«Прощавай, рудий кіт»

Прощавай, рудий кіт (fb2) - Прощавай, рудий кіт (пер. Алевтина Спрогис) 605K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мати Аугустович Унт

Прощавай, рудий кіт

Наївний роман

Вчителеві Велло Саагелю присвячую

ОСТАННІЙ ЛІТНІЙ ДЕНЬ

У маленькому селищі починалася осінь. Згасав останній літній день. Надвечір подув вітер, доносячи з-за далеких пагорбів пісні молотарок.

У кутку стояла важка валіза, що побувала в бувальцях. Аарне сидів на рипучому стільці і не знав, що ще зробити. Все здавалося зайвим і непотрібним. Щось зробити, аби залишити свій слід? Навіщо?

Вдалині стугоніли молотарки, і в тому стугоні вчувався смуток. У кімнаті було тепло, навіть душно, на вікні дзижчало кілька мух. Аарне накинув на плечі піджак і вийшов.

Єдина асфальтована вулиця селища дрімала в безлюдній передвечірній тиші. Одразу за маленьким садом починалися поля, і стоги сіна кидали на них довгі, вологі тіні.

Аарне нікуди не поспішав. Шосе вело кудись у далечінь. Сонце котилось до небосхилу, вітер вщух. Завзято, з останніх сил сюрчали коники.

Цього вечора Аарне збирався окинути поглядом своє минуле життя, намітити плани на майбутнє. Просто подумати. Але з того нічого не вийшло. Вечір видався надто гарний.

Вісімнадцятилітнім так важко тверезо думати. І взагалі все це трохи дивно…

Завтра вранці автобус відійде на Тарту. Мине ще кілька годин, і Аарне постукає у двері жовтого будинку на околиці міста, де багато маленьких незаасфальтованих кривих вуличок. Натисне на жовтих дверях велику мідну кнопку дзвінка, і в домі пролунає виразний мелодійний звук. Хтось підійде до дверей, зачовгає капцями по гладенькому лінолеуму, боязко клацне французький замок. І все-таки двері не відчиняться; спочатку вимогливий жіночий голос запитає: «Хто там?» Аарне назве своє ім'я, французький замок клацне ще раз, і на порозі з'явиться… тітонька Іда.

У тітоньки Іди класичні риси обличчя: високе чоло, прямий ніс і так далі. Тепер вона вже похилого віку, але в тридцяті роки нашого століття дехто запевняв, що панночка Іда Вііксон дуже схожа на Полу Негрі[1]. А проте тітонька Іда лишилася старою дівою і тому вбереглася від багатьох неприємностей життя. Вона дуже порядна людина, її чорне з сивиною волосся акуратно закручено на потилиці. У неї розвинено почуття обов'язку й честі. Вечорами вона слухає поперемінно всі радіостанції.

Отож тітонька Іда відчиняє двері.

Аарне знав, що, коли він переступить поріг, йому одразу буде поставлено вимогу дотримуватися порядку цього дому. О 10 вечора лягати спати, бувати тільки в гарному товаристві, не напихати рот, коли їси, мати почуття нації, не брехати і не красти, носити скромні краватки, добре вчитися, не мучити рудого кота і т. ін. Адже тільки за таких умов із хлопця вийде джентльмен, спроможний підтримати честь і гідність своєї нації.

Хлопцеві, що їде вчитися до Тарту, не доводиться особливо вибирати квартири і комфорт. Для Аарне жовтий будинок тітоньки Іди був єдиним притулком. А минулої весни він і його мало не втратив… Тітонька Іда порадила Аарне більше не приїздити, коли він не хоче, щоб вона вмерла у божевільні… О, ця молодь… і так далі. Але літо минуло… І все-таки важко йти на компроміс.

…Вислухавши всі умови тітоньки Іди, Аарне, звісно, відповість: «Так». Згодом повторить ще кілька разів: «Так…»

З очей тітоньки Іди покотяться сльози, крупні сльози, адже вона любить Аарне, як свого сина. Вона хоче лишити Аарне у спадщину свій жовтий будинок, свою бібліотеку, свої пеларгонії, свої м'які килими. І все тому, що любить хлопця, як свого сина. Справжнього материнського щастя вона не зазнала, адже її кохання було надто піднесене, а кохання земне надто прозаїчне.

Може, це жорстоке глузування над старою жінкою, у якої час відібрав її ідеали? В наші дні не можна лягати спати о 10 годині вечора. Жоден день ніколи не повториться, хіба ж можна спати? Ніщо не повториться: ні тіні від ліхтарів на сирій землі, ні суперечки молодих про долю світу, ні вітер, що здіймає куряву, ні запах вологого волосся. Колись у майбутньому ми знову повернемось у країну молодості; ми станемо досвідченіші, доросліші, щоб помічати дрібне у житті.

…І товариство в Аарне, мабуть, не гарне. Адже це вони, комсомольці, зруйнували ідеали тітоньки Іди і порозвішували їх, як мокру білизну, по чужих дворах. Їм, скуйовдженим дівчатам та грубим хлопцям, чуже почуття нації, і коли вони їдять, то напихають повен рот, бо їм усе ніколи, незрозуміло тільки, чому ніколи, їх хвилюють якісь незбагненні для тітоньки Іди пристрасті та ідеали.

І знову тітонька Іда почне плакати, адже вона до свого дому впустила «троянського коня» нової епохи.

— Куди ти? — спитав хтось несподівано. Аарне підвів голову і побачив прямо перед собою двох дівчат і хлопця. Це були його колишні однокласники — Сійрі, Леа та Івар.

— А ви куди?

— Надумали в кіно. Ходімо з нами, — запропонували Сійрі.

— Я завтра вранці їду.

— Ну то й що, ходімо! Ми теж їдемо… Аарне завагався на якусь мить, хоча в думках одразу поклав собі, що піде з ними…

Фільм був пустий і після чвертьгодинного нервового напруження привів до «happy end»[2].

У залі спалахнуло світло, загуркотіли стільці.

Білі ночі скінчилися. Повітря було вологе і тепле, у темряві шелестіло листя. Зірок не було видно; з півночі насувалася велика чорна хмара. Перед клубом валялись недокурки.

— Що далі? — запитав Івар.

— Не знаю. — Аарне здвигнув плечима.

Постоявши трохи мовчки, Івар зненацька повернув назад до дороги.

— Зачекайте, я піду додому по мотоцикл…

— Облиш, це забере багато часу, — мовила Сійрі.

— Він же мешкає тут за рогом… — прошепотів Аарне.

З освітлених вікон клубу долинали екзотичні пісеньки. За кілька хвилин яскраве світло фар вихопилося з-за рогу вулиці, й Івар хвацько під'їхав до невеличкого товариства. Мотоцикл форкнув і замовк.

Леа іронічно спитала:

— Ну, тепер, мабуть, будемо кататися вчотирьох? Івар знизав плечима.

— Для початку можна і вдвох… Сійрі, ти не хочеш проїхатися?

Дівчина не примусила себе довго умовляти. Загуркотів мотор. За мить вулиця опустіла. Аарне трохи образила поведінка Івара. Біла сукня Леа світліла в темряві. Дороги не було видно, під ногами траплялися камені, грязюка. Ступати доводилось обережно.

— Тобі сподобався фільм?

— Так, — відповіла дівчина. — Фільм гарний.

— Згоден, — мовив Аарне. — Ти теж їдеш завтра?

— Так.

— Куди?

— До Талліна.

— Що ти там робиш?

— Працюю.

— Он як…

— А що ти робив улітку? — спитала Леа.

— Працював, — відповів Аарне.

Прощаючись, Леа зупинилась. Мабуть, вона чекала ще чогось, але хлопцеві не було видно її обличчя.

— Ну що ж…

— До побачення, — мовив Аарне і подав руку.

— До побачення, — нерішуче мовила дівчина. Аарне повертався додому, жалкуючи, що взагалі вийшов. Але заспокоював себе тим, що все одно не заснув би.

Упали перші краплі дощу. Аарне глянув на захід. Край неба там полум'яніла вузенька червона смужка. Стало і смішно і сумно. Пішов дощ. Через добу Аарне зустрінеться зі своїми друзями.

З Андо.

З Індреком.

З Едою… Чому з Едою? А й справді, чому він думає про Еду? Дурниці!

Аарне не захотів турбувати маму і поліз на горище сараю. Було вже близько дванадцятої. По даху шарудів дощ. За стіною вітер шелестів деревами і вдаряв мокрими гілками об дах. Настала осінь.

ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

Зустріч з тітонькою Ідою була саме така, як передбачав Аарне. Потім — кава і тістечка.

На столі сяяла сніжно-біла скатертина, на ній три філіжанки з паруючою ароматною кавою, бутерброди і порізаний кекс. За столом сиділи тітонька Іда, її майже сліпа сестра Амалія і Аарне.

— Мама здорова? — поцікавилась тітка Амалія.

— Так, — відповів Аарне.

Тітонька Іда обчистила яйце, акуратно зібрала шкаралупки і зауважила:

— Лінда теж має завтра приїхати… Для неї домівка така люба, що вона вже запізнюється на два дні.

Аарне вловив у цих словах якийсь докір. Він приїхав у місто ще за два дні до початку школи, а Лінда… Вона, як і Аарне, мешкала у тітоньки Іди, отож була сусідкою Аарне. До того ж вона — його однокласниця.

Тітонька Іда дуже любила Лінду.

— Лінда буде гарною матір'ю, — часто казала вона. Оце й усе, що тітонька могла сказати. Можливо, думав інколи Аарне, цього й досить… Можливо.

Після сніданку тітонька прибрала посуд, акуратно склала білу скатертину і сховала її в шафу. І вони перейшли до вітальні.

За два роки тут все стало звичним: старі м'які меблі, фіранки на вікнах, великий, на всю стіну, килим, пеларгонії і алое на підвіконні. Цокання годинника із світлим циферблатом. Нічого не змінилось… Ні весна, ні літо не зазирнули до цієї кімнати. Тиша… На полиці мирно стояли поруч «Земля і народ» Сірге, «Земля батьків» Гайліта, «Промисловість ЕРСР на піднесенні» і «Пробач, Лоорі» Куртс-Малера, над усім витав ледь вловний запах куряви, пожовклих книжок і порожньої пляшечки від французьких парфумів.

— Ти спатимеш у цій самій кімнаті, — мовила тітонька. — Розкладушка в другій кімнаті за шафою. Поличку я звільнила для тебе, можеш ставити свої книжки. Для одягу купила кілька вішалок. — Вона трохи помовчала і додала: — Аарне, я вірю, що цього року в нас не буде ніяких непорозумінь, правда?

Аарне виймав з валізи книжки і ставив на поличку.

Тітонька вела далі:

— Ми ж давні друзі… Ти, звісно, подорослішав за літо… Ну йди сюди! Підійди до своєї старенької тітки!

Тітонька Іда сиділа на канапі і всміхалась.

Аарне сів поруч.

Зарипіли пружини. Відклавши рукоділля, тітонька ніжно погладила Аарне по голові.

— У тебе, друже, таке цупке волосся, — мовила вона і зазирнула у вічі хлопцеві. — Ти не забув ще, як я вночі показувала тобі місяць? Так… Я вірю, що цього року наше життя буде набагато спокійніше. Так же?

Їхні погляди на мить зустрілись; ніжність чомусь зникла в очах тітоньки Іди. Аарне підвівся і знову підійшов до своєї валізи. Тітонька, сумно зітхнувши, взялась за рукоділля. У кімнаті на якусь мить запала ніякова тиша. Бляшана кришка скриньки для рукоділля брязнула несподівано голосно.

Аарне підійшов до вікна і відсунув пожовклу мереживну фіранку. Вітер гнав сірі хмари, з дерев сипалися крупні дощові краплі. Якийсь чоловік штовхав візок, на котрому лежав фотель, накритий папером. Пройшла бабуся з онукою; у онуки на голові була червона шапочка. Нічого не змінилося: ті самі дерева, ті самі люди, те саме небо. Як і раніше, тут, у цьому передмісті, життя текло повільно і ліниво. Хіба що на розі вулиці звівся у риштованнях силует нового триповерхового будинку. Було, як ото на картині «Нове і старе».

— Ти, мабуть, хочеш вийти погуляти, Аарне?

— Зараз ні. Але трохи згодом, мабуть, піду…

— Май на увазі, будь ласка: щонайпізніше о пів на одинадцяту ми забираємо ключі.

Аарне глянув на тітоньку, котра плела щось із сірої вовни. Вовна була гарна, м'яка і тоненька. Тітонька їда знов одержала посилку з Швеції. Все-таки закордон…

До біса! Тут, у цьому домі, не посидиш без діла — можна збожеволіти без роботи, це вже такий дім. Аарне інколи здавалося, що він задихається тут, і, як тільки траплялася якась нагода, тікав куди-небудь. Але після десятої години вечора і цього вже не можна було. Тоді він просто відчиняв вікно й дивився на вулицю. Вітер ворушив фіранки, знадвору долинали кроки пізніх перехожих. Та заходила тітонька Іда, зауважувала, що це непристойно, і наказувала зачинити вікно. Тоді лишалося тільки збожеволіти.

Була п'ята година вечора. Аарне швидко вдягнувся і вийшов.

Хмари, розриваючись, пливли на схід, де-не-де виднілося світло-синє небо. Мокра трава бризкала на черевики. Асфальт і повітря були свіжі, чисто вимиті.

Незабаром Аарне поминув район старих жовтих будинків. Взагалі хлопець у думках поділив Тарту на чотири зони чи кола. У центрі — зелена зона. Колись тут були руїни. Далі починаються нові будівлі, високі, з великими вікнами. За ними старі будинки, спершу двоповерхові, а потім одноповерхові. Ще далі розкинулось нове місто, гарне і велике. Модні індивідуальні будівлі, частина — вже готові, частина — недобудовані — це була кам'яна стіна навколо міста, тобто четверте коло.

Індрек мешкав на межі третього і четвертого кіл, у збляклому будинку на другому поверсі, куди ведуть рипучі дерев'яні сходи.

Двері відчинились, і на порозі виріс Індрек у світло-червоній блузі. Він майже не скидав із себе цієї блузи.

— Не забув, що завтра до школи? — зустрів він Аарне запитанням. — Ти готовий наполегливо оволодівати науками? Чи ні? — Він відверто кепкував.

Аарне відмахнувся.

— Ет, облиш… Цими розмовами ти псуєш настрій!

— О, а я з великою радістю чекаю, коли вже піду в школу! — усміхнувся Індрек, а тоді одразу посерйознішав і уже зовсім по-діловому Додав: — Так, подумати тільки, останній рік… Що ж далі?

— Не знаю… Ліпше розкажи, як минуло літо? Індрек усівся на канапі.

— Страшенно нудно. За винятком двох тижнів на Сааремаа[3]. Там було дуже гарно. Мені здавалося, що Сааремаа вся жовта, а навколо… знаєш, синє море. І найсиніша затока Кіхельконна. Вона холодна. Один хлопець… Аксель, не хотів іти купатись, тоді ми втягли його силою. І так далі. Сааремаа — це єдине, що лишилося у згадці… Ну, а ти як?

— Згрібав сіно. Сьогодні привіз свої бебехи до міста.

Індрек усміхнувся.

— Молодець… Що тітонька Іда розповідає?

— Нічого особливого… Казала про молодість і кохання…

— Та-ак, — Індрек позіхнув. — Пробач, я страшенно стомився… Ходім у місто. Хочеш?

— Ходімо.

Багато про що вони говорили того вечора. Було легко і весело, ніяких турбот, крім одної: знову ця школа.

Канікули скінчилися. Індрек почав співати, проте Аарне чомусь не приєднався до нього.

Увечері знову занегодилося. Цілу ніч у вікно тарабанив дощ.

А над ранок прояснилось, і бантики у косичках першокласниць не намокли.

ПЕРШИЙ ШКІЛЬНИЙ ДЕНЬ

У цей день школа пахне вапном і фарбою, всі засмаглі, всюди ясні, радісні очі.

В актовому залі відбувалась урочиста частина. Виступали з промовами вчителі, говорили про завдання, що стоять перед випускниками. А надворі було ще зовсім літо; сонце зазирало у вікна залу і гріло ніжно й заколисуюче. Важко було зосередитись. Виступав учитель Корнель, класний керівник Аарне.

— Кожне нове покоління приносить з собою щось нове, і кожне покоління, що відходить, забирає з собою щось погане. І ніколи світ не стане настільки досконалим, щоб до нього не можна було щось добре додати і взяти від нього щось погане. Кожен має знати своє місце у житті, робити щось добре, тільки тоді він буде людиною.

Він сказав ще багато гарних, теплих слів. Аарне дивився на своїх друзів.

Хвилясте волосся Андо було скуйовджене, занадто великий рот надавав обличчю впертого й злого виразу. Андо був скептик і математик.

Індрек у яскравій, здалеку помітній блузі легковажно всміхався. У нього завжди хороший настрій, він був один із тих, про кого кажуть: народився під щасливою зіркою.

Крім цих двох вірних друзів, тут сиділо ще багато цікавих хлопців.

Іво. Харрі. Віктор. Тійт.

Були тут і чудові дівчата.

Карін, Лійві, Хельві, Айне, Анне. Прямо проти Аарне сиділа Еда. Хлопець дивився на її світле волосся і на засмаглі коліна, що виглядали з-під грубої чорної сукні.

Еда… Все, що сталося торік весною, тепер уже минуло.

Ця історія може видатися декому дивною і несподіваною, але скільки в ній романтики. Проте шкільна педрада дивиться на цю романтику зовсім недобрим поглядом. Вчителі вбачають у романтиці кричущу аморальність, за яку треба суворо карати. Може, все це було по-дитячому… За літо Аарне подорослішав і розумів деякі речі зовсім по-іншому…

Тоді ще в їхньому класі вчився Мартін, котрий тепер розгулює по місту справжнім дженджиком. Казали, що він працює, але ніхто не знав, де саме. В усякому разі у нього була машина. І одного весняного суботнього вечора вона виїхала з Тарту. У машині сиділи Хельві, Еда, Харрі, Аарне і, звісно, Мартін. Це була безглузда ідея; пізніше жоден з них не міг пояснити мету цієї поїздки.

У Пярну сезон ще не розпочався. Вітер здіймав на вулицях пісок, море було зеленкувате і холодне.

Увечері вони пішли до ресторану «Балтика». В їхніх бадьористих рухах, у всьому поводженні відчувалося бажання скуштувати заборонений плід. Оркестр грав заяложені мелодії… Ще вранці Мартін сказав:

— Наберемося в дим сьогодні.

Дженджик, що хотів набратися в дим, мабуть, сподівався на гаманці своїх супутників. На жаль, гаманці були майже порожні… Мартін розізлився.

— Хлопці, так не піде. Це чортзна-що!

Але нічого не зробиш, пили те, на що вистачило грошей. Вечір було зіпсовано, він скидався швидше на похорон, аніж на свято… Еда і Аарне вийшли надвір. Весняні сутінки спустилися над морем, хвилі шумливо набігали на довгий пустинний берег. Алея голих, без листя, дерев вела вдалину. Прохолодний вітер тверезив голову.

— Чого ми сюди прийшли, Аарне? Взагалі як ми тут опинилися?

— Не знаю.

У хлопця був пригнічений настрій.

Вперше він відчув небезпеку, страх, про які зовсім забув у ресторанному диму… Ця екскурсія в нереальність може коштувати надто дорого…

Надходила ніч.

— Посидьмо…

Вони сиділи на великому гладенькому камені і дивились на море. Аарне обережно накинув своє пальто Еді на плечі. Так вони й сиділи, двоє дітей і водночас двоє дорослих. Вони заговорили навіть про любов… У Еди були великі карі очі. Аарне говорив дуже тихо, наче сам із собою. Він розповідав про своє перше кохання — той поетичний час, який дорослі люди згадують із зрозумілою і все-таки безпідставною іронією. Шкода. Адже те перше чисте і свіже почуття більше ніколи не повторюється. Так вони розмовляли. Жодним словом не торкнувши одне одного. Може, в тому, що вони не зробили ніяких дурниць, винне було море?

На світанку поїхали назад. Дома збрехали про якийсь концерт у радгоспі Юленурме; їм повірили, все обійшлося без ускладнень.

Тієї ночі Еда сказала:

— Я хотіла б бути щасливою… Чи це взагалі можливо у житті?

В її очах відсвічувало море. Холодний вітер шумів у темряві. Сімнадцятирічний хлопець поклав тоді, що він зробить усе заради щастя Еди. Він не знав, що щастя — дуже складна річ і що інколи людина навмисне шукає нещастя, хоч ти ладен був би дати їй повні пригоршні щастя…

Корнель закінчив свій виступ. Йому аплодували трохи більше, ніж іншим, адже Корнель був учитель, навколо якого панувала особлива атмосфера, так би мовити, «атмосфера справжніх мужчин». Таких учителів небагато, і їх цінують як прекрасних психологів.

Урочиста частина тривала.

Співали ансамблі і солісти. Читали вірші. Грав оркестр. Було перше вересня — свято, за яким ідуть сірі будні.

У класі Корнель сказав:

— У цьому році ви повинні самі зрозуміти, що від вас вимагають. Будете вчитися чи ні — це ваше діло. Ви чули одне й те саме вже десять років. Я вам не заздрю, якщо ви ще не усвідомили цього…

Розумні слова. Але всі пам'ятали, що точнісінько так Корнель казав і минулої осені. Дехто скептично посміхнувся. Поживемо — побачимо!

Взагалі промову Корнеля пропустили повз вуха, як і все інше, що стало традиційним і що повторюється день у день. Адже в учня сучасної школи немає… майже немає ніякого клопоту. Вчитель за нього вчиться, плаче за нього, працює для нього, одержує догани через нього… відповідальність учня, цієї маленької людини, зведено до нуля. Всі відповідають за нього — школа, вчитель, батьки, товариші — всі, крім самого учня. Наш волохатий предок дуже здивувався б, коли б довідався, з яким терпінням ми вчимо своїх нащадків думати і відчувати. Отож і більшість посміхались…

Потім записали розклад уроків. Назви дисциплін були безжально прозаїчні. Руки ще не тримали як слід ручки, літери виходили незграбні. Але так буває щоосені, навіть коли ця осінь остання.

РОБОЧИЙ ДЕНЬ

Через два тижні вони поїхали у колгосп копати картоплю.

Світанок видався ясний і чистий. На узбіччі канав біліли приморозки. Повітря пахло осінню: вологою землею, яблуками, гноєм. У садах голосно кричали ситі дрозди.

Машина похитувалась на грузькій дорозі. Вставало сонце. Хлопці почали співати. До них приєднались дівчата.

Співали різних пісень: веселих і пустотливих, сумних і сентиментальних, і таких, від яких дівчата червоніли; і все-таки співали, до того ж дуже голосно… Співали навіть ті, хто не вмів співати. А коли пісню співають навіть ті, хто не вміє співати, то це, звісно, найкраща і найчесніша пісня.

Аарне не зводив очей з Еди. Дівчина не звертала на нього уваги, а може, тільки вдавала, що не звертає. Машина їхала на захід, сонце освітлювало обличчя Еди так, що воно здавалося чужим і привабливим. Мабуть, тому Аарне й не міг одвести погляду…

Найбільше нас захоплює щось незрозуміле і невідоме.

Обабіч дороги пролітали червоні і жовті ліси. Нарешті машина зупинилась, трохи пофоркала і замовкла.

Першого дня довелось ламати кукурудзу. Дебелі стебла її утворювали справжні непролазні джунглі. Спочатку працювати було дуже легко й весело. За комірці крапала холодна вода, від чого доводилося скрикувати. Рядки йшли під гору.

Десь опівдні стебла, здавалося, стали слизькими і твердими, земля міцно тримала галузисте коріння… Від соку щеміли червоні долоні. Всі працювали мовчки, з якоюсь люттю. І коли бригадир прийшов кликати на обід, ніхто навіть взнаки не дав, що стомився.

Чекаючи машини, сиділи на купі хрусткого кукурудзиння край дороги.

Аарне спитав у Еди:

— Ти не стомилася?

— Ні! Що ти… — Еда голосно засміялась і простяглася на вологих зелених стеблах. Її важко було зрозуміти. Інколи вона могла без причини сміятись, інколи сиділа годинами, мовчазна та замислена. І цього разу Аарне не розумів, про що дівчина думала насправді. Сам він, треба було зізнатися, страшенно стомився. Сільський мешканець!.. Тартусці, казати чесно, працювали краще… Та, зрештою, хіба це головне?

Всі мовчали. Карін жувала якусь стеблинку, Анне заплющила очі і підставила обличчя сонцю. Харрі насвистував щось меланхолійне. Тійт зосереджено розглядав кукурудзяний качан.

— У мене на долоні вже є мозоля, — раптом сказала Хельві.

Тійт сердито кинув качан через плече.

— Дурна. Звикай… Їх буде ще багато.

Знов усі замовкли.

— А що ми робитимемо завтра? — спитав Харрі.

— Спершу треба закінчити це поле…

— Машина! Вставайте! — крикнула несподівано, так, що всі аж здригнулися, Еда і кинула великим кукурудзяним качаном у Тійта.

Справді під'їхала машина. Дорогою Аарне все ще думав про Еду.

Увечері на руках від роботи виступила кров.

— Хлопці, ходімо по яблука! — запропонувала ввечері Хельві, коли Корнель вийшов з кімнати.

— Ходімо!

Це було прекрасно.

Вони пішли вп'ятьох: Хельві, Еда, Анне, Харрі і Аарне.

Ніч видалась місячна.

— Цікаво, чи є десь собака? — запитав Аарне.

— Не знаю, мабуть, там… — Хельві рукою показала на ворота дикого саду.

Земля була тепла і волога.

Тихо.

На гілках шелестіло пожовкле листя. Десь далеко гавкав собака. Більше ніде нічого. Осіннє село спало.

Раптом вони попали у зарослі лісової малини.

— Обійдемо! Йдіть з цього боку! — зашепотів Харрі

Аарне заліз у кущі і одразу загубив усіх з очей. Відхилив гілки, виглянув обережно, озирнувся.

— Кого ти шукаєш, чи не мене? — почувся зовсім близько стишений голос Еди. Місяць зайшов за хмари, і Аарне не бачив обличчя дівчини.

— Де всі наші?

Еда знизала плечима.

— Я не знаю, сама шукаю… Виходь звідти, — мовила вона серйозно і, взявши Аарне за руку, потягла вліво. Приємно тримати Еду за руку.

— Ну йди ж!

Затріщало гілля, і тоді десь зовсім поруч загавкав собака. Еда і Аарне кралися в глиб саду, спотикаючись об якесь груддя і коріння. Вони зовсім забули про своїх трьох супутників. Собака сердито гавкав. Рука Еди була все ще в руці Аарне. Еда й не намагалася її вивільнити.

Вони зупинились і прислухались. Собака гавкнув ще кілька разів і замовк. І тоді стало зовсім-зовсім тихо.

— Т-с-с…

Більше ніде нічого…

З-за хмар знову визирнув місяць. Аарне помітив, що він стоїть зовсім поруч з Едою, і відчув на своєму обличчі уривчасте дихання дівчини, побачив її великі карі очі. Він розумів, що треба щось сказати, і не знаходив потрібних слів. Але сказати треба зараз же, цієї миті…

— Едо… Ти гарна дівчина…

Він наблизив своє обличчя до Еди і раптом виразно, побачив її очі, губи, все обличчя…

Хто не звідав самотності, той не зрозумів мене. Це вітер скидає не листя з дерев, а мої думки. Це не старий сад з старими яблунями, а переповнена теплої темряви річка, куди можу опустити і вимити руки.

— Облиш! — суворо мовила Еда і відсторонилась.

Аарне відчув, що червоніє.

— Чому? — спитав і тої ж миті зрозумів, як наївно прозвучало це запитання.

Еда опустила голову.

— Аарне…

— Що?

— Зрозумій, я не можу тобі цього сказати… Будь розумником. Добре?

Аарне не встиг і рота розкрити, як Еда перестрибнула через купу хмизу і кинулась до хати. Мить минула. Еда знову стала Едою. Лукавим поглядом зиркнула на Аарі й побігла по нічному саду.

Загавкали собаки. У дверях Еду зустріла Кріста.

— Де ви так довго були? Всі давно повернулися, ми за вас вже хвилювалися…

Вони зайшли до кімнати. Еда мотнула головою, витрушуючи з волосся листя.

На столі лежало кілька яблук.

— Так мало? — запитала Еда.

— Яблуньки молоді, ми не хотіли їх псувати… Це все, що Хельві напхала у свої тренувальні шаровари. А ви, здається, прийшли зовсім з порожніми руками!

Аарне здвигнув плечима і ліг.

Сонний Іво розплющив очі і сказав:

— Хтозна, що вони там робили… Подивіться на Еду і Аарне. Бідний Аарне… Едо, і тобі не соромно, га?

Далі говорити він не міг, бо Еда кинула на нього цілу купу одягу і сама сіла зверху. Почався загальній гармидер. Летіли подушки, черевики, все, що попадало до рук. Звільнившись, Іво мовив:

— З глузду з'їхала!

Але це було сказано без зла. Всі знали Еду, і ніхто не ображався на неї. Навіть Аарне. Він був задоволений, що зчинилася ця метушня, пилюка від якої ще й досі літала в повітрі. Якби не це, він не наважився б дивитись на Еду.

Вночі Іво і Віктор говорили про містичні аеродроми в Африці. Дівчата не спали і слухали їх.

Опівночі за вікном виплив великий круглий місяць. У кімнаті пахло соломою і парфумами.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ДЕНЬ

Наступного дня закінчили роботу на кукурудзяному полі й почали копати картоплю. Дощило. Грязюка налипала на чоботи, і ноги важко було відірвати од землі. Увечері Андо і Аарне йшли додому берегом озера. З одного боку — сіра вода, з другого — ліс, під ногами жовтий пісок.

— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.

— Що?

— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.

— Невже? Ти відкрив це тільки зараз?

— Ні, я відкриваю це часто.

— Справді? — Андо всміхнувся. — Для мене життя завжди хороше.

— Завжди?

— Так, майже… Інколи я сам можу щось собі нашкодити. Але тоді це моя вина.

— А мені псують життя, — мовив Аарне.

Спускалися сутінки. В очереті шелестів вітер.

— Хто псує?

— Таких дуже багато.

— Наприклад?

Аарне копнув ногою камінець.

— Наприклад? Будь ласка, найпростіший приклад… Як тобі подобається, коли в кіно твій сусіда без угаву сміється — зовсім недоречно?

— Я думаю тоді, що бог створив багато дурнів, і терплю.

— А я не можу.

— Невже? — Андо враз став іронічним. — Що ж ти тоді робиш? Щось кажеш тому, хто сміється? Чи тут же, на місці, з задоволенням читаєш йому маленьку лекцію?

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ти, мабуть, образився? — спитав Андо байдуже.

— Ні…

Озеро тихо плескалось на каменях. Великими, чорними силуетами бовваніли дерева. По паузі Аарне мовив:

— Я й не думаю ображатися. Цей приклад із сміхом — дрібниця. Я ніколи нічого не роблю. Я тільки думаю. І не певний, чи правильно думаю.

— Думай про щось розумніше, — порадив Андо.

— Дурень. Ти миришся з неподобством?

— Не поспішай… Ти не миришся з неподобством, так? Чи ти від цього розумніший? Яка тобі користь? Ніхто тебе не слухає. Ти просто дивак.

Аарне не вважав себе за дивака.

— Користь! — вигукнув він. — Яка користь з того, що ти працюєш тут, у колгоспі? Чи колгосп від твоєї праці стане багатшим? Тільки подвійну порцію супу їси, от і все. Але ж ти тут. Чому?

Андо всміхнувся трохи ображено, потім, ніби пояснюючи дитині найпростішу істину, мовив:

— Треба.

— Що «треба»?

— Треба працювати.

Тепер Аарне відчув себе переможцем.

— Працювати! Добре! Треба копати картоплю. Але подивись довкола себе… Боже, скільки ще глупства і байдужості! Хіба це не поле для діяльності?

Тепер Аарне вважав, що йому все ясно: мета, ідеали, §И(о, навіть засоби.

— Це твоє покликання?

— Так!

Андо здивувався. Він, мабуть, не сподівався на таку відповідь. Слова друга були вимовлені так вагомо, що мимоволі викликали повагу. Через якийсь час він запитав обережно:

— Ти хочеш… боротися? Але з ким? Де лінія фронту?

— Лінія фронту в тих низеньких хатах.

— Хати не винні. І в маленьких хатах мешкають гарні люди. Не поспішай! Чого ти хочеш?

— Щоб люди були кращі. Смійся, смійся!

— Дурень!

— Ти не віриш у людину?

— Ні. Людина від природи зла. Їй не потрібна твоя боротьба. Людина зайшла у безвихідь. Вся ця так звана революція закінчиться кількома десятками великих бомб…

— Ти чекаєш на це? — спитав Аарне.

— Ні, я боюсь…

Якийсь птах, пронизливо крикнувши, вихопився прямо з-під ніг Аарне. Тільки тепер хлопець помітив, що вже майже стемніло.

— Ходімо швидше!

Незабаром вони підійшли до будинку, у вікні якого світилося. Перед дверима Аарне зупинився.

— Зачекай. Я хочу тебе щось запитати.

— Ну?

— Андо, у Еди… хтось є?

— Що?

— Дурень. Не розумієш, чи що? Одне слово, є в неї хлопець?

— Звісно, є. Чому б ні?

Аарне вдав байдужого.

— Он як… Хто?

— Тійт.

— Який Тійт?

— Наш Тійт. Чого ти дивуєшся?

Аарне був приголомшений. Він чекав на все, тільки не на це. Що Еда знаходить у Тійті? Це, здавалося, безглуздя. Тійт — пройда. Звісно, такі подобаються дівчатам, особливо таким легковажним…

…Але ж Еда розумна дівчина. Невже не тямить, що Тійт може покинути її, як старий чобіт?..

— Звідки ти знаєш?

— Я кілька разів бачив їх разом. Якось, це було в середині серпня, зустрів обох на танцях.

…Так, але яке діло Андо до цього… Андо — людина самовпевнена, всі проблеми у нього розв'язуються завжди щасливо. Його кохання міцне. Інга вродлива дівчина, світла і легка. У неї гарне обличчя, хіба що трохи безбарвне, але розумне. Вона буде гарною дружиною, так кажуть усі. Аарне думав, що йому ця краса швидко набридла б. Але чого лізти в чужі справи? Андо впевнений в Інзі і її коханні, він зараз спокійно стоїть поруч Аарне, і його не хвилює жодна серйозна проблема. Аарне, вражений несподіваною новиною, вірив, що проблеми будуть. Вони виникнуть тоді, коли щезнуть ніжні слова. Як часто у таких випадках двоє людей опиняються на порозі порожнечі, туляться одне до одного і безпорадно всміхаються.

На думку Аарне, так станеться і з його самовпевненим другом, котрий міг спокійно проректи кінець світу.

А що робить Аарне? Він хвилюється після якоїсь випадкової зустрічі у кущах малини в чужому саду!

— Що Еда знаходить у Тійті? — спитав він голосно.

— Щось та знаходить, — відповів Андо спокійно.

— Скажи, а ти знаєш, що знаходиш у Інзі?

Питання вирвалося якось несподівано. Це було нетактовно. Андо тільки мовив:

— Дякую.

Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до кімнати. Ніхто ще не спав, це був їхній останній вечір у колгоспі.

Коли вони від'їжджали, бригадир, що спочатку часто лаяв усіх за залишену в полі картоплю, похвалив їх.

— Зоставайтесь краще тут, допоможіть нам, старим, закінчити роботу, — усміхнувся він.

Харрі вважав, що це гарна думка, тільки ж ота бісова школа…

— Ну, закінчите школу, приїжджайте…

Всі охоче згодились. Та, звісно, ніхто цього не сприйняв серйозно, і старий бригадир теж.

— О, це просто жарт… — сказав він. — Ніхто від вас цього й не вимагає, ви діти міста… Але поясніть, чому наші діти тікають із села? У нашому колгоспі молодих на пальцях можна полічити. Що вони шукають у місті? Чи у нас немає роботи?

Ніхто не зміг відповісти.

Опівдні вони виїхали. Дівчата стомились і жалілись на головний біль. Хлопці співали застільну пісню, спочатку сидячи, потім стоячи і ще раз, вибравшись на лавки. Під лавки не полізли[4], бо підлога у машині була брудна.

Аарне також підспівував. На Еду він не глянув ні разу.

ПОЛІТИЧНИЙ ДЕНЬ

— Ну як, герої праці, як ся маєте? Ще живі? — спитала тітонька Іда і лукаво усміхнулась.

— Як бачиш, — відповів Аарне.

— Все гаразд. Отже, наша батьківщина ще процвітає.

Тітонька Іда мала почуття гумору. Вона завжди підкреслювала, що це давній гарний естонський гумор.

На столі була велика біла скатертина. У вазі стояло кілька побляклих айстр, поруч з вазою лежала загорнута в папір книга. Аарне розкрив її. Альберт Ківікас. «Імена на мармуровій дошці».

Тітонька Іда помітила це і порадила:

— Прочитай, гарна книжка.

— Дякую, вже читав.

— Знаєш, Аарне, ти повинен більше вивчати історію нашого народу. Якось я переглядала ваш підручник з історії. Чого ви можете з нього навчитися? Чого? Боже мій! І що там можна читати? Якісь дурниці… О молодь, молодь, що ви знаєте… А ви ж естонці…

Тітонька Іда покликала:

— Ліндочко, йди-но сюди!

Тої ж миті з сусідньої кімнати увійшла Лінда.

— Чи знаєте ви, коли річниця Естонської республіки?

Лінда дивилася дуже щиро, але відповісти не могла.

— Я точно не знаю…

— От бачите! Бачите тепер, любі діти! — торжествувала тітонька. Потім стала серйозною, майже сумною. — Це треба знати, про це треба пам'ятати, інакше ніякої надії на те, що у вас прокинеться національне почуття!

— Мені не треба ніякого національного почуття, — сказав Аарне од вікна.

Лінда перелякано глянула на тітоньку, але та не розсердилась, тільки мовила дуже тихо:

— Якби це почув твій батько, Аарне…

— То що?

— Твій батько загинув за свободу Естонії…

— Мій батько служив у німецькому війську. Але його забрали силою. Скажи, що я маю робити з цим почуттям?

— Твого батька, Аарне, вбили у Чека. Ти нічого не знаєш. Твій батько пролив свою кров за свободу Естонії, чуєш! А ти…

— Тоді був Сталін, — закричав Аарне.

— Дитино, ти нічого не знаєш. Мене теж допитували. В чому була моя провина? Ніхто не спитав мене про це, розумієш. Я лишилася вірною своїй вітчизні, і це була моя провина, Аарне… Ти не пережив того, що пережив твій батько, ти не розумієш…

Аарне відчував, що задихається. Як страшно! Він знав тільки те, що його батько помер, більше нічого. Смерть батька це смерть батька. «Можливо, краще було б, щоб він помер?.. А я хочу жити. І жити правильно!» — намагався себе заспокоїти Аарне.

Раптом він рвучко одчинив вікно. Вітер увірвався до кімнати, захилиталися фіранки, і ожив на стелі пожовклий шмат шпалери. Аарне обернувся до Лінди:

— Чому ти не була у колгоспі?

— Лінда помагала вдома копати картоплю. Вона любить свій дім, — відповіла тітонька Іда замість Лінди. — Але чому ти нічого не кажеш на моє запитання? Як це так, що в тебе немає національного почуття, якщо твій батько загинув за свою націю? Чи у тебе немає нічого святого?

— Замовкни! — несподівано грубо обірвав Аарне. — Досить про це, чуєш!

Тітонька Іда від несподіванки заціпеніла. Губи їй почали тремтіти. Жахливо, коли стара жінка плаче. Витираючи сльози руками, вона повторювала одну й ту ж фразу:

— Як ти зі мною розмовляєш! Як… ти… зі мною… розмовляєш…

Аарне вже шкодував, що завдав болю старій жінці. Хоча б вона ще щось сказала чи принаймні підвела голову… Аарне попросив би пробачення… Але тітонька плакала і не підводила голови. Тоді Аарне тихенько вийшов.

Тітонька почула рип дверей і підвела голову. Витерла сльози, наділа окуляри і знову взяла до рук наполовину вже сплетену кофту. Вона думала про те, що молодь геть деморалізована. І їй було шкода, що Аарне, якому вона хотіла бути за матір, потрапив під вплив темних сил. Тітонька прагнула боротися, але ніде не було видно конкретного противника. Вона не могла змиритися з поразкою; вона вірила, що доля дала їй шмат глини, з якої неодмінно треба щось виліпити.

Аарне пішов у школу на комсомольські збори.

На зборах якийсь чоловік розповідав про роботу бригад комуністичної праці. У нього був тихий хриплий голос, і його важко було слухати. Чоловік говорив про використання вільного часу.

— Дозвілля ми проводимо тихо й культурно. Всі разом читаємо вголос газети, граємо в шашки.

Іво нахилився до Аарне і зашепотів на вухо:

— Запитай, чи вони самі читати не вміють?

— Замовкни, — теж пошепки відповів Аарне. Однак Іво все ж мав рацію. Можна збожеволіти, коли дні, тижні і місяці минатимуть отак спокійно і культурно, коли люди не знають ніякого клопоту і тільки вголос читають газети. Хіба так буде при комунізмі?

Аарне повернувся до Індрека:

— Скажи, при комунізмі ми житимемо тихо і культурно?

Індрек не зрозумів і перепитав:

— Що, що?

— Ну, просто так. Цей чоловік говорить про майбутнє, він же представник майбутнього. Я скажу тобі відверто, мені подобається комунізм! Але виступ цього представника смішить… Скажи, мабуть, я просте короткозорий?

— Ти маєш право сміятися, бо народився в сорок третьому році.

— Що?

— Ми — етап, розумієш? Ми живемо на межі двох світів. — Індрек багатозначно здійняв угору палець. — Через те ми багато чого не розуміємо… Наші спадкоємці вже не будуть сміятись. Разом з нами вмре останній сумнів і почнеться загальна ясність.

— Ти віриш, що все буде так просто?

— Так. А нас простить історія, — усміхнувся Індрек.

Та Аарне не міг погодитися з цим.

— Який мені сенс тоді жити? Хіба я жебрак історії чи якийсь напівпродукт? Послухай, а може, я неповноцінний екземпляр людини?

— Звідки мені знати… А цього чоловіка я розумію. Він і сам не відає, чого хоче. Для нього важливо, щоб життя було спокійне.

— Ясно, — кивнув ходовою Аарне. — Болота осушено, моря опріснено, на вулицях білосніжні будинки. Ревнощів нема, сліз нема, всі задоволено усміхаються, всюди плавно походжають досконалі тіла в античному одязі. Так?

Індрек посерйознішав.

— Не перегинай. Це вульгаризація. З чого ти робиш такі висновки? Зі слів цього чоловіка?

— Ні, ти почитай наші фантастичні романи.

— Що ж тобі не подобається в них? — спитав Індрек.

— Світле життя.

— Я тебе не розумію. Тобі не подобається світле життя?

Аарне не збирався здаватися.

— Але ж повинні бути якісь турботи!

— Будуть. І в цих романах вони є.

— Можливо. В основному це турботи про ракети чи ще якісь таємничі світи. Скажи, як ти вважаєш: людина зостанеться людиною? Я не вірю, щоб вона змінилася. Чому про це не пишуть письменники?

— Немає смислу писати про це в романах, — осміхнувся Індрек.

— Чому?

— Це нікому не потрібно. — Він штовхнув друга ліктем і прошепотів: — Кінчай! Директор уже чверть години дивиться на нас.

— Де він?

— Там, позаду. — Аарне оглянув зал, шукаючи директора.

І враз побачив очі…

В актовому залі школи двадцять вікон. З них далеко видно простір. Все навколо заніміло, стомлене своєю нерухомістю. З портрета на стіні залу дивиться старе, розумне обличчя скрипаля.

Побачити очі вісімнадцятирічних набагато серйознішай річ, ніж очі тридцятирічних. З часом очі стають дзеркалом душі або звичайним органом почуттів. А у вісімнадцятирічних… Що скажеш про них?!

Отже, двадцять третього жовтня увечері Аарне Веенпере побачив очі дівчини.

Вони примусили хлопця знову й знову озиратися назад. Зовні він став сміливіший, а в душі — боязкіший.

Якось Андо запитав:

— Скажи, як у світі знаходять одне одного двоє людей, котрим судилося зустрітись? Чому їхні дороги не розходяться?

Певне, він мав на увазі Інгу і себе. Андо непохитно вірив у фатальну любов, що не залежить від людей, створених одне для одного.

Аарне тоді сказав:

— Любов з першого погляду? Може, це ті біоструми, які ми випромінюємо? Гіпотеза, що спирається на наукові основи…

Андо нічого не відповів, Аарне розповів йому випадок, коли чоловік напідпитку сказав в автобусі дівчині, що сиділа поруч нього:

— Дивись, голубко, от як пущу я в хід свої золоті промені…

Андо розсердився; він не бачив у цьому нічого смішного. Його образило вже те, що його теорію було названо дешевим виразом «любов з першого погляду».

Аарне чомусь не вірив у таке кохання. «Любов — це дуже рідко зустріч двох зірок. Люди порівняно однакові. У кожного є те, що робить людей щасливими… Ми пристосовуємось одне до одного, якщо не хочемо лишитися самотніми…»

Коли Аарне знову озирнувся, то побачив, крім очей, ще й обличчя.

Перед закінченням зборів він спитав у Іво:

— Хто ця чорнява?

— Новенька, з «Б» класу. Симпатична. — Іво щиросердо усміхнувся. — По-моєму, вона ні з яким хлопцем не дружить. Якщо хочеш, проведи додому…

— Замовкни. Як її звуть?

— Здається, Майя.

Майя… Майя!

Майя — дивне ім'я. Воно наче наказ, наче сумна вимога.

Однак Аарне того вечора не провів її додому. Він ще не вмів у такий спосіб знайомитися з дівчатами.

…Збори скінчилися. Вони спускалися східцями. Ні, не разом. Дівчина, мабуть, і не здогадувалася, що про неї думають.

Аарне зачекав унизу, поки дівчина вийшла, пропустив її вперед і повільно рушив за нею. Вечір був вітряний, але не холодний. На вулиці Майя повернула праворуч і зникла в темряві. Згодом з'явилася на мить у жовтому світлі вуличного ліхтаря і знову зникла. Вулиця була безлюдна. Коло наступного ліхтаря Майя обернулась і прискорила ходу. Аарне зупинився.

ІНТЕРМЕЦЦО

Цього тижня сонце вставало пізніше, ніж Аарне.

Неприємно, коли до темної, сповненої сновидінь кімнати несподівано вривається гостре блідо-жовте світло люстри. Охолола за ніч кімната здається ще холоднішою, тепла ковдра ще милішою. А найбільше страшить дощ, що шумить за вікном.

Аарне умився, швидко вдягнувся і вийшов. Вулиця глухо дзвеніла від ритмів міста, що прокидалося. На сході багряніло, хвилин за п'ятнадцять розвидніє. Під ногами тріщав тоненький лід, яким за ніч вкрилися калюжі. На фоні холодного неба тепло світилися вікна школи. До неї, як до мурашника, сходились чорні постаті.

На першому уроці хочеться спати, на другому — вже менше, в третьому — сон щезає, на четвертому — тягне додому, на п'ятому — тебе охоплює байдужість, а на шостому — знову сон. Скоро прийде зима.

Наступного дня Андо спитав:

— Ну, як? Проводив?

— Звідки ти знаєш?

— Я теж там був… Ну?

— Що — ну?

— Питаю, чи проводив додому?

— Ні!

— Чому? Починаєш світле життя?

— Просто так.

Андо зрозумів, що друг не хоче говорити на цю тему, і перевів розмову на інше:

— Ти вправу з німецької зробив?

— Хіба на сьогодні була ця вправа?

— Звісно. Де ти витав?

Аарне махнув рукою і мовив:

— Я зараз зроблю. А ти зробив?

— Ні.

— Хм… Гаразд, щось придумаємо…

Все-таки їм поставили двійки.

Чорна осінь…

Після уроків Аарне сказав:

— Я ніколи не відчував таких лінощів і втоми, як цього року… Хоч плач.

— Вийдемо з цього будинку, тоді й плач, — похмуро мовив Андо. — Тут не плачуть. Тут це не в моді.

Здавалося, вся школа посміхається. Таке враження складалося у кожного, хто хоч раз пройшов коридором під час перерви. Тут був сміх у всіх варіаціях — від ледь помітних усмішок до гучного реготу. Ніхто не плакав, сліз не було видно. Школа не терпіла сентиментальностей. Хто хотів плакати, зникав десь у вестибюлі, лишався у класі чи біг до туалету. Тільки так плакали у цьому будинку.

Але загалом сліз було мало, більше сміялись, адже, сміючись, легше долати прикрощі.

А прикрощів було багато. Та найгірше — вчитися в одинадцятому класі. Раніше можна було їхати без остороги: дорога вела до далекого обрію, а тепер, уважно придивившись, бачиш якийсь фініш. Важко сказати, який це буде фініш; можливо, там просто безодня.

На жаль, людина оптиміст навіть тоді, коли цього не треба. Ех, поїхали!

Дні минали одноманітно. Найменша подія набувала великого значення, якщо вона могла якось змінити монотонний ритм буднів. Наприклад, шкільний вечір, що має відбутися в суботу.

— Не розумію, що таке, — бідкався Аарне. — Вже друга двійка на цьому тижні… І мушу признатися, що це мене зовсім не хвилює… Я спокійний…

— Затишшя перед бурею, — зауважив Індрек.

…Машина мчить до фінішу.

РИТМІЧНИЙ ДЕНЬ

Сьогодні шкільний вечір.

Аарне швидко перевдягнувся і подивився на годинника. Часу лишилося більше години. Поспішати нікуди, але й сидіти в кімнаті важко.

По радіо хтось жіночим тенором наспівував якусь повільну сентиментальну мелодію. Надворі вже стемніло. Голосно цокав годинник.

Тітонька Іда щось плела на своєму дивані і час від часу кидала крізь окуляри розуміючі погляди. Потім штовхнула тітоньку Амалію, що сиділа поруч неї:

— Аарне сьогодні такий піднесений, що замилуєшся…

Тітонька Амалія багатозначно всміхнулася.

— Куди це він збирається?

— Мабуть, на вечір, — відповіла тітонька Іда.

Аарне підвівся і пішов до другої кімнати, але голос тітоньки Іди долинав і туди:

— Аарне, навіть з твоєї ходи видно, що ти закоханий…

І трохи згодом:

— Я колись теж була молодою і розумілася на цих речах, ти не думай…

У тітоньки був на диво гарний настрій. Вона вважали себе за великого психолога.

Аарне надів пальто і вийшов з дому. Було темно, і він одразу ж коло дверей спіткнувся об замерзлу грудку. Сердито плюнувши, вибіг з воріт. У кімнаті тітонька Іда сказала сестрі:

— Ти бачиш, він уже починає грюкати дверима!

…Згори, з четвертого поверху, долинала музика. Віконна шибка була холодна, а щоки Аарне пашіли. Хлопець стояв у темному коридорі, і на його обличчі мерехтіло світло нічного міста.

Боюсь говорити з тобою, але боюсь і мовчати. Як сказати тобі ці слова, котрі зараз у мене на думці? Але я їх скажу. Тільки хто повірить, що я перший хотів їх сказати?

У коридорі залунали кроки, хтось підходив до Аарне. То був Індрек.

— Чого це ти такий сумний?

— Просто так.

— Ні, будь ласка, скажи. Я — лікар суму! — Індрек поправив краватку і галантно вклонився.

— Невже ти сам не розумієш?

— Та-а-к… — Індрек пригладив волосся. — Гаразд. Чого ж ти боїшся?

— Боюсь, що накою дурниць. Поводжуся як недотепа…

— Тут тобі ніхто не зарадить…

— Звісно. Але це… ризик. Я боюся знеславитися.

— Стоячи тут у коридорі, ти ризикуєш ще більше.

— Чому?

— Чому? — Індрек помітив, що східцями спускається Андо, і покликав: — Іди сюди!

Андо підійшов нарочито байдуже. Інга поїхала до бабусі, і Андо дивився на все з погордою.

— Ти з залу? Скажи Аарне, що він ризикує, не запрошуючи танцювати свою Майю.

Андо стомлено всміхнувся.

— Повинен сказати, що вона має успіх…

Аарне випростався.

— Хлопці, ходімте! Ходімте! — Він рішуче побіг сходами вгору.

Розштовхавши натовп хлопців, що скупчились у дверях, Аарне тільки на якусь мить завагався. Лишивши здивованих друзів стояти, він підійшов і запросив Майю до танцю.

Індрек усміхнувся:

— Бачив? Що тепер буде…

— Буде те, що має бути, готуйся до весілля, — байдуже відповів Андо.

…Руки у Майї були ніжні і теплі.

— Жарко?

— Страшенно.

— Тут дуже тісно…

— Багато людей, ось чому…

— Ви любите танцювати? — спитав Аарне.

— Залежить від партнера…

Аарне отетерів і не знав, що відповісти. Майя ледь помітно усміхнулась.

Вечір тривав. Пахло потом і парфумами. Фокстрот рубав повітря. Його ритм надавав усьому вечору особливого настрою.

Вони все кружляли й кружляли. Майя танцювала легко, граціозно. Аарне притис дівчину до грудей. Майя незворушно дивилась угору. Аарне знову розгубився.

На них дивились. Андо стояв, засунувши руку в кишеню піджака, і вистукував ногою у такт ритму мелодії. Індрек десь зник.

Еда щось жваво розповідала Карін. Тут же стояв Тійт, похмурий, як хмара.

Лал-лал-лал-лаа-ла-ла!

Аарне ніяковів перед Едою…

Лаа-лал-лал-ла-лаа-лаа!

Раптом Аарне захотів довідатись, якого кольору очі у Майї. Чому? Не знав, просто захотів. Може, тому, що він майже ніколи не помічав кольору очей у людей.

…Сині, навіть світло-сині.

Майя помітила його вивчаючий погляд і всміхнулась.

Прийди до мене на яхту…

Була вже десята година.

— Ходімо куди-небудь, — мовив Аарне.

— Куди?

— Ну, просто звідси…

— Ходімо…

Ніч була холодна. Вітер здіймав куряву на асфальті. Місяць плив маленький і далекий, йому теж було холодно.

— Чому тебе… пробач, я кажу «ти», можна?.. Чому в тебе раніше не бачив у нашій школі?

— Я з Талліна…

— Он як…

— Тато знайшов у Тарту кращу роботу, і ми тут купили будинок.

— О… Тобі подобається Тарту?

— Досить гарне місто, своєрідне… Тільки дуже тихе, як на мене.

— Тихе?

— Ну, не зовсім… але все-таки! Здається, ніби якесь відстале. Особливо зараз…

— Не ображайся, але мені Тарту подобається, — сказав Аарне.

— Чого я маю ображатися… Ти ж корінний тартусець.

— Ні.

— Ні?

— Я зі справжньої провінції, — кинув хлопець провокуюче, готовий прийняти бій.

— Ну тоді звісно… — сказала Майя.

— Що?! — Аарне зупинився. Йому здалися у голосі дівчини ноти зверхності.

— О, нічого, — засміялася Майя. — Ви неправильно мене зрозуміли.

— Можливо, — відповів хлопець, хоч насправді він нічого не зрозумів.

— Тоді добре… — Майя замріяно дивилась на небо. — А Таллін зараз дуже розрісся… Вечорами у кафе повно людей… Вночі у місті світло, виблискують вогні.

— Тарту незабаром теж буде таким, — якось по-дурному бовкнув Аарне. — Тут багато нових будинків.

— Казарми, — зауважила Майя. — Мені не подобається мешкати в такому будинку.

— Збудують кращі…

— Ніколи!

— Чому? — спитав Аарне.

— Так.

Вони звернули в маленьку вуличку, їхні кроки і голоси притишував густий зелений живопліт.

«Яка примхлива дівчина», — подумав Аарне. І разом з тим відчував перед Майєю якесь благоговіння… От як! дурниці!.. Він не знав, про що далі говорити.

— Ну, я дома, — раптом сказала Майя.

— Вже?

— Так.

Майя, усміхаючись, подала руку.

— Ми ще побачимося, світ такий маленький, — пожартував Аарне.

— Авжеж, — прошепотіла Майя і знову зайшлася сміхом.

— Чого ти смієшся?

— Гарний настрій…

Вона засміялася ще голосніше і зникла за воротами.

Прокинувшись у неділю вранці, Аарне побачив, що сонце давно зійшло. Минула вже десята година. За вікном, на тлі блідого неба, погойдувалися голі верхівки дерев. У кімнаті тихо, тітонька Іда, мабуть, кудись пішла. Аарне довго дивився на гілки, що гойдалися за вікном. Поступово згадав учорашній вечір і Майю.

Ніч розділяє два дні — вчора і сьогодні, робить їх зовсім чужими. Аарне пригадував тільки якісь незв'язні звуки, безглузді слова і руки Майї. Відчував легке хвилювання. Таке хвилювання буває перед далекою дорогою, коли на перон вокзалу на холодних рейках під'їжджає потяг і ти останню мить бачиш рідне обличчя, відчуваєш потиск руки і дотик губ. Очікування перед далекою дорогою…

Було чверть на одинадцяту, коли до кімнати увійшла тітонька Іда.

— Аарне, будь ласка, зараз же вставай. Юнакові не годиться так довго вилежуватись у ліжку, це призводить до поганих звичок.

Вона заходилася поливати квіти. Аарне склав ковдру і простирадло, схопив їх разом із розкладушкою і поніс до сусідньої кімнати за шафу.

Коли Аарне о пів на другу ночі прийшов додому, тітонька спокійно спала. Вона, звісно, могла й прикидатися. Але одного разу тітонька сама призналася, що спить спокійно, коли знає, що Аарне на вечорі.

Була неділя. Надворі дув холодний вітер. Аарне перегортав запилені томи книжок. І чого тільки не було на цій полиці!

Кіплінг, «Книга джунглів»…

«Німецька окупація в Естонії», видано після війни.

«Кімнатні рослини».

«Острови майбутнього».

Костянтин Пятс[5]. Автобіографія.

Аарне взяв срібний томик із серії Нобелівських лауреатів і подивився на мудре обличчя старого чоловіка. Тагор…

Щира пісня моя, та, з якою до тебе приходив,

недоспівана знов залишилась.

Лютні я кращі дні віддавав,

срібні струни ладнаючи,

Тільки такт був не той

і мелодія часто зривалась,

Хоч у серці палкому

шалене бажання жило.

Нерозквітлою квітка зосталась,

а вітер зітхає.

Вони з Індреком вештались по місту, розглядали перехожих, шукали в кафе знайомих, але нікого не зустріли. Небо посіріло і нависло над землею.

Раптом Індрек сказав:

— Знаєш, із тебе можна було б книжку написати.

— З глузду з'їхав? — кинув Аарне.

— Чому?

— Чому! Не варто марнувати час. Що в мені є? І взагалі, я деморалізована особа.

— Не кокетуй!

Аарне пильно подивився на друга.

— Так… Розумію. Може, я й кокетую, можливо. Але, якщо говорити об'єктивно, я майже негативний образ.

— Не дотепно! — засміявся Індрек.

— Ну, що можна про мене написати? Що?

Індрек посерйознішав.

— Ти — людина пошуків.

— Що з того? Кожен шукає. Образ людини, яка шукає, нікому не потрібен. Навіщо ті марні пошуки? Зараз потрібен позитивний герой.

— А хіба шукач — негативний?

Аарне не відповів. У повітрі кружляли тонесенькі сніжинки, небокрай посірів. Падав перший сніг. По довгій паузі Індрек знову заговорив:

— У тебе дивний погляд на сучасну літературу. Справді, пошуки заради пошуків не потрібні. А соціальна функція літератури?

— Що це таке?

— Ми вступаємо фактично у нову епоху. Ми боремося. І література вказує і спрямовує цю боротьбу. Література — бюлетень боротьби.

— Хто тебе цього навчив? Не вигадуй!

— Ти знову за своє?

— І часто це тобі кажуть?

Аарне ледве стримував злість. Його гнівило все: іронічний погляд Індрека («Як він вважає!»), тоненькі сніжинки, що настирно лізли у вічі, і взагалі весь цей бездіяльний день.

— Хіба я винен, що мене виховували у дусі вульгаризації?

— Дурень. Не вигадуй! — мовив Індрек. — Ти сам не віриш у те, що кажеш. У тебе є голова на плечах.

І знову Індрек мав рацію. О, ці суперечки…

…Надвечір Аарне згадав про Майю.

— Звідки вона? — спитав Індрек. — Хто вона?

— Із Талліна. Хто? Не знаю.

Вони довго йшли мовчки. Нарешті Індрек сказав:

— Аарне, мені здається, що ти любив Еду…

— Звідки ти… це взяв?

— Мені здається… — Індрек багатозначно звів брови, — Так чи ні? Га?

— Може й так…

Сніг вкривав тоненьким білим шаром замерзлу землю. На вулиці запахло нафталіном. Чого це Індрек почав розмову про Еду?

— Тобі не подобається Майя? — спитав Аарне. У запитанні причаївся страх і готовність до бою.

— Не знаю, я ж її зовсім не знаю. Але, якщо сказати одверто, то…

— То що?..

— Еда подобається мені більше. А як ти вважаєш? Вона все-таки розумна дівчина…

— Чого ти підкреслюєш слово розумна?

— Так, нічого…

Аарне вичікувально дивився на друга. Та Індрек нічого не додав, і він продовжував його думку сам:

— Крім того, у Еди є гарний кавалер…

— Це ненадовго.

— Звідки ти знаєш?

Індрек усміхнувся.

— Я все знаю!..

Цього вечора вони розійшлися, трохи досадуючи один на одного, але жоден з них того не показував.

ТУМАННИЙ ДЕНЬ À LA РЕМАРК

Сніг устелив землю. Вітер ганяв поземку. Так тривало кілька днів. Та ось уранці земля знову стала чорною і мокрою, і у темряві хлюпотіла вода.

Аарне і Майя були раз у кіно, раз на вечірці. Хлопець дивився на спокійний, самовпевнений профіль дівчини і думав: «Хто вона? Звідки взялася?» Вони мало розмовляли між собою, тільки дивились одне на одного/ Аарне спитав:

— Як тобі фільм?

— Так собі, — байдуже відповіла дівчина. Вони не відводили очей одне від одного. Майя справді вродлива.

— Що тобі не сподобалось?

Питання лишилося без відповіді. Інколи Аарне замислювався, чи справді у них різні інтереси. Звісно, так думати безглуздо. Відчувалося, що Майї приємно теревенити на щоденні побутові теми. Аарне намагався з цим примиритися. А може, то й ліпше? Не буде ж він примушувати цю милу дівчину мудрувати, як роблять його друзі і він сам. Адже хороше щиро сміятися, жити без ніяких проблем…

— Ти знаєш, що у тебе гарні очі?

— Знаю.

Майя жартівливо притулилась головою йому до плеча.

— І тобі про це багато казали?

— Авжеж!..

— А хтось цілував твої очі?

Аарне відчув, як смішно тремтів його голос.

— Ні, здається, ні, — прошепотіла Майя.

— Тоді це зроблю я!

— Божевільний! Прошу тебе, не треба!

Вони притулились до кам’яної стіни старого будинку, від якої тягло холодною сирістю. Танув сніг, навколо вуличних ліхтарів мигтіли жовті кола.

Аарне відчував губами тремтливі очі і лоскотливі вії, а потім її губи… Дивна мить. Губи дівчини відповідали йому соромливо, несміливо…

Коли він одпустив Майю, вона вже не тікала від нього, а всміхнулася якось сумно і зітхнула:

— Навіщо ти це зробив? Поганий хлопчисько…

Потім погладила його розпашіле обличчя і потягла за руку.

Вони пішли в туман. Сирість охолоджувала палаючі щоки. Неба не було видно, ноги ступали по мокрому снігу. Аарне почав розмову. Він говорив багато, наче хотів надолужити втрачене. Відчувалося, що він щасливий. Майя слухала його і тихо всміхалася.

— Знаєш, Достоєвський любив такі ночі… Він любив туман, у якому обличчя людей видаються зеленими й хворобливими…

— Бр-р! Мені холодно… Майя підняла комір і заховала в нього обличчя.

— Тобі подобається Достоєвський?

— Не знаю, я його не читала…

— Не читала? Хочеш, я принесу тобі?..

Майя погладила його руку.

— Мені зараз ніколи читати. У мене взагалі обмаль часу…

— Що ж ти робиш?

— Одверто кажучи, нічого, — Майя трохи зніяковіла. — Дні такі короткі, одразу ж темніє. Тато не пускає мене пізно з дому… В Талліні завжди пускав… А тут не дозволяє, каже — побачимо…

— Не розумію…

— Я сама не розумію, любий… Ну, каже, що спочатку треба знайти якогось доброго знайомого, тоді надійніше. Інакше з'являться непевні друзі і…

— Непевні? Що це означає? А я теж непевний? — спитав Аарне зацікавлено.

Майя засміялася.

— Можливо… У нас дуже, порядна сім'я, як каже батько…

— Хто твій батько?

— Як це хто?

— Ну, де працює? — уточнив Аарне.

— Він головний бухгалтер. Якась установа з довгою назвою, «Вторпромголовсировина»… А твій?

— Помер.

— Хм… А мати?

— Колгоспниця. Банально, чи не так?

Аарне стиснув руки в кулаки. Майя заперечливо хитнула головою і раптом мовила:

— Ну от ми знову дома!

— Вже?

Аарне огледівся і тільки тепер помітив, що вони стоять коло Майїного будинку.

Густий туман спотворив усі обриси, і білі будинки з мансардами стали до невпізнання однакові.

— У вас гарний будинок, Майю… Ти любиш свій дім?

— Звісно, — здивувалася дівчина. — Чого ти про це питаєш?

— Просто так… Але якби мені довелося вибирати — приватний будинок чи великий державний, то я б вибрав останній.

— А я перший, — сказала дівчина. — Чому тобі не подобається такий маленький гарний будиночок?

Аарне не міг цього пояснити. Замість відповіді він спитав:

— А ти можеш пояснити, чому тобі подобаються ці маленькі будинки?

Дівчина крутила рукавичку.

— Можу. Власне, тут і пояснювати нічого… Знаєш, коли приходиш сюди увечері, вночі, вранці… чи будь-коли — завжди відчуваєш, що приходиш додому. А оті великі будинки, там… там грюкають зовнішніми дверима, товчуться над головою, сусіди варять капусняк… Коли вийдеш з дверей, на сходах на тебе витріщаються різні типи… Ну, досить?

— Звідки ти про це знаєш?

— Уявляю. Чи ти не згоден?

Аарне мовчав. Довкола стояла тиша, тільки з гілок дерев падали на дорогу краплі. Вдалині блищав чорний асфальт.

— Що ти на це скажеш? — не вгавала Майя.

— Що? — розізлився Аарне. — Знаєш, я інколи вечорами йду на околицю. У центрі ще горять вогні, а там тиша! Темрява! А всього пів на десяту! Дощечки, вивіски… Застереження: «Злий собака!» Пусті вулиці… Іноді завиє собака на місяць, і це все!

Майя слухала його, широко розплющивши очі. Аарне ніяково спинився.

— Ти образилась?

— Ні. Але я вважаю, що ти не маєш права лаяти всіх цих людей. Хіба вони винні, що люблять тишу? Звідки ти знаєш, що вони погані? У тебе ж самого нема такого будинку!

У голосі Майї знову пролунали чужі нотки.

— Немає. Це правда.

— Ти мстиш тим, у кого є власні будинки. За що, Аарне?

І знов хлопцеві забракло слів.

— Коли ми зустрінемося?

— Коли хочеш.

— Завтра?

— Згода.

Аарне хотів обняти Майю, але вона відсторонила його і прошепотіла:

— Тс-с! З вікна можуть побачити…

Потім грюкнула хвіртка, загавкав сонний пес, клацнув замок. Аарне трохи постояв перед будинком, ніби жалкуючи про щось. І пішов додому.

Біля воріт тітоньки Іди він за звичкою глянув на годинника.

Пів на першу.

Чи справді такий довгий був цей туманний вечір?

Аарне завагався. Він уже двічі тягнувся рукою до того місця, де мав бути ключ, і не дотягувався: боявся що там пусто. Нарешті наважився.

Ключ був на місці!

Аарне відімкнув двері, зайшов до передпокою і зустрівся віч-на-віч з тітонькою Ідою. Вона стояла в нічній сорочці і важко, схвильовано дихала. У кімнаті за її спиною дзижчала на коротких хвилях якась англійська радіостанція.

— Заходь, — сказала тітонька Іда. — У нас буде довга і сумна розмова.

НІЧ

Ця ніч була як божевільний сон.

Тітонька сиділа на канапі, закутавши ноги ковдрою, і витирала очі. На її обличчі наче було написано: «Власне, нам нема про що більше говорити», і разом з тим воно світилося якоюсь надією. Нарешті вона почала, вимовляючи, певно, заздалегідь продумані слова.

— Аарне, я не хочу звинувачувати в усьому тебе. Зрештою, ти не винен, що тебе не навчили дотримуватися порядку… Мати просто розбалувала тебе своєю мавпячою любов’ю… А ти не можеш оцінити цього… Так… — Вона перейшла на офіційний тон. — Але я не знімаю з себе вини. Так. Я мала б більше вимагати, поки ще було не пізно… — Тітонька витерла очі. — Ну, та все це минеться. Все минає. Я знаю, я й сама була молодою… Адже не завжди мені було шістдесят років… Так. І якби ти інакше ставився до мене, то і я б тебе більше розуміла.

Коли тітонька говорила про свою молодість, у її голосі завжди бриніли жаль і сум. Здавалося, вона й сама не вірить у те, про що говорить, але намагається переконати себе. Тітонька випросталась і всміхнулася. Аарне зрозумів, що перша битва позаду. Спогади викликали на обличчі тітоньки дитячу усмішку. Тітонька розчулилась. Це була її найбільша слабість.

— Іди сюди, я розповім тобі…

Аарне сів у крісло. Тітонька, мабуть, думала, що хлопець сяде поруч неї, і відстань трохи збентежила її. Але вона опанувала себе і невдовзі полетіла у країну молодості, наче бджола до медового дерева.

— Пам'ятаю, вчилась я в останньому класі гімназії… На вулиці Лай — тепер це, здається, вулиця Мічуріна — завжди попадав мені назустріч один юнак. І раптом він звернув на мене увагу. І після того щоранку дивився… і ще як! Я була гарненькою — у мене ж високі вилиці, це ознака чистокровної естонки… Так ото цей юнак дивився… І я почала ходити до школи іншою вулицею…

— Ти це хотіла мені сказати? — спитав Аарне.

— Так.

— Навіщо?

Тітонька всміхнулась.

— Я хотіла тобі розповісти про любов…

— Навіщо зараз, уночі, розповідати мені про любов? До того ж… Ну гаразд…

— І в тебе ще вистачає зухвальства… — повільно мовила тітонька Іда.

Аарне підвівся.

— Скажи, будь ласка, що я такого зробив, що? До чого вся ця розмова, га?

— До чого? Я вже сто разів тобі казала: в усьому має бути порядок. Але говорити тобі — все одно що до стіни. Так-так… Твоя мати довірила тебе мені, я відповідаю за тебе. Коли щось станеться, то, будь ласка, хто відповідатиме? Ти хоч сам розумієш, що робиш?

— Ні.

— Ти цілісіньку ніч десь швендяєш. Позавчора ввечері тебе бачили в кіно… з дівчиною. Чи не збираєшся ти одружуватися?

— Прошу…

— Не подобається? Хто ж вона тобі? Гуляща дівка?

Тітонька заговорила зовсім іншим тоном. Здавалося що це інша людина. Перед Аарне стояла жінка, сповнена ненависті і ревнощів.

Аарне підступив до неї. Він бачив лише одну пляму у всій кімнаті — обличчя тітоньки Іди. Тітонька, нічого не помічаючи, вела далі:

— Чого тобі не вистачає? Чого? — Її слова лунали як докір. — Чи про тебе не дбають, чи тебе не люблять? А ти йдеш шукати цієї любові і ніжності невідомо до кого!

Аарне вже не чув її. Забувши про свою внутрішню дисциплінованість, він крикнув:

— Хто гуляща дівка? Хто?

— Тітонька намагалась триматися спокійно. Вона має виграти цю битву. Аарне стояв перед нею, судорожно вчепившись у спинку стільця.

— Що ти розумієш у любові? Що? І ти, ти кажеш — гуляща дівка? Як ти смієш!?

І враз тітонька Іда стала непохитною. Вона стиснула губи у біло-рожеву смужку — це було схоже на посмішку — і мовила:

— Хлопчакам завжди море по коліно. В їхньому віці це природно. Я знаю… Ти не перший. Оцей твій запал, Аарнечко, не дивина.

— Ні, тітонько! Тобі ніколи море не було по коліно! Не було ж? Чому ж тоді ти так кажеш? Чому?

Тітонька Іда раптом відчула слабість. Вона більше неспроможна була грати у зверхність і внутрішню силу. Аарне відвернувся. Йому захотілося одчинити вікно. Та вікна були вже заклеєні папером…

Він оглянувся і побачив: у куточку на канапі, як дитя, плакала стара жінка. Аарне стояв і дивувався, що її сльози не відчували у нього ніякого співчуття. Надто гнітючою була вся історія осінньої ночі у старому будинку.

«Якась мелодрама, — хотів він усміхнутися, але побоявся. — Невже я й справді став таким безсердечним?» Він збентежився. Вся ця сцена здалася надто негарною.

Він підійшов до тітоньки.

— Гаразд, я прошу пробачення…

На квітчастому килимі смішно і сумно лежалі в'язання.

— Ну, я більше не буду. Не знаю навіть, як це сталося… Я просто не стримався…

Тітонька все ще плакала.

Аарне відчував, що ця стара жінка чимось близька йому: з тітонькою Ідою пов'язано багато чого з дитинства Аарне. Вона ще близька йому… Чи надовго?

Нарешті тітонька повернула до Аарне мокре обличчя:

— Якби я це знала раніше, коли ми разом гралися… Якби… я це… знала, коли тобі показувала місяць… Якби я це знала…

«Ну й що? — раптом подумав Аарне. — Якби ми знали, то припинили б гру… Якби ми знали, то зараз були б спокійні…»

У Аарне не було більше ані найменшого бажання зрозуміти тітоньку. «Якби я знав… Якби я знав, що буде важко». Він думав зовсім про інше, коли сказав:

— Ну, будь ласка, прости мене, повір мені…

Він повторив ці слова кілька разів. Було вже близьке другої години ночі.

Нарешті тітонька погодилась помиритися. Вона ще довго щось говорила. Що саме — того хлопець не міг потім згадати. Він стис її тонкі тремтливі пальці ще раз, пообіцяв «більше так не робити» і забрався в ліжко, до ладу й не зрозумівши, що йому більше не можна робити.

Була вже третя година, коли тітонька Іда погасила нічник. У темряві було чути, як вона раз у раз зітхала і неспокійно поверталася з боку на бік.

Аарне теж не міг заснути. Надто багато хвилювань було того вечора. І сам вечір, здавалося, був довгий, як рік. Останні враження набігали на попередні і заслоняли їх. Але про поцілунок Аарне пам'ятав.

У голові все переплуталося: радість і сором, щастя і образа. Аарне подумав, що поводився він, як істерик. Шістдесятирічна жінка ніколи не змінить своїх переконань і думок навіть тоді, коли вісімнадцятирічний хлопчак з піною на губах кричатиме їй в обличчя про свої погляди.

Однак важко все це витримати. Кажуть, треба навчитися терпіти. Але ж терпіти можна в ім'я чогось!.. А терпіти тільки через те, щоб тебе не викинули на вулицю? Чи, може, він ще не вміє знайти те, в ім'я чого треба терпіти?

До того ж Аарне зрозумів, що цей вечір — тільки початок безконечних неприємностей.

Що робити?

По стелі блимали вогні машин, що проїжджали повз будинок. Цокав годинник.

І дітись нікуди. На допомогу теж нема надії.

Спробуй тепер сам справитись, Аарне!..

Тітонька Іда щось бурмотіла у сні. Аарне подумав: «Вона хоче зробити з мене егоїста».

ДЕНЬ ВАЖЛИВИХ СПРАВ

На другий день першим був урок хімії. Аарне йшов до школи, дочуваючи якийсь холод у животі. І це передчуття його не обмануло: вчителька Вернер[6], коректна молода жінка, байдуже усміхаючись, поставила йому двійку.

Але не тільки в Аарне останнім часом справи йшли кепсько. Зустрівши в коридорі на другому поверсі вчителя Корнеля, директор школи без усякого вступу спитав!

— Що сталося з вашим класом?

Корнель надумав провести класні збори.

Він стояв перед учнями і вдивлявся в їхні обличчя. Саме в обличчя. Бо весь клас був як одне велике обличчя. І воно виражало цілковиту байдужість і повний спокій. Барометр показував сталий туман.

Учитель мав щось сказати.

— Ще не минуло й двох місяців, а в класі немає майже жодного учня, у якого не було б двійок. І такі з усіх дисциплін. Що це означає? Може, хто з вас пояснить мені?

Всі мовчали. Корнель згадав, що колись він обіцяв більше не говорити про навчання. Та спробуй не говорити… Адже вчитель за все відповідає.

— Я чекаю.

Він пройшовся кілька разів од вікна до дверей і почав сам:

— Сьогодні четверо учнів не виконали завдання з хімії. Хто саме?

Айно, Яак, Аарне і Харрі встали. Вчитель звернувся! до Харрі:

— Ну? Харрі стенув плечима.

— Ви що, не можете нічого сказати?

— У мене задача не вийшла.

— І це все?

Харрі кивнув головою.

— Треба сидіти над задачею доти, доки вийде… (Що ще скажеш…) Яак, а у вас?

Той облизав губи і мовив тихо, але впевнено:

— Мені не подобається хімія.

— Що.

— Мені не подобається хімія, — повторив хлопець трохи голосніше.

Від несподіванки Корнель не міг вимовити ані слова. Згодом він заговорив суворо, спочатку тихо, а потім дедалі підвищуючи голос:

— Вам не подобається? І ви насмілюєтесь мені про це казати? Ви думаєте, мені подобається на вас гримати? Є багато такого, що не подобається. Більшість речей у світі неприємні. Але їх треба робити! Розумієте, треба!

Яак уперто опустив голову.

— Аарне, а ви?

— Я можу сказати те саме.

— Що — «те саме»?

Відповіді не було. Однак Корнель не міг так легко здатися, він вимагав, допитувався, просив. Що означає таке ставлення до серйозних речей? Та ніхто не міг жодного слова сказати про ці серйозні речі; здавалося, що голови у всіх забито дурницями.

Корнель спробував знайти відповідь у їхніх очах. Проте ніхто не насмілювався дивитися на вчителя, ніхто не насмілювався дивитися у вічі навіть сусідові. Одні вивчали свої руки, інші позирали через вікно на небо.

Тиша. Що сталося? Одинадцятий «А» клас було укомплектовано з учнів багатьох паралельних класів і навіть інших шкіл міста. Корнель знав, що віч-на-віч кожен і них, можливо, говорив би відверто. Але гуртом, усі разом… Чи справді вони чужі?

Йому не лишалося нічого іншого, як скінчити урок. Дорогою додому він думав про свій клас. Найбільше дивував його Аарне, колись один з найкращих учнів. Корнелю давалося, що Аарне закохався. Але ввечері він уже забув про це.

…В класі дискусія почалась аж тоді, як пішов Корнель.

— Слухайте, чи ми взагалі думаємо кінчати школу? — спитав Харрі.

— Якщо так піде і далі, то, звісно, ні, — посміхнулася Лійві. — А що ти сам думаєш?

— Що ти говориш про мене! Я останній, хто закінчить.

— А хто ж винен? — втрутилася у розмову Кріста, що саме викручувала під краном ганчірку, якою витирають класну дошку.

— Звідки я знаю…

— Ти сам винен, — сказала Лійві.

— Диви, яка розумна… — Харрі скочив на стіл перед Лійві. — А якщо я не можу вчитися? Хто в цьому винен?

— Все-таки ти… Хто ж ще? І взагалі, що це за розмова: не можу вчитися?

— Мене не примушували вчитися.

— Дитячий лепет, — зневажливо кинула Лійві. — В одинадцятому класі пора самому знати, що ти хочеш!

— Харрі має рацію… — Андо тарабанив пальцями по розбитому склу на столі. — Три роки від нас нічого не вимагали. Так? А зараз вимагають. І чи я винен, що тепер у мене нема бажання?

— Звісно, винен, тобі вже сказали… — Лійві сунула папку під пахву.

— Облиш… Три роки вчилися, готували до кожного уроку стільки-то сторінок, плюс стільки-то рядків. А тепер кажуть: узагальнюйте! Дзуськи!

Лійві знову поклала папку на стілець.

— А що ж треба було робити?

— Не знаю… Треба було більше питати про все, а не тільки про окремі рядочки. Так… А взагалі я й сама не знаю, що треба було робити. Крім того, це справа вчителів. Моє діло — протягти ще шість місяців.

І справді… За шість місяців почнуться екзамени, Аарне усміхнувся.

— Корнель обіцяв за цей час створити колектив.

— Цікаво, де він його візьме? — спитала Лійві. Вона була маленька і дивилася на Аарне знизу вгору.

— Лійві, ти взагалі в що-небудь віриш?..

Кріста зібрала щітки і ганчірки, поклала їх коло дверей і почала мити руки. Тоді обернулася до всіх:

— Скажіть, чому у нас кожен сам по собі? Цією відчуженістю навіть повітря насичено.

У Лійві тої ж миті була готова відповідь:

— Різний рівень розвитку.

Всі замислились.

— Можливо, це й так… — мовив Харрі, — а проте… Всі ми однолітки, всі закінчили десятий клас. Звісно, є якась різниця, але я не думаю, що вона така велика… Що не може так впливати.

— Як бачиш — впливає! — докинула Кріста.

— Гаразд, що ж тоді робити?

— Нічого, — відповів Андо.

— Лишити все так, як є?

— Надто пізно щось робити… Все одно скоро всі розійдемося…

Це було найпростіше.

Коли вони йшли додому, перші кучугури снігу виблискували на сонці, і під ногами рипів сніг.

Аарне повернув на свою вуличку. Все іскрилося. З дерев на землю падав сріблястий іній. День видався чудовий, та раптом Аарне відчув якесь незрозуміле хвилювання.

Тітонька Іда поставила на стіл картоплю і котлети. В маленькій кухні було жарко. Сама сіла навпроти і всміхнулась. Уважно стежачи за хлопцем, спитала:

— Що в школі?

— Все гаразд.

— Так, — зауважила тітонька і додала: — Аарне, будь ласка, не набирай у рот так багато. Це дуже негарно. Якщо не віриш, піди подивись у дзеркало.

Це було сказано надто по-дружньому. Мабуть, у тітоньки сьогодні хороший настрій.

ДЕНЬ ВІЗИТУ

Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.

Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.

Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.

Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.

На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.

— Прошу?

— Пробачте, Майя вдома?

— Так, дома. Прошу?

Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.

— Я не знаю… — почав хлопець.

Жінка помітила його безпорадність.

— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!

На сходах почулись легкі кроки.

— Майю, до тебе гість.

Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.

— Заходь, будь ласка!

Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.

— Майю, дай юнакові плічка!

— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.

Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»

Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.

— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!

Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.

Він повернув жінці щітку:

— Дякую.

— Будь ласка.

Нарешті прийшла Майя.

— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.

— Дякую, — мовив Аарне.

Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.

У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.

— Сідай!

Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь час вертілась.

— Отак я й живу…

Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.

Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.

— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…

— Що вона подумає?

— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.

Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…

Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.

Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:

— Ходімо! Проведи мене трохи!

Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:

— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…

— Тобі тут не подобається?

Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:

— Ходімо, прошу тебе!

— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…

— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…

— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…

Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:

— Тс-с… Батько йде…

Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.

Аарне встав і привітався.

Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив:

— Здрастуй-здрастуй…

Тоді обернувся до дочки:

— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.

Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:

— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.

Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.

«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.

Цієї ж миті повернулася Майя.

Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…

…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.

Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.

— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!

— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.

— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!

Двері зачинилися.

Був звичайний зимовий вечір.

ПРИНЦИПОВИЙ ДЕНЬ

— Я дуже рада, — сказала тітонька Іда.

— Чому?

— Я рада, що ти вже майже тиждень не засмучуєш мене. Інколи ти можеш бути хорошим хлопцем.

Аарне не відповів.

— Можеш, правда ж?

— Можливо…

Тітонька всміхнулася.

— В усякому разі гарячка у тебе, здається, вже минає. Сьогодні ти йшов легко й весело; я ж добре вивчила твою ходу. Так. Я колись і мамі твоїй казала: час усе вилікує.

— Що вилікує?

— Ну, з цією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Аарне, ти хочеш знову мене засмутити, — образилась тітонька і багатозначно додала: — Ти тепер сам розумієш, як усе це було нерозумно? Жоден джентльмен не поводиться так… Це тобі просто не личить, Аарне…

— Про що ти весь час говориш?

— Аарне, навіщо нам грати в піжмурки? Не думай, що я нічого не знаю… Наше місто таке маленьке, що тут нічого не приховаєш… Я знаю більше, ніж ти думаєш. Пані Лійм бачила, як ти в парку цілувався з цією дівчиною…

Щось брязнуло. По підлозі розлетілися скалки статуетки «Хлопчик, що виймає колючку». Аарне поворухнувся якось необережно, і антична статуетка лишилася без голови і руки. Тітонька замовкла напівслові.

— Пробач, — мовив Аарне і поклав на стіл скалки, які викликали такий жаль.

Тітонька сиділа невтішна.

— Їх ще можна склеїти, — швидко додав Аарне.

Тітонька розкрила рот, щось хотіла сказати, але цієї ж миті задзеленчав дзвінок. Тітонька поважно підвелася, навіть не глянувши на Аарне, вийшла до передпокою. Хлопець зібрав розбиту статуетку до якоїсь коробки.

Прийшов Індрек. Тітонька взялася за плетиво. Хлопці розмовляли пошепки. Через деякий час тітонька глянула поверх окулярів на Індрека і спитала:

— Індреку, ви комсомолець?

— Так…

— Тоді скажіть мені, яким має бути справжній комсомолець? Ви ж повинні це знати.

Індрек явно збентежився і не встиг нічого відповісти, бо тітонька вже вела далі:

— Так що? Не знаєте? — Вона встала і підійшла до столу. — Який же ви тоді комсомолець? Нічого дивного. Якось увечері я зустріла на вулиці вашого секретаря, і… вона обнімалася з хлопцем. Я… не можу більше… нічого додати! І якщо вже ваш керівник такий, то чи можете ви бути кращими? Ось так… Але дайте мені відповідь принаймні на таке запитання: чи Аарне може вважати себе за комсомольця?

— Я думаю, що може… — промимрив Індрек.

Тітонька закивала головою.

— Та-ак, чи ви взагалі знаєте, хто він такий?

— Пробачте…

Але тітонька не дала й слова мовити і, розпалюючи сама себе, вела далі:

— Подивіться на книжкову полицю Аарне. Будь ласка! Бачите, яке там безладдя? Так. А чи ви знаєте, що Аарне обманює? Не знаєте? Так. Він обманює. Позавчора сказав мені, що йде на збори літературного гуртка. І того ж вечора цілувався на бульварі. — Вона вдарила рукою по столу. — Я питаю, де ваші очі, комсомольці?

— Але ж комсомол не сищик…

Тітонька неуважно крутила у руці якийсь клубок.

— Так, — мовила вона, не звертаючи уваги на Індрекові слова. — Так! Он яка історія. І вони керуватимуть нашою державою. Вузенькі штани ще не роблять вас мужчинами, — несподівано додала вона без усякого зв'язку і поклала клубок на стіл.

Мовчання.

— Досить, — раптом сказав Аарне. — Ходімо надвір.

Тітонька тої ж миті обернулася до нього.

— Ага, — торжествувала вона. — Тебе зачепило, що я розповіла твоєму другові… От ви, — звернулася до Індрека, — вам я вірю. Так. Аарне… вчора я знайшла під канапою його брудні шкарпетки. Хай усі знають, який ти є… У твоєму щоденнику самі двійки… — Вона перевела подих. — Індреку, чи ви добре знаєте цю дівицю?

— Ні… пробачте, про кого ви кажете?

— О, ви добре знаєте, од мене так просто не викрутитесь. У всякому разі, я цього не залишу. Дівчат, зрештою, треба захищати! Я про це напишу матері Аарне…

Нарешті вони рушили до дверей. Аарне смикнув за собою друга, той промимрив щось на зразок «до побачення» і теж зник, за дверима.

— Як я ненавиджу слово «дівиця», — сказав Аарне на вулиці. Він трохи помовчав. — Знаєш, мені здається, що мене переслідують.

— Чому?

— Вона знає кожен мій крок, кожне слово. Звідки? Я ненавиджу переслідування. Мені ж нема чого приховувати…

Індрек усміхнувся якось співчутливо:

— Не звертай уваги!

— Як я можу не звертати уваги? А якщо вона справді напише мамі? Або завтра прийде до школи?

— Але ж не можна зважати на всі балачки… Розумієш…

— Розумію, — сказав Аарне. — Тільки ж у неї все-таки влада наді мною. Я повинен її слухати…

— Слухай розумні речі.

— Але ж я маю в когось вірити?

— Не знаю. У тебе є внутрішнє чуття. Воно має бути чисте, і тоді ти сам зрозумієш, що до чого.

— А в кого віриш ти?

— Я? — Індрек подивився на друга дуже серйозно. — Є такі люди. Чоловік десять.

— Хто вони?

— Лічи по пальцях. — Індрек засунув руки глибоко у кишені пальта. Якийсь час вони йшли мовчки. Сутеніло. — Ленін, раз. Геніальна прозорливість, він був би… Ну гаразд. Ейнштейн — два. Ти згоден? Інгрід…

— Хто? — здивувався Аарне.

— Це не має значення. Три. Вчитель Корнель. Чотири.

— Він теж?

— Так. Інколи Корнель буває дивний, але це мій вихователь. Моцарт. П'ять. Яку радість… чи я навіть не знаю, що за почуття він викликає. Ти. Шість. Так, ти слабодуха людина, але чесна. Хемінгуей. Сім. Серйозний старик. Андо. Вісім. Він з характером. Едіт Піаф. Дев'ять. Рой Чарльз. Десять.

Аарне довго думав. Індрек його здивував.

— Ну? — спитав друг. — Я смішний?

— Ні, ти чудо.

— Чого раптом?

— У тебе є принципи. Ти єдиний з моїх друзів, хто може перелічити свої ідеали.

— А Андо?

— Що? — не зрозумів Аарне.

— Андо був твій найкращий друг. А тепер?

Аарне сумно усміхнувся.

— Він і тепер мій друг. Але він ні в що не вірить, ні в що. Навіть вихваляється своїм скептицизмом. А це ж неправильно…

Індрек кивнув головою.

— На що він сподівається?

— На майбутнє.

— Дурниці. Треба діяти сьогодні, щодня.

— Добре, облишмо це, — зненацька перебив Аарне. — Я нещодавно був у Майї.

— Ну?

Аарне розповів майже все. Не сказав тільки, як витирали його сліди на підлозі. Коли він закінчив, Індрек мугикнув:

— Мг-г…

— Що?

Індрек не відповів, і важко було зрозуміти, що він хотів висловити цим «мг-г».

СУМНИЙ ДЕНЬ

Починався грудень. Дні коротшали, ночі довшали.

Того дня був урок класного керівника. Корнель хвилин десять говорив на загальні теми, а потім несподівано сказав:

— Аарне Веенпере, у мене до вас є запитання. Думаю, що це зацікавить усіх…

Аарне підвівся, передчуваючи щось недобре.

— Запитання дуже просте. Скажіть, будь ласка, з яких дисциплін ви за останній тиждень не мали двійок?

Мовчання. Аарне здалося, що у великому пустому класі їх тільки двоє.

— Я чекаю…

Мовчання.

Такого нападу, та ще перед усім класом, Аарне від Корнеля не ждав. Глянувши на вчителя, він зрозумів, що це питання — тільки вступ…

— І ще… Ваша мати написала мені листа і просила запитати, чому на День Конституції ви не приїхали додому? Разом з неділею було два святкових дні. Ви залишились у Тарту. Ви знали, що на вас чекали вдома?

Аарне одразу ж усе зрозумів. День Конституції… так, п'яте і шосте грудня. Шостого ввечері вони з Майєю гуляли, обійшли майже все місто. Сльотавий і щасливий день…

— Скажіть, будь ласка, що ви робили у місті?

У класі залягла мертва тиша. Звідки Корнель узнав про це? Звідки? І, ніби у відповідь на свої думки, він почув голос учителя:

— Взагалі, я знаю все. Але хочу почути це з ваших уст…

Корнель постукав пальцем по склу на столі.

— Весь клас хоче про це знати!

— Я не хочу… — мовив хтось несподівано. Це був Андо.

Велике спасибі тобі, Андо!

— Тихше! — Корнель майже кричав. — Я чекаю. Ви, Андо… і так усе знаєте… звісно, ви не хочете…

— Я не можу відповісти на це запитання, — мовив Аарне. Він стояв дуже рівно.

— Тоді за вас відповім я… Ви всі ці дні гуляли з дівчиною. Ви занедбали навчання! Звісно, це ваше діло, хочете закінчити школу чи ні, одначе я змушений за вас відповідати. Тепер скажіть: коли цьому буде край? Що я маю відповісти вашій матері?

Знову мовчання.

— Я чекаю!

— На це запитання не можна так відповісти.

— Як?

— На це запитання не можна відповісти «так» чи «ні».

Всі думали, що Аарне лізе на рожен. Невідомо, чим ця історія скінчиться… В усякому разі всі принишкли. Аарне повторив:

— Я не можу відповісти на це запитання.

Корнель розумів це й сам. Він раптом обм'як, якось враз перетворився на старого і стомленого.

— Добре, я вживу заходів. Можете йти!

І вийшов з класу.

Для Аарне цей день був днем невдач. Становище настільки трагічне, що він взагалі не думав про його причини.

Йому осоружився весь світ. Світ був сірий. Аарне ненавидів Корнеля за його незрозумілий напад.

Вони з Андо вийшли зі школи. Заметіль вкривала дорогу і площу наче покривалом з білої марлі.

— Навіщо він все-таки зробив це?

Андо був серйозний. Те, що сталося, хлопець переживав глибше, ніж будь-хто в класі. Річ не тільки в тому, що страждав друг. Андо знав: таке може статися і з ним. Він би не сперечався. Ні, він би мовчав до кінця.

— Безперечно, в нього є своя мета.

— У тебе залізна логіка.

— Може, він намагається тебе перевиховати?

— Як? — спитав Аарне.

— Він хоче з тебе зробити людину. Так же?

— Хіба я не людина?

— Може й людина… Подивись у дзеркало!

Аарне похитав головою.

— Я не здамся, — сказав він.

Андо махнув рукою.

— У житті ми завжди повинні підкорятися.

— А я не підкорюсь. Я зроблю так, щоб мені ніхто не міг дорікнути. Почну вчитися. Ще побачимо.

Андо хотів сказати: «Що ж, тоді, вважай, Корнель переміг — адже йому саме цього й треба». Але він чомусь промовчав, тільки сам до себе всміхнувся.

У центрі міста диміли труби, вітер гнав дим назустріч снігові. На вулицях безлюдно.

Вони розпрощались. Андо увійшов до під'їзду свого п'ятиповерхового будинку. Великі скляні двері зачинилися за ним. Аарне лишився сам. Вечоріло. Він не міг ні про що думати. У правому черевику противно чвакало. Стало холодно… Чому мати написала Корнелю? Що це означає? Тітонька Іда? Нічого не розумію…

Що буде з мамою, якщо їй розпишуть усю цю історію? Вона, мабуть, почне плакати.

Засвітилися вуличні ліхтарі. Все було таке гнітюче. Він увійшов до свого жовтого будинку.

Тітонька Іда не проронила жодного слова. Поставила на стіл тарілку, налила чаю і пішла з кухні.

Тиша…

Тітонька пішла, як завжди, плести, а її сестра давно вже спала. Лінди, певно, не було вдома. Аарне згадав про Майю. Цікаво, чи Майя вже знає? Що вона думає? Хлопець відсунув тарілку. Раптом йому захотілося почути голос Індрека. Чия ж правда? Хіба кохання — злочин? О легковажність!.. Було вже близько десятої вечора. Корнель завжди був для Аарне наче батько. А тепер? «Як я ненавиджу його!» — думав хлопець. Але з другого боку… «Я — егоїст». Він підвівся і пішов спати. Йому збиралося на плач, але не було сліз. Попереду ще стільки неприємностей. Завтра буде видніше.

ДЕНЬ ШУКАНЬ

«…Повір, на світі багато дівчат, кращих за мене. Аарне, всі твої неприємності останнім часом сталися через мене. Я не хочу, щоб ти страждав. Я боюсь. Я не варта того, щоб ти страждав. Таких турбот варта краща і розумніша людина. Повір мені, любий!.. Я не хочу бути нещасною. Майя».

Дівчина сиділа, схиливши голову на руки. Аарне поклав листа на коліна і чекав, коли Майя підведе очі.

— Ти чуєш…

Майя затулила обличчя руками. Але хлопець побачив її перелякані очі.

— Навіщо ти написала цього листа? Скажи, будь ласка.

Нарешті дівчина опустила руки. На щоці лишився червоний слід. Голос її тремтів.

— Скажи, а ти не боїшся? Ти не боїшся, що, може, колись пожалкуєш за цим?

— За чим?

— Ти просто жалкуватимеш, що зустрів мене, що ми познайомились. Ти розумний, хороший… А я…

— Ти кажеш це тільки для того, щоб я спростував твою думку. Ти й сама не віриш тому, що кажеш.

Майя мовчала. Нарешті вона прошепотіла:

— Ні, я кажу правду.

Аарне підвівся і одразу ж сів.

— Це неправда. Де взагалі правда? Власне, нічого не сталося. Безглуздя! Я не боюсь! — Але він обманював. Сьогодні він боявся більше, ніж будь-коли раніше.

— Я боюсь, — мовила Майя.

— Чого?

Дівчина була наче у сні, відповідала неуважно і сумно. Аарне хотів їй усе пояснити, розвеселити її. Але йому самому нічого не було ясно, і сміятися зовсім не хотілося.

Майя спитала:

— Ти мене любиш?

— Так.

Відповідь анітрохи не втішила дівчину. Дівчата завжди розумніші за хлопців. Майя вже знала, що хлопці на таке запитання майже завжди відповідають ствердно. Навіть тоді, коли вони вже не кохають. Чому? Інколи — щоб примусити себе в це повірити, інколи — за звичкою, інколи — із співчуття, інколи — від самотності.

— Скажи, я та дівчина, яку ти шукав? Яка потрібні тобі?

Відповіді довелося чекати довго. У нас у всіх є свій ідеал, своя «жінка безсонних ночей». Насправді її немає. Інколи ми зустрічаємо її на вулиці. Якби ми познайомилися ближче, то зрозуміли б, що то лише тінь нашого ідеалу. Може, у неї просто були схожі очі, губи, голос, постать чи хода. І ми миримося зі своєю земною любов'ю. О, навіщо бути таким скептиком: на землі ми й любимо по-земному. Але ідеалу не втрачаємо. Він приходить до нас сумного вечора чи тоді, коли з'ясовується, що наша кохана не має ніякого уявлення про теорію відносності або в неї просто невмите обличчя. Адже чоловіки такі причепливі.

— Ні.

— Що?

— Ні. Ти не така. Я буду чесним.

— Отже.

— Ти повинна стати такою!

— Якою?

— Як мій ідеал, — сказав Аарне і зразу ж подумав: «Який я егоїст…»

— А який твій ідеал?

Аарне безрадісно всміхнувся:

— Я не можу цього тобі пояснити…

Він гортав якусь книжку. Раптом з неї випав білий аркушик. Аарне підняв його. То був малюнок кольоровими олівцями — вечірнє небо над чорним лісом. Майя вихопила його з рук і сунула на полицю.

— Скажи, хто це малював?

Майя заклопотано возилася біля полиці. І раптом Аарне зрозумів.

— Це ти?

Майя байдуже кивнула головою.

— Ти малюєш?

— Колись давно… Треба було до стіннівки.

— А тепер?

— Тепер нема бажання.

— Чому?

— Просто так. Нецікаво.

Посутеніло, але вони не вмикали світла. Батьки Майї поїхали до Ленінграда продавати ревінь.

— Чим ти звичайно займаєшся?

— Як? — не зрозуміла дівчина.

— Що ти робиш у вільний час?

— Нічого.

— І тобі не сумно?

— Ні, а що?

Вони знову замовкли. Надворі відлига. За вікном хлюпали по талому снігу перехожі. В домі навпроти засвітилося. Вікно не було завішено, і Аарне бачив, як жінка причісувалася перед дзеркалом. Їй було десь за тридцять. Вона відчинила шафу і почала вибирати сукню, виймаючи всі по черзі і прикладаючи до себе. Нарешті вибрала, усміхнулась, кинула сукню на стілець і запнула фіранку.

…Аарне глянув на Майю. Він бачив нерухому постать дівчини. Обличчя освітлювалось світлом, що падало знадвору. Хлопцеві раптом стало жаль її. Він підвівся, обійшов стіл і став на коліна перед кріслом, у якому сиділа Майя.

— Я образив тебе?

— Ні, але… Я зараз думала, що ми з тобою все-таки дуже різні люди. Ти зовсім з іншого світу.

Аарне усміхнувся.

— У мене взагалі немає ніякого світу, це найсумніше. Але я знайду його. Хто шукає, той знаходить. Може, завтра, може, через двадцять років.

Дівчина провела рукою по обличчю Аарне. Хлопець заплющив очі і відчув, як тонкі пальці торкаються його підборіддя, губів.

— Що ж ти шукаєш?

— Га?

— Що, власне, ти шукаєш?

Аарне не відповів. Що сказати? Про шукання так багато говорилося. Всі щось шукають: сенс життя, своє місце у ньому, своє призначення… Ні, це таке відоме, що нічого додати… Останнім часом шукати стало модно. Всі мучились і писали романи про молодь, що шукає, по сценах рухалися шукаючі герої. Це була злободенна тема, яка давала можливість мудрувати, нарікати і глузувати. Збоку могло здатися, що це нове покоління само не знає, чого воно хоче.

Перед молоддю так багато принад, що вона починала нити, коли від неї вимагали самостійного життя. Звичайна фізична праця в деяких літературних творах зображалась як подвиг. Звісно, все це стосувалося тільки частини молоді. Більшість же стояла біля верстатів чи орала землю, не думаючи ні про які пошуки…

«…Так, але про все це не скажеш Майї».

— Що я шукаю? Я хочу знайти шлях, який веде… до повноцінної людини. Я хочу знайти людину, кращу за мене, яка зможе мене чогось навчити.

— Аарне, якщо ти так кажеш, то ти знайшов цей шлях.

— О ні… Жити все-таки дуже важко, — мовив він якось дивно. Йому хотілося сказати ще багато чого, але він просто поклав свою голову дівчині на коліна і заплющив очі. Так було тихо і спокійно.

ЗАПЛУТАНИЙ ДЕНЬ

— Ти питаєш, що ми шукаємо в житті… Наше місце вже нам визначено, ще ніхто не лишався без місця. Ти питаєш, що ми ще шукаємо… Ти чув: риба шукає, де глибше, людина — де краще, — казав Андо.

— Я не риба.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що я з тобою не згоден.

— Он як?

— Не глузуй. У тебе немає нічого святого.

— А у тебе є?

Аарне хотів щось відповісти, але не встиг, бо пролунав голос Корнеля:

— Веенпере, будь ласка, йдіть відповідати. Розкажіть про творчість Сяргава[7].

Аарне підвівся. Про творчість цього письменника від не мав ніякого уявлення. Вісім кроків до дошки були досить довгими, власне, нічого страшного не сталося. На трійку він міг відповісти з літератури, навіть не розкриваючи книжки. Але у Аарне з літератури завжди були п'ятірки, і Корнель викликав його дуже рідко. Сьогодні загальними словами не відбудешся. Аарне говорив якусь хвилину, і вчитель уже перебив його:

— Прошу, це тільки загальні фрази. Розповідайте конкретно. Розкажіть про ідею оповідання «Допоможіть!».

Аарне раптом замовк. Він знав, що не скаже жодного слова. Достобіса ці ідеї! Він скептично посміхнувся, і Корнель тої ж миті нетерпляче кинув:

— Два. Сідайте!

І радості перемоги не було. Тільки раптом з'явився відчай, що його приніс синювато-сірий птах втоми.

Коли Аарне йшов на своє місце, всі здивовано дивились на нього. Це були прекрасні молоді люди, але поганий клас. У кожного — свої погляди, тільки за чверть години про них забували.

В цьому була маленька трагедія. Не посміхайтеся: маленька трагедія так само страшна, як і велика. Велика трагедія охоплює цілі маси, її дивляться згодом ще сотні людей, купуючи квитки до кіно чи театрів. Маленька трагедія вмирає разом з людиною, інколи разом з днем, що минає.

— Ну? — обережно спитав Андо.

— Що?

— Нічого. Цікаво: ти ще в щось віриш?

— Йди під три чорти! — прошепотів Аарне і сторопів. Він ніколи ще не розмовляв з Андо так грубо. До нього він завжди відчував якусь повагу. Але друг не образився.

Десь о першій годині дня до всіх цих неприємностей додалась ще одна. Аарне побачив, як до вчительської заходила… тітонька Іда, тримаючи під пахвою якусь червону теку. Аарне впізнав свій щоденник подорожі, яка була три роки тому. Колись він переписав його, а старий примірник ще вчора ввечері лежав у валізі: на книжковій полиці альбом не вміщався. Двері вчительської зачинилися. Що мав означати цей візит?

…Все з'ясувалося після обіду. Прийшовши додому, Аарне помітив на обличчі тітоньки суворий спокій вдоволення.

— Так, Аарне… Завтра ти сам віднесеш до школи цей щоденник і попросиш вибачення за свій вчинок перед усім класом. Зрозумів?

Аарне анічогісінько не зрозумів.

— Про що ти?

— Ми з учителем Корнелем про все вже домовилися. Так. Шкільні речі не годиться красти і тягти додому. Особливо коли вони потрібні іншим…

— Поясни, будь ласка, про що ти говориш?

— Не придурюйся. В тебе це дуже добре виходить, коли ти хочеш. Твоє лицемірство противне! — Очі тітоньки налились сльозами, вона нервово вдарила кулаком по коліну. — Як гидко, вся ця брехня страшна… Між іншим, я написала про все твоїй матері — якщо мої вимоги надто суворі, то хай забирає тебе звідси.

— Я питаю останній раз: у чому я винен?

— У чому? Ліндочко, йди-но сюди, будь ласка!

— Що?

— Ліндо, це правда, що Аарне питали в школі про щоденник, а він сказав, що не брав його?

— Так, це справді було так.

Лінда осудливо подивилась на Аарне.

— Тепер ти бачиш? — мовила тітонька.

І тоді Аарне все зрозумів. Ця історія була схожа на поганий анекдот. У класі справді йшлося про щоденник подорожей. Але зовсім не про цей, у червоній теці, який тітонька триумфально принесла до школи, а про інший, весняний щоденник. Його Аарне робив шість місяців тому на березі озера Виртсярв. Це був прекрасний час: вечірні багаття, курні дороги, обіди з бляшаних полумисків, сміх і сльози. Щоденника забрало з собою жюрі, Аарне його більше не бачив. Про це він і сказав секретареві, котрий приходив шукати щоденник. Як на лихо, недалеко стояла Лінда. Коло замкнулося.

— Тітонько, де ти знайшла цей щоденник?

— Знайшла. Це не має значення, та я можу пояснити, бо ти ще подумаєш, що я нишпорю в твоїх речах. Але ти знаєш, що я цього не роблю. Я витирала полицю, вона перекинулась, і щоденник випав.

Аарне мовчав. Так… Щоденник лежав на дні валізи. Що там було ще? Кілька листів, чернетки…

— І ти написала мамі?

— Авжеж, я не хочу більше терпіти! Ми розмовляли з учителем Корнелем… дуже довго. Обговорили цю подію і… Зрештою й ведмедя можна навчити танцювати, а тут не впоратися з одним хлопчиськом!

Аарне хотів зараз же бігти до Корнеля. Не міг же Корнель повірити всьому цьому. А що ще тітонька Іда йому наговорила. Аарне вже встав і раптом пригадав урок естонської літератури.

Він безпорадно сів. Ні, до Корнеля йти не можна. Тепер всі стали його ворогами: тітонька Іда, Корнель, мама. «Який я самітний», — подумав хлопець.

Він вийшов. Був теплий і тихий вечір: падав лапатий сніг, сніжинки танули на обличчі, сідали на пальто. Дійшовши до кінця вулиці, він збагнув, що йти нікуди. А може… все-таки піти до Корнеля?.. Ні! Яка бридка розмова почалася б там… «Нічого не розумію, все змішалося докупи». Аарне глянув на вогні у вікнах. Було пізно, але вікна ще світилися. Що ж сталося?

Зайшовши до передпокою, він побачив біля дверей маленьку ялинку. Он що — завтра ж свят-вечір.

СВЯТ-ВЕЧІР

У місті всюди продавались ялинки.

Тітонька Іда поставила ялинку на стіл, повісила на неї прикраси, притрусила ватою. Закордонні радіостанції сповнили кімнату не гарчанням, як завжди, а приємними різдвяними мелодіями.

— Ти справді збираєшся йти? — спитала тітонька Іда, коли побачила, що Аарне чистить черевики.

— Так. — Аарне не підвів голови.

— В тебе нема ніякої поваги до почуттів інших!

— Зрозумій, мені треба йти… — Аарне взявся до другого черевика.

Тітонька трохи помовчала і знову почала:

— Невже тебе не хвилює це свято? Я не віруюча, але на різдво плачу. Ця тиша, ця урочистість… У людини все-таки має бути бог, так… має бути хтось, кого б ми боялися, кому б ми були віддані, кому б вірили. Той, хто показував би місце в житті.

Місце в житті! Аарне кинув черевики на підлогу. Тітонька здригнулася. З кухні пахло жареною ковбасою: тітонька дотримувалась традицій… Але що вона знає про бога?

Аарне підвівся. З радіоприймача лунали акорди тихого хоралу.

— Ти все-таки йдеш?

— Так. Я обіцяв.

Вони стояли одне проти одного, а за спиною кожного стояли їхні покоління. Раптом кімната сповнилась гуркотом. Бурхливі, пристрасні акорди вривалися сюди, підіймалися з чорної безодні високо вгору.

Бах. Стіни розступилися. Кімната перетворилась на великий орган. Тремтливі ноти наскакували на білі хмари, що пропливали над полями.

Тітонька трохи прикрутила радіо. Все стало на свої місця. Рудий кіт заспокоївся, ліг, позіхнув кілька разів і знову задрімав.

Аарне вийшов.

— У тебе є бог? — спитав він у Майї, коли вони гуляли, ходячи по свіжому снігу.

— Ні. Чому ти про це питаєш?

— Так, просто пожартував. Майя нічого не розуміла.

Вони проходили повз кладовище. На багатьох могилам горіли свічки[8].

— Гарно! — сказала Майя. Аарне кивнув головою.

— Гарно. Але як ти вважаєш, у тих, хто поставив свічки, є… бог?

— Знову? Що? Що з тобою сьогодні? — засміялася Майя. — Знаєш, я про це зовсім не думала. У світі є три чуда: вогонь, вода і хмари. Більше нічого. Ти згоден!

— Так. Цілком, — сказав Аарне. — Ходімо сядемо біля вогню…

Вони сіли на лавку біля однієї могили. Мерехтіло полум'я, примарно погойдувались тіні. Хлопець, моргаючи дивився на полум'я.

— Що з тобою, любий?

Аарне коротко розповів про щоденник і про лист до мами.

— Ти не боїшся?

— Трохи… боюсь.

— Коли їдеш у село?

— Перед Новим роком…

— Що скаже мама?

— Не знаю.

Майя поклала голову хлопцеві на плече. Довкола блищав сніг.

— Що буде, якщо нас тут побачать?

— Ніхто не побачить.

— А якщо побачать?

— Хай бачать…

Майя підвела голову і глянула на Аарне. Обличчя дівчини було так близько, що він бачив тільки її очі, холодні і чужі. У Майїному голосі бриніло щось сумне.

— Попереду така довга зима.

Вони замовкли. Свічка тремтіла. Десь угорі у гілках дерев шарудів вітер. Аарне промовив якось повільно:

— Послухай… Скажи мені, чому ти більше ніколи не пробувала малювати?

Майя нахилила голову, Аарне вже не бачив її обличчя.

— Скажи…

Дівчина, не підводячи голови, прошепотіла:

— Я не вмію…

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

— Ну звідки?

— Я нічого не вмію, — вимовила Майя. — Я ніколи нічого не вміла… — Вона підвела голову, — Знаєш, я тобі заздрю!

— Мені?

— Так. Ти багато знаєш.

— Дурниці.

Майя сумно всміхнулась.

— А я не така.

— Ти почнеш малювати!

Дівчина похитала головою.

— Ти що, в себе не віриш?

— Мабуть, ні. Не знаю. Часом вірю.

— Коли?

Вона ближче присунулась до Аарне, заплющила очі і прошепотіла:

— Сам розумієш… коли!..

Однак Аарне не заспокоївся. Він обома руками взяв Майю за голову і примусив дівчину подивитися йому в очі.

— Скажи, ти віриш, що я тебе приневолю повірити?

— Облишмо цю розмову…

— Ні, — закричав раптом Аарне. — Ні! Не облишу! Скажи, будь ласка: ти у мене віриш?

— Так.

— Отже, ти маєш повірити й у себе! — Аарне термосив її за плечі. — У кожної людини має бути метав в житті! Я хочу разом з тобою знайти її. Скажи, у тебе є мета?

— Я ніколи про це не думала, — щиро відповіла дівчина.

— А треба думати. В щось треба вірити, неодмінно треба! Тепер я це розумію. Ми з Андо іноді сперечаємося, він каже, що життя все одно скінчиться, що ми маємо: жити розумно і практично, і все. Не знаю, можливо, мої слова про «мету в житті» — тільки пуста фраза. Але… Андо писав в одній своїй новелі: «Ми більше ні в що не віримо, у нас відібрано віру, ми неспроможні вірити». Як можна так говорити?

— А якщо він і справді не вірить!

— Що? Як він може ні в що не вірити? Він же все-таки ходить по землі. Ми всі у щось віримо. Знаєш, я інколи ходжу по вулицях… і раптом все починаю любити. Співають пташки, дерева пахнуть смолою. Під ногами грязюка. Ми їмо, п'ємо, гуляємо… Хай йому чорт! Ти живеш, і якщо вже ти живеш, то, зрозумій, треба вірити!

— У що?

— Зрозумій правильно. Мені здається, якщо віриш у життя, то можна повірити в майбутнє… Знаєш, я вірю! От чорт, я б усе зробив, коли б міг!

— Чому ж ти не можеш?

Аарне замовк, проковтнув слину і стомлено зітхнув. Трохи згодом заговорив зовсім іншим тоном:

— От бачиш, у великому я, мабуть, розуміюся, а в буденному — ні. Я — нуль, розумієш? Я не знаю, що робити через сорок років… І все-таки одне я знаю твердо!

— Що?

— У мене є дуже добра знайома — художниця Еста Лійгер. Чула? Завтра ми підемо до неї. Ти візьмеш усі свої картини, що колись малювала, добре?

— Я… Я не насмілюсь. У мене нічого немає..

— Прийдеш.

— Не знаю.

— Якщо любиш мене, то прийдеш.

— Знову. Хлопче, хіба ти забув, що у «Хазяїні Кирбоя»[9] не сказано жодного слова про любов?

НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР

«Люба Майю…»

Віск із свічки падав на скатертину. Аарне був дома. Вітер заліпив вікна мокрим снігом. Маленьке селище замела хурделиця.

«Майю, я зараз дуже самотній. Мати спить у сусідній кімнаті. Я навіщось запалив свічку… Може, для того, щоб поманіритись перед самим собою. Може, це театр з типовими декораціями мелодрами. Так, мати спить. А всього півгодини тому вона плакала. Я не знаю, що робити. Вона плакала! Ти, будь ласка, ні про що не турбуйся». Безглуздо писати про все це Майї.

— Сину, я не для того посилала тебе в Тарту, — мовила мати.

— Про що ти?

— Як про що? Я хотіла, щоб ти вчився, щоб з тебе вийшли люди. А ти залицяєшся до жінок…

— Мамо!

— Так, зараз із тобою мати… А чи ти знаєш, скільки доброго зробила для нас тітонька Іда? Чи ти знаєш, як вона піклувалася про тебе? Чим ти тепер віддячуєш?

Аарне намагався говорити тихо.

— Мамо, ти ж нічого не знаєш.

— Я все знаю!

— Звідки? Тітонька Іда, чи не так?

— Не має значення, Аарне… Хай буде… так!

— Ти їй віриш?

— Вірю.

— Більше, ніж своєму синові?

— Може й більше, — повільно вимовила мама.

— Чому?

Мати наче не помітила цього запитання. Натомість спитала сама:

— Ти що, не можеш порвати з цією дівчиною?

— Мамо!

— Ти ж іще хлопчисько, Аарне, що може з тобою статися. Може бути так, що ти шкодуватимеш усе життя? До того ж такі дівчата…

«Ще раз кажу: ти не турбуйся. Про тебе не було мови, йшлося про інше — про навчання тощо. Вона мене зовсім не розуміє. Але її сльози засмутили мене. Це жахливо, коли хтось уночі плаче…»

Аарне глянув на годинника. Пів на дванадцяту. Мати спала, з її кімнати віяло запахом лою і згорілих ялинових гілок. Не завжди у цьому домі новорічні свята минали так сумно…

Та годі спогадів! Спогади — то сумна річ, однаково — гарні вони чи погані. Вони напливають самітного вечора, коли на очі попаде якийсь фотоальбом, коробка з сірниками, черевики чи глечик для квітів… І завжди здається, що час втрачено марно, що рік минув безглуздо… Хай йому чорт!!

«Майю, у мене гарний настрій. Я люблю тебе. Позавчора ми були у Лійгер. Ти не шкодуєш про це, люба? Я був певен, що все обійдеться гаразд. Я знав, що ти молодець. Твої малюнки сподобались Лійгер…»

…Насправді все було не так. Аарне боявся. Чи правильно він вчинив? На що можна було сподіватися, побачивши тільки один випадковий малюнок?

«Але ж я люблю її», — подумав хлопець.

У маленькій кімнаті Ести Лійгер пахло олійними фарбами, темперою і пилом. Стіни завішані ескізами, ескізи — на мольберті, на підлозі. За вікном — старий дикий сад, що спускається в долину. Вечір, рожево-сірий вечір.

Лійгер, маленька жінка з веселим обличчям і сумними очима, байдуже перегортала малюнки Майї. Дівчина і хлопець чекали.

Нарешті Лійгер хитнула головою.

Вона відібрала два малюнки і поклала на підлогу. Аарне не міг оцінити їх з технічного боку, але помічав у цих наївних малюнках добре знайомий йому настрій.

Вечірня вулиця, по якій Аарне, звісно, ходив. Липень чи серпень. Сонце низько, на дорогу падають тіні, у листі дерев шелестить вітер.

Другий малюнок технічно виконано слабкіше. Аарне знав його. То було давно знайоме море на світанку.

Над кущами ялівцю клубочиться свіжий туман, на березі волого блищать камені. Холодно. Полохливий птах зойкав час від часу. Відчувається, що йому теж холодно. У морі червона куля. Ти тремтиш від холоду. Багаття згасло і здається сірою, брудною плямою на умитій росою траві.

— Ви зовсім не вмієте малювати, — мовила Лійгер. — Ніякого уявлення про техніку.

Всі мовчали.

— Зате у вас є наполегливість, розумієте — наполегливість… Так… Як вас звати?

— Майя.

— Майю, що ви хочете?

Аарне глянув на Майю. Запитання було дуже несподіване.

— Хочете вчитися, так? Це важко, повірте мені. Ви навіть не уявляєте, як це важко. Працюєш доти, доки голова піде обертом. Надвечір ви ситі мистецтвом по горло, але на другий день починаєте все з початку. Малюєте безглузді горщики, вази, поки замерехтить в очах… Розумієте?

Майя кивнула головою.

— Ви хочете вступати до художньої школи? Аарне непомітно схопив Майю за руку і міцно стис.

— Так, хотіла б…

— Я вірю, що ви працюватимете, — усміхнулась художниця. — Я допоможу вам, як зможу. Але раджу ще раз: подумайте все-таки… Покликання художника найжахливіше у світі. Якби я могла, то втекла б від мольберта світ за очі.

— Однак ви нікуди не тікаєте, — усміхнувся Аарне.

— Так. Це у мене в крові.

Через кілька хвилин Майя і Аарне вийшли з маленького будинку.

На зеленкувате небо висипались перші зірки. Надворі похолоднішало, рипів сніг. Біля хвіртки раптом Майя обернулася до хлопця.

— Ти вдоволений?

Аарне тільки хитнув головою. Цієї миті він дуже любив Майю. На комірі її пальта від дихання забіліла легка паморозь.

Майя ніби прочитала думки Аарне. Вона піднесла голову і розтулила губи, так що хлопець побачив її зуби.

…Хтось пройшов повз них і щось промовив. Вони цього не помітили.

— Ти вдоволений? — знову спитала Майя

— Так, люба!

Майя поклала голову Аарне на плече. Хлопець відчув її волосся. У місті один за одним згасали вогні. Якийсь димар димів у небо. Сніг був солодко-рожевий, люди ховали обличчя у підняті коміри.

Наприкінці грудня цього року морози доходили до тридцяти градусів. А вони цілувались і забули навіть про страх перед учителями.

Несподівано Аарне спитав:

— Скажи, чи ти не робиш усе це заради мене? Може, ти просто хочеш мені подобатися?

Майя не відповіла.

— Скажи, може, тебе це не цікавить?

Автобус з гуркотом промчався мимо. На їхніх обличчях замерехтіло світло і згасло.

— Цікавить, повір мені…

Щось у голосі дівчини не сподобалось Аарне.

— Ти не обманюєш?

— Ні, але я боюсь.

— Чого?

— Може, з мене нічого не вийде…

— Знову! Вийде.

— А якщо ні?

— Вийде.

— Звідки ти знаєш?

Аарне навіть розізлився.

— Звідки? Чи в тебе немає ані крихти віри?

Майя схопила його за руку.

— Прошу, не кажи так… Якщо у мене є віра, то це йде від тебе…

Аарне мало не сказав, що у нього самого нема віри. Але згадав почуття обов'язку і промовчав:

— Ти повинен мене примушувати, — мовила Майя. — Повинен! Зрозумій! Зрозумій, я хочу!

— Що?

— Я хочу щось робити! Не можу отак ходити поруч з тобою. Мені соромно!

Аарне схопив Майю за плечі і міцно притис до себе.

— Ти чудова дівчина, знаєш?

— Ти чудовий.

— Я — ні.

Йому пригадались жовтий будинок, Корнель і лист матері. І раптом хлопець відчув, що змерзли ноги, і згадав, що на завтра він нічого не вивчив.

Аарне закінчив писати листа. Була дванадцята година ночі. Починався новий рік. Аарне вимкнув світло і погасив свічку. Тоненький дим піднімався з тліючого гнота. У кімнаті стало біло. Спогади разом із тінями лізли під диван, шафу.

Скільки проблем… Історія з щоденником. Корнель. Навчання. Майя. Тітонька Іда. Квартира.

Він засипав, рахуючи дні канікул. Десять днів.

ПРОСТО ОДИН ДЕНЬ

У школі все було, як і раніше.

Аарне відчував, що не може зосередитися на уроках, весь час дивиться у вікно. Минали дні. Тітонька Іда уникала зустрічатися з ним: побачивши з вікна, що Аарне йде додому, тої ж миті зникала в сусідній кімнаті і там плела до самого вечора. Близько восьмої години з крижаним виразом обличчя заходила в кімнату і до одинадцятої слухала передачі різних радіостанцій. У старому будинку панувала невидима напруженість. Тільки тітонька Амалія тихо походжала по кімнатах, обмацувала знайомі стіни і речі, сідала то тут, то там, чистила нігті, щось бурмотіла собі під ніс. Інколи вона сідала на канапу поруч Аарне.

— Що робиш, Аарне? — питала вона.

— Нічого, — відповідав хлопець.

Тітонька, помовчавши трохи, нахилялась до Аарне і плямкала беззубим ротом:

— Іда дуже тебе любить.

— Так.

— Будь все-таки хорошим хлопцем, Аарне…

— Гаразд, — погоджувався Аарне, а сам думав, чи бачить його напівсліпа тітонька Амалія.

— Що ж ти, однак, робиш? — питала вона знову.

— Нічого. — Аарне розізлився сам на себе, підвівся, закрив книжку і вийшов. Він звик годинами блукати по вулицях. Йому все було байдуже. Повернувся пізно. У кімнаті, перебиваючи один одного, говорили іноземні диктори. Аарне їв у кухні холодний суп і ні про що не думав. Так було простіше.

Коли він нарешті увійшов до кімнати, там було вже темно. Аарне ввімкнув світло. Тітонька Іда відвернулася до стіни і натягла на голову ковдру. Аарне приніс із сусідньої кімнати розкладушку, послався і погасив світло.

Вони обоє лежали в пітьмі, розплющивши очі. Цокав годинник. Десь опівночі тітонька їда встала і вийшла з кімнати. Вона ще раз перевірила, чи замкнено зовнішні двері, напилась у кухні води. Десь о пів на першу вони заснули.

Ранком Аарне чув тільки одне слово: «Вставай!» В очі било гостре світло. Рожевий абажур висів прямо над розкладушкою. Аарне склав постіль і відніс за шафу. У кімнаті було холодно. Стоячи за дверима кухні, почекав, коли вмиється Лінда. Взяв свій портфель.

— До побачення!

— До побачення, — відповіла тітонька.

Аарне возився у передпокої, поки вийшла Лінда, тоді вийшов сам. Холодний вітер пронизував до кісток.

Тітонька Іда заснула знову.

У школі Аарне намагався уникати погляду Корнеля. Звісно, і Корнель ніби не помічав його.

Вчитель став зовсім іншою людиною. Не усміхався. Аарне протягом двох тижнів не обмовився з ним жодним словом. Нічого не прояснилося і в історії з щоденником.

Цілий день у хлопця було відчуття, що він нічого не вивчив. До того ж мучив голод. Тітонька Іда всі продукти почала розподіляти строго на порції.

Він звик до трійок, четвірка була вже рідкістю. Тільки трійка. Легке задоволення й безжурність на кілька наступних днів. Уроки здаються довгими. Особливо останні. Весь час позираєш на годинник. Січень — темний місяць. Аарне став помічати, що життя проходить десь мимо. Все плинуло, як і раніше, тільки без нього. Його замінили інші, це ясно. Він дивувався, як ще не втратив упевненості у собі.

На перервах ходив з Індреком. Той переважно мовчав, ухиляючись від усякої серйозної теми. Особливо неприємно було для нього говорити про Корнеля. Аарне здавалося, що його турботи зовсім не цікавлять Індрека. Інколи до них підходив Андо.

— Ну?

— Що ну?

— Про що ви тут теревените?

— Просто так… Який у вас був урок?

— Алгебра. А у вас?

— Німецька.

— А-а… У нас на першому уроці була естонська мова. Корнель видав такий жарт! Взагалі він великий жартівник.

— Це так…

Вони походили ще трохи. Всі троє були у Корнеля найкращі учні, майже друзі. Тепер же Аарне відчув, що стає чужим, особливо для Андо. Андо любив порядних людей. Він завжди ходив у білій сорочці і причісувався.

— Піду подивлюсь… — невизначено мовив Андо.

Він підійшов до Іво та Харрі і почав щось жваво розповідати.

— Бачив? — спитав Аарне.

Індрек стенув плечима і зневажливо всміхнувся.

Школа кружляла по коридору. Цікаво, скільки можна пройти за одну перерву?

— Чи довго це триватиме? — спитав Аарне.

Майя дивилася на нього. Єдині милі очі в цьому коридорі…

— Що?

— Я спитав, чи довго це триватиме?

— Ти мусиш підкоритися, — мовив Індрек.

— Кому? Тітоньці Іді?

— Ні. Корнелю. Повинен піти до нього.

— Я? Чого?

— Хіба ти ще не зрозумів? Учора я розмовляв з ним.

— І що?

— Піди сам, тоді взнаєш!

— Не піду!

— Діло твоє, як хочеш…

Аарне більше не сказав жодного слова.

Того дня у жовтому будинку щось сталося. У передпокої, біля електричного лічильника, стояв чоловік у шкіряній куртці і складав у портфель інструменти. Двері в кімнату було розчинено, там за столом сидів чепурний хлопець, перед ним лежали якісь папери. Тітонька Іда та її сестра стояли коло столу.

Аарне привітався, але на нього не звернули уваги.

— Тут більше нема про що сперечатися, громадянко, — мовив хлопець.

— Пробачте на цей раз, — благала тітонька Іда. — Це вперше так.

— Громадянко, будь ласка, не сперечайтеся. Хіба вам незрозуміло, що тут без акта не обійтись.

— Не треба, — хникала тітонька Іда, — я чесна людина. Я собі чесно заробила на старість пенсію. На роботі я завжди була передовою.

Хлопець написав ще кілька рядків і підвів великі, трохи зухвалі очі. Він був дуже серйозний.

— Ви могли добре працювати, могли бути чесною… Але те, що в лічильник ви засунули цвях і крали електроенергію, — не дуже чесно.

Аарне все ще стояв у дверях. Тепер він зрозумів, чому тітонька завжди боялася, коли приходили перевіряти електролічильник.

— Залиште на цей раз так, я стара людина… Я й сама не знаю, що роблю, розумієте?

Хлопець посміхнувся і скінчив писати акт.

— Підпишіть, будь ласка…

— Повірте, я зробила це, сама себе не тямлячи.

— Дай йому грошей, дай йому грошей, — радила тітонька Амалія. Вона погано чула та бачила і тому вимовила це дуже голосно. Тітонька Іда наступила їй на ногу.

— Ви підпишете чи ні?

Тітонька Іда зазирнула хлопцеві в очі, і їй здалося, що вона розмовляє з Аарне. Вона нахилилась і взяла ручку…

Прощаючись, хлопець мовив:

— Ми, звісно, вас оштрафуємо. До того ж у передпокої доведеться замінити всю електропроводку — вона може загорітись і призвести до пожежі. А доти вам забороняється користуватися електрикою. Бувайте здорові.

Двері зачинилися. Тітонька Іда спитала:

— Хто міг донести на нас? Хто?

— Не знаю, — відказала сестра.

Аарне поворухнувся.

Тітонька Іда пильно глянула йому в очі.

ДЕНЬ ЩИРОСТІ

Вечорами у жовтому будинку тепер горіла свічка. Радіоприймач мовчав, і тітонька Іда дуже рано лягала спати. Вчитися було ніде. Коли Аарне дістав ще одну двійку з алгебри, Корнель сказав:

— Здається, я повинен викликати до школи вашу матір… — І пішов.

Увечері того ж дня Аарне пішов до нього.

…Двері відчинив Корнель. Обличчя його нічого не виражало.

— Здрастуйте…

— Здрастуйте.

Кивком голови Корнель запросив Аарне увійти. Аарне зняв пальто. Він почував себе як хлопчисько, що на повному ходу раптом вскочив у поїзд. Боявся, що передумає, і тому швидко переступив поріг.

Аарне сів на канапу, Корнель — у крісло. Його обличчя, як і раніше, було непроникне. Мабуть, він чекав, що розмову почне хлопець.

Мовчання ставало нестерпним.

— Я прийшов, щоб…

Корнель обперся підборіддям на руку. В сусідній кімнаті хтось тирликав на скрипці.

— Я прийшов, щоб сказати… Я здаюся. Не можу більше, розумієте, — випалив Аарне і відчув, як фальшиво це прозвучало. Наче в поганенькому самодіяльному спектаклі.

Обличчя Корнеля не змінилося. Хіба, може, ледь помітна посмішка майнула на ньому. Але тільки на мить.

— Що ви хочете цим сказати?

Корнель узяв сигарету, прикурив і поклав сірники на стіл.

— Я… Я не можу…

Аарне з огидою відчув, що от-от заплаче. Він намагався стриматися. Адже зрештою…

— Знаєте… Я повинен з вами поговорити… Розумієте?

— Можливо…

Здавалося, що Корнель до деякої міри насолоджується тим, що відбувається.

— Я більше не можу так… Я мав прийти до вас… — І раптом його прорвало. — Я збожеволію, повірте. Що ж я все-таки зробив? У чому винен? Що буде далі? Скажіть, що мені робити?

— Я знав, що ви прийдете. Ви повинні були прийти! Я зробив так, щоб у вас не лишилося іншого виходу.

— Навіщо?

— Коли б ви не прийшли…

— Але навіщо? Навіщо це потрібно?

Корнель поклав сигарету на попільничку і вперше усміхнувся. Але погляд його, як і раніше, був холодний і невиразний.

— Колись людина має почати думати… Так же?

— Ви вважаєте, що я взагалі не думаю?

— Не знаю. Я роблю висновки з ваших вчинків.

— А саме?

Корнель знову посерйознішав.

— Наприклад… Чи сподіваєтесь ви закінчити школу з вашими оцінками? — Він струснув з рукава коричневого костюма попіл сигарети.

Аарне мовчав.

— Звісно, сподіваєтесь. Але самих сподівань мало… Час сподівань минув, розумієте? І ще таке… Як ви поводитесь зі своєю господинею? Вона приходила до мене…

— І, певна річ, наговорила всяких дурниць?

— Навіщо ж ви так?

— Ну, скажіть самі, як ви вважаєте, що це за історія з щоденником? Що за змова?

Корнель обперся на крісло.

— Справа зовсім не в цьому, любий Аарне… Ви ж нічого не розумієте. Анічогісінько. Те, про що ви кажете, взагалі несуттєве.

— Як це так?

— Хіба я заперечую, що вона в'їдлива і консервативна? Я ж не виправдую її… Та зрозумійте: навіщо вам дратувати її? У житті треба вміти так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Хай стара людина живе спокійно. Її поглядів уже не зміниш… Ви мали б це розуміти.

— Можливо. Але спробуйте пожити в цьому домі. Прошу вас, спробуйте! Пробачте, але я певен, що ви не витримаєте…

— Треба витримати.

— Я не можу. Не можу більше.

— Ви не вмієте терпіти? — здивувався Корнель.

— Терпіти? Заради чого?

По обличчю Корнеля майнула якась тінь, він погасив сигарету і глянув у темряву вікна. Певно, він шукав розумної відповіді.

— Якщо ви питаєте про це, то взагалі не вмієте жити. Через вікно в хату не ходять. У вас немає характеру.

— ?

— У вас ще не склався характер. Ви ще дитина. Ви ніколи не задумуєтесь, що ви можете зробити, а чого — ні.

Аарне був приголомшений. Сказати людині, що у неї немає характеру, це все одно, що сказати, що в неї немає голови. Кожна людина певна, що має характер.

— Як це так?

— А ви хіба думаєте інакше? — спитав Корнель тоном солдата, що сидить в укріпленому окопі.

Що відповісти? Його тяжко ображено. Корнель намагався покласти його на лопатки. Проте Аарне не здавався.

— У кожної людини є характер.

— Можливо. А у вас немає.

— Тільки у мене?

— Не знаю.

— А у Індрека?

— Є.

— А в Андо?

— Є.

— В Андо?

— Так, є. У них є характери. Які — то вже інша річ. Але ж вони є. І мені лишається тільки відшліфовувати їх. Якусь рисочку додати, якусь прибрати. Розумієте?

Аарне нічого не розумів. Йому здавалося, що Корнель розмовляє з ним надто уїдливо.

— Звідки ви знаєте, що у мене немає характеру?

— Ви не вмієте жити.

— Тобто?

Корнель стомлено зітхнув.

— Ох… Ви не працюєте. Раз. Ви невитриманий. Два. Ви — учень, розумієте?

Бути учнем — це означає пробиратися крізь хащу всяких заборон.

Аарне тільки спитав:

— Що ж я маю робити?

— Працювати.

— А ще?

— Працювати. Принаймні три години в день ви повинні вчитися. Сидіти за столом і вчитися. Три години. Вечорами не можна так пізно гуляти…

— Ви вважаєте, що я хуліганю?

— Звідки я знаю, що ви робите?

— Чому ви мене весь час ображаєте?

— Хіба я кажу неправду? — У голосі Корнеля з’явились металічні нотки. — Я за вас відповідаю. Я. Чуєте? Я. А що мені казати, коли на вас щодня скаржаться? Навіщо вам під носом у вчителів робити всякі дурниці Поцілунки і таке інше Тепер в учительській про це тільки й мови…

Аарне випростався.

— Майя не винна.

— Можливо. Не знаю. Але я вам забороняю ходити з нею, доки ви не виправитесь. А якщо ви себе не…

— Ви хочете компромісу? — запитав Аарне і одразу ж пошкодував.

— Ніяких компромісів! Через п’ять місяців ви повинні бути людиною… Повторюю: я відповідаю за те, яким ви вийдете з стін школи… Крім того… Розберіться самі, що ви робите!.. Я вас знаю. Ви цілком можете зіпсувати життя іншій людині…

— Як?

— Я думаю, що дуже просто. Ви надто самовпевнені. Зважте, що не всі такі. Не всі.

— Я хочу добра.

— Тим більше.

Корнель узяв ще одну сигарету і стомлено відкинувся на спинку крісла. Була одинадцята година вечора.

— Тепер ідіть додому і щось вивчіть на завтра.

Біля дверей, подаючи руку, він сказав:

— Подумайте про все це… — І раптом усміхнувся. Ледь помітно. — Будьте серйозні… Це непогано, адже… зараз терпіти легше. Згодом…

Аарне кивнув головою. Він стомився. І тільки тепер завважив, що Корнель усе ще тримає його за руку. Хлопець ще раз потиснув учителеві руку й пішов східцями вниз. Корнель трохи постояв, дивлячись йому вслід, і зачинив двері.

Була тиха ясна ніч. У повітрі мерехтіли сніжинки. Аарне сам не знав, що сталося з ним того вечора

ДЕНЬ, КОЛИ НАДУМАЛИ ЩОСЬ ЗРОБИТИ

Свічка кудись зникла, сірники теж. Того вечора Аарно знову нічого не вивчив.

— У мене таке відчуття, ніби моя душа матеріалізувалася, — сказав він уранці Андо.

За вікном, помальованим льодяними квітами, вже розвиднялося. Дні тепер потроху ставали довші.

Одне за одним до класу заходили дівчата і хлопці. Андо старанно причесався і відклав шапку.

— Ти сьогодні страшенно красиво говориш…

— Це зовсім не краса, це скоріше… Я не знаю, що… У тебе коли-небудь було таке відчуття, що твоя душа — наче тенісний м'яч?

— Звісно, ні. Чого б воно мало бути?

— А я вчора уперше в житті відчув таке.

— Як? Щось я нічого не збагну.

Аарне образила байдужість друга.

— Скажи, хіба можна з живою людиною розмовляти про її характер чи психіку? Я не знаю… Наскільки взагалі така розмова може бути об'єктивна?

— Настільки, наскільки ми можемо дивитися на себе збоку.

— Тобто наскільки ми вміємо кокетувати самі з собою?

— Ні, — відповів Андо. — Я думаю інакше. Якщо у тебе великий клопіт, тоді ти ставишся до себе дуже об'єктивно.

Аарне посміхнувся. І подумав, що це вперше він сміється сам із себе.

— Серйозними речами кокетувати найлегше.

— Може, таким, як ти, — усміхнувся Андо і, випнувши нижню губу, стенув плечима. Останнім часом у нього появилася така звичка.

Ранкове світло впало на стелю і кинуло на всіх невловні тіні. Аарне підійшов до вікна. Від радіатора тягнуло теплом. А надворі займався холодний рожевий світанок.

— Чого ти заговорив про це? — серйозно спитав Андо. Він відчинив вікно і ліг животом на підвіконня.

— Просто так. — Аарне примостився поруч. У ворота вливався безперервний потік учнів.

— Алло! — крикнув Іво і помахав папкою. — Внизу перевіряють формені кашкети?

Андо заперечливо махнув рукою. І тут же помітив, як у ворота входить Вернер. Вони зникли з вікна.

— Ти ходив до Корнеля? — спитав Андо.

— Так.

— Все-таки не зміг інакше?

— Що? — не зрозумів Аарне.

— Довелося йти просити, правда?

— Я нічого не розумію.

— Розумієш… У тебе зовсім нема характеру.

— Ти не перший, хто мені про це каже.

— І ти ще не зрозумів.

— Зрозумів. Саме тому й зрозумів.

— Якби ти мав характер, то не пішов би принижуватися.

— Що ж мені було робити?

— Звідки я знаю!

— Тоді краще й не балакай, — розсердився Аарне. Андо повернувся спиною, і, дивлячись на його широкі плечі, Аарне впевнився, що його друг справді сильний.

— Хлопці, йдіть сюди! — пролунав позаду чийсь дзвінкий голос. Озирнувшись, Аарне побачив, що то Вернер.

Поява вчительки зразу ж примирила хлопців.

— Ви знову видерлись на вікно? — спитала Вернер.

— Так, — зухвало відповів Андо.

Вернер на якусь мить розгубилася.

— Хіба ви не знаєте, що на вікні сидіти не можна!

— Не знаємо, — кинув Андо. Він сьогодні просто неперевершений.

— Ну що ж… — мовила спроквола Вернер і відійшла.

— Почимчикувала скаржитися, — висловив припущення Аарне. — Ходім побачимо.

У них були всі підстави так думати. Адже саме Вернер організувала в школі тиждень правильного руху і наказала у зв'язку з цим провести в коридорі на підлозі білі лінії. Ходити можна було тільки по двоє — вузенькою доріжкою між лініями. На першому поверсі лежав щоденник руху. Андо проходив там і прочитав примітку Вернер: «Манде і Вескі були серед тих, що гуляли по троє». Він узяв ручку і додав збоку: «Лікар це потвердив?» Через цей напис були великі неприємності, але винного не знайшли.

…Одначе зараз Вернер мовчки пройшла повз Корнеля, що стояв у коридорі, і зникла в учительській.

— Вони посварилися, — діловито зауважив Андо. — Ми врятовані.

Після уроків староста Карін влаштувала класні збори. Всі рвалися додому, всім було нудно…

— Ну, подумайте, ми ж випускний клас. У нас майже всі комсомольці… Чи не здається вам, що у нас щось не гаразд?

Карін була гарна дівчина. Круглі щоки, обрамлені прямим темно-коричневим волоссям, і великий рот надавали її обличчю задерикувато-дитячого виразу. Вона й сама знала, що гарна і не приховувала цього.

— Треба вживати якихось заходів!

Більшість зрозуміли, в чому річ.

— Надто пізно вже про це говорити! — у ту ж мить вигукнув Харрі.

Карін не звернула на нього уваги. Вона задерла голову і, перекрикуючи всіх, сказала:

— Прошу, давайте свої пропозиції. Ми повинні зробити щось цікаве, чуєте? Швидше! Скільки вам говорити про цю…

— …нісенітницю, — діловито перебив її Тійт.

Очі Карін заблищали. Дівчина грюкнула кулаком па столу.

— Що ти там верзеш? Можеш помовчати… Скажи, що доброго ти зробив для класу?

Тійт спохмурнів і тихо мовив:

— А що зробила ти? Говорити я теж умію, не тільки ти…

Карін розізлилася. Взагалі вона не вміла сердитись, а якщо й сердилась, то недовго… Всі це знали. Але тепер староста класу таки образилась; видно, цього разу справа була дуже серйозна.

— Тійт, вийди з класу!

Деякі дівчата в останньому ряду вичікуюче посміхалися.

— Нікуди я не піду, — крізь зуби процідив Тійт і зробив театральний жест.

— Тоді замовкни, — кинула Карін і хотіла вести далі.

— О, чого це наша найвродливіша дівчина сьогодні така сердита… — Харрі підморгнув хлопцям. Карін опустила очі, щоб приховати усмішку. Вона шкодувала, що не може бути солідною і холодною.

— Ну гаразд, давайте швидше! — вигукнула Ірма, найкраща в класі спортсменка. — У мене о четвертій тренування.

— Тобі твої особисті інтереси дорожчі за інтереси класу?

— От іще, — прошепотіла Лійві і голосно додала: — Звідки взялися ці інтереси класу? Може, наказ директора? Лишилося чотири місяці ходити до школи, і раптом виникають інтереси класу?

У класі загомоніли.

— Звісно, треба щось робити!

— А, перестаньте!

— Що у вас за гарячка діяльності?

— Ти нічого не розумієш!

— Розумію!

— Не розумієш!

— Кінчайте вже!

— Вийди, якщо тобі не подобається!

Карін намагалась перекричати всіх:

— Послухайте! Тихше!.. Дайте я скажу! Ви ж самі розумієте, що так не можна.

— Ясно, що тут балакати! — гукнув Харрі.

— Авжеж! Нема колективу і не треба? Але ж так не можна розходитись! Що ви за люди?

— А ти сама?

— Ну, добре! Що ми за люди? Яку пам'ять про себе ми залишимо школі? Як собаки, слово честі!

Усі знову зарепетували. Анне піднесла руку. Карін помітила це.

— Тихше! Хай скаже Анне!

— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови. Я хочу сказати тільки те, що Карін має рацію. Що ми за клас? Іноді зустрінеш на вулиці свого однокласника, дивишся і думаєш, наче десь його бачила… і все. Так не можна. — Вона сіла.

— Що ж ти носа задираєш! — крикнув хтось. — За кого ти себе вважаєш?.. З такими, як ми, їй, бач, нема про що говорити…

— Що за «ми», «ви»?

— Що ж ти сама пропонуєш? — спитала Урве.

— Ми повинні провести хоч один спільний захід. Як ви вважаєте? Абсолютно серйозно. Я пропоную влаштувати літературний суд.

— Суд? Над ким?

Карін задумалась.

— Обговорити щось сучасне і злободенне… Ну… наприклад, засудимо війну.

— Годиться! — крикнув Харрі.

Тійт до кінця грав роль песиміста.

— Дитяча забавка… Що ви знаєте про війну? І хіба це ваше діло?

— Замовкни! — гримнула на нього Карін. — Це діло кожного. Ви згодні?

— Робіть, що знаєте, — зітхнула Ірма.

— Ти в цей час можеш собі стрибати.

— А ти, Анне, сиди собі за своїм піаніно.

Клас знову войовничо настроївся. Карін почала конкретизувати.

— Едо, що ти думаєш?

Еда підвелася і байдуже мовила:

— Я нічого не думаю.

— Як?

Аарне глянув на Еду і був вражений. Її карі очі були зовсім пусті, і здавалось, що з них ось-ось покотяться сльози.

— Ну, гаразд…

Еда сіла і затулила обличчя руками. Вона не плакала.

— Андо, що ти там сидиш? — несподівано спитала Карін. — Як ти вважаєш?

Андо всміхнувся:

— Я нічого не вважаю.

— Нічого? Ти ж учень нашого класу?

Андо не відповів, і Карін вдарила рукою по столу.

— Добре. Це ми зробимо. Так, що… Ага, ось іще. Сценарій напише Аарне, шукай собі помічника і…

— Я?

— Так, так, ти. І не капризуй. Збори закінчено…

Всі вибігли.

ЯВНО МІСТИЧНИЙ ДЕНЬ

«Власне, я нічого не знаю про війну».

Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.

Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.

— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…

— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

— Ти ж нічого не питав.

— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.

— Ти думаєш про цей літературний суд?

— Так.

— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…

— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…

Індрек похитав головою.

— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…

— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?

— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?

Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…

— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?

— А те й означає, що треба боротись.

— Що далі, то більше.

Індрек уже не сміявся.

— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!

— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.

Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.

— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…

— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.

Індрек провів олівцем товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:

— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!

Аарне помовчав.

— Що дає праця?

— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.

— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.

— Ти іронізуєш?

— Ні.

Знову мовчанка.

Раптом Аарне спитав.

— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.

— Вірю.

Надворі зірвався вітер.

Ви маєте рацію, мені інколи лячно. Особливо тоді, коли вночі хурделить і над далекими полями пливуть великі снігові хмари. У лісах виростають замети; здається, що хтось плаче між старими стовбурами дерев, плаче і не знаходить дороги до сонця. Справді, мені тоді лячно, і тобі лячно теж, але не варто про це говорити. Навіщо про це говорити? Не треба, далебі, не треба, ми знаємо про це й так.

— Ти певен?

— Так.

— Чому?

— Війни скінчилися. Технічний прогрес досяг такої висоти, що може бути ще тільки одна війна. Колективне самовбивство, коли прогрес знищить своїх творців.

— І ти певен, що цього не буде?

— Авжеж.

— Чому? Звідки така певність?

Індрек усміхнувся.

— Це, звісно, моя віра.

Аарне зненацька вдарив кулаком по столу і схопився.

— До біса!

— Що з тобою?

— В цьому домі можна збожеволіти. Невже ти не відчуваєш? Про що ми балакаємо?

— Котра година? — спитав Індрек.

— Пів на дев'яту.

Аарне розчинив навстіж одні двері, потім другі, треті. Хурделиця ввірвалась у коридор.

Вхідні двері вдарились об стіну. На столі заворушились аркуші паперу, захиталися тіні. Індрек дивився на Аарне, не розуміючи, що з ним. Аарне усміхнувся. Його волосся було скуйовджене.

— Що з тобою?

— Впустімо до кімнати трохи свіжого повітря…

Двері, що вели з коридора до кухні, відчинились, і тітонька Іда поспішила зачинити їх. Сніг летів через поріг. Вітер вирвав двері з рук тітоньки, і вони знову вдарили об стіну. Будинок здригнувся.

— Хурделить, — мовив Аарне. — Буде відлига. Піду поможу…

Але тітонька вже зачинила двері і зайшла до кімната мокра, розхристана.

— Аарне, чи тобі замало того, що ти доніс на мене! Тепер ще починаєш ламати мій будинок! Ти…

Аарне обернувся до неї.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я питаю, невже тобі мало доносу?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що ти чуєш.

— Я питаю, що ти хочеш цим сказати?

— Це непорядно, негідно виказувати таємниці дому, — мовила тітонька. — Це, якщо хочеш знати, підло!

— Та що ж я виказав? Поясни, будь ласка.

— У кожному домі є свої таємниці. — Тітонька Іда наче не чула запитання.

Аарне не витримав і закричав:

— Я питаю востаннє, що я тобі зробив? Чуєш?

Тітонька пильно дивилася па нього і хитала головою.

— До такого дійти! Так-так… Ти вже погрожуєш мені? Ти мені вже погрожуєш? Га?

Голос тітоньки зірвався на істеричний вереск. Індрек усе ще стояв у дверях.

— Шмаркач! Ти… ти насмілюєшся зі мною так розмовляти! Ти…

Аарне на мить заплющив очі, потім розплющив їх, пройшов повз тітоньку Іду, злегка зачепивши її плечем, сказав «пробач» і підійшов до Індрека.

— Я проведу тебе.

Він пропустив Індрека вперед, вийшов сам і зачинив двері. Тітонька Іда лишилася в кімнаті сама.

— Бачив?

— Бачив.

— Ти не образився?

— Ні, чого ж…

— Дурне становище.

— Цікаво.

— Колись я тобі все розповім. А зараз мені хочеться плакати. Йди, будь ласка.

За дверима шаленів вітер. Індрек подав руку.

— Якщо вижене, приходь до мене.

— Бувай.

— Бувай. А знаєш, тобі не можна тут жити. На добраніч.

Двері зачинились. Аарне раптом відчув себе страшенно самотнім. Йому зробилося лячно, але він все-таки увійшов до кімнати. Тітонька Іда була вже в ліжку.

Тієї ночі спали тільки тітонька Амалія і Лінда. Це була шоста ніч без електрики. Тітонька Іда не спала через нерозумного хлопчиська, якого вона ненавиділа і любила, як сина. Вона страждала від безсоння і важких думок. І раптом вона подумала, що скоро помре. Її пойняв страх. Треба поспішати. Так хотілося дожити до літа.

І Аарне лічив дні, чекаючи на літо. Він не думав про смерть. Йому просто було боляче.

Надворі почалась відлига. Зима цього року була дуже примхлива.

ПЕРШИЙ ВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ

Минали дні.

Тітонька Іда жила, як і раніше.

Час проходив повз тітоньку Амалію. Інколи вона сідала біля радіоприймача, вмикала його на повну потужність і слухала останні вісті. Погляд блукав десь у далечині, і ніхто не міг зрозуміти її думок.

Нещодавно Андо вперше поцілував Інгу.

Індрек удавав, що в нього все гаразд.

Корнель вітався з Аарне байдужим кивком голови. Він чекав, який вплив справлять на хлопця його слова.

Якось уранці тітонька Іда мовила:

— Від сьогодні ти сам купуватимеш собі продукти. Не дивись на мене так… Кожна людина колись повинна стати самостійною.

Вона укладала на голові чорний вузол кіс.

— Де я візьму гроші? — спитав Аарне.

— Одержиш. Я напишу твоїй мамі.

— Он як… Чого це ти раптом надумала?

— Я ж сказала. Тобі неодмінно треба повторяти кілька разів… Від сьогодні дбатимеш про себе сам.

У розмову втрутилася Амалія.

— У нас не так багато грошей, щоб… і взагалі, що ти зробив нам доброго? Чого ми маємо тебе годувати?

Це було надто одверто. Тітоньці Іді довелося нагримати на сестру:

— А ти мовчи! Поїла і йди собі спати!

Аарне відсунув тарілку, підвівся і пішов до школи.

Який має бути прожитковий мінімум у вісімнадцятирічного хлопця? Зважте, що в кишені у нього трохи більше двох карбованців і мати його живе кілометрів за шістдесят звідси і нічого про все це не знає.

Аарне купив хлібину і двісті грамів масла. Тоді полічив гроші. Лишилося карбованець сорок копійок. Ще один плавлений сирок. Все. Чаю дасть тітонька Іда.

У середині березня пригріло сонце, почав танути сніг. Потекли струмки, змиваючи з тротуарів брудний сніг.

Запахло весною, на вулицях стало більше людей без головних уборів, а в лікарнях — більше хворих на грип.

Чи надовго вистачить людині одної хлібини і двохсот грамів масла? Тільки на два дні. На третій день у Аарне в кишені лишилося шістдесят копійок.

— Ходімо в кіно, — сказав він Майї. «Чого мені турбуватися про своє молоде життя, хай іде, як іде».

З-під коліс автобуса розлітався мокрий сніг. Дорога подекуди була вже чорна.

Весняне сонце заливало вулиці: у кожній калюжі, в кожному струмочку, у кожній крижинці — своє сонце.

— Ти сьогодні такий веселий!

— Звісно. А чому б ні?

Майя засміялась.

— Та нічого.

Аарне зняв кашкета і засунув його в кишеню.

— Підемо після кіно дивитися весну?

— Угу.

Увечері калюжі позатягувало льодом, наче склом. Сонце зайшло десь о сьомій годині, швидко похолоднішало… Небо запалало жовтогарячим багрянцем. Аарне дивився на перехожих, які ступали по хрусткому льоду, і думав, що всіх їх хвилює весна.

Колишня бравада хлопця зникла. Він повільно йшов і, неуважно відповідаючи на запитання дівчини, дивився на червоний небосхил. Захід сонця невичерпний, як болі світу.

— Що з тобою? — спитала Майя.

— А що зі мною може бути?

— Щось сталося. Раніше ти був дуже веселий.

— Не можу ж я цілий день бути веселий.

— Прошу тебе… — Майя взяла Аарне за руку і так благально зазирала йому в очі, що хлопцеві стало ніяково,

— Пробач…

— Краще скажи, що з тобою?

— Нічого.

— Щось є. Скажи! Повір, тобі стане легше.

Аарне махнув рукою. Що він міг сказати? Почнеш говорити вголос — усе звучить банально й сухо. Крім того, Майя цього не зрозуміє, вона ніколи не зрозуміє думок Аарне. До біса все! Тепер у нього лишилося хіба що небо. Для одного сумного вечора цього досить.

— Я люблю тебе, чуєш? — мовив він і обійняв Майю за плечі. Дівчина пригорнулася до нього.

Вони йшли далі. Сьогодні Аарне ще нічого не їв. Але йшли вони в ногу.

— Ти знаєш, як Осе і Пер їхали в країну Сорія-Морія?

— Ні.

— Не знаєш… Гаразд. Це з «Пер Гюнта». Заплющ очі!

— Що?

— Заплющ очі… І міцніше пригорнись до мене. Так. А тепер ходімо.

— Куди?

— Куди ти хочеш.

— Я хотіла б у гори, — прошепотіла Майя.

Вони йшли обледенілим тротуаром, міцно притиснувшись одне до одного і заплющивши очі.

Крижана прозора дорога веде вгору, до білих гірських вершин. Над усім — величезне сине небо, таке сине, аж очі їсть. Обабіч дороги — кучугури снігу, і холодний вітер змітає з них снігову куряву. Крок, ще крок. Повір, вершина вже недалеко; внизу ліси, теж у снігу, і так гарно дихається, що аж у грудях коле.

Раптом Майя зупинилась. Її тіло якось обважніло. Аарне розплющив очі і побачив, що вона плаче.

— Що з тобою? Я дурний, так?

Майя не відповідала. Тільки кусала губи; і враз він зрозумів.

— Ти хочеш виїхати звідси, так?

Дівчина мовчки кивнула головою. Аарне опустив руку, глянув довкола і замість блискучих гір побачив околицю Тарту.

— Як ти догадався? — спитала Майя. Вона вже не плакала.

— Я знаю. По собі знаю.

Вони стояли дуже довго. Десь гуркотіла од вітру бляха.

Тоді вони ще не розуміли, що й місто буває гарне, і що в житті не завжди і не все треба узагальнювати. На горизонті сходилися блискучі рейки, в яких відбивалося небо.

— Ти щось малюєш?

— Малюю.

— Що?

— Великий горщик…

— Молодець. Як виходить?

— Нічого особливого. Потрошку.

— Гм…

— Що з тобою було раніше? — спитала дівчина.

Аарне трохи завагався, а потім сказав з несподіваною сором'язливістю:

— Майю, ти не могла б дати мені шматок хліба?

— Що?!

— Так, нічого! Я спробував зіграти сентиментального жебрака. Це дуже цікаво…

Аарне переступав з ноги на ногу, але дівчина вже все зрозуміла.

— Тітонька Іда, чи не так?

— Що?

— Дурнику. Ходімо до мене, у мене нікого немає вдома. Мама з татом пішли на іменини.

— Не піду.

— Підеш!

Аарне йшов і лаяв себе. «Як бідний родич», — думав. Але проти бутерброда він не заперечував. І як могло бути інакше, коли він за цілий день і ріски в роті не мав, а за два попередніх дні з'їв буханку хліба і двісті грамів масла, і в кишені було тільки три копійки…

Біля воріт хлопець сказав:

— Я не піду всередину…

— Чому?

— Не піду. Твої можуть вернутися.

Майя трохи постояла.

— Гаразд. Почекай, я зараз вийду.

За три хвилини дівчина повернулася, тримаючи в руках великий бутерброд з ковбасою.

— Вистачить?

— Звісно.

— Тоді їж!

Аарне не сперечався, їв. Майя дивилась на нього з легкою материнською усмішкою, і хлопцеві було трохи ніяково.

— Ну?

— Дякую!

— Ще хочеш?

— Ні, — збрехав Аарне. — Ні, слово честі…

— Поцілуй мене, — сказала Майя.

Здалеку показалась автомашина, наблизилась і проїхала мимо.

— Ти повинен іти.

— Не хочу.

— Треба. Що скаже тітонька Іда?

— Це не має значення.

— Має. І мої щохвилини можуть повернутися.

— Дозволь…

— Ні. Йди. На добраніч… — Майя побігла в будинок.

По дорозі додому Аарне знову стало лячно. Чорніли байдужі голі дерева. Було тихо, тихо. Хлопця охопив страх. Аарне озирався і йшов, ішов дуже швидко. А за ним гнався страх. У передпокої почуття страху перехопило подих. Хлопець здригнувся і потягся рукою, щоб дістати ключ.

Ключа не було.

Аарне нахилився і нишпорив рукою по підлозі. Ключа не було. Він увімкнув світло й чомусь тільки тепер помітив, що маленька електрична лампочка була запилена, засиджена мухами.

Ключа не було. Минала вже друга година ночі. Аарне лишили за дверима. Вперше у житті. Він не знав, що робити.

Вийшов на східці. Ніч була холодна. За хвилину він натиснув кнопку дзвінка. Почулися кроки, ближче й ближче. Двері відчинилися. Він стояв метрів за п'ять од дверей і бачив білу постать тітоньки Іди.

— Ну? — спитала тітонька.

Аарне не поворухнувся.

— Ти що, глухий?

Аарне ступив крок назад, потім другий… «Втечу, — раптом подумав він. — Кінець».

Він не оглядався.

— Аарне!

Ще один крок, ще.

— Аарне, ти чуєш?

Іще крок. Сніг рипить під ногами.

— Аарне-е!!

Сонна околиця відгукнулась луною. Хлопець опинився за рогом будинку. Більше не міг.

— Іди сюди! Негайно!

В сусідньому дворі тужливо загавкав старий пес.

— Чи довго я маю чекати?

Аарне повернувся. Сміливість покинула його, він пішов назад і став перед тітонькою Ідою. Уперше помітив, що вона значно нижча від нього. Їй доводилось піднімати голову, щоб зазирнути йому в очі.

Губи старої жінки стислись у вузеньку безкровну смужечку. Тієї ж миті Аарне дістав сильного ляпаса. Вдаривши його, тітонька відступила назад:

— Не піднімай рук!

Аарне примусив себе посміхнутися. І дістав ще одного ляпаса. Хлопець стиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні. Від образи і злості очі налилися слізьми.

— Сьогодні будеш без вечері, — кинула тітонька Іда і пішла спати.

ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.

Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.

— Ну? Далі?

Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.

«Я не можу думати, в голові немає жодної думки. Думки, чого ви не приходите. Я повинен думати. Я не розумію. Я стомився. Я повинен думати. Я знову дістану двійку. Я повинен зосередитись і зрозуміти…»

За вікном мигтіли білі снігові пунктири. Шибка поволі мокріла.

— Ви вчили?

— Вчив, — кивнув головою Аарне.

— Прошу.

Хлопець постояв ще трохи. Ні, робити нічого. Він поклав крейду і випростався.

— Не знаєте?

— Ні.

— Гм… Ну що ж… Сідайте.

До рівняння приписали ще один мінус, і рівновага порушилась.

Урок продовжувався.

Оцінки були такі: Рійна — п'ять, Кріста — чотири, Анне — три, Еда і Аарне — двійки. Як бачите, представлені всі варіанти. Але двох останніх із цього ряду попросили підійти після уроків до вчительки. Нещасливий день усе ще тривав.

Аарне сподівався, що на уроці Корнеля доведеться все пояснювати. Цього не сталося. Може, Корнеля не встигли повідомити? І що він думає? Порушення обіцянок — тяжкий злочин. Аарне спробував знайти собі виправдання, але воно здавалось якимось жалюгідним. Ні… Під впливом раптового імпульсу йому захотілося все змінити на краще. Подумав, що треба виправитися, почати працювати тощо. Це були пусті думки, бо Корнель ждав од нього діла, а не слів. Тепер тільки діла. Якби він простив ще й цього разу… Якби він зрозумів! Чекай, чекай, хлопче! Зрозумів би? Що? Нічого. Що Аарне просто ледачий? Що тут ще розуміти? Ні, Корнель, мабуть, не вибачить. І несподівано для самого себе Аарне подумав про всі свої справи якось по-іншому. Корнель не мав права простити. Не може. Він буде легкодуха людина, якщо простить.

І в той же час…

Аарне був голодний, стомлений, йому хотілося плакати. Він притулився обличчям до холодної шибки і дивився вниз, на брудний двір. У сірому небі розповзався сірий дим. «З дрібниць виростає велика халепа». Він не міг по-справжньому збагнути все, що сталося. Надто багато дрібниць… «Дрібниці? Які це дрібниці? Можливо, усе це — серйозні речі? Скажімо, двійка — це дрібниця чи ні? Ляпас — це дрібниця чи ні?» Він не знав. Усе відносне. Все залежить або від нуля, або від цілої системи.

«Яка у мене система?»

…В коридорі почулися чиїсь кроки.

Еда.

— Ти вже тут?

— Так.

— Учительки ще немає?

— Ні.

Еда стала біля сусіднього вікна. Вона справді дуже змінилася. Вони довго мовчали. Аарне хотілося сказати, хоч кілька слів, але боявся, що Еда не відповість. Неприємно говорити, коли тобі не відповідають. З класів час від часу долинали тихі голоси. Був другий урок другої зміни. Через двір пройшов двірник з відром у руках. Два малюки гралися з біло-червоними смугастими санчатами. Вулицею їхали навантажені автомобілі.

— Куди все-таки вона ділася?

Еда нетерпляче відвернулася од вікна.

— Ти вимазалась у крейду, — мовив хлопець.

— Де?

— На спині. Зачекай, я витру…

Чорна сукня була замазана десь на лівому плечі. Нічого страшного — кілька разів тернув долонею, і пляма зникла.

— Едо…

— Що?

— Скажи, тільки чесно, що з тобою сталося?

— Зі мною?

— Так, з тобою.

— Звідки це ти взяв?

— Я ж бачу. Едо, ти думаєш, що…

— Тс-с… Хтось іде.

Аарне трохи відступив од Еди. Підійшла вчителька математики Вельтман.

— Ну, ви вже тут…

Вчителька Вельтман уміла завжди усміхатись, вона усміхалася навіть тоді, коли інші плакали. Йдеться, звісно, про учнів. Та якщо учень теж усміхався, Вельтман одразу ставала серйозною. Аарне не варто було б усміхатися, коли він казав:

— Так, ми вже тут…

— Я й сама це бачу. Але й вам, і мені було б набагато приємніше, якби ми тут не зустрічалися… Чи не так?

Це була іронія. А може, гумор. Мабуть, все-таки іронія, адже на гумор учень може відповісти тим же. А тут лишалося тільки мовчати, визнаючи факти.

Вчителька Вельтман була молода, худорлява жінка, вона добре знала свій предмет. Більш ніж півтори години вона працювала з Едою та Аарне. Чесно виконала свій обов'язок. Тепер ніхто не міг їй докорити, що вона не працює з відстаючими. Десь близько п'ятої години вчителька відчула, що стомилася. Але з принциповості дала Аарне розв'язати ще одну задачу. Рівно о п'ятій вона підвелася і дозволила двом грішникам іти додому.

Не обмовившись жодним словом, Аарне і Еда спустилися сходами гамірного коридора до роздягальні. На вулиці Аарне повторив запитання, котре задав дві години тому. Відповіді й цього разу не було. День видався сірий. Еда змахувала темно-червоною рукавичкою сніг з паркана саду, повз який вони проходили. Хлопець бачив її профіль, і йому здалося, що поруч з ним іде нещасна людина. Але де взяти щастя для Еди? Щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе.

— Куди ти йдеш? — спитав він.

— Куди? Куди мені йти?

— Тоді погуляємо трохи…

— Ні, не хочу.

— А що, власне, ти хочеш?

— Нічого.

Як важко інколи розмовляти з дівчатами… Особливо вдень. Невдовзі Еда тихо сказала:

— Яка свиня!

— Хто?

— Сам знаєш.

Аарне намагався бути тактовним і більше ні про що не питав. Спочатку він подумав, що ця фраза стосується вчительки Вельтман. Але, мимохідь глянувши на Еду, зрозумів, про кого мова.

— Тійт?

— Так.

Знову запала мовчанка, адже хлопець не наважувався більше ні про що питати.

— Ти… любиш його?

Еда обернулась і глянула на Аарне так, що він швидко додав:

— Пробач, я надто прямо…

— А… — махнула рукою Еда.

Аарне помітив, яка невпевнена була хода дівчини. Виною тому був не тільки слизький, припорошений снігом тротуар. Хлопець відчув, що він зайвий. На розі він зупинився.

— Ну гаразд… Ти йдеш додому?

— Не знаю.

— Ну що ж, Едо… Тоді я піду… Ти не сердишся?

— Ні.

Аарне уважно подивився дівчині в обличчя, але не міг нічого на ньому прочитати. Нарешті вона ледь помітно усміхнулась:

— До побачення!

— До побачення!

Аарне чотири рази оглядався. Еда зникала у вечірньому присмерку.

ВЕЧЕРЯ З ТАЄМНИМ НАМІРОМ

Одного сумного дня тітонька Іда вразила свого племінника несподівано агресивною посмішкою.

— Ти знаєш, Аарне, що у мене все-таки завжди була і є надія? Чуєш?

— Так, чую…

— У мене все-таки є надія, уперта надія. Я все ще вірю…

Тітонька розчулилась.

— Це та естонська віра, яка допомагає нашому народові… Я чомусь вірю, що ти колись візьмешся за розум. Так само я вірю, що наша країна ще буде вільною…

— Що?

— Аарне, ти кепкуєш з мене, я знаю. Невже ти справді не розумієш, що таке воля?

— А що?

Здавалося, тітоньці кортить побалакати. Все можна пояснити дуже просто. Події останнього місяця засмучували і її, у всякому разі, вона відчувала, що ігнорування і жорстокість як засоби виховання не дали бажаних наслідків. Вона добре бачила, що хлопець з кожним днем більше вислизає з рук. А крім того, їй треба було з кимось поділитися своїми думками. Тітонька Іда все ще любила Аарне, і в ім'я цієї любові ладна була піти на все. З альтернативи — голод чи джентльмен — хлопець мав вибирати останнє. Адже…

— Воля? Воля означає те, що ти зараз міг би бути незалежним хазяїном.

— Що?

Тьотя не дала себе перервати.

— Ну, якщо не хазяїном, то кимось іншим. Хіба має значення? Головне: ти кимось був би. А зараз ти — ніщо…

— Як?

— Авжеж. Воля — це не те, що ти можеш гуляти скільки завгодно. Це ще нічого не означає. — Тітонька трохи помовчала, похитала головою. — Хіба в наші дні будеш ситий, якщо не збрешеш… — Вона вдарила кулаком себе по коліну і вигукнула: — А я все-таки вірю!

— У що?

— Вірю, що справедливість переможе!

— Безперечно, — погодився Аарне. — За будь-яких обставин переможе.

— Так… Аарне, я все ще вірю. У мене лишилася надія. Коли б ти знав, Аарне, як я дивилася на тебе вранці… Ти спав з розкритим ротиком…

На обличчі тітоньки з'явилась по-дитячому щира усмішка. Аарне чомусь стало трохи соромно. Надто пізно було відповідати взаємністю на цю несподівану ніжність.

— Аарне, може, ми ще зрозуміємо одне одного… Ми ж з тобою давні друзі. Га? Невже ми не порозуміємось! Все можна перебороти, правда ж?

— Так, — пробурмотів Аарне.

— Ну от! Я вірю, що з тебе вийде джентльмен. Як ти сам вважаєш?

Аарне стенув плечима.

— Не знаю…

— Не знаєш?..

Тітонька відчула, що насилу налагоджений зв'язок знову починає руйнуватися. Якби вона мала сміливість глянути правді в очі, то давно зрозуміла б, що ніякого зв'язку вже немає. Натомість вона сказала:

— Ти, звісно, хочеш їсти?

Вона вірила у майбутнє естонського народу й прагнула зробити з хлопця справжнього джентльмена. Тому тітонька принесла на стіл двоє варених яєць, бутерброди, буженину і каву. Ідейна проблема перетворювалась на матеріальну. Двоє варених яєць і буженина, з одного боку, бутерброд — з другого…

Тітонька, помітивши в очах Аарне радість, подумала: «Я перемогла!»

Адже і ведмедя можна примусити танцювати за грудочку цукру! Зараз цей хлопець їсть, і в очах у нього — вдячність. Він сповнений ніжності і любові до своєї тітоньки Іди.

Тьотю, тьотю, я хочу на білому коні летіти полями з блискучою шаблею в руці. В цьому я знаходжу любов, а в любові — силу. Отакий я. Гей!

Аарне бачив в очах тітоньки покірливе чекання і думав: «Я переміг!»

Тітонька Іда, мабуть, не витримала більше дуелі і здалася.

Аарне, Аарне, як я зразу не збагнула, що нове покоління більш життєздатне, що у нього могутня духовна зброя і нам, старим, треба неодмінно зважати на це нове покоління. Пробач старій тітоньці Іді, яка неспроможна йти в ногу з прогресом!

Як це добре — їсти, їсти навіть тоді, коли збоку хтось стежить за тобою і думає про своє. Аарне знав, що це егоїстично й бездушно. Але нічого не можна було виправити, бо любов минула.

Він прибрав зі столу посуд. Тітонька взяла аркуш паперу, щоб написати матері Аарне.

«У нашому домі зараз чудові дні. Я ніколи не забуду вдячних очей Аарне, якими він на мене подивився, побачивши накритий стіл. Він, бідолаха, весь час був голодний, адже на дівчат іде стільки грошей. Дівчата люблять, коли хлопці водять їх у кіно… Прошу бога, щоб ці дні у нашому домі тривали якнайдовше.

Вірю, що все погане минеться.

Аарне, звісно, неакуратний. Я не звинувачую вас, що погано виховали його. Усе це від нашого державного ладу, при якому немає різниці між своїм і чужим…»

То був чудовий вечір. Тітоньці Іді дуже хотілося віддати Аарне всю свою ніжність.

Але хлопця це аніскільки не хвилювало.

Він сидів у кутку, і перед ним теж лежав аркуш паперу. Що їй справді треба? Тільки позавчора тітонька знайшла серед паперів Аарне аркушик з віршем Пушкіна:

В крові горить вогонь бажання,

Душа твій пломінь п'є до дна.

П'янить мене твоє кохання,

Ніжніш од мирри і вина.

Який жах! Тітонька Іда відчула, як тремтять їй коліна. Вірш викликає дивні почуття, це дуже небезпечний вірш. Адже ж Пушкін надто упадав за жінками, згадати хоча б деякі анекдоти…

Аарне все ще бачив перед собою Еду, коли вона йшла у вечірній присмерк. Дівчина йшла й боялася впасти… Аарне часом вважав, що знає дівчат, але, зустрівши Еду, почав сумніватися в цьому.

Майя проста і хороша. Еда вносить у серце неспокій, з Майєю той неспокій зникає. Котра з них йому більші потрібна?

«Я люблю Майю», — подумав Аарне і з острахом помітив, що думає про це зовсім байдуже. Він злякався і почав повторювати багато разів, що любить Майю. А проте…

«Що сталося між Едою і Тійтом?

Чоловіче, ти сам робиш так, щоб тобі було важко!..

ДЕНЬ СУДУ

За кілька днів 11-Б клас влаштував літературний суд-диспут на тему «Я хочу жити». Напередодні ввечері Індрек сказав Аарне:

— Я вірю, що все буде добре, боюся тільки одного: чи буде він у нас серйозний і значущий.

Андо, що стояв поруч, зневажливо стенув плечима. Цієї весни він ставився до всього ще більш скептично, ніж раніше. А втім, ніхто на нього не сердився, що він не брав участі у диспуті. Андо був гарний хлопець і визнаний спортсмен. Він мало говорив, і його вважали за сильного. Через це його ніхто не чіпав.

— Ти думаєш, що в залі сміятимуться? — запитав Аарне у Індрека.

— Ні, я так не думаю, але… Знаєш, по-моєму, не можна такі речі перетворювати на жарт!

— Розумію. Та все одно диспут не справить такого враження, як ми хочемо. Народ одійшов од війни, народ хоче танцювати!

Індрек дивно всміхнувся.

— Отже, виходить, що навчити може тільки війна?

— Так. А яка користь од уроку мертвим? Аарне ляснув друга по плечу.

— Гаразд, тоді хай дивляться і слухають живі. Ти не віриш, Андо?

— Ні.

— Чому? Чому, власне, ти не віриш?

— Я не вірю, що цей цирк може врятувати світ. Якщо буде війна, то вона буде незалежно від того, читатимемо ми свої вірші чи ні.

Індрек спохмурнів.

— Ти ждеш війни?

— Перестань… Зрештою не це важливо. Якщо вона має бути, то буде…

— Розтлумач.

— Я не пророк. Почитай ліпше гороскоп. А взагалі я думаю, що і ти, і я, і ота дівчина, яка йде коридором, це… хто?

— Ну? — спитав Індрек, засунувши руки в кишені.

— Ти, я і ота дівчина — люди. Але хто ми всі втрьох разом — цього ніхто не знає. Людину можна зрозуміти, а людей — ніколи.

— І треба тобі таке говорити, лякати людей?

— Люди мають жити в ілюзіях?

— Ілюзії все одно є, — махнув рукою Індрек, — навіщо їх руйнувати.

Андо всміхнувся сумно і зневажливо. Надворі посутеніло. Засвітилися вогні.

Літературний диспут пройшов добре. Наприкінці з'ясувалося, що в підготовці вечора взяв участь майже весь клас. Адже для інсценізації, яку робив Корнель, потрібні були і техніка, і освітлення, і звукове оформлення, й багато чого іншого.

Потім були танці. Вчителька Вернер дивилася, хто з ким танцює. Іво у супроводі джазового оркестру виконав пісню «Мовчати не можна».

«Коли цвітуть вишні і тюльпани, я до кімнати при ношу великі букети їх…»

Надходила весна.

І небо було страшно чисте.

Після того вечора в учительській почали говорити, що з випускників ще, може, щось і вийде.

Було п'яте квітня.

Аарне не хотів танцювати, він почував себе стомленим. Майя це відчула і мовила:

— Гаразд, ходімо звідси…

Кам'яними сходами вони пішли вниз. Музика лишилася десь угорі. Всі коридори і класи були порожні.

— Давай посидимо десь у класі…

— А якщо хто зайде?

— Ну й хай заходить! Мимо школи проїжджали машини, і на темні стіни раз у раз падало світло. Десь далеко грав оркестр. Майя сіла за першу парту.

Аарне підійшов до вікна і дивився в ніч.

— Ти ніколи не думав, що з нас вийде? — почув він несподівано голос дівчини.

— Ні… А чому ти про це питаєш?

— Ти хочеш прославитись?

— А ти?

— Ні… Ні. Ти хочеш?

— Так, — мовив Аарне.

— Отже, прославишся, повір!

— Можливо… Але ні, я не хочу бути славнозвісним, я хочу, щоб мене любили. Слава буває різна. Я хочу, щоб мене любили, розумієш?

— Хтось іде…

В кінці коридора почулися кроки. Вони лунали ближче й ближче. Аарне підвівся.

Хтось пройшов мимо.

— Якщо це Вельтман… — усміхнулась Майя. Аарне не бачив обличчя дівчини, але відчував, що вона усміхається. Він теж усміхнувся.

— Нічого. Стара діва перелякалася б на смерть! — Але він знав, що насправді це зовсім не смішно. Якби то була Вельтман і якби вона прочинила двері до темного класу… А втім, навіщо про це!

— Про що ми говорили?

— Про славу і любов.

— Так… Але слава і любов приходять самі, якщо ти працюєш. І Таммсаре знав це.

— Ти будеш славнозвісним.

— Ти, Майю, теж.

— Ні. Ні. Ні.

— Будеш.

— Ні.

— Чому ти так кажеш?

— З мене нічого не вийде.

Аарне підступив до неї.

— Знову ти своєї! Я певен, що все буде добре.

— Ні.

— Я знаю.

— А я не знаю.

Аарне сів поруч з Майєю і обняв її за плечі. Парта була маленька і тісна; мабуть, тут учився якийсь третій клас. Аарне відчув себе малим.

— Ти малюєш?

— Ні.

Аарне довго мовчав. Дівчина його приголомшила. Все це йому вже набридло.

— Чому?

— Я не вмію.

— Вмієш.

— Ні.

— Майю… — Аарне міцно пригорнув дівчину. Майя не дивилась на нього, і Аарне силою повернув її обличчям до себе. Вулицею прогуркотіла машина. Світло ковзнуло по Майїному обличчю, і Аарне побачив, що дівчина ось-ось заплаче. Він опустив руки.

Тиша.

Колись Майя сказала: «Я все зможу, якщо ти мені допоможеш…» Чим їй допомогти? Чим? Ну скажіть, чим? Відповіді не було.

— У мене нічого не виходить, — прошепотіла Майя. — Позавчора я викинула чотири малюнки. Нічого не виходить. У мене нічого не виходить… Аарне гладив їй волосся.

— Майю, я ж із тобою, так? Життя дуже важке, але все можна подолати. Я вже починаю вірити, що працею всього можна домогтися. Завжди домагалися. Майю, ти хочеш стати художницею?

— Дуже!

— Ти правду кажеш?

— Чого б я мала брехати?

— Пробач… Якщо хочеш, то станеш. А ти… я розумію, це важка й нудна праця. Але все можна подолати…

— Я не зможу…

Хлопець не знав, що ще сказати, і не хотів більше говорити. Майя схилила голову на руки. Десь грюкали дверима. Вгорі грав оркестр. У класі — темно. Тільки самотня пляма світла тремтіла на стіні. Аарне подивився на годинника: було вже чверть на одинадцяту. Ще одне зусилля!

— Майю, ти чуєш? — Він підняв дівчину з-за парти і струсонув її. — Майю! — Він майже кричав. — Ти знову візьмешся до роботи, чуєш! Візьмешся. Якщо любиш мене, то працюватимеш! — Це були страшенно жорстокі і гарні слова. Надто гарні. І настільки жорстокі, що, сказавши їх, він одразу ж пошкодував. У коридорі знову почулися кроки, вони наближались нестерпно повільно. Хтось брязкав ключами. «Може, класи на ніч замикають», — майнула думка. Потім — ще якісь кроки. Долинула невиразна розмова. Хтось зупинився саме за їхніми дверима. Якщо зараз…

— Добре, занеси ключі нагору.

То був учитель фізичного виховання Лахт.

— Зараз!

То була прибиральниця.

— Ти замикаєш двері?

— Так…

— Слухай, однеси спочатку ключа. Директор чекає…

— Ой, у мене лишився ще тільки один клас…

Аарне і Майя завмерли. І в цю мить за дверима подуйся голос самого директора:

— А-а, ви тут… А я шукаю, шукаю. Давайте ключ і ходімо.

Кроки стихали в коридорі. Тільки тепер Аарне відчув, що спітнів.

— Ходімо…

Вони вийшли у коридор. Двері пронизливо рипіли. Було вже близько одинадцятої, вгорі грали «Маленького ослика».

На вулиці дзюркотіла вода у ринвах, і вони відчули на обличчях теплий вологий вітер.

— Скажи, ти… любиш мене? — спитала Майя.

Аарне вловив у її голосі щось тривожне.

— Так, — швидко відповів.

— За що?

— ?

— За що можна мене любити? Я не підходжу тобі.

Аарне зупинився.

— І тобі не соромно?

Майя одвернулась і закусила губу. Над ними в деревах пронісся вітер — весняний вітер. Аарне обережно добирав слова.

— Послухай… Зрозумій, я дуже люблю, коли у людини є руки. А ще більше — коли у неї є голова… Голова! Розум!.. І не з книжок запозичений розум, а… ну… просто людський розум! Якщо у людини немає голови, це, на мою думку, гірше, ніж коли в неї немає рук. Як ти вважаєш?

— Не знаю…

— Що ти не знаєш?

Майя відповіла не зразу. Якийсь час вони стояли під великим мокрим деревом, уникаючи дивитися одне на одного.

— Гаразд, ходімо. вже… — нарешті прошепотіла дівчина.

— А, чорт!

— Що з тобою? — злякалась Майя.

— Нічого. Ходімо, ходімо…

— Ти не відповів мені, Аарне…

— Пробач… За що я люблю тебе?.. — Аарне зупинився. — Знаєш, може, я не дуже люблю тебе таку, як ти є. Але дуже люблю ту дівчину, якою ти колись неодмінно станеш! Неодмінно! Віриш? Скажи, віриш?

— Не знаю.

— Я примушу тебе змінитися, чуєш? Я знаю, що ти зможеш. Ти повинна знайти собі мету в житті, чуєш?

— Примусь мене, — всміхнулася Майя. — Прошу!

— Як?

— Ну, хоча б удар мене.

— Облиш! Ти почнеш малювати. Я не прийду до тебе доти, доки ти не зробиш чого-небудь.

— Гаразд.

Мрячив теплий дощ. У світлі неонових ламп мерехтів асфальт.

— Весна, — мовив Аарне.

— О, ще ні… Ще разів чотири-п'ять випаде сніг…

— Ти тільки понюхай — у повітрі пахне весною!

— Гарно.

Справді, було гарно. Й Аарне був певен, що весна прийде, незважаючи на холоди.

ДЕНЬ СУМНІВІВ

У калюжах відбивалося ясне небо, а між калюжами чорніла грязюка. Сонце пригрівало, і в чорному пальті було просто жарко. Аарне піднявся сходами і звичним рухом відчинив двері. На сходах лежав рудий кіт. Йому теж було тепло.

Вікна кімнати виходили на північ. Тут було прохолодно й тихо. Аарне кинув папку на канапу і сів.

Увійшла тітонька Іда.

Аарне глянув на неї і одразу зрозумів: щось не гаразд. Вона ніяк не могла почати. Пройшла через усю кімнату до столика з радіоприймачем, взяла там спицю до плетіння, покрутила її в руці, постукала кінчиком по столу і знову поклала в шухляду. Потім трохи постояла коло вікна, дивлячись надвір, і зітхнула. Аарне розгорнув якусь книжку, що трапилась під руку, і не відводив голови. Відчував: тітонька дивиться на нього, так було секунд двадцять. Нарешті Аарне підвів голову. Тітонька ждала саме цієї миті.

— Де третій том моєї енциклопедії?

— Що?

— Я питаю, куди ти дів третій том моєї енциклопедії?

— Чому саме я мав кудись його подіти?

Тітонька криво всміхнулась.

— Аарне, будь чесний, прошу. Ну, я розумію…

— Я його не брав.

— Ну, я розумію, тобі потрібні були гроші, і ти — що ж було робити? — продав його… Так же?

— Я вдруге кажу, що ніякої енциклопедії не брав. Тітонька випрямилась, одвернулась і сіла на канапу.

Поправивши на вікні фіранки, мовила трохи іншим тоном:

— Я стара дурепа… Я справді була дурна… Вірила і все ще сподівалася. Сподівалась аж до цієї хвилини. — Вона прибрала театральної пози. — Тепер я втратила надію. Я чекала три роки. Вірила, що з тебе виросте людина, справжній мужчина. Я б тобі все віддала, всього навчила б тебе…

Тітонька затулила обличчя руками. Видно було тільки очі — застиглі, в сльозах. Мовчання. Надворі якесь дівча стрибало по калюжах.

Несподівано тітонька витерла очі і тихо засміялась. Сміх пролунав фальшиво й недоречно. Це було навіть страшно. І вона заговорила вже зовсім інакше — легко й весело.

— Та-ак, так. Мені Ітті вчора розповідала: був гарний хлопець, син лікаря Ральфберга, справді гарний хлопець. Гарно вдягнений, інтелігентний. У нього був друг, теж гарний хлопець… — Вона подивилась у вікно. — Мені саме згадалася ця історія… Смішно, правда ж? Ха-ха-ха! Так от, недавно він убив свого друга, здається, з рушниці, і вкинув у яму з нечистотами. Отаке воно, життя… Хлопець, звісно, вештався цілими ночами, татусеві ніколи було дивитися за ним… Думав, з хлопця вийде письменник, ха-ха-ха!..

Аарне відчув, що його проймає дрож. А тітонька знову стала серйозна.

— Та що з тобою говорити, Аарне… Це все одно, що воду в ступі товкти… Забери все, що в мене є, тільки не бреши мені. Чуєш?

Голос їй підвищився, очі заблищали.

— Чуєш? Забери все моє добро, продай його, тільки не бреши. Чуєш ти, виродку?

Тітонька підійшла до Аарне. Хлопець підвівся. Тітонька здалася йому зовсім чужою.

— Я нічого не брав.

— Брешеш, щеня!

Аарне не поворухнувся.

Тітонька зціпила зуби, зблідла і зовсім втратила самовладання. Вона ступила до нього ще один крок і вперто повторила:

— Брешеш, щеня! — І замахнулася. Аарне схопив її руку, — вона була холодна й безсило тремтіла. Одвернувшись, тітонька прошепотіла:

— Іди!..

І ще раз:

— Іди!..

Аарне не міг рушити з місця.

— Куди?

— Іди!..

Тітонька була наче в трансі. Вона підійшла до полиці, вийняла купу старих книжок, знайшла серед них картонну коробку з написом «Сігулда».

На синій кришці золотом з червоним було зображено незграбну пару народних танцюристів. У коробці лежали конверти і поштовий папір. Тітонька взяла конверт і аркуш паперу, а коробку поклала на місце. Потім сіла на канапу.

— Я писатиму листа. Я писатиму листа твоїй матері.

Це було сказано з гордим відчаєм. Зашкрябало перо. Кілька рядків через увесь аркуш — зневажливих, жорстоких.

За хвилину заклеєний і надписаний конверт упав на стіл перед Аарне.

— Будь ласка, віднеси на пошту.

Аарне підвівся і, навіть не глянувши на конверт, вийшов.

З Андо та Індреком він зустрівся в кафе. Поруч Індрека сиділа якась незнайома Аарне дівчина, чорна, як циганка.

— Познайомтесь, — усміхнувся Індрек.

— Інгрід, — мовила дівчина, подаючи руку.

— Аарне.

— Інгрід — відмінниця навчання, — зразу ж похвалився Індрек.

— Тоді у вас не буде згоди.

— Чому?

— Почнете змагатися.

— О ні!

— Ви певні?

— Так, ми надто різні.

Аарне подивився на них. Індрек трохи іронічно всміхався. І хоч він був ретельно причесаний, на очі йому весь час спадало пасмо волосся.

Інгрід була серйозна. Хто вона? Немов у відповідь на це запитання Індрек пояснив:

— Інгрід вчиться у сьомій середній школі.

— Он як?

За столом на мить запала тиша.

— Знаєте, мене, здається, викидають з квартири, — нарешті мовив Аарне.

Андо усміхнувся.

— Нічого дивного… Вже останні дні.

Інгрід нічого не зрозуміла з цієї розмови, довелося пояснювати їй.

— Це ж дуже цікавий екземпляр, ваша тітонька Іда, — зауважила Інгрід.

— Знаєте, називаймо одне одного на «ти». Згода? — запропонував Індрек.

Ніхто не заперечував.

— Людей треба виховувати, — вела далі Інгрід.

— Виховувати! — передражнив Андо. — Як? Образами позитивних героїв?

— Ти провокатор.

— Друзі, хіба ви не вірите, що на світі є позитивний герой? — схвильовано спитала Інгрід.

Андо співчутливо усміхнувся, Індрек похитав головою.

— Все залежить від того, який той позитивний герой, котрого ти маєш на увазі…

Інгрід з щирим сумом сказала:

— Я маю на увазі хорошу людину, прекрасну людину. Героя. Є він чи нема?

— Є, — мовив Аарне. — Але якщо він людина, то він в той же час і поганий…

— Не знаю… я все ще шукаю. Розповім вам одну історію, Індрек її знає… Якось улітку я працювала в колгоспі з одним чоловіком. Він був для мене героєм, повірте! Багато розповідав про свої подорожі і працював за двох. Коли я спитала, чого він так старається, він одповів: «Цей колгосп дуже бідний. У мене вільне літо, чому б не попрацювати?» Я спочатку була вражена, а потім захоплена. Спитала, що він робитиме з грошима. Сказав, що збирається багато подорожувати. Він подобався мені, ми з ним багато розмовляли. А тоді… Якось увечері він причепився до мене і… Я змушена була його вкусити… Згодом я його бачила в місті, він штукатурив свій власний будинок. Розумієте? Мені хотілося плакати… Де ж він, герой нашого часу?

Ніхто не міг відповісти.

— Але я його все-таки шукаю, — сказала Інгрід. — Я вірю, що він є.

— Може, ти його шукаєш не там, де треба, — зауважив Аарне.

— Як це?

— Ну, я не знаю… ми дуже молоді і дурні.

— Я шукаю прекрасне. Є ж на світі прекрасне?

— Є.

— Правда ж, є? — звернулась Інгрід до всіх.

— Є. Але його ніколи не досягнеш.

— Людина всього може досягти.

— Навряд.

Запала мовчанка. Потім Інгрід спитала:

— Про що ми говорили, що так далеко зайшли?

— Про тітоньку Іду.

— Тітонька Іда — типовий образ?

— Так, — кивнув головою Індрек. — Стара жінка… Коріння в одному суспільстві, стебло — в іншому…

— А квітів взагалі немає! — закінчив Андо.

— Так, тітонька — типова, — згодився Аарне.

— А ти нетиповий. Пам'ятаєш, сам сказав, — лукаво глянув на нього Індрек.

Інгрід щиро засміялась і обернулася до Аарне:

— Ти нетиповий?.. Як це з тобою сталося?

— О, це мене дуже засмучує, — удавано скрушно похитав він головою.

— Не кривляйся, — пробурмотів Андо, але Індрек уже вів далі:

— Я, власне, і не знаю, що таке типове? Звідки мені звати? По-моєму, всі ми трохи нетипові… Сумно, чи не так? Ну, скажіть! З нашим світоглядом і ідеологією все гаразд, але… ми дуже багато думаємо… про речі, про які… не треба думати… Вам не здається, що нас щось зіпсувало?

Ніхто не знав, як відповісти. Десь далеко просвистів паровоз. Два літаки виписували на ясному небі сріблясті вісімки.

Сонце почало сідати. До квадратного двору вповзла вже синя тінь. На карнизі сиділи горобці, гріючись в останніх сонячних променях. І їм не було ніякого діла до чотирьох молодих людей, що сиділи внизу в кафе, до їхніх проблем і хвилювань.

Тітонька Іда розплющила очі.

— Ти, звісно, відніс листа на пошту?

Запитання було безглузде, — адже білий конверт лежав на столі.

— Відніс?

Аарне не відповів і почав стелитися.

— Я почекаю до завтра, — мовила тітонька і, повернувшись на другий бік, звичним рухом натягнула ковдру на голову.

Аарне не міг заснути. Прислухаючись до далекого гуркоту машин, він несподівано відчув незрозумілий сграх. Що все це має означати? Наче очікуючи на покарання, він занурився в подушку і зажмурив очі.

Над містом прогуркотів літак.

ДЕНЬ ДІАЛОГА МАТЕРІ І СИНА

Весна була в очах, на губах і в крові людей.

Вечорами матері стояли біля освітлених вікон і виглядали дочок, які приходили з синьої ночі з дивним спокоєм на обличчях. Весною важко бути самому! Криваве небо забарвлює вечірній тоненький льодок, і ще голі дерева кидають ледь помітні тіні.

Після обіду приїхала автобусом мати. Подзвонила, їй відчинили. Коли вона знімала пальто, тітонька Іда. спитала:

— Ну, яка там у вас погода!

Мати щось відповіла, але хлопець не чув, бо сидів на канапі у кімнаті. Ручка дверей опустилась униз, і мати найшла до кімнати.

— Доброго дня, Аарне!

— Доброго дня.

Під час цього діалога тітонька Іда поправляла на канапі покривало. Мати сіла у крісло і поклала сумку на коліна. Вона була худа, обличчя вже засмагло під весняним сонцем. Напівсиве волосся спадало на комір сукні цеглястого кольору.

— Ну, як ви тут живете? — спитала вона.

— Потроху, — відповіла тітонька і поправила у вазі квіти. — На селі вже почали сіяти?

— Ще ні.

— Авжеж… Ну, звісно…

Мати сиділа між тітонькою і Аарне, спиною до тітоньки. Підвівши очі, щоб глянути на матір, Аарне зустрівся поглядом з тітонькою Ідою, що сиділа біля протилежної стіни.

— Які новини в місті? — спитала мати, аби щось сказати.

— Ну, які тут новини… «Голос Америки» вже не послухаєш… Тепер нічого не знаємо… Чи не до війни йде…

— Тільки б не війна, — зітхнула мати.

Тітонька Іда перебирала пальцями.

— Хто знає, що погано, а що добре… Світ усе-таки треба почистити… — Останні слова вона вимовила пошепки.

— Можливо, — промимрила мати. — Хто знає, що кому потрібно…

— Боротьба потрібна, — сказала тітонька.

За якусь мить вона всміхнулась. Це була та сама її страшна усмішка.

— Бачиш, і ми з Аарне тут воюємо, так-так! — І сміх у неї почав змінюватися на плач.

— Що?! — злякалася мати. — Скажіть, що у вас тут скоїлося?… Я одержала твого листа… цілу ніч не склепила очей…

— Ох, чого ще й тобі хвилюватися, — тітонька Іда витерла очі. — Досить, що я хвилююсь… досить… Це мене скоро на той світ зажене…

Аарне бачив, що мати от-от заплаче, заплаче раніше, ніж зрозуміє причину.

— Іди-но сюди, — звернулась тітонька Іда до матері. — Йди, йди до мене.

Мати підвелась і сіла поруч з тітонькою. Тітонька Іда обняла її за плечі і простогнала:

— Поплачмо разом двоє старих…

Тепер заплакала й мати. Кімната сповнилась голосінням.

— Глянь на свою маму, Аарне… Зглянься на її сльози… Подивись на свою стару маму, — повторювала тітонька, сама схвильована цією сценою.

Аарне підвівся і ступив до матері.

— Мамо, ходімо звідси.

Він взяв її за руку.

— Чуєш, мамо! Перестань, будь ласка, зараз же перестань!

— Бачиш, як він з тобою розмовляє? — прошепотіла тітонька.

— Мамо, невже у тебе немає ані крихти гордості, що ти тут плачеш? Ти ж моя мама!

Мати підвела голову.

Тітонька Іда не хотіла здаватися. Вона поспіхом заторохтіла.

— Де була твоя гордість тоді, коли ти прийшов до мене, га? Де вона була, коли ти відніс мою книгу до букініста? Що є в твоєму щоденнику, крім двійок? Де ти щоночі буваєш? У якої повії? Кажи, чуєш?

Аарне хотілося заткнути тітоньці рота. Але він тільки стиснув кулаки і вийшов на кухню. Напився води з відра. Вода була теплувата, і там плавала муха. «Мабуть, перша муха», — подумав Аарне. Його занудило.

З кімнати долинали голоси. Він знову пішов туди.

Дві жінки сиділи на канапі і плакали. Мати плакала дужче, і тітонька їда дбайливо її обіймала. Аарне став біля вікна.

До кімнати ввійшла сестра тітоньки Іди Амалія. Обмацуючи все руками, підступила до канапи, торкнулася обличчя матері Аарне і весело спитала:

— Хто це тут? Невже мати Аарне?

— Так…

— Подумайте, яка далека гостя… Ну, як ви там живете?

— Дякую, добре…

— Ну, значить, усе гаразд. Я годувала курчат… У вас є вже курчата?

— Іди звідси, Амаліє, — наказала тітонька Іда.

— Що?

— Іди звідси, я сказала!

— Чому?

— Скільки я можу говорити? Іди собі в іншу кімнату!

— Але чому? Я хочу поговорити з гостею…

— Це не твоє діло… Йди!

— Ти як базарна перекупка… — ображено кинула Амалія і, грюкнувши дверима, пішла.

— Отож, — уже спокійніше мовила через деякий час тітонька. — Аарне дуже безсовісний. Як він зі мною розмовляє…

— Аарне, Аарне, — зітхнула мати.

— Із ким ти зв'язався? — По цьому тітонька Іда обернулася до матері Аарне. — Ти знаєш, що він водиться з дівицею, яка вже кілька разів намагалась покінчити життя самогубством?

Того дня тітонька Іда перевершила саму себе. Вона боролася, боролась так, як ніколи раніше.

— Мамо, негайно ходімо звідси… Те, що ти робиш, — гидко. Як ти можеш тут плакати?

Мати похитала головою і повільно підвелася.

— Зачекайте, я зварю каву… Куди ж ви підете… у мене є печиво… — усміхнулась тітонька.

— Ні, дякую, — мовила мама, — ми підемо…

— Ну гаразд, — погодилась тітонька Іда. — Йдіть і обміркуйте все. Аарне, моя умова така: два тижні іспитового строку; коли що скоїться — забирай свої речі. Отак… Ви все-таки могли б випити кави…

Вона провела їх до дверей і розчулено мовила:

— Дивіться-но, вже й травичка зазеленіла. Як гарно! Ну, вітайте родичів та знайомих і… розберіться в усьому. Аарне розкаже мені, як повернеться.

Вони сиділи на дерев'яній лавці біля автобусної станції. Кругом калюжі. Кілька сірих голубів билися за крихти булки. Аарне подивився на тих, що сиділи поруч. Білява дівчина дивилася в далечінь. Хлопець рядом з нею спитав:

— Хочеш цукерку?

— Ні, — відповіла, не поворухнувшись, дівчина. Сивий дідусь недовірливо позирав на хлопця, котрий возився зі своїм п'яним другом, намагаючись якось його уговкати.

— Автобус буде тільки через годину. — Аарне глянув на годинник. — Зараз шоста.

— Твій годинник поспішав.

— Ні, я перевіряв.

В автобусі, що стояв поблизу, грало радіо. Чайковський. Концерт для скрипки з оркестром.

— Скажи, сину, невже ти не хочеш стати порядною людиною?

— Що значить — порядною?

— Ну, як усі…

— Як усі? Не хочу.

Мати похитала головою.

— Так робити негарно.

— Як?

— Не роби з мене дурну… Тітонька Іда все розповіла мені. Ти з нею так грубо розмовляєш. І скажи, куди все-таки поділася ця книжка?

— Я не знаю.

— Ти не обманюєш?

— Мамо, я не можу тобі нічого довести. Якщо ти не віриш, то не вір…

Автобус, з якого лунала музика Чайковського, загуркотів і поїхав. Небо почало прояснятися. Через деякий час мати сказала підкреслено серйозно.

— Що то за дівиця, із якою ти не можеш порвати?

Її обличчя було збентежене.

— Мамо, не вживай, будь ласка, таких слів…

— Яких?

— Сама знаєш, мамо…

— Я не знаю, про що ти кажеш… Я знаю те, що каже тітонька Іда… Якщо та дівчина справді хотіла покінчити життя самогубством, та й ще не раз, то я не розумію, навіщо ти з нею взагалі ведеш знайомство…

Аарне не знав, плакати йому чи сміятися.

— І ти повірила?

— Чому б я мала не вірити?

І справді, як можна не повірити сивій жінці…

— Ну що ж, вір, мамо. Мені ти все одно не віриш.

— Сину, не кажи так. Тітонька Іда любить тебе.

— Я це знаю, дуже добре знаю.

Мати була вражена.

— Чому ж тоді ти її не слухаєш, якщо вона любить тебе?

— Від її любові я стаю гірший.

Мати помовчала.

— Котра година?

— Пів на сьому.

— Скоро буде автобус…

Аарне кивнув головою.

— Як ти можеш бути таким необачним? — спитала мати.

— Я завжди був такий. Ти ж знаєш.

— Ти ще й хвалишся цим?

— Ні, не хвалюсь… Мамо, ти все-таки помиляєшся… Я думаю дуже багато.

— Неправильно думаєш, сину.

— Кожна людина певна; що думає правильно!

— Спробуй думати так, як інші, Аарне.

— Не хочу!

— Все одно колись доведеться. Адже сам не будеш.

— Я не вірю, — прошепотів Аарне. — Не хочу ставати тверезим, тихим, порядним… Не хочу!

— Чому? — На обличчі матері відбилося нерозуміння. Аарне не знав, що відповісти.

— Я хочу, щоб світ став кращий, — нарешті сказав він і засміявся. — А це зовсім нелегко.

— І заради цього треба робити боляче іншим?

— Часом інакше не можна.

— Як же ти думаєш жити?

Аарне носком черевика креслив на піску якісь фігури.

— Невже ти не можеш виправитись? — не вгавала мати.

— Як?

— Ти не можеш до неї підладитися?

— Ні, мамо. Так, як ти думаєш, не можу.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Але нової квартири я тобі не шукатиму, — мовила мати.

— Знаю.

— Ну хіба ти не можеш робити так, як вона хоче? Вона людина старого світу, не заводь з нею мови про свій новий час. Невже ти не можеш її порадувати?

— Ні.

— Хочеш, щоб тебе викинули на вулицю?

— Ні.

— Що ж тоді ти хочеш?

— Я сказав, що не знаю… І все-таки… Я хочу жити й бачити життя… Я хочу… жити, розумієш?

— Хіба тітонька Іда не дає тобі жити?

— Не дає!

— Що ти їй скажеш?

— Я ще не знаю… Подумаю.

— Сину, прошу тебе, постарайся порозумітися з нею.

Під'їхав автобус. Звідусюди почали підходити люди — з валізками і пакунками.

— Гаразд, я спробую. Коли щось трапиться, то це буде не моя вина.

— Я вже маю йти.

Мати взяла пакунок і рушила до автобуса. За кілька хвилин автобус поїхав, розбризкуючи навсібіч грязюку і воду.

— Ну? — спитала тітонька. На колінках у неї сидів рудий кіт.

Роззуваючись, Аарне мовчки знизав плечима.

НЕСПОДІВАНИЙ ДЕНЬ

Якось увечері Аарне разом з Майєю пішли знову до Ести Лійгер. Майя сказала, що у неї в теці купа малюнків.

Еста Лійгер зняла вимазаний фарбами фартух. Вона трохи схудла, може, у цьому була винна весна…

— Ну, показуйте! — Вона одразу ж звернулася до Майї.

Вони знову розклали малюнки на підлозі і схилилися над ними. Лійгер казала Майї про щось дуже фахове. Аарне зазирнув через плече дівчини і відчув гостре розчарування. Ні, ні, все було гаразд, нічого поганого не скажеш, але це було найгірше… Старанно, коректно… Аарне на мить заплющив очі і відійшов убік. Він дуже чекав цього моменту. І ось… Ще минулого разу промайнула ця думка, тепер вона навалилася, мов важка хвиля. Майя слухала Лійгер і кивала головою. Раптом Аарне все стало гидке: і кімната, і мазанина на підлозі, і Майя. Це почуття було таке ясне і несподіване, що хлопець навіть злякався. Коли Лійгер спитала у Майї, чи вступатиме вона до художньої школи, дівчина відповіла: «Так». На друге запитання — навіщо? — Майя нічого не могла відповісти… «Вона піде, піде заради того, щоб не втратити мене…» — думав Аарне.

«Облиш, ти сам завжди це їй радив, — відповідала совість. — Як ти можеш так швидко міняти свої почуття?» — «А втім, я ще не зробив ніяких поворотів… Я не хотів цього! Звідки я міг знати, що так станеться?» — «Виходить, ти тільки тепер це зрозумів? — спитала совість. — Тепер пізно…» — «Замовкни», — прошепотів Аарне до совісті.

— Покажіть що-небудь, будь ласка, — вголос попросив він.

— Що?

— Покажіть свої роботи.

Аарне і Еста Лійгер були добрими друзями ще відтоді, коли хлопець ходив до початкової школи.

Еста Лійгер не здобула загального визнання, хоча була найчеснішою з художників, яких знав хлопець. Чому така невідповідність? Аарне часто думав про це. Якщо одна людина не зрозуміє іншої, то вона не зрозуміє і її внутрішнього світу. Як народжується загальнозрозуміле мистецтво? Може і мистецтво стане зрозуміле всім, якщо зібрати правду всіх людей — як бджола збирає з квітів нектар?

Нещастя Лійгер полягало в тому, що в її полотнах була тільки вона сама: чесна, шукаюча, сумна самотня жінка…

— Гаразд, я покажу… — нерішуче мовила Лійгер.

Аарне дуже хотів, щоб Майя була тактовною. Він добре знав Лійгер і її надмірну вразливість. Про одну картину Лійгер сама сказала:

— Я назвала її «Музика Баха».

Постаті поривалися вгору, тремтіли, іскрилися тонкими чорними лініями. Бах. Культ, дрож, поривання. Злітання вгору, громи десь у хмарах.

— Я люблю Баха, — сказала Еста Лійгер. — Ви мене розумієте?

— Так, розумію, — повільно мовив Аарне. — Вірте мені, будь ласка, добре?

Глянувши на Майю, він помітив, що та байдуже гортає якийсь журнал з малюнками. «Звісно, про що може розповісти ця картина людині, яка не любить музики?» — подумав він. Колись Майя байдуже знизувала плечима біля картин Чурльоніса. «Може, я надто прискіпливий?» Він усміхнувся до Лійгер.

— Ви в нас вірите?

— Так, мабуть, вірю, але… Боже мій, завжди були діти. Чому ж тепер діти прагнуть стати суспільною силою?

— Це так! — Аарне вдарив рукою по столу. — Мені подобається Осборн, подобається! Я хотів би протестувати так, як він!

— І я б протестувала, — усміхнулась Лійгер. — Але проти чого? Протест минає разом з молодістю…

Аарне розпалився.

— Ви питаєте, проти чого! Думаєте, що проти життя чи державного устрою? Ні! Я протестував би проти сонливості. Я стукав би по дахах і кричав, як Джіммі Портер: «Ей! Уявімо на мить, що ми люди!» Я сказав би: «Борімося проти кретинів!» Але… Я помітив, що відтоді, як це слово увійшло в моду, його найбільше вживають самі кретини! Треба примусити людей бачити, яким життям вони живуть! Чи не є це одним з завдань художника?

— Можливо… — замислено мовила Еста. — Про що тільки ви не думаєте… Ми набагато старші од вас, і то не забиваємо свої голови такими речами…

— Нам дуже легко все дістається, — відповів Аарне.

Лійгер встала.

— О Майєчко, вам, мабуть, скучно… Ми говорили про дурниці і захопились…

— Ні, мені не скучно…

— Котра година? — спитав Аарне.

— Посидьте ще. Тільки пів на десяту.

— Ні, нам треба йти.

Біля порога Аарне зупинився і сказав:

— Мені подобається сперечатися з вами…

— Мені теж, — відповіла Еста Лійгер. — Приходьте до мене, а то я ще постарію…

— Ти нудьгувала?

— Ні. Правда, ні. Але…

— Що «але»?

Аарне взяв Майю під руку.

— Аарне, я не підходжу… Я… розумієш?

— Ні.

Аарне зупинився. Зупинилася і Майя, уважно дивлячись на нього.

— Ми дуже різні…

Вона притулилася головою хлопцеві до плеча. Її волосся торкнулося щоки Аарне.

— Ми дуже різні, Аарне, — повторила Майя.

«Жахливо, але це правда», — подумав він. Однак примусив себе сказати:

— Облиш цю розмову! Звідки ти взяла, звідки?

— Знаєш… Я слухала вас і… заздрила. У вас є думки…

— А у тебе немає, чи що?

Майя нічого не відповіла. Аарне насилу стримався, щоб не сказати їй щось образливе… Майя не мала прана заздрити…

Він довго пояснював їй це.

Дівчина слухала і, здавалося, з усім погоджувалась. А потім сказала:

— Повір, Еда набагато краща за мене…

Аарне здригнувся. Він не міг одразу зібратися з думками. За хвилину прошепотів:

— Еда… Чому? Чому ти саме про неї сказала?

— Просто так… Я знаю.

— Що?

Майя опустила голову і вперто мовчала.

— Думаєш, я її люблю?

— Але міг би любити, правда ж? Вона розумна!

Аарне розізлився:

— Ти дурна.

— Це правда, — згодилася Майя.

— Перестань! Хочеш довести, що ти справді…

— Більш нічого мені не лишається.

«Ми говоримо нечемності одне одному, — думав він. — Як воно сталося?..»

— Майю!

Він схопив дівчину і рвучко трусонув. Може, хотів збудити в ній нове життя?

— Майю, тебе цікавить мистецтво? Чесно?

Очі дівчини налилися сльозами, і вона кивнула головою.

— Якщо тобі доведеться вибирати: я чи мистецтво, кому ти віддаси перевагу?

— Тобі, — мовила Майя.

Аарне дивився на неї і думав. «Боже, вона ж нічогісінько не хоче. А я обіцяв їй новий світ… Аарне, ти не маєш права здаватися!»

Всю дорогу почуття тривоги не покидало хлопця.

КЛАСНИЙ ВЕЧІР

Двадцять п'ятого квітня відбувся класний вечір. Корнель дав на це дозвіл — чому б випускникам разом не посидіти передостанній раз за столом, потанцювати?

Сидіти за столом і пити… морс? Деякі хлопці, серед них і Тійт, вирішили інакше. Про це свідчив міцний запах коньяку. Мабуть, Тійт збирався щось організувати. Але що він планував?

Спочатку було тихо, тільки брязкотіли ножі та виделки. Гамір зчинився тоді, коли Харрі ненароком зачепив ліктем склянку з морсом, і вона вдрузки розлетілась на підлозі. З цієї миті настрій піднявся, хтось заспівав, Тину ввімкнув магнітофон. Танцювали. Сміялися. Жартували.

Аарне незчувся, як опинився біля Еди і, вклонившись, запросив її до танцю. Еда підвелася. В ту ж мить Тійт брязнув ножем об тарілку.

Грали старовинний сентиментальний вальс — повільний, сумний, тужливий. Такий вальс може вивернути душу людини. Танцюючи, Аарне помітив, що Тійт пильно стежить за ними. Волосся Тійта було скуйовджене, очі блищали від злості.

Аарне танцював з Едою вперше. Дівчина танцювала добре, тільки спочатку йому було трохи незвично. Незабаром вони станцювались. Аарне зрозумів, що затіяв нерозумну і небезпечну гру. Він намагався побороти себе, але даремно, адже поруч була Еда.

— Едо, я не хочу, щоб він дивився на тебе.

— Хай дивиться. Мені байдуже!

— Гаразд, хай дивиться…

Більше вони не розмовляли. Їм, власне, не було при що говорити. Аарне нічого не знав про Еду. І це було добре. Найкраще, як для одного вечора. Вони танцювали і мовчали, просто відчуваючи присутність одне одного і думаючи кожен про своє…

Вальс закінчився. Почалися колективні танці. Аарне не любив їх. Він сів поруч Корнеля і Андо. Корнель сидів спокійно, стомлено усміхаючись.

— Ну як, хлопці?

— А я сьогодні дістав п'ятірку з алгебри, — жартома похвалився Аарне.

— Оце чудо! Просто не віриться…

— А ви повірте, я тепер готуюся!

— Не вірю, — сміявся Корнель.

— Коли ж ви повірите?

— Тоді, коли закінчите школу.

— Он як… — Аарне настромив виделкою кубик гарбузного салату і сунув у рот. — Отже, ви не вірите, що я закінчу школу?

— Не дуже вірю…

— Поб'ємось об заклад!

— Добре, добре, — відмахнувся Корнель. — Знайшли про що сперечатися… Кожен учень повинен закінчити школу без усяких парі. Що ви збираєтесь робити далі?!

— Я ще сам толком не знаю.

— А ви, Андо?

— І я не знаю…

— Напевно, щось пов'язане з літературою?

— Ні, якщо вчитимусь далі, то на хімічному.

— Так, органічна.

Корнель не міг цього зрозуміти:

— Ви і хімія? Це неможливо!

— Хімія — галузь майбутнього.

— Тільки тому?

Аарне не чув, про що далі йшла мова. Він побачив Еду, яка танцювала з Тійтом. У Тійта була гарна статура, тримався він самовпевнено. Тійт щось говорив. На мить Аарне зустрівся поглядом з Едою, тільки на мить. Цей погляд не встиг ні про що сказати. Аарне намагався не дивитись у той бік.

— Як ви думаєте, що вийде з них так… років через десять? — спитав він, повернувшись до Корнеля.

— Думаю, вийдуть по-справжньому хороші люди.

— А у кого з них буде власний дім?

— Мабуть, у тебе, — підкусив Андо.

— Ні, я не вмію берегти гроші… А в тебе буде машина.

— Не знаю… А втім, я не заперечую… Ти, звісно, вважаєш, що це міщанство, правда ж?

Аарне трохи помовчав.

— Мені хотілося б мати машину тільки для того, щоб поїхати… звідси. Інколи так хочеться поїхати. Хоч на день… А ти, Андо, мрієш стати матеріально забезпеченою надлюдиною…

— «Ще з дитинства мені кортіло податися кудись далеко», так, здається, сказано у «Швейка»? — в'їдливо докинув Андо і, підвівшись, вийшов. Корнель подивився йому вслід і спитав:

— Образився? Чи треба було так говорити?

— Я не терплю!..

— Що?

— Ех! — Аарне махнув рукою. — Не вмію пояснити… Розумієте, отак і народжується «рожеве міщанство…»

Корнель усміхнувся.

Аарне встав, допив морс і запросив танцювати Еду.

— Що тобі казав Тійт?

— Ат, дурниці…

— Що?

— Він… сердитий на тебе.

Аарне закортіло побитися. Все одно з ким. Магнітофонна стрічка бігла, даруючи всім музику. Він стиснув руку Еди.

— Давай… підемо звідси.

— Аарне…

— Прошу! А то я збожеволію. Вони пішли до дверей. У коридорі стояв Тійт. Коли вони проходили повз нього, він кинув:

— Щасливої дороги…

— Всього найкращого, — відповіла Еда.

На вулиці було безлюдно. Теплий вітер шелестів у гілках дерев. На розі якоїсь вулиці Аарне зупинився. Він намагався ні про що не думати. Еда. Все перевернулося, все, все.

— Я люблю тебе, Едо.

Він вимовив ці слова і відчув, як усередині йому похололо.

— Я знаю це, Аарне. Давно знаю.

— Я завжди любив тебе, Едо.

Дівчина довго мовчала. Легкий вітерець бавився листям дерев.

— Ні, Аарне. Не можна мене любити. Тобі не можна, — озвалась Еда.

— Едо…

— Доброго вечора, — мовив хтось, і край дороги зупинився велосипед.

— Андо? Звідки ти?

— Просто так. Мені там набридло. Я взяв вдома велосипед, щоб провітрити голову…

«Він це зробив навмисне», — подумав Аарне.

— Ходімо назад, Аарне, — прошепотіла Еда.

Андо скочив на велосипед.

— Я ще під'їду до школи. До побачення!

Він зник у темряві. Аарне засумнівався: чи не привиділось йому все? А може, це був якийсь deus ex machina?[10]

— Ходімо назад.

— Чого?

Аарне загородив Еді дорогу.

— Чого? Скажи.

Еда перевела подих:

— Чого? Знаєш, чого? Бо ти… мене любиш. Ти сам так сказав…

Вони стояли і довго дивилися одне на одного.

— Гаразд, ходімо… — мовив Аарне.

Всю дорогу вони не обмовились жодним словом. Нарешті показались вогні школи. Ще трохи, і вони були під старою липою біля школи.

— Едо, пробач мені… — озвався раптом Аарне. — Я дурний… Правда ж?

— Я теж.

— Дозволь, я поцілую тебе…

— Ні, Аарне…

— Едо, чуєш…

Він схопив її за плечі. Еда не могла опиратися. Губи дівчини торкнулися його щоки, потім Аарне відчув їх на своїх губах. Губи у Еди були потріскані, мабуть, од весняного сонця та вітру, і Аарне боявся зробити їй боляче. Тому поцілунок був дуже обережний і ніжний.

Еда пішла східцями вгору. Аарне лишився у вестибюлі. Хтось вийшов з роздягальні. Тійт. Аарне трохи зніяковів і не наважився подивитися йому в очі. Вони були вдвох у вестибюлі. Тійт підступив ближче і зупинився.

— Ну? — спитав він.

— Що «ну»?

— Як було?

— Не твоє діло.

Тійт засунув руки в кишені і одвернувся. Потім кілька разів пройшовся з кутка в куток і знов ступив до Аарне.

— Знаєш, ти облиш ці жарти…

— І ти теж…

— Що?

— Ти теж облиш, чоловіче добрий…

Тійт підійшов ще ближче.

— Ну?

Аарне сильно штовхнув його. Тійт відступив на кілька кроків.

— Досить… — сказав Аарне. — Чуєш… Донжуан…

Тійт стиснув кулаки. Але в цю мить з другого поверху долинули голоси, і Тійт опустив руки. Постояв трохи, а тоді мовчки пішов східцями вгору. Невдовзі й Аарне поплентався слідом за ним.

В залі він побачив, що Еда вже танцює з Тійтом. Йому хотілося плюнути. Все здавалось безглуздим. А потім стало якось легко. Він зробив великий бутерброд і з’їв його…

Звідкись появився Андо. Нудьгуючи, він тупцював біля столу.

— Іди сюди…

Андо неквапом обійшов навколо столу.

— Дякую!

— За що?

— Сам знаєш…

— Мабуть, знаю. А ти все-таки злий, — засміявся Андо і підсунув до себе вінегрет.

— Давай потанцюємо, — мовив Аарне.

— Не хочеться…

— Тоді ходімо звідси.

Вони пішли. Вони співали і сміялись. Разом їм було добре. Коли Аарне зустрівся з Едою, його знову охопило якесь незрозуміле почуття. Але воно не викликало відчаю, а тільки сум. З часом усе минеться!

НІЧ РАННЬОГО ЛІТА

Збігали дні.

До Аарне повернулася впевненість. Він вчився, стосунки з Корнелем поліпшились, у шкільній стіннівці вмістили його статтю «Рабіндранат Тагор». Він знав, що більше не любить Майю.

А Майя любила його, як і раніше, і тому збиралася поступати в художню школу.

Корнеля хвилювали майбутні екзамени, але він не показував цього.

Аарне не міг собі пояснити, чому так швидко змінилися взаємини між ним і Майєю. Він не насмілювався про це заговорити з дівчиною. Це було б жорстоко.

Дивно, що любов може минути так швидко. А півроку тому він був певен, що вона ніколи не скінчиться…

Вони йшли вздовж залізничної колії. Поля вкрилися свіжою зеленню. Час від часу мимо гуркотіли товарні поїзди.

— Ти став інший, — сказала Майя.

— Це добре чи погано?

— Не знаю… Ти не такий, як був узимку…

Жовта торішня трава шелестіла під ногами. Майя нахилялася, зривала якісь стеблинки.

«Я й сам не вірю, що розлюбив її, — думав Аарне. — Я так звик до неї. Але коли бачу її, то відчуваю цілковиту байдужість…»

— Я поганий, — мовив він голосно.

— Ні, — прошепотіла Майя. — Ні.

— Скажи, я щось дав тобі?

— Дав. Багато. Дуже багато.

«Я не можу більше ні в що вірити, — думав Аарне. — В кожному слові я відчуваю щось фальшиве. Як я ненавиджу фальш! Як ненавиджу!»

Залізничні рейки блищали на сонці і сходились на обрії. Повільно спускався вечір.

— Що ж я тобі дав, скажи?

— Все. Мету в житті.

— І це все?

Майя мовчала.

«Вона йде до художньої школи тільки заради мене. Вона намагається думати моїми думками, дивитися на світ моїми очима… І все це робить щиро. Як це нерозумно… Я — ніщо, а вона наслідує мене. Наслідує! О, дайте мені когось, з ким би я міг сперечатися. Сперечатися!»

Він стрибнув з насипу вниз. Майя здивовано дивилася на нього.

— Я не можу тобі допомогти! — крикнув Аарне.

— Що?

— Я обіцяв виховувати тебе, допомагати тобі. Я не можу!

— Можеш.

— Ні. Я знаю. Я переоцінив себе. Незабаром залізничну колію перетнуло шосе.

— Що це? — спитала Майя. Вона була дуже серйозна і намагалась усміхатися.

— А де ж Тарту?

— Там стоїть дорожній покажчик.

Аарне підійшов до нього і прочитав:

— «До Тарту 15 км».

Чорна стрічка шосе вела на захід. Дзвінко лунали їхні кроки. Майя десь назбирала великий букет квітів.

— Ти любиш квіти? — спитав Аарне, аби щось сказати.

— Не завжди. Але сьогодні люблю.

Аарне відчув, як клубок підступив йому до горла, глянув на поля, над якими вже здіймався легкий туман.

Майя йшла мовчки. Обличчя незворушне. Нарешті вона, не підводячи голови, спитала:

— Послухай… Ти… любиш мене?

Аарне помовчав.

— Майю…

— Любиш… скажи?

— Так, — буркнув хлопець і зненавидів себе. — Віриш? — спитав він і обняв Майю за плечі. Квіти впали на асфальт. Він хотів підняти їх, але Майя байдуже сказала:

— Не треба. Я не забобонна. Ходім.

Машини світили фарами. Край шосе стояв стовп з написом: «До Тарту 9 км». Вони йшли мовчки і не знали, про що говорити.

Почав Аарне:

— Майю, ми були дуже дурні і…

Дівчина стала і зненацька побігла назад по шосе. Аарне, здивований, зупинився, покликав її, але дівчина не почула. Аарне повільно пішов слідом за нею, потім не витримав — теж кинувся бігти. І враз побачив, що Майя збирає квіти. «Все-таки вона сприйняла це символічно», — подумав Аарне. І тут же почув за спиною гуркіт машин. Од міста наближалась автоколона. Перша мін шина засигналила, але не зменшила швидкості. Майя не звернула на неї ніякої уваги.

— Майю! Тікай! — закричав Аарне. Він підбіг до дівчини. — Відійди! Чуєш!

Майя не зважала на його слова. Машина наближалась. «Смерть», — промайнуло в голові Аарне. Він сильно штовхнув Майю, дівчина впала у канаву. Машина промчала мимо. На Аарне повіяло вітром і смородом бензину? Друга машина. Третя. Четверта. А потім усе стихло. Майя повільно підвелась і поправила сукню. Волоссі їй розкуйовдилося.

— Навіщо ти це зробила? — спитав Аарне. І тільки тепер збагнув, чому дівчина побігла.

«До Тарту 3 км». Ніч. Тиша.

— Я все розумію, — сказала дівчина. — Чому ти одразу мені не сказав? Навіщо обманював?

Аарне мовчав.

— Навіщо ти обманював цілий рік? Бавився, наче лялькою?

— Ти не смієш так казати! Я не обманював. Як я міг тобі сказати те, чого й сам не знав?

Майя не слухала.

— Ти віднімаєш у мене все. — Вона схлипнула. — Я не вірю більше людям. Я більше нікому не вірю.

— У мене більше нічого не лишилося. Нічогісінько.!

— А мистецтво? — спитав Аарне.

Майя нічого не відповіла. Тільки вже біля самого міста вона прошепотіла:

— Я не вступатиму до художньої школи.

— От бачиш, — дорікнув Аарне. — Тепер бачиш. — Це було все, що він міг сказати.

Я піду в цей бік, ти — в інший, і ми ні разу не оглянемося. Ніч пливе між будинками, і чутно тільки наші кроки, що поволі стихають. Коли я зрештою обернусь, нікого вже не буде, тільки від залізниці насуватиметься біла хмара пари, яка віялом розкинеться над містом. Все скінчиться. Останній автобус повезе мене, і кондуктор простягне руку по гроші за квиток.

Аарне дістався додому об одинадцятій годині. Тітонька Іда ще не спала. Аарне зачинив двері і притулився до стіни. Він намагався згадати, як розійшлися з Майєю, і не міг. Все розпливалося, наче в сірому тумані. Він пішов на кухню. Надворі було видно, і Аарне не вмикав електрики. Він намацав кухоль і підійшов до відра. І тоді сталося щось несподіване. У темній кухні щось загриміло, забулькала вода. Це тривало кілька секунд, потім усе стихло, тільки щось іще дзюркотіло… Аарне боявся поворухнутися. Нарешті пішов до вмикача і тоді відчув під ногами щось мокре.

Лампочка засвітилась, і перед очима постала сумна картина: відро перекинулось, вода залила майже всю підлогу. Разом з відром упала планка, на якій сохли панчохи.

За дверима почулися кроки тітоньки Іди. Вона увійшла, глянула на все, але не сказала й слова. Мовчки переступила калюжу, грубо відштовхнула Аарне, кинула на батарею мокрі панчохи і потяглася за відром, але воно закотилося в куток.

Аарне хотів допомогти.

— Геть звідси! — зарепетувала тітонька. Вона зробила ще одне зусилля, щоб дотягнутися до відра, але не змогла і впала коліньми у воду. Враз вона глянула вгору. В погляді Аарне, певно, було щось таке, що тітонька Іда з несамовитою злістю крикнула:

— А-а, так ти ще й насміхаєшся? Аарне одвернувся. Тітонька підвелася і витягнула з-під плити велику ганчірку. Вона важко нахилялася, щоб зібрати воду, але не могла нічого зробити.

— Дозволь, я допоможу. Я винен…

— Геть звідси, — крізь зуби процідила тітонька. Аарне вхопився за ганчірку і потягнув до себе. Тітонька рвонула ганчірку назад. Побачивши її очі, Аарне відпустив ганчірку.

— Що ти хочеш? — спитала тітонька зовсім тихо.

— Допомогти!

— Ти знущаєшся з мене?! — Тітонька вигукнула це разів чотири.

Аарне стенув плечима. І в ту ж мить щось неприємно мокре ляпнуло його по щоці. На губи стікала противна брудна вода. Тітонька Іда стояла, тримаючи мокру ганчірку, і питала:

— Ще хочеш? Хочеш іще, негіднику?

Аарне відчув, що держить у руці якусь річ, і ще дужче стиснув її…

— Геть! — заверещала тітонька. Двері з сусідньої кімнати прочинились, і Аарне побачив перелякані очі Лінди. Він опам'ятався і розтулив пальці. На підлогу щось упало. То була кочерга. Аарне підломилися ноги, йому захотілося сісти.

Лінда взяла у тітоньки ганчірку і почала витирати підлогу. Тітонька Іда сіла. Аарне бачив: руки їй тремтіли так, що, коли вона пила, вода виливалась із склянки. Не дивлячись на Аарне, тітонька сказала:

— Іди збирай свої речі. Щоб завтра тебе не було тут.

Трохи згодом тітонька Іда увійшла до кімнати і, здивована, побачила, що там нікого немає.

ДЕНЬ РОЗПЛАТИ

— От бачите, — сказав Аарне Корнелю. — Ось так сталося, що тепер я тут…

Він сумно усміхнувся. Корнель закурив і мовив:

— Ну що ж, тут нічого не вдієш… Де ви ночували?

— У Індрека.

— А що далі? Мати знає?

— Мама?

— Ні. Сьогодні напишу їй.

— Куди ж ви підете?

— Мабуть, до Індрека…

— Він згоден?

— Так. У нього якраз вільна кімната…

— Тоді добре…

Корнель підійшов до вікна і відчинив його. Був теплий сонячний ранок.

— Ви засуджуєте мене? — спитав Аарне.

— Як педагог, я мав би це зробити… Але не зроблю, бо… Я вчинив би так само.

— Дякую, — мовив Аарне.

Тепер перед ним стояло ще одне важке завдання: забрати з старого жовтого будинку свої речі. Вночі він тільки накинув на плечі пальто і так побіг до Індрека. Індрек ще не спав. Вислухавши друга, він приніс відкілясь розкладушку… Так минула ця ніч.

…Підходячи до жовтого будинку тітоньки Іди, хлопець відчув, що все те, що ще вчора було рідне, за одну ніч стало зовсім чуже. Неприємно рипнула хвіртка. Дивно, цей звук Аарне помітив уперше. Індрек насвистував якусь безжурну мелодію.

Біля дверей Аарне зупинився. Ключ висів на гвіздку. Ні, Аарне натиснув кнопку дзвінка. Зачалапали капці, клацнув замок.

Аарне та Індрек привіталися.

Тітонька Іда відповіла байдужим тоном. Очі її були червоні чи то від безсоння, чи від плачу.

— Ми прийшли по речі, — мовив Аарне.

Тітонька не відповіла і пішла в кімнату.

Хлопці рушили за нею. Всі речі Аарне лежали на своїх місцях. Тітонька ще не встигла нічого переставити. А може й не хотіла нічого переставляти?

Під канапою стояли дві порожні валізи. Аарне розкрив одну з них і почав складати книжки. Фейхтвангер, Ремарк, Отто Діск, Рокуелл Кент, Казаков, номери «Творчості»[11], підручники… зошити… всілякі нотатки… «Особистий архів» — папка з фотографіями і листами. Аарне не був певен, що його не чіпали.

Весь цей час тітонька Іда і її сестра нерухомо сиділи на канапі. Сестра нічого не бачила і тільки плямкала беззубим ротом. Хлопець відчував на собі погляд тітоньки Іди і намагався не дивитись на неї.

До однієї валізи вмістилися всі книжки і папери. Порожня поличка стояла наче запилений скелет. До другої валізи поклав штани, сорочки і светр. Два піджаки… Один Аарне надів. А другий?

— Що в тебе під пальтом? — спитав він у Індрека.

— Тільки светр.

— Добре, тоді надінь ще цей піджак.

Вони навпочіпки сиділи біля валізи. Переїжджати на нове місце завжди сумно. Аарне окинув поглядом кімнату. Просто так, щоб попрощатися.

— У такій атмосфері я прожив три роки, Індреку, — прошепотів він трохи здивовано.

Тітонька Іда почула його слова.

— Ти, — почала вона тремтливим голосом, — колись ти ще прийдеш мене просити… Чуєш? Ти кажеш мені на прощання такі слова… Аарне… — Вона стишила голос. — Ти невиховане щеня. Ти взагалі не людина, розумієш?

Вона нерухомо сиділа на канапі і говорила млявим голосом. Чи вона зверталася до хлопців, чи сама до себе?

— Аарне, ти великий обманщик… Мене ще ніколи так не обманювали…

Аарне закрив валізу.

— Як ми їх донесемо? — спитав Індрек.

— Якось донесем.

От і все… Аарне підвівся. Він думав, що сказати на прощання. У вісімнадцять років він трохи любив театральність. На щастя, він не знайшов слів.

Тітонька Іда теж підвелась. Вона, здавалося, була зовсім хвора, важко дихала. Але у неї були свої слова.

— Аарне, я радію, що всього цього не бачить твій батько… Це б його вбило. Твій батько спитав би: «Хто зробив мого сина нахабою, хуліганом? Хто?» Так, саме це він спитав би. Я теж питаю про це. Скажи, хто зробив тебе таким? Хто?

— Ти, — мовив Аарне. — Ти зробила мене таким.

Тітонька Іда безпорадно закліпала очима і зблідла. Вона ніби хотіла щось сказати, але не могла. Аарне ступив крок до неї. Тітонька обмацувала руками довкола себе, наче шукаючи стілець, щоб сісти. Проте стільця не було.

Ніхто не встиг поворухнутись, як тітонька Іда поточилася і впала на підлогу.

І ЩЕ ОДИН ДЕНЬ

Аарне повторив другі питання двадцяти трьох білетів. Завтра перший екзамен — фізика. Дні проминули швидко, і як сон. Місяць, цілий місяць. Уже кінець травня, за вікном шелестить молоде листя, дні стали довгі.

Аарне думав про екзамени без страху. Майже щодня вони з Індреком готувалися, і все було гаразд.

Учора на консультації до Аарне підійшла Лінда:

— Аарне, тітонька Іда повернулася з лікарні і хоче тебе бачити.

Хлопець нічого не відповів. Він не міг нічого відповісти. Чи він винен у тому, що з тітонькою Ідою стався інфаркт? Звісно, винен. Можливо, треба було зовсім по-іншому поводитись? А як? У вісімнадцять років так важко зрозуміти, що робити, аби у тітоньки Іди не було інфаркту. Ні, Аарне робив, що міг.

Він склав книжки. Фізики більше не торкатиметься. Завтрашній день покаже…

Аарне вийшов. Сонечко пригрівало наче серед літа. Його пойняла якась нудьга. Вулиці майже вимерли в полуденній спеці. Собаки лежали у затінку, висолопивши язики. Дівчина у пляжному костюмі сапала грядки. Аарне не подобалось улітку в місті. Він сумував за пахощами свіжого сіна, за білими ночами, коли в тумані монотонно дере деркач. Йому хотілося взяти до рук косу і відчути, як ранкова прохолодна трава лягає під ноги, послухати літнім вечором далеку пісню.

Він більше не думав про мету життя та інші абстрактні речі. Якщо вже тобі дано життя, треба жити, з метою чи без неї. Без мети живеш, як тварина, з метою — як людина.

Тільки не треба весь час думати про мету життя. Мета приходить, коли ти працюєш. Без праці немає мети, є тільки шукання. Лише вмираючи, помічаєш, що все життя шукав і нічого не знайшов. Може, ти навіть не розумієш цього. Про це знають інші, але вони промовчать.

Він боявся зустрітися з Майєю. Дивно, але те, що почалося туманної грудневої ночі, ще не скінчилося. Якось він одержав од Майї листа. Дівчина докоряла йому. Писала, що багато в чому допоміг їй начебто Аарне, а потім усе відібрав. Та вона все одно вступатиме до художньої школи. Аарне зрадів. Ця звістка ніби пригасила почуття сорому, що мучило його. Аарне подумав, що, може, він справді зробив для цієї людини щось добре. Він зробив би ще більше, аби любив… Але любові уже немає. «Ти не зміг мене змішати з гряззю», — писала Майя. Як могла вона бути такою несправедливою! А може, всі жінки, нещасливі у коханні, такі? «Я неодмінно буду щасливою, — закінчила Майя. — Буду щасливою на зло тобі». — «Вона має рацію, — подумав Аарне. — У неї є все — домівка, тепло, затишок». І одразу хлопець відчув, який він бездомний порівняно з Майєю. Він ще міцніше стиснув кулаки і наказав сам собі:

«Геть сентиментальність!»

Але сентиментальність гладила його по голівці, усміхаючись глузливо й тепло.

Увечері він пішов на маленьку вуличку. На гравієвій доріжці з скакалками стрибали діти. Листя шелестіло. Так тривожно шелестить воно, коли починаються білі ночі.

Він натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила Лінда. Вона сказала, що тітонька у своїй кімнаті. На порозі в ніс Аарне вдарив міцний запах ліків. У кімнаті було сутінно, і Аарне нерішуче зупинився біля дверей.

— А-а, — мовив хтось. — Іди ближче… В кутку, на канапі, він помітив тітоньку Іду, обкладену подушками. Аарне сів у крісло.

— Ну… як ти живеш?

— Добре, — відповів Аарне.

— Екзамени вже були?

— Ні, завтра перший. Помовчали. Десь під стелею дзижчала велика муха.

— Ну, нічого, Аарне. Можливо, ти ще навчишся поважати працю й бачити красу…

— Можливо…

— Так.

Безглузді слова метались по кімнаті, наче сонні риби в акваріумі.

— Так, — повторила тітонька. — Час покаже, хто правий… Може й ти колись зрозумієш, що… Як ти думаєш?

— Можливо.

— Так… адже пристосовництво… — Тітонька знайшла під подушкою носовичок, висякалась і вела далі: — Справді… Шкода, що серед молодих так мало тих, хто думає про майбутнє… А втім, досить, який сенс про це говорити…

Намагаючись усміхнутися, Аарне мовив невимушено:

— Все одно помремо насильною чи природною смертю!

Тітонька не звернула уваги на цю фразу, тільки прошепотіла:

— Ну що ж, Аарне. Я хочу, щоб у тебе все було добре… Земля заросте травою… Просто все, правда ж?

— Авжеж, правда…

«Наче ідіот», — подумав Аарне про себе.

— Я повинен уже йти…

— Зачекай, посидь ще… Як почуває себе мама?

— Добре.

— Ти був дома?

— Післязавтра їду.

— Ти, мабуть, вступатимеш до університету?

— Ще нічого не знаю. Може, поїду додому і десь працюватиму.

— Все може бути… — відказала тітонька. — Все може бути… Де ж ти працюватимеш? Ти ж був такий здібний… ти був…

Думка про те, щоб іти працювати, майнула Аарне в голові тільки тоді, коли він сказав про це, і хлопець ніяк не міг пояснити її.

— Я ще нічого не знаю. Мені все набридло. Досить.

І раптом він почув голос совісті. «Ти говорив багато красивих слів, хлопче. І завжди вони приходили зненацька. Але…»

«Колись це скінчиться. Колись доведеться стати чесним, — відповів їй Аарне. — Я хочу спочатку сам стати людиною…»

— Так… — сказала тітонька ще раз. І без усякого зв'язку додала: — Аарне, твій батько любив естонський народ. Він був справжній естонець… Пам'ятай про це.

— Добре. — Аарне підвівся.

— Посидь ще!

— Ні, дякую. Я маю йти.

Вже біля дверей він почув голос тітоньки:

— Прощавай. Тільки… Я тебе завжди… — Вона мало не розплакалась і затулилася простирадлом.

— Прощавай, — відповів Аарне і вийшов.

На порозі його зустріли сумні промені вечірнього сонця, і він подумав, що більше не прийде сюди. Він поїде з цього міста і повернеться тільки тоді, коли… Справді, коли? Восени, коли пахнуть яблука і повітря більш прохолодне, і коли мине дитинство.

Рудий кіт грівся на сонці.

— Прощавай, — мовив до нього Аарне.

Коли він повернув за ріг будинку, йому здалося, що на вулиці стоїть Майя. Дівчина обернулась. Ні, то була не Майя.

Хлопець помітив, що з-за фіранки жовтого будинку хтось визирає. Він випрямився і, намагаючись ступати якомога твердіше, пішов геть.

1962–1966.

Переклад з естонської: Алевтина Спрогіс

1

Пола Негрі — голлівудська — кінозірка 30-х років.

(обратно)

2

«Happy end» (англ.) — щасливий кінець.

(обратно)

3

Сааремаа — острів у східній частині Балтійського моря.

(обратно)

4

Йдеться про естонську застільну пісню «Пивовар», яку співають, узявшись за руки, спочатку сидячи, потім стоячи на стільцях, потім під столом.

(обратно)

5

Костянтин Пятс — президент Естонії в період буржуазно-націоналістичної диктатури (1920–1940).

(обратно)

6

В естонських школах до вчителів звертаються не на ім'я та по батькові, а на прізвище.

(обратно)

7

Ернст Сяргава-Петерсон — видатний естонський письменник-реаліст (1868–1958).

(обратно)

8

Віруючі естонці за традицією на свят-вечір запалюють на могилах близьких людей свічки.

(обратно)

9

«Хазяїн Кирбоя» — роман видатного естонського письменника, представника реалізму Антона Таммсааре (1878–1940).

(обратно)

10

«Deus ex machina» — «бог з машини» — латинський вислів, що означає несподівану появу якоїсь дійової особи.

(обратно)

11

«Творчість» («Looming») — щомісячний літературно-художній Журнал Спілки письменників Естонії.

(обратно)

Оглавление

ОСТАННІЙ ЛІТНІЙ ДЕНЬ

ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

ПЕРШИЙ ШКІЛЬНИЙ ДЕНЬ

РОБОЧИЙ ДЕНЬ

ФІЛОСОФСЬКИЙ ДЕНЬ

ПОЛІТИЧНИЙ ДЕНЬ

ІНТЕРМЕЦЦО

РИТМІЧНИЙ ДЕНЬ

ТУМАННИЙ ДЕНЬ À LA РЕМАРК

НІЧ

ДЕНЬ ВАЖЛИВИХ СПРАВ

ДЕНЬ ВІЗИТУ

ПРИНЦИПОВИЙ ДЕНЬ

СУМНИЙ ДЕНЬ

ДЕНЬ ШУКАНЬ

ЗАПЛУТАНИЙ ДЕНЬ

СВЯТ-ВЕЧІР

НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР

ПРОСТО ОДИН ДЕНЬ

ДЕНЬ ЩИРОСТІ

ДЕНЬ, КОЛИ НАДУМАЛИ ЩОСЬ ЗРОБИТИ

ЯВНО МІСТИЧНИЙ ДЕНЬ

ПЕРШИЙ ВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ

ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

ВЕЧЕРЯ З ТАЄМНИМ НАМІРОМ

ДЕНЬ СУДУ

ДЕНЬ СУМНІВІВ

ДЕНЬ ДІАЛОГА МАТЕРІ І СИНА

НЕСПОДІВАНИЙ ДЕНЬ

КЛАСНИЙ ВЕЧІР

НІЧ РАННЬОГО ЛІТА

ДЕНЬ РОЗПЛАТИ

І ЩЕ ОДИН ДЕНЬ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg