«Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей»

Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей (fb2) - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей 955K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Антон Дмитриевич Мухарский

Антін Мухарський Орест Лютий Розрив Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей Автобіографічний роман-концерт

Дітям – якщо їх колись зацікавить, що відбувалося по той бік барикад

Як я зарубав «мужика» Передмова до роману «Розрив»

Мовчи, мужик!

Мовчи, тримай все у собі. Бухай, кусай руки, лікті, вкороти собі пеніса, але мовчи. Мовчи, сука, бо мужики мають мовчати. Зиркати по боках, дути щоки, виглядати суворими і мужніми, бо вони мужики. А триндіти – то бабська справа. Як мовчиш – ти мужик. А як заговорив – підарас кончєний. А ти ж не підарас? Ти ж мужик! Ну то й що, що баби пиздять? Ти маєш здохнути, сконати, в крайньому випадку покінчити життя самогубством, бо ти – мужик! А ще у тебе діти, мужик. Мовчи заради їхнього майбутнього, бо ти ж мужик. Що вони подумають по тата, коли дізнаються, що він – не мужик!

Лусни від перенапруження внутрішніх м’язів, переріж вени на руках і ногах, всрися врешті-решт, але мовчи, бля! Пойняв? Бо мужики мають мовчати! Ти шо, пиздло? Візьми цигарку, сядь навпочіпки і, суворо дивлячись убік, сиди й кури. А тоді встань і когось убий! Мовчки. Бо ти ж мужик. Мужик ніколи не пиздить. Він довго мовчить, усе в собі ховає, все тримає під контролем, а потім піде і на хуй когось зарубає. Бо він – мужик! Так що, пойняв? Мовчи, сука, бо ти мужик!

Я не втримався. Написав роман. Написав усього за півтора місяці. «Дєвочкі, навєрно, я підарас, да?»

Хоча й не думав його писати. Після Нового року мав займатися іншим романом, який вже пообіцяв одному видавництву. Проте коли сів його правити і редагувати, то не зміг написати жодного рядка. Адже останні два роки мого життя – суцільний внутрішній діалог із колишньою дружиною та моїми дітьми, з якими вона не дає мені бачитись, мотивуючи тим, що «папа сошел с ума», «папа улєтєл на другую планєту», «папу забралі дємони», «у папи ізмєнілся нос і рот і, вапщє, чєловєка, за которого я виходіла замуж, больше нєт!»

Десятки, сотні разів я намагався пробитися до її розуму, до її свідомості, робив спроби нормалізувати стосунки та вступити в діалог. Усе дарма. З того боку – суцільні погрози, шантаж, наклепи, брехня та лайка.

Тому й написав РОМАН – прагнучи розібратися у причинах, які призвели до того, що наша родина розпалася, діти більше року не бачили власного батька, а дружина усіма доступними їй способами та можливостями змішує мене з лайном на сторінках бульварних та гламурних видань, які аж вищать від радості, смакуючи подробиці того, як «це руде гівно кинуло мать-гєроїню з п’ятьма дітьми». За її словами, вона «ставить соціальний експеримент, наскільки суспільство готове захищати інтереси матері п’ятьох дітей. Бо я апріорі недоторканна! Суспільство буде на моєму боці, а якщо не на моєму, то таке суспільство не має права на існування, а така країна не має майбуття».

На початку нашого конфлікту вона безапеляційно заявила, що «знищить мене», а на питання «що тобі це дасть?» відповіла, що у такий спосіб «поновить вищу справедливість, де жінка-мати має бути піднесеною на суспільний п’єдестал!». – «А чоловік?» – «А чоловік – то так, хуйня, в прямому сенсі цього слова, сировинний додаток, який має виконувати забаганки дітей та їхньої матері. А той, хто не згоден чи не справляється, – теж хуйня, бо заслуговує на загальну обструкцію! Слабак і вапщє гандон і підарас кончєний».

Вона цілком справилася зі своїм завданням. Моє життя перетворилося на суцільне пекло: нині я банкрот із боргом понад 1 000 000 (один мільйон) гривень; усе моє майно заарештовано; машини гниють на штрафмайданчиках. Періодично до квартири, де я живу, та до квартири моїх старих батьків, де маю частку, вдираються інспектори виконавчої служби з намаганням зробити опис.

Я не маю постійного місця роботи, бо через скандальну репутацію жоден телевізійний канал не наважується на співпрацю зі мною. Суди, до яких я звернувся з проханням залагодити наші стосунки, переносять засідання через постійні апеляції моєї колишньої дружини, затягуючи у такий спосіб фінансовий зашморг на моїй шиї. Виконавчі листи з безумними цифрами (аліменти за рік – мільйон гривень!!!) приходять зі швейцарською точністю, а спроби достукатися до правосуддя розбиваються об невидиму стіну канцелярської казуїстики та недвозначних натяків про те, що «у вашої дружини висока „криша“, яку вона використовує, аби максимально затягнути процес, створити штучні борги й позбавити вас усього майна».

– Давай розлучимося! – пропоную ось уже два роки.

– Ні! Діти мають жити у повноцінній родині! Це моя принципова позиція!

– Ти збожеволіла! Яка повноцінна родина? Подивися на наші стосунки: ми не можемо знаходитися в одному приміщенні, а не те що жити разом!

– Я тобі не дам розлучення. А якщо суддя це зробить, то пиздець тому судді, бо ти мою вдачу знаєш – ославлю на увесь світ! Землю буде жерти за те, що позбавив дітей батька. Я за дітей – горло будь-кому перегризу. Я – мать-волчіца, я – стєпная кобиліца! – і т. д., і т. п…

Бідні діти. Вони не розуміють, що відбувається. Плачуть, пручаються, б’ються серцями об підлогу, коли мати тягне їх до суду, тикає в очі судовим виконавцям, канцелярським працівникам, тягає за собою як живий приклад своєї материнської гіперповноцінності. Мати одстоює їхні права? Мати піклується про їхній добробут?

Я залишив дітям і дружині все нажите в шлюбі майно (великий приватний будинок та чотирикімнатну квартиру). Я прописав усіх трьох дітей у квартиру, придбану до шлюбу, в якій зараз живу. Я добровільно взяв на себе зобов’язання виплачувати їхній мамі по 3000 (три тисячі) доларів США щомісяця на утримання дітей. Закріпив це нотаріально. А коли сталася революція, а потім прийшла війна, попросив у неї лише про одне – зменшити цю суму, бо заробітки впали в рази. Відповідь була: «А мнє похуй! Пєрєпісивай на мєня всє квартіри, ілі я подаю в ісполнітєльную службу і у тєбя їх всьо равно отбєрут за долгі!»

Я розумію, мама турбується про дітей, мама одстоює їхні права. Суспільна думка однаково буде на її боці, бо вона – красива, самостійна, незалежна, впевнена в собі, а ще – «відомий на всю країну експерт з сімейних стосунків, до думки якого прислухається не одне покоління сучасних українців». А я хто? Рудий клоун «містер Тайд» та «націонал-фашист» Орест Лютий.

Тому мовчу. Мовчу і спостерігаю, до якої міри цинізму, брехні, наклепів може дійти жінка у своєму праведному бажанні покарати «зарвавшегося самца». Часом не втримаюся і щось бовкну, типу: «Вона збожеволіла!» – і тієї ж миті нариваюся на суцільну обструкцію. «Гандон і підарас! Нє смєй ображати честь і гідність багатодітної матері! Подумай про дітей! Як їм далі жити з вашими розборками!» О’кей, знову сиджу і мовчу. Інколи надсилаю їй СМС: «Коли я можу побачитися з дітьми?» Вона відповідає: «Утром дєньгі – вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі – утром дєті. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ::)))».

Люди кидаються на вулиці з криками: «На хуя ви те все виносите в суспільний простір?» Намагаюся пояснити, що я мовчу… Але у народу складається враження, що тільки і роблю, що язиком плескаю. Бо заголовки такі: «Сніжана Єгорова та Антін Мухарський публічно з’ясовують стосунки!»

АЛЕ Ж Я – МОВЧУ!!! Та кому до цього діло! Бульварна преса потребує свіжого м’яса. І ніхто не хоче і не буде з’ясовувати, що й до чого, – всі звикли споживати лайно, брехню і перекручення. І немає сили із цим жити, носити в собі.

Та вона не зупиняється. І ось уже змішують із брудом моїх дітей від першого шлюбу, мою першу дружину, батьків, рідних, мою професію, моїх друзів. І потужний хор прихильників волає: «Так його, Снєжа, мочі! Мочі падонка і нігадяя! Мочі сволоч, що дітей власних кинула. Ми на твоєй сторонє, бєдная ти наша, нєсчастная сіротінушка!» І чи не щодня у Фейсбуці новий пост – один ущипливіший за інший. Ага, мовчить! Значить, знає кіт, чиє сало з’їв. Не відповідає – значить, на твоєму боці правда.

Мовчи, мужик!

Страждай, бухай, але мовчи! Вона ж мать твоїх дітей! Що поробиш – глупа баба! А ти ж – мужик! Очима кругом водить, вилицями грає, такий тупий вираз на морду напнув, але мовчи, мужик! Ти ж мужик! Мужик! Піди, оно, комусь морду набий, або палець на нозі відкуси чи жопу прострель! Бо не личить мужикам пиздіти, як бабам. Бо якщо ти пиздиш – то ти не мужик! А ти – мужик! Ото сиди і не пизди. Мовчи, бля, мужик!

І терпіння моє було титанічним!

Проте коли мама випадково дізналася з її переписки, що вона «старая б…дь, которая повиращівала ублюдочних синочков дядєй-блядєй», і з нею трапився серцевий напад, я зрозумів, що терпіння моє скінчилося.

Заїбав цей мужик усередині, який усе мовчить і мовчить, наче гівна об’ївся. Узяв я його та й прихлопнув. Зарубав на хуй сокирою, як той Родіон Романовіч «старушку-процентщіцу». Бо хто той мужик? Типовий москаль ординський. Раб суспільних штампів, пострадянська почвара та євразійський дурень. Уся Європа, весь цивілізований світ – ВМІЄ ГОВОРИТИ! Як виникає проблема, то краще про неї говорити, ніж ховати всередині, наживаючи хвороби та нервові зриви. А проблема Є!

Так ото ж я і кажу. ЗАЇБАЛИ КАЦАПСЬКІ БАБИ! Заїбали усі ці гламурні, пиздороті, всипані стразами дворові шавки, всі ці директори глянцевих журналів, усі ці тупі бульварні шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловіків, нав’язують свої жлобські провінційні смаки. Уся ця дешева провінційна піна, що, понаїхавши до Києва, диктує свої закони і «керує суспільною думкою».

Так ото кажу – мені до дупи ваша тупа кацапська думка. «Синдром Окунської» свідчить про наявність у суспільстві ще однієї колосальної проблеми. Жінки, чий суспільний статус визначається як «багатодітна мати», використовуючи маніпулятивні схеми, домагаються уваги суспільства, публічно знищуючи своїх чоловіків, отримуючи з цього матеріальні та іміджеві зиски. Та й узагалі, проблема «успішних жінок зі сталевими яйцями», що використовують чоловіків виключно як об’єкти знищення, стає дедалі актуальнішою. Ось давайте про це і поговоримо!

Адже я довго мовчав, ніяк не коментуючи наші стосунки, сподіваючись на перемогу розуму та відповідальності. Я стійко, скільки було сили, тримав удари долі, судових виконавців, образи і наклепи в публічному просторі, розлуку з дітьми, їхній плач по телефону і питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало мені передінфарктного стану, декількох гіпертонічних кризів та постійних нападів стенокардії. Однак здоров’я моє підірвано, як і матеріальний добробут, як і добре ім’я, – мені нічого втрачати. Роботи нема, часу вільного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сів і написав книгу.

Я не знаю, скільки мені лишилося жити, а тому не впевнений, чи встигну викласти дітям своє бачення ситуації, заручниками якої вони стали. Проте діти мусять дізнатися думку батька про ті події, які вони допіру бачитимуть очима своєї матері.

Душа моя випалена, і мені вже абсолютно байдуже, що скажуть і подумають люди. Знаю одне – тримати це все в собі більше несила. Ця книга написана кров’ю мого серця. І все в ній – майже абсолютна правда.

Пиздець мужику.

Амінь.

Відділення перше «Лагідна українізація»

Диявол постає з піни на вустах янгола, що вступив у битву за святу, праву справу.

Григорій Померанц (російський дисидент)

Вступ Вставай, країно рідная!

22 серпня 2014 року

Концертний зал Українського дому забитий вщерть, а люди все продовжують прибувати. Вони вже стоять у проходах і тиснуться до сцени.

Я радісно підморгую Марічці, яка допомагала організовувати сьогоднішній концерт, мовляв, це – успіх! Їй двадцять сім років, вона україномовна киянка і має зелені очі. А ще вона прекрасно вихована, виділяється гордою поставою, знає декілька мов, і з нею можна говорити про все на світі, особливо про мистецтво. Вона мистецтвознавець за фахом. Ми познайомилися з нею два роки тому на виставці Союзу Вольних Художників «Воля або смерть», що влаштовував свої радикальні перформанси у ті часи, коли за це ще можна було отримати реальний термін ув’язнення або сконати у калюжі крові у власному під’їзді після побиття невідомими молодиками.

– Навіщо вам, успішній людині, це треба? – запитала тоді.

– Щоб розхитати ситуацію.

– Я ж і питаю: навіщо?

– Так веселіше жити… Треба ж буде щось розповідати онукам!

І вже не віриться, що то було з нами, мирними, байдужими до геополітики громадянами, які допіру швендяли по магазинах, пліткували, дивилися по телевізору талант-шоу, народжували дітей, збирали гроші на нові холодильники, автівки й закордонні подорожі. Але ж були і мільйони на вулицях, і бойові зіткнення, де вперше довідалися, як вибухають світло-шумові гранати та ріже очі сльозогінний газ. А ще були барикади і стовпи чорного диму, який застилав небо над Києвом, коли на Грушевського поновлювалося протистояння. Були і водомети, і палаючий Хрещатик, і гімн України, що разом із молитвами підносився у небо в ту страшну ніч. А потім ріки жертовної крові, пролиті героями Небесної сотні на вівтар України, що в муках народжувала нових героїв, вихаркуючи із себе проклятий імперський совок.

Нині на Майдані остаточно зачистили усі барикади, намети та осередки кублування різної напівкримінальної наволочі, яка, прикриваючись подіями недалекої давнини, удає з себе бувалих революціонерів, пиячить ночами, віджимає мобільні телефони та дрібні гроші у перехожих, інколи зчиняючи перестрілки та штовханину з правоохоронцями. Усі справжні майданівці, «Правий сектор» та Cамооборона – вже на Східному фронті, куди ми завтра вирушаємо з нашим проектом.

Але в залі ще стоїть дух зимових подій. Де-не-де сіро-блакитний ковролін підлоги подряпано та залито масними плямами дизелю. Спинки крісел не усюди рівні. У повітрі відчуваються далекі присмаки диму, нехитрих харчів, чогось такого, чим зазвичай пахнуть матраци, на яких довгий час сплять люди у верхньому одязі. А ще пахне дешевим взуттям і армійським гуталіном. Світлові прилади на сцені працюють через один, та й сама сцена зберігає сліди недавнього розгардіяшу. Недбало підібрані якимись мотузками діряві куліси, порізаний екран на задньому плані і, знову-таки, подертий в деяких місцях, вичовганий ногами ковролін, на якому розставлено музичну апаратуру.

Минув лише тиждень, як звідси прибрали весь революційний крам: каремати, спальні мішки, ящики із консервацією, книжками, каністри з пальним, електрогенератори, теплий одяг, каски і дерев’яні щити – лише ті, котрі не мали художньої цінності. Розписані ж артефакти буремної доби виставили у центральному залі разом із виставкою «50 найкращих фото Майдану».

Сьогодні Український дім уперше відкрив двері для широкої публіки після революційних подій, що прокотилися по ньому непередбачуваним історичним цунамі – його буремні хвилі десь повибивали вікна, десь повисаджували двері, десь попалили стіни, а десь позаливали запасники водою. Одразу біля центрального входу, на гранітній рожево-червоній підлозі, й досі збереглися сліди від розривів гранат, якими гатили ВВешники у мітингарів у ніч штурму з 25-го на 26 січня.

Стояв тоді лютий мороз до мінус двадцяти п’яти, а хлопець в армійській касці з підбитим оком, пляшкою коктейлю і палицею у руках поруч зі мною щосили волав до силовиків, які забарикадувалися зсередини: «Виходь! Виходь!». Волав так надривно, що зірвав собі голос.

«Ви мене впізнали? – спитав зненацька, коли сьогодні після презентації я підписував перші примірники альманаху. – Ми разом стояли у ту ніч. А потім ви були у нас з концертом на п’ятому поверсі у Будинку профспілок. Я й тепер у „Правому секторі“ воюю. Тільки-но з-під аеропорту, утримуємо позиції в Пісках. Під Іловайськом, кажуть, біда. Завтра знову повертаюся».

Сьогодні виповнюється рівно півроку, як Янукович утік з країни. Саме на цю дату ми призначили презентацію великого історично-культурологічного альманаху «Майдан. (Р)Еволюція духу», над яким працювали останні сім місяців. Понад двісті найкращих фото, відібраних з майже десяти тисяч, близько сорока інтерв’ю з учасниками, історичних, філософських, мистецьких статей та есе – аби його створити і видати, мусив продати офіс, бо спонсорів не знайшлося.

– За дві хвилинки починаємо. – Марічка підходить до мене, і я роздивляюся срібні сережки у вигляді маленьких квіточок в її вушках. А ще відчуваю аромат її волосся, що спадає на оголену шию і плечі.

Цей альманах ми робили разом. Більше скажу: без неї я б цієї роботи не потягнув. Вона професіонал. Дуже чарівний професіонал, яких мало. Я щасливий через те, що доля подарувала нам шанс познайомитися. Питаю:

– Як там пан Орест?

– Хвилюється.

– Дорогі друзі, – Орест Лютий за лаштунками збирає довкола себе музикантів, – нині даємо незвичний концерт. Зазвичай ми виступали на барикадах, у полях, у клубах, на відкритих фестивальних майданчиках, корпоративних та приватних заходах. Сьогодні вперше виступаємо у повноцінному концертному залі на шістсот місць. Сцена диктує свої закони – тут уже нема за чим сховатися. Тому дуже прошу бути максимально включеними у дійство. Спілкування, комунікація між музикантами, артистизм, позитив включаємо на повну. Хочу нагадати, що наш проект – це любов. У любові він створювався, любов’ю наповнений, любов’ю ж має і надихати.

Музиканти уважно і зосереджено слухають, зрідка киваючи головами. Помітно, що вони теж трохи нервують. З боку зали чути перші оплески. Десять хвилин на восьму.

– Ну, з Богом!

Орест киває головою звукорежисеру, і той рушає до пульта. Музиканти поправляють краватки, капелюхи, беруть інструменти.

За хвилину світло в залі гасне. З динаміків лунають слова попередження: «Шановні пані та панове, музично-культурологічний проект „Лагідна українізація“ створено за усіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Перегляд цього проекту не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено перегляд проекту людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ! Всіх вищезазначених осіб просимо покинути залу до початку дії. Ваша присутність у залі свідчить про вашу згоду з усіма наведеними правилами. Жодні претензії не приймаються. Бажаємо вам приємного перегляду та прослуховування».

Далі у запису хору й оркестру лунає вступна композиція:

Вставай, країно рідная, вставай на смертний бой З комуно-шовіністами, з імперською ордой! Хай мова благородная з усіх усюд луна, Іде війна народная, культурная війна. Москви лихі запроданці не сміють нас повчать, Як нам творить історію, як думать, як співать! Хай мова благородная з усіх усюд луна, Іде війна народная, культурная війна. Хай згинуть усі сволочі, злочинці всіх мастей, Гнобителі-душителі українських ідей! Хай мова благородная з усіх усюд луна, Іде війна народная, культурная війна.

* * *

4 липня 2012 року

– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.

– Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова – Колесніченка…

– Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзті в садік, потому что водітєль попросіл отгул…

– Анжело, я поїду.

– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!

Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.

– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?

– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.

– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.

О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.

Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.

– Слухай, у мене є новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо… У мене з собою на флешці є кілька. Може, поставимо?

Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою…» – співав Вакарчук.

Женя Нищук – незмінний голос Майдану з 2004 року – закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою, і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоїмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось уже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами – фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!» Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, – словом, творча інтелігенція. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку:

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаємо оборону! – хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.

Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВешників. Пара взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» – бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» – «Та ніхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.

Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові „атака“ не розбіглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»

– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?

– Що ставити? – він у ноутбуці відкриває флешку.

«Вставай, країно рідная!»

За мить у динаміках звучить МОЯ пісня.

«Провокація!! Провокація!!! – істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. – Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!»

«Якого хєра?» – забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука «Вчіть, блядь, українську мову!».

Славко ніяково знизує плечима.

– Це українізований варіант радянської пропагандистської пісні, – намагаюся я пояснити ситуацію.

– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!

– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.

– Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.

– Та бачу.

До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком і відвіз до дитячого садочка. І тільки із вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.

– І що тепер? – зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи, як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.

Я мовчу.

Пісня перша Мурка. Груди № 6

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Груди № 6»)

Під час вступу музиканти виходять на сцену і займають місця поруч зі своїми інструментами: барабани, бас-гітара, гітара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.

Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказує коротку молитву: «Господи, помилуй мене грішного. Пробач мені лайку, пробач гріх лицедійства. Не заради себе стараємось, а заради України єдиної, соборної, неподільної. Во славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Хреститься.

Як тільки вступ закінчується, музиканти беруть до рук інструменти. На мотив славнозвісної «Мурки» лунають вступні акорди бандури та чотири такти перегри. На сцені стрімко з’являється Орест Лютий.

Прибули в Одесу батяри зі Львова. В бенді були хлопці та дівки. Трохи мандрували, трохи випивали, Співали повстанськії пісні. В бенді була ляля – звали її Галя, Схожою на Мерилін була. Всі одеські кралі заздрили тій Галі, Шостий розмір грудей-бо мала… ПРИСПІВ. Ех, Галю – ти моя Галочко, Ех, Галю – ти моя лялечко, Ех, Галю, Галино з Винників, Пробач негідників. Виступали в клубах, грали по весіллях, Адже і в Одесі люди є! Русофіли кляті взяли нас на хаті. То були агенти ФСБ. Тупо бикували, тубу поламали, Кажуть, що «прієхалі ви зря!» Толік, мій напарник – гарний був ударник, Взяв та і ударив главаря! Зав’язалась драка, кровію умилась Вся ота кацапськая братва. Лютував наш Толік, тільки от недолік — Хтось та і узяв набрав «нуль-два». ПРИСПІВ. Дві доби в мусарні – каша і параша, Весь отой зросійщений базар. Вийшли ми надвечір люті і голодні І зайшли в найближчий тіпу бар. Бар був – караоке, Тупо там співала вся місцева бидло-гопота. Тільки що за диво: бачим, з мікрофоном Залом ходить Галя молода. Чмо бритоголове книжку відкриває І співає Лєпса «Наталі». Галя на подпєвках, як продажна дєвка, У бюстгальтер ховає рублі. ПРИСПІВ. Ех ти ж наша Галю, що ж ти наробила? Зрадила бандерівський фасон, Плюнула на гідність, плюнула на мову І співаєш зеківський шансон! Ми чекали довго. Десь годині в п’ятій Виповзла ота пропала честь… Тільки зорі знали, як ми зав’язали… Їй на спині груди номєр шесть! ПРИСПІВ.

* * *

Хочете – вірте, а хочете – ні, а написалася ця пісня саме в Одесі, у травні 2011 року. Один із бонз Партії регіонів святкував там свій ювілей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.

На ту пору ми брали кожен по три тисячі доларів гонорару. Десять відсотків віддавали організаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дітей та інколи їздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларів на місяць. Це – так собі… До кризи 2008-го було краще. Тоді я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мільйона зелених на рік. Рекламував пральний порошок, горілку, побутову техніку. Мав агенцію з організації та проведення масових свят, працював на телебаченні. Став власником розкішної двоповерхової квартири на Подолі, купив офіс, побудував з батьками заміський будинок, де в гаражі стояли три гарні автівки на всі випадки життя.

Що й казати, тепер ті роки здаються райським часом. Річки кипіли від зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бізонів паслися на смарагдових луках, і великий Маніту був прихильний до новонародженої української нації, яка чи не вперше у своїй страшній, голодоморній, колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.

– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.

– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!

– Анжело, так країна ж гине!

– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!

Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».

– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!

До горла підкочував відчай.

У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!

Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»

Проте, по порядку.

Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.

Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»

Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.

– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.

– А чєго ето он по-украінскі тут балакаєт, гав? Ми вам за другой язик дєньгі платім!

– Хорошо, хорошо, нє волнуйтєсь, больше етого нє повторітся. Правда, котічєк?

Це зараз легко казати: «Та запхав би їй мікрофон у рота за такі слова! Та послав би чимдалі!»… Зараз, коли їх уже нема. А тоді промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, щонайменше років на 20–25, як Путін. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого пасічника-сибарита, що разом зі своєю кумівською зграєю поховав усі наші мрії та сподівання на чесне й гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчевої карнавалії. Воістину, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Відпрацьовував бабки. Бо діти, кредит, старенькі батьки і купа зобов’язань перед світом. Жізнь, бля!

Зазвичай подібні свята закінчувалися однаково: коли всі артисти відспівали, святковий торт розрізали, а нестійкі гості роз’їхалися, реальні пацани запрошували якогось місцевого «шансоньє» й аж до ранку співали з ним «Гоп-стоп», «Владімірскій централ», «Бутирку», «Золотиє купола», ну, й останнім часом «Спят кургани тьомниє».

Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.

Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»

– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автівки.

Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.

Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»

«Дуже боляче, – підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. – Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі – пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»

«То час ставати до боротьби, брате!»

«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».

«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»

«Так що робити?»

«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».

«То краще скажи – з чого починати?»

«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: пам’ятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних „Було не любити“? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ українську пісню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»

Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.

Пісня друга А я – не москаль

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «А я – не москаль»)

Зазвичай після українізованої «Мурки» в залі зчиняється овація. Інколи зал вітає колектив стоячи. Але цього разу глядачі просто шалено аплодують.

– Гутен абенд, бон суар, гуд івнінг, доброго вечора, дорогі друзі, лєді енд джентльмени! На сцені високохудожній антитоталітарний гурт «Сталін унд Гітлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропології Орест Лютий із проектом «Лагідна» та, можливо, трохи згодом «Сувора українізація»!

Овація вибухає наново. Орест піднімає капелюха над головою і чемно вклоняється навсібіч. Поправляє імпозантну краватку-метелик. В його руках з’являється диригентська паличка.

– Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотів дізнатися, чи є в залі москалі.

Якась наволоч, навіть у Стриї чи Коломиї, обов’язково закричить:

– Є-є-є-є!

– Сєкундочку, – каже Орест і робить рукою такий жест, наче трохи зігує. – Перед тим як вигукувати такі дурниці, давайте розберемося зі значенням слова «москаль». Адже, як відомо, багато наших російських друзів плутають його із національною приналежністю до російства. Тобто якщо росіянин – то обов’язково москаль. А це в корені неправильно. Як професор антропології авторитетно заявляю: москалем може бути будь-хто – росіянин, француз, англієць, німець чи навіть китаєць, але здебільшого росіянин. Бо «москаль» – то синонім до слів «окупант, загарбник, наволоч і кат». Людина, дотична до паназійської шовіністичної великодержавної ментальної парадигми, чиєму народженню і процвітанню ми завдячуємо злиттю двох форм буття: європейського та азійського. По факту маємо мутанта начебто європеоїдної зовнішності, але з абсолютно азійським варварським мисленням та деспотичною формою суспільно-політичного буття. Я не занадто складно висловлююсь?

У переповненому залі Українського дому панує ніякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякі співати, а він отаке!..

Але Орест продовжує антропологічну атаку.

– Так от, москаль – це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна її ознака – імперська, загарбницька сутність, що живе за рахунок окупованих народів, придушення свобод, брехні, пропаганди та інших злодійських схем та схемочок, а також, і це дуже важливо, впевненості у власній «богоізбранності», що проявляється в термінології «Особєнний путь», «Духовність», «Трєтій Рім», «Руський мір» ну і таке інше.

На жаль, зараз Росія хвора на «москальський синдром». Але й там лишається багато людей, які відстоюють високі принципи європейського гуманізму та лібертаріанських цінностей, що їх москалі навмисне спростили до зневажливих плебейських лінгвістичних фейкоформ «підори», «піндосія», «гейропа» і таке інше. Нестійка, схильна до шаблонізації зовнішніх факторів психосоматична система типового москаля вдається до спрощення та нівеляції будь-яких складних філософських та естетичних форм цивілізованого впливу.

Типове для москалів явище «шаріковщини», заснованої на превалюванні тваринних інстинктів над суто людськими якостями аналізу, самопізнання, самовдосконалення, і зараз є дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока російська культура є радше опором «внутрішньому москалю», що живе в російській колективній душі й багато чинить лиха не лише довколишнім народам, а й «внутрішнім ворогам» у вигляді митців та інтелігенції.

Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки – Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, – усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?

Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»

– Ну от бачите, вже шість є! – жартує Орест, і в залі чути сміх. – На сто п’ятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся – колись був москалем!

По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.

– Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»

На цей раз у залі тиша.

– А чи є в залі хохли?

– Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.

– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?

Тиша.

– Чи є в залі українці?

– Є-є-є-є! – вибухає зал.

– СЛАВА УКРАЇНІ!

– ГЕРОЯМ СЛАВА!

– Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!

У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.

Орест жестами просить публіку заспокоїтися.

– Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…

Зал слухняно крутить головами.

– Той, хто не співає разом з нами, той…

– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.

Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».

У карпатськім лісу, де тріпочуть смереки І з мольфарів-дубів облітає листва, В турпоході митці від призову косили І при тому промовляли отакі слова: ПРИСПІВ. А я – не москаль, а я – не москаль, І не буду я совєтам служить. А я – не москаль, а я – не москаль, Бо не можу я у неволі жить. А мольфари-дуби, щось шепочуть смерекам. За поганих доріг хлопців хрін хто спійма. Косить молодь від армії (радянської). Від тупої утіхи… І при тому промовляє отакі слова: ПРИСПІВ. А я – не москаль, а я – не москаль, Хоч мій дядя був той ще кадебіст. Він за влади рад був москалю брат, А я не москаль, я – правий анархіст! Ла-ла-лай…

* * *

Початок липня 1987 року. Невелике прусське містечко Франкфурт-на-Одері. Зі скотарських вагонів з нарами у три поверхи вивалює натовп «воїнів-визволителів». Майже дві доби нас везли у тих вагонах від військового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, відстань між якими – не більше ста кілометрів. Везли ночами. Потайки. Вдень стоїмо на якихось запасних коліях, а вночі зі швидкістю десять кілометрів на годину рухаємось і знову стоїмо, пропускаючи цивільні поїзди та товарняки.

Радянський військовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорія відносна. Поле, посеред якого злітно-посадкова смуга, а поруч, за два кілометри, оточене колючим дротом наметове містечко. Вода із заіржавлених чанів – гірка і хлорована. Туалети – застелені дошками провалля в землі, загороджені брезентовими шторами. Бридкі пологові будинки для мільйонів мух, які зліталися на рештки перлової каші, поточених комахами галет та крутого солдатського гівна, замішаного на смердючій, як казенний чай, сечі.

Чай, із дивним присмаком якихось медикаментів, дають зранку і ввечері. Його привозять польові кухні й черпаками розливають у металеві кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працює одвічний москальський принцип: «нє украдьош – нє проживьош». Багато хто з України «проїбав» свої кружки у перший же день, а потім викупав їх за цигарки, леза для гоління чи цукерки у тих самих хлопців з Тюмєні, Казані чи Нижнього Тагіла.

Весь день харчуєшся сухпайками – вже оспівана консервована перловка-«шрапнель дріб шістнадцять», галети та ще якийсь біогумус типу тушонки, де замість м’яса суцільна вода та жир. Від цього раціону запори траплялися такі, що воїни по два тижні не могли із себе нічого вичавити. Очі ставали, як курячі яйця, ануси кровоточили і вкривалися геморойними шишками після кожного більш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кєнт з Волгограда отак і вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок від напруження. Але на диво, ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.

Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.

Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.

Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.

Встає сонце. З віконечок охайних фарбованих будиночків мовчки визирають молоді й не дуже обличчя німкень (німці взагалі встають дуже рано). Чоловіків нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, і вони не спроможні зарадити цій біді.

«Ей, дєвушкі, давайтє знакоміться!» – вигукує із нотовпу якийсь малєц-удалєц з Уфи чи Наро-Фомінська, й обличчя зникають.

Для чого це все? Щоб знала Європа, знав світ, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами військових частин, ховається півмільйона варварів, які будь-якої миті можуть осідлати тисячі танків, літаків, БМП і БТРів, а також запхати дула своїх немитих хуїв у піхви ошатних європейських пані й кінчати в них автоматними чергами смертельно небезпечної азійської сперми на очах зніяковілих європейських лохів-інтелектуалів в окулярах.

І понесе Європа від москаля. І народить істоту, наче європеоїдну зовні, але з чорною варварською і нєв’єбічєскі загадочной душой, полной протіворєчій, способной как на вєлікіє духовниє вознєсєнія, так і на страшниє смєртєльниє грєхопадєнія! Согрєшила Європа с Азієй – получілась Росія. Мутант, которого умом нє понять, а хуєм не ізмєріть! Потому как і понімать нєчєго. Ні то ні сьо. Хуй знаєт шо. Достоєвскій руліт!

Тремти, Європо, тремти, світ! Орда іде! Люта, страшна, голодна. Незборима татаро-монгольська орда! Хайль Лєнін! Хайль Сталін! Хайль СРСР!!!

А хулє…. Дєди воєвалі…..

Пісня третя Вагони, повнії москалів

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Вагони, повнії москалів»)

– Так ви фашист?

– Я український націоналіст.

– Так ето жє одно і то же! Пасматрітє на нєго… Шапочку одєл баварскую, галіфе нємєцкіє, того гляді крікнєт «Хайль Гітлєр!».

Передноворічний ефір кінця 2012 року на телеканалі «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталін унд Гітлер капут», був в усіх сенсах «гарячим». Це був розквіт «антифашистської риторики» від спікерів Партії регіонів.

Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрічках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», у перевиданні нецензурованих творів Хвильового та Івана Багряного, та й у самій українській мові, бо злочинний закон Ківалова – Колесніченка, який де-факто робив російську другою державною, було ратифіковано Верховною Радою та підписано Януковичем.

– Всє еті ваші штучкі бандеровскіє нам очєнь хорошо ізвєстни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провідних регіональних спікерш. – Сначала танци-пєсєнкі, а потом «ночь длінних ножей»! Забилі волинскую рєзню? Дєтєй распятих только за то, что оні нє українци, забилі? А єврєйскіє погроми! А Бабій Яр!

– Єлєна, зачєм ви пєрєдьоргіваєтє? – намагався зупинити її московський ведучий Євген Кісєльов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами і губами прицмокує).

– Нє останавлівайтє мєня, Євгєній, єслі ви уж прігласілі етіх господ, так називаємих артістов, в студію, то я, как народний депутат, імєю право сказать всьо, что я о ніх думаю. Ето називається «обикновєнний фашизм». Знаєтє, фільм єсть такой? Там рассказиваєтся о прєступлєніях нацистов во врємя Второй міровой войни! І там єсть епізод, когда трактор ровняєт трупи возлє Освєнціма. Так вот я єті кадри всю жизнь помніть буду! І дєтям своім і внукам завєщаю. Будь проклят фашизм!

– Так, а кадри украинского Голодомора… Дєсять мілліонов украінцев, виморєнних голодом!

– Ето всьо брєхлівая западная пропаганда, – бризкає піна з рота на комір сукні. – Нє било нікакого украинского голодомора. Ето било явлєніє в масштабах всєй страни. Там і русскіє гіблі, і казахі і, вообщє, Євгєній, я до глубіни души поражєна, как ви такіх артістов моглі наканунє Нового года пригласить в студію?

– Орєст Лютий – самий рєзонансний музикальний проект 2012 года. Мілліони просмотров в Ю-тюбє!

– Там голиє сіські тоже мілліони просмотров собірают!

– Так, давайтє продолжим діскусію чуть позже… Кстаті, голиє, так сказать, сіські в Ю-тюбє запрєщєни. Єщьо одно нєбольшоє пєрєдьоргіваніє фактов от Єлєни Бондарєнко, но ето к дєлу нє относітся. А сєйчас нєбольшой музикальний сюрпріз от Орєста Лютава. Прошу, господа!

– Дякую, панове. – Орест Лютий чемно вклоняється аудиторії. – Наступна наша пісня написана на честь людини, яку нинішній президент Янукович підступно позбавив звання Героя України. Але хіба можна забрати це звання у людини, що до останнього боролася і вмерла з ім’ям України на вустах? Отак колишні «Шаланди полниє кєфалі» в нашому українізованому варіанті перетворюються на «Вагони, повнії москалів». Герою України Роману Шухевичу присвячується! (Подивитися на реакцію Олени Бондаренко можна на Ютубі за тегом «Орест Лютий на „Інтері“».)

Вагони, повнії москалів, в Бескидах Роман підривав, І комуняцькі пси скавчали, як на гілляку їх саджав. Синіють гори за Самбором, і Стрий так лагідно тече, А Роман наш бере гранату, і жодна падла не втече! ПРИСПІВ. Я вам не скажу за всю Вкраїну, Вся Вкраїна дужа й широка… Але у Карпатах й на Волині Пам’ятають Рому-вояка. Гуцулка Ксеня якось вранці з долини принесла наказ. Йому сказала: «Всі вас знають, а я так бачу перший раз». Сургуч зірвавши із пакета, їй з сумом Роман відповів: «Ви дуже файная кобєта… та треба бити ворогів!» ПРИСПІВ. Вже третій день гудуть Карпати про славний, переможний бій. Так Роман наш, вояк завзятий, гуцулку Ксеню полюбив. Вже третій день печуть гуцули з НКВДистів шашлики. На свято батяри вдягнули старі петлюрівські шлики. ПРИСПІВ.

* * *

Сам проект матеріалізувався абсолютно спонтанно. Наприкінці 2011 року прийняли ще один антиукраїнський закон «про скорочення квоти української музики в теле– та радіоефірах», і тоді я зрозумів: «ЦЕ ВІЙНА! МОЯ ОСОБИСТА ВІЙНА!»

Тієї ж ночі до мене знову навідався Орест Лютий:

«Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, наскільки все серйозно?»

«Так, друже».

«То вперед, до роботи. Рядки пісень мають бути, як кулі. Самі пісні – снаряди і напалм. Соціальні мережі та Ютуб – вогнемети та важка зброя. Ти мусиш цілити в саме яблучко їхньої загарбницької місії. Зачистка культурного простору та української свідомості від заразної російської естетики, демотивація імперських міфів, руйнування стереотипів. Найсакральніші, найглибинніші основи російської музичної експансіоністської навали треба зруйнувати вщент. Від наших пісень має виносити мізки і розривати серця у всіляких великодержавних шовіністів, совкових дебілів та путінських шавок. Від радикальної мистецької діяльності в українських душах має пробуджуватися воля та народжуватися шал боротьби, що долатиме рабський страх, посіяний там імперією. Звучить трохи самовпевнено? А що робити? Принаймні треба встряти в бійку, а там побачимо. Згода?»

«Згода».

Залягаю у шанці й обираю мішень.

Буквально за два тижні було написано всі пісні до альбому «Лагідна українізація». З’явилися «Вагони, повнії москалів», «КДБ працює», «Взорвали бюста в саду біля обкому», «З чого починалась Московія», «Народная шахтьорская», «Ах, Бандеро, український апостол!», «Убий у собі москаля», «Слава Україні». Після перегляду нескінченних «Голубих аганьков» з’явилося послання до російських зірок та телепродюсерів із назвою «Братішкі заїбали!», чи то пак «Алла Пугачьова».

Відгулявши новорічні свята, я скликав музичний колектив, з яким зазвичай працював на корпоративах.

– Друзі, хто готовий сісти в тюрму за українське мистецтво? – спитав напівжартома.

Прослухавши репертуар, хлопці погодилися взяти участь у цій авантюрі, і я їм за це безмірно вдячний. Адже всі розуміли, на яку небезпеку ми наражаємося самі й наражаємо своїх близьких. Антиукраїнський морок ставав дедалі нестерпнішим. За це вже били, звільняли з роботи, позбавляли бізнесу, викидали з країни.

– Та нам що? – знизав плечима наш незмінний акордеоніст Любомир Бартка, – вас реально посадять, а нам просто по шиї надавати можуть!

– У разі чого валіть усе на мене!

– Яволь, майн фюрер!

Усі засміялися, й репетиції почалися.

Перше відео знімали чи то 15, чи то 16 січня 2012 року. Знімали в студії звукозапису й одночасно писали звук. Я наполягав на тому, що всі кліпи мають бути аскетичними, наче з бандерівської криївки.

– Звук і зображення можуть бути недосконалими, – казав я до оператора і звукооператора водночас. – Це пісні воєнного часу, тому й естетика цілком воєнна, сувора.

За один день записали шість роликів. Через місяць зняли ще п’ять. Отак на музичному фронті розпочалася наша тривала і виснажлива мистецька боротьба.

За втілення проекту «Лагідна та сувора українізація» я висловлюю щиру подяку Дмитру Табачніку та його поплічникам, котрі намагалися переписати історію України за московським сценарієм. Дякуємо Олені Бондаренко за неперевершену антиукраїнську риторику. Дякую «підрахую» Ківалову та його другану Вадіку Колєснічєнкє за «мовний закон». Дякую усім комунякам та депутатам-запроданцям, які не голосували за закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Дякую Партії регіонів, Лесику Бузині, всякій журналістській наволочі, що регулярно світилася на телебаченні з промовами: «Україна – нє состоялась. Росія кручє всєх!» Дякую особисто ще одному Табачніку – Яну – за його програму «Україну мають таланти», де совкова мумія Кобзона укупі з іншими адептами радянської некрофілії та їхніми гламурними тьолками вишукано «стібалися» над усім українським.

Дякую Валіду Арфушу за брехливі глянцеві журнали і взагалі дякую всім глянцевим проросійським журналам за стійку антиукраїнську позицію. Дякую всім радіостанціям і, зокрема, «Руському радіо», радіо «Шансон», «Шарманка», «Авторадіо», «Радіо Алла» та іншим – за популяризацію російської попси, шансону, блатняка. Дякую продюсерам телеканалів за нескінченні серіали типу «ВДВ атакує», «Спецназ», «Мєнти», «Якісь там казакі», «Якісь там станіци», «Якісь там бєдниє Насті, Наташі, Свєти і Лєри», а також за дебілізуючі розважальні шоу.

І насамкінець хочу сказати велике «ДЯКУЮ» за наш проект колишньому президенту Януковичу, прем’єр-міністру Азарову, міністру МВС Захарченку та генпрокурору Пшонці. Ваші харі, слова, вчинки, тупа самовпевненість, жлобство ваших дружин та оточення, ваш несмак, ваша непереборна «совковість», малоросійство, мавпування московських звичок, православний бандитизм («однією рукою хрестимося, іншою пиздимо»), брехня, здирництво, боягузтво, ваша ницість, переляканість, ваша мерзенність – так мене ЗАЇБАЛИ, що мені нічого не лишалося, як випустити Ореста у публічний простір.

Це сталося першого лютого 2012 року, коли ми виклали в Ютуб ролик на пісню «Вагони, повнії москалів».

– Они тебя уб’ют! – ридала в трубку дружина, вагітна нашою третьою дитиною.

На ту пору я, про всяк випадок, сховався у селі під Києвом, де мав будинок і дописував не менш радикальний за проект «Орест Лютий» автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» (раджу почитати).

За один день ролик зібрав понад 30000 переглядів. Для українського Ютубу то був беззаперечний успіх.

І стало страшно! Дуже страшно.

Пісня четверта КДБ працює

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «КДБ працює»)

– Колишні КДБісти в залі є? – питає Орест Лютий у публіки.

– Є! – озивається хтось.

– Відповідь неправильна, і знаєте чому? Тому що колишніх КДБістів не буває. (Сміх у залі.) Вони завжди – на «боєвом посту». Все фільмують, все знімають і чекають на свій час, коли всіх нинішніх українських патріотів почнуть мочити нові загони НКВД, що прийдуть з боку путінської раші. Але ми вас уже не боїмося! Приходьте, нам є чим вас пригостити. А краще незабаром ми самі прийдемо до вас у гості. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебістами у відставці, а бійцями добровольчих батальйонів та воїнами, що пройшли АТО.

Скажу більше, наступна пісня написана за реальними подіями, що відбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали українські патріоти, які й досі лишаються на півострові, хіба що після анексії перебувають на нелегальному становищі. Там взагалі багато наших! І якщо ви згодні, що Крим – то Україна, озвіться оплесками!

Зал вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»

Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».

Якось в Севастополі, а може, в Балаклаві Прям на Дєнь Побьєди трапилася жесть: Шестеро бандерівок-курортниць з міста Львова В генерала КДБ відібрали честь. ПРИСПІВ. Ґречно дякуєм – КДБ працює, Ґречно дякуєм – КДБ не спить, Ґречно дякуєм – й мріє, аби знову Ґречно дякуєм – повернуть ту мить. Зґвалтували бідного прямо у мундирі, Бо він коньяк «Таврічєскій» їм щедро наливав, А прапор краснозвьоздний, бля, втопили у сортирі — Накрив, либонь, курортників «любві дєвятий вал»! ПРИСПІВ. Не їсть, не п’є наш відставник – любов така зараза. Та хрін з ним, із тим прапором, – тут іншая біда: Накрив столи, купив коньяк, а тут така образа: Ну хай не шість бандерівок, хоча б одна прийшла! ПРИСПІВ. Шукають тих бандерівок старі гебешні круки, Шукає тих бандерівок російське ФСБ Не через те, що алий стяг спаплюжили ті суки, А через те, що любить сук «таваріщ» з КДБ.

* * *

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.

По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.

«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.

«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»

А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»

І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»

«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.

«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»

«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»

«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»

Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.

Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…

Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.

А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.

«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).

У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.

І лише Штірліц в ССівській формі давав хоч якусь розраду і надію на те, що і совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом і довела практика. Адже найлютіші «антифашисти» чомусь не носять обісрані хебешні галіфе чи сукні виробництва «Мосшвєйпром». Натомість воліють вбиратися в Х’юго Босс (який і розробляв моделі ССівської форми) та у сукні від Коко Шанель, звинуваченої в колабораціонізмі.

Що й казати: попи обирають «Майбахи» і «Ролс-ройси», а не «Жигулі» й «Ниви», колишні комсомольці та партійні бонзи відпочивають в Баден-Бадені, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дітей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як і нинішня путінська Росія – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – єдине справжнє цивілізаційне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикриває довбешку, напхану салатом олів’є, перемішаним із фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Бєрлін бралі і в космос лєталі!». І ніяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна піти й відібрати або спиздити у сусіда.

Тому конфлікт Росії із Заходом – це, за великим рахунком, естетична війна між засраним ватніком і формою СС, визнаною найстильнішим одностроєм усіх часів і народів. «Кожному своє».

А от кого насправді жаль, так це мільйони страчених і спалених у печах євреїв, які полягли у боротьбі між цими двома полюсами світового естетичного тяжіння.

Пісня п’ята Взорвали бюста в саду біля обкому

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Взорвали бюста»)

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Взорвали бюста в саду біля обкому У Запоріжжі, таки підірвали бюста. То наші хлопці, патріоти із «Тризуба», Падлюці Сталіну ввалили дуста. ПРИСПІВ. Ти, Любомирчик, не штовхайся, а ти, Зенку, помовчи, А нумо, Бодя, подай гранатомет… Взорвали бюста в саду біля обкому, І замість Сталіна стоїть тепер намет… А в тім наметі комуняки знов рішають, Як їм з бандитів поробить героїв. На те їм скажем: комуняку – на гілляку І знов гранатами падлюк накроєм. ПРИСПІВ.

Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».

А в тім клозеті чи то Гітлер, чи то Путін, Якесь фашистське чи чекістське рило… Мочіть в сортірє ту імперськую заразу, Щоб комуністам нєповадно било. ПРИСПІВ.

* * *

Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.

У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися лічені професори, яких усі вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарі, що розмовляли здебільшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авіазаводу ім. Антонова на концерті групи «Воплі Відоплясова» – у зал набилося тоді повно моїх однолітків, студентів університету Шевченка, педінституту, політеху, інших вузів, і всі довкола говорили українською…

Саме тоді я, «русифікована київська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спілкуванні на українську і, не повірите, відчув захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, що народжувалася у мене прямо на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафосність моїх слів – у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, в якій моя генерація з дітей гомо-совєтікус перетворювалася на українських патріотів.

Пам’ятаю, тоді виголив собі на голові справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери і ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби відвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своєму важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі фізичного нападу.

Мама часто заламувала руки і плакала, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!» – «Дурак! Ой, молодий дурак!» – бідкалася мама. «Ну як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж ніби жартома, відповідав я йому, – от незабаром виборемо незалежність й усіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо з країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм. «Ну-ну, – відказував він мені, – ти таки будь із цим обережний, бо мені здається, ще трохи, і знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!».

Хоча про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто уявити собі не міг, що велика радянська імперія посиплеться в один день. Адже довкола простиралася величезна, безкрайня територія – від самих Карпат аж до Курильських островів, – щільно заселена численними племенами гомосовєтікус. Велетенська сіра біомаса, чи то пак «особлива порода» людей, у яких імперська держава прагнула відібрати-вишкребти національні, культурні, ментальні відмінності, – плекаючи у такий спосіб «єдиний радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу (байдуже що «хрущовської», що «брєжнєвської» забудови), довбешку задурювали визначною місією (типу «світлого майбутнього»), годували мистецьким ерзацом (типу естрадної попси), шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.

Аж раптом якомусь придуркові на прізвисько Горбачов (хоча чому придуркові – була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спало на думку позбавити народ алкоголю. І все – імперія завалилась. На її руїні постала, а правильніше буде сказати «впала нам на голову», Незалежна Україна. І що з нею робити, гадаю, мало хто знав – ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які направду відсиділи за Україну у мордовських чи пермських таборах, просто фізично не спромоглися б охопити усі ділянки та фронти державотворчої діяльності, ладнаючи підмурок нової країни.

Натомість зайняли їхні місця хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всілася у Верховній Раді, приймає якісь закони, радиться, «мутіт», «рєшаєт»… Навіть Народний рух України, що так славно виступив на початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою. І в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдоУкраїною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартійна зараза, нині перефарбована на адептів незалежності (повбиралися у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).

Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 років. Із Західної України доходили звістки, що то тут, то там на сільрадах вивісили жовто-блакитні прапори. Але то, радше, була гра – в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим.

Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була «революція на граніті» й багатотисячні мітинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч (ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком збирали під ялинами біля Центральної пошти цеглини – мали намір скористатися ними проти танків, якщо б їх кинули на придушення «антинародних виступів»).

На щастя, танків не трапилося, натомість впала до наших рук Незалежність, і всі сп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало – він був для мене радше уособленням спротиву совєтській системі, тому імперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мільйони безневинних моїх земляків.

Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. «Бо Бандера для комуняк і азіатів як червона ганчірка для бика! Бояться понад усе вільної, щасливої та справді незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше імперія!» – отак думав я собі у ті благословенні часи.

Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч з іншими артефактами тієї вільної щасливої пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі, а я поцупив після його виступу в Спілці письменників на зборах РУХу, довгою стрічкою індійських презервативів, на якій Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора та надписом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» і, знову-таки, автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерівцем».

Уривок з роману

«Доба. Сповідь молодого бандерівця», 1994 рік.

Пісня шоста Дарино

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Дарино»)

А тепер трохи про баб. Про кацапських баб.

Страшні вони, кацапські баби, для чоловічої природи. Завжди усім незадоволені, які б скарби до їхніх ніг не складали. Згубить чоловіка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переінакшить, облає, оббреше, по світу пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у світі, повно у Раші, та й у нас достоту розвелося.

Позасідали в редакціях глянцевих журналів, рекламних відділів, на телеканалах – чоловіків собі гідних виглядають, а самі хижі, мов гієни степові, тільки про статки та свіже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поїхати, кому піхву свою подорожче продати.

Буває, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловіка своєї мрії. Місяць, два, півроку, аж дивишся – вже плаче, а тоді сльози висушить, і знову металом блискають очі, сталь у голосі: «Всі вони сволочі, всі гандони і підараси, і нема їм прощення. Мочити їх по повній програмі!»

Бо закохується кацапська баба у гідних чоловіків, статечних, незалежних, зі своєю думкою і життєвим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне місце сіла, то вже й бере віжки до рук, уже наказує, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як гроші заробляти, кому шану віддавати, а кого послати якнайдалі. А як стане чоловік дибки, як скине тварюку зі своєї шиї, то вже скиглить і верещить: «Падонак, нігодяй, я тєбє добра жєлаю, а ти со мною вона как!». Усе видає себе за золоту рибку із казки, а насправді – лише лайлива стара.

І не візьме до голови, що чоловіка поважати треба, бо на те й дається чоловік жінці, щоб жінкою бути – лагідною, мудрою, надихати, а не сварити, кохати, а не примушувати, болі й рани лікувати, а не всаджувати гострі пазурі у саме серце. Тоді й чоловік відгукнеться, відкриється, все зробить, аби щасливою була, подарує дари небесні й життя вічне у вигляді дітей щасливих і здорових. Але невідомі ці почуття для неї, бо не знає справжнього Бога, а лише хреститься, ніби циркова папуга, та проклинає Божим іменем.

А ще вона завжди права – кацапська баба, а навіть якщо не права, то все одно права, бо «я же – женщіна». А ще, не дай Боже, – мати, то все – ховайся. Материнство для кацапської баби – свідоцтво її біологічної повноцінності. Як для кацапа у тюрмі відсидіти чи в армії відслужити, так для кацапки – «дєтєй нарожать». Дарма, що ростуть забиті й недокохані, хоча пристойно вдягнуті й до школи споряджені. «А хулє, я ж їх абєспєчіваю!». Сидить кацапська баба у Фейсбуці чи по телефону балакає – кістки всьому світові перемиває, бо тільки у лайці, брехні та словоблудді щасливою робиться і значущість свою відчуває тільки тоді, як притопить когось чи з лайном змішає.

Цілі армії невдоволених, хижих, заздрісних кацапських баб позасідали в редакціях бульварних видань та таблоїдних сайтів, чигаючи на поживу: кого б заклювати, кому б на голову помиї вилити, а кого й заживо зжерти. Варяться у цих міазмах, тхнуть, старіють, роблять собі підтяжки, накачують губи силіконом. І ото сидить собі самотня кацапська баба перед телевізором, шостим чоловіком покинута, дітьми забута, і дивиться чергове шоу «Як вийти заміж» чи «Битва екстрасенсів». Гине, шкарубне від злості й люті, що зсередини її мов пекельний вогонь спопеляють. Типова відьма – кацапська баба. А поруч із нею розбите корито.

– Ось чому я й досі не одружений, – каже Орест зітхаючи, – бо не знайшов того єдиного кохання, але вірю, знаю, що зустріну ще дівчину своєї мрії, отаку, як у наступній пісні, що її ми присвячуємо українським жінкам: нашим берегиням, нашим янголам-охоронцям. Мамам, дружинам, сестрам, донькам, які завжди поруч у найважчі моменти. У горі й у радості, у мирі і війні, у скорботі й тріумфі. Дякуємо вам, наші єдині, вірні, милі та прекрасні, за те, що ви – не кацапські баби. Ми вас любимо!

Орест співає на мотив «Катюші»:

Розквітли бузок і черемшина, Поспішали хлопці та й на плай. Їх збирала у похід Дарина Захищати рідний отчий край. Виряджала, пісню заспівала Про дружину вірну, молоду Та й про клятву, чинну до загину, Боронити землю дорогу. Ой, співа-співаночко дівоча, Ти полинь за соколом услід, І бійцю в Капатах проти ночі Від Дарусі передай привіт! Хай він вірить в українську долю, Хай він друзів пильно стереже, Хай він правду боронить і волю, А любов Даруся збереже.

* * *

– Та вона ж у тебе кацапка! Типова кацапка…

– Не кажи так, друже, вона все ж таки мати моїх дітей…

– Добре, вибач. А боляче робить, бо любить.

– Та ну її на хєр, таку любов! У мене вже серце не витримує від її «обіймів».

– Так, а якого хуя одружувався?

– Дитину хотів зберегти. Ну і любив її страшенно. Красива вона, зараза… Очей не відвести. Таке, знаєш, кохання-пристрасть, що вбиває. І наче бували у нас непогані часи, але сказати, що жили «душа в душу», – не можу. Весь час якісь сварки, якісь суперечки… Сподівався, що якось налагодиться, але чим далі, то ставала все нестерпнішою. Інколи ноги додому не йшли, бо щовечора – скандал. Та сказала про тебе те, а та – те…

Оці її гламурні подруги і друзі-гомосексуалісти, яких постійно у домі було повно, мене на дух не переносили. Я її попереджав: «Не пускай нікого в наше життя, не винось сміття за поріг, бо розірвуть, пошматують, розжують і виплюнуть». А вона мені: «Чого ти мені рота затикаєш? Що хочу, те й кажу, з ким хочу, з тим і спілкуюся!» Знаєш, є така порода «жінка з хуєм», так ото вона така. А на хєра мені «жінка з хуєм»? У мене свій є. І весь час намагається тим «хуєм» зі мною помірятися. Усюди я не правий і все роблю не так… І тут дебіл, і тут козел. Не жінка, а кінь із залізними яйцями. Останнім часом взагалі нестерпною стала: вважає, що з’їхав з глузду з усією цією революційною діяльністю. Спинний мозок вигризає…

– Невже не розуміє?

– Та яке там «розуміє»? Вона розуміє тільки те, за що гроші платять. Каже, що я дебіл, піарюся на крові, здохну під парканом, й узагалі через мене розпочнеться Третя світова війна.

– Я тільки не можу зрозуміти, скільки у вас точно дітей?

– Троє спільних: Андрійко, Орися та Іванчик. Та ще по двоє дітей від попередніх шлюбів. У мене Софійка та Іванка, а у неї Стася і Саша – вони разом із нами живуть. От і виходить, на двох – сім, у кожного по п’ять, а спільних троє…

– Це пиздець!

– Про те й кажу. Оце вже десять місяців минуло, як вигнала з дому. За дітьми скучив нестерпно.

– То, може, помиритися?

– Як? Вона ультиматум ставить: або Орест Лютий, або родина.

– Зовсім подуріли баби!

Ми з друзями сидимо у підпільному пабі «Бактерія» на Подолі й поволі цмулимо світле «бердичівське», інколи запиваючи його радикально ірландським «Джеймсоном». Довкола буяє фашизм. Молоді дизайнери обговорюють за барною стійкою результати матчу «Манчестер» – «Челсі», філологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас і Крим – це невиліковно проросійські землі, які гальмують розвиток модерної України. Фанати київського «Динамо» грають у настільний футбол два на два.

У пабі ще купа цікавого модного люду, як зазвичай і буває суботнього вечора. Якісь пихаті дизайнери, спраглі до богемного спілкування мультимільйонери, справжні фашизоїди з Білорусі, – всі у сваргах, зігах та свастонах (і куди Лукашенко дивиться?), милі слов’янські дівчата в намистечках та оберегах, якісь розгульні англосаксонські тітки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’єш, тим привабливішими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до України світовим сіонізмом, аби не допустити антисемітських проявів (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерівець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор і найвищий рівень єврейської скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кінопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник і співвласник закладу), наш львівський побратим веселий Ванца, Олексій Шемотюк – архітектор, Гєна Тітов – скульптор та багато інших. Гарна фашистська компанія.

Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.

Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.

– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в

Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.

– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…

Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.

Над Києвом пливе тихий ліловий вечір. 31 серпня 2013 року. Останній день літа. Рівно 12 років від того дня, коли ми з дружиною стали близькі. Це сталося в поїзді «Севастополь – Київ».

– Скрути мені цигарку, Іване, – прошу я Сема.

Поки він це робить, я сідаю на східці. Прокляті спомини не дають спокійно жити, особливо коли вип’ю.

Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армії. Вперше побачив її того ж 31 серпня на сцені театрального інституту, де проходила церемонія посвяти у студенти. Ця дата взагалі якась міфічна для наших стосунків. Виходить, що сьогодні 24 (!!!) роки, як я її знаю! Офігєть!

Вона стояла у рожевій сукні в чорний горошок у стилі «пін-ап» і була найвищою на курсі. Метр вісімдесят чотири. Мені завжди подобалися високі дебелі дівчата. Жодних комплексів щодо зросту з моїм метр вісімдесят я ніколи не відчував. Ще тоді ми з моїм другом Сашком Самаром звернули на неї увагу. Вона виділялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою і незалежною, трохи самовпевненою манерою поведінки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.

Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».

«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.

Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.

За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».

Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.

«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.

Отака була від початку норовлива і горда.

Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.

– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.

Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.

– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.

Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.

Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори й освітлювачі гандони і підараси, а я дивлюся на її пухкий рот, довгу шию, граціозні пальці, що тримають келих із червоним вином, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми на яхті, пришвартованій в Гурзуфі, сидимо у кадрі. Я в махровому халаті, а вона у купальнику. Читає в перерві між дублями глянцевий журнал і паралельно весь час щось говорить. Я дивлюся на її довгі ноги з бездоганним перламутрово-рожевим педикюром, на її граціозну шию, на її пухкі губи, що розказують мені, як важко самій виховувати двох дітей, бо покидьок-чоловік не платить ані копійки грошей. Граціозні пальці тримають високий келих із шампанським, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми у кадрі їдемо в розкішному червоному кабріолеті «Порше» кримським серпантином. Я за кермом. Вона поруч, у білій сукні, хустці та білих дорогущих окулярах. Час від часу, відволікаючись від дороги, я дивлюся на бездоганний профіль з видовженими рисами обличчя. Вагнерівська руда валькірія. Абсолютно арійський типаж, рідкісний антропологічний матеріал. Такі жінки мають народжувати якомога більше дітей. Вона розповідає мені, як важко знайти для дітей гарну няню. Її мама неспроможна нормально наглядати за дітьми і взагалі, відразу по тому, як вона перевезла її з Каховки до Києва, та завела роман з якимось лисим хуєм, що намагається претендувати на її квадратні метри. Я дивлюся на неї, і мені її страшенно хочеться.

Студентський шлюб – ненадійна основа для довгого і щасливого подружнього життя. Два роки тому, коли я пішов з театру, почав працювати на телебаченні й заробляти незлі гроші, наші стосунки з Мариною дали тріщину. Спершу я був сценаристом, режисером, а згодом отримав власний проект на одному із загальнонаціональних комерційних каналів.

Гроші розбещують. Особливо, коли в тебе тільки-но починають складатися з ними стосунки. Можливість не економити кожну копійку, замовляти в ресторані все, що рекомендує шеф-кухар, не зазираючи у меню, зрозуміти відмінність між коньяком «Закарпатським» і справжнім, не паленим «Ремі-Мартен VSOP», на власні очі побачити, чим відрізняється захід на Куяльнику від заходу на Маврикії, Мадейрі чи на фінських озерах. Усе це накладає відбиток на спотворену жебрацькою юністю та посттоталітарним споживацьким синдромом свідомість.

Чимало моїх земляків і досі переконані, що «дєньгі рєшают усьо». Покоління нуворишів зміняють одне одне разом із хвилями перманентної зміни влади у країні. Колишнім гомосовєтікус зносить дах, коли вони допадаються до годівниці. Бабами здебільшого заволодіває шопінговий шал, а чоловіки, намагаючись підняти самооцінку, досліджують теми: чим внутрішні й зовнішні статеві органи філіппінок відрізняються, приміром, від тих же органів мулаток, чилійських індіанок, іспанок або японок. Що далі, то цікавіше… Хочеться іще та ще. Тут головне – впоратися зі швидкістю на віражах.

Я не впорався. Пустився берега – особливо того року.

– А що, пане отамане, – сідає поруч зі мною Сем, – нє хуйово ми так на усю країну виступили зі жлоб-артом! Хто б міг подумати, що цей проект так збіжиться із часом. Просто пророки якісь.

Я киваю головою і знову глибоко затягуюсь димом самокрутки.

Взагалі, за статусом нам мали купити квитки на літак. Ми на ту пору вже були хоч і молодими, та визнаними акторами «з телевізора» й отримували доларів по триста за знімальний день, тоді як середня зарплатня по країні ледь дотягувала до сотні зелених у місяць. Чотири знімальних дні – й річна зарплата пересічного українця у тебе в кишені. Рай!

Але квитків на літак не було, і нам узяли квитки на поїзд «Севастополь – Київ», що прибував у Київ о сьомій ранку, і Анжела теоретично встигала провести старшу доньку до школи.

Вона ось-ось мала офіційно розлучитися з чоловіком. Мій шлюб теж висів на волосині, бо дружина здогадувалася про зради і вже відверто висловлювала своє обурення, коли я недолуго намагався пояснити «довгі нічні зйомки» чи запах жіночих парфумів на своєму тілі. А я вже і не ховався. Ми купили трикімнатну квартиру на Оболоні, зробили в ній ремонт, їздили відпочивати за кордон, то в чому справа? Після жалюгідних «театральних» заробітків я почував себе справжнім Ротшильдом і альфа-самцем, прагнув випробувати себе і цей світ на міцність.

Нам як «зіркам» купили одне купе на двох.

– Ви ж там дивіться, поводьтеся пристойно! – підморгнула хитрим оком Байрак, проводжаючи нас до таксі. Як наврочила.

Вже у Сімферополі ми взяли до купе дві пляшки шампанського і фрукти. Сіли в абсолютно порожній вагон і повернулися до Києва законними коханцями.

Довго ще трималися за руки у привокзальній кав’ярні, пили чай і мовчки дивилися одне на одного, прислухаючись до нових і дивних порухів і рухів у наших тілах і душах. Дитину до школи вона того дня не відвела. Це зробила за неї няня.

– Ви стали жертвою синдрому «обладанія». – Сем допалює й інтелігентно озирається, куди б ото викинути недопалок. – Карл Густав Юнг про це казав. Женщіна як вєщь. Красива статусна женщіна підкреслює чоловічу маскулінність. З нею ви відчували себе мачо. Це ж круто – мати поруч таку самицю. Значить, він ого-го! Значить, він чогось та вартий, – мають думати про вас інші. Замість «бути», ви полинули у систему «мати» і стали її заручником, втрачаючи самого себе. Тепер відбувається зворотний процес повернення і відшукування власного єства. – Не знайшовши поруч смітника, Сем обережно викидає недопалок під сходи.

– А знаєш, чим інтелігентна людина відрізняється від жлоба? Це я сьогодні придумав…

– Чим?

– Тим, що інтелігентна людина, коли допалить, завжди озирнеться навкруги, шукаючи, куди викинути недопалок, а жлоб просто кидає собі під ноги, не дивлячись.

– То що ви хочете сказати, що я – інтелігентна людина?

– До того ж розумна. Потрапив у десяточку моїх роздумів. А ще Карл Густав Юнг любив пригадувати давньоримське прислів’я: «Після злучання тварина сумна».

– Це ви до чого?

– Та щось останні роки багато сумував…

Пісня сьома Пісня про далеку батьківщину

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Пісня про далеку батьківщину»)

На початку двохтисячних країна, здавалося, збожеволіла від нових матеріальних перспектив. Не знаю, що там коїлося в економічній, фінансовій та кредитній сферах, але гроші у народу з’явилися в такій кількості, що київський автопарк майже повністю оновився років за три. Кудись зникали ще радянські «Жигулі», «Волги» та «Москвичі», завезені у дев’яності напівіржаві «Форди-скорпіо», «Опелі-кадети» та дуже популярні БМВ «троєчкі». Натомість матеріалізувалися цілком новенькі – з автосалонів – вишукані й модерні «Сітроени», «Хонди», «Форди», «Міцубісі» та «Тойоти», я вже не кажу про машини представницького класу та джипи. Ледь не щомісяця рекламно кричали про себе нові бутіки, розважальні заклади, торговельні центри та гіпермаркети електроніки.

У 2002 році я створив власну агенцію з організації та проведення корпоративних свят. Ми відкривали найшикарніші ресторани, магазини, готували міжнародні автосалони, виставки, справляли Дні Шахтаря та Дні Металурга. На телебаченні вів лотерею та два розважальних шоу. А ще став обличчям реклами прального порошку «Тайд», де заробляв по десять тисяч доларів за знімальний день.

Анжела теж не гаяла часу і перетворилася на справжню телевізійну діву, завела персональних стилістів, перукарів, візажистів і потрапила до топ-десятки найкрасивіших жінок України.

Від вересня 2001-го до липня 2004-го, коли ми офіційно розійшлися із найгучнішим за всю історію українського шоу-бізнесу скандалом, наш роман хто тільки не обговорював. Ми були дурні, молоді й дозволяли собі з’ясовувати стосунки у публічному просторі. Вони живили плітки, інсинуації, перекручення й провокували появу всіляких статей у жовтій пресі, смажених новин у таблоїдах, на сторінках бульварних видань.

На початку 2002-го я офіційно розлучився з Мариною, залишивши їй та доньці усю спільно нажиту нерухомість. З одною валізою, де лежали дві пари трусів, чисті шкарпетки, зубна щітка, старовинні сімейні фотографії, а також улюблений томик Ніцше, я припхався до Анжели в її трикімнатну «хрущовку» у Святошині.

Наші ночі були сповнені шаленого кохання, наші ранки були вкрай важкими, бо вона вела на Новому каналі вранішнє шоу, а я мусив о десятій годині починати роботу в офісі. Наші денні зустрічі траплялися рідко, а вечорами до нашої компанії приєднувалися друзі, ресторани й алкоголь.

Особливо популярним був «Рішельє» на площі Льва Толстого, «Дежавю» на Богдана Хмельницького та «Да Вінчі фіш клаб» на Володимирській. Інколи ми виповзали звідти на карачках, замовляли драйвера, а дорогою додому страшенно сварилися. Напідпитку Анжела ставала агресивною й абсолютно некерованою. Зненацька починала свою одвічну волинку про те, що всі навколо козли і дебіли, її ніхто не розуміє, а я взагалі – якесь непорозуміння в її житті.

– Ну вот хто ти? Жалкій, бєздарний актьорішка, а я – мать атєчєствєнново шоу-бізнеса! Всє, начіная от Іри Білик, Ель Кравчука, Скрябіна і Вакарчука, вирослі вот на етіх руках!

– Анжело, вгомонись!

– Шо ти мнє рот затикаєш, ліліпут! І вообщє, хто ти такой? Мамєнькін синок, сраний кієвлянін, которий жізні нє знаєт!

– Заткнися, Анжело!

– Пошел ти на хуй!

У цьому місці я зазвичай не витримував і давав їй потиличника. Вона кидалася на мене з намаганням укусити і роздерти манікюром обличчя. Я хапав її за руки, і в салоні зчинялася млява і довга позиційна боротьба.

– Усе нормально, їдьте, їдьте! – проказував я до переляканого водія.

Зазвичай боротьба закінчувалася тим, що вона опускала руки і починала ридати, раз у раз схлипуючи: «За что? За что?»

Зранку каялася, просила вибачення, казала, що такого більше не повториться, але за тиждень-другий ситуація повторювалася.

Шалений робочий графік, організаційні зриви, аврали, нескінченні публічні заходи, мегатонни обтяжливого спілкування із замовниками, необхідність кар’єрного росту, конкуренція, наклепи, інтриги, плітки. Нерви не витримували. Декілька разів ми розходилися і я їхав жити до батьків.

Влітку 2003 року я купив велику двоповерхову квартиру на Подолі та офісне приміщення неподалік. Почав ремонт. А в лютому 2004-го вона завагітніла.

– Анжело, пообіцяй, що ти кинеш пити!

– Клянуся, котічєк!

На початку травня ми перебралися на Поділ. І все, здавалося, було добре, якби одного дня до нас не завітала її старовинна інститутська подруга, нині досить знаменита актриса (назвемо її Лєра), яка і принесла із собою пляшечку гарного італійського вина. Я щойно завів собі собаку – фокстер’єра на прізвисько Барчук і, розуміючи, що дівчатам є про що погомоніти, подався з ним гуляти на Труханів острів, тим паче, що Лєру, яку відрізняла категоричність у судженнях і відвертий снобізм, я трохи недолюблював.

Коли ж години за дві повернувся, дівчата допивали вже третю пляшку.

– Котічєк, тут Лєра сходіла в магазін, і ми чуть-чуть випілі… Ти ж нє протів?

– Ні, я проти! Я дуже проти! Лєра, ти знаєш, що вона вагітна?

– Ну знаю, а что? Чуть-чуть віна єщьо нікому нє поврєділі…

– Лєра, што ти с нім разговаріваєш? Ето жє «фашист»! Он мнє буквально на днях заявіл, что Гітлєр бил лучше, чем Сталін. Он любіт Гітлєра! Лєра, ти панімаєш, с кєм ми імєєм дело?

– Я казав, що Гітлер для німців був кращим, ніж Сталін для свого народу, от і все…

– Нє важно. Нє за то мой дєд воєвал, чтоби в моєй странє каждая скотіна указивала, когда піть, а когда нє піть! Хочу і пью!

– Так, Лєра, дякую, здається, тобі час збиратися! – це я сказав.

– Да, Анжелка, я, пожалуй, пойду!

– Нєт, Лєра, ти останєшся! Думаєш, прівьоз меня в свою квартіру і я стала твоєй содєржанкой! Да мнє по хуй твоя квартіра. Я свободная женщіна і всєгда сама зарабативала сєбє на жизнь! Понятно? І вообщє, я бєрємєнна твоім рєбьонком, а бєрємєнним нужно во всьом уступать!

– Анжела, я пойду!

– Нєт! Ми пойдьом вмєстє… Я нє хочу жить с етім уродскім ліліпутом. У мєня єсть своя квартіра і свої дєті. Я в пєрвую очєрєдь мать-волчица, а потом уже чья-то жена і тому подобная хуйня! І вообщє, на хуя мнє ето надо? Я тєбє нє станція тєхобслуживанія і нє спєрмопрійомнік. Я – богиня! Мєня боготворіт вся страна. А ти хто? Містер «Тайд»? Ви нє в бєлом, тогда ми ідьом к вам? Ха-ха-ха! Нічтожество. Поєхалі, Лєра!

Не знаю, чи правильно я тоді вчинив, що дозволив їй піти. Єдине, що вдалося зробити, це заховати ключі від автівки, бо вона все поривалася сісти за кермо. Я знав, чим це закінчується. Робітники Подільського РВВС і досі мені згадують історію, коли вона геть п’яна протаранила дві патрульні машини у провулку Хорива, а потім тікала від даішників аж до Московського мосту. Коли вони її зупинили, позаду, втиснувшись у сидіння, сиділи дві її доньки чотирьох та одинадцяти років. Тоді ситуацію владнали дві тисячі доларів і мої ґречні вибачення, але відеофіксація правопорушення й досі зберігається в архіві. Вони її час від часу передивляються, щоб пореготати: «От еті звьозди творят!». Це мені дільничний розповідав, коли приходив перевіряти правильність зберігання зброї.

Та на цьому історія не скінчилася. За декілька днів я сидів біля комп’ютера і передивлявся, хто з гастролерів буде днями в Києві, щоб зробити їм другий виступ на одному з корпоративних заходів (так виходить дешевше для замовника). Аж раптом гульк! Стаття в одному інформаційному тижневику: «Секс у публічних місцях». А на фотографіях – моя вагітна дружина із рок-співаком, чиє ім’я теж збережу в таємниці. Вона мені не раз казала, що він їй подобався… Ось вони напівголі та розхристані імітують секс в кінотеатрі, ось єбня в туалеті нічного клубу, ось трахаються в окремому кабінеті тайського ресторану, а ось шаленіють від пристрасті у салоні літака…

І в той момент я збожеволів… Бігав по квартирі і кричав: «Сука! Сука!» Телефонував їй і кричав: «Сука! Сука!». Хапався за рушницю і викликав таксі, щоб їхати її вбити… Відміняв таксі й ставав під крижаний душ. Вив, дерся на стіни від ганьби, розпачу, безсилля.

Не певен, що всі чоловіки проходили через таке публічне приниження, коли їхня вагітна дружина імітує секс з чужим чоловіком в еротичній фотосесії для дешевого глянцевого журналу.

Я взув кросівки і вибіг на вулицю. Біг куди очі дивляться. Якби не собака, що лишився вдома сам, не знаю, коли б і повернувся.

Наступного ранку я зробив чи не найбільшу помилку свого життя. Набрав телефонний номер знайомої журналістки і сказав: «Я хочу дати інтерв’ю з приводу наших із Негоровою стосунків».

Інтерв’ю вийшло у липневому номері одного з відомих глянцевих журналів. Я розказав усю правду і публічно звернувся до неї: «Анжело, не пий! Адже ти вагітна і носиш мою дитину!»

За два тижні в одній з приватних клінік вона зважилася на передчасні пологи. У нас мав народитися хлопчик.

Від того часу ми півтора року не бачилися і не чулися. Друзі казали, що вона шикарно виглядає і багато подорожує. Має новий туристичний проект і купу цікавих пропозицій. Її кар’єра стрімко пре вгору.

Я ж збирав себе по шматках кілька місяців. Повернувся до родини, покінчив з романами на стороні, кинув пити, з головою пірнув у роботу…

Але ночами мені снилася ця дитина, яку ми обоє вбили. Я тихенько виходив з кімнати, замикався у ванні й плакав.

– Тобі погано? – питала сонна Марина.

– Так. Печія мучить…

* * *

Орест Лютий знімає з голови капелюха.

– Цю пісню, – каже він, – ми присвятили людині, яка не дожила шість років до української незалежності. Уявіть: їх була невеличка жменька, тих, хто вірив і боровся за те, щоб наша країна стала вільною. Навколо лежала страшна, майже трьохсотмільйонна імперія під назвою СРСР. Проте їхній дух, їхні думки й устремління, вогонь їхніх сердець здолали цю темряву. Усім українським дисидентам, а також видатному поету, перекладачу, громадському діячу Василеві Стусу присвячується.

Співається на мотив «Пєсня о дальокой родінє» з кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни».

Прошу я, хоч на трохи ще, Болю мій, ти полиш мене! Птахою сизокрилою Полинь, полинь ти на Україну, З неволі на Україну… Краю мій, ти постань на мить Мрією, світлим спогадом, Краю мій, краю лагідний, До тебе линуть думки-лелеки, Хоч ти і такий далекий… Тихо у гаю, зеленім гаю… Де липа медом цвіте, Наче у раю, тихому раю. Пливуть тумани Над Славутой-Дніпром, І летить душа, і летить душа Туди, де мати живе, Хоч тіло закуте в тюремну московську отруту. Блискавко, розбуди мій край! Досить вже спати-мріяти! Краю мій, ти від сну повстань, Бо так у мріях ти себе загубиш, У снах ти себе загубиш…

Пісня восьма Ах, Бандеро, український апостол!

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Ах, Бандеро»)

У «Бактерії» так само гамірно, хоча вже перевалило за першу ночі. Саме пора для відвертих розмов. Кількість зужитого алкоголю розв’язує язики, і ми вивалюємо один одному те, про що зазвичай говоримо в нормальному житті менш емоційно:

– Яке, на хуй, українське село… – кричить Сем із темно-синім фаянсовим кухлем у руці, з якого на підлогу раз у раз випліскується світле «бердичівське», – яка там колиска духу? Колиска єбучих буряковомордих агроельфів, рабів та гречкосіїв. «Петре Степановичу, ти українець?» – «Так, Господи!» – «То пішов ти на хуй!» – «Чому, Господи?» – «Бо ти тупий дебіл!» – «Як? Я ж, блядь, депутат райради, я ж дітям, оно, майданчик побудував та газ у село провів!» – «А мрії у тебе які?» – «Ну, як у людей… щоб і на столі й у коморі, щоб діти вивчилися і людьми стали, щоб здоров’я було». – «А на хуя тобі здоров’я?» – «Ну як, щоб людям помагати…» – «Як?» – «Ну, газ там, дороги, парти у школі відремонтувати». – «А далі, далі що?» – «А що далі?» – «Ну, я ж до тебе Сина свого посилав, який переказав мої слова, що „не хлібом єдиним, але словом…“, ти книжку коли якусь читав?» – «Та які там книжки, Господи! Тут голову не знаєш як підняти, у мене ще півтори сотні гектарів рапсом засіяно, а добрива на наступний рік де брати?» – «Так я ото і кажу, пішов ти на хуй, Петре Степановичу, бо мрії у тебе хуйові!»

– Нє-нє-нє, постой, тут я з тобою не згодний, – кидається в розмову вусатий і схожий на справжнього гайдамаку художник-плакатист Бурмиленко, – для Бога всі цінні! Просто життєве завдання Петра Степановича – вирощувати рапс, а для тебе – малювати картини. У вас різні соціальні і життєві установки… До того ж ви якийсь богохульник!

– Я агностик і критично ставлюся до реальності. А щодо Петра Степановича, то нє хуй мені нав’язувати свою селюцьку агроельфійську життєву парадигму.

– Це називається консервативна частина суспільства, – вступає у розмову Манекен, – їх має бути близько вісімдесяти відсотків населення у будь-якій країні. Це біогумус, або якщо хочете – народ, і ми тут нічого не можемо зробити. Це закон виживання нації.

– Та пішов він у жопу, цей народ. Народом має керувати еліта. А де у нас еліта? Оті самі Петри Степановичі, що бабла напиздили і у Верховній Раді засідають?

– Нацією має керувати аристократія, а не еліта, бо саме поняття «еліта» геть спотворене. Еліта тепер – це стан банківського рахунку і кількість нерухомості за кордоном. А я кажу про аристократію, де передусім цінується спроможність випродуковувати нові сенси, створювати нові суспільно-політичні й культурологічні контексти! Узяв меча, хуйнув, і все! От ми – нова аристократія. Я за таке визначення!

– А я проти! – Бурмиленко зараз перехиляє півгальби пива. – Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!

– Ну так, який, на хуй, з мене аристократ? – підтримує його Сем. – Я такий самий агроельф, тільки в окулярах.

– Та ну вас! Ні хуя ви не розумієте…

Я спостерігаю за цією дискусією збоку і страшенно люблю цих хлопців. Вони – бойовий загін націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». Сем, Манекен та Бурмиленко. Був у нас ще Коляда, який малює кульковою ручкою страшні пенітенціарні картинки з життя українського політикуму, проте останнім часом через сімейні обставини випав із процесу.

– Я вам розкажу реальний випадок із життя, – тягне свою тему Сем. – У нас під Києвом є так званий родовий маєток: звичайна сільська хата, де народився батько. І в тому селі жив такий собі дурник Льоня Куций. Невеличкий, циганкуватого виду замурзаний чурбан, що пас колгоспну череду, час від часу щось пиздив та продавав далекобійникам, потроху бухав, – типовий сільський персонаж, якщо коротко. А наше українське село, воно ж в усьому світі знане своєю підвищеною духовністю та плеканням тисячолітніх традицій. Одна з них – святкування Івана Купала, на яке обов’язково треба запалити щось здоровенне, вижлуктити пляшку самогону й стрибати через це пекельне вогнище для того, щоб зранку з обпеченим їбальником тебе везли мотоциклом до райцентру на уколи.

Це я до чого? А до того, коли наш Льоня настрибався і набухався разом з усіма, він вирішив трохи відпочити під розлогою вербою. Заснув і бачив сни. А сільська молодь, дуже винахідлива у різних розвагах, тим часом придумала вчинити наступне: непритомного Льоню підхопили на руки і потягли на один з місцевих пагорбів. Окрім тіла, місцева високодуховна громада захопила із собою спизженого під таке діло здоровенного ската (шину) від трактора «Кіровець», слоїк бензину, сірнички і газетку «Сільська правда» на розпал. А далі почалася весела арійська розвага. Покришку від трактора облили бензином і поставили на краю прірви. Запхали туди сонного Льончика, підпалили і весело хуйнули котитися униз довгими схилами. Очманілий чабан вмить протверезів з першими обертами цієї диявольської машини, але було пізно. Здоровенний палаючий скат, як страшне чорне сонце, нісся на дно яруги, гепаючись об пеньки та інші нерівності рельєфу. Льоня верещав, мов недорізаний підсвинок, а всі щиро раділи. Свято вогняних сонцепоклонників пройшло не дарма – традиції вкотре збережено, плекання проплекано, настрій значно поліпшено. Як часто буває з дурниками, Льоня вижив і навіть не обпікся, але кинув пити, зажурився і почав уникати компанії агроельфів та співвітчизників узагалі. Ну, власне, от і вся історія.

– Це ти до чого? – спитав Бурмиленко.

– Те село з часом майже вимерло.

– Так, може, і хуй з ним, з тим селом? – радісно вигукнув Манекен. – Тотальна урбанізація вирішує усі питання!

– Ну, десь так…

Офіційно наше творче угруповання народилося 3 вересня 2009 року. Цю дату легко запам’ятати, бо у Міші Шуфутинського є така пісня «І снова трєтьє сєнтября-а-а-а». Ми тоді готувалися до чергового Гогольфесту, який Влад Троїцький проводив у ще не відреставрованому «Мистецькому Арсеналі».

Я зібрав хлопців у ресторанчику «Купол», що навпроти Лаври (бо це єдиний заклад поблизу), і сказав: «Треба закінчувати з оцим усім!» – «З чим?» – запитали вони. «З оцим!» – відповів я і загадково обвів довкруж головою.

За тиждень ми вже мали маніфест, статут і основні засади існування нашого націонал-анархічного мистецького угруповання. В них йшлося про таке:

Союз Вольних Художників (далі СВХ) є радикально-творчою, соціально активною мистецькою інституцією, заснованою на низовій горизонтальній ініціативі, чия діяльність базується на засадах конституційного права кожного громадянина України до вільного самовиявлення;

– основною ідеологією СВХ є ідеологія освіченого націонал-анархізму;

– СВХ є антиглобалістичним, антишовіністичним, антиімперіалістичним творчим угрупованням, що ставить на меті створення культурно-мистецького опору будь-яким проявам тоталітаризму, які придушують і принижують права вольної особистості;

– основним символом Союзу є бойовий штандарт СВХ;

– штандарт СВХ – це вертикальне чорне полотно, на якому білими літерами написано «Союз Вольних Художників. Воля або смерть», у центрі полотна розміщено малий герб СВХ, що складається із стилізованого черепа з двома кістками.

Основні принципи мистецької політики СВХ викладені у Маніфесті.

МАНІФЕСТ СВХ

Тонкі роздуми про мистецтво – не наш стиль! Мистецтво має пекти, збурювати, викликати на ґерць, ставити питання. А питань багато: хто ми? звідки? куди йдемо? В чому наша самість, суть і несхожість на інших?

Художник як лакмусовий папірець дійсності, що обстоює власну індивідуальність і родоплемінні інтереси перед тотальною навалою глобалізму.

Художник, що, відкинувши інтелігентські рефлексії, не боїться взяти до рук меча і, розтявши гниле тіло дійсності, вказати на його хвороби, повідомити, можливо утопічний, але рецепт одужання.

Художник – мрійник, художник – боєць, художник – надлюдина, лютий художник – ось наш ідеал!

Нинішня історично-політична ситуація в Україні склалася на користь художника. Держава в хаосі політичної боротьби та безладу геть забула про творців, і вони нарешті належать самі собі. Ніколи ще в Україні художник не отримував такого ступеня свободи. І цим гріх не скористатися. Адже, звикнувши за останні три століття до тотальної несвободи і рабського існування, ми й досі несемо свій хрест одвічного невдахи й провінціала, не знаючи самоорганізації та відповідальності, знаходимося в хаотичному пошуку «хазяїна», який би «організував та спрямував». Це не наш шлях – колишні раби мріють не про свободу, а про своїх рабів.

А де ж омріяна свобода???

Вона починається з тебе! З твого бажання бути вільним! Шлях до особистої волі триває роками і десятиліттями, та й чи є абсолютна воля?.. Але істина ховається у самому шляху до звільнення: «Мета – ніщо, рух – понад усе». Одвічний рух у пошуках свободи і є сама свобода в її земному розумінні.

З огляду на все вищевикладене, ми, вольні художники, робимо офіційну заяву!!!

Хай живуть жлоби, терористи і проститутки, хай буяє фашизм, комунізм та жидо-масонство, хай російський ведмідь простягає лапу до нашого Криму, а негри пиздять скінхедів і навпаки. Хай ходять вулицями гнійні підори, а поп-зірки відрощують сраки на передвиборних концертах, хай плодиться і множиться корупція, брехня і хамство, хай живе комерційне мистецтво і споживацька лихоманка, а телебачення нарешті витіснить літературу, театр та живопис! Хай здохнуть ліси та висохнуть ріки, а кока-кола заллє Євразію, і тоді, можливо, Місяць упаде на Землю! Ми не скажемо цьому – «хай»! Ми скажемо цьому – «хуй»! Бо це єдине, що можуть зробити чесні люди, як робимо це ми – вольні художники, – і зробимо це за допомогою вольної творчості!

Хай живе Союз Вольних Художників!

Хай живе Вольне Мистецтво!

ВОЛЯ або всі йдуть на ХУЙ!

03.09. 2009

(див. Художньо-мистецький альманах СВХ. Київ, 2011 р).

Один знаний мистецтвознавець з газети «Комсомольская правда» якось сказав:

– Розкусив я ваше мистецтво. Ви тільки ховаєтеся за цими типу анархічними черепами. А насправді ви – «фашисти»!

* * *

– Перед тим як продовжити концерт, – каже Орест Лютий зі сцени, – я хочу наголосити на тому, що від однієї тільки згадки про цю людину москалям стає погано. Вони називають його «фашистом», нелюдом. А коли їм пояснюєш, що він шість років сидів у німецьких тюрмах і концтаборах, а двох його рідних братів закатовано в Освєнцімі, – не вірять. Кажуть: «Ето всьо ваша хохляцкая брєхня! Нє может етого бить!» І завинив він перед ними тільки тим, що боровся за вільну, незалежну Україну. Боровся проти двох страшних імперій – Третього райху і СРСР. І де тепер ті імперії? Їх нема. А вільна, незалежна Україна є! Значить, він переміг. Це наш герой, якому ми присвячуємо наступну пісню – «Степан Бандера» (Співається на мотив «Ах, Одєса – жемчужіна у моря».

Стоять смереки, Прут тече в Яремчі під горой, Стоїть москаль і «піво пьйот таваріщ дарагой». А ми того москаля на друзки порубаєм, Скламо в пакет, відправимо домой, ой-ой-ой… ПРИСПІВ. Ах, Бандеро, – український апостол. Ах, Бандеро, – тобі жилось не просто. Ах, Бандеро, – народний наш герой. Веди, Степане, ізнову нас у бой! В Карпатах є такий народ – він весело живе, До церкви ходить, Бога чтить і зброю береже. Душа того народа – як тая чиста вода, От тільки він не любить москалів, що мутять! ПРИСПІВ. В Одесі є московський поп, він вірить в СРСР, А нашу віру береже дідівський машингвер. Імперськії замашки і шутки «нашей рашкі», І всю оту московськую попсу… на вила!!! ПРИСПІВ.

Пісня дев’ята Не плачте душею, мій друже ковалю

У ніч на Новий 2006 рік на мій мобільний прийшло повідомлення від Анжели:

H. N. Y. (Happy NewYear)

Втомлений, десь о третій ночі, у самих трусах я сидів за ширмою в гримерній найдорожчого у Києві ресторану «Да Вінчі фіш клаб» і поволі листав СМСки з привітаннями.

На той час моя перша дружина Марина вже була вагітна нашою другою дитиною.

«Якого хріна», – подумав я собі й видалив її СМСку з якоюсь тваринною ненавистю.

Рішення було остаточним і не мало зворотної дії. Жодних емоцій, жодних контактів, жодних перемовин.

Я рішуче підвівся зі стільця і вигукнув на весь бенкетний зал, який відвели під артистичну кімнату:

– Дякую всім! Програму закінчено! З Новим роком!!!!

– У-у-у-у-у! – відгукнулися артисти новонародженого балету «Фрідом».

– З Новим роком! – відгукнулися музиканти Ірини Білик.

– Дякую! – сказала сама Іра і поцілувала мене у щічку, коли я, вже вдягнений, вийшов із-за ширми. – Як у вас з Анжелою?

– Ніяк! ВСЕ СКІНЧЕНО!

– Ой, не кажи, не кажи…

Потім я роздав артистам гонорари і, як нормальна людина, пішов до барної стійки. Вже півтора року, відколи стався той скандал, через який ми втратили дитину, я не пив. Зазвичай з алкоголем я мав виважені стосунки. Міг пити. А міг не пити. В будь-якому разі зупинитися вчасно для мене ніколи не було проблемою.

– «Зелений мексиканець» чи «Б-52»? – з посмішкою запитав бармен, пам’ятаючи мої давні загули.

– Дуже хочеться бокал холодного шампанського…

Так воно усе і починається.

Додому мене знову віз драйвер. Була восьма година ранку. Дванадцять «мексиканців» та шість «Б-52» – і це не враховуючи трьох повних бокалів шампанського. Дорогою, навалившись на двері машини і ледь розбираючи літери, я написав у телефоні «І ТОБІ ТАК САМО!» Якусь мить повагався і натиснув кнопку «відправити». Її телефон я знав напам’ять.

Вона відповіла цього ж дня під вечір.

«Може, зустрінемося?»

Залишки похмільного сну злетіли з мене геть, коли я це прочитав. «Якого хріна?» – вже вдруге за сьогоднішній день подумав я і знову видалив наше листування від гріха подалі.

Зустрілися ми напередодні Водохреща у ресторані «Колесо», розташованому на переробленому дебаркадері, недалеко від річкового вокзалу. На це побачення я трохи запізнився. Причому зробив це свідомо, щоб вона не думала, буцім я летітиму до неї на «крилах любові».

Сиділа у циганській залі і, поклавши підборіддя на долоню, дивилася у вікно, що виходило на широку ріку, вкриту крижаними торосами. На вулиці було мінус п’ятнадцять. Плив у київському надвечір’ї палаючий хрест Святого Володимира. Падав тихий лапатий сніг. Перед нею стояла склянка журавлиного морсу. Окрім нас в ресторані нікого не було.

– Привіт.

– Привіт.

Я сів навпроти, і ми довго мовчки дивилися одне на одного. Потім я взяв її за руку. Неподалік у комині потріскували дрова. Від дніпровської течії, що хитала кригу, ледь поскрипував сам дебаркадер. Десь у сусідньому залі тихо награвала гітара.

– Поцілуй мене… – сказала нарешті.

Ту ніч ми провели разом.

Марині набрехав, що буду святкувати Водохреща у друзів, які мали лазню на Десні, й, можливо, там залишуся.

Наступного дня під вечір ми з дружиною і старшою донькою полетіли на відпочинок до Єгипту, а вона залишилася у морозному засніженому Києві.

Припускаю, що у цьому місці нашого роману всі жінки мають повне право сповнитися люті й ненависті до підступних і хтивих чоловіків, мерзенних тварюк, які причеплені до свого хуя, як до дороговказної зорі, що веде за собою і повністю нівелює будь-які освітні програми, моральні настанови та цивілізаційні набуття, коли відчуває поруч гарну самицю. Не буду сперечатися. Але маю зустрічне питання: навіщо чоловіків, з якими давно і трагічно розсталися, вітати СМСками H. N. Y. (Happy NewYear). Чоловік – тварина слабка, нестійка супроти жіночої краси і привабливості. Навіть Адам не встояв. За статистикою, пересічний чоловік майже щохвилини думає про секс. Звичайна бульварна брехня. Але разів до ста на день точно думає, особливо коли знаходиться на піку своєї фізіологічної форми. Природне бажання жінок подобатися абсолютно збігається з бажаннями чоловіків мати тих жінок. Увесь світ поведений на сексі в період активного розмноження. То чого ж ви від мене хочете? Я обітниць не давав і стримував бажання побачити Анжелу майже двадцять днів! Боровся як Лаокоон зі зміями. В реальному житті, як і у давньогрецькому міфі, змії перемогли.

Вони заповзали мені під ковдру, коли я спав з вагітною Мариною, вилися по тілу, коли мився під душем зранку, повзали салоном автомобіля й заповзали у штани, коли їхав на роботу чи проводив ділові зустрічі. Я летів з ними до Єгипту і повертався назад. Ці змії не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Від них дибилася плоть і паморочилося в голові, коли я уявляв як торкаюся її тіла. Це пристрасть! Люта, незборима пристрасть, що знову вибухнула в мені після, здавалося б, безневинної СМСки «H. N. Y».

Анжело, я давно хотів задати тобі питання: якого хуя ти написала тоді мені це СМС? Адже ти тисячі разів розповідала усім, як я падав перед тобою на коліна і намотував кола довкруж, аби домогтися твоєї прихильності! Не було нічого подібного! Ми зустрілися в ресторані «Колесо», а тоді поїхали до готелю «Перлина Дніпра», що знаходився поруч на набережній, і провели ніч разом. От і все!

Від того дня ми не зідзвонювалися, не списувалися. І тільки на день Святого Валентина я отримав від неї чергове СМС: «Вітаю. Я вагітна».

– І що ти думаєш робити?

Цього разу ми зустрілися у ресторані «Пікассо» на сьомому поверсі нещодавно відкритої «Мандарин-Плази».

– Все від тебе залежить. Все завжди залежить від чоловіка…

Вона ще не знала, що Марина теж чекає на дитину. Я глибоко втягнув у себе повітря, збираючись із думками.

– Що будете пити? – підійшов до нас офіціант.

– Мені, будь ласка, томатний сік із коренем селери, – попросила вона.

– А мені – морквяно-яблучний фреш.

Потім ми їли якісь салати з рукколою і пармезаном, довго обирали основну страву і зупинилися на качиній грудці у медовому соусі для неї і на медальйонах з телятини для мене. Потім я пив каву з вершками, а вона трав’яний чай. Говорили про все на світі, крім того, що нас цікавило найбільше. Нарешті я наважився вимовити те, що мав вимовити. Серце калатало шалено.

– Марина теж вагітна. Їй на початку травня народжувати.

Від тих слів вираз її обличчя не змінився. Вона просто якийсь час мовчки дивилася у бік барної стійки, де кельнер протирав бокали.

– І що ти думаєш робити? – нарешті глянула мені прямо в очі.

– Я хочу зберегти дитину.

– Яку?

– І ту, й іншу.

– Тоді кидай Марину й одружуйся зі мною. Ти ж і досі офіційно розлучений?

– Я не можу цього зробити.

– Тоді однієї дитини не буде. Я навіть знаю якої. Нашої. Або я, або вона. Обирай.

Сидить і дивиться, як я зникаю, розчиняюся під її поглядом у передчутті чи не найважливішого вибору за все своє життя. Випробовує мене на міць.

Жінки сильніші за чоловіків. Більш самодостатні. Вони майже ніколи не залишаються самі й не знають, якою страшною може бути самотність. Створюють родини, народжують дітей, облаштовують побут, тоді як чоловіки носяться світом, немов ті дурні, шукаючи себе і своє місце, воюють. А ще обирають!

Від мого вибору зараз залежить усе! Я не перебільшую… Щастя і біда, злочин і кара, життя і смерть. Тієї миті, здавалося, весь світ залежав від МОГО вибору. Зупинився, завмер… Затріпотіли крила янгола за моєю спиною, а за сусіднім столиком присів чолов’яга у чорному береті, в якого одне око було чорне, а інше зелене. Схопив меню. На пальці зблиснула каблучка з блакитним карбункулом.

Ну, друже, ти і попав! «Обирай, – каже, – я чи вона, бо дитини не буде».

– Вас розрахувати? – питає офіціант.

– Так…

Я чомусь здогадувався, що саме так і буде. Десь глибоко в душі жила підозра, що вона так і не пробачила моє одруження з Мариною. Вона завжди визвірялася, коли бодай краєм вуха чула її ім’я. О, ці незбагненні юнацькі психо-статеві травми, кармічні вузли довжиною у ціле життя. Мені не хотілося б вірити, що нею в ту мить рухало бажання жіночої помсти.

Марина з Анжелою були головними жінками в моєму житті, хоча інших жінок теж було доста. Марина – спокій, розважливість, мудрість, надійність. Анжела – пристрасть, інтелект, ризик, найвищі емоційні злети. Дві жінки – дві протилежності.

І я обрав. Знаєте кого? ДИТИНУ! І ТУ, І ДРУГУ!

І видихнув світ із полегшенням. Закрутився знов.

– Яка дорога у вас кава! – здивувався чоловік у береті, коли до нього підійшов офіціант. – Я такої ціни не подужаю! Ви рублі приймаєте?

– На жаль, ні.

– А де у вас обмінка?

– На першому поверсі.

– А їжу для кота де можна придбати?

– Я не знаю…

– Цікаве місто Київ. Люди цікаві… – Встав і вийшов геть.

За два дні у Святошинському РАГСі ми потайки від усіх розписалися.

«Вам марш Мєндєльсона ставити?» – запитала тьотя Юля (на грудях бейджик Юліана Свята – реєстратор РАГС) під час процедури підписання усіх нормативних актів. У відповідь я розреготався так, що вона, здається, трохи злякалася. Це був нервовий сміх загнаної у кут людини.

Але я будь-що поставив собі зберегти життя обох дітей. Я не знав і не розумів, що чекає на мене далі. Я не знав, як я скажу Марині про одруження з Анжелою, яка теж чекає на мою дитину. Я не знав, де я буду жити і взагалі куди мене винесе цей поворот долі. Жив одним днем і просив Господа Бога якось владнати усю ту катавасію, яку заварив сам.

Розрадою у цей період були чи не найдовші та найцікавіші за усе моє життя подорожі. Наприкінці лютого ми з командою одного телеканалу полетіли на острів Реюньйон знімати проект «Ігри патріотів», де гасали з бичками, пили пиво «Ля Додо» та купалися з акулами. Потім я організовував дилерську конференцію компанії «Київстар» у Малайзії. Затим возив приватних замовників на Принцеві острови. На початку травня народилася Іванка, а вже у червні ми знову поїхали знімати чергову серію «Ігор патріотів», цього разу – на Лазурне узбережжя Франції.

До кінця червня я жив із Мариною, але коли живіт у Анжели остаточно заокруглився, наважився розповісти їй усе. Сухо, вольово, без подробиць сказав: «Я мушу йти, бо знов зустрічаюсь з Анжелою, яка теж вагітна від мене!» Все.

Звістку цю вона перенесла стоїчно. З нею не трапилося істерики і не зникло молоко. Тільки й сказала: «Бог тебе покарає!».

«Згоден!» – кивнув я головою й озирнувся на свого янгола-охоронця, який мені підморгнув: «Не хвилюйся, все владнаємо!»

Вона велика жінка. Марино, я безмірно тобі вдячний за Соню та Іванку, за твою мужність, силу, за поблажливість до твого хиткого і непевного чоловіка, який заплутався, закрутився у вихорі марнославства, гламурних витребеньок, якихось комплексів, розваг, подружніх зрад – усього того, що зазвичай трапляється з чоловіками за тридцять, коли вони тільки починають дорослішати й шукати свою самість, дорогою набираючися смертних гріхів і розплачуючись за них усе життя. Дякую тобі. Я твій боржник.

За два тижні ми з Анжелою взяли кредит у триста тисяч і купили чарівний будиночок на Осокорках.

А тепер хочу звернутися до дітей.

Любі мої, кохані Іванка та Андрійчик. Ви народилися з різницею у п’ять місяців. Але ви народилися! Ви обоє живі, здорові, й у вас попереду ціле життя! Я щасливий, що все сталося так, як сталося. Я б не пережив смерті когось із вас. Ви можете ображатися на свого батька, бо він не приділяв вам стільки уваги, скільки мав би приділяти. Проте я кожному з вас подарував життя. Можливо, хоч це спокутує частину того гріха, який я взяв на душу. Подивіться одне одному в очі й посміхніться, бо ви бачите свого брата і свою сестру. Ви бачите світ і бачите сонце. Ви бачите квіти, дощ і ластівок у небі. А ваш ненароджений братик сидить на небі й трохи вам заздрить. Люблю вас безмежно усім серцем.

Ваш слабкий, емоційно нестабільний, недосконалий батько.

* * *

– Але якщо зазирнути в глиб музичної історії України, то виявиться, що багато пісень, які ми знаємо як російські, мають абсолютно автентичне українське звучання. Зокрема знамените «Яблучко» чи «Я мілого узнаю по походкє», або «С одєсского кічмана». Москалі по-простому їх у нас украли і привласнили, а українські тексти загубилися в історії. Проте наше завдання – їх відшукувати, відмивати від мулу, пороху брехливих нашарувань та знову повертати до вжитку. Так сталося і з наступною піснею, більше знайомою слухачам як «Поручік Галіцин». Хоча народилася ця пісня у бандерівських криївках і звучала так:

Четверту добу ми не бачимо сонця, Сльозиться у схроні зволожений мур. Не плачте душею, мій друже Ковалю, Бо дуже нелегко й мені самому. Уже котрий тиждень чекаєм нагоди, Коли запалає Вкраїна в огні. Мій друже Ковалю, затягнемо пісню, Бо дуже нелегко й самому мені. Кудись наші коні помчали далеко І долю понесли у зоряну ніч. Нам сниться в розлуці згорьований батько, Зсивіла дружина приходить у сни. А нам би одверто агітки лукаві Розбити об святість твердої руки, Та іменем нашим свої чорні справи Ізнову прикрили московські полки. І мачуху-долю, й брехливу неславу Нам подарували звитяжні роки. Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю, На славу Вкраїни, на вічні віки!

Пісня десята З чого починалась Московія?

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «З чого починалась Московія?»)

– Перед тим як виконати наступну пісню, я хочу неодмінно порадитися із залом, – Орест пильно вдивляється в обличчя глядачів. – Вам відомо, що ми використовуємо у нашій творчості певну кількість дозованої та вмотивованої ненормативної лексики. Нам часто закидають: «матюки перетворюють тебе на москаля». Згоден! Татаро-монгольська, московітська лайка є неприпустимою у побуті й свідчить про зіпсованість лінгвістичного запасу та неповноцінність психоемоційної системи індивіда, який подібну лайку вживає. Але скажіть мені: чи може слово бути зброєю проти ворога, якщо той не спроможний сприймати цивілізованих норм діалогу?

Чи робить москалем нашого патріота-українця автомат Калашникова у його руках, спрямований у бік колорада? Зауважте, автомат розроблений російським інженером і виготовлений на тульському або іжевському заводах. Відповідь однозначна – ні! Так і наші пісні, містячи певну дозу московітської отрути, є справжньою протиотрутою проти радянських імперських міфів та сучасних ідеологічних кліше путінських пропагандистів.

Але оскільки ми анонсували, що перше відділення буде «лагідним», мушу таки порадитися із залом, бо в наступній пісні присутні три слова, які належать до вищезгаданої лінгвістичної групи «нецензурної лайки». Давайте проголосуємо – хто за те, щоб замінити ці слова на цензурований варіант? (У залі – жодної руки). Хто проти? Одностайно! Тож пісня, котру можна було б виконувати навіть у донецьких та луганських дошкільних закладах як урок справжньої «нетабачної» історії. Колишній міністр освіти Дмитро Табачнік намагався переписати українські підручники з історії, викресливши з них глави про Голодомор, історію боротьби УПА, дисидентів та Майдан 2004 року. Проте молоде покоління має право знати, що сучасна Росія аж до 18-го століття звалася Московією і лише за наказом Петра І постала на мапі світу як Русь, вкравши у нас цю назву.

Співається на мотив «С чєго начінаєтся родіна?»

З чого починалась Московія? З гнилих і безкраїх болот, Куди від навали татарської Ховався розбійний народ. А може, вона починалася З тих Грозних кривавих часів, Коли вся Європа здригалася Від люті азійських царів… З чого починалась Московія? З уродства убогих хатин, З одвічної рабськой покорності У землях від фін до мордвин. А може, вона починалася З тих рубаних псячих голов, Які до сіделець торочила Опричнини дикая кров? З чого починалась Московія? З брехливих і наглих попів, Які навіть Бога привласнили, Мовляв, шо Москва – Третій Рим. А може, вона починалася З виймання очей у митця, І того пияцтва одвічного, Якому немає кінця. З чого починалась Московія? З крадіжки Святої Русі, Бо Русь починалась у Києві, І знають «про ето усі». А може, вона починалася З тих матів, що вчила їх мать: «За Лєніна, блядь, і за Сталіна Єбать всєх нє перєєбать»! З чого починалась Московія? (тричі)

* * *

– Ти ж сам наполовину москаль?

– Ну то й що?

– Чого ж ти так ненавидиш Росію?

– Я не ненавиджу Росію. Я ненавиджу російське великодержавне хамство. А ще ненавиджу російську форму колективного буття, де держава домінує над індивідуумом. І взагалі наше протистояння з Росією не лежить в площині національній, а радше ідеологічній. Тут проблема набагато глибша, ніж простий побутовий конфлікт. Я, приміром, прихильник давньогрецької демократичної традиції, де держава для людини, а не навпаки. Ось чому мені ніколи не подобалася жодна імперська культура й архітектура, починаючи від зіккуратів Урарту, Вавилонії та пірамід Давнього Єгипту і закінчуючи наполеонівським чи сталінським ампіром.

Давньогрецький поліс з агорою, театром, стадіоном та вишуканими культовими спорудами, населений вільними людьми, є для мене абсолютно довершеною формою земного устрою. Грецька культура – найвищий прояв людського духу всіх часів. І тут Україна – із традицією народної демократії, місцевим самоврядуванням, культом землевласництва, самоорганізації – є послідовницею грецького, європейського шляху розвитку. А от імперська Росія може існувати тільки в тоталітарній формі й через цілком об’єктивні причини. По-перше, розміри, по-друге, необхідність жорсткої вертикалі влади (аби утримувати велетенські простори і розрізнені народи в орбіті контролю), по-третє, постійна необхідність наявності зовнішнього ворога, аби маніпулювати свідомістю громадян і примушувати терпіти усе, «только б нє било войни», по-четверте – опрацювання і впровадження у життя спільних для всіх територій імперських міфів задля нівелювання складних і небезпечних форм національного буття. Результат – загальна профанація, зниження інтелектуальної напруги, рівня дискусії. Все зводиться до трьох базових істин: «Ми побєділі!», «Кругом врагі», «Росія лучше всєх!». Це тупо. А я ненавиджу тупість!

– І для цього ти вчинив цей скандал?

– А що я мусив сказати? Воно приїхало на мою землю, забирає в мене мій хліб і ще розказує, що ми – недонація і такої держави, як Україна, не існує, а наша мова – це «галіцкоє нарєчіє», і «вообщє, нам надо об’єдіняться, чтоби мочіть підарскую Європу і сраную Амєріку»! Воно тупе, воно примітивне, воно – «русскоє» – приїхало зі своєї Москви до Києва і щось мені варнякає? Та пішов він на хуй!

Ми з моїм другом Михайлом Крамарем виходимо з павільйону кіностудії Довженка і йдемо до автостоянки. Півгодини тому на знімальному майданчику серіалу «І вновь любовь!» стався конфлікт. Ваш покірний слуга аж до бійки посварився з одним досить відомим російським артистом і покинув знімальний майданчик зі словами: «Ноги моєї більше не буде у ваших тупих серіалах». Я розумію, що вчинив емоційно, не зважено, по-хлоп’ячому. Але довели! Реально дістали ці московські артисти-заробітчани, що знімаються в усіх головних ролях, а українці хіба що отримують щось епізодичне чи другорядне.

«Нічого не поробиш: елементарна економіка, – пояснюють нам продюсери з українського боку. – Москва дає гроші і диктує, кого і як знімати. Ми лише виконуємо накази!»

– А чого б не зняти український серіал? – питаєш ти цілком наївно.

– А кому він потрібен? Ось розваж сам: ринок Росії – сто п’ятдесят мільйонів, ринок СНД, куди можна той серіал продати, – усі двісті п’ятдесят. А Україна? Лише сорок вісім, і то з натяжкою. Бо в Донецьку чи Луганську український серіал дивитися не будуть. От і виходить з усіх боків, що знімати українське кіно або серіали з комерційної точки зору невигідно.

Біда.

На дворі рання осінь 2004 року.

Дванадцять років тому я став артистом престижного Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки, де зіграв більше десятка головних ролей, отримав дві найвищі театральні нагороди «Київська пектораль» і маю на сьогоднішній день вищу категорію оплати, отримуючи на місяць до двох тисяч гривень (десь близько чотирьохсот доларів США), що за мірками України – дуже і дуже! Але, як кажуть, «щастя нема», бо професійний розвиток сягнув своєї межі. Далі тільки або тупе заробітчанство, або пияцтво, бо українського кіно нема, а в серіалах знімають самих москалів. Тупик.

Ще в армії я зрозумів одну дуже важливу річ: «професіоналів не ставлять на тумбочку». До цієї філософської сентенції я дійшов не емпіричним, а цілком практичним шляхом. Адже в Ансамблі теж була своя армійська «тумбочка» на центральному вході, де цілодобово мав стояти черговий-днювальний.

Ансамбль ГРВН розміщався у старовинній німецькій будівлі, де за гітлерівських часів був офіцерський клуб з рестораном, танцювальним залом, більярдними та кімнатами для усамітнення. У підвалах будівлі були замуровані люки, про які ходили легенди, буцім вони ведуть до підземних ходів, що тягнуться аж до Балтійського моря. За давньою легендою, ще на початку 50-х із тих затоплених водою ходів вибралися два водолази, вбили днювального і, покинувши скафандри та балони посеред коридору, втекли кудись у місто. Саме після того їх замурували. А ще на товстелезних стовбурах в’язів навколо будівлі де-не-де збереглися металеві, врослі в кору, ланцюги. Кажуть, на тих ланцюгах, протягнутих між деревами, показово вивішували офіцерів, причетних до замаху на Гітлера у 1944 році.

Проте я трохи відволікся. Приношу вибачення і продовжу про «тумбочку». На неї ставили виключно солдатів, що співали у хорі чи грали в оркестрі, бо тих, хто танцював у балеті, не займали, оскільки у них – «ноги», які треба берегти і давати їм відпочинок. У наряд по кухні оркестровим було зась, бо у них, бачте, «руки», які втрачають гнучкість від гарячої води і соди і не можуть вправно перебирати по струнах чи натискати на кнопки саксофона після миття каструль та тарілок. Отож віддувалися ми, хорові, хоча й серед нас була присутня певна фахова сегрегація. Так, на вранішню зарядку хорових солдатів із консерваторською освітою, особливо взимку, не виганяли, бо у них «голосники», які могли застудитися. І тільки ми – двоє з театрального, двоє з художнього, та троє з інженерно-технічного вузів – віддувалися за всіх. І на тумбочці стояли, і посуд драїли, і на зарядку у лютий мороз вибігали.

Я служив в ансамблі поштарем й одночасно типу співав у хорі, хоча хоровим слухом мене Господь обділив. Я ніколи не міг чисто заспівати партію баритона, коли мене ставили поруч із басом чи другим тенором. (Певно, давався взнаки мій крайній індивідуалізм.) Постійно збивався на пси і фальшивив. Але оскільки завжди мав охайний вигляд і пристойну європейську зовнішність, мене виставляли у перший ряд «для масовості та картинки», аби тільки вправно відкривав рота, імітуючи спів.

Та я не хотів «для масовості й картинки», бо з юності недолюблював різні підробки. Якщо джинси, то справжній американський «Лівайс», якщо кросівки, то «Нью Беленс», якщо магнітофон, то «Соні» – фарцовий гарт та обережність до радянських, а згодом китайських фейків не полишали мене все життя, що якраз припало на пік симулякрів, особливо серед людей. Як багато випало мені бачити артистів і співаків, котрі насправді ними не були. Так само з продюсерами, менеджерами, телевізійними редакторами, режисерами та директорами каналів, не виключаючи письменників, художників і людей інших творчих професій, куди подаються люди, аби тільки в «шахту не лізти» та «буряки не сапати». Отак і обдурюють все життя самих себе й оточуючих, удаючи, що належать до тої чи іншої професії. А насправді – животіють, псують повітря, множать плітки, лихослів’я, цинізм та заздрість до здобутків і талантів інших. Тому я завжди хотів бути першим і неперевершеним у будь-якій справі, котрою займався. Театр не став винятком. Я досягнув там найвищих результатів і пішов звідти на піку своєї кар’єри.

Як зараз пам’ятаю той день, коли сидів на репетиції авторської п’єси, що її привезла колишня київська емігрантка, яка вже років двадцять жила у Празі. Несла нісенітниці з далеких вісімдесятих років, згадуючи Пєрєстройку і Горбачова й повчаючи нас, наче совкових аборигенів. Ще й питала: «А що, ковбаса у вас вільно вже продається?»

Слухав її, а розглядав свій репетиційний одяг, на якому зазвичай зісподу вишивали прізвища артистів, яким він допіру належав. Штани мав «від Лаврова», сорочку «від Халатова», черевики від Фелікса Летічевського (мого покійного друга), особливою гордістю була жилетка від Олега Борисова. Аж раптом думка, що я сиджу, вбраний в одіж суцільних покійників, вразила мене до глибини серця. Я заворушився, заметушився і підібрав ноги, фривольно закинуті на портал авансцени. «У театрі смерть набуває усталених форм щоденної рутини та нафталінності!» – подумалось якось чітко, і я побачив свою середньострокову та більш тривалу перспективу: вистави, репетиції, прем’єри, банкети, щорічна відпустка – заслужений артист; вистави-репетиції, банкети, прем’єри, щорічна відпустка – народний артист; вистави, репетиції, банкети – гроб і вічна відпустка. Ось, за великим рахунком, і весь життєвий план. «Та йдіть ви на хуй з такими перспективами!» – рвучко піднявся я зі свого місця.

– Куди ви йдете? – здивовано запитала режисерка.

– На хуй!

«А міг би бути народним артистом!» – ще довго побивався батько після такого мого кардинального рішення.

А що робити? З моєю волелюбною психосоматикою я б у театрі швидко збухався. Порівняно з московськими артистами, які заробляли у десятки разів більше та купалися у променях слави, я не міг досягти їхнього рівня успіху, лишаючись виключно українським актором. А до Москви їхати не хотів. Пішов на вільні хліби. Матеріальний добробут росте, але на душі все гірше й гірше, бо москалі пруть, як сарана, маючи нас за рабів і холопів на одвічних ролях «Кушать подано»!

Зі здобуттям Незалежності я активно включився у процес суспільної українізації. Крім театральної діяльності став писати вірші й поеми, наслідуючи раннього Тичину, Драй-Хмару та модерних поетів Розстріляного Відродження. Створив повість, що отримала Гран-прі міжнародного конкурсу «Гранослов», друкувався у суспільно-політичних та мистецьких журналах.

Я відчував, що у мене з’являється країна. Вона поставала з наших дій, наших вчинків, щоденних і послідовних. Тоді вирували справжні емоції на літературних вечорах, де правили бал славні «Бу-ба-бісти» Андрухович, Ірванець, Неборак, Прохасько та Іздрик. Українство завирувало в театрі, де тільки розпочинали свою кар’єру Жолдак, Проскурня, Богомазов. Воно з’явилося на телебаченні й у шоу-бізнесі, народивши цілі сонми прекрасних українських виконавців, гуртів та колективів. Так тривало до початку двохтисячних, аж доки за другої каденції Кучми ми знову активно не поперли в обійми «братнього народу».

І Україна автентична, самобутня, талановита і модерна почала зникати, знову скочуватися до шароварів, поплавської попси та сільських співанок на Першому національному. Російські радіостанції захопили музичний простір і робили вигляд, наче українських артистів, окрім Софії Ротару та гурту «ВіаГра», не існує. Всі ті, хто так вдало починав кар’єру з українських пісень: Ірина Білик, Ані Лорак, Таїсія Повалій, та що там, сам Віктор Павлік, – поволі русифікувалися і почали працювати в умовах «формату», нав’язаного російськими директорами медіа-холдингів. Не краще було й на комерційних каналах, де ситуацію диктували російські гроші. «Варяги» (так називали московських заробітчан в Україні) вивантажувалися цілими десантами, окуповуючи ключові впливові посади на всіх позиціях, де розподілялися кошти.

Отак поволі, тихо і непомітно зачищалася Україна від «української зарази». Через мову, через проросійську редакційну політику, а ще через церкву. Храми Московського патріархату ставали осередками клановості та маркуванням лояльності до проросійської влади. «Червоні» директори та колишні злочинці стали такими нев’єбічєскі вєрующімі, що у своєму релігійному екстазі пиздили для домашніх храмів ікони з державних музеїв і жертвували на церкву мільйони награбованих у народу коштів. На початку двохтисячних народився термін «кримінальне православ’я», чітко характеризуючи стан злиття канонічного московського православ’я з кримінально-корупційними схемами «державотворців», які, тримаючи одною рукою свічку, іншою тримали телефон біля вуха, контролюючи рейдерські захоплення заводів, копалень та вузлових залізничних станцій.

Паралельно розкручувався маховик ненависті до віруючих та придушення активності Київського патріархату – як «конкуруючої контори» за уми і серця пастви. «Київських вірян» оголосили прислужниками диявола, вивішували в московських храмах оголошення: «розкольників не сповідуємо, не причащаємо, не відспівуємо», богомольні бабці шипіли і сходили отруйною слиною, вимовляючи саме слово «Філарет», хрестилися несамовито, благаючи «Господіпомілуй, господіпомілуй, господіпомілуй!», бо пом’янули всує саме ім’я прислужника Люципера, Сатани та Князя світу цього. Антиукраїнське мракобісся розквітло і давало свої плоди, особливо коли за незрозумілих обставин зненацька помер Патріарх Олексій, а на його місце заповз Кирило Гундяєв зі своїм уже оформленим у панслов’янську концепцію «Руським міром». Путінська кадебістська наволоч розпочинала реванш з метою повернення геополітичного впливу Росії у світі, й незалежна Україна стояла їм кісткою в горлі.

Отак поволі зачищаючи інформаційний простір від українських теле– і радіопрограм, газет, журналів, книжок, вистав, фільмів, і докотилися до того, що московські артисти на знімальних майданчиках прямо в очі нам казали: «Та нема ніякої України, то все придумали німці, а є Галіція, Малоросія, Новоросія і Таврія, української мови нема – то штучний діалект і спотворена російська, та й взагалі, зараз газ перекриємо, і всім вам хана!». Нахабні, пихаті, агресивні, – лізли сюди, мов медом їм тут помазано… Аж раптом, як сніг на голову, – Майдан! Ну й завили, закрутилися на хвостах, присівши від несподіванки. Бо ж ніхто не чекав, що українці на таке спроможні. Хоча Кучма наприкінці терміну свого правління слушно зауважив: «Україна не Росія».

І дивувався весь світ, і дивувалися ми самі: змогли мирно, не потрощивши жодної вітрини, не набивши пику жодному менту, співаючи і танцюючи, протриматися декілька місяців і врешті домогтися правди. Визнали вибори сфальшованими, не допустили Янучару до влади, обрали Ющенка й обпеклися, ой, як гірко обпеклися…

А Росія подвоїла, потроїла наступ. Ціни на нафту стрімко летіли догори, й мільярди нафтодоларів вкидалися у засоби масового поневолення українського інформаційного простору. Багато хто схибив, розчарувався, продався і піддався на тотальну гламуризацію буття. Я не став винятком. Бігав по каналах, рекламував «Тайд», обростав нерухомістю, але в глибині серця вже був Майдан, який давав надію на те, що все ще можна буде колись поміняти. А от коли саме – не знав ніхто.

– А ще я хочу розказати тобі одну історію, яка мене дуже потішила, – проказав я до Михайла, коли ми сіли в машину і виїхали зі студії. – Нещодавно відпочивав у Туреччині, в Анталії. Коли летів назад, реєстрація на київський рейс відбувалася поміж двома іншими стійками, де стояли туристи, що відлітали до Брюсселя та Новосибірська. Стояв і спостерігав за кацапськими бабами, які шипіли на своїх опухлих від дармового бухла чоловіків, матюкали дітей, відвішуючи їм потиличники, і самі тягали страхопудні, запаковані в целофан валізи. А поруч стояли чемні, з гарними зачісками, спокійні й врівноважені бельгійці. Так-от, українці були більше схожі на людей із другої черги. Якось так.

Пісня одинадцята Стоїть верба поблизу лісу

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий в АТО «Стоїть верба»)

– Є у мене один друг, якого я люблю називати «русифікована київська падлюка», Антін Мухарський. Може, знаєте такого? – питає Лютий у публіки. – Він ще колись пральний порошок рекламував: «Ви ще не в білому? Тоді ми йдемо до вас!» Такий собі абсолютно попсовий чувак, типу шоумен, телеведучий… (Сміх у залі.) Нас часто плутають. Кажуть: «Ви чимось схожі». Проте ми абсолютно різні. Він народився у Києві, я – у Стриї. Я – незайманець, одружений виключно на науці й музиці. У нього ж купа дітей і дружина, що публічно називає чоловіка «націонал-фашистом». Нічого не вдієш: бачили очі, що купували, або, як кажуть: «Матимеш гарну дружину – будеш щасливим. Матимеш погану – станеш філософом».

Оце Мухарського, здається, потягло у філософію. Помудрішав, порозумнішав, почав книжки писати, мистецькі проекти робити. А кілька років тому надіслав мені на Фейсбук-сторінку листа. Пише: «Пане Оресте, я дуже поважаю вашу творчість і, наслідуючи ваш приклад, днями українізував Пушкіна. За цей вірш дружина вигнала мене з дому. Ви його продивіться і, якщо ваша ласка, беріть в репертуар, читайте зі сцени. Буду дуже вдячний за відповідь». Я прочитав. Дійсно непоганий вірш, то чому б не прочитати? Але, увага! Тут маємо ще один сюрприз.

Не знаю, як у ваших містах, але в моєму рідному Стриї навіть затяті бандерівці таксисти і маршрутники слухають по радіо Григорія Лєпса. Я їм кажу: «Фаріон на вас нема! Ну хіба не розумієте, що спершу слухаєте Лєпса, потім Газманова, потім гурт Любе», а потім приходить Гіркін з автоматом і каже: «Тут руская зємля. Тут рускіє пєсні поют!». Але все одно слухають, кажуть: «Бере за душу!» Ну добре, раз так, спробуємо виправити ситуацію. Отже, вірш Олександра Пушкіна «У лукомор’я дуб зєльоний», українізований Антіном Мухарським під назвою «Стоїть верба поблизу лісу», виконує професор антропології Орест Лютий у супроводі української бандури, що грає мелодію до пісні Григорія Лєпса «Рюмка водкі на столє»! (Гомеричний сміх у залі.) Орест читає:

Стоїть верба поблизу лісу, У стрічках вся – така краса! Довкола ходить кіт-гульвіса, І коїть справжні чудеса. Піде праворуч – сонце сходить, Ліворуч піде – враз мороз… В лісу кацапи зачаїлись, І кожен другий – малорос! Плекають наглую надію Красуню-вербу ізвести: Спилять, спалить, а прах розвіять, З ними «тітушки» і менти. Та кіт муркоче: «Хуй вам в рота!», Скоріш удавитеся ви, Ніж вчините оту мерзоту, Бо на сторожі той верби Богатирі стоять поліські, Дніпровських мавок омофор, Мольфари всі, татари кримські І з ними дядько Чорномор. Бо то наш дух! Наш дух вкраїнський! Наш Руський дух! Бо Русь – це ми, А не мордва чувашо-фінська: Комуно-хохло-москалі. Хохло-москаль – рідня Кощею, Баби Яги він скурвий син. Хохол – продажний всей душею, І брат його – алкаш-москвин. Нам не потрібні оці пики, Брехливе бидло, владний хам, Духовні покручі, каліки… Табачнік, Путін, Чингісхан… Орда новітня Євразійська, І «Руській мір» – імперський срам. Своя держава – Українська — Понад усе потрібна нам! Не тільки душу, тіло, розум…, Усе життя положим ми За нашу правду і свободу. Хай згинуть хохло-москалі! Стоїть верба поблизу лісу У розмаїтті квітів, трав… І я там був. І кіт-гульвіса Мені той вірш подарував!

* * *

– Анжело, я написав вірш. Хочеш прочитаю?

– Ну читай уже…

Вона сидить за столом і, втупившись у чашку з чаєм, мовчки слухає. Майже друга година ночі. Діти сплять. Мірно цокає годинник із зозулею, який я привіз зі Швейцарії. Символ родинного затишку.

– Скажи мені чесно, навіщо ти це робиш?

– Що саме?

– Дратуєш мене. Ти ж прекрасно знаєш, як я ставлюся до твоєї так званої творчості і до цього урода Ореста Лютого?

– Але я нічого не можу з цим удіяти. У мене складається таке враження, що не я то пишу, а буцім хтось мені ті рядки диктує. Ти ж бачиш, я не висиджую тексти. Вони пишуться за лічені хвилини.

– Мені це байдуже. Мені взагалі байдуже все, що ти останнім часом робиш.

– Анжело, ти згущуєш фарби.

– Ні, я думаю, що це була остання крапля…

Я бачу, як у неї «пливе» обличчя. Вона рвучко встає з-за столу, йде на кухню і починає нервово дзеленчати чашками та тарілками.

Після декількох років подружнього життя я остаточно впевнився у тому, що моя дружина має певні психічні розлади. Приблизно раз на два місяці з нею траплялися припадки різного ступеня важкості. Інколи цьому сприяв алкоголь, інколи вони траплялися без якихось поважних причин. Зазвичай вона спала до першої чи другої години дня, а коли з’являлася у вітальні, на обличчі вже мала «припадочну» маску. Нижня щелепа сповзала убік, вуста підбиралися, обличчя робилося восковим, а очі закривала мутна поволока. Рухи ставали рвучкими і часто хаотичними. Вона довго і мовчки дзеленчала ложками-чашками, намагаючись зготувати собі каву, довго сиділа в туалеті, потім вешталася будинком, клишоного шаркаючи ногами.

Зрештою починала чіплятися до якихось дрібниць, розкручуючи маховик скандалу. «Хто тобі дзвонив так рано?», «Ти ще місяць тому обіцяв поміняти шланг у дворі», «Чому твоя мати останнього разу зі мною так холодно попрощалася?», «Ти ховаєш від мене гроші», «Хто та мала сучка, яка підходила до тебе на останньому корпоративі?». Інколи діставалося і старшим донькам, і її мамі, і навіть нашій чарівній няні, яка двадцять чотири години на добу доглядала за молодшими дітьми.

Передчуваючи скандал, я взяв за звичку тікати з дому, і тоді ситуацію рятував телефон. Вона могла почати розмовляти з друзями і подругами о другій дня, а закінчити далеко за північ. Завдяки жвавому артикулюванню скидала дурну енергію і знову ставала більш-менш притомною. А тоді вже жартувала: «Когда я работаю орально, мнє становітся лєгчє!»

Хтось зі спеціалістів зауважить: це, мовляв, ПМС приймав у неї такі специфічні форми. Я намагався відстежити циклічність і дійшов висновку, що, можливо, гормональний фон і був причетний до подібних метаморфоз, але скоріше мала місце дитяча психічна травма і беззаперечне успадкування проблем, які наочно й опукло проявляв алкоголь.

Коли напивалася, то наче чорна хмара оповивала її всю, а з рота виривалися зграї диких, неприборканих демонів, що у божевільному припадку волали:

«Ви карлікі! Нєсчастниє жалкіє карлікі, коториє по ужасному стєчєнію обстоятєльств оказалісь рядом с Гуллівєром. О, как я вас всєх нєнавіжу. Ви нє іспиталі і нє прошлі тисячной долі того, что прішлось іспитать і пройті мнє на путі к тому, что я сєйчас імєю! Я – мать пятєрих дєтєй, успєшная тєлєвєдущая і бізнес-вумен. Другой такой в странє нет! Мєня слушают, с мєня бєрут прімєр, я лідєр общєствєнного мнєнія і експєрт в сємєйних вопросах! А ви кто? Жалкіє уродци, коториє віснітє гірямі у мєня на руках і ногах. Да я би могла покоріть мір, сніматься в Голлівудє і бить звєздой мірового масштаба. Вмєсто етого я дала жизнь пяті дєтям і нічуть об етом нє жалєю. У мєня нє било того, что єсть у ніх. Моя мама жалєла пять рублєй, когда я просіла єйо устроіть мєня в музикальную школу. Я єйо нєнавіжу за ето. Моі родітєлі – ето бабушка с дєдушкой, коториє мєня ростілі. Я росла в большом домє с віноградніком в Новой Каховкє і всє ми билі мафієй. Семь дочєрєй било у бабушкі с дєдушкой, а моя мама всєгда била какой-то нєдодєланной. Она і на старості лєт так і нє стала взрослой. Мало єйо білі сковородкой по головє, чтоби до єйо куриного мозга дошло, что дєтям нужно воврємя давать то, что ім нєобходімо для полноценного развітія. Клянусь, моі дєті нікогда ні в чьом нє будут нуждаться! Я загризу любого, кто будєт посягать на их право на достойную обєспєчєнную жизнь. Я – мать-волчица! Я стєпная кобиліца і за дєтєй пасть порву, растопчу і слєда нє оставлю. І мнє нікто нє нужен. Я – звєзда! Я сама со всєм справлюсь! І вообщє, надо валіть на хуй із етой проклятой страни. В Амєріку! В Амєріку, гдє у дєтєй будєт будущєє. А что ім может дать ета сраная Украіна? Блядь, і сподобіл же Бог мєня с красотой і талантом родіться в етой задрипанной странє! На хуй! На хуй!»

Коли перший шал проходив і вона фізично втомлювалася, то забиралася у хатку-барбекю, де гості зазвичай забували цигарки. Запалювала, влипала в крісло і продовжувала: «І як я довірилась цьому рудому жидові (це вже про мене). Бігав же навколо мене, ноги цілував, усе благав: „Будь моєю, будь моєю!“ Воістину, як хочеш закрутити жінці голову, оббіжи навколо неї двісті разів. І я, дурепа, повірила, що воно людина. А воно – козел, дебіл, жалкій артістішко. Та я ж могла вийти заміж за олігарха. Я – ляля дорогая! Все, пиздець, розлучуся. А хулі! Хай платить за секс! Чуєш? Залиш нас з дітьми у спокої і пиздуй зі своїм Орестом Лютим на хуй! Плати нам п’ять тисяч на місяць і пиздуй на хуй! Блядь, будь ти проклятий із своєю мамашею і пиздуватим батьком. Мамєнькін синок. Жалкій кієвскій жідовскій інтєлігєнтішко. Письменник, блядь! Уйобіщє рижеє! Да что би ти бєз мєня дєлал? Ето же я тєбя із тєатра витащіла, чєловєка із тєбя сдєлала. Хто ти бєз мєня? Ніхто! Я – Анжела Нєгорова, мєня вся страна знаєт! Я мать-волчіца пятєрих дєтєй! А ти хто – жалкій артістішко!»

Отак годину чи півтори могла сидіти, курити, пити червоне вино і бубоніти «жалкій артістішко», «жалкій артістішко». Коли на обрії час від часу виникали старші доньки, називала їх «тупими кобилами», власну маму посилала відкритим текстом, діставалося і друзям, і кумам, і всім знайомим, чиї образи мимохіть поставали перед залитими алкоголем очима: «підараси галімиє», «пєтухі йобаниє», «тварі продажниє», «подонкі кончєниє» ну і таке інше. Якось геть упившись, надіслала моїй першій дружині СМС: «Пішла ти на хуй зі своїми виблядками» (мала на увазі моїх доньок від першого шлюбу). Тоді, пам’ятаю, не витримав і, ухопивши її за коси, намагався сунути сімейного експерта головою в унітаз. Дорогою до вбиральні мати-вовчиця прокусила мені руку, розбила вазу, зламала стілець, але мені вдалося-таки запхати її дурну, п’яну довбешку у вічко і спустити воду. Хоча я, зазвичай, намагався уникати подібних ситуацій і, передчуваючи приступ, втікав якнайдалі.

«Нічого не поробиш. Це спадкове, – важко зітхала її мама, яка вже змирилася з подібними доччиними витівками. – Батечко її покійний, царство небесне, мав такі ж проблеми з головою. Час від часу наче щось находило на нього і робився буйний».

Спитаєте: якого хріна ти все оте терпів, де брав сили, аби прощати? Відповідь проста – любив її. Любив дітей. Робив усе можливе, щоб зберегти родину. Й тисячної долі тих образ і розчарувань, тих страшних слів, що в припадках безумства вона проказувала на мою адресу, я б не пробачив нікому. Жодній істоті у світі! Але їй вибачав. Як бачив янгольські обличчя наших дітей, як чув їхні дзвінкі голоси в глибині будинку, як бачив, що біжать мені назустріч і кидаються на шию, а я вдихаю аромат їхнього волосся, відчуваю на своїй щоці їхні поцілунки. Я прощав тобі, Анжело, так багато і так щиро, як не буде прощати ніхто у цьому світі. Бо я любив тебе! І був понад усе вдячний за те, що народила мені таких прекрасних, коханих дітей! Заради них і прощав.

Коли приступ проходив, вона щиро і мило каялася. Трохи удавано припадала до ніг, просила у всіх вибачення, ніяково сміялася, коли їй пригадували подробиці того, що напередодні верзла. «То не я. То моя сестра Сніжана, яка приходить, коли я трохи вип’ю», – намагалася жартами зняти із себе провину, і всі прощали. Бо дійсно ж – мати п’ятьох дітей, зірка і все таке! А через деякий час усе повторювалося знову.

Тієї ночі між нами відбулася важка наболіла розмова.

– Давай це закінчувати, – запропонувала Анжела, зваривши собі каву і всідаючись за столом навпроти. – Я хочу розлучитися.

– Згоден. Так далі жити не можна. Ти мене не поважаєш, не розумієш, стидаєшся. Може, мати ти і не погана, але дружина ніяка.

– Ти це серйозно кажеш про те, що згоден розлучитися?

– А ти?

– Я тебе перша спитала.

– Слухай, Анжело, я тобі востаннє спробую пояснити те, що мною рухає. Спробую бути лаконічним. Кожна людина має своє призначення. Пошук і виконання цього призначення – божественний задум. Всередині у кожного з нас є прилад, який сигналізує, чи своїм шляхом ти йдеш. Коли рухаєшся правильно, то навіть пливучи в океані, починаєш відчувати під ногами дно. Усі попередні роки я лише йшов до себе і от тільки тепер почав торкатися ногами ґрунту. Й оця свобода творчості, якої домагався довгі роки і до якої свідомо прямував, мені дорого обійшлася. Як не хочеш підтримати, то хоча б не заважай. Це єдине, чого я прошу.

Вона мовчки допиває свою каву, а потім повільно і наче втомлено проказує свій монолог:

– Я ніколи не погоджуся із тим, що ти робиш, бо неодноразово казала, що ненавиджу Ореста Лютого і ніколи не змирюся з його існуванням у нашій родині. Я відмовляюся жити з футбольною командою. Будь ласка, шукай себе й далі, давай концерти, подорожуй країною і світом, шукай собі нову дружину, їби молоді тіла, але подалі від мене і від моїх дітей. Я не можу жити з чоловіком, за якого мені соромно. І я нічого не можу із цим зробити. Те, чим ти займаєшся, та кількість мату, який ти вживаєш у своїй так званій творчості, ніяк не збігається з моїми уявленнями «про прекрасне». А ще я хочу спокою, і взагалі мрію поїхати з цієї країни. Це моя основна мета і моє основне призначення. Виховати і виростити нормальних дітей, дати їм виховання й освіту. Як бачиш, наші цілі й бажання не співпадають. То давай розлучимося тихо.

– Давай.

– Ти цього хочеш?

– Мені здається, що ти перша запропонувала мені це.

– І ти готовий піти з дому?

– А що мені лишається робити?

– То йди.

– Я пішов.

– Отак просто ти можеш кинути дружину і наших трьох дітей?

– Ти не даєш мені вибору.

– Даю. Вбий Ореста Лютого і залишайся.

– Ти пропонуєш мені вбити самого себе?

– Ти не Орест Лютий.

– Але він частина мене.

– Подумай добре, якщо ти зараз підеш, ти вже сюди ніколи не повернешся. Ти готовий до цього?

– Так.

– Покидьок! Я тебе нікуди не пущу і не дам розлучення.

– Анжело, ти сама тільки-но виганяла мене з дому!

– Ні, це ти сам ідеш і хочеш зі мною розлучитися.

– О Боже, я не можу більше терпіти твою шизофренію, коли все перекладається з хворої голови на здорову.

– Це ти хворий, роздвоєний, розтроєний покидьок! Сам шизофренік, сука! Кидає дружину і трьох малолітніх дітей… Знову до Маринки своєї зібрався? Я так і знала, що вона, сучка, чаклує, мєнстру тобі у чай підливає, коли ти до Іванки в гості приходиш. Це мені моя астролог сказала. І запам’ятай, це не я увела тебе з родини, а ти сам пішов. Чи ти досі вважаєш, що я зруйнувала вашу родину? Хуйло! Будь вона проклята, твоя Маринка, з усіма твоїми родичами!

– А родичі тут при чому?

– Бо мамка твоя сучка ублюдка виростила, який дітей наробить, а потім жінок кидає і їбеться направо-наліво…

– Анжело, я вже давно ні з ким нє єбусь, окрім як з тобою, а матір мою не чіпай, бо я тебе зараз знову в унітаз головою запхаю!

– Как ти разговаріваєш с матєрью своїх дєтєй, сука? Гдє гарантії, что ти ні с кєм нє єбйошся і нє к любовніце своєй новой сєйчас уходішь?

– Яка любовніца, що ти верзеш?

– А-а-а-а-а, це пиздець! Люди, рятуйте! Подивіться на цього урода, який кидає дружину та трьох малолітніх дітей! Все, пиздець тобі! Я тебе знищу! Я кістьми ляжу, але побачу тебе у гробу в бєлих тапках. Не буде тобі пощади. Якщо зараз підеш, я найму людей, які навчать тебе родіну любіть. По підлозі розмажуть! Ти думаєш, у тебе мало «шанувальників», які за бандерівські пісеньки мріють тобі розпечене кайло у сраку встромити? Та я тебе в пресі з гівном змішаю. А-а-а-а, чмо руде. «Націонал-фашист». Гітлер во плоті. От тільки посмій з дому вийти, більше живим сюди не повернешся. А-а-а-а-а…

Вона кидає мені в голову вазон з квітами, я увертаюсь, і вазон розбиває вщент дорогущий плазмовий телевізор на стіні, потім хапає довгий кухонний ніж і кидається на мене. Я боронюся стільцем, вибиваю ніж із рук, роблю їй підсічку, від якої Анжела падає на сраку і намагається поцілити мені в пах ногою.

– Мать твоя сука, а дєті виблядкі! Урод! Урод! Урод! Отєц чмо, а братік уйобіще! Я єбала всю твою семью! Будьтє ви прокляти, ісчадія ада!!!

Сил для контролю емоцій майже не лишається. Зараз може трапитися непоправне. Андрійчикова металева ключка для гольфа, притулена до комина, трапляється мені на очі. Я хапаюся за неї і від безпорадної люті починаю гатити по меблях, по підвіконнях, по вазонах із квітами. А вона звивається на підлозі й, роззявивши пащеку, скажено і несамовито регоче:

– Я єбала тєбя! Я єбала твою мать! Я єбала всю твою сємью!

Вибачте, діти! Але я хочу, щоб ви знали правду. Я пішов тоді з дому, аби не вбити вашу матір. Вона й сама не знала, наскільки близькою тоді була від смерті. Я зберіг її для вас, поринувши у самотність і розпач.

І трапилося це 14 жовтня 2012 року. Якраз на Покрову. Коли Іванчику ледь виповнилося півроку.

Пісня дванадцята Убий у собі москаля

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Убий у собі москаля»)

Колишній міністр внутрішніх справ за часів Януковича, нині злочинець і втікач Захарченко, в одній зі своїх публічних заяв напередодні проведення антитерористичної операції у лютому 2014 року заявив, що революція готувалася принаймні з 2012 року. Як завжди, бреше, падло. Художники і митці знали про її прихід набагато раніше. Відчували, ретранслювали у соціум художні образи та ідеї, що наче лакмусовий папірець бралися фіолетом в отруйному повітрі кримінально-олігархічної держави.

Сем творив портрети жлобів-депутатів, малоросів-шароварників, та писав свій «Щоденник україножера». Бурмиленко втілив у життя серію революційних анархоплакатів, що ширилися Інтернетом та набивалися на майки тисячами. Сергій Коляда малював кульковою ручкою свої похмурі «Троєщинські хроніки», ніби передбачаючи навалу «тітушок» у наше революційне майбуття. А Манекен ще наприкінці 2012 року видав серію робіт «Викликай бога революції», де майже з пророчою прозорливістю передав на полотнах усі події листопада 2013 – лютого 2014 років.

З мого боку Союз Вольних Художників отримував всебічну фінансову та організаційну підтримку.

На початку справи я чесно пішов до кількох потенційних україноцентричних меценатів із проханням про фінансову допомогу, але всі були переконані в абсолютній безперспективності боротьби, бо «янучари» прийшли всерйоз і надовго. Вихід був один – продовжувати прикидатися лояльним до влади і брати замовлення на організацію і проведення приватних, корпоративних та інших публічних заходів, а гроші вкидати у напівлегальну мистецьку діяльність. Усі можливі кошти відразу ж перенаправлялися у нові проекти, каталоги, книги, виставки. Я не купував собі нічого, крім нехитрої їжі та бензину, і був би абсолютно щасливий, якби дружина не перешкоджала бачитися з дітьми – адже, на її думку, татко перетворився на вурдалака. Вона так і казала їм: «Вашого батька зжерли демони і забрали на Місяць!»

В Ютубі кліпи Ореста Лютого набирали сотні тисяч переглядів. Почалися активні гастролі. Колишні замовники з Донецька, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та й Києва замовкли навіки. Трохи рятував Львів. Виступи у клубах за копійки, порівняно з моїми шоу-бізнесовими гонорарами, – зовсім не компенсували витрати на проект. Але ж яке, досі незнане, задоволення! Ти робиш і кажеш те, що рветься з твого серця, а не те, що написано у твоєму сценарії. Ти живеш від концерту до концерту, бо тільки там ти справжній. Дякую всім, хто підтримав нас у ту пору. Без вашої підтримки було б дуже зле.

Нам погрожували вбивством, відриванням яєць, закопуванням у землю, звинувачували в нацизмі, жидівстві й педерастії, а також одночасному запроданстві російському ФСБ і Держдепу США. Нам заважали, нас зневажали. Над нами сміялися, нами гордували. Нам підкидали під двері дохлих пацюків та відрізані собачі голови. Нас боялися. Нас мали ні за ніщо. Але ми воювали, як могли.

У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентовано роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» – мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину.

В червні 2013 року на опозиційному каналі ТВІ побачили світ перші випуски анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай провокативної, як для українського телебачення, культурологічної програми, що відразу стала культовою. І нарешті, в рамках ювілейного, 20-го Форуму видавців ми разом із митцями СВХ презентували великий мистецький альманах «Жлобологія» разом із живою інсталяцією «Жлобопарк. Звіро-люди» (гопнік звичайний і тітушка-антифашист в одній клітці), за який нас – уже всіх разом – оголосили «внукамі дєдушкі Гєббєльса».

Безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ став проект «Жлоб-Арт». Така собі спроба мистецького аналізу антропологічного та соціально-культурологічного феномена жлобства, який поглинув країну. Місце героя в сучасних українських реаліях зайняв тотальний антигерой. Його ми і досліджували.

Ось він – у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за 100 тисяч, а його дружина – сукнею, сумочкою та взуттям «Луї Віттон» приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обнімається з Йосипом Кобзоном, ось він рулить літаком, а ось – на програмі Яна Табачніка

«Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі – від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки й учасниці талант-шоу. Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, що вже казати про елементарну совість і честь. Уся країна, усе суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, повна жирних, тлустих черв’яків.

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух… Буде щось…» – так кажуть художники.

Ми – праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання. Ми – низова громадянська мистецька ініціатива, чия діяльність спрямована на підбурення і занурення, розтинання і лінчування тієї жлобської дійсності, що стала нашою повсякденною реальністю, з якою ми не хочемо миритися.

Заключна виставка «Жлоб-Арту» відбувалася у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART, що проходив наприкінці листопада 2013 року в «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме сьогодні. Здається, епоха жлобства закінчується і настає щось нове», – ці пророчі слова промовив Сем, допомагаючи Манекену знімати зі стіни поліптих «Викликай бога революції».

«Нас почули вищі сили!» – як завжди іронічно зауважив той.

Учора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули, як ріже очі й забиває подих сльозогінний газ, побачили, як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова.

Народжувалася нова країна. Поставав новий ГЕРОЙ.

Але про це – у наступній частині нашої книги.

* * *

– Чи є в залі колишні піонери? – питає Орест Лютий у публіки, і руку піднімає майже половина присутніх.

– Комсомольці? – десь відсотків двадцять.

– Члени КПРС чи принаймні кандидати в члени? – Сміх у залі, але одна-дві руки завжди піднімуться.

– Прекрасно! Отже всі ви бачили на власні очі, як розвалюється та гине остання світова імперія під назвою СРСР. Декілька тижнів тому я мав особисту розмову з Михайлом Ходорковським – опальним олігархом, який відсидів понад десять років лише за те, що наважився критикувати путінський режим. Він був присутнім на церемонії представлення «правопрєємніка», яку провів Борис Єльцин напередодні 2000 року. «Тоді, – каже Ходорковський, – ми стояли поруч: Я, Єльцин і Путін, який видався мені цілком притомною людиною. Я й гадки не мав, що совок може повернутися назад. Здавалося, викриті злочини комуністичного режиму, дисидентська література, новий капіталістичний лад – не давали йому жодних шансів на повернення. Але все сталося всупереч моїм тодішнім уявленням. Совок виявився набагато живучішим, як не до кінця видалена ракова пухлина.

Дуже сподіваюся, що його метастази остаточно перетворять неототалітарну, агонізуючу Росія в імперський труп, крізь прогнилі кістки якого проросте молода трава. І поки моя країна все більше й більше пишається своїм минулим, не помічаючи лихого сьогодення, вона не має майбуття. Не можна іти вперед з головою, повернутою назад». Я абсолютно згодний із цими словами.

Імперія відроджується й одвічний російський москаль знову бажає крові. І поки у Парижі їдять круасани, а у Відні п’ють каву, висловлюючи «глибоке занепокоєння» агресивними діями Росії, тут, на передовій боротьби з азійщиною, гинуть найкращі сини України. Проте не менш небезпечним за реальних москалів-колорадів є внутрішній ворог, який живе і періодично точить серце народжених у СРСР. «Ах, як добре було, коли ми співали біля вогнища „Взвєйтєсь кострамі!“. Коли все було ясно і зрозуміло: оклад у сто вісімдесят карбованців, ковбаса по два двадцять, горілка по три шістдесят, відпочинок у пансіонаті „Зоря“, тринадцята зарплата, черга на квартиру та „Жигулі-копійка“ як бонус за довгі роки „бездоганного служіння партії та народу“». І якось забувається тотальний «одобрямс» на партійних зборах, дефіцит і принизливі черги, задушений голос совісті, політв’язні у таборах і довгі кухонні розмови про те, що все прогнило і як добре за кордоном.

Ота ностальгія є казкою для інфантильних рабів, яким обов’язково потрібен цар і міцна рука, бо не можуть самі дати собі ради. Не таким мусить бути сучасний українець. Тому вбивайте-викорчовуйте у собі внутрішнього раба, москаля-імперіаліста, що живе в душі людини постсовєтікус. Убивайте імперію, убивайте Радянський Союз у собі! (Оплески в залі.)

– А тепер пригадаємо 78-й рік. Концертний зал телестудії «Останкіно». Концерт «Пісня року». У перших рядах – композитори, поети, космонавти, герої соцпраці, знатні хлопкороби, будівельники БАМу. На сцені ведучі оголошують: «У супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Сілантьєва пісню „Прощай“ виконує заслужений артист СРСР Лєв Лєщенко». Пам’ятаєте? Там є такий приспів: «лай-лай, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-лай…». Давайте разом з вами вбивати москаля у собі! (Орест співає із залом.)

Лай-лай, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-лай. Москаль – загарбник, наволоч і кат, Синонім підступу й брехні. Москаль – він українцеві не брат, Його не любим я и ти… Москаль — лізе нагло, водку жре, матом криє, морду б’є, це тля московської землі – «удалиє москалі». Ти бачиш бідність, бачиш бруд, Ти бачиш спалені поля, Хати розбиті, рабський труд — Все це діяння москаля – ля, ля-ля-ля-ля… Москаль – не росіянин, не казах, не білорус, не армянин, Москаль – не українець, не латиш, не молдаванин і не грузин. Москаль – вічний варвар, вічний хам, Бруд російської землі: Чуже загарбать, знищить храм — Все це уміють москалі. Москаль не любить, а їбе. Для нього вбити – це хуйня. Одвічний блуд, одвічний гріх — Все це ознаки москаля-ля-ля-ля… Москаль – страшніший чорта той москаль, А може, він і сам є чорт. Москаль – не без урода той народ, В якому чорт-москаль «живьот». Москаль — КДБ і Соловки, І трупом вкритая земля, Орди диявольські полки — Все це творіння москаля. Брат росіянин, зрозумій, Благають небо і земля: В собі ти москаля убий! Убий у собі москаля! Ля-ля-ля-ля….

– Перед закінченням першого відділення хотілося б представити учасників високохудожнього антитоталітарного гурту «Сталін унд Гітлер капут». Наш творчий колектив є багатонаціональним, але всіх нас об’єднала боротьба за майбутнє України.

Зокрема леґінь, що усе відділення вправно стукав на барабанах, народився у Великій Британії. Його дід у 1944 році форсував Ла-Манш у складі другої уельської бригади союзників. Привітайте нашого англійського побратима Орсона Велша! (Оплески в залі, Орсон щосили грюка по барабанах, демонструючи свою майстерність.)

Отой хлопець, що бубонить на бас-гітарі, народився на півдні України і є росіянином за національністю. Його дід – герой війни, простий солдат, який пройшов її від Бреста до Сталінграда і бився не за Леніна і не за Сталіна, а за свою землю, отримав три поранення та контузію, а ще став повним кавалером ордена Слави. Вітайте нашого побратима з Кривого Рогу Сергія Суворого! (Оплески в залі. Сергій бумка на бас-гітарі, демонструючи свою майстерність.)

А цей високий хлоп, який так вправно грає на гітарі й бандурі, знаменитий тим, що його прадід був генералом війська УНР під проводом Симона Петлюри. Звати його славного нащадка Ярема Гай. Вітайте нашого волинського брата! (Оплески в залі. Ярема вправно бринчить на гітарі, демонструючи свою майстерність.)

І нарешті, лауреат міжнародних конкурсів з гри на акордеоні, людина, якій аплодували на всіх континентах земної кулі… До речі, його дід був бійцем другої стрийської боївки УПА… Наш побратим із Західної України Любомир Бартка! (Оплески в залі. Любомир явно демонструє свою майстерність, віртуозно виконуючи на акордеоні «Політ джмеля».)

Шановне панство, насамкінець хочу зауважити, що в перерві в залі працюватиме ятка «Українського культурного фронту», де представлено книги Антіна Мухарського, історично-культурологічні альманахи «Жлобологія» та «Майдан. Революція духу», мистецький каталог «Український патріотичний плакат», музичні альбоми «Лагідна та сувора українізація», а також плакати й мистецькі вироби нашого бойового творчого угруповання. Вся продукція є колекційною, завіреною печаткою УКФ та підписами засновників. Усі кошти від продажу спрямовуються виключно на розвиток та підтримку нашої мистецької діяльності: на створення нових книжок, музичних альбомів, проведення виставок, культурно-мистецьке обслуговування бійців у зоні бойових дій, підтримку поранених у лікарнях та у госпіталях.

До зустрічі на «Суворій українізації»!

Оплески у залі.

Антракт.

Антракт

– То ви хто? Антон Мухарський, Антін Мухарський чи Орест Лютий? З ким я зараз спілкуюся? – Тележурналістка, спіймавши мене у фойє Українського дому, намагається взяти флеш-інтерв’ю.

– Зараз перед вами Антін Мухарський.

– А чим Антін Мухарський відрізняється від Антона Мухарського?

– Тим, що Антін Мухарський – це українізований Антон Мухарський. Бо Антон Мухарський – це така собі «русифікована київська падлюка», у якої всі предки російськомовні кияни і яка вперше почула українську мову в природному середовищі десь років у дванадцять, коли з батьками опинилася в справжньому українському селі Махаринці на межі Хмельницької та Житомирської областей. Там, на річці Случ, ми місяць відпочивали.

– А коли з’явився Антін Мухарський?

– У 1992 році. Я тільки-но закінчив театральний інститут і разом із батьком, режисером-постановником масових заходів, поїхав до Запоріжжя організувати свято з нагоди 500-річчя Запорозького козацтва. Писав до нього віршований сценарій і був «голосом за кадром». Саме там ми познайомилися з директором Хортицького музею-заповідника, і він повів мене до архівів, показав справжні книги реєстрового козацтва XVII–XVIII століть. У якійсь із них побачив, що проти прізвищ типу Іваненко, Григоренко, Василенко стояло ім’я Антін, а навпроти прізвищ Іванов, Петров, Сідоров (були й такі) – ім’я Антон. «От бачиш, – тицьнув пальцем у прізвище Антін Пшихульський, – поляки точно звалися Антінами, а не Антонами. Бо Антон – то русифікована форма Антіна. Щоправда, все залежить від відмінювання, і десь у Антіна „і“ змінюється на „о“, але то складні речі й зараз не такі важливі. Так що вибачай, друже, я тебе буду звати Антін». Відтоді я сам почав підписувати усі свої україномовні вірші і прозу саме як «Антін Мухарський».

– Але ж Антон Мухарський лишився?

– Так, для батьків, родичів, старих друзів я – Антон. Для шанувальників творчості, бойових побратимів і нових друзів – Антін.

– А є ще Орест Лютий?

– То взагалі окрема людина…. Нас часто плутають, але ми абсолютно різні. Орест зараз у гримерці відпочиває перед другим відділенням, а я стою перед вами. Він у нас професор антропології і неодружений незайманець, я ж – багатодітний батько і вже майже двічі розлучений. Він – аскет, науковець, праворадикальний музичний екстреміст, а я – людина більш поміркована, розважлива, з дуалістичним поглядом на світ, не кажучи вже про Антона Мухарського, якому взагалі політика до одного місця, бо він у нас сибарит і любить гарно поїсти, поспати, відпочити.

– Вам не важко отак жити?

– Як?

– У роздвоєному, розтроєному стані?

– Я вам більше скажу… Незабаром нас буде четверо!

– ???

– Чому ви дивуєтесь? Адже жінкам можна плодитися, то чого ж чоловікам – ні? Жінки народжують дітей, а чоловіки – проекти, кожен з яких певною мірою також є дитиною. Тому незабаром, коли ми переможемо і в Україні запанує мир, до нашої компанії приєднається ще один дядько, якого зватимуть Анатолій Рапс. Це перший український агро-шансоньє. Він буде співати пісні про любов для жінок у віці 35-плюс. Такий собі заможний альфа-самець, що нажив статки, збуваючи за кордон українське збіжжя, та має двох сестер, Раю і Тому, які дуже хочуть стати зірками і мріють про велику сцену. Оце чарівне тріо проголошує базове гасло «Навіщо нам Грігорій Лєпс і Міхайлов Стас, якщо є в Україні Анатолій Рапс?» Будемо зачищати український шоу-бізнес від російської попси. Якщо шансон – то український. Рапс має узяти під свою опіку мрії усіх дорослих жінок про ідеального чоловіка. Бо він дійсно ідеальний! До того ж неодружений і шукає собі пару…

– Ви не збожеволіли?

– Ну чому б то? Принаймні нам отаким гуртом не сумно жити… Хоча моя колишня дружина так і казала: «Я відмовляюся жити із футбольною командою».

– Колишня?

– Ну так, я два місяці, як подав на розлучення, хоча ми вже майже два роки не живемо разом…

– Через що стався цей розрив?

– Ви знаєте, я не хочу і не буду говорити про це, бо стосунки двох людей – тема дуже складна. Тим паче, що журналісти завжди мають змогу перекрутити будь-яку фразу, вирвати її з контексту, а тоді починається суцільний Армагеддон. Фраза обростає інсинуаціями, плітками, вмикається ефект «зіпсованого телефону». Мені дзвонять і пишуть якісь люди, кажуть: «Навіщо ти все те робиш?» – «Що?» – питаю я у них. – «Кажеш те і се…» – «Я нічого не кажу…» – відповідаю. – «Але ж пишуть!!!» – «Ну, то хай пишуть! Я не можу заткнути усім рота й одночасно подати на всіх до суду! Вам яка до того справа? Займіться собою. Навіщо ви витрачаєте час і енергію на те, щоб копатися у наших стосунках?!»

Тому я не даю коментарів пресі. Нехай це лишається прерогативою Анжели Негорової. Вона обрала цю хибну тактику, ну то Бог їй суддя. Коли ми офіційно розлучимося, я думаю написати роман, де викладу своє бачення того, що відбувалося. Бо зараз дітям постійно кажуть: «ваш тато – дебіл», «ваш тато – „націонал-фашист“», «ваш тато – несповна розуму». Я не можу впливати на цю ситуацію, аж поки вони не виростуть. Проте, хто знає, чи побачу я їх дорослими – я ж бо веду не зовсім безпечний спосіб життя. До того ж здоров’я інколи підводить. Всяке трапляється… Але мені не хочеться, щоб діти знали тільки одну версію – мамину. Адже у них є і тато, який їх ДУЖЕ любить, однак з певних причин не може бути поруч.

– Ви вже придумали назву для роману?

– От бачите, ви вже включилися в процес… І завтра можете абсолютно впевнено викладати інформацію: «Антін Мухарський напише роман про свої стосунки з Анжелою Негоровою». Але ж нема роману, нема назви, а інформація вже пішла, й мені телефонує купа народу, питаючи: «Так де ж роман?». – А я кажу: «Так нема ж роману!» – А мені кажуть: «Так ти ж сказав!» – А я відповідаю: «Та ні хєра я не казав, то все журналісти перекрутили…»

Проте інформаційне поле вже збурене й оцю неправдиву новину вже видають за факт, що відбувся. Всі його обговорюють і віддають цьому час та сили, а значить, він став реальністю, хоча не має під собою жодного реального підґрунтя. От чому ми живемо у часи тотальних фейків. Можете собі тільки уявити, яким засміченим є наш інформаційний простір, як важко, та й неможливо, відшукати там хоча б краплину правди! Я вже не кажу про політиків, що зробили брехню своєю професією. Але біда в тому, що ПРАВДА – нікому не потрібна. Бо вона зазвичай сувора, неоковирна, радикальна та невесела. Єдина дійсна правда цього життя – воно неодмінно закінчується смертю. От чому всім нестерпно хочеться «легкості буття», «скольженія по поверхності жізні», бо сама лише згадка про фінал і тотальне забуття приводить людину у стан перманентного шоку. Тому моя порада всім, хто читає бульварні видання і таблоїди: полиште цю невдячну, бридку справу і зверніть увагу на своїх близьких, посадіть дерево чи займіться власним здоров’ям, самоосвітою чи вирощуванням капусти. Або почитайте гарну книжку. Все ж буде корисніше.

– Що нашу країну очікує попереду?

– Я не Ванга і не Дельфійський оракул… Думаю, що років два-три все буде дуже хріново, а потім стане легше… або настане повний кирдик.

– Це як з анекдоту: «купи козу – продай козу»?

– Та ні, радше: «пацієнт скоріше живий, аніж мертвий, чи навпаки». Ми зараз перебуваємо на грані – можемо одужати, а можемо померти. Все вирішиться у найближчі два-три роки. Просто ми ніяк не хочемо вивчити уроки історії, тому завжди наступаємо на ті ж самі граблі. Думаємо – якось воно пронесе, якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було. Згоден, що не все залежить від людського бажання, бо є рок, фатум, вищі сили. Але певні уроки необхідно засвоювати. От, приміром, у нинішній війні, як не дивно, винен Ющенко, який не наважився свого часу на радикальні реформи.

Та й нинішня ситуація – це невивчений урок сторічної давнини, який так само може закінчитися тотальною анархією, отаманщиною і черговою імперською окупацією Росії через нашу наївність, миролюбство і небажання домовлятися між собою та дивитися правді в очі. А правда страшна: поруч із нами – дикий, неприборканий звір, що зветься путінська Росія, можливо, ще гірша й підступніша за Росію більшовицьку. І цю реальність треба осягнути: або ми будемо з нею загравати і колись таки вона перекусить нам горлянку чи запустить у печінку пазурі, або ми відгородимося від неї металевим парканом, або наважимося на постріл у голову. Проте, оскільки зброї у нас нема, то найвірогіднішими видаються перші два варіанти.

– Тобто, відгородитися – для вас найбільш реальний і прийнятний варіант?

– Я думаю так!

– Але ж що робити з Донбасом?

– Стояв би на моєму місці Орест Лютий, то сказав би: «Битися до перемоги! Донбас – це українська земля!» Він у нас прихильник «партії війни». Я ж скажу: «Відгороджуватися». І хай там живуть, як хочуть, бо я особисто бував на Донбасі безліч разів і знаю, що народ там зовсім інакший. Вони не знають, що таке «Україна», вони чути нічого не хочуть про неї, а тепер – після обробки мізків російською пропагандою, яка видає сюжети про «розіп’ятих хлопчиків», «отруєні ЗСУ колодязі» та «зґвалтованих нацгадами жінок» – ще два чи три покоління буде живитися цими міфами. «Совок» там незнищенний. Тому відгороджуватися, і край! Краще відрубати руку, аніж дати загинути усьому тілу.

– Але ж боляче! Та й завжди є надія, що загоїться, одужає…

– Надії нема! Хвороба занадто запущена…

– Тобто з Донбасом – усе?

– Думаю, що так.

– А за що гинули хлопці?

– За те, щоб ворог не проводив «парад побьєди» на Хрещатику. І за це, до речі, ще належить поборотися! Бо, здається, в плани Путіна входить саме такий розвиток подій. Йому не потрібен роздовбаний, криміногенний Донбас. Йому потрібна ціла Україна. Тому, стоячи там, під Донецьком та Луганськом, ми захищаємо передусім Київ.

– Ви плануєте туди їхати?

– Так, завтра зранку висуваємося в бік Маріуполя. Будемо святкувати річницю Незалежності на передовій.

– То хочу побажати вам удачі. Дякую за інтерв’ю!

– Дякую вам.

* * *

Ще деякий час не можу відійти від розмови із журналісткою. Перебираю в голові фрази, висловлені думки, ракурси. Так завжди трапляється: найважливіше, найцікавіше народжується вже після того, як виговорився.

Забув сказати про те, що і держава мусить активніше включатися у процес, бо волонтерський рух – не вічний і сили не безкінечні.

Забув сказати про те, що слова нинішнього міністра оборони Гелетея про «парад у Севастополі» сказали про нього більше, ніж усі автобіографічні довідки. «Самозакоханий хвалько», який не усвідомлює усього ступеня небезпеки.

Забув сказати, що хвиля загальнонаціонального піднесення пішла на спад, і тут на нас чигає небезпека, бо багато хто може впасти в паніку й зневіру, а боротьба – це процес тривкий і безперервний.

Щоб добровольчим батальйонам видали важку зброю, бо на них лише сподівання.

Щоб заборонили російські серіали, які звеличують окупантів та їхню історію, а ще на офіційному рівні заборонили комуністичну партію, зняли депутатську недоторканність і провели люстрацію, як обіцяли, і реформу судової системи.

А ще дуже хотілося б насамкінець сказати «ми обов’язково переможемо», бо це треба казати частіше. Бо без цього не можна далі жити. Бо надія вмирає останньою!

А ще, не дай Боже, замордують нашу льотчицю Надію Савченко, яка потрапила у полон! Якось треба і в той бік думати, аби її визволити… Словом, роботи повно!

– Антіне, можна вас попросити підписати декілька альманахів, бо люди чекають… – підходить до мене Марічка.

– Так, моя хороша!

Стою і ще хвилин десять, поки триває антракт, підписую альманахи.

Відділення друге «Сувора українізація»

Вступ Здохни, імперіє!

Російська імперія – це зло. Наші життєві принципи, наші ментальні ознаки, наші устремління та уявлення про прекрасне несумісні й часто суперечать одне одному. Казочка про те, що ми – один народ, не працює. Так, ми – з одної колиски, і, можливо, навіть єдиноутробні брат і сестра, хоча, якщо вважати Київ матір’ю городов руських, то радше мати і син. Грішний син, що неодноразово вдавався до шахраювання, аби прописатися на материній житловій площі, інколи вдаючись до насилля і примушуючи себе любити, а інколи – у п’яному угарі вседозволеності – й до відвертого інцесту. Занадто многогрішний син, аби йому все прощати, сподіваючись на каяття. Нема любові, нема поваги. Не буде каяття. Не буде і прощення. Тільки смерть! Або Російської імперії, або України. Варіантів нема.

Звучить вступ до другого відділення концерту. На мотив колишнього гімну СРСР (нинішнього гімну Російської Федерації).

Союз цей злочинний усім нав’язала Комуно-фашистська, імперськая Русь. Хай здохне навіки цей проклятий Богом Кривавий і хижий Радянський Союз! ПРИСПІВ. Здохни, імперія, царство антихриста, Братніх народів тотальна тюрма! Партія Леніна – клята комунія Нас передчасно в могилу вела. Серпом нас косили, а молотом били, Кістками і кров’ю встеляли лани. Світила катюгам червоная зірка, На всьому лежала печать сатани. ПРИСПІВ. Мільйони загиблих за правду, за волю З могил закликають нас пильними буть, Бо голод і тюрми і розстріли рідних Радянським народам вовік не забуть. ПРИСПІВ.

* * *

10 жовтня 2012 року.

– Вітаю вас із підписанням контракту! – Гладка, рум’яна нотаріуска на ім’я Наташа, уся обвішана дутим турецьким золотом, підвелася з-за столу і простягла руку спершу мені, а потім Анжелі.

Ми подякували й, узявши кожен свій примірник, мовчки вийшли з кабінету.

– Відсвяткуємо? – запропонувала дружина.

Зайшовши в найближчий італійський ресторанчик, замовили трохи білого вина, козячого сиру, фокаччо і пару салатів.

– Не чекала від тебе такої щедрості!

– Я сам від себе такого не чекав!

П’ятнадцять хвилин тому я підписав першу в своєму житті шлюбну угоду, де залишив дружині й дітям майже все спільно нажите майно, а саме: наш прекрасний будиночок на Осокорках з усіма прибудовами, басейнами та барбекю-зонами, а також розкішну чотирикімнатну квартиру у Святошині, яку ми будували для двох старших дочок Анжели від першого шлюбу. Собі залишив однокімнатну квартиру на Нивках, що купив для старшої доньки-студентки. На всю нерухомість, нажиту поза шлюбом, ми не претендували. А ще за контрактом я зобов’язувався виплачувати на трьох дітей аліменти в розмірі трьох тисяч доларів щомісяця.

Такі умови поставила Анжела, і я погодився, аби мати змогу вільно бачитися з дітьми. Я дуже скучав за ними, проте раз у раз мусив зубами вигризати кожну зустріч. Анжела ховала дітей, кудись раптово з ними виїжджала, коли побачення от-от мало відбутися, плутала мені всі карти, брехала, викручувалася, шантажувала, аби тільки не відпустити їх зі мною на дачу чи на просту прогулянку. Вона знала, як я їх люблю і як страждаю від нашої вимушеної розлуки, а тому била у найуразливіше місце. Так тривало майже рік. Я втомився від її вихилянь і викрутасів. Окрім того, вона мені поклялася, що після підписання контракту я вільно і без перешкод буду їх бачити, коли захочу.

«А може це шлях до примирення? – думав я собі. – Може, погодившись на її умови, я нарешті доведу, що насправді не збираюся тікати до якоїсь молодухи, що єдине, чого я прагну, це просто бути самим собою і мати право на вільну творчість? Хіба це не зрозуміло?»

Моє фінансове становище на ту мить цілком відповідало зазначеній у контракті сумі. Я отримував незлі гроші за авторський телепроект «Зелена лампа», де виступав ведучим і продюсером, давав концерти з Орестом Лютим, тому три тисячі доларів на місяць були для мене цілком підйомні.

– Може, нарешті цей контракт приведе тебе до тями! – Вона зробила великий ковток вина.

– Що ти маєш на увазі?

– Покинеш, нарешті, свого Ореста Лютого і повернешся додому!

– Тільки за такої умови ти готова мене прийняти?

– Так!

– Анжело, якби ти сама не була артисткою, а була б, приміром, головним бухгалтером «Нафтогазу» чи директором фармацевтичної компанії «Дарниця», я ще міг би пробачити тобі нерозуміння різниці між артистом і персонажем. Ти зараз нагадуєш мою бабусю, яка, побачивши актора Леоніда Броньового у фільмі «Покровські ворота», щиро здивувалася: «Як, цього фашиста Мюллера ще не розстріляли?»

– Це не одне й те саме! Броньовий грає роль, написану сценаристом, і робить це за вказівками режисера. А ти сам вигадав цього персонажа й живиш його своєю енергією. Мені через твої пісеньки соромно людям в очі дивитися. Жодного виходу «в світ» не відбувається, аби мені не задали питання: «Ваш чоловік з глузду з’їхав?»

– Кого ти слухаєш? Олю Сумську чи свою манікюршу, друзів-гомосексуалістів чи телевізійних подруг, які елементарно тобі заздрять і тільки мріють про те, аби ти поповнила їхні ряди розлучених матерів-одиначок, усіх цих гламурних жаб з редакцій журналів «Віва», «Ліза» та інших бульварних сайтів? Плюнь на них. Побережи дітей. Довірся чоловікові, й усе буде добре. Я візьму на себе всю відповідальність…

– Я скоріше плюну на твого Ореста Лютого і на тебе самого. Не хочу, щоб моїм дітям їхні однолітки казали: «У тебе папа „націонал-фашист“ та придурок!»

– Анжело, що ти таке верзеш?

– Те, що чуєш! Мені з усіх боків кажуть, що тебе як не вб’ють, то посадять. За це ти візьмеш відповідальність? А я не хочу в тюрму передачі носити. Дружиною «дєкабріста» бути не підписувалася. Моїм дітям потрібний живий, нормальний, притомний батько. Так що обирай – або Орест Лютий, або повертаєшся додому і живемо нормально! Даю тобі останній шанс!

Не дочекавшись салату, я передав Анжелі три тисячі доларів за чинний місяць, розрахувався з офіціантом і пішов.

Тихий жовтневий вечір плив над Києвом. Гомінкі перехожі сунули назустріч, курили, розмовляли по телефону, цокотіли підборами, лишали по собі рухи, слова, запахи. Опале листя каштанів шурхотіло асфальтом, а я брів світ за очі, намагаючись розібратися із цілими сонмами думок, що зчиняли у моїй душі чорну віхолу, яка тисла на горло, розпирала голову.

Анжела завжди давала мені «шанс»! Щодо мене вона обрала суто зверхню позицію. Я – мать п’ятьох дітей, а значить, я апріорі в усьому права! А ти – батько п’ятьох дітей і мусиш зважати на те, як поводитися у суспільстві.

«Окрім того, я красива і розумна. Мене всі люблять. А ти – рудий, смішний і взагалі, напевне, жид!» – типу жартувала.

Якщо жінки думають, що чоловіку отак просто піти з дому, який будував своїми руками, піти від дітей і не мати змоги з ними бачитися, не чути їхнього сміху, не торкатися їхнього волосся, не зазирати їм в очі й не вкладати спати, то вони глибоко помиляються. Адже я не йшов до коханки, не кидав дружину через те, що почуття згасли, не збирався заводити нові стосунки. Я любив її, страждав без дітей, без наших вечорів, поїздок на дачу, без наших розваг і довгих нічних розмов. Моя самотність, особливо вечорами, у холостяцькій квартирі на Подолі була нестерпно гнітючою. Якби не собака, веселий і розумний Барчук, з яким ми взяли за звичку довго гуляти перед сном, не знаю, як би й переніс це все. Десятки разів рука тяглася до телефону і писала СМС: «Ти перемогла. Я готовий убити Ореста й повернутися», але жодного разу я так і не натиснув кнопку «відправити». Бо це значило – відмовився від самого себе, а отже, від повноцінного життя. Чоловікові вкрай необхідно відчувати, що він має «проект», а не просто коптить повітря, пливучи за течією.

Проте вона й чути не хоче про творчість. Називає це як не бажанням випендритися, то боротьбою з вітряками: «І кому потрібно оце твоє донкіхотство? Кому, на хрін, потрібна оця удавана жертовність?»

Ну як їй пояснити, що я не можу жити в країні, де президент – «єнакієвський гопнік». Що мені розповідати дітям і онукам, коли вони спитають: «Чого ж ви не боролися проти несправедливості, а тихо сиділи по своїх хатах і насолоджувалися добробутом, тоді як країна смерділа і розкладалася від злочинної влади?». Відповісти: «Щоб мати гроші, аби вас ростити»? Для них така відповідь не звучатиме переконливо, бо часова перспектива нівелює побутові й ситуативні питання, кристалізуючи саму суть часу: «або ти колаборант, або чиниш спротив». Мені завжди якось більше імпонував другий варіант. Але важко. Звертаю з Пушкінської на Прорізну і поволі піднімаюся угору. Давить у грудях.

«Тобі не належить те, що у тебе можуть відібрати», – якось посеред ночі я прокинувся від цієї думки. Довго ще ворочався у ліжку. А й справді, після людини лишаються тільки її вчинки, слова, її історія. Отак взяти, приміром, будь-кого й обірвати усі зв’язки і стосунки, матеріальні прив’язки – лишається людина голою-босою, з тим, що є у неї всередині. Тобто душа – це єдине, що дійсно належить людині. А ще – творчість. Усе інше можуть відібрати. Навіть дітей, як це зробила дружина. Ти – сам на сам. І нема за що заховатися, і нема за що вчепитися. Тому не шукайте собі скарбів на землі… От чому я досить легко пішов на підписання цього контракту. Вона хоче матеріальних зисків – будь ласка, я дам їй це. В обмін – тільки одне: вільно бачитися з дітьми. Проте вона хоче відібрати у мене Ореста. Вона знову зазіхає на те, що належить мені за вищим правом власності – творчим. На це я піти ніяк не можу.

Піднімаючись Прорізною вгору, важко дихаю.

«Вона не зрозуміла, що мій вчинок – це дар до її ніг. Це не слабкість і не крок відчаю. Це мій зважений вибір, ще одна спроба налагодити стосунки, хоча б заради дітей, про яких вона на словах так дбає, а насправді використовує як спосіб шантажу».

Анжела росла без батька і ніколи не знала, як поводитися з чоловіками, котрі періодично з’являлися в житті її матері. Інколи мені здавалося, що найприйнятнішою для неї формою існування людських осіб була модель, схожа на стосунки комах-богомолів, де самиця пожирає самця одразу після акту запліднення. Останнім часом жінки ніби подуріли, змагаючись між собою, хто вправніше і хитріше використає і зжере свого чоловіка. Взяти хоча б оцю дурепу Окунську – «взірець» для моєї дружини.

Серце страшенно калатає і якось «булькає» у грудях. Повітря не вистачає. Зупиняюся, спираюся рукою об стіну і деякий час стою, опустивши голову.

Ця жіноча порода почала активно розмножуватися з приходом у наше життя журнального глянцю, десь із середини 90-х років минулого століття. Справді-бо, важко жінці знайти собі до пари гарну особу протилежної статі – відбувається природний процес витіснення суто чоловічих рис жіночою природою з набором необхідних для виживання адаптивних якостей та більш здатною до компромісів. Раз обпеклася, другий…. І ось уже виникає установка – усі чоловіки сволочі! Ба навіть якщо поруч з тобою чоловік «нє сволоч», то вже апріорі, начитавшись жіночих глянцевих журналів, неодмінно «сволоч», тільки така, що ще не проявилася. Відсутність довіри між жінками й чоловіками – першопричина негараздів, що заполонили наше життя: нещасливих шлюбів, стосунків, особистих трагедій та психологічних травм у дітей, чиї батьки розлучилися. Але найстрашніше, що раз утративши довіру, поновити її майже неможливо, як неможливо вилікуватися від СНІДу чи гепатиту С. Що не роби, а вірус сидить і точить організм, вкорочуючи віку.

Оклигавши, я піднімаюся ще трохи вгору і зупиняюся на розі Володимирської та Прорізної.

Чомусь згадується булгаковська «Біла гвардія». Саме той епізод, де на розі Мало-Провальної та Володимирської вулиць петлюрівці стріляли в Олексія Турбіна і він, поранений, тікав кудись дворами – майже як оце я тікаю від рудої, самовпевненої, коханої і ненависної водночас жінки. А вона сидить у ресторані за порожнім столиком і, примруживши відьомське око, дивиться на рештки вина у бокалі, де хилитаюся я – увесь розхристаний, захеканий, поранений її прицільними пострілами в серце. Історія протистояння триває. Тільки тепер убивають «бандерівця» та «націонал-фашиста». Луплять по морді навідліг, знищують розважливо, послідовно…

Загорається зелене світло, і я у натовпі рушаю на протилежний бік. Раптом щось вибухає перед очима й одночасно розривається в грудях. Світ пливе, ноги стають ватяними. Останнє, що я бачу, – гранітний парапет біля Золотих воріт.

Приходжу до тями вже в кареті швидкої.

– Тиск майже двісті. Укол магнезії терміново…

– Лікарю, що зі мною?

– Підозра на інфаркт. Раніше таке було?

– Ні, в перший раз.

– Лежіть спокійно.

Булгаков… До чого тут Булгаков? Ах так, «Біла гвардія», Олексій Турбін, Єлєна Прекрасна, Мишлаєвський, Миколка… Колись це було тут. «Петурра! Петурра!»

Ми з нею як Росія і Україна, як два світи, що одвічно стикаються у двобої на високих берегах Дніпра. Що люблять і часом жити не можуть одне без одного, що мають купу спільних дітей і навчалися в одному інституті. Але різні, як чоловік і жінка, як Азія і Європа, як радянська «будьоновка» і петлюрівський «шлик», як «Червона калина» і «Союз нєрушімий». І чим закінчиться це протистояння, одному Богу відомо, бо втрачено довіру, бо вичерпано ліміт аргументів, бо перейдено усі внутрішні кордони і війна стоїть коло дверей, за якими живуть семеро наших коханих діточок.

«Господи, проясни її розум! Відкрий їй очі!» – молюся я, лежачи на ношах, коли мені штиркають у руку голкою крапельниці з магнезією.

«Господи, проясни йому розум! Відкрий йому очі!» – підноситься її молитва з модного італійського ресторанчика.

Але небо закрите щільними низькими хмарами. Бог нас не чує.

Буде війна.

Рівно через тиждень після підписання контракту вона написала у себе на Фейсбук-сторінці: «Дівчата, поясніть мені дурі-дурацькій, чи може батько п’ятьох дітей бути „націонал-фашистом“ і виконувати в образі придурка в окулярах ідіотські українські пісеньки, перероблені з радянських хітів, з такою кількістю мату, що мені соромно в очі дітям дивитися, бо рано чи пізно їхні однолітки їм скажуть: ваш папа – придурок!»

І понеслося. За два дні кількість статей у пресі та на сторінках інтернет-видань на тему «Анжела Негорова назвала свого чоловіка придурком та „націонал-фашистом“» перевищила півтори сотні. Будь-який її пост, будь-яке висловлювання підхоплювали хвилі бульварних видань, перекручували, обсмоктували, перебріхували і видавали за правду. З’ясувалося, що в країні існує ціла індустрія з продукування брехні, й на неї нема управи. Люди ніби подуріли – вони смакують і споживають цю брехню, вони приділяють їй купу уваги і свого часу. Кількість коментарів і переглядів під статтями «Фашист Мухарський кинув дружину з п’ятьма дітьми» в рази перевищувала кількість переглядів про справді важливі суспільні теми, що стосувалися, приміром, торгових воєн з Росією чи готовності України до підписання європейської асоціації. Суспільство харчується лайном і гламуром, що, по суті, теж є лайном. Людям набагато цікавіше нюхати труси Світлани Лободи та Насті Каменських або залазити у штани Валерію Меладзе, ніж обговорювати якісь потрібні, суттєві проблеми, – для мене це було відкриттям.

На день я отримував десятки дзвінків з різних редакцій з пропозицією дати коментар з приводу заяв Анжели, проте, пам’ятаючи лихий досвід десятирічної давнини, коли ми втратили дитину через моє бажання винести родинний конфлікт в публічне поле, обрав тактику цілковитого мовчання. Думав, і Анжела схаменеться. Але вона, здавалося, осідлала свого коника і наче збожеволіла. Упивалася власним лихослів’ям, заробляючи статус «експерта з сімейних стосунків».

Цілі стада обурених та покинутих чоловіками кацапських баб паслися на її Фейсбук-сторінках, називаючи мене «жалкім уродом», «нікчьомним бєздарєм», «бєсталанним ніщєбродом», «провінціальним жіголо», «труслівим альфонсом». Вона ж знаходила час, щоб усім відповісти, гірко хитаючи головою, мовляв: «Отака хуйня, дівчата, коїться, підкажіть, що робити?» І вони підказували: «Та кидай його на хуй, цього рудого клоуна. Все у тебе попереду. Ти сильна, красива, незалежна. Ти – зірка, а він хто? Знайдеш собі чоловіка по статусу. Знаєш, скільки чоловіків мріють бути поруч із тобою? Вперед, до щастя!» – «Так-то воно так, – бідкалася вона, – але ж діти… Може, пробачити?» – «Та яке на хуй пробачити? Забивай його ногами! Ату його, ату! Подивися на себе і подивися на нього. Хіба він тобі пара? Ми взагалі ніяк не можемо зрозуміти, що ти в ньому знайшла? Довкруж стільки грошовитих, статусних самців, а ти обрала цього урода. Мочи його, Анжело!»

І вона мочила по повній.

– Навіщо ти це робиш? – запитав, коли прийшов на чергове побачення з дітьми.

– Думаєш, я тепер буду мовчати? Ні, не збираюся. Контракт ти підписав, так що тепер мене ніщо не стримує. Вперед! Ти любиш свого Ореста Лютого більше за родину – це твій вибір.

– Колись я зробив щось подібне, і ми втратили дитину!

– Не ми, а ти зробив щось подібне….

– Тепер ти припускаєшся тієї самої помилки. Це помста?

– У нас рівні права!

– У мене був серцевий напад через наші з тобою розборки.

– Це твої проблеми. Ти робиш те, що вважаєш за потрібне, залиш і мені подібну можливість. Я – свободная женщіна, і прімєр для нєсколькіх поколєній украінцев!

Пісня перша Бела-чао

– Шановні пані та панове, – лунає з динаміків голос у глядацькій залі, – розпочинаємо друге відділення виступу високохудожнього антитоталітарного гурту «Сталін унд Гітлер капут» та професора антропології Ореста Лютого з програмою «Сувора українізація».

Орест Лютий разом із музикантами стрімко з’являється на сцені й, не чекаючи, доки публіка в залі займе свої місця, під один лише барабанний ритм починає спів:

Одного ранку розплющив очі І закричав, закричав, закричав-чав-чав: «Не хочу більше врагам коритись, Піду у сотні на Майдан. Гей, отамане, мене в загін свій Ти зарахуй, зарахуй, зарахуй-хуй-хуй, Мою подругу і мого друга Навчи вправненько воювать!» Враги трекляті, тремтіть від страху — Нас ціла рать, так, нас рать, так, нас рать, рать, рать! Ми свою землю, ми свою волю До смерті будем захищать. Своє майбутнє усі будемо Ми зароблять, зароблять, зароблять-блять-блять, Із автоматом і кулеметом На царство пітьми наступать. А якщо куля мені потрапить Та й у падло, у падло, у падложечку. Впаду на землю, заплющу очі І буду тихо промовлять: – Гей, побратими, хотів я вчиться, Мєчтав піти на юрфак, на юрфак-фак-фак — Тепер загинув, та наша справа Живою буде у віках! Гей, отамане, мене в загін свій Ти зарахуй, зарахуй, зарахуй-хуй-хуй, Не будем більше врагам коритись, Підемо в сотні на Майдан!

* * *

Кажуть, що то Мустафа Найєм першим виклав на своїй Фейсбук-сторінці пост «Всі на Майдан!». Не знаю. Не бачив. Я прочитав цей заклик у блозі Андрія Парубія в «Українській правді». Заїхав за батьками, і десь на початку десятої години вечора листопада 21 числа ми, полишивши автівку на паркувальному майданчику перед готелем «Україна», спускаємося вниз Інститутською.

Витягуючи шиї, із хвилюванням зазираємо за кам’яний парапет: чи багато зібралося народу? Сотні півтори-дві. «Мало! Мало!» – скавулить мама.

На Майдані переважно веселі студенти – бігають з блакитно-жовтими прапорами, стрибають, співають пісень, тичуть у вікна автомобілів, що їдуть Хрещатиком, саморобні плакати: «Україна – це Європа!» Дитсадок. Народні депутати від «Свободи» Кошулинський та Фаріон стоять трохи осторонь. «Це капець, – каже пані Ірина, коли я підходжу до них. – Янукович підписав собі смертний вирок. Якби він зараз погодився на асоціацію, а перед виборами випустив з тюрми Юлю, то точно став би президентом удруге. А тепер події будуть розвиватися несподівано! Аби люди вийшли!»

За півгодини людей стає трохи більше. Ось уже знайомі журналісти з камерами, артисти театру Франка (нещодавно закінчилася вистава). Прибуває Кличко з ескортом. У нього беруть інтерв’ю: «Що робити? Чи має опозиція план дій?» Він: «Зберігаємо спокій!» За ним приїздить Яценюк. Журналісти і люди на площі: «Що робити? Чи є в опозиції план дій?» Він: «Янукович підписав собі смертний вирок. Зберігаємо спокій». Що робити? Чи є план? Зберігаємо спокій!

Частина народу стихійно вирушає на Банкову. Усього людей до сотні.

Неподалік стоїть Корчинський. Я підходжу до нього.

– Цього разу без крові не обійдеться. Народ уже не той, що був у 2004-му, коли жодного ларка не спалили, жодному менту пику не натовкли.

– Та який там народ, Дмитре Олександровичу, – обурююся я, – вже майже десята година. Тобто п’ять годин минуло, як стало відомо, що вони відмовились від асоціації, а народу на Майдані декілька сотень. Народ спить.

– Будемо будити!

Близько одинадцятої народу на Майдані вже тисячі півтори. З’являється імпровізована сцена, в арці під центральною колоною встановлюють якусь звукову апаратуру, монтують генератор, тягнуть дроти. Хтось привозить першу діжку, хтось тягне дрова, розпалюють багаття. Хтось приносить великі термоси з чаєм, розкладні стільці, теплі ковдри. Невже почалося? Не віриться… Ще свіжі у пам’яті й податковий Майдан наприкінці 2010 року, й мовні протести. День, два, максимум тиждень, і запал зникає, вивітрюється, тоді приходять менти і зачищають. Ще кілька днів обурення, активності в соцмережах, а потім тиша, тиша, тиша. І найстрашніший гріх – зневіра.

– Інфантильність нації – ось той кармічний вузол, який нам належить розв’язати, – відомий політолог, чиє прізвище я не можу згадати, дає поруч інтерв’ю. – Ця інфантильність нам дісталася у спадок від Радянського Союзу. Мовляв, я нічого не вирішую, від мене нічого не залежить, а тому мені до всього байдуже. Це дуже вдала політтехнологія, що прекрасно діє на теренах колишнього СРСР. Головне її завдання посіяти в людях зневіру й апатію до будь-яких активних дій. Мовляв, жодному політику не можна вірити, всі навколо брехуни, шахраї і покидьки, у всіх навколо шкурні інтереси, а результати виборів усе одно сфальшують. Керує усім безладом Америка – епіцентр світового зла.

– Без політики! Без політичної символіки! Без партійних гасел! У нас мирний громадянський спротив! – Молодий активіст, підключивши мікрофон, вривається у суцільний навколишній гамір через динаміки звукопідсилюючої апаратури. – Той, хто намагається розгорнути політичні прапори, автоматично вважається провокатором! Товариство, зберігаємо спокій!

– Та який тут спокій, коли моїх дітей позбавляють майбутнього, лопатою заганяють у совок! І хто? Якісь бандюгани, червоні радянські директори і шахраї з Донецька? Та пішли вони подалі зі своїм Януковощем! – Чоловік, що допіру стояв спокійно, обурено смикає дружину за рукав. – Я залишаюся до ранку!

– Сергійчику, ти ж казав, тільки побудемо годинку і поїдемо додому!

– Ні, я лишаюся! Зараз подзвоню Олегові, Титарчуку, Макусі, хай теж приїздять!

– А при чому тут Янукович? – приєднується до бесіди підстаркуватий громадянин із нестриженими густими бровами у старомодному пальті й потертій пижиковій шапці. – То все Путін. Дав їм п’ятнадцять мільярдів кредиту, який вони собі у кишеню покладуть, – от вам і ціна України!

– Той, хто скаче, – той в Європу! Той, хто скаче, – той в Європу! – Студенти, взявшись за руки, зі сміхом водять хоровод серед натовпу. – Приєднуйтесь!

– Дякуємо, ми тут постоїмо.

– Збираємо підписи за відставку уряду! – Дві тіточки розгортають столик, викладають на нього розкреслені аркуші та ручки.

– Ага, зараз запишуся, а завтра до мене міліція додому прийде! – Така сама тітонька у в’язаному береті вступає з ними у полеміку.

– Та кому ти потрібна? Гуляй звідси, підстилка комуняцька!

– Ах ви суки! Провокаторші! Будьте ви прокляті!

– Пішла на хуй, стара блядь! – А потім пояснюють людям: – Не звертайте уваги, то подруга Симоненка з компартії, ми її давно знаємо!

– Ого, нівроку тітоньки вміють лаятись! – регочуть модні молодики. В руках у них паперові стаканчики, що парують на холодному повітрі запашним ароматом кави.

– Де каву брали?

– В переході.

– А що, кафе ще працюють?

– Так у них зараз зоряний час. Там уже шалики і прапорці продають!

Температура на вулиці близька до нуля. На Майдан сиплеться дрібна мряка. Годинник на вежі відбиває одинадцять разів.

– Ну що, побудемо ще півгодинки? Чи додому? – Молодь п’є каву, роззираючись навкруги.

– Давай додому. Прогулялися, та й годі. Звичайне ура-патріотичне збіговисько.

– Оно, дивись, Кличко!

– Ми должни бить спокойнимі і хладнокровнимі, – боксер важко артикулює свої думки, збиваючись з української на російську. – Наш вибор – Європа. І ето однозначно.

– Не дай Боже стане президентом!

– А що, краще Кличко, ніж Янукович!

– І чому ми обираємо суцільних дебілів?

– Бо самі дебіли!

– Український народ – це молода політична нація, яка тільки стоїть на порозі свого повноцінного формування, – політолог продовжує давати інтерв’ю.

– Брешеш! – Стариган із густими, як у хруща, бровами нагло влазить у кадр. – Ніяка ми не молода нація. Ми – нація, старша за єгипетські піраміди. Ти Трипілля забув?

– Так, дєдушка, отойдіте! Ви мєшаєте сйомкє! – Журналістка у шапці з балабоном і пухнастих рукавичках намагається випхати дідугана з кадру.

– А чого це він тут бреше про молоду націю?

– Я кажу про політичну націю, яка ще недосформована…

– Проплачений московський агент!

– Так, я закінчив! – Політолог обурено йде геть.

– А ви мене зніміть! Я вам краще за нього розкажу, що таке українська нація і звідки вона взялася. Я вже тридцять років у товаристві «Просвіта» працюю!

– Льоньчік, сворачіваємся…

– Ось так завжди! Як тільки чуєте правду, відразу «давай сворачіваємся»… Кремлівські прихвосні!

– Дєдушка, успокойтєсь!

– А чому це ти зі мною російською мовою розмовляєш, соплячка?

– Старий козел! Так краще?

– Краще! Ти, той, во…, мову не забувай!

Мітингарі повертаються з Банкової. Там кордон «Беркута». Біля театру Франка на сходах теж «Беркут». Міліціянти у шоломах з’являються з боку Інститутської та Городецького. Лаштують коридор уздовж проїжджої частини Хрещатика. «Бояться суки, що рух перекриємо!»

– Україна – це Європа! Україна – це Європа! – студенти стають ланцюгом перед силовиками і стрибають прямо у них перед обличчями.

– Майдауни! Майданутиє! Майданвошкі! – якийсь хлопець поруч читає новини з новенького айфону. – Як швидко російська пропаганда працює! Під новиною «У Києві новий Майдан» – уже дві тисячі коментарів, і всі такого штибу!

– Що ти хочеш? Їм там добре мізки промивають! Ми ж усі бандерівці, ми ж усі фашисти!

– Жорік, ти хвашист?

– Єщьо какой! Жидовствующій рускоговорящій фашисто-бандеровєц, пьющій ночамі кровь донєцкіх младєнцев!

– Ха-ха-ха-ха! Жидобандера! Скажи це на камеру, я перекину до Хайфи!

– Шалом, дарагая мама, – той, кого називали Жоріком, махає рукою в об’єктив айфону, – пєрєдаю тєбє прівєт із центра фашиствующего Києва. Ізвіні, мама, но я, навєрноє, нє совсєм єврєй, потому что как-то вдруг стал фашистом і полюбіл Украіну, которую сєгодня лішилі європєйского будущєго. Я шлю тєбє прівєт с Майдана, гдє собралісь люді, протєстующиє протів бандітской власті. Нормальниє простиє люді, коториє нє хотят чувствовать сєбя рабамі. Вон там, за моєй спіной, стоіт Фаріон, которой ти так боїшся, і даже, может, Тягнибок. Вон там! Как відішь, я говорю тут по-рускі, і ніхто мєня за ето нє убіваєт. Так что нє вєрь московской пропагандє і мєньше смотрі тєлєвізор. Люблю тєбя. Слава Україні!

– Героям слава! – кволо озивається поруч лише двійко людей.

Бандерівське гасло ще не увійшло у повсякденну лінгвістичну практику мітингарів. Голос нації тільки прорізається. Всі ще бояться, всі ще оповиті страхом поразки і невдачі, бацилою зневіри. Навчені гірким досвідом помаранчевої революції, люди у більшості своїй не вірять, що й цього разу вийде щось путнє. Воістину, зрадники гірші за ворогів. Вони найбільше деморалізують, позбавляють віри, сил і надії. Знову помітингуємо, знову заявимо свою громадянську позицію і, покірно нахиливши голови, підемо туди, куди поведуть нас бандити і корумпована влада. Ніякого плану ні в кого нема. Це видно з безпорадних дій опозиційних лідерів, які повільно плавають Майданом у супроводі журналістів та прес-секретарів, дають інтерв’ю, сміються, жартують. Ніхто не збирається захоплювати вокзали, пошту, банки, телефон, телеграф.

– Візьміть хто-небудь на себе відповідальність! – вигукує хтось із натовпу до Кличка та Яценюка. – Ми готові йти уперед. Дайте план!

– Провокатори! Провокатори! – зчиняється галас неподалік. – Геть партійну символіку!

Купка хлопців намагається підняти над Майданом червоно-чорне знамено.

– Яка ж то партійна символіка? – обурюються вони. – То прапор УПА!

– Все одно зніміть! У нас мирний протест. Тільки прапори Євросоюзу й України. Без провокацій!

– Виходить, добре-таки попрацювали над нами, що ми соромимося своїх справжніх героїв! – Хлопці намагаються щось пояснювати.

Зчиняється сварка, а потім легка штовханина. Зрештою, «бандерівці» зникають у підземному переході.

– Що то воно буде? – До мене підходять тато з мамою.

– Не знаю.

– Відвези нас додому, синку, бо ми замерзли.

– Так, мамуню, поїхали.

Годинник на вежі будинку профспілок показує за дві хвилини до півночі. Людей на Майдані декілька тисяч.

Пісня друга Лук’янівський СІЗО

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Лук’янівський СІЗО»)

Коли в залі вщухають оплески після попередньої пісні, Орест Лютий питає залу:

– Зізнайтеся чесно, хто хоч раз у житті співав у караоке базовий духовно-скрєповий хіт російського шансону «Владімірскій централ»?

Після загального сміху в залі піднімається декілька рук. Це в Києві, Харкові, Вінниці, Полтаві чи Хмельницькому. У Львові, Тернополі чи в Луцьку зазвичай руки піднімати соромляться.

Тоді Лютий знаходить вихід зі становища.

– Ну, добре, – веде він далі, – якщо за вами водиться такий гріх і вам соромно зізнатися у ньому публічно, ви все одно найближчої суботи чи неділі перед причастям підіть до церкви. Скажіть: «Панотче, каюся, було, співав. Але тепер не буду, бо Орест Лютий українізував ту сучу музику» (гомеричний сміх у залі). Справді, навіщо нам їхній «Владімірскій централ», коли у нас є наш «Лук’янівський СІЗО»? Цю пісню, написану ще у 2011 році, ми присвятили всім колишнім можновладцям на згадку, що влада – то не назавжди. Вони нам не вірили. Але якщо народ дав, то народ і забрати може. Хай і нинішні це пам’ятають.

Вступає бандура. Орест, трохи копіюючи манеру Михайла Круга, співає:

Весна ізнов прийшла, Й промінчики тепла У камері твоїй лягли на стіл. В тій камері вони Сиділи, як і ти, Згадати все немає сил… Були колись часи, І жив ти, як усі, Та рано зрозумів Один закон — З вовками хочеш жить, По-вовчи треба вить, Той вой тепер неначе стон… ПРИСПІВ. Лук’янівський СІЗО, Вітер з пагорбів, Коли ти банкував, Та й на Банковій Важке політики ярмо (ой важке, пиздець, ой!). Лук’янівський СІЗО, Вітер з пагорбів, Надія іще є, Наче марево. Бо не суддя звичайно губить, А у владі перебор. Коли ти на горі, Так буде не завжди, Одної миті враз усе зника, І серце тисне страх, І друзі кажуть на х…! Бо ти уже простий ЗеКа. ПРИСПІВ.

* * *

Після ночі, коли побили студентів, у країні все змінилося, навіть повітря. Стало густим, задушливим, наче димова курява.

– Ласкаво просимо до Білорусі! – гірко пожартував Тарас Чубай, вітаючись зі мною на ґанку одного невеличкого опозиційного каналу, де ми разом якийсь час працювали.

– Скоріше, до Північної Кореї.

– Істина завжди десь посередині.

– Тоді до Росії.

Гірко усміхнувшись, ми потискаємо один одному руки.

Кадри, які постали того ранку на всіх телевізійних каналах, приголомшили світ.

Ніч з 29 на 30 листопада. Майдан. Стела Незалежності. Атака «Беркута». Крик. Ґвалт. Кийки навперейми. Сльозогінний газ. Пошматовані українські прапори. Студенти намагаються втекти. Їх доганяють, ставлять на коліна, б’ють по головах. Лупцюють нещадно. Роз’юшені обличчя, заламані руки, розірвана одіж і паніка, паніка, паніка.

А потім купа питань: навіщо, для чого, кому вигідно, хто дав наказ? Клюєв? Льовочкін? Захарченко? Янукович-молодший? І жодної конкретної відповіді.

Напередодні ввечері ми з моїм другом Орестом Лютим були на Майдані. Спілка журналістів попросила дати імпровізований концерт для студентів, аби підтримати бойовий дух.

– Я проти будь-якої карнавалії! – безапеляційно заявив мені Лютий. – Аби не вийшло так, як у 2004 році. Поспівали, випустили пару, та й годі. Хай Руслана цим займається. У неї гарно виходить.

– Друже, я тебе дуже прошу! Давай сходимо, заспіваємо пару пісень, заради експерименту!

– Навіщо? Ми що, попса галіма? Та й чи готові вони до того ступеня радикалізму, який міститься у наших піснях?

– Давай перевіримо! Я тебе дуже прошу!

Вони виявилися не готовими. Коли Орест перед натовпом у кілька тисяч заспівав «А я – не москаль!», увесь Майдан, скандуючи: «Хто не скаче – той москаль», застрибав у такт пісні. Миттю на сцену вискочило аж трійко громадських активістів і, перекрикуючи виконавця, почали повчати, як правильно кричати: «Той, хто скаче, – той в Європу». Без провокацій! Без провокацій!

І тоді я ВПЕРШЕ почув, як Орест Лютий матюкається не на сцені, а в звичайному житті.

«Пішли вони на хуй, ці громадські активісти! – тільки й вимовив, коли покинув сцену, не довівши виступ до кінця. – Більше жодних концертів на Майдані, жодної карнавалії і жодних танцюльок. Ми – серйозний націонал-патріотичний проект і будемо працювати для тих, хто готовий не співати, а битися!»

Свою аудиторію ми знайшли дуже скоро – коли після побиття студентів на Михайлівській площі вперше почули назву «Правий сектор». Молоді хлопці з товариства «Тризуб», УНА-УНСО, організації «Патріот України», об’єднавшись із футбольними фанатами, анархістами-індивідуалістами та цілою низкою досить радикально налаштованих до влади організацій, провели перші спільні вишколи прямо під стінами навчального закладу Академії закордонних справ.

Озброївшись дерев’яними кийками, бейсбольними битами, захищаючи голови мотоциклетними та гірськолижними шоломами, натягнувши на обличчя балаклави, а на ноги й лікті – захисне причандалля, вони вчилися тримати лаву, відбивати атаку, лаштувати черепаху, розбігатися і швидко зосереджуватися в одному місці.

Народ на Михайлівській площі під словоблуддя політиків, які віщали з-під пам’ятника княгині Ользі, з пересторогою спостерігав за діями рішуче налаштованих молодиків, котрими командували дядьки середнього віку.

Вже ніхто не кричав: провокація, провокація. Обличчя натовпу були суворі й зосереджені.

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першого грудня першими кинули коктейлі Молотова на Банковій. Страшні радикали від мистецтва Олексій Шемотюк – архітектор-дизайнер і Геннадій Титов – скульптор. Саме вони в буквальному сенсі цього слова запалили вогонь подій, які згодом нарекли Революцією Гідності.

Обидва мають вищу освіту, дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. І коли питають: що спонукало їх вдягати шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і пертися під кулі та світло-шумові гранати «Беркута», відповідають приблизно наступне: «Можливо, це бажання помститися за побитих студентів. Можливо, почуття власної гідності, а може, то була природна реакція на брехню уряду, коли всі ми відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. А можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада».

Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо кожен із тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував йому, кожен мав свою відповідь на питання, чому і для чого він це робив. А от війна була у кожного своя.

– Чого ж ви не кинули коктейлі прямо у силовиків?

– Бо перед нами стояв не «Беркут», а звичайні строковики-вевешники. До того ж ми не ставили собі за мету палити людей. Просто хотіли показати владі готовність до спротиву. Набридло бути мовчазним бидлом!

Пунктом збору нашої мистецької боївки було призначено парк імені Шевченка. Але розуміючи, що в парку буде купа народу, ми домовилися зустрітися навпроти центрального входу університету. Зібралося десятка півтора творчого люду, який з перших днів активно включився у боротьбу і кого зазвичай називали «провокаторами» та «екстремістами».

Вже 22 листопада Сем та Манекен намалювали перші «люті гасла» типу «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке інше. Весь наступний час від другої половини дня аж до глибокої ночі ми стовбичили біля пам’ятника засновникам Києва (там була наша точка збору), а потім йшли бухати у «Бактерію». Постійно до нас підходили якісь незрозумілого вигляду люди і шипіли: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах та шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності та доброзичливості. Вовки мирно паслися разом із вівцями, а хижі гієни не завдавали жодної шкоди безневинним кроликам. Але тепер ми були іншими.

Першого грудня Сем зробив чорний, цілком анархічний прапор з надписом «Воля або на хуй!» і вийшов з ним на марш мільйонів.

– Тебе поб’ють! – зауважив я.

– Хто?

– Твої улюблені аграрії, яких повно. Оно подивись! – Прямо за нашими спинами біля автобуса «Останньої барикади» лаштували колону прибульці з Коломиї.

– Та пішли вони на хуй! Я у своєму місті й на своїй землі!

Але аграрії виявилися пильними і суворими. Як тільки ми поринули у народну ріку, що стікала бульваром Шевченка до Бессарабки, буряковоморді дядьки з колони Стрий – Жидачів – Червоноград налетіли на художника з криками:

– Знімай цю капость! Знімай, сука, ми тобі сказали, бо зараз пику натовчемо!

– Якого хуя?! – намагався відбитися від них Сем, але вони, ухопивши його за вудку, намагалися той прапор відібрати.

– В чому справа? – орудуючи ліктями, я почав пробиватися Сему на допомогу.

– Провокатора затримали! – гордо озвалися дядьки. – О, а ми вас упізнали, ви той з телевізора…

– Ніякий він не провокатор.

– А що за прапор незрозумілий?

– Український анархічний прапор.

– А якого хєра там слово «хуй»?

– Це народний креатив.

– Не треба нам таких прапорів. Ми мирна хода!

– От бачиш, Іване, не треба народу таких прапорів і такого креативу. Давай, згортайся, і пішли собі далі тихо! Все, хлопці, інцидент вичерпано! Слава Україні!

– Героям Слава!

Тут маємо проблему: село як завжди не розуміє місто. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила. Честь вам і шана. Але, часом наїжджаючи до Києва, не забувайте, що містяни творять тут нову історію модерної держави. Народжуються нові змісти, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обачливо до всього, що вам не зрозуміле. Бо лупцюючи модерного українського митця-патріота за гасло «Воля або на хуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якіше сказати… трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку.

Після цієї пригоди ми вирішили вибиратися з натовпу і діставатися Майдану самотужки, бо людська ріка – страшна річ. Тебе несе і несе, і нічого не можна вдіяти. Неприємне відчуття безпорадності мене особисто не надихало. А, не дай Боже, паніка? Ні, нам треба жити, щоб побачити кінець російської імперії. А потім можна і на небеса.

Проминувши парк навскоси, ми спустилися на площу Толстого, звідти рушили на Бессарабку, де через верхню дорогу, що вела повз кінотеатр «Дружба», пересікаючи Лютеранську через Заньковецької, вибралися до Жовтневого палацу і зайняли чудову, зручну для будь-яких маневрів позицію на оглядовому майданчику.

Вже близько першої дня, коли на Майдані виступав Любомир Гузар, з боку Банкової почувся потужний вибух.

– Бляха, що це?

До того моменту ми ніколи не чули вибухів світло-шумових гранат.

Відразу по тому на моєму мобільному висвітився телефон Сергія Пояркова, активіста автомайдану.

– Чувак, ти де?

– Біля Жовтневого!

– Дуй на Банкову, бо тут зараз щось буде. Корчинський пригнав грейдер.

Коли хвилин за десять ми з хлопцями опинилися на Банковій, підійти до лінії зіткнень було вже дуже важко. Фотокореспонденти гронами висли на воротах підворіть, на ліхтарях, намагаючись фільмувати те, що відбувалося на передовій.

З одного боку невпинне і безкрає людське море, а з іншого – грейдер, що насувається у бік міліцейського кордону. Летить перший шмат бруківки, час від часу вибухають поодинокі газові та світло-шумові гранати. Народ у паніці відступає. Газ несе вулицею, у горлі пече вогнем, очі ріже.

– Перцевий газ, – авторитетно каже хтось поруч.

Сашко Положинський намагається зупинити грейдер. Кричить:

– Не піддавайтеся на провокації!

Народ розлючений. Ніхто не розуміє, що відбувається.

Раптом біля входу до Спілки письменників з’являється Дмитро Корчинський, спираючись на паличку.

– Пане Дмитре, що з вами?

– Застудив сєдаліщний нерв.

– Що тут коїться?

– Та нічого не коїться, все нормально. Штурмуємо адміністрацію президента.

– Хто штурмує?

Він загадково усміхається і зникає у натовпі. Натомість серед мітингувальників з’являється Порошенко, якого з Майдану делегували залагодити ситуацію. У супроводі охорони пре у бік грейдера: «Не піддавайтеся на провокації!» Але народ не слухає. Гамір. Вигуки: «Геть запроданців! Ганьба! Ганьба!» Порошенка стягують з грейдера.

До ВВешників, що формують першу лінію силовиків, раз у раз підбігають хлопці в балаклавах і намагаються вдарити їх дерев’яними кийками чи просто ногами. Кричать: «Смерть беркутні!» ВВешники, зчепившись руками, тримають лаву. За прозорими забралами шоломів – молоді налякані обличчя. На передову виставили солдатів-строковиків. Беркутня ховається за їхніми спинами.

Суцільне море шоломів розливається біля центрального входу до адміністрації президента. Там же – купа автозаків. Звідти раз у раз на передову вирушають зграйки покидьків у погонах, аби жбурнути у натовп світло-шумову чи газову гранату. Народ їх зустрічає бруківкою. Перекидають через голови строковиків, які волею командирів опинилися на передньому краї.

Це просто верх толерантності й організованості. О великий український народе! О велика українська самоорганізована анархіє! Навіть в екстремальній ситуації, збуджені, налиті адреналіном вуличні воїни не втрачають холодного розуму і схильності до зважених дій. Ворог – то не просто людина у шоломі та міліцейському бойовому однострої. Ворог – то людина з шевроном «Беркут» на правому рукаві. Це той, хто позавчора вночі бив беззахисних студентів. У народу немає бажання пустити кров абикому. Їм потрібні конкретні злочинці, що втілюють державний апарат насильства. І ця цілеспрямованість, це адресне бажання помсти, це розуміння ситуації – вражає! Кволі селюки-гречкосії, аморфна, занурена у свої айфони молодь, спита інтелігенція, цинічна буржуазія, розніжені митці – раптом відчули присмак справжнього бою.

Тоді на Банковій народжувалася нова українська ідентичність, поставав новий герой. На Майдані за нашими спинами стояв мільйон народу і слухав промови вождів. Пасіонарії ж, ті, кого допіру вважали провокаторами й екстремістами, усі були тут. Це вже потім буде війна з Росією та наближення Третьої світової. Але каталізатором усіх тих світових геополітичних зрушень стали події на Банковій, де молода українська нація вперше показала зуби. І тоді ми всі в буквальному сенсі цього слова опинилися всередині підручника історії.

Гранати продовжують вибухати, газ несе вулицею. Стіни високих будинків утворюють луну, що в десятки разів підсилює звуковий ефект. Але народ уже навчився присідати і прикривати обличчя хустками, серветками, шарфами. «Швидко усьому вчиться наш народ!» – з радістю констатую я цей факт, зайнявши вигідну спостережну позицію на парапеті паркану Спілки письменників. «Привіт, друже!» – махаю рукою знайомому фотографу Сашку Заклецькому, що, раз у раз підбираючись до передової, робить знімки в гущині бою.

Серед натовпу з’являється Кличко. «Не піддавайтеся на провокації!» – гукає у мегафон. Але все дарма. Керманичі не викликають довіри, заважають, дратують. Натовп їх витісняє.

Грейдер зупинено. Людей у спортивних шоломах та балаклавах досить багато. У вікнах довколишніх будинків купи фотокореспондентів та телевізійних камер.

Беркутня кидає ще пару гранат. Хлопці у балаклавах активізуються і намагаються поцілити у них виламаним з бруківки камінням. На передову висувається отой знаменитий «скорпіон» – хлопець із металевим ланцюгом у руках, який починає гамселити по шоломах ВВешників.

– Провокатори! Провокатори! – чути в натовпі.

– Так їх! Мочи сук! – під’юджує хлопців народ.

Хлоп! Хлоп! – вибухають гранати. Натовп відступає.

– Присідайте! Присідайте!

Газ стелиться щільною хмарою, але внизу можна дихати.

– Дихайте крізь тканину…, краще змочити. Ось вода…

Хтось випорпує з рюкзаків пляшки з водою, хтось медичні маски, а хтось справжні респіратори. Якийсь молодий хлопець, замотавши обличчя зеленою арафаткою, вихоплює з кишені балончик із білою фарбою, підбігає до першої лінії зіткнення і розпилює фарбу прямо на прозорі забрала бійців. ВВешники збивають його з ніг і намагаються накрити чоботом. Отримавши потужний удар у голову, хлопець відповзає убік і зникає серед ніг протестувальників.

Футбольні фанати запалюють фаєр, кидають у бік ментів. Хтось такий самий фаєр кидає у підворіття, забране металевими ґратами, на яких висять фотокори. Підворіття освітлюється неземним, якимось пекельним полум’ям.

І раптом вогняні спалахи. Один! Другий! Коктейлі Молотова лягають просто під ноги правоохоронців! Натовп видихає: а-а-а! Оплески, крики «Пали гадів!».

Це перші коктейлі, які я бачу у своєму житті. Вони лягають на асфальт довгими помаранчевими пасмами, куряться чорною кіптявою. «Це війна!» – каже хтось поруч.

Ще близько півгодини триває квола позиційна боротьба, а потім силовики наважуються на атаку. Ряди ВВешників розкриваються, випускаючи у натовп осатанілу від запаху крові кримську та донецьку беркутню. Люди падають на асфальт, хапаючись за розбиті голови, притискаючи до тулубів понівечені кінцівки. Когось уже тягнуть до автозаків. Журналістів і фотокорів луплять нарівні з усіма.

Я зістрибую з парапету, якось невдало підвертаю ногу, падаю на асфальт, хапаючись руками за повітря і чиїсь плечі, намагаюся підвестися, але хтось налітає на мене ззаду, перечіпляється і теж летить шкереберть. Я знову намагаюся звестися на ноги, стаю навпочіпки, але на спину навалюється важкий мішок з лівером та кістками і міцно притискає до землі. Кричить у вухо запахом легкого перегару: «Їбать-копать, це пиздець! Вставай, вставай!» Щока торкається асфальту. Він здається настільки гарячим, що я, наче обпечений, відсмикую голову і бачу пробігаючі повз зелені кросівки «Нью Беленс», а потім чорні масні солдатські берці.

– Сука, сука! – кричить хтось над вухом, і мені прямо в обличчя бризкає тепла рідина.

Я рефлекторно протираю очі, й долоня робиться червоною від крові. Озираюся. Наді мною, прикриваючись рукою, напівсидить товстий чоловік у темно-синій куртці, намагаючись ногами відбитися від здоровезного беркутівця у якихось химерних, натертих до блиску казкових обладунках. Беркутівець гамселить його кийком по голові – все обличчя заюшене кров’ю, яка від ударів бризкає навсібіч.

У ту мить я втрачаю відчуття реальності, дивним чином перетворюючись на в’юнку ящірку, що, з шаленою швидкістю перебираючи лапками, біжить по асфальту, прослизаючи між ногами втікачів. Якийсь мент намагається дістати її кийком по спині, але ящірка увертається від удару, миттю здіймаючись на задні лапи.

– Стояти, сука! – беркутівець робить спробу ухопити ящірку за куртку, але в’юнке земноводне пригинається і, полишивши у руках силовика ніби той хвіст зимову шапку, робить футбольний фінт і, шкутильгаючи на одну ногу, чимдуж тікає у бік рятівної Інститутської, роззявивши рота від жаху і тваринного, дикого страху.

– У вас розбита голова! – Якась молода дівчина простягає мені пачку вологих серветок, коли із натовпом втікачів ми опиняємося навпроти Жовтневого палацу.

– Дякую! – Я беру серветки і помічаю, як трясуться в мене руки. Довго не можу ухопити пластикового язичка, аби відкрити отвір. Серце калатає десь у горлі.

– Давайте я.

Вона швидко відкриває пачку і дає мені серветки, якими я спершу відтираю від крові руки, а потім намагаюся протерти ними ж обличчя.

– Тримайте свіжі. Або давайте краще я, – вона протирає мені лоба. – А рани не видно.

– То не моя кров!

Коли я переповідаю цю історію Анжелі, вона авторитетно проказує: «Отак буває завжди. Хтось провокує і розпалює, а хтось отримує по голові й проливає кров. Покарає тебе Бог за твою діяльність. Коли вже не чужою, а своєю кров’ю вмиєшся, тоді, може, зрозумієш, що ви наробили».

Близько четвертої Банкову зачищають остаточно.

В цей час на Майдані вже лаштують перші барикади. А ще кажуть, що мітингувальники захопили Київську мерію та Будинок профспілок. Я продираюся крізь натовп до Бессарабки. Пішки йду на канал, аби провести прямий ефір, що стартує о шостій вечора.

Ввечері усюди транслюють новини: «Сутички на Банковій було спровоковано людьми Медведчука для того, щоб створити телевізійну картинку для московських журналістів. Саме вони били ВВешників, кидали шматки бруківки і коктейлі Молотова, а журналісти заздалегідь зайняли найвигідніші для зйомки місця».

Після ефіру опиняюся в «Бактерії», що вирує і гуде. Майже всі присутні були сьогодні на Банковій. Є побиті, є понівечені, як ото фотограф Заклецький – йому зламали ребра, роз’юшили обличчя та побили фотоапарат. Він зараз у лікарні. Гамір, дим, суперечки.

І тільки тихенько сидять у кутку, потягуючи пиво, Гєна Титов та Олексій Шемотюк, від яких надто підозріло тхне бензином.

Пісня третя А чемний леґінь у саду

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Чемний леґінь»)

Від моменту підписання контракту наші стосунки з дружиною кардинально не змінилися. Так, я дійсно отримав можливість регулярно бачитися із дітьми, але ці побачення майже завжди закінчувалися сварками. Адже коли ми поверталися з прогулянок, дружина питала у Андрійчика, якому нещодавно виповнилося сім рочків, де ми були і що йому казав татко.

Наївне хлопчисько після звіту про те, що ми були у розважальному центрі, аквапарку, на дачі палили багаття чи ходили на полювання зі справжньою мисливською рушницею (мається на увазі «воздушка»), обов’язково додавав: а ще ми їли борщ із казанів, дивилися на барикади чи на поваленого бовдура, якого тато скидав разом із терористами…

– Не з терористами, – сміючись поправляв я малого, – а з «націонал-фашистами», що їх так любить твоя мама.

– Як його звали? – питає синок.

– Кого?

– Бовдура.

– Ленін.

Після цього дружина зазвичай зчиняла скандали.

– Я забороняю тобі, чуєш, я забороняю тобі втягувати дитину у свої брудні ігри! Нічим добрим це не закінчиться ані для тебе, ані для країни. Як ти цього не розумієш! Леніна, може, ви і скинули, але вам ніколи не скинути цього Януковича. Вони прийшли на роки, на десятиліття. Скоріше ви всі здохнете, всіх вас пересаджають або тихо закопають у лісі, аніж підуть самі. Боже, які ви всі тупі, – заламувала руки, – піддалися на цю брехливу пропаганду!

– Яку пропаганду, Анжело, що ти несеш?

– На цю американську пропаганду, що буцімто ми можемо бути окремою, незалежною, демократичною державою! Подивися навкруги, яка на хрін демократія? Ти мало їздиш країною? Ти не бував у Лисичанську чи Алчевську, Сєвєродонецьку чи Маріуполі? Ти не бачив цих людей, які живуть у кам’яному віці, животіють у своїх «хрущовках» і б’ються за шматок ковбаси? Якби ти їх не бачив, я б ще могла припустити, що ти просто наївний дурник. Але ж ти їх бачив на власні очі. Опустися на землю, будь реалістом. Думаєш, їм потрібна твоя демократія, потрібна якась срана Україна, що платить їм півтори тисячі гривень зарплатні, на яку вони ледь зводять кінці з кінцями? Та вони – стадо, якому потрібен поводир, і чим сильніший, чим нахабніший, тим кращий. Вони – бидло. І обрали собі бидло-президента, який їм потрібен і на якого вони заслуговують.

– Але я не бидло. І мої діти не бидло.

– А я – бидло?

– Виходить, що так, раз приймаєш таку модель стосунків.

– А знаєш, чому я приймаю таку модель стосунків? Тому що я роки поклала на те, щоб відбутися у своїй професії і навчитися заробляти пристойні гроші. І от як тільки це в моєму житті відбулося, знову починається якась хєрня. Я хочу нормально жити! Чуєш, НОР-МАЛЬ-НО! Ростити дітей, їздити відпочивати, ходити по ресторанах, спокійно займатися собою. Мені вже сорок років, і я маю на це повне право! Я це заслужила. І я не хочу страждати, як моя бабуся, очікуючи діда з війни, або моя мама, котра усе життя не могла зустріти нормального чоловіка, оскільки всіх народжених по війні хлопчиків виховували самі жінки, що не могли їх навчити, як має поводитися справжній чоловік…

– А звідки ти знаєш, як має поводитися справжній чоловік?

– Він передусім має опікуватися своєю родиною. Своїми дітьми і дружиною!

– Він передусім має опікуватися своєю країною і шукати Бога!

– Це все хєрня. Казки для дебілів. Це все придумано для того, щоб чоловіки могли пояснити свою інфантильність і свій романтизм, аби не робити конкретні справи; турбуватися про хліб щоденний і будувати родинне гніздо! Безумовно, легше за все лежати на дивані й казати: «не чіпайте мене, я шукаю Бога», – замість того щоб піти і зробити щось конкретне.

– Це кого ти маєш на увазі – мене?

– Не тебе конкретно, а чоловіків загалом!

– Тобто ти вважаєш, що на Майдані стоять тисячі інфантильних романтиків, нероб та недоумків!

– Так, а ще купи маргіналів, які не знайшли себе у житті й тепер отримали шанс проявити себе, всяких периферійних жлобів, які з нудьги вмирали у своїх вонючих селах, а тепер живуть у самому центрі Києва і сруть вам на голови, а ще сотні розбещених київських нехлюїв, які придумали собі якусь високу ідею, місію, а все насправді для того, щоб кожного дня мати законний привід піти набухатися.

– Все, давай закінчимо ці розмови, які ні до чого доброго не приведуть.

– Правда очі ріже!

– Анжело, ми стоїмо на абсолютно протилежних життєвих позиціях…

– Чомусь раніше так не було – все з’явилося з приходом у наше життя цього очкастого урода Ореста Лютого!

– Анжело, це лише персонаж…

– Ні, це ти! Це твоє альтер-его! У тебе міняється погляд, склад крові, ти стаєш іншою людиною, коли надягаєш цю фашистську шапочку й окуляри!

* * *

– А тепер, дорогі друзі, я хочу звернутися до жінок, присутніх на нашому концерті. – Орест Лютий, зсунувши окуляри на кінчик носа, пильно вдивляється в зал. – Чи пам’ятаєте ви слова великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, який понад сто п’ятдесят років тому написав такі рядки… Я їх почну, а ви продовжите. Добре? «Кохайтеся, чорноброві, та не з…»

– Москалями! – піднесено і радісно вигукують дівчата у залі.

– Молодці! Чоловіки, пригорніть до себе своїх коханих, поцілуйте їх ніжно за те, що пам’ятають заповіт Шевченка. Бо що є жінка? То – берегиня, муза, помічниця. Дружина, мама, донька, сестра. Без неї чоловікові самотньо і сумно. Тільки вона мудрим тихим словом, лагідним поглядом, щирою вдачею може допомогти чоловікові долати перешкоди, сумніви та негаразди. Тримати удари долі. Не обслуга, не рабиня, не домашня тварина, не гетера і не самиця, але велика любляча жіноча душа у союзі з божественною природою чоловіка можуть породити гармонійний подружній союз – найвищий прояв вищої любові, в якому народжуються щасливі й здорові діти – запорука процвітання нації і життя на землі. Але трапляються винятки, – Орест сумно поводить плечима. – Так от, саме тим дівчатам, що забули слова великого Шевченка, і присвячується наступна пісня.

Вступає бандура.

– Бандура! – зачувши перші акорди, Орест патетично здіймає руки до неба, – душа української музичної культури. Яка традиція, шляхетність, історія! Який складний і водночас бездоганний устрій – шістдесят чотири струни! Порівняйте з російською балалайкою, яка їх має аж три… (У залі гомеричний сміх.) До речі, пісня, що ми її зараз виконаємо в російсько-шансонному варіанті, називалася абсолютно вульгарно: «А бєлий лєбєдь на пруду». В нашому, українізованому, шляхетному переспіві вона називається «А чемний леґінь у саду» (оплески в залі). Орест співає:

Я всажу тобі ніж, прямо в серце, у груди… Й злегка так проверну гайдамацький той ніж. Це є помста моя за брехню і облуду, І не треба кричати: «Як не віриш, то ріж!» (Двічі) ПРИСПІВ. А чемний леґінь у саду ховає дівку молоду, У тім саду, куди тебе я приведу. (Двічі) Подивись навкруги – бачиш небо і гори! То вкраїнська земля, то наш батьківський край. Не кохай москаля, не кохай, чорноброва, Я благаю тебе – москаля не кохай! (Двічі) ПРИСПІВ. А ота, що в землі, – та Шевченка забула, Покохала туріста з Твєрі чи Пєрмі І отримала блядь від такого загула П’ять ударів ножем із возможних шесті. (Двічі) ПРИСПІВ. А чемний леґінь у саду ховає курву молоду, У тім саду, куди тебе я приведу, А чемний леґінь у саду ховає курву молоду, У тім саду, куди тебе я….. (УПОВІЛЬНЕННЯ!!!)

(Орест, ніби відспівуючи покійників, перелічує імена.)

Галя, Катя, Маня, Наташа, Лєночка, Ірина, Марина, Свєта, Таня, Вєра, Оксана, Мар’яна, Зоряна, Руслана, Мирослава, Олександра, Віталіна, Вікторія, Ізабелла, Анжела, І всіх вас, суки-бляді, що Шевченка забули… приведу!

* * *

Того вечора я допізна читав дітям казки. Потім ми трохи, вже вимкнувши світло, вовтузилися на ліжечках, і я, абсолютно щасливий, задрімав поруч із донечкою, занурившись носом в її пухке, пшеничне, щойно викупане волоссячко. Спав так міцно, що незчувся, як до кімнати зазирнула Анжела і, сівши навпроти, якийсь час дивилася на нашу сонну ідилію. Нарешті, поторсавши мене за плече, тихо проказала:

– Там вас розганяють…

– Куди? – я очманіло розплющив очі.

– Кажу, Майдан розганяють під три чорти.

– Що ти маєш на увазі?

– Щойно передали по п’ятому каналу, буцім площу оточив «Беркут». Пиздець підібрався непомітно…

Вона не ховала своєї зловтіхи, і переможні вогники блимали в її карих очах. Гордовито відкинула прядку волосся з обличчя і склала губки трубочкою. Мовляв: «І що тепер?»

Я підхопився з ліжка.

– Куди ти?

– Туди!

– Ти проміняєш оцих казкових дітей, оцей будинок, мене зрештою, на своїх сраних художників і друзів-пияків?

– Я йду туди за майбутнє оцих дітей.

– Ти ідіот?

– Мабуть, так.

– Щоб тобі там голову проломили, може, хоч тоді отямишся!

* * *

В ніч з 10-го на 11 грудня вдарив перший справжній мороз, градусів до дванадцяти, у повітрі кружляв лапатий сніг.

«Київ, вставай! Київ, вставай! Київ, вставай! – слухаю у машині по радіо пряму трансляцію п’ятого каналу. – Майдан оточено звідусіль. Щільні ряди силовиків стоять з боку Хрещатика, Інститутської та з боку Костьольної. Загальна кількість бійців сягає декількох тисяч. Судові виконавці зачитали вимоги до протестувальників, аби ті добровільно полишили периметр Майдану. Мітингарям лишають для відступу Хрещатик у бік Бессарабки, Прорізну та Богдана Хмельницького. Самооборона готується до штурму».

Піднявшись нагору Андріївським узвозом, я кинув машину на Десятинній і трохи шкутильгаючи (нога все ще боліла), пішки рушив на Майдан, страхаючись натрапити там на невиправну картину розгону.

Саме тієї миті, коли я вибрався на Михайлівську площу, морозне повітря розірвали звуки церковного набату. Дзвони ударили різко, гучно, захопивши мене зненацька. Я стояв ніби вкопаний, вбираючи усім тілом, усіма жилками та кісточками цей тривожний дзвін. Дістав був айфон, аби зняти це диво, але на морозі апарат швидко охолов і розряджена батарея вимкнулася. «Не буде як зателефонувати у разі чого…» – майнула тривожна думка. А дзвони все били й били, як вісімсот років тому під час татаро-монгольської навали. Гукали до міста: «Київ, вставай! Київ, вставай!»

Людей на площі не було. Тільки десь далеко, біля самої Софії, котилися вогники поодиноких авто.

Вирішив спускатися Михайлівською вулицею, яка теж була порожньою. У самому низу її перекрили два заведені КамАЗи з піском. Велетенські помаранчеві динозаври закурили увесь простір чорно-сірою дизельною кіптявою. Такі ж заведені КамАЗи стояли у прилеглих підворіттях – навмисне відрізали нам дорогу до втечі. А чи не перекриють і Бессарабку, щоб узяти всіх нас у кільце і повибивати, як кролів. Може, це пастка?

Я зупинився. Йти? Не йти? І тут мені стало по-справжньому страшно.

У затишку теплої кімнати в охайному будиночку під черепичним дахом сплять мої рідні, теплі, пахкі й пухкі біляві дітки – Андрійчик, Орися, Іванчик. Сплять і бачать кольорові сни з теплими океанами, яскравими птахами, щасливими татком і мамою, що, узявшись за руки, йдуть берегом моря. Навколо пурхають метелики, десь далеко грає музика: скрипки, віолончелі та гобой. Тихе родинне щастя, як на рекламних проспектах біблейської секти Свідків Ієгови.

І знову все залежить від тебе, друже. Обирай.

Попід стіною я протиснувся повз заведену вантажівку і побачив перед собою ціле море шоломів. Спецпризначенці стояли у кільканадцять рядів під самим Будинком профспілок. Схожі були на довге пасмо чорної ікри, яку відклала невідома гігантська риба на дні океану неба в заростях кам’яних водоростей. Ікра ворушилася у світлі ліхтарів химерними хвилями.

Озирнувся назад. Яскраво освітлена Михайлівська була майже порожньою, якщо не брати до уваги п’яну компанію, що, вибравшись з під’їзду, з жартами та сміхом перлася угору, наспівуючи російський хіт «Я уєду жить в Лондон…».

Знову повернув голову у бік «ікри».

«Як дивно, – подумалося, – життя триває і буде тривати, навіть якщо мене тут сьогодні вб’ють. І нічого не трапиться для цілого світу. Так само буде співати по радіо Григорій Лєпс, так само диктори будуть читати новини, а діти підуть у садочок. Зима змінюватиметься весною, а шістдесят другий автобус так само буде курсувати між Подолом і Печерськом, перевозячи пільговиків та бюджетників. І тільки мене вже не буде».

Але ця думка була якоюсь неосяжною. Я не міг збагнути цієї таїни. Як так? Мене не буде, а світ буде! Не може так статися. Адже я все одно десь буду: на небесах чи в іншому місці, й звідти спостерігатиму за цілим світом, братиму участь у його подіях.

Згадався ранній Тичина: «Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), Щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору». Що б він робив на моєму місці? «Трактор в полі дир-дир-дир» – навіть дітлахи знущалися в школі над Тичиною, бо система його зламала.

Що б вчинили Хвильовий, Курбас, Багряний? Що б вчинили інші, які відійшли вже у потойбіччя?

До нас підходить Франко, зосереджено ворушить вусами. Питає:

– Як воно?

– Та боремося потроху…

Стає поруч. За ним підтягуються Стус, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл. Із сусіднього підворіття із записничком в руках, як завжди трохи напідпитку, до нашої компанії доєднується Хемінгуей. Цмулить цигарку і лопоче англійською: «Юкрейн із фантастік! Юкрейн із фантастік!». Джек Лондон в автомобільному шоломі й крагах виринає з-під КамАЗа, показує мені великий палець, підморгує: мовляв, усе супер! Оно вже спускаються додолу Ремарк, Селінджер та Бредбері. Ведуть під руки старенького Папу Павла-Іоанна Другого та матір Терезу. За якусь хвилину за моєю спиною виростає ціла юрба святих для усього цивілізованого людства постатей. Навіть якщо захочу позадкувати, вони не дадуть. Отак деякий час стоїмо, затиснені між цегляною стіною та кузовом КамАЗа, з-під якого димить дизельна кіптява, і мовчки дивимося на море чорних шоломів.

І раптом на допомогу приходить Лао-цзи. Китайський мудрець у дивний спосіб, відомий лише монахам Шаоліню, проходить крізь стіну готелю «Козацький», стає поруч і, покручуючи в руках саморобні нунчаки, каже: «Жити – значить діяти! Вперед, хлопці!». Згадую, що в дитинстві трохи займався кунг-фу, набираю повні груди повітря, киваю головою – «ходімо», й ми всі робимо крок уперед. Розтікаємося Майданом, стаючи пліч-о-пліч з мітингарями.

Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках тримав довгий березовий дрючок.

– Де взяв?

Він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися протестувальники. Коли я підійшов до них, один молодий бородань (мабуть, вірменин) дав і мені такого ж.

– А я вас упізнав… Ви актор і телеведучий. А я теж збираюся до театрального інституту вступати цього року. А зараз я тут в самообороні на третій барикаді. Мене Сергієм звати. Дуже приємно!

Ми вітаємося «по-майданівськи» – кулак до кулака, бо в рукавичках.

Підходять художники СВХ Сем та Манекен. Народу на площі від сили тисячі півтори.

– Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін! – Леонід Комський, знаний київський антиквар та колекціонер, увесь час комусь телефонує, відсилає СМСки. – Давай бери телефон, дзвони, пиши…

– Батарея розрядилася, – кажу я, виймаючи з кишені безпорадний мобільний пристрій.

– І як з такими робити революцію?

Ми обидва нервово сміємося.

Біля Лядських воріт гуртується сама інтелігенція. Он Андрухович із товаришем, Жадан, Ройтбурд, Вайберг, Полежака, он Іван Леньо. А ще купа творчого люду – журналісти, артисти, бізнесмени. Таке враження, що тільки митцям ця революція і потрібна. Всі ходять, нервуються. Час від часу починаємо скандувати «Київ, вставай! Київ, вставай!» Підходять телевізійники-стрімери. Прямо з Майдану виходять у прямий ефір на «Громадському ТБ», «Еспрессо» та на п’ятому каналі. Закликаємо киян виходити.

Нас атакують близько першої ночі. «Беркут» легко прориває оборону на барикаді, що перекриває Інститутську в районі пішохідного місточка. Менти скочуються зі схилів, спускаються зі сходів і за декілька хвилин відганяють мітингувальників униз. Зчиняється галас, легка паніка, Майдан підхоплюється, і починається броунівський рух. Ось уже палає намет під стелою Незалежності.

– Той, хто без касок і без захисту, на передову не йде! Заходьте за периметр барикад, тримайте оборону всередині й біля сцени! – якийсь сотник самооборони добровільно бере на себе керівництво бунтівними митцями.

Через вузький прохід між барикадами заходимо у внутрішній периметр оборони і пробираємось до сцени!

Треба віддати належне багатьом народним депутатам, які раз у раз опиняються на передовій, намагаючись довести силовикам неправомірність розгону. Там і Кошулинський, і Іллєнко, і ще багато «свободівців». Навіть жінка – Леся Оробець.

– Атака з боку Інститутської. Тримаємо оборону! Підпираємо лаву ззаду! – Женя Нищук, оцінюючи ситуацію зі сцени, координує дії повстанців.

Люди в помаранчевих касках з гомілками, обв’язаними шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах), стають стіною на перетині Інститутської та Хрещатика і починають довгу штовханину з «Беркутом». Серед них я бачу Бурмиленка – нашого художника-плакатиста, який здалеку вимахує нам рукою. Обличчя просвітлене, натхненне. Риси чіткі, спокійні, наче іконописні. Тільки вуса хвацько стовбурчаться. Козак. Чистий антропологічний тип, що дивом зберігся у двадцять першому столітті.

Через годину починається штурм барикади на Хрещатику. «Беркут» намагається пробитися з боку профспілок. Самооборонівці чинять опір. В хід йдуть палиці, дошки, металеві шматки огорож, каміння з бруківки. «Беркут» пре і пре. Поволі, метр за метром відвойовуючи життєвий простір революції. Але й мітингувальники просто так не здаються. В руках у них з’являються перші трофеї – металеві щити, навіть один шолом – тягнуть на сцену і демонструють повсталому люду, звертаючись до правоохоронців: «Ми мирні громадяни! Припиніть виконувати злочинні накази влади. Зупиніть наступ!»

Десь о пів на третю на сцені з’являється Кличко, і Майдан вітає боксера вигуками: «Давай до нас! Давай до нас!» Його поява додає людям сил і вони, натиснувши на беркутню, зупиняють навалу.

Ми з художниками стоїмо у натовпі плече до плеча і важко дихаємо. Пара виривається з ротів. Будь-який поштовх на передовій віддається й у задні лави. Але народ стоїть вперто. «І раз, і раз, і раз!» – чути з боку силовиків, коли ті напирають. «Нумо всі! Нумо всі!» – відповідають мітингарі.

– Відтепер я знаю, як почувають себе бички у стаді! – жартує Манекен.

– Бички у банці в томатному соусі, – сміється Сем. – Сьогодні бачив як люди у метро співають гімн України. Це пиздець! Неймовірне видовище, коли чотири ряди ескалаторів виводять «Ще не вмерла»!

– Господи, помилуй рабів твоїх і захисти їх омофором своїм Божа Мати, святі Янголи Господні, змилуйтеся над нами і даруйте нам сили перемогти у святій боротьбі за правду, – на сцені моляться священики усіх конфесій.

Я не можу повірити у те, що все це відбувається з нами, допіру мирними людьми, які ростили дітей, ходили на роботу, теревенили про якісь дрібниці. Сотні народу, як один, ставши плече до плеча, чинять справжній, організований силовий спротив владі. Це ж стаття! Від трьох до восьми років позбавлення волі. Всі ми – злочинці. Варто тільки зараз «Беркуту» взяти нас у кільце, і вже ув’язнені.

Всі входи до підземних переходів застелені слизькою поліетиленовою плівкою, яку раз у раз поливають водою. Хтось у натовпі каже, що силовики можуть зненацька атакувати з-під землі, діставшись до станції «Майдан Незалежності» на метро. На цей випадок біля підземних переходів поскладали купи дрючків, дров, цеглин та іншого оборонного причандалля. Виходи забарикадували діжками, дошками та шматками металевих огорож.

Ти намагаєшся відволіктися на якісь розмови, жарти, але той тваринний страх, який заповз під шкіру на Банковій, раз у раз виринає в ділянці сонячного сплетіння і підкочує до горла раптовими приступами серцебиття. Спадає з обличчя маска удаваної безтурботності, й робиться воно суворим, зосередженим. Страшно. «Нумо всі! Нумо всі!» – кричиш щосили, вихекуючи із себе цей страх, і, підібравши руки до грудей, плечем тиснеш на спину того, хто стоїть попереду, тому що ззаду так само тиснуть на тебе.

– Зберігаємо спокій! Тримаємо лаву! Гуртуємось біля сцени. Потрібні бійці для оборони з боку ЦУМу. Звідти йде атака, щоб зайти нам у тил!

Женя Нищук – головний комунікатор. Після перших спроб штурму голос його стає спокійнішим. Частина людей вирушає до ЦУМу.

– Дивись, але ж прибувають! – каже Сем, піднімаючись навшпиньки й озираючись назад. Народу на Майдані справді стає значно більше.

Кияни пруть з боку Прорізної, спускаються малими потічками провулками, що збігають на Майдан, пробираються через Городецького. Кажуть, таксисти безкоштовно доправляють людей у центр міста.

Цієї ночі силовики не дійшли до сцени метрів з тридцять. Вони потрощили намети біля стели Незалежності та біля Будинку профспілок. Намагалися підігнати важку техніку з боку Інститутської, але мітингарі, кидаючись під колеса вантажівок, не дали того зробити. Барикаду біля ЦУМу було прорвано, і наші забарикадувалися у будівлі мерії. Там теж відбувався справжній бій.

Близько шостої ранку забираються вантажівки з Михайлівської. Потім відводять «Беркут» від Будинку профспілок. Останніми полишають позиції бійці з Інститутської та Хрещатика.

Коли густу грудневу ніч проривають перші сірі плями світанку, вся чорна наволоч кудись зникає, розчиняючись у світлі нового дня, ніби її і не було. Десь далеко за хмарами встає сонце. Воно є! Просто на час сховалося. Але прийде пора, коли його промені розірвуть важкий сніжний морок і засяють усім нам, віщуючи новий день і нову епоху.

Восьма ранку. Ми плачемо, розмазуючи по обличчях сльози, обнімаємося, п’ємо біля палаючих діжок якийсь чай.

У повітрі кружляє красивий лапатий сніг і тихо засипає бунтівне непокірне місто, що відстояло своє право називатися столицею вільної держави.

Ми перемогли! КИЇВ УСТАВ І ВНОЧІ!

Пісня четверта Народная шахтьорская

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Народная шахтьорская»)

Тим часом концерт в Українському домі триває.

– Чи є у нас в залі українці зі Сходу? – питає Орест Лютий, і в залі здіймається декілька десятків рук.

– Є-є-є!

– Привітайте наших побратимів із Донецька, Луганська, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, – просить Орест, і публіка вибухає оплесками. – Вам зараз найважче. Ворог прийшов на вашу землю і нищить оселі, підступно вбиває ваших дітей і батьків, перекладаючи відповідальність на Українські збройні сили. Всі, хто був на Майдані, в один голос скажуть, що мова нас ніколи не розділяла. Бо Україна – це не тільки мова, це стан духу. Майдан передусім – повстання вільних людей проти рабства і поневолення. Як у славній Запорозькій Січі втікачів звідусіль не роз’єднувала відмінність у мові, так і на Майдані ніхто не зважав на те, якою ти мовою говориш. Або ти вільна людина, що відстоює тут свою гідність, або – за двісті гривень «мітингуєш» під прапорами Партії регіонів у Маріїнському парку.

Тому дякую вам, наші побратими зі Сходу, за те, що ви з нами. А чи є в залі українці з півдня? Херсон, Миколаїв, Одеса, Крим?

– Є-є-є-є! – озиваються в залі.

– І вам велика шана і подяка за те, що були поруч, за те, що серед загиблих героїв Небесної сотні є наші побратими з Керчі, Севастополя, Одеси… Бо не з росіянами і російським народом воюємо, не з російською мовою, але з тією заразою, що зветься великодержавний імперський шовінізм.

Росія зараз смертельно хвора на цей вірус. Бацила брехливої пропаганди уражає клітини мозку і запускає незворотні процеси зміни свідомості. І ось уже здається, що навколо суцільний морок, всесвітня змова, геї, піндоси, чурки, хохли, грьобані прибалти, япошки, які тільки й мріють учинити насилля над світлою і непорочною Росієй-матушкой. Не може холопська натура їхня зрозуміти бажання людини бути вільною, а не мати над собою царя-батюшку! «Нема-бо влади не від Бога!» – улюблена приказка московських попів. А хто проти – або гей, або жид, або лібераст, що продався Америці. Хоча говорить в них елементарна заздрість. Бо ми змогли скинути тирана, а вони – ні. Але лишається і в Росії багато гідних людей, що проявлять себе найближчим часом.

Це вони – нащадки Пушкіна, Лєрмонтова, Чаадаєва, Герцена, Толстого, Маяковського, Пастернака, Висоцького, Окуджави – всіх тих, чиє життя спотворила або вбила російська великодержавна машина, – виходили на Болотну площу і билися за вільну Росію, а тепер уболівають і за наш Майдан. Дякуємо вам, вільнолюбні росіяни, російськомовні українці півдня за ваш дух і вашу сміливість! Разом до перемоги! (Оплески.)

Чи є захід України? Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Волинь, Рівне, Хмельницький, Житомир? Чи є серед нас страшні, кровожерливі бандерівці, які ночами біля вогнищ п’ють кров російських немовлят?

– Є-є-є-є! – Сміх у залі…

– Скільки жидів ви повбивали, скільки синагог зруйнували під час Майдану? Га? Іще один міф, який революція розвіяла на прах: буцім українці – антисеміти! Навмисне роздмухували і роздмухують цю тему наші вороги, аби не дати Україні відбутися як незалежній державі, бо знають, наскільки пильно придивляється до всього, що коїться у нас, світова єврейська спільнота. Та й кому, як не євреям, що чи не дві тисячі років жили без власної держави, не зрозуміти нас у нашій боротьбі! Десятки, сотні єврейських хлопців стояли на барикадах поруч із українцями, росіянами, білорусами, грузинами, вірменами, татарами та представниками інших народів. Ані релігія, ані національність нас не розділяли. Бо відчуття правди – воно єдине для всіх. І як єдиний Бог, так і ми єдині в любові до істини!

А західнякам – окрема подяка за те, що зберегли в своїх серцях отой справжній бунтівний український дух, за те, що були локомотивом революції, за те, що робили свою справу наполегливо, вперто перли плуга, вірили й молилися з усіма нами! (Оплески в залі.)

– Ну і, нарешті, центр України. Чи є Черкаси, Кіровоград, Суми, Полтава, Вінниця, Чернігів… (Орест робить паузу) Київ і Київська область… – У залі здіймається ліс рук. – Дякуємо вам за відвагу, згуртованість та безвідмовність у життєзабезпеченні Майдану. Окрема подяка усім київським журналістам, телеведучим, артистам, київській інтелігенції, що натхненно робили свою справу у правдивому висвітленні всіх подій, чинячи інформаційний, культурний та інтелектуальний спротив.

Брехливі пропагандисти намагалися представити нас світові як збіговисько люмпену та кримінальних покидьків, але ваші статті, ваші програми, ваші новини висвітлювали і проясняли справжню суть революції, в основі якої лежало базове право людини на повагу з боку держави, верховенство закону, перспективу гідного, цивілізованого майбуття. Дякуємо вам! (Оплески в залі.)

А тепер обніміться, брати мої, бо зараз звучатиме улюблена пісня Януковича… (У залі сміх і легка розгубленість.) Не лякайтеся, ми дійсно трошечки українізували улюблену пісню колишнього президента «Спят кургани тьомниє». Джерела у владі нам донесли, що він таки слухав її у нашому виконанні й навіть сказав: «Повєсіть за яйца подонков», але, як ви бачите, не встиг… (Сміх.)

Ми присвятили цю пісню нашим російськомовним побратимам зі сходу, зокрема тим, які зараз служать у добровольчих батальйонах «Донбас», «Азов», «Айдар» та інших. Під час пісні можна злегка погойдуватися у такт, символізуючи Єдність, Соборність та Неподільність України. Давайте разом. Право-ліво, право-ліво…

Сплять кургани в темряві, У ночі загублені, І туман хитається Сивий та густий. Крізь шляхи розйобані І цехи розпижжені Вийшов у донецький степ Хлопець молодий. Там на шахті вугільній, Старій і занедбаній, У забої схований Автомат лежить. Вірний шмайсер дідовий Новими набоями Та й на справи гарнії Хлопець начинить. Час прийшов помститися, Час прийшов сквитатися, З мордами зажратими Владної юрби — За дітей покинутих, За удов знедолених Буде бити наволоч Хлопець молодий. Комсомольці-ленінці Стали олігархами, А народ обкрадений Жебрає в лайні, За батьків ошуканих, За життя поламане Буде мстити злодіям Хлопець молодий. ПРОГРАШ – «Два кольори» Сплять кургани в темряві, У ночі загублені, І туман хитається Сивий та густий, «На работу нужную, На дєла хорошіє»… Вийшов у донецький степ Хлопець молодий!

* * *

Вони прийшли як цунамі, як сарана, впали, як одна з великих кар єгипетських – ніхто до кінця не розумів масштабів і наслідків цього лиха. Комусь навіть здавалося, що в Україні, наче в Америці, склалася стала біполярна партійна система, де обидва боки врівноважують одне одного і спроможні до компромісу. Але не так сталося, як гадалося.

Вони – це «донецькі».

Назва досить умовна, бо прив’язка до конкретного регіону не є топонімічною константою. «Донецькі» – явище, скоріше, соціально-антропологічне, воно виокремило певний людський психотип, чиє становлення припадало на 90-ті роки минулого століття, а розквіт відбувся з приходом до влади донецьких олігархічних кланів та їхніх ставлеників.

«Донецький» – то синонім людини зі статками, але безумовно і безпросвітно пострадянської, інколи розумово обмеженої, з неповноцінною та неякісною освітою, вихованням, варварськими, часом делінквентними звичками, жаргоном, лексиконом, манерою поведінки тощо. В останні роки в соціумі навіть з’явився неологізм – «ти що, данєцкій», – коли йшлося про людину, котра порушує цивілізовані побутові та соціальні норми, вирізняється грубістю, невихованістю, яку часто компенсує підвищеним коефіцієнтом споживацької спроможності. «Бабкі рєшают усьо!» Серед ментальних рис цієї породи людей особливо виділялися… (написав це і сам розсміявся), «ментальні риси» – це від слова «мент», чи що?

А й справді, антропологічний тип мента для «данєцкого» є дуже розповсюдженим. Тривале перебування на державній службі накладає безумовний відбиток на антропологічні риси носія «донєцкой» ментальності, яку можна коротко охарактеризувати як – тупорилий хам.

Хоча трапляються і винятки.

Віднедавна «данєцкіє» навчилися непогано вдягатися і, навіть, говорити щось зв’язне. Вони понабирали собі спікерів, які, вживаючи типову російську великодержавну риторику: «руський мір», «дєди воєвалі», «фашизм поднімаєт голову», «європа-гейропа», «стабільность, порядок, процвєтаніє», – в умовах реальної української демократії набирали незлий процент ностальгуючого за СРСР електорату в депресивних східних областях і в такий спосіб легалізували свою владу, побудовану за принципами кримінальної ієрархії.

Злиття криміналу і держави в сучасній Україні досягло нечуваного розмаху, аж ген тієї межі, коли відвертий ґвалтівник і злодій став президентом. Усвідомлення цієї потворної реальності вводило багатьох порядних людей у стан анабіотичного наркозу, культурологічного шоку. Всі знання, всі книжки, всі шляхетні гуманістичні принципи виявлялися непотрібними і зайвими. Бо що ти розкажеш дітям гарного, розумного, доброго і вічного, коли керманич твоєї країни – гопнік! Не знаю, як такий факт сприймали люди на сході (може, вони й звикли до таких стосунків), але більш-менш адекватні люди не хотіли миритися із таким розвитком подій.

Те, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го – ніхто не чекав. Усі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася, ніби зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж доки не вигризла, не висмоктала наші почуття та емоції до краплі.

Епіцентр революційно-мистецького життя з підпільного революційного штабу «Бактерія» перемістився на «Мистецький барбакан».

(«Барбакан» – середньовічна фортифікаційна споруда, розташована зазвичай перед головною брамою замку; вона першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. – Прим. автора.)

Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркута» в ніч з 10 на 11 грудня. Про необхідність Барбакану заговорили саме після того штурму. Дмитро Жила – архітектор за фахом, співзасновник та натхненник «Бактерії», запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних баталій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування – навпроти виходу з метро «Хрещатик» на розі з Прорізною.

Від першого дня стіни Барбакану було прикрашено роботами художників СВХ й упродовж усіх наступних днів революції він став справжнім місцем мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво та натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння».

Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і маргіналізувався.

Ніде гріха діти, від бездіяльності та безпорадності інколи й побухували.

Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ бажав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі та мимрили «без провокацій, без провокацій».

Почалися репресії. По-звірячому побили журналістку Чорновол за те, що викривала корупційні схеми. У активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я відбирали права, когось амністували, когось, навпаки, засадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16 січня – Рада прийняла «диктаторські закони», що заборонили громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках, носіння камуфляжу тощо.

Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, всі митці нашого угруповання зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади – кожному світить мінімум по десять років. Дехто навіть повидаляв свої акаунти у соцмережах.

Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці – Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник!), що видралися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, – то революція могла б безславно закінчитися того ж дня.

Опозиція відверто зливала Майдан, і стотисячний натовп, який зібрався на площі, починав танути на очах.

Розпач був крайній.

«Хотілося сісти, затиснути голову між колін і плакати від безпорадності! – ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер і продюсер Данило Ковжун. – Усі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна справа Інтернет, а інша – реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану „запросив“ усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав: „Ходімо?“, я відповів: „Ходімо“. І ми пішли. На той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з „Беркутом“. Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника, і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Потім бусік відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік. Ну, продовження ви вже знаєте…»

Отак просто і невимушено розказує він про початок нової фази революції.

«А хто бусік запалив?» – питаєте ви.

«Та наш барбаканівець Гєна Бублік».

І почалося «вогняне Водохреще». Страшне, люте, безкомпромісне. Країна не спала цілу ніч, прикипівши до моніторів комп’ютерів та екранів телевізорів, де наживо транслювали події з Грушевського.

Запалала ментовська техніка, запрацював водомет. Забили бойові барабани, зроблені нашвидкуруч з металевих бочок, трубач заграв «Лєнта за лєнтою». Почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння.

Близько 19.00 з’явилися перші важкопоранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути убік світло-шумову гранату, відірвало кисть руки). Менти почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах.

20-го січня вдень з’явилася перша катапульта. Бійці опановували нові методи боротьби – салютні установки та требушети, з яких гатили по силовиках з-за лінії барикад. Усе навколо скидалося на справжнє середньовічне побоїще, яке, навіть за буйної фантазії, важко було собі уявити у 21 столітті.

Революція отримала нове дихання!

Пісня п’ята Гаспада малороси

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Гаспада малороси»)

На той час Анжела з дітьми поїхала відпочивати до Єгипту і слала мені звідти прикольні, на її думку, СМС: «Обдолбілісь там маріхуаной, глаза водкой позалівалі і людєй живьйом палітє? Ето називаєтся рєволюція? Хе-хе… Ну-ну…». Або: «Ви там совсєм чьолі охуєлі? Дєті в Кієв боятся возвращаться. Дебіли майданутиє!»

«Дебіли» ж тим часом зібралися в «Бактерії» і вирішили – все, що відбувається на вулицях, має бути зафільмоване, записане, сфотографоване і залишене дітям у спадок як видатна історична подія, час народження нової якості національної свідомості та формування нової української ідентичності, про що так довго мріяли покоління українських митців. Саме тоді я вирішив продавати офіс, аби за отримані гроші профінансувати усі можливі витрати – зйомки фільму, видання великого історично-мистецького каталогу «Майдан. (Р)Еволюція духу», випуск нового диска Ореста Лютого «Сувора українізація», а також організацію художньо-мистецьких виставок для експонування і пояснення значення революції за кордоном. Згадані вище культурні ініціативи мала об’єднати нова мистецька платформа «Український культурний фронт», до чиєї діяльності долучилися вільні митці й деякі інституції. Установча нарада відбулася 21-го січня, а вже наступного дня ми мали намір заявити про організацію публічно.

Страшним видався для України тогорічний День Соборності, що припав на середу. З ночі пішов густий сніг. Фронт протистояння пролягав по вже устояній межі – між аркою стадіону та дитячим магазином-бутіком «Лапін хаус» на протилежному боці вулиці. Вогні на Грушевського майже згасли, і тільки біля самої арки всю ніч грілися протестувальники, підкидаючи до вогнища старі покришки. Поруч рядами стояли ящики з коктейлями, захищені від пострілів дерев’яними щитами.

Варта на самій барикаді не спостерігала з боку «Беркута» активних дій. Декілька рядів міліціянтів цілу ніч стояли на рівні сходів до музею, перекриваючи Грушевського. Ще пару сотень розосередилися Маріїнським парком. Часом якась група відступала нагору, аби погрітися в автобусах, припаркованих біля Кабінету Міністрів, а їх заміняли інші. Невеликі ротації відбувалися цілу ніч.

Близько пів на сьому ранку, коли ще й не розвиднювалося, побратим «Фарт» з четвертої чоти «Правого сектора» з даху згорілого автобуса побачив угорі жвавий рух.

– Пильнуй! – крикнув він сиплим від курива та морозяного повітря голосом, прохекався і ще раз, трохи голосніше, кинув уже в бік бійців, що куняли біля колонади.

– Що там?

– Формують колони!

– Багато?

– Та трохи є!

Барикада заворушилася. Хлопці вилізали зі своїх схованок і дерлися нагору, аби на власні очі оцінити кількість новоприбулих ментів.

– Ні хєра собі. Так їх же декілька сотень!

– Певне, готують повну ротацію…

– А може, то атака?

– Дзвоніть хлопцям на Майдан, у профспілки, хай підтягуються!

– Ну шо, окропім снєжок краснєнькім!

– Тіпун тобі на язик!

– Покришки запалювать?

– Ще рано. Давай подивимось, що будуть робити…

Атака почалася несподівано. Десь близько години біля Кабінету Міністрів «Беркут» формував штурмову колону. Суворі командири, які сьогодні йшли разом із простими бійцями, майже потайки віддавали накази:

«Базове стратегічне завдання – загнати всіх за периметр Майдану. Основний прорив іде з боку Маріїнського парку. Перший штурмовий загін відволікає увагу на себе, прицільним вогнем зачищає барикаду, потім іде атака світло-шумових гранат. Другий підрозділ атакує з боку парку, намагаючись вирватися на оперативний простір. Після прориву у бій кидаються основні підрозділи. До барикади підганяються автозаки й автобуси. Ще буде БТР. Завдання – якнайшвидше розібрати барикаду і відтягти згорілу техніку. Затримувати всіх без винятку, окрім преси в уніформі. З цими теж без церемоній. Менше свідків, менше проблем. Зброю вживаємо на ураження. Б’ємо в голову і по відкритих частинах тіла. Бачимо камеру чи фотоапарат – знищуємо».

– Так что, будєт сєгодня охота? – старший сержант кримського «Беркута» Серьожа Малофєєв підморгнув своєму другану із Керчі Артьому Водянову.

– Сука, будєт, мамой клянусь! – пошепки відповів той, закладаючи у помпову рушницю білі гільзи травматичних патронів, серед яких була й одна червоного кольору. – Отвєтят за Коляна, уроди!

– Картєч ілі пуля?

– Картєч дєвяточка.

– А єщьо есть?

– Єсть пару штук.

– Давай!

Близько десятої я прокинувся у своїй холостяцькій квартирі від далекої і вже, здавалося, звичної канонади, чутної крізь розчахнуте на провітрювання вікно. Я ще не знав, що то була вже друга за сьогоднішній ранок атака. Потягнувшись до айфону, зайшов на сайт «Української правди». «НА ГРУШЕВСЬКОГО ВБИТО ПРОТЕСТУВАЛЬНИКА» – у стрічці новин надруковано великими літерами і виділено червоним кольором. «Сьогодні близько восьмої години ранку, після вранішньої атаки „Беркута“ у відділення волонтерського медичного пункту на вул. Грушевського доставлено тіло молодого чоловіка 20–25 років з вогнепальним пораненням у голову і груди. Наразі ім’я вбитого невідоме. Загалом за останні дні це вже друга жертва серед протестувальників. Напередодні в одній з київських лікарень помер протестувальник, якого було скинуто бійцями „Беркута“ з колонади стадіону ім. Лобановського».

Перша жертовна кров. Вона пролилася 22-го січня. І все знову змінилося. Люди на вулицях, новини, небо над Києвом. Важке, душне, воно наче ватою навалилося на місто, незважаючи на десятиградусний мороз. Безперервно сипле снігом. Колеса машин місять сіру халву на дорогах. По всьому Києву в різні боки – сирени «швидких допомог».

– Кажуть, понад двісті людей поранено!

Ми з Марічкою, художниками та знімальною групою сидимо у львівській кав’ярні шоколаду внизу Андріївського узвозу, втупившись у свої мобільні пристрої.

– Кличко пішов на переговори до адміністрації президента.

– Тягнибок скликає усіх на 18.00.

– Евакуюють прилеглі до Майдану будівлі.

– Буде штурм.

– Буде штурм.

– Буде штурм!

– У кого є зброя?

– Так, увага! Ось конкретика! Потрібні знеболювальні, шовний матеріал, шприци, – каже Марічка, заходячи на сторінку волонтерської медслужби Майдану.

– Скидаємось, хто скільки зможе.

Поки ми збираємо гроші, я резюмую:

– Післязавтра, якщо будемо живі, знімаємо нові кліпи для Ореста Лютого. Оператор, освітлювачі та художник – у «Бактерії» о 8.00. На дев’яту – режисер, гримери, музиканти і я. О десятій – мотор. Знімаємо до переможного кінця. Скільки там вийшло?

– Майже три тисячі.

– Прекрасно, хто зі мною до аптеки?

Дорогою до Майдану біля центральної брами Михайлівського собору записуємо з друзями короткий відеозаклик. У наших руках український прапор. «Дорогі брати і сестри, українці, сьогодні на вулиці Грушевського пролилася перша кров. Кулями у груди вбито двох наших побратимів. Влада перейшла межу і тепер знаходиться поза законом. Ми як громадяни України відмовляємося визнавати таку владу легітимною і на знак цього перевертаємо український прапор жовтим кольором догори. Віднині цей перевернутий прапор є символом нашої громадянської непокори та знак SOS для всіх цивілізованих країн із закликом підтримати молоду українську демократію в її боротьбі проти злочинного режиму».

Відразу ж викладаємо відео на своїх Фейсбук-сторінках. За пів-години понад тисячу перепостів. Соціальні мережі – найпотужніша зброя революції. Спускаємося на Майдан.

Ліки приймають прямо біля входу до Будинку профспілок. Всередину пускають не всіх. «Правий сектор» і самооборонівці, взявши одне одного за праве плече, довгими ланцюгами просуваються у натовпі, вирушаючи на передову. Відразу впадають в очі трофейні, відбиті у «Беркута», щити і суворі металеві ментойоби, що прийшли на заміну дерев’яним кийкам від лопат. На комусь уже з’явилися куленепробивні жилети і військові каски. Справжньої зброї у руках не видно, хоч раз у раз чується: «Якщо попруть на першу барикаду, нам є чим їх пригостити!» Дітей і жінок просять покинути периметр Майдану.

– Зустріла подругу, – каже Марічка, – просять допомогти на кухні.

– Добре, пишіть, коли що. Післязавтра знімаємо, не забудьте!

– Бережіть себе!

Передова десь там, за барикадою, і туди пропускають тільки чоловіків або жінок у медичній формі. Хрещатик відкритий на два входи і виходи. На випадок штурму їх звузили максимально. Вихід з Майдану – праворуч. Вхід – ліворуч, якщо дивитися у бік Європейської площі. Варта самооборони чатує, пильно вдивляючись в обличчя. До Києва завезли кілька потягів «тітушок» з Миколаєва та Донецька. Одні гуртуються біля Родіни-матєрі й у Маріїнському парку, інші – поблизу річкового вокзалу. Кажуть, що ще частина – в районі Борщагівки. Отримали завдання окремими групами просочуватися на Майдан для влаштування провокацій.

«Буде штурм. Буде штурм. Буде штурм!»

А сніг тим часом сипле все сильніше. Люди набивають ним мішки і щільно укріплюють барикади, поливаючи мішки водою з прозорих хрустких бутлів. Воду постійно підносять волонтери з навколишніх будівель. Самоорганізація дивовижна. Кожен обирає собі справу за покликом серця і включається у роботу.

«Потрібні добровольці до лікарні на Підвисоцького і до Олександрівської. Чергувати у травматологічних відділеннях. Менти забирають наших прямо з лікарняних палат. Потрібна фіксація, оповіщення і захист. Збір біля Поштамту. Максимальний перепост у соцмережах».

«Потрібні вантажні автомобілі, пікапи, все, чим можна возити покришки. Точка збору Михайлівська площа. Там є координатори. Точка прибуття ЦУМ. Треба укріплювати Лютеранську і Прорізну, бо кажуть, атакувати будуть і звідти. Максимальний перепост у мережах».

«Потрібні порожні мішки для будівельного сміття».

«Потрібен бензин».

«Потрібні наколінники».

«Потрібні лопати».

«Потрібні порожні пляшки і монтажна піна».

«Потрібне відпрацьоване машинне масло».

Коктейлі готують майже біля усіх наметів. Звичайний рецепт – дві третини бензину й одна третина відпрацьованого машинного масла. Потім у заповнену не до кінця пляшку вставляють шматок скрученого бинта, отвір закорковують чи заливають монтажною піною. Зрештою, у кожного намету свій рецепт. Готовий продукт складають у ящиках біля ларків «Морозиво». Один – неподалік метро «Хрещатик», інший – біля Прорізної. Основний пункт – ларьок біля виходу до Європейської площі.

– А ми ще додаємо трохи пінопласту, розчиненого в ацетоні. Це значно підвищує температуру горіння. Виходить майже напалм.

Митці на Барбакані теж відкрили коктейль-бар. Працюють творчо й плідно. Пляшок із сорок торохкотить у сумках.

– Допоможеш занести на Грушу?

Я киваю головою, і разом з Вансою, Семом, Митею та Шемотюком вирушаємо на передову. Митя налаштований рішуче.

– Я знаю прохід через інститут мовознавства на дах. У мене там мама працювала двадцять років. Аби пустили… Там з даху відкривається чудова позиція, з якої можна накрити беркутню згори. Або прямо з вікон…

– Небезпечно. Кажуть, там снайпери все тримають під контролем. Жизнєвського вбили кулею 7,62. Стріляли прицільно.

– Звідки?

– Думаю, що з того ж інституту мовознавства або із сусіднього будинку, там, де ремонт іде і звідки робітників погнали…

– Ви бачили, як беркутня над козаком знущалася?

– Де?

– У мережі виклали відео, де ці покидьки роздягли догола нашого козака, якого упіймали вранці, дали йому в руки льодоруб і фотографуються з ним…

– Підараси…

Прилаштувавшись у довгу чергу, що купчиться до виходу з Майдану, повільно рухаємося вперед.

«Знайшли у лісі труп. Вербицький. Уже троє загиблих. Нігоян – вірменин, охоронець із самооборони. Жизнєвський – білорус з УНА-УНСО, Вербицький – активіст, львів’янин. Перша кров. Рубікон перейдено. Пиздець Янучарам. У цій війні програє той, хто проллє першу кров. Вірменин. Білорус. Українець. А що Кличко? Знову закликає до спокою? Збір о 18.00. Тягнибок кличе. Буде штурм. Буде штурм. Буде штурм».

Годинник на вежі Будинку профспілок показує пів на шосту вечора. Я кидаю на нього погляд перед тим, як завернути на Грушевського. Тут знову гаряче. Знову калатають по стовпах, металу та порожніх бочках. Шини палають на тому місці, де ще сьогодні зранку стояла спалена техніка. Стихія на нашому боці. Кволий вітер несе отруйний чорний дим у бік беркутні. За великим рахунком, відучора позиції не змінилися. Після декількох вранішніх і одного денного штурму «Беркут» відступив, і вогняне протистояння продовжується з новою силою. Народ активно лаштує снігову барикаду на лінії входу до інституту мовознавства. Музей закритий і, вочевидь, евакуйований – не горить жодне вікно.

– Хто зі мною? – озивається Митя і підморгує нам.

Вони з Шемотюком повністю готові до бою. Гірськолижні шоломи, саморобні захисні жилети з поліуретану, наколінники. За останні три дні мирні працівники інтелектуального фронту стали справжніми берсерками і рвуться на передову.

Ми лишаємось за сніговою барикадою, а хлопці, узявши по парі пляшок, кидаються у саме пекло. Хвилин за п’ять вони повертаються за новою порцією «революційного тепла».

– Далеко стоять, не докинути…

– Давай зайдемо з боку колонади…

– Там прострілюється…

– Та хєр з ним… Пішли!

– Пішли!

Все, нема вже Миті, нема Шемотюка. Є двоє налитих адреналіном дикунів, готових битися і рвати зубами прокляту беркутню – вони поринають у полум’я і вискакують з нього оскаженілі, замурзані, щасливі…

– Я майже влучив, ти бачив?

– Та бачив, бачив!

Беруть пляшки і знову зникають там, де вирує, клубиться чорною віхолою пекельне полум’я. Рвуться світло-шумові гранати. Протестувальники стріляють феєрверками в бік міліції із саморобних требушетів. «Правий сектор» готується до атаки з боку стадіону. Афганці теж підносять коктейлі, активно працюють на протилежному фланзі.

Минає хвилина, три, п’ять…

– Митьку поранили!.. – захеканий Шемотюк майже падає нам на руки. – Лежить непритомний там… Влучили в око! Я його відтягнув, скільки міг, потрібна допомога!

– Він же у шоломі?!

– Потрапив у дим, відкрив забрало, щоб продихатись, а вони йому прямо в обличчя поцілили.

За сніговою барикадою метрів тридцять суцільної ковзанки. Чорна крига усіяна уламками бруківки, стріляних гільз, шматків паркану, бочок, металевих труб і ще казна-чого… Ми біжимо до Миті, що лежить якраз посередині між вогняною стіною і барикадою. Руки розкидані в сторони. Обличчя залите кров’ю. На місці правого ока суцільне криваве місиво. Тягнемо, тягнемо…

Тридцять метрів до рятівного отвору барикади видаються вічністю. Ейнштейнова теорія відносності діє! Час трансформується і згущується до стану плазми. Вогняна стіна, за яку падають світло-шумові гранати. Вибух і глухота. Спалахи салютів. Якісь роззявлені роти, перекошені обличчя, їдке повітря. Рятівний отвір у барикаді такий далекий і майже недосяжний. Митина рука, безживна, чорна і обпечена, метляється у мене перед очима. «Аби не в голову, аби не в голову!» – скаче від скроні до скроні думка, бо ми втрьох без шоломів. Нарешті рятівний отвір. До нас підлітають медики:

– Що з ним?!

– Гумова куля в око!

– Живий?

– Так. Дихає…

– Швидше на Європейську! Там чергують «швидкі»!

Митине око врятувати не вдалося. Відтепер він принципово носить чорну пов’язку і відмовляється від скляного протезу.

– А пам’ятаєте, який прикольний банер тоді висів на Груші, – коли вип’є, все одно любить згадувати той день. – 2014 рік. Аквапарк. Завітайте, БУДЕ ВЕСЕЛО!

* * *

Орест Лютий продовжує свій виступ:

– Прем’єра цієї пісні відбулася на Покрову 14 жовтня 2013 року. Революцією тоді й не пахло. Ми представили її на концерті, присвяченому 71-й річниці створення УПА, що відбувався на Михайлівській площі й проходив під патронатом всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Після концерту до нас підходила купа народу і питала: «Вам не страшно співати таких пісень?» Якщо хтось вам скаже, що нам тоді було не страшно, не вірте. Страшно завжди, коли ти робиш щось, що виходить за усталені рамки людського сприйняття або так званої «пристойності».

Проте людина тим і відрізняється від тварини, що коли тварині страшно, вона просто тікає, а людина, долаючи страх, може вчиняти дива, навіть йти на кулі з дерев’яним щитом, як то робили герої Небесної сотні.

Ми завжди заявляли, що наш проект – не для мас, але для пасіонарних особистостей. Це не попса, не рок і не бардівська пісня. Це не розважальний жанр. Наші пісні – це пісні воєнного часу. От закінчиться війна, і ми заспіваємо про любов. Можливо, навіть дуетом з Віталіком Козловським (сміх у залі).

Але наше завдання – готувати і гартувати народ для боротьби. Бити словом по тій наволочі, яка окупувала нашу землю. Однією з потворних форм ментального буття в українському етносі є так зване малоросійство. Адже хто такий малорос? Зокрема я, як професор антропології, даю йому наступне коротке визначення. Малорос – це істота українського походження, що свідомо сповідує цінності так званого Руського міра, Третього Ріма, Панслов’янської єдності та Євразійської спільноти й знаходиться в ментальній, моральній та матеріальній залежності від комуно-фашистської імперської Росії. Іноземний агент впливу, інколи кончений довбойоб, негарна людина (гомеричний сміх у залі).

Погодьтеся, таких малоросів у нас і тепер повно, не кажучи про часи, коли вони займали більшість місць у парламенті та крісел у Кабінеті Міністрів. Усій п’ятій колоні, усім кремлівським блядям, усім імперським засранцям присвячується українізований хіт на мотив пісні Газманова «Гаспада офіцери».

Гаспада малороси, по натягнутих нервах Українська держава, як наждачка, шкребе. Хто стояв на Майданах, хто у тюрмах відсидів, Хто за правду боровся, – вас навік прокляне! Хто Москві не продався, свою честь не зганьбивши, Не робив хто кар’єри на кремлівських харчах, Той, хто бився за волю, хто врагам не корився, Хто за віру загинув у страшних таборах. ПРИСПІВ. Малороси-жополізи, ви спаковуйте валізи, І валіть собі у Рашу к праотцям! Малороси-підараси, ви ганьба вкраїнськой раси, Із полови ваші зроблено серця. Гаспада малороси, на вкраїнських могилах Ви танцюєте танці в страусіних туфлях. Кадебістів нащадки, комуняцькі потвори, За гєоргієвской лєнтой свій ховаєте страх! Але час не пробачить… Українська держава Всіх запроданців хитрих перетворить на тлін. Забуття і прокльони і зневага нащадків, Майбуття-бо немає в малоросів-хохлів! Час наблизився кари! Вам пиздець незабаром! Майбуття-бо немає в малоросів-хохлів. ПРИСПІВ.

Пісня шоста Алла Пугачьова

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «ЗАБОРОНЕНЕ»)

Ну, оскільки вже заговорили і заспівали про підарасів, пропоную трохи розвинути цю тему в контексті революційних подій.

Восени 2011 року геніальний український письменник Юрій Винничук оприлюднив один зі своїх найрадикальніших поетичних творів, що називався «Убий підараса». Вірш спричинив шквал емоцій у пресі, викликавши цілком прогнозовану реакцію провладних товаришів. На пана Винничука подали до суду, до дому почали учащати міліціянти з якимись повістками, ну, і таке інше. Ясна річ, що пан Юрій у своєму творі аж ніяк не збирався наїжджати на гей-спільноту і вживав слово «підарас» у контексті тої кричалки, яку використовували фанати київського «Динамо» на матчах із «Шахтарем».

«Спасібо житєлям Донбаса за прєзідєнта підараса».

Бо «підарас», то ж не в прямому сенсі «підарас», тобто «гей», тобто член ЛГБТ-спільноти, то – погана людина, дебіл, козел, довбойоб. От я, зокрема, почув слово «підарас» років так у шість, коли ми з бабусею і батьками переселилися з Подолу на Мінський масив, і нічого окрім синоніміки типу «дурень», «бовдур», «опецьок» ніхто з дітей в це слово не вкладав. І тільки років у дванадцять я дізнався про справжній зміст цього терміна: «це коли дядя дядю в жопу», – отак крадькома пояснили мені більш обізнані однолітки.

Для того, щоб повною мірою зрозуміти про що йдеться, дозволю собі нагадати першоджерело.

УБИЙ ПІДАРАСА

Настала пора, коли кожен із нас Постав перед вибором часу: До влади прийшли бандюки й брехуни, Наперсточники й свинопаси. Здолали державу і склали до ніг, П’ючи нашу кров, як вампіри, А їхній пахан, ледь прибитий яйцем, Веде нас до прірви. Бандитом він був і бандитом зоставсь, Тепер уже вищого класу. Бо вже не шапки, а мільйони краде — Убий підараса. За те що Вкраїну продав ворогам І заповіти Тараса, Привів табачню і московських попів — Убий підараса. Табачніки правлять свій відьомський бал, Зійшла, мов зоря, їхня раса. Ми знову раби й малороси-хохли — Убий підараса. Тебе не забуде Вкраїна, коли, Шахтарю з Донбасу, Ти візьмеш у руки сталеве кайло І вб’єш підараса. Нема в нас святішої більше мети Чи іншого спасу! У Бога прощення піди попроси І вбий підараса. Коли на тарілочці нас подадуть Кремлю, що вже плямкає ласо, То буде запізно, повстань і убий! Убий підараса!

Літа того ж таки 2012 року, коли вищезгаданий вірш набув в Інтернеті форми популярного «мему», а наш перший музичний альбом «Лагідна українізація» саме готувався до виходу, доля занесла мене до Лос-Анджелеса.

Минулої зими середня дочка моєї дружини (дійсно дуже талановита дівчинка) стала переможницею одного телевізійного талант-шоу і виграла приз у вигляді сертифіката на навчання в акторській школі Лі Страсберга. Під час проекту вона настільки вразила своїми здібностями одну дуже відому російську акторку, яка була членом журі, (назвемо її Примадонна), що та наполягла, аби Саша під час навчання зупинилася у неї в Беверлі-Гілз. Ми ж з мамою приїхали до доньки, винайнявши на місяць невеличкий будиночок у Вест Холівуд.

Пам’ятаю, того вечора сиділи на величезному пірсі Санта-Моніки, у популярній американській забігайлівці «Bubba-Gamp», і Pacific Ocean в буквальному сенсі цих слів плескався у нас під ногами. Годинник над стійкою, де видавали замовлення, показував майже десяту вечора. За столом нас було четверо: я, Анжела, Саша і Примадонна. Під столом стояло дві порожні пляшки від надзвичайно легкого каліфорнійського совіньйону, а третя пляшка, наполовину випита, стояла на столі.

Саша, дівчинка-підліток п’ятнадцяти з половиною років, зрозуміло, не пила через свій вік, втупившись у новенький айфон. Дружина не пила, бо так перебрала відучора, що сьогодні на алкоголь дивитися не могла – цілий вечір удавала перед Примадонною нев’їбічно-аристократичну «гранд-даму», час від часу занурюючи у бокал трохи облуплений від каліфорнійського сонця ніс. Примадонна ж, поведена на дієтах і сокотерапії, пила зовсім мало.

На початку зустрічі вона абсолютно чітко заявила: «Ніяких гламурних ресторанів, бо то все – розвод для лохів і даремно викинуті гроші! Сядемо по-простому, як це роблять усі нормальні люди, візьмемо вино, салати та якийсь сіа-фуд. Посидимо, потеревенимо. А тоді поїдемо на Малхоланд Драйв, я покажу вам вид нічного Лос-Анджелеса».

Коли ж Саша зауважила, що вона спеціально для сьогоднішнього вечора вдягла давно омріяну сукню, як у Міли Куніс, Примадонна цілком у дусі Мері Поппінс сухо і владно відрізала: «Дитинко, будь простішою. Аристократизм – у простоті й природності, а не в дешевих понтах!» При цих словах ми з дружиною багатозначно перезирнулися за спиною в актриси: мовляв, класика, бля! Вищий пілотаж!

Зрештою, навіть найбагатші американці дозволяють собі час від часу зливатися з народом. Я був вражений, коли майже відразу по приїзді, катаючись роверами вздовж океану, ми лобом до лоба зіштовхнулися зі Шварценеггером, що їхав назустріч. «Хелоу, містер Шварценеггер!!!» – аж заверещала, махаючи йому навздогін рукою, Саша. «Хелоу…» – помахав їй у відповідь Арні.

Потім ми бачили Сандру Баллок, яка швендяла магазинами на 5-й авеню, в еко-супермаркеті стояли в одній черзі на касу із цим, як його… Метью Деймоном (він купував якісь корінці типу селери), а потім ця, як її… ну ця, вже підстаркувата… на Сан-сет бульварі біля кінотеатру, де «Оскарів» вручають, ця, красива така в «Однажди в Амєрікє» знімалася, балерину там грала, яку потім Де Ніро в автівці зґвалтував… Та ну, забув прізвище!

Ось уже другу годину ми досиджуємо на пірсі. Поговорили, здається, про все на світі: про зірок, яких бачили, про навчання Саші, про наші враження від відвідин Лас-Вегаса і Гранд-Каньйона, про шоу цирку Дю Солей, про геополітичну ситуацію в світі, про сучасні проблеми путінської Росії, про бандитську Україну (прийде час, коли народ цю жлобську владу винесе на вилах). Але коли після другої пляшки дами заговорили про погоду в Каліфорнії та пластичну хірургію, я пішов подзюрити, а на зворотному шляху захопив ще пляшечку й увірвався у жіноче товариство з цілком актуальним, як на мене, питанням:

– Як ви ставитесь до підарасів?

Настрій мав пречудовий, а демократична навколишня атмосфера лише сприяла загальній розкутості!

Анжела закотила очі, відкопилила губу і, зневажливо пирхнувши: «Допився, скотина», теж відвалила у бік клозетів. Саша так була заглиблена у свій новий гаджет, що навіть не підняла голови. Примадонна трохи насторожилася, повела бровою і, ухопивши зі столу серветку, спершу зробила вигляд, що ретельно витирає чимось забруднену долоню, а потім обережно спитала:

– В якому сенсі?

– Я маю на увазі, чи відчуваєте ви у своєму професійному чи особистому житті вплив гей-спільноти? До речі, ви бачили виставку Модерн Арт оф LA ін зе Хаммер мюзеум, чиєю рекламою завішене усе місто?

– Ні, я ще там не була…

– А ми вчора були. При самісінькому вході стоїть скульптура, зварена з якоїсь арматури, де цілуються два чувака. Прямо як у Мухіної «Рабочій і калхозніца», тільки замість «калхозніци» – ще один «рабочій». Але це дурня… Цікаво дізнатися ваше ставлення до фільму «Горбата гора», де спаплюжено всі сакральні символи білої Америки. Де два ковбої у святих для кожного американського консерватора місцях – горах Монтани, – попиваючи віскі й випасаючи овець, між іншим трахають одне одного у дупу. На мою думку, це є приклад найвищої десакралізації міфів, яку я бачив за все своє життя.

Ви уявіть собі, приміром, ситуацію, коли б, м-м-м, у Росії зняли фільм про двох бійців радянської армії, які, укриваючись однією шинелькою в окопах Сталінграда, раптом розуміють, що створені один для одного. Перший контакт стається прямо під час запеклого бою. Один з бійців, прикриваючи іншого від осколків міни, падає йому на спину, затягує у воронку і, не в змозі більше стримувати пристрасть, їбе того в жопу під шквальним вогнем ворога. І це тоді, коли уся рота здійснює героїчний прорив до складів колишнього тракторного заводу! Звісно, за такі витівки у військовий час та за військовими законами їм загрожує розстріл на місці.

Але смертельна небезпека загострює відчуття, і наші герої у коротких перервах між боями, сховавшись подалі від гострого ока польових командирів, їбуться, що ті кролі, не зважаючи на численні поранення і контузії. Роблять це у підвалах Сталінграда, на Мамаєвому кургані, в усіх святих для радянських воїнів місцях, причому роблять це так хвацько і затято, що численні бойові нагороди торохкотять на грудях, як дзвони Троїце-Сергієвої лаври у Великодній день.

Отак, їбучись і на Курській дузі, і в дрімучих лісах під Ковелем, і під час форсування Вісли та Одеру, доходять до самого Берліна.

В момент встановлення Єгоровим та Кантарією (вони, до речі, теж їбуться в жопу, про це у фільмі є недвозначний натяк) червоного прапора над Рейхстагом наші герої здійснюють ритуальний акт кохання під напівзруйнованою трибуною колишнього німецького парламенту. Причому німці, взяті у полон, деморалізовані й роззброєні, спостерігаючи за цією сценою, розмазують по запилюжених обличчях гіркі сльози запізнього прозріння: «Якщо ці руські так уміють любити один одного, то цю націю точно ніхто і ніколи не здолає!»

Фінал цієї епічної драми вражає! Уявіть собі… м-м-м… Парад Перемоги на Червоній площі. Наші герої, сяючи золотими погонами, у касках, вкритих рясними краплями червневого дощу, стискають у руках осоружні фашистські штандарти. Пліч-о-пліч йдуть вони у залізному строю радянських воїнів-переможців і кидають поганські реліквії до підніжжя Мавзолею. Подальше вшанування відбувається у Георгієвському залі Кремля. Сталін проказує історичний тост «за перемогу руського народа», а потім так злегка підморгує Жукову, Рокоссовському та товаришу Молотову.

Наступний кадр: у потаємній кімнаті, чиї вікна виходять на Червону площу, обпившись вірменського коньяку та трофейної мадери, під портретом вождя світової революції Леніна їбуть один одного всі вищезгадані керівники держави та великі полководці.

Головні герої фільму скромно пестять один одного на невеличкому балкончику, звідки відкривається прекрасний краєвид на храм Василя Блаженного та все Замоскворіччя. Встає сонце. Звучить гімн Радянського Союзу в обробці Елтона Джона.

Серп і молот на червоній зірці починають рухатися у такт музиці, дивно нагадуючи одностатевий половий акт (комп’ютерна графіка). Музика набирає обертів, аж доки цей рух не увінчується апофеозом. Символи пролетарської держави вибухають тисячами зірок, що вкривають собою всю земну кулю, ніби символізуючи невідворотну перемогу содомогоморрської ідеології в усьому світі. Хепі-енд. Фінальні титри! Як вам таке?

– До чого ви все це кажете?

– Я це кажу до того, що тільки сильна і впевнена в собі країна може дозволити собі кепкувати з самої себе. «Горбата гора» – це велика самоіронія, а самоіронія – найвища якість сильної особи, читай держави. Слабкі, брехливі, закомплексовані – ніколи не дозволяють собі глузувати над «святинями». Ось чому в Росії такий фільм неможливий. То ви не сказали, як ставитеся до гей-спільноти. Бо режисер «Горбатої гори» – гей, до того ж китаєць.

– Я дуже прихильно ставлюся, – суворо відказала Примадонна. – Євреї та геї правлять у цьому світі. І це аксіома. Якщо ви хочете чогось досягти у шоу-бізнесі чи кінематографі, не дай вам Боже наїхати на єврейську або гей-спільноту, чи десь перейти їм дорогу. Найзгуртованіших та наймстивіших громад, аніж євреї чи геї, в сучасному світі не існує. І якщо з євреями все більш-менш зрозуміло, то геї – це реальна тоталітарна каста, що її породила так звана сучасна демократія. Все, нам час іти, бо ви, здається, трохи перебрали.

На Малхоланд Драйв ми того вечора не потрапили.

* * *

– Десакралізація імперських міфів, руйнування стереотипів, увімкнення демотиваційних механізмів задля зачищення українського медійного простору – ось основне завдання нашого проекту.

Орест Лютий поправляє краватку-метелик і продовжує:

– Бо та гаряча війна, що зараз точиться на півдні й сході, є лише наслідком програшу у війні інформаційній та культурологічній. Цілеспрямований потужний шквал брехні й пропаганди з боку російських медіа призвів до того, що мільйони наших співгромадян люто ненавидять Україну як таку і готові рвати її на шматки в екстазі путінської шовіністичної істерії. Повною мірою доклалися до цих воєнних дій і наші так звані колеги російські артисти. І зокрема ті, хто підписав ганебний лист схвалення дій Путіна по анексії Криму. Роками раніше вони захопили весь український медіа-простір і почувалися тут господарями, тоді як українці мовчки ковтали мегатонни російського лайна у вигляді серіалів, що прославляли ментів, спецназ та десантуру, різних дебілізуючих шоу, шансону, попси та іншої бридоти, продукованої російським шоу-бізнесом.

І тут мене як антрополога дивує феномен російського гендерного націоналізму: мовляв, амерікоси – піндоси, а Європа – Гейропа. Чи то не бачать, чи то не хочуть помічати, що у них тих самих геїв і лесбійок у публічному просторі набагато більше, ніж на Заході. Вочевидь маємо приклад російського когнітивного дисонансу, тобто психічного розладу, що виникає при зіткненні колективної або індивідуальної свідомості із системами суперечливих знань, ідей, фактів, поведінкових стереотипів, – за яких існування одного елемента заперечує існування іншого.

Але досить теоретизувань. У мене для вас приємна новина. Насправді, «Сувора українізація» ще не починалася. Адже зараз прозвучить пісня, яка з певних причин не увійшла до нашого першого альбому, хоч і була написана 2012 року. Занадто багато московітської лайки. Але, часто-густо, іншого способу донести до москалів зміст наших пісень ми не маємо. Тому перед початком пісні прозвучить це, майже японське, хоку:

Зі своїм північним «братом» Розмовляю тільки матом. Вибачай, родной народ: Заїбали, хуй їм в рот!

Орест співає на мотив «Ваше благородіє, гаспажа удача»:

Ваше благородіє, Алла Пугачьова, Я до вас звертаюся, бо більш нема до кого! Зараз попонятнєє я підберу слова, Ну, вопщем, – заїбала уся підарасня. Шо Філіп Кіркоров ваш, шо Микола Басков, Стало так багато їх– московських підарасов. Підараси справа, слєва і вєздє, Ну, пріведіть їх к общей, так сказать, піздє. Хай піздой накроються Звєрєв, Моісєєв, Хай піздой накроються толпи всякіх гєєв, Усєх, що породілі,– отправьте на покой, Ну, накройте їх своєй звьоздною піздой. Ваше благородіє, Софочка Ротару, Ви оту кацапськую кидайте отару! Ну, немаєж сили, бачити, як ви Від сатрапа Путіна берете цвєти. Ну хібаж ви Бабкіна? Ну хібаж ви Алла? Ви такая стройная, красивая, худая, Ви принцеса нашої вкраїнської землі, На хуй вам потрібні ті кляті москалі? Ваші благородія пани телемагнати, Ну, скікиж можна, сука-блядь, народу в душу срати? Іде дебілізація тотальна, як війна, Ну, позбавте свій ефір від руського гівна. Московськії запроданці конкретно заїбали, Усі телеканали, блядь, взяли окупували, Увесь отой непотріб піздує хай домой, В російськом зомбоящикє хай множить геморой. Всі ми– народ український– втомилися в рєалє Від той попси московської, шансону, серіалів, Від всеї тої сволочі, що лізе на екран Під маской ідентичності обох слов’янських стран. Ну все, пора заканчувать оце невдячне дєло! Пробачте за емоції, простітє– накіпєло! А вобщем– пріезжайте к нам, ми ради будєм всєм, Хто від попси московської нємного окосєл. А вобщем– прієзжайте к нам, ми ради будєм всєм, Хто в путінской Росіє конкретно охуєл.

Пісня сьома Руські піздять

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Руські піздять»)

– Ай ем нот Раша!

– Бат Юкрейн із Раша?

– Ноу, Юкрейн із нот Раша. Юкрейн із Юкрейн. Діфренд кантри…

1996 рік. Початок серпня. Ми з групою українських артистів перетинаємо автобусом британський кордон. Поспішаємо на Единбурзький театральний фестиваль. Це мій перший серйозний виїзд за кордон. Не беручи до уваги поїздок до Польщі, Угорщини, Болгарії, не враховуючи Росію та прибалтійські країни. Перше зіткнення зі справжньою євроатлантичною цивілізацією.

З усіх сил я намагаюся пояснити британському прикордоннику, що Україна – то не Росія. Але аргументів не вистачає. Для них увесь простір колишнього Радянського Союзу – то Раша. Треба терміново міняти ситуацію, але як? Чим апелювати до свідомості світу? Вареники, борщ, сало, шаровари, Чорнобиль, Бубка, Блохін… Ото, мабуть, і все. На цьому більш-менш конвертовані символи моєї країни вичерпуються. На згадку про Юкрейн пересічний європеєць (я не беру до уваги колег з колишнього соцтабору) реагував зазвичай типово – зморщить носа і лоба, цокне язиком і відразу запитає: «де це?». Потім згадає щось про мафію, козаків і балалайку.

– Ноу, балалайка із рашен інструмент, – спробуєте заперечити ви, але знову наражаєтеся на небезпеку почути:

– Юкрейн, Раша, Казахстан із Совієт Юніон. Калінка-малінка, калінка моя…

Це геополітична і культурологічна катастрофа. Нас нема! Сейшельські острови, Мадагаскар, Шрі-Ланка і навіть Зімбабве – є! А нас, п’ятдесятимільйонної держави в центрі Європи, – нема. Ми існуємо, ніби якась невизначена, небезпечна сіра територія, населена варварами, що жеруть сиру свинину під назвою «сало», танцюють гопака і живуть на отруєному радіацією просторі. А ще смердять…

Понад дві доби в автобусі не минають дарма. Зужитий алкоголь, викурені цигарки, краківська ковбаса з часником, польський індичий паштет «Люксусовий» та інші пострадянські смаколики в умовах замкненого простору призвели до специфічної біохімічної реакції у чоловічих організмах, супроводжуваної характерними міазмами. Запах поту, несвіжих шкарпеток, перегару та часнику змішався з неякісними парфумами, якими ті запахи ми намагалися притлумити, утворивши ні з чим не зрівняне амбре людоподібних істот, що звуться українські артисти. Конкретним гівном, до прикладу, смердить народний артист України Сидір Пилипович Лісневич. «Я, вибачте, у дальніх переїздах ніколи не можу нормально сходити в туалет, – змовницьким тоном сповіщає він подробиці своєї фізіології. – Запор-с!». То, певне, гівно випаровується крізь пори. На другий день подорожі реально почали смердіти і наші жінки. Проте, якщо дозволите, опущу подробиці жіночої фізіології в умовах дальніх автобусних переїздів.

Я бачу, як блискучі, пихаті та зверхні британські прикордонники демонстративно вернуть носи, беручи до рук наші, ще радянські, закордонні паспорти. Автобуси, що допіру стояли на прикордонному пункті, пропускають без затримки, і тільки нас змушують витягти усі лахи: напіврозпаковані сумки, з яких стирчать рушники, спортивні куртки, недоїдені бутерброди та недопита вода, весь реквізит і технічне автобусне причандалля. Ми стоїмо біля свого нехитрого манаття, як голі євреї, готові до загрузки в газові камери, під нищівними і зневажливими поглядами французів, бельгійців, голландців, ба навіть литовців, яких пропускають через кордон без подібних принизливих «оглядин». У такій ситуації можливі два основні варіанти внутрішнього монологу:

Варіант перший: «Прокляті фашисти! Не забуду, не пробачу! На хуй мені здався ваш йобаний закордон. Мені, сука, і в Росії, Україні, Білорусі (необхідне підкреслити) пиздато живеться. І не потрібні мені ваші статки, не потрібні ваші технології та рівень життя. Он діди жили без комп’ютерів і телебачення, і нічо… Перемогли фашистську Німеччину! І прекрасно себе почували. І Гагаріна у космос запустили, і бомбу водневу підірвали, бля на хуй! А ще союзниками звалися під час війни! Та на хуй таких союзників. А оці ваші „Макдональдси“ і кока-колу запхайте собі у сраку. Наші пиріжки по чотири копійки з лівером і вода з сиропом за три копійки – нічим не гірші. Проте яка країна була! Весь світ нас поважав і боявся. А наші „Жигулі“ – взагалі найкраща машина у світі. Проста, надійна. І люди у нас кращі – прості, хлібосольні. І взагалі, ви реально загниваєте! Підарасів у вас більше, ніж нормальних людей. Пиздець вам незабаром!»

Варіант другий: «Соромно! До болю соромно! Все, про що казали, все, чого навчали, все, до чого вели, – виявилося тотальною брехнею і фікцією. Нема комунізму, нема світлого майбутнього, нема партії, а значить нема ума, честі й совісті нашої епохи. А скільки жертв покладено, скільки доль спотворено, скільки дітей не народжено. Проклятий комунізм, проклятий Радянський Союз, для якого людина – ніщо. Гвинтик, піщинка, порох. От і стоїмо обмануті, занедбані, доведені до скотського стану, ніби якась худоба, ніби люди другого сорту. І дивиться на нас цивілізований світ з вікон своїх автобусів, як римляни дивилися на варварів з дикої, войовничої орди. Треба братися до роботи. Час надолужувати втрачене. Ставати людьми. Треба вчити мови, треба заново відкривати для себе світ. Треба відкриватися світу і вміти аплодувати своїм героям. Пишатися ними, підносити на постамент. Дай, Боже, сил вилюднітися і зайняти своє гідне місце у сузір’ї вільних європейських націй. Дай Боже!»

Кожен обирає собі варіант за смаком.

Згодом з’ясувалося, що в нашій трупі, яка складалася з двадцяти трьох людей (включаючи двох водіїв), варіант перший обрали відсотків вісімдесят і лише двадцять (включаючи і вашого покірного слугу) обрали другий варіант. І це, зауважте, серед досить просунутої, начитаної та культурної інтелігенції. А що вже казати про простий робочий народ?

Дорогою ми з моєю подругою, актрисою Катериною Кочубей, модеруємо діалог, в якому вона за Україну, а я виступаю її опонентом.

– Ай ем нот Раша, ай єм Юкрейн, – починає вона.

– А що то значить Юкрейн? Чим ти відрізняєшся від Раші? Доведи.

– Ну, по-перше, мова!

– Добре, о’кей, хоча щось я не чув, аби у вашій столиці розмовляли українською. Всі ключові політики, всі публічні особи спілкуються російською. Але нехай буде. Проте аргумент непевний. Це як в Уельсі валлійська чи у Шотландії скотська (від «скот» – шотландець, вибачайте за немилозвучність) – локальна, публічно мало вживана балачка здебільшого мешканців сільської місцевості. Далі.

– Окрема від російської історія. Козаччина, вільна народна демократія, Києво-Могилянська академія, окремий від російського патріархат, козацьке бароко…

– Запозичений стиль… За великим рахунком, в архітектурі маєте одне автентичне ноу-хау – хату-мазанку.

– Зажди, а великі конструктивісти радянської доби, а Львів?

– Радше спадок Речі Посполитої та Австро-Угорської імперії. А Харків (ти ж його маєш на думці, кажучи про конструктивізм), зводили радянські будівничі, переважно московської та ленінградської архітектурних шкіл.

– Академік Патон!

– Згоден. Це дійсно особа світового масштабу, але як для п’ятдесятимільйонної держави, замало буде. Тим паче, він знаний у широких колах вузьких спеціалістів.

– Корольов!

– Діяв у рамках радянської парадигми.

– Малевич!

– Представник російського авангарду!

– Він наш, українець!

– Ще належить довести.

– Сікорський.

– Працював, творив, досяг успіху в Америці.

– Шевченко!

– Без питань. Приймається.

– Леся Українка, Франко, Панас Мирний, Коцюбинський, митці Розстріляного Відродження – література світового класу.

– Локальні автори, недоведені абсолюти в контексті світових масштабів. Скоріше, знані спеціалістами, ніж широкими масами.

– Ракетобудування, авіабудування.

– Чітка асоціація з радянською оборонкою. Відсутність власне українських брендів.

– Марія Приймаченко, Катерина Білокур.

– Приймаченко зараховується, Білокур – ні!

– Чому?

– Мало свідчень сприйняття її творчості у світі. Локальний варіант.

– Чорнобиль!

– Приймається.

– Борщ, вареники, сало…

– Знущаєшся?

– А чому б ні?

– Ансамбль Вірського, хор Верьовки, шаровари, бігунець, голубці, розножка, оселедець, шабля…

– Знущаєшся?

– А чому б ні?

– Ще забула київське «Динамо».

– Приймається. Отже, що маємо у беззаперечному підсумку: Шевченко, хата-мазанка, Приймаченко, борщ, сало, ансамбль Вірського, київське «Динамо» ну, і Чорнобиль. Згодна?

– Приблизно так.

– От і вимальовується портрет конкретного селюка, і портрет України як аграрної нації. А звідси всі комплекси і поневіряння. Бо Європа – це міська культура, міська традиція. Висновок: хочеш бути модерним, здійснити цивілізаційний прорив – твори міську культуру. Геть від села, геть від шароварів! Бо інакше – милий, наївний, красивий, інколи жорстокий і незрозумілий, але абориген, варвар. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає!

– Ти антиукраїнський покидьок. Москаль! Малорос!

– А що робити? Москаль чи малорос теоретично живуть у кожному з нас. Усі ми роздвоєні, принаймні ті, що живуть у центрі та на сході. Це лише зараз починається боротьба за Україну. Всередині кожного з нас живе Європа і Азія, тиранія і демократія. І від кожного з нас залежить, за яку нитку потягнути, який шлях обрати.

Свобода передбачає відповідальність, рабство – сліпу покору, Європа передбачає законність, Азія – її відсутність. Допіру на наших теренах перемагав азійський варіант. Але ж так хочеться бути Європою. Проте аргументів для відродження СРСР повно. Варто тільки подивитися фільм про героїчну оборону Сталінграда і побачити обличчя блокадних ленінградських дітей, а потім почути питання: а де ж були у 1943 році союзники з їхнім другим фронтом? І все – Америка, хитре жидівське царство, Європа – одвічні демократичні слабаки. Ось кадри солдатиків, що йдуть, сьорбаючи на ходу з котелків кашу, політрук з наганом у руці веде роту в атаку, сиві ветерани з грудьми, увішаними орденами, і закадровий текст: «Ми б перемогли фашизм і без Америки, і без союзників». І вже віриш, що так і було б.

Дарма, що за ленд-лізом у СРСР було поставлено військової техніки більше, ніж випущено за роки війни. Дарма, що три роки радянська армія і населення харчувалися американськими пайками. Дарма, що бився увесь світ в Африці, Північному Льодовитому океані, на Філіппінах і тихоокеанських атолах з Німеччиною і союзниками. Про це – ані мур-мур.

Тільки Радянський Союз врятував світ і ніхто інший. Ключевський, Карамзін, їхні послідовники – імперські брехуни та перевертні – зробили свою справу. Чотириста років великодержавної імперської пропаганди не минули дарма. Татаро-монгольський улус під назвою Московія привласнив, перекрутив, спотворив нашу історію, намагаючись зробити з України одвічного васала. Тільки зараз і відмиваються замулені сторінки нашої справжньої історії, тільки зараз і народжується нова Україна. А от чи народиться? Це питання.

– Так хто ти? Раша, Юкрейн?

– Поки що – мен постсовєтікус. Ай ем нот риал Юкрейніан. Бат ай ем нот Раша! Це я знаю чітко. Але колись прийде час, і люди будуть пишатися тим, що вони українці!

* * *

Як відшумить овація після попередньої пісні, Орест питає у зали:

– На початку концерту я вже згадував про те, що свого часу опинився в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Саме там було написано пісню, текст до якої створено за мотивами реальних подій, що відбувалися в ансамблі пісні й танцю, де я служив простим солдатом.

Зазвичай після концерту ми завантажували ящики з апаратурою, реквізитом та костюмами у два великих критих КамАЗи. За цей час офіцери та цивільні артисти відправлялися на вечерю до німців. Але й серед нас були хлопці, які проводили час більш натхненно за тих, кому Мать-родіна доручила вантажити концертні лахи.

Усього їх було четверо – Льоша Кіпрюшкін з Нижнього Тагіла, Талгат Валієв з Казані, Сергій Чубріков із Свєрдловска і Міша Анічкін з Набєрєжних Чєлнов. Усі були на рік старші й за армійською ієрархією вважалися дємбєлямі. Отримавши чи не годину вільного часу, вони не гаяли його дарма, а, перебравшись у цивільне та узявши до рук кусачки, відправлялися по сусідніх німецьких подвір’ях полювати за роверами (велосипедами). Інколи їм вдавалося приперти тільки пару, хоча якось встигли завантажити у КамАЗи більше десятка. Коли їх питали: «Навіщо вам стільки металолому?», відповідали: «А чьо ета повєрженая нація так хорошо живьот? Ми піздім нє только, чтоби спіздіть, а чтоби і ім жизнь мьодом нє казалась!» У цій фразі – сутність російської народної душі.

Одного дня до ансамблю завітали два струнких німецьких офіцери з поліції. Вони сунули під ніс керівництву цілу купу заяв про крадіжки роверів. Заяви були чи не з усієї Німеччини, а сліди вели до ансамблю. Наш місцевий політрук, майор Лукін (той ще кадебістський пацюк), швиденько вирахував злочинців і, щоб не кидати тінь на ансамбль, завчасно їх спровадив у якісь глухі частини, де вони мали щасливо дємбєльнутись.

Коли ж поліцейські нагрянули знову, він поставив перед ними умовно винного Олексія Донгака – справжнього нащадка тувинських шаманів, який володів мистецтвом горлового співу і майже не розмовляв російською. Суть комбінації полягала у наступному: нібито Донгак зізнався у крадіжці одного велосипеда, який знайшли по гарячих слідах. А про решту – ми, мовляв, не знаємо, розбирайтеся самі. З Донгаком, аби він дав особисті свідчення, намагалися поговорити в присутності перекладачів, проте з того діалогу нічого путнього не вийшло. Перекладачів з тувинської не тільки в Німеччині, але й у Росії нелегко знайти.

Отак сама собою вималювалася ще одна опукла російська ментальна риса: «руські піздять – а на інших говорять». Тотальна брехня і перекручення фактів, замилювання очей – усе йде в хід, аби наша зверху була. Не дотримуються жодних домовленостей, не визнають жодних законів. Росіяни, прикриваючись тоненькою плівочкою культури, по суті лишаються диким варварським народом.

«Рус, рус», – називали нас німці, не дуже відрізняючи таджиків від мешканців рязанського краю, молдаван від грузинів, киргизів від вірмен. Радянський Союз прищепив усім народам типово російські принципи буття, яких нам ще довгі роки належить позбавлятися. А тепер – пісня на мотив славнозвісної «Смуглянки», написана за реальними подіями майже тридцятирічної давнини.

Якось зранку, на світанку зазирнув в сусідній сад — Там простий солдат Альоша пиздить стиглий виноград. Я шаріючись промовив: «Що ж ти робиш, руський брат?» А він каже «надо», бо діди пошлють в наряд. ПРИСПІВ. Руські піздять, руські піздять всьо подряд, Самі піздять, а на інших говорять. Руські піздять, а як не піздіть, бо їх тогда пошлют в наряд. Старший прапорщик на службє спиздив зброї самосвал. З замполітом поділився, бо той його кришував, Замполіт купив машину, і радіє, що не вор, П’яним ту машину розхуячив об забор. Генерал – кремезний хлопець, не торгує абичим, Він врагам продав ракету, і у Сочі строїть дім. Ту ракету запустили по російським літакам А народу кажуть: «Віноват во всьом іслам».

Пісня восьма Ідьот кацап по городу

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Кацап»)

На початку лютого знову вдарила відлига. Попливли, покосилися барикади. Осіли і зробилися сумними. Стирчали занозами грубо стругані соснові дошки зі шматками металевих парканів, обплутаних колючим дротом.

Біля готелю «Дніпро» з’явилися справжні протитанкові «їжаки», перевернуті автомобілі, бетонні блоки. Ну, і покришки, що, навалені грудами, служили фронтирами усіх революційних споруд. У разі чого – їх швидко можна запалити коктейлями Молотова, які змінили назву на коктейлі Грушевського (ними самооборонівці вправно лупили об асфальт, викликаючи бога революції).

Повсталий люд пильнував щонайменше дванадцять блокпостів, що оточували периметр Майдану. Основна лінія доставки продовольства, медикаментів, бензину, питної води пролягала Хрещатиком, де біля ЦУМу височіла барикада, з якої офіційно починалася бунтівна територія. Вона цілодобово працювала на «в’їзд» і «виїзд». Відразу за нею починався довгий ряд наметів та інших революційних споруд, серед них – і наш Барбакан. Вхід на Прорізну теж перегороджувала барикада, її ми пильнували гуртом. На мапі антитерористичної операції Барбакан було позначено цифрою 93, і він знаходився у зоні обстрілу трьох снайперів. В ніч з 18 на 19 лютого барбаканівці відбили три атаки «тітушок», але до цих подій ще треба було дожити.

П’ять основних барикад оточували серце Майдану, де стояла сцена. Одна – простяглася від Поштамту до протилежного боку Хрещатика, друга – через саму площу від будинку Профспілок і до Поштамту, третя перегороджувала Хрещатик від Будинку профспілок до приміщення Сбербанку Росії, четверта – на Інститутській під пішохідним мостом (її називали «Першою») і п’ята – на Городецького. Ще була барикада на Лютеранській, на Трьохсвятительській трохи вище Українського дому, вже згадана барикада біля готелю «Дніпро» і ще дві барикади на Грушевського: внутрішня, складена переважно з бруківки, дощок, поплющених металевих діжок, шматків паркану, побитих автомобілів, і зовнішня (основна) – висотою до п’яти метрів, змурована з мішків зі снігом та піском, підперта дерев’яними балками та скріплена різним дивним начинням: телефонними будками, виламаними дверними косяками, вуличними стовпами, шматками ларків, спиляними деревами, дерев’яними ящиками.

На ній теж цілодобово пильнували хлопці з «Правого сектора» і Самооборони. Ротації здійснювалися чи не щогодини під загальні оплески вуличних гультяїв, співчуваючих туристів і місцевих мешканців та вигуки «Слава Україні! Героям Слава!». У химерних обладунках, радянських військових касках, мотоциклетних та гірськолижних шоломах, саморобному захисті, скраяному зі шматків карематів, а то й у справжніх бронежилетах чи лицарських іспанських кірасах, виготовлених реконструкторами, чи тевтонських шоломах із хрестовидними прорізями для дихання й очей – хлопці неквапним бігом у кількості від двадцяти до сорока чоловік рушали від Будинку профспілок чи Українського дому, аби змінити своїх побратимів.

У руках мали бейсбольні бити, дерев’яні кийки, дрючки із вбитими цвяхами, траплялися і справжні металеві моргенштерни, зварені з арматури бойові «ментойоби», залізні ломаки, мечі й навіть заточені титанові лопати на довгих цівках, добре вигострені сокири, звичайні селянські коси і вила. Щити теж були різні: від справжніх трофейних дюралевих ментовських аж до маленьких, оббитих залізом лицарських щитів із хрестами, точних копій 10–14 століть. Інколи, але це вже вважалося екзотикою, з’являлися лучники чи арбалетники, які з-за барикад запускали у бік беркутні прив’язані до стріл петарди чи салютні установки.

Постала на вулицях Києва справжня Запорозька Січ, справжнє середньовіччя. Прямо посеред Майдану курилися ароматом великі казани з кулішем, ходили-красувалися серед натовпу «ряджені»: козаки-характерники, а то й просто адепти козацької старовини, що ніби зійшли зі сторінок історичних томів Яворницького. Довговусі, з голеними потилицями, сивими чубами та жовтими від куріння люльок зубами, реготали голосно, перекидаючись жартами зі здоровими тітками, які дерев’яними качалками розміром із добре весло мішали в казанах ароматні борщі: «Януковоща на палю, Пшонку у казан, головою в діжку Раю (Богатирьову), а Азарова в кайдан».

Народна творчість буяла повноцвітно. Сотні, тисячі фотожаб, примітивних і абсолютно професійних колажів, графіті на стінах, гасла на наметах і прапорах. Народний університет Майдану, де читають відкриті лекції світові зірки політології, історії, культури. Піаніно під Київською мерією. Виставки фотографій, карикатур, справжні мистецькі виставки, перформанси, інсталяції, серед яких основною була «йолка», завішана банерами і плакатами.

І все це курилося, юрмилося, боролося, грало, співало, кохалося, жило і діяло. І не було тут лідерів і не було керманичів. Повсталий народ самоорганізовувався, намічав цілі, діяв і втілював їх у життя. І не було у світі сили, аби збороти той народ. Бо ніхто у світі не розумів, що коїться.

«Це все робиться на гроші американського Госдепу!» – істерично голосили штатні московські пропагандисти на російських каналах. А в Держдепі тим часом питали у спеціалістів зі Східної Європи: «Поясніть, хто там керує? З ким домовлятися? Що там взагалі відбувається?» В адміністрації президента був тотальний хаос і розгардіяш. Уся співпраця з так званою опозицією, усі домовленості і плани розбивалися і летіли під три чорти, коли опозиційні лідери виходили до народу. Їх засвистували, їм не вірили, їх гнали у шию. «Це перетворюється на якийсь некерований процес, і ми нічого не можемо вдіяти…» – розводили вони руками в кулуарах Верховної Ради, а на телевізійні камери і перед закордонними посланцями браво звітували: «Все нормально, ми тримаємо ситуацію під контролем».

Насправді ж у ті дні уся світова геополітика вершилася у Будинку профспілок, де на п’ятому поверсі розміщувався штаб «Правого сектора», а на інших поверхах – штаби та теплі казарми бійців Самооборони.

– А чи не дати нам там польовий концерт? – запитав я у свого друга Ореста.

Було це якраз шостого лютого, коли у Будинку профспілок стався вибух. Провокатор передав хлопцям коробку з ліками. При її відкритті спрацював вибуховий пристрій.

Наступного дня, десь близько п’ятої вечора, ми вже сидимо в кабінеті у Дмитра Яроша. Обстановка спартанська. Звичайний радянський кабінет із рудою шафою, письмовим столом, чайником, церковним календарем та плакатом Оксани Білозір, залишеним у спадок від колишніх хазяїв. Трохи дивує величезний букет червоних троянд у вазі на столі. На вішалці каски, під нею – два бронежилети. Він у чорному військовому светрі стоїть біля розчахнутого вікна і курить, випускаючи дим на вулицю.

– Вибачайте, – каже, – зазвичай я не палю і хлопцям не раджу, але ситуація дуже напружена. Звідусіль тільки і надходить інформація про наближення основного штурму.

– Ви думаєте, будуть штурмувати?

– Зараз ведуться консультації з ФСБ і розробляється план. Нам це відомо з достовірних джерел.

– І що робити?

– Готуватися до відбиття атаки. Доки ми згуртовані й організовані, доки ми єдині, у нас є можливість дати відсіч. Як тільки розслабимося і здамо позиції, нас усіх перехапають поодинці, і тоді каюк. Народ уже не підніметься. Тільки повна мобілізація. Це наш історичний шанс, який ми не можемо проґавити.

Крізь розчахнуте вікно зі сцени Майдану долинає промова Яценюка:

«Наші остаточні умови: відміна законів від 16-го січня, повернення до Конституції 2004 року, дострокові вибори президента і Верховної Ради, звільнення всіх заарештованих і закриття кримінальних справ, поновлення переговорів щодо підписання Асоціації з Європейським Союзом. Я вас дуже прошу, зберігайте спокій. Жодне силове протистояння ні до чого не приведе. Це тільки заганяє ситуацію у глухий кут і порушує переговорний процес…»

– Тобто переговори нічого не варті? – питаю я.

– З ними нема про що домовлятися. Вірити москалям – себе не поважати, – сміється Ярош, гасить цигарку у попільничці й зачиняє вікно. – Вони розуміють тільки силу.

– А чи вистачить у нас сил?

– У них, – він киває у бік опозиційного мітингу, – не знаю. А у нас вистачить. Хлопці готові битися до перемоги.

– А як почнуть стріляти?

– Нам є чим відповісти, – хитро всміхається.

– Перепрошую за цікавість, а для кого цей букет на столі?

– Це у нас боєць із подругою своєю позавчора одружився. Весільні квіти. А вчора його вибухом трохи контузило. Але нічого… живий. Ще маємо двох поранених. Одному відірвало кисть руки, у іншого проникаюче в черевну порожнину. Зараз в реанімації у важкому стані. Так що хлопцям дуже потрібна ваша підтримка. Вони всі пісні напам’ять знають.

– Завжди готові до співпраці. Можемо взяти «Правий сектор» на постійне концертне обслуговування, – посміхаюся я до Яроша.

– Пропозиція приймається, – він посміхається у відповідь своїм хитрим прищуром.

– То коли ми можемо виступити?

– Давайте завтра, о такій самій порі.

На прощання ми міцно тиснемо один одному руки.

Наступного дня в призначений час ваш покірний слуга, гітарист та Орест Лютий протискаються крізь щільний вуличний натовп, який, мов ріка перед порогами, звужується у стрімнині біля входу до Будинку профспілок.

– О, ви знову до нас у гості? – радіють охоронці, які вчора просили автографи.

– Так, зараз будемо давати концерт на п’ятому поверсі. Приходьте!

– А нас туди не пускають, – сміються. – Там правосєкі засєлі, у них своя кухня, у нас – своя.

– Тоді о сьомій приходьте до Українського дому. У нас і там концерт для Самооборони.

– Оце інша справа. Обов’язково будемо!

Опинившись у холі, довго чекаємо на ліфт, що, як не дивно, працює. На першому поверсі розташовано медпункт та центр збору ліків. Молоді санітари заносять величезні коробки із системами крапельниць і разовими шприцами. Через хол ведуть якогось дядька із закривавленим обличчям.

– Що з ним?

– Каже, тітушки побили, а там – хто його зна?

«Тітушками» заповнене все місто. Везуть звідусіль. Як намічаються великі мітинги у Маріїнському парку, то везуть автобусами з Донецька, Луганська, Миколаєва, Херсона і навіть з Криму. Для локальних дій наймають хлопців характерної кримінальної зовнішності у Київській області. Отой славнозвісний Сергій Тітушко, який відзначився побиттям журналістів навесні минулого року і став прототипом для цього неологізму, був з Білої Церкви. Нинішні – ще жорстокіші. Кажуть, їм платять уже не по двісті, а по п’ятсот гривень на брата. Саме вони палять ночами машини автомайданівців та отримують наводки від міліції на громадських активістів. Інколи просочуються і на Майдан. Пару днів тому самооборона вирахувала й упіймала цілу групу, чоловік до двадцяти. Приїхали з Ніжина. Їх строєм водили між людей, а потім, піднявши на сцену Майдану, примусили покаятися. Чи допоможе?

Ліфт щось довго не йде.

– Ну його, ходімо сходами.

На сходах не менш людно. Бійці та волонтери, втомлені, із зосередженими обличчями, йдуть за нами, спускаються вниз. У кожного своя справа, у кожного своя зона відповідальності. Ось уже понад два місяці революція забирає усі сили, кошти, емоції. Простий народ, середній клас, серйозні бізнесмени, офісні працівники, пенсіонери, бюджетники, вчителі, інженери, держслужбовці, селяни і робітники заводів – кожен як може допомагає Майдану, нічого не вимагаючи взамін. Гори теплого одягу, безперебійне постачання бензину і дизелю для генераторів, намети, польові кухні, дрова, питна вода, харчі – усе в необхідній кількості поставляється вправно і вчасно.

«Хто цим керує?» – дивуються іноземці, особливо росіяни, які ніяк не хочуть, не можуть повірити своїм власним очам, коли їм кажеш, що цим насправді НІХТО не керує. «Фантастика! Неймовірно!» – сплескують руками, і це справді неймовірна фантастика й унікальний досвід в історії людства – самоорганізація Майдану. Я гордий тим, що я – українець! Я гордий тим, що належу до цього славного великого народу! Я гордий тим, що у мене нарешті з’явилася МОЯ КРАЇНА!

– Слава Україні! – вітаємо бійців «Правого сектора», коли піднімаємося на п’ятий поверх.

– Героям Слава!

За десять хвилин у холі маємо імпровізований концерт. Орест Лютий у незмінному капелюсі та окулярах як завжди починає виступ з «Мурки».

«Прибули в Одесу батяри зі Львова…»

Я, присівши навпочіпки і притулившись спиною до стіни, спостерігаю за дійством. Здається, артист трошки хвилюється. Його нервування видають більш дрібні, ніж зазвичай, рухи і трохи підвищена моторика тіла. Публіка надто вже специфічна. Майже усі в балаклавах. З відкритими обличчями тільки дівчата з харчоблока, вже публічно засвічені спікери «Правого сектора» та кілька журналістів, присутніх на концерті. В першому ряду, вмостившись на підлозі по-турецьки, якийсь анархіст демонстративно крутить у руках довгого ножа. Трохи збоку, граючи бейсбольними битами, стоїть пара бійців, явно випробовуючи на міцність нерви виконавця. Дивляться просто в очі.

«Тримайся, друже!» – посміхаюся я, але бійців можна зрозуміти. Вони тільки-но повернулися з барикад і ще сповнені задиркуватим духом. Їдка, чорна кіптява від покришок проглядає крізь отвори у балаклавах, в’їлася в шкіру і не скоро ще відмиється. Руки у всіх, як у негрів. Багато хто надсадно кашляє. Зачувши перші акорди і спів, до холу підтягуються воїни світла, що досі покотом спали на підлозі й по далеких кутках довгого коридору, заставленого щитами та бойовою амуніцією. Після першої ж пісні в холі оплески і вигуки «Браво!». Напруга спадає, і концерт котиться, як по маслу. В якийсь момент публіка починає вимагати нових пісень.

Першого лютого, якраз в день народження Ореста та у другу річницю проекту, ми виклали у вільний доступ у мережі наш новий альбом «Сувора українізація». Лише кілька тижнів тому зняли нові ролики, а днями оприлюднили їх на Ютубі. Перший кліп на пісню «Ідьот кацап по городу».

«Кацапа давай!» – вимагає бунтівний народ, який жваво цікавиться нашою творчістю.

– Зможемо? – питає Орест у гітариста, і той ствердно киває головою.

Пісня співається на мотив радянського хіта «Ідьот солдат по городу».

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий в гостях у «Правого сектора»)

У кацапа виходной десять днів підряд, Всіх сусідів, всю сім’ю заїбав кацап, На хуй послана жена і старушка мать, На хуй послана страна, Бухать так вже бухать, бухать так вже бухать! Ідьот кацап по городу, по Лєнінградской уліце, Ідьот в штанах обриганих, с вопросом на ліце: Скажіть кацапу, дєвушкі, якого хуя в городє Таджикі всі устроєні, а він так, сука, нє. А кацап накатить сто, купить ескімо, Прямо в паркє Горького вступить у гівно, Матюкньотся і пашльйоть Путіну прівєт, Той пробачить, той поймьот і дасть на всьо отвєт, І дасть на всьо отвєт. Ідьот кацап по городу, по Пролєтарской уліце, Бардак в Росіє-матушкє, в прєкраснєйшей странє. Скажіть кацапу, дєвушкі, якого хуя в городє Всі айзера устроєні, а він так, сука, нє. Там, де Путін, – на Кремлє звьозди майорять, Лєнін дєдушка лежить, йоб же ж твою мать! Там вєлікіє дєла, там імпєрскій дух, Бо Росія-матушка покручє всех вокруг, покручє всєх вокруг! Ідьот кацап по городу, по Краснозвьоздной уліце, Як гордий син атєчєства і старший брат в сємьє, От только єсть загвоздочка: якого хуя в городє Чечени всі устроєні, а він так, сука, нє!

* * *

Того ж вечора у під’їзді мого дому мене перестріли двоє чоловіків. Рушили назустріч, коли я піднімався сходами нагору. Насувалися чорними силуетами. «От і кінець!» – подумав я.

– Орест Лютий? – запитав один із них посміхаючись.

Я позадкував, намагаючись дотягнутися рукою до сусідніх дверей, аби перед смертю хоч постукати до сусідів.

Але вийшло трохи інакше.

– Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь! – спробували заспокоїти мене. – Ми ваші друзі…

Хотів утікати, але тут вони назвали прізвище одного високого державного чиновника, для якого я провів чимало приватних заходів і який дуже поважав нашу з паном Орестом творчість. Пару місяців тому я йому відправив цілу коробку дисків і книжок – він хотів роздати їх друзям як подарунки. Траплялися і такі люди у керівництві державою!

– Пан N попросив передати, що на вас готується замах. Ваше прізвище й адреса є у списках так званих «тітушок». Телефон прослуховується. Тому, якщо у вас є така можливість, негайно змініть місце проживання, заховайте авто, а краще – поїдьте на якийсь час кудись за кордон. Так буде спокійніше.

Наступного дня я полетів до Туреччини на тиждень, а повернувшись, разом із собакою перебрався жити до батьків.

Пісня дев’ята Пішли на хуй

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Пішли на хуй»)

– Відтепер ми в Росію – нев’їзні, – жартує Орест Лютий. – Ба більше, за позовом депутата Держдуми Росії від комуністичної партії Валєрія Рашкіна за пісню «Ідьот кацап по городу» оголошені у розшук Генеральною прокуратурою Російської Федерації, яка відкрила кримінальне провадження на Ореста Лютого та Антіна Мухарського як натхненників та ідеологів «Правого сектора». (У залі сміх.) Я не жартую. Але саме Валєрію Рашкіну, а також усім російським шовіністам, серед яких усілякі Міхалкови, Охлобистіни, Кобзони, пєвіци Валєрії, Говорухіни, – ми присвятили цю наївну, майже дитячу пісню. Співається на мотив «Буратіно» і називається «Російські шовіністи йдуть на хуй!»

Хто, не роззувшись, входить в дом З державним другим язиком? І все, на що натрапив зір, Одразу тягне в рускій мір! Він може буть актор, юрист, Насправді ж – руський шовініст. Пі-шов на хуй! Нє Достоєвський, нє Толстой, Але ж з загадочной душой, Він пре духовність насаждать І всюди тулить букву «ять»! Поет, письменник, журналіст, Насправді ж – руський шовініст. Пі-шов на хуй! «Стоять. Лєжать. Єбать. Сосать!» І замість «мами» – «твою мать»… Такой лєксічєскій запас Для нас добродій цей припас. Учений, піп, прем’єр-міністр, Насправді ж – руський шовініст. Пі-шов на хуй!

* * *

– Ми потєрялі нашего папу на барікадах. Того чєловєка, за которого я виходіла замуж, больше нє сущєствуєт. У нєго ізмєнілся нос, у нєго ізмєнілся рот, которим он проізносіт чудовіщноє колічєство матєрних слов в адрєс своіх колєг по работє, а я счітаю ето нєетічним і нєпорядочним. Я вєдь імєю право на свойо мнєніє?

Розкішна Анжела Негорова, у розкішній сукні, з розкішною зачіскою і бездоганним макіяжем, дає інтерв’ю програмі «Світські хроніки». Ведуча Катерина Осадча у капелюшку, схожому на автомобільну шину, зі вставленим у нього мініатюрним коктейлем Молотова, задає наступне питання:

– Ви сповістили у соцмережах, що він не платить дітям гроші й тягне вас до суду. Це правда?

– Абсолютна правда. Нещодавно він мені заявив, що оскільки в Україні революція і він втратив роботу, то виконувати умови нашого шлюбного договору в повному обсязі не може.

– А скільки, якщо не секрет, він платив вам на місяць?

– Три тисячі доларів США. По тисячі на кожну дитину. Не такі вже й великі гроші.

– Якщо порівнювати з мінімальною зарплатнею в країні у сто п’ятдесят доларів, то досить непогано. Це навіть більше, ніж офіційна зарплатня міністра чи народного депутата.

– Катя, ваша сукня коштує дорожче… І взагалі, до чого тут ці провокаційні порівняння? Невже ви не знаєте, скільки треба грошей, аби дати дітям усе необхідне?

– Ми сьогодні знаходимося на щорічній церемонії «Віва. Найкрасивіші люди України». Хто знаходиться серед ваших фаворитів?

– Віталік Козловскій! Я єго обожаю! Била би моложе, вишла замуж бєз оглядкі… (Манірно сміється.) Ну, і Свєта Лобода. Це – мої герої і мої фаворити. А ще я б побажала удачі Потапу й Ані Лорак. Але думаю, що переможуть як завжди Савік Шустер, чи Володя Зеленський, чи Таня Лібєрман, більш відома як Тіна Кароль.

– Це ви натякаєте на єврейське лобі у журі?

– Боронь Боже, я ні на що не натякаю. Я кажу, що в кожній справі присутній певний суб’єктивізм, а особливо там, де йдеться про смаки й уявлення про прекрасне…

Я сиджу на дивані вдома у батьків і дивлюсь це інтерв’ю по телевізору. Добре, що сьогодні їх нема і вони не бачать цього сорому. Хоча завтра мамині «подруги», які чомусь дуже цікавляться моїм особистим життям, усе їй перекажуть, і вона знову буде ковтати серцеві краплі.

Відразу після мого повернення з Туреччини ми зустрілися з Анжелою, і я попросив її переглянути умови нашого шлюбного контракту. Корпоративних замовлень з огляду на ситуацію в країні найближчим часом не намічалося, а концерти, які ми давали, геть усі були благодійними. Крім того, від січня мій телевізійний проект припинив існування.

– І знаєш через що? Через твій рот, який меле всяку брехню. Генеральний продюсер так і сказав: «Наш піар-відділ уже не спроможний відбиватися від інтерв’ю вашої дружини, де вона лає і нас, і вас, а журналісти інших видань просять коментарів».

– Це брехня. Проект закрили, бо бояться, що через твою матюкливість закриють і їхній канал. І правильно зроблять. Я буду перша, хто дасть свідчення на суді, що такі проекти, як «Зелена лампа», не мають права на існування в цивілізованому суспільстві. Я попереджала: легкого життя тобі не буде. Ти мене дуже сильно розлютив, і я готова на все, аби захистити дітей.

– Захистити від чого, Анжело?

– Від божевільного татка, який проміняв їх на якусь революцію. Від цього придурка Ореста Лютого. Я знаю, що ти продав офіс і у тебе є гроші.

– З цих грошей я знімаю фільм про Майдан, видав другий альбом, зняв нові ролики для Ореста, частина піде на великий мистецький альманах «Майдан. (Р)Еволюція духу», бо спонсорів нема.

– Значить, робити кіно, випускати книжки і диски у тебе гроші є, а для дітей нема?

– Анжело, я продав офіс, який купив до нашого одруження, і вважаю ці гроші «вільними» від твого оподаткування. Ми ж підписали контракт, де зазначили, що не маємо претензій до нерухомості, придбаної до шлюбу? Тим паче, що такі події трапляються в нашій історії раз на сто років. Їх треба фільмувати, фіксувати для майбутніх поколінь. Я роблю це для дітей, аби у них було майбутнє.

– І заради майбуття відбираєш у них сьогодення. Але вони мають сьогодні щось їсти, щось пити, у щось вдягатися, мати дозвілля…

– Анжело, я готовий оплачувати послуги няні й водія – це десь півтори тисячі доларів на місяць, і ще оплачувати навчання і дитячий садок. Але особисто. Я хочу бути певним, що ці гроші витрачаються на дітей, а не на твої прогулянки Європою чи Америкою.

– Віддавай мені залишок від продажу офісу, переписуй на мене усю нерухомість, і тоді ми розірвемо контракт.

– Усю спільно нажиту нерухомість я й так залишив тобі. Діти прописані у моїй старій квартирі на Подолі, а значить, вона і так належить їм. Живу, зауваж, сам, от уже більше року. І в мене за цей час нікого не було.

– Хе-хе! І як же ти вирішуєш сексуальні питання?

– Дрочу!

– Ага, так я і повірила.

– Анжело, я тобі тисячу разів казав, що твої підозри у тому, що я шукаю молоду дружину, абсолютно безпідставні. Ти пам’ятаєш мене колишнім, але я змінився. Перед тобою вже дорослий дядечко, який відповідає за свої слова.

– А займаєшся якимись пацанськими іграми. Коктейльчики кидаємо, картинки малюємо, пісеньки співаємо? Це, по-твоєму, дорослі розваги?

– Ці коктейльчики, пісеньки і картинки змінюють світ, де ми живемо!

– А якщо я не хочу змінювати цей світ? Якщо мене все влаштовує, крім чоловіка, то що я маю робити?

– Дай мені розлучення! Я тебе вже неодноразово просив…

– Не дам! Я вважаю, що діти мають рости в повноцінній родині.

– Але ж нема родини! Ми не ведемо спільне господарство, у нас ось уже з грудня нема сексуальних стосунків…

– Ти диви, пам’ятаєш!

– Я серйозно, давай розлучимося!

– Ні-ко-ли! Не для того я собі так довго вибудовувала імідж зразкової матері й дружини, щоб отак враз усе зруйнувати! Котічєк, ти попал! Якщо не будеш виконувати контракт, я подам позов у виконавчу службу. Вони заарештують усе твоє майно, відберуть усі автомобілі й пустять тебе по світу! А я особисто проконтролюю, щоб ти здох у муках під парканом і потрапив у пекло.

– І що, тобі від того буде легше?

– Звичайно! Ти мій характер знаєш. Якщо ти від мене підеш, я не заспокоюся доти, доки не побачу тебе в гробу в білих капцях. Це моє останнє слово! Гроші давай, бо дітей не побачиш!

– Анжело, це тотальний розрив!

– І до цього розриву призвели твої радикальні дії! Ми з тобою знаходимось по різні боки барикад.

– Я борюся за країну.

– А я борюся за дітей! Давай, чєші із моєго дома… Всєго тєбє доброго! Революціонер, бля… Пісатєль!

– А сєйчас ми пріглашаєм на сцену женщіну нєзємной красоти, талантлівую актрісу і тєлєвєдущую, а главноє – мать пяті дєтєй Анжелу Нєгорову-у-у-у!

Зал палацу «Україна», де відбувається церемонія нагородження, вибухає оплесками. Анжела у супроводі старших дітей гордо виходить на сцену. Малого Іванчика, певне, залишили вдома із нянею. Нашою чарівною нянею, яка закриває всі фронти і вирішує усі проблеми. Діти стають біля мами і чемно посміхаються на спалахи фотокамер.

– Анжела, – звертаються до неї московські ведучі церемонії Іван Ургант та Іван Охлобистін, – говорят, у вас тоже єсть син Іван?

– Да, есть, он остался дома!

– А в чєсть кого, єслі нє сєкрєт, ви єго назвалі? – питає Ургант і трохи згори, з притаманною йому довершеною іронією, дивиться на Охлобистіна, який прикриває очі окулярами.

– Я так панімаю, Іван, что вам би очєнь хотелось услишать, что я єго назвала в чєсть вас, ведь ви такой талантлівий і харізматічний. Но я вас, уви, разочарую. Я назвала его в чєсть вашего коллєгі, которий стоіт рядом і также являєтся многодєтним отцом. Нам, к сожалєнію, с такім отцом нє повєзло… Наш отєц сбєжал на барікади (сміх у залі).

– Єго случайно зовут нє Дмітрій Ярош? – жартує Охлобистін, і зал знову вибухає реготом.

– Нєт, Іван, єго зовут нє мєнєє екзотично – Орест Лютий, і он, как і Дмітрій Ярош, тоже являєтся украінскім «націонал-фашистом».

– Ого! Вам дєйствітєльно нє повєзло!

– Вот что случаєтся с людьмі под воздєйствієм амєріканской пропаганди. Да? Но я нє об етом. Я о любви…. Когда-то я бєзумно любіла етого чєловєка, і плоди нашей любві пєрєд вамі. Вот єті волшебниє дєті, за чьйо будущєє я очєнь пєрєживаю. Мнє кажется, что моя страна сошла с ума. Я нє понімаю, кто еті люді на Майданє, за что оні там борются, а главноє: как оні ето дєлают? Бороться за свободу і за счастье, сжигая живьом другіх людєй? Ето іх мєтод? Вмєсто того, чтоби долго і упорно работать над собой, шаг за шагом ідті к своєй целі і мєчтє, оні хотят получіть всьо і сразу! Я нє поддєрживаю етіх людєй, і мнє іх откровєнно жаль. Іх опять обманут, іспользуют і бросят, как уже однажди проізошло послє оранжевой рєволюції. Я вообщє протівніца любих рєволюцій. Я за долгій, кропотлівий, іногда тяжолий еволюціонний процесс. А єщьо я за мір і дружбу мєжду нашимі братскімі странамі, коториє кому-то очень хочєтся поссоріть. Спасібо всєм, я вас люблю!

– По рєзультатам публічного голосованія і рєшенія жюрі Анжела Нєгорова побєждаєт в номінації «Мама года-а-а-а!». Награду вручаєт чєловєк, прізнаний журналом «Віва» актьором года в Украінє!!! Іван, ето я вам говорю, – каже Ургант до Охлобистіна, який удає, що зачарований промовою Анжели і впав у транс.

– Ой! – трохи награно приходить той до тями, – ізвіні, дружищє, я просто настолько поражьон і восхіщьон етой женщіной, что потєрял дар рєчі. Анжела, ви вєлікая мать і актріса. Я нє понімаю, почєму вас так мало снімают в кіно і сєріалах? Почєму я только сєгодня узнал о вашем существованії?

– Ето сложний мєтафізічєскій вопрос, которий не імєєт однозначного отвєта. Но єслі что, давайтє обмєняємся тєлєфончікамі. Я нє буду протів, єслі ви мєня набєрьотє!

– Кстаті, а что ви дєлаєтє сєгодня вєчєром?

– Укладиваю дєтєй спать…

– А потом?

– Смотря по обстоятєльствам… (Сміх у залі.)

– Может, і мєня уложітє?

– Так, Іван, заканчівай, у нєйо муж «націонал-фашист». Єшьо спаліт тєбя коктейлєм…

– Я под Богом хожу, і слугі дьявола бєгут от мєня, как от ладана. Так как насчьот провєсті вєчєр вмєстє?

– Ех, Іван, я думала, ви прімєрний сєм’янін…

– В Росії – да, но украінскіє дєвушкі – ето что-то!

– Званітє, пагаварім…

Так, ми дійсно по різні боки барикад. І знов в очах чорні цятки і спирає дихання. Хоч як я себе не готую до провокацій і наклепів Анжели, але вони завжди захоплюють мене зненацька. Певне, до цього важко звикнути, і моє серце щоразу не витримує, починає битися і тріпотіти, як переляканий голуб, до горла підступає клубок, а перед очима все пливе. Тримай удар, друже!

Хапаючись за стіни, відповзаю у бік кухні. Вірний собака, відчуваючи, що мені погано, крутиться поруч і тихо скавулить.

Заковтую нітрогліцерин, потім кладу під язик таблетку валідолу і, притулившись лобом до холодного вікна, часто дихаючи, дивлюсь у порожній нічний двір, опершись руками на підвіконня.

– А сєйчас ми пріглашаєм на сцену артістов студії «Квартал девяносто пять»! – чути з кімнати голос Урганта, і на сцену вибігає весела ватага жартівників.

Жартують про Тимошенко, наче вона не сидить у тюрмі, про забутого Ющенка і Льоню-космоса, жартують про революцію, про мітингарів, про побитих студентів і «Правий сектор», трохи жартують про Януковича та Азарова. Жартують про хохлів, і зал регоче. Вгодовані пики, накачані силіконом цицьки, зачіски, вечірні плаття. Гламурні тітки, поцоваті чоловіки у приталених костюмах, якісь підараси, депутати від Партії регіонів, бульварні журналісти, модні дизайнери, співачка Камалія із Захуром, чомусь Альона Апіна, Газманов і Кобзон, гурт «ВіаГра» у шістдесят другому складі, моя дружина (діти кудись поділися) поруч із гімнасткою Лілею Подкопаєвою, грядка гламурних футболістів, рестораторів, репер Серьога, редакція журналу «Віва», Ян Табачник з дружиною, Потап із Настею Каменських, ведучі телеканалу «Інтер», якісь незнайомі харі, – і всі регочуть і веселяться, ніби в країні нічого не відбувається! Ніби не вбивають людей, ніби не здіймаються у повітря стовпи диму, ніби не трусить усю країну, як у лихоманці.

Варто тільки вийти за периметр Майдану, і бачиш, що мільйонам до того Майдану справді абсолютно байдуже. Люди поспішають у своїх справах, автомобілісти лаються: мовляв, «скільки ще буде перекритий центр міста?» Ресторани переповнені, народ пре на російських зірок типу Ваєнги, Стаса Михайлова та Григорія Лєпса, звідусіль лунає російська попса, телеефіри заповнені російськими серіалами та дебілізуючими розважальними шоу. Суцільний КВН усе перетворює на жарти, піддає цинічній обструкції, нівелює будь-яку спробу перейти до розмов на життєво важливі теми.

«Зрештою, ти ж займаєшся тим самим? – ставиш і собі запитання. – Блазень. Клоун. Циркач. Штукар. Зрештою, жалкій артістішко. Що ти про себе подумав? Що ти комусь потрібен? Що комусь потрібні оці твої дурнуваті пісеньки? Та яке право ти маєш когось засуджувати і комусь щось казати? Отак здохнеш сам у своїй холостяцькій квартирі, й усі зітхнуть з полегшенням, окрім лише батьків, брата і, можливо, старшої доньки. Скажуть: „Так йому і треба!“». Маю чимало недругів, які бажають мені смерті.

Але я не влаштую вам подібного подарунка!

«Ні, я не умру! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»

Ліки починають діяти… Серце відпускає, в очах розвиднюється. Згадую Лесю Українку. Ось кому з туберкульозом кісток жилося не найліпше, ніж мені. Але ж боролася, але ж жила! Я відриваю лоба від скла й оглядаюся навкруги.

Які у мене чудові діти! Андрійко, Орися й Іванчик! Які вони красиві були сьогодні в телевізорі. Як давно я їх не бачив! Як скучив за ними…

Поволі повертаюся до кімнати, беру телефон і надсилаю Анжелі СМС: «Бачив вас по телевізору на Віві. Не ображаюся. Роби, як знаєш. Коли я зможу побачитися з дітьми?»

За хвилину приходить відповідь: «Знаєш сам: утром деньгі – вєчєром дєті:::))) ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))»

Пісня десята Я єсть народ

Кажуть, снайпери зайняли позиції на дахах ще від шістнадцятого числа, коли у неділю на народному віче ухвалили рішення про «мирний наступ на Верховну Раду». Це підтвердили записані СБУ переговори, що їх вони вели на своїх частотах. Явний московський акцент, вживання характерних слів, не властивих для українського російськомовного лексикону, позивні «Сибіряк», «Вологда», «Чулім», «Бірюк» – усе свідчить про те, що це були саме російські спецпризначенці.

Вісімнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року о дев’ятій нуль-нуль український народ почав свій шлях на Голгофу.

На десяту ранку в парламенті було призначено засідання, де мали прийняти проект постанови про повернення до Конституції 2004 року, а також порушити питання про проведення позачергових президентських і парламентських виборів. Усього на Майдані зібралося від 30-ти до 50-ти тисяч осіб. Похід очолили сотники самооборони.

«Щити, палиці, амуніцію – не брати. Лишаємо тільки каски. Ми – мирна хода!» – закликали вони народ і бійців, які, полишивши габаритні обладунки, про всяк випадок ховали під куртки бити і металеві прути.

Піднявшись довгим схилом Інститутської, просочуючись крізь вузький отвір у барикаді та оминаючи її з боку Жовтневого палацу, людська ріка всупереч законам фізики лилася вгору до Верховної Ради, скандуючи: «Банду геть! Банду геть!».

Вулиці Садову, Липську та Шовковичну перекрили КамАЗи, за ними стояли щільні ряди беркутні. Єдиним доступним проходом до Верховної Ради був Кріпосний провулок, що виводив до рогу Будинку офіцерів. Там теж стояла вантажівка, за якою знаходилася загорожа для «мітингувальників від влади», переважну більшість яких складали тітки у в’язаних беретах і потворних шапках – народ охрестив «тітоньки-тітушки». Це були нещасні бюджетниці, працівниці жеків і державних установ, звезені автобусами з Київської області, що тримали у руках прапори Партії регіонів. Оточені пересувними металевими парканами та спецпризначенцями, вигляд мали забитий, нещасний, обдурений.

– Гей, худобо, – гукали до них демонстранти, – закінчуй мітингувати за гроші та приєднуйся до нас!

Від тих слів тітки опускали голови і відверталися. Тоді, визираючи з-за спин ментів, у словесний ґерць вступали керівники стада:

– Майданутиє уроди! За бакси продалісь Амєрікє. Вот вас Амєріка і поімєєт во все мєста бєз мила. Ми то хоть за Русь-матушку, а ви за кого? За пидарасов Європєйскіх да за гєй-паради?

Демонстранти сміялися від душі: мовляв, «що з шарікових узяти? Гавкають, як хазяїн навчив, та й годі». Типові аргументи недолугої путінської пропаганди не викликали нічого, крім сміху.

– Кремлівські зомбі, – чулося у відповідь, – Тайожний союз, ватнік і лєсоповал – от ваше майбуття!

– А ваше майбуття – в жопу єбаться да нєграм хуй сосать! Всьо равно бєз Росії нє прожівьотє! Сдохнєтє тут, у своєй Усраінє, бандеровци, фашисти!

– Та краще бути бандерівцем у вільній країні, аніж безмовною худобою під каблуком у Путіна.

– Сало уронілі. Хєроям сала! Усрітєсь, укросвіньї!

– Не подобається Україна – чємодан, вокзал, Расія!

– Я на своєй зємлє. На Русі вєлікой і хуй отсюда уйду! А ви піздуйтє в свою Галіцию і там єбітєсь в жопу!

– Ха-ха-ха… Борменталь, готуйте операційну, будемо видаляти гіпофіз! Ха-ха-ха!

Народ усе напирав і напирав. Якісь спритники забралися у кабіну КамАЗа, що обмежував рух у провулку, завели його і відігнали у бік Арсенальної. Від Будинку офіцерів людська ріка повертала праворуч і, просочившись крізь паркани Маріїнського парку, натрапляла на довжелезну шеренгу силовиків, що стояли у кілька рядів гігантським півколом, оповиваючи увесь периметр доступу до будівлі парламенту. Перед самою Радою купчилися згуртовані маніпули у чорних шоломах. Між ними в районі сцени юрмилися декілька сотень «тітушок» у військових касках з битками в руках, дуже схожих на самооборонівців Майдану. З колонок, як у попередні місяці, безперервно лунали радянські «патріотичні» пісні: «День побьєди», «З чєго начінаєтся Родіна», «Гімн СРСР», «Гаспада афіцери» та інші.

– Розтягуємося по всій довжині шеренгами! Зберігаємо спокій. Ми – мирна хода! – керували людьми сотники самооборони. Народ мляво, але таки виконував їхні накази. Підтягувалися люди від Арсенальної.

– Почалися сутички! Тільки що на «Українській правді» написали! – читає хлопець новини в айфоні.

– Де саме?

– На Шовковичній намагаються підпалити КамАЗи, що перегороджують шлях до Ради!

– Оно дивись, дим!

Чорний стовп диму піднімається в ясне небо трохи ліворуч від будівлі парламенту. Його чітко видно крізь голе гілля старезних каштанів, в’язів та дубів Маріїнського парку. Стовп піднімається повільно і якось навіть патетично. Жоден подмух повітря не порушує його величі.

У Києві радісний, сонячний і дуже теплий ранок. Коли люди рушали на Інститутську, годинник на вежі Будинку профспілок показував плюс три, а зараз уже плюс шість. Потім показав час: десять сорок п’ять. І лишалося йому працювати трохи більше дванадцяти годин. Починався зворотний відлік часу до найтрагічніших за всю історію сучасної України подій.

«Бах!» – повітря сколихнув уже звичний хлопок світло-шумової гранати. Здійнялися в небо сонми чорного вороння, попливли над Києвом.

– Мочі майданутих!

На правому фланзі «тітушки» кидають у мітингувальників заздалегідь приготовані шматки бруківки і коктейлі Молотова.

– Не піддаватися на провокації! – надсадно голосять сотники, і народ відступає від шеренги.

Але та розкривається, і «тітушки» з металевими кийками і бейсбольними битами вриваються у натовп. Б’ють усіх, не дивлячись хто ти: студент, журналіст, стара бабця, підліток, у шоломі чи без… Зчиняється паніка. Народ розбігається. Ось уже хтось лежить на землі з роз’юшеною головою, прикриваючись руками від «тітушок», що набігають, намагаючись добити лежачого, і відскакують убік, мов ті шолудиві пси, які тільки зграєю і вміють нападати. Найактивніші женуть мітингарів далі.

Самооборонівці в розпачі ламають прилеглі кущі та дерева, аби взяти до рук хоч щось. Ті, що виявилися більш передбачливими й прихопили знаряддя із собою, витягають його з-під курток і мчать у гущину подій. Ось уже гамселять одного «тітушку», що відбився від зграї. Інші, побачивши лютих дядьків, тікають назад. Шеренга ментів розступається і пропускає злочинців у глибину периметра. Хтось не встигає, і його накривають ударами прямо перед щитами. Менти намагаються захистити «тітушку» і б’ють демонстрантів. Знову вибухають світло-шумові гранати. Маніпули «Беркута», що допіру стояли під Радою, мчать на допомогу своїм.

І починається побоїще.

Силовики лупцюють людей без розбору. За ними скачуть «тітушки» і добивають тих, хто впав. За «тітушками» – третя хвиля силовиків, які «збирають урожай» і тягнуть побитих і поранених до армійських наметів у глибині парку.

На дванадцяту тридцять дня тільки у Будинку офіцерів, захопленому мітингарями, – тіла трьох загиблих. Багато хто потрапив у пастку на Кріпосному провулку. Безліч тяжкопоранених, що, стікаючи кров’ю, напівсидять або лежать уздовж стін. А «Беркут» все жене і жене… До Арсенальної і далі. Там поперек дороги розвернули два тролейбуси.

Справжнє пекло на Інститутській. Тих, хто відступив з Кріпосного, намагаються знову загнати на Майдан. Наступають з боку вулиці Пилипа Орлика, відтіснивши мітингарів від офісу Партії регіонів, який теж горить і де, за чутками, загинув охоронець. Але на перетині з Шовковичною силовикам чиниться шалений опір.

«Правосєкі», що лишилися в тилу, не піддавшись на заклики про «мирну ходу», отримали звістку про атаку й швидко підтягують сили. І ось уже летить у ментів злива каміння і коктейлів. Атака зупиняється. «Беркут» лаштує «черепаху», і раптом – згори вогняний дощ! Два відчайдухи, забравшись на дах, луплять звідти коктейлями, потрапляючи у саме серце бойового підрозділу. Троє правоохоронців вмить перетворюються на палаючі факели. Кидають щити, зброю, хапаються за голови, намагаючись зняти шоломи. Як кола по воді відсахуються від них поплічники, страхаючись запаскудитись полум’ям пекельних спалахів. Напирають один на одного, озираючись туди, де крутяться вогняними снопами, агонізують їхні товариші. І тільки коли один «сніп» падає на асфальт, до нього підбігає хтось із вогнегасником і збиває полум’я струменем білого порошку. Слідом за першим на асфальт, встелений булижником, падають і двоє інших «снопів».

І майже відразу по тому крізь дим палаючих покришок у бік протестувальників – «ж-жах, ж-жах» – тріскучі постріли, які ще деякий час відлунюють у стінах будинків. Хтось з мітингарів падає, хтось хапається за руку, хтось відчуває потужний удар у груди і, ледь встоявши на ногах, зі здивуванням виколупує з бронежилета розплющену картеч.

– Вогнепал! У них вогнепал! – миттю розноситься вулицею.

Протестувальники ховаються за дерева, припарковані біля узбіч автівки, заскакують у під’їзди. Вулиця порожніє, але це не означає, що боротьбу припинено. Контратака триває. З горищ прилеглих будинків, куди піднялося щонайменше п’ять команд, знову летять палаючі пляшки. Проте того ефекту вже нема, бо менти відступили за перехрестя і там зализують рани, раз по раз огризаючись пострілами з помпових рушниць, куди вони закладають явно не гумові кулі.

У Фейсбуці заклик Яроша:

«Всі, хто має вогнепальну зброю, виходьте на Майдан».

Близько години триває перегрупування.

Майже догоріли КамАЗи на Шовковичній та Садовій, і можна чекати бокового підкріплення. Так і трапляється. «Беркут» напирає з боків. Цього разу менти женуть мітингарів аж до Жовтневого палацу, зупинивши лаву на рівні верхнього виходу до метро «Хрещатик», нещадно добивають лежачих кийками. Біля метро десятки важкопоранених і три трупи. Стара бабця і двоє чоловіків середнього віку.

Соцмережами шириться жахливе відео: менти на ношах несуть Маріїнським парком обезголовлене тіло. Опозиційні депутати полишили засідання у парламенті, намагаються вивезти поранених і вбитих з Будинку офіцерів. Захоплених у полон мітингарів катують і б’ють у наметах.

Близько четвертої починається штурм і на Грушевського. Біля музею запалюють білу димову завісу, за якою лаштується бойова еліта спецрежиму – півтори тисячі відбірних кримських та донецьких спецпризначенців.

– Ходімо, друже, на Барбакан, – кажу я Сему, що сидить якраз на фоні барикади, з-за якої клубочаться білі хмари диму, і пише свій коментар до документального фільму «Майдан. Мистецтво спротиву», зйомки якого тривають уже третій день поспіль.

(Відео – в Ютубі за тегом: «Майдан. Мистецтво спротиву»)

Захоплені процесом, ми від самого ранку не зазирали в інформаційні стрічки і, певне, виглядали дуже привабливими мішенями для снайперів, тягаючи за собою довгі кофри з освітлювальними приладами, схожими на гранатомети, чохли від камер, де запросто можна сховати автоматичну зброю, і сумки для звукового обладнання, дуже схожі на підсумки для набоїв.

Коли в Маріїнському парку, Кріпосному провулку та на Інститутській розгорталися страшні події, на Майдані було тихо і спокійно. Варилися борщі, куліші та картопля з тушонкою. Курилася димами новітня січ. Займали за дармовою їжею черги місцеві безхатченки та пенсіонери. На сцені виступали поети, молилися священики, світило тепле сонце, люди звично снували туди-сюди. Ну, знову чорний дим над містом, ну, знову трохи пошарпались. Звична за останній місяць справа. І тільки захекані й побиті бійці Самооборони і «Правого сектора», що дальніми шляхами через Бессарабку і Лютеранську поверталися до своїх гнізд, переповідали побратимам щось страшне. Основна ж маса тих, хто вирушив на «мирну ходу», відступила до площі Слави та скотилася униз Кловським узвозом.

А о четвертій, коли у спецвипусках новин постали окремі кадри побоїща, стали по-справжньому зрозумілі масштаби трагедії.

– Десятки загиблих, сотні поранених! – пробігають перед очима стрічки новин, і не зрозуміло, як так могло статися, що, знаходячись поруч, ми нічого не чули. Звуки битви, певне, піднімалися вгору і не долинали до розташованого в низині Майдану.

Відправивши апаратуру на канал, ми присіли на Барбакані трохи перепочити. Сюди ж стікаються й більш обізнані наші товариші. Деякі з них працюють у довколишніх офісах. Без зайвих слів, ретельно складаючи дорогі костюми, краватки і взуття в окремому, накритому дахом кутку, де стоїть наша славна «Бімба» – польова піч, зварена з двох діжок, – дизайнери, архітектори, художники й журналісти перебираються у камуфляж, вдягають шоломи, обладунки, набивають сумки коктейлями і вирушають на передову. Ми йдемо з ними.

– Тільки вдягни це, про всяк випадок, – завбачливо тицяють мені до рук стару армійську каску і дають металевий дрючок, яким зазвичай мішають вогонь у «Бімбі». – Все ж спокійніше.

Дорогою зустрічаємо Марічку, яка теж поривається піти з нами. Але хлопці її відмовляють:

– Йдіть краще додому, бо сьогодні, здається, буде щось страшне.

Відчуття цього «щось» переповнює всіх. Довкруж суцільна тривога.

– Ну, то я піду до будівлі мерії, буду там волонтерам допомагати, – каже вона.

– Йдіть!

О пів на п’яту «Беркут» і спецпризначенці відтісняють протестувальників з Грушевського та Інститутської за периметр барикад. Ті майже не чинять опору, звільняючи й Український дім і Хрещатик. Окрема група забарикадувалася у Жовтневому палаці. Але за годину змушена вийти службовим ходом і розчинитися у присмерках, що падають на місто. Самооборона евакуюється з наметів, що стоять біля стели, і відходить у бік Будинку профспілок.

На сцені Турчинов закликає усіх неповнолітніх, а також жінок і дітей покинути периметр Майдану.

Настає найстрашніше надвечір’я і ніч в історії сучасної України.

Близько сьомої починається основна фаза антитерористичної операції.

Одночасно декілька БТРів проламують барикаду на Хрещатику, прориваючись до сцени. Взявши один БТР у кільце, протестувальники запалюють його пляшками з коктейлями. Водомет, що стоїть одразу за барикадою, пробує загасити полум’я, але невдало.

– Невже напалм? – проноситься у натовпі.

– А таки напалм! – коментує хтось поруч, коли ми, знаходячись під самою сценою, спостерігаємо прорив БТРа та водомета з боку Інститутської.

Техніка проривається через «першу» барикаду і доходить майже до самого Майдану. Тут зчиняється страшенна колотнеча. Водомет працює на повну, а БТР уривками намагається прорватися далі. Проте мітингувальники не здаються. Спершу запалюють БТР, а коли водомет підбирається майже впритул до палаючої машини, запалюють і його. Раструб, з якого виривається потужний водяний струмінь, від шаленої температури морщиться, опускається, немов старечий статевий член, і потік води, плавно затихаючи, за якусь мить припиняється зовсім.

Є-є-є! – проноситься Майданом шал захвату.

Кидаючи коктейлі з торговельного центру «Глобус», беркутня підпалює намети, що стоять унизу, даючи нам підказку до тактичних дій у подальшій обороні.

– Підносьте шини, підносьте дрова, запалюйте вогонь по всій лінії зіткнення! – командує зі сцени Женя Нищук, хоча з боку Будинку профспілок кут уже горить, – замикайте вогняне коло!

Потім ініціативу перебирає хтось із сотників:

– Беркут застосовує вогнепальну зброю. На барикадах лишаються тільки ті, хто має індивідуальний захист, бронежилети, каски. Прохання до жінок і неповнолітніх полишити периметр Майдану.

– Пане отамане, у вас є зброя? – питає у мене Сем.

– Є мисливська рушниця.

– То, може, той во, час нею скористатися, або дайте мені?

– Ні, друже, не можу. Не готовий ще.

Ми стоїмо попід сценою, гуртуючись з містянами плече до плеча.

– Давайте заспіваємо гімн! – пропонує Женя і починає:

«Ще не вмерла України ні слава, ні воля».

«Ще нам, браття українці, усміхнеться доля, – підхоплює люд на Майдані. – Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду!»

Ніколи в житті я не забуду той гімн. Минуть роки, минуть десятиліття, але той спів, що линув із центру Києва до небес під вибухи світло-шумових гранат, постріли рушниць та тріскотіння палаючих барикад, навічно залишиться у моїй пам’яті. Ніколи й нічого більш величнішого я не чув і вже, мабуть, ніколи не почую. То була найвища мить гідності мого народу, дійсно готового вмерти за свою свободу.

Плачу я, плаче Сем, плачуть люди навколо. Плачуть і співають. Страху нема. Є відчуття кінця і розуміння того, що це, можливо, останні хвилини Майдану.

Вогняна стіна стоїть метрів за двадцять. Палає від краю до краю, розтинаючи Майдан на дві зони: яскраво освітлену з бунтівним волелюбним народом і суцільну темряву, де причаїлися легіони чорношоломних головорізів і звідки долинають сухі металеві слова гучномовця: «Громадяни, ви знаходитеся в зоні проведення антитерористичної операції. Прохання усіх покинути небезпечну зону. Всі, хто чинить опір, будуть притягнуті до відповідальності й понесуть покарання згідно із законом. Громадяни…» і так без кінця.

А ще з боку Жовтневого палацу сліплять очі потужним прожектором. Проте довкола не видно жодних ознак паніки. Зі сцени лунає молитва святих отців:

– О Всехвальна Мати, Пречиста Владичице, Діво Богородице! До Тебе підносимо душевні і тілесні очі, до Тебе простягаємо розслаблені руки і з глибини серця взиваємо: зглянься на віру і смирення душ наших, покрий нас всесильним омофором Твоїм, щоб визволилися від усіх бід і напастей, захисти нас і визволи.

Бурею багатьох бід охопленим нам допомагаєш, Владичице; бо стоїш перед лицем вівтаря Господнього, піднісши руки Твої, і молишся, щоб на нашу недостойну молитву зглянувся Господь Цар слави і послухав прохання тих, хто закликає ім’я Твоє і до Сина Твого взиває: алілуя.

Усе єство ангельське похвальні пісні приносить Тобі, істинній Божій Матері і заступниці всіх, хто звертається до Тебе, знаючи, що Ти незборимим покровом Твоїм праведних звеселяєш, грішних заступаєш, тих, що в бідах, визволяєш, і молишся за всіх вірних, що взивають: алілуя.

Покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором.

І стається диво. Атака припиняється. Спадає шал, і відступає тьма. «Беркут» полишає по собі палаючі водомети, техніку і відступає. Народ якось звично береться до буденних революційних справ. Найбільш бойові й затяті через вогонь перекидаються із силовиками шматками бруківки і коктейлями, гатять феєрверками, співаючи «Червону руту». З протилежного боку летять переважно світло-шумові гранати. Кажуть, що на десять світло-шумових прилітає й одна бойова.

Раз у раз до Лядських воріт тягнуть когось із поранених. Там, з боку Михайлівської та Костьольної, постійно прибувають «швидкі». Білі карети чергують і біля Поштамту. Від нього Майданом тягнуться три довжелезні ряди людей, що передають на передову виламане з бруківки металевими коцюбами каміння. Між рядами організовано прохід. Усіх, хто шастає туди-сюди без діла, цькують, бо прохід призначено спеціально для тих, хто тягне на передову горючі матеріали.

Кажуть, що перекрили метро і вирубають опозиційні канали. Але Інтернет і мобільний зв’язок, як не дивно, працюють. Люди періодично отримують дивні СМСки: «Ви зафіксовані як учасник антиурядового заколоту і будете притягнені до відповідальності. Пропонуємо добровільно полишити місце проведення антитерористичної операції, в противному випадку проти вас будуть вчинені законні силові дії». Працює путінський «Кіберберкут». Але ми теж не малі діти. Швидко записуємо звернення до киян із закликом виходити на Майдан. Тут же викладаємо на сторінках соціальних мереж.

За хвилину приходить СМС від Анжели, яка, певне, висить у Фейсбуці:

«Піздєц вам, котята! А я прєдупрєждала:::))))»

Я не відповідаю.

А потім від мами:

«Ти де?»

Відповідаю:

«На каналі. Готуємо прямий ефір».

Потім пише Марічка:

«Дуже хвилююся. Як ви?»

«Все ОК::)))»

– Треба будь-що утримувати вогняну стіну! – гукає зі сцени Нищук.

Ми із Семом перезираємося. Є справа!

За годину на моєму махновському Л-200 вже премося вгору Андріївським узвозом. З десяток покришок, що допіру оточували дитячий майданчик у моєму дворі, ледь вкопані в землю, лежать у просторому багажнику. На перехресті Володимирської і Великої Житомирської, біля ресторану «Да Вінчі», нам на капот стрибає чоловік з коротким автоматом наперевіс. Від несподіванки я різко гальмую і майже автоматично клацаю внутрішнім замком, замикаючи автомобіль зсередини. Пригинаюся ближче до руля.

– Пане отамане, по газах і вперед, бо зараз застрелять… – шепоче Сем.

Є лише секунда на роздуми, але тієї ж миті бачу, як збоку зривається з місця чорний «Мерседес-кубік» і людина з автоматом відскакує вбік, сідає в інший чорний автомобіль і зривається слідом.

– Охоронець! – з полегшенням видихаю я.

Вночі на цьому перехресті «тітушки» таки розстріляли таксі з журналістом та вбили трьох людей поруч на Великій Житомирській.

А вже через дві години, коли ми з Лівого берега робимо наступну ходку з покришками, нас завертають. Увесь центр перекритий ментами. Кидаємо машину на бульварі Лесі Українки і вирушаємо на Майдан пішки, тягнучи на собі по два скати. Інші роздаємо киянам, які охоче приймають цю ношу і йдуть поруч з нами.

«Ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой.

С Майда-а-а-аном воспрянєт род людской!» – Люди хоч і стривожені, але присутності духу не втрачають. Переспівують революційні пісні, жартують, аби відігнати страх. Усе навкруги видається якоюсь грою або зйомками фільму. На будівлі КМДА ось уже який день висить банер «Нарнія». Ми – маленькі ельфи, що протистоять могутньому і страшному Мордору. Якщо брати за великим рахунком, шансів у нас нема. Нас мало, ми не озброєні, не навчені, у цивільних куртках, пальтах, якихось смішних шапках і кашне, розхристані, схвильовані, премось у саме пекло. Навіщо? Для чого? Кому це потрібно? Але дивно: подібних питань ніхто не задає. Просто беруть і йдуть, бо не можуть інакше.

Біля ЦУМу зустрічаємо Бурмиленка та Манекена, які так само пруть на передову тюки з теплим одягом. Манекен з притаманною йому іронією зауважує:

– Вітаю, ви пропустили найцікавіше. Десять хвилин тому ми відбили атаку «тітушок». У них є зброя. Вони по нас гатили з автоматів і кинули гранату! Оно дивись, – вказує на дорожній знак, прошитий кулями, коли ми проходимо повз Прорізну.

– А ви що?

– А у наших хлопців теж знайшлося… Недарма ж збирали гроші.

– Еге ж, – радісно підхоплює Бурмиленко, – Гєна і Тарас як приклалися картеччю з обрізів, то вони миттю повтікали! Здається, одного поранили. Так що містом краще зайвий раз не швендяти. Стріляють-с.

О пів на дванадцяту світло на Майдані вимикають, і беркутня у цій темряві знову активізується. Чергова атака починається одночасно з Інститутської та з Європейської площі.

Водомет гасить полум’я в районі пам’ятника засновникам Києва, і звідти, немов чорна сарана, починають лізти спецпризначенці. Оборонці з дерев’яними щитами задкують, розвертаються і починають відступати. Женя зі сцени надсадно кричить: «Тримайте лаву! Тримайте лаву!». Як не дивно, це спрацьовує. Хлопці з легкими щитами зупиняються і розвертаються обличчям до ворога. Я не знаю, що проказували їхні очі, але трапляється ще одне диво – і «Беркут» відступає. За лічені хвилини розірване вогняне кільце знову замикають. Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь лишаються на нашому боці. Їхній човен пливе по вогняних хвилях, осяяний спалахами найзапеклішої битви, яку тільки бачив центр Києва за всю свою півторатисячолітню історію.

З боку Хрещатика, з-за вогняної стіни, чути спів Висоцького, якого запускають через динаміки звукопідсилюючої установки. «Ідьот охота на волков, ідьот охота, на сєрих хіщніков, матьорих і щенков. Кричат загонщікі і лают пси до рвоти, кровь на снєгу і пятна красниє флажков!»

Тупий регіонал Калашніков, що організовував концерти Антимайдану, знову все переплутав. Якби Висоцький був живий, він неодмінно був би на нашому боці. На боці вовків, що обкладені прапорцями, клацають зубами, огризаються, бризкають слиною, рвуть жили, але не здаються.

Сміючись з їхньої тупості, ми премо покришки та клумаки до передової і передаємо хлопцям-кочегарам, які вкидають у полум’я вогняну поживу. З-за сцени видно, що «Беркут» намагається підпалити Будинок профспілок, кидаючи у приміщення коктейлі та ще щось, дуже схоже на запалювальні заряди. За кілька хвилин другий і третій поверхи вже димлять.

«Вони штурмують Будинок профспілок!» – розноситься Майданом розголос.

Близько дванадцятої будівлю потрясає потужний вибух. Як стало відомо згодом, воїни-афганці та бійці «Правого сектора» скинули з даху у внутрішній двір залишки напалму у пляшках та два балони із киснем. Бій також триває на даху і верхніх поверхах, звідки спецпризначенці штурмують повстанців. Самооборона та «Правий сектор» евакуюються та відступають у бік Михайлівського монастиря.

Ось уже палають верхні поверхи. Потім вогонь опускається нижче. Якийсь чоловік стоїть на підвіконні, збираючись стрибати униз. Хтось у ще темних вікнах подає сигнали ліхтариками телефонів.

– Пожежників! Пожежників! – кричить сотник самооборони зі сцени. Звук то пропадає, то з’являється знову. Апаратуру намагаються підключити до електрогенераторів, але пальне закінчується.

Під будинком натягують велике брезентове полотно. Якісь люди спускаються на довгих мотузках. О пів на другу прибувають пожежники. Уся будівля охоплена полум’ям. Чоловіка рятують. А ще дівчат, що махали телефонами. Їх спускають униз на довгій стрілі з люлькою.

А десь о другій на Майдані настає дивний спокій. Дивний до такої міри, що не віриться. Замовкає сцена, замовкає «матюкальник» з боку ментів. Перестають вибухати гранати. Не чути і пострілів. Ми з хлопцями сідаємо на якісь металеві ящики під великим банером з портретом Бандери, ліворуч від сцени, і закурюємо. Втомлені, виснажені, брудні.

– Я готовий узяти назад свої слова про аграріїв, – каже Сем, глибоко затягуючись димом. – Якби не оці здорові дядьки з чорними, зашкарублими руками, то хєр би ми вистояли усі ці місяці. А ще, здається, я повірив в існування Бога.

– Оце так «розбудили народ», – поводить вусами Бурмиленко, роздивляючись розбитий Хрещатик, палаючий Будинок профспілок, вогняну стіну та впертих містян, що все тягнуть і тягнуть на передову матраци, стільці, пластикові каністри, якесь ганчір’я, дрова, картонні коробки. Трощать на дошки ларки.

– Ну що скажете, пане отамане, – питає Манекен, – переможемо?

– Нема сумнівів, – озиваюсь я. – Елементарний цивілізаційний поступ на нашому боці. Навіть якщо сьогодні нас уб’ють, прийдуть інші. Перемога – лише питання часу та ціни. Але вона обов’язково буде за нами.

– То добре, що сьогодні усе попалили, тепер і прибирати менше, – всміхається він.

Тієї ночі на Майдані лишилися самі кияни. Людей шістсот не більше. Отак і тягали до ранку усілякий мотлох, підтримуючи полум’я у пекельній барикаді, що вогняною дугою розлилася від краю до краю. Чому вони нас тоді не дотисли, й досі лишається загадкою. Може, то святий архангел Михаїл захистив нас від куль і смерті своїми крилами, а Божа Матір накрила своїм омофором? Диво, та й годі. Іншої відповіді нема.

А як почало розвиднюватися, з боку Бессарабки прийшла допомога. То приїхали хлопці зі Львова і заступили на варту. А ми пішли відсипатися.

* * *

Цю пісню співали у мордовських таборах наші славні діди-дисиденти, трохи переробивши текст Тичини. Вони передали нам його зі словами: «Колись лінію фронту тримали ми. Тепер настає ваша черга!» Дякуємо й обіцяємо бути гідними тої справи, за яку наклали своїм життям мільйони українських патріотів.

Орест співає під гітару:

Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда, яка чума мене косила, А правда знов-таки і знову розцвіла. Щоб жить, ні в кого права не питаюсь, Щоб жить, я всі кайдани розірву, І знов я стверджуюсь, і знов я утверждаюсь, Бо яже ж знов-таки і знов-таки живу. Московіє, мене ти розпинала, Вбивала як моїх дочок, й синів, І як залізо, хліб і вугіль крала, О, як твій дух, о, як твій дух осатанів. Сини мої, герої-українці, Я буду вас на подвиг прославлять, Ідіть батькам на допомогу й жінці, Дітей з неволі поспішіте визволять. По українських нивах, нивах по російських, По білоруських нивах, я прошу, молю, Ви не щадіть катюг і наволоч злодійську, Всіх узурпаторів скидайте без жалю. Імперська гидь, тремти, я розвертаюсь! Тобіж кладу я дошку гробову. І знов я стверджуюсь, і знов я утверждаюсь, Бо яже ж знов-таки і знов-таки живу. Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда, яка чума мене косила, А правда знов-таки і знову розцвіла.

Пісня одинадцята Слава Україні!

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий в АТО «Слава Україні!»)

І настав день, коли полилися ріки крові.

Текли бруківкою по Інститутській, вниз, униз до Майдану, сочилися з очей, проступали плямами на брезентових ношах, падали важкими краплями на чорну, зорану тисячами ніг, землю, на залишки згарища, на уламки барикад. Розлилося криваве море по мармурових плитах у готелі «Україна», стояло калюжами біля Лядських воріт, куди доправляли тіла убитих героїв, покриваючи їх українськими прапорами. Багряними, дикими медузами розпливалася кров на прошитому кулями одязі, витікала з-під шоломів, проступала потворними візерунками на ковдрах і простирадлах, якими прикривали трупи, пульсувала з розірваних артерій, потрощених кінцівок, тихо сочилася на асфальт з тих, кого не встигли відтягти з передової. Кров була усюди – на руках, обличчях, стовбурах дерев, на щитах, та й у самому повітрі стояла кров, заливаючи усе місто, увесь світ, усю Україну! І не було тій крові кінця і краю, як не було краю тому відчаю і сльозам, що пролилися разом з нею на вівтар оновленої, вільної України, змінивши нас назавжди.

Десь близько сьомої ранку повстанців, що ночували у будівлі КМДА, розбудив гучний крик, відлуння якого рознеслося усією великою залою для урочистих прийомів. «Атака з боку консерваторії!»

Заворушився, загудів зал, де просто на підлозі ночувало до двох сотень людей. Затупотіли по паркету попалені вогнем берці, загрюкали щити, притулені до стін довгими рядами, зайшлися важким кашлем загартовані у попередніх боях вояки, забряжчали каски та амуніція.

– Тримаємося разом, Андрійчику, що б не трапилось, чуєш? – п’ятеро студентів Львівського політеху – два Ігорка, Андрій, Павло та Микола – як спали вдягненими, так і повсідалися на своїх карематах, зашнуровуючи взуття.

– То що, на передову?

– А то!

– Хоч би щита якогось узяти…

– Там дадуть.

– А якщо не дадуть?

– На місці розберемося, побігли!

Лютневий ранок сірий, але теплий. Плюс п’ять. Старі самооборонівці глузують з хлопців: «Куди ви, майже босі, голі!»

– Чому голі-босі? – дивуються ті. – У нас рогатка є! Андрію, покажи!

Той видобуває з кишені здоровезну пращу-рогатку та купу іржавих важких гайок. З амуніції на хлопцях – хокейні шоломи та щитки, саморобні «жилети» з каремату, стара армійська каска. Щоправда, на одному з Ігорків – справжній бронежилет «трієчка», а ще щит і битка. Він найкраще з усіх готовий до протистояння з силовиками.

– От він хай і йде, а ви лишайтеся в тилу, бо як зарядять гумовою кулею у лоба, не нарікайте, що ми не попереджали. Там реально стріляють.

Але хіба молодь колись дослухалася до порад старожилів? Як уперед, то всі разом.

Тим часом біля консерваторії вже йде бій. Палають шини, чути постріли.

– Беркутня відступає! Вперед!

Повстанці лаштують з дощок помости, лізуть на парапет, з вікон консерваторії летять коктейлі. Знов-таки, чути постріли, але хто в кого стріляє – незрозуміло. У пацанів у руках «воздушки» з оптичними прицілами.

– Заховайте, ідіоти! Воно ж незрозуміло, що у вас «воздушки». Можна подумати, що снайперські гвинтівки. Заховайте, ідіоти! – надриваючи голос, кричить якийсь сотник.

Силовики відступають до готелю «Україна».

Інститутською спускається водомет і починає поливати мітингарів. Деякий час хлопці стоять попід сценою. Аж ось тягнуть повз них поранених чи вбитих – незрозуміло, бо ті лежать на брезентових ношах.

– Заходимо з боку Жовтневого! – командує Павло, розуміючи, що там зручніше підніматися вгору.

Туди ж біжить основна маса народу. Багато тих, хто приїхав до Києва тільки годину чи дві тому. Вони свіжі, активні, готові до рішучих дій. Тих, хто пережив позаминулу ніч на Майдані, мало. Лишилися самі відчайдухи, ладні битися до смерті. Їх легко впізнати. Кіптява, що в’їлася в руки та обличчя, не відмивається вже нічим. Здебільшого це бійці потрощених загонів Самооборони, які після підпалу Будинку профспілок облаштувалися в новозахопленому Міністерстві аграрної політики та в Комітеті з теле– та радіомовлення на Прорізній.

Швидко, швидко – сходами вгору.

– Відступають, відступають… Давай, уперед!

І раптом «та-та-та…» – коротка черга. І тиша. Всі дослухаються. Рух завмирає. Таких звуків на Майдані ще не було. «Та-та-та» – тиша і знову «та-та-та». «Ф’ють-ф’ють». Щось свистить у повітрі над головами. Хтось попереду падає, і зелена металева каска, глухо стрибаючи по сходах, котиться униз. Довкруж присідають. У хлопця, що лежить головою навзнак, підломивши під себе руку, з-під коміра спортивної куртки шиєю й обличчям тече тонка цівка крові. Скапує на сходи: кап-кап… Спершу повільно, а потім рясніє яскраво-червоним, якимось неприродним для цього сірого дня кольором. Наче фарба стікає сходами. Хтось кидається до нього, мацає пульс. «Мертвий. Мертвий. Мертвий», – проноситься рядами подих жахливої новини. І раптом тишу розриває звук мобільного, що грає пісню Ляпісів. Всі озираються один на одного і розуміють, що телефон дзвонить у кишені вбитого, співає голосом Сергія Михалка:

Рубиновые части солнца зари Рубят злые страсти, сжигают внутри. Прыгай выше неба, брат и сестра, Золотые искры – брызги костра. Радуйся молоту в крепкой руке, Водопад, молодость – в быстрой реке. Бей, барабан, – пам, пам. Баррикады, друзья, шум, гам.

Хтось обережно намацує телефон у кишені вбитого, витягає. На екрані висвічується «мама».

Воины света, воины добра! Охраняют лето, бьются до утра Воины добра! Во…

Телефон замовкає.

Вбитого хлопця обережно стягують вниз, підхоплюють за ноги і попід пахви і тягнуть у бік Майдану.

Майданівець у затертому, попаленому камуфляжі й броніку, прикриваючись щитом, обережно здіймається на ноги, киває тим, хто за ним:

– Нікого нема, пішли. Тут до колон десять метрів!

– Куди пішли? Стій, вони з автоматів луплять!

– Ех, мені б ближче до них підібратися…

Один із «закопчених» теж випорпує з-під бушлата короткий міліцейський автомат, демонструє тим, хто присів поруч:

– Трофейний. Із Жидачева передали. Ну, я пішов!

Короткою перебіжкою долає відстань до колон. І вже за мить чується коротке «та-та-та» зовсім поруч. Відповіді нема.

– Вперед, за мною! – До десятка протестувальників теж кидаються до рятівних колон.

– То що, вперед? – Обличчя у Павла бліде і тільки очі палають якось дивно, несамовито. Щось у них одне-єдине, чому важко відразу підібрати назву. Рішучість? Впертість? Шал? Цілеспрямованість? Ні… Зосереджена лють! Аж проїдає до глибини печінок.

Кидаються хлопці прямо за старшими товаришами і, проминувши колонаду, опиняються біля перевернутого спаленого автобуса, з-за якого відкривається оперативний простір перед кінотеатром «Кінопалац». Бачать, як «Беркут», на ходу відстрілюючись з автоматів, відступає до станції метро «Хрещатик».

– От вам, суки, тримайте!

«Закопчений», визирнувши з-за рогу, розстрілює цілий ріжок у бік беркутні, але, здається, ні в кого не влучає. Силовики відкривають вогонь у відповідь. Луплять кулі по згорілому металу, б’ються об стіни. «Ой!» – хапається хтось за обличчя, і вже юшить кров крізь пальці з розірваної рикошетною кулею щоки. Випльовує разом з бурою юшкою розтрощені зуби. Піняться червоні бульбашки, тягнуться до землі довгими липкими пасмами. «Скоріше вниз!» Хлопа хапають під руки і вже не ховаючись біжать до сходів, якими все піднімається і піднімається народ.

Що ж це за народ такий, що куль не боїться? Що із самими дерев’яними щитами готовий кидатися у бій, попри смерть, яка кружляє над Інститутською, розкинувши над нею чорні свої крила? Зазирає в очі кожному. Важкий її подих. Пліснявою і тліном тхне з роззявленого рота, чорною безоднею зяють отвори у порожніх зіницях. І ось вже гострить свою косу і регоче лютим сміхом, побачивши, як піднімаються Інститутською зо два десятки майданівців, долаючи рештки барикади під пішохідним мостом, звідки нещодавно відступив водомет.

Великий той народ, що повстав за волю. Та й слово саме «ВОЛЯ» – рветься із сердець, додаючи сил, піднімає в атаку, кидає в бій. І біжать вперед попри постріли, попри розуміння того, що кожна мить може бути останньою. Рвуться до побратимів, які поранені лежать там, угорі. І не вірить світ своїм очам: «Що ж це за люди такі, яких убивають, а вони йдуть уперед?» Бо давно уже світ забув, що таке справжня воля, за яку і життя віддати не жаль.

І відступає «Беркут», відступає…

Вставив «копчений» в автомат новий ріжок, визирнув з-за автобуса – аж порожньо довкруж. Оно, попереду, гарна схованка… Металеві огорожі, перевернуті лави, купи шин, а беркутні й слід прохолов.

– За мною, хлопці!

І знову зривається десяток відчайдухів і біжать туди, де залишки старої барикади, яку ще до штурму будували. Добігли, сіли, причаїлися. Наче тихо.

– Давай до нас! – вимахують руками.

Народ, хто попід стінкою в обхід, хто ховаючись за сіті-лайтами та деревами, рушає уперед. За ними напирають інші, й уже до сотні людей опиняються в самому авангарді наступу. Прихопили із собою коктейлі. Запалюють покришки. Всі хлопці тут. Оно обидва Ігорі, Павло, Микола. Андрій бачить усіх.

І раптом «ж-ж-жах!», сухий постріл, як хлопок батога у цирку. Всі знову присідають. Збоку чути придушений зойк і стогін. А потім ще раз «жах-жах». Короткі, цупкі постріли розривають повітря, відлунюють від стін Жовтневого палацу і готелю «Україна», розхитуючи голе, лискуче гілля лип і горобин над дорогою і в сквері.

– Відступаємо! Снайпери! – Юрбу хилитнуло, і всі побігли.

Біжить і Андрій. «Жах-жах». Куля пробиває металевий щит, і здоровезний дядько, спотикаючись на півкроці, заривається обличчям прямо в асфальт. Біжить «копчений» із коротким автоматом наперевіс, біжать інші, але постріли стають дедалі безжальнішими. Той, хто лишається за барикадою, ладен гризти зубами асфальт, аби сховатися від жаху і відчаю, коли бачить, як побратими, підкошені кулями, падають на ходу. Але на тому боці вулиці ще страшніше. Зо два десятка хлопців, що піднялися майже до виходу з метро, ховаються за деревами та за великим кам’яним парапетом з рекламою якогось банку.

«Жах-жах» – лунають постріли. Регоче смерть, збираючи свою страшну жертву, вимахує косою. Хтось уже лежить на бруківці мостової, схопившись за прострілене стегно, хтось навіки уткнувся в землю обличчям, хтось стікає кров’ю, тримаючись за живіт, а хтось тихо-тихо шепоче «мама», коли передсмертний туман уже застеляє очі.

Один з Ігорків, той, що у бронежилеті, піднімається з-за барикади і чимдуж біжить на протилежний бік Інститутської. «Жах-жах» – кулі б’ються об бруківку, висікаючи з неї іскри. Хапає за руки пораненого бійця, тягне униз. Павло, Микола та Ігор – за ним. Десь ще був Андрійчик. Але тут хіба розбереш, хто де?

Андрій вже біля готелю «Україна». Благає: «Дайте щита! Дайте щита!»

– Якого тобі щита, хлопче? Не бачиш, що снайпер б’є? Той щит, як папір, куля прошиває! – У лікаря «швидкої» трусяться руки, коли він, ламаючи чергову ампулу, набирає у шприц протишокові ліки.

У фойє вже до десятка поранених і три трупи. Один з простреленою ногою лежить у кутку і курить. Коли до нього підбігають санітари, тільки відмахується. «Там є важкі. До них ідіть!» Але це тільки початок.

Відтягнувши пораненого трохи вниз по Інститутській і здавши його на руки побратимам-медикам, друзі знову мчать у пекло. Там, попереду, біля дерев, навалившись один на одного, – вже вісім трупів. Один у блакитному шоломі, з якого кров стікає на тротуар. Ще двоє – біля кам’яного парапету. Там же і поранений. Вимахує рукою. «Жах-жах». І от уже не махає. Заснув навіки. Ще кілька хлопців ховаються за деревами, але раптом один з них осідає і завалюється на бік. Звідки б’ють снайпери – незрозуміло.

Хлопці присідають за пагорбом, чекаючи, коли густі постріли хоч трошки затихнуть, аби кинутися уперед і врятувати бодай чиєсь життя. Якийсь медик присідає поруч. Хреститься: «Отче наш, що єси на небі, нехай святиться Твоє ім’я…», і в ту саму мить голову йому прошиває куля, наскрізь пробиваючи шолом із червоним хрестом на лобі. Втикається головою в землю із розплющеними, ще повними життя здивованими очима, що за якусь мить скляніють, вкриваючись смертельною паволокою.

Смерть танцює на Інститутській свій дикий танок. Роззявивши беззубого рота, регоче у припадку безумного шалу. Падають хлопці, косить коса. Б’ють снайпери без пощади. Цілять у гомілки і стегна, а як кидаються пораненим на допомогу, цілять і в них. Кулі летять і в бік Майдану, й у бік Михайлівської. І падає на руки санітарів молода дівчина Леся із простреленою наскрізь шиєю, і падає підкошений біля Лядських воріт молодий архітектор Степан. І падають люди. Падають. Жах, стогони, відчай.

Але не знає смерть, що не дадуть їй забрати із собою свій страшний врожай.

Бо розверзаються небеса над Майданом і сходять на землю Ісус Христос та Божа Мати, і сонми янголів забирають душі загиблих прямо на небо. І сідають вони обабіч престолу, і чути, як лине над Майданом могутнє: «СЛАВА УКРАЇНІ!», й озиваються небеса співом херувимським: «ГЕРОЯМ СЛАВА!» І ось уже розноситься містом блага звістка про НЕБЕСНУ СОТНЮ, і лине по всіх усюдах. І відступає тьма, і тікає смерть, і розбігаються чорні демони. І сяють нетлінними зорями викарбувані в небі слова – «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!».

І спустилися того дня янголи з небес на Землю, і витягали з-під куль убитих і поранених, і врятували десятки життів і лишилися неушкодженими. І звали тих янголів Ігор, Микола, Павло, Андрій і ще один Ігор.

* * *

І не було жодного концерту, коли б публіка в залі не підводилася і не співала цю пісню разом з Орестом, вшановуючи героїв, що полягли за Україну.

Україно, ти далекою була, У неволі посивіла голова. На Сибіру і в Мордовських таборах Прославляли тебе в думах і піснях… ПРИСПІВ. Слава Україні та її синам, Запорожцям та упівським воякам, Гайдамакам і петлюрівським полкам, Небесній сотні Вічна Слава, Вічна Слава, Вічна Слава! Дні і ночі проти вражої юрби Ми боролись на Донбасі і Дніпрі, Дні і ночі у Карпатах і степах На катів московських наганяли страх. ПРИСПІВ. Рідна ненько, нас мільйони полягли! Дай з долонь напитись чистої води! Всю Європу боронили, як могли, Проти нечисті азійської орди. ПРИСПІВ.

* * *

Ввечері того ж дня я гарно змастив свою мисливську рушницю. Розібравши, запхав її до спортивної сумки, насипав туди ж зо два десятки патронів з крупною картеччю, поклав бінокль і пішки вирушив на Майдан, прихопивши із собою термос, бутерброди та грошики, виручені від продажу офісу. Йшов навмання, аж поки ноги самі не принесли мене до Національної консерваторії. Цю будівлю я гарно знав із самого дитинства. Сюди ми колись учащали з батьком, коли він викладав майстерність актора. Якщо піднятися мармуровими сходами на другий поверх і повернути ліворуч, то через оперну студію можна піднятися до дверей, що ведуть до невеличкої кімнати на горище, де знаходиться склад театральних костюмів. Замок там навісний і його легко збити звичайним молотком, бо петлі вже старі. Оскільки молотка я не захопив, то дорогою мусив підібрати шматок звичайної бруківки.

Не знаю, яка там сотня розташувалася, але я швидко вирахував головного. Він стояв у центральному холі й роздавав накази. За говіркою зрозумів – більшість присутніх із Західної України. Вони вже не приховували, що готові до збройного опору, майже кожен мав мисливську рушницю. Звідусіль чулося: «Похід на Межигір’я! Похід на Межигір’я!» Особливим запалом виділявся стрункий високий хлопець років так до тридцяти у мисливському однострої, якого всі звали Володя. Запам’яталися його слова: «Якщо вони завтра не відсторонять Януковича, ми зі зброєю прийдемо до нього в гості».

Народ довкруж був налаштований рішуче, і мені це дуже сподобалося. Проте я мав власний план, та й важко звикаю до незнайомих компаній… Отож підійшов до якогось сивовусого дядька і, простягнувши йому пакунок з грошима, сказав: «Передайте сотнику. Хай купить зброю для хлопців!»

І ось я вже у старій, пропахлій нафталіном костюмерній, яка закривається на засув ізсередини. Зручно влаштувався біля невеличкого вікна й повільно оглядаю позицію. Мамі написав, що на тиждень знову поїхав до Туреччини. Телефонувати більше нема кому, тому без вагань відключаю телефон. У мене попереду цілий тиждень, ніхто і ніщо не відволіче від моїх «націонал-фашистських» справ. Збираю рушницю, закладаю патрони, перевіряю запобіжник, беру бінокль і пильно стежу за тим, що відбувається на Майдані. Рушниця у мене німецька, гарна, дорога. Найвищої європейської якості. Англійські підсилені патрони луплять метрів на сто п’ятдесят прицільно.

В разі чого, я готовий відкривати вогонь на ураження.

Пісня на біс Путін, от’єбісь

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Путін, от’єбісь»)

Публіка в залі ще довго не відпускає Ореста зі сцени, вимагаючи пісню на біс. Не зважаючи на те, що артист і колектив уже виклалися на двісті відсотків, вони погоджуються заспівати ще одну абсолютно свіжу композицію.

– Вона, можна сказати, народилася в польових умовах і присвячується людині, на чиєму надгробку завжди буде написано «Путін хуйло». (Овації в залі.)

Зал скандує «Путін хуйло!»

* * *

Двадцять першого червня, десь о дев’ятій ранку мені зателефонував Дмитро Булатов, знаний громадський активіст, якого викрали під час Майдану російські спецпризначенці, катували, відрізали шматок вуха… Нинішній міністр молоді та спорту:

– Привіт, друже! Ми тут зараз під Слов’янськом на базі «Луна», і хлопці дуже хочуть вас бачити – чимало їх були на концертах ще на Майдані, у Будинку профспілок, в Українському домі. Треба піднімати бойовий дух, бо це порошенківське «перемир’я» вже всіх задовбало. Гіркін стріляє по повній, а нам навіть забороняють відкривати вогонь у відповідь. То, може, приїдеш?

Наступного ранку ми вже в аеропорту. З нами наш незмінний бандурист-гітарист Ярема Гай та мій рідний брат Денис, що виконує роботу тур-менеджера. Година перельоту в напівпорожньому бразильському «Ембрайєрі» – і Харків «у наших ніг». Маємо прийом на найвищому рівні. Зустрічає сам губернатор.

– Слава Богу, що нормально приземлилися, бо тут прийшла інформація: на територію області зайшли три розвідувально-диверсійні групи з ПЗРК. Вони ж учора гвинтокрил збили. Вже чули? Ми його сьогодні тільки під ранок і знайшли. Екіпаж загинув. Так що таке… Воюємо.

Сідаємо в машини. Виїхавши з міста, зупиняємося. Артистам видають бронежилети. Навіщо? Про всяк випадок. А випадки бувають різні. Дорогою слухаємо розповіді дяді Васі, колишнього СБУшника, який нас опікує.

– Оце три дні тому біля готелю «7 вітрів», де ви будете жити, якраз перед приїздом Порошенка зняли російського снайпера.

– Зняли – це як?

– Наші хлопці його виявили і знешкодили.

– Вбили?

– Ну так. Я ж кажу, знешкодили.

Артисти мовчки перезираються, а потім так само мовчки дивляться у вікно. На Майдані, навіть у найнебезпечніші миті, почувалися комфортніше. Там усе було своє, а тут – звикаєш до нових відчуттів.

Краєвид такий – нескінченні поля і лісосмуги, що тягнуться від самого Харкова до Ізюма, а звідти аж до Слов’янська. Теоретично кожна лісосмуга – підвищена зона небезпеки. Ближче до Ізюма машин на дорозі меншає. По майже порожній трасі їдемо сто-сто двадцять. Коли починається «зєльонка», водій намагається давати максимальний газ. З нами, крім дяді Васі, ще троє бійців. Карабіни, автомати – все в бойовому режимі.

– Чуєш, Женю, – каже дядя Вася до водія, – якщо почнуть стріляти, ти розвертайся правим боком на Сашка, як минулого разу, і відпрацьовуємо оборону. Хлопці, ви, коли що, відразу в кювет і лежати, голови не піднімати аж до нашої команди. Домовилися? Бо можна нарватися чи на снайпера, чи на чергу з автомата. В принципі нічого страшного, аби не гранатомет.

– Добре. А зупинитися ненадовго можна?

– До вітру сходити?

– Ага.

Після короткої зупинки продовжуємо путь.

– Отут зараз буде яма від керованого фугаса. Сєпари тиждень тому підірвали КамАЗ із бійцями нацгвардії.

Об’їжджаємо яму. За півгодини вже в Ізюмі. Міст через Сіверський Донець прикрашено українськими прапорами.

– Раніше зривали, а тепер уже два тижні висять. Це прогрес.

Готель «7 вітрів» стоїть на кручі, звідки відкривається неймовірної краси краєвид на весь довколишній лісостеп і річку. Хазяїн готелю у камуфляжі й бронежилеті гостинно запрошує перекусити та відпочити у президентському номері.

– Ще позавчора тут зупинявся Порошенко, – показує номер із двох просторих кімнат. – Краєвид з вікон найкращий у світі, але штори краще не відкривати, бо, самі розумієте… У них зараз нові російські снайперські гвинтівки «Вихлоп» з бронебійними набоями. Луплять на півтора-два кілометри. Ну, відпочивайте.

– Дякуємо.

Милуємося місцевими красотами крізь шпарини. За годину виїзд на базу, до якої теоретично їхати хвилин двадцять. Спуск з гори, і ми вже в офіційній зоні АТО.

– Все залежить від ситуації на блокпостах, – дядя Вася проводить перед виїздом інструктаж для артистів. – Якщо почнеться обстріл, прийдеться трохи почекати. Якщо обстріл почнеться на блокпості, то всі одразу в бліндаж. Мобільні телефони краще вимкнути прямо тут, бо вони дають наводку для мінометників. Як бачать скупчення телефонів, можуть легко накрити міною.

Знову мовчки перезираємося. Відключаємо телефони.

Блокпости проходимо швидко.

База АТО «Луна» – велике наметове містечко у низині, поруч із якимось селом. Тут же стоять кілька десятків автомобілів, накритих маскувальними сітками. Відбувається постійна ротація мобільних груп на БТРах. Неподалік від командного пункту в оточенні бійців стоїть чоловік з мішком на голові.

– Піймали сєпара-наводчика, – каже дядя Вася.

– І що з ним будуть робити?

– Зараз, певне, допитають, а потім – залежно від ситуації…

– А де сцена?

– Отам, у полі. Зробили спеціально у непристріляній зоні.

До нас підходить Булатов. Вітаємось, обнімаємось.

– Якби ви знали, як хлопці чекають на ваш виступ! – Він веде нас до сцени полями. – Як їм важливо зрозуміти, що вони тут не самі, що про них пам’ятають, що про них піклуються. Багато хто в Києві каже, буцім Булатов приїхав сюди за піаром! Хе! От учора, коли ми біля Слов’янська під мінометами розвантажували гуманітарку, оце був піар! Я б усіх цих журналюг диванних сюди хоча б на пару годин завіз на перевиховання. В Києві навіть сотої долі не розуміють, наскільки тут усе серйозно. Війна. Реальна війна! Вантаж 200, вантаж 300 майже щодня. Так що хлопцям ваш виступ – як ковток повітря!

Під ногами розорана гусеницями важкої бронетехніки чорна земля з масними плямами вчорашнього дощу. Сьогодні ж небо чисте-чисте.

Дорогою вітаємося й фотографуємося з бійцями, що чатують біля вогневих гнізд та сидять на броні танків, якими оточено базу.

– Будете на концерті?

– Та де там… Охороняти вас будемо.

Перед сценою вже декілька сотень людей. На диво, є дівчата та жінки у вишиванках, волонтерки, якісь люди у цивільному, але переважно – солдати зі зброєю в руках. Відразу після концерту багато хто з них заступить на нічну варту, коли колоради тільки й починають виповзати зі своїх засідок, наближаючись до блокпостів на відстань мінометного чи гранатометного пострілу.

– Порошенко ж оголосив про припинення вогню. Хіба з ними не домовилися?

– А нема з ким домовлятися… – знизує плечима дядя Вася, що крокує поруч. – В тому-то й річ! Навіть в Афгані ми могли з «духами» домовитися про тимчасове припинення вогню. І всі його дотримувалися. А це – бандити. Реальні бандити без честі, совісті, без правил…

Сцена – збитий з дощок дерев’яний поміст шість на три метри. За ним КамАЗ, на якому напнуто великий український прапор. Спершу виступає керівництво: Булатов, Шкіряк, за ними губернатор. Ми стоїмо трохи осторонь.

– Сховайтеся, будь ласка, за КамАЗ, бо тут прострілюється, – попереджає дядя Вася.

А й дійсно, довкруж імпровізованої сцени бачимо ще кілька вантажівок, що перекривають чи то сектори можливого обстрілу, чи то частину далеких лісосмуг.

Перша пісня не зовсім вдається, бо радіомікрофон періодично вимикається.

– Ну от, хотів, як краще, а вийшло, як завжди, – вибачається звукотехнік, встановлюючи на стійці шнуровий мікрофон. – Тут навколо купа різного обладнання, що глушить сигнал. Вибачайте, війна.

Далі все котиться, як треба. Нам починають підспівувати, аплодувати. Трохи праворуч намічається ціла група справжніх фанів, що напам’ять знають усі пісні. На половині виступу повз сцену пролітає гвинтокрил, помахавши нам бортами. Серед публіки овація. За ним з’являються ще три гвинтокрили, пролітають прямо над сценою, заходячи на посадку. Поки машини гуркотять, сідаючи неподалік прямо на поле, влаштовуємо імпровізовану фотосесію та роздаємо диски.

Під’їжджають бензовози. Гвинтокрили заправляються і приймають на борт вантаж. Пілоти, скориставшись нагодою, приєднуються до слухачів.

– А пісня «Путін хуйло» буде сьогодні? – питає один з них.

– У нас нема такої пісні.

– Шкода. Треба написати!

Наприкінці концерту разом співаємо «Слава Україні».

Під час пісні з боку Слов’янська чути вибухи. За кілька кілометрів над лісосмугою з’являється чорна хмара диму.

– Знову третій блокпост обстрілюють, – із жалем хитає головою дядя Вася.

Гвинтокрили здіймаються у повітря і беруть курс на гору Карачун. Через два дні один із них зіб’ють. Загине шість членів екіпажу.

Після концерту бійці повертаються на базу і змінюють тих, хто тільки-но повернувся з вогневих позицій.

– Ну, як там?

– Стріляють, суки, а ми тільки огризаємося…

– Поранені є?

У відповідь солдати міцно стискають зуби і відвертають голови убік. Дві «швидкі» вже мчать до Ізюма.

Порошенківське «перемир’я» триває.

Вечеряємо вже у Харкові. Поруч з нами – хлопці з охорони та їхні друзі, котрі теж були на польовому концерті.

– Як ви думаєте, коли це все закінчиться? – питаю я у дяді Васі.

Відповідь бойового офіцера-афганця наводжу без купюр:

– Коли цього хуйла Путіна скинуть або вб’ють. Раніше не буде. Бо йому невигідно, щоб у нас тут усе закінчилося миром. По-перше, йому треба постійно відволікати увагу від окупації Криму, зміщати, так би мовити, інформаційні акценти. По-друге, йому треба тримати у страху всю Росію, щоб вони терпіли закручування гайок: мовляв, робіть що хочете, аби у нас не було того самого, що на Україні.

По-третє, у Януковичів теж ще повно грошей, і вони ще деякий час будуть множити сєпарів, як тарганів. Ну і наостанок, відтепер Донбас – це зливна яма для всього люмпену та криміналітету. Це Росії теж вигідно – відправляти сюди всю наволоч, аби зняти напругу всередині країни. Отака ситуація. Тому швидкого закінчення війни не буде.

Що нам робити? Непогано було б звернутися до досвіду якогось там Моссаду і точково винищити сепаратистських керманичів. Можна покликати миротворців. Але багато що буде залежати від Порошенка. Чи зможе він впливати на ситуацію і робити реальні кроки: де треба – нажати, де треба – відпустити. Тут, до речі, й до Третьої світової недалеко. Але найгірше вже сталося. Путін, аби зберегти свій трон, розв’язав проти нас війну. Вперше у сучасній історії слов’яни воюють проти слов’ян. Через свої амбіції цей карлик на довгі роки і десятиліття посварив наші народи. І не буде йому за це прощення! Я ж за національністю росіянин, а за душею українець. І куди мені тепер подітися? Горіти йому за це у пеклі! Путін, сука, щоб ти здох!

Тієї ж ночі, у харківському готелі, Орест написав нову пісню.

– Хочеш послухати? – поторсав мене за плече, коли я вже майже спав.

– Ну, давай!

– Називається «Путін, от’єбісь». Співається на мотив «Жіл отважний капітан»:

Жив ідейний кагебіст, Бил нєвзрачєн, нєказіст, А єщо затятий був сталініст. Взяв історії урок, Возродіть рєшил совок, Но с Майданом обосрался і нє смог. Он брєхал, он пугал, А Майдан єму тіхонько так сказал: Кагебіст, кагебіст, от’єбітєсь, Україна наша – вільна земля. Кагебіст, кагебіст, застрєлітєсь, Для Росії будєт лучше для рубля. І тогда наш кагебіст — Євразійський дзюдоіст Начав дєять, як простий терорист: Захватіл Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ і Лисичанськ, Лютував там, наче справжній фашист. Він стріляв, катував… А Донбас йому конкретно так сказав: Кагебіст, кагебіст, от’єбітєсь, Бо Донбас – це українська земля. Кагебіст, кагебіст, застрєлітєсь — Для Росії будєт лучше, для рубля. Путін хуйло, ля-ля-ля-ля

– І так далі… Ну, як тобі?

– Як завжди неперевершено! Тільки чому пісня російською мовою?

– Бо наступний альбом буде називатися «Украінізація по-рускі». Треба починати працювати з Росією, піднімати її проти хуйла, пробуджувати, як ми будили Україну проти Януковича. Тому будемо звертатися до росіян «на понятном ім язикє»!

– Прекрасна ідея! На добраніч, професоре!

– На добраніч, друже. Гарних снів. Здається, у нас виходить непогане співробітництво.

* * *

Наступного ранку ми вже були в Києві. На підході до будинку натикаюся на те місце, де відучора стояла моя машина. Очманіло дивлюся на порожній шматок асфальту, засипаний квітом акацій. Що за чорт? Різні негарні думки юрмляться в голові.

– О, друже, а я якраз збирався тобі телефонувати, – сусід, що живе поверхом нижче, вийшов вигулювати собаку. – Вчора у другій половині дня до нас у двір зайшла купа якихось людей з ДАІшниками і почали крутитися біля твоєї машини. Опломбували її, а потім викликали евакуатор, кудись повезли. Що то може бути?

– Це, певне, моя дружина наслала виконавчу службу…

– Вона що у тебе, з глузду з’їхала? Читав її інтерв’ю у «Віві»?

– Ні.

– Я тобі дам журнал. Вибачай, звичайно, але у неї щось з головою не те…

– О’кей, якось згодом…

Найнеприємніше в цій ситуації те, що сьогодні я мав їхати в дитячий табір до Андрійчика, бо перед самою поїздкою до АТО він прислав мені СМС:

«Татусю, я в таборі. Мами вдома нема, і вона не знатиме. Приїдь. Я дуже скучив».

Уже шостий місяць, як я не бачив дітей. На кожне моє прохання про побачення відповідь Анжели була однаковою: «Утром дєньгі – вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі – утром дєті. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))». Адже наш шлюбний договір, за яким я мав щомісяця сплачувати еквівалент у три тисячі доларів США, діяв, і за ним нараховувалася не тільки основна сума, але й пеня. У квітні отримав виконавчий лист з боргом у 197115 грн.

Усе моє рухоме і нерухоме майно, рахунки в банках були заарештовані, а жоден судовий позов з проханням переглянути умови контракту у зв’язку зі зміною матеріального стану та втратою основних джерел доходу (бо майже всі концерти були благодійними) не розглядався через те, що Анжела раз у раз подавала апеляції на впровадження справи до розгляду, заганяючи мене дедалі у більші борги. Вона й не приховувала свого плану: «Я відберу у тебе все і пущу по світу голим. За щастя і матеріальний добробут своїх дітей я горло перегризу. Я – мать-волчіца, я стєпная кобиліца…» ну і таке інше.

І ось ми сидимо з Андрійчиком в альтанці дитячого табору «Каштан», що у Кончі-Заспі, і я його міцно-міцно притискаю до себе і гладжу по голові:

– Я люблю тебе, мій синочку. І дуже сильно за тобою скучив!

– Я теж дуже сильно люблю тебе, татку. А коли ми знову поїдемо на риболовлю?

Майка і штани на ньому бруднющі, як і долоньки, якими він розмазує по обличчю сльози.

– Не плач, синочку, колись обов’язково поїдемо. А чого у тебе такий брудний одяг?

– Так у мене вже все брудне, бо мама поїхала з якимись дядьками у Грецію відпочивати, і до мене ніхто не їздить. Я тому і написав тобі СМС. Тільки ж ти їй не кажи, бо вона страшенно свариться, коли я питаю, чи можна написати татусеві? Каже, що тебе забрали демони і ти не маєш права з нами бачитися. Тату, а тебе на війні не вб’ють?

– Звичайно, не вб’ють, синку.

– А ще я знаю, що хлопчика з мого загону батьки забирали на два дні. То, може, й ти можеш таке зробити? Ти ж мій батько!

– А що для цього треба зробити?

– Піти до директора і написати заяву.

То були найкращі два дні в моєму житті. Пам’ятаєш, синку? Ми взяли таксі, поїхали на рибацький ринок і купили тобі високі гумові чоботи, спінінг, садок, купу воблерів, а ще довжелезний ніж-мачете. А потім на дачі до самого вечора каталися човном по озеру і я вчив тебе рибалити. Ми ще спіймали здоровезного окуня. Пам’ятаєш? А ввечері у виярку, там, де ростуть дикі вишні, ти сам нарубав мачете купу хмизу, і ми розпалили з нього багаття, смажили на шампурах м’ясо, дивилися на зорі.

Я тобі показував сузір’я Великої Ведмедиці та Полярну зірку. А ще ходили у лазню, і ти забрався у діжку, куди я тебе саджав ще зовсім маленьким. Ледь туди вмістився, бо тобі вже майже вісім років. А потім я вкладав тебе спати і читав книжку про Карлсона, що живе на даху, яку мені подарували ще мої батьки, коли я був таким, як ти. А наступного дня ми пішли у ліс, і ти знайшов цілу галявину маслюків; а ще бачили великого червоного птаха, і я сказав, що то жар-птиця і хто її побачить, може замовити бажання. І ти замовив: «Хочу, щоб ви з мамою помирилися».

А потім дорогою до табору ми заїхали до спортивного магазину, де купили футбольного м’яча, ракетки та м’ячики для настільного тенісу, бадмінтон, в який грали з дітьми з твого загону та рудою дівчинкою, яка тобі подобалася. А потім ти мені показав зроблену тобою модель літака і розказав історію про хлопчика Кєшу, якого кинули батьки і він навічно залишився у «Каштані», де помер від нещасливого кохання і похований під старим дубом, звідки його привид, коли настає повня, виходить, аби лякати дітей. А перед прощанням я тобі пообіцяв помиритися з мамою. Пам’ятаєш?

Дорогою додому, сидячи на задньому сидінні таксі, я теж плачу, непомітно для водія розмазуючи по обличчю сльози. Як так сталося, що ми вбиваємо наше кохання, вбиваємо наших дітей, страждаємо і мучимося, замість того аби жити щасливо? Прокляті амбіції, гординя, брехливе життя, марнославство і бажання здаватися кращими, гіднішими, щасливішими і багатшими, ніж ми є насправді. А ще – бажання з’ясовувати стосунки, доводячи одне одному, хто сильніший, хто вправніший, хто талановитіший, красивіший чи розумніший. Прокляті ігри дорослих дебілів, через які страждають наші діти, які вже півроку не бачать власного батька. І як ми до такого дожили?

Вже на під’їзді до дому я витягаю з кишені айфон і пишу у ВотсАпі:

«Анжело, я готовий переглянути наші стосунки. Заради дітей готовий на цілковите примирення. Останні два роки були для мене справжнім пеклом. Я дуже страждаю без тебе і без наших дітей. Я готовий залишити вам УСЕ, аби тільки довести, що мені ніхто не потрібен, окрім вас. Дуже сподіваюся і на твоє розуміння того, що я не роблю нічого такого, що буцім дозволяє тобі „соромитися“ мене. Орест Лютий виявився проектом, який випередив час, і зараз він дуже потрібен людям, які борються за Україну. Дуже сподіваюся на розуміння. Хоча б заради дітей!»

Я дописую цей текст, уже сидячи на лаві дитячого майданчика у дворику.

– О, привіт, – до мене підходить сусід із собакою. – Побачив тебе у вікно. Ось, тримай «Віва», як і обіцяв. Тут інтерв’ю з твоєю дружиною.

Обережно, як гадюку, беру до рук глянцевий журнал і кладу поруч, дивлячись то на текст у телефоні, то на всю мою родину, яка прикрашає обкладинку. Анжела з дітьми і заголовок: «У 40 років життя тільки починається!»

Розгортаю журнал і натикаюся на заголовок: «Людини, за яку я виходила заміж, більше не існує». Читаю:

«В интервью журналу Viva Анжела Негорова рассказала о причинах развода с мужем.

АНЖЕЛА: Будучи экспертом в шоу „Как выйти замуж“, я могу научить, как выйти замуж, но вот вопрос – как замужем остаться? Я выходила замуж по большой любви. Но как-то получалось, что выбирала себе в партнеры людей, которые наверняка больше нуждались во мне, чем я в них. И теперь в очередной раз понимаю, что в браке я выполняла функцию взлетной полосы. Я работаю музой, которая поддержит, поднимет до нужного уровня, обучит зарабатывать деньги. В мои обязанности входило: обустроить быт, растить детей, работать и быть при этом энергетической подпиткой для мужа. И в очередной раз столкнулась с тем, что выйдя на свой уровень, мужчина говорит: „А в чем дело? При чем тут ты? Я был таким всегда!“ Помните сказку „Про Золотую рыбку“? Я – это она. Именно в этот момент рыбка разворачивается и уплывает обратно в синее море. Я вообще к людям лояльна и всегда готова дать шанс ненадолго сойти с ума. Я склонна многое прощать, до какого-то момента я миролюбива. Но если мне садятся на голову и норовят поставить памятник себе любимому, тогда я делаю резкий поворот. Прежних отношений быть уже не может.

ВІВА: А как же дети?

АНЖЕЛА: У меня сыновья, и я понимаю, что воспитать нормального мужчину можно только в полноценной семье. На протяжении длительного периода я приложила максимум усилий для того, чтобы сохранить семью ради детей. Но есть определенная степень гибкости, у которой тоже существует предел. Дальше переступать через себя я не хочу. Да и не могу себе позволить потерять себя, поскольку я отвечаю за детей, за их будущее. Я не хочу, чтобы кто-то думал о моих детях: „А-а-а, так это сын того придурка!“ И сама делаю все, чтобы мои дети гордились мною. Творческий путь, который выбрал отец моих младших детей, мне претит. Его визуальное воплощение я не разделяю.

ВІВА: А в чем, собственно, расхождение?

АНЖЕЛА: Вопрос в месседже – он заявляет себя патриотом Украины. Я тоже патриотка, но при этом я ведь никогда и никого не оскорбила, отстаивая свою позицию! Я никому дорогу не перешла, никого не подставила, не облила грязью – отношения в семье, с коллегами для меня, как социально ответственного человека, крайне важны. У меня слишком много детей, чтобы позволить себе что-либо непотребное. Если я не могу без стыда смотреть окружающим людям в глаза, если мне стыдно за поступки мужа, как же я могу детям привить гордость за поступки их отца? Человек, у которого растут дети, не имеет права использовать такое чудовищное количество нецензурной брани в своем творчестве по отношению к конкретным людям, какими бы они ни были. В нашей работе есть определенные этические нормы, которые нельзя переступать. И уничтожать своих оппонентов, пользуясь возможным доступом к СМИ, недопустимо. Это признак дурного тона, плохого воспитания и дешевой популярности.

ВІВА: Когда вы выходили замуж, могли ли предположить, что вас ожидает такое развитие событий?

АНЖЕЛА: Раньше он таким не был. Сейчас это просто другой человек. Он поменял свою историю, день рождения, друзей, место жительства. Человека, за которым я была замужем, больше нет – он исчез, испарился. Вместо него есть другой человек с чужими мыслями, глазами и ртом, чужими принципами. Официальная версия для детей, что папа улетел на Луну.

ВІВА: То есть ваше сердце сейчас свободно?

АНЖЕЛА: Да, я готова к новым отношениям. Но пока мужчину своей мечты еще не встретила. Пора включать программу „поиск“. (Смеется.) Предложения уже начинают поступать.»

* * *

Вибачай, синку, я не дотримався своєї обіцянки.

Наступного дня подав на розлучення.

Замість епілогу

Після завершення концерту публіка ще довго бере автографи в Ореста Лютого. Він щедро пише щось у книжках, фотографується, перекидається репліками, коментує побажання.

Я полишаю концертну залу Українського дому, виходжу крізь службовий вхід і сідаю неподалік на лавці. З боку Майдану чути голосну музику. Здається, співає хор Верьовки. Йде генеральна репетиція параду до Дня Незалежності. Трохи згодом до мене підходить Марічка.

– Фотографуються ще?

– Еге ж! Черга, як до Майкла Джексона… – посміхається вона.

Якийсь час сидимо мовчки.

– Марічко, – нарешті кажу я, зібравшись з духом. – Маю до вас серйозну розмову. Ви готові приділити мені декілька хвилин?

– Так, готова…

– По-перше, Марічко, я вам дуже вдячний за ту величезну роботу, яку ви проробили, працюючи над нашим альманахом. Без вас цей проект був би неможливим, особливо зважаючи на те, що останній місяць я пролежав з інфарктом в лікарні.

– Дякую, але мені здається, ви трохи перебільшуєте.

– У жодному разі, бо знаю, що кажу. По-друге, я вам дякую за організацію сьогоднішнього концерту. Це тріумф для Ореста і його колективу. Ви бачили, який він щасливий?

– Так.

– Пам’ятаєте, тоді, 18-го лютого, на Майдані ми зустрілися і відправили вас до КМДА, а самі понесли покришки на передову? Ви були тоді така натхненна, розпашіла. Ми ще дорогою з хлопцями зійшлися на думці, що ви дуже красива, розумна і талановита. Якомусь чоловікові вельми поталанить опинитися з вами поруч!

– Дякую за комплімент, – шаріється вона.

– Ну і, нарешті, третє питання… Почну здалеку. Я вже немолода людина…

– Ніколи так не кажіть! Ви молодий і здоровий!

– Згоден, я підстаркуватий юнак із хворим серцем, хронічним панкреатитом, рефлюкс хворобою та невротичними синдромами, що супроводжуються приступами панічного страху…

– Щось не спостерігала…

– Я все це старанно приховував, а тепер кажу як є.

– Для чого?

– Не поспішайте, слухайте… Крім усіх хвороб, я батько п’ятьох дітей, четверо з яких неповнолітні, а ще – цілковитий банкрот. Адже моя дружина зробила усе, аби загнати мене у штучні борги. На сьогоднішній день за підробленими виконавчими листами я їй винен більше півмільйона гривень.

– А що кажуть юристи? У вас є юристи?

– Так, у мене є юристи, і вони кажуть, що я повний ідіот, оскільки погодився підписати цей кабальний шлюбний договір, який ми спробуємо розірвати, але поки він діє, я офіціально з пенею та іншими нарахуваннями маю сплачувати Анжелі Негоровій близько шістдесяти тисяч гривень щомісяця.

– Шістдесят тисяч! Це ж нереальні суми!!! Треба звертатися до суду…

– Зараз маємо у провадженні близько десятка справ, але на кожну справу юристи Негорової подають апеляцію, й усі справи відправляються до апеляційного суду, а потім повертаються назад, де на них знову подаються апеляційні скарги – і так можна робити нескінченну кількість разів через недосконалість українського законодавства та судочинної системи.

– Для чого це робиться?

– Для того, аби штучно загнати мене у борги й відібрати усе рухоме і нерухоме майно. Позавчора вони вривалися до батьківської квартири, де я маю частку. Мама опинилася у лікарні через нервовий зрив. Вдираються до квартири старшої доньки, погрожуючи винести звідти все. Заарештували машину… Юристи розуміють, що протилежна сторона діє абсолютно протизаконно, але у них є серйозний «дах» з колишніх регіоналів, котрі й досі мають реальний вплив на судочинну систему і можуть проштовхувати незаконні рішення. Як бачите, майже нічого після революції не змінилося. Всі там, де були. Їхній план такий: поки ми будемо довго судитися, вони встигнуть за безцінь продати усе моє майно з аукціонів, а потім, навіть якщо суд визнає нашу правоту, судове рішення не матиме зворотної дії. І я – голий.

– Навіщо вона те робить?

– Бо бажає моєї смерті… От читайте, – показую їй СМС, яке написала Анжела, коли довідалася, що я подав на розлучення:

«Ех, думаю, чєго уж там! Нє стану сєбє отказивать! СДОХНІ, СУКА! Будь ти проклят вмєстє со своімі родітєлямі і всєй своєй семьйой і всємі своімі рєволюціоннимі блядямі! Сдохнітє вмєстє со своімі дємонамі, коториє вас окружают! Отправляйтєсь в прєісподнюю во імя Отца, Сина і Святого Духа. Амінь!»

– А ви й досі одружені?

– Я ж до цього і веду, Марічко. Днями буде два місяці, як я подав на розлучення, хоча ми вже разом не живемо близько двох років. До того ж вона має роман з якимось донецьким олігархом, який «спонсорує» усі її витівки. Але розлучення давати не хоче.

– Чому?

– Каже, діти мають рости у повній родині!

– Це божевілля якесь!

– Але мені від того не легше. Я, Марічко, нормальний чоловік, ви могли це побачити на роботі. Не п’ю, не курю, не цікавлюся футболом. Невибагливий, умію готувати і сам за собою ходити. Раз на тиждень до мене приходить прибиральниця, аби навести лад у домі й випрати білизну. Єдина моя вада – багато часу присвячую творчій роботі, а ще маю трохи радикального друга Ореста Лютого, з яким ви знайомі. Окрім того, два роки самотності зі сподіваннями хоч на якесь прояснення у голові моєї колишньої дружини були нелегкі. Й усі ці роки я незмінно зберігав їй вірність. Але з моменту подачі заяви вважаю себе абсолютно вільним, адже зробив усе, щоб зберегти наш шлюб. Моє терпіння скінчилося. Думаю, діти, як виростуть, мене зрозуміють. От чому, Марічко, хочу зробити вам пропозицію: давайте жити разом!

Вона аж підстрибнула на лаві.

– Як?!

– Утрьох: ви, я і Орест. Я не обіцяю вам золотих гір, шалених пристрастей, я не обіцяю вам легкого життя, бо зараз душа моя випалена, як суха трава, а в кишенях вітер гуде. Єдине, що я можу вам абсолютно гарантувати, – це моя вірність, повага, спокій і абсолютна правда про всі мої дії, слова і вчинки, що будуть у вашому цілковитому доступі. Сподіваюся, з часом із цієї довіри і взаємоповаги може народитися справжнє кохання. А ще творчі плани, які ми з моїм другом Орестом Лютим готові з вами розділити. А от, до речі, і він!

До нас підходить Орест Лютий.

– Друже, я тільки-но зробив Марічці пропозицію жити разом, як ми з тобою і домовлялися.

– Тільки ж ти попередив про божевілля своєї колишньої, яка зовні – суцільний янгол, а насправді якась лєді Вінтер Каховського уєзда!

– Друже, не жартуй так, вона все ж таки мати моїх дітей…

– Добре не буду, вибачай. А сказав, що ти банкрот і «злостний алімєнтщік»?

– Сказав.

– А про те, що у тебе хворе серце, а у мене простатит і геморой…

– Брешеш, нема у тебе геморою!

– Але ж з роками буде. Ми вже з тобою немолоді люди і старші за Марічку років на двадцять.

– Вона це знає.

– І що каже? – Орест з посмішкою дивиться на дівчину.

– Що скажете, Марічко? – питаю я і теж дивлюсь їй прямо в очі.

– А давайте прогуляємося Києвом! – піднімається вона з лави, поправляючи спідницю. – Надворі чудова погода!

– Давайте! – погоджуємось ми і підводимося вслід.

З розчищеного від барикад Майдану долинають музика та браві слова головного режисера параду:

– До виходу Президента України та Головнокомандувача Збройними силами України Петра Порошенка рівняйсь, струнко!

У цей самий час на південному сході України російські війська замикають Іловайський котел, в якому буде вбито більше тисячі добровольців з числа тих, хто починав революцію, а потім першим зголосився їхати на фронт.

Європейською площею та Хрещатиком у яскравих шароварах та віночках переможно суне хор Верьовки.

Січень-лютий 2015 року

Оглавление

Як я зарубав «мужика» Передмова до роману «Розрив»

Відділення перше «Лагідна українізація»

  Вступ Вставай, країно рідная!

  Пісня перша Мурка. Груди № 6

  Пісня друга А я – не москаль

  Пісня третя Вагони, повнії москалів

  Пісня четверта КДБ працює

  Пісня п’ята Взорвали бюста в саду біля обкому

  Пісня шоста Дарино

  Пісня сьома Пісня про далеку батьківщину

  Пісня восьма Ах, Бандеро, український апостол!

  Пісня дев’ята Не плачте душею, мій друже ковалю

  Пісня десята З чого починалась Московія?

  Пісня одинадцята Стоїть верба поблизу лісу

  Пісня дванадцята Убий у собі москаля

Антракт

Відділення друге «Сувора українізація»

  Вступ Здохни, імперіє!

  Пісня перша Бела-чао

  Пісня друга Лук’янівський СІЗО

  Пісня третя А чемний леґінь у саду

  Пісня четверта Народная шахтьорская

  Пісня п’ята Гаспада малороси

  Пісня шоста Алла Пугачьова

  Пісня сьома Руські піздять

  Пісня восьма Ідьот кацап по городу

  Пісня дев’ята Пішли на хуй

  Пісня десята Я єсть народ

  Пісня одинадцята Слава Україні!

  Пісня на біс Путін, от’єбісь

Замість епілогу Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg