«Дівчата з 13-ї вулиці»

Дівчата з 13-ї вулиці (fb2) - Дівчата з 13-ї вулиці (пер. Божена Антоняк) 1160K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Малгожата Гутовская-Адамчик

Малгожата Гутовська-Адамчик — одна з найпопулярніших сучасних польських письменниць, авторка численних романів: трилогії «Цукерня під Амуром», її продовження — дилогії «Місто світла», «Париж, мистецтво та кохання Прекрасної епохи», молодіжних книжок — «Блакитні нитки», «Добре, що ти є», «110 вулиць» та інші. Роман «Дівчата з 13-ї вулиці» став найкращою підлітковою книжкою 2008 року за версією польської секції IBBY.

Малгожата Гутовська-Адамчик ДІВЧАТА З 13-Ї ВУЛИЦІ

Ворог — це друг, якого ще не знаєш.

Урсула К. Ле Гуїн

Тим, хто віддає себе іншим.

Крізь відчинене вікно вливався бентежний запах осені. Хоча вже й було, мабуть, по десятій, у кімнаті через високі дерева, що оточували будинок, як завжди, панував напівморок. Агата перевернулася на другий бік і натягнула ковдру на голову. Перш ніж знову заснути, пригадала сон, який щойно урвався: на оцинкованому столі в яскраво освітленому приміщенні, яке нагадувало прозекторську, лежить зовсім гола дівчина. Ніде не видко ані ран, ані крові, її обличчя випромінює якийсь дивний спокій, а довге біляве волосся спадає долу. Агату переслідує думка, що вона мертва й водночас жива, що за мить розплющить очі й простягне до неї руку.

«Мабуть, варто поменше дивитися жахастики», — думає Агата, згортаючись калачиком.

За мить дівчина вже засинає.

Нікого не обходить, що встане вона аж після полудня.

Книжки, мов нетерплячі солдати, рівненько вишикувані й розставлені тематично, готові до навчання. Математика поруч із фізикою й хімією, далі біологія й географія, за ними — мови, далі — історія. Поруч із кожним підручником — загальний зошит у кольоровій палітурці, підписаний старанним, рівненьким, таким ще дитячим почерком. Зося любить школу й любить учитися. Надворі тепло й сонячно, останні дні канікул уселяють у неї оптимізм. Зрештою, у неї немає жодних причин панікувати, це лише другий клас.

Зося оглядає кімнату: ліжко застелене, чашку із залишками вчорашнього чаю дівчина віднесла на кухню, на письмовому столі чекає розгорнута книжка, яку вона читала ввечері. «Помсту» Фредра вивчатимуть цього року. А зараз треба вигуляти пса й купити продукти. На кухонному столі лежить список, квапливо складений мамою, і п’ятдесят злотих. За годину на цьому місці лежатимуть чек і решта, уся до копієчки, а покупки опиняться в холодильнику й у шафках. Нічого, окрім того, що є в списку, Зося собі не купить.

Під гучну музику Клаудія танцює перед дзеркалом. Нафарбована, вона виглядає старшою за чотирнадцять років. Обтисла кофточка зеленого кольору, яка ледве сходиться на грудях і відкриває пупок і, на жаль, кілька зайвих кілограмів, які для Клаудії поки що не проблема, різко контрастують із короткою, ядуче-жовтою спідничкою. Блискуча пластмасова заколка й така сама довга кліпса в одному вусі (друге затуляє пасмо волосся) довершують портрет. Клаудія задоволено дивиться на себе. Показує язика, неначе репетирує зустріч із кимсь, на кого хочеться справити враження. Цей хтось має зрозуміти, що Клаудія не наївна дівчинка, щоб здобути її, доведеться неабияк постаратися. Дуже постаратися. І тоді, хтозна, може, йому пощастить.

На класній фотографії, зробленій якийсь рік тому, жодна ще не нагадує тих, на кого вони перетворяться невдовзі. Закинувши фотки на дно неприбраних шухляд, усі забули, що на Агаті тоді була гарненька помаранчева футболка! Дівчина вже давно одягається виключно в чорне. Лише чорні футболки, чорні брюки й чорні светри. Тоді в неї було темно-русяве волосся, тепер воно чорне, аж вилискує синявою, із довгою гривкою, яка спадає на очі. Тоді вона ще всміхалася в об’єктив! І що її того разу так насмішило? Може, фотограф сказав щось кумедне? Цього вже точно ніхто не пригадує. Це був звичайний день, на виховній годині їх просто всіх вирішили зігнати й зафоткати. Той тип просто хотів собі підробити, і випадково вловив щось, чи то пак когось, кого більше немає.

Тоді Агата ще не була найнестерпнішою, найзлостивішою й найв’їдливішою ученицею в усій школі. Була собі просто Агатою Вротек з 1-Б. А тепер досить сказати «Агата» — і вже зрозуміло, про кого мова. Учителі, наближаючись до її класу, глибоко переводять подих і пригадують собі всі знання із психології, проте цього й так замало. Завжди виходить, що цього не досить. Бо немає жодного дня, щоб Агата не влаштувала скандалу. Починається зазвичай із невинного запитання, яке стосується теми уроку, а закінчується нервами, криками, конфліктом.

Ніхто із класу не намагався збагнути феномену Агати. Звикли, от і все. Вона стала частиною пейзажу, як комин будівлі на Пожариського. Сидить собі сама, за останньою партою, оперши голову на руки, зосереджена, насторожена, чуйна. Ні з ким не дружить, якось так вийшло. Власне, їй мають бути вдячні, що вона глузує з учителів, проте її поведінка часто обертається проти класу. Роздратований учитель утрачає терпець і в нього виникає думка про помсту. Яким чином? Зрозуміло, що всі отримують більше домашнє завдання, частіше пишуть самостійні роботи, контрольні, їх ретельніше опитують.

Усі спроби виправити Агату, якщо взагалі комусь хотілося б докласти до цього зусиль, нічим би не закінчилися. З нею неможливо поговорити. Відразу озлоблюється й верещить. Зрештою, більшість класу однаково до неї не озивається, а їй, здається, байдуже. Вона замкнулася в собі, настовбурчила всі колючки, щоб ніхто й не намагався. Ото й усе.

Фотографія з першого класу свідчить, що Клаудія колись носила хвостики! Цього, мабуть, ніхто вже й не згадає. Зі своїми ямочками на рожевих щічках дівчина виглядає щонайбільше на одинадцять. Може, на це надихнула її Брітні Спірс, хоча вона дуже швидко перестала вдавати слухняну дівчинку. Клаудія, керуючись модою, а ще більше — своєю вдачею спокусниці, не залишала сумнівів, що час, коли вона була солодкою невинною дівчинкою, давно минув. Зрештою, такою вона собі ніколи не подобалася. Клаудію завжди приваблювали хлопці, від самого малечку. Їй подобалося перебувати в їхньому товаристві, притулятися до них, цілуватися, оголятися. Позбавлена будь-якого сорому, вона ставала легкою здобиччю, хоча сама так ніколи не думала. Була переконана, що саме вона крутить ними.

Дівчиною перестала бути в п’ятому класі, почасти випадково, почасти з розрахунку. Лазив за нею такий собі сусідський хлопець. Їй страшенно лестило, що він був уже ліцеїстом. Майже дорослий. Завжди перестріваючи її на подвір’ї, зупинявся й намагався торкнутися. Клаудія відчувала тоді якесь незрозуміле тепло. Мріяла, щоб він повів її в якесь гарне місце, у кіно, до парку чи на морозиво, цілував її й говорив, що кохає. Вона ладна була піти за ним на край світу.

І нарешті це сталося: вони зустрілися на сходах до льоху. Клаудія пішла по картоплю, він, ніби про щось там із нею балакаючи, спустився слідом. Спершу цілувалися. Від нього пахло пивом і сигаретами, він здер з неї блузку й почав м’яти груди, трохи здивований, що дівчина не опирається. Усе тривало якісь дві-три хвилини. Зробив своє й вийшов, наче за ним хтось гнався, а Клаудія залишилася з болючою промежиною, кровотечею й сотнею питань, на які він ніколи не відповів.

Зося геть не змінилася. Той самий колір волосся, той самий стиль одягу, легенька усмішка. Проте вони вже знали, що за цією усмішкою криється. Як вона впливає на дорослих, зате дратує однокласників. Іще перед першим семестром усі збагнули, що Зося стане для них вічним докором сумління. Вона уособлювала все, чим не були вони самі: ввічлива, без поганих звичок. Зося ніколи не прогулювала уроків, завжди готова до занять, старанна. І якщо Агаті все-таки пробачали її жахливий характер, який містився в межах певної норми, то Зосю просто не терпіли! Не можна бути в усьому досконалою! Зрештою, що значить досконалою? Якщо існують певні норми нормальної поведінки, то коневі зрозуміло, що до школи приносять не морквяний сік, а кока-колу (краще «лайт») або «Ред-Бул», що на великій перерві в автоматі купують батончики, а в крамничці навпроти — чипси, а не їдять принесену з дому канапку із сиром на чорному хлібі, та ще й загорнуту в папір! Хто ще нині загортає канапки в папір?!

Протягом усього першого класу Зося жодного разу не прийшла в туфлях на підборах чи в обтислій блузці. Одягалася вона доволі потворно, тому дівчатам не було з нею про що говорити — звісно, якби котрійсь із них спало на думку зглянутися над нею. Проте ніхто не збирався цього робити. Іноді перестрівали її в тубзику, коли Зося намагалася пройти в клубах диму від сигарет однокласників. Дівчина уникала цього, як могла, бо не була настільки дурною, щоб не відчувати їхніх сповнених презирства поглядів. Зрештою, сама напросилася. Вона не пасувала до решти, мабуть, таким був її спосіб життя.

Якщо хтось протиставляється всім, то він, певне, або дуже сильний, або дуже дурний. Подумати лише — її навіть обрали старостою в першому класі! Цього року вони такої помилки не зроблять. Тоді, рік тому, вони були просто заляканими шестикласниками початкової школи, які щойно перейшли до гімназії. Отож цього разу задля сміху оберуть Клаудію. Проголосує більша частина класу. Класна керівничка буде в шоці:

— Чим вам не подобається Зося? — запитає вона.

Нічим.

Вони просто її не люблять.

Агата ненавидить, коли приходять гості. Оті всі тіточки й бабуні, які без угаву цвірінькають, куйовдять їй волосся й вимагають ніжностей. Але це, здається, не гості? Біля довгого порожнього столу сидять кільканадцятеро мовчазних, заціпенілих чоловіків. У чорному вбранні, пальтах, капелюхах, вони невидющими очима втупилися в порожнечу, немовби чекають на щось. І зовсім не звертають уваги на голу дівчину з довгим світлим волоссям, яка сидить навпроти Агати.

Агаті незручно, що дівчина зовсім гола, а та мовчки й незворушно дивиться на них. Агата хоче щось сказати, але голос застрягає в горлі, вона намагається підвестися, але тіло відмовляється слухатися. Вона може лише нажахано роздивлятися приміщення, безпорадно шукати допомоги. От якби зрозуміти, що це за місце і як вона тут опинилася, але велетенська світла зала, позбавлена дверей і вікон, не дає жодної відповіді.

«Невже я померла? Коли це сталося?» — думає вона, але це дурниці, бо Агата не пригадує, щоб хворіла, не може вишпортати з пам’яті жодного нещасного випадку і, нарешті, уві сні знаходить спокій: це їй сниться. Знову сниться ця світловолоса дівчина.

Що це значить?

І чи сни взагалі мають якесь значення?

Клаудія затягається сигаретою й, різко розмахуючи руками, силкується скерувати дим у бік вікна. Мати нюшкує як пес, знову буде скандал. Але Клаудія давно не переймається цими криками. Зрештою, вона досконало оволоділа методом роззброєння. Навіть відчуваючи бозна-яку відразу, пересилить себе й кинеться матері на шию:

— Ой, як добре, що ти прийшла! Пригорни мене! — лащиться до матері, здатна домогтися всього й втюхати найбільшу дурницю. — А пам’ятаєш, як я була твоєю маленькою донечкою? — і так далі, аж до нудоти.

Власне, матері лише цього й треба. Та іноді вона налаштована трохи погиркатися. Може, їй здається, що в цьому полягає виховання? Тоді доводиться складніше, але Клаудія однаково допне свого. Вона ніколи не розповідає про себе правди, заради материного власного добра. Зрештою, про що з нею говорити: вона завжди втомлена після безкінечних нічних чергувань і перед роботою в приватному будинку для літніх людей, постійно невиспана. Власне, мати тільки й мріє лягти під ковдру. Життя доньки мало її цікавить. Поспить трохи чи й ні, і знову кудись біжить. Ніколи її немає. То й добре.

Клаудія пшикає в кожен куток аерозолем із запахом конвалії, щоб притлумити запах тютюну. Їй удається це зробити буквально в останню мить, бо за кілька секунд мати дзвонить у двері. Нав’ючена торбинками, з обличчям страдника, що йде на шибеницю, вона стоїть у дверях, дивиться на доньку змученим поглядом і зітхає, не промовивши ані слова, зате, мабуть, подумавши про купу брудного посуду в раковині, незастелені ліжка й суп, який треба приготувати.

«І чому в ній узагалі немає радості життя? — думає Клаудія. — Вона виглядає такою старою, мала би якось собою зайнятися!»

Марія Кліщ знімає черевики й заносить покупки до кухні. За нею тягнеться неприємний, різкий лікарняний запах.

— Важке чергування? — чує вона.

Невідомо чому, питання здається їй недоречним. Кожне чергування важке. Особливо в хірургії. Донька медсестри не повинна про таке запитувати. Мати вже відкриває рота, щоб відповісти, проте лише киває головою.

— Ти кудись збираєшся? — запитує доньку.

Клаудія згадує про кліпсу й квапливо її знімає.

— Е-е-е, ні. Я просто приміряла.

Мати не любить, коли отак виряджаються без причини. Найкраще, якби донька одягла фартуха й стояла біля плити. Але Клаудія не дозволить загнати себе до баняків, немає чого псувати їй життя, оце вже ні!

Щойно мати схилить голову на подушку, дівчина тихенько вислизне з дому й поїде до «Променаду».

Зося захоплено дочитує «Помсту». Їй трохи шкода, що немає кому розповісти про свої враження. Бо «Помста» їй, справді, дуже подобається! Читаючи, дівчина уявляє собі героїв, їхні рухи, жести. Кожна роль — наче подарунок для актора. Удома її ніхто б не зрозумів, тут цінують лише конкретні речі, а точні предмети вважаються пріоритетом.

У школі тим більше не можна ні з чим вискочити. На кожному кроці ти немов під обстрілом. Однокласники сприймають твої вчинки неадекватно, і навіть, коли на уроці відбувається щось цікаве, краще приховати своє справжнє ставлення, інакше рано чи пізно все окошиться проти тебе.

Зося поступово опановує шкільну стратегію й тактику. Рік вона вже змарнувала, бо вірила тому, чому вчили її батьки, мовляв у колективі можна бути собою. Цікаво, звідки вони це знають, бо сама Зося в першому класі гімназії мала не одну нагоду переконатися, що таки не можна. Вона занадто повільно пристосовується до класу. Мабуть, не така вона гарна актриса, як їй самій би хотілося. Проте одне не конче означає інше; якби так було, жоден актор не міг би говорити правду, а більшість її однокласників має неабиякий талант.

Зося ще не знає, чи має талант вона сама. Поки що це лише несмілива мрія, яка поволі зроджується, проростає, як пагін на неродючому ґрунті. Зося вирішила, що відразу на початку вересня потай від батьків запишеться до театрального гуртка. Торкається долонями розпашілих щік і тремтить від думки, що оце вперше в житті ступила на стежку брехні й не уявляє, куди вона її заведе.

Зося думає про наслідки, бо знає, що кожний вибір спричиняється до різних, іноді непередбачуваних, наслідків. З одного боку, хочеться довідатися, чи є в неї талант, записатися до шкільного театру, грати ролі, бодай другорядні, з іншого — вона боїться, що не впорається, і рано чи пізно батьки про все довідаються, і їй доведеться стати до бою із сильнішим за себе ворогом.

Дівчина здивувалася, бо вперше подумала про батьків як про ворогів. Розуміє, що кривдить їх цим, проте відчуває, що іншого виходу немає, і дужче, ніж батьківського гніву, боїться того, що її не приймуть.

Агата втомлена задушливою атмосферою сну, що повсякчас повторюється, але вставати все-таки не збирається. Немає заради кого щось робити й нічого не хочеться. Встати, щоб тинятися домом? Безнадійно. Крім того, навряд чи їй насниться продовження, чергова серія жахастика про таємничу білявку й чоловіків у чорному. Агата розплющує очі й намагається зрозуміти символіку сновидіння. Хто ця дівчина? Злий дух? А може, янгол? І добро чи зло віщує такий сон?

Агата завжди сподівається найгіршого. Це її життєве кредо, зрештою, не раз перевірене. Як тоді, коли тато загинув у катастрофі, а мати переконувала її, що ніколи-преніколи в неї не буде нового тата. Агаті було лише п’ять років, але вона добре пам’ятає ці обіцянки. Вона повірила матері. І помилилася. Тепер уже знає, що довіряти не можна нікому, особливо в найважливішому, бо мати, звісно, зрадила її. Знайшла їй нового татка. Щоправда, не відразу, авжеж, та хіба це так важливо? Цікаво, чи усвідомлювала вона тоді, що Агатин світ потому просто зруйнується? Що ніколи більше не буде, як раніше?

Їй було вісім. У цьому віці віриш усьому, і тут вона раптом дізналася, що її татко не був єдиним. До всього їй ще й наказали любити цього нового, наче він був її татом! Мати й баба спершу проханнями, а далі вже й погрозами намагалися змусити її вдавати любов, яку вона не відчувала й ніколи не відчуватиме ні до кого.

То й що з того, що вона мешкає в цьому крутелезному домі? Що потопає в розкошах? Краще б жебрати на вулиці. Агата ладна все віддати, щоб тільки повернути час. Кілька разів утікала, але ніколи не виявлялася досить спритною. Завжди її, зрештою, знаходили і, полегшено перевівши подих, бо із дитиною нічого не сталося, починали дорікати, докори перетворювалися на скандали, які закінчувалися зазвичай ляпасами. Агата знає, що опікун не має права застосовувати силу проти дитини, і, може, вона й залила б йому сала за шкуру, але тоді мати, мабуть, її приб’є.

Бо найгірше, що мати, здається, його кохає! Як можна такого кохати?! Це ж качок з бичачою потилицею й поглядом гібона, який говорить: «пішов-им», «прийшов-им», «нинька», «вчера», «найтібуде».

Агата із задоволенням його б отруїла. І, мабуть, колись так і зробить. Приємно уявляти собі, як цей товстун звивається від болю, дивиться на неї й благає про порятунок. А вона владно посміхається й ставить ногу на його роздуту пузяку, а тоді відчуває полегшу, бо знає, що завдяки їй світ став трішечки кращим.

Є тільки одна проблема: коли вона вже позбавить світ найгіршого зла, що робити з малим Гібоном? Бо мати з великим Гібоном змайстрували собі дитину. І хоча це найбільш розпещений, верескливий та огидний малий Гібон на світі, Агата все ж розуміє, що таке втратити батька, коли тобі лише п’ять років.

Тож вона вирішує поки що зглянутися над малим шмаркачем, і наразі дасть його старому спокій.

Обережно, щоб не розбудити матір, Клаудія вислизає з дому. Треба поспішати, бо о пів на одинадцяту вона домовилася з Агнешкою зустрітися, а вже двадцять вісім по десятій. Агнешка зачекає, нічого страшного, а от автобус — ні. Клаудія мчить догори вулицею Чеха, дивлячись на автобус так, наче збирається його зачаклувати. Залишилося збігти сходами й встигнути на 125-ий. Агнешка квапить її, вона вже поставила ногу на східці автобуса. Нарешті всередині, втомлена бігом Клаудія переводить подих.

— Сорі, форс-мажор… — задихано мимрить вона.

— Нічогенька сережка, — зауважує Агнешка.

— Кліпса.

Клаудія знімає кліпсу й простягає Агнешці, яка негайно чіпляє її на вухо.

— І як?

— Супер.

— Позичаю.

— Ага.

Клаудія ледь помітно кривиться, їй уже трохи шкода, що вона отак похвалилася материною кліпсою, бо тепер Агнешка носитиме її в «Променаді» й узагалі невідомо, чи колись поверне. Бо слово «позичаю» в неї несумісне з «віддам».

Дівчата висідають на кінцевій і переходять на другий бік вулиці. Спершу йдуть до «Реалу». Тут не так шикарно, як у «Променаді», зате майже завжди можна щось поцупити: батончик, маленьку пачку чипсів, шоколадку. Часом навіть щось купують, аби ніхто не здогадався, але цього разу, певне, ні, зрештою, звідки на все грошей набрати?

Шукають кошики й приєднуються до решти відвідувачів. Незважаючи на ранню пору, у супермаркеті чимало покупців. Приваблені акціями на шкільне приладдя, вони риються у великих металевих контейнерах. Дівчата байдуже розглядають зошити — канікули ще не закінчилися. Зрештою Агнешка бере перший-ліпший і кидає до кошика Клаудії.

Агата лежить на ліжку, втупившись у стелю. Можна встати, але навіщо? Можна перевернутися на другий бік, але це теж не має жодного сенсу. Ніхто від неї нічого не вимагає. Сама вона теж нічого від себе не хоче. Годинник показує дванадцяту. Єдиний плюс у всій цій ситуації — це те, що вдома ще довго нікого не буде.

Нудьга.

Безнадія.

Сірість.

Зосина кар’єра вже давно визначена наперед: дівчина стане лікарем. Так вирішили батьки й бабуся. Усі вони лікарі, тож донька продовжить родинну традицію. Може, їй дозволять самій обрати спеціалізацію, а може, і тут позбавлять дівчину права вибору.

От тільки Зося не бачить себе лікарем. І говорила їм про це не раз, особливо, коли була меншою. Але тепер не знаходить у собі сил сперечатися. Тим часом за кілька днів почнеться другий клас гімназії. Треба помалу думати, який обрати ліцей. Зося аж холоне від думки, що батьки знову вирішать усе самі, а їй залишиться тільки змиритися з їхнім безпомильним вибором.

Їй так хотілося б попрохати в когось поради, допомоги. Хочеться комусь звіритися, навіть поплакати на чиємусь плечі, але немає кому. Зрештою, якби навіть така людина й знайшлася, Зося вирішила би, що її проблеми занадто несерйозні, щоб забивати ними комусь голову. Дівчина вважає, що не можна ділитися своїми негараздами, а від того, що про них дізнався хтось іще, їй точно було би соромно.

Тому, виконавши всі завдання з маминої записки, вона сяде в садку із книжкою й заглибиться у вигаданий світ, щоб утекти від самої себе.

Клаудія з Агнешкою вештаються «Променадом». Набрали цілі оберемки лахів у «Н&М», може, вдасться щось винести під власним одягом? А якщо й ні, то приміряти теж дуже приємно. Дівчата регочуть до знемоги або схвально кивають головами. Удають, що забули, скільки грошей на картці. Нуль, бо в жодної з них картки немає, але це такий дріб’язок. «Променад» дозволяє їм скуштувати кращого життя, дарує відчуття дорослості, яка для них давно стала таким собі світлом у тунелі. Вони мріють заснути й прокинутися у свій вісімнадцятий день народження, відразу почати той радісний шерег днів, коли більше не буде школи, щоденного нарікання старих, постійного браку бабок, вигадування, куди йдеш, навіщо й коли повернешся, зрештою, вони однаково не дотримують жодних обіцянок. З надією чекають моменту, коли нарешті будуть вільними. Коли дозволено буде геть усе.

Клаудія трохи здивована, що Агнешка хоче з нею товаришувати. Саме вона. Усі знають, що в її старих бабла як гною, сама Ага теж нікому нічого не винна. Могла б собі знайти кращу компанію, приміром, Патрицію. Але вона обрала Клаудію. Ну, класно, і взагалі. Принаймні на пиво й до пива їй ніколи не бракує. Вечірки Агнешка теж влаштовує некислі. Щось у цьому всьому не так, проте наразі Клаудія ще не знає, що.

Агата встає й ліниво потягується. Визирає у вікно. Вона нічого не сподівається, як і щодня, дивиться на будинок напроти. Дівчина живе тут майже рік, і їй здається, що там відбувається щось дивне. Власне, там не діється нічого.

Будинок явно досить старий, зведений у стилі, у якому зараз ніхто не будує, хоча, якщо добре придивитися, можна знайти архітектурну спорідненість між будинком Гібона й тим, що стоїть по той бік вулиці. Обидва мають прямі лінії, мінімум оздоб, жодних там колон, кольорової черепиці, віконечок на горищі й напівкруглих балкончиків. Їхній дім більший. Гібон купив обидві половини будинку й перетворив усе на велетенський ангар, планує навіть майданчик для гелікоптера, проте досі не дійшов до такого збочення. Хоча, якби спробував, сусіди точно б його лінчували, і Агата нарешті мала би спокій.

Будинок по той бік вулиці — це найпохмуріший дім, який лише можна уявити. Агата ніколи не бачила там людей. Часом крізь щільні штори й жалюзі пробивається тьмяне світло слабенької лампочки, от і все. Жодних мішків зі сміттям, жодних доставок піци, ніхто не косить траву в садку, не відчиняє хвіртку, не паркує машину біля будинку. Агата, яка завжди мала пристрасть до жахастиків, заселила будинок духами або таємничою сектою. Уявляє собі, як колись відкриє похмуру таємницю, може, навіть зніме фільм про зловісний дім та його мешканців, які ховаються від усіх. Та наразі вона не знає, із чого почати. Стояти біля вікна нудно, і за кілька хвилин Агата йде геть.

Якби вона витримала трохи довше, то побачила би, як ворота похмурого дому раптом відчиняються, біля нього зупиняється чорне ауді, звідти виходить чоловік у костюмі, витягає з портфеля ключі, довго копирсається ними в замку, нарешті заходить досередини.

Тим часом Агата вже вбрала чорні стрінги й чорний бюстгальтер і тепер думає, котру зі своїх, так само чорних футболок, надіти сьогодні. За мить вона зійде на кухню, відкриє холодильник, промовисто скривиться, бо її мало не знудить від вигляду їжі, тому вона лише витягне апельсиновий сік, зробить кілька ковтків і побіжить до туалету виблювати.

Собака досить потворний: товста руда такса, яка замалим не тягне по землі відвисле черево. До всього його ще й звати Пуцик! Зосі соромно, але собаку бабусі Генрики вона не любить. Проте саме їй, Зосі, доручили ним опікуватися: щодня вигулювати, годувати, відвідувати ветеринара, бо бабуся, хоча й на пенсії, продовжує працювати в лікарні. Пес, зрештою, сприймає це по-своєму й віддячує Зосі цілковитою зневагою й зверхністю, немов хотів би сказати: «Зроблю тобі послугу й вийду, але на більше не розраховуй!» Жодних тобі ніжностей, жодного метляння хвостом. Хіба що коротке, хрипке «гав», якщо Зося задовго збирається. Повернувшись, він теж не відчуває жодної вдячності і, голосно засопівши, падає на свій матрацик біля каміна в бабусиній кімнаті на першому поверсі. Згорнувшись клубочком, пес засинає в очікуванні хазяйки.

«Не носитиму я жодної чортової форми!» — думає собі Агата, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі. Коричнева блузка? Оце вже ні. Забудьте! Вона на неї навіть не гляне. У цьому Агата переконана. А материна підтримка гарантована. І нехай собі до неї чіпляються, вліплять незадовільну оцінку з поведінки, нехай спробують виключити з гімназії. Від цієї думки їй робиться смішно. В уяві бачить Гібона, як той під’їжджає своїм джипом до самої гімназії, прямує просто до директорки, щоб дізнатися: «У чому тут (пі-пі-пі) справа із цією формою?»

У таких ситуаціях Гібон просто незамінний, мати завжди посилає його до школи й це суперова тактика. Принаймні тоді Гібон поводиться, як справжній батько, проте Агата знає, що йдеться не про неї, а про те, що хтось посмів його зачепити. Бо коли вона отримує одиницю чи ще щось таке, то: «Морочать мені (пі-пі-пі) голову, а в мене (пі-пі-пі) бізнес! І (пі-пі-пі) я не маю часу на таку фігню!»

Зрештою, цікаво, коли директорка подзвонить до матері? Агату смішить те, що насправді їй нічого не зроблять, і якби вона була дійсно злостивою, то втнула б їм якусь підлоту. Може, так і зробити колись? Та поки що їй нічого не хочеться. Ледарювання під час канікул виявилося досить утомливим. Щоденне лінивство, вештання по дому, аби тільки згаяти час, видивляння невідомо-чого на стелі, спання до другої пополудні.

У школі Агата принаймні відчуває власну значимість. Когось вона шокує, когось обурює, хтось, побачивши її, червоніє від люті. Удома можна впасти на підлогу з розпанаханим животом, через неї просто би переступили. Мати лише здійме здивовано брови, бо: «Ти вже не маленька, доню, слід поводитися відповідно». А їй начхати на відповідну поведінку.

Узагалі на все начхати.

На все й на всіх, і навіть на себе.

Амінь.

Клаудія повертається додому. 1-а, 2-а, 3-я вулиця. Зараз вона отримає свою щоденну порцію.

— Де ти вештаєшся цілими днями? Тобі робити нічого? Я з ніг падаю, так гарую, спершу нічне чергування, потім крамниці, обід, друга робота, прання, прибирання й знову лікарня, а ти тільки тиняєшся десь! Де ти, власне, була?

— У подруги, — відповість Клаудія, бо це найпростіше, і перестане реагувати. Щоразу одне й те саме, вона вже цей репертуар напам’ять знає.

Вмикає телевізор і крадькома зиркає на годинника. Ще година. Витримати, аби лише витримати! Мати може отак без кінця гундосити, але час милосердний і невдовзі буде шоста. За матір’ю зачиняться двері («Ура, друга зміна!»), і Клаудія знову матиме волю аж до завтра. Увечері, мабуть, як завжди, прийде Давид. Може, йому навіть удасться поцупити якусь пляшку з батьківського бару, то вони собі побавляться в «тата й маму», буде класно. Давид класний хлопець, завжди щось із собою принесе, а вже куриво стопудово. Він знає, що вона курить лише легкі, з фільтром. Вісімнадцяти йому ще немає, але в крамниці якось завжди вдається купити. Клаудія не розуміє, з якого дива. Але чого там, вона не допитуватиметься, це його справа. У них угода, і він її дотримується. Вона зі свого боку теж, ну, хіба що місячні. Тоді ніхто її не змусить, навіть, якщо йому прикортить, нічого не вийде, бо вона не збирається кидати школу через байстрюка, як її сестра. Зрештою, який із Давида татко? Клаудія заходиться реготом. Ніколи у світі! Ще рік чи два й вона знайде собі справжнього спонсора, тоді Давид і решта підуть у відставку. У неї свої принципи. Приємно зберігати вірність, якщо є нарешті кому.

Початок навчального року — це завжди неприємно. Якось не хочеться вірити, що навіть найнудніші канікули все-таки мусять закінчитися. Спершу трохи радісно, що зустрінеш однокласників, а потім бачиш їх завтра, післязавтра — і це вже аж ніяк не радує. Але вороття немає, відлік почався. Що тут можна вдіяти? Нічого, абсолютно нічого. Агата навіть погодилася б на сплячку, щоб не переживати цього знову. Сидить знуджено за своєю партою, спирається підборіддям на долоні й чекає на повчання, як-от: «Сядь рівно!»

Байдуже роздивляється спини однокласників.

Себек, Себастьян — такий собі блазень, усе перетворює на жарт, зрештою, він і сам ходяча комедія: маленький, веснянкуватий, із круглою головою й довгими руками. Маючи таку зовнішність, не варто розраховувати, що тебе сприйматимуть серйозно. Себастьян давно це усвідомив і ніколи нічого не робить серйозно.

Кароліна — «я-найвродливіша-і-найрозумніша-а-мій-одяг-завжди-з-найкращих-фірмових-крамниць-не-те-що-ваш».

Паула — завжди й на всіх ображається.

Кшисек — здається, займається якимсь карате чи що, і вічно має проблеми, бо всі свої справи залагоджує тим, що відразу затоплює супротивнику в пику.

Клаудія — гладуха й селючка, дурна й не журиться.

Славек — постійно спить на уроках, бо ночами грає в «Counter Strike».

Агнешка-Срагнешка — королева дівчачого тубзика, думає, що як в її старих купа бабла, то людей можна мати за ніщо.

Зоська — святіша за Матір Терезу, у голові повно гарних фраз про доброту, мусить бути найкращою, інакше не потрапить до раю.

Павелек — дурне теля, генетична аномалія, подружка всіх дівчат.

Франек — єдиний нормальний хлопець у класі.

Марцін — дженджик: відпрасовані штани, лакові черевики й піджак — це його улюблений прикид.

А про решту годі й згадувати.

Клаудія роззирається по людях. Дехто й досі не позбувся літньої засмаги, хоча літа цьогоріч практично не було. Дівчата причепурилися: високі підбори, спіднички-міні, треба покрасуватися, доки можна, бо ця демонстрація моди от-от закінчиться. Здрастуй, формоленд!

Зося намагається не вирізнятися. Братиме приклад із решти. Від а до я. (У всьому). Не буде вона зголошуватися добровольцем, піднімати руку, ставити додаткові запитання й рятувати клас власними знаннями. Вона трохи непокоїться, чи не вплине це на її оцінки, але ризик завжди існує. Матиме нагоду на контрольних і біля дошки.

«Так треба! — повторює подумки. — Це необхідно!»

— А хто, власне, вирішив надягти на нас це шмаття? — бурмоче під носом Агата.

Класна керівничка, Беата Крупа, не може відповісти. Їй здавалося, що все це обговорили ще в червні. Батьки були «за», педрада — тим більше. Виховне значення шкільної форми не викликає сумнівів. Молодь проймається соціальними цінностями, у позитивному значенні цих слів, зникають суспільні відмінності. Діти нарешті виглядають акуратними.

— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.

— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!

Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.

— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.

— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?

— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?

— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.

— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.

— У нас так. А у вас? — не здається Агата.

— Що ти маєш на увазі?

— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.

— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.

Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв, de gustibus і так далі, зрозуміло, що вчительки не переконаєш. Класна керівничка дещо завчасу відчула свою моральну перевагу, ніби вони дійшли спільного висновку. Тим часом Агаті зробилося смішно від самої думки, яка їй щойно сяйнула:

— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.

Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою:

— Ну, я ж казав!..

Крім того, уже й додому можна йти, навіщо тут обговорювати проблему, якої ніхто не в стані вирішити? Форма, на диво, нікого не схилила до боротьби, хоча всі в ній виглядатимуть однаково жахливо. Проте нині вони ще були у звичному вбранні, а от що буде завтра, коли роздадуть кошмарні блузки, і всім доведеться їх одягти? Про це ще ніхто не думав.

Зося мешкає на Квідзинській, у крайньому будинку мікрорайону, де живуть переважно медики. Її кімнатка на піддашші. Другий поверх займають батьки, перший — бабуся. Оскільки батьків і бабці цілими днями немає, Зося більшість часу проводить удома сама. Їй би так хотілося мати бодай собаку, але ж є Пуцик! Батьки вважають, що одного пса вдома достатньо і вона не впорається з вигулюванням двох. Не розуміють, що між Зосею й Пуциком немає нічого, що бодай приблизно нагадувало би дружбу. Зрештою, Пуцик навіть не піднімається нагору. Зося забирає його з бабусиної кімнати й туди ж таки приводить. Дорогу Пуцик знає й більше нічого його не цікавить. Навіть нетривала прогулянка його втомлює. А Зосі хотілося би мати цуценя. Але собачатко — то суцільні проблеми. Шерсть на килимі. Брудні стіни. Запісяні підлоги. Навіщо, якщо може бути чисто? Отож у домі панує чистота. Стерильна. А Зося, не маючи з ким навіть словом перекинутися, розмовляє зі своїми м’якими іграшками. Почувається трохи ніяково, бо вона ж не божевільна, але потреба спілкування така сильна, дівчина так не любить залишатися самою, що бідолашний ведмедик постійно виконує іншу роль: старшої сестри або старшого брата, яких Зосі бракує так дошкульно, що вона принижується до того, що говорить уголос, хоча й розуміє, як по-дурному це виглядає.

Агата повертається додому пішки. Дорогою весь час відчуває, як її щось стискає в шлунку. Вона від ранку й ріски в роті не мала. Спершу оте пощипування перетворюється на якесь неначе зітхання — і за мить уже все гаразд. Агата пишається тим, що голод не має над нею влади, що увійшовши додому, вона навіть не зазирне до холодильника, зрештою, там напевне й так нічого немає, крім пюрешок для малого шмаркача, який досі не навчився їсти нормальну їжу й волів би пити молочко із пляшечки. Від самої думки про молоко Агаті стає млосно, вона ледь похитується й спершу думає навіть, що от-от впаде. Хапається за якийсь паркан, але розлючений псисько по той бік шаленіє й не дає їй навіть подих перевести. На щастя, запаморочення минає й Агата знову поволі рушає. Дівчина відчуває, що люди на зупинці звертають на неї увагу. Певне думають, що вона обкурена й навіть якби зімліла, ніхто не поспішив би на допомогу. На мить їй закортіло показати їм язика або вигукнути щось нецензурне, але вона цього не робить.

Дев’ята вулиця, ще три перехрестя, якось уже дійде, хоч би й рачки.

Осінь в Анині ще краща, ніж літо. Усюдисуща зелень зникає з дерев і кущів нерівномірно, на деяких затримуючись, зате інші без жалю полишає. Клени несміливо золотяться, дуби червоніють, а туї набувають кольору цинамону. Високі сосни, неначе щогли на кораблях, стрілисто пнуться до неба, нагадуючи далекі канікули біля моря, дюни, пляжі й прохолоду води.

Проте Агату, зосереджену на внутрішній пульсації свого тіла, не обходять зміни в природі. Вона не любить Анина, повертаючись додому, не зазирає людям до садків, до вікон, не вітається із сусідськими котами. Усе це її мало цікавить.

Наближаючись додому, Клаудія більше не стрибає на одній нозі, наче маленька дівчинка. Здалеку пізнає Агнешку, яка походжає туди-сюди. І її гарний настрій миттєво випаровується. От чорт!

— Привіт, — каже вона й намагається посміхнутися, хоча воліла б уникнути цієї зустрічі.

— Маєш? — без будь-якого вступу питає Агнешка.

— Ні, сорі, не вийшло… — видушує Клаудія. Вона була готова, знала, що Агнешка прийде, хоча й думала, що та витримає до вечора. — Нині такий день, людей не було й усі відразу вшилися. Зайдеш? — питає, хоча знає, що Агнешка не ризикне зустрітися з її матір’ю.

— Ні, я линяю. Але чуєш, займися цим, га?

— Звісно, — тепер Клаудія знову ладна обіцяти золоті гори. Відчуває полегшу, бо промовляє це, власне, до Агнешчиної спини. Дівчина вже йде геть Марисінською, ледь згорбившись, тримаючи руки в кишенях куртки.

Клаудія вже на подвір’ї. У під’їзді вдихає знайомий запах з льоху: вологи, плісняви, гнилої картоплі. Тихо відчиняє двері до квартири. Мати спить, поклавши голову на стіл. На плитці пригорає крупник. Клаудія вимикає газ і будить матір.

— Іди ляж.

Мати, наче дитина, іде до кімнати, а Клаудія вмикає телевізор і тупо дивиться на картинку.

— Мене обрали старостою класу! — кидає вона в порожнечу.

— Гм-м… — чує у відповідь бурмотіння, але не знає, чи воно свідчить про здивування цією неймовірною звісткою, чи є першою ознакою наближення сну.

Пригнічена власним приниженням, Зося повертається додому. Похнюпивши голову, вона йде пішки, утупившись у носаки черевиків. Не сіла, як зазвичай, до автобуса, бо соромиться поглядів пасажирів, які з виразу її обличчя точно б зрозуміли, що сьогодні вона зазнала найбільшої поразки в житті. Чому? Ну чому її не обрали вдруге? Що вона зробила не так? Невже була поганою старостою? Адже вона так старалася! Завжди все було якнайкраще. Вона заступалася за них, домовлялася з учителями, усе брала на себе. Тоді чому? Чому вони обрали Клаудію? Вона ж така непередбачувана. Забуває. Легковажна. Прогулює уроки. Чому? Чому вона?

Зосі хотілося б знати раціональну причину. Якби вона могла її дізнатися, то розуміла би, що зробила не так, могла би щось змінити, її страждання мало б якийсь сенс. Вона відганяє думку про те, що раціонального пояснення немає, що ніхто не керувався якимись розрахунками. Не йшлося про те, щоб зробити їй прикрість, обрали Клаудію, бо та найменше для цього надавалася. Такий собі дурний жарт. Але й продемонстрували силу демократії. Вони так захотіли — і так буде. Лише це від них залежить. Тепер їх представлятиме Клаудія.

Зосі хочеться розплакатися. Вона вся тремтить, зуби цокотять, її морозить.

«Це моя провина!»

«Я в усьому завинила!»

Доходячи до Страдомської, Агата бачить на перехресті чорне ауді. Вона ще не знає, що машина від’їхала від страшного дому, краєм ока помітила водія. Щось у ньому привертає погляд, хоча Агата не збагне, що саме. Автомобіль їде зі швидкістю 30 км, як це прийнято в місті, проминає її та зникає в напрямку вулиці Кайки, а вона плентається, рахуючи кроки до дому.

Вона така втомлена. Просто виснажена. Сама не знає, чому. Щось неначе нагинає її до землі. Вона б радо сіла й не рушала вперед цілу тисячу років. А все ж тільки завтра почнеться. Агата починає усвідомлювати, що канікули скінчилися. Вона пригнічена невідомо чим, утомлена без будь-якої причини, позбавлена енергії й бажання жити, її неначе зім’яли, пожували й виплюнули, вона геть заглибилася в себе.

Вона б хотіла заснути й ніколи більше не прокидатися.

Хотіла б…

Хоча ні, вона нічого не хоче…

— Як це Клаудія?

— Яка Клаудія?

Батьки однаково про все б довідалися. Дізналися раніше, ніж прийшли додому. У них якась дивна чуйка на погані новини. Їм досить на неї глянути й уже знають, що сталася якась халепа. Звичайно, вона переживала, але перестала плакати більш ніж за годину до їхнього повернення, вмилася й навіть трохи поляскала себе долонями по щоках, аби ті порожевіли. Усе марно. Увійшли й відразу про найважливіше.

— Що трапилося?

То вона їм розповіла.

— Однокласниця.

— Але чим вона краща за тебе? — запитала мати, щиро схвильована.

— Тим, що це вона перемогла, — сухо кинув батько.

Що ще можна було сказати?

— Але як це трапилося? У неї кращі оцінки, ніж у тебе?

— Ні.

Не можна мати кращих оцінок, мама це чудово знає. Хіба що якийсь кіборг або комп’ютер останнього покоління міг би мати кращі, а не жива людина, для якої оцінки найменш важлива річ на світі. Хіба що ці оцінки одиниці — а людина — це Зося. Але не Клаудія. Ця не пов’язує свого майбутнього з кар’єрою, щурячими перегонами. Вона занадто ледача, тому давно махнула на все рукою. Зрештою, у неї є інші переваги.

— Може, вона більш популярна? Її більше в класі люблять?

«Це вже точно!» — думає собі Зося. Якби батьки дізналися про причини популярності Клаудії, то добряче би здивувалися.

— Ну, так, певне, що так… — каже вона голосно.

— Це, звичайно, поразка після річної праці. Немає ради, із цим треба щось зробити! — хитає головою батько. — Таким не можна легковажити, треба проаналізувати ситуацію, щоб у майбутньому уникнути таких несподіванок.

— Але що саме ти маєш на увазі? — навіть мати не до кінця розуміє, що в цій ситуації ще може зробити Зося.

— Аналіз, тільки прискіпливий аналіз. Папір, ручка — і позаписувати всі свої переваги в одному стовпчику, а вади — в іншому. Побачимо, що вийде. Зроби це на завтра! — сухо наказує батько, звертаючись до Зосиної спини, і виходить до свого кабінету. Жодного тобі: «Мені так шкода, доню» або «Певне, тобі було страшенно прикро?» Навіщо? Адже в житті важливими є тільки факти та їх аналіз, а почуття — зайвий баласт. Від того, що без кінця думатимеш про почуття, нічого не прибуде. Важливо знати, що можна зробити в конкретній ситуації, а не те, як ти в ній почуваєшся. Про почуття нехай пишуть поети, а ти ж не поетеса, правда? Цього ще бракувало!

— Томаше, почекай! — схоплюється мати, нічого не додавши від себе. Зрештою, вони завжди все вирішують одноголосно, ніби завчасу змовилися.

Мати біжить за батьком, а Зося залишається сама на кухні. Якусь хвилину сидить за столом, а тоді встає й починає машинально прибирати після вечері.

Агата дивиться в дзеркало й не бачить, що зробилася страшенно худою. Запалі щоки, темні кола під очима навіть гармоніюють із довгим чорним волоссям, гривкою й майже чорною помадою на вустах. Бліда шкіра теж підходить до образу, який скидається на героїню з фільму жахів. Чорні нігті довершують картину. Більше нічого зробити не можна. Агата задоволено дивиться на власне відображення. Те, що вона із собою зробила, промовляє краще за будь-які слова. Виставила на загал свої плутані чорні думки. Мати її таку ненавидить. Уважає, що донька й досі носить жалобу за батьком і веде свою маленьку особисту війну проти неї й Вальдемара, якого Агата нещодавно відкрито почала називати Гібоном.

Агату це лише смішить. Зрештою, нехай собі думає, що завгодно, вони ніколи не знайдуть спільної мови, шансів — нуль. Мати тільки й чує зневажливе доньчине бурмотіння, і їй самій дедалі менше хочеться про щось розмовляти. Усю увагу вона перенесла на свого улюбленця, маленького Гібончика.

Та хоча стилізація Агати просто бездоганна, вона не любить дівчини в дзеркалі. Уважає її потворною й цілковито впевнена: колись виявиться, що там стоїть хтось зовсім інший, з ким вона випадково помінялася життями. Що частіше сниться їй ота білявка, то більше вона в цьому переконується.

Бо цей сон мусить щось означати.

Треба лише зрозуміти, що саме.

— Староста класу? Це що, жарт? — мати Клаудії сідає на ліжку й відганяє рукою з-перед очей рештки сну.

— Чому? Я серйозно, мене обрали.

— То відразу й шкодуватимуть.

— Ой, мамо-о-о! Вічно ти так! А я думала, що ти зрадієш.

— Я радію, але нічого хорошого з цього не вийде.

— Не каркай!

— Кому вони хотіли підкласти свиню?

— Я вже шкодую, що тобі сказала!

Клаудія надусалася, бо мати зіпсувала їй усю радість. У глибині душі дівчина розуміє, що тут щось не так, хлопці висунули її кандидатуру, щоб втерти носа Зосьці, а може, ще й для того, щоб класна керівничка втямила, що легко їй цього року не буде. Отож, Клаудії не тішитися треба, бо жодної її заслуги в цьому немає. Проте ще зовсім недавно в неї не було ніяких успіхів у школі, хіба що в початковій, тож дівчина будь-що, усупереч логіці, прагне повірити, що це не випадковість.

— Ти моя дитина, — каже мати якось трохи відсторонено. — І я справді радію. Але ж я тебе знаю краще, ніж вони.

— І що з того?!

— Нічого. Просто знаю, що ти їх розчаруєш.

Клаудія розлючена на матір. Бодай цього разу вона могла продемонструвати якийсь ентузіазм! Просто капець. Звідки їй відомо, якою старостою виявиться Клаудія? Хіба вона колись нею була? У неї були якісь шанси себе показати? Хтось у неї повірив? Від неї щось залежало? Ні! Тоді чому мати відразу ставить на ній хреста?

— Це ще чому?

— Бо ти завжди все відкладаєш на потім.

Теж іще! Знайшла аргумент. Хіба це важливо? Може, це вона вдома така, а в школі все буде по-іншому? То й що з того, що до крамниці не пішла чи не прибрала, відразу треба показувати, яка вона нікчема?

Передача обов’язків старости відбулася без будь-яких церемоній вранці наступного дня. Зося принесла до школи загального зошита в клітинку, де був минулорічний список учнів 1-Б й різні нотатки: обсяг обов’язків класного та шкільного самоврядування, графік шкільних подій і статут школи. Нічого не пояснюючи, простягнула його Клаудії на перерві:

— Може, тобі знадобиться, — мовила якось сухо.

— Дяки! — зронила Клаудія й запхнула зошита до торби, навіть не розгорнувши. Не потрібні їй жодні поради чи перестороги. У неї є власний розум, і вона дасть собі раду. Теж мені проблема!

Зося, відчувши незручність ситуації, нічого більше не додала, хоча дівчата знали, що із цієї хвилини вони терпітимуть одна одну ще менше, ніж досі. Агата бачить їх здалеку й у голові в неї зроджується якийсь протест. Вона ніколи не любила Зосю, а Клаудію просто органічно не терпить. Ненавидить таких дуреп, яким здається, що головний орган у жінок — то цицьки. І вирішує трохи з неї покепкувати. Хапає Клаудію за рукав у дверях до туалету.

— Напишеш протест проти шкільної форми! — безапеляційним тоном наказує вона.

— Що?! — очі Клаудії округлюються, і вона бридливо кривиться. Слово «напишеш» завжди так на неї впливало. Клаудія не звикла до розумових зусиль. Свої домашні завдання вона переважно скачує з мережі або списує в когось на перерві. Але це не твір і не домашня робота. Ніхто цього вдома не зробив. — Протест? — перепитує вона. Їй у голові не вкладається, що учні можуть робити щось таке. — Я?!

— А хто? Тепер ти наш представник.

— Ну, не знаю, але… Не знаю…

— Ти що, злякалася? — Агата буквально притискає її до стіни.

— Ти що! Я?!

— Тепер ти ведеш народ на барикади.

— Що таке? — до метафор Клаудія не звикла.

— Напишеш петицію, її підпише вся школа, пошлемо до міністерства, уряду, Гельсінського комітету й ще кудись, — Агата імпровізує, а всередині аж заходиться реготом, бо бачить, що Клаудія не на жарт перелякалася.

— Це як?

— Нормально. Маємо таке право, а форму слід скасувати! — повторює Агата, не усвідомлюючи, що ненавмисне наслідує двох відомих політиків: одного з античних часів та іншого, сучасного.

Клаудія хоче піти до туалету й пручається.

— Гаразд, я подумаю, — корчить вона гримасу, яка нічого доброго жодній петиції не віщує. Але відповідь на відчіпного ще ніколи Клаудію не підводила. Може, Агата забуде? Може, позбудеться своєї ідіотської думки? Може, за це візьметься хтось інший? А поки в Клаудії є й важливіші справи.

— Чи є в мене взагалі якісь добрі риси? — думає Зося, сидячи над чистим аркушем паперу.

Їй здається, що так, проте вона не хоче писати нічого, що батько згодом висміє.

«Ти обов’язкова? Тобі справді так здається? А ти, бува, не занадто самовпевнена? Справедлива? А що ти у свої чотирнадцять можеш знати про справедливість? У тебе добре серце? Ну, про це не тобі судити!» — так він прокоментує список, який Зося намагається скласти. Із плюсами точно буде проблема, бо щодо мінусів, то тут батько точно не заперечуватиме. Перегляне побіжно й щонайбільше кине:

— А про неуважність забула? — і донька покірно додасть до списку власних вад неуважність.

Батько не похвалить її за цю роботу, власне, він ніколи не скаже нічого, крім свого «Ну-ну!», яке невідомо, що значить. І покладе список Зосі на стіл.

— А тепер поміркуй, що ти із цим зробиш! — додасть він і вийде, а вона думатиме про це весь вечір. Повісить список на корковій дошці над письмовим столом і дивитиметься на нього, ніби сподіваючись натхнення. Але його не буде. І Зося нервуватиме ще більше, що вона дурна, бо не знає, як позбутися своїх вад, бо їй хочеться всі їх викреслити з аркуша, щоби тато нарешті всміхнувся й пригорнув її до себе, і сказав, як нею пишається.

У своїй чорній кімнаті, ледь освітленій слабкою лампочкою, Агата сидить за комп’ютером. Блукає інтернетом без будь-якої мети. Чого вона шукає? Нічого. У пошуку набирає якісь безглузді фрази, розраховуючи, що, може, знайде відповідь на питання про сенс життя. Її дивують і смішать усі ці запевняння про існування цінностей, про обов’язки, якими в мережі аж кишить, тоді як вона жодного сенсу й цінності власного життя, крім того, що все воно сповнене страждань, не бачить. Почувається, наче приречена до страти, їй здається, що вона відбуває покарання у в’язниці, от тільки невідомо, за який злочин.

Начебто, вона й не в камері, вікна без решіток, але холодні залізні прути повростали в її серце, мозок і шлунок, а єдине рішення, яке спадає на думку, — покінчити із цим усім. Агата сердиться на себе, бо вона виявилася боягузкою. Живе в муках уже стільки років. Зневажає усе, що стосується матері й Гібона, але не може раз і назавжди позбутися цього. Ганчірка. Просто боягузка. Вона ненавидить себе за це.

Із цими думками, під шалені звуки гітари, які линуть із навушників, Агата не чує, як мати, постукавши кілька разів і не отримавши відповіді, входить до кімнати. Мама торкається доньчиного плеча, а та нетерпляче відмахується, наче щойно робила щось дуже важливе.

— Чого? — кидає, не зводячи погляду з екрана.

— Почалося навчання…

— Я помітила. І що?

— Мабуть, тобі потрібні гроші на підручники?

— Мабуть, так.

Агата ненавидить про щось їх прохати. У неї є власні гроші, бо мати завела їй рахунок, на який надходить пенсія за батька. Тому Агата намагається жити так, аби цих грошей вистачило. Але так буває не завжди, бо вона купує собі абсолютно все: від одягу до їжі.

Мати кладе на столі п’ять новісіньких купюр по сто злотих.

— Це на шкільне приладдя. Скажеш, якщо забракне.

— Не забракне, — твердо відповідає Агата.

Мати виходить, а вона дивиться на гроші й ненавидить себе ще дужче.

— Старостою? — регоче Давид, немовби Клаудія сказала щось дуже кумедне. — Ні хера собі!

— Не лайся! — Клаудія почувається майже ображеною.

— Відколи це тобі заважає?

— Яка різниця. Я думала, ти мене привітаєш.

— Ти що, з дуба впала?! — нічого не розуміє той. — Хтось собі з тебе глузує, а ти й раденька. Така велика дівчинка, а така наївна, хто б подумав…

— Припини! Припини, чуєш?! — Клаудія лупцює його кулаками.

— Ти що, здуріла? Що це з тобою?

— Забирайся! Марш додому, бігом! — киває на двері, але Давид не встає; присувається до неї й гладить по голові.

— Та ну, не ображайся. Я лише хотів, аби ти зрозуміла, що з тебе роблять ідіотку. Не знаю, у що ви там бавитеся, але ти лише скажи, і я кому слід натовчу пику, — починає цілувати їй шию. Клаудія завжди тоді лагідніє й за мить забуває про все на світі. Тоді існують лише вони та їхня пристрасть. Але нині Клаудія відсторонюється. Зі стиснутими губами, сплівши руки на грудях, вона сидить у куточку дивана, розлючена, аж губи тремтять.

— Іди геть! — цідить дівчина крізь зуби.

— Та ну, розслабся. Треба ж мати бодай трохи самокритики. Ну ж бо, ходи до татка!

— Не хочу!

— Ні, то й ні. Але затям собі, що хтось тебе круто лажає, а ти не доганяєш.

— Мене обрали старостою. Демократично, хіба ні? — говорить Клаудія, майже не розтуляючи вуст. — Де тут підступ?

— Звичайно, ти ж у нас взірець для наслідування. Вони тебе слухатимуться, робитимуть усе, що накажеш. Респект, Клаудіє, але я не вірю.

— Тоді катай звідси й більше не приходь! Геть! — і щосили жбурляє в нього подушкою. Якби в неї під рукою опинився ніж, Давид був би вже мертвим. Кров шумує їй у жилах, і якщо він додасть бодай слово, вона зробить щось справді жахливе.

Але Давид бачить, що дівчині неможливо щось пояснити спокійно. Не розуміє її поведінки, бо досі Клаудія сміялася з такого, казала, що її нудить від вигляду всіх цих охочих, які згрібають листя в парку або приносять макулатуру чи миють парти після уроків. Що гідність або є, або її немає. У неї гідність була, і вона жодного разу не брала участі у виставі для дитбудинку, не збирала солодощів на свята, не запалювала лампадок на могилах, не організовувала тієї чи іншої річниці, не збирала макулатури чи іншого сміття в День Прибирання Світу, не годувала пташок і не брала собак із притулку. Школа була місцем, яке вона ненавиділа, з’являлася там хіба що вряди-годи й лише коли її до цього примушували. Тоді що з нею сталося? Із глузду з’їхала? Або в неї дах поїхав, або…

— Чекай-но, а може, ти закохалася? — у Давидовому голосі не вчуваються ревнощі, бо всім відомо, яка в них угода.

— Забирайся… — шепоче Клаудія, обіймаючи подушку. Вона вже трохи заспокоїлася, і йому справді стає її шкода.

— Сорі, — він гладить її по голові. — Ти будеш класною старостою, — примирливо говорить Давид, бо Клаудія занадто класна дівчина, щоб ото гиркатися з нею через якісь дурниці.

— Умгу, — бурмоче Клаудія і, затиснувши ріжок подушки в зубах, лягає на бік, а Давид тихо виходить, збуджений і розлючений.

Наступного дня, із самого ранку, почалися події, завдяки яким Клаудія перестала думати про те, як скривдили її мати й Давид. Власне, вона перестала будь про що думати, бо на все бракувало часу й енергії. Клаудії доводилося без угаву залагоджувати конфлікти й стежити за подіями, які загрожували вийти з-під контролю. Спершу Каміла раптом заявила, що не сидітиме на історії біля Адріана. І коли всі почали вирішувати, хто, де і з ким ділитиме парту, раптом усі вирішили щось змінити. Коли зайшли до класу, запанував справжній розгардіяш. Бо до деяких парт бігло по шість осіб, а перші, ті, що ближче до вчителя, світили пусткою.

Історик, якого хтось давно й влучно прозвав «Професором», був як завжди зайнятий тим, що витягав свої нотатки, шукав окуляри у величезному портфелі й ще нічого не бачив, але Клаудія вже хвилювалася. Вона марно намагалася запанувати над усім цим безладдям, проте ніхто не реагував. Тож вона вилізла на парту й загукала в рупор зі складених долонь:

— ЗАМОВКНІТЬ УСІ!!! ТИША!!!

Учитель на мить відірвав погляд від нотаток, а далі заходився байдуже записувати щось у журналі.

— ТИХО!!!

Тим часом напруга в класі зростала. Збоку це виглядало навіть кумедно, неначе такий собі сучасний балет без музики. На заклики Клаудії не було жодної реакції. І перш ніж вона встигла злізти з парти, на порозі стала директорка. Її поява теж не відразу вгамувала цей шарварок. Проте голоси поступово вщухли, то тут, то там хтось вмовкав, за кілька секунд усі вже стояли непорушно, а Професор, який і досі нічого не помітив, зате встиг упорядкувати свої папери, встав і почав, як на кожному уроці:

— Та-а-ак… Французька революція… Що ж це за подія в історії людства? Поміркуймо разом.

У цю мить директорка кахикнула.

— Якими були її наслідки? Як вона вплинула на ментальність французів і, не біймося цього твердження, на спосіб мислення європейців? Це неймовірно, скільки…

— Перепрошую… — не витримала директорка. Її завжди дратували найменші прояви зневаги, а тут вона ще й не знала, чи ця зневага була навмисною, а чи випадковою.

— Що? — як завжди неуважний, Професор поправив окуляри й глянув у напрямку дверей. — О, пані директор! Будь ласка, будь ласка!

Його ввічливість дещо збила директорку з пантелику.

— Зосю, прошу до мене! — сухо кинула вона, не відповідаючи на запрошення.

— Але я… — почала було Зося, проте директорка знала краще.

— Жодних дискусій, прошу зі мною, і ти теж, — тицьнула пальцем на Клаудію. — Прізвище?

— Клаудія, тобто Кліщ.

— Прошу обох до мене.

Знічені дівчата йшли коридором, щоб отримати нагінку за решту класу. Клаудія вже шкодувала й думала про те, що Давид мав рацію, а її пошили в дурні як дитину. Тепер Зося йшла б собі до директорки сама, а вона сиділа за партою й базікала з Ягодою. Дах у неї поїхав чи що? З дуба впала? Ну чому вона думала тільки про те, як класно бути кимсь, а не про те, що оце буття кимсь примушує відповідати за решту й підставляти спину за інших? Цікаво, а може, удасться організувати перевибори й щоб знову обрали Зоську?

— Може, поясниш мені, — директорка звернулася спершу до Клаудії, — що ти робила на тій парті?

— Я? Намагалася їх вгамувати.

— І верещала щосили? Нічого не скажеш, прекрасний спосіб!

— Зосю, що власне, трапилося? Як староста…

— Я більше не… — почала Зося й замовкла.

— Ні? — директорка здавалася здивованою. — А хто?

— Клаудія.

— Яка Клаудія?

Зося ледь помітно кивнула в бік однокласниці.

— Ось воно що… — директриса зітхнула. — Зрозуміло, — несхвально мовила вона.

— Але я справді…

— Не знаю, чи вилазити на парту й намагатися перекричати весь клас — це справді нормально. Хай там як, але твої зусилля були марними. Увесь клас отримає догани, ви теж. Незалежно від намірів, ви брали в цьому участь. А групу втишити можна лише авторитетом, запам’ятай собі. Повертайтеся на урок.

Дівчата мовчки вийшли. У коридорі не пролунало ані слова. Вони йшли поруч, проте жодна не озвалася. Так вони повернулися до класу. Професор продовжував урок і, здається, навіть не помітив їхнього повернення. У відповідь на запитальні погляди однокласників, Клаудія зневажливо махнула рукою. Це мало означати, що нічого страшного не сталося й що вона все залагодила. Побачивши підняті догори великі пальці, Клаудія відчула себе героєм дня. Так! Цього вона прагнула! Саме цього! Однокласники дивилися на неї з удячністю, хоча вона нічого для них не зробила. Але дівчина відчула себе важливою, потрібною. Уперше за рік, а може, за багато років. І вона більше не думала про те, щоб прохати Зосю помінятися з нею. Нема дурних!

Агаті переможний вираз обличчя Клаудії не сподобався. Чого це вона так розприндилася? І відразу після уроку історії перехопила її в коридорі:

— Як там наша петиція?

— Я над нею працюю, — Клаудія й досі перебувала в ейфорії, тож закопилила губу, наче йшлося про звернення президента до народу.

— То поквапся, бо часу обмаль. Нам от-от роздадуть цю форму й тоді всьому кінець. Нічого не вдасться зробити.

— Добре, добре! — промимрила Клаудія й подалася геть, переконана, що з Агатою можуть бути проблеми.

І проблеми справді не забарилися. Нова виникла того ж таки дня. Клаудія вирішила, що їй потрібна якась свіжа одежинка. Після уроків сіла до автобуса й вирушила на екскурсію секонд-хендами поблизу Вітрякової. Вешталася між вішалками, нічого цікавого не впадало в око. Вона вже зібралася вийти, аж тут випадково помітила просто божественну смарагдового кольору кофточку з ґудзичками, що нагадували кристали Сваровського.

Дівчина відразу спалахнула пристрастю до кофтинки. Її не зупинило навіть те, що розмір виявився дещо замалим (власне, Клаудія весь час планувала схуднути) і що грошей у неї не було. Проте такими дрібницями вона вже давно не переймалася. Узяла до примірочної кабінки кілька речей, а на вішалку повісила на одну менше. Ото й тільки. Усі так роблять. Принаймні більшість. Більшість її знайомих. Більшість, але ж не всі. І саме ця одна-єдина святенниця з’явилася в цьому місці й у цей час, невідомо, якого дідька!

Коли Клаудія збиралася повісити прихоплені речі й вийти на вулицю, наче нічого не сталося, бо в крамниці саме побільшало людей, що сприяло можливості непомітно злиняти, вона підвела погляд і відчула, як червоніє. Навпроти неї, лише за кілька метрів, стояла Агата з якоюсь чорною ганчіркою в руках. Її очі буквально свердлили Клаудію, немовби збиралися примусити її зізнатися.

Клаудія вже було подумала, що Агата зараз схопить її за волосся й штовхне до каси, щоб звинуватити в крадіжці. Однокласниця заперечно похитала головою, але нічого не сказала, лише продовжувала пронизувати її поглядом. Вона й оком не змигнула. Але Клаудія вже заспокоїлася, узяла торбинку й вийшла із крамниці. Агата наздогнала її на вулиці.

— Ти це вкрала?! — вражено вигукнула вона.

— Ну, то й що?

— Ти злодійка!

— Подумаєш, ніхто й не помітить. Теж мені велике діло — кофтинка за п’ять злотих! Ти що, не бачила, скільки там того шмаття? Не переймайся!

— Ти що, здуріла? Через якусь дурну ганчірку отак собі репутацію псувати? — Агата не могла збагнути, а Клаудії це почало набридати.

— Розслабся, ми ж вийшли й ніхто мене не спіймав.

— Ти що, не розумієш, що не про це йдеться?

— А про що?

— Про повагу до себе, — мовила Агата, причому схоже було, що вона говорить щиро. Але Клаудія вибухнула таким реготом, що Агата знітилася.

— Знаєш, до чого мені ця повага?

Відповідь могла бути лише одна.

— А якщо я повернуся й про все їм розповім? — запитала Агата.

— Ти цього не зробиш. Своїх не виказують. Зрештою, вони тебе запитають, чому ти не кричала, коли я виходила. І скажуть, що ти співучасниця. А ти, здається, хочеш бути святою, га? Ти завжди за все платиш? Ага, тепер мені зрозуміло, чому ти постійно виглядаєш так, ніби доношуєш лахміття чеченських удовиць.

Агата не відповіла. Розвернулася й пішла геть. Клаудія ще трохи подивилася їй услід, а тоді й собі подалася додому.

Кофтинки вона не повернула. Щоправда, не надто нею й натішилася, бо одежинка виявилася таки затісною. Надягла раз чи два, покрутилася перед дзеркалом, але вигляд їй не особливо сподобався. Пізніше віддала кофточку за пачку сигарет, вважаючи, що це незлецька оборудка. І хоча речі вона позбулася, проте прикре відчуття залишилося. Завжди, опинившись поруч із Агатою, а так було щопонеділка, щовівторка, у середу, четвер і п’ятницю (ну, хіба що котрась із дівчат сачконула зі школи), Клаудія почувалася ніяково. Вона бачила зневагу в погляді Агати, у вухах досі відлунювали слова: «Ти злодійка! Злодійка! Злодійка!»

Але ж вона не почувалася злодійкою. Була просто спритною, занадто спритною, щоб платити. Агата теж би так робила, якби вміла, але ж не вміє, бо вона розтелепа й просто заздрить Клаудії. А коли хтось заздрить, то мститься, казиться й принижує.

Версія була цілком вдалою. Була би просто ідеальною, якби в Клаудіїній голові не сидів отой злостивий троль, який безжально сичав на вухо одне й те саме.

Щоп’ятниці Гібони виїздять. У Вальді в селі є якась хата, і він там відпочиває. Мати його завжди супроводжує, хоча й ненавидить ці поїздки. Але поруч із цією жирною мавпою вона геть забула, що таке власна думка, він її геть затероризував. Агата й не припускала, що мати виявиться такою матеріалісткою. До того ж без власної думки. Ще, чого доброго, скаже колись, що робить це заради неї! А навіть якщо й так, то що з того? Нащо Агаті вся ця жертовність? Зрештою, матері цілком непогано ведеться.

Як же це легко: бути багатим. Агата зневажає матір, її нова поведінка викликає хіба що співчуття, а ці телячі ніжності з Гібоном — огиду. Ось чому вихідні, коли дівчина опиняється сама вдома, стали для неї справжньою розрадою. Вони там, Агата навіть не знає достеменно де, здається, побіля Сероцька, можуть удавати справжню родину, а вона тут може залишатися собою.

Тобто ким?

Ніким.

Вечірки в Агнешки навіть кращі, ніж просиджування в пабі. Цей палац її старих, який та зневажливо називає халупою, досі справляє на Клаудію приголомшливе враження. У такому домі вона ладна була би працювати прибиральницею. А якби він належав їй, вона в житті не влаштовувала б тут жодних паті для цих гівнюків! Іще чого! Після них хіба що блювотиння залишається та ще постіль бозна-чим замащена.

Але це не її дім. І завжди, коли Агнешка повідомляє, що її предків знов не буде, влаштовується вечірка, під час якої кожен отримує те, чого прагне найбільше.

Зося записує розклад уроків. Заповнює вільний час після занять англійською, грою на скрипці, басейном, корекційною гімнастикою. Роздумує, куди можна втиснути ще й театральний гурток. Це місце має залишитися порожнім, вона хіба що подумки відзначить, що робитиме в цей час. Узагалі ніхто не вимагає від неї, щоб вона звітувала про кожну проведену десь хвилину. Власне, батьки ніколи не перевіряють, що вона робить, коли та з ким. Їх ніколи немає, вони зайняті тільки роботою. Батько часто виїздить на закордонні конференції, оперує в кількох клініках, у нього купа роботи. Удома буває рідко, проте навіть тоді його неначе немає. З матір’ю те саме. Приїжджають, їдуть геть. Іноді зазирнуть до її кімнати, переважно, щоб запитати, чи не бачила вона чогось, не знаходила, не поклала кудись.

— Як твої справи? — питають і, не чекаючи на відповідь, просять допомогти. Знають, що вона негайно знайде, дасть, допоможе.

Зося пере одяг і сплачує комунальні через інтернет. Прибирає й ходить до крамниць. Купує подарунок на материні іменини начебто від батька і на татові іменини — буцім від матері. Виносить пакети зі сміттям до хвіртки й косить газон. Якщо поламається пральна машина — викличе майстра. Вона організована, педантична, передбачувана, нудна.

Агата запалила кільканадцять свічок, які мерехтять слабкими пломінчиками, згасила світло, увімкнула комп’ютер і відкрила власний блог. На чорному тлі дівчина з великими, наче з манга, очима, гострим підборіддям і густою скуйовдженою гривкою плаче кривавими сльозами. Шию обплутує колюче гілля, блузка подерта. У погляді — неймовірний біль. Дивлячись на неї, Агата бачить себе. Це вона. Блог має назву «Дівчина з мого сну», а її нік — ath.

«Подумають, що я хлопець. Або лесбіянка. Зрештою, хай думають, що їм заманеться», — Агата глибоко переводить подих. Нізащо не зізналася б собі, що простягає руку до людей, до світу. Вона й досі переконана, що зневажає їх усіх, що ніхто не зазиратиме на її блог і він залишиться лише її священним місцем. Наче таємна шухляда, куди вона ховала щоденника, який вела в молодших класах. Коли мати, прибираючи, знайшла його, то страшенно розлютилася, бо саме там Агата почала фантазувати про смерть.

Але блог до шухляди не сховаєш. Він, наче білборд на центральній вулиці. Щойно Агата написала свій перший пост, як туди попхалися різні дебіли зі своїми ідіотськими коментарями:

«Гей, суперблог, зайди на rozumu_ne_wybyrajut’.blog.pl» Дівчата пропонували щось на зразок:

«Подивися мої фотки, суперові, не шкодуватимеш! Залиш комент на superninfa.blog.pl.»

Усім їм до лампочки її пост про те, що вона хоче померти, що життя не має сенсу. Вони цього навіть не читали. Просто зайшли з головної сторінки, бо побачили новий блог, і наплювали їй до скриньки. На що вона розраховувала? Точно не на таке. Вона не перевірятиме щодня повідомлень, бо не здолає видалити всі ці ідіотські коменти. Шукала когось, із ким можна поговорити, а побачила самих недоумків. Нікому не відповіла, хоча й кортіло. Але вона не підніматиме їм відвідуваність. Вони залізли до її шухляди, хоча вона нікого й не запрошувала. Чекала на когось… на когось. Власне, на кого ж вона чекала? Із таким самим успіхом можна було би стати на вулиці, почепити на спину плакат і чекати, що хтось нормальний підійде й заговорить до неї.

— Яка ж я дурепа! — уголос промовляє Агата, проте блога не ліквідує, даючи йому ще один шанс. — Дарую тобі шанс, — каже вона, навіть не уявляючи, ким може бути цей «хтось». Для початку, він мусить цікавитися такими, як вона, добряче пошарпаними життям емо-дівчатами. Мусить мати час і бути терплячим, має нею захоплюватися. Повинен бути старшим, неодмінно старшим і розумним. Має написати таке, щоб її це зацікавило. Не робити помилок. Не вживати пестливих слів. Бути потайним. Не мати власного блога.

Клаудія ненавидить неділі. Хто лише вигадав неділю? Який же це вихідний, якщо однаково треба вставати о сьомій ранку? Будильник уже деренчить, вона навмання ляскає долонею навсібіч. Їй удається вимкнути нахабу, але мати й так зараз учинить бучу, мовляв, уже час одягатися, бо запізниться на службу. Тож дівчина сідає на ліжку із заплющеними очима, прагнучи бодай на мить перехитрувати жорстокий годинник, що наказує їй прокидатися так рано.

— Клаудіє! Кара Божа, а не дівчина! Вставай, чуєш?! Запізнишся до костьола! — гукає мати.

І вона встає. Ще не зовсім оговтавшись від сну, умивається, вбирається й виходить з дому. У роті пересохло, у голові — суцільна каша. Вона не дуже пригадує, що робила вчора. Тобто знає, що могла робити, бо все завжди виглядає однаково: спершу трохи танцюють, щоб розкрутитися, посьорбують якесь вино чи ще щось. А розпалившись, шукають куточка для себе й більше їх нічого не цікавить. Усе круто, суперово. Але зараз їй хочеться спати, лише спати. Прокинутися опівдні, потягнутися й знову задрімати.

Вона доходить до костьола майже на автопілоті, заходить до захристії, де ксьондз, почувши, як вона розспівується перед службою, погладить дівчину по волоссю:

— А от і наш соловейко!

А вона, неуважно слухаючи месу, чекатиме своєї черги. Псалом, який Клаудія проспіває своїм чистим сопрано, полине понад вірянами, наче втілення їхніх високих прагнень, осяйний міст, що веде до Господа. Потому знову замкнеться в собі, аж до Kyrie.

Клаудія не усвідомлює, який скарб носить у собі. Дивовижний голос для неї швидше прокляття й тягар. Люди нею захоплюються, а її це хіба що сердить. Зрештою, ніде, крім костьола, вона не має нагоди заспівати та, мабуть, і не хоче. А ці недільні ранки — то справжня кара Божа. Коли-небудь усі дізнаються, яка вона насправді, ото буде сміху! Тим часом Клаудія прийме причастя. Вона знає, що від неї цього чекають, тож не переймається вчорашнім. Вона вже встигла про все забути. Краще підійти до вівтаря, висолопити язика та й по всьому, аніж виправдовуватися потім перед ксьондзом у захристії.

— А ти, дитино, що накоїла, чому до причастя не підійшла?

Краще, щоб таких питань не виникало. Тим більше, що служба й причастя вже позаду. Клаудія повертається додому. Як була, в одязі, падає на ліжко й спить до полудня.

Понеділок і перший тиждень контрольних. Жодних поблажок, учителі наче змовилися, може, так кайф ловлять? Буде те, що й завжди: переконаються, що вони мали рацію, бо ніхто нічого не знає. А найдужче їх дратує те, що ніхто, крім Зоськи, цим не переймається. Двійка — це теж оцінка, власне, двійка чи четвірка, яка різниця? Тим більше на початку семестру. Щось там залишилося в пам’яті з конспектів, решту можна списати, якось воно буде. Кого цікавить алгебраїчне рівняння, солі чогось там чи будова клітини? Нікого. Зоську теж ні, але вона в цьому не зізнається й усе, як завжди, визубрить, позаяк будь-яка оцінка, нижча за п’ятірку, для неї означає розпач і трагедію. На біса їй це — ніхто не запитає, а якби й запитали, відповідь буде одна — абсолютно ні для чого. Решта перейшли на інший етап розвитку: якщо взагалі й варто вчитися, то хіба що, одного або двох предметів, і знати їх справді добре. Але й цього не хочеться. Вірус ледарства засів у них так глибоко, що залишилося тільки мовчки коритися. Ніхто не переймається школою, уроками. У всіх є інші справи.

Що для них важливе? Найважливіше? Бути собою. Що це значить? Мати власний стиль. Шмотки, мобіла, люди, з якими тусуєшся, музика, яку слухаєш, усе це має тебе виділяти. Це страшенно затягає, забирає купу часу, точніше, весь час. Решту, якщо дещиця й залишиться, поглинають різні справи: плітки, хто з ким, а хто не з ким, припущення, хто міг би бути з кимсь, якщо йому трішки допомогти, а хто повинен когось покинути, бо вони анітрохи не підходять одне одному, кому треба щось сказати, щоб не дурів, кого застерегти, яка різниця, від чого. У кого буде вечірка вдома й кого запросили, хто втерся до кола друзів, а кого звідти викинули попри розпачливі намагання залишитися.

Оце і є справжнє життя, все решта — фуфло.

Агата нудьгує на англійській. Роззирається класом. Кожен займається чим завгодно, але ніхто й не намагається вникати в текст, записаний на диктофон. Якщо скажуть учительці, що нічого не зрозуміли, залишиться менше часу на опитування, може, удасться розкрутити її, щоб понарікала на них? Ніхто про таке не змовлявся, але перевірити вчителя не зашкодить. Звичайні штучки й уже стає відомо: міцний горішок чи так собі. Чи легко можна ошукати? Чи любить відхилятися від теми? Нарікає на вчительську долю? Учні ніколи не домовлялися, як перевірити вчителя, але прості прийоми дають можливість заощадити чимало учнівської енергії й опанувати набагато менше матеріалу, ніж того вимагає підручник.

Агата пише Клаудії записку: «І що? Уже маєш?» Аркушик мандрує середнім рядом, тоді переходить до того, що від дверей. Клаудія читає. Дивиться на Агату й легенько хитає головою й ворушить вустами: «Ні. Я страшенно зайнята».

«Цікаво, чим?» — думає Агата. Вона анітрохи не вірить Клаудії. Одним вухом дослухається до слів нової вчительки англійської, яка захоплено розводиться про власні канікули, бо дозволила себе втягнути в довгу розмову:

— Слово честі! — причому все польською. — Прага просто чудова! Суцільне старе місто! І цілу ніч можна розважатися! Там купа пабів і клубів, так багато молоді з усього світу! — кожне речення закінчується знаком оклику, а вона корчить із себе таку розумну й відчайдушну, намагається показати, як чудово все знає і взагалі. Трішки потеревенили про Прагу — і уроку мов не було. Про це і йшлося. Адріан і Томек виходять із класу, переможно потискаючи одне одному руки. Про домашку навіть не згадала!

На перерві Агата наздоганяє Клаудію в коридорі, перш ніж та зникне за дверима дівчачого туалету. Агата туди ніколи не заходить, її нудить від смороду, крім того, вона просто всім цим гидує, туалетні плітки її не цікавлять.

— Гей, ти, як будеш так тягнути, то нам це шмаття до спини приросте, — каже вона, смикнувши Клаудію за рукав форми.

— Ой, сорі, я така закручена. Трохи загуляли з Давидом і теє… Ну, розумієш… — незграбно виправдовується Клаудія, і Агата зрозуміла, що жодної петиції не буде.

— То було не погоджуватися, — скипає вона.

— Чого іще?

— Якщо в тебе полова в голові, то треба було відмовитися. Ти ж нічого не хочеш робити.

— Гей, ти ж за мене голосувала?! — похмуро питає Клаудія.

— За тебе?! — Агата дивиться на неї, наче та з дуба впала. — Ти що, здуріла?!

— Тоді вимагай від того, за кого ти голосувала.

— Ти що, нічого не тямиш у демократії? Твій занюханий обов’язок — представляти мої інтереси, голосувала я за тебе чи ні, ясно?! — Агата зверхньо дивиться на Клаудію й розвертається. Напевне нічого із цього не вийде, але вона ще трохи помучить гладуху. Нехай знає, що бути старостою — це не мед їсти.

Міс Тропік отримала дозвіл на вбивство. Бо як інакше назвати те, що вчителька прагнула будь-кого якомога швидше завалити? Хімія, кому воно потрібно? Гидота така, усі ці символи, реакції, формули. Увесь 2-Б страждає від алергії на міс Тропік і хімію. Неймовірно, але це стосувалося навіть Зоськи. Хімія їй не йшла. «Не йшла», тобто в неї була четвірка. Зрештою, єдина. Ця четвірка дуже погано впливала на її середній бал і була причиною постійного зубріння. В Агати був трояк, і вона цим не переймалася. Клаудія боролася з одиницями. Кожне питання закінчувалося словами: «Сідай, одиниця!» Кожна контрольна: «Кліщ — одиниця!» Хімічка довела її до того, що перед кожним уроком хімії Клаудію нудило. Отож вона йшла до медсестри або сама призначала собі протиотруту: тікала зі школи або сиділа в тубзику. Відсутність без поважної причини все-таки краща, ніж п’ята, шоста чи сьома одиниця.

Протягом усього першого класу міс Тропік бавилася Клаудією наче кіт мишкою, знущалася з неї, ніби бажаючи щось довести самій собі. Але ж і так усі знали, що буде, як завжди.

— Кліщ. Що ти можеш сказати нам про воду? — мовби знехотя питає вчителька.

Клаудія підводиться повільно, ду-у-же повільно.

— Вода… ну… вона… — Клаудія безпорадно роззирається класом, сподіваючись допомоги, будь-чого, безгучної підказки самим вустами, яку вдасться повторити. Зрештою, вона може повторити будь-що, розумне чи дурість, бо перебуває в такому стані, що здається, навіть забула, як її звати.

— Ну, вода, вода…

— Вода, вода, ашдвао! — засичав хтось іззаду, здається, Артур. Решта гортає зошити, у яких вони нічого досі не записали, тож сторінки порожні, як і їхні голови. Лише Зоська не розгубилася й принесла зошит із першого класу, але вона ніколи не підказує.

— Ну? — Тропік зиркнула на Клаудію поверх окулярів.

— Ну, вода утворюється… як продукт… утворюється, якщо поєднати…

— Вступ чудовий, будь ласка, по суті. Н2О — що це таке?

— Н2О? — Клаудія геть спантеличилася.

— Ти мене запитуєш? — знову погляд з-над окулярів. Клаудія зацьковано роззиралася класом. — Що ж, я думала, що у твоїй голові після канікул дещо залишилося. Але здається, перед нами наступний рік праці на неораній ниві. Сідай, Кліщ. Хто скаже? Вротек?

З виразом обличчя, наче вона робить велику ласку, Агата підвелася й відповіла. Клаудія сиділа, похнюпившись і намагаючись змиритися з першою і, мабуть, не останньою одиницею навпроти свого прізвища.

Виходячи на перерву, розлючено глянула на Агату.

— Ну, що? Задоволена? І що би сталося, якби ти мені підказала?

— А що би тобі сталося, якби ти час від часу щось вивчила, принцесо? — ущипливо мовила Агата. Вона її не розуміла, бо де ж Агата принизиться до розуміння Клаудії, тож Клаудія й не намагалася пояснити, що вона нічогісінько, абсолютно нічогісінько не тямить у тій хімії, і нічого не запам’ятає, навіть якщо зубритиме тиждень. Зрештою, немає чого казати. Її одиниця — її проблеми. Допомоги вона не шукає, бо в кого? Відвернулася й пішла геть. Цікаво, чи їй полегшало?

Від самого ранку Зося живе лише одним: прослуховуванням у шкільному театрі. Вона страшенно хвилювалася, що подала свою кандидатуру. Її то трусило, немовби від холоду, то кидало в жар, руки тремтіли, голос зривався, у горлі пересохло. А йшлося лише про те, щоб піти до вчительки Камінської й віддати тексти, які Зося декламуватиме. Натомість мала отримати аркушика з номером і часом прослуховування. Усе було визначено наперед. І саме це найдужче Зосю лякало. Вона була переконана, ладна навіть закластися, що облажається. Але прагнула, усім серцем бажала, знала, що мусить себе перевірити, усупереч усьому й усім. Усупереч собі, батькам, усупереч тим, хто вже в театрі й хто лише дивитиметься на неї, а тоді коментуватиме її помилки, усупереч таким, як і вона, хто домагатиметься прийняття до театру й дивитиметься на неї скоса.

Усі дні перед кастингом Зосі здавалося, наче кожна її нога важить тонну, ніби вона бреде по в’язкій, липкій трясовині, її слух і зір наче притупилися, немовби все спрямувалося досередини, щоб переконатися, на яке божевілля вона здатна. Чому серце так шалено стугонить? Усе, що відбувалося довкола, доходило до неї із запізненням, дівчина замалим не схопила одиницю за неуважність на математиці. На її місці кожен би вже отримав «незадовільно», але Зосі якось минулося. Абияк, з учительськими підказками відповіла на питання і, не отримавши жодної оцінки, спаленівши, сіла на місце за партою. Усе це давалося взнаки. Та найгірше було попереду.

Якби вона могла подивитися на все це збоку, сказати собі, що нічого не станеться, якщо хтось виявиться кращим за неї; що можна знову спробувати за рік. Проте невідомо, чому Зосею оволоділа думка, що вона МУСИТЬ, тепер і лише тепер. Може, вона трохи набридла сама собі, ця сіра мишка, якою Зося завжди була на уроках, хотілося показати всім, що може бути іншою, кращою, аніж їм здається, не зубрилкою. Вона так хотіла їм сподобатися. Бо до шкільного театру пані Камінська не брала абикого. Часом лише когось одного на рік. Іноді взагалі нікого. Критерій був один: талант. А звідки можна дізнатися, чи ти його маєш? Як це визначити? Цього Зося не знала. Тому страх пронизував їй серце, бо вона вже призвичаїлася до думки, що після цього кастингу в школі для неї почнеться нове життя.

Для прослуховування вона підготувала уривок з «Маленького принца», якісь вірші Шимборської і — це було справжнє божевілля — славетний монолог Папкіна з «Помсти». Що її до цього підштовхнуло? Монолог здався їй просто кумедним. Текстів із нею ніхто не розучував, та й хто міг би це робити? Хіба що Пуцик? Але вдома було велике дзеркало. Зося ставала перед ним і декламувала до дзеркала. Може, це було занадто театрально? Проте оцінити було нікому.

«Папкін я, північний лев, ротмістр славний, кавалер», — у виконанні тендітної шатенки з кирпатим носиком це й справді звучало кумедно. Проте Зося боялася, що декламує монолог не надто смішно.

Прослуховування були заплановані на четвер, після другої години. Зося була п’ятою. Дівчина сіла на східцях, обхопила коліна руками й намагалася вгамувати цокотіння зубів. Варто було розслабити м’язи обличчя, перестати зціплювати зуби, як вони починали поводитися, неначе ударні інструменти. Зося сховала голову між колінами, не ставало навіть сили розплакатися. Вона була однією із дванадцяти бажаючих. Шкільний театр пишався своїм високим рівнем. Його актори часто виїздили на різні конкурси, навіть за кордон, тож кожному хотілося в ньому грати, бодай через те, що репетиції забирали чимало уроків і щоразу відсутність на занятті була виправданою. Щоправда, для Зосі це не мало жодного значення.

Нарешті, зіщулившись і сховавши обличчя, Зося відчула на плечі чиюсь руку. Підвела голову й побачила хлопця. Високий брюнет у кумедних окулярах, досить довге, пряме волосся, сірі очі, вузький ніс і приємна посмішка.

— Можна? — кивнув він на місце поруч.

Зося не відповіла, лише кивнула головою. Хлопець сів. Мабуть, хотів щось сказати, бо втягнув повітря, але продовжував мовчати. Зося витягла з кишені паперові носовички й голосно висякалася. Вона продовжувала дивитися в землю, здається, ніхто й ніщо не примусили б її підвести очі.

— Щось трапилося? — запитав він нарешті.

Зося лише мовчки похитала головою.

— Ти із другого «Б»?

Ствердний кивок.

— Репетируєш пантоміму?

Її здивувало це запитання. Цікаво, він кепкує з неї чи серйозно? Не глянувши на сусіда, Зося не могла б цього сказати. Тому підняла голову, і їхні очі зустрілися. Тепер дівчина зрозуміла, що хлопець глузує. Він ледь примружився, а посмішка не сходила з обличчя, ніби очікуючи чогось. Зося хитнула головою, мовляв, «ні», так було найлегше.

— Патрик Куява! — погукав хтось іззаду. Хлопчина підхопився. Устиг ще кинути:

— Тримай за мене кулаки, я зараз повернуся! — і побіг, а вона дивилася йому навздогін, трохи здивована, що її перестало трусити. Занадто перейнявшись тим, чого йому від неї було треба, вона більше не думала про свій мандраж, не підсичувала страху перед сценою. Зося підвелась і підійшла до залу, де відбувалося прослуховування. Проте звідти не долинав жоден звук. Двері були щільно зачинені.

«Патрик Куява! Патрик Куява! — подумки повторювала Зося. — Патрик Куява! Гарно!»

По той бік вулиці Агата помічає якесь пожвавлення. Із таємничого будинку навпроти виходять чоловіки в робочому одязі й виносять на вулицю, до здоровенного контейнера для сміття, різний непотріб: якісь меблі, старі лампи, килими, папери, будівельний мотлох. Робітники веселі, галасливі, й Агаті це зовсім не до вподоби. Де й поділася атмосфера її трилера. Відремонтований будинок відлякає всіх духів. Морок і таємниці не люблять фарби, великих вікон і нових меблів.

Агата невдоволено хитає головою, відчиняє хвіртку біля будинку Гібона й намагається пригадати, коли востаннє бачила цей сон. Два, чи, може, три дні тому? У ньому вона стояла біля величезного дзеркала, останній погляд, перш ніж вийти до школи, пригадує також, що тримала на плечі рюкзак. Але її відображення рюкзака не мало. Це відображення не було нею! То була білява дівчина зі сновидінь. Дивилася байдуже, наче пронизуючи її поглядом, трохи знуджено, бо здавалося, давно хотіла піти собі геть.

Агата теж хоче піти, та останньої миті помічає раму дзеркала, зроблену із блискучого сріблястого металу, у якому відбивається її спотворена фігура. Так, саме це їй і снилося!

Раптом на фасаді будинку щось зблискує, наче зайчик, випущений дитячим люстерком. Агата озирнулася й завмерла. Робітники виносять до контейнера дзеркало з її сну. На мить Агата відчуває, як її серце мовби зупиняється, а потім, сама не усвідомлюючи, що робить, вона відчиняє хвіртку, виходить на вулицю й зупиняється поруч саме тоді, коли дзеркало от-от має опинитися в контейнері.

— Доброго дня, а це дзеркало ви теж викидаєте? — рішуче запитує вона.

— Та начебто… — відповідає один із чоловіків. — За два пива може бути твоїм.

— Тоді відкладіть його вбік! — не замислюючись каже Агата.

Проте на вулиці їй дещо спадає на думку.

— А ви могли би перенести його на той бік?

— Можемо, чому б і ні, — підхоплюють дзеркало й переносять на Агатин бік.

За кілька хвилин свічадо стоїть у її кімнаті. Робітники зацікавлено роззираються помешканням, отримують десять злотих і виходять, цілком задоволені. Лише тепер Агата придивляється до дзеркала. Воно старе, потьмяніле, рама запилюжена. Агаті не стає відваги зазирнути в нього. Зупиняється поруч і чекає. А дзеркало прикидається звичайною річчю, роздивляється кімнату, визирає у вікно і, мабуть, роздумує, що воно тут робить. Скоса поглядає на Агату, яка не сміє відповісти йому тим самим і аж холоне від думки, що їй доведеться залишитися з ним наодинці вночі. Бо в неї немає жодного сумніву, що дзеркало живе й приховує таємницю дівчини, і що саме вона, Агата, зможе розплутати цю таємницю.

Патрик виходить із зали за якісь п’ятнадцять хвилин. Чверть години, які здаються Зосі вічністю. Хлопець посміхається, очі ледь затуманені, а на чолі видніють дрібні краплинки поту. Зося все відразу помічає, усміхається, а він прямує просто до неї!

— От і все! — каже, хоча Зося ладна заприсягтися, що він не боявся жодної миті. Дивлячись на нього, вона знову забуває про своє хвилювання.

«Папкін я, північний лев, славний ротмістр, кавалер», — подумки повторює дівчина. Зараз її викличуть, але вона якимсь дивом перестала судомно чіплятися за думку про театр. У цю хвилину він більше не видається їй найважливішим. Патрик бере її за руку й каже, дивлячись просто в очі:

— Дивися на них. Покажи, чого ти варта. Бався словами. Ти найкраща!

«Звідки він про все це знає?» — майнуло дівчині. Але вона ні про що не питає, бо саме лунає її прізвище, і Патрик легенько підштовхує Зосю до дверей.

Далі все відбувається мов у кіно, яке хтось прокручує в прискореному темпі. Зося декламує свої уривки, один за одним і відчуває, що вона їм подобається. Члени комісії усміхаються, і це додає таких потрібних акторові сил! Це вона, захоплена публіка, дарує мужність робити всі ці речі, які так бентежать інших. Зося хвацько декламує монолог Папкіна. Останні слова потопають в оплесках. Їй хочеться плакати від щастя. От тільки причина сліз геть інша, ніж могло би здаватися.

Знову сидять удвох, вона й Патрик, на тих самих сходах, в очікуванні результатів. Розповідають одне одному про враження після прослуховування. Таке дивне відчуття, наче вони знайомі бозна-скільки. Якби Зося подивилася на себе збоку, то не впізнала би тієї дівчини. Їй раптом хочеться подобатися! Вона всміхається! Прагне причарувати хлопця, з яким обмінялася кількома десятками фраз, із яким познайомилася годину тому! Вона закохалася.

Як усе гарно: їх обох приймають до театру! Патрик вирішує відзначити це прогулянкою, проведе її додому. Вони йдуть Видавничою від станції «Міжлісся» аж до Анина, перетинають колію, продовжуючи розмову, а тоді звертають на вулицю Люцерни. Зося із жахом усвідомлює, що вони от-от дійдуть до її будинку. Чи захоче Патрик зайти досередини?

Але він відмовляється, квапиться додому. Зрештою, уже пізно, минула п’ята година. Зося піднімається східцями, але дверей не відчиняє, дивиться йому вслід, мов зачарована.

Вона щаслива.

Агата спустилася на кухню й тепер боїться повернутися. Знає, що муситиме залишитися віч-на-віч із дзеркалом. Чому вона не попрохала робітників обернути його до стіни? Якби був вихідний, можна було би лягти на канапі у вітальні, але по сьомій повернуться Гібони, і краще не потрапляти їм на очі. Агата сама не йме віри, що здатна так боятися, але переляк її майже паралізує, він цілком реальний! Уява підказує, що коли повернеться до кімнати, на її ліжку лежатиме білявка зі сновидінь, на підлозі розливатимуться калюжі густої, липкої крові, а повітря буде насичене трупним смородом.

— Яка ж я дурепа! — картає вона саму себе, але страх не минає.

Тим часом знадвору чути, як під’їжджає материна машина, і за мить із криком:

— Перший! Перший! — до кухні влітає малий Гібон. Побачивши Агату, показує їй язика й біжить до своєї кімнати нагорі. Його кроки відлунюють у всьому домі, проте раптом западає цілковита тиша. Так, наче вереск малого хтось відтяв ножем. Занепокоєна Агата визирає з кухні й дивиться в бік сходів. Малого ніде не видко. Перелякана, дівчина підганяє себе нагору, ще кілька метрів і вона дійде до своєї кімнати.

— Мацеку? — питає пошепки.

Сповнена поганих передчуттів, зазирає досередини й бачить малого, який зосереджено робить гримаси перед дзеркалом.

— Іди геть! — сердиться він.

Агата певна, що це лише тиша перед бурею, зараз станеться щось жахливе: якісь руки, немов із рідкої ртуті, виринуть із дзеркала й затягнуть шибеника всередину, а їй не залишиться іншого виходу, крім як кинутися за ним. Що там на неї чекає? — Ну, звісно, привиди, скелети, вампіри, спраглі людської крові. Весь цей набір вона знає напам’ять, та попри це він досі її лякає. Агата стоїть на порозі кімнати, а малий продовжує кривлятися. Його відображення Агата не бачить. Повільно, дуже повільно робить вона крок до хлопчика. Тоді другий, третій. Нарешті зупиняється поруч із Мацеком. На тьмяному, наче вкритому памороззю, тлі, немов на старій фотографії, відбиваються двоє. Вона — висока й худа, він — невеличкий і пухкенький. Стоять якусь мить непорушно, раптом Мацек бере її за руку.

— Брат і сестра, — несподівано каже він.

Агата тримає його липку від солодощів долоньку й дивиться на себе в дзеркалі.

— Брат і сестра, — тихо повторює вона.

Клаудія чистить картоплю. Мати весь час нарікає, що вдома навіть супу немає, коли вона повертається додому після добового чергування. Якщо їй так хочеться супу, то нехай собі сама зварить. Вона, Клаудія, точно його не їстиме. Теж мені! Але зараз у Клаудії є більша проблема, ніж приготування їжі. Вона дещо пообіцяла Агнешці. Уже давно. Уникає цього, як лише може, але настане час і вони зустрінуться. В Агнешки багато друзів, це й становить темний бік справи, бо варто їй захотіти й усі вони відвернуться від Клаудії. А цього Клаудія дуже боїться.

Зося поспішає до школи мов на крилах. Зупинка автобуса за рогом, але їй не хочеться чекати, вона швидко прямує вулицею. Дорогою проминає ятку з овочами й фруктами. Сьогодні їй байдуже до жінки, що продає яблука, байдуже до всього. Усі думки стосуються Патрика й театру, театру й Патрика, свого нового щастя, їй хочеться співати, але доводиться стримувати бажання. Перша репетиція лише за тиждень, але ж вони зустрінуться на перерві, може, він знову проведе її додому, може, зайде?

Та попри Зосині сміливі плани їй не вдається перестрінути хлопця ані на першій, ані на другій перерві. Він молодший на рік, і це єдиний недолік, але ж Патрик такий класний! Чудовий товариш і такий гарний. Зосі не вдається зосередитися на уроках. Дівчина дивиться у вікно й зітхає. Вона вся тремтить від самої думки про спільне повернення додому, про те, як вони розмовлятимуть про театр і щойно прочитані книжки. Зосі вже байдуже, що старостою обрали не її. Вона має дещо більше. Кохання.

Вони нарешті зустрічаються під час великої перерви.

— Я скрізь тебе шукав! — каже він, і Зося вже беззастережно вірить йому.

— Справді? — вдає вона подив.

— Розумієш, я хотів тебе про дещо запитати.

— Про що саме? — задля годиться питає Зося.

— Ти вчишся в одному класі з Агатою?

— З якою Агатою? — і вона зовсім не вдає, наче не розуміє, бо в цю мить Зося справді не знає жодної Агати.

— Ну, ти ж із 2-Б?

— Так.

— Здається, у твоему класі є Агата. Та, що весь час у чорному.

— А-а-а, так…

— Ти можеш мене з нею познайомити? — видушує він, і помітно, що це зізнання приносить йому полегшу.

Першої миті Зося машинально роззирається коридором. Вона завжди робить те, про що її прохають. Але раптом до неї доходить, що саме сказав Патрик. Серце зупиняється на якусь секунду, а тіло пронизує холод. Спершу хоче сказати: «Ні!» Але Зося не здатна вимовити жодного слова. Найважливіше для неї зараз — не розплакатися. О ні, вона не подарує йому такої втіхи! Не сьогодні, та й узагалі ніколи. Тож дівчина лише роблено посміхається.

— Звичайно. Коли захочеш! — обіцяє вона, водночас присягаючись собі, що ніколи нічого для цього не зробить.

На щастя, Патрик не каже «зараз», і вона може сама обрати відповідний момент. А він? Задоволений, може, навіть щасливий? Привітно посміхається. Посміхається до неї.

Зося стоїть, мов їй заціпило. В очах потемніло, у голові паморочиться. І хоча в цьому немає її провини, вона соромиться. Їй соромно перед собою, що так легко дала себе ошукати. Та чи йдеться про обман? Вони ж узагалі не говорили про неї. Увесь час розмовляли про сторонні речі: школу, театр, книжки. Їм так приємно гомонілося, авжеж, але ж ніхто нікому нічого не обіцяв. Вона все вигадала сама, це було лише її бажання, яке раптом матеріалізувалося. Хто ж завинив? Лише вона. У неї в цьому великий досвід. Таке з нею відбувається постійно.

Зося йде коридором, мов задерев’яніла, мов закута в обладунки. Іде до свого класу. Навіть не знає, який зараз урок, зрештою, яка різниця. Якби вона була сміливішою, то пішла би геть зі школи і йшла, ішла вперед, світ за очі. Та вона цього не зробить, принаймні не тепер. Перед собою бачить спину Агати. Ну, чому саме її? Поспішає за нею й підходить до кабінету біології. Там уже сидять її однокласники. Зося відвертається від них і дивиться у вікно. Що вона там бачить? Зося й сама не знає. Вона нізащо не наважилася би глянути нікому в очі, бо кожен відразу зрозумів би її розчарування, сором, якого їй не позбутися довіку.

А тоді вона отримує першу в житті одиницю, і клас вітає це шаленими оплесками, а вчителька — подивом. Мабуть, на перерві це обговорюватиме вся учительська. Та Зосі начхати. Навіть розмови з батьками вона не боїться. Може, узагалі їм не казати? Зі школи дівчина виходить якась інша й чудово це усвідомлює. Вона ще не розуміє, у чому полягає ця зміна, невтямки їй, що ляпас, завданий незумисне тим, кого вона так необачно покохала, схожий на те, як недосвідченого плавця штовхають у воду. І тепер він або навчиться плавати, або потоне.

Коли за два тижні Патрик нарешті заговорить до неї в коридорі й запитає про Агату, Зося, не змигнувши оком, дуже природно скаже давно заплановане:

— Вона сказала, що вже має молодшого братика.

Ото й усе.

Він засмучений, і її це зовсім не тішить. Навіть стає трохи шкода, що вона так його обламала. Та зрештою, задоволення від першої в житті помсти перемагає, і Зося насолоджується цим із цікавістю новачка.

За три тижні у вересні відбувається найважливіша шкільна дискотека, поєднана з посвятою в першокласники. Кожен клас готував коротку програму, а третьокласники знущалися з наймолодших. Позаяк рік тому жертвою були вони, усім кортіло дізнатися, що ж вигадає третій клас. І це й стало родзинкою вечора. Дискотека, діджей, стіл, підготований першокласниками — усе це було кволим додатком до посміховиська, яке влаштовували першачкам третьокласники.

Цьогорічної посвяти всі побоювалися. Ішлося про те, щоб налякати салаг якомога дужче. Другі класи розповідали про це зі знанням справи, змальовуючи жахливі, мало не пекельні муки, які очікують їхніх молодших товаришів, і страхаючи їх більше, ніж потрібно. Забава мала бути суперова, шкода, що з батьками й учителями, але то дрібниці.

Завданням старост було отримання письмової згоди кількох батьків із кожного класу на те, щоб вони прийшли й стежили за порядком під час урочистості. Формальність, але без цього не обійдешся. Відсутність підписаних заяв означала заборону участі в забаві. Згоду треба було принести до канцелярії щонайпізніше за два дні до вечора, тобто в середу.

Якби Клаудія не пропускала зборів шкільного самоврядування, якби не переймалася лише власними проблемами, якби погодилася переглянути Зосині минулорічні нотатки, якби хтось запитав у неї, чи вона це зробила… Може, їй і вдалося б не облажатися.

Тим часом надійшла п’ятниця, вечір, і всі в чудовому настрої почали прибувати до школи. На дверях стояла одна з учительок разом із фізкультурником і перевіряла, з якого класу той чи інший учень. Таким чином гурт тих, кому заборонили з’являтися на дискотеці, збільшувався. Усі з 2-Б чекали на Клаудію, щоб згадати її «незлим тихим словом». Вибираючи її задля жарту, вони не передбачили того, що все обернеться проти них. Схоже, що й учителька допетрала, що й до чого, бо того вечора вона взагалі не прийшла. І тоді вони зрозуміли свою помилку.

Їм просто зачинили двері перед носом. Вони відчули розчарування й лють. Усім хотілося сказати Клаудії, що вони про неї думають, причому вживаючи найвульгарніших слів. Але нарікати можна було хіба що на себе.

Вони поставили не на ту конячку, щоб допекти вчительці.

Кажуть, учитися ніколи не пізно.

Учителі англійської змінювалися, наче в калейдоскопі. Лише у вересні їх було аж троє. Марек став четвертим.

— Привіт, я Марек! — сказав він, входячи до класу.

Просто Марек.

— Марек… — зітхнули дівчата.

Хлопці спершу їхнього ентузіазму не поділяли, та після уроків виявилося, що Марек приїжджає до школи мотоциклом, і в них відразу знайшлася спільна тема.

Марек був високим зеленооким блондином із білозубою посмішкою. Одягався із недбалою вишуканістю, проте як на школу, то просто супермодно, круті фірмові черевики, джинси «Левіс», картата сорочка й коротка шкіряна куртка-косуха.

— Шкода! — голосно зітхнула Клаудія, думаючи про день, коли їм доведеться попрощатися, бо він явно не за горами.

Марек був дещо цинічним, але дуже класним учителем англійської, щоправда, із досить незвичним акцентом. Багато хто в класі ходив на додаткові уроки англійської, тож щодо акценту в усіх були різні думки. Марек повільно, але вперто, намагався їх виправляти. Він виявився дуже послідовним і вимагав виконання всіх своїх завдань. Жодного разу не підвищив голосу на уроці й пояснював усе тричі, але не більше.

— Після третього разу навіть корова зрозуміє, — заявив він, не уточнюючи, кого, власне, має на увазі.

Його уроки всім подобалися, завдання надсилав електронкою і йому завжди можна було написати про свої проблеми. Учні слухали англійські пісні й вивчали таким чином різні круті словечка.

З англійської Агата була найкращою в класі, проте ніколи цим не вихвалялася. Марек відразу це помітив і оцінив. На кожному уроці по декілька разів звертався до неї із запитаннями. Звісно, лише тоді, коли ніхто більше не міг відповісти, але всі це відразу зауважили. Вона йому подобалася. Більше, ніж будь-хто інший. Найпізніше це помітила сама Агата. Але в таких справах вона й досі була страшенно наївною, у неї ніколи не було хлопця, бо хто б наважився зустрічатися з такою. Вона взагалі намагалася уникати людей, навіть подруг не мала. Ніхто не знав, де і як вона проводить дозвілля, зрештою, нікого це й не обходило. Аж дотепер.

У п’ятницю англійська в групі Агати й Клаудії була останнім уроком. Того дня Агата абсолютно випадково зіштовхнулася у дверях із Мареком. Той глянув на неї, усміхаючись, і запитав:

— Тебе кудись підкинути?

— Ні, дякую… — знічено відповіла вона.

— Та чого там, у мене якраз із собою два шоломи. Сідай. Куди?

І Агата, сама не розуміючи, що робить, надягла шолом і сіла на мотоцикл Марека. На очах усієї школи.

— Даремно він це робить! — просичала Міс Тропік, визираючи крізь вікно учительської.

Проте Агата вже сиділа ззаду й міцно обіймала Марека. До 6-ї вулиці вони доїхали за якісь три хвилини. Агата зістрибнула з мотоцикла, зняла шолом і віддала Марекові. Подякувала і, не озираючись, пішла до саду. Марек запустив двигуна й поїхав.

І все.

Так мало й водночас так багато.

Уся спаленівши, вона ввійшла до будинку. Обперлася об стіну й довго переводила подих. Власне, нічого не сталося. Але для неї це означало дуже багато. На жаль, Міс Тропік була тієї ж думки. Вона вже сиділа в директорки з рапортом і вони вдвох нарікали на сучасну молодь і навіть прикидали, чи не звільнити бува нового вчителя англійської. Назавтра про цей випадок гула вся учительська, а за нею й уся школа.

Марек заявив, що йому на це начхати. Здається, він і директорці сказав щось таке, мовляв, вона може його звільнити. Але Агата не могла стерпіти настирливі погляди в коридорі, того, що всі перешіптувалися й тицяли на неї пальцями. Усе це спричинилося до того, що вона втратила свою звичну байдужість до всього й усіх. Їй здавалося, що в неї на лобі написано, як він їй подобається. Вона почала викидати коники на англійській або вдавала, наче не розуміє, що він їй каже. Вхопила дві одиниці. Марекові довелося їх поставити, бо вона віддала чистого аркуша на самостійних. Коли її викликали до дошки, заявляла, що нічого не знає. Однокласники стежили за цим з байдужістю. Марек нічого не розумів. Наказав залишитися після уроку.

— У чому справа? — запитав навпростець.

— Ні в чому.

— Що ти виробляєш? Ти ж нічого не написала. Це гол у твої ж ворота.

— То й що? — знизала плечима Агата.

— Схаменися, я ж знаю, на що ти здатна. Ти найкраща в класі, заслуговуєш на шістку.

— Чхати я хотіла.

— Та ну, невже? А може, ти щось мені скажеш? Ми ж були друзями.

Агата дивилася кудись убік, не в змозі видушити бодай слово.

— Що трапилося? — повторив Марек, але вона лише стиснула вуста. Похнюпила голову, ладна розплакатися. Але намагалася бути рішучою.

Мабуть, йому це набридло, бо він раптом заговорив учительським тоном.

— Я не дозволю викидати коники на своїх уроках. Ти єдина людина, з якою можна поговорити. Поводься по-дорослому, гаразд?

Агата кивнула, але продовжувала уникати його погляду. Вона ще не знала, як їй поводитися. Боялася виказати почуття, яке для неї самої стало несподіванкою.

— Я закохався, — промовив він, наче то була якась дурниця.

До Клаудії ніяк не доходило значення його слів.

— Що таке? — спитала вона, зморщивши носа.

— Я закохався, — повторив він.

Вигляд у нього був дуже серйозний.

— У кого? — вона ледь не розреготалася.

— Ти її не знаєш, — похмуро пробурмотів Давид.

Клаудія бачила, що йому важко йде ця розмова, але нічого не розуміла. Усе це виглядало якось дивно. Клаудія, яка постійно повторювала Давидові, щоб хлопець до неї не звикав, бо він аж ніяк не той, про кого вона мріє, раптом відчула ревнощі! І до кого?! Ні, це якась дурка, та пішов він подалі, таких, як він, у неї може бути гать гати!

— Даси собі раду? — запитав він, наче Клаудія була малою дитиною.

Вона лише стенула плечима. Давид погладив її по голові, але вона сахнулася.

— То я побіг. Бувай.

Ступив кілька кроків до дверей і зупинився, ніби чогось чекав. Клаудія не дивилася в його бік, їй хотілося, щоб він пішов, залишив її саму. За мить двері захряснулися, і Давид назавжди зник з її життя.

Принаймні так їй здавалося.

«Точнісінько як у „Моді на успіх“!» — подумала вона й машинально простягнула руку до пульта. На екрані щось зблиснуло, замиготіло, майнуло й зникло.

«Хоч би ти не зламався!» — благала вона подумки, але телевізор не реагував на її намагання дужче тиснути на кнопки або потрусити пультом чи гепнути по стінці.

Він поламався.

— От чорт! Ще й це! — гримнула Клаудія.

Життя без телевізора не вкладалося в її уяву. Як це? Вона не дізнається, що діється в серіалі про Мостов’яків? Не стежитиме за героями «Клану»? Залишиться без детективів? Варто було про таке подумати — і вона аж нетямилася. Спересердя Клаудія навіть заходилася прибирати, але її все дратувало, особливо уроки, на яких вона не могла зосередитися. Дівчина відчувала страшенну порожнечу. Порожнечу й тишу.

Якби не це, вони б сиділи зараз із Давидом, цілувалися або й ні, дивилися телевізор і коментували побачене. Але вона була сама. І неймовірно самотня.

Клаудія сіла на дивані й зітхнула. Встала. Знову сіла. Чухала голову, роздумуючи, що робити в цій ситуації. Нового телека мати не купить, про це відразу можна забути. Ходити щодня до когось у гості Клаудії не хотілося. Досі в складних ситуаціях поруч завжди був Давид, тепер рішення доведеться приймати самій.

— Клятий мотлох! — лайнулася вона.

Удома було так тихо, що Клаудія чула все, що діється в сусідів. Припала вухом до стіни і, вловивши якісь уривки сварки, здогадалася про решту.

Перед нею був довгий, дуже довгий самотній вечір.

Жовтнева ніч поглинає верхів’я сосен і спливає долу, на дахи будинків і садки. А там повільно розтікається, гусне й застигає в очікуванні світанку.

Клаудія сидить на дивані, втупившись у темний екран телевізора. Очі в неї затуманені, погляд відсутній. Думки кружляють довкола Давида й усього, що сталося. Вона не може збагнути, як той, хто не був у її житті кимсь важливим, міг так зіпсувати їй настрій!

«Я закохався!» — оце-то так! Їй він такого ніколи не казав. А чому? Цікаво, що це за дівуля? Певне, якась лялечка з ліцею, яка не підпускатиме його до себе з півроку. Вони люблять таких мімоз. «Не хочу, боюся». Так йому й треба! Нехай трохи постраждає. А взагалі — який же він негідник!

«Я закохався!» — звісно, ніхто його не триматиме. Але якщо повернеться, коли скімлитиме, мовляв, помилився, не те виявилося, нехай усе знову буде, як колись, або запропонує їй зустрічатися, нехай не розраховує, що вона кинеться йому в обійми.

«Я закохався!» — та як він міг?!

Електричка до Отвоцька повільно рушає зі станції Вавер. Клаудія схоплюється з місця, їй здається, що це есемеска, та це лише потяг проїхав. Пронизлива, незнана досі тиша гуде їй у вухах. Сусіди знову сваряться. Що робити ще стільки годин?

Агата згасила світло й стоїть біля вікна. У будинку навпроти світло продовжує горіти. Агата чує далекий стукіт коліс електрички, посміхається, немовби до будинку під’їхав Марек і саме махає їй рукою, щоб вона спустилася до нього. На мить їй навіть здається, що вона його бачить. Але це лише тінь кущів біля воріт.

Коли потяг рушає зі станції Анин, Зося міцно обіймає свого ведмедика. Шепоче йому щось лагідне, гладить його лапкою своє обличчя, дивиться на місце, де міг би сидіти Патрик. Вони могли би репетирувати якусь сцену, сміятися, передражнюватися. Могли б розмовляти, нехай навіть про дурниці. Він міг би бути тут, але його немає.

Усе так просто.

Так безнадійно.

Троє самотніх дівчат вдивляються в ніч.

Ніколи не знати, яку роль відіграють у нашому житті інші люди, хто приймає рішення, хто смикає за мотузки. Хочеться вірити, що ми самі, а потім з’ясовується, що весь час це був хтось інший.

Ця історія могла би початися й тут, п’ятого жовтня, у п’ятницю. Того дня на останньому уроці відбувалося жеребкування кімнат, бо в понеділок весь 2-Б виїздив на омріяну, давно очікувану «зелену школу» до Кракова й Закопаного. Класна керівничка, завжди така метка, вирішила, що нічого класу не нав’язуватиме, проте водночас позбавила всіх вибору. Кожен тягнув жеребок, із ким ділитиме кімнату. Жеребкування вийшло дебільним, бо всі були незадоволеними. Але вчителька, звісно, умила руки. Вона не винна, що всі так дібралися.

Агата першою витягла кімнату номер десять. Сіла за партою в очікуванні решти. Коли після кількох людей, які її не стосувалися, десятку витягла Клаудія, Агата лише важко зітхнула. Клаудія глянула на класну:

— Пані вчителько, можна, я спробую ще раз?.. — несміливо запитала вона.

Але та лише заперечно похитала головою. Засади однакові для всіх. І вона їх не змінюватиме. Нема дурних! Якщо вона зробить виняток для Клаудії, відразу весь її хитромудрий план зійде нанівець, усі хотітимуть щось змінити, оселитися із другом, подружкою, комусь спаде на думку доставити зайве ліжко в кімнату. Вона це передбачала. Варто лише раз поступитися й доведеться робити це постійно. Її учні знали, на що можна розраховувати, а на що ні.

За цим крилося ще одне: учні, які недолюблюють одне одного, не влаштовуватимуть у кімнатах посиденьок, коли сама вона смачно спатиме, і відповідно не примушуватимуть її стежити за ними цілу ніч. Розчаровані своїм оточенням, усі чемненько підуть спатки о десятій. Їм і на думку не спаде дуріти, намагатися вилізти у вікно чи навмисне щось підлаштувати. От у чому полягав цей підступний і, слід визнати, доволі дієвий план.

Клаудія продовжувала благально дивитися на вчительку, і тій зробилося трохи шкода дівчини. Вона знала Агату й сама була б не рада опинитися з нею в одній кімнаті. Але все вирішив випадок. Хіба вона може з ним позмагатися? Клаудії навіть майнуло, чи не відмовитися від поїздки, хоча вона так довго збирала на це гроші, кілька людей спричинилися до того, щоб вона могла поїхати до Закопаного. І що? Тепер отак їм подякувати? Образитися лише через те, що вона ненавидить Агату? Клаудія у відчаї сіла за парту. А коли до них приєдналася ще й Зося, її нехіть лише зросла.

Зося витягла свій жеребок зі словами:

— О ні, нізащо!

Вона теж глянула на класну керівничку, і хоча та завжди ставилася до Зосі поблажливо, то цього разу відповіддю було заперечне хитання головою й стиснуті вуста. Жодних винятків. Засади однакові для всіх. Може, якби це не відбувалося в присутності всього класу, їй вдалося б якось уникнути товариства Клаудії й Агати, але тепер, після невдалого жеребкування, проблема стосувалася кожного. Тож Зося сіла за парту, намагаючись поводитися максимально гідно. Краєм ока позирнула на дівчат. Агата втупилася у вікно. Щодо неї, то вона ладна була оселитися в кімнаті з бенгальським тигром, дівчина настільки всіх зневажала, що їй було начхати на всіх сусідів, які їй дісталися. Клаудія таки добряче розлютилася. Вона втупилася в парту, зціпивши вуста, гойдала ногою, удаючи байдужість. Але актриса з неї була кепська. Вона будь-що силкувалася приховати роздратування.

«Ну, чому вчителі завжди намагаються зіпсувати учням будь-яку радість? Нащо їм це? Невже вони ніколи не були молодими? Прикриваються вихованням, а насправді радіють, коли їм вдасться когось принизити», — такої думки була переважна більшість учнів, які виходили тієї п’ятниці зі школи. Екскурсія, така класна річ, а все-таки нею не натішишся.

Та це було не зовсім так. Вони все ж раділи. Раділи бодай тому, що поїздка таки відбудеться, що понад тиждень не буде уроків, батьків, заборон. Якщо ціною свободи мала стати присутність ненависних однокласників — нема на те ради, нехай, можна витримати.

У понеділок уранці, щойно минула сьома, усі посідали до автобуса з таким виглядом, наче нічого не сталося й у класі не було жодної ворожнечі. Вони ладні були навіть учительці пробачити її підступні витівки. Усі поводилися галасливо, сміялися й займали місця в передчутті чудової пригоди, яка на них чекає. Вийшовши зі школи, вони якось змінювалися.

Автобус був великим, і навіть коли вже всі повсідалися, залишилося чимало вільних місць. Рушили. Анин з усіма своїми справами залишився десь позаду в імлі.

Повільно сходило сонце.

Мабуть, дорослі ніколи не збагнуть, чому так відбувається, що під час екскурсій відвідини цікавих місць і оглядання пам’яток видається підліткам зовсім неважливим. Власне, сама мета поїздки, яку так довго визначають на класних зборах, її освітні цілі — усе це не має жодного значення. Ідеться про те, щоб вирватися з обіймів буденності, вдихнути трохи свіжого повітря, удати старших, ніж є насправді.

Агата внесла торбу до кімнати й відразу зайняла ліжко біля вікна. Не буде вона ні з ким цього обговорювати. Зоська зупинилася за нею, а Клаудія лише піднімалася сходами. Отже, вона перша й ні в кого не питатиме дозволу. Кинула торбу на підлогу і в черевиках гепнулася на ліжко мов колода.

— Що ти робиш? — не втрималася Зося.

— А що таке? Не можна?

Зося не відповіла. Після цілоденної екскурсії Краковом вона теж була страшенно втомлена, проте не кинулася на своє ліжко, навіть не присіла на краєчку, а почала розпаковувати речі. Агата дивилася в стелю й посвистувала.

Зося хотіла було зауважити щось ущипливе про свистіння в приміщенні, та на щастя, до кімнати ввійшла Клаудія.

— Нічогенька кімната! — миролюбно озвалася вона, бо досі не встигла погиркатися ні з ким із дівчат, і це її влаштовувало. Підійшла до вікна й спробувала визирнути, що було нелегко з огляду на Агату.

— І що ти там бачиш поночі? — непривітно поцікавилася та.

— Якісь вогні. Узагалі небагато.

— Тоді відвали в інший бік, бо я збираюся встати.

Уставати Агаті зовсім не хотілося, але їй саме спало на думку слово «відвали», яке дуже пасувало до Клаудії й могло її вразити, тож дівчина негайно створила ситуацію, у якій це слово можна було використати.

Клаудія відхилилася й невдоволено глянула на Агату, проте їй ніколи не вдавалося спромогтися на влучну відповідь. Можна було хіба що вдати, що їй начхати на зачіпки, саме це вона й зробила. Просто не відреагувала. Зося теж мовчала. Поки що Агатине було зверху.

Під час вечері Зося сіла якомога далі від Агати, проте в такому місці, щоб можна було за нею спостерігати. Ота історія з Патриком, про яку, на щастя, ніхто не знав, дошкуляла Зосі, і дівчина геть не розуміла, чому це їй раптом заманулося придивлятися до Агати. Може, з її обличчя можна здогадатися, чого шукає в дівчатах Патрик? Агатина зовнішність здалася їй звичайною, стиль викличним і неприродним. Якщо вже обирати з-поміж двох, то вона воліла Клаудію, яка трохи кумедно наслідувала моду й іноді виглядала мов карикатура.

Агата їла неквапно, мало, не роздивлялася навсібіч, не брала участі в розмовах, жартах, не кидалася, як усі, зеленим горошком.

Та попри зневагу, яку вона віднедавна відчувала, Зосі все ж здавалося, що Агаті дуже некомфортно із цим своїм показним відмежуванням від решти.

«Власне, кожен з нас — такий собі самотній острів», — пригадалася почута десь цитата. Може, це й звучало патетично, проте чудово підходило до цієї ситуації. Зося знала, що її в класі не люблять, бачила, що в Клаудії теж проблеми з однокласниками, усі з неї глузували позаочі. Агата теж може вдавати бозна-що скільки влізе, та насправді ніхто не здатен із цим змиритися.

У класі сформувалися невеликі тусівки, де підтримують одне одного. Хлопчачі, дівчачі, мішані. Ніколи до них не входить більше, ніж півдесятка людей. Так, наче п’ять — це якесь магічне число. Але й вона сама, і Клаудія, й Агата завжди залишалися поза будь-яким товариством. Цікаво, чому? Зося намагалася якось це пояснити, але не могла зрозуміти причини. Когось люблять, когось — ні. Хтозна, чому так стається.

Пізня вечеря затягнулася майже до півночі. Воно й не дивно, якщо всі сіли до столу об одинадцятій. Проте тривала подорож, екскурсія Краковом нікого не виснажили настільки, щоб у пансіоні все нарешті вщухло. Між кімнатами продовжувалися мандрівки народів. Роз’єднані подружки неодмінно прагнули переказати одна одній свіженькі плітки, позичити щітку для волосся або пилочку для нігтів. Хлопці теж гасали мов навіжені. Саме так смакує воля.

У кімнаті номер десять усе не так. Там панує спокій. Агата в одязі, та цього разу без черевиків, лежить, заплющивши очі, на ліжку. Їй погано в приміщенні із двома чужими людьми, вона до такого не звикла, їй хочеться, щоб уже настав ранок. Дівчина боїться, що не спатиме цілу ніч.

Зося пішла в душ, а Клаудія розпаковує свій немудрящий багаж. Дивиться на Агату й нарешті усвідомлює, як можна їй помститися.

— Ти… — починає вона, бо не знає, чи Агата, бува, не заснула.

— Чого тобі? — лунає за хвилину.

— А в тебе із цим Мареком серйозно? — цікавиться вона безтурботно, запитує як подружка в подружки, та насправді в хід пішла важка артилерія, і Клаудія це добре розуміє.

Агата не принижується до відповіді. Швидким рухом, може, навіть не до кінця усвідомлено, хапає свого черевика й жбурляє ним у Клаудію. Але та вчасно ухиляється, а взувачка поціляє в Зосю, яка явно цього не чекає.

Зося хапається за вдарене місце на грудях і здивовано масує його, а тоді кидає Агатин черевик під ліжко.

— Ви що, подуріли?! Повибиваєте шибки й доведеться нам усім скидатися й платити.

— Блін, сорі. То було не в тебе, — оце й усе, на що спромоглася Агата, прохаючи таким чином пробачення.

Здається, вона вперше помітила, що ця Зоська не зовсім така, якою завжди здавалася.

— Що тут власне відбувається?

— Нічого, — Агата ледь помітно скривилася.

— Я лише запитала в неї, — невинним тоном пояснила Клаудія, — що в неї спільного з учителем англійської.

— Як це: що спільного?

— То ти що, НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ?! — із неприхованою радістю вигукує Клаудія. Отже, залишається людина, якій нічого невідомо, можна ще раз усе це переповісти, розказати про свої здогади, навіть, якщо це й далеке від дійсності!

— Чого це я не знаю?

— Ну, що вона, — Клаудія кивнула головою в бік Агати й додала змовницьким тоном, — і цей Марек, що викладає англійську…

— Що? — Зося ніяк не могла втямити. Глянула на Агату, але та втупилася в стелю, наче розмова її зовсім не стосувалася.

— Ну, розумієш… — власне, Клаудія сама не знала, «що», їй здавалося, що цього досить, і Зоська просто стане на її бік, та й по всьому. Усе вмент зрозуміє. Натомість ця нетямка ніяк не могла нічого допетрати. — Їх бачили. Разом, — повільно процідила Клаудія, бо більше сказати було нічого.

— Де? — продовжувала допитуватися Зоська.

— Ну, як вона сідала з ним на його мотоцикл! — гаркнула нарешті Клаудія.

От тепер Зоська повинна сказати щось розумне. Наприклад: «Ну, тоді все зрозуміло. Певне, вони зустрічаються. Цікаво…» і теде. Або зареготати й театрально підморгнути. «О Боже! Серйо-о-о-озно?..» Проте Зося й досі не доганяла, що саме Клаудія мала на увазі!

— І що з того? — наївно запитала вона, і Клаудія вмить зрозуміла, що це явно не та людина, з якою можна обговорювати тонкощі стосунків двох статей. Ні тепер, ні будь-коли.

— Отож-бо! — ні сіло ні впало підхопила Агата, яка досі мовчала. — Що з того? Підкинув мене додому, бо йому було по дорозі.

— Він узагалі хороший, — Зося стала на захист учителя.

— Хороший для Агати, та якби це я виходила з бурси, він би й пальцем не кивнув, щоб мене підвезти! — бовкнула Клаудія.

— Еге, щоб ти йому мотоцикл розвалила! — Агаті вдалося-таки поцілити в болюче місце, і вона засміялася.

— Припиніть! — Зося марно силкувалася їх розборонити.

— Нехай скаже, нехай скаже! — верещала Клаудія. — Нехай скаже, що між ними було. Однаково всі знають.

Зося теж би радо дізналася, що там було. Може, хоч один поцілуночок? Такий маленький, ледь відчутний, скажімо, у щічку? Тоді все було би простіше. Тоді можна би було піти до Патрика й мовчки зверхньо глянути на нього, продемонструвавши всю зневагу до його захоплення Агатою, або кинути йому просто в обличчя: «Ну й дурний же ти був, хлопчику. Вона вже давно зустрічається! Та ще й із ким…»

— Що було, то моя справа! — втяла всі розмови Агата.

А могла ж сказати, що нічого, абсолютно нічого не сталося, але це не виглядало би вірогідним і нічого б не вирішувало. Тож вона вирішила розвивати цю історію, доки не набридне. Нехай заздрять, бо саме про це йдеться. Усі їй заздрили. Хіба що крім Зосі.

— Сама бачиш! — Клаудія вирішила, що Зося буде їй за свідка. — З учителем! Як тобі не сором! — вона скривилася й зітхнула, наче стара діва. — Крім того він ще й такий, фе! Такий зарослий! Увесь зарослий. Тобі не заважає? Ну, хіба що ти полюбляєш таких волохатих.

Слово «волохатий» вразило навіть Зоську, хоча їй ніколи не спадало на думку так назвати Марека.

— Слухай, ти! — Агата не витримала й підвелася. Тепер вона височіла над Клаудією, бо була вищою за неї й дивилася згори. — Слухай, дитинко. Що мені заважає — не твоє сране діло, а питання «Як тобі не соромно?» ти повинна ставити собі щоразу, коли в дзеркало дивишся.

Як це й буває зазвичай у таких випадках, Агата мала на увазі крадіжку кофточки в секонд-хенді, а Клаудія подумала про щось геть інакше.

— Що ти там знаєш… — пробурмотіла вона присоромлено, думаючи про Давида.

— Знаю те, що треба.

— Ну, тепер почнеться, — театрально зітхнула Зося. — А вранці проспимо!

І раптом здивовано побачила, що дівчата замовкли. Це не було результатом Зосиного надзвичайного таланту залагоджувати суперечки, просто обидві зрозуміли, що це ні до чого не призведе, вони заплутуються дедалі більше, проте жодна в цьому конфлікті не виграє.

Клаудія взяла рушника й подалася до ванної, Агата сіла на ліжку й витягла з торби MP3. Перш ніж надягти слухавки на вуха, почула несміливе Зосине питання:

— То він справді відвіз тебе додому?

— Не починай спочатку, будь ласка, — тихо зітхнула Агата.

Їй було боляче, що той один-єдиний раз більше ніколи не повторився, зате в її уяві поставав щодня й ніколи не закінчувався біля воріт, а отримував продовження, яке Агата щоразу плекала: Марек заходить до будинку, захоплюється його архітектурою й інтер’єром (усі захоплювалися, він теж би не був винятком, бодай цього разу всі Гібонові бабки на щось би згодилися), тоді піднімався нагору, до її кімнати, сідав на ліжку й простягав до неї руки. І тут Агатина фантазія завжди наштовхувалася на мур. Роздумуючи про це довгими годинами, вона ніяк не могла уявити, як він її цілує і що відбувається потім. Що ж, марно уявляти собі те, чого вона ніколи не зазнала. Цього їй бракувало найдужче. Якби він тоді принаймні зайшов, якби хоч поцілував її, нехай би тепер усі сміялися, нехай би глузували, скільки заманеться, вона мужньо стерпіла б ці кпини й гримаси за своєю спиною. Але він нічого не зробив, і вона теж не зробила нічого. Лише тихо мовила йому: «Бувай» з-за хвіртки, а він однаково нічого не почув крізь гуркіт мотоцикла.

Ото й усе, чим можна наситити голодну уяву.

Ото й усе.

Невимовно мало.

Клаудія стояла під душем і повільно, занадто повільно намилювала ціле тіло. Тепла вода наче змила весь її поганий настрій. У цьому була якась дещиця перверзії, бо вона вдавала, що під душем не сама, що її долоні — то насправді руки Давида, які торкаються її із цікавістю, любов’ю й жаданням.

«Чому Давид? Чому саме він?» — подумала вона трохи зневажливо, але саме його долоні дівчина знала найкраще. Подумки відтворювала його поцілунки й те, як він обережно роздягає її, торкається грудей, повсякчас сповнений того захоплення, якого сама Клаудія анітрохи не поділяла. І як потім повільно кохається з нею, дбаючи, щоб їй неодмінно було хороше. Тоді їй не здавалося, що вона лише іграшка в його руках. Гаразд, ніхто з них жодного разу не сказав: «Кохаю», та це лише тому, що вона цього не хотіла. Власне, він їй навіть не подобався.

Тоді чому вона так страшенно за ним сумує?

Чому щохвилини позирає на мобілку?

Чому прагне, аби він повернувся?

Поїздка до Долини-Костелиської виявилася цілковитою помилкою. Від самого ранку йшов дощ, наче й не сильний, така собі мжичка, проте добрий господар собаки з хати не вигнав би. Але класна керівничка мусила виконати свій план, поставити галочку біля чергового пункту програми, тож не було мови про те, щоб залишитися в пансіоні чи потинятися центром Закопаного, чого хотілося всім, крім неї.

На світанку, тобто о дев’ятій, 2-Б завершував сніданок. Беата Крупа, сповнена незрозумілого завзяття, у непромокальному плащі й хустині на голові, наче квочка збирала довкола себе учнів, які без жодного ентузіазму по черзі виходили із дверей і, глянувши на небо, промовисто зітхали, сподіваючись таким чином зворушити серце вчительки, яка, можливо, усе-таки скасує безглузду за такої погоди екскурсію.

— Та годі вам. Костелиська — це ніякі не гори, невеличка прогулянка рівниною, якраз для таких запеклих міщухів, як ви! — здавалося, промовляв її погляд.

З усього класу найрішучішою виявилася, звісно, Зоська. Вона завжди любила труднощі, ладна була піднятися й на гору Риси, якби це було передбачено. Решта класу більш чи менш відверто виражала цілковиту відсутність зацікавлення горами взагалі й Долиною-Костелиською зокрема. І хоча всі рушили разом, за кільканадцять хвилин вервечка учнів так розтягнулася, що здавалося, найзабарніші досі сидять у кафешці в центрі Закопаного. Проте ні, усі пленталися, щоправда, повільно й не роззираючись захоплено навсібіч, так, неначе в кінці дороги на них чекали неймовірні тортури на зразок повторення всього курсу географії.

Лихо було тій нещасній Беаті Крупі з її невситимим бажанням нових досягнень. Вона невтомно сіяла, а зерно щоразу падало на бетон. Такий уже їй клас невдячний припав, хоч плач. Жодних тобі зацікавлень, жодних позитивних планів на майбутнє. Лишень суцільні розваги, розважатися аж до смерті. Хіба що Зоська якось виділялася із загалу. Дівчина йшла поруч із учителькою, і рот її не закривався й на мить. Вона була завжди спрагла знань, ставила сотні запитань, на які вчительці приємно було відповідати. Якби ж то Беата знала, що криється за Зосиною балакучістю, то дуже би здивувалася.

Тим часом за їхніми спинами ніхто не говорив про породи, з яких складаються Татри, чи про татранську флору й фауну. Адже то була екскурсія, а не черговий занудний урок.

Попереду за вчителькою йшли кращі учні або ті, що хотіли, аби їх запам’ятали. Ці не розповідали сороміцьких анекдотів, не лаялися, не мали алергії на вчительку. Трохи далі пленталася Агата. Сама, а довкола неї зяяла порожнеча.

Агата теж не роззиралася, дивилася попід ноги, руки тримала в кишенях куртки й витягала хіба що для того, аби перемкнути щось у своєму MP3. На безпечній відстані за нею сунула решта класу, оті найбільш затяті й невиправні. Ті, що завжди сиділи позаду, тепер і йшли останніми. Весело мокли під дощем, бо ж головне будь-що повипендрюватися. Між ними була й Клаудія, трохи як п’яте колесо до воза. Вона весь час ніжно обнімалася з Марціном, хоча всіх це й дивувало, а найдужче самого Марціна.

Наостанку йшов чоловік класної керівнички, якого за високий зріст прозвали Тичкою, і жваво розмовляв із хімічним пострахом усього класу, тобто Міс Тропік. Хімічка раз по раз згадувала про свої вчительські обов’язки й то закликала найгаласливіших поводитися тихіше («Бо ви не в полі!»), то покрикувала на декого, аби надягнув шапку, каптур чи ще там щось.

Проте однаково всі мокли немилосердно і, діставшись нарешті бази, нажахано думали, що за годину чи дві їм доведеться покинути це сухе й затишне місце. Та наразі всі збиралися пообідати гороховим супом і нічого іншого не передбачалося.

Марцін був вродливим хлопцем і добрим учнем, та це аж ніяк не означає, що він не був тюхтієм. Він уже не раз намагався зацікавити собою Клаудію, але це завжди викликало в неї роздратування. Вона наказувала йому відчепитися або реготала так довго й невтримно, що він скорявся й на кілька тижнів відступав. Тому Марцін дуже здивувався, узявши її нині за руку, якої вона не висмикнула з яким-небудь ущипливим коментарем, а просто вдала, що нічого не помітила.

Так було простіше. Пізніше легше буде якось його відшити, та поки що Клаудії це підходило. Вона любила комусь подобатися, потребувала цього. Особливо тепер. Якщо не Марцін, знайшовся би хтось інший.

Марцін явно був не найгіршим. Такий охайненький, трохи нуднуватий, він не курив, не лаявся, не клеїв дурня. Узагалі він більше підходив Зосьці, повертаючись додому, могли би собі поговорити про домашні завдання. Від цієї думки Клаудії зробилося смішно. Вона дивилася на хлопця, як той стоїть біля прилавка й замовляє суп, як жестами показує напої й чекає на її відповідь, як платить за неї і явно не скаже потім повертати ці гроші. Лапочка.

Нарешті приніс це все, поставив на стіл і, наче вони зустрічалися ще з дитячого садочка, поцілував Клаудію в щічку! Вона аж рота роззявила від здивування, а дехто з дівчат, що сиділи поруч, почали піджартовувати й посвистувати. Але Марцінові це явно було байдуже, сів біля Клаудії ще й обняв її за талію!

Вона аж заціпеніла. Спершу хотіла щось йому сказати, але не знайшла потрібних слів. «Зрештою, — подумала дівчина, — нехай витріщаються, доки їм очі не повилазять!»

І почала з ним загравати. Не тому, що їй так хотілося, а лише щоб подратувати подружок. Такий собі прикольчик. Мотивація, не гірша за інші. З екскурсії вони повернулися парою. Ніхто й не сподівався. Коли повернувшись із Долини, всі полягали у своїх кімнатах, дзенькаючи зубами від холоду й розіклавши на батареях мокрий одяг і черевики, лише ці двоє сиділи до десятої на сходах, тримаючись за ручки й перешіптуючись, доки Міс Тропік не загнала їх до кімнат.

Вони попідводилися й неохоче рушили кожне у свій бік коридору. Перш ніж Клаудія встигла покласти руку на клямку дверей до кімнати номер десять, відчула, як у кишені завібрував мобільний. Есемеска. Озирнулася, але Марціна вже не побачила. Глянула на екран.

«ТИ ЙОМУ НЕ ПІДХОДИШ», — писала Агнешка.

Клаудія заціпеніла. Звідки вона дізналася? Хтось їй доніс. Хто? Навіщо? Щось сталося нині вранці в Долині-Костелиській, а вона вже знає про це у Варшаві? Яке їй діло? І, не замислюючись довше, стерла повідомлення.

Увійшла до кімнати. Зоська відвернулася до стіни, певне, спала або вдавала, наче спить. Агата лежала на ліжку, заплющивши очі й запхнувши у вуха навушники. Вона ритмічно погойдувала ногою й навіть не помітила появи Клаудії.

«Повний відстій! — подумала Клаудія. — Ні тобі побалакати, ані подуріти!»

І не промовивши й слова, подалася в душ.

День видався похмурий. Сірий і туманний. На щастя, дощ припинився. Агата, як завжди, трималася осторонь. Руки в кишенях, навушники у вухах, головка похнюплена. Здавалося, наче вона шукає загубленого перстеника. Але вона нічого не шукала. Їй просто було байдуже до всіх цих краєвидів. Не хотілося ні з ким говорити. Дівчина заглибилася у власні переживання й без кінця думала про одне й те саме.

Вона намагалася збагнути, як можна кохати й ненавидіти водночас. Здається, раніше з нею такого не траплялося. Усі її почуття досі були чітко окреслені. «Так» або «ні», жодних «але», нічого поза тим. Марек усе це зіпсував. Агата маніакально прагнула припинити думати про нього, та що довше намагалася, то більше він у ній оживав. Був присутній у кожній думці, кожне «так» і кожне «ні» стосувалося саме його. Був у піснях, які вони перекладали в школі, і в тих, що не перекладали — теж. У кожнісінькій ішлося про нього, бо кожна розповідала про кохання. Агата не могла назвати власні почуття. Пісні були для неї такими собі підказками.

Ними вона зверталася до нього.

Прагнула, аби він її почув.

Щоб зрозумів.

Зоська трималася на диво добре, але то була лише гра. Зрештою, про Патрика ніхто не знав. Ніхто не придивлявся до неї уважно, а якщо комусь і спало б таке на думку, то вони заздалегідь знали, що це означає: Зоська запобігає перед учителькою. Але вона спостерігала за Агатою. Ця дівчина була для неї, мов невигойна рана. Бо ж не можна отак миттєво перестати про когось думати. І Патрик, якого вона так принизила, продовжував стирчати в її думках, а може, і в серці, але в цьому Зоська не бажала зізнатися навіть самій собі. Ось чому вона йшла попереду, ось чому розмовляла з учителькою й демонструвала знання так, як у школі. Бо варто було зупинитися — і вона несамохіть озиралася, шукаючи очима Агату.

— Ненавиджу її! — кричало щось усередині. — Ненавиджу!

І Зося відразу починала себе жаліти.

Зате повернувшись до пансіону, де хоч-не-хоч доводилося зачинити за собою двері до кімнати, вона намагалася на неї взагалі не дивитися. На щастя, це переважно відбувалося пізно ввечері, коли всі аж падали від утоми. Зоська швиденько приймала душ, вкладалася в ліжко й відверталася обличчям до стіни. Тепер вона раділа, що Агата не була їй звичайною подружкою. Була собі яка була, не шукала товариства. От і добре!

Заглиблені кожна у свої переживання, вони ледве звертали увагу на Клаудію, яка поверталася до кімнати веселенька, мугикаючи щось собі під носом, довго приймала душ і вовтузилася в ліжку так, наче лежала на гвіздках.

Її аж чорти брали від цих двох. Ніби й дівчата, ніби й однокласниці, а лежать мов колоди кожна у своєму ліжку. По обидва боки за стінами лунав сміх, голосні розмови, хтось грав у карти, десь слухали музику, і лише в них панувала тиша, ніби вони були не на екскурсії, а у в’язниці.

— І чого ви як відморожені? — не втрималася вона, та на відповідь довелося чекати довгенько. Клаудія б, певне, і не діждалася її взагалі, якби не те, що Зоська просто не вміла бути неввічливою.

— Чому тобі так здається? — відповіла вона запитанням.

— Нічого мені не здається. Лежите на своїх ліжках, ніби два трупи. Одна шукає натхнення в стелі, друга в стіні. На біса ви взагалі їхали сюди? Краще б удома лишилися.

— Та вже ж не для того, щоб з тобою спілкуватися! — озвалася раптом Агата.

Клаудія на мить подумала, чи не образитися їй. Але навіть черговий конфлікт був кращим, ніж ця мертва мовчанка.

— Ну звісно. Ми собі дуже горді, га? Про що, справді, можна зі мною говорити?

— Як би тобі сказати… — Агата роздумувала, як дошкульніше відповісти, щоб Клаудія образилася. — Десь так. У нас небагато спільного.

— Припиніть! — перелякалася Зося.

— Бо що? Бо я занадто проста, еге?! Теж мені, пані велика знайшлася!

— Я цього не казала.

— Дівчата! — утрутилася Зося. Вона більше не сподівалася, що сварка швидко закінчиться.

— Не казала, але подумала!

— Можу думати, що мені захочеться!

— Емо засране! — несподівано вигукнула Клаудія, невідомо чого. Вона ладна була побитися з Агатою, узяла руки в боки й чекала чергової образи.

Агата витягла з вух навушники, повільно відклала MP3 на тумбочку й уперше того вечора глянула Клаудії в очі.

— Що ти сказала? — просичала вона.

— Що тобі геть у голові попереверталося від твого багатства!

— Ти про моє багатство нічого не знаєш.

— Знаю все, що треба. Ти просто жалюгідна подоба людини! — верещала Клаудія, вихлюпуючи весь свій гнів і гіркоту, а Зоська подумала, що зараз прибіжить класна керівничка або власниця пансіону — і все скінчиться.

Проте ніхто не почув піднесених голосів дівчат у загальному шарварку.

— Я? — холодно цідила Агата. — Ти на себе подивися. Хто ти така?

— Хто я така — це моя справа, але мені здається, що одягатися щодня так, ніби ти йдеш за труною, це просто лажа. Лажа в кубі, як і твій утуплений у землю погляд і вираз обличчя, наче тебе весь світ скривдив. Ти про життя нічого не знаєш, от і вигадуєш неіснуючі проблеми!

— Усе сказала?

— Ні! — Клаудія розкручувалася дедалі більше. Їй справді хотілося виплеснути із себе все, що в ній накопичилося. — Коли живеш у таких розкошах, як ти, просто гріх прикидатися нещасною. Просто гріх!

— А що ти знаєш про гріх? Здається, ти й сама дечим грішиш? — закопилила губу Агата. — Хто дав тобі право когось оцінювати? Ти що, знаєш, що діється в моїй голові? Живеш моїм життям? Знаєш, хто я така, про що думаю?

Клаудія не відповіла. У глибині душі вона погоджувалася з Агатою, але їй наболіло, тому слова самі вилітали з вуст і вгамуватися було ніяк…

— Гадаєш, що ти виглядаєш похмурою? Та ти просто смішна!

— А ти дурепа. Досить із тебе, чи дещо додати? Якусь історію про твої розваги? Може, Марціна би таке зацікавило? А може, ще декого? Твою маму, наприклад. Або класну керівничку. Чи директорку. Чи поліцію.

— Ти цього не зробиш! — не на жарт перелякалася Клаудія.

— Отож відчепися від мене раз і назавжди! — просичала Агата.

— Господи, дівчата! Вгамуйтеся! Ну, чого ви? — марно благала Зося. Її Агатині слова перелякали ще більше. Вона не бажала знати, що там у Клаудії на сумлінні. Дівчина радо вийшла би з кімнати, проте щось їй підказувало, що тоді ці двоє почнуть битися, а це вже точно нікому не потрібно.

— Подумати лишень, що я тільки хотіла поговорити… — недовірливо похитала головою Клаудія.

— Ти вирішила мене цим ощасливити? — холодно й іронічно процідила Агата. — Наступного разу не раджу. І своїми спостереженнями зі мною теж не варто ділитися. Мені це нецікаво.

Клаудія посмутнішала. Власне, вона отримала ні за що. Не те, щоб їй хотілося заприязнитися з Агатою, просто принаймні на час поїздки можна було закопати сокиру війни. Крім того, ніхто вже не пам’ятав, чому вони так ненавидять одна одну.

Що не кажи, а на компліментах Марцін таки знався! Треба віддати йому належне. Він був чарівливим (такого слова Клаудія не знала), дуже милим і гарно вихованим, підводився, коли вставала вона, відчиняв перед нею двері, пропускав наперед, подавав куртку. Добре принаймні, що в ручку не цілував, бо цього б вона точно не стерпіла. І весь час говорив. А вже як починав, то не міг зупинитися:

«У тебе такі гарні долоні. Твої очі нагадують мені сапфіри або бірюзу. Коли ти посміхаєшся, сонце вмирає від заздрощів. Ти моя цукерка!» — і так без кінця. Слів йому не бракувало. Де він цьому навчився? Клаудія ще ніколи не бачила хлопця, який міг би так висловлюватися. Спершу кепкувала з нього, але невдовзі почала звикати. Досі вона такого не зазнала.

Дівчина навіть не усвідомлювала, що потрапила на гачок, і хоча Марцін досі трохи її дратував, та вона вже пробачала хлопцеві його старомодність. А він знай собі балакав. Рот просто не закривався, а Клаудія слухала й танула.

«Я його не кохаю, — думала вона своїм звичаєм. — Але хіба це важливо?»

Останнього дня перед виїздом в їдальні мала відбутися дискотека. Така собі ідіотська вигадка класної керівнички. Вона ніби й хотіла, щоб усе було якнайкраще, але скільки пар набереться в класі? Три? То з ким танцювати? Її ідея сподобалася хіба що Клаудії й Марцінові. Але звісно, навпроти пункту «дискотека» теж треба було поставити пташку. Доки лунала швидка музика, «September» і таке інше, то ще можна було витримати, та коли хтось поставив повільну, чи не Марцін, бо хто ж іще, більшість гепнулася на стільці або вийшла в коридор. Чого витріщатися даремно?

Агата повернулася до кімнати, Зоська прийшла невдовзі після неї. Витягла з торби якусь книжку й удала, наче читає. Агата зиркнула на книжку й запитала без особливої цікавості, радше, аби заперечити відсутній Клаудії, яка назвала її «жалюгідною імітацією людини». Бо ці слова допекли Агату до живого:

— Що це?

— Стасюк, — відказала Зося, не підводячи очей.

Агата не знала, що це таке: автор чи назва. Щиро кажучи, вона сподівалася, що Зося читає щось із рекомендованої літератури.

— Цікаво?

— Дуже.

— А про що воно?

— Складно сказати. Авторські враження.

— Ага, — здається, Агату ця відповідь задовольнила. — А ти багато читаєш, — додала вона тим самим тоном, який свідчив про цілковиту відсутність зацікавлення.

Зося підняла погляд лише, аби впевнитися, що Агата цього разу не обрала її об’єктом для своїх кпинів. Але та або вміла прекрасно маскуватися, бо в її тоні не відчувалося жодної нещирості, або ж говорила цілком серйозно. Зося мовчки дивилася й чекала. Агата ж лежала незворушно, кусала губи й мовчки вдивлялася в стелю.

У їдальні хтось без кінця ставив «Until I die», десь хряскали двері, хтось щось вигукував, звідкись чувся сміх, а вони продовжували мовчати.

— Так, — мовила нарешті Зося. — Досить багато. Мені це просто подобається, — додала вона якимсь вибачливим тоном. Хотіла щось докинути, ляпнути в стилі однокласників: «І навіщо воно мені здалося?» або «Ну й лажа, га?», але нічого не сказала.

Обидві мовчали, і в цьому мовчанні щось зроджувалося, щось виростало, температура цієї мовчанки була відмінною від учорашньої. Зоська подумала, що їм добре мовчати отак удвох. Вона б не наважилася промовити це вголос, бо це були лише її відчуття, але Зося завжди була дуже чуйною до інших, уважно спостерігала, прочитувала людей крізь їхні слова, інтонації, жести. Ось чому Зося так любила кіно й театр — там було достатньо матеріалу для спостережень. Найдужче подобалися ситуації, коли слова й жести не відповідали одне одному. Тоді вона дошукувалася в мотивації героя, відгадуючи, чого той власне хоче досягти й що приховує від співрозмовника.

Агата приховувала все й від усіх. Вона була неввічливою, злостивою й замкнутою. Вона цікавила Зосю. Проте не настільки, щоб їй хотілося наражатися на її кпини. Як і решта, вона трималася від Агати подалі, але на відміну від них замислювалася, що криється за цією замкнутістю.

Із вчорашньої сварки вона запам’ятала слова: «Ти знаєш, хто я така, про що думаю?» Це було повідомлення, якого не можна було не помітити. Агата благала уваги. За непробивним муром мовчанки, удаваної замкнутості й байдужості вона приховувала те, чим хотіла б, можливо, поділитися. Принаймні якби вона була героїнею книжки, Зося думала би про неї саме так. І відразу почала б аналізувати ситуацію, в якій опинився герой, дошукуватися причин, через які він став таким, яким є. Бо це було видно неозброєним оком, що Агаті незатишно самій із собою. А якщо комусь некомфортно із собою, то йому погано і з іншими.

«Власне, ми не дуже й відрізняємося», — майнула їй химерна думка. Досі вона б не ризикнула припустити, наче чимсь схожа з Агатою. «Ми в усьому різні. І все-таки, якщо придивитися ближче, то в нас є дещо спільне: кожна з нас щось приховує. І ми так мало знаємо одна про одну. Я не знаю навіть, де Агата живе, що це за крутелезна вілла, про яку говорила Клаудія. Що її так ранить?» — бо те, що Агата носить у собі невигойну рану, не викликало в Зосі жодних сумнівів. «Боже, це ж не через Патрика?» — спало їй раптом на думку.

— Ти теж думаєш, що я жалюгідна подоба людини? — спитала раптом Агата, і Зоська наче отямилася від глибокого сну.

— Що? Ні, що ти! Ти… — почала вона, але думка щодо цього в неї поки не склалася. Їй не хотілося говорити абищо, просто на відчіпного, але про Агату вона ще нічого не довідалася. — Ти… Власне, я не знаю.

Агаті сподобалося, що Зоська не говорить якимись готовими фразами, як це робили інші. А вона не хотіла бути, як інші.

— Знаєш, чому я так люблю читати? — почала Зося з іншого боку.

— Чому?

— Бо в книжках усе завжди має пояснення. Спершу не розумієш героя й того, що він говорить або робить, та коли закінчуєш, то вже розумієш. І завжди переконуєшся, що кожному є що приховувати.

— Що?

— По-різному. Якусь подію, яка на нас вплинула, щось болюче, ганебну таємницю. Ці речі впливають на нашу поведінку навіть тоді, коли ми намагаємося їх приховати. Може, навіть передусім тоді.

— А що я приховую? — зненацька запитала Агата.

— Не знаю, я ж іще не дочитала книжку до кінця, — Зося засміялася.

— Тобто не посадила квіточок на моїй могилі?

— Припини! Зрештою, книжки рідко розповідають про історію чийогось життя від народження до смерті. Переважно це якийсь відрізок. День, тиждень, рік. Саме стільки, щоб описати якийсь процес.

— Процес. Дуже воно хитромудре.

— Не надто.

— А я гадала, що ти зубрилка.

— Спасибі!

— А ти просто розумна.

— Не приколюйся!

— Та я серйозно. Мене книжки знуджують. Особливо так звані «про життя». Усі ці подруженьки, звіряння, хлопці, залицяння, дурня якась. Я люблю тільки жахастики.

— Шукаєш страху?

— Мені його не треба шукати — він сидить у мені. А коли я читаю, то він є й зовні.

— Тобто, ти почуваєшся у своїй стихії?

— Щось таке.

— Жахастики — це дуже цікавий жанр, — повчально мовила Зоська. — Стівен Кінг…

— Я просто ненормальна, от і все, — сказала Агата, звертаючись швидше до себе, ніж до неї. — Вона мала рацію.

— Хто?

— Вона, — Агата кивнула головою, вказуючи на порожнє ліжко Клаудії. — Так, я жалюгідна подоба людини. Ось чому вона мене цим так дістала, навіть Клаудія це помітила, хоча вона й повна дурепа.

— Зовсім ні. Вона просто хотіла тобі дошкулити.

— Може, неусвідомлено, але вона влучила точно в ціль. Ти теж так уважаєш?

— Що ти! Ніхто не є подобою людини. Кожен є людиною. Можна намагатися наслідувати іншу людину, але це рідко вдається.

— От чорт! Я вже починаю тебе боятися.

— То бійся! — засміялася Зоська.

— Ти що, зазубрюєш ці книжки напам’ять?

— Звісно, інакше звідки б я все це знала?

— І в тебе ще залишається час для навчання?

— Я тобі скажу дещо по секрету, але пообіцяй, що нікому не розповіси.

— Що таке?

— Дехто виконує за мене домашні завдання.

— Хто? — не зрозуміла Агата.

— Пес моєї бабусі.

Зоська вклала в це речення всю свою акторську майстерність, у якій вона завжди сумнівалася, та цього разу результат перевершив її найсміливіші очікування. Агата аж качалася від сміху! Її регіт був таким щирим і заразливим, що за мить Зоська й собі розреготалася, не через Пуцика, бо це було таке жалюгідне створіння, вона сміялася просто за компанію.

Дівчата реготали добрі кілька хвилин, витираючи очі й розмахуючи руками, Зоська трималася за живіт, Агата ж побігла до ванної, коли до кімнати зайшла Клаудія. Зупинилася на порозі, наче їй відібрало мову.

— Що тут відбувається?

— А що? — відказала Агата, яка саме вийшла з ванної. — Уже й впісятися від сміху не можна?

Зоська хотіла щось додати, але могла хіба що махати руками, тим більше, що Агатині слова так подіяли на Клаудію, що на її обличчі відразу відбився подив. Цей вираз був гідний увічнення. У нападі натхнення Зоська схопила мобілку й клацнула Клаудії фотку.

— Ти що, здуріла?! — напала на неї Клаудія, але Зоська саме показувала фотографію Агаті, і це викликало в обох новий неконтрольований приступ сміху. Вони були вже в такому стані, що навіть якби хтось ворухнув пальцем, це довело б їх до спазмів. Зосьці заболів живіт, в Агати були мокрі труси.

— Дебілки! — буркнула Клаудія, аби щось сказати, і пішла геть з кімнати.

— Злякалася нас, — видушила Зоська.

— Ну, то має проблему, бо їй доведеться сюди повернутися, — зареготала Агата. — А я не збираюся їй цього полегшувати.

— Зглянься, це лише людина.

— Точніше, двоє людей. Підозрюю, що вона когось проковтнула, — промовила Агата, і дівчата знову зайшлися сміхом. — Треба перевірити, чи не бракує кого-небудь. Може, Марціна?

— А ти помітила? — здивувалася Зоська.

— А хіба що? Я ж не сліпа.

— Але ти постійно втуплена у свої черевики, наче хочеш ними весь світ стусонути в… Ну, розумієш…

— У дупу? Так? Не соромся. Дозволь собі раз у житті. Вимов це голосно й чітко. А ти взагалі знаєш це слово чи завжди використовуєш евфемізми?

— Яке? Дупа? — Зоська засміялася. — Колись воно трапилося мені в якомусь романі.

— Тоді повтори: ду-па! За мною: ду-па!

— Ду-па.

— Не досить чітко.

— ДУ-ПА! Тепер краще?

— Трохи ліпше, але на шістку не тягне. Ну, що таке! — проказала Агата тоном Міс Тропік. — Лихо мені з вами!

— Дупа! Дупа! Дупа! — горлала Зося, і якби не дискотека, хтось міг би почути й втрутитися, і все завершилося б невеличким скандалом, передусім зміною її ідеального іміджу.

— А ти взагалі ніколи не лаєшся? — поцікавилася Агата. Спостерігаючи за Зоською, вона раптом уперше в житті зрозуміла, що сказані нею слова можуть цілком стосуватися її самої.

— У кожного з нас є свої таємниці, — двозначно мовила Зося.

— Зрештою, хіба це лайка? Дошкільнята лаються міцніше. Мій брат, приміром…

— У тебе є брат? — пожвавішала Зося.

— А що?

— Нічого.

— Є. Молодший. Такий шибеник. Можна сказати, мавпеня.

Зося раптом засмутилася. Агата збагнула, що незумисне її вразила.

— Але я його не люблю, — додала вона, хоча це не зовсім було правдою. Особливо віднедавна.

— Зовсім як я бабусиного собаку, — у свою чергу звірилася Зося.

— Іноді я ладна його вбити!

— Я теж!

— Часом я цього гівнюка просто ненавиджу!

— Може, поміняємося?

— А який це пес?

— Такса, така собі жирна сарделька. Він мене зневажає.

— І ти ще дивуєшся.

— Ну, наші почуття взаємні.

— Що ж, може й так.

— А твій брат?

— Узагалі не такий він уже й поганий, — сказала Агата й здивувалася, почувши власні слова. — Такий шибайголова.

— Чекай, чекай, ти мене розчарувала! Який шибайголова? Я гадала, ти щоночі висмоктуєш з нього кров! Ти не належиш до жодної секти? У такому вбранні ти мала би… — Зоська схаменулася, бо побачила, що Агаті більше не хочеться сміятися. — Пробач, — промимрила вона про всяк випадок.

Агата лише махнула рукою.

— Я йду до ванної, — проказала своїм звичайним тоном, наче цієї розмови взагалі не було.

Коли дискотека закінчилася, Клаудія ризикнула вдруге зайти до кімнати. Агата й Зоська лежали кожна у своєму ліжку, кожна у своїй звичній позі, і Клаудія вже було подумала, чи не примарилося їй все, що вона побачила раніше.

Мабуть, так і було, тож не роздумуючи довше, вона теж лягла на ліжко. Про всяк випадок одягнена, бо підозрювала, що цей день ще не закінчився.

Адже вони були вільні й далеко від дому.

Агата заснула. Лагідні хвилі заколисували її, неначе вона пливла в човні. І водночас, майже не помічаючи цього, вона брела боса в кришталево-чистій, холодній воді, розлитій у якомусь великому приміщенні. Знову не було ані вікон, ані стін, лише сходи, широкі сходи догори, звідки спливав блакитнястий дим. Вона дивилася в бік тих сходів, але залишалася внизу. Було тихо. Крім хлюпотіння води, яка сягала кісточок, жоден звук не порушував тиші. Тільки світло, вода й вона. Цілковитий спокій.

І раптом з’явилася Клаудія, хоч ніхто її не кликав. Навіть не вона сама, а лише її голос. Вона щось ніжно шепотіла, слова раз по раз стихали, замість них чулися глибокі зітхання й постогнування. Коли до голосу Клаудії приєднався шепіт Марціна, Агата збагнула, що вона не спить. Лежала непорушно на ліжку й знічено слухала. Подумала, чи Зоська теж усе це чує. Але на Зоську в цій ситуації розраховувати було марно. Вона страждатиме цілу ніч, але точно не встане й не скаже їм забиратися геть. Агата поворухнулася на ліжку, щоб примусити зарипіти бодай якусь пружину, може ці двоє допетрають, що вони тут не самі?

На жаль, ліжко виявилося дуже нерипучим. А ті продовжували виціловуватися. Агаті зробилося гаряче. Вона вже думала, що скаже, коли їх побачить:

— Ой, привіт, Марціне, ти випадково не помилився дверима?

— Клаудіє, ми вам не заважаємо?

— Може, знайдете собі інше гніздечко? Я хочу поспати.

Усе однакова дурня.

«Дивно, що це мені незручно, а їм і байдуже. Чорт, я не збираюся ставати свідком чийогось сексу!» — вона не на жарт розхвилювалася, а цих двох ніщо не цікавило. Вони поводилися так, наче були самі на світі й до всього їм було байдужісінько. Проте Агаті сон злетів з повік.

«Скільки можна виціловуватися?! Невже їм досі не набридло!» — вона так довго вдивлялася в темряву, що вже розрізняла обриси двох тіл. І коли дівчина вагалася, що врешті краще: різко зажадати, щоб вони забиралися, чи залишатися німим свідком чужих ніжностей, двері раптово розчахнулися, а кімнату залило різке світло з коридору.

Агата почула, як щось гепнуло на підлогу, і в ту ж мить хтось, здається, Франек, змовницьки прошепотів:

— Гей, дівчата, о другій у п’ятнадцятій, тільки тихо. Буде after party.

— Добре, добре, — промимрила Клаудія з-під ковдри.

— Що таке? О котрій? — спитала сонним голосом Агата, хоча якби не Марцінова присутність, вона б узагалі не озвалася.

— О другій, але кожен зі своїм пивом!

— А котра зараз? — продовжувала Агата, не знаючи, як позбутися небажаного гостя Клаудії.

— За чверть дванадцята. І більше щоб не спати!

Єдиним можливим виходом було прокинутися. Якщо вона зараз відвернеться до стіни, усьому гаплик. Марцін вилізе з-під ліжка й повернеться до того, що почав. Агата різко відкинула ковдру, встала й подалася до ванної, щосили намагаючись не помічати Марцінових ніг, які стриміли з-під ліжка Клаудії. Дівчина довго сиділа в убиральні, тоді спустила воду й помила руки. Дала їм час тихенько попрощатися. Коли вона вийшла, у кімнаті горіло світло, Клаудії й Марціна не було, Зоська сиділа на своєму ліжку і, побачивши Агату, лише зойкнула:

— О Боже!

Коли всім здалося, що події цієї ночі скінчилися, виявилося, що то був лише початок. Лише тоді в коридорі завирувало життя. Двері кімнат раз у раз відчинялися, чутно було швидкі кроки, приглушені голоси й сміх. Забава вочевидь розкручувалася.

Агаті було на це начхати, доки її ніхто не чіпав. Проте в планах на цю ніч спокій не передбачався, і навіть хтось такий відлюдькуватий, як Агата, мав нагоду взяти участь у спільних розвагах.

Клаудія, якій здавалося, що жодна з її сусідок нічого не помітила, знову привела Марціна. Цього разу з більшою компанією та ще й із гітарою! Агаті хотілося закричати. Вона не могла зрозуміти, чому цей галас досі не розбудив класної керівнички, її чоловіка й Міс Тропік, котра завжди вихвалялася, що під час шкільних поїздок, у яких вона бере участь, не буває жодних нічних забав, і о десятій усі, наче слухняні дітки, лежать у своїх ліжках. На жаль, учительки й чоловік Беати спали або вдавали, наче сплять, а може, займалися чимсь таким, у чому їм не заважав вереск галасливої компанії. Тим часом товариство, ошаліле від свободи, гасало туди-сюди, розвалюючи пансіон і викликаючи Агатину лють. Для них то була чудова розвага, для неї — дитячі витівки.

Зовсім кепсько стало біля четвертої, коли чималенька компашка припхалася до їхньої кімнати. І, як це часто буває, за ними нарешті причалапала заспана класна:

— Я вам часом не заважаю?

— Ні, приєднуйтеся до нас! — вигукнув Себастіян.

— Я серйозно, що тут відбувається? Знаєте, котра година?

— Ще рано, — невинно усміхнувся Марцін.

— Рано, навіть дуже. Цікаво, як ви збираєтеся завтра встати?

— То, може, краще вже не лягати?

— Даю три хвилини, щоб ви повернулися до своїх кімнат, зрозуміло? — сказала класна керівничка, яку раптом щось вивело-таки з рівноваги. — Чи, може, вам більше до вподоби те, що я викличу ваших батьків до школи?

Цього не хотів ніхто. Знехотя й усе ще на щось сподіваючись, вони забралися з кімнати, і Агата вперше подумала про класну із вдячністю.

Наступного дня, роблячи останній обхід перед від’їздом додому, Беата Крупа знайшла під Клаудіїним ліжком почату пачку сигарет і банку з-під пива. Знову був скандал, погрози й теде. Жодна з підозрюваних не зізнавалася, тож учителька пообіцяла їм, що покарає всіх трьох.

Чому повернення до школи завжди мусить бути таким гнітючим? Уже поїздка із Закопаного до Варшави нагадувала жалобну процесію. Більшість класу спала, мало хто балакав.

Агата думала лише про те, що понеділок відразу почнеться з уроку англійської. Вона раділа й боялася водночас. Знала, що нічого не зміниться і єдине, що вона може — це продовжувати свою вдавану суперечку з Мареком, хоча її й суперечкою не назвеш. Це було приховуванням закоханості й проханням зрозуміти.

Зоська теж побоювалася повернення до школи й зустрічі з Патриком, навіть мимохіть, у коридорі. Крім того, за кілька днів мали початися репетиції. А якщо доля вирішить з неї покепкувати, і їм дадуть ролі в спільних сценах? Що їй тоді робити? Удавати байдужість або холодну прихильність — це важче за будь-яку роль. Коли серце гупає, як у спринтера на сотці, долоні пітніють, а голос зривається, треба знайти якесь виправдання. Цікаво, яке?

Клаудія теж не думала про школу з ніжністю. Агнешка продовжувала бомбардувати її есемесками, у яких вимагала негайно припинити зустрічатися з Марціном. Клаудія не розуміла, чому вона втручається не у свої справи, тому не відповідала. Але вже саме читання цих повідомлень її пригнічувало. Агнешка просила, погрожувала, звинувачувала в зраді, лякала якимись невідомими наслідками. Повернувшись до школи, доведеться із цим змагатися, і саме в цьому й полягала проблема, бо Клаудія не уявляла собі бунту проти Агнешки. Вона відчувала, що та має якусь дивну владу, і мимоволі їй скорялася, не дошукуючись пояснень. Вона не цікавилася її мотивами й причинами, сприймала Агнешку разом з усім, що та пропонувала. Послуга за послугу.

А якщо вона справді зажадає, щоб Клаудія покинула Марціна? Але про що їй власне йдеться? І про кого?

Агата прокидається посеред ночі. Їй учуваються обережні, тихі кроки босих ніг на кам’яних сходах. Наче хтось навпомацки спускався згори. Агата прислухається, не розплющуючи очей. Кроки тепер лунають на першому поверсі і їхній звук тоне в пухнастому килимі холу.

Агата дивиться на годинника. Пів на п’яту. Власне, майже світанок. Може, це малий встав напитися води? Він завжди напихається тими солоними чипсами, то потім дудлить воду. Ніяк не нап’ється. Агата прислухається, але крізь зачинені двері з кухні не долітає жоден звук. Нарешті, сердита на себе й на малого, ліниво встає з ліжка. Визирає у вікно. Десь на сході повільно сіріє небо. В одному з вікон дивного дому навпроти жевріє світло, маленька лампа на підвіконні. О цій порі? Сама світла не запалює. Виходить до холу й прислухається. Минають секунди, проте нічого не відбувається. У будинку панує дивна тиша. Ніхто не відчиняє холодильника, не відкриває пляшки з мінералкою, вода не дзюркотить до склянки. Не чути, аби хтось пожадливо пив.

Агата прочиняє двері до кімнати братика й бачить, що той згорнувся клубочком і змерз, бо скинув ковдру на підлогу. Обережно прикриває малого.

«Отже, це не він. Тоді хто? Ніхто, крім Мацека не бігає вдома босоніж», — думає Агата й уже трохи перелякана, повільно спускається сходами, навмисне голосно стукаючи капцями. Якщо це злодій — йому кінець. Агата дивиться в бік кухні. Там на столі завжди горить нічна лампа. Зараз її світло здається яскравішим, але може, це омана, бо довкола панує темрява?

«Темрява й тиша: сцена, як у жахастику», — майнуло в голові. І ця невисловлена думка завмирає на вустах, бо саме тоді Агата бачить стіл і відсунутий стілець, а на ньому — блондинку зі своїх снів. Дівчина виглядає цілком звичайною, і якби все разом не здавалося таким жахливим, Агата точно б засміялася вголос, бо на білявці кумедна піжама із жирафами, що сплелися шиями, під ними напис «LOVE».

«Ну зовсім вона не вписується в ситуацію», — думає Агата, ковтаючи слину пересохлим від страху горлом.

Вона хоче щось сказати, але не знає, що саме. Дівчина дивиться на неї байдужим поглядом. Не пояснює, звідки тут узялася, не вибачається за нічне вторгнення, не лякає. З її вуст не спливає цівочка крові, не видко й гострих ікол вампіра. Чаю вона Агаті теж не пропонує. Просто сидить собі непорушно й дивиться порожнім поглядом. Присутня й відсутня водночас.

Агата не знає, як їй поводитися. На негнучких ногах наближається до столу, відсуває стілець і сідає навпроти неї. Білявка не стежить за її рухами, не змінює виразу обличчя, виразу абсолютної байдужості, яка вже відверто дратує Агату. Проте вдивляючись в це обличчя, на якому не ворухнеться жоден м’яз, вона не має сміливості щось сказати. А їй хочеться нарешті запитати: «Нащо ти сюди прийшла? Нащо переслідуєш мене уві сні? Чого тобі від мене треба?» Отак і сидять віч-на-віч, у цілковитій тиші й безрухові.

Білявка й брюнетка.

Аверс і реверс.

Дійсність і сон.

Понеділок — це завжди найдепресивніший день тижня. Це всім відомо. Він ще огидніший удвічі, коли повертаєшся після тижневої відсутності, і втричі, коли за тобою тягнеться шлейф незалагоджених справ. Школа — це взагалі гнітюча річ, а в понеділок — особливо. Ти вже встигаєш забути, розслабитися, відпочити, аж тут знову від тебе чогось вимагають, та ще й із цілковитою впевненістю у власній правоті. Це просто нестерпно. Вони так радіють, коли можуть до чогось причепитися, коли вдається утнути тобі якусь капость. А це в них виходить завжди. Завжди знайдеться те, чого ти не знаєш, не зробив, про що забув.

Та хіба хто-небудь слухатиме твої пояснення? Кого цікавить те, що ти можеш сказати на своє виправдання? Нікого. Чому? Бо у школі ти — річ. І все це настільки очевидно, що дошукуватися правди ніхто й не намагається. Навіщо, якщо в тебе неначе на лобі видніє, на що ти здатен, ярлик із твоєю ціною. Ти вартуєш стільки чи стільки. Не більше й не менше.

Твій штрих-код, хоча його й не видко, визначає тебе краще, ніж ДНК. За півроку всі знають, який ти товар: першосортний чи брак, який слід переоцінити. І думка про тебе готова. Клаудія написала контрольну на чотири? Не може такого бути, вона точно списала. І Клаудія отримує трійку, ну, може, трійку із плюсом. У Марціна лише половина правильних відповідей? Неймовірно, що це з Марціном?! Може, він захворів? І там, де Клаудії вліпили би двійку, Марцін отримає трійку із плюсом.

Тож немає чого перетруджуватися, якщо заздалегідь відомо, who is who і що отримає на найближчій контрольній і навіть за рік.

Мінімум зусиль — максимум інформації. Визначення, сформульоване раз і назавжди.

Банка з-під пива й недопалок. Хто міг залишити їх під Клаудіїним ліжком? Кожен. Буквально кожен. Ну, за рідкісним винятком. Це напевне не Зоська. Агата? Від цієї всього можна сподіватися, але щоб Зоська?! Дуже дивно, що класна вирішила не обмежуватися Клаудією, а встановила колективну відповідальність.

— Обговоримо поїздку до Закопаного, — сухо кинула вона відразу після перевірки присутніх.

— Хай шкодують ті, хто не був! — вигукнув Себек, скоса позираючи на Агнешку, чиї предки під час голосування на батьківських зборах говорили про «Париж, Лондон, Рим, цивілізовані міста, які не соромно дітям показати». У результаті Агнешка й іще дехто через різні причини залишилися у Варшаві.

— Що ж… — холодно процідила вчителька. — Усім є що згадати, а декому й поготів. Особливо веселою була остання ніч. Утім, дехто розважався краще за інших.

— Ой, пані вчителько… — намагався втрутитися Марцін, здогадуючись, що над Клаудіїною головою збираються чорні хмари. — Ми ж там майже всі були…

— Авжеж, були. І мені справді важко здогадатися, чому, якщо доходила п’ята ранку.

— Ви ж знаєте, як воно… Молодість…

Учителька глянула на нього з такою зневагою, наче він оповідав їй ці заяложені істини щодня. Проте подумала, що він захищає Зосю, воно й не дивно. Вони із Зосею були дуже схожі.

— Молодість — це не лише права, — класна осідлала улюбленого педагогічного коника. І звідки вона лишень черпала ці готові фрази? Ніколи пані Беаті їх не бракувало. — Молодість — це й обов’язки.

«Капець! — подумала Агата. — Нехай би вже краще знизила оцінку з поведінки за семестр і припинила мордувати нас своїми байками! Невже вона думає, що відкриє щось нове в галузі прав та обов’язків учня?!»

«Чорт, хоч би матір не викликала! — благала подумки Клаудія. — Певне, не бути мені більше старостою… Ну й дідько з ним, тільки щоб матір не викликала, бо мені гаплик!»

Зоська так панікувала, що не могла сформулювати жодної розумної думки. Трусилася, як перед контрольною, і навіть не мала відваги підвестися й заперечити проти цієї явної несправедливості. Вона знала, що навіть якщо їй і вдасться подолати опір м’язів, то вона не спроможеться видушити жодного слова, а про те, щоб стати на власний захист, не було навіть мови. Зрештою, докази були незаперечними, вона жила там протягом тижня, тож мала відповідати нарівні з іншими.

Захищати їх мала би Клаудія як староста класу. На її місці Зоська так би й учинила. Ситуація була незрозумілою, бо обвинувачуваній не годилося ставати на власний захист. Вона розраховувала на однокласників, та, мабуть, помилилася, бо крім двох непереконливих голосів ніхто не квапився зізнаватися й брати провину на себе.

— Не хочу, щоб ви подумали, що я запроваджую якусь колективну відповідальність… — продовжувала класна.

«Ні?! А що тоді це в біса таке?!» — подумки лютувала Агата.

— …бо ці часи давно минули…

«О, цікаво, тож дістанеться лише Клаудії?…»

— Тому решті класу цього разу нічого не загрожує.

Решта класу, крім двох осіб, відчула помітне полегшення, яке, здавалося, можна було б виразити в децибелах. Усі відразу загомоніли. Лише два винятки, чия доля так і не вирішилася, напружено чекали. Тільки Агата виглядала байдужою.

— Отож, щоб не говорити забагато, покарання стосуватиметься лише Клаудії, Агати і… Зосі, — у голосі класної не відчувалося жодного вдоволення.

Третє ім’я й особа, якої воно стосувалося, абсолютно не підходили до двох попередніх. Така собі мимовільна іронія. Пані Беата сама викликала цю іронію, наказавши тягнути жеребки. На щастя, покарання не було тим, про що всі подумали. Жодного примітивного зниження оцінки, нічого такого. Це так непедагогічно!

Беата Крупа ще в Закопаному знала, яким буде покарання. Хоча сама вона покаранням цього не вважала, швидше нагородою й відзнакою, яка тому й мала стосуватися всіх трьох дівчат. В іншому випадку класна викликала б нині Клаудіїну матір, на яку чекала розмова з директоркою. Ніхто не підозрював би Зосю в тому, що вона пила пиво й курила сигарети. Агату підозри теж би оминули. Клаудія? Авжеж, це на неї схоже. Швендяє з тією зухвалою Агнешкою, покурюють у дівчачому туалеті й невідомо, чи не жлуктять пиво чи вино на своїх вечірках. Про інші вибрики вчителька воліла не думати.

— Щоб ви не вважали, наче виховання полягає лише в тому, щоб карати, — повернулася до теми класна, — скажу, що покарання, яке стосуватиметься трьох ваших однокласниць, це власне, швидше нагорода, відзначення, ніж якась примітивна покута.

У класі запала тиша. Кожному хотілося знати, які вишукані тортури криються за словами «нагорода» й «відзначення».

— Буде некисло! — буркнув Кшисек, роблячи простий і очевидний висновок: те, що дорослі вважають нагородою, для дівчат означає покарання. А якщо зниження оцінки з поведінки вчительці виявилося замало, і вона продовжує це обговорювати, отже, запланувала якийсь незлецький хардкор.

— Отож уважайте себе обраними…

— …бо вимиєте тубзики в усій школі? — ризикнув Себек.

Беата Крупа співчутливо глянула на нього.

— Себастіана надихає клоачний гумор, і мені здається, що й вас теж. Але ви помиляєтеся.

— Пані вчителько, а що це буде? — допитувався Марцін. Краєм ока позирав на Клаудію й не міг стерпіти, що вона так страждає.

— Повний капець, — буркнув Франек.

Класна дивилася на їхні похмурі обличчя з виразним задоволенням. Нечасто випадають моменти такого тріумфу. Вона знала, що той, хто залишив під ліжком недопалок і банку з-під пива, почувається жахливо, і цього їй було досить.

— Отож, мої дорогі, — лагідно продовжувала вона, — настав час, щоб пояснити вам, що я називаю нагородою й відзнакою. Так от… — почала пані Беата, озирнула клас, завмерлий в очікуванні вибуху, який неодмінно чекає на цих трьох дівчат, незважаючи на всі привітні слова. — Це буде така собі громадська робота.

— Ну, я ж казав, — пробурмотів Себек. — Мити вікна, згрібати листя, підмітати подвір’я! Цікаво тільки, чи всі разом чи поодинці?

— Стули пельку! — просичав Марцін.

— Аж ніяк. Ви читатимете книжку, — сказала вчителька й глянула на обличчя обвинувачених. На них видніла недовіра й полегша.

— Книжку? — зацікавлено запитала Зося.

— Книжку? — зойкнула Клаудія.

Агата не сказала нічого, лише закліпала очима, і це був єдиний доказ її зацікавлення.

— Яку? Навіщо? — сипалися нетерплячі питання.

Беата Крупа пишалася тим, що так облаштувала цю справу.

— Книжку оберете самі. Зосю, покладаюся на тебе.

— О ні! Перепрошую! — підхопилася Агата. — Я теж хочу дещо сказати!

— І я! — озвалася Клаудія.

Хтось пирхнув.

— Гаразд, — повагавшись, погодилася вчителька. — Виберете демократично. Книжка повинна бути для вас зрозумілою. Може, щось молодіжне? Приміром, «Гаррі Поттер»?

— Тільки не «Гаррі Поттер»! — вигукнула Агата.

— А чому ні? — заперечила Клаудія. — Така класна книжка. Здається… Принаймні всі так кажуть.

— Для малюків із дитсадочка!

— Гаразд, припиніть цей базар, — перебила їх класна керівничка. — Залишіться після уроку, я вам про все розповім. У нас є ще кілька організаційних справ.

Коли клас, трохи розчарований покаранням, бо вони все-таки очікували чогось більш видовищного, покинув кабінет географії, Беата Крупа перевела подих і повагом мовила:

— Ви повинні зрозуміти, що це ніяке не покарання.

— Але й не нагорода, — процідила Агата крізь зуби, але вчителька не збиралася з нею дискутувати.

— Мене попрохали вибрати трьох хороших, повторюю — хороших дівчат, які хотіли б за це взятися.

— Ну, щодо Агати, то ви радше помилилися, — вихопилося в Клаудії.

— Дамо їй шанс! Кожен хоче бути добрим, найважливіше — могти це показати й мати таку нагоду, — відказала класна. — І ви таку нагоду отримали.

— Теж мені нагода — книжку читати! — знизала плечима Агата.

— Не знаю, як вам про це розповісти, — пані Беата раптово задумалася. — Щоб вас не налякати. Цю дівчинку звуть Магда, вона ваша однолітка.

— І досі читати не навчилася? — здивувалася Клаудія.

— Краще припини, окей? — розсердилася Зоська. — Вона хвора? Неповносправна? — допитувалася в учительки.

— Пам’ятайте одне: якщо для когось із вас це виявиться заважким, ви можете відмовитися. Я знайду когось іншого замість вас. А дівчинка лежить у комі, — пояснила вона і, відвівши погляд, утупилася в стіл.

— Це як? — Клаудія навіть не намагалася вдавати, наче розуміє. — Тоді навіщо їй читати?

— Це таке лікування, — здогадалася Зоська. — Іноді дає чудові результати.

— Ніколи не відомо, який подразник подіє на таку людину. Може, якщо вона контактуватиме з ровесницями, слухатиме, як їй читають, це допоможе їй прокинутися. Її сім’я живе тут віднедавна, здається, Агато, вони твої сусіди? Купили будинок на Шостій вулиці. Так сталося, що всі ви мешкаєте поблизу. Щоправда, Зося по той бік колії, але теж недалеко. Хочу вас попрохати піти туди й обговорити з Магдиними батьками, як вони це бачать. Але не бовкніть їм, що ви прийшли, бо вас таким чином покарано. Наїлася б я тоді через вас сорому! — вона написала на аркушику адресу й простягнула Зосі. — Ну, і про книжку не забудьте. Таку, яку самі б із задоволенням прочитали.

— Якби я знала, хто нам підклав цю свиню… — заговорила в коридорі Агата, — я б йому…

— Це точно не я! — обурилася Клаудія.

— Може, і не ти, а от щодо Марціна я не впевнена…

— Теж вигадала: Марцін і пиво? — пирхнула Клаудія. — Ти що, жартуєш?

— То що, страждатимемо через те, чого ми не робили?

— Чому страждатимемо? — здивувалася Зоська. — Ти ж можеш відмовитися, хіба не чула?

— По-перше, ти мені не наказуватимеш, що робити. По-друге, я не якась там боягузка.

— А по-третє? — зацікавилася Клаудія.

— А по-третє — стули пельку.

Бувають дні, які минають непомітно: без важливих подій, не викликаючи жодних емоцій, не залишаючи в пам’яті жодного сліду, нічого вартого уваги. Один за одним складаються вони в нескінченні тижні, довгі невиразні місяці, роки, що минають безслідно. Їх можна описати одним-єдиним словом: нудьга.

А бувають дні, коли всього замало: поглинають час, громадять події, породжують усе нові й нові ситуації, переплітають їх між собою, затягають у вир, з якого не врятуєшся. А ти мрієш, щоб усе це скінчилося, а воно триває далі, усупереч розуму, триває, неначе прагне заперечити будь-які правила, жорстоке, невситиме.

— Та-а-ак, схоже, що є проблема! — заявила Агата, коли після уроків дівчата подалися до «Променаду» й зупинилися біля «Емпіку». — Завеликий вибір… — майнула думка.

— Е-е-е… — Клаудії сподобалися стелажі, повні книжок. Вона ще ніколи тут не була. — Щось та знайдемо.

— Ти краще нічого не знаходь! Я вже знаю, чим це може скінчитися.

— Не будь свинею! — розлютилася Клаудія й попрямувала за Зоською, яка почувалася тут наче риба у воді й відразу звернула до потрібних полиць. На жаль, це були книжки для дорослих.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія запанікувала, ніби її запросили взяти участь у математичній олімпіаді. — Ми ж мали вибирати молодіжку!

— Чому? — покепкувала Агата. — Бо ці книжки для тебе заскладні?

— Та припиніть нарешті! Дайте зосередитися! — розсердилася Зося.

— А що таке власне ця кома? — поцікавилася Клаудія, беручи до рук книжку за книжкою. Розгортала їх і, не побачивши там жодних малюнків, відкладала на полицю.

— Такий стан, коли ти не жива й не мертва…

— Що-о-о?!

— Боже! — Агата відповіла попервах байдуже та, почувши власні слова, не на жарт перелякалася. — Боже мій! — повторила вона, трусонула головою, немовби відганяючи щось сперед очей і затулила вуста долонею. — Так… — прошепотіла. — Це вона. Це точно… вона…

— Хто до біса?! — допитувалася Клаудія.

Її дратували Зоська й Агата. Кожна з них вдавала із себе розумницю. Пиха на обличчях, багатозначні недомовки. Мовляв, здогадайся сама, про що це я.

«Магда? — Агата була в шоці. — То вона існує?» — дівчина аж сіла на підлогу із книжкою в руках. Так здивувалася, що абсолютно втратила рахубу часу, не тямила, де перебуває. У голові вирували картини зі снів: обличчя німої білявки, химерні обставини, за яких вона її бачила, завжди якусь відсутню й із широко розплющеними очима.

А тепер вони мають зустрітися насправді? Це лякало Агату. Сни — це одне, а дійсність — геть інше. У снах будь-що може трапитися, а в житті? Вона боялася, що не зможе стати біля ліжка й зазирнути в невидющі очі дівчини.

Так, вона боягузка.

І вона туди не піде.

— Ти не розумієш, що саме тому МУСИШ туди піти? — пояснювала Зося, коли Агата якимсь чужим голосом, важко дихаючи, наче сама думка про це її виснажувала, розповіла дівчатам про дивні зустрічі з мовчазною дівчиною. — Зрештою, вона тобі не дасть спокою. Якщо вже ввійшла у твої сни.

— Ви що, подуріли?! — нервувала Клаудія. — Сни — це сни. Мені теж іноді сняться кошмари. Прокидаєшся і все. Ні, це точно не має нічого спільного з нами! Ні й квит! Не хочу я мати справу з божевільними, не хочу нічого чути про якихось вампірів із жахастиків! Дайте мені спокій! — вона розмахувала руками, ніби відбиваючись від неприємних думок.

Дівчата сиділи втрьох на підлозі, у кутку з дитячою літературою. Кожна тримала на колінах купу книжок, яких не мала сили навіть переглянути, і прислухалася до свого внутрішнього голосу. Клаудія й Зося були схвильовані не менше, ніж Агата.

— Отже, це вона нас покликала? — роздумувала Зоська вголос. — Це вона підлаштувала, що ми витягли саме такі жеребки, і ця банка з-під пива — це теж вона зробила.

— Що ти верзеш?! — не витримала Клаудія. — Банка з-під пива як звістка з іншого світу? Сміх та й годі! Недопалок теж підкинула для певності. Ти точно із глузду з’їхала! Дівчина в комі. Лежить нерухомо в ліжку, у Варшаві.

— Лише її тіло, — глухо прошепотіла Агата. Її погляд утупився в порожнечу. — Дух…

— Що дух?! Відколи це духи підкидають банки під ліжка? — Клаудія намагалася все спростити. — Ну, гаразд, може, це я, окей? Краще вже валіть усе на мене. І годі про це!

— Дух вільний, розумієш? Завжди вільний, — доказала Зося, не зважаючи на спроби Клаудії. — Його ніщо не обмежує. Він може мандрувати в часі й просторі.

— І переносити предмети?

— Тим більше, що тіло залишається там, у тому дивному будинку. Здається, я навіть знаю, яка це кімната… — говорила Агата до себе.

— Ви з мене кепкуєте, га? Зізнайтеся. Зневажаєте й змовилися, що пошиєте мене в дурні? Окей, я здаюся, ви виграли, але припиніть це! Благаю… — Клаудія говорила дедалі плаксивішим тоном, усе ще сподіваючись на звичайний кінець цієї історії. — От чорт, тепер боятимусь заснути в темряві!

— У мене є дзеркало з того будинку… — глухо мовила Агата.

Вона не чула слів Клаудії. Перед очима стояла німа дівчина, картини зі снів нарешті вкладалися в логічне ціле, неначе фільм, який хтось змонтував за відповідним сценарієм.

— То й що з того? Дзеркало, сни, духи! Не існує жодних духів! Зрозуміло? Не існує! Хтось колись бачив духа? — кричала в розпачі Клаудія. — От чорт, тепер вона й мені може наснитися! Я не хочу! Боже! Не хочу!

— Вгамуйся, ти ж не зобов’язана туди йти, — заспокоювала її Зоська. — Зрештою, вона жива.

— Так? Якщо я не піду до неї, то вона прийде по мене!

— Теж іще, немає їй по кого приходити! — невесело засміялася Агата, повертаючись до дійсності. — Хіба що по ту кофточку.

— По яку? — зацікавилася Зоська.

— Яка різниця. Крім того, вона не здається мені мстивою. Вона виглядає… дуже сумною.

— Немає чого дивуватися, на тебе досить лише раз подивитися, щоб добрий настрій щез принаймні на тиждень! — бовкнула Клаудія й відчула, що її страх дещо зменшився.

— Знаєш що, ця Магда — це моя подружка, — відрубала Агата. — Зрештою, вона приходить лише до мене, причому ще з кінця канікул, тож якщо я розсерджуся, то дам їй твою адресу зі спеціальною приміткою, ти мстива боягузко!

— Що? Я мстива? Я?! А ти хто? Може, добра самаритянка?

— Господи, дівчата! Та припиніть ви жертися! Ми мали вибрати книжку, а сидимо тут уже півгодини й досі нічого не знайшли. Може, у вас і купа часу, але я мушу повертатися до школи. У мене нині театральний гурток.

— Та бери, що хочеш, — знизала плечима Агата. — Мені однаково.

— А мені й поготів! — пирхнула Клаудія, відклала вбік книжки, підвелася і вже збиралася піти, не попрощавшись. Ступила навіть кілька кроків, але відразу зіщулилася й заховалася за стелажем, мабуть, щоб ніхто її не помітив.

— Що з тобою? — запитала Агата, але Клаудія лише нетерпляче махнула рукою.

Агата й Зоська теж підвелися, але нічого особливо не зауважили. О цій порі в «Емпіку» людей було небагато, і вони відразу збагнули, що зацікавлення Клаудії викликала пара: невисокий, досить міцно збудований хлопець із ледь хвилястим волоссям, і вища за нього, струнка вродлива дівчина. Обоє, як і вони, ліниво походжали між полицями із книжками.

— Це що за чувак? — допитувала Агата.

— Мій колишній.

— Чесно? Нічого особливого.

— Чесно? Мені до одного місця, що ти про це думаєш.

— Я просто хотіла тебе втішити. Але він покинув тебе заради класної дівчини.

— А ти звідки знаєш, хто кого покинув? — розсердилася Клаудія.

— Власне, Агато, ми ж цього не знаємо. Може, це вона…

— Ідіть ви!

— Знаєш, що, Зосько? Ти наче й читаєш купу всього, але від життя геть відірвана! Та якби це вона покинула, то не ховалася би по кутках, щоб глянути на нову кохану. Пройшла б собі повз нього байдуже, закопилила губу й знуджено привіталася, а цієї його дівулі взагалі б не помітила. Ну що, я права?

Клаудія не відповіла.

— Сама бачиш. Це правда. Заспокойся, не мучся, дівчино! Тобі це однаково ні до чого. Гаразд, пішли! — Агата смикнула Клаудію за руку й потягнула в бік дисків і фільмів, водночас легенько пригинаючи її голову, щоб дівчини не було видко понад полицями. — Цей козел тебе не повинен побачити.

Клаудія вперше здивовано глянула на неї й сказала, сама не знаючи, навіщо:

— Його звуть Давид.

Коли дівчата вже вийшли із крамниці, залишаючи Давида з його пасією в товаристві книжок і журналів, Агата мовила сама до себе:

— То он воно що…

— Ну, але… — Зоська намагалася щось зрозуміти. — Але ж… А як же Марцін?

— Марцін? — Агата спробувала пояснити Зосі занадто складну для неї проблему. — А Марцін просто замінник.

— Як це — замінник?

— Отак.

— А ти звідки така розумна взялася? Я тебе в житті ні з ким не бачила, крім нашого вчителя англійської, — допитувалася Клаудія.

— Нічого не вдієш, моя люба, нічого не вдієш. Ці речі просто знають, от і все. Не моя справа, але хлопця шкода. Ти, звісно, йому сказала? — Агата вдавала досвідчену підстаркувату тітку, і схоже, вона справді вжилася в цю роль.

— Кому? Марцінові? Звісно, ні! — гордовито сказала Клаудія. — І не збираюся!

— Дивися, Зосю. Вона дозволила бідолашному закохатися, але не має до нього жодних почуттів. Цікаво, що б сказали на це герої твоїх мудрих романів? — уголос подумала Агата.

— Що це непорядно? — ризикнула Зоська.

— Браво! А ще?

— У романі така ситуація може розвинутися дуже по-різному: зрадливий коханець повертається, але вона вже кохає іншого.

— Нудно.

— Ні, чому? — Клаудії цей варіант явно сподобався.

— Вона закохується в іншого, але він їй каже, що робить все, щоб провчити свою колишню кохану.

— Уже краще!

— Та ви що? Марцін? Він…

Зоська зосередилася так, наче грала в гру «Виграй мільйон».

— Цей другий — насправді брат нової дівчини колишнього коханого й усе з’ясовується в найнесподіваніший момент.

— У який? — Клаудія вже уявляла себе в цій ситуації.

— У такий, що ти просто дурепа!

— Дякую! Ви дуже люб’язні.

— Не жартуй із нього, шкода хлопця.

— Лише мене ніхто не жаліє! Зрештою, хіба вас це обходить?

— Ну певне ж! — підтвердила Агата. — Це не наша справа. Нехай собі кривдить, кого хоче.

Саме над’їхав 525-й автобус, і троє дівчат зайшли досередини.

— Ви не розумієте, що він лише зараз щасливий? — захищалася Клаудія. — Що йому ця ситуація підходить? Що він воліє те, що є зараз, а не те, що було перед поїздкою?

— А що було? Нічого не було!

— Так отож, краще вже те, що є, ніж чого немає. Може, він і дурненький, але так для нього краще.

— Бо він не підозрює, що ти з ним нещира, — розвивала тему Зоська.

— Залиш для себе свої моралі, окей? Це моя справа, із ким бути щирою, а з ким ні.

— То краще з нами будь. Принаймні доки вся ця справа з Магдою не закінчиться, — дуже серйозно промовила Агата. — У цій одній-єдиній ситуації, у решті можеш робити все, що тобі заманеться. Завтра підемо туди після уроків. Зосько, візьми якусь книжку, неважливо яку, сама вибери.

— Я? Але яку? — Зосю трохи пригнічувала відповідальність.

— Будь-яку.

— Може, щось із малюнками? — ризикнула Клаудія. — Якісь казки?

— Ти що, з дуба впала? Магда не побачить жодних малюнків. Ми маємо їй читати, а не малюночки роздивлятися. І щоб жодної рекомендованої літератури! Бо позасинаємо. А ти стільки читаєш, то щось і вибереш.

— Принаймні щось жваве. Може, про кохання?

— Клаудіє, ти читатимеш раз на три дні, навіть не простежиш сюжету.

Назви книжки вони так і не вибрали. Клаудія вийшла біля Відродження.

Агата на наступній зупинці. Повільно пленталася в бік дому. Її уява теж розгулялася. Тепер дівчина боялася, що йдучи повз Магдин дім, побачить її у вікні, саме таку, якою вона бачила її в снах. Ця картина була би жахливою, хоча й могла виглядати наче якесь медичне диво, але Агата про це не думала. Ішла повільно, звично втупившись у землю, щосили намагаючись не дивитися в бік Магдиного дому. Вона майже відчувала, як щось піднімає їй голову догори і, незважаючи на її переляк, наказує глянути на вікна другого поверху.

Зося вийшла на вулиці Пожариського й повернулася до школи на репетицію. Вона мала побачити Патрика й думала про це вже від ранку. У школі якось вдавалося не зустрітися з ним. Тепер не відкрутишся, вони грають у спільній сцені..

Зосі було шкода, що не можна звіритися дівчатам. Нехай би вже трохи посміялися, немає на те ради, але їй, напевне, стало б легше. Усупереч тому, що про неї думали, вона була досить замкнутою й не могла сказати отак запросто: «Гей, послухайте-но, я закохалася в Патрика, а він на мене не звертає уваги, що робити?» Якби вони самі почали, усе було б по-іншому. Можна тоді заперечити, посваритися, як Агата через Марека. Яка різниця, хто що говорить, найважливіше, що можна позбутися тягара. Бо ці постійні роздуми на самоті — просто божевілля якесь.

Найгірше, що він нічого не розуміє! І взагалі не усвідомлює, як він її скривдив! А вона завжди брала провину на себе, тож і цього разу вирішила, що в усьому завинила сама. Мабуть, вона неправильно зрозуміла його поведінку. Як остання дурепа, чекала на свого лицаря, і ця роль дісталася саме йому. А він ні про що не здогадався, не зрозумів, йому від неї потрібно було щось зовсім інше! Як можна таке витримати?

«Чому ми іноді покладаємо на когось роль, яка зовсім не відповідає його бажанням? І чому потім так важко від цього відмовитися? Він сказав „ні“, пошив мене в дурепи, його цікавить Агата, тоді чому я не можу про нього забути? Чому я так страждаю? Чому постійно думаю про нього й мрію, що він усвідомить свою помилку? Адже я знаю, що із цього нічого не вийде. Він мене не кохає. Не кохає мене. Треба це нарешті зрозуміти. Бо я мов той жебрак. Стою із простягнутою рукою, але долоня залишається порожньою. І такою й залишиться. Чому це так страшенно боляче? Чому замість того, щоб зненавидіти його, я ненавиджу себе?»

А потім зайшла до зали й за мить могла вдавати кого завгодно. Дивилася Патрикові просто у вічі, та лише тому, що це робив хтось інший, героїня, яку вона грала. Зося більше не відчуває болю, у неї інші проблеми, інші переживання й страхи. І навіть, якби довелося сказати Патрикові: «Кохаю тебе», вона й оком би не змигнула. На щастя, її роль цього не передбачає.

Протягом півтори години Зоська не сприймає хлопця як Патрика. Але після репетиції він знову стає собою. І вона більше не може прикидатися кимсь іншим.

— Можна тебе провести? — несподівано питає він.

— Дякую, ні, я спішу. Зрештою, мені ще до бібліотеки.

— То ти спішиш, чи йдеш до бібліотеки?

— І те, й інше.

— Як хочеш. Я думав, ми можемо поговорити.

«Про що?!» — волає щось у ній, це «щось» прагне повірити, будь-що знову йти поруч і розмовляти з ним. На жаль, вона розуміє, кого стосуватиметься ця розмова.

— Ні, не можемо! — відповідає вона нарешті якимсь чужим голосом і відвертається, щоб приховати сльози.

Есемеска від Агнешки приходить точнісінько тоді, коли за матір’ю зачиняються двері.

— ТИ САМА? — питала Агнешка.

— ТАК, — відповіла Клавдія, хоча їй і не хотілося ні з ким зустрічатися й тим більше виходити.

— ЗА ПІВГОДИНИ НА ЗУПИНЦІ, — зажадала Агнешка, як завжди не питаючи її думки.

У Клаудії був вибір. Вибір є завжди. Вона ж могла відписати, що не поїде, бо не хоче, бо ще уроків не зробила, у неї сидить Марцін, будь-що. Але незважаючи на своє небажання, вона одяглася й вийшла, сама не розуміючи, куди й навіщо йде.

— До «Променаду»? Я вже там нині була! — канючила вона в автобусі.

— То й що з того? — Агнешка перекочувала в роті жуйку й байдуже дивилася у вікно.

— Нічого, — відказала Клаудія.

— Полазимо, подивимося, може, морозиво тобі куплю, якщо будеш чемною… — Агнешка переконувала абсолютно нецікаво, зате, як завжди, ефективно.

Морозиво було аргументом. Заради нього Клаудія пішла б до «Променаду» навіть пішки. Десь посередині першого поверху там є кафе з морозивом, просто диво. Море смаків, великі, зручні ратанові крісла, сідаєш і почуваєшся богинею. Саме туди вони й подалися, але раніше зайшли до «Н&М».

— Нічогенька кофточка, — досить байдуже озвалася Агнешка.

— Ага.

— Ти теж собі щось вибери.

— Я? Навіщо? У мене бабок катма.

— Бабки, бабки. А хіба конче треба їх мати? — роздратовано сказала Агнешка.

— Як це?

У «Н&М» Клаудія ніколи не намагалася щось украсти, усі речі були із цими клятими кліпсами.

— Треба мати патент.

— А в тебе він є?

— Припустімо. То як? Тобі щось сподобалося?

— Умгу.

Вони вийшли із крамниці, навіть не примірявши вибраного одягу. Агнешка ніколи нічого не пояснювала, чому тепер вони повинна це робити? Та коли дівчата зупинилися біля вітрини кафе, Клаудія забула про все на світі. Тоскним поглядом дивилася на посудини із крижаними ласощами, подумки прощаючись із усіма смаками, яких їй не судилося покуштувати.

— Яке хочеш? — холодно запитала Агнешка.

— А скільки можна?

— Шість.

— Шість? — Клаудія не вірила власному щастю. — Тоді…

Агнешка взяла чотири. Дівчата вмостилися у фотелях.

— Тільки не спіши! — попередила вона.

Сама набирала по трішечки, акуратно облизувала ложечку. Спершу Клаудія цього навіть не помітила, захоплена поглинанням своєї гори морозива, та коли підвела очі раз і вдруге, то мимоволі зауважила погляд Агнешки, спрямований на самотнього чоловіка у кав’ярні навпроти.

— А той чувак на тебе витріщається! — прошепотіла змовницьки, втупившись у свою вазочку.

— То й добре, — буркнула Агнешка й усміхнулася до нього, примруживши очі.

Клаудії це не заважало. Їй подобалося, коли чоловіки на неї дивилися, але цей тип виглядав таким підстаркуватим! Йому могло бути тридцять чи навіть сорок років! Щоправда, елегантно вбраний, у костюмі й узагалі, але такий старигань… І все-таки Агнешка не зводила з нього очей! Клаудія нічогісінько не розуміла.

— Він тобі подобається?

— Так собі.

— Тоді я не знаю, чому ти…

— Бо ти дурепа! Він не повинен мені подобатися, я роблю бізнес, — процідила Агнешка крізь зуби, продовжуючи широко й лагідно посміхатися до чоловіка.

— Який іще бізнес?

— Пам’ятаєш ту кофточку?

— Ну.

— Він мені її купить.

— Ну, ти даєш! — зареготала Клаудія. — Не дурій!

— Закладімося?

— Але яким чином? — вона вже починала вірити, що Агнешка з неї не кепкує, бо та говорила все цілком серйозно. А якщо так, то може, і в неї був якийсь шанс отримати те, що їй сподобалося?

— Я тобі вже сказала. Нічого дивного. Така домовленість. Доїдай, ходімо!

— Куди?

— До «Н&М».

Дівчата підвелися і, не озираючись, пішли в напрямку до крамниці. Зупинилися перед вітриною ювелірного.

— Ого, він теж встав! — засичала Клаудія.

— Ну, звісно! — Агнешка скривилася, наче в цьому не було нічого дивного.

Ішли неквапом. Чоловік теж не поспішав, дотримувався дистанції, проте не зводив з них очей. Опинившись у «Н&М», Агнешка підійшла до вішалки з кофточками, зняла відповідний розмір і недбало покинула зверху. Клаудія здивовано за цим спостерігала. Чоловік підійшов за якусь хвилину, узяв кофточку й пішов з нею до каси! Тим часом дівчата вийшли й сіли на мармуровій лавочці в холі.

— Ну ти даєш! — похитала головою Клаудія. — Що тут відбувається? Він тобі серйозно це купить?

— А ти як думала?!

— Я в шоці! Просто так?

— Просто так тобі хіба що по морді дадуть! — відповіла Агнешка й зареготала, задоволена своїм жартом.

— Тоді за що?

— Ну, зроблю йому дещо.

— Але як це? — тільки й змогла видушити Клаудія, але вона вже здогадалася, збагнула, у чому полягає цей обмін. — Не жартуй так, — кинула вона вже зовсім серйозно. — Де?

— Побачимо. Закладуся, що на паркінгу. Він без плаща, тож напевне на машині.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія вже перелякалася не на жарт. — Ти ж не хочеш сказати…

— А що? Тобі не сподобалася кофточка? — Агнешка проказала це так легко, неначе йшлося про якісь дрібниці.

— Але ж це…

— Бізнес, просто бізнес.

— Ти можеш узяти гроші в старих! Можеш купити собі цю кофточку! — вигукнула Клаудія.

— Можу. Але так прикольніше. Адреналін. Знаєш таке слово? — відповіла Агнешка й посміхнулася. Злою, дивною, чужою посмішкою.

Чоловік саме виходив із крамниці з фірмовим пакетом у руках.

Агата зазирнула в щілину між опущеними ролетами й вікном, намагаючись роздивитися будинок Магди й вікно її кімнати. Там, як завжди, увімкнена маленька лампа, що стоїть на підвіконні, дає небагато світла й горітиме до ранку. Агаті здається, що вона побачила в кімнаті якусь тінь, але це лише гра її уяви. Вона ще трохи вдивляється в будинок, думаючи, що завтра там опиниться, і їй стає трохи шкода емоцій, які він викликав. Агата вважала його частиною свого кошмару й весь час чекала, коли крізь принесене звідти дзеркало до неї прийдуть потойбічні лихі сили. Власне, вона була переконана, що сни саме про це й розповідають.

Тим часом розв’язання загадки дуже відрізняється від того, що вона собі нафантазувала. Дівчина вже думає, чи зустріч зі справжньою Магдою припинить її появу в снах? І чи це справді вона? А може, хтось зовсім інший? Може, ці двоє не мають нічого спільного?

Відвертається від вікна, сідає до столу й заходить до Інтернету. Перш ніж написати нове повідомлення, передивляється коментарі.

«Звідки люди дізнаються про мій блог?» — здивовано думає вона, побачивши чергові запрошення з лінками до чужих блогів і сторінок, які вона не збирається переглядати й ніколи цього не робитиме.

Але є комент, який привертає її увагу. Вона його не розуміє. Він примушує її замислитися, а ну ж хтось із її ворогів вирішив над нею пожартувати. Хто б це міг бути? Будь-хто. Ні, не будь-хто. Будь-хто може захотіти зробити їй капость, та навряд чи кожен так напише:

«Привіт, мене звуть Рафал. Нічогенький блог, цікаво пишеш. Схоже, що світ перестав Тебе цікавити. Дуже вже тут похмуро. Не хочеш про це побалакати?»

Далі був чийсь незнайомий мейл. Нікого на ім’я Рафал Агата не знала. Чого йому треба? З якого це дива вона пояснюватиме комусь, чому її блог такий похмурий? Тож відповіла коротко: «Ні». І вирішила почекати на розвиток подій.

Клаудія ходила туди-сюди, сідала, роздивлялася вітрини магазинів, а двадцять хвилин, які минули, перш ніж Агнешка повернулася, здавалися їй вічністю. Вона вже боялася, що там, на паркінгу, щось сталося, і вже докоряла собі, що не переконала подружку відмовитися від свого ідіотського наміру. Але як? Відколи б це Агнешка послухала, та й що вона їй скаже? Щонайбільше пирхнула б зневажливо, наказавши не пхати свого носа, де не просять. І Клаудія скорилася б. Як завжди.

Та ось і вона! Клаудія бачить, як Агнешка весело прямує до неї, задоволена, крутить задом і розмахує своїм пакетом з «Н&М», мов здобиччю.

— От бачиш, як усе просто! — каже вона.

Дівчата виходять і звертають до зупинки.

— Завтра ти можеш так спробувати.

Клаудії ця перспектива аж ніяк не до вподоби.

— Завтра не можу.

— Чого це?!

— Бо ми йдемо до цієї… Ну… Якій маємо читати книжку…

Агнешка лише знизує плечима.

— Як хочеш, тоді я візьму Юстину, — вдавано-байдуже кидає вона, але Клаудія розуміє, що їй це не дуже сподобалося.

Зося просто в розпачі. Стоїть перед книжковою шафою і, витягаючи одну за другою книжки, думає, що можна взяти завтра до школи. Відповідальність трохи її пригнічує, а тут ще й Магда. Зося чудово усвідомлює, що Магда не зможе заперечити, і саме це гнітить найдужче, бо їй хочеться зробити максимально вдалий вибір.

Проте кожна книжка здається їй далекою від ідеалу: занадто швидко або навпаки, занадто повільно розгортаються події, або книжка така популярна, що Магда без сумніву вже її читала, чи нарешті знаходиться книжка, якої не прочитала сама Зося, хоча в це й важко повірити. Але такої вона точно не може запропонувати.

Будь-хто вкинув би до рюкзака першу-ліпшу книжку, а вона тут переживає пекельні муки, намагаючись зразково впоратися із завданням. Але найважливіше для неї — відповідальність перед собою. Зосі хочеться, щоб то був вибір, який задовольнить її саму. Минає півгодини, і Зося розуміє, що програла. Важко зітхнувши, вона сідає на ліжку й ще раз ковзає поглядом по корінцях книжок. Корінці високі й низькі, звичайні й круглені, старі й нові…

І раптом у самому кутку найнижчої полиці вона бачить одну-єдину книжку без палітурки. Ця книжка стояла там завжди. Зося не пригадує, щоб вона бачила її новою. Але пам’ятає, що коли сама хворіла, то завжди прохала того, хто її доглядав: маму, бабусю чи медсестру з лікарні (найчастіше батьки платили за додаткові послуги медсестрам з лікарні, де працювали самі), щоб їй читали цю книжку. Трохи дивно, бо головний герой постійно її дратував. Його звали Петрусь, і Зося дотепер обережно ставилася до людей з таким ім’ям. Вони здавалися їй егоїстичними й пихатими.

Рішучим рухом, який свідчив про те, що вибір було здійснено, Зося простягає руку до книжки, кладе її до рюкзака й заспокоюється. Якщо дівчатам не сподобається, нехай знайдуть собі іншу.

Надходить північ. Над Анином глупа ніч. Завтра після уроків вони підуть до Магди. Агата продовжує стояти біля вікна. Їй здається, що станеться щось дуже важливе, проте що й коли — цього вона не знає. Уночі їй ніяк не вдається заснути. Їй трохи лячно своїх снів, та водночас цікаво.

От завтра й настало. Чверть на першу ночі. Цього дня станеться так багато, а разом з тим — нічого. Почнеться щось важливе, хоча, власне, нічого не почнеться. Закінчиться те, що зветься нічим, і ніхто не дізнається про якісь зміни.

«Я це я, і я — це ти, я дівчина, до якої ти приходиш в її снах, та, яку ти обрала. А може, це я обрала тебе?» — думає Агата.

Стільки запитань і жодної відповіді.

— Гаразд, то ви йдіть нині, а я… — ще перед першим уроком почала було Клаудія, проте її спроба виявилася невдалою.

— Ти чого? Ухиляєшся?! — приперла її до стіни Агата. — Мови немає, йдемо всі разом. Познайомимося з людьми, про все розпитаємо й домовимося.

— Звичайно, Агата має рацію. Так буде найкраще, — підтримала її Зоська.

— Книжку принесла? — поцікавилася Агата.

— Так, але не знаю…

— Неважливо. Ідемо після уроків. Разом!

Вона судомно вхопилася за це слово «разом». Боялася, що дівчата віддадуть їй книжку, і доведеться залишитися сам на сам з усім тим, що так її лякало. У цю мить навіть Клаудія була для неї подругою. Підуть разом, підтримають одна одну. Кожен наступний день буде легшим, залишилося пережити сьогоднішній.

Уроки, як ніколи досі, закінчувалися відразу потому, як учитель перевіряв присутність. Дивно. Велика перерва, а тоді шостий урок.

Зі школи дівчата вийшли мовчки. Жодна не хотіла зізнатися в тому, що боїться цієї ситуації. Жодна не могла поділитися своїми побоюваннями. Вони не були подружками, ніколи одна одній не звірялися. Розмова й сварка в пансіоні не рахуються. Щоб довіряти одна одній потрібно дещо більше, набагато більше. Потрібна впевненість, віра в те, що цей хтось нас не викаже, не висміюватиме наші найпотаємніші думки. Треба його знати майже як самого себе, довіряти більше, ніж собі.

Хіба Агата може довіритися Клаудії? Нізащо! Такій людині вона б ніколи не повірила. Навіть не намагалася б. Швидше вже Зосьці. Зося інша, серйозна. Та з іншого боку, її проблеми мало цікавили Агату. Вона трохи зневажала її педантичність і постійну згідливість. Сама Агата була бунтівною, тому Зоська викликала в неї підозру. Від Зосиного конформізму її аж нудило. Вона не розуміла, що хтось може йти до такої самої мети іншими шляхами.

Та нині їхня мета була спільною. Чи вдасться її втілити, якщо вони такі різні? Дівчата йшли повільно, мовчки, зосередившись і опанувавши емоції. Нерішуче зупинилися біля хвіртки, не наважуючись подзвонити й перезираючись. Але двері дому відчинилися, і з них вийшла усміхнена жінка.

— Дівчатка зі школи? — запитала вона, відчиняючи хвіртку ключем. — Я Магдина мама, Аліція, — простягнула кожній руку, тричі повторивши своє ім’я. — Будь ласка, заходьте!

На перший погляд будинок був звичайнісіньким. Тепер, стоячи по той бік паркану, Агата не могла зрозуміти власного страху й усього, що вона собі науявляла. Зайшли досередини. Роззулися, Магдина мама дала їм капці. Дівчата помітили, що вони були нові й підписані їхніми іменами.

— Підходять? — запитала вона.

— Мої трохи завеликі, — сказала Клаудія.

— Мої саме добрі.

— Мої теж.

— Це Магдин розмір, — пояснила жінка. — У вас усіх тепер такі великі ноги, — зітхнула вона із незрозумілим жалем.

Допомогла їм зняти куртки й повела до вітальні. Кімната була просторою, але меблі дещо дивними. Тут стояли два письмові столи, на кожному ноутбук, книжки, якісь папери. Під стінами стелажі з книжками. Фотель і люстра. Лише невеликий телевізор і скромний диван у кутку свідчили, що це не бібліотека й не кабінет, а вітальня.

— Ми працюємо вдома, — мовила Аліція, вловивши здивування в очах дівчат. — Ми із чоловіком науковці. Будь ласка, сідайте. Я хотіла б подякувати вам за те, що ви погодилися мені допомогти. Ми намагаємося використовувати різні методи, — її усмішка вийшла трохи вимушеною. — Магда в комі вже два місяці. Її збила машина на переході. Оскільки ми нещодавно сюди переїхали, я не хотіла турбувати її колишніх однокласниць з іншого кінця міста. Зрештою, ви ж розумієте, як воно буває… — жінка відвела очі вбік. — Єдина наша мрія, аби Магда мала контакт із подругами її віку. Це такий метод реабілітації. Ми робимо все, щоб вона прокинулася. Переконані, що вона відчуває, розуміє й чує, що навколо неї відбувається. Але відповісти нам не може. Вона неначе зачинилася ізсередини. Ми не знаємо, та й ніхто не знає, що могло б її відчинити, ось чому змушені випробовувати різні способи. Отож Магда вам не відповість, принаймні поки що, не ворухнеться, хоча ми цього так прагнемо, не гляне на вас. Хочу, щоб ви сприйняли це як щось абсолютно звичайне. Я розумію, що це небуденна справа, може, дещо незручна, але якщо вам це допоможе, то подумайте, що ви няні й читаєте малюкові книжку перед сном. Він уже майже, майже засинає, а ви продовжуєте читати, щоб переконатися, що дитя справді заснуло. Зрозуміло?

Дівчата кивнули головами.

— Двадцяти хвилин буде достатньо. Читання вголос досить виснажливе. Якщо втомитеся за якісь чверть години, зупиніться. І пам’ятайте головне: будь-якої хвилини, нічого не пояснюючи, можете відмовитися. Я вас зрозумію. Магда лежить у тій кімнаті, — показала вона кудись углиб коридору. — Ми намагаємося не шуміти. Стараємося, щоб її день був передбачуваним, упорядкованим, тому я хотіла би, щоб ви сказали, у які дні й приблизно о котрій можете приходити читати, бо в нас є й інші реабілітаційні методи, і мені треба все це узгодити, — Аліція говорила так, наче йшлося про якусь дитину, з якою треба посидіти раз чи два ввечері.

Дівчата зніяковіло мовчали. Жінка глянула на них і усміхнулася.

— Є якісь питання?

Питань поки не було.

— Нічого. Усе ще попереду, мабуть, ви ще просто не знаєте, про що можете запитати. Ходімо тепер туди, я познайомлю вас із Магдою, і може, хтось із вас нині почне?

Агата підняла руку, як на уроці.

— Так, Агато?

— Я б хотіла… — ледь чутно мовила Агата крізь стиснене горло.

— Ти добре почуваєшся?

— Усе гаразд, я лише…

— Я забула дещо важливе, — згадала раптом Магдина мама. — Навіть, якщо це порушить наш графік, будь ласка, якщо захворієте, прошу не приходити. Магда зараз дуже схильна до інфекцій. І це для неї велика небезпека.

— Вона здорова, — вихопилося у Клаудії. — Але… Я не знаю… Сказати? — вона запитально глянула на Агату.

Від Агатиного обличчя наче відринула кров і сили. Вона сиділа зіщулена на дивані, а її погляд благав про допомогу.

— Ой леле, яка ж я негостинна! — жінка легенько ляснула себе долонею в чоло. — Хочете соку?

Дівчата кивнули. За мить вони вже посьорбували апельсиновий сік із високих склянок. Агаті не хотілося пити, але вона вчепилася в склянку, мов у рятівне коло. Її долоні стиснули холодне скло й принаймні було непомітно, як вони дрижать. Лише дзенькіт зубів об краї склянки свідчив про її хвилювання. Але жінка викликала в неї таку довіру, що дівчина вирішила розповісти їй про свої сни, хай там що Аліція собі подумає.

— Ти дуже вразлива людина, — сказала пані Аліція, коли Агата завершила свою розповідь. — І знаєш, що? Гадаю, твої сни говорять про майбутнє. У нас вийде. Тобто в нас і у вас! — вона лагідно всміхнулася. — Я в це вірю. Твої сни дуже важливі. Неймовірно, але вони подарували мені надію. Так! Я мала рацію! Магда на вас чекає. Тож ходімо до неї!

Дівчата поставили склянки й попрямували за жінкою.

Це була та сама кімната! Точнісінько та, у вікна якої Агата вдивлялася ще вчора ввечері. Та, де цілісіньку ніч горіла на підвіконні маленька соляна лампа. Стіни були пофарбовані в салатовий колір, усе нагадувало кімнати з американських серіалів про медиків. Спеціальне високе лікарняне ліжко покривала салатова постіль. Крім того, тут було чимало речей, призначення яких здавалося геть незрозумілим. На стінах висіло кілька Магдиних фотографій, зроблених ще до нещасного випадку: як вона біжить пляжем, їде верхи, ховає обличчя за букетом соняхів. Агата довго придивлялася до фотографій. Погляд Магди на жодній із них не був порожнім. Вона посміхалася до об’єктиву, а її очі випромінювали щастя.

Зараз біля неї були хіба що кілька м’яких іграшок, які лежали в ногах ліжка й на кріслі поруч.

— Донечко, у нас гості, — сказала мати, звертаючись до Магди. — Це Агата, це — Клаудія, а це — Зося.

Явно схвильовані дівчата пробурмотіли: «Привіт!». Вийшло занадто тихо й невпевнено. Пані Аліція глянула на Агату.

— Усе гаразд?

— Так.

— Це вона?

Запала тиша. Агата кивнула головою.

— Хочеш залишитися?

Агата знову кивнула. Не мала сили щось відповісти.

— Але як ти читатимеш, якщо слова видушити не можеш? — пирхнула Клаудія.

— Може, тебе замінити? — запропонувала Зося.

Агата заперечно похитала головою. Зося простягнула їй книжку, яку досі тримала в руках.

— Чесно кажучи, я не впевнена… — мовила вона, немовби вибачаючись. — Не знаю… Це просто казка. Звичайна дитяча казка. Не знаю, чи їй сподобається…

— Гадаю, що так. Не хвилюйся! — відповіла Магдина мама, і Зося заспокоїлася.

Подала книжку пані Аліції. Жінка ковзнула поглядом по першій сторінці.

— Бачу, що дехто цю книжку дуже любив, — посміхнулася вона, зауваживши відсутність палітурки.

— Це я. Пробачте, що вона така пошарпана.

— У книжках важливий передусім зміст, правда? Гарна, блискуча обкладинка — це далеко не найважливіше.

— Я навіть назви не пам’ятаю.

Жінка повернула книжку Агаті й легенько підштовхнула Зосю й Клаудію до дверей.

— Почекаємо у вітальні. Якщо захочеш припинити читання, просто вийди.

Агата кивнула головою. Дівчата з пані Аліцією вийшли. Вона залишилася з Магдою наодинці й глянула на обличчя сплячої. Це було те саме обличчя, яке вона стільки разів бачила уві сні. Може, трохи більш змарніле, зблідле, але це без сумніву обличчя білявки з її сновидінь. Дівчина мала таке саме пряме світле волосся, яке тепер підстригли. Очі із заплющеними повіками не лякали Агату. Здавалося, наче Магда щойно заснула.

Агата помовчала, а тоді озвалася, щосили намагаючись панувати над своїм голосом:

— Привіт, мене звуть Агата, — вона говорила те, що запланувала собі вчора перед сном. — Не знаю, як сталося, що я опинилася тут. Бо ж напевне не через цю банку з-під пива. Я тобі почитаю. Якщо тобі не сподобається, просто скажи. А й справді, ти ж не можеш… Ну, тоді подай якийсь знак. Я знаю, що в тебе вийде. Можеш навідати мене уві сні. Сорі, це в мене зуби цокотять, я трохи нервую, але це минеться. Гаразд, почнемо. Без назви:

У покинутих людьми, зруйнованих будинках, у яких крізь дірки в дахах зазирають зорі й чиї вікна, давно позбавлені шибок, запрошують вітер, а сади, зарослі бур’янами, знеохочують перехожих, вирує таємне життя. Там знаходять прихисток висхлі, наче попіл, бажання, вражені надії, зневажені мрії, убиті в зародку думки, зболілі, принижені почуття…

Зупинилася, щоб перевести подих. Хотіла зволожити губи, але не було, чим. Ще раз пробігла очима текст.

— Сподіваюся, що тобі воно подобається? — звернулася до Магди. — Гаразд, поїхали далі:

Ховаються по закутках, утікають від здичавілих котів й тужно позирають на сповнені людського гомону оселі.

Брутально вигнані, виметені на вулицю, пожбурені на смітник, вони приховують власне страждання. Чекають, коли зможуть повернутися, або ж усихають на самоті.

— Якась ця казка чудна, — буркнула вона, та вже за мить продовжувала:

Іноді на них натрапить Квітникарка й укладе до букета з майорів чи незабудок. Притулившись до листя, вони тремтять стривожено, коли жінка стоїть із квітами, а байдужі покупці, минаючи її, не звертають на букет найменшої уваги. Граційно вигинаються й усміхаються, а тоді сумовито схиляють голівки. Розчаровані, небажані, повертаються вони до порожніх будинків, щоб з’юрмитися в куточку й тихенько поплакати від туги. Прикриті опалим листям, засинають і сниться їм вогонь у каміні, кімната хлопчика, де чутно музику, кухня, де вистигає духмяний яблучний пиріг із цинамоном.

Іноді у відчаї вибігають на вулицю й намагаються причепитися до людей. Їдуть зупинку чи й дві автобусом, гріючись у теплі їхнього подиху. Схожі на бездомних собак, які прагнуть любові, проте вони нікому не потрібні.

Зрештою висихають і, розпавшись на попіл, срібні порошинки, здіймаються до зірок.

Зупинилася й глянула на Магдине обличчя, ніби бажаючи щось із нього прочитати. Але не помітила, щоб здригнувся маленький, найменший м’яз.

— Тобі подобається? — і замовкла, очікуючи на відповідь. — Я знаю, ми могли би знайти щось класніше. Але ми з тобою не знайомі. Не знаємо, що ти любиш. Ти не схожа на любительку жахастиків, швидше нагадуєш нашу Зоську, яка радше язика собі відкусить, ніж скаже щось… ну, ти розумієш. Твоя мати класна, видно, що вона дуже хвилюється. Якось дивно, що тобі доводиться отак лежати, зате принаймні до школи не ходиш. Я трохи занудна, правда? Ми з тобою сусідки, я живу навпроти… Навіщо я тобі про це розповідаю, ти й сама знаєш. Цікаво, звідки? А це правда, що ти можеш…? Зоська стверджує, що дух вільний, і що ти могла тоді бути з нами. Ну, знаєш, під час тієї поїздки. А це значить, що… Зрештою, ти певне, добряче насміялася, коли Клаудія з Марціном… Якщо ти справді там була, бо може, і ні… Але ж ти знаєш, що я весь час хочу сказати? Чому я? Чому саме я?!

Через двадцять хвилин, бліда й виснажена, але спокійна Агата вийшла з Магдиної кімнати. Побачивши її, мати й дівчата урвали розмову й глянули вичікувально. Агата сіла на дивані, важко зітхнула і, вочевидь розчарована, прошепотіла:

— Нічого не вийшло.

Ніхто з них нікуди не поспішав. Замислені, із купою невисловлених питань, дівчата пішли до Агати додому. Повсідалися на килимі в її кімнаті й наввипередки намагалися розповісти про свої враження.

— Заспокойся, не переймайся! — втішала Агату Клаудія. — Ти не винна. Її мама нам усе пояснила.

— Результат ніколи не з’являється відразу, — мудрувала Зоська. — Ось чому нас аж троє. Це її вікно? Оте праворуч?

— Так.

— Ми теж хочемо щось зробити!

— Диви-но! — Агата повернулася до свого звичного стану й наїжачилася до Клаудії. — Ти теж хочеш щось зробити? А тобі не треба бігти до «Променаду» з Агнешкою? Або на якусь забаву?

— Не твоє діло!

— Скажи… — Зося не брала участі в їхній суперечці. Вона не могла відвести очей від вікна. — Як воно? Трохи лячно?

— Ні. Зовсім ні. Просто весь час чекаєш, що вона ворухнеться, щось скаже, кахикне, ну, не знаю… Це так дивно, бо вона не рухається, очі заплющені. Я весь час сподівалася, думала, що ці сни були не просто так… що може, я заради цього туди пішла… А тут нічого.

— Ні, це все не просто так! — Клаудія, яка не образилася на Агату, хотіла її якось втішити. — Просто це станеться не відразу. Треба почекати.

— Треба, щоб вона нам повірила, — сказала Зоська.

— Навіщо? — не зрозуміла Агата.

— Вона повинна нам довіритися, зрозуміти, що вона в безпеці.

— Що ти верзеш?! Вона в себе вдома! Як вона може почуватися в небезпеці?

— Так сказала її мама, — заступилася за Зоську Клаудія. — Ми для неї чужі.

— Ну, може… То хто піде завтра?

— Оскільки батьки підтримали ваш вибір, я замовила квитки до театру «Рома», як ви мене й просили, — повідомила вчителька, і класом розлігся задоволений гомін. — Тепер ти, Клаудіє, збери гроші й внеси їх на рахунок театру, номер знайдеш на інтернет-сторінці. Домовимося, що всі, хто хоче піти до «Роми», принесуть завтра гроші, щоб Клаудії не довелося кілька разів бігати до банку. Зрозуміло? Квитки по сорок злотих, не забудьте! Завтра. Не післязавтра й не за тиждень. Завтра. Хто не принесе, той не піде, усім зрозуміло?

— Привіт, мене звати Зося. Сьогодні моя черга читати. Ось тут закладка, мабуть, тут ви вчора закінчили? Я лише хотіла сказати, що це я вибрала цю казку, тож якщо тобі не сподобається — це моя провина, не Агатина й не Клаудіїна. Лише моя. Зрештою, книжка невелика, може, ти не встигнеш занудьгувати?

Зося вдивлялася в Магдине обличчя й лише тепер почала розуміти, що хотіла пояснити вчора Агата. Вона теж, хоч і з’явилася тут через дурне жеребкування місць у пансіоні, чекала, що Магда вибере її, усміхнеться до неї або зробить щось таке, аби можна було сказати, що завдяки їй, через її, Зосину присутність, ЦЕ сталося! Їй теж хотілося вибігти до вітальні й щосили вигукнути, що Магда прокинулася, повернулася до них. І лише тоді збагнула смуток Агати і її коротке, сповнене болю й розчарування: «Нічого не вийшло».

— Гаразд, починаємо!

Петрусь мешкав на вулиці Квітковій у великому будинку, чиї білі стіни лисніли чистотою, а дах виблискував веселою червоною черепицею. Довкола простягався дбайливо доглянутий сад, де трава завжди була рівненько підстрижена, і жоден бур’ян не виднів на охайних клумбах.

У Петруся було все, чого може потребувати хлопчик його віку. Люблячі батьки все йому дозволяли й умить виконували будь-які його бажання; старші брати й сестри турбувалися, щоб він ніколи не почувався самотнім чи безсилим, а численні тітки й дядьки завжди готові були допомогти порадою, приділити час і увагу.

Для них він був їхнім маленьким принцом.

Завжди знаходився той, хто бавився з ним у хованки, читав казочку, гойдав на гойдалці, виконував прохання, висловлене, зазвичай, у формі наказу. Бо хоча Петрусь рідко вживав слова «будь ласка», а частіше «хочу», він зазвичай отримував те, що хотів. Хлопчик швидко зрозумів, що досить лише скривитися, удати, наче плачеш або дужче тупнути ніжкою, щоб «ні», наче після доторку чарівною палички, перетворилося на «так».

У серці Петруся не було жодних тривог, воно було таким легеньким, що його тіло майже нічого не важило. Коли хлопчик виходив на подвір’я, мама клала йому до кишень камінці, щоб вітер не підхопив його й не поніс далеко від дому й люблячої родини…

Зося зупинилася. Цей уривок завжди нагадував їй дитинство, коли вже перед самим сном вона прислухалася до казки. Заплющивши очі, відчувала легкість, яка сповнювала її тіло, линула в повітрі, здійнята невидимим повівом, піднімалася над будинками й відлітала. Її мета завжди була однаковою й заздалегідь визначеною: зробивши коло над будинками, дівчинка завжди летіла в бік лікарні, де працювали її батьки.

Здалеку бачила велику територію й парк, жовті стіни й величезні вікна. Пригадує, як опускалася нижче й зазирала в кожне з них, проте ніде не могла знайти тата й маму. Тоді відчувала, як слабне, падає, і за мить уже стояла на землі. Лікарняні вікна були зависоко, щоб можна в них заглянути, а східці, що вели до входу, здавалися височезними, мов гори. Вона була певна, що навіть якщо нелюдським зусиллям підніметься ними, то нагорі на неї чекатиме грізний велетень — сторож, який перегородить їй шлях зі словами: «Дітям заборонено до лікарні заходити!»

І тоді в ній прокидався страх, бо Зося знала, що не знайде батьків, і доведеться самій повертатися додому, а вона ж не знає дороги й занадто змучена, щоб злетіти в повітря. І в цю мить пронизливого переляку, попри втому й сон, який уже огортав її мозок, дівчинка завжди розплющувала очі й здивовано помічала, що вона вдома, лежить у своєму ліжку й слухає казку. З її горла виривалося зітхання чи уриваний спазм, і за мить Зося вже спала спокійним дитячим сном.

— А їй щось сниться? — запитала вона згодом Магдину маму.

— Цього ми не знаємо. Ніхто не знає. Та сподіваюся, що коли їй сняться сни, то вони принаймні приємні.

— Певне, вам дуже важко… — сказала Зося те, про що думала відучора. — Пробачте.

— Нічого, — жінка ледь посміхнулася. — Нам, тобто мені й моєму чоловікові, дуже нелегко. Усе це впало на нас так несподівано… Зрештою, хіба можна якось заздалегідь підготуватися до нещастя? Ми були і є щасливою родиною. Намагаємося робити все, що можемо, аби Магда до нас повернулася. Це допомагає не збожеволіти. Знаєш, що ще мені допомагає? Віра в те, що все відбувається з якоюсь метою. Ми не завжди це усвідомлюємо, часто бунтуємо, впадаємо в розпач. А я віднедавна, причому незалежно від нашого нещастя, дошукуюся причини, чому зі мною щось сталося. Чому так і чому тепер? Це дає мені сили, бо іноді так віднаходиш сенс у цьому начебто безглуздому житті.

— Ви гадаєте, що все, із чим ми зіштовхуємося, має свої причини? Неначе ним керує хтось згори?

— На це питання ти мусиш відповісти собі сама.

Цілу годину, яку Зося просиділа в Магди, Агата простояла біля вікна своєї кімнати, сховавшись за фіранкою. Побачивши нарешті однокласницю біля хвіртки, вибігла на вулицю. Наздогнала її вже на Трав’яній.

— І що?

— Не ворушиться.

Агата навіть самій собі нізащо б не зізналася, що Зосині слова принесли їй полегшу. Коли вчора з’ясувалося, що Магда і є ця таємнича мовчазна блондинка, Агату цікавило лише те, кому з них трьох вдасться її розбудити. Бо в тому, що це таки вдасться, у неї не було сумнівів.

Її сни мусили щось значити, надто вже часто вони повторювалися. Агата сподівалася, що тепер Магда заговорить і прокинеться саме тоді, коли поруч буде вона. Інших варіантів Агата не припускала. Намагалася не припускати.

Від ранку Клаудія займалася лише коштами за квитки. Брала гроші, давала решту, записувала на аркушику, хто заплатив. Почувалася вона чудово. Стосик банкнот зростав із кожною перервою, у Клаудіїній торбі було майже вісімсот злотих. Їй рідко доводилося бачити стільки бабок відразу, і це справило на неї неабияке враження. Повна торба грошей! Клаудія нарешті зрозуміла, що значить відчувати себе багатою.

На великій перерві вона почала мізкувати, що б його наплести Агаті, щоб та звільнила її від обов’язку йти до Магди. Вона планувала похід з Агнешкою до «Золотих Терас», і це було найважливіше, бо ж Агнешка на неї не чекатиме. Тому Клаудія вигадала, що їй треба до стоматолога. Почала вдавано кривитися, мовляв, уночі так жахливо розболівся зуб. Дехто навіть поспівчував. Агата теж повірила.

— Клаудії треба було піти до лікаря, — пояснила Агата замість привітання. — Сьогодні я замість неї, можна?

Вона трохи хвилювалася, щоб Магдина мама не второпала, що такий стан справ їй не лише не заважає, а навпаки, Агата з радістю позбулася б ще й Зоськи. Тобто залишилася би без конкуренток. Може, колись та вдасться, хтозна? Але поки що дівчина не усвідомлювала, що вона просто ревнує.

— Звичайно, заходь, — жінка всміхнулася й запросила її додому.

— Я мешкаю навпроти. Мені до вас найближче, — увесь час виправдовувалася Агата, хоча ніхто від неї цього не вимагав. Вона говорила більше, ніж треба, і сама це розуміла.

Роззулася й увійшла до вітальні.

— Як вона почувається?

— Без змін, але мені здається, що вона на тебе чекає.

Агата рада була це почути.

— То я піду до неї.

У кімнаті Магди панував якийсь особливий запах, ледь солодкуватий. Агата ввійшла тихо, обережно причинила за собою двері й глянула на обличчя дівчини. Було начебто позбавлене виразу, проте вона помітила на ньому спокій, спокійне очікування того, що має статися.

Підійшла ближче і з певним перестрахом торкнулася її руки. Долоня була прохолодна, але не зимна.

— Привіт, — прошепотіла. — Почитаємо?

Книжка лежала на столику, замість закладки була кольорова рекламка. Агата сіла на стільці, кахикнула й почала читати:

Коли хлопцеві виповнилося шість років, батьки подарували йому гарненький ранець, багато зошитів, книжок та інших дрібничок, що відрізняють дитину від дорослого. Награвшись уже своїми подарунками, він дозволив мамі знову запакувати все до ранця. З-поміж численних цікавих ігор того дня він не запам’ятав особливих слів, сказаних дорослими: «Невдовзі підеш до школи».

Він уявляв собі, що школа — це щось на зразок кінотеатру, цирку чи луна-парку, тож не заперечив, коли мама одного сонячного ранку наприкінці літа вбрала його у святковий одяг і відвела до будинку, де він більше не був маленьким принцом, бо просторими коридорами гасали такі самі малі принци й принцеси. Зате дорослих, які могли виконувати їхні забаганки, було дуже мало.

Агата зупинилася й глянула на Магду. Їй здавалося, що обличчя дівчини набуло трохи іншого виразу, на ньому з’явилася ледь помітна усмішка, а щоки трішечки порожевіли.

— Школа… Спочатку завжди здається, що все буде класно. Ідеш до гімназії, пишаєшся, що ти вже доросла. А тоді виявляється, що це все брехня. Школа нічого у твоєму житті не змінює. І нікого, хто б тебе зрозумів, ти там не знайдеш. Усі або страшенно пихаті, або такі ідіоти, що навіть час марнувати на них шкода. Займаються своїми справами, немає з ким поговорити, бо ніхто тебе не розуміє. Ходять задерши кирпу й помічають тебе лише тоді, коли не зроблять домашки з математики. З тобою теж так було? — вона знову глянула на Магду. — Щось мені видається, що ти не розумієш, про що я. Ти здаєшся такою, наче з усіма дружила, усі тебе любили й ти ніколи не зазнала зневаги. Або байдужості, а це ще гірше. Я маю рацію? Авжеж, я знаю, що так. Ти собі думаєш: і про що вона, власне, плете? Адже будь із ким можна порозумітися. Але не кожен хоче порозумітися з тобою. Зрештою, неправда. Не хочу я ні з ким розумітися. Чхати мені на всіх. Я зневажаю це стадо павіанів. Усіх разом і кожного зокрема. І вчителі анітрохи не кращі. Якби я могла, то помінялася б з тобою місцями. Віддала б тобі моє засране життя. Твоє, певне, мало якийсь сенс… Мені справді дуже прикро.

У «Золотих Терасах» справді круто. Дівчата купують, що заманеться: парфуми, одяг… Ідуть обідати до «Вікінга», а потім до кондитерської. Клаудія почувається просто чудово! Так, їй подобається мати гроші! Це так легко! Дівчата впали в око якимсь хлопцям. Ті тиняються за ними, ніби й нічого, але раз по раз позирають, перемовляються, а тоді навпростець питають, чи не підуть вони з ними до кіно?

— Кіно? Ну певне, чом би й ні? — байдуже відповідають дівчата.

Хлопці ставлять їм кіно, усе так класно, хоча на попкорн уже грошей пошкодували. А завтра? Може, до «Аркадії»?

Дощовий жовтневий ранок. Зося дивиться крізь вікно й здригається. Думка про школу неприємна, наче контрольна з фізики. Так, вона теж не любить фізики. Кілька хвилин навіть роздумує, чи не прикинутися хворою, залишитися вдома, влаштувати собі вихідний. Класна ідея, проте Зося з огидою її відкидає. І не тому, що вона не змогла би пояснити відсутності. Зося хоче зустрітися з Агатою! Довідатися, як було вчора, чи чогось, бува, не сталося, і чи Агата не проти читати два дні підряд, бо якщо вона не хоче, то Зося якраз має час.

— Схоже, що ми залишилися з тобою вдвох… — каже вона, коли Агата розповідає про вчорашній день.

— А тобі це заважає? — шорстко питає Агата.

Зося лише знизує плечима.

— Їй із нами не по дорозі, — сухо заявляє Агата. — Позбудьмося її, вона однаково весь час ухилятиметься.

Зося цілковито з нею згодна.

— А ми? Нам із тобою по дорозі? — несміливо питає вона.

— Та вже ж краще, ніж із нею.

Учителька прийшла запитати, чи Клаудія зібрала й сплатила до банку гроші. Дивно, але зі збором грошей, як і з банком, не було жодних проблем. Лише коли Беата Крупа попрохала квитанцію про підтвердження переказу, виявилося, що її немає. А Клаудія заніміла.

— Ой, мені в банку не дали… — вона здавалася щиро засмученою.

— Як це: не дали?! Вони зобов’язані дати підтвердження! — розхвилювалася класна керівничка. — Адже в нас немає жодного доказу, що ти внесла ці гроші! Ти могла їх витратити або загубити, ну, не знаю. Пошукай гарненько, може, ти його машинально поклала до торби, до якогось зошита, таке ж часто буває, перевір удома, гаразд?

— Звичайно…

— Знаєш, я завжди підозрювала, що ти зараза! Така ніби вся вразлива, усі емоції напоказ, а насправді ти просто стукачка! — Клаудія не втримується й кидає це Агаті просто в обличчя.

Агаті аж мову відібрало.

— Що таке?

— Не вдавай, наче нічого не знаєш! Ябеда!

— Можеш висловлюватися зрозуміліше? — Агата не реагує на звинувачення лише тому, що анітрохи не почувається винною. Вона певна, що це якесь непорозуміння.

— Що ти наплела про мене класній?

— Я?!

— А хто? Зоська? А й справді, це на неї схоже. Сама не вміє розслабитися, то іншим заздрить аж нетямиться.

— А ти не занадто часто розслабляєшся?

— Не твоє засране діло! Робитиму, що мені подобається.

— Роби собі, — Агаті аж ніяк не хочеться дошукуватися причин. Про що можна говорити з такою, як Клаудія?

Коли батьки, помахавши рукою на прощання, уже пішли, із кожною хвилиною ставало все неприємніше. Гурт дітей, серед яких був і Петрусь, завели до класу й посадили за партами. Більшість із них вочевидь не усвідомлювала цього насильства й навіть посміхалася! Петрусь ніяк не міг цього збагнути. Уже за хвилину він почав вовтузитися, за п’ять безперестанку дивився на двері, бо йому вже набридло сидіти й чекати, доки хтось приділить йому увагу. Крім того, дівчинка, що сиділа з ним за партою, постійно хапала його речі! Цього Петрусь не міг зрозуміти. Тому взяв ранець і, нічого не пояснюючи Учительці, попрямував до дверей. Учителька здивовано глянула на нього. Щось у її погляді примусило хлопчика зупинитися.

— Я хочу додому! — тупнув ногою малий.

— Тобі не подобається в школі? — здивувалася Вчителька.

— Ні!

— А чому?

— Бо мені нудно!

— Ти міг би познайомитися з однокласниками, а із друзями ніколи не буває нудно.

— А я не хочу жодних друзів, хочу додому!

— У школі можна навчитися читати… — продовжувала Вчителька.

— Навіщо? Мені тато читає або сестра, іноді тітка чи дядько.

— Щоб самому здобувати знання.

«Самому можна суп їсти чи шнурівки зав’язувати, хоча й це не завжди», — зневажливо подумав Петрусь. Тим гірше для отих знань, що їх треба здобувати самому. Хай там як, а йому цього зовсім не хотілося.

— Дивина. У світі повно таких людей. І вони справді так думають! — вихопилося в Зосі. — А позаяк вони так думають і їх багато, такі, як я, почуваються серед них, мов якісь диваки. Цікаво, із тобою теж таке було? Теж довелося скуштувати сорому, коли ти одна в класі щось знаєш? Звісно, руки ти тоді не піднімаєш, бо на тебе відразу всі повитріщаються: «Зубрилка! Зубрилка!» Нікому й на думку не спадає, що тебе це цікавить. Або що ти так влаштована, що просто не можеш робити щось наполовину. Просто не вмієш. Робиш усе, що повинна. Не вмієш розчаровувати. А вони вимагають, щоб їх розуміли й пробачали, а самі не можуть ані розуміти, ані пробачати. Не збагну я цієї вседозволеності, загального схвалення ледарства й цілковитої відсутності розуміння чесної праці. Може, усе тому, що поруч зі мною вони почуваються погано? Знають, що треба робити, але їм не хочеться, тому вони й ненавидять таких, як я? Але це нечесно, хіба ні? Іноді мені хочеться прокричати їм просто в обличчя: «Із себе почни! Схаменися, що ти робиш!» Але їх більшість, а більшість завжди має рацію. Так вони думають. І не замислюються над цим. Усе робиться інстинктивно. Добре те, що добре для мене, а решта не має значення!

— Клаудіє, ти вже знайшла квитанцію про оплату? — учителька просто неможлива.

— Я забула! Пробачте, сьогодні ввечері пошукаю, я неодмінно знайду!

Клаудія почувається впевненою. А Беата Крупа починає сумніватися.

Агнешка виглядає щиро здивованою, коли Клаудія пояснює їй, що нічого не вийде й вона мусить іти читати.

— Як собі хочеш… — надимає губи, бажаючи продемонструвати всю свою зневагу.

— Це ж лише два дні на тиждень, зрозумій, Агнешко. Класна почала мене підозрювати.

— А ти що, незамінна? Ти хто така, зірка якась чи що?

Клаудію це трохи ображає. Ніяка вона не зірка. Вона не знає навіть, чи впорається із тим читанням. Але взагалі Агнешка, здається, забула, що це покарання за поїздку. Коли маєш на вибір погану оцінку з поведінки чи можеш піти кілька разів почитати, доки ця Магда не прокинеться, то хіба не зрозуміло, що краще? Крім того, коли класна тебе вже підозрює, краще зайвий раз не наражатися.

— Що ж… — тільки й пролунало у відповідь. Агнешка вирішила, що розмові кінець.

Проте ненадовго.

Вихідні, як завжди, тягнулися довго й ліниво. Клаудія навіть уроки зробила! У понеділок вирішила неодмінно піти до Магди, щоб продемонструвати вчительці й усьому світові свої добрі наміри. Агата й Зоська намагалися її відговорити, але вона затялася, що дасть собі раду. І дала.

Не зважаючи на те, що Вчителька там собі говорила, щоб заохотити його залишитися в класі, хлопчик вийняв з кишеньки ранця мобільний телефон і натиснув на кнопку один. За мить почувся голос тата, і Петрусь наказав негайно приїхати по нього, бо в школі геть нецікаво. Тоді взяв ранець і хотів вийти на ґанок, але Вчителька не дозволила й попрохала залишитися в класі.

Зрештою він погодився. Невдовзі приїхав тато. Побачивши його, Петрусь зайшовся плачем, і тато, попрохавши пробачення в Учительки, забрав сина додому. Подумав, що завтра вони спробують знову.

Увечері, коли втомлений від забав хлопчик уже лежав у ліжку, він почув, як тато розповідав мамі про те, що сталося нині в класі. Він не розумів усіх тих хитромудрих слів, які вживали дорослі, проте йому стало зрозуміло, що завтра він знову піде до школи, а крім того тато вимкне телефон!

Ця думка дуже занепокоїла Петруся. Він не уявляв собі ще одного дня за партою з набридливою дівчинкою, яка все в нього забирала, без мами й тата, які ладні були виконувати будь-яке його прохання.

Уночі йому снилися самі кошмари. Він бачив, як самостійно здобуває знання, а ті весь час втікають, як стоїть на високій горі й боїться ступити крок у будь-який бік. Прокинувся й довго обмірковував свою невеселу ситуацію. Уперше Петрусь мусив вирішити щось сам і усвідомлював, що від цього залежить усе його життя.

— Ну, цікаво. Усі тільки моралі читають. Якби від кожного кроку, який ми робимо, залежало все подальше життя, то чого б воно було варте? — Клаудія закрила книжку й глянула у вікно. — Хіба те, що я нині тут, має якесь значення? Хіба таке, що я добряче розсердила Агнешку. Певне, подалася до «Аркадії» з Ренатою чи Каською. А для мене? Жодного значення. Сорі, що це кажу, але тут неймовірно нудно. Атмосфера, мов у костелі, хіба що органа бракує. Жодного життя, жодної музики, сумно, похмуро, не дай Боже голосніше заговорити. Я собі думаю, що на твоєму місці мені й вставати б не хотілося. Куди спішити? Ще й ця казка якась така… Аж нудоту викликає. Але твоя стара нічого собі. Здається, вона за тебе хвилюється. Навіть симпатична тіточка. А вона постійно отак сидить удома? Оце вже точно кошмар. Ані сигаретки, ані з хлопцем той-во… Ну, ти розумієш, про що я. Хоча, певне, ні, не розумієш. Усі ви такі святенниці! — Клаудія махнула рукою і, не пояснивши, кого й що мала на думці, вийшла з кімнати.

У вітальні Магдині батьки обідають. Запрошують і її до столу. Клаудія спершу відмовляється, але в неї вдома, здається, нічого немає, крім окрайця черствого хліба й залишків учорашнього капусняку.

— Як тобі читалося? — запитує пані Аліція.

— Нормально. От тільки казка якась дуже наївна, — ділиться своїми спостереженнями Клаудія.

— От власне, — озивається Магдин тато. Промовляє ці слова якимсь дивним тоном, наче це її, Клаудіїна, провина. Кривиться, кахикає, але обід занадто смачний, щоб устрягати в полеміку, тож дівчина лише притакує, удаючи, ніби нічого не розуміє й чимшвидше доїдає.

Зрештою, про книжки їй сказати нічого. Магдині батьки перемовляються, а вона думає, коли востаннє отак обідала разом з матір’ю. На Великдень?

Потім повертається додому. Іде повільно, дивиться під ноги. Думає про батька, якого ніколи не бачила. Як би воно було, коли б він жив з нею і з мамою? Якби вони родиною обідали, нехай навіть лише в неділю.

«Доню, подай мені сіль!»

«Будь ласка, тату».

Тато.

Велика перерва — це час на теревені в туалеті. Дівчата спускаються на другий поверх, витягають сигарети й наввипередки обговорюють свіженькі плітки. Це викликає сміх, іноді комусь перепадає, але досі це завжди був хтось не з їхньої компанії. Та нині все змінилося.

Клаудія відразу відчула: щось сталося. Щось було не так. Жодна з дівчат не відповіла на її привітання, ніхто на неї не дивився, не простягав сигарет.

«Що відбувається?» — запанікувала вона й почала шукати причин, через які її всі бойкотували. Проте Агнешки тут не було, і марно було сподіватися, що котрась із цих дуреп знає, у чому справа. Найімовірніше, усе виглядало так: есемеска до когось із них, може, Ренати чи Баськи, і за ними решта робить усе, що їм накажуть. Клаудія й сама кілька разів брала участь у таких бойкотах, але ніколи не сподівалася, що Агнешка так учинить із нею.

«Але ж карають за щось, тоді що я зробила не так?»

Протягом наступних уроків вона силкувалася збагнути мотиви Агнешки, та нічого однаково не придумала. Особливою тямущістю Клаудія ніколи не вирізнялася. Ще й чергова по школі прийшла й сказала, що Клаудія має на наступній перерві підійти до вчительської.

Дівчина здогадалася, що класна знову розпитуватиме, де поділися гроші на квитки до театру, тому відразу після дзвінка вдала, наче в неї якась термінова справа й ушилася зі школи, подавшись просто до Агнешки.

Агнешка сиділа у вітальні, бездумно втупившись у телевізор, і затягувалася тоненькою сигаретою, наче якась кінозірка.

— Привіт, Агнешко, ми можемо поговорити?

— Про що? — запитала та, не зводячи очей з екрана.

Клаудія, яка очікувала, що подруга почне її відразу в чомусь звинувачувати й заздалегідь приготувалася захищатися, тепер не знала, як поводитися.

— Що відбувається? — обережно спитала вона.

— А ти справді не знаєш? — голос Агнешки був холодний і гострий мов сталь.

— Ти ж не гніваєшся за те читання? У мене справді не було виходу!

— Ти належиш мені, — говорить вона якось дивно. Від її тону Клаудія аж холоне. — Ти моя рабиня. Забула?

— Ні, але…

— Ти присягалася, тож маєш робити лише те, що я від тебе вимагаю!

— Агнешко, послухай, є проблема…

— Яка?

— Ці бабки.

— Які ще бабки?

— Ну, ті, що ми витратили в «Аркадії». Я мушу їх віддати.

— Кому?

— Це із класу гроші були. На квитки.

— І ти думаєш, що мене це обходить?

Клаудія знала цей тон. Агнешка не жартує, говорить абсолютно серйозно.

— Допоможи мені… — шепоче Клаудія. — Я мушу їх до завтра зібрати, бо мені кінець.

— До завтра? А чого так терміново?

— Я мушу купити ці квитки. Допоможеш мені?

— Ти витрачала, я думала, що вони твої.

— Ти ж мене знаєш, у мене ніколи немає грошей.

— Їдь до «Променаду», ти вже знаєш, як це робиться. Вечір або два — і все повернеш, — безжально каже Агнешка.

— Але я не хочу… — ледь чутно шепоче Клаудія.

— До всього ти ще й вештаєшся із цими… «Мені треба йти почитати»! Ти що, з дуба впала? Маєш виконувати мої накази. Мої й лише мої. Зрозуміла?!

— Дай спокій, Агнешко. Зглянься… — Клаудія ще намагається безуспішно домовитися, але вона знає, давно знає, що ця забава перестала бути забавою.

— Ти кров’ю підписала! — долинають до неї вже здалеку ці дурниці.

Додому вона не повертається. Ще зарано. Мати зараз причепиться. До школи теж немає чого потикатися. Найпростіше поїхати до центру. Ніяково самій, але краще вже це, ніж материні нарікання й чергова брехня, що уроки знову скасували.

Крім того, вона вперше розуміє, що розважаючись з Агнешкою, наробила купу дурниць і тепер не знає, як із цього виплутатися. Те, що після чотирьох банок пива здається класною забавою, на тверезу голову виявляється кошмарною пасткою. Агнешка із грішми не допоможе й не зглянеться через ту іншу справу. Клаудія пам’ятає, як кільком зацькованим нею дівчатам довелося змінити школу. Сама Агнешка незлецьки розважилася. Тепер видно, що для Агнешки винятків не буває.

Клаудія почувається останньою нікчемою.

Наступного дня перед сніданком він тихенько вислизнув надвір і подався прямісінько до Забороненого Місця. Заборонене Місце було частиною саду біля вузької щілини в паркані. Батьки завжди застерігали його від цього місця. Зрештою, Петрусь ніколи ним особливо не цікавився. Зазвичай у нього було стільки різних занять, що малий не звертав уваги на нецікаві колючі кущі, де можна було поранитися або роздерти одяг.

Аж до вчорашнього дня.

Пригадавши собі про зарослі, хлопчик вирішив заховатися між густими, порослими дрібним листям гілками. І лише тоді спокійно заснув. Рано-вранці Петрусь прокинувся із думкою про захопливу пригоду, яку він запланував до найменших подробиць.

Ховатиметься доти, доки батьки не пообіцяють йому, що він ніколи-преніколи не повернеться до школи. Петрусь не подумав, як він їх переконає. Поки що найважливіше було заплутати сліди. Зайняті домашніми справами батьки не затримали малого у дверях. Ніхто його не зупинив, і схвильований Петрусь, наперед смакуючи пригоду, попрямував до Забороненого Місця. Протискаючись своїм худеньким тілом між кущем і парканом, він почув по той бік, що хтось тихенько стогне й кличе його.

Спершу він трохи перелякався, але голос не був сердитим, радше… Петрусь не знав, як назвати це почуття, бо ніколи не зазнав смутку. Зацікавлений, він розгорнув гілки. Кущ нізащо не хотів пропускати хлопчика на той бік, тому малий насилу протиснувся у вузьку щілину між штахетами й опинився у здичавілому саду, який оточував напівзруйнований будинок.

— Такий собі «Таємничий сад», — сухо мовила Агата. — Виходиш за паркан і потрапляєш до іншого світу. Іноді й у житті таке трапляється. Зі мною вже таке було. Одного дня ми з матір’ю переїхали сюди. Ой леле, вона аж пищала від захоплення. «Ах, як тут гарно, Вальді! Це справжній рай на землі!» Бла-бла-бла. Ти теж здивуєшся, коли прокинешся. Здається, ви десь на Волі мешкали, а тут раптом Анин. Шок, правда? Цікаво, чи пам’ятаєш ти щось до нещасного випадку? Класно було б усе забути. Заснути й прокинутися кимсь іншим. Почати все спочатку. Та як зробити, щоб інші теж забули? Проте ні, прокидаєшся й бачиш, що це знову твоє життя, те саме, від якого хотілося втекти. Це той кошмар, який триває щоденно від самого ранку. Їм здається, що ти повинна посміхатися. Так, наче того, що ти ходиш до гімназії, цілком достатньо! «Чому вона така похмура?! Уся в чорному, убралася, наче на похорон!» Я похмура. Мабуть, у мене є свої причини. Чому всі довкола постійно шкіряться? Мене від цього нудить.

Жодна із двох справ, які Агнешка доручила залагодити Клаудії, не була легкою, але обидві вдалося відстрочити за допомогою звичайної пачки паперових носовичків. Принаймні для початку, щоб виграти час і подумати. Зовсім нескладно вдати, наче ти застудилася. Один-єдиний телефонний дзвінок до школи — і грип готовий. Можна спокійно залишитися вдома.

Нині знову була її черга читати Магді, але ж вона не може заразити її нежитем! Це було б злісне порушення засад! Агата, на диво, зовсім не розсердилася, мовляв, добре, звичайно. Невже це та Агата, яка три дні тому лютувала й верещала? І раптом усе гаразд?

«Добре, ми все залагодимо». Вони так легко погоджуються? Жодних докорів? Жодного скандалу? Але вона про це більше не думала. У неї були інші проблеми.

А Марцін? Вона щось вигадає. Може, це справді хлопець не для неї? От тільки — що Агнешка може про це знати?

— Я прийшов довідатися, як ти, — сказав Марцін.

Простягнув руку з пакетиком цукерок «M&Ms». Таких, які Клаудія любила найдужче.

— А як я повинна себе почувати? — сухо запитала вона.

— Не знаю. Прийдеш завтра до школи?

— Мабуть, а втім, не знаю, — відповіла Клаудія.

Краще вже йому сказати. Зізнатися в усьому, викинути із себе все те, що сталося. Вразити його, виплакатися й згодом забути про все, що було. Може, він щось вигадає?

І все-таки Клаудія не могла наважитися. Не хотіла, щоб увесь тягар ліг на нього. Вона дасть собі раду сама. Обоє стояли у дверях, дівчина з ніжністю дивилася на нього. А Марцін продовжував тримати в руках свої цукерки й дивився на неї поглядом відданої, наївної дитини. Вона ніколи не думала, що так до нього звикне. Що їй бракуватиме Марціна. Що цей хлопець із дитинним обличчям, власне, велика дитина, посяде таке місце в її серці. Він нічого від неї не вимагав. Хотів лише проводжати її додому, крадькома несміливо поцілувати, дати списати домашню з математики. Усе це було таким приємним і невинним. Іноді він навіть дратував її своєю непристосованістю. Але поруч з іншими, усіма тими типами із брудними нігтями, несвіжим подихом, тими, кого цікавив виключно секс, Марцін був просто несподіванкою. Нічого не вимагав, просто радів її присутності. Радів уже тому, що вона поруч.

І от тепер вона зробить йому боляче. Хоча їй так цього не хочеться. Але немає на те ради. Клаудія добирала слова, які закінчать усе раз і назавжди, не завдаючи нікому зла.

Впустила його до кімнати. Марцін сидів на дивані й дивився на Клаудію захопленим поглядом.

«Нічого із цього не вийде! Нічого не вийде! — стугоніла в голові одна-єдина думка. — Ані тепер, ані будь-коли! Забудь, дитинко! Я лиха! Лиха! Я просто жахлива! Ніщо мене не врятує!»

Вітер повіяв сильніше й підхопив зів’яле листя. З острахом, змішаним із цікавістю, Петрусь обережно заглиблювався в сад. Перед будинком, чиї позбавлені шибок вікна відкривали закіптюжені стіни, на низенькій лавці сиділа стара жінка в плащі й складала букет із квітів, назв яких Петрусь не знав.

— Я на тебе чекала, — заговорила вона, не зводячи очей із квітів.

Хлопчик не відповів на привітання. Вона ж не могла на нього чекати, бо зараз він має бути в школі, хвилину тому Петрусь і сам не знав, що опиниться тут.

— Що має статися, те й буде, — додала вона, наче відгадавши його думки.

— А що має статися? — сміливо запитав хлопець.

— Цього ніхто не знає…

Петруся дратувало те, що жінка висловлювалася так загадково. Досі ніхто з дорослих так із ним не говорив. Усе йому пояснювали довго й терпляче, доки все не ставало зрозумілим. Він вирішив повернутися на той бік і продовжувати, нудьгуючи, вичікувати у своїй колючій криївці, доки батьки, як завжди, не пообіцяють йому все, чого він вимагає. Петрусь озирнувся, але не побачив стежки, якою прийшов сюди!

— Можна було відразу здогадатися! — сердито вигукнув він.

— Про що саме? — старенька нарешті перевела погляд із букета на хлопчика й пильно зазирнула йому в очі.

— Негайно віддай мені мою стежку! — зажадав він.

— Твою стежку? — жінка дивилася на нього з усмішкою, яка йому зовсім не подобалася.

— Я нею прийшов!

— І тому вона твоя?

— А тепер її немає!

— Може, вона є, але сховалася від тебе?

— Де стежка? Негайно відповідай!

— Не знаю. Ти сам мусиш її знайти.

— Стежка заросла, щоб я не зміг повернутися додому, а ти зла чарівниця!

— Бачу, ти знаєш чимало казок, — жінка не образилася, і це ще дужче розсердило Петруся.

— Але я не боюся! — Петрусь намагався й далі здаватися безстрашним. — Я ж бо знаю, звідки прийшов! Звідти! — показав він рукою. — Гадаєш, що я не зможу перестрибнути ці кущі? Зрештою, я можу крикнути, і мої батьки прибіжать сюди.

— Крикни.

Хлопець набрав повітря в легені й обернувся в бік свого дому, але з вуст не почулося жодного звуку.

«Невже я втратив голос?!» — Петрусь не на жарт перелякався.

— Сьогодні мені гарно читається. Мабуть, це через діалоги. Вони мені подобаються! — зітхнула Зося. — Певне, тобі це здалося б смішним, але мені хочеться стати актрисою. Хіба така сіра мишка, негарна й незграбна, з волоссям невизначеного кольору й тоненьким голосом може бути актрисою? Скажу тобі ще дещо, і тоді ти вже точно сміятимешся. Я ще й страшенно боязка. Чесно! Просто неймовірно боязка. Але мене взяли до шкільного театру, уявляєш? Мені вдалося! От тільки батькам я нічого не сказала. Вони б мені заборонили. Я знаю, що вони мене люблять. Тобто мені так здається. Але ми ніколи не розмовляємо. У них точно немає для мене часу. Не знаю, чи помітили б вони, якби я не повернулася додому? Може, Пуцик би помітив?

Клаудія вже три дні не виходила з дому. Матері сказала, що в школі ремонт, тому уроки скоротили. Вона не знала, що робити і з ким порадитися. Поступово починала розуміти, у що вплуталася. Щойно вийшов Марцін, як отримала есемеску від Агнешки:

«УСЕ ЗРОБИЛА?»

Звідки вона знала? Чому їй так було потрібно, щоб Клаудія не зустрічалася із цим бідолашним, наївним хлопчиком? Чому ж вона не мала нічого проти Давида?

Під час відвідин Агнешки Клаудія помітила дещо дивне. Раніше вона ніколи про це не думала, але тепер це не давало їй спокою. Згадалися різні ситуації, коли ця думка виникала й гасла. Це була страхітлива думка, а Агнешка ж була її подругою! Тепер Клаудія збагнула, що це була зовсім не дружба. Так, вона завжди була Агнещиною рабинею. Мусить бути рабинею. Назавжди.

— А хто ви, власне, така? — чемно запитав він тихим, тремтячим голосом і обернувся до старенької, але та мов під землю запалася.

Спершу Петрусь подумав, що вона просто зайшла в дім, і трохи боязко переступив поріг будинку й роззирнувся темними сінями. Нічого цікавого. На вішалці біля дверей висів старий, добряче запилюжений чоловічий плащ і парасоль, з якого стирчали спиці.

Долаючи страх, хлопець натиснув на клямку дверей до чергового приміщення й опинився на кухні. Тут Квіткової Пані теж не було. Посередині стояв стіл і низенький триногий дзиґлик. Стара кахляна пічка була почасти зруйнована, на ній стояла велика закіптюжена каструля. Великий буфет із кольоровими шибками похилився від старості. Відгонило димом і вогкістю, а в кожному кутку розкинули свої сіті павуки.

Раптом Петрусь почув, як хтось кахикнув. Уважно роззирнувся, але нікого й нічого не помітив. Але серед свисту вітру, котрий шугав кухнею, він уловив якийсь звук, що нагадував плач і приглушений шепіт.

— Пані! — перелякано скрикнув хлопець. — Де ви?

Агата закрила книжку, поклавши між сторінки закладку й глянула на Магдине обличчя. Щоразу вона чекала, давала їй шанс. Агата була б рада, навіть якби Магда іронічно кинула щось на зразок:

— Ой леле, дівчата, годі катувати мене цими дурницями!

Вона знає, що Магда нічого такого не сказала б. Але на її місці Агата була би безжальною:

— Дайте мені ножа, краще померти, ніж слухати ваше белькотіння!

Це було в її стилі. Але Магда, здавалося, була іншою. Зрештою, що можна сказати про людину, яка лежить у ліжку й вже два місяці не озивається? Якої ти взагалі не знаєш. З якою не обмінявся й кількома словами. Кого ти бачив заледве кілька разів уві сні, хоча однаково не відомо, чи то була справді вона.

У понеділок Клаудії знову не було в школі. Учителька зателефонувала до театру, але гроші за квитки туди не надійшли. Вона пішла до банку й запитала, чи можна поспілкуватися з начальником відділення. І довідалася про те, у чому й раніше була майже впевнена: банк видає квитанції про сплату, і її неодмінно мали видати. Перекази здійснюються того ж таки дня, отож, якщо гроші було сплачено, вони вже повинні надійти на рахунок.

— Чи можна перевірити банківські операції того дня? Це дуже важливо! — попрохала Беата Крупа.

За весь час її роботи вчителем нічого схожого не траплялося, тому перш ніж звинуватити когось, вона хотіла все перевірити. А звинувачення було серйозним: розтрата значної суми. Учителька подумки благала, щоб ця справа виявилася якимсь непорозумінням.

— Звичайно. Але мені потрібен день або два. Ми до вас зателефонуємо.

Марцін теж не знав, що відбувається із Клаудією.

— Вона мені сказала, щоб я вимітався й більше не приходив, мовляв, зустрічається з кимсь іншим і взагалі. Та виглядала якось дивно, мабуть, через хворобу, але… Вона була такою сумною.

Дівчата перезирнулися.

— Сумна? Чого це? — роздумувала Зося.

— А тобі що? — насупилася Агата.

— Може, ходімо до неї?

— До Клаудії? Ти що, здуріла?! У неї своя компанія! Навіщо мені до неї ходити? Вона нас пошила в дурні, то й заслужила на те саме. У мене купа цікавіших справ. А в тебе хіба ні?

У Зоськи теж було море важливих речей. Та довідавшись, що Марцін не понесе Клаудії уроків, вирішила сама це зробити.

Гарний учинок, якого ніхто не сподівався.

Учинок, який викликав зливу нових подій.

Почувши його, дивні істоти припинили перешіптуватися. Шукаючи Квіткову Пані, Петрусь зазирнув до іншого приміщення. Там були високі, стрімкі, де-не-де спорохнявілі сходи, які вели на горішній поверх.

«Якщо піднятися нагору, може, вдасться побачити наш дім? — подумав він. — Може, навіть батьків погукати? Зовсім тихенько?»

Тримаючись за стіну, бо поручні сходів були дуже хисткими, малий обережно піднімався нагору. Сходи вели до зачинених дверей іншої кімнати. Петрусь піднімався повільно, відчуваючи, що з кожним кроком сходинки долаються важче, неначе камені, які мати поклала йому до кишені куртки, раптом почали рости. Тож він вийняв їх і викинув. Падаючи, каміння глухо загуркотіло на східцях. Та все було марно. Кожен крок і далі вимагав величезних зусиль. Немовби якийсь велетень притискав Петруся до землі.

Від дверей його відділяли якісь кілька кроків, він подолав їх рештками сил, натиснув на клямку і… замалим не впав униз. Зупинився переляканий на самісінькому краєчку провалля. Серце стугоніло, у вустах пересохло.

За дверима не було жодної кімнати. Не було стін і підлоги. Від порога, куди сягає око, простягався чудовий краєвид на широку галявину, яку віддалік увінчувала стіна густого лісу. Наче хтось замість кімнати намалював картину. Проте галявина й ліс були справжніми. Висока трава ледь помітно хвилювалася, пахли квіти й трави.

Хлопчик захоплено вдивлявся в краєвид. Та коли, натомившись, сів на підлозі, то пригадав, що із жодного боку довкола його дому немає галявини! Скрізь були вулиці й будинки, заселені й порожні, але галявини немає ніде! Звідки ж вона взялася?

Схвильована Зоська чекала на Агату біля воріт Магдиного будинку.

— Вона почула, що це я й узагалі не хотіла мене впустити! Сказала, що в неї вітрянка, потім щось вигадувала, тоді наплела, що це краснуха. Але я щеплена від краснухи! — розповіла Зося про свій невдалий похід до Клаудії. — А тоді крізь зачинені двері брехала, що мати її зачинила й вона не може вийти. А коли я запитала, чому вона стільки часу не ходить до школи, то Клаудія не відповіла, зате почала на мене верещати.

— Ну, а я тобі хіба не казала? І чого ти туди взагалі попхалася? — Агата лише скривилася.

— У неї якісь серйозні проблеми, кажу тобі. Ніяка вона не хвора.

— А в тебе просто бурхлива фантазія.

— Ти до неї погано ставишся.

— А що, я мушу її любити?

— Ні.

— Ну, ти теж ні.

— Треба щось зробити.

— А що?

— Ходімо туди ще раз.

І вони пішли. Результат був той самий. Проте Агату це не переконало.

— Репетувала так, наче ми прийшли її вбити! — сказала вона.

— От бачиш!

— Ну, але ми ж не хотіли нічого поганого.

— Вона в паніці. Може, це вже навіть істерика? — мовила Зоська.

— Даймо їй спокій. Усе минеться.

У вівторок Клаудія з’явилася в школі із твердим наміром розповісти класній керівничці про те, що сталося із грішми за квитки. На жаль, Беати Крупи того дня не було. І краще би Клаудія теж залишилася вдома, бо школа від самого ранку аж гула від пліток. Хтось виставив на YouTube огидні кадри із Клаудією в головній ролі. І звісно, повідомив, кому треба. Усі лише про це й говорили. Агата й Зоська теж переглянули. Упізнали й Давида. Хтось зняв його й Клаудію, напівроздягнених і не зовсім тверезих. Щойно ці чутки дійдуть до вчительської, вибухне скандал. Бо в тому, що про це дізнаються всі вчителі, сумнівів не було.

Клаудія не мала комп’ютера, тож спершу вдавала, наче не знає, у чому справа, але ущипливі коментарі хлопців позбавили її останніх ілюзій. Спершу вона огризалася, потім розплакалася й нарешті зачинилася в туалеті. Довелося вимкнути мобільник, бо Клаудія отримала понад три десятки есемесок із недвозначними пропозиціями.

На перерві з’явилися дівчата і, звичайно, Агнешка власною персоною. Вони сміючись коментували те, що сталося, неначе Клаудії взагалі поруч не було, ніби вона ніколи не була їхньою подружкою.

Клаудія вийшла з кабінки й докірливо глянула на них. Проте її погляд не справив на дівчат найменшого враження. Ніхто тут нікого не жалів, не втішав, не хотів дошукатися правди. Вони просто розважалися. За чий рахунок — то вже інша справа. Зате погигикати можна.

Перш ніж він устиг подумати про це, почув тихий, лагідний шепіт, що долинав начебто з-під листочка поруч.

— Сапфірова надія, рубінове бажання, бірюзові мрії…

Петрусь підняв листок, який видався йому важчим, ніж мав би бути звичайний сухий кленовий листочок, але під ним нічого не виявилося. Зате голоси, схожі на відгомін колишніх розмов, залунали знову дуже виразно.

— Я вас не боюся! — вигукнув малий трохи боязко. — Мамо! — пошепки покликав він про всяк випадок.

— То й чудово! — озвалося щось у нього в кишені.

Петрусь обережно зазирнув туди, але кишеня була порожня!

— Хто це говорить? Хто ти? — хлопець сам не знав, чого хотів би довідатися насамперед.

— Це я. Мене звуть Прагнення.

— А що таке Прагнення? — хоча Петрусь і знав чимало казок, та в жодній не зустрічалося це слово.

— Це почуття, коли дуже чогось хочеш. Коли в тебе є мрія, і ти відчуваєш, як чудово було би, якби те, про що ти мрієш удень і вночі, несподівано збулося.

Петрусь нічого не розумів.

— Прагнення — це передчуття радості, задоволення, яке розливається всім твоїм тілом, коли мрія збувається.

— А що таке мрія?

— Ти й цього не знаєш? — голосок у кишені, здавалося, був трохи роздратованим. — Мрія — це колька в шлунку, хмари в голові, це сплетені долоні, безсилля й очікування, і думка про щасливий кінець.

— Нічого не розумію.

— Подумай, що ти відчував, коли дуже чогось прагнув?

— Але чого саме?

— Ну, не знаю… Дитячої залізниці? Книжки? Велосипеда? Навіть зараз мусить бути щось, про що ти мрієш, чого прагнеш, подумай лишень.

— Я тобі скажу, як воно є! — Клаудія несподівано припинила читати. — Може, це не книжка й не велосипед. Узагалі не річ, яку можна купити. Скажу тобі, що почуваєш, коли прагнеш вирватися з павутини, у якій сама заплуталася. Спершу було навіть класно. Вона мені так подобалася, завжди при грошах, скаже — як відрубає, а ще предки такі, що ого-го. «Супер! — думала я. — Я теж буду така! Із нею в мене теж вийде. Я стану іншою». Спершу все було нормально. Усе, наче в якомусь таємному товаристві: свічки, присяги, розмови, сигарети, пиво, спільні походи до міста й усяке таке. Я думала, що коли буду з нею, то мені пощастить. Як саме, у чому саме — невідомо, але тоді мене це не хвилювало. Нас було кілька дівчат. І тоді вона собі обрала одну й почала її переслідувати. Абсолютно без причини. Вигадувала про неї різні дурниці, висміювала її одяг, наказувала нам надсилати їй есемески, мовляв, недовго їй залишилося, що ми за нею стежимо, що хтось за нею спостерігає. Начебто така собі забава, але та дівчина запанікувала й наковталася якихось таблеток. Був допит, тобто нас викликали до директорки. Але ніхто нічого не сказав. І тоді наша головна наказала нам підписати таку обітницю, що ми її в усьому слухатимемося. Кров’ю підписати. Що ми ніколи нічого про це не бовкнемо. Інакше з тією, хто викаже, станеться те саме. Знаєш, як важко навмисне порізати собі пальця? У мене ніяк не виходило. Я бігала по будинку й шукала голки, якою можна вколоти палець. Навіть трохи смішно було. А потім була друга дівчина. Посеред року предки її перевели до іншої школи. Я собі подумала: блін, це вже не смішно! Хотіла щось зробити, але не знала, що саме. Не було з ким поговорити. І ще я трохи боялася, що вона й зі мною вчинить так само. Коли беруться за тебе, якось стає не до жартів. Не знаю, але чомусь мені здається, я розумію, що це звучить дивно… Але в неї такі дивні очі. Ніби вона весь час під наркотою. Я боюся. Мені справді страшно. Вона ненормальна. Повна психопатка.

— Дуже вам дякую, — почувся голос пані Аліції, а тоді Клаудія побачила, як жінка, замислившись, кладе слухавку на важелі.

— Я вже закінчила, — дівчина силкувалася говорити своїм звичайним тоном і, не чекаючи на відповідь, попрямувала до виходу.

— Клаудіє! Можна тебе на хвилинку?

Можна, але навіщо? Невже Магдина мати теж вирішила докинути свої п’ять копійок? Може, їм усім краще домовитися з нею? «Вам теж хочеться мене повиховувати? Будь ласка, але наступного місяця. Бо в цьому в мене вже все зайнято».

Але вона повернулася. Її вираз обличчя аж ніяк не свідчив про смиренність, навпаки. Вона була затята, сердита, ладна вибухнути будь-якої миті.

— Телефонувала твоя класна керівничка.

Клаудія байдуже кивнула головою.

— У тебе проблеми в школі?

— Щось таке.

— Серйозні?

— Достатньо. Зрештою, не знаю. Може, мене навіть виключать.

— Чому?

— Бо так роблять з покидьками.

— Хто тебе підтримає?

— Підтримає? А що це таке?

Вона знала, що опинилася сама. У цьому не було найменших сумнівів. Директорка, певне, уже подзвонила до матері, тому першим пунктом програми буде скандал. Потім виключення зі школи, потім знову скандал. Мати жбурлятиме в неї всім, що під рукою опиниться, і репетуватиме, називатиме злодійкою й шльондрою. І матиме рацію. Звичайно, вона знову матиме свою чортову рацію, бо Клаудія просто гівно, нічого не варте, усе це правда. За школою їй анітрохи не шкода. Ця чи інша, скрізь однакове болото. От тільки звідки взяти вісімсот злотих? Вони й так ледве кінці з кінцями зводять. І що їй тоді на думку спало? Перед ким вона хотіла похизуватися? Перед Агнешкою? Нічого собі! Довелося би, певне, на Марс полетіти, щоб справити на неї враження. Авжеж, було класно. Так приємно, коли в кишенях повно грошей, коли бачиш погляд офіціанта, якому залишаєш двадцять злотих на чай. Ото він і почав відразу вклонятися. Або та продавчиня в крамниці з білизною. Та, що наказала залишити в заставу вартість ліфчика. Вони собі поміряли, та однаково нічого не купили. Нарешті вона почувалася так, як Агнешка. Бодай трохи. «Сотня? Які проблеми!» Але для неї це завжди було проблемою. Будь-які гроші, що їх збирали в школі, коли скидалися на щось, будь-який похід до кіно. Вічно мати очі витріщала: «Що? Знову? Ти що, шкіру з мене здерти хочеш?» Вона не хотіла ні з кого здирати шкіру, хотіла бодай раз відчути себе вільною, розслабитися, могти когось пригостити, веселитися до знемоги, купувати, а не красти. Не їсти очима вітрини крамниць. Забути про все це.

Їй не хотілося вдавати кращу, ніж вона була насправді. Прохати пробачення, щоб їй дали ще один шанс. Звідки їй узяти таку купу грошей? Витратити сотню — це вам не заробити стільки само. Позичити немає в кого. Зрештою, як би вона потім повертала ці гроші? Прийшла додому, сіла на дивані й подумала, що все це схоже на телесеріал: не варто чекати, бо однаково відомо, чим усе закінчиться. І її це зовсім не цікавило.

Зоська посварилася з Агатою й не помітила, коли Клаудія вийшла від Магди. Агата була переконана, що Клаудія мусить сама їсти кашу, яку заварила, зрештою, нічого поки не сталося. Зоська заявила, що переслідування, навіть якщо на YouTube справді була Клаудія — просто жах і хтось мусить їй допомогти.

— А чому саме я? — розсердилася Агата. — Я її взагалі не перетравлюю!

— Не ти, а ми.

— А чому ми?

— Бо захищати того, кого любиш, дуже легко, — уперто правила своєї Зоська.

— Вічно ти зі своїми сентенціями! Крім того, я навіть не знаю, що мені робити. Я ж не переконуватиму їх, що на цих кадрах я, бо всі й так бачили, що на них вона!

— Але ми можемо піти до неї й сказати, що…

— Що?

— Що вона залишається нашою подружкою?

— Вона ніколи не була нашою подружкою! Ми просто ходимо до одного класу.

— Щось вона задовго там сидить, тобі не здається? — сказала Зоська, маючи на увазі, що Клаудія повинна вже давно йти додому.

Так і не переконавши Агати, Зося зрештою пішла сама. Від 6-ї вулиці до 4-ї недалечко, тож вона навіть не встигла вигадати, що скаже. Старий, ще довоєнний будинок виглядав так, ніби тут ніхто нічого не ремонтував, і справляв гнітюче враження. У кожному вікні різні рами, тиньк обдертий, у палісаднику безлад, на подвір’ї купа мотлоху й сміття, розвішана білизна, яку хтось забув зняти чи не з минулої весни. У під’їзді смерділо, а на сходах хтось повикручував лампочки. Добре, що надворі ще було видно, інакше Зоська не наважилася б зайти досередини. Дівчина боязко подзвонила у двері. Ніхто не відповів. Подзвонила вдруге. І вже збиралася піти, але їй здалося, що всередині почувся якийсь звук. Тож вона почала наполегливо дзвонити. І стукати в двері.

— Я звідси не піду, чуєш? — рішуче сказала Зося. — Нині ти мене так легко не позбудешся. Стоятиму тут доти, доки ти не відчиниш! Або залізу через вікно!

Нарешті Клаудія відчинила.

— Чого так грюкаєш? Щось сталося?

— Можна ввійти?

— А треба?

— Ти була в Магди?

— А що? Заборонено?

— Ні.

— Чого тобі треба? — Клаудія не впускала Зосі досередини.

— Чаю зробиш?

— А тут тобі що, кав’ярня?

— Я знаю, що тобі байдуже, але мене це ніяк не вразило. Ну, оте на YouTube.

— Припустімо, я тобі повірю. І що це змінює?

— Нічого. Я просто подумала, що може, краще тобі знати.

— Мені начхати! Зрештою, уже однаково запізно. Усьому кінець! Усьому! — тихо додала вона й мимоволі впустила Зосю до приміщення.

Помешкання складалося з кухні, до якої заходили просто з коридору, і кімнати. Ванної Зося не помітила. Тут панував безлад: брудний посуд на плиті й у раковині. На столі рештки сніданку й купа коробочок і пляшечок з-під ліків. Усі порожні.

— У тебе мама хворіє?

Клаудія схаменулася й квапливо згорнула упаковки до відра зі сміттям.

— Що ти робиш? — здивувалася Зоська.

— Там однаково нічого немає.

Зося заходилася витягати упаковки з-під ліків і читати назви. Водночас шукала мобілку в кишенях куртки, бо вже здогадалася, у чому справа.

— Скільки ти їх випила? Ну, кажи!

— Достатньо! — відповіла Клаудія.

Вона сіла на дивані з якоюсь дивною посмішкою, а за хвилину почала щось тихенько наспівувати. І тоді почувся дзвоник у двері. То була Агата.

— Ця дебілка отруїлася! — вигукнула перелякана Зося. — Я дзвоню до батька, бо не знаю, що це за гидота. Стеж за нею, якщо втрачатиме свідомість, бий по обличчю!

«Швидка» з поблизької лікарні примчала за десять хвилин. На щастя, Клаудія не знепритомніла. Дівчата поїхали до лікарні автобусом. Спершу їх не впускали, тим більше, що Зосиного батька вже не було, але до приймального покою прийшов знайомий лікар, який дозволив їм зачекати.

Невдовзі вивезли Клаудію. Вона сиділа на візку, бліда мов стіна. На Зоську глянула з ненавистю. Навіть не подякувала.

Агата й Зося поверталися додому пішки. У лікарні їм нічого не сказали, окрім того, що Клаудія жива. Але це вони й самі бачили.

— Ну, як завжди! Кліщ знову прогулює! — нарікала вчителька польської мови, перевіряючи присутніх.

Зоська крадькома глянула на Агату. Учора вони не домовилися, як їм поводитися в цій ситуації. Агата заперечно хитнула головою.

«Нехай собі ниє, хіба вчителі здатні на щось інше? Потрібне їй ваше співчуття, хіба на кілочку собі повісити. Спершу обговорюєте всяку фігню на YouTube, ну гаразд, це справді капець… Так облажатися… Без коментарів. Але їй яке діло до ваших витріщених баньок? Дивуйтеся, перемивайте кісточки, верніть носа, обурюйтеся. Можете вдавитися своєю зневагою, вліпити їй одиницю з поведінки, викинути зі школи, засудити до тисячі років каторжних робіт. І що з того? Скажіть їй хтось, чому вона чинить погано. Чому слід утримуватися від сексу. Навіщо треба берегти свою цноту. Ну, що, є бажаючі? Не бачу. „Ні, бо ні!“ Невже цього досить?!»

На перерві Зося подзвонила до батька. У нього були гарні новини: Клаудія, щоправда, муситиме залишитися в лікарні до завтра, але її, Зосина реакція, була просто зразковою! Вона зробила те, що й мала зробити! Батько її похвалив! Здається, чи не вперше в житті. А їй було приємно, що вона врятувала життя.

— Інтуїція не підвела! — задоволено мовив батько. — Браво! — і роз’єднався, не попрощавшись.

Приголомшена Зоська втупилася в порожній екран.

— Що з нею? — допитувалася Агата.

— Усе гаразд.

— Ви вже чули? — до них підбіг схвильований Марцін. — Клаудія намагалася отруїтися!

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Зося.

— Її мати приходила до директорки.

— А що їй іще залишалося? Адже тепер ви їй життя точно зіпсуєте, — знизала плечима Агата.

— Але її врятували! — вигукнув він і помчав коридором далі розносити звістки.

— Ну, то можете її ще раз із усмішкою настромити на палю! — тихо промовила Агата йому вслід.

Тим часом в учительській аж гуло. Необхідність покарати Клаудію в цій ситуації здавалася єдиним розумним рішенням. Покарати? Так! Але як саме? У кількох учителів ще жевріли залишки знань, отриманих в університеті, і ці знання, хоча й слабенькі, примушувала їх відчувати певний дискомфорт від думки про відрахування учня зі школи. Решта такого дискомфорту не відчувала. Споживання алкоголю, роздягання, участь в оргії. Авжеж, в оргії! Невідомо, що там ще діялося, те, чого не вдалося зняти, може, наркотики, звичайно, зараз жодна вечірка не обходиться без наркотиків! Цього точно досить, щоб викинути учня з вовчим квитком. Нехай пошукає щастя деінде, найкраще в навчально-виховному центрі, це відповідне місце для такої розбещеної дівулі. Там її навчать розуму, бо мати, здається, не дає собі з нею ради. Жінка без чоловіка! Так все й закінчується в середовищі, де моральні норми зневажають, де не цінують чистоту й цнотливість.

А те, що вона намагалася отруїтися? Невже ви думаєте, що це пом’якшувальна обставина? Швидше, зізнання в провині. Якби вона не завинила, то прийшла б до школи з гордо піднесеною головою. Дивилася б усім їм у вічі. Ні, ця дівчина явно перейшла всі можливі межі. І хтось мусить, нарешті, їй про це сказати!

— Схоже, тепер у нас на один обов’язок більше, — зауважила Агата на великій перерві.

— Лікарня й Магда? Ти про це? — перепитала Зоська. — І як ми розділимося?

— До Клаудії підемо разом. Я теж хочу піти, а ти на всьому краще розумієшся. До Магди можу піти сама.

Зоська, приголомшена новими нотками в Агатиному голосі, ладна була погодитися на цей план. Їй подобалося визнання, якого вона вперше домоглася від людини, котра не була вчителем. Власне, це сталося вдруге, та ще й того самого дня.

— Ще трохи, і я почну звикати, — пожартувала вона.

— До чого?

— Що ти класна! Ущипнеш мене, коли все повернеться до норми.

— Звісно, не переживай, обіцяю! — мовила Агата. — Але, благаю, не розповідай про це на телебаченні! І взагалі, ніяка я не класна, просто мені кортить утерти їм усім носа!

Географія була останнім уроком. Агата й Зоська напружено чекали, що скаже класна керівничка. Було помітно, що вона схвильована.

— Здається, вам усім відомо, і мені не доведеться повторювати прикрих подробиць. Погані звістки розносяться в нас дуже швидко. Клаудія в лікарні. На щастя, їй нічого не загрожує, але, мабуть, варто замислитися над тим, що сталося? І чому. Не хочу нині шукати винного, бо хтось же зняв цей фільм і хтось виклав його в мережі. Але хочу вас запевнити, що ця особа так само завинила. Можливо, ми ніколи не довідаємося, хто це зробив. Мені дуже не хотілося б дізнатися, що це хтось із вас. Це було б моєю особистою поразкою. Якщо серед вас є той, хто це зробив, звертаюся до його сумління, щоб він виправив це зло й усунув фільм, який ганьбить вашу подругу. Кожен жарт має свої межі. Усе треба виправити. Ми шукатимемо винного, і якщо знайдемо, його покарають так само суворо, як і героїню цього злощасного фільму.

«Нічогенький спіч!» — подумала Агата. Вона й не сподівалася від класної такої реакції. +100! Цікаво, що буде, коли Клаудія повернеться до школи? А винного знайти легко, проблема в тому, чи так само легко можна буде його покарати.

— Мені нудно, — канючила Клаудія.

Дівчата застали її в коридорі, коли вона вешталася, зазираючи до всіх палат. Не знайшла там нікого із телезірок. Страшенна нудьга. Дівчина нормально почувалася, ліки не встигли розчинитися в шлунку. Вона виблювала геть усе, принаймні лікар був задоволений.

«Козир-дівка!» — так він сказав.

— Узагалі він повинен був тебе відшмагати! Якби не Зоська, ти б зараз не нудьгувала! — сухо сказала Агата. — Лежала б собі на оцинкованому столі в прозекторії з розпореним животом, а твоя душа пурхала би під стелею, позираючи вниз і насилу пригадуючи, звідки вона знає цього тюленя.

Зоська не втрималася й пирхнула від сміху.

— Ну, спасибі! — Клаудія намагалася залишатися серйозною й продемонструвати Агаті, як вона сердиться за це порівняння.

— Немає за що. Це я так собі сказала. Зрештою, нудьгуй, доки можеш, бо як повернешся до бурси, то розваг тобі не забракне.

— Я знаю… — Клаудія прикусила губу. — Як гадаєте: мене виженуть?

— Це буде нелегко, — утрутилася Зося. — Це твоя школа за місцем проживання.

— Зате точно виховуватимуть. Ну, знаєш, рятівні бесіди із класною, директоркою і шкільним психологом я тобі гарантую.

— Ой леле! — Клаудія не на жарт перелякалася й потерла долонею лоба.

— Може, вони вирішать змінити твоє оточення? Як із цим хлопцем із «В» класу?

— Як це?

— Переведуть до іншого.

— Але я не хочу! Чуєте, дівчата… Вона про ті квитки нічого не казала?

— Про які квитки? — здивувалася Зоська.

— Та ні, нічого, — махнула рукою Клаудія.

Незважаючи на легеньку мжичку, дівчата поверталися з лікарні пішки.

— От чорт! — скривилася Агата. — Тепер доведеться мені полюбити цю тюлениху!

— Кого?

— Та вже ж, що не тебе!

— Мене ти ніколи не любитимеш, — відказала Зося. — Я не на твій смак.

— Тобі довелося б піти до якогось класного стиліста. Бо те, що я бачу зараз — пробач, але це повна лажа.

— Може, мені ще до тебе уподібнитися? Чого це? А тюлені симпатичні тваринки.

— Якщо не грають в порнушці, як оця наша нова актриса з погорілого театру!

— Що?

— І навіщо мені потрібно, щоб вона залишилася в нашому класі? — уголос роздумувала Агата.

— Це як із Маленьким Принцом, — розсудливо пояснила Зося. — Ти її приручила.

— Я?! — Агата нічого не розуміла. — Клаудію?!

Вона аж зупинилася, щоб до неї дійшло почуте.

— Може… — тихо й невпевнено мовила вона. — Я в шоці…

— Як вона себе нині почуває? — запитала Агата, коли пані Аліція, як завжди з посмішкою, відчинила їй двері.

— Усе без змін. А як справи в Клаудії? Вона приходила вчора, здається, у неї були якісь проблеми.

— Вони й зараз є, Клаудія навіть намагалася їх позбутися, проковтнувши вміст цілої аптечки, але їй не пощастило, бо трохи не вдалося.

— Що ти маєш на увазі?

— Проковтнути встигла, але в неї все швиденько відібрали назад. Імовірно, з допомогою гумового шланга й струменя води із крана, чи як там це в них робиться.

— Тобто їй пощастило?!

— Це залежить, як подивитися. Завтра або в понеділок їй доведеться повернутися до реальності. А в школі на неї чекають із нетерпінням.

— Хто?

— Ну, наприклад, учителі. Вишикуються в чергу, щоб трохи повиховувати. Тобто напевне переконуватимуть її, що життя прекрасне.

Жінка дивилася на Агату з усмішкою, за якою відчувалося ледь помітне запитання: вона це говорить серйозно чи глузує з неї?

— Мабуть, це добре? — ризикнула вона врешті.

— Якби вони самі вірили в те, що кажуть. Але вчителі вважають, що життя — це програш у лотерею. І не дуже розуміють, що з ним робити. Пробачте, мені не слід такого казати. Але тут я з ними погоджуюся.

— Ні-ні, навпаки, ти дуже цікаво мислиш. Але скажи мені чесно й без отих своїх метафор: як ти гадаєш, що буде із Клаудією?

— Вона явно стане героїнею дня. Спершу цей дурнуватий фільм. Чорт, я собі думаю, невже секс справді такий… Ну, розумієте… Навіщо вона це робить?

— Мабуть, це питання не до мене?

— Звісно. Мені не хочеться пити, не подобається. Хлопці, яких я знаю, усі або дурнуваті, або безхарактерні. Просто жах. Із чим тут поспішати?

— Кожен розуміє це по-своєму.

— Клаудія точно. Тож тепер їй доведеться давати всім інтерв’ю. А до кінця року ще далеко, навіть до зимових канікул трохи є. Цікаво, чим усе закінчиться… Я вже піду до неї! — Агата махнула рукою, ніби хотіла таким чином відгородитися від Клаудії та її проблем, і подалася до Магдиної кімнати.

— Привіт, Спляча Царівно! — сказала Агата, вдихаючи знайомий запах і придивляючись до Магди. — Ти тут собі спокійненько спиш і не знаєш, які бурі бушують в іншому світі. Зрештою, може, так для тебе краще? Твій світ, щоправда, непорушний і незмінний, зате принаймні чистий. Чистий, хоча й позбавлений життя. Бо життя чистим не буває. Не буває непорушним і незмінним. Я це щойно усвідомила. Мій дім, тобто дім Гібона, чувака моєї матері, саме такий чистий і є. Стерильний. Приходить хатня робітниця й прибирає, аж їй руки відпадають. А мені здається, що він заріс павутинням, запилюжений і брудний. Мої думки теж запилюжені, усе брудне. Єдина річ, яку я вважала чистою, це мої спогади про батька. Навіть тоді, коли я закохалася в такого собі Марека, мені хотілося, щоб він мене торкався. І коли вчора я стояла біля Клаудії, дивилася, як вона прощається із життям, бо наковталася якоїсь гидоти, а потім ще Зоська сказала мені про Маленького Принца… Ну, знаєш, оте про приручення? І я подумала, що це теж життя. Треба побачити отакі його найгірші прояви, аби щось збагнути. Отак я собі думаю. Не впевнена, чи ти знаєш, що я маю на увазі, зрештою, я й сама не впевнена, що все розумію. Бо я хочу сказати, що мені її шкода. Бо я не… Де ми зупинилися? Ага, ось. Ну, гаразд, почнемо…

Петрусь надовго замислився, але не відповів, бо не було нічого, анічогісінько, про що би він мріяв. Але йому спало на думку нове запитання:

— А що таке надія?

— Не знаю!

— Скажи!

— Ти однаково не зрозумієш!

— Я постараюся, обіцяю… — ці слова пролунали якось несподівано щиро.

— Надія є тоді, коли ти майже впевнений, що мрія здійсниться, — відповів голос майже розгнівано.

— Е-е-е, — хлопчикові пояснення не сподобалося.

— Бачиш он ту зелену галявину перед нами?

Галявину Петрусь бачив.

— А що таке «зелена»? — наївно запитав він.

— То ти навіть цього не знаєш?! Ні, ви лишень подивіться! Послухайте, це дитя не знає, що таке мрія, прагнення, надія. Я намагаюся йому пояснити, а він мені раптом заявляє, буцім не знає, що таке «зелена». І як йому, до біса, пояснити, що таке колір? Я ж бо лише маленьке Зневажене Прагнення, а не якийсь там ван Гог чи ще якийсь Рембрандт! Усім відомо, що таке «зелений», «жовтий», «блакитний». Глянь на дерева — вони зелені, подивися на небо — воно блакитне, глянь на сонце — воно жовте!

— Про що це ти розповідаєш? — занепокоївся Петрусь.

— Про кольори, братику, про кольори.

— А що воно таке — кольори?

— Оце поговорили! — пирхнуло Прагнення. — Ні, так теж можна жити. Не переймайся. Найгірше, що тебе спіткає, це те, що ти не отримаєш водійських прав. Раніше навіть телебачення було чорно-білим. От тільки через це людина стає трохи біднішою, розумієш?

— Дивно, — Агата глянула з-над книжки на зосереджену Магду. Принаймні такою вона їй здавалася. — Дивно, — повторила. — Бувають ситуації, коли людина не бачить кольорів і навіть сама про це не знає. Або не хоче бачити, переконує себе, що кольори не існують, і живе собі в такій сірятині, яка хіба що інколи стає трохи світлішою або зрештою перетворюється на чорне болото. Ти й не повіриш, але я це знаю дуже добре, бо говорю про себе. У тебе тут так світло й чисто. Звісно, ти не сама облаштувала цю кімнату. Якби ти визирнула у вікно, то побачила б по той бік вулиці мій дім. Моя кімната така сама чорна, як і я. Ця дурна казочка дещо мені підказала. Бо я теж не бачу кольорів. Не бачу, бо не хочу. Якби ти розплющила очі, то побачила би дівчину в чорному вбранні. «Чорний — це теж колір», — скажеш. Звісно, та в моєму випадку чорне — це те, що в мене всередині. Бо я… Скажу коротко: я така є. І не замислююся над цим. Коли хтось хоче дошкулити, то обзиває мене «емо». Узагалі ми всі емо, просто одним стає мужності це показати, а іншим — ні. І що це значить «емо»? Те, що в нас є почуття? Певне, що є. Може, у декого навіть більше, ніж в інших. Розумієш, що я маю на увазі? Із цими почуттями виходить дивно. Бо і в Клаудії вони є, і в Агнешки, і в Зоськи, і в мене. Та коли над цим замислитися, то виходить, що це геть різні почуття. Важко їх навіть порівнювати. Цікаво, чи почуття пов’язані з людиною? Ні, це, мабуть, характер. Але якщо взяти стосунки, приміром Клаудії, то її подружка — це Агнешка, а не ми із Зоською. Проте саме нам довелося якось залагоджувати цю справу. І де тоді була Агнешка? Якби довелося чекати, що вона когось врятує, то все людство б вимерло. Дивно, бо я цю Клаудію навіть не люблю. Так чи сяк, вона мені не подруга. І мабуть, ніколи нею не буде. І все-таки я її приручила…

— Сьогодні мене всі в лікарні вітали, — сказав батько за вечерею. — У тебе є інтуїція! Браво!

Похвала стосувалася Зосі. Дівчина замалим зі стільця не впала.

— Будь-хто на моєму місці вчинив би так само, — промимрила Зося зі стисненим горлом. — Я не зробила нічого особливого.

Але батько нині вочевидь мав гарний настрій. А може, сьогодні був День Недооціненої Доньки, бо тато не лише глянув на Зосю, але ще й усміхнувся й погладив її по голові.

— У тебе є інтуїція, — утретє повторив він, бо ж уранці казав те саме. — А інтуїція для лікаря — це головне.

І розмова перестала бути приємною. Якби Зоська була трохи відважнішою або нахабнішою, то мабуть, сказала би, бо це був найвідповідніший момент повідомити, що батько може попрощатися зі своєю мрією. Засушити її в якому-небудь товстому медичному фоліанті. Але вона була боягузкою, отож тато ще певний час матиме ілюзії. Доки випадково не виявиться, що вона потайки втілює зовсім інші, власні божевільні плани.

Проте нині Зоська не відчуває докорів сумління. Ще два місяці тому ця ситуація страшенно б її мучила. Тепер у неї є інші проблеми. Або інші радощі. Усього занадто багато, тож батько зі своїми мріями відійшов на задній план. Зосі й смішно, і трохи лячно. Вона розуміє, що таких ситуацій буде дедалі більше, бо вона саме розпочинає власне життя, за яке ніхто, крім неї, не відповідатиме. Водночас дівчина відчуває, як її сповнює гордість, бо саме вона й тільки вона надає значення людям і подіям. Зося раптом усвідомила, і це було, наче блискавка: якраз у цьому й полягає доросле життя. У тебе є вибір, вибираєш і відповідаєш за наслідки.

Саме це і є свобода.

Бо свобода почалася для Зоськи вже нині.

Дівчата ні про що не домовлялися, та побачивши Зоську біля школи, Агата вмить зрозуміла, що слід зробити. Коли вже щось починаєш, треба бути послідовним і йти далі.

— У тебе є її мобільний? — запитала вона.

Зося набрала номер Клаудії.

— Чого тобі? — почулося в трубці, але зрозуміло було, що все це вдаване.

— Прийдеш нині до школи?

Перш ніж Клаудія встигла відповісти, Агата вихопила в Зоськи телефон.

— Агов, ми тут готуємо святковий феєрверк! Зараз почнемо, так що не запізнюйся!

— Запізнитися на власний похорон? — в’їдливо запитала Клаудія. — Мови немає!

За п’ять хвилин вона вже з’явилася біля під’їзду. Ішла, мов героїня, розмахувала рюкзаком і роззиралася навсібіч.

— Вона взагалі нічого не соромиться! — здивовано прошепотіла Зоська.

— Грає непогано, та я переконана, що в неї аж жижки трусяться, — процідила Агата.

Клаудія зупинилася біля дівчат.

— Вітальний комітет без шампанського?

Агата замалим не бовкнула, чи Клаудія взагалі знає, як смакує шампанське, бо далі дешевого вина її досвід, певне, не сягає. Але вона сказала зовсім інше, і власні слова викликали в неї самої здивування й повагу до себе:

— Певне, якась незлецька марка якраз охолоджується в директриси.

Вийшло навіть краще, бо Клаудія лише зітхнула й глянула на небо, ніби сподіваючись звідтіля допомоги.

Проте директорка зовсім не була схильна кидатися на Клаудію відразу в дверях. Власне, до великої перерви взагалі нічого не відбувалося. Учителі щосили вдавали, наче Клаудії взагалі немає, і це виходило в них дуже навіть природно. У класі думки розділилися: одні вдалися до вчительських фокусів, решта пробувала дівчину підтримати, і це було ще гірше. Клаудія не потребувала співчуття стількох осіб одночасно. Тільки Зоська з Агатою не пхалися наперед. Клаудія це помітила й була їм вдячна.

Та під час перерв вона була беззаперечною зіркою. Їй здавалося, що на неї всі озираються. Люди, яких вона майже не знала, раптом віталися з нею: «Привіт!», і за інших обставин це, без сумніву, справило би їй приємність.

— Дивляться, як виглядає той, хто встав із труни, — сказала вона Агаті.

— А навіщо ти, власне, це зробила? — пролунало у відповідь питання, до якого вона була неготова, хоча явно мусила знати відповідь.

— Сама не знаю.

— Не хочеш, то не кажи. Але ти повелася трохи як сцикуха.

— Відмахайся, ок?!

— Не забагато ніжностей? — поцікавилася Зоська, яка щойно до них приєдналася.

— Позавчора врятували мені життя, а нині влаштовуєте розборки? Було не пхатися. Принаймні я мала би з усім спокій!

— Та вже не дякуй, не варто!

— Вона досі в шоці, — захищала Клаудію Зоська.

— Ні в якому я не в шоці! Просто ненавиджу, коли хтось втручається в моє життя!

— А-а-а, ну, то перепрошую! — відказала Агата, підхопила свій рюкзак і подалася в інший бік коридору.

Цього разу Клаудія більше не уникала класної керівнички. Сама пішла до вчительської. Коли Беата Крупа вийшла в коридор, Клаудія аж забула, що хотіла сказати.

— Я… Ну… Я про ті гроші…

— Твоя мама вже все зі мною залагодила. Я сама переказала гроші.

— Ви їм не розповіли, правда?

— Ні.

— Я відпрацюю, мати мені влаштує роботу в будинку для старих, я хочу, щоб ви знали. Я прибиратиму там щосуботи.

— Дуже добре.

— І… Як ви гадаєте, можна, щоб Зоська знову була старостою?

— Не розумію.

— Вони не знають, зате я знаю. Забагато я всього зіпсувала.

Учителька уважно подивилася на Клаудію, ледь насупившись.

— Коли не бачиш кольорів, — Прагнення намагалося пояснити хлопчикові якомога простіше, — у твоєму житті менше радощів, бо кольори… Кольори — вони…

— Які?

— Гаразд, почнемо спочатку. Кольори… Як би це тобі пояснити? Може, так? Кольори нагадують музику. Деякі веселі, інші — сумні, одні тихі, інші — крикливі. Деякі скромні, інші сповнені пихи.

— А зелений?

— Зелений? Це мій улюблений колір. Уяви, що тобі гаряче.

— Уже! — голосом, сповненим незвичної для нього готовності до співпраці, вигукнув Петрусь.

— А тепер уяви приємну прохолоду.

— Уже!

— І що?

— А що?

— Яке це почуття?

— Хіба я знаю? Звичайне.

— Ніщо не буває звичайним. Запам’ятай! Усе може бути сумним або веселим, страшним або заспокійливим, піднесеним або гнітючим, знаєш це слово?

— Ні.

— Зрозуміло. Може, воно й на краще. А взагалі декому в житті щастить.

— Кому?

— Не ухиляйся від теми. Мені точно не пощастило. Тобі, ну, тобі ж!

— А що таке щастя?

— Скільки дурних запитань! У твоєму віці треба щось тямити в житті, га? І не питай, що таке тямити!

— Добре.

— Ти знаєш, яке відчуття, коли поринаєш у блакитній воді? Заглиблюєшся в зелений ліс? Коли несподівано спека змінюється прохолодним затінком під деревом?

— Ні.

— Принаймні він каже щиро! — з помітним невдоволенням зауважив голос. — Ти й справді цього не знаєш? Як виглядає ліс? Вода? Глянь угору!

Петрусь задер голову.

— Що ти бачиш? Який колір? — нетерпеливилося Прагнення.

— Сіре небо.

— Якраз нині небо блакитне! Будь-яка миша, будь-який птах, людина й навіть дерево тобі це скаже.

— Дерева не розмовляють! — заперечив Петрусь. — Хіба що в казках.

— А звідки ти знаєш, що ми зараз не в казці? — запитало зненацька Прагнення.

Зосі більше не хотілося читати. Вона закрила книжку, відклала її вбік і замислилася.

— Усе це так дивно, — неголосно мовила вона. — Я й досі не можу отямитися від шоку, що якби щось не примусило мене тоді піти до Клаудії, то її б уже, можливо, не було. Не йдеться про те, що я зробила щось надзвичайне. Хоча з іншого боку це було незвичайно. Хто, крім лікарів може сказати, що врятували комусь життя? І подумай, я ж справді нічого не зробила. Просто опинилася в потрібний час у потрібному місці. Агата теж прийшла, але з нею завжди є проблеми, бо її щоразу доводиться довго прохати. Вона легко ображається, демонструє всьому світові свій норов. Якби не це, її любило б набагато більше людей. Та коли з нею познайомишся ближче, з’ясовується, що вона краща, ніж здавалося. І я більше її не боюся. Принаймні не так, як раніше. Мені шкода Клаудію. Не знаю, чи хотілося б мені жити, якби зі мною хтось так вчинив. Але ж я не могла її так покинути. Тоді я взагалі про це не думала. А тепер постійно. І навіть попросити пробачення в неї не можу, бо це взагалі дурня: «Пробач, що я врятувала тобі життя!» Коли уявляю себе на її місці… Чесно, я вже й сама не знаю, що гірше…

На щастя, Агата була вдома. Зоська просто мусила з кимсь про це поговорити. Тепер, коли емоції й піднесення від почуття власного героїзму вгамувалися, вона почала замислюватися над цим глибше. І ці роздуми не були веселими. Ось чому їй так потрібен був той, чия думка помітно відрізнятиметься від її власної. Зосі була потрібна Агата.

— Маєш час? — запитала вона по відеофону.

— А що таке?

— Я хочу поговорити.

— Про що?

— Ти зайнята?

Була п’ятниця, тож вона сподівалася, що Агата може приділити їй півгодини. У цю мить відеофон запищав, Зося штовхнула хвіртку й увійшла.

— Ти так розбалакуєш, ніби начиталася книжок із психології! — зауважила Агата, коли Зоська розповіла їй про всі свої сумніви. Вона їх ніяк не сприймала. Зрештою, слухаючи Зоську, паралельно дивилася на DVD якийсь жахастик, проте звук стишила.

— Давай розповідай, я його напам’ять знаю. Зрештою, він зараз закінчиться.

На щастя, до неї таки щось дійшло, бо за хвилину вона цілком розсудливо й переконливо заявила.

— Добре, що ти про все це думаєш, але по-перше: ти не могла вчинити інакше. Уяви собі, що ти туди не ходила, або послухалася її, коли Клаудія тебе проганяла й пішла, а вона тим часом дала дуба. Ото б ти класно почувалася! До скону, мабуть, такого не забудеш. По-друге: для Клаудії лише краще, якщо вона трохи попомучиться. Такі, як вона, не звикли над чимсь замислюватися. Вона нарвана, і це їй і зашкодило. Як на мене, вона мусить увімкнути свої сірі клітини, і це якраз відповідна ситуація.

— Шкода, що вони розсталися з Марціном. Але після всього він навряд чи хотів би з нею зустрічатися.

— Вона пошила його в дурні. А тобі не здається дивним, що цей фільм хтось кинув на YouTube лише зараз? Адже там Клаудія ще з Давидом. А Давид був давно, здається, задовго до нашої поїздки до Закопаного. Може, це Марцін?

— Вирішив помститися? — зневажливо скривилася Зося. — Це на нього зовсім не схоже.

— Зате в нього був мотив! — переможно заявила Агата й вимкнула DVD.

— У багатьох міг бути мотив. Адже ми її зовсім не знаємо. Зрештою, невже щоб утнути таку дурню, потрібен мотив? Люди постійно роблять таке просто «по приколу». «По приколу» знімають когось мобілкою, потім «по приколу» комусь отруюють життя. І анітрохи цим не переймаються, чиїсь почуття їх узагалі не обходять, — зауважила Зоська.

— Так і є. У фільмах існують дві категорії людей, яких герой повинен остерігатися: найзапекліший ворог і найкращий друг. Решту можна оминути.

— Два в одному… схоже на Агнешку.

— Яка ревнує до Марціна? Фе-е-е… — Агата скривилася, наче їй зробилося зле. — Ніхто в таке не повірить. Але це ще не значить… — продовжувала вона міркувати вголос. — Авжеж, це зовсім не значить, що це не вона. Треба це якось перевірити…

Усі вихідні Клаудія собі місця не знаходила. Їй заважала мати, яка продовжувала щось роздратовано буркотіти під носом, заважало те, що не було куди піти, бо ж не їхати самій до «Променаду». Зрештою, їй не надто й хотілося кудись пхатися. Якби не субота, то пішла б до школи, хоча Клаудія й усвідомлювала, що там теж було б не краще. На додачу дівчина ще й отримала кілька есемесок, з-поміж яких найпристойніша була: «Ти, шльондро!» Зрештою Клаудія вимкнула телефон.

По обіді несподівано прийшли Рената й Баська. Зрозуміло, хто їх прислав. Агнешка зондувала ситуацію. Дівчата запитали, чи не піде вона з ними в кіно. Клаудія якось викрутилася, мовляв, грошей немає. Після всього, що сталося, їй кортіло розважитися, та ще дужче вона боялася зустрічі з Агнешкою. Вона відчувала, що це навряд чи буде приємно й імовірно матиме прикрі наслідки. Агнешка завжди вміла наполягти на своєму. Клаудія не розуміла, нащо їй потрібна ця химерна присяга. То й що з того, що вона присягалася? Хіба мало люди обіцяють, а тоді не дотримують слова? Зрештою, то була лише гра. Ніхто ж не сприймав цього всерйоз.

«Ти належиш мені! Ти моя невільниця» — такий собі жарт, а тепер через це такі розборки! Агнешка справді забагато про неї знає. Лише тепер Клаудія не на жарт перелякалася.

Проте не це гнітило її найдужче. У понеділок директорка викличе її до себе, і на цьому закінчиться кар’єра Клаудії Кліщ. Поки що їй дали перепочити, щоправда, невідомо, навіщо, та мине кілька днів, і її викинуть зі школи з вовчим квитком. Мати, звісно, докине ще свої п’ять копійок, тоді причепиться Агнешка, бо вона ніколи не поступиться. Блін, аж жити не хочеться!

Вона вже приготувалася до найгіршого. Як їй самій здавалося — бездоганно. Клаудія знала, що й кому скаже, як відреагує, і нехай нарешті всі від неї відчепляться. Але такого вона не передбачила. Вона геть забула, що перед понеділком є ще й неділя. Сміх та й годі.

І раптом виявилося, що понеділок почався в неділю.

— У тебе, дитино, проблеми? — запитав, точніше, ствердив ксьондз перед службою. — Я хочу з тобою про це поговорити. Бо сповіді твоєї я, певне, не дочекаюся.

— Так якось сталося… — Клаудія сама не знала, що сказати.

— Та сталося, сталося. Нічого не скажеш. Тобі явно є про що мені розповісти. Залишися після служби, люба дитино. Мусимо поміркувати над цим спільно.

Клаудія лише зітхнула, сама не знаючи, боїться вона цієї розмови чи навпаки, відчуває полегшу. Як усім раптом закортіло про все порозпитувати! Так, наче їй ще є що розповідати. Після того фільму на YouTube вже нічого не приховаєш, то чого їм ще треба?! Пхаються до її особистого життя, мало не звітувати наказують, ніби мають на це якесь право!

— Я дуже за тебе непокоюся, — почав ксьондз несподівано сумно.

— Не знаю, чому, — Клаудія сміливо глянула йому в очі, мов нічого й не трапилося.

— Люба дитино, до зла провадить багато доріг, а до добра — лише одна. Дорога ця важка, вибоїста, увесь час угору, та лише в кінці цього шляху чекають на тебе задоволення й щастя.

Повчальні слова ксьондза не справили на Клаудію жодного враження. Принаймні, добре, що він не влаштував їй тут скандалу.

— Ти маєш талант, це величезний дар і ласка Божа. Чому ж ти не шануєшся? Спершу чиниш погано, а потім хочеш уникнути відповідальності, обираючи ще більше зло. А ти ж здатна відрізнити, де добро, а де ні. У тебе є твій голос, який каже, як можна робити, а як не можна. Чому ж ти так легко піддаєшся спокусі? Ти про це думала?

— Ні…

— А шкода. Може, варто було би послухатися цього голосу? Може, варто відкинути спокуси легкого життя заради цінностей, які несе добро? Щастя — це ненастанна праця, не розваги, не звабливі, але минущі речі. Щастя шукають деінде. Іноді треба подумати, де саме. Бо його варто шукати й знаходити. Але не в минущому, а у вічному.

Клаудія йшла додому, згадуючи почуте й намагаючись щось зрозуміти. Усе це було так дивно, незрозуміло, несподівано. Вона чекала, що її вилають, але не дочекалася. Клаудія була трохи налякана й сподівалася найгіршого, натомість вислухала лагідний докір. Що відбувається? Хтось тут несповна розуму?

У понеділок у школі теж нічого не сталося. І це було ще гірше. Очікування невідомо чого, що не відбувається, але неодмінно мусить статися. Адже її мусять покарати. Ніхто не гладитиме її по голівці. Клаудія знає, що накоїла й усвідомлює, що після такого її точно виключать зі школи, тож зіщулилася, приготувалася до штурханців, аби все відбулося швидше і їй дали спокій.

Проте директорка взагалі її не викликала. Психолог запитала, чим може допомогти.

— Це якийсь жах! — поскаржилася Клаудія на перерві Агаті й Зосьці. — Я їм не вірю, просто не можу повірити!

— Але чому? — не зрозуміла Зоська.

— Бо так нічого не можна домогтися!

— Може, вони бояться, що ти знову намагатимешся отруїтися? — припустила Агата. — І не хочуть брати такий гріх на сумління.

— Не знаю, але це жахливо. Усі переконують мене замислитися. І над чим це я маю отак без кінця замислюватися?

— Ну, пробач, здається, тобі є над чим?

— Ти сьогодні підеш до Магди? Чи мені піти замість тебе? — запитала Зося.

— Людоньки! — Клаудії геть терпець увірвався. — Та не панькайтеся так зі мною! Згляньтеся! Ставтеся до мене, як до людини, а не як… як…

— Невдалого самогубці? — послужливо підказала Агата.

— Як до тухлого яйця, яке кожен боїться зачепити, бо відразу смердітиме! До Магди я піду! І припиніть це, прошу вас!

— Друзі, — сказала Беата Крупа, зайшовши до класу. — Обрана вами староста відмовилася виконувати свої обов’язки. Я прийняла відмову й прошу вас, щоб до наступної виховної години ви гарненько обдумали цю проблему й висунули своїх кандидатів. Проведемо дострокові вибори. Проте, Клаудіє, ніщо не заважає тобі висунути свою кандидатуру наступного навчального року…

На щастя, Магдина мама була зайнята, вона говорила по телефону англійською. Не припиняючи розмови, кивнула на двері Магдиної кімнати. Клаудія ввійшла досередини. Тут нічого не змінилося. Та сама кімната, та сама Магда, навіть дивно. Клаудія сіла на стільці, узяла книжку до рук і почала читати.

Петрусь на мить замислився. Пригадав собі стежку, яка несподівано заросла, Квіткову Пані, що зникла, не сказавши жодного слова, краєвид з вікна, зовсім інший, ніж можна було сподіватися, невидиму істоту, котра говорила з ним з його власної кишені й називала себе Прагненням, але в кишені нікого не було.

— Отже, це казка? Таємничий сад, щось таке?

— Та що ти! — обурилося Прагнення. — Яка там казка, це справжнє життя, жорстоке, якщо тобі відоме значення цього слова, та боюся, ти його не знаєш, а я не збираюся тобі цього пояснювати. Ти тут, і я тут. Зараз розпалю вогнище й засмажу тебе на обід.

Петрусь мимоволі підхопився.

— Боягуз! — засміялося Прагнення. — Якщо знаєш, що це таке, бо мені чомусь здається, що ні.

— Сам ти боягуз.

— Звісно, звісно. Ти й не підозрюєш, який! — відказало Прагнення й замовкло. Петрусеві здалося, що він почув чиїсь сумні зітхання.

— Агов, де ти! — зазирнув до кишені, але нічого там не побачив. — Я пожартував, ніякий ти не боягуз… — хлопчик замовк, подумавши, що Прагнення почне заперечувати, але воно мовчало. Певне, порівняння з боягузом було для нього неприємним.

Раптом Петрусь усвідомив, що дуже хоче їсти. Наближався час другого сніданку, тому хлопець ступив крок до сходів, щоб усе-таки знайти стежку додому. Він гадав, що Прагнення його зупинятиме, прохатиме, може, навіть благатиме, щоб він нікуди не йшов. Та нічого такого не сталося. Прагнення мовчало, і навіть не ворушилося в кишені.

Устаючи, Петрусь збагнув, що він знову зробився легенький. Схопився за перила, бо Вітер, який саме війнув, міг легко його підняти вгору. Та зупинився на півдорозі.

— Почуття Провини, — пролунало з якогось кутка.

— Що?

— Воно схопилося за твою руку. Просто струси його. Один чоловік зовсім нещодавно засмоктав його пилососом, а потім викинув на смітник. Воно дуже живуче. Продірявило паперову торбинку з пилюкою і якби не зачинені вхідні двері, певне, йому вдалося б повернутися. Воно тут віднедавна, ще не звикло…

Клаудія зупинилася, їй набридло читати. Вона почувалася як в облозі. Цей текст міг проказати будь-хто, кому заманулося б її повиховувати. Почуття провини, так, вона мусить його мати, демонструвати всім, усім доводити, як їй погано через те, що вона так поводилася. Так і було, от тільки Клаудії не хотілося ні з ким цього обговорювати й тим більше розкаюватися.

— Чому всі так люблять повчати інших? У когось є порада на всі випадки життя, як саме слід жити? А навіть, якщо й так, то може, ці поради призначені лише для нього? Ненавиджу я ці повчання! Я майже доросла й хочу сама за себе відповідати. І вважаю, що маю на це право! Навіть, якщо я проковтну жменю таблеток, щоб накласти на себе руки. Так, мені хочеться комусь розповісти про те, що я відчуваю, але не ксьондзові, не психологу, не класній керівничці, хоча вона цілком нормальна, не матері. Що вони всі про мене знають? Нічого. Заздалегідь відомо, чим закінчиться така розмова, навіть починати не варто. А ну його к бісу, краще почитаю тобі ще.

— До чого? — зацікавився Петрусь. Він раптом забув про свій голод і готовий був вислухати розповідь про Почуття Провини.

— До бездомності.

— Але ж у вас є дім?

— І ти називаєш це домом? Це лише смітник небажаних почуттів. Дім — це людина. Ну, або тварина. Найкраще пес або кіт. Собаки взагалі чудові.

— Мама каже, що собаки брудні.

— Зрозуміло. А в тебе був колись собака?

— Ні.

— А тобі хотілося?

— Так.

— Чудово! От із цього й почнемо! — Почуття задоволено всміхнулося. — Ти вже знаєш!

— Що?

— Знаєш, що таке прагнення! Знаєш? Мусиш знати! Скажи!

— Прагнення… Прагнення це… злість? — невпевнено припустив Петрусь.

— Ні, хай йому грець, він просто невиправний! — дещо вдавано скрикнуло Прагнення. — Яка злість?! Яка злість?!

— Я хотів собаку, а мені подарували іграшкову залізницю.

— І що?

— Я розсердився. Але ненадовго, чесно!

— Ненадовго? Гадаєш, залізниця краща?! Краща, ніж пес?!! — Прагнення аж нетямилося від обурення. — Ти що, безсердечний? Ну, все зрозуміло. Нащо всі ці розмови. Ти теж викинув свої почуття на смітник.

— Раніше мені здавалося, що почуттями можна ділитися. Але це було давно. Тепер я знаю, що найкраще тримати їх у таємниці, глибоко заховавши, бо люди тільки й чекають, щоб про них дізнатися. А потім глузують з них. Або лякають тебе. З іншого боку, якби хтось захотів розповісти мені щось таке, хотів поділитися, чи змогла б я втриматися й не розбовкати? Класно, що принаймні тобі можна про все розповісти.

Виходячи від Магди, Клаудія помітила Агату. Та наближалася, ведучи за руку якогось хлопчика. Власне, вони не йшли, а швидше підстрибували. То було незвичайне видовище, бо Клаудія ніколи досі не бачила, щоб Агата веселилася.

Вона й сама посміхнулася й помахала їм рукою. Побачивши її, Агата із хлопчиком побігли до неї. Малому це явно подобалося.

— Як там вона? — запитала Агата, кивнувши головою на Магдин будинок.

— Без змін. А хто це такий?

— Мій брат, Мацек.

— У тебе є брат? — здавалося, Клаудія не йме їй віри.

Агата розвела руками, мовляв, я до цього абсолютно непричетна.

— Зайдеш? — запропонувала вона якось так запросто. Але Клаудія не думала, що й Агата переконуватиме її замислитися над своєю поведінкою.

— Із задоволенням, та, може, іншим разом? Невдовзі батьківські збори, розумієш… Мені однаково гаплик.

— Звичайно. Завжди можеш зайти без попередження.

— Класно! То бувай! — кивнула Клаудія й подалася в бік Трав’яної.

Вона більше не скидалася на людину, яка ще кілька днів тому хотіла накласти на себе руки. Агата подивилася їй услід і ледь здивовано похитала головою.

— Хто це така? — запитав Мацек.

— Так собі, тюлениха та й годі, — відповіла Агата без жодного натяку на іронію.

Клаудія йшла повільно, міркуючи, які саме предмети їй варто найперше надолужити. Усього назбиралося чимало, а вона ніколи не була взірцем старанності. Проте невідомо чому, Клаудія таки вирішила попрацювати над своїм іміджем.

Невідомо, що до цього спричинилося. Слова ксьондза? Шкільного психолога? Чи загальна атмосфера? Ніхто на неї не кричав, зате всі хотіли допомогти у вирішенні справ, які відібрали їй бажання жити. Але над цим Клаудія взагалі не замислювалася.

«Я мушу підтягнутися, от і все! Я не дурна, просто ледача!» — самокритично вирішила дівчина. І, мабуть, вона б цим і зайнялася, якби на розі 4-ї вулиці та Марисинської не побачила Агнешку. Незважаючи на сутінки, вона відразу впізнала її характерну постать, худорляву й ледь сутулу. Клаудія вже хотіла повернути назад, але Агнешка помітила її першою.

— Привіт! — кинула вона з дивною посмішкою, хоча взагалі їй нечасто траплялося всміхатися.

— Привіт! — холодно відповіла Клаудія.

Це була їхня перша за довгий час зустріч наодинці. Дівчата зустрічалися в школі, цього неможливо було уникнути, та поза школою Клаудії аж ніяк цього не хотілося.

— Я принесла твою кліпсу.

На простягнутій долоні щось зблиснуло у світлі ліхтаря. Клаудія побачила материну кліпсу, про яку давно вже встигла забути.

— Підеш в кіно? — запитала Агнешка.

Дивно, але в її голосі вчувалися благальні нотки.

— Я? З тобою? — запитала вона спантеличено. Не хотілося вірити, що після всього Агнешка ще хоче з нею товаришувати.

— А потім на морозиво.

Агнешка не наказувала, вона просила! Підлещувалася до Клаудії, неначе крім неї на світі нікого не залишилося, майже благала.

— Ні, розумієш, не можу… У мене бабок немає, і взагалі… Зрештою, мені треба вчитися.

— Повчишся ввечері. Буде класно! — спокушала Агнешка. Хай там як, а це мистецтво вона опанувала бездоганно. — Це ж лише якісь дві години. Я ставлю. То як?

Клаудія глянула на Агнешку. Її пропозиція була спокусливою, очі здавалися такими щирими, а до вечора була ще купа часу. Тож вона лише забігла додому, щоб залишити торбу із книжками. За півгодини вони вже були в «Променаді».

— Ну, дивіться! Папужки-нерозлучники знову разом! — помітивши під час перерви Агнешку й Клаудію разом, Агата не втрималася від ущипливого коментаря. — Скільки вовка не годуй, а він все до лісу дивиться…

— Тебе це не стосується! — відрубала Агнешка.

Клаудія тільки відвернулася, вдала, наче не дочула.

— Гарно тобі розважитися, Клаудіє! — Агата гукнула вже голосніше. — Бо ти завжди класно розважаєшся, правда? — звернулася вона до Агнешки. — Особливо на чужий рахунок. Але це мене справді не стосується.

— Чого тобі власне треба? — пихато запитала Агнешка.

— А ти справді не знаєш? Ні, ну я не можу! Уся школа аж гуде від пліток, лише ти, як їжачок в тумані. Люди, та скажіть їй хто-небудь, що відбувається! Або гаразд, я тобі скажу, окей? Йдеться про той фільм, порнушку, яку ти кинула на YouTube!

— Я?! — Агнешка густо почервоніла, роззявила рота й стояла, не знаючи, що сказати.

— Ти, ти. Скажу чесно, жарт тобі вдався, давно я так не сміялася. Клаудія теж розважилася, правда?

Агата зіграла ва-банк. Вона зовсім не сподівалася, що так усе й було. Звісно, дівчата підозрювали Агнешку, але де саме Клаудію підловили на тому, що вона займалася сексом з Давидом, Агата знати не могла. І все-таки вона вирішила спробувати, пан чи пропав, у найгіршому разі виявиться, що вона помилилася. Проте реакція Агнешки навіть для Клаудії виявилася підозрілою.

— Окей, то цілуйтеся далі, голубки, адьє!

І пішла не озираючись. Клаудія повільно перевела погляд на Агнешку. Їй зовсім не хотілося на неї дивитися. Вона чудово усвідомлювала, що за мить та знову все заперечить, а вона, Клаудія, у це повірить. Знову повірить як остання дурепа. Але все-таки глянула, і побачила перед собою перелякану боягузку.

— Ти?! — холодно запитала.

— Ні… Це не я… Чесно… — виправдовувалася Агнешка. — Я лише…

— Добряче розважалася, еге ж? Подруга? Коли я потребувала подруги, ти хіба що якусь дурню плела. А коли я ковтала таблетки, ти, мабуть, веселилася в «Променаді» з якимсь багатеньким чуваком! «Ти кров’ю підписала, ти моя невільниця…» Ні чорта я не підписала! І спробуй мені надіслати бодай одну есемеску, ти чи твої подружки-ідіотки, то я тобі таке влаштую, що довіку пам’ятатимеш! Опинишся з матусею вже не в директорки, а в поліції, і так тобі це не минеться. Віділлються тобі мої сльози. Мені теж є про що розповісти. І я добре знаю, кого це може зацікавити! Жарти скінчилися, а мені тепер втрачати немає чого!

Попри важливість цього дня й генеральну репетицію, яка могла затягнутися аж до вечора, Зося вирішила не відмовлятися від читання для Магди. Вона помітила, що завжди після цих відвідин виходить спокійна, її страхи й переживання десь зникають, зате все єство переповнює радість і бажання жити.

«Як це все складно! — подумала Зося. — Я не почуваюся пригніченою чи нещасною, хоча мала б. Відчуваю, що вона чекає на мене, що я їй потрібна. І я встигла її полюбити й переконана, що вона мене теж. Коли Магда нарешті прокинеться, запитаю її про це».

— Ні, я не викидав моїх почуттів на смітник! — палко заперечив Петрусь. — Може, це мама? — намагався він знайти відповідь і чи не вперше в житті замислився над цим. — Вона все викидає. Не любить безладу, увесь час щось складає, порядкує.

— Мама, кажеш? — спохмурніло Прагнення. — Та-а-ак… — його голос наче повис десь дуже далеко, долинав як із прірви, про існування якої Петрусь навіть не підозрював. — Завжди винен хтось інший, еге ж?

— Чесно! — підтвердив Петрусь, нічого не розуміючи. — Це не я… Я кажу правду…

— То й шкода! — гаркнуло Прагнення. — Дуже шкода. Що б із тобою сталося, якби ти трохи поплакав, якби сумував за цим собакою, мріяв про його м’яку шерсть, мокрий ніс і шорсткий язик? А навіть, якби той пес щось зіпсував чи погриз, то й що? Його підштовхування носом принесло би тобі багато більше щастя, ніж усі іграшкові залізниці на світі. Це, братику, зветься дружба. Хіба можна подружитися із залізницею?

— Мабуть, що ні… — хлопець спохмурнів і вже із соромом пригадав свою радість, яку відчув, коли побачив іграшковий потяг, що з голосним свистом рушав з-під семафора. — Хоча…

Запанувала довга мовчанка. І шестирічний хлопчик, легенький мов пір’їна, який не бачив кольорів і не знав почуттів, і Зневажене Прагнення думали про те, що з ними сталося і що буде далі.

— За два дні прем’єра нашої вистави, — несподівано мовила Зося. — У мене гарна роль і, здається, я непогано її виконую. Не знаю, кому подарувати запрошення. Гарні місця в третьому ряду. Пропадуть. Хтось, певне, однаково там сяде, завжди купа людей юрмиться попід стінами. Хоча яка різниця.

Закрила книжку й глянула на погідніше, як їй здавалося, ніж завжди, обличчя Магди.

— Може, прийдуть Клаудія й Агата? Цікаво, чи вони захочуть? Я б і тебе запросила, бо ти належиш до нашої компанії. Агата б луснула від сміху, якби почула, що я тут плету. Компанія! На щастя, вона цього не чує. Узагалі я повинна запросити батьків, але вони однаково не прийдуть. Ще й скандал гарантований. Довелося б каятися й письмово пояснювати, чому я збрехала й нікому не повідомила, що бавлюся в театр. А потім довелося б від усього відмовитися. Вони не вміють мною пишатися. Тобто не такою, яка я є. Їм завжди чогось бракує, ніколи я не виправдовую їхніх мрій. Я маленька негарна Зося, яка ніколи не буде ідеальною. Якби зі мною сталося те, що з тобою, я лежала би в лікарні або госпісі, бо вони не покинули би роботу заради такої нікчеми, як я. А вони ж лікарі. Так чи сяк, тримай за мене кулаки, щоб я не забула слова, як побачу всіх цих людей в залі. Розкажу тобі, як усе було, хоча тобі, мабуть, зовсім не цікаво. Краще почитаю ще, бо не хочеться повертатися додому.

Незручну ситуацію несподівано врятувала маленька сіра пташка, схожа на горобця. Сіла на підвіконні й весело зацвірінькала.

— Це радість, — зітнуло Прагнення. — Нічим незатьмарена радість.

— Ти знаєш, що вона сказала? — зацікавився хлопець.

— Спів птахів — це як оперна арія. Не конче їх розуміти, щоб це справляло тобі приємність. Іноді це навіть заважає, бо тоді зосереджуєшся на словах, які мають другорядне значення, тоді як радістю серця ми завдячуємо музиці.

Спів пташки запалив і в Петрусевому серці іскорку радості. Його сумне личко проясніло, хлопчикові хотілося стрибати, хоча він не забув, що голодний і не знає дороги додому.

— Ти справді її зрозумів?

— Мені вже набридла ця історія. Цей зануда розповідає нам її вже принаймні місяць. Він говорить про страшну бурю, яка шаленіла над його гніздом.

— І що?

— Якось спекотного дня навесні, коли його подруга відклала останнє, п’яте яєчко в їхньому новенькому гнізді, гарна погода почала псуватися. Над деревом, де був їхній дім, зібралися важкі свинцеві хмари. Удень стало темно наче вночі, сильний вітер віяв дужче, зі значно більшою силою, ніж потрібно, щоб видерти невелике дерево з корінням, не кажучи вже про крихітне, мов кулачок, гніздечко, збудоване з кільканадцяти прутиків, зліплених глиною. Вітер завивав, перелякана самичка зіщулилася, накривши крильцями п’ять своїх яєчок, а поруч сидів наш друг, сподіваючись найгіршого.

— Ой леле, як же він, певне, хвилювався. Сам у темряві під час бурі. Не уявляю, що б я зробив на його місці, — засмутився Петрусь.

— Передусім треба мати надію. Вірити, що переживеш найгірше, що залишишся неушкодженим. Віра в це додає сил. Страх — це отрута, віра — це еліксир життя. Вона додає нам сил навіть у безнадійних, як-от ця буря, ситуаціях. Нічогенька промова, га? — Прагненню сподобалися його власні слова, Петрусь погоджувався без жодної іронії.

— І пташка-тато не боявся?

— Боявся, але думав про те, що в його гнізді лежать чудові яєчка, з яких вилупляться прегарні пташенята. Думав про літні вечори, коли вони сім’єю сядуть на цьому дереві й розповідатимуть дітям про жахливу бурю, і про те, що з ними більше ніколи не трапиться такого страхіття.

— І розповів?

— Мабуть, що так. Адже літні вечори довші, ніж найдовші зимові ночі. А тепер на них чекає сповнена небезпеки мандрівка. Спогади про бурю напевне стануть у пригоді.

— Віддам запрошення Агаті! — раптом вирішила Зося. — Нехай робить з ним що хоче, мені однаково.

— Мушу тобі щось сказати, — видушила Зося, сівши на дивані в Агатиній кімнаті. — Я зробила страшну річ.

— Ти?! Списувала на біології? Перейшла дорогу на червоне світло? О, вже знаю! Не згасила світло в нужнику! Вгадала? — Агата іронізувала, але їй було цікаво, що сталося.

— Дехто хотів з тобою познайомитися. Це вже давно було. Він мені подобався, дуже. Зрештою, це не має значення, але тоді мало.

— Тобто ти вирішила замість мене?

— Я сказала, що в тебе вже є молодший брат.

— Навіть дотепно. Але взагалі це свинство, знаєш?!

Зоська лише тепер підвела погляд і наважилася подивитися на Агату.

— Знаю… — тихо промовила вона.

— Хто це був?

— Патрик Куява з 1-В.

— Не пригадую.

— Післязавтра вистава нашого театру. Будь ласка, ось тобі запрошення, хороше місце. Якщо ти хочеш, я все виправлю. Він теж там грає.

— І мені подивитися на нього з безпечної відстані? Ну, це вже дещо… А в тебе немає нікого, хто міг би за кару піти на цю виставу? Наприклад, батьки?

— Вони не прийдуть.

— Я й не дивуюся. Післязавтра, кажеш? Патрик Куява? Цікаво…

У школі панувала урочиста й водночас напружена атмосфера. А може, так лише здавалося? Хай там як, але Зосі здавалося саме так. Її хвилювання невідомо чому передалося Агаті. Це було відчуття очікування чогось важливого, що принесе зміни. Можливо, принципові зміни. Дівчата намагалися перебувати поруч якомога менше. Зоську й досі мучило сумління, Агата трохи сердилася на неї, що вона втрутилася в її життя. І лише Клаудії було байдужісінько до всього. Театр це взагалі не для неї. Крім того, вона хвилювалася, щоб на найближчих батьківських зборах класна не почала всім розводитися про її поведінку. Тому перед кожним уроком, немов справдешня зубрилка, до знемоги гортала підручники.

На великій перерві, побачивши, що Клаудія не збирається зникнути в задимленому жіночому туалеті, Зося подолала своє небажання й несміливо підійшла до неї:

— Слухай…

— Чого тобі? — буркнула Клаудія з-над підручника з фізики.

— Знаєш… Я б хотіла, аби ти прийшла завтра о шостій на прем’єру нашої вистави…

— І що?

— У мене було тільки одне запрошення… Воно для двох, але я вже віддала його Агаті й не знаю, чи вона прийде не сама…

Клаудія зневажливо закопилила губу.

— Хіба що з учителем англійської! Спокуха, я дам собі раду. Завжди можна знайти якесь місце під стіною. Дякую!

Вона дружньо поплескала її по плечі, змовницьки посміхнулася й знову втупилася в підручник. А Зоська відчула полегшу й подумала, що Клаудія все-таки класна дівчина, хоча й не була впевнена, чи це «Дякую!» означало «Дякую, так!» чи «Дякую, ні!»

— Дивно. Невже є хтось, кому я подобаюся? Важко в таке повірити! Та водночас цей хтось подобається комусь іншому, а це вже зовсім не смішно, — Агата міркувала вголос. Добре було ділитися враженнями з мовчазною Магдою. — Припустімо, що цей Патрик класний хлопець, то й що з того? Схоже, що Зоська досі в нього закохана. Усе, як у мексиканському телесеріалі. Вона хоча й каже, що це в минулому, але щось мені так не здається. Вона почервоніла, уникала дивитися на мене. Як їй спало на думку оце зараз мені сказати? Узагалі про це говорити? А якщо він мені, не дай Боже, сподобається? Що краще: втратити подругу, яку маєш, чи хлопця, якого не маєш? Узагалі Зоська мені ще не подруга, але вона така бідолаха. Певне, ти й сама це помітила. Ніби така організована, відмінниця й всяке таке… Сама не знаю, чому вона викликає в мене такі почуття. І чому лише тепер, адже ми знайомі понад рік. А із цим Патриком вона незлецьки пожартувала, ге-ге! Сказала йому, що в мене вже є молодший брат. Певне, страх як розсердилася на нього. Добре, бо я щось відволіклася. А тепер почитаємо:

Петрусь глянув у вікно, але пташка вже полетіла. Її веселе щебетання долинало здалеку, але дедалі слабшало, приглушене сумним схлипуванням вітру.

— Але вони повернуться, правда?

— Вони залишають тут своє гніздо. Щоб повернутися додому, дороговкази не потрібні.

Почувши це, Петрусь зрозумів, що й він знайде дорогу додому, варто лише захотіти. Зрештою, він великий хлопець, а не крихітна пташка. Та поки що йому не хотілося повертатися, зрештою, якщо зробити це зарано, чого доброго ще й до школи доведеться піти! Тож він вирішив, що буде краще, коли він завчасу не викаже своєї криївки.

У цю хвилину коридором війнув Вітер. Він піднявся на сходи, крутнувся на сходовій клітці й вилетів у відчинені двері до неіснуючої кімнати. Петрусеві здалося, що він розуміє його свист. Вітер неначе наспівував тужливу пісню:

— Немає в мене дому, немає, немає… Мушу мчати, мушу мчати…

— Невже я розумію мову вітру? — подумав хлопчик.

— Нині тут, а завтра там. Вію, ширяю, мчу, літаю… — уже зовсім виразно зашумів Вітер і на мить присів на гілці горобини.

— А де живе Вітер, може, ти знаєш? — уголос промовив Петрусь.

— Вітер — мандрівник, вільний дух, він повсякчас кудись мчить, — відказало Прагнення. — Він не живе ніде.

— Може, тому він такий сумний?

— Вітру зачинити не можна. Якщо ув’язнити його між чотирьох стін, він миттєво помре. Зрештою, чому ти вирішив, що йому сумно?

— А ти не чуєш, як він голосить? Каже, що мусить мчати, але може, він зовсім цього не хоче? — міркував Петрусь. — Може, він хотів би мати дім, із розчахнутими вікнами, як цей, де хтось би на нього чекав, куди завжди можна повернутися, побути, а потім знову відлетіти?

— Але Вітер — самітник. Хто б там на нього чекав?

— Дім. Не конче зі стінами. Він міг би бути дещо іншим. Якби, наприклад, у нього був дім на тополі, отій, де птахи звили гніздо, то вони б на нього чекали. І він більше не був би таким самотнім.

— Якби я, приміром, мала хлопця, то теж не була би самотньою. Добре було би знати, що є той, кому таке опудало, як я, узагалі може подобатися. У мене ніколи не було хлопця, але в тебе, мабуть, був? Цікаво, чи приходить він сюди? Мабуть, що ні, бо котрась із нас його б побачила. Що мені робити із Зоською? Нащо вона мені взагалі про це розповіла? Лише зворохобила невідомо навіщо…

Побачивши Клаудію, Агата відразу запропонувала їй місце біля себе. Клаудія явно цьому зраділа. Хоча її радість була б меншою, якби вона зорієнтувалася, що тепер сидітиме з Агатою серед учителів і батьків. А це вже було не так прикольно.

Агата тримала в руці програмку. Удаючи, наче обвіюється нею, вона раз по раз непомітно зазирала до неї, щоб глянути, яку роль виконуватиме Патрик. Клаудія без угаву щось базікала, але серед потоку слів одна її фраза була цілком серйозною:

— Ти мала рацію щодо Агнешки. Вона дуже підступна.

Агата глянула на неї, неначе прокинувшись.

— Агнешка? Ой, припини, усім це давно відомо.

— Вона була моєю найкращою подругою… Тобто… Я так думала… Власне, навіть не думала.

Агата вже хотіла сказати щось ущипливе, але подивилася на Клаудію, яка уникала її поглядом, і їй раптово перехотілося.

— Вона тобі подобалася. Агнешка самовпевнена і має гроші.

— Я дозволила вплутати себе, сама не знаю, у що.

— У забаву. Ти хотіла бути такою, як вона.

— Я більше не хочу, — прошепотіла у відповідь Клаудія, але Агата не почула її, бо саме пролунав перший дзвінок.

Коли дівчата зайняли свої місця, а світло згасло, наче у справжньому театрі, Агатине серце закалатало так, ніби це вона виконувала головну роль.

— Я на цьому не розуміюся, але мені подобається!

— Зоська така кумедна. Ніхто й не сподівався… Справді, дуже смішно! — Агата говорила сама до себе, але думала про хлопця, про якого ще кілька днів тому й гадки не мала, і який її зовсім не цікавив, а тепер раптом зробився таким важливим. Чого там приховувати, Патрик справив на неї велике враження. Балакаючи з Клаудією, вона водночас роздумувала, чи бачив він її в залі, чи помітив, як вона не зводила з нього очей і чи зауважив у них зацікавлення.

— Слухай, а вони нас бачать?

— Хто?

— Актори.

— Мабуть, що так. Адже вони на нас дивляться.

— Але ж ми сидимо в темряві.

Клаудія не розуміла Агатиного запитання. Воно видалося їй якимсь дивним. Нащо Зосьці їх бачити? Нехай краще зосередиться на своїй ролі, хоча було зрозуміло, що із цим у Зосі все гаразд. Під час вистави їй кілька разів аплодували, і оплески, хоча й цілком заслужені, її вочевидь приголомшили.

А потім був фінал і нові оплески. Агата відчувала неймовірне збудження. Дівчата побігли привітати акторів із чудовою грою, і біля класу, де влаштували імпровізований гардероб, побачили Патрика. Якась дівчина висіла в нього на шиї й аж пищала від захоплення. Агата ніби заціпеніла, вона стояла, роззявивши рота, мов загіпнотизована. Найгірше, що Патрик якимсь чином помітив її погляд. Це тривало секунду, від сили дві, не більше, але Агаті здалося безкінечністю. Пекучою від сорому нескінченністю.

«От і все!» — подумала вона.

Саме тоді вийшла Зоська. Патрика вона не помітила, зате угледіла Клаудію й Агату. Клаудія кинулась її обіймати, вигукуючи: «Браво! Браво!», і спантеличена Зоська не зрозуміла всієї складності цієї ситуації. Зрештою, вона думала переважно про себе. Від оплесків у неї паморочилося в голові, дівчина відчувала втому й щастя водночас, була неймовірно змучена і разом з тим така збуджена, що неодмінно хотіла продовжити цей вечір, відчувати піднесення й радість. Усе було так чудово, так неповторно. Вона вже з нетерпінням очікувала наступного разу, нового кастингу й репетицій, навіть, якщо це вимагатиме від неї ще більше зусиль.

— Ходімо до мене! — запропонувала вона, хоча спершу зовсім цього не планувала. Побачивши невпевнені обличчя дівчат, благально додала:

— Ну, будь ласка…

Щось у її очах геть не нагадувало врівноважену й раціональну Зоську. Тепер у них була якась дрібка шаленства, якого в ній завжди бракувало Агаті. А зараз виявляється, що воно завжди було, от тільки заховалося, зачаїлося невідомо-де, не на показ. Не для всіх.

— Окей, ходімо, що з тобою зробиш…

Агата вовтузилася в ліжку, бо ніяк не могла заснути. Їй хотілося думати про Патрика й лише про Патрика. Прагнула бачити його обличчя, як він нахиляється над нею, наче от-от поцілує, як шепоче її ім’я, вимовляє його так, як ніхто. Торкається її рук, пестить їх губами. Агата щосили заплющувала очі, щоб побачити його обличчя. Але думки щоразу летіли від Патрика до Зоськи. Дівчина почувалася винною в цій незручній ситуації. Не слід їй ні про що розпитувати, говорити. Це не її життя. Вона щось ляпне, а комусь доведеться пожинати наслідки. Але хіба вона щось таке сказала? Лише те, що межа в кожного своя…

— Ми були в Зоськи, сиділи на підлозі, наминали канапки, пили колу і слухали музику. Ну, може й справді трохи заголосно, можливо… Але розумієш, після спектаклю була така суперова атмосфера! — Клаудія намагалася розповісти Магді про враження від учорашнього дня. — Зрештою, удома нікого не було, то чого перейматися? Зоська так перехвилювалася, і якраз почала вже трохи заспокоюватися, аж тут відчинилися двері й увійшов її старий. Ну й фізія в нього була, я не можу! Глянув на нас, ніби в житті людей не бачив, а він же лікар, уявляєш?

«Зосю, — пробурмотів він, а до нас ані слова, прикинь, ні мур-мур. — У тебе дуже голосно!»

І знаєш, що? Знаєш, що вона зробила? Встала й вимкнула музику. І стало тихо. Навіть дуже. Агата подає мені знаки, мовляв, час вшиватися, бо він якийсь ненормальний чувак, але мене щось як укусило, так я розсердилася, і кажу:

— Добридень!

Він, звісно, не відповів.

— А ви Зосин тато?

Ні, ну я розумію, що не слід було, зрештою, це ж його хата, він старший і теде. Та досить було глянути на Зоську. Вона сиділа така нещасна, Боже милий, я й не дивуюся, що вона така химера. Бо потім ще й матуся припхалася. Ну й компашка, скажу я тобі, просто капець якийсь… Зазирнула йому через плече:

«Що тут відбувається?» — майже простогнала, наче ласку нам величезну робить, ніби в неї тут Версаль якийсь, а не задрипана хата в Анині!

І враз Агата ніби отямилася й каже:

«Нині в школі була вистава. Зося чудово виконувала свою роль. Прийшли всі батьки, тільки вас бракувало. Ми тут саме з нею відзначаємо, може, ви теж приєднаєтеся?»

Матуся тільки рота відкрила, він кахикнув, і обоє пішли геть! Нічого не сказали. Уявляєш?! Просто пішли! Вшилися мовчки. Зоська сиділа, біла як труп, втупившись у килим. І стало ніяково, бо ж Агата не хотіла нічого поганого. Зрештою, звідки було знати, що це така пара старперів? «Зосю, у тебе дуже голосно!» А як мало бути? Блін, я їй не заздрю! Я б із нею в житті не помінялася. Моя стара теж із хорошими мухами, іноді погиркаємося собі, але якби була така, як вони, то мені залишалося хіба що повіситися. А Зоська, розумієш, вона така… Не знаю, мені її шкода… Де та твоя книжка, бо зараз розревуся.

Прагнення не спромоглося на жодну розумну відповідь. Бо, може, хлопець мав рацію? Може, самітникові Вітру вже набридла його воля? Може, він хотів би захищати пташине гніздо, коли його мешканці відлітають на зиму, а навесні й улітку слухати їхні розповіді про бурю? Важко збагнути Вітрову вдачу!

— А ти? — запитав, помовчавши, Петрусь.

— Що я?

— У тебе теж сумний голос.

— Тобі здається.

— Хіба Прагнення теж самітники?

— Ні, що ти! — Прагнення зверхньо пирхнуло.

— Я так і подумав.

— Неймовірно, невже ти стаєш спеціалістом із Прагнень?

— А з ким ти жило? — збагнувши справжнє єство Прагнення, Петрусь більше не зважав на іронічний тон.

— Яка тобі різниця.

— Ну, скажи, будь ласка…

Зробилося тихо, Прагнення наче намагалося щось пригадати.

— Це був такий маленький хлопчик, схожий на тебе. Звичайно, що потім він виріс. Та спершу був дитиною. Він мав прекрасні мрії й величезне бажання здійснювати незвичайні речі. Як і кожна дитина, він не міг вирішити, ким йому бути: льотчиком, моряком, а чи винахідником. Його манили пригоди й небезпека, він прагнув бути славетним, щоб інші ним захоплювалися, упізнавали на вулиці, дивилися із заздрістю, щоб газети друкувати його фотографії й описували пригоди, що їх він зазнав.

— І йому це вдалося?

— А як ти гадаєш? — буркнуло Прагнення, а тоді знову запала тиша. Лише Вітер знову шукав щось між опалим листям.

Петрусь більше не квапив Прагнення. Боявся, що воно розсердиться ще дужче, і він більше нічого не довідається. Тож хлопчик мовчки сидів на сходах, дивлячись на сонячний промінь, який проникав крізь вікно й розливався світлою плямою біля його ніг. Міркував, що ж могло статися із хлопцем, який хотів здійснити так багато, і чому його прагнення стало бездомним і нещасним.

«Може, він захворів і помер?» — подумав Петрусь зі смутком. Але він був лише маленьким хлопчиком, який не розумів почуттів і не розрізняв кольорів. Звідки було йому знати, наскільки складними бувають прості справи?

Клаудія глянула на Магду.

— Засиділася я в тебе. Шкода, що тебе цього разу не було з нами… Нині Зоська взагалі не озивалася. Може, їй перепало через нас? Ми з Агатою розпитували, а вона знай одне: «Ні!» та й «Ні!» Певне, бувають речі, гірші за прочуханку, ну хто б його зізнався, що в нього такі ненормальні старі? Вони всі химерні, але щоб настільки? Бідолашна Зоська.

— У нього хтось є! — байдужим тоном промовила Агата.

— Справді? — Зоська не вірила власним вухам. — Ти впевнена?

— Ну, якщо дівчина кидається хлопцеві на шию, то вона, скоріш за все, не сестра.

— Вони цілувалися? Ця дівчина із Патриком?

— І що ти ще хочеш почути? Якого кольору в неї білизна?

— Ти її знаєш?

— Треба нам із цим дати спокій. І тобі, і мені.

— А що я? Мені яке діло?

— Тим більше. А твої старі? Заспокоїлися?

— Вони ніколи не заспокояться. Образилися обоє страшенно.

— Чому? Бо ти їх не запросила?

— Ой, можна подумати, що їх цікавить якась шкільна вистава!

— Тоді в чому справа?

— «Які ж у тебе, Зосю, невиховані подружки! Стеж за своїм оточенням!» — перекривила батька Зося.

— То й стеж, справді!

Зося захихотіла.

— Так їм і треба!

— Що ти верзеш? — удавано-перелякано мовила Агата. — Ти що, здуріла?

— Минали дні, місяці й роки, — Прагнення зітхнуло, повертаючись до своєї розповіді. — Мій хлопець зростав і мужнів. І сталася дивна річ: що більшим він був, то меншими робилися його прагнення. Маленьким він мало не щодня мріяв про подвиги, та з віком це відбувалося все рідше й рідше. Він розумів, що для здійснення мрій потрібні праця, зусилля й наполегливість, та замість того, щоб наближатися до мрії, волів її позбутися. Йому більше подобалося сидіти в кріслі перед телевізором і дивитися на чужі пригоди, краще було грати на комп’ютері й без жодних зусиль вигравати битви. Хлопцеві здавалося, що в нього ще море часу, бо він і досі малий. Зрештою, він забув про свої дитячі прагнення. А забуті, відкладені на потім прагнення, маліють, зіщулюються, блякнуть і зрештою помирають.

— Але ж ти живеш?! — вихопилося Петрусеві.

— Хіба що за звичкою.

— Гадаєш, він ще здатен змінитися? І знайти тебе? — запитав Петрусь і відчув легенький сором. Він полюбив Прагнення, йому так хотілося, аби воно нарешті знайшло дім, та водночас волів би, щоб цього не сталося.

— Марно. Усьому кінець.

— Усьому кінець… — зітхнула Агата, закриваючи книжку. — Якось це все по-дурному. Неначе взагалі існує оте «щось»! І чому я проґавила цей момент? Чому я зовсім не можу сердитися на Зоську? Якби він зараз прийшов до мене, що б я зробила? Мені так її шкода. Бо у мене принаймні є Мацек. З ним не дуже поговориш, але все-таки це мій брат… Іноді, коли я забираю його із садочка, і ми йдемо разом вулицею, тримаючись за руки, він цвірінькає, як горобець, підстрибує на одній ніжці, розповідає, у що бавився. Мені здається, що Зоська справді дуже самотня.

— Агато, Клаудіє й Зосю, залишіться, будь ласка, — попросила класна керівничка, щойно задзеленчав дзвоник на перерву.

Дівчата перезирнулися, та жодна не здогадалася, у чому справа.

— Зосю, вітаю, тебе знову обрано старостою класу!

— Дякую.

— Натомість усім вам хочу подякувати за зусилля. Ви чудово впоралися, і ані я, ані директорка про це не забудемо.

— А про що йдеться? — поцікавилася Агата.

— Ми з Магдиною мамою вирішили, що Магді більше не треба читати.

— Як це? Чому? Ми щось не так зробили? — дівчата нічого не розуміли.

— Та ні! Ви все робили чудово. Пані Аліція дуже вами задоволена. Але ми вважаємо, що для вас це завелике навантаження.

— Скажіть, у чому справа! Це я завинила, так? — не витримала Клаудія. — Усе тому, що я…

— Ні! Ніхто не винен. Кажу ще раз, ви все робили дуже добре. І ми вас якось винагородимо, але зараз хочемо допомогти. У вас дуже багато уроків і занять із репетиторами.

— У мене немає додаткових уроків! — заперечила Агата.

— І в мене! — буркнула Клаудія.

— Чому ви хочете забрати її в нас? — випалила Зося. — Я не вірю, що це якась винагорода. До вас телефонували мої батьки?

— Ні, я справді думала, що може, у вас… ну, розумієте… Що ви просто втомилися?

— Магдина мама сказала, що вона звикає до людей. Вам про це відомо? — запитала Клаудія.

— Так, звичайно.

— І вам однаково?

— Мені лише йдеться про вас. Адже я за вас відповідаю.

— Не треба нами перейматися. Хіба ми скаржимося?

— Ні.

— Котрась із нас почала гірше вчитися?

— Ні.

— Тоді залиште нам її!

— Ми впораємося!

— Але, дівчатка, це може тривати ще довго. Можуть знадобитися тижні, місяці або й роки. Ніхто не знає, скільки потрібно часу.

— Вона прокинеться.

— Колись прокинеться.

— Мусить прокинутися! — говорили вони, перебиваючи одна одну.

— І тоді ми хочемо там бути, розумієте? Усі втрьох.

Сонячна пляма розлилася по всій підлозі, і в зруйнованому будинку зробилося світло. Петрусь не міг повірити, що Прагнення неможливо врятувати. Хоча його голос, що чувся з кишені, був тихим, придушеним і позбавленим бодай крихти надії, хлопець усупереч собі постановив вірити, що зможе йому допомогти.

Коли Петрусь, щосили зосередившись, намагався вигадати, як порятувати Прагнення, він відчув, як щось шкрябнуло його в ногу. Проте нічого, крім плями світла, хлопчик не побачив. Підтягнув холошу штанців. Там теж нічого не було. Потер свербляче місце. Марно. Знову глянув на свою ногу і вражений зрозумів, що це Сонячний Промінь намагається привернути його увагу до стіни, де висіло старе, потьмяніле дзеркало в широкій позолоченій рамі.

Петрусь встав і придивився до власного відображення. Йому здавалося, що його тіло складається із якихось кольорових трикутників. Воно було неначе утворене із суцільних гострих кутів, звідусюди виростали якісь роги, можна було подумати, що він от-от розпадеться на шматки. Коли Петрусь підняв руку, вона раптом виросла в нього на голові. Скорчив кумедну гримасу, половина вуст опинилася на рівні вуха й не стикалася з другою. Це здавалося смішним, але нікому навіть на думку не спало засміятися.

— Ми теж хочемо тобі допомогти, — прошепотіла Зося, не підводячи очей з-над книжки. — Якби ж то ти подала нам якийсь знак. Будь-який. Не думай, що нам набридло проводити з тобою час. Ми тебе любимо й приходитимемо стільки, скільки буде потрібно. Але ж ти навіть не знаєш, як ми виглядаємо. Розрізняєш нас хіба що за голосами. Якщо взагалі нас чуєш. Якось я прочитала, що наше життя — це лише казка, яку розповідають іншим. Можна заздрити або співчувати героєві, тобі навіть може здаватися, що ти ним і є, але це завжди буде чуже життя, від якого рано чи пізно мусиш повернутися до власного. І від нього не втечеш, хоч як намагайся. Я зрозуміла це зовсім нещодавно, коли мій батько мало не прогнав Агату й Клаудію. Тоді тільки я це збагнула.

Уночі випав сніг, і все зробилося таким тихим. На щастя було досить холодно, тож Агата сподівалася, що він протримається принаймні кілька годин. По обіді вони з Мацеком зліпили великого сніговика. Для нього й для Магди.

Визирнула крізь вікно, і раптом пригадався сон. У ньому вона бачила бал. Такий, яким собі його уявляєш, читаючи казку. Пишний бал у величезному палаці. Багато вишукано вбраних пар, усі в карнавальних масках, безгучний оркестр виконує вальс, пари кружляють залою, а нагорі, на сходах, немов запізніла Попелюшка, стоїть самотня дівчина. От тільки принца ніде не видко. Дівчина стояла непорушно, не спускаючись, не роззираючись. Вона лише дивилася вниз на пари, що линули у вальсі, і ніби заздрила їм. Танцюристи робили коло за колом, музиканти погойдувалися в такт.

Коли Агата знову перевела погляд на сходи, Попелюшки там більше не було.

— Чому знову тобі?! — набурмосилася Клаудія.

— Звідки я знаю? Вона просто мені снилася, — знизала плечима Агата. — Не вірите — ваша справа.

— Вона завжди снилася лише їй, — сухо мовила Зося. — Зрештою, я прохала її подати нам якийсь знак.

— Не верзи дурниць! — прошепотіла Клаудія, і переляк в її голосі змішався із захопленням. — Отак просто? Ти сказала: «Дай нам знак», і вона відразу наснилася Агаті? У такі казочки навіть я не вірю.

Зоська проігнорувала її сумніви.

«Багато в світі є, Гораціо, мій друже, що й не насниться нашим мудрецям», — патетично продекламувала вона.

— А як саме вона тобі наснилася? Розкажи!

Агата докладно переповіла свій короткий сон.

— Музика… Музика… Звуки. Читання — це доволі одноманітно, може, їй нудно? Може, вона таким чином просить нас про музику? — ризикнула Зоська.

— Мабуть, їй щось там ставлять? Бо в кімнаті стоїть музичний центр.

— Навіть, якщо й ставлять, то я ладна присягнутися, що це або класика, або музика для релаксації, — заявила Агата.

— Музика… Цікаво, що вона любила? — замислилася Клаудія.

— Мабуть, ти хотіла сказати «любить»?

— Звичайно. Пробач.

— А це що за делегація?

Магдина мама давно вже не бачила їх утрьох. Вона трохи засмутилася, бо вирішила, що дівчата прийшли попрощатися. Пані Аліція встигла їх полюбити, а кожна розлука — болісна річ. Жінка була переконана, що Магді теж буде прикро.

— Класна керівничка сказала, що ви хочете від нас відмовитися, — почала Агата.

— Ну… Я ж не можу розпоряджатися вашим часом.

— Тому ми прийшли сказати вам, що нікому Магду не віддамо! — Клаудія вихопилася як з кілочка, хоча дівчата заздалегідь домовилися, що Зося висловиться від імені всіх. — Скільки б це не тривало!

У її словах була така кумедна затятість, що пані Аліція мимоволі усміхнулася крізь сльози.

— Ми прийшли нині всі разом не для того, щоб сваритися, — пояснювала Зося, — а щоб запитати про Магду. У нашому віці часто слухають музику, у кожного є улюблені гурти. Може, ви знаєте, яка музика подобалася Магді?

— Мені соромно зізнатися, але я не знаю…

— Як і всі батьки. Усі тільки й кажуть, що це жахливе виття. Про решту — ні мур-мур, — кисло прокоментувала Агата.

— Але в мене виникла ідея. Нагорі Магдина кімната. Вона досі не облаштована, бо нам хотілося, щоб вона зробила це сама. Там стоять її речі, перевезені з нашої старої квартири, і диски теж. Якщо хочете в них пошукати… — і жінка жестом запросила їх нагору.

— Клаудіє, ти йдеш читати, а ми — до Магдиної кімнати! — розпорядилася Агата, і вони із Зоською подалися сходами догори, сподіваючись, що побачене їх не розчарує.

— Пішли собі, — зітхнула Клаудія. — Ти й не здогадуєшся, що вони там саме нишпорять у твоїх речах. Не знаю, що б я зробила, якби довідалася, наче хтось рився в моєму мотлохові. У кожного є якісь таємниці, еге ж? Цікаво, що вони там знайдуть? Я маю на увазі музику, не переживай! Вони ж не обшук там влаштували. Агата лише сказала: «Сподіваюся, що Магда не фанатіє від якоїсь відстійної групи!»

«Навіщо Промінь це зробив? — подумав хлопець. — Чого йому від мене треба? Якщо все це мені не здалося».

Він не міг запитати його навпростець, бо не хотів, аби Прагнення, яке поки що заховалося десь у кутку й не бажало розмовляти, здогадалося, що хлопчик потайки змовляється із Променем. Навіть, якщо мета змови була шляхетною. Тож Петрусь лише глянув на Промінь, який ліниво простягнувся на підлозі, і безпорадно розвів руками.

Можливо, Промінь і зумів би допомогти, принаймні Петрусь на це розраховував, але несподівано на небо насунулася здоровенна люта хмара й заслонила Сонце. Хлопчик перелякано дивився, як сонячна пляма на підлозі маліє, а за мить її немовби відтяли ножицями, раз — і немає.

— Із Променем більше не побалакаєш, — почувся голос неначе звіддалік. Петрусь рвучко обернувся.

— Підглядаєш?! — вигукнув він ображено, та водночас зраділо.

— Йому довелося втікати від хмари. Вона полює на такі маленькі, самотні промінці. Схопила б його й поглинула якогось дня на сніданок, — це був голос Прагнення, але такий тихенький і слабкий, ніби йому бракувало сил чи бажання жити.

— Чому ти не озивалося? — поцікавився Петрусь.

— А навіщо?

— Ти й досі сумуєш?

— Хіба це важливо? Що має бути, те й буде.

— Ця пані теж так казала.

— Бо, може, це правда.

— Як можна довідатися, що буде?

— Ніяк. І це обнадіює.

— Чому?

— Бо завжди залишається надія. Ти прийшов сюди так несподівано. Адже ти давно живеш там, за парканом. Ми не раз бачилися. Чули твій сміх. Але ти не знав про наше існування. Та й досі не знаєш…

— Що вони там роблять так довго?

Клаудія перестала читати, бо їй здалося, що вона почула у вітальні голоси дівчат. Їй так кортіло дізнатися про результати пошуку, чи задоволена Агата і чи Магдина мама погодиться, щоб у кімнаті доньки іноді вмикали якусь нормальну музику. Закрила книжку, глянула на Магду, кинула їй «Бувай!» і вийшла, не помітивши, що саме тоді мізинець на правій руці Магди, ніби у відповідь на прощання, легенько, майже непомітно ворухнувся.

— Я запитаю в лікаря, та гадаю, він не матиме нічого проти. Музика, яка б вона не була, діє на нервову систему.

— Можна мені це позичити? — запитала Агата, показуючи пані Аліції MP3, знайдений в одній із коробок нагорі. — Завтра я, звісно, віддам. Ну, і ми знайшли трохи дисків.

— Ви не знаєте бува, може, Магда вела блог? Ми б хотіли щось про неї дізнатися.

— Мені дуже шкода… — жінка вочевидь почувалася винною.

— Нічого. Ми й так дамо собі раду.

Дівчата вмостилися в Агати на килимі й переглянули диски. Агата перевірила вміст MP3.

— «Feel». Здається, тут усі їхні пісні. Дисків немає, певне, не встигла купити. Із цього й почнемо.

— «Feel»? А що це таке? — поцікавилася Зоська.

— Такий поп, абсолютно не моє.

— «Як янгола голос, почув я її. І сказала, глянь, так, це Він. На роздоріжжі стоїть добрий Бог. Він вкаже тобі шлях…» — заспівала Клаудія. — Класна пісня!

— У тебе такий гарний голос! — Зоська була приголомшена цим новим відкриттям.

— Голос, може, і гарний, але щоб сказати щось розумне, то із цим вже, на жаль, гірше… — іронізувала Агата.

— Ой, дивіться на неї, майбутня нобеліантка! — Клаудія штурхнула Агату в бік, зовсім не ображаючись. — Зате ти щось скажеш — як зав’яжеш!

— Такий у мене талант, немає ради!

— В обох такий талант, що з вами витримати годі. Тільки й знаєте, що сваритеся, — не змовчала Зоська.

— Ми не сваримося! — заперечила Агата.

— Аж ніяк, — цього разу Клаудія на диво не заперечувала.

— А що ж ви робите?

— Це в нас такий дружній обмін думками.

— Ну, а я от зовсім по-іншому розумію дружбу! — набурмосилася Зоська.

— Із нас трьох щось про дружбу знає тільки Клаудія, — мовила Агата.

— Я?! Та ти що!

— Ані в мене, ані в Зосі не було подруги, яка б робила нам рекламу в інтернеті.

— Ну, ти мені точно не заздриш! — відрубала Клаудія.

— А чого тобі заздрити? — пирхнула Агата.

— Бо ти про це так говориш…

— Вибач, але так є. Як ти могла дозволити так себе застукати?!

— А й справді! — підтримала Агату Зоська.

— Ні, ви лишень подивіться! Тепер ви удвох на мене накинетеся! — буркнула Клаудія.

— Ми? Ти що, здуріла? Ми тільки хотіли тобі сказати, щоб наступного разу ти отак не підставлялася під кулі.

— У жодної з вас немає хлопця, і ви не знаєте, як воно!

— Як воно що? — не зрозуміла Агата.

— Я не знала, що хтось це знімає.

— А де ви тоді були? — допитувалася Зоська.

— На вечірці.

— І будь-хто міг туди зайти? І ви не соромилися?

— Чого?

— Що вас хто-небудь побачить.

— Вона про таке не подумала, Зосю. Клаудія взагалі рідко думає. Я ж тобі казала.

— Адже це таке… Таке… — розгублена Зоська не могла підшукати відповідного слова, — …інтимне.

— Інтимне, інтимне, — передражнила її Клаудія, дедалі дужче роздратована. — Інтимне, як маєш хату. А коли не маєш, то й не перебираєш.

— Завжди можна перебирати. Це твоє життя і твоя інтимність.

— Побачимо, що буде, коли ти нарешті закохаєшся! — розлютилася Клаудія. — Але не в якогось красеня із твоїх мрій, як наш вчитель англійської, а в реального хлопця. І що ти йому тоді скажеш? «Вибач, котику, я потребую інтимності?»

— Саме так я йому й скажу! — кивнула Агата. — Треба трохи шануватися.

— То зарезервуй собі місце в монастирі, бо нічого з того не вийде. Кожному з них, кажу тобі, кожному потрібне лише одне. І якщо ти думаєш, що втримаєш хлопця без сексу, то ти дуже помиляєшся!

— Ну, а як же Марцін? — згадала Зося.

— Що значить «втримаєш хлопця»? Я не збираюся нікого втримувати!

— Я про те, що вже на другому чи третьому побаченні кожен починає тебе обмацувати.

— Бо ти йому дозволяєш!

— Може, Марцін не такий… А може й ні… Усі вони тільки й думають про секс.

— Ти, здається, теж? — поцікавилася Агата.

— А ти знаєш, чим це загрожує? — Зоська несподівано заговорила менторським тоном.

— Дайте мені спокій! Усе я знаю!

— Справді?

— Ну, ніколи під час місячних і всяке таке…

— Ти що, здуріла?! — жахнулася Зоська. — Що значить «ніколи під час місячних»?! Адже овуляція настає приблизно посередині циклу!

— О Боже! І хто тебе просвіщав?

— Ну, так, узагалі. Балакали з дівчатами…

— Твоє щастя, що ти досі не залетіла. Зрештою, вагітність це ще не так страшно. Є ж іще й СНІД… — страхала Агата.

— Ой, дівчата, ну, чого ви до мене причепилися?

— По-перше, ми вже одного разу врятували твоє прекрасне життя, і я не уявляю, що тепер доведеться бігати ще й до інфекційної лікарні. Клаудіє, від цього помирають! Зосько, скажи їй, бо я вже сил не маю!

— Тобі щось про запобігання вагітності й певним хворобам відомо?

Про таке Клаудія вперше чула. Дивилася на Зосю спідлоба, розлючена, що вони взагалі порушили цю тему.

— Нічого вона не знає. Така ніби досвідчена, а думає, що дітей лелека в капусті залишає.

— Добре тобі, у тебе батько лікар… — намагалася захищатися Клаудія.

— А в тебе, здається, мати медсестра? — не поступалася Агата.

— То й що з того? Йди сама з нею поговори, а вже про таке, то й мови не може бути.

— З моїм батьком про вагітність? То, може, ти собі з ним побалакай, бо я пас. Зрештою, для чого існують гінекологи, якщо ти вже так прагнеш дізнатися…

— Вона не прагне, вона вже все знає. Від дівчат… — кепкувала Агата.

— А звідки мені бабки взяти на гінеколога? — буркнула Клаудія.

— Ну, звісно, краще дитину народити в п’ятнадцять років або років у двадцять прокинутися якогось чудового ранку з ВІЛ.

— Припиніть, бо мене зараз знудить!

— Вислухай нас, — спокійно й тихо сказала Зоська. — Жодна з нас справді не має хлопця, це факт. Тут ти нас випередила. Я не знаю, як це робиться, бо я досі дівчина. Може, я тобі й заздрю, бо ти через це вже пройшла, але по-перше, ніколи в житті я не зроблю цього при людях, по-друге, якщо в чомусь сумніватимусь, а по-третє, із тим, кому я не довірятиму. Може, це й звучить по-старосвітському, але моя гідність має свою ціну.

— Оце ти добре сказала! — схвально кивнула головою Агата. — Особливо про гідність.

— То ви вважаєте, що я така собі розпусниця, так?! — розлютилася Клаудія. — У мене немає гідності?!

— Як би це тобі, дитино, сказати… На мою думку, якщо я вже можу висловитися, тут абсолютно немає із чим спішити.

— Звідки ти знаєш? Ти вже колись це зробила?

— Ні.

— Ну, звичайно! Це як зі сліпим про кольори балакати!

— Може, так, а може й ні. Бо я таки щось знаю про цикл, овуляцію і плідність. І я хочу, щоб секс був пов’язаний із коханням.

— То й чекатимеш собі аж до смерті!

— Може й так, але мені це якось не заважає, а тобі, Зосю?

— Обидві йдіть до монастиря! — гарячкувала Клаудія. — Або задовольняйтеся самі під душем.

— Принаймні там гігієнічно!

— Як узагалі сталося, що від Магди та її улюбленого гурту ми перейшли до сексу? — здивувалася Зося.

— Було не чіплятися до мене!

— Ніхто до тебе не чіпляється. Ми просто хочемо, щоб у твоєму житті з’явився якийсь лад, сестро! — заспокоювала її Агата. — Ми тебе приручили. І тепер відповідаємо за тебе.

— Я знаю про тебе й твого хлопця. І хочу тобі допомогти, от тільки не знаю, як саме. Я гадав, що Промінь мені допоможе, але він утік. Може, ти мені підкажеш, що треба робити?

— Якби ж усе було так просто.

Петрусь зрозумів, що Прагнення не дасть йому жодних вказівок. Крім того, воно говорило пошепки, ледь чутно. Невже з ним щось станеться? Може, воно захворіло, бо тужило за хлопчиком? Яка таємниця крилася за цим усім?

Раптом за вікном почувся тихий спів. Петрусь визирнув і побачив Квіткову Пані, яка походжала серед високих трав. Обережно, поклавши до кишені покинуті раніше камінці, хлопчик спустився сходами й побіг до саду.

— Я познайомився із Прагненням.

— Он воно що? — Пані зривала квіти й щось наспівувала, не звертаючи уваги на Петруся.

— І я хочу йому допомогти.

— Це добре.

— Але не знаю, як.

Квіткова Пані показала Петрусеві свого букета.

— Бачиш ці квіти?

— Так.

— Якого вони кольору?

— Темно-сірі.

— Доки не побачиш кольорів, не зможеш допомогти Прагненню. А коли побачиш, то сам знатимеш, що треба робити.

Зажурений хлопчик сів на східцях і почав щосили вдивлятися в сад. Бачив сірі кущі під темно-сірими деревами й сіру траву, у якій росли світло-сірі квіти. Примусив очі дивитися ще пильніше, але все було марно, речі довкола залишалися сірими.

— Хочу бачити кольори! — проказав він уголос, неначе це бажання могло щось змінити.

Агата була дуже схвильована, але найцікавіше залишила собі насамкінець. Спершу читання. Упоравшись із ним, вона приклала до Магдиних вух навушники й увімкнула пісню. Стояла поруч і спостерігала, але нічого не відбувалося.

— Спокійно. Я знаю, що ти можеш. Знаю, що хочеш. Знаю, що ти там, сестро. Постарайся. Ти тільки постарайся. Ну, піднімай свою схудлу дупу! Якщо тобі стало снаги полетіти до Закопаного й назад, залазити в чужі сни, то можеш ворухнути бодай пальцем, га? Або розплющити очі. Ну ж бо, покажи, на що ти здатна, бо я не чекатиму тут до безкінечності! Зараз заберу в тебе плеєр і все. Моя терплячість має свої межі. Окей, ти сама цього хотіла!

Не зауваживши жодної реакції, розчарована Агата витягла з Магдиних вух навушники.

Коли вона клала плеєр на тумбочку, мізинець хворої ворухнувся.

— Мабуть, ми забагато сподіваємося. Лікарі виявилися безсилими, то що ж ми можемо? — Агата була у відчаї. — Хай йому грець, а мені здавалося, що це така класна ідея.

— Це справді класна ідея! — не поступалася Зоська. — Просто треба бути терплячішими!

— Проте часу залишається дедалі менше! Пригадай, що казала її мама. Що шанси на те, що вона прокинеться, маліють із кожним тижнем.

— Не можна отак відразу здаватися! У нас усе вийде, розумієте? Вийде! Я це відчуваю! — Клаудія говорила, як у трансі.

— Шкода, що ти нічого не відчувала, коли Агнешка робила з тебе… Ну, сама знаєш… Зірку інтернету! — просичала Агата.

— Припиніть! Вічно ви сваритеся! Здуріти можна! Змініть платівку бодай раз!

— Але ж ми не сваримося, — здивувалася Агата, а Клаудія підтвердила її слова кивком голови. Вона погладила Агату по волоссю й сказала:

— То вона просто з мене кепкує, але взагалі Агата добра дівчинка.

— Що?! Я?! Я найгірша, найогидніша й найпідліша з усіх! — Агата щосили вдавала розлючену, а сама ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Ти?! Підла?! Ха-ха! Ти, мабуть, не знаєш, що це значить.

— Схаменіться, дівчата, так ми їй нічим не допоможемо, — тільки й сказала Зося.

Схопився на ноги й побіг нагору.

— Ти й досі тут? Відгукнися! — кликав Петрусь, але Прагнення не озивалося. — Будь ласка, скажи хоч щось! — та довкола лунали самі чужі голоси. — Допоможіть мені хтось! — благав малий.

— Прагнення вщухло, Прагнення вмовкло, Прагнення заснуло, перетворилося на пил… — почув Петрусь шум Вітру, який влетів крізь вікно.

— Що ти таке кажеш?! — скрикнув Петрусь крізь сльози. — Це неправда! Ти брешеш! Я не хочу! Воно моє! Тільки моє! — останні слова хлопчик прошепотів до себе, а тоді безсило сів на східцях. Та за мить підхопився, викинув камінці з кишені, вибіг у сад і щосили гукнув:

— Послухай мене, Вітре! Я викинув камінці! Я знову легенький мов пір’їна! Забери мене, куди хочеш, але віддай мені Прагнення!

Вітер зашумів, утворив вихор і підняв Петруся, виніс його крізь вікно, підхопив угору, вище й вище, понад будинками й деревами, понад хмарами. Хлопчик бачив, як далеко внизу залишається сад і будинок із червоною черепицею, його дім, стежка до якого заросла чагарником та бур’янами. Він намагався не втратити їх з очей, щоб знайти дорогу додому, аж тут Вітер, якому набридло товариство Петруся, поставив його на землю.

— Я знаю, що ти самотній! — хлопець намагався перекричати вихор. — Знаю, що ти не маєш дому! Що в тебе немає друзів і тому тобі сумно. Якщо хочеш, я буду твоїм другом. Коли тобі буде погано, можеш прилетіти до мене й розповісти про свої печалі. Щоправда, я лише малий хлопець, який не бачить кольорів, але краще мати бодай такого друга, аніж не мати жодного, правда? Ти згоден? — продовжував він кричати, не знаючи, розуміє його Вітер чи ні.

— Ми твої подруги, ти ж знаєш, правда? Я, Агата і Клаудія. Сподіваюся, що ти це розумієш. Але ти, мабуть, не підозрюєш, що завдяки тобі відбулося чимало різних речей, а передусім те, що… Хай там як, але я дуже рада, що познайомилася з тобою. А тепер увага: «Радіо-Анин запрошує на щоденну музичну передачу. Нині, як завжди для вас — група „Feel“!»

Зося підвелася й вклала навушники у вуха Магди, а тоді уважно придивилася до її обличчя. Їй здалося, що лице дівчини проясніло, але це тривало лише мить, і Зося навіть боялася комусь про це розповісти.

Коли мати зазирнула до Агатиної кімнати, дівчина стояла перед дзеркалом і думала, що б таке одягнути. Речі на підлозі утворювали посеред килима похмурий чорний пагорб.

— Ти кудись збираєшся?

— Іду з дівчатами до «Променаду».

— З дівчатами? — у материному голосі водночас вчувалася цікавість і розчарування.

Агата обернулася й глянула на неї.

— А в чому справа?

— Бо ми хотіли вийти з Вальді… Я думала…

— То йдіть собі. Дай тільки малому на морозиво.

Мати замовкла. На її очах відбувалося щось несподіване. Агата розмовляла з нею тоном, позбавленим будь-якої агресії, ворожості й зневаги. Щоправда, у ньому не було симпатії чи, тим більше, любові, але різниця була навдивовижу відчутною! Донька просто розмовляла з нею нормально.

— Візьмеш його із собою?

— А в чому проблема? Ми просто збираємося походити крамницями.

Агата нишпорила в шафі, вона повикидала вже все із глибини полиць і шухляд.

— Ти щось шукаєш? — поцікавилася мати.

Вона явно не збиралася йти. Уперше віддавна Агата її терпіла, ледве терпіла, проте зміна й так була разючою.

— Учорашнього дня. Того, чого тут однаково немає. У мене лише чорні лахи, — заявила Агата, наче це для когось було новиною.

Мати уважніше придивилася до неї. Лише тепер помітила, що непофарбоване волосся відросло, а на нігтях немає чорного лаку.

— Ти ще щось хочеш? — насупилася Агата.

— Ні, це все. Ми повернемося по десятій.

— Ми дамо собі з ним раду.

Мацека страшенно схвилювало те, що він поїде, наче дорослий, лише з Агатою, на морозиво. Та ще й автобусом! Досі він ніколи в житті не їздив автобусом! Хлопчик поводився зразково, доки на Трав’яній до автобуса не сіла Клаудія. Агата помітила її тільки тоді, коли Мацек вигукнув:

— Ой, дивися, Пані Тюлениха сіла!

— Пані Тюлениха? А ти хто такий, може, кит? — пожартувала Клаудія.

— Ні, я Мацек.

— А я Клаудія. Привіт! — і простягнула йому руку.

Ледь розчарований Мацек глянув на Агату й потиснув простягнуту долоню.

— Іноді тюлені теж мають імена, — пояснила сестра.

— Але ти не схожа на тюлениху! — заявив хлопчик, змірявши Клаудію поглядом.

— Ні? А на кого?

— На сирену.

— Думаю, ми з тобою потоваришуємо! — Клаудія посміхнулася й поплескала малого по плечу. — У тебе гарний смак!

Зоська чекала на них біля входу до «Променаду». Цього разу Мацек не осоромив сестру. Пішли на морозиво, купили диск «Feel», постояли біля штучної ковзанки, подивилися на кроликів у зоомагазині. Коли вони поволі поверталися, Агата зайшла до крамниці «Н&М». І в цьому не було б нічого дивного, якби походивши кілька хвилин між вішалками, Агата не вибрала темно-зеленого светра. Приклала до себе й звернулася до дівчат:

— І як він вам?

Клаудія заніміла. Зоська міркувала, що сказати, і лише Мацек відповів, наче професійний стиліст:

— Клас! Купуй!

Клаудія пригадала собі того чоловіка, з яким Агнешка задля забави пішла на паркінг. Коли це було? Здається, страшенно давно.

— Що ви думаєте про Марціна? — запитала вона ні сіло ні впало.

Дівчата подивилися на неї, нічого не розуміючи.

— А що по-твоєму ми повинні думати? — запитала Агата. У неї був такий гарний настрій, що вона ладна була сказати саме те, чого хотілося б Клаудії.

— Бо він мені, здається, подобається…

— І ти запитуєш нас, що ми про нього думаємо? — Зоська спершу хотіла нагадати, що вони з Агатою вже висловлювалися про Марціна.

— А кого мені питати?

Повернулися із «Променаду» й пішли до Агати. Її дім був якраз посередині. Повмощувалися на килимі й безтурботно базікали.

— Може, цей Марцін і непогана кандидатура для тебе. Принаймні трохи біля нього підтягнешся, — вголос міркувала Агата.

— Давид був класний, але він такий невіглас, — махнула рукою Клаудія. Вона вочевидь змирилася, що Давид її покинув, хоча це й було для неї нелегко.

Зоська подумала, що треба запам’ятати собі цю інтонацію.

— Хлопці… — голосно проказала Клаудія. — А ви що?

— Що «ми»? Що значить «що»? — наввипередки перепитували дівчата.

— Ну, зовсім ніяк, чи я чогось не знаю?

І тут задзеленчав Агатин мобільник, виручаючи її із цього незручного становища. Узагалі по-чесному вони мали розповісти Клаудії про Патрика, але жодній не хотілося цього робити. Агата кілька разів буркнула щось у слухавку й вимкнула телефон.

— Мацеку! Біжи вмиватися! — гукнула вона. — А коли ми дамо їй цей диск? — змінила Агата тему.

— Може, завтра? — запропонувала Клаудія.

— Але ж ми не ходимо до неї по суботах! — Зоську обурило, бо це було явне порушення графіка.

— То й що з того? Ну, не впустять нас! Мацеку! Вимкни телевізор і бігом митися! А якщо вона ніколи не прокинеться? — не роблячи жодної паузи між фразами, випалила Агата.

— Прокинеться. Вона зробить це для нас, — Клаудія анітрохи не сумнівалася.

— Ти точно ненормальна! А я вже було подумала, що ти порозумнішала!

— Ой, дівчата, не починайте знову! — благала Зоська. — Треба пробувати. Доки можемо. Може, ми колись і перестанемо це робити, але це буде точно не завтра.

Наступного дня вони стояли біля воріт утрьох. Перезираючись, невпевнено чекали, доки хтось їм відчинить. Магдиної мами не було. Відразу було помітно, що тато не в захваті від несподіваних відвідин. Із Магдою саме працював реабілітолог, тож довелося вибирати: почекати або прийти іншим разом.

— Ми принесли їй диск. Це подарунок. І хочемо вручити його разом. Ми поставимо одну пісню, це недовго, якісь п’ять хвилин, — дипломатично пояснювала Зоська.

Магдин тато дивився на них очима, сповненими неприхованого здивування.

— Ви купили їй диск? А з якої нагоди?

— Не було жодної нагоди. Вона любила цей гурт, — сказала Агата. — І хоче його послухати.

— Вона хоче оце послухати?! — тато співчутливо похитав головою, але, на щастя, нічого більше не сказав. Та й непотрібно було, бо його стиснені вуста свідчили про всю зневагу дорослого, який завжди знає краще.

— Дозвольте нам спробувати, хіба вам шкода, це ж одна пісня, це недовго, — Агата вперше за довгий час, а може, за все своє життя, принизилася до просьби. Якби він не погодився, дівчина ладна була стати навколішки. Говорила рішучо, із такою непохитною впевненістю! — Ви мені не вірите?

— Це безглуздя. Віра — це питання вибору розуму. А у твоїх словах відсутня будь-яка логіка. Я вже не раз казав дружині, щоб відмовилася від ваших візитів. Магдою займаються фахівці, і якщо нам вдасться їй допомогти, то передусім завдяки професіоналам, а не аматорам, навіть дуже відданим.

— То ви переконані, що ми лише заважаємо? — обурилася Клаудія.

— Принаймні я не вважаю, щоб тут щось вирішував ентузіазм. Отож, може, скористаймося нагодою, щоб попрощатися, гаразд? Ми дуже вдячні за ваші зусилля й таке інше. Витрати за диск, звичайно компенсуємо. А в понеділок зателефонуємо до школи й попросимо, щоб вам зарахували це як суспільно корисну працю. Здається, це досі так зветься? — він замовк, чекаючи, доки дівчата підуть геть, проте жодна навіть не ворухнулася.

Зоська й Клаудія стояли, неначе вражені громом. Вони не сподівалися такого прийому, були здивовані й обурені, проте знаючи Агату, боялися сказати бодай слово.

— Ви нас проганяєте? — спитала вона, насупившись.

— Що ж, якщо ти так це називаєш…

— Якби я опинилася у вашій ситуації, то хапалася б за кожну соломинку.

— Дитино, це прекрасно, що в тобі стільки завзяття, але це нелогічно.

— Може й так! — Агата кивнула, мовби погоджуючись із його розважаннями. — Може, мені бракує логіки, але ж тут не про логіку йдеться, правда? А передусім про те, щоб Магда нарешті прокинулася. Ми всі цього хочемо, і яка різниця, чи доможемося цього з допомогою логіки чи всупереч їй. Мені начхати на логіку, начхати на те, що двічі по два — чотири, бо людина — це не математичний приклад. Людина — це загадка. Як ви поясните факт, що вона багато разів мені снилася? Причому перш ніж ви тут оселилися? Що я знала її раніше, ніж учителька вибрала нас для цього завдання? Можете сміятися, будь ласка, жодна розумна людина в таке не повірить. Мабуть, ми троє нерозумні, бо ми віримо. Ми полюбили її й хочемо, щоб вона стала нашою подругою. Це теж нелогічно, правда? Звичайно, адже вона нас не знає, не знає про нас нічого, а ми нічого не знаємо про неї. Хіба можна когось такого любити? Але так сталося. І знаєте, що? Відбулося ще багато інших речей. Ця дівчина, Клаудія, жива лише завдяки Магді. Це логічно? Якісь дві ненормальні врятували їй життя, а разом з тим і свої власні, там видно буде. Я… Зрештою, не розповідатиму про себе, скажу лише, що вона робить речі, яких ніхто не сподівався, вона пробуджує в людях бажання жити. Яким чином? Адже вона нічого не каже й не робить. Лежить собі непорушно на ліжку. Це логічно? Власне, можна сказати, що її взагалі немає. Але для нас вона є, існує, вона жива. Ось, чому ми поїхали й купили цей диск. І повірте, це аж ніяк не мій улюблений гурт! Це Магда була його фанкою. Їй неймовірно нудно слухати Баха чи що ви там ще їй ставите. Вона хоче повернутися, але треба дати їй шанс! Може, цього не станеться нині чи завтра, але я переконана, що так буде. Ми троє дуже в це віримо. Бо це неправда, що ми прийшли сюди за кару. Може, так було спочатку, але не тепер, тому ви мусите нас впустити, бо я знаю, що вона на нас чекає!

Магдин батько стояв приголомшений. Він явно не сподівався такої тиради. Ніхто не сподівався, навіть сама Агата. І невідомо, чи вона зрештою переконала його, чи він вирішив, що коли впустить дівчат, то цей цирк скінчиться швидше, бо вже не сперечаючись із цією шаленою дівчиною, промовив:

— П’ятнадцять хвилин. Цього досить?

— Звичайно.

За кілька хвилин до вітальні ввійшов реабілітолог.

— Можна? — запитала Агата.

— Будь ласка, — Магдин батько показав рукою нагору.

Агата відкрила диск і вклала його до музичного центру.

— Спершу невеличкий вступ. Послухай, ти ледача Спляча Королівно. Ми прийшли утрьох, щоб сказати тобі, що не збираємося чекати на тебе без кінця. Ти хотіла музику, ми її принесли. За тяжко зароблені гроші купили тобі те, що тобі подобається. А тепер ти зроби щось для нас! Тим більше, що мені здається, наче ми бачимося востаннє!

І натиснула на кнопку. Залунали перші звуки. Клаудія стиснула кулаки й навіть не відчувала болю, бо нігті вп’ялися їй у долоні. Зоська склала руки, неначе молилася. Агата тремтіла, мовби саме тепер тіло й душа дівчини з її сновидінь мали об’єднатися й зникнути назавжди з її життя.

«Нам тебе бракуватиме, — подумала вона. — Але повернися, прокинься нарешті!» Підійшла до Магди й узяла її за руку.

— Тут немає принца, мусиш прокинутися тільки заради нас, — тихо мовила вона.

— Дивіться! — вигукнула зненацька Клаудія. — Дивіться!

Вона стояла, роззявивши рота й показуючи на ліву руку Магди.

— Вона рухається! Ворухнула пальцем! Боже мій, вона справді ним ворухнула!

Агата й Зося підбігли й схилилися над долонею. Палець справді рухався.

— Браво, сестро! Ти молодчага. Коли встанеш, підеш з нами до «Променаду» на морозиво. Наразі це лише мізинець, але початок уже є. Біжіть по її батька!

Клаудія помчала до вітальні. За мить повернулася з Магдиним татом. Лунала друга пісня, а Магда, щоправда, трохи незграбно, але намагалася ворушити пальцем.

— Магдо, донечко, ти чуєш мене? Що тут сталося? — чоловік був явно приголомшений. — Магдо, якщо можеш, зупинися й не воруши пальцем.

Палець зупинився.

Побачивши це, дівчата несамовито заверещали, почали стрибати й обійматися. Вони верещали, мов божевільні, не звертаючи уваги на батька, який спантеличено дивився на доньчину руку.

— Як ви це зробили? — запитав він, силкуючись угамувати сльози.

— Це не ми. Це вона. Магда хоче повернутися.

Агата незграбно пояснювала, а чоловік не зводив погляду з доньчиної руки. То брав її й цілував, то клав на ліжко.

— Залишіться тут, я мушу подзвонити! — і він вибіг з кімнати.

— Це сталося! — зітхнула Агата. Підійшла до Магди й погладила її по голові. — Спасибі, ти врятувала нашу честь!

— Мабуть, я стану медсестрою, — побожно прошепотіла Клаудія.

— Здуріла?! — обурилася Зоська. — Стань лікарем. Замість мене, — додала вона. Абсурдність цієї пропозиції розсмішила дівчат до знемоги.

— Гаразд, ходімо. Будь чемною, принцесо! — сказала Агата й поцілувала Магдине чоло, а решта дівчат зробила те саме. — А якщо хтось тебе скривдить, збирай лахи й приходь на той бік вулиці. У мене завжди знайдеться для тебе місце.

Коли повернувся Магдин батько, дівчата були готові до виходу.

— Ну, стара, респект! — сказала Клаудія, коли вони опинилися за ворітьми. Потиснули з Агатою руки. — Навіть не знаю, що сказати. Ти мене вразила.

Агата лише стенула плечима.

— Бо він мене роздратував. Ми собі жили вимотуємо, а він: «Це нелогічно!»

— У медицині не все буває логічним. Іноді батьки розповідають удома про різні випадки, коли людина така хвора, що коли вірити лікарям, то вже й жити не повинна, але все-таки живе й часом навіть долає невиліковну хворобу, — сказала Зося.

— Сама бачиш. Вона прокидається, я це відчуваю. Вона робить це заради нас.

— Певне, заради себе, — пробурмотіла Клаудія.

— Заради себе чи заради нас, яка різниця. Головне, що нам вдалося! — Агата раділа як дитина. Вона була така схвильована, на щоках палали червоні плями, а в очах витанцьовували веселі іскорки.

— Але це лише початок, — зітхнула Зося.

— Не ний, бо зараз дістанеш! Я саме зрозуміла, що геть змучилася. Дуже мене виснажили ці відвідини. Ходімо до мене, замовимо собі піцу.

Усі радо пристали на цю пропозицію. Агата відчинила хвіртку ключем. Біля будинку стояли два автомобілі.

— Ого, ціле стадо гібонів удома! — невдоволено пробурмотіла Агата.

— Тоді ми краще підемо, — запропонувала Клаудія. — Щоб тебе не лажати…

— Та що ти?! Яке там лажати? Якось прослизнемо. Просто не вдавайтеся з матір’ю в балачки.

Побачивши дівчат, Мацек відволікся від телевізора і з вигуком: «Привіт, сирено!», кинувся до Клаудії з відкритими обіймами. Почувши це, Агатина мама вийшла з кухні, витираючи руки об кольоровий фартух. На її обличчі з’явилася несмілива усмішка.

— Мамо, це Клаудія й Зося, мої однокласниці.

Дівчата зніяковіло вклонилися.

— Поїдемо на морозиво? — добродушно поцікавився Мацек.

— Хочете чаю? — запитала мати.

— Умгу. І можеш замовити нам піцу? — попрохала Агата.

Жінка відреагувала якось дивно, вона так зраділа, ніби зірвала джек-пот.

— Так, звичайно! Хвилиночку. Яку саме?

— Та однаково. Хіба що котрась із вас вегетаріанка?

Дівчата заперечно похитали головами.

— Замов якусь мішану. Тільки велику. Або дві середні.

Увійшли до Агатиної кімнати.

— Класна в тебе мама, — сказала Клаудія.

— Справді? Я не помітила.

— Усі вони приємні, коли приходять гості.

— Моя ні, — спохмурніла Зося, і дівчата вибухнули сміхом. — Спробувала б я попрохати її зробити чаю! Вона б сказала так: «Знаєш що, чудова думка, зроби й мені!»

— Моя б зробила. За умови, що була би вдома, і цукор не скінчився.

— Пані Аліція класна. Така… нормальна, як ви гадаєте? — запитала Зоська.

— До речі! — згадала Агата. — Хто з нас приходить у понеділок?

— Здається, ніхто? — припустила Клаудія.

— Чому це? Ти що, хочеш відмовитися? Здуріла?!

— Якраз тепер, коли є якісь результати?! — Зоська теж нічого не розуміла.

— У понеділок моя черга. Але її батько…

— Що батько? У будні його немає.

— Якось був. А я не вмію так, як ти, не сперечатимусь. Якщо він накаже піти, то піду.

— Шкода, що ти не така слухняна, коли Міс Тропік наказує вивчити хімію!

— Я б теж поступилася, він дорослий, і це його дім, — підтримала Клаудію Зося.

— А звідки ви знаєте, що він не передумав? Може, побачив, що наші зусилля не такі вже й марні, і змінив думку? Не можна зараз від цього відмовлятися!

— Ну, гаразд! — відповіла Клаудія й важко зітхнула.

Зелений светр Агати! Це треба було побачити, як дівчина, схожа на Агату, але вбрана в темно-зелений светр, іде коридором, розмахуючи форменим жакетом. Як її минають учні з різних класів і перешіптуються, озираючись, бо не вірять власним очам. Ця дівчина не надягла жакета, справді, мабуть, зробить це перед самим уроком, останньої миті. Ця дівчина не була схожа на Агату, хіба що мала її волосся, очі, руки, вуста й ніс. Ця дівчина в зеленому светрі посміхалася! Так, це явно була не Агата. Не та Агата.

У понеділок мав вибухнути конфлікт на хімії, і Зосьці довелося напружитися. Тиждень тому Міс Тропік упіймала Себека на списуванні під час самостійної. Хлопець зробив смішну помилку, але вона повторювалася в кількох учнів, і скидалося на те, що вервечка підозрілих виявиться набагато довшою. Усім загрожували наслідки: одиниця за самостійну й додаткова одиниця за списування. І нова самостійна наступного тижня. Для всіх.

На великій перерві Зоська пішла до класної керівнички й докладно розповіла все про хімію й попрохала заступитися за клас перед Міс Тропік. Немовби мимохіть розповіла про те, що трапилося в суботу. Це жодним чином не було пов’язане з хімією, та коли Міс Тропік прийшла наступного уроку, то про самостійну навіть не згадала. Зате розпитувала про Магду. Такого досі на хімії не було. Усі дивилися на Зоську, Клаудію й Агату, роззявивши рота. Більшість уже встигла забути про поїздку до Закопаного, банку з-під пива й покарання, яке класна визначила гаданим винуватицям. Покарання, яке виявилося нагородою. Але зараз було важливо те, що хімія зривалася, і це було нечувано! Міс Тропік годі було втягнути в балачки. Її уроки були священними, а матеріал непорушним. І раптом маєш! Нічого святого немає…

Агата й Клаудія спершу були трохи невдоволені, що Зоська вихопилася отак із Магдою, щоб захистити клас від Міс Тропік та її помсти, проте облога, якої вони зазнали на перерві, винагородили їм те, що їхня таємниця стала загально відомою. Невдовзі вони однаково забудуть…

Клаудія стояла біля вікна й перевіряла домашнє завдання з математики, коли відчула на потилиці чийсь подих.

— Можна після уроків провести тебе додому? — несміливо запитав Марцін.

Клаудія обернулася й уперше віддавна усміхнулася, дивлячись хлопцеві просто в очі.

— Ні. Але можеш запросити мене завтра до «Променаду» на морозиво, підходить?

— Звичайно!

Зоську жодної миті не мучили докори сумління, що вона отак виказала їхню спільну таємницю. Воно того вартувало! Не лише тому, що до неї раз у раз підходив хтось з однокласників і приязно поплескував по плечу. Дівчина відчувала, що, може, трохи всупереч собі, вона все-таки зробила щось хороше: дала їм шанс. Бо Міс Тропік цього так не подарує!

Попри все, Клаудія трохи боялася йти сама до Магди після того, що сталося в суботу. Магдина мама мала чудовий настрій. Такою Клаудія її ще ніколи не бачила.

— Дякую! — сказала вона замість привітання й поцілувала дівчину в щоку. — Не знаю, що й казати.

— Ваш чоловік удома? — це питання хвилювало Клаудію найдужче.

— Ні.

Дівчина полегшено зітхнула.

— А вона? — кивнула головою в бік кімнати.

— Дедалі краще. Ворушить уже трьома пальцями!

— Супер!

— Ми вам такі вдячні! Навіть сказати не можу, наскільки!

— Немає за що, — задоволено посміхнулася Клаудія. — Та найважливіше попереду.

До Магдиної кімнати заходила з легеньким острахом. Сподівалася чогось нового. І справді, почувши її голос, Магда ледь підняла долоню, неначе вітаючись.

— Як справи, Спляча Королівно? Ну ми тут і наробили галасу, га? Нічогенький момент ти собі вибрала! Можна сказати, у десятку. Ти, мабуть, більше тямиш, ніж нам здається, правда?

Магда ворухнула долонею, і Клаудія зрозуміла це як «так».

— Ти мене чуєш, правда? І розумієш?

Магда знову підтвердила.

— Знаєш, що?! У мене є ідея! Суперідея! Але спершу, щоб ніхто не думав, що я ухиляюсь від справи, прочитаю тобі сьогоднішній уривок.

Вітер не відповів, він просто здіймав хлопчика дедалі вище, доки тому не запаморочилася голова. Їх проминали зграї птахів, що відлітали на південь, вони раз по раз продиралися крізь хмари, які базікали між собою важко зрозумілою хмарною мовою.

— Несу погоду, радість, сонце, — говорила одна, ліниво потягуючись на сонці.

— Дощ несу, дощ, грозу, град, зливу. Тримайте мене, бо впаду-у-у-у… — і шугонула долу, у чорну прірву, яку щомиті освітлювали спалахи блискавиць.

Сонце поволі сідало. На небі залишилася одна-єдина маленька хмарка, яка нерішуче пливла, немовби вагаючись, зволікаючи, то в один бік, то в інший. Певної миті Петрусь відчув, що на крилах вітру лине разом з нею, що вона вкрила його ніби ковдрою, а клаптики хмари чіпляються йому до одягу.

— Добридень, хмаринко! — привітався він. — Куди ти мандруєш?

— Петрусь?! — вигукнула хмарка голосом Прагнення. — Звідки ти тут взявся? Хіба не знаєш, що це небезпечно?

— Це ти?! — зрадів хлопчик і стиснув великий шматок хмарки в обіймах. — Це справді ти?!

— Припини, не стискай, бо вичавиш із мене дощ! — скрикнуло Прагнення швидше весело, ніж розгнівано.

— Чому ти втекло?

— Я не втікало. Це стається з усіма небажаними почуттями. Ми перетворюємося на пил і здіймаємося разом із Вітром.

— Куди?

— Не знаю. Мабуть, кудись на край світу.

— Ти було там коли-небудь?

— Ні. А ти, що ти тут робиш?

— Я пообіцяв Вітрові подружитися з ним.

— Йому пощастило.

— Немає в мене дому, немає, немає… Мушу бігти, мушу мчати, летіти… — зашумів Вітер. — Ти віддав мені своє серце… З тобою лечу, з тобою я мчу, ген далеко…

— Добре, що ми знову зустрілися! — сказало Прагнення. Але голос його неначе пригас.

Петрусь теж радів, хоча волів би повернутися додому. Стати на землі, пошукати зарослу бур’янами стежку, пролізти крізь дірку в паркані, продертися крізь колючі кущі, побігти до мами й розповісти їй про свої пригоди.

— А тепер покажи, чого ти навчилася! — мовила Клаудія, відкладаючи набік книжку. Увімкнула музику і, підспівуючи, підійшла до ліжка. Магдині пальці, мов за командою, заворушилися. — Ну, суперово! Домовимося, що на «так» робиш рух, ніби киваєш головою, тобто вгору й униз, а на «ні» — праворуч і ліворуч. Окей?

Магда зрозуміла й ворухнула рукою, показуючи «так».

— Чудово, прекрасно! — раділа Клаудія. — Якщо так і далі піде, то за тиждень зможеш писати мейли до свого хлопця! Або до подружок, як сама захочеш. Цікаво тільки, коли ти розплющиш очі. Так хочеться, щоб ти нарешті щось сказала, а найдужче кортить дізнатися, чи Агата казала правду про те, що їй снилося, чи вона все вигадала. Хоча, знаєш, навіть якщо це й казка, то дуже непогана, як гадаєш?

Прямісінько від Магди Клаудія побігла до Агати.

— Неймовірно! Ти її цьому навчила? Це чудово! — Агата схвально відреагувала на ідею Клаудії. — А батько був?

— На щастя, ні.

— Мабуть, він більше не заперечуватиме.

— Треба вигадати щось на зразок абетки, якийсь спосіб, щоб з нею поговорити!

— І тоді вона нам нарешті скаже, чий то був недопалок і банка з-під пива! І хто нам усе це підлаштував.

— Яка ти причепа! Хіба це так важливо?

Увечері Агата ліквідувала свій блог. Вона більше не відчувала в ньому жодної потреби. Була зовсім іншою людиною. Ну, може, не зовсім, але дівчина усвідомлювала, що йде в певному напрямку. Якому саме — вона ще не знала. Та була впевнена, що для початку в її шафі з’являтиметься дедалі більше кольорових речей.

«Тату, ти ж пробачиш мені, правда? — подумала вона. — Я тебе люблю й завжди любитиму. Але зрозуміла, що любов полягає в іншому. Не можна постійно відвертатися від життя, це сліпа вуличка. Мене цього навчила Магда. Коли приходжу до неї й спостерігаю за життям, зосередженим у невеликій кімнаті, замислююся, про що вона думає, коли почитавши якісь півгодини я підводжуся і йду, куди заманеться, а вона мусить залишатися там нерухома, мовчазна, неначе в клітці. Так само було і з моєю жалобою. Я ненавиділа матір, бо вона хотіла жити. Ненавиділа себе, бо не могла перестати жити. Не можна засуджувати людей, якщо їх не знаєш. Цього мене теж навчила Магда. Точніше, не вона, а ці двоє дівчат, Клаудія і Зоська. І ще хочу тобі сказати, що почуваюся так, наче я позбулася якогось обруча, що стискав мені серце. Нарешті я можу вільно дихати, можу сміятися, любити. Поки що немає кого. Ну, хіба що цього малого шибеника, Мацека. Але я знаю, що він, отой „хтось“ неодмінно з’явиться, хтось тільки мій. А поки я навчуся усміхатися, бо я не сподобаюся йому похмурою. Тому пробач мені, Тату. І пам’ятай, що я завжди тебе любитиму».

Перш ніж блог пішов у віртуальне небуття, Агата скопіювала Рафалову адресу.

«Мабуть, ти мене вже не пам’ятаєш, ти написав комент на моєму блозі, а я не відповіла. Пробач. Хочу тільки сказати, бо так буде по-чесному, що життя не таке жахливе, як я думала. Я знайшла дівчину з моїх снів, знайшла в реальному житті. Ні, це не те, що можна подумати. Ніщо нас не єднає. Вона непритомна й приходила в сни, щоб мене розбудити. Я розумію, що все це здається жахливо банальним, але це правда. Спасибі за листа й пробач, що не відповіла, але життя все-таки прекрасне! Щиро, Агата».

Очі Зосі нагадували два блюдця.

— Абетку? — прошепотіла вона вражено.

— Це ж геніально, хіба ні?! Навіть, якщо вона відповідатиме поки що «так» або «ні», — захоплено говорила Агата.

— Ти її мамі казала? — спитала Зоська.

— Е-е-е, ні… я так поспішала до Агати. Але тепер ми зможемо її про все розпитати. Вам не здається, що це фантастика?! — схвильовано вигукнула Клаудія.

— Мене це трохи лякає. Нині ж моя черга.

Зося з острахом увійшла до Магдиної кімнати. Глянула на обличчя дівчини й побачила на ньому очікування, хоча може, їй це лише здалося.

— Привіт! — невпевнено проказала вона.

Магдина долоня піднялася на знак привітання.

— Я й не уявляла, що це буде саме так! Мені трохи лячно, розумієш?

Магда зробила жест, який Зоська зрозуміла як «не переймайся».

— Тремчу, неначе в мене прем’єра. Зуби цокотять. Ти справді жива! Я тут дурниці верзу, адже ти жила весь час. Просто раніше все було по-іншому. Чесно, це неймовірно! Я навіть не знаю, що сказати! Гаразд, спершу робота. Ось черговий уривок із казки:

Коли Петрусь подумав про маму й про те, що вона неодмінно знайшла би, що порадити й вигадала спосіб, як порятувати Прагнення, на думку йому дещо спало. Він заходився відривати клаптики хмаринки й запихати їх по кишенях.

— Що ти робиш? Боляче! — зойкнуло Прагнення.

— Цить! Мовчи!

— Але що ти робиш? — прошепотіло воно йому просто на вухо.

— Хочу тебе заховати. Щойно Вітер поставить мене на землю, заберу тебе додому. Хоча я не певен, що знайду стежку, — пояснював хлопчик, запихаючи останні клаптики хмарки до кишені. — Та, може, мені якось вдасться?

— Ти і я?! Разом? Додому?..

— Може, ти хочеш залишитися? — запитав Петрусь. Він трохи перелякався, що Прагнення вирішить не повертатися на землю, бо йому сподобалося бути хмаринкою.

— Я… Навіть не знаю, що й казати…

Вітер поволі вщухав, і Петрусь із Прагненням у кишенях повільно спадали на землю. Хлопчик напружував зір, щоб знайти своє місто, вулиці й будинок, а знайшовши, не зводив з нього очей. Прагнення мовчало. Тепер командував Петрусь. Із кожною хвилиною місто, вулиця й дім ставали дедалі ближчими, і Петрусь бачив їх чимраз виразніше. Не промовляючи ні слова, бо він не міг відшукати потрібних, хлопчик вдивлявся в синь річки, зелень лісів і лук, червоні дахи й сірі нитки вулиць. І відчув, як у його серці спалахнув крихітний гарячий пломінчик.

— От цікаво, коли ти вже по-справжньому прокинешся, чи пам’ятатимеш усе, що відбувалося раніше? Колишню школу, колишній дім, людей, яких знала тоді. І чи пам’ятатимеш, що тут діялося, що ми тобі читали і як ставили тобі музику. А може, ти прокинешся й подумаєш, що все це сон, бо ти не знаєш ані цієї кімнати, ані краєвиду за вікном, а якщо побачиш котрусь із нас, то не знатимеш, кого саме, бо ти ж нас не знаєш. Можна сказати, що ти народишся вдруге. Може, ти вчитимешся в нашій школі? Агата сидить сама, ти могла б сидіти з нею. Вона здається різкуватою, але взагалі класна. Тобто, вона справді різкувата, але не із друзями. Клаудія цікавиться модою і має хлопця, Марціна. Добре було б, якби ти прийшла до нашого класу! — Зося підійшла до ліжка й потиснула Магдину долоню. — Прокидайся, ми на тебе чекаємо!

Агата й Клаудія стояли біля хвіртки й нетерпляче очікували Зосиного повернення.

— І що? І як? Вона щось сказала?

— Ні.

Зоська була бліда, тремтіла й насилу поверталася до тями.

— Лише тепер я починаю це розуміти, — схвильовано говорила вона. — Вона справді весь час там була. Я дивилася на неї, як на річ. На таку собі велику ляльку. Читала їй, бо мусила, але не вірила, що вона справді там є. Тобто всередині.

— Як це? — насупилася Агата, нічого не зрозумівши.

— Не знаю. Якось це для мене занадто складне.

Агата обійняла її й повела до себе додому. Клаудія зробила чай, а Зоська, усе ще тремтячи, безладно розповідала про своє сьогоднішнє читання.

— Залишився останній уривок, — сказала вона, хухаючи в долоні, а її тіло струшував дрож. — Завтра якраз закінчиш.

— Не панікуй. Це лише казка скінчиться. А найцікавіше попереду, у справжньому житті.

Зоська не панікувала. Вона не боялася, та водночас ця ситуація її страшенно лякала. Крім того, дівчина соромилася власних почуттів і того, що не може їх опанувати. Те, що вона перелякалася Магди, яка поступово опритомнювала, було їй незрозумілим, але це був факт.

Повернувшись додому, Зося не розпакувала рюкзак і не зробила уроки, прилягла на ліжку й невдовзі, втомлена, заснула.

Коли за дві години вона прокинулася й спустилася на кухню, батьки саме вечеряли. Зося була переконана, що нічого не змінилося: зайняті обговоренням цікавих медичних випадків, вони навіть не помітять її присутності. Але батько не лише урвав розмову, він ще й подивився на доньку й промовив щось незвичайне:

— А от і наша зірка!

У Зосиному серці щось затріпотіло. Чи то радість, чи то неспокій.

— Ми про все знаємо! — продовжував батько, а мати задоволено посміхалася, як і всі батьки, котрі бачать, що їхні зусилля не пропали марно, а нащадки ретельно дотримуються складеного на роки наперед освітнього плану. От тільки Зосі це більше не подобалося.

— У чому справа? — знічено запитала вона.

— Ми тобою пишаємося!

— Ми не змогли бути на батьківських зборах, тож твоя класна керівничка сама зателефонувала до нас і про все повідомила, — пояснила мати.

— Звісно, йшлося не про оцінки, — нечемно перебив її батько. — А про дещо набагато важливіше. Про те, чим ти займаєшся після уроків.

— Ми й не думали, що ти займатимешся цим у твоєму віці, але це чудово, що ти знайшла свою пристрасть і присвячуєш їй весь свій час, — наввипередки говорили батьки.

— Отож, ви вже про все знаєте… — тихо промовила Зося. Її трохи здивував щирий ентузіазм, але подумки вона й досі була біля Магди. Те, що батьки не прийшли на шкільну виставу, здавалося їй у цю мить геть неважливим.

— Розкажеш нам докладно, як усе було?

— Бо вчителька сказала, що це все абсолютно випадково.

— А що ви маєте на увазі?

— Цю дівчину. Як її… Магда? Ви доклали неймовірних зусиль. Ти й твої подружки.

— Це ті самі, що приходили тоді?

— Так.

Зоська анітрохи не поділяла їхнього настрою.

— Може, запросиш їх якось до нас? — силкуючись здаватися гостинною, запитала мати.

Зосю аж занудило від цієї нещирості. Батьки нагадували їй флюгер на вітрі. Коли їм щось було до вподоби, їхні вуста спливали медом.

— Ти не знаєш прізвища лікаря, який лікує цю дівчину? — поцікавився батько. — Йдеться про те, аби тобі дали якесь підтвердження, що ти брала участь у такому експерименті.

— Не знаю.

— Нічого, це легко знайти. Нам точно не відмовлять…

Вони не здавалися. Похмуре Зосине обличчя й лаконічні відповіді не примусили їх зупинитися. Ба більше, здавалося, що вони взагалі цього не помічали!

— Отож, неврологія? — намагався вгадати батько. Багатозначно потер долоні й підбадьорливо посміхнувся.

— Сумніваюся, — ледь чутно прошепотіла Зося.

— Чому? Це такий перспективний напрямок! І клініцистика, і наукові дослідження в цій галузі мають велике майбутнє. А знання про мозок узагалі перебувають у зародковому стані.

— Я не люблю біологію.

— Ну, що ж… — батько силкувався відшукати якісь пом’якшувальні обставини, але йому це явно не вдавалося.

— І хімію теж.

Вона просто приголомшила їх цим зізнанням.

— І я не збираюся ставати лікарем.

Новина про акторство була ще зовсім свіжою, надто радикальною, занадто гіркою, щоб добивати нею батьків у мить, коли вона вже із самого початку позбавила їх надій на перемогу. Тому Зоська поки що вирішила їм цього не повідомляти. Зрештою, вони були шоковані. Чотири речення, якийсь десяток слів, що їх промовила найслухняніша з доньок — і їхній світ було зруйновано.

— А ким? — запитала мати після тривалої мовчанки.

— Ще не знаю, — милосердно відповіла Зоська, відкладаючи відверті зізнання на невизначене майбутнє.

Дзеркало, неначе запрошення помандрувати до іншого виміру, досі стоїть біля стіни в кімнаті. Агата сидить на підлозі, обхопивши руками коліна, і дивиться, як лагідно тоне в ньому світло вуличного ліхтаря. Наближається північ. У кімнаті не горить світло, але її очі звикли до темряви й погляд повільно блукає приміщенням, зупиняючись на знайомих предметах. За вікном сніг м’яко заколисує Анин до сну. По той бік вулиці, у вікні Магдиної кімнати, усю ніч світитиме маленька соляна лампа.

«Мій маяк», — думає Агата й заплющує втомлені очі.

За мить вона ляже в ліжко й засне.

Аж до сьомої їй нічого не насниться.

Ця історія могла б із тим самим успіхом початися лише тут.

Того осіннього дня, який не був ані кращим, ані гіршим за інші, Агата мала прочитати Магді, яка саме виринала зі світу сплячих, останній уривок казки, що не мала назви. Лише під час сніданку їй передалося вчорашнє Зосине хвилювання. Вона запитувала себе, як поведеться, коли Магда вперше заговорить до неї, коли нарешті розплющить очі. Їй здавалося, що вона до цього готова. Проте ні. У школі відчувала, як уся тремтить, немовби от-от мала писати контрольну з найненависнішого предмета. Чому? Адже вона стільки цього чекала, вони утрьох чекали! Для всіх це буде величезна радість, чому ж тоді її тіло посилає такі суперечливі сигнали? Зоська теж не знала. А Клаудія й поготів.

З усього, що відбувалося під час уроків, Агата мало що запам’ятала, хоча час тягнувся неймовірно довго. А коли дзвоник нарешті сповістив про кінець сьомого уроку, дівчина встала з відчуттям, що її тіло важить чи не тонну.

— Я боюся, — сказала вона до себе. — Мені страшно.

Коли ноги хлопчика торкнулися землі, він опинився якраз навпроти зруйнованого будинку, звідки його підхопив вітер. Петрусь підняв голову й щосили вигукнув:

— Вітре! Бачиш цей будинок, він стоїть зовсім поруч і має червону черепицю? Можеш тут оселитися, коли захочеш. Вікно моєї кімнати завжди буде відчиненим! Дякую! — і помахав Вітрові, який шугонув геть із прощальним шелестінням:

— Знову лечу, знову мчу, нині тут, а завтра там… Знову біжу, мчу в далечінь, вночі й удень…

— Ти тут? — змовницьки прошепотів Петрусь, зазираючи до кишені.

— Так, — тихенько відповіло Прагнення.

— Ми в безпеці. Тепер треба тільки знайти дорогу додому, — сказав хлопчик і роззирнувся довкола. У голові вирували кольори, побачені в саду. Малий був такий приголомшений, що не помітив стежки, яка раптом вигулькнула між чагарників.

— Я бачу! Чуєш?! — вигукнув він. — Бачу кольори! Небо більше не сіре! Трава не сіра!

— Теж мені новина! — зверхньо промимрило Прагнення, а Петрусь побачив Квіткову Пані, що виходила зі зруйнованого дому.

— Люба пані! — підбіг він до неї. — Я бачу кольори!

— Я дуже рада.

— І я повертаюся додому!

— Сам? — запитально глянула на нього жінка.

— У мене є дещо в кишені, але будь ласка, не кажіть нікому!

— Добре.

— А тепер мені треба йти, батьки напевне вже скрізь мене шукають. Може, я ще й до школи встигну?

— Прощавай, Петрусю! — мовила Квіткова Пані й простягнула йому розквітлу айстру.

— Я влаштую йому ліжечко в коробці з-під взуття. Як гадаєте, йому буде там зручно?

— Мабуть, що так.

— Що? У коробці з-під взуття? — запротестувало Прагнення. — Іще чого! Там мені буде занадто тісно! Я хочу спати на подушці! І бачити краєвид за вікном.

— Добре, добре, щось та придумаємо! — усміхнувся Петрусь.

Примхи Прагнення йому аж ніяк не заважали.

Хлопчик помахав на прощання Квітковій Пані й рушив до дірки в паркані. Зупинився на хвильку, щоб пошукати на стежці камінці й покласти собі до кишені, але знаєте, що? Вони більше не були йому потрібні.

Агата зітхнула й закрила книжку.

— Коли ти розплющиш очі, то, мабуть, побачиш одну з нас трьох. Або Зоську, або Клаудію, або мене. Ти чула наші голоси, але нічого про нас не знаєш. Зоська відмінниця.

Клаудія чудово співає, а я живу тут навпроти. Ми твої нові подруги, живемо в Анині. Ти його ще не бачила. У нас тут такі кумедні пронумеровані вулиці, зовсім, як у Нью-Йорку. Дім Клаудії на 4-й, а мій і твій — на 6-й. А всіх їх разом дванадцять.

Оглавление

Малгожата Гутовська-Адамчик ДІВЧАТА З 13-Ї ВУЛИЦІ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg