«Шматки Бегемота»

Дівчина стоїть посеред вулиці та розмовляє з кимсь по телефону.

— Мені останнім часом так самотньо, але я не стану тобі розповідати, чому, бо це досить нудно слухати. Мені вчора дзвонив Сергійко та півгодини жалився, як йому самотньо та як його не розуміла дівчина, коли вона в нього була, та як він годинами плакав від того нерозуміння. Я вже навіть час засікала, півгодини вийшло. Я спитала, чи вона плакала з ним, а він каже: «Вона не могла зі мною плакати, бо їй зі мною не плакалося, в нас був емоціональний дисбаланс». Емо... що? Е-е-е, може бути таке-е-е? Мо, й ні. Тобі, я бачу, зовсім не цікаво слухати про його сльози. Послухай краще, як ми вчора з Петриком викликали диявола! Одне з імен сатани — Бегемот. Отож, ми вимкнули світло, роздягнулись, і Петрик...

Раптом до дівчини підходять чепурні вуличні проповідники — бабуся та молодий хлопець.

— Ви знаєте, що спастися дуже просто? — питає дівчину хлопець.

— Так, звичайно... А від чого? Слухай, Петрик почав лизати мені сідниці, промовляючи латинською мовою заклики до сатани. Я ж у цей час...

— Душа потребує зцілення, від сатанинського прокляття, дівчинко! — промовила впевнено старенька.

— Ви знаєте, як з ним зустрітись? Що?.. Та то я не тобі! Я тут з бабусею розмовляю, вона, здається, теж сатаністка. Так от, він уявив, що я — Бегемот. Я звичайно не дуже схожа на бегемота. Що?.. Коли ти його останній раз бачив? Розумієш, я нікому не потрібна, що б я не робила. От і скаржуся. Всім здається, що я не справжня дівчинка, а якась вигадана. А до вигаданої дівчинки можна ставитися так, ніби до нудної книжки: як набридне — закрити та відкласти. Але у мене гірші справи. Мене ніхто навіть не відкриває. Просто витирають з мене пилюку, аби я не псувала порядок у кімнаті. І найгірше, що робить це моя мати.

— Поважай батьків своїх, сказано, — хором промовили бабуся та хлопець.

— Якби в мені були хоч би якісь закладки, щоб хоч враження читаності справляти, якби в мені були пом’яті сторінки!

— Послухай дівчинко, — сказала бабуся, — я вже старенька і знаю багато про пом’яті сторінки. Я тобі розповім, як пом’ялася одна зі сторінок мого життя. Мені тоді було лише сімнадцять років... Та ти слухаєш?!