«Кіт і миша»

Кіт і миша (fb2) - Кіт і миша (пер. Наталья Владимировна Сняданко) 494K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Гюнтер Грасс

Ґюнтер Ґрасс Кіт і миша

I

…і от одного разу, коли Мальке вже вмів плавати, ми лежали в траві біля майданчика для гри в гилки. Я повинен був іти до зубного лікаря, але вони мене не відпускали, бо не було ким мене замінити. Мій зуб болів. Кіт перетнув майданчик по діагоналі, але ніхто в нього нічим не кинув. Хлопці висмикували собі травинки, покусували їх. або зривали «півників» та «курочок». Кіт жив у сторожа майданчика і був чорним. Готтен Зоннтаґ тер свою гилку вовняною шкарпеткою. Мій зуб топтався на місці. Ми грали уже дві години, але шансів на перемогу не було. Кіт був ще молодим, але вже не кошеням. Гандболісти на стадіоні по черзі забивали одне одному м'ячі. Мій зуб затнувся і постійно повторював одне і те ж слово. На стометрівці бігуни тренували старт або просто нервувалися. Кіт намотував кола на майданчику. По небу повільно і голосно сунув тримоторний літак, але і йому не вдалося заглушити мій зуб. Чорний кіт сторожа час від часу виставляв із трави свій білий нашийник. Мальке спав. Крематорій поміж Об'єднаними кладовищами і Політехнікою працював, коли дув східний вітер. Учитель Маллєнбрандт свиснув:

— Команди міняються місцями: город — в поле! Поле — в город!

— Город продали!

— Город взяли!

Кіт тренувався. Мальке спав або тільки вдавав, що спить. Я мучився зі своїм зубом поряд із ним. Чорний кіт сторожа підбіг ближче і продовжив свої вправи. Він зауважив борлак Мальке — великий, він постійно рухався і відкидав тінь. Кіт приготувався до стрибка, влаштувавшись поміж мною і Мальке. Ми утворили трикутник. Мій зуб замовк і більше не давався чути: борлак Мальке став для кота мишею. Кіт був ще молодим, а кадик Мальке дуже рухливим, тож тварина не стрималася і вчепилася Мальке в горло; або хтось із нас взяв кота і посадив його Мальке на горло; можливо, що і я сам, із зубним болем, чи вже позбувшись його: тоді Йоахім Мальке закричав, хоча нічого крім кількох дрібних подряпин йому не загрожувало.

Але я, той, хто підсунув Твій борлак одному чи навіть багатьом котам, я мушу тепер писати. Навіть якби нас обох із Тобою просто хтось вигадав, я мав би це зробити. Той, хто через професійну необхідність вигадав нас, примушує мене знову і знову брати в руку Твій борлак і переносити у те місце, яке бачило як Твої перемоги, так і поразки. Тож для початку я дозволю миші пострибати трохи біля викрутки, випущу високо над акуратним проділом у волоссі Мальке зграю ненажерливих чайок у енергійний порив північно-східного вітру, назву погоду літньою і стабільною; висуну припущення, що уламки затонулого корабля були колись судном класу «Чайка», надам Балтійському морю густо-зеленого кольору пляшки з-під зельтерської води. І позбавлю гладкості шкіру Мальке, з якої все ще стікають водяні краплини, примушу її вкритися пухирцями «гусячої шкіри», стати шорсткою, але не від страху, а через звичайне переохолодження під час занадто довгого купання, бо вже вирішено, що місце дії буде в новому фарватері, південно-східніше причального буя.

Але ми, довгоногі і цибаті, сиділи навпочіпки на уламках капітанського містка, широко розставивши коліна, і ніхто з нас не вимагав від Мальке ще раз пірнати до носового відділення затонулого трала-міношукача, щоб за допомогою викрутки роздобути десь у глибинах машинного відділення ще одну додаткову гайку, коліщатко або і якусь цінну штуку, наприклад латунну табличку, рясно списану пунктами з інструкції обслуги котроїсь із машин польською або англійською мовами. Бо сиділи ми на уламках палубних конструкцій польського трала-міношукача класу «Чайка», який колись зійшов зі стапелів у Модліні і був устаткований у Ґдінґені, а рік тому затонув південно-східніше причального буя, тобто поза межами фарватера, і тому не заважав судноплавству. Окремі частини затонулого судна все ще виступали з води.

Відтоді на іржавому залізі завжди сохнув послід чайок. Чайки літали за будь-якої погоди, обважнілі, гладкі, зі скляними очима-перлинками, часом опускалися зовсім низько над нактоузом, так що їх можна було вхопити, а потім знову різко злітали догори, ніби виконуючи якийсь загадковий план, і уже в польоті вистрілювали своїм рідким послідом, який чомусь ніколи не потрапляв у м'які морські води, а завжди дуже точно вціляв у іржаві уламки судна. Ці виділення твердішали і застигали у жорсткі багатоярусні вапнисті купки, щільно приліплені одна до одної. Щоразу, коли ми сиділи на уламках цього судна, обов'язково знаходилася чиясь нога або рука, яка намагалася здерти цей затверділий послід. І саме від цього ламалися наші нігті, а не від того, що ми їх гризли, постійно гриз свої нігті тільки Шиллінґ, і у нього всі пальці були в задирках. Тільки у Мальке нігті були довгі, щоправда, від частого пірнання вони злегка пожовтіли, але він зберігав їхню довжину незмінною, бо не гриз нігті і не здряпував пташиного посліду. Він же був єдиним, хто не їв відшкрябаного посліду, тоді як ми знічев'я жували ці вапнисті грудки, як уламки мушель, а потім випльовували пінистий слиз у воду. Цей послід не мав смаку, лише трохи нагадував гіпс, точніше, рибне борошно, а ще точніше, все, що тільки спадало на думку, — щастя, дівчат, Господа Бога. Вінтер, який непогано співав, якось похвалився:

— Знаєте, а тенори щодня їдять послід чайок!

Переважно чайки ловили наші вапнисті плювки на льоту і, здається, нічого підозрілого не помічали.

Коли незадовго після початку війни Мальке виповнилося чотирнадцять, він не вмів ні плавати, ні їздити на велосипеді, був зовсім непомітним і ще не мав такого великого борлака, що на нього згодом полював кіт. Він був звільнений від гімнастики і плавання, бо вважався хворобливим, про що мав відповідні довідки. Ще до того, як Мальке навчився їздити на велосипеді і смішив усіх своїм напруженим і затятим виразом обличчя, побуряковілий і клаповухий, із колінами, які стирчали і смикалися то вгору, то донизу, якось взимку він записався на плавання до басейну у Брьозені, але його не пустили відразу у воду і спершу примусили пройти курс вправ на суші для восьми- і десятирічних. Те саме чекало на нього і наступного літа. Тренер басейну, типовий плавець, із впалим м'язистим животом і тонкими безволосими ногами та прикритим тканиною морським татуюванням спершу муштрував Мальке на піску, а потім під наглядом дозволив зайти у воду. Але коли ми щодня по обіді плавали собі до затонулого судна і потім розповідали про нього всілякі вигадки, Мальке відчув стимул до навчання і вже через два тижні чудово плавав.

Серйозно і старанно він снував у воді поміж сходами набережної, високим трампліном і купальнею, виявляв неабияку витривалість, а потім перейшов до пірнання, стрибав із хвилерізу, спершу витягав із води звичайні мушлі, потім підіймав із дна пляшку з-під пива, наповнену піском, яку перед тим закидав із берега якомога далі. Мабуть, уже незабаром йому вдавалося регулярно діставати пляшку з дна, бо коли він почав пірнати разом із нами, з човна, його ніхто вже не наважився б назвати новачком. Він попросився плавати з нами. Ми саме зібралися компанією вшістьох, чи всімох, вирішили повторити наш щоденний маршрут, а перед тим старанно відмокали на мілині сімейної купальні, і тут на помості чоловічої купальні з'явився Мальке зі словами:

— Візьміть мене з собою. Я зможу.

У нього на шиї висіла викрутка і відволікала увагу від його борлака.

— Ну, давай!

І Мальке поплив разом із нами і навіть обігнав нас поміж першою і другою мілиною, але ми не напружувалися, щоб наздогнати його:

— Хай собі старається.

Коли Мальке плив на животі, викрутку із дерев'яним руків'ям було помітно здалеку — вона теліпалася у нього між лопатками. А коли перевертався на спину, викрутка танцювала у нього на грудях, але ніколи не прикривала злощасного хряща поміж підборіддям і ключицями, який стирчав над водою як плавник і залишав за собою буруни.

І тоді Мальке показав нам, на що здатен. Кілька разів підряд він пірнав зі своєю викруткою і витягав нагору усе, що йому вдалося відкрутити під час перебування під водою: якусь накривку, шматки обшивки, деталь генератора, він знайшов під водою трос, причепив до нього гак і витягнув з води справжній вогнегасник «Мінімакс» німецького виробництва, який виявився ще навіть цілком придатним до вжитку. Останнє Мальке нам довів, розприскуючи довкола себе піну і показуючи нам, як це робиться — він гасив піною зелено-скляне море і з першого ж дня здобув над нами всіма величезну перевагу.

На морських брижах, які дихали рівно, острівцями і довгими смугами розташувалося шумовиння, на нього зліталися і відразу ж злякано тікали геть чайки, а потім уся ця неапетитна вершкова маса вирушила в напрямку до берега. І в цей момент Мальке теж вирішив відпочити, ще до того, як шумовиння дісталося мосту і там зупинилося, пересуваючись з місця на місце від кожного, навіть найлегшого пориву вітру, він влаштувався у затінку нактоуза, а його шкіра вкрилася, точніше, вже задовго до того була вкрита шорсткою «гусячою шкірою».

Мальке тремтів, його борлак швидко рухався, а викрутка у тому ж темпі танцювала над ключицями. Вкрилася пухирцями і його спина, яка також тремтіла, місцями бліда як сир, а вище плечей червона як рак, по обидва боки від хребта, схожого на пральну дошку, тут і там виднілися острівці облізлої шкіри. Краї побілілих губ посиніли, з-під них було видно зуби, які постукували в такт тремтінню. Великими руками із поморщеною від вологи шкірою він намагався притримати свої коліна, які стукали об вкриту мушлями перегородку, і таким чином намагався приборкати свої зуби.

Готтен Зоннтаґ, — чи це був я? — розтирав Мальке:

— Дивись, не захворій, нам ще назад плисти.

Викрутка трохи заспокоїлася.

На дорогу туди ми витрачали з молу двадцять п'ять, а з купальні — тридцять п'ять хвилин. Назад пливли вже добрих хвилин сорок п'ять. Попри свою повну виснаженість Мальке обігнав нас майже на хвилину і першим виліз на гранітний мол. І цією перевагою, здобутою над нами вже першого дня, він не поступився і в майбутньому. Щодня, поки ми допливали до баржі, як ми називали між собою затонуле судно, Мальке вже як мінімум раз устигав пірнути звідти і, поки ми поморщеними, як у праль, руками чіплялися за іржавий і вкритий рівномірним шаром посліду поміст, показував нам щойно здобуті шарніри чи інші дрібниці, що їх легко було відкрутити, він уже встигав добре промерзнути і тремтів, попри те, що, починаючи з другого чи третього запливу, щоразу перед тим густо і марнотратно намащувався кремом «Нівея» — це дозволяли йому щедрі кишенькові, які він отримував удома.

Мальке був єдиною дитиною у сім'ї.

Мальке був напівсиротою.

Батько Мальке загинув.

Зимою і влітку Мальке носив старомодні високі черевики, які залишилися йому в спадок від батька.

На шиї, на шнурку від високих чорних черевиків Мальке носив викрутку.

Зараз мені пригадується, крім викрутки на шиї у Мальке було ще щось, і це щось він носив не без причини, але викрутка значно більше впадала в очі.

Напевно ще задовго до того, як Мальке почав учитися плавати на суші басейну і в піску пляжу, він носив на шиї срібний ланцюжок із дуже католицьким символом, зображенням Діви Марії, але тоді ми не звертали на це уваги.

Мальке ніколи не знімав ланцюжка з шиї, навіть на час уроків гімнастики, бо відразу ж після того, як він почав займатися сухим плаванням у басейні, він разом із нами тренувався і в спортзалі і не приносив більше жодних лікарських звільнень. Ланцюжок зникав у вирізі, або ж срібна Богоматір поблискувала понад червоною смужкою на грудях на білій тканині футболки.

Навіть на паралельних брусах Мальке не надто обливався потом. Більше того, він виконував вправи на коні, а на це були здатні лише троє-четверо хлопців із першої команди. Мальке відштовхувався від спеціального трампліна — дерев'яної дошки на пружинах, зігнутий в три погибелі і, ширококостий, перелітав через коня і приземлявся на мат, здіймаючи пилюку, його ланцюжок вилітав з-під футболки, а Богоматір зсувалася набік. А коли він виконував на турніку оберти із зависанням, то згодом йому навіть у найбільш незручному положенні вдавалося щоразу виконати на два оберти більше, ніж нашому найкращому гімнастові — Готтену Зоннтаґу, і коли Мальке перевертався тридцять сьомий раз, ланцюжок вивалювався з-під футболки, а срібна Богоматір тридцять сьомий раз випереджала темно-русяву чуприну Мальке у рухах довкола турніка, що поскрипував, але ніколи не злітала з його шиї і не виривалася на волю, бо крім борлака її стримувала ще опукла потилиця Мальке, на якій була виразна впадина під волоссям, і все це не давало ланцюжкові зіслизнути. Викрутка висіла вище Богоматері, а шнурок у деяких місцях прикривав ланцюжок. Але інструментові з дерев'яною ручкою не вдалося витіснити срібний амулет, уже хоча б тому, що викрутці була закрита дорога до спортзалу. Наш учитель на ім'я Малленбрандт, знаний у спортивних колах насамперед як автор посібника з гри у гилки, заборонив Мальке носити викрутку під час занять гімнастикою. Амулет на шиї Мальке не викликав у вчителя заперечень, бо крім спортивного виховання і географії Малленбрандт викладав ще Закон Божий і ще під час другого року війни якимось чином примудрявся збирати у шкільному спортзалі рештки робітничого товариства гімнастів для вправляння на турніку і паралельних брусах.

Так викрутка опинялася на гачку над одягом у перевдягальні і чекала там на господаря, а срібній злегка потертій Пречистій Діві у цей час дозволялося виконувати разом зі своїм господарем карколомні гімнастичні вправи.

Звичайна викрутка — міцна і дешева. Щоб принести нам невеличку табличку, прикріплену двома гайками, не набагато більшу за табличку з прізвищем на дверях його помешкання, Мальке часом доводилося пірнати п'ять або й шість разів, особливо, якщо табличка була прикріплена до металу, а гайки заіржавіли. Натомість великі і густо списані таблиці йому часто вдавалося добути лише за два пірнання, тоді йому часто доводилося використовувати свою викрутку як лом замість того, щоб вовтузитися, викручуючи гайки із зігнилого дерева обшивки, а потім він хвалився нам на палубі своєю здобиччю. Мальке не дуже дбайливо ставився до колекціонування цих табличок і багато з них подарував Вінтеру і Юрґенові Купці, які завзято збирали все, що тільки вдавалося десь відкрутити, навіть таблички з назвами вулиць або вивіски громадських убиралень, додому він забирав тільки вибране, те, що пасувало до його колекції.

Мальке не шукав легких шляхів, і поки ми ніжилися під сонцем на палубі затонулої баржі, він працював під водою. Ми зшкрябували послід чайок, засмагали до кольору сигар, із русявих перетворювалися на солом'яно-жовтих, а Мальке заробляв собі тільки чергові сонячні опіки. Поки ми стежили за пересуванням кораблів північніше причального буя, він дивився тільки вниз, його повіки переважно були червонуватими, трохи опухлими, вії рідкими, очі, здається, світло-голубими, і лише під водою у них запалювався вогник цікавості. Часто Мальке повертався без табличок, без здобичі, але з безнадійно зігнутою або надламаною викруткою. Тоді він показував викрутку і справляв на нас не менш сильне враження. Жест, яким він з-за плеча пожбурював викрутку в море, стривожуючи чайок, не мав нічого спільного ні з слабодухим розчаруванням, ні з беззмістовною люттю. Він ніколи не робив вигляд, що йому цілком байдуже, коли викидав зламаний інструмент, ніколи не відчував і справжньої байдужості. Навіть жест викидання мав символізувати: скоро я покажу вам ще й не таке!

…і от одного разу, коли до гавані зайшло госпітальне судно з двома димарями, у якому ми після коротких вагань упізнали «Кайзера» із Східно-Прусського військово-морського флоту, Йоахім Мальке без викрутки пірнув до носового відділення і зникнув спершу головою з прилиплим до неї волоссям, яке від постійного пірнання розпадалося на проділ посередині, а потім і всім корпусом у відчиненому зеленому люкові, закрив пальцями ніс і різко відштовхнувся обома ногами від краю люка донизу, випустив повітря ліворуч від себе і опустився ще нижче в сутінки прохолодного акваріума, куди пробивалося лише тьмяне світло відчинених ілюмінаторів, нервові колючки, нерухома зграйка міног, запліснявілі і вкриті водоростями, але все ще міцно прикріплені підвісні матроські лежаки, у яких салаки влаштовували житло для своїх мальків. Зрідка сюди потрапляла якась заблукала тріска. Про вугрів самі лише чутки. І жодної камбали.

Ми все ще притримували руками наші тремтячі коліна, перемелювали зубами послід чайок на піну, відчували захоплення, втому і цікавість, рахували військові катери у складі ескадри, не зводили очей із димарів госпітального судна, які все ще випускали в небо прямовисні цівки диму, час від часу переглядалися, — щось довго його немає, — довкола нас літали чайки, пінилася вода біля носової частини баржі і розбивалася об залишки її захисної обшивки, плюскотіла за мостиком, де поміж витяжками міняла напрямок руху і вперто облизувала одні і ті ж заклепки, вапно під нігтями, свербіння пересохлої шкіри, мерехтіння води, стук мотора, принесений вітром, збудження, легка набряклість у пахвині, сімнадцять тополь поміж Брьозеном і Ґлетткау — і ось нарешті він з'явився: довкола підборіддя синьо-червоний, пожовтілі вилиці, витіснив воду з люка головою із проділом посередині, хитаючись, по коліна у воді, схопився за поручні, вибалушив очі, нам довелося втягнути його на місток. Але поки вода все ще витікала у нього з носа і з рота, він уже показував нам свій новий здобуток, викрутку, зроблену з суцільного шматка сталі. Англійське виробництво. Із написом: «Шеффілд». Жодної іржавої плямки, жодної зазубрини, ще з масним фірмовим покриттям, з якого дрібними краплями скочувалася вода.

Цю важку, назвемо її вічною, викрутку Йоахім Мальке носив із собою більше року, навіть коли ми вже майже не плавали до баржі, або лише зрідка, він щодня одягав на шию шнурок із викруткою, і це перетворилося у нього майже на культ, попри те, або й саме тому, що він був католиком, наприклад, перед гімнастикою він довіряв викрутку на зберігання тільки особисто вчителеві Маллєнбрандту, бо боявся, щоб її не вкрали, брав її з собою навіть на службу Божу до Марийського костелу, куди ходив не лише у неділю, а й день у день, вранці перед школою; костел стояв на Маріневеґ, у робітничому поселенні Нойшотланд. їм з англійською викруткою недалеко було до Марийського костелу: треба було вийти із Остерцайлє і спуститися по Беренвеґ. Багато двоповерхових будиночків, серед них вілли із двосхилими дахами, колони і живопліт. А потім дві вулиці поселення із нетинькованими будинками або зі стінами, з яких тиньк пооблітав і проступила волога. Трамвай повертав праворуч, а слідом за ним і дроти, протягнуті під вічно похмурим небом. Ліворуч розташувалися бідненькі піщані городики залізничників: дачні будиночки і клітки для кролів із чорно-червоного дерева списаних товарних вагонів. Ззаду — семафори на колії, що веде до відкритої гавані. Силосні башти, крани, які рухаються або застигли. І раптом — несподівано яскраві палубні конструкції вантажних суден. А поряд два сірі лінійні кораблі зі старомодними баштами, плавучий док, хлібозавод «Германія», а трохи вище кілька прив'язаних аеростатів зі сріблястими надутими животами. Праворуч, біля колишньої школи імені Гелени Ланґе, потім імені Ґудрун, яка майже затулила залізний хаос корабелень, видно тільки велетенський кран, доглянуті криті спортмайданчики, свіжопофарбовані ворота, на вистриженому газоні футбольного поля білі лінії штрафмайданчиків: у неділю синьо-жовті грають проти «Шеллмюль-98» — ніяких трибун, зате надсучасний спортзал із великими вікнами, світлими стінами, на новенькому червоному даху якого чомусь опинився просмолений дерев'яний хрест, який виглядав тут досить дивно. Так трапилося через те, що Марийський костел змушені були спорудити у колишньому гімнастичному залі спортивного товариства «Нойшотланд», бо церква Серця Христового була розташована занадто далеко від Нойшотланд, Шеллмюль та поселень поміж Остерцайлє і Вестерцайлє, де жили переважно працівники корабельні, пошти та залізниці; вони багато років поспіль надсилали клопотання до Оліви, де була садиба єпископа, поки там, ще за часів вільного міста, не вирішили купити спортзал, перебудувати його і посвятити.

Попри велику кількість ікон та пишних прикрас, зібраних для Марийського костелу в підвалах усіх довколишніх церков, а також із приватних збірок, приміщення продовжувало зберігати свій спортивний характер, і навіть запах ладану та воскових свічок часто не міг перебити сконденсований тут за роки сморід крейди, шкіри, поту гімнастів та гандболістів, що додавало якоїсь протестантської аскетичності та фанатичної тверезості молільного дому.

У новоготичній церкві Серця Христового, побудованій у кінці дев'ятнадцятого століття з червоної цегли трохи осторонь від поселень поблизу приміського вокзалу, блискуча викрутка Йоахіма Мальке здавалася б чимось дивним, безглуздим і потворним. Але до Марийського костелу він спокійно міг ходити з цим англійським інструментом: на чисто виметеному лінолеумі, поміж квадратними матовими шибами вікон під самим дахом, із надійними кріпленнями у підлозі, які колись були опорами для турніка, із залізними, хоча і пофарбованими балками під обшитою грубими дошками бетонною стелею, на цих балках колись були кріплення для кілець, трапеції і півдюжини канатів. І хоча в кожному куті тепер стояли позолочені розмальовані гіпсові статуї, це не змінювало модерного і холодно-практичного характеру церкви, тому блискуча, сталева, нічим не прикрита викрутка, яка теліпалася на шиї у гімназиста, поки той молився і причащався, і яку він вважав доречною у такому місці, не заважала і не впадала в очі ні нечисленним парафіянам, які з'явилися на заутреню, ні пастору Ґузевскі, ані його заспаному служці, яким досить часто був я.

Дурниці! Я точно повинен був зауважити таку деталь. Щоразу, коли я слугував при вівтарі, з різних причин намагався не випускати Тебе з поля зору, навіть на самому початку, під час молитви священика зі служками на сходах вівтаря, але Ти не звертав на це уваги, викрутка висіла на шнурку у Тебе під сорочкою, і на тканині проступали не лише нечіткі контури інструмента, а й плями від мастила. Мальке ставав на коліна у другому ряду зліва, якщо дивитися від вівтаря, і скеровував свою молитву в широко розплющених, здається світло-сірих, переважно злегка запалених від пірнання очах, до Діви Марії.

…і от одного разу, вже не пригадую, коли саме це було, під час тих перших великих канікул на баржі, відразу ж після французьких подій, чи наступного літа, котрогось спекотного дня, коли у сімейних купальнях було повно народу, прапорці обвисли, тіла виснажилися від спеки, а кіоски із прохолодними напоями зробили непогану виручку, підошви пекло від розпеченого піску навіть на половинках від кокосових горіхів, перед зачиненими пляжними кабінками, з яких чулося хихотіння, посеред пустотливих дітей, які вічно валялися в піску і вимащувалися з голови до ніг, — котресь обов'язково мало порізати собі ногу, серед племені сьогоднішніх двадцятитрирічних, поміж дорослих, які стурбовано схилялися над дітьми, якийсь трирічний шибеник без перестанку монотонно гамселив по дитячому бляшаному барабані, від чого вся атмосфера того пообіддя ставала схожою на кузню диявола. І тут ми зникли, попливли до своєї баржі, з пляжу в морський бінокль тренера могло бути видно хіба що шість голів, які постійно зменшувалися, а один плив попереду всіх і першим досягав мети.

Ми опустилися на охолоджену вітром, але попри те все одно досить гарячу іржу, вкриту послідом чайок, і знерухоміли, а Мальке за цей час двічі побував під водою. Він піднявся догори, тримаючи в лівій руці свою здобич — у матроському кубрику, посеред напівзогнилих лежаків, які або слабо похитувалися, або все ще міцно трималися на своїх місцях, посеред косяків миготливих колючок, поміж водоростями і рухливими міногами він довго шукав і нарешті знайшов речовий мішок матроса Вітольда Душинського або Лішинського, а в ньому бронзову пластинку завбільшки з долоню, на одному боці якої під невеличким вигравійованим гордим польським орлом були записані ім'я власника і дата вручення відзнаки, а на іншому боці — рельєфне зображення вусатого генерала. Ми добре протерли пластинку піском та розтертим у порошок послідом чайок і з'ясували, що Мальке витягнув на світ божий портрет маршала Пілсудського.

Після цього протягом чотирнадцяти днів Мальке полював тільки за такими пластинками, знайшов схожу на цинову тарілку пам'ятку якоїсь парусної регати тридцять четвертого року, яка відбулася під час Ґдінґенського рейду, а всередині баржі, перед самим машинним відділенням, куди особливо складно було потрапити, в офіцерській кают-компанії, йому трапилася невеличка срібна медаль із дірочкою для ланцюжка, одна сторона якої була безіменною і гладкою, а інша — вишукано оздобленою, із рельєфним зображенням Діви Марії з немовлям.

Це було зображення знаменитої Ченстоховської Богоматері, як можна було довідатися із напису тут же, на медалі. Коли він витягнув свою знахідку нагору і показав нам, ми відразу ж знову запропонували свої полірувальні послуги, але Мальке вирішив не чіпати срібло, залишив на ньому темну патину.

Поки ми продовжували сваритися і вимагати від нього дати нам можливість побачити срібло у всьому блиску, він уже став на коліна в тіні нактоуза і намагався знайти для своєї знахідки найзручніше положення, так, щоб вона опинилася у нього перед очима. Ми сміялися, поки він хрестився, не перестаючи тремтіти від холоду, посинілими і поморщеними від води пальцями, намагався ворушити неслухняними губами і бурмотів до задньої стінки нактоуза молитву латиною. Я досі переконаний, що це була одна з його улюблених молитов, яку згадують лише у п'ятницю за тиждень перед Великодньою неділею:

Virgo virginum praeclara, — Mihi iam non sis amara…[1]

Згодом, коли наш директор і вчитель вищої категорії Клозе заборонив Мальке відкрито носити польський амулет на уроках, — Клозе займався насамперед політикою, а викладав тільки час від часу, — Мальке знову почав одягати колишній амулет і блискучу викрутку під своїм велетенським борлаком, який один кіт якось переплутав із мишею.

Мальке повісив почорнілу срібну Пречисту поміж бронзовим профілем Пілсудського і світлиною командора Бонте, героя битви під Нарвіком.

II

Його культ Богоматері — чи було це клоунадою? Ваш будинок стояв на Вестерцайлє. Твоє почуття гумору, якщо воно у Тебе взагалі існувало, було дивним. Ні, ваш дім стояв на Остерцайлє. Усі вулиці цього поселення були схожі між собою. Але ми сміялися над Тобою, навіть коли Ти просто їв канапку. Хоча і дивувалися, чому постійно регочемо з Тебе. Коли вчитель Бруніс питав усіх учнів нашого класу про те, хто ким хоче стати в майбутньому, Ти, а тоді Ти вже вмів плавати, відповів:

— Я стану клоуном і буду смішити людей.

Тоді у чотирикутній тиші кімнати ніхто не засміявся, а я взагалі злякався, бо коли Мальке говорив про своє бажання стати клоуном у цирку чи ще десь, говорив голосно і відверто, а його обличчя при цьому було настільки серйозним, що можна було справді злякатися того, якими страшними методами він примушуватиме людей сміятися, навіть якщо вирішить привселюдно молитися своїй Діві Марії, заповнюючи таким чином паузи поміж виступами диких тварин і гімнастичними вправами на трапеції. Але та молитва на баржі — це ж було всерйоз, чи таки ні?

Він жив на Остерцайлє, а не на Вестерцайлє. їхній будинок стояв поміж такими ж будівлями, які відрізнялися між собою хіба що номерами або різними візерунками на шторах у вікнах, навіть рослини у квітнику попід вікнами були однаковими. У кожному із таких садків була шпаківня на жердині і керамічні фігурки — жаби, моримухи, гноми. Перед будинком Мальке стояла керамічна жаба. Але біля сусідніх будинків теж стояли керамічні жаби.

Одним словом, це був номер двадцять чотири, Мальке жив у четвертому будинку з лівого боку вулиці, якщо іти від Вольфсвеґ. Остерцайлє, як і паралельна до неї Вестерцайлє, перетинала паралельну до Вольфсвеґ вулицю Беренвеґ під прямим кутом. Той, хто спускався на Вестерцайлє вздовж Вольфсвеґ, бачив праворуч за критими червоною черепицею дахами фасад і західний бік башти із зеленим оксидованим куполом. А той, хто ішов у тому ж напрямку по Остерцайлє, бачив над дахами праворуч фасад і східний бік тої ж башти, бо церква Серця Христового була розташована поміж Остерцайлє та Вестерцаилє на протилежному боці Беренвеґ і на чотирьох своїх циферблатах під чотирма зеленими куполами показувала точний час для усього кварталу, починаючи від площі імені Макса Гальба до католицької Марийської церкви, на якій зовсім не було годинника; від Магдебурзької вулиці до вулиці Посадовського, поряд із Шеллмюль, завдяки їй місцеві робітники, службовці, продавщиці, школярі і гімназисти, як католики, так і протестанти, вчасно приходили на свої робочі місця чи до школи.

Зі своєї кімнати Мальке бачив циферблат східної башти. Він влаштував своє лігво попід самим склепінням даху, поміж не дуже рівними стінами, під час дощу і граду йому тарабанило майже по голові з рівним проділом посередині. Це була типова юнацька мансарда, напхана всілякими дрібницями від колекції метеликів до колекції поштівок із зображеннями улюблених акторів, військових пілотів та танкових генералів при повному параді, а поміж тим позбавлена рамки олеографія Сікстинської мадонни з двома товстощокими ангелами знизу, згадана вище медаль із зображенням Пілсудського, а також освячений амулет із Ченстохови поряд зі світлиною героїчного команданта, який знищив Нарвік.

Під час першого мого візиту до цієї мансарди мені насамперед впало у вічі опудало снігової сови. Я жив недалеко, на Вестерцайлє, але мова не про мене, а про Мальке, або ж про нас із Мальке, у кожному разі Мальке мусить бути в центрі уваги, бо це у нього була зачіска із проділом посередині і високі черевики, у нього на шиї висіли різні чудернацькі штуки, які мали б відволікати вічного кота від вічної миші, це він ставав на коліна перед вівтарем Пресвятої Діви Марії, він був пірнальником зі свіжими сонячними опіками, він завжди був страшенно скутим, завжди випереджав нас хоча б на трохи, і щойно навчився як слід плавати, уже вирішив, що після школи і так далі стане клоуном у цирку і смішитиме людей.

Засніжена сова також мала суворий проділ посередині і демонструвала таку ж, як і він, страждальницьку, хоча водночас сповнену м'якої рішучості міну спасителя, у якого болить зуб. Батько залишив йому ідеально препарованого і лише трохи підфарбованого птаха, який кігтями вчепився у березові гілки.

Але для мене, бо я докладав зусиль, аби не звертати належної уваги ні на засніжену сову, ні на олеографію, ні на срібну святиню з Ченстохови, центральним предметом цієї мансарди став грамофон, який Мальке дістав із баржі після тривалої і складної роботи. Платівок до нього під водою не було. Мабуть, вони розчинилися. Це був досить сучасний пристрій із мембраною і ручкою для голки, знайдений в офіцерській кают-компанії, яка вже подарувала Мальке раніше срібний медальйон та інші цікавинки. Кают-компанія була розміщена в самій середині затонулого судна, і ніхто із нас, навіть Готтен Зоннтаґ, не міг туди дістатися. Бо ми наважувалися пірнати тільки до носової частини, але не далі, не до темного тунелю, вода в якому здригалася, коли там пропливали риби, і який вів до машинного відділення та тісних кабін.

Незадовго до завершення перших канікул на баржі Мальке нарешті видобув нагору грамофон і вогнегасник німецького виробництва, це вартувало йому близько дванадцятьох пірнань, під час яких він поволі, метр за метром, штовхав ящик до носового відділення, аж поки не дістався до ілюмінатора під палубою. Він витягнув знахідку нагору за допомогою все того ж троса, що і «Мінімакс».

Нам довелося сконструювати пліт із дощечок та пробки, пригнаних хвилями, і на цьому плоті транспортувати знахідку на берег. Ми тягнули пліт усі по черзі, крім Мальке.

Через тиждень грамофон був уже відремонтований, змащений, із свіжо підфарбованими бронзою деталями, і стояв у кімнаті Мальке. Дискотримач був обтягнутий новим фетром. Мальке завів грамофон на моїх очах, і порожній зелений дискотримач закрутився. Мальке стояв, склавши руки на грудях, біля снігової сови, яка вчепилася кігтями у березові гілки. Його миша була спокійна. Я повернувся спиною до Сікстинської олеографії і дивився то на порожній дискотримач, який намотував кола, то надвір; із вікна мансарди було видно новенькі дахи під червоною черепицею неподалік церкви Серця Христового і циферблат годинника на східній башті під куполом. Ще до того як годинник пробив шосту, грамофон із затонулого судна зупинився. Мальке кілька разів підряд запускав грамофон і вимагав, щоб я взяв активну участь у його новому ритуалі, який складався із прослуховування численних шурхотів та обертів порожнього грамофона. Тоді у Мальке ще не було платівок.

Книги стояли на довгій полиці, яка вигнулася посередині. Він багато читав, зокрема релігійної літератури. Окрім кактусів на підвіконні, моделі торпедного човна класу «Вовк» і поштового судна «Ґріллє», необхідно згадати ще склянку з водою, яка стояла на комоді поряд із мискою для вмивання. Вода у цій склянці завжди була мутнуватою, а на дні містився шар цукру в палець завтовшки. У цій склянці Мальке щоранку розводив розчин, який змушував триматися купи його від природи тонке і неслухняне волосся. Він старанно змішував цукор із водою до стану молочно-білого розчину, не виливаючи при цьому вчорашнього осаду. Мені він також одного разу запропонував скористатися цим засобом, і я намочив волосся цукровим розчином. І справді, до самого вечора моє волосся блищало і зачіска міцно трималася, але шкіра голови страшенно свербіла, долоні були липкими, як у Мальке, від постійного поправляння зачіски, хоча можливо, я лише вигадав собі згодом ці липкі долоні, а насправді все з ними було гаразд.

Під його кімнатою, поверхом нижче, містилися ще три кімнати, але заселені були лише дві з них — кімната матері і її старшої сестри. Обидві були дуже тихими, принаймні коли Мальке був удома, і пишалися ним, бо Мальке завжди мав непогані оцінки, хоча і не був повним відмінником. Його успіхи у навчанні можна було б применшити, врахувавши той факт, що він був старшим за нас на цілий рік, бо мати з тіткою вважали його хворобливим і через це відправили до школи на рік пізніше.

У кожному разі він не був марнославним, зубрив не більше, ніж було потрібно, давав списати всім бажаючим, ні на кого не стукав, нічим особливо не захоплювався, окрім хіба що гімнастичних вправ. Він відверто бридився брудних витівок п'ятикласників і був проти, коли Готтен Зоннтаґ натягнув на ручку дверей класу використаний презерватив, який знайшов у Штеффенспарку під лавкою і приніс до школи, натягнувши на палицю. Так хлопці хотіли пожартувати зі старенького напівсліпого професора Тройґе, якому давно було час на пенсію. Хтось пильнував професора в коридорі, і коли крикнув: «Іде!», Мальке раптом зірвався зі свого місця, великими, але неспішними кроками підійшов до дверей і забрав брудний гумовий мішечок геть, обхопивши папірцем з-під канапки.

Ніхто не запротестував. Він знову показав нам усім свою перевагу, і тепер я можу з певністю стверджувати: оскільки він не був марнославним, зубрив відповідно до потреби, давав списати всім бажаючим, ні на кого не стукав, нічим особливо не захоплювався, окрім хіба що гімнастичних вправ, усім цим він знову підтверджував, що був особливим, ні на кого не схожим Мальке, який викликав загальне захоплення, часом вишукано, а часом напружено. Це, зрештою, і не дивно, адже він збирався виступати на цирковій арені або на сцені, тренувався, щоб стати клоуном, викидав липкі презервативи і викликав стриманий і захоплений шепіт класу, він уже майже став клоуном, особливо коли виконував на турніку оберти із зависанням, кружляючи разом зі своєю срібною Дівою Марією у кислуватому смороді спортивного залу. Але найбільше загальне захоплення викликав Мальке під час літніх канікул на затонулій баржі, хоча ми і не могли б уявити собі його затяте пірнання у вигляді якогось циркового номера. Ми ніколи не сміялися, коли він, геть посинілий, раз за разом з'являвся на палубі, його трусило, але він приносив із собою нову здобич і показував нам знайдене. Ми щоразу серйозно і захоплено казали:

— Слухай, клас, просто клас! Мені б твої нерви. Ти просто божевільний, Йоахіме. Як це тобі знову вдалося?

Наше захоплення ішло йому на користь і на мить заспокоювало борлак, але потім знову примушувало його активніше стрибати вгору і вниз, бо Мальке ставав несміливим, коли ним захоплювалися, і лише махав рукою на всі наші зачудування. Він зовсім не був хвальком і ніколи не казав:

— Ну, хочеш, повтори.

Або:

— Хай хтось спробує зробити так само, як я.

Або:

— Ніхто з вас не може так, як я позавчора, — чотири рази підряд сплавав, заліз до самої середини аж до камбуза і витягнув консерву. Точно якась французька, там були жаб'ячі лапки, на смак майже телятина, але ви ж придурки, не хотіли навіть спробувати, аж поки я сам не з'їв півбанки. А потім я витяг ще одну, з солониною, і навіть відкривачку до неї, але та була зіпсована.

Ні, Мальке ніколи так не казав. Він робив незвичні речі, наприклад, діставав з колишнього корабельного камбуза кілька консервів із англійськими або французькими написами, а до них ще цілком пристойну відкривачку, мовчки у нас на очах відкривав усі бляшанки і тут же з'їдав щось, що вважав однією із жаб'ячих лапок, а його борлак під час жування виконував гімнастичні вправи; я забув сказати, що Мальке завжди багато їв, але при цьому залишався худим. Потім він пропонував нам напівпорожні консервні бляшанки, але не наполягав, щоб ми куштували. Ми дякували і відмовлялися, бо Вінтер уже від самого спостерігання за тим, як їв Мальке, змушений був стати на коліна на краю палуби і довго блювати, відвернувшись обличчям до гавані.

Ясна річ, що навіть після цих демонстративних публічних трапез Мальке отримував наші оплески, відмахувався, годував рештками жаб'ячих лапок і зіпсованою солониною чайок, які зліталися до нього, ще поки він їв, потім викидав порожні бляшанки в море, відганяв чайок, відчищав піском відкривачку, і тільки її Мальке залишав собі. Як і англійську викрутку чи амулети, час від часу він носив її на шиї, але не постійно, а тільки коли збирався ще підживитися консервами із затонулого польського судна, і навіть ні разу не отруївся ними, — він чіпляв відкривачку на шнурівку і одягав на шию під сорочку, разом з іншими своїми цяцьками, а часом вона була на ньому навіть під час заутрені у Марийській церкві. Кожного разу, коли Мальке ставав на коліна під час причастя, задирав голову догори, виставляв язик, а отець Ґузевскі клав йому в рот облатку, церковний служка зазирав за виріз сорочки Мальке, а там на шнурку теліпалися відкривачка для консервів, амулет із Пречистою і щедро змащена машинною оливою викрутка. І я захоплювався Тобою в цей момент, хоча Ти цього і не зауважував. Ні, Мальке зовсім не був хвальком.

Навіть те, що восени того ж року, коли він навчився плавати, його викинули із юнґфолька і запхнули до гітлерюґенда, тільки за те, що він протягом кількох неділь поспіль не з'явився на збори і не повів свій загін, а він був юнґцуґфюрером, на святкування до Єшкентальського лісу, навіть це, принаймні у нашому класі, викликало захоплення ним. Він традиційно сприйняв наше захоплення спокійно чи навіть трохи засоромлено і продовжував, тепер уже як рядовий член гітлерюґенду, ігнорувати недільні ранкові зібрання. Хіба що у цій організації, до якої обов'язково входила вся молодь, старша за чотирнадцять років, його відсутність менше впадала у вічі. У гітлерюґен-ді й близько не було такої дисципліни, як у юнґфолька, це була досить розхлябана організація, і такі люди, як Мальке, могли спокійно у ній загубитися. Хоча він не був саботажником у звичайному розумінні слова і протягом тижня досить регулярно відвідував вишколи і зустрічі, брав участь у різноманітних акціях, які останнім часом почастішали, наприклад, пошук макулатури чи теплих речей для «зимової допомоги», якщо це або збирання милостині у бляшанку не заважало відвідуванню заутрені. Мальке залишився непомітним і сірим членом державної молодіжної організації, переведення із юнґфолька до гітлерюґенда тоді було досить розповсюдженим явищем, а в той самий час у нашій школі вже після першого літа на баржі у нього була легендарна репутація, хоча її і не можна було б назвати ні особливо доброю, ні особливо поганою.

Мабуть, наша гімназія все ж таки означала для Тебе більше, ніж вищезгадані молодіжні організації, можливо, що і більше, ніж звичайна гімназія, з її частково застарілими, а часом досить милими традиціями, з кольоровими шапочками гімназистів, із часто згадуваною особливою атмосферою і очікуваннями, які не відповідали Твоїм власним уявленням про життя.

— Що з ним таке?

— Він придурок, кажу ж тобі. Це у нього нервове.

— Можливо, це пов'язано зі смертю батька.

— А всі ці причандали на шиї?

— І ця постійна біганина до церкви.

— Але він ні в що не вірить, точно тобі кажу.

— Для віруючого він надто вже практичний.

— А вся ця збиранина різних дрібниць, а тепер ще й це все?

— Сам його запитай, ти ж тоді кинув йому кішку…

Ми намагалися розгадати Твою таємницю, але марно. Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким, час від часу Тебе викликали до дошки, переважно Ти відповідав правильно і називався Йоахім Мальке. Але, мені здається, десь у шостому класі ми сиділи з Тобою за однією партою, у кожному разі це було ще до Твоїх перших плавальних проб, хоча, можливо, Ти сидів за мною або у середньому ряду на одному зі мною рівні, а я в цей час сидів із Шиллінґом біля вікна. Згодом з'ясувалося, що Ти до п'ятого класу включно носив окуляри, але я цього не помітив. І навіть Твої черевики я зауважив аж тоді, коли Ти почав пірнати, а один зі шнурків од черевиків чіпляв собі на шию. Тоді у світі діялися важливі речі, але відлік часу за Мальке був іншим: до пірнання, після пірнання. Бо коли всюди, не всюди відразу, а поволі, то тут, то там, починалася війна, — спершу на Вестерплятте, потім по радіо, ще пізніше — в газетах, то з ним, гімназистом, який не вмів ні плавати, ні кататися на велосипеді, ще не відбувалося нічого суттєвого. А от колишній трал-міношукач класу «Чайка», який згодом надасть Мальке такі чудові нагоди для виступів, уже зіграв, хоча і не надовго, а лише на кілька тижнів, свою важливу роль у бухті Путціґ, у затоці і в рибальській гавані Гела.

Польський флот був невеликим, але затятим. Ми знали напам'ять усі його військові кораблі, виготовлені переважно в Англії або у Франції, і могли не затинаючись, як молитву, розповісти все, що стосувалося їхнього озброєння, тоннажу, швидкості у вузлах, так само, як назви усіх легких італійських крейсерів, старомодних бразильських броненосців і моніторів.

Згодом Мальке став першим і в цьому знанні, тарабанив напам'ять назви всіх японських військових суден, від найновіших, тридцять восьмого року випуску класу «Касумі», і аж до значно повільніших, модернізованих у двадцять треть'ому, класу «Асаґао», він вимовляв не затинаючись:

— «Гумідукі», «Сатукі», «Юдукі», «Гоказе», «Надаказе», «Ойте».

Перерахування польських суден давалося йому ще легше: тут варто було назвати обидва міноносці «Блискавіца» і «Ґром», тоннажем дванадцять тисяч і швидкістю тридцять дев'ять вузлів, але за два дні до оголошення війни вони раптом знялися з якоря, зайшли в англійські порти і були прийняті до складу англійського флоту. «Блискавіца» існує ще й сьогодні. її перетворили на плавучий військово-морський музей біля Ґдінґена, і туди часто водять на екскурсії школярів.

Міноносець «Бужа» теж взяв курс на Англію, його тоннажність тисяча п'ятсот, швидкість тридцять три вузли. З п'яти польських підводних човнів втеча до Англії вдалася тільки двом — «Вілк» і «Ожел», останній, тоннажністю тисяча сто, здійснив повну пригод і позбавлену карт та капітана подорож. «Рись», «Жбік» і «Семп» були інтерновані до шведських портів.

На самому початку війни у гаванях Ґдінґена, Путціґа, Гайстернеста і Гели залишився тільки один застарілий колишній французький крейсер, який давно вже був навчальним судном, а заодно і житлом для портових працівників, так само як і мінний загороджувач «Ґриф», потужно озброєний, виготовлений на корабельні «Норман», у Гаврі, тоннажністю дві тисячі двісті, на якому поміщалося триста мін. Ще зберігся єдиний міноносець «Віхер», кілька колишніх німецьких торпедних катерів з імператорського флоту і шість тралів класу «Чайка», які мали швидкість до вісімнадцяти вузлів, носові гармати калібру 7,5 і по чотири кулемети на турелях; згідно з офіційними даними, ці трали поміщали на борту до двадцяти мін, могли ставити і тралити міни.

І один із цих тралів тоннажністю сто вісімдесят п'ять побудували спеціально для Мальке.

Морські бої у Данціґській бухті тривали від першого вересня до другого жовтня і продемонстрували після капітуляції півострова Гела наступний, суто зовнішній результат: польські ескадри «Ґриф», «Віхер», «Балтик», три судна класу «Чайка» під назвами «Мева», «Яскулка» і «Чапля» згоріли та затонули у гаванях; німецький есмінець «Лєберехт Маас» був пошкоджений артилерією, трал М85 наскочив на міну північно-східніше Гайстернесту, потонув і втратив половину своєї команди.

Були захоплені тільки три злегка пошкоджені судна класу «Чайка». І якщо «Журав» і «Чайка» уже незабаром служили під новими назвами «Окстгьофт» і «Вестерплятте», то у третьому кораблі «Рибітва», після того як його відбуксирували із Гели в новий фарватер, знайшли течу, він осів на мілині і чекав на Йоахіма Мальке, бо саме Мальке наступного літа витягнув з-під води латунну табличку з написом «Рибітва». Згодом розповідали, що один польський офіцер і боцманмат, які змушені були керувати кораблем під німецькою охороною, вирішили повторити знаменитий приклад Скапа Флов і затопили судно.

З тих чи з інших причин корабель таки затонув трохи осторонь нового фарватера і причального буя, і його не підняли, хоча це було можливо завдяки численним піщаним мілинам, серед яких він лежав. І протягом усіх наступних воєнних років його палубні конструкції, рештки поручнів, зігнуті вентилятори і кріплення носової гармати стирчали з води; спершу це було трохи дивно, а потім стало чимось звичним, і це давало тобі, Йоахіме Мальке, мету, так само як бойовий корабель «Ґнайзенау», який був затоплений у лютому сорок п'ятого перед входом до гавані Ґдині, став метою для польських школярів, хоча і невідомо, чи серед польських хлопчаків, які пірнали під «Ґнайзенау», був хоча б один, який робив би це з такою ж затятістю, як Мальке.

III

Гарним він не був. Йому варто було б прооперувати свій борлак. Можливо, вся справа була саме в цьому хрящі.

Але ця штука відповідала загальним пропорціям. Навіть якщо далеко не все можна виправдати за допомогою пропорцій. А з його душею мене ніхто ніколи не знайомив. Я жодного разу не довідався, про що він думає. Врешті-решт залишається його шия і все інше, що створювало їй противагу. Наприклад, велетенські канапки, які він приносив із собою до школи і в басейн, а потім поїдав хліб із маргарином під час уроків або перед плаванням; це могло бути тільки черговим нагадуванням про мишу, бо миша їла разом із ним і була ненаситна.

Залишається ще молитва перед вівтарем Пречистої. Розіп'ятий Ісус не надто його цікавив. Упадало в очі те, що кадик його не заспокоювався, а продовжував рухатися туди-сюди, коли він складав кінчики пальців, але під час молитви йому вдавалося сповільнити ковтки і навіть відволікти увагу від постійного ліфта, який рухався над коміром його сорочки, над усіма штукенціями, причепленими у нього на шиї на шнурках, ланцюжках та шнурівках.

Переважно він не звертав уваги на дівчат. Чи була у нього сестра? Навіть мої кузини не могли йому допомогти. Його ставлення до Тулли Покріфке не рахується, це було щось зовсім особливе і навіть могло би вважатися специфічним цирковим номером, — він же збирався в майбутньому стати клоуном, бо Тулла, цей скелетик із двома тонесенькими ногами, могла б із тим же успіхом вважатися хлопчиком. У кожному разі це тендітне створіння, яке інколи, під настрій, плавало разом з нами до баржі під час другого нашого літа там, зовсім не соромилося, поки ми берегли свої плавки і засмагали на іржавому залізі голяка, не дуже знаючи, чим би зайнятися.

Обличчя Тулли можна було б зобразити по-дитячому — рисками, крапками, комами і півколами. Вона плавала з такою легкістю, ніби мала перетинки між пальцями. І від неї постійно заносило столярним клеєм, бо її дядько був столяром, а батько працював у його майстерні; цей запах не зникав навіть на баржі, де сильно смерділо водоростями, чайками та іржею. Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості. Спокійно, сперши підборіддя на кулак, сідала навпочіпки і спостерігала, як Вінтер чи Еш намагалися встигнути за іншими внести свою лепту в загальну справу. Вона примощувалася біля Вінтера, якому завжди потрібно було найбільше часу, щоб кінчити, навпочіпки, зігнувши спину, на якій чітко випиналися хребці, і казала:

— Ну що ж так довго, давай швидше.

А коли важкі краплі нарешті падали на розпечену іржу, вона починала неспокійно крутитися на місці, лягала на живіт і вдивлялася, звужуючи очки так, що вони ставали схожими на щурячі, так уважно вдивлялася, ніби намагалася знайти там невідомо що. Потім знову підводилася, присідала навпочіпки, ставала, звужуючи коліна, її ноги при цьому нагадували літеру X, і помішувала калюжку великим пальцем ноги, аж поки та не ставала червоно-чорною піною:

— Супер! Клас! А тепер ти, Атце.

Ця безневинна гра ніколи не набридала Туллі. Вона гугняво канючила:

— Ну, давай ще разок. Хто сьогодні ще ні разу? Тепер твоя черга.

І вона завжди знаходила дурних чи добросердих, які бралися до роботи, навіть якщо їм зовсім не хотілося, тільки для того, щоб вона мала на що дивитися. Єдиний, хто не брав у цьому участі, поки Тулла не знайшла відповідних слів, щоб спонукати і його, і саме тому цю олімпіаду варто описати, був Йоахім Мальке. Поки ми займалися цією згаданою у Біблії діяльністю по одному або, як потрібно говорити на зразковій сповіді, скопом, Мальке завжди залишався у плавках і напружено вдивлявся кудись удалину в напрямку Гели. Ми були впевнені, що вдома, поміж своєю засніженою совою і Сікстинською Мадонною, він займався тим самим спортом.

І ось він піднявся нагору, після запливу, але не приніс нічого, що міг би показати. Шиллінґ уже раз відпрацював для Тулли. До бухти заходив моторний човен прибережної дії.

— Ну давай ще разок, — умовляла Тулла Шиллінґа, бо Шиллінґу завжди вдавалося частіше за інших. На рейді не було жодного судна.

— Ні, не після купання. Завтра, — відмовився Шиллінґ, і Тулла відвернулася від нього, пройшлася навшпиньки до Мальке, який, як завжди, стукав зубами у тіні нактоуза, але ще не присів навпочіпки. З бухти виходив морський буксир з носовою гарматою.

— А ти що? Давай разок. Чи не можеш? Не хочеш? Боїшся?

Мальке вийшов із тіні і провів зовнішнім боком долоні по невеличкому обличчю Тулли спершу зліва, а потім справа. Його борлак застрибав із неймовірною швидкістю. Викрутка теж. Тулла, ясна річ, не випустила ні сльозинки, нервово засміялася із закритим ротом, а потім раптом вигнула своє гумове тіло, зробила місток і подивилася на Мальке знизу, з-поміж власних ніг. І стояла так доти, поки буксир не взяв курс на норд-вест, а Мальке, який все ще не вийшов із тіні, не здався і не сказав:

— Ну добре вже, щоб ти нарешті відчепилася.

Тулла миттю розігнулася назад і присіла у своїй звичній позі, спостерігаючи, як Мальке спускає плавки до колін. Хлопці застигли, як у ляльковому театрі; кілька швидких рухів правою рукою — і прутень Мальке виріс до таких розмірів, що головка висунулася з тіні нактоуза під сонце. Аж коли ми всі зібралися і стали півколом біля нього, його член знову опинився в тіні.

— Можна я? Я швидко. — Рот Тулли відкрився від здивування.

Мальке кивнув і опустив праву руку, але його плоть продовжувала гордо відстовбурчуватись. Вічно роздряпані руки Тулли губилися на фоні цього могутнього прутня, який під її руками ще більше виріс, жили на ньому набрякли, а головка налилася кров'ю.

— Поміряй його! — крикнув Юрґен Купка.

Туллі довелося двічі прикладати до прутня розчепірену долоню.

— Як мінімум тридцять сантиметрів.

Ясна річ, це було перебільшенням. Шиллінґ, який мав найдовший із нас усіх, змушений був витягти і свого, примусити його стояти і підійди до Мальке для порівняння. Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше.

Мальке знову довів нам свою перевагу і тут же, не сходячи з місця, закріпив її, двічі повторивши те, що ми називали — спустити разок. Він стояв біля погнутих поручнів за нактоузом, злегка зігнувши ноги в колінах, зосереджено дивився у бік причального буя у новому фарватері і стежив за тим, як зникає у повітрі дим із труби буксира, не дав відволікти себе торпедному катеру класу «Чайка» і демонстрував свій профіль — від кінчиків пальців ніг, що трохи виступали за борт, аж до «вододілу» на голові: як це не дивно, порівняно з довжиною прутня відступали на задній план розміри його борлака, які завжди так упадали у вічі. Тепер у його тілі була помітна трохи дивна, але все ж таки виважена гармонія.

Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.

Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.

Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.

— Ти розказав це на сповіді?

Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.

— Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.

Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.

Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.

— Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, — пообіцяла вона за нагороду.

Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.

Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.

Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі подивився як на риб. Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми регулярно курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки. Але згодом, як би не старалися це заперечити чутки та інформація «з надійних джерел», для Мальке завжди існувала тільки одна жінка — Діва Марія. Тільки задля неї він тарабанив на шиї все, що міг, до Марийської церкви. Усе, починаючи від пірнання і до пізніших військових здобутків, він робив тільки задля неї, або ж, доведеться мені заперечувати самому собі, — для того, щоб відволікти увагу від свого борлака. Зрештою, можна було б назвати ще і третій мотив, який не заперечував би двох попередніх — Пречистої і миші: нашу гімназію, цю затхлу клітку, і особливо актову залу, яка дуже багато важила для Мальке і змусила його згодом здійснити останні його подвиги.

Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:

— Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…

І мені доводилося перебивати:

— Я не про це, а про обличчя.

Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.

У Дуйсбурзі ми зустрілися із Шиллінґом у привокзальному ресторані, бо його дружина була проти візитів без попередження. Це нагадало мені одну карикатуру, яка колись користувалася шаленим успіхом у нашому класі. Десь у сорок першому з нами вчився високий хлопець, який розмовляв не дуже правильно, хоча досить непогано, його сім'ю переселили звідкись із Прибалтики: аристократ, завжди елегантний, знав грецьку, страшенно балакучий, його батько був бароном, взимку носив хутряну шапку, не пам'ятаю вже його прізвища, у всякому разі його ім'я було Карел. Він умів дуже швидко малювати: за зразком і без, або і просто що-небудь. Сани, запряжені кіньми, і вовків довкола, п'яних козаків, євреїв, точнісінько як у «Штюрмері», голих дівчат верхи на левах, просто голих дівчат із дуже довгими порцеляновими ногами, але без порнографії, більшовики на його малюнках завжди роздирали зубами немовлят, Гітлер був переодягнутий Карлом Великим, машини для перегонів, а за кермом — елегантні дами у довгих розвіяних вітром хустках. Але особливо добре йому вдавалися карикатури на вчителів та учнів, які він міг малювати чим завгодно — пензлем, пером, сангвіном, на першому-ліпшому шматку паперу або навіть крейдою на дошці. Мальке він намалював не сангвіном на папері, а скрипучою крейдою на класній дошці.

Це було зображення анфас. Уже тоді Мальке зачісував волосся на свій дурнуватий проділ і фіксував його водою з цукром. Обличчя нагадувало випнутий уперед трикутник. Незадоволено перекривлений рот. Жодного сліду від передніх зубів, які видно з-під верхньої губи і які нагадували ікла. Очі схожі на колючки попід болюче припіднятими бровами. Повернута набік шия і велетенський борлак на ній виступає вперед ще сильніше, ніж у житті. Навколо голови з мученицьким виразом обличчя — німб: Спаситель Мальке вийшов просто чудово і справляв дуже сильне враження.

Ми реготали за своїми партами і отямилися аж тоді, коли побачили, що хтось ухопив за барки красунчика Карела і лупцює його спершу кулаками, а потім і викруткою, яку щойно встиг здерти з шиї. Ми ледь розборонили їх.

Це я стер ганчіркою з дошки Твоє зображення у вигляді Спасителя.

IV

Жартома і серйозно: можливо, з Тебе не вийшло б клоуна, зате був би непоганий модельєр, бо саме Мальке після другого літа на баржі першим почав носити так звані китички: дві однотонні або різнокольорові вовняні кульки завбільшки як м'ячики для пінг-понга, прив'язані до плетеного з вовни шнура, який ховався під комір сорочки, як краватка, а спереду зав'язувався як стрічка, і китиці звисали з-під комірця, ніби краватка-метелик. Я поцікавився і з'ясував, що починаючи від третьої воєнної зими у гімназійних колах ці м'ячики, або ж китички, як ми їх називали, носили майже по всій Німеччині, але найчастіше на півночі і на сході. У нас їх запровадив Мальке. Можливо, що саме він їх і вигадав. У кожному разі він хвалився нам, що попросив свою тітку Сузі зробити кілька пар таких китичок із ретельно промитих вовняних ниток, які залишилися після того, як тітка порозпускала подерті шкарпетки його покійного батька. Мальке повісив їх собі на шию і прийшов так до школи.

Через десять днів їх уже можна було побачити у галантерейних крамничках, вони лежали у картонних коробках біля каси, спершу несміливо і невпевнено, варто зауважити, що продавалися вони без талонів, прикрашали вітрини, а потім, без всілякої допомоги і підтримки, розпочали свій тріумфальний хід із Ланґфура через східну і північну Німеччину; я маю свідків того, що носили їх навіть у Ляйпцігу і Пірні, а відголоски цієї моди з великим запізненням, уже коли Мальке перестав носити китиці, докотилися аж до Райнланда і Пфальца. Я добре пам'ятаю той день, коли Мальке зняв із шиї власний винахід, і згодом розповім про це детальніше.

Ми носили китички частково і на знак протесту, бо наш директор, вчитель вищої категорії Клозе, назвав цю моду бабською, недостойною німецького хлопця і заборонив носити китички на території школи навіть на перервах. Але більшість виконувала вказівку Клозе, спеціальний наказ про яку зачитували по черзі у всіх класах, тільки під час його уроків. У контексті китичок мені відразу ж пригадується татусь Бруніс, пенсіонер, якого під час війни знову примусили вчителювати: він час від часу згадував про кольорові вовняні кульки і дуже ними тішився, а один чи два рази, коли Мальке більше вже не носив китичок, Бруніс навіть причепив їх собі під накрохмалений комірець сорочки і в такому костюмі декламував «Темні шпилі високих вікон» свого улюбленого поета Айхендорфа, можливо, що не цей, а якийсь інший вірш, але точно Айхендорфа. Освальд Бруніс дуже любив солодке, а пізніше його арештували просто у школі нібито за те, що він забирав собі вітаміни, які мав би роздавати учням, але насправді, мабуть, через політику, бо Бруніс був вільно-мулярем. Учнів допитували. Сподіваюся, що я нічим йому не нашкодив під час цього допиту. Його названа донька, схожа на ляльку, вона займалася балетом, носила траур; його відправили до Штутгофа, звідки він не повернувся — сумна історія, яку хтось повинен описати, але не я і точно не у зв'язку з Мальке.

Але повернемося до китичок. Зрозуміло, навіщо Мальке їх вигадав — таким чином він хотів зробити щось добре для свого борлака. Протягом певного часу китички прикривали стрибунця у Мальке на шиї, але після того як вони увійшли в моду всюди, навіть у п'ятому класі, то перестали впадати в очі і в Мальке на шиї. Таким я бачу перед собою Мальке взимку сорок першого — сорок другого — ця зима була важкою для нього, бо пірнати не було як, а китички не дали бажаного ефекту, я бачу, як він іде у своїй майже монументальній самоті вниз по Остерцайлє, вздовж Беренвеґ, підіймається до Марийської церкви: іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посиланому попелом снігу. Він без шапки. Червоні промерзлі вуха стирчать, блискучі, мов скляні. Від цукрової води і морозу волосся застигло, а від вітру в спину розпалося посередині на проділ. Брови страдницьки зведені до перенісся. Нажахані і водянисті очі бачать довкола значно більше, ніж є насправді. Комір пальта піднятий догори. Пальто теж залишилося йому в спадок від покійного батька. Сірий вовняний шалик зав'язаний на шиї під гострим підборіддям і закріплений, застрахований від зсуву здалека видною аґрафкою. Кожні двадцять хвилин його права рука висовується з кишені пальта і перевіряє, чи шалик добре тримається на шиї. Схожі аґрафки я бачив і у клоунів — у Ґрока, і навіть у Чапліна в кіно, і Мальке тренується: чоловіки і жінки, військові у відпустці, поодинокі діти і цілі ватаги виростають перед ним на снігу. У всіх, і у Мальке теж, із рота іде пара і тікає назад, за плечі. І всі очі, які трапляються йому на шляху, звертають увагу на цю дивну, дуже дивну аґрафку, — принаймні так думає собі Мальке.

Тієї ж суворої і сухої зими ми з Вінтером та двома моїми кузинами, які приїхали на Різдво з Берліна, і ще з Шиллінґом, щоб було веселіше, вирушили на екскурсію по замерзлому морю до нашої затонулої баржі. Ми хотіли трохи похизуватися перед цими вродливими, розбещеними берлінським життям, кучерявими блондинками, показати їм щось незвичайне, тобто нашу баржу. Крім того, ми сподівалися, що на баржі нам удасться влаштувати щось цікавеньке з дівчатами, які дуже соромилися у трамваї і на пляжі, хоча ми ще і самі не знали, що саме.

Але Мальке нам усе зіпсував. Криголам кілька разів розчищав вхід до гавані неподалік нового фарватера і відсував уламки криги до нашої баржі, де вони понасувалися одна на одну, поврізалися одна в одну і утворили щось на зразок потрісканого валу, який обдувався сильним вітром і тому співав, прикриваючи частину палубних конструкцій. Ми зауважили Мальке, аж коли опинилися на висоті людського зросту, і витягай нагору також дівчат. Капітанський місток, нактоуз, вентилятори за містком, усе, що ще залишилося на баржі цілого, перетворилося на суцільну сніжно-білу глазуровану цукерку, яку марно намагалося полизати задубіле сонце. Жодної чайки. Вони зліталися трохи далі над сміттям із замурованих льодом вантажних кораблів.

Мальке, звичайно ж, підняв комір пальта, замотався шаликом попід саме підборіддя і виставив аґрафку якомога далі вперед. Здалеку виднівся його проділ, він був без шапки, а рівненьку доріжку в його волоссі перерізали навпіл теплі навушники, чорні, з'єднані металевою смужкою, такі носили сміттярі і биндюжники.

Він нас не бачив, бо вовтузився на льоду у носовій частині баржі, аж йому стало гаряче. Невеличкою сокирою він намагався пробити лід там, де мав би бути розташований отвір, що вів до носової частини. Короткими точними ударами пробив круглу діру завбільшки з каналізаційний люк. Ми з Шиллінґом зістрибнули з крижин, зловили своїх кузин і познайомили їх із Мальке. Він був без рукавиць, перекинув сокирку у ліву, привітався з усіма правою, аж гарячою рукою, у яку відразу ж після цього знову повернулася сокира, і Мальке продовжив рубати лід. В обох дівчат від здивування повідкривалися роти. Маленькі зуби позамерзали. Подих інеєм осідав на хустках. Широко розплющеними очима вони дивилися на нього і на те, як метал воює з льодом. Ми стояли поряд, і хоча на нас ніхто не звертав уваги і ми були злі, проте почали розповідати про пірнальні подвиги Мальке і про літо:

— У нього є табличка і вогнегасник, консерви, кажу вам, навіть відкривачка для консервів, а всередині було людське м'ясо, а з грамофона, коли він витягнув його нагору, виповзла якась тварюка, а одного разу…

Дівчата мало що розуміли, ставили дурнуваті запитання і зверталися до Мальке на «ви». Він продовжував завзято рубати лід і лише похитував головою, коли ми занадто голосно розносили над льодом славу про його пірнальні подвиги. Проте не забував постійно поправляти аґрафку на своєму шалику. Коли ми вже розповіли все, що могли, і просто мерзли, він почав робити короткі перепочинки після кожного двадцятого удару, які заповнював короткими діловими звітами, але при цьому не випростовувався цілком. Упевнено, але разом з тим стримано він розповідав про різні другорядні події зі свого життя пірнальника, хоча про ризиковані експедиції не згадав, він більше наголошував на своїй роботі під водою, ніж на пригодах, пережитих у мокрих нутрощах затонулого тральщика, а тим часом він робив усе глибшу діру в льодовому покритті. Не можу сказати, що мої кузини потрапили під дію чар Мальке, для цього він розповідав занадто безбарвно і сухо, без жартів. Крім того, жодна з них не наважилася б мати щось спільного із типом, який носив чорні навушники, ніби якийсь дідо. Але наша поразка була очевидною. Мальке перетворив нас на маленьких закоцюблих хлопчиків, у яких тече з носа; у такій ролі ми з Шиллінґом простояли увесь цей час поряд із дівчатами, і саме так вони розмовляли з нами дорогою додому, яка тепер вела згори донизу.

Мальке залишився, він хотів доробити діру і переконатися, що правильно визначив місце, під яким був розташований люк. І хоча він не сказав чітко: «Залишіться, поки я закінчу», але намагався затримати нас перед відходом, коли ми вже видерлися на крижини, і добрих п'ять хвилин упівголоса щось розповідав, хоча і не конкретно нам, а кудись у напрямку закутих у кригу вантажних суден, і при цьому навіть не випростав спини.

Він попросив нас допомогти йому. Чи, можливо, це був увічливо висловлений наказ? У кожному разі нам довелося попісяти на краї його ополонки, щоб якщо не розтопити, то хоча 6 пом'якшити лід. Але не встигли ми з Шиллінґом відповісти щось на зразок: «Ні фіга!» — або: «Ми вже все зробили, коли йшли сюди!», як кузини випередили нас радісним: «О, звичайно! Тільки ви відверніться. І ви, пане Мальке».

Мальке пояснив їм, де вони повинні влаштуватися, бо потрібно, сказав він, аби струмінь постійно потрапляв у те саме місце, інакше не буде ніякої користі, а потім виліз до нас на вал і відвернувся до пляжу. Поки за нами чулося подвійне дзюркотіння і хихотіння, ми не зводили очей із Брьозена, який звідси скидався на мурашник, і уважно роздивлялися вкриті льодом сходи на пляжі. Пораховані тополі на пляжному променаді поцукровані сімнадцять разів. Золота куля на верхівці пам'ятника героям війни блимала і подавала нам збуджені сигнали. Всюди була неділя.

Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.

Йому вдалося прорубати лід найглибше і найдалі на тих самих двох позначених зарубками місцях. Коли увесь м'який лід уже було вишкрябано і він лежав осторонь і знову застигав на морозі, Мальке позначив сокирою ще два місця. Цього разу відвернутися довелося дівчатам, а ми розстібнули штани і допомогли Мальке розтопити ще кілька, сантиметрів криги, зробивши у снігу дві дірки, які все одно виявилися недостатньо глибокими. Сам Мальке ще не пісяв. Але ми не заохочували його до цього, хоча підозрювали, що він би погодився, якби попросили дівчата.

Щойно ми завершили і не встигли ще наші кузини відкрити рота і сказати хоч слово, як Мальке відправив нас геть, а коли ми разом із дівчатами вилізли на вал і озирнулися, він натягнув свій шалик разом із аґрафкою на самий ніс. Стало видно червоно-білі китиці, які раптом вислизнули назовні, на свіже повітря. Там, де ми з дівчатами залишили сліди, що нашіптували про нас, він знову рубав лід. Мальке був оповитий парою, як праля у променях призахідного сонця.

Під час дороги назад, до Брьозена, розмова точилася тільки про нього. Обидві кузини, разом або по черзі, ставили питання, але далеко не на всі з них можливо було відповісти. Коли молодша поцікавилася, чому Мальке замотує шалик так високо на шиї, ніби бинт, а потім те саме запитала ще і старша, Шиллінґ побачив невеличку надію на наш порятунок і почав розповідати про борлак, так, ніби це був зоб. Він навіть намагався продемонструвати, як Мальке жує та ковтає, і сильно перебільшував при цьому, зняв шапку, зробив проділ у волоссі посередині голови, і дівчата нарешті засміялися, назвали Йоахіма Мальке дивним і трохи не в собі.

Але попри цю невеличку перемогу за Твій рахунок — я теж додав свої п'ять копійок і розповів про Твоє ставлення до Пречистої — мої кузини через тиждень поїхали до Берліна, а нам так і не вдалося досягнути з ними нічого цікавішого за банальне цілування в кіно.

Але у цьому місці неможливо не згадати, що наступного дня я ранковим поїздом поїхав до Брьозена, пройшов по льоду в густому тумані, у якому мало не загубив баржу, і знайшов уже готову ополонку над носовою частиною колишнього трала, над нею за ніч уже встигла утворитися нова верства льоду, яку я пробив каблуком і завбачливо прихопленою з дому палицею із залізним наконечником, що супроводжувала мого батька під час прогулянок. Мені вдалося розколупати лід і втрапити палицею в сіро-чорну діру. Мій дрючок мало не втонув, а вода намочила мою рукавицю, коли я раптом відчув спротив унизу, наконечник стукнувся об носову частину баржі, тобто спочатку палиця канула в безмежність, а лише потім наштовхнулася на тверде, коли я спробував пошукати трохи вбік від краю ополонки. Там я відчув спротив і провів залізом по залізу: це справді була ополонка точно над відчиненим люком носової частини. Люк розташувався під ополонкою точнісінько як тарілка, яку помістили під іншу тарілку, — ні, брехня, ніяких «точнісінько як» не існує, щось одне було трохи більшим — або люк, або дірка в кризі, але Йоахім Мальке знайшов місце дуже точно, і я відчув щось на зразок гордості за нього, солодкої, як вершкові карамельки. За це я би із задоволенням подарував Тобі свій наручний годинник.

Я пробув там добрих десять хвилин, просидів на товстому, сантиметрів сорок, крижаному покритті, яке лежало біля ополонки. На зрізі ще було видно вчорашню ніжно-жовту смугу. Він дозволив нам допомогти йому. Але він би і сам упорався, прорубав би свою ополонку. Чи зміг би він обійтися без публіки? Чи існували речі, які він показував тільки собі? Бо якби я не прийшов сьогодні, щоб захоплено подивитися на Твою ополонку в кризі, то захоплюватися Тобою не змогли б навіть чайки.

Але йому завжди вистачало публіки. Якщо я тепер кажу «завжди», то маю на увазі, що навіть коли він стояв сам-один на вкритій льодом баржі і рубав свою ополонку, то біля нього, спереду чи ззаду, обов'язково була Діва Марія, вона дивилася на його сокирку, захоплювалася ним, церква би мала погодитися зі мною у цьому припущенні. Але навіть якщо церква не має права бачити у Діві Марії нерозлучну супутницю Мальке і глядачку його дивацтв, то все одно Пречиста уважно на нього дивилася, це я знаю точно, бо сам був церковним служкою, спершу в отця Вінке у церкві Серця Христового, а потім в отця Ґузевскі в Марийській церкві. Я продовжував це робити ще і тоді, коли давно вже подорослішав і втратив віру в чудеса перед вівтарем. Мені подобалося бути служкою. І я старався. Не човгав ногами, як інші. У кожному разі отець Ґузевскі завжди радів, коли йому допомагав я, а не двоє інших служок, бо я ніколи не дозволяв собі поміж приготуванням дарів і пересуществленням обмінюватися з кимось цигарковими етикетками, як це практикували інші хлопці, вчасно дзвонив у дзвіночок і не підторговував вином для причастя. Бо церковні служки бувають просто жахливі, мало того, що вони розкладають на сходах вівтаря свої дитячі забавки, б'ються об заклад на монети чи старі шарикопідшипники, вони ще й дозволяють собі перемовлятися поміж собою під час молитви перед престолом або поміж латиною і латиною, розпитують одне одного про технічні характеристики потонулих кораблів і тих, які ще плавають.

— Introibo ad altare Dei.

— Коли було спущено на воду крейсер «Еритрея»?

— У тридцять шостому.

— Які його особливості?

— Ad Deum, qui laetificat juventutem meam.

— Це єдиний італійський крейсер для операцій у Схід ній Африці.

— Тоннажність?

— Deus fortitudo mea.

— Дві тисячі сто сімдесят дві тонни.

— Скільки вузлів?

— Et introibo ad altare Dei.

— Не знаю.

— Зброя?

— Sicut erat in principio.

— Шість п'ятнадцятисантиметрових, чотири — калібру сім і шість… Ні, брешу!

— Et nunc et semper…

— Правильно.

— Як називаються німецькі навчальні кораблі?

— Et in saecula saeculorum. Amen.

— «Бруммер» і «Бремзе».

Потім я вже не прислужував у Марийській церкві регулярно, а приходив лише тоді, коли Гузевскі посилав по мене, бо його хлопці їздили у вишкільні табори або збирали теплі речі для «зимової допомоги» і кидали його напризволяще.

Усе це я розповідаю тільки для того, щоб означити своє місце перед головним вівтарем, бо саме звідти мені вдавалося спостерігати за Мальке, коли він уклякав перед вівтарем Марії. Що, що, а молитися він умів! І то з поглядом невинного ягнятка. Його вибалушені очі все більше нагадували скляні. Губи постійно рухалися, без пауз на коми і на крапки. Риби, яких викинуло на берег, з такою ж інтенсивністю намагаються вхопити повітря. Ця картина повинна продемонструвати, з яким самозреченням Мальке вмів молитися. Після того як ми з отцем Ґузевскі закінчували свої справи із причащанням вірних, то підходили і до Мальке, який, якщо дивитися з боку вівтаря, завжди стояв на колінах ліворуч, і тоді бачили перед собою когось, хто забув про всяку обережність, забув про свій шалик і велетенську аґрафку і тепер вибалушив очі, відкинув назад голову з рівним проділом посередині, витягнув язик і в цьому положенні виставив наперед живу мишу; яку я міг би взяти в долоню, такою беззахисною була у той момент ця тваринка. Можливо, Йоахім Мальке помічав, що його стрибунець прокинувся і заворушився. Можливо, він ще й допомагав йому своїм навмисним ковтанням, аби притягнути до себе скляні очі Пречистої, бо я не можу і не хочу повірити в те, що Ти хоч колись міг би зробити щось не на публіку.

V

У Марийській церкві я ніколи не бачив його з китицями. Він взагалі одягав їх усе рідше, попри те, що серед школярів мода тільки досягала свого піку. Часом, коли ми втрьох на перерві, як завжди, стояли під каштаном у шкільному дворі і розмовляли, не звертаючи уваги на ці вовняні забавки, Мальке раптом знімав китиці, щоб, трохи потримавши в руках і так і не вигадавши нічого кращого, знову почепити їх на шию після дзвінка на урок.

Коли вперше колишній випускник нашої школи повернувся з фронту, дорогою отримавши аудієнцію у гауптквартирі фюрера, нас усіх посеред уроку спеціальним дзвінком скликали до актового залу. І коли цей юнак з омріяним багатьма орденом на шиї вийшов на середину велетенського залу з трьома високими вікнами, а попід ними вазонки з величезними листками, у присутності всього викладацького складу, промовляв не з кафедри, а став поряд із цим жахливим бурим ящиком, говорив кудись удалину, понад наші голови, своїми невеличкими світло-червоними губами, створеними ніби спеціально для поцілунків, а до цього ще й жестикулював, я побачив Мальке, який сидів перед нами із Шиллінґом. Вуха Мальке раптом стали прозорими, потім побуряковіли, він відхилився назад і застиг у такій незручній позі, потім довго вовтузився руками біля шиї і врешті викинув щось під лавку: це були китички, здається червоно-чорні. А лейтенант продовжував розповідати, він соромився і часто червонів невідомо чому, ця його безпорадна манера говорити виглядала симпатично:

«…ви не думайте собі, що це як полювання на кроликів, раз-два — і готово. Часом тижнями буває нічого. Але коли ми вийшли на канал, то я собі думаю, або зараз, або ніколи. І було все, як я сказав. Перший мій виліт, а тут під самим носом ескадра під захистом винищувачів, і такі почалися каруселі, то над хмарами, то під хмарами, усе як треба: суцільні віражі. Я намагаюся набрати висоту, а піді мною три «спітфаєри», прикривають один одного, думаю собі, смішно було б не спробувати, і давай на одного, і він задимівся, дивлюся, інший на мене іде, ну я розвернувся і на нього — тримаю курс на пропелер, або я, або він, і як бачите, купатися довелося йому. Ну тоді я собі думаю, вже як два пішло, то спробую і третього і так далі, поки вистачить палива. І от вони, семеро, вже розбитим строєм, збираються драпнути, але добре, що сонечко світить мені в спину, і я собі ще одного пікірую, і цей, мною посвячений, падає, тоді відтягую важіль на себе скільки можу, а тут мені і третій під ніс, і цей падає, здається, я його підбив випадково, я інстинктивно за ним, загубив у хмарах, потім бачу знову, стріляю про всяк випадок, бачу, а він уже в річці, але і я мало не скупався. Досі не знаю, як мені вдалося підняти машину і набрати висоту. Ну і тут уже підлітаю додому і махаю крилами, ви знаєте, мабуть, або бачили у кінохроніці, що ми хитаємо крилами, щоб показати, скільки збили. І ось я собі хитаю, а в мене клинить шасі. Так я і пережив перше приземлення на пузо. Ну і потім, у їдальні, я точно знаю, що не менше шести, хоча, ясно, хто їх там рахував, не до того було, переживав дуже, ну а потім, ясно, тішився. А далі, десь близько четвертої нам знову треба летіти. Ну, коротше, це було майже як колись давно, коли ми тут на нашому старому доброму шкільному дворі грали у гандбол. Може, вчитель Маллєнбрандт пам'ятає, у мене завжди так було: або взагалі ні одного м'яча не заб'ю, або зразу дев'ять. Те саме і того дня: після шести вранці я по обіді підбив ще трьох. І так я досить швидко з дев'яти дійшов до сімнадцяти, десь через півроку вже мав усіх сорок, коли мене викликали до ставки фюрера, то і сорок чотири. На каналі ми висіли вдень і вночі, майже не вилазили з машин, і нам нічого, а наземний персонал ледь витримував. Але що я все про сумне, треба щось веселеньке: на кожній авіабазі обов'язково є пес. І от одного разу була чудова погодка, і ми посадили нашого пса Алекса…»

Приблизно так розповідав обвішаний медалями лейтенант, поміж розповідями про два повітряні бої запхнув для різноманітності історію про пса Алекса, якому довелося навчитися стрибати з парашутом, анекдот про обер-єфрейтора, який під час тривоги ніколи не міг вчасно вилізти з ліжка і кілька разів здійснював бойові вильоти в піжамі.

Лейтенант сміявся разом з іншими, з учнями, які реготали, і вчителями, які стримано посміхалися. Він закінчив нашу школу в тридцять шостому, а в сорок третьому його підбили над Рурґебітом. Він був шатеном, носив волосся зачесаним назад, без проділу, невисокий, схожий на тендітного кельнера нічного бару. Під час своєї розповіді він тримав руку в кишені, але відразу ж витягав розчепірену долоню, коли починав описувати повітряний бій, і розмахував при цьому обома руками. Він розповідав із численними тонкими нюансами, віраж примудрявся якимось чином показувати плечима, при цьому не вживав довгих пояснень, обмежувався лише найбільш характерними для ситуації словами, але перевершив самого себе, коли імітував гудіння мотора, починаючи від старту і завершуючи посадкою, він майстерно ричав і переконливо затинався, якщо треба було показати, що мотор поламаний. Мабуть, він не раз тренувався розповідати у казино на своїй авіабазі, у кожному разі слово «казино» було одним з головних у його розповіді: «Ми сиділи собі спокійненько в казино… Я збирався собі в казино, а тут… У нас у казино висить…» Але навіть поза його явним акторським обдарованням, умінням ефектно жестикулювати і наслідувати звуки, його доповідь і сама по собі була дуже дотепною, бо він умів пожартувати з кожного з учителів, які в його часи мали ті самі прізвиська, що і в нас. Але він був милим, по-хлоп'ячому пустотливим, трохи кокетував, однак не занадто похвалявся і ніколи не говорив про свій успіх, а тільки про те, що йому пощастило: «Я просто в сорочці народився, зрозумів це ще в школі, бо, як пригадую собі тепер деякі табелі…» І після цього школярського жарту він згадав своїх колишніх однокласників, які не могли, як він висловився, загинути марно, але закінчив свою доповідь не згадкою про трьох загиблих, а зізнанням:

— Повірте мені, пацани, на війні в далеких краях найприємніше згадуються шкільні роки!

Ми довго плескали йому, кричали і тарабанили ногами. Аж коли мої руки геть почервоніли і запекли, я зауважив, що Мальке сидить, відхилившись назад, і не плескає взагалі.

Біля кафедри вчитель вищої категорії Клозе з ентузіазмом потискав то одну, то іншу руку свого колишнього учня, а в цей час лунали гучні оплески. Потім він поплескав лейтенанта по плечу, від чого худорлява фігура того аж випросталася, і сам став за кафедру.

Промова директора була досить довгою. Нудьга повзла від великих вазонків до олійного портрета на задній стіні актового залу, на портреті був зображений засновник гімназії, барон фон Конраді. Лейтенант, який сидів поміж Брунісом і Маллєнбрандтом, теж час від часу поглядав на власні нігті. Холодний подих директора Клозе мав запах м'яти, який заміняв запах абсолютної, чистої науки і оповив усіх його учнів, що сиділи у перших рядах, але до останніх рядів ця м'ятна свіжість не досягала. Слова директора доходили десь до половини залу:

— Тіхтоприйдепіслянас — уцюурочистумить — подорожнійколитидоспарти — алецьогоразувітчизна — ніколими — швидкіміцнітверді — чисті — якявжеказав — чисті — ахтонітой — уцюурочистумить — залишитися-чистими — завершуючисловамишіллера — несидітипра-цюватийваснікомунездолати — атепердороботи!

Нас відпустили, і ми застрягли, як два виногрона, у занадто вузьких проходах актового залу. Я проштовхався і став ззаду Мальке. Він спітнів, і його зацукроване волосся посклеюваними пасмами стирчало довкола розтріпаного проділу Я ще ніколи не бачив Мальке спітнілим, навіть у гімнастичному залі. Випари трьохсот гімназистів пробкою зависли в дверях актового залу. На шиї Мальке побуряковіли і вкрилися краплями поту два м'язових канати, які вели від сьомого шийного хребця до опуклої потилиці. Я наздогнав і перегнав його вже аж між колонами, біля дверей, де п'ятикласники знову почали свої ігри зі штовханням і галасом, і я запитав прямо:

— Ну що ти на це все скажеш?

Мальке дивився поперед себе. Я намагався не зосереджуватися на його шиї і відволікатися на гіпсове погруддя Лессінґа, яке стояло поміж колонами, але шия Мальке виявилася цікавішою. Спокійно і співчутливо, ніби збирався розповісти мені про болячки своєї тітки, Мальке промовив:

— Тепер вони вже мають збити сорок, щоб їх нагородили. На самому початку, у Франції, і на півночі цяцьки роздавали вже за двадцять. Цікаво, як буде далі?

Здається, Тобі не сподобалася промова лейтенанта. Бо інакше Ти не вхопився б за такий дешевий ерзац. Тоді у всіх вітринах і канцтоварах лежали круглі, овальні і навіть поламані блискучі ґудзики і значки. Деякі з них мали форму риби, інші зелено-молочно світилися у темряві контуром чайки з розпростертими крилами. Такі значки носили на комірах пальт старші пані і пани, які боялися, що можуть зіткнутися з кимось на темній вулиці, були і спеціальні палички з люмінесцентними наклейками.

Дле хоча Ти і не належав до жертв протиповітряної оборони, все одно начепив собі на комір пальта п'ять чи шість таких значків, а потім ще і на шалик — зграйку рибок, які світилися, кількох чайок, букети фосфоризованих квітів, Ти попросив свою тітку, щоб вона нашила Тобі на пальто згори донизу півдюжини ґудзиків, які світилися, Ти зробив із себе клоуна, і таким я побачив Тебе, таким бачу Тебе досі і буду бачити перед собою ще довго. Ти ідеш вниз по Беренвеґ, а довкола все ще зима, сутінки, косо сиплеться вечірній сніг, Ти крокуєш у темряву, яка стає все густішою, Ти ідеш, а на Твоєму пальті можна порахувати знизу догори і навпаки один, два, три, чотири, п'ять, шість ґудзиків, які світяться тьмаво-зеленим блиском — нещасний привид, здатний налякати дітей і бабусь, який намагається відволікти увагу від горя, яке і так надійно прикрите темрявою ночі. Але Ти, мабуть, думав собі: ніяка чорнота не може проковтнути цей перезрілий плід, кожен бачить його, відчуває, підозрює про його існування, хоче доторкнутися до нього, бо він десь поряд; хай би вже швидше закінчувалася ця зима — я знову хочу пірнати і бути під водою.

VI

Але коли настало літо з полуницями, фронтовими новинами і погодою для купання, Мальке не хотів пірнати. Вперше ми попливли до баржі у середині червня. Великого бажання не було ні в кого з нас. Дратували восьми- і дев'ятикласники, які плавали поперед нас і з нами до баржі, постійно стирчали на капітанському містку і безперестанку пірнали звідти, намагаючись відкрутити кожну гайку, яку тільки змогли дістати. І якщо колись Мальке доводилося просити нас: «Візьміть мене із собою, я зможу», то тепер ми з Шиллінґом і Вінтером постійно канючили:

— Пливімо з нами. Без Тебе не те. На сонці полежати можеш і там, а раптом знову щось цікаве відкрутиш?

З неохотою, після кількох відмов, Мальке все ж таки ступив у теплувату воду поміж пляжем і першою мілиною. Він був без викрутки і зовсім не виривався вперед, тримався на два метри позаду Готтена Зоннтаґа, спокійно доплив до баржі, вперше розслаблено лежачи на воді, без різких рухів і бризок. На капітанському містку сів у тіні біля нактоуза і не мав ні найменшого бажання пірнати. Він навіть не повертав голови, коли восьмикласники зникали у носовій частині баржі і верталися з різними дрібничками. А він міг би багато чого їх навчити, якби захотів. Дехто з них розпитував Мальке, але він відповідав лише зрідка. Мальке не зводив примружених очей з відкритого моря десь там, за причальним буєм, і його не могли відірвати від цього ні вантажні судна, які заходили в гавань, ні рибальські катери, які виходили з гавані, ані ескадри торпедних катерів. Здається, його цікавили тільки підводні човни. Час від часу десь вдалині підіймався над водою перископ якогось підводного човна і здіймав пінну смугу. Судна тоннажністю сімсот п'ятдесят, серійне виробництво яких розпочала корабельня у Шихау, проводили випробувальні запливи у бухті або за півостровом Гела, випливали нагору на глибокому фарватері, заходили у гавань і розганяли нашу нудьгу. їхня поява з-під води була ефектною: спершу випливав перископ. Відразу ж за ним з'являлася бойова рубка, яка випльовувала з себе дві фігури. Білим шумовинням струмки морської води стікали з гармати, з носової частини, а потім уже з корми: з усіх можливих отворів видряпувалися нагору матроси, ми кричали і махали їм руками — я не певен, що вони махали нам у відповідь, хоча у найдрібніших деталях пригадую собі своє власне махання і навіть біль у плечі; але не має значення, чи махали нам у відповідь: виринання підводного човна захоплює серце, і це почуття не відпускає ще довго — тільки Мальке ніколи не махав матросам.

…і от одного разу — це було в кінці червня, ще до початку великих літніх канікул і ще до виступу капітан-лейтенанта в актовому залі нашої школи — Мальке вийшов із затінку біля нактоуза, бо один із восьмикласників якось занадто довго не повертався з носового відділення. Він пірнув і витягнув хлопця назовні. Той застряг уже за носовим відділенням, усередині човна, але ще далеко до машинного відділення. Мальке знайшов його під самою стелею, заплутаного між трубами у дротах. Дві години Шиллінґ і Готтен Зоннтаґ по черзі відкачували хлопця, виконуючи вказівки Мальке. Потроху восьмикласник почав повертатися до життя, але доплисти до берега самостійно не міг, його довелося волочити за собою.

Через день Мальке знову почав пірнати з колишнім завзяттям, але без викрутки. Вже під час запливу на баржу він, як і раніше, обігнав нас і вже встиг раз пірнути, поки ми допливли і вилізли на капітанський місток.

Зима з її вітрами, кригою і сильними штормами у лютому ще більше розвалила судно, позлітали останні поручні, турелі, дах нактоуза. Тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше. Мальке нічого не притягнув за собою нагору і не відповів на жодне з наших питань. Вже аж пізнього пообіддя, після того як він встиг сплавати десять чи дванадцять разів, а ми готувалися до зворотного запливу, він раптом зникнув, не виплив на поверхню, і ми розгубилися.

Коли я тепер кажу — п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.

— Якщо його не знайдуть, ми припливемо сюди з вінком і влаштуємо поминки.

— Скинемося. Кожен дасть мінімум по п'ятдесят пфенігів.

— Ми викинемо його звідси за борт або втопимо у носовій частині.

— Співати теж будемо, — сказав Купка; але після цих слів почувся приглушений регіт, який не міг походити ні від кого з нас: сміялися під капітанським містком. І поки ми збараніло дивилися одне на одного і чекали — раптом сміх повториться, він почувся ще раз, і тепер уже зовсім не приглушений. Мокра, без проділу, голова Мальке з'явилася з люка, він дихав навіть не дуже важко, почухував спину та свіжопопечені плечі і сказав, іронічно по-сміюючись:

— Ну що, ви вже склали поминальні промови і викреслили мене зі списків?

Перед тим як ми попливли назад, довелося ще заспокоювати Вінтера, у якого почалася істерика, а Мальке ще раз пірнув під воду і повернувся назад через п'ятнадцять хвилин у новісіньких, зовсім не пошкоджених радіонавушниках. Мальке знайшов усередині корабля доступ до колишньої радіорубки трала, яка залишилася над водою. Він запевняв, що в цьому приміщенні підлога суха-сухісінька, тільки трохи волога. А після тривалих розпитувань таки зізнався, що знайшов цю кабіну, коли витягував з-під води восьмикласника.

— Я все знову прикрив, ніхто не знайде. Хоча це було й непросто. Ця буда моя, щоб ви знали. Там так нічого, можна заховатися, коли що. Та і техніки там ще ціла купа, передавачі і всяке таке. Треба відремонтувати, має ще працювати.

Але Мальке так і не вдалося нічого відремонтувати. Він навіть не намагався. Та якщо він і клепав там щось собі потай внизу, то нічого з цього не вийшло. Хоча він розумівся на радіотехніці і навіть на моделебудівництві, у його планах ніколи не було робити це своїм фахом. А крім того, поліція чи військові радисти обов'язково засікли б Мальке, якби він раптом вийшов у ефір.

Він займався здебільшого тим, що витягував усілякі технічні штучки з кабіни і роздаровував їх Купці, Ешу і восьмикласникам, тільки навушники протрималися у нього довше, десь тиждень він носив їх на голові, але потім викинув у море, бо вирішив повністю переобладнати радіорубку.

Він вивіз туди книги, вже не пам'ятаю, які саме, здається, серед них були — «Цусіма», роман про битву на морі, один чи два томи Двінґера і якась релігійна література — усе це він замотав у дві старі ковдри і зашив у поліетилен, замазавши шви чи то смолою, чи то дьогтем, а можливо, і воском, поклав усе це на пліт, виготовлений із кількох дощечок, і з нашою допомогою доправив до баржі. Він розповідав, що йому вдалося доправити книги і покривала до кабіни майже сухими. Наступний транспорт складався з воскових свічок, спиртівки, пального і алюмінієвої посудини, чаю, вівсянки і сушених овочів. Часто він застрягав у своїй буді на годину і більше і не відповідав, коли ми намагалися змусити його вийти криками та стуками. Ясно, що ми ним захоплювалися. Але Мальке не звертав на це уваги, говорив усе менше і не дозволяв допомагати собі навіть під час транспортування речей. А коли він на наших очах згорнув у рулон репродукцію Сікстинської Мадонни, яку я бачив на стіні його кімнати на Остерцайлє, запхнув картину в шматок залізного карниза, замастив кінці уламка карниза пластиліном, а потім переправив Мадонну спершу до баржі, а потім у свою кабіну, тоді я зрозумів, для кого він так старається і перетворює кабіну на кімнату.

Здається, репродукції не вдалося цілком уникнути пошкоджень під час транспортування, — або ж папір не витримав пізнішого зберігання у вологому приміщенні, стіни і стеля якого, мабуть, протікали і не отримували достатньо свіжого повітря, бо у радіорубці не було ні власного ілюмінатора, ні доступу до вентиляційних люків, хоча останні і так були затоплені. У кожному разі вже через кілька днів після того, як Мальке переправив репродукцію до своєї кабіни, він уже знову понавішував собі щось на шию перед запливом, і це була не викрутка, а бронзова медаль із пласким рельєфом так званої Чорної Мадонни із Ченстохови, — на медальйоні була дірка для шнурочка, і тепер Пречиста теліпалася трохи нижче ключиць Мальке на чорній шнурівці. Ми вже багатозначно підняли брови догори, бо думали, що Мальке от-от знову почне свої релігійні теревені, але тут він раптом зник у носовій частині, ми навіть не встигли повилазити на капітанський місток і трохи обсохнути, і з'явився через п'ятнадцять хвилин, але вже без шнурка і медальйона, він сів за нактоузом і виглядав цілком задоволеним собою.

Він насвистував. Я вперше чув, як Мальке свистить. Хоча він це робив, ясна річ, не вперше. Але я тільки в той момент звернув увагу, що саме він насвистує, а він уперше склав при цьому губи трубочкою. Тільки я, єдиний, крім нього, католик на баржі, упізнав мелодії, які він насвистував: це були гімни на честь Діви Марії, один за одним, потім він спустився до поручнів, зсунув ноги за борт і в підкреслено доброму настрої почав вибивати такт ногами на дерев'яній обшивці, а далі, вже тихіше, але без зупинок, проспівав усю святкову молитву Трійці «Veni, Sancte Spiritus»,[2] а потім, як я і сподівався, — молитву, яку читають у п'ятницю напередодні Вербної неділі. Усі десять строф, починаючи від «Stabat Mater dolorosa»[3] до «Paradisi gloria»[4] і «Amen», одну за одною. Я, колишній старанний церковний служка, який, щоправда, останнім часом усе рідше з'являвся на служби отця Ґузевскі, ледь спромігся на те, щоб пригадати собі початок кожної строфи.

Він же легко відсилав свою латину назустріч чайкам, а всі інші: Шиллінґ, Купка, Еш, Готтен Зоннтаґ і хто там ще з нами тоді був, випросталися і слухали, вражено мотаючи головами: «Ну ти даєш!» або: «Ну ні фіга ж собі!» — і попросили Мальке повторити «Stabat Mater», попри те, що церковна латина зовсім не належала до сфери їхніх зацікавлень.

Але мені здається, що Ти все ж таки не збирався перетворювати радіорубку на капличку Діви Марії. Переважна більшість із тих речей, які Ти відтранспортував туди, не мали нічого спільного із Пречистою. І хоча я ніколи не був усередині Твоєї кімнати на баржі, — нам так і не вдалося туди проникнути, — мені вона уявляється якоюсь зменшеною копією Твоєї мансарди на Остерцайлє. Там не було хіба що вазонків із геранню та кактусами, які Твоя тітка, чдсто всупереч Твоєму бажанню, понаставляла Тобі на підвіконня, деякі підставки під кактуси були навіть багатоповерховими. Але у всьому іншому цей переїзд був цілком вдалим.

Після книжок і кухонного приладдя Мальке вирішив перетранспортувати свої моделі кораблів, поштове судно «Ґріллє» і торпедний катер класу «Вольф» у масштабі 1:1250. А крім цього, він примусив пірнути і сплавати чорнило, кілька ручок, лінійку, шкільний циркуль, свою колекцію метеликів і опудало засніженої сови. Я підозрюю, що меблі Мальке швидко втрачали зовнішній вигляд у вологій радіорубці. Особливо мали би постраждати від високої вологості звиклі до сухого повітря мансарди метелики у засклених коробках з-під сигар.

Але нас захоплювала саме ця беззмістовність і свідома руйнівна мета тривалої гри Мальке у переселення, і старанність, з якою він переносив назад до колишнього трала предмети, що їх два літа тому з такими труднощами повідкручував тут же, — старого доброго Пілсудського, інструкцію обслуги якогось пристрою, яка тепер знову була прилаштована десь унизу. Усе це дозволило нам ігнорувати набридливих восьмикласників з їхніми дитячими забавами і провести ще одне цікаве літо на баржі, для якої війна протривала тільки чотири тижні.

Ось лише один приклад: Мальке пропонував нам слухати музику. Той самий патефон, який він ціною велетенських зусиль витягнув звідкись із носової частини колишнього трала чи офіцерської кают-компанії влітку сорокового, коли ми разом із ним спромоглися доплисти на баржу разів шість чи сім, тепер був цілком відремонтований, і Мальке знайшов до нього дюжину платівок, а тепер цей предмет став останнім із тих, що їх він перетранспортував на баржу, витративши на це два дні. Під час переправи він не зміг утриматися і причепив на шию ручку від патефона, прив'язавши її на чорний шнурок.

Здається, грамофон і платівки непогано витримали подорож, бо ще того ж дня, коли Мальке завершив їх поетапне транспортування, він здивував нас глухими і деренчливими звуками музики, які долинали з радіорубки. Здавалося, обшивка от-от розвалиться на очах. Від цього у нас по спинах поповзли мурашки, хоча сонце все ще високо стояло над горизонтом і лише трохи похилилося. Ясна річ, ми тут же навперебій заверещали:

— Припини!

— Давай ще!

— Постав іншу!

І після цього прослухали довжелезну, як жувальна гумка, «Ave Maria», яка заспокоїла хвилі на морі: без Пречистої Мальке не зміг би цього зробити.

Ну, а крім того, численні арії та увертюри, — не пам'ятаю, чи я вже розповідав, що Мальке захоплювався серйозною музикою? — Таким чином ми отримували схвильовані акорди з «Тоски», казкові уривки із Гумпердінка і уривок симфонії із «та-та-та-там», яку ми і раніше часто чули у програмах концертів на замовлення.

Шиллінґ і Купка вимагали чогось живішого, але такого у Мальке не було. Та коли він поставив там, унизу, Зару, ефект був колосальний. її підводний голос змусив нас полягати пляцками на іржу і послід чайок. Я вже не пригадую, що саме вона співала. Та це і не мало особливого значення. Уривок із якоїсь опери, здається, ми чули це у фільмі «Батьківщина». Вона співала: «Ох, як втратила я вас». Плакала: «Вітер казку розповів». Пророкувала: «Я знаю, чудо станеться».

Ця співачка вміла заклинати сили природи і пропонувала усі можливі види розчулення. Вінтер першим ковтав слину і починав підшморгувати, а потім і всім іншим доводилося попрацювати віями.

А ще чайки. Вони і раніше були дурнуватими, без якихось спеціальних для цього причин, але коли внизу співала Зара, вони просто божеволіли. її пронизливим голосом можна було б різати скло, він міг би вириватися із душ померлих тенорів, злітав і зависав понад хвилями, цей багатократно повторений, але все ж неповторний глибокий нутряний плач найпопулярнішої на всіх фронтах і в тилу кіноакторки тих воєнних років, яка своїм голосом примушувала зронити сльозу навіть найчерствіших.

Мальке не раз пропонував нам для прослуховування цей концерт, аж поки із грамофона не почали вириватися тільки зовсім нерозбірливі звуки і тріскотіння. Жодного разу відтоді мені не вдавалося натішитися музикою більше, хоча я і зараз не пропускаю жодного концерту в залі імені Роберта Шумана, а щоразу, коли у мене з'являються гроші, обов'язково купую платівки від Монтеверді до Бартока. Ми сідали навпочіпки над грамофоном, мовчазні і ненаситні, називали його черевомовцем. Ми вже не знали, як ще можна похвалити Мальке, хоча і продовжували захоплюватися ним не менше, ніж раніше. Але часом, під скреготливе ревіння музики, нас охоплювали суперечливі відчуття, і ми ненавиділи Мальке, вважали його огидним. Або жаліли його, спостерігаючи, як до гавані повільно заходить вантажне судно. Крім того, ми трохи побоювалися його, адже він командував нами. І я соромився, коли нас бачили разом на вулиці. Або навпаки, пишався, коли сестра Готтена Зоннтаґа або Тулла Покріфке зустрічала нас із Тобою біля входу до кінотеатру чи біля казарм. Ти був головною темою наших розмов. Ми билися об заклад: «Цікаво, що він зараз робить?» — «Даю чесне слово, у нього знову болить горло!» — «А я можу з ким завгодно посперечатися, що він колись точно або повіситься, або стане знаменитим, або винайде щось неймовірне».

А Шиллінґ запитав Готтена Зоннтаґа:

— Скажи, якби твоя сестра почала зустрічатися з Мальке, ходити в кіно і всяке таке, скажи чесно, що б ти зробив?

VII

Виступ капітан-лейтенанта військово-морських сил і нагородженого високим орденом командира підводного човна в актовому залі нашої гімназії завершив концерти на колишньому польському судні «Рибітва». Якби не це, то наші музичні розваги із платівками та грамофоном могли б потривати ще днів чотири, але зустріч відбулася, і капітан-лейтенант, так і не відвідавши нашої баржі, припинив підводні концерти. Відтоді всі розмови про Мальке набули нового, хоча і не принципово нового змісту.

Капітан закінчив нашу гімназію десь у тридцять четвертому. Казали, що перед тим, як стати військовим моряком, він трохи постудіював теологію та германістику. Я не можу назвати його погляд інакше, як полум'яним. Волосся густе, кучеряве і цупке, профіль римлянина. Без звичної для підводників бороди, зате над очима нависали густі брови. Чоло трохи схоже як на чоло мислителя, так і на чоло мрійника, ніяких поперечних зморщок, зате від перенісся різко підіймалися дві складки, ніби у пошуках Бога. На опуклому чолі переливалося світло. Тонкий і гострий ніс. Рот із м'якими контурами, який він відкривав для нас із явним бажанням поговорити. Актовий зал переповнений, зокрема і сонячним світлом. Ми примостилися у віконних нішах. Цікаво, хто придумав запросити на цю доповідь капітан-лейтенанта з м'яко окресленим ротом учнів двох найстарших класів школи імені Ґудрун? Дівчата сиділи у двох перших рядах, їм уже пора було носити бюстгальтери, але вони не носили. Коли шкільний сторож оголосив доповідь, Мальке спершу хотів було не йти. Але я був певен, що зможу наполягти на своєму, і потягнув його за рукав. За нами і віконними шибами у шкільному дворі стояли нерухомі каштани, а поряд зі мною, у віконній ніші, тремтів Мальке, чекаючи, поки капітан-лейтенант почне говорити. Долоні були затиснуті поміж колінами, але тремтіти від цього не перестали. Вчительський склад і дві вчительки зі школи імені Гудрун розсілися на дубових стільцях із високими спинками та шкіряними сидіннями, які сторож акуратно розставив півколом. Вчитель Мьоллєр кілька разів плеснув у долоні і поволі досягнув тиші, у якій вчитель вищої категорії Клозе назвав гостя. За довгими і короткими косами старшокласниць сиділи семикласники із кишеньковими ножиками, тому більшість дівчат перекинули коси наперед. Тож семикласникам залишилися тільки короткі косички. Цього разу почалося зі вступу. Клозе говорив про всіх, хто воює на фронтах, на землі, на воді і в повітрі, говорив довго і без натхнення, згадав про себе і про студентів біля Лянґемарку, і про те, що на острові Озель загинув Вальтер Флекс, цитата: «дозрівшизалишитисьчистим — чеснотачоловіка». Згадав Фіхте чи Арндта, цитата: «тількивідтебеівчинківтвоїх». Не забув і про зразковий шкільний твір чи то про Арндта, чи про Фіхте, який капітан-лейтенант написав у випускному класі. «Один із нас, із нашого середовища, проникнутий духом нашої гімназії, вийшов із неї, і ми слідом за ним…»

Напевно, немає потреби розповідати, що під час цієї промови між нами і випускницями, які сиділи у двох перших рядах, відбувався активний, хоча і добре замаскований, обмін записками. А семикласники у цей час видряпували своїми ножиками всілякі свинства на кріслах. Я написав уже не пам'ятаю що і послав записку чи то до Віри Пльотц, чи то до Гільдхен Матулл, але не отримав відповіді від жодної з них. Мальке продовжував стискати колінами долоні. Він більше не тремтів. Капітан-лейтенантові було трохи затісно сидіти поміж старим учителем Брунісом, який традиційно, нікого не соромлячись, смоктав цукерки, і професором Стахнічем, нашим учителем латини. І поки тривало проголошення вступу, курсування туди-сюди наших записок, пошкрябування кишенькових ножиків семикласників, поки погляд фюрера на стіні зустрічався з поглядом барона фон Конраді, з портрета олійною фарбою на протилежному кінці зали, поки ранкове сонце вислизало із вікон, капітан-лейтенант облизував і без того вологі, готові до розмови губи і напружено розглядав випускниць. Фуражку він акуратно поклав на зсунуті коліна. Рукавички під фуражку. Парадна уніформа. Орден виразно виділявся під неймовірно білим комірцем сорочки. Мимовільний рух головою і орденом у бік вікна: Мальке здригнувся, відчувши, що його впізнали, хоча це було і не так. Крізь вікно, у ніші якого ми сиділи, капітан-лейтенант намагався роздивитися запорошені і нерухомі каштанові дерева. Цікаво, про що він думає, про що думає Мальке, і про що Клозе, у момент, коли виголошує свою промову, що пригадується вчителеві Брунісу, коли він смокче свої цукерки, а що відчуває Віра Пльотц, отримавши Твою записку, а Гільдхен Матулл, а що думає собі він, Мальке, чи цей, із готовим заговорити ротом, розмірковував я тоді і тепер, бо було б повчальним дізнатися думки капітана підводного човна у момент, коли він змушений слухати вступне слово, коли його погляд не втуплений у приціл і не вивчає горизонт, який колишеться перед очима, так що гімназист Мальке відчуває себе впізнаним. Але капітан-лейтенант втупився кудись у далечінь понад голови гімназистів, у подвійні вікна актового залу, у суху зелень випадкових дерев на шкільному дворі і ще раз облизав свої готові заговорити губи, бо Клозе саме послав якнайдалі у зал свій м'ятний подих і останнє речення:

— Тож тепер ми тут, на батьківщині, будемо уважно вслухатися у слова сина нашого народу, який розповість нам про фронт, про всі наші фронти.

Але готовий заговорити рот виявився оманою. Цілком безбарвно капітан-лейтенант спершу подав якісь загальні дані про основні завдання підводних човнів, що їх можна було прочитати у будь-якому флотському календарику. Потім згадав про німецькі підводні човни під час Першої світової війни: «Веддінґен», У-9, підводний човен загальною тоннажністю тринадцять мільйонів бруторегістрових тонн вирішує долю операції в Дарданеллах, далі перші німецькі двохсотп'ятдесятитонні човни — під водою працюють електромотори, на поверхні — дизелі, прозвучало ім'я Пріна, потім Пріна на підводному човні У-47, який вбурував у дно «Роял Оук», — це всі ми знали, знали давно, — знали і про «Репалс», і що Шугарт утопив «Каріджес» і так далі. А він усе розповідав про одне і те ж:

— Команда судна — це дуже надійна спільнота, бо далеко від батьківщини навантаження на нерви неймовірне, тільки уявіть собі наше судно, цю бляшанку десь посеред Атлантики чи посеред Північного Льодовитого океану, тісно, вогко, душно, люди сплять у запасних торпедах, цілими днями жодного судна довкола, все порожньо, а потім нарешті конвой з охороною, і тут усе має бути дуже чітко, жодного зайвого слова. А коли ми всього двома торпедами втопили наш перший танкер «Арндейл», сімнадцять тисяч двісті тонн, тоді я подумав, хочете вірте, хочете ні, подумав про вас, професоре Стахніч, і голосно, не вимикаючи мікрофона, почав відмінювати:

— Qui quae quod, cuius cuius cuius.

Аж поки наш старший механік не крикнув мені в мікрофон:

— Відмінно, пане капітан-лейтенанте, ви сьогодні вільні від решти занять!

Але війна складається, на жаль, не лише з нападів і команд стріляти обом гарматам, але і з багатогодинних спостережень за незмінною морською водою в ілюмінаторах, стуком мотора і небом над усім цим, небом, від якого паморочиться в голові, чесне слово, і ще заходи сонця…

І капітан-лейтенант із причепленим під комірець сорочки орденом продовжував свою доповідь, але попри те, що він потопив судно тоннажністю двісті п’ятдесят тисяч брутторегістрових тонн, легкий крейсер класу «Діспетч», великий ескадровий міноносець класу «Трайбел», ця доповідь була наповнена не стільки деталями усіх цих успіхів, скільки багатослівними описами природи і сміливими порівняннями на зразок:

— …сліпучо-білою піною закипає кормова хвиля і тягнеться за судном шлейфом із дорогоцінних мережив, яке злегка похитується і схоже на святково прикрашену наречену, яка в ореолі феєричного водоспаду спішить назустріч смертоносному весіллю.

Сміялися не лише дівчата з косами, але наступне порівняння переплюнуло навіть наречену:

— Такий підводний човен нагадує горбатого кита, а його носова хвиля — гусара із хвацько закрученими вусами.

Крім цього, капітан-лейтенант мав таку манеру вимовляти технічні терміни, що вони звучали наче якісь темні казкові закляття, мабуть, його доповідь була більше розрахована на вчителя німецької Бруніса, знаного шанувальника Айхендорфа, ніж на нас: Клозе ж розповів про його зразкові шкільні твори. «Осушувальний насос», — загрозливо вимовляв він, або «рульовий». Здається, він думав, що повідомить нам щось цілковито незнане, коли таємничо прошепоче «головний компас» чи «репітер гірокомпаса». Але якраз технічні речі, пов'язані із судноплавством, ми добре знали. Та він тоном старого казкаря продовжував вимовляти «собача вахта» чи «сферична перегородка» або загальновідоме «мертва хвиля», і це виглядало так, ніби старий добрий Андерсен або брати Ґрімм таємниче нашіптували про гідролокатор «Асдік».

Але коли він почав змальовувати заходи сонця, нам стало зовсім незручно за нього:

— І коли атлантична ніч накриває нас, наче пелена, виткана з воронячого пір'я, кольори починають набувати такої інтенсивності, яку неможливо побачити вдома, у небо підіймається помаранча, спершу неприродно м'ясиста, а потім пахучо-невагома, з темно-золотим контуром, як на картинах старих майстрів, а довкола ніжні і пухнасті хмарки, таке цілковито неземне сяйво над кривавими морськими хвилями!

Зі своїм причепленим під шиєю орденом він примушував гриміти і шелестіти орган фарб, перестрибуючи від водянистого голубого через холодно-глазуровану цитринову жовтизну до насиченого темного пурпуру. У нього на небі раптом розцвітав мак. А поміж ним були хмарки, спершу сріблясті, а потім усе темніші.

— Так стікають кров'ю птахи і ангели! — сказав він своїми вологими вустами і раптом з так сміливо описаної, ідилічної картини природи, з оцих буколічних хмарок випустив літак типу «Сандерленд», який узяв курс на підводний човен. І на цьому місці опис раптом обірвався, а капітан-лейтенант перейшов до другої частини своєї промови, сухої і діловитої, без поетичних порівнянь, ніби йшлося про речі маловажливі:

— Сиджу біля перископа. Атакуємо. Здається, рефрижераторне судно, закривається кормою. Починаємо занурення. Сто десять. Есмінець іде по пеленгу на зближення — сто сімдесят, лівий борт — десять, новий курс — сто двадцять, стукотіння гвинтів затихає, потім знову стає голоснішим, сто вісімдесят градусів, глибинні бомби: шість, сім, вісім, одинадцять, згасло світло, нарешті увімкнули аварійне освітлення, і тут же підряд кілька повідомлень про готовність бойових постів, есмінець сповільнює хід. Останній пеленг сто шістдесят, лівий борт — десять. Новий курс — сорок п'ять градусів…

На жаль, після цього надзвичайно цікавого моменту знову пішли описи природи у стилі «атлантичний вітер», «світло на Середземному морі», а також настроєвий опис «Різдво на підводному човні» з обов'язковою мітлою у ролі ялинки. Під кінець він вигадав уже зовсім містичне повернення після успішного походу, приплів до нього Одіссея і всіляке таке: «Перші чайки віщують наближення до гавані».

Я вже не пригадую, чи вчитель вищої категорії Клозе завершив цю доповідь своїм звичним формулюванням «А тепер до роботи!», чи співали всі хором «Ми любимо шторми». Пригадую тільки ввічливі і стримані оплески, а також дівчат із косами у перших рядах, які першими піднялися зі своїх місць. Коли я озирнувся у пошуках Мальке, то не побачив його, і тільки його проділ кілька разів з'явився у натовпі біля правих дверей, але у мене під час доповіді затерпла нога, тому я не відразу зміг зіскочити з віконної ніші на напастовану підлогу.

Я зустрів Мальке вже аж у перевдягальні біля спортзалу, але не міг знайти слів для початку розмови. Поки ми переодягалися, пішла чутка, яка відразу ж підтвердилася, що нам випала велика честь, і капітан-лейтенант попросив свого колишнього вчителя гімнастики Маллєнбрандта ще раз потренуватися у спортзалі, хоча і не відчуває себе у формі. Під час двогодинних занять, якими зазвичай у суботу завершувався шкільний тиждень, він показав усе, що вмів, спершу нам, а потім дванадцятикласникам, які приєднувалися до нас на початку другого уроку. Невисокий, з рясним темним волоссям на тілі, м'язистий. Він узяв у Маллєнбрандта традиційні червоні спортивні штани і білу футболку з червоною смугою і чорною літерою «С» на грудях. Коли він переодягався, усі накинулися на нього з питаннями:

— Можна подивитися зблизька?

— Як довго триває?

— А якщо все ж таки?

— А друг мого брата, який служить на торпедному човні, сказав…

Він терпляче відповідав. Часом сміявся без причини, але хотілося засміятися разом із ним. Перевдягальня двигтіла від реготу, і тільки завдяки цьому я зауважив Мальке: він не сміявся, а діловито розкладав свої речі.

Свисток Маллєнбрандта скликав нас до поперечини у спортзалі. Вправами керував капітан-лейтенант, Маллєнбрандт тільки обережно допомагав йому, і це означало, що нам не доведеться надто сильно напружуватися, бо лейтенантові хотілося насамперед продемонструвати нам щось, наприклад оберти із зависанням на поперечині і зістрибування з перемахом ноги. Крім Готтена Зоннтаґа вправу повторив ще Мальке, але на нього ніхто не хотів дивитися, бо він рухався дуже негарно, напружено і з вивернутими колінами. Коли лейтенант почав проводити з нами гімнастичні вправи на матах, не дуже складний, але старанно продуманий комплекс, борлак Мальке все ще стрибав як божевільний. Під час стрибка через сімох зігнутих людей, який мав закінчуватися перевертом уперед через голову, Мальке криво приземлився на мат, боком, і, мабуть, травмував собі ногу, сів збоку, кадик шалено стрибав, а він більше не пхався наперед, після того, як на початку другого уроку прийшли дванадцятикласники. Він приєднався до нас аж під час гри в баскетбол проти дванадцятикласників і навіть закинув три чи чотири м'ячі в сітку, але ми все одно програли.

Наш новоготичний спортзал виглядав ще більш урочисто через те, що Маріїнська церква у Нойшотланд зберегла аскетичний гімнастичний характер колишнього спортзалу, оновленого за сучасною модою. І цього враження неможливо було позбутися, скільки б яскраво пофарбованих фігурок і предметів церковної розкоші, пожертвуваних парафіянами, не наставляв по кутках отець Ґузевскі, намагаючись розташувати предмети таким чином, щоб на них падало якомога більше світла з високих вікон. І якщо там усі таємниці були яскраво освітлені, то ми тренувалися у таємничій напівтемряві, бо у нашому спортзалі були шпичасті вікна, обрамлені орнаментами із цегли, з розетками на вікнах. І коли у Марийській церкві проскомидія і причастя нагадували якісь механічні дії, позбавлені всілякого чару, простий виробничий процес, і замість облаток тут із тим же успіхом могли 6 роздавати дверні клямки, інструменти чи, як колись, гімнастичні снаряди, наприклад ключки або естафетні палички, а у містичному світлі нашого спортзалу навіть звичайне жеребкування двох баскетбольних команд, які швидкою десятихвилинною грою завершували урок, виглядало урочисто і піднесено, як посвячення в сан священика чи конфірмація; а відступання команд після жеребкування у напівосвітлений зал відбувалося із покорою священної євхаристії. Особливо коли надворі світило сонце і ранкові сонячні промені пробивалися крізь каштанове листя на шкільному дворі, а потім проходили крізь шпичасті вікна. Тоді під час вправ на кільцях або трапеції можна було побачити просто неймовірні світлові ефекти, які створювали дуже особливий настрій. Коли я напружую пам'ять, то і сьогодні можу уявити, як невисокий капітан-лейтенант у спортивних штанах червоного капланського кольору, які носили учні нашої гімназії, легко й елегантно виконує вправи на трапеції, бачу його ноги, — він тренувався босим, — бездоганно витягнуті під певним кутом і занурені у косий промінь золотисто-мерехтливого сонячного світла, бачу його руки; коли він повис на трапеції, зачепившись за неї зігнутими в колінах ногами, тоді його руки теж вхопилися за сонячну доріжку, яка тремтіла золотом і пилюкою. Таким чудово старомодним був наш спортзал, а до перевдягальні світло також потрапляло через шпичасті вікна. Тому ми і називали перевдягальню захристям.

Маллєнбрандт свиснув, і дванадцятикласники після гри в баскетбол мали зібратися і проспівати для капітан-лейтенанта «Рано-вранці в горах ми», а потім розійшлися перевдягатися. І у перевдягальні всі знову повисли на капітан-лейтенанті. Тільки найстарші поводили себе стримано. Лейтенант швидко і ретельно помив руки та підпахвини над єдиним рукомийником — душових кабін у нас не було, — вбрався у свою білизну і форму, віддав назад спортивний костюм, ми навіть не встигли помітити, коли саме, а потім із посмішкою продовжував відповідати на запитання школярів. Він і далі робив це спокійно і трохи зверхньо, аж поки раптом різко не замовк поміж двома реченнями. Невпевнено помацав руками, пошукав щось спершу потай, а потім уже відкрито, навіть під лавкою:

— Секунду, хлопці, я зараз повернуся на палубу.

А потім він у своїх синіх штанах кольору моря, білій сорочці, босий, у самих лише шкарпетках, пробіг поміж учнями і лавками, посеред тваринного запаху нашого невеличкого зоопарку. Його комір був незастебнутий і піднятий, готовий, щоб на нього причепили стрічку з орденом, назву якого я боюся вимовити. На дверях вчительської кімнати Маллєнбрандта висів тижневий розклад занять із гімнастики. Капітан-лейтенант постукав і відразу ж зайшов.

Хто ще, як і я, подумав у той момент на Мальке? Я не переконаний, що відразу так подумав, хоча, можливо, що і так, але я, звичайно ж, не крикнув відразу на всю перевдягальню:

— А куди це подівся Мальке?

Шиллінґ теж не крикнув нічого такого, як і Готтен Зоннтаґ, чи Вінтер, Купка або Еш, ніхто не крикнув; більше того, ми всі відразу ж погодилися між собою, що це зробив Бушманн, пацанчик, який навіть після десятка ляпасів не зміг зігнати з обличчя свою вроджену дурнувату посмішку.

Коли Маллєнбрандт у купальному халаті стояв поміж нами разом із напівроздягнутим капітан-лейтенантом і ричав своє:

— Хто це зробив? Крок уперед!

Йому випхали наперед Бушманна. Я теж крикнув разом з усіма:

— Бушманн!

І навіть спромігся подумки переконати себе, що ніхто, крім Бушманна, зробити цього не міг.

Тільки десь ззаду голови у мене почало легенько свербіти, коли всі, включно з капітан-лейтенантом і старостою класу, взялися допитувати Бушманна. Свербіння стало сильнішим, коли Бушманн отримав першого ляпаса, бо навіть під час допиту з його обличчя не сходила дурнувата посмішка. Поки я очима і вухами чекав на щиросерде зізнання Бушманна, ззаду у моїй голові росла впевненість: гм-м, чи не був це насправді відомо хто!

Я потроху втрачав надію на зізнання Бушманна, тим більше, що кожен наступний ляпас тільки підтверджував непевність Маллєнбрандта. Він навіть не згадував більше про зниклий предмет, а лише викрикував поміж ударами:

— Припини шкіритися! Не смійся! Я виб'ю з тебе цю дурнувату посмішку!

Треба додати, що Маллєнбрандтові це так і не вдалося. Я не знаю, чи Бушманн досі живий, але якщо десь існує собі якийсь стоматолог, ветеринар чи просто лікар Бушманн, — Гайні Бушманн збирався стати медиком, — то це обов'язково буде усміхнений доктор Бушманн, бо таку посмішку втратити не просто, вона набагато тривкіша, ніж могло би здатися, і може пережити війни, реформи грошової одиниці, і вже тоді, коли капітан-лейтенант із порожнім коміром чекав на успіх допиту, ця посмішка перемогла ляпаси Маллєнбрандта.

Всі очі прикипіли до Бушманна, а я потай озирнувся в пошуках Мальке, хоча мені не потрібно було шукати його, я потилицею відчував, де саме він зараз молиться до Пречистої. Повністю вбраний, він стояв недалеко, трохи осторонь натовпу, застібав верхній ґудзик своєї сорочки, яка, судячи з крою і смужок на ній, також залишилася йому в спадок від батька. Йому завжди важко давалося застібання верхнього ґудзика, бо заважав борлак.

Якщо не зважати на кадик Мальке і жувальні м'язи, які активно працювали разом із борлаком, Мальке справляв спокійне враження. Коли він збагнув, що не вдасться заховати під ґудзиком анатомічних особливостей своєї шиї, витяг із нагрудної кишені своєї маринарки, яка все ще висіла на гачку, зім'яту краватку. Ніхто з нашого класу не носив краваток. Хіба що деякі випускники час від часу одягали жалюгідного вигляду метелики. Ще дві години тому, коли капітан-лейтенант проголошував у актовому залі свою промову, повну захоплених описів природи, комір сорочки Мальке був розстебнутим, але з нагрудної кишені його маринарки вже стирчала краватка і чекала на свій великий шанс.

Краваткова прем'єра Мальке! Він став перед єдиним забризканим дзеркалом перевдягальні і, не дуже заглядаючи в нього, більше для проформи, начепив собі на шию непомірно велику і надто яскраву, як на Мої сьогоднішні уявлення, ганчірку, запхнувши її попід комір сорочки, затягнув завеликий і невміло зав'язаний вузол, обсмикнув краватку і сказав неголосно, але підкреслено вагомо, настільки вагомо, що його слова були почуті навіть попри допит, який все ще продовжувався, і попри лункі ляпаси, які Маллєнбрандт, незважаючи на спроби капітан-лейтенанта зупинити його, продовжував старанно і невтомно відважувати Бушманну:

— Можу посперечатися, що це не Бушманн. А хтось уже дивився його речі?

Всі відразу ж повернулися до Мальке. А він при цьому звертався до дзеркала, його нова атракція, краватка, упала в очі пізніше, і то не надто сильно. Маллєнбрандт власноручно провів обшук одягу і речей Бушманна, при цьому у нього з'явилася додаткова причина відважувати ляпаси у цю дурнувату посмішку, бо у кишенях підозрюваного було чимало розпакованих пачок презервативів, якими Бушманн підторговував у старших класах, його батько був аптекарем. Більше Маллєнбрандтові не вдалося нічого знайти, і капітан-лейтенант вирішив закінчити пошуки, защепнув свою офіцерську краватку, опустив комір, провів рукою по порожньому місцю, на якому раніше висів орден, і запропонував Маллєнбрандту не приймати те, що трапилося, надто близько до серця:

— Можна отримати заміну. Це не найважливіше в житті, пане вчителю. Звичайний хлоп'ячий жарт.

Але Маллєнбрандт зачинив переодягальню і разом із двома старшокласниками обшукав усі наші кишені і кожен куточок приміщення, який можна було б використати як схованку. Спершу капітан-лейтенант сприймав усе як жарт і допомагав, але потім почав виявляти нетерплячість і зробив те, чого ніхто ніколи не дозволяв собі у перевдягальні, — закурив, і курив цигарки одну за другою, кидаючи недопалки на підлогу, застелену лінолеумом, і затоптуючи ногою. Його настрій, здається, зіпсувався, коли Маллєнбрандт мовчки підсунув йому під ніс плювальницю, яка вже багато років не використовувалася і стояла біля рукомийника, її також було перевірено як імовірну схованку.

Капітан-лейтенант почервонів, як школяр, вирвав щойно запалену цигарку зі своїх вологих і злегка підпухлих вуст і більше не курив, а лише нервово ходив із кутка в куток і час від часу жорстким боксерським рухом витрушував із рукава годинник, зиркав на нього, підкреслюючи, що поспішає.

Він попрощався, стоячи в дверях і натягаючи рукавиці, дав зрозуміти, що методи розслідування зовсім його не задовольнили, тож він буде змушений розповісти цю неприємну історію директорові школи, бо не може допустити, щоб якісь невиховані молокососи псували йому відпустку.

Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.

VIII

Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.

А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтвер-джені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.

Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.

Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. Її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. Її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення:

— Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.

Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:

— Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.

Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:

— Це зробив Великий Мальке!

І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.

Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода — дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:

— Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.

Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.

На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, — Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, — я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:

— Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.

Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:

— Попливете за ним, яйця повідриваю.

Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.

І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:

— Ви зовсім здуріли, чи що?

І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.

Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.

VIII

Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.

А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтверджені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.

Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.

Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення:

— Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.

Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:

— Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.

Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:

— Це зробив Великий Мальке!

І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.

Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода — дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:

— Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.

Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.

На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, — Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, — я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:

— Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.

Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:

— Попливете за ним, яйця повідриваю.

Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.

І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:

— Ви зовсім здуріли, чи що?

І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.

Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, вода капала з його волосся, сідав у тінь і слухав музику, не зважаючи на чайок, які криками підтверджували свою віру в переселення душ.

Ні, поки не пізно, я хотів би ще раз перевернутися на спину і поспостерігати за хмарами, схожими на мішки з картоплею, які регулярно і старанно сунули з Путціґер Вік через нашу баржу у південно-східному напрямку і відповідали за світлові ефекти і за прохолоду, яка тривала рівно доти, поки хмара не пропливала повз. Я більше ніколи не бачив таких гарних хмар у формі картопляних мішків, хіба що на дитячих малюнках із виставки, яку два роки тому з моєю допомогою організував у Кольпінґгаузі отець Альбан, виставки під назвою «Діти нашої парафії малюють літо». Тому повторюю ще раз, перед тим як невидима наразі іржа нашої баржі знову опиниться у мене перед очима: чому я? чому не Готтен Зоннтаґ або Шиллінґ? Можна ж було послати на баржу восьмикласників, або Туллу із Готтеном Зоннтаґом. Або і всіх разом із Туллою, тим більше, що восьмикласники вічно лазили за нею всюди, особливо один із них, який, здається, був родичем Тулли, всі називали його кузеном Тулли. Але я плив один і нікуди не поспішав, залишивши Шиллінґа пильнувати, щоб ніхто не поплив за мною.

Я, Пілєнц, хоча до чого тут моє ім'я, колишній церковний служка, а тепер секретар у Кольпінґгаузі, мав багато планів на майбутнє, та і досі морочу собі голову різними дивними речами, читаю Блуа і ґностиків, Бьолля, Фрідріха Геера, і часто, вражений зізнаннями доброго старого Августина, просиджую цілі ночі за горнятком чорного чаю, іноді занадто міцного, і дискутую про кров Христа, про Трійцю і таїнство милосердя з отцем Альбаном, відкритим і досить побожним францисканцем, розповідаю йому про Мальке і його Пречисту, про кадик Мальке і його тітку, про проділ, цукровану воду, грамофон, засніжену сову, викрутку, китиці, люмінесцентні ґудзики, про кота і мишу, і mea culpa,[5] і про те, як Великий Мальке сидів на баржі, а я, не поспішаючи, плив до нього, то на животі, то на спині, бо тільки я був із ним настільки близьким, що можна було б вважати це майже дружбою, якщо взагалі можливо було дружити з Мальке. У кожному разі я докладав до цього максимальних зусиль. Ні, зусилля тут ні до чого! Я просто ходив за ним і за атрибутами на його шиї, які постійно змінювалися. Якби Мальке сказав мені: «Зроби те чи те!», я зробив би це і ще багато всього іншого. Але Мальке нічого не казав, він мовчки і без жодного знаку симпатії чи незадоволення дозволяв мені ходити за ним, заходити за ним на Остерцайлє, хоча це було мені і не по дорозі, щоб пройти разом із ним до школи. А коли він увів у моду китиці, я був першим, хто почав наслідувати цю моду і носити китиці на шиї. Деякий час я навіть носив на шиї викрутку на шнурку, щоправда, тільки вдома. І якщо я продовжував старанно прислужувати отцю Ґузевскі під час служби, попри те, що моя віра і всі інші переконання були втрачені мною ще у восьмому класі, то робив це тільки задля того, щоб спостерігати за Мальке під час причастя, роздивлятися його борлак. І саме тому, коли Великий Мальке після великодніх канікул сорок другого, — у Кораловому морі у боях уже брали участь авіаносці, — вперше поголився, через два дні і я старанно шкрябав лезом своє підборіддя, хоча у мене ні про яку бороду ще не могло бути й мови. І якби Мальке після промови капітан-лейтенанта сказав мені: «Пілєнц, викради у нього цю штуку!», я би, ні хвилини не роздумуючи, зняв із гачка орден на червоно-біло-чорній стрічці і заховав би десь для Тебе.

Але Мальке піклувався про себе сам і тепер сидів у тіні на капітанському містку і слухав уривки своєї підводної музики: «Сільська честь» — чайки вгорі — море то спокійне, то вкрите брижами, а то раптом набігають слабенькі хвильки — два старих судна на рейді, тіні хмар непомітно прослизають повз — біля Путціґа кілька торпедних катерів: пройшло шість носових хвиль, а між них затесалося риболовне судно, вже булькає вода біля баржі, я поволі пливу на животі, дивлюся кудись убік, на рештки вентиляторів, — цікаво, скільки їх було врешті-решт? Перед тим, як мої руки хапаються за'іржу, бачу Тебе, уже понад п'ятнадцять років бачу: Тебе! Підпливаю, хапаюся за іржу, бачу Тебе: Великий Мальке нерухомо сидить в тіні, платівка під водою затинається і торочить одне і те ж місце, закохана у це місце, нарешті замовкає, чайки відлітають геть; а у Тебе на шиї той самий орден.

Це виглядало дивно, бо більше нічого на ньому не було. Сидів у тіні навпочіпки, голий, кістлявий, з вічно попеченою на сонці шкірою. Тільки коліна стирчать. Його довгий, припіднятий прутень і шкіряні мішечки під ним, розпластані на іржі. Долоні затиснуті поміж колінами. Волосся пасмами закладене за вухами, але навіть після купання все ще із проділом посередині. Обличчя ніби повторювало вираз Спасителя, а нижче, під ключицями, єдиний предмет одягу — велика цукерка, нерухома, велетенська, гігантська, завбільшки з півдолоні.

Його борлак був його мотором і його гальмами, хоча я і досі переконаний, що у нього були ще й інші мотори, і ось тепер цей борлак уперше знайшов справжню противагу, тому спокійно спав собі під шкірою і довгий час взагалі не рухався, бо те, що так гармоніювало з ним, мало свою історію. Ця історія почалася у тисяча вісімсот тринадцятому, коли за залізо платили золотом, тоді ця річ, яка мала зупиняти на собі погляди, була намальована на аркуші паперу старим добрим майстром Шінкелем із класицистичним почуттям форми. А потім були лише незначні зміни — спершу у 1870 — 71, потім у 1914 — 18, і тепер. Але цей орден не мав нічого спільного з орденом Pour le mérite, тобто за заслуги, в основу якого ліг мальтійський хрест. Рисунок Шінкеля відразу був розрахований на перенесення ордена із грудей на шию і проголосив своєю вірою симетрію.

— Ну що, Пілєнц, непогана штука?

— Клас, дай доторкнутися.

— Як думаєш, я заслужив?

— Я так відразу і подумав, що це твоя робота.

— Неправда, мені вчора його вручили за те, що я на Мурманському напрямку затопив у конвої п'ять суден і крейсер класу «Саутгемптон».

Ми почали дуріти і демонструвати одне одному свій гарний настрій, співали «Пісню про Англію», придумували до неї нові рядки, у яких торпедували не танкери і вантажні судна, а певних учениць і викладачок школи імені Ґудрун, виголошували, склавши долоні рупором, патетичні або непристойні позачергові повідомлення про кількість затоплених ворожих кораблів, тарабанили кулаками і п'ятками по іржавому залізу капітанського містка, і баржа трусилася і гуділа, від неї відлітав послід чайок, а самі чайки поверталися, у гавань заходили торпедні катери, над нами пливли гарні білі хмари і впиралися в горизонт, легкі, як димок, кораблі припливали і відпливали, щастя, мерехтіння, риби не вистрибували з води, погода залишалася приємною, і хоча орден стрибав на шиї у Мальке, але не лише через кадик, а через те, що весь Мальке пожвавився, вперше він щиро дурів і не натягував на обличчя цієї міни Спасителя, а навпаки, дуже збуджений, зняв орден із шиї і тримав його обома руками за стрічку, притискав до стегна і перебільшено манірно удавав із себе дівчинку, а в цей час величезна блямба теліпалася перед його прутнем, закриваючи тільки третину його плоті.

Тим часом — а на той момент Твої циркові штучки вже почали діяти мені на нерви, — я запитав його, чи він збирається залишити орден собі, бо якщо так, то, мабуть, найкраще буде заховати його у каюті під капітанським містком, поміж засніженою совою, грамофоном і Пілсудським.

Але Великий Мальке мав інші плани і розповів про них. Бо якби Мальке заховав цю штуку в каюті; чи, ще краще, якби ми з ним ніколи не дружили; а найкраще і те, і друге: орден подалі, у радіорубку, а я лише знайомий із Мальке, звичайний однокласник, нічого більше, просто цікавлюся його неординарністю, — тоді я б не мусив тепер писати, не мусив питати отця Альбана: «Чи була і моя провина у тому, що Мальке згодом…»

Але я пишу, бо мушу викинути це з себе. І хоча займатися художніми штуками на білому папері досить-таки приємно — однак чим можуть мені допомогти білі хмари, перетяги, вчасно прибулі судна і група чайок у ролі грецького хору; чим може допомогти чаклування над граматикою, бо навіть якби я написав усе з маленької літери і без жодної коми і крапки, то все одно змушений був би сказати: Мальке не заховав орден у колишній радіорубці колишнього польського трала «Рибітва», не повісив його поміж маршалом Пілсудським і Чорною Богоматір'ю, над смертельно хворим грамофоном і облізлою підгнилою засніженою совою, а лише швидко сплавав донизу, до кабіни, десь на півгодини, поки я рахував чайок, сплавав, не знімаючи з шиї ордена, я переконаний, що він просто хотів похвалитися перед своєю Дівою таким гарним орденом, а потім виплив разом із ним знову на поверхню, сховав свої геніталії у плавки і поплив разом зі мною у помірному темпі назад, на берег, і проніс цей шматок заліза затиснутим у кулаці повз Шиллінґа, повз Готтена Зоннтаґа, повз Туллу Покріфке, повз восьмикласників і заніс до своєї перевдягальної кабінки у чоловічому відділенні купальні.

Я неохоче і лаконічно відповів на питання Тулли і всіх інших, а потім відразу зник у перевдягальні, швидко вбрався і наздогнав Мальке на зупинці дев'ятого трамвая. Протягом усієї поїздки у трамваї я намагався переконати його особисто віддати орден назад капітан-лейтенанту, адресу якого нескладно було б довідатися.

Думаю, він мене не слухав. Ми стояли біля дверей, у самому хвості вагона, затиснуті у натовпі пізнього недільного ранку. Поміж зупинками він час від часу розчепірював долоню, прикриту нашими сорочками, і ми обоє розглядали внизу суворі контури темного металу і мокру, вим'яту стрічку. Потім, десь на зупинці Ґут-Заспе, Мальке приклав орден, не зав'язуючи стрічки, до вузла своєї краватки і спробував розгледіти власне відображення у віконному склі, як у дзеркалі. Поки трамвай стояв і пропускав зустрічний рух, я подивився вбік, повз вуха Мальке, понад запущеним кладовищем Заспи, повз криві сосни на пляжі, кудись у напрямку летовища, і мені пощастило — там саме приземлився, хоча і не без труднощів, масивний тримоторний Ю-52 і допоміг мені.

Але заклопотаний недільним відпочинком народ у трамваї не мав часу на вистави Великого Мальке. Аби звернути на себе увагу, йому довелося б голосно і долаючи відстань між кріслами вступити у запеклу боротьбу із дрібними дітьми, скрученими купальниками, пляжною втомою. Пронизливий і затихаючий, а потім голосніший і знову заспокоєний дитячий плач та скигління переповзали із задніх місць до передніх і назад, а разом із ними і запахи, від яких миттєво скисло б навіть найсвіжіше молоко.

На кінцевій Брунсгьофервеґ ми вийшли, і Мальке кинув мені через плече, що збирається потривожити обідній сон вчителя вищої категорії Вальдемара Клозе. Він піде сам, і чекати на нього немає сенсу.

Було відомо, що Клозе живе на алеї Баумбах. Я відпровадив Мальке крізь викладений кахлями тунель під залізничним мостом, а потім залишив його самого. Великий Мальке не поспішав, радше навпаки. Лівою рукою він тримав кінці стрічки ордена поміж великим і вказівним пальцями, розхитував орденом, ніби пропелером, який веде його до алеї Баумбах.

Безглуздий план і ще більш безглузде виконання! Тобі треба було викинути цю штуку вгору, у гущу дерев, що давали затінок будинкам цього респектабельного кварталу, де завжди було достатньо сорок, які відразу ж вхопили б цяцьку до своєї потаємної колекції срібних ложечок, перснів та інших прикрас.

У понеділок Мальке не було в школі. У класі ходили різні чутки. Був урок німецької вчителя Бруніса. Він знову смоктав таблетки, які мав би роздати учням. На його столі лежав розкритий том Айхендорфа. З кафедри долинало його старече, липке і солодкаве бурмотіння: кілька сторінок з новели «Із життя одного невдахи», потім сумна історія кохання «перстень-млин-катеринка», і тоді по черзі: «Двоє друзів з дому йшли», «І лань якщо ти приручив», «Дрімає пісня всюди, всюди», «Синє світло припливає».

Про Мальке ні слова.

Аж у вівторок до класу зайшов учитель вищої категорії Клозе із сірою течкою в руках і став біля вчителя Ердманна, який розгублено потирав долоні. Клозе відсилав свій прохолодний м'ятний подих кудись далеко понад наші голови: трапилося нечуване, і то в доленосний момент, коли всі ми зобов'язані допомагати одне одному. Недостойний, — Клозе не називав прізвища, — уже виключений зі школи. Але керівництво гімназії утрималося від того, щоб повідомляти вищі інстанції про те, що трапилося. Усім учням дали зрозуміти, що про цей прикрий випадок потрібно мовчати, аби не ставити під удар репутацію цілої школи. Таке бажання висловив колишній випускник, капітан-лейтенант військово-морських сил, командир підводного човна, орденоносець і так далі…

Але під час війни нікого з гімназії остаточно не виганяли, тож Великого Мальке перевели до середньої школи Горста Весселя. А там про пригоду теж воліли не згадувати.

IX

Середня школа Горста Весселя називалася до війни реальним училищем кронпринца Вільгельма, і там так само сильно пахло пилюкою, як і в нашій школі. Приміщення цієї школи було збудоване у 1912 році і лише зовні виглядало трохи привітніше, ніж наша цегляна коробка, воно було розташоване у південній частині передмістя, біля Єшкентальського лісу, тому тепер, коли восени знову почалося навчання, наші з Мальке дороги до школи не перетиналися взагалі.

Але і під час літніх канікул ми з ним майже не бачилися, це було літо без Мальке, бо він записався до табору військової підготовки, де можна було здобути кваліфікацію радиста. Його попеченої на сонці шкіри тепер не видно було ні у Брьозені, ні у купальні Ґлетткау. І оскільки шукати його у Маріїнській церкві тепер теж було марно, то отець Ґузевскі на час літніх канікул позбувся одного з найстаранніших своїх служок. Служка Пілєнц сказав собі: жодної служби Божої без Мальке.

Ми, залишившись без Мальке, час від часу ліниво запливали на баржу, але вже без особливого завзяття. Готтен Зоннтаґ зробив марну спробу знайти доступ до колишньої радіорубки. Чутки про обладнану всім необхідним потаємну каюту на колишньому тралі ходили і серед восьмикласників. Один із них з посадженими близько одне від одного очима, ця дрібнота поштиво називала його Штьортебекером, пірнав найактивніше. Кузен Тулли Покріфке, досить худенький пацанчик, побував на баржі раз чи два, але ніколи не пірнав. Чи то подумки, чи то насправді я спробував почати з ним розмову про Туллу, мені на ній залежало. Вона приваблювала не лише мене, але і його, свого родича, хоча і не можу сказати, чим саме, — поношеним старим купальником, незнищенним запахом столярного клею.

— Гівно тебе це обходить! — сказав мені кузен, чи міг би сказати.

Тулли бракувало на баржі, вона залишалася на пляжі, хоча і не зустрічалася більше із Готтеном Зоннтаґом. Я двічі був із нею в кіно, але це нічого не означало: в кіно вона ходила з ким завгодно. Схоже, вона закохалася у цього Штьортебекера, причому закохалася без взаємності, бо він був закоханий у нашу баржу і невтомно шукав дорогу до кабіни Мальке. Наприкінці канікул про його нібито успішні запливи ходили численні чутки. Але доказів не було: він не виніс на поверхню ані зіпсованої платівки, ані зогнилої снігової сови. Але чутки продовжували кружляти, і коли через два з половиною роки було викрито напівмістичну юнацьку банду, керівником якої вважали Штьортебекера, то під час процесу неодноразово згадувалася наша баржа і схованка на ній. Але тоді я вже служив і отримував лише поодинокі повідомлення про це від отця Ґузевскі, який увесь час, поки ще працювала пошта, писав мені дружні листи і турбувався про спасіння моєї душі. І в одному з останніх листів, датованому січнем сорок п'ятого, коли російські війська вже прорвалися до Ельбінґа, було щось про напад юнацької банди на церкву Серця Христового, якою і далі опікувався отець Вінке. Штьортебекер у листі виступав під справжнім прізвищем, здається, там згадувалося ще про якусь трирічну дитину, яку банда тримала в себе і опікувалася нею як талісманом. Часом я не певен, чи писав Ґузевскі у своєму останньому, а може і передостанньому, листі, — я загубив пачку з листами разом зі щоденником і речовим мішком десь під Коттбусом, — чи писав він про нашу баржу, яка перед початком канікул літа сорок другого року досягнула апогею своєї історії, але потім відразу ж втратила увесь свій блиск, бо це літо і сьогодні має для мене прісний смак, Мальке не було з нами, а що за літо без Мальке!

Не те, щоб ми впали в розпач без нього. Особливо я був радий, що позбувся його і не мушу тепер ходити за ним слідом, але тоді не дуже зрозуміло, чому відразу ж після початку навчального року я попросився до отця Ґузевскі знову виконувати обов'язки церковного служки. Отець радісно усміхнувся всіма своїми тисячами зморщок за скельцями окулярів, але відразу ж посерйознішав, коли я, чистячи щіткою його сутану, ненароком запитав про Мальке. Він відповів спокійно, притримуючи окуляри долонею:

— Звичайно, він і надалі є одним із найбільш ревних наших парафіян, не пропускає жодної недільної служби, хоча останнім часом провів чотири тижні у так званому таборі військової підготовки, але я не хотів би думати, Пілєнц, що ви тільки заради Мальке хочете прислужувати біля вівтаря. Прошу вас не приховувати від мене правди.

Два тижні перед тим ми отримали звістку, що мій брат Клаус загинув у чині унтер-офіцера десь на Кубані. Я сказав, що причиною мого рішення знову стати церковним служкою є його смерть. Здається, отець Ґузевскі повірив мені чи принаймні зробив над собою зусилля повірити у мою відновлену побожність.

Я дуже слабо пам'ятаю окремі риси обличчя Готтена Зоннтаґа чи, скажімо, Вінтера, але волосся Ґузевскі було дуже густим, кучерявим, цупким і чорним, тільки окремі сиві пасма опускалися разом із лупою на плечі в сутані. Старанно виголена тонзура мала синюватий колір. А його запах складався із березової туалетної води і мила «Пальмолів». Зрідка він курив східні цигарки, які вставляв у складно оздоблений бурштиновий мундштук. Його вважали просунутим, і він навіть грав у настільний теніс у захристі зі служками або навіть дітьми після першого причастя. Усі стихарі і рясу він доручав пані Толкміт, щоб вона добряче їх накрохмалила, а коли старенька нездужала, то відповідальну місію брав на себе хтось зі спритніших служок, часто це був я. Кожну сутану, стихар чи ризу, як складені у шафах, так і розвішані на гачках, він власноручно перекладав лавандовими мішечками. Коли мені було років тринадцять, він одного разу провів мені своєю невеличкою безволосою рукою від потилиці попід сорочкою, аж до спідніх штанів, але потім різко забрав руку, бо штани були не на резинці, а затягувалися спереду шнурочком. Я ніяк не відреагував на цей доторк, бо дружня і підкреслено молодіжна манера отця Ґузевскі завжди викликала мою симпатію. Ще і сьогодні я згадую про нього з благодушною іронією; і тому більше ні слова про ці випадкові і невинні доторки, які загалом намагалися відшукати лише мою католицьку душу. Він був нічим не кращим і не гіршим пастором за сотні інших, опікувався старанно добраною бібліотекою, але його паства складалася в основному з робітників, які не дуже прагнули читати. Він не був надміру ревним у виконанні своїх обов'язків і вірив не фанатично, а з обмеженнями, наприклад, сумнівався у вознесенні Пресвятої Діви Марії, і вимовляв кожне своє слово з однаковою підкреслено єлейною інтонацією, незалежно від того, чи йшлося про Кров Христову, чи коли розмовляв у захристі про настільний теніс. Мені здавалося трохи нерозумним, коли він ще на початку сорокового написав заяву на зміну прізвища і вже через рік називався Ґузевінґ, отець Ґузевінґ, і всі почали так його називати. Хоча мода на германізацію прізвищ, які звучали по-польськи, із закінченнями на — кі, чи — ке, або — а, — як Формелла, — була тоді досить популярною: Левандовський ставав Ленґнішем, пан Ольчевські, наш м'ясник, перетворився на м'ясних справ майстера Ольвайна: батьки Юрґена Купки хотіли назватися на східнопрусський лад — Купкат, але їм з якихось невідомих причин не дозволили. Можливо, приклад, коли був Савел, а став Павел, надихнув такого собі Ґузевського, і той захотів перетворитися на Ґузевінґа, але на цьому папері отець Ґузевскі і далі називатиметься Ґузевскі. Бо ти, Йоахім Мальке, не змінював свого прізвища.

Коли я вперше після літніх канікул під час заутрені прислужував біля вівтаря, то знову побачив його, і він знову змінився. Вже на самому початку служби, коли Ґузевскі молився перед престолом, я побачив його у другому ряду перед вівтарем Діви Марії. Але уважніше я зміг роздивитися Тебе лише поміж читанням Апостола і «Алілуя», а вже аж під час читання Євангелія я мав час, щоб придивитися до його погляду. І навіть якщо його волосся і далі було розділене посередині на проділ і змащене цукровою водою, тепер воно виросло десь на довжину сірника. Глазуроване і застигле, воно опускалося над вухами двома дашками; він міг би грати на сцені роль Ісуса, склав руки до молитви приблизно на рівні чола, тобто лікті ні на що не спираються, а під дахом долонь — відкрита, оголена і нічим не захищена шия, яка все видавала. Комір його сорочки викладений на комір маринарки: ніякої краватки, китичок, ніяких амулетів чи викруток, ніяких штучок з його багатого арсеналу. Єдиною геральдичною твариною була його неспокійна миша, яку він ховав під шкірою, ця миша колись привабила кота, а мене спокусила кинути кота йому на шию. Окрім того, на шкірі поміж борлаком і підборіддям можна було роздивитися сліди від порізів під час гоління. Я так захопився, що мало не пропустив початок євхаристії.

Під час причастя Мальке поводився не настільки екзальтовано. Він опустив складені для молитви руки до ключиць і підставив їх собі до обличчя, з його рота виривалися такі хрипи, ніби у нього всередині кипів на маленькому вогні казанок із савойською капустою. А щойно взявши облатку, знову повівся несподівано, раніше він так ніколи не робив. Зворотний шлях до свого місця у другому ряду, цей умиротворений шлях, що його він досі, як і кожен після причастя, проходив прямо, без жодних додаткових гаків, він раптом розтягнув і перервав, бо спершу поволі, на прямих ногах, які майже не згинав, пройшов до вівтаря Діви Марії, перед яким упав на коліна, але не на лінолеум підлоги, а на килим із грубої вовни біля сходів вівтаря. Складені до молитви руки простягнув якомога вище, над очима, над своїм проділом, у мовчазному жаданні до гіпсової фігури, трохи більшої за людський зріст, яка стояла на посрібленому місяці, сама, без немовляти, як діва з дів, із по-прусськи синім плащем, оздобленим блискучими зірками, який падав з її плечей додолу. Вона склала на пласких грудях руки з довгими пальцями і дивилася у стелю колишнього спортзалу скляними випуклими очима. Коли Мальке піднявся з колін і торкнувся пальцями свого коміру сорочки, на килимі, там, де стояли його коліна, залишилися два круглі червоні сліди.

Отець Ґузевскі також звернув увагу на нові риси у поведінці Мальке. Я не питав його про це. Із власної ініціативи, трохи стурбований, так, ніби хотів поділитися своїми важкими думками, він відразу ж після служби заговорив про надмірну ревність Мальке у питаннях віри, про небезпечні зовнішні прояви цього і про те, що його, отця Ґузевскі, це вже давно непокоїть. Він сказав, що поклоніння Мальке Діві Марії більше нагадує язичницькі ритуали, незалежно від того, яка внутрішня потреба приводить Мальке до вівтаря.

Він чекав на мене біля дверей захристя. З переляку я мало не скочив назад, за двері, але він узяв мене за руку, посміхнувся у своїй новій, невимушеній манері і заговорив. Він, який завжди був таким небагатослівним, розмовляв зі мною про погоду — бабине літо, золоті нитки у повітрі, і тим же світським тоном, не понижуючи голосу, повідомив мені:

— Я, до речі, записався добровольцем. І сам собі дивуюся. Ти ж знаєш, що я про це все думаю: казарма, ігри у війну і все це перебільшене солдафонство. Вгадай, у які війська. Неправильно. Від військово-повітряних сил уже давно ніякого пуття. Десантники? Ой рятуйте мене, як смішно. Ще скажи, що я хотів би на підводний човен. Ну, нарешті! Це ще єдині війська, які мають шанс, хоча я і буду здаватися собі дитиною у такій штуці, краще було б, звичайно, зробити щось корисне або щось смішне. Ти ж знаєш, я колись хотів стати клоуном. У дитячому віці всілякі ідеї з'являються. Але я і сьогодні не маю нічого проти цієї професії. Бо до всього іншого я якось байдуже ставлюся. Ну, що зробиш, школярство є школярство. Яких тільки дурниць ми раніше не вигадували. Пам'ятаєш? Я так і не зміг ніколи звикнути до цієї своєї штуки. Мені здавалося, що це якась хвороба, а насправді це цілком нормально, я знаю, чи, точніше, бачив людей, у яких ця штука ще більша, але вони зовсім не переймаються. Це почалося з тої історії з котом. Пригадуєш, ми лежали на площі Гайнріха Елерса. Здається, грали у гилки. Я спав чи просто дрімав, а ця сіра тварюка, чи вона, може, була чорною, побачила моє горло і стрибнула. Або хтось із вас узяв кота, напевно, Шиллінґ, це у його дусі… Але це все дурниці. Ні, на баржі я більше не був. Штьортебекер? Я чув про це. Та нехай. Це ж не моя власна баржа, правда? Заходь якось до нас додому.

Я зміг скористатися цим запрошенням аж на третій день Різдва, після того, як Мальке зробив з мене старанного церковного служку протягом усієї осені. Аж до самого Різдва мені доводилося прислужувати самому, бо отець Ґузевскі не міг знайти мені заміну. Взагалі-то я хотів відвідати Мальке у перший день Різдва і принести йому свічку, але їх роздали занадто пізно, тому він зміг поставити свою свічку перед вівтарем Діви Марії аж на другий день Різдва. Коли він запитав мене: «Ти можеш дістати свічки, бо Ґузевскі не дає?», я відповів: «Спробую».

І я справді дістав йому рідкісну у ті воєнні роки подовгасту свічку, бліду, схожу на паросток на картоплині, наша родина завдяки загиблому братові мала право на ці суворо раціоновані свічки. Я сходив пішки до господарського відділу, показав там повідомлення про смерть, отримав талон і поїхав із ним трамваєм до спеціального магазину в Оліву, де на той момент свічок не виявилося, я ще двічі проробив той самий шлях і дістав Тобі свічку аж на другий день Різдва, щоб згодом побачити Тебе, як мені й хотілося, на колінах перед вівтарем Діви Марії. Ми з отцем Ґузевскі під час Різдва носили фіолетові хустки, а Твоя шия, здавалося, виростала з викладеного на маринарці коміра сорочки, який не прикривало перешите пальто загиблого водія локомотива, тим більше, що Ти, і це ще одна новина, не носив більше шалика із масивною аґрафкою.

На другий і на третій день Різдва по обіді Мальке довго стояв на колінах на червоному килимі, а я збирався зловити його на слові й відвідати. Його скляний погляд, який не моргав, або ж моргав тільки тоді, коли я відвертався до вівтаря, був спрямований вище полум'я свічки, на живіт Богоматері. Він спорудив з обох долонь, не торкаючись перехрещеними пальцями чола, стрімкий дах перед собою і своїми думками.

І я подумав собі: сьогоді піду. Піду і подивлюся на нього. Уважно подивлюся. Спробую. Бо щось же повинно критися за всім цим. А крім того, він мене запрошував.

І хоча Остерцайлє була надзвичайно короткою — будиночки на одну сім'ю з оголеним живоплотом в'юнкого винограду і грубо побіленими фасадами, рівномірно висаджені вздовж тротуару дерева, низькорослі липи, які потрібно було підпирати, — усе це втомило мене і позбавило сміливості. Хоча наша Вестерцайлє нічим суттєво не відрізнялася і навіть пахла так само, так само дихала і кокетувала з усіма порами року своїми ліліпутовими палісадниками. Ще і сьогодні, коли я виходжу із Кольпінґгаузу, а це трапляється рідко, і вирушаю в гості до друзів або знайомих до Штокума чи Логаузена, поміж летовищем і Північним кладовищем, проходжу вулицями, які так само виснажливо повторюються од одного номера на будинку до іншого, від липи до липи, я все ще продовжую іти дорогою від матері Мальке до його тітки, до Тебе, до Великого Мальке. Заклинює клямку на воротах саду, які нескладно переступити високим і навіть не надто напруженим кроком. Кроки крізь зимовий, але позбавлений снігу палісадник із захищеними від вітру кущами троянд, грядки без рослин, викладені візерунками з морських мушель. Керамічна жаба завбільшки із сидячого кролика на плиті із мармуроподібного матеріалу, на яку насипалися крихти землі, що виглядає трохи неохайно. А грядка з іншого боку цієї вузької стежки, яка дозволяє мені, поки я думаю, зробити ще кілька кроків від воріт саду до трьох сходинок попід клямкою пофарбованих охрою вхідних дверей під аркою входу, на цій грядці, майже на одному рівні з керамічною жабою, стоїть жердина майже на висоту людського зросту, а на ній шпаківня, формою схожа на альпійську хижку. Горобці продовжують клювати свою їжу, поки я роблю свої сім чи вісім кроків поміж двома грядками. Здавалося б, таке поселення мало би пахнути свіжістю, чистотою і піском, відповідно до пори року, — але у ті військові роки і на Остерцайлє, і на Вестерцайлє, на Беренвеґ, ні, всюди у Ланґфурі, Західній Пруссії, а точніше, по всій Німеччині у ті військові роки пахло цибулею, цибулею, смаженою на маргарині, не буду обмежуватися, вареною цибулею, свіжопорізаною цибулею, цей запах був усюди, хоча цибулі не вистачало на всіх і її неможливо було дістати. Після того, як райхсмаршал Ґьорінґ сказав щось на тему дефіциту цибулі по радіо, про це жартували у Ланґфурі, у Західній Пруссії, по всій Німеччині. Тому я мав би натерти свою друкарську машинку цибулевим соком і дати їй і собі таким чином уявлення про запах, яким у ті роки просмерділася вся Німеччина, Західна Пруссія, Ланґфур, Остерцайлє і Вестерцайлє і який перебив трупний запах, що панував тут раніше.

Одним кроком я переступив усі три сходинки і вже тягнувся рукою до клямки, щоб натиснути на неї, коли двері раптом відчинилися зсередини. Переді мною стояв Мальке у своїй сорочці із комірцем і домашніх капцях. Здається, перед тим він зачесався, волосся, не темне і не світле, розпадалося по обидва боки від проділу пасмами, свіжо розділеними гребінцем, і вони трималися міцно, але через годину, коли я ішов додому, волосся вже тремтіло і падало йому на червоні, налиті кров'ю, вуха, щойно він починав говорити.

Ми сиділи у вітальні, світло до якої падало з вулиці, крізь прибудовану засклену веранду. До столу подали пиріг, спечений за якимось воєнним рецептом, картопляний, із присмаком трояндової води, яка мала б нагадувати марципан. І консервовані сливи, які мали цілком нормальний смак і достигли восени у саду Мальке — дерево було видно крізь вікно веранди, воно стояло без листя із пофарбованим білим вапном стовбуром. Мені показали на стілець, і я сів обличчям до вікна, навпроти Мальке, у нього веранда була за плечима, він примостився за вужчим боком стільниці. Зліва від мене у світлі, що падало збоку і підсріблювало сиве кучеряве волосся, сиділа тітка Мальке, праворуч, навпроти світла, мати Мальке, волосся якої було зачесане гладко, тому не так гарно переливалося на світлі. Вуха Мальке із пушком по краях і кінчики пасом його волосся тремтіли, обведені тонким контуром зимового світла, хоча у кімнаті й було тепло, навіть занадто тепло. Верхня частина його коміра світилася білосніжно, а нижче сорочка виглядала сірою — шия Мальке була в тіні.

Обидві жінки, ширококості, народилися і виросли в селі, з натрудженими руками, говорили багато, але не одночасно, і завжди зверталися до Йоахіма Мальке, навіть коди питали мене про здоров'я моєї матері. Обидві вони висловлювали мені через нього, як через перекладача, свої щирі співчуття:

— Ось і брат ваш, Клаус, най спочиває з Богом. Я його тільки з лиця знаю, але який був хлоп.

Мальке керував розмовою м'яко, але впевнено. І відразу міняв тему, коли справа доходила до надто інтимних питань, — поки мій батько слав з Греції листи польовою поштою, мати підтримувала тісні стосунки з високими військовими чинами. Коли питання стосувалися цього, Мальке різко зупиняв жінок:

— Тьотю, припиніть. Кого можна судити і за що у ці часи, коли все перевернулося з ніг на голову. А крім того, тебе це зовсім не стосується, мамо. Якби тато ще жив, він би соромився і не дозволив тобі такого казати.

Обидві жінки корилися йому чи покійному водієві локомотива, якому він ненав'язливо віддавав честь і за допомогою якого примушував замовкнути матір і тітку, якщо вони ставали надто вже балакучими. Розмови про місця бойових дій Мальке також проводив спокійно, без обурення виправляючи обох жінок, які постійно плутали бої в Північній Африці із фронтами в Росії і казали Ель Аламейн, коли мали на увазі Азовське море, Мальке переносив бої у правильні географічні точки:

— Ні, тьотю, ця морська битва відбулася біля Ґуадал-каналу, а не в Карелії.

Але тітка дала нам тему для розмови, і ми заглибилися в обговорення про всі задіяні і, мабуть, знищені біля Ґуадалканалу японські та американські авіаносці. Мальке вважав, що розроблені лише у тридцять дев'ятому році авіаматки типу «Горнет» і «Васп» брали участь у битві, як і «Рейнджер», бо як «Саратогу», так і «Лексінгтон» можна було б уже викреслити зі списків військово-морських суден. Ще більш неясною була доля двох великих японських авіаносців — «Акаґі» і не до порівняння повільнішого «Каґа». Мальке висловив сміливе припущення, що у майбутньому битимуться між собою самі лише авіаносці. На сьогодні вже немає сенсу будувати лінкори, майбутнє належить, ясна річ, якщо припустити, що в майбутньому ще будуть війни, легким і швидким суднам і авіаносцям. І він почав вдаватися у подробиці. Обидві жінки були захоплені, а тітка Мальке заплескала в долоні, коли він без зупинки випалив назви усіх італійських крейсерів, вона плескала довго і голосно своїми кістлявими долонями, виглядала при цьому як захоплена дівчинка і засоромлено поправила волосся після того, як припинила плескати.

Про школу Горста Весселя не було вимовлено ні слова. Я туманно пригадую, що коли я вже підвівся і почав прощатися, Мальке коротко і зі сміхом згадав свої «давні історії з горлом» і розповів історію про кота, з якої мати і тітка теж сміялися: цього разу тварину йому на шию посадив Юрґен Купка. Якби ж я знав, хто із нас двох вигадав казку: я, він чи той, хто зараз пише це все?

У кожному разі, і це я добре пригадую, його мати запакувала мені з собою у папір два шматки картопляного пирога, я попрощався і пішов. У коридорі, біля сходів до його мансарди, Мальке показав мені світлини біля торбинок зі щітками для взуття і розповів, хто на них зображений. На горизонтальному фото був досить нового зразка локомотив з вагонами колишньої польської залізниці — було дуже чітко і навіть двічі видно знак РКР. Перед потягом стояли двоє чоловіків, невисокі, але із впевненим у собі виглядом. Мальке сказав:

— Мій батько і кочегар Лабуда, незадовго перед катастрофою у тридцять четвертому біля Діршау, коли вони обоє загинули. Якби не мій батько, загинуло б значно більше осіб, тому його посмертно нагородили медаллю.

X

На початку нового року я збирався відвідувати уроки музики; мій брат залишив мені у спадок скрипку, але нас зобов'язали допомагати зенітникам, а зараз, мабуть, уже занадто пізно, хоча отець Альбан невтомно радить мені це. Саме він намовив мене розповісти і цю історію про кота і мишу:

— Ви просто сядьте за стіл, любий Пілєнц, і почніть писати. У вас відчувається власний стиль, попри те, що перші ваші спроби занадто вже схожі на Кафку. Тож візьміться за скрипку або випишіть усе, що вас турбує, недаремно ж Бог дав вам усі ваші таланти.

Отже, нас прийняли бараки бойової і одночасно навчальної батареї Брьозен-Ґлєтткау, які наскрізь просмер-ділися дьогтем, шкарпетками і матрацами із водоростей і були розташовані за дюнами, заростями осоки, що хиталася од вітру, та посиланою галькою доріжкою для прогулянок. Про побут такого помічника зенітника, гімназиста в уніформі, можна було б розповісти чимало цікавого, наприклад, про те, як кожного ранку такому гімназистові доводилося вивчати звичайні шкільні премудрості у викладі сивочолого професора, а після обіду вислуховувати вирази із лексикону каноніра і зубрити напам'ять таємниці балістики. Але я не збираюся розповідати тут свою історію, ані історію наївної сили Готтена Зоннтаґа, ні надзвичайно банальну історію Шиллінґа. Тут може йтися тільки про Тебе, а Йоахім Мальке ніколи не був помічником зенітника.

Учні середньої школи Горста Весселя, які разом із нами проходили вишкіл на батареї Брьозен-Ґлєтткау, поміж іншим розповіли нам нові подробиці, хоча нас із ними і не зближувала якась довга попередня історія, що починалася з кішки і миші:

— Незабаром після Різдва його забрали на трудовий фронт, кинули навздогін атестат. Хоча екзамени ніколи не були для нього проблемою, він був старшим за нас. Вони стоять десь, здається, біля Тухлєр Гайде. Чи добувають вони там торф? Навряд, там, на півночі, кажуть, неспокійно. Партизани і таке інше.

У лютому я відвідав Еша у лазареті для військово-повітряних сил в Оліві. Він там лежав із переломом ключиці і просив цигарок. Я дав йому кілька, а він почастував мене липким лікером. Я недовго у нього пробув. Дорогою до зупинки в Ґлєтткау я зробив гак і пройшов через сад палацу. Хотів подивитися, чи стоїть там і досі стара добра печера-шептальня. Вона була на своєму місці, і військові, які одужували після хвороби, випробовували тут свої чари на медсестрах. Вони шепотіли щось одне одному, стоячи по різні боки пористої скелі, хихотіли, шепотіли і знову хихотіли. Я не мав з ким пошепотітися, і тому з серйозними роздумами в голові попрямував крізь алею, яка вже стала більше схожою на тунель, що ставав усе вужчим до кінця і цим відлякував, а вгорі так сильно заріс гілками, що там не літали навіть птахи, і вела ця алея-тунель від печери-шептальні до Сопотівського шосе. Я обігнав двох медсестер, які супроводжували лейтенанта на милицях і сміялися з його жартів, і двох бабусь із, мабуть, трирічним малюком, який постійно тікав від них зі своїм дитячим, хоча на даний момент і мовчазним, барабаном. І тут раптом мені назустріч почала виростати із лютневого туману якась постать, і я зіткнувся з Мальке.

Ми обоє засоромилися від цієї зустрічі. А крім того, факт, що ми наштовхнулися одне на одного на цій алеї, без жодного бічного виходу, на якій навіть небо було закрите гілками і мохом, цей факт викликав якесь урочисте і водночас гнітюче відчуття: нас зіштовхнула доля, або ж садово-архітектурна фантазія в стилі рококо; я досі побоююся садів при замках, замкнутих з усіх боків у дусі старого доброго Ле Нотра.

Ясна річ, ми зупинилися для розмови, але я не зміг відвести очей від його фуражки трудового фронту, яка не лише на Мальке, а й на кожному, хто її носив, виглядала як вершина потворності: високо і непропорційно вона здіймалася над козирком, мала колір засохлих екскрементів, і хоча посередині прогиналася, як капелюх, але ця складка була такою вузькою і короткою, що більше нагадувала зморшку, через це фуражка дістала назву «задниця з кокардою». На голові Мальке ця фуражка виглядала особливо потворно, хоча насправді вона лише у багатократному збільшенні повторювала його проділ, від якого Мальке, до речі, на трудовому фронті довелося відмовитися. І так ми стояли один проти одного, посеред усіх цих шипів і колючок, зі своєю тонкою шкірою, а потім підбіг і малюк зі своїм барабаном, який цього разу вже не мовчав, оббіг нас магічним півколом і зник разом зі своїм галасом у звуженні алеї.

Мальке неохоче і скупо відповів на мої питання про партизанський рух в районі Тухлєр Гайде, про постачання продуктами і про те, чи поблизу них стоять «трудові діви», а потім ми похапцем попрощалися. Мені було цікаво, що він робить в Оліві і чи відвідав він отця Ґузевскі. Довідався я лише те, що постачання продовольством нормальне, а «трудових дів» поблизу немає. Чутки про партизанський рух Мальке вважав перебільшеними, хоча і не зовсім вигаданими. До Оліви його послав обер-фельдмайстер по якісь там запчастини, це було відрядження на два дні.

— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!

І відстань між нами збільшилася, бо кожен відступив на крок.

Ні, я не озирався за ним. Неправдоподібно? Зате речення на зразок: «Мальке не озирнувся за мною» не викликає жодного сумніву. Я змушений був постійно озиратися, бо ніхто, навіть малюк зі своєю галасливою іграшкою, не трапився мені дорогою і не допоміг мені.

Потім я Тебе не бачив, якщо порахувати точно, то понад рік. Але не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію. А крім того, залишилися сліди: щойно я бачив перед собою кота, не має значення, якого саме — сірого, чорного чи смугастого, як перед моїми очима відразу ж з'являлася миша, але я і далі перебував у сумнівах і не міг вирішити, що саме мені зробити — захистити мишу чи підштовхнути кота до нападу.

До самого літа ми розташувалися у бараках навчальної і бойової батареї, без кінця грали у гандбол, а по неділях, коли дозволені були відвідини, вовтузилися більш чи менш уміло з дівчатами, щоразу тими самими, та їхніми сестрами у заростях прибережної осоки за дюнами, тільки я залишався одинаком, і досі зберігаю іронічне ставлення до цієї своєї слабкості. Що ще відбувалося? Роздавали м'ятні цукерки, читали лекції про венеричні захворювання, вранці Ґете — «Герман і Доротея», а після обіду кулемет 98К, пошта, мармелад із чотирьох сортів фруктів, співочі конкурси — у вільні від служби години ми часом плавали до нашої баржі, там постійно зустрічали нову порцію подорослішалих восьмикласників, дратувалися, а дорогою назад не могли збагнути, чим саме приваблювала нас аж три літа підряд ця обісрана чайками розвалюха. Згодом нас перевели до батареї в Пелонкен, а ще пізніше — до Ціґанкенберґ. Три чи чотири рази було оголошено тривогу, і наша батарея разом з іншими збила чотиримоторний бомбардувальник ворога. Кілька тижнів усі сварилися між собою, чи було це поцілення випадковим, а поміж сварками — знову м'ятні цукерки, «Герман і Доротея», віддавання честі офіцерам на вулиці.

Готтен Зоннтаґ і Еш потрапили на робітничий фронт раніше за мене, бо вони були записані добровольцями. Я, як завжди, пропустив момент запису, бо тягнув час і постійно вагався, які саме війська обрати. Таким чином, у лютому сорок четвертого я, разом із доброю половиною нашого класу, здавав випускні іспити у навчальному бараці, майже як у мирний час, потім відразу ж отримав повідомлення про зарахування на трудовий фронт і був звільнений із помічників зенітників. Щоб остаточно зарахувати собі зрілість, мені видавалося недостатнім отримати лише атестат, і оскільки у мене було ще чотирнадцять днів вільного часу, я вирішив спробувати, ясна річ, насамперед із Туллою Покріфке, якій на той момент було уже шістнадцять, а то й більше, вона пускала до себе всіх підряд, але й тут мені не пощастило, як і з сестрою Готтена Зоннтаґа. У такому нещасливому стані, який лише час від часу полегшувався листами від однієї з моїх кузин, яку разом із батьками евакуювали до Сілезії, бо увесь їхній квартал було вщент розбомблено, я відвідав отця Ґузевскі і пообіцяв йому, що під час першої ж фронтової відпустки кілька разів буду прислужувати йому в церкві. Від нього я отримав нове металеве розп'яття, такі спеціально виготовляли для новобранців-католиків, молитовник, а на зворотному шляху, на перехресті Беренвеґ і Остерцайлє, зустрів тітку Мальке, яка на вулиці ходила в окулярах із дуже товстими скельцями і пройти повз яку непоміченим було неможливо.

Ще до того, як ми привіталися, вона дуже швидко заговорила до мене сільським діалектом. А коли до нас наближався хтось із перехожих, хапала мене за плече і наближала моє вухо до своїх губ. З її вуст виривалися гарячі речення із вологим осадом на дні. Спершу розмова точилася ні про що. Про закупи:

— Нічого, що положено, по цих талонах не дають.

Так я довідався, що знову настав тотальний брак цибулі, але у Мацерата можна дістати жовтий цукор і ячмінну крупу, а м'ясник Ольвайн очікує поставок свинячих тушонок:

— Знову будуть самі кості.

І нарешті без нагадувань з мого боку вона перейшла до найважливішого:

— Нашенькому вже лучче, хоч він і не пише, що лучче. Та він і ніколи не жалівся, як і батько його покійний. Вони його в танкові. Може, і нічо, не то що в піхоті, на холоді.

Але потім її шепіт проник глибше у моє вухо, і я довідався про нові дивацтва Мальке, який тепер у кінці кожного листа, після підпису нашкрябував дитячі малюнки.

— Він раніше не малював. Хіба в школі, як вам що задали. А, ото глянь, посліднє написав, уже, правда, пом'яли. Всім же хочеться почитать.

І тітка Мальке показала мені його лист, відправлений польовою поштою.

— Ну, осьо, читайте.

Але я не читав. Просто тримав листа в руці без рукавиці. З площі Макса Гальба повіяв сухий вітер і нестримно закрутився довкола мене. Копнув моє серце і хотів відчинити двері. Семеро братів заговорили в мені, але жоден не писав мені листи разом із Мальке. І хоча сипонуло снігом, папір, на якому був написаний лист, продовжував біліти в моїх руках, хоча був грубим і сірим, дуже неякісним. Зараз я вже впевнено можу сказати те, що тоді відразу відчув і збагнув, щойно глянувши на листок паперу, мені не треба було роздивлятися його детальніше, бо ще до того, як я розгорнув папір і підніс ближче до очей, раптом збагнув, що черга дійшла і до Мальке — покручені кривулі під ретельно виведеними рядками, хоча і нерівними, бо папір був нелінованим. Вісім, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять неоднакових і нерівно набазґраних кіл, і на кожній із цих нирок — паросток, маленьке коло, формою схоже на бородавку, а від кожної з цих бородавок тяглася лінія до зовнішнього краю листка, виходила за межі перехиленої округлої ванни, з якої виростала. І всі ці танки, бо якими б не були ці малюнки безпорадними, але у кожному з них я без труднощів розпізнав російські Т-34, і кожен із них в одному місці, переважно поміж корпусом і баштою, мав знак поціленого снаряда, таку собі хрестоподібну бородавку. А оскільки реєстратор цих поцілень враховував деяку тупість людей, які розглядатимуть малюнки, то кожен із танків додатково був перекреслений великим синім хрестом, більшим за сам танк, усі чотирнадцять були перекреслені.

Не без задоволення собою я пояснив тітці Мальке, що тут, мабуть, ідеться про збиті Мальке танки. Але тітка зовсім не здивувалася такому поясненню, бо їй і раніше багато хто так говорив. Але вона все одно не могла зрозуміти, чому у кожному наступному листі намальована різна кількість цих танків, раз тільки вісім, а у передостанньому листі відразу двадцять сім.

— Пошта нікудишня стала. Але ви почитайте, що він пише. І про вас так, за свічки, та ми вже дістали пару.

Я пробіг листа лише краєм ока: Мальке дбайливо розпитував про всі болячки своєї матері і тітки, лист був адресований обом жінкам, питав про жили на ногах і болі в спині, хотів, щоб йому повідомили, як виглядає сад: «Урожай сливок знову був добрим? А як мої кактуси?» Потім кілька скупих речень про свою службу, яку він називав напруженою і відповідальною. «Звичайно, у нас теж є втрати. Але Діва Марія захистить мене і в майбутньому». А в кінці прохання до матері і тітки сходити до отця Ґузевскі і попросити поставити одну, або, якщо можливо, то і дві свічки біля вівтаря Пречистої: «Можливо, Пілєнц допоможе дістати свічки, їм виписують талони». Окрім того, він просив жінок помолитися святому Іуді Леввею, двоюрідному племіннику Богоматері, — Мальке знав усе святе сімейство, і замовити службу панахиду на покійного батька — «Він пішов від нас і не встиг потурбуватися про свою душу». У кінці листа були вже всілякі дрібниці, досить безпорадні описи природи і таке інше: «Ви не можете уявити собі, які тут бідні околиці, люди і їхні численні діти. Немає електрики і водогону. Часом хочеться замислитися над смислом, але, мабуть, так воно повинно бути. А якщо у вас буде настрій і гарна погода, то поїдьте поїздом до Брьозена, але тепло вбирайтеся. А коли будете там, то гляньте, чи ліворуч від входу до гавані, не дуже далеко від берега все ще видно палубні конструкції якогось затонулого судна. Раніше там була одна така розвалюха. її видно навіть неозброєним оком, а тітка до того ж має окуляри — цікаво, чи вона все ще там…»

Я сказав тітці Мальке:

— Можете не їхати туди. Баржа нікуди не поділася. І передавайте вітання Йоахіму, коли будете писати йому. Хай спить спокійно, тут нічого не змінилося, і баржу ніхто так просто не вкраде.

А навіть якби корабельня Шихау й купила колишній трал, точніше, підняла його з дна і переплавила на металобрухт або ж відремонтувала, це допомогло б Тобі? Чи перестав би Ти після цього малювати у своїх листах з польової пошти дитячі і точні контури російських танків, а потім закреслювати їх олівцем? А хто здав би на металобрухт Пречисту? Хто міг би зачарувати нашу стару добру гімназію і перетворити її на шпаківню? А кіт і миша? Бувають історії, які можуть закінчитися?

XI

Кривулі з листа Мальке стояли у мене перед очима ще протягом двох-трьох наступних днів, які мені треба було протриматися вдома. Моя мати саме перебувала у близьких стосунках з інженером-будівельником з організації Тодта, а можливо, вона все ще готувала страви безсолевої дієти для хворого на шлунок обер-лейтенанта Стіва. Чи не через це він був їй таким відданим? У кожному разі або один, або інший пан, нічого не соромлячись, розгулював по нашій квартирі у стоптаних домашніх капцях мого батька, не розуміючи, наскільки це символічно. А мати, створивши в домі затишок, який нагадував сторінки ілюстрованих часописів, діловито носила з кімнати в кімнату свій траур. Вона вбиралася у все чорне не лише на вулиці, а й удома, курсуючи поміж кухнею і вітальнею. На серванті вибудувала щось на зразок вівтаря на пам'ять мого загиблого брата, куди помістила збільшене до невпізнання паспортне фото брата у формі унтер-офіцера без фуражки, а також у чорній рамці під склом обидва оголошення про смерть із місцевих газет «Форпостен» і «Ноєсте Нахріхтен». По-третє, вона обмотала чорною стрічкою купку листів з польової пошти, по-четверте, притиснула листи залізним хрестом другого ступеня і медаллю за бої в Криму, все це ближче до лівого боку рамки. А праворуч, і це було по-п'яте, поклала братову скрипку і смичок, підсунувши під неї списаний нотний папір, — мій брат пробував писати сонати для скрипки. Мабуть, ці сонати мали створити противагу до його листів з фронту.

І якщо сьогодні мені час від часу бракує мого старшого брата Клауса, якого я майже не знав, то тоді я відчував лише ревність до цього вівтаря, уявляв собі власне фото у такій же чорній рамці і почував себе ображеним. А коли залишався вдома сам і ніяк не міг проігнорувати вівтар, то гриз нігті.

Якогось дня я б точно не витримав і поки обер-лейтенант ніжив на кушетці свій шлунок, а мати готувала йому на кухні вівсянку без солі, я підняв би кулак і потрощив фото, оголошення про смерть, а можливо, і скрипку. Але тут настав день, коли я сам отримав виклик на трудовий фронт і був позбавлений можливості цього ефектного виступу, який запам'ятався б надовго. Ми з моєю матір'ю чудово б усе інсценізували, вона зі своїм сервантом і я зі своєю славнозвісною нерішучістю. Але я вирушив у дорогу із псевдошкіряною валізою, поїхав через Берент до Коніца і протягом трьох місяців мав можливість детально вивчити місцевість Тухлєр Гайде, поміж Оше і Реецом. Вічний вітер і рухомий пісок. Весна ніби на замовлення для ентомологів-любителів. Ялівець під ногами. Кущі і орієнтири: четвертий кущ зліва, за ним картонна мішень — контури двох друзів, у яких треба влучити. Красиві хмари над березами і розгубленими метеликами, які не знали, куди їм летіти. Темно-блискучі і круглі болітця, в яких ми ручними гранатами глушили карасів і коропів. Природа, куди не стрільни. У Тухель було кіно.

Але попри усі берези, хмари і карпів, я можу дозволити собі тільки у загальних рисах описати, ніби намалювати на піску, цей загін трудового фронту з його чотирма бараками у затишному і захищеному ліску, із флагштоком, окопами і клозетом, розташованим позаду навчального корпусу, бо за рік до мене, до Вінтера, Юрґена Купки і Банземера, тут, у цьому кар'єрі, таку ж спецівку і чоботи носив Великий Мальке і в буквальному значенні слова залишив тут усюди своє ім'я: у клозеті без даху, куди зазирали і шаруділи листям гілки кривих сосен, поміж листям дроку, яке закривало дерево стін убиральні, я побачив слово з двох складів, вирізане, а точніше, вишкрябане на сосновій дошці навпроти голої балки, а під ним латиною, але без заокруглень, так, що шрифт нагадував рунічні письмена, був початок улюбленої пісні Мальке «Stabat Mater dolorosa…» Францисканський монах Джакопоне да Тоді міг би тріумфувати, але я через це не міг позбутися Мальке і тут, на трудовому фронті. Бо навіть коли я справляв велику нужду, а позаду мене і піді мною множилися та кишіли хробаками екскременти моїх однолітків, я не мав спокою від Тебе: голосно і завзято повторювався перед моїми очима текст і нагадував про Мальке і Пречисту, і як би я не намагався відволіктися від цієї думки, все було марно.

І при цьому я впевнений, що Мальке аж ніяк не мав наміру жартувати зі мною. Мальке взагалі не вмів жартувати. Часом він намагався. Але все, що б він не робив, до чого б не доторкнувся, що б не вимовив, відразу ж набувало особливого значення і ставало монументальним. У тому числі й слова, врізані у соснову дошку у клозеті трудового фронту, розташованого поміж Оше і Реецом під назвою Тухель-Норд. Тут, поміж звичайними у такому місці сентенціями про особливості травлення, похабними віршиками, грубуватою анатомією, усіма цими більш чи менш дотепними свинствами, які згори донизу були намальовані і вишкрябані на дошці, що закривала клозетову дірку з вулиці і завдяки цим написам здобувала власний голос, переставала бути мовчазною, і тут Мальке переміг своїм текстом усе.

Через те, що Мальке звернувся до мене так промовисто і в такому інтимному місці, я мало не став тоді знову побожним, і якби це трапилося, мене б тепер не мучило сумління за те, що я займаюся досить скромно оплачуваною роботою із соціального забезпечення у Кольпінґгаузі, я б не намагався виявити у Назареті ранній комунізм, а в українських колгоспах пізнє християнство, я був би звільнений від нічних розмов із патером Альбаном, хитромудрих досліджень про те, наскільки богохульство може замінити молитву. Я нарешті міг би вірити, хоча б у щось вірити, не має значення, у що саме, нехай це буде навіть воскресіння плоті. Але коли одного разу я мав наколоти дров для кухні, то просто вирубав улюблену цитату Мальке сокирою із соснової дошки і спалив навіть Твоє ім'я.

Стара притча про ділянку, яку неможливо продати, занадто моральна страшилка і трохи занадто трансцендентна. Бо сліпе свіжовирубане місце промовляло до мене значно голосніше, як до того вишкрябана сентенція. А крім того, пам'ять про Твоє перебування, мабуть, розносилася разом із трісками, бо скрізь у трудовому таборі: на кухні, на сторожовому посту, на складі — розповідали про Тебе найфантастичніші історії, особливо в неділю, коли навіть мухи дохли від нудьги. Це були дуже схожі між собою з незначними відмінностями в сюжеті оди на честь такого собі Мальке, який десь рік тому служив на трудовому фронті у Тухель-Норд і виробляв несамовиті речі. Два водії, шеф-повар і завгосп були свідками цього, бо ніякі службові переміщення їх не торкнулися. І вони навіть не дуже суперечили одне одному, коли розповідали про Мальке приблизно в такому стилі:

— Ну і вигляд був у нього, коли він прибув. Волосся аж до цього місця. Ну що, постригли. Але не помогло: вуха, хоч піну збивай, а горло, Боже, яке горло! Якось навіть… Ну, тоді, як… А коли, наприклад… Але найсмішніше, коли я повіз усю цю свіжу братію в Тухель, повиганяти вош, бо я мушу, як завгосп. Ну і стали всі під душ, і тут я глип, а потім, думаю, ще раз гляну, і кажу собі, стоп, тільки не заздрити, бо ця його штука, як весло, точно кажу, я такого ще не бачив. Ну, думаю собі, як цей апарат підніметься, то ого-го-го. Ну і що ви думаєте, він тою своєю штукою таки обробив бабу обер-фельдмайстера, таку міцненьку, років сорок, і спереду, і ззаду, бо той придурок обер-фельдмайстер, його потім у Францію перевели, сам собі винен, бо ідіот, сам привів його до себе додому, захотілося йому, бач, клітку для кроликів зробити. То його дім, другий зліва у поселенні для начальства. Мальке, як того хлопця звали, не хотів попервах. Без скандалу, спокійно, навіть устав цитував. Але шеф його відправив одуматися, на два дні до параші, качати мед. Там він уже злякався. Я сам його мив городнім шлангом, але завжди здалеку, бо його навіть до рукомийника не підпускали. Ну, він і здався, розібрав пару ящиків на дошки, взяв інструменти і вперед, але які там кролики! Старій, бач, сподобалося, і вона через тиждень знову його кличе для роботи в саду, і бідолаха вдосвіта з самого ранку бігом, а на перекличку вже вертався. Аж коли шеф побачив, що клітка для кроликів і досі не готова, то його осінило. Не знаю, може, він їх застав десь раком, чи на кухонному столі, чи в ліжку, як тато з мамою, але, як побачив ту штуку Мальке, мову йому відняло, ні слова нікому, і почав посилати Мальке то туди, то сюди, в Оліву, Оксгьофт, запчастини там привезти, чи що інше, тільки щоб того бугая з його причандаллям десь подалі сплавити. Бо шефова не давала йому проходу, чого і куди, чухалося їй, видать. У канцелярії кажуть, вони досі одне одному листи пишуть. Може, справа була серйозніша, ніж просто той-во-во. У таких речах ніколи не знаєш. Той Мальке сам-один знайшов підземний партизанський склад біля Ґросс-Біслау, на моїх очах усе. Теж нічо така історія. Там був ставок, нормальний, нічого такого, як всюди. А у нас були трохи навчання, а трохи патруль на тій місцевості, лежимо десь півгодини біля тої калюжі, а Мальке глип і глип, а потім каже — щось тут не те, треба глянути. Унтер-фельдмайстер, я вже забув, як там його звали, рже, — ну давай, давай, каже, ми теж у сміх. А Мальке скинув із себе все і шусть у той ставок. І що я вам скажу. Чотири рази упірнув і на тобі — не так і глибоко, сантиметрів п'ятдесят під водою, вхід до бункера, супер-модернове все, гідравлічна система спуску, все, що хочеш. Ми чотири грузовики звідти вивезли, і шефу прийшлося перед усіма його хвалити. Навіть представив Мальке на орден, не подивився, що той його стару той-во-во. Орден послали йому вже на фронт. Він хотів у танкові, не знаю, чи взяли.

На початку я реагував на ці розповіді стримано. Вінтер, Юрґен Купка і Банземер теж притримували язик за зубами, коли мова заходила про Мальке. Інколи, у черзі за сухим пайком або дорогою на польові навчання, через поселення для начальства, ми дивилися на недобудовану клітку для кроликів і переглядалися. Або коли бачили кота, який лежав собі нерухомо на зеленій галявині. Ми без слова розуміли погляди одне одного, і це мовчання об'єднало нас, хоча як до Вінтера, так і до Купки, а тим більше до Банземера я ставився досить байдуже.

Десь за місяць до кінця нашої служби, коли ми постійно вистежували партизанів, але так нікого і не зловили, відповідно і з нашого боку не було втрат, тоді ми не мали часу навіть перевдягтися, і тоді знову поширилися чутки. Той самий завгосп, який видавав Мальке обмундирування перед від'їздом, розповів нам:

— По-перше, в канцелярії кажуть, знову прийшов лист від Мальке до жінки колишнього шефа. Послали їй у Францію. По-друге, прийшов запит із самих верхів. Наші досі возяться з ним. А по-третє, я вам кажу, в цьому Мальке щось таке від самого початку було. Але щоб так скоро! Ще раніше, як не маєш офіцерського звання, то про такий орден і не мрій, але тепер усім дають. Він буде точно наймолодший. Але як подумаю, як він з тими вухами…

І тут мене прорвало. А потім Вінтера. І навіть Юрґен Купка із Банземером теж почали розповідати.

— Ну, знаєте, Мальке ми давно знаємо.

— Він з нами в гімназії вчився.

— Про той орден він мріяв, ще коли йому і чотирнадцяти не було.

— А ця історія з капітан-лейтенантом? Коли він під час гімнастики свиснув у того орден? О, то була історія…

— Ні, треба починати з грамофона.

— А консерви, це була штука. Отже, на самому початку він носив викрутку…

— Чекай! Якщо ти хочеш усе з самого початку, то треба з тої гри в гилки на площі Гайнріха Елерса. А було так: ми лежимо собі в траві, а Мальке спить. І тут через поле біжить сірий кіт навпростець до горла Мальке. А коли бачить його кадик, думає собі, що то миша, яка рухається, і стрибає…

— Дурня. Тоді Пілєнц узяв кота і кинув йому на горло, хіба ні?

Через два дні прийшло офіційне підтвердження. На ранковій перекличці всім повідомили: колишній солдат трудового фронту відділення Тухель-Норд, спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка під час стратегічно важливого бою збив стільки-то російських танків, у зв'язку з цим, і так далі…

Ми вже здавали свої речі, і з дня на день мала приїхати наша заміна, коли мати прислала мені газетну вирізку із «Форпостен», і там теж було надруковано: син нашого міста у безперервних боях спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка і так далі.

XII

Валунний мерґель, пісок, блимання вогників болота, пухнасті кущі, острівці кривих сосен, ставки, ручні гранати, карасі, хмари над березами, партизани у заростях дроку, ялівець, ялівець, добрий старий Льонс, він був із тих країв, і кіно у Тухель — усе це залишилося позаду. Я взяв із собою тільки свою псевдошкіряну валізу і засушений пучечок вересу. Але ще в дорозі, коли я десь за Картаузом викинув із вікна на рейки верес, і на всіх приміських платформах, а потім на головному вокзалі, біля кас, у натовпі солдат, які їхали у відпустку, при вході до командного посту і в трамаї, який віз мене на Ланґфур, я почав як одержимий шукати Йоахіма Мальке. Я здавався сам собі смішним і передбачуваним у затісному тепер для мене цивільному одязі, шкільному одязі, я не заїхав додому, бо що цікавого могло на мене там чекати, і вийшов недалеко від нашої гімназії на зупинці Шпортпаласт.

Валізку я залишив у портьє, але не питав його, як пройти, я добре тут орієнтувався і впевнено перестрибував через три сходинки на гранітних сходах. Не те, щоб я чекав побачити його у спортзалі, там були відчинені обоє дверей, але всередині снували самі лише прибиральниці, які ставили лавки одна на одну і мили їх з милом, цікаво, для кого. Я повернув ліворуч: гранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови. Мармурова пам'ятна дошка з прізвищами загиблих у двох останніх війнах, на ній ще залишилося достатньо багато місця. Бюст Лессінґа у коридорній ніші. Був урок, усі коридори між класними кімнатами порожні. Тільки якийсь тонконогий семикласник прочалапав поміж стінами, вщерть заповненими специфічним восьмикутним запахом, він ніс під пахвою скручену в рулон географічну карту. За — 36 — кабінет образотворчого мистецтва — 5а, скляний ящик для опудал ссавців, хто там стоїть цього разу? Звичайно ж, кіт. А де причаїлась і труситься від страху миша? Вперед, повз актовий зал. А в самому кінці коридора, коли велике фасадне вікно залишилося у мене за спиною, поміж секретаріатом і кабінетом директора переді мною раптом опинився сам Великий Мальке, але без миші. Тепер у нього на шиї була особлива цяцька — магніт, антипод цибулини, гальванізований чотирилисник, плід уяви старого доброго Шінкеля, «блямба», штуковина, потрясна річ, річ, річ, я ненаважуюсянавітьвимовити.

А миша? Впала в зимову сплячку посеред червня. Їй снилися солодкі сни попід грубою ковдрою, бо Мальке погладшав. Не те щоб хтось, доля або, скажімо, автор, анулював або викреслив її, як, наприклад, Расін викреслив щура зі свого геральдичного герба і залишив тільки лебедя. Миша все ще була на гербі і продовжувала залишатися рухливою навіть уві сні, коли Мальке ковтав; бо час від часу Великий Мальке, навіть попри всі свої тепер уже поважні регалії, змушений був ковтнути слину.

Як він виглядав? Те, що фронт змусив Тебе погладшати, не сильно, на товщину двох промокальних папірців, про це я вже згадав. Ти напівсхилився до вікна, а напівприсів на біле лаковане підвіконня. Як і всі, хто служив у танкових військах, Ти носив цю чудернацьку форму, в якій неймовірним чином сполучалися між собою шматки сірої і чорної тканини, сірі галіфе штани прикривали чорні, до блиску начищені халяви чобіт. Чорний кітель здавався надмірно вузьким, попід пахвами навіть збирався у дрібні складочки, Твої руки відстовбурчувались від тіла, як ручки від горнятка, але у ньому Ти виглядав худорлявим навіть попри кілька додаткових кілограмів. На кітелі жодного ордена, хоча у Тебе було два хрести і ще якісь відзнаки, щоправда, жодної медалі за поранення. Пречиста справді старанно берегла Тебе. Зрозуміло, чому Ти не повісив на груди нічого, що могло б відволікти від блямби на шиї, яка повинна була зосереджувати всі погляди на собі. З-під потрісканого і не надто ретельно начищеного ременя визирала тільки зовсім вузька смужка тканини, завтовшки з палець, не більше, такими короткими були кітелі танкістів, їх через це навіть називали мавп'ячими курточками. Цей ремінь і пістолет, який звисав ззаду майже над самою задницею, створювали враження нерухомої напруженості всієї Твоєї постаті, але в той же час намагалися позбавити Тебе цієї напруженості. Сіру пілотку Ти носив не набакир, як було прийнято тоді, та й тепер, а прямо, зі складкою посередині, Ти продовжував дотримуватися власних нахилів до ідеальної симетрії, які були притаманні Тобі завжди, це нагадувало Твій проділ зі шкільних і пірнальних років, коли Ти казав, що збираєшся стати клоуном. Але тепер, коли Твої хронічні проблеми з горлом раз і назавжди були вилікувані шматком металу, Ти вже не носив більше зачіски Спасителя. Ти вистриг собі на голові, чи Тобі вистригли дурнувату щітку завтовшки не більше за сірник, тоді так стригли всіх солдат, а тепер так ходять інтелектуали, курять люльку і створюють враження власної причетності до модної аскези. Але міна Спасителя залишилася. Здавалося, що емблема пілотки припаяна просто до Твого чола, і її орел скидався на голуба — символ священної мудрості. Твоя тонка, вразлива до світла шкіра. Чорні вугрі на масивному носі. Повіки, пронизані тонкими червоними жилками, Ти опустив очі донизу, як завжди. А коли я опинився перед Тобою, задиханий, а опудало кота було в мене за спиною у скляному ящику, Твої очі продовжували залишатися напівзаплющеними.

Перша спроба пожартувати:

— Привіт, унтер-офіцер Мальке!

Але жарт не вдався.

— Я чекаю на Клозе. Він десь на уроці математики.

— О, він точно зрадіє.

— Хочу поговорити з ним про виступ.

— Ти вже був у актовому залі?

— Моя доповідь готова, від початку до кінця.

— Бачив прибиральниць? Вони вже миють лавки.

— Я потім зазирну туди разом із Клозе і обговорю розташування стільців на подіумі.

— Він точно зрадіє.

— Спробую переконати його, щоб зібрали тільки старших учнів, починаючи від восьмикласників.

— Клозе знає, що ти чекаєш на нього?

— Пані Гершінґ із секретаріату сказала йому.

— Ну, він точно зрадіє.

— Я буду говорити дуже коротко, але змістовно.

— Слухай, розкажи, як тобі вдалося все це за такий короткий час?

— Любий Пілєнц, хвилину терпіння. У своїй доповіді я неодмінно торкнуся усіх проблем, пов'язаних із врученням такого ордена.

— Ну, Клозе і зрадіє.

— Я буду просити його не називати мене і не робити вступу.

— Може, Маллєнбрандт?

— Досить буде просто оголосити доповідь.

— Ну, тоді всі точно…

Дзвінок зістрибнув із поверха на поверх і завершив уроку всіх класах гімназії. Тільки тепер Мальке по-справжньому розплющив очі. Його рідкі вії настовбурчилися. Він хотів продемонструвати своєю поставою недбалість, але насправді напружено виструнчився. Я повернувся в півоборота до скляного ящика, спиною відчуваючи напругу. Кіт не був сірим, радше чорним, він стояв на білих лапах, імітуючи рух у нашому напрямку, на шиї у нього був білий «комірець». Кошачі опудала у русі виглядають переконливіше, ніж живі коти. На табличці поряд із опудалом було каліграфічно виведено: домашній кіт. Я почав говорити кудись до вікна, бо після дзвінка залягла якась напружена тиша, миша ожила, і кіт ставав усе важливішим, я пожартував раз, потім другий, згадав його матір, далі тітку, щоб підтримати його, потім батька, батьків локомотив, смерть батька біля Діршау і посмертну батькову медаль за мужність:

— Якби твій батько був живий, він точно зрадів би.

Але я ще не встиг договорити своєї оди на честь батька і відволікти кота від миші, як між нами опинився вчитель вищої категорії Вальдемар Клозе зі своїм високим чистим голосом. Клозе не привітав Мальке, не назвав його унтер-офіцером і орденоносцем, і навіть не сказав: «пане Мальке, я радий вас бачити». Натомість спілкувався з ним досить неуважно, проявивши перебільшене зацікавлення тим, як пройшла моя служба на трудовому фронті, а також красотами природи в Тухлєр Гайде — це все ж таки батьківщина Льонса і таке інше. Потім він проговорив кудись понад пілотку Мальке:

— Ну, бачите, Мальке, вам таки вдалося чогось досягнути. Ви уже побували у школі Горста Весселя? Мій шановний колега, пан директор доктор Вендт, неодмінно зрадіє. Ну, і ви, мабуть, не втратите нагоди зробити доповідь для своїх колишніх однокашників, щоб підсилити їхню віру в нашу перемогу. Міг би я на секунду попросити вас зайти до мене?

І Великий Мальке зі своїми відстовбурченими руками пішов слідом за Клозе, знявши пілотку з наїжаченого волосся і виставивши напоказ свою опуклу потилицю. Гімназист в уніформі іде на серйозну розмову, результатів якої я не дочекався, хоча мені й було цікаво, що після цієї розмови скаже котові уже зовсім не сонна, а навпаки, дуже активна і готова до дій миша. Бо кіт хоча і був опудалом, але все ще підкрадався.

Це був невеличкий і брудний тріумф, я знову опинився на висоті. Але зачекай! Він так просто не здасться, не зможе, не захоче, не зможе захотіти. А я йому допоможу. Поговорю із Клозе. Спробую знайти переконливі слова. Шкода, що вони відправили татуся Бруніса до Штутгофа. Він разом зі своїм старим добрим Айхендорфом у кишені точно підтримав би Тебе.

Але Мальке ніхто не міг допомогти. Можливо, моя розмова з Клозе щось би й дала. Хоча я спробував поговорити з ним, дозволив йому цілих півгодини видихати мені в обличчя м'ятні слова, сидів тихо і покірно:

— Можливо, із загальнолюдської точки зору ви і маєте рацію, пане вчителю. Але чи не можна було б у цьому особливому випадку зробити виняток? Хоча, з одного боку, я чудово вас розумію. Це дуже важливий момент, через який неможливо переступити: порядок у закладі, який перебуває під вашою опікою. Ніщо неможливо повернути назад. Але, з другого боку, він так рано втратив батька…

Я радився із отцем Ґузевскі, намовляв Туллу Покріфке, щоб вона поговорила із Штьортебекером і його хлопцями. Пішов до свого колишнього юнґбанфюрера. Він повернувся з Криту з дерев'яною ногою і тепер займався паперовими справами в обласному управлінні на Вінтер-плятц. Він був захоплений моєю пропозицією і нарікав на бюрократів:

— Звичайно, нехай приходить, щось придумаємо. Я пам'ятаю Мальке. Там було щось серйозне? Але Бог з ним. Забули. Я зроблю все можливе. Якщо треба, підніму на ноги навіть Спілку німецьких дівчат і жіночі організації. Організую зал навпроти, біля поштамту, на триста п'ятдесят місць…

А отець Ґузевскі був готовий зібрати у захристі своїх бабусь і десяток пролетарських парафіян, він не мав змоги організувати виступ у залі.

— Можливо, ваш друг міг би якось пов'язати тему свого виступу із церквою, на початку згадати про святого Юрія, а в кінці розповісти про силу молитви у біді і небезпеці, — запропонував Ґузевскі і покладав на цю доповідь великі надії.

Ну і в кінці ще кілька слів про підвал, який збиралися надати Мальке до диспозиції підлітки із компанії Штьортебекера і Тулли Покріфке. Тулла познайомила мене з Реннвандом, якого я пам'ятав із вигляду, він був служкою у церкві Серця Христового. Той почав із загадкових натяків про те, що Мальке нададуть охорону, але зброю йому доведеться здати.

— Звичайно, що ми зав'яжемо йому очі на той час, поки він буде у нас. Ну і невеличку клятву йому теж доведеться підписати про те, що він мовчатиме, і таке інше. Але це все звичайні формальності. Ясно, що платимо ми нормально. Готівка або службові годинники. Самі ми теж нічого не робимо задарма.

Але жоден із цих варіантів Мальке не влаштовував, навіть гонорар. Я розізлився і запитав:

— Скажи нарешті, що тобі потрібно? Все тобі не так. Тоді їдь до Тухель-Норд, там якраз зараз новий набір. Завгосп і шеф-повар тебе ще пам'ятають і напевно зрадіють, якщо ти з'явишся і виголосиш промову.

Мальке вислухав усі пропозиції спокійно, з посмішкою, похвально закивав, детально розпитав про організаційні моменти кожного із запропонованих виступів, а щойно все вже було залагоджено і всі перешкоди подолано, він відмовився, коротко і похмуро, відмовився навіть від запрошення гауляйтера, бо для нього існувала тільки одна-єдина мета: актовий зал нашої гімназії. Він хотів стояти там у світлі, що падало зі шпичастих новоготичних вікон і в якому кружляла пилюка. Хотів промовляти щось у запаху трьохсот гімназистів, які голосно або тихо випускали гази. Хотів побачити довкола себе полисілі голови своїх колишніх учителів. Хотів дивитися на олійний портрет на стіні із зображенням засновника гімназії, барона фон Конраді, на його незадоволене і безсмертне обличчя під товстим шаром блискучого лаку. Хотів зайти в актовий зал через одні із темних і старих подвійних дверей, а потім після своєї короткої, але змістовної промови вийти в інші двері. Та Клозе у своїх штанах по коліно і в дрібну клітинку невмолимо стояв на сторожі обох цих дверей:

— Ви ж солдат, Мальке, тому повинні знати. Прибиральниці просто так мили лавки, без жодного спеціального приводу, не для вас, не для вашої промови. Яким би детально продуманим не був ваш план, вам не вдасться його реалізувати. Дозвольте нагадати вам, що багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги. Вам потрібно навчитися миритися з невдачами, Мальке!

Хоча Клозе трохи таки поступився і скликав конференцію, яка зі згоди директора школи Горста Весселя постановила: «Порядок навчальної установи вимагає…» І шкільна рада погодилася з точкою зору Клозе, що колишній гімназист, чия попередня історія, навіть якщо він, точніше, саме з огляду на важкі і серйозні часи, хоча тому прикрому випадку і не надавали особливої ваги, тим більше що це трапилося вже досить давно, але оскільки випадок був безпрецедентним, керівництво обох шкіл погодилося з тим, що…

І Клозе власноручно написав йому листа. І Мальке прочитав, що Клозе не завжди може робити те, чого прагне його серце. Час і обставини, на жаль, вимагають від досвідченого педагога, який несе хрест своєї професії, стримати себе і не дати своєму серцю заговорити просто і по-батьківськи. Задля честі школи і збереження конрадівського духу він просить зрозуміти і підтримати його. Але він із задоволенням прийде послухати доповідь Мальке до школи Горста Весселя і сподівається, що день цієї доповіді настане зовсім скоро і що Мальке виголосить її без гіркоти і образи. Або ж Мальке може вчинити, як і личить герою, і обрати найкращу частину промови, тобто мовчання.

Але Мальке подався на алею, схожу на ту зарослу дроком і позбавлену птахів доріжку замкового парку в Оліві, від якої не відходили жодні бічні стежки, але попри це вона була лабіринтом. Удень він спав, грав у «млин» із тіткою або ж просто тупо чекав кінця своєї відпустки, а вночі прокрадався разом зі мною крізь ланґфурську ніч, я ніколи не відставав од нього, але і не випереджав його, хіба що зрідка ішов поряд. Ми блукали не безцільно, а ретельно прочісували тиху і респектабельну, замасковану за всіма правилами повітряної безпеки алею Баумбах, на якій співали солов'ї і жив учитель вищої категорії Клозе. Я, втомлений, ззаду за спиною його уніформи.

— Слухай, не роби дурниць. Ти ж бачиш, нічого не вийде. Ну невже тобі так на цьому залежить? У тебе залишилося ще кілька днів відпустки. До речі, скільки? Слухай, не роби дурниць…

Але у вухах Великого Мальке звучала не моя монотонна літанія, а якась зовсім інша мелодія. До другої ночі ми тримали в осаді алею Баумбах і її солов'їв. Двічі ми змушені були пропустити його, бо він був не сам. Але ось після чотирьох марних ночей чекання, одного вечора об одинадцятій Клозе у свої вузьких і коротких штанах у клітинку, але без плаща і капелюха, бо було тепло, вертався додому. Великий Мальке міцно схопив його за комір лівою рукою і притиснув спиною до залізної загорожі саду, за якою цвіли троянди. Було зовсім темно, і через це спів солов'їв здавався ще голоснішим, а запах троянд іще сильнішим. І Мальке послухався поради із листа Клозе — він мовчав, як і личить справжньохму героєві, і мовчки справа наліво і навпаки лупцював долонею поголене обличчя Клозе. Обоє були при цьому неприродно випростані. Чути було тільки удари. Клозе теж тримав закритим свій невеличкий рот і не хотів змішувати запах троянд зі своїм м'ятним подихом.

Це трапилося у четвер і тривало менше хвилини. Ми залишили Клозе стояти біля залізної загорожі. Тобто першим рушив Мальке, заскрипівши підошвами чобіт по гравію доріжки під червонолистим кленом, який відкидав на землю чорну тінь. Я спробував проговорити Клозе щось на зразок вибачення за Мальке і за себе. Але побитий відмахнувся і більше не був схожий на побитого, випростався, стояв у тіні, оточений квітами та чудернацькими голосами птахів, і символізував установу, гімназію, фундацію Конрада, конрадівський дух, Конрадінум, так називалася наша гімназія.

Далі ми йшли мовчки порожніми вулицями передмістя і відтоді більше ні словом не згадали про Клозе. Мальке заговорив підкреслено діловито про те, що цікавило його, а частково і мене, у тому віці. Наприклад, про те, чи є життя після смерті. Чи про віру у переселення душ. Мальке говорив:

— Я зараз читаю досить багато К'єркегора. Колись ти обов'язково мусиш прочитати Достоєвського, а саме тоді, коли потрапиш до Росії. Тоді тобі багато що відкриється. Ментальність і всяке таке інше.

Ми не раз зупинялися на котромусь із мостів через Штрісбах, струмок, у якому було повно п'явок. Нам подобалося спиратися на поручні і чекати, поки повилазять щурі. На кожному мості розмова із банальностей і трохи натягнутих повторів шкільної премудрості про військові кораблі, їхню потужність, зброю і швидкість у вузлах переходила на релігію і так звані екзистенціальні питання. На невеличкому мості біля поселення Нойшоттланд ми спершу довго спостерігали за по-червневому наповненим зорями небом, а потім мовчки роздивлялися воду. Мальке сказав досить тихо, так, що не заглушив навіть стукоту порожніх консервних бляшанок об каміння внизу, у воді, яка несла із собою ще і запах дріжджів від акційної пивоварні:

— Ясно, що я не вірю в Бога. Це звичайня брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, — це Богоматір. Тому я ніколи не одружуся.

Це було достатньо коротке і сумбурне речення для того, щоб вимовити його саме на мості. Воно засіло у мене в голові. І тепер кожного разу, коли я бачу воду внизу, яка бурхливо переливається через сміття, накидане неохайними людьми з мосту в канали і потічки, я бачу перед собою Мальке у чоботах, сіро-чорних штанах і короткій танкістській мавп'ячій курточці, орден звисає з його шиї над водою, бо він перехиляється через перила. А він серйозно, зовсім як клоун, зі своєю непорушною вірою тішиться перемозі над котом і мишею:

— Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина — це Богоматір. Ніколи не одружуся.

І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.

…і от одного разу приїхав трамвай, точніше, міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.

Я сказав:

— Тобі треба з нею хоча б раз.

Мальке роздратовано відповів:

— Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.

Я:

— Це б тебе відволікло.

Він:

— А хто мене потім від цього відволіче?

Я спробував пожартувати:

— Пречиста, ясна річ.

Але він сумнівався:

— А якщо вона образиться?

Я взяв на себе роль посередника:

— Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.

Відповідь була несподівано швидкою:

— Домовилися.

І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:

— Скільки у тебе ще відпустки?

А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:

— Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.

XIII

— Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… — легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все — а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:

— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…

Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:

— Ессе Agnus Dei…

Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:

— Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.

Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.

Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.

У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:

— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…

Я відповів:

— Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.

Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:

— Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:

— Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.

А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:

— Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.

На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.

— Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.

Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:

— Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?

Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:

— Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!

Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:

— Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.

— А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.

— Це тут ні до чого.

— Добре, забули. А що тепер?

— Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.

— Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…

— Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?

Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:

— Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.

Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.

Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:

— Чому ви не в школі?

— Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.

— Ну, давайте, але бігом.

Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:

— А де ви їх підбили — під Бєлгородом чи під Житомиром?

Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:

— Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.

Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель — Броди — Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:

— А біля Кривого Рогу ви теж були?

І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха — з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.

— А тепер куди вас відправлять?

— Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?

— Я точно знаю, буде новий наступ.

— Наступ вони на після війни відклали.

— Спитай, чи був він у фюрера?

— Дядьку, були-сьте?

— Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?

— У вас своєї фотографії часом нема при собі?

— А то ми збираємо.

— А коли у вас закінчується відпустка?

— Точно, коли?

— Ви завтра ще будете?

— А їдете коли?

Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.

Вже аж за дачними ділянками Нойшотланд ми перевели дух. Я був злий, і у мене в животі бурчало. Моя лють вилилася на орден. Вказівним пальцем я ткнув у залізну цяцьку, і Мальке похапцем зняв її з шиї. Орден, як колись викрутка, висів на шнурку. Мальке хотів віддати його мені, але я відмахнувся:

— Дякую тобі. Ситий по горло.

Але він не викинув орден у кущі, а запхнув до задньої кишені.

Як я міг піти звідси? Аґрус за планками паркана ще не достиг, але Мальке зривав його обома руками. Я шукав приводу для втечі. Мальке їв ягоди і випльовував шкірку.

— Зачекай півгодини. Ти мусиш взяти з собою якісь продукти, бо довго не витримаєш на баржі.

Якби Мальке сказав: «Але ти ж повернися», я би втік. Але він лише кивнув, коли я пішов, запхнув обидві руки поміж планки паркана і всіма десятьма пальцями обривав ягоди. Його повний рот змусив мене витримати: дощ об'єднує людей.

Відчинила тітка Мальке. Добре, що його матері не було вдома. Я міг би сходити по їжу і до себе додому, але подумав, що у нього теж є сім'я. Крім того, мені було цікаво, як поведе себе тітка. Але вона мене розчарувала. Вона стояла, ніби сховавшись за своїм кухонним фартухом, і не ставила жодних запитань. З-за зачинених дверей пахло чимось, від чого зводило зуби, здається, варили ревінь.

— Ми хочемо влаштувати Йоахіму проводи. Пити в нас досить, але от якщо хлопці зголодніють…

Вона мовчки принесла з кухні дві літрові банки м'ясних закруток і відкривачку. Іншу, не ту, що її Мальке витягнув з баржі, коли відкривав бляшанки з жаб'ячими лапками.

Поки вона ходила туди-сюди і зносила їжу (у них завжди були повні полиці запасів, родина на селі не давала пропасти), я в коридорі нервово переступав з ноги на ногу і розглядав фото батька Мальке з кочегаром Лабудою. Локомотив стояв на місці, із димаря не йшов дим.

Коли тітка повернулася з повною торбою продуктів і газетним папером, щоб загорнути консерви, вона сказала:

— Коли будете їсти, то розігрійте, бо ляже в животі як камінь.

Якби я на прощання поцікавився, чи приходив хтось до Мальке і питав про нього, я б напевно отримав «ні» у відповідь. Але я просто сказав уже у дверях:

— Я мав передати вам вітання від Йоахіма.

Хоча Мальке нікому вітань не передавав, навіть своїй матері.

Він і не розпитував мене ні про що, коли я знову стояв перед ним під тим же дощем, а він у своїй мокрій уніформі. Я повісив торбу на паркан і потирав пальці, які натер шнурівками. Він продовжував їсти аґрус і примусив мене, подібно до його тітки, стривожитися про його здоров'я:

— Ти шлунок собі зіпсуєш!

А потім крикнув:

— Пішли нарешті!

Але Мальке зірвав ще три жмені ягід, з яких стікала вода, напхав собі в рот і в кишені, випльовував шкірки увесь час, поки ми йшли через Нойшотланд, не навпростець, а в обхід, поміж Вольфсвеґ і Беренвеґ. І коли ми стояли на трамвайній зупинці, а летовище було за вікном, зліва від нас, він і далі їв свій аґрус.

Мене це дратувало. Дощ затих. Сірий колір за вікном налився молоком, захотілося вийти і залишити його самого із цим аґрусом. Але я тільки сказав:

— Про тебе вже двічі питали вдома. Приходили двоє у цивільному.

— Та ти що? — Мальке виплюнув ще кілька аґрусових шкірок на дерев'яну решітку перону. — А моя мати? Підозрює щось?

— Її не було. Тільки тітка.

— Пішла десь у магазин, мабуть.

— Не думаю.

— Тоді, напевно, допомагала прасувати у Шільке.

— На жаль, теж ні.

— Хочеш аґрусу?

— Її забрали у Гохштріс. Я спершу не хотів тобі казати.

Аґрус закінчився у Мальке вже аж десь під Брьозеном. Але він продовжував вишукувати ягоди у промоклих наскрізь кишенях, поки ми йшли через мокрий після дощу пляж. А коли Великий Мальке почув, як вода плюскає об пісок, і побачив Балтійське море, а далеко від берега і саму декорацію — нашу баржу і тіні кількох посудин на рейді, він сказав, — і лінія горизонту перекреслила обидві його зіниці:

— Я не можу плисти.

А я вже зняв черевики і штани.

— Не починай.

— Справді не можу. У мене болить живіт. Дурнуватий аґрус.

Я матюкався і шукав, шукав і матюкався, але нарешті знайшов у кишені марку і трохи дрібних. Із цим я повернувся до Брьозена і винайняв у старого Крефта човен на дві години. Зробити це було не так просто, як написати, хоча Крефт не ставив мені багато запитань і навіть допоміг виштовхати човен на воду. Коли я повернувся вже на човні, Мальке лежав на піску в своїй танковій уніформі і обома руками тримався за живіт. Мені довелося копати його ногами, щоб підняти, але я досі не вірю, що в нього справді так сильно боліло, попри зелений аґрус на голодний шлунок.

— Іди в дюни, але давай бігом!

Він ішов, зігнувшись, і залишав на піску кривулясті сліди, а потім зник серед дюн. Мабуть, я міг би роздивитися його фуражку, але я вирішив спостерігати за молом, хоча там було порожньо. Назад він повернувся таким же зігнутим, але допоміг мені виштовхати човен у воду. Я посадив його на корму, поклав на коліна торбу з харчами і відкривачку для консервів, загорнуту в газетний папір. Коли вода потемніла спершу за однією, потім за іншою мілиною, я сказав:

— Тепер і ти міг би трохи погребти.

Великий Мальке навіть не похитав головою. Він скулився, міцно обхопивши долонею відкривачку, і дивився крізь мене у простір. Ми сиділи один проти одного.

Хоча відтоді я ніколи більше не плавав у човні, він і досі сидить навпроти мене, а його пальці безглуздо рухаються. На шиї порожньо. Але його пілотка сидить рівно. Зі складок уніформи сиплеться морський пісок. Дощу немає, але з чола падають краплі. М'язи напружені. Очі от-от виваляться назовні. Від колишньої зверхності не залишилося і сліду, його ніби підмінили. Коліна тремтять. На морі жодного кота, але миша його неспокійна.

А надворі було зовсім не холодно. Тільки коли проривалися хмари і сонце падало у дірки, тінь плямами проходила по нерухомій морській поверхні, а час від часу застрибувала і до човна.

— Махни веслами кілька разів, відразу зігрієшся.

У відповідь із корми тільки стукіт зубів і з періодичних стогонів вириваються кілька розірваних фраз:

— …усе, що з цього маєш. Якби хтось мені сказав раніше. Через таку дурницю. А у мене була справді хороша доповідь. Я би почав з короткого опису обов'язків танкового навідника, тоді через боєприпаси до майбахівських моторів і так далі. У танку я заряджав і мусив постійно направляти болт іззовні, вилазив навіть під час обстрілу. Але я хотів не тільки про себе. І про свого батька, і про Лабуду. Я би зовсім коротко згадав про залізничну катастрофу біля Діршау. І як мій батько завдяки власній ініціативі. І що я, коли заряджав, то весь час про батька. Він навіть не висповідався тоді. Дякую тобі за свічки. О Пречиста! Твоє світло вічне і непорушне. Твоїм заступництвом співпричетний. Велелюбна. Милостива. Точно. Вже під час мого першого бою під Курськом усе було ясно. Я потрапив у саму гущу битви, так само як і під час контрнаступу, біля Орла. А в серпні, під Ворсклою, от тоді Пречиста себе показала. Усі з мене сміялися і посилали до мене священика дивізії. Але тоді ми прорвали лінію фронту. Хоча мене тоді, як назло, і перекинули на середину фронту. Якби не це, під Харковом усе було б по-іншому. Але вже зовсім скоро, біля Коростеня, вона знову з'явилася мені. Ми тоді були у складі 59 корпусу. І вона ніколи не мала при собі немовляти, тільки фото. Знаєте, пане вчителю вищої категорії, це фото висить у нас у коридорі, біля полички зі щітками для взуття. І вона тримала фото не біля грудей, а нижче. Я дуже чітко бачив на ньому локомотив. Але наводив я між батьком і кочегаром Лабудою. Чотириста. Пряме попадання. Ти ж знаєш, Пілєнц, я завжди бив поміж баштою і корпусом. А це непогано зносить. Ні, вона ніколи нічого не казала, пане вчителю. Але якщо бути зовсім чесним, то їй не було потреби розмовляти зі мною. Докази? Я ж кажу, у неї було фото в руках. Чи, наприклад, у математиці. Коли ви викладаєте і виходите з того, що паралельні лінії перетинаються десь у безкінечності, то мусите погодитися, що з цього випливає, ніби існує якась трансцендентність. ї так воно було, коли ми займали позиції біля Козятина. Це було, до речі, на третій день Різдва. Вона рухалася зліва і до лісу в темпі маршу, десь тридцять п'ять. Мені треба було тільки цілитися, цілитися, цілитися. Давай, греби лівою, бо ми відходимо від баржі.

Мальке вдавалося під час своєї доповіді, яка проривалася у нього крізь зуби, стежити за правильним курсом нашого човна, і його розповідь нав'язувала такий темп, що в мене на чолі виступив піт, а у нього в цей час пори повисихали і закрилися. Кожен рух веслами викликав у мене сумніви, чи за уламками колишнього трала він часом не бачить щось іще, крім чайок.

Коли ми наближалися до баржі, він випростався, розвалився на кормі і бавився відкривачкою, яку розгорнув із паперу. Більше не скаржився на біль у животі. Першим піднявся на баржу, і поки я прив'язував човна, його руки були зайняті причіплянням ордена, витягнутого із задньої кишені штанів. Потирання рук, сонце пробилося крізь хмари, випростовування спини. Мальке ходив по палубі кроками власника, наспівував щось із літургії, махав чайкам і вдавав із себе дядька, який приїхав у гості після багатьох років відсутності і життя, сповненого пригод, привозить себе самого у ролі подарунка і збирається відсвяткувати повернення:

— Привіт, дітки, ви зовсім не змінилися.

Мені важко було підігравати йому:

— Давай бігом! Крефт дав мені човна тільки на півтори години. Хоча хотів на годину.

Мальке відразу ж перейшов на діловитий тон:

— Добре. Не можна затримувати подорожніх. До речі, судно, те, біля танкера, сидить досить глибоко. Можу сперечатися, що це швед. Ми сплаваємо туди на веслах ще сьогодні, щоб ти знав. Як тільки стемніє. Дивися, щоб ти був тут не пізніше дев'ятої. Думаю, я можу на це розраховувати?

Ясна річ, що при такій поганій видимості складно було визначити національність судна. Мальке поволі почав роздягатися, супроводжуючи це багатослівними тирадами. Говорив різні дурниці. Трохи про Туллу Покріфке:

— Курва вона, скажу я тобі.

Якісь плітки про отця Ґузевскі:

— Кажуть, що він присвоював рушники з церкви, ну і талони на всякі такі штуки. Приходила перевірка з господарського комітету.

Потім ще якісь дивні речі про свою тітку:

— Але в одному треба віддати їй належне. Вона завжди добре знаходила спільну мову з моїм батьком. Ще коли вони обоє були дітьми в селі.

А далі старі історії про локомотив:

— До речі, ти міг би ще раз зайти на Остерцайлє і взяти це фото, з рамкою чи без. Хоча ні, хай висить. Це все одно тільки баласт.

Він стояв у червоних спортивних штанах, які символізували нашу гімназію. Уніформу старанно, як і написано в інструкції, склав на купку і заховав за нактоузом, на своєму коронному місці. Чоботи стояли, ніби їх зняли біля ліжка, перед сном. Я ще сказав йому:

— Ти все взяв? Консерви? Не забудь відкривачку.

Він поправив орден, пересунув його зліва направо і продовжував по-школярськи теревенити, все ті самі старі ігри:

— Скільки тонн має аргентинський лінкор «Морено»? Швидкість у вузлах? Товщина броні на ватерлінії? У якому році збудований? А перебудований? Скільки стволів було на «Вітторіо Венето»?

Я неохоче відповідав, але мене тішило, що я все ще пам'ятаю такі дурниці.

— Ти відразу візьмеш із собою обидві консерви?

— Побачимо.

— Не забудь відкривачку, он вона лежить.

— Ти прям як моя мати.

— На твоєму місці я би вже спускався.

— Добре. Там усе, мабуть, підгнило.

— Тобі ж там не зимувати.

— Основне, щоб запальничка працювала, пального там унизу досить.

— А цю штуку я б не викидав. Хто знає, може, продаси колись як сувенір. Ніколи не знаєш, як усе складеться.

Мальке перекинув орден з однієї долоні до іншої. Коли він встав із містка і крок за кроком наближався до люка, то жартома балансував руками, хоча троба з обома консервами відтягувала праву руку. Коліна його тремтіли. Налякана і напружена спина відкидала тінь ліворуч, бо знову ненадовго з'явилося сонце.

— Вже десь пів на одинадцяту, а то й пізніше.

— Після дощу так завжди.

— Думаю, вода градусів сімнадцять, повітря десь дев'ятнадцять.

Біля причального буя у фарватері стояла землечерпалка. Здається, її мотор працював, але про всі звуки можна було лише здогадуватися, бо вітер був проти неї. Про мишу у Мальке на шиї я теж міг тільки здогадуватися, бо він далі демонстрував мені спину, поки ступнями намацував край люка.

Відтоді мене досить часто мучить питання, чи сказав він ще щось перед тим, як зануритися у воду? Я слабо пригадую тільки погляд через ліве плече до капітанського містка. Він присів і намочився, спортивні штани побуряковіли, зручніше взяв у руку торбу з консервами, але орден? Здається, на шиї його вже не було? Непомітно кинув донизу? Яка риба тепер принесе його мені? Чи сказав він ще щось через плече? Або вгору, до чайок? До пляжу, до суден на рейді? Може, він прокляв хлопців, які лазили за ним на баржу? Мені здається, що я не почув від Тебе:

— Тоді до вечора!

Головою вперед і з двома консервами у торбі він пірнув геть. Заокруглена спина і задниця заховалися під воду слідом за головою, останньою була біла ступня. Вода над люком знову заспокоїлася.

Я забрав ногу від відкривачки. Ми разом із нею залишилися на палубі. Мені треба було відразу ж сісти до човна, відв'язати мотузок і плисти геть із думкою, що він упорається і без відкривачки. Але я залишився, порахував секунди, потім дав трохи порахувати землечерпалці, яка пересувала свої клешні біля причального буя, а потім знову напружено почав уголос: тридцять дві, тридцять три заіржавілі секунди. Тридцять шість, тридцять сім секунд для вичерпування мулу. Сорок одна, сорок дві погано змащені секунди, сорок шість, сорок сім, сорок вісім секунд працювала землечерпалка своїми клешнями, які вовтузилися у воді. Вона поглиблювала новий фарватер біля входу в гавань і допомогла мені вимірювати час: Мальке вже мав би дістатися до мети зі своїми консервами, без відкривачки, з орденом-близнюком солодкої гіркоти. Чи без ордена. Мальке вже мав би опинитися всередині колишнього польського трала «Рибітва», у радіорубці, яка знаходилася над водою.

Навіть якщо ми не домовлялися про сигнали постукування, ти міг би постукати. Раз і другий я дав землечерпалці відрахувати для мене тридцять секунд. Як то кажуть, згідно з усіма людськими законами, він уже мав би… Мене збивали з пантелику чайки. Вони кружляли поміж баржею і небом. Але коли вони без видимої причини раптом зникли, то мене збила з пантелику їхня відсутність. І я почав тарабанити по містку спершу своїми каблуками, а потім чоботами Мальке. Шматки іржі відлітали від металу, послід чайок кришився і танцював у повітрі після кожного удару. Пілєнц тарабанив відкривачкою для консервів по містку і кричав:

— Піднімися нагору, старий! Ти забув відкривачку…

Тиша після спершу хаотичних, а далі ритмічних стуків і криків. Я, на жаль, не знав азбуки Морзе, тому просто стукав: два-три, два-три. Аж захрип:

— Від-кри-вач-ка! Від-кри-вач-ка!

Від тої п'ятниці я знаю, що таке тиша, тиша настає, коли тікають чайки. Ніщо не може бути тихішим за землечерпалку, яка працює, а вітер відносить її залізний скрегіт убік. Але найбільшу тишу створив Йоахім Мальке, коли не знав, що відповісти на моє стукотіння.

Тож я поплив назад. Але перед тим як плисти назад, я кинув відкривачкою у напрямку землечерпалки, хоча й не поцілив.

Отже, я викинув відкривачку і повеслував назад, віддав човен рибалці Крефту, доплатив тридцять пфенігів і сказав:

— Можливо, увечері я ще раз прийду по човен.

Отже, я кинув у воду, повеслував назад, віддав, доплатив, домовився про наступний раз, сів у трамвай і поїхав, як то кажуть, додому.

Але після цього всього я не пішов додому, а ще раз подзвонив на Остерцайлє, не питав нічого, але взяв локомотив у рамці, бо я сказав йому і рибалці Крефту:

— Можливо, я прийду ще увечері…

Отже, моя мати саме приготувала обід, коли я приніс додому фотографію. Якийсь начальник воєнізованої охорони вагонного заводу обідав у нас. Рибу мати не подала, а біля моєї тарілки лежав лист із військового управління.

Я читав наказ про відправлення мене до армії, читав і перечитував. Мати почала плакати, а начальник воєнізованої охорони вагонного заводу розгубився.

— Я їду аж у неділю увечері, — сказав я, а потім додав, не зважаючи на гостя: — Ти не знаєш, де татів польовий бінокль?

Отже, із цим біноклем і з фотографією я поїхав до Брьозена у суботу вранці, а не ввечері того ж дня, як домовлялися. Видимість була не дуже доброю, а крім того, знову падав дощ. Але я знайшов найвищу точку серед прибережних дюн. Це було місце біля пам'ятника загиблим військовим. Я став на найвищу сходинку пам'ятника і дивився у бінокль півгодини, а то і всі сорок п'ять хвилин. Наді мною височів обеліск, а із золотої кулі на його горі скрапувала вода. Аж коли у мене перед очима все попливло, я опустив бінокль і подивився на зарості шипшини.

Отже, на баржі нічого не ворухнулося. Було чітко видно два порожні чоботи. І хоча на іржавій палубі знову сиділи чайки і вкривали послідом палубу і чоботи, але що можуть довести чайки? На рейді були ті самі судна, що і попереднього дня. Але між ними я не побачив ніяких шведів, нікого із нейтралів. Землечерпалка лише трохи зрушилася з місця. Погода обіцяла покращитися. І я знову поїхав, як то кажуть, додому. Мати допомогла мені спакувати мою псевдошкіряну валізку.

Я поклав туди: фотографію, яку я витяг із рамки, і, оскільки Ти не претендував на неї, то вона опинилася на самому дні. На Твого батька, кочегара Набуду, на локомотив твого батька, який не димів, була складена моя білизна, решта дрібниць і щоденник, згодом я загубив під Коттбусом його разом із фото й листами.

Хто напише мені добрий кінець? Бо те, що почалося з кота й миші, мучить мене сьогодні, коли я бачу нурця у ставку посеред очеретяних заростей. А коли я намагаюся уникати вилазок на природу, документальні фільми обов'язково показують мені цих вправних водних птахів. Або ж новини демонструють спроби витягти затонулі кораблі із Райну. Чи підводні роботи у гавані Гамбурга, де водолази збираються підірвати бункери поряд із корабельнею і забрати звідти авіаміни. Люди у блискучих, злегка зім'ятих шоломах пірнають під воду, а потім підіймаються, їм назустріч простягаються руки, відкручується шолом, і вони знімають його. Але Великий Мальке ніколи не закурює цигарку на білому полотні кіноекрана, завжди курять інші.

Якщо до міста приїздить цирк, він обов'язково заробляє на мені. Я знаю там майже всіх, а з окремими клоунами завжди розмовляю особисто за їхніми житловими вагончиками. Але ці панове часто перебувають у поганому настрої і нічого не хочуть чути ні про якого колегу Мальке.

Чи мушу я додавати, що у жовтні п'ятдесят дев'ятого я їздив до Регенсбурґа на зустріч ветеранів, які, як і Ти, були нагороджені Лицарським хрестом? У зал мене не пустили. Всередині грав оркестр німецьких збройних сил, часом він робив паузи. Під час однієї з таких пауз я попросив лейтенанта, який керував охороною, покликати Тебе зі сцени:

— Унтер-офіцера Мальке очікують при вході!

Але Ти не захотів випірнути.

Примечания

1

О Невісто найясніша, — не зневаж мого терпіння… (лат.)

(обратно)

2

«Прийди, Дух святий» (лат.).

(обратно)

3

«Стояла Мати скорботна…» (лат.)

(обратно)

4

«Райська слава» (лат.)

(обратно)

5

моя вина (лат.).

(обратно)

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg