«Море-океан»

Море-океан (fb2) - Море-океан (пер. Юлия Викторовна Григоренко) 889K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алессандро Барикко

Алессандро Барікко Море-океан

Моллі моїй любій подрузі

Книга перша Готель «Альмаєр»

1

Скільки сягає око — пісок, поміж останніми пагорбами та морем — море — у прохолоді пообіддя, що догоряє, благословенне вітром, що невпинно дме з півночі.

Берег. І море.

Удавана досконалість — краєвид для божественних очей — світ, який просто існує та й по всьому, безмовне існування води та землі, довершене й точне творіння, істина — істина — і знову ця рятівна людина-піщинка, через яку затинається райський механізм, дрібничка, якої вдосталь, щоб призупинити надійний апарат невблаганної правди, нікчемна річ, посіяна в пісок, майже невідчутна тріщина на цілісному полотні святої ікони, дрібний виняток у досконалості безмежного берега. Здаля вона видаватиметься лише чорною цяткою: у безвісті, нікчемна людина й нікчемний мольберт.

Мольберт кинув якір із чотирьох тонких мотузок, припнутих чотирма каменями на піску. Невідчутно гойдається на вітрові, що завжди дме з півночі. Чоловік узутий у високі чоботи та вдягнений у мішкувату рибальську куртку. Він стоїть, споглядаючи море, крутячи в руках тоненький пензлик. На мольберті — полотно. Немов вартовий — це треба зрозуміти — що стоїть, захищаючи цей клаптик світу від мовчазного вторгнення досконалості, маленька тріщинка, що розтинає дивовижні декорації буття. Адже завжди так: досить проблиску людського, щоб порушити спокій за мить до того, як він міг обернутися на істину, а натомість ураз знову стає очікуванням і питанням, у цім проста й безмежна влада людини, яка є розщелиною та просвітом, кватиркою, крізь яку проникають потоки подій і безкінечна низка того, що могло б бути, бездонна прогалина, дивовижна рана, стоптана з краю до краю стежина, де вже нічого не може бути істинним, але все буде — достоту як кроки жінки, яка, загорнувшись у бузкову накидку, покривши голову, поволі зміряє кроком берег, оминаючи морський приплив, розкреслюючи справа наліво вже загублену досконалість неозорої картини, поглинаючи відстань до чоловіка та його мольберта, аж поки не опинилася за кілька кроків від нього, настільки близько, що не важко спинитись і — мовчки — дивитись.

Чоловік навіть не обертається. І далі не зводить очей з моря. Тиша. Час від часу, вмочуючи пензлик у мідну чарку, кладе на полотно кілька легких штрихів. Ворсинки пензля залишають по собі ледь помітну блідесеньку темінь, яку вмить висушує вітер, відновлюючи первісну білизну. Вода. У мідній чарці — лише вода. А на полотні — нічого. Нічого, що можна побачити.

Як завжди, дме північний вітер, а жінка щільніше загортається у свою бузкову накидку.

— Плассоне, ви день у день тут працюєте. Навіщо ви носите з собою таку палітру барв, якщо не маєте сміливості ними малювати?

Ці слова ніби розбудили його. Вразили його. Він обернувся, щоб подивитися на жінчине обличчя. А заговоривши, не мав наміру відповідати:

— Прошу, не ворушіться, — мовить.

Потім, наблизивши пензля до обличчя жінки, хвильку вагається, торкається ним губ, поволі проводить з одного до другого кутика рота. Ворсинки забарвлюються карміновим. Подивившись на них, ледве вмочує у воду і знову зводить очі на море. На жіночих губах залишається ледве відчутний аромат, що навіює їй думку: «Морська вода, цей чоловік малює море морем», — і від цієї думки мороз поза шкірою.

Вона вже давно відвернулася, уже змірюючи неозорий берег математичною вервичкою своїх кроків, коли вітер висушує на полотні спалах рожевуватого світла, що самотньо хитається на білім тлі. Годинами можна спостерігати за цим морем, цим небом, усім разом, але не знайдеш нічого, схожого на цей колір. Нічого, що можна побачити.

У тій місцині приплив здіймається ще до сутінок. За мить до. Вода оточує чоловіка і його мольберт, вона огортає їх поволі, але рішуче, а вони стоять, один та інший, незворушні, як мініатюрний острівець, двоголова обмілина.

Плассон — художник.

Забирає його щовечора човен, незадовго до заходу сонця, коли вода вже підступила йому до серця. Він сам так вирішив. Сходить на човен, вантажить мольберт і решту речей та дозволяє човну відвести його додому.

Вартовий відпливає. Він виконав свій обов’язок. Урятувався від небезпеки. І гасне в призахідному сонці ікона, яка і цього разу не перетворилася на святу. І все через того чоловіка-піщинку та його пензлі. Йому вже час іти, його година вже минула. Морок усе обірвав. Немає нічого, що б у темряві могло стати справжнім.

2

…і лише зрідка, дехто, у такі миті, зауваживши її, говорив пошепки:

— Від неї помре

чи

— Від неї помре

чи теж

— Від неї помре

чи навіть

А навкруги — пагорби.

Моя земля — міркував барон Кервол.

Власне, це й не хвороба, могла б бути, але вона не така серйозна, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.

— Коли вона була ще малою, якось приходить жебрак і заводить колискову, колискова лякає дрозда, який злітає й…

— …лякає горлицю, яка здіймається і тріпотіння крил…

— …крила, що тріпочуть, ледве чутний шум…

— …це було років десять тому…

— …горлиця пролітає повз її вікно, лише мить — і вона зводить очі від ігор, і я вже не знаю, її охопив такий жах, утім, жах білий, себто не такий, як у переляканої людини, а немов у людини, яка ось-ось зникне.

— …тріпотіння крил…

— …від якого душа тікає в п’яти…

— …віриш?

Гадали, що переросте і все минеться. А тим часом у всьому палаці розіслали килими, бо, цілком очевидно, її лякали власні кроки, білі килими, повсюдно, кольору, що не зашкодить, безшумні кроки й непомітні кольори. Усі паркові стежки були коловими, хіба за сміливим винятком кількох алей, що звивались, оперізуючи положисті рівні вигини — псалми, — і це цілком має сенс, зрештою, досить мати дещицю чуйності, щоб збагнути: кожен глухий кут — це ймовірна пастка, а два перетнуті шляхи — геометрично досконалий шал, якого досить, щоб налякати людину, серйозно охоплену чуйністю, а тим паче її, що не була насправді наділеною чуйною душею, а, якщо висловлюватися конкретно, була охоплена чуйністю душі неконтрольованою, здатною вибухнути в будь-яку мить її таємного життя — нікчемного життя, насправді дрібного, — яка потім діставалася серця невидимими шляхами, діставалась очей, рук та всього тіла, немов недуга, що насправді не є хворобою, а чимось не настільки серйозним, і якщо має назву, то вона, мабуть, надзвичайно легковага, промовив — і вона враз зникла.

Через те стежки в парку були коловими.

Утім, не варто забувати історію про Еделя Трюта, який не мав собі рівні у всій Країні в шовковому ткацтві. Тож покликав його барон одного зимового дня, коли снігу лежало заввишки з дитячий зріст, а холод був немов із потойбіччя, і дорога сюди була справжнім пеклом, кінь пихкав, абияк перебирав копитами по снігу, сповзав назад, коли здувало вітром, якщо не дістануся місця за десять хвилин, мабуть, помру, достоту як і те, що звати мене Еделем, помру, та ще й так і не дізнавшись, що в біса той барон прагнув мені показати такого важливого…

— Що бачиш, Еделю?

У доньчиній кімнаті барон стоїть перед довгою стіною без вікон, розмовляючи тихо, ласкаво, як у давнину.

— Що бачиш?

— Бургундське сукно, якісне, і цілком звичайні краєвиди, добротна робота.

— Це не абиякі краєвиди, Еделю. Принаймні не для моєї доньки.

Його доньки.

Це така собі таємниця, але треба спробувати її збагнути, скористатися уявою, забувши те, що відомо про світ, нехай уява вільно блукає, сягаючи вдалину за межі речей, доки не побачить, що душа не завжди є діамантом, а часом натомість подібна до шовкового серпанку — це я здатен збагнути, — уяви прозорий шовковий серпанок, який будь-що може розітнути, навіть погляд, і подумай про руку, що торкається його, — жіночу руку — так — вона повільно ворушиться, поволі беручи його пальцями, але цей дотик засильний, і здіймає його, ніби не рукою, а повівом вітру, тримаючи пальцями, ніби то зовсім не пальці, а… — ніби то не пальці, а думки. Отак. Ця кімната — це та сама рука, а моя донька — це шовковий серпанок.

Звісно, я збагнув.

— Мені, Еделю, потрібні не водограї, а тихе озерне плесо, не дуби, а берези, а оті гори на тлі мають обернутися на пагорби, день — на захід сонця, а вітер — на бриз, міста — на села, замки — на сади. А якщо не обійтися без соколів, то нехай вони літають удалині.

Так, я збагнув. Одначе маю питання: а як же з людьми?

Барон замовк. Роздивляється всіх персонажів на величезному гобелені, одного за одним, ніби прислухаючись до їхньої думки. Ходить від стіни до стіни, але ніхто не промовляє ані слова. Хоч варто було сподіватися.

— Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?

Про це слід у Бога спитати в слушний час.

— Гадки не маю. Але спробую.

У майстерні Еделя Трюта протягом багатьох місяців обробляли кілометри шовкової нитки, яку привіз барон. Працювали, не промовляючи ні слівця, бо, за висловом Еделя, тиша мала просотати ткання сукна. Це була звичайнісінька нитка, тільки невидима, але вона там була. Отже, ткали вони в тиші.

Упродовж місяців.

Згодом одного дня до баронового палацу під’їхав віз, на якому лежав шедевр Еделя. Три величезні сувої сукна, завважки як церковні хрести. Несуть їх широкими сходами, по довгих коридорах, з кімнати в кімнату, до самого серця палацу, у кімнату, що чекала на них. І за мить до того, як їх розгорнули, барон пробурмотів:

— А як із людьми?

Едель усміхнувся.

— А якщо не обійтися без людей, то нехай вони літають удалині.

Барон обрав призахідні промені, щоб узяти доньку за руку й завести в її нову кімнату. Едель каже: щойно вона зайшла, зашарілася зачудувавшись, і барон злякався, що подив, можливо, завеликий, але це було лише на мить, бо враз чути непереборну тишу шовкового світу, де милостива земля радісно спочивала, а маленькі люди, які висять у повітрі, неквапливим кроком змірювали бліду небесну блакить.

Едель каже — і це годі забути, — що вона довго роззиралася навкруги, а потім, обернувшись, усміхнулася.

Її звали Елізвін.

Голос вона мала прекрасний — оксамитовий, а коли йшла, то ніби ковзала в повітрі так, що не можна було очей відвести. Час від часу, без причини, їй подобалось бігати коридорами назустріч невідомо чому по цих білих жахливих килимах, вона вже не була тінню, як раніше, і бігала, але лише зрідка, так, що ставало чутно, як дехто в ці миті, побачивши її, пошепки, промовляє…

З

У готель «Альмаєр» можна добутися пішки, спустившись стежкою, що йшла від каплички Сент-Аман, або в екіпажі по дорозі до Куартеля чи пароплавом униз річкою. Професор Бартлбум дістався сюди випадково.

— Це готель Миру?

— Ні.

— Готель Сент-Аман?

— Ні.

— Поштовий готель?

— Ні.

— Королівський оселедець?

— Ні.

— Добре. Чи маєте вільну кімнату?

— Так.

— Вселяюся.

Журнал реєстрації гостей очікував, розгорнений, на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на чужі мрії та імена. Перо професора сластолюбно пірнуло під простирадла.

Ісмаель Аделанте Ісмаель проф. Бартлбум.

Із завиванцями та всім таким. Добра справа.

— Перший Ісмаель — це мій батько, а другий — мій дід.

— А це хто?

— Аделанте?

— Ні, не той, а…цей.

— Проф?

— Еге.

— Професоре, хіба ні? Тобто професор.

— Яке дурне ім’я.

— Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?

Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», — але це не ім’я, це мій фах, я викладач…

— Не ім’я?

— Ні.

— Гаразд. Мене звати Діра.

— Діра.

— Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».

Професор Бартлбум — від тієї миті просто Бартлбум — узяв рушники.

— Пані Діро…

— Слухаю?

— Чи можу я поставити вам одне запитання?

— Яке ж це?

— Скільки вам років?

— Десять.

— Он воно як.

Бартлбум — донедавна ще професор Бартлбум — схопивши валізи, покрокував до сходів.

— Бартлбуме?

— Слухаю?

— У панянок не годиться питати вік.

— Справді, даруйте.

— Другий поверх. Останній углиб коридору. У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.

Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.

Нічого.

Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.

— Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?

Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:

— Обстави.

— А.

Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку — 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:

— Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?

— Перепрошую?

— Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?

Бартлбум сів на ліжку.

— А ти що знаєш про Цирк Бозендорфа?

— Нічого. Лише бачив його, він проїжджав у нас торік. І тварини в них були, і все-все. І жінка-гармата.

Бартлбум завагався, чи слід йому напитувати звісток про тітку Аделаїду. Вона, дійсно, померла багато років тому, але це хлоп’я, як видається, собі на умі. Зрештою вирішив тільки злізти з ліжка й підійти до вікна.

— Можна? Мені треба трохи подихати свіжим повітрям.

Хлопчина трішки посунувся на підвіконні вбік. Холодне повітря й північний вітер. А перед очима, аж до нескінченності, море.

— Що ти робиш, просиджуючи на підвіконні увесь час?

— Споглядаю.

— Небагато тут навиглядаєш.

— Жартуєте?

— Та море хіба, згоден, але ж море завжди таке, завжди однакове, до самого обрію море, хіба промине човен, якщо поталанить, це ж не кінець світу.

Хлопчик повернувся до моря, відтак знов до Бартлбума, потім знову до моря і знов обернувся до Бартлбума.

— На скільки ви приїхали? — спитав він.

— Не знаю. На кілька днів.

Хлопчина, зіскочивши з підвіконня, попростував до дверей і, спинившись на порозі, кілька хвилин пильно роздивлявся Бартлбума.

— А ви приємний. Може, коли поїдете від нас, не будете вже таким недоумком.

У Бартлбумові зростала цікавість дізнатися, хто їх виховав такими, цих дітлахів. Якась феноменальна людина, мабуть.

Вечір. Готель «Альмаєр». Номер на другому поверсі у глибині коридору. Письмовий столик, гасова лампадка, тиша. Сіре вбрання, а в ньому — Бартлбум. Двоє сірих капців, а всередині — його ноги. Білий аркуш паперу а письмовім столі, перо та чорнильниця. Пише Бартлбум. Пише.

Серце моє,

я приїхав до моря. Я позбавляю Вас опису труднощів і прикрощів, що спіткали мене під час подорожі: важливо лише те, що зараз я тут. Готель гостинний: простенький, але гостинний. Розташований на вершині невеличкого пагорба, просто напроти морського узбережжя. Увечері здіймається приплив, і вода дістається майже під моє вікно. Ніби перебуваєш на кораблі. Вам би сподобалося.

Я ніколи не плавав на кораблі.

Завтра розпочну дослідження. Здається, це ідеальне місце. Я не приховую, що справа мені випала важка, але… Ви знаєте, єдина в цілім світі знаєте, як я рішуче налаштований вчасно довести до кінця твір, який я замислив та розпочав блаженного дня дванадцять років тому. Я втішатимусь, уявляючи, що Ви в доброму здоров’ї й Вашій душі радісно.

Справді, я раніше про це ніколи не міркував, та я дійсно ніколи не плавав на кораблі.

У самотності цього віддаленого від світу місця мене не покидатиме впевненість, що Ваша ласка в розлуці не загубити спогад про того, хто кохає Вас і хто на віки залишиться Вашим.

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Поклавши перо, згортає аркуш, кладе його в конверт. Підвівшись, добуває зі своєї валізи скриньку з червоного дерева, піднявши вічко, кидає в скриньку листа, незапечатаного й без адреси. У скриньці сотні таких самих конвертів. Розкритих та неадресованих. Бартлбум має тридцять вісім років. Вірить у те, що десь у світі зустріне одного дня жінку, яка спокон-віку є його жінкою. Інколи він нарікає, що доля вперто, так нетактовно, непоступливо не хоче його помічати, але з часом він навчився ставитися до цього дуже спокійно. Майже щодня, уже багато років, він, узявши до рук перо, пише їй. Він не має ні імен, ані адрес, які треба зазначити на конвертах, але має життя, про яке варто розповісти. А кому ж, як не їй? Гадає, що, коли вони зустрінуться, приємно буде поставити їй на коліна скриньку з червоного дерева, сповнену листів, і промовити:

— Я чекав на тебе.

Вона відчинить скриньку, й поволі, коли схоче, прочитає всі листи один по одному й, повертаючись назад довжелезною ниткою синіх чорнил, прийме роки — дні та миті, — які цей чоловік іще до їхнього знайомства подарував їй. Чи, може, просто перевернувши скриньку, ошелешена тим чудернацьким снігопадом листів, осміхнеться, промовляючи до цього чоловіка:

— Ти божевільний.

І навіки покохає його.

4

— Отче Плюшу….

— Слухаю, бароне.

— Моїй доньці завтра виповниться п’ятнадцять років.

— …

— Уже спливло вісім років, відколи я довірив вам її лікувати.

— …

— Ви її не зцілили.

— Ні.

— Вона має взяти шлюб із чоловіком.

— …

— Має вийти з цього замку й побачити світ.

— …

— У неї мають бути діти і…

— …

— Зрештою, вона ж має почати жити, раз і назавжди.

— …

— …

— …

— Отче Плюшу, моя донька мусить одужати.

— Звісно.

— Знайдіть кого-небудь, хто здатен її вилікувати. І привезіть сюди.

Найвідомішого в Країні лікаря звали Аттердель. Чимало хто на власні очі бачив, як він воскрешав мертвих, які вже були радше на тому світі, ніж на сьому; пропащі, справді, а він витягував їх із пекла, повертаючи до життя, що часом спантеличувало, а іноді навіть було недоречним, але всі розуміли, що такий у нього фах, і ніхто не вмів того робити, як він, отож вони й воскресали на втіху друзям і всім родичам, які мусили тепер усе переробляти заново, відкладаючи сльози та спадок до кращих часів: може, наступного разу, добре поміркувавши довгенько, звернуться до якого-небудь нормального лікаря, котрий просто вбиває пацієнтів та й по всьому, а не такого, як оцей, що ставить їх на ноги лише через те, що найвідоміший у цілій Країні. Та ще й найдорожчий.

Тож отцю Плюшеві спав на думку саме Аттердель. І не тому, що він надто йняв віри в лікарів, аж ніяк, але про все, що стосувалося Елізвін, слід було думати головою барона, а не своєю. А барон вірив у те, що там, де Господь безсилий, упорається наука. Господові не вдалося. Тому прийшла черга Аттерделя.

Він приїхав до замку в чорному налощеному екіпажі: видовище трохи жалобне, зате надзвичайно театральне. Стрімко збігши сходами до отця Плюша, майже не підводячи на нього очей, спитав:

— Чи ви й є барон?

— Якби ж то.

Типова для отця Плюша відповідь. Ніколи не міг утриматися. Ніколи не казав того, що мав би сказати. Спершу йому на думку спадало дещо інше. Лише на хвильку перше. Проте цього було більше, ніж удосталь.

— Отже, ви отець Плюш.

— Еге.

— Це ви мені писали.

— Писав.

— Ох і дивна у вас манера писати.

— У якому сенсі?

— Не було потреби писати римуючи. Я б усе одно приїхав.

— Ви в тому впевнені?

Приміром, цієї миті правильно було б сказати таке:

— Даруйте, це була дурна гра.

І справді, ця відповідь чудово склалася в голові отця Плюша, гарна, рівненька й чистенька, але лише на мить запізнилась, і цієї дещиці вистачило, щоб з язика злетів шквал слів, які, щойно торкнувшись поверхні тиші, беззаперечно блискуче викристалізувалися в питання цілком недоречне:

— Ви в тому впевнені?

Аттердель підвів очі на отця Плюша. Це був більше ніж погляд. Це був медичний огляд.

— Цілком у цьому впевнений.

Мають одну добру рису ці люди, вчені: вони в цьому впевнені.

— Де дівчинка?

«Звісно, Елізвін… так мене звати. Елізвін».

«Так, лікарю».

«Ні, справді, не боюся. Завжди так розмовляю. Такий у мене голос. Отець Плюш каже, що…»

«Дякую, пане».

«Не знаю. Найдивовижніші речі. Але це не страх, власне страх… то дещо інше… страх приходить ззовні, я це збагнула, от ти стоїш і тебе охоплює страх… ось ти стоїш, а ось він… отак… ось він, а ось я, але зі мною трапляється так, що несподівано мене тут вже немає, а є лише він… який, одначе, зовсім не страх… а не знаю, що воно таке, а ви знаєте?»

«Так, пане».

«Так, пане».

«Це немов відчувати, що помираєш. Чи зникаєш. Саме так: зникаєш. Видається, ніби очі в тебе сповзають з обличчя, а руки перетворюються на чужі, а ти й міркуєш, що зі мною коїться? А серце в грудях калатає несамовито, спокою тобі не дає… й звідусіль ніби частини від тебе відокремлюються, і ти їх уже не відчуваєш… загалом, ти ось-ось відділишся, й у цю мить я переконую себе, що треба про що-небудь думати, треба чіплятися за цю думку, тож, якщо мені вдається подумки уявити себе маленькою, усе минає, треба тільки опиратися, але справа в тім, що… і це дійсно жахливо… справа в тім, що думок більше немає, у жодному куточку всередині тебе, ані єдиної думоньки, а лише відчуття, розумієте, відчуття… й найсильніше — це пекельна лихоманка, нестерпний сморід плісняви, сморід мертвичини просто в горлянці, пропасниця та гризота, щось мене гризе, біс, що гризе тебе, роздираючи на шматки, це…»

«Даруйте, пане».

«Так, час від часу все набагато… простіше, тобто я відчуваю, як зникаю, так, але з насолодою, тихо, тихо… це емоція, отець Плюш каже, що це — емоція, він каже, що я зовсім беззахисна перед емоціями, і здається, що все заходить просто в мої очі та мої…»

«У мої очі, саме так».

«Ні, цього я не пригадую. Я знаю, що нездужаю, але… Часом є речі, яких я не боюся, тобто так трапляється не завжди, позавчора вночі була страшенна злива, блискавиці, вітер… але мені було спокійно, справді, не відчувала страху, взагалі нічого… А потім задосить і якогось кольору чи предмета з якимись певними обрисами, чи… чи обличчя людини, що проходить повз, саме так, обличчя, часом обличчя жаскі, хіба ні? — часом трапляються настільки реальні обличчя, й мені видається, що вони на мене накидаються, обличчя, які виють, ви розумієте, що я хочу сказати? Вони виють просто на тебе, жах, і захиститися від них ніяк, немає… способу…»

«Кохання?»

«Отець Плюш іноді читає мені книжки. Від них я не почуваюся кепсько. Батько б заперечував, але… загалом, трапляються й історії… здатні хвилювати, емоційні, розумієте? Про убивць чи коли гине людина… але я можу слухати про будь-що, коли так написано в книзі, дивна річ, я можу навіть заплакати — й це приємно та не заважає той сморід мертвичини, плачу і квит, а отець Плюш продовжує читання, і так приємно, але не треба, щоб батько про це знав, він нічого про це не знає, і, мабуть, ліпше, щоб…»

«Звісно, я люблю свого батька. А що?»

«Білі килими?»

«Не знаю».

«Одного дня я бачила, як батько спить. Зайшла в його кімнату й побачила. Батька. Він спав, скрутившись калачиком, як діти сплять, на боці, підібгавши під себе ноги і стиснувши руки в кулаки… я ніколи цього не забуду… мій батько, барон Кервол. Спав, немов дитина. Чи розумієте ви це? Як же можна не боятися, якщо навіть… як же не боятися, якщо навіть?..»

«Не знаю. До нас ніхто ніколи не приїздить…»

«Часом. Я це помічаю, так. Розмовляють поволі, коли зі мною, і складається враження, що навіть рухаються більш… більш повільно, ніби бояться щось зламати. Проте не знаю, чи…»

«Ні, не важко… інакше, не знаю, ніби бути…»

«Отець Плюш каже, що насправді я мала б бути нічним метеликом, але потім сталася помилка, і я прийшла сюди, та насправді мала б бути трохи в іншому місці, й тому зараз усе так складно, тому природно, що мене все зранює, маю бути дуже терплячою й чекати, складна то річ, розумієте, перетворити метелика на жінку…»

«Добре, пане».

«Це така собі гра, це не зовсім справжнє, але й не зовсім штучне, якщо ви знаєте отця Плюша…»

«Певна річ, пане».

«Хвороба?.»

«Так».

«Ні, мені не страшно. Цього я не боюся, справді».

«Зроблю».

«Так».

«Так».

«Отже, до побачення».

«………………………….»

«Пане».

«Пане, даруйте».

«Я хотіла сказати, що свідома того, що нездужаю й не спроможна навіть вийти звідси, інколи навіть бігти для мене є надто…»

«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити. Я житиму, правда?»

«Правда ж я житиму?»

Оскільки наука — дивна річ, дивна звірина, що влаштовує собі лігва в найабсурдніших місцях, працюючи за ретельними планами, які для стороннього ока не можуть не видаватися незбагненними й навіть часом комічними, настільки вони подібні до безтямного блукання, але натомість є геометрично-вивіреними мисливськими стежками, тенетами, розставленими по-мудрому витончено, і стратегічними битвами, спостерігаючи за якими, часом стаєш трохи приголомшеним, як трапилося з бароном Керволом, коли той зодягнений у чорне лікар нарешті до нього заговорив, дивлячись йому просто у вічі, з холодною упевненістю, але водночас, сказати б, і з дрібкою ніжності, що надзвичайно безглуздо, знаючи людей науки, і зокрема лікаря Аттерделя, але не цілком незбагненно, якщо тільки спромогтися зазирнути в голову лікаря Аттерделя загалом, та зокрема йому в очі, у яких образ величного й сильного чоловіка — не більше, не менше, як барона Кервола особисто — без упину зводився до образу чоловіка, що, скрутившись калачиком у ліжку, спав, мов дитина, високий і впливовий барон та маленький хлопчик, один усередині іншого, і вже годі було їх розрізнити й, зрештою, зворушитись, навіть якщо ти справжній науковець, беззастережно, лікар Аттердель, тієї миті, коли з холодною впевненістю та дрібкою ніжності подивився у вічі баронові Керволу, сказавши: «Я можу врятувати вашу доньку», — він зможе врятувати мою доньку, — але це буде нелегко, а в певному сенсі навіть страшенно ризиковано — ризиковано? — це експеримент, ми не знаємо, які будуть наслідки, гадаємо, що зарадить у такому випадку, як цей, ми це вже бачили багато разів, але ніхто насправді не в змозі стверджувати… — ось вам геометрично вивірені тенета науки, незбагненні мисливські стежини, гра, у яку зіграє цей чоловік, убраний у чорне, проти хвороби, слизької та невловимої, на яку нездужає дівчинка надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти, фантастичної недуги, яка, утім, має одного ворога, жахливого, ризиковане зілля, але блискуче, цілком абсурдне, якщо добре придивитися, настільки, що навіть людина науки притишує голос точнісінько тієї миті, коли просто в незворушні очі барона називає його на ім’я, не більш як звичайне слово, але в нім є те, що врятує його доньку, а може, уб’є її, але ймовірніше таки врятує, одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте.

— Море?

І не ворухнулись очі барона Кервола. Аж до межі земель, якими він володіє, у ту мить немає щирішого подиву, ніж той, що хистко спинається на ноги у бароновім серці.

— Ви врятуєте мою доньку морем?

5

Наодинці, посеред берега Бартлбум споглядав. Босоніж, закотивши штанини, щоб не замочити, з нотатником під пахвою та у вовняному капелюсі. Споглядав, ледь нахилившись уперед, землю. Розглядаючи те самісіньке місце, у якому хвиля, розбившись, по тому як відкотилася метрів на десять назад, ширилась — обертаючись на озеро, дзеркало, що розпливалося, наче жирна пляма, — здіймаючись невеличким схилом на березі й нарешті зупиняючись (її край облямовував тендітний perlage[1]), щоб, на мить колихнувшись, урешті-решт переможено спробувати елегантно повернутися, стікаючи назад, у зворотному шляху, що здається на позір таким простим, але насправді стала здобиччю пористих спраглих пісків, що, доти покірні, раптом прокидалися, і короткий забіг води, що розбивалася, обривався в безвість.

Бартлбум споглядав.

У недовершенім колообігу свого оптичного всесвіту досконалість цього коливального руху давала обіцянки, що неповторна унікальність кожної окремої хвилі прирікала на недотримання. І не було засобу зупинити це постійне чергування, творення та руйнування. Його погляд шукав правди, яку можна описати словами й підкорити чіткому та довершеному образу, а натомість поспішав слідом за рухомою невизначеністю плину туди й назад, яку будь-який вчений погляд плекав і висміював.

Це дратувало. Треба було якось зарадити. Бартлбум зупинив погляд. Утупившись перед собою, осягав очима мовчазну та незворушну ділянку берега. І вирішив зачекати. Він мав припинити бігти за тією виснажливою гойдалкою. Якщо Магомет не йде до гори… і таке інше, міркував він. Рано чи пізно опиняться — в полі зору погляду, який він зі своєю науковою холоднокровністю вважав за пам’ятний — чіткий обрис, облямований піною, хвилею, на яку він чекав. І так вона закарбується, ніби відбиток, у його пам’яті. І він її осягне. Таким був його задум. Із цілковитим самозреченням Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.

— А ви, певно, Бартлбум.

Бартлбум насправді чекав на хвилю. Або-що. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.

— Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.

— Ви щось загубили?

Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.

— Ні. Я працюю.

— Працюєте?

— Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…

— Ага.

— Наукові дослідження, от що…

— Наукові?

— Так.

Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.

— Мушель, лишайників, щось таке?

— Ні, хвиль.

Саме так: хвиль.

— Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.

Місце, де спиняється хвиля.

— І що ж там вивчати?

— Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.

— Справді?

Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:

— Там закінчується море.

Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.

Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.

— Мене звати Енн Деверіа.

— Величезна честь для мене.

— Я теж із готелю «Альмаєр».

— Чудова звістка.

Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.

— Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?

Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:

— Залюбки.

— Енциклопедія меж?

— Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».

— І ви її пишете…

— Так.

— Самотужки?

— Так.

— Молока?

Бартлбум пив чай завжди з лимоном.

— Так, дякую… молока.

Хмара.

Цукор.

Ложечка.

Ложечка крутиться в чашці.

Ложечка зупиняється.

Ложечка на блюдці.

Енн Деверіа сидить навпроти, слухаючи.

— Природа наділена дивовижною досконалістю, яка є наслідком суми меж. Природа досконала, бо не є нескінченною. Якщо розумієш, де межа, то збагнеш, як працює механізм. Суть у тому, щоб збагнути межі. Візьміть річки, приміром. Річка може бути довгою, довжелезною, але не безкінечною. Для того, щоб система діяла, річка має бути скінченною. А я вивчаю, наскільки вона може бути довгою перше, ніж добігти кінця. 864 кілометри. Це одна зі статей, які я вже написав: «Річки». Це забрало в мене певний час, ви ж чудово розумієте.

Енн Деверіа розуміла.

— Скажімо так: листочок із дерева, якщо до нього придивитися, це надзвичайно складний світ, але скінченний. Найбільше листя росте в Китаї: завширшки метр і 22 сантиметри, завдовжки приблизно вдвічі більше. Величезне, але не безкінечне. І є у цім чітка логіка: більше листя могло б вирости лише на величезному дереві, а найвище дерево, що росте в Америці, не перевищує 86 метрів, значна, звісно, висота, але недостатня, щоб утримувати кількість, хоч теж обмежену, адже вона, безперечно, обмежена, більше листя, ніж те, що росте в Китаї. Чи бачите логіку?

Енн Деверіа її бачила.

— Це дослідження клопіткі та важкі, їх годі заперечувати, але важливо зрозуміти. Описати. Останньою написаною мною статтею була «Заходи Сонця». Знаєте, те, що дні добігають кінця, — геніальне. Це геніальна система. Спочатку дні, за ними ночі. І знову дні. Це видається неминучим, але в цьому — геніальність. І там, де природа вирішує встановити власні межі, вибухає видовище. Заходи Сонця. Я вивчав їх цілими тижнями. Нелегко збагнути захід Сонця. У нього власний час, розміри, барви. А оскільки не існує навіть одного-єдиного заходу Сонця, подібного до решти, учений має вміти вирізняти особливості та відокремлювати сутність, щоб потім мати змогу сказати, що це є Захід Сонця, саме той захід Сонця. Я вас не занудив?

Енн Деверіа не нудьгувала. Тобто не дужче, ніж зазвичай.

— Тому я й приїхав до моря. Море. І воно теж закінчується, як і все інше, але, бачте, у цьому теж є певна подібність із заходами Сонця, складність у тім, щоб відокремити ідею, тобто узагальнити кілометри й кілометри рифів, берегів у єдиний образ, у поняття, що втілює кінець моря, щось таке, що можна описати в кількох рядках, що можна записати до енциклопедії, щоб згодом люди, читаючи її, збагнули, що море — скінченне, і як незалежно від того, що, можливо, відбувається навколо них, незалежно від…

— Бартлбуме…

— Слухаю?

— Спитайте, чому я сюди приїхала. Я.

Тиша. Зніяковіння.

— Я вас про це не питав, адже так?

— Спитайте про це в мене зараз.

— Чому ви сюди приїхали, мадам Деверіа?

— Щоб зцілитися.

Знову зніяковіння, знову тиша. Бартлбум бере чашку, підносить її до губ. Спорожняє. Немов про все забуто. Ставить на стіл.

— Зцілитися від чого?

— Це дивна недуга. Подружня невірність.

— Перепрошую?

— Подружня невірність, Бартлбуме. Я зрадила чоловіка. І мій чоловік гадає, що морський клімат умиротворить пристрасті, морський краєвид збудить почуття моралі, а самотність моря спонукає забути мого коханця.

— Справді?

— Справді що?

— Ви справді зрадили вашого чоловіка?

— Так.

— Іще чаю?

Розташувавшись на самісінькому краєчку світу, за крок до моря, готель «Альмаєр» не опирався, коли морок і того вечора змусив мало-помалу зблякнути барви його стін, і всієї землі, й цілого океану. Здавався, стоячи там на самоті, забутим. Немов процесія готелів усілякого різновиду та віку колись проходила цими краями, простуючи уздовж морського узбережжя, і з-поміж усіх вирізнився від решти один, стомившись і промарширувавши поряд із мандрованими товаришами, вирішив зупинитися на цій подобі пагорба, поступившись власній слабкості, і схилив голову, чекаючи на свій кінець. Таким був готель «Альмаєр». Наділений красою, притаманною лише переможеним. І чистотою слабких речей. А ще досконалою самотністю, властивою тому, що вже втрачено.

Плассон, художник, нещодавно повернувся, змоклий, прихопивши свої полотна та фарби, сидів на носі човна, який штовхав уперед, рвучко гребучи веслами, рудоволосий хлопчина.

— Дякую, Доле. До завтра.

— Добраніч, пане Плассоне.

Як Плассон досі не помер від запалення легень, було загадкою. Людина не може стояти протягом кількох годин під північним вітром із мокрими ногами, коли припливна вода просякає їй штани, і рано чи пізно не померти.

— Спочатку він має дописати картину, — підсумувала Діра.

— Він ніколи її не допише, — казала пані Деверіа.

— Отже, він ніколи не помре.

У кімнаті номер три, на другому поверсі, світло, що відкидала гасова лампадка, м’яко освітлювало, розпорошуючи таємницю навколо, у надвечір’я, прекрасну вірність професора Ісмаеля Бартлбума:

Серце моє,

Господь знає, як я сумую цієї смутної години, за втіхою від Вашої присутності поряд та за полегшенням від Ваших усмішок. Праця втомлює мене, а море повстає проти моїх упертих спроб пізнати його. Я й гадки не мав, що так важко виявиться перебувати поруч із ним. І я кружляю, тримаючи свої знаряддя та зошити, не знаходячи початку того, що шукаю, хідника до хоч якої відповіді. Де починається кінець моря? Чи навіть так: що ми маємо на увазі, промовляючи слово «море»? Маємо на увазі величезну потвору, здатну проковтнути будь-що, чи хвилю, яка, спінюючись, омиває нам ступні? Воду, що її можна втримати в долоні чи прірву, яку годі побачити? Говоримо про все в однім слові чи в одному-єдиному слові все приховуємо? Я тут, за крок до моря, але так і не в змозі збагнути, де воно. Море. Море.

Сьогодні я познайомився з прекрасною жінкою. Але не ревнуйте. Я живу лише для Вас.

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Бартлбум писав спокійно й легко, ні на мить не спиняючись, аж так повільно, що ніщо не змогло би насторожити. Тішився з думки про те, що в такий самий спосіб одного дня вона його голубитиме.

Довгими тонкими пальцями, які звели з розуму не одного чоловіка, Енн Деверіа торкалася в сутінках перлин на своєму намисті — вервечки бажання — несвідомим жестом, яким зазвичай стримувала свою тугу. Спостерігала, як сіпається вогник у лампадці, час від часу зиркаючи в люстерко на своє обличчя, підправлене засапаними відчайдушними маленькими спалахами. У світлі цих останніх поривчастих виблисків вона підійшла до ліжка, де під укривалами спала прегарна дівчинка, незважаючи на будь-що навкруги. Енн Деверіа глипнула на неї поглядом, для якого «дивитися» вже є занадто сильним окресленням, але дивовижним поглядом, що означає просто дивитись, ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної — очі та образ — погляд, який не забирає, а отримує, коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати — зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання — єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів — зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед, ми та речі, і в очі отримувати цілий світ — отримувати — тільки — отримувати — в очі — світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.

Темрява. Енн Деверіа в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіа рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.

Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.

Ніч у готелі «Альмаєр».

Непорушна ніч.

Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну — шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіа й, регочучи — регочучи, — розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:

— А я б від нього монастир його потягнув би за собою.

Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:

— Панно Діро! —

скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:

— ПАННО ДІРО! —

нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню — назвімо її так, — коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри — десяти років й ані на рочок більше, — зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки — нічний ковпак з вовни й широка кофтина.

Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва — Бартлбум і хлопчик — стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.

— Цей хлопчина бачить чужі сни.

— А цей чоловік розмовляє вві сні.

Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:

— Забирайтеся.

Забралися.

6

Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.

Його землі — суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря — немає.

Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв) і звідти потім витікаючи знову, і це цілком збагненно, у кілька оповідок, які до нього дійшли, про величезних риб і драконів та підземні міста з чимраз яскравішим фантастичним блиском, що різко брижився в суворі риси обличчя його пращура, чий портрет багато років висить у відповідній галереї. Той пращур, за чутками, був мандрівником і плавав пліч-о-пліч із Васко да Гамою: у його трохи лихому погляді море звертало на зловісну стежку, відбиваючись у кількох непевних літописах про перебільшені описи піратських пригод, сплутуючись із цитатами святого Августина, який гадав, що океан — це бісівська домівка, повертаючись назад до імені Фессала, що, мабуть, було назвою якогось затонулого корабля чи, може, няньки, яка розповідала історії про кораблі та війни, ледь торкалось аромату певних матерій, привезених аж сюди з далеких країн і, нарешті, виринало в очах заморської жінки, яку зустрів чимало років тому й ніколи потім більше не бачив, щоб завмерти наприкінці такого ж плавання в уяві навколо материка, у пахощах фрукта, що, як йому розповідали, росте лише на морському узбережжі у південних країнах; куштуючи його, відчуваєш, яке сонце є на смак. Оскільки барон Кервол ніколи не бачив його, то море подорожувало в нього в уяві, як нелегал на борту вітрильника, що стоїть на якорі в порту з опущеними вітрилами, некривдний і зайвий.

Він би міг відпочивати тут довіку. Проте враз, за мить, витягли його з лігва слова чоловіка, зодягненого в чорне, на ймення Аттердель, присуд невблаганного посланця науки, покликаного створити диво.

— Я врятую вашу доньку. І врятую її морем.

Усередині моря. Цілком можна не повірити. Зачумлене й смердюче море, прихисток жахіть і людиножерська безоднева почвара, прадавня та язичницька, якої завжди боялися, а зараз, раптом

тебе запрошують, ніби на прогулянку, прописують її тобі,

бо це лікування, тебе невблаганно люб’язно штовхають

у море. І воно наразі стало модним лікуванням. Море має бути бажано холодним, дуже солоним та бурхливим, адже хвиля є невід’ємною частиною лікування від небезпек, що їх приносить із собою, які технічно слід побороти й морально опанувати в жаскій сутичці, якщо добре поміркувати, жаскій. І все через віру, скажімо, через переконання, що велика морська утроба спроможна розколоти шкаралупу хвороби, запустити канали життя, збільшити рятівні виділення з головних та периферійних залоз, пом’якшувальну ідеальну мазь для гідрофобів, меланхоліків, імпотентів, анемічних, самотніх, злостивих, заздрісних

і божевільних. Як шалений, якого везли в Брікстон,

під непроникним наглядом лікарів та науковців живосилом занурюють у крижану воду, збурену хвилями, потім, витягнувши з води й вимірявши реакції та зворотній зв’язок, знову занурюють, силоміць, певна річ, вісім градусів за Цельсієм, голову під воду, а він виринає, випускаючи крик, зі звірячою силою вивільняючись із рук мед-братів і різноманітного персоналу, які всі є досвідченими плавцями, але це ніяк не зарадить проти сліпої люті звіра, що втікає, біжучи у воду голим, проклинаючи несамовитий згубний біль, сором та жах. Увесь берег закляк зніяковівши, а той звір чимдалі біжить, а жінки вдалині опускали очі, хоча, звісно, хотіли побачити, ще й як хотіли б, звіра й те, як він біжить і, скажімо відверто, його оголеність, саме таку, безладну наготу, заблукану в морі, надзвичайно принадну в сірому світлі, ту красу, що прохромлює наскрізь роки побожної освіти та пансіонів і зашаріння, проникаючи туди, куди й має дістатися, угору по нервах сором’язливих жінок, що в таїні широчезних і чистих жіночих

спідниць. Море, раптом здавалося, чекало на них споконвіку. Якщо вірити лікарям,

воно просто існувало впродовж тисячоліть, терпляче вдосконалюючись, маючи єдиний вивірений намір — прислужитись, як чудодійна мазь, що зарадить їхнім стражданням душі й тіла. Як повсякчас повторювали в бездоганних салонах бездоганним чоловікам і батькам бездоганні лікарі, сьорбаючи чай та карбуючи слова, пояснюючи з парадоксальною ввічливістю, що гидке море, і шок, і жах насправді є янгольськими ліками проти безпліддя, анорексії, нервового виснаження, менопаузи, надмірного збудження, тривоги та безсоння. Ідеальне лікування, що зцілить від турбот молодості й підготує до виконання жіночих обов’язків. Урочисте хрещення-посвята молодих дівчат, які стали жінками. Отже, прагнучи забути на мить про божевільного в брікстонському морі

(божевільний і далі біг, утім, біг на глибину, аж допоки

зник з очей, наукова обмілина, що втекла від статистиків медичної науки, спонтанно віддавшись у лоно моря-океану),

прагнучи забути його

(бо перетравили чоловіка величезні морські нутрощі, ніколи так і повернувши на берег, не виплюнувши у світ божий, як сподівалися, а натомість від нього залишився безформний мертвецько-блідий міхур),

можна б згадати про жінку — одну жінку — поважну кохану матір і дружину. Яку з будь-якої причини — через хворобу — привезли до моря, яке б інакше вона ніколи не мала змоги побачити і яке тепер перетворилося на осердя її зцілення, справді безмежне, на яке вона дивиться, але якого не збагне. Вона стоїть простоволоса, босоніж, і в цім немає нічого мізерного, це абсурдно, укупі з тією білою сорочкою та спіднім, що не прикриває литок, крізь які можна вгадати обриси тендітних стегон, це безглуздо, бо лише стіни її подружніх покоїв бачили її такою, одначе саме в цім вбранні вона стоїть на величезному пляжі, де не застоюється в’язке повітря шлюбного ложа, а дме морський вітер, приносячи наказ про рятівну свободу, втрачену, забуту, придушену, знецінену протягом усього життя матері, дружини, коханої жінки. Й очевидно: вона не може цього не відчути. Цієї порожнечі навколо без стін і зачинених дверей, а натомість попереду лише безмежна прозора бурхлива вода; уже саме лише це дарує чуттям свято, оргію для нервів і передсмак, що все ще попереду: укус крижаної води, страх, рідкі обійми моря, ураза для шкіри, і серце в п’ятах…

Її підводять до води.

На обличчя їй опускається, наче урочисте притаювання, шовкова маска.

Утім, ніхто так ніколи й не запитав про тіло божевільного з Брікстона. Варто це зазначити. А медики ставили експерименти, це зрозуміло. Кружляли неймовірні пари, пацієнт і його лікар, пацієнти прозорі, надзвичайно елегантні, яких пожирала зараза божественної млявості, й лікарі, подібні до мишей у льосі, що шукають вказівки, докази, числа та цифри, шпигуючи за пересуваннями недуги, що тікає від засідки, де на неї чатує парадоксальне лікування. Вони пили морську воду, ось до чого навіть дійшло, воду, яка вчора ще викликала жах та огиду, бувши привілеєм безпритульних диких людей із підсмаленою сонцем шкірою, пропащих покидьків. Вони пили її тепер маленькими ковточками, ці богоподібні інваліди, що вздовж лінії припливу ходили, непомітно тягнучи за собою ногу, неймовірно симулюючи шляхетну кульгавість, яка позбавляє їх звичного правила ставити одну ногу перед другою. Все правило за лікування. Хтось знаходив собі дружину, дехто писав вірші, цей звичайнісінький світ (відворотний, якщо придивитися ближче) несподівано обернувся, з виключно медичною метою, на край безодні, від якої століттями відмовлялись, а зараз обрали, добровільно й задля науки, як променад страждання.

Омивання у хвилях — так називали його лікарі.

Зробили навіть пристрій, справді, такі собі паланкіни, мабуть, для пані й панянок, щоб заховати їх від нерозважливих поглядів. Вони сідали в паланкін, запнутий зусібіч запонами градованих відтінків — неяскравими кольорами, так би мовити, — і їх заносили в море, на кілька метрів углиб, і там, вийшовши з паланкінів, що ледь торкалися поверхні води, вони купалися з лікувальною метою, майже невидимі за своїми запонами, що розпрямлялися на вітру, паланкіни, схожі на шатро, що гойдаються, ніби у вбранні для непоясненно загубленої в морі церемонії, що з берега видавалась виставою. Омивання у хвилях.

Лише наука здатна на певні речі,

це справді так. Зруйнувати столітню відразу до жахливої морської утроби, гнилля та смерті — й вигадати ідилію, яка поволі розповсюдиться на всі узбережжя світу. Одужання — немов кохання. А згодом ще й таке: якось на узбережжі в Деппері хвилею на берег винесло човна, руїни, завбільшки з обмілину. І люди, зваблені хворобою, розсипавшись по кілометровому березі, кожен поринув у морські обійми, розкидавши вишуканий одяг по піску скільки сягає око, кожен поринувши у власну кульку з емоцій, хіті й страху. З ласки науки, що їх скликала на берег, усі спустилися зі своїх небес повільно до уламків човна, які вагалися, чи сідати на обмілину в піску, немов посланець, що боїться прибути на місце призначення. Вони підходять. І витягують його на сушу. І бачать. Умостившись на дні судна, звернувши погляд у небеса й випроставши руку вперед, лежить там те, чого раніше там не було. І побачили вони…

святого. Дерев’яною була та статуя. Кольоровою. У загортці аж до п’ят, на горлянці — розітнута рана, але обличчя було цього не свідоме й покірно лежало божественно-безжурне. І нічого більше в човні, тільки цей святий. Сам-один. І всі гуртом, інстинктивно, підвели на мить очі, шукаючи на плесі океану обриси церкви; думка зрозуміла, але водночас і думка нерозумна, позаяк немає ні церков, ані хрестів, ані стежок, море шляхів не має, море непоясненне.

Погляди десятка інвалідів і виснажених жінок, прекрасно-далеких, і лікарів, схожих на мишву, помічників та підданців, старих еротоманів, роззяв, рибалок, дівчаток — і один святий.

Розгублені й вони всі, і він. Очікують.

На березі в Деппері, одного дня.

Ніхто ніколи так нічого й не збагнув.

Ніколи.

— Повезете її в Дашенбах — це ідеальне узбережжя для купання у хвилях. На три дні. Одне занурення вранці й одне по обіді. Спитайте лікаря Тавернера, він забезпечить вас усім необхідним. Ось для нього рекомендації. Тримайте.

Барон схопив листа, навіть не поглянувши.

— Вона від цього помре, — мовив.

— Можливо. Але дуже малоймовірно.

Тільки великі лікарі спроможні висловлюватися так цинічно точно. А Аттердель був найвеличнішим.

— Скажімо таке, бароне: можете собі тримати цю дівчину, замкнувши в замку, упродовж років, прогулюватися по білих килимах та спати посеред летючих людей. Та настане день — і якась емоція, яку ви не зможете передбачити, забере її у вас. Амінь. Або ж, погодившись на ризик, слухатиметеся моїх приписів і сподіватиметеся на Божу ласку. Море поверне вам вашу доньку.

Може, мертвою. Проте, якщо живою, то живою по-справжньому.

По-цинічному нестеменно.

Барон так і стояв без руху, тримаючи в руках листа, на півдорозі між собою й лікарем, зодягненим у чорне.

— Ви бездітний.

— Це геть неістотна обставина.

— Утім, дітей у Вас немає.

Глянувши на лист, повільно поклав його на стіл.

— Елізвін залишиться тут.

Запала тиша на мить, але лише на мить.

— Ні за що у світі.

Це сказав отець Плюш. Насправді ж фраза, яка народилась у його голові була складнішою й ближчою радше до такої: «Можливо, варто відкласти ухвалення рішень доти, доки при ясному розумі не поміркуєте про те, що…», — щось на кшталт цього. А втім, «Ні за що у світі», безперечно, легше для вимови та коротше речення, якому не важко прослизнути в ланки іншого, ледве торкнувшись поверхні мовчання, як несподіваному й непередбачуваному змієві.

— Ні за що у світі.

Це вперше за шістнадцять років, що отець Плюш наважився суперечити баронові в питанні, що стосується життя Елізвін. І відчув якесь дивне сп’яніння: ніби він щойно викинувся з вікна. Панотець був людиною досить практичною: уже якщо в повітрі опинився, то чому б не спробувати полетіти.

— Елізвін поїде аж до моря. Я сам її повезу. Якщо треба, залишуся там на багато місяців, років, допоки вона не набереться сили, щоб зайти у воду абощо. І зрештою повернеться додому — живою. Будь-яке інше рішення було б ідіотизмом, ба більше — боягузтвом. Дарма що Елізвін боїться, а ми не маємо боятись, і я не боятимуся. Їй до смерті байдуже. Бо вона жити хоче. І те, чого хоче, матиме.

Годі було повірити, що він таке каже, отець Плюш. Не йняли віри, що це він.

— Ви, лікарю Аттерделю, анітрохи не розумієте про людей, батьків і дітей, анічогісінько. Тому я вам вірю. Правда завжди нелюдяна. Як ви. Я знаю, що ви не помиляєтеся. Мені вас шкода, але вашими словами я захоплююсь. А я, жодного разу в житті не бачивши моря, поїду аж до нього, бо мене надихнули ваші слова. Це найнісенітніше, найсміховинніше, найбільш нерозумне з того, що мені колись випадало робити. Проте на всій землі Кервола немає людини, яка мені завадить. Жодної.

Схопивши зі столу листа, він поклав його в кишеню.

Серце в грудях у нього калатало, як шалене, руки тремтіли, а у вухах чулося дивне дзижчання. І не дивина, подумав: не кожен день випадає змогти полетіти.

Тієї миті могло трапитися будь-що. Справді, часом трапляються миті, у які всюдисуща та логічна мережа випадкових послідовностей здається, заскочена життям зненацька, і сходить у партер, змішуючись із глядачами, облишивши сцену, щоб там, під променями запаморочливої й несподіваної свободи, невидима рука виловила в безмежному лоні ймовірностей і серед мільйонів речей одну-єдину річ, дозволивши їй статися. У мовчазному трикутнику з цих трьох чоловіків проминали мільйони речей, які, можливо, у ньому вибухнули б, одна по одній, допоки раптом, як блискавка, коли розвіюється сяйво й курява, одним-одна, малесенька, з’являється в колі того часу та простору, сором’язливо намагаючись трапитися. І трапляється: барон — барон Кервол — розплакався, навіть не ховаючи обличчя в долоні, а лише відхилившись на спинку свого пишного крісла, ніби зборений втомою, але й водночас ніби звільнившись від величезного тягаря. Як пропаща людина, але водночас як людина спасенна.

Плакав барон Кервол.

Його сльози.

Отець Плюш без руху.

Лікар Аттердель мовчки.

І нічого більше.

Про це все ніхто ніколи не дізнався на землях Кервола. Та всі без винятку донині переповідають те, що сталося після. Якою радістю було те, що трапилося потім.

— Елізвін…

— Дивовижне лікування…

— Море…

— Божевілля…

— Видужає, от побачиш…

— Помре.

— Море…

Море (бачив барон на мапах, складених географами) було далеко. Але передовсім (це бачив він у своїх снах) воно було жахливе, надміру прекрасне, страшенно сильне — нелюдяне й вороже — дивовижне. І потім воно мало інші кольори, запахи невідомі, звуки нечувані — воно було іншим світом. Дивлячись на Елізвін, він не міг уявити, яким чином дочка може наблизитися до всього цього — і не зникнути в безвість, розсіявшись у повітрі через хвилювання та несподіванку. Барон уявляв мить, коли вона повернеться, раптово, і прийме у свої очі море. Він міркував про це протягом тижнів. А відтак збагнув. Це було неважко, зрештою. Неймовірно, що йому це не спало на думку раніше.

— Як ми поїдемо до моря? — спитав його отець Плюш.

— Либонь, він заїде й забере вас.

Отже, вони рушили одного квітневого ранку, перетинаючи поля та пагорби, а надвечір п’ятого дня дісталися берега річки. Не було навколо ні села, ані хат, геть нічого. Одначе на воді гойдався тихо маленький вітрильник, що звався «Адель». Зазвичай плавав він водами Океану, перевозячи скарби та злидні, туди-сюди, між материком й островами. На носі мав скульптуру, волосся якої спадало до п’ят. Вітрила просоталися всіма вітрами далеких світів. Киль багато років підглядав за морським лоном. У кожнім кутку невідомі аромати переповідали історії, якими списана шкіра на обличчях моряків. Це був двощогловий корабель. За волею барона Кервола вітрильник піднявся з моря течією річки аж сюди.

— Божевільний задум, — написав йому капітан.

— Я обсиплю вас золотом із голови до п’ят, — відповів на те барон.

І тоді, ніби химера, відійшовши від усіх розважливих курсів, двощогловий корабель, на ймення «Адель», приплив до цього річкового берега.

Й ось на невеличкому причалі, де зазвичай юрмилися маленькі шлюпки, барон пригорнув до серця доньку й мовив:

— Прощавай.

Елізвін мовчала. Опустивши на обличчя шовкову вуаль, поклала в батькові руки аркуш паперу, згорнений та запечатаний, розвернулася й пішла назустріч чоловікам, які мали відвести її на борт вітрильника. Уже майже впала ніч. Якби було бажання, усе могло би здатися сном.

Отже, Елізвін рушила до моря в найприємніший у світі спосіб (лише батьківська уява здатна таке вигадати), щоб її несла течія в танці зі звивів, пауз та гойдання, завченого річкою протягом багатовікових подорожей, і він, великий мудрець, єдиний знає, яким є найкращий, найспокійніший і найприємніший шлях до моря, під час якого з нею не станеться лиха. Вони спустилися вниз повільно та вивірено до міліметра, завдяки по-материнськи мудрій природі, поволі запливаючи у світ пахощів барвистих речей, які день за днем поволі показували їм віддалене, а згодом дедалі ближче лоно, що чекало на них. Змінювалося повітря, змінювалися світанки й небеса, обриси будівель, пташки й шум, обличчя людей на березі та слова, що вони промовляли. Річки впадали в річки, делікатне залицяння, річкові затоки як переспів душі. Майже невідчутна подорож. У голові Елізвін снують мільйони відчуттів, легких, як пушинки в повітрі.

Ще донині на землях Кервола всі переповідають про цю мандрівку. Кожен по-своєму. Хоча ніхто її не бачив на власні очі. Але то байдуже. Вони ніколи не припинять про неї розповідати. Бо ніхто не здатен забути про те, як було б чудово, якби кожен із нас мав свою річку, що приведе нас до моря, яке на нас очікує. А хтось — батько, коханий, хто-небудь — зможе, узявши нас за руку, знайти для нас цю річку — уявити її чи створити — і віддати нас її течії невагомістю єдиного слова «прощавай». Оце було б справжнє диво. Яким би солодким було життя, будь-чиє життя.

І речі не завдавали б нам кривди, їх несла б до нас течія, а ми могли би спочатку ледве зачепити їх, потім торкнутись і лише потім дозволити їм торкнутися нас. Ба навіть зранити нас. Убити нас. Байдуже. Одначе все нарешті стало б людським. Досить лиш чиєїсь фантазії — батька, коханого чи будь-кого. І ця людина вигадала б для нас шлях, просто посеред цієї тиші, на цій землі, що не бажає розмовляти. Милостивий і прекрасний шлях. Шлях звідси до самого моря.

Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин — вічність — Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:

— Але ж десь воно закінчується?

За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.

Не бійтеся. Бо я страху не відчуваю. Та, що Вас любить. Елізвін.

Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги — ні душі. Майже ані душі. У морі — а що він там робить, у морі? — художник.

7

На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна було побачити, а потім він знову опускався в море. На узбережжі Каркаїшу рибалки знайшли уламки вітрильника «Давемпорт», який затонув за вісім днів до того на іншому краї світу, у Цейлонському морі. Дорогою у Фархадхар до моряків підлетіли дивні сяйливі метелики, які оглушували та навіювали меланхолійність. У водах Богадору зник конвой із чотирьох військових кораблів, які проковтнула одна величезна хвиля, що здійнялася нізвідки серед білого дня, коли стояв цілковитий штиль.

Адмірал Ланґле повільно гортав папери з усіх кінців світу, які, очевидно, живили його божевілля. Листи, виписки з бортових журналів, газетні вирізки, протоколи допитів, конфіденційні звіти, депеші з посольств. Було всього. Холодність офіційно-ділової епіграфіки чи звіряння сп’янілих моряків-мрійників, байдуже перетинали світ, щоб дістатися на цей його стіл, де іменем Королівства Ланґле виводив гусячим пером межу між тим, що в Королівстві вважатимуть за правду, і тим, що забудуть як неправду. З морів усієї земної кулі, сотні постатей та голосів, що діставались один за одним цього письмового столу, щоб їх проковтнув вердикт, тонесенький, як нитка чорного атраменту, вишитого рівним почерком в оправлених шкірою книгах.

Рука Ланґле стала лоном, у якому складалися його подорожі. Його перо, вістря, що долало їхню втому. Певна та чиста смерть.

Цю звістку слід уважати безпідставною, а через те поширювати хіни посилатися на неї в мапах і документації Королівства заборонено.

Чи так, забезпечуючи навіки безхмарне життя:

Цю звістку вважати правдивою, а через те наводити в усіх мапах та документації Королівства.

Ланґле вирішував на власний розсуд. Порівнював докази, перевіряв свідчення, досліджував джерела. І потім робив висновок. Щодень жив посеред примар величезної колективної фантазії, що з них ясний погляд дослідника чи зборений галюцинаціями погляд того, хто втрапив у корабельну трощу, часом породжували ідентичні образи й нелогічні історії, що навзаєм доповнювали одна одну. Жив поміж див. Тому в його палаці панував передбачуваний та маніакальний порядок: його життя тяглося за незмінною геометрією звичок, що трохи нагадувала священну літургію. Ланґле так захищався. Утиснув власне існування в мережу вивірених до міліметра правил, що здатні заглушити вир уяви, якому щодня він віддавав на поталу власний розум. Перебільшення, які щодня з усіх морів світу пливли до нього, применшувалися, натикаючись на перепону, ретельно зведену ним із дрібних зрозумілих речей. Як спокійне озеро, чекала на них за крок попереду мудрість Ланґле. Незворушна і справедлива.

Крізь розчинені вікна долинало ритмічне ляскання ножиць у руках садівника, що підстригав троянди, непохитно, мов за вироком Суду, позбавляючи їх дикої парості. Звичайнісінький лязкіт. Але того дня в голові адмірала Ланґле цей шум нашіптував до нього цілком однозначне послання. Терпляче й уперто — занадто близько до вікна, щоб виявитися випадковим, — воно неухильно нагадувало про одне зобов’язання. Ланґле радо його не чув. Одначе він був людиною честі. Тому, відклавши вбік сторінки, що розповідали про острови, корабельні уламки й метеликів, він відсунув шухляду, добувши з неї три листи, поклав їх на письмовий стіл. Вони прийшли з трьох різних місць. Попри те, що на них були чіткі відзнаки термінової та конфіденціальної кореспонденції, Ланґле заховав їх через власне боягузтво на кілька днів туди, де вони навіть не впадали йому в око. Та зараз він розкрив листи позбавленим емоцій формальним жестом і, не піддаючись ваганням, почав читати. На одному аркуші помітив кілька імен та дату. Намагався читати спокійно й нейтрально, як годиться бухгалтеру Королівства. В останньому записі йшлося таке:

Готель «Альмаєр», Куартель

Зрештою, стиснувши листи в руці, підхопився, підійшов до каміна та жбурнув їх у завбачливий вогонь, що тими днями стеріг ліниву весну. Спостерігаючи, як загинаються аркуші коштовно-елегантних послань, які він охоче ніколи б не читав, відчув радісно-несподівану тишу, що долинала з розчинених вікон. Ножиці, які дотепер не вгамовувалися, наче годинникові стрілки, стихли. Лише згодом у тиші почулося, як викарбовує крок садівник, віддаляючись. Щось пунктуальне було в тому відході, що здивувало б усякого. Та не Ланґле. Він знав. Будь-кому цей зв’язок між двома чоловіками, адміралом і садівником, видався б загадковим, але для них у цьому вже не було жодних секретів. Звичне сусідство, що виникло завдяки обопільному мовчанню й таємним сигналам, протягом років зберігало їхній особливий союз.

Трапляється безліч історій. Ця сталася давним-давно.

Одного дня, шість років тому, до адмірала Ланґле привели чоловіка, котрого, як повідомляли, звали Адамс. Високий, кремезний, волосся спадає до плечей, шкіра спалена сонцем. Можна було б подумати, що він звичайний моряк, як і решта. Проте, щоб він тримався на ногах, його доводилося піддержувати, позаяк ходити він не міг. На шиї помітна була огидна, як виразка, рана. Він стояв на диво непорушно, ніби паралізований, нетутешній. Єдине, що, мабуть, свідчило про залишки притомності, — його погляд, який скидався на погляд звіра в агонії.

«У нього погляд, мов у звіра, що полює», — міркував Ланґле.

Розповідали, що знайшли його в селищі в серці Африки. Там були й інші білі люди — раби. А він був чимось іншим. Він був улюбленим звіром вождя племені. Він стояв на чотирьох, гротескно прикрашений пір’ям і барвистим камінням, прив’язаний мотузкою до трону цього такого собі царя. Харчувався недоїдками, якими той його годував. Тіло мав зранене й побите. Він навчився скавчати, так, що це дуже забавляло правителя… Мабуть, лише завдяки цьому досі й жив на цьому світі.

— Має щось нам розповісти? — спитав Ланґле.

— Він — нічого. Він не розмовляє. Не хоче говорити. Але ті, що були вкупі з ним… решта рабів… і ті, хто знав його, у порту… коротше кажучи, вони переповідають про нього надзвичайні речі, нібито цей чоловік побував усюди, він справжня загадка… якщо йняти віри тому, що про нього розповідають.

— А що про нього розповідають?

Він, Адамс, стояв із байдужим виглядом, нерухомо, посеред кімнати. А навколо нього — вакханалія спогадів та фантазій, що вибухають, відсвіжуючи атмосферу пригодами, як твердять, із його життя / триста кілометрів пройшов пішки в пустелі / присягаються, що бачили, як він перетворився на негра, а потім знову став білим / маючи справи з місцевим шаманом, саме від нього навчився створювати червоний порошок / як схопили їх усіх і прив’язали до одного величезного дерева, а потім чекали, поки їх живцем із голови до п’ят укриє комашня, але він заговорив незбагненною мовою, й саме тоді дикуни несподівано / присягаються, що він побував на вершинах, звідки ніколи не зникає світло, тому звідти ще ніхто не повертався, не з’їхавши з глузду, окрім нього, який повернувшись, мовив тільки / при султановім дворі, куди його запросили через його голос, прекрасний голос, його, вкривши золотом, змусили співати в катівні, поки кати робили свою справу, аби султан не чув страшних криків замордованих, а натомість лише слухав чарівний спів, що / на озері Кабалакі, завбільшки з море, а тамтешні мешканці вірили, що то справді море, поки не побудували човен із величезного листя, що зростало на дереві, й на цьому човні не перепливли з одного берега на другий, і разом з ними плавав він, у цьому я б заприсягнувся / збирав голіруч, закутий, алмази в піску, щоб їх не змило водою, а навколо нього було їх без ліку, як правда й те / усі казали, що він помер, що згинув під час бурі, але якось схопили за руку одного злодія, що крав воду, аж тут я дивлюсь, а це — він, точно він / хай він зараз називається Адамс, але насправді мав він багато імен, і якось хтось зустрів його під йменням Ра Ме Нівар, яке місцевою говіркою означає «людина, що літає», а іншим разом на африканськім узбережжі / у місті мертвих, куди ніхто не наважувався увійти, бо було воно прокляте протягом багатьох століть, тому вибухали очі у всіх, хто…

— Досить уже.

Ланґле навіть очей не відвів від табакерки, яку вже кілька хвилин нервово крутив у руках.

— Гаразд, відведіть його.

Ніхто не ворухнувся.

Тиша.

— Адмірале… є ще дещо.

— Що?

Тиша.

— Цей чоловік бачив Тімбукту.

Табакерка в руках Ланґле завмерла.

— Є люди, які в цьому заприсягнуться: він там був.

Тімбукту. Перлина Африки. Загадкове місто, яке неможливо знайти. Скриня, сповнена всіма скарбами, домівка всіх поганських божеств. Серце незвіданого світу, фортеця з тисячами таємниць, примарне царство всіх можливих скарбів, загублена мета всіх безкінечних подорожей, джерело всіх вод та марево будь-яких небес. Тімбукту. Місто, що його жодна біла людина ніколи не знаходила. Ланґле підвів погляд. У кімнаті всіх ніби охопив несподіваний безрух. Лиш Адамсові очі невпинно блукали, намагаючись вполювати невидиму здобич.

Адмірал довго його розпитував. За звичкою, говорив суворо, але лагідно, сказати б безособово. Жодного примусу чи якогось особливого тиску. Натомість спокійна низка запитань коротких і точних, одне по одному. Та жодної відповіді не почув.

Адамс мовчав. Ніби навіки залишився у вигнанні в невблаганному світі хтозна-де. Жодним поглядом його не вшанував. Анічогісінько.

Ланґле деякий час не зводив із нього очей. Потім дав знак, який слів не потребував. Адамса, піднявши зі стільця, потягли геть. Ланґле бачив, як він віддалявся — як по мармуровій долівці волочуться його ноги — адмірала охоплювало тяжке відчуття, що цієї миті достоту так само віддалялася від нього земля Тімбукту на орієнтовних географічних мапах Королівства. Невідь-чому йому спала на гадку одна з численних легенд про те місто: що місцеві жінки не прикривали одне око, чудернацьки розмалювавши його кольоровою землею. Йому завжди було цікаво, чому вони ховали друге око. Підвівшись, він ліниво підійшов до вікна. Збирався розчинити його — аж раптом остовпів, почувши у своїй голові голос, що промовляв чітко карбуючи слова:

— Бо жоден чоловік не міг витримати погляду їхніх очей, щоб не збожеволіти.

Ланґле рвучко обернувся. У кімнаті було порожньо. Знову повернувся до вікна. Кілька хвилин не міг узагалі ні про що думати. А потім зауважив, як алеєю внизу йшла нелюдна процесія, уводячи Адамса в безвість.

Він не сумнівався в тому, як мусить учинити. Просто зробив це.

За кілька хвилин стояв перед Адамсом, оточений подивом присутніх і трохи засапаний після нетривалої пробіжки. Поглянувши чоловікові у вічі, тихо спитав:

— А ти звідки знаєш?

Адамс ніби й не помітив його. Надалі перебував у якомусь незвичайному місці, за тисячі кілометрів звідси. Але губи його заворушилися, і всі почули голос, що промовляв:

— Бо я їх бачив.

Ланґле випадало бачити чимало таких випадків, як у Адамса. Моряків, яких буря чи жорстокі пірати викинули на перший-ліпший берег якогось невідомого материка, що стали заручниками чи здобиччю людей, для яких білий чоловік був не більше як чудним звіром. Якщо їх не забирала раптова милосердна смерть, вони гинули від наглої смерті, що чатувала на них у якомусь смердючому чи дивовижному закутку неправдоподібних світів. Мало хто звідти повертався живим, хай навіть їх підбирав який-небудь корабель, повертаючи в цивілізований світ із незагойними пам’ятками про пережиту катастрофу. Уламки, що втратили глузд, люди-покидьки, повернуті з невідомості. Пропащі душі.

Ланґле про це все знав. Попри те, забрав Адамса з собою. Викравши його в злиднів, забрав до свого палацу. Хай у який зі світів утік його розум, він піде туди, щоб його забрати. А потім поверне його назад. Адмірал не стримів його врятувати. Власне, не зовсім. Він стримів порятувати історії, що живуть в Адамсі. І байдуже, скільки часу це забере: він хотів ті історії, і він їх добуде.

Ланґле усвідомлював, що Адамса згубило його ж життя. У його уяві поставала Адамсова душа як тихе селище, сплюндроване та розбите вщент дикою навалою запаморочливих образів, відчуттів, запахів, звуків, болю і слів. Смерть, яку він вдавав, якщо придивитися, була парадоксальним наслідком його вибухового життя. Під його мовчанням та непорушністю клекотів безугавний хаос.

Ланґле не був лікарем і ніколи нікого не врятував. Але з власного досвіду знав про непередбачувану лікувальну силу визначеності. Можна було сказати, що він сам лікував себе виключно визначеністю. Ці ліки, розчинені в кожнім ковтку адміралового життя, не підпускали до нього отруйну розгубленість. Він гадав, що невіддільну віддаленість Адамса можна зруйнувати лише щоденними терплячими вправами в чомусь правильному. Ланґле відчував, що має бути якась по-своєму ласкава правильність, лише трохи торкнута байдужістю механічного ритуалу й виплекана в теплоті поезії. Він шукав її тривалий час у довколишньому світі речей та жестів. І врешті-решт знайшов. І того, у кого не без певного сарказму наважився про них питати.

— І що це за такі дивовижні ліки, за допомогою яких ви збираєтеся врятувати свого дикуна?

А він охоче відповідав.

— Мої троянди.

Як дитина, що могла зігріти загублену пташину штучним теплом у гнізді, зробленому з ганчірок, Ланґле відправив Адамса до свого саду. Дивовижний сад, у якому найвитонченіша геометрія вгамовує вибух різноманітних барв, а дисципліна залізних симетрій керує дивовижним сусідством квітів та рослин, зібраних по цілому світу. Сад, у якому життєвий безлад перетворювався на божественно чітко окреслену фігуру.

Саме там Адамс поволі віднайшов себе. Упродовж місяців він мовчав, покірливо присвятивши себе вивченню тисячі — чітких — правил. Потім його відсутність перетворилася на ледь відчутну присутність, що окреслюється то тут, то там уривками фраз, уже не обмежуючись простим виживанням, що ховалося в ньому. За рік, зустрівшись із ним, ніхто не мав сумнівів, що перед ним — класичний ідеальний садівник, мовчазний та незворушний, жести якого неквапливі й вивірені, незбагненний і невизначеного віку. Милостивий Бог мініатюрного творива.

Протягом цього року Ланґле жодного разу нічого не розпитував. Вони обмінювалися кількома фразами, переважно про здоров’я ірисів чи непередбачувані зміни погоди. Ніхто з них ніколи не натякав на минуле, на будь-які колишні події. Ланґле чекав. Нікуди не поспішаючи. Ба навіть насолоджуючись безтурботним чеканням. Настільки, що навіть відчув невеличку прикрість через те, що одного дня, прогулюючись у саду віддаленою від головних алей стежиною пліч-о-пліч із Адамсом, побачив, як той, відвівши очі від петунії перлинового кольору, сказав, чітко карбуючи слова, вочевидь ні до кого не звертаючись, дослівно ось що:

— Тімбукту не має мурів, бо там переконані, що краса його сама по собі здатна спинити будь-якого ворога.

А потім Адамс замовк, знову втупивши погляд у петунію перлинового кольору. Ланґле, не промовивши ані слова, ішов далі стежкою. Навіть Бог, якби існував, нічого б не помітив.

Від цього дня з Адамса почали вислизати всі його історії. У найрізноманітніший час, за непередбачуваними циклами й ритмами. Ланґле лише слухав. Ніколи нічого не питав. Слухав та й по всьому. Часом це були простенькі фрази. А іноді справжнісінькі оповідання. Адамс розповідав тихо й лагідно. Дивовижно майстерно перемежовуючи слова та тишу. У тому, як він одноманітно оспівував фантастичні образи, було щось гіпнотичне. Слухати його — то ніби магія. Ланґле був зачарований нею.

Жодного слова з почутих розповідей не потрапляло на сторінки журналу, оправленого темною шкірою. Королівство цього разу не мало до цього ніякого стосунку. Ці оповідки лунали тільки для адмірала. Він вичікував, поки вони розквітнуть із лона спаплюженої та мертвої землі. А зараз він їх збирав. Це був дарунок, дуже витончений, яким Ланґле вирішив обдарувати власну самотність. Він уявляв, як постаріє під цнотливою тінню цих історій. Помре, споглядаючи перед собою образ, заборонений для очей будь-якої іншої людини, образ найпрекраснішого саду в Тімбукту.

Ланґле гадав, що все й завжди буде аж так казково легко і невимушено. Він не міг передбачити, що з цим чоловіком, на ймення Адамс, невдовзі пов’яже щось дивовижно жорстоке.

Адміралові Ланґле невдовзі після приїзду Адамса випало мати нудну й банальну потребу поставити на кін життя у грі в шахи. Разом із невеличким почтом його заскочив у чистому полі лиходій, горезвісний через свою навіженість і жорстокі злочини. За цих обставин, як на диво, він спромігся не зробитися жорстоким до своїх жертв. Забравши тільки Ланґле, горлоріз відпустив решту, наказавши назбирати надмірні кошти на викуп. Ланґле знав, що він достатньо заможна людина, щоб купити собі волю. Одначе він гадки не мав про те, чи вистачить у лиходія терпіння, щоб дочекатися, поки привезуть усі ті гроші. Він відчув уперше за життя на собі їдкий сморід смерті.

Два дні просидів Ланґле зв’язаним та закутим у возі, який ні на мить не зупинявся. На третій день йому наказали злізти. Коли очі йому розв’язали, побачив, що просто перед ним сидить лиходій. Між ними стояв маленький столик. А на столику — шахова дошка. Лиходій, пояснюючи, не був багатослівний. Він давав йому шанс. Гра. Якщо виграє, його звільнять. А як програє — уб’ють.

Ланґле силкувався змусити злочинця міркувати розумно. Він же мертвий і копійки не вартий, то навіщо викидати на вітер такий статок?

— Я не питався вашої думки. Я спитав, згодні чи ні. Хутчіш.

Навіжений. Цей чоловік — навіжений. Ланґле збагнув, що не має вибору.

— Як ваша ласка, — мовив, опустивши очі на шахівницю. Йому не довелося міркувати довго, щоб збагнути, що цей лиходій божевільний і по-звірячому підступний. Він не лише захотів грати білими — грати чорними було б дурістю — він ще й грав, поставивши другу королеву точнісінько на місце слона праворуч. Чудний варіант гри.

— Король, — пояснив лихочинець, показуючи на себе, — і дві королеви, — зауважив насмішкувато, вказуючи на двійко жінок, надзвичайно вродливих, що сиділи обабіч нього. Через такий жарт усі присутні вибухнули реготом, щедро сиплячи схвальними вигуками. Ланґле, якому було не так весело, втупився в шахівницю, гадаючи, що незабаром помре ні за цапову душу.

Коли лиходій зробив перший хід, навколо знову запанувала цілковита тиша. Королівський пішак на дві клітини вперед. Черга Ланґле. Кілька митей вагався. Ніби чекав на щось, не знати чого. Зрозумів лише, коли потай у своїй голові почув, як, викарбовуючи слова, навдивовижу спокійно заговорив голос:

— Кінь у ряд, де стоїть королівський слон.

Цього разу він не роззирався. Він знав, чий то голос. І знав, що цей голос не поруч. Бозна-як, але цей голос линув із далини. Схопивши коня, поставив його перед пішаком, що стояв за королівським слоном.

На шостому ході адмірал уже мав невеличку перевагу. На восьмому зробив рокіровку. На одинадцятім панував у центрі шахівниці. За два ходи по тому офірував слона, завдяки цьому ходу він уже після наступного з’їв першу королеву свого супротивника. А друга втрапила в його тенета завдяки комбінації, розіграти яку — і Ланґле це усвідомлював — він ніколи б не спромігся, якби не той незбагненний чіткий голос, що лунав у голові. Мало-помалу, долаючи опір білих фігур, він відчував, як у лиходієві наростали люта злість і розгубленість. Ланґле дійшов до того, що боявся вигравати. Але голос не давав йому звести дух.

На двадцять третьому ході лихочинець віддав йому на поталу свою туру, так явно помилившись, що видавалося, ніби він здається. Ланґле машинально хотів із цього скористатися, аж тут почув, як голос категорично застеріг:

— Пильнуйте короля, адмірале.

Пильнувати короля? Ланґле закляк. Король стояв у геть нешкідливій позиції, за тим, що ще залишилося після поспіхом зробленого рокірування. Пильнувати що? Дивлячись на шахівницю, не міг збагнути.

Пильнувати короля.

Голос замовк.

Усе навколо змовкло.

На кілька митей.

А потім Ланґле втямив. Ніби блискавка промайнула в його голові за мить до того, як лиходій, невідомо звідки добувши ножа, стрімко спробував дістатись його серця. Та Ланґле був швидший за нього. Схопивши його за руку, спромігся вихопити в нього ножа й, немов закінчуючи початий рух, розітнув лихочинцеві горлянку. Той впав додолу. Двійко нажаханих жінок ушилися геть. А решта присутніх ніби закам’яніли від подиву. Ланґле не втрачав спокою. Жестом, який надалі без вагань називав даремно врочистим, узявши білого короля, перекинув його на шахівинці. Потім зіп’явся на рівні ноги, тримаючи в руці ножа, і поволі відійшов від шахівниці… Ніхто не поворухнувся. Ланґле сів на першого-ліпшого коня, якого знайшов. Звівши востаннє погляд на дивну сцену з народного театру, помчав геть. Як часто випадає в ключові моменти життя, адмірал із подивом зазначив, що в голові крутиться одна-єдина цілком неістотна думка: це вперше — уперше в житті — він виграв партію, граючи чорними.

Повернувшись до свого палацу, адмірал побачив, що Адамс, випроставшись на ліжку, безтямний лежить із запаленням мозку. Лікарі гадки не мали, що робити. Він мовив:

— Нічого не робіть. Анічогісінько.

За чотири дні Адамс опритомнів. У головах сидів Ланґле. Вони дивились один на одного. Адамс ізнову заплющив очі. А Ланґле тихо сказав:

— Я тобі завдячую своїм життям.

— Просто життям, — уточнив Адамс. А відтак поглянув просто у вічі Ланґле. І то був не погляд садівника, ні. То був погляд звіра, на якого полюють.

— До мого власного життя мені байдуже. Є інше життя, якого я прагну.

Значення цієї фрази Ланґле збагнув лише набагато пізніше, коли вже було запізно його відчути.

Непорушно стоїть садівник перед письмовим столом адмірала. Повсюди книжки та мапи. Упорядковані. Упорядковані. Канделябри, килими, запах шкіри, темні картини, брунатні штори, мапи, зброя, монети, портрети. Срібні предмети. Адмірал, простягнувши садівникові аркуш паперу, мовив:

— Готель «Альмаєр». Біля моря, неподалік Куартеля.

— Вона там?

— Так.

Садівник, згорнувши папірець, поклав його в кишеню й сказав:

— Вирушу сьогодні ввечері.

Опустивши погляд, адмірал тим часом чує чужий голос, який вимовляє слово:

— Прощавай.

Садівник підходить до дверей.

Адмірал, не підводячи на нього очей, пробурмотів:

— А потім? Що трапиться потім?

Садівник зупинивсь.

— Нічого більше.

І виходить.

Адмірал мовчить.

…а тим часом Ланґле відпускав свої думки вслід вітрильнику, що помчав геть, буквально, у води Малагару, а Адамс надумав спинитися біля троянди з Борнео, щоб помилуватися тим, як комашка щосили намагається залізти на квіткову пелюстку, аж поки не відмовляється від свого задуму й не відлітає геть, цим подібна й солідарна з вітрильником, який, підбурюваний таким самим інстинктом, у цю самісіньку мить силкувався здійнятися на хвилі Малагару, споріднені мовчазною відмовою від реальності та повітряною втечею, яку обрали, поєднані в цю мить тим, що обернулися на образи, котрі водночас з’явилися на райдужках й у спогадах обох чоловіків, нероздільні довіку, які саме цим двом польотам, комашки й вітрильника, ввіряють одночасно той самий страх перед ядучим запахом кінця та бентежним пізнанням того, наскільки мовчазною стає доля, коли вона несподівано вибухає.

8

На другому поверсі готелю «Альмаєр», у кімнаті, вікна якої виходили на пагорби, Елізвін боролася з ніччю. Непорушно під ковдрами прагнула дочекатися, що прийде першим — сон або страх.

Вона чула море, як невпинну лавину, як невгамовний грім у грозу, породжену невідомо яким небом. Ані на мить не спинялося. Не знало втоми. І милосердя. Коли його споглядаєш, не помітно, як голосно воно шумить. Але в пітьмі… Ця нескінченність обертається на суцільний гуркіт, громовий мур, зойк несамовитий і сліпий. І не вимкнеш його, це море, коли воно горить уночі.

Елізвін відчула, як у голові луснула порожня бульбашка. Вона чудово знала цей таємний вибух, незримий біль, який годі описати словами. Та знати про нього — марно. Марно. Він ображався, цей підступний біль, повзкий — сороміцький вітчим. Відбирав назад те, що йому належить.

Справа не в холоді, що просотувався всередину, і навіть не в оскаженілому серці та крижаному поті, що вкривав тіло з голови до п’ят, ба не в тремтливих руках. Найгіршим було те відчуття, що вона зникає, покидає власну голову, перетворившись на невизначену паніку та здригання від страху. І думки наче рештки опору — тремтіння — обличчя, що застигло, скорчившись, щоб не розплющувати очей, щоб утриматись і не дивитися в темряву, жах, від якого нікуди тікати. Війна.

Елізвін змогла подумати про двері, що за кілька кроків від неї відокремлювали її кімнату від кімнати отця Плюша. Кілька метрів. Вона мусить добутися до них. Зараз вона підведеться з ліжка й наосліп знайде їх, а тоді вистачить голосу отця Плюша, тільки самого його голосу, щоб усе минулося, — досить тільки підвестися з цього ліжка, знайти в собі силу, щоб зробити кілька кроків, перетнути кімнату, відчинити двері — підвестися, вилізти з-під ковдри, прослизнути уздовж стіни — підвестися й стати на рівні ноги, зробити ті кілька кроків — підвестися, не розплющувати очей, знайти двері, розчинити їх — підвестися, спробувати дихати, підвестися з ліжка — стати на рівні ноги, не померти — підвестися звідти — підвестися. Який жах. Який жах.

Там було не кілька метрів. А кілометри, вічність, стільки ж, як відділяло її від рідної кімнати, від її речей, батька, від місця, що було її. Усе далеко. Утрачено все.

Не можна перемогти в таких війнах. І Елізвін здалася.

Ніби перед смертю, розплющила очі.

І враз не збагнула.

Не очікувала.

У кімнаті світилося. Маленький вогник. Але повсюдно. Теплий.

Вона повернула голову. На стільці поряд з ліжком сиділа Діра, з розкритою книгою на колінах та підсвічником у руках. Свічка палала. Вогник у пітьмі, яка вже зникла.

Елізвін не ворухнулася, лише трохи підвівши голову з подушки, дивилася. Дівчинка ніби перебувала деінде, одначе сиділа в кімнаті. Очі нерухомо завмерли на сторінках, а ноги навіть підлоги не дістають, лише поволі гойдаючись: підвішені на парі ніг у спідниці двійко черевичків.

Елізвін знов поклала голову на подушку. Споглядала, як димить незрушне полум’я свічки. А кімната навколо солодко дрімає. Вона почувалася змореною якоюсь дивовижною втомою. Встигла лишень подумати:

— А моря більше не чути.

А потім, заплющивши очі, заснула.

Уранці побачила, що підсвічник самотньо стоїть на стільці. А свічка досі світиться. Ніби й не згоріла зовсім. Ніби палала ніч, що тривала мить. Невидимий вогник у великому полум’ї, що з вікна впускало новий день до кімнати.

Елізвін підвелася. Задмухнула свічку. Звідусіль лунала дивна музика, яку невтомно награвав сурмач. Голосно-голосно. Як вистава.

Повернулося море.

Плассон і Бартлбум того ранку вийшли разом. Кожен прихопив із собою свій інструмент: Плассон — мольберт, фарби й пензлі, а Бартлбум — зошити та різноманітні вимірювачі. Скидалося, що вони спорожнили піддашшя в якогось божевільного винахідника. Один у рибальських широких штанях та куртці, інший — у фраку, як вчений, вовняній шапці й рукавичках без пальців, як у піаністів. Може, винахідник був тут не єдиним божевільцем.

Хоч насправді Плассон і Бартлбум навіть не зналися. Вони й справді перестрівали один одного кілька разів у готельних коридорах чи їдальні. Може, вони б так ніколи не опинилися на тому узбережжі, кожен прямуючи на своє робоче місце, якби так не вирішила Енн Деверіа.

— Дивовижно. Та якби вас двох скріпити разом, одного й другого, вийде один повноцінний божевільний. Як на мене, то Бог досі сидить із великим пазлом під носом і питається, де поділися ті двоє шаленців, що так пасують один одному.

— Що таке пазл? — спитав Бартлбум тієї миті, коли Плассон питав:

— А що таке пазл?

Наступного дня, уранці, йшли вони берегом моря, кожен зі своїм знаряддям, але вже разом у свої парадоксальні кабінети, де щоденно трудилися.

Досі Плассон заробляв гроші, ставши улюбленим у столиці портретистом. Сказати б, не було в місті жодної щиросердно спраглої до грошей родини, помешкання якої не прикрасив би Плассон. Портретами, певна річ, тільки портретами. Землевласники, хворобливі дружини, опецькуваті дітки, батькові чи материні тітки, рум’яні промисловці, дівчата на виданні, міністри, священики, оперні примадонни, військові, поетеси, скрипалі, вчені, утриманки, банкіри, вундеркінди — з порядних столичних стін дивилися, гідно обрамлені сотні ошелешених облич, неминуче ушляхетнені тим, що в салонах прозвали «рукою Плассона»: чудна стилістична риса, яку ще іменували талантом, справді винятковим, що завдяки йому визнаний художник умів надати розумного блиску будь-чиїм очам, навіть якщо то очі — телячі. «Навіть якщо то очі — телячі» — це уточнення в салонах зазвичай проминали.

Плассон міг би розтягти таке заняття на довгі роки. Обличчя багатіїв ніколи не вичерпуються. Проте, не знати чому, одного дня він вирішив усе покинути. І поїхати геть.

Одна цілком визначена думка, яку він випещував багато років, забрала його.

Написати портрет моря.

Спродавши все майно, покинув своє ательє й подався в мандрівку, що, як він сам збагнув, може, ніколи й не скінчиться. Кілометри узбережжя, подорож навколо світу. Віднайти слушне місця — це вам не дрібниця.

Світським репортерам, які розпитували про причини такого раптового від’їзду, він і словом не прохопився про море. Хотіли знати, що ховається за втечею найбільшого майстра витонченого портретного мистецтва. Він відповів дуже коротко, і ті слова в подальшому дістали безліч тлумачень.

— Мені осточортіла порнографія.

Він поїхав, і ніхто більше його не знайшов.

Проте Бартлбум нічого цього не знав. І не міг знати. Тому, стоячи там на березі моря, обговоривши всі примхи погоди, він наважився спитати, просто щоб підтримати розмову:

— Ви довго малюєте?

І цього разу Плассон був небагатослівним:

— Тільки те й робив.

Будь-хто, почувши слова Плассона, дійшов би висновку про одне з двох: або він нестерпно пихатий, або дурний. Але й тут слід збагнути: була в Плассона така примха: коли розмовляв, він ніколи не завершував фразу. Не вмів. Доводив її до кінця, лише коли в реченні було не більше як сім-вісім слів. Коли більше, то уривався на середині. Через те, особливо розмовляючи з незнайомцями, обмежувався короткими та різкими фразами. Й у цім, слід визнати, мав хист. Певна річ, видавався трохи зарозумілим і дратівливо лаконічним. Утім, це ж краще, ніж видатися дещо недоумкуватим: таке зазвичай траплялося, коли він удавався до складних речень або навіть простих, ніколи не вміючи їх висловити до кінця.

— А скажіть-но мені, Плассоне, є ж у світі щось таке, що ви можете закінчити? — якось спитала його Енн Деверіа, зі звичним цинізмом окресливши суть проблеми.

— Так. Неприємні розмови, — відповів, підводячись із-за столу й простуючи до кімнати. Мав він хист, як я вже казав, знаходити коротку відповідь. Щирий талант.

Але Бартлбум і про це гадки не мав. Не міг знати. Та швидесенько зрозумів.

Під полудневим сонцем, коли вони з Пласоном сиділи на узбережжі, споживаючи невеличкий обід, приготований Дірою. Мольберт устромлено в пісок за кілька кроків від них. А на мольберті — звичайнісіньке біле полотно. І над усім — звичний північний вітер.

Бартлбум — Ви пишете картини по одній на день?

ПЛАССОН — У певному сенсі…

Бартлбум — Мабуть, у вас їх повна кімната?

ПЛАССОН — Ні. Я їх викидаю геть.

Бартлбум — Геть?

ПЛАССОН — Бачте оту, на мольберті?

Бартлбум — Бачу.

ПЛАССОН — Більш-менш усі такі.

Бартлбум —…

ПЛАССОН — А ви б не викинули?

Хмара заступила сонце. І враз стало несподівано холодно. Бартлбум надягнув вовняну шапочку.

ПЛАССОН — Важко.

Бартлбум — І не кажіть. Я б не зміг намалювати навіть цей кавалок сиру, дивовижно, як ви можете таке малювати, для мене це диво.

ПЛАССОН — Море малювати важко.

Бартлбум —….

ПЛАССОН — Важко збагнути, з чого почати. Бачте, коли я писав портрети — портрети людей, я знав, із чого починати, дивився в їхні обличчя й точно знав… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — Ви малювали портрети людей?

ПЛАССОН — Так.

Бартлбум — Хай йому грець, я вже багато років хочу, щоб намалювали мій портрет, на правду, ви, мабуть, подумаєте, що це дурниця, але…

ПЛАССОН — Малюючи людей, я починав з очей. Забувши про решту, я зосереджувався на очах, роздивлявся їх, хвилина за хвилиною, потім робив нарис олівцем, і в тому був секрет, адже щойно ви намалюєте очі… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —….

Бартлбум — Що трапляється, щойно ви намалюєте очі?

ПЛАССОН — Трапляється те, що решта приходить сама, ніби всі інші шматочки самі по собі сповзаються навколо початкової точки, навіть не потрібно… (стоп)

Бартлбум — Навіть не потрібно.

ПЛАССОН — Ні. Можна навіть не дивитися на прототип, усе з’являється саме: рот, вигин шиї, навіть руки… Але найголовніше — розпочати з очей, розумієте? — й у цьому справжній клопіт, клопіт, від якого я божеволію, саме в цьому… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — А вам спадає на думку, у чому клопіт, Плассоне?

Згода, трохи по-чудернацькому, але ж діяло. Треба було його зрушувати з місця. Щоразу. Терпляче. А Бартлбум, як можна здогадатися, судячи з його незвичних любовних хвилювань, був людиною терплячою.

ПЛАССОН — Клопіт у тому, де в цього моря в біса очі? Я ніколи нічого не намалюю, поки не знайду їх, бо це початок, розумієте? Це початок усього, і поки я не збагну, де вони, я й надалі гортатиму дні, вдивляючись у цей морський обшир без… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —… У цьому клопіт, Бартлбуме.

Дивно: цього разу він повів далі самотужки.

ПЛАССОН — У цьому клопіт: де починається море?

Бартлбум мовчав.

Сонце котилось небосхилом туди й назад поміж хмар. А вітер із півночі, як завжди, влаштовував це видовище. А море незворушно читало свої псалми. І якщо в нього є очі, то цієї миті дивилося воно зовсім в інший бік.

Тиша.

Кількахвилинна тиша.

А потім Плассон, повернувшись до Бартлбума, випалив:

— А ви, що ви вивчаєте з цим вашим чудним інструментом?

Бартлбум осміхнувся.

— Де море закінчується.

Два клаптики пазлу. Створені один для одного. Десь із небес старий Господь тієї миті нарешті їх віднайшов.

— Хай йому чорт, я ж казав, що не могли ж вони пропасти.

— Кімната на першому поверсі. Скраю, треті двері ліворуч. Ключів немає. Їх тут немає, ні в кого. У цьому журналі запишіть своє ім’я. Це не обов’язково, але всі записуються, ось тут.

Журнал з підписами лежав відкритим на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на сни чужих імен. Перо в руках чоловіка ледь торкнулось його.

Адамс.

Потім завагався на мить, незворушний.

— Якщо хочете дізнатись, як звати інших гостей, спитайте в мене. Це ж не таємниця.

Адамс, відвівши погляд від журналу, всміхнувся.

— Чудове ім’я — Діра.

Дівчина зніяковіла. Інстинктивно кинула оком на журнал.

— Там мого імені немає.

— Не там.

Їй і так вже було немало, аж десять років, оцій дівчині. Та якби хотіла, вона б могла бути на тисячу старшою. Втупивши погляд просто в очі Адамсові, відповіла різко, ніби доросла жінка, якої, втім, там не було.

— Адамс — не справжнє ваше ім’я.

— Не моє?

— Не ваше.

— А ви звідки знаєте?

— Я теж умію читати.

Адамс усміхнувся. Нахилився, узявши валізу, пішов у номер.

— Треті двері ліворуч, — прокричав йому в спину голос, який знову став дитячим.

Ключів не було. Відчинивши двері, зайшов. На багато він не сподівався. Та принаймні сподівався, що кімната буде порожньою.

— О, даруйте, — мовив отець Плюш, відходячи від вікна й машинально поправляючи одяг.

— Чи я помилився номером?

— Ні, ні… це я… бачте, моя кімната — вище, на поверсі вище, але вона виходить на пагорби, з неї не видно моря: я обрав її з пильності.

— Пильності?

— Пусте, не зважайте, то довга історія… Коротше, я хотів подивитись, який звідси краєвид, але пробачте за клопіт, я б не прийшов, якби знав…

— Лишайтеся, якщо бажаєте.

— Ні, піду вже. У вас, певно, турбот повно, ви щойно приїхали?

Адамс поставив валізу додолу.

— От йолоп, певно, що щойно приїхали… добре, отже, піду. А-а… мене звати Плюш. Панотець Плюш.

Адамс кивнув.

— Отець Плюш.

— Еге.

— Побачимось, отче Плюшу.

— Звісно, побачимося.

Повернув до дверей і вийшов із кімнати. Проминаючи рецепцію — назвімо її так, — не втримався, щоб не пробурмотіти:

— Я ж не знав, що хтось приїде, хотів просто глянути, який краєвид на море…

— Пусте, отче Плюшу.

Він уже збирався вийти, аж тут повернув назад і, трохи висунувшись із балкона, півголосом спитав Діру:

— Як гадаєте, може, він лікар?

— Хто?

— Він.

— Запитайте його самі.

— Мені він не скидається на тих, що вмирають від жаги, аби його розпитували. Він мені навіть не сказав, як його звати.

— Адамс.

— Просто Адамс?

— Просто Адамс.

— Еге.

Панотець би й пішов, але мав ще дещо сказати. І сказав іще тихіше:

— Очі… Очі в нього як у звіра, що полює.

А тепер уже Плюш і справді висловився.

Енн Деверіа йде вздовж узбережжя, загорнувшись у бузкову накидку. Поряд — дівчинка на ймення Елізвін, тримаючи свою біленьку парасольку. Їй шістнадцять. Може, помре, може, житиме. Хтозна. Енн Деверіа говорить, не відводячи очей від безвісті, що перед нею. Перед нею в багатьох сенсах.

— Батько вмирати не хотів. Старішав, але не вмирав. Його пожирали хвороби, а він безстрашно чіплявся за життя. Урешті, більше навіть не полишав своєї кімнати. За ним в усьому дбали. І так — багато років. Він забарикадувався, ніби у фортеці, у якій лише він сам-один, у фортеці, спорудженій у найбільш потаємному куточку його єства. Зрікся геть усього, міцно, люто тримаючись за єдині дві речі, які насправді для нього щось важили: писав та ненавидів. Насилу писав, бо рука вже ледве ворушилася. А ненавидів поглядом. Батько більше так і не заговорив до самого кінця. Писав і ненавидів. А як помер (бо зрештою таки помер), мати, схопивши сотні тих здряпаних аркушів, перечитала їх, одне за одним. Там були імена всіх знайомих, один під одним. А поряд із кожним — жаский опис їхньої смерті. Тих аркушів я не читала. А от очі — навісні очі, що ненавиділи кожну мить день у день аж до самого кінця, — їх я бачила. Так, я їх бачила. Я одружилася з моїм чоловіком, бо він мав добрі очі. Це було єдиним, що для мене важило. У нього були добрі очі.

Але ж життя не минає так, як ти це собі уявляєш. Іде власним

шляхом. А ти йдеш своїм. І це не той самий шлях. Отак… Не те, щоб я прагнула щастя, зовсім ні. Я прагнула… врятуватися. Саме так: урятуватися. Але я пізно збагнула, з якого боку треба заходити — з боку жадань. Сподіваються, що людей врятує інше: обов’язок, чесність, гідна поведінка, справедливість. Аж ніяк. Лише жадання рятують. Це єдина справжня річ. Коли їх не облишиш, урятуєшся. Та я це збагнула запізно. Якщо даси йому час, життю, воно крутиться дивним дивом, невблаганно, і ти розумієш, що цієї миті не можеш чогось жадати без того, щоб не завдати собі болю. І саме зараз усе руйнується, і нікуди втікати, що більше ти метушишся, то заплутанішими стають тенета, що більше опираєшся, то дужче зранюєш себе. І годі вийти. А коли було вже запізно, я стала прагнути. З усієї сили, скільки мала. Я завдала собі стільки болю, що тобі навіть годі й уявити.

А знаєш, що тут добре? Поглянь: ми крокуємо, залишаючи

по собі стільки слідів на піску, і вони відбиваються, чіткі, впорядковані. А завтра, прокинувшись, ти подивишся на цей великий берег, а від слідів нічого не зосталося: ні обрису, ні відбитку, анічогісінько. Море все змиє вночі. Приплив усе ховає. Ніби й не проходив тут ніхто й ніколи. Наче й не існувало нас тут ніколи. Якщо є десь на світі місце, у якому можеш вважати себе за ніщо, то це — тут. Уже не земля, але ще й не море. Не фальшиве життя, але й не справжнє. Це нас. Час, що минає. І квит.

Ідеальна схованка. Невидимі для всіх ворогів.

Невагомі. Білі, як картини Плассона. Невідчутні навіть для самих себе. Лиш одне затьмарює цей чистець. І від цього годі втекти. Море. Море зачаровує, море вбиває, зворушує, лякає, ще й смішить, а часом зникає, іноді маскується озером чи створює бурі, пожирає кораблі, обдаровує багатствами, не дає відповідей, воно мудре, воно ласкаве, воно могутнє і непередбачуване. А понад усе: море кличе. Ти ще відчуєш це, Елізвін. Зрештою, воно тільки те й робить, що кличе. Ніколи не припиняє, проникає в тебе, огортає тебе, воно прагне — тебе. Можеш удавати, що тобі байдуже, але то марно. Воно й далі тебе кликатиме. Оце море, що бачиш зараз, і всі ті, яких не побачиш ніколи, але які завжди поруч, чатуватимуть у засідці терпляче за крок від твого життя. І чутимеш його невтомний поклик. Так трапляється в цьому піщаному чистилищі. І так трапилось би в будь-якому раю й у будь-якому пеклі. Без жодних пояснень, не підказуючи тобі де, завжди чутимеш море, що кличе тебе.

Енн Деверіа спинилася. Нахилилась, роззулася. Залишила черевики на піску. І знову пішла, босоніж. Елізвін не ворухнулася. Зачекала, поки жінка відійде на кілька кроків. А відтак промовила досить голосно, щоб її почули:

— За кілька днів я звідси поїду. І піду в море. Й одужаю. Саме цього я прагну. Одужати. Жити. І колись стати так само гарною, як ви.

Енн Деверіа обертається. Усміхається. Добирає слова. Дібрала.

— Забереш мене з собою?

На підвіконні в кімнаті Бартлбума цього разу вони сиділи вдвох. Той самий хлопчик. І Бартлбум. Ноги навзвис у нікуди. І погляд навзвис на море.

— Послухай-но, Дуде…

Дуд, так звали того хлопчика.

— Оскільки ти завжди тут…

— Ммммм…

— Ти ж бо знаєш.

— Що?

— Де вони в нього, очі, у моря?

— …

— Вони ж у нього є, правда?

— Є.

— І де в біса?

— Кораблі.

— Кораблі що?

— Кораблі — ось очі моря.

Остовпів Бартлбум. Йому це взагалі не спадало на думку.

— Але ж у ньому плавають сотні кораблів…

— Воно має сотні очей. Ви ж не хочете, щоб воно обійшлося лише двома? І дійсно, з огляду на те, скільки в нього справ. І на те, яке воно велике. Цілком слушно, що все саме так.

— Звісно, але ж тоді, даруй…

— Мммммм…

— А трощі? Бурі, тайфуни, усе, що там трапляється… Навіщо йому ковтати кораблі, якщо то його очі?

Ніби нетерпеливлячись, Дуд обернувся до Бартлбума й запитав:

— Хіба ви ніколи не заплющуєте очей?

Святий Боже! Та він на все має відповідь, оцей малий. Міркує Бартлбум. Міркує й обмізковує, замислюється й мудрує. А потім рвучко зіскакує з підвіконня. У кімнату, певна річ. Бо треба ж мати крила, щоб скочити в повітря.

— Плассон… маю знайти Плассона… треба йому розповісти… трясця, це ж неважко, треба було тільки трохи поміркувати…

Гарячково шукає вовняну шапочку. Не знайшов. І то зрозуміло: вона ж у нього на голові. А, пусте. Вибігає з кімнати.

— До зустрічі, Дуде.

— До зустрічі.

І хлопчик не зрушує з місця, отак і сидить, не зводячи очей із моря. Ще трохи посидів. А згодом, пильнуючи, щоб навколо не було нікого, зістрибує з підвіконня. Надвір, звісна річ.

Одного дня вони прокинулись, і навколо не було нічого. Зникли не лише сліди на піску. Зникло все. Так би мовити.

Стояв неймовірний туман.

— Це не туман, це хмари.

— Неймовірні хмари.

— Морські хмари. Бо ті, що на небі — вгорі. А ці, морські, — внизу. Нечасто з’являються. А потім ідуть геть.

Вона знала купу речей, ця Діра.

Певна річ, видовище надворі не могло не вразити. Тільки минулої ночі небо було встелене зорями, як у казці. А зараз — ніби стоїш у чашці з молоком. Не кажучи вже про холод. Неначе стоїш у чашці з холодним молоком.

— У Керволі так само.

Отець Плюш стояв, приклеївшись носом до шибки, зачарований.

— День у день стоїть. Не зсувається ані на міліметр. Це — туман. Справжній туман. І більше нічого не збагнеш, коли він спускається. Люди навіть удень ходять, тримаючи смолоскипи в руках. Намагаються хоч щось збагнути. Але це не надто зараджує. Та й уночі… зрештою, трапляється, що геть нічого не видно. Уявіть, одного вечора Арло Крут, повернувшись додому, помилився дверима й попростував прямісінько в ліжко Метеля Крута, свого брата. А Метель і не помітив, бо спав, як мертвий, а от його дружина ще й як помітила. Чоловіка, що лягав до неї в ліжко. Годі й повірити. Еге, знаєте, що вона йому сказала?

І тут у голові отця Плюша виринула властива йому спокуса. Дві чудові фрази заворушилися в голові, маючи перед собою чітку мету — вийти назовні вголос. Розумніша з них, зважаючи на те, що йшлося все-таки про голос ченця, безперечно була:

— Зроби це, і я закричу.

Проте її ґандж був у тім, що була ця думка хибною. Тому її здолала інша, правдива.

— Зроби це, або я закричу.

— Отче Плюшу!

— А що я сказав?

— Що ви сказали?

— Хіба я щось сказав?

Усі сиділи у великій вітальні, що виходила на море, заховавшись від хвиль із хмар, але не від гидкого відчуття незнання, як чинити далі. Одна справа нічого не робити, і геть інша — не могти нічого вдіяти. Це зовсім інакша річ. Усі почувалися спантеличено. Як риби в акваріумі.

Найбільш хвилювався Плассон: у рибальських широких штанях і куртці нервово тинявся, визираючи крізь шибки на молочний приплив, що не відступав ані на міліметр.

— Справді, скидається на одну з ваших картин, — голосно зауважила Енн Деверіа, опускаючись у ротангове крісло й теж підглядаючи за захопливим видовищем.

— Усе дивовижно біле.

Плассон без угаву ходив туди-сюди. Ніби й не почув ані слова.

Бартлбум підвів очі з книжки, яку ліниво гортав.

— Ви надто суворі, мадам Деверіа. Пан Плассон намагається зробити дещо дуже складне. А його картини не біліші, ніж сторінки в моїй книзі.

— Ви пишете книгу? — озвалася Елізвін із крісла перед великим каміном.

— Щось на взір книги…

— Чули, отче Плюшу, пан Бартлбум пише книжки.

— Та ні, це не зовсім книжка…

— Це енциклопедія, — пояснила Енн Деверіа.

— Енциклопедія?

І почалося. Часом вистачить і дрібнички, щоб забути про неозоре молочне море, яке тебе стирає. Досить навіть хрипкого дивного слова. «Енциклопедія». Одного слова. І поїхали. Всі разом: Бартлбум, Елізвін, отець Плюш, Плассон. І мадам Деверіа.

— Бартлбуме, не соромтеся, розкажіть панянці про межі та річки тощо.

— Енциклопедія називається «Про межі, які існують у природі»…

— Прекрасна назва. У мене в семінарії був учитель…

— Не перебивайте, отче Плюшу…

— Я вже дванадцять років її пишу. Нелегка річ… я практично вивчаю, до чого спроможна дійти природа чи, ліпше сказати, де вона вирішує спинитися. Адже вона ж завжди спиняється, рано чи пізно. Це наука. Приміром…

— Розкажіть на прикладі «цупколапих»…

— Ну, це особливий випадок.

— А ви вже чули розповідь про цупколапих, Плассоне?

— Бачте, він розповів цю історію мені, люба мадам Деверіа, а ви почули її від мене.

— Хай йому грець, це ж надзвичайно довге речення, вітаю Плассоне, у вас уже ліпше виходить.

— То що ж це за цупколапі?

— Цупколапі живуть у північних льодовиках. Це по-своєму досконалі тварини. Практично не старіють. Якби захотіли, могли б жити вічно.

— Який жах.

— Але ж пильнуйте, бо природа все контролює, ніщо від неї не втече. Й ось що трапляється: одного дня, маючи десь років із сімдесят чи вісімдесят, цупколапі перестають їсти.

— Та невже?

— Так. Припиняють їсти. Отак проживають у середньому ще три роки в такому стані. А потім умирають.

— Три роки, не ївши?

— Пересічно. А деякі проживають і більше. Але врешті-решт, і це важливо, — вмирають. Це наука.

— Це ж самогубство!

— У певному сенсі.

— І ви гадаєте, що ми вам повіримо, Бартлбуме?

— Погляньте-но, у мене навіть малюнок є… малюнок цупколапого…

— Трясця, а ваша правда, Бартлбуме: малюєте ви як курка лапою, чесно, я ніколи не бачив малюнка… (стоп)

— Це не я малював… то моряк, який розповів мені цю історію, він і намалював…

— Моряк?

— Вам про це все моряк розповів?

— Так, а що?

— Ой, молодець Бартлбум, і справді по-науковому…

— Я вірю вам.

— Дякую, панно Елізвін.

— Я вам вірю, і отець Плюш теж, адже так?

— Певна річ… цілком правдоподібна історія, ба навіть якщо добре поміркувати, я ж її вже чув, либонь, у семінарії…

— Справді, у семінаріях стільки всього вчать… чи існують семінарії для пані?

— Мені саме зараз спало на думку, Плассоне, а ви могли б намалювати ілюстрації до моєї енциклопедії, було б чудово, хіба ні?

— Я маю малювати цупколапих?

— Там, окрім цупколапих, є ще безліч іншого… Я написав 872 статті, можете обрати, які подобаються…

— 872?

— Слушна думка, вам не здається, мадам Деверіа?

— Статтю про моря я б залишила без ілюстрацій…

— Панотець Плюш самотужки малює малюнки для своєї книги.

— Елізвін, пусте.

— Але ж це правда.

— Невже в нас є тут ще один вчений…

— Це чудова книжка.

— Невже ви теж пишете, отче Плюшу?

— Та ні… це трохи незвична річ, сказати б, не зовсім книга.

— Ні, це справді книга.

— Елізвін…

— Він нікому її не показує, але вона дивовижна.

— Як на мене — то вірші.

— Не зовсім.

— Проте ви майже вгадали.

— Пісні?

— Ні.

— Ну ж бо, отче Плюшу, не змушуйте вас умовляти…

— Ось, саме так. Це…

— Саме так що?

— Та ні, я кажу щодо вмовлянь…

— І не кажіть, що…

— Молитви. Це молитви.

— Молитви?

— Оце так…

— Та в отця Плюша не такі молитви, як решта…

— А мені це видається пречудовим задумом. Мені завжди здавалося, що нам бракує молитовника.

— Бартлбуме, науковцю не слід молитися, а якщо це справжній науковець, він не повинен навіть думати про те, щоб… (стоп)

— Навпаки! Саме через те, що ми вивчаємо природу, оскільки природа — є не що інше, як дзеркало…

— Він написав чудову молитву про лікаря. Він же теж науковець, хіба ні?

— Як це «про лікаря»?

— Вона називається «Молитва лікаря, який рятує хворого, й у мить, коли той підводиться одужавши, лікар почувається безмірно втомленим».

— Як?

— Це ж не назва для молитви.

— Я ж вам кажу, що отець Плюш складає не такі молитви, як зазвичай.

— Чи вони всі так називаються?

— Ну, деякі я назвав коротше, але задум саме такий.

— Розкажіть нам про інші молитви, отче Плюшу…

— О, то тепер ви цікавитеся молитвами, га, Плассоне?

— Не знаю… є «Молитва за хлопчика, який не може вимовляти літеру “р”», або «Молитва чоловіка, що падає з урвища й не хоче вмирати»…

— Неймовірно…

— Ну, звісно, вона дуже коротка, лише кілька слів, або «Молитва старого, у якого тремтять руки»… тощо.

— Виняткова річ!

— І скільки ж ви їх написали?

— Небагато… Їх нелегко писати, часом кортить, але якщо бракує натхнення…

— Та ж приблизно скільки?

— Сьогодні наразі їх… 9502.

— Неможливо…

— Божевілля…

— Чорт, Бартлбуме, порівняно з цим ваша «Енциклопедія» — зошит із нотатками.

— Але як ви їх пишете, отче Плюшу?

— Не знаю.

— Учора він написав чудову молитву.

— Елізвін…

— Справді?

— Елізвін, прошу…

— Учора він написав одну про вас.

Усі несподівано замовкли.

Учора він написав одну про вас.

Але сказала це, не дивлячись ні на кого.

Учора він написав одну про вас.

Елізвін дивилася в інший бік, промовляючи це, тому саме зараз усі обернулися, захоплені зненацька.

Стіл біля вітражів на вхідних дверях. За столом сидить чоловік, тримаючи в руці згаслу сигару. Адамс. Ніхто гадки не має, коли він прийшов. Може, хвилину вже сидить, а може, завжди сидів.

— Учора він написав одну про вас.

Ніхто не поворухнувся. Та Елізвін, підвівшись, рушає до нього.

— Вона називається «Молитва про чоловіка, який не хоче назватися на ім’я».

Утім, говорила ласкаво. Вона говорила це до нього ласкаво.

— Отець Плюш гадає, що ви — лікар.

Адамс усміхається.

— Лише часом.

— А я кажу, що ви — моряк.

І всі решта мовчать. Непорушні. Але вслухаються в кожне, кожнісіньке слово.

— Лише часом.

— А тут сьогодні ким ви є?

Адамс похитав головою.

— Лише той, хто чекає.

Елізвін стоїть просто перед ним. У голові в неї чітке й дуже простеньке питання:

— Чого чекаєте?

Лише два слова. Проте їй забракло сили їх промовити, бо за мить до цього почула, як у її голові хтось пробурмотів:

Не питай мене про це. Елізвін. Благаю, не питай мене про це.

Вона так і стоїть, без руху, втупившись поглядом у ті німі, як камені, Адамсові очі.

Тиша.

А потім Адамс, звівши очі над нею, мовить:

— Сьогодні навдивовижу сонячно.

За вітражами, навіть не зойкнувши, померли всі хмари, і сліпуче дзвенить ясна погожа днина, що воскресла нізвідки.

Узбережжя. І море.

Світло.

Вітер із півночі.

Безгомінний приплив.

Дні. Ночі.

Літургія. Непорушні, на видноті. Непорушні.

Люди як жести в обряді.

Не люди, а щось інше.

Жести.

Їх вдихає протяжна щоденна церемонія, перетворивши на кисень для surplace[2] янголів.

Їх розчиняє у собі досконалий береговий пейзаж, обернувши на фігури шовкових віял.

Кожного дня ще непорушніші.

Поставлені за крок від моря, вони зникають і на зовсім непомітній відстані тішаться з тимчасового неіснування.

Колихається в тій trompe-lbeil[3] душа, срібний дзенькіт їхніх слів, єдина відчутна брижа в безжурності невимовних чар.

— Гадаєте, я навіжений?

— Ні.

Бартлбум розповів їй усе до кінця. Про листи, скриньку з червоного дерева, жінку, на яку чекає. Геть-чисто все.

— Я нікому й ніколи про це не розповідав.

Тиша. Надвечір’я. Енн Деверіа. Розплетене волосся. Довга біла сорочка до п’ят. Її кімната. Світло, що мерехтить на стінах.

— Чому мені, Бартлбуме?

Професор мне край піджака. Ніщо не буває легким. Тяжко.

— Бо мені треба, щоб ви мені допомогли.

— Я?

— Ви.

Людина вигадує собі великі історії, це факт, і спроможна впродовж років у них вірити; хай які вони божевільні та неймовірні, вона носить їх у собі й по всьому. І люди щасливі через такі речі.

Щасливі. І так живуть довіку. А потім, одного дня, трапляється, що щось ламається в самому осерді фантастичного хитромудрого пристрою: клац, без жодної причини несподівано ламається, і ти ошелешений, як таке сталося, що ти більше не охоплений цією історією, бо вона опинилась у тебе попереду, ніби чуже божевілля, тільки чужинцем є ти сам. Клац. Часом для цього вистачає дещиці. Навіть питання, що пролунало мимохіть. Навіть його досить.

— Мадам Деверіа… я, як я її впізнаю, ту жінку, мою жінку, зустрівши її?

Навіть найпростішого питання, що долинає з підземних лігв, у яких воно переховувалося. І його досить.

— Як я впізнаю її, зустрівши?

Так.

— Але ж хіба протягом усіх минулих років ви не ставили собі це запитання?

— Ні. Я знав, що впізнаю її — і квит. А зараз мені страшно. Мені лячно, що я не зможу зрозуміти. І вона промине мене. І я її загублю.

І зараз його справді огорнув увесь біль на світі, цього професора Бартлбума.

— Навчіть мене, як учинити, мадам Деверіа, як мені її впізнати, коли побачу.

Спить Елізвін, при світлі свічки й дівчинки. Й отець Плюш, оповитий своїми молитвами, і Плассон у білизні своїх картин. Може, спить навіть Адамс, звір, що полює. Спить готель «Альмаєр», заколисаний море-океаном.

— Заплющте очі, Бартлбуме, і дайте мені свої руки.

Бартлбум послухався. Й ураз відчув свої руки на обличчі цієї жінки, її губи, що граються його пальцями, тонку шию й сорочку, що розв’язується, її руки, що ведуть його руки по її гарячій та надзвичайно ніжній шкірі, притуляючись, відчуваючи таємниці, приховані в цім невідомім тілі, хапаючи те тепло, щоб потім піднятися на плечі, у волосся й знову до губ, звідки пальці ковзають туди й назад, допоки не почувся голос, що спиняв їх, карбуючи в тиші:

— Погляньте на мене, Бартлбуме.

Сорочка сповзла до пояса, а очі всміхаються без тіні ніяковості.

— Одного дня ви побачите жінку й відчуєте все це, навіть не торкнувшись її. Віддайте їй тоді ваші листи. Ви написали їх для неї.

У голові Бартлбума шалене торохкотить, поки він забирає руки, не стуляючи долонь, буцімто якщо він стулить їх, то все зникне.

Він почувався таким спантеличеним, що, коли вийшов із кімнати, йому здалося, що він бачить у напівтіні нереальні обриси прекрасної дівчинки, яка лежить на великій подушці на дальньому краю ліжка. Роздягнена. Зі шкірою білою, неначе морська хмарина.

— Коли ти хочеш поїхати, Елізвін? — питає отець Плюш.

— А ти?

— Я нічого не хочу. Проте ми так чи інакше маємо приїхати в Дашенбах. Там тобі треба лікуватись. А це… це недобре місце, щоб одужувати.

— Чому ти таке кажеш?

— Є в цім місці… щось хворе. Хіба ти не відчуваєш? Білі картини в того художника, нескінченні виміри того професора Бартлбума… а ще та пані, вродлива пані, яка, проте, нещасна й самотня, не знаю… не кажучи вже про того чоловіка, що чекає… у якого справа — чекати бозна-чого або хтозна-кого… Усе тут… усе тут спинилося за крок від усього. Немає нічого реального, розумієш?

Мовчить розмірковуючи Елізвін.

— І це ще не все. Знаєш, що я дізнався? У готелі є ще один гість. У сьомому номері, який видавався порожнім. Так от, він не порожній. У тій кімнаті мешкає чоловік. Але ніколи не виходить. Діра не захотіла розповідати мені, хто він. І ніхто з гостей його ніколи не бачив. Йому носять їсти в номер. Тобі це здається нормальним?

Елізвін мовчить.

Що ж це за місце таке, у якому є люди, але вони невидимки, чи снують туди-сюди безкінечно, ніби в них попереду вічність, щоб…

— Це морське узбережжя, отче Плюшу. Не земля й не море. Місце, якого не існує.

Елізвін підводиться. Всміхається.

— Це світ янголів.

І вже при виході. Спиняється.

— Поїдемо, отче Плюшу. Іще кілька днів — і поїдемо.

— Отже, послухай-но, Доле. Пильнуй море. А помітивши корабель, скажеш мені. Утямив?

— Так, пане Плассоне.

— Молодець.

Справа в тім, що Плассон недобачає. Близько бачить, а далеко — ні. Каже, що через те, що забагато часу споглядав обличчя багатіїв. Це руйнує зір. А все решту й поготів. Отож, він видивляється кораблі, але не знаходить. Можливо, у Дола вийде.

— Вони ж далеко пропливають, пане Плассоне.

— Чому?

— Бояться кроків диявола.

— Тобто?

— Підводних скель. Тут повсюдно вздовж берега скелі. Вони заледве визирають із моря і не завжди помітні. Тому кораблі пропливають якнайдалі.

— Скель іще нам бракувало.

— Їх тут диявол понаставляв.

— Невже, Доле?

— Правду кажу! Бачте, диявол живе внизу, на острові Табі. Отож якось одна дівчинка, справжня святенниця, сівши в човен, веслувала три ночі й три дні, поки не дісталася на острів. Краса надзвичайна.

— Острів чи святенниця?

— Дівчинка.

— Еге.

— Така прекрасна, що як нечистий її побачив, до смерті злякався. Гнав її геть, але вона й на міліметр не відійшла. Просто стояла й дивилась на нього. Допоки одного дня диявол уже справді не мож більше…

— Міг.

— Не міг більше терпіти й, репетуючи, біг та й біг без упину вглиб моря, аж поки не зник, і ніхто його більше не бачив.

— А скелі тут яким боком?

— Ще й яким, адже на кожнім кроці, що його робив чорт, тікаючи, з моря виринала скеля. Хай де ступить ногою — бац — і вилазить скеля. Вони досі там. Кроки диявола.

— Чудова розповідь.

— Чудова.

— Нічого не бачиш?

— Ні.

Тиша.

— Ми тут цілий день стоятимемо?

— Так.

Тиша.

— Мені більше подобалося, коли я припливав забрати вас надвечір на човні.

— Не відвертайся, Доле.

— Ви могли би написати для них поему, отче Плюшу.

— Гадаєте, чайки моляться?

— Аякже. Надто, коли ось-ось помруть.

— А ви коли-небудь молитеся, Бартлбуме? Бартлбум поправляє вовняну шапочку на голові.

— Колись молився. А потім підрахував. За вісім років я дозволив собі попросити у Всемогутнього дві речі. Результат: моя сестра померла, а жінку, з якою візьму шлюб, мені ще треба знайти. Тепер молюся набагато менше.

— Я не вірю, що…

— Цифри — промовисті, отче Плюшу. А решта — то все поезія.

— Отож-бо. От якби ми були дещо…

— Не ускладнюйте, отче Плюшу. Питання просте. Ви справді вірите, що Бог існує?

— Ну, зараз «існувати» видається трохи перебільшенням, але вважаю, що Він є, саме так, звісно, по-своєму, але є.

— А в чому відмінність?

— Відмінність є, Бартлбуме, ще і як є. От, скажімо, ця історія з сьомою кімнатою… так, історія про чоловіка в готелі, який ніколи з номеру не виходить і все таке, га?

— Гаразд.

— Його ж ніхто ніколи не бачив. Здається, він їсть. Але ж це, можливо, фокус. Може, його й немає. Вигадка Діри. Утім, попри все, для нас він є. Увечері в тому вікні світиться, і час від часу звідти долинає шум, ви ж самі, я бачив вас, коли минаєте кімнату, уповільнюєте крок, намагаючись зазирнути, підслухати щось… Для нас цей чоловік — є.

— Та це ж неправда, та він ще й навіжений, він…

— Не навіжений, Бартлбуме. Діра каже, що він шляхетний, справжній пан. Каже, що просто має таємницю та й по всьому, але він цілком нормальна людина.

— І Ви вірите?

— Я гадки не маю, хто він і чи він існує, але знаю, що він є. Для мене він є. І він наляканий.

— Наляканий?

Бартлбум захитав головою.

— Чим?

— Хіба ви не йдете на узбережжя?

— Не йду.

— Ви не гуляєте, не пишете, не малюєте картин, не розмовляєте, не ставите питань. Ви чекаєте, адже так?

— Так.

— А чому? Чому не зробите те, що маєте — та й по всьому?

Адамс підводить очі на дівчинку, яка вміє розмовляти голосом дорослої жінки, коли хоче, і в цю мить вона хоче.

— У тисячі різноманітних місцин світу я бачив такі самісінькі готелі, як цей. Чи то пак: я бачив цей готель у тисячі різноманітних місць у світі. Та сама самотність, ті самі барви, ті самі пахощі, та сама тиша. Люди приїздять — і час зупиняється. Для когось це, мабуть, схоже на щастя, хіба ні?

— Для когось.

— Якби я міг повернутися назад, я б обрав саме це: мешкати перед морем.

Тиша.

— Перед.

Тиша.

— Адамс…

Тиша.

— Припиніть очікувати. Не так уже й важко вбити когось.

— Як гадаєш, я там помру?

— У Дашенбаху?

— Коли мене опустять у море.

— Та ти що…

— Ну ж бо, скажи мені правду, отче Плюшу, не жартуй.

— Не помреш, присягаюся, не помреш.

— А ти як знаєш?

— Знаю.

— Уф!

— Мені наснилося.

— Наснилося…

— Тож послухай-но мене. Якось увечері вкладаюся спати, лягаю під простирадла, уже хотів вимкнути світло, аж тут бачу, як розчиняються двері й заходить хлопчик. Я гадав, що то обслуга абощо. А він, підійшовши, каже до мене: «Чи є щось таке, отче Плюшу, що ви б сьогодні хотіли бачити вві сні?» — Отак. А я йому: «Графиню Вермеєр, яка купається».

— Отче Плюшу…

— Та це ж жарт, хіба ні? Добре, він нічого не сказав, лише трішки осміхається і йде геть. А я засинаю й що ж бачу?

— Графиню Вермеєр, яка купається.

— Еге.

— І яка ж вона?

— Ніяка, таке розчарування…

— Незугарна?

— Та не така вона вже й худорлява, як здається здалеку, цілковите розчарування… Проте… Щовечора той хлопчик приходить. Звати Дітцем. І щоразу питає, що я хочу бачити уві сні. Тож я позавчора й попросив: «Хочу побачити Елізвін. Побачити, якою вона виросте». І я заснув, і наснилася мені ти.

— І якою?

— Живою.

— Живою. А ще якою?

— Живою. І більше нічого не питай. Ти була жива.

— Жива… я?

Енн Деверіа й Бартлбум сидять пліч-о-пліч у човні на суходолі.

— І що ж ви йому відповіли? — питає Бартлбум.

— Я йому не відповіла.

— Ні?

— Ні.

— І що тепер буде?

— Не знаю. Мабуть, приїде.

— Ви щасливі з цього?

— Я хочу його. Але не знаю.

— Може, він приїде й забере вас із собою назавжди.

— Не кажіть дурниць, Бартлбуме.

— А чом би й ні? Він же вас кохає, ви самі казали, ви все, що він має в житті…

Коханець Енн Деверіа нарешті дізнався, куди заслав її чоловік. Написав їй. Цієї миті він, либонь, уже був у дорозі до цього моря й цього берега.

— А я приїхав би сюди й забрав вас назавжди.

Всміхається Енн Деверіа.

— Скажіть мені це ще раз, Бартлбуме. Точнісінько цим самим тоном, благаю. Повторіть мені це ще раз.

— Отам, унизу… он воно!

— Унизу де?

— Отам, ні… трохи праворуч, так…

— Бачу його! Святий Боже, бачу.

— Три щогли!

— Три щогли?

— Трищоглове судно, хіба не бачите?

— Три?

— Плассоне, відколи ми вже тут?

— Споконвіку, мадам.

— Та ні, я серйозно питаю.

— Споконвіку, мадам. Дійсно-бо.

— Як на мене, він садівник.

— Чому?

— Він знає назви дерев.

— А ви звідки знаєте, Елізвін?

— А мені ця штука про сьому кімнату зовсім не до смаку, зовсім.

— Вам надокучає?

— Я боюся чоловіка, який не показується.

— Отець Плюш каже, що це він боїться.

— Чого боїться?

— Іноді я питаю сам себе, на що ми чекаємо. Тиша.

— Поки стане запізно, мадам.

Він міг би довіку не зупинятися.

Книга друга Морське черево

Фрегат «Альянс», що належав до французького флоту, через чотирнадцять днів, як відчалив від берегів Рошфора, сів на мілизну через невправність капітана й неточні мапи, загруз на білій піщаній обмілині, далеко від берегів Сенегалу. Спроби зрушити судно виявилися марними. Єдине, що залишилось, — покинути корабель. Оскільки шлюпок, щоб умістити весь екіпаж на борту бракувало, вирішили спорудити пліт завдовжки з сорок футів і вполовину вужчий. Зійшли на нього 147 чоловік: солдати, моряки, кілька пасажирів, чотири офіцери, лікар та інженер-картограф. За планом евакуації екіпажу, передбачалося, що чотири шлюпки, які є на облавку, буксуватимуть пліт за собою аж до берега. Невдовзі по тому, як покинули уламки «Альянсу», караван, що поволі намагався дістатися берега, охопили паніка й безлад. Чи то через боягузтво, чи то через професійну недбалість — ніхто так ніколи не дізнався, що то було насправді, — шлюпки загубили пліт. Тягова линва розірвалася. Чи хтось її обрізав. Шлюпки пливли далі до берега, а пліт полишили на самого себе. Уже за півгодини його віднесло течією й пліт зник з обрію.

Найперше — моє ім’я — Савіньї.

Найперше — моє ім’я, друге — погляд тих, хто нас покинув,

— їхні очі тієї миті — вони їх не зводили з плоту, неспроможні відвести очі в інший бік, але за тими поглядами, за ними не було нічого, геть нічого: ні ненависті, ні жалю, ні докорів, ані страху, анічогісінько, їхні очі.

Найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, а третє — невідступна думка: я ось-ось

помру, не вмру. Я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — вода вже сягає колін, пліт хилитається, придушений вагою надміру людей — я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — запах, запах страху, моря, тіл, деревини, що скрипить під ногами, голоси, мотузки, за які тримаєшся, моє вбрання, моя зброя, обличчя чоловіка, який — я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру — повсюдно хвилі, може, не треба думати, де суша? Хто нас до неї доправить, хто командувач? — вітер, течія, молитви, подібні на стогони, молитви, сповнені злості, крикливе море, страх, який…

Найперше —

моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, а четверте — ніч, що спадає, хмари, що затуляють сяйво місяця, жахливий морок, лише шум, себто крики та стогони, молитви, прокльони й море, що, здіймаючись, починає зусібіч розривати той клубок тіл — нічого не лишається, окрім як триматися, за що вхопишся: мотузку, колоди, чиюсь руку — всю ніч у воді, під водою сяяло якесь світло, хоч якесь, ця пітьма вічна, а стогони, що лунають щомиті, нестерпні; але в якусь мить пам’ятаю, перед ляпасом несподіваної хвилі стіною води, пригадую несподівану тишу, тишу, від якої холоне душа, лише мить — і я кричу, кричу, кричу…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, застряглі поміж дошками плоту, чоловік, який, як ганчірка, висить на палі, що прохромила йому наскрізь груди, утримуючи його тепер на плаву, гойдаючись на морі, що витанцьовує, у променях нового дня, які освітлюють тіла тих, кого в темряві вбило море, знімаючи їх одного за одним із шибениці, повертаючи їх у море, що їх поглинає звідусіль, а навколо — ні грудки землі, ані човника на обрії, нічого; і в цьому всипаному трупами пейзажі в безвісті вигулькує чоловік, продираючись поміж іншими, не промовляючи ані слова, пірнає у воду й починає пливти, відпливаючи, просто, а решта, побачивши його, сунуть слідом, а дехто, на правду, навіть не пливе, кидаються просто в море, у якому, не ворушачись, зникають (і навіть приємно на них дивитися), вони обіймаються, перше, ніж віддатися морю (сльози на обличчях нежданих людей), а потім кидаються в море, щосили вдихаючи солону воду у свої легені, яка спалює геть усе всередині, усе — і ніхто їх не спиняє, ніхто…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод — голод, що наростає всередині, угризається в горло, потім спадає на очі, п’ять бочок вина й один мішечок хлібців — каже Корреар, картограф: У нас нічого не вийде — люди дивляться один на одного, шпигують, це мить, щоб вирішити, як будемо битись, якщо доведеться битися, каже Льорьо, перший офіцер: порція на душу, по два кухлі вина та одному хлібцю, може, це через сонячне сяйво чи море, що ліниво гойдається, чи через слова, які карбує Льорьо, сидячи біля бочки з вином: Ми врятуємося через ненависть, яку випещуємо до тих, хто покинув нас, і врешті повернемося, щоб поглянути їм у вічі, й вони більше не зможуть спати, ані жити, ані втекти від прокляття, яким ми станемо для них, ми, живі, для них, яких щодня до віку вбиватиме почуття провини, може, це те мовчазне світло або море, що поволі коливається, як передих, але відбувається те, що люди мовчать, і розпач стає покірністю, порядком і спокоєм — і простягнуть один за одним до нас свої руки, і наші руки, по одній порції на кожного — майже божевілля, це вам не дрібничка — у самому серці моря більше від сотні людей, розбитих, пропащих, переможених, вишиковуються рівними лавами, досконала картина в усеосяжному хаосі в череві моря, щоб вижити, мовчки, з нелюдським терпінням і нелюдським мисленням…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, що насунеться ніч, — знову ніч — жах, лють, кров, смерть, ненависть, смердючий жах. Вони заволоділи бочкою, а ними заволоділо вино. У місячнім сяйві чоловік сильними ударами рубає мотузки, що зв’язують колоди плоту, офіцер намагається спинити його, усі кидаються на чоловіка, б’ють його ножами, він скривавлений повертається до нас, ми витягуємо шаблі та рушниці, зникає місячне сяйво за хмарами, усе незбагненно, мить, що триває вічно, невидима хвиля тіл, криків, зброї захлинає нас, сліпий відчай, що прагне смерті, миттєвість — і всьому кінець, ненависть, яка шукає ворога, негайно, щоб затягти в пекло; й у світлі, що, виблиснувши, зникає, пригадую, як ті тіла бігли на наші шаблі, як тріскотіли постріли з рушниць, і кров бризкала з ран, і ступні, що сковзали по головах, защемлених між дошками плоту, і тих нещасних, які повзли до когось із нас, тягнучи понівечені ноги, й, уже беззбройними, кусали нам ноги та, вчепившись, чекали, поки одним ударом леза їх розітне, і зрештою, пригадую, як двоє наших сконали, буквально загризені нелюдом, що повстав нізвідки посеред ночі, та як десятки з них розідрали й задушили, як повзли вони по плоту, мов загіпнотизовані, дивлячись на своє каліцтво, закликаючи святих, водночас прикладаючи руки до ран на наших тілах, щоб випустити нам нутрощі; пригадую, як на мене накинувся чоловік, схопив мене за горло й, намагаючись мене задушити, ні на мить не змовкаючи, виє «пощади, пощади, пощади», абсурдне видовище, у його руках моє життя, а його життя на кінчику моєї шаблі, що врешті розтинає йому бік, а потім черево, і слідом горло, і, нарешті, відтинає голову, яка скочується у воду, а відтак знову вертається в те криваве місиво, що ще лишилося, збрижене на дошках плоту, нікчемне опудало, у якому купається моя шабля раз, два, три, чотири, п’ять разів…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, що виростають на цій такій собі бійні, жаскому полі бою, омитому хвилями, укритому тілами, обрубками тіл, зеленкувато-жовтавими обличчями, кров’ю, що запеклася на очницях без зіниць, глибокими ранами та розітнутими губами, ніби трупи, які виблювала земля, розкраєний землетрус мерців, умирущих, бруківка страждань, застряглих у смертоносному каркасі плоту, по якому живі — живі — метушаться, грабуючи мертвих, забираючи нікчемний непотріб, але передовсім обертаються на дим божевілля один за одним, кожен по-своєму, кожен зі своїми химерами, породженими у свідомості голодом, спрагою, страхом і відчаєм. Примари. Усі, хто бачить суходіл (Суходіл!) чи кораблі на обрії, волають, але ніхто їх не слухає. Хтось пише офіційну скаргу в Адміралтейство, обурюючись, заявляючи про неподобство й офіційно вимагаючи… Слова, молитви, видіння, зграя летючих риб, хмара, що вказує шлях порятунку, матері, брати, дружини, що з’являються, щоб промокнути рани, омити водою й приголубити, хтось, засапуючись, шукає своє дзеркало, дзеркало, хто бачив його дзеркало, віддайте мені моє дзеркало, дзеркало, моє дзеркало, чоловік благословляє приречених померти, клянучи і стогнучи, а хтось балакає з морем, тихенько розмовляє з ним, сидячи на плоту, сказати б, заграє до нього, і чує його відповіді, чує, як море відповідає, такий собі діалог, останній, дехто поступається, повіривши його хитрим відповідям, і спускаються в море, віддаючись неосяжному другові, що пожирає їх, уносячи якнайдалі; а на плоту тим часом туди-сюди невпинно бігає Леон, хлопчисько, цурпалок Леон, дванадцяти років, охоплений божевіллям, викрадений жахом, з боку в бік плоту бігає, безугавно вигукуючи, немов один неперервний крик, мамо, моя мамо, мамо, моя мамо, мамо моя, Леон, із ласкавим поглядом та оксамитовою шкірою, бігає, як знавіснілий, як пташка в клітці, допоки не згубив себе: у нього розірвалося серце, абощо, у грудях, убивши його так раптово, випятивши йому очі, корчачи його тіло, допоки не кидає його, непорушного, додолу, де його піднімають руки Жілбера (Жілбера, що любив його), притискаючи його до себе (Жілбера, що любив його, а зараз, оплакуючи, цілує безутішно), дивовижне видовище посеред цього пекла: обличчя того старого, що схилився над губами дитячими, дивовижне видовище — бачити ці поцілунки, як я можу їх забути, коли сам бачив їх, ті цілунки, я, без примар, я, несучи на собі смерть, не зазнавши навіть милості розчинитися в якійсь примарі чи солодкому божевіллі, я, що припинив лічити дні, але все одно знаю, що щоночі повертатиметься той звір, він мусить вилазити на волю, той звір жаху, нічна бійня, війна, у якій ми боремося, смерть, яку сіємо навколо себе, щоб не померти, ми, котрі…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, плоть, плоть, що запікається на линвах вітрил, плоть, з якої юшить кров, плоть, людська плоть у моїх руках, у моїх зубах, плоть людей, яких я бачив, які були там, що були живі, а потім повмирали, убиті, пошматовані, ошалілі, плоть рук та ніг, які на моїх очах билися, плоть, відідрана від кісток, плоть, яка мала ім’я і яку зараз я пожираю, божеволіючи від голоду, днями пережовуючи шкіру з наших пасків і клапті сукна, бо нічого більше немає, нічого на цьому хижому плоту, нічого, морська вода та сциклиння, залишене вистигати в жерстяних кухлях, шматки олова, які тримаємо під язиком, щоб не здуріти від спраги, і лайно, що його не сила проковтнути, й мотузки, просякнуті кров’ю та солоною водою, єдина їжа, яка віддає життям, допоки хтось, засліплений голодом, не схиляється над трупом свого друга, плачучи та примовляючи й молячись, не відриває шмат його плоті, а потім, наче звір, тягне його в куток і починає смоктати, потім кусати, потім блювати і знову гризти, люто долаючи огиду, щоб видерти в смерті останній шлях навпростець до життя, хижу стежину, на яку, проте, ми звертаємо поволі один за одним, усі як один, тепер ставши подібними до тварюк і шакалів, онімілі, кожен нарешті заткнувши собі пельку шматком плоті з різким смородом на зубах, руки замащені кров’ю, на череві — тьмяний укус, запах смерті, пліснява, шкіра, плоть, що розкладаються, плоть, що рветься, з якої крапає вода та сироватка, розкриті тіла, немов крики, накриті столи для звірів, тварюк, якими ми є, цілковитий кінець, жахлива капітуляція, сороміцький програш, бридка поразка, блюзнірська катастрофа, і саме посеред усього цього я — я підводжу очі — я — підводжу очі — очі — саме посеред усього цього я підводжу очі й бачу — я — бачу його: море. Уперше за багато-багато діб я його бачу по-справжньому. І чую його страхітливий голос, і сильний-сильний запах, і всередині його нестримний танок, нескінченну хвилю. Зникає все, залишається тільки воно, переді мною, на мені. Одкровення. Спав покров болю та страху, що огорнув мою душу, розплітаються тенета неслави, жорстокості, жахіть, що вкрали мої очі, розчиняється тінь смерті, що поглинула мій розум, і в несподіванім світлі непередбачуваного прозріння я нарешті бачу, і відчуваю, і розумію. Море. Що видавалося простим глядачем, мовчазним змовником. Здавалось обрамленням, сценарієм, тлом декорацій. А зараз, споглядаючи його, я розумію: море було всім. Воно було з найпершої хвилини всім. Бачу, як воно витанцьовує навколо мене, пишне в крижанім світлі, неозорий дивовижний монстр. Воно було в руках тих, хто вбивав, і в убитих, що помирали, було воно в спразі й у голоді, в агонії було воно, у боягузтві й у божевіллі, було воно в ненависті й у відчаї, було воно жалем і зреченням, воно є цією кров’ю та цією плоттю, воно є цим жахом і цим блиском. Немає плоту, немає людей, немає слів, почуттів, жестів, нічого. Немає винних і невинуватих, проклятих і спасенних. Є лише море. Кожна річ перетворилася на море. Ми, покинуті землею, перетворилися на морське черево, а морське черево — на нас, і в нас дихає й живе. Я бачу, як воно танцює у своїй блискучій накидці через утіху для своїх невидимих очей, і нарешті знаю, що це не людська поразка, позаяк це тільки тріумф моря, усе навколо є його славою, отже, отже, хай славиться, ОСАННА, ОСАННА, ОСАННА ЙОМУ, морю-океану, що могутніше за будь-яку міць і дивовижніше за будь-яке диво, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ — хазяїнові та слузі, жертві й катові, ОСАННА, перед Ним земля схиляється, облизуючи пахучими вустами край його накидки, СВЯТЕ, СВЯТЕ, СВЯТЕ, утроба для кожного немовляти й черево для кожного померлого, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ, прихисток для кожної долі й серце, що б’ється, початок і кінець, обрій та схід, володар безвісті, знавець усього, хай буде ЙОМУ ОСАННА ТА СЛАВА, господареві часу й володареві ночей, єдиному й неповторному, ОСАННА, бо йому належить обрій, запаморочливе його лоно, глибоке й бездонне, СЛАВА, СЛАВА, СЛАВА, у небесній височині, бо немає такого неба, яке б у морі не відбивалося, як у дзеркалі, й не губилося, та немає такого суходолу, який би Йому не скорився, Йому, непереможному, судженому подружжю місяця, суворому батькові лагідних припливів, перед Ним скоряється все людство, вихваляючи піснею ОСАННИ та СЛАВИ, позаяк море в середині нього, у ньому зростає, а люди в ньому живуть і вмирають, а Воно для них є таємницею й метою, істиною та карою, спасінням і єдиним шляхом у вічність, і так, і так буде довічно, аж до скону віків, що стане кінцем для моря, якщо море стане скінченним, Воно, Святе, Неповторне, Єдине, Море-Океан, хай буде йому ОСАННА І СЛАВА аж до скону віків. АМІНЬ.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Найперше

Найперше — це моє ім’я,

найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч, що спадає,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, десяте — це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває. Його звати Тома. З-поміж них усіх він був найсильнішим. Бо був найхитрішим. Ми не змогли вбити його. Першої ночі Льорьо спробував. І Корреар спробував. Та в цього чоловіка сім життів. Навколо нього всі його товариші повмирали. Нас на плоту лишилося п’ятнадцятеро. Укупі з ним. Він довго сидів у найвіддаленішому від нас кутку. А відтак почав поволі повзти, наближаючись до нас. Кожен рух — це неймовірне зусилля, я це чудово знаю, бо не рухаюся ще з минулої ночі, і тут я вирішив померти. Кожне слово — жорстоке зусилля, а кожен порух — неймовірно важкий. Але він невпинно підповзає. За паском стирчить ніж. І він повзе по мене. Я знаю.

Хтозна, скільки часу спливло. Немає більше ні дня, ані ночі, лише нестерпна тиша. Ми на дрейфовому цвинтарі. Я розплющив очі, а він уже тут. Не знаю, жахіття він чи ява. Може, він просто божевілля, нарешті, божевілля, яке прийшло забрати мене. Проте якщо це божевілля, то воно зранює, у ньому немає нічого солодкого. Хочу, щоб він зробив хоч щось, той чоловік. Але він і далі на мене дивиться. Він міг би зробити лише крок і вже б накинувся на мене. Я ж беззбройний, а в нього є ніж. Я більше не маю сил, нічого не маю. А в його очах спокій та сила, як у звіра, що полює. Неймовірно, що він іще спроможний ненавидіти тут, у цій мерзенній дрейфувальній в’язниці, де тепер є лише смерть. Неймовірно, що він ще здатен пам’ятати. Якби я тільки спромігся заговорити, якби в мені лишилася ще бодай крапля життя, я б сказав те, що мушу, що немає жалю, немає вини в цьому пеклі й що тут немає ні мене, ані його, а тільки море-океан. Я б сказав йому не дивитися на мене більше й убити. Благаю. Однак у мене немає сили заговорити. А він не зрушує з місця й не відводить погляду з моїх очей. І не вбиває мене. Чи колись закінчиться це все?

Панує жаска тиша на плоту й навкруги. Ніхто більше не стогне. Мертві повмирали, а живі чекають — і квит. Жодних молитов, жодних зойків, нічого. Море танцює, але повільно, ніби пошепки прощаючись. Я більше не відчуваю ні голоду, ні спраги, ані болю. Усе обернулося на безмежну втому. Розплющую очі. А чоловік досі на місці. Заплющуюсь. Убий мене, Тома, або дай мені померти з миром. Ти вже помсти вся. Забирайся геть. Він відвертає погляд у море. Я став нічім. Чужою стала моя душа, і життя моє вже не моє, не кради в мене цим поглядом смерті.

Море танцює, але повільно.

Жодних молитов, жодних стогонів, анічогісінько.

Море танцює, але повільно.

Чи він спостерігатиме, як я вмираю?

Мене звати Тома. А це розповідь про безчестя. Я записую її зараз у голові, зуживаючи останні сили, не зводячи очей із чоловіка, який ніколи не здобуде мого прощення. Смерть, він прочитає її.

«Альянс» був великим і потужним кораблем. Море б його ніколи не здолало. Щоб побудувати такий корабель, потрібно три тисячі дубів. Плавучий ліс. А щоб згубити його, вистачило людського глупства. Капітан Шомаре звірявся з мапами, вимірював максимальну глибину моря. Проте не вмів читати море. Не вмів читати його барв. «Альянс» опинився біля узбережжя острова Арген, і ніхто не знав, як його спинити. Дивна троща: з нутрощів судна почулося щось на кшталт глухого стогону, а потім корабель завмер, трохи накренившись на бік. Непорушно. Навіки. Я бачив, як дивовижні кораблі змагаються з лютими бурями, й бачив, як деякі з них здавалися та зникали у хвилях заввишки з замки. Як на дуелі. Прекрасно. Утім, «Альянс» боротися змоги не мав. Мовчазний кінець. А навколо неозоре море, майже штиль. Ворог у ньому був усередині, не ззовні. А проти такого ворога вся його міць — даремна. Я бачив чимало життів, які зазнають трощі в такий самий спосіб. Але щоб кораблі — ніколи.

Судно почало потріскувати. Вирішили лишити «Альянс» самому собі на поталу, тож спорудили той пліт. Від нього тхнуло смертю ще до того, як його спустили на воду. Люди це відчули й згуртувалися навколо шлюпок, прагнучи врятуватися від тієї пастки. Довелося наставляти на них рушниці, щоб змусити зійти на пліт. Командувач пообіцяв, присягаючись, що не покине їх, що шлюпки тягтимуть пліт на буксирі й що жодної небезпеки немає. Зрештою, вони юрбилися, як худоба, у тому човнику без бортів, кіля та стерна. І я серед них. Решта були солдати й моряки. Кілька пасажирів із нами. А ще чотири офіцери, картограф, лікар на ймення Савіньї, вони розмістилися посередині плоту поряд із провіантом, незначними запасами, які не загубилися в морі в метушні під час пересадки. Вони стояли на скрині. А ми всі оточили їх, стоячи по коліна у воді, бо пліт занурювався у воду під нашою вагою. Я б мав про все здогадатися ще тієї миті.

Про ті миттєвості в мене лишився тільки образ. Шмальц. Шмальц, губернатор, який іменем короля мав захопити нові колонії. Його опускали вниз із правого борту, поки він сидів у своєму кріслі. Оксамитовому кріслі, оздобленому позолотою, на якому він незворушно сидів. Разом із кріслом його опускали вниз, наче якусь суцільну статую. Ми на тому плоті, хоч досі були пришвартовані до «Альянсу», уже боролися з морем та страхом. А він спускався там, немов висячи в повітрі, у свою шлюпку, ефірний, мов янголи, що спускаються зі стелі у виставах міських театрів. Колихався він у своєму кріслі, як маятник. А мені тоді спало на думку: гойдається, наче повішений від надвечірнього вітерцю.

Не знаю, у яку саме мить нас покинули. Я силкувався встояти на ногах, не відпускаючи від себе Терезу далеко. А потім почув крики та постріли. Підвів очі. І під десятком голів, що гойдалися на хвилях, і десятками рук, які розтинали повітря, побачив море та шлюпки, що віддаляються, а між ними й нами — безвість. Дивився — і не йняв віри. Знав, що вони не повернуться. Нас віддали на поталу випадковості. Лише талан міг стати нам порятунком. Але переможеним ніколи не таланить.

Тереза — дівчинка. Не знаю, скільки рочків вона мала насправді. Проте здавалась юною. Коли в Рошфорі я працював у порту, вона обминала мене, несучи кошики з рибою й дивлячись на мене. Отак дивилася на мене, поки я в неї не закохався. Вона була єдиним, що я мав на тій землі. Моє життя, хай чого воно було варте, і вона. Коли я записався в експедицію, яка рушала завойовувати нові колонії, мені пощастило домовитись, щоб її взяли працювати маркітанткою[4]. Отож ми вирушили, сівши на борт «Альянсу». Усе здавалося грою. Як добре поміркувати, то протягом перших днів усе видавалося грою. Якщо я знаюся на тому, що значить бути щасливими, то тими ночами ми були щасливі. А коли я опинився з-поміж тих, хто мусив зійти на пліт, Тереза захотіла поплисти зі мною. Вона могла б пливти в шлюпці, але схотіла приєднатися до мене. Я сказав їй, щоб не робила дурниць, що ми знайдемо одне одного на суходолі, що їй немає чого боятися. Та вона не хотіла мене слухати. Там були великі й кремезні дядьки завбільшки зі скелю, які скиглили, благаючи дати їм місце на тих чортових шлюпках, зістрибуючи з плоту, наражаючись на смерть, аби втекти звідти. Вона зійшла на плот, не сказавши ані слова, приховуючи увесь той страх, що був у ній. Часом жінки наважуються на вчинки, від яких у нас пересихає горло. Можеш усе життя пробувати це повторити, але не спроможешся на таку саму легкість, на яку вони часом здатні. Ця легкість у них усередині. Усередині.

Перші повмирали вночі, їх скинуло з плоту хвилями, що омивали пліт. У темряві було чутно, як поволі вдалині стихають їхні крики. На світанку бракувало з десяток людей. Хтось лежав, придушений між дошками плоту, потоптаний рештою. Четверо офіцерів, а також Корреар, картограф, та Савіньї, лікар, узяли ситуацію у свої руки. Вони були озброєні. Вони порядкували провіантом. Люди їм довіряли. Льорьо, один із офіцерів, виголосив іще й добру промову, наказав підняти вітрило, пообіцявши, що доправить нас до берега і там ми переслідуватимемо наших зрадників, не спиняючись, допоки не втамуємо жагу помсти. Саме так і сказав: допоки не втамуємо жагу помсти. Ніби він і не офіцер був зовсім. Ніби був одним із нас. Почувши такі слова, люди розпалилися. Ми справді повірили, що все буде саме так. Треба було лише вистояти й не боятися. Море заспокоїлося. Легкий вітерець надимав наше вітрило удачі. Кожному з нас буде по порції пити й їсти. Тереза мовила до мене: «У нас усе вийде». І я відповів: «Так».

Надвечір офіцери, не сказавши ні слова, викотили зі скрині одну бочку з вином, і вона покотилася поміж нас. І пальцем не ворухнули, коли дехто накинувся на неї, відкоркував та почав пити. Люди підбігли до бочки, навколо панував гармидер, усі прагнули напитися вина, а я нічого не міг збагнути. Так і стояв нерухомо, тримаючи Терезу коло себе. Щось дивне було у всьому цьому. Відтак почувся лемент й удари сокири, якою хтось намагався розрубати мотузки, якими був зв’язаний пліт. То ніби був знак. Раптом розпочався дикий бій. Стояла пітьма, лише раз по раз визирав місяць із-за хмар. Я чув, як стріляють із рушниць, і на примар були схожі несподівані проблиски світла, чоловіки, які кидалися один на одного, трупи, шаблі, що били наосліп. Ґвалт, люті крики й стогони. У мене був тільки ніж: той самий, який я зараз зажену в серце цьому чоловікові, котрому бракує вже сили, щоб утекти. І я встромив ножа, але не знав, хто ворог мій, я не хотів убивати, я не розумів. А потім знову вийшов місяць, і я побачив: неозброєний чоловік притулявся до Савіньї, лікаря, викрикуючи «пощади, пощади, пощади», він так і кричав, коли перший удар шаблюки ввігнався йому в черево, потім другий, третій… Я бачив, як він важко звалився на землю. І бачив обличчя Савіньї. І збагнув. Хто мій ворог. І що мій ворог переміг.

А коли день повернувся хижим світанком, на плоту лежали десятки трупів, страхітливо понівечені, повсюди — люди в агонії. А навколо скрині близько тридцяти чоловіків стерегли провіант. Очі офіцерів ніби сповнилися ейфорійною впевненістю. Вони ходили по плоту з наготовленими шаблями, заспокоюючи живих і скидаючи у воду вмирущих. Ніхто не смів і слова промовити. Жах та розгубленість через цю сповнену ненависті ніч позбавляли мови й спаралізовували всіх. Ніхто ще не збагнув, що трапилось насправді. А я спостерігав за всім і міркував: якщо так триватиме, наше становище безнадійне. Найстаршого офіцера звали Дюпон. Проминув мене у своєму білому мундирі, заюшеному кров’ю, бурмочучи щось про солдатські обов’язки й не розчув, що ще. У руках тримав пістолет, у піхвах — шаблю. На мить він повернувся до мене спиною. Я знав, що іншої нагоди мені не випаде. Навіть не встигнувши закричати, він опинився знерухомлений долі з ножем біля горла. Чоловіки, що стояли на скрині, машинально націлили на нас рушниці. Вони б вистрелили, але Савіньї гукнув, щоб не стріляли. І тоді в тиші заговорив я, притуливши ножа до горла Дюпонові. Сказавши так: нас убивають одного за одним. І не спиняться, поки не зостануться лише вони. Цієї ночі вас споїли. А наступної ночі ні виправдання, ані допомога їм не знадобляться. Вони озброєні, а нас лишилось обмаль. У темряві зроблять те, що їм заманеться. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але буде саме так. Для всіх провіанту бракує, і вони про це знають. Вони не залишать серед живих і на одну людину більше, ніж їм треба. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але моя правда.

Чоловіки навколо мене ніби отетеріли. Голод, спрага, нічний бій і море, що без угаву танцює… Вони намагалися міркувати, силкувалися зрозуміти. Важко уявити, що, загубившись у морі, борючись зі смертю, дізнаєшся про ще одного ворога, ще підступнішого — людей, достоту таких самих, як ти. Які проти тебе. Було щось безглузде в усьому цьому. Одначе такою була правда. Один по одному вони обступили мене. Савіньї кричав, погрожуючи й наказуючи. Та його ніхто не слухав. Хай якою дурістю вона була, але на тому загубленому в морі плоту починалася війна. Ми передали Дюпона живим в обмін на дещицю провізії та зброї. Потім усі ми скупчилися в одному з кутків плоту. І чекали, поки спуститься ніч. Я пригортав до себе Терезу. А вона все торочила: мені не страшно, мені не страшно, не страшно.

Ту ніч, як і всі наступні, я пригадувати не хочу. Ретельна, розрахована бійня. Що більше спливало часу, то менше нас мало лишитися, щоб вижити. І вони методично вбивали. Щось у тій зумисній ясності, у тому безжальному розумові мене заворожувало. Для цього потрібен винятковий розум, щоб не потонути в тому відчаї, нитка логіки в тому винищенні. В очах цього чоловіка, у які я зараз зазираю, немов уві сні, я побачив тисячу разів, ненавидячи й захоплюючись, докази жаскої геніальності.

Ми намагалися захиститися. Проте не мали змоги. Слабкі можуть лише втікати. А з плоту, загубленого в морі, не втечеш. Удень ми долали голод, розпач, шал. А потім спадала ніч, і знов розпалювалася війна, чимраз утомленіша, виснажливіша, рухи в якій чимраз уповільнювалися, у якій билися знесилені мисливці та звірі в агонії. А на світанку чергові трупи живили надії живих та їхній мерзенний план порятунку. Не знаю, скільки так тривало. Та все мало закінчитися хоч якось рано чи пізно. І скінчилося. Закінчилася вода, вино й дещиця провіанту, що ще лишалася. Жоден корабель не прийшов рятувати нас. Час для розрахунків вичерпався. Уже не було заради чого вбивати одне одного. Я бачив, як двоє офіцерів кинули у воду зброю, а відтак багато годин поспіль обмивалися, неначе знавіснілі, у морі. Хотіли вмерти невинними. Ось що лишилося від їхніх амбіцій і розуму. Все марно. Та різанина, їхнє безчестя й наша злість. Усе абсолютно даремне. Немає ані розуму, ані хоробрості, які можуть змінити долю. Пригадую, як шукав поглядом обличчя Савіньї. І врешті побачив обличчя переможеного. Тепер я знаю, що навіть на волосині від смерті людські обличчя оманливі.

Тієї ночі мене розбудив шум, розплющивши очі в непевнім місячнім сяйві, я помітив людську постать, що стояла переді мною. Машинально добувши ножа, націлив його на чоловіка. Чоловік спинився. Я не міг збагнути, чи це марення, чи жахіття абощо. Я мусив не стуляти очей. Без руху лежав. Кілька секунд, хвилин, не знаю. А потім чоловік повернувся до мене обличчям. І я побачив дві речі. Це було обличчя Савіньї, і, розтинаючи повітря, на мене падала шабля. Лиш одна мить. Я не знав, чи то марення, чи то жахіття абощо. Я не відчував болю, нічого не відчував. На мені не було крові. Чоловік вистрілив. А я остовпів. Лише за мить, трохи обернувшись, побачив: Тереза лежала поруч мене, з роз’ятреною раною на грудях і розгубленими очима, що дивилися на мене, сповнені подиву. Ні. Бути такого не може. Ні. Тепер, коли все закінчилося. Чому? Мабуть, це сон, жахіття, він не міг цього зробити. Ні. Не зараз. Чому зараз?

— Серце моє, прощавай.

— О, ні, ні, ні!

— Прощавай.

— Ти не помреш, присягаюся.

— Прощавай.

— Благаю, не вмирай…

— Відпусти мене.

— Ти не помреш.

— Відпусти мене.

— Ми врятуємося, повір мені.

— Серце моє…

— Не помирай…

— Кохання моє.

— Не вмирай. Не вмирай. Не вмирай!

Страшенно голосним здавався шум моря. Таким гучним я його ніколи не чув. Узявши Терезу на руки, я відтяг її до самого краю плоту. Спустив її поволі у воду. Я не хотів, щоб вона лишилася в цьому пеклі. І якщо не було і клаптика суходолу, щоб берегти її спокій, хай забере її до себе морська глибочінь. Безкраїй сад мерців, без хрестів і меж. Вона сковзнула в море, як хвиля, лише прекрасніша за решту хвиль.

Я гадки не маю. Важко все це збагнути. Якби в мене попереду було життя, я б, може, гортав дні, розповідаючи цю історію без угаву, тисячу разів, допоки б одного дня все не збагнув. Але переді мною — лише чоловік, який чекає, поки я заколю його. І море, море, море.

Єдиною людиною, яка насправді мене дечого навчила, був стариган на ім’я Даррел, він завжди казав, що є три різновиди людей: ті, хто живуть біля моря, ті, що кидаються в море, і ті, які спромоглися повернутися з моря живими. І додавав: побачиш, як здивуєшся, дізнавшись, котрі з них найщасливіші. Тоді я був іще хлопчаком. Узимку бачив, як кораблі витягують на суходіл, піднімаючи величезними дерев’яними вішалками: корпус у повітрі, а ніс розтинає пісок, як жалюгідний ніж. І я міркував: я ніколи не залишуся тут. Я хочу в глиб моря. Бо якщо у світі є істина, то вона там. І зараз я там, у глибокому лоні моря. Я досі живий, бо безжально вбив, бо їм плоть, яку віддер із кісток моїх побратимів, бо пив їхню кров. Я бачив безліч речей, які з морського берега невидимі. Я бачив, що таке справжня жага й що таке страх. Я бачив, як щезають чоловіки, перетворюючись на дітей. А потім перетворювалися ще раз — на хижих звірів. Я бачив найдивовижніші сни та слухав найпрекрасніші оповідання в моєму житті, що їх розповідали мені пересічні люди за мить до того, як кинутися в море, зникаючи на віки. Я читав у небі знаки, про які гадки не мав, і споглядав обрії на власні очі, котрих, як гадав, у мене немає. Що таке ненависть насправді, я збагнув на цих залитих кров’ю дошках, коли морська вода омиває рани, а вони через те розкладаються. І що таке жаль, я збагнув, побачивши, як наші руки, що несли смерть, годинами гладили по голові товариша, що все ніяк не міг померти. Я бачив жорстокість у жаских штурханах, якими скидали в море, я бачив ніжність в очах Жілбера, що цілував свого маленького Леона, я бачив розум у жестах, якими Савіньї вишивав своє побоїще, я бачив божевілля в тих двох чоловіків, що якось уранці, розправивши крила, полетіли геть, у небо. Якби мені випало прожити ще тисячу років, кохання стало б легким тілом Терези в моїх руках за мить до того, як спуститись у хвилі. А долею стало б ім’я цього моря-океану, нескінченного та прекрасного. Я мав рацію там, на березі, протягом тих зим, вірячи, що в морі є істина. Мені знадобилося багато років, щоб зійти в саму глибочінь морського черева: але те, що шукав, я знайшов. Пізнав справжнє. Навіть ту річ, із-поміж усіх яка є найбільш нестерпно й жорстоко справдешньою. Справжнє дзеркало — це море. Тут, у морському череві, я побачив себе. Справді, побачив.

Не знаю. Якби в мене попереду було життя, — хоча я зараз умираю, — я б прожив його, розповідаючи цю історію, безкінечно, тисячу разів, щоб збагнути, що означає: істина поступається лише жаху, і чому для того, щоб осягнути її, треба потрапити в таке пекло, а щоб побачити її, ми мусили знищити одне одного, а щоб мати її, нам довелось обернутися на хижих звірів, щоб витягти її з лігва, мусимо розірватися від болю. А щоб бути справжніми, мусимо померти. Чому? Чому все стає істинним лише тоді, коли гризе відчай? Хто розвернув світ так, що істина повинна ховатися на темному боці, а сороміцьке болото відринутої людяності — це єдина огидна земля, на якій зростає та єдина річ, що не є брехнею? І зрештою: що це за істина така, від якої тхне мертвечиною, що зростає в крові й живиться болем, живе там, де людина принижується, та тріумфує там, де людина гниє? Ця істина, вона чия? Це істина для нас?. Там, на березі, протягом тих зим я уявляв спокійну істину, що була домом, була полегшенням, милістю й ніжністю. Це була істина, зроблена для нас. Вона чекала на нас, вона схилиться над нами, як знову віднайдена мати. Однак тут, у черві моря, я бачив, як істина гніздиться, уїдлива й досконала; те, що я побачив, — хижий птах, у польоті величнім, жорстокий птах. Я не знаю. Я не про таке мріяв, узимку марячи істиною.

Даррел був одним із тих, хто повернувся живим. Хто бачив морське черево, був тут, але повернувся. Це людина, яку небо любить, — так казали про нього люди. Він пережив дві корабельні трощі й, за чутками, після другої подолав більше як три тисячі миль на нікчемному човнику, щоб дістатися землі. День при дневі в морськім череві. А відтак повернувся. Тому люди його називали Даррел-мудрець. Даррел бачив, Даррел знає. Я цілими днями слухав його розповіді, але про морське черево він мені ніколи нічого не оповідав. Не хотів про нього говорити. Йому навіть не подобалося, що люди вважають його розумним та мудрим. Найбільше терпіти не міг, коли хтось розповідав про нього, що він урятувався. Чути не міг цього слова: врятувався. Опустивши голову, примружував очі так, що годі забути. Дивлячись на нього в таку мить, я ніяк не міг дібрати назви тому, що бачив на його обличчі й що, я знав, було його таємницею. Тисячу разів я ледь торкався цієї назви. Тут, на цьому плоту, у череві моря, я знайшов цю назву. І тепер знаю, що Даррел був людиною розумною й мудрою. Людиною, яка побачила. Та, передовсім, углибині кожної миті свого життя він був людиною безутішною. Цього мене навчило морське черево. Той, хто побачив істину, навіки залишиться безутішним. А насправді, врятованим є тільки той, хто ніколи не наражався на небезпеку. Можливо, покажеться якийсь човен зараз на обрії й примчить крізь ці хвилі просто сюди, діставшись на мить раніше за смерть, і забере нас звідси, і поверне нас додому, живими, живими, але не це, насправді, може врятувати. Бо навіть опинившись на будь-якій землі, ми більше ніколи не будемо врятованими. А те, що ми побачили, стоятиме в нас перед очима, те, що ми накоїли, зостанеться на наших руках, а те, що почули, не покине наших душ. І навіки ми, пізнавши справдешність речей, до скону ми, поріддя жаху, навіки ми, вишкребки з морського черева, навіки ми, мудрі та розумні, навіки будемо безутішними.

Безутішними.

Безутішними.

На плоту запала мертва тиша. Час від часу Савіньї, розплющивши очі, дивиться на мене. Ми такі близькі до смерті, так глибоко в морському череві, що вже навіть обличчя не здатні обманювати. А на його обличчі правда. Страх, втома й огида. Хтозна, що він читає на моєму обличчі. Він уже так близько, що іноді я чую його запах. Зараз підповзу до нього ближче й своїм ножем розітну йому серце. Яка дивна дуель. Цілими днями на плоту, залишеному на поталу морю, посеред усіх можливих смертей ми й далі намагалися вбивати один одного. Чимраз більш виснажені, чимраз повільніше. А зараз ця остання сутичка здається безкінечною. Проте не буде такою. Присягаюся. Жодна доля не дасть марних надій: хай яка вона всемогутня, вона не нагодиться вчасно, щоб спинити цей двобій. Він не помре перше, ніж його вб’ють. Перше, ніж помру, я вб’ю його. Мені лишається тільки це: легеньке тіло Терези, ніби невитравний відбиток на моїх руках, і потреба, прагнення хоч якої-небудь справедливості. І нехай це море знає, що я матиму її. Нехай будь-яке море розуміє, що я добудуся раніше за нього. І не в його хвилях Савіньї заплатить, а в моїх руках.

На плоту запала мертва тиша. Чути лише, як страшенно гучно гримить море.

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч, що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, десяте — це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває.

Останнє — вітрило.

Біле. На обрії.

Книга третя Пісні повернення

1. Елізвін

На краю землі за крок від бурливого моря відпочивав нерухомо готель «Альмаєр», поринувши в нічний морок, як портрет, запорука любові, що його зберігають у темній шухляді.

Хоч вечеря вже давно закінчилася, усі, не знати чому, забарились у великій вітальні з каміном. Несамовитість моря за вікном заспокоювала душі та плутала думки.

— Я нічого не хочу сказати, але, може, варто…

— Не турбуйтеся, Бартлбуме. Зазвичай готелі не зазнають трощі.

— Зазвичай? Як це зазвичай?

Проте найкумеднішими були діти. Усі скупчилися, приліпившись носами до шибок, навдивовижу мовчазні, споглядали морок надворі: Дуд, що мешкав на підвіконні в номері Бартлбума, Дітц, який обдаровував отця Плюша снами, та Дол, який виглядав кораблі для Плассона.

І Діра. І навіть прекрасна дівчинка, що спала в ліжку Енн Деверіа і якої, коли вона гуляла по готелю, ніхто ніколи не бачив. Усі тут, немов загіпнотизовані невідь-чим, мовчазні та стурбовані.

— Вони як тваринки, повірте. Відчувають небезпеку. Інстинктивно.

— Плассоне, чи не завдали б ви собі клопоту заспокоїти трошки свого друга…

— Кажу вам, дівчинка просто чудова…

— Спробуйте, мадам.

— Зовсім непотрібно, щоб хтось завдавав собі клопоту втихомирювати мене, оскільки я цілком спокійний.

— Спокійний?

— Цілком.

— Елізвін… хіба не прекрасна? Схожа на…

— Отче Плюшу, припиніть постійно витріщатися на жінок.

— Вона не жінка…

— Звісно, що вона — жінка.

— Однак маленька…

— Скажімо, що здоровий глузд підказує мені не втрачати пильності, уважаючи…

— Це не здоровий глузд. Це звичайнісінький страх.

— Неправда.

— Правда.

— Ні.

— Звісно, що правда.

— Звісно, що ні.

— А, пусте. Ви, мабуть, ладні говорити про це годинами. Я йду геть.

— Добраніч, мадам, — мовили всі гуртом.

— Добраніч, — відповіла трохи неуважно Енн Деверіа. Та з крісла не підвелася. Навіть не змінила пози. Отак і сиділа, непорушно. Ніби нічого не трапилося. Справді, дивовижна то була ніч.

Можливо, врешті-решт усі скоряться звичайності цілком пересічної ночі, один за одним піднімуться у свої номери, навіть позасинають, незважаючи на гуркіт бурхливого моря, кожен поринувши у свої марева чи сховавшись у безслівних снах. Можливо, нарешті, ця ніч могла б стати цілком буденною. Але не стала такою.

Першою, відірвавши погляд від шибок, обернувшись несподівано, з вітальні вибігла Діра. Решта дітлахів побігли за нею слідом, не промовивши ані слова. Плассон, пополотнівши, глянув на Бартлбума, який збліднувши, глянув на отця Плюша, який, побілівши, зиркнув на Елізвін, яка, сполотнівши, глянула на Енн Деверіа, яка й далі дивилася перед себе. Та з невідчутним подивом. Повернувшись у вітальню, діти несли в руках ліхтарики. Діра почала запалювати їх один за одним, якось по-дивному несамовито.

— Чи трапилося щось? — увічливо спитав Бартлбум.

— Ось, тримайте, — відповів йому Дуд, простягаючи запалений ліхтарик. — І ви, Плассоне, хутко візьміть теж.

Тепер уже годі було щось збагнути. Кожен сидів із запаленим ліхтариком у руці. Ніхто нічого не пояснював, діти бігали сюди-туди, ніби їх охопила непоясненна тривога. Отець Плюш заворожено дивився на вогник свого ліхтарика. Бартлбум бурмотів якісь ледве чутні склади на знак протесту. Енн Деверіа підвелася з крісла.

Елізвін зауважила, що тремтить. Саме цієї миті великі скляні двері, що виходили на узбережжя, розчинилися настіж. Ніби випущений із катапульти, лютий вітер влетів у вітальню й почав крутитися навколо всього та всіх. Обличчя дітей просвітліло. А Діра крикнула:

— Мерщій… геть!

І вибігла крізь розчинені двері, тримаючи в руках запалений ліхтарик.

— Ходімо… надвір, надвір, геть звідси!

Кричали діти. Та не від страху. Кричали, щоб перекричати грім моря й вітру. Щось схоже на радість — непоясненну радість — дзенькотіло в їхніх голосах.

Бартлбум заціпенів посеред кімнати, цілком спантеличений. Отець Плюш обернувся до Елізвін і зауважив, що її обличчя було разюче блідим. Мадам Деверіа не сказала ні слова, але, схопивши свій ліхтарик, пішла за Дірою. Плассон побіг за нею слідом.

— Елізвін, тобі краще лишитися тут…

— Ні.

— Елізвін, послухай мене…

Бартлбум, машинально схопивши плащ, вибіг, мурмочучи щось сам до себе.

— Елізвін…

— Ходімо.

— Ні, послухай мене… я зовсім не впевнений, що ти…

Назад повернулася дівчинка — красуня — і мовчки схопила за руку Елізвін, усміхаючись до неї.

— А я впевнена, отче Плюшу.

У неї тремтів голос. Але тремтів, сповнений сили й бажання. А не страху.

Готель «Альмаєр» залишився за спинами: двері гепали на вітру, а вогники в темряві поволі зменшувалися. Немов шматки лави, що бризками розліталися з жаровні, берегом бігли десять маленьких ліхтариків, вимальовуючи в нічній пітьмі таємні та кумедні ієрогліфи. Невидиме море гайнувало свій неймовірний гул. Дмухав вітер, перевертаючи догори дригом світ, слова, обличчя, думки. Дивовижний вітер. Це море-океан.

— Наполягаю, щоб мені сказали, куди ми в біса йдемо!

— Що?

— КУДИ МИ В БІСА ЙДЕМО?

— Не опускайте ліхтарика, Бартлбуме!

— Ліхтарик!

— Агов, ми справді маємо аж так бігти?

— Я вже багато років не бігав.

— Років що?

— Дуде, можна, в біса, дізнатися…

— БАГАТО РОКІВ ВЖЕ НЕ БІГАВ.

— Усе гаразд, пане Бартлбуме?

— Дуде, хай тобі грець..

— Елізвін!

— Я тут, тут я.

— Не відходь від мене, Елізвін.

— Я тут.

Дивовижний вітер. Море-океан.

— А знаєте, якої я думки?

— Якої?

— Як на мене, це для кораблів. КОРАБЛІВ.

— Кораблів?

— Таке трапляється в бурю… На березі запалюють вогні для кораблів… щоб вони не випливли на берег…

— Бартлбуме, чи ви чули?

— Га?

— Ви ось-ось станете героєм, Бартлбуме!

— Про що в біса говорить Плассон?

— Що ви незабаром станете героєм!

— Я?

— ПАНЯНКО ДІРО!

— Куди ви подалися?

— Хіба не можна почекати хвильку?

— Знаєте, що роблять острів’яни під час бурі?

— Бігають, як навіжені, туди-сюди по острову, піднявши запалені ліхтарі над головою… щоб кораблі… щоб кораблі, заплутавшись, наскакували на рифи.

— Ви жартуєте.

— Аж ніяк…Є цілі острови, які живуть із того, що знайдуть на розбитих кораблях.

— Ви ж не маєте на увазі, що…

— Потримайте, будь ласка, мій ліхтарик.

— Та зупиніться ви на мить, хай вам чорт!

— Мадам… ваша накидка!

— Облиште її там.

— Ма…

— Облиште, її на бога!

Дивовижний вітер. Море-океан.

— Та що вони роблять?

— Панянко Діро!

— Куди в біса всі біжать?

— Загалом…

— ДУДЕ!

— Біжіть, Бартлбуме.

— Біжу, але куди?

— Загалом, що цим дітям відібрало мову?

— Погляньте туди.

— Це Діра.

— Вона сходить на пагорб.

— Я йду звідси.

— Дуде! Дуде! Треба йти до пагорба!

— Та куди ж він?

— Господи, нічого вже не зрозуміло.

— Вище підніміть ліхтарик і біжіть, отче Плюшу.

— Я більше й кроку не ступлю, якщо…

— Але чому всі мовчать?

— Мені зовсім не подобається, як вони дивляться.

— А що вам не до вподоби?

— Очі. ЇХНІ ОЧІ!

— Плассон, де подівся Плассон?

— Я йду з Долом.

— Проте…

— ЛІХТАРИК… ЗГАС МІЙ ЛІХТАРИК!

— Мадам Деверіа, де ви йдете?

— Власне, я хочу знати, я рятую корабель чи топлю його!

— Елізвін! Мій ліхтарик! Він згас!

— Плассоне, що сказала Діра?

— Туди, туди…

— Мій ліхтарик…

— МАДАМ!

— Вона вас уже не чує, Бартлбуме.

— Хіба таке може бути…

— Елізвін! Де поділася Елізвін? Мій ліхтарик…

— Отче Плюшу, підійдіть сюди.

— У мене згас ліхтарик.

— До біса, я йду сюди.

— Підійдіть, я запалю його.

— Святий Боже, Елізвін… чи ви бачили її?

— Вона, мабуть, пішла з мадам Деверіа.

— Але ж вона була тут, була тут.

— Тримайте цей ліхтарик рівно.

— Елізвін…

— Дітце, ти бачив Елізвін?

— ДІТЦЕ! ДІТЦЕ! Та що в дідька трапилося з цими дітьми?

— Ось… ваш ліхтарик…

— Я вже нічого не збагну.

— Ну ж бо, ходімо.

— Я маю знайти Елізвін…

— Ходімо, отче Плюшу, ми пасемо задніх.

— Елізвін…Елізвін! Святий Боже, де ж ти пропала… Елізвін!

— Отче Плюшу, припиніть, знайдемо її…

— Елізвін! Елізвін! Елізвін, благаю…

Непорушно, тримаючи згаслий ліхтарик у руці, Елізвін чула своє ім’я, яке долинало здалеку, змішуючись із вітром та шумом моря. У пітьмі, що простягалася перед нею, бачила, як перехрещуються маленькі вогники з десятка ліхтариків, що загубились у своїй мандрівці на краю бурі. Не було в її голові ні неспокою, ані страху. Розгорнулося в усіх подробицях несподівано в душі її тихе озеро. І промовляло воно знайомим голосом.

Повернувшись, вона повільно рушила тією дорогою, якою прийшла. Для неї не існувало вже ні вітру, ні ночі, ані моря. Ішла й знала, куди йти. Та й по всьому. Дивовижне відчуття. Відколи доля нарешті відкривається, стає добре помітною стежиною, слідом, який ні з чим не сплутаєш, чітким напрямком. Безкінечний час наближення. Об’єднання. Якщо йому заманеться, ніколи не скінчиться. Рух, що ним віддаються на ласку долі. Щира емоція. Немає більше ні дилем, ані обману. Знати де. І дістатися її. Хай якою вона є, ця доля.

Вона крокувала вперед, і була то найприємніша річ, яку вона колись робила в житті.

Побачила, що готель «Альмаєр» уже близько. Його вогні. Проминула узбережжя, стала на порозі, зайшла, зачинила за собою двері, крізь які разом із рештою не знати як давно вибігла, ще тоді нічого не відаючи.

Тиша.

По дерев’яній долівці, крок за кроком. Під ногами риплять піщинки. У кутку, долі, лежала накидка, що впала на Плассона в метушні, коли всі вибігали. На подушках, у кріслі, слід тіла мадам Деверіа, мов вона щойно підвелася з крісла. А посеред кімнати, випроставшись, незрушний Адамс. І він дивиться на неї.

Крок за кроком, поки до нього не підійшла. І мовила:

— Ти ж мене не скривдиш, так?

Він її не скривдить, правда?

— Не скривджу.

Не скривджу.

Тоді

Елізвін,

охопивши

руками

обличчя

цього чоловіка,

поцілувала його.

На землях барона Кервола ніколи б не перестали переповідати цю історію. Якби її знали. Ніколи б не перестали. Кожен по-своєму, але всі б без упину розповідали про цю пару й про цілу ніч, яку вони провели разом, повертаючи одне одного до життя губами, руками — дівчинка, яка нічого в житті не бачила, й чоловік, який бачив забагато, — одні на одних — кожен сантиметр шкіри як мандрівка першовідкривача, повернення додому — в Адамсові вуста, щоб відчути аромат світу, по грудях Елізвін, щоб його забути, — в утробу збентеженої ночі, чорної й буремної, пінна лава в мороці, хвилі, як кучугури, що обвалюються, ґвалт, дзвінкі пориви вітру, несамовито гучні та стрімкі, які кидаються на морську поверхню, у нерви світу, море-океан, текучий, схвильований велетень — зітхання, зітхання в горлі Елізвін — летючий оксамит — зітхання на кожному новому кроці в новому світі, переходячи через небачені донині гори й озера з неймовірними обрисами — на животі Адамса біле тіло тієї дівчинки, що заколисує німу музику, — чи хтось би їй колись розповів, що, цілуючи очі чоловіка, можна бачити так далеко, а пестячи ноги дівочі, можна так стрімко бігти й утекти — від усього втекти — бачити далеко — вони прийшли з двох найвіддаленіших країв світу — ось що дивовижно, збагніть тільки, що вони б ніколи не торкнулись одне одного, не перетнувши від кінця до краю весь усесвіт, а натомість не мусили навіть шукати одне одного, і це — неймовірно, а найважче було тільки впізнати одне одного, упізнати одне одного, миттєва річ, єдиний перший погляд — і вони вже зрозуміли, ось у чому чудасія; це все невпинно б переповідали завжди в землях Керволових, бо ніхто й ніколи не спроможний забути, що ми ніколи не буваємо занадто далеко, щоб знайти одне одного, ніколи — занадто далекими, щоб знайти одне одного, як оці двоє, далекі одне від одного більшою мірою за будь-кого, а зараз — Елізвін кричить через ріки оповідок, що рвуться їй удушу, а Адамс плаче, відчуваючи, як ті оповідки витікають із нього до останку, нарешті закінчившись; може, світ — це рана, і хтось зшиває її цими двома тілами, що переплітаються, — це навіть не кохання, ось що дивовижно, це руки та шкіра, вуста, подив, природжіння, пахощі, можливо, сум, навіть сум, бажання, але, розповідаючи про це, ніколи не вживатимуть слова «кохання»; тисячі слів уживатимуть, замовчуючи одне — «кохання», — усе мовчить навколо, коли раптом Елізвін відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й думає: помру. Відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й, бачте, не помирає.

— Послухай, Елізвін…

— Ні, мовчи…

— Послухай.

— Ні.

— Те, що трапиться тут, буде жахіттям і…

— Поцілуй мене… вже благословляється на світ… вони, мабуть, повертаються…

— Послухай мене…

— Нічого не кажи, благаю.

— Елізвін…

Як це робиться? Як сказати такій жінці те, що маєш сказати їй, у її обіймах, відчуваючи її шкіру, шкіру, не можна ж говорити про смерть із нею, як про це сказати такій дівчинці про те, що вона вже знає, але їй все одно треба почути ці слова, одне за одним, може, вони вже тобі відомі, але маєш вислухати, раніше чи пізніше, хтось має їх промовити, а ти — вислухати, вона, вислухати, ця дівчинка, яка говорить:

— Маєш такі очі, яких я в тебе ніколи не бачила.

А потім:

— Якби ти тільки захотів, ти б міг урятуватися.

Як ти їй про це скажеш, такій жінці, що ти хотів би врятуватися, а ще більше хотів би врятувати і її разом із собою і тільки те й робити, що її рятувати, і себе рятувати, ціле життя, але не можна, бо в кожного попереду своя мандрівка, а в жіночих обіймах врешті збиваєшся на манівці, які й сам збагнути не можеш, і слушної миті не здатен їй розповісти, не добереш слів, щоб розповісти, слушних слів, там, між поцілунків й на шкірі, годящих слів, немає таких у тебе, доведеться шукати їх у тому, чим ти є, і в тому, що ти відчув, але не знаходиш таких, бо в них завжди неправильна музика, саме музики їм бракує, так, поміж поцілунками й на шкірі це питання музики. Тому щось таки кажеш, якусь нісенітницю.

— Елізвін, я вже ніколи не врятуюся.

Як йому про це сказати, такому чоловікові, що зараз я хочу тебе дечого навчити, що, приголублена тобою, хочу, щоб ти збагнув: доля — це не кайдани, це політ, і якщо насправді досі прагнеш жити, жити можна, і якщо, дійсно, жадаєш мене, можна віднайти тисячі таких ночей, як оця, замість тієї єдиної, жаскої, якій ти йдеш назустріч лише тому, що вона тебе чекає, ця жаска ніч, закликаючи тебе до себе вже багато років. Як йому про це сказати, такому чоловікові, що стати вбивцею — марно, як марними будуть кров і біль, це лише спосіб стрімголов бігти до кінця, коли час та світ, аби нічого не скінчилося, тут і зараз чекають на нас, кличуть нас, якби ми тільки вміли слухати їх, якби він насправді зміг по-справжньому спухати мене. Як про це сказати такому чоловікові, що він втрачає тебе?

— Я поїду…

— …

— Я не хочу тут бути… я поїду геть.

— …

— Я не хочу чути той крик, хочу бути далеко.

— …

— Я не хочу його чути.

З музикою важко, ось у чім правда, саме музику важко знайти, щоб сказати собі про це, у цю мить, так близько, музика та жести, щоб потамувати біль, коли вже нічого не вдієш, слушну музику, яка б обернулася на танець, так чи інак, і не був розривом той відхід, те вислизання в життя, і далеко від життя, дивний маятник душі, рятівний і вбивчий, було б добре вміти станцювати його, і саме через це коханці, геть усі, шукають цієї музики — у таку мить, усередині слів, у попелі жестів, розуміючи, що якщо наважитися, то лише мовчання годне бути музикою, правильною музикою, безмежне любовне мовчання, галявина прощання й утомлене озеро, яке зрештою крапля за краплею стікає в долоню коротенької мелодії, завченої на віки вічні, щоб наспівувати тихо-тихесенько:

— Прощавай, Елізвін.

Нікчемна мелодія.

— Прощавай, Тома.

Елізвін підводиться, вислизнувши з-під накидки. Оголене дівоче тіло, убране лише в теплоту ночі, що минула. Збирає речі, підходить до вікна. Світ за вікном ніде не подівся. Можеш зробити що завгодно, але не сумніваєшся, що знайдеш його на своєму місці, як завжди. Важко повірити, але це правда.

Дві голі ніжки дівчинки. Піднімаються по сходах, прямують у кімнату, підходять до вікна, спиняються.

Відпочивають пагорби. Ніби й немає перед ними ніякого моря.

— Завтра поїдемо, отче Плюшу.

— Що?

— Завтра. Поїдемо.

— Але…

— Прошу.

— Елізвін… не можна вирішувати так, ні сіло ні впало… треба спершу написати в Дешенбах… Вони ж там не чекатимуть нас до скону.

— Ми не їдемо в Дашенбах.

— Що значить, не їдемо в Дашенбах?

— Не поїдемо туди.

— Елізвін, не втрачаймо спокою. Ми приїхали аж сюди, щоб ти зцілилася, а для цього ти маєш зайти в море, а щоб зайти в море, маєш піти в…

— Я вже зайшла в море.

— Перепрошую?

— Мені вже нема від чого зцілюватись, отче Плюшу.

— Але ж…

— Я жива.

— Боже… та що в біса трапилось?

— Нічого… маєш лише мені довіритись… благаю, довірся мені.

— Я… я довіряю тобі, але…

— Тоді відпусти мене. Завтра.

— Завтра.

Не ворухнувся отець Плюш, крутячи в руках свій подив. Тисячі питань снують у голові. І він чудово знає, яке запитання має поставити. Кілька слів. Очевидних. Проста річ: «А що скаже твій батько?» Проста річ, але губиться по дорозі. І немає стежки, щоб віднайти її. Він досі шукає її, коли чує, як його голос питає:

— І яке воно?.. Море, яке воно?

Усміхається Елізвін.

— Прекрасне.

— А ще?

Не згасає усмішка Елізвін.

— У певному місці — закінчується.

Вони поїхали рано-вранці. Екіпаж викотився на дорогу вздовж морського узбережжя. Отець Плюш хитався на своєму місці з тим самим радісним смиренням, з яким пакував валізи, попрощався з усіма, потім попрощався з ними всіма ще раз, а відтак умисно забув у готелі валізу, бо завжди треба сіяти за собою привід повернутися, коли від’їжджаєш. Хтозна. Він сидів мовчки, аж поки не побачив, що дорога повертає, а море все далі. І не хвилини більше.

— Чи зайве питати, куди ми їдемо?

Елізвін тримала в руках розгорнутий аркуш.

Поглянула на нього.

— Сен-Партені.

— Що це?

— Містечко, — відповіла Елізвін, затуляючи рукою аркуш.

— Містечко де?

— Їхати днів зо двадцять. Воно в передмісті столиці.

— Днів зо двадцять? Це ж божевілля.

— Споглядай море, отче Плюшу, воно зникає.

— Днів зо двадцять… Сподіваюсь, маєш нагальну потребу пуститися в такі мандри.

— Воно зникає…

— Елізвін, я тебе питаю, що ми там робитимемо?

— Шукатимемо одну людину.

— Двадцять днів у дорозі, щоб піти на пошуки людини?

— Так.

— Дідько, тоді це має бути щонайменше принц, не знаю, король власною персоною чи святий…

— Майже…

Пауза.

— Він адмірал.

Пауза.

— Господи…

У Тамальському архіпелазі щовечора здіймався туман, пожираючи кораблі, щоб на світанку повернути їх цілком укритими снігом. У протоці Кадаум щоразу на молодик відходила вода, залишаючи по собі неозору піщану смугу, заселену молюсками, що вміють розмовляти, й отруйними водоростями. У відкритому морі неподалік Сицилії один острів зник, а два, яких немає на мапах, показалися неподалік. У водах Драгару спіймали пірата ван Делла, який охочіше кинувся на поїд акулам, аби не втрапити до рук королівському флоту. У своєму безмежному палаці адмірал Ланґле зі змореною точністю каталогізував правдоподібні й неймовірні істини, які доходили до нього з усіх морів світу. Його перо незворушно й терпляче вивергало фантастичну географію невтомного світу. Його розум відпочивав у точності незмінної буденності. Тотожним саме собі розгорталося його життя. І майже бентежно занедбаним зростав його сад.

— Мене звати Елізвін, — мовила дівчинка, підійшовши до Ланґле.

Його вразив цей голос: оксамитовий.

— Я знала чоловіка на ім’я Тома.

Оксамит.

— Коли він мешкав тут із вами, його називали Адамс.

Адмірал Ланґле так і стояв без руху, не зводячи погляду з темних очей цієї дівчинки. Нічого не сказав. Він сподівався, що цього імені ніколи більше не почує. Він не підпускав його до себе багато днів, місяців. У нього було лише кілька секунд, щоб не дати йому повернутися, зранивши його душу й спомини. Чоловікові спало на думку підвестися й попросити дівчину піти геть. Він би дав їй екіпаж. Грошей.

Будь-що. Наказав би їй забиратися геть. Іменем короля, ідіть геть.

І почув він ніби здалеку цей оксамитовий голос, що промовляв:

— Залиште мене в себе.

Протягом п’ятдесяти трьох днів і дев’яти годин Ланґле не міг збагнути, що підштовхнуло його тієї миті відповісти:

— Звісно, якщо ваша ласка.

Збагнув він лише якось увечері, сидячи поруч Елізвін, слухаючи оксамитовий голос, який промовляв:

— У Тімбукту о цій порі жінки люблять співати та кохатися зі своїми чоловіками. Зсувають вуалі з облич, і навіть сонце тікає, ніяковіючи від їхньої краси.

Ланґле відчув, як безмежна й солодка втома піднімається до самого серця. Ніби він мандрував багато років, загубившись, і нарешті віднайшов шлях додому. Він не обернувся до Елізвін. А тихо спитав:

— Звідки ви знаєте цю історію?

— Не знаю. Але знаю, що вона ваша. Ця й усі решта теж.

Елізвін прожила в палаці Ланґле п’ять років. А отець Плюш — п’ять днів. На шостий сказав Елізвін, що неймовірно, але він забув валізу в готелі «Альмаєр», справді, неймовірно, але в ній залишилися важливі речі, у тій валізі, убрання й, либонь, навіть усі молитви.

— Що значить либонь?

— Можливо… тобто певна річ, тепер, коли я згадав, певна річ, вони в тій валізі, ти ж розумієш, я ніяк не можу залишити їх там… вони, звісно, не хтозна-які, ті мої молитви, на бога, але, коротше, загуби їх отак, зважаючи на те, що йдеться про мандрівочку на днів зо двадцять, не надто вже й далеко, але це питання…

— Отче Плюшу…

— …безперечно, я повернусь… я тільки їду забрати валізу, може, кілька днів там відпочину, а потім…

— Отче Плюшу…

— …ідеться про місяць-два, щонайбільше, я б навіть міг заскочити до твого батька, тобто я про те, нісенітниця, але було б навіть ліпше, щоб я…

— Отче Плюшу… Боже, як я за тобою сумуватиму.

Він поїхав наступного дня. Уже сидів у екіпажі, коли знов зійшов і, рушивши до Ланґле, мовив:

— А знаєте що? Я б сказав, що адмірали плавають морями…

— І я б сказав, що священики правлять службу в церквах.

— Ет, знаєте, Бог є усюди…

— І море теж, панотче. І море теж.

Поїхав. І цього разу не забув валізи.

Елізвін залишилась у палаці Ланґле на п’ять років. Педантичний порядок у тих кімнатах і безслів’я тамтешнього життя нагадували їй білі килими в Керволі, і колові алеї, і ледь торкнуте життя, яке одного дня її батько облаштував для неї. Одначе те, що там було ліками й піклуванням, тут стало ясною впевненістю та радісним видужанням. Те, що вона знала як лоно слабкості, тут виявилося такою собі кришталево-щирою силою. Від Ланґле вона пізнала, що з-поміж усіх можливих життів треба кинути якір в одному, щоб безтурботно споглядати решту. А Ланґле вона подарувала одна за одною тисячу історій, які чоловік та ніч заронили в ній бозна-як, але остаточно й невитравно. Він слухав її в тиші. Вона розповідала. Оксамитово. Про Адамса ніколи не заводили мови. Тільки одного разу Ланґле, несподівано підвівши очі зі своїх книг, спроквола промовив:

— Я любив того чоловіка. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі, я його любив.

Ланґле помер якось літнього ранку, згризений безславним болем під звуки голосу, оксамитового, який розповідав йому про пахощі в саду, найменшому й найкращому в Тімбукту.

Наступного дня Елізвін поїхала. Прагнула повернутися в Кервол. Дорога забере місяць чи ціле життя, але вона туди повернеться. Те, що чекає на неї, вона уявляла погано. Знала лише, що всі ці історії, які заховані в ній, вона триматиме для себе, назавжди. Знала, що, хай якого чоловіка покохає, у ньому буде шукати аромат Тома. І знала, що жоден суходіл не сховає в ній слід моря.

А решта була знову неважливою. Винайти її — ось що було б дивовижно.

2. Отець Плюш

«Молитва за того, хто загубився, й, отже, відверто кажучи, молитва за мене».

Господи милостивий Боже,

майте терпіння,

це знову я.

Отже, тут справи

йдуть нівроку,

хтось краще, хтось гірше

влаштовуються,

практично

завжди знайдеться спосіб,

спосіб упоратися,

Ви ж мене розумієте,

коротше, клопіт не в цім.

Клопіт геть в іншім.

Якщо Ваша ласка послухати,

вислухати мене,

мене.

Клопіт у цій дорозі.

Прекрасній дорозі.

Цій дорозі, що біжить,

і тече,

і звертає,

але не тече прямо,

як могла б,

і навіть не звивисто,

як вона вміла б,

ні.

Кумедно

розпускається.

Повірте

(хоч би раз повірте Ви мені),

розпускається.

Підсумовуючи,

йде геть,

трохи туди,

трохи сюди,

охоплена

несподіваною

свободою.

Хтозна.

Тепер, не применшуючи, маю пояснити Вам це явище, яке є цілком людським, а не божим, як шлях попереду розтікається, губиться, береться грудками, затьмарюється, гадки не маю, чи Ви уявляєте, але цілком можливо, що геть не уявляєте, це властива людям річ, загалом, губитися. Це не для Вас. Будьте терплячими — і я вам поясню. Це миттєва справа. Передовсім, не дозволяйте збити себе з пантелику, зважаючи на те, що, достеменно кажучи, адже це годі заперечувати, ця дорога, яка біжить, тече, звертає під колесами екіпажа, насправді, дотримуючись фактів, зовсім не розтікається. Технічно кажучи. Простягається далі, без вагань, навіть найменшого роздоріжжя, нічого. Пряма, як веретено. Я сам бачу. Але клопіт, дозвольте Вам зізнатись, полягає не в цім. Не про цю дорогу з ґрунту, пилу та каміння ми мову ведемо. Обговорюємо ми геть інший шлях. І біжить він не ззовні, а всередині. Отут усередині. Не знаю, чи ви уявляєте: моя дорога. У кожного така є, Ви теж, мабуть, знаєте, що, між іншим, Ви теж належите до проекту цієї машини, якою ми є, усі, кожен по-своєму. Дорогу всередині мають усі. Вона здебільшого полегшує завдання цієї нашої подорожі, лише зрідка ускладнюючи його. Зараз один із тих випадків, коли вона його ускладнює. Підсумовуючи, ця дорога, та, що всередині, розтікається, а, розтікшись, благословенна, зникає. Трапляється. Повірте мені. І це неприємна річ.

Ні.

Гадаю,

це

Господь Бог

був,

гадаю,

морем.

Море

плутає хвилі,

думки,

вітрильники,

розум тебе обманює несподівано,

і дороги,

які існували ще вчора,

стали тепер нічим.

Тим паче гадаю,

гадаю,

ця Ваша знахідка

про всесвітній потоп

була,

насправді,

геніальною вигадкою.

Бо,

прагнучи

знайти

кару,

я питаю себе:

чи можна було вигадати

щось краще,

як залишити бідолаху християнина

самого

посеред цього моря.

Жодного суходолу.

Нічого.

Скелі.

Покинутих уламків.

Анічогісінько.

Жодного знаку,

який би підказав,

куди йти,

щоб дістатися своєї смерті.

Отже, бачте,

Господи Боже милостивий,

море —

це такий собі

невеличкий

усесвітній потоп.

Кімнатний.

Стоїте,

гуляєте,

споглядаєте,

дихаєте,

балакаєте,

підглядаєте за ним

з берега, певна річ,

а воно

тим часом

забирає

ваші непохитні думки,

які були

шляхом,

упевненістю,

долею,

і

натомість

дарує

вітрила,

що гойдаються у твоїй голові,

як танець

жінки,

що

зводить

із розуму.

Даруйте за таку метафору.

Та нелегко пояснити,

чому не знаходиш більше відповідей,

несамовито вдивляючись у море.

Отже, зараз, прагнучи підсумувати, підсумовуючи, клопіт у тім, що я маю безліч доріг іззовні й жодної — усередині, ба навіть якщо точніше, всередині жодної, а ззовні — чотири. Чотири. Перша: я повернусь назад до Елізвін і залишуся там, з нею, це була б найперша причина, скажімо, такої моєї подорожі. Друга: продовжую путь та їду в готель «Альмаєр», який не є цілком корисним місцем з огляду на небезпечну близькість до моря, але водночас це неймовірно прекрасне місце, спокійне, легке, щемливе й досконале. Третя: простую прямо, не звертаючи в готель, повертаюся до барона, у Кервол, адже він чекає на мене, зрештою, загалом, моя домівка там і там моє місце. Принаймні було. Четверта: кидаю все, знімаю це чорне сумне вбрання, обираю дорогу навмання, опановую якесь ремесло, одружуюсь із жінкою дотепною, але не красунею, плоджу кількох діток, старішаю й потім помираю, діставши Ваше прощення, спокійний і зморений, як пересічний християнин. Як бачите, річ не в тім, що я не маю ніяких ясних думок, вони в мене ясні-ясні, але лише до певної межі в цьому питанні. Я пречудово знаю, у чім питання. А от саме відповіді мені бракує. Мчить цей екіпаж, а я не знаю куди. Розважаю про відповідь, й у голові моїй тьмяніє. Отже,

Цю пітьму

я збираю

й віддаю

Вам у руки.

І прошу Вас,

Господи Боже,

тримати її при собі,

лише годинку

потримати її в своїй руці,

скільки треба,

щоб розчинилася темінь,

щоб розчинилося зло,

які створює в голові

та пітьма,

й у серці

та пітьма —

потримаєте?

Можете

просто

схилитися,

подивитися на неї,

усміхнутися їй,

відчинити її,

крадькома подарувати їй

промінчик,

а потім відпустити її,

а я вже сам

знайду її,

подивлюся,

де подівся.

Дрібничка

для Вас

така вагома

для мене.

Чи слухаєте мене,

Господи Боже?

Невелика річ

питати Вас.

Немає образи в тому,

щоб сподіватися, що Ви слухаєте.

Не дурість

обманюватися, що…

Це ж усього-на-всього молитва,

яка, втім, є лише способом

занотувати аромат очікування.

Ви напишіть,

де заманеться,

шлях,

який я загубив.

Досить якогось знаку,

будь-чого,

легкої

подряпини

на склі

цих очей,

які дивляться

не помічаючи,

а я побачу.

Напишіть

на світі

єдине слово,

написане для мене,

я його прочитаю.

Торкніться ледве

на мить

цієї тиші,

і я відчую.

Не бійтеся,

бо я не боюсь.

І вислизає

ця молитва

завдяки силі слів

із клітки світу,

линучи хтозна-куди.

Амінь.

«Молитва за того, хто віднайшов свій шлях, а отже, відверто кажучи, молитва за мене».

Господи милостивий Боже,

майте терпіння,

це знову я.

Умирає повільно

цей чоловік,

умирає повільно,

мов прагнучи

розламати,

зім’яти

пальцями

залишки

життя в собі.

Барони вмирають, достоту як люди,

тепер це достеменно відомо.

Зараз я тут,

і, вочевидь,

тут було моє місце,

тут, біля нього,

барона, що помирає.

Хоче послухати

про доньку свою,

якої тут немає,

хтозна-де вона,

хоче почути,

що вона жива,

вона там,

не померла в морі

й видужала.

Я розповідаю йому,

і він помирає,

але ця смерть трохи менша,

така смерть.

Я поряд нього розповідаю

трохи тихіше,

і ясно,

що моє місце

було тут.

Ви забрали мене з дороги,

звичайної дороги,

та привели мене терпляче

о цій порі,

коли він мене потребував.

І я,

загублений,

о цій порі

знайшовся.

Божевіллям є

сподіватися,

що Ви слухаєте

у цей день,

справді слухаєте

мене.

Молимося,

щоб не залишатися на самоті,

молимося,

щоб порушити чекання,

навіть мріючи, щоб

Бог,

що Богові

подобається нас слухати.

Хіба не божевілля?

Ви почули мене.

Ви мене врятували.

Звісно, дозвольте покірно, але гадаю, що не було насправді потреби в тім, щоб звалювати подорож до Куартеля, яка, поміж іншим, дратувала місцевих, досить було б, мабуть, чогось легшого, стриманішого знаку, не знаю, чогось інтимнішого між Вами та мною. Приміром, якщо дозволите мені висловити зауваження, сцена про коней, які зупинилися мов укопані, на дорозі, якою я повертався до Елізвін, і ніяк не хотіли йти вперед, з технічного боку вийшла прекрасною, хоч, мабуть, аж занадто видовищною, як гадаєте? — я б і з меншими зусиллями все збагнув, утім, Вам же часом трапляється перестаратися, чи я помиляюся? Хай то як, а там, унизу, досі оповідають про цей випадок, така ж бо сцена не забувається. Підсумовуючи, гадаю, вистачило б і того сну про барона, у якому він, підводячись із ліжка, вигукував: «Отче Плюшу! Отче Плюшу!», по-своєму чудова витівка й краплі сумніву не залишала, я ж бо, справді, наступного ранку пустився в Кервол, бачте, зрештою небагато треба, по суті. Та ні, я Вам про це кажу, якщо Вам доведеться робити таке знову, то знатимете, у чому виправитися. Сон — дієва річ. Якщо хочете пораду, це чудова система. Щоб когось порятувати, за потреби. Сон.

Отак

я дістаю

це чорне вбрання,

журливе вбрання,

і ці пагорби,

веселі пагорби в очах

та за плечима.

In saecula saeculorum[5]

тут моє місце.

Все

набагато простіше зараз.

Зараз

усе

просто.

Те, що лишається зробити,

я й сам вмію.

Якщо треба щось,

Плюша,

який завдячує Вам життям,

знаєте, де знайти.

І нехай вислизає

ця молитва

завдяки силі слів

із клітки світу,

линучи хтозна-куди.

Амінь.

3. Енн Деверіа

Любий Андре, мій любий коханий тисячу років тому,

дівчинку, яка тобі передала цього листа, звати Діра. Я попросила її, щоб вона віддала його тобі прочитати, тільки-но ти приїдеш у готель, перше, ніж ти піднімешся до мене. До останнього рядка. І не думай її обманювати. Цю дівчинку не обдурити.

Отже, сядь. І послухай, що я скажу.

Гадки не маю, як тобі вдалося мене знайти. Адже це місце майже не існує. Якщо спитаєш про готель «Альмаєр», люди дивляться на тебе здивовано й не знають нічого. Якщо мій чоловік шукав недосяжне місце у світі, щоб я зцілилася, він його знайшов. Тільки Бог знає, як ти його теж відшукав.

Я отримала твої листи, і читати їх було нелегко. Болісно роз’ятрюються рани спомину. Якби я, перебуваючи тут, і надалі прагнула тебе й чекала, твої листи стали би для мене сліпучим щастям. Але це дивне місце. Дійсність здиміла, й усе обернулося на спогади. Навіть ти мало-помалу перестав бути бажанням, перетворившись на спомин. Твої листи доходили до мене, як живі послання зі світу, якого більше не існує.

Я кохала тебе, Андре, і не ладна уявити, як можна кохати дужче. У мене було життя, що давало мені щастя, а я б дозволила йому розлетітися на друзки, аби бути з тобою. Я кохала тебе не через нудьгу, самотність чи через примху. Я кохала тебе, бо те, як я тебе жадала, було сильнішим за будь-яке щастя. Хоч усвідомлювала, що життя не таке велике, щоб утримати все, що уявляєш собі, жадаючи. Проте я не намагалася спинити себе чи спинити тебе. Я знала, що воно це зробить. Воно так і вчинило. Наскочило раптово. Повсюдно розлетілися скалки, ріжучи, немов ножем.

Потім я приїхала сюди. І пояснити це нелегко. Чоловік гадав, що це місце цілюще. Та зцілення — це надто мізерне слово, щоб описати, що зі мною коїться тут. Усе просто. У цьому місці прощаєшся сам із собою. Твоє єство сповзає з тебе поволі. І ти залишаєш його за плечима крок за кроком на цьому березі, що не знає, що таке час, проживаючи один-єдиний день, той самий. Нинішнє щезає — і ти обертаєшся на спогад. Збавляєшся всього: страхів, почуттів, бажань — зберігаєш їх, немов одяг, який вже не носиш, у шафі незнаної мудрості й несподіваного спокою. Чи ти мене розумієш? Розумієш, як це все прекрасно?

Повір мені, немає способу легшого, ніж померти. Я ніколи не почувалася більш живою, ніж зараз. Але це геть інше почуття. Те, чим я є, уже сталося: тут і зараз, живе в мені, як крок у слідові, як звук у луні, як відповідь, що приховано в загадці. Не вмирає, зовсім ні. Сповзає з іншого боку життя. З легкістю, подібною до танцю.

Так втрачаєш усе, щоб усе віднайти.

Якщо спроможешся це все збагнути, повіриш мені, коли я тобі скажу, що мені думати про майбутнє — неможливо. Уявлення про майбуття відокремилося від мене. Не має ваги. Більше нічого не значить. Я тепер не маю очей, щоб його побачити. Ти так часто про нього пишеш у твоїх листах. А в мене насилу виходить згадати, що воно таке. Те майбутнє. Моє вже цілковито зі мною, тут і зараз. Моїм буде спокій непорушного часу, що збиратиме мить за миттю, щоб скласти одну до одної, немов то одна-єдина мить. Віднині й до моєї смерті існуватиме лише ця одна мить — і квит.

Я не піду за тобою, Андре. Я не відновлюватиму ніякого життя, 60 щойно навчилась того, як стати домівкою для того, що було моїм життям. І мені до смаку. Не хочу нічого іншого. Я розумію твої віддалені острови, розумію твої мрії, твої задуми. Одначе більше немає шляху, який мене туди приведе. І ти не можеш його створити для мене на землі, якої не існує. Пробач мені моє кохане кохання, але моїм не буде твоє майбуття.

Є один чоловік у цьому готелі, який має чудне ім’я й вивчає, де закінчується море. Цими днями, чекаючи на тебе, я розповіла про нас і про те, як мене лякає твій приїзд і як я водночас прагну, щоб ти приїхав. Це добрий та терплячий чоловік. Він вислухав мене. А одного дня порадив: «Напишіть йому». Він каже, що написати людині — це єдиний спосіб чекати її, не завдаючи собі болю. Тож я тобі написала. Усе, що відчуваю, я написала в цьому листі. Він каже, чоловік із чудним ім’ям, що ти зрозумієш. Каже, що, прочитавши листа, ти вийдеш на узбережжя й, гуляючи берегом моря, усе обміркуєш і збагнеш. Може, годину чи день, байдуже. Та зрештою повернешся в готель. Він каже, що ти зійдеш нагору сходами, відчиниш мої двері й, не сказавши жодного слова, обіймеш мене і поцілуєш.

Знаю, схоже на дурницю. Але мені хотілося б, щоб так трапилось насправді. Як прекрасно так загубитися, загубитися в обіймах одне одного.

Ніщо не вкраде в мене спогад про те, як усім своїм єством я була

твоєю Енн.

4. Плассон

ПОПЕРЕДНІЙ КАТАЛОГ ТВОРІВ ЖИВОПИСУ ХУДОЖНИКА МІШЕЛЯ ПЛАССОНА, УПОРЯДКОВАНИЙ ХРОНОЛОГІЧНО, ПОЧИНАЮЧИ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ ХУДОЖНИКА У ГОТЕЛІ АЛЬМАЄР (МІСЦЕВІСТЬ КУАРТЕЛЬ) АЖ ДО ЙОГО СМЕРТІ

Складений заради нащадків професором Ісмаелем Аделанте Ісмаелем Бартлбумом на підставі особистого досвіду й інших надійних свідчень

Присвячено мадам Енн Деверіа

1. Море-океан, олією на полотні, 15 x 21,6 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло.

2. Море-океан, олією на полотні, 80,4 х 110,5 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло.

3. Море-океан, акварель, 35 х 50,5 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Біле тло з легкою вохровою тінню у верхній частині.

4. Море-океан, олією на полотні, 44,2 х 100,8 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло. Підписано червоним.

5. Море-океан, малюнок олівцем на папері, 12 х 10 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Вирізняються дві крапки посеред аркуша, дуже близько одна до одної. Решта аркуша біла (з правого краю пляма: жир?).

6. Море-океан, акварель, 31,2 х 26 см

У колекції Бартлбума. Наразі, але цілком тимчасово, картина на зберіганні в пані Марії Луїджі Северини Гоенгайт

Опис:

Цілковито біле тло.

Передаючи мені картину, художник промовив, цитую: «Це найкраще з того, що я дотепер намалював». У голосі було чутно глибоке задоволення.

7. Море-океан, олією на полотні, 120,4 х 80,5 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Вирізняються дві кольорові плями: одна, вохрова, у верхній частині полотна, а інша, чорна, у нижній. Решта — біле тло (ззаду від руки написано: Злива. А під цим: кап та кап, кап та кап).

8. Море-океан, пастель на папері, 19 х 31,2 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Посередині аркуша, трохи ліворуч, маленьке блакитне вітрило. Решта — біле тло.

9. Море-океан, олією на полотні, 340,8 х 220,5 см

У колекції місцевого музею в Куартелі. Номер у каталозі: 87

Опис:

Праворуч темна підводна скеля, що здіймається з води. Височезні хвилі, що розбиваються об скелі, мальовниче спінюючись. У бурі помітні обриси двох кораблів, які гинуть у морі. На краю виру висять чотири шлюпки. У шлюпках повно жертв трощі. Дехто, упавши в море, летить у прірву. Проте це море високе, набагато вище біля обрію, ніж на передньому плані, затуляючи собою з очей увесь небокрай, усупереч логіці, здіймається, ніби цілий світ здіймається, а потім заглиблюється тут, біля нас, у лоні землі, а тим часом нас ось-ось вкриє нескінченно величним покровом, і ніч із жахом спадає на цю почвару. (Сумнівне авторство. Я майже певен, що це підробка.)

10. Море-океан, акварель, 20,8 х 16 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло.

11. Море-океан, олією на полотні, 66,7 х 81 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло (у надзвичайно зіпсованому стані. Імовірно, упала у воду).

12. Портрет Ісмаеля Аделанте Ісмаеля Бартлбума, олівцем на папері, 41,5x41,5 см Опис:

Цілковито біле полотно. Посередині, прописом напис: Бартлб

13. Море-океан, олією на полотні, 46,2 х 51,9 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле. Однак у цьому разі зображення слід розуміти буквально: полотно цілком вкрите щільними мазками білого кольору.

14. У готелі «Альмаєр», олією на полотні, 50 х 42 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Портрет янгола дорафаелівського стилю. Без рис обличчя. Крила вирізняються рясними барвами. Тло золотаве.

15. Море-океан, акварель, 118 х 80,6 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Три маленькі плями блакитного кольору вгорі ліворуч (вітрила?). Решта — біла. На звороті допис від руки: Піжама та шкарпетки.

16. Море-океан, олівцем на папері, 28 х 31,7 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Вісімнадцять вітрил різноманітних розмірів, розкиданих без будь-якого визначеного порядку. У нижньому лівому кутку маленький нарис із трищогловим кораблем, що, очевидно, намальовані іншою рукою, імовірно, дитиною (Дол?).

17. Портрет мадам Енн Девері, олією на полотні, 52,8 х 30 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Надзвичайно бліда жіноча рука з дивовижно витонченими пальцями. Біле тло.

18, 19, 20, 21. Море-океан, малюнок олівцем на папері, 12 х 12 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Серія з чотирьох нарисів, які на позір здаються цілком однаковими. Проста смуга горизонту, що перетинає полотно зліва направо (чи справа наліво, якщо хочете) більш-менш посередині полотна. Розповідаючи про них, насправді Плассон говорив, що це чотири зовсім різні образи. Буквально казав таке: «Це чотири глибоко різні зображення». Моя особиста думка: це той самий ракурс у чотири послідовні моменти одного дня. Коли я висловив таку свою думку художникові, він відповів мені буквально ось що: «Гадаєте?»

22. (Без назви), олівцем на папері, 20,8 х 13,5 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Молодик на березі підходить до моря, несучи на руках покинуте тіло оголеної жінки. Місяць у небі відбивається на морському плесі. Цей нарис, який я довго тримав у таємниці за бажанням художника, сьогодні оприлюднюю з огляду на час, що минув від драматичних подій, яких він стосується.

23. Море-океан, олією на полотні, 71,6 х 38,4 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Груба темно-червона стріла розтинає полотно зліва направо. На білому тлі.

24. Море-океан, олією на полотні, 127 х 108,6 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло. Остання картина, написана під час перебування в готелі «Альмаєр» у Куартелі. Художник подарував картину готелю, побажавши, щоб її повісили на стіні напроти моря. У подальшому нез’ясовними для мене шляхами вона потрапила до моїх рук. Я зберігаю її, ладен віддати будь-кому, хто заявить на неї право власності.

25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32. (Без назви), олією на полотні, різноманітних розмірів.

Музей Сен-Жак де Ґранс

Опис:

Вісім портретів моряків, які стилістично належать до ранньої манери живопису Плассона. Абат Ферран, який люб’язно зробив мені ласку, повідомивши про існування цих полотен, що їх художник написав безкоштовно на знак любові до деяких героїв картин, з котрими зав’язав щиру дружбу протягом свого перебування в Сен-Жаку. Цей-таки абат якось по-дружньому зізнався мені, що попросив художника намалювати його портрет, але дістав увічливу, проте тверду відмову. Здається, точними словами, сказаними з тієї нагоди, були такі: «На превеликий жаль, ви не моряк отже на вашому обличчі моря немає. Знаєте ж бо, зараз малюю тільки море я».

33. Море-океан, олією на полотні (розміри точно невідомі)

(загублено)

Опис:

Цілком біла. І з цього приводу слова абата Феррана є дуже цінними. Йому стало чесності визнати, що полотно, знайдене в помешканні художника наступного дня після його від’їзду, уважали за непоясненне непорозуміння, просто чисте полотно, а не за завершений витвір поважної цінності. А тому невідомі забрали картину, і донині її не знайдено.

34, 35, 36. (Без назви), олією на полотні, 68,8 х 82 см

У музеї Ґален-Мантендорф, Геллеборґ

Опис:

Ідеться про три точнісінькі копії, майже однаковісінькі, малюнка Ганса ван Дейка «Порт Скален». У каталогах музею в Ґаллен-Мартендорфі ці твори приписують ван Дейкові особисто, сприяючи таким чином осудному непорозумінню. Як я не раз зауважував кураторові згаданого музею, проф. Бродерфонсу, на трьох картинах на звороті не лише підписано «ван Плассон», а й є особливість, яка, вочевидь, засвідчує авторство Плассона: на всіх трьох картинах перед художником, зображеним за роботою на пристані, внизу ліворуч стоїть цілком біле полотно. А в першотворі ван Дейка полотно, як годиться, розписане. Професор Бродерфонс, хоч і визнав слушність мого зауваження, не вважав його надто істотним. Професор Бродерфонс, зрештою, некомпетентний науковець і людина геть нестерпна.

37. Озеро Костанца, акварель, 27 x 31,9 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Вивірений і витончений твір, на якому зображено відоме озеро Костанца в променях призахідного сонця. Кольори теплі та м’які. Людських постатей не видно. Проте озерне плесо й берег зображені дуже поетично та насичено. Плассон прислав мені це полотно з короткою запискою, яку я цитую дослівно: «Це втома, друже мій. Прекрасна втома. Прощавай».

38. Море-океан, олівцем на папері, 26 х 13,4 см

У колекції Бартлбума

Опис:

На ній зображено, дуже точно й ретельно, ліву руку Плассона. Який, маю зазначити, був шульгою.

39. Море-океан, олівцем на папері, 26 х 13,4 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Ліва Плассонова рука. Без затемнення.

40. Море-океан, олівцем на папері, 26 х 13,4 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Ліва Плассонова рука. Кілька штрихів, ледь помітних.

41. Море-океан, олівцем на папері, 26 х 13,4 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Ліва рука ГІлассона. Три лінії й легке затемнення.

Примітка. Цей малюнок мені подарував укупі з трьома попередніми лікар Моньє, який лікував Плассона під час короткого та болісного перебігу його останньої хвороби (запалення легень). За його свідченнями, у яких не має підстав сумніватися, це чотири останні роботи, що їх малював Плассон, уже не підводячись із ліжка, слабнучи щодень сильніше. За тими ж таки свідченнями, Плассон помер при ясному розумі, у безтурботній самотності, з миром у душі.

За кілька хвилин перед тим, як відійти, промовив таке: «Питання не в кольорах, питання в музиці розумієте? Мені знадобилося так багато часу, але зараз (стоп)».

Він був щедрим чоловіком, безперечно, наділеним величезним художнім талантом. Він був мені другом. І я його любив.

А зараз він спочиває, згідно з його беззастережним бажанням, на цвинтарі в Куартелі. За надгробок на його могилі править звичайний камінь. Цілковито білий.

5. Бартлбум

Отже, усе було так. Бартлбум був на водах, на термах у Бад-Голлені, містечкові, де холоне душа, якщо розумієте, про що я. Поїхав він туди через певні розлади, які непокоїли його, проблеми з простатою, хвороба надокучлива й неприємна. Коли тебе хапає в тому місці, така болячка, справді, діймає, нічого важкого, але треба пильнувати, бо доводиться робити багацько чудних речей, ба навіть принизливих. Бартлбум їздив на води в Бад-Голлені, наприклад. Містечко, з-поміж іншого, від якого холоне душа.

Та одначе.

Перебував він там, Бартлбум, із нареченою, такою собі Марією Луїджею Севериною Гоенгайт, гарною жінкою, безсумнівно, але театрального типу, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Полюбляла діяти напоказ. Кортіло зазирнути їй за лаштунки, щоб подивитися, чи криється щось за цим гримом, пишномовством та рештою. Звісно, не зазираєш, але кортить. Бартлбум, ніде правди діти, заручався не надто охоче, сказати б, навпаки. Прикметна річ. Усе влаштувала одна з його тітоньок, тітка Матильда. Варто зрозуміти, що зараз він був майже в облозі в тітоньок і, відверто кажучи, залежав від них матеріально, бо сам за душею не мав ані копійки. Це тітоньки за все розраховувалися. А трапилося це внаслідок його цілковитої самовідданості науці, що пов’язувала життя Бартлбума з амбітним задумом «Енциклопедії про межі» тощо, твору величного й похвального, який, утім, заважав йому, і то цілком очевидно, виконувати свої професійні обов’язки, змушуючи його щороку полишати свою професорську посаду разом із належною на ній зарплатою своєму тимчасовому замісникові, яким, у цьому випадку, тобто протягом усіх сімнадцяти років, поки тривала ця справа, був я. Тож ви розумієте, який я вдячний йому й чому я так шаную його твір. Саме собою. Такі речі людина честі ніколи не забуває.

Та одначе.

Усе влаштувала тітонька Матильда, а Бартлбум був не здатен сильно опиратися. Його заручили. Однак він терпів через силу. І загубив трохи того блиску… ніби в нього душа помутніла, розумієте, до чого я веду. Немов він сподівався на щось інше, зовсім інше… Він не був готовий до такої буденності. Животів, не більше.

А потім одного дня в Бад-Голлені він, укупі з нареченою та простатою, пішов на прийом, витончений захід, шампанське рікою й весела музиченька. Вальс. І зустрів там ту Анну Аншер. Незвичайна то була жінка. Малювала. І, кажуть, незле. Зовсім іншої породи, ніж Марія Луїджа Северина, щоб ви зрозуміли. Вона сама зачепила його, під час святкового канкану.

— Даруйте…Чи ви той самий професор Бартлбум?

— Так.

— Я подруга Мішеля Плассона. Виявилося, що він їй тисячу разів писав, той художник, розповідаючи про Бартлбума та ще безліч речей, зокрема про його енциклопедію меж і сякетаке, і ця історія, за жінчиними словами, її цілковито вразила.

— Чарівно було б якось побачити ваш твір. Отак і сказала: нарівно. І промовила те, ледь схиливши голівоньку набік, забираючи з очей пасмо чорного, як вороняче крило, волосся. Справжня майстриня. Бартлбумові ті слова немов враз побігли в крові. Так би мовити, відобразившись аж у штанях. Щось пробурмотівши, надалі тільки те й робив, що обливався потом. Упрівав, як чорт, як треба було. І температура тут ніяким боком. Усе саме по собі траплялося.

Можливо, усе б так і скінчилось, але наступного дня, під час самотньої прогулянки, він усе прокручував у голові ту фразу й усе решту, коли це Бартлбум побачив екіпаж, один із тих гарних екіпажів із валізами й капелюшними коробками на даху. Прямував із міста. А в екіпажі, і те він зауважив чудово, сиділа вона, Анна Аншер. Беззаперечно, вона. Чорне, як воронове крило, волосся. Голівонька. Усе на місці. І реакція в штанях, достоту як і напередодні. Бартлбум збагнув. Люди пліткують, що він був із тих чоловіків, які, за потреби, вміють ухвалювати рішення самотужки, хай навіть дурні, але коли випадало, заднього ходу не давав. Повернувшись додому, склав валізи й, уже наладнавшись йти, постав нареченій Марії Луїджі Северині перед ясні очі. Вона саме вовтузилася зі щітками, стрічками й коралями.

— Маріє Луїджо…

— Прошу Ісмаелю, я вже забарилася…

— Маріє Луїджо, хочу повідомити тобі, що ти вже не заручена.

— Гаразд, Ісмаелю, поговорімо про це згодом.

— Із цього випливає, що я теж не заручений.

— Це очевидно, Ісмаелю.

— Тоді прощавай.

Дивувало в цій жінці одне — загальмованість її реакцій. Ми з Бартлбумом говорили про цей випадок багато разів, його цілком зачарувало таке явище, він навіть вивчав його, так би мовити, зрештою набувши в цьому питанні майже наукової та вичерпної компетентності. А тому знав, що відтинок часу для того, щоб безкарно зникнути з цього будинку, коливається від двадцяти двох до двадцяти шести секунд. Він вирахував, що цього йому вистачить, щоб дістатись екіпажа. Власне, сталося все саме так, і він якраз мостив заднє місце в екіпажі, коли ясне повітря в Бад-Голлені розітнув нелюдський крик:

— БАААААРТЛБУМЕ!

Що за голос у цієї жінки! Ще й за багато років по тому в Бад-Голлені переповідали, що скидалося на те, наче хтось із церковної дзвіниці скинув піаніно просто на гору кришталевих люстр.

Він усе розвідав, той Бартлбум: Аншери мешкали в Голленберзі, за п’ятдесят чотири кілометри на північ від Бад-Голлена. Він рушив у путь. Убрався в костюм для значущих подій. І капелюха надів святкового. Обливався, звісно, потом, але в межах пристойності. Екіпаж їхав без усяких перешкод по дорозі між пагорбів. Усе, як видавалося, йшло якнайліпше.

Те, що промовить до Анни Аншер, з’явившись перед нею, Бартлбум уявляв дуже виразно:

— Пані, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

І клац — простягне їй скриньку з червоного дерева, повнісіньку листів, сотні листів, річ, через яку даси дуба від подиву та ніжності. Пречудовий був задум, що й казати. Бартлбум прокручував його подумки всю дорогу, і це змушує замислитися над тим, який складний розум мають декотрі видатні науковці та мисленники; таким, поза всяким сумнівом, був розум проф. Бартлбума, чиїй прекрасній здатності надзвичайно точно й глибоко концентруватися на певній ідеї шкодить химерно-неминуча схильність миттєво й повною мірою позбуватися будь-яких інших ідей, між собою пов’язаних, сродних і випадкових. Божевільні голови, коротше кажучи. Так, приміром, Бартлбум усю дорогу обмірковував свій досконало логічний план, але лише за сім кілометрів до Голленберґа, а точніше між селами Альцен і Бальцен, він згадав, що якщо достоту, то скриньки з червоного дерева, сповненої листів, сотнею листів, він при собі вже не мав.

Це як осяяння. Якщо розумієте, про що я.

І дійсно, Бартлбум скриньку з листами віддав Марії Луїджі Северині в день їхніх заручин. Не надто впевнено, але приніс їй усіх їх і сказав урочисто:

— Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Після десяти-дванадцяти секунд звичного гальмування Марія Луїджа витріщила очі, витягнула шию і, не ймучи віри, промовила одне простісіньке слово:

— Мене?

«Мене?», мабуть, було не тією відповіддю, про яку Бартлбум мріяв чимало років, тим паче, що пишучи ті листи, жив у самоті, налаштовуючись на якнайкраще. Тому, певна річ, він трохи розчарувався за таких обставин, і це легко зрозуміти. Саме цим пояснюється те, що згодом про ту історію з листами він ніколи не згадував, обмежуючись лише тим, щоб перевіряти, що скринька з червоного дерева досі при Марії Луїджі, хоч тільки Бог знає, чи її взагалі хтось відкривав. Трапляється й таке. Плекаєш мрії, по-своєму, як щось інтимне, а потім життя не бажає грати з тобою заодно, викидає їх, однією миттю, фразою, і все розвалюється. Трапляється. Утім, жити — справа невдячна. Доводиться змирятися. Життя не знає, що таке вдячність, якщо розумієте, до чого я веду.

Вдячність.

Та одначе.

А зараз клопіт був у тім, що була потрібна скринька, однак вона зберігалась у найгіршому місці з усіх можливих — десь у будинку Марії Луїджі. Бартлбум, зійшовши з екіпажа в Бальцені, за п’ять кілометрів до Голленберґа, переночував у готелі й наступного ранку взяв екіпаж та й подався назад, до Бад-Голлена. Почалася його одіссея. Справжнісінька одіссея, повірте мені.

Щодо Марії Луїджі він застосував звичну тактику, безпомилкову. Не попередивши, зайшов до кімнати, у якій жінка марніла, лежачи в ліжку й лікуючи нерви, без жодних преамбул мовив:

— Люба, я прийшов забрати листи.

— Вони на письмовому столі, серденько, — відповіла вона ніжненько. Потім, достеменно по двадцяти шести секундах, видала здавлений стогін і знепритомніла. А Бартлбум, певна річ, уже зник.

Сів у екіпаж, прямуючи тепер до Голленберґа, і вже ввечері наступного дня з’явився в будинку родини Аншерів. Його провели у вітальню, ще б трішки — і він геть змарнів, виснажився. Сиділа за піаніно панянка і грала, голівонька й волосся кольору воронячого крила, й усе решта, а граючи, скидалася на янгола. Сама-самісінька, вона та піаніно — і квит. Неймовірно. Бартлбум скам’янів, тримаючи скриньку з червоного дерева в руці, незрушно завмер на порозі вітальні. Навіть упрівати більше не міг. Споглядав і потому.

Догравши, панянка звернула на нього очі. Остаточно захопившись, він перетнув вітальню, підійшов аж до неї й, поставивши скриньку з червоного дерева на піаніно, промовив:

— Панно Анно, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

І цього разу відповідь була незвичною.

— Я не Анна.

— Перепрошую?

— Мене звати Елізабетта. Анна — це моя сестра.

Ми близнючки, якщо розумієте.

Як викапані.

— Моя сестра в Бад-Голлені, на водах. Кілометрів за п’ятдесят звідси.

— Так, я знаю дорогу, дякую.

Це справжня ураза. Нема чого й казати. Справжні урази. На щастя, у Бартлбума були запаси, сили духу в його кістлявому тілі було аж занадто. Він знов помандрував, тепер у бік Бад-Голлена. Якщо Анна Аншер була там, то саме туди йому й слід було прямувати. Просто. Майже на півдорозі йому почало здаватися все не таким простим. Справа в тім, що він не міг відкараскатися від почутої музики. І від піаніно, і рук на клавішах, і голівки з чорним, як воронове крило, волоссям, загалом від побаченого видовища. Усе здавалося плутнями диявола, настільки було досконалим. Чи долею — казав сам до себе Бартлбум. Мучився професор через цю історію з близнючками, однією художницею, іншою — піаністкою, ніяк вона не вкладалась йому в голові, та воно й зрозуміло. Що більше часу спливало, то менше він тямив. Сказати б, із кожним кілометром шляху він розумів на кілометр менше. Зрештою вирішив, що йому конче слід зробити перерву для роздумів. Зійшов з екіпажа в Поцелі, за шість кілометрів до Бад-Голлена. І там переночував. А наступного дня взяв екіпаж до Голленберґа. Обрав піаністку. Чарівніша, подумав він. На двадцять другому кілометрі змінив думку, а точніше в Бацелі, де зійшов на ночівлю. Продовжив шлях рано-вранці, узявши екіпаж до Бад-Голлена, душею вже заручившись із Анною Аншер, художницею, а потім спинився в Зуцері, маленькім селі за два кілометри від Поцеля, де остаточно вирішив, що за вдачею він більше підходить Елізабетті, піаністці. Протягом наступних днів його вагання знову привели його в Альцен, відтак у Тоцер, звідти в Бальцен, потім назад у Фацель, а звідти, одне за одним, у Пальцен, Рульцен, Альцен (утретє) і Кольцен. У місцевого населення склалося враження, що це, мабуть, інспектор із якогось міністерства. З ним усі поводилися дуже ввічливо. Коли він утретє прибув до Альцена, виявилося навіть, що на нього чекають збори міщан. Він не звернув уваги. Він не був формалістом. Бартлбум був простим чоловіком, простаком. Справедливим. Дійсно-бо.

Та одначе.

Утім, усе це не могло тягтися вічно. Навіть попри те, що місцеві були до нього добрими. Рано чи пізно все мало добігти кінця. Це збагнув Бартлбум. Отож після дванадцяти днів захоплених вагань він одягнув костюм до лиця й рішуче подався в Бад-Голлен. Вирішив так: доживатиме віку з художницею. Приїхав увечері у святковий день. Анни Аншер вдома не було. Мабуть, невдовзі повернеться. Почекаю, — міркував він. І став чекати у вітальні. Раптом у голові, як блискавка, промайнув простий і нищівний образ: його чудова блискуча скринька з червоного дерева стоїть на піаніно в будинку Аншерів. Він її там забув. Таке важко збагнути звичайним людям, як-от мені, бо в цьому загадка вищих умів, це все справа геніальних шестерень, здатних на грандіозні виверти й колосальні ляпсуси. А Бартлбум мав саме такий розум. Часом на колосальні ляпсуси. Утім, він лишився незворушним. Скочивши на рівні ноги, сповістив, що повернеться згодом, і заночував у невеличкому заміському готельчику. Наступного дня винайняв екіпаж до Голленберґа. Уже почав певною мірою звикати до цієї дороги, так би мовити, став її справжнім знавцем. Якби в університеті була кафедра з вивчення цього шляху, я б присягнув, що дісталася б вона йому, це вже безперечно.

У Голленберзі все пройшло гладко. Скринька дійсно стояла там.

— Я хотіла надіслати вам її, але гадки не мала, де вас шукати, — мовила до нього Елізабетта голосом, який би спокусив навіть глухого. Бартлбум на мить завагався, потім опанував себе.

— Байдуже, і так гаразд.

Поцілувавши їй руку, розпрощався. Цілу ніч очей не стулив, але вранці сів у перший екіпаж до Бад-Голлена. Прекрасна мандрівка. Під час кожної зупинки його вітали і влаштовували свято. Такі вже вони були, ті місцеві люди, прив’язувалися, люди товариські, які не ставлять зайвих питань, приймаючи тебе зі щирим серцем. По-справжньому. Територія незугарна, що аж кров холоне, це варто зазначити, але люди там люб’язні, люди з іншого часу.

Та одначе.

З Божої ласки, Бартлбум приїхав у Бад-Голлен зі своєю скринькою з червоного дерева, листами та всіма пожитками. Повернувшись до будинку Анни Аншер, попросив, щоб про нього сповістили. Художниця саме писала натюрморт[6]: яблука, груші, фазани, те і се, фазани, певна річ, мертві, мертву природу, як годиться. Голівоньку ледве схиливши вбік. А волосся кольору воронового крила обрамляло її дивовижне личко. Якби стояло там піаніно, сумнівів не лишилося 6, що то була інша, та, що з Голленберґа. Утім, це була вона, з Бад-Голлена. Викапані, присягаюсь. Дивовижно, на що здатна природа, коли береться до справи старанно. Неймовірно. Справді.

— Професоре Бартлбуме, яка несподіванка! — скрикнула Анна.

— Добридень, панно Аншер, — відповів він, поспіхом додавши: — Анна Аншер, адже так?

— Так, а що?

Професор Бартлбум хотів діяти напевне. Бо всяке трапляється.

— Що вас привело аж сюди, щоб ощасливити мене своїм візитом?

— Оце, — відповів серйозно Бартлбум, ставлячи перед нею скриньку з червоного дерева й відкриваючи її. — Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Художниця, простягнувши руку, різко закрила скриньку.

— Перше, ніж наша розмова триватиме, мабуть, я маю повідомити вам, професоре Бартлбуме, одну річ.

— Що хочеш, кохана моя.

— Я заручена.

— Та невже?

— Я заручилася шість днів тому з молодшим лейтенантом Ґаллеґою.

— Прекрасний вибір.

— Дякую.

Подумки Бартлбум повернувся на шість днів назад. Цього дня він приїхав з Рульцена у Кольцен, де заночував, щоб потім рушити в Альцен. Десь посеред його поневірянь. Шість днів. Шість жалюгідних днів. У дужках примітка: цей Ґаллеґа — справжній паразит, якщо ви мене розумієте, нікчемне створіння, у певному сенсі навіть отруйний. Покарання. Справжнісіньке. Покарання.

— Чи хочете зараз, щоб ми говорили далі?

— Гадаю, це вже недоречно, — відповів Бартлбум, забираючи скриньку з червоного дерева.

Дорогою, повертаючись у свій готель, професор намагався холоднокровно проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що варіантів усього два (випадок, варто зазначити, який повторюється з певною регулярністю, адже загалом варіантів є два, й лише зрідка три): або це лише прикра перепона, а тому йому слід викликати на дуель згаданого молодшого лейтенанта Ґаллеґу й прибрати його зі свого шляху, або це очевидний знак долі, милостивої долі, але тоді він має якнайскоріше повернутися в Голленберґ і побратися з Елізабеттою Аншер, незабутньою піаністкою. До слова, Бартлбум ненавидів двобої. Просто не терпів їх.

«Мертві фазани…» — згадав він, трохи гидуючи. І вирішив поїхати. Сівши на своє місце в найпершому ранковому екіпажі, повернув на шлях до Голленберґа. У безтурботному гуморі він добродушно й прихильно приймав вияви радісної любові, які одні за одними виказували йому мешканці Поцеля, Кольцена, Тоцера, Рульцена, Пальцена, Альцена, Бальцена й Фацеля. Милі люди, як я вже казав. Надвечір, у бездоганному костюмі зі скринькою із червоного дерева, він явився в дім Аншерів.

— Будьте ласкаві покликати панну Елізабетту, — промовив він урочисто до слуги, який відчинив двері.

— Її немає, пане. Вона сьогодні вранці поїхала до Бад-Голлена.

Неймовірно.

Чоловік іншого морального та культурного виховання, либонь, розвернувся і скочив у перший же екіпаж до Бад-Голлена. Людина слабшого психічного та нервового гарту, мабуть, кинулася б у більш сороміцькі вияви свого остаточного й невиліковного відчаю. Проте Бартлбум був чоловіком чесним і справедливим, з тих, що мають певний стиль, коли йдеться про те, як витримувати примхи долі.

Бартлбум почав сміятися.

Реготати, просто щоб аж живіт репався, аж загинався втроє зі сміху, годі було й спинити його, аж до сліз, справжнє видовище, сміх вавилонський, океанічний, апокаліптичний, невпинний сміх. Слуги в будинку Аншерів не знали вже, чим зарадити, він ніяк не вгамовувався, ні по-доброму, ні по-поганому, так і репався зо сміху, він, ніякове дійство, а понад усе — заразливе, знаєте ж, починає один, а потім і всі за ним слідом; такий закон нападу сміху, це ніби епідемія чуми, хочеш залишатися серйозним, але не можеш, невпинна річ, і нічого не вдієш; не стримувались один за одним слуги, хоч не мали з чого сміятися, навпаки, мали б занепокоїтися через бентежну ситуацію, якщо не сказати драматичну, але падали один по одному, регочучи, як божевільні, так і всцятися можна, якщо ви мене розумієте, всцятися можна, якщо не пильнуватимеш. Зрештою відвели його в ліжко. Реготав і лежачи, та ще й з яким запалом, якою щедрістю, диво, справді, схлипуючи та плачучи й задихаючись, але невпинно реготав, дивовижно, справді. За півгодини він досі реготав у ліжку. Не спинившись ані на хвилину. Слуги вже знесилилися, тікали з оселі, аби більше не чути того радісного та заразливого плачу, намагаючись утекти, животи їм боліли від такого нестримного реготу, вони намагалися врятуватись, і це зрозуміло, адже це вже обернулося на питання життя та смерті. Неймовірно. А відтак раптом Бартлбум без попередження спинився, мов механізм, який затнувся, несподівано ставши серйозним, розвернувся й, зловивши слугу, який був напохваті, дуже серйозно в нього спитав:

— Бачили скриньку з червоного дерева?

Той, мабуть, не вбачав у ній користі, тому віддав.

— Ось вона, пане.

— Гаразд, я вам її дарую, — мовив Бартлбум і нумо знову реготати, як схиблений, ніби хтозна-який смішний жарт розповів, найсмішніший у своєму житті, найвеличніший, такий собі жартовище. Як почав, так і не переставав.

Прореготав усю ніч. Не лише для слуг із будинку Аншер, які тепер бігали з ватою у вухах, цей випадок доймав усе тихе містечко Голленберґ, адже, певна річ, регіт Бартлбума виходив за стіни означеного будинку, приємно розлітаючись у нічній тиші. Про сон годі й говорити. Залишатися серйозними — то вже було немало. Дійсно-бо, спочатку вдавалося зберігати серйозність, навіть зважаючи на надокучливий галас, але потім здоровий глузд швиденько сходив нанівець і розносилася бактерія сміху, невпинно, поглинаючи всіх посполу: чоловіків, жінок, дітей і поготів, справді всіх. Як епідемія. Траплялися домівки, у яких багато місяців уже ніхто не сміявся, забувши, як це й робиться. Люди, що потопали у своїй злості й убозтві. Не дозволяючи собі такої розкоші, як усмішка, місяцями. А тієї ночі, регочучи всі укупі так, що аж животи репалися, небачене донині явище, вони насилу впізнавали одне одного, бо поспадали маски їхнього вічного смутку, ринув їм в обличчя злий регіт. Одкровення. Віднаходиш смак до життя, побачивши, як один за одним запалюються вогники в тому містечку, чуючи, як обвалюються будинки від сміху, ніби перехилилася саме тієї ночі велика бочка колективного одностайного терпіння, і за здоров’я всіх злиднів затопилося все містечко священними ріками лихого реготу. Такий концерт зачіпав за живе. Диво. А Бартлбум диригував цим хором. Це, так би мовити, була його мить. І він диригував, як справжній майстер. Пам’ятна ніч, присягаюсь. Можете розпитати. Страхопудом буду, якщо вам не скажуть, що то була пам’ятна ніч.

Та одначе.

У перших світанкових променях угамувався. Бартлбум, я маю на увазі. А відтак поволі й усе містечко. Припиняли поволі сміятися, а потім й остаточно стихли. Як прийшло, так і пішло. Бартлбум попросив поснідати. Певна річ, через таке діло він страшенно зголоднів: непроста ж бо річ — реготати так довго та ще і з таким запалом. Що ж до здоров’я, то на око Бартлбум мав його хоч на продаж.

— Добре, як ніколи, — запевнив він делегацію міщан, які, відчуваючи певну вдячність і сповнені цікавості, прийшли дізнатися про його здоров’я. Безперечно, така була йому доля потоваришувати з місцевим людом. Із жінками в нього вже все пішло коту під хвіст, ніде правди діти, та він ніби народився, щоб потоваришувати з місцевим людом. Справді. Хай там як, а підвівшись і попрощавшись, він почав ладнатися в дорогу. Добре знав, куди їхати.

— Якою дорогою їхати до столиці?

— Треба повернутися в Бад-Голлен, а звідти поїхати по…

— Про це нема навіть мови, — і він поїхав у протилежному напрямі на сусідській бричці такого собі коваля, талановитого у своїй справі, справжнього скарбу. Цілу ніч качався від реготу. Коротше, заборгував так би мовити, подяку. Тож, зачинивши кузню, того дня повіз Бартлбума звідти. Більше ні про ті спогади, ані про всю ту бісівщину професор ніколи не згадував, скінчилася для нього та історія, добре чи погано, але добігла кінця, раз і назавжди, Боже причастя. Скінчилася.

Отак.

Відтоді більше не пробував Бартлбум. Одружуватися. Казав, що час уже минув і більше про це годі й говорити. Гадаю, він трохи страждав через ті події, але він тебе цим не засмучував, не таким був чоловіком, печалі свої всі тримав у собі та вмів їх переживати. Утім, він був одним із тих, хто до життя ставився легко. Людина з миром у душі, якщо розумієте, про що я. За сім років, що він прожив тут, серед нас, жити з ним пліч-о-пліч нам було за щастя, ми часто запрошували його на гостину, ніби він був членом сім’ї, та й у певному сенсі він, дійсно, ним був. Поміж іншим, він міг би мешкати в інших кварталах, зважаючи на гроші, які надходили йому останнім часом, спадок, звісна річ, тітоньки, що падали одна за одною, як стиглі яблука, земля їм пером, нотаріуси вервечкою, заповіти один по одному, і з усіх, хоч-не-хоч, текли грошенята йому в кишені. Коротше, якби хотів, міг би мешкати зовсім в іншому місці. Та він залишався з нами. Казав, що почувається тут добре, у нашому кварталі. Умів його цінувати, так би мовити. За цим теж видно чоловіка.

Він до останнього працював над своєю «Енциклопедією меж» тощо. Зараз почав її переписувати. Казав, що наука йде гігантськими кроками й що зрештою треба повсякчас усе оновлювати, уточнювати, виправляти, шліфувати. Його захоплювала думка, що його енциклопедія про межі, можливо, стане твором, який кінця-краю не має. Безмежною книгою. Цілковита нісенітниця, як поміркувати, і він із того сміявся, розтлумачуючи мені й пояснюючи, дивуючись, навіть радіючи. Інший би, либонь, страждав. Але він, як я вже розповідав, не був створений для певних бід. Легкою був людиною.

Годі й казати, що він навіть помер по-своєму. Без надмірної театральності, тихцем. Якось ліг у ліжко, бо почувався недобре, а за тиждень — догорів. Ніхто збагнути навіть не міг, чи він страждав тими днями, я питав його, але він тільки просив, щоб ми не журилися через цю дрібничку. Не любив він завдавати клопоту. Лиш одного разу спитав мене, чи міг би я повісити йому одну з картин його улюбленого друга-художника, щоб вона висіла на стіні просто напроти ліжка. Ця історія з колекцією картин Плассона теж була неймовірною. Вони всі були майже цілковито білі, повірте. Та Бартлбум ними дуже дорожив. Навіть та, яку я йому повісив, коли він тоді попросив, була біла, цілковито біла, а він обрав її з-поміж решти, а я повісив її там, де він із ліжка міг добре бачити її. Картина була геть-чисто біла, присягаюсь. Але він споглядав її, милувався знов і знов, крутив її перед очима, так би мовити.

— Море… — говорив тихо.

Помер рано-вранці. Заплющив очі й більше не розплющив. Просто.

Не знаю. Є люди, які вмирають, але, за всієї поваги, ти нічого не втрачаєш. А він був одним із тих, чию відсутність відчуваєш одразу. Ніби увесь світ день у день важчає. Можливо, що вся наша планета й усе, що є на ній, тримається в повітрі лише завдяки тому, що є безліч Бартлбумів у світі, які це все підтримують. Своєю легкістю. Вони не схожі на героїв, але завдяки їм наш човен тримається на плаву. Така їхня природа. Бартлбум мав таку природу. Так би мовити, він був із тих, хто міг якоїсь днини, перестрівши тебе дорогою, взяти під руку й по великому секрету зізнатися:

— Одного разу я бачив янголів. Вони стояли на березі моря.

Хоч у Бога він не вірив, адже був науковцем і до всього, що стосується церкви, прихильності не мав, якщо розумієте, про що я. Але бачив янголів. І розповідав тобі про це. Узявши тебе під руку, у якийсь звичайнісінький день, перестрівши на дорозі, з подивом в очах зізнавався:

— Одного разу я бачив янголів.

Хіба можна не любити таку людину?

6. Савіньї

— Отже, ви залишаєте нас, лікарю Савіньї…

— Так, пане.

— Ви вирішили повернутися до Франції?

— Вирішив.

— Мабуть, нелегко вам буде… тобто люди цікавитимуться, газети, політики… Гадаю, почалося справжнє полювання на тих, хто вижив на тому плоту…

— Мене вже застерігали.

— Цей випадок набув майже загальнонаціональної ваги. Трапляється, якщо встряє політика…

— Рано чи пізно, побачите, усі забудуть про цю історію.

— Безсумнівно, любий Савіньї. Візьміть, це папери для вашої посадки.

— Я вам багато чим завдячую, капітане.

— Не треба так казати.

— А вашому лікареві я, либонь, завдячую життям… він творив дива.

— Савіньї, якщо почнемо лічити дива в цій історії, їм кінця-краю не буде. Ідіть. І хай вам щастить.

— Дякую, капітане… А, ще одне.

— Слухаю.

— Той… той стерновий… Тома… кажуть, він утік з лікарні….

— Так, це дивна історія. Звісно, у нас такого б не трапилось, але там, у цивільній лікарні, ви ж добре знаєте, як…

— Звісно, і що — про нього нічого не відомо?

— Ні, наразі нічого. Та він, мабуть, недалеко втік, зважаючи на його стан. Найімовірніше, помер десь.

— Помер?

— Ну, це найменше, що спадає на гадку, коли думаєш про того, хто…ох, даруйте: це, певно, ваш друг?

— Це неважко, мабуть, Савіньї, вам треба лише повторити те, що ви написали у своїх мемуарах. До речі, ви, певно, заробили цілий статок, га? На своїй книжечці… у салонах тільки її й читають…

— Я спитав, чи я дійсно мушу заходити до судової зали.

— Та, ні, не те, щоб це необхідно, але це паскудний процес, за нами вся Країна спостерігає, добре не попрацюєш… усе за законом… нісенітниця…

— Шомаре теж буде…

— Звісно, буде… хоче захищати сам себе, він… але у нього жодних шансів, нуль, народ прагне його голову, і він її отримає.

— То була не лише його вина.

— Це байдуже, Савіньї. Він був капітаном. Він завів «Альянс» у ту трясовину, він ухвалив рішення його покинути й він-таки, задля ефектного кінця, пустив вас у відкрите море в тій чортовій пастці…

— Гаразд, гаразд, пусте. Побачимося в судовій залі.

— Це зовсім інша річ…

— Пустіть мене, Парпею.

— Адвокат Парпей, дякую.

— Прощавайте.

— Ні, ви не можете піти.

— Що ще?

— А-а, ще одна прикрість… дрібничка, але ж знаєте, краще пильнувати… загалом, ходять чутки, ніби хтось вів… скажімо так, щоденник, щось на взір щоденника, перебуваючи в той час на плоті… здається, він був моряком, отож це вже свідчить про серйозність справи… уявіть собі моряка, який вміє писати, звісно, нісенітниця, та хай там як, видається, що один із тих, хто вцілів…

— Тома. Тома вмів писати.

— Перепрошую?

— Ні, нічого.

— Отож загалом, здається, у цьому щоденникові оповідають про речі… які певною мірою… спантеличують, скажімо… коротше кажучи, та розповідь дещо різниться від вашої й того, що інші…

— І читав. Книжки. Умів читати й писати.

— На Бога, чи ви мене вислухаєте?

— Слухаю?

— Зрозумійте, звести на людину справжнісінький наклеп — дрібниця… яка може вас знищити… тому я питаю, чи ви ладні витратити певну суму грошей, ви ж мене розумієте, адже від наклепу більше немає способу захиститися, з іншого боку, краще позатуляти роти, перше ніж… Савіньї! Куди ви в біса йдете? Савіньї! Зважте, зараз не час ображатись, я радив вам задля вашого ж добра, я ж знаюся на…

— Ваші свідчення були для нас дуже цінними, лікарю Савіньї. Суд вдячний вам, прошу, сідайте.

— Лікарю Савіньї…

— Так, даруйте, я хотів…

— Хочете щось додати?

— Ні… чи то пак… тільки одне… Я хотів сказати, що… море, воно відрізняється… не можна судити про те, що трапляється там, у морі… море, то зовсім інша річ.

— Лікарю, ми в трибуналі Королівського Флоту: ми чудово розуміємо, що таке море.

— Невже?

— Повірте, читати вашу книжечку було захопливо… навіть занадто захопливо для такої літньої пані, як я…

— Маркізо, пусте…

— Це щира правда, пане Савіньї, ваша книга така… як би це сказати… реалістична, ось, читаючи, я уявляла себе на тому плоту, посеред моря, аж мороз поза шкірою…

— Ви мені лестите, Маркізо.

— Ні, ні… ця книжка справді…

— Добридень, лікарю Савіньї.

— Адель…

— Адель, донечко, не годиться змушувати таку зайняту людину, як пан лікар чекати так довго…

— О, я впевнена, що вона вас замучила тисячами питань про ваші пригоди, адже так, Савіньї?

— Розмова з вашою матір’ю мені за втіху.

— Ще трішки, й уже б навіть чай замерз.

— Ви дивовижні, Адель.

— Дякую.

— Ще чашечку, лікарю?

— У нього були темні очі?

— Так.

— Високої статури, волосся чорне, пряме…

— Зав’язане на потилиці, пане.

— Моряк?

— Скидалося на те. Але вдягнений був… по-звичайному, сказати б елегантно.

— І не сказав, як звати.

— Ні. Сказав тільки, що повернеться.

— Повернеться?

— Ми знайшли його в готелі біля річки… випадково… шукали двох дезертирів, а знайшли його… каже, що його звуть Філіпом.

— І не намагався втекти?

— Ні. Заперечував, прагнув знати, чому ми його забираємо… звичайні речі… Сюди, Савіньї.

— А ви що відповіли?

— Нічого. У наш час поліція не мусить пояснювати, чому кидає чоловіка за ґрати. Звісно, довго утримувати його не зможемо, якщо не знайдемо слушної причини… але ж ви про це подбаєте, хіба ні?

— Звісно.

— Ось, ходіть. Ні, сильно не висовуйтесь. Отам, бачите його? Передостанній у ряду.

— Той, що зіперся об стіну…

— Так. Це він?

— Боюся, що ні.

— Не він?

— Ні, мені прикро.

— Але ж за описом збігається, такий самісінький.

— Такий самий, однак не він.

— Савіньї… послухайте-но мене… Може, ви й герой у Королівстві, може, усі міністри у світі вам друзі, але той чоловік унизу вже четвертий, якого…

— Пусте, ви й так уже чимало зробили.

— Ні, послухайте. Ми його ніколи не знайдемо, того чоловіка, і знаєте чому? Бо чоловік той помер. Він утік із обшарпаної лікарні в якомусь мерзенному кутку Африки, пробігши кілька кілометрів по пекельній пустелі, а потім спікся на сонці до смерті. Гаплик. Цей чоловік зараз на іншому кінці світу загниває в купі піску.

— Той чоловік зараз у цьому місті й ось-ось до мене добереться. Погляньте на це.

— Лист?

— Два дні тому хтось підкинув його мені під двері. Читайте, прочитайте, ну ж бо…

— Одне слово…

— Але дуже промовисте, хіба ні?

— Тома…

— Тома. Ваша правда, Пасторе. Ви не знайдете його ніколи, того чоловіка. Утім, не тому, що він помер. А тому, що живий. Він живіший за нас двох укупі. Живий, як звірі, що полюють.

— Савіньї, я запевняю вас, що…

— Він живий. І на відміну від мене має чудову причину, щоб таким і лишатись.

— Але ж це божевілля, Савіньї! Такий видатний лікар, як ви, знаменитість, тепер… саме коли двері Академії перед вами розчинилися настіж… Ви ж добре усвідомлюєте, що ваше дослідження про вплив голоду та спраги… загалом, і хоч мені воно здається радше романтичним, аніж науковим…

— Бароне…

— …проте, воно дуже вразило моїх колег, я тішуся за вас, Академія прихиляється перед вашим шармом і… і вашим… болем, який довелося вам пережити… я можу зрозуміти… а ось чого зовсім не збагну, так це чому ви втовкмачили собі в голову саме зараз поїхати в Богом забутий глухий закуток, щоб бути, чуєте, послухайте, провінційним лікарем, чи я правильно вас зрозумів?

— Так, бароне.

— А, вітаю… немає в цьому місті лікаря, який би не хотів, та що там, який би не мріяв мати славу й майбутнє, як у вас, а ви що надумали? Їхати практикувати в село… що ж то за село, га?

— За містом.

— Це я втямив, але де саме?

— Далеко.

— Чи я маю подумати, що ви не хочете казати де?

— Така моя воля, бароне.

— Нісенітниці. Ви важка людина, Савіньї, ви поводитесь обурливо, нерозумно, бридко. Я не можу знайти жодного гідного виправдання вашій непростимій поведінці й… й… нічого більше не спадає на думку: ви божевільний!

— Навпаки, я не хочу ним стати, бароне.

— Ось… то Шарбонн… бачите, там, унизу?

— Бачу.

— Чудове містечко. Вам там буде добре.

— Звісно.

— Збадьоріться, лікарю… отак. Потримайте це хвильку, отак… Ви марили цілу ніч, маєте чимось зарадити…

— Я ж казав, що не треба було затримуватися, Марі.

— Що це ви робите?.. Чи не встати надумали?..

— Певно, що хочу підвестися…

— Але ж не можна…

— Марі, я тут лікар.

— Так, але ж ви себе не бачили… цієї ночі вам було зле, справді, ви скидалися на божевільного, розмовляли з привидами, кричали…

— Кричав?

— Сердились на море.

— Ааа, знову?

— У вас багато лихих спогадів, лікарю. А погані спогади псують життя.

— Це погане життя псує спогади, Маріє.

— Але ж ви не поганий.

— Я накоїв усякого. Страшних речей накоїв.

— Чому?

— Бо вони страшні. Ніхто такого не пробачить. Мене за них не пробачили.

— Не треба більше про це згадувати…

— А ще страшніше ось що: знаю, що якби я сьогодні повернуся туди, то вчинив би так само.

— Припиніть, лікарю…

— Я знаю, що зробив би те саме, точнісінько те ж саме. Хіба це не страхіття?

— Лікарю, благаю…

— Хіба це не страхіття?

— Ночі знову стають прохолодними…

— Так.

— Я б хотів провести вас додому, лікарю, але не хочу залишати на самоті дружину…

— Не треба, не клопочіться.

— Однак… та хочу, щоб ви знали, що я залюбки з вами розмовляю.

— Навзаєм.

— А знаєте, коли ви приїхали торік, люди казали, що ви…

— Гордий та пихатий столичний лікар…

— Так, приблизно. Люди в нас тут підозріливі. Часом доходять дивних висновків.

— А знаєте, що мені розповідали про вас?

— Що я заможний.

— Еге.

— І мовчазний.

— Так. А ще — що ви добра людина.

— Я ж вам казав: часом люди дивних доходять висновків.

— Кумедно. Мріяти про те, щоб жити тут. Такому, як я… пихатому столичному лікареві… Мріяти тут постаріти.

— Мені ви здаєтеся ще замолодим, щоб розмірковувати, де постаріти, хіба ні?

— Може, ваша правда. Утім, це місце так далеко від усього… Часом я питаю себе, чи знайдеться щось таке, що змусить мене покинути цю місцину.

— Не думайте про це. Якщо й випаде покинути нас, то лише через щось дивовижне. А як ні, то це містечко радо буде вашою домівкою.

— Така честь — чути ці слова особисто від мера…

— Ет, не нагадуйте мені про це…

— А зараз мені вже, дійсно, час.

— Звісно. Та приходьте знову, коли забажаєте. Для мене це втіха. І моя дружина дуже радітиме.

— Неодмінно прийду.

— Отже, добраніч, лікарю Савіньї.

— Добраніч, пане Деверіа.

7. Адамс

Як сонце закотилося за вечірній пруг, він іще багато годин не спав. Останнє безневинне надвечір’я в цілому житті.

Потім, вийшовши з номеру, тихо рушив коридором, спинившись напроти останніх дверей. Не замикають дверей у готелі «Альмаєр».

Одна рука на руків’ї, а в другій тримає маленький підсвічник. Миттєвості як голки. Двері розчинилися безшумно. Тиша й пітьма в кімнаті.

Увійшов, поставив підсвічник на письмовий стіл, зачинив за собою двері. Пружина в засуві клацнула в нічній тиші: у напівтіні під укривалами щось заворушилося.

Підійшовши до ліжка, промовив:

— Усе скінчено, Савіньї.

Одне речення, як удар шаблі. Савіньї рвучко скочив у ліжку, затремтівши від жаху, немов ударений батогом. Нишпорив поглядом у теплому світлі кількох свічок, побачив лезо ножа й незворушне обличчя чоловіка, яке багато років намагався забути.

— Тома…

Енн Деверіа поглянула на нього спантеличено. Підвелася, спершись на лікоть, й обвела поглядом кімнату, нічого не розуміючи, знову шукала обличчя свого коханця, припала до нього.

— Що відбувається, Андре?

Він і далі дивився перед себе, нажахано.

— Тома, спинися, ти божевільний…

Але чоловік не спинився. Підійшовши до ліжка ближче, здійняв ножа й люто його опустив раз, двічі, тричі. Укривала просякли кров’ю.

Енн Деверіа не встигла навіть скрикнути. Здивовано не зводила очей з темної хвилі, що розпливалася по ній, відчуваючи, як життя вислизає з її розкритого тіла так стрімко, що їй навіть забракло часу на думку. Упала горілиць, витріщивши очі, які вже нічого не бачили.

Савіньї тремтів. Усе було залите кров’ю. Стояла лунка тиша. Спочивав готель «Альмаєр». Без руху.

— Підведися, Савіньї. І візьми її на руки.

Голос Томи знов залунав нещадно-спокійно. Це ще не кінець, аж ніяк.

Савіньї рухався, немов у трансі. Підвівся, підняв тіло Енн Деверіа й, тримаючи її на руках, дав витягнути себе з кімнати. Не міг і слова промовити. Більше нічого не бачив, не міг мислити. Тремтів, та й по всьому.

Дивний нечисленний кортеж. Процесія несе прекрасне жіноче тіло. Мертва скривавлена ноша на руках чоловіка, що плететься, тремтячи, а слідом незворушна тінь, що стискає в руці ніж. Так вони пройшли через увесь готель, дійшовши аж до узбережжя. Крок за кроком, по піску, аж до морського берега. І кривава смуга за ними слідом. Ледь виднівся місяць над ними.

— Не зупиняйся, Савіньї.

Качаючись, силоміць штовхав ноги у воду. Відчуваючи притиснений до спини ніж, а у руках — тягар, що ставав непідсильним. Як лялька, проповз кілька метрів. Його спинив той голос:

— Слухай його, Савіньї. Це шумить море. Цей морський шум і вага, яку відчуваєш на твоїх руках, переслідуватимуть тебе решту життя, що тобі ще лишилася.

Він промовив ці слова повільно, без емоцій, з тінню втоми. Потім упустив ніж у воду, розвернувшись, вийшов на берег. Рушив берегом, ступаючи по сліду з кривавих плям, що загустіли на піску. Крокував поволі, не маючи більше ні думок, ані прожитих днів.

На краєчку моря, хвилі якого спінювалися поміж ніг, Савіньї так і стояв остовпілий, нездатний поворухнутися. Тремтів. І ридав. Опудало, дитина, уламок. Стікала кров і сльози, як віск зі свічки, яку більше ніхто ніколи не задмухне.

Адамса повісили на майдані Сент-Аман на світанку останнього квітневого дня. Періщив дощ, але назбиралося чимало тих, хто вийшов із домівок, щоб помилуватися цим видовищем. Того самого дня його поховали. Ніхто не знає де.

8. Сьома кімната

Двері розчинилися, і з сьомого номеру вийшов чоловік. Ступивши крок за поріг, він роззирнувся навсібіч. Готель здавався незалюдненим. Ані шурхоту, ні голосу, анічогісінько. Пробивалося сонце крізь віконечка в коридорі, розтинаючи напівтінь і проектуючи на стіни короткий анонс блискучого та яскравого дня.

У кімнаті все упорядкували старанно, але поспіхом. Повна валіза, досі відкрита, на ліжку. Стоси аркушів на письмовому столі, пера, книжки й погашена лампадка. Дві тарілки й келих на підвіконні. Брудні, але акуратно складені. Килимок долі утворював велику опуклість, ніби хтось залишив знак, щоб одного дня повернутися сюди. На кріслі лежала велика ковдра, охайно згорнута. На стіні виднілися дві картини. Однаковісінькі.

Не зачинивши за собою дверей, чоловік пройшов по коридору, спустився сходами, нерозбірливо мугикаючи пісеньку, і став біля рецепції — назвімо її так. Діри не було. Як завжди, на пюпітрі лежала розкрита гостьова книга. Чоловік почав читати, тим часом заправляючи сорочку в штани. Чудні імена. Знову роздивився навколо. Безперечно, цей готель найбільш безлюдний в історії безлюдних готелів. Увійшовши до великої вітальні, трохи покрутився навколо столів, понюхав букет квітів, який засихав у бридкій кришталевій вазі, а потім підійшов до скляних дверей, розчинив їх.

Яке повітря. І світло.

Йому довелося примружити очі, таким воно було сяйливим, і щільніше загорнутися в куртку через цей вітер, вітер з півночі.

Попереду — неозоре узбережжя. Занурив ступні в пісок. Він дивився на них так, ніби тієї миті вони повернулися з тривалої подорожі. Він ніби щиро здивувався, що вони знову на місці. Піднявши голову, мав на обличчі такий вираз, як мають часом люди, коли їхня голова геть порожня, спорожніла, щаслива. Чудні це миті. Коли ти спроможний, не розуміючи причини, утнути будь-яку дурницю. Він утнув одну — просту-просту. Побіг, але побіг як навіжений, стрімголов, перечіпаючись і знов підводячись, невпинно, біжучи якомога швидше, ніби за ним гналося пекло, але насправді за ним ніхто не гнався, аж ніяк, він просто біг, сам-один, по тому безлюдному узбережжю, очі широко розплющені, а серце виривається з грудей; побачивши таке, так і хочеться сказати: він більше не зупиниться.

Як завжди, сидячи на своєму підвіконні, дригаючи ногами в порожнечі, Дуд відвів очі від моря й, поглянувши на узбережжя, побачив його.

Біг до Бога, що тут скажеш.

Дуд усміхнувся.

— Закінчив.

Поруч сидів Дітц, той, що створює сни, а потім тобі їх дарує.

— Чи схибнувся, чи закінчив.

По обіді всі на березі моря, кидають пласкі камінці, щоб вони скакали по воді, кидають круглі камінці, щоб почути потім «бульк». Усі сиділи: Дуд, який саме для цього зліз зі свого підвіконня, Дітц, що дарує сни, Дол, що виглядав для Плассона чимало кораблів. І Діра з ними. І та дівчинка-красуня, яка спала в ліжку Енн Деверіа, хтозна, як її звати. Усі там: кидають камінчики у воду й слухають чоловіка, який щойно вийшов із сьомої кімнати. Тихо-тихо він розповідав.

— Маєте зараз уявити двох, які кохають одне одного… кохають одне одного. А він має їхати. Він моряк. Він відпливає в довгу мандрівку, в море. Тож вона вишиває власноруч шовкову хустинку… вишиває на ній своє ім’я.

— Джун.

— Джун. Вона вишиває ім’я червоною ниткою. І міркує: він носитиме її завжди при собі, і це захистить його від небезпек, від бурі, від хвороб…

— Від величезних риб.

— … від величезних риб.

— Від рибки-бананки[7].

— …від усього. Вона в цьому впевнена. Однак вона віддає хустинку не відразу, ні. Спочатку вона несе її до церкви в рідному селі й каже священику таке: мусите для мене її благословити. Вона має захищати моє кохання, тож ви повинні її благословити. Отож священик кладе хустинку перед собою, схилившись над нею, пальцем виводить на ній хрест. Промовляє якісь слова дивною мовою, малюючи пальцем на хустинці хрест. Уявили? Малесенький жест. Хусточка, палець, слова священика, жіночі очі, що всміхаються. Добренько бачите все в голові?

— Так.

— А зараз уявіть таке. Корабель. Великий. Ось-ось відпливе.

— Корабель, на якому відпливе той моряк?

— Ні. Інший корабель. Але він теж відпливає незабаром. Його добре вимили. Гойдається на хвилях у порту. А попереду в нього кілометри й кілометри моря, яке чекає на нього, нестримно могутнього моря, моря шаленого, яке, може, буде до нього ласкавим, а може, розкришивши його у своїх долонях, проковтне, хтозна. Ніхто про це не говорить, але всі знають, яким сильним є море. Отже, на цей корабель сходить чоловічок, зодягнений у чорне. Усі моряки зібралися на верхній палубі: з родинами, жінками, дітьми, матерями, всі гуртом, стоять мовчки. Чоловічок крокує кораблем, бормочучи щось півголосом. Іде аж до носу, відтак повертається назад, повільно обминає такелаж, згорнуті вітрила, барила, сітки. Без угаву мурмоче щось дивне, сам до себе, і немає ані закутку на кораблі, у який він не заходить. Нарешті, спиняється посеред палуби. І стає навколішки. Опустивши голову, і далі буркотить цією дивною мовою, і здається, що він розмовляє з кораблем, щось йому розповідаючи. Потім несподівано замовкає і рукою повільно малює знак хреста на дерев’яних дошках. Знак хреста. І тоді всі озирнулися на море, з переможним поглядом, адже знають, що цей корабель повернеться, це благословенний корабель, який, кинувши виклик морю, здолає його, тепер ніщо не завдасть йому шкоди. Це благословенний корабель.

Діти навіть припинили кидати камінці уводу. Не ворушилися, слухаючи. Сидячи на піску всі п’ятеро, а навколо, на кілометри — нікого.

— То як, добре збагнули?

— Так.

— Бачите все перед своїми очима?

— Так.

— А тепер пильнуйте. Бо зараз починається найважче. Стариган. З білою-білою шкірою, худорлявими руками, насилу йде, повільно. Іде вгору центральною вулицею містечка. А за ним слідом — сотні й сотні людей, усі місцеві мешканці, крокують вервечкою, співаючи, ошатно вбрані, прийшли всі до одного. Стариган не спиняє крок, здається, що він ще сам, сам-один.

Дістався крайніх будиночків у містечку, але не спинився. Він такий старий, що в нього тремтять руки й трохи тремтить голова. Проте він дивиться перед собою спокійно, не зупиняючись, навіть коли починається морське узбережжя, прослизає між човнами, витягнутими на берег, іде хитаючись, здається, ніби з хвилини на хвилину впаде, одначе він так і не падає. А за ним усі решта, за кілька метрів від нього, але не відстають. Сотні й сотні людей. Старий крокує узбережжям, і йти йому ще важче, але то байдуже, він не хоче спинятись і, йдучи без упину, доходить аж до самого моря. Море. Пісні стихли, люди поставали за кілька метрів від берега. Зараз він наче ще більш самотній, той стариган, робить крок за кроком, повільно заходячи в море, він сам-один, у море. На кілька кроків, поки вода не дістає йому до колін, зношений одяг липне до тіла, а ноги — худі-худі, кості й шкура. Хвиля повзе вперед і назад, а він такий тендітний, що здається тобі, що його ось-ось віднесе морем. Аж ні, стоїть незворушно, ніби встромлений у воду, дивиться перед собою, не зводячи очей. Зазирає просто у вічі морю. Тиша. Ніщо не ворухнеться навколо. Люди затамовують подих. Чари.

І тоді

стариган,

опустивши

очі,

занурює

руку

у воду

і

повільно

малює

знак

хреста.

Поволі. Благословляє море.

Надзвичайна річ, маєте собі це уявити, кволий стариган, незначущий жест, непередбачуване неозоре море сколихується, ціле море, аж до далекого обрію, тремтить, хитається, розтікається, прослизає в його вени мед благословення, що зачаровує кожну хвилю, й усі кораблі у світі, бурі і найглибші прірви, найтемніші води, людей і звірят, тих, хто при смерті, тих, що настрашені, тих, які дивляться — зачаровано, налякано, зворушено, щасливо, перехрестившись, коли несподівано на одну-єдину мить схиляє голову безмежне море, переставши бути загадкою, ворогом, тишею, а ставши братом, смиренним лоном і видовищем для спасенних людей. Рука старого чоловіка. Знак на воді. Споглядаєш море і більше його не боїшся. Кінець.

Тиша.

Яка розповідь… міркував Дуд. Діра звернула погляд на море. Яка історія. Прекрасна дівчинка шморгнула носом. «Невже вона правдива?» — подумав Дітц.

Чоловік так і сидів на піску, мовчки. Дол глянув йому просто у вічі.

— Це правдива історія?

— Була.

— А тепер неправда?

— Ні.

— Чому?

— Бо більше не виходить поблагословити море.

— Але ж у того старигана виходило.

— Той стариган був старим і мав у собі щось таке, чого зараз уже немає.

— Магію?

— Щось на кшталт. Добру магію.

— А де вона поділася?

— Зникла.

Діти не йняли віри, що вона справді зникла в безвісті.

— Присягаєшся?

— Присягаюся.

Справді зникла.

Чоловік підвівся. Здалеку виднівся готель «Альмаєр», майже прозорий у світлі, омитому північним вітром. Сонце ніби завмерло на яснішій стороні неба. А Діра промовила:

— Ти приїхав, щоб благословити море, правда?

Чоловік зиркнув на неї, ступив кілька кроків, підійшов до неї ближче, нахилився й усміхнувся:

— Ні.

— То що ж ти тоді робив у тій кімнаті?

— Якщо море не можна більше благословити, можливо, для нього можна знайти слово.

Слово для моря. Слово для моря. Слово для моря. Щоб не все з того, чим сповнювався жест старого, загубилося, щоб хоч би дещиця тієї магії ще блукала в часі, і щось спромоглося її віднайти та схопити перше, ніж вона зникне на віки. Слово для моря. Бо це єдине, що нам залишається. Бо проти нього ми без хрестів, стариганів, без магії, мусимо ж мати хоч яку-небудь зброю, бодай щось, аби не згинути в тиші, і квит.

— Слово для моря?

— Так.

— І ти зачинився в кімнаті так надовго, щоб знайти слово, яким описати море?

— Так.

— Але кому?

— Байдуже кому. Важливо спробувати описати. А хтось послухає.

Вони подумали, що це якась дивина. Проте не в цьому сенсі. У простішому.

— І для цього треба стільки аркушів, щоб описати його?

Дуд самотужки волочив ту торбу, повну паперів, униз по сходах. Це його приголомшило.

— Та ні. Якби хтось дійсно на таке спромігся, йому б вистачило кілька слів… Може, почалося б усе з безлічі сторінок, але згодом, поволі, він би знайшов слушні слова, такі, які за раз висловлюють усі решту, і від тисячі сторінок залишилося б сто, потім десять, а згодом він би став чекати, допоки зайві слова сповзуть зі сторінок, і тоді треба буде лише зібрати ті, що зостануться, стиснувши їх у кілька слів, десять, п’ять, так мало, що коли вдивлятися в них зблизька і вслухатися в них, зрештою у твоїй долоні залишиться тільки одне, одне-єдине. І ти промовляєш… слово для моря.

— Одне-єдине?

— Так.

— І яке?

— А хтозна.

— Будь-яке одне слово?

— Одненьке.

— Типу «картопля»?

— Еге. А може, «рятуйте!» чи «тощо», ніхто не знає його, поки не знайде.

Він говорив, роззираючись навсібіч, оглядаючи пісок, цей чоловік із сьомої кімнати. Шукав камінець.

— Даруйте… — мовив Дуд.

— Га?

— Хіба не можна сказати «море»?.

— Ні, слова «море» вживати не можна.

Він підвівся на рівні ноги. Знайшов камінчик.

— Тоді це неможливо. Нездійсненно.

— А хто його знає, що неможливо. Підійшовши до моря, він закинув камінчик далеко у воду. Камінець був круглий.

— Бульк, — мовив Дол, який знався на цій справі.

Проте камінчик почав скакати по водному плесі, ледь торкаючись води, раз, два, три… й так і не спинився, охоче підскакував, чимраз далі, пострибав у відкрите море, немов раптом відчувши, що його звільнили. Складалося враження, що він прагне більше ніколи не спинятися. Він і не спинився.

Чоловік поїхав із готелю наступного ранку. Небо стояло дивне, з тих, що біжать швидко-швидко, поспішаючи повернутися додому. Дув вітер з півночі, дужий, але безшумний. Чоловікові подобалося йти пішки. Узявши валізку й торбину, сповнену паперів, він попростував узбіччям дороги, що простягалась уздовж моря. Крокував швидко, зовсім не озираючись. Саме тому він не бачив, як готель «Альмаєр», відокремившись від землі, невагомий, розсипався на тисячу друзок, які скидалися на вітрила, що здіймались у повітря, піднімаючись і опускаючись, літали, уносячи все з собою: і землю, й море, і слова, й оповідки — усе до щирця, хтозна-куди, ніхто того не відає, може, одного дня хтось настільки втомиться, що дізнається, куди саме.

НАЙКРАСИВІШИЙ РОМАН СУЧАСНОЇ ІТАЛІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВІД НАЙТИТУЛОВАНІШОГО ІТАЛІЙСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА

Апессандро Барікко — лауреат літературних премій Камп’єлло, Медічі, Віареджо та «Палаццо аль Боско», — балансуючи між пошуком життєвих істин і чарівною мелодійністю мови, розповість мудру притчу про людську душу, яку можна виміряти тільки морем.

Морське узбережжя — не земля І не море, місце, якого ніби не існує, яке змінюється від хвилі до хвилі, від припливу до відпливу… Самотній готель на березі, де господарюють лише діти… Хто вони — красуня Діра з постарілими очима, Дуд, Дітц, Дол, які навіюють сни та пильнують на обрії вітрильники зі скарбами і злиднями? Яких втомлених, зачудованих гостей покличе доля сюди, де солоною піною позначена межа безкрайнього моря? Художник, що знехтував славою, хвора дівчина в пошуках надії, старий професор в очікуванні кохання, моряк, урятований в океані… Те, що трапиться, буде жахіттям, та поки — двоє у пітьмі й поцілунки… А коли готель нарешті спорожніє, із кімнати під номером сім вийде загадковий пожилець і побачить на березі моря янголів — і тепер їх буде на одного більше.

Примітки

1

Гра бульбашок у шампанському або будь-якому іншому ігристому вині.

(обратно)

2

Стояння на місці (фр.).

(обратно)

3

Оптична ілюзія, омана (фр.).

(обратно)

4

Маркітант — дрібний торговець продуктами харчування й предметами солдатського вжитку, який супроводжував армію під час походу, маневрів.

(обратно)

5

На віки вічні (лат.).

(обратно)

6

Досл. «мертва природа» (фр.).

(обратно)

7

Посилання на однойменний твір Д. Селінджера.

(обратно)

Оглавление

Книга перша Готель «Альмаєр»

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

Книга друга Морське черево

Книга третя Пісні повернення

  1. Елізвін

  2. Отець Плюш

  3. Енн Деверіа

  4. Плассон

  5. Бартлбум

  6. Савіньї

  7. Адамс

  8. Сьома кімната Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg