«Пасажири вільних місць»

Мартін Андерсен-Нексе Пасажири вільних місць

Я сиджу в швидкому потязі і мчу назустріч данському літові. Це один із тих сірих, імлистих днів, коди сонце ховається десь і ллє на землю сріблясте світло. Скрізь тихо, все мерехтить у притьмареному сяєві. Краєвид, що повільно розстеляється перед очима, теж тремтить у теплій поволоці.

Такого дня, коли вологе повітря леліє над лісами й полями, немов зеленавий серпанок, а вода міниться полиском олива й срібла, саме такого дня треба дивитися на Данію. В інших країнах обриси чітко вимальовуються проти далекого неба, що світиться глибокою блакиттю. Тут же немає такої прірви між кебом і землею, небесний простір огортає землю, злагіднює її риси і сам стає до неї подібний. Кожна барва краєвиду облита ним, немовби росою, кожна лінія — немовби легенький слід тих небесних пестощів. Такого дня хочеться взяти всіх своїх земляків і рушити в мандри по Данії, а надто ж тих, хто рідко її бачить або й не бачить ніколи.

Пасажирів у потязі мало; в довгому вагоні, де я сиджу, їх усього десятків зо два, хоч умістилося б сотні з півтори. Тим більше впадають в око вільні місця.

Мого єдиного сусіду вони нітрохи не бентежать. Тільки-но потяг рушив, він зачинив двері купе й запнув завісу на вікні.

— Може, так ніхто більше не зайде, — заявив він.

— А чому, власне, ви не хочете, щоб усі місця засіли пасажири? — питаю. — Як на мене, то приємніше їхати в повному купе, ніж у порожньому!

— Аякже, приємніше! Ані поворухнешся, ані дихнути не маєш чим! Ні, я волію якнайменше сусідів, а найкраще взагалі їхати самому.

З цими словами він відхилився в куток біля вікна й зажмурив очі. А за хвилю вже спав, згорнувши руки на животі.

А все ж таки приємніше, коли в купе ніде повернутися, навіть якщо й буває затісно. Адже найвеселіший повіз — то зовсім не велика ресорна карета з самітним їздцем, що розлігся на м’яких подушках, а переповнений шарабан. Вільні місця випромінюють прокльони, поблизу них згасають хоч які веселощі. А однак такі вільні місця зустрічаємо повсюдно, в кожній царині життя. Огрядна постать мого сусіда поки що панує в купе — певне ж, йому треба чималенько місця, щоб простягтися як слід!

Для більшості пасажирів вільні місця — це тільки змога вигідно простягти ноги, але для декого вони ніби живі живіші навіть, як засядені: вони відслоняють світ людських прагнень і людських утрат. Над вільними місцями завше літає рій стомлених життям людських душ.

Я заплющую очі, зморений миготінням ланів за вікном, а може, й порожнечею, що, немов оскарження, зяє на мене з вільних місць у купе. Хропіння мого супутника теж додає свого, мене змагає сон.

Коли я знову розплющую очі, купе моє повне пасажирів. Коло мене сидить стара бабуся, я вже наче десь її бачив. Вона жовта й зморщена, але всміхається. Скромно сидить, випроставшись, на самому краєчку лавки й підстрибує від кожного поштовху; в своїй накрохмаленій сукні вона скидається на школярку, що їде на вакації, або на птаху, що випадково залетіла сюди й ладна знятися на кожен, бодай найменший, переполох. Інші теж замість зручно вмоститися на лавці, сидять як на голках, рівно й насторожено. То ціла родина: чоловік, жінка й трос дітей. Очевидно, досі вони дуже бідували: щоки їм запали, шкіра посиніла, а під очима залягли глибокі тіні, немов то не очі, а порожні ями. Вони ніби не з цього світу: одяг висить на них негнучкими згортками, як покрівець на мертвому.

Хвилю я міркую, як вони опинилися тут, коли потяг за розкладом ще ніде не спинявся. Але скоро забуваю свої сумніви, так мене зацікавлює їхній незвичайний вигляд.

Бабуся коло мене згортає на колінах зашкарублі руки й дивиться перед себе таким захопленим поглядом, як дитина, що вперше побачила світ. Немає нічого прекраснішого за стомлено згорнені руки старої жінки. Я не втримуюсь і торкаюся тієї знівеченої ревматизмом руки з синіми вузлами жил. Вона холодна, як крига.

— Ви, певне, давно не бували в селі, бабусю? — питаюся я.

Вона киває головою й каже:

— Яке ж бо чудове нині літо!

— А давно ви з села? — знову питаюся я.

Бабуся кліпає очима, тоді каже невиразно:

— Часом не буваєш у селі відтоді, як вісімнадцятирічною дівкою попадеш до столиці. Але ж колись таки поїдеш… неодмінно.

— Либонь, тягне вас на батьківщину?

Бабуся таємниче всміхається:

— Господарі мали б мене відвезти додому, але я сама взяла собі відпустку. Бо вісімдесят два роки дбаєш про інших, а про себе зовсім забуваєш. А в селі на цвинтарі, в західному кутку, є горбик, звідки видно і як сонце заходить, і все навколо. Там би я хотіла спочити…

Тепер я впізнав стару: вона з північного кварталу. І почав розуміти її.

— Вона їде вмирати, — втрутилася молодша жінка, і голос їй уривався на кожному слові. — Вона вже он яка стара. А от ми їдемо, бо хочемо жити. Еге ж, вибачте, що я розмовляю так нерозбірливо: це тому, що вони продали мою штучну щелепу на важливіші потреби…

Жінка закашлялась, і аж тепер я завважив, яка вона худа. Почали кашляти й чоловік та діти, сухим, глухим кашлем, наче в них не лишилося легенів.

— Це сухоти, — прошепотіла жінка. — Ми всі їх дістали. Але тепер їдемо на узбережжя й видужаємо. На узбережжі таке здорове повітря.

— Аби тільки не було запізно, — каже бабуся. — Надто пізно ми, бідаки, починаємо думати про себе.

— Раніше ми не могли. Чоловік мій робив щітки, і нам треба було помагати йому, щоб прохарчуватися. От ми й заслабли на груди.

— А тепер він уже не робить щіток? — спитав я.

Мені всяке спадало на думку: хтозна, може, вони якось зуміли скористатися воєнною скрутою. Вони їдуть на узбережжя цілою родиною; певне, заробили на якій спекуляції, хоч на найдрібнішій.

— Ні, — відповідає бадьоро жінка. — Прийшла ж бо війна, чи, радше, дорожнеча, і дуже нам помогла. Нам уже ні на що не ставало, навіть на хліб, так упали в ціні тих наших дрібка грошей. Та ось ми здибали пророка з Вільномістя…

— Пророка з Вільномістя?

— Авжеж, і він навернув нас на свою віру. Там майже нічого не їдять на знак протесту проти дорожнечі, а тому байдуже, скільки коштує хліб. Та й одежа не зношується, бо кожного, хто вступає в громаду, так убирають, що йому вже того одягу ніколи не треба поновляти. А що всі члени громади подорожують задарма, то й ми надумали собі вирушити на узбережжя, всі п’ятеро.

— То ви не маєте квитків? — спитав я і стурбовано подумав, що ж то буде, як прийде кондуктор.

Жінка, всміхаючись, похитала головою:

— Навіщо нам квитки? І бабуся не має, бо вона також належить до наших. Правда, бабусю? Еге ж, ми своїх завше пізнаємо по очах!

Ту хвилину зайшов кондуктор. Він збудив мого супутника й пробив його та мій квитки, тоді вийшов, навіть не глянувши на решту шістьох пасажирів.

Мій гладкий супутник позіхнув і вмостився спати далі. А жінки знову почали розповідати про свої злигодні й муки, що їх вони зазнали, поки прийшли до нового життя. Чоловік і діти сиділи цілком нерухомо: чоловік якось дивно хрипів, а діти наче зовсім не дихали. Але жінки не могли мовчати: нескінченна повість про страждання лилася навпереміну з їхніх уст, скорботна пісня, що до неї могли приєднатися тисячі інших голосів.

— Тільки подумати, — вигукнула бабуся, — як нам тепер добре! Двічі, коли туга за рідними місцями знемагала мене, я сідала в потяг і збиралась їхати, знала-бо з газет, що по всій Данії що божої днини ходять потяги і що в них є місця. Писали навіть, що багато тих місць вільних. Але щоразу мене ловлено. Мені двічі треба переїздити воду, щоб попасти додому. Один раз я добулася аж до першого переїзду. Але мене завернули назад і торочили щось про кару, хоч я не засіла нічийого місця. А тепер я можу собі їхати, куди лишень хочу.

— Авжеж, усі вільні місця на землі належать нам, — сказала молода жінка, звертаючись до мене, — а їх багато. Якщо тобі скрутно живеться, то приставай до нас. Ми не знаємо, що таке дорожнеча, і всього в нас порівно. В нас нема ані значних, ані пригноблених, усі ми однакові перед лицем пророка з Вільномістя.

Потяг засвистів різко й протягло. Мій гладкий сусід позіхнув і потягнувся — ми доїхали до порона. І не встиг я озирнутися, як пасажири вільних місць зникли.

Я побачив їх знову на пероні, коли вийшов, — їх і ще багато інших, що, певне, теж до них належали. Вони змішалися з «правдивими» пасажирами, переважаючи їх числом. Цілий натовп подорожніх, що стали штурмувати порон.

— Дивний люд подорожує тепер по Данії, — сказав я кондукторові.

Він вражено глянув на мене:

— Це ви про ту зграю торговельних агентів кажете? їх тут повно товчеться цілісінький рік.

Але ті, про кого я говорив, не були примари. Вони засіли верхній поміст, просторий верхній поміст, де звичайно гуляють пасажири першого й другого класу. Засіли так упевнено, наче то для них були призначені невикористані від інших розкоші. Так, я бачив на власні очі, як вони леліли в сонячному світлі, майже зливаючися з ним, пасажири вільних місць.

ЗАРУБІЖНА НОВЕЛА

Книжка п'ята

ВИДАВНИЦТВО «ДНІПРО»

КИЇВ — 1969

Martin Andersen Nexø

LOTTERISVENSKEN

LA CONCHA

BRØD

TO BRØDRE

FRÆNKE

EN OMVENDELSE

ONKEL PETERS PENGE

TRÆKFUGLENE

KÆRLIGHEDSBARNET

ANN’ MARI’S REJSE

BARNDOMMENS KYST

PARADISET

BØLGEN DEN BLÅ!

LIVSSLAVEN

DE TOMME PLADSERS PASSAGERER

EN STRANDVASKER

TRO INDTIL DØDEN

Oversat til ukrainsk

Мартін Андерсен-Нексе

ПАСАЖИРИ ВІЛЬНИХ МІСЦЬ

ТА ІНШІ НОВЕЛИ

Переклала з данської

ОЛЬГА СЕНЮК

Художник Юрій Чеканюк

И(Дат)

А 65

Київська книжкова фабрика № 1

7—3—4

124-69М

Мартин Андерсен-Нексе

ПАССАЖИРЫ НЕЗАНЯТЫХ МЕСТ

(На украинском языке)

Видавництво «Дніпро», Київ, вул. Володимирська, 42.

Редактор М. Ф. Кагарлицький

Художній редактор В. В. Машков

Технічний редактор О. І. Дубова

Коректор С. І. Шевцова

Виготовлено на Київській книжковій фабриці № 1 Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, вул. Довженка, 5.

Здано на виробництво 16.XII 1968 р. Підписано до друку 13.III 1969 р. Папір № 1. Формат 70×901/32. Фізичн. друк, арк. 9. Умовн. друк. арк. 10,53. Обліково-видавн. арк. 12,097. Ціна 74 коп. Замовл. 01450. Тираж 28000.