ненавидять такі штуки, — жінка кивнула на диктофон, який я й досі тримав у руці.

— А я навпаки, майже завжди з ним.

— Що, талісман?

— Щось на взір цього, — розсміявся я.

— Так зручно користуватися?

— Ну, мені справді зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.

— Журналіст у моїй душі відчуває тут якусь історію.

— Він не помилився. Диктофон мені Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тоді гнав вантажівку з нашими меблями у Джексонвілль, додому. На мене чекала робота в лікарні, і графік дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лікаря», знаєте? Чоловіка ніколи немає, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серіалами. А диктофон… Так ми, можна сказати, спілкуємося. Намагаємося не згубити якісь наші дрібнички… Слухаєш голос — і ніби інша людина поруч. Я щось розповідаю їй між операціями чи коли мені треба вставати серед ночі. Потім через кілька днів віддаю їй. Вона записує якісь свої думки та переживання й віддає мені.

— А чому б просто не користуватися телефоном?

— Та ні, це не те саме. Спробуйте — ви зрозумієте, про що я.

— Давно ви одружені?

— Гм-м… цього тижня виповниться п’ятнадцять років. — Я кинув погляд на її руку. Каблучка на пальці являла собою таку, які дарують на заручини, але обручки не було. — А ви що ж, от-от маєте вийти заміж?

Молодичка стримала усмішку.

— Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.

— О, мої вітання!

Вона похитала головою та оглянула натовп.

— У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.

— Гадаю, ви хороша журналістка, — зауважив я.

— Ну, мабуть — раз вони мені ще платять, — жінка стенула плечима. — Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. — Її усміх дійсно зачаровував. — Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?

— Саме так. А ви звідки?

— З Атланти. — Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.

— Можна Ешлі? — спитав я.

— Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання — тобто взагалі без належного причандалля, — йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.

— А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?

Вона кивнула.

— Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.

Знову кивок — вочевидь, у неї немає потреби когось вражати.

— То що, маєте і пояс якийсь?

Жінка піднесла три пальці.

— У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.

— Що з ним сталося?

— Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.

— Доводилося таке бачити.

— А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?

— Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?

— Я їздив на медичну конференцію. Брав участь у кількох обговореннях, а ще пощастило на кілька днів утекти в гори.

— У гори?

— Полюбляю альпінізм і гірський туризм.

— Це коли не ріжете людей?

Я розсміявся.

— Ну, у мене дві пристрасті. Перша — біг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшій школі. Біг — це така звичка, якої тяжко позбутися. Коли ми знов переїхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бігати за прибоєм. А ось друга — гори. Це захоплення ми відкрили разом пізніше, коли я вчився в медичному коледжі у Денвері. Власне, я захопився альпінізмом, а вона пильнувала, щоб мені не зірвало дах. Загалом у Колорадо є п’ятдесят чотири піки, висота яких сягає більш як чотирнадцять тисяч футів[5]. Місцеві називають їх чотирнадцятками. У штаті навіть існує неофіційний клуб людей, які побували геть на всіх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свій список.

— І на скількох ви вже встигли побувати?

— На двадцяти. А я щойно додав гору Прінстон, 14 197 футів[6], з масиву Колледжіейт-Пікс.

Якусь мить жінка це обдумувала.

— Так це ж вище за чотири кілометри над рівнем моря!

— Трохи вище, — погодився я.

— І довго дряпатися на таку гору?

— Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти, — я замислився, добираючи влучне слово, але так і не дібрав, — важкувато.

— То що, і кисень треба з собою нести?

— Ні, це не настільки високо. Але попередня акліматизація не завадить.

— Там нагорі усе вкрите снігом та льодом?

— Саме так.

— Ще й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?

— Та ви точно хороша журналістка! — засміявся я.

— Що, я вгадала?

— Ну, прохолодно.

— І що, ви дісталися верховини та спустилися додолу живий?

— Очевидно, що так.

Її брова злетіла вгору.

— Виходить, ви один з отих людей?

— Це ж із яких?

— Що люблять кидати виклик дикій природі.

— Та я швидше воїн вихідного дня. Здебільшого я таки живу на рівні моря.

Вона оглянула натовп.

— Виходить, ваша дружина не із вами?

— Цього разу я сам. — Від ароматів із піцерії поруч у мене вже почав бурчати живіт. — Можу я лишити з вами свої речі? Я на хвилиночку.

— Звісно ж.

За кілька хвилин я вже повернувся з тарілкою салату «Цезар» і чималою піцою з пепероні. Аж тут затріщали гучномовці.

— Прошу уваги! Шановні пасажири, якщо ми зараз усі поквапимося та швиденько сядемо в літак, у нас є шанс вирватися зі шторму. Людей небагато, тож пасажирів усіх напрямків запрошуємо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспішіть.

Над усіма виходами навколо світилося «Затримано». Обличчя присутніх мали майже однаковий розчарований вираз. Пара батьків уже бігла повз мене, тягнучи за собою двох хлопчаків з валізками у стилі «Зоряних війн» і світловими мечами в руках.

Я схопив наплічник, їжу та рушив з іншими сімома пасажирами, серед яких була й Ешлі, до виходу. Вже у літаку я знайшов своє місце, сів та застебнув ремінь. Стюардеси хутко провели перевірку, і літак почав виїжджати на злітну смугу. Я ще ніколи не бачив, щоб посадка пройшла з такою швидкістю. Почувся голос пілота:

— Говорить пілот. Ми у черзі на протильодову обробку. Якщо встигнемо, то вирвемося зі шторму. До речі, у першому класі повно місця — якщо ви ще не там, то це цілком ваша провина. Місць вистачить на всіх.

Усі мерщій пересіли. Останнє вільне місце в першому класі, коло мене, посіла Ешлі — вона усміхнулась мені та застебнула свій ремінь.

— Як гадаєте, вдасться нам сьогодні звідси вшитися?

— Навряд чи, — поглянув я в ілюмінатор.

— А ви, виявляється, песиміст.

— Я лікар, а лікар завжди має бути оптимістом з реалістичними поглядами.

— Ваша правда.

Наступні тридцять хвилин ми чекали на свою чергу, а стюардеси приносили нам геть усе, чого ми тільки могли забажати. Я взяв томатний сік зі спеціями, а Ешлі — склянку каберне.

Знов почувся голос пілота:

— Шановні пасажири, як я вже казав, ми намагалися встигнути забратися звідси до приходу грози, — він вжив минулий час. — Диспетчери твердять, що маємо вікно десь у годину… — Усі полегшено зітхнули: отже, є надія. — Але щойно повідомили, що одна з наших машин для протильодової обробки зламалася. Тобто наразі працює тільки одна, і наш літак двадцятий у черзі. До чого я веду: пробачте, але сьогодні ми нікуди не летимо.

Пасажири розчаровано загули. Ешлі розстебнула ремінь безпеки та похитала головою.

— Та що ж це коїться…

— Сучі тельбухи! — почулося від чоловіка ліворуч.

— На виході вас зустрінуть представники авіакомпанії, — вів далі пілот. — Якщо комусь потрібен ваучер на номер у готелі, будь ласка, зверніться до Марка — його легко впізнати за червоною курткою. Ми зробили все, що могли. Від імені команди прошу нас вибачити.

Нам нічого не лишалось, як знову повернутися до термінала. На табло усі написи «Затримано» швидко змінювалися на «Скасовано».

— Маячня якась, — висловив я загальний настрій.

За стійкою стояла жінка у формі співробітника компанії. Я ще не встиг і рота розтулити, як вона вказала рукою на екран із прогнозом погоди та мовила:

— Даруйте, нічим не можу вам допомогти.

На чотирьох величезних екранах одночасно гігантська зелена пляма грози рухалася на північний схід з Вашингтону, Орегону та північної Каліфорнії. У нижній частині екрана повідомляли про сніговій, мороз і вітер. Ліворуч від мене пара солодко цілувалася. Еге ж, у них, мабуть, зайвий день відпустки. От же пощастило.

Той-таки Марк, про якого говорив пілот, роздавав ваучери та квапив усіх розбирати багаж. У мене, крім маленького наплічника, який я брав у салон, був іще великий рюкзак. Треба було дочекатися, поки вантажники його привезуть. Ешлі я загубив десь поблизу крамнички корисних продуктів. Поки я стояв коло лінії для отримання багажу, мій погляд впав на напис «Приватний аеропорт», що світився десь за півтора кілометри від головної будівлі. На найбільшому ангарі був напис «Чартер». Тут якраз на стрічці з’явився мій рюкзак. Я закинув його на плече, розвернувся та зіткнувся з Ешлі, котра теж чекала на свою валізку.

— А ви не жартували, коли казали, що полюбляєте альпінізм, — зауважила вона, роздивляючись мій багаж. — Ви наче щойно з Евересту. Ви дійсно усім оцим користувалися?

Мій рюкзак, помаранчевий «Оспрі» на 70 літрів, пройшов зі мною чимало. Я нерідко використовую його замість валізи, бо це зручно, але насправді ходити з ним у гори — саме задоволення. Наразі там був теплий одяг та все для ночівлі у горах: спальний мішок, карімат[7], джет-бойл[8] (чи не найцінніше моє спорядження, якщо не брати до уваги спальний мішок), кілька пластмасових пляшок для води й інші дрібниці для виживання чи просто комфортного перебування вище від трьох-чотирьох тисяч метрів. А ще в рюкзаку був темно-синій діловий костюм у тоненьку смужку, чудова синя краватка — її Рейчел подарувала — та блискучі черевики до костюма.

— Та ні, Еверест — це для мене занадто. Я добре знаю свої можливості. Вище від чотирьох з половиною тисяч метрів мені вже дуже важко. Тому я утримуюся від висотних походів. А тут лише найнеобхідніше, — я труснув рюкзаком.

Ешлі помітила свою валізу та взяла її зі стрічки. З виразу її обличчя легко було зрозуміти, наскільки їй боляче від думки, що вона спізнюється на власне весілля. Куди й поділися її шарм і веселощі.

— Було приємно з вами познайомитися. Сподіваюсь, вам поталанить дістатися додому. — Вона простягла руку для потискання.

— Так, я теж спо… — Але вона вже розвернулася та швидко прямувала до юрби, яка чекала на вільні таксі.

Розділ другий

З рюкзаком на плечі я пройшов через скляні двері. Неподалік стояв автобус, шо підвозив людей з термінала до літаків, — наразі він був порожній, бо всі пасажири або сиділи у своїх літаках, або ж намагалися поїхати до готелю. Водій нудився за кермом, вистукуючи пальцями якусь мелодію.

— Пробачте, ви не підкинете мене до чартерів? — постукав я в його вікно.

— Заходьте. Однаково іншої роботи не маю.

За якусь хвилину він вже висадив мене коло ангара.

— На вас почекати?

— Якщо вам це не складно. Дякую.

Водій не став глушити мотор, і я, піднявши комір та запхавши руки в кишені, побіг усередину. Небо було чисте, але температура швидко падала, а вітер почав боляче кусатися. Зачинивши за собою двері ангара, я потрапив у тепло обігрівача. Крім трьох невеличких одномоторних літаків тут був сивий чоловік — він стояв коло літака з написом «Чартери Ґровера: риболовля й полювання у найвіддаленіших куточках». На хвостовій частині літачка був також номер: 138GB.

Чоловік стояв до мене спиною та стріляв із блокового лука в мішень на дальній стіні, метрів за тридцять п’ять від нього. Коли я увійшов, він саме випустив стрілу, яка просвистіла в повітрі та встромилася в мішень. Чоловік мав на собі потерті джинси та сорочку на кнопках із закатаними рукавами. На шкіряному ремені великими літерами було вибито «Ґровер», а збоку висів чохол з мультитулом[9]. Через стоптані черевики він здавався дещо клишоногим. Біля його ніг сидів тер’єр Джека Рассела[10], кидаючи на мене прискіпливі погляди.

— Добрий вечір, — привітався я.

Він опустив лук, розслабив плечі та повернувся до мене. Високий вродливий чоловік із сильним квадратним підборіддям.

— Вітаю. Ви, мабуть, Джордж?

— Ні, сер. Я Бен.

— Шкода. — Він повернувся та знов підняв лук.

— А що, Бен не підходить?

Чоловік напнув тятиву.

— Двоє бронювали мій літак до Сан-Хуана. Мали сідати на невеличкому аеродромі близ Орея. — Він випустив стрілу, і та з пронизливим свистом полетіла до цілі. — Так ось одного з тих двох і звати Джордж. Думав, це ви. — Він узяв наступну стрілу.

Я підійшов ближче до нього та оглянув мішень. Щільніше за все вона була вибита навколо яблучка — вочевидь, старий чимало часу проводив тут з луком.

— Таланить же новачкам, — пожартував я.

Він осміхнувся та знов напнув тятиву.

— Тренуюся, коли чекаю на клієнтів. — Чоловік випустив третю стрілу, і та увійшла в ціль чітко між двома попередніми — навіть торкнулася їх.

Потім він причепив лук до спинки свого сидіння в літаку та пішов до мішені. Я рушив за ним.

— Хтось любить у вільний час ганяти маленький м’ячик по траві дорожезними металевими дрючками, — він витяг стріли, — а мені до вподоби рибальство та полювання.

Я зміряв оком його літак.

— Слухайте, а чи зміг би я переконати вас допомогти мені вшитися звідси сьогодні?

— Ви що, переховуєтеся від поліції? — глипнув він на мене спідлоба.

— Ні-ні, — всміхнувся я. — Просто дуже хочу додому.

— Та я і сам вже думав зачиняти ангар і бігти у тепле ліжечко до моєї дружини, — він кинув оком на годинник, а потім помітив у мене на пальці обручку. — Либонь, ви теж хочете того самого. Хіба що не з моєю дружиною, — легко розсміявся старий.

— Саме так, сер. Саме так.

— І що, де ж ваш дім?

— Флорида. Думав, може, ви допоможете мені вирватися з цієї грози, а вранці я вилечу першим рейсом у Флориду. То що, чи годен я переконати вас підкинути мене кудись на схід від Скелястих гір?

— Господи, та куди ж ви так поспішаєте?

— У мене за, — я зиркнув на годинника, — тринадцять годин сорок три хвилини операція на колінному суглобі, а потім ще дві з заміни кульшового суглоба.

Ґровер засміявся, витяг із кишені ганчірку та почав витирати руки.

— І що, боляче вам завтра буде?

— Ну, мені навряд чи. Я ж хірург.

Він визирнув за двері ангара в бік головного аеропорту.

— Що, великі пташки сьогодні вдома?

— Рейси скасували. Зламалась одна з машин для протильодової обробки.

— Вони в них постійно ламаються. Можливо. А може, з машинами насправді все гаразд, а причина у профспілці. І щодо ваших операцій — їх не можна перенести? Пам’ятаю, мені переносили, — він постукав кулаком собі по грудях, — із серцем іноді проблеми.

— Та мене й так тиждень не було — через конференцію. За скільки ми могли б домовитися?

Закінчивши протирати руки, він запхав ганчірку до кишені. Свій лук разом з колчаном зі стрілами старий прилаштував за спинкою сидіння у літаку та закріпив липучками. Ще я побачив у салоні три довгі футляри з чимось.

— Мої спінінги, — поплескав він їх долонею.

— А це що? — вказав я на інший футляр неправильної форми поруч із вудками.

— Сокира. Я літаю у дійсно віддалені місця і маю на борту все необхідне, — він поплескав туго зібганий спальний мішок. — У таких місцях треба розраховувати тільки на себе.

За спинкою висіла куртка з усіляким рибальським приладдям — я навіть ножички та сітку розгледів. Ґровер пояснив:

— Подекуди мої клієнти хочуть у такі місця, що сам я не можу дозволити собі туди літати. Тож я користуюся нагодою та роблю те, що полюбляю. Зі мною іноді дружина літає.

Ґроверу, вочевидь, було вже за шістдесят, а втім, він мав вигляд людини, не старшої за п’ятдесят, і за енергетикою нагадував радше підлітка.

— Це ваш власний літак?

— Так, «Скаут».

— Схожий на літак Стівена Фоссетта[11].

— Це такий самий. Двигун «Локомен» 0-3-60, видає 180 конячок. Максимальна швидкість — 140 миль на годину.

— Небагато, — зауважив я.

— Швидкість не головне. — Ґровер ніжно погладив лопать пропелера. — У цієї пташки швидкість на приземленні 38 миль на годину — її можна посадити на клаптик землі завбільшки з цей ангар.

Я оглянув приміщення — метрів 25 на 45.

— Завдяки цьому я можу дістатися дійсно віддалених місць, — розповідав він. — Саме за це мені й платять. — Чоловік позирнув на годинник та на мить замислився. — Слухайте, ну, навіть якщо я підкину вас до Денвера, ви все одно зможете вилетіти тільки вранці.

— Я хочу спробувати. Крім того, кажуть, насувається така буря, що може засипати снігом надовго.

— І це не дешево, — зауважив він.

— Скільки?

— Сто п’ятдесят на годину, і вам доведеться також заплатити за шлях назад. Тобто 900 доларів.

— Кредитки берете?

Чоловік примружив одне око, нахилив голову, прискіпливо мене оглядаючи. Вочевидь, він щось вирішив, кивнув, криво всміхнувся та простяг руку.

— Ґровер Рузвельт, — відрекомендувався він.

Я потис його жорстку долоню.

— Часом не родич колишньому президентові?

— Не дуже близький. Не те щоб вони дуже хотіли зі мною породичатися.

— Бен Пейн.

— І ви що, ходите лікарнею у халаті з написом «Лікар Пейн»?

— Саме так.

— І вам дійсно платять за лікування?

— Навіть різати себе дозволяють. — Я дав йому свою візитівку. «Ви знаєте Пейна? Більше ніякого болю»[12].

— Щось надто моторошно, еге ж? — Він прочитав напис на картці.

— Ну, можна по-різному це сприймати.

Ґровер осміхнувся, видобув з кишені люльку та запалив її бронзовою запальничкою, втягуючи полум’я глибоко у тютюн. Коли середина вже яскраво світилася червоним, він знову клацнув запальничкою та сховав її у кишеню.

— Ортопедія, значить?

— Ну, і медицина катастроф. Це споріднені сфери медицини.

— Тоді злітаємо за п’ятнадцять хвилин. Я потелефоную дружині та скажу, що буду пізно. Сходимо завтра з нею в ресторан та з’їмо по добрячому стейку. Ну, і поклик природи, — додав він через плече, прямуючи до туалету. — Кидайте ваш рюкзак на заднє сидіння.

— Тут є вай-фай?

— Пароль «танк».

Я відкрив ноутбук та під’єднався до Інтернету, завантажуючи ділову й особисту голосову пошту — вона надходила мені на е-мейл у вигляді аудіофайлів. Я взагалі взяв собі за звичку геть усе спілкування вести через електронну пошту, бо це суттєво ощадить час. Відтак я скопіював з диктофона записи про своїх пацієнтів та надіслав їх секретареві (а також іще на два незалежні сервери — про всяк випадок, раптом одна чи дві копії десь загубляться). На тому я закінчив — на решту листів можна буде відповісти у польоті, а щойно десь знайду вай-фай — усе відправлю. Ґровер повернувся за кілька хвилин. Раптом я згадав про Ешлі Нокс.

— Ґровере, а скільки людей ви можете взяти на борт?

— Опріч мене ще двох, якщо вони не проти сидіти пліч-о-пліч.

Я озирнувся на головну будівлю аеропорту.

— А ще хвилин десять маємо?

— Я якраз готуватиму літак до польоту. Але покваптеся, погода не лишає нам багато часу.

Уже знайомий мені водій автобуса підвіз мене до термінала, а оскільки роботи він і досі не мав, то пообіцяв знов почекати. Ешлі знайти було неважко — вона стояла у великій черзі на таксі, у застебнутій аж до носа довгій куртці від «Норс Фейс».

— Гей, Ешлі, я винайняв чартер до Денвера — можливо, ми встигнемо вшитися звідси, перш ніж здійметься буря. Знаю, ми з вами не надто добре знайомі, але в літаку є ще одне місце. Що скажете?

— Ви серйозно?

— Менш як за дві години будемо там, — я зробив якийсь заспокійливий жест. — Слухайте, може, це здається… дивним… Але я і сам пройшов через усі ці весільні клопоти. Я добре пам’ятаю, як моя дружина не могла спати два дні, намагаючись зробити все ідеально. Чесно, я просто хочу допомогти. Ніяких приписів дрібним шрифтом.

Обличчя її так і пашіло скепсисом.

— І ви нічого за це не хочете від мене? Знаєте, я ж можу добряче роздати карасів. І не таких у нокаут відправляла.

Я підніс руку з обручкою.

— Я люблю пити каву на задній веранді нашого будиночка на пляжі та дивитись на океан. Якось моя дружина поставила там блюдечка для трьох бродячих котів, що вешталися неподалік. Тепер кожного ранку вони складають мені компанію. Я дав їм імена та звик до їхнього приємного муркотіння.

— Ви що, хочете порівняти мене з бродячим котом? — насумрилась Ешлі.

— Ні. Я хочу сказати, що не помічав жодного з тих котів, аж поки дружина не почала їх годувати. Тепер коти просто всюди. З людьми в мене так само — з лікарями це часто буває. Так ось, я просто не хочу, щоб зірвалося ваше весілля. Правда.

Я помітив, що вона аж трохи підстрибує від надлишку енергії.

— Тільки я сама за себе плачу, згодні?

— Як вам за краще. Але, навіть якщо ви не платите, я все одно запрошую вас приєднатися, — знизав плечима я.

Поглянувши на злітну смугу, вона переступила з ноги на ногу.

— Завтра вранці я маю їхати з дівчатами у спа після сніданку. — Її погляд на мить затримався на написі «Чартери». — Було б добре забратися звідси сьогодні, — зітхнула Ешлі та посміхнулася. — Маю три хвилинки?

— Звісно, але… — На екрані з прогнозом погоди величезна зелена пряма бурі підповзала все ближче.

— Випила забагато кави. Пробачте. Думала, уже дотерплю до готелю, але в літаку навряд чи є туалет, еге ж?

— Це точно, — засміявся я.

Розділ третій

Ґровер вже сидів на місці пілота з навушниками на голові та клацав різноманітними перемикачами.

— Що, готові?

— Ґровере, це Ешлі Нокс, журналістка з Атланти. У неї весілля за дві доби, тому я запропонував їй полетіти з нами.

— Вітаю на борту. — Він узяв її валізу та прилаштував за задніми сидіннями.

— А у хвостовій частині немає багажного відсіку? — поцікавився я.

Ґровер усміхнувся та відчинив невеличкі дверцята біля хвоста.

— Тут вже зайнято, — показав він великий помаранчевий прилад. — Це АРМ.

— Тепер я знаю, що відчувають пацієнти, коли я вживаю абревіатури.

— Аварійний радіомаяк, — пояснив той. — Якщо літак упаде, ця штука відправить сигнал на частоті 122.5. Вона дуже міцна — витримує удари до 13 кг. Таким чином інші літаки знатимуть, що ми в біді, і за нами відправлять кілька літаків, які розрахують наше місцеположення та передадуть його рятівникам.

— А чого ж літак Стіва Фоссетта не змогли знайти?

— Якщо літак розбивається за швидкості більш як 320 кілометрів на годину, АРМ не витримує.

— Зрозуміло.

Приготування були завершені, й ми з Ешлі влаштувалися на задньому сидінні. Ґровер зачинив дверцята та завів двигун. Для нас теж були навушники — звисали зі стелі. Місця тут дійсно було обмаль, сиділи ми дуже щільно. Літак повільно виїхав з ангара, і Ґровер клацнув іще кількома перемикачами та посмикав ручку штурвала. Я не дуже знаюся на літаках, та Ґровер був схожий на людину, яка може літати навіть уві сні. На панелі приладів мерехтіли два GPS.

— Ґровере, а навіщо два? — Я поплескав його по плечу та тицьнув пальцем у бік одного з приладів.

— Про всяк випадок.

— Це ж який?

— Ну, всяк… — Він знов поринув у підготовку до зльоту, а я набрав на телефоні номер голосової пошти та притис апарат до вуха.

— Гей, чуєш, це я… — почувся її сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому плані я чув гуркіт океану — хвилі ритмічно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на задній веранді. — Мені не подобається, коли ти йдеш… — Пауза. Глибокий вдих. — Я знаю, ти хвилюєшся, але не треба. Ще три місяці — й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, — вона вичавила з себе сміх. — Ми всі почекаємо. Кава на пляжі. Поквапся… Усе буде добре. Повір мені. І ні на мить навіть не сумнівайся — я кохаю тебе. Кохаю навіть дужче. Ти це знаєш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всім своїм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжі.

Я вимкнув телефон і втупив погляд у вікно. Ґровер зиркнув на мене та повільно нахилив ручку штурвала уперед. Літак покотився до злітної смуги.

— Хочете зателефонувати їй?

— Що?

— Хочете зателефонувати їй, перш ніж ми злетимо? — Він жестом показав телефон.

— Ні-ні, — я замахав руками та сховав мобілку до кишені. — Потім зателефоную. У вас відмінний слух — я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.

Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.

— Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, — він хитнув головою у бік Ешлі.

Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.

— Якщо хочете, можемо зачекати, — ще раз запропонував Ґровер.

— Ні-ні, все добре. Правда, — я енергійно захитав головою.

— Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, — промовив Ґровер у свій мікрофон.

За кілька секунд у наших навушниках почулося:

— Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.

— А цей GPS-прилад показує погоду? — поцікавився я.

Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.

— Просто чудова буря! Снігу буде чимало! — вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.

Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.

— Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його — відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.

Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.

— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.

— Що?

— Ви давно одружені?

— Цього тижня буде п’ятнадцять років.

— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.

Ґровер розсміявся та відповів замість мене:

— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.

— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.

— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.

— Ви й досі даруєте їй квіти?

— Щотижня, — кивнув я.

Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.

— Ви щотижня даруєте дружині квіти?

— Саме так.

— Ай молодець! — почулося від Ґровера.

— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.

— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.

— Ви не жартуєте?

— Анітрішечки.

— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.

— Я побудував для неї оранжерею.

— Оранжерею? — знов брова вгору.

— Так.

— І скільки ж там рослин?

— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.

— Справжній романтик! — весело гаркнув Ґровер. — Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?

— У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.

— Чудово! А які плани на медовий місяць?

— Італія. Двотижнева мандрівка — від Венеції до Флоренції.

Тут літак трохи труснуло.

— Суто з цікавості, пане…

— Ґровер, просто Ґровер.

— Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?

Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.

— Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?

— Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

— Службу в армії брати до уваги?

— Без армії.

— Десь п’ятнадцять тисяч годин.

— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.

— Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.

— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.

— А в нього скільки годин у повітрі?

— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

— А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.

— Ґровере, а діти у вас є?

— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.

— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

— Тридцять дев’ять.

— А вам, Ешлі?

— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

— Ну, не можна саджати двох людей на заднє сидіння цього літака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та і вам там наче непогано.

— А чому не можна двох? — поцікавився я.

— Федеральна авіаційна агенція так вважає.

— Тож це виходить, я переступаю закон? — всміхнулась Ешлі.

— Спочатку треба розібратися, що таке закон, — буркнув Ґровер.

— Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?

Ґровер розсміявся.

— Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.

— А, ну тоді добре.

— Цей літак не може швидко й високо літати. Так що мені не потрібен повітряний коридор — я літаю за правилами візуального польоту.

— А це як? — Мені стало цікаво.

— Ну, якщо я планую летіти, керуючись візуальними орієнтирами, то не маю оформлювати план польоту, тому я цього й не роблю. Тож скільки вам років, Ешлі?

— Тридцять чотири.

Ґровер кинув погляд на GPS-прилад.

— Чорти б узяли цей вітер! Буря йде чималенька! Добре, що я знаю, куди летіти, інакше точно загубилися б. Які ж ви обоє ще молоді, — зауважив він. — Маєте ціле життя попереду. Усе б віддав, аби стати знов тридцятирічним і мати мізки, що маю зараз.

Ми якось притихли. Настрій Ешлі помітно змінився, і мені стало ніяково — адже це через мене вона переступає закон.

— Та не переймайтесь аж так, — спробував заспокоїти нас Ґровер. — Це незаконно, тільки якщо вас упіймають. А ніхто вас не впіймає. Уже за дві години сидітимете в аеропорту та чекатимете на свій рейс, — він відкашлявся.

Крізь прозорий дах над моєю головою було видно нічне небо. Зірки висіли так близько, що, здавалося, їх можна було б торкнутися руками.

— Так ось, — знов почав Ґровер і кашлянув. Я ще відпочатку помітив кашель, а тепер прислухався пильніше. — Оскільки ми намагаємось обігнати бурю, що в нас ліворуч, а також зважаючи на ходовий вітер і брак кисню у мене в салоні, ми маємо триматися не вище від 4500 метрів, інакше у вас почне боліти голова.

— Відчуваю, що тут має бути якесь продовження, — буркнула Ешлі.

— Ага, продовжую: тримайтеся, попереду в нас гори Юíнта.

— Чиї гори?

— Це ділянка зовсім диких гір у хребті Юїнта. Найбільший за довжиною — із заходу на схід — хребет на континенті. Тут близько 1,3 мільйона акрів земель, на які не ступала людська нога. Ну, звісно, ступала, але рідко. На рік тут випадає близько 12—18 метрів снігу, деінде навіть більше. А ще тут понад сімсот озер — чудові місця для рибалок та мисливців.

— Важкоприступні місця.

— Дивилися фільм «Єремія Джонсон»?[13]

— Один з моїх улюблених.

— Його знімали просто отут, — з усмішкою він показав униз.

— Що, правда?

— Щирісінька правда.

Літак почало відчутно кидати. Шлунок намагався вирватися на волю.

— Ґровере, а ви у парках розваг ніколи не каталися на таких атракціонах, що жбурляють людину в усі боки, але нікуди не їдуть?

— Катався. — Він сильно нахилив ручку штурвала до свого лівого коліна.

— Я називаю їх блювальними стільцями. У нас що, буде саме такий атракціон?

— Та ні. Швидше «американські гірки». Вам сподобається. — І він утупився у вікно.

Ми вчинили так само. З-під крісла знову виліз собака.

— У центральній частині масиву створили національний парк, тобто туди не можна дістатися ніяким моторним транспортом. Ця територія — радше Марс, аніж Земля, бо туди важко дістатись, а ще важче звідти вийти. Якщо пограбуєте банк, тікайте сюди, тут вас точно не знайдуть.

— Ділитеся досвідом? — засміялась Ешлі.

— Без адвоката не відповідатиму! — розсміявся чоловік і знов закашлявся.

— Ґровере! — погукав я.

— Що?

— А як далеко зараз видно?

— Гадаю, кілометрів на сто двадцять.

Озирнувшись, я не побачив на землі жодного вогника.

— Часто ви тут літали?

— Разів сто чи й більше.

— І могли б пролетіти навіть із заплющеними очима?

— Хтозна.

— Добре. Бо таке відчуття, що ми от-от почнемо дном торкатися цих шпилів.

— Та ні, до них метрів тридцять, — пожартував він. — Але якщо ви й далі так на них дивитиметеся, то ялинки почнуть вам очі колоти.

Ешлі засміялась, а Ґровер дістав з кишені коробочку антацидних[14] льодяників, закинув до рота два та знов кашлянув. Іще за хвилину він прикрив рукою свій мікрофон і відригнув.

— Слухайте, Ґровере, я стосовно ваших проблем із серцем. Чи давно вже ви кашляєте та їсте антациди, як цукерки?

Він потягнув на себе ручку штурвала, і літак почав набирати висоту, злітаючи над плато між двома високими горами. Ліворуч у небі висів місяць, заливаючи своїм сяйвом світ, щільно вкритий білою ковдрою. Ґровер помовчав, а потім зауважив:

— Яка ж краса, еге ж?

— Просто нереальна, — погодилась Ешлі.

— Док, я минулого тижня був у свого кардіолога, — зрештою відповів Ґровер на моє запитання. — І він прописав мені ці льодяники.

— А кашель тоді вже був?

— Був. Саме через нього дружина й відрядила мене до лікаря.

— Вам зробили кардіограму?

— Так. Усе в нормі.

— Слухайте, я вам наполегливо радив би піти до нього знову. Може, нічого немає, але треба переконатися.

— Ви так думаєте?

— Нехай вас іще раз оглянуть, добре?

— Гаразд, док. Я дотримуюся простих правил у житті, й одне з них — роби свою справу. І я прислухаюся до людей, які знаються на власній справі.

— Обіцяєте, Ґровере? Ви сходите до лікаря?

— Завтра навряд чи матиму час, але до середини тижня вирвуся. Згодиться?

— Згодиться. Тільки обов’язково сходіть цього тижня.

— Ґровере, розкажіть про свою дружину, — урвала нас Ешлі.

Якийсь час він мовчав. Літак чітко обходив височенні гори, майже облизуючи схили.

— Дівчина з Середнього Заходу[15]. Коли ми побрались, я не мав анічогісінько, крім кохання, мрій та пристрасті. Вона подарувала мені дітей. Не кинула мене, коли я втратив усе. Підтримала й була поруч. І вона — найвродливіша жінка на планеті. Нехай присутні леді не ображаються.

— У жодному разі. Яку пораду дасте жінці, що за сорок вісім годин має стати до вівтаря?

— Коли я прокидаюся вранці, вона тримає мене за руку. Я варю каву, а вона сідає поруч — так, щоб її коліна торкалися моїх. — Ґроверу подобалося розповідати, і ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас і не було. — Я не чекаю, що ви мене зрозумієте. Може, колись пізніше. Я вже давно одружений і багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось із часом стає тільки цікавіше. Може, ви думаєте, що такому стариганові, як я, байдуже, коли вона заходить до спальні в нічній сорочці? Я вам скажу, не байдуже. І їй не однаково, — розсміявся він. — Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять років, може, десь під руками провисла шкіра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якісь зморшки й мішки під очима, а трусики вже не такі крихітні, як були колись, — але і я вже не той красунчик з наших весільних фотографій. Я став сивим, зморщеним, повільним та засмаглим віддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жінкою, яка мені підходить. Ми з нею — пазл із двох шматочків.

— А що найкраще у подружньому житті? — спитала Ешлі.

— Найкраще… Коли вона сміється — я усміхаюся. Коли вона плаче — з моїх очей течуть сльози. Я ніколи б цього не зміняв ні на що.

Літак перемахнув через якусь гору, і внизу простяглася долина. Ґровер тицьнув пальцем у екран GPS, а потім кудись за вікно.

— Отам ми провели медовий місяць. Гуляли в горах. Ґейл любить природу, і ми щороку сюди приїжджаємо. Щоправда, тепер вже їздимо у кемпері[16], спимо під ковдрами з підігрівом, маємо електричну кавоварку — загалом, кидаємо виклик природі. — Він умостився зручніше. — Ви питали поради? Скажу вам те саме, що радив своїм дівчаткам перед весіллям. Виходьте за чоловіка, який буде йти життям поруч із вами наступні п’ятдесят чи шістдесят років. Буде відчиняти перед вами двері, готувати каву, мастити кремом п’яти — загалом, ставитиме вас на п’єдестал, де вам і місце. Подумайте, чи одружується він з вами лише через чудове личко та довгі коси? Чи кохатиме він вас через п’ятдесят років будь-якою?

Запала тиша, і я вирішив трохи розрядити атмосферу:

— Ґровере, ви змарнували талант!

— Це ж який? — Він не відривав погляду від якихось приладів.

— Та вам треба власне телешоу вести! Сідаєте на диван, викликаєте когось із зали та балакаєте з ним. Був би просто фурор.

Ґровер знов розсміявся.

— Ось ви двоє прийшли до мене в ангар, побачили жовто-блакитний літак і старого з пошарпаними руками та крихітним злим псом. Ви квапитеся в Денвер, щоб хутчіше повернутися до свого заклопотаного життя серед е-мейлів та повідомлень. А я бачу капсулу, що дозволяє злетіти над своїми проблемами та подивитися на них із зовсім інакшого пункту. Звідси ж краще видно, еге ж? — Він махнув рукою у напрямку чудового краєвиду під нами. — Ви всі дивитеся на життя крізь забруднені, подряпані, спітнілі, а іноді навіть розбиті окуляри. А тут, — він постукав по ручці штурвала, — тут ви маєте змогу на хвильку зняти свої окуляри та подивитись на життя власними очима.

— Саме тому ви любите літати? — тихо спитала Ешлі.

— Ми з Ґейл інколи сідаємо в літак та дві-три години просто літаємо. Мовчки. Тут нічого казати — слова й не потрібні. Не треба сповнювати повітря зайвими хвилями. Вона просто сидить там, де сидите ви, і тримає руку в мене на плечі. А коли ми повертаємося на землю, усе наче стає на свої місця.

Протягом кількох хвилин ми всі мовчали.

Ґровер знов закашлявся. Потім захрипів — низько та моторошно — і схопився руками за груди. Голова його вдарилась у скло збоку, спина вигнулася, рука почала рвати сорочку. Ще за мить він низько зігнувся над штурвалом та різко смикнув його праворуч. Літак важко нахилився і помчав до землі.

Гора перед нами наче піднялася назустріч. Відчуття було таке, ніби ми падаємо з величезного столу. За мить до удару об землю Ґровер потягнув штурвал на себе, і літак почав вирівнюватися. Швидкість суттєво впала, почулось, як гілки дерев дряпають дно літака — і Ґровер, немов робив це кожного дня, «поклав» літак на схил. Першим торкнувся хвіст, потім ліве крило — воно об щось зачепилося та відламалося. Праве крило сильно переважило літак, ставши своєрідним якорем. Десь саме тієї миті Ґровер вимкнув двигун. Останнє, що я пам’ятаю, — літак починає перевертатись, і хвіст відламується. Потім гучний хрускіт, крик Ешлі, гавкіт собаки (його, мабуть, викинуло в повітря), відчуття снігу на обличчі, тріск деревини — й удар. На приладі GPS мерехтить зелена лампочка — і далі темрява.

Розділ четвертий

Після зустрічі з Ешлі — а вона дуже нагадує тебе — я думав про той день, коли ми познайомилися.

Уроки закінчились, і я стояв на треку. Вже розігрітий — ох, зараз би мені так зігрітися. Ми бігали чверть кілометра, а тут бачу — через поле йде команда бігунів кросу[17]. Власне, команда йшла однією юрбою, а кількома сотнями метрів за ними йшла дівчина. Ти.

Таке враження, ніби ти навіть не торкалася ногами трави. Твоє тіло було просто симфонією рук і ніг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе раніше — ти бігала крос уже другий рік. Ходили чутки, що ти просто неймовірно бігаєш великі дистанції. Ти мала коротке волосся — як у Джулії Ендрюс у «Звуках музики»[18]. Ти підійшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потім і високу огорожу, біля якої я стояв. Я чув твоє дихання — глибоке, ритмічне, цілеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своїх смарагдових очей. Від твоїх рук та пальців мене загнало в піт. Я пробубонів щось на кшталт «отакої», перечепився через бар’єр і впав. Це на мить відвернуло твою увагу — чи, може, ти дозволила їй відвернутися, — і куточок твоїх губ осміхнувся мені, а очі спалахнули. Уже наступної миті твої ноги торкнулися землі, з очей зникло світло, і ти побігла.

Я дивився тобі у спину. На треку стояли перешкоди, і ти рушила, легко перестрибуючи їх усі. Земля під тобою здіймалася та опускалась, але це мовби ніяк не впливало на твої рухи. Абсолютна концентрація. Однак твоє обличчя — воно наче не брало у цьому участі. І я знову щось пробубонів, а мій товариш ляснув мене по потилиці.

— Навіть не мрій про неї, — мовив Скотт.

— Що?

— Рейчел Гант — у тебе жодних шансів.

— Це ж чого?

— Усе просто. Нейт Келсі.

Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта — півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.

— Ще побачимо, хто кого.

Знову ляпас.

— Хлопче, та тебе треба лікареві показати.

Шкода, що він не показав.

Дружина тренера працювала у приймальні декана[19] — вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.

— Що ти хочеш вивчати?

— Латинську мову.

— Навіщо?

— Мені подобається, як люди розмовляють латиною.

— Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.

— А він що, впав?

— Бене.

— Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!

— Як її звати?

— Рейчел Гант.

— А що, не міг одразу сказати? — І він підписав мені факультатив.

— Наступного разу казатиму.

— Нехай щастить, хлопче.

— Дякую.

— Слухай, у тебе гарна страховка?

— Так. А чого ви питаєте?

— Ти її хлопця бачив?

Я прийшов у клас, мабуть, першим — щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:

— Я Рейчел.

— Привіт! — Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.

Пам’ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі — я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.

— Ти Бен Пейн, — мовила ти.

Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.

— Ти мене знаєш?

— Тебе всі знають.

— Усі?..

— Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.

Може, батько був не такий вже й поганий.

Ти осміхнулася — може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.

— Що? — тільки й міг вимовити я.

— Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? — усміхнулася ти.

Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:

— Ніхто, — потім відкашлявся, — ні, ніхто, — додав я вже нижче.

Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.

— Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.

Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.

На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками — ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі — глибока зморшка, очі звужені.

— Гей, щось сталося? — спитав я.

Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.

— Нічого! — кинула ти через плече.

Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.

— Може, розповіси, що сталося?

— Моя швидкість не росте! — вигукнула ти в розпачі.

— Хочеш, я допоможу?

— Хіба можеш? — наморщила ти ніс.

— Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, — я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, — точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.

— Можна подумати, ти знаєш більше за нього! — Тебе нелегко було переконати.

Я тільки кивнув.

— І що ж це тоді?

— Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, — я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, — ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів — і ти помітиш відмінність.

Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.

— Що, правда?

Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.

Ти поклала долоні на стегна.

— То ти можеш це виправити?

— Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бігти поруч, і ти ніби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дібрати тобі новий ритм — з довшими кроками. Щось подібне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаєш на кожну плитку. Є інший спосіб: якщо бігти з кимось, у кого довший крок — твій мозок зможе сам підлаштуватися. В обох випадках крок має стати довшим.

— І ти мені допоможеш?

— Ну, так… Хіба ж я можу тобі відмовити?

Ти згорнула руки на грудях.

— І ти досі мовчав? Ти ж не звертав на мене жодної уваги!

Я й досі озирався, шукаючи твого гевала. Мені здавалося, ніби він просто дихає в потилицю.

— А що твій… твій отой комод без шиї?

— Якщо ти не чув, генію, ми розійшлися ще торік!

— Правда? — Я почухав потилицю. — А я й не знав.

— Може, на треку ти і швидкий, але отут, — ти постукала мене в груди, — я можу ще й бігати навколо тебе кругалі.

Ти й досі бігаєш.

Розділ п’ятий

Я розплющив очі. Навколо панувала темрява. Біль посилився. Я клацнув кнопку на годиннику: 4 : 47 ранку. Ми розбилися приблизно шість годин тому. Сонце зійде години через дві. Хоча, якщо взяти до уваги, що ми на чималій висоті, може, й раніше. Дуже холодно. Навряд чи проживу ще бодай чверть години, якщо просто зараз щось не вдію. Мене вже колотить, зуби цокотять. Ґровера вкрив шар снігу сантиметрів десять завтовшки. Мій ремінь безпеки і досі був пристебнутий, хоча крісло піді мною зламалося.

Ешлі лежала ліворуч від мене. Простягнувши руку, я намацав сонну артерію на шиї — серцебиття прискорене, але вона не видає ані звуку. Розгледіти її обличчя в пітьмі я не міг. Я намацав довкола сніг та бите скло. Праворуч під руку трапився компресійний мішок зі спальником, пристебнутий до Ґроверового сидіння. Я смикнув за мотузку і повільно витяг спальний мішок. Іще якийсь час знадобився, щоб знайти застібку та розстебнути його, після чого я, як зміг, укрив себе та Ешлі. Рухатися було вкрай тяжко — від болю зліва в грудях мені забивало подих. Я спромігся хіба що засунути її ноги у кінець мішка. Одну ногу точно пошкоджено. Собака стрибнув до нас грітися. Я знов натиснув кнопку та поглянув на розпливчасті цифри 5 : 59 на розмазано-зеленому тлі. За кілька метрів попереду я побачив лопаті пропелера, укриті снігом. Бракувало шматка однієї лопаті.

На світанку мене збудив собака — він стрибнув на груди та лизнув мене в ніс. Із сірого неба валив рясний сніг — Ґровера вже майже не було видно. Сантиметрів тридцять випало. Десь поруч росла якась ялинка — я бачив одну з її гілок. Холодно. Я засунув долоні під пахви. Пуховий спальний мішок — це одночасно і добре, і не дуже. Добре, бо я зігрівся і кровообіг покращився, а ще я не помер від холоду. Не дуже — бо з кровообігом посилився й біль у ребрах.

Ешлі так само тихо лежала поруч і не рухалася. Я знов торкнувся її шиї: серцебиття трохи уповільнилось, але було досить сильним. Значить, організм уже використав усі запаси адреналіну, що викинув у кров під час аварії.

Треба її оглянути. Я повільно сів і почав уважно її роздивлятися. Обличчя набрякло, усюди запечена кров, на голові й на лобі кілька порізів. Плече точно вибите: рука низько висить у рукаві куртки. Засунувши правицю в рукав, я намацав її руку, міцно взявся та потягнув униз. Жили в суглобі напружилися та повернули кістку на місце. Я спробував поворушити її рукою: кістка ходить занадто вільно (я згадав, що вона розповідала про інші вивихи), але принаймні все на місці. Загалом плечі вправляти доволі легко, якщо знати, як зробити потрібний рух. Щодо внутрішніх пошкоджень — то це пізніше, бо треба її роздягти. Тепер черга ніг. Я обережно обмацав боки: м’язисті, сильні. Тут усе нормально. Далі ноги. З правою все гаразд, а от з лівою біда.

Коли літак загатився в якийсь камінь, стегнова кістка Ешлі не витримала удару. Може, саме цієї миті вона кричала. Усе стегно неабияк набрякло та стало вдвічі більшим. Штани щільно охоплювали ногу. Пощастило, що кістка не вийшла назовні. Треба вправити перелом, поки вона не прокинулась, але для цього мені знадобиться більше вільного простору. Тут же наразі як у апараті МРТ — навіть не повернутися. Я оглянув те, що залишилося від літака: по суті ми опинилися в такій собі печері зі снігу та уламків фюзеляжу. І це не так вже й кепсько, з одного боку. Силою удару літак встромило в сніг, а потім хурделиця ще й добряче затрусила нас згори. Може, звучить і не дуже добре, але завдяки цій сніговій ковдрі маємо тут температуру десь –2 °C, а це точно тепліше, аніж надворі. Крім того, сніг добре захищає нас від вітру. Плексигласовий дах, притрушений снігом, пропускає трохи світла, і зараз це мені допоможе.

Я почав розширювати простір, викопуючи додаткове місце у снігу для ноги Ешлі. Собака активно мені допомагав, нарізаючи кола. Потім він стрибнув на коліна Ґровера та спробував злизати сніг з його обличчя — мабуть, хотів спитати господаря, коли ж злітаємо. Руками копати я не міг, це стало зрозуміло майже одразу, тому, розгрібши трохи у Ґровера під ногами, знайшов пластикову планшетку. Документи я викинув, а планшетка стала непоганою лопатою. Робота йшла повільно, але мені вдалося викопати досить велику печеру — чи радше поличку, — куди я міг покласти Ешлі та вправити їй ногу.

Знявши спальник, я постелив його на сніг. Потім обережно трохи підняв дівчину та почав укладати на снігову поличку. Це неймовірно мене виснажило, і я притулився до сидіння Ґровера, намагаючись відсапнути. Дихати глибоко заважав гострий біль у грудях. На коліна стрибнув собака та лизнув мене в обличчя.

— Хлопчику, — прошепотів я, поплескавши його по спині. Ніяк не можу згадати ім’я.

На відпочинок мені знадобилося з півгодини. Я сів поруч та покликав Ешлі, але вона не відповіла. Добре, бо зараз буде боляче. Набагато гірше, ніж коли нога зламалася.

У пригоді став мій пасок. Я обмотав одним краєм щиколотку Ешлі, а другим — свій зап’ясток, щоб зручніше було тягти. Потім зняв свій лівий черевик та обережно сперся стопою між її ногами. Готово. Я натягнув пасок міцніше та схопився обіруч за її ногу, готуючись тягти. Раптом я відчув на своїй нозі її руку. Ешлі поглянула на мене з-під напівзаплющених повік, погладила мою стопу та прошепотіла:

— Давай, сильніше…

Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неї своєю стопою та вигинаючи спину. Ешлі пронизав біль, її голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик — а тоді вона знепритомніла. Нога розслабилась, і я поклав її в природне положення та відпустив. Вона дещо провисла набік, лягаючи так само, як і здорова нога.

Узагалі в лікуванні переломів головне — повернути кістки в правильне положення і зафіксувати, аж поки кістка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафіксувати ногу. У мене над головою стирчали дві відламані стійки крила — десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, їх переламало, коли відірвалося крило. Дещиця зусиль та часу — й ось маю дві металеві палиці.

Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидінням — його добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу з’явилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.

Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпеки — вони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.

Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артерію — нозі зараз потрібен добрий кровообіг.

Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.

Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одяг — куртку, піджак, блузку, бюстгальтер, — і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшов — це добре. Я одягнув її у штани та светр — звісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.

Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:

— Дякую.

Розділ шостий

Зараз день. Падає густий сніг. Холодно — я бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.

У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокно — якраз згодиться на шви.

Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок — ми обоє пережили аварію.

Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль — можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів — диспетчери про нас не знали.

У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.

Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матір’ю по телефону.

Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4 : 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За п’ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.

— Ворушися, кілометри самі себе не бігають.

— Так, сер.

Частіше за все я спав уже одягнений. Я пам’ятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:

— Гей, а чого ти в одязі?

— Побудь тут іще години чотири — і дізнаєшся, — поглянув я на двері.

— Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?

— Та вже звик.

— Давай-но вставай, забираймося звідси.

Я бігав до станції рятівників і назад. Дев’ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:

— Сім плюс! — або ж: — Двадцять плюс!

Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.

Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках — по 550. По середах — по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:

— Вище!

Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.

— Біль — це слабкість, що виходить із твого тіла, — говорив він низьким голосом, киваючи головою.

А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»

«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.

Ще до сьомої ранку я пробігав 11—16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою — після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.

У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16 : 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.

Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.

У старшій школі я виграв спринт на 400 метрів — прийшов за 50,9 секунд, — був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю[20] за 4 : 28. Я тричі став чемпіоном штату. Тато забрав мене зі стадіону та мовчки відвіз додому. Жодного святкування. Ніякого відпочинку.

— П’ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилини — у тебе чимало справ, юначе.

Десь тоді я почав розуміти, що для батька головне — мої показники. І що ці показники ніколи не будуть достатньо добрими. У навчанні він вимагав від мене тільки п’ятірки — «чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобі трохи напружитися». Друзів у мене було мало, бо за межами школи я або бігав, або спав.

У передостанньому класі я побив кілька рекордів штату та країни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробило — усі дівчата дивилися лише на футболістів. Хоча ті, хто знався на справі, почали мене поважати. Наприклад, бігуни. І ти.

Ти принесла в моє життя сміх і світло. Тепло. Ти бігала разом зі мною, кидала на мене веселі погляди та змахувала краплини поту з чола. А я — я думав лише про те, як мені змити з себе усе, що ліпив батько, й умитися тобою.

Батько виліпив мене. Він зробив мене тим, ким я є. Але його головним інструментом був біль. Він лишав мене порожнім. Я не вмів відчувати нічого, крім болю. А ти — ти сповнила мене до країв. Уперше я міг тренуватись і не знати болю. Ти дала мені те, чого я ніколи не знав: любов, що не залежала від секундної стрілки.

Розділ сьомий

Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповістив, що вже 12 : 01 ночі. Минув цілий день. У голові промайнула думка перевірити дату. Щоб усвідомити це, знадобилося кілька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлі проспали тридцять шість годин поспіль.

Крізь прозорий дах на мене світили мільярди зірок. Здавалося, їх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на моніторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.

Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовніше — їжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є, — на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надія — це аварійний радіомаяк.

Блакитне небо освітилося сонцем. Я спробував поворушитися, але м’язи страшенно задубіли. Важко було навіть голову підвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобільну аварію, вам легко уявити, що саме ми відчували. Так, у момент аварії дуже боляче, але через два-три дні біль стає просто пекельним. Я таки примусив себе сісти та сперся на якийсь камінь. До речі, це, мабуть, він і зламав ногу Ешлі.

При денному світлі стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли літак уперше торкнувся схилу, під нами було приблизно два з половиною метри снігу, дерева й каміння. Щось — дерево чи камінь — відтяло нам ліве крило. Через це літак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, і нас почало перекидати. Десь після третього разу праве крило міцно вгрузло, і літак жбурнуло на той камінь, що зараз за моєю спиною. Літак вдарився в нього — і нога Ешлі зламалася. Як вислід, ми опинились у відносно цілому шматку фюзеляжу, закопаному у сніг поруч із великим каменем та якимись деревами.

Так, спочатку погані новини. Літак Ґровера був жовто-блакитний — такі кольори легко помітити. Та наразі його майже повністю вкрило снігом і він став тією горезвісною голкою у сіні. Ще й хвіст відірвало. Усе, що мені вдалося знайти, — якісь помаранчеві уламки. Значить, ніякого сигналу на частоті 122.5 не буде і ніхто нас не шукатиме. Ніхто не прийде на порятунок. Ось така гірка правда. Саме її я маю повідомити Ешлі.

Була і гарна новина — одна. Ну, як гарна. Відносно. Сніг, що щільно вкрив літак, добре захищає нас, бо інакше ми вже були б мертві. Мінус два градуси краще, ніж мінус тридцять два.

Ешлі ще не прокинулася. Обличчя в неї почервоніло — мабуть, гарячка. А це скоріш за все означає інфекцію. Украй недобре, але доволі очікувано. Треба якомога швидше напоїти її.

Єдиний спосіб пересування, приступний мені на той момент — повзання, тому я підліз до рюкзака та знайшов там свій джет-бойл. У чашу я набив чистого снігу ззовні та запалив пальник. Блакитне полум’я почало швидко топити сніг, і я поступово додавав іще. Шум від моїх рухів розбудив Ешлі. Обличчя її набрякло настільки, що вона ледь могла розплющити очі. Нижня губа спухла. До речі, зараз, поки видно, треба зашити її порізи.

— Ось, випий, — я простягнув їй чашу теплої води.

Вона почала сьорбати.

У мене десь у наплічникові була коробка знеболювального. Мені вкрай хотілося ковтнути відразу чотири пігулки, але я знав, що Ешлі вони потрібні більше. Особливо через кілька днів. Отож я знайшов ліки, дістав чотири та дав їй.

— Ось, треба це ковтнути.

Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потім ще тричі. Сніг навколо її ноги давно розтанув, і нога знов набрякла. Від набряку біль посилюється, так що треба його зменшити. Пігулки допоможуть дати раду зсередини, а сніг — ззовні. Тому я знов обережно огорнув ногу снігом, помацавши артерію на нозі, щоб переконатися, що кров добре циркулює. Ешлі повільно допила всю воду — загалом десь 230 мілілітрів. За день треба буде дати їй ще п’ять разів по стільки ж. Півтора літра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.

Я знов наповнив чашу снігом, щоб зігріти води собі. Ешлі очами-щілинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу і нарешті спинилася на тілі Ґровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.

— Він що?..

— Він помер ще до того, як літак упав. Гадаю, щось із серцем. Не знаю навіть, як він зміг посадити літак.

Вона повільно піднесла руку та почала обмацувати голову і лице. Вираз її обличчя повільно змінювався.

— Я накладу шви на глибокі порізи.

— Який сьогодні день? — прохрипіла Ешлі.

Я розповів їй коротку версію подій. Жодної реакції.

У рибальській куртці Ґровера знайшлося хірургічне моноволокно та гачок з мушкою. Мушку я відірвав, а от гачок слід було випрямити. Для цього потрібен інструмент — голіруч це важко зробити. У Ґровера був якийсь на поясі, здається. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тіло вже задубіло і навіть не поворухнулося, коли я дістав мультитул. Треба буде його поховати. Після того як я накладу шви Ешлі та знайду нам щось попоїсти. Ґровер вже нікуди не квапиться.

Усе, гачок рівний. Я усилив волокно у вічко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крізь шкіру. У Ешлі по щоках котилися сльози.

— Його дружина, мабуть, страшенно хвилюється…

Ми ще не встигли обговорити ситуацію і своє становище. Своє паскудне становище. З досвідом я дізнався, що медицину й альпінізм поєднує одне: треба боротися з кожною проблемою по черзі. Наразі це її обличчя та голова. Решта — потім.

Розбиваючи снігову кірку тим самим мультитулом, я викопав іще одну поличку поруч із «ліжком» Ешлі — цього разу трохи нижче. У лікарні я часто навідую своїх пацієнтів після операції — для цього беру низенький стілець на коліщатках, щоб опинитися на рівні очей пацієнта або навіть нижче (я помітив, як важко людям у такому стані дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стільцем. Навіть у такій ситуації не можу нехтувати лікарською тактовністю.

Під поривом вітру гілка шкребнула прозорий дах. Я нарешті спромігся відшукати в рюкзаку свій спальний мішок та простелив його на другій поличці. Досі ми спали в одному — тепер буде зручніше.

Я знов підніс чашу з водою до вуст Ешлі та витер сльозу з її щоки.

— Що болить?

— Я через нього, — вона кинула погляд на тіло.

— А ще щось болить?

— Серце.

— Фізично чи емоційно?

Вона поклала голову.

— Знаєш, як давно я хотіла заміж? Як я чекала цього дня? Як планувала весілля? Усе… усе своє життя…

— Узагалі-то я питав про фізичні відчуття.

— Усе болить.

— На жаль, мені доведеться завдати тобі ще болю. Треба накласти кілька швів.

Ешлі лише кивнула.

Глибокими були два порізи. Один на голові — тут вистачить двох швів, і це не буде боляче. Другий — над правим оком посеред брови. У неї на цьому місці лишився шрам від якоїсь старої травми, і під час аварії шкіра знов луснула.

— Тут наче був шрам.

— Національні змагання. Мені було вісімнадцять. Проґавила удар — і так його й не побачила.

Я вже зав’язував вузлик першого шва. Черга другого.

— І що, ти знепритомніла?

— Ні. Я страшенно розізлилася.

— Чого?

— Бо зрозуміла, що на випускних фото матиму вигляд п’янички.

— І що ж було далі?

— Зворотний удар ногою з оберта, далі подвійний круговий, і на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.

— Це як — «тарганом»?

— У нас були назви для різних поз, у яких падали переможені.

— А які ще були пози?

— Дельфіном, тарганом, у танку білої людини та ще кілька.

Я зав’язав третій шов та перерізав нитку.

— Ось. Цього поки що досить. А коли дістанемося лікарні, пластичний хірург тут усе виправить.

— А що з цією чудовою шиною з трубок? Нога мене просто вбиває.

— Вибач, але це найкраще, що я можу наразі зробити. Я вправив перелом, однак без знімка важко щось сказати. Знову ж таки, у лікарні тобі зроблять рентген, і якщо кістка стала нерівно, то я б радив, і, гадаю, лікарі за мною погодяться, зламати ще раз. Після цього в тебе з’явиться пара чудових прикрас, що пищатимуть в аеропорту на контролі. У будь-якому разі, будеш як новенька.

— Ти вже двічі сказав слово «лікарня». Ти так упевнений, що за нами хтось прийде?

Ми обоє підвели очі та поглянули в чисте небо між крилом і сніговою стіною. Просто над нами пролетів великий літак — на висоті близько десяти тисяч метрів. Ми розбилися майже шістдесят годин тому і відтоді не чули анічогісінько, крім власних голосів, завивання вітру та шурхоту гілок. Літак ішов надто високо — навіть не чути його двигунів.

— Ми їх бачимо, а ось вони нас — навряд чи. Усі сліди нашої катастрофи надійно приховані під снігом. Раніше від липня тут ніхто й не побачить решток літака.

— Одначе літаки мають надсилати якийсь сигнал SOS, чи не так?

— Так. Але прилад, який мав би надіслати цей сигнал, розтрощило на мільйон друзок.

— Може, треба виповзти назовні та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…

Я захихотів, і груди пройняв біль — рука рефлекторно схопилася за болюче місце.

— Що таке? — Ешлі стурбовано поглянула на мене.

— Думаю, зламано кілька ребер.

— Дай-но я подивлюся.

Я підняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лівий бік у мене густо-фіолетового кольору.

— Та це нічого. Болить, тільки коли дихаю, — заспокоїв її я, і ми обоє засміялися.

— Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?

— Тільки якщо поводитимешся чемно, — відповіла Ешлі.

Ешлі завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов — у неї на руці. Обличчя її стало серйозним.

— Господи, повірити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиєш мої порізи, і ми сміємося. З нами точно щось негаразд.

— Ну, таке важко заперечити.

Я ретельно оглянув те плече, яке вважав здоровим. Камінь чи, може, гілка глибоко розрізали сантиметрів із десять шкіри. Ешлі поталанило, адже коли літак упав, руку щільно притисло до снігу і це спинило кров. Тут необхідно накласти десь дванадцять швів.

— Дай мені, будь ласка, руку — треба витягти її з рукава.

Ешлі повільно почала витягати руку. Обличчя кривилося від болю.

— До речі, звідки у мене така чудова кофтина?

— Я перевдяг тебе вчора. Твій одяг змок.

— Мені дуже подобався той бюстгальтер.

— Він отам, сохне, — махнув я кудись назад.

Про той поріз на руці вона й не здогадувалася:

— Це ж треба, а я і не бачила.

Я почав пояснювати їй дію тиску та холоду, а сам по черзі зав’язував вузлики. Вона розмовляла зі мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.

— Тож, як думаєш, які в нас шанси?

— А ти полюбляєш усе в лоб казати, еге ж? — поцікавився я замість відповіді.

— Ну, а навіщо ходити околяса? Усі ці втішання не допоможуть нам швидше звідси забратися.

— Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?

Ешлі похитала головою.

— Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?

Знов той самий жест.

— Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?

Те саме.

— От і я нікому не повідомив.

— Господи… — Її голос зірвався на шепіт. — Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…

— А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту — пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І — ось ця частина подобається мені понад усе, — дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.

Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.

— Але ж він таки існував… — Вона перевела погляд. — Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…

— Ешлі, пробач мені, будь ласка, — урвав її я. — Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.

— Не звинувачуй себе, — вона похитала головою. — Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, — вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. — Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, — кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. — Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?

— Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, — я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. — Зараз твій гумор — це дар.

— А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?

— Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. — Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.

— То як ми до цього поставимося?

— Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.

— Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.

Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.

— Ну, тоді ось таким трибом.

— Що, просто отак?

— Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. — Я видобув свій швейцарський ніж. — Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну — і попісяєш у пляшку.

— А я думала, гірше вже нікуди.

— Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.

— Колір?

— Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.

— Гадаєш, мені замало пошкоджень?

— Ну, я хочу точно знати, що їх немає.

Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.

— Кажи, коли можна, — глянула вона на мене.

Я підсунув пляшку та кивнув.

— Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.

— Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.

Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.

— Десь болить? — спитав я.

— Та нога… — Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. — У тебе пальці холодні, — додала вона.

— Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.

— Я така рада, що зараз упісяюся.

— Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, — спробував я відвернути її увагу.

— Це якось має мене заспокоювати абощо? — Ешлі глипнула на мене.

Я дістав пляшку та оглянув її вміст.

— Загалом має, — оголосив я.

— Ого, чимало.

— Це добре. І колір гарний.

— Мабуть, уперше я чую компліменти щодо кольору своєї сечі. Ніяк не можу збагнути, як на таке реагувати.

Я допоміг їй одягтися та закутатись у спальний мішок. Звісно, для цього довелось її торкатись, і попри суто професійний підхід я все одно не міг абстрагуватися від її оголеного беззахисного тіла. У думках з’явилася Рейчел.

Протягом усіх цих туалетних процедур Ешлі страшенно змерзла, і її почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене між ребрами стирчав ніж. Важко дихаючи, я ліг поруч.

— Ти приймав знеболювальне? — глянула вона на мене згори униз.

— Ні.

— Чого?

— Скажу тобі як є. Якщо ти думаєш, що зараз тобі боляче — зачекай ще дні три-чотири. Моїх пігулок тобі стане на тиждень, а далі я нічим не зможу зарадити.

— Мені подобається ваш підхід, лікарю.

— У моєму рюкзакові ще є кілька пігулок рецептурного знеболювального, але їх краще поберегти — на той випадок, коли не зможеш заснути. Щоправда, цього вкрай мало.

— Складається враження, що ти постійно потрапляєш у такі ситуації.

— Ми з Рейчел часто ходимо в гори, і я дуже швидко дізнався, що наші плани та сподівання мало впливають на перебіг подій. Їх майже цілком визначає середовище. Тому ніколи не завадить бути до цього готовим — звичайно, залишаючись у межах розумної ваги рюкзака.

Ешлі глипнула на кучугуру, з якої стирчав мій рюкзак.

— А червоного вина там часом немає?

— Чого нема, того нема. А от джин із тоніком приготувати можу.

— Було б просто чудово. І розкажи мені, що ти тут зробив з моєю ногою. — Вона оглянула імпровізовану шину.

— Ну, загалом ортопедів часто називають столярами. На жаль, так воно і є. Так от, є гарні новини і не дуже. Шина, яку я оце змайстрував, доволі надійна — принаймні тимчасово. Але рухатися з цим ти не зможеш — хіба що я кудись тебе перетягну. Вона захищає місце зламу кістки від зайвих рухів. Якщо почне надто сильно тиснути — скажи, і я послаблю.

— Ну, відчуття таке, наче хтось угатив по нозі молотком.

Я підняв краєчок спального мішка та підклав ще снігу з обох боків.

— Доведеться тримати її у снігу ще кілька днів. Так ми пришвидшимо процес загоєння і полегшимо біль. Єдиний недолік — тобі буде холодно.

— Буде?

Я закрив пляшку та поповз назовні:

— Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов піцу.

— Я люблю пепероні.

— З анчоусами?

— Ніяких анчоусів!

— Згоден.

Я виліз із нашої фюзеляжної печери, проповз під крилом, обійшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусів на 15 нижче за нуль — тепліше, ніж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпіти простіше, ніж вологий, а як на мене, холод є холод, хай якою була б вологість.

Ступивши на пухкий сніг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, і я закашлявся. Здається, я не дуже успішно приховав свій крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлі:

— Гей, у тебе все нормально?

— Так, нормально. Шкода, немає снігоступів.

Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тільки гори та сніг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишші. Ліворуч стояло ще кілька піків трохи вище за нас, але більша частина краєвиду спускалась униз. Отож, наразі ми десь на висоті 3500 метрів. Нічого дивного, що так важко дихати.

Досить на цьому. Я заліз назад до «печери» та впав на свою поличку.

— Ну, як там?

— Та байдуже.

— Не треба оцього. Просто кажи як є. Я впораюся. Кажи прямо.

— Ґровер мав рацію. Це скоріше Марс, аніж Земля.

— Та ні, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть мені усе у вічі.

Я кинув на неї погляд. Ешлі не дивилася на мене — лежала з заплющеними очима.

— Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого ніколи в житті не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побіг робити коктейлі. Казав, що принесе за кілька хвилин.

Вона розслабилася та широко всміхнулась. Уперше відтоді, як ми тут.

— Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гірше.

Мене просто вразила стійкість цієї жінки. Вона лежить тут напівмертва, її тіло болить дужче, ніж більшість людей взагалі може собі уявити, вона пропустила власне весілля — і шанси на її порятунок упевнено прямують до нуля. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Хто завгодно в таких умовах панікував би, впадав у розпач та втратив здатність логічно мислити — а вона сміється! І не просто сміється, а примушує сміятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.

Сили в мене більше не було. Мені конче потрібна їжа та відпочинок. Але спочатку відпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:

— Нам потрібна їжа. Та шукати її я не маю жодних сил. Отож із їжею розберуся завтра. А зараз я спробую запалити вогонь так, щоб не розтопити наше сховище, зігрію нам води та відпочину.

— З усього цього мені подобається лише думка про вогонь.

— Рятівники завжди застерігають іти з місця аварії. І це слушна порада. Утім, нам не пощастило: тут дуже високо, і ми отримуємо десь удвічі менше кисню, ніж звичайно. Зважаючи на наші рани, це вкрай недобре. Особливо для тебе. Так що завтра… Або післязавтра я почну думати, як нам спуститися нижче. Може, вийду на розвідку. А зараз — я відкрутив кріплення GPS-приладу та висмикнув з нього дріт живлення, — треба зрозуміти, де ми є, поки ця штука ще працює.

— Звідки ти знаєш, як усе це робити?

— Коли я був зовсім малий, батько побачив, що я можу бігати швидше за інших дітей. Тому він доклав до мого таланту свій запал — чи raison d’etre[21], як він полюбляв казати. Ненависть не примусила на себе довго чекати, бо мої результати ніколи не були достатньо хорошими для нього. Він завжди сприймав мене лише з позиції секундоміра. Коли ми з Рейчел почали жити разом, нас потягло в гори. На той час я вже мав добрі ноги та легені, тому ми швидко почали знаходити свої стежки, взялися купляти спорядження. Чи не кожні вихідні ми ходили в гори. Власне, тоді я дечого навчився. І вона теж.

— Я хотіла б з нею познайомитися.

— Ну, може, ще бойскаути чогось мене навчили, — всміхнувся я.

— Ти що ж, і бойскаутом був?

— Був. Це чи не єдине, що дозволяло мені на якийсь час позбутися батька — він подумав, що там мене зможуть навчити чогось, чого він не може. Тож він і возив мене на всілякі заходи.

— Ну й що, до якого рівня ти доріс?

Я стенув плечима.

Її така відповідь не влаштувала.

— Ну давай, зізнавайся. Ти ж, мабуть, якийсь там Яструб, чи Скопа, чи…

— Та щось таке.

— Ну скажи!

— Орел.

— Ага, Орел. Чудово. Скаут-Орел!

Думаю, ті балачки допомагали їй подолати біль.

— Ну що ж, тепер маємо змогу перевірити, чи дійсно ти заслужив ті значки.

— Ага, — я увімкнув GPS, і той блимнув лампочкою. Ешлі уважно глянула на прилад.

— А що, за роботу з електронікою теж давали значки?

Я постукав по корпусу.

— Та, гадаю, він просто замерз. Слухай, а поклади його собі в мішок, будь ласка. Може, зігріється та ще трохи попрацює.

Вона відсунула краєчок, і я обережно поклав прилад їй коло коліна.

— Електронні прилади не люблять мороз — він зле впливає на мікросхеми. Та іноді їх ще можна відігріти.

— Вінс — мій наречений — анічогісінько про це все не знає. Якби він був у цьому літаку, то шукав би найближчий «Старбакс» і лаявся б, що мобільник не ловить. Господи, усе б віддала за чашку кави.

— Ну, усе віддавати не треба…

— Та ти що! У тебе є кава?!

— Мабуть, у мене крім бігу та гір є ще й третя пристрасть — кава. І не конче у такій послідовності.

— Даю тисячу доларів за чашку.

Я щиро переконаний, що після компаса на друге місце у рейтингу туристичних винаходів заслуговує джет-бойл. А може, навіть і на перше. Хоча пуховий спальник також може з ним позмагатися. Я напхав у чашу снігу та клацнув пальником. Поки розтавав сніг, я заходився шукати пакунок із кавою. На жаль, лишилося небагато — на кілька днів, якщо розтягти задоволення.

— Бен Пейн… Це ж просто диво! Ти приймаєш кредитки? — Ешлі справді зраділа, побачивши той пакунок.

— А ти дійсно поціновувачка. Це ж треба — вельми скрутна ситуація, а ми насолоджуємося такими дрібницями.

Колись за кілька доларів я придбав невеличкий аксесуар, за допомогою якого чаша джет-бойла перетворюється на френч-прес[22] — він покращив не одну сотню ранків. Вода швидко закипіла, і я обережно всипав в окріп кави та почекав, поки вона осяде. А потім налив Ешлі чашку ароматного напою. Обережно взявши обома руками, вона піднесла її до обличчя, на якому світилася щира усмішка. На мить здалося, що Ешлі пощастило відгородитися від світу, який щосили на неї навалився. Я зрозумів, що гумор допомагав їй змагатися з болем. Мені вже доводилося таке бачити: люди нерідко використовують гумор чи сарказм, воліючи приховати якусь емоційну травму чи відволіктися від неї.

Біль Ешлі ставав дедалі нестерпнішим. У мене було сильне знеболювальне, та, на жаль, лише дві чи три пігулки. Й одна з них знадобиться сьогодні вночі. Наступні кілька ночей теж будуть тяжкими. Від того часу, як я дав їй знеболювальне, минуло вже шість годин, тому затерплими пальцями я видобув іще чотири пігулки та простягнув Ешлі. Вона швидко їх ковтнула і знов поринула в свою чашу.

— Чи не диво! Як чудово мати філіжанку кави, — прошепотіла вона, простягаючи чашку мені.

Я відпив ковточок. І дійсно чудово — Ешлі має рацію.

— Отам, — вона кинула на свій портфель, — є пакетик з якимись закусками. Я купила його у терміналі.

Я дістав пакетик із сушеними ананасами, абрикосами й горішками — він важив грамів триста. Ми обоє взяли по жменьці та почали повільно жувати.

— Ніколи не їв таких смачних горіхів, — зауважив я.

Собаці я теж трохи дав — вони вмить зникли в його писку, і він знов підвів на мене голодні очі, а відтак підійшов ближче, поставив лапи мені на груди та принюхався.

— Ти не знаєш, як по-собачому «більше немає»? — спитав я.

— Авжеж, спробуй поясни! — засміялася вона.

Я дав песику ще трошки, але втретє довелось його відштовхнути та суворо сказати:

— Ні.

Той образився, відвернувся від мене та скрутився калачиком на спальнику Ешлі. Ми сиділи в тиші й насолоджувалися кавою, аж поки не випили всю чашу.

— Тільки не викидай гущу. Її можна буде ще раз заварити. Ну а як вже стане зовсім скрутно, то й пожувати.

— А ти серйозно ставишся до кави. — Я дістав з її мішка GPS-прилад і знов натиснув кнопку. Той радісно увімкнувся. — Ешлі, у тебе є записник чи щось таке?

— Так, у портфелі має бути.

Я дістав один з її жовтих нотатників та олівець і спробував намалювати частину карти з нашим місцеположенням, яка з’явилася на екрані приладу. Ще записав точні координати. Із цим малюнком, що ним міг би пишатися будь-який п’ятирічний хлопчик, я виліз назовні та спробував зіставити малюнок з тим, що бачив на власні очі, а також запам’ятати орієнтацію хребтів згідно з компасом — корисно точно знати, де південь, а де північ. Хоч я й не знаю, де я є, але можна принаймні обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звісно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопіювати якомога більше мапи. Наша ситуація дедалі погіршувалася, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— У мене є гарна новина та погана. З якої починати?

— З гарної.

— Я знаю, де ми.

— А що там з поганою?

— Ми на висоті 3551 метр — з точністю до метра. До найближчої лісової дороги близько п’ятдесяти кілометрів через п’ять або більше гірських перевалів. У той бік, — я тицьнув пальцем. — До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подібного до цивілізації вісімдесят кілометрів. Окрім того, тут майже всюди снігу приблизно з головою, — закінчив я.

Ешлі прикусила губу та задумливо оглянула наш сніговий сховок.

— Ось що я скажу. Тобі доведеться мене тут залишити, — вона грізно схрестила руки на грудях.

— Нікого я ніде не лишатиму.

— Слухай, тут нема чого навіть обговорювати. Ти не зможеш мене звідси витягти. Якщо ти підеш, то дістанеш шанс. Залиш мені каву — і давай, воруши своїми міцними ногами. А як вийдеш — даси координати цього місця рятувальникам, і мене заберуть звідси гелікоптером.

— Ешлі, пий-но каву.

— Питиму. А ти маєш визнати, що це єдиний варіант, — вона гостро глянула мені у вічі. — Так?

— Слухай, наразі я знаю тільки те, що нам потрібні вогонь та їжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораємося з цим — будемо думати далі. Треба розв’язувати по одній проблемі за раз.

— Але ж… — Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться — із цим треба народитися. — Гляньмо правді в вічі. Можливо, це єдине адекватне рішення.

— Так, Ешлі, востаннє тобі кажу: я не збираюся нікого тут кидати.

Собака помітив, як змінився мій голос. Він підвів голову, встав, підійшов до Ешлі та вмостився в неї під рукою. Вочевидь, іще не пробачив мені епізод з горішками. Вона почухала пса між вухами, і в того забурчав живіт. І знову цей ображений голодний погляд у мій бік.

— Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба мені нагадувати.

Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вітер шарпає шмат брезенту. Зрештою я заліз у свій спальний мішок та глянув на Ешлі:

— А ти завжди так зі своїми друзями?

— Як?

— Готуєш їх до найгіршого.

— Ну, якщо попереду чекає найгірше — то так і треба казати. Нічого ховатися від правди. Не треба від цього бігати. Якщо таке може статися, потрібно думати наперед. Принаймні коли оте найгірше станеться, то хоча б не зненацька.

Я нагрів нам ще води, бо треба багато пити, ну і з голодом так простіше боротися. Потім ми проспали до самого вечора. Зволікати з розв’язанням проблеми їжі більше не можна. Я не годен нормально функціонувати голодний — а надто ж коли треба продиратися крізь величезні кучугури снігу. Так що завтра в мене буде непростий день. Може, найважчий день у житті. А біль у грудях і не думає вгамовуватися.

Сонце сіло — і стало неймовірно холодно. Поки ще було щось видно, я виповз назовні та почав розгрібати сніг під ялинкою. З-під снігу я дістав кілька жмень сухих голок, уламків кори й гілочок, які склав купкою під крилом літака. Вилазити довелося тричі, і я дуже втомився. Ешлі уважно за мною спостерігала.

Дверцята з боку Ґровера були металеві та трималися на одній завісі — важили, може, чотири чи п’ять кілограмів. Я підштовхнув їх знизу ногою, зняв із завіси та поклав під крилом. Ці дверцята покликані не дати вогню розтопити грубезний шар снігу під нами, а завдяки холодному повітрю ззовні снігові стіни теж залишаться неушкодженими. Треба знайти запальничку. Звісно, я міг би розпалити вогонь джет-бойлом, але краще заощаджувати газ. Точно, у Ґровера була запальничка!

Розгрібши сніг, я засунув руку до його кишені. Ось вона — мідна «зіппо». Я клацнув кришечкою — приємний звук асоціювався одночасно з Діном Мартіном[23] і Джоном Вейном[24], — та крутонув коліщатко, поруч із яким негайно спалахнув вогник.

— Дякую, Ґровере, — прошепотів я.

Запальничка була вся гладенька — відразу зрозуміло, що провела в кишені чимало років. Збоку було якесь гравірування, і я придивився уважніше: «Світло на моєму шляху». Від запальнички я підпалив невеличку гілочку та потримав, аж поки вогонь добре розгорівся, а відтак підсунув під купку сухих голок. Вони швидко підхопили полум’я, і я почав підкладати клаптики паперу й великі гілки. Ешлі дивилась, як догоряє пакетик з-під горішків.

— Смачнющі були горіхи.

Собака підповз до тепла і знову скрутився пухнастим калачиком на мішку Ешлі поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим — нам відразу стало якось веселіше і не так боязко думати про брак їжі чи навіть можливості її знайти. Сам я міг би протриматися десь із тиждень без харчів — на самій воді. Однак у такому стані з мене не буде жодної користі. Колись давно я бачив фільм «Живі»[25] — і мені було неймовірно огидно. І зараз навіть думка про тіло Ґровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Ні, я не їстиму його. Ні. Навіть якщо питання постане руба, у найгіршому випадку в нас є собака. Щоправда, такий песик нагодує нас лише раз, так що, мабуть, уперше в житті його розмір дає йому неабияку перевагу. Був би він лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку із собачатини.

Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собі відпочити від усього. Зрештою Ешлі порушила тишу:

— Я ось думаю, що подарувати Вінсу на весілля. І нічого не спадає на думку. Є ідеї?

Я підкинув іще одну гілку до багаття.

— Наше весілля ми святкували у хатинці в горах Колорадо. Невеличкій такій, вкритій снігом, — я гигикнув, — просто як наша оця. Ми з нею тоді ще платили студентські кредити і грошей не мали ані солі дрібка, тому домовилися, що не даруватимемо подарунків.

— Але ти таки щось подарував?

— Фіолетову орхідею.

— А, ось як уся та оранжерея почалася…

Я кивнув.

— Навзагал мені подобається, як ти говориш про дружину. Відчувається, що для таких людей, як ви, весільні обітниці — не порожні слова. — Ешлі вмостилася зручніше в мішку. — Я часто зустрічаю людей, які живуть із чоловіком чи дружиною наче з сусідом по кімнаті. Складається враження, що вони випадково зустрілися, незрозуміло чому взяли разом іпотеку та бозна-як народили спільних дітей. При цьому кожен з них немов сам по собі. Тож-бо приємно почути, що буває інакше. Як ви з нею познайомилися?

— Давай я завтра розповім? Нам обом треба вже спати. — Я потер очі та простягнув їй пігулку рецептурного знеболювального.

— Що це?

— Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.

— А багато його в тебе?

— Три пігулки.

— А чого ти сам не вип’єш?

— Мені не так боляче. А тобі вони ще знадобляться. Пий-пий, тобі треба добре поспати. На такій висоті вони ще й діють одна за дві…

— Це як?

— Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.

— А, тобто голова не болітиме?

— На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.

— Тобі теж болить?

— Так.

Вона потерла шию та плечі.

— Господи, у мене все затерпло.

— Це від удару. Минеться.

Її погляд упав на Ґровера, і вона ковтнула. Він сидів метра за півтора від неї, задубілий, вже майже повністю засипаний снігом.

— Ми можемо щось для нього зробити?

— Я поховаю його, але не зараз. Бо його треба буде перенести кудись, а я наразі й себе ледь переносити можу.

— Ти дихаєш так, наче тобі вкрай боляче.

— Нічого. Відпочивай. Я зараз повернуся.

— У мене ще одне прохання.

— Кажи.

— Мені знову треба до вбиральні.

— Звичайно, зараз.

Цього разу вона закінчила швидше. Сеча лишилася чистою, жодних ознак крові — чудово. Я знов обклав її ногу снігом.

— Слухай, може, досить уже оцього? Я і так змерзла як цуцик.

Я намацав пульс у неї коло кісточки.

— Ну, якщо нога нагріється, тобі стане дуже боляче. І, повір, не варто знати, наскільки дуже. У таких умовах не слід із цим жартувати. Слухай, стає холодніше, тому, вважаю, нам варто спати поруч, щоб було трохи тепліше.

Ешлі кивнула, і я відгріб коло неї трохи снігу та поклав свій мішок.

— Котра зараз година?

— Кілька хвилин на сьому.

— Я зараз мала б бути в церкві. — Ешлі лягла, увіп’явши погляд у «стелю».

Я сів поруч. Від холоду наш подих повисав у повітрі невеличкими хмарками.

— Ти вже була заміжня?

Вона мовчки потрусила головою. В очах стояли сльози. Одна покотилася, і я прибрав її рукавом та заразом оглянув шви над оком. Під очима набряк трохи спав, і стало видно, як схудло її обличчя.

— Ну, ще будеш. От тільки заберемося звідси — і ти одразу поїдеш на весілля. Просто трошки пізніше, ніж планувалося. — Я не майстер утішати, на жаль. — Тобі личитиме біле.

— Звідки знаєш?

— Ну, у мене теж було весілля. Щоправда, маленьке.

— Що, дуже маленьке?

— Так. Я, Рейчел та її батьки.

— Справді маленьке.

— Так от, коли відчинилися двері… я побачив її в тій довгій білій сукні… Скажу тобі, що цей момент чоловік пам’ятає всеньке життя.

Вона відвернула від мене голову — очевидно, не варто було такого казати.

— Вибач, Ешлі. Я думав, це якось тебе підбадьорить.

Уже приблизно за годину вона заснула — я зрозумів це з глибокого спокійного дихання, — і я виліз назовні з диктофоном. Вогняне небо низько нахилилося до моря снігу, і від червоного сонця розходилися білі стріли. Пес вибіг за мною. Його незначна вага дозволяла ходити по снігу, але йому не надто це подобалося. Лишивши мітки на кількох кущиках, він усівся та почав роздивлятися гори, але за мить змерз, чхнув і побіг до Ешлі грітися.

Я натиснув «запис».

Розділ восьмий

Довгий тут у нас був день. Це наче третій. Ми поки що живі, але щоб так було й надалі, треба докласти зусиль. Ешлі тримається, але не знаю, чи надовго її стане. Якби в мене були такі травми й такий біль, я б лежав верчика, благаючи кого-небудь жахнути мене дровинякою по голові — ну або ж кінською дозою морфію. А вона, уяви-но собі, ні разу навіть не поскаржилася.

Так, є хороші новини: я знаю, де ми. Є і погані: звідси й на здорових ногах дуже далеко до будь-якої цивілізації, а на одній нозі просто недосяжно. Я їй ще не казав. Та знаю-знаю… Я скажу. Пізніше.

Гадки не маю, як звідси вибиратися. Я можу зробити щось на кшталт ношів зі шматка крила для Ешлі, але як довго я зможу їх тягти? Нам треба знайти якесь місце, де ми зможемо протриматись або до прибуття рятувальників, або ж поки я не зможу вивести нас звідси. І ще нам треба щось їсти. Я вже протягом сорока восьми годин нічого не їв, окрім тих горішків.

Ймення собаки я так і не зміг згадати. Певен, він неабияк зголоднів, бо вже жує гілки. І його постійно трусить. Сніг він теж не надто полюбляє, бо я бачу, як йому боляче ходити.

Я спробував якось підбадьорити Ешлі, але, здається, тільки ще дужче засмутив. Мабуть, мені треба більше тренуватися в таких речах.

До речі, про тренування. Ти ніколи не думала полічити усі кілометри, що ми пробігли разом? Я теж. Коли ми бігали вдвох, ти завжди просила мене стежити за твоїм кроком, і я намагався прибрати дуже серйозного вигляду та щось там коментувати. Насправді ж я витріщався на твої ноги. І взагалі на твоє тіло. Як же я любив бігати за тобою!

Я часто думаю про ті часи, коли ми почали зустрічатися. У нас завжди було що робити разом — ми зовсім не мали часу клеїти дурня. Ніщо не могло нас розлучити. Тільки-но ти отримала водійське посвідчення, наступного ж дня о четвертій годині ранку вже стукала в моє вікно, і ми разом чкурнули на пляж. Ми бігали по 15—30 кілометрів. ДТП, як ми це називали. Довго Та Повільно. Жодних секундомірів. Час не мав значення. Ніяких змагань, ніяких перегонів. А якщо бігати по пляжу не хотілось, я чекав на тебе коло твого будинку і ми бігли в центр — головною вулицею, через площу, до Акости, навколо фонтана та знову по колу. А коли ти чи я втомлювались або просто не хотіли бігати, то їхали в «Данкін Донатс», брали дві кави та просто каталися містом у кабріолеті. Звісно ж, із опущеним дахом.

А пам’ятаєш, як я вчив тебе кермувати з механічною коробкою? Я тоді ледь шию не зламав. Ну, добре, може, шия була і в нормі, а ось машині від тебе дісталося. Та я б радо навчав тебе знову й знову.

А пам’ятаєш, як одного дня вранці в суботу ми поверталися пляжем після тривалої пробіжки, хлопчик-серфінгіст упіймав хвилю, а потім дошка носом черкнула воду і він впав? Хвилею його винесло на берег просто перед нами, а за мить — два уламки його дошки. На лобі у хлопця була велика рана, і все заливало кров’ю. Плече точно було вивихнуте, а самого його нудило. Я посадив його на пісок та затис рану, натомість ти побігла по його батьків до будинку, що він показав. Поки тебе не було, я спробував управити йому плече та якось заспокоїти. А коли ти повернулася, хлопчик вже осміхався та розказував мені, яку дошку хоче купити. Батьки були нам вдячні й обережно повели малого додому. А ти — ти сказала мені:

— Колись ти станеш чудовим лікарем.

— Що?

— Ти, — ти долонею поплескала мене по грудях, — колись станеш чудовим лікарем.

Ось так просто. Взяла і сказала — наче завжди це знала. А я насправді ніколи про таке й не думав. Я взагалі не думав ні про що інше, крім як забратися з батьківської оселі. Тож тоді в мене в голові щось стало на своє місце.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти вмієш дбати про людей. У тебе є, — ти показала пальцями лапки́, — лікарський такт.

— Який ще такт?

— Поглянь на нього, — ти махнула рукою в бік хлопця, що прямував додому. — Коли я побігла по його батьків, він себе не тямив і його страшенно нудило. А тепер він сміється та збирається купляти новий серф. Хоче знов у ті хвилі. І це твоя робота, Бене. Ти вмієш говорити з людьми. Ти вмієш якось їх заспокоювати, чи що.

— Що, справді?

— Точно тобі кажу.

Тоді я вперше зрозумів, що ти здатна бачити потенціал у звичайних, незначних та буденних речах. Удруге я згадав про цю твою здатність, коли побачив тебе на роботі. Ти після школи працювала волонтером у дитячій лікарні — роздавала цукерки хворим діткам. Навколо тебе були лисі худі діти, балони кисню, інвалідні візки, брудні простирадла, сморід та неприємні звуки. Я стояв, крізь вікно дивлячись, як ти в гумових рукавичках тримаєш судно та смієшся над чимось разом з дівчам, у якого щойно його прийняла. На твоєму обличчі був абсолютно щирий усміх — і на її теж. Я бачив у тій лікарні хворобу й горе. А ти — ти бачила надію. Навіть там, де вже немає на що сподіватися.

Ти стала моїм найкращим другом. Ти навчила мене усміхатися. Ти навчила моє серце струменіти життям. Метр за метром ти копалась у великій ямі моєї душі та викидала звідти каміння, що там громадилося. Ти, це ти зібрала мене докупи. А щодо кохання — це ти навчила мене. Спочатку навчила повзати, потім ходити, відтак бігати — а згодом десь на пляжі під місячним сяйвом, коли ми лишали за спиною кілометри й кілометри, ти розрізала усі мої пута та навчила літати. І я більше не торкався ногами землі.

Зараз я роздивляюся вкриті снігом гори навколо — і бачу лише неможливе. Але я пам’ятаю, що ти вмієш дивитись інакше.

Я бачу те, що є. Ти бачиш те, що може бути.

Даруй, маю повертатись усередину, бо стає холодно. Я сумую за тобою.

Уночі я двічі прокидався та обкладав снігом ногу Ешлі — вона міцно спала, хоча іноді стогнала й говорила уві сні. Я вже кілька годин не спав, аж раптом вона голосно застогнала і прокинулась. Очі знов набрякли.

— Доброго ранку. Як почуваєшся?

— Наче мене збила вантажівка, — тут її знудило.

Потім ще раз. І ще. Здебільшого нудило шлунковим соком. Зрештою їй трохи полегшало, і вона сіла, намагаючись віддихатися. Як же їй було боляче…

Я допоміг їй витерти обличчя та підніс до вуст чашу з водою.

— Пропоную тобі знеболювальне, але твоєму шлунку це може не сподобатися.

Вона мовчки кивнула, і я вирішив зварити кави. Приємний запах трохи привів її до тями, але страшенна втома не відступала. Куди й поділася її енергійність.

— Давно ти прокинувся?

— Кілька годин тому. Виходив на розвідку. Мені тут, певна річ, подобається, але треба вшиватися звідси. Ніхто нас не знайде, і я навіть сигнальний вогонь розпалити не можу.

— А що це ти зробив? — вона кволо кивнула у бік приладдя ліворуч від мене.

Поки вона спала, я зрізав із сидінь сітку та розібрав спинки на трубки — тут знов став у пригоді мультитул Ґровера. З усього цього я зробив щось подібне до снігоступів. Довші, ніж ширші, вони звужувалися спереду назад. Я затягнув рами сіткою у два шари та закріпив ліскою. Вийшло непогано. Я підняв їх, щоб Ешлі було краще видно, та пояснив:

— Снігоступи.

— Ну, нехай будуть снігоступи, — скептично кинула вона.

— Майже щоранку в операційній чи вночі на чергуванні, коли приїздить «швидка», у мене бувають набагато складніші завдання, аніж оце.

— Ти що, вихваляєшся?

— Та просто кажу, що моя робота передбачає розв’язання незвичайних проблем.

Я простягнув Ешлі один зі снігоступів, і вона уважно його оглянула.

— Я більше ніж переконана, що від будь-якого руху мені дуже болітиме, але я за. Забираймося звідси. Непогано було б змінити оточення.

Я налив їй кави.

— Не квапся. Маємо кави лише дні на два.

— Ти ж не думаєш, що хтось нас порятує? Тільки чесно?

— Ні, навряд чи.

Вона кивнула та схилилася над чашкою.

— Ешлі, я піду на кілька годин. Роздивлюся трошки.

Діставши з пластикової коробки сигнальний пістолет Ґровера, я передав його Ешлі.

— Тримай. Якщо буду потрібен — стріляй. Тільки скеровуй назовні, інакше щось тут підпалиш. Гадаю, у баках і досі є пальне. Мабуть, я повернуся ввечері. А як ні — будь ласка, не хвилюйся, я візьму з собою спальник, бівачний мішок[26], рятувальну ковдру[27] тощо, тож не пропаду. Тут усе вирішують погодні умови, так що в разі раптових змін мені, може, доведеться десь перечекати. Я спробую знайти нам якоїсь їжі та пошукаю інший прихисток чи місце, де можна б улаштувати щось подібне.

— І ти з усім цим упораєшся?

— Ну, із чимось точно впораюсь, а з рештою — спробую.

Я узяв Ґроверів блоковий лук, вудки й рибальський жилет.

— Ти що, і рибалити вмієш? На спінінг?

— Якось доводилося.

— Ну і як?

— Чи я щось упіймав?

Кивок.

— Нічого.

— Дідько, цього я й боялася. А як щодо лука?

— А це я вмію.

— І ти можеш убити щось із нього?

— Якось вдавалося.

— А ребра не болітимуть, як напинатимеш?

— Не знаю, ще не пробував.

— Тобто ти ні в чому не впевнений?

— Загалом, ні.

— Ну, тоді допоможи мені де з чим, і можеш іти.

Я допоміг Ешлі з туалетом, потім нагрів їй води та тепло вкрив.

— Бене, подай, будь ласка, мій портфель. — Я подав. — Про всяк випадок. — Вона дістала свій мобільник, але його батарея давно вже сіла від холоду.

— Можеш пасьянс порозкладати, — стенув я плечима. — Чи візьми мій ноутбук. Щоправда, я майже переконаний, що він не ввімкнеться. А навіть якщо і ввімкнеться, то вкрай ненадовго.

— А книжки якої-небудь у тебе немає?

— Я не дуже полюбляю читати. Вибач, та ти лишаєшся тут наодинці з думками — й собакою. — Я почухав його за вухом. Добре, що він вже кинув лизати Ґровера в обличчя — мабуть, змирився. — Не пам’ятаєш, як його звуть?

— Ні.

— Може, нехай буде Наполеоном?

— Чому?

— Ти тільки поглянь на нього. Якби в собак траплявся комплекс Наполеона[28], то він би точно його мав. Він поводиться наче якийсь бульмастиф, хоча сам за розмірами більше схожий на хлібину. Він просто являє собою ілюстрацію до вислову «головне не розмір собаки в бою, а кількість бою в собаці».

— Чи можна щось зробити, щоб йому було не так боляче ходити?

Поглянувши на напіврозтрощене сидіння, з якого я витяг раму, я дістав ніж та відрізав чотири шматочки вінілової тканини — з іншого боку вона мала м’якеньку підкладку два чи три сантиметри завтовшки. У куточках я проколов дірки, засилив ліску та зав’язав її навколо кожної лапки. Наполеон поглянув на мене так, наче я втратив залишки розуму. Відтак принюхався, пройшовся снігом, притулився до мене боком та вдячно лизнув.

— Ой-ой, ну все, я теж тебе люблю.

— А ви непогано потоваришували, — всміхнулася Ешлі.

— Ще б пак. Давай GPS.

Вона дістала прилад зі свого мішка, і я швидко сховав його до внутрішньої кишені куртки. У маленькій кишеньці в наплічникові лежав мій компас — я витяг його та повісив на шию. Мені його колись Рейчел подарувала. Хороший компас, із лінзою. Зручно користуватися.

— А це що таке? — Ешлі побачила компас.

Я показав його ближче. Краї вже давно затерлися, а зелена фарба деінде вже не закривала алюміній.

— Компас.

— Не схожий на новий.

Я закинув рюкзак на плече, застебнув куртку, одягнув рукавиці та взяв лук.

— Так, головне, пам’ятай: якщо до заходу сонця не повернуся, не хвилюйся. Я тебе не кину. Якщо не сьогодні, то завтра вранці я точно буду тут. Ти, я та кава. Згода?

Вона кивнула. Легко уявити, як їй тут буде самій, коли сяде сонце. Темрява тільки множить тривогу, й оживають усі потаємні страхи.

— Просто зачекай до ранку, добре?

Знову кивок. Я дістав пляшечку зі знеболювальним.

— Ось, тримай. Приймай по чотири кожні шість годин. І не забувай підтримувати вогонь.

Потому я виліз із нашого барлога, і Наполеон вибіг за мною. Я присів, щоб закріпити снігоступи, і він миттю стрибнув мені на спину.

— Ні-ні, друже, ти лишаєшся тут з Ешлі, добре? Ти їй потрібен. Їй буде самотньо та зле, і понад усе вона хотіла б зараз бути зі своїм чоловіком в Італії. Так що давай, мерщій назад.

— Ага, десь там, де тепло, а якийсь красень на ім’я Джуліо чи Франческо в білих штанях та з чудовою засмагою готує мені коктейлі з парасольками, — почулося зсередини.

Я повернувся та пішов до найближчої гори.

Розділ дев’ятий

Мій випускний клас у школі. Змагання штату. Ти була на трибуні, а я виграв 400 метрів та встановив новий рекорд штату — менше ніж п’ятдесят секунд. Потім ми з хлопцями встановили новий рекорд на естафеті 4×400. А ще я виграв дистанцію у дві милі — на жаль, не вистачило буквально кількох секунд до рекорду. Так ось, я стояв на лінії старту на дистанції в одну милю. Її зробили останньою, щоб привернути максимальну увагу преси, а ще хтось пустив чутки, нібито я можу пробігти за чотири хвилини. Навколо батька юрмилися тренери з усієї країни та плескали його по плечах. У мене було близько двадцяти запрошень на стипендію до найкращих коледжів.

Проте батько мав свої плани. Він бачив лише магістратуру у сфері фінансів. «Вони платять за п’ять років. Через два з половиною здобудеш бакалавра, а потім магістра — і все, ти вільний птах. Із твоїм запалом ти міг би керувати моєю конторою». Однак я не хотів мати нічого спільного ні з ним самим, ані з його конторою. І я міг би йому сказати, куди йому запхати ту магістратуру, але ніколи не казав.

У тебе теж були два запрошення, і, якщо чесно, я ними пишався більше, ніж своїми.

Я бачив батька краєчком ока. Бачив, як на його скроні пульсувала жила, а піт просто струменів обличчям. На пляжі я кілька разів бігав милю за 4 : 04 — але це по піску та з зустрічним вітром. Він знав, що на треку я точно можу зробити 3 : 58. Але я був просто ніякий. Ноги мов желе. Я бачив, як ти спиралась на паркан, нервово стискаючи руки. Я знав, що не зможу і 4 : 05 зробити.

Постріл на старт.

Перше коло — ми всі й досі йшли однією групою. Якийсь хлопець звідкись із півдня спробував випхати мене ліктем. Треба було забиратися звідти, бо вони просто мене замісили б. На третьому колі я вже йшов сам. Тренери пропонували батькові пейсмейкера[29], але він відмовився — «він і сам зможе». Після трьох кіл я був у чудовому ритмі та знав, що зможу.

Люди на трибунах попідводилися й щось кричали. Пам’ятаю, якась жінка трусила банкою з монетками. Батько стояв з абсолютно кам’яним обличчям. Ну просто гранітна брила з легенями. Лишилося сто метрів. Я розраховував на 3 : 58. Може, навіть 3 : 57.

Я дивився на батька. Він — на мене. У той момент вирішувалось усе, заради чого я стільки працював. Ти несамовито горлала, підстрибуючи ледь не на метр угору. Я подивився на тебе. Потім знов на нього. І тут я зрозумів, що хай який час зараз покажу, для нього цього однаково буде недосить. Навіть якщо це буде національний рекорд. Він все одно скаже, що я міг би краще. Швидше.

Його скам’яніле обличчя, наче з гори Рашмор[30], щось у мені вбило. Я сповільнився. Стрілка на годиннику пройшла 3 : 53. Потім 3 : 57. Мій результат буде десь у районі 4 : 00 : 37. Трибуни просто скаженіли. Таких успіхів не було ще в жодного бігуна Флориди. Я чотири роки був чемпіоном штату на дванадцяти дистанціях і з середнім балом атестату у 4.0 міг обирати будь-який коледж.

Фініш. Я стояв на треку, мене вітали члени команди. Та мені було начхати, я нікого не бачив, опріч тебе. Ти підбігла до мене — а батька я так і не бачив. Так, я міг пробігти на п’ять секунд швидше, і він це знав.

Усією командою ми пішли святкувати. Я забіг додому перевдягтися. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках порожню склянку. Напівпорожня пляшка з чимось коричневим стояла поруч. Загалом він рідко пив — казав, що алкоголь для недолугих.

— Містере Пейн, ви це бачили?! — радісно вигукнула ти з-за мого плеча.

Він підскочив і тицьнув мене пальцем у груди. У куточках його вуст зібралася слина, а під оком важко пульсувала якась судинка.

— Я!.. Я нічогісінько ніколи не отримав! Сучий ти… — Він струснув головою, заніс кулак, замахнувся й одним ударом зламав мені ніс. Було таке відчуття, що в моїй голові луснула кулька з кров’ю. Але я тоді вже був 187 сантиметрів заввишки — на п’ять сантиметрів вищий за нього. І я знав, що якщо зараз ударю у відповідь, то вже не зможу спинитися. Коли я підвівся, він уже заносив кулак — він здійняв руку на тебе. Мабуть, він гадав, що це ти в усьому винна. Я схопив його за руку та жбурнув у скляні двері. Ті посипалися додолу мільйоном скалок. Він ошелешено витріщався на мене.

Ми з тобою поїхали у шпиталь, де мені вправили ніс та змили кров. А також привітали з перемогою. Один із санітарів підійшов до мене з газетою, де вийшла стаття з моєю великою фотографією, та попросив автограф.

Ближче до півночі ми приїхали в цілодобове кафе Вілладж-Інн та замовили французький шоколадний пиріг із двома виделками. Так і відсвяткували. Потім я відвіз тебе додому, де з твоєю мамою ми ще довго обговорювали змагання. Ти, вже сонна, сиділа поруч зі мною, загорнута у халат. І твоя нога торкалася моєї. Не те щоб таке було вперше, але на треку чи десь у машині все інакше. Цього разу ти робила це навмисне. Мене торкалася нога не бігуна Рейчел Гант, а дівчини Рейчел. А в цьому велика відмінність.

Додому я потрапив десь близько першої. За кілька годин я вже прокинувся та мовчки лежав у ліжку. На годиннику було 4 : 55 ранку, але в мої двері ніхто не стукав. Я так і не почув його кроків. Він не прийшов мене будити.

Я думав, що тепер робити. Ким стати. І не знав. Тому я просто вдягнувся та вирушив гуляти по пляжу. Дивився, як над човниками рибалок сходить сонце. Я гуляв аж до обіду, а потім і до вечора. Коли я дістався причалів у Мейпорті, сонце вже схилялося до обрію. Я здолав приблизно тридцять кілометрів. Тут у море виступали величезні уламки скелі, і я почав дертися на них.

— Від чого ти тікаєш? — раптом почув я твій голос.

— Звідки ти тут?

— Пішки прийшла.

— Як ти знала, де мене шукати?

— Пішла по твоїх слідах.

— Тут небезпечно.

— Ну, я ж не сама.

Ти видерлася на наступний уламок, розігнала крабів та обійняла мене. На тобі були окуляри, що я подарував, — «Costa Del Mars». Ти зняла їх, і я побачив заплакані очі. Сіла поруч, охопивши себе руками, та втупила погляд кудись у море.

— Думаєш, нам перепаде за те, що ми прогуляли уроки?

— Та ні, — змахнув я твою сльозинку. — Ти плакала.

Кивок.

— Чого?

Ти ляснула долонею мене в груди, а відтак притулилася.

— Бо не хочу, щоб це закінчилося.

— Що «це»?

У твоїх очах знов стояли сльози, а одна навіть звисала з підборіддя. Її я витер рукою.

— Ми, дурнику. — Ти поклала руку мені на груди. — Хочу бачити тебе кожного дня.

— А-а-а…

Може, ось через це і я блукав пляжем. Але відповіді так і не знайшов. Нам обом скоро буде дуже боляче, і з тим нічого не вдієш.

Кохання у старших класах — це добре. А ось обирати університет тільки через закоханість — дурість. Нас із тобою про це попереджали. Іноді навіть шкода, що ми їх не слухали. Хоча ні, я не звинувачую нас. Насправді, якби мені дали шанс прожити той час знову, я вчинив би так само.

Проте іноді все одно думаю: а що, коли б…

Розділ десятий

Буря лишила по собі майже метр снігу — розсипчастого свіжого снігу. Без снігоступів я, мабуть, по пояс провалювався б і швидко змок, а це вкрай неприємно. У таких умовах ноги швидко затерпли б. Так що наразі головне — не загубити снігоступи. Я зупинився на кілька хвилин, відтяв два шматки мотузки та прив’язав їх до ніг — як серфери прив’язують дошки.

Звісно, нам будь-що треба спуститися нижче, але наразі я збирався піднятися на найближче верхів’я та оглянути місцевість із височини. Нагорі можна буде увімкнути GPS та по його мапі зорієнтуватися. Повітря не вистачало, сніг зверху взявся тоненькою крижаною кіркою, сили в мене було вкрай мало. На верхівку невеличкого пагорба, що вивищувався над нашим плато, мені поталанило дістатися ближче до заходу сонця. Перепад висоти — може, метрів триста, не більше, але цього досить для моєї мети.

І побачене зовсім мене не втішило.

Я очікував побачити хоч якісь ознаки цивілізації. Вогник. Дим. Будівлю. Хоч щось, куди можна рушати. Щось таке, що може дати надію. Я повільно роздивлявся обрій навкруги, і реальність гіркою хвилею затоплювала свідомість.

Ніде аж до небокраю не було нічого, зробленого людськими руками. Це просто Богом забуте місце, вкрите товстим шаром снігу. Кілометрів на сто чи сто двадцять у будь-який бік стирчали лише гострі шпилі, перетнути які здавалося неможливим. Це місце можна фотографувати та показувати людям, які питають: «Що таке віддалена місцевість?»

Я увімкнув GPS і за допомогою компаса зіставив мапу з тим, що бачив на власні очі. Єдиною новиною, яку повідомив мені прилад, стала кількість озер та річок. Їх було навіть не сотні, а скоріше тисячі. Звісно, наразі усі вони замерзли, але я запам’ятав найближчі, щоб відвідати завтра.

У південно-східному куточку екрана я побачив якусь лісову стежку — чи, може, дорогу для снігоходів. Вона зміїлася в долині між двома гірськими хребтами. Підвівши очі, я пильно вдивився в тому напрямку — анічогісінько, крім верховіття та гострих скель. Зорієнтувавши мапу згідно з місцевістю, я уважно замітив напрямок по компасу. Відстань велика, тому треба замічати з точністю до градуса, щоб не схибити. Я хотів трохи збільшити мапу на екрані, але той блимнув і згас. На такому морозі батарея й не могла довго протриматися, тож не дивина. Я ще інстинктивно постукав по корпусу — наче це хоч колись допомагало, — та заплющив очі, намагаючись знов уявити мапу, яку щойно бачив, і доповнити мій учорашній малюнок. Звісно, з такими даними буде важко, але це краще, ніж нічого.

Назад я рушив вже після заходу сонця. Я страшенно втомився й хотів лише десь упасти і заснути, але знав, що Ешлі хвилюватиметься, незважаючи на мої попередження. Коли чекаєш на когось у таких умовах, кожна хвилина відчувається як година, година як день, а день — наче кілька життів.

Розділ одинадцятий

Тільки уяви-но, диктофон ніяк не хотів умикатися — лише блимав вогниками. Я натискав на усі кнопки, які він тільки має, потім поворушив батарейки — анічогісінько. Майнула думка, що то була наша остання розмова. Потім я здогадався на кілька хвилин засунути його під сорочку, і він відігрівся.

Якби він зламався… навіть не знаю, що б я відчував. У американському футболі таке називають «командна атака», а в бігунів — «удар об стіну».

Пам’ятаю, як я потелефонував тренерові в коледж, який обрав, та попросив поглянути на твої результати й показники. Та він одразу все зрозумів.

— Моє слово матиме вплив на твоє рішення щодо вступу в наш коледж?

— Могло б… могло б мати, так.

Почувся шурхіт якихось паперів.

— Тільки уяви-но! У мене тут випадково відшукалася ще одна стипендія.

Ось так просто все вирішилося.

Навчання в коледжі точно було найкращою частиною мого життя. Нарешті з нього зник батько, і ми нарешті могли бути самі собою. Ми росли разом. Сміялися разом. Ти нарешті знайшла свій ритм і вийшла на той рівень, про який я тобі колись казав. А я — я просто радів за тебе.

Минав наш останній рік у коледжі. Далі — медичний університет. Моя кар’єра бігуна поступово завершувалася. Медалі висіли на всіх стінах та валялися в усіх шухлядах. За час навчання в коледжі батько жодного разу не прийшов на змагання. Узагалі я став сприймати біг інакше. Тепер це була не моя пристрасть, а наша з тобою. І мені це подобалося набагато більше.

Ти була мені найкращим у світі партнером. Окрім того, ми відкрили для себе Скелясті гори — ще одна наша спільна пристрасть.

Якось я помітив, що ти вже кілька днів дивно поводишся. Я поклав це на карб навчання, іспитів абощо. Я не знав, що ти тоді думала про наше майбутнє. Люба, я ніколи не міг читати твої думки. І зараз не можу.

На весняні канікули ми приїхали додому — твої батьки були раді знов бачити тебе вдома. Мій батько тоді переїхав у Коннектикут, щоб відкрити там іще одну компанію, а будинок у Флориді продавати не став, щоб залишити своє громадянство в цьому штаті, так що я жив у тому будинку сам.

Сідало сонце, ми щойно повернулися з пробіжки. Посилювався вечірній бриз. У тебе по руках котилися крапельки поту. Одна велика краплина кумедно звисала з лівого вуха. Ти роззулася та сіла на пісок, і на твої ноги накочувалися хвилі. Зрештою, ти обернулася до мене, і я побачив насумрений лоб і жилку, що нервово пульсувала над скронею.

— Що з тобою таке? — кинула ти мені.

— Е-е-е… а хіба зі мною щось не так?

— Не так.

— Люба, я не…

Ти відвернулася, сперлася ліктями на коліна та тріпнула головою.

— Господи, що ж мені робити? — у розпуці кинула ти.

Я спробував сісти поруч, але ти відштовхнула мене.

— Про що ти?

Ти розплакалася.

— Про нас, — знову стусан у груди. — Про тебе і про мене.

— Ну, з нами наче все добре. Я ж нікуди не йду, чого ти?

— Ось у тому і річ! Ти дурний, як сто свиней!

— Рейчел… правда, я не розумію.

У тебе струменіли щоками сльози. Ти схопилася на ноги та зробила крок назад.

— Я хочу заміж. Я хочу одружитися з тобою. Хочу, щоб ти був мій. Назавжди.

— Ну, я теж. Я теж хочу, щоб ти була зі мною.

— То попроси! — Ти згорнула руки на грудях.

Ось тут до мене нарешті дійшло.

— То в цьому вся справа?

Ти не дивилася на мене й витирала сльози.

— Кохана, — ставши навколішки, я взяв тебе за руку. Вода піднялася та промочила мені ноги.

Ти нарешті всміхнулася. Крихітні рибки защипали твої пальці, і ти розсміялася. Я спробував щось сказати, але в горлі стояв клубок.

— Рейчел Гант, — я ледь подолав сльози.

Ти сміялася.

— Рейчел, мені боляче, коли тебе немає поруч. Мені так болить серце, що я і не знав, що воно може аж так боліти. Я не знаю, яким я буду лікарем, яким чоловіком. У мене не виходить казати тобі те, що ти хотіла б почути. Та я кохаю тебе. Кохаю всім своїм серцем. Це ти не даєш мені розвалитися на шматки. І я хочу провести життя з тобою. Виходь за мене заміж? Будь ласка…

Ти охопила мене руками та повалила на пісок. Ми до рубця змокли у воді й піні, і ти поцілувала мене, киваючи з-під піску, води, сліз та сміху.

Приємно згадувати той день…

Розділ дванадцятий

До літака я повернувся лише близько півночі. Наполеон почув мої кроки, визирнув ізсередини та знову сховався. Температура впала десь до мінус десяти, і мої штани промерзли наскрізь. Сам я змерз до кісток. Поблизу я відшукав кілька сухих гілок, струсив з них сніг та затягнув усередину. Знов почало сніжити. За цілий день я тільки раз помочився — недобрий знак. Обов’язково треба попити.

Наполеон знов кудись вискочив, і я поглянув на кумедні відбитки, які його «взуття» лишало на снігу. І тут я помітив інші відбитки. Великі сліди наблизилися до нашої печери та знов віддалилися. Я не знавець слідів, але відразу спала на думку пума. Тварина прийшла звідкілясь від скель над нами, підкралася нижче та підступила до входу. Трошки далі я помітив невелике заглиблення — наче хтось тут лежав. Немов у засідці. Довго тут думати нічого: мертві люди мають певний запах. Навіть якщо вони заморожені. А ще запах мають хворі люди і маленькі собачки.

Мені треба було позбутися мокрого одягу, так що вогонь точно конче необхідний. Одяг я розклав так, щоб він краще просох, і у самій білизні заліз до мішка грітися. Мене всього тіпало, а пальці майже втратили чутливість. Я розпалив джет-бойл та напхав у чашу снігу.

Ешлі уважно за мною стежила, в її очах була тривога. Я щосили намагався зігрітися.

— Привіт, — урвав я тишу.

Я бачив, як їй боляче. Відповіла вона лише після глибокого подиху.

— Привіт.

— Ти щось приймала?

Ешлі похитала головою.

Я дістав другу з моїх сильних пігулок та поклав їй на язик. Вона запила її залишками води.

— Кепський маєш вигляд, — зауважила вона. — Може, і сам вип’єш знеболювального?

Я теж про таке думав, бо без пігулки точно не знайду в собі сили завтра вилізти з мішка.

— Маєш рацію. Вип’ю дві, — я підняв два задубілі пальці.

Вона взяла слоїчок з пігулками та витрусила дві мені на долоню.

— Ну, є якісь новини?

— Тут за кількасот метрів чудовий травматологічний центр. Я дав сигнал лікарям швидкої допомоги, вони вже вирушили сюди з ношами. Я також говорив з адміністратором — тебе покладуть у приватну палату. Так що за десять хвилин тебе заберуть, добряче вимиють, зігріють та накачають найпотужнішими знеболювальними. А ще я зателефонував Вінсу — він чекатиме на тебе там.

— Що, все так погано?

Я щільніше загорнувся в мішок.

— Там немає нічого опріч снігу, криги, скель і гір.

— А що каже GPS?

— Те саме.

Зітхнувши, Ешлі лягла на мішок. Вочевидь, надія, яку вона плекала весь день, щойно її покинула. Я налив собі теплої води й почав повільно пити.

— Маєш якісь ідеї?

— Трохи нижче є кілька озер та річок. Вони всі зараз вкриті льодом, але, думаю, можна спробувати наловити трохи риби. Завтра в нас п’ятий день тут. І четвертий день без їжі.

Вона заплющила очі та почала повільно дихати.

— Як нога? — поцікавився я.

— Болить.

Я підповз ближче та нагріб снігу. Набряк спав, але від коліна до верху стегна нога була темно-фіолетового кольору. Про всяк випадок я дістав ліхтарик, оглянув шви й перевірив зіниці на реакцію. Очі реагували повільно та швидко втомлювалися. Ознака того, що організм дуже виснажений і кепсько витримує висоту. Пальці ніг були холодні — то вже зовсім погано. Треба відновити кровообіг, бо це вже ризик для пальців чи навіть стопи.

Я підкинув трохи гілок у вогонь, сів коло її ніг, розстебнув свій мішок та обережно притис її стопу до свого живота. Сидячи в такому положенні, я знов загорнувся у спальник.

Ешлі сконцентрувалася на диханні, роздивляючись брезент і гілки дерев над головою. Великі білі сніжинки безшумно падали з неба. Здавалося, у цьому світі взагалі немає звуків.

— Я, здається, учора була записана на педикюр. Чи я його скасувала?

— Вибач, лак для нігтів закінчився.

Я поклав на ногу долоні, щоб зігріти її швидше.

— Обіцяю, тільки-но доправлю тебе в тепле лікарняне ліжко замість цієї снігової печери, я пофарбую тобі нігті в будь-який колір, на твій вибір. Якщо лише ти не заложиш проти мене судовий позов за те, що наразив тебе на небезпеку напередодні весілля.

— Загалом я тут лежу цілісінький день і складаю текст своєї обвинувальної промови. «Вельмишановні судді…»

— І як, переконливо виходить?

Ешлі стенула плечима.

— Раджу тобі знайти дуже хорошого адвоката. Та все одно не надто розраховуй на позитивний результат.

— Що, у мене немає шансів?

Вона нахилила голову набік.

— Ну… Наміри в тебе були добрі. Потім ти врятував моє життя — попри те що двічі кашляв кров’ю. Потім ти вправив мені ногу та дбайливо мене доглядав.

— Ти помітила?..

— Важко не помітити кров на снігу.

— Нам обом стане краще, щойно ми опинимося хоча б метрів на сімсот нижче.

Ешлі поглянула на компас, що й досі висів у мене на шиї.

— Коли вона тобі його подарувала?

— У нас на пляжі черепахи відкладають яйця, закопуючи їх у великі кучугури піску. Колись давно Рейчел підрядилася волонтером до організації з охорони черепах. Кожну таку кучугуру вона оточувала паличками з рожевою стрічкою, а потім заводила календар. Кожного разу вона з величезним захватом спостерігала, як вилупляються черепашки та прямують у море. Невідомо, звідки вони знають, куди йти. У мене теж завжди було добре з орієнтуванням — я можу знайти дорогу майже де завгодно. Якось ми стежили за однією кладкою, і після цього Рейчел вирішила подарувати мені цей компас.

— А чого не GPS, як у Ґровера?

— Проблема GPS-приладів у тому, що в них сідають акумулятори, а також вони паскудно працюють у холоді. Здебільшого я завжди ходжу в гори з GPS та компасом.

— Маю дурнувате питання. Звідки компас знає, куди треба показувати?

— Узагалі-то компас завжди показує лише в один бік — у бік магнітного північного полюсу. Знаючи цей напрямок, легко визначити інші.

— Магнітний північний полюс?

Її нога нарешті почала зігріватися.

— Здається, ти не була скаутом у школі, еге ж?

— Не мала на це часу — мусила видавати людям на горіхи.

— Наша планета має магнітне поле. І його джерело розташоване десь коло Північного полюса. Тому він і називається магнітним північним полюсом.

— І?..

— Північ і магнітна Північ — не те саме. Тут це не має значення, але якщо користуватися компасом поблизу полюса, то швидко заплутаєшся. Компас здебільшого використовують, щоб ходити від точки до точки.

— Це як?

— Компас не показує твого місцеположення. Тільки напрямок — звідки ти прийшов чи куди йдеш. Так от, правша, якщо в нього забрати компас, завжди ходитиме по колу праворуч. А щоб іти прямо, треба обрати напрямок — певний градус, наприклад 110, чи 270, чи 30 — а потім намітити якийсь орієнтир у цьому напрямку. Приміром, дерево, верхівку гори, озеро, кущ. Тільки-но доходиш до свого орієнтира, як знов дістаєш компас, але цього разу звіряєшся згідно з точкою, з якої ти вийшов, і береш новий орієнтир. І так ідеш далі. Від точки до точки. Це не вельми складно, але потребує деякої терплячості. І практики.

— І що, допоможе твій компас нам забратися звідси?

Я вперше почув у її голосі щось нове. Перші ознаки страху.

— Допоможе.

— Тоді не загуби його.

— Не загублю.

Я ліг та дочекався, поки Ешлі почала сопіти. Потужне знеболювальне подіяло добре. Сам я не міг спати, тому тихенько виліз із мішка, вдягнув термобілизну, куртку й черевики і вибрався назовні. При місячному світлі я видобув компас та дивився, як стрілка завмирає у статичному положенні.

Пам’ятаєш, як ми раділи, коли мені запропонували роботу в Джексонвіллі? Ми погодилися без жодних роздумів. Назад на пляж. Назад до океану. Запах солі. Сходи сонця над хвилями. Рожеві заходи. І ближче до твоїх батьків.

Але дівчина, що мала перебрати твої обов’язки координатора в дитячій лікарні, затримувалась на тиждень, і ти ніяк не могла полишити тих діточок самих. Отож я сам мав кермувати вантажівкою з нашими речами на шляху з Денвера в Джексонвілль. Від Скелястих гір до узбережжя. Усього 3070 кілометрів. Я запропонував тобі купити будь-який будинок, котрий ти захочеш, але ти відмовилася — казала, що тобі подобається мій.

На прощання ти підтяглася, тримаючись за дверцята старої вантажівки, та показала пальцем кудись за мою спину:

— Там тобі подарунок. Тільки не відкривай, поки не виїдеш із двору.

На підлозі коло пасажирського сидіння лежала невеличка коробка. До неї був примотаний сріблястий диктофон із запискою: «Прослухай запис».

Я вивів вантажівку з воріт, розвернувся, увімкнув першу передачу та натиснув кнопку на диктофоні. Кабіну сповнив твій веселий голос.

— Це я! Подумала, що ти був би не проти моєї компанії в дорозі! — Я чув, як ти облизуєш губи: ти завжди так чиниш, коли нервуєшся чи задумуєш якусь витівку. — Ось про що я хотіла поговорити. Я боюся, що втрачу тебе через лікарню. Стану типовою вдовою лікаря, знаєш? Сидітиму вечорами на дивані з морозивом, пультом від телевізора та каталогом пластичних операцій. Отож, я дарую тобі цей диктофон — так я буду поруч із тобою, навіть коли ти далеко. Бо я сумую за твоїм голосом. І… і я хочу, щоб ти теж за мною сумував. Гей, сумуй за мною! Я буду брати диктофон на день чи два, записуватиму якісь свої думки для тебе, а потім повертатиму. Можемо отак передавати його одне одному — як м’ячик. Окрім того, мені доведеться конкурувати з отими гарненькими медсестричками, які гронами вішатимуться на тебе. Доведеться збивати їх палицею. Чи, може, стетоскопом. Бене, — тут твій голос змінився на грайливий, — якщо тобі захочеться, щоб хтось від тебе млів, непритомнів… чи закортить пограти в лікаря… просто ввімкни цей запис, згода?

Я поглянув у дзеркало заднього огляду й кивнув:

— Згода.

— Там у коробці, — вела далі ти, — є кілька речей, що не дадуть тобі знудитися в дорозі. У твоїх руках річ номер один. Усі інші теж із номерами, але їх не можна відкривати, поки я не скажу. Добре? Тільки чесно! Пообіцяй, що слухатимешся, бо як ні — я вимикаюся. І далі поїдеш сам! Згоден? Добре. Тепер, коли ми обговорили правила, бери номер два.

Я витяг невеличкий конверт із двійкою. У ньому був компакт-диск, який я вставив у програвач. Знов почувся твій голос:

— Наші пісні.

Тобі завжди було просто висловлювати свої почуття. Ти наче тримала своє серце на долонях і якось уміла точно висловлювати все, що воно відчувало. Твої батьки тебе цього вчили. А мене тато лише залякував за кожну спробу висловити свої почуття. Він вважав, що емоції — це слабкість, яку треба вирвати з тіла, залити бензином та підпалити. Треба віддати йому належне — хірург із мене вийшов непоганий. Я таки навчився нічого не відчувати.

Ти двадцять чотири години без упину записувала щось на диктофон, не випускаючи його з рук ані на мить. Ти завжди добре знаходила спільну мову з дітьми, і ти «узяла мене з собою» до дитячої лікарні. Я слухав, як ти заходиш у кожну палату, вітаєшся з кожним малим, звертаєшся до нього на ім’я, жартуєш, шукаєш плюшевого ведмедика, граєш у відеоігри чи одягаєш ляльок. Ти без жодних роздумів легко переходила на один рівень з дитиною, і насправді це ти навчила мене «лікарської тактовності». Діти бачили в тебе диктофон та розпитували, що ти таке робиш, а ти заохочувала всіх їх поговорити зі мною. Я їхав та слухав їхні високі голоси, сповнені надії та веселощів. Я не знав, які в них були діагнози, але за їхніми голосами здогадатися було легко. Як неважко було й зрозуміти, як же вони за тобою сумуватимуть. Потім ти пішла в магазин та почала шукати продукти за списком. Після продуктового я вирушив з тобою по нові туфлі та обирати комусь подарунок. А ще — у перукарню на стрижку, де твій майстер скаржилася, що від її хлопця жахливо тхне. Коли вона на мить відійшла привітати якогось клієнта, ти прошепотіла в диктофон: «Якщо вона думає, що її хлопець тхне, треба порадити їй побігати з тобою». Потім ми завітали на педикюр, де майстер порадила тобі поменше бігати, бо у тебе великі мозолі. Відтак ми пішли на сеанс у кіно, і ти звеліла мені заплющити очі, бо персонажі цілувалися.

— Хоча ні, можеш не заплющувати. Ти краще цілуєшся. А тут хлопець якийсь бридкий.

Після кіно ти підійшла до дверей жіночої вбиральні:

— А ось тут тобі доведеться почекати, бо сюди можна лише дівчатам.

Я їхав по шосе в Алабамі, коли ти вирушила повечеряти до нашого улюбленого ресторанчика, де ласувала лаймовим пирогом:

— Звучить смачно, еге ж?

Звісно, смачно. Так би тебе і з’їв.

— А тепер відкривай коробку та діставай великий пакунок з написом «десерт».

Почекавши, доки я дістану пакуночок, ти додала:

— Відкривай, тільки обережно.

На мене чекав шматок такого самого лаймового пирога.

— Думав, я забула про тебе? Авжеж!

Я припаркувався, і ми разом їли пиріг. А відтак ти повернулася додому та зайшла в нашу спальню, де я спав, ніг під собою не чувши. Ти лягла поруч, провела рукою по моєму волоссю та почухала мені спину.

— Я лягатиму спати, поруч із тобою. На жаль, тобі доведеться почекати, аж поки ти не дістанешся нашого будиночка на березі океану. Я тебе міцно обіймаю. До речі, ти страшенно худий, тобі треба набрати трохи ваги. Забагато працюєш.

Наступні кілька хвилин я чув лише твоє дихання. А потім ти прошепотіла:

— Бене… десь багато миль тому… десь між «тоді» й «зараз» я віддала тобі своє серце… і я не хочу його назад, чуєш? Ніколи.

Я кивнув.

— І не треба кивати дорозі! Кажи вголос! Чуєш?

— Чую, — всміхнувся я.

Знову падає сніг. Ешлі дуже боляче, і вплив висоти вже очевидний. Треба терміново спускати її вниз, інакше вона тут помре. Знаю-знаю… Та, якщо я не спробую, помремо ми обоє.

Так, і про Ґровера я пам’ятаю. Треба його поховати, але не маю сили. Загалом сніг уже його поховав… А ще там у скелях живе щось, що мене вкрай турбує. Треба відпочити.

Вітер дужчає. Коли дме з півдня, рештки фюзеляжу видають низький свист — ніби хтось дує на горлечко пивної пляшки. Схоже на потяг, який ніколи не приїде.

За допомогою компаса я намагався визначити, у який бік нам іти, але тут навколо лише гори, та й квит. Якщо я зараз схиблю з напрямком, то… то справи кепські. Дійсно кепські. Мені хотілося б сказати всім, що Ешлі квапилась додому… Аби тільки вони знали… Проте є ймовірність, що вони ніколи про це не дізнаються.

Розділ тринадцятий

Я прокинувся на світанку. Усе тіло боліло, я був наче з похмілля. Сили стало лише на те, щоб перевернутись на інший бік та накрити обличчя спальником. Наступного разу я прокинувся вже в обід. Вилізти зі спальника здавалося неможливим. Я взагалі не пам’ятаю, коли міг би проспати цілу добу, якщо не брати до уваги день після катастрофи. Мабуть, нарешті вичерпався адреналін. Ешлі майже не ворушилась уві сні. Голод, падіння в літаку та постійний біль наклали на нас свою руку. Майже під захід сонця я примудрився вилізти з мішка. Рухатись було неймовірно боляче — мені боліло геть усе, без винятків.

Ранок сьомого дня. Вогонь давно згас, але одяг устиг висохнути. Я радо вдягнувся в сухе, зібрав речі в рюкзак, знов запалив вогонь (щоб Ешлі зігрілася) та розтопив для неї трохи води. З усієї сили я намагався не дивитись на Ґровера.

Нам конче потрібна їжа.

Я прив’язав лук до рюкзака, закинув його на плече та виповз назовні. Світало. Повітря було сухе та морозяне, і мій подих повільно обертався на блискучі кристали льоду. Коло входу я все затрусив свіжим снігом — якщо наш гість прийде, я знатиму. Потім я зав’язав свої снігоступи, дістав компас, намітив собі орієнтир десь за півкілометра та рушив у дорогу. Оскільки я не міг подивитися на ландшафт ізгори, без компаса я просто як без рук.

Наступні три години я намічав нові орієнтири та продирався крізь снігові намети. Погода була суха й морозяна, і сніг не лип, але доводилося постійно затягувати непромокальні гетри. Перше озеро, до якого я дійшов, було повністю вкрите льодом. Я обійшов його по колу та знайшов ви́ток — невеличкий струмок, який не замерзав на зиму. Вода була дуже чиста та здавалася майже солодкою. Ризиковано пити таку холодну воду, але, якщо зважити, що я активно рухався, я вирішив дозволити це собі. Та і сеча у мене стала чистою — добрий знак.

Я пішов вниз за течією струмочка й десь за півтора кілометри після чергового повороту ліворуч натрапив на глибоку затоку під великим каменем. Береги ховались у глибокому снігу. Узагалі я не вельми розраховував на свої рибальські навички, та й руки в мене надто задубіли, щоб щось робити вправно. Насправді не знаю, чого риба стала б клювати на цю мушку — вона ж не дурна та знає, що в такому холоді ніяка мушка не виживе.

У Ґроверовій куртці була пляшечка білкової лососевої ікри — невеличкі червоно-помаранчеві намистинки. Я нанизав одну таку на гачок, прив’язав його до ліски та опустив під воду. За двадцять хвилин — жодної рибини. Я зібрався та пішов шукати більше озеро.

Ще за милю я знайшов його і повторив усе те саме. Щоправда, з таким самим результатом. Хіба що цього разу я побачив тіні, які ховалися під камінцями. Багато тіней. Значить, риба є. Як же примусити її клювати? За тридцять хвилин я перетворився на льодяник, а результату й досі нуль. Я страшенно змерз, зголоднів і стомився, тому спакував речі та вирушив шукати інше озеро. За невеличким пагорбом я знайшов ще один струмок. Щоправда, на такій висоті та зі зламаними ребрами той пагорб ледь не вбив мене. Я витратив калорії, які не міг собі дозволити втрачати. Цей струмок був ширший — може, вдвічі, — але не такий глибокий. І я знов побачив ті самі тіні. І теж досить багато.

Я знайшов годящий камінь, струсив з нього сніг та влігся долілиць. Уява вже малювала форель на грилі, і в мене потекла слина. Я витяг ручну сітку Ґровера з кишеньки та повільно опустив її у воду під «ікринкою». Єдина проблема — лютий холод. Руки вмить задубіли, що не так вже й погано. Хоч боліти перестали.

Звісно, тіні відразу ж утекли, але згодом почали повертатися. Кілька рибин повільно підпливли до наживки та почали її кусати. Я підняв сітку — теж дуже повільно, — і витяг з води сім рибинок з палець завбільшки. Навіть не знаю, як мені це вдалося. Мабуть, вони від холоду теж не надто спритні. Я поклав свою здобич на сніг подалі від води та сховав руки в кишені, щоб трохи відігріти. Потім сокирою я відрубав невеличку гілочку, причепив сітку до неї — щоб не занурювати у воду руки — та таким чином упіймав іще кілька рибинок. Увесь свій налов я з’їв — лишив тільки голови.

Трохи відновивши сили, я знов заходився «рибалити». Десь за годину, коли сонце почало хилитися до обрію, я порахував здобич: сорок сім рибинок. Цього вистачить нам обом на сьогодні й завтра. Повертатися було трохи легше: я йшов по своїх слідах, а за день сніг став твердішим, і я менше провалювався. Десь на півдорозі я спинився трохи відпочити та вирішив спробувати лук. Щоб напнути тятиву як належить, мені довелося вивести її аж до самого обличчя. Ребра викручувало від болю. Націлившись на стовбур ялинки з руку завтовшки десь за 18 метрів від мене, я випустив стрілу. Вона пройшла в п’яти сантиметрах від стовбура та зникла в глибокому снігу. Викопував я її хвилин п’ять — вона міцно встряла в землю. Як показав експеримент, швидко стріляти з лука я не міг — але й те добре. І хоч у стовбур я не влучив, одначе стріла пройшла дуже близько. І це вже непогано.

Нашого плато я дістався після опівночі. Хай як дивно, видно було добре. Останні півмилі до літака я йшов дуже обережно, пильно роздивляючись навколо. Нікого живого я не побачив, але сліди поблизу входу свідчили, що цього разу гість підійшов ближче. Майже біля входу між слідами з’явилася рівна западина — мабуть, звір повільно підповз до входу та якийсь час там лежав. Імовірно, він пішов звідси просто переді мною. І не менш імовірно, що він тепер лежить десь недалеко та чекає.

Ешлі дуже охляла, і їй боліли очі. Не дивина — типовий вплив висоти, струсу мозку та голоду. Я назбирав іще дров, розпалив вогонь, випатрав шість рибин і нанизав їх на паличку. Поки риба смажилася, я приготував кави. Кофеїн допоможе перетравити їжу і взагалі покращить самопочуття. Ешлі дуже повільно їла, запиваючи рибу кавою. Я тримав для неї чашу та чистив рибинок. Не промовивши ані слова, вона з’їла чотирнадцять форелей, випила дві чашки кави — аж потім кивнула, мовляв, наїлася.

Наполеон тихенько сидів поруч зі мною. Я поклав перед ним шість рибинок та підбадьорив собаку:

— Давай, їж, малий.

Той встав, понюхав, поводив носом — та вмить проковтнув їх усі. Простісінько з головами.

Я дістав останню пігулку сильного знеболювального для Ешлі. Потім підняв її ногу вище та обклав снігом. Наостанок перевірив кровообіг. Вона миттю заснула — і ми не встигли перемовитись ані словом. Я ще годину чи дві сидів коло вогню та дивився, як колір обличчя Ешлі поступово повертається до норми, а дихання стає глибшим. Я постійно тримав її ногу у своєму мішку та зігрівав стопу. Зрештою я виліз із мішка та вийшов назовні. Просто на моїх очах якась довга тінь чкурнула в кущі ліворуч. Наполеон загарчав — він теж це бачив.

Розділ чотирнадцятий

Сьогодні я рибалив. Наловив рибинок, схожих на сардин — хіба що без гірчичного соусу та бляшанки. Вихвалятись особливо немає чим, але принаймні ми живі. А ще я спробував стріляти з лука. Гадаю, якщо буде потреба, я зможу щось підстрелити на відстані метрів двадцяти. Мало хто наблизиться на таку відстань, але якщо наблизиться, то стріляти краще, аніж стрибати й махати руками.

Ешлі спить — я дав їй останню пігулку. Сильного знеболювального більше немає. Сподіваюся, вона хоч трохи відпочине. А поки що маю скласти якийсь план. Я знаю, що рятівники радять не полишати місце аварії, але нам конче треба забратися звідси. Навіть якщо гелікоптер пролетить у тридцяти метрах над нами, помітити нас буде майже неможливо. За п’ять днів випало понад метр снігу, й уламки літака добряче вкрило. До речі… Треба перенести звідси Ґровера. Зроблю це завтра. Треба влаштувати його десь, де він міг би споглядати схід сонця та спостерігати за зірками. А ще подалі звідси. Зроблю щось подібне до ношей та перетягну його. Потім ці ноші згодяться, щоб перенести Ешлі.

Пам’ятаєш той будиночок у горах? Як ми ходили гуляти вдень, а вночі сиділи коло вогню, дивились, як сніг засипає вікна, та слухали, як вітер виє в комині. Наш медовий місяць.

Пам’ятаєш, наша друга ніч? Ми повечеряли та сиділи коло каміна. У нас не було ні копійки — усе з’їдали кредити на навчання та повсякденні витрати. Ми і за ту хатку заплатили з кредитки, на якій майже вичерпали ліміт. У нас була пляшка дешевого «Каберне». Ти одягла халат і мій светр. Ми з тобою тоді домовилися, що не даруватимемо весільних подарунків — мовляв, коли матимемо змогу, надолужимо. Добре, що я на це не купився. Ти опустила руку за диван та простягла мені охайно загорнутий пакунок із червоним бантом.

— Тримай. Гадаю, це вкрай тобі необхідно. — Ти пильно поглянула на мене.

Спалахи полум’я виблискували на твоїй шкірі. На лівій руці пульсувала тендітна судинка.

— Ми ж наче домовилися не дарувати подарунків?

— Та це ж не весільний подарунок! Це просто дещиця, яка тобі знадобиться, якщо ти хочеш прожити з кимось сімдесят років.

— Сімдесят?

Ти кивнула.

— То що, ти готовий кохати мене навіть тоді, коли я постарію, вкриюся зморшками та не чутиму ані слова, що ти кажеш?

— Навіть дужче, ніж зараз.

Ти закинула ногу на ногу — і халатик сповз зі стегна.

— І навіть коли мої груди висітимуть до пупа?

Ну це просто неможливо. Я тут сиджу і насолоджуюсь твоїми ногами, а ти про обвислі груди! І досі не можу повірити, що ти дійсно це сказала.

Я зібрав докупи усю свою серйозність і кивнув:

— Буде непросто. Ти ж бігун — навряд чи в тебе є чому обвисати.

— Гей! Тобі краще забрати свої слова назад! — Ти ляснула мене по руці.

— Коли я був малий, то якось побачив часопис «National Geographic» — і там була така фотографія. Це жахливо. Я ще довго не читав чоловічих журналів.

— Бене Пейн! — Ти загрозливо тицяла отим своїм неприродно гнучким пальцем у якомусь незрозумілому напрямку. — Краще стеж за своїми словами!

— Ну добре, добре. Якщо щось там у тебе почне відвисати, я пошукаю тобі хорошого пластичного хірурга.

— О, повір, ця проблема набуде загрозливих масштабів уже набагато пізніше, аніж якийсь хірург зможе цьому зарадити. А тепер відкривай.

А я знов опустив погляд на твої ноги й лише подивувався тому, як ти легко поводишся. Усмішка, стомлені очі, крапельки поту на скронях. Червоні щоки, спалахи полум’я. Сміх, твоя врода та енергійність. На мить заплющивши очі, я тоді спробував назавжди запам’ятати той образ. Я запам’ятав.

Рейчел, ти і досі еталон для мене. Ніхто не може витримати порівняння з тобою.

Ти всміхнулася.

— Так ось, є північноамериканський східний час, а є Бенів час, і різниця легко може становити чверть години чи півтори години. Можливо, це трохи тобі допоможе.

Ти мала рацію — я завжди всюди запізнювався. У коробці був електронний годинник.

— Дивись, — ти постукала по ньому пальцем, — ніяких стрілочок. Лише точний час. І я виставила його на тридцять хвилин уперед.

— А тобі не спадало на думку, що це просто всі інші постійно приходять раніше?

— Гарна спроба, але ні. — Ти всілася переді мною, притиснувшись спиною до моїх грудей. Так ми сиділи та сміялися. За вікном падав сніг, а в каміні догоряли дрова.

Десь за годину, коли ми обоє вже засинали, ти прошепотіла:

— Я завела будильник.

— Нащо?..

Ти міцно мене обійняла та заснула.

Уночі будильник спрацював. Я підскочив, намагаючись зрозуміти, що відбувається. На годиннику була 3 : 33 ранку. Я почав натискати усі кнопки, щоб тебе не розбудити. З-за хмар вийшов місяць і залив нас обох яскравим сяйвом. Кінчики твого волосся дивовижно засвітилися. Мені не вдалося побороти той будильник, і я просто запхав його під подушку — він верещав аж шістдесят секунд. Ти прокинулася, засміялася та закуталась у ковдру — вогонь майже згас, і стало холодно. Моє дихання навіть збиралося в хмарку. Я виліз із ліжка. Шкірою бігли мурахи.

Ти, загорнута в ковдру аж по шию, оглянула мене, осміхнулася та прошепотіла:

— Що, змерз?

— Дуже смішно. — Я геть розгубився й пішов підкинути трохи дров у вогонь.

Потім повернувся під ковдру — здається, несправжню ведмежу шкіру, — а ти закинула на мене ногу й пригорнулась усім тілом. Така тепла.

— Навіщо ти поставила будильник на середину ночі?

Ти ще щільніше до мене притулилася.

— Щоб не забути.

— Про що?

— Про те, що тобі стане холодно.

Іноді я взагалі не розумію, як ти могла в мене закохатися. Ти бачиш щось, чого інші не бачать, і говориш такі речі, які може почути тільки серце.

— Ось воно що…

Невдовзі перші сонячні промені розірвали темряву на обрії, і червоний світанок залив собою море ночі. Ти взяла мій зап’ясток та натиснула кнопку на годиннику. Той засвітився зеленим.

— Дивися, — прошепотіла ти, — коли ти натискатимеш кнопку і бачитимеш оце світло, думай про нас. Про мене. — Ти поклала мою долоню собі на груди, і я відчув, як калатає твоє серце. Ти ніколи нічого не приховувала. — Думай про ось це.

Розділ п’ятнадцятий

Я прокинувся від низького гарчання Наполеона — я такого ще не чув. Вочевидь, пес не жартував зі мною. Розплющивши очі, я побачив лише сніжинки від свого подиху. Ешлі тихо лежала поруч і важко дихала. Мабуть, біль повернувся. Наполеон стояв між нами та входом. Ззовні яскраво світив місяць — було добре видно й без ліхтарика. Собака низько опустив голову та зробив два кроки в бік входу. Звідти на нас дивилися два сяйливі ока. Щось низько присіло та витріщалося на нас двома червоними шматочками скла. Позаду тих очей у темряві щось рухалося, наче прапор. Ось знову. Цього разу не прапор, а наче дим від вогню. Я сперся на лікоть і протер очі. Наполеон люто гарчав.

— Спокійно, хлопчику, — я поклав руку йому на спину.

Вочевидь, він зрозумів мене неправильно, бо вилетів з нашої печери наче куля та щодуху накинувся на те, що дивилося на нас ззовні. Обидві істоти перетворилися на один агресивний клубок шерсті, звідки почувся гучний котячий рик. А потім супротивник Наполеона втік, лишивши того стрибати коло входу.

Я підповз до пса та взяв його на руки.

— Ну-ну, хлопчику, все. Усе, він утік, спокійно.

Пса всього трусило, а на плечі я відчув щось мокре.

Ешлі засвітила ліхтарик. Долоня моя була вся липка й червона, як і сніг під нами. Я швидко знайшов глибокий поріз на спині коло плеча та знов налаштував голку з ниткою. Поки я зашивав рану, Ешлі тримала пса. Йому мало подобалося, що його штрикають голкою, але він витерпів, поки я наклав усі чотири шви. Добре, що він не може дотягтися до рани зубами. Ешлі відпустила його, собака крутонувся кілька разів навколо себе, потім поглянув на вхід та лизнув мене в обличчя.

— Так-так, молодець, славний пес. Пробач, що я хотів тебе з’їсти. Пробач.

— Що то було? — нарешті почувся голос Ешлі.

— Пума.

— Вона повернеться?

— Гадаю, так.

— І чого їй треба?

— Нас.

Вона заплющила очі й замовкла. Решту ночі ми спали уривками. Наполеон заліз до мене в мішок та скрутився калачиком, але все одно не відводив очей від входу. Я почухав йому голову, і він незабаром заснув. Я підтягнув ближче лук і стрілу та сперся спиною на уламок хвоста. Заснув лише на світанку.

Коли я прокинувся, Ешлі лежала на боку, тримаючи в руці сигнальний пістолет. Наполеон знову стояв коло входу. У снігу трохи нижче за вхід до печери щось причаїлося. Я підповз ближче, узяв лук і вклав стрілу. Блокові луки, може, й здаються складними, але насправді все просто: стрілу випускає курок. Ти маєш лише напнути тятиву, націлитися та натиснути язичок. Той спускає тятиву, і стріла летить у заданому напрямку. Ґровер мав хороший лук — фірми «Метьюз». І хоча його лук був розрахований під довшу руку, я міг з ним упоратися. Тримаючи лук напоготові, я підповз ближче до виходу та побачив, що внизу стрибає біла лисиця. Красивішу істоту взагалі складно собі уявити. Я затамував подих, напнув тятиву, прицілився та натиснув курок. Стріла пройшла приблизно за п’ять сантиметрів від лисиці, і та чкурнула в ліс.

— Що там? — спитала Ешлі крізь міцно стиснуті зуби. Вона так стисла пістолет, що пальці побілішали.

— Схибив. Вона була надто близько.

— Як ти міг схибити, якщо вона була надто близько? Ти ж казав, що вмієш стріляти.

— Стріла пройшла зверху.

— А що воно було?

— Лисиця.

Справи в нас кепські.

Розділ шістнадцятий

Дивно було жити в будинку, який зберігав стільки тяжких та прикрих спогадів. А ти лише всміхнулася та сказала:

— Дай мені півроку й дозволь геть усе тут переробити, і в тебе з’являться нові спогади. Крім того, — ти взялася руки в боки, — берег океану та означення «безкоштовний» роблять цей дім просто чудовим.

Так що ми перефарбували стіни, замінили кахлі та переінакшили все, що могли. Будинок набув зовсім іншого вигляду. Батько полюбляв цупкі штори, темні кольори, тьмяне світло та самотність. Його дім радше скидався на печеру. А ти обрала м’які блакитні кольори, повісила на вікна ролети, які можна було повністю забрати нагору, поставила скляні двері. У будинку було чути шум океану. Ми чи не щоночі засинали під ритмічний звук хвиль.

А пам’ятаєш ту аварію? Я лишився працювати допізна, бо два «кадилаки» з натовпом пасажирів зіткнулися з вантажівкою. Наша реанімація була вщент забита пацієнтами, і я ніяк не міг піти додому. Усі лікарі лишились, аж поки стан кожного пацієнта не став стабільним. Я був страшенно зморений і думав про те, яке ж коротке людське життя. Лише мить відділяє нас від купи залізяччя, з якої рятівники вирізатимуть наші тіла. Я раптом збагнув, що сприймаю життя як щось буденне: я ж бо прокидаюся вранці та думаю, що достоту так само прокинусь і завтра. А це не конче так.

Я прийшов додому близько третьої ранку. Океан ось-ось мав вибухнути штормом. Вітер здіймав хмари піску, які разом з дощем боляче кусали шкіру. Хвилі збурювали піну та розбивались об берег зі страшенним гуркотом. Одразу було зрозуміло, що на нас чекає сильний приплив.

Я стояв за скляними дверима й дивився на хвилі. Ти прокинулася та спустилася до мене в шовковому халатику.

— Як ти?

Я розповів, що сталося. Розповів про свої думки. Ти підійшла ближче, закинула мою руку собі на плечі та обійняла мене за пояс. За кілька хвилин небо розітнула блискавка.

— Ти мені дещо винен, і я хотіла б це отримати.

Дивна відповідь на мою спробу поділитися своїми переживаннями. Мене це навіть роздратувало.

— І що ж? — дещо грубо спитав я.

Визнаю, я просто бовдур у тому, що стосується емоцій. Мені й досі соромно. Мабуть, ти вже давно хотіла про це поговорити, однак я нічого не помічав. Тепер, згадуючи ті часи, я розумію, що ти протягом кількох місяців подавала мені безліч сигналів, але я був надто занурений в роботу, щоб їх помітити. Ти терпляче чекала, а я тільки й казав: «Дай мені лишень закінчити навчання».

Гадаю, ти просто вирішила, що час брати бика за роги. Ти зробила крок убік та розв’язала халатик. Він легко впав долі, а ти пішла до нашої спальні. На порозі ти озирнулася, і світло від свічки в спальні вихопило половину твого обличчя.

— Я хочу дитину. Просто зараз.

Я дивився, як ти зникаєш у спальні в нерівних спалахах світла. Моє віддзеркалення у шибці точно хотіло сказати мені: «Який же ти телепень». Я зайшов до спальні та опустився коло ліжка навколішки.

— Пробач мені…

Ти всміхнулася, кивнула й потягла мене до себе.

За якийсь час ти вже тихо лежала в мене на грудях, і я відчував, як на мою шкіру капають твої сльози. Пам’ятаю твою стомлену усмішку. І пам’ятаю, як я відчув, що таке справжнє кохання. Ти подарувала мені всю себе. Усю цілком, до самозабуття.

І цей твій подарунок торкнувся найглибших частин моєї душі. Це не можна висловити вголос. Там немає таємниць. Там є лише я і ти — тільки ми.

Я розплакався, наче п’ятирічний.

Уперше я не відчував себе коханим і не відчував, що кохаю. Я бачив саму суть цього почуття. Кохання, якому не заважає моя емоційна безпорадність. І це ти показала мені його. Та ніч стала чимось особливим. Усе горе та втрати, що їх я зазнав, і ця радість наших з тобою життів — вони злилися в одній миті і… Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.

І тоді, у ту ніч, я вперше відчув свободу. Я вперше вдихнув на повні груди. Я ціле своє життя бився у хвилях та піні, намагаючись виринути на поверхню, але якась невидима рука утримувала мене під водою. А ти — ти розігнала хвилі, підняла мене над піною й наповнила собою моє серце.

Розділ сімнадцятий

Я спробував пересунути Ґровера, але його тіло замерзло сидячи. Голова схилилася набік. Однією рукою він і досі тримав штурвал. Очі заплющені. Ешлі відвернулася — не змогла на нього дивитися.

Я відірвав шматок крила та повалив на нього Ґровера. На цих імпровізованих ношах мені вдалося виволочити його назовні та підтягти до каменя, навколо якого було найбільше котячих слідів. Тут я посадив Ґровера на землю, сперши спиною об камінь. Повертаючись назад, я рахував кроки — вісімнадцять.

Узявши лук, я вклав стрілу, прицілився у сніжний намет десь за півметра від Ґровера та натиснув спуск. Цього разу я влучив точно. Відстані вистачило, щоб стріла встигла вирівнятися, але не надто далеко — я зміг як слід прицілитися.

Наполеон бігав між мною та Ґровером. Через рану він почав помітно шкутильгати.

— Не переживай, малий, — я поплескав його по голові, — йому нічого не загрожує.

Собака заспокоївся та повернувся в нашу печеру. Паскудне місце. Треба вшиватися звідси. Але є дві проблеми. По-перше, я не маю сил. Завтра їх буде ще менше, а післязавтра тим паче. По-друге, я виріс на Західному узбережжі. У нас там повнісінько пум, і я добре знаю, що вони можуть. У мене немає жодного бажання просидіти тут іще кілька днів у постійній напрузі.

Я заліз у літак. На обличчі Ешлі блищали сльози.

— Що ти робиш? — у голосі чути істерику.

— Полюю.

— А Ґровер у тебе що, за приманку?

— Саме так.

Відповідати вона не стала.

— Та, якщо все піде за моїм планом, з ним нічого не трапиться.

— За твоїми планами нічого не справджується ще з Солт-Лейк-Ситі.

Тут мені нічим крити — вона має рацію. Я просто кивнув. Але ж не можу я просто сидіти тут і чекати, поки пума по нас прийде. Ґровер нам допоможе з нею впоратися. Можливо. Якщо все буде згідно з моїм планом, то Ґровер ніколи й не дізнається, як саме він допомагав. Ну а якщо ні — він все одно вже мертвий. А я поховаю його, перш ніж Ешлі побачить, що сталося.

Решту дня ми майже не розмовляли. Як і вночі. І наступного дня теж. Пішла друга доба без нормального сну. Я вже був на межі своїх можливостей. І Ешлі теж.

Похолоднішало. Не знаю наскільки, але мороз вже боляче щипав голу шкіру. Хмари затулили місяць — стало погано видно. Мені конче потрібне світло, бо без нього не бачу прицілу. Опівночі засніжило. Украй хотілося спати — я почав іноді зомлівати. Крізь снігову завісу я бачив силует Ґровера. Судячи з кількості снігу, що тепер його вкривав, випало ще сантиметрів сім.

Гадаю, я міцно заснув, бо смикнувся, коли прокинувся. Наполеон лежав поруч, низько прихиливши голову до землі. Він не зводив очей із Ґровера. Над тілом старого щось схилилося. Щось велике. Метрів зо два в довжину. Руки в мене заклякли, але я примудрився напнути тятиву та прицілитися. Останнє було майже неможливо — непроглядна пітьма.

— Давай же, трошки світла, — пошепки звернувся я до місяця.

Нічого. У мене, мабуть, була ще секунда чи дві. Руки зсудомило, біль у грудях був такий, наче мене прохромили чимось наскрізь. Я кашлянув, і в роті з’явився присмак крові. Руки тремтіли. Без світла ніяк.

Щось ковзнуло по моїй нозі, а потім клац — і зі входу вилетіла римська свічка, спалахнувши помаранчевим десь у тридцяти метрах над нами. У світлі феєрверка я побачив, як велика кішка спирається лапами на сорочку Ґровера — наче танцює з ним. Звірина підвела голову на світло, я націлився їй у шию, потім трохи опустив приціл до плеча й натиснув на гачок.

Стріли я не бачив. Я навзагал одразу кинув лук і впав додолу, намагаючись не втратити притомність. Знов кашлянув кров’ю — її було добре помітно на білому снігу.

Ешлі лежала поруч, вдивляючись кудись назовні.

— Вона пішла, все.

— Я влучив? — Мене всього скрутило від болю в грудях. Дихати було важко.

— Не знаю. Вона надто прудко втекла.

Я намацав її руку й так і лежав, важко дихаючи. Я надто стомився і не міг відтягти Ешлі назад до її мішка, тому просто пригорнув її до себе, закутав нас обох у мішок — і за мить відчув, як її серцебиття вповільнилося, а голова впала набік.

Прокинулися ми на світанку. Наполеон спав між нами. У світлі сонця було видно, що сталося вночі: Ешлі вилізла зі свого мішка та на руках доповзла до мене. Я обережно перевірив її ногу — вона знов набрякла, а шкіра стала помітно темніша. Долонею я відчув волосся на її нозі — відросло за десять днів. Серцебиття під кісточкою було в нормі, але цей набряк мені не подобався. Шкіра суттєво напнулася. Вочевидь, учорашня ніч відкинула процес загоєння назад. Шкода, що більше немає сильного знеболювального — їй воно знадобилося б. Я витрусив зі слоїчка дві пігулки звичайного та дав Ешлі. Потім скрутив свій мішок їй під голову, а сам одягнувся, зав’язав шнурки, узяв лук та рушив до Ґровера. Він лежав на боку й наче спав — мабуть, кішка його штовхнула. Від нього починалася доріжка крові, що зникала десь у скелях. Доріжка доволі помітна.

Від мого пострілу минуло вже кілька годин, і хто знає, добре це чи зле. Якщо пума була тяжко поранена, то за ці кілька годин устигла померти. Якщо ж рана незначна, то вона тільки відпочила та розізлилася.

Наполеон стояв за моєю спиною.

— Лишайся тут, — підняв я долоню. — Піклуйся про Ешлі, добре?

Той зник у її спальнику — назовні стирчав лише ніс.

Моє дихання повисало в повітрі щільними хмарками та щипало ніс. Дуже холодно. Я пішов кривавим слідом по камінню. Слід ставав дедалі тоншим — поганий знак. Мабуть, я не туди влучив, і тепер на мене десь чекає вкрай розлючена пума. Метрів за сто стежка перетворилася на рідкі краплі. Я спинився трохи подумати. Порив вітру кинув жменю снігу мені в обличчя. Попереду на великій голій брилі кривавий слід знову став доріжкою. Я пройшов іще метрів сто та натрапив на велику калюжу — мабуть, пума тут спинилася. Це добре. Нахилившись, я роздивився ближче: кров’ю просякнуто сантиметрів п’ять снігу. Це вже дуже добре. Принаймні для нас із Ешлі.

Я крокував по сліду ще метрів двісті — пума бігла крізь невеличкі кущі та валуни. А потім я побачив хвіст. Чорний кінчик нерухомо лежав на снігу. Тіло пуми ховалося десь під деревом. Я глибоко вдихнув та напнув тятиву. За два з половиною метри від кішки я вже бачив її голову. Прицілившись у шию, я натиснув на курок. Стріла глибоко увійшла в ціль, але пума вже давно була мертва.

Я присів поруч, дістав стрілу та роздивився хижака. Не можна сказати, щоб вона була велика. Без хвоста, мабуть, метра півтора. Вагою не більше за сорок п’ять кілограмів. Я узяв її лапу — може, кішка і невелика, але запросто могла б розшматувати мене. Судячи зі стану зубів, вона була вже немолода — либонь, тому й почала полювати на легку здобич. Таку, як ми.

Треба поквапитися, бо Ешлі хвилюватиметься. Я швидко повернувся по своїх слідах. Біль Ешлі суттєво посилився — її лихоманило. Ось-ось буде больовий шок. Я дістав свій мішок, засунув у її, сам роздягнувся, ліг поруч та обійняв, намагаючись зігріти. Її без упину трусило ще з годину. Коли вона нарешті заснула, я виліз та щільно загорнув її в два мішки, а сам розклав багаття й вирушив за пумою.

Ножем я зняв з туші шкуру та вительбушив. Вийшло десь двадцять кілограмів м’яса на кістках. Чистого м’яса тут приблизно сім кіло. Із цією здобиччю я повернувся до нашої печери, підкинув дров у вогонь і на гілках розвісив кілька шматків м’яса — смажитися.

Ешлі прокинулася від запаху їжі.

— Можна мені трошки? — прошепотіла вона, поводивши носом у повітрі.

Я відірвав невеличкий кавалок, перекинув кілька разів з руки на руку, щоб остудити, та простяг їй. Ешлі повільно з’їла весь. За кілька хвилин вона трошки підвелася, спираючись на лікоть, і я підіткнув їй під спину спальник. Під очима в неї запали глибокі тіні. Я відірвав іще шматочок.

— Мені наснився паскудний сон, — повідомила Ешлі, жуючи м’ясо.

— Давай, здивуй-но мене.

— Наснилося, що мій рейс із Солт-Лейк-Ситі скасували, але якийсь милий незнайомець запросив мене полетіти з ним на приватному літаку в Денвер. Я погодилась, і десь над непролазними лісовими хащами у нашого пілота стався серцевий напад. Літак розбився, я зламала ногу. З їжі ми мали лише якісь горішки та каву. А потім на нас напала пума.

— Милий? У школі ми казали «мила» про дівчат з багатим внутрішнім світом, знаєш?

— Ти не схожий на інших лікарів, яких мені доводилося зустрічати. Найдивнішим у цьому сні є те, що я взагалі погодилася сісти у літак з незнайомцем. Навіть із двома. Що я собі думала? — Вона похитала головою. — Мені взагалі треба переглянути свій підхід до ухвалення рішень.

— Розкажеш потім про свої успіхи, — розсміявся я.

Я знов оглянув її ногу. Сама Ешлі не хотіла на неї дивитися. І добре, бо видовище було не з приємних.

— Добре, що ти знову її не зламала. Кістка ледь почала триматися вкупі, а тут твої нічні витівки. Не певен, що ти щось тут зрушила, але набряк страшенний.

Обличчя Ешлі було бліде та спітніле. Я знову прикопав її ногу в сніг і трохи змінив положення шини, щоб покращити кровообіг. Наостанок я зігрів її стопу на своєму животі.

Решту дня ми бенкетували шашликом з пуми, запиваючи теплою водичкою. Я зрідка додавав сніг до її ноги та пильно стежив за кількістю рідини, що вона споживає. Вона вже десять днів лежить, та ще в умовах браку кисню — я всерйоз непокоївся, що почнеться інфекція чи атрофія. Сумніваюся, що її організм зможе подолати те чи те.

Щойно моє тіло отримало білок, я почав розтирати її здорову ногу: щоб покращити загальний кровообіг, але не ворушити пошкоджену ногу. Протягом дня я постійно нарізав «пум’ятину» тоненькими шматками та розвішував їх навколо вогню. Кілька разів доводилося виходити по дрова — шукати їх мав уже далеченько. Поступово я приготував усе м’ясо, яке тільки можна було зрізати з кісток. Вийшло небагато і не сказати що смачно, але бодай щось. М’ясо — то є білки. Білки — це енергія. А енергія являє собою можливість забратися звідси, бо, маючи запас їжі, мені не доведеться кожного дня полювати.

Десь по обіді обличчя Ешлі нарешті набуло хоч якогось кольору. А головне — її очі знов мали нормальний вигляд.

Години за дві до заходу сонця я визирнув назовні й побачив Ґровера, що так і зостався лежати на боку, наче перекинута статуя. Я взувся та сказав Ешлі, що скоро повернуся. Вона кивнула. Коли я повз до виходу, вона раптом схопила мене за куртку й потягла до себе. Я на мить спинився, а потім нахилився до неї. Доторкнувшись теплими вологими губами до мого лоба, вона прошепотіла:

— Дякую.

Я кивнув і майже рефлекторно відзначив, як у неї запали щоки. Це не дивно, беручи до уваги постійний холод, тривалі періоди шоку та голод. Вона скидалася на привид.

— Ешлі, чесно, я не знаю, де ти знайшла сили вчора вночі. Таку витримку я бачив лише раз у житті, — я відвів погляд і торкнувся долонею її чола, перевіряючи, чи немає гарячки. — Завтра вранці ми підемо. Ще не знаю, куди саме, але точно подалі звідси.

— Що, першим рейсом? — усміхнулася вона, відпускаючи мою куртку.

— Саме так. Купив тобі квиток у першому класі.

Потому я виліз назовні. Уперше за десять днів не відчував ані голоду, ані холоду. Узагалі почувався якось дивно. Наче щось змінилося — але я ніяк не міг збагнути, що саме. Ось я почухав підборіддя — і до мене дійшло: я всміхаюся.

Розділ вісімнадцятий

А пам’ятаєш наших черепашок? Цікаво, як там у них справи? Де вони зараз? Як далеко їм удалося відплисти? Чи дісталися вони берегів Австралії? А особливо цікаво, як там твій маленький друг.

Пам’ятаю, як ти поплескала мене по плечу та прошепотіла:

— Ти це чуєш?

Ми натрапили на самицю, яка саме викопувала у піску ямку для своїх яєць. Щоб не налякати черепаху, ми тихенько залізли на дюну поруч і лягли стежити за нею. Копала вона чимало, а потім увійшла у стан, побідний до трансу, й почала нести яйця. Їх було, мабуть, близько сотні. Нарешті закінчивши цей процес, вона закидала яйця піском, підповзла до води та зникла у хвилях.

Ми злізли з дюни та підійшли до піщаного пагорба. Такого великого гнізда ми ще не бачили. Ти обережно розвішувала рожеву стрічку навколо нього, а я допомагав вирізати прапорці — щоб гніздо було здалеку видно будь-кому. Хоча ти начепила там стільки стрічок, що гніздо, либонь, було видно і з літаків. Із того вечора ти почала відлік днів — наче дитина, що ніяк не може дочекатися Різдва. У тебе був спеціальний календар для того гнізда. А на п’ятдесятий день я взяв відпустку, і ми почали ночувати на пляжі.

— Вони ж не обов’язково мають вилупитися на шістдесятий день, правильно? А ну як полізуть раніше?

У тебе на лобі був туристичний ліхтарик, і на тому пляжі ти скидалася на шахтаря, що заблукав. Я хотів залізти до тебе у спальник, але ти просто перед моїм носом застібнула блискавку та суворо сказала:

— Ні. А якщо черепашки почнуть вилуплятися? Тільки не зараз.

Ти ніколи не робила нічого наполовину, це точно.

На пляжі було тепло, і легіт приносив нічну прохолоду з південного заходу. Океан був схожий на спокійне озеро, а не на бурхливу стихію. Настав п’ятдесят дев’ятий день. Ти глибоко спала, пускаючи слину на свій спальник. Я поплескав тебе по плечу — і ти миттю прокинулася. Уже за хвилину ми обоє звісилися з дюни й почали спостерігати, як перше черепашеня струшує пісок та прямує до води. Скоро весь пляж ряснів крихітними морськими черепашками. Ти пошепки їх рахувала, а голос так і дзвенів радістю.

— Та звідки ж вони знають, куди йти? Це просто диво!

— Гадаю, у них є якийсь внутрішній компас, що підказує їм, де вода.

Аж тут із гнізда виліз наш маленький приятель. На відміну від своїх братиків і сестер він поліз в інший бік, до нас. За кілька десятків сантиметрів він почав зариватися в пісок. Ти насумрила брови — було ясно, що цей малий просто помре тут.

— Він же не туди йде… Так він ніколи не дістанеться моря…

Ти злізла вниз, обережно взяла черепашеня на долоні й піднесла до краєчка води. Малюк торкнувся лапками води, і перша ж хвиля забрала його в море.

— Ну ось, малий… Давай, пливи в Австралію.

Його панцир виблискував у місячному сяйві, наче крихітний діамант, і ми ще якийсь час дивилися, як він кудись прямує. Вітер розтріпав твоє волосся. Ти радісно всміхалася, і ми ще довго сиділи на тому пляжі. Те мале черепашенятко плавало краще, ніж ходило.

Ти обернулась — і побачила її. За дюною, що слугувала нам пунктом спостереження, була галявинка, поросла дубками та високою травою. Коло шосе стояв великий знак «Продається».

— Ти не знаєш, хто власник?

— Ні.

— І скільки ж може коштувати ця земля?

— Мабуть, чимало, бо продається вона вже давно.

— Дивний розмір ділянки. Великий дім тут не побудуєш, але є високі захисні дюни. Має, напевно, метрів триста вздовж шосе і метрів двісті п’ятдесят уздовж пляжу. Такий собі сплющений трикутник.

— А ще тут національні парки обабіч, тому, закладаюся, будівництво чимбільше обмежують через вплив на довкілля. Зазвичай, коли люди купують дорогі ділянки, вони хочуть мати змогу будувати там, що заманеться.

Ти махнула рукою вздовж пляжу:

— Тільки-но поглянь — тут, либонь, з десяток кладок. Стільки рожевих стрічок, що можна відкривати новий підрозділ спостереження. Якщо це місце таке важливе для черепах, чого ж національні парки його не викуплять?

— Вважаю, питання в грошах.

— Тоді ми маємо його купити.

— У якому сенсі?

Ти почала видиратися на дюну та вивчати ділянку.

— Глянь-но, нам не потрібен великий будинок. Гадаю, цього місця, — ти окреслила щось руками у повітрі, — нам вистачить. Пляжний будинок із задніми дверима, що виходять на берег. Ми могли б зробити великі вікна на всю стіну, щоб пильнувати черепах.

Я тицьнув пальцем вбік уздовж пляжу:

— Кохана, у нас отам вже є чудовий будиночок. А сюди ми можемо приходити, коли захочемо.

— Так, а раптом новий власник цієї ділянки не схоче, щоб черепахи копирсалися в нього на подвір’ї? А ми — ми захочемо. Так що маємо її купити.

Минув десь тиждень. Я з головою поринув у роботу. Надвечір я повернувся додому, жбурнув сумку на диван і помітив, що скляні задні двері відчинено. Вийшовши на пляж, я побачив тебе. Сонце вже сіло, і твою постать підсвічувало моє улюблене синювате світло — останнє перед тим, як настане ніч. Під бризом тріпотів твій білий саронґ[31]. Ти помахала мені рукою. Така засмагла, що коло очей від окулярів навіть лишилися світлі смужки.

Я забіг додому, перевдягнувся у шорти та витяг із сумки теку з паперами. Ти привітала мене усмішкою, простягаючи якусь коробочку в красивій обгортці. Вітерець куйовдив твоє волосся, і окремі пасма постійно падали тобі на щоки й губи. Я поцілував одне пасмо на твоїй щоці, і ти прибрала його за вухо.

На коробочці була картка з написом «Це допоможе тобі знайти шлях назад до мене». Я відкрив коробочку та дістав компас.

— Переверни його, — підказала ти.

На задній поверхні було гравіювання: «Моя справжня північ». Ти повісила компас мені на шию та прошепотіла:

— Без тебе я давно загубилася б.

— А в мене теж щось є для тебе.

— Правда?

Я простягнув тобі папери. Ти прогорнула кілька сторінок та насупилася, наче там було написано грецькою.

— Любий, що це?

— Ось це — кадастрова оцінка. А то — договір на земельну ділянку.

— Яку ще ділянку? Хіба в нас немає дог… — Ти знов занурилася в документи, а потім поглянула в бік тих гнізд на березі. — Ні, не може бути.

— Це поки що просто пропозиція. Вони не обов’язково погодяться. Я хочу трохи скинути ціну.

Заверещавши з радощів, ти стрибнула мені на руки — ну просто сцена з фільму «Офіцер і джентльмен»[32] у нас на пляжі.

— Ні, я повірити не можу, що ти це зробив!

— Та почекай, ми ж іще не знаємо, чи погодяться вони на мою пропозицію. І ця ділянка має суттєві обмеження, тож нам доведеться на них зважати. Там навколо національні парки і…

— Ми зможемо побудувати там невеличкий будиночок?

— Та ми ж іще не купили ділянку…

— Так, але, коли купимо, ми зможемо побудувати невеличкий будиночок зі скляним фасадом, щоб дивитись, як уночі встає місяць над пляжем?

Я кивнув.

— І скільки вона коштує?

— Багато. Ми ще кілька років не зможемо звести там будинок.

— Нічого, я почекаю.

Як же було приємно робити той подарунок…

Розділ дев’ятнадцятий

Ґровера треба поховати як належить. Я оглянув ландшафт і трохи вище від того місця, де він зараз лежав, побачив вихід голого каменю. Звідти відкривається чудовий краєвид — думаю, Ґроверові сподобалося б, беручи до уваги його любов до висоти. Я приніс від літака шмат хвостової частини й ним, наче лопатою, почав відкидати сніг. Потім став копати яму. Ну, як копати — швидше викидати каміння, аніж копати. Приготувавши місце, я взяв Ґровера на плечі та потягнув його вгору. Там я опустив тіло в яму. Спробував зняти його обручку, але вона не пройшла через суглоб. Натомість я витяг усе, що було в його кишенях, і зняв годинника. Ще я взяв шнурки з його черевиків, вовняні шкарпетки та ремінь. Наостанок я вирішив забрати ще й джинсову куртку.

Захід сонця заливав усе помаранчевим світлом, і я заходився закладати могилу камінням. Я обрав хороше місце. Тут майже завжди дме вітер — йому сподобалося б. Наче він постійно летить. Знявши шапочку, я спробував щось сказати:

— Ґровере… Пробачте мені, що я втягнув вас у це все. Якби я не найняв ваш літак, ви спокійно померли б удома, поруч із дружиною. Гадаю, ви зараз проходите тренування у таборі янголів, еге ж? Гадаю, з вас вийде незлецький янгол. Скоро вам видадуть крила, так що, сподіваюся, ви зможете допомагати своїй дружині. Я обов’язково з нею поговорю, з вашою дружиною, тільки-но ми звідси заберемося. Я розкажу їй, що сталося, та віддам ваші речі, — я покрутив у руках шапочку. — Може, мені варто перепросити. Не знаю, — я гигикнув. — Щиро кажучи, це ви нас кинули хтозна-де. — Вітер жбурнув мені в обличчя жменю снігу. — Якщо тільки там, нагорі, не планують покласти тут іще два тіла, то було б добре, щоб змінилася погода. Аби хоч трохи тепліше та припинився цей сніг. А ще я не знаю, куди нам іти — тож, може, допоможете мені? Закиньте там за нас слівце, добре? — Я озирнувся. Абсолютно білий світ простерся на 60 кілометрів в один бік і 90 в інший. — Вважаю, Ешлі заслуговує на можливість одягти ту свою білу сукню. Вона молода — у неї все життя попереду.

Світло майже згасло, і небо світилося холодною синявою, перш ніж поступитися місцем темряві. Наді мною десь на висоті у дванадцять кілометрів пролетів літак — на південний схід. Він лишав по собі довгий білий слід.

— Якщо це ви так жартуєте, то зовсім не смішно.

Другий літак перетнув слід першого.

— Зрозумів, ага. До речі, оскільки я загубився, то й ми загубилися. І вбити нас тут не так вже й важко. Ситуація стає дедалі гіршою. Та кішка ледь нас не загризла. Ну, ви знаєте — ви ж там з нею танцювали. Так ось, якщо я помру — помре й вона. А ще ваш собака. На жаль, забув, як його звати. — Вітер проймав до кісток, і я застебнув куртку. — Я не намагаюся здаватися важливішим, аніж є, але прошу не за себе. Я прошу за ту дівчину з поламаною ногою, яка вже втрачає надію. Вона думає, що я не бачу, але я все бачу. Так, вона міцний горішок, проте така халепа розтрощить кого завгодно. Це суворе місце, і воно швидко позбавляє будь-якої надії. — По моїй щоці покотилася сльоза. Руки мої були вкриті порізами та ранами. Губи дрібно тремтіли. — Ми з вами так і не договорили тоді… Але ось що я можу сказати: жити з розбитим серцем — це як жити напівмертвим. А це не життя.

Навколо мене височіли шпилясті скелі, що відкидали холодні жорстокі тіні. Ґровер лежав під купою льоду та каміння.

— Розбите серце ніколи не відросте наново. Це ж не хвіст ящірки. Серце — воно як великий вітраж, що розпадається на мільйони скалок. Докупи їх вже не зібрати. Принаймні таким, як було, воно вже ніколи не стане. Можна стопити всі ті шматочки воєдино, але вітражем та купа барвистого скла більше не стане. Розбиті серця не загоюються. Хоча, може, ви це і без мене знаєте. А може, й ні. А я лише знаю, що коли половина вмирає — друга половина страждає. І болю в тобі є вдвічі більше, а решти — вдвічі менше. І всеньке життя ти намагаєшся зібрати в одне ціле той вітраж, а він ніяк не хоче збиратися. Бо його нічим полагодити. — Я змерз, тому надягнув шапку. — Ну, ось і все, що я хотів сказати. — Я дістав компас та почекав, поки стрілка завмре. — Лишилося вирішити, в який бік іти.

Літаки, що пролітали наді мною, вже зникли, але їхні сліди зосталися в синьому небі, наче білий хрест. І вказував він на південний схід. 125 чи 130 градусів.

— Ну, оскільки інших варіантів у мене все одно немає, то згодиться, — кивнув я.

Я повернувся до нашого сховку та одягнув на Ешлі шкарпетки Ґровера — вовна середньої товщини.

— Звідки вони в тебе? — вона підозріло глипнула на мене.

— Із супермаркету за рогом.

— А, тоді добре. Бо я боялася, що це шкарпетки Ґровера, і сама думка про таке просто звела б мене з розуму.

Потому Ешлі заснула. Десь посеред ночі вона розплющила очі й побачила, що я роздивляюся свій компас. Цятки з тритію, що позначають напрямки, світилися зеленим.

— Звідки ти знаєш, куди нам йти?

— А я і не знаю.

— Ну, а якщо обереш хибний напрямок?

— Тоді ми з тобою, а ще Наполеон — ось і всі, хто про це знатиме.

Вона заплющила очі та щільніше загорнулась у спальник.

— То не квапся. Обирай розважливо.

— Дякую, твоя допомога просто неоціненна.

— Ой, тільки не починай тут зараз про те, що було б справді неоціненним.

— Таки правда.

Розділ двадцятий

Сонце от-от зійде. Ми вирушаємо за кілька хвилин. Треба хоч щось спробувати. Не знаю, як далеко нам пощастить дійти, але сидіти тут марно.

Я зібрав усе, що міг. Не знаю, на скільки мене вистачить, але кожна западина на дорозі завдаватиме Ешлі жаского болю. Мені вкрай не хотілося б її чіпати, але не можу ж я тут її покинути. Якщо я піду по допомогу — ніхто не знає, скільки часу мені знадобиться. Та достеменно я знаю лиш одне: вона не дочекається мене. Надія допомагає триматись, але якщо я піду, її надія згасне. Поки я тут — вона триматиметься.

Я поховав Ґровера в чудовому місці. Звідти він зможе дивитися на схід і захід сонця — йому сподобалося б. Я спробував виголосити якусь промову над його могилою, та, здається, у мене не надто добре вийшло. Він заслуговує на красномовніші слова. Але ж ти знаєш, це ніколи не було моєю сильною стороною. А ще я пообіцяв йому, що відвідаю його дружину. Вважаю, Господу варто зробити Ґровера янголом — з нього вийшов би непоганий помічник для його дружини. І літати він любить. Його дружина теж цього хотіла б.

Цієї ночі я майже весь час роздивлявся компас. Гадаю, мені не треба казати тобі, що станеться, якщо я помилюся з напрямком. Навколо нас — приблизно 90 кілометрів диких гір. До найближчого поселення кілометрів п’ятдесят, не менше. І це п’ятдесят кілометрів по прямій, а не вгору-вниз через перевали. Ще й із хворою жінкою на додачу.

Я переконаний: щойно ми опинимося десь поруч із людьми, я побачу якийсь знак. Може, цівку диму, світло ліхтаря чи щось таке. Тоді я зможу залишити Ешлі й побігти по допомогу. Щоправда, кожного разу, як я про це думаю, то згадую, як ми з тобою дивились «Англійського пацієнта» і ти повсякчас бубоніла: «Тільки не залишай її, не залишай, ти пошкодуєш». І таки мала рацію — вони обоє дорого за це заплатили. Хоча зрада теж відіграла там свою роль, еге ж? Одначе кидати дівчину — це завжди недобре.

Ну, все, буду йти. Сонце почало сходити, тож маємо рушати. На нас чекає довгий день. Погомонимо з тобою ввечері. Сподіваюся.

Розділ двадцять перший

Я потермосив Ешлі за плече, і вона заскреготіла зубами.

— Ти як, готова?

— А кави даси?

Я простягнув їй чашку з кавою, що за кольором була схожа радше на розбавлений чай.

— Тримай, це остання.

— Нічого собі, який паскудний початок дня.

— Дивись на це позитивніше. Кожен крок звідси робить «Старбакс» ближчим.

Вона облизнула губи.

— Ну ти просто майстер позитиву.

Я сів поруч із нею, ми завершили її ранковий туалет та вдяглися. Вона застебнула куртку.

— Мені дуже подобається сервіс у цьому готелі, але як же я хочу знов мати змогу робити все самостійно.

— А я як цього хочу, — зауважив я, виливаючи сечу з пляшки.

— Слухай, може, ми ще й не настільки близькі, але справи такі, що я можу захотіти сходити по-великому.

— Вибач, але ми вже настільки близькі.

— Справді? Коли я встигла?

— Один раз — коли я вправляв твою ногу. А потім ще раз, коли ти була непритомна.

— Ну, це багато чого пояснює… — Вона збентежилася.

— Наприклад?

— Приміром, чому я не хотіла цього робити вже з тиждень.

— Можеш бути спокійна.

— Тоді ми повертаємось до мого питання.

— Та не хвилюйся. Просто скажи мені, як виникне потреба, і ми все владнаємо.

— Не те що я хотіла б і далі розмовляти на таку тему, але, здається, тебе це турбує набагато менше, ніж мене.

— Знаєш, коли я ще вчився на першому курсі медінституту, мене призначали на нічні чергування. Вісім місяців я міняв пацієнтам простирадла. Мені було справді важко. Якось сказав про це Рейчел, а вона відрубала: якщо не хочеш виконувати брудну роботу, краще зміни університет, поки не пізно. Бо люди потребують лікаря, який не боявся б закаляти руки та ставився б до них з належною повагою. Отак я змінив своє ставлення, і звідти проросли паростки моєї «лікарської тактовності». Я замислився над тим, чого потребували люди, замість із висоти своєї білої вежі думати, що я сам хочу їм дати. Рейчел зруйнувала мою вежу та спустила мене в шанці до простих людей, де пахне не трояндами, а люди страждають. Отож я чудово розумію, як тобі ніяково. Можеш навіть зашарітися. Утім, не варто. Оскільки інших варіантів немає, я твій лікар. І я тобі скажу те, що казала мені дружина, коли мене щось не влаштовувало…

Ешлі підняла брову, очікуючи на продовження.

— Не скигли.

— Мені подобається ця жінка. — Ешлі зміряла мене прискіпливим оком, добираючи слова. — А ти маєш якісь там досягнення? Лікар року абощо?

— Абощо.

— Ні, серйозно. Я в надійних руках?

— Ти в моїх руках. А наразі найкращі твої ліки — це твоє почуття гумору. Воно просто на вагу золота, чесно тобі кажу.

— Чого це? Не схоже, що мої жарти наблизять до нас цивілізацію.

— Не бачиш, до чого хилю? — Я застебнув на собі рюкзак. — Якось уночі чи, може, рано-вранці гелікоптер привіз до нас у реанімацію хлопця, якого підстрелили в шию. Звичайний хлопець — він вийшов купити дружині морозива. Вона була вагітна, і їй закортіло смачненького. А він просто опинився не в той час не в тому місці. Крамницю якраз грабували, і щось у них там пішло негаразд. Його привезли просто в хатніх капцях. Із його сонної артерії фонтанувала кров… — Я мимохідь перевірив серцебиття Ешлі. — Буквально фонтанувала. Він втратив багато крові, але був і досі при тямі. Я заткнув дірку пальцем, і ми помчали його до операційної. Смерть наступала нам на п’яти. Я поглянув йому в очі та спитав на бігу: «Є на щось алергія?» «Ага, — каже, — на кулі», — піднісши руку, він вказав пальцем на свою шию. Я тоді зрозумів: ось цей хлопець житиме. А посеред усього того хаосу, що панував навколо, він хапає мене за руку та каже: «Док, тільки оперуйте мене як живого, добре? Не як мертвого». Потім відпустив, сіпнувся від болю й додав: «Мене Роджер звати. А вас?» І він вижив. Його дружина народила за два тижні після того. Вони надіслали мені повідомлення на пейджер, і я зайшов до них у палату. Його дружина простягла мені сповите немовля, назване на мою честь. У будь-яких підручниках пишуть, що такий пацієнт безнадійний. Він не мав жодної нагоди зачепитися за життя. Тож я думаю, що вся справа в почутті гумору й палкому бажанні побачити сина. — Я провів долонею по її обличчю. — І в тебе таке саме почуття гумору. Бережи його.

Ешлі схопила мене за руку та потягла до себе.

— Маю запитання, — серйозно почала вона, — і хочу чесну відповідь.

— Давай.

— Обіцяєш відповісти чесно?

— Обіцяю.

— Ти зможеш витягти нас звідси?

— Чесно?

Вона кивнула.

— Гадки не маю.

— Добре. — Вона лягла назад. — Я боялася, що ти відповіси «гадки не маю», а значить, нам гаплик. Навіть не питатиму, куди ми йдемо, бо переконана: ти знаєш, що робиш. Правда?

— Авжеж.

— Серйозно?

— Ні.

— Слухай, нам треба попрацювати над спілкуванням. — Вона стукнула спочатку себе в груди, а потім мене.

— Та ми наче працювали.

— Мені не потрібні чесні відповіді, розумієш? Я хочу, щоб ти брехав, як тільки вмієш. Кажи мені, що тут іти кілометр, коли насправді сотня. Добре?

— Ну гаразд, — розсміявся я. — Покиньмо наші теревені та рушаймо. Отам за пагорбом на нас уже чекає гелікоптер.

— А каву вони привезуть?

— Авжеж. А ще помаранчевий сік, кілька бутербродів з яйцем, сосиски, кекси, данську булочку з полуницями і з дюжину глазурованих пончиків.

— Ну ось, можеш же, коли захочеш, — кілька схвальних плескачів по спині.

Узагалі я не відмовився б від якихось саней. Мені згодилося б що завгодно, що зможе їхати по снігу та не забиватиме Ешлі до непритомності. Проблема полягала в тому, що на рівній поверхні це було б просто чудово, але таких поверхонь тут точно бракує. А на схилі з санями мені не впоратися. Якщо я втрачу рівновагу або якщо схил виявиться надто крутим, то просто загублю контроль над ними і вони впадуть кудись униз. Дивно було б вижити в авіакатастрофі, а померти на санях.

Так що я вирішив винайти щось середнє між санями й ношами. Ешлі має лежати в мій бік головою на конструкції, що на рівних поверхнях буде просто їхати за мною, але матиме дві ручки, за які я зможу у разі потреби її підняти та тягти. Свої інженерні спроби я почав з відірваного крила. Його поверхня була виготовлена з чогось, що нагадувало одночасно пластик і тканину (а не залізо). Матеріал був легкий, а головне — цілком гладенький. Основна частина крила була металева. Головною проблемою стало те, що крило мало форму, хоч як дивно, крила — тобто закруглене з обох боків. Отож я просто вирізав у верхній його частині заглибину розмірами десь із жінку та зміцнив нижню частину металевими стійками, які відірвав від іншого крила. Вийшло все доволі просто.

Тепер наступна проблема: чи витримає цей «авіаційний» матеріал тривалий шлях по снігу, кризі та камінню? Навряд чи. Треба якось зміцнити дно. Утім, якщо я чимось зміцню дно ззовні, це посилить силу тертя і мені важче буде тягти. А якщо не зміцню — вже скоро ми позбудемося саней. Де ж мені узяти годящий шмат металу?

Довго шукати не довелося: двигун ззовні був обшитий металевими листами. Від удару вони значно деформувалися з одного боку, а з другого лише здобули кілька подряпин. Добре, що конструкція літака передбачала можливість ремонту двигуна, і деякі з листів трималися на самих шпильках. Я причепив один з них там, де згідно з моїми планами будуть сідниці Ешлі.

Ну що ж, вийшло наче непогано. Має працювати. Я спакував усе, що тільки міг, у рюкзак — разом з м’ясом, яке, на жаль, вийшло трохи жорсткіше за філе-міньйон, — та прив’язав його в ногах саней. Так нога Ешлі буде дещо вище.

Насамкінець я дав їй чотири пігулки знеболювального та трохи води. Поки вона ковтала їх, я пояснював мій план.

— Я не дуже певний, у який бік нам краще йти, але достоту знаю, що на північному заході, тобто позаду нас, гори стають вищими. Значить, нам точно не туди. Там, — я тицьнув пальцем, — на південний схід простягається плато. І струмки течуть у той бік. Тобто все просто: нам треба вниз, і на південному сході єдиний шлях туди. Тож почнемо спускатися, а там подивимось. Я піду перший, ти за мною. Я постійно буду поруч. На рівній поверхні я тягтиму тебе, як на санях, — я тут змайстрував запряг з ременів. Питання є?

Ешлі похитала головою, і далі повільно жуючи м’ясо. Я ще раз перевірив її ногу, щільніше загорнув її у спальник, застебнув його та насунув нижче її шапку.

— Це вперше твоя нога опиниться нижче від рівня серця, тому набрякатиме. Уночі доведеться прикласти сніг. Відчуття будуть не з приємних, даруй.

Ешлі лише кивнула у відповідь.

— Найбільш боляче буде зараз, коли я перекладатиму тебе в сани.

Вона стисла зуби, готуючись. Я узяв її під пахви та обережно потягнув до ношей — дуже повільно, по сантиметру. Спальник доволі легко ковзав по снігу, аж поки не зачепився за якийсь камінь. Її нога смикнулася, і вона несамовито заволала, а потім відвернулась та виблювала. Усе, що вона з’їла, опинилося на снігу, і чотири пігулки знеболювального також. Я протер їй губи та чоло — у неї виступив піт.

— Пробач.

Вона нічого не відповіла — і досі міцно стискала зуби.

Я нарешті затягнув її на ноші й повернувся за Наполеоном, якого влаштував поруч із Ешлі. Вона, не розплющивши очей, обійняла його рукою. Вигляд мала паскудний.

Спальник Ґровера я дав їй замість подушки, а вздовж тіла закріпив лук та вудки. Ноші мали просто сміховинний вигляд — надто вже багато всього на них було. Та, як на мене, краще нехай воно буде й не знадобиться, ніж знадобиться — а його немає. Навіть якщо це і зайва вага. Обидва наші ноутбуки я полишив у літаку. Як і мобільники та документи. Наразі це все марний вантаж.

Наостанок я ще раз оглянув нашу «печеру» — чи не забули ми чогось, — а потім зв’язав нас додатковою мотузкою. Про всяк випадок. Якщо станеться щось непередбачуване, принаймні ми з Ешлі будемо зв’язані. Хоча, якщо я впаду у прірву, вона цьому не радітиме.

Ми вийшли назовні, і я кинув останній погляд на місце, де поховав Ґровера. Від каменя, на який він колись спирався, вела тоненька кривава стежка — слід пораненої пуми. Попереду було велике плато. Я дістав компас та намітив напрямок (поки ми ще нагорі — бо потім між деревами та скелями легко буде розгубитися). Застебнув куртку, узяв ноші та зробив крок. Потім іще один. Відтак іще.

За п’ять метрів я спитав через плече:

— Ти як?

— Нормально, — відповіла вона за мить. І навіть не крізь зуби — значить, справді нормально.

Я не знав, скільки в нас попереду — десять кілометрів чи сотня, але ті перші метри були не менш важливими, ніж усі подальші.

Ну, майже.

Розділ двадцять другий

Протягом першої години ми майже не розмовляли. Ледь не всюди сніг сягав мені до колін, а іноді навіть вище. Раз чи двічі я провалився по груди та довго виборсувався на поверхню. З Ешлі все було гаразд, а ось я вскочив у халепу. Іти в такому глибокому снігу було вкрай важко, але сани їхали рівно і не шарпалися. Я приділив усю увагу своєму подиху — точніше, тому, щоб не забувати дихати. Квапитися було нікуди. Біль у ребрах не надто дошкуляв.

Ми спускалися по плато вниз, до річки, де я колись наловив форельок. Почався сосняк. На гілках лежав грубезний шар снігу. Якщо вдарити дерево дрючком, дістанеш цілу кучугуру снігу на спину. За годину ми здолали приблизно півтора кілометра. Тут почувся голос Ешлі:

— Пробачте, лікарю, але щось ми не дуже прудко рухаємося. Може, тебе слід підбатожити?

Я беркицьнувся у сніг поруч із ношами. Груди важко хапали повітря. Ноги просто викручувало болем. Вона поглянула на мене та поплескала по лобі.

— Може, сьорбнеш «Гатораду»?[33]

— О, так, не завадило б.

— Знаєш, про що я думаю?

У мене по шиї потік струмочок поту.

— Гадки не маю.

— Я думаю про чизбургер.

Я кивнув.

— Подвійний. Із сиром, — вела далі вона.

— Звісно ж, подвійний.

— А ще з помідором. Із таким смачнющим соковитим помідором. І цибулькою. І з кетчупом, гірчицею та майонезом.

Над головами в нас пропливали білі хмарки, схожі на кавалки вати. Черговий літак протяв синяву в десяти кілометрах над нами.

— І з подвійною порцією огірочків, — додала вона.

— Ти забула про дві порції картоплі фрі.

— О, так… Я б оце таке зараз з’їла. А потім ще раз замовила б те саме.

— Це жорстоко, якщо чесно, — я тицьнув пальцем у небо. — Ми їх чудово бачимо. А вони нас — ні.

— А якщо розкласти величезне багаття?

— Навряд чи це допоможе.

— Ну, принаймні нам стане легше. — Вона позирнула назад, а потім уперед. — Берись-но до праці. Знаєш, що ця штука сама не їде?

— З годину тому здогадався, — уставши, я зробив кілька кроків з боку в бік. — Маю до тебе прохання.

— Ну, спробуй.

Я дістав чисту пластикову пляшку та простягнув їй.

— Нам з тобою треба пити. Багато пити. Тож я хочу попросити тебе набирати до пляшки сніг та топити його у себе в спальнику. Так у нас обох буде вода, і не доведеться їсти сніг. Згода?

Вона кивнула, узяла пляшку й зачерпнула нею сніг.

— Можна дещо спитати? — звернулася вона до мене, закручуючи кришку.

Температура трималася десь у межах –15 °С, але з мене просто струменів піт. Я зняв куртку, щоб вона не змокла до рубця, і лишився в самій термобілизні та футболці, проте упрівати не перестав. На ходу все було не так вже й зле, одначе коли я спинявся, то відразу замерзав, бо не було жодного способу обсохнути. Увечері треба буде відразу запалити вогонь та почати сушити одяг. Допомагати Ешлі я зможу тільки після цього.

— Питай, — відірвався я від своїх думок.

— Голосове повідомлення — що то було?

— Яке повідомлення?

— Те, що ти слухав перед зльотом.

Я відгриз шматочок мертвої шкіри з нижньої губи.

— Ми посварилися.

— Через що?

— У нас… у нас були різні погляди.

— Не хочеш розповісти?

Я стенув плечима.

— То що, вона мала рацію?

— Так, — кинув я, не озираючись.

— Це приємно.

— У якому сенсі?

— Приємно, коли чоловік визнає, що його дружина має рацію стосовно чогось.

— Я не завжди такий був.

— Поки ти схильний відповідати відверто, хочу спитати: ти розповідаєш у свій диктофон про мене?

— Тільки з медичної позиції.

— Дай його мені.

— Ні, — всміхнувся я.

— Значить, не тільки з медичної позиції.

— Слухай, записи на диктофоні майже ніяк тебе не стосуються. Чесно.

— Але ж «майже»?

— За винятком моїх лікарських спостережень — абсолютно ніяк.

— Ти не базікаєш про мене за моєю спиною? Чесно?

Її, мабуть, не можна було переконати, тому я просто відмотав трохи назад, зробив звук гучніше, натиснув на кнопку й віддав їй диктофон. Зазвучав мій останній запис, і Ешлі почала уважно його слухати. Коли він добіг кінця, вона обережно передала пристрій мені.

— Дійсно, нічого, — зауважила вона. — Не збрехав.

Я сховав диктофон у кишеню.

Ешлі з хвилину розглядала мене — я майже бачив, як питання звивається в неї на язиці. Рано чи пізно все одно спитає. Спитала рано:

— А чому, тільки-но я питаю щось стосовно диктофона, ти наче води до рота набираєш? Що ти приховуєш?

Я глибоко вдихнув, але це мало допомогло.

— Мовчання за відповідь не зараховується.

— Ми з Рейчел… тепер окремо.

— Окремо? Що ти маєш на увазі?

— Ми посварилися. Дуже серйозно. І наразі ми… працюємо над деякими нашими проблемами.

— Судячи з того повідомлення, вона не хотіла, щоб ви… були нарізно.

— Це складно.

— Ми вже одинадцять днів у лісі, ти вправляв мою ногу, зашивав голову, підтирав мені зад — і лише зараз кажеш, що розійшовся з дружиною?

— Я робив усе, що має робити лікар.

— А як щодо дев’яноста дев’яти відсотків часу, коли ти робив усе, що має робити друг?

— Я не думав, що це важить.

— Дай-но сюди, — вона простягла руку.

— Що?

— Давай диктофон.

— Ти не збираєшся його зламати, викинути чи будь-яким іншим чином вивести з ладу?

— Ні.

— І ти повернеш мені його?

— Так.

— Повернеш у робочому стані?

— Так. Обіцяю.

Я віддав їй диктофон. Вона оглянула його та натиснула кнопку запису:

— Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ешлі Нокс. Я та ідіотка, що погодилася сісти з твоїм чоловіком у літак. Він має безліч чудових якостей і є неймовірним лікарем, але про тебе зовсім не говорить. Що взагалі не так із чоловіками й оцією концепцією «я-не-демонструю-своїх-почуттів»? Навіщо це все, га? — Вона похитала головою. — Чому вони просто не можуть взяти і сказати, що думають? Це ж не ядерна фізика! Треба просто відкрити рота та сказати. Але ні, для них це чомусь не надто просто. Так ось, коли він мене звідси витягне, я дуже хочу з тобою познайомитися. А поки ми тут, я буду над ним працювати. Загалом оця ваша ідея з диктофоном є дуже цікавою. Мабуть, я подарую Вінсу такий самий. Але, — вона підвела очі та всміхнулася, — мені шкода це казати, але, здається, Бен являє собою безнадійний випадок. Я ще ніколи не бачила, щоб кому-небудь було так складно говорити. — Вона вже хотіла завершити запис, а потім додала: — Та це нічого — смачна кава й щирість усе компенсують.

Ешлі повернула диктофона, і я знов сховав його до кишені та підвівся. Усе тіло заклякло. Холод пробрався під мокрий одяг до самих кісток. Не слід так довго відпочивати.

— Вибач, що не повірила. Якщо хочеш, можеш стерти запис.

— Та ні. Я все одно казав їй про тебе, так що здається логічним додати до розповіді твій голос. — Я надів на себе упряж і почав тягти.

— А де вона живе?

— Коло пляжу, трохи далі.

— Наскільки трохи?

— За три кілометри. Я збудував для неї будинок.

— Ви розійшлися, але ти звів для неї будинок?

— Ну, це звучить інакше, ніж насправді.

— А як насправді?

— Усе складно… Діти…

— Діти?! У вас є діти?

— Двоє.

— У тебе двоє дітей — і ти тільки зараз про це кажеш?

Я знизав плечима.

— А скільки їм років?

— Чотири. Близнята.

— Як їх звати?

— Майкл і Ханна.

— Хороші імена.

— І діти славні.

— У тебе, напевно, чимало клопоту з ними.

— Я… Я нечасто з ними бачуся.

— Нічого собі. Ти, мабуть, серйозного шпака вбив.

Я змовчав.

— Ну, гадаю, це твоя провина, бо частіше за все таке трапляється через чоловіків. У вас чогось не виходить належним чином контролювати свій трубогін.

— Справа не в тому.

Її це зовсім не переконало.

— Вона з кимось зустрічається?

— Ні.

— Ну давай, скажи. Чого ви розійшлися?

Я не мав жодного бажання про це говорити.

— Не скажеш?

Відповідати я не став.

— А якщо…

Я так і знав, що цей аргумент вже не за горами.

— Що «якщо»?

— Якщо ми звідси не виберемося, що тоді?

— Ти маєш на увазі, навіщо я й далі пасталакаю в диктофон, якщо шанси в нас мізерні?

— Ну, щось таке.

Я розвернувся та підійшов до неї так, щоб бачити її очі. Снігу тут було по пояс, а небо над головою застеляли важкі сірі хмари. Снігу чекати недовго.

— Я провів тисячі операцій, — тицьнув я себе в груди, — і нерідко пацієнти були в жахливому стані. Значно гіршому за наш із тобою. І жодного разу я не подумав: «Ні, він не вибереться, йому не одужати». Так вийшло, що лікарі — чи не найоптимістичніші люди в світі. Бо інакше ніяк. Уяви собі лікаря-песиміста: «Лікарю, скажіть, як мої справи?» — «Гадаю, вам не жити», — і таке співчутливе хитання головою. Як би це було? З таким підходом у медицині довго не протриматися — хто ж піде до такого лікаря? Лікар має навіть у найгіршій ситуації знаходити спосіб поліпшити її. Щодня ми наче граємо в шахи — граємо зі смертю. І часто виграємо. Хоча не завжди. І ми це все, — моя рука описала коло, — робимо лише заради одного. Заради надії. Надія тече по наших жилах, штовхаючи нас уперед.

Я відвернувся. По щоці скотилася сльоза.

— Я увімкну цей запис Рейчел, — додав я лагідніше. — І вона почує твій голос.

Ешлі кивнула, заплющила очі та опустила голову на подушку. Я знову схопив ручки ношів та потягнув далі.

— Але на моє запитання ти не відповів, — почув я.

— Знаю.

Погода тут украй примхлива. Ось над головою чудове блакитне небо — а за мить свинцеві хмари засипають тебе снігом чи крижаним дощем. Цілісінький день мерзнеш — а з заходом сонця з’ясовується, що обличчя й губи обпеклися під сонячним промінням та облуплюються. А ще через постійний вітер шерхнуть щоки, від тривалої ходьби ноги вкриваються мозолями. Тут холод змінюється спекою, а потім знов морозом. І так по колу.

Зазвичай без їжі людина може протриматися приблизно три тижні на самій воді, але на такій висоті організм витрачає вдвічі більше калорій, уже не кажучи про те, що треба постійно тягти сани по пояс у снігу. Гори суворі й не знають жалю. Цю дику красу неможливо опанувати.

Ось за п’ять хвилин вітер нагнав хмар, і гора взялася щільним туманом. Дуже скоро я помітив, що сніг летить горизонтально, іноді закручуючись колами. Обличчя шалено пекло, я заледве рухався. У такій бурі ми довго не протримаємось. І сховатися нам ніде. Я втупився в білу темряву: час ухвалити непросте рішення.

Треба повертатися.

Шлях назад просто краяв мені серце. Від думки про те, що доводиться плюнути на все, що я зробив за день, ставало моторошно. Утім, я знав: краще зробити крок назад зараз і вижити, ніж іти вперед та померти. За чотири години ми знов були під захистом уламків нашого літака. Я ледь міг ворушитися, та з останніх сил допоміг Ешлі зручно влаштуватися. Її обличчя було спотворене болем, але вона мовчала. Я заледве дочекався, поки вона засне, й сам провалився в небуття.

За чотири години я прокинувся від холоду. Я так і не скинув свій мокрий одяг. Доведеться дорого заплатити за цю помилку. Спальний мішок не гріє, а зберігає температуру — як теплу, так і холодну. А вологість іще й погіршує його ізоляційні властивості. Я примусив себе роздягтися, розвісив одежу повсюди та розпалив вогонь. Потому заліз назад у спальник. Мене всього трусило, і я ще приблизно годину не міг зігрітися — тобто замість відпочинку марнував енергію, якої і так було обмаль. Просто дурість із мого боку. Такі помилки вбивають, варто тільки заплющити очі.

Розділ двадцять третій

Ешлі не надто вразив минулий день.

— Ну що, які маємо розваги сьогодні?

Її голос лунав у моїй голові. Я із хвилину взагалі не міг зрозуміти, де я. Відчуття — наче з похмілля.

— Га?..

— Ти що, збираєшся весь день спати? Я і так дала тобі виспатися — бо ж знаю, що ти втомився, але мені дійсно треба в туалет, а я навіть ноги схрестити не можу, щоб терпіти.

— Вибач. Тобі варто було розбудити мене раніше.

— Ти міцно спав. Я спробувала впоратися сама, але рук не вистачає, а я боюся намочити спальник.

— Так-так, це ти слушно кажеш, — я тер очі.

— А який сьогодні день?

Я позирнув на руку з годинником, але нічого не міг розгледіти. Натиснув кнопку — даремно. Знов натиснув — те саме. Потеліпавши рукою, я підніс її до світла: глибока тріщина пролягла по діагоналі, і під склом вже зібрався конденсат.

— Не знаю.

— Це не просто годинник? — помітила вона моє засмучене обличчя.

— Рейчел подарувала. Колись давно.

— Мені шкода. Як думаєш, скільки днів ми вже тут? — спитала вона лагідніше.

— Гадаю, дванадцять. — Тут Наполеон лизнув мене у вухо.

Ешлі про щось замислилася.

— Мала б зараз бути у Флоренції. Я забронювала нам готель на річці Арно з видом на міст Веккіо. У брошурі писали, що ввечері можна бачити світло на банях собору. Завжди хотіла на це поглянути.

Я сів, і груди тієї ж миті охопило холодом. А я й забув, що вночі роздягнувся. Вона глипнула на синець у мене на грудях.

— Як почуваєшся? — поцікавилась Ешлі, роздивляючись фіолетову шкіру.

— Та байдуже. Він не надто мене турбує.

— А оте точно конче потрібне тобі посеред лісу? — вона вказала на ключ, що я носив на ланцюжку навколо зап’ястка.

— А тобі все цікаво, еге ж?

— Ну ми ж наче намагалися полегшити вагу нашого скарбу, — вона стенула плечима. — Так від чого цей ключ?

— Від будинку Рейчел.

— Це від того, який ти побудував, у якому не живеш і в якому мешкають діти, котрих ти не бачиш?

— Ми… Вважаю, нам краще поговорити про щось важливіше.

— Просто кажу тобі, який це має вигляд.

Я мовчки смикнув свою футболку — ще мокру — та почав одягатися. Давно не бачив себе голим при світлі дня. Ешлі, вочевидь, теж.

— Ти страшенно худий.

— Я вирішив спробувати нову катастрофічну дієту.

Вона хихотнула, а потім розсміялася. Я не втримався й засміявся разом з нею. Непоганий початок дня.

Пізніше я оглянув її ногу та допоміг із повсякденними процедурами, після чого заходився топити сніг. У моєму газовому балоні от-от закінчиться пальне. Дізнатися точну кількість я не міг, але плюскіт рідини залишав обмаль надії. На рівні моря чаша води закипає за сімдесят п’ять секунд, а тут утричі чи навіть у чотири рази довше. Це тільки збільшує витрати пального. А ще газ у запальничці Ґровера теж ось-ось вичерпається. Запальнички «зіппо» стильні та видають приємний звук, коли відкриваєш кришечку — відразу згадуєш Брюса Вілліса у «Міцному горішку» чи ще когось не менш крутого, — але, на жаль, вони не вічні, і їх треба заправляти. Іноді — щотижня. У мене були сірники, але вони теж давно закінчилися. Варіантів небагато — треба придумати, як добувати вогонь. Час шукати деревину, яку можна буде використати, щоб розпалити вогонь тертям.

День звернув з полудня. Хмари висіли низько, температура помітно впала. Значить, сніг узявся кіркою і йти буде легко. Якщо поталанить, то у своїх снігоступах я взагалі не провалюватимуся й витрачатиму менше сили. Теоретично можливо дістатися далі.

Я зав’язав черевики та гетри, потім одягнув куртку. На одному рукаві на лікті тканина трохи порвалась і пух вилізав назовні. Рани на руках давно перестали загоюватись. Я відрізав рукави з джинсової куртки Ґровера та обгорнув ними долоні. Оскільки спакувалися ми ще вчора, то рушили майже відразу після того, як я дав Ешлі кілька шматочків м’яса та трохи води. На виході не забув обійти горбочок, на якому я вчора боляче шарпонув її. Ми вийшли назовні. Порівняно з учорашнім днем температура впала градусів на десять. Оглянувши ще раз сани, я згадав, що хотів зробити собі щось на кшталт збруї — щоб тягти Ешлі з вільними руками. Так іти було б набагато простіше. Залізши назад у літак, я відрізав ремені безпеки з Ґроверового крісла його ж ножем. Потім приладнав ремені до саней та «запрігся»: вони сходилися хрестом у мене на грудях, лишаючи руки вільними. Притому я міг швидко відстебнутись у випадку, якщо почну падати.

Ешлі з сумнівом оглядала мої винаходи, але нічого не казала — рот був зайнятий м’ясом. Я зняв куртку та разом з Наполеоном засунув її до Ешлі у спальник. У куртці я миттю спітнію, вона промокне, тож користі з неї буде нуль. А так куртка лишиться сухою, і я зможу вдягати її, коли спинятимуся. Розумне рішення. Я знов застебнув на собі паски та розпочав наш шлях.

За годину я пройшов метрів п’ятсот і спустився десь на тридцять. Після кожних трьох кроків мені треба було кілька секунд відпочивати. Рухалися ми неймовірно повільно — але рухалися. Ешлі наша прогулянка зовсім не вражала.

— Слухай, а як довго ти зможеш отак іти? — Вона сьорбнула води.

Добре було, що вона майже постійно їла і пила маленькими порціями. Так шлунку простіше буде перетравлювати м’ясо.

— Не знаю, — поглянув я на неї.

— Ми не зможемо це здолати. Ти не зможеш, — вона махнула кудись убік кавалком м’яса. — Тільки озирнись-но! Ми в якійсь дуполяндії!

— Дуполяндії? — перепитав я, утираючи піт з обличчя.

— У чорта на рогах!

— Ешлі?

Вона не відповідала.

— Ешлі!

Мовчання. Руки гнівно згорнуті на грудях.

— Слухай, ми не можемо тут лишатись. Якщо лишимося — помремо. А я не можу тебе тут покинути. Бо тоді помреш ти. Так що ми йдемо звідси, зрозуміло?

Її гнів на власну безпорадність так і клекотів ув очах.

— Ми тут уже дванадцять днів! Дванадцять клятих днів! І по нас ніхто не прийшов! Ми відійшли від місця аварії бодай на кілометр? Такими темпами ми не виберемося звідси і до Різдва!

— По нас не прийшли, бо ніхто не знає, що нас треба шукати.

— І який же в тебе план? Як ти збираєшся нас звідси витягнути?

Я розумів, що в ній промовляє лише страх, а ніяк не розум. Тому жодні вмовляння зараз не допоможуть.

— Крок за кроком. Поступово.

— То як довго ти зможеш іти?

— Так довго, як знадобиться.

— А що, коли не зможеш?

— Зможу.

— Звідки тобі знати?

— Це вже мені вирішувати.

На цьому вона заплющила очі, обійняла Наполеона та почала розглядати небо. Я дістав компас і знову взяв собі орієнтир у тому-таки напрямку — на 125 градусів. Знов повільні кроки. Уночі сніг затрусив мої сліди — складалося враження, наче ми вперше вийшли з того літака.

Кілька годин ми мовчали.

Наш шлях почав звиватися, спускаючись трохи вниз між деревами. Важкий сніг лежав великими кучугурами. У мене під ногами було три чи чотири метри снігу — тобто ми йшли по гілках дерев, які за відсутності снігу були б у нас над головами. Гілки ялин добре тримають сніг, але досить тільки їх торкнутись — і вони перетворять вас на суцільний сніговий замет. Мені доводилося постійно вигрібати сніг з-за коміра, і це вповільнювало нашу ходу. Я намагався контролювати своє дихання та відпочивати між кроками. Якщо я перегріюся, то почну йти повільніше й відпочивати довше — а цього не можна допустити. Ми і так рухалися, наче слимаки. За шість годин я подолав трохи більше як півтора кілометра.

Ми зупинилися, коли вже майже смеркло. Мій одяг промок наскрізь, я страшенно втомився, але треба зробити лук[34] для розпалення вогню. Зараз, інакше потім я про це пошкодую. Я опустив сани з Ешлі під величезну ялину. Вона росла поруч із великим каменем, і разом вони давали нам щось подібне до прихистку. Коло стовбура снігу не було — гілля ялини його не пропускало, — так що земля тут була суха та вкрита глицею. Залишки шишки свідчили про те, що не так давно тут обідала білка. Знявши мокру футболку, я розвісив її на гілці. Потім згріб сухі голки, галуззя й шишки у купку та розклав біля Ешлі багаття. Відтак заходився топити сніг. Клацнув пальник джет-бойла, і той булькнув. Значить, пального лишилося максимум на один день. Я назбирав біля Ешлі ще купку гілок та попросив:

— Ось, підкидай у вогонь і стеж, щоб не згас. Я буду поруч — кричи, раптом що.

— А що ти робитимеш?

— Зроблю лук.

— Я думала, у нас є лук. — Вона поглянула на Ґроверів блоковий лук, причеплений до саней.

— Та ні, не такий.

Я виліз із-під ялини та заходився шукати. Мені потрібні були два шматочки деревини: одна загнута гілка метр завдовжки (вона буде основою для лука — я напну на неї повороз) та інша гіллячка завбільшки з держак молотка — саме вона й буде обертатися. За півгодини я знайшов годящі гілки.

Сніг під моїми снігоступами проминався, тож іти ставало важко. На певній відстані від нашої ялинки я спинився відпочити. Точніше, пошпигувати — кого я обманюю. Ешлі сіла на санях та підкидала в багаття гілочки. Вогонь яскраво підсвічував її обличчя. Навіть за таких умов вона красуня — тут не посперечаєшся.

Я ані на мить не забував, у якому скрутному становищі ми опинилися. Переді мною стояло майже неможливе завдання. Але раніше я не дивився на це її поглядом. Ось вона сидить у своєму спальнику і не може робити більш нічого, окрім як підкидати дровенята та чухати Наполеона. Вона в усьому залежала від мене. Їжа. Пересування. Вода. Туалет. Без мене вона могла лише спати. Якби я протягом дванадцяти днів аж так від когось залежав, мені вже давно зірвало б дах. А вона ще тримається.

Для хірурга цілком нормально вдиратися в наявну проблему та розв’язувати все, наче всемогутній Зевс, а потім зникати, поки ще не проявилися наслідки. Далі — це вже робота медсестер і санітарів. На них, по суті, лежить усе «лікування». І зараз Ешлі був потрібен лікар, що міг би впоратись і з тим, і з тим. Хірургом бути легко. А ось дбати про пацієнта — ні. І я не знав, як полегшити її становище.

Я спустився в наш прихисток, закутався у свій спальник, з’їв трохи м’яса та примусив себе випити води. Незабаром пальник джет-бойла стане нікчемним тягарем, адже вичерпається газ, але в його чаші можна буде кип’ятити воду на відкритому вогні. Завбільшки він як невеличкий ківшик, але алюміній є алюміній.

Ще десь із годину ми пили воду й жували м’ясо, а я тимчасом виготовляв лук. Коли я ховав Ґровера, то забрав шнурки з його черевиків — тепер вони знадобляться. Я узяв один шнурок, зав’язав на кінці петельку й просилив у заглиблення, що зробив на кінці довгої гілки. Потім натягнув його, згинаючи гілку, та закріпив у такому самому заглибленні на іншому кінці. Надто сильно напинати не став, щоб ще можна було обкрутити тятивою другу гілочку. Якщо правильно все розрахувати, то вистачає лише кількох рухів цим луком, щоб розпалити вогонь. Другу гілочку я вкоротив до 25 сантиметрів, зробивши її з одного краю ширшою, щоб тертя було краще. Посередині я прорізав горизонтальний жолобок, у якому буде ходити тятива мого лука.

Зрештою я закінчив приготування, відклав усе це вбік. Наостанок іще сьорбнув води та вперше за останню годину підвів погляд.

— А ти вмієш працювати зосереджено, коли треба, — зауважила Ешлі.

— Є підозри, що це нам скоро знадобиться.

— Як щодо свіжих новин? Гадаєш, де ми? Маємо про що поговорити?

— Ну, ми десь на півтора кілометра відійшли від місця аварії. Завтра я збираюся піднятись на отой пагорб і поглянути, що там на плато з іншого боку. Я планую триматися цього самого напрямку — наскільки дозволятиме рельєф. М’яса нам вистачить іще на кілька днів, отож будемо йти, поки йдеться. Ти маєш пити якомога більше води. Їж скільки хочеш. Ну і кажи, якщо я надто на тебе тиснутиму. Сьогодні я трохи розгнівався, так що пробач мені, будь ласка.

Вона зітхнула.

— Так, ти мене теж прости. Мені не слід було на тебе гримати.

— Ти в нелегких умовах, — я похитав головою. — І майже в усьому залежиш від мене. Таке кого хочеш розізлить.

Я підкинув ще трохи гілля у вогонь, підсуваючись якомога ближче. Утома звалювала мене з ніг. Я знову згадав про Ешлі й примусив себе розплющити очі:

— Тобі щось треба? Чим допомогти?

— Ні-ні, все гаразд, — вона спробувала всміхнутися та майже відразу заснула.

Розділ двадцять четвертий

Тяжко прокидатися вранці, знаючи, що ти тут вже тринадцять днів. Я змусив себе встати та вдягтися ще вдосвіта. Вогонь згас, але лишилося кілька жаринок, отож я швиденько роздмухав його знову й підкинув нових галузок. На прощання почесав Наполеона й пішов роздивлятися наш подальший шлях.

Я видерся на пагорб і неквапливо оглянув кожен метр, кожну западинку, кожен пагорб — може, хоч щось має сліди людських рук? Але ні. Нічого. Лише незаймана дика природа. Просто рай для поціновувача таких місць. Я, звісно ж, любитель природи, але наразі це просто сміх!

Я дістав компас, дочекався, поки стрілка завмерла, та замітив напрямок. Обраний мною градус указував на далеку групу гір — до них день чи навіть два ходу. Вони теж укриті високими деревами та снігом. За таких умов я швидко втрачатиму напрямок. Без компаса там і робити нічого. У такому лісі втрата напрямку нерідко означає загибель.

Якщо триматись обраного напрямку, нам вдасться пройти по міжгір’ю, яке я спостеріг на тому боці. Там висоти мають значно зменшитися. Роздивляючись ці нетрища, я зайвий раз нагадав собі, що в будь-якому випадку матиму шанс — тільки якщо не загублю компас. Про всяк випадок я прив’язав його на шнурок і повісив собі на шию.

Коли я повернувся, Ешлі вже прокинулася та підкидала гілки у вогонь. Навіть не дала мені змоги привітатися:

— Скажи мені от що: як ти зрозумів, що хочеш одружитися з Рейчел? Як саме це можна знати?

— Доброго ранку.

— Він такий самий добрий, як і тринадцять до нього. Розбудиш мене, коли буде добрий.

— Бачу, тобі значно краще.

Я сів коло неї, розстебнув спальник та оглянув ногу. Гарні новини полягали в тому, що не було поганих. Нічого не змінилося.

— В обід треба охолодити стегно, добре?

— Я й досі чекаю відповіді. Серйозно.

Я заходився запихати свій спальник у чохол.

— Як тобі сказати… Мені хотілося кожну мить бути поруч із нею. Я волів сміятися разом з нею, плакати з нею, постаріти з нею. Тримати її руку, гладити її коліна під столом. А ще я хотів кохатися з нею — і якомога більше.

Ешлі розсміялася.

— То ви були… гм, активні до самого розлучення?

— Найкраща частина подружнього життя — це те, що в ліжку все стає дедалі краще. Зникає оте «треба щось комусь довести». Принаймні зі мною так було. Мабуть, у багатьох чоловіків це через фільми, які насправді мають обмаль спільного з життям. Суть не в тому, щоб брати, а в тому, щоб поділяти. А у фільмах цю частину якось не дуже добре висвітлюють. Там тільки пристрасті й піт. І не те, що мені пристрасті не подобалися, ні — просто це ще не все. Звісно, у багатьох подружжів пристрасть часом згасає, але є сила-силенна пар, що за тридцять, сорок або навіть п’ятдесят років подружнього життя дізналися набагато більше таємниць, аніж ми думаємо. Здається, це ми, молоді, знаємо все про палке кохання, але я впевнений, що ні. Ті старі ще можуть завдати нам усім гарту. Згадай лишень Ґровера.

— А що, коли один хоче, а другий — ні?

— О, Рейчел називала це «секс із жалощів», — розсміявся я. — І в більшості випадків це був жаль до мене.

— Із жалощів? — перепитала Ешлі.

— Ну, щось на кшталт «серденько, допоможи мені, я не можу заснути…».

— І що, допомагала?

— Ну, не завжди. Але частенько.

— А що ж ти робив, як не допомагала?

— Приймав снодійне.

— Мабуть, я ставлю надто інтимні питання?

— Еге ж.

— І як це — жити після розлучення?

Я глибоко вдихнув.

— Вважай, і не жити зовсім.

— Давно ви вже не разом?

— Так давно, що я взявся купляти гуртові пакунки снодійного. — Я почав знімати зайві речі з саней. — Слухай, маю до тебе прохання. Тобі слід устати. Не треба буде спиратися на пошкоджену ногу, але ти маєш якось ворушити здоровою ногою, щоб покращити кровообіг.

Вона мовчки простягла до мене руки. Я розстебнув її спальник, Ешлі сперла об мене здорову ногу та неквапом підвелася. Їй запаморочилося в голові, тому вона схилила її мені на плече та стала майже рівно.

— Відчуваю себе майже нормальною людиною.

— Ну, як нога?

— Болить. Щоправда, біль став радше тупий, а не такий гострий, як раніше. Звісно, якщо не напружувати м’язи.

Я трохи змінив положення шини на її нозі, поки вона трималася за мене. Раптом Ешлі заточилась, і я схопив її за боки, щоб не дати впасти.

— Постій ще кілька хвилин. Твоєму серцю корисно змінити тиск. Йому доведеться напружитися, щоб ганяти кров, і це добре.

Вона роздивлялася гілки над нашими головами та всміхалася.

— Ноги змерзли.

— Ну, не дивно. Ти ж вештаєшся тут у шкарпетках та білизні.

— Отак, як ми зараз стоїмо, у старшій школі ми танцювали з хлопцями, з котрими гуляли.

— Давненько я вже не чув слова «гуляти» в цьому сенсі.

— Якщо хлопець мав серйозні наміри, то можна було покласти руки йому на плечі — а він клав на талію. Якщо вчителі не дивилися, то хлопець міг навіть обійняти за спину. Погані хлопці мацали дівчат за сідниці чи засовували їм долоні в задні кишені джинсів. Батько не дозволяв мені дружити з такими хлопцями.

— Мав рацію.

— Вінс ненавидить танцювати.

— Ну, я теж не любитель.

— Чому?

— Не маю почуття ритму.

— Слухай, давай мене опускати, бо, напевно, досить.

Я допоміг їй знову вмоститись у мішку.

— А покажи мені кілька рухів, — раптом мовила вона, супроводжуючи це якимось жестом.

— Танцювати, чи що?

Кивок.

— Та ти здуріла, либонь.

Вона покрутила пальцем у повітрі.

— Давай-давай, я чекаю.

— Та я наче олов’яний солдатик. Я навіть танок білої людини не годен зобразити.

— А це що таке?

— То такі дивні посмикування, що їх чорношкірі роблять, кепкуючи з білих. Але, навіть щоб кепкувати, потрібне почуття ритму, а в мене його немає.

— Я чекаю. — Ешлі схрестила руки на грудях.

— А ти не луснеш, ні?

— А це що за вислів? — розсміялася вона.

— Мені так батько відповідав, коли я просив грошей на вихідні.

— Непростий, мабуть, чоловік.

— Є трохи.

— То ти танцюватимеш чи ні?

Я здався. Зобразив Джона Траволту з фільму «Залишатися живим», потім кілька разів намочив швабру у відрі, презентував свою версію рухів YMCA[35] та зробив кілька кроків місячною ходою Майкла Джексона. Наостанок крутонувся навколо себе та схопився за уявного капелюха, як Майкл. Коли я закінчив, Ешлі вже задихалася зі сміху. За кілька хвилин вона нарешті оговталася та прокоментувала:

— Здається, я трошечки упісялася…

Сміятися було приємно. Дійсно приємно. Звісно, понад усе я б хотів супутниковий телефон, гелікоптер, який забрав би нас звідси, та операційну, де я міг би полагодити ногу Ешлі, — але сміх переважив усе те. Наполеон дивився на нас як на божевільних. Особливо на мене.

Ешлі відкинулась на спину, і досі сміючись.

— Рейчел примусила мене вчитися танцювати, — зізнався я, застібаючи куртку.

— Справді?

— Ага. Свінг, танго, вальс. Віденський вальс. Джитербаг. Фокстрот. Навіть один чи два танці в лінію.

— І ти дійсно вмієш це все танцювати?

— Рейчел казала, що через біг у мене надто скуті стегна і внаслідок цього мені важко відчути ритм. Тому мені «прописали» танці. Цілий рік. Частина наших найбільш незабутніх побачень минула саме в танцкласі.

— Так ти вмієш танцювати?

— Тільки з нею.

— А я, якщо пощастить, матиму один танок з Вінсом на весіллі. От і все.

— Я сам дізнався, що мені подобається танцювати, лише тоді, коли почав робити це з Рейчел. Звісно, після того, як опанував рухи та навчився вести. Щоправда, коли вона мені це дозволяла. — Я розсміявся. — Загалом, не так це вже й жахливо, як я думав. Я перестав перейматися тим, який маю вигляд, та почав насолоджуватися процесом. Після тих уроків вона тягла мене танцювати на кожній вечірці.

— І ти погоджувався?

— Танці з жалощів. І в більшості випадків то був жаль до неї. Але за це я отримував винагороду, — я багатозначно підняв брову.

— Слухай, ти просто мусиш поговорити з Вінсом, тільки-но ми вшиємося звідси.

— Побачимо, — я віддав їй свою куртку та застебнув на грудях ремені. — Ворушімося, не треба гаяти сонячне світло.

— Десь я таке вже чула… Звідки ця фраза?

— Джон Вейн, «Ковбої»[36].

— Скільки ж іще у тобі сюрпризів… — Вона щільно закуталася в мішок.

— У моєму капелюсі майже не лишилося кролів.

— Щось сумніваюся.

Я взув свої снігоступи та потяг уперед сани. Вони плавно поїхали по замерзлій сніговій кірці. За кілька кроків знов почувся голос Ешлі:

— Слухай, а можна ще раз той твій танок?

Я хитнув стегнами, помив підлогу шваброю, підкинув піцу, покрутив ватну паличку та знов показав літери YMCA. В Ешлі від реготу ледь не почалась істерика. Вона навіть била повітря здоровою ногою. Під звук її сміху я потягнув сани вперед.

Розділ двадцять п’ятий

До обіду ми пройшли десь два з половиною кілометри. Я був просто як вичавлений лимон. Ліва нога задубіла — особливо неприємно на тлі того, що останні півкілометра я йшов угору і лямки люто вгризались у плечі. Пальці в мене теж почали терпнути. Добре, що сьогодні не треба нікого оперувати.

Ми влаштували годинний спочинок на березі струмка з засніженими берегами. Я затягнув Ешлі під велику ялину, а сам зняв футболку й розвісив на гілках. Звісно, на морозі вона не висохне, але принаймні піт замерзне і я зможу його вибити.

Тут під деревом теж утворилася своєрідна чаша, де ми з Ешлі і влаштувалися. Я трохи посунув гілки, щоб стало світліше. Потім заліз у свій спальник та проспав майже годину, після чого виліз, одягнувся, пожував трохи м’яса та знову запряг себе в сани. Щоб вилізти з-під дерева, довелося зробити щось на кшталт рампи. Нагорі я кілька разів гупнув ногою по снігу — вона була мокра. Це вкрай недобре, бо мокре означає холодне, а холодне — це зле. М’яко кажучи. Особливо для пальців ніг. Із цим треба обережно.

По обіді визирнуло сонечко та трохи притопило сніг. Стало ще вологіше. Кожні кілька кроків я провалювався, падав, вилізав, ступав іще кілька кроків та все наново. Так я йшов ще майже години зо дві.

Надвечір ми лишили позаду приблизно чотири кілометри. Від місця аварії наразі нас відокремлювали десь шість—шість із половиною кілометрів. Я став трохи відпочивати, перш ніж робити наступний крок, але цього було мало. З-за гір нагнало хмар, і світло швидко згасало. Я заледве міг рухатись, а одяг змок і замерз. Сили розпалити вогонь у мене не було. Лихий голос у голові почав шепотіти, що я не зможу так довго. Терміново треба шукати якийсь прихисток на ніч і брати собі вихідний.

Ешлі теж зморилася. Увесь день вона боролася з отими думками «а що, як». На неї це погано впливало. Ми зупинились на ночівлю біля якоїсь невеличкої скелі. Тут за багато років утворилося щось на взір маленької печери, яка добре захищала від вітру та снігу, але не псувала краєвид. Я вмостив Ешлі коло дальньої стіни — у неї була просто п’ятизіркова панорама. Вона розплющила очі та захоплено мовила:

— Це ж треба, яка краса!.. Ніколи в житті такого не бачила.

— Я теж, — буркнув я, сівши поруч, геть-чисто ошелешений. — Слухай, може, не будемо сьогодні вогонь запалювати?

Вона кивнула.

Я роздягнувся та розвісив свій одяг на камінні. Попри мороз градусів у десять, моя термобілизна до рубця промокла від поту. Її я теж зняв і натомість убрався в єдину пару трусів. Варто було мені залізти у мішок та заплющити очі, як я згадав про черевики. Лівий був мокрий. Якщо я його не висушу, завтра на мене чекає паскудний день.

Змусивши себе вилізти з мішка, я назбирав купку сухих голок і гілочок. З них я збудував такий собі вігвамчик сантиметрів тридцять заввишки. Суха глиця всередині, галуззя назовні. Мав я тільки одну спробу — сили на другу не стало б.

Я видобув запальничку Ґровера, потер її долонями (навіть не знаю навіщо), засунув у свій вігвам та чиркнув. Іскра вилетіла, але полум’я не було. Я потрусив запальничку.

— Давай, останній раз, будь ласка.

Знов лиш іскра.

— Будь ласка, востаннє, прошу тебе.

Цього разу на мить з’явилося полум’я, підхопило кілька голочок і зникло. Добре, що глиця добре горить — навіть того вогника їй вистачило. Якщо у вас удома колись палала різдвяна ялинка — це не новина для вас. Я обережно підклав у крихітний вогонь ще кілька шпильок. Потім ще. Відтак гілочку. Вогонь добре розгорявся. Щойно він виріс до суттєвих розмірів, я підклав галузку. Добре було б, якби тут знайшовся якийсь пеньок.

Ніг я майже не відчував від холоду, але примудрився наносити деревини на кілька годин. Ще я обклав наше багаття камінням, прагнучи захистити від вітру, а з іншого боку зробив один вихід для жару, поблизу якого й поставив свій черевик — так, щоб гума не розплавилась, але було досить тепло і черевик просохнув. Після цього я зняв куртку, заліз у мішок та впав мертвий. Остання моя думка: запальничка Ґровера вичерпалася, так що наше становище погіршилося. Мокрий одяг, мозолі, брак сили. Так, ще було м’ясо пуми, але навіть за такого економного режиму нам його вистачить на два дні. З Наполеоном. Якщо не годувати малого, то й на три. Але я не можу не годувати пса. Мабуть, сидячи десь у м’якому кріслі в своєму кабінеті в якійсь теоретичній бесіді я міг би сказати, що з’їв би собаку, опинившись у безвиході. Одначе тепер, коли я вже опинився саме в такій ситуації, я не зможу його з’їсти. Він лиже мені обличчя, метляючи хвостиком, а коли дме вітер — підскакує та гарчить на незримого ворога. Така хоробрість заслуговує на свій шанс.

Може, хтось інший на моєму місці вже смажив би собачий шашлик, але я просто не міг. Та й навряд чи він смачний, будьмо відверті. А ще кожного разу, дивлячись на того пса, я згадував Ґровера — і цієї причини для мене вже задосить.

Через шість-сім годин перші промені сонця почали підсвічувати біло-сіре верхогір’я перед нами. Я прокинувся від неочікуваного звуку — тріскотіння вогню. Мій мозок почув його крізь сон, і я перелякався, що ми горимо.

Але ні.

Ешлі вже протягом кількох годин підтримувала багаття. Увесь мій одяг добряче висох та дивом зібрався в охайну купку. Сама ж Ешлі щось ладнала у вогні довгою ялиновою гілкою — навіть не знаю, де вона її взяла. Земля навколо саней була наче виметена — вона вже спалила все, що могла, усе, до чого тільки дотягалися її руки. Наразі вона палила останні гілки — від їхнього тріскоту я і прокинувся. Мої черевики стояли іншим боком і теж були вже сухі. І шкарпетки також. А я стояв ошелешений, витріщаючись на все це, і з мене повільно спадали труси, бо вже були на два розміри завеликі.

— Привіт. Купи собі труси на розмір або два менше, коли повернемося, — вона тицьнула в мій бік гілкою, кінчик якої димів. — І краще придбай ті, на яких ґудзик, якщо, звісно, ти не рекламуєш свою сосиску.

Я негайно прикрився спальником, знову протер очі та сів.

— Слухай, якщо ти тут господарюєш, то можна мені каву, булочку з корицею, шість яєць із ріденьким жовтком і стейк по-ньюйоркськи з дерунами? А потім ще кави та помаранчевий сік, а до них шматочок лаймового пирога й одну яблучну — ні-ні, краще персикову — шарлотку.

— А мене пригостиш?

— Ти, мабуть, зовсім не спала? — змінив я тему.

— Не могла заснути. Ти стомився, навіть говорив уві сні. Увесь твій одяг промок. Не те що я багато чого зараз можу, але ось це точно мені до снаги.

— Я дуже тобі вдячний. Правда, — я з радістю взув теплі сухі черевики та схопив сокиру. — Незабаром повернуся.

За півгодини я вже повернувся з цілим оберемком дров. Потім приніс іще три такі. Мені згадалися чутки про жінок якихось африканських племен, які можуть по 3—10 годин на добу шукати паливо на багаття. Тепер я зрозумів, чому так багато.

Ми розпалили добрий вогонь, розтопили снігу та розігріли м’яса, яким і поснідали всі троє.

— У нього вже ребра світяться, — зауважила Ешлі, роздивляючись собаку.

— Еге ж… Думаю, він хотів би забратися звідси.

— І я теж… — Голос її пом’якшав, виказуючи справжні думки.

Якийсь час ми мовчали. Приємно було нарешті зігрітися коло вогнища.

— Як твоя нога?

Ешлі стенула плечима, і я присів поруч та розстебнув її спальник. Набряк дещо спав, і синець нарешті перестав рости. Це добре. Я також заходився оглядати шви, що наклав колись давно.

— Слухай, шви треба зняти, бо невдовзі нитки почнуть вростати у шкіру.

Ешлі лише слухняно кивнула. Я витяг швейцарський ніж та обережно розрізав кожен шовчик. Потім висмикнув усі нитки по черзі, складаючи їх на долоню Ешлі. Вона морщилась, але жодного разу не скрикнула.

— Ну, який я маю вигляд? — поглянула вона на мене, щойно я впорався.

— Нормально. Хороший пластичний хірург легко все виправить.

— Що, все так кепсько?

— Неоспорин чи олія з вітаміном Е теж допоможуть. Шрами стануть менш помітними.

— Олія з вітаміном Е?

— Саме так. Рейчел, бувши вагітною, просила мене мазати тією олією її живіт, щоб зменшити розтягнення на шкірі.

— Думаю, вони сумують за тобою.

— Я за ними сумую.

— До речі, не знаю, чи встиг ти це обміркувати, але який у нас подальший план? — Ешлі змінила тему.

— Сховок та їжа, — я рефлекторно поглянув на годинник — забуваю, що він тепер не працює. — Ми зараз на якомусь плато, що тягнеться ще десь півтора кілометри. А потім різко спадає униз, якщо я правильно пам’ятаю. Я сьогодні збираюся дійти до того боку плато. Якщо воно спадає долі, то там унизу щось є. Може, якесь озеро чи річка. Можливо, ми затримаємося тут на кілька днів — я хочу знайти нам ще харчів.

— А вистачить шість стріл? — спитала вона, поглянувши на лук Ґровера.

— Вибору в мене немає, — я потер груди. — Ребра наче болять менше, але коли напинаю тятиву, все одно відчутно коле. У Ґровера довжина натягу була більше, тому мені важче, аніж йому.

— Яка довжина?..

— Довжина натягу. Людина добирає лук під свої фізичні параметри. Це як із взуттям: можна носити не свій розмір, але зручно не буде. — Я поглянув на темні хмари, що купчилися навколо верхівок гір навпроти нас. — Гадаю, сьогодні впаде сніг, і чимало. Треба встигнути дістатися того боку плато, поки не почалося.

— Я тільки за, — кинула Ешлі.

Ми швидко спакувалися — вже звикли, мабуть, — і я запрігся, перш ніж устиг згадати, як це тяжко. За кілька кроків ззаду почувся її голос:

— Бене?

— Так, — спинився я не обертаючись.

— Бене! — цього разу тихіше.

Я повернувся та рушив до неї, плутаючись у ременях.

— Що таке?

Ешлі дивилася на мене зі свого мішка. Над оком червонів шрам — рана загоїлась, але там точно не завадило б обробити усе антибіотиком. Витягши з-під мішка руку, вона схопила мою долоню, замотану у джинсові ганчірки. У мене були рукавиці, але з них давно почали визирати пальці. Ешлі опустила очі й щільніше обгорнула мою долоню клаптем брудної тканини.

— Ти в нормі? — спитала вона, роздивляючись мій живіт.

Я присів та зітхнув.

— Я доти в нормі, доки не доводиться думати про наступний крок. Так що рухаймося крок за кроком.

Відповідь її влаштувала. Ешлі кивнула та приготувалася до кількох годин постійних штурханів.

На сніг не довелося чекати довго. Уже десь за годину на нас почали падати сніжинки завбільшки з середню монетку. Ті півтора кілометра по лісу ми йшли понад три години. Відтак схил почав круто забирати вниз у долину. Тобто мені здавалося, що це долина, бо дізнатися напевно, коли геть усе біле, не було ніякої змоги.

Ми спустилися під гілля розложистої ялини, і я дістав свою саморобну мапу місцевості. Наразі ми, згідно з моїми відчуттями, були десь за тринадцять кілометрів від місця аварії. Загалом ми йшли тим курсом на 125 градусів, який я обрав, але нам постійно доводилось обминати невеличкі скелі, пагорби та повалені дерева, тож-бо можна припустити відхилення від обраної лінії десь у три-п’ять кілометрів. Із цим годі щось удіяти — у горах прямо не ходять. Між прямою лінію та напрямком є суттєва відмінність, і хоча напрямок ми зберігали, лінія наших пересувань була далекою від прямої.

Люди, котрі серйозно вивчають орієнтування на місцевості та вправно послуговуються компасом, уміють компенсувати ці відхилення та йти більш-менш прямо — щоб зрештою прийти саме в потрібну точку. Але я був не настільки досвідчений, тому можна очікувати, що наш фінішний пункт теж не збігатиметься з тим, що я намітив.

Хочу трохи пояснити. Коли ми рушили, я обрав певний напрямок, 125 градусів. Дуже скоро перед нами з’явився пагорб. Ми обійшли його, і з іншого боку я знов узяв орієнтир у тому самому напрямку. Одначе цього разу моя висхідна точка була на півтора кілометри збоку. Як на шаховій дошці: ідеш по лінії, потім повертаєш праворуч, проходиш три квадрати, знов повертаєш та вирушаєш у той самий бік. Тільки тепер на три клітинки праворуч. Отже, якщо рахувати по прямій, ми віддалилися приблизно на тринадцять кілометрів від літака, але насправді пройшли вдвічі більше через постійні відхилення.

Якщо вірити моїй мапі, між нами та чимось подібним до дороги, яку я бачив на екрані GPS, ще 25—30 кілометрів. Ми перебуваємо тут уже чотирнадцять днів та рухаємося черепашачими кроками. І хоч мені понад усе кортіло йти вперед, нам треба було опорядити собі якийсь прихисток та знайти ще їжі. Без цього рухатися далі не можна. Я без харчів навіть дня не пройду, а крім того, буду заслабкий і не здатний полювати.

Діставши сокиру, я відрубав кілька гілок із завітряного[37] боку дерева та зробив щось на кшталт входу. Відрубані ж гілки поклав з іншого боку, щоб додатково захиститися від вітру. Ще я відтяв кілька галузок із сусіднього дерева та сторчма закопав їх у сніг, а верхівки переплів з гілками нашого дерева. Вийшло щось подібне до стіни з гілля. Десь за годину ми мали більш-менш прийнятне сховище.

— Непогано! — похвалила Ешлі нашу нову домівку.

— Жити б я тут не став, але поки що згодиться.

Далі відкладати було не можна: треба розпалити вогонь. Тертям. Я назбирав шматочків деревини, глиці, маленьких гілочок і навіть трохи ворсу зі своїх шкарпеток. Потім налаштував лук та почав повільно обертати паличку на шматку деревини. Скоро в тому шматочку з’явилася заглибина, і я швидше зарухав луком. На такій висоті мені знадобилося кілька хвилин, перш ніж з’явився димок. Побачивши його, я доклав іще зусиль і за п’ять хвилин сидів у диму. Я вирішив, що вже, мабуть, маю вуглець, та відклав лук. Дійсно, у заглибині щось зажевріло, тільки-но я легесенько подув. Я так зрадів, що дмухнув іще раз — надто сильно. Усе розлетілося з попелом. Довелося починати спочатку.

Цього разу я крутив паличку хвилин вісім чи дев’ять. Якщо вам випадало колись таке робити, то ви знаєте, що вісім хвилин — це немало. У досвідчених людей за дві хвилини вже горить вогонь. А мені, як завжди, бракувало досвіду. Я відклав лук, підняв дошку та обережно подув. Цього разу засвітилася червона цяточка та пішов дим. Я ще трошки подмухав, а потім додав туди глицю та ворс. І знов подув. І знов. І ще раз.

Нарешті з’явився крихітний вогник. Я дмухнув на нього, і він побільшав. Я переніс його у вже готову купку гілочок, і вона зайнялася.

— Ти навіть крутіший за Робінзона. Ти щойно добув вогонь голіруч. Де ти цього навчився? — Ешлі приголомшено хитала головою.

— Коли я жив у Денвері…

— Це коли ти вчився різати людей? — урвала вона мене.

— Ні, тоді я вже вмів їх різати. Цього вчаться на трупах, — усміхнувся я. — Так от, ми з Рейчел почали багато ходити в гори — це було дешево, і нам подобалося. І якось у неї з’явилась оця дурна ідея ходити без сірників та запальничок. Ніякого газу, жодних туристичних пальників, ніяких, крий Боже, джет-бойлів. Їй схотілося робити це як у давнину. Тож, якщо нам не вдасться добути вогонь, ми лишимося мокрими. Я купив кілька книжок та потренувався вдома. Навіть звернувся до місцевого інструктора з табору скаутів і взяв у нього кілька уроків. Ми пішли в гори, і я навчився це робити як слід.

— Треба буде подякувати їй, коли ми повернемося. І той інструктор навчив тебе так губи кривити?

— Як «так»? — здивувався я.

— Коли ти над чимось зосереджено працюєш, у тебе якесь отаке обличчя… — Ешлі скривилася, немов її праву брову, щоку та куточок губ смикнули за мотузочку.

— І що, здається, ніби мені боляче, чи що?

— А схоже, що мені боляче?

— Так, дуже.

— Тоді я якось не так зобразила. У тебе виходить не біль, а просто ідіотська гримаса.

— Ну, дякую. Треба буде це пригадати наступного разу, як тобі закортить у туалет.

Вона розсміялася.

— З тебе хіба медсестри не сміються?

— Під маскою не видно, — я скривив подібну пику.

Ешлі відкинулася на спину, заплющивши очі. Стало тихо, і я раптом утямив, що встиг звикнути до звуку її голосу. І в цій тиші я замислився, як мені буде, коли не чутиму його високий дзвін кожного дня.

Наша хатинка майже повністю була зроблена з ялини, тому всюди пахло чистотою та свіжістю.

— Мабуть, це найбільш екологічно чистий будинок, у якому мені доводилося бувати, — зауважив я.

— Так, «зелені» були б у захваті, — розсміялася Ешлі.

Тут було тепло та затишно. Густі віти чудово захищали від снігу, але разом із тим випускали дим від вогню. Наближався вечір — до заходу сонця лишалося дві-три години. Я взувся у снігоступи, одяг куртку та взяв лук.

— Піду на розвідку, — повідомив я Ешлі.

— Надовго?

— Гадаю, за годину повернуся. А ти, — звернувся я до Наполеона, — не давай їй сумувати.

Той слухняно стрибнув до Ешлі у спальник.

Єдина проблема нашого теплого прихистку полягала в тому, що від багаття уся ялина запросто могла зайнятися та надійно поховати своїх гостей. А через пошкоджену ногу Ешлі навіть не зможе самостійно вилізти — ситуація вкрай небезпечна.

— І ще одне: обережніше з вогнем. Якщо розпалиш завеликий, наша різдвяна ялинка тебе тут поховає, бо вибратися ти звідси не зможеш. Отож тримай поруч сніг: якщо розгориться надто сильно, затрушуй ним. Але не занадто, щоб не згас. Добре?

Кивнувши, вона жбурнула в мене грудочкою снігу.

Я видерся на невеличкий кряж та озирнувся. На завітряному його боці снігу було суттєво менше, іноді визирали острівці сухої трави та замерзлого каменю. Камінці, вкриті льодом, скидалися радше на жуйку, що її виплюнули на тротуар. Чи, може, на пташиний послід.

Згідно з моїми відчуттями ми й досі були вище за три кілометри. Дихати було важко, хоча ми вже і провели тут понад два тижні. Я чомусь так і не звик до висоти та досі глибоко вдихав, коли не рухався. Мабуть, аж надто звик до життя на рівні моря.

Сніг нарешті вщух, і хмари піднялися високо в небо. Було досить далеко видно, тож я почав роздивлятися долину внизу. Хребет, на якому я стояв, обходив її півмісяцем. Долина мала площу десь 25—40 квадратних кілометрів, і її перетинали безліч струмочків та маленьких річок — звісно ж, замерзлих. Сама долина за винятком кількох пагорбів була майже рівною, якщо тільки такою може бути гірська долина.

Метрів за двісті-триста від нашої ялинки я знайшов невеличкий виступ, на якому і вмостився. Щоб роздивлятися краще, я склав долоні «біноклем» коло очей та почав уважно проходити кожен квадратний сантиметр: може, хоч щось має сліди людських рук? Так я просидів до сутінок. В останніх променях сонця я раптом побачив щось коричневе, схоже на стовбур дерева. Дивним було тільки те, що всі стовбури стояли вертикально, а цей — горизонтально. Я примружився, щосили вдивляючись у той стовбур. Розібрати щось було складно, але треба поглянути ще раз. Я дістав компас та завважив напрямок — 79 градусів. Щоб не забути, повернув пластикову мітку — краще з таким не жартувати.

Почало смеркати, і я рушив назад до нашої ялини. Тут метрів за двадцять від мене промайнуло щось біле. Я вихопив стрілу та завмер. П’ять хвилин — стрибок. Потім ще один. Ось воно — маленький білий заєць. Великі вуха, довгі лапи — стрибає між деревами.

Я обережно напнув тятиву, прицілився в середину тільця зайця та спустив курок. Щойно вилетіла стріла, як заєць скочив сантиметрів на п’ятнадцять убік. Стріла увійшла у сніг, а моя невдала здобич іще раз чи двічі стрибнула та зникла.

Я пішов викопувати свою стрілу. Сніг боляче шкрябав руки, і я вирішив, що зроблю це завтра.

Коло Ешлі яскраво палав вогонь. Вона навіть примудрилася зігріти для мене води та м’яса — останнього вже було обмаль. Думаю, вистачить іще максимум на день.

— Що сталося? — вона помітила, що на одну стрілу стало менше.

— Воно втекло.

— А що було б, якби не втекло?

— Мали б смаженого кролика на вечерю.

— Наступного разу клич мене — я потримаю його, поки ти стрілятимеш.

— Згода. Тільки лови сама.

Вона розсміялася.

— А ти не хочеш трохи прогулятися? — спитав я.

— Ти серйозно? — брови злетіли угору.

— Так. Думаю, якщо я буду тебе підтримувати, ми зможемо дійти до одного пагорба тут поруч. Мені потрібні твої очі.

— Ти щось побачив?

— Не знаю. Може, й ні. Але я не хочу ризикувати — треба, щоб ми обоє подивилися.

— А чим ми ризикуємо?

— Нам варто спуститися ще нижче. Проте якщо вирішимо йти туди, то доведеться ще кілька кілометрів пройти по плато. І це відхилення від нашого маршруту на два чи три дні. І ще дні три-чотири знадобиться на те, щоб повернутися на наш напрямок. Тобто додаткові сім діб, якщо я помилився.

Їй не треба було пояснювати, що ми і так балансуємо на лезі ножа. І зайвий тиждень легко може нас убити. А може, ми вже й так мертві, просто самі ще цього не знаємо.

— А що ти бачив?

— Точно не знаю. Щось схоже на дерево — тільки воно лежить горизонтально десь на рівні верховіття інших дерев. Єдина горизонтальна лінія у морі вертикальних.

— Чи безпечно мені йти на той пагорб?

— Ні, але сани я не зможу туди затягти. Ми будемо йти повільно, по кроку.

— Я тобі вірю. Значить, підемо туди.

— Ні, справа зараз не в довірі. Одна голова добре, а дві краще. Треба, щоб ще хтось, крім мене, подивився.

— Коли вирушаємо?

— На світанку. Думаю, краще за все буде видно саме вдосвіта.

Звісно, іти з Ешлі на той хребет було ризиковано, але ми мали ухвалити рішення щодо напрямку, а це вкрай важливо. Уперше вилізши з нашого літака, ми йшли навмання. Проте зараз, коли ми вже зайшли так далеко, будь-яке відхилення може стати фатальним — такі рішення треба приймати разом.

А ще нам потрібен перепочинок.

Ми залізли у свої спальники та дивились, як полум’я підсвічує гілля нашої ялинки. Сьогодні мені вперше стало спекотно — настільки, що довелося розстебнути спальник. Попоївши, я оглянув ногу Ешлі: набряк трохи зменшився, і стало помітно, що на місці перелому утворюється рубцева тканина. Добрі ознаки.

Я сів навпроти, узяв її здорову ногу та заходився розтирати стопу, щиколотку, коліно та стегно, щоб покращити кровообіг. Вона підвела на мене очі:

— Ти точно хірург? Більше схожий на масажиста.

— Ти лежала майже нерухомо два тижні. Нам треба відновити кровообіг. Якщо встанеш зараз — скидатимешся на Івана-покивана.

— На кого?

— Ну, Іван-покиван. Така іграшка. Гойдається, але не падає. — Я розтирав її стегно, й Ешлі на мить скривилася від болю, а потім видихнула та нарешті розслабилася.

Суто із зовнішності ніколи не можна дістати точного уявлення про людину. А от коли торкаєшся руками, все стає зрозуміло. Ешлі була наче суцільний м’яз. Довгий підтягнутий м’яз. Скоріш за все, саме це і врятувало їй життя, бо інша людина просто склалася б навпіл під час тієї аварії.

Я обережно почав масажувати ліву стопу так, щоб не ворушити стегно. Аби відновити кровообіг, треба лише трохи розім’яти підйом та литку.

— Не хотів би я зазнати удару такою ногою. Ти наче вся із суцільного м’яза.

— Не сказала б, що почуваюся хоч якимось м’язом.

— Нічого, це все повернеться. Кілька тижнів — і будеш як новенька.

— А твоя дружина добре бігає?

— Коли я вперше її побачив, ще в школі, мені здалося, що вона просто якась рідина. Наче вода раптом почала ходити. Вона ніби летіла над полем, і її ноги ледь торкалися трави.

Я натиснув на литку, і Ешлі поморщилася.

— Як повернемося, ти маєш навчити Вінса масажу, — вона на мить затамувала подих. — Ні, ну серйозно, де ти цього навчився?

— Ми з Рейчел і далі бігали, вступивши до медичного університету, і так сталося, що ми були одне одному за тренера. А масаж був їй конче потрібен, бо від матері їй дісталися не надто вдалі стопи.

— Як це — невдалі?

— Кісткові мозолі.

— І ти дійсно масажував кісткові мозолі своєї дружини?

Я сильно натиснув на підйом, і пальці її ноги зігнулися.

— А що, у це так важко повірити?

— Та тут у нас хронічне кохання, лікарю.

— Хіба Вінс не робить тобі масаж стоп?

— Він навіть у гумових рукавичках до моїх стоп не доторкнеться.

— Тоді мені справді доведеться провести з ним бесіду.

— Слушна ідея. А коли ми вже складаємо список, то додай до бесіди ще й урок з розпалення вогню без сірників.

— Е, ні, — всміхнувся я.

— Чого це?

Я одягнув на стопу шкарпетку та сховав її у спальний мішок.

— Бо спочатку я вмовлю його купити супутниковий телефон.

Ешлі засміялась, і я навіть не знаю, що було приємніше: чути її сміх чи веселе тріскотіння дров у вогнищі.

Розділ двадцять шостий

Мені було тепло, і я лежав, роздивляючись літак, що пролітав десь у десятьох кілометрах над нами. Яка іронія! Ешлі давно спала та тихенько сопіла. Ледь відчутний вітерець пробирався крізь віти ялини, і де-не-де можна було розгледіти чудове зоряне небо. Я ніяк не міг заснути — усе міркував над рішенням, яке доведеться завтра прийняти. Чи дійсно там щось є? Може, після п’ятнадцяти днів мені так хотілося щось побачити, що тепер я приймаю уявне за дійсне?

Якийсь звук привернув мою увагу. Звук снігу, що проминається під чиїмись кроками. Здавалося, коло ялинки стоять двоє людей та буркочуть. А ще цмокають губами. Хай там що, ця істота має бути важкою, бо сніг просідав дуже гучно і глибоко. Я простяг руку в бік Ешлі, воліючи збудити її, але її рука вже тягнулася мені назустріч.

Я тихцем виліз із мішка, узяв лук, заправив стрілу та сів навшпиньки між Ешлі та виходом. Вона поклала руку мені на шию. Хмарка мого дихання повільно здіймалася вгору та проходила крізь гілки. Стало холодно, і по шкірі побігли мурахи. Щось ходило колами метри за півтора від нас та принюхувалося. А відтак я почув звук удару чогось твердого.

Роги!

Олень чухав роги об дерево! Я зітхнув і заспокоївся. Ешлі відчула зміну настрою і прибрала руку. Тварина рохнула, потім важко видихнула та кинулася тікати, налякавши нас обох. Я опустив лук та заліз назад у свій мішок.

— Бене! — почувся голос.

— Що?

— А ти не міг би лягти отут поруч?

— Звісно ж. — Я притягнув свій мішок до неї та влігся праворуч. Ешлі по самі очі сховалась у спальник і заснула.

А я знов лежав без сну, споглядаючи, як мій подих зникає в гілках. Чогось згадалася пісенька «Чому руді руді?» зі старого мультика про Пітера Пена[38]. Здається, я навіть її проспівав. Це вже точно діють висота та голод.

Трохи пізніше я прокинувся від відчуття волосся на моєму обличчі. Людського. Пахне жінкою. Воно лоскотало мені ніс та падало на щоки. Спочатку я хотів відсунутися через повагу до її особистого простору. Але не відсунувся. Я просто лежав, вдихаючи її запах. Повільні вдихи та довгі повільні видихи. Я давно забув, як пахне жінка. І мені подобався її аромат.

Ешлі повернула голову та притисла свій лоб до мого. Я відчув її дихання й повільно наповнив ним свої груди. А потім ще раз і ще — обережно, щоб не розбудити її. Так я і заснув з почуттям провини за бажання, що народилося в мені.

Коли я знову прокинувся, було ще темно. Місяць висів високо, і його яскраве сяйво кидало тіні крізь верховіття нашої ялини. Вогонь згас, але вугілля було ще тепле, і я швидко роздмухав його. Ешлі поворушилась уві сні, і полум’я відблискувало на її обличчі. Вона помітно схудла — втратила кілограмів дев’ять-десять. Очі запали, обведені чорними колами. Аж ось вона прокинулася та розплющила очі. Червоні судинки перетинали білки, з рота неприємно пахло — ознака того, що організм сам себе знищує зсередини. Щоправда, у мене з рота тхнуло так само.

Я одягнувся та допоміг їй, після чого виволік сани назовні. Протягти їх я міг лише метрів сто, а відтак схил ставав надто крутий. Тож я допоміг Ешлі підвестись, і вона рукою охопила мене за шию. Поранену ногу ми помістили між нами, і вона одразу почала боліти через вертикальне положення тіла.

— Щось мені недобре, — зауважила Ешлі.

— Що, опускати тебе? Підемо назад?

— Ні-ні, ходімо, — похитала головою вона.

Ми нікуди не квапились і йшли повільно, крок за кроком. Наполеон нарізав навколо нас кругалі — радів можливості побігати назовні. Ешлі тримала мене за шию й за руку. Якщо мені самому знадобилося двадцять хвилин, щоб дістатися нагору, з нею ми витратили майже годину. Але головне — безпека. Нагорі я влаштував Ешлі на тому самому виступі, і перед нами знову відкрилася вчорашня панорама. Ешлі взялась оглядати 150 квадратних кілометрів долини.

— За інших обставин я сказала б, що це неймовірно красиво.

Я припасував компас у себе на нозі та дочекався, поки стрілка зупиниться, а потім показав у напрямку, який запам’ятав учора.

— Дивись он туди. Бачиш оте коричневе? Воно наче пласке, тягнеться на рівні верхівок дерев зліва направо. Просто ліворуч від отого засніженого хребта.

Наполеон стрибнув мені на коліна й теж долучився до огляду долини.

Ешлі, як і я вчора, склала долоні навколо очей.

— Та там усі кряжі засніжені.

Я почекав, поки вона огляне все краще. Ми буквально шукали голку в сіні з відстані у п’ятнадцять кілометрів. Ту саму голку з прислів’я.

— Ну що, бачиш?

— Здається, так. — Вона з хвилину помовчала. — Слухай, як ти взагалі це помітив?

— Сам не знаю.

— Важко зрозуміти, що це.

— Почекаймо ще хвилин десять. Коли сонце зійде, перші промені підсвітять його. Якщо це зроблене людськими руками, ми, мабуть, зрозуміємо.

Ми стали чекати, намагаючись не дивитися в той бік зайвий раз, щоб не замуляти око — достоту як коли вимовляєш якесь слово надто часто і воно втрачає своє значення. Нарешті перші промені почали проповзати в долину, відтручуючи нічні тіні. Перед нами простяглася долина, з трьох боків обмежена гострими шпилями. Море ялин де-не-де перерізали струмки та озерця. Мертвих дерев було чимало, і їхні голі стовбури без кори стояли там, наче мовчазні вартові, або ж схилялися під найрізноманітнішими кутами.

— Як називається та гра, де висипаєш купу паличок на стіл?

— Ми і називали її «палички».

— Ну, може. Так от, схоже на цю гру, — я махнув рукою в бік лісу в долині. — Наче Бог грав тут у цю гру, а потім відволікся та забув про неї.

— Либонь, так і було, — всміхнулась Ешлі.

За мить до того, як яскраве світло залило долину, тьмяне світло відбилося від снігу — і оте коричневе заблищало. Чи, може, замерехтіло. І під ним теж щось блиснуло.

— Бачиш? — спитав я, не відводячи очей.

— Бачу. Не знаю, може, це просто сніг чи крига виблискує?

— А бачиш оту наче галявину? Поруч?

— Бачу.

— Думаю, це озеро.

— До чого ти ведеш?

— Ну, якби я зводив в горах будинок чи якийсь табір або якби хотів оселитися в дійсно глухому місці, то прийшов би в цю долину та збудував його на березі озера.

— Зрозуміло.

Сонце піднялося вище та почало сліпити очі. Розгледіти щось більше не було змоги.

— Що скажеш? — звернувся я до Ешлі, тицяючи пальцем в напрямку, якого ми досі трималися. — Я планував іти ось туди, де нижче. У тій стороні є вихід із цієї долини. Мало б стати тепліше і легше дихалося б. Щоправда, я не знаю, куди саме ми так дійдемо та скільки нам на це знадобиться часу. А там, — я махнув рукою у бік тієї коричневої штуки, котру ми роздивлялися, — у тому лісі паличок на нас чекає глибокий сніг і купа струмків, у які легко провалитись. Якщо там таки нічого немає, нам доведеться загнути чималого гака, щоб згодом повернутися до ось того перевалу, через який ми зможемо спуститися нижче.

— Ось вона, дилема. А скільки в нас їжі?

— Якщо заощаджувати?

— Так.

— Може, на один день. Можливо, на півтора, якщо походимо голодні.

— А як довго ти зможеш мене тягти без їжі?

— Ну, ще з тиждень я точно зможу дихати. А ось тягти сани… навіть не знаю.

— Тобто ситуація така-от: якщо на нас раптом не впаде купа їжі, то на наших запасах ми зможемо перетнути долину й дістатися того, що ми побачили. Але якщо і там харчів у нас не буде, то доведеться скрутитися калачиком та впасти у сплячку, правда ж?

— Можна і так сказати.

— У тебе є інакший спосіб це висловити?

— Ні.

— А як щодо іншого варіанту? Ти лишаєш мене тут та йдеш розвідати, що таке ми там побачили.

— Я про це теж думав. Звісно, сам я дійду туди швидше, але немає жодної гарантії, що дістануся місця живий і що зможу повернутися по тебе. Якщо я десь упаду, щось зламаю чи мене з’їсть пума, то ми обоє помремо з купою непростих питань. Я не хочу так ризикувати.

— А що, як я хочу?

— Це не твоє рішення.

— Чого б це?

— Бо це мені треба туди йти, а потім повертатися. Не тобі.

— А якщо я попрошу?

— Я відмовлю.

— Чому?

— Ну, дивись. Припустімо, я дійду до того хребта, залізу нагору та з іншого боку побачу будинок, дорогу абощо. І переді мною постане рішення: піти зараз туди, лишивши тебе ще на кілька днів саму, чи повернутися по тебе одразу. Але ти все одно навряд чи дізнаєшся, що я вирішив, бо, поки прийде допомога, ти вже будеш мертва.

— Одначе ти залишишся живий.

— Ні, не буду так ризикувати, — я похитав головою.

— Я думала, ми вирішуємо разом.

— Ми разом не тільки ухвалюємо рішення. Ми вдвох або виходимо звідси, або ні. Або так, або так. Ніяких «може», «якби» та «але».

Ешлі заплющила очі, і з-під повік викотилася сльоза.

— Ми тут вже п’ятнадцять днів, — вона не дивилася на мене. — І насправді ми просто зволікаємо з неминучим. Якщо ти щодо цього згоден, то маєш іти далі без мене та спробувати. Краще нехай виживе хтось один, аніж помремо ми обоє.

— А ось тут ти помиляєшся. Сам я не виживу.

— А якщо я примушу тебе силоміць?

— Тоді мені доведеться вдарити тебе по голові, прив’язати до саней та непритомну тягти звідси. Ну, годі вже про це. Я тебе не кидатиму, і крапка.

Ми сиділи поруч, вдивляючись у своє безрадісне майбуття. Ешлі взяла мене під руку та поклала голову мені на плече.

— Навіщо тобі це?

— Є певні причини.

— Тобі колись доведеться мені пояснити, бо я їх не розумію.

Я встав та підняв її.

— Бо ти не намагаєшся збагнути це з мого погляду.

Ми почали спускатися вниз. Вона повільно переставляла ногу, чіпляючись за мене. На півдорозі ми спинилися відпочити, а я саме хотів відкопати свою стрілу.

— Ми наче беремо участь у перегонах у мішках, — мовила Ешлі, витираючи соплі.

Я кивнув, і ми пішли далі. Вона обережно ступала, а я стежив, куди вона поставить ногу — бо якщо Ешлі впаде, виставивши зламану ногу вперед, то знепритомніє через больовий шок. А цього я точно не хотів. Вона щосили чіплялася за мене. Два тижні без руху не надто добре впливають на спину.

— Спинімося, — попросила вона, повертаючись до мене обличчям. Ми були просто як двійко дітей на дискотеці. — Що, запхаєш руки мені в кишені? — розсміялася вона, прочитавши мої думки.

— Ні-ні, не буду. Але ми наче непогана команда.

— Не те слово. Якби Вінс спускався зі мною з цього хребта, то ми обоє вже попадали б, мені було б дуже боляче, а він би намагався виплюнути сніг, який я запхала б у його горлянку за це.

— Чогось кожного разу, як ти про нього говориш, складається враження, що ви зовсім різні люди. Чому так?

— Так ми і справді різні. Проте він мені подобається. Він веселить мене, і в нас багато спільного.

— З таких причин люди зазвичай беруть собаку з притулку. А не супутників життя на наступні сімдесят років.

— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?

— Кохання.

— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…

— Що «інакше»?

— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.

— А що, коли ти проґавиш свою казку, бо не схотіла на неї чекати?

— Це як у «Красуні»[39], чи що? Мені все життя намагалися пояснити цю маячню. Я шукала його, чекала, намагалася ретельно ставитися до вибору чоловіка й не кидалася в обійми першого-ліпшого. Але все, більше я в це не вірю. Славних хлопців уже порозбирали. Таких, як Ґровер чи ти. А мені просто не пощастило зустріти такого.

— Гадаю, ти…

— Що я?

— Ти надто зле про себе думаєш, якщо погодилася вийти за того, хто не відповідає твоїм вимогам. Ти заслуговуєш на краще.

— Бене Пейн, та невже ти заграєш до мене?

— У жодному разі. Просто кажу, що ти надзвичайна жінка. А якщо твій Вінс не надзвичайний і з ним ти не світишся щастям — не виходь за нього. З усією повагою до того хлопця — не роби цього.

— Легко тобі казати. Ти вже п’ятнадцять років одружений, і тобі не треба виходити на ринок, де пропозиція набагато перевищує попит. Справа не в тому, що Вінс не робить мене щасливою, ні…

— Я й не говорив, що це просто. Але ти заслуговуєш на щось… на когось дійсно чудового.

— Я це запам’ятаю, — всміхнулась Ешлі та почухала мені бороду. — У тебе тут сивина.

— Час іноді робить таке. Час і…

— Що «і»?

— І чималий пробіг вибоїстим шляхом.

Ми нарешті дісталися наших саней, і я знов прокрутив у пам’яті нашу розмову. Аж тут мене наче молотком вдарило. Час та пробіг добре вміють пояснювати.

Я допоміг Ешлі загорнутись у спальник і влаштуватися на санях, а сам встебнувся в ремені.

— Ти як? Наче зблід. Усе гаразд? — спитала вона.

Я лише кивнув, намагаючись на неї не дивитися. Моє обличчя виказало б мене з головою.

Розділ двадцять сьомий

Наш ялиновий прихисток лишився позаду, і ми рушили в дорогу. Сніг підмерз, отож іти було легко. Ешлі мовчала. Загалом вигляд вона мала не вельми добрий — дуже схудла та змарніла. Їй конче потрібна нормальна їжа. Її організм і так з усієї сили намагається вижити, а тут ще й травми…

У денному світлі я оглянув сліди навколо ялинки: дійсно приходив лось. Як же я жалкував, що не спробував його підстрелити. Навіть невеличкого лося нам стало б на кілька тижнів.

— Та ти ж не знав, що воно таке. Ну а якби то був ведмідь? — Ешлі почула моє бурмотіння.

— Тоді я, мабуть, був би мертвий.

— Значить, вирішив правильно.

— Так, але в нас могло бути м’ясо…

— Ага. А може, ведмідь саме зараз облизував би свої пазури, повечерявши тобою та з’ївши мене на десерт.

— Ти любиш фільми жахів? — здивовано спитав я.

— Ні, а що?

— У тебе якісь моторошні думки.

— Я колись працювала в міській газеті у кримінальному розділі. Так що, либонь, я на все життя надивилася на фотографії тих людей, які хибно оцінили ситуацію. Іноді краще не дізнаватися, що там за шум у коридорі.

Я підняв Наполеона та посадив їй на руки, а він устиг лизнути мене в обличчя. Ще я краще закріпив ті «черевички», що їх зробив для нього, і почухав пса проміж вух. Задоволений, він зник у спальнику Ешлі. Я розвернувся, застебнув на грудях ремені та почав тягти. З усіх наших днів у дорозі цей, напевно, буде найдовшим.

До обіду ми встигли пройти більше як три кілометри. Непогано, але я дуже втомився.

— Гей, може, трошки відпочинеш? — почувся голос Ешлі.

Я спинився та важко сперся руками на коліна, намагаючись відсапнути.

— Ага, хороша ідея, — зрештою мовив я та розстебнув ремені.

Під двома деревами неподалік була невеличка западинка, і я почав штовхати сани туди. Тут сніг піді мною різко провалився — часу зреагувати не було. Снігоступи зігнулися майже навпіл, і я провалився аж по шию. Удар припав на й без того зламані ребра. Ноги опинились у крижаній воді по самісінькі коліна. Легені пекло, вдихнути не міг. Інстинктивно я схопився за щось, що могло би стримати моє падіння — і то були сани. Унаслідок цього вони перекинулися набік, Ешлі разом з Наполеоном вивалилася назовні. Пес скиглив, а Ешлі кричала від болю.

Я спробував якось видряпатися, але мене затягувало у струмок. Опори для ніг не було, а кожен рух супроводжувався нестерпним болем у ребрах. Я завмер, зосередився та підтягнувся руками. Потім іще раз. Сантиметр по сантиметрові мені вдавалося витягти своє тіло з тієї діри. Було вкрай важко — мокрий сніг скидався радше на сипкий пісок. Зрештою мені пощастило видертися на поверхню.

Ешлі лежала за метр від мене, важко дихаючи та стискаючи кулаки. Я підповз до неї й оглянув зіниці — в них раніше за все видно ознаки шоку. Вона позирнула на мене, а потім звела очі до неба. Мабуть, цього її вчили на тренуваннях.

Я був геть мокрий приблизно по пояс. Вогню ми не мали, обом було страшенно боляче, а нам ще принаймні день іти по цій пекельній долині. У принципі, я міг би йти в мокрому одязі — він замерзне та стане кілком. Це краще, ніж якби він прилип до шкіри. Однак у мокрих черевиках я точно довго не витримаю. Я підтягнув до себе сани та, перевернувши їх, побачив діру приблизно на рівні плечей Ешлі. Мабуть, я порвав їх об щось, коли перекинув.

Треба оглянути її ногу. Я, як міг, трохи підняв їй голову та розстебнув спальник. Добре, що кістка не зламалася знову, але усі крихітні зв’язки у кістці, що тільки-но почали формуватися, розірвалися. Нога набрякала просто на очах.

Варіантів обмаль.

Можна викопати печеру в снігу й залізти туди в мішках. Але це не розв’яже нашу проблему, бо одяг, а найголовніше черевики, я таким чином не висушу. Так ми лише ще дужче зголодніємо і нікуди не просунемося. Моя куртка була суха — вона лежала у спальнику Ешлі. А ось шкарпеток я більше не мав, адже наразі обидві пари в мене на ногах і до рубця змокли. Проте найгірше — це дірка в санях. Якщо я їх тягтиму, вони закопуватимуться в сніг.

Якби була змога просушити ноги та знайти сухе взуття, я зміг би йти далі. Єдині сухі шкарпетки були на Ешлі, але вони все одно промокнуть, щойно я взую черевики. А ще конче треба придумати, як полагодити сани.

Якщо ще з годину назад наша ситуація була відчайдушна, то тепер вона опинилась десь на межі безнадійної. Голова впала на руки. Рішення я не мав. А треба якось рухатися, бо ж мені почали цокотіти зуби.

Я сів та зняв гетри, черевики і шкарпетки.

— Ешлі, я знаю, тобі зараз не дуже хочеться зі мною говорити, але чи можна позичити твої шкарпетки?

Вона кивнула. Кісточки її пальців уже побіліли. Я зняв з неї шкарпетки, а її голі ноги загорнув у свою куртку та знову сховав у спальник. Пухові спальники — гарна штука, але тільки коли вони сухі, тому зазвичай їх продають у майже герметичних мішках. Отож я дістав обидва такі мішки, свій спальник сховав назад у рюкзак, одягнув шкарпетки Ешлі, зверху надів герметичні мішки, а вже на них натягнув черевики. Для цього довелося спочатку розпустити шнурки, а потім знов їх зав’язати. Зверху на черевики я одягнув гетри, а на них опустив штани. Зазвичай гетри одягають на штани, але з мокрих штанів по нозі швидко натече у шкарпетки. Спробував походити — не надто зручно, наче в чоботах космонавта. Снігоступи врятувати не вдалося — вони зігнулися посередині й от-от зламаються.

Залишилася головна проблема: сани.

Ногу Ешлі треба будь-що тримати рівно, тому я не можу просто взяти її на руки та нести. Так я не тільки завдав би їй страшенного болю, а ще й знову зламав би кістку. Сани конче необхідні. Тож слід залатати чимось дірку. Та в мене не було нічого, крім зламаних снігоступів і рюкзака.

Тут я поглянув на сітки, якими були затягнуті снігоступи. Натягуючи їх на рами, я складав сітку вдвоє. Тобто якщо зараз її розкласти… Я так і вчинив, а кінці закріпив на боках саней. Так, половину проблеми розв’язано: Ешлі не буде вивалюватись, але сніг все одно набиратиметься всередину. Значить, доведеться дещо підняти цей край саней і прив’язати до мене пасками. Таким чином тільки друга половина саней їхатиме снігом — за нами лишатиметься слід, схожий на залізницю.

Звісно, іти мені буде набагато важче. А ще Ешлі доведеться терпіти постійні удари. Загалом, буде боляче та повільно.

Але виходу немає.

Я розділив наше останнє м’ясо.

— Тримай, може, трохи відверне тебе від болю. Не квапся, бо більше немає, — я простяг їй шматок.

Я швидко з’їв свою частину, але голод тільки подужчав. Я підняв верхній кінець саней, пристебнув до себе та рушив. Відтак поправив ремені. Потім ще раз. І ще.

Спинився я лише тоді, коли сили йти далі просто не було.

Пам’ятаю, як я продирався крізь сніг завглибшки по коліно. Потім ліз рачки, хапаючись за дерева затерплими руками. Та бачив самий лише сніг і більше нічого. Пам’ятаю, як спустилися сутінки, як вийшов місяць. Пам’ятаю свою тінь на снігу серед місячного сяйва. Пам’ятаю, як світили зірки, а потім набігли хмарки. Пам’ятаю, як від холоду ледь міг дихати. Компас теліпався на мотузці навколо шиї. Я ставав, брав його в руку, чекав, поки стрілка зупиниться, та йшов далі. Добре, що цятки світилися в темряві зеленим. Рейчел колись сотню доларів за нього заплатила, а зараз він вартий був і десяти тисяч.

Я прокинувся. Виявилося, що я лежав долілиць у снігу. Навколо була непроглядна пітьма — жодних зірок чи місяця. Права щока у мене змерзла, але завдяки бороді не обморозилась. Руки задубіли через те, що я тримав сани — щоб Ешлі не билася головою в русі. Ремені боляче врізались у плечі. Ніг я майже не відчував.

Якось поталанило підвестись, але я знову провалився по пояс. Я не закляк досі, бо рухався. Наразі ж я вже не міг рухатися і промерз до кісток. Ешлі спала — а може, зомліла. Я розстебнув паски, підняв один край саней та почав сповзати під ялину. Тут я відгріб сніг так, щоб ми обоє могли лягти, роздягнувся та загорнувся в мішок.

Тунель звузився. Раптом я чітко зрозумів, що вже не сподіваюся прокинутися вранці.

Розділ двадцять восьмий

Я розплющив очі. Сонце вже було високо. Усе моє тіло боліло в таких місцях, що я навіть не знав, що вони в мене є. Не можу сказати, що я був голодний, але на мене напала надзвичайна слабкість, я геть не хотів ворушитися. Їжі в нас більше не було — зостались якісь крихти. Обличчя обпеклось, губи пооблазили. Моя двотижнева борода не надто добре захищала від сонця, яке відбивалося від снігу та шкварило в обличчя.

Я заледве підвів голову, перекотився на бік та озирнувся. Мій погляд зустрів погляд Ешлі. В її очах було лише співчуття та покірливість. Вона, вочевидь, змирилася з нашою долею. Навіть Наполеон мав паскудний вигляд.

Мій одяг валявся поруч мокрою купою. Спогади про минулу ніч навалилися на мене хвилею безнадії. Ешлі простягла мені кавалок м’яса.

— Їж.

У неї на колінах я побачив той її бюстгальтер — у нього були замотані кілька шматочків м’яса. Я не міг уторопати. Думати було важко.

— Звідки це?

— Їж.

Я розтулив рота, відкусив шматок і почав жувати. М’ясо було холодне, цупке — здебільшого жили. Ніколи не їв нічого смачнішого! Я проковтнув, і вона знов дала мені кавалок. Учора ми точно не мали стільки їжі.

— Звідки в тебе… — Аж тут я все зрозумів.

Вона поплескала мене долонею:

— Їж і не сперечайся.

— Ти теж їж.

По щоці Ешлі покотилася сльоза.

— Тобі це потрібно. У тебе ще є шанс.

— Ми вже говорили про це.

— Але…

Я сперся на один лікоть та взяв її долоню:

— Ти що, хочеш померти тут сама? Чекатимеш, доки холод пробереться у твоє серце та вб’є тебе? Е, ні, помирати самому — кепський спосіб прощатися з життям.

— Але…

Руки в неї трусилися.

— Ніяких «але».

— Та чому?! — Ешлі жбурнула в мене грубий шмат м’яса, той зрикошетив від мого плеча, упав на сніг та зник у пащі Наполеона. — Чому ти це робиш?! Ми не виживемо! — Її голос відлунював від гір.

— Я не знаю, виживемо ми чи ні. Але ми. Ми або виживаємо, або ні. Обидвоє.

— Проте… Якщо підеш уперед, ти можеш щось знайти. Що, коли тобі залишився крок до порятунку? До виходу звідси?

— Ешлі… Слухай, я не хочу решту свого життя бачити твоє обличчя щоразу, як заплющуватиму очі.

Вона скрутилася верчиком і розплакалася. Сівши, я почав роздивлятися купу свого мокрого одягу. Крім куртки, сухого не було анічогісінько. А мені ж треба оглянути місцевість та якось зрозуміти, де ми є. Я натягнув термобілизну, зверху штани та засунув ноги в черевики. Стопи були вкриті страшенними мозолями, тож узуватися неймовірно боляче. Хоча не так боляче, як робити перші кілька кроків. Куртку я вдягнув просто на голе тіло. Якщо не впріватиму, то ще й нічого.

Спали ми просто неба — пощастило, що вночі не падав сніг.

Я роззирнувся та оглянув чашоподібну долину, де ми опинилися. Треба подивитися згори. Як на лихо, з півночі сунули темні важкі хмари — без снігу не обійдеться.

— Піду роззирнуся, — присівши поруч із Ешлі, я торкнувся її плеча. Вона з головою закуталась у спальник та не відповідала.

Навколо нас росли цікаві дерева. Власне, цікавими були їхні гілки — незвичайно прямі й міцні, вони починалися від самої землі. По них можна було лізти, як по драбині. Я відійшов метрів на тридцять від нашого лігва, поки знайшов дерево до вподоби. Коло нього я роззувся та подерся нагору. Утома майже валила з ніг, усі м’язи пеклó, а лізти було так тяжко, наче я важив не менш як тонну.

На висоті метрів у десять я спинився та озирнувся навколо. Перше, що мене здивувало, — як далеко ми відійшли від нашої попередньої стоянки під ялиною. Кряж, на який ми схóдили, щоб дійти рішення стосовно напрямку руху, лишився далеко позаду. Якимось чином ми перетнули майже всю долину. Кілометрів тринадцять або, може, шістнадцять. Отож, ми десь поруч. Я склав долоні «біноклем» і почав шукати. Нам конче треба відпочити від усього цього. Ми заслужили.

— Давай же… Нехай тут буде хоч щось, будь ласка…

Знизу з долини видно не так добре, як із того хребта згори, тому мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати те, що ми бачили. А потім я розсміявся. Дістав компас, перевірив напрямок — ще й повернув кільце з мітками, щоб через виснаження не помилитися, — та зліз униз.

Ешлі зовсім охляла й не дивилася на мене. Вона майже здалася. Я запхав свій спальник у рюкзак, причепив усі наші речі до саней та застебнув на грудях ремені. Навіть найпростіші дії відбирали багато сили, якої в мене і так не було. Перший крок пройняв моє тіло спазмом болю. Другий ледь не вбив мене. На десятому я перестав відчувати будь-що, і було вже не так і погано.

Я згадав, що вже давно не мочився, а якщо зважити на те, як багато мені довелося пітніти, це геть зле. Організм надміру зневоднений. Я зупинився, напхав у пляшку снігу та дав Ешлі.

— Ешлі, слухай, треба, щоб ти розтопила сніг. Добре? Для мене. Мені дуже потрібна рідина.

Сніг був важкий, я йшов наче запряжений у плуг. Дерева постійно затуляли краєвид, і я прошкував точно за компасом, перевіряючи напрямок кожні кілька кроків. Я замічав якесь дерево, доходив до нього та по компасу намічав наступне. Кожні хвилин десять я брав у Ешлі пляшку й робив кілька ковтків. Так ми рухалися протягом двох чи трьох годин.

Коли нарешті ми вийшли з ліска, повалив лапатий сніг. Кожна сніжинка була завбільшки з добрячий п’ятак. Ми ступили на вкрите льодом озеро, що десь на півтора кілометри овалом простягалося до гір напроти нас. Крізь заметіль було погано видно, але це видовище здавалося чи не найпрекраснішим у моєму житті. Я впав навколішки та боляче забився, намагаючись відсапнути. Серце важко гупало об ребра.

Ешлі лежала на санях обличчям в інший бік. Такий вже є ґандж у саней, нічого не вдієш. Але їй треба це побачити, і то негайно. Я підповз до неї, по лікоть у снігу, та повернув ноші. Очі її були заплющені.

— Гей, — поплескав я по плечу. — Ти не спиш?

— Бене… Пробач мені…

Я приклав пальця їй до губ та показав рукою на інший бік озера. Ешлі примружила очі, намагаючись щось розгледіти в густому снігу. Потім нахилила голову — і нарешті зрозуміла, що бачить. З очей потекли сльози.

Розділ двадцять дев’ятий

Уже був майже вечір. Якщо точніше, то 16 : 17. Я щойно провів операцію та повернувся у свій кабінет. Моя секретарка повідомила:

— На вас чекає дружина.

Ти ніколи не приходила і не «чекала» на мене.

— Правда? — здивувався я.

Секретарка лише кивнула — вона вже знала. Я відчинив двері свого кабінету, а там сиділа ти, роздивляючись кольорову палітру. Таку товсту прямокутну штуку, що розкладається, мов віяло, та має всі кольори геть усіх відтінків, які тільки бувають. Ти спиралася підборіддям на руку та уважно дивилася на стіну й на палітру.

— Привіт, — мовила ти.

Знявши блакитні бахіли, я викинув їх у смітник.

— А ти чого тут?

Ти почала мостити те віяло до стіни.

— Мені подобається ось цей синій. Що скажеш?

На стіні були звичайні «чоловічі» смугасті шпалери — це ти їх обирала торік, коли ми робили ремонт у кабінеті.

— Та мені й ці подобаються наче. — Я провів рукою по стіні.

А ти була нібито десь не тут. Перекинула палітру, витягла інший зразок:

— Хоча можна й отакий обрати.

— Тобі що, дійсно він подобається більше, ніж оці шпалери по 67 доларів за квадрат? Ми ж лише минулого року їх обрали.

Ти взяла з мого столу якийсь каталог і розкрила на закладинці.

— А ще мені подобається ось це дерево. Дивися, воно підходить чоловікові, але не надто темне. У такому оточенні можна розвиватися.

Я оглянув свій кабінет. У мене тут стояли меблі на шість тисяч доларів — сучасні, модні, придбані майже тоді саме, коли ми обрали ті шпалери. Я вже почав думати, за скільки ті меблі можна продати в Інтернеті.

А ти знову щось витягла — цього разу велику теку. У таких дизайнери носять свої малюнки. Відкрила її в мене на столі та показала кілька знімків з галереї мистецтв.

— Ось, — тицьнула ти в один, — це мені подобається. Асоціюється з Норманом Роквеллом[40]. А ось це — з Фордом Райлі[41]. — Ти похитала головою. — Знаю, вони всі такі різні, але… але мені подобаються. Та чи вистачить нам на стінах місця, щоб усі повісити?

— Серденько?

Ти підвела на мене погляд. Вочевидь, для тебе це все щось означало.

Я тоді страшенно втомився — не спав упродовж двадцяти годин і провів чотири операції. Одна ледь не закінчилася погано.

— Ти це про що зараз?

— Про дитячу, — просто сказала ти.

Слова лунали та відбивалися від стін кабінету. Дииии-тяаааа-чуууууууу. Це як кімната Пітера Пена, чи що?

— Бене! — Ти поплескала мене по плечу. — Ти взагалі мене слухав?

На моєму обличчі був, мабуть, страшенно дурний вираз, адже ти, сковзнувши рукою мені під сорочку, притисла долоню до живота.

— Про дитячу.

Якщо тієї ночі, під час шторму, ти розігнала хвилі, підняла мене з води і сповнила легені повітрям, то тоді в моєму кабінеті, коли під твоєю долонею у мене в животі зашурхотіли метелики, ти позбавила мене здатності дихати.

Розділ тридцятий

Ми не стали ризикувати зайвий раз і вирішили обійти озеро. Я був переконаний, що воно не більш як метр у глибину, але оскільки перевірити це неможливо, то краще триматися берега. Берег був досить рівний, і йти було легко. Так легко, як не було ще ніколи в цих горах. Здавалося, що мене от-от зупинять за перевищення швидкості. Прошкувати до іншого берега ми мали десь півтора кілометра і подолали їх трохи більше ніж за півгодини. Тут берег брав злегка вгору, і я потяг Ешлі крізь невеличкі дерева, що росли вздовж берега. Ми знову спинилися, щоби ще раз роздивитися.

Попереду метрів на дванадцять угору височіла конструкція у формі літери А. Передній фасад будівлі був повністю скляний. На даху бракувало кількох черепичок, але загалом будинок був у чудовому стані. Сам фасад, пофарбований у жовте, дивився на озеро. Оскільки вітер тут дув зазвичай ззаду, то фасад був засипаний снігом лише до середини. За кілька хвилин я відкопав вхідні двері та зробив щось на кшталт рампи для саней. На масивних дверях висів молоток, і я вже хотів постукати, коли Ешлі запропонувала:

— Ти спершу штовхни — може, відчинено?

Двері легко піддалися під моєю рукою.

Уся трикутна конструкція зі скрученої сосни утворювала одну величезну кімнату. Тут, мабуть, і баскетбольний майданчик помістився б. Підлогу зроблено з бетону. Дах по боках спускався аж до землі, тому вікна були лише спереду й позаду. Праворуч був камін, у якому вільно могли б спати двоє людей. Перед ним стояла масивна чавунна решітка. У кутку лежали дрова — купа заввишки метри три. Ми двоє могли б усю зиму ними топити. На мій погляд, їх було шість або сім вантажівок, не менше.

Посеред кімнати хтось звалив на купу два десятки подертих лавок та кілька сріблястих каное, які, либонь, чекали тут на весну. Ліворуч розміщувалася кухонна зона, а в дальньому кінці були сходи, що зникали десь нагорі. Я піднявся. На другому поверсі місця було приблизно вдвічі менше. Поверх розташовувався здебільшого над каміном. Дерев’яна підлога трималася тут на величезних тросах, прикріплених до сволоків даху. Вочевидь, це була спальня, бо я нарахував п’ятдесят-шістдесят двоповерхових ліжок, помережених візерунками та малюнками, а також повідомленнями про те, хто кого любить. Посеред кімнати насмітила білка — покинула залишки шишки. Ще хтось погриз шматок пінопласту й теж не прибрав за собою. На підвіконні утворився цілий цвинтар мух, бджіл та інших комах. Електрики тут не було, як не було й вимикачів на стінах. І геть усе вкривав грубезний шар пилу.

Наполеон вискочив зі спальника Ешлі й утяв чотири кола по кімнаті, супроводжуючи свій рух дзявкотом. Потім повернувся до мене та залив слиною усю мою ногу.

Я затягнув сани в кімнату, а потім поближче до каміна, де заходився розпалювати вогонь. Шукаючи щось маленьке, що можна б використати для цього, я знайшов коробку з-під осмолу[42] та розсміявся. Розклавши невеличкий вігвам — маленькі тріски внизу разом зі шматками картону зі старої коробки, більші нагорі, — я витяг свій лук та почав крутити.

— Гм… Бене! — почувся голос Ешлі.

— Що там таке? — Якраз з’явився перший дим, і я не хотів відволікатися.

— Ось що! — вона тицьнула пальцем у поличку над каміном, де стояла пляшка рідини для розпалу. Майже повна. А поруч із нею — коробка сірників. Я швидко облив рідиною свій вігвам, чиркнув сірником і кинув його на змоклий папір.

Коли я почав працювати в лікарні та отримувати зарплатню лікаря, я чомусь став більше часу проводити у дýші. Навіть голитися почав у душі. Звісно, це вже розкіш, але мені страшенно подобається дихати гарячою парою, стояти під струменями гарячої води — загалом розслаблятися. Власне, саме так я і почувався, дивлячись на велике тріскуче вогнище.

Я вщент промок. Кожен клаптик мого одягу був мокрий та холодний. Руки в мене потріскалися, бо ті джинсові обмотки вже давно нікуди не годились. Я сів до вогню, простяг руки та почав розмотувати ганчірки. Ешлі мовчала, і я теж. Звільнивши руки, я зняв мокру куртку і светр, сів поруч із Ешлі та міцно її обійняв.

Ми зрештою можемо перепочити. Можемо дати одкоша тій безнадії, що висотувала з нас життя.

Тільки-но будівля прогрілася, я знов пішов нагору та оглянув ліжка. Усі були порожні, крім одного. На ньому лежав подвійний поролоновий матрац, який хтось трохи погриз із країв. Я збив з нього пилюку — курява знялась у повітря густою хмарою, — та потяг униз, де розклав перед каміном. Наполеон миттю застрибнув на нього якомога ближче до вогню та скрутився калачиком. За кілька хвилин, поки мене не було, тут стало дійсно тепло.

Спочатку я дістав з рюкзака свій спальний мішок та розгорнув його на матраці, а потім обережно допоміг Ешлі перелізти з її спальника в мій. Вона вже зовсім не мала сили. Я підклав їй під голову свій наплічник, зняв з ноги шину та роздягнув. Одежину поклав поруч зі своєю курткою на лаві. Влаштувавши Ешлі, я почав роздягатись і сам. Із сухого у мене лишилися спортивні труси, що їх Рейчел подарувала мені багато років тому. Це був скоріше жарт, аніж справжній подарунок, але виявилося, що вони дуже зручні.

У цьому одязі я й пішов оглядати кухню.

Тут були дві великі дров’яні грубки, з яких виходив великий чорний комин та зникав десь у стіні. Посеред цієї частини приміщення стояли кілька довгих столів для приготування їжі, а коло іншої стіни була величезна раковина з іржевідпорної сталі та великий білий газовий водонагрівач над нею. Узагалі схоже, що тут було все для того, щоб обслуговувати велику кількість людей.

Я покрутив кран, але воду, либонь, перекрили. Під нагрівачем не горів вогник. Я штовхнув бак рукою — повний. Треба розпалити. Відкрутив газовий кран — запахло пропаном, і я чиркнув сірником. Потому я заходився розпалювати піч — відкрив затулу на трубі та наклав побільше дров. Поруч знайшовся великий казанок, у який я напхав снігу.

На дальній лівій стіні були якісь масивні двері на великих завісах та із засувом на замку. Я смикнув на себе — ані руш. Коло каміна я бачив стальну кочергу. Довжиною майже два метри та завтовшки як мій великий палець, вона легко могла замінити ломик. Я встромив її в замок та навалився на інший кінець. Потім ще раз, сильніше. Замок витримав, а от вушко засува — ні. Я відчинив двері та зайшов усередину. Ліворуч паперові серветки, сотні пластикових тарілок, з тисячу пластикових стаканчиків. Праворуч — пачка чаю без кофеїну в пакетиках та велетенська бляшанка консервованого супу. Сім з половиною літрів.

Ось воно.

Я зав’язав на поясі старий фартух — очевидно, ним колись мили піч, — і почав шукати дату виготовлення на бляшанці. Не те що це мало якесь значення, але приємно було побачити, що ще протягом кількох місяців суп був їстівним. Ешлі лежала коло каміна, спираючись на лікоть. Хвилин через тридцять вона клацнула пальцями та помахала мені — мовляв, підійди. Я зробив кілька кроків у її бік та спитав:

— Що таке?

Вона знов помахала. Я підійшов ближче, але її це не влаштувало.

— Ну ж бо, підійди.

— Чого тобі?

— Хочу сказати, що в житті не бачила нічого сексуальнішого.

— Ти що, про мене?

Вона всміхнулася й тицьнула в бік кухні:

— Та ні, дурнику! Я про оте!

— А що там? — не второпав я.

— Казанок з отим пахучим супом!

— Слухай, та тобі б до лікаря…

— А я тобі вже днів із шістнадцять про це кажу.

За годину ми вже насолоджувалися шматочками картоплі та м’яса. В Ешлі з підборіддя капали масні краплі бульйону.

— А що це за місце? — спитала вона.

Я налив Наполеонові миску супу — не встиг і помітити, де він дівся, — тож тепер пес із вдоволеним виразом на морді скрутився біля моїх ніг.

— Думаю, якийсь табір альпіністів. Може, бойскаутів.

— Нащо комусь загалом потрібен чай без кофеїну? — Ешлі сьорбнула чаю та скривилася. — А як, гадаєш, вони сюди потрапляли, ті скаути?

— Не знаю. Звісно, усе це треба якось сюди притягти, і навряд чи хтось пер оті залізні плити на собі. Коли мій одяг просохне, я піду перевірю інші будівлі. Може, щось знайду.

— Добре було б знайти ще їжі.

Ми з нею влупили по дві миски супу й розляглися перед каміном. Нарешті я не був голодний — яке чудове відчуття.

— За що питимемо? — підняв я чашку чаю.

— За тебе, — Ешлі підняла свою.

Вона й досі була дуже слабка, а тепер ще й надто сита, щоб навіть звестися на лікті. Звичайно, вечеря — це добре, але щоб вона бодай трохи оговталася, знадобиться ще кілька так само ситих днів. Я дивився у вікно. Надворі падав густий сніг — майже нічого не було видно. Зрештою я допив чай, згорнув свою куртку замість подушки та поклав поряд з Ешлі.

— Бене! — вона схопила мене за руку.

— Що?

— А може, потанцюємо?

— Жінко, якщо я зараз хоч трохи поворухнуся, мене знудить. Просто на тебе.

— Та нехай, — розсміялась Ешлі.

Я узяв її під руки та обережно підняв. Вона охопила мене за пояс і поклала голову на груди.

— Голова йде обертом.

Я обережно почав опускати її назад, але вона піднесла праву руку та мовила:

— Ну лиш один танок, будь ласка.

Я схуд настільки, що труси ледь трималися в мене на стегнах. Серфери полюбляють убиратися в такі шорти, що висять десь на кісточках. На Ешлі була футболка, яку вже немає сенсу прати — тільки спалити. Трусики на ній теж висіли, бо сідниці майже повністю зникли. Я узяв її за руку, і ми нерухомо стояли. Вона спиралась на мене головою.

— Та ти просто скелет, — захихотіла вона.

Я кивнув і повільно обійшов коло неї, тримаючи її за руку. Мої ребра при світлі вогню легко було перерахувати, навіть не торкаючись. Її ліва нога сильно набрякла — була, мабуть, удвічі більша за праву.

Ешлі заплющила очі та неквапно похитувалася. Стояти рівно, либонь, їй було важко. Ступивши трохи ближче, я охопив її за талію, а вона мене — за шию. Тут я почув, що Ешлі мугикає якусь незнайому мелодію. Поводилася вона наче п’яна.

— Слухай, — прошепотів я їй на вухо, — я більше не хочу чути отих нісенітниць, щоб я тебе покинув. Згода?

Вона перестала хитатися та притисла вухо до моїх грудей, а долоню поклала поруч. Кілька хвилин вона не відповідала, а потім тихенько мовила:

— Згода.

Маківка її голови торкалася мого підборіддя. Я занурився носом у її волосся та глибоко вдихнув.

— До речі, — Ешлі підвела на мене очі, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, — а в що це ти одягнений?

Ті спортивні труси, що їх подарувала Рейчел, були неоново-зеленого кольору. Взагалі-то вони мали б сидіти як бріфи чи велосипедні шорти, але зараз через втрату ваги теліпалися, наче сімейники.

— Я завжди насміхаюся… чи насміхався з білизни, яку носила Рейчел. Мені завжди кортіло бачити на ній щось із «Вікторіяз Сікрет», щось вишукане. А їй подобалася функціональна білизна, спортивна. Ніякої краси. Якось я подарував їй трусики в «бабусиному» стилі — на кілька розмірів більше, ще й затуляють майже весь живіт. А вона справді їх одягла. А потім ще й подарувала мені оце.

— А куди тут вставляють батарейки? — гигикнула Ешлі.

Добре нарешті разом сміятися.

— Вона ще й листівку до них приклала. Адресувала Кермітові[43].

— Навряд чи Керміт став би в таке вбиратися.

— Ну а я ось іноді вдягаю.

— Чому?

— Щоб нагадати собі дещо.

— Що саме?

— Я інколи починаю ставитися до життя надто серйозно, і мені не завадить трохи посміятися.

— Я теж, мабуть, носила б такі, — кивнула вона. — А тобі ще не завадила б футболка з написом «Скажи креку ні».

Скоро Ешлі втомилась, і я обережно опустив її назад на спальник, підмостив щось під голову та налив чаю.

— Ось, випий ще.

Вона зробила кілька ковтків, а я тим часом підняв вище її ушкоджену ногу, щоб зменшити набряк. Мабуть, доведеться знов обкласти снігом.

А ще треба перевірити інші будівлі й пошукати їжу і якусь мапу. Та наразі я надто зморився, на вулиці вже стемніло, а сніг щільно затрушував вікна. А ще надто вже тут було тепло коло каміна… Я нарешті зігрівся, наївся й висох.

Свій спальник я поклав на підлогу, почухав на ніч Наполеона та влігся.

Я вже майже заснув, аж раптом збагнув дещо. Коли ми з Ешлі зображали оті танці, коли вона тулилася до мене, коли я відчув тепло жіночого тіла — я жодного разу не згадав про дружину.

Сон від мене втік, і я, як був босий, вислизнув надвір, де мене страшенно знудило. Говорити я зміг не скоро.

Розділ тридцять перший

Привіт. Це я, Керміт. Ешлі питає, як у ті мої труси вставляються батарейки. Я втратив трохи ваги, отож вони на мене завеликі. Не сказав би, що вони й раніше мене прикрашали, але зараз точно не стало краще.

Пам’ятаю, як через три місяці тебе почав турбувати твій «животик». Я став помічати, як ти зиркаєш на своє віддзеркалення та не можеш збагнути, як до себе ставитися. Ти не хотіла носити вільний одяг, але не могла вбиратись і у вузький. Була наче ще «не така вже й вагітна», але і не вагітною ти нікому б не здалася. Твій живіт був розміром з волейбольний м’яч. Тоді саме вийшов фільм «Вигнанець» із Томом Генксом, і ми почали називали дитину Вілсоном[44].

А потім дитина почала рухатися. Вона постійно переверталась у твоєму животі. Ти надсилала повідомлення мені на пейджер, а я телефонував тобі з операційної:

— Пейн слухає, мем.

— Вілсон хоче з вами поговорити.

— З’єднайте нас.

Ти прикладала слухавку до живота, і я говорив з нашим сином чи, може, донькою. А потім ти казала:

— Ой-ой, він брикнувся! Мабуть, буде футболістом! — Або ж: — Ні, анічогісінько. Либонь, спить.

Минув четвертий місяць. П’ятниця, я затримався на роботі, а тобі страшенно закортіло смаженого луціана[45]. Ми замовили столик у гриль-ресторані. Коли я зайшов додому, ти якраз була в душі. Я зазирнув у ванну й побачив, як ти змиваєш із волосся шампунь. Ти мене не помітила, а я сперся на двері та розв’язав краватку. Видовище було просто чудове. Ти — мокра, вагітна, сяйлива… моя.

Нічого прекраснішого та звабливішого я не бачив ніколи в житті.

Аж раптом ти мене помітила.

— Гей, тобі краще не дивитися так на мене — ану як мій чоловік побачить.

— Він мене зрозуміє.

— Та що ти кажеш? А хто ж ти такий?

— Твій… лікар.

— Що, правда?

— Ага.

— І що, лікуватимеш мене?

— Та тебе наче вже хтось полікував, — підняв я брови та всміхнувся.

Ти розсміялася й за краватку потягла мене до себе.

Рейчел… коли я дивлюсь у минуле, на своє життя, та шукаю якусь мить, що стала б його кульмінацією — я думаю саме про той момент. Якби Господь дозволив мені повернутися в минуле і знову пережити лиш одну мить, — я обрав би саме цю.

Хоча наступна мить теж була дуже приємною.

Розділ тридцять другий

Надворі світанок сімнадцятого дня. За ніч нападало багато свіжого снігу. Теплий і сухий одяг є просто безцінним. Ешлі ще спала, і хоча обличчя її пашіло та вона щось бурмотіла уві сні, уперше за весь цей час вона мала розслаблений вигляд. На стіні я відшукав кран, що перекривав водопостачання до нагрівача, та повернув його. Потім розвернув кран над раковиною: побігла брунатна вода з іржею. Я зачекав, доки потече чиста вода, й запалив нагрівач. Ванна зараз не завадить.

На пояс я повісив сокиру, у руки взяв лук та з усім цим рушив перевіряти інші будівлі. Наполеон, енергійний і грайливий після вечері й відпочинку, вискочив повз мене на вулицю у сніг. Лапки його провалились аж до живота, і йти він не міг, тому я підхопив пса на руки та взяв із собою, а він і далі сердито гарчав на сніг. Я почухав йому животик.

— Славний хлопчик. Подобається мені твоя вдача, — мовив я до собаки.

Ранок видався морозяним, і де-не-де сніг узявся кіркою, але я майже на кожному кроці провалювався по коліно. Знову треба зробити снігоступи.

Усього тут було сім споруд. Одна — душ нарізно для чоловіків і жінок. Тут я знайшов лише кілька брусків мила та паперові рушники. Водогін не працював, і крану для нього я не знайшов. Інші п’ять були житловими будинками такої самої конструкції: рама у формі літери А, одна кімната внизу та друга нагорі. У кожній будівлі була окрема дров’яна піч, килим на підлозі та горище. В одному будинку я навіть знайшов крісло. Замків на дверях ніде не було.

Сьома будівля мала дві кімнати — мабуть, вони призначалися для інструктора чи хто був за головного. У спальні тут стояли три двоповерхові ліжка з матрацами й товстими зеленими ковдрами з вовни. На одному була навіть подушка. У шафі я знайшов три білі рушники та пазл на тисячу шматочків. Обкладинки вже давно не було, але коробочка здавалася важкенькою. Коло шафи стояв металевий сейф на двох замках — прикручений до підлоги. Двома ударами сокири я зламав замки та підняв віко. Сейф був порожній.

У кімнаті, що правила за вітальню, були два дерев’яні крісла, грубка та стіл з рипучим стільцем. У верхньому ящику столу лежала потерта «Монополія». За три рази я приніс усе це до головної будівлі — навіть крісло. А коли виносив його, помітив іще одну вкрай важливу річ: на стіні висіла мапа-барельєф. Звісно, за такими мапами ніхто не орієнтується на місцевості — за нею годі визначити точні відстані. Їх роблять лише як рекламні постери чи для того, щоб приблизно показати розташування найближчих міст. Між пластиковими засніженими піками вгорі я прочитав: «Гори Юїнта». Збоку йшов напис «Національний парк Восатч», а у кутку праворуч — «Національний парк Ешлі».

Як доречно.

Невеличка цятка зі стрілкою стояла десь посередині парку Ешлі. Поруч із нею маленькими літерами було зазначено: пересування лише пішки та верхи, рух на моторних транспортних засобах заборонено.

Унизу під мапою повідомлялося: 1,3 мільйона акрів дикої природи для найкращого родинного відпочинку. У лівому верхньому кутку була цятка з позначкою «Еванстон, Вайомінг», від якої на південь вело шосе 150. Дрібними літерами на шосе було написано «Закрито взимку».

Усюди по краях мапи були намальовані веселі люди на сноубордах, лижах, конях, з рушницями чи великими рюкзаками. Чудова реклама різноманітного відпочинку на природі. Угорі вздовж краю мапи пролягло федеральне шосе 80 — від Еванстона до Рок-Спрінґс. Із Рок-Спрінґс на південь у містечко Вернал ішло шосе 191, а звідти вздовж нижнього кордону мапи на захід — шосе 40, що з’єднувало кілька невеличких містечок, відтак повертало на північний захід та перетинало шосе 150.

Я придивився ближче до парку Ешлі й серед засніжених вершин відшукав невеличкий хрестик із кнопкою, що стирчала з його середини. Поряд з ним чорнилом було написано: «Ми тут». Я зняв мапу зі стіни та разом з Наполеоном рушив до нашого каміна. Коло дверей Наполеон, раптом щось спостерігши, чкурнув кудись у кущі. Я навіть не встиг помітити, що ж там було, як вони обоє вже зникли — чулося лише віддалене гарчання малого.

Ешлі спала. Я прилаштував крісло коло каміна та ще раз визирнув за двері — як там Наполеон. І досі чути гарчання. Мабуть, не варто за нього переживати. Узагалі з-поміж нас трьох він краще за всіх може сам про себе подбати. Ми лише заважаємо йому.

На кухні я розпалив вогонь в одній із печей та оглянув раковину. Вона тут була чи то зі сталі, чи то з цинку та стояла на підпорках з мою руку завтовшки. Розміри її вражали — гадаю, тут вільно могли б сісти двоє людей. Конструкція здавалася вкрай надійною — така і цілий будинок витримає. Я вимив її та наповнив гарячущою водою. Пара здіймалась аж до стелі. Я роздягнувся й з насолодою заліз до неї. Не пам’ятаю нічого приємнішого за останні два тижні.

Мився я довгенько — мабуть, двічі обскріб кожен міліметр шкіри. Коли я виліз із води, відмінність між запахом чистого та брудного тіла важко було не відчути. Я докинув у камін дрова, а сам заходився прати одяг і розвішувати його коло вогню. Завершивши з усім цим, я зробив дві чашки чаю та сів поруч із Ешлі, яка вже почала прокидатись. Я допоміг їй підвестись, і вона вдячно встромила носа в гарячу чашку.

— Ти наче став приємніше пахнути, — зауважила вона, підвівши обличчя від чашки.

— Знайшов тут трохи мила.

— Ти що, мився?

— Двічі.

Вона поставила чашку долу та наполегливо мовила:

— Ну ж бо швидко неси мене у ванну!

— Та можна. Тільки маю попередити, що від гарячої води збільшиться набряк, отож потім доведеться знову обкладати ногу снігом. Добре?

— Згодна.

Я допоміг їй дістатися раковини. Тут вона поглянула на свої ноги.

— Господи. А бритви ти тут випадково не знайшов? Хоч би іржавої…

Ешлі сіла на краєчок раковини, і я повільно опустив її всередину. Вода сягала їй до плеч. Вона повільно зігнула ноги в колінах та поклала на сушку для посуду поряд з раковиною. Потім витягла руку й жестом показала, щоб я приніс її чашку.

— Усе, можеш бути вільний. Я покличу, — махнула вона рукою.

Це ж треба, як просто ванна може покращити настрій! Я вмостився у кріслі коло каміна, а потім згадав.

— До речі, знаєш, де ми зараз? — гукнув я.

— Ну, здивуй мене.

— У національному парку Ешлі.

Коли я виходив на вулицю, вона й досі сміялася.

Розділ тридцять третій

Ешлі приймає ванну, а я вийшов надвір. Вітер дещо посилюється. Наші справи… я навіть не знаю, чи вони поліпшилися, чи ми просто відкладаємо неминуче?

Пам’ятаєш, коли ти була на четвертому з половиною місяці? Ти лежала на столі, а медсестра намастила твій живіт слизом (чомусь слово «гель» тебе не влаштовувало) та почала водити по ньому апаратом. Я дав їй конверт і попросив:

— Тільки не кажіть нам поки що стать, добре? Просто напишіть, хлопчик чи дівчинка, і покладіть у цей конверт, а ми за вечерею відкриємо.

Вона кивнула та почала показувати нам голівку, ніжки й навіть ручку. Просто чудовий був момент. І попри те що я бачив десятки цих зображень, мене це неймовірно вразило. А потім сестра розсміялася. Ми ще тоді мали б здогадатись, але ні…

— Що таке?

Вона лише похитала головою, написала щось на аркуші паперу та сховала в конверт.

— Вітаю вас. Мати й дитина абсолютно здорові. Бажаю вам приємної вечері.

Я повіз тебе додому, а ти постійно питала:

— Ну що, як гадаєш, хлопчик чи дівчинка?

— Точно хлопчик.

— Ну, а якщо дівчинка?

— Значить, точно дівчинка.

— Ти ж щойно був упевнений, що хлопчик.

— Сонечко, я не знаю, — розсміявся я. — І мені байдуже. Яку дитину дадуть — таку і візьму.

Увечері ми поїхали до нашого улюбленого ресторану, «У Метью», на розі коло площі Сан-Марко. Нам залишили столик у задній частині ресторану. Ти просто світилася щастям — ніколи доти не бачив тебе такою.

Не пам’ятаю вже, що ми замовили, але, мабуть, щось від шеф-кухаря, бо Метью вийшов привітатися з нами й подарував пляшку шампанського. А ми з тобою сиділи одне проти одного, у келихах тихенько вибухали бульбашки шампанського, сяйво свічок відбивалось у твоїх очах… На столі лежав той конверт. Ти посунула його у мій бік. Я — назад до тебе. Ти — знов до мене, але я накрив його долонею.

— Кохана, відкривай-но. Ти заслужила.

Ти взяла конверт, розпечатала, витягла аркуш і притисла до грудей. Потім розгорнула та повільно прочитала. Думаю, ти прочитала ті слова двічі або й тричі, адже, либонь, минула вічність, перш ніж ти зронила бодай звук.

— Ну? Ну що там? — не витримав я.

Ти поклала аркуш на стіл та взяла мою руку.

— І те, і те.

— Люба, треба обрати. Або хлопчик, або дівчинка. І те, і те не буває… — І тут до мене дійшло. З очей потекли сльози. — Що, справді?..

Ти кивнула.

— У нас двійня?

Ти знов кивнула й затулила обличчя серветкою.

Я підвівся, узяв свій келих і дзенькнув об нього ножем.

— Леді та джентльмени, — звернувся я до п’ятнадцяти пар у залі, — дозвольте поділитися з вами новиною… Моя дружина на Різдво подарує мені двійню!

Я замовив шампанського всім гостям ресторану, а Метью презентував нам свій фірмовий яблучний коблер, що просто тане в роті. А ми усіх пригостили.

Дорогою додому ти не промовила ні слова. У тебе в голові роїлися думки про меблі для дитячої, кольори стін, колискові й таке інше. Ми зайшли додому, і ти зникла у ванній, а за хвильку погукала мене:

— Любий!

— Що таке?

— Мені потрібна твоя допомога.

Увійшовши, я побачив, що ти в самій білизні стоїш перед дзеркалом із пляшечкою олії з вітаміном Е в руках. Ти простягла її мені.

— Ось, тримай. Твоє завдання — від сьогодні й до Різдва опікуватися тим, щоб мене не з’їли розтяжки і щоб мій живіт не висів до колін. Давай, починай мастити.

Ти лягла на ліжко, а я вилив тобі на живіт усю пляшечку.

— Ой, яка мерзота! — заволала ти.

— Ну, мені ж треба намастити кожен сантиметр…

— Бене Пейн!

Я намастив тобі живіт, спину, ноги та взагалі усюди, де була шкіра.

— Господи, я наче порося, яке збираються запікати, — оглянула ти себе.

— І пахнеш теж дивно.

Ми сміялися. А потім сміялися з того, як мої руки ковзають по твоєму тілу. Було весело, еге ж?

А потім, за кілька годин, ти лежала та роздивлялася стелю, гойдаючи однією ногою.

— А ти вже думав про імена? — спитала ти.

— Ще ні. Я ледь почав оговтуватись, якщо чесно.

Ти поклала руки на живіт, підняла у повітря іншу ногу й оголосила:

— Майкл і Ханна.

Раптом у моїй голові щось стало на своє місце. Наче пазл зійшовся докупи. Я перекотився, притис губи до твого кругленького живота й прошепотів:

— Майкл і Ханна.

Аж тут ізсередини хтось дав мені копняка. Нас стало четверо.

Може, оце той самий момент. Може, аби я міг, я повернувся б у той момент і почав усе спочатку. Купався б у твоєму сміхові та тій олії… Шаленів би від думки про дві порції всього… Я ніколи не зміг би стати щасливішим.

Розділ тридцять четвертий

Наполеона довгенько не було, і я почав хвилюватися. Одяг мій вже висох, так що я зібрався, узяв лук, застебнув куртку та рушив надвір. Вітер дув мені у спину, у бік озера. Я посвистів, але пес не відгукнувся. Сліди вели на пагорб, а потім уздовж хребта над озером. Судячи з того, що біг собака зиґзаґом, він за кимось гнався. Сніг швидко засипав відбитки крихітних лап, і йти по них було нелегко. Зійшовши на наступний пагорб, я побачив його коло озера. Сніг навколо собаки мав червоний колір. Я підійшов ближче. Виявляється, не тільки сніг був червоним. Про всяк випадок я заклав стрілу в лук та повільно почав підходити ззаду. Пес загарчав, але не обернувся. Я обійшов його широким колом, щоб він міг мене побачити.

— Гей, друже, це я, не бійся. Ти в нормі? — заговорив я тихо.

Гарчання стихло, і я побачив перед ним криваво-білу грудку шерсті. Я присів коло собаки.

Наполеон був у повному порядку. І навіть більше — ніхто на нього не нападав, бо він сам полював. Той шматок шерсті колись був кроликом, а тепер від нього зосталися лише лапи.

— Молодець, хлопчику, молодець. Слухай, якщо ще кілька вполюєш, поділися з нами теж, добре?

Він поглянув на мене, погриз кролячу лапу, хрюкнув та облизався.

— Ні-ні, я тебе не звинувачую. Я теж зголоднів, друже. Ти сам дійдеш додому?

Йому, вочевидь, здалося, що я надто близько підійшов, тому пес схопив свою здобич та відтяг подалі від мене.

— Ти їж, не бійся.

Дорогою назад я почав міркувати. Так, тут ми в теплі й маємо дах над головою, але нам потрібна їжа та спосіб звідси вшитися. І терміново. Якщо розтягти, то супу нам вистачить іще на день. Якщо їжі більше не буде, то ми просто помремо в теплому приємному місці.

Повертався я інакшим шляхом, подалі від озера. Кілька разів бачив сліди лося — і не одного. Наче двоє: один великий і один менший. Численні заячі сліди — їх легко розгледіти, бо зайці стрибають, залишаючи особливу доріжку. Ну, а сліди лося важко не помітити, бо він важкий та глибоко проминає сніг.

Треба постріляти з лука, бо в такому глибокому снігу, якщо я не влучу, то стрілу вже ніколи не знайду, а їх украй мало. Я повернувся до нашої оселі, підкинув дров у вогонь, спитав, як справи у Ешлі (вона хлюпалася в раковині, наче дельфін, та сказала, щоб я забирався геть) і пішов шукати собі мішень. У одному з будиночків я знайшов шматок килима та склав його кілька разів. Потім прилаштував його на лавку, а до нього притулив паперову тарілку. У центрі тарілки я зробив дірку завбільшки з монетку.

Довжина кімнати в нашій будівлі перевищувала тридцять п’ять метрів, а мені вистачило б і п’ятнадцяти. Я відійшов від мішені, рахуючи кроки, та провів у поросі на підлозі лінію. Відтак заклав стрілу, прицілився та пошепки нагадав собі:

— Дивись на мушку, дивись на мушку… Давай, — і обережно спустив гачок.

Стріла увійшла в тарілку приблизно на сім сантиметрів над діркою. Я узяв наступну стрілу та знову повільно прицілився. Друга стріла увійшла в тарілку праворуч від першої. Третій раз — той самий результат.

Значить, слід трохи опустити мушку. Оскільки я намагався стріляти щоразу однаково з того самого місця, то це мало допомогти.

І дійсно. Я опустив мушку ще нижче — тепер занадто. Підняв назад. Потім ще раз. Загалом, за тридцять хвилин я почав влучати в дірку з відстані у п’ятнадцять метрів. Не щоразу, звісно, але кожен третій чи четвертий постріл поцілював у дірку.

— Що там у тебе за шум? — поцікавилась Ешлі.

— Намагаюся покращити наші шанси на обід.

— А може, допоможеш мені вилізти звідси?

Я підійшов. Вона вже встигла попрати свою білизну та футболку і розвісила їх над раковиною. Коли я допоміг їй вилізти, вона звичним жестом загорнулася в рушник, а потім охопила мене за шию.

— У голові паморочиться…

Ешлі сперлася на мене, щоб не впасти, та з заплющеними очима додала:

— Я чула, що чоловіки кохають очима і що вигляд оголеної жінки має їх збуджувати. Як ти з цим упораєшся?

Я обережно повів її до каміна.

— Не забувай, я і досі твій лікар.

— Точно? Лікарі наче теж люди, — всміхнулась вона, не бажаючи уникати незручної теми. — А мені більше зовсім нема чого знімати.

Шкіра на її руках та ногах вкрилася зморшками від тривалого сидіння у воді, але вона добряче помилася й пахла краще. Ешлі спиралась на мене, поки витиралася. Я посадив її у крісло — спинка відкидалася низько, тому її нога опинилася вгорі. Вогонь розгорівся надто сильно, і в кімнаті стало спекотно. Я на хвилинку відчинив двері, воліючи впустити свіже повітря.

— Бене! Ти будеш відповідати на моє запитання чи ні?

— Ешлі, слухай, я не сліпий, а ти вродлива. Але ти не моя. — Я кинув кілька дровин у вогонь. — І я кохаю свою дружину.

— Я майже постійно наполовину гола — відтоді як ти поклав мене в цей спальник. І чи не з десяток разів я бачила голим тебе. А ще ти тут кожного разу, як мені треба в туалет. Так ось: як ти даєш цьому раду? Тобі складно? Важко?

— Чесно?

— Чесно.

— Ні, не важко.

Ешлі була вражена й наче засмучена.

— Отож, значить, я зовсім тобі не подобаюся?

— Я цього не казав. Ти подобаєшся мені.

— А що ж саме тоді ти казав?

— Слухай, ми всі бачили фільми про двох незнайомців, які опиняються в диких умовах. І всі ті стрічки, як, наприклад, «Офіцер і джентльмен», закінчуються палкими сценами десь на пляжі. Несамовита пристрасть легко розв’язує усі їхні проблеми, і починаються фінальні титри. Однак у нас тут реальне життя, і я понад усе хочу додому. І бажано з цілим серцем. Та частина моєї душі, яку треба чимось заповнити, вже давно повна. Там у мене Рейчел. І тому немає жодного значення, приваблива ти жінка чи ні.

— Так що, за весь цей час — від самої нашої зустрічі в аеропорту до цієї миті — ти ані разу не думав про секс зі мною?

— Звісно ж, думав.

— Нічого не розумію.

— Думати і робити — різні речі. Ешлі, не зрозумій мене хибно. Ти надзвичайна жінка. Ти дуже вродлива. У тебе тіло як у богині. Хоча ноги поголити не завадило б. І ти дуже розумна — розумніша за мене. Щойно ми починаємо говорити, я верзу казна-що. Але десь там далеко є хлопець на ім’я Вінс, який, коли ми зустрінемося з ним, захотів би, щоб я ставився до тебе певним чином. І коли ми зустрінемося, я теж хотів би, щоб так і було. Я бажаю чесно подивитися йому в очі й не хочу нічого приховувати. Бо приховувати щось дуже боляче, це я точно знаю. — Я кинув на Ешлі пильний погляд. — Коли ми звідси заберемося, і ти, і я, ми обоє схочемо згадувати все без сорому щодо моєї поведінки. І я — я теж хочу згадувати ці дні та знати, що поводився як належить. — Я почав нервуватися. — Ми з Рейчел не разом через один мій вчинок. Чи, точніше, через те, що я не вчинив так, як належало. І мені доводиться із цим жити. А секс із тобою чи з будь-ким ще тільки поглибить прірву між нами. Хай би яким гарним той секс був, він не послабить біль від того, що я тепер не з нею. Я нагадую собі про це кожного разу, як я…

— Як що?

— Як я думаю… думаю про щось, про що не мусить думати лікар.

— Тобто ти все ж таки людина?

— Еге ж.

— Я їй заздрю, — мовила Ешлі, помовчавши.

— Ти схожа на неї.

— Чим саме?

— Ну, фізично. Ти теж спортивна та м’язиста. Мабуть, можеш одним ударом відправити мене рахувати зуби.

Вона розсміялася.

— Інтелектуально теж — мені не хочеться з тобою сперечатися. Емоційно — ти так само, як і вона, ні від чого не тікаєш. Ти любиш казати як є, а не ходити довкола. У тебе є якісь неймовірні запаси внутрішньої сили, про що свідчить твоє почуття гумору.

— А яка її найбільша слабкість?

Я не хотів відповідати на це питання.

— Ну добре, не відповідай. Якою була її найбільша слабкість до вашого розлучення?

— Те саме, що було й найсильнішою її рисою.

— Що саме?

— Любов. Любов до мене та наших дітей.

— Як же це так?

— Вона ставила нас на чільне місце. Завжди. А сама залишалася десь далеко позаду.

— І як це може бути слабкістю?

— Може.

— І це стало причиною розлучення?

— Ні. Але й не допомогло.

— А чого б ти хотів?

— Я хотів би, щоб вона була трохи більшою егоїсткою, — спробував я дібрати слів. — Як я.

Я взяв шматок фанери, змахнув з нього порох, поклав їй на коліна, а відтак подав коробку з пазлом.

— Знайшов в одному з будиночків. Зображення вже немає, тому я не знаю, що за малюнок вийде. Може, згаєш за цим трохи часу.

Ешлі миттю відкрила коробку, висипала кольорові шматочки на дошку й заходилася їх перевертати.

— Будеш допомагати?

— Е, ні. У мене голова йде обертом, навіть коли дивлюся на них.

— Та не все так погано, — вона вправно розбирала купку. — Просто треба мати дещицю терпцю, і все вийде.

Я оглянув купу шматочків.

— Ну, а якщо не вийде?

— Вийде. Може, отримаєш не те, на що розраховував, але щось точно вийде.

— Я не такий терплячий.

— Сумніваюся.

— Усе одно не хочу, дякую.

Через снігопад, що ніяк не вщухав, надворі було сіро та холодно. Наморозь розмалювала вікна чудернацькими візерунками.

Розміри ноги Ешлі мене не тішили.

— Якби я була героєм коміксів, мене звали б Людина-Нога.

Узявши велике відро, я пішов на вулицю по сніг. Там я наліпив сніжків, повернувся, сів поруч та почав катати їх по нозі. Вона відклала пазл і простелила під ногу рушника. Я робив невеличкі перерви між підходами.

— Приємного мало, — прокоментувала Ешлі, підклавши руки під голову.

— Зачекай кілька хвилин — нога затерпне, і стане легше.

— Ну, добре. А зараз зовсім невесело.

За чотири сніжки вона кинула скиглити та почала роздивлятися вікно. Я хвилин із тридцять холодив їй ногу, але ефект був нульовий — хіба що шкіра почервоніла.

— Кожну годину холодитимеш знову, добре?

Ешлі кивнула. Очі помітно почервоніли, як і все обличчя. Можливо, причиною того стала ванна, а може, і ні.

— Так що, є якісь думки стосовно того, де ми?

Я приніс ближче «мапу» та показав хрестик. Тут Наполеон пошкрябався в двері, я відчинив йому, і він вскочив, наче був тут господар. Попрямував до свого місця на матраці, нарізав кілька кіл, улігся, сховав морду під лапу та заплющив очі. У нього коло вуха і досі була кров, а живіт помітно покруглішав.

— Де це він вештався?

— Снідав.

— А нам щось приніс?

— Я казав йому, але сумніваюся, що він мене послухав.

— Ти що, не міг у нього хоч трохи поцупити?

— А ти стала б цупити їжу в нього з-під носа? Що, маєш зайву руку?

Вона погладила псові живіт.

— Згодна. Він точно не з терплячих. То що, який у нас план?

— Збираюся піти на розвідку сьогодні. Спробую здобути нам щось на вечерю.

— А далі?

— Ну… Нам потрібна їжа. А ще було б добре, аби вщух сніг.

— А потім?

— А відтак з’їмо, скільки зможемо, спакуємося й підемо.

— Куди?

— Ще не знаю. Я розв’язую одну проблему за раз.

Ешлі відкинулася та заплющила очі.

— Тоді скажеш, щойно вирішиш. Я тут почекаю.

Я наліпив ще з десяток сніжків та прилаштував коло крісла якнайдалі від вогню. Потім нарізав смужок з однієї вовняної ковдри й намотав на руки.

— Якщо я за годину не повернуся, не забудь холодити ногу. Тридцять хвилин холодиш — годину відпочиваєш. Добре? — Я взяв лук. — І пити не забувай.

— Слухаюся, сер.

— Це не жарти. Тридцять хвилин через шістдесят.

— Ти говориш як мій лікар.

— Ще б пак.

Я вийшов на вулицю. Сильний вітер здіймав у повітря невеличкі смерчі зі снігу та трусив гілки дерев. Я видерся на пагорб за табором — він був частиною того хребта, що півмісяцем обходив озеро, так що з одного боку звідси добре було видно озеро, а з другого — долину.

Оглянув табір. Хай для кого він призначався, але люди мають якось сюди приїжджати. Не можуть же таку кількість людей привозити гелікоптером. Звісна річ, можливо, вони приходили сюди пішки чи приїздили верхи, але все одно має бути якась стежка. І вона мусить бути десь поруч, бо далеко вони не зайшли б.

Я вирушив на південь по колу і справді скоро знайшов стежку. Доріжка десь на два коні завширшки звивалася між деревами та вела на просмик і в долину позаду. Можна припустити, що звідси недалеко до автомобільного шляху, бо туристи не можуть іти з рюкзаками через півштату. Гадаю, кілька миль, не більше. Якщо тільки це не табір лише для бойскаутів зі званням «Орел», але це навряд чи — надто вже він великий.

Стало холодніше. Рукам у вовняних обмотках було краще, ніж у джинсових, але від холоду ганчірки не надто добре захищали. Треба повертатись у будинок.

Ешлі проспала майже весь день. Я й далі холодив їй ногу, і вона іноді прокидалась. Узагалі за нашої ситуації сон був для неї найкращими ліками. Кожна хвилина спокійного сну — це як депозит, яким можна буде скористатися потім, коли знадобиться. А знадобитися може вже скоро.

Під вечір, коли надворі почало сутеніти, я взяв лук та знов піднявся на кряж, де бачив сліди. Знайшовши зручний осокір, я вмостився на його гілці. Через холод важко було сидіти нерухомо, але я терпів. Десь під захід сонця я побачив якийсь рух та почав уважно роздивлятися сніг. Тваринка поворухнулася знов, і я нарешті розгледів: метрів за п’ятнадцять від мене сиділо шість кролів. Я напнув тятиву, наполовину видихнув, уважно прицілився та випустив стрілу. Вона ввійшла чітко між лопатками кроля — і він задріботів лапами. Інші сиділи нерухомо. Я знов заклав стрілу, націлився й випустив.

Додому я повернувся з двома кролячими тушками на осокоровій паличці і примостив їх над вогнем. Ешлі складала пазл.

— А чого тільки два?

— Я стріляв тричі.

— І в чому справа?

— Один поворухнувся.

— І?

— Слухай, із таким відсотком влучень людей беруть до вищої ліги та вішають їхні портрети у Залі слави.

— Цього разу я закрию на це очі.

Кролик повільно підсмажився, і я навіть відшукав трохи солі в шухлядах. Ешлі з усмішкою від вуха до вуха поїдала м’ясо, запиваючи його супом.

— А ти нічогенько кроля готуєш!

— Дякую. Справді непогано — мені й самому подобається.

— Слухай, а зовсім не схоже на курку, — зауважила вона, повільно пережовуючи шматочки.

— А чому має бути схожим на курку?

— Мені здавалось, усе м’ясо на смак схоже на курятину. — Ешлі витягла з рота якусь маленьку кісточку. — Але це неправда. Узагалі відтоді, як я тут з тобою, нічого за смаком не нагадує курку.

— Ну, дякую.

За тридцять хвилин між нами лишилася тільки тарілка з кісточками та дві порожні миски. Ми вляглися коло вогню. Приємно було відчувати повний шлунок. Та особливо я сумував за сіллю. Зважаючи на те, скільки мені довелося пітніти, електролітів в організмі точно зосталося мало, і сіль не завадить.

Ешлі кивнула в бік коробки з «Монополією».

— Ти граєш у таке?

— Давно вже не доводилося.

— Мені також.

Три години потому вона мала три чверті поля, збудувала готелі чи не в кожній клітинці, а я впевнено наближався до банкрутства і платив шалені гроші майже щоразу, як кидав кості.

— Із тобою непросто! — зітхнув я.

— Ми трохи грали в це, коли я була мала.

— Трохи?

— Ну, може, трохи частіше, ніж трохи… То що, який у тебе план?

— Я збирався дочекатися, поки вщухне сніг, і подивитися, чи не зможемо ми… — Я спостерігав, як вона рахує клітинки, пересуваючи свою фішку.

— Я не про план забратися звідси. Я про план щодо твоєї дружини. Як ти збираєшся залагодити цю ситуацію?

Я стенув плечима.

— Розповідай-но.

— Я…

— Якщо ти плануєш хіба що заїкатися, то я не надто розраховувала б на успіх.

— Ти ж не даєш мені й слова сказати!

— Даю. Кажи. Що ти збираєшся робити? Ти ж гарний хлопець, ти маєш це виправити.

— Усе не так просто.

— Вітаю в реальному світі. Тут загалом немає нічого простого. Що ти їй наговорив?

— Я сказав… деякі слова…

— Як і всі ми. Які саме слова?

— Такі, що не можу їх узяти назад.

— Чому?

— Бо вони… вона… — Я заплющив очі, глибоко вдихаючи.

— А ті слова були правдою?

— Так. Але це не означає, що я мав рацію.

Ешлі кивнула.

— Колись тобі доведеться навчитися бути відвертішим. І я тобі в цьому допоможу. Зі своїм диктофоном тобі говорити набагато легше, ніж зі мною.

— А я тобі відразу це казав.

— Останнім часом ти менше записуєш. Чому?

— Може, нічого казати.

— Слухай, хоч що ти сказав — завжди можна узяти свої слова назад. Це ж просто слова. Що взагалі такого жахливого можна сказати?

Я поворушив дрова в каміні та пробурмотів:

— Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.

* * *

Ешлі спала уривками. Десь після півночі я прокинувся та підкинув оцупків у вогонь. Потім підійшов до неї, відсунув спальник та перевірив ногу. Набряк трохи зменшився, і шкіра вже не охоплювала м’язи так туго. Це добре. Поруч із нею лежала дошка з пазлом — там вже можна було розібрати якийсь малюнок. Скидається на засніжені гори.

Зблиски полум’я кидали на Ешлі дивні тіні. Ось її довгі ноги, одна вище від другої. Розслаблені м’язи. Видно колючі волосинки на ногах — зайве нагадування про те, як давно ми тут. Голова схилилася набік, і комірець футболки трохи з’їхав на плече. Трусики давно вже не охоплювали стегна — стали завеликі.

Я торкнувся її скроні й відсунув пасмо волосся. Потім провів рукою по шиї та нижче — по руці. Торкнувся кінчиків її пальців — і по її шкірі побігли мурашки.

— Ешлі!..

Вона не поворухнулася. Мій шепіт потопав у шумі вогню.

— Я…

Вона повернула голову й глибоко вдихнула, а згодом повільно видихнула. Під повіками бігали зіниці. Я ніяк не наважувався сказати правду.

Розділ тридцять п’ятий

За тиждень ми знову поїхали до лікаря. По дорозі від машини до кабінету тебе нудило в кожен смітник. Настрій я мав паскудний, а ти ще й примовляла:

— Це ти зі мною таке зробив, бачиш?

І сперечатися тут було зась.

Виношуючи двійню, треба частіше їздити на ультразвукове діагностування. Нам робили тривимірне, бо твій лікар хотів переконатися, що все йде як слід. Беручи до уваги моє становище в лікарні, вони якомога краще дбали про тебе, бо по суті піклувались і про мене теж.

Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.

Так же?

Чи ні?

Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:

— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.

— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.

— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?

Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.

— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?

Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:

— Бене, що він каже?

Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.

— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.

Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.

Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.

— Рейчел… Бене… — Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас… часткове відшарування.

— Що це означає? — Ти поглянула на мене.

Лікар говорив до мене:

— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.

— І? — Ти закинула ногу на ногу.

— І це… Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.

— І що ж ви скажете?

— Постільний режим. Повний.

— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.

— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.

Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.

— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?

— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.

— Ми це подолаємо?

— Так, якщо ситуація не погіршиться.

— А якщо погіршиться?

— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.

— Але ж…

— Люба, проблеми треба розв’язувати по одній, добре?

Розділ тридцять шостий

Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.

Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.

Це і справді був сарай. Тут зберігалися старі сідла, трензелі та стремена, рибальські котушки без ліски, різноманітний інструмент, молотки, викрутки та терпуги, іржавий ніж і кілька банок зі старими цвяхами. Було також горно з ковадлом — мабуть, тут коваль міг би підкувати коня. Очевидно, це була майстерня табору. На стіні висіли кілька старих шин — може, від квадроцикла. Якщо сюди й на квадроциклах заїжджали, то, значить, ми десь на самому кордоні парку Ешлі. А отже, шлях зовсім поруч. Ближче, ніж я думав.

Понад усе мені хотілося зрадіти таким новинам та дозволити собі сподіватися на краще. Утім, якщо я зрадію, то Ешлі побачить це на моєму обличчі й теж плекатиме надії. А вони можуть і не справдитися… Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.

Я далі оглядав сарай. Наявність тут квадроциклів усе одно не пояснює, як усе це тут опинилося. Чим же привозили сюди всі матеріали й речі? Увесь посуд та їжу? Раптом я підвів голову. На кроквах просто у мене над головою висіли шість чи вісім пластикових саней — такі чіпляють до снігоходів, коней та квадроциклів. Вони мали різні розміри. Я витяг ті, що були трохи більш ніж два метри завдовжки та досить широкі, щоб у них можна було покласти людину. Дно саней мало полозки — їх буде легко тягти по снігу. А важили вони кілограмів сім, не більше.

Я боком витяг їх крізь вікно та вже почав вилазити сам, аж раптом побачив їх: на інших санях лежали кілька пар снігоступів. А я ледь не проґавив їх! Моє серцебиття шалено прискорилося. Якщо тут є снігоступи — значить, хтось сюди в них прийшов! А отже, я зможу звідси… Господи! Їх було чотири пари. Звісно, вони не нові й ремінці на них вже задубіли, але рами міцні та майже нічого не важать. Узувши їх, я разом із санями повернувся до нашої будівлі.

— Що там таке? — обернулася до мене Ешлі.

— Твоя карета, принцесо.

— І що, там на іншому боці є і крилатий кінь?

— Ой, як смішно.

Я зняв свою систему пасків із саморобних саней та причепив її до нових. Думаю, за допомогою спальників і вовняних ковдр я зможу влаштувати Ешлі набагато зручніше.

— Далі ти їхатимеш ось у цьому.

— Мені що, доведеться весь час роздивлятися твій зад?

— Принаймні те, що від нього лишилося.

— Правду кажуть: коли ти не перший собака в запрягу, вид завжди той самий.

Добре, що вона знов жартує.

Після обіду ми знов засіли за «Монополію». Точніше, Ешлі й далі висотувала з мене останні грошенята, а я нічого не міг із цим вдіяти.

— Гаплик тобі, злидню! — попередила вона, кидаючи кості. Випало вісім — і вона враз перескочила через усю мою мізерну власність.

— Тобі ніхто не казав, що ти аж занадто азартна?

— Ні, а чого б це? — Ешлі поглянула на мене із щирим тріумфом в очах.

Під вечір мені довелося закласти все, що мав, і лишилося тільки сподіватися, що я встигну ще раз пройти через стартову клітинку та отримати двісті баксів, перш ніж Ешлі — тобто банк — зніме з мене останню сорочку. Сподівання були марні. Мені випало йти на найдорожчу з її ділянок, і вона хвилин із десять реготала, наче гієна.

За годину до заходу сонця я вмостив пазл їй на коліна, взувся та попередив:

— Незабаром повернуся.

У нових снігоступах я пішов на кряж шукати щось їстівне. І досі падав сніг, але вже не дуже густий. Панувала цілковита тиша — така, від якої навіть глохнеш.

Це ж треба, як змінилося моє життя… Немає ні телефонів, ані е-мейлів, ані інтеркому в лікарні, по якому мене кудись викликають. Немає новин, немає радіо. Ніяких звуків, окрім потріскування дров, голосу Ешлі та цокотіння кігтів Наполеона об бетонну підлогу. І один із цих звуків подобався мені дедалі більше…

Я пройшов десь милю — хвилин тридцять за годинником, — та натрапив на рівчак, переритий слідами. Причаївшись під осикою, почав чекати. Чекати довелося недовго: рівчаком промчала лисиця. Однак бігла вона так швидко, що я не встиг і тятиву напнути. Згодом з’явилася лань, але враз відчула мій запах і втекла зі швидкістю світла. Тут я збагнув, що влаштувався невдало — вітер дув з-за спини і виказував мене. Ну або, може, від мене так пахло милом, що усі обходили мене за милю. Полювати легко тільки в кіно… Оскільки вже було майже темно, змінювати своє розташування пізно, тому я вирішив посидіти ще хвилин п’ять, перш ніж піти додому. Раптом у рівчак скочив кролик. За кілька стрибків він був уже на іншому боці. Ось він спинився, відчувши у повітрі мій запах, але я вже випустив стрілу. Я влучив — пощастило. Кролику — не дуже.

Останні сонячні промені відбивалися від снігу, тож повертатися додому по своїх слідах було неважко. Наполеон знов кудись зник, а Ешлі спала в кріслі з пазлом на колінах. Я закип’ятив води та зробив чаю — востаннє, бо з тих чайних пакетиків, що ми тут знайшли, більше нічого не вдасться заварити. Кролик вже смажився в каміні. Ешлі невдовзі прокинулася — м’ясо навіть не встигло підгоріти, і ми сіли вечеряти, повільно пережовуючи кожен шматочок. М’яса ледь би стало й на одного, про нас двох і казати нічого. Наполеон скоро повернувся. Я спіймав себе на думці, що цей собака мені подобається. І він непогано дбав про себе сам — судячи з того, як вдоволено облизувався і як помітно покруглішав його живіт. Як завжди, пес нарізав кілька кіл на своєму улюбленому місці на матраці, потім влігся на спину, задерши лапи вгору. Я присів поруч та почухав йому животик, і одна його лапа почала кумедно смикатися.

— Ну хоч він трохи погладшає, — зауважила Ешлі. — Бо я вже почала переживати за його голі кістки.

Я нахилився, і з моєї кишені на грудях випав диктофон.

— І що, батарейки й досі працюють? — кивнула вона на маленький прилад.

— Я в аеропорту купив цілу купу — випадково.

— Здається, що той аеропорт був десь у минулому житті.

— І не кажи.

— А батарейки підходять до тих твоїх трусів?

— Дуже смішно.

— І що ж ти їй розповідаєш?

Я не відповів.

— Що, це щось дуже особисте?

— Та ні…

— Що ж тоді?

— Я… я розповідаю, у якій паскудній ситуації ми опинилися.

— Хочеш сказати, що тобі не подобається зі мною подорожувати?

— Загалом ти чудовий напарник для будь-яких пригод. От якби ще тільки не тягти тебе через півкраїни.

Вона розсміялася.

— Викрутився! А чого ти не скажеш їй, що сумуєш за нею?

Судячи з дивного яскравого світла з вікна, на небо зійшов місяць. На підлогу впали чудернацькі тіні.

— Казав.

— Думаю, ти не казав їй усього, що б хотів.

Я покрутив диктофон у руках.

— Я чимало всього наговорив. Може, твоя черга? Скажи, ти сумуєш за Вінсом? Чого тобі бракує?

— Ну добре. Дай подумати. Так… Мені бракує його кавоварки… Я сумую за тим, як пахне в салоні його «Мерседеса»… Сумую за аскетичністю його парубоцького лігва у пентхаусі — бачив би ти, який там вид з балкона! Звідти навіть вогні стадіону ввечері видно, коли йде гра. Ох, що завгодно віддала б за один з тих хот-догів, що продають на стадіоні. Або навіть за брецель![46] Що ще? Не вистачає його сміху… а ще я сумую за тим, як він на мене дивиться, і за його постійними дзвінками — навіть коли він заклопотаний.

— Ти наче голодна?

— Ані крапельки, що ти!

Ешлі незабаром заснула, а я ще довго лежав і думав. Чомусь вона майже нічого не розповіла мені про Вінса.

Розділ тридцять сьомий

Минув місяць, і ти вже була готова на стіни дертися. Рахувала хвилини до чергового ультразвукового обстеження. Ми приїхали в лікарню, і в кабінеті УЗД на нас вже чекав Стів. Медсестра почала водити приладом по твоєму животу, Стів уважно роздивлявся щось на екрані. Раптом вона спинилася та кинула на нього важкий погляд. Лише ти і досі нічого не розуміла.

— Слухайте, якщо зараз мені ніхто нічого не пояснить, тут буде катастрофа, — мовила ти.

Стів простягнув тобі рушника, а сам поглянув на медсестру. Вона негайно вийшла з кімнати. Я допоміг тобі витерти гель зі шкіри та сісти.

— Стан розриву погіршився. Дуже сильно. — Стів важко сперся на стіну, опустивши очі на свої руки. — Але це ще не означає, що у вас більше не може бути дітей, Рейчел. Це просто аномалія, таке буває. Ви абсолютно здорова, у вас іще будуть діти.

Ти подивилася на мене — вочевидь, нічого не второпавши.

— Люба, вагітність висить на волосинці, можна сказати, — спробував перекласти я.

— То з малюками все в нормі? — поглянула ти на Стіва.

— На цей момент — так.

— Вони отримують усі потрібні речовини?

— Так, але…

Ти підняла долоню.

— Але з ними все нормально. Зараз. Правильно?

— Так, але…

— Але що? Про що тут навзагал може йти мова? Я буду і далі лежати в ліжку. Можна навіть перевезти мене сюди. Я робитиму все, що треба. Що завгодно.

— Рейчел, якщо плацента відірветься остаточно…

— Вона не відірвалася, — вперто похитала ти головою.

— Рейчел… Навіть якби ви зараз лежали на операційному столі, а я стояв у хірургічних рукавичках поруч, дуже сумніваюся, що я би встиг урятувати вас, якщо плацента відірветься. Кровотеча буде шалена. Ваше життя в небезпеці. Я маю забрати дітей.

— Куди це ви їх заберете? — поглянула ти на нього так, наче він з’їхав із глузду.

— Ви мене розумієте.

— Ні, нічого такого ніхто не робитиме!

— Якщо ми цього не зробимо… Ніхто не виживе.

— Які в нас шанси? Кажіть. У відсотках.

— Якщо ми просто зараз кладемо вас на операцію, шанси дуже добрі. Якщо ж ні — з кожною хвилиною вони катастрофічно зменшуються.

— Кажіть «якщо ні».

— Зрозумійте, навіть якщо ми постійно вас перевірятимемо, то все одно не дізнаємося про це, аж поки не стане надто пізно. Це призведе до швидкої кровотечі і…

— Одначе ми можемо, приміром, покласти мене в ліжко принаймні на чотири тижні, а потім зробити кесарів розтин і відправити нас додому? Двох малюків та двох украй стомлених батьків?

— Так, якщо ви залишатиметеся в ліжку протягом чотирьох тижнів, є певна ймовірність. Але така сама ймовірність зірвати джек-пот у Вегасі. Зрозумійте, ви наче ходите з капсулою ціаніду у шлунку: щойно вона відкриється, надії немає.

— Мої діти — не ціанід.

— Рейчел…

— То що, у нас є шанси?

— Теоретично є, але…

— Я вже бачила їхні обличчя, — ти тицьнула пальцем у монітор. — Ви ж самі показали мені їх! З усіма оцими вашими супер-три-де-технологіями!

— Рейчел, це нерозумно.

— Я не збираюся дивитися на ці обличчя решту свого життя, щойно заплющу очі. Я не хочу постійно думати про те, що було б, якби ви не «забрали» їх. Що було б, якби ми не погодилися на ваші скажені заходи безпеки.

Стів мовчки подивився на мене та знизав плечима:

— Рейчел, наразі це просто купка клітин.

Схопивши його руку, ти притисла її до свого живота:

— Стіве, знайомтеся: це Майкл і Ханна. Вони раді вас бачити. Ханна чудово грає на піаніно — може, вона майбутній Моцарт. А Майкл має величезні здібності до математики й бігає достоту як його татко. Він збирається знайти ліки від раку.

Стів змучено похитав головою. Ваша розмова зайшла в глухий кут, а я — я був не надто вже й корисний.

— Скільки в нас часу? На те, щоб ухвалити рішення? Зараз, на емоціях, важко щось вирішувати, — втрутився я.

Лікар стенув плечима.

— Думаю, я міг би відтермінувати до завтрашнього ранку. У вас ще будуть діти. Такого більше не станеться. Це випадковість. Ви одразу зможете пробувати завагітніти.

Ти охопила руками живіт.

— Стіве, то не випадковість. Ми хотіли цих дітей.

Додому ми їхали в цілковитій тиші. Ти тримала руки на животі. Я припаркував машину та сів поруч із тобою на веранді. Вітер бавився із твоїм волоссям.

— Люба, ходімо, я допоможу тобі лягти, — заговорив я першим.

Ти кивнула, і я відніс тебе нагору, влаштував у подушках та сів поруч. Запала гнітюча тиша. За вікном океан збирався вибухнути штормом.

— Рейчел, слухай, шанси в тебе мізерні.

— Наскільки?

— Я сказав би, менше від десяти відсотків.

— А Стів що каже?

— Ще менше.

— А сімдесят п’ять років тому нікому й не випадало приймати таких рішень. Вони просто не знали всього цього.

— Так, але за вікном не тридцяті. І завдяки сучасній медицині в нас є вибір.

— Бене, ми вже зробили свій вибір. Тієї ночі, п’ять місяців тому. Ми вже ризикнули тоді — ризикнемо і зараз.

Я прикусив губу, а ти взяла мою долоню та поклала на живіт.

— Бене, я бачу їхні обличчя. У Майкла твої очі, а в Ханни — мій ніс. Я відчуваю, як вони пахнуть, я бачу, як вони усміхаються, я бачу кожну лінію на їхніх долоньках. Вони — частка мене. Частка нас.

— Це егоїзм.

— Шкода, що ти так думаєш.

— Десять відсотків — це нищівні шанси. Це майже смертний вирок.

— Це дрібка надії.

— І ти хочеш поставити все на дрібку?

— Бене, я не гратиму в Господа Бога.

— А я і не прошу тебе грати в Господа! Я прошу тебе дозволити йому виконати його роботу. Я бачив оті малюнки — Ісус опікується всіма діточками. Нехай до нього підуть іще двоє. А ми побачимося з ними, коли самі там опинимося.

— Він отримає їх тільки за умови, якщо візьме й мене, — по твоїх щоках струменіли сльози. — Ні, ну, серйозно, який відсоток тебе влаштує?

— Мабуть, бодай за п’ятдесят.

— Завжди є надія. — Ти торкнулася мого обличчя.

Я страшенно розгнівався. І ніяк не міг тебе переконати. Те, за що я так тебе любив — твоя несамовита сила, твоя здатність концентруватися й іти до мети, — саме з цим мені довелося зіткнутися. І я тоді зненавидів це.

— Рейчел, надії немає. Ти граєш у Господа, поставивши на кін своє життя.

— Бене Пейн. Я кохаю тебе.

— Тоді доведи мені це.

— Я і доводжу.

— Ти не кохаєш мене. І їх ти не любиш. Ти любиш саму ідею. Якби ти любила їх, то вже була б на операційному столі.

— Я люблю їх через тебе.

— Та забудь про них! Я не хочу їх! У нас будуть інші діти!

— Ти ж і сам так не думаєш.

— Рейчел, аби ми чинили так, як я думаю, ти б зараз була в лікарні.

— Ти абсолютно впевнений, що плацента відірветься?

— Ні, але…

— Але зараз же наші діти живі?

— Рейчел, я вивчаю медицину вже протягом п’ятнадцяти років. І моє рішення таки має якусь вагу. Тут мова йде навіть не про дітей. Ідеться про тебе. Ти помреш, а я залишуся сам-один.

Ти витріщилася на мене з неймовірним подивом:

— Бене, не можна бути цілком упевненим. Ми ризикнемо. Ми вже ризикнули.

— Та чому ж ти така вперта?! Подумай хвильку хоч про когось, окрім себе! Ти егоїстка!

— Бене, я думаю зовсім не про себе. І колись ти це зрозумієш.

— Не знаю, про кого ти думаєш, але точно не про мене!

Я одягнувся, схопив кросівки та вибіг з дому, хряснувши наостанок дверима. І побіг по пляжу. Через півкілометра я озирнувся та побачив, що ти стоїш на ґанку, дивлячись мені услід. Я й досі тебе бачу.

І щоразу, коли я опиняюся в цій миті нашої історії, я ніяк не можу придумати, як же говорити про те, що сталося далі.

Розділ тридцять восьмий

Збігло два дні. З моменту катастрофи — три тижні. Іноді здається, що вже рік минув. А подекуди — що все це було лише вчора. Дивне відчуття. Час одночасно повзе та біжить, наче знавіснілий.

Я прокинувся немов напідпитку й узявся за голову руками. За останні два дні ми з’їли одного кроля та двох білок — і все. Це допомогло нам хіба що припинити худнути, але накопичувати енергію було ні з чого. Якщо я збираюся витягти нас звідси, треба терміново знайти великий запас калорій. Так, тут ми у теплі й безпеці, гріємося біля каміна, спимо та граємо в «Монополію». Це не потребує особливих витрат сили. Проте якщо я тягтиму сани по лісу, то на холоді у снігу без енергії довго не протримаюся. Також варто зробити запас їжі, бо одночасно тягти Ешлі та полювати я не зможу. Полювати треба зараз, а потім заморозити м’ясо, і бажано з розрахунку на сім днів. Вирушити в дорогу зараз — це просто піти назустріч голодній смерті.

Хоча, може, смерть чекає на нас у будь-якому випадку.

Ешлі теж скоро прокинулася.

— Кожного разу розплющую очі, сподіваючись, що ти вже витяг нас звідси кудись, де гудуть поїзди, пахне кавою зі «Старбаксу», а найбільші мої проблеми — це хамло на дорогах та постійні телефонні дзвінки, а ще, — вона скривилася, — у кожній аптеці продають знеболювальне. І бритви з кремом для гоління.

Я вже звик до її сміху. Почувши про бритву, я інстинктивно почухав бороду. За три тижні я дійсно заріс — уже не просто щетина.

— Отут я всіма руками за.

— Даю тисячу доларів за омлет, тости, сир — побільше сиру! — та гострі сосиски. А ще за каву й сирники! — Вона підняла вгору палець.

Я поплентався на кухню кип’ятити воду. У животі гучно бурчало.

— Від тебе користі ані на грам.

Я побачив, що набряк на нозі Ешлі суттєво зменшився, а кровообіг покращився, тому вирішив зробити їй масаж. Вона сиділа у кріслі, а я заходився розминати їй ноги.

— Мене сьогодні не буде майже цілий день. Гадаю, повернуся десь після заходу сонця, — повідомив я.

Ешлі кивнула та взяла на руки Наполеона. Я підсунув пазл ближче до неї, а сам запхав свій спальник у рюкзак, причепив снігоступи, схопив лук та сокиру і пішов обходити озеро. Нові снігоступи були кращі за саморобні, я звик до них і перестав наступати одним на інший. Про всяк випадок я також узяв із собою одну з котушок Ґровера — спробую поставити сильце.

Розгулявся вітер, і навколо мене крутилися невеличкі завірюхи. Малесенькі сніжинки боляче кололи обличчя. Я рушив навколо озера туди, де кілька днів тому бачив сліди лося з лосеням. Одного такого лосяти нам з Ешлі стало б на два тижні.

Я йшов берегом озера. У місцях, де, як мені здавалося, могли б виходити якісь дрібні тварини, я поставив два сильця. Щоб покращити свої шанси, я частково загородив звірячу стежку гілками.

На іншому боці озера сніг був увесь поритий лосями. Судячи з усього, вони не просто проходили повз, а доволі довго паслися тут та відпочивали. Завдяки товстому шару криги на озері їм легко було діставати до гілок, які за інших умов високо висять над водою. Мені треба знайти вдале місце для засідки. Навколо озера росли сосни, ялини й осики. Я обрав осику, поряд з якою пролягав ланцюжок слідів. Вона стояла метрів за тридцять далі за вітром від того місця, де лосі харчувалися. Свою схованку під деревом я додатково прикрив гілками, що зрізав з іншого дерева, а зі снігу намостив щось подібне до стінки, яка затуляла б мене від вітру — та від очей тварин. Коло стовбура осики було кілька великих каменів, один з яких згодився мені за стілець. У сніговій стіні я зробив невеличке «вікно», приготував стрілу, заліз по груди у спальник і почав чекати. Десь в обід я підстрелив кролика, якого притягнув до себе в «лігво» та прикопав у сніг. Більше нікого не з’явилося, тому я задрімав та прокинувся надвечір. Упали сутінки, і коли зовсім змеркло, я рушив додому. Вертатися було не важко — ліворуч засніжене озеро, праворуч узлісся. Перше сильце було порожнє — його хтось збив. Я знов його поставив. Треба буде збільшити свої шанси. Тут як у лото: якщо хочеш виграти, грай на кількох картках одразу.

Удома я випатрав кроля й повісив над вогнем. Потім вимив руки та обличчя, і ми сіли вечеряти. Ешлі була напрочуд балакуча — помітно, як нудно їй тут протягом дня. А я ж стомився та на додачу мав кілька питань, які хотів обміркувати.

— Що, не готовий теревенити? — зрештою спитала вона.

Я доїв свою частину кролика й почав робити нові сильця.

— Вибач, я не надто добре вмію робити кілька справ одразу.

— Але ти ж працюєш у реанімації?

Я кивнув.

— Там же у людей буває багато травм одразу.

Я знов кивнув.

— Значить, у тебе все нормально з кількома справами одночасно.

— Ти що, пишеш статтю абощо?

Вона підняла брову, і цей її жест можна було зрозуміти як «давай, я чекаю».

Ліска Ґровера мала зелений колір, тому її зручно було ховати в гілках. Має спрацювати. Я приготував дванадцять однакових відрізків ліски десь два з половиною метри завдовжки та зав’язав на кінці кожного зашморг. Потім всівся на свій мішок, схрестивши ноги.

— Скажу тобі, що ми на роздоріжжі.

— Мені здавалося, що ми на роздоріжжі відтоді, як упав наш літак.

— Так, але тепер ситуація інакша.

— Яка саме?

— Треба вирішувати, лишаємося ми чи йдемо. Тут у нас є прихисток і тепло. Можливо, нас хтось знайде, але я не дуже на це розраховував би — гадаю, сюди раніше як через два-три місяці ніхто не прийде. Якщо ж ми підемо, то втратимо захист. Опріч того, ми не знаємо, як далеко нам треба йти. Якби ми могли зробити запаси їжі, то можна було б тут усе приготувати та взяти з собою — можливо, нам вистачило б на тиждень чи два. У нас нові сани й нові снігоступи, так що пересуватимемося ми швидше, але…

— Що «але»?

— Але лишається питання відстані. Ми не знаємо, скільки ще нам треба пройти. Може, тридцять кілометрів, а може, вісімдесят. Можливо, навіть більше. До того ж вже давно падає сніг — випало понад метр свіжого снігу. Тут можуть бути лавини, і…

— І що?

— А що, коли я виведу тебе звідси — а там станеться щось таке, що вб’є нас обох? Тут ми могли б протриматися.

— Так, ти дійсно у вкрай тяжкій ситуації.

— Я?

— Так, ти.

— Тут рішення ухвалюємо ми обоє.

— Переспімо з цим усім. А вранці скажеш мені, що ти вирішив, — всміхнулась Ешлі та відкинулася на спинку.

— Ти зовсім мене не слухаєш.

Замість відповіді вона притисла до себе Наполеона та вкрилася спальником. Вогонь кидав дивні спалахи, і я додав іще дров. Їх у нас було вдосталь.

— Скажеш, як будеш готовий розповісти, що тебе гризе, — почув я з-під мішка. Вона точно всміхалася.

— Я ж щойно сказав.

— Ні, не сказав. — Її рука вказала кудись на двері. — Може, піди погуляй зі своїм диктофоном? Коли повернешся — матимеш відповідь.

— Яка ж ти… причепа!

— Повір мені, я ще й не починала чіплятися. Іди-іди. Я тут на тебе почекаю.

Розділ тридцять дев’ятий

Ти маєш якийсь стосунок до цього? Не знаю, як ти це зробила, але я переконаний, що це ти посадила її до мене в літак. І я гадки не маю, про що їй ідеться. Хоча трохи, може, і маю. Утім, це ще не означає, що вона має рацію.

Може, у деякому сенсі вона й має рацію, звісно. Ну добре, вона має рацію. Усе. Вона права. А я знову тут із цим диктофоном, бо ніяк не можу сказати те, що думаю. Сподіваюся, ви обидві щасливі з цього.

І що мені тепер робити? Я взагалі не був на полюванні відтоді, як дідусь брав мене з собою. Ще в школі. Бувало, виїжджали кілька разів на птаха чи на оленя, але я ніколи не ставився до цього серйозно. Ми просто розважалися. Дідусь гадав, що йому слід було брати на полювання тата, коли той був малий, але він не брав, тому тато виріс покидьком. Через це він вирішив надолужити зі мною. Я був не проти, бо любив діда. А він любив мене. Ми добре спілкувалися, і в мене був додатковий привід забратися від батька на якийсь час. Ми жодного разу нікого не вбили, тому дорогою додому завжди зупинялись у «Ваффл Гауз». Чи у «Макдоналдсі». Чи у «Вендіз». Іноді у кафе з морепродуктами. Полювання було для нас суто приводом провести разом час, а не навчитися виживати. А тут, якщо я не влучу, чи якщо не побачу когось, чи якщо оте «хтось» побачить мене — ми помремо. Тут мій успіх має значення. Треба було мені дивитися більше передач про полювання. Чи про виживання. Як там того хлопця звуть? Беар Ґріллз[47], здається. А ще «Науку виживання». Не пам’ятаю, як його там звали. Думаю, у цих хлопців тут не було б жодних проблем. Вони сміялися б з мене, якби побачили, що я тут роблю.

Сідаючи в літак Ґровера, я і гадки не мав, що мені випаде полюванням здобувати собі харч, щоб вибратися з дикої місцевості. Я читав про випадки, коли люди виживали і в набагато гірших умовах. Але наші умови ніяк не хочуть покращуватися. Ми тут наче в льодяному пеклі. Я гадки не маю, що мені робити. І я боюся, що, якщо не придумаю нічого, дівчина отам біля каміна помре повільною смертю.

Ось. Усе. Сказав. Я це сказав. Я боюся відповідальності. А як тут не боятися? Вона мала б бути вже на роботі, свіжа та засмагла після медового місяця. Мала б розгрібати е-мейли та повідомлення з вітаннями, квапилася б закінчити якісь свої справи. Світилася б щастям, як і будь-яка щойно пошлюблена дружина. Натомість вона лежить бозна-де з йолопом, який не годен і двох слів докупи зліпити та морить її голодом.

Я нічого не можу їй запропонувати. І тобі теж. Це ви, ви обидві винні в тому, що я говорю сам до себе. Що взагалі не так з вами, жінками? Хіба не може бути так, що в чоловіка просто немає відповіді? Невже не можна нам не знати, що буде далі та що треба робити? Хіба не можна нам бути неспроможними, розбитими й розчарованими? Невже нам не можна не знати, як розв’язати проблему чи як допомогти?

Одначе ти це все і так знала. Я не кажу тобі нічого нового.

Вибач, що накричав на тебе. Зараз. І тоді теж.

Мабуть, вона мала рацію — мені треба було сказати це. Зняти цей камінь із грудей. Але я їй цього не скажу. Хоча вона і так знає. Знає — бо сама ж мене сюди й відправила. Вона нестерпна — так само, як і ти. Ви, мабуть, з одного тіста книш.

Ну добре-добре, я чую. Я скажу їй. Так-так, я знаю. Вона лежить там зі зламаною ногою та цілком залежить від незнайомця. Хоча не такий я вже й незнайомець тепер. Я вже три тижні допомагаю їй ходити в туалет. Навіть тут, у будинку хтось має притримувати їй ногу. І їй це подобається не більше за мене, але їй ніяк не можна навантажувати пошкоджену ногу. Спробуй-но присісти на одній нозі! Я пробував — не так вже й легко. Так що ми вже, можна сказати, зблизилися.

Так, я дивився на неї. І ні, це не те, що ти думаєш. Ти знаєш, про що я. Так, вона дуже приваблива. Дійсно. Вона неймовірна. Вона виходить заміж, і я щосили намагаюся доправити її до її нареченого. Не знаю, любить вона його чи ні. Іноді здається, що кохає… А іноді — що зовсім ні.

Утім, я не збираюся говорити про це з тобою.

У неї ноги як у тебе, але вона… більша. Не знаю, який у неї розмір — я не дивлюся на наліпки на бюстгальтерах. Звісно ж, я їх бачив — мені довелося зняти з неї бюстгальтер після аварії.

Ні, мені не важко. Бо я… я сумую за тобою.

Я її лікар, так що все нормально. Ну, може, трошечки важко. Ось. Ти ж хотіла, щоб я був чесний. Тож ось. Тримай. Так, мені важко. Почуття гумору в неї просто… унікальне. Воно підтримує в мені сили. Я черпаю з нього. Це сила — така, як у тобі. Вона йде десь із глибин душі. Так що вона міцний горішок. Гадаю, вона виживе, якщо тільки я не заморю її голодом.

Не знаю. Я не думав, що ми зможемо протриматися так довго. Але протрималися. Чи може все ще погіршати? Може. Це взагалі не найстрашніше, що може статися. Найстрашніше — це не мати поруч тебе. Це разів у десять важче, ніж вештатися тут цими горами.

Мені вже час спати.

Ні, я не знаю, що робити з отим «нелегко». І ні, цього я їй точно не казатиму. У жодному разі. Годі. Ні, навіть і не подумаю. Ні-ні-ні, я тебе не слухаю.

Ну добре, може, скажу. Скажу, що мені важкувато. Згодиться?

Ні, я не знаю. Не знаю як. У мене ніколи не було проблем із чесністю. З егоїзмом — були, так. Проте не з чесністю. Але ти це й так знаєш.

І я скажу, що я перепросив.

Що мені шкода за те, що я тоді на тебе нагримав. І зараз теж.

Розділ сороковий

Наступного дня я прокинувся рано та пішов ставити сильця. Повернувся я майже по обіді, але все закінчив. Тепер у мене було чотирнадцять пасток навколо озера — деякі біля води, а інші в лісі неподалік. Усі їх я перевірятиму по дорозі до моєї засідки на лося.

Туди я вирушив після обіду та години три просидів марно. Аж раптом на лід озера нарешті вийшла лосиця зі своїм лосеням. Мале пробіглося кригою по коліно у снігу, а потім вони обоє сховались у деревах та почали їсти. Лосенятко вже було досить доросле, тож не залежало від материнського молока. Зазвичай тварини народжують після суворих зим, тому цей, мабуть, народився торік десь у травні-червні. Значить йому приблизно вісім місяців. Лосиця була просто велетенська: понад два метри заввишки та вагою з півтони. Ми з Ешлі рік голоду не знали б, якби я примудрився її вполювати. Але рік нам ні до чого. Якщо я вб’ю маля — лосиця виживе та народить ще. А якщо я вб’ю лосицю, лосеня все одно теж помре.

Вони паслися приблизно за сорок метрів від мене. Вітер жбурляв сніг мені в обличчя, і серце важко калатало в грудях. Лосиця підійшла ближче — між нами лишилося метрів вісімнадцять. Я вже збирався в неї поцілити. І, чесно кажучи, треба було так і зробити. Аж тут за нею наблизилось лосеня — підійшло на десять метрів до мене. Якщо наблизяться ще більше, то почують моє серцебиття.

Я повільно почав напинати тятиву. Лосиця підвела голову та прислухалася. Одним оком вона дивилася просто на мене. Хоча насправді на дерево, під яким я ховався. Вона відчула, що тут щось є — не знала тільки, що саме. Я прицілився в груди лосяті, наполовину видихнув, приготувався та спустив гачок.

Стріла важко увійшла лосяті в груди. Воно підстрибнуло, крутнулося навколо себе та чкурнуло повз мене через озеро. Мати побігла за ним — вона насторожено прислухалася до всього навколо.

Я спробував заспокоїтися та згадати, як саме увійшла стріла. Я цілився в серце — хотів, щоб лосеня померло швидко, — але не влучив. Стріла увійшла трохи праворуч, сантиметрів на десять, та, скоріш за все, пробила легеню. А це означає, що налякане маля буде тікати. Битися воно не могло, тому обрало другий з можливих варіантів. Воно все одно помре від втрати крові, але в такому стані може пробігти ще з півтора кілометра. А ось мати може битись — і вона битиметься за свого малюка, якщо буде треба. Зараз лося добіжить до лісу, десь сховається та буде чекати свою матір, аж поки не помре. А якщо я вийду зі своєї схованки й піду за ними, воно злякається та кинеться бігти далі. Отож я вирішив почекати.

За годину я приготував стрілу й рушив по кривавих слідах через озеро. Паскудний вийшов постріл. Лосеня пробігло все озеро та зникло між дерев. Я й далі йшов за ними, уважно прислухаючись, чи немає поруч розлюченої матері. Лосиці відчайдушно захищають свою малечу. І вони не тікають — вони б’ються.

Вітер розігнав хмари, і сніг ущух. Майже повний місяць добре освітлював усе навколо. Я взагалі давно не пам’ятаю такої світлої ночі. Моя тінь невідступно прямувала за мною. Панувала мертва тиша, яку порушували лише моє дихання та рипіння снігу під ногами.

Я шукав їх майже годину. Лосеня пробігло приблизно півтора кілометра від місця моєї засідки та почало видиратися на хребет, де, охлявши, скотилося вниз. Лосиця стояла над ним та намагалася «вмовити» його підвестися, штурхаючи носом. Але лосенятко вже не рухалося.

Лосиця почула мене й високо задерла голову і хвіст. Я заволав і потрусив над головою луком, щоб здаватися більшим, аніж я був насправді. Вона оглянула мене та відвернулася. Зір у лосей поганий — набагато гірший, аніж нюх. Я підійшов та спинився метрів за сорок від них з луком та стрілою напоготові. Я не хотів у неї стріляти, але, якщо вона атакуватиме, у мене не буде вибору. Від дерев далеко я не відходив, сподіваючись у разі потреби сховатися під гілками. Коли між нами лишилося метрів двадцять, їй урвався терпець і вона з неймовірною прудкістю кинулась на мене. Я чкурнув був до дерева, але перечепився через снігоступи, і вона вдарила мене головою та грудьми, жбурнувши на осику. Я загативсь об стовбур та з’їхав додолу, відтак скрутився калачиком і завмер. Тепер мене вже не було видно через гілки, але вона все одно відчувала мій запах. Роздратована, лосиця хропнула, потім низько заревла й тупнула копитом. Аж раптом уся насторожилася та прислухалася. Потім зробила обережний крок…

І тут з’явились вони. З-проміж дерев вище на пагорбі вистрибнули вісім вовків та кинулися шматувати лосеня. Лосиця, ані миті не завагавшись, атакувала їх. Дев’ять сильних тварин зчепились у клубок рогів, пазурів та зубів.

Я лежав під осикою й дивився. Мати важко розкидала вовків ногами та рогами — я чув хруст кісток, а хижаки злітали на п’ять метрів у повітря. Один з вовків примудрився вчепитись їй у спину, а інший — на шию, намагаючись прокусити трахею. Це її відвернуло, і ще два вовки вчепилися лосиці в живіт. Два інші й досі рвали лося, а ще двоє вже нерухомо лежали на снігу. Не звертаючи уваги на власний біль, лосиця важкими ударами копит скинула тих двох, що шматували малого — вони хутряними м’ячами злетіли в повітря. Потім заходилася скажено брикатись, і в повітрі негайно з’явилися краплі вовчої крові та вовчі зуби. За кілька секунд уцілілі вовки вже тікали. Метрів за п’ятдесят-шістдесят вони спинились обміркувати план дій. Закривавлена лосиця важко дихала, штурхаючи носом малого. Кожні кілька хвилин вона знов і знов видавала той низький рев. Я, і досі під деревом, загорнувся в спальник та сперся на стовбур.

Вовки кружляли навколо ще з годину, наостанок знову спробували атакувати — але невдало, — після чого втекли. Їхнє виття було ще довго чути десь далеко за кряжем. Лосиця ще кілька годин стояла над лосеням, затуляючи його від снігу, що знов почав огортати землю щільною ковдрою. Невдовзі червоні плями на бойовищі вкрилися свіжим білим снігом.

На світанку, коли лося вже стало хіба що невеличкою кучугурою снігу коло її ніг, лосиця видала останній низький стогін й повільно пішла геть. Я тихенько виповз із-під дерева та затягнув у свою схованку тушу лосяти. Ноги та задню частину вже майже з’їли вовки, плечі теж були понівечені, але м’яса все одно лишилося чимало. Я зрізав усе, що зміг — вийшло близько п’ятнадцяти кілограмів свіжини. Нам вистачить десь на тиждень або, може, днів на десять.

Спакувавши м’ясо в рюкзак, я відшукав свій лук. Лосиця наступила на нього, коли вдарила мене, і тепер то була просто купка уламків та жмут тятиви. Я не став навіть його забирати.

Добре, хоч снігоступи вціліли. Я рушив назад до озера. Із цього боку вже було видно, що в будинку яскраво горить вогонь. Мабуть, Ешлі не спала всю ніч. Через озеро вела ще помітна червона доріжка. Десь далеко знов застогнала лосиця. Мабуть, ми її чутимемо ще день, а може, й два.

Мені не було шкода лосеняти. Нам з Ешлі потрібна їжа. Я і знову вчинив би так само, якби було треба. А в лосиці ще будуть інші малята. Нерідко народжуються навіть два чи три одразу. Але вигляд матері, що стояла над своїм мертвим малим, просто розбив мені серце.

Я підхопив червону грудочку снігу. Свіжий сніг іще не повністю приховав криваві сліди на поверхні озера. Утім, за годину, мабуть, їх уже не буде видно. Не знаю, може, це на мене вплинув двадцять третій ранок у горах. А може, слабкість, утома чи диктофон, що важкою цеглиною тиснув мені на груди. Можливо, переживання за Ешлі, яка чекала на мене цілісіньку ніч, чи низькі стогони лосиці. Не знаю. Я просто впав у сніг, притисши червону грудочку до обличчя та вдихаючи запах крові. Ліворуч від мене росла струнка сосна метрів двадцять заввишки. Гілки в неї були лише вгорі стовбура. Я дістав сокиру, підповз до дерева та прорубав невеличку смужку в корі навколо стовбура. Улітку дерево прогріється, й цей шрам пустить смолові сльози, які тектимуть ще довго. Може, навіть кілька років.

Розділ сорок перший

Ти мала рацію. Від самого початку.

Розділ сорок другий

Ставити питань не довелось — обличчя Ешлі й так мені все сказало. Я увійшов та кинув наплічник. Спробував щось сказати — і тільки тут зрозумів, наскільки змучився.

— Я телефонував, але в тебе було зайнято, — пробурмотів я.

Вона всміхнулася та жестом показала підійти ближче.

— У вас рана, лікарю, — провела вона пальцем у мене над лівим оком. — І глибока. Ти як?

Поруч із нею лежав зібраний пазл. Панорамний краєвид гірських піків, з-за яких сходить сонце.

— Закінчила? — спитав я. — А це схід чи захід?

Вона відкинулася та заплющила очі.

— Мабуть, залежить від позиції того, хто дивиться.

Майже весь день я нарізав м’ясо на шматочки та готував їх на повільному вогні. Потім я зашив собі брову — Ешлі тримала для мене дзеркальце. Вийшло сім швів. А згодом ми їли. І знову їли. І ще їли. Варто було лише подумати про харчі — ми відразу їли. І Наполеон теж. Ми могли собі це дозволити. І не те, що ми запихувалися м’ясом — просто їли, щоб не відчувати голоду. Надвечір ми нарешті наїлися. Усі троє.

Ешлі попросила мене ще раз зробити для неї ванну, і, поки вона милась, я спакував сани. Речей у нас було небагато: мій рюкзак, два спальники, ковдри, сокира, м’ясо. Увесь непотріб я кинув тут, щоб не тягти зайву вагу. Потім я допоміг Ешлі вилізти з раковини та вмоститись на ліжку і помився сам. Хтозна, може, це моя остання ванна.

Сам я заснув, тільки-но стемніло, та проспав до світанку. Годин дванадцять, либонь. Я від аварії стільки не спав. І взагалі протягом вже багатьох років стільки не спав. Із десять років, гадаю.

Хірурги, а особливо ті, що працюють у реанімації, добре вміють приймати тяжкі рішення, до того ж швидко і під тиском обставин. Але тепер я ніяк не міг вирішити, лишитися чи піти. Іти не хотілось. Я не бажав покидати це тепле місце та волів сподіватися, що сюди прийдуть і знайдуть нас. Але з цим лосям нам неймовірно поталанило. Я можу до кінця життя полювати, й мені більше ніколи так не поталанить. До того ж лука в мене вже немає.

Мені спало на думку підпалити цей дім. Просто взяти і розкласти величезне багаття. На жаль, усе одно немає гарантії, що хтось прийде сюди розбиратися.

Крім того, цей будинок ще може нам знадобитися на випадок, якщо ми провештаємося кілька днів без жодних перспектив та захочемо повернутись. Я не Колумб, отож хочу мати місце, куди можна повернутись, а не надію на те, що когось зацікавить пожежа в лісі.

На дно саней я поклав шматок поролону, а на нього — дві ковдри. Потім одягнув Ешлі, упакував її у спальник та опустив у сани, а під голову підсунув третю ковдру. Ці сани мали порожнину між внутрішньою та зовнішньою частинами, так що Ешлі буде тепло, а головне, сухо. Згори я закрив сани брезентом, щоб захистити її від снігу.

— Ну, тепер просто як у вусі, — буркнула вона звідти.

Я примостив Наполеона до неї — він теж, мабуть, хвилювався, бо постійно лизав її в обличчя. Сам я застебнув гетри, засунув свою куртку до спальника Ешлі, прихопив сірники й рідину для розпалу, застебнув на собі ремені та кинув останній погляд на вогонь у каміні. На цьому все. Я витяг Ешлі з будинку та попрямував у царство снігу.

Хай як дивно, а почувався я добре. Не надто енергійним, звичайно, але принаймні не втомленим і не кволим. За ці три тижні я втратив близько десяти кілограмів, а може, й більше — і майже все це була м’язова тканина, тому сили в мене лишилось небагато. Я, певно, ще зі школи не почувався таким легеньким. Завдяки новим снігоступам іти стало набагато зручніше, та й нові сани їхали краще. Крім того, Ешлі теж схудла — мені було легше.

— Ось, — я дав Ешлі кінчик тоненької мотузки, — якщо захочеш мене покликати, смикай.

Другий кінець мотузки я прив’язав до ременя на плечі. Вона кивнула, обмотуючи мотузку навколо зап’ястка.

Благословлялося на день. Через десять хвилин ми почали сходити на хребет, прямуючи до стежки, що вела з долини на перевал. Тягти нові сани було справді легко. Вітер знову жбурляв сніг мені в лице, заважаючи нормально бачити. Доводилося постійно витирати обличчя.

План у мене був простий-простісінький: почати йти, потім йти, а відтак і далі йти. Я роздивився ту рельєфну мапу, що її знайшов у таборі, та припустив, що ми перебуваємо десь за п’ятдесят-шістдесят кілометрів від найближчих ознак цивілізації. Роздумувати над тим, чи довго зможу тягти сани, я не став. Загалом краще про це не думати, бо коли думаєш, то цифра п’ятдесят звучить іще якось прийнятно, а ось шістдесят вже викликає сумніви. Якщо ж виявиться, що йти треба далі, ніж я думав, то наші шанси стрімко згаснуть.

Стежка змушувала нас постійно долати невеличкі пагорби, але навзагал я відчував, що ми спускаємося. Добре, що перешкод на стежці майже не траплялось і мені не доводилося витрачати зайві сили, щоб перетягувати Ешлі через повалені дерева. Узагалі сама думка про те, що ми йдемо стежкою, заспокоювала. Стежка — це шлях, по якому ходять і інші люди. А отже, вона кудись веде. Точно веде кудись.

До обіду ми, згідно з моїми підрахунками, подолали близько п’яти кілометрів. Надвечір позаду лишилося майже дев’ять з половиною. Постійно хотілося подивитися, котра година, але на годиннику були лише тріщини та конденсат. Ближче до заходу сонця стежка спустилася з невеличкого пагорба й пішла рівно. Я прискорився, намагаючись запам’ятати повороти. За день, думаю, ми лишили позаду шістнадцять кілометрів.

Для ночівлі я зробив з гілок та нашого клаптя брезенту щось на кшталт халабуди. Ешлі прискіпливо оглянула нове житло:

— Тут наче немає місця для двох.

Я простелив собі ковдру просто на сніг та влігся зверху у своєму спальнику.

— Сумую за нашим каміном.

— Так, я теж.

Наполеона били дрижаки.

— Гадаю, він не надто радий з того, що ми пішли. — Я забрав пса до себе у спальник, але він мене понюхав і чкурнув до Ешлі. Вона розсміялася.

— Ну й сиди там, — буркнув я, закутуючись у спальник.

Уранці ми здолали ще шість або шість із половиною кілометрів. Стало трохи тепліше — десь близько нуля. На схилах де-не-де стирчали невеличкі кущі — значить, тут лише близько метра снігу, а не кілька метрів, як раніше. Гадаю, ми спустилися на висоту приблизно два з половиною кілометра. Може, трохи вище. На жаль, через порівняно високі температури сніг став мокрий, отож сани їхали гірше.

Коли ми пройшли вісім кілометрів, стежка раптом стала ширша та майже абсолютно рівна. Я спинився й почухав потилицю. Навіть щось бурчав сам до себе.

— Що там? — почувся голос Ешлі.

— Тут така стежка, що і вантажівка проїде… — Аж раптом мене осяяло: — Ешлі, це дорога. Ми на дорозі! Тут під снігом дорога.

Праворуч я побачив щось яскраво-зелене — воно стирчало сантиметрів на десять з-під снігу. Я стер сніг та довго роздивлявся цей предмет. А потім розреготався.

— Це дороговказ! — Я розкопав його. «Еванстон 100».

— Я теж хочу подивитися! Що там написано?

— Написано, що це дорога на Еванстон.

— І далеко до нього?

— Не дуже.

— Бене!

— Ні, — труснув я головою.

— Скільки?

— Ти що, правда хочеш знати?

— Не дуже.

— Отож.

Я рушив, але вона шарпнула мотузочку.

— Бене, ми дійдемо?

— Так. Дійдемо. — Я рушив. Але знову мене спинила мотузочка.

— Бене, ти зможеш тягти ці сани стільки, скільки отам на знаку написано?

Я затягнув на собі ремені та нахилився вперед.

— Зможу.

— Упевнений?

— Так.

— Можеш сказати, якщо ти не годен стільки пройти. Якщо ти в чомусь не впевнений, то просто…

— Ешлі!

— Що?

— Замовкни.

— А чарівне слово?

— Будь ласка.

— Добре.

Ми здолали ще вісім кілометрів майже постійно під гірку. Я тільки радів такій легкій ході. Сонце сіло, але спинятись не хотілося, бо сніг трохи підмерз і сани рухалися легше. Я пройшов іще кілька годин після заходу сонця — в сумі шістнадцять кілометрів відтоді, як ми вийшли на дорогу, і сорок з тих пір, як покинули табір. Іти по дорозі було наче плисти поверхнею озера: просто рухайся по білому вздовж дерев, та й усе. Десь після півночі я раптом побачив праворуч якесь дивне дерево. Відстебнувши ремені, я підійшов ближче. Виявилося, що це крихітна хатка, два з половиною на два з половиною метри. Двері були прочинені, тому всередину намело снігу. Я прокопав вхід та затягнув сани всередину. На стіні висів заламінований аркуш паперу, й у світлі сірника я прочитав: «Ви у прихистку для надзвичайних ситуацій. Якщо ви опинилися в такій ситуації — гостюйте, будь ласка. Якщо ні, то залиште будівлю».

— Усе нормально? — Ешлі торкнулася моєї руки.

— Так, усе чудово. У нас навіть є дозвіл тут бути. — Я розстелив свій спальник на підлозі. — Сумую за матрацом.

— Може, ляжеш поруч зі мною?

— Якщо ти думаєш, що я про це ще не міркував, то навіть не сподівайся. На ньому не вистачить місця для нас обох. Як нога?

— Болить.

— Так само чи щось змінилося?

— Так само.

— Якщо болітиме інакше — кажи.

— А що ти робитимеш, якщо скажу?

Я влігся на бік і заплющив очі.

— Ампутую. Тоді не болітиме.

— Дуже смішно! — Ешлі ляснула мене по руці.

— Усе нормально з твоєю ногою.

— Як заберемося звідси, доведеться робити операцію?

— Треба робити знімки та дивитися.

— А ти прооперуєш мене, якщо треба буде?

— Ні.

— Чому?

— Бо я спатиму.

— Бене! — Знову моє плече.

— Що?

— Можна спитати? Тільки я хочу чесну відповідь.

— Ну й можеш хотіти собі. — І знову мене б’ють.

— Я серйозно.

— Давай.

— Якщо виникне потреба, ми зможемо повернутися в той будинок на озері? Якщо ситуація зміниться… Чи ще щось… Це можливо?

Спальник мій бачив кращі часи, і де-не-де з’явилися тонкі холодні місця. Спати буде не надто зручно. Я подумки пройшов усі ті кілометри назад до озера — ті кілометри, що ми спускалися. Ні, назад я вже не дійду.

— Так, звісно, ми можемо повернутися.

— Ти що, брешеш мені?

— Так.

— На перше чи на друге запитання?

— Можливо.

— Бене, одна нога у мене здорова, і я ще можу видати тобі на горіхи.

— Ні.

— Значить, назад дороги немає? Ми більше ніколи не побачимо той будинок?

— Якось так, — потягнувшись, я втупив погляд у стелю.

Було темно — місяць заховався між хмарами. Здавалося, нібито ми в якійсь норі. Якщо зважити, що задню стінку будиночка завалило два метри снігу, так і було. Тут рука Ешлі сковзнула до мене у спальник і влаштувалася на грудях. Там вона залишилась до ранку.

Я знаю.

Розділ сорок третій

На світанку ми рушили далі. Ешлі була говірка, а я сильно втомився за минулий день. А ще й стежина почала брати вгору. Спочатку ще було байдуже, а через шість кілометрів стало просто нестерпно. Дорога звивалася, видираючись на той пагорб, який я споглядав уже два дні поспіль. Кут нахилу та мокрий сніг висотували з мене останні сили. Я міцніше зав’язав шнурки на черевиках та сильніше нахилився вперед, тримаючись руками за ремені. На наступні півтора кілометра мені знадобилося три години. До обіду ми пройшли десь вісім кілометрів та набрали метрів триста висоти. А дорога і далі йшла вгору. Ще й вітер без упину жбурляв сніг мені в обличчя…

До заходу сонця ми примудрилися лишити позаду одинадцять кілометрів, але я був просто знеможений. Після кожного кроку мені потрібен був відпочинок. Я все сподівався, що нам трапиться ще одна така хатка, як учора, але, на жаль, ні. Йти далі не було сил.

Коло наступної сосни я вирішив стати на ночівлю. Наш брезент я прив’язав між стовбуром та санями, постелив собі ковдру, зверху поклав спальник і миттю заснув.

Посеред ночі я прокинувся. Падав густий сніг, і брезент важко просів під його вагою. Я струсив сніг, з’їв шматок м’яса, випив води та озирнувся навколо. На півночі хмари трохи розвіяло, і я вирішив прогулятись. Я взув черевики та пішов дорогою далі. Коли я набрав ще близько ста метрів, стежина обернулася ще більш звивистою й вузькою. А потім різко взяла ліворуч. Я спинився, щоб трохи відпочити. Ноги страшенно пекло.

Переді мною була майже непроглядна темрява. Низько висіли важкі хмари, чіпляючись за гори навколо. Я наче дивився на море вати. А далі, кілометрів, може, через п’ятдесят-шістдесят, хмари розійшлися. І я протягом кількох секунд ніяк не міг уторопати, що саме бачу.

Я відв’язав брезент, і злякана Ешлі прокинулася.

— Що? Що таке?

— Я хочу, щоб ти дещо побачила.

— Зараз?

— Просто зараз.

Я застебнув на грудях ремені та потяг сани вгору. Сам я дійшов до перевалу за п’ятнадцять хвилин, тепер же мені знадобилася година. Я намагався йти якомога швидше, сподіваючись, що хмари не затулять краєвид і що вона встигне побачити те саме, що й я. М’язи на животі та шиї пекло вогнем, ремені боляче вгризались у плечі. Я дістався повороту, підтягнув сани до виступу — і ми стали чекати, поки знов розвидниться. Вітер почав кусатись, і я одягнув куртку та сховав руки у рукави. Через кілька хвилин вітер трохи розсунув хмари…

Десь за п’ятдесят кілометрів від нас світився вогник. А ще трохи далі на північ звивався дим.

Ешлі схопила мою долоню, не сказавши ані слова. Хмари накочувались, а потім знову відходили. Я замітив напрямок по компасу, намагаючись зробити це якомога уважніше. Триста п’ятдесят сім градусів. Майже точно на північ.

— А навіщо ти це робиш?

— Про всяк випадок.

Решту ночі ми провели там, спостерігаючи за вогником. Він мав дещо помаранчевий відтінок, немов величний ліхтар. Це мусить бути доволі потужний ліхтар, якщо його видно так далеко. На світанку ми нарешті перестали його бачити, бо зійшло сонце і світ знову став білим.

Дорога піднялася приблизно до трьох з половиною тисяч метрів. Мені конче було необхідно поспати, але я б усе одно не заснув. Надто вже був схвильований. Я повільно тягнув сани по снігу, міркуючи про той світ, де є електричні прилади, гаряча вода, готова їжа й кав’ярні. Вершина гори мала невелике плато, тому кілька кілометрів ми йшли майже рівно, наче на даху світу. Постійний вітер обпікав обличчя. Дихати знову стало важко. Подумки я намагався рахувати відстань. Думаю, лишилося ще десь сімдесят. «Сімдесят до ліхтаря. Шістдесят дев’ять до ліхтаря…»

Коли я дорахував до «шістдесят два», дорога вийшла на сідловину між двома горами. Тут була «ложка», захищена від вітру, де ми знайшли ще одну хатку. Ця була більша, мала металеві ліжка з матрацами, камін та купу дров. А над дверима була табличка «Прихисток рейнджерів». Усередині на стіні висів такий самий аркуш із дозволом ночувати тут.

Розпалити вогонь тією рідиною, що я забрав у таборі, було дуже просто. Я лише склав дрова стосиком, полив їх і підпалив. Полум’я миттю весело затріщало. Роздягнувшись, я розвісив мокрий одяг на бильцях ліжка. Потім влаштував Ешлі, завалився на своє ліжко та за мить заснув.

Розділ сорок четвертий

— Бене, ти тут? — Ешлі трохи потермосила моє плече.

— Та тут, тут…

Сонце було вже високо, хоч його й затуляли низькі хмари. Добре, хоч сніг не падав. Поки що. Я не знав, котра година, але точно десь близько обіду.

— Ти довго спав.

Роззирнувшись, я спробував згадати, де ми є. Ноги ледь не викручувало. Мені боліло просто геть усе. Спробував сісти, і м’язи живота зсудомило. Я потягнувся, намагаючись хоч якось дати собі лад. Ешлі подала мені майже повну пляшку води. Теплої — вона зігріла її в себе у спальнику. Потім я поїв і спробував прикинути, як далеко мені поталанить дійти сьогодні. За тридцять хвилин я вже тягнув сани.

— Бене! — почувся її тихий голос.

— Так, — кинув я через плече.

— Ти знаєш, який сьогодні день?

— Двадцять сьомий.

— Значить, завтра буде рівно чотири тижні?

Я кивнув.

— Тож-бо сьогодні субота?

— Мабуть.

Я штовхав ногами сніг, спираючись на ремені. Мотузку знов посмикали:

— Слухай, знаєш, що я думаю?

— Що?

— Нам треба монетизувати цю систему схуднення.

— Це ж як?

— Написати книжку.

— Книжку?

— Так. Тільки подумай, яка дієта: їси лише м’ясо, п’єш саму воду. Ну, ще трохи чаю й кави. Поглянь-но тільки на нас! Дієта працює ідеально!

— Я б сказав, що наша дієта дуже схожа на дієту Аткінса чи дієту Південного пляжу.

— Ну то й що з того?

— Та нічого. Як назвемо?

— Може, дієта Північної Юти?

— Надто просто.

— А як називаються ці гори?

— Національний парк Восатч.

— Та ні, ота інша назва.

— Гори Юїнта?

— О, воно. Система катастрофічного схуднення Юїнта! Як тобі?

— Ну, нам допомогло. Проте дієта занадто вже сувора, а ще доволі коштовна як на пересічну людину. Ми тут їмо пуму, кролика, форель та лося і п’ємо лише воду, чай та каву. Узагалі мало хто купить книжку, суть якої можна вмістити в ось це одне речення. А ще навряд чи у крамничці коло твого дому продають пуму.

— Це дійсно проблема.

Я нахилився й міцніше зав’язав шнурки.

— Загалом, надто вже проста дієта виходить. Треба, щоб було складно, розумієш? Люди люблять, коли дієту використовують космонавти чи голлівудські зірки.

— Можна трохи ускладнити. Наприклад, зробити частиною програми авіакатастрофу в горах, звідки потім треба вийти, маючи лише мертвого пілота, лук, агресивного пса та скалічену дівчину, що пропустила своє весілля.

— Так дієта точно стане значно ефективнішою, — погодилась Ешлі. — Ти зустрінешся з дружиною Ґровера?

— Так.

— Що ти їй скажеш?

— Правду, мабуть.

— Ти завжди так чиниш?

— Що саме?

— Кажеш правду.

— Так, — я лише усміхнувся. — Коли не брешу.

— А як зрозуміти, коли не брешеш?

Я шарпнув сани, що застрягли на особливо вогкій ділянці.

— Дуже просто. Як я брешу — то не кажу правди.

— І як же мені це зрозуміти?

— Ну дивись. Якщо в наступні кілька днів я скажу тобі, що замовив піцу і за п’ятнадцять хвилин її привезуть — значить, я брешу.

— Ти коли-небудь брехав пацієнтам?

— Авжеж.

— А що ти їм казав?

— Що буде не боляче.

— О, це я чула! А дружині своїй брехав? — Ешлі просто свердлила мене поглядом.

— Бувало. Про якісь дрібниці.

— Наприклад?

— Гм… Коли ми вперше мали йти на уроки танців, я сказав їй, що ми йдемо в кіно. А сам привів її до студії, де мене взули в дивні черевики та спробували навчити танцювати.

— Це можна назвати білою брехнею.

— Але все одно брехня.

— Вона ж виправдана. Це як з євреєм у підвалі.

— Яким іще євреєм?

— Фашисти стукають до тебе в двері та питають: «Ти переховуєш євреїв?» А ти кажеш: «Ні, не переховую». А насправді у твоєму льосі три родини сидять тихо, як церковні миші. Чи то пак миші в синагозі. То ось це виправдана брехня — Бог таке зрозуміє. — Вона знову смикнула мотузочку. — Бене?..

Я так і знав, що цього не уникнути. Вона ходила колами і нарешті прийшла. Я вповільнився, й мотузочка провисла.

— Бене!

— Що? — Я не озирався.

— Ти колись мені брехав?

Я повернувся та поглянув їй у вічі.

— Може бути.

Наша стежина завернула праворуч та почала спускатися з плато додолу. Іноді вітер розганяв щільну ковдру хмар унизу, і я бачив, як дорога звивається серпантином — ще кілометрів п’ятнадцять. Судячи з кількості звивин, ми невдовзі опинимося суттєво нижче. Може, навіть на тисячу метрів. Проблема полягала в тому, що стежка йшла під доволі великим кутом, і мені буде важко утримати сани.

Перші шість-вісім кілометрів минули чудово. Я легко йшов, сани ковзали вниз майже самі. На якусь мить навіть визирнуло сонце, і ми побачили блакитне небо. Проте надвечір дорога почала різко звиватись униз. Я вповільнився, намагаючись не квапитися. Сани можуть розігнатися, і тоді я точно їх не втримаю. Десь за годину до заходу сонця стежка взяла праворуч і простяглася долі величезною підковою, що завертала від нас кілометрів на п’ятнадцять, обходячи долину. Сама долина була невеличка, може, метрів шістсот завширшки, але схили гір навколо були дуже круті.

Я прикинув: півкілометра проти п’ятнадцяти. Якщо я зможу повільно спустити Ешлі на мотузці цим схилом, пропускаючи мотузку навколо дерев, то ми дістанемось іншого боку долини ще сьогодні ввечері. Це зменшить нашу приємну мандрівку на п’ятнадцять кілометрів. П’ятнадцять! Якщо нам пощастить, то ми дістанемося того ліхтаря вже завтра чи післязавтра.

— Що скажеш, якщо я запропоную невеличку пригоду?

— Що ти задумав?

Я пояснив свій план. Ешлі оглянула долину, дорогу та крутосхил, що спускався в долину метрів за чотириста праворуч від нас.

— Ти думаєш, ми зможемо там спуститися?

Коли ми вийшли з нашої печери в літаку, нам доводилося долати й крутіші схили, але не такі довгі.

— Ми не квапитемося.

— Тоді я згодна.

А голос у моїй голові прошепотів: «Коротша дорога не завжди швидша».

Треба було його послухатися.

Я перевірив ремені, що тримали сани. Усе надійно. Снігоступи я зняв та прив’язав до саней. Потім почав обережно спускати їх схилом. Ногами я занурювався глибоко у сніг, і це допомагало мені стояти на місці, тримаючи сани. Ремені напнулися, і сани повільно поїхали по поверхні снігу. Я теж почав небавом спускатися, чіпляючись за дерева.

Виходило досить непогано. Я робив крок униз, провалювався по пояс у сніг, хапався за дерево, спускав сани. Потім ще раз і ще раз. За десять хвилин ми пройшли половину схилу. У голові промайнула радісна думка, що наступні десять хвилин заощадять мені цілий день дороги.

Наполеон сидів у Ешлі на руках та дивився на мене. Йому все це вкрай не подобалося. Думаю, якби ми спитали його, він точно сказав би нам спокійно йти ті п’ятнадцять кілометрів.

За два тижні випало багато свіжого снігу — я іноді провалювався по груди, і піді мною було ще метрів три. Менше за все я б хотів, щоб увесь той сніг зійшов лавиною.

Не пам’ятаю, як таке сталося. Не пам’ятаю, як мене крутило та жбурляло. Не пам’ятаю, як луснули ремені саней. І не пам’ятаю, як я зупинився та весь світ згас, хоча очі мої й були розплющені.

Кров важко вдарила в голову — я зрозумів, що мене перекинуло догори дригом. Сніг здавлював моє тіло зусібіч, і дихати було важко. Рухати я міг тільки правою ногою — вона стирчала з-під снігу.

Стиснувши кулаки, я спробував поворушити корпусом. Вивільнити хоч трохи місця. Хитнути головою. Але все марно. Повітря було вкрай мало — я зрозумів, що довго не протримаюсь. Я потягнув до себе руки, спробував вовтузитися, звиватися. Я знав, що треба швидко вилізти та знайти Ешлі. Почав бити правою ногою, намагаючись розрити сніг. Я навіть побачив якесь тьмяне світло. Спробував кричати, але не вийшло.

За п’ять хвилин я почав божеволіти. І це зовсім не допомагало. Я застряг і можу просто померти отут сторч головою, задихнутися в снігу та замерзнути. Мене знайдуть отаким дурним синім льодяником. Ми вже були так близько! Ми пройшли через усе це — і для чого?! Щоб померти ось тут? Що за нісенітниці!

Раптом чиїсь гострі зуби боляче вчепилися в мою ногу. Я почув гарчання та спробував струсити собаку, але він не відпускав. Зрештою він відчепився, а за мить мою ногу схопила рука. А потім від мене почали відкопувати сніг. Ще. І ще. Я міг ворушити усією ногою. Уже обома. Тепер почали розгрібати мої груди, і нарешті — мій рот.

До отвору в снігу пролізла рука, витягла рештки снігу, і я нарешті вдихнув. Я так глибоко не вдихав іще ніколи в житті. Ешлі відкопала мою руку, і я зміг виштовхнути себе зі снігової пастки, яка ледь не стала моєю могилою. Наполеон кинувся мені на груди й почав облизувати обличчя. Уже майже смерклося, сонце майже сіло — цікаво, що ж за світло я побачив під снігом? Ешлі лежала праворуч від мене, долілиць, намагаючись не рухатися. Руки в неї були усі подряпані та скривавлені, на щоці наливався синець. І тут я побачив її ногу.

Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.

Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.

Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.

— Я тебе переверну, — попередив я.

Вона кивнула.

Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.

Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.

Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:

— Не треба.

Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.

Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.

— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.

— Ні, не кидай мене.

— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.

Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:

— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.

Вона не розплющила очей.

— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?

Вона знову схопила мою руку з новою хвилею болю.

— Ешлі, я повернуся.

— Обіцяєш?..

— Обіцяю.

Вона заплющила очі й відпустила мою руку. Я поцілував її в чоло та в губи. Губи її тремтіли — гарячі й закривавлені.

Наостанок я посадив до неї Наполеона, підвівся та поглянув на дорогу. Вона зникала десь далеко попереду, і в сутінках я вже навіть не бачив, де саме.

Розділ сорок п’ятий

Усе своє життя я бігав. Біг навчив мене багатьох речей, одна з яких — дивитись на кілька кроків попереду. Не далі як на чотири-п’ять. Це допомагає на довгих дистанціях, бо коли тобі важко і все болить, краще розбивати свої задачі на маленькі частинки, з якими ти можеш упоратися. Дехто радить дивитись уперед, на фініш, але мені це ніколи не допомагало. Я можу концентруватися лише на тому, що є прямісінько переді мною. І рано чи пізно фінішна лінія теж там опиниться.

Я просто почав ставити одну ногу поперед другої. Знову та знову. Дорога звивалася й поступово спускалася в долину, де ми бачили ліхтар і дим. Переді мною було приблизно сорок чи п’ятдесят кілометрів. Моя середня швидкість становила щось близько трьох кілометрів на годину. Завдання у мене просте: бігти. Бігти, аж поки над моїм правим плечем не зійде сонце.

Я можу. Я можу це зробити, правильно?

Так, можу.

Якщо сам не помру раніше.

Хоча цей варіант не такий вже й кепський.

А як же Ешлі?

Як же Ешлі…

Я заплющував очі й бачив лиш Ешлі.

Була четверта година ранку, день двадцять восьмий. Якщо я не помиляюся. Я тисячу разів падав і тисячу один підводився. Сніг перетворився на пісок. Запах солі. Крики чайок. Тато стоїть коло станції рятівників з пончиком в одній руці та чашкою кави в іншій. Обличчя похмуре. Я торкаюся червоного стільця, бурмочу якусь лайку, повертаюся та знову біжу — біжу ще швидше. Чи зможу прибігти додому раніше за нього? Пляж пролягав далеко попереду. Будинок наче постійно віддалявся від мене, пляж ставав усе довшим… а потім дім взагалі зникав, на його місці з’являлося щось інше. Якась інша подія, інший день. Наче в кіно.

Я падав, повз, підводився та знову падав. Знову і знову.

Скільки разів мені хотілося здатися! Кортіло впасти й заснути. Утім, щоразу, як заплющував очі, я бачив Ешлі. Вона тихо лежала на снігу. Сміялася, тримаючи в руці кролячу ногу. Теревенила про щось. Талапалася в раковині. Збентежено червоніла через ту пляшку. Тримала сигнальний пістолет. Пила каву. Викопувала мене зі снігу…

Може, ці думки допомагали мені підвестися, допомагали й далі ставити одну ногу поперед другої. Десь під місячним сяйвом на бетонному мосту через річку я впав, і перед моїми очима з’явилася вона. Рейчел.

Вона стояла. Сама посеред дороги. У кросівках. Над верхньою губою висіли краплинки поту. Такі самі краплі стікали по руках. Вона поманила мене уперед і щось прошепотіла. Я спочатку не розчув, але вона всміхнулася та повторила. Знов не розчув. Я спробував поворушитися, але сніг навколо мене замерз. Я застряг.

Рейчел побігла, повернулася, простягла до мене руку й мовила:

— Давай, біжімо разом!

Рейчел бігла попереду. Ешлі була позаду. Я розривався навпіл. Мені хотілося бігти одночасно в обидва боки.

Я сперся на руки, підвівся, зробив крок і знову впав. І знову. І ще раз. Потім примудрився зробити кілька кроків поспіль. А скоро вже біг. Біг за Рейчел. Вона працювала ліктями, її ноги ледь торкалися землі. Я знову був на стадіоні та біг за дівчиною з моєї школи.

Дорога пішла вгору. Там був якийсь знак, але я не знаю, що на ньому написано. Рейчел побігла разом зі мною на пагорб, до сонця. І нагорі я впав. Просто обличчям додолу. Усе, я більше не міг рухатись. Я такого ніколи ще не робив, і це був мій кінець. Усе.

— Бене… — прошепотіла вона.

Підвівши голову, я не побачив її.

— Бене… — знов почув я.

— Рейчел?

— Вставай, Бене.

За кілька сотень метрів попереду я побачив дим. Він звивався, здіймаючись угору над деревами.

Це була хатка-зруб. Перед нею стояло кілька снігоходів. На ґанку вишикувалися сноуборди. Усередині світилося. Виблискувало полум’я. Низькі голоси, сміх. Запах кави. І може, гарячого печива. Я видерся на ґанок і штовхнув двері. Я як лікар вмію швидко та максимально стисло повідомляти всю потрібну інформацію, але коли двері відчинились, я примудрився вичавити з себе лише:

— Допоможіть…

За кілька хвилин ми вже з ревом мчали вперед. Водій мого снігохода був низенький та кремезний хлопчина. Кермував він управно — коли з-за його плеча я поглянув на цифровий спідометр, то побачив там цифру 100. А як подивився наступного разу, там було вже 123. Однією рукою я намертво вчепився в ручку, а другою показував дорогу. Він їхав першим, за нами — ще двоє. Коли ми опинилися в долині, я показав напрям.

Блакитний спальник Ешлі ми побачили здалеку. Він яскраво вирізнявся на тлі снігу. Вона не ворушилася. Наполеон гавкнув і взявся нарізати кола. Ми під’їхали, хлопці заглушили мотори. Десь уже гудів гелікоптер.

Я підбіг до неї, а зі мною Наполеон, який кинувся лизати її обличчя та скиглити.

— Ешлі!

Вона розплющила очі та поглянула на мене.

Хлопці запалили зелений сигнальний вогонь, і на дорогу опустився гвинтокрил. Я коротко переказав медикам усю необхідну інформацію, і вони хутко вкололи Ешлі знеболювальне, надягли кисневу маску, вклали на ноші, поставили крапельницю та завантажили в гелікоптер. Пропелер почав здіймати у повітря бурю снігу. Я хотів уже відійти, аж раптом Ешлі взяла мене за руку та щось вклала в долоню. Я зробив кілька кроків назад, і машина піднялася в повітря та помчала до лікарні. Я простежив за червоним вогником, що миготів на хвості гвинтокрила.

На моїй долоні лежав диктофон — іще теплий від її руки, ремінець порвався й розтріпався. Мабуть, я загубив диктофон у лавині. Якусь мить я просто дивився на нього, а потім натиснув кнопку. Нічого. Замиготів червоний вогник — отже, сіли батарейки. Такий самий вогник був на хвості гелікоптера.

— Друже, залазь, — ляснув мене по плечу хлопець.

На ногах, більше схожих на кусні драглів, я підійшов до Наполеона, узяв його на руки та заліз на снігоход. На в’їзді в місто я побачив знак обмеження швидкості: 90. На спідометрі було 130. Хлопець розсміявся, коли помітив, на що я дивлюся.

Розділ сорок шостий

Ешлі лежала в окремій палаті, вкрита білим простирадлом. Вона спала під дією заспокійливих препаратів. Я поглянув на блакитні цифри та вогники над її головою: життєві показники були нормальні, я б навіть сказав, чудові. Підійшовши до вікна, я опустив жалюзі, потім сів коло ліжка та взяв її за руку. Шкіра знов набула нормального кольору.

Рятівний гелікоптер не став везти її до Еванстона й полетів відразу в Солт-Лейк-Ситі. Тут два хірурги негайно заходилися збирати її ногу докупи. На мене ж у Еванстоні чекала машина «швидкої» — на ній я в супроводі поліції потрапив до Солт-Лейк-Ситі. Ще в машині мені поставили крапельницю та засипали питаннями. Відповіді їх ошелешили, так що в лікарні на мене чекали вже не тільки лікарі, а й журналісти.

Мене поклали до палати, і я попросив зустрічі з головним хірургом. Його звали Барт Гемптон, ми кілька разів зустрічались на конференціях. Йому розповіли про нашу ситуацію, і тільки-но він упізнав мене, як одразу ж розпорядився влаштувати мене в кімнаті спостереження над операційною — там саме закінчували оперувати Ешлі. По інтеркому я міг спілкуватися з хірургами та слухати, як проходить операція. Схоже, Ешлі опинилась у надійних руках, і не було жодної потреби втручатися. Добре, бо руки мої наразі скидалися на шматки сирого м’яса, тож користі з мене було б нуль.

Операція закінчилася, і Ешлі відвезли в палату. Я увійшов та переглянув знімки до й після операції: я і сам не зробив би краще. Вона пройде реабілітацію, і все стане як було, а може, навіть ліпше.

Простирадла були дещо блакитного відтінку у світлі моніторів. Я обережно відсунув пасмо волосся зі щоки й легенько поцілував. Вона пахла милом та свіжістю, а обличчя в неї було гладеньке. Дивний контраст із моєю здертою до крові шкірою.

— Ешлі… ми змогли, — тихенько прошепотів я.

Десь тут і вичерпався мій адреналін. До палати якраз увійшов Барт та впіймав мене, перш ніж я гепнувся додолу.

— Ну годі вже, Стіве, ходімо в палату, — розсміявся він.

— Чого це я Стів? — мені хотілося лише спати, аж тут стало сили навіть здивуватися.

— Бо ти як Стів Остін[48].

— А хто це?

Наступне, що я пам’ятаю, — сонячне світло. Я лежу в білому ліжку, а в кімнаті пахне свіжою кавою. Чути, як у коридорі гомонять люди. Наді мною схилився Барт із паперовою чашечкою. Дивно опинитися на місці пацієнта.

— Це мені?

Він розсміявся та простяг чашечку. Смачна була кава.

Ми довго розмовляли — я розповідав подробиці нашої пригоди, а він ошелешено хитав головою.

— Що я можу для тебе зробити? — спитав Барт, коли я закінчив.

— Мій собака — він загалом і не мій, але я наче звик до нього, і…

— Не хвилюйся, він у моєму кабінеті. Спить. Я нагодував його стейком, отож він щасливий по самісінькі вуха.

— Ще мені потрібна автівка. І щоб ти прикрив нас від журналістів, поки вона не буде готова з ними спілкуватися.

— Вона?

— А я взагалі не хочу з ними спілкуватися.

— Добре. Гадаю, у тебе є якісь свої причини для того.

— Саме так.

— Коли вони дізнаються подробиці цієї вашої історії, вас запрошуватимуть у всі ток-шоу, які тільки існують. Ви можете стати джерелом натхнення для багатьох людей.

— Будь-хто вчинив би так само на моєму місці.

— Бене, ти доволі давно працюєш лікарем, щоб знати, що в усьому світі так учинили б одиниці. Ти впродовж місяця на морозі тягнув по горах зранену жінку! Ти пройшов сто двадцять кілометрів!

Я перевів погляд на вікно, з якого десь далеко було видно гори зі сніговими шапками. Дивно було дивитися на них із цього боку. Ще місяць тому я стояв у аеропорту Солт-Лейк-Ситі та роздумував, що ж там, по той бік гір. А тепер я знаю, що там. Мабуть, за ґратами в’язниці так само. Чи в могилі.

— Я просто робив крок за кроком.

— Я телефонував до твоєї баптистської церкви в Джексонвіллі. Вони там страшенно щасливі, що ти живий. Дуже за тебе хвилювалися. Казали, що це на тебе не схоже — узяти та просто щезнути.

— Я дуже ціную це.

— Може, є ще якісь побажання? З мене наче небагато користі.

— У моїй лікарні… Загалом, я завжди знаю, які з сестер кращі. Аби можна було…

— Про це навіть не хвилюйся, — кивнув Барт. — Уже відрядив до неї найкращих.

— Ну, може, тоді ще лате? Або капучино? — Я простяг порожній стаканчик.

— Що завгодно.

Оте його «що завгодно» луною загуркотіло в моїй голові. Тільки тепер я збагнув, що нарешті опинився у світі, де є стільки кави, скільки забажаєш. У голові щось гучно клацнуло та стало на своє місце.

Ближче до полудня Ешлі заворушилася. Я пішов купити дещо, а відтак повернувся до неї в палату.

— Привіт, — прошепотів я, коли вона розплющила одне око.

Повернувши голову, Ешлі розплющила друге.

— Я вже говорив з Вінсом — він незабаром буде. За кілька годин.

Її носик смикнувся, а одна брова вигнулася дугою.

— Це в тебе кава абощо?

Я зняв кришечку з чашки та підніс до її обличчя.

— Бачиш, отам крапельниця? Заливай туди, — мовила вона.

Я підніс чашку до її губ, і вона зробила малесенький ковточок.

— Це друга найсмачніша кава в моєму житті, — прокоментувала Ешлі та опустила голову на подушку.

Я підкотив невеличкий стілець до її ліжка й сів поруч.

— Операція минула чудово. Я вже говорив із твоїм лікарем. Виявилося, що ми навіть знайомі — зустрічалися на конференціях. Він чудовий спеціаліст. Якщо схочеш, я покажу тобі твої знімки.

Небо за вікном пронизав слід літака, що злетів з аеропорту десь далеко. Ми дивились, як він зникає за горами.

— Я ніколи більше не сяду в літак.

— Ти вже за три години ходитимеш як новенька.

— Ти що, знову брешеш?

— Ніколи не брешу, якщо це стосується стану пацієнта.

— Так, а гарні новини в тебе є? Протягом того місяця, що ми вештались у горах, я від тебе чула тільки погані.

— Твоя правда.

Вона уп’яла погляд у стелю та поворушила ногами.

— Як же хочеться у ванну та нарешті поголити ноги!

Я визирнув за двері й погукав сестру. Вона негайно увійшла до палати.

— Цю чудову леді звати Дженніфер. Вона знає, де ти провела останній місяць, отож залюбки допоможе тобі прийняти душ. Якщо тобі ще щось треба — звертайся до неї. А коли закінчите з ванними процедурами, на тебе вже чекатиме інша пані — я пам’ятаю, що дещо обіцяв тобі.

— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.

— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.

Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.

— Я знаю, Ешлі. До цього доведеться звикати. Я скоро буду, — я поплескав її по руці.

— Ти в нормі? — вона стисла мою руку ще дужче.

Я кивнув і вийшов. У коридорі на стільці вже терпляче чекала жінка родом з якоїсь азійської країни з великою сумкою у руках.

— Вона в душі, — повідомив я їй. — Невдовзі буде готова. Я не знаю, які кольори їй подобаються, але можна спитати. — Я простяг жінці купюру у сто доларів. — Цього вистачить?

Жінка похитала головою й почала щось шукати у сумці:

— Ні-ні, це забагато.

— Нічого, не переймайтеся, — махнув я рукою. — Це на чай. Головне не кваптеся — ця леді пережила суворі випробування.

Вона кивнула, і я пішов у кафе.

Подавали тут звичні для будь-якої лікарні страви швидкого приготування, але байдуже, поки що обійдемося й таким.

— Подвійний чизбургер з подвійною порцією фрі, будь ласка. З усім, що ви тут додаєте.

— Ще щось?

— Принесіть, будь ласка, усе це за годину до палати 316.

Я розплатився та пішов у машину — її для мене винайняв Барт, — завів двигун і забив у навігатор адресу.

Розділ сорок сьомий

Простий будиночок стояв на пагорбі недалеко від міста. Білі з зеленим ролети й білий паркан. Усе потопає у квітах. Охайні клумби без жодної бур’янини. На почтовому ящику — вітровий конус.

Вона сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці та лущила квасолю. Висока вродлива жінка. Вийшовши з машини, я відчинив пасажирські дверцята. Наполеон радісно вистрибнув на тротуар, понюхав і дременув до жінки. Квасоля вся в неї розсипалася, а пес уже танцював у неї на колінах, облизуючи їй лице.

— Господи, Танку, де ж ти був?

Танк. Ось як його звати.

Я зійшов на ґанок слідом за собакою.

— Мем, мене звуть Бен Пейн. Я лікар із Джексонвілля. І я… я був з вашим чоловіком, коли розбився літак.

Її очі підозріло звузилися.

— Він дуже хороший пілот. Він не міг розбити літак.

— Я знаю, мем. Одначе в нього стався серцевий напад, і він посадив літак у горах. Він урятував нам життя, — я відкрив невеличку скриньку та передав їй. Там був його годинник, гаманець, люлька й запальничка, яку вона йому колись подарувала.

Жінка торкнулася кожної речі, а потім узяла запальничку. З очей покотилися сльози.

Ми говорили протягом кількох годин. Я розповів усе, що тільки міг згадати. Розповів, де поховав Ґровера та який там краєвид. Їй сподобалося. Йому б, мабуть, теж, як сказала вона.

А потім жінка принесла альбоми з фотографіями та розказала їхню історію. Дуже ніжну й чуттєву. Мені було страшенно прикро її слухати.

Зрештою я підвівся — і не знав, як попрощатися. Що тут можна сказати?..

— Мем… я б хотів… — Я крутив у руках ключі від машини та спробував хоч щось із себе вичавити.

Ґроверова дружина похитала головою та поплескала Танка по спинці, перш ніж підвестися. Він зіскочив з її колін, вона встала — і я помітив, що у неї проблема зі стегном.

— Якщо вам знадобиться заміна стегнового суглоба — потелефонуйте мені. Я негайно приїду та все зроблю цілком безкоштовно, — відразу мовив я. — Танку, ти просто супер. Я сумуватиму.

Пес негайно лизнув мене в обличчя й побіг дзюрити на всі кущі у саду.

— Ага, зрозумів, ти теж сумуватимеш, — буркнув я.

Діставши візитівку, я простягнув їй. Ніяк не міг придумати, як же попрощатися. Може, обійняти? Чи потиснути руку? Як узагалі треба прощатися з дружиною пілота, котрий помер, рятуючи тобі життя? Уже не кажучи про те, що, якби я не винайняв його, він спокійно помер би вдома. Вона, мабуть, теж так вважає.

— Юначе!

— Так, мем?

— Дякую вам.

Я почухав потилицю.

— Мем, я… я не…

— Ви не що?

Я подивився в її яскраво-блакитні очі, а вона промовила:

— Ґровер не брав на борт абикого. Він вибагливо обирав клієнтів. Частіше відмовляв, аніж погоджувався. І якщо він вас узяв, значить, мав свої причини. Отже, це був його вам подарунок.

— Так, мем.

Вона нахилилася та обійняла мене. Шкіра у неї була тоненька й уже давно не пружна, а волосся посивіло до білого. Я поцілував її в щоку та поїхав. І ще довго дивився в дзеркало заднього огляду. Удова стояла на ґанку, споглядаючи гори. А Наполеон хвацько виструнчився на верхній сходинці та дзявкав на вітер.

Розділ сорок восьмий

Коли я увійшов у палату, з Ешлі сидів Вінс. Він підвівся мені назустріч і палко потис руку, ба навіть скуто обійняв.

— Ешлі розповіла мені, що ви зробили. Навряд чи мені вдасться висловити, наскільки я вам удячний!

— Тільки не забувайте, що це я запросив її в той літак. Можливо, ви ще схочете заложити проти мене позов. І можна на «ти».

Вінс розсміявся. Славний чоловік — вона вдало обрала. Гадаю, вони будуть щасливі. Хоча з Ешлі будь-хто був би щасливий. Вона така одна на мільйон.

Що до Ешлі, то обличчя її знов набуло приємного кольору, а на столику поруч я побачив три порожні чашечки з-під кави. Мішечок із сечею, що непомітно висів поруч із ліжком, був майже повний, і колір хороший. Її новий мобільник уже розривали дзвінки від журналістів — усі хотіли взяти ексклюзивне інтерв’ю.

— А що ти збираєшся їм казати? — спитала вона.

— Нічого. Вислизну через чорний вхід та поїду додому. — Я позирнув на годинник на стіні. — Узагалі-то я їду за півтори години, тож зайшов попрощатися.

Вираз її обличчя якось одразу змінився.

— Та ну, чого ти? У вас є про що поговорити. Про ваше весілля, нарешті. А я буду на зв’язку.

— Ти вже зателефонував своїй дружині? — Вона склала руки на грудях.

— Ні… Зайду до неї, щойно доберуся додому.

— Вважаю, усе владнається.

Я мовчки кивнув. Ешлі стисла мою долоню, і я поцілував її в чоло.

— Бене! — Вона не відпустила мою руку, коли я вже повернувся, щоб іти.

— Що? — спитав я через плече.

Вінс поплескав її по руці та сказав:

— Я на хвилиночку — піду візьму собі кави. Дякую тобі, — знов до мене. — Дякую за все.

Ешлі й досі тримала мою руку, коли він вийшов. Я присів на краєчок ліжка. На грудях наче лежала каменюка. Дуже схожа на біль. Я спробував вичавити із себе усміх.

— Можна питання?

— Тобі можна будь-які питання. Заслужила.

— А ти став би залицятися до заміжньої чи майже заміжньої жінки?

— Так.

— Скажи, навіщо ти запросив мене в той літак?

Я подивився у вікно та замислився.

— Давно це вже було…

— Давно. Та іноді здається, що лише вчора.

— Наше весілля було найщасливішим днем для нас обох. Ми стали самі по собі. Почали нове життя. Ми були вільні й кохали одне одного. Коли люди кохають одне одного… У них… У їхніх душах десь глибоко народжуються сни — сни, де немає болю, бо там йому нізвідки узятися. І весілля стало днем злиття двох наших душ. Наче дві річки з’єдналися в одну. У нас так було. А коли я побачив тебе, я побачив у тобі надію на те саме. Мабуть, ти нагадала мені, що я колись мав чудове кохання. І… якщо чесно, я просто хотів відчувати це поряд. Побачити це ще раз. Напевно, так я думав, що зможу запам’ятати… Бо я не хочу цього забути.

Ешлі простягла руку та змахнула сльозу в мене з обличчя.

— Мабуть, ось чому я запросив тебе в літак. І я… мені дуже соромно через той егоїстичний вчинок, але водночас я дуже вдячний за це. Ті двадцять вісім днів нагадали мені, що кохання варте геть усього. І не важить, наскільки може бути боляче.

Я підвівся, поцілував її в губи та вийшов.

Розділ сорок дев’ятий

Після другої години дня мій літак сів у Джексонвіллі. Журналісти вже чекали на мене. Звідкись вони викопали мою фотографію та деякі подробиці нашої історії. Мене врятувало тільки те, що на їхній світлині я був на тринадцять кілограмів товщий.

Багажу я не мав, так що вислизнув з аеропорту та пішов до своєї машини, яку лишив на парковці місяць тому. Її замело щільним шаром пороху. Жінка в касі парковки без жодної емоції на обличчі повідомила мені:

— З вас триста вісімдесят сім доларів.

Інтуїція підказала мені, що будь-які суперечки будуть марні, тому я простяг їй свою кредитку, заплатив та радо поїхав додому.

Я і досі почувався дивно після такої зміни обставин. Ніяк не міг звикнути, що мені більше не треба тягти сани. Не треба роздивлятися засніжений пейзаж, розпалювати вогонь тертям, вистежувати зайців та лосів, розминати задубілі пальці… Що моя вечеря більше не залежить від того, чи вдало я полював. І що я більше не чую голосу Ешлі.

Я їхав по шосе I-95 на південь. Їхав я аж так повільно, що мене не обганяв тільки лінивий. Проїхав по мосту Фуллер-Ворен і повз лікарню, де провів вагомішу частину свого життя. Усі мої колеги вже давно потелефонували мені — щасливі були знову чути мій голос. Я попередив, що вийду на роботу за кілька днів і вже тоді розповім усі подробиці.

Я повернув на вулицю Гендрікса, потім на бульвар Сан-Хосе та спинився коло магазину квітів. Тут у теплиці мене зустрів запах добрив і Тетяна — вродлива росіянка років п’ятдесяти з красивими зморшками коло очей та завжди брудними від роботи руками. Вона радісно гукнула до мене — я ледь не оглух.

У моєму місті було безліч квіткових крамниць, але мені дуже подобався Тетянин акцент — нагадував «Рокі-4» й фільми про Джеймса Бонда. І голос у неї був низький та розкотистий — наче вона протягом багатьох років потерпала від тортур або, може, пиячила. Чи і те, і те одночасно. Міцний «в» та високий «і», а ще отой твердий «р» — просто чудовий акцент. Такий нечасто почуєш. Почувши, як вона вимовляє слова, навіть мені, зазвичай непитущому, хочеться зразу бахнути міцної російської горілки. Думаю, вона колись була шпигункою. А може, й досі шпигунка.

Тетяна закатала рукави джинсової сорочки й суворо спитала:

— Гдє ти бив?

— У відпустці. — Розповідати правду було б надто довго.

Вона маршем пройшлася кудись за ріг — а вона завжди марширувала, — та принесла лілову орхідею з білою смужкою. На стеблині понад метр заввишки висіло вже близько тридцяти темно-бузкових квіточок, які розтинала навпіл яскраво-біла смужка.

— Це прросто чудо! Я для тєбе тримала. Трроє хотіли купити, алє ні. Мій бос казав, что звільнить, алє ця квітка тільки твоя. Ти повєрнешся та забєреш.

Рейчел сподобається.

— Вона просто дивовижна. Дякую тобі. Я просто зараз поїду й подарую.

Тетяна провела мене на касу, кидаючи погляди на свого начальника. А потім додала:

— Минулього тижня був розпрродаж. Та тєпер нєт. Алє для тєбе будєт розпрродаж.

— Дякую вам, Тетяно. — Я тримав вазонок у руках. — Я надзвичайно вдячний, правда.

Машин на дорозі було дуже багато, і мені доводилося спинятися на кожному світлофорі. Я розглядав місто навколо. Ось хімчистка та школа бойових мистецтв Вотсона. У залі великі вікна, і крізь них видно, як учні в білій формі з різнокольоровими поясами відпрацьовують удари. Як цікаво — я проїжджав тут тисячі разів, але ніколи цього не помічав.

Дотепер.

Мені засвітився зелений, і я рушив далі на південь по I-95, відтак повернув на схід на бульвар Тернера Батлера, а потім знов на південь по A1A. Коло крамнички з алкоголем я знову спинився й купив пляшку вина. Згодом поїхав далі, минув свій будинок та зупинився коло будинку Рейчел. Я колись поставив тут високий залізний паркан, повз який тепер пройшов з орхідеєю в руках. Відтак піднявся кам’яними сходами під великим дубом, помацав під камінцем та відшукав ключ. Обабіч дверей ріс жасминовий живопліт, який я навмисно посадив так, щоб він заплів стіну навколо дверей. Кілька важких гілок звисали на двері. Я потягнув їх на себе та увійшов. Щоб улітку тут було прохолодно, я зробив мармурову підлогу, тому мої кроки відлунювали далеко в будинку.

Цілу ніч я говорив з Рейчел. Розливав вино, умикав записи з диктофона та дивився, як розбиваються об пляж хвилі. Можливо, деякі записи їй непросто було чути, але вона уважно прослухала кожне слово.

Я подарував Рейчел орхідею, яку поки що поставив на вікно, де вона зможе насолоджуватися ранковими променями сонця. Тільки-но квіточки опадуть, я перенесу її до оранжереї, де на неї вже чекають двісті п’ятдесят товаришок.

Коли я нарешті програв останній запис, була вже четверта година ранку. Я надто стомився, тож заснув просто де сидів. Прокинувся від тиші. Дивне відчуття. Я встав і хотів піти, аж раптом помітив, що диктофон мерехтить блакитним — значить, лишилися ще непрослухані файли. Сам я завжди пишу лиш один файл — просто щоразу натискаю «продовжити запис». А цей інший файл записав не я.

Почувся тихий шепіт. Та вітер. І ще собаче виття. Я зробив гучніше.

Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ми потрапили в лавину, і тепер Бен пішов по допомогу. Побіг. Я не знаю, чи він зможе. Мені холодно.

На якийсь час запала тиша.

Я хотіла тобі дещо сказати. Чи радше подякувати. Може, я забагато базікаю, але мені треба говорити, інакше я засну — і вже не знаю, чи прокинуся знову. Я пишу колонку в газеті. Про кохання, про стосунки. Яка іронія, еге ж? Бо сама нічого такого я не знала. Так що в цьому плані я скептик. Я намагаюся дістатися додому до чоловіка. Він заможний, вродливий, дарує мені красиві речі… але після двадцяти восьми днів із твоїм чоловіком у цьому білому світі, оточеному жаскими горами, я замислилась: а як же кохання? Чи є воно? Чи може воно бути в мене? Я думала, що гарних хлопців уже немає. А тепер я не знаю. Чи є інші такі, як Бен? Я зазнала чимало болю. Думаю, як і будь-хто з нас. І можливо, через це я переконала себе: якщо не відкриватимуся більше, то й болю не буде. Бери той «Мерседес», обручку з камінцем на два карати, будинок у Бакгеді — і забудь про всілякі дурниці. Просто дай йому те, що він хоче, і радій із того, що маєш. Так же ж? Я довго думала, що так правильно.

Тут тихо. Так тихо, що починаєш чути тишу. Якщо прислухатися, навіть сніг видає звуки. Свої, особливі звуки. Десь у минулому, в аеропорту, я познайомилася з чоловіком, якого тепер знаю як Бена Пейна, і він одразу сподобався мені. І не дивно — він вродливий. Але насправді він привернув мою увагу не зовнішністю. Ні, чимось іншим. Чимось, до чого кортить доторкнутися — чи, може, хочеться, щоб воно доторкнулося до тебе. Чимось ніжним, теплим та цілісним. Я не знаю, як це назвати, але знаю, що воно є. І я чую це, коли він говорить у диктофон. Я часто слухала його вночі: він думав, що я сплю, але насправді я прикидалася лише для того, щоб почути його голос — як він говорить до тебе та з тобою.

До мене ніхто і ніколи так не говорив. І мій наречений також. Звісно, Вінс добрий, але він не такий, як Бен. У Бена є щось таке, у що хочеться зануритися з головою. Так-так, я пам’ятаю, що говорю про твого чоловіка, і можу тебе заспокоїти: протягом усього часу, що ми тут, він поводився як справжній джентльмен. Правда. Спочатку це мене навіть діткнуло, але потім я зрозуміла, що його поведінка пов’язана саме з отим, про що я кажу. Пов’язана з тобою. У нього це десь глибоко в генах… і мабуть, щоб його позбавити цього, доведеться його вбити. Я ніколи з таким не здибувалася. Це найщиріша річ, яку я тільки відчувала. Про це не говорять у кіно та книжках. Про це не пишуть у газетних колонках. Ночами я лежала, слухаючи, як він говорить, як він ділиться з тобою тим, що в нього на душі, як перепрошує за щось, чого я не знаю — і моє серце боліло, мені хотілося плакати від бажання мати те, що має Бен до тебе.

Звісно, я не кажу тобі нічого, про що ти не знала б, але ж він говорив, що ви розійшлися… Отож я, мабуть, просто хочу сказати тобі, що він кохає тебе так сильно, як тільки здатна кохати людина. Я взагалі не уявляла, що таке кохання буває. Однак тепер я його бачила, я його чула та відчувала, я спала поруч із ним — і якщо ти не хочеш його, то що ж він робитиме з таким коханням?

Я писала тисячі уїдливих статей про кохання, закликаючи показати мені бодай одного такого Бена. Але насправді я пишу саме для того, щоб захиститися від пережитого болю. Саме для цього я і прошу когось показати мені справжнє кохання, за яке можна померти, ба навіть більше — жити, — щоб пересвідчитися, що цього не існує.

Він не розповідає мені подробиць та тримає всі таємниці при собі. Проте він казав, що ви посварилися. Бо він сказав щось не те. Я чимало про це думала, але ніяк не можу збагнути: які ж такі жахливі слова можна вимовити? Що він накоїв? Що такого він міг зробити, щоб утратити твоє кохання? Якщо буває таке кохання, якщо Бен дарує таке серце комусь… то я навіть не знаю, що ж такого не можна пробачити? Чого неможливо забути?

У цьому світі чи в іншому… але я теж хочу мати таке кохання.

На цьому запис закінчився, я встав, збираючись піти, але Рейчел схотіла, щоб я залишився. Загалом вона ніколи й не хотіла, щоб я йшов. Я багато разів казав, що волів тоді повернутись, але виявилося, що пробачити самому собі важче, ніж здається.

Може, щось змінилося в мені, а може, у ній, але тоді я вперше від нашої сварки ліг та лишився спати поруч зі своєю дружиною, і сльози текли з моїх очей просто на її обличчя.

Розділ п’ятдесятий

Пояс смокінга, краватка, піджак. Застебнути ґудзики. Ні, не треба, краще розстебнути.

Я зайшов у заміський клуб — один з найкращих в Атланті, абсолютно приватний. Усе кругом з каменю й дорогої деревини. Охоронець на вході поглянув на моє запрошення та відчинив ворота, від яких починалася звивиста доріжка. Дерева підсвічувалися дизайнерськими ліхтариками. Усередині багато людей. Жінки, на яких виблискують коштовності. Чоловіки з виразом могутності на обличчях. Сміх, випивка. Передвесільна вечірка досі в розпалі. Усі радісні та щасливі.

Минуло вже три місяці. Я встиг повернутися на роботу, наїсти кілька кілограмів і відкараскатися від журналістів. З Ешлі я не говорив відтоді, як поїхав з лікарні. Дивно було після місяця такої залежності одне від одного раптом усе розірвати. Здавалося, це навіть якось неприродно. Однак я думав, що це на краще.

Я повернувся до свого звичайного життя й далі намагався вибратися з тієї емоційної ями, у яку втрапив після розлучення. Я вставав удосвіта, багато бігав пляжем, снідав з Рейчел та дітьми, їхав на роботу, потім інколи вечеряв у Рейчел. Перед сном подекуди бігав, а іноді просто сидів на пляжі, шукаючи в піску зуби акули. Не заглядав наперед — просто ставив одну ногу поперед другої.

Ешлі стояла в дальньому кінці галявини. Я отримав запрошення з запискою та подарунком. «Будь ласка, приходь. Ми хотіли б тебе побачити. Вас обох». Ще вона писала, що нога добре загоїлася, що вона почала бігати й навіть повернулась у тхеквондо — навчає діток. Щоправда, б’є ногою поки що лише на 75 відсотків від своєї сили. А подарунком був новий годинник — модель для альпіністів від «Suunto». У записці про нього теж ішлося: «Хлопці в магазині сказали, що такі носять усі альпіністи. Вони показують температуру, тиск, висоту, і тут навіть є компас. Думаю, ти вартий такої іграшки. Якщо не ти, то хто ж тоді взагалі?»

Я знов і знов переглядав записку. Оте «ми» на початку не давало мені спокою. Тепер я стояв тут і дивився на неї здалеку. Її більше не переслідував біль, а впевненість у собі повернулась. Ешлі була дуже вродлива. І вперше за тривалий час я не відчував провини за цю думку. Поруч із нею стояв Вінс. Він здавався щасливим. Поки ми з Ешлі були в лісі, у мене склався певний його образ, але, якщо чесно, реальний він набагато перевершував мою уяву. Так що вона зробила хороший вибір. І він теж. Гадаю, за інших обставин ми з Вінсом могли б стати друзями.

Я стояв у тіні дерев, тримаючись подалі від натовпу. Я трохи спізнився, і тепер нервово поглядав на свій новий годинник і крутив у руках подарунок. Я придбав два нові диктофони — для неї та для мене. Нова модель, з великою карткою пам’яті й потужним акумулятором. Коли я їх купував, мені це здалося слушною ідеєю, але зараз я вже так не думав. Я дістав один з упаковки, увімкнув та натиснув на запис.

Привіт. Це я, Бен. Я отримав ваше запрошення. Дякую, що не забули про мене. Про нас. Знаю, у вас було чимало справ. І я радий бачити тебе знову на ногах. Усе наче добре загоїлося, так що я радий за тебе. Тут стільки людей — усі прийшли відсвяткувати з вами.

І так, я справдив свою обіцянку. Я поїхав до Рейчел. Подарував їй чергову орхідею, номер 258. А ще купив пляшку вина. Розказав їй про наші пригоди. Ми говорили майже цілу ніч. Я вмикав їй усі записи. І лишився спати в неї. Я давно вже не лишався. І то було востаннє.

Я відпустив її. Вона не повернеться. Відстань між нами надто велика. Між нами постала гора, яку мені не здолати.

Ось що я хотів тобі сказати.

Я довго думав, як же мені почати усе спочатку. Жити самому інакше, ніж я думав. Я навіть спробував читати поради на сайті «Самотній політ». Яка іронія, еге ж? Це все непросто. Рейчел була моїм першим коханням. Єдиним. Я навіть ніколи не був на побаченні з кимось іншим.

Я тобі про таке не казав, бо здавалося, що це якось неправильно… і ти, навіть у тому жахливому стані, без макіяжу, з поламаною ногою та пляшкою сечі в руках, зі швами на обличчі… так от, якби мені запропонували на вибір блукати у лісі з тобою чи бути врятованим, але на самоті, я обрав би блукати.

І я хотів подякувати тобі за це.

І якщо Вінс не каже тобі цього і не ставить тебе на той постамент, на який ти заслуговуєш, то йому б краще почати. Якщо він забуватиме це робити — телефонуй мені, і я йому нагадаю. Я майже експерт у тому, що мали б казати чоловіки своїм дружинам.

A після Рейчел… Я не знав, що робити і як жити. Тож я просто зібрав шматки своєї розтрощеної душі в рюкзак та повісив собі на плече. Протягом років я волочив той тягар за собою всюди. Лямки цього невидимого наплічника постійно боляче вгризалися мені в рамено.

А потім я поїхав на ту конференцію у Солт-Лейк-Ситі, і з якоїсь незрозумілої мені причини ти сіла поруч в аеропорту. Я почув твій голос, і ті кавалки моєї душі висипалися з рюкзака. Я, голий та зломлений, дивився на них, думаючи чи навіть сподіваючись, що так і завершиться нарешті нерозказана історія мого життя. І що вона звучатиме у вічності — але не болем і розпачем.

Аж ні, ось я стою тут, ховаюся між деревами. І ті шматки й досі зі мною, але їх годі скласти в одне ціле. Ба навіть «уся королівська кіннота і вся королівська рать не годні мене докупи зібрать» [49] .

Смішно, еге ж? У своєму житті я покохав двох жінок, але не можу бути з жодною з них. Я хотів би зробити тобі подарунок, але за твій подарунок мені навіть віддячити нічим…

Ешлі, я дуже вдячний тобі за це… І я… Я від щирого серця бажаю тобі щастя.

Я все ще вештався довкола кизилового дерева, затуляючи обличчя келихом шампанського. Вона сміялася. На шиї в неї виблискував один діамант — мабуть, весільний подарунок Вінса. Їй личило. Їй би личило що завгодно.

Я лишив диктофон — просто поклав його в коробочку, зав’язав стрічкою та як є, без картки, запхав у купу інших подарунків. За тридцять шість годин молоде подружжя буде вже в літаку до Італії, де вони протягом двох тижнів відпочиватимуть. А коли повернуться, вона знайде мій подарунок.

Я вийшов крізь уже темний сад, сів у машину та рушив на південь по I-75. Ніч була тепла, і я опустив скло, та чолом усе одно стікав піт. Але то байдуже.

Удома я перевдягнувся, узяв другий диктофон і влаштувався на пляжі коло лінії прибою. Ну просто втілення всесвітньої туги, та й квит. Хвилі підповзли ближче до моїх ніг та вже заливали кросівки, а я крутив той диктофон у руках, намагаючись придумати, що ж сказати.

Коли нарешті з-за обрію виповзли перші промені сонця, я натиснув на «запис», а потім щосили жбурнув той диктофон у хвилі. Крутонувшись кілька разів у повітрі, він зник у пінистому гребені.

Розділ п’ятдесят перший

Розбудили мене коти. Вони повернулись, і їх наче стало ще більше. Мабуть, привели до мене своїх друзів. Новенького красивого чорного кота з білими «шкарпетками» я так і назвав — Шкарпетка. А другий новенький котик мав довгий хвіст, гарненькі вуса й невгамовні вуха. Він постійно об мене терся, муркотів і полюбляв стрибати мені на руки. Ще прийшла біла кішечка, і я назвав її Ешлі.

Мені схотілось узяти вихідний, так що я вирішив лишитися вдома. Зварив собі велике горнятко кави та влаштувався на ґанку — роздивлятися хвилі й розмовляти з котами. А ще слухати сміх. Ешлі завжди була десь поруч — і кішка, і спогади. Увечері перед сном я почав згадувати наші пригоди в горах та непомітно задрімав. Мені наснилася вона — вони разом з Вінсом десь у Венеції каталися на гондолі. Він обіймав її, обоє вони були щасливі й засмаглі.

До чого ж огидне видовище.

Ще вдосвіта я вискочив з ліжка. Низько над небокраєм висіла повня — її сяйво підсвічувало гребені хвиль і кидало від мене довгу тінь на пляж. Я зав’язав шнурки на кросівках. Подув теплий бриз, і над головою тихо пролетіла зграя пеліканів. Їхні довгі тіні на мить закрили мою.

Я побіг на південь, проти вітру. Приплив іще був далеко, і я біг широкою смужкою пляжу. Біг годину, потім дві, оминаючи лінію хвиль. Мій шлях перетнув одинокий слід черепахи — вона прийшла відкладати яйця в дюнах.

Повернув назад я, лише коли на овиді вже з’явилося містечко Сент-Оґастін[50]. Сонце зійшло високо, тому я надів окуляри й побіг назад — тепер вітер допомагав мені. Більше не треба було мерзнути в снігу, намагаючись розібрати свій шлях у білому світі. Не треба терпіти голод та тягти важкі сани. І більше не було голосу Ешлі.

На півдорозі додому я поглянув, як там справи в черепахи. Вочевидь, минула ніч чимало її втомила. Черепаха була стара та просто величезна. Вона вже прямувала до моря, залишаючи на піску дві глибокі канавки. Перша ж велика хвиля забрала її, і панцир ще кілька хвилин виблискував на поверхні води. Такі черепахи можуть жити близько двохсот років — мабуть, цій було не менше. Я дивився, як вона зникає у хвилях, та бачив одночасно схід і захід сонця. Дивно. Не чекав цього.

Я проминув вхід у парк Гуана-Рівер, побачив свій будинок та сповільнив біг, а потім і зовсім перейшов на ходу. Ребра вже загоїлися, тож я міг дихати глибше. Липневе сонце добряче припікало, виблискуючи на блакитному плесі. Неподалік берега пірнали дельфіни. Великої черепахи вже й видно не було, але незабаром увесь пляж заюрмиться маленькими черепашками.

Я не чув кроків та озирнувся лише тоді, коли мені на плече лягла рука. Я впізнав знайомі венки й ластовиння на зап’ястку.

За моєю спиною стояла Ешлі в шортах і вітрозахисній куртці. Очі в неї були вологі та червоні. Схоже, вона цілу ніч не спала. Вона похитала головою й показала рукою кудись у бік Атланти.

— Я сподівалася, ти прийдеш. Але так і не побачила тебе. Не змогла заснути та почала розпаковувати подарунки. Щоб якось… відволіктися. — Вона взяла мою долоню, а потім легенько штовхнула кулаком у груди. На пальці не було обручки. — Мій лікар казав, що мені треба почати бігати.

— Підтримую. Слушна думка.

— Не люблю бігати сама.

— Я теж.

Ешлі жбурнула купку піску носком кросівки, згорнула руки на грудях та примружила очі від сонця.

— Хочу познайомитися з Рейчел.

Я кивнув.

— Тоді ходімо?

Ми пройшли три кілометри пляжем до того будинку, що я побудував за дюнами серед дубків. Після свого повернення я вже встиг позначити рожевими стрічками десять кладок.

— Це що, гнізда черепах?

Я мовчки кивнув.

Ми піднялися стежкою на дюни — м’який пісок нагадував сніг. Я зняв із шиї ключ, відчинив двері, відсунув гілочку жасмину та запросив Ешлі всередину. Стіни, підлогу та геть усе, що тільки можна, я зробив з мармуру, щоб улітку було не так спекотно. Оранжерея потопала у квітах. Ешлі ввійшла всередину та затулила долонею вуста.

Рейчел лежала ліворуч, Майкл і Ханна — праворуч.

— Ешлі, знайомся, це Рейчел. Рейчел, це Ешлі.

Присівши, Ешлі провела рукою по вибитих на мармурі літерах та датах. Трохи нижче, десь там, де мали б бути складені на грудях руки Рейчел, лежали сім диктофонів. Усі, крім одного, давно припали пилом. Опріч того, що був зі мною в горах. Ешлі взяла його, покрутила в руках і поклала на місце. Поряд лежала моя куртка — забув тут, коли спав, підклавши її замість подушки.

Я сів на підлогу спиною до Рейчел та ногами до малюків й утупив погляд у скляну стелю.

— Рейчел була вагітна… двійнятами. Сталося часткове відшарування. Це коли плацента починає відриватися від стінки матки. На місяць Рейчел поклали в ліжко на постільний режим, але, на жаль, це не допомогло. Її провини в цьому не було, просто так сталося. Відшарування посилилося. Вона була наче ходяча бомба з годинниковим механізмом. Я намагався переконати її. Казав, що якщо плацента відірветься остаточно, то помре і вона, і діти. Ми разом з її лікарем наполягали на тому, щоб забрати дітей. А вона дивилася на нас, наче ми були несповна розуму, та питала: «Куди це ви хочете їх забрати?» Мені потрібна була Рейчел. І якщо це означало, що треба відпустити дітей, я був згоден. Вони опинилися б на небесах, а ми могли б мати ще дітей, постаріти разом і кепкувати з наших зморшок. Проблема в тому, що був крихітний шанс — геть мізерний. Шанс, що діти народяться й усе буде добре. У казино шансів і то більше, але Рейчел була переконана, що якщо є бодай якийсь шанс — значить, треба його використати. А я казав: «Віддай їх Богові — нехай він вирішує». Вона похитала головою: «Ми вже ризикнули. Ми маємо йти далі». Я лютився, дорікав, що вона мене не кохає, кричав та жбурляв речі. Але ні, вона не змінила думку. Мені довелося боротися проти того, що я в ній любив понад усе. «Хіба Бог може тебе звинувачувати за це? Він зрозуміє», — кричав я. А вона не слухала. Погладивши свій живіт, сказала: «Бене, я кохаю тебе, але не хочу жити і бачити Майкла та Ханну щоразу, як заплющуватиму очі. Не хочу думати, що в нас був шанс, а ми з нього не скористалися». Я просто схопив кросівки та чкурнув надвір посеред ночі, провітрити голову. А потім задзвонив телефон, а я не підняв слухавку. Спрацював автовідповідач. Я і не знаю, скільки вже разів я… — Я провів пальцем по імені Майкла, а потім Ханни. — Мабуть, після того, як я побіг, стався відрив. Рейчел устигла викликати «швидку», але вони приїхали запізно. Та все одно нічого не змогли б зробити. Я повернувся за дві години і побачив лише вогні поліційних машин. Офіцери чекали мене на кухні. А відтак зателефонували з лікарні. Потім ще якісь люди в моєму домі… мене повезли в морг. На розпізнання. Її намагалися врятувати. Зробити кесарів розтин. Так що діти лежали поруч із нею, під боком. Оте повідомлення, що я слухав у літакові, — вона лишила його наостанок. Я зберіг його. Слухаю майже кожен день. Щоб пам’ятати, що вона любила мене попри те, ким я був.

По обличчю Ешлі котилися сльози.

— Ти питала мене, чого не можна пробачити… Слів не можна пробачити. Тих слів, що ти їх сказав людині, якої немає вже чотири з половиною роки, — я обвів рукою навколо саркофага. — Мені здалося, що просто могили буде недосить. Отож я збудував оце. І оранжерею зробив, щоб вона могла дивитися на квіти та зірки. Їй би сподобалося. Я підрізаю дерева, щоб було більше світла. Іноді видно Велику Ведмедицю. А інколи місяць. Я часто приходив сюди вночі. Обводив пальцями літери та знов і знов слухав записи на диктофоні. Слухав нашу з нею історію. Я багато разів її розповідав, але… але кінець завжди той самий.

У Ешлі тремтіли губи. Вона тримала мою долоню обома руками, а сльози капали на мармур. Туди, куди капали вже десятки тисяч моїх.

— Чому ти не сказав?

— Знаєш, скільки разів я хотів кинути ті сани, повернутися та висловити все? Але… але у тебе все життя попереду. Навіщо тобі це?

— Ти мав розповісти. Я заслужила.

— Тепер маю. А тоді не мав.

Вона охопила мене руками за груди, потім за шию. Обличчя сховала в мене на плечі.

— Бене!

Я не відповів. Подивився на Рейчел і прошепотів:

— Пробач… Пробач мені.

— Вона давно пробачила, — похитала головою Ешлі. — Вона пробачила, тільки-но ти це сказав.

Перепрошувати не легше, аніж прийняти вибачення.

Ми довго там сиділи. Угорі над нами пролітали зграї пеліканів, а одного разу пролетіла скопа. Десь далеко за молами стрибали дельфіни у зграях по шість та вісім.

Ешлі спробувала щось сказати. Потім ще раз. Нарешті витерла сльози, притисла вухо мені до грудей і прошепотіла:

— Давай сюди оті шматочки.

— Їх багато. І навряд чи їх ще можна скласти воєдино.

— Я спробую. — Вона поцілувала мене.

— Тобі ліпше піти. Облиш мене…

— Нікого я не лишатиму, — всміхнулася вона. — І сама нікуди не піду. Я не збираюся думати про тебе щоразу, як заплющую очі.

Мабуть, десь глибоко в душі я хотів це почути. Хотів почути, що чогось вартий. Що кохання досі може мене відродити. Ми ще впродовж кількох годин сиділи, спостерігаючи за хвилями. Нарешті я підвівся, поцілував Рейчел та дітей — і більше не плакав. Це не «прощавай», це просто «до зустрічі».

Ми вийшли, і я замкнув двері. Доріжка побігла на пляж. Я тримав Ешлі за руку.

— Я повернула Вінсу обручку, — мовила вона, витираючи носа. — Сказала, що він мені дуже подобається, але… І взагалі, думаю, йому полегшало, коли я сказала правду.

Ми стояли на останній дюні, аж раптом черепашата в одному з гнізд почали вилуплятися, і сотні крихітних слідів розворушили пісок. Хвилі забирали все нових черепашок. А десь за молами блищала гладенька велика спина — немов чорні діаманти.

Я узяв її долоню в обидві руки:

— Почнімо повільно. Я вже давно… давно не бігав з кимось. Забув, як це.

Вона поцілувала мене — губи й досі тремтіли.

— Куди побіжимо? — спитав я.

Сонце відблискувало в неї в очах. Вона похитала головою:

— Це ж ти бігун. А я навіть не знаю, чи зможу тримати твій темп. Швидко треба бігти? Далеко?

— ДТП.

— Що це?

— Довго-та-повільно. Не має значення, як далеко, — головне бігти довго. І повільно. Якомога повільніше.

Вона обійняла мене, всміхнулася та мовила:

— Добре. Тільки треба забігти в Атланту.

— В Атланту?

— Тобі доведеться познайомитися з моїм батьком, — кивнула вона.

— Дійсно треба?

— Точно.

— А ти не завелика для такого?

— Я з півдня, не забувай. І я єдина дочка у свого татуся.

— Як він ставиться до лікарів?

— Кепсько.

— А хто він за фахом?

— Адвокат.

— Ти що, жартуєш?

— Та не хвилюйся, ти йому подобаєшся.

— Звідки тобі знати?

— Він читав книжку.

— Яку ще книжку?

— Ту, що виходить у продаж цього тижня.

— Де?

— Усюди, — вона стенула плечима.

— А де саме оце твоє «усюди»?

— Усюди — воно усюди, — Ешлі закотила очі з моєї нетямущості.

— А про що книжка?

— Про подорож.

— І там є про мене?

— Ще б пак, — вона засміялася та побігла. — Про нас обох!

Ешлі забагато рухала руками горизонтально, а крок у неї був сантиметрів на сім коротший, ніж треба. А ще вона занадто тиснула на носок. І надміру нахилялася вперед. І ліва нога переважала. І…

Утім, думаю, ми це швидко виправимо. Зламане просто треба зібрати докупи.

Я довго тягав шматки своєї душі за собою. Часто щось губив дорогою — щоб по тих загублених уламках потім знайти шлях додому. А Ешлі десь на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря взяла й склала мене в одне ціле. Спочатку малюнок не було видно, та він ставав дедалі чіткішим. Може, ще й не повністю чітким, але час це годен виправити.

Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.

Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.

Ось так докупи збирається душа.

Ешлі бігла пляжем, і сонце світило їй у спину. У піску залишалися свіжі сліди. На ногах блищали крапельки поту.

Я бачив їх обох. Рейчел у дюнах та Ешлі на пляжі. Якась маячня. Я потрусив головою. Як це можливо?

Почухав потилицю.

Ешлі повернулася — вона важко дихала й усміхалася.

— Бене Пейн! — потягла вона мене за руку.

— Що? — У мене з очей покотилися сльози, і я теж не знав причини цього.

— Коли ти смієшся… мені хочеться усміхатися. А коли ти плачеш — у мене течуть сльози. — Ешлі витерла мою щоку долонею. — Я не збираюся тебе кидати. Ніколи.

У горлі щось муляло. Як тепер жити? Відповідь прийшла десь із-за дюн: став одну ногу поперед другої. Це тривалий процес. І клей, що триматиме разом шматочки, має висохнути. Як кістки, яким треба час, щоб знову зростися. Може, це просто довгий шлях подалі від місця катастрофи, і відстань для кожного з нас є своя. І можливо, кохання переможе той безлад, у якому я опинився.

— Може, спочатку… підемо? — повільно вимовив я.

Ешлі кивнула, і ми пішли. Кілометр, два, три… Легіт гладив нам обличчя. Ми дісталися станції рятівників та повернули назад.

— Ну що, готовий?

Ми побігли. Я був заслабкий і вже забув, як це. Ми довго бігли разом.

І після багатьох кілометрів, після літрів поту, що стікав моїми руками, крізь сіль, що щипала очі, та десь між глибокими подихами, ритмічними й чистими, я поглянув униз і побачив, що ті шматки, які колись були мною, знову стають одним цілим.

Подяки

Мушу зізнатися, що це не перша моя книжка після того, як вийшла «Де закінчується річка». У моєму блогу можна знайти інформацію про те, яким було моє життя між тими двома публікаціями. Скажу, що, коли твою книгу не беруть у видавництві, це важко… Наче народив дитину, а лікарі хитають головами й кажуть: «Е, ні. Це нікуди не годиться. Відправляємо назад».

Рукопис тепер радше схожий на автівку, яка стоїть на цеглинах у гаражі: ти знімаєш із неї усе, що тільки можеш. І ті частини нині живуть на сторінках, які ви щойно перегорнули. На щастя, відмова не стала кінцем мого письменницького життя, і ви тримаєте в руках мою нову книжку, за що я дуже вдячний багатьом людям.

Стейсі Крімер. Дякую тобі за твою участь у моїй праці, розвитку та кар’єрі. Навіть у найважчі часи. Бажаю тобі успіху з твоїми новими проектами — ти на це заслуговуєш.

Майклові Пальгону. Якщо брати до уваги всі торішні події, ти запросто міг рубонути мої швартови та відправити у вільне плавання. Не знаю, чи думав ти про це, але я точно думав. Так що дякую тобі за тиху пристань.

Усім неймовірно талановитим людям із «Бродвей і Рендом Гауз» — Даяні Сальваторе, Кетрін Поллок, Рейчел Рокікі, Лінді Каплан, усім працівникам відділу роботи з закордонними видавцями, а також усім, кого я не знаю, але хто допомагав продавати мою книжку. Без вас мене тут не було б, отож ми з Крісті неймовірно вам усім вдячні.

Крістіні Прайд. Дякую тобі за твою терплячість і гостре око, а також за те, що захищала мене. Я знаю, як тяжко долучитися до проекту посеред роботи — наче застрибнути на поїзд на повній швидкості. Ти чудово стрибаєш. Дякую тобі за твою працю!

Л. Б. Нортону. Я радий, що ти повернувся — і дякую тобі. Уже вп’яте. Працювати з тобою — саме задоволення. Дякую тобі за все, що ти зробив задля того, щоб мої думки нарешті опинилися на папері й інші люди теж могли мене зрозуміти. І ти мав рацію: я написав «буквоїд» з помилкою.

Біллові Джонсону. Коли я почав писати цю книжку, я зателефонував найбільшому любителеві пригод, якого тільки знав, — Біллу Джонсону. Ми з ним разом полетіли в Юту та провели тиждень в одному з найбільш диких місць. Він примудрився завести мене туди та вивести звідти живим. Коли я попросив його про це, він якраз сидів у кабінеті, споглядаючи графіки падіння ринку. Із півсекунди (поки завантажувалася сторінка в Інтернеті) він думав, а відтак просто сказав: «Добре». Таких друзів у житті буває мало. Дякую тобі. Ти довів, що ти надзвичайно міцний горішок — отож-бо не вір нікому, хто вважає інакше. Ти ніколи не здаєшся, якщо тільки хтось не приносить каву, тістечко чи щось приємно прохолодне — і навіть тоді ти лише береш паузу, а потім і далі робиш свою справу. У тебе чудовий легкий сміх — а це рідкісний дар, яким ти щедро ділишся. Ти завжди будеш дорогим гостем коло мого вогнища, друже. Особливо якщо маєш із собою свій лук для розведення вогню, джет-бойл і френч-прес.

Крісу Фірбі. Років десять тому, коли я був лише звичайним мрійливим хлопцем із Джексонвілля (хоча тут мало що змінилося), який з усієї сили намагався домогтися, щоб його рукопис хтось прочитав, а може, й надрукував. І тоді підстаркуватий бейсболіст із хорошою подачею прочитав моє твориво та запропонував представляти мої інтереси. Відтоді вийшло вже десять книжок. І тому саме ця присвячується тобі. Ти цього вартий. І не тільки за твою роботу, а й за твою дружбу, за мудрі поради, за багато пройдених разом зі мною кілометрів та прожитих мрій. Крісе, ти просто чудова людина.

Крісті. Колись я запропонував: «Біжімо зі мною». І ти побігла. Відтоді ти — пристань мого серця.

До читача

Якось у лютому я стояв десь між Солт-Лейк-Ситі та Денвером, у горах Юїнта, на висоті у три з половиною тисячі метрів, і дивився навкруги. А довкола мене було сто кілометрів пустелі. Гірської пустелі, вкритої снігом. І жодного ліхтаря, скільки бачить око. Вітер жбурляв сніг мені в обличчя, а мороз щипав очі. Мороз та сльози. Я боровся з чимось, що засіло в мені десь глибоко в генах. З питаннями, на які не знаходив відповіді. І на думку спали слова, які супроводжували мене дорогою додому: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога»[51]. 

Примітки

1

Мається на увазі оргскло. (Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

Оригінальна назва фільму «Girl, Interrupted».

(обратно)

3

Ідеться про фільм «Sabrina» 1995 року з Гаррісоном Фордом.

(обратно)

4

Young Men's Christian Association (YMCA) — Християнська асоціація молоді.

(обратно)

5

14000 футів — прибл. 4260 м

(обратно)

6

14197 футів — прибл. 4327 м

(обратно)

7

Карімат — розмовна назва туристичних килимків.

(обратно)

8

Jetboil — модифікований газовий пальник із чашею. Завдяки особливим технологіям швидко кип’ятить воду з низькою витратою газу.

(обратно)

9

Мультитул — універсальний складаний інструмент, що об’єднує кілька інструментів в одному.

(обратно)

10

Тер’єр Джека Рассела — невеличка мисливська порода собак; дорослий пес важить 5—6 кг.

(обратно)

11

Стівен Фоссетт — американський пілот та мандрівник. Дві тисячі сьомого року злетів на одномоторному літакові й зник безвісти. Наступного року туристи випадково натрапили на місце аварії його літака у горах Сьєрра-Невада.

(обратно)

12

Гра слів на подібному звучанні прізвища «Пейн» (англ. Payne) та іменника «біль» (англ. pain). (Прим. ред.)

(обратно)

13

Фільм 1972 року. Головний герой з рівнинних місцин іде в гори, де намагається вести життя, протилежне життю «цивілізованої людини».

(обратно)

14

Антациди — група медичних препаратів для нейтралізації кислотності шлункового соку.

(обратно)

15

До регіону під назвою Середній Захід входить 12 штатів, розташованих у північно-східній та на півночі центральної частини США.

(обратно)

16

Будинок на колесах.

(обратно)

17

Крос — інша назва бігу по перетятій місцевості.

(обратно)

18

Відомий мюзикл 1965 року. Головна героїня має дуже коротке каре.

(обратно)

19

Мова йде про навчання у старшій школі.

(обратно)

20

Єдина офіційна дистанція з неметричним виміром. Дорівнює 1609,344 м.

(обратно)

21

Здоровий глузд (фр.).

(обратно)

22

Прилад для настоювання та проціджування кави.

(обратно)

23

Джазовий співак та актор.

(обратно)

24

Популярний актор, відомий здебільшого завдяки вестернам.

(обратно)

25

Фільм «Alive» Френка Маршалла. Кінострічка розповідає про авіатрощу в Андах, після якої загубленим у горах пасажирам довелося їсти загиблих, щоб вижити.

(обратно)

26

Непромокальний чохол для спального мішка, яким послуговуються під час ночівлі просто неба.

(обратно)

27

Тонка плівка, що її використовують для зниження тепловтрати за екстремальних умов.

(обратно)

28

Існує думка, що Наполеон компенсував свій низький зріст, збільшуючи власну могутність шляхом війн і завоювань.

(обратно)

29

Бігун, який долучається до дистанції на певному її відрізку та задає темп із таким розрахунком, щоб вивести бігуна на котрийсь певний результат.

(обратно)

30

Скеля, на якій висічено 18-метрові голови чотирьох президентів США.

(обратно)

31

Традиційний одяг як жінок, так і чоловіків, із цільного відрізу тканини в народів Південно-Східної Азії. Жіночий варіант схожий на довгу сукню.

(обратно)

32

Американська мелодрама з Річардом Гіром у головній ролі. Одна з найбільш узнаваних сцен — головний герой у білому кітелі тримає на руках дівчину.

(обратно)

33

Популярний ізотонічний напій, призначений для відновлення сил під час тренувань.

(обратно)

34

Щоб добути вогонь тертям, іноді використовують своєрідний лук. Обмотавши певним чином тятиву навколо дерев’яної палички, її можна примусити хутко обертатися — швидше, аніж руками.

(обратно)

35

Зображення руками й тілом зазначених літер.

(обратно)

36

Вестерн 1972 року з Джоном Вейном у головній ролі.

(обратно)

37

Той, що захищений від вітру.

(обратно)

38

Пісня «What Makes a Red Man Red?» з мультфільму «Пітер Пен» 1953 року.

(обратно)

39

Мова йде про фільм «Красуня» 1990 року з Річардом Гіром та Джулією Робертс у головних ролях. За сюжетом багатий клієнт і повія закохуються одне в одного.

(обратно)

40

Американський ілюстратор. Його творчість критикували за сентиментальність, солодкавість і малореалістичність через підтягування персонажів до якогось ідеалу.

(обратно)

41

Американський сценарист та режисер, аутист.

(обратно)

42

Просмолена деревина хвойних порід.

(обратно)

43

Жабеня Керміт — одна з ляльок Маппет-шоу, найвідоміша. Навіть брала участь у багатьох американських ток-шоу як окремий персонаж.

(обратно)

44

Оригінальна назва «Cast away». Фільм 2000 року. Головний герой опиняється на безлюдному острові, де проводить чотири роки. Вілсоном він називав м’яч, який став йому за друга.

(обратно)

45

Риба з ряду окунеподібних.

(обратно)

46

Популярна німецька випічка, часто виступає як закуска до пива.

(обратно)

47

Автор та ведучий популярних передач про виживання у диких умовах.

(обратно)

48

Колишній професійний реслер, а зараз актор і продюсер. Відомий під прізвиськом Крижана Брила.

(обратно)

49

Дещо змінена цитата з твору «Аліса у Задзеркаллі».

(обратно)

50

Містечко, розташоване близько 50 кілометрів від Джексонвілля.

(обратно)

51

Псалом 120.

(обратно)

Оглавление

Чарльз Мартін Гора між нами

  Пролог

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев’ятий

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Розділ тридцять другий

  Розділ тридцять третій

  Розділ тридцять четвертий

  Розділ тридцять п’ятий

  Розділ тридцять шостий

  Розділ тридцять сьомий

  Розділ тридцять восьмий

  Розділ тридцять дев’ятий

  Розділ сороковий

  Розділ сорок перший

  Розділ сорок другий

  Розділ сорок третій

  Розділ сорок четвертий

  Розділ сорок п’ятий

  Розділ сорок шостий

  Розділ сорок сьомий

  Розділ сорок восьмий

  Розділ сорок дев’ятий

  Розділ п’ятдесятий

  Розділ п’ятдесят перший

  Подяки

  До читача Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg