«Блакитне мереживо долі»

Однієї пізньої липневої ночі 1994 року Реду та Еббі Вітшенкам зателефонував син Денні. Вони саме збиралися лягати спати.

Еббі у нічній сорочці стояла біля комоду та повільно виймала одну за одною шпильки зі світлого волосся, зібраного у пучок. Ред, худий чорнявий чоловік у смугастих штанях і білій футболці, присів на край ліжка, щоб зняти шкарпетки.

Тому коли на нічному столику задзвонив телефон, він одразу відповів.

— Будинок Вітшенків, — сказав Ред. — Ну, привіт.

Еббі відвернулася від дзеркала, тримаючи руки вгорі над зачіскою.

— Що ти таке кажеш, — вимовив він без питальної інтонації. — Що-що? — сказав у слухавку. — Та якого дідька, Денні!

Еббі різко опустила руки.

— Алло? — перепитав Ред. — Чекай. Ти чуєш? Алло?

Якийсь час він просто сидів мовчки зі слухавкою у руці, лише потім поклав її на місце.

— Що сталося? — запитала Еббі.

— Сказав, що він гей.

— Що?

— Сказав, що йому треба мені дещо повідомити: він гей.

— І ти поклав слухавку?!

— Ні, Еббі, це він поклав слухавку. Я встиг лише сказати: «Якого дідька», і він кинув слухавку. Усе.

— О, Реде, як ти міг? — скрикнула Еббі. Вона рвучко повернулася, наспіх накинула безбарвний халат, що колись був рожевим, і щільно зав’язала пояс.

— Що на тебе найшло? — докірливо запитала вона.

— Але ж я не хотів нікого ображати! Тобі телефонують, повідомляють подібні речі, і все, що ти можеш сказати — це «якого дідька?» Хіба ні?

Еббі прибрала волосся, що неохайно спало на лоб.

—Усе, що я хотів сказати, — продовжував Ред, — це: «Денні, що ти вигадаєш наступного разу, аби ми почали хвилюватися за тебе?». І він зрозумів, що саме це я мав на увазі. Повір мені, він точно знав. Але тепер він звинуватить мене в обмеженості, синдромі прискіпливого татка чи у чомусь там іще. Про це свідчить і те, як швидко він кинув слухавку, наче лише й очікував, що я скажу щось подібне.

— Гаразд, — сказала Еббі і спробувала поглянути на ситуацію раціонально. — Звідки він телефонував?