«Розбійник»

Едіт його кохає. Але про це — потім. Мабуть, не варто було їй узагалі зв’язуватися з отим нікчемою, у якого в кишені вітер свище. Скидається на те, що вона посилає до нього своїх депутаток, так би мовити, комісіонерок. Повсюди в нього якісь свої подруги, але вони не мають до цього жодного стосунку, а вже до отих, сказати б, славнозвісних ста франків — то й поготів. Якось він був лишив у чужих руках — просто так, через свою м’яку, доброзичливу вдачу — сто тисяч марок. А коли з нього за таке сміються, то він і сам посміюється. І вже це може викликати щодо нього неабиякі сумніви. Він навіть ні з ким не товаришує. За «весь цей час», поки він крутиться тут, серед нас, йому не пощастило — і то на його ж таки втіху — здобути в чоловічому товаристві ні крихти поваги. От уже нездарисько, ще одного такого просто годі собі й уявити! А його чемність, оті його манери багатьом давно вже «дратують нерви». І ця бідолашна Едіт його ще й кохає. А він тим часом, позаяк стало дуже тепло, ще й бігає проти ночі, о пів на десяту, купатися. Про мене, нехай собі бігає, тільки ж нехай і не ремствує. А скільки ж зусиль змарновано, щоб навести його на розум! Невже ж отой перуанець, чи хто він там такий, гадає, що впорається з цим і сам? «Чого тобі?» Так звертаються до нього дівки з простолюду, і цей телепень царя небесного — та він-бо на телепня й схожий! — просто у захваті від такої манери цікавитись, чого він бажає. І тут, і там до нього давно вже ставляться, як до заплішеного дурня, а він цьому ще й раденький. Поглядають на нього так, ніби хочуть сказати: «О, знов тут з’явилось оце чуперадло, щоб ми не нудьгували. От набрида!» А самого його ті зневажливі погляди тільки розвеселяють. Сьогодні трохи покрапав дощик, а вона його, отже, кохає. Вона покохала його, так би мовити, з першого погляду й від щирого серця, але він у це не повірив. А тепер ще й ота вдовиця