«Амулет Паскаля»

Амулет Паскаля (fb2) - Амулет Паскаля 737K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирен Витальевна Роздобудько

Ірен Роздобудько Амулет Паскаля

Частина перша Цеглина, що лежить на краю даху

1

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів.

Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена…

Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст…

Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети.

Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи.

У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті!), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець.

А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко?

Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір.

Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи…

Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку…

Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу!

Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути!

Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже.

Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками.

Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна…

Усе просто.

Голка — це я…

На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла.

Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?!» Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка!» красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими.

Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість!) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися.

Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали!

Одного разу, уявивши таке, я розсміялася.

Ранок настає для мене приблизно о дев’ятій. Я прямую до ванної, наповнюю джакузі, виливаючи в неї півпляшки піни з лавандою, одягаю навушники і слухаю свою улюблену мелодію Мішеля Леграна. Яку — не скажу.

Потім п’ю каву з круасанами. Я ненавиджу круасани! Ненавиджу всілякі булочки і тістечка, якими пропах увесь центр міста. Але круасани — це ритуал. І я його старанно виконую, адже раптом за моєю спиною опиниться та добра жінка, що встає спозаранку, випікає їх для таких нікчем, як я, і змушує свого сина-школяра розвозити їх у плетеному кошику за адресами, вказаними у візитівках.

Мені затишно. Я натискаю на пульт плазмового екрана і слідом за диктором старанно повторюю всі слова. З кожним днем незнайомих стає дедалі менше. Втім, мсьє Паскалю дуже подобається мій акцент. Я намагаюсь зберегти його. Тому слухаю не лише Леграна, а ще один диск, котрий привезла із собою:

…Моя дівчинко печальна, моя доле золота. Я продовжую кричати… Ніч безмежна і пуста…

Коли мсьє Паскаль попросив перекласти, про що ця пісня, я відповіла, що вона про курву, котра отруїла старого і дуже хворого чоловіка-мільйонера, заволоділа його кредитними картками, а потім, не витримавши докорів сумління, пішла на високу кручу, стрибнула з неї, впала у глибоке море і втопилася, а потім…

Мсьє Паскаль похитав головою і сказав, старанно вимовляючи незнайомі слова: «Моя д’ївч’єнко п’єч’яльна… — то є курва?».

О десятій я вдягаюсь. Вірніше — роздягаюсь, тобто знімаю махровий пухнастий халат. На мені лише довга шифонова накидка. Такий собі квадрат з діркою посередині… Відверто кажучи, я б могла ходити по цьому будинку і зовсім гола, але це не входить до планів мсьє Паскаля. На відміну від мене, він людина досить цнотлива. Та й ніяких планів щодо мене у нього немає. І це мені також подобається, адже одразу, коли я зі своєю валізою ввалилася до цього шикарного помешкання на околиці, подумала, що мені тут доведеться пилососити не лише килими…

Щільно загорнувши рештки круасанів у туалетний папір, я непомітно кладу їх у пластиковий смітничок і спускаюсь униз. Я зачиняю двері своєї кімнати й опиняюсь у романтичній напівтемряві, серед картин, що розвішані на стіні уздовж відполірованих билець довгих сходів, кожен поворот яких відмічений присутністю лев’ячої чи конячої голови. На портретах — люди в середньовічному вбранні, дехто — у білих чи чорних перуках. Мережані коміри, золоті пряжки. Мерехтливе світло, шурхіт, красномовна тиша… Я розкланююся з кожним портретом, і тіло моє стає невагомим під їхніми поглядами. Я — примара. Ми граємо в гру, хто з нас живіший. Кожен мій крок униз — крок у минуле, кожна сходинка вимірюється роками. Крок — і одразу мінус п’ятдесят! Часом мені здається, що спустившись з останньої, я опинюся в райських кущах і першою започаткую життя на цій піщинці, котра безтямно обертається всередині ліфта!

Здолавши сходи, переходжу до холу, крізь який теж маю пропливти, як невидимий човник серед айсбергів старовини — різьбленого комода початку XVI сторіччя, такого ж бюро з канделябром у вигляді грифона, що викльовує печінку в бідолашного Прометея, крісел і стільців, оббитих вицвілими гобеленами ручної роботи. Тут зовсім темно, адже немає вікон.

Я розсуваю важкі двері і входжу до так званої їдальні. Вона — велетенська. Увесь її простір займає довгий стіл. Такий довгий, що я не можу привітатися з мсьє Паскалем, котрий як маленький павучок сидить у торці, — він мене все одно не почує! Він довго спостерігає за тим, як я іду, як розвівається моя накидка. Він усміхається. Перед ним — чиста біла тарілка із мізерною купкою якоїсь каші, така велика, що на ній вмістилося б дворічне порося (тобто — майже свиня!), і порожній кришталевий келих на товстелезній ніжці. Ось із цього келиха і починається моя робота!

Якби я звідси написала комусь листа (чого ніколи не робитиму!) і повідомила, в чому полягає моя «тяжка праця», колишні знайомі вирішили б, що той лист надіслано з місцевої божевільні!

Я підпливаю до мсьє Паскаля, обережно беру зі столу карафу з червоним вином і ллю його в келих. Вино таке густе, що ллється довго. Щось знову відбувається з часом! Майже так само, як і тоді, коли я йду сходами. З тою різницею, що в першому випадку — час іде навспак, а в другому — зупиняється. У мене навіть німіє права рука, якою тримаю карафу. Від кришталю, що повільно набуває червоного відтінку, по стінах стрибають іскорки.

Я ллю вино сто років. З мене можна ліпити статую, назвавши її «Жінка, що наливає вино». Часом я міркую про те, що варто було б замовити собі саме такий надгробок. Але зробити деяке пояснення, що ця невідома жінка наливала вино лише одному чоловікові у світі — мсьє Паскалю. Коли келих наповнюється, я ставлю карафу на місце і сідаю на сусіднє крісло. Роботу виконано. Я можу покласти лікті на стіл, схрестити ноги.

— Як спалося, пані Голко? — каже мсьє Паскаль.

І ми усміхаємось одне одному.

2

Здається, це ввічливе запитання — не таке вже просте. Вночі крізь прочинені двері я бачу різні дива. Наприклад, повз них проходять срібні звірі, важко переливаючись, немов ртуть. Серед них — єдиноріг, верблюд, вовк, великий баран, а потім знову — єдиноріг. А одного разу в шпарину тицьнувся мордою білий кінь…

Це все — через повітря, стверджує мсьє Паскаль. Тобто тут воно особливе, насичене киснем, і тому в мозку відбуваються різні сприятливі фантазуванню процеси. Можливо, тому і час тут іде якось дивно. Хоча, я знаю, бувають такі дні, місяці чи навіть роки, коли живеш у зупиненому часі. А тому варто знати, що порівняно з іншими часовими вимірами ці дні або роки — лише дрібна мить. І в цю мізерну часточку секунди не треба робити дурниць. Наприклад, ковтати небезпечні пігулки, чи намилювати мотузку, чи бігти до річки, запхавши в кишені пальта по дві цеглини, чи стояти на бильцях балкона, чи вмикати на кухні конфорки. Краще подумати про… розмазані по асфальту мізки, вивалений у зашморзі язик і взагалі про неестетичність пози, яку можеш прийняти зовсім несвідомо. Бр-р-р…

Коли подумаєш про таке, одразу почуєш, як годинничок знову починає цокати: цок-цок, цок-цок… Спочатку здається, що це шкребеться миша або під шпалерами чубаряться таргани — це знову наганяє смури і думки про асфальт під вікном. Але коли прислухаєшся — розумієш, що то пішов час… О! Тоді срібні звірі збираються під твоїм вікном, риби спливаються у твою річку, на конфорці в пательні шкварчить відбивна з кров’ю, а на мотузці ніжно шурхотять китайські палички з бамбука… Цок-цок!

Час — дивна річ.

Якби ми ставилися до нього серйозніше, могли б уникнути безлічі проблем. Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — не було б нічого кращого, як просто лягти на хвилі.

Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — ми б не гребли, не розмахували руками, не боялися захлинутися і не гукали про допомогу.

А пливли б за течією. І вона обов’язково винесла б туди, куди треба… Наприклад, до цього помешкання…

…Так от, мсьє Паскаль каже, що тут, на околиці нашого міста, — дивовижне повітря. З нього можна вихоплювати фантазії. Щоправда, в мене їх завжди було стільки, що я бовтаюся в цьому повітрі, як кристалик солі в перенасиченому розчині. Пам’ятаєте цей дослід з уроків хімії?

Мсьє Паскаль про це знає. Він це перевірив досить дивним чином. Коли я — з однією валізою і трьома сережками у вусі — приїхала сюди (звичайно ж, була ладна мити, прати, прибирати), він завів мене до кухні, що розташована на найнижчому поверсі… Сказати, що це — кухня, означає не сказати нічого. Мені здалося, що це спортивний зал. Тільки замість лав і матів за його периметром розташовувалися різні знаряддя для куховарства, включно із вогнищем для запікання туш, а на стінах висіли мідні пательні і каструлі різноманітних конфігурацій і розмірів. Кілька столів посередині: один — для нарізки овочів, другий — для м’яса, третій — для риби, четвертий — для тіста і ще один — для приготування сумішей. Так от, на залізному столі лежали обсмалений вепр, кролик, курка…

— За два дні у мене будуть гості, — суворо сказав мсьє Паскаль. — Маєте з цим щось зробити (тоді він ще не дав того прізвища, на яке я нині відгукуюсь із задоволенням).

Він покликав чотирьох — одну кухарку і трьох помічників.

— Вони робитимуть усе, що скажете! Вечеря влаштовується на честь одного з Людовиків — вам не обов’язково знати, котрого з них, — але все має бути смачно. Ви колись куховарили?

Я могла б сказати — ніколи, взяти валізу, розвернутися і піти. О, я запросто могла б це зробити. Я ненавиджу готувати! А точніше — ненавиджу застілля. Вважаю їх безглуздим марнуванням часу, а тости — це взагалі цілковита маячня. Собаки менше брешуть. Але я поглянула на сухорляву фігуру мсьє Паскаля, на його капці, халат і смішний нічний ковпак на голові (я приїхала занадто рано)… У глибині його очей, які на той момент ліпше було б назвати маленькими свердлами, чаїлось щось таке… щось таке…

Щось дуже подібне до того, що було в мені. І я сказала, що готувати — то моє захоплення на все життя. Якби він завів мене до зали і запропонував зіграти на органі фугу Баха — я б також не відмовилася!

Отже, він задоволено кивнув головою і пішов із кухні, кумедно човгаючи своїми вовняними капцями.

Кухарка (пізніше — «матуся Же-Же») та троє помічників дивилися так, немов на мені був скафандр водолаза і риб’яча луска під ним. У їхніх очах так само на всю потужність працювали тисячі буравчиків. А я дивилася на вбиту живність, що мальовничо лежала на столі, немов на полотнах голландських художників. Мене трохи нудило. Що мала робити? Так-сяк нарізати зі стегна вепра відбивні. Стушити кролика. Зварити з курки бульйон. Нехай нажеруться. Чим багаті — тому й раді!

Але ж треба знати, яка я вперта.

Я оглянула стіни з полицями. Там стояло безліч підписаних слоїків — «базилік», «коріандр» «хміль» і ще купа назв, яких я не знала. В голові виникло мільйон спогадів — щось про маринад, тушкування у вині, запікання в тісті та шпигування прянощами. Я засукала рукави. До біса, думала я, всіх потрую і буду панувати в цьому будинку — принаймні доти, доки сюди завітає поліція.

Ось мій рецепт. Вичищеного до стану новонародженого поросятка вепра ми поклали в чан, і я ретельно натерла його всіма прянощами, котрі були в тих слоїках. Потім залили все це бочкою вина, яке за моїм наказом принесли зі сховку. Коли помічники лили його в чан, кухарка вмивалася кривавими слізьми, щось промовляючи про трьохсотрічну витримку та моє вар’ятство. Може, вона казала щось гірше, але я тоді ще погано розуміла місцевий діалект.

Далі я вже працювала, як справжній маляр! М’ясо кролика перекрутила в електричній м’ясорубці разом із купою зелені — цибулі, свіжого перцю, помідорів, часнику, коріння селери, кропу. Потім взялася за курку. Згадала, як одна сільська куховарка, яку запросили обслуговувати весілля моєї родички, обережно підрізала шкурку і зняла її з бідолашної курки, немов панчоху. Головне в цій праці — натхнення, казала вона. Моє натхнення мало іншу назву: впертість, тому «панчоха» вийшла пречудова! Що далі? Я почала перевдягати кролика в курку: порожню шкурку обережно наповнила кролячим фаршем. В очах кухарки ніби вимкнулися буравчики: я помітила, що вона спостерігає за всім цим неподобством із неабиякою цікавістю. Коли я зашивала черевце курко-кролика грубими нитками, наді мною з повагою вже схилилися всі четверо і дивилися, як на бога.

Одне слово, доба минула в трудах праведних… А я ніколи ще не працювала цілу добу! Навіть не помітила, як настав ранок, як він перетік у день. Мсьє Паскаль жодного разу не зазирнув до нас. Мабуть, гадав, що я втекла. Вдень ми вийняли вепра, який духмянів мов квітковий сад, з чану і поклали на велетенський мідний лист. Я трохи обсмажила тушку курко-кролика і з ніжністю вклала його у вепряче черево. Але там ще залишалося місце. Помічники із запитальною повагою дивилися на мене. Мені вже було байдуже! Я почала скидати в зяючу ненажерливу діру вміст плетених кошиків, що стояли в кутку, — зелені яблука, чищену цибулю, зубці часнику. Я так розійшлася, що, немов щедрий сіяч, всипала туди вишні, грушки, горіхи, чорнослив, зерна гірчиці. Вийшла дика суміш, яку я ще добре перемішала з медом. Запашне ліжечко для гібриду кролика з куркою було готове. Бракувало якогось штриха.

Цікаво, яким був останній мазок на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», подумала я. Мабуть, справжнє мистецтво починається тоді, коли ти, закінчивши роботу, починаєш її тихо ненавидіти… Якби я була справжнім кухарем у ресторані своєї країни, тобто — богом для шлунків респектабельної публіки, — я, мабуть, точно потрапила б до в’язниці, бо не втрималася б і колись всипала б до якого-небудь «фондю бланж-манже» пригорщу отрути для пацюків! Адже немає нічого прикрішого, коли твою працю, твій витвір мистецтва зжирають під вульгарні тости, присвячені якомусь «Івану Івановичу».

Я мовчки стояла над вепром, усередині якого в курячому тілі було зашифровано кролика, і слухняна паства так само тихо причаїлася за моєю спиною. Вчіться, діти, допоки я з вами, подумала я і зняла з пальця срібну каблучку.

— Срібло — дезінфікує! — авторитетно промовила до спостерігачів і вкинула її в черево. — А тепер шийте!

Я весь час подумки звертаюся до малярства. І тому в цю мить уявила дивовижне полотно, яке могла б намалювати, — «Ті, що зашивають прихованого кролика у вепра». Ця божевільна страва, до речі, моє підтвердження того, що світ влаштований, як мотрійка, і все досить гармонійно вкладається у все.

Отже, закінчивши роботу, ми засунули лист із вепром у піч. Протягом кількох годин мої помічники поливали тушу соком, котрий утворився довкола неї.

А я безсило сиділа біля вогнища і думала, чи цього хотіла, збираючись у цю дорогу?

Одяг мій забруднився, хоч на мені й був великий фартух з брезенту. Мені не показали ніякої кімнати, де я могла б помитися, розташуватися і відпочити. Мої помічники немов забули про мене і вже метушилися, нарізаючи салати, розливаючи вина по карафах і піднімаючи це все нагору за допомогою спеціального ліфта.

Останнім на нього поклали вепра на велетенському блюді. Все це мене вже не обходило. Навіть їсти не хотілося. Куховарка перехрестила вепра, немов рідного сина перед далекою дорогою, і натисла на ґудзик підйомника. Вепр, з якого духмяними цівками випаровувалася його бідолашна душа, повільно, мов цариця Клеопатра при в’їзді до Рима, поплив нагору. Я подумала, що варто було б роздягнутися і сісти на нього верхи. Ото був би справжній сюрприз для гостей мерзенного старигана! Хоча досить з нього і каблучки, об яку він зламає свій останній зуб! Тьху!

З

Зо два дні я провела в закуті біля кухні, вирішуючи, що робити далі, допоки кухарка не принесла звістку від мого господаря. Виявляється, мсьє наказав скласти список потрібних мені речей і всього такого іншого — одне слово, всього того, що буде потрібно для подальшого існування в його помешканні. О, яка я була розлючена. Три доби без ванни! Три доби під смердючим простирадлом у кухні на нижньому поверсі! Без капців, без нічної сорочки, у товаристві мішків з чищеною цибулею. Я вже точно вирішила розірвати контракт. І тому рукою, котра не затремтіла жодного разу, вивела на папері щонайменше десять абсурдних пунктів. Відчувала себе так, ніби впорядковую шлюбну угоду. Отже: джакузі і сніданок у ліжко, плазмовий телевізор, ліжко три на чотири (метри, звичайно ж), вікно з краєвидом на гори, шовкову білизну, шампунь фірми Проктер енд Гембл, зубну пасту Лакалут-актив, радіотелефон, сто пар білих шкарпеток з ангори (у мене завжди крижані ноги), набір косметики від Живанші, сукні, нові джинси, два собачих хріни…

Про хріни я, звичайно, дописала у «постскриптумі».

Наступного ранку, коли я намагалася хоч якось відчистити від кабанячої крові свої єдині джинси, щоби мати пристойний вигляд, коли вийду на вулицю, та сама кухарка, мадам Же-Же (тобто її ім’я, як вона сказала, Женев’єва), увійшла до комори без стуку і запросила мене прямувати за нею.

— Мсьє Паскаль просить вибачення за затримку та тимчасові незручності, — сказала вона. — Але стільки пар вовняних шкарпеток та ще певного кольору довелося чекати зі столиці. У нас маленьке місто, і такої кількості в крамниці не знайшлося…

— Це непокоїть… Паршиве у вас містечко, якщо в ньому немає шкарпеток… — промимрила я, але все ж таки попленталась за нею — тими сходами, про які я вже розповідала.

Власне, мені було байдуже, що на мене там чекає — залізний гак для тортур, «іспанський чобіток» чи оркестр духових інструментів. Але, зізнаюсь, поглядаючи на картини, погладжуючи дерев’яні бильця і вдихаючи запах помешкання, освітленого тьмяним світлом, я шалено бажала, щоби наше повільне сходження тривало безкінечно. Мабуть, я вже тоді відчувала смак часу, розлитого в цьому просторі…

Жінка штовхнула двері в кінці коридора і шанобливо кивнула:

— Прошу. Розташовуйтеся. Мсьє Паскаль сьогодні дуже зайнятий. Він вас покличе сам. Обід о третій. Вечеря — о сьомій.

І, зачиняючи за собою двері, додала:

— Мсьє був дуже задоволений вашою стравою. Це буває не часто…

Чорт забирай! Хрін! Хрін! Сто мільйонів смажених щурів! Я не могла прийти до тями. За вікном на всю стіну височіли гори. Застелене білою пухнастою ковдрою ліжко нагадувало літовище! У шафі — все, що треба, щоби не ходити в заплямованих джинсах.

Я вирішила, що, мабуть, за мною хтось спостерігає у вічко прихованої камери, і тому, зберігаючи суворий вигляд, штовхнула двері вбиральні.

Джакузі…

Лакалут-актив…

Махрові рушники…

Купа звабливих слоїків із парфумами. Це точно якесь «реаліті-шоу» за участю дикуна з «третього світу»!

Цікаво, скільки цей пан за нього отримає?! Я скрутила дулю у величезне люстро і повернулася до кімнати.

Серед усього мотлоху бракувало собачих хрінів.

Посередині круглого скляного столика лежала моя срібна каблучка…

…Так я опинилася в цьому домі. Так відбулося моє знайомство з мсьє Паскалем…

Я знаю, що в моїй розповіді немає того, що можна було б назвати «правдою життя». Але до цього, повірте, ми ще дійдемо. Хоча мені страшенно нудно, коли я чую це формулювання. Правда життя полягає в запахові смаженої цибулі, гречаної каші, вона пензлем маляра-єзуїта намальована на брехливих обличчях політиків, вона лежить у капелюсі вуличного акордеоніста, вона рипить і кашляє у вимерзлих водопровідних трубах, вона ховається під брюками жінок у вигляді заштопаних колготок… Я наїлася її досхочу! Мене нудить від одного спогаду про ці колготки.

Так само нудить писати листи своїм колишнім приятелям. Адже я одразу, як неофіт, що потрапив на інший край світу, першого ж вечора написала листа своїй подрузі. Він був приблизно такого змісту: «Доїхала добре. Влаштувалася. Смажила вепра. Бачу у вікні чудові гори. У мене є власне джакузі. І сто пар шкарпеток з ангори… Вони — білі».

Потім я зібгала цю писанину.

Уявила, що могла б відповісти подруга. Вона б спитала про обсяг робіт, про зарплатню і про те, що означає вираз «смажила вепра», чи не йдеться про секс? А ще вона б зробила приписку про зиму…

До речі, там, у моєму місті, зима триває довго-довго, майже безкінечно, і всі говорять лише про погоду. Щоденно, хоч би де ти був — усі говорять про холоди. Учора було значно тепліше, ніж сьогодні! А який прогноз на завтра? Коли це скінчиться? Всі ходять бліді і ховають руки в рукави…

Але річ не в цьому. І навіть не в запаху «правди життя» — смаженої цибулі. Річ у тім, що там, у моєму місті, де довго-довго триває зима, я і сама говорила та думала лише про холоди…

І завжди вигризала весну зубами. Так люто, ніби їла тверде зелене яблуко! З вами таке бувало? З кимось одним — обов’язково. Я вигризала весну. Я так шалено її бажала, що часом мені здавалося, ніби вона надходила лише завдяки моїм зусиллям. У жахливі морози, що стояли наприкінці січня, я вперто вдягала під шубу коротку спідницю. Вітер і мороз хапали мене за всі заборонені для їхніх довгих щупальців місця. Проте під моєю шкірою розквітали квіти, проступали на ній, як татуювання…

З цими квітами, що перли зсередини, я могла б жити де завгодно. Але я не люблю застою. Який сенс консервувати ці квіти в собі? Не можна жити майбутнім, чекати і розраховувати на нього. Адже можеш напланувати на рік уперед, а завтра на голову звалиться цеглина — і прощавайте, Карибські острови!

Думка про цю кляту цеглину, що лежить на самому краєчку даху, якраз над моїм під’їздом, не давала мені спокою. Хтось живе на діжці з порохом, хтось — «від зарплати до зарплати», хтось — «від суботи до суботи» (була така розважальна радіопередача), я ж усім єством відчувала цю кляту цеглину, що в будь-який момент може зрушитись. Огидне, огидне відчуття…

А ще останнім часом, який передував від’їзду, мені запали рядки, вичитані в романі улюбленого Маркеса «Оповідь того, хто не потонув у відкритому морі»:

«Лежачи на своїй койці — верхній, я думав про рідну домівку, про рейс, який мав відбутися, і не міг заснути. Підклавши руки під голову, я дослухався до ледь чутного шелесту моря та спокійного дихання моряків. Піді мною була койка Луїса Ренхіфо, він хропів, ніби дмухав у тромбон. Не знаю, які він бачив сни, але певен, що він не спав би так безтурботно, коли б міг передбачити, що за ВІСІМ ДНІВ лежатиме мертвий на дні моря…»

Ось ці ВІСІМ ДНІВ хвилювали мене не менше, ніж уявлення про цеглину, що висить над головою. Якби мені поставили такі умови, думала я, що б мала зробити? Божеволіла від цього запитання. І не могла спати.

Так само як вигризала весну, я почала вигризати для себе тунель у цих холодах.

А коли побачила цю кімнату — таку, яку і замовляла у своєму безсонні, — злякалася. Я подумала, що люто вгризатися в кригу і лічити дні — у цьому є мета і сенс, а засісти в джакузі з виглядом на гірський пейзаж — початок кінця. Мишоловка… Такий от парадокс.

4

Життя треба сприймати, як кіно. І менше розмірковувати над тим, що буде в наступній серії. Це, до речі, сказав мсьє Паскаль через два дні, коли нарешті покликав мене до себе.

— Уяви собі, що десь там, на небі, високо вгорі, звідки бусли приносять на землю душі немовлят, ти стоїш біля каси в довжелезній черзі. Натовп. Галас. «Про що цей фільм? — розпитують одне в одного майбутні глядачі.— Це — комедія, драма чи бойовик?» «Комедія!», «Мелодрама!», «Вестерн!» — лунає у відповідь. Адже кожен прийшов дивитися СВОЄ кіно. Ці відповіді лише заплутують тебе, і ти палаєш нетерпінням скоріше потрапити до кінозалу. Стрибаєш на одній нозі, лічиш години, хвилини та секунди. І нарешті — отримуєш квиток… Заходиш у темний зал. Сліпнеш від темряви і не бачиш тих, хто рипить стільцями поруч, твоя увага прикута до білого екрана. На ньому поки що нічого не відбувається. Просто — темрява. А ти — перший глядач першого фільму в синематографі братів Люм’єр. З тою різницею, що потяг таки з’їде з екрана…

…Дві доби я старанно крутила дулі в кожне люстро і в кожний куток стелі, перевдягалася за шафою і накривалася ковдрою з головою, хоча ранком усе одно прокидалася розкрита і гола (я звикла спати, як Мерилін Монро, яка, за її ж словами, на ніч зодягала лише одну краплину парфумів «Шанель»).

Телефоном матуся Же-Же запрошувала мене до кухні — поїсти. Я поводилася, немов партизан. Помешкання і харчування мене цілком влаштовували. Я навіть змирилася з тим, що беру участь у цьому шоу. Зрештою, все, що відбувається довкола, — теж шоу. Тільки бери камеру і знімай! Проте тут я відіспалася і, як каже моя подруга, — «відпустила ситуацію». Настільки, що припинила робити непристойні жести, стоячи перед дзеркалом, і час від часу зазирати під ліжко.

Саме тоді матуся Же-Же повідомила, що мсьє Паскаль звільнився від своїх термінових справ і готовий розмовляти зі мною. Я мала з’явитися перед ним у всій красі! Що б йому могло сподобатися? Шовкова сукня, що висіла в шафі? Черевики під її колір на високих обцасах? Гладенька охайна зачіска? Мабуть, що так…

Я вийняла з аптечки склянку із зеленкою і ретельно змастила нею волосся по всій довжині. Зодягла ті джинси, що в них працювала на кухні, — вони добряче смерділи засохлою кров’ю. Зверху білої футболки натягнула чорну майку. Вийшло досить стильно. Коли матуся Же-Же прийшла за мною, щоб провести до кабінету господаря, її заціпило так, що вона на якусь мить притулилася до дверей і ледь не випала з них до коридора.

Ми пішли сходами, потім звернули праворуч, потім — ліворуч. Зі стін цього крила помешкання стирчали оленячі роги, посміхалися кабанячі пики, печально виблискували штучними зіницями ніжні косулі…

Матуся Же-Же шанобливо прочинила двері і кивнула мені: «Можна увійти!»

Я не дуже сором’язлива людина, хоча пам’ятаю часи, коли в будь-якій ситуації мої щоки вкривалися підступним рум’янцем. Я доводила собі й іншим, що це — особливість шкіри, під якою судини розташовано надто близько, але це було неправдою! Я червоніла тому, що не мала навичок спілкування. Мені завжди здавалося, що люди мають сприймати одне одного на рівні жестів, знаходити однодумців за… стилем одягу, за книжкою, яка лежить у їхній сумці, за короткими, але влучними фразами і навіть за тими стравами, які вони полюбляють їсти. Коли ці ілюзії розвіялися, я почала занадто багато балакати, відчиняти будь-які двері ногою і взагалі поводитися так, щоб більше ніколи не червоніти. Що розкутіша поведінка, то менше звертають увагу, від чого в тебе пашить пика. У зухвалих людей вона завжди червона і всім задоволена.

Так от, перед тим як увійти до кабінету мсьє Паскаля, я відчула давно забутий заштрик сором’язливості. Ніби я повернулася на десять років назад у своє минуле, якого терпіти не можу. Але я знала, якою має бути протиотрута цьому заштрику, котрий викликає збудження сумління.

Я увійшла до кабінету.

Мсьє Паскаль, як я і уявляла, сидів за широким письмовим столом, позаду нього — полиці з книгами до самої стелі, вікна зашторені зеленим оксамитом (дуже гармоніює з моїм волоссям, подумала я). Бракувало «мармурового» дога біля ніг господаря, каміна, ще чогось подібного — можливо, «філософського каменя», котрий стояв би на столі, чи глобуса, оправленого в різьблене коло. Проте на тумбі стояв допотопний репродуктор, а біля нього валялися речі, яким місце в передпокої, — потерті шкіряні рукавички, парасолька, надколота попільниця і телефонна рурка — без самого апарата.

Я увійшла до кабінету.

Я увійшла до кабінету, маючи всередині гострючий заштрик сумління.

Я увійшла до кабінету із заштриком сумління і підступним відчуттям того, що, коли «Бобік» потрапляє в гості до «Барбоса», він завжди має виляти хвостом. А з рота пускати слину.

Отже, я увійшла до кабінету, пройшлася, сіла на стілець навпроти столу і сказала:

— Привіт, татуську!

Я знаю, коли поводишся саме так, потрібен ще один маленький, але дуже суттєвий нюанс: дивитися в очі співрозмовнику.

Інакше вся твоя сміливість зійде нанівець. Я подивилася. Власне, за ці кілька днів я забула, як він виглядає. Переді мною сидів чоловік похилого віку, худорлявий, з великими темними очима і масивним носом, його чоло мережили благородні борозни. Він був у м’якій картатій кофтині. Зелена хустка на шиї, біла сорочка. З усього побаченого я б вирізнила лише очі. Цікаві очиська — трохи вирячені, з різнокольоровими вкрапленнями. Таке враження, ніби в зіниці вставлено два маленьких глобуси з паралелями та меридіанами. Отже, дух земної кулі все ж таки витав у цій напівтемряві. Цікаво, чи намальована на ній крапка моєї рідної країни?

Раптом мені здалося, що обличчя мсьє Паскаля несподівано… помолодшало. Швидше за все, мій погляд роззосередився, як це буває, коли довго дивишся на світло і обличчя мсьє Паскаля розпливлося перед моїми очима. Воно було гладке, мов яйце. І по ньому попливли інші носи, губи і брови — так, як це буває, коли в міліції складають «фоторобот» на злочинця (колись я брала участь у такому експерименті у своєму місті — тоді один тип попросив мене сховати в хаті макову соломку, а потім з’ясувалося, що він неабиякий мафіозі місцевого масштабу). Це було схоже на прискорену еволюцію в межах однієї особи.

— Що з вами? Ви перевтомилися? — почула турботливий голос і розплющила очі. Мсьє Паскаль стояв переді мною зі склянкою вина в руці. — Випийте!

Я справді перевтомилася. Спочатку від приготування тої клятої їжі, а ще більше — від очікування. Я ж усе-таки не залізна. Я взяла склянку і ковтнула.

Мсьє Паскаль знову всівся на своє місце.

— Добре, — сказав він. — Ви красиво п’єте. Цікаво було б подивитися, чи так само красиво ви вмієте наливати…

— Ніколи не думала, що можна зауважувати на таких незначних речах… — сказала я.

— Авжеж. По тому, як людина їсть, п’є, готує чи розкладає їжу, можна судити про все інше…

«Еге… — подумала я. — Наприклад, про те, як вона буде задовольняти такого старигана, як ти…»

— Дивлячись, яким чином… — ніби відгукнувся на цю думку господар. — Отже, в таку далечінь їдуть у двох випадках. Коли ви нещасливі там, де народились. Або коли ви надто щасливі, щоби не дозволити собі нових вражень.

— Є ще третє: заробити грошенят! — додала я і подумала, що, маючи ТАКИЙ дім, він, звісно, не може уявити ситуацію, через яку зірветься з нього і поїде смажити кабанячий кавалок на інший край світу.

— У вас гострий язичок, — сказав мсьє Паскаль. — Я називатиму вас — Голка. Пані Голка.

«Звісно, навіщо тобі знати, як мене звуть, — подумала я. — Гадаєш, що за сто пар шкарпеток я готова відгукуватись і на киць-киць?»

— Але, якщо вам це не до вподоби… — вів далі мсьє.

— Ні. — поквапилася заспокоїти його (я ж зовсім не хотіла повертатися до свого справжнього імені). — Чудово! І дуже влучно. Мені подобається.

— Мені також. Тож продовжуємо розмову. Ви приїхали сюди заробити, як кажете, грошенят… Скільки ж ви плануєте їх мати? І на що витратите свій перший мільйон?

Я подумала, що це, мабуть, є якийсь тест, що ним завжди перевіряють нових працівників. Одного разу я вже проходила подібне тестування на фірмі, куди намагалася влаштуватися ще там, на «великій землі». Мені сказали, що це буде тест на IQ, але оскільки тоді ще ніхто не знав, що воно таке, довелося відповідати на дурні запитання, на кшталт: «На дереві сидять два ворони. Один дивиться на північ, другий — на південь. „У тебе на дзьобі — пляма!“ — каже один. „А в тебе на крилі пір’я не вистачає“, — каже другий. Запитання: яким чином вони бачать один одного, якщо дивляться в різні сторони світу?» Тому не здивувалася. І потім, хіба не цікаво поміркувати про те, на що відвалити таку суму? Хто ж про це не думав, хоча б раз у житті!

— А що 6 ви зробили, коли б дізналися, що до кінця вашого життя лишилося вісім днів? — спитала я. Мені здається, це була досить гідна відповідь, хоча й не люблю відповідати запитанням на запитання.

Мсьє Паскаль засміявся.

— Не шукайте підступу в моїх словах, пані Голко! — сказав він. — Я розумію, що багато чого в цьому будинку вам здається дивним. Але я — людина стара, самотня, майже маразматична. Мені багато не треба. Так, деякі дрібниці…

«Ага…» — подумала я і щойно збиралася змалювати ці «дрібниці» у своїй голові, як мсьє Паскаль порушив мою багату уяву:

— Справді дрібниці. Звичайні побутові дрібниці. Про них ми ще поговоримо.

— Гаразд. — Я вирішила більше не фантазувати на тему різних збочень. — Але це трохи дивно. Чому ви не обрали для цих, як ви кажете, дрібниць більш гідну кандидатуру, якусь місцеву панянку?

— О, насправді у мене був досить великий вибір! — посміхнувся мсьє Паскаль і показав рукою на стоси паперів і тек, які лежали в нього під столом. Їх було так багато, як листів до Діда Мороза в Лапландію, що їх взимку пишуть дітлахи всього світу.

На мене зійшов священний трепет:

— І з усіх цих кандидатур ви обрали мене?! Чому?!! З вашою вдачею ви могли б найняти випускницю Сорбонни. Або Кембриджа. Або… царицю Савську. Певна: вони так само красиво хиляють вино… І не тільки це.

— Можливо, — промимрив мсьє Паскаль. — Але вони… не бачать коридора…

Я озирнулася на двері. Вони були зачинені — в них не було видно ніякого коридора. Хіба що я чітко уявила, що за ними, приліпивши вухо до замкової шпарини, стоїть матуся Же-Же.

Мій рух роздратував старого мсьє. Він заговорив енергійніше, ніби розтлумачуючи урок, який я давно вивчила і несподівано забула. До того ж він перейшов на «ти».

— Знаєте, що таке відчинений вхід?! Що таке коридор? Часом там (він вказав очима на стелю) двері відчиняються саме в той момент, коли ти висловлюєш своє бажання. Ти, звісно, про це і не здогадуєшся. Просто в цю мить промовляєш щось на кшталт: «Господи, я так хочу мати модну парасольку!» Це, гадаю, зрозуміло? (Я покірно кивнула, адже досить часто турбувала небесну царину подібними крамольними дрібницями.) Звісно, парасолька у тебе з’являється — у той чи в інший спосіб. Але в цьому разі вона з’являється швидше, ніж ти планувала. Але! — Мсьє Паскаль здійняв палець догори. — Якби у ту мить людина знала, що ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, хіба просила б про такі незначні речі?! (Я заперечливо захитала головою.) Так отож…

«Але до чого ж тут я?» — кортіло спитати мені, але мсьє Паскаль вів далі, і мене вже не дивувало, що він ніби читає думки, хоча це було не складно:

— Ви? Ви не вдаєтесь до крайнощів. Адже є дві категорії: ті, хто звертається по дрібниці (зазвичай вони кумедні і зовсім безпечні), і ті, хто уважно стежить за тим, коли двері відчиняються… Звісно, їм не випало знати про цю мить, але вони наполегливо, щоденно, щохвилинно вимагають СВОГО. А я не люблю надто наполегливих людей… І фанатиків не поважаю.

Він закашлявся і замовк.

Потім ми ще трохи поговорили про мої обов’язки. Відверто кажучи, я мало що зрозуміла.

Коли я вже стояла на порозі, мсьє Паскаль гукнув до мене:

— Ще одну хвилинку, пані Голко. Я забув у вас спитати: а що у вашому списку означає «собачі хріни»?.. Ми цього не знайшли…

5

Тієї ночі я спала спокійно. Відчула, що ця розкішна кімната — моя, і вже не придивлялася до кутків та дзеркал. Перше, що зробила після того, як повернулася після співбесіди із мсьє, розкидала речі, поміняла місцями вазони та стільці, виклала на стіл увесь свій скарб із косметички і розсунула штори, які висіли занадто охайно. Цим я «помітила» своє місце, як кішка. Те, що я тут затримаюся, зрозуміло. Аби тільки не змусили носити чорну сукню з білим фартушком і накрохмалений очіпок на голові!

Ближче до вечора мсьє Паскаль покликав мене знову.

— Я майже не виходжу з будинку, — сказав він. — І якщо кудись вирушаю — тільки до найближчої кав’ярні. Вона через дорогу. Але не для того, щоб поїсти. Часом там збираються мої друзі. Або ті, хто має шанс невдовзі ними стати. Сьогодні ви супроводжуватимете мене. Я хочу, щоб ви побачили їх, аби потім, коли вони прийдуть до мене, — не витріщатися. Ну і, звісно ж, спробуєте місцеві напої, роздивитесь. Я ж не маю наміру тримати вас в ув’язненні. Зустрічаємось унизу о шостій. І якщо можна… дуже прошу, змийте цю зелень із голови. Не хотів би, щоб про мене пліткували в місті…

Старий пан, як виявляється, боявся пліток.

— А що у вас тут одягають у таких випадках? — поцікавилася я. Мені закортіло нарешті якось догодити йому.

Мсьє Паскаль стенув плечима:

— М…м…м. Я не звертав уваги. Здається, те ж саме, як і деінде… Подивіться у вікно.

Я поглянула в шпарину між оксамитовими шторами його кабінету. Там легкою завісою коливався дрібний дощик.

О шостій я чекала на нього в передпокої і виглядала досить пристойно. Наважилася вдягнути чорну сукню, що висіла в шафі. Волосся, звісно ж, вимила й уклала в охайний вузол.

Іти було недалеко. Справді, через дорогу.

Я тримала над мсьє Паскалем велику чорну парасольку, яку мені тицьнула в руки матуся Же-Же, хоча дощу вже не було.

Я стільки днів просиділа в цьому будинку, що встигла забути, як виглядає містечко. Згадую лише, що автобус довіз мене до самого дому, а у вікні, немов намальовані, висіли одні й ті самі пасторальні пейзажі — охайні котеджі, стрижені газони, клумби. Нині туман клубочився в кінці довгої вулиці, більше нічого не змінилося: котеджі, клумби. Жодного перехожого. І це зрозуміло, адже що робити на цій іграшковій вулиці, де немає пивної ятки чи грального автомата?!

Кав’ярня справді була за якихось десять кроків від будинку мсьє. Не знаю, з чого її збудували — мабуть, усе ж таки з цегли, але ззовні вона була обшита деревом, як справжня сільська забігайлівка або стилізований під просту мисливську хату ресторан. Я люблю дерев’яні споруди, люблю сидіти без скатертини і видряпувати ножем на поверхні столу візерунки. Від металу та пластика мене нудить і в роті з’являється кислий присмак.

Отже, ця кав’ярня мені одразу сподобалася. І зсередини — також. Адже вона була такою, як я і уявляла. Довгі відполіровані ліктями столи, важкі стільці на товстелезних ніжках з вирізьбленими сердечками на спинках. Шинквас так само — суцільне потьмяніле дерево. За спиною товстелезної шинкарки — батарея пляшок. Вона приязно кивнула мсьє Паскалю і вказала очима на мене:

— Новенька?

Мій господар сказав: «Так» і повів мене за найдальший столик біля каміна.

— Що вона буде пити? — гукнула до нього шинкарка. Смак самого мсьє вона, певно, знала.

— Шардоне-совіньйон-піна колада-абсент-малібу-мартіні-кампарі-кривава мері-дом-періньйон-брют-гавайський ром-чінзано-мартель?… — Мсьє Паскаль ще хвилини зо три перелічував те, з чого належало обрати напій, вартий моєї нової сукні і зачіски.

— Будь ласка… — поважно сказала я. — Якщо це, звісно, можливо… Я б випила того вина, назву якого, вибачайте, нині забула… Того самого, що його роблять з винограду, зібраного… в Альпійських горах, коли термометр опускається нижче семи цілих та дев’яти десятих градуса за Цельсієм…

Я сказала це і скромно опустила очки долу.

— Айс блу!!! — одночасно вигукнули обоє. — Гідний вибір!

Поки шинкарка поралася з нашими напоями (мсьє віддав перевагу звичайнісінькому темному пиву!), я розгледілась. У кав’ярні було порожньо, нічого цікавого. Щоправда, затишно і дуже добре пахло деревиною…

— Ще зарано… — сказав мсьє Паскаль, помітивши, що я трохи занудьгувала.

Переді мною вже стояла чарочка — скляна, але так само, як і все тут, занурена в маленьку дерев’яну діжечку. Вино було прохолодне і терпке — справжній підморожений виноград.

Поки я роздивлялася дивовижну діжечку, крутила її в руках — а це тривало хвилини зо дві, — кав’ярня наповнилася людьми. Таке враження, ніби в порожню сіть потрапила зграя риб! Або… Або повз кав’ярню проходила якась демонстрація і всі разом завалили сюди. Мить — і все довкола загуло, задимілося, зарухалося, звідкись залунала музика. Нормально! Можна жити. Публіка була досить різнобарвна, але така собі… звичайна для маленького містечка. Парочки в джинсах та грубезних светрах, що тулилися одне до одного за окремими столиками, компанії чоловіків, котрі одразу ж виклали на стіл карти чи шахи. В кутку — якийсь патлатий типчик з відкритим ноутбуком, кілька стариганів із розгорнутими вечірніми газетами в руках… Шинкарка снувала між ними, виставляючи на столи карафи та пляшки і невдоволено сопіла в бік одного-єдиного офіціанта, котрий весело перемовлявся з дівчиною біля стійки.

Ось із цією публікою мені належить жити і знайомитися ближче, подумала я, адже було зрозуміло, що всі вони тутешні. Я запитально подивилася на мсьє Паскаля.

— Я і сам не всіх знаю, — сказав він. — Часом сюди потрапляють зовсім нові люди. Сиджу тут і намагаюся уявити, хто вони. Часом влучаю в «яблучко». А багато хто — мої приятелі.

— Ті, хто полюбляє екзотичні страви з вепрів? — не втрималася я від єхидства.

— Ну, маю ж я чимось їх дивувати час від часу. А взагалі, вони невибагливі… їм потрібно зовсім небагато. Хіба що — півсвіту в кишені (тут мсьє Паскаль посміхнувся). Ось той (він вказав на чорнявого молодика в картатій сорочці) — ви будете називати його Фед — ходить сюди через нашу шинкарку. Погляньте-но, як він на неї дивиться!

І справді чорнявий тип поїдав огрядну пані очима. Її груди і сідниці були настільки самодостатні, що, здавалося, існували окремо від усього іншого, що складало її тіло, і танцювали при кожному порухові запальне фламенко.

— …а одружиться з крихітною жіночкою… І прославить її… — задумливо продовжував мсьє Паскаль. — А це (він кивнув у бік молодика за ноутбуком) Джон, по-вашому — Іван. Як бачите, намагається стати письменником. І що ви думаєте?! Стане-таки…

— Звідки ви знаєте?

— Знаю. Це мій друг.

— А той? — Я вказала на хлопця, котрий якраз розв’язував свої старі промоклі кросівки і підсував їх ближче до вогнища.

— О… Цей хлопчина — голова! Перекладач Шекспіра. У нього завжди проблеми з одягом… І зі… світом.

Я бачила, що мсьє глузує з мене. Особливо це стало зрозуміло, коли з нього, як з останньої сторінки якої-небудь «жовтої» газетки, полізли інші відомості про присутніх. Жінку з коротким темним волоссям, що сиділа в гурті чоловіків, він назвав «першою дружиною Ежена Гренделя», сивого бороданя, — «самогубцею», волоокого красеня з хусткою на шиї — «геніальним малярем, котрий загине на вулиці і буде похований на кладовищі для безпритульних»… Бідолашні мешканці! Вони, мабуть, і гадки не мали, яку долю їм готує мій дивакуватий господар. Мабуть, добре сидіти ось так, у крихітній забігайлівці, маючи навпроти такий палац, і навішувати на людей ярлики, подумала я. А що йому ще робити?

Під час нашої розмови багато хто з присутніх кивали мсьє Паскалю, здіймали келихи догори, посилаючи таким чином вітання, і з цікавістю оглядали мене. Я почувалася ніяково у своїй чорній сукні…

— Мабуть, щось подібне ви скажете колись і про мене? — запитала я.

— М-м-м… Можливо, можливо… — байдуже промимрив мсьє Паскаль.

Очевидно, я була йому не цікава, незважаючи на те що він обрав моє резюме з тисячі інших. Я знову занудьгувала.

— Зараз буде жива музика, — миттєво відреагував мсьє Паскаль. — Вони приходять о пів на сьому.

Справді, за кілька хвилин у кутку, на невеличкому круглому подіумі почали налаштовувати свої інструменти молоді люди у вилинялих футболках.

— Вони гарно грають! — пожвавішав мсьє. — Вам сподобається.

Мені подобається, коли грає музика.

Мені подобається, коли грає музика в дерев’яній кав’ярні.

У дерев’яній кав’ярні на околиці незнайомого міста.

Незнайомого міста, якому я байдужа і яке байдуже мені.

Тоді я заплющую очі й уявляю, що я сиджу в дерев’яній кав’ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене.

Міста, в якому співають «Моя дівчинко печальна, моя доле золота…» і йде дощ.

Міста, яке я хочу вихаркати з себе — зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою…

— Коли я помиратиму… Коли я помиратиму, Про що подумаю в останню мить, Якщо, звісно, це не трапиться раптово?.. Що зарахую до помилок? А що — до досягнень? Можливо, те й інше поміняються місцями? І я зрозумію, Що все минається і нічого не має значення, Крім друзів… Крім друзів, Котрі стоятимуть і дивитимуться на мене В останню мить…

Я навіть не помітила, що вони — вже грають. Мені здалося, що це лунають мої думки.

— Я ж казав: вам сподобається, — підморгнув мені мсьє Паскаль. — Вони стануть дуже знамениті. Одного вб’ють, коли йому виповниться сорок, у місті Жовтого Князя неподалік великого скверу, другий втратить кохану дружину, а згодом одружиться із жінкою без ноги… Третій…

Я кивнула, вже не слухаючи його бурмотіння, не відриваючи очей від круглого подіуму. Власне, туди дивилися всі. Джинсові парочки, цілуючись, повільно рухалися в напівтемряві. Я подумала, що там, звідки я приїхала, вже немає таких простих кав’ярень, де ось так можна потанцювати, замовивши лише склянку пива.

— Якби я був молодшим, я б запросив вас до танцю, — сказав мій господар, ніби виправдовуючись. — Ви ж давно не танцювали…

— Жінка, яка давно не танцювала, І чоловік, який давно нікого не запрошував до танцю, — Зодягнуті у все чорне… У них застібнуті всі ґудзики, У них охайні зачіски. Вони говорять про погоду. Вчорашню погоду… І записують на папері цифри, цифри, цифри. Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять… Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять… А музика грає сама для себе: «Якби ви тільки знали…»

— Якби ви тільки знали, як мені кортить запросити вас до танцю! — Я відірвала погляд від сцени. Той, кого мсьє Паскаль відрекомендував Іваном (Джоном), стояв біля нашого столика. — Ви не заперечуєте, мсьє Паскаль?

— Ми тільки-но про це говорили! — посміхнувся той. — І якщо дама не проти…

Ну от, я вже стала «дамою», а ще три доби тому рвала судини над вечерею для вас і ваших гостей, подумала я. Серед них, до речі, міг бути і цей… Цікаво, чи знає він, з ким збирається танцювати? Я подала руку, і ми вийшли в коло.

— Коли тобі гукають, що ти — ніщо, Перевір, чи на місці твоє серце… Перевір, чи є в тебе тютюн у люльці, Чи пахне на кухні кавою, Чи спить у твоєму ліжку та, Для якої варто її варити? Перевір… Перевір, чи на місці твоя книга, яку Ти читав під ранок, Чи є кому подивитись у твої очі І нічого не говорити при цьому? Перевір… І не відповідай…

Ми дивилися одне одному в очі. Досить серйозно. В кіно після такого погляду зазвичай починається зближення облич і триває повільний поцілунок з «наїздом». Дуже романтично виглядає!

Але в глибині кожної з чотирьох зіниць, що нині брали участь у цьому «фільмі», — десь там, усередині, підтекстом проступала… відсторонена спостережливість, яка не мала жодного стосунку до цієї романтики.

Я (точніше — той прискіпливий індикатор у глибині зіниці) фіксувала найменшу зморшку в кутиках його вуст, відтінок «триденної щетини» (цікаво, це данина моді «мачизму» чи просто байдужість до своєї зовнішності?). Він… Впевнена, у нього складалася яка-небудь фраза майбутнього роману. Приблизно така: «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов’янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна. При уважнішому погляді я здогадався, що вона її не носить…» Чи щось подібне… Тому цей тривалий і небезпечний погляд скінчився простіше.

— Я тут четвертий день, — сухо повідомила я. — Працюватиму у пана Паскаля. Можливо, навіть пратиму його шкарпетки. І не волію бути об’єктом спостережень.

— Ти знаєш, що робити з Упійманим метеликом? Поклади його В товстелезну книгу Між сто сорок другою І сто сорок третьою Сторінками — Там, де йдеться про Щось дуже важливе, Щось дуже важливе, І на його крилах відіб'ється все, Що тобі потрібно знати…

Що за халепа! Тут навіть музики знущалися з мене! Чи то мені тільки так здалося? Таке, звісно, буває. Але ж неможливо увесь час так нахабно вціляти в «десятку»!

Він нічого не відповів. Чемно поцілував мою руку, відвів назад, вклонився мсьє Паскалю. Знову сів до свого ноутбука, зрідка кидаючи на мене погляд так, ніби вже писав ту фразу.

— Ну от, з одним ви познайомилися, — сказав мсьє. — Решту ще побачите. Нам пора. Я лягаю не пізніше десятої. Гадаю, ви отримали задоволення і відпочили?

Так, я справді отримала неабияке задоволення. Від музики.

Коли ми вже виходили (мсьє Паскаль, прямуючи до дверей, тиснув комусь руки), я ще раз уважно прислухалась.

— Коли ти йдеш, Ідеш у ніч, Щоб загасити світло і заснути, Поглянь через плече: Той, хто погляне вслід, — Залишить на тобі Свою печать, Як на листі — в нікуди…

Звісно, я озирнулася. Звісно, Іванко-Джон пропікав очима мою недоречно оголену спину…

6

У цьому містечку всі старі жінки носять чорні панчохи і чорні туфлі із перетинкою, як у школярок. Спідниці — у квіточку чи картаті, на плечах — мережані хустки. Це виглядає трохи по-старомодному, як в італійських чи французьких фільмах середини 30-х років. Жінок похилого віку тут багато. Вони парами ходять до крамниць, зграйками окуповують столики на відкритих верандах біля кондитерських. Вони п’ють каву і поглинають тістечка із збитими вершками. Мужчини, їхні чоловіки, ходять у жилетках з багатьма кишенями і білих сорочках. Вони не відвідують кондитерські, а вечорами збираються біля порога котрогось із будинків, грають у шахи, карти, палять люльки. Молоді значно менше. Якщо трапляється веселий різнобарвний натовп — це туристи. Головним чином вони йдуть у гори, щоби зверху оглянути мальовничий краєвид.

А він і справді мальовничий! І місто також. Воно має лише одну довгу вулицю. Обабіч — будинки, що потопають у зелені. Вулиця в сонячному світлі — жовта, будинки — білі, дахи — червоні. Все ніби намальовано «чистим» кольором, без жодних відтінків. А ще й синє небо — з чіткою темною лінією, котра окреслює пагорби, вкриті рясними заростями, і білі верхівки гір… Усе настільки чітко і досконало, як картина, намальована в стилі наївного мистецтва або рукою дитини. От і уявіть, який сюрр додають до колориту зворушливі чорні панчохи і мережані хустки жінок.

Коли я вийшла прогулятися, була вражена цими чистими кольорами, які аж різали око.

Уперше я вийшла пройтись удень — якраз тоді, коли всі нормальні городяни віддавалися полуденній «фієсті». Над містом висіла незворушна гробова тиша. Я йшла жовтою вулицею і чула кожен свій крок. Навіть спіймала себе на тому, що починаю крастися, мов кішка. Але це було ще гірше: дрібна розпечена галька противно скрипіла під ногами, як целофан. Цей звук відлунював у кінці вулиці, повертався в мою голову і резонував так, що в мене почали боліти зуби, ніби я гризла перламутровий ґудзик. Вікна котеджів прискіпливо стежили за мною, на деяких ледь помітно хилиталися фіранки. Впевнена: за ними стояли цікаві мешканці й оглядали мене з голови до ніг! Я знала: якщо мужньо не здолаю путь — з кінця в кінець, — потім взагалі буде важко висунути носа на вулицю!

Мені треба було показатися, засвідчити свою присутність у цьому місті і, бажано, сподобатися йому. Цей перший вихід дещо нагадував пірнання в незнайому воду. А ще мені хотілося привітатися будь з ким. Якщо я привітаюся з кимось одним, міркувала я, моя привітна усмішка розійдеться колами, як вода в озері від укинутого камінця. І це значно полегшить моє життя. Принаймні скажуть, що я привітна і чемна.

Але вітатися не було з ким. Мабуть, я підсвідомо обрала не найкращий час для прогулянки. Бо насправді не хотіла нікого бачити і ні з ким вітатися.

Нарешті помітила, що з одного будинку вийшла жінка в чорних панчохах, на повідку вона вела вгодованого кота тої породи, якій підрізають вуха. Кіт ліниво вийшов на галявинку й почав качатися в траві. Жінка терпляче чекала і зацікавлено поглядала в мій бік. Я наблизилась.

У нас у таких випадках кажуть: «Доброго здоров’я!», але яким чином вітаються в цій місцевості? Ось у чому полягало питання. Я почала згадувати все, що знала, — «Салям!», «Хай-хай!», «Лаб діен!», «Бонджорно!», «Салют!»… «Суслям-паслям!», «Тралі-Валі», «Банзай!»??? Добре, що я не встигла нічого промовити! Жінка просто кивнула мені головою і констатувала:

— А ви живете у пана Паскаля!

— Так! — кивнула у відповідь я.

— У нього гарний будинок, — продовжувала стара. — І сам він — добрий чоловік. Майже все тут (вона обвела поглядом околицю) належить йому… Він започаткував наше місто. Там, на майдані, є навіть пам’ятник нашому благодійнику. Його поставив якийсь заїжджий скульптор, забула його прізвище… Це було так давно…

— А-а-а… — сказала я. Адже не хотіла вдаватися до обговорень свого господаря.

— Ви не соромтесь. Люди у нас хороші. Самі побачите. Заходьте якось на каву. — Жінка кивнула в бік свого помешкання. — Поговоримо. У нас так мало новин…

— Добре.

Я подякувала, ще раз поглянула на кота, котрий, мов коза, щипав траву, і пішла далі, в бік круглого майдану. Відверто кажучи, мене зацікавила інформація про пам’ятник. Цікаво, як виглядає мсьє у камені?

Діставшись до своєї мети, я ледь утримала сміх! Посеред круглого фонтана, на гладкому пагорбі, який, мабуть, символізував земну кулю, сидів… «Хлопчик, що витягає занозу». Тобто це була досить вправна копія античної статуї першого сторіччя до нашої ери.

Еге, подумала я, в цьому місті мешкають самі жартівники! Перехресні струмені води омивали Хлопчика з усіх боків, і в яскравих відблисках здавалося, що він і сам ворушиться, схилившись над своєю стопою. Стояти біля води було приємно, я помила руки, освіжила обличчя. Не помітила, як до мене наблизився старий в жилетці. Він так само кивнув мені першим.

— Який гарний фонтан! — вирішила зробити комплімент я. — Дуже вправна копія…

— Так, так, — задоволено вимовив старий. — Це пан Паскаль. У дитинстві, звичайно ж… А ви?..

— …працюю у мсьє Паскаля, — поквапилась доповісти я. — От вийшла прогулятися.

— О, у нас тут чудово! — сказав старий. — Повітря, природа… Зараз усі відпочивають. Приходьте сюди ввечері, всіх побачите. І вас побачать усі. У нас є кінотеатр, клуб, паб. Усе, що треба, щоби розважатися молодим!

Я пообіцяла обов’язково навідатися сюди, щойно спаде спека, і розкланялась зі старим. До кінця вулиці і початку лісу залишався один невеличкий квартал, і я вирішила здолати його, дійти до дерев і трохи піднятися на пагорб.

Ліс дмухнув на мене прохолодою. Сосни і листяні дерева одразу ж покотили на мене потужні хвилі свіжості і спокою. Звивиста стежка, що піднімалася в гори, була такою чистою, ніби її щоранку підмітали. А можливо, так воно і було. Адже я вже зрозуміла, що тут живуть самі патріоти. Якби надати їм волю, вони взимку пришивали б листя до дерев.

Зверху відкривався дійсно чудовий краєвид! Червоні дахи, золота баня невеличкої церкви, а на протилежному кінці довгої вулиці, яку я пройшла, височіла найбільша будівля — маєток мсьє Паскаля. Мене опанувала неабияка гордість, коли я побачила мансарду з вікнами на всю стіну! Невже там, на скляному столику, лежить мій гребінець? І зубна щітка стирчить із мармурової склянки у ванній кімнаті? Чорт забирай, стара, а ти непогано таки влаштувалася! На міській ратуші забамкав годинник… Я не помітила, скільки часу простояла на пагорбі серед дерев. Тут було так затишно, так тихо. Десь високо-високо вгорі лежав сніг, і це було досить дивно. Наступного разу, вирішила я, піднімусь ще вище, до того снігу. Хоча він добряче набрид мені на батьківщині…

Коли я поверталася, місто вже повністю ожило. Ніби зарухалася «жива картинка» в синематографі. Біля кондитерської за столиками сиділи люди, дзеленчали дзвінки велосипедистів, з відчинених вікон линули смачні аромати, в альтанках біля будинків чаювали родини. Всі дивилися на мене і привітно кивали головами. У фонтані зі статуєю «мсьє Паскаля» купалися дітлахи, здіймаючи бризки і веселий галас.

Я намагалася відшукати в натовпі городян знайомі обличчя тих, кого бачила в дерев’яній кав’ярні, але ті, мабуть, були «нічними мешканцями» або вдень працювали в столиці, до котрої звідси ходив автобус…

Мені було приємно по-хазяйськи відчинити важкі дубові двері свого нового помешкання. Тепер я напевно знала, що городяни поставилися до мене з належною повагою. Ще б пак! Я служу в того, хто започаткував їхнє славне містечко, в самого пана Паскаля. Хоча його кам’яна містифікація, як на мене, красномовно свідчила про звичайнісіньку «манію величі».

7

— Нагулялися? — зустрів мене на сходах мсьє. — Як вам місто?

— Дуже гарне. Особливо фонтан! — зіронізувала я.

Мсьє Паскаль засміявся:

— Це не я вигадав!

— Сподіваюсь…

Я запитала, чи не потрібно помити підлогу в його помешканні. Відверто кажучи, це запитання пролунало з моїх вуст так, ніби я пропонувала попрасувати йому шнурівки чобіт після дощику в четвер (так, пригадую, жартували у мене на батьківщині).

— Це чудово робить матуся Же-Же, — відказав він. — Ви мені ще знадобитесь. Куди квапитись? Минулого разу я не розпитав вас — про вас. Це моя помилка. Тож ходімо пити чай. І ви трохи розкажете мені про себе.

Чай матуся Же-Же принесла на таці на балкон, перевитий диким виноградом. У проміжках рясної зелені було видно гірський пейзаж.

— Навіщо вам знати про мене, якщо ви такий майстер моделювати долі? — запитала я, пригадуючи, як вправно він розпоряджається майбутнім відвідувачів дерев’яної кав’ярні. — До того ж, у моєму «резюме» все написано.

— Зізнаюсь, я читав його не надто уважно. Я взагалі не люблю читати документи і всілякі довідки… А от розмова — зовсім інша річ. Пийте чай і розповідайте.

Чай, який запропонувала матуся Же-Же, був яскраво-пурпурового кольору і мав насичений малиновий запах. Після прогулянки мені дуже кортіло випити чогось саме такого — смачного і гарячого. Я ковтнула і одразу розімліла.

Мсьє Паскаль запитально дивився на мене.

— Якщо ви не бажаєте порпатися в минулому, я поставлю вам запитання, а ви можете починати з будь-чого. Мені байдуже. Отже, що ви згадуєте зі свого минулого, коли залишаєтесь наодинці?

Я замислилась…

— Червоний пил… — сказала я, і мсьє Паскаль здивовано підвів брови.

— Так… — вела далі я, — червоний пил на дорогах мого міста, що летів з металургійного заводу. Коли по ньому бігали хлопці — над дорогою і будинками здіймалася курява, від якої навіть дахи і дерева ставали червоними. Цим пилом дівчата вимальовували на ногах модні гольфи: занурювались у нього по коліна, а потім по червоному тлу пальцем вимальовували загогулисті візерунки…

Навіть сама здивувалася тому, що пригадала! Справді, ця безкінечна теракотова курява супроводжувала все моє дитинство.

…Повз наш будинок (чомусь це відбувалося вночі) везли на ринок кавуни. А потім всю ніч чулися оплески — «ляп-ляп-ляп» — це їх розвантажували і скидали в залізні сітки. Вся вулиця пахла кавунами. Ми крали кавуни з сітки (розчепити її було не складно!), і кожен з банди з’їдав по величезному кавуну, розбиваючи його об асфальт і занурюючись у м’якоть по самі вуха.

…Букет піонів на підвіконні в день мого народження. Мені було п’ять років, я стояла в довгій нічній сорочці на холодній підлозі і тримала цей букет. Була впевнена, що його принесла фея.

…Дощ. Злива. Водяна стіна. Але — тепла. Жодної душі на вулиці. Я йду по коліна у воді, мокра, як сама вода. Я підводжу руки до дощу і кажу: «Брате, забери мене із собою!» З потоків вимальовується напівпрозоре обличчя. Мені ніхто не вірить…

…Бійки — «подвір’ям на подвір’я». «Броненосець», зроблений з картонних коробок і оздоблений кришками з-під каструль, що їх ми таємно виносили з дому. Я ніколи не була «санітаркою», як інші дівчата. Завжди — у перших рядах, із кишенями, набитими камінням. Я вміла плюватися на три метри поперед себе, а бігала так, що мене ніхто не міг наздогнати! Бійки були жорстокі — до «першої крові». А потім переможці і переможені обмінювалися «полоненими» і разом йшли до річки відмивати в ній закривавлені носи. Потім пекли картоплю на березі і в темряві розповідали історії «про чорну руку мерця»…

Я впевнена, що всі ці байки означали для мсьє приблизно те ж саме, що й «собачі хріни». Вираз його обличчя був для мене не зрозумілим.

— Печена картопля — це смачно? — нарешті спитав він.

— Найсмачніше з усього, що я їла потім! — запевнила я. — Уявіть: спочатку картоплю треба накрасти! Зазвичай це відбувається пізно ввечері. Хтось стоїть «на шухері», а хтось лізе в сусідський город… Потім розпалюється вогнище і, коли вугілля починає тліти, — туди кладеться картопля. Коли ти вихоплюєш її з попелу — твої руки стають чорними, бо ти перекидаєш її з долоні на долоню. А потім чорними стають і губи, тому що ти не можеш втриматись і їси її просто зі шкіркою. Водночас обов’язково треба гризти огірок — тоді повнота життя відчувається краще! Такий ось рецепт… Згодом до всього цього додається горілка… Цигарки… Секс… Думки про самогубство… Але то вже зовсім інші історії. Вони — не цікаві.

Власне, вони схожі одна на одну у багатьох людей. Особливо в тих, хто вчасно скинув з очей «рожеві окуляри»…

Він уважно дивиться на мене. Здається, я, як кажуть китайці, втратила своє обличчя! Надто розбалакалася. Це — знову ж таки — від тутешнього хмільного повітря!

…Вечоріє, і з гір лине густий запах дерев, що засинають, а з клумб міста — нічних фіалок. Усе це дурманить. Перед очима пливуть чорні і рожеві кола. Чорне з рожевим — дуже красиве поєднання… Треба приборкати свої емоції, адже станеться з тобою те, що з професором Плейшнером, думаю я…

— Ось така фігня… — весело закінчую розповідь. — Тепер мені кайфово скрізь.

— Не брешіть, пані Голко, — каже мсьє Паскаль. — Ви невиліковно хворі. Вибачте, але кажу так тому, що надто добре вас розумію. У мене є ще одне запитання: чому ви наважилися на такий крок?

Передостаннє слово він промовляє з особливим акцентом. Я стенаю плечима.

— Власне, у мене була можливість зробити такий самий, тільки в інший бік, — роблю акцент я на останніх словах. — Могла б мати помешкання на березі океану, наприклад… Але це нудно — залежати від чиїхось кредитних карток. Краще мати свою!

— Тобто?

— Ну… Одного разу у мене була реальна можливість жити пречудово. Один чемний чоловік запропонував мені райське життя — на такому от березі океану. І я майже погодилась. Він був щасливий.

— І що? — Очі мсьє Паскаля стали зовсім як у хлопчика.

— Ну… Я поставила купу різних умов.

Я сказала, що маю забрати із собою собаку.

«No problem!» — сказав він.

Я сказала, що не проживу без своїх трьох подруг.

«No problem!» — сказав він.

Я сказала, що не можу залишити без нагляду могили своїх близьких.

«No problem!» — сказав він.

Тоді я сказала, що хочу забрати дерево, що росте під моїм вікном, і, бажано, тих самих круків, що злітаються до нього, кілька тонн червоного пилу з нашої вулиці, тролейбус за номером 48, вивіску з хлібного магазину, на якій зображено криві бублики…

Дерево він обіцяв викопати і пересадити.

Круків — зловити й оформити на них необхідні для транспортування довідки.

Пил завантажити в спеціальні контейнери.

Тролейбус викупити в ДЕПО, вивіску — в директора крамниці.

Я втратила терпіння. І до всього переліку додала: церкву, в якій мене хрестили, дорогу, на котрій бабці продають смажене насіння (із цими бабцями), зрештою — ту тривалу зиму, яку я так ненавиджу…

Коли він замислився, я зрозуміла, що він зовсім не розуміє гумору!

І взагалі — нічого не розуміє.

А як жити з людиною, котра увесь час твердить — «No problem!»? Краще придбати папугу чоловічої статі і навчити його матюкатися!

— Ну… — вимовив він, майже копіюючи мою інтонацію, і очі його залишалися хлоп’ячими. — Гадаю, пані Голко, ви його просто не любили…

Ха! Для такого висновку зовсім не потрібно мати ось таку сивеньку борідку, величезне помешкання і вдавати з себе мецената.

Для годиться я слухняно покивала головою.

Потім ми мовчали. Здається, з півгодини. Переді мною в тьмяному мареві пропливали чорні й рожеві геометричні фігури. Мсьє Паскаль курив люльку. Десь глибоко внизу, під нами, в суцільній тиші чувся металевий брязкіт. Ніби в підвалі катували ув’язнених. Я пригадала, що на нижньому поверсі розташована кухня. Наближався час вечері, і там, під нами, матуся Же-Же дійсно катувала вже обскубані пташині тушки, щоби зробити «курчаток табака».

— Сьогодні у мене будуть гості, — серйозно промовив мсьє після паузи. — Так, кілька приємних людей. Маленьке, майже сімейне party… Сподіваюсь, ви не відмовитесь наливати нам вино?

Цікаво, подумала я, як можу відмовитись? Ввічливість мого господаря явно зашкалювала. Якщо він усе життя був таким чемним із обслугою, не сумніваюсь, що всі вони вже придбали собі власні маєтки де-небудь у Йоркширі…

8

…Ніхто, ніхто не зрівняється із нею! У будь-якій компанії вона — найвеселіша, у неї найдотепніші жарти, всі, всі, всі спостерігають, як вона п'є вино, тримає сигарету, танцює… Вона вміє говорити самими очима — вони такі, що слова — зайві. Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами. Її спідниця як прапор. У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім немає ворогів! Тепер вона знає, скільки людей прийде до неї! Не один і не двоє… Вони прийдуть… Вони обов'язково прийдуть до неї! Навіть якщо буде холодна зима або злива… Вона сміється. Їй весело. І ніхто не здогадується, що вона по-ми-ра-є…

Я підспівую. Голос, що лине з радіо, дуже схожий на голос Патрисії Каас, але це не вона. До вечері лишається година, і я з насолодою поринаю в джакузі, відчуваю приємне вирування бульбашок. Здається, що тебе лоскочуть тисячі легеньких пальчиків. Блакитні кахлі, квітковий запах піни, скляна стіна, крізь яку я бачу верхівки гір… І ця пронизлива музика…

Раптом відчуваю дивну річ: таке зі мною вже було! Там, звідки я приїхала. Але ж у мене не було такої дивної ванни! А часом і гарячої води… Що ж тоді?! Я напружую пам’ять. Пригадую, що це був сон або марення: я лежала на дивані у своїй кімнаті під ковдрою в холодній темряві і водночас — ось так ніжилася в такій самій ванній із блакитним кахлем і запахом квітів. Нинішня ситуація в реальності була найбільшою мотрійкою, в яку вкладалась менша: спогад про те, що я сплю у своїй кімнаті, а ця менша приховувала найдрібнішу — марення про це містечко, цю розкішну кімнату і це джакузі. Якби з цього спостереження можна було вивести якусь формулу, подумала я, то виходить, що найдрібніша мотрійка дорівнює найбільшій? А середня — лише ланка між ними?

Хоча саме ця середня і є найбільшою реальністю: холодна кімната, важка ковдра, місяць, що світить у вікно, відчуття безвиході, коли не чуєш ніякого «цок-цок» ані в серці, ані зі стіни на кухні… Хто усім цим керує?

А раптом… я зараз розплющу очі і побачу холодний місяць за вікном, вкритим інеєм? Від цієї думки мені стало моторошно, і я боляче вщипнула себе за литку. Ні фіга! Блакитні кахлі не зрушились ані на сантиметр, а всюдисущі лоскотливі пальчики стали ще безсоромнішими.

Отже, треба вилізати, одягатися і йти прислуговувати за столом.

Перед самим моїм виходом матуся Же-Же проінструктувала мене, як розливається вино. В принципі, я про це дещо знала з кіно. Спочатку наливається господарю — зовсім трошки. Той має ковтнути і кивнути головою. І тоді вже наливати усім по повній. Все, як у ресторані.

— А якщо він не кивне? — спитала я кухарку і помітила, що це запитання змусило її напружено вирячити очі. Бідолашна думала кілька секунд.

— Тоді… — нарешті сказала вона. — Тоді спуститесь до мене — я вам дам іншу пляшку… Хоча навряд чи таке може бути. Всі вина в нашому підвалі — найвищого ґатунку.

— А якщо сюди проліз якийсь маніяк і шприцом через корок впустив до пляшок отруту? — не вгавала я.

— А хіба таке буває?!!

— Звісно. На кожному кроці! Ви що, телевізор не дивитесь?!

Мені просто хотілося відтягнути час. Усе ж таки це буде мій перший вихід, можна сказати, посвячення на цій роботі. Не можу сказати, що я не хвилювалась.

— Я розповім про ваше застереження мсьє, — серйозно сказала матуся Же-Же. — Хоча в такому випадку вино спочатку доведеться куштувати вам…

Які чуйні люди живуть у цьому маєтку, подумала я…

І пішла вниз, до зали.

9

…З дня на день… Із року в рік…

«З дня на день, із року в рік…» — крутилося в моїй голові, поки я йшла сходами вниз.

Що я робила з дня на день — із року в рік? Прокидалася під дзеленчання будильника, пізніше — мобільного телефону, запрограмованого на сьому годину ранку.

Йшла на кухню, вмикала чайник.

Пила каву.

Йшла до ванної.

Відчиняла шафу (заглядала в неї із синдромом «Боже, мені немає чого вдягнути!»). Одягалася.

Сідала перед люстерком.

Фарбувала вії.

Позіхала.

Зачиняла двері.

Ішла на маршрутку чи автобус. Стояла в черзі. Під дощем, снігом або сонцем. Рахувала гроші в червоному гаманці… Звичайно, часом щось змінювалося в цьому розпорядку. Але «будильник — чайник — шафа…» лишалися зі мною. Життя горіло, як сірник…

…Я погладжувала поліровані дерев’яні бильця сходів і несподівано подумала, що до мене давно ніхто не доторкався…

Перед дверима, що вели до обідньої зали (тої самої, в яку я потім входила ранком прислужувати мсьє Паскалю), матуся Же-Же тицьнула мені в руки тацю з вином і розчахнула двері, за якими чувся легенький світський гамір.

От саме тоді на мене і накотилося те відчуття — про потрапляння до іншого виміру. У всіх кутках зали палахкотіло тьмяне світло, на його острівцях, немов по груди у воді, стояли кілька чоловік і туркотіли, мов голуби. Я була стороннім предметом, котрий невідомо яким чином опинився серед гарно вбраної юрми.

— Ось і вино! — вказуючи на мене, сказав мсьє Паскаль.

Так, я була вином. Воно саме прийшло до ваших порожніх келихів. Мені лишалося відкрутити собі голову, нахилитись у реверансі і розлитись по них.

Усі почали всідатися за стіл.

Людей було небагато. Я спостерігала за ними, поки вони розміщувалися. Звичайно ж, зустрілася поглядом з Іванком-Джоном… «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов'янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна…»

Тут була і та худорлява темноволоса жінка. Тільки тепер її волосся старанно укладено дрібними хвилями. Це не надавало їй краси (вона не здалася мені привабливою), але її трохи розкосі очі випромінювали те, що я б назвала хіттю. Губи нафарбовані такою яскравою помадою, немов вона щойно розгризала закривавлену тушку впольованої тварини.

Був той хлопчина, котрий сушив біля вогнища в дерев’яній кав’ярні свої кросівки. Він не змінив цього взуття (можливо, просто не мав нічого іншого) і намагався скоріше сісти за стіл, щоби сховати ноги за довгою скатертиною. Був ще один (його я досі не бачила) — нервового вигляду пан років тридцяти п’яти, з гострим носом і пронизливими очима. Він рухався, як маріонетка. Хтось нагорі безтямно смикав його за кінцівки. Був і той, кого мсьє назвав Федом. Вираз його пристрасного смаглявого обличчя красномовно промовляв: «Жінкам без целюліту не наближатися!!!»

Була ще одна незнайомка в лискучій сукні, яка щільно облягала фігуру і швидше скидалася на купальник.

Я б воліла побачити в цьому середовищі ще й тих музик, але вони, певно, поки що не мали доступу до цього поважного товариства.

«Вино» досить вправною ходою пройшлося повз гостей, котрі почали заправляти серветки за свої комірці, і наблизилося до господаря. Все відбулося так, як я і передбачала, тобто — як у кіно. Мсьє Паскаль кивнув головою — і я пішла обходити гостей. Жінки поглядали на мене з не меншою зацікавленістю, ніж чоловіки.

— Вона звідти чи звідси? — запитала хижачка.

— Звідти, — відповів мсьє Паскаль.

— Уявляю, як важко було наважитися на такий крок… — співчутливо зауважила друга жінка.

Її голос здався мені знайомим, але я не могла зосереджуватись на цих дрібницях, адже якраз наливала вино в келих Іванка-Джона. Він слідкував за моїми руками і мовчав. У цю мить я згадала, як ковзала пальцями по гладких бильцях. І подумала інакше, ніж тоді, — про те, що я й сама давно ні до кого не доторкалася…

Коли вино було розлито, я запитально поглянула на господаря: що далі? Він посміхнувся і вказав очима на вільне місце — там стояла зайва тарілка.

— Сідайте з нами. Ви так гарно нагодували нас минулого разу, що маєте повне право приєднатися до нашого товариства. Я завжди був проти експлуатації людини людиною. Я — за рівноправ’я. Звикайте.

Добре, що я не одягнула білий фартушок, який пропонувала кухарка, подумала я і чемненько так прилаштувалась на краю стільця поруч із Джоном. Вийняла зі срібного колечка білу накрохмалену серветку.

Не люблю, ненавиджу і не розумію: як можна дві години провести за столом, привселюдно їсти і при тому — вести світські розмови! Можливо, ця огида — наслідок давнього випадку, коли мій кавалер, розповідаючи щось смішне (ми сиділи в ресторанчику), видмухнув мені на блузку деякі інгредієнти салату «Мімоза». Після того я з ним не зустрічалася. А їжа смакувала мені тільки тоді, коли я сиділа по-турецькому перед телевізором, поставивши межи ноги тарілку, а поруч — пляшку «Білого нефільтрованого»…

Але нічого не вдієш! Справді треба звикати. І ні в якому разі не ялозити пальцями по ніжці бокала. Це, наскільки знаю з правил етикету, непристойно! Дещо про це я знала з дамських журналів. Але в очікуванні на тост чи хоча б якусь команду господаря я полірувала кришталеву поверхню келиха з таким натхненням, що Іванко-Джон не відводив від цього магічного дійства очей.

Зараз він скаже те, що я чула безліч разів у різних інтерпретаціях, — щось про мої пальці і зап’ястя. Все це у мене досить тонке, але проворне і чіпке — маючи такі здібності, я б, мабуть, могла бути непоганою дояркою, відмінницею ударної праці. Я впіймала його погляд і усміхнулася. І подумала приблизно таке…

Не кажіть, будь ласка, нічого! Достатньо цього погляду.

Достатньо погляду, щоби відчути резонанс вібрацій.

Відчути резонанс вібрацій, які збігаються, входять одна в одну.

Входять і вібрують разом навіть на відстані.

Навіть на відстані, коли люди сидять на протилежних кінцях столу.

На протилежних кінцях столу, або — берегах океану, або — в різних куточках світу…

І навіть тоді, коли один з них перетворюється на дощ…

— Дозвольте, я вам щось покладу? — сказав Джон.

Я зраділа. І моя тарілка за якусь мить перетворилась на звалище різної смакоти. Що далі?

У суцільній тиші всі підняли бокали, випили і почали навертати виделками. Нудьга, подумала я, краще б зараз лежала у себе нагорі і клацала пультом телевізора… Тут була занадто напружена атмосфера. Я помітила, що жінка в лискучій сукні незадоволена моєю присутністю.

Мсьє Паскаль нарешті зробив останній ковток і поглянув на мене.

— Ось так ми проводимо вечори, пані Голко.

(Досить нудно, подумала я.)

— Але щоб якось урізноманітнити спілкування, — вів далі мсьє Паскаль, — ми граємо в гру. У гру, яка називається — «На вихід!». Це цікава і захоплююча гра. Сподіваюсь, вона вам також сподобається.

Потім він звернувся до товариства:

— Пані Голка тут уперше, і тому вважаю за необхідне ще раз пояснити правила. Отже, ви, мабуть, помітили, який тут довгий стіл? За ним може вміститися сотня чоловік. На початку гри приблизно так воно і було… Всі нудьгували в нашому маленькому містечку, воно завжди було просякнуте атмосферою очікувань. Досить різних. Хтось мріяв завагітніти. Хтось — виїхати в інші краї, хтось — зробити кар’єру чи зажити світової слави, а хтось і… пограбувати банк. Люди такі дивні. І їм завжди чогось бракує, аби здійснити свої наміри — сміливості, наказу, грошей, віри… І тому багато чого в їхньому житті не відбувається. А це, погодьтеся, досить прикро.

Суть нашої гри в тому, що мої шановні гості, збираючись тут із року в рік щотижня, шляхом жеребкування обирають того, хто має залишити наше приємне товариство і саме місто. Щоб утілити всі свої наміри. Суть цих намірів ми визначаємо всі разом. І, до речі, ще жодного разу не помилилися…

— Завдяки вам, мсьє Паскалю! — сказала чорнокоса жінка, вставляючи в мундштук довгу сигарету.

Мій господар клацнув запальничкою, підніс її до обличчя дами і посміхнувся:

— Просто я довше живу на світі… Дечому навчився. Принаймні розбиратися в людських здібностях…

Він знову повернувся до мене:

— Так от. Там, — він вказав на круглу, схожу на акваріум, вазу, що стояла на мармуровій полиці над каміном, — лежать скляні кульки. Всі вони однакові. Крім однієї — у ній є невеличке вкраплення у вигляді чорної троянди. Готуючись до нової вечері, я замовляю саме таку нову кульку в столичного склодува. Адже той, хто витягне цей жереб, забирає його із собою. На щастя…

(«Амулет Паскаля…» — прошепотів мені на вухо Іванко-Джон.)

— … і вибуває з гри…

Я знизала плечима:

— І що далі? Що з ним відбувається?

— М…м…м… — замекав старий мсьє. — Те, що ми йому тут побажали. За принципом морфогенного резонансу…

(«Це теорія доктора Руперта Шелдрейка… — знову прошепотів Іванко-Джон, бачачи мою повну необізнаність. — Тобто те, що ми змоделюємо тут, — повториться і десь там… Морфогенний резонанс — повторення подібних процесів…»)

Які дотепні і веселі люди, подумала я, інші б на їхньому місці почали рити канал, будувати електростанцію, повертати ріки проти течії чи шукати під парканами своїх котеджів нафту. А ці сидять собі, вечеряють, не шкодять природі, не забруднюють довколишнє середовище… Розважаються, як уміють.

— Зрозуміло, — кивнула я головою. — Все зрозуміло. Мене хвилює одне, пане Паскалю: моя роль у цій розвазі.

— О, ви будете розносити кульки. От і все.

Я підозріло поглянула на нього:

— Все?

— Поки що так. Але ви можете приєднатися до нас. Звісно, якщо забажаєте…

Для мене це означало одне: в будь-який момент я знову можу опинитися на вулиці. Навіть якщо ця купа придурків наворожить мені стати шейхинею Брунею! Якщо в них усіх є гроші, чому б не пофантазувати, чому б не вирватися з цієї глухої місцинки. Але щодо мене — дзуськи! Не така я дурепа.

— Дякую, — сказала я, — за запрошення. Я поміркую над цією цікавою пропозицією… Можна взятися за виконання своїх обов’язків?

— Так, прошу, — кивнув мсьє Паскаль. — Беріть акваріум. Ви готові, панове?

Всі дружно захитали головами, хоча я відчула, що атмосфера стала більш напруженою.

Байдуже! Я взяла акваріум з кульками і запитально подивилась на господаря.

— Починайте з кінця столу, — сказав він. — Здається, Джоне, ви скаржилися, що засиділись у наших краях… Отже, ви — перший.

З акваріумом у руках я попрямувала до свого сусіда. Вигляд у нього був не надто веселий. Він подивився на мене. Я згадала, як ми танцювали…

Іванко-Джон відвернувся і запустив руку в акваріум, затис кульку в руці, а потім, так само дивлячись мені в очі, повільно розтулив долоню. Цього разу відвернулася я.

— Прозора! — нарешті вигукнув він.

Дивно, в його голосі було стільки радості, що мене взяв сумнів щодо палкого бажання кожного з присутніх вирватися звідси.

Довгоносий нервовий пан був наступним, він із задоволенням запустив руку в доленосну посудину і з неабияким розчаруванням сповістив товариству те саме:

— Прозора…

«Перекладач Шекспіра» в старих кросівках чхнув, вибачився, випустив кульку з рук, поліз за нею під стіл. І сповістив звідти:

— Прозора.

Розкоса хижачка з байдужим виглядом сунула свою лапку в акваріум.

— Аналогічно! — сказала вона, затягуючись сигаретою і випускаючи дим майже мені в обличчя.

— Якщо нікому не поталанить, почнемо по другому колу! — сказав мсьє Паскаль.

Але мені не довелося розпочати це «друге коло», адже за мить жінка в лискучій сукні заплескала в долоні і вигукнула:

— Амулет!!!

На її долоні лежала кулька з маленькою чорною квіткою всередині…

Мені стало надзвичайно цікаво: що далі?

— Ну от, Вероніко, — посміхнувся мсьє Паскаль. — Ви і дочекалися свого часу!

— Вітаю, Вероніко, — підхопив Іванко-Джон.

І всі зарухались, потягнулися цокатися своїми келихами до жінки, ніби вона була іменинницею. Вона сміялася. Потім підвелася з-за столу і проспівала а-капела кілька рядків з пісні. Вона співала, заплющивши очі, я бачила, як вібрують її губи, а гортань переповнюють якісь дивні звуки, котрих, як мені здалося, не існує в природі… Голос був досить сильний, з широким діапазоном. Я навіть не помітила, що із задоволенням відбиваю такти ногою.

А вже потім пригадала, звідки знаю цей голос! Це ж він линув з радіо сьогодні вранці:

Ніхто, ніхто не зрівняється із нею! У будь-якій компанії вона — найвеселіша, у неї найдотепніші жарти. Всі, всі, всі спостерігають, як вона п'є вино, тримає сигарету, танцює… Вона вміє говорити самими очима — вони такі, що слова — зайві. Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами. Її спідниця як прапор!

10

Нарешті співачка розплющила очі. Вони підозріло блищали. Вона кинула серветку на стіл і досить вульгарним жестом обтерла вказівним та середнім пальцями кутики вуст, котрі розкрила так, ніби вимовляла літеру «о». Цей жест зовсім не пасував тому образу, в якому вона перебувала хвилину тому…

— Ну, і чого ж мені від вас чекати?! — запитала вона, оглядаючи застілля.

А я здивувалася тому, якими різними були ці люди.

Якщо це товариство «обраних», якихось «вершків суспільства» місцевого розливу, хіба могли вони бути такою неоднорідною масою? Ця вульгарна красуня в сукні-купальнику, цей гостроносий нервовий пан, душка Фед у простій картатій сорочці, косоока «хижачка-вамп», майбутній літературний геній Іванко-Джон, жебрачок у рваних кросівках… Паноптикум! Що їх об’єднує? Хіба що нудьга маленького міста і неординарна особистість господаря. Або ж мсьє Паскаль — божевільний багатій чи самотній дивак.

— Ну? — нетерпляче промовила Вероніка. — Чого чекати від себе, я знаю…

— Ваше слово, панове! — поквапив товариство мсьє Паскаль. — Почнемо з кінця. Знову з вас, Джоне.

— Гадаю, тут все зрозуміло, — сказав той. — Вероніка хоче співати. Це просто, як «двічі по два».

— Так, — скривила губи «хижачка». — Але спочатку вона добряче виваляється в лайні…

— Це вже цікавіше, — пожвавішав мсьє. — Поясніть свої спостереження, пані Галино.

(О, з неабиякою зловтіхою подумала я, ця розкішна мадам має досить пересічне ім’я!)

Пані Галина знову вп’ялася в довгу сигарету і єхидно примружила очі.

— Що тут скажеш — усе написано на обличчі… Дівчинка з бідної родини та з такими нахилами повинна мати ікла… Ці ікла мають відрости. Для цього треба поточити дерево, залізо, перегризти кілька горлянок, пострибати по брудних простирадлах, кинути в натовп свою оболонку… Це — ціна слави, багатства і самотності! Все воно прийде до тебе, Вероніко!

— Що скажете ви? — мсьє Паскаль звернувся до нервового довгоносика.

Той ніби прокинувся від глибокого сну, стенув плечима.

— Я не працюю для тимчасового… Я в цьому не розбираюсь. Але якщо потрібна моя думка… Не змішуйте мак з коноплями, Вероніко. Не займайтеся самодіяльністю, не пишіть книжок, не народжуйте дітей. А ще… не носіть перлів…

Він ще бурмотів щось незрозуміле, поки його не перебив Фед:

— Не слухай його, Вероніко! Я бачу тебе посеред величезного майдану… Ти отримуєш те, чого варта: енергетику натовпу. Я чудово уявляю тебе в розкішному палаці, який ти придбаєш, коли втомишся від цієї енергетики. Довкола тебе купа людей… Вони розсмикують твоє життя по нитках, кожна з котрих — золота. Про тебе напишуть приблизно таке… — Він замислився і досить артистично удав, що тримає в руках газету: — «…Вона змінює зачіски та вбрання, колір волосся та коханців так часто, що це не вкладається в головах середньостатистичних обивателів. Ніколи не вгадаєш, якою вона з’явиться наступного разу — ангелом чи демоном, жінкою-вамп чи сором’язливою школяркою… Вона шокує. Безсумнівно, вона — гарна, талановита і досягне колосального успіху…»

Наприкінці тиради він зробив вигляд, що жмакає газету і кидає до ніг своєї візаві. Та шалено заплескала в долоні:

— Браво, браво! Ти — справжній друг!

— Але спочатку — лайно, лайно… Повними ложками… Купа лайна! Гімалайські гори відбірного смердючого лайна… — беззлобно пробурмотіла «хижачка» і звернулася до перекладача: — А ви чого мовчите?

— Так, так, — схаменувся і заметушився він. — Власне, я, як і пан Ніколо, не дуже розрізняю ноти. Особливо в сучасних інтерпретаціях… Я бачу Вероніку, котра пише книжки для своїх багатьох дітей. Власне, для цього можна не покидати містечко. Вона могла б співати під час наших свят…

— Якого біса?! — скрикнула жінка і видала таку високу ноту, що на столі вщент розлетівся келих. — А таке ви бачили?!!

Усі засміялись.

— А що скажете ви, пане Паскалю? — звернулася Вероніка до господаря.

Настала тиша. Я так само затамувала подих.

— Усі присутні мають рацію. Ви маєте дослухатися до кожного, — сказав мсьє Паскаль. — Я можу додати лише те, що, покинувши наше місто, ви візьмете псевдонім. Він буде пов’язаний зі святістю… Ви проживете довго. Ваш псевдонім вас врятує. Аби лише ви правильно його вибрали…

— А хіба ви мені не підкажете?

— Ні. Ви знайдете його самі… І ще. Ви маєте виїхати звідси з однією валізою і тридцятьма п’ятьма доларами в гаманці…

Вероніка хитнулася і зронила келих, який тримала в руці, собі на коліна. Мабуть, зі мною стався б такий самий шок. Я поквапилася, як порядна служниця, підскочити зі свого місця, підхопила Вероніку під руку і повела до вбиральні, щоби замити пляму.

— Тридцять п’ять доларів… Тридцять п’ять… — бурмотіла вона, поки ми йшли через зал до дверей. — Що можна купити на ці срані тридцять п’ять доларів?..

З виглядом побитого цуцика вона оглянулася на товариство і з надією вимовила:

— Минулого разу ви дали серу Генрі десять тисяч! Це — несправедливо…

— Генрі давно програв усе це в казино, — спокійно відказав мсьє Паскаль. — Зараз у нього лишилася така ж сума, яку я пропоную вам… А ви маєте вчинити навпаки. Якщо, звісно, чогось варті. Проведіть її, пані Голко, і дайте щось з вашої шафи — здається, у вас однаковий розмір, — я потім компенсую…

Поки ми йшли сходами, Вероніка мовчала і тільки розгублено хитала головою, мені довелося весь час підтримувати її. Ще б пак! Принаймні у моєму гаманці перед цією подорожжю була значно більша сума за ту, яку пропонував мсьє Паскаль. Я її чудово розуміла. Ми зайшли до вбиральні.

— Не переживайте, — сказала я. — Вам не обов’язково дотримуватися правил цієї дурнуватої гри. Зрештою, залишитесь або позичите гроші у друзів…

Вона сахнулася і презирливо поглянула в мій бік, ніби побачила вперше:

— Що ти в цьому тямиш?!! Хто ти така? Служниця! Сучка драна! Дешевка!

Безперечно, вона погарячкувала… Адже тієї ж миті опинилася в найдальшому кутку вбиральні, а до її фігурно вирізаних країв модерної сукні додалось ще пару незапланованих оборок. Вона ледь підвелася на своїх високих підборах. Ноги в неї були такі довгі, що вона плуталася в них, немов цвіркун. Долонями вона ковзала по слизьких кахлях. Одне слово, її підняття з підлоги мало назву «Перехід Суворова через Альпи». Я підійшла і чемно допомогла їй. Вона підвелася, ніби нічого не відбулося, — свіжа й весела. Я добре знала такий тип жінок. Зазвичай з ними товаришуєш після того, як трохи зіпсуєш зачіску.

Вона обірвала край сукні, обтерла ним спітніле обличчя, і ми разом зареготали.

— Зрештою, — сказала вона, — мсьє Паскаль ніколи не помиляється…

Вона дістала зі своєї маленької сумочки, що бовталася на зап’ясті, целофановий пакетик, клаптики папіросного паперу і елегантний пристрій для скручування цигарок.

— Косячок заб’ємо? — миролюбно запитала вона, сідаючи на підвіконня.

Я подумала, що це аж ніяк не входить до правил мого існування в цьому домі. Будь-якої хвилини сюди могла завітати матуся Же-Же з чистими рушниками і комплектом білизни, яку я попросила принести. І якщо Вероніка була тут частим гостем, то на відміну від неї я не знала, що дозволяється мені, і про всяк випадок категорично захитала головою. Вона не наполягала. Вправно насипала на папірець зілля, скрутила сигаретку, клацнула запальничкою і, затягуючись, прикрила очі.

— «Не змішувати мак із коноплями» — це стосується цього? — посміхнулася я, згадавши напучування того, кого назвали Ніколо.

— А! Цей дивак взагалі ні в чому не розбирається, крім своєї фізики, — махнула рукою Вероніка.

Я бачила, що вона цілком заспокоїлась.

— Те, що сказали про вас гості, — правда? — запитала я.

— Що саме?

— Ну, що ви з… незаможної родини…

— Ой, це все так нецікаво! Правда, правда. У мого батька шестеро дітей, я — старша. Мати померла, коли мені було п’ять років, і я її зовсім не пам’ятаю. Мені набридло таке життя. Якби не мсьє Паскаль, я б тут збожеволіла! А тепер зовсім інша річ — скоро мене тут не буде! Начхати на гроші. Є купа способів їх заробити.

Вона красномовно зарухала стегнами. Ми знову разом розсміялися. У вбиральні вже добряче смерділо травою…

У двері постукала матуся Же-Же, і я взяла у неї пакунок з одягом.

— Ну от, можете переодягатися. Не заважатиму… Ви ще вийдете до гостей?

— Ні. Ні… — серйозно сказала Вероніка. — Прощання буде занадто сумним. А я не люблю нічого сумного. Вони про це знають. Чао-чао!

Я уважно поглянула на неї.

— Чекаєш на пораду? — запитала вона. — Спробуй коли-небудь зіграти… — Вона підкинула на долоні скляну кульку, вхопила її і сунула собі в бюстгальтер. — Хоч зараз! Скажи, що думаєш ти.

— Думаю, що у вас надзвичайний голос, — сказала я. — Коли я почула його по радіо, подумала, що так може співати тільки справжня зірка!

Вероніка свиснула, вирячила очі і покрутила пальцем біля своєї скроні:

— Ти здуріла? У мене не було жодного запису! Це коштує шалених грошей! До того ж, це був експромт, а не пісня… Так, набір слів…

До речі, я теж страшенно вперта і тому, напружившись, так-сяк проспівала те, про що йшлося далі:

— У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім немає ворогів! Тепер вона знає, скільки людей прийде до неї! Не один, і не двоє… Вони прийдуть… Вони обов’язково прийдуть до неї! Навіть якщо буде холодна зима або злива… Вона сміється. Їй весело. І ніхто не здогадується, що вона по-ми-ра-є…

— Маячня! — вигукнула Вероніка. — Але тепер я впевнена: тобі варто зіграти! Ти дівчинка з необмеженою фантазією. Або… Або з великими тарганами в голові. Розумію, чому мсьє Паскаль обрав тебе. Це — в його стилі. Все, до побачення!

— До побачення…

А що я могла сказати?..

Вероніка вийшла із вбиральні в моїй чорній сукні, котра сиділа на ній чудово. Невже так само вона сидить і на мені, здивовано подумала я…

— Я — диктатор, — говорив мсьє Паскаль, коли я повернулася до застілля. Говорив і посміхався. Коли він так посміхається, його слова здаються цілковитим абсурдом. — Так, я — диктатор за своєю суттю. Якби я не був добре вихованим і чемним, я б силоміць змусив людство бути щасливим! До цього треба привчати, як привчають кошеня ходити до ящика з піском. Спочатку тицяють його носом у купу, яку воно наклало на паркеті, а потім кидають у коробку з теплим м’яким пісочком… Воно відчуває різницю і…

Побачивши мене, він увірвав свою проповідь і посунув свій стілець від столу:

— Що ж, панове, ми зіграли. Мені вже час лягати, я людина немолода. А ви собі розважайтесь далі. Налийте всім по останній, пані Голко!

Я знову взялася обходити публіку і розливати вино. Місце Вероніки залишалось порожнім, але я наповнила і її келих. Здається, всім це сподобалось…

Мені було ніяково залишатися в цьому товаристві без старого мсьє, і, коли він підвівся і вийшов, кивнувши всім головою, поквапилася запитати, чи потрібна моя допомога, чи можу я так само залишити їхнє приємне коло. Здається, це всім було байдуже. Крім Іванка-Джона. Він так само зазбирався іти слідом за мною. Ми випили «по останній». Я відчула, що з мене досить… Іванкові довелося взяти мене під лікоть… Таким от чином ми опинилися на вулиці під деревами.

— Як сприймати те, що тут відбувається? — запитала я, притуляючись до стовбура.

— Просто, — сказав він. — А хіба тут щось відбувається? — Він обвів рукою темний простір подвір’я. — Тут спокій. Це містечко ніби перевалочний пункт… Ніхто з тих, кого ви бачили сьогодні, не збирається поховати себе під цими деревами. І мсьє Паскаль це чудово розуміє. Я поки що викладаю в місцевій школі літературу…

— Поки не витягнете свою кульку? — посміхнулася я.

— Так, — тихо відповів він.

— Хіба можна ставитися до цього серйозно? А якби старий мсьє запропонував вам «російську рулетку», ви б так само погодились?

— Не знаю…

Я вже ледь трималася на ногах і тому почала повільно з’їжджати вниз по стовбуру. Мені кортіло лягти на охайно підстрижений газон. Іванко-Джон підхопив мене під пахви.

Ми цілувались.

Так довго, що в якусь мить я помітила на небі тонку рожеву смужку… Не пам’ятаю, як я опинилася у своїй кімнаті. Зовсім не пам’ятаю. Можливо, ми опинилися там разом?

Але коли вранці я прискіпливо оглянула своє ліжко, друга подушка виявилася не зім’ятою…

11

…Я брешу, брешу.

Чому я увесь час брешу? Передусім — самій собі? Чому я намагаюся виглядати цинічною, саркастичною, чому я дивлюся на світ, ніби знаходжусь «під кайфом»? Власне, так поводились більшість із моїх знайомих. Хоча під спущеними рукавами їхніх сорочок були приховані сліди від порізів. Метафоричних чи справжніх. Не має значення!

Я чудово пам’ятаю, що було далі…

Мене збила зі шляху цноти і самотності музика.

…Він попросився поставити в магнітофон свій улюблений диск. Власне, якби не це — летів би під три чорти (Господи, знову брешу! Відірви мого язика і кинь собакам…)! Так от, я дала на це дозвіл. Він дістав із внутрішньої кишені піджака диск, натиснув на кнопку…

Зізнаюсь: та мелодія, про котру говорила, що це моя таємниця, — музика Мішеля Леграна «Шербурзькі парасольки»… Вперше я почула її, коли мені виповнилося сім років.

…Він поставив саме її.

І я пішла навспак.

Туди, де іде дощ і маленька дівчинка мріє про велику чорну парасольку.

Про місто зі справжньою тисячолітньою бруківкою, об яку ламають тоненькі високі підбори дівчата в модних «газових» хустках.

Де поштар розвозить листи на велосипеді.

А на вікні квіткової крамнички висить клітка з папугами-нерозлучниками.

Де всі вітаються один з одним. Але замість «Доброго дня» чи «Здрастуйте» — кажуть: «Доброго здоров’я!».

Де в одне ціле змішані сни і реальність — так, що їх не роз’єднати.

Я відлітаю…

Під цю мелодію я завжди плачу. Навіть якщо мої долоні хвилину тому були стиснуті в кулаки. От він і скористався саме таким моментом…

Але — звідки він про це знав? Чому на диску — саме ця мелодія…

Ще було дивно те, що вранці друга подушка лишилася не зібганою.

Але невідомо чому в мене з’явився гарний настрій. Точніше — не настрій, а якась внутрішня ейфорія. Господи-твоя-воля: я живу в чудовому місці, у власній запакованій по повній програмі кімнаті, у мене дивак-господар і круасани на сніданок, я дихаю лісом і горами, слухаю музику, а вчорашній вечір приніс мені інтригу, котра, здається, нарешті, не замішана на тому, що на батьківщині я називала «любов-кров-морков»…

Раптом я зрозуміла, що попереду — гарні дні! До них треба довго йти — трощити кригу, немов криголам. Досить часто я уявляла себе саме таким криголамом. Міркувала про те, яким чином ці витвори людської думки порушують незайманість Антарктичної пустелі, які гвинти знаходяться під їхнім елегантним черевом? Чи потрапляють під них глянсові нерпи, сріблясті косатки та кумедні пінгвіни? Чи плаче металева споруда над своїми випадковими жертвами, чи кляне капітана?..

…Одне слово, я прокинулася щасливою. До речі, чи не найголовніша умова, заради якої варто жити: прокидатися з усмішкою на вустах…

До кімнати тихо входить матуся Же-Же, вона несе тацю з великою чашкою кави з молоком і круасанами. (Власне, саме з цього дня вона почала заносити мені сніданок до кімнати.)

— Я вибачаюсь, — каже матуся. — Але це вказівка мсьє Паскаля.

Вона ставить тацю на ліжко і підозріло оглядає його другу половину. Мабуть, щось почула вночі…

Вона ще не зовсім довіряє мені, не зовсім симпатизує. Я для неї — чужинка. Можливо, вона б воліла бачити на моєму місці свою доньку.

— Дякую, — кажу я і, щоб не мовчати, питаю: — Яка погода сьогодні?

— У нас завжди гарна погода, — каже матуся Же-Же і не квапиться йти. Адже це нормально, коли дві служниці вступають до спілкування.

— Як ви спали? — нарешті продовжує вона вранішню «світську бесіду».

— Дякую, — знову кажу я. Власне, я звикла, що тут деякі питання, типу «Як ваші справи», не передбачають докладного звіту. Це трохи дратує. Адже там, у себе, я звикла, що у відповідь можна розпочати довгу історію від дня свого народження. Деякі, зрадівши увазі до своєї персони, навіть повідомляють про консистенцію вранішнього випорожнення.

— А ви? — питаю я.

— Дякую, — відказує матуся Же-Же.

Я бачу, що їй цікаво про щось дізнатися. Я даю їй цю можливість. Швидесенько відсьорбую з філіжанки і кажу:

— Ви варите чудову каву!

— О, так! — радіє кухарка. — Це за давнім єгипетським рецептом, з кардамоном. Я вас навчу.

Пауза. А потім вона наважується на подальшу розмову:

— Можна запитати, чому ви вирішили приїхати в таку далечінь?

О, звичайно ж, можна, думаю я. І мовчу, здивовано і трохи розгублено поглядаючи на жінку.

Я напружуюсь, і філіжанка тремтить у моїх пальцях. Раптом розумію, що не знаю, як відповісти на це цілком слушне запитання. Якби я пливла на океанському лайнері, придбавши путівку на навколосвітній круїз, я б відповіла, що «довго працювала-втомилася-і-вирішила відпочити».

Я зловила себе на думці, що зовсім не знаю, ЧОМУ мене сюди принесло!

— Ну… Я люблю подорожувати. І збирати нові враження… — не досить певно відповіла я.

— О! — сказала матуся Же-Же. — Тут усе так спокійно, що навряд чи вам це вдасться. Єдина розвага — гості нашого господаря. Вони постійно змінюються і бувають такими кумедними.

— Як це — змінюються?

— Одні від’їжджають, прибувають нові. У кожного свої смаки. Доводиться частіше заглядати в кухарську книгу, адже пам’ять у мене вже не та, що була на початку.

— А часто приїжджають нові гості? — запитала я.

— Не часто. Приблизно раз чи два на місяць. От місяць тому, наприклад, з’явився мсьє Ніколо. Скільки гризи було через нього, ви не уявляєте. Першого вечора подала йому, як і всім, піалу з водою, аби помити руки після лобстера. Так з ним зробився напад. Ще й який! Виявилося, що він із дитинства не може дивитися на воду. Ви таке бачили?!

Я точно такого ніде не бачила. Але вирішила триматися від цього нервового дивака подалі.

— Дякую, що попередили.

Я зрозуміла, що маю чудову нагоду попліткувати і про всіх інших, кого бачила вчора.

— А хто та чорнява пані Галина? — запитала я.

На цьому моє опитування і закінчилося. Матуся Же-Же знизала плечима:

— То мене не обходить. Це — гості мсьє Паскаля. Ми не маємо права обговорювати їх. Мсьє цього не любить!

Вона пішла.

…А я замислилась над її запитанням. Напружувала пам’ять — і переді мною поставали лише уривчасті асоціації. Я чудово пригадувала запахи і звуки, які супроводжували мене майже з дитинства, могла в яскравому спалаху «екрана», що виникав у моїй голові, побачити окремі картини — ті, про які я розповідала моєму господарю. Згадала дорогу сюди: вона була суцільним темним тунелем, із нескінченним гулом потяга, ревінням мотора літака, запахом пилу і страхом перед невідомістю. Я летіла по ньому, як відірваний листок, підхоплений вітром.

Але… що передувало цьому польоту?! Я підхопилася з ліжка і пройшла до ванної, стала перед люстром. Дивилася на себе так, ніби бачила вперше. Переді мною стояла худорлява астенічна жінка невизначеного віку (про таку я сказала б — «від двадцяти п’яти…») із загостреним обличчям, на якому різко виділялися завеликі очі. Точніше, завеликими їх робили досить помітні блакитнуваті тіні під ними. Про таких можна сказати — «жертва аборту», «кістяк у корсеті» або «глист у запамороченні». Я завжди була досить самокритичною…

«Чому ти тут?» — думала я, роздивляючись своє відображення. Очевидно, треба було діяти методом Шерлока Холмса. Якби він побачив таку жінку, сказав би, що вона аж ніяк не спадкоємиця нафтового магната, або голова правління банку, або хоча б — власниця нічного горілчаного кіоску. У кращому випадку — представниця найнижчої верстви так званої «богеми». Наприклад, невдала малярка з невпорядкованим життям. Оце мене лякало найбільше. Адже було б досить банальним уявити, що на заробітки мене погнало нещасливе кохання! Бр-р-р. Тільки не це. Тільки не це…

Я помацала біцепси. Незважаючи на те що моя рука довга і худа, це місце було як залізне. Не пригадую, щоб я відвідувала якісь фітнес-центри чи тренажерні зали.

Хтось казав — «минулого немає». Зараз ця думка здалася мені слушною. І я заспокоїлася. Це так просто, коли немає минулого. Навіть те, що друга подушка була не зібганою, говорило про те саме. Треба жити одним днем. Ось цим сонцем, що виходить з-за гори, лісом, у котрому співають пташки, ковтком смачної кави. Упродовж тих хвилин, доки ллється з карафи вино в бокал мсьє Паскаля, мого дивакуватого господаря…

Частина друга «Між захватом і сумом»

1

— Ця пташка, мабуть, хвора. Не бери її до рук! Часом вони розносять якусь заразу… — зауважив Фед.

Маленька сіра пташка тулилася до стіни дерев’яної кав’ярні, майже впиралася в неї дзьобиком і, розчепіривши крила, тремтіла. Її тіло здригалося.

— Схожа на п’яничку, що збирається блювати… — посміхнулася Галина.

— Або на породіллю, — додав Фед. — Може, вона вирішила знести яйце?

Але я не поділяла їхніх веселощів.

У цих конвульсивних рухах маленької істоти було щось тривожне. Вона ніби виконувала якийсь самотній акт, котрому неможливо було нічим зарадити.

— Пішли вип’ємо чогось, — поквапила нас Галина. — Досить роздивлятися!

Пташки як пацюки. Колись я більше боялася горобців, ніж пацюків…

— Ідіть, — сказала я. — Я почекаю… Хочу подихати повітрям.

Фед відчинив двері, пропустив Галину вперед.

Я залишилася стояти. Вечір, як і всі інші вечори, був насичений бульбашками кисню, ніби пляшка з газованою водою. Все, як завжди: довга чиста і майже порожня вулиця, що впирається в схил гори, запах хвої і квітів, вечірній серпанок. Спокій… Друзі, котрі чекають у кав’ярні і знають твої смаки…

У мені тане лід, як у пляшці, яку витягли з морозильника. Поки що рівень цієї «повені» не досяг грудей, не розтопив те, що знаходиться вище. Мені ще зимно. Тому я одягаю на ніч вовняні шкарпетки і… стаю занадто сентиментальною. Все ж таки жити з кригою в мізках і серці набагато простіше. Неподобство, коли тебе душать сльози лише від одного погляду на небо чи красиву квітку або бабцю в чорних панчохах…

Коли за пару секунд я знову поглянула вниз (краще б цього не робила!), пташка лежала черевом догори із підібганими ніжками.

Повінь усередині мене сколихнулася і одразу ж розтопила ще сантиметрів зо п’ять льоду нижче рівня аорти.

Ця пташка не була хворою!

Вона помирала.

Помирала у мене під ногами, уткнувшись дзьобиком у стіну, — мабуть, для того, щоби останніми зусиллями зберігати рівновагу. Але коли і яким чином вона перевернулася?

Помираючи, птахи завжди перевертаються черевом догори.

Але мене вразило не тільки це.

Акт смерті! Це тремтіння, яке ми сприйняли за якийсь пташиний вірус, безладно розчепірені крила, потуги, схожі на потуги породіллі, відчайдушна напруга маленького тіла.

Ось чому я відчула тривогу: під моїми ногами розгорталася висока трагедія, а я не змогла її розпізнати! Якби зрозуміла — взяла б пташку до рук. Вона б відчула тепло і співчуття у свою останню мить. І не перевернулася б на спину, виставивши на оглядини зворушливе жовтеньке черевце (чомусь воно було набагато світлішим за сіре пір’я на спинці і крилах). Я уявила, як наша прекрасна трактирниця вранці підчепить віником на совок це тіло і вкине до смітника.

Я повернулася обличчям до деревини і не могла поворухнутися. Якби у мене був дзьоб — так само вперлася б ним у стіну, аби не впасти. А потім відчула на своїх плечах руки Івана-Джона.

— Я запізнився? — сказав він, розвертаючи мене до себе.

Я похитала головою.

— Що трапилось?!

Мабуть, моє обличчя було так само добряче підтоплене.

— У тебе є хустка? — запитала я.

Він витяг із кишені великий картатий носовичок.

Не кажучи ані слова, я нахилилася над пташкою, загорнула її і понесла в садок за кав’ярню.

Там її поховала. Іванко-Джон допоміг вирити ямку і зовсім цьому не здивувався.

…Якщо птахи — душі померлих, котрі часом впурхують у вікна і б’ються об стелі, чи просто прилаштовуються на карнизі перед твоїм вікном і заглядають до кімнати, або сідають тобі на голову посеред майдану, — ким була ця пташка, що сконала під моїми ногами?

Чого вона чекала від мене? Що я не змогла зрозуміти? Куди відлетів її останній подих?..

2

Бувають такі хвилини, коли конче потрібно, щоби хтось сидів поруч і тримав за руку. Наприклад, перед операцією. Коли ти нічого не усвідомлюєш, крім власного тремтіння. Єдине, що в такому випадку відрізняє людину від інших живих істот, — те, що вона здатна умовляти себе: «Все минеться… Все буде гаразд… Все якось владнається і чимось закінчиться…» Але навіть якщо хтось таки тримає тебе за руку, а ти здатен думати саме так і навіть посміхатися, — все одно складається враження, ніби стоїш пикою до стіни. Сам на сам із нею… Сам на сам.

Ми зайшли до кав’ярні. Стіл уже був заставлений кухлями з пивом.

— Народила чи виблювала? — одразу ж поцікавилася Галина.

— Просто померла… — сказала я.

— Хто? — запитав Ніколо.

— Не відволікайся, — махнула рукою Галина, розвіюючи таким чином дим, випущений з рога. — Ніхто. Продовжуй!

— За кілька днів — вечеря і гра у мсьє Паскаля, — прояснив нам ситуацію Фед, — комусь доведеться покинути товариство. А ми з’ясували, що дуже мало знаємо одне про одного. Мене досі непокоїть та маленька сума, з якою вирушила Вероніка. Були б ми добріші — змінили б ситуацію…

— Нічого не станеться з нашою красунею, — сказала Галина. — Гадаю, вона вже доїхала автостопом куди треба!

— Тому, — вів далі Фед, — ми вирішили краще пізнати одне одного. Можливо, тоді не повторяться халепи.

— Отже, ми щось проґавили? — спитав Іванко-Джон, відсуваючи від столика і підсуваючи під мене важкий стілець.

— Майже нічого. Він тільки розпочав. Виявляється, наш мовчазний друг — серб! — сказала Галина і з цікавістю вп’ялася в довгоносе обличчя Ніколо. — Сербія звучить як «срібло»…

— А як там нині? — безглуздо запитала я, аби не мовчати. — Війна скінчилася?

— Яка війна? — не зрозумів Ніколо.

— Ну… югославський конфлікт… — невизначено пробурмотіла я.

— Югославський? — не зрозумів він.

— Так, між Сербією і Хорватією… — Я ще хотіла похизуватися своїми куцими знаннями щодо Косова чи Вукавара. Але судячи з виразу його обличчя, зрозуміла, що мої міркування зовсім недоречні. Ніколо байдуже стенув плечима і вимовив свою коронну фразу:

— Я не цікавлюсь сьогоденням, а працюю на майбутнє! Мене це не обходить. Не знаю, про що йдеться…

— Не втручайся, — смикнула мене за руку Галина і звернулася до оповідача, якого ми з Джоном перервали своєю появою: — Отже, маленьке село Смілян у Ліці… Що далі?

— Так, — продовжував Ніколо. — Це — невеличка австро-угорська провінція… Там мій батько був православним священиком…

Він замислився. І вже ніхто з нас не наважився втрутитися зі своїми коментарями.

— Скільки себе пам’ятаю — років з восьми, — я завжди перебував у граничному стані між захватом і сумом. Вигляд дивовижної квітки бентежив мене настільки, що я втрачав свідомість від її краси і запаху. А вже наступної миті уявляв її зібганою, вирваною, зів’ялою, мертвою — і страх смерті та болю терзав мене. Тоді я падав на коліна (що цілком зрозуміло для дитини з релігійної родини!) і казав: «Господи, навіщо все це?! Чому Ти зробив усе найкрасивіше у світі — таким тимчасовим?» Я гостро відчував плинність часу, він проходив крізь мене, як електромагнітні хвилі, але тоді я ще не міг уявити, що вони насправді існують… По ночах мене мучили видіння усіляких потвор, велетнів-людожерів, мешканців мороку. Мені здається, що я ніколи не засинав!

Та, гадаю, вони усе ж таки приходили уві сні. Батьки мучились разом зі мною і нічим не могли зарадити або хоча б пояснити мої дивні нахили. Наприклад, згадую, як, побачивши на шиї в матері перли, я заціпенів так, що мене поклали до ванни з гарячою водою. А коли тато приніс з базару персики, зі мною почалася лихоманка. Кілька днів я пролежав з температурою, поки кошик з фруктами не винесли з дитячої… І все минулося.

Але більш за все мене вражали блискучі кристали та предмети геометричної форми. Я ходив до комори і годинами дивився на кавалки цукру та солі. Мене шукали, кликали, але я стояв, мов заціпенілий. Звичайно ж, багато читав. Мабуть, років з шести. Спочатку мене приваблювала чотирикутна форма книжок і літери, що на обкладинці були витиснені золотом. А потім мене поглинули самі тексти. Батько хвилювався, що читанням я можу зіпсувати собі очі, і тому одразу віднімав у мене будь-яку книжку. Тоді я пристосувався читати вночі: робив із сала свічку, запалював її під ковдрою, а щілини у дверях та замкову шпарину ретельно затикав ганчір’ям. Споглядання кристалів та читання зробили зі мною дивну річ! Згодом я почав бачити дивовижні видіння: переді мною поставали будь-які предмети побуту в спалахах яскравого світла. Я навіть грався з цим: чітко уявляв картину, що висіла у нас на стіні в їдальні, і одразу ж у тому спалаху, котрий йшов зсередини, — бачив, що вона стає рухомою, живою. Таким чином я поперебирав усі предмети, що знаходилися вдома чи лежали на нашому подвір’ї. І всі вони набували для мене іншого змісту. Звичайнісінька сокира, скажімо, перетворювалася в моїй уяві на багатофазовий мотор… Звичайно ж, я не міг назвати її так, як кажу зараз. Для цього я був занадто малим і не міг знати цих визначень… Але друге було для мене більшою дійсністю, ніж перше.

Я був схожий на людину, котра вживає сильний наркотик: мені треба було весь час збільшувати дозу своїх вражень та видінь, постійно розширювати коло свого ненажерливого зору. Але я вже все передивився і нічого нового ані вдома, ані на подвір’ї не знаходив.

Тоді я почав фантазувати і пускати уяву навспак: спочатку викликав у мозку той спалах, а вже потім — у ньому — виникали видіння. Спочатку вони були нечіткі, туманні й одразу зникали, коли я намагався зусиллям волі затримати їх. Але з часом вони набували сили та ясності, а потім стали зовсім конкретними…

У певні миті я помічав, що повітря довкола мене сповнене довгими язиками полум’я. Одного разу відчув, що це полум’я — в моїй голові. І воно б’ється там, немов маленьке серце…

Моя уява ставала дедалі більш захоплюючою і безмежною. Щоночі або навіть вдень, коли я залишався на самоті, — вирушав у дивовижні подорожі, варто лише заплющити очі і викликати в голові цей спалах. Бачив невідомі місцевості, країни та міста, жив у них, зустрічав там людей, заводив знайомства. Разом із ними переживав багато пригод.

Вам, можливо, здасться це неприродним, але ці люди були мені так само дорогі, як і моя родина. А всі ці світи затьмарювали моє реальне життя.

Як сказав мсьє Паскаль, це була «матеріалізація творчих концепцій»…

— Що це означає? — запитала Галина. Вона дивилася на оповідача з неприхованою цікавістю.

Я ж сказала — хижачка! Ще пару тижнів тому вона лише випускала в цього дивака дим зі своїх яскраво-пурпурових губів. А тепер сиділа в позі «сексі»: ніжка на ніжку, погладжуючи зап’ястя однієї руки довгими пальцями другої. Але він не звертав на неї належної уваги. Промовив із впевненістю:

— Це для вас буде нудним…

— Ну хоч у загальних рисах! — закопилила губи Галина.

— Наприклад… Завдяки цим дитячим експериментам я можу сконструювати будь-яку ідею у своїй уяві, не торкаючись ні до чого руками. І довести її до досконалості. Так це можна пояснити… А у мене купа ідей, котрі допоможуть людству і прогресу.

— Що ж ви тут марнуєте час? — спитав Фед. — «Купа ідей» потребує виходу!

Ніколо насупився і відповів запитанням на запитання:

— А ви?..

Фед, мені здалося, знітився.

— Я? — Він обвів очима товариство, ніби шукаючи в нас підтримки чи підказки. — Я поки що відпочиваю, набираюся нових вражень… Це місто мені порекомендував мій товариш. Немає нічого кращого за свіже повітря, чудовий краєвид і… і приємне спілкування.

Це пролунало, як завчений з папірця тост, і ми взялися за келихи.

Цокнувшись з усіма, Фед підніс келих ще раз, красномовно поглядаючи на розкішну біляву трактирницю. Я подумала, що саме це, мабуть, і є його «найкраще враження і найкращий відпочинок».

Хтось чекає на нього в іншому місті, думала я, пише йому листи, занурюється обличчям у сорочки, розвішені в шафі. Хтось так само подумки піклується і про Іванка-Джона, і про Ніколо, і про дивакуватого перекладача в драних кросівках. А вже за Галиною, певно, побивається пів якогось не відомого мені міста — скажімо, Парижа чи Мадрида. Адже зрозуміло, що вони всі тут ненадовго — так, повітрям подихати. Вони — не я!

Хто побивається за мною? Там, на іншому кінці земної кулі, в місті морозу із червоною пилюгою і задушливим тополиним пухом?.. Із цеглиною, що лежить на краю мого даху?!! Правильно назвав мене господар — я голка…

— Агов, ти де? — доторкнувся до моєї руки Іванко-Джон. Під столом його нога і стегно були щільно притиснуті до моїх саме цих частин тіла. Було помітно, що він уже хотів злиняти звідси. Я прокинулась.

— …Господар може не дивитися у твій бік досить довго… — вів своє Ніколо (я, мабуть, щось пропустила з його попередньої репліки), — п’ять, десять, навіть двадцять років… Але завжди треба знати, а краще — мати впевненість, — що він обов’язково хоч раз кине погляд у той бік, де горить твоя «лампочка», і зупинить на ній свій схвильований погляд. І ти відчуєш полегшення. І далі все у твоєму житті піде як слід…

— Ви, виявляється, поет і містифікатор… — посміхнулася Галина. Вона аж пашіла бажанням взяти його під своє крило.

— Ні. Я займаюся фізикою ефіру. — Він не звертав на її залицяння жодної уваги. — Це втаємничена наука. Вона ніяк не стосується офіційної. Тому і кажу, що працюю задля майбутнього…

— І вас зовсім нічого більше не цікавить? — продовжувала діставати його наша хижачка. — Наприклад, любов…

— М-м-м… У мене була одна любовна історія. Але вона не зовсім звичайна, — пробурмотів Ніколо.

— Ну, якщо вже цей вечір — ваш, то повідайте нам усе! — зауважив Іванко-Джон.

— З дитинства я любив годувати голубів, — почав Ніколо. — Я годував їх тисячами! Це тривало роками. Уявіть собі: хто може запам’ятати всіх голубів, котрі купчаться біля ніг! Але була одна голубка — біла зі світло-сірими плямками на крилах. Вона сильно вирізнялася з-поміж інших. Я міг упізнати її де завгодно, і вона знаходила мене — де завгодно. Скрізь. Було досить того, аби я подумки згадав її, — і вона прилітала. Я… Я полюбив цю пташку так, як чоловік любить жінку…

Галина тихо гмикнула в кулачок. Оповідач знітився і замовк. Усі ми з докором подивилися в її бік. Після довгої паузи, під час якої ми з цікавістю дивилися на Ніколо, він змилостивився і продовжував із викликом:

— Так! Я любив її! Я не винен, що народився людиною. А вона — лишилася в пташиному пір’ї. Коли вона хворіла — прилітала до мого вікна. Я лікував її. Коли мені було погано — я завжди бачив її на своєму підвіконні. Ця голубка була радістю мого життя. Одного разу, коли я лежав у темряві і, як завжди, вирішував якесь наукове питання, вона впурхнула до кімнати і сіла на мій стіл. Я зрозумів, що вона хоче сказати мені щось дуже важливе, встав і підійшов. Вона дивилася на мене своїми чорними очима-намистинами. І я зрозумів, що вона скоро помре. Птахи живуть менше за людей…

Коли я це усвідомив і сформулював словами у своїй голові — з очей моєї голубки вирвався потужний промінь яскравого світла. Це був реальний, сильний, сліпучий промінь, котрий був набагато потужнішим за світло лампочки в моїй лабораторії. Коли ця голубка померла, я втратив сили. Тому я тут…

Мені здалося дивним, що цей вечір почався з пташки і закінчується подібною історією. І я знову подумала, що світ влаштований, як мотрійка. Цікаво, що з цього приводу думає Іванко-Джон? Я поглянула на нього. В його очах відобразилося полум’я маленької свічки, що горіла на столі. Воно було яскравим і ніби пливло в синьому-синьому морі цих очей.

З

Цікаво, чи боляче гадюці виповзати з власної шкіри? Колись я бачила цей процес у науковій телевізійній програмі. Але тоді я тільки з цікавістю спостерігала, як повільно лущиться гадюча шкіра, як вона тьмяніє, зморщується, а натомість з неї, як з брудної ганчірки, виповзає яскрава зелено-жовта змійка і пірнає в таку ж зелену веселу живу траву.

Тепер я подумала: чи боляче це все?

Чи боляче вилущуватися з вузького тунелю?

З вузького тунелю, який душить тебе з усіх боків.

Душить і намагається затримати в собі.

Затримати в собі, не дати продихнути.

І ти пручаєшся, викручуєшся самотужки.

Адже ніхто не допоможе, не витрусить тебе з неї, як із мішка.

Хіба що будуть ось такі спостерігачі — по той бік екрана…

А водночас ти думаєш про те, що колись це була ТВОЯ шкіра.

І ти жила в ній — такій веселій і живій.

І тобі зовсім не було страшно і тісно в ній.

— Чи боляче гадюці міняти шкіру? — спитала я Іванка-Джона, коли ми йшли лісовою стежкою до тих снігів на верхівці гори, куди я боялася дістатися сама.

— Гадаю, що так… — відповів він. — Щось міняти взагалі боляче. Уяви, як вона повзе ще не захищеним черевом по камінню. А потім луска щільнішає. І все налагоджується.

Так, я про це не подумала: як вона повзе потім. Мабуть, це також боляче. Певний час…

Важкий, мов ртуть, ліс був засипаний сухими сосновими голками, з-під яких виглядали пружні вологі капелюшки грибів. Вони були мов льодяники…

Їх кортіло облизати.

— Чому я ніколи не пам’ятаю, як ми кохаємося? — спитала я.

— Справді? — здивувався він. — Тобі погано зі мною?

— Ні. Навпаки. Так добре, що я — літаю. Але потім. Після… Це так дивно, як…

Я не знала з чим можна порівняти…

Було таке враження, що ми кохаємося увесь час, навіть тоді, коли ось так йдемо лісом і розмовляємо…

— Щоби зрозуміти світ, достатньо одного Маркеса… Навіть достатньо одного роману «Сто років самотності». Тобто відчути частину краще, ніж усе життя полювати за цілісністю, якої, до речі, немає…

(Нечутно відділяються від нас оболонки. Ось вони, як цигарковий дим, злітають угору, все вище і вище. Тут, у лісі, прохолодно, тому вони опиняються в незнайомій кімнаті, де у важких рамах течуть дзеркала, а в них рояться солодкі сонні бджоли…)

— Життя — звичка. Людина в ньому — найнегармонійніша істота. Бо вона рефлексує на кожному кроці і на кожному кроці бреше, бреше. Собі й іншим. Уяви, як було тяжко Галілею доводити натовпу невігласів те, що він знав, що довів математично і на що поклав життя. І… відступити! Але уяви, з яким надривом, з якою енергетикою він вигукнув свої останні слова про те, що «вона обертається»! Але цей короткий відчайдушний вигук мав розголос на багато поколінь уперед. Можливо, більший, ніж томи наукових праць, що були після нього…

(…Ось під самою стелею ефемерні тіла розпорошуються на тисячі молекул. Чотири ока, немов метелики, б’ються в дзеркала. Все переплітається у важкій єдності…)

— Геній — той, хто за будь-яких обставин здатен почувати себе вільним. Це — свобода від життя, але — протилежна самогубству.

(…Чотири руки занурюються у довге волосся… Заплющені очі впурхують у дзеркало, з їхніх яблук випадають чорні зернятка. Атомний гриб, що піднімається від підлоги, рвучко розбиває ртутну поверхню. Роз’єднання блискучих кульок… Повернення в тіло… Повітряна яма… Серце в горлі…)

— Коли ти дуже щасливий… Ні, не про те щастя ідеться! Коли ти ДУЖЕ щасливий — запам’ятай! — все у твоєму житті відбувається ВОСТАННЄ. А все, що буде потім, — лише ходіння по колах…

— Я знаю… А ти звідки знаєш про це?

Я здригаюсь, і він накидає на мої плечі свою куртку. Він думає, що мені холодно. Можливо, мені і справді холодно, бо ми вже забралися досить високо і скоро дійдемо до тих снігів. Відверто кажучи, я не хочу більше дивитися на сніг. Але мені цікаво, що там, на верхівці цієї гори.

— Насправді, — кажу я, — Я НІЧОГО тепер не знаю. Це так цікаво. Це — як друге народження, коли ти зовсім новий і зовсім нічого не знаєш про світ. Це таке кайфове відчуття. Все приходить до голови — само по собі. Вона у мене зовсім порожня. І мені часом здасться, що це НІЧОГО набагато важливіше за всю інформацію, яка була в ній раніше.

— За цим я і приїхав сюди — звільнитися… — каже він. — Тут дивне повітря!

Він повторив фразу, яку я вже чула від мсьє Паскаля. Я засміялась. Він мене зрозумів, бо і сам чув це від нього.

— Давай відпочинемо.

Він сідає на зів’ялі соснові голки, вмикає маленький транзистор, запалює дві цигарки (я сміюся, сміюсь!) і одну обережно встромляє в мої губи. Цівки одночасно випущеного диму переплітаються, як ми — годину тому…

…Десь… там… за ледь вловимою зором завісою — тонкою та шелесткою, як крила янголів, — Ти сидиш за столом у колі десяти запалених свічок. Десь… там… Вони витягують свої спокусливі язички і відпускають їх мандрувати поміж листям салату, відбивними і склянками з вином… Десь… там… Язички повзуть і виїдають на обрусі чорні стежки… Десь… там… Ти — весь у білому, Ти — у вінку, Ти — у колі друзів Ти — з жінкою, чиє волосся ллється крізь пальці, мов китайський шовк… …О, яка отруйна юність! Волога і задушлива, як нескінченні тропіки з папугами на кожному дереві! Десь… там…

— Місцева радіостанція, — пояснює він. — Це — наші хлопці. Ті, що грають у кав’ярні…

— Мсьє Паскаль напророчив їм велику славу…

— Він просто дивак. Без нього це місто давно б заглухло…

Я подивилася на годинник. Усе ж таки я не повинна надовго залишати свого господаря. Раптом йому щось знадобиться…

Він допоміг мені підвестися. До снігів залишалося кілька крутих стежок. Ми мовчки пішли далі. Наближення до снігу передбачає мовчання — щось є в цій недоторканній білизні. Мовчання і самотність. Тому я відпустила його руку і пішла першою.

…Я стояла на пласкому вузькому гребені безіменної гори. Сніг був на диво сухий і приємно скрипів під ногами. Ялини та сосни нагорі відрізнялися від нижнього лісу яскраво-зеленими голками, не такими тьмяними, як унизу.

Тиша. Я заплющила очі. «Господи, якщо Ти є…» — подумки сказала я і не знала, про що говорити далі. Я не є набожною людиною, я не знаю, як із Ним розмовляти! Мене цього не вчили. Я є цинік.

У мене проколоті в чотирьох місцях вуха і тату на лівому плечі, я не ношу нижньої білизни, я жую ґумку, я палю, я можу запросто промовляти різні брутальності, плюватися крізь зуби.

І все таке інше…

Але коли ти ось так стоїш на гребені гори, вкритої снігом, у суцільній тиші (яка зовсім не схожа на тишу, адже навіть тишу можна почути!), серед непорушних дерев, під білим небом, на якому немає жодної хмарини, — ця фраза виникає в тобі сама по собі: «Господи, якщо Ти є…». А що далі?!

Я хитнула головою. Я придумала іншу і подумки прибрала з цього речення слово «якщо». Вийшло значно краще. Безіменна гора, небо і дерева довкола набули змісту. І більше нічого не треба говорити. Як просто!

4

У мене власний мідний ключ, котрим я відчиняю двері будинку мсьє Паскаля. Спочатку почувалася злодюжкою, відмикаючи замок. Тепер для мене це — приємний ритуал. Ключ великий і важкий. Хол у передпокої — темний, просторий, з картинами, вигнутими кріслами і великим люстром у дубовій рамці. Я іду на сходи. Часом із кухні визирає матуся Же-Же.

«Спить…» — пошепки доповідає вона. Або каже: «Він на тебе чекав, питав, чи скоро будеш…». Або: «Ну як твій? У вас, мабуть, любов? Може, одружишся і залишишся тут назавжди…». Цс останнє мене трохи дратує. Матуся Же-Же вважає, що жінка не повинна бути самотньою, що після двадцяти вона має сховати волосся під хустку і ходити у фартуху.

Щоправда, вона вже звикла до моїх сережок, джинсів і тату на плечі. Єдине, що її ще непокоїть, — це моя статура.

— Ти надто худенька, — співчутливо каже вона. — Як курчатко… (О, як вона патрає цих ніжних створінь у себе на кухні! Приємно подивитись!) Треба все їсти з хлібом! А ще я помітила, що ти викидаєш круасани… їх Бертолуччі (це наш пес) потім подвір’ям тягає…

Бертолуччі теж не любить круасанів.

Я піднімаюсь до своєї кімнати, відчиняю вікно. Вечір пахне пляжем — сухим піском і морською водою. Тепло. Навпроти мого вікна, слава Богу, немає (і не може бути!) багатоповерхівок. Я цілком задоволена — повітрям, помешканням, Іванком… і собою. Якщо мсьє буде сьогодні добре спати, то я також просплю до ранку. Я надаю впоперек ліжка і дивлюсь на білу стелю, дивлюсь, доки вона не розчиняється — я засинаю. І бачу себе в темному під’їзді перед ліфтом… Червона кнопка виклику світиться в темряві, мов вуглик. Поруч з’являється чиясь постать. І стоїть за плечима. І кашляє. Холодно і темно. Вуглик горить… Гуде ліфт. Гіркий запах від сміттєпровода… Це стара людина — сивий дід з блакитними очима. Вперше за кілька років бачу перед собою не чаклунські очі, які не насилають у хату голубів або синиць, не здушують шию невидимим зашморгом. Зніміть з мене чари, діду! Дайте мені нову шкіру, щільну, як броня! Я не знаю, що не дає мені спати. Не можу сформулювати…

Це — листопад водить мене колами свого зодіаку.

Це — повернення листів зі штемпелем «Адресат не з’явився».

Це — великі розчавлені сливи в осінньому саду.

Це — люди, чорноокі, що п’ють з душі потаємне.

Це — тваринний нюх, який не заглушити ані тютюном, ані спиртом…

Це — стояння біля ліфта з червоним оком.

Відверніть від мене це око! Я піду пішки. Я завжди любила ходити пішки.

Що мені треба? Була ж якась мрія, вихоплена з вогню?

Була, я напевно пам’ятаю!

Води? Хліба? Анальгіну?!!!

Білих шкарпеток?

Діду, зніміть з мене чари — я згадала!

Я хочу народити Сина…

— Прокинься!! — Мене трусять за плече, а я ще стою біля ліфта. Там, уві сні…

— Все добре. Заспокойся! Це — сон. Що тобі наснилося?

Я розплющую очі — я їх просто розліплюю, адже вони заклеєні жахом.

Оце так! Наді мною стоїть мій дорогий мсьє — у капцях на босу ногу, в смішному нічному ковпаку, в картатім халаті з атласними вилогами.

— Пробачте, пробачте… — кажу я.

Уявляю, як я репетувала, якщо він почув зі свого поверху! Я підхоплююсь.

— Я не хотіла…

— Це сон, — знову каже він.

— Так, знаю, — кажу я. — Давайте я проведу вас униз. Не турбуйтеся. Це був сон.

— Спіть, спіть, пані Голко. Я сам.

Він такий смішний у цьому халаті! Іде до дверей, обережно зачиняє їх. Справжній татусьо! Цікаво, чи є в нього діти? Ми про це ніколи не говорили… Чи мав він жінку? Чи любив її і куди вона поділася? Померла? Я не могла розпитувати про це навіть матусю Же-Же. Якось незручно. Мсьє для мене — щось незбагненне. Мені навіть дивно думати, що він голиться чи…

Ага, ось я і згадала свої дитячі жахи! Пам’ятаю, як, дивлячись одного разу телевізор, де показували якийсь державний захід, раптом подумала: чи пісяють президенти?! Я довго вирішувала це важливе питання. Воно мене мучило настільки, що на першому ж уроці 1 вересня я підняла руку і поставила його руба вчительці. Я була переконана, що вона дасть негативну відповідь. Вчителька розгубилася і вигнала мене з класу. Так я нічого і не зрозуміла. Вирішила, що це — державна таємниця, про яку не можна казати вголос.

Так от, мені важко уявити молодість мого господаря. І те, що він цілував жінку. І купував їй троянди чи знімав перед нею шкарпетки…

Не завжди ж він був заможним і самотнім. У нього в кабінеті — купа різних світлин. Навіть на сафарі серед чорношкірих аборигенів! І жодної сімейної світлини.

А я?! Вибудовую минуле свого господаря, а сама не можу зібрати докупи свого життя! Все — в ось таких шматках, усе — немов прогнила сіть. Тонке. Крізь дірки свистить вітер. У таку сіть може потрапити лише велика рибина — така, як цей дитячий спогад. А були ж і менші. Ті, що роблять море сяючим і рухомим — цілі косяки всякої дрібноти, яку зазвичай знову викидають у воду. Але ж вона є!

Що я розповім своїм нащадкам, коли лежатиму перед ними в шовкових простирадлах та мереживних подушках?!!

5

Сумний вечір. Учора ми розпрощалися з Ніколо. Він витяг свою кульку і, я б сказала, пішов, навіть не озирнувшись. Він був поглинутий думками. Людина «на своїй хвилі». Таких я розумію і обожнюю, хоча на перший погляд вони здаються «несповна розуму», а простіше кажучи — кретинами. Вони блукають у трьох соснах і проливають каву на білу сорочку не тільки собі, але й іншим. Вони завжди мовчать і уникають товариства. А коли з ними розмовляєш, щось мимрять крізь зуби і дивляться спідлоба вовкулакою.

Зазвичай вони люблять тварин і утримують, скажімо, п’ятьох собак різної породи і статі, пораються з їхнім потомством, віддають свою жалюгідну вечерю. Домогтися від них усмішки, а тим паче сміху — подвиг з боку співбесідника. Попри все це, вони не зневажають людство, як це здається на перший погляд. Швидше навпаки. Людство у вигляді ближчого оточення ставить їм різні каверзні перепони в житті. Їх питають про запах від тварин, що висить у їхній оселі, або про моду на краватки. Або ще про якусь дурню, на якій вони не розуміються. І тому дратуються. І тому надовго замовкають. Таких треба водити за ручку, бо вони завжди ступають у калюжі. А потім (часом це відбувається після їхнього самотнього відходу) у них під заяложеним матрацом вдячні нащадки знаходять креслення літальних апаратів, листи від мешканців позаземних цивілізацій чи щось подібне. Можливо, картини чи сувої з віршами. І продають їх на аукціоні за божевільні гроші. І зітхають: «Ох, якби ж то все — раніше…» Не розуміючи, що «людині на своїй хвилі» це «раніше» було так само пофіг, як і нині. І навіть «нині» — краще за «раніше», бо тепер її ніхто не турбуватиме безглуздими запитаннями.

…Мсьє Паскаль підвівся з-за столу майже одразу, як тільки за Ніколо зачинилися двері. Щоправда, на дорогу він відписав нашому сумовитому генію чималу суму. Мені навіть стало прикро за Вероніку. Мабуть, у глибині мого єства заворушився ген фемінізму.

— Більше отримує той, кому нічого не потрібно! — проголосив мсьє свою чергову сентенцію, помітивши здивований порух моїх брів.

Ми мовчали. Не знали, що казати вслід людині, яка закохалася в голубку… Можливо, раніше в його зігнуту спину я покрутила б пальцем біля скроні. Спробувала збагнути те, що сказав мій господар, але мало що зрозуміла. А напучування мсьє Паскаля було приблизно таким:

— Трансформаторний мотор, трансмісія електричного струму на відстань без дроту, пристрій для індивідуалізації сигналів, планетарна трансмісія. Всесвітня система — Башта Ворденкліф… Будемо сподіватися, що він ще встигне на останній автобус… Добраніч, панове!

Ми здивовано перезирнулися.

Наступний вечір видався тихим і сумним. Уявляю, скількох зусиль коштував Галині дзвінок до мене. Спочатку вона поговорила про погоду і нудьгу, яка її вже дістала. А потім, ніби мимоволі, запитала, чи не хочу я чогось випити. Зрозуміло, їй кортіло зустрітися і поговорити. Я накинула плащ і вискочила до кав’ярні…

Галина — повна протилежність людям «на своїй хвилі». Вона якраз із тих, хто все життя ловить цю хвилю. Серфінгістка! Вочевидь, сьогодні у неї був особливий настрій… Вона говорила без упину.

— Якщо б ти спитала мене, в чому сенс життя, я б уникнула високих слів і відповіла б, що сенсу немає… Можливо, він у тому, щоби все життя шукати його з жорсткою умовою: ніколи не знайти. Адже знайдене втрачає зміст і цінність, як тільки опиняється у твоїх руках! Як… як знайдений на дорозі годинник. Люди метушаться і впевнені, що мають цей «годинник» — у вигляді достатку, родини, затишку чи ще чогось, що можна побачити очима, помацати пальцями чи спробувати на смак. Як вони помиляються! Але якщо відверто, я хочу — о, шалено бажаю! — віднайти цей клятий сенс і міцно тримати його в руках.

Я дивилася на неї новими очима. Та, котру я охрестила «хижачкою», сиділа навпроти, нервово розминаючи сигарету тонкими пальцями із червоними кігтиками. Її трохи скошені очі блищали, як у кокаїністки, проте погляд був розгубленим. Я ніколи не воліла зближуватися з нею. Намагаюсь уникати подібних жінок. Боюсь істеричок. Я вибігла до кав’ярні, бо вечір був задушливим, як перед грозою. І нарвалася на цей безупинний монолог жінки, яка мала б жити не тут. Тому спитала:

— Що тебе сюди занесло?

Вона нарешті припинила м’яти сигарету, з якої висипався майже весь тютюн, і клацнула запальничкою. Відповіла майже так само, як і Іванко-Джон:

— Закортіло спокою. А тут…

— …гарне повітря? — посміхнулася я.

— …і є час подумати, — додала вона, — перед тим, як зробити вибір…

Я здивовано поглянула на неї.

— Нещодавно там, — вона кивнула кудись угору, — я розсталася зі своїм чоловіком. І трохи розгубилася: чи є сенс в усьому?

— Ти ж сама сказала, що його — немає!

— Я говорила не про себе. Його немає для таких, як ти. З першого ж погляду зрозуміло, що ти надто самодостатня. Сенс для тебе — у тобі самій. А я маю бути при комусь…

— Хіба це не принизливо?

— Принизливо?! Ха! Я не якась квочка! Ти мене неправильно зрозуміла. Я маю служити генію. Або… — вона замислилась, — виліпити генія власноруч. У мене це добре виходить. Якби мсьє Паскаль не був таким старим… Хоча, власне, вік генія не має для мене жодного значення. Важливо лише те, що він не схожий на всіх інших.

«Ого, вона — справжня хижачка, адже замірялася на самого татуська», — подумала я.

— Я досить добре знаю, що таке — кінець… — вела вона далі. — Ти гадаєш, що це смерть?..

Я так не думала, але вирішила промовчати і послухати, що скаже вона, і тому невизначено стенула плечима.

— Кінець — це коли за кілька годин перед тобою, як у кіно, проходить усе минуле життя. Проходить, крутиться перед очима, і ти розумієш, що все в ньому було не так! Ось це насправді страшно. Тому що ти все одно продовжуєш жити. Жити, бо надто жива і шалено любиш відчувати будь-які дотики, навіть порізи. Я недаремно казала Вероніці про лайно…

Я сама добре знаю, що таке перешивати на себе матусину сукню…

Я народилася далеко від цих країв. Родина була бідною. Але з дитинства знала, що моє призначення — стати відомою. Хоча у мене не було, та й зараз немає жодного таланту. Крім одного… Того, за що нас люблять чоловіки.

Вона виразно поглянула на мене. Я знову невизначено посміхнулася. Я не уявляла, за що можна любити мене, я над цим ніколи не замислювалась.

— Гадаєш, я маю на увазі ліжко? Помиляєшся! Розумієш, самовіддано чоловіки можуть любити лише своїх матусь і всі свої успіхи присвячують їм, хоча й підсвідомо. Я це зрозуміла досить рано і тому намагалася «всиновлювати» кожного, хто траплявся на моєму шляху.

Мені це здалося досить нудним. Я так і сказала їй:

— Але ж це нудно і нецікаво.

— Помиляєшся, люба! Це цікавіше, ніж ти можеш собі уявити. Від матусі залежить дуже багато. Тільки вона може виховати генія або покидька. Це майже божественна місія. Я хотіла перебрати її на себе. Хотіла бути в цьому неперевершеною. Перемогти природу. Я спостерігала, як моя мати труситься над братом, хоча він був здоровенним паруб’ягою. А я вмирала від сухот. Як сказали б нині — туберкульозу. Я думала, що це кінець, і не знала, що — лише початок, котрий приведе мене до виконання місії. Якимось дивом, завдяки позикам у знайомих, мене відправили на лікування в чудове закордонне містечко. Мені було вісімнадцять. Я ще нікуди не їздила сама і нічого не бачила, нічого не знала і не вміла. А тут! Білі сукні… Білі капелюхи… Мережані парасольки, що кидають загадкову тінь на бліді обличчя панянок, приречених на смерть. Шурхіт гравію і дзвін струмка, що б’є зі скелі і виграє мелодію, наповнюючи кухлик із дивною рурочкою для пиття. Бузкові зарості. Нереально яскраве сонце. Тиша. Там, в альтанці, заплетеній виноградом, я і побачила свого Гренделя… Кохання напередодні смерті. Що може бути романтичнішим? Взагалі, для мене кохання завжди асоціюється зі смертю. Він відчував так само. Він був увесь, мов сіть, зітканий з літературних алюзій. Але це була лише основа з величезним простором для власних візій, а міцні перетинки цієї невидимої сіті — канати, сплетені з думок давніх мислителів, лише підтримували його, не давали впасти і підносили душу до небес, немов пружний батут. Але він не вмів керувати тим, що мав. Я це одразу зрозуміла. Деякі жінки вважають, що краще вдавати з себе маленьку дівчинку, але я стала йому найпотрібнішою людиною — я стала йому матір’ю. Хіба могла та, що народила його, нині назвати дорослого чоловіка «пташенятко» чи, скажімо, «мій маленький»? В її устах це б звучало смішно. В моїх — лунало як музика. Ми побралися зимою. Я більше не перешивала матусині сукні. Він оточив мене розкішшю. Він мене обожнював. Він став знаменитим. І я пишалася ним, як своїм досягненням. Поки мені не стало нудно… На нас чекала порожнеча із мовчанкою за вечірнім чаєм. Це був кінець… Але…

Вона замовкла, відпила зі склянки вино, від чого її губи стали майже чорними. Місцеве чорничне вино було густим, як мед.

— Але ця клята любов подихає досить довго. І — по-різному. Спочатку відчайдушно стрибає, як Гаврош під кулями співає свою останню пісеньку. У ній дуже зворушливі слова. А потім падає на бруківку і — це вже труп. Який усе ж таки треба оплакати і омити, відтягнути вбік, вирити могилку і спробувати жодного разу не прийти до неї із жалюгідним і нікому не потрібним букетиком.

Пауза…

— Кохання і смерть… — вела вона далі. — Я була занадто живою для того, щоб прийняти друге… Я приїхала сюди, щоби зробити вибір між коханням, що вмирає, і… коханням, яке ще не здійснилося.

— Ось як…

— Саме так. Але я ще не знаю напевно, чи варто знову починати цю працю… Він набагато молодший за мене і бідний, як церковна миша. Він невпевнений у собі і невротичний, як жінка. Сором’язливий, мов дитина. У нього непогані картини, але це не те, що я хотіла б бачити. Але є щось таке… Фантазія. Мета. Шаленість. Він прагне пригод. Він любить смерть так само, як і я. Він шукає гострих вражень і руки, яка б міцно тримала його на землі. Одного разу ми забралися високо в гори. Ще вище здіймався гребінь із прірвою під ним. Я схопила його за руку і потягла наверх. Ми бігли, задихаючись. Цей нестримний біг був подібний до втечі або ж до любовного акту. Наближаючись до мети — найвищої точки гірського гребеня, він, здається, зрозумів, чого я хочу. Це був захват, подібний до божевілля. Ми не промовили жодного слова, але бігли, знаючи — і водночас — не знаючи, що буде далі. Це було як випробування двох ще не зближених, але дуже споріднених душ. Ти коли-небудь стояла над прірвою? Якщо так, то маєш знати, як вона притягує до себе оманливою можливістю польоту. «Полетіли?!» — сказала я, підводячи його до самого краю. Вниз із гуркотом зірвався камінь. Я побачила те, що хотіла побачити: в його очах не було ані тіні страху! Він дивився на мене шаленими очима й очікував на наказ. Ще мить — і ми б зірвалися вниз, ні про що не шкодуючи… Я відступила, і він слухняно відійшов за мною. Він не зітхнув із полегшенням, його чоло було абсолютно сухим, він не тремтів і не сердився. Якби я захотіла — він стрибнув би першим. Я переконалась у цьому…

— А ти справді стрибнула б? — спитала я.

— Я?! — Вона розсміялася і стала подібною до кішки — вузькі зелені очі і задоволена довга посмішка. Не вистачало лише висунути язичок, котрим би вона злизала чорне вино зі своїх губів. — Нізащо! Я ж сказала: я надто люблю жити. Це було випробування. Для нього, але не для мене. Тепер він чекає, коли я повернусь. І це теж — випробування.

Я не настільки раціонально підходила до життя. З її розповіді мені сподобався лише цей епізод на вершині. Але якби так вчинила я, в цьому не було б ані краплі раціоналізму. Я б не думала, яке враження можу справити подібним безглуздям. Це було б так, як казав Ніколо, — між захватом і сумом. Можливо, захвату було б на йоту більше. Тому я — полетіла б! Напевно, що так…

Мені стало неприємно сидіти з нею.

— Якби ти покидала нас, — сказала я просто так, аби не мовчати, — я б сказала, що на тебе чекає велике майбутнє.

— Сама по собі я нічого не варта… — раптом сумовито мовила вона. — Але це — секрет. Гаразд?..

6

Після того як я розтерла ногу мсьє Паскаля (долоні мої горіли!), сіла на балконі, охоплена синім нічним світлом, що текло з гір, мов ріка. Що таке — насолоджуватися життям, раптом подумала я. Мати гроші? Смачно жерти? Пити, спати, вештатися по курортах, фотографуватись на тлі історичних краєвидів — фігня!

Як на мене, це — скинути чоботи і стати босоніж на траву після лютої зими, пливти в морі, пірнати і знову пливти, шкірою всотуючи в себе сонце і воду. Підібрати мушлю. У спеку ковтнути з пляшки мінеральної води. Заплющити очі і знову відчувати, як п’єш сонце — всотуєш його ніздрями, шкірою, повіками, кожним суглобом. Читати товсту довгу книгу. Який-небудь англійський роман, написаний гарним розлогим стилем. Жити між захватом і сумом. І бути відвертою і в тому, і в тому.

Раптом я чітко почула, як десь дзвонять дзвони, вірніше — китайські підвіски, що ними відганяють злих духів. Дзвін був таким мелодійним і несподіваним, що я заплющила очі. Я знала, що ані в моїй кімнаті, ані взагалі в усьому будинку таких підвісок немає. Не може бути, адже помешкання напаковане лише старовиною (на поверсі мсьє) або модерном (як у мене). А китайські дзвоники, ці металеві трубочки, закріплені на диску, зовсім не вписуються ані в інтер’єр, ані, я б сказала, в концепцію нашого тутешнього життя. Швидше за все, вони звучали в моїй голові. Я поглянула на годинник — він висвітлював цифри: 02.45.

Дивні, дивні речі. Я народилася в засніженій провінції, де сонячні промені схожі на гострі спиці, котрі не гріють, а пронизують, залишаючи тіло вихолодженим. Хто скерував тим, що я сиджу тут — на березі лісу, перетнувши купу кордонів? Який вітер дмухнув на ці китайські підвіски? Мені набридло нічого не знати, ставити лише запитання.

Завтра ж я поговорю з мсьє, вирішила я. Якщо він такий фантазер і розумник — я згодна прийняти від нього будь-яку версію. І… участь у грі. Якщо мене до неї візьмуть. Чомусь я була впевнена, що наступного разу розпрощатися доведеться з Галиною. Гравців поменшає. У мене з’явиться шанс дізнатися, на що здатна я…

7

Наступного дня після вечірнього чаювання я вирішила піти в наступ.

— Хто ви, мсьє Паскаль? — прямо спитала я свого господаря.

Його треба було брати «тепленьким» — ось так перед сном, на веранді, коли він, попрацювавши в кабінеті (не уявляю, чим він там займається!), сидить переді мною примруживши очі.

— Не уподібнюйтесь тим, хто був тут до вас, пані Голко, — трохи роздратовано мовив він. — Дивна річ: люди прагнуть спокою, а коли знаходять його — починають нервувати і ставити непотрібні запитання. Я — не більше того, що ви бачите перед собою. Вас щось у мені непокоїть?

Я вирішила збавити оберти.

— Все добре, мсьє, — сказала я. — Можливо, мені незвично сидіти без діла, знаючи, що я приїхала сюди працювати.

— Хіба у вас було мало справ? — підвів брови він, кивнувши на мої руки.

Він мав рацію.

До речі, я дуже схожа на свою руку. Це навіть помітив схильний до метафор Іванко-Джон. Моя рука, як я вже казала, досить тонка в зап’ясті: його можна переломити двома пальцями. Звісно, якщо ці пальці належатимуть дужому чоловікові. Це майже «жаб’яча лапка». Але лише в зап’ясті. Вище — чорта зо два впоратися зі мною! М’язи у мене видуваються так, ніби я досягла це довгим тренуванням у спортзалі. «Ти займалася спортом?» — спитав Іванко, завваживши цю несподівану суперечність між зап’ястям і передпліччям. Спорту я не люблю і багато чого в ньому не розумію: витрачати час і сили на те, щоби бути «сильніше, вище, швидше». Заради чого? Він цілував мою руку від початку до кінця і від кінця до початку, а потім зробив висновок, що в цій руці прихована вся моя сутність: очевидна беззахисність і невидима (бо під рукавами) сила. Звідки? Можливо, я тягала важкі кошики?..

— Зі мною, господарю, робляться дивні речі, — сказала я. — Здається, що я забула, чим займалася і як жила. Тільки не кажіть, що це все — через «чудове повітря». Принаймні воно не зашкодило нікому, крім мене.

— Вам воно теж не зашкодило, — посміхнувся він. — Звичайні симптоми для втомленого організму. Втома минеться, і все увійде у свою колію.

— А ви можете показати мені резюме, за яким мене обрали? — з надією спитала я.

— Вам це необхідно?

— Необхідно! — наполягла я. — Адже мені треба знати, за що я отримала такий подарунок долі: господаря без шкідливих звичок, тихе містечко, гори і «пречудове повітря»…

— І ще дещо, про що ви не здогадуєтеся, — додав він.

Мабуть, натякав на мою майбутню участь у грі.

— Власне, — сказав він після довгої паузи, — є щось цікавіше, ніж ваше резюме. Воно зроблене за стандартом. Як в усіх. Шоколад і мармелад… Стривайте, вперта дівчинко, я зараз повернусь.

Він пішов з веранди, і мені стало ніяково і тривожно. Навіщо я завела цю розмову? Куди він пішов? Раптом мені стало зимно. Зимно, ніби я повернулася назад, а по спині побігли мурашки — так, ніби я відчула, що цеглина, що лежить на краю даху, зсунулася до половини і ось-ось упаде мені на голову.

Зимно і тривожно, як у лікарні перед операцією. Я закуталась у плед, що висів на спинці мого стільця, навіть устромила туди носа, щоб надихати теплого повітря. Хоча вечір був як завжди тихий і теплий, непорушний. Я б хотіла, щоби раптом здійнявся вітер, почався дощ, град, стихія, котра 6 не дала змоги продовжувати розмову і врівноважила б стан внутрішній із зовнішнім. Я боялася втратити гармонію! Ось воно. Тут усе було гармонійно — в мені і довкола: в цьому спокійному перебігу днів і млявих подій. У моєму невимушеному спілкуванні із господарем будинку і містечка. І в невагомому романі з Іванком-Джоном…

Я зачула, що мсьє Паскаль повертається, і скинула плед. Не хотіла, аби він помітив мій стан. Внутрішнє тремтіння передалося рукам, я поквапилася поставити філіжанку на стіл — у ній дзенькнула срібна ложечка. Якщо б я тримала її в руках, упевнена, брязкіт би стояв, ніби я їду в потязі.

Він спокійно сів навпроти і дістав з кишені домашньої куртки нотатник у зеленій обкладинці.

— Впізнаєте? — спитав він.

— Що це?

— Те, що було докладено до вашого резюме! — посміхнувся він. — Я завжди прискіпливо ставлюся до тих, хто сюди потрапляє. І — не ображайтесь, пані Голко, — прошу агентів надіслати якусь особисту річ кандидата. Часом надсилають стрічки для волосся чи — уявіть! — навіть фото на повний зріст у купальнику. У вас знайшлось ось це.

Я тупо дивилася на зелений нотатник. Мсьє Паскаль картинно зітхнув.

— Що ж мені з вами робити?! Тримайте. І більше — ані пари з вуст. Домовились?

Я автоматично хитнула головою і взяла блокнот. Десь знову дзенькнули китайські підвіски… Можливо, цього разу то був дзвін на нашій дзвіниці. Я здригнулася і запитально поглянула на нього.

— Я нічого не чую, — відгукнувся мсьє Паскаль. А потім додав: — Пізно. Пора лягати…

Я провела мсьє до його спальні, побажала «Добраніч», він хитро подивився на мене: «Добраніч».

Мабуть, знав, що я сьогодні не засну…

8

Я кинула нотатник на ковдру. Увімкнула бра. Налила собі чверть склянки «бейлісу», розтягнулась упоперек ліжка. У відсунуту скляну стіну дмухнув нічний вітерець. Злетіла догори і м’яко опустилася біла завіса. Немов пташка крилом змахнула. Моє тремтіння вщухло так само раптово, як і розпочалося.

Я — ідіотка! Я гадала, що мсьє винесе щось на кшталт сокири, вкритої плямами крові, — як речовий доказ якого-небудь злочину, скоєного мною «на великій землі».

Я погладила рукою поверхню нотатника. Хоч чий би він був — мені варто його прочитати, якщо мсьє Паскаль цього хоче. Я була впевнена, що це його черговий жарт або пастка. Маленька, безпечна пастка для мого безсоння.

У те, що ця річ належала мені, я, звісно, не повірила. У мене ніколи не було зеленого блокнота. А якщо і був — як він потрапив до рук мсьє? Чи стали б його агенти обтяжуватись нишпоренням у моїй хаті, а тим паче — викраденням такого непотребу?

Я відсьорбнула «бейліс» і навмання розгорнула сторінку.

Частина третя Зелений блокнот

* * *

…Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. Просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча взагалі я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує, перш ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті…

* * *

Чому у людей, котрі стоять у черзі на маршрутку, такі потворні обличчя? Не у всіх, звичайно, але — у більшості. Тупі і потворні. Хлопець колупається в носі, потім підводить його, висолоплює язика. Погляд дебіла. За ним — жінка. Зморщене чоло, злі очі. Далі — дядько «під шофе», хилитається, немов водорость, — чиєсь щастя… Приїде додому, гупне кулаком по столу. Жінка похилого віку впихається досередини. «Сплачуйте проїзд!» — каже водій. «Ще чого!» — противним голосом відповідає вона і ставить кошика на сидіння. «Покажіть пенсійне посвідчення!» — каже водій. «А що, так не видко, що я зара помру? Ось прямо тут, у твоїй клятій машині! — бадьоро відрізає пенсіонерка. — Вези! Не на собі ж везеш!» Половина пасажирів вступається за бабцю, половина — за водія. Починається сварка. Дядько на вулиці в черзі падає на плече жінки з кошиком, вона відштовхує його ліктем — там теж зчиняється ґвалт. Хлопець з дебільним виразом знову колупає ніс, роззявивши рота, спостерігає за сваркою в авто і там, на зупинці. В цілому — всі вони милі люди. Кожен хоче їсти. Але невже вони всі — створіння Божі? З такими-от обличчями?!

Мені страшно. Мені насправді страшно. Я шукаю очима хоча б одне невикривлене лице. Я впізнала б його з тисячі! Я б підійшла і запитала: «Тобі боляче бачити все це? — Мені також!»

Але скрізь — викривлені дзеркала. Як розбити їх?

* * *

Усі починають свій шлях з одної певної точки. Як у дитячій задачі в підручнику: з пункту «А». У кожного цей пункт — свій. У когось — палац, у когось — глухе село. Це не має значення для того, щоби потім потрапити в пункт «Б».

Головне — йти. Вірніше — ПРЯМУВАТИ. Адже ця остання точка знаходиться не на землі. А — ТАМ, угорі, або ТАМ — унизу…

Так от, щасливі ті, хто здатен йти прямо: з пункту «А» до пункту «Б». Адже хитрість цього шляху полягає в тому, що можна непомітно для себе зробити один-єдиний крок убік.

На перший погляд це буде зовсім непомітне, незначне відхилення. Так блукають у лісі, коли права нога робить трохи довший крок, ніж ліва… Небезпека полягає в тому, що за цим невеличким відхиленням від маршруту обов’язково відбудеться друге, третє, п’яте… Це закон блукання у лісі. Так кажуть досвідчені мандрівники.

Потім коло замикається. І ти знову приходиш туди, звідки починав. Але доросле немовля — то вже не зворушливо і зовсім не смішно…

* * *

Чим більше подорожуєш — тим меншим стає для тебе світ. Він справді малий, при всій своїй безмежності та кордонах. Мабуть, він був таємничим і незбагненним для тих середньовічних людей, які вважали, що на протилежному боці Землі мешкають люди із собачими головами. Це було цікаво і моторошно. Світ приховував у собі загадки.

А тепер я розумію, чому Гоген втік на Таїті, до первісних кольорів і жінок з довгим кінським волоссям. Тепер я розумію, чому у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія» один чоловік зачинився в хаті з усією родиною на вісім років.

Світ малий.

«Який світ малий»…

Він може вміститися у твою кишеню, якщо ти не боятимешся бути із ним «на ти».

* * *

…За годину я вилітаю на «землю обітовану» — вночі літак приземлиться в Тель-Авіві, звідти маю переїхати до готелю на берег Мертвого моря. В «дьюті-фрі» довго вибираю напій, який смакуватиме мені. Адже мені нині нічого не смакує…

«Бейліс» і «Джоні Вокер» відпадають одразу — їх неможливо пити в спеку. Лікер «Моцарт»? Але я не люблю солодкого! Зупиняюся на кампарі. Літр кампарі на шість діб. Літр кампарі, який можна зміксувати з апельсиновим соком і бути цілком задоволеною. Ще кілька років тому я лише чула про цей напій, а тепер беру його лише тому, що «блу айсу» тут немає і бути не може.

…Коли я чула цю назву — «Мертве море», уявляла картинку з туристичного буклету: плейбой у вузьких плавках чи красуня в бікіні, що лежать на поверхні, почитують газету або журнал.

А ще я чула, що після купання в тій дивній воді все тіло вкривається соляним панциром, ніби стара баржа — молюсками. І що далі?..

* * *

Заспаний портьє ліниво видав ключ. Було близько п'ятої ранку. Я піднялася в номер, розсунула завіси скляної стіни. Внизу виблискувала яскравою бірюзою вода в басейні, за парканом сіріло море. І виглядало звичайним. Як і всі інші моря… Вранці спробую його на смак.

Я впала на ліжко і подумала, що там, десь там, далеко і близько від цього місця — від цього імлисто-рожевого вранішнього берега — ходив Ісус, Син Божий.

…Море виявилося теплим, як ванна. Одразу все тіло охопило легке поколювання. Не дуже приємне відчуття. Прозоре дно всіяне великими і малими кристалами — ходити по них важко. Перенасичений соляний розчин: триста грамів солі на один літр! І при цьому — ніякого панцира на шкірі. Навпаки, вона стає схожою на атлас, а волосся таке гладке і ллється з-під пальців, немов шовк, кожна волосинка блищить на сонці. Щойно відірвеш ноги від сріблястого дна — одразу перевертаєшся догори чи донизу обличчям, як дохла риба. Плавати неможливо. Пірнати — так само, бо вода вмить роз’їдає очі. Але виходити з цієї олії не хочеться.

Море не мертве, якщо в ньому не потонула жодна людина.

Йому п’ять мільйонів років. Воно — майже вічне. Над ним, як над каструлею з молоком, вранці здіймається пара.

Воно лікує. І жінки заходять до води з поліетиленовими пакетами в руках. Спочатку я не розуміла — для чого? Просто спостерігала, як вони нахиляються, нишпорять по дну, сміються, завалюються навзнак, як великі поплавки. А потім виходять з пакетами, наповненими кристалами. Мабуть, повезуть додому і будуть розчиняти у ванні…

* * *

Тут я весь час чекаю на віщий сон.

Або на міраж на горизонті пустелі. Ще місяць тому я ридала над фільмом Мела Гібсона «Пристрасті Христові» і думала про бидло…

Не дуже добре слово, але що поробиш. Краще сказати — натовп, який може піднести тебе до небес, коли ти ось так — в’їжджаєш на маленькому віслючкові в місто, а поперед тебе летить біла голубка…

І який умить зрадить, щойно хтось, у кого шати вишиті золотою ниткою, а на ногах взуття з телячої шкіри, — крикне: «Ату його!» І тоді незворушними у своїй вірі і вірності лишаться лише жінки…

* * *

Завтра вирушаю до Єрусалима.

…Із здивуванням помітила, що мої срібні прикраси заблищали по-новому, ніби начищені крейдою. Що подіяло? Сіль? Вода? Повітря? Я схильна думати, що це — маленьке диво. Як і те, що я знайшла на березі витончену срібну ложку, щойно купила морозиво у стаканчику і подумала: «Чим його їсти…»

Вранці до вікна підлетіла біла голубка…

Я стаю сентиментальною.

…Старе місто в Єрусалимі. Хтось мешкає тут постійно: з поштових скриньок на вузьких вулицях зворушливо стирчать газети. Як можна тут жити? Що відбувається, коли зійде натовп туристів? Невже хтось може ось так просто вийти ввечері зі свого під'їзду і сісти на сходах перед майданчиком Храму Гробу Господнього? Хоча він і нині майже порожній — зовсім не те, що бачиш по телевізору під час Великоднього паломництва. Розпечені біло-жовті мури, горбата бруківка…

Наділа хустку й увійшла до храму.

…Я звикла іронізувати майже з усього, що трапляється на очі. Могла б сказати, що все це — бутафорія. І мармурова плита, що виблискує від розлитого по ній мира, і вхід у печерку з Гробом… Можливо, рік чи два тому я б подумки посміхнулася, побачивши, з якою брутальною пристрастю жінки вимочують простирадлами це дорогоцінне миро з мармурової плити. Враження таке, що миють підлогу в шкільному коридорі. Нині я не хочу іронізувати. Я навіть лягаю щокою на цю плиту. І мені зовсім не смішно…

* * *

У дворику, де я обідаю, грає єврейська скрипочка і стоїть велетенський вітряк. Від нього здуває попіл із попільниць. Поки не принесли обід, я їм халу із попелом навпіл. Щось у цьому є. В цій пронизливій музиці і цьому смаку хліба навпіл з попелом…

Немає нічого сумнішого за давні єврейські мелодії, вони виймають душу: чіпляють її смичком і витягують по ниточці, намотують на деку…

Старий скрипаль оглядає публіку, котра галасує та жує, і… починає грати «Падмасковниє вє-чє-ра…». В його капелюх летять шекелі. Дурдом…

…Коли я повернусь, мене питатимуть про враження. Я буду щось говорити — можливо, підглядаючи в ці недбалі записи. Я буду говорити і посміхатися, і розповідати щось таке… щось таке… про те, чого «у нас немає»…

Але хіба я можу сказати, що світ малий і скрізь однаковий? І що мене більше нічого не дивує… Свої музеї, храми і лабіринти я давно вже побудувала. В собі.

* * *

…Самотня і вільна, я вирушаю до Відня. Майже вірш… Звідти — до Вашингтона. На перекладання ізраїльської валізи у мене було пару годин, і знову — таксі до аеропорту. Найсмішніше, що таксист — той самий, що віз мене минулого разу і грайливо питав, чи далеко я зібралася. Тепер він дивиться на мене круглими очима і здивовано мовчить.

Чому я увесь час чекаю на чудеса?

Мій сусід у літаку питає англійською: «Ви — звідти?». «Так», — кажу я.

«Візьміть, мені вже не потрібно, а вам знадобиться…» — каже він і сором'язливо простягає мені… двісті гривень. Для нього це вже папір. Зізнаюсь, для мене також. Гроші — це взагалі папір…

Я взяла. Він подякував. Я теж завжди дякую за те, що у мене щось беруть…

Такий парадокс.

З Відня пересідаю на літак до Вашингтона.

Літаки прямують на зліт по черзі — один за одним. Повзуть, як величезні жуки… Починає накрапати дощ. На ілюмінаторі рясні краплі.

Я засинаю до злету.

* * *

У неділю — вільний день. Усі зустрічі, чи ліпше сказати — party, почнуться з понеділка. Мої картини добре продаються тут. Попри це я почуваюся незатишно.

Вашингтон досить одноманітне місто — скільки не ходи, скрізь одне й те ж: суворі «білдінги», схожі одне на одне, мов яйця. Порожнє. Тільки музейний проспект, Молл, переповнений туристами.

Сьогодні День пам'яті полеглих у в'єтнамській війні. На честь цього — щорічний парад байкерів. Вони — огрядні, опасисті, похилого віку — мчать вулицями на мотоциклах без глушників. Позаду кожного примостилися такі ж сиві і огрядні дружини в банданах і шкірянках.

Уявляю, які вони були в молодості, коли чекали з війни своїх бойфрендів. Мабуть, виглядали, як подруга Фореста Гампа, — джинси, смугасті футболки, вилинялі сарафани, довге розпущене волосся, пакетик марихуани в кишені…

* * *

Я не знаю, про що писати. Почуваюся по-вар'ятськи… Мені весь час здається, що я обманюю людей, вигадую для них реальність, до якої вони не пристосовані. Я збираю враження. Я ВДАЮ, що збираю враження. Насправді мені дуже хочеться вареної картоплі з оселедцем…

Міняю літаки двічі на тиждень. Живу в повітрі — три штати позаду. Три штати — і до мого обличчя вже назавжди приклеєна маска з гуїнпленівською посмішкою…

* * *

…Записуючи ці рядки, я сиджу на березі Тихого океану в Ля Хойї, районі мільйонерів у Сан-Дієго. Довгі хвилі омивають мої ноги, за скелею бавляться морські котики. Їхні лискучі тіла з-під прозорої синьої води виглядають тривожно і зловісно: дивні створіння, якщо замислитись…

На гребенях хвиль гарцюють серфінгісти в такій самій лискучо-чорній шкірі — водонепроникних костюмах. За моєю спиною — квітуче містечко, в'їзд до якого охороняють поліцейські з суворими обличчями. Але мені вони посміхаються приязною «черговою» посмішкою. Я — своя. Більше того, я гість жінки, будинок якої тут вважається найкращим. На подвір'ї — старовинний фонтан, привезений з Італії, в хаті меблі Людовика XVI, мармурові плити — з Каррари, скульптури — з Греції.

А господарка — донька мого земляка, котрий потрапив сюди, до Каліфорнії, під час Другої світової. Якби не я, вона б ніколи не дізналася, що її тато працював чоботарем: пані Макдін не знає мови, якою написана «Трудова книжка» її батька, датована 1920 роком. Вона зберігає її як сімейну реліквію. Пані має бізнес — п'ять крамниць модного одягу в Нью-Йорку, ними керує її донька. А тридцятирічний син — люба пізня дитина — ще не «визначився». Пані бідкається, що нині він мандрує Монголією, і просить мене залишити свою адресу. Мовляв, він приїде за тобою, ви одружитесь і будете жити тут, у цьому будинку…

Коли вона промовляє цю, як на мене, материнську нісенітницю, дивиться з надією і навіть — улесливо.

«На весілля я подарую тобі перстень із найбільшим діамантом у світі! — посміхається пані Олена і поправляє себе: — Він подарує тобі перстень!»

І я кажу, що… Власне, це теж несенітниця…

Сьогодні пані Олена привезла мене на берег після обіду і лишила на кілька годин — поплавати. Бути весь час зі мною їй важко, пані — 75 років, у неї — рак легенів. Але вона — дивовижно вродлива! Навіть тепер.

У моїй спальні висить її портрет у молодості, і я не можу відвести від нього очей. Пані живе з «бойфрендом» Майклом, котрому 60…

* * *

Завтра я відлітаю… За три дні жодного разу не наважилась пірнути в ці хвилі. Вони надто потужні, небезпечні для новачків. Жодного разу не почула знаменитої пісні «Готель „Каліфорнія“» — цей «готель» в іншому штаті. Несправедливо. Проте щовечора наспівую пані Макдін та Майклу наші пісні. Усі, які знаю. Майкл позіхає, бо вони розлогі й сумні, пані Олена слухає і дивиться на мене, ворушить губами і часом плаче. В такі хвилини я соромлюсь поглянути їй в очі — на її обличчі, витонченому й аристократичному, виникає щось на кшталт посмертної маски. Обличчя того, хто ВІДХОДИТЬ. Я знаю, що, коли поїду, вона справді відійде. І тому співаю. І тому слухаю її уважно, бо їй більше нема з ким поговорити:

«Усі мої чоловіки — сильні і самовпевнені на перший погляд, на другий — виявлялися ліліпутами, — каже пані Макдін. — І мені доводилося вдавати, що я теж — маленька і слабка. Вони обплутували мене сітями і валили на землю. Я падала, ламаючи під собою ліси і будівлі, і лежала тихо, як мишеня. Аж поки мені не набридало відчувати на собі — на всьому своєму нещасному велетенському тілі — їхнє жалюгідне тупцювання. Уяви собі, вони навіть не знімали чобіт!

А чоботи в ліліпутів завжди — на високих підборах із металевими набійками…»

Мільйонерка… Донька чоботаря…

* * *

Я весь час повторюю собі: ти, дурепо, сидиш на березі Тихого океану, тож не будь такою сумною! Це — неподобство. Під шурхіт хвиль я молюсь якимись незрозумілими для людей словами — пташиною мовою.

Дивно, за ці півроку я так само молилася на верхівці Буковелі і на Голгофі, на межі двох пустель — Гобі і Сахари, біля водоспаду у Вермонті…

«Який світ малий!»

* * *

…Завжди прокидаюсь о третій.

Дивлюсь за вікно і варю каву, бо в номерах є кавоварки.

Увійшло в традицію викидати все, що вдень купила на вечерю: щось воно не те…

«Хеллоу-у-у, хау ар ю?» — питають продавщиці. «Велл!» — відповідаю.

«Найс мит ю!» — кажу я по десять разів на день.

…У Вашингтоні — спека.

…У Нью-Йорку — злива. Він увесь блищить.

Негр пісяє під колеса червоного лімузина на Бродвеї.

Будинок зі свічками — перед ним убили Джона Леннона.

Трохи далі живуть Майкл Дуглас, Мія Ферроу, Дастін Гофман.

Парк. Нін, дощ… Еклектика. Простір. Чарівний хаос…

Ранок. Дощ. П’ята авеню… Чотири години пошуків зворотного шляху: «Медісон авеню», «Лексингтон авеню», 46 стріт, а мені потрібна 72-а… Увесь час йшла в протилежний бік. Дощ. Увесь час — дощ.

Повертаюся через парк — він зовсім порожній. Тільки на лавах сплять під коробками бомжі. У кожного з них — своя територія, яку він має прибирати щоранку: якщо живеш у цьому «квадраті», ніхто тебе не чіпатиме, але — маєш прибирати довкола свого картонного будиночка за іншими.

Нічний Бродвей. Мережа театрів. Мюзикли. Вебер. «Привид опери»…

Ріка на сцені, вогники, що виринають з туману і перетворюються на театральні канделябри..

Та-та-тата-та-та…

Місце, де стояли «близнюки», розчищене і підготовлене до нового будівництва.

Гарлем. «Чорні блюзи» Летстона X’юза:

«Втомився, втомився, втомився. Втомився я вже зранку… Мабуть, пора помирати…»

— Що таке американська мрія? — питаю на одній вечірці.

— Вона така, якою кожен її уявляє. Залежно від того, хто ти є і чого хочеш…

Занадто розпливчасто, як на мене.

— Це — мрія про свободу… І… про те, аби кожна родина могла поставити на святковий стіл курку.

Це вже ближче до конкретики.

— А я мрію виграти в лотерею купу грошей. І — не працювати!

Я теж…

На шляху в Огайо — містечко Париж. Зупиніть авто, крейзі Бобе (старий водій, «Іван Сусанін», що завозив мене туди, куди не ступала нога людська), я зійду!

…Луїсвілль. Цинциннаті.

Мене починають дратувати наглухо зачинені вікна готелів. Тільки — кондиціонер. А якщо я хочу ковтнути свіжого повітря?! Скляні стіни. Скляне життя…

Порожні вулиці. Чорнобиль. Тихо. Немає дітей, що бавляться на вулиці, — усе винесено за місто. На подвір'я картонних будиночків.

Вечеря в родині мистецтвознавця Рона. Тигрові креветки, баранячі реберця, сир у сиропі шовковиці, хрусткі млинці з м'ясом, телячі тефтелі, саморобні чіпси. Купа людей з усієї околиці. «Ми так хвилювалися, — пояснює мачо Рон, — що покликали всіх своїх друзів для підтримання бесіди!» Гарна, жива вечірка. Я дарую окуляри подрузі Рона — Лізі. Безлад. Віскі…

Все одно прокидаюсь о п'ятій двадцять сім…

Дивлюсь у вікно. Варю каву…

* * *

…Кентаккі. Саме КентАккі, а не Кентуккі, як говорять у нас! З Цинциннаті довелося замовити авто, адже до ферми в сусідньому Огайо, на якій призначена «дружня вечірка на пленері», без надійного водія дістатися неможливо.

Ми виїхали на мальовничий пагорб, потім спустилися в долину і знову — пагорб. І так кілька разів — американські гірки на лоні природи. Долини і пагорби оточував ліс.

— Це — приватні володіння. Зараз доїдемо, — заспокоїв мене шофер і невдовзі вивіз на відкритий майданчик, охайно засіяний рівною — одна в одну — ніби пластиковою, травою.

Біленький котедж і поставлені колом такі самі білосніжні столики на зеленому живому килимі — все виглядало, як «маєток Барбі».

«О-о! — Хай! — Найс міт… — Хау ар ю… — Вел-вел!»

— Дженіфер…

— Джейк…

— Сьюзен…

— Генрі…

— Чак…

— Елізабет..

— Метью…

їх було багато — з усієї околиці.

Посеред майданчика зі столиками стояло щось на кшталт мангала: у глибокому мідному чані «дозрівала» кукурудзяна каша, а поруч шкварчала велетенська пательня із тушкованим у духмяних приправах м'ясом. Нарешті я побачила нормальну селянську їжу.

Спочатку — святе! — мене нагодували. Я навіть дозволила собі не розмовляти.

Поки добиралася на цю «мистецьку ферму», хазяї так само зголодніли. Було чутно лише щебет пташок і дзеленчання келихів та виделок. А потім прошелестіли шини. Ще один гість…

* * *

Зі спеки перейшли в затишну майстерню — сюди подали каву. Я відчула, що засинаю. Голоси звучали у вухах якось здалеку. Говорили про Дега. Нещодавно Джейк, господар майстерні, придбав на аукціоні один з варіантів «Юної танцівниці». Зі священним трепетом вніс до кімнати маленьку чорну фігурку дівчинки із округлим животиком і зворушливо поставленими у балетному па ніжками. Спідничка та стрічка у волоссі — з тканини. Дуже схожа на оригінал у вашингтонському Музеї мистецтв.

Засперечалися, що таке «кіч», чи є продуктивним сучасний авангард, про національне і космополітичне мистецтво, взаємовпливи культур, про вічну проблему тутешньої інтелігенції — сегрегацію і наслідки ку-клукс-клану і т. ін.

Мої очі перетворилися на дві випуклі скляні кулі — зір постійно туманився і вкривався плівкою темряви, в тимчасових яскравих спалахах миготіли роти, що ворушилися навпроти, очі, дим сигарет, темне скло пляшок, сонячні плями на килимі і стінах…

Мені нудно. Є кілька речей, про які я давно вже не сперечаюсь, адже вважаю це непродуктивним: мова, політика, релігія. І уникаю розлогих бесід про мистецтво. Нехай вважають, що я — мовчазна дурепа… У цих речах я давно вже визначилась, навіщо ж забруднювати ноосферу непотрібними словами?

* * *

Посеред цього напівсну раптом наштовхнулась на очі. Того самого, що запізнився, Джона, здається. Він сидів далеко від мого крісла і весь час мовчав.

А вловивши нарешті мій погляд, несподівано ворухнув губами: «Давай втечемо звідси?!» — «Яким чином?» — підвела брови я. — «Просто. Встанемо і підемо. Адже ти любиш епатувати публіку…» — безмовно просигналізував він. — «Ще й як!» — примружилась я. — «Наважуйся, ну!» — «І що далі?!» — «Просто — втечемо!»

Вечірка втрачала глузд і стрункість, мабуть, давалося взнаки віскі і бурбон.

«Ну, наважилась?» — «Почекай ще…» — «Ти ж цього хочеш! Підводимося? Разом?»

Я рішуче поставила склянку на стіл…

* * *

…Він відкинув верх авто, і свіжий лісовий дух врізався в наші голови, скуйовдив волосся, витверезив і вмить зігнав денну розімлілість. Вечоріло. Машина застрибала з пагорба в долину і знову на пагорб. Аж дух захопило! Він посміхався посмішкою переможця і крадія. І мовчав. Моє волосся час від часу захльостувало його чоло. Вітер. Вечір. Американські гірки.

Чемні розмови лишилися позаду. Там, де і мій солом'яний капелюх…

Як хитро він умикнув мене! Звідки здогадався, що це те, що я люблю, те, що мені потрібно? Звідки він знає, що нині треба мовчати? Як добре, що він мовчить!

Ось ця дерев'яна табличка із вигорілим і затертим написом «Paris».

Якщо він той, яким хоче здаватися, той, за кого себе видає, — він зупиниться.

…Він зупинився.

Звідки, звідки він знає?!!

Єдине живе враження за ці довгі мандри і безсонні ночі в готелях.

* * *

Вихоплює мене з авто. Навпроти горять вікна придорожнього ресторанчика. Провінційного, або навмисне провінційного, — з напівкруглими мережаними фіранками на вікнах, дерев’яними столами. Бар обсіли люди різного віку — дивляться футбол.

Клацнула запальничка — посеред столу народився і невпевнено захилитався язичок зеленої свічки. Розгорівся і виструнчився.

— Блу айс… — каже він офіціанту.

Вперше чую його голос.

Звідки він знає?!

* * *

Бувають миті, коли світ лежить перед тобою розгорнутий, як дитяча книга з яскравими привабливими малюнками. Або як ця нова іграшка-головоломка зі смішною назвою — «пазли». Потім дмухає вітер, і все швидко згортається — довкруж і під твоїми ногами, — і ти стоїш на кольоровому клаптику однією ногою в суцільній безбарвній порожнечі. Я бачила таку сценку в якомусь рекламному ролику. Але ті, хто його придумав, певно, не замислювалися над іншим змістом цього моторошного сюжету. Вони лише хотіли сказати, що без мобільного телефону світ звужується і втрачає об’єм. Можливо, для когось це саме так…

Я сиділа посеред запашного маленького Парижа з його ляльковими котеджами. Я чекала на таку пригоду сто років, хоча їх у мене було безліч — різних, часом небезпечних.

Але найбільша пригода — коли до тебе посеред загальної метушні мовчки підходять і кладуть руку на плече. І ти відчуваєш… Як би це краще змалювати? Відчуваєш, що той, хто вчиняє так, — зроблений з одного з тобою тіста і тому має на цей жест повне право. У ньому немає брутальності чи самовпевненості, а той, хто робить цей жест, не боїться бути відштовхнутим. Тому що два споріднених «тіста» — з одними і тими ж інгредієнтами — гар монійно влипають одне в одне. Можна випекти смачний пиріг…

Але не може бути, щоби це «тісто» було замішане так само — на іншому краю планети?! Адже у кожної господині — свій рецепт… Щоправда, існує закон морфогенного резонансу, про який я дізналася недавно, — про парність випадків, незалежно від того, в якій частині землі вони відбуваються.

* * *

Принесли дві маленькі чарочки, розставили тарілки. Якщо це буде піца чи гамбургери — удавлюсь, подумала я. І посміхнулась. Він помітив і потрактував посмішку по-своєму.

— Мабуть, думаєш, що «америкоси» — адже так ви нас називаєте? — не здатні на нераціональні вчинки?

Я категорично хитнула головою і запропонувала:

— Давай почнемо з кінця нашої майбутньої розмови.

Я була певна, що він мене зрозуміє.

Зрозумів.

Покрутив у пальцях склянку з водою — в ній відобразилось одне його око. «Попроси поради у води?..»

Ну-ну, подумки підштрикнула я, не розчаровуй мене.

— Нещодавно я подумав, що Агасфер має зупинитися… — сказав він.

— Але тоді йому доведеться змінити своє ім’я, — посміхнулась я.

— Так. Змінити геть усе. І відбудувати все, що згоріло за його спиною. Все, чим він знехтував, пускаючись у путь.

— Чого тобі не вистачає?

— Я зрозумів це лише сьогодні. А точніше — почав розуміти п'ять днів тому, коли… — Він замовк. По його погляду я зрозуміла, що п'ять днів тому відбулося щось справді серйозне.

Я не розпитувала. Знала, що все одно дізнаюсь, якщо він захоче закінчити фразу.

— Ти кажеш — почати з кінця… Ми просидимо тут довго. Будемо говорити, слухати музику. Ми зрозуміємо, що… зроблені з одного тіста (я здригнулася) і що пора зупинитися. Ти скажеш приблизно таке: «Тут, у цій чужій країні, я прощаюся зі своїми ілюзіями. Я думала, що світ великий — а він виявився малим, я думала, що всі люди — різні, а вони — однакові. Я думала, що любов може бути вічною, а вона — тимчасова…». Я відповім: «Але так не можна жити!», «А я і не живу…» — скажеш ти.

У мене мурашки побігли по спині… Звідки, звідки він знає про все це? Адже він уперше взяв до рук цю скрипочку! І жодної фальшивої ноти! Треба перейняти її з його рук, не люблю, коли на мені грають! Особливо — так вдало і точно.

* * *

— І тоді… — сказала я, — ти скажеш, що полюбив мене, щойно побачив.

— Саме так я скажу! А ще я витягну з кишені ось цю коробочку. — Він справді зробив цей жест, і перед моїми очима виникла синя оксамитова скринька. — Я відкрию її (жест), і ти побачиш діамантову обручку…

— … і запропонуєш мені залишитися з тобою…

— Так. Але перед тим ми вийдемо на міст, і я почекаю, поки ти кинеш її через плече у воду і будеш дивитися мені в обличчя: чи не здригнеться на ньому хоч один мускул.

Що він говорить?! Звідки, звідки знає? Кому я розповідала цю нісенітницю?! Я що, сплю?.. Мене дійсно не цікавила ця оксамитова скринька.

— А потім ти скажеш, що у тебе є ось такий дім, — я хитнула головою на біленьку «хатку Барбі», що стояла на протилежному від ресторанчика боці. На її порозі якраз сиділа пара похилого віку у високих плетених фотелях, поставлених по обох боках від вхідних дверей. Він гортав газету, вона плела.

Джон хитро посміхнувся. Я відповіла посмішкою:

— Щось не так?

— Так, але не зовсім…

— О! Невже це вілла на березі океану? І — білий лімузин? І щорічна рента в п’ять мільйонів баксів?

Ми зареготали, як скажені.

— Я знаю, що тебе це не обходить, — нарешті вимовив він. — Не той гачок, на який тебе можна підчепити…

— А який же — той? — промовила я, з цікавістю міркуючи про те, що ж він може запропонувати.

Він мовчав надто довго. А потім уважно подивився і сказав три простих слова:

— Любов. Вірність. Віра.

По спині знову побігли мурашки…

* * *

Я хитнула головою, скидаючи з себе мару. Занадто далеко ми зайшли. Нас обох трусило.

— Гаразд, — сказала я. — Ми почали з кінця. А тепер повернемось до початку. Так безпечніше прийти до рішення. Чому ти припхався на цю ферму?

— Я давно знаю Джейка. Він написав, що у них — чергове збіговисько, і я приїхав. Усе просто.

Так, усе було надто просто. Крім того, що я вже встигла почути.

— Звідки ти знав, що діяти треба саме так? — запитала, дивлячись у його очі. Помітила, що він завагався і на якусь мить у глибині зіниці виникла крижинка маленької брехні. Точніше — зародок вагання: сказати чи не сказати…

— Мати… — коротко вимовив він, ніби підписуючи собі вирок.

Все зійшлося і стало на свої місця. Швидко-швидко згорнулася книжка, розсипалися пазли, склалися в штабелі білі стіни лялькових будиночків, килимком згорнулася трава. Світ став білим. Я знову стояла на одній нозі на маленькому кольоровому клаптику. Як і раніше.

* * *

Місіс Макдін добре вивчила мене за ті три дні. Мені здавалося, що я слухаю її, а насправді — вона дослухалася до мене. Ось звідки цей погляд — відсторонений і водночас надто уважний, ніби вона заглядає за межі райдужної оболонки — всередину: в мозок, у душу. Кудись далі, можливо, в колодязь своєї молодості — крізь мене.

— Вона чудова жінка, — сказала я, ледь ворушачи крижаним язиком. — Я рада, що ми познайомились. Вона дуже тебе любить…

— Любила… — поправив він, так само ледь розліплюючи губи. — Вона померла п’ять днів тому. Дочекалась мене. Розповіла про тебе, змусила шукати. І відійшла спокійна…

— Отже, вілла на березі, рента і білий лімузин… — пробурмотіла, — це все не жарти…

— Я запропонував інше, — нагадав він ображеним тоном.

— Але ж я сказала про це!!!

Мені було насправді боляче, так, ніби мені із зубів одночасно викручували голкою всі нерви без наркозу.

— Невже це унеможливлює решту?!!

У цю мить небесні сили так само працювали над його зубами…

— Я розумію… — після паузи сказав він. — Тобі це здається брутальним…

Я так і знав. Мати казала, що ти — надзвичайна… До речі, ти дуже на неї схожа… Вона вважала мене втраченим, вар’ятом. Але ми з нею були однакові і завжди відчували одне одного. Вона знала, що мені потрібно. І завжди мала рацію. Вона сподівалася…

Я дивилася на нього вже здалеку. На перший плаский погляд усе було і справді брутально просто: мати пригледіла невістку…

Але було ще щось, що не давало мені змоги лишитися на березі океану, на віллі з італійськими фонтанами та меблями котрогось із Людовиків.

Він не міг цього збагнути.

І мені довелося виставити купу безглуздих умов…

А потім ми замовкли. Сіли в авто. Він опустив верх. Вітер більше не лоскотав моїм волоссям його чола. За півгодини ми зупинилися біля мого готелю. На ранок у мене виліт до Чикаго.

Він мовчав. І це було добре.

«Якщо ти передумаєш…» — сказали його очі, і він поквапився відвести погляд. «Гаразд… — мовчки відповіла я. — Я знатиму, що…»

* * *

(хотіла щось записати… щось важливе… або — неважливе… яка різниця… нехай лишаться ці крапки… вони як дощ на асфальті…)

* * *

…Чикаго.

Чикаго і — додому. Мій дев'ятий готель за місяць…

Прокидаюсь о сьомій двадцять сім (враховуючи зміщення в часі — це та ж сама п'ята). Варю каву.

«Нічиє життя» — негритянський джаз у клубі до третьої години. Музика, як дим сигари, — в'ється і не закінчується.

Озеро Мічиган. Нереально бірюзова вода…

…Завтра — божевільний багатогодинний переліт: Чикаго — Вашингтон — Відень і… додому. Часова яма. П'ятнадцять годин — коту під хвіст!

…Америка — Велика країна, побудована на крові.

У ній, мабуть, нескладно жити, якщо маєш голову на плечах.

Велетень, що бавиться дитячим трамвайчиком…

Кінг-Конг, котрий збирається на дах неіснуючого хмарочоса…

Блакитна мрія для тих, «хто не був тут ніколи»…

Втрачена можливість плести светр на березі Тихого океану…

* * *

…Важкий переліт. Як завжди влітку — відключили гарячу воду. Її не буде до наступного понеділка. Помилася в холодній і — в ліжко… Винесла годинник, щільно завісилася фіранками, стулила повіки…

…Здається, я вже ніколи не зможу нормально заснути! Під подушкою десять облаток фенозепама — вони лишилися після бабусі. Я давала їй по одній пігулці. А потім — по дві…

Частина четверта Діти

1

Годинник показував п’яту ранку…

Це був не мій почерк! Вже не кажучи про саму річ — я прискіпливо ставлюся до кольорів, довго вибираю навіть конверт із маркою. Зелений блокнот. Ну, не мій колір, не мій почерк… Я взагалі не люблю писати, а тим паче — вести щоденники!

Про це я і сказала мсьє, щойно налила в його келих вина і почула звичайне:

— Як спалося, пані Голко?

Це мене майже збісило.

— Ви знущаєтеся? Вважаєте, що я могла заснути, маючи в руках ваш «речовий доказ»?! Але, мсьє, мушу вас розчарувати…

І далі виказала все, що думаю з цього приводу.

Ну, так, звісно, мені цікаво тут жити, я просто «балдію і тащусь», мені на рахунок капають чесно зароблені за розливання вина гроші, я набрала три кілограми, чим дуже потішила матусю Же-Же, у мене з’явилися друзі, яких я ціную за те, що можу втратити за черговою вечерею. Це все зрозуміло. МАЙЖЕ зрозуміло. Але цей блокнот…

— А що в ньому такого? — цілком серйозно спитав мсьє.

Я рота роззявила. А потім мене ніби обухом прибило: звісно, він не міг його прочитати, адже не знає мови!

Довелося переповісти у скороченому варіанті. Мсьє відсьорбував вино і слухав. Вийшла така собі історійка вередливої дамочки, котра нудить світом.

— Дійсно, — після роздумів промурчав мсьє. — Це не ваша річ. Вони щось наплутали… Прошу мене вибачити.

Я втішилась і подякувала Богові, що все з’ясувалося.

Не люблю недомовок і загадок.

Вдень мсьє засів за написання листів. Це він робив регулярно з дванадцятої до четвертої години з невеличкою перервою на обід, який приносила йому до кабінету матуся Же-Же. Цю священну місію вона не доручала нікому. А вже як мальовничо оформлювала інкрустовану морськими мушлями тацю! Порцеляновий полумисок із супом оточували фігурно нарізані овочі, з крихітних шматочків чорного хліба стирчали шпажки з анчоусами, оливками, сиром. Мсьє зазвичай з’їдав лише суп, а вся краса залишалася матусі Же-Же, котра потім, на кухні, у глибокій задумі ковтала ці шпажки і докірливо хитала головою.

Але сьогодні матуся ледь ворушилася. Тацю вона вбрала, як наречену перед весіллям, і безсило опустилася на лаву в кухні.

— Мабуть, щось із тиском, — повідомила вона.

— Я віднесу! — сказала я.

— Ой, не знаю, чи сподобається це мсьє… — із сумнівом похитала головою матуся.

Хм… Яка різниця, подумала я, хто з’являється перед його ясні очі вранці, а хто — в обід?

— Щодо цього є якісь особливі розпорядження мсьє? — спитала я.

— Ну… Взагалі, він звик, що це роблю я… У нього купа паперів на столі, і тацю треба ставити так, щоби…

Вона пустилася у розлогі пояснення, яким чином і на який бік столу треба ставити тацю з супом.

— Чи не треба при цьому насвистувати хорал Баха? — спитала я. — Або виклацувати зубами «Танець із шаблями»?

Матуся Же-Же ображено засопіла.

— Ніколи не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — пробурмотіла вона. — Гаразд, неси. Тільки дуже обережно і тихо. Мсьє не любить, коли йому заважають у цей час балачками.

Я взяла тацю.

— Не хвилюйтесь, усе буде за першим розрядом!

2

Дубові двері було зачинено. Довелося перехопити тацю в праву руку, а лівою натиснути на золоту ручку. Матуся Же-Же, мабуть, поставила б тацю на столик з квітами, що стояв біля дверей, але я не стала витрачати часу на цей жест — підштовхнула двері ще й коліном. Таця в моїй руці загрозливо задзеленчала, і матусин натюрморт, викладений з такою любов’ю, брутально порушився. Мсьє підвів голову від паперів і подивився на мене. Я пам’ятала, що треба мовчати, і з гідністю попрямувала до нього.

Великий стіл увесь завалено листами, посередині блимає комп’ютер… Цікаво, куди в такому випадку матуся Же-Же прилаштовує цю кляту тацю? Я нерішуче зупинилася, втупилася в поверхню столу, шукаючи вільне місце. Мсьє Паскаль не допоміг мені жодним жестом. Хоча б папери зсунув! Ні фіга!

У мене було хвилини зо дві, щоби роздивитися, чим займається господар щодня. Купи листів! Конверти різної форми, кольору, підписані різними почерками і мовами. Багато — ще не розкритих, стоси розгорнутих. В кутку блакитного монітора щохвилини з мелодійним дзвоном з’являється повідомлення про надходження пошти. Дійсно, мій господар був поважною людиною!

Я ще повагалася і рішуче зсунула купку листів, що лежали з самого краю. Обережно поставила тацю. Мсьє Паскаль мовчки кивнув мені. Можна було йти — місію виконано. Але мої очі, попри всі намагання зупинити цікавість, стрибали по столу, як зайці під прицілом мисливця. Я це розуміла, але нічого не могла вдіяти! Листи, листи, листи, дзвін монітора… Що в них? Старий мсьє зовсім не був схожий на наркобарона, «хрещеного батька» чи політика. Тоді яку сіть виплітає цей старий павук у своєму глухому маєтку?

Мсьє незадоволено поглянув на мене, ніби промовляючи: «Комусь цікавому — ніс відірвали!» Аж раптом задзеленчала його мобілка, за формою схожа на відірвану рурку від старого вуличного таксофону, та сама, що здивувала мене першого дня знайомства. Мсьє довелося підвестися і взяти її з полиці.

Він жваво заговорив якоюсь мовою — здається, іспанською, і жестом показав, аби я почекала. Зробив кілька кроків до вікна, ставши до мене спиною.

Упевнена, це була перевірка — чи почну я нишпорити по його документах. Звісно, як справжня служниця, я не знехтувала такою можливістю! А як інакше?

Втупилася в монітор, скосивши очі. Мені було соромно, але… нехай дарує. Там був перелік якихось запитань. Я не встигла проглянути всі, але те, що побачила, мене розчарувало…

«Що ти робиш, коли іде дощ?»

«Я переїхав! Ти хоч знаєш мою нову адресу?!»

«Чому навесні, коли вмикаються зірки і на Землю дме теплий вітер, а довкола тихо-тихо, мені часом хочеться плакати?»

«Як це: на все воля Божа. І на літо, і на мамину хворобу, і на війну???»

«Можна мені не помирати, га?»

«Скільки тобі років?»

«У нашому сквері ростуть дерева. Коли я спитав, навіщо їх підстригають, мені пояснили: щоби вони краще росли. Отже, якщо я не буду ходити до перукарні, то не буду рости, дорослішати, старіти і — не помру?»

«Чому люди закохуються, а потім тихо плачуть?»

«Від якої істоти походить кіт?»

«Щоби мені простили гріх, треба спочатку його здійснити?»

«Чи ходять до школи янголи???»

«Якщо я дав відкусити свій „Снікерс“ — це любов?»

«Де мій тато?»

«До якого віку я боятимуся блискавки?»

«З якої миті людину можна вважати дорослою: коли вона не боїться заштриків чи коли їй подобається Марія?»

«Демократія — це коли одні мають усе, а інші — решту?»

— Задовольнилися, пані Голко?

Він так само стояв до мене спиною. Я не помітила, коли він припинив розмовляти.

— Чим, мсьє? — безсоромно запитала я. Адже у нього на спині не було очей, а я завбачливо відступила від столу на два кроки.

— Невже ви не скористалися можливістю сунути свій гострий ніс туди, куди не слід?

— Звісно, скористалася, мсьє… — скромно відповіла я.

Він розсміявся:

— От за це я вас і люблю!

— Правда, мсьє? — ще скромніше потупилася я.

— Принаймні поважаю. Могли б збрехати.

— Навіщо? Адже і так зрозуміло, що я згоряю від цікавості знати, чим ви займаєтесь у вільний від мене час.

— А мені цікаво знати, чи довго я терпітиму ваше нахабство!

Він знову розсміявся.

— А тепер скажіть мені, що ви про все це думаєте?

— Я нічого не думаю, мсьє, — сказала я. — Зовсім нічого, присягаюся.

— У чому?

— У тому, що… — я завагалася, — у тому, що про це ніхто не дізнається! Могила!

Він вже не сміявся — він реготав, як божевільний.

— Я зрозумів. Якби тут були банківські рахунки, це б не здалося вам дивним. А так ви гадаєте, що я просто божевільний.

— Я не знаю, що думати, мсьє… Можливо, ви психоаналітик, що працює в інтерактивному режимі з людьми, котрі… не сповна розуму…

Він знову весело розсміявся. А потім вмить зігнав посмішку, і його обличчя стало надто серйозним.

— Ні. Це — нормальні люди. Більше того, це — діти. І ця категорія людей — найсерйозніша у світі! Багато років я листуюсь із ними. Вони виростають, і я починаю листуватися із їхніми дітьми. Поки не вигадали комп’ютер, доводилося тяжко…

Я мовчала. Я дійсно не знала, що думати з цього приводу. Просто мовчала і дивилась на мсьє. Можливо, цьому диваку не дають спокою лаври Діда Мороза на прізвисько Йолопуккі, котрий мешкає в Лапландії і взимку листується з дітьми?..

— Тепер, коли ви це знаєте, — продовжував він, — настав час для вашого чергового завдання. Я не випадково попросив матусю Же-Же надіслати вас сюди…

Он воно як, ображено подумала я, тиск матусі — хитрість, аби відправити мене сюди із тацею! А міфічний дзвінок по неіснуючому телефону — викрут старого, аби перевірити, чи зазирну я в монітор! Який підступ!

— Який підступ з вашого боку, мсьє! — сказала я. — Невже не можна було діяти прямо? Присягаюся, не з’їм жодного кнедлика з її рук!

— Не будьте такі жорстокі, стара цього не витримає! — усміхнувся він. — До того ж нічого страшного не трапилося. Я хотів перевірити, чи зацікавитесь ви моєю роботою. Тобто, чи зацікавилися б ви настільки, щоби допомогти мені розгребти цю купу листів?

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Тобто я хочу, аби ви взяли кілька і написали відповіді.

— Від вашого імені, мсьє?!!

Моєму здивуванню не було меж.

— Так. Я перегляну і, якщо все буде добре, — просто підпишу.

— Але ж, мсьє… — намагалася заперечити я, — я ніколи цим не займалася. Я не знаю, як відповідати на подібні запитання.

— Але, погодьтеся, ви ближче до дитинства, ніж я, — почав переконувати мсьє Паскаль. — Ви втягнетеся дуже швидко. Єдина умова — не халтурити!

— О, мсьє, я згодна смажити вепрів, розливати вино і розносити кульки на вечерях! А ще я можу прати, шити, прасувати і вишивати хрестиком! Але бути секретарем! О! Ми так не домовлялися.

— А ми і не домовляємось! — посуворішав стариган. — Поки ви тут — виконуйте. Зрештою, я вам плачу.

Він мав рацію. Я прикусила язичка.

— Гаразд. Спробую. Але попереджаю — мої епістолярні здібності далекі від ідеалу.

— Побачимо.

Він відібрав купку папірців і простягнув мені.

Я покірно взяла. А що було робити?

Учора ввечері я так само взяла той зелений блокнот, сьогодні — листи.

— Дорогий господарю, — безнадійним тоном мовила я, вже збираючись зачинити за собою двері, — майте на увазі, якщо завтра ви змусите мене аранжувати під хард-рок сорокову симфонію Моцарта — я точно відмовлюсь!

І поквапилася зачинити двері, ледь зачувши його єхидне: «Побачимо!»

З

Я пішла до себе і кинула листи на ліжко.

Мені добре думається, коли я ходжу. Вирішила прогулятись містом, зазирнути у вікно школи: підслухаю, що каже дітям Іванко-Джон, а потім ми разом зайдемо чогось випити в дерев’яну кав’ярню. Підсвідомо я просто відтягувала час. Різного читання з мене було досить! А тут ще й треба попрацювати головою, щось відповісти — невідомо кому і навіщо.

Я вийшла на вулицю «чорним» ходом, гордо пройшовши повз кухню, де матуся Же-Же, забувши про тиск, щось весело наспівувала собі під ніс.

Як завжди в цей час, котрий тут не називали «фієстою», вулиці були тихі і порожні. Я вже до цього звикла, але зараз відчула маленький заштрик роздратування, яке наростало прямо пропорційно з моїм пересуванням до міського фонтана. Напад мізантропії. Мені раптом стало затісно на цих вулицях, посеред цих лялькових котеджів (згадала той щоденник і сама здивувалася: справді «будиночки для Барбі»!). Я підійшла до школи. Школа — це голосно сказано: одноповерхова будівля з двома класами дітей різного віку. Як я вже помітила — старші діти виїжджали вчитися в коледжі, а молодшим викладали предмети всього кілька вчителів-багатоверстатників, типу Іванка-Джона. Через відчинене вікно я бачила, як він узад-уперед ходить по класу і… переповідає Гомера.

На якусь мить усе це здалося мені фантасмагорією: шкільне подвір’я, засипане яблуневим квітом, яскраве світло і темний квадрат прочиненого вікна, довгі, як хвилі океану, рядки «Одіссеї». Я прихилилася до стовбура, і на мене одразу посипалися пелюстки: яблуні відцвітали. Голос затих. Іванко-Джон помітив, як я стою під деревом, навхрест охопивши плечі руками. Можна було подумати, що пішов сніг і мені зимно. Мабуть, він так і подумав, спостерігаючи, як на мене осипаються пелюстки. Його кудлата голова в темряві вікна скидалася на полотно якого-небудь голландського маляра епохи Відродження. Раптом я подумала, що так воно і є, що це — саме портрет, намальована картина, застигла мить, в якій рухомими є тільки ці пелюстки, що осипаються з дерева. А ще я подумала, що завжди так буває: хтось — у вікні, ЗА вікном, а хтось стоїть ПО ТОЙ БІК — під деревом.

Це дві різні картини, у двох взаємовиключних кольорових гамах.

Іванко-Джон, не відводячи погляду, взяв зі столу смішний мідний дзвоник і захилитав ним над головою: кінець уроку. Десятеро учнів загрюкали партами…

— Знаєш, коли я дивилася на тебе із саду, — сказала я, — мені здалося, що на наступній вечері кульку витягнеш саме ти… Не знаю чому, але це було так чітко, так ясно зрозуміло. Так невідворотно.

— Я вже ненавиджу ці вечері! Не нагадуй.

— А я, здається, їх полюбила. Щось у цьому є: живеш не просто так, а в очікуванні.

— В очікуванні чого?

— Господи, ти ж сам казав, що збираєшся їхати звідси, стати письменником, здобути всесвітню славу і таке інше. І ми всі дружно тобі це напророкуємо! Буде весело…

— Я так не думаю, — сказав він. — Давай зараз не будемо про це говорити.

— Не будемо, — погодилась я. — Але ти не повинен відступати.

— Не певен. Мені тут подобається… Більше, ніж я б того хотів…

Ми зайшли до кав’ярні.

— Одне віскі, — кивнув він огрядній білявці. — І…

Звісно, він сказав — «блу айс».

— За законом парних випадків, — посміхнулася я, пригадуючи зелений блокнот, — десь: невідомо де, хтось: невідомо хто — полюбляє цей самий напій.

— Це не дивно.

— Звісно…

Ми мляво перемовлялися. Ми обоє не любили слів.

— Слова — п’явки, які наповзають до рота! — сказав він.

— Слова бувають як бульбашки. Але не мильні, а — тугі, гумові, — додала я.

— Я часом бачу їх! — сказав він.

— Я — теж. Особливо, коли люди говорять аби про що. Тоді я бачу, як вони випускають назовні лише бульбашки. А коли треба відповідати, відчуваю, що з мого рота вилітають такі самі! І все довкола перетворюється на ящик з різнобарвними кульками на дитячому майданчику, що ставлять у супермаркетах. У ньому можна задихнутися.

— А ще, коли до мене так говорять, я бачу перед собою лише одне велике обличчя з довгим гострим дзьобом, котрий видобуває мене з мушлі, як смачного молюска.

— …і тоді хочеться втекти в астрал через сімку!

— Як це? — зацікавлено спитав він.

— Не знаю…

— Але ж ти це сказала!

— Коли?

— Щойно!

— Часом я кажу щось таке, чого сама не розумію. Не зважай. Є такі словосполучення, котрі не потребують розуміння. Вони просто — звучать. І все.

— Тому я читаю дітям Гомера…

Я згадала про листи, які всучив мені мсьє Паскаль, і здригнулася. Бути б мені Гомером, я б не переживала, про що писати…

— Послухай, — сказала я. — Коли писатимеш свої книжки, не забудь вставити туди нашого старого. Як на мене, це цікавий людський екземпляр. І за сюжетом не треба далеко ходити: молодий вчитель нудьгує у провінційному містечку, знайомиться зі старим відлюдником — господарем маєтку. І починаються чудеса…

— Я вже думав про це… І… — він нерішуче помовчав, — і пишу. Вже. Точніше… майже закінчив.

— Правда? А як називається?

Пауза. Ми випили.

— Це не остаточна назва, але поки що — «Гра в Бога»…

Ми надовго замовкли. Я впевнена, що ми думали про одне й те саме.

Про амулет мсьє Паскаля. Ту кляту кульку, яка чекає на Іванка-Джона рано чи пізно. А швидше за все — зовсім скоро. Якщо не з’являться новачки і мсьє досипле в скляний акваріум жменьку нових кульок…

— Ти віриш, що це — чесна гра? — спитала я. — Що все відбувається так, як він говорить? Часом мені здається, що він — просто знущається.

— Навіть якщо це так, усе одно тут відбувається багато цікавого. Такого, з чим ти будеш жити потім. Можливо, до кінця днів. Він, цей старий дивак, знає, що робить: моделює майбутнє для тих, хто… втратив минуле. Або себе в цьому минулому.

— Ти теж це відчуваєш?! — Я так голосно скрикнула, що на нас обернулися ледь не всі завсідники кав’ярні і закивали головами, миротворчо підводячи свої келихи.

— Вони гадають, що ми вже почали сваритися… — посміхнувся він.

— Коли ти поїдеш звідси, — додала я, — уявляю, скільки співчутливих поглядів я отримаю. Бр-р-р…

— Ти впевнена, що я поїду сам?

— Я впевнена в тому, що інакше не може бути. Я це ЗНАЮ. І думаю, що грати треба чесно, якщо погодився. Не треба розчаровувати старигана. До того ж, між нами велика різниця: на відміну від тебе, я тут маю контракт, обов’язки. І… не беру участі в грі. Тобто не знаю свого майбутнього. На відміну від усіх вас.

— Невже ти гадаєш, що ця гра в майбутнє серйозна?! Не бери все на віру! Господи, якби тебе тут не було, я б не замислився, наскільки далеко зайшли жарти мсьє Паскаля! Поїдьмо зі мною! Хоч зараз!

— Знаєш, краще не допити, ніж перепити… — сказала я. — Тоді спрага, яку ми відчуватимемо віднині скрізь і завжди, не дасть нам забути одне одного…

— Ця теорія не для чоловіків… — посміхнувся він.

— Але — для тих, хто пише романи, — у відповідь посміхнулась я. — І має пережити ще багато інших пригод… Інших романів…

— Хто тебе зробив такою мудрою? Цей старий?

— Я зовсім не мудра. Я просто це звідкись знаю…

— Я… — почав він, дивлячись так, що я опустила очі, — я…

— Бульбашки… — жорстко відмовила я. — Гумові бульбашки! Щільні і порожні!!!

І він більше нічого не сказав.

4

До помешкання повернулася пізно. Кляті листи валялися на ліжку. Вони не щезли, не розчинилися в повітрі. Я мала працювати — робити невідомо що і навіщо. А який сенс у тому, що я розливаю вино, розважаюсь балачками з матусею Же-Же і пиячу в дерев’яній кав’ярні?! До речі, раптом подумала я, а скільки це все триватиме?! Розкидала речі, розворушила валізу і на її дні знайшла копію контракту: скільки?! Я точно знала, що термін і дата позначені в кінці! Але їх не було! Лише — печатка і мій підпис. Як я могла так вляпатись — потрапити в пастку?

Більше того — в залежність. Саме так. Я відчувала залежність від усього, що оточувало мене.

Від цього отруйно-свіжого повітря.

Нічного марення.

Мальовничих садів.

Свого величезного вікна з виглядом на гори.

Стрижених газонів.

Дзвонів на дзвіниці.

Китайських дзвоників у моїй голові.

Цибулинного супу матусі Же-Же і її кави.

Картин і фотелів.

Сходів, що зменшують час і відстань.

Дев’яноста пар білих шкарпеток (десять я вже зносила).

Своїх солодко-незавершених думок…

Усього, що називалось одним іменем.

Мсьє Паскаль…

Аби тільки він не почув! Я затулила обличчя подушкою і завила, як вовчиця.

…Хвилини за три вити стало приємно. А за чотири — погудівши ще два-три такти, я відчула полегшення. Так, мабуть, ревуть діти зі справжньою насолодою.

Діти! Я витягла спіднизу один із конвертів. І ще схлипуючи, розпечатала його. І була розчулена круглим дитячим почерком з купою помилок.

«Привіт!

Вчора я з мамою прокатався на метро. Це така підземна залізниця у великому місті. Ми поїхали в центр купити мені нові штани, бо з тих, синіх, я вже виріс. В метро я дивився телевізор. Телевізор висів під стелею і показував рекламу, а ще — зупинки. Мама сказала, що я — товстий, як американець.

Сказала, що товстий і білий. Сказала, що всі американці — товсті і брезклі. Тобто — білі. Я сказав — не всі! Мама сказала — всі, всі! І ти такий, як вони.

Я дивився телевізор. Всі поглянули на мене, і я зробив вигляд, що мені байдуже. У мене під пахвами були вологі плями від спеки. Мама сказала, що не треба було одягати нову футболку, бо я сильно пітнію. Як свиня. Всі свині сильно пітніють, сказала мама. Не всі — сказав я. Мама сказала, що я впертий і їй зі мною важко.

Моя мама дуже красива. Вона не товста. Вона ходить у джинсах…

Тепер вечір, і я думаю: чи не знаєш ти, хто вигадав метро?»

Ну і сука ця невідома мамашка в джинсах, розлютилась я. Прикро, що мене там не було, я б їй сказала парочку приємних слів! Взагалі не терплю, коли ображають дітей і тварин. Я цього бачити не можу! Падлюки-дорослі лупцюють своїх малих прямо на вулицях, без упину роблять зауваження — те не роби, туди не ходи, скажи «золоте слово», мовчи, не крутись, йди прямо, йди поруч, не проси, не клянч, не реви… Зараз я б із більшим задоволенням засіла за лист тій матусі! Можливо, це було б непоганим тренажером для мого нинішнього роздратування. А от що написати хлопчику? Адже він не питав — як звести з білого світу рідну матусю. Навіть і гадки про це не мав!

Пацан, як справжній пацан, конче хоче з’ясувати, який дідько вигадав підземну дорогу.

А який дідько її вигадав? Де мені взяти ці відомості? У містечку не було бібліотеки, а книжкові полиці мсьє Паскаля завантажені якимись старовинними фоліантами. В них хіба що можна знайти алхімічні рецепти виготовлення золота з собачого гівна!

Я замислилась… І почала так: «Метро існує в багатьох країнах світу. Для того аби потрапити до нього, треба купувати жетони або одноразові чи багаторазові картки…». Плюнула. Розірвала папірець. Почала знов: «Один з великих винаходів, що вважається досягненням технічної думки…» Викреслила. Подумки вжила ідіоматичний вираз, котрий характеризує інцестичні статеві стосунки. Потім сказала: «Прости, Господи…» і знову взялася за перо: «Метро виникло на початку XX сторіччя…» Ні, мабуть, раніше. І знову зібганий папірець полетів на підлогу.

У моєму прочиненому вікні висіла всього одна, але дуже яскрава зірка. Я погризла кінчик ручки. І почала водити нею так, ніби це робила вона, а не я.

«Як на Землі з'явився дикобраз? Я завжди думала про це, коли була у твоєму віці, — тому, що в моєму місті зовсім не було метро! І ось що надумала.

…В одному прадавньому лісі жив маленький звір — Невідомо-Хто.

Він мав таку ніжну і тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося серце — маленька чорна крапка. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева і падав на нього, завдавав неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховався у своїй нірці під жмутком торішнього листя. Він підтягував ноги до черева і лежав тихо-тихо. Тоді йому здавалося, що він захищений і сильний.

Але одного разу Невідомо-Хто вирішив: „Так жити неможливо!“ і вийшов з нірки.

На межі лісу і поля він побачив зграю Мишей. І зрадів: Миші були дуже схожі на нього. Тільки мали хутряну шубку і були надто спритні. Невідомо-Хто зрадів, що зустрів друзів. Але Миші хором сказали: „Ти не з нашого племені. Ти великий і незграбний. Іди геть!“ Невідомо-Хто повернувся до своєї нірки і зарився носом у листя. Тієї ночі він погано спав, увесь час крутився уві сні, чухав вуха і попискував. А коли настав ранок, із здивуванням помітив, що на ньому виросла… голка.

— О, я тепер — єдиноріг! — зрадів Невідомо-Хто і пішов до Єдинорогів.

Єдинороги були великі і суворі. Вони забили копитами:

— Геть! Ти — не з нашого племені! Краще не потрапляй нам під копита — розтопчемо!

І Невідомо-Хто знову сховався в нірку. І знову спав погано…

А під ранок поруч із тою голкою з’явилася ще одна… „Тепер я — справжній Олень!“ — подумав Невідомо-Хто і вирушив до Оленів. Але красені-Олені навіть не почули, що до них хтось гукає!

Наступної ночі поруч з двома голками виросла третя. Це було дуже схоже на корону. „Я, певно, принц!“ — вирішив Невідомо-Хто і пішов шукати своє королівство. Але його проганяли звідусіль. У звірів був свій цар — Лев, у птахів — Орел, у риб — Кит. І всі сміялися над незграбним шукачем трону. А кожна ніч, під час якої Невідомо-Хто ображено сопів і зітхав, приносила все нові й нові голки. Зрештою, їх стало так багато, що Невідомо-Хто став більшим за самого себе вдвічі. Йому було важко носити на собі своє колюче і гостре вбрання, але тепер уже ніхто не наважувався образити його. Так маленька тварина стала великим Дикобразом. І Миші, і Олені визнали його. Але він уже не міг спати, підгорнувши ніжки під черево. Як раніше…»

Я навіть не перечитала. А навіщо? Повністю довірилася ручці.

Наступний лист був від дівчинки. Він був маленьким: «Поясни мені, будь ласочка хто головніший — Принцеса чи Королівна?»

Я вже не гризла кінчик моєї помічниці — ручки. Вона стала продовженням пальців і вправно заходилася виписувати різні слова:

«…Принцеса жила на залізничній станції посеред темного лісу. Звісно, ніхто не знав, що вона — Принцеса. Тільки вона сама.

Але якось, коли однолітки вихвалялися обновами, а їй не було чим похвалитися, вона відчайдушно вигукнула:

— А я — Принцеса!

З того часу всі глузували з неї. Але Принцеса була упевнена, що десь далеко, де закінчується ліс, а вітер припиняє наспівувати свою довгу сумну пісню, — сяють вогні її справжнього помешкання. І там у мармуровому палаці з кам'яними левами біля входу на неї чекає Принц. І тому Принцеса навіть взимку виходила на станцію зустрічати потяги і пильно вдивлялася: чи не їде в одному з них Принц?

А цієї зими трапилось ось що…

…Потяг виспівував пісню — „Так-такі-тук, тук-такі-так“ і продирався крізь снігові замети. Принц зі щемом вдивлявся у засніжені рівнини, в хащі посріблених інеєм дерев, що пропливали за вікном. Він завжди нудьгував у потягах і не знав, чим себе зайняти. „Життя минає марно, — міркував Принц. — У моєму Королівстві так нудно! Мати плекає своїх пекінесів, батько весь час грає в шахи. А мені нема з ким перекинутись добрим словом! Учитель танців набрид зі своїми стрибками, вчитель музики любить тільки свою флейту, а стара няня вже не розповідає казок перед сном і не приносить у ліжко склянку теплого молока… Батько мріє, аби я одружився, але всі принцеси такі вередливі й негарні! І до того ж у жодної немає косичок!“ Разом з Принцем у купе їхала Старша Фрейліна з донькою та Міністр Фінансів. Фрейліна постійно штовхала доньку ногою і примушувала посміхатися. Її носата донька на ім’я Аделіна увесь час упускала з рук то хусточку, то віяло. Принц нахилявся за ними, аж поки у нього заболів поперек. Міністр Фінансів без угаву говорив про політику і вихвалявся своєю заощадливістю. Принц втомився від цього товариства і вийшов у тамбур.

Потяг поволі скидав швидкість.

— Станція „Три капелюшки“! — оголосив провідник. — Стоянка три хвилини!

„Це ж треба… „Три капелюшки“… — подумав Принц. — Я й не знав, що у наших краях є така станція“. Вікно в тамбурі було вкрите сніговими візерунками, і Принц почав видмухувати в ньому круглу шпаринку, а потім припав до неї оком…

І побачив Принцесу! Він одразу ж упізнав її! Так, так, він нізащо не сплутав би її з жодною дівчиною у світі! У неї були такі самі блакитні очі, які він сто разів бачив уві сні, така ж привітна усмішка і такі ж тендітні руки. А головне: з-під картатої теплої хустки виглядали дві немодні косички, перев'язані пурпуровими стрічками. Так, так — це була Принцеса! Вона стояла сама-самісінька посеред снігових заметів і дивилася на потяг. Вітер розвівав її спідницю, тріпав хустку і стрічки на косичках.

„Це вона! Як добре, що я вийшов у коридор! — подумав Принц. — Але як холодно!“ Принц побіг до купе за мантією і капелюхом. Поки він одягався, потяг здригнувся один раз, другий. А потім повільно рушив з місця. Принц помчав до тамбура і штовхнув металеві двері. Вони були зачинені. Тоді Принц щодуху побіг по вагонах, часом поглядаючи у вікна. Він бачив, що і вона помітила і також упізнала його. Вона стрепенулася і, гублячи важкі черевики, теж побігла за потягом. Принц перебігав з вагона у вагон, але скрізь двері були міцно зачинені. Нарешті Принц дістався до останнього вагону. Далі бігти не було де! Він припав до вікна і з відчаєм бачив, як Принцеса біжить засніженою рівниною, а пурпурові стрічки злітають з її кіс.

Потяг знову виспівував свою нехитру пісеньку. В купе вкладалися спати. Принц піднявся на верхню полицю і заплющив очі. „Нічого, я невдовзі повернуся і заберу її!“ — подумав він, засинаючи.

Вранці Принца зустрічала галаслива свита. Його підхопили, закрутили, затисли в обіймах, повели до білого лімузина.

— Мені треба… Я повинен… — бурмотів Принц, пручаючись. Але його ніхто не слухав. У королівському палаці на нього чекав бенкет, кілька зустрічей з послами, відвідини п'ятьох красунь, котрі мріяли стати його подругами, та урок танців.

„Нічого, поїду завтра!“ — вирішив Принц, сідаючи до лімузина.

Увесь день він крутився як вивірка у колесі. Нарешті настала ніч і його лишили в спокої.

„Завтра негайно візьму квиток і поїду на ту станцію, — думав Принц. — До речі, як вона називається? Три равлики? Три парасольки? Три ведмеді?..“ Він заснув, так і не згадавши назви.

З тої пори минув час…

Щодня на Принца чекали нові бали, зустрічі та прийоми.

Щовечора він намагався згадати назву маленької станції.

Щоночі йому снився один і той самий сон: фігурка із золотавими косичками посеред засніженої рівнини. Вітер смикає її за хустку, грається пурпуровими стрічками, збиває з ніг. А він, сильний та стрімкий, вибиває двері, зіскакує на повному ходу з потяга, біжить їй назустріч, широко розкинувши руки, і йому зовсім не холодно в тонкій мережаній сорочці…»

Порившись в інших листах, ми написали про розмову двох кухлів, про моркву, котра уявила себе дружиною кролика, про вовняну нитку, що полетіла за вітром, про ведмедя, що став кондуктором у тролейбусі, про продавщицю морозива, котра народила поштову скриньку, про…

Я навіть пожалкувала, коли побачила, що листів більше немає.

Але за вікном уже на повну котушку світило сонце. А мої очі були немов свинцем налиті. Я подумки вставила в них сірники і згребла все написане докупи. Нехай оцінює!

Душ. Прозорий балахон. Круасани — в смітнику. Все, як завжди. Пішла.

5

Поки спускалася вниз, китайські повітряні дзвоники в моїй голові перетворилися на військовий набат і намагалися проломити скроню. У склі картини відобразилося моє обличчя — воно було зібганим і пожовклим, як простирадло в третьорозрядному будинку розпусти.

Якщо мсьє сьогодні поставить своє коронне запитання, — про те, як мені спалося, — йому не позаздрять і раки, які десь зимують!

Я увійшла до обідньої зали. Як завжди, він сидів у голові довжелезного столу. Мені так хотілося спати, що, здалося, — поки дійшла, здолала кілометрів з п’ять. В одній руці тримала кухоль з вином, під пахвою — листи.

Стала за спиною, майстерно (бо вже навчилася) перехилила кришталевий кухоль, і… велика червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині.

Рука, як виявилося, добряче тремтіла. Мсьє, як порядна людина, і оком не змигнув. Промокнув серветкою коліна, пересунувся на інший стілець і сказав:

— Сьогодні у мене відповідальний день, це знак, аби я не пив.

— Бачте, мсьє, я і тут вам догодила… — сказала я.

— Сідайте, пані Голко! Ви ледь тримаєтесь на ногах.

— Так. Я не сплю вже другу добу! — гордо повідомила я. — То — читаю, то — пишу. І нічого в тому не розумію. Чи не можна мені помінятися місцями з матусею Же-Же? Я б вам зварила борщ…

— Так, вигляд у вас нездоровий, — співчутливо похитав головою мсьє. — Але, запевняю вас, скоро матимете чудовий сон і гарний апетит.

Він простягнув руку, вказуючи на папірці під моєю пахвою:

— Бачу, що ви потрудилися…

Я простягнула йому листи. І склала руки на колінах. Не дуже приємно, коли тебе ось так екзаменують.

Я долила собі залишки вина і спостерігала, як мсьє поринув у читання.

Не була впевнена, що це — саме те, на що він розраховував.

Інтелектуальні тортури тривали хвилин сорок. Потім він відірвався від паперів і поглянув на мене.

І його обличчя знову попливло перед моїми очима, як тоді, першого разу. Очі, ці маленькі «земні кульки» з паралелями та меридіанами, засяяли молодістю і знову вкрилися туманом. Я відчула заштрик у серці: виявляється, я звикла до нього, не просто звикла — полюбила. Як житиму потім без цих знущально-лагідних очей і вбивчої іронії? Потім я подумала: добре, що в контракті не вказані дати!

А ще подумала: власне, що це за настрій, чому він такий, ніби сиджу на зібраних валізах?!

Мсьє Паскаль увірвав довгу паузу:

— Ну от бачите, хитрунко, а казали, що то — не ваш блокнот…

Я очікувала на все, що завгодно — тільки не на цю фразу!

Від несподіванки виплеснула на свій шифоновий плащ залишки вина. Знову — кривава пляма… Вже вдруге…

Я вихопила з рук мсьє папери і, нічого не кажучи, вискочила з кімнати. Я бігла по сходах, як скажена. І — ніби залишалася на місці, ноги стали ватяними. Чи то кляті сходи розтягувалися переді мною?! Портрети, кабанячі та оленячі голови, роги, рушниці, канделябри, знову — портрети. Одне коло скінчилося, я ледь повзла по другому, і в голові моїй дзеленчали дзвоники. Нарешті дісталася кімнати, порозчахувала шухлядки. Куди я його засунула?! Ага. Ось. Є…

Я сіла на ліжко і відхекалась. Розіклала свою писанину. Розгорнула зелений блокнот на середині… Вп’ялась поглядом в одне, потім у друге… Голова розколювалась. Це була вже не голова, а яйце, котре зсередини видовбувало новонароджене курчатко: цок-цок-цок. Зараз розвалиться і з нього вийде монстр-мутант. Я заплакала. Море розмивало рядки — в першому і другому.

Однакові рядки! Зі схожим нахилом, із загогулистою «а», із розлогою і незакінченою «о», з кривою крапкою над «і»… Щоби помітити це, не треба бути криміналістом!

Я перекотилася на ліжку, і червоні плями від вина на моєму плащі відбилися по всьому простирадлу. Я валялася як випотрошена риба у власній крові. І нічого, зовсім нічого не могла збагнути.

Скільки це тривало? Годину? Дві?

Я ще раз погортала блокнот… Потім рішуче підвелась, натягла старі джинси, котрі ледь знайшла під жмутком тутешнього ганчір’я. Добре, що не викинула і футболку, в якій приїхала. Я сопіла, як потяг, що набирає швидкість. Я більше не дозволю знущатися з себе!

Певно, тут усе ж таки встановлені камери спостереження і це миле шоу транслюється на весь світ. І те, як я стрижу нігті, і… все таке інше. З Іванком… А потім іде реклама: «Зубна паста „орал-бі“ — найкраща у світі!»… Як дотепно! Ненавиджу!

Я грюкнула дверима так, що за ними щось упало. Можливо, зісковзнув із закривавленого ліжка той зелений блокнот… Чи риб’ячі кишки із діамантовою обручкою всередині…

Ненавиджу!!!

6

Я рвонула двері так, що вони розчахнулися і з обох боків ударились об стіни. І заніміла. Заклякла на порозі у бойовій стійці.

Мсьє Паскаль сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу.

Він був у смокінгу.

У білесенькій сорочці.

З чорним метеликом.

З лакованою палицею.

У чорних лакованих туфлях.

Ну, прямо — Роберт де Ніро!

І дивився на мене, високо закинувши голову.

Поглядом ентомолога.

7

Я зніяковіла. Навіть ноги самі собою підігнулися в глибокому реверансі. Ні, швидше за все — просто заслабли і підгорнулися.

Мсьє Паскаль посміхнувся.

— Ну? Що я казав!

Тон був такий же — іронічний, весело-знущальний — «наш», але я не змогла підіграти, як раніше.

— Мсьє… — сказала я, наближаючись на тремтячих ногах. — Мсьє Паскаль, я живу тут майже рік і за все вам красно дякую. Але останнім часом…

Я хотіла поставити купу запитань, котрі настукало в моїй голові те кляте курчатко. Але він розсміявся, перебиваючи мене:

— Рік? Ви сказали — рік?!

— Рік чи півтора, яке це має значення!

— Вісім днів, моя люба, вісім днів! Це — лише дев’ятий… І він добігає кінця… Все позаду, пані Голко, все позаду…

«Авжеж… — пронеслося в голові. — Авжеж… Цей люб’язний пан хоче сказати, що я здатна трахатися на другий день знайомства, хиляти віскі — на третій, одночасно заводити і втрачати друзів — на четвертий, а вправно писати — на сьомий?!!! Супер!»

— Тепер я маю вас відпустити.

— Але ж, мсьє, я не зіграла в амулет!

— Вам не треба грати. Я вам його просто подарую. На добру згадку.

— Тобто ви ось так, просто зараз хочете мене позбутися?

— Ні. Але я бачу, що тут ви себе вичерпали. Недаремно ж ви зараз прийшли в дорожньому одязі…

— О, мсьє, я просто розлютилася. Вибачте. Я можу одягнути будь-яку з суконь! І матусин фартух зверху!

— Це невипадково. Будемо прислухатися до знаків долі, пані Голко…

У мене більше не було аргументів.

— Якщо так, то поясніть мені все: про блокнот, про дитячі листи, про цей рік, котрий тривав «вісім днів». Ви ж не хочете, аби я померла від цікавості!

— Звісно… Звісно… — в задумі пробурмотів він. — Я все-все поясню. Хвилини за три-чотири. А тепер у мене для вас сюрприз. Я впевнений, що він вам сподобається.

Мсьє прочинив двері, і увійшов Іванко-Джон. Розгублений і сумний.

8

Далі все понеслося таким галопом, що я лише ковтала повітря роззявленим ротом. Ритм спілкування прискорився настільки, що я почала задихатися.

— Маєте три хвилини! — різко сказав мсьє Паскаль.

Він не жартував. Ми це добре знали, спостерігаючи, як швидко випаровуються інші гості: раз-два — і стільці порожні!

Мсьє відійшов у глиб кімнати.

Ми мовчали.

— Мсьє Паскаль, — нарешті вимовив Іванко-Джон. — Я вас дуже поважаю, ціную вашу увагу і фантазію, але… це вже переходить усякі межі.

— Дві хвилини! — не обертаючись констатував господар.

Я стенула плечима:

— Не заперечуй… Будь ласка.

— Ти вирішила остаточно? — спитав Іванко-Джон.

— Так.

— Ми можемо жити тут… — почав говорити він. — Я викладатиму в школі… Ти підеш із цього дому (він гнівно засопів у бік господаря)… Ми будемо ходити до лісу, до церкви… Пам’ятаєш…

— Одна!

— Та хто ви такий, чорт забирай! — закричав Іванко-Джон і хотів ухопити мене за руку.

— Які ж ви, люди, егоїсти і егоцентрики, — сказав мсьє, підходячи до нас. — Не розчаровуйте мене, Джоне! Ваш час вичерпано. Прошу покинути приміщення. Дві секунди, що залишилися, вам не потрібні! Все, що ви говорите, — не те. Не те…

Він сказав це так упевнено, що Іванко-Джон відступив. Я знаю, він чекав на моє слово. І не почув його. Я просто не могла говорити.

Грюкнули двері…

За дві секунди я встигла б сказати: «Я люблю тебе». І завтра ми пішли б до нашого лісу…

9

Я залишилася стояти посеред зали із німим запитанням в очах.

— Запам’ятайте, пані Голко: народження і смерть — дві важкі РОБОТИ. Два найскладніших процеси в людському житті, і горе тим, хто цього не розуміє, ставиться як до фатуму чи випадковості. Затямте: це робота! Її треба виконувати гідно. Так, як це роблять звірі і птахи. А ви, голубонько, обрали надто легкий шлях. Він — не ваш. Я це одразу зрозумів. Я дав вам відпочити — а тепер: уперед! Ви ще згадаєте мене добрим словом. А якщо не згадаєте, я не ображусь…

— Але чому я, чому я, Господи?..

— Це риторичне запитання! Його ставлять без винятку всі — у горі і в радості. На нього немає відповіді…

Я знову почала задихатися, у голові паморочилося, кімната пливла перед очима, силует у чорному смокінгу хилитався переді мною, роздвоювався…

— Немає?..

— Ні. І не шукайте її, як досі не шукали! Я сам не знаю.

Голос гудів у мені, як ієрихонська труба, я напружувалася, щоби розрізнити звуки. Одночасно в голові знову почали калатати китайські дзвоники і прокльовуватися курчатко…

— Мій вибір — випадковий. Пам’ятаєте, що казав Ніколо?..

…оло-оло-оло…

— Але знай: я дивлюсь на кожного і кожному — відповідаю.

…аю-аю-аю…

— Як на ті листи?… — прошепотіла я, ледь ворушачи вустами. Я вже нічого не бачила в суцільній темряві. Мабуть, він засмикнув штори…

— Так. Варто лише мати очі і вуха…

…уха-уха-уха…

— Я хочу допомагати вам відповідати… Ви самі не впораєтесь…

— Добре.

…обре-обре-обре…

— Тиск?

— Перепрошую, мсьє?

— Тиск?

— Нормалізується!

— Дихання?

— Стабільне!

— Відключаємо штучне?

— Так. Хвилини через дві! Один, два, три… Разом!

— Що ви кажете, мсьє! Це — сон?!!

— Це вже сон. Вона заснула!

— Добре. Нехай спить. Можете везти в палату!

— Реанімаційну?

— Ні, можна в загальну. Через годину дасте два кубики!

— Поїхали!!!

Дев'ятий день

— Будете платити, чи як?

Я і не помітила, що стрічка транспортера з моїми продуктами вже посунулась до касирки. На ній лежала пляшка з йогуртом, шоколадка «Мілка» та банка кави.

— Вибачте, замислилась… — сказала я і простягнула жовту дисконтну картку.

Касирка швидко сунула її в апарат і почала вправно вибивати чек.

— Це — теж ваше? — Вона вказала очима на пляшку горілки, котра підкотилася під бік йогурту.

— I don’t know… No… Seems to me — no…

— Що-що?

— He знаю… Hi… Здається, ні… — повторила я і полізла за гаманцем.

Робочий день закінчувався, і касирка була втомлена і роздратована.

— Випендрюється… — тихо сказала вона спостерігачу в синій формі, що стояв за її спиною.

Я вже йшла, коли почула його відповідь:

— Може, іноземка. Дивись, як одягнута…

Одягнута я нормально, тобто як завжди — джинси і футболка, але останнім часом отримувала купу компліментів. І це мене трохи дратувало. Особливо, коли їх робили малознайомі люди. В цьому я вбачала підступ: раптом якийсь «засланий козачок»? Після того, як вийшла з лікарні з романтичним діагнозом «астенічний синдром», за мною пильнували. Навіть лікар дзвонив: «Як справи, голубко? Тиск сьогодні міряли?» А до чого тут тиск? Усі були надто делікатні. Даремно! Я більше не боялася прямих запитань на кшталт: «Ну що, дурепо, більше не ковтатимеш пігулок?!» І я б відповіла: «Ні. Тому що я добре сплю і в мене пречудовий апетит! І — купа РОБОТИ… Годинник тікає…»

Я витягла покупки з металевого кошика, вкинула до сумки і вийшла з універсаму.

Літній вечір було намальовано рожевим пензлем. За шосе, за мостами, за грядою високих будинків, на протилежному краю річки виднілися зелені пагорби, з них велично поставали золоті бані і хрести. Я подумала про те, що я обожнюю своє місто. Що воно — моє, що зима в ньому зовсім не страшна, а літо — не таке вже й спекотне. Що світ усе ж таки мудро влаштований — як мотрійка! — якимось диваком. А я захищена, тому що мене, як молюска, котрий не має шкіри, надійно оберігають безліч тисячолітніх нашарувань…

З кав’ярень линули звуки футбольного матчу, вони були забиті вболівальниками, проте столики на вулиці — вільні.

Я вирішила випити кави. Я не дуже люблю сидіти сама за столиком — одразу ж хтось підходить «Дєушка, скучаєте?». Як їм пояснити, що «скучают» тільки кретини!

Не встигла сісти, як ось він, перший. Відділився від стійки, виходить на вулицю — пожертвував заради мене футболом. Неабиякий подвиг.

— Біля вас вільно?

— Не тільки біля мене, — сказала я. — Ось там скрізь — також.

Перелякався. Сів за сусідній столик. Свердлить очима декольте. Автоматичним жестом я поправила підвіску на ланцюжку.

— У цій кав’ярні роблять смачну каву… — прокоментував він здаля мій перший ковток. Цікаво, чим зіпсує другий? Гадаю, висловить думку щодо чудової погоди або розповість про хід матчу.

Власне, матч уже закінчився. Бармен заклацав пультом. Звісно, поставив на музичний канал.

Чомусь я напружилась. Так буває: живеш собі, споживаєш каву, дратуєшся через якогось непотрібного залицяльника, дивишся на пагорби — і щось тебе пробиває, щось перемикається, щось підкочується до горла. І ти намагаєшся зрозуміти — що то є, від чого? Де та деталь, котра змусила ось так напружитися? Це може бути якась зовсім нікчемна дрібниця. Наприклад: раптом посеред міста почуєш запах моря чи соснового бору. І тоді починаєш думати: коли так уже було? Я зовсім забула, що за мною спостерігають. Він, мабуть, побачив, як змінилося моє обличчя, і вирішив, що це через нього:

— Подобається пісня?

…Nobody, nobody compares with she! Into any company she is more buxom then other, Her jokes are more laughable, Everybody, everybody Everybody observes how she drinks wine, How she takes a cigarette, how persfect she dances… She can speak only by eyes Her eyes are so alive that words are superfluous. She laughs. Her braselets are jingleing. Her skirt — like a flag. She has friends and has not enemies! Now she is knowing how many peoples will come to her! Not one. Not two… They will come… They will come to her without fail! Even if cold winter will be or cloud-burst… She is laughing. Its such fun![1]

Я поглянула на екран: на ньому гнучко крутилася білявка в лискучій чорній сукні. Трохи вульгарна, але, беззаперечно, талановита. Її голос пронизував, немов електричний струм. Я навіть боязко поглянула на бокали, що висіли над шинквасом. Зрезонують — і розлетяться вщент!

— Цікаво, про що вона співає… — вивів мене на ту ж орбіту набридливий сусід.

— Подивіться у словник… — відрубала я.

— Насправді, я знаю, — сказав він. — Вибачте, я більше не заважатиму вам.

І процитував:

Ніхто, ніхто не зрівняється Із нею! В будь-якій компанії вона — найвеселіша, У неї найдотепніші жарти, Всі, всі, всі спостерігають, як вона п'є вино, тримає сигарету, танцює… Вона вміє говорити самими очима — Вони такі, що слова — зайві. Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами. Її спідниця як прапор. У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім немає ворогів! Тепер вона знає, скільки людей Прийде до неї! Не один і не двоє… Вони прийдуть… Вони обов'язково прийдуть до неї! Навіть якщо буде Холодна зима або злива… Вона сміється. Їй весело…

— Це все? — запитала я.

— Так, — запевнив він.

— Не так… — сказала я і зацікавлено поглянула на співбесідника. Він був досить гарний. Тобто був мені до вподоби. — Ви пропустили два рядки:

… І ніхто не здогадується, що вона По-ми-ра-є…

Він сміливо пересів до мене.

— А знаєте, чому я вам набридаю? — сказав серйозно. «Приблизно уявляю… — подумала я. — Ресторан-горілка-ліжко…»

— Тому, що у мене є таке саме… — він тицьнув пальцем в моє декольте.

— Невже? Як цікаво! — засміялась я.

Він не зрозумів, бо обличчя його стало ще серйознішим. Він поліз до кишені і викотив на долоню прозору кульку. У середині неї було чорне вкраплення, схоже на квітку.

Я посмикала свій ланцюжок — на його кінці в срібному плетиві висіла така сама.

— Що ж тут дивного? — невпевнено сказала я. — Мабуть, наші батьки працювали на одному підприємстві. Колись таку фіговину мала кожна дитина…

— Як вас звати? — спитав він.

— Для вас це не має жодного значення!

— Побачимо… — сказав він і додав: — У вас гострий язичок. Я називатиму вас Голка. Пані Голка…

1 січня — липень, 2006 рік

Автор висловлює подяку несподіваним помічникам у написанні цього тексту:

Джону Фаулзу — англійському письменнику

Мадонні — американській співачці

Галині Д’яконовій — дружині Сальвадора Далі

Ніколі Тесла — вченому-винахіднику сербського походження

Федеріко Фелліні — італійському режисеру

Групі «Бітлз» — англійським музикам

і щиро просить його вибачити…

Примітки

1

Переклад з укр. Л. Денисенко.

(обратно)

Оглавление

Частина перша Цеглина, що лежить на краю даху

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

Частина друга «Між захватом і сумом»

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

Частина третя Зелений блокнот

Частина четверта Діти

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

  9 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg