«Діти морських туманів»

Діти морських туманів (fb2) - Діти морських туманів (пер. Надежда Николаевна Гордиенко-Андрианова) (Прощайте, мої п'ятнадцять літ... - 2) 1175K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Клод Кампань

Клод Кампань ДІТИ МОРСЬКИХ ТУМАНІВ

Ілюстрації Даніеля Дюпюї

З французької переклала Надія Гордієнко-Андріанова

Розділ перший ЦЕЙ ДИВНИЙ ДІМ, ВІД ЯКОГО НЕНАЧЕ ТІКАЄ ЩАСТЯ

Я постукала у двері. Спершу несміливо, тихо, потім голосніше, рішучіше. Та ніхто не відчинив, і серце моє — сама не знаю чому — почало битися дужче.

Мені хотілося б, щоб на цей мій стукіт двері відчинилися, щоб усе нарешті з'ясувалось і я могла сказати:

— Крістіно… Можна до вас на хвилинку? Що у вас новенького?

І нараз мені здалося, що я надто кваплюся розгадати таємницю цього затишного будиночка, ніби створеного для щастя, а проте неспроможного осяяти світлом радості і спокою тієї, яка мешкала в ньому.

В цю мить хтось у сутінках схопив мене за руку. То був Гійом, мій брат, — він прийшов сюди слідом за мною.

— Годі, Фан! Не можна ж так безцеремонно стукати. Ну, на що це схоже?.. І взагалі, ти певна, що це тут?

Збентежена його зауваженням, я зайшла у двір, щоб ще раз уважно оглянути дім, але чиїсь кроки примусили мене здригнутися. Вони долинали здалеку, — здавалося, хтось гучно човгав дерев'яними сабо, ковзаючись по твердій землі, вкритій ожеледдю, і кроки лунко розлягалися в повітрі.

— Це там, на дорозі,— прошепотів Гійом. Він ніби хотів мене заспокоїти.

З його голосу я зрозуміла, що йому теж почала передаватися моя тривога.

Кроки наближалися. Ми швиденько вернулися назад, на дорогу, що вела до села. І тут побачили хлопчика років одинадцяти-дванадцяти, з ранцем за спиною. Хлопчак, певно, загулявся після уроків, ковзаючись на ставку. Я впізнала брата Марі-Клод Обер, однієї з моїх маленьких вихованок з підготовчого класу школи. Вони жили на фермі по сусідству.

— Добрий вечір, Даніелю… Скажи, тут живуть Ферки? Я не помилилася? Цей дім зветься Голубка, так?

— Авжеж! Тільки вони нікому не відчиняють.

— Як це — нікому не відчиняють? Хлопчик затято повторив:

— Нікому! Хоч усі добре знають, що у них є дівчинка… Вони обоє вчителі, а дочка їхня до школи не ходить. Чудні вони якісь, правда?

Висловивши свої міркування, він знизав плечима, кинув нам «до побачення» і почовгав далі дорогою, бо мороз уже добряче пощипував і кусав щоки.

Я дивилася, як поволі віддаляється його самотня постать. Цей хлопчак, трохи вайлуватий, незграбний, що ніби пританцьовуючи, неквапно піднімався на вершину пагорба у світлі прозорого вечірнього присмерку, ця дорога з її звивами, вітер, що наче вигравав на флейті у верховітті дерев, оголені, наїжачені перед приходом зими чагарники, ця тиша, всеосяжна і якась притамована, і незворушне, штильове море, неясний гомін якого долинав сюди ген-ген здаля, — усе це була моя рідна земля, моє село, яке я так любила…

І коли ми знову повернули до Голубки, я подумала, що й до цього чепурного будиночка я теж почуваю глибоку любов…

По той бік живоплоту з глоду, де посеред подвір'я височів дерев'яний голубник, від якого й пішла назва цієї маленької старої ферми, світилося одне-єдине віконце, світло падало навскоси крізь чисті шибки, завішані легенькими білими фіранками.

Ця напівтемрява, відбита ясним гравієм подвір'я, білий фасад будинку з чорним, як це заведено в Булоні, цоколем, віконниці, пофарбовані в ніжно-голубий колір… — уся ця білина і ніжна блакить, ще підсилені чорною фарбою, прозорі муслінові фіранки і теплота лампи, яка вгадувалася крізь шибки вікон, — чи не було все це ознакою щасливого дому?..

Раптом у домі заплакала дитина. Стривожена, я схопила Гійома за руку. Між схлипуваннями ми почули шурхіт чиїхось швидких кроків по кахляних плитках підлоги, чийсь шепіт і дитячий голосок, який нараз урвався, наче хтось затулив дитині рота рукою. І я вже не наважилася більше стукати в двері…

У школі Крістіни Ферк не видно було цілий день. І ще раз я мала заміняти її в підготовчих класах, і ще раз директор школи, мосьє Морель, пояснював собі її відсутність перевтомою. Та я уявляла Крістіну в її самотньому будиночку край села, одрізану від усього світу негодою, бачила її перед собою — з печаттю муки і прихованого страждання, що день у день виразніше проступали на її змарнілому обличчі, і це не давало мені спокою.

Ледь пролунав останній дзвінок, як усі мої малюки кинулись по домівках, зчиняючи страшенний гамір своїми дерев’яними сабо. Тоді й я наділа коротку лижну куртку з капюшоном і, перш ніж вертати додому, до любих наших Сонячних Дзиґарів, вирішила навідатися до Голубки.

Вийшовши у двір, я мало не гепнулась на землю, але тут з-під навісу виринув Гійом і подав мені руку.

— Справжня ковзанка! Як ти вранці поїхала з дому, вітер непомітно повернув на норд-ост, і раптовий крижаний дощ укрив геть усе ожеледдю. На моїх шинах з ланцюгами я ще якось проскочив, а от тобі на твоїх двох колесах про це годі й думати… Ні!

У ранніх сутінках видно було, як Гійом зробив енергійний заперечливий жест. Я його розуміла: кілька років тому, перекинувшись машиною на вкритій ожеледдю дорозі, загинули в автомобільній катастрофі наші батьки…

— Дякую, Гійоме… Досадно тільки, що цього вечора я хотіла спершу…

Нам не треба було багато слів, щоб зрозуміти одне одного. Отож за мить Гійом уже йшов поруч зі мною по замерзлій хрускотливій траві обіч дороги.

— …Почекай мене хвилин п’ять, Гійоме…

— Будь ласка, Фан, я почекаю.

Мені здалося, ніби тільки-но засвітилося ще одне вікно з другого боку будиночка. Здогадавшись, що я хотіла б ще раз спробувати достукатися без нього, Гійом вийняв з кишені люльку й повернувся на дорогу. Я обійшла навколо будиночка. Дитяче схлипування чулося зовсім близько. Звісно, коли я постукала, там, за дверима, причаїлися. Я стояла біля вікна, схована в тіні, і крізь щілинку оглядала приміщення. То була звичайна сільська кухня: на поличці над плитою вишикувалася шерега коробок з прянощами, посередині стояв полив'яний глечик з пожовклим осіннім листям, кахляна підлога кольору міді подекуди потріскалася від старості, на плиті красувався, виблискуючи, як нова п'ятифранкова монета, голубий емальований чайник.

Усе тут було пройняте спокоєм і сільським затишком. А золотоволоса Крістіна здалася в цю мить такою змарнілою і нещасною. Мені навіть уявилося, що я виразно бачу на її щоках сліди гірких сліз… Молода жінка міцно пригортала до себе свою маленьку доньку, що припала голівкою до її плеча. Хтозна, чи вона хотіла втішити малу, чи сама шукала розради в не знати якому горі? Я бачила тільки круглу голівку дівчинки, вкриту легеньким, коротко постриженим волоссям, край рожевої сукенки та дуже чистенькі білі штанці, дві пухленькі литочки і начищені до блиску черевички.

Як же ніжно люблять її, цю маленьку Марінетту!

Дитина поволі заспокоювалася, тільки час від часу її тіло здригалося від схлипувань. Мати все так само одною рукою пригортала доньку до себе, а другою гладила її темноволосу голівку.

Але я дивилася тепер не на дівчинку, а на Крістіну, і не могла відвести погляду від її повних розпачу очей.

Крізь муслінову фіранку мені видно було стіл, накритий до вечері. Світлий фаянсовий посуд, у карафці міниться прозора вода, у хлібниці-кошику — підсмажені скибки хліба, масло в керамічній маслянці, лампа під матовим абажуром осяває все навколо розсіяним неяскравим світлом… Але доброта повсякденних домашніх речей була тут безсила вгамувати людське страждання.

Я пішла собі, і переді мною ще довго стояла ця зворушлива й сумна картина: дві кучеряві голови, золотоволоса й темна, тісно припали одна до одної, нерозривно поєднані якоюсь таємною скорботою.

* * *

Я знову чергувала й мала провести ніч у школі, в приміщенні наших підготовчих класів.

Був холодний березневий вівторок, годинник щойно вибив десяту годину. Це вже два вечори підряд я не поверталася до наших Сонячних Дзиґарів, моєї старої улюбленої домівки.

Якби дідусь і Гійом побачили мене зараз, то, певно, сказали б:

— Достобіса, Фанні! Що це тобі спало на думку обрати таке ремесло! Та ще й, на додачу до всього, в такій глушині!..

Але я ні за чим не шкодувала.

Учора надвечір Гійом поїхав додому сам, допомігши мені впоратися з гомінкою малечею і влаштувати мій бівуак на ніч. Очі його на мить затрималися на злинялих стінах, голій лампочці під стелею, що кидала вниз різке світло.

— Ну, то як, Фанні, так буде гаразд?..

— А чом би й ні, Гійоме! Ожеледиця триватиме ще два чи три дні. І я не хочу, щоб ти раз у раз гасав по дорозі із Фовемберга сюди і назад, дарма що маєш чотири колеса й ланцюги… А лишити клас без виховательки — на це я ніколи не погоджусь! До того ж я не можу розраховувати на Крістіну.

Взявши розкладушку, спальний мішок і дві ковдри, я непогано влаштувалася того вечора біля шкільної дошки та слоїків з-під варення, в яких на щедро зволоженій ваті проростала квасоля. Поряд тихо гуготіла грубка, вщерть засипана вугіллям.

А завтра о дев’ятій ранку я знову, як і напередодні, стояла перед галасливою дітворою; рожевощокі малюки з холодними від морозу руками силкувалися якось зігрітися, хукали в долоні, і з ротів у них ішла пара, як із старого сільського паровичка.

Цікаво, що подумали б вихованки колежу Анжельє, мої вчорашні подружки-однокласниці, якби побачили мене тут? Вони, напевно, постукали б себе по лобі насмішкувато-дружнім жестом, пригадавши, в якому кумедному вигляді я приїздила в морозяні ранки до колежу на велосипеді, потім при них видобувала з-під плаща товстий шар газет, які захищали від різкого вітру, що налітав на мене по дорозі, поки я долала сім кілометрів од Булоні до Фовемберга. «Вона дедалі більше скидається на лісовика, ця Фанні!» — сказали б вони.

Я сіла за учительський стіл, і якби хто зазирнув крізь вікно, то, мабуть, подумав би, що я виправляю купу зошитів, які лежали праворуч од мене на столі. Та насправді це був мій «журнал» — щоденник, який я писала давно і продовжувала писати й тепер, щоразу, коли траплялася вільна хвилинка. Саме для того, щоб мати змогу спокійно заповнювати його сторінки, я відмовилася поставити свою розкладушку в їдальні, хоча директор і пропонував мені це.

Після вчорашніх таємних відвідин Голубки я сьогодні цілий день мимоволі раз у раз поверталася в думках до того самотнього горя, що таїлося там, за її стінами.

Стомлена й змарніла Крістіна чекає на другу дитину… Все частіше вона не приходить на роботу. З кожним тижнем вона стає дедалі сумніша. Хоч з усього видно, що вона дуже любить дітей. її малі карапузи щоранку з радісними криками наввипередки біжать до неї. І вона обнімає їх, розпитує всіх по черзі про домашні новини. Одного питає, як живе його собачка, другого — чи болять ще його приморожені пальчики, третього — чи навчився він нарешті самостійно застібати ґудзики… Чого ж їй бракує для щастя? її чоловік викладає в одному з колежів Булоні. Щоправда, він часто затримується там вечорами. Крістіна розповідала мені, що він залюбки відвідує кіно та будинок для молоді. Але ж це не може бути причиною таких ридань, які я чула вчора ввечері. І її маленька донька… Дівчинці вже, певно, п’ять чи шість років, а проте ніхто ні разу ще не бачив її в школі!..

З часу, коли я появилася тут, — а це сталося незадовго до Різдва, — Крістіна була для мене наче дбайлива наставниця, яка взяла мене, як молодшу сестру, за руку, щоб показати шлях крізь цей зачарований ліс, що зветься підготовчим класом для малят. Певна річ, і мені дуже хотілося б хоч чимось допомогти їй. Але я все ще була несмілива й сором'язлива, як дівчисько, боялася бути нав'язливою.

Я, правду кажучи, зробила відчайдушний вчинок, що погодилась на місце помічниці вчительки у школі в селі Суверен-Мулен, розташованому за шість кілометрів від мого рідного села Фовемберга і за одинадцять кілометрів від найближчого міста — Булоні-на-морі. Отак я, діставши ступінь бакалавра філософії, через кілька днів зопалу розпрощалася з колежем і залишила все, що було моїм царством-володарством, моїм всесвітом. Сонячні Дзиґарі, дідуся, якого я й досі називаю Капітаном, Гійома з його майстернею столяра-червонодеревника, річечку, що текла в кінці садка, старий наш затишний дім і всі мої клопоти по господарству, до яких так звикли мій брат і дідусь, бо в нас давно вже не було батьків…

Тепер у Сонячних Дзиґарях господарює наш Капітан. Він розігріває обід, який я готую звечора, і коли я після роботи повертаюся додому, то частенько в раковині серед немитого посуду знаходжу каструлю з пригорілим дном чи розбиту тарілку.

— Вона сама винна, ми не знайшли з нею спільної мови, — меланхолійно зауважує дідусь.

І моє серце стискається, коли я думаю про цих двох таких дорогих мені чоловіків, покинутих напризволяще, віч-на-віч з таємницями домашнього господарства.

«Я ні за що не повинна була виїжджати, кидати їх…» — казала я собі в такі хвилини.

Та за мить інший голос, голос нової Фанні, що відчула дужі крила за плечима і мріяла відкрити для себе широкий світ, звершити в ньому славні подвиги, починав заперечувати: «Ні, ні, ти добре зробила. Треба обирати свою дорогу».

А втім, одного похмурого дня, коли мені все набридло, коли здавалося, що дітлахи просто нестерпні, Сонячні Дзиґарі надто занедбані, а Капітан і Гійом — зовсім покинуті, дід раз і назавжди розвіяв мої докори сумління, сказавши:

— Досі ти наче не могла нарікати на мене — я сприяв як міг твоєму щастю. Але не покаліч собі тепер життя! Молодість дається один раз на віку, дитино моя. Зараз твоє життя там, серед малят, а не біля двох буркунів чоловіків, хоч ми тебе й любимо. Іди ж, моя люба дитино, іди і грай поки що свою маленьку роль статиста в життєвому спектаклі, зігрівай і мий потріскані щічки малечі, навчай їх уму-розуму. Це, безперечно, краща робота, ніж церувати шкарпетки старого капітана далекого плавання, який уже скоро віддасть кінці…

Ось який він, мій дідусь, делікатний, лукаво-насмішкуватий і розумний, — він виводить вас у життя, як на широку, залиту сонцем дорогу, і вам лишається тільки йти уперед твердою і впевненою ходою.

* * *

Клятий крижаний норд-ост, який часто зривається тут напровесні, наче й не збирався вщухати! Того вечора Фовемберг здавався мені таким далеким, мов за сто льє, не менше. Не так мій дім, дідусь, — вони глибоко пустили коріння у Фовемберзі, їхня вірність безсумнівна, — як Гійом. Він, сам того не відаючи, мимохіть непомітно віддаляється від мене.

Неймовірно! Адже я завжди виразно уявляла, що першою покину наші Сонячні Дзиґарі під руку з… Але ні! — краще я не називатиму його імені, бо він — це теж одна з тих пекучих проблем, яких я волію уникати, з головою поринаючи в роботу помічниці вчительки…

Так, я завжди уявляла собі, як Гійом покладе руку мені на плече і, усміхаючись милою братньою усмішкою, силкуючись приховати своє глибоке зворушення, промовить:

«Це добре, Фанні. Я вже давно догадувався про все, ти ж знаєш. Я щасливий за нього. І за тебе теж. Дуже щасливий…»

І ще я уявляла собі, як він скаже мені на прощання:

«Не забувай свого осоружного старшого брата, він так любить тебе, Фан!» — Бо я знала, яке сум'яття охопить його.

«Що ж я робитиму без тебе, Фан? — скаже він. — Ми з тобою завжди були як два пальці на одній руці… Хіба ти можеш покинути мене! Адже ти для мене все: сестра, і мати, і друг, і донька водночас, ти ж це добре знаєш…»

Ні, брат, без сумніву, нічого такого не скаже. Він такий сильний і добрий, Гійом! Все те мріялось, та не збулося! Чому я не відчула цього в той день, коли до Сонячних Дзиґарів уперше завітала моя шкільна подруга Годлен. Юна галльська принцеса з золотистими косами, з лицем, свіжим, як пелюстки дикої білої троянди, з блакитними, як коштовна дельфійська порцеляна, очима… Годлен прегарно вміла співати старі народні пісні і подовгу сиділа біля дідуся, слухаючи його смішні й захопливі розповіді про наших предків моряків і корсарів. Про П'єра-Гійома, котрий плавав на кораблі «Кралечка» і свого часу привіз із острова Святої Єлени прах імператора Наполеоне. Про Жана-Августіна, на судні якого були квадратні вітрила — «Дивіться, це Квадратний Марруа заходить в гавань!..» Розповідав дідусь іще про одного П'єра-Гійома, що за часів імперії інспектував англійський фрегат, а його правнучка «матуся Фан» з товстою косою, — не перукою, а своєю власною косою, — колисала маленького Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, — старенька ніжна бабуся, чиє ім'я я ношу; не раз мені здавалося, що вона дивиться на мене зі старого побляклого дагеротипа і ніби довірливо промовляє:

«Авжеж, впізнаю свою кров у тобі, Фанні!»

Люба бабусю Фан, сьогодні ми обоє з тобою, і ти, і я, повинні широко розкрити обійми і прийняти в своє серце ту, котра теж збирається увійти в наш рід. Вона гідна тебе, ця тиха донька нашої землі, яка з любов'ю схиляється до нас, до нашого суворого й гордого морського роду, щоб стати дружиною одного з нащадків його.

Але мені кепсько, так кепсько на душі. Мені сумно, і подумки я шепочу, звертаючись до Гійома:

«Як ти можеш покинути мене! Ти ж для мене і брат, і батько, і друг, і коханий, — хіба ти не знаєш цього?..»

* * *

Цей день видався мені досить коротким. Із сорока двох моїх малих пустунів не прийшло одинадцять! Я це одразу відчула: навколо видзвонювало на одинадцять голосів менше і стукотіло на двадцять два сабо менше, а цього не можна було не помітити: у класі стало значно тихше, ніж звичайно…

Робочий день кінчається. Одному я натягую неподатливу рукавичку, другому застібаю шлейку, що ніяк не хоче коритися, іншому витираю дві шмарклі під носом, що, здається, от-от перетворяться на довгі сталактити, зав’язую тугіше шарфик на шиї ще одного, трохи застудженого хлопчика…

— До побачення, мадам. На добраніч, мадам…

(Вони ніяк не навчаться називати мене «мадемуазель»).

— До побачення, діти. До завтра.

— Мадам, це я приніс для вас.

Ах! Що там ще? Це іграшковий пластмасовий метелик — їх іноді вкладають у коробки з камамбером.

— Спасибі, Жанно! Метелик дуже гарний.

Я пришпилю метелика до стінки або краще приєднаю до колекції сувенірів, які складаю в коробку. Там є вже крихітна позолочена гітара Джонні Холідея, і целулоїдні вишеньки, вийняті з пакета з-під кави, а тепер буде ще й цей метелик. То ж так приємно — принести подарунок виховательці!

Я обнімаю Жанно, і його щоки враз паленіють рум’янцем.

— Іди вже, біжи-но мерщій додому. Скоро смеркне.

Ватага моїх малих пустунів розбігається по домівках. Я виходжу надвір. О! Який сюрприз — морозу майже не відчувається. Певно, вітер повернув на захід.

Зрадівши, поспішаю до свого мопеда. Він уже три дні нерухомо стоїть на критому шкільному майданчику. Хай живуть Сонячні Дзиґарі!

А завтра — четвер, вихідний…

Та тільки-но я почала накачувати шини, бо вони теж постраждали від ожеледі, як на шкільному подвір’ї залунали чиїсь важкі кроки.

— Ти!.. — кинувши швидкий погляд із-за плеча, вигукнула я.

— Дай мені,— сказав Гійом, стаючи навколішки й забираючи в мене насос. — Знаєш, Фан, цілих два дні не бачити тебе — це все-таки задовго!

Тепла хвиля радості хлюпнула мені в груди. Я добре знала Гійома — кожне вимовлене ним слово докору чи ніжності багато важило: він-бо ніколи не кидав слів на вітер.

— Ось чому я ще зранку вирішив неодмінно заїхати по тебе. Ожеледиця чи відлига — все одно я тебе викраду. Ну, їдьмо? Більше нема ніякого багажу?

І він повів мій мопед до шосе, де стояла автомашина.

Колись це був, напевно, солідний джип, рештки якого Гійом віднайшов випадково в глибині сараю. Він на свій смак поета і художника-червонодеревника підібрав і припасував до нього кузов. Тепер машина трохи скидалася на міні-грузовик, санітарний візок чи карету швидкої допомоги, але новенькі дошки бортів були старанно вистругані з вишневого дерева, а на дверцятах, мабуть знайдених десь на автомобільному кладовищі, можна було розгледіти — після стількох пригод, Стількох примх мінливої долі! — герб якогось знатного шотландського лорда…

— Сідай до керма, — сказав Гійом. — Треба не дати запліснявіти твоїм свіжоспеченим правам водія! І до того ж, — лукаво додав він, — тобі, напевно, захочеться вразити свого молодого скандинавського водія…

— «Мій скандинавський водій!» — одразу жваво відгукнулася я. — Хотіла б я принаймні знати, де він тепер: у Роттердамі, в Лондоні чи деінде?

Три тижні тому Капітан одержав листа з Норвегії від Яна. Ян писав, що батько надумав послати його на досить тривалу практику-стажування в один з французьких портів, до Булоні, наприклад. Отож чи не знає, бува, капітан Ле Марруа якого морського по-середника-негоціанта, що має морську торговельну контору і хотів би найняти на кілька місяців помічника-практиканта.

— Чого, це йому спало на думку вибрати Булонь? — пробурмотіла я тоді.— У Лондоні чи в Антверпені він пройшов би набагато кращу школу. Цей юний громадянин Бергена як завжди з химерами! Здається, він анітрохи не набрався розуму, відколи покинув свій полярний Нарвік і проміняв його на інше норвезьке місто не з таким скаженим кліматом!

Ні дідусь, ні Гійом не визнали тоді за потрібне відповісти мені. Адже мій вимучений дотеп — то була тільки інстинктивна реакція самозахисту, — я просто силкувалася приховати радість, яка затопила мою душу, коли дізналася, що Ян скоро приїде до Булоні!..

Ян увійшов у моє життя, коли мені минуло п’ятнадцять років. Так, так, мені було тоді лиш трохи за п’ятнадцять. Я ніколи не забуду, як він допоміг мені розшифрувати й перекласти текст з Вергілія, як ми сиділи з ним тоді пліч-о-пліч… А коли Ян покинув Францію, запаливши в серці ще зовсім юної дівчини незгасний вогник відданості і вірності, чуйної, терпеливої та щирої, мені було тільки шістнадцять.

«Мій скандинавський водій»… О Гійоме, — думала я, міцно стискаючи в руках кермо автомашини, — коли б ти знав, як влучно зумів ти цими трьома словами висловити найсуттєвіше!

Так, Ян був водієм грузовика на мукомельні в Аллангемі, поблизу нашого села, ще до того, як познайомився з нами. Він змушений був стати водієм, коли життєва буря вирвала його із університету і з рідного міста Бове, де безтурботно й спокійно промайнуло п’ятнадцять років його дитинства й юності… Водій з золотистим волоссям, з поглядом непокірливого принца, водій, якого нестримно вабив до Фовемберга один тамтешній капітан далекого плавання, котрий, можливо, знав таємницю його походження.

Але Ян був не з тих людей, які швидко зважуються на рішучий крок. Отож із червня того року і до березня наступного ми бачили нашого юного друга часом іскрометно веселим, щирим, насмішкуватим, а іншим разом — мовчазним, задумливим, далеким, бо серце його краялося від бажання розкрити зрештою всю правду і острахом, чи не виявиться ця правда надто болючою та гіркою для нього.

Так тривало аж до того пам’ятного березневого четверга, холодного і ясного, коли ми вирушили у далекий похід, на розшуки його минулого. На цьому вирішальному етапі глибокої розвідки Ян вибрав собі в супутники саме мене…

Несподівано Гійомів голос одірвав мене від спогадів:

— Ми не в Англії! Намагайся триматися правого боку. Ну, нічого, нічого, мені здалося, що ти надто замріялась…

Надто замріялась… Наче моя мрія була нездійсненна! Мине зовсім небагато днів, і Ян повернеться до нас, повернеться на кілька місяців. Ми не знали тільки точної дати його приїзду до Франції, бо він хотів скористатися безкоштовним проїздом з Роттердама в Лондон чи Антверпен на судні компанії, де працював його батько. Приїхавши до одного з цих міст, він мав телеграмою сповістити нас про своє прибуття.

— Гійоме, завтра у нас четвер, правда?

— Якщо від Яна досі ще немає ніякої звістки, то навряд чи він приїде завтра!

— А звідки ти знаєш? Відколи ти вранці поїхав з дому, давно вже могли принести телеграму!

І нараз серце моє тьохнуло: я була певна, що в Сонячних Дзиґарях на нас чекає телеграма і що Ян вірний спогадам про той четвер…

Я запропонувала Гійомові:

— Хочеш, поб’ємося об заклад, що він приїде завтра? На пляшку божоле!..

Ми вже під’їжджали до довгастого пагорба, що спускався до Фовемберга. Ось попереду забовваніла старовинна чотирикутна вежа — праворуч від дороги, де починається алея старих берестів, що тягнеться аж до Сонячних Дзиґарів. Ось знайомий фасад нашого будинку, і на кухні вже світиться лампа.

Щойно відчинилися двері, ще з порога я побачила на столі покладену дідусем на видноті, так, щоб я, увійшовши, одразу помітила її, телеграму від Яна, послану ранком із Лондона:

«Висаджусь на берег Кале-приморський 13 годині четвер звичайно».

Мені на якусь мить перехопило подих від радості: оце «четвер звичайно» розквітло, наче перший пролісок у гаю.

…Після вечері радість усе ще нестримно співала в моїх грудях, і я вирішила, щоб трохи заспокоїтися, пройтися пішки аж до дороги.

Визволений з кайданів морозу березневий вечір раптом війнув квітневим теплом. Двоє дівчаток проїхало повз мене на велосипедах, усміхнені вітрогонки в самих светрах, з розмаяним на вітрі волоссям. В кінці алеї, притулившись спиною до береста, найвищого з-поміж усіх інших дерев, — коли прямуєш до Фовемберга, його видно ген-ген здалеку, — я довго дивилася на мерехтливі зірочки — червоні вогники на далекому березі моря — і думала:

«Це з того боку завтра прибуде Ян…»

Коли я нарешті вирішила вертатися додому, то побачила, що на другому кінці алеї все так само привітно світиться вікно нашої кухні.

Нараз моє серце боляче стиснулося. В уяві виникло інше вікно й затьмарило оце спокійне й безтурботно ясне віконце моїх старих Сонячних Дзиґарів… Який біль, яке страждання примусили того вечора так гірко плакати Крістіну?..

Розділ другий ТО БУВ МІЙ МОЛОДИЙ КАПІТАН, ЯКИЙ ВІДНАЙШОВ-ТАКИ ПОРТ СВОЄЇ МРІЇ

Повернення Яна, ці хвилини щастя, що заполонили мою душу, мов літнє ясне надвечір'я заполонює золотою ласкою прибережні пагорки, — чи не наснилося все це мені? Радість, пережита того четверга, вже трохи вгамувалася.

Аж не віриться, що світло його усмішки опромінювало мене всю дорогу від Кале до Булоні. І справді, тепер мені здається, що все це був тільки сон.

Дощ перестав. Поки корабель причалював, — то був французький пасажирський лайнер «Лазуровий берег», який курсував між Фолкстоном і Кале, — я тривожно перебігала поглядом по пасажирах, що юрмилися на нижній палубі, потім перевела очі на нечисленну групу тих, котрі стояли, спершись ліктями на поруччя верхньої палуби, відкритої усім вітрам.

Я одразу помітила його. Високий білявий юнак — такий напрочуд рідний і близький мені, наче ми тільки напередодні розлучилися, хоча за хвилину до того я марно старалася відновити в пам'яті риси його обличчя.

Хвиля ніжності хлюпнула мені в груди, залила вогнем щоки й чоло. Він уже побачив мене і теж, здається, хвилювався не менше ніж я. Стояв на верхній палубі корабля у темно-синій габардиновій формі, що гарно облягала струнку постать. Його світле волосся і ясно-блакитні очі ще дужче відтінювали засмаглий колір обличчя лижника. Так, Ян мав дуже поважний вигляд. Він нагадав мені тих офіцерів зі скандинавських кораблів, яких я іноді бачила на вулицях Булоні,— вони навмання блукали містом, зазираючи до парфюмерних та сувенірних магазинів; коли проходили повз мене, біляві, бородаті, статечні,— від них віяло чарами їхніх чудових країн…

З висоти палуби Ян знайомим широким жестом махнув мені рукою, і я відповіла йому, хоч і не так невимушено й сміливо. Відчувала — всю мене охопила радість, яку я марно хотіла вгамувати. Розділені трапом, що його докери закріпляли між причалом і пароплавом, ми досхочу дивилися одне на одного, хоч і неспроможні прочитати всього в глибині очей; ми стояли так близько: кілька кроків — і я опинилася б у його обіймах, — а проте не могли побігти назустріч одне одному. Ет! Якби ж то я була сміливіша й жвавіша, а він — не такий солідний і великий, то, мабуть, випереджаючи всі графіки й розклади прибуття пароплавів, уже давно перестрибнули б цей жахливий трап часу…

Коли нарешті Ян опинився на набережній і скоріше недбало кинув, аніж поставив на землю свої три валізи, ми якусь мить мовчки споглядали одне одного, надто зворушені й схвильовані, щоб говорити. Губи його ледь-ледь тремтіли, а я — уявіть собі! — я усміхалася. Потім він узяв обидві мої руки в свої великі, дужі долоні й потиснув їх.

— Фан, — тихо прошепотів він, — ти прийшла!..

Він довго не випускав моїх рук. Очі його заглядали в мої глибоко-глибоко, ніби хотіли прочитати в них усе, про що я не наважувалася сказати.

— Дай мені роздивитися на тебе, — мовив він знову. — Так, упізнаю, це ти, ти! Це твої рум'яні щоки, твоя червона хустина, зав'язана цим диявольським вузлом, твоє позолочене сонцем, розмаяне на вітрі волосся. «Біжи, маленький юнго!» — пам'ятаєш?.. І, звичайно, оце щойно, поки я дивився на тебе з палуби корабля, руки в тебе були, як і колись, — у кишенях…

Я не знала, що відповісти, розчулена його ніжністю.

— І, певна річ, — обнявши мене за плечі, провадив він далі, коли ми вже ввійшли до морського вокзалу, — я знову впізнаю твою милу усмішку, якою ти ніби перепрошуєш, що прийшла сюди… Фан, яку ж довгу дорогу ти проїхала, щоб зустріти мене!

— Я довідалася, що ти матимеш півгодини вільного часу між прибуттям з Малля і відходом поїзда на Булонь. Отоді я й надумала…

Ох! Яне, аж не віриться, що я знову відчула твої сильні й ніжні руки, які того дня вперше в житті обняли мене за плечі…

Та мені довелося одразу ж відірватись од цієї незвичної ласки і одійти від тебе, бо підійшов митний доглядач і почав питати, скільки пачок сигарет ти везеш у валізах.

Перед тим як сісти в машину й рушити до Фовемберга, ми вирішили трохи погрітись і зайшли до кав'ярні поблизу порту, на бульварі Союзників. Там було безлюдно й тихо. Крім нас, у залі нікого не було. За вікнами, на набережній, — величезна купа паперових рулонів, нещодавно вивантажених з фінського судна, поряд навалом лежали дерев'яні колоди, блискучі від недавнього дощу, усі однаковісінькі, і ця нерухома, одноманітна темна маса, здавалося, ще більше підкреслює довколишню тишу.

І саме тут, у кав'ярні, чекаючи, поки нам подадуть по великій чашці кави з вершками, Ян знову взяв мої руки в свої.

— Фан, — мовив охриплим од хвилювання голосом, — коли я помітив тебе на набережній, таку просту, милу, таку вірну й схожу на ту Фанні, яку я знав три роки тому, мені здалося, ніби ти чекаєш на мене, як дружина рибалки чекає, коли причалить баркас, що повернувся в рідну гавань. Так, у мене було відчуття, ніби я повернувся до рідного дому…

Я мала б відповісти йому:

«І я теж думала про це, Яне! Як чудово було б, коли б усе так і сталося насправді…»

Та я не могла перемогти своєї стриманості і сором'язливості… А проте хіба ж це не був мій молодий капітан, який після довгих-довгих морських блукань віднайшов-таки порт своєї мрії?..

Коли ми вже поминули центр міста й лишили позаду передмістя Кале, Ян лукаво підморгнув мені,— я перехопила той погляд у дзеркальці,— і сказав:

— Ну, то що ж, мадемуазель Ле Марруа, коли хлопець має диплом бакалавра в одній кишені, хіба не може в другій у нього бути посвідчення водія?

— Може, пане професоре, — відпарирувала я, аби показати, що добре зрозуміла натяк на той далекий весняний вечір, коли в кабіні важкого грузовика Ян, молодий водій, під захопленим поглядом п'ятнадцятирічної учениці булонського колежу блискуче перекладав з латині Вергілія.

— А тепер, виявляється, — вів Ян далі,— ти очолюєш зграю п'ятирічних пустунів! Скільки ж їх у тебе?

— Сорок два.

У нього вирвався зляканий вигук.

— Не лякайся, — заспокоїла я його. — Діти часто хворіють. Ось і тепер кілька моїх вихованців захворіло на свинку, і в класі тільки тридцять один. Навіть трохи сумно стало і тихо.

— Диви-но! А вони ж, певно, таки дикуни, справжні шибеники-брикунці, оті твої хлопчаки, правда ж?

І хоча вихователька я й горда, а проте не могла втриматися, щоб не розповісти Янові про недавні відвідини батьків одного з моїх малят.

— Знаєш, бувають люди, які мають телевізор, але… не мають будильника. Нащо він їм? Вони певні, що їх розбудить півень.

— Сорок два брикунці-збитошники, — промовив Ян задумливо, — утримати таку зграю цілий день у чотирьох стінах — уявляю собі, як це нелегко…

— А знаєш, яку найпершу педагогічну пораду дав мені наш директор? Не носити туфель з високими каблуками. І я скоро зрозуміла чому: коли тобі треба мчати за трьома шибениками водночас, з яких один сховався під столом, другий збирається вже досить міцненькими кулачками потовкти сусіда, а третьому ніяк не вдається розстебнути, свої, як він каже, «бартельки» й побігти в туалет, — тут уже каблуки ні до чого.

— Бідолашка моя, — мовив він ледь насмішкувато. — Навіщо ти обрала собі таку професію?

— О, — вигукнула я, — ти ж знаєш, я завжди любила дітвору. І особливо неотесаних, вайлуватих селюків — «найдикіших», як ти казав.

Хіба могла я розповісти йому про ту самотність, що мучила мене, відколи Годлен заволоділа серцем Гійома?.. Ще менше могла признатися, що й він сам, Ян, і все, що з ним пов'язано, теж вплинули на мій вибір…

У Сент-Інглевері грузовик, якого, певне, занесло на повороті, перегородив шосе. З десяток автомобілів шикувалися довгою низкою, чекаючи, поки звільниться автострада. Ми мовчали. Я неуважно дивилася на дорогу, але весь час почувала на собі Янів погляд, спокійний і впевнений, — так він дивився на мене давно, коли йому часом подобалося тішитися своєю владою наді мною.

— Як ти змінилася, Фан, з часу нашого першого уроку латини, — стиха мовив він.

— Ти добре знаєш, що це не так, Яне. Ні, я не змінилася. І ніколи не змінюсь.

Я з притиском вимовила останні слова, щоб він зрозумів, що я лишилася вірна йому.

— Звичайно, ти зберегла свою розважливість, непохитну щирість… Але тобі вже не шістнадцять років, панночко із Сонячних Дзиґарів! — додав він, і голос його зненацька урвався.

Признатись, я зраділа, що несподіваний різкий клаксон машини, яка йшла за нами, не дав Янові помітити мого збентеження, а то б я, щоб приховати своє зніяковіння, мабуть, відповіла, що справді сьогодні Фанні — уже не та дівчинка, багата на обіцянки, як мішок борошна (так образно висловився колись Ян), а доросла дівчина, чиє серце загартувалося в довгій розлуці.

Але я промовчала. Натомість натиснула на акселератор, щоб не затримувати машину, котра все-таки скоро нас обігнала. Маленька дівчинка, стоячи навколішках на м'якому сидінні, визирала із заднього віконця; вона зробила мені глузливий жест, мовляв: «А мій тато їде швидше, ніж ти, ага!»

І тоді сталося несподіване. Обличчя дівчинки, котре вже розпливлося в тумані, раптом збудило в мені спогад про недавні вечірні відвідини Ферків: я ніби знову побачила заплакану Крістіну, як вона зарилася обличчям у чорні кучерики малої Марінетти, і плечі їй здригаються від ридань…

Мене охопило передчуття: і Ян, і я, і, можливо, інші мешканці Сонячних Дзиґарів, і ця молода жінка, Крістіна, з її маленькою донькою, до яких я почувала щиру приязнь, — чи не наближаємося ми всі до такої хвилини, коли горе і радість, таємниця і ясність розведуть нас навік у житті? Все ж бо на цім світі побудоване на контрастах — як у моєму рідному Булонському краї, де то сонце, то тумани, то лагідний спокій безвітряних днів, то буремні ночі з рвучкими поривами шквального вітру…

Та дійсність знову сповнила моє серце невимовною радістю. Перед нами на десятки кілометрів — скільки сягало око — пролягла перегороджена горбами звивиста і мальовнича дорога до Булоні. Мотор муркотів, як гладкий ситий кіт. У мовчанні, що запанувало між нами, почувалася глибока сердечна приязнь, випробувана відстанню і часом, ніжність, знову віднайдена в ясних очах друга. Хіба я не могла, як колись у кабіні грузовика, дивитися досхочу на його милий профіль, худі щоки, прямий ніс, біляву чуприну? Ні, тепер не я, а він — це я добре відчувала — пильно розглядав мене.

* * *

— Ми ж маємо ще відвезти тебе сьогодні до Булоні, отож я не заганятиму машину в стайню, — сказала я.

Ми давно позбулися своєї вірної старої конячини Стріли Амура і продали кабріолет-бідарку, але так і не звикли до слова «гараж». Завжди, як і колись, називали його «стайнею».

Ян відчинив хвіртку і, перш ніж ступити на подвір'я, взяв мене за руку.

— Фанні,— тихо мовив він, — ти не можеш собі уявити, яке це щастя — знову опинитися тут. Мені справді здається, ніби я повернувся до рідного дому!

У надвечірніх сутінках очі його радісно іскрилися, такі чисті, ясні і знайомі. Легкий серпанок туману огортав дерева й кущі в садку. Уже засвітилися вікна у великому залі. І раптом у присмерку перед фасадом Сонячних Дзиґарів виразно вирізьбився мопед. Сама не знаю чому, я аж здригнулася, тільки тепер усвідомивши, що за два останні дні майже зовсім забула про існування Нікола.

— Ні, ти тільки поглянь, та він, певно, мільярдером став, мій друзяка Гійом! простодушно вигукнув Ян. — Автомобіль і ще ці два колеса на додачу! Не інакше це вже щоб їздити в крамничку по тютюн, га?

— Послухай, Яне, — почала я, — мені слід було попередити тебе…

— Попередити — про що? Ян умить повернувся до мене.

— У Гійома немає мопеда. То мопед Нікола.

— Нікола? Якого ще Нікола?

Це було вже занадто. Ні, я все-таки повинна була в останніх листах, розповідаючи про Гійомові заручини, розказати і про Нікола.

— Ти знаєш, що я хочу сказати! Нікола, брат Годлен, Гійомової нареченої.

Ян нічого не відповів, і я побачила, як губи йому скривилися в ледь помітній гримасі невдоволення — так ніби він несподівано зробив прикре відкриття.

— Я вчинила нерозумно, Яне. Мала б попередити тебе раніше, що… що Нікола частенько навідується до Сонячних Дзиґарів і що ти можеш зустрітися з ним тут навіть у перший вечір приїзду. Але ж ці відвідини стали для нас такими звичними, що я й не подумала…

Я замовкла, збагнувши, що зовсім заплуталася у виправданнях і що Ян може зрозуміти все інакше.

— Не вибачайся, Фанні,— раптом перепинив він мене холодним тоном. — Звісно, через те, що я повернувся, ти не повинна порозганяти усіх своїх друзів.

— Нікола, правду кажучи, не можна назвати другом, — заперечила я. — Ми ж знаємо його всього кілька місяців… Справді, це тільки через Годлен. Він же буде Гійомовим шурином, ти розумієш…

— Гійомовим шурином… — повторив Ян з прикрістю. — Хлопець, який не має нічого спільного з вами: ні спільних спогадів, ні спільного горя, ні радості — тільки тому, що його сестра стала нареченою Гійома, так просто входить у вашу родину.

Голос йому урвався на мить, потім він вів далі:

— А може, він уже звертається до тебе на «ти» і називає тебе «Фан»?

Я мовчки схилила голову. Так, Нікола звертався до мене на «ти». Так, він іноді називав мене «Фан». Звісно, це тільки з товариських почуттів, але як зробити, щоб Ян зрозумів це?

Я побачила, як він швидко попрямував до вікон залу і зазирнув у яскраво освітлене приміщення.

Ех! Як же я не подумала раніше, що Ян повернеться до Сонячних Дзиґарів, переповнений спогадами про минуле, уявляючи собі, як Капітан ворушить коцюбою жар у каміні, а Гійом, схилившись у своїй майстерні над якимись гарними старовинними меблями, з любов'ю реставрує їх…

І от тепер у нашому прикрашеному старовинним фаянсом залі з дубовими закіптюженими сволоками і побіленими вапном стінами він і справді побачив мого дідуся, бо я також ясно розрізняла крізь віконну шибку його спину. Так, дідусь сидів у своєму незмінному кріслі, а перед ним біля каміна у другому кріслі, в якому тої пам'ятної зими протягом кількох місяців мав звичку сидіти Ян, сидів… Нікола!

Ось Капітан нахилився до Нікола з розгорнутою книжкою в руці. Похитуючи головою, він наче хотів поділитися з ним прочитаними рядками. Ех, Яне, усе тут було як колись, давно, коли ти вечорами сперечався з дідусем з приводу манускриптів, знайдених біля Мертвого моря, чи таємниць острова Кріт. Авжеж, усе було таке схоже, але сьогодні то був не ти…

Зовсім розгубившись, я гарячково шукала якихось слів вибачення. Та хіба можна було знайти такі слова в цій прикрій ситуації — привезти Яна до нас і показати незнайомого хлопця, який сидить на його місці! Проте в мене не було часу на роздуми. Ось Ян обернувся до мене. Обличчя його було відчужене, замкнуте, губи міцно стулені. У світлі, що падало з вікна, я помітила стільки суму в його очах! І наче серцем відчула, як розвіюються на грозових вітрах золоті години життя, що їх ми так чекали…

— То ось він який, цей легендарний вікінг!

Таким вигуком зустрів Яна на порозі великого валу Нікола. Що це — мимовільний вияв надмірної сердечності? Чи, може, крик нетерплячої цікавості, яку нарешті можна вдовольнити? Я знала, що в такому настрої Ян, напевно, не пропустить нагоди похизуватися. Ось уже ворухнулися його губи, — здавалося, він збирався одразу дати відсіч Нікола, і то мав бути хльосткий, дошкульний удар, я ж бо надто добре знала Янову вдачу. Та, на щастя, дідусь випередив його. Певно, необачний вигук Нікола насторожив і його. Жваво обернувшись у кріслі, Капітан кинув на Яна промовистий погляд, — саме це й не дало злетіти з уст Яна в'їдливим слівцям. Підвівшись, Капітан швидко рушив через увесь зал назустріч гостеві, підійшов, обняв його за плечі.

— Et du endelig kommet tilbake, min lille gutt fra Narvik. Jeg er saa glad over aa dig igjen, — промовив дідусь. — Нарешті ти повернувся, мій маленький хлопчику з Нарвіка! Я такий щасливий, що знову бачу тебе!

Дідові очі випромінювали щиру радість, і мені подумалося, що вони все такі ж ясно-блакитні, молоді, як і тоді, три роки тому, коли Ян уперше переступив поріг цього дому.

Я ледве розчула, що відповів Ян, бо горло йому перехопило від хвилювання. А втім, дідусь тільки згодом, увечері, переклав мені його слова.

— Takk, Kaptein, mange takk. Deres varme mottagelse gir mig inntrykk av at den gamle «Caadran-So-laire» mottar mig med aapne armer, — сказав Ян. — Дякую, Капітане, щиро дякую… З вашого прийому видно, що це все ті самі старі любі Сонячні Дзиґарі, які, здається, беруть мене знову в свої ніжні обійми…

Зате я дуже добре почула недбале зауваження, яке напівголосно кинув Нікола на адресу Гійома, — брат мій саме в ту мить показався в дверях своєї майстерні.

— Гійоме, це ж не по-англійському?

І репліку-відповідь брата, чемну, але з відтінком певної гордості:

— А чого б то Капітан мав вдаватися до англійської, коли він може привітати норвежця з приїздом його рідною мовою?

Гійом теж підійшов до Яна. Він подав йому руку, наче верховинець, що хоче допомогти супутникові на крутому схилі:

— Яне, це мій майбутній шурин Нікола Фрамекур. Нікола, а це Ян Оффланж, ти вже чув про нього. У ті місяці, які він провів тут, Ян був загальним улюбленцем у нашому домі.

Милий Гійом, який ти сердечний і делікатний! Як добре вмієш кількома словами поставити на своє місце людей і допомогти їм порозумітися! Спочатку здалося, що Гійомові пощастило загладити нетактовність Нікола, бо сердитий вираз почав сходити з обличчя Яна. Потиснувши руку чужому хлопцеві і вже зовсім не бентежачись його присутністю, Ян рушив через зал. Повільно, якось аж несміливо…

Кілька кроків праворуч — і ось він уже стоїть перед високим кам'яним каміном, оглядаючи його від підлоги аж до стелі, і ніби шукає там позначки свого зросту, зробленої тої зими. О, знайшов!

«Ні! Я вже не росту. Та воно й досить…»

Ян нахилився, взяв коцюбу й почав ворушити дрова, що ледь-ледь тліли в каміні, аж поки вони не розгорілися яскраво, сипонувши навсебіч іскрами. Спершись рукою на дубову поличку над каміном (у такій позі я бачила його сотні разів), він перевів погляд по черзі з Гійома на Капітана, потім на мене, і легка усмішка торкнула його уста, — він ніби говорив нам, упевнений у нашій мовчазній згоді:

«Ті наші вечори біля каміна, ви ж не забули їх?.. Ці спогади — то наш спільний безцінний скарб. І хто зможе відняти його у нас?..»

Швидкий побіжний погляд на Нікола, потім — ледь помітний заперечливий рух головою:

«У всякому разі не цей нежданий гість, що ніби з неба впав, правда ж?..»

Наш великий старий рояль, якому колись Ян часто звіряв свої палкі мрії й сум, і досі стояв у тому самому кутку залу. Не відкриваючи кришки, Ян сперся ліктями на світле поліроване дерево, і я помітила, що його затуманілий погляд ніби шукає когось біля інструмента, де в той пам'ятний вечір їхньої першої зустрічі стояла, так само спершись ліктями на блискучу кришку рояля, осяяна яскравим світлом люстри Інгвільд.

Жовна ворухнулися на Янових щоках, і моє серце забилося нерівно й часто. Відколи Ян зійшов з борту «Лазурового Берега», він ні словом не озвався про Інгвільд… Чому? Може, тому, що надто глибоко в серці таїть ці спогади, а може, її відсутність у цю мить раптом здалася йому нестерпною?

Досить довго простояв він отак, мовчазний і нерухомий, ніби зовсім забув про нас, та раптом наче отямився і, підійшовши до каміна, одну по одній почав брати в руки різні дрібнички, що стояли на поличці,— ручний мідний свічник, дві опалові вази, білу й синю, попільничку з матового скла з вигравіруваним на ній зображенням корабля. Перш ніж знову поставити їх на місце, Ян уважно розглядав кожну річ, перевертав на всі боки, пізнаючи їхні знайомі рисочки. Ось він узяв люльку і довго вдивлявся в неї, щоб упевнитися, чи вона справді належить Гійомові. Розкрив, понюхав стару, геть потріскану від часу руанську керамічну табакерку.

— Сорт «бек бленд», якщо не помиляюсь? — стиха спитав він, дивлячись на Гійома.

— Атож, як завжди. А чом би я мав його міняти? Обличчя Янове осяяла усмішка, в ній почувалися радість і виклик водночас.

«Спробували б ви що-небудь поміняти в Сонячних Дзиґарях, не спитавши моєї думки!» — можна було прочитати в тій усмішці.

Він повільно оглядав решту вітальні. В ту мить ми всі троє зовсім забули про Нікола. Серця наші стиснулися від щемливої радості: наш Ян повернувся до нас! І дідусь, і Гійом, як я довідалася згодом, почували те саме.

Та поступово в душу нам заповзав острах: той дім у Бергені, який ми добре собі уявляли з описів у листах і з фотографій, отой світлий приземкуватий дім серед темних ялин, білого снігу, крижаних вод фіорду, — чи став він за три минулих роки для Яна рідною домівкою?..

Зненацька Ян заговорив, і голос його був схвильований і глухий:

— Капітане, Фанні, Гійоме, я, мабуть, здаюся вам дуже сентиментальним, але признаюсь, що цей зал, ці стіни зворушують мене до глибини душі. Колись, три роки тому, я знав, що завжди можу прийти сюди, незалежно від того, легко чи тяжко жилося мені в ті дні, коли всі мої нерозв'язані проблеми навалилися на мене, — і я часто приходив до ваших Сонячних Дзиґарів будь-якої хвилини. І завжди мене приймали тут як рідного, як сина…

— Ти й зараз для нас як рідний, мій хлопчику. Гійом мав підставу так сказати. І байдуже — звешся ти тепер Єфом Нільссеном чи Яном Оффланжем, — ти все одно залишишся нашим улюбленцем і своєю людиною в нашому домі.

Голос дідуся затремтів. Я помітила, як волого заблищали його очі.

Так, і для дідуся, і для Гійома, і для мене той рік був незвичайний, незабутній…

І раптом мене розсердило, що тут стовбичить Нікола. Окинувши поглядом зал, я Помітила його біля дверей кухні. В останні хвилини він, певно, свідомо намагався відступити на задній план, одділитися від нашої маленької групи. Мені хотілося крикнути йому:

«Усе, що тут діється, анітрохи тебе не стосується. Іди звідси! Залиш нас самих!..»

Але він, здавалося, нічого не прочитав у моїх очах. А може, не схотів коритися моїй волі? Не знаю. Тепер, коли від того вечора минули місяці і я можу зрозуміти його тодішню поведінку, причину впертого бажання залишитися з нами, я зовсім не звинувачую його в цьому. Віч-на-віч з Яном, який несподівано, наче сніг у серпні, звалився на голову і одразу зайняв його місце у Сонячних Дзиґарях, Нікола мав почувати себе, як військо маршала Тюрена[1], яке вже безтурботно розквартирувалося на зиму, але його зненацька заскочили вороги.

Тим часом Ян схопив крісло, в якому щойно сидів Нікола. Він повертав його на всі боки і уважно розглядав критично примруженим оком.

— Я бачу, Гійоме, ти все-таки полагодив його?

— Ну аякже! Воно зовсім було продавилося. Минулого літа довелося все перебивати.

Брат підійшов до каміна, узяв з полички люльку й почав набивати її тютюном. Можна було подумати, що він навмисне став біля Яна так, щоб затулити від нього Нікола.

— Гійоме, тобі це крісло нічого не нагадує? Пам'ятаєш, стоячи отут біля каміна і закурюючи цю саму люльку, ти казав мені удавано сердитим голосом: «Яне, ну як ти сідаєш? Тепер доведеться перебивати всю шкіру! Бо ці чортові водії ваговозів не сідають, а гепаються в крісло, мов на сидіння якоїсь п'ятнадцятитонки!..»

— Точно, — кивнув головою брат. І додав: — Справді, поглянь: після ремонту крісло стало ще міцніше, ніж було нове. Тепер можеш гепатися на нього хоч тисячу разів підряд — воно все одно витримає.

Нікола, як на гріх, і собі докинув кілька слів:

— Я його вже випробував цієї зими. Даруйте мою мимовільну провину, я оце тільки зараз дізнався, що йдеться про своєрідну… історичну реліквію.

Мені хотілося крикнути: «Нікола, ти смішний! Замовкни!» Але тут я побачила, як по обличчю Яна розливається блідість, і почула його ледь приглушений голос:

— Не кажіть дурниць! Річ не в тім, хто має право сидіти в цьому кріслі. Головне, що з того часу тут збереглося щось реальне для мене. Так, були тоді різні дрібнички, які давали змогу відчути, що я тут — як у себе вдома. Чи можете ви зрозуміти, що це означало для загубленого самотнього підлітка, яким я тоді був? Чи можете це зрозуміти ви, Нікола Фрамекур, ви, що, напевно, ніколи не відчували, як рідна земля тікає з-під ваших ніг… Ви не пережили цих вечорів у Сонячних Дзиґарях три роки тому… Фанні, закінчивши поратися по господарству, приходила з кухні, сідала біля секретера до своїх уроків, отам, біля вікна. Капітан, як завжди, сидів у своєму незмінному кріслі; усе так просто — ніяких проблем! А Гійом найчастіше вмощувався, коли була охота погомоніти з кимось, на край верстата, — в той час його верстат стояв отам, праворуч від каміна, не знаю, куди його переставили тепер. А щодо цього крісла… Бувало, сидячи в ньому, я міг одним поглядом охопити всіх мешканців Сонячних Дзиґарів: Капітана, Фанні, Гійома. Ці Сонячні Дзиґарі майже цілий рік були моїм родинним вогнищем, а мешканці його — моєю справжньою сім'єю, хоч я їм зовсім чужий…

Стоячи у віддаленому кутку залу, Ян на якусь мить пильно втупився в Нікола, потім енергійно хитнув головою — так, ніби хотів цим жестом сказати, що не треба ніколи повертатися до цього питання, — і несподівано закінчив дуже лагідно й тихо:

— Згода?

По тому, не чекаючи відповіді Нікола, Ян схопив за руку Гійома:

— Я знаю, ти обладнав свою майстерню зовсім новими механізмами. Ходімо, покажеш мені…

Коли двері за Яном і Гійомом зачинилися, я впала на канапу й затулила обличчя руками, геть приголомшена цією нежданою сутичкою між хлопцями. Підійшов дідусь і ніжно торкнув мене за плече. Нікола теж став біля канапи, і я почула зовсім поряд його голос, щирий і простий:

— Я шкодую, Капітане, повірте… І ти, Фанні, пробач. Я говорив зопалу і боюсь, що ваш норвежець дуже розсердився.

Я підвелася й попрямувала до кухні.

— Час подумати й про вечерю, — мовила я — Така напружена атмосфера в крайньому разі може правити замість аперитиву, та навряд чи вона нагодує когось.

Нікола догнав мене.

— Чим тобі допомогти? — спитав він тоном маленького хлопчика, який хоче загладити свою провину.

— Накривай на стіл, — сказала я.

Та коли через кілька хвилин, розпаливши плиту, я відкрила буфет, щоб дістати приготовлене ще зранку тісто для солодкого пирога, то помітила Нікола в кухні. Він стояв, тримаючи в руках тарілки, і дивився на мене, дивився…

— Скільки нас буде сьогодні ввечері? — спитав він.

Мені здалося, що Нікола глузує з мене, але очі в нього були дуже серйозні.

— Я обідаю у вас чи ні? Скажи мені без усяких церемоній, як краще.

Серце моє стиснулося. Невже між нами починається ворогування і весь цей душевний розлад ніколи не скінчиться? Мені хотілося відповісти: «Поклади на стіл прибори для трьох Ле Марруа. А гості нехай собі йдуть вечеряти де схочуть».

Та натомість я тільки глибоко зітхнула й сказала:

— Роби як знаєш, Нік! Я хочу одного: щоб усі люди навколо мене почували себе щасливими.

Після хвилинного роздуму він розставив п'ять столових приборів на старому дубовому столі, вузькому й довгому, за давньою модою, без скатертини й серветок. Мені подобалось обідати саме так, щоб ніщо не прикривало блискучого темного дерева, в якому, ніби місяць крізь хмари, тьмяно відбивалася мідна люстра.

— Капітан і я — по краях, — командувала я. — Ян і ти — з одного боку. Дистанція між вами досить пристойна! А Гійом — навпроти. Це щоб ви не могли кидати один на одного розлючених поглядів.

Нікола не відриваючись дивився на мене, і вперше мені спало на думку, що в нього вдача лагідніша і спокійніша, ніж у Яна. Я розглядала його профіль, поки він наповнював карафу водою з крана над кухонною раковиною. Не такий стрункий, як наш друг, кремезніший і, сказати б, статечніший. Поставивши карафу на стіл, він раптом подався до залу, ніби хотів пересвідчитися, що двері майстерні все ще зачинені.

— Що там робить Капітан? — машинально спитала я, коли він повернувся до кухні.

— Читає газету. Сидить у своєму кріслі… Своєму незмінному кріслі. Усе так просто — ніяких проблем! — прокоментував Нікола, з особливим притиском цитуючи недавні Янові слова.

Нараз у його карих очах спалахнув глузливий вогник.

— А знаєш, він надто любить говорити з пафосом, цей твій норвежець. До того ж розмахує фразами, як прапором, та ще й хльоскає словами, як батогом. З нього вийшов би жахливий кандидат у депутати парламенту!

Я не стрималася й аж зігнулася від сміху, навіть мусила на хвильку покласти на стіл сирий пиріг, який саме ладналася поставити в духовку. Де й поділося моє нервове напруження разом з цим вибухом сміху.

— Чом же ти раніше нічого не казала мені про те крісло? Я б тоді сідав де завгодно, тільки не в нього.

— Нікола, я справді поводилася не так як слід. Відколи надійшов отой лист і я дізналася, що Ян скоро приїде до нас, у мене якось у голові замакітрилося. Забула геть про все… Мені просто з голови вилетіло, що ти є на світі! — чесно призналася я. — І, знаєш, коли я оце побачила у дворі твій мопед, то аж здригнулася вся.

Нікола обернувся. Він перед цим шукав хліб у буфеті, потім почав нарізати його скибками й складати в хлібницю — кошик, сплетений із світлої лози. Раптом він тихо сказав:

— Дівчата, закохавшись, завжди забувають про все на світі, то вже давно відомо! Я бачу це на кожному кроці в себе вдома з Годлен… Фанні, а тобі не здається, що ти закохана?

Я мало не впустила з рук скляну вазу, в яку накладала салат з посипаним сіллю арахісом та чорними маслинами.

— Я? — перепитала здивовано. — Закохана? В кого ж?

— Ну, в Яна, скажімо…

— Та ні, я не закохана! — запротестувала я. — Те, що зв'язує нас, Яна й мене, — то просто братерська приязнь, щира, глибока приязнь. Вона тягнеться ще з тих тяжких днів його життя, коли я могла чимось допомогти йому, підтримати, як молодша вірна сестра… Тут немає нічого спільного з коханням, — прошепотіла я, затинаючись.

Я почувала, як зашарілися мої щоки. Підійшовши до дзеркальця, прибитого біля дверей, що вели надвір, і зазирнувши в нього, я справді впевнилася, що обличчя моє палає.

Нікола пильно дивився на мене. Якась незвична напружена мовчанка запала між нами. Так минуло кілька хвилин, поки він промовив ті дивні слова:

— Фанні, як ти вважаєш, з чого можна впізнати кохання?

— З чого?.. Просто не знаю, — збентежено відповіла я, наче учень. викритий зненацька в своєму неуцтві.— Ах! І зрештою, чого ти хочеш, мені ж тільки дев'ятнадцять, я не можу всього знати!

— Годлен теж немає ще й двадцяти, а проте вона вже здатна була сказати «так» Гійомові…

Я схопила стілець, сіла і, поклавши руки на темну поверхню стола, почала машинально розглядати їх, ніби вони могли підказати якусь відповідь.

— Годлен… Звичайно, — ледь чутно прошепотіла я. — Але ж вона мала в ту хвилину біля себе батька, матір, котрі могли прийти їй на допомогу… А в мене…

Я міцно стиснула губи, щоб не заплакати.

Нікола, певно, збагнув, що був надто суворий зо мною, бо, схилившись над столом, на якусь мить поклав свою долоню на мою руку.

— Бідолашна Фан… — тихо сказав він.

Після обіду, побачивши, як троє хлопців наввипередки хапаються за посуд, я залишила їх наводити лад у їдальні й повернулася до залу, де дідусь уже вмостився затишно у своєму кріслі. Скоряючись якомусь інстинктивному поривові, я сіла на килим біля його ніг. Капітан мовчки поклав руку мені на голову і не забирав її довго-довго… Певне, він усе збагнув з нашої розмови на кухні. Бо я не мала чого приховувати від нього, та й Нікола теж не належав до тих хлопців, які люблять шепотітися десь по закутках. Ця тверда і водночас ласкава Капітанова рука… Чи не хотів він без слів сказати, що я можу не сумніватися в його любові, співчутті і в його глибокому смутку: він-бо, стара бувала людина, як ніхто інший, почував, як потрібна мені в таку годину мати…

Я все ще сиділа нерухомо, поринувши в сумну задуму, коли до мого слуху долинув останній відгомін бурі того дня.

— Диви-но, а я й не помітив зразу, що ви поміняли гравюру… — почула я з кухні Янів голос. — Тільки рамка лишилася та сама.

Я одразу зрозуміла, про яку гравюру йдеться.

— А що на ній зображено? — знову заговорив Ян. — Можна подумати, що то ваші Сонячні Дзиґарі, тільки величніші, розкішніші.

Голос Гійома:

— Це справді Сонячні Дзиґарі, за часів свого розквіту, приблизно в тисяча вісімсот тридцятому році.

— А де ж ви розкопали цю гравюру?

— То Нікола розшукав її в себе, в Ред'єрі. Це гравюра на міді. Він знайшов її серед старих архівних матеріалів, які стосувалися його родини і Булонського графства. Оте давніше зображення в рамці було не таке цікаве. Коли Нікола дав гравюру Капітанові, той одразу замінив нею стару.

Хвилина тиші, потім — коментар Яна, і по його голосу я зрозуміла, що він обернувся до Нікола й точно поцілив у нього:

— То ви вже робите тут подарунки?..

Мої пальці судорожно стиснулися. Ця зухвала фраза, така невластива Янові, не мала сенсу, чи, точніше, у ній містилася вся гама відтінків — від зовсім невинного до найдошкульнішого… Яне, чи ти не збожеволів, бува?.. Я боялася, що Нікола відповість йому так само дошкульно й різко. Але минуло кілька секунд, поки нарешті я почула голос брата, — то був голос фермера, який заспокоює молодого норовистого коня:

— Нікола і Годлен приїздять обідати до нас у Сонячні Дзиґарі щоразу, коли їм того захочеться. Отож нема нічого дивного, що час від часу вони приходять з якимось гостинцем — скажімо, з десятком яєць чи кошиком яблук, а часом навіть і зі старовинною гравюрою під пахвою.

Я схвально хитнула головою: Гійом дуже вчасно припинив суперечку, що мала от-от початися. Та який жаль, що…

Нараз я розсердилася і на Нікола. А за що? Цього разу він показав себе куди спокійнішим і урівноваженішим, ніж Ян!..

Раптом ніби щось найшло на мене: я схопилася, похапцем поцілувала дідуся, прибравши розв'язного й невимушеного вигляду, пробігла через кухню, ні словом не озвавшись до тих трьох, що були там, і подалася до своєї кімнати. Тут я замкнулася на ключ і, впавши на ліжко, гірко заридала. Мені хотілося виплакати в цих сльозах усе, що так зіпсувало, отруїло довгожданий вечір Янового повернення до Сонячних Дзиґарів. А він же, той вечір, мав бути такий прекрасний…

Уже згодом я почула під дверима, що Гійом тихенько гукає мене, але вдала, ніби сплю. Та серце моє сповнилося дивної гіркоти, коли у дворі зачмихав мопед Нікола, а невдовзі по тому до мене долинув ще й інший звук — то грюкнули дверцята нашого автомобіля, яким брат повіз до Булоні Яна з його валізами.

Розділ третій ЦЕЙ ПОНЕДІЛОК ЗРАНКУ ЩЕ БУВ ТАКИЙ, ЯК УСІ ІНШІ ДНІ…

Починається новий тиждень… За десять хвилин дев'ята, і мій вірний мопед щойно проминув дорожній стовп, котрий двома своїми стрілками-руками вказує напрям на Юпландр і Суверен-Мулен. На вибоїнах у сумці торохтить наочне приладдя й матеріали, які я приготувала для демонстрування дослідів з цукром, — за програмою у нас сьогодні вранці мають бути саме такі досліди. Отже, цукор усіх сортів: цукор кристалічний, цукор-рафінад, цукрова пудра; ложка, склянка, каструля, щоб зварити на плитці карамель.

Я трохи запізнююсь: довелося витратити зайвих п'ять хвилин, поки пояснювала дідові, як розігріти на плиті яловичину з морквою. Та я не дуже турбуюсь, бо Крістіна Ферк обіцяла прийти сьогодні раніше.

Поміж просторих луків і розкиданих де-не-де садиб самотньо височить ферма Монтабланів, батьків моєї вихованки Мозіани. Ферма ця схожа на невеличку чотирикутну вежу якогось старовинного замка, і щоразу, коли я проїжджаю повз неї, то мимоволі трохи уповільнюю швидкість, милуючись нею. Цей войовничий і водночас такий сумирний силует, і білі лебеді, що віддзеркалюються у воді столітніх ровів, — усе це промовляє до мого серця, захоплює своєю стійкістю, що перемогла руйнівну дію віків. Як добре, що це — земля моїх працьовитих і чистих душею предків, що я — дитина цієї землі! І яка ж бо вона безмежно дорога мені й мила!..

Ще кількасот метрів — і перед фермою Рінган я зустрічаюся з матір'ю Міно, мого пустотливого й лукавого улюбленця. Чоботи жінки забрьохані мокрою глиною, вона прямує до хліва з двома порожніми відрами на коромислі.

— Добридень, мадемуазель Фанні! — кидає вона мені коротко.

А переді мною одна за одною, мов сторінки добре вивченої книги, розгортаються знайомі картини й образи, які я споглядаю щодня. Ось на подвір'ї дві повітки, з'єднані між собою; в них селяни складають напиляні сирі дрова. А навколо — темно-зелені ялини. Краєвид цей чомусь нагадує мені Савойю. Трохи далі — стара хатина, густо, аж до самого даху, обвита плющем, — він звисає довкола неї, неначе глибоко насаджена шапка. А он там, праворуч, у просвіті дерев мріє на обрії церква… Ветха дзвіниця, біля якої здіймається вгору її вірний сторож — височенна пінія, збереглася на гребені пагорба з давніх-давен. Вона так вдало споруджена, що її видно звідусіль, хоч би з якого боку ви під'їздили до села. А проте я ніколи не могла знайти стежку, що вела б до цього відлюдного місця. Так, жодного сліду людської ноги, хоч, безперечно, стежка тут колись була, та заросла давно травою. От і спробуй її тепер віднайти!.. Правду кажучи, мені хотілося б, щоб вона лишалася назавжди неприступною, ця стара сільська церковка, дивлячись на яку, я щоразу уявляю собі якесь зачароване, покинуте царство…

З вершини досить стрімкого схилу, на який я виїхала, переді мною мов на долоні відкрилося все село, що розкинулось у долині. Це гарне старовинне село з густо розміщеними садибами, ніби огорнуте якоюсь безтурботною неквапливістю.

Десь вдалині прокукурікав півень, потім молот ударив по ковадлу, і луна від того удару довго линула в повітрі. Підстрижені шапкою верби заколисливо погойдувалися над річкою, що повільно текла собі. Ось ворон бриючим польотом упав на якусь здобич. І весь час, весь час — ледь чутне, безнастанне дзюркотіння струмочків, яких так багато на цих суглинках.

Суверен-Мулен — означає Королівський Млин, у назві цій виразно відчувається фольклорне походження. Його замок тричі відбудовували після навал завойовників. Село з цим королівським іменем, мальовничо розташоване у видолинку поміж довколишніх горбів, уже прокинулося. Один з пагорбів густо поріс лісом, ніби темною кучмою. Два інші вкрито нивами й луками, і село наче одягається в шати полів, брунатні, зелені чи золоті — залежно від пори року.

І нарешті ще один пагорб, він подобається мені найбільше: довга тіниста алея з височезних сріблястих тополь, що здіймається аж до самої його вершини… Тільки де-не-де крізь це густе склепіння пробивався промінь сонця, ніби торкаючись теплим цілунком землі. Ця прегарна дорога, така безлюдна й огорнута легким серпанком туману, здавалася мені раєм…

У селі, якраз навпроти замкового парку, — початкова школа, і при ній — наші підготовчі класи. На вікнах — вазони з геранями, букет мімози (як навчальний посібник). Кілька барвистих дитячих малюнків наклеєно на шибки, — малюнки ці вибрано з найколоритніших, найцікавіших «творів» наших малюків. Углибині, за будинком наших класів, — просторий шкільний майданчик.

Якомога обережніше, щоб не помітили діти, які вже вишикувались у дві колони, штовхаю двері роздягальні. І одразу ж мене огортає специфічний дух старовини та характерний для села запах кам'яного вугілля, диму й старих вогких стін. У класі до цих ароматів долучається ще трохи безбарвний, прісний запах крейди і паперу, дух книжок і зошитів. У грубці, засипаній вугіллям, уже гуготить полум'я.

— Тридцять шість… тридцять сім… — лічить Крістіна Ферк, проводячи по черзі рукою по голівках вишикуваних у ряд малят.

Потім каже:

— П'ятьох сьогодні немає. Отже, нас тридцять сім. Яка це буде цифра — парна чи непарна?

— Непарна.

Як же нелегко було за кілька місяців втовкмачити це в мозок дітлахів. І от вони вже вміють розрізнити непарне число. Вони знають, що місяць «лютий» починається на «л», як Людовік, і що мімоза — це дуже тендітна квітка, яка біля вогню одразу ж в'яне.

Поки я скидаю лижну куртку й надягаю легку блузку, маленька Ніколь, здивовано поглядаючи на мої штани, зауважує:

— А мадам сьогодні наділа шаровари!

Тим часом діти вже сидять за своїми столиками. Марися тихенько плаче, бо ніяк не може знайти своє місце. А Франсуаза вже поклала голову на руки, згорнуті на столі, і ніби дрімає.

— Ти що, нездужаєш, Франсуазо?

У відповідь — відсутній погляд і невдоволена гримаса. Очі напівзаплющені, як у стомленої кицьки. Здається, Франсуаза захворіє,— коли б це хоч не вітрянка була, а грип чи нежить.

Крістіна складає у великий кошик дитячі сніданки, — їх вони з'їдять на перерві. А я тим часом перевіряю, чи достатньо чисті в них руки й нігті. Одне за одним діти показують мені свої рученята. Якщо в когось вони не дуже чисті, я посилаю такого до миски з водою.

— Марш до миски! Марисю, Бруно, Андре… З'юрмившись навколо великого емальованого таза, який прибиральниця наповнила сьогодні вранці, вони занурюють руки у воду й починають незграбно й повільно мити їх. Тихо й смирно стоять, чекаючи, поки сусід передасть мило, невправно витирають руки чистим рушником. Потім без поспіху повертаються на свої місця з вдоволено-мрійливим виразом на обличчях.

І раптом я подумала про Яна. Згадала, як він пожалів мене тоді, в машині, коли ми поверталися з Кале: «Навіщо ти обрала собі таку професію, Фанні? Вони ж, мабуть, справжні дикуни, оті твої збитошники!..»

Ну, щодо «дикості», то в цьому він помиляється. Ні, вони, звичайно, не дикуни. Хоч коли ви пояснюватимете їм, що таке підставка для страв, то вони скажуть, що в них удома мама підкладає під каструлі вчетверо газету. З телевізійних передач вони знають про пустелі й льодовики, але дехто з них ніколи не бачив моря, хоч до моря звідси всього якихось десять кілометрів… Це справжні малі селючата, бо тут — глуха глушина. Та хіба я не свідомо обрала собі цю роботу? Якби Ян увійшов зараз, невже мені було б соромно від того, що я теж селючка? Ні, бо я вірю — Ян любить мене такою, як я є. Він-бо добре вивчив мене в ту зиму, яку прожив у наших краях, серед таких самих сільських мешканців, як і я, коли, сидячи за кермом свого грузовика, розвозив мішки з борошном від одної сільської пекарні до іншої.

Звідки ж тоді взялося це невиразне відчуття тривоги, яке поволі поймає мою душу? Я довго думаю над цим і зрештою розгадую його причину. За ті роки, що ми були в розлуці, Ян багато мандрував по світу, він пізнав свою другу батьківщину — Норвегію, таку не схожу на Францію. Він говорить тепер по-норвезькому. Він бачив нових людей, працював з ними, набрався нових ідей. Його духовні обрії розширились. А я за ці роки не зрушила з місця, у мене все лишилось, як і було: Сонячні Дзиґарі, булонське село, одноманітне шкільне життя. Я просто змінила Анжельє з його ритмом велелюдного колежу на цю маленьку сільську школу. Словом, з учениці я стала вихователькою. Ні, поки що просто скромною помічницею вчительки… її підміною.

Так, час вільного й невимушеного отроцтва з тисячами доріг, які кличуть вдалину, у майбутнє, коли нам уявлялося, що можливість вибору будь-якого шляху в житті для нас існуватиме вічно, — цей час уже минув без вороття для нас обох — і для мене, і для Яна. Прощайте, мої п'ятнадцять літ, мої шістнадцять літ. Я все ще тільки проста сільська дівчина з глухого закутка, а Ян за ці роки став юним принцом моря. Наше спільне минуле зберігає нашу спільну вірність. Це минуле було таке прекрасне, але прийдешнє — хіба воно не розділятиме нас дедалі більше?..

Зусиллям волі я одірвалася від цих смутних роздумів. Що роблять мої малюки? Примостилися біля своїх столиків, перед кожним на аркушику паперу його порція цукру, за яким треба вести спостереження. Потім Крістіна позбирає цукор і вкине в каструлю. Скоро буде готова карамель — цукрова маса вже поруділа, і приємний аромат солодко лоскоче ніздрі. Дітлахи починають нервуватися.

Я розчиняю вікно, а малюки в цей час, узявшись за руки, заводять імпровізований танок — фарандолу — навколо маленьких столиків, примовляючи: «Коли в нас печуть млинці, то запрошують усіх!..»

Час від часу чути, як вихователька закликав до порядку тих, хто збився з ритму чи вийшов зі строю.

Потім уже спокійніше:

— Діти, хто взутий у чобітки, — сідайте на свої місця! — командує Крістіна. — І ті, у кого є кишеня на фартушку, — теж сідайте… І ті, у кого позолочені ґудзички, — теж… І ті, у кого картаті фартушки… І ті, на кому рейтузи…

Дітлахи стежать одне за одним дуже ретельно і водночас уважно прислухаються до слів виховательки: адже йдеться про те, щоб не пропустити своєї черги! Минає небагато часу — і от уже всі на місцях. Ніякого галасу, штовханини. Хіба що ледь чутне перешіптування. Коли їм треба вийти кудись, вони кажуть про це спокійно, не перестаючи і тут слухатися виховательки.

Осторонь принишк Міно. Я спостерігаю його, стоячи біля плитки: він гріє руки над розпеченою жерстю плити, маленький, безтурботний, щасливий чоловічок! Інші діти не звертають на нього уваги. Крістіна нічого не каже. Вона майже завжди мовчить.

У наших класах навчають дітей, немовби в грі,— цікаво й весело. Крістіна ніколи не підвищує голосу на своїх вихованців, а діти й собі ніколи не галасують. Дехто стиха щось мугикає чи розмовляє півголосом. Це майже не порушує загальної тиші. А коли треба досягти на кілька хвилин цілковитої тиші, Крістіна каже: «Пограймося в тишу!» Тоді діти кладуть голови на згорнуті руки, заплющують очі, і в такі хвилини, як кажуть, буває чутно, коли муха пролетить.

З початку навчального року діти повинні були затямити кілька основних правил і звичок: треба мити руки, вміти прибирати за собою, не кидати на підлогу папірці. Крім того, їх привчили збирати пластмасові палички, з допомогою яких вони вчаться рахувати, прикріпляти на шворці прищіпками свої свіжі малюнки, які скидаються тоді на барвисту гірлянду… В усьому іншому вони необмежені у своїй волі. Вихователька зрідка наказує їм щось, іще рідше сварить і ніколи не втрачає самовладання, навіть якщо клас зчиняє страшенний гармидер. Вона вміє управляти своїм кораблем і під час бурі з незворушним спокоєм старого бувалого моряка і, здається, щомиті ладна придумати якусь нову захопливу гру.

Того ранку я помітила, як Крістіна зробила знак Мішель, маленькій глухонімій дівчинці з нашої групи. Ця дівчинка просто розцвіла і невпізнанно розвинулася, відколи почала відвідувати наш підготовчий клас. Досі її життя було зовсім сумне. А тут, дарма що Мішель нічого не чує, їй досить того, що вона може бачити: очі заміняють їй вуха. Дівчинка наслідує інших дітей і з першого разу робить усе, як і вони, не гірше за інших.

— Ти зараз роздаватимеш дітям сніданки, — сказала Крістіна.

Мала все зрозуміла, як тільки побачила в руках учительки кошик з бутербродами. А Крістіна вже подавала їй один бутерброд.

— Це для Бруно, — сказала вона, показуючи пальцем у лівий куток класу.

Певне, Мішель ще не вміє читати по губах. Вона не почула імені «Бруно». Але дівчинка спостережлива, вона знає, що Бруно щодня приносить із собою на сніданок ванільний пиріг, а Сільвія на додачу до своїх тартинок — ще дві цукерки, а Тереза завжди гризе яблуко. Отож вона пішла прямо до Бруно, потім до Сільвії, потім до Терези. Коли вона нерішуче спинялася, Крістіна вдавала, що не помічає цього. Інші дітлахи вже махали до Мішель руками:

— Сюди, сюди…

Сьогодні Крістіна доручила роздачу сніданків Мішель, і це забрало не більше часу, ніж в інші дні. І Мішель аж сяяла вся від задоволення й гордості.

Та ось і перерва. Я стежу за Мішель очима. Вона не відходить ані на крок від Розіни, дівчинки, що живе в сусідньому з нею будинку. Мішель у всьому наслідує її, повсюди ходить за нею. А Розіна наче й не помічає її фізичної вади. Принаймні вона розуміє свою сусідку краще, ніж дипломований психолог. Хіба не Розіна підійшла до мене в той день, коли я, помітивши сльози на очах Мішель і не розуміючи причини їх, була в розпачі від своєї безпорадності. «Мішель плаче тому, що не вміє рахувати так, як я…» — пояснила мені Розіна.

На шкільному майданчику під час перерви уся ця малеча ганяє, немов із ланцюга зірвалася. Це ж так радісно й приємно — відчути врешті повну свободу.

У нас в класі грають ще в конячку: зав'язують навколо пояса кашне, і воно править за віжки. Дехто з більш владолюбних грається в учительку. Вони плещуть у долоні,— і як точно ця малеча копіює жести й вираз обличчя виховательки! Може, в них тільки трохи надмірна серйозність у погляді і гідність у манері триматися, — та хіба ж не повинні вони утвердити свій авторитет? І от уже всі інші малюки, з тих, що самі ніколи не будуть ватажками й заводіями, беруться за руки, починають танок і покірно, як отара за вівчарем, ідуть за своїм ватажком.

Ми з Крістіною мовчки обмінюємося зворушеними поглядами, але нічого не коментуємо, бо Франсуаза, яка сьогодні справді має дуже хворобливий вигляд, всунула свою маленьку холодну руку в надійну руку виховательки і не залишає нас ні на мить.

Наші малюки граються біля невисокої огорожі, що відділяє майданчик для ігор підготовчих класів від майданчика старших учнів. Звідти долітають «доросліші» крики. Там завзято грають у футбола — раз у раз чути удари по м'ячу. Мосьє Морель, директор, виконує нелегку роль судді. Він кинув на нас відсутній погляд.

«Хіба можна порівняти ваш тихий щебетливий майданчик з оцим несамовитим шарварком моїх молодих півників?» — прочитали ми в тому погляді.

Через кілька хвилин продзеленчав дзвоник. Як заведена музична скринька монотонно дограє свої останні акорди, так кілька запізнілих дитячих голосів ще долинали то з того, то з іншого боку, потім над спорожнілим майданчиком запала непорушна тиша…

* * *

Так, той ранок у понеділок, здавалося, був такий, як і всі інші ранки на початку тижня…

Ми не зустрічалися з Яном наодинці з того пам'ятного вечора, коли він повернувся до Сонячних Дзиґарів, і відтоді сумний настрій не полишав мене. Я думала, що Яна цілком поглинула на перших порах його робота у морського посередника в Булоні. Крім того, знала, що в неділю він збирався поїхати в Бове, в гості до своєї названої матері, бо не бачив її цілих три роки. Хіба ж могла я ревнувати його до цієї жінки, адже в ті далекі дні, коли Ян у відчаї втік з дому, я так співчувала їй, бо розуміла, як страждала вона, відчувши, що її хлопчик, її Ян, дедалі більше віддаляється од неї…

Проте мене не покидало гнітюче почуття, що ми наче посварилися з Яном. Минав день за днем, а я так і не змогла вибрати слушної хвилини, щоб поговорити з ним віч-на-віч. І цього нового тижня, що тільки-но розпочався, у мене було таке відчуття, ніби Ян все більше оддаляється від мене і його постать поволі розпливається в тумані…

— Франсуаза, видно, таки захворіла, я відішлю її додому, — сказала мені Крістіна Ферк. — О Фанні,— одразу ж додала вона, — не забудьте про Патріка, бо він може тут такого накоїти, що тільки держись! Не випускайте його з очей, будь ласка.

Обернувшись до дітей, я кинулася до Патріка, бо він уже безжалісно дубасив, зовсім маленького хлопчика. Тільки-но я схопила його за штанці й збиралася дати йому шльопанця, як нараз краєчком ока помітила, що чиясь рука нервово прочинила хвіртку, і висока білява постать швидко попрямувала до мене, почуваючись, як видно, тут вільно й невимушено, наче в себе вдома.

Невимовна радість охопила мою душу.

— Яне! — вирвалось у мене.

Я випустила з рук Патріка, і він тут же гепнувся на підлогу, уникнувши на цей раз, здавалось, неминучого шльопанця, якого він заробив своєю поведінкою.

— Скажи, чи всі твої курчата на місці, чи не втекло одне з них, матусю-квочко? — кинув на ходу Ян.

Я стривожено почала перераховувати своїх малят: тридцять чотири, тридцять п'ять, тридцять шість… Франсуаза ще в класі, отже, тридцять сім.

— Ні,— сказала я, — усі є. До того ж вони ще не вміють самі відчиняти важкої хвіртки.

Тільки згодом, збагнувши усю незвичність Янової появи тут, я перепитала:

— Що це ти сказав допіру? І насамперед, що ти тут робиш?

— Виступаю в ролі рятівника! — лаконічно відповів він. — Мимовільного рятівника, між іншим…

І, помітивши мій приголомшений вигляд, додав:

— Я зараз усе тобі поясню. Оце щойно я «виудив» мале дівчатко років п'яти-шести, котре мало не втопилося у великій калюжі поблизу твоїх рідних місць. Ходімо зо мною до фермерки, це тут недалечко, я залишив малу там, але та жінка не знає дівчинки. Можливо, ти її впізнаєш.

Дзвоник оповістив кінець перерви. Крістіна, стоячи на порозі класу, збирала свій клас і, помітивши у дворі високого незнайомого хлопця, здивовано глянула на мене.

— Я зараз вернусь, — кинула я. І подалася слідом за Яном…

Коли ми прийшли на ферму і мої очі за кілька секунд призвичаїлись до півтемряви, що панувала в кімнаті, я одразу ж упізнала дитину. Дарма що бачила її тільки раз два тижні тому та й то крізь старанно завішене вікно у Голубці.

— Марінетта… — вражено прошепотіла я. — Це Марінетта Ферк!

Дівчинка сиділа на стільці, її темні кучері були розкуйовджені й заляпані болотом, по щоках текли сльози, вона метляла, як маятником, маленькими ніжками, а фермерка в цей час натягувала на неї довгий светр, який належав, певне, її доньці. Мокра одежа Марінетти валялася на підлозі.

— Мамо, хочу до мами-и-и, — не перестаючи гірко схлипувала дівчинка.

Фермерка краєчком фартуха витирала їй сльози.

— Цить, цить! Ну, годі, моя маленька! Не плач! Знайдеться твоя мама, от побачиш… Ходімо краще, я трошки помию тебе.

Жінка поставила дівчинку на ноги й повела за собою до миски з водою. І тільки тоді я з жахом, — здається, Ян почував те саме, — помітила: дівчинка йде якось дивно, перевальцем. Так, не було сумніву — дитина накульгувала на праву ніжку. Ні, це було ще гірше, гомілка у неї, здавалося, наче відхилена вбік, викривлена, коліно й права стопа трохи повернуті всередину, і всю ніжку від коліна до стегна перетинав довгий шрам, рубець, ще досить свіжий, — щонайбільше кількамісячної давності…

Про які ж великі страждання, а може, й справжню драму свідчило все це!

Я скоромовкою повторила:

— Це Марінетта Ферк. Треба негайно попередити її матір, — і бігом подалася до школи.

Я не мала часу щось пояснювати Крістіні. Почувши, що йдеться про її доньку, вона мов несамовита кинулася на дорогу, яка вела до ферми. Я рвучко розчинила двері сусідньої кімнати, попросила вчительку першого класу доглянути наших малюків і теж помчала за Крістіною.

І що ж ми побачили? По дорозі назустріч нам — рука в руці — спокійнісінько йшли Ян і Марінетта: маленьке приручене пташеня під надійним захистом добродушного велетня. Але мати не могла так одразу заспокоїтися.

— Марінетто, люба моя… Як вона впала? — схвильовано питала вона в Яна, міцно пригортаючи до себе дитину.

— Вона ненароком упала в воду, мадам, — відповів Ян якомога безтурботнішим голосом. — Нічого страшного, запевняю вас.

— Але ж… Вона не впала на голову, скажіть, благаю вас? — допитувалася жінка.

— Ні… Та ні ж бо. Чому ви так думаєте? — бурмотів Ян, зовсім ошелешений цим несамовитим страхом, — адже дитина була тут, живісінька, на руках у матері…

— Лікар сказав, що для неї це дуже небезпечно, — пояснила жінка. — Ні в якому разі не можна допустити, щоб вона вдарилася головою.

Ми з Яном починали догадуватися: отой шрам, поранена ніжка… І череп, можливо, також…

— Клянусь вам, це правда, — запевнив її Ян. — Вона просто посковзнулася й шубовснула у воду, але стояла в калюжі на обох ногах. І вже через хвилину я витягнув її звідти.

— Ах, слава богу! — зітхнула Крістіна.

Сльози полегкості рясно текли з її очей, і я майже силоміць посадовила її на повалений стовбур дерева, що лежав біля ферми при дорозі. До нас підійшла фермерка, тримаючи в руці склянку рому, в яку вона саме вмочувала грудочку цукру.

— Не треба так хвилюватися, голубонько! Підкріпіться трішки оцим, ковтніть же. Ви захворієте ще дужче, ніж ваша мала, коли отак терзатимете себе…

Але й справді, що це стукнуло в голову вашій доньці самій піти в село?

— Я теж нічого не розумію. Нянька, яка доглядає дівчинку й хазяйнує у нас, ніколи не залишає її. Де Тереза, Марінетто? — вже трохи спокійніше запитала Крістіна.

— Вона пішла в крамницю з тачкою, — відповіла Марінетта, знову починаючи хлипати. — У нас вийшов газ, не можна було зварити сніданок. Вона сказала, щоб я сиділа й не рипалась. А я не хотіла лишатися сама, мамочко. Я хотіла бути з тобою, в школі. Тоді я наділа пальто й пішла…

— Вона тихенько йшла край дороги, — знову озвався Ян. — Я поставив мотоцикл біля в'їзду в село і йшов пішки. Ваша дівчинка тюпала попереду, а за нею плентався великий пес — вона його, здається, не помічала. Та коли собака почав плигати навколо неї, а потім поклав їй лапи на плечі, дівчинка перелякалася. Вона почала потроху задкувати від пса. А тут, як на гріх, трапилася калюжа. Я був від неї метрів за тридцять. Коли підбіг, ваша мала якраз посковзнулася. Я вихопив її в ту мить, коли вона мало не пірнула туди з головою.

Дитина, пригадавши своє мимовільне купання, заплакала голосніше.

— Хочу додому, хочу додому…

Ян узяв її на руки, і дівчинка довірливо притулилася до нього.

— Якщо ви зайняті в школі, то чи не дозволите мені відвезти її додому на мотоциклі? — запропонував Ян.

Ми побачили, як сполотніло обличчя Крістіни.

— Ніколи! О, нізащо! Все що завгодно, тільки не це! Якби ви знали…

Ніби спалах блискавки, промайнув у погляді Крістіни вираз невимовної скорботи, — хтозна, відблиск яких трагічних спогадів відбився в ту мить у її очах. Я стиснула її тремтячі руки.

— Заспокойтеся, Крістіно. Ви ж бачите, ваша мала жива й здорова…

Ян тим часом накинув на плечі дівчинці свою куртку.

— Я таки відведу малу до хати, — сказала фермерка своїм тверезим і впевненим голосом. — Бо після тієї купелі дитина може застудитися, як стоятиме отак на вітрі. І ви, мадам, зайдіть та випийте чогось гаряченького…

Крістіна пішла за фермеркою в дім. Слідом ступав Ян, а на руках у нього скрутилася калачиком, наче мерзлякувата пташка в гніздечку, Марінетта. Я все ще не знала, що ж привело Яна в Суверен-Му-лен, та мені ніколи було розпитувати: треба було швидше вертатися до школи, де моя малеча, мабуть, уже досі ходила на головах…

Коли продзеленчав дзвоник з останнього уроку, мосьє Морель сказав мені, що він уже відвіз Марінетту і її матір додому своєю машиною. Настав час виряджати по домівках моїх забарних і балакучих малюків. Потім я поблукала трохи навмання по селу, отак і незчулася, як уже добряче перевалило за полудень. Ніде ніяких слідів Яна… Певно, він не міг більше чекати. Але чому все-таки він приїздив? Мабуть, ніхто мені сьогодні цього не пояснить.

Я попрямувала до кав'ярні, куди, як правило, ходила снідати, соромлячись признатися самій собі, що думки про Яна геть заполонили мене, тоді як, здавалося б, мене мав невідступно переслідувати спогад про цю маленьку бідолашну кривульку з покаліченою ніжкою і про розпач, який я прочитала в очах Крістіни…

Розділ четвертий «БОЖЕ! ЯК ЖЕ ЯН СХОЖИЙ НА НИХ!»

Я ніколи не могла довго гніватися на Яна, так між нами повелося ще відтоді, як мені було п'ятнадцять років. Бувало, посварившись після якої-небудь палкої дискусії, ми неодмінно кінчали тим, що з'ясовували наші стосунки, і завжди нам щастило порозумітися. Цього ж разу на серці в мене важким тягарем лежав спогад про той нещасний вечір, коли Ян повернувся до нас, і про кілька інших випадків, коли Ян і Нікола стикалися віч-на-віч у Сонячних Дзиґарях. Мабуть, і він думав про це, бо інакше хіба я одержала б на другий день після пригоди з калюжею оту коротеньку записку: «Фанні, я тоді не міг довго затримуватись, бо дуже поспішав. Чи не могла б ти поснідати зі мною наступного четверга в Булоні? Чекатиму на тебе в нашій конторі після одинадцятої».

Рівно об одинадцятій я вже входила до великої морської контори, де Ян проходив практику як стажер. Він одразу ж помітив мене, подарував свою найчарівнішу усмішку, — так він усміхався в ті давні безхмарні дні нашого спільного минулого, — і рушив мені назустріч.

— Зажди хвилиночку! — сказав він уже на тротуарі.— Спершу заскочимо на пошту. Мені треба послати три авіалисти до Швеції і Данії.

— Ах! Ні,— здригнулася я. — Невже все починається знову?

— Що? Знову починається…

Я кивнула головою на білий фасад контори з великими рельєфними літерами, які видно було метрів за двадцять: «ГІЙОМ ЮРЕ, МОРСЬКИЙ ПОСЕРЕДНИК».

— Тобі нічого не нагадує ця вивіска? — спитала я. — Пригадай: понеділок, три роки тому. І тоді теж усе почалося з відправки кореспонденції. Ішлося, якщо хочеш знати, про зразки борошна, які треба було розіслати рекомендованими пакетами.

Обличчя Яна набрало насмішкуватого, вдавано захопленого виразу: «Ти диви, та вона справжня чемпіонка по спогадах, ця Фанні!» — прочитала я на ньому.

Потім, не кажучи ні слова, він потягнув мене до поштового відділення, трохи нахилившись до мене, щоб краще чути, бо я саме заходилася перелічувати усе, що сталося того бурхливого вечора.

— Оті пакети з борошном, Яне, — це був тільки початок. А продовження яке!.. Сварка в кабіні грузовика через те, що твоїй неньці з Бове пощастило за тиждень перед тим зустрітися зі мною. Твоя лють і намагання вирвати у мене признання, що саме розповіла вона мені про тебе. А потім залізничний переїзд під Удіньйолем, поїзд, що мало не врізався в машину, наш божевільний автопробіг у долині річки Курс. І на закінчення твоя втеча під дощем, при яскравому світлі фар… Не вельми приємні хвилини, скажу тобі!..

Біля віконця нікого не було. Ян подав листи службовці. І раптом, поки вона зважувала й штемпелювала конверти, він обернувся до мене, і я побачила, як мрійливо заблищали його очі.

— Моя геніальна кізко з пам'яттю слона, — прошепотів він, — ти ж забула найголовніше. Адже саме того вечора я вперше наважився сказати тобі «Фан»…

А за хвилину, вийшовши з поштамту, він повів мене до свого мотоцикла, що прибув до Булоні через кілька днів після Янового приїзду, — його доставили сюди на маленькому вантажному судні з Фолкстона.

— Все-таки то були добрі часи! — промовив він, сідаючи за кермо. — Бо тепер… тепер хто завгодно має право називати тебе Фан. Хіба ж не так?

— Ні, ти помиляєшся! — відказала я. — Крім Гійома й тебе, тільки Нікола зве мене так, та й то не часто, до речі.

Я поспіхом умостилася на сидінні позад нього, щоб уникнути його погляду, бо в ньому я, напевно, могла б прочитати: «Не так часто — це теж уже занадто!»

Та Ян обмежився тільки тим, що пробурчав:

— Готово? Поїхали!

Ми не кваплячись їхали вздовж набережної, петляючи поміж грузовиком з морозивом, цистернами для перевезення живої риби, щойно доставленої на кораблях, поміж рибалками, що верталися на суходіл, відставними моряками і просто тими, кому ніколи не сидиться на місці.

Коли ми проминули рятувальну станцію, Ян ще зменшив швидкість. Нарешті ми доїхали до перших плит північно-східної дамби. Ян зійшов з мотоцикла і допоміг зійти мені.

— А що як нам пройтися трохи до маяка?

— Охоче.

Повівав береговий бриз, не сильний і не холодний. У сонячному промінні було вже щось весняне. Навколо нас — спокій і тиша безмежних просторів, пустельний пляж, неосяжний рейд. Легкий туман, що огортав морську далину міг би, я не сумнівалася, пом'якшити наші слова, якби навіть вони були дуже різкі.

— Яне… — почала я. — Не знаю, як це назвати… Скажімо, твоя вразливість щодо Нікола… Чи довго це триватиме?

Здається, я дійняла його до живого, бо він не зразу відповів мені.

— По-перше, що дало тобі привід думати, ніби я маю щось проти Нікола?

— Сама не знаю. Можливо, це тому, що ти уявив собі, наче він зайняв серед нас твоє місце…

— Але, Фанні, я не вимагаю для себе ніякого місця! Ви маєте право приймати в Сонячних Дзиґарях кого хочете!

Він підняв з-під ніг круглий камінець і пожбурив його у воду між дамбами.

— Щодо тієї пригоди з кріслом, якщо ти саме це маєш на увазі, то згоден, тут я й справді трішки вийшов, так би мовити, за рамки. Але то був вечір мого повернення, ти ж розумієш…

Після такого короткого каяття він засунув руки в кишені й рушив уперед, наче для нього тільки одне було важливе зараз — дійти до маяка, червоний силует якого здіймався в небо, вимальовуючись на тлі сірих хмар.

— Якщо ти справді нічого не маєш проти Нікола, — наполягала я, — чому ж у тебе завжди буває такий невдоволений вираз, коли ти зустрічаєш Нікола чи коли про нього згадують?

Я ждала вибуху, але натомість тільки трохи іронічний вогник з відтінком певної зверхності спалахнув у його очах, — очевидно, він хотів нагадати цим, що йому вже двадцять три роки, а мені — тільки дев'ятнадцять.

— Ф'ю-ю-ю… — присвиснув він. — То ти, виходить, вивчаєш мої вирази, Фанні?

Ах, як спритно він умів приховувати свої найпотаємніші думки! Але я затято вела своє, дарма що це могло піти мені тільки на шкоду.

— Ти добре знаєш, Яне, мені неприємно, що не все ясно між нами. Авжеж, відколи ти повернувся, у мене таке враження, ніби щось мучить тебе, не дає спокою…

Він обвів мене задумливим поглядом, потім очі його спинилися на фарватері, де якесь рибальське судно з Етапля мчало вперед, лишаючи за собою гуркіт мотора й шелест розгойданих пінястих хвиль. Потому й цей шум, який на мить відвернув нашу увагу, подаленів і завмер у відкритому морі. Тоді Ян знову глянув на мене.

— Як ці дівчата вміють бути різними! — сказав він. — Інгвільд, наприклад, ніколи не вивчає «моїх виразів»…

— Інгвільд, — сумно пробурмотіла я, ніби сама до себе. — Відколи ти повернувся, ми майже не згадуємо про неї.

Він розмірковував якусь мить.

— Говорити про Інгвільд отак просто, побіжно — важко. Ну, що можна сказати? Що вона почуває себе добре й посилає вам свої сердечні вітання. До того ж… Ні, це не тому, що там усе заплутано, складно. Навпаки! І як доказ цього — те, що між нами ніколи не виникає ніяких нерозв'язних проблем, — між нею і таким старим буркотуном, як я!

Від хвилювання мені перехопило дух. Ніяких проблем між ними! Можливо, вони вже будують плани свого майбутнього спільного життя?.. Чудові години нашої недавньої зустрічі в Кале зникли, розвіялися назавжди. З почуттям скорше досади, ніж суму, я подумала, що Ян справді дивний хлопець і, безперечно, не заслуговує, щоб його так любили. Невже я просто ідеалізувала його? Сьогодні він здавався мені таким химерним і ще таким забудькуватим! Бо його рука, що обнімала мої плечі, його очі, що зазирали в глибину моїх очей, коли він щойно спустився з борту «Лазурового Берега», — це ж усе не наснилося мені! Але… і Інгвільд теж не була сном…

Тоді що ж? Легковажний, ти просто легковажний, Яне? Невже немає більше таких хлопців, як хотілося б мені? Ну, звісно, є Гійом, мій брат. Та невже тільки один Гійом такий на світі? А Нікола?.. Між Нікола і мною теж немає ніяких проблем, усе просто. Жити з Нікола було б набагато легше, аніж з Яном… Та зненацька я з якимсь панічним страхом подумала, що Нікола, напевно, й гадки не має розділити своє життя з моїм. Може, саме тому, що між нами не існує ніяких проблем, що ми просто добрі друзі. Можливо, зрештою, що це я сама завжди вигадую собі якісь проблеми…

І тоді, ніби відчувши, що я стою на краю безодні, куди можу от-от упасти, — одним словом, одним жестом мій супутник дав мені знову побачити Яна минулих днів. Нараз я відчула його руку на своєму плечі.

— І мені теж, Фан, мені теж неприємно, що не все між нами ясно…

Потім, стишивши голос, тоном сором'язливого підлітка, — о, я не раз чула цей тон колись, — він промовив:

— У мене не все так просто, ти сама знаєш. Серце моє розривається між минулим і прийдешнім, між двома моїми батьківщинами, двома родинами… Чом я не почуваю симпатії до Нікола? Мені важко це пояснити. Безперечно, він славний хлопець… У всякому разі, обіцяю тобі спробувати… Ти ж допоможеш мені, правда? — спитав він, закінчуючи цю розмову.

— Так, Яне, я допоможу тобі,— прошепотіла я.

І моя права рука поривчасто, мимоволі обхопила Янову руку, яка все ще лежала на моєму плечі, мої пальці міцно стиснули його пальці і так завмерли на кілька секунд…

Напівдорозі між маяком і берегом були сходи. Ними ми спустилися з дамби прямо на пляж. Після напружених хвилин там, нагорі, тут, на нерівних бетонних плитах молу, лагідність знову повернулася до Яна. Цей пісок під ногами якось неждано, одним махом ніби воскресив мої п'ятнадцять років, і я кинулась бігти, бігти!.. Ян припустив слідом за мною. У нас лишалося ще трохи часу перед сніданком. Я сіла на пісок. Він опустився поряд, підібгав коліна до підборіддя і, спершись ним на схрещені руки, почав поволі, неквапливо розповідати про свою неньку з Бове…

Минулу суботу й неділю він провів там. Першого разу приїхав до Бове після полудня у кінці тижня. Вона обняла його й заплакала і ніяк не могла спинитися. Вони ж не бачилися цілих три роки! Ян не раз запрошував її погостювати у них у Бергені! Його батько міг влаштувати їй швидкий і комфортабельний переїзд від Антверпена. Але вона щоразу відмовлялася. І ось після трьох років розлуки вона знову побачила його на порозі свого дому, куди колись на власних руках, досі — після трагічної загибелі її рідного сина — порожніх і страдницьких, принесла його, маленького, загубленого хлопчика. А поміж цими двома моментами — сімнадцять років ніжності, довіри, щасливого, безтурботного життя…

Вона розпалила вогонь у каміні і приготувала смачний сніданок, який після довгих місяців скандинавського харчування раптом нагадав йому всі ласощі його французького дитинства. На столі стояло кілька троянд у вазі, а біля його прибору лежали чотири гарні книжки з мистецтва, з кольоровими фотографіями, які він так любив.

«Візьми з собою ті, які тобі сподобаються. Можеш узяти всі, якщо хочеш!..»

Вона справді влаштувала все так, щоб цей день став для нього святом.

Він був, правду кажучи, трохи здивований, коли через годину — вони саме прибирали зі столу, допомагаючи одне одному так, як колись, — вона сказала:

«Я повинна піти з дому до обіду. Моя клієнтура стає дедалі важчою, тобто я хочу сказати: більш обізнаною і освіченою. А продавщиця ще зовсім молода. Я не люблю надовго лишати книгарню, особливо в суботу. Ти ж не гніватимешся? У нашому розпорядженні ще буде цілий вечір та й завтра цілий день…»

І він залишився у домі сам. «Чи це все ще його дім?» — питав Ян себе з цікавістю і тугою, і то була туга за батьківщиною. Він переходив з кімнати в кімнату, сидів по кілька хвилин то тут, то там, і перед ним знову оживали картини його колишнього життя.

Дарма що надворі вже споночіло, йому все ж захотілося побачити садок. І він відчув те саме, що відчувають, коли знаходять давніх друзів дитинства, побачивши знову знайомі кущі бузини, поміж якими він стільки разів хлопчаком споруджував курені.

На кущах уже скрізь набубнявіли бруньки. Дивлячись на це буйне проростання, таке незвичне для Норвегії, він почував себе ніби в чужій країні… У чужій країні? А може, просто він повернувся до рідного краю, — Ян уже й сам того не відав…

Потім він знову зайшов до будинку. Піднявшись у кімнату, де стояла його улюблена колись іграшка — електропоїзд, він оглянув рейки, укріплені на великому фанерному щиті, і був вражений, що вони, — дарма що вже три роки ніхто до них не торкався, — блищать, як новісінькі, — жодної порошинки… Тоді він вийняв із шафи дві коробки, і скоро у нього вже курсувало по коліях два поїзди — один «товарняк», а другий «пасажирський». Електровози рушили легко і плавно, — можна було подумати, ніби ще напередодні вони функціонували. Неймовірно! Ах, так, це все його мати… Ось уже розставлено тунелі, три вокзали, погашено світло, і вся установка ожила. Попереду «локомотивів» промінь фар прорізав темряву, освітлюючи дорогу, — то вихоплював серед ночі станцію з її платформами, то зникав у тунелі і нараз знову з'являвся на перехрещеннях колій, постукуючи на стрілках, гуркочучи колесами і буферами.

Ян ліг на підлогу і довго не відривав руки від важелів керування на трансформаторі. Він звично спиняв состави, переводив стрілки, прискорював чи зменшував швидкість руху, засвічував сигнали заборони руху, щоб з задоволенням побачити, як, скоряючись легкому рухові його руки, зупиняються як стій темно-зелений состав з трьома пульманівськими вагонами або електровоз з товарним составом. Серед вагонів була й бензинова цистерна, пофарбована в сірий колір, її можна було розгледіти в півтемряві — вона тьмяно виблискувала на рейках у червонуватому світлі заднього сигнального ліхтаря, який засвічувався на останній зупинці.

«Не вставай, Яне, це я…»

То прийшла його мати… Увійшла так тихо, що він і не почув. У сутінках кімнати побачив, як присувається до нього низький стілець.

«Нічого, нічого! Грайся!»

І він послухався її. Минали довгі хвилини у мовчанні, порушуваному тільки рухом іграшкового поїзда, і якась тепла тиша, що залягла між ними, була сповнена радості і смутку водночас. Адже обоє вони знали, які швидкоплинні ці хвилини.

«Признаюсь тобі, Яне, мені так тепло стало на душі, коли там, унизу, ввійшовши, я почула, що ти запустив свої іграшкові поїзди, — як колись у дитинстві…»

«Мамо!..» — ледь чутно схвильовано видихнув він.

І вони очима шукали одне одного в темряві, хвиля спогадів наринула й затопила їх.

…Того самого вечора вона сказала Янові, що він може забрати з собою до Норвегії деякі із своїх дитячих іграшок. Вона вже пропонувала йому зробити це три роки тому, але він відмовився. Він поїде, а всі оці речі залишаться їй на згадку про маленького Яна. Та знайти їх знову, тепер, у домі свого дитинства, — то було для нього надто зворушливо.

Він не хотів, щоб вона бачила його збентеження. Вона й так була вже досить схвильована. І Ян сказав їй якомога веселіше:

«Якщо я позабираю з дому ці іграшки, то чим же бавитимуться твої майбутні онуки, коли приїздитимуть у гості до Бове?»

Почувши ці слова, вона враз випросталася на стільці, наче охоплена невимовним хвилюванням. Ян швидко спинив поїзд і увімкнув світло. її очі жадібно ловили погляд Яна:

«Чи ти й справді думаєш те, що сказав? Чи й справді колись я стану бабусею твоїм дітям і побачу, як вони бавитимуться тут твоїми іграшками?»

Ян кивнув головою і відповів, що дуже добре уявляє, як через кілька років так само, як ось зараз, ці локомотиви запрацюють знову.

«Тільки тоді,— додав він, — ними бавитиметься старший із моїх хлопчиків…»

Ти розповів мені все це в якомусь нестримному пориві, Яне, (як добре, що я нарешті змогла того ранку зустрітися з тобою наодинці і віднайти в тобі колишнього Яна) і зненацька спинився, ніби затнувшись на останньому слові.

Обличчя твоє знову замкнулося, спохмурніло. Може, ти шкодував за цими останніми, щойно вимовленими словами?..

Запала тиша, і ми знову помітили, що навколо нас — безлюдний і безмежний — скільки око сягає — пляж. Ми машинально підвелися й рушили назад. Мовчки, не кажучи ні слова, йшли пліч-о-пліч берегом моря. Про що ти думав, що згадував у ту хвилину, я не знаю. Але можу побитися об заклад, що здогадуюсь, про що спитала мадам Оффланж одразу ж після того, як ти бовкнув про старшого сина. Кожна мати одного дня ставить таке запитання своєму синові: «Щоб говорити так, Яне, треба мати підстави. Ти маєш на прикметі якусь дівчину?»

Дівчину… Яку дівчину? Інгвільд? Мене? Чи… кого?

Тільки якщо твоя мати справді поставила тобі таке запитання, то ти був дуже обережний того четверга, — нічого не сказавши про це мені…

* * *

Морський комерційний посередник, у якого проходив практику Ян, знайшов для нього кімнатку у своїх англійських приятелів, подружжя Гаррісон. То була невелика мансарда в одному з тих небагатьох будинків у кінці бульвару Сен-Бева, які уціліли під час війни. Цю місцевість навіть називають не бульваром, а дамбою Сен-Бева, бо прибережна дорога має всього п'ятнадцять метрів завширшки, і одразу ж за нею починається Ла-Манш. Під час штормів, що бушують, коли настає рівнодення, розбурхані хвилі нахабно заливають шосе.

Ян своїм ключем відімкнув двері і пропустив мене вперед. Як тільки ми ввійшли, на порозі кухні показалася висока молода блондинка з веселими очима, що поблискували за скельцями окулярів.

— Не баріться, прошу! Я приготувала для вас овочевий суп і давно вже тримаю його на плиті…

Жінка підійшла до Яна з апетитно духмяною суповою мискою в руках. Не знаю, що він міг розповісти тут про мене і Сонячні Дзиґарі, але прийняли мене в цьому домі трохи дивно: то було химерне поєднання коректної байдужості і палкої радості.

Містер Гаррісон, швидкий, худорлявий, засмаглий чоловік, зразу ткнув мені в руки пляшку мускатного вина, а потому я змушена була захищатися від атак восьмирічної Лінди, котра весь час чіплялася до мене, намагаючись обняти. А мій норвежець, поставивши миску з супом на першу приступку сходів, уже підкидав аж до самої стелі її молодшу сестричку Ніколь…

Янова кімната була обладнана під дахом, на горищі. Мансарда, побілена вапном, точнісінько така сама, як та, в якій він мешкав колись на горищі на мукомельні.

— Гаррісони пропонували мені велику кімнату поверхом нижче з краєвидом на простору бухту. Певна річ, такий краєвид чогось та вартий… Але тут… подивись сама!

Він підвів мене до маленького віконечка вгорі, під похилим дахом:

— Ніяких машин, цементу, ані шматочка молу не видно. Нічого, крім моря і неба. Здається, ти у відкритому океані.

Слово честі, навіть у плутанині будівельного риштування чи в густо заселеному старому будинку, омиваному хвилями моря, Ян міг би уявити собі дикий безлюдний острів і перетворити його на зачароване королівство…

Я задумливо міряла маленькими кроками кімнату, заповнену неяскравим світлом цього хмарного дня. Мій капітан-поет поставив на стіл три білі троянди, потім заходився накривати його. Ледь примруживши очі, я непомітно роздивлялася навколо і пізнавала уже знайомий мені безлад у Яновій кімнаті: зім'яті светри, переповнена недокурками попільничка, морська карта, розстелена на підлозі, біля неї — бінокль. Усе це навмисне безладдя було, певно, викликане його прагненням до суворого аскетизму. Канапа, застелена сірою ковдрою, підлога, вилиняла від жавельової води, білі стіни, голі згори донизу — буквально ні на чому зачепитися оком в їхній чернечій строгості. Жодної фотографії, жодної барвистої стрічки, що їх звичайно чіпляють у квартирах в Норвегії замість абстрактних картин. Нічого… За винятком, — ах! — я насилу стримала легкий вигук, бо враз помітила… дуже добре знайому мені репродукцію, недбало прикріплену чотирма канцелярськими кнопками над канапою.

— Що, і в Гаррісонів теж є така репродукція? — спитала я. — Чи, може, це та сама, що висіла у твоїй кімнаті на мукомельні?

— Так, це моя.

— Дивно, у тебе немає жодної іншої фотографії, крім цього фараона! Можна навіть подумати, — пожартувала я, — що ви з ним родичі.

— Ну, скажімо, це мій далекий кузен. І єдиний член моєї родини, котрий жодного разу не ускладнював мені життя. А це вже рекорд, правда ж?

У голосі Яна почувалася втома, та він знову опанував себе, підняв кришку супниці, і апетитний аромат враз розлився по кімнаті. Блідий промінь сонця, прорвавшись крізь хмари, заблискотів на пляшці мускату. Ми посідали до столу.

— Вітаю тебе у покоях твого вікінга, панночко із Сонячних Дзиґарів!.. Нехай тебе не дратує присутність мого фараона в цій кімнаті. Це ж мій давній товариш і соратник у боротьбі та життєвих незгодах. У Бове, на мукомельні, він усього надивився. І в Бергені теж…

Ян наповнив наші келихи прозорим вином, потім глянув на мовчазне вирізьблене з каменю обличчя фараона, яке дивилося на нього зі стіни.

— Він тобі здається таємничим, загадковим. Але я читав, що життя його обірвалося в тридцять років. Він занапастив його тим, що прагнув служити надто благородному, високому ідеалові, якого так важко досягти. У стародавньому Єгипті, де панували сотні фальшивих богів, Ехнатон був, можливо, першим, хто збагнув, чи, краще сказати, відчув, що на світі існує тільки один бог… Знаєш, Фанні, бували дні, коли він, оцей фараон, не давав мені занепасти духом, зневіритись у житті…

Ян поклав голову на руки, згорнуті на столі, і немов зовсім забув про суп у тарілці, що я йому подала. Довго пояснював, як там, у Бергені, йому довелося зустрітися віч-на-віч з багатьма складностями, що враз навалилися на нього, все-все треба було вивчати заново: мову, звичаї, зовсім інший спосіб думок, людей. А потім — його нова домівка, його батьки. Уперше в житті ти бачиш перед собою чоловіка й жінку, незнайомих тобі. І ти кажеш сам собі, ти повторюєш у думці:

«Це твої батьки. Вони прийняли тебе як свого сина…»

Нервово закуривши, Ян признався мені, що в той день, коли йому вперше довелося назвати їх татом і мамою — та ще й по-норвезькому! — у нього було таке відчуття, ніби гине, зраджується щось таке тепле, надійне, вірне, незрадливе: його матуся з Бове. Вона віддалялася назавжди. А разом з нею — і його дитинство, юність, великий шмат життя безповоротно відходили в минуле!.. Та Ян не міг нікому показати свою розгубленість, поговорити щиро, хіба що інколи з Інгвільд. «Вони» були такі щасливі, що повернувся їхній хлопчик! «Вони» вже так щиро любили його. І він теж починав потроху їх любити. І їх, і Норвегію. Він відкривав для себе новий світ: фіорди, безмежні ліси, лижі протягом шести місяців на рік і човен, завжди з піднятими вітрилами, вихідні дні, які можна провести, поставивши намет десь на самому краєчку старої Європи, серед самотніх і суворих краєвидів.

Скоро він почав працювати, як і його батько, обслуговуючи морські кораблі у торговельній компанії фірми Фреда Ольссена. Усе тут здавалося новим, незвичним, хвилюючим. Було таке відчуття, ніби тільки тепер почалося його справжнє життя. Та водночас він страшенно болісно переживав розрив зі своїм минулим.

— Пригадую вечори, коли ми лишались удвох з Інгвільд у її чи в моїй кімнаті. Вона навчала мене норвезької мови та раптом припиняла урок, бо помічала, що очі мої надто блищать і думки блукають десь далеко-далеко… Тоді вона клала руку мені на плече й починала згадувати своє перебування у вас, вечори біля каміна, тебе, Фанні, і ваш колеж. Звичайно, це не були спогади ані про Бове, ані про мою матір, та все ж то була моя люба стара країна! І до того ж у Інгвільд буває якась особлива інтонація голосу, коли вона говорить по-французькому, а, певна річ, у такі хвилини вона завжди говорила по-французькому! Ті перші місяці, коли мені було так важко звикати до нового життя, Інгвільд справді була для мене чудовою маленькою сестричкою!

Я силкувалася прочитати щось у його очах.

«Якби ж то я могла бути певна, що вона не стала для тебе чимось більшим, ніж сестричкою…» — думалось мені.

Нараз Ян підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Певно, вона правила йому за підсобне приміщення, коли треба було нашвидку приготувати якісь прості страви. За якусь мить він повернувся з великою таріллю, на якій лежали шинка, кілька варених яєць, трохи салату, і знову наповнив наші келихи й тарілки.

— І ти теж, Фан, у ті давні дні завжди ладна була допомогти мені і зробити для мене все, що було в твоїх силах! І ти теж була моєю славною сестричкою…

— Авжеж, — відповіла я. — Гарно мати сестричок у дитинстві… А я ж була твоєю сестричкою всього три роки тому!

Я не могла стримати хвилювання, і голос мій затремтів. Ян повільно насупив брови, він трохи нахилився над столом, який розділяв нас:

— Що ти хочеш цим сказати, Фан?

Та як я могла щось йому сказати, не зрадивши таємниці моєї юності! Що я була добрим другом, вірним і відданим усім серцем, у важку хвилину його життя. Але то було колись, давно, а тепер Фанні вже стала дорослою і сподівається бути чимось більшим для нього, аніж просто товаришкою…

* * *

Яне, я знаю, що ти нездатен прикидатися, лицемірити, та чи пізнав ти себе самого? Чи справді так важко було для тебе стати норвежцем? Випадок на кораблі «Табор», який стався минулої неділі, примусив мене багато про що замислитися…

Той день почався так добре! Ян наче вихор налетів на Сонячні Дзиґарі, попросив швидше доїдати десерт і пити каву, схопив мій шарф, обгорнув ним мені шию і сказав:

— Капітан «Табора» хоче, щоб його рапорт було доставлено у контору завтра вранці. Отож мені треба негайно прибути на борт корабля і забрати виписку з log-book, — з бортового журналу, по-вашому. От я й подумав, що, мабуть, зможу спокусити й тебе, Фанні, поїхати зо мною: судна фірми «Вільгельмсен» — це все-таки справжнісінькі норвезькі кораблі як-не-як!..

Обличчя йому світилося радістю, і я знову побачила Яна давніх щасливих днів.

Коли ми вже з несамовитою швидкістю, мов вітер, мчали мотоциклом до Булоні,— так, що мені довелося обома руками вчепитися за ручку сидіння, — я призналася сама собі, що і мене охопило радісне хвилювання. Справді, а чом би й мені не полюбити Норвегію? І коли ми досягли набережної, «Табор» таки здався мені сліпучо прекрасним кораблем!

Я не раз у своєму житті відвідувала з дідом судна в порту і навчилася, як кажуть, пізнавати «душу» великих морських кораблів. Цей корабель з надбудовою-рубкою, із струнким корпусом, чорним димарем, оперезаним двома яскраво-синіми смугами, з вузькими переходами, пофарбованими білою, як сніг, фарбою, з поручнями, з червоного дерева дверцятами кают і барвистими маленькими фіранками, які прикрашали ілюмінатори, — ті фіранки я встигла помітити, поки видиралася з палуби на палубу слідом за Яном, — так, цей «Табор» був чудовий, наче різдвяна скандинавська сага.

— Як у тебе з англійською, нічого? — раптом поцікавився Ян, коли ми вже добиралися до верхньої палуби.

— Сподіваюсь, — відповіла я. — Два роки тренування, зубріння і розмови з дідом — це ж чогось та варте, як ти гадаєш?

І ось, переступивши останній поріг, ми опинились у великій каюті, безумовно, найрозкішнішій і найпросторішій на всьому кораблі. Голос Яна лунає збуджено, невимушено, сердечно — але по-норвезькому! (Треба буде чекати перекладу…)

— Добрий день, мосьє! Мене звуть Єф Нільссен, я з Бергена. Прибув сюди за дорученням морського комерційного посередника по донесення на завтра. Дозвольте відрекомендувати вам: Фанні Ле Марруа, внучка французького капітана далекого плавання. Без неї і без її діда я не говорив би зараз з вами вашою рідною мовою. Та прошу зауважити, що Фанні не знає по-норвезькому й десяти слів!..

Голосний вибух сміху. Троє чоловіків підводяться і подають нам руки, три легких поклони, які адресуються вже тільки мені. Диван у кутку, крісла навколо низенького стола, заставленого недопитими чарками, пачками сигарет, заваленого іноземними журналами. У одного з офіцерів на рукаві синього морського кітеля — чотири золотих галуни, у другого — три, у третього — тільки один. У всіх дуже голубі очі, дуже біляве волосся, обвітрені і обвіяні морозом та вітрами обличчя. їхні довгі постаті височать наді мною, такою маленькою-маленькою поряд із ними, але в кожному з них я почуваю щось братерське, рідне і водночас ласкаво-іронічне. Боже, як же Ян схожий на них, як почувається, що вони одної крові, одного роду-племені!..

У мене забирають плащ, садовлять у крісло, питають, що я питиму. По-англійському, певна річ, але вони розмовляють не дуже швидко, щоб я розуміла. Невже Ян у своєму блискучому вступному слові, виголошеному по-норвезькому, міг сказати про мене щось, чого він мені не переклав? Коротко кажучи, я все розумію, і мене розпирає гордість від того, що я розумію їх і можу теж відповісти по-англійському.

Ось капітан підносить склянку й каже, дивлячись на мене:

— Skoll!.. [2]

Я теж піднімаю склянку і усміхаюсь йому:

— Skoll!..

Усі в каюті всміхаються, крім Яна. Я раптом помічаю, що його очі, які досі невідривно й тривожно дивилися на мене, тепер прояснюються. Може, він боявся, що я розгублюся, злякаюсь? Що йому доведеться червоніти за мене на цьому кораблі, який є часточкою його батьківщини? Певно, так, бо тепер у нього дуже вдоволений вигляд.

Перші хвилини промайнули. Ян знову заговорив мовою Нансена і зробив це так легко й невимушено, що я була просто вражена. Він розмовляв по-норвезькому майже так само швидко й вільно, як і по-французькому. Поступово у мене з'явилося відчуття, ніби між Яном і цими трьома офіцерами виникла якась мимовільна чудова злагода і взаєморозуміння: то була Норвегія в мініатюрі, у якій не було місця для мене, з якої мене було виключено.

О, звичайно, не навмисне, несвідомо! Просто це був невидимий бар'єр мови, крові, звичаїв… Я думала, що зможу подолати його, прогнати геть, та ба! — ось тепер він дався взнаки з новою силою. Я наштовхнулася на нього, як на непробивний кам'яний мур.

За мить я побачила, як Ян і ще двоє офіцерів підвелися й рушили до виходу.

— Нікуди не йди, Фанні! Нам треба пошукати log-book, — кинув мені Ян.

Але хвилини минали за хвилинами, а вони все не верталися. Зрештою, втомившись підтримувати з капітаном розмову, в якій незабаром вичерпалися ті рідкі теми, що могли бути спільними у командира великого норвезького корабля і маленької вчительки французької школи, я, мобілізувавши всі свої знання англійської мови і підвівшись з крісла, промовила:

— Many thanks, captain. I will now find out where Jef Nilssen is and what he intends to do.

(Щиро дякую, капітане. Я хочу тепер розшукати Єфа Нільссена і спитати, що він збирається робити далі).

З боку вузького переходу вздовж надбудови до мене долинули вибухи сміху, грубуватого й гучного, як перестук кремінців на березі моря. Ідучи на ці звуки, я наблизилась до каюти, де Ян і ті двоє офіцерів сиділи навколо бортового журналу, грубезного зошита, в якому докладно занотовувалося повсякденне життя корабля. Зошит було розгорнуто на незаймано чистій сторінці, тут же поряд лежало дві авторучки, стояли попільничка і склянки, наповнені холодним молоком. Морське донесення, що його мав доставити Ян, звичайно, не було просто химерою, і, наскільки я могла судити, ці троє чоловіків робили цю нудну роботу залюбки! Хоч я не розуміла жодного слова з того, про що говорилося в каюті,— досить було побачити Янове обличчя: воно так і сяяло від задоволення. Здавалося, дитина після довгих місяців розлуки знову знайшла своїх братів…

Коли я показалася на порозі каюти, Ян вигукнув, ніби перепрошуючи:

— Я зовсім забув про тебе! Даруй, я ж бо не звик, щоб ти супроводила мене на борту корабля… Хочеш, я принесу й тобі склянку молока? Ти сідай ось тут, подивишся, як ми працюємо. Морське донесення — це не просто формальність, запевняю тебе. «Табор» був добряче пошарпаний штормом у Середземному морі. Палуба й місток були геть залиті водяними валами, і судно на два дні лягло в дрейф…

Потім — уже тихше, ніби по секрету:

— Це для мене щось та важить, Фан, — знову опинитися на борту норвезького корабля, ти ж розумієш?..

Я злегка кивнула головою: о, я дуже добре розуміла…

— Послухай, Яне, — рішуче мовила я. — У мене тут є приятелька по колежу Анжельє, яку я дуже люблю і яку не бачила з Різдва. Вона живе поблизу, пішки йти чверть години…

— Та що ти, Фанні!.. Хочеш уже йти? Хіба тобі тут не подобається?

Щире здивування бриніло в голосі Яна.

— Ні, тут дуже добре, але морський корабель і молоді дівчата — то зовсім різні речі… Уже давно минув той час, — сказала я тихо, — коли дідусів колишній товариш по плаванню міг назвати мене «юнгою»…

Наші погляди зустрілися — може, Ян теж шкодував, що цей час минув?..

— О котрій годині заїхати по тебе до твоєї подруги, щоб одвезти до Сонячних Дзиґарів? — тільки й спитав він.

— У батька її є, машина, він сам відвезе мене. Отже, ти зможеш лишитись на «Таборі» скільки схочеш.

— А що б ти сказала, — він вагався, — якби я прийняв запрошення офіцерів і провів цю неділю з ними і навіть залишився ночувати на кораблі?

Мені якось вдалося стримати тремтіння в голосі.

— Ну, звісно, Яне! Ти можеш робити все, що тобі подобається. Особливо на кораблі твоєї країни…

Як би мені хотілося, щоб він почував себе не таким вільним, мій норвезький принц!.. Але він обмежився тим, що провів мене до кінця трапа. І я покинула його там, на набережній: висока самотня постать, на губах — легка усмішка, усмішка дитини, яка може цілком віддатися своїй радості…

Розділ п'ятий ЦІ ВОЛАННЯ, ЯК ГОЛОС ЗАБЛУДЛОЇ ДИТИНИ СЕРЕД НОЧІ…

Коли вранці Давід Ферк увійшов до контори морського комерційного посередника і спитав, чи може він побачити Яна, на обличчях кількох чиновників з'явилися посмішки. Це вже втретє на цьому тижні він приходить сюди… Йому відповіли, що Ян проколов камеру і застряв біля ремонтної майстерні на вулиці Верден, у портовому кварталі.

— Ну, це ще півбіди! — сказав наполегливий Давід. — Поїду по нього! Маю ж я зрештою подякувати йому за те, що врятував мою доньку…

Скоро він різко загальмував біля майстерні з бензоколонкою, де Ян, нічого не підозріваючи, ждав, доки йому полагодять мотоцикл.

І тут за кілька секунд все закрутилося, як у вихорі.

Камеру було полагоджено, і Ян вже збирався рушити з місця, коли раптом сердито закричав механік, високий кремезний чолов'яга в зім'ятому кашкеті. Сірий «ягуар», щойно заправившись, буквально вислизнув у нього з-під носа. Зухвалий шахрай-водій, не кажучи ні слова, вискочив з максимальною швидкістю на дорогу, помчав геть, не заплативши.

— Мерзотник! Він же взяв у мене шістдесят літрів!

Це було мов ланцюгова реакція, яку ніщо вже не могло спинити. У відповідь на крик механіка Ян натиснув на педаль стартера. Мотоцикл заревів, і хлопець умить осідлав його, вирішивши наздогнати злодія. Та нараз в його мозку майнула думка: двоє ловців — краще, ніж один, і двоє свідків — теж. А за десять метрів від нього біля свого «дофіна» стоїть отой худорлявий прудкий незнайомець. Ян під'їхав до нього:

— Їдьмо разом! Згода? Удвох його легше схопити…

Мосьє Давід Ферк, викладач з ліцею Марієтт, скочив позаду Яна на мотоцикл, і той як блискавка рвонувся вперед.

Вулиця Верден — широка, пряма і в кінці тижня майже порожня. За якусь мить «ягуар» показався вдалині, потім завернув і зник за поворотом.

Ян збавив газ на повороті.

— Тримайся міцніше! — машинально гукнув він своєму пасажирові.

— Не турбуйся! — прокричав йому на вухо Давід.

Азарт гонитви опанував і його. До того ж йому був до смаку стиль цієї його зустрічі з симпатичним незнайомцем.

— Жени до моста Ламп, — гукнув Давід. — Здається, на номерному знаку було «80», отже, він з департаменту Сомма. Машина, певно, виїхала з Булоні на Паризьку автостраду.

— Ти не зауважив всього номера? — спитав Ян, закинувши назад голову.

— Ніколи було.

— Шкода, старий…

Мотоцикл петляв, обганяючи різний транспорт. Коли доїхали до половини мосту, Ян цмокнув язиком:

— Он він знову… Попереду… Але він проскочить! А ми — ні!

На роздоріжжі за мостом рука регулювальника спинила рух. Мотоцикл проскочив уперед, аж поки не опинився в голові колони машин, то була затримка щонайменше на двадцять-тридцять секунд. А тим часом…

— Я злізу, — сказав Давід. — І поясню йому…

— Надто довго! Сиди. Я сам це зроблю.

Дарма що полісмен двічі просвистів йому, Ян під'їхав до нього й спитав з навмисним жахливим акцентом, усміхаючись своєю чарівною скандинавською усмішкою, як їм проїхати на Париж. Полісмен кинув стомлений погляд на мотоцикл, побачив іноземний номерний знак:

— Он туди, праворуч! Проїжджайте!..

Ян шалено мчав уперед, не спускаючи з ока сірої плями машини-утікачки, що маячила вдалині. Через кілометр йому пощастило наблизитися до «ягуара» — той мусив пропустити школярів, що саме переходили вулицю. Ян вирулив на кілька метрів перед автомобілем і зупинився.

— Тепер він попався, голубчик! — вигукнув Давід, який теж думав про новий маневр. — Гальмуй тихо, зовсім тихо. Ти поступово змусиш його збавити швидкість і зупинитись.

Але його ще не схопили. Поки рух на автостраді був дуже напружений, «ягуар» мусив збавити швидкість, скоряючись мотоциклові. Та незабаром, саме при виїзді з міста, транспортний потік порідів, і потужна сіра машина рвонула вперед, за кілька секунд розвинула швидкість близько ста кілометрів на годину, минувши переслідувача, мов простий придорожній стовп. На максимальній швидкості спустившись з косогору, «ягуар» залишив мотоцикл далеко позаду.

Вилаявшись, Ян і собі натиснув на акселератор, знову кинувшись у погоню, але за мить Давід прокричав в потилицю:

— Увага, там далі — подвійний поворот. До біса паскудне місце! Не варто ризикувати життям заради шістдесяти франків — га?

— Твоя правда.

Подолавши без зайвого риску віраж, вони знову помітили далеко попереду, на шляху, що повертав праворуч у напрямі Сент-Леонар, знайомий сірий «ягуар». Ось він обігнав грузовика, потім ще дві легкові автомашини. Це було вже справою честі, і вони вирішили гнатися ще кілометрів три, до Понт-де-Брік. Іноді там утворювалася «пробка», і транспорт зупинявся. Це могло затримати втікача.

Несподівано, перш ніж спуститися з косогору, за крутим поворотом унизу, вони скрикнули в один голос: «ягуар»! Машина стояла на обочині під косогором, між двома мотоциклами автоінспекції.

— Можна подумати, що на нього навмисне чекали, — сказав Давід.

Вони поволі під'їхали до машини. Давід привітався й сказав:

— Коли закінчите з водієм, ми зможемо дещо додати.

— Що саме?

— Цей чоловік утік, не заплативши за бензин. Узяв шістдесят літрів на бензоколонці в Булоні, біля порту. Ми обоє — свідки. Ми гналися за ним…

Один із полісменів кинув важкий погляд на молодика за кермом.

— Ви порушили правила руху, хіба цього ще не досить для одного дня? Не похвалю я вашого батька, що дав вам автомашину. Краще б він купив вам самокат, це було б безпечніше для інших!

Другий полісмен тим часом зажадав, щоб Давід і Ян, як свідки, назвали йому свої прізвища й адреси.

Давід подав своє посвідчення, те ж саме зробив і Ян. Неуважно глянувши на свого незнайомого супутника, він помітив, що в того в очах спалахнув вогник зацікавлення.

— Мосьє Оффланж, чи ти ба! А тебе не так-то легко спіймати! Та після такого пролога нам не варто вже знайомитися, правда ж?

В його голосі бриніла насмішкувата нотка. Зацікавлений Ян нахилився до чоловіка:

— Ви про що?

Той весело ткнув його пальцем у бік.

— Я Давід Ферк, щоб ти знав, батько Марінетти. Якщо маєш хоч найменший сумнів — спитай у полісмена, він саме перевіряє мої документи! І не здумай мені «викати». Надто пізно тепер починати!

* * *

Увечері, повернувшись із школи, я принесла з кухні тартинки й каву з молоком і, не запалюючи лампи в залі, сіла на килимі, підігнувши під себе ноги, освітлювана тільки відблисками полум'я, що палало в каміні. Підкинувши кілька круглих полінець на розжарене вугілля, примостилася отак затишно біля каміна й віддалася мріям.

Незабаром почувся шурхіт коліс по гравію подвір'я, і за хвилину по тому на порозі показався Ян.

— Що це ти сидиш у темряві, Фанні? Чи не захворіла, бува?

— Ні, здорова.

— Щось нікого не чути. Де ж це Капітан і Гійом?

— Гійом у Монтреї. Йому треба накреслити ескіз стелажів для бібліотеки тамтешнього нотаря. А діда один із його колишніх молодих помічників, який став капітаном великого корабля морської пасажирської контори, запросив пообідати у них на борту. Він привезе його на своїй машині додому пізно ввечері.

— І вони покинули тебе зовсім саму?

— Біля палаючого каміна я ніколи не почуваю себе самотньою, ти ж це добре знаєш. А от тепер прийшов ти!.. — додала я усміхаючись.

Справді, було щось незвичне в тому, що ми лишилися тільки вдвох у Сонячних Дзиґарях і тепер сиділи при цьому мерехтливому полум'ї.

— Зараз я принесу ще чашку кави і тартинку з маслом та сиром…

Отоді Ян і розповів мені про свою зустріч з Давідом, яка сталася цього ранку…

— Є ще одна річ, яку я хотів би тобі розказати. Коли ми повернулися з Сент-Леонара, хазяїн бензоколонки на радощах вирішив «сприснусти» добру новину, яку ми йому привезли. Ну, як тут було відмовитися! Отож посідали ми за столик перед наповненими склянками, і він вигукнув тоном людини, закоханої в хороші машини: «Не можна, щоб такі машини довіряли казна-яким лобурям і гультяям!» Я побачив, як спохмурнів Давід. «То наша трагедія, — сказав він, — що надто багато людей на дорогах стають як звірі. Ні, я ніколи не зможу простити їм отого шаленства на дорогах. Кати середньовіччя, їй-право, не були гірші…» На цих словах, Фанні, Давід раптом замовк. Очі його засвітилися якимсь дивним вогнем. Хтозна, який страшний спогад ожив у його уяві, розбуджений цією гострою критикою напівбожевільних «лихачів». Чи не нагадала йому наша гонитва, що так вдало закінчилася, якоїсь сумної пригоди з минулого?..

Настала довга пауза. Я не втрималася і прошепотіла: «Марінетта…»

Той таємничий випадок, коли Ян витяг її з калюжі, був ще зовсім свіжий у моїй пам'яті.

Ян кивнув головою:

— Якби я був наодинці з Давідом… Але з нами був хлопець з бензоколонки. Я просто поклав руку Давідові на плече і сказав: «Я вірю в зустрічі. Це не просто для власного нашого задоволення, щоб ми могли розіграти таких собі вершителів правосуддя на дорозі, випадок чи доля звели нас, — та ще й за таких виняткових обставин… Те, що ми зробили, зв'яже нас у майбутньому. Відтепер я завжди зможу покластися на тебе, а ти — на мене…» Я вклав у ці слова всю теплоту, на яку був здатен. Давід ствердно кивнув головою, якось розслабився після пережитого напруження й усміхнувся мені…

Згодом, лишившись на самоті, я почав думати, яке важке зобов'язання узяв на себе і до чого воно може призвести. Але те, що сказано, — сказано. У тій ситуації я не міг діяти інакше, ти розумієш, Фан?..

Він повернув голову до мене, і на якусь мить я замилувалася його скульптурно чітким профілем на тлі відблисків полум'я. Зненацька наші погляди зустрілися, його очі глибоко-глибоко зазирнули в мої. Я почувала, що Ян зараз такий близький мені, як ніколи…

Та в цю хвилину я подумала, що мені нема чим пишатися. Я згадала той вечір біля Голубки, коли бачила, як гірко плакала Крістіна. А що я зробила для неї відтоді?

З щирим жалем я розповіла Янові про свій березневий прихід до Ферків.

— От бачиш, усе долучається одне до одного, — пробурмотів він. — Те, що ти бачила того вечора, і те, що ми помітили в той день біля калюжі, і те, що я зрозумів сьогодні вранці…

Знову довга пауза. Потім Ян підвівся, сперся ліктем на виступ каміна. Можливо, вперше цього вечора я відчула, наскільки він вищий за мене не лише своїм зростом, але й якоюсь внутрішньою силою, і почуття гордості за нього і безмежної довіри пойняло мене.

— Так, Давід і Крістіна, безперечно, потребують допомоги… Післязавтра неділя. Якщо ти згодна, Фан, то ми придумаємо якийсь привід — байдуже який — та й помандруємо вдвох до Голубки!..

Невдовзі по тому Ян поїхав. Гаррісонів запросили у гості якісь їхні друзі, і Ян пообіцяв, що повернеться рано й побуде з їхніми доньками.

— Дівчатка були в захваті,— сказав мені Ян, — особливо Лінда, бо перед тим як класти їх у ліжко, я граю їм на піаніно.

«Ось двоє щасливчиків, які не розуміють свого щастя!» — думала я, починаючи наводити лад у залі, як тільки пішов Ян.

Я була певна, що до кінця вечора вже ніхто не порушить моєї самотності. Скориставшись з цієї нагоди, вирішила як слід прибрати у вітальні,— я ж любила її більш за всі кімнати в домі, а проте мусила майже цілком полишити на невміле піклування Капітанові й Гійомові. Та не минуло й двадцяти хвилин, — я лише встигла помити плиткову підлогу й повитрушувати з десяток попільничок, залишених в усіх кутках кімнати, — як надворі почулися чиїсь кроки. Тільки-но я дійшла до кухні, як двері рвучко розчинилися перед… Яном і Нікола.

— Фанні, чи можна помити руки?

Хлопці простягли до мене чотири брудні долоні, обличчя їхні блищали від поту. Але вигляд в обох був такий по-хлоп'ячому пустотливий і задоволений, що я не могла втриматися, щоб не звернутися до них наставницьким тоном:

— Справжні поросята! — сказала я, оглядаючи їх з голови до ніг. — Яку це дурницю ви робили, що так забрьохалися?

Ян відкрутив кран, схопив мило й подав його Нікола.

— Я зустрів цього добродія за кілометр звідси на дорозі до Булоні,— сказав Ян. — Він трудився в поті чола, міняючи ліве заднє колесо батькової машини.

— Мені справді пощастило, що він наспів, — докинув Нікола. — Минулого разу, коли лопнув скат, ремонтував його сам власник гаража, що поблизу Ред'єра. А це таке собі дитятко вагою в сто тридцять кілограмів! Коли він загвинтить гайки, то це вже навіки. Нам довелося таки добряче попомучитися, поки розкрутили їх, правда ж, Яне?

Я дивилася на них, як вони стояли пліч-о-пліч біля кухонної раковини: одна голова білява, друга — темно-русява. Час від часу вони поверталися і по-змовницькому підморгували один одному, — напевно, вперше, відколи познайомилися!

— Ну, що ж, — промовила я, все ще зберігаючи менторський тон. — Дізнатися, що ви допомагаєте один одному, — це, далебі, приємніше, ніж дивитися, як ви гризетеся. Це на користь вам обом.

— Годі вже! — пробуркотів Нікола. — Ми ж не малюки з твого підготовчого класу.

— І ти могла б трохи більше поважати твоїх старшеньких! — у тон йому додав Ян. — Насамперед не забувай, скільки тобі років! Усього дев'ятнадцять… І не можна сказати — «вишневих», бо ти ж народилася в лютому. А що цвіте в лютому, Нікола?

— Боюсь, що нічого. Ах, так, проліски.

— Ну, скажімо, так: дев'ятнадцять літ нашому Проліскові… Дев'ятнадцять Проліскові літ, — повторив Ян повільно, вслухаючись у звучання слів. — Гм, непогано звучить, слово честі!..

Однаковим рухом двоє хлопців повернули до мене мокрі обличчя, руки їхні теж блищали від води, а погляд в обох раптом став глибоким, проникливим. Наша приятельська невимушена простота, часом приязно-доброзичлива, часом насмішкувато-глузлива, здавалося, от-от розвіється, щезне. Дивне напружене мовчання нараз запало між нами.

Я підійшла до буфета, дістала звідти старенькі рушники й кинула їм. Вони підхопили їх на льоту. Довго мовчки, не кажучи ні слова, витирали руки і обличчя, потім Ян знову накинув на плечі свою лижну куртку.

— Треба йти… — промовив він, злегка зітхнувши. — Гаррісони розраховують на мене, а я й так уже запізнився.

Розчинив двері, повів на мене іскрометним оком і, трохи підвищивши голос, мовив: — Бувай здорова, Пролісок!..

Залишившись наодинці з Нікола, я для годиться почала накривати на стіл. Машинально поставила три тарілки. Потім одну прибрала…

— Дід вечеряє на кораблі,— пояснила йому. — А коли повернеться Гійом, я й сама не знаю… Принаймні хоч ти залишишся? — спитала, тримаючи в руках тарілку і якось непевно дивлячись на Нікола.

— Ні, дякую. Я ж забіг на хвилинку, мимохідь. Незвична зморшка перетинала його чоло.

— Забіг на хвилинку?

— Атож.

«Що за цим криється? — питала я себе. Може, йому прикро, що він наскочив на Яна майже на порозі Сонячних Дзиґарів?»

Щоб пояснити все, я розповіла йому про гонитву на мотоциклі і — більш стримано — про ті турботи, яких завдавала нам Голубка. А закінчила так:

— У тебе ж, мабуть, є хвилин з десять у запасі? Тоді посидь трохи зі мною.

Він мовчки пішов у вітальню. Кімната була тепер яскраво освітлена, бо, збираючись мити підлогу, я засвітила люстру. Нікола кинув погляд на камін і підморгнув мені одним оком:

— На твоєму місці я б, — сказав він, — погасив усі лампи, — досить було б і відблисків полум'я з каміна.

«Цікаво! — подумала я. — Щойно Ян, заставши мене в півтемряві, спитав, чи не занедужала я. А цей — навпаки, радить: погаси всі лампи! Невже Нікола більше поет у душі, ніж Ян? А проте це ж Ян кинув мені, прощаючись: „Бувай здорова, Пролісок!“ Ах! Які вони химерні, ці хлопці…»

Я знову примостилася біля каміна, а Нікола сів поряд, там, де за годину до того сидів Ян, тільки в інше крісло.

«Який дивний вечір…» — майнуло мені в думці, і легка усмішка торкнула мої губи.

— Про що ти зараз думаєш? — спитав Нікола.

— Ні про що, — обачливо відповіла я. І швиденько перевела розмову на іншу тему: — А як це вийшло, що ти приїхав сьогодні на машині?

— Треба було відвезти на вокзал одного старого робітника з Рейд'єра: він поїхав на кілька днів у гості до своїх дітей. Я попередив маму, що заїду до вас. Та ніяк не сподівався застати тебе саму, Фан… А втім — тим краще! — закінчив він.

Зненацька я відчула невиразну тривогу. Повів якоїсь таємниці, чогось недомовленого, здавалося, витав навколо нас, і хтозна, у що це могло вилитися між таким хлопцем, як Нікола, і такою дівчиною, як я…

Ось Нікола почав кінцями пальців змітати розсипаний на тагані попіл.

— Фан, — глухо мовив він, — це чудово — отака любов, як між Годлен і Гійомом, і я хотів би коли-небудь пізнати й собі щось подібне. Та коли б ти тільки знала, як сумно буває мені, коли я подумаю, що Годлен скоро поїде від нас…

Я насилу стрималася, щоб не зітхнути з полегкістю.

— Цілком тебе розумію, — сказала я. — Бо й сама теж почуваю якийсь панічний страх, коли згадую, що Гійом покине Сонячні Дзиґарі. Бо це ж ціла епоха, яка закінчується для нас обох.

Нікола кивнув головою й почав ворушити жар у каміні,— без всякої потреби, а просто так, щоб — я була певна того — не дивитися на мене, поки він говоритиме.

— Взагалі, ти подумай — яка примха долі…— сказав він. — Тільки через те, що у нас в Рейд'єрі вирішили реставрувати старі меблі, а столяр-червонодеревник з Булоні завжди обіцяє і ніколи не приходить, — тільки через це Годлен одного вечора сказала, так, між іншим: «А знаєте, брат Фанні Ле Марруа вже справжній ас по реставрації старовинних меблів!» І Гійом уперше прийшов до нас… Вправний, добре вихований, розумний, він усім нам дуже сподобався, і, коли старі меблі було підновлено, йому почали замовляти різне обладнання по господарству, про яке ми мріяли роками, але досі не було кому його замовити, бо це переважало здібності рядового сільського ремісника. Отак сталося, що твій брат почав дедалі частіше з'являтися в Рейд'єрі. Одного дня, це було в липні, він упав і трохи забився, його запросили пообідати з нами. Другого дня була гарна погода, ми хотіли, щоб він знову зостався на обід, та він відмовився, бо не міг лишати вас самих, дідуся й тебе. Тоді його попросили, щоб він узяв коли-небудь і вас з собою. Гійом так і зробив. І ви поїхали від нас вже пополуночі, після чудового вечора, — пригадуєш, Фан? А коли я піднімався до себе в спальню, то почув, як батько сказав мамі: «Цей Гійом… Ніколи в житті не зустрічав такого чудового хлопця! У ньому поєдналися статечність лісоруба, витонченість поета, спокій старого філософа і іронічна глибокодумність справжнього інтелігента. Можна бути спокійними за ту дівчину, котра стане його дружиною…»

«Його дружиною…» Коли Гійом почав мріяти про Годлен? Він уже зустрічав її в Сонячних Дзиґарях ще два роки тому, бо вона ж тоді вчилася в одному колежі з тобою, Фанні. Та коли він приїхав працювати в Рейд'єрі, був саме час канікул. Я проводив більшу частину дня у полі, але добре знаю, що це означало для Годлен, — канікули, літо… Раз у раз можна було бачити її струнку постать, як вона йшла із саду в дім з оберемком квітів у- руках. Часом голос її долинав із кухні, де вона виспівувала щось, готуючись пекти солодкі пироги, то раптом лунав її дзвінкий сміх, що переливався і лелів, як водограй у сильну спеку… Час від часу вона забігала до Гійома, щоб принести йому склянку лимонаду чи холодної кави й подивитися, як він працює. Іноді розпитувала його про щось, і коли робила це, то не з чемності, не для годиться, — я ж добре знаю Годлен, — а тому, що цікавилася ремеслом інших. До того ж — це факт! — вона кохається в дереві, як і багато хто з нас, сільських мешканців.

Дерева… Ми самі їх садимо, на наших очах вони ростуть, ми бачимо, як їх зрубують. І ми любимо дивитися, як дерево оживає під руками такого майстра, як твій брат… А потім Годлен верталася назад через Рейд'єр, і я уявляю, як Гійом проводжав її поглядом. Той погляд проникав крізь мури, крізь час. Але разом з тим то був спокійний, розважливий погляд…

Урвавши на цьому свою розповідь, Нікола схопив кілька полін з корзини. Ось він підкинув їх у вогонь. На мить язики розбурханого полум'я підскочили високо вгору, потім воно раптом заспокоїлося, стихло.

Притишивши голос, Нікола заговорив знову:

— Це ж так гарно й надійно — кохання людини, яке пробуджується і зріє поволі, неквапливо, яке просувається маленькими кроками до свого завершення, до свого літа. Це щось подібне до проростання озимини, до появи молодих бруньок напровесні… Хіба ж у всіх нас не селянська душа? І у Гійома, і в тебе, Фанні…

Він знову замовк, не зводячи з мене очей.

І раптом мені спало на думку, що ця розмова, як він сам признався, розпочата тільки через те, що ми лишилися на самоті, чи не свідчить вона, що Нікола почав учащати до якоїсь дівчини і хоче поговорити зо мною про неї? Отой глибокий смуток, в якому він признався мені допіру, — так щиро може говорити тільки брат з сестрою, — чи не означає це, що і я повинна відповісти йому з такою ж простотою:

«А чого б тобі не взяти прикладу з Годлен? Чом би й тобі не одружитися? Я певна, що з тебе вийшов би дуже порядний чоловік…»

Та я чомусь вагалася. Коли була наодинці з ним, він здавався значно чутливішим і палкішим, ніж я про нього думала раніше. Отак ми й сиділи удвох, осяяні тьмяними відблисками вогню, що створювали інтимнішу обстановку, ніж ми того, можливо, хотіли…

Я ніби знову бачила Нікола таким, яким він був, коли почав навідуватися до нас, у середині минулого літа і в ті осінні тижні. Стриманого і дуже спокійного. Йому знадобилося набагато більше часу, ніж нашому вікінгові, щоб наважитися сказати мені «ти»… Майже завжди він з'являвся несподівано. Та Фовемберг і справді був по дорозі до Булоні,— треба було тільки трошки звернути з дороги. Потім це стало для нього ще простіше, бо він придбав собі мопед, і тепер оті чотирнадцять кілометрів, які відділяли нас від Рейд'єра, він долав за будь-якої погоди, — чи то в шквальний вітер, чи в дощ.

Які ж бо вони були все-таки незвичайні, оті останні місяці, прожиті в сердечній дружбі з такими хлопцями, як Нікола і Гійом!.. Але ж Гійом — мій брат. І цього вечора я думала тільки про Нікола, — він сидів за кілька кроків од мене, і я з почуттям вдячності згадувала, що між нами не існувало жодного спогаду, який не був би до кінця ясний.

«Статечний молодий фермер наших старих Булонських країв, ти так само добре володієш своїми думками, жестами, розмовами, як і своїм трактором, — який же ти надійний, Нік, який чутливий, порядний, звичний, і як же довго я жила біля тебе й не розуміла цього…»

Якось мимоволі пауза поміж нами затяглася, — я й не помітила, як промайнули довгі хвилини… Нараз я ніби пробудилася від сну і знову помітила все, що оточувало нас: відблиски вогню з каміна, нашу затишну вітальню, огорнуту сутінками, і Нікола.

Потім я почула свій власний голос:

— Котра ж зараз година?

— Майже восьма. Та що з тобою, Фанні?

В голосі Нікола бринів подив. Перш ніж відповісти — та й що, власне, йому сказати? — я глянула на мого приятеля й спробувала прочитати щось у його очах. І в ту ж мить ми почули знадвору знайомий гуркіт автомобіля, який сповільнював хід, в'їжджаючи в берестову алею, що вела до нашого будинку.

— Це Гійом вертається з Монтрея, — сказала я.

Якийсь інстинкт змусив мене підвестися, неквапливо підійти до секретера і засвітити одну лампу. Вітальня одразу ж стала зовсім іншою.

Нікола й собі підвівся, поволі й знехотя, і тоді мене пойняло якесь дивне відчуття: ніби цього вечора, отут, у цій вітальні, між нами лишилося щось недомовлене…

Розділ шостий КОРАБЕЛЬ, ЩО ГИНЕ НА ХВИЛЯХ ЗАТАЄНИХ КРИВД І НЕЗГОД

Переступивши хвіртку Голубки і опинившись у садку, де кілька нагідок, уцілілих після зими, вже розкрили свої золоті пелюстки, я тривожно зиркнула на Яна: «Що жде нас за цими стінами?» Та він глянув на мене підбадьорливо, як тоді, три роки тому, коли ми стояли на порозі його будиночка в Бове, вирушивши на розшуки таємниці його народження. «Невже ти стала менш хороброю?.. До того ж, знаєш, Фан, коли приходиш, щоб допомогти комусь і робиш, це від щирого серця, то певен, що тобі неодмінно допоможе інтуїція, набагато могутніша за нас, — вона порадить у потрібну хвилину, що треба робити», — прочитала я в його очах.

Давід уже відчинив двері. Худий, нервовий, такий самий, яким я бачила його, коли він приходив часом по свою дружину до школи.

— Диви-но! Мій товариш по гонитві за «ягуаром»!

— Даруйте, Давіде! Ми з Фанні вийшли на прогулянку. От і заскочили до вас мимохідь на хвилинку.

— Та це ж чудово! Заходьте! Крістіно, проведи гостей. Ви не заперечуватимете, як ми приймемо вас на кухні? Там уже горить у плиті. Давайте мені плащі…

Кахляна, подекуди потріскана підлога кольору рудої міді, муслінові фіранки, коробки з прянощами, вишикувані на поличці над плитою: я знову розглядала чистеньку сільську кухню, яку вже бачила крізь вікно того сумного березневого вечора.

На плиті кипів блискучий чайник, а Марінетта примостилася за столом, вирізуючи ножицями малюнки.

— Добридень, Марінетто!

Та мала дикунка, засоромившись, клубком скотилася зі стільчика й уткнулася лицем у материну сукню.

«Наскільки краще було б їй у нашій школі,— подумала я. — Вона б співала, гралася, танцювала й сміялася з нашою веселою малечею!..»

На другому кінці столу сидів, схилившись над зошитом, хлопчик, якого ми ніяк не сподівалися тут побачити, — у нього були лукаві очі, напівсховані під густою солом'яною чуприною, і він, видно, безнадійно жонглював з трьома дробами, у яких чисельник і знаменник ніяк не хотіли скорочуватися.

— Іди вже, Пополь, — сказав Давід, занурюючи руку в його шорстку чуприну (як він, видно, любить таких хлопчаків!). — Розв'яжеш приклади вдома. А наступного четверга скажеш мені, що б ти хотів краще мати: сім сьомих солодкого пирога чи сорок сорокових.

Хлопчик підвівся, грюкнувши дерев'яними сабо, і рушив до дверей, не забувши співуче сказати на прощання:

— До побачення, мосьє-мадам…

Обличчя його було геть замурзане карамелькою, яку Крістіна щойно перед тим засунула йому в рота.

— Я знав, що ти маєш додаткові уроки в колежі. Але що ти й у неділю, у себе вдома… — почав був Ян.

— Ах! Треба ж знайти собі якусь роботу!

Я помітила, як рвучко обернулася на ці слова Крістіна.

— Роботи вистачає і в домі, і в садку, але признайся, Давіде, ти просто страшенно любиш навчати.

Крістіна зверталася вже до нас:

— Це в нього справжня пристрасть. — У голосі її почувалося ще більше гіркоти. — Коли ви не прийдете сюди, у четвер чи в неділю, завжди застанете тут сільських хлопчаків. Та й вибирає він найбільш затурканих, занехаяних…

— І додай: найбільш скритних, замкнутих… Авжеж, таких дітлахів я люблю найдужче, — признався Давід. — Може, я й сам у душі дикун.

— Це вже точно! Досить поглянути, в яку глушину занесла нас доля.

— А хто в цьому винен? — швидко й роздратовано відповів Давід. — Ми ж могли вибрати Сент-Омер. Але ти хотіла…

— Хотіла!.. Хіба ти забув, за яких обставин ми покинули попереднє місце? Зрештою, Давіде…

Вона урвала фразу, не договоривши, насилу стримуючись, щоб не вибухнути ще дужче.

Невже це Крістіна, лагідна й урівноважена вчителька нашого підготовчого класу? І Давід враз зробився мертвотно блідий, неначе йому дали ляпаса… Нема ще й п'яти хвилин, відколи ми переступили поріг цього дому, як тут уже гримить гроза. Мабуть, це тому, що атмосфера в ньому була вже наелектризована й до того. І раптом я подумала, що це перша «сімейна сцена», яку я спостерігаю зблизька. Боже! Як же це сумно! Я кинула розпачливий погляд на Яна, та він, здається, цього не помітив. Обличчя у нього було замкнуте, наче він забарикадував свою душу проти цього подуву люті, що шаленів у кімнаті. Але не для того, щоб стати в позу стороннього глядача! Я почувала, що він насторожі, уважно прислухається до всього і шукає якогось слова, жесту, котрі могли б непомітно відновити спокій і мир у домі.

Нараз я побачила Яна між Крістіною і її чоловіком, які й досі гнівно дивилися одне на одного. Він якось зігнувся мало не вдвоє, нахилився над Марінеттою й майже пошепки спитав її:

— Скажи, а ти вже бачила білих мишок?

— Ні,— так само тихо відповіла дівчинка, зводячи на нього все ще налякані очі.

— Ну, добре, я тобі зараз покажу одненьку. Є в тебе носовичок? Сподіваюсь, він білий, чистенький?

— Це в татка є білий.

— Тоді піди й попроси у татка!

Якусь мить Давід ніяк не реагував на цю розмову. Потім зрушив з місця, вийшов, одразу, ж вернувся і подав Янові велику білу носову хустину. І от уже за два прийоми, трьома рухами, Ян склав її й перетворив на білу мишку з двома загостреними вушками, і мишка та стрибнула йому на руку, потім, коли Марінетта хотіла її схопити, втекла, заховалась у рукаві Янової куртки і зовсім зникла.

Мала дзвінко розсміялася.

А Ян уже споруджував їй хатинку у великій порожній коробці з-під борошна, яка стояла на буфеті. Він прорізав ножем віконця, майстерно зробив димар. Дівчинка дивилася на нього, мов заворожена.

— Це в нас буде хатинка для мишки, — сказала вона. — Я дам їй трошки тертого сиру. Мишки люблять тертий сир. А ти любиш сир, скажи?

— Дуже, — запевнив її Ян.

Він саме вийняв свою чотириколірну кулькову ручку й малював трояндовий кущ, що вився по дверях хатинки.

— Добре. Тоді я покажу тобі ведмедика й козеня. Дівчинка побігла до своєї кімнати. Батько, а особливо мати, не спускали з неї очей.

— Давно бачила її такою веселою, — прошепотіла Крістіна.

Ян усе ще малював щось на коробці з-під борошна.

— Просто їй бракує сонця, — стиха мовив він, ніби сам до себе. — А без сонця…

Нараз він наче прокинувся, відірвавсь од свого малюнка, глянув на Крістіну, Давіда, усміхнувся їм щирою, дуже доброю усмішкою і сказав:

— Вона просто чарівна, ваша маленька донечка… Крістіно.

На якусь мить він завагався: це ж тільки вдруге він бачив молоду жінку, а вже звертався до неї подружньому на ім'я. Звичайно, він хотів підкреслити цим, що швидко освоївся тут, у цій оселі,— і не як випадковий перехожий, що ненароком забрів сюди, а як друг, на якого можна покластися в усьому.

А я почувала себе щасливою, бо мала ще одну нагоду замилуватися Яном: я відкрила в ньому незнану мені досі чудову рису. Справді, як легко й швидко зумів він увійти в світ малої дитини і з допомогою «білої мишки» приручити серце маленької дикунки…

— А знаєте, — сказав Давід, — давайте повечеряємо разом. Крістіно, що ти можеш нам запропонувати?

Молода жінка підвелася. Я помітила, який у неї стомлений вигляд. Обличчя змарніло, синці під очима збільшилися. їй лишалося якихось два місяці до пологів. Ось вона переставила кілька пляшок у буфеті і обернула до чоловіка все ще трохи збуджене й схвильоване обличчя.

— Давіде, прошу пробачення… Але в нас зосталося тільки трошки аперитиву і…

— Я ж тобі сто разів казав, що треба завжди мати в запасі кілька пляшок! Але ти, як видно, не вмієш передбачати наперед, і…

— Та ну, — втрутився Ян, — яке це має значення! Ми ж зайшли просто так, мимохідь.

— Проте ви не підете звідси без частування! — тоном, що не визнає заперечень, відказав Давід.

Крістіна тим часом вже натягала на себе плащ.

— Я зараз збігаю до Бейнгема в буфет. Це всього дві хвилини звідси…

Я встала, щоб спинити її, та вона вже грюкнула дверима, і я не наважилася піти за нею, щоб зовсім не розсердити Давіда. До того ж я догадувалася, що їй треба трохи провітритися, а може, навіть і виплакатися на самоті.

Повернулася Марінетта з двома своїми плюшевими дружками, і Ян одразу ж почав її розважати, наслідуючи голос черевомовця, ніби це говорить ведмедик. Але я відчувала, що всередині в нього все кипить, — це видно було по його обличчю і з того, як нервово тарабанив він пальцями по столу.

— Дай нам спокій, Марінетто, — раптом буркнув Давід. — Іди вже до себе, в дитячу кімнату.

Дівчинка звела засмучені очі на Яна, кинула сердитий погляд на батька і знехотя ковзнула з колін хлопця. Потім, узявши в одну руку ведмедика, а в другу — козу, поволі зашкутильгала до своєї кімнати.

— Знаєш, Нунур, — стиха мовила вона до ведмедика, — якби в мене була маленька сестричка, то я б ні за що не посилала її в дитячу кімнату…

Це було так зворушливо — бачити, як маленька істота в картатій сукенці з каштановими кучериками, що, звісившись, прикривали старого потертого ведмедика, сумно шкутильгає до дверей, що я не витримала, підвелася й пішла за нею.

— От побачиш, ми зараз збудуємо розкішний палац із кубиків…

Коли за кілька хвилин я зазирнула до кухні, то побачила, що Крістіна вже повернулася й наливає в кофейник окріп. Двері сусідньої кімнати були прочинені, і я помітила, що Давід і Ян сидять у двох великих шкіряних кріслах, оповиті клубами тютюнового диму, тримаючи в руках по склянці вина, і жваво обговорюють найбільш ефективні методи, як втовкмачити в порожні й тупі голови учнів четвертого класу хоча б найелементарніші правила англійської граматики.

— Давід вирішив, що краще буде їм посидіти й погомоніти там поряд, а не в кухні,— пояснила Крістіна. — У всякому разі вони, здається, знайшли спільну мову. Давід ще не має приятелів у Булоні. Він же такий самолюбний. У цій пригоді біля бензоколонки йому, можна сказати, просто поталанило.

— Так… — пробурмотіла я. — І не тільки йому… Якби вашого чоловіка не було тоді поруч, Ян зараз лежав би, можливо, в лікарні. Він сам мені про це сказав. «Без Давіда я б напевно надто швидко узяв поворот біля Пті-Маркасен, при виїзді з Булоні,— добре, що він горлав мені на вухо розумні поради. Мене так охопив тоді азарт погоні…»

— Давід, і радить не їхати надто швидко?! Справді, це цікаво.

Обличчя Крістіни раптом немов затверділо, потьмарилося, — здавалось, мої слова знову збудили якийсь страшний спогад в її душі. Жінка опустилася на стілець, і я побачила, що вона ледве стримує сльози.

— Що з вами, Крістіно?

— Ах, вже зовсім скоро пологи, а я не знаю, що нам робити з Марінеттою… Дівчина, яка доглядала її, пішла від нас. Трохи, мабуть, і я винна в цьому, бо надто нагримала на неї тоді, в понеділок, коли вона не догледіла малої, і Марінетта втекла з дому… Ну от, коли настануть пологи, Давіда цілими днями не буде вдома: ліцей, уроки і все інше. До того ж він захоче ночувати в клініці, щоб бути біля мене. І я справді не знаю, як усе це влаштувати. Це понад мої сили…

— Послухайте, Крістіно, — сказала я, скоряючись раптовому поривові,— якби ви могли довірити мені, я б з радістю взяла Марінетту до Сонячних Дзиґарів…

— Але ж… а вдень? Ви ж самі знаєте, що вона не відвідує школи.

— От саме про це й мова, вона ходитиме туди зі мною! Обіцяю вам, що берегтиму її, як зіницю ока. Мені допомагатиме Розіна Дебонкур, — вона ж так добре порається з нашою малою глухонімою. Ця дівчинка знає, що таке відповідальність!

Крістіна похитала головою, геть спантеличена думкою, що її бідолашну доньку доведеться так нагло кинути у життєвий вир.

— Я певна, що Марінетті буде там дуже добре, що вона буде просто щаслива, — наполягала я. — Пожити хоча б зо два тижні, як живуть усі інші діти, — це ж так природно й просто!

— Ви зведете мене з розуму, — мовила Крістіна. — Марінетта в підготовчому класі… Відколи сталося те лихо, я завжди всього боюся… Досить з мене і цього!.. А проте яке це було б полегшення: знайти зрештою такий вихід, принаймні на час пологів. Та чи згодиться Давід? Ах! Якби цю думку підказали йому ви. Або Ян…

На обличчі її промайнула сумна усмішка:

— Тобто я хочу сказати: хтось інший, тільки не я. Потім вона додала зовсім тихо, збентежено і стомлено:

— Знаєте, Фанні, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…

Від обурення мені на мить відібрало мову. Здалося, серце моє от-от вирветься з грудей. Крістіна сама не знає, що каже! Щоб приховати свою схвильованість, я почала доливати воду в каву, — долила раз, другий. Потому поволі виключила газ. Мені захотілося глянути їй прямо у вічі, і я не змогла подолати цього бажання. «Тільки я б не дозволила так нападати на свою дитину, як Давід на Марінетту, — подумала я. — Це не дуже гарний метод виховання!..»

— Дайте мені п'ять хвилин, — тихо сказала я Крістіні,— і не ображайтеся, якщо я зачиню двері.

Я ввійшла до сусідньої кімнати, — то було щось на зразок вітальні, обставленої легкими літніми меблями, наче люди оселилися тут всього на кілька тижнів і не мають бажання по-справжньому обладнувати своє житло. На підлозі — пляшка мускату, у роті — по люльці, на обличчях чоловіків написано, що вони в чудовому гуморі. Бистрі Давідові очі аж іскрилися від задоволення, і коли я зайшла до кімнати, він сміявся дзвінко й весело, як хлопчисько.

Я підсунула стілець і сіла навпроти нього.

— Мосьє Ферк, — почала я, — чи не погодилися б ви, щоб на ті два тижні, поки ваша дружина лежатиме в пологовому будинку, я взяла Марінетту до себе? До свого дому і в підготовчий клас також. Клянусь вам, що доглядатиму її, як молоко на вогні,— пообіцяла я, простягаючи до нього руку і наче приймаючи присягу. — Але перед тим я хотіла б з'ясувати одне питання: чи стан здоров'я не перешкодить Марінетті хоч трохи пожити нормальним життям дитини її віку?

— Перешкодить? — перепитав він. — Ні. Але певний риск, звісно, є. У Марінетти ще трапляються запаморочення голови, і якщо таке станеться десь на дорозі, наприклад, у ту мить, коли несподівано вирине з-за повороту машина… — На обличчі його промайнув острах. — Такий риск є,— ви ж самі бачите, наскільки все це серйозно, — але мені здається, то була б велика радість — бачити, що Марінетта живе, як живуть усі діти її віку. їй-право, заради цього варто рискнути… От тільки спробуйте ви переконати мою дружину. Та вона ніколи не…

— Це вже зроблено, — сказала я, намагаючись говорити цілком спокійно і не зрадити голосом своєї радості.— Я оце й прийшла сюди, щоб поспитати вашої згоди…

Очі Давіда широко розкрилися від здивування.

— Фанні!.. — вигукнув він. — Невже ви добилися цього від Крістіни? Та ви ж справжня чародійка!

— О ні! — сміючись, відповіла я. — Ніяка я не чародійка, а проста сільська дівчина. Тим-то й знаю, що квіти потребують сонця, щоб розквітнути… Жінки і діти — також!

Давід ураз спохмурнів. Він же добре почував, що був неправий.

— Не завжди те сонце дістанеш рукою, — пробурмотів Давід приглушеним голосом.

Він підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Не чутно вже було його щасливого хлоп'ячого сміху. Знову це був чоловік двадцяти восьми років, солідний викладач ліцею.

— Дозвольте й мені сказати вам, бо сім років подружнього життя — то вже добра рекомендація для людини. Так само, як жінки й діти потребують сонця, іншими словами — хочуть почувати навколо себе злагоду й доброзичливість, точнісінько так само потребують цього й чоловіки. І це зовсім не полегшує проблеми, о ні!

Давід замовк на мить, ніби для того, щоб ми глибше відчули свою недосвідченість; потім заговорив знову, відверто і без злості, даючи нам зрозуміти, що дуже добре ставиться до нас і цінує нашу дружбу, — отож він спинився біля мене, легенько торкнувся мого плеча й мовив:

— Спасибі, Фанні, за допомогу, за те, що ви зробили для нас. Ваша інтуїція не обманула вас! Марінетта зараз — це справді невигойна рана нашого сімейного вогнища…

Давід міцно стиснув губи, наче стримуючись від останнього признання. Але він не міг довго мовчати, нести цей хрест!

— Бог свідок, ми любимо одне одного, Крістіна і я! Давід промовив це сумно й тихо. Щоб приховати своє хвилювання, він одразу ж відійшов до вікна і став, повернувшись до нас спиною.

Так минуло кілька важких хвилин… Сумні Давідові роздуми викликали таке гнітюче мовчання в кімнаті, що я аж здригнулася, почувши, як відчинилися двері з кухні. То увійшла Крістіна, несучи на таці каву, а за нею — Марінетта.

Молода жінка запитливо дивилася на мене, але тут заговорив Ян.

— Крістіно, — сказав він, намагаючись жартівливим тоном розрядити напружену атмосферу, — чи знаєте ви, що Фанні у нас — чудовий дипломат? За той час, поки ви готували каву, їй пощастило добитися згоди Давідової і вашої, щоб Марінетта пожила в Сонячних Дзиґарях, поки у вас народиться дитинка і ви лежатимете в лікарні!

— Якщо Марінетта захоче, — сказала я тихо, садовлячи малу собі на коліна.

Дівчинка глянула на мене своїм зворушливо-чарівним поглядом зляканої пташки:

— Це правда, я поїду до тебе, скажи?

— Так, моя маленька.

— А коли ти будеш у школі?

— Ну, що ж, ти ходитимеш зо мною й до школи.

Я побачила, як дівчинка зашарілася від радості.

— І я зможу там гойдатися на гойдалці? — прошепотіла вона.

— А чом би й ні! — кинув Давід, раптом обертаючись. — Після всього чом би тобі й не побавитися, як це роблять усі діти…

Але в голосі його бриніло щось надто різке. Якимось рвучким, можливо, надто швидким рухом він схопив Марінетту і підкинув на руках мало не до стелі — раз, другий, десятий! Мала дзвінко, заливчасто сміялася, захоплено відкидаючи назад голівку. Дівчинка, здавалося, немов за помахом чарівної палички перенеслася раптом зі свого звичного світу, оповитого вічними страхами, пересторогами і обмеженнями, у безтурботний і трохи шалений світ справжнього дитинства. І обличчя її батька так невпізнанно змінилося. Як же він любить її, яке у нього ніжне серце!

— Давіде! — нараз пронизливо закричала Крістіна. — Зараз же перестань! Чи ти збожеволів? Що ти собі думаєш?

Ми з Яном побачили, як враз поблід Давід. Ні слова не кажучи, він поставив дитину на підлогу, і руки його безсило повисли вздовж тіла. Потім, коли мала, тупочучи ногами від досади й розчарування, почала чіплятися за батькові ноги й вигукувати: «Ще, тату, ще!..» — він легенько відштовхнув її.

— Іди, Марінетточко, йди вже, моя люба… — зітхнув він. — Дай мені спокій.

Другою рукою Давід повільно й довго погладжував чоло, так наче хотів звільнитися від тягаря якогось жахливого спогаду.

Бурхлива реакція Крістіни, а тепер таке болісне збентеження й розгубленість її чоловіка… Признаюсь, для мене цього було вже занадто. Я могла тільки захоплюватися, з якою стриманою холоднокровністю поводиться Ян: саме в цю мить він підійшов до Крістіни, яка теж стояла мов закам'яніла, узяв у неї з рук кофейник і почав наливати каву.

— Я не знаю першопричини цієї бурі,— сказав він рівним, спокійним голосом, не стаючи ні на чий бік, хоч добре бачив, як глибоко страждає молоде подружжя. — Але, здається, ми попали в самий її розпал… Колись давно моряки виливали за борт бочки з вином, щоб задобрити морську стихію. Сьогодні в нашому розпорядженні є лише кава. Отож, не маючи нічого кращого…

Він кинув бистрий погляд на Давіда, котрий усе ще стояв нерухомо, безсило звісивши руки:

— Тобі скільки сипати цукру — одну чи дві ложки, Давіде?

— Дві,— машинально відповів той.

Ян пороздавав усім чашки, і ми почали розмішувати цукор ложечками, що мелодійно подзенькували об порцеляну.

Потім Давід не витримав і сказав:

— Яне, я дивуюсь, як це тобі вдається зберегти рівновагу в такій ситуації…

Ян звів на нього неквапливий погляд:

— Це, певно, тому, Давіде, що я вже пройшов крізь вогонь… Бо коли ти мусиш зректися свого дитинства, своєї країни… Стати сином іншого народу, іншої родини — то це все одно, що пройти крізь вогонь!..

Ян глянув через вікно на небо, що вже оповилося надвечірнім туманом, і промовив, звертаючись до господині:

— Крістіно, чи не дали б ви нам ще по чашечці кави?..

Давід запропонував відвезти нас своєю машиною, і Ян поглядом спитав мене, чи згоджуватися. Але я заперечливо похитала головою: думка про те, як ми довго-довго йтимемо удвох із ним пішки пустельними полями, вже заздалегідь сповнювала моє серце невимовною радістю.

* * *

Минали довгі хвилини, а ми з Яном усе йшли і йшли мовчки. Ноги машинально ступали вперед по дорозі, ми непомітно пройшли селом, а душею я линула назад, до Голубки, усе ще заполонена думками про Ферків, які знову лишилися сам на сам у своїх чотирьох стінах. У мене було таке відчуття, ніби ми покинули напризволяще корабель, що гине на хвилях затаєних кривд і незгод. І водночас я почувала себе зовсім пригніченою. Перше молоде подружжя, яке я зустріла… Якби ж то можна було добре струснути їх і сказати:

«Та замовкніть ви нарешті! Адже кожна ваша фраза — то ще один камінь до муру, який поволі і нестримно виростає поміж вами і зрештою безповоротно роз'єднає вас…»

І я знову й знову згадувала сумне й несміливе визнання Крістіни: «Знаєте, Фанні, коли людина одружена, це не завжди буває так просто…»

Поринувши в похмурі думки, я не зразу й помітила, що Ян дивиться на мене з лукаво-лагідною усмішкою в очах:

— Бідолашний Пролісок! Цей день видався досить-таки тяжким, га?

— О, так! — вирвалось у мене, і в цих словах вчувався мій біль, вже трошки заспокоєний тим, що Ян усе розуміє.— Нелегко буде, — зауважила я, — вирвати їх з цього густого туману, в якому ці двоє бідолашних безнадійно шукають одне одного!

— Але початок уже зроблено, Фан… Піклування, яке ти проявила, запропонувавши їм свою допомогу на час пологів, матиме благотворний вплив, і невдовзі Крістіна неодмінно відчує його. От якби тільки Давід міг теж стати сердечнішим, уважнішим. Він дає уроки учням третього класу після закінчення занять у ліцеї. Я запропоную, щоб на якийсь час він доручив це мені. Це дасть йому змогу двічі або тричі на тиждень раніше повертатися додому. Отож Крістіна не матиме підстав нарікати на нього!

— Якщо тільки він згодиться… — пробурмотіла я.

Ян нахилився, зірвав на схилі обіч дороги стеблинку, пожовклу від недавніх заморозків, і закусив її зубами.

— Сподіваюсь, що погодиться! — упевнено сказав він. — Не можна ж дозволити, щоб їх занесло течією хтозна-куди! У нього є Марінетта. Є донька і дружина, і це все-таки люди, яких він любить найдужче в світі…

— А чи досить тут самої любові? Яне, я боюсь. Невже й у Гійома та Годлен колись років через чотири-п'ять після одруження може бути так само, як у Ферків тепер?

— Ніколи! Я певен, що вони збережуть назавжди таку саму, як зараз, щиру доброзичливість одне до одного, таку ж усміхнену холоднокровність перед лицем можливих труднощів…

— Гійом і Годлен — то, певно, виняток, — задумливо мовила я.

Ми йшли тепер під склепінням густо насаджених дерев, що поспліталися кронами і тягнулися понад дорогою суцільною алеєю, мабуть, з кілометр, аж до вершини плато. Дарма що на землю вже спускалася ніч, я боялася надто швидко дійти до вершини, бо передчувала всю важливість тих слів, які от-от мали бути вимовлені.

— А чого ти вважаєш, що Гійом і Годлен — виняток? — знову заговорив Ян. — Яким ти уявляєш собі подружнє життя, Фанні?

Як відповісти на таке запитання? Від того, що я скажу, залежатиме так багато: стільки радості і стільки смутку й горя можуть принести ці слова… Я відчула майже таке збентеження, як у той пам'ятний ранок, коли вперше зустрілася з водієм-бакалавром!

— Я думаю… — пробелькотіла я, — я думаю, що не могла б стерпіти таких сварок із своїм чоловіком.

Як глянув на мене Ян! Погляд його був серйозний і трохи тривожний… У царстві кохання, певно, є так багато істотнішого, аніж суперечки з чоловіком.

— Я уявляю собі подружнє життя або надто буденним, або ж — навпаки: надто піднесеним! — поквапливо додала я, мов на екзамені учениця, що прагне якось викрутитися й хапається за перші-ліпші слова.

— Чому ж це надто піднесеним? — лагідно мовив Ян. — Я теж, знаєш, думав про все це… І, зрештою, скажу тобі, може, й треба, щоб у коханні кожного подружжя були водночас «дуже високі» хвилини і «зовсім маленькі». Зовсім маленькі, ординарні, будуть осяяні дуже високими, діставатимуть од них натхнення, що ж до тих, дуже високих, то їх стримуватимуть маленькі, буденні, і це не дасть їм витати надто високо, аби не загубитися десь у захмарних висотах… Ти розумієш, що я хочу сказати?

Замість відповіді я тільки кивнула головою. Яким урівноваженим, глибокодумним і впевненим видавався мені Ян.

Якусь мить ми мовчки йшли вперед. Минали хвилини, ми не помічали навколишніх краєвидів, бо вдивлялися в самих себе, вслухалися в свої серця. І тоді, ніби споглядаючи якусь дуже гарну картину, що закарбувалася в найпотаємнішій глибині його душі, Ян почав розповідати про своїх батьків, про Берген — словами, яких я доти ніколи від нього не чула.

— Щоранку мої батько й мати, здається, з подивом і захватом заново знаходять одне одного. Вони наче знову переживають свою першу зустріч. І чим довше я живу з ними, тим більше помічаю, як ще благороднішими стають їхні стосунки, побудовані на тонкій делікатності почуттів, на взаємній повазі й чуйності. Перед Інгвільд, передо мною батько ще й досі говорить

з матір'ю ніжною мовою закоханих, — можливо, саме тому ми завжди бачили тут Інгвільд такою привітною і невимушеною. І коли часом Інгвільд починає жартома піддражнювати їх або коли я, буває, подивлюся на них трохи замислено й розчулено, тоді батько повчально піднімав палець догори і вимовляє по-французькому, з жахливим акцентом, фразу, яку переклала йому колись моя мати і яка за своїм здоровим глуздом та гумором цілком могла б належати Капітанові:

«Ніколи не забувайте, Інгвільд і Єф: добрі слова краще вимовляти вголос, не бійтеся наврочити словами. — І додає по-норвезькому: — Ваша мати не любить недомовок і загадок. Отож я називаю їй речі своїми іменами, і вона відповідає мені тим самим, — ми не боїмося своєї любові й ніжності. Через те, мабуть, кожен день нашого спільного життя — то для нас дарунок долі, завжди новий!»

— «Не бійтеся наврочити добрими словами!» — повторила я, киваючи головою. — О Яне, усім молодим подружжям слід було б написати й прибити над вхідними дверима ці слова і ніколи не забувати їх… А ти міг би їх забути?

— Гадаю, що ні.

По тому, наче схаменувшись, що зайшов надто далеко, Ян додав напівлукаво, напівмеланхолійно:

— А втім, це аж ніяк не свідчить, що й я не стану таким, як Давід, коли одружуся! Ти ж надто добре знаєш мене, правда, Фанні?

Завжди ця розчарована іронія. Він сказав, що хотів би чогось чудесного, незвичайного у житті. І він вірить: так воно й буде, я певна цього. Потім, зрештою, він замовк, не схотів продовжувати своєї сповіді, хоч і признався мені, як конфлікт між його дитинством, що минуло у Франції, і його норвезьким походженням цілих три роки розривав йому душу і вже геть виснажив його сили.

— Невже це справді водночас і легко і важко — щодня любити людину ніби заново?.. — прошепотів Ян тихо-тихо, неначе поставив таке запитання собі самому.

Так, це правда, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…

Розділ сьомий «ТЕПЕР, КОЛИ Я ПРОЙШОВ КРІЗЬ КАТАСТРОФУ…»

Давно вже я в глибокій таємниці веду свій щоденник, нотуючи в ньому окремі події на сонячних дзиґарях мого життя, але сьогодні для мене це справжня мука. Кілька років тому я навіть не могла подумати, що доведеться з протокольною точністю записувати розповідь про ту давню автомобільну аварію на дорозі. Хіба не в цьому самому щоденнику я записала колись:

«У нас немає автомашини. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти, відколи наші батьки загинули в жахливій автомобільній аварії».

Проте час не стоїть на місці. І ми теж скорилися владному й непереборному натискові сучасності: тепер і в нас є своя машина. І я навчилася її водити. Навчилася, відчуваючи на своїх руках міцні й надійні Янові руки, не лякатися сигналів інших авто, не боятися навіть тріску і скреготу чийогось кузова в момент зіткнення з іншою автомашиною.

Пригадую той день… Я погодилася самостійно попрацювати до обіду в нашому підготовчому класі. Не встигла ще вийти зі школи, щоб піти поснідати, як з'явилася Крістіна, несучи в руці кошик із сандвічами. Вона вперше тоді звернулася до мене на «ти»: «Але з умовою, Фанні, що й ти теж говоритимеш мені „ти“…»

Мені стало приємно від цього теплого подиху приязні, який ламав усі бар'єри між нами. Звісно, я погодилася, але подумала, що в мене це вийде гірше, ніж у неї, не так природно, і машинально запитала, де зараз Марінетта.

— На фермі Орера, у сусідів, — відповіла Крістіна. І переможно усміхнулась. — А знаєш, це ж уперше. Я хочу сказати… вперше після того нещасного випадку.

Мені раптом набридли всі ці натяки:

— Якого нещасного випадку?

Крістіна не відповіла. Я дивилася, як вона діставала з кошика сандвічі, неквапливо й старанно розкладала на письмовому столі, ніби відтягуючи хвилину неприємної розмови. Нараз у неї вирвалося:

— Автомобільної аварії, що зробила Марінетту калікою! Під час тієї катастрофи дитині проломило череп, і їй уже не оклигати все життя! Те нещастя перетворило наше з Давідом життя на справжнє пекло, — ти ж сама бачила вчора, як у нас…

І Крістіна якимось наче соромливим жестом затулила обличчя руками:

— Що ви з Яном тепер подумаєте про сімейне життя! А ви ж саме в такому віці, коли люди відкривають для себе кохання! Я навіть плакала через це вчора увечері…

— Крістіно!..

То було все, що я спромоглась їй відповісти. Вона ж на сім років старша за мене, одружена й чекає другої дитини. Мені було нелегко відразу подолати прірву, що розділяла нас, — над нею Крістіна виливала мені свій біль і душевне сум'яття.

А проте за якусь мить я вже лагідно обняла її за плечі, посадила на стілець, сама вмостилася на одному з дитячих столиків навпроти неї і пильно зазирнула їй у вічі. Вкладаючи все своє дружнє співчуття в голос, я сказала:

— Не турбуйся про нас, Крістіно! Ми з Яном здатні зрозуміти обставини: нервова перевтома, недуга дитини… Головне, ти не думай, що…

— …що ви нас засуджуєте, Давіда й мене? Так, у вас є для цього підстави! Повір, Фанні, мені не хотілося б, щоб ти думала: от яке воно, подружнє життя після кількох років шлюбу… Аби ти знала, як ми кохалися колись і як ми й зараз в глибині душі любимо одне одного. Учора, коли ви пішли, мені хотілося сказати Давідові: «Прошу тебе, знайди якусь нагоду знову зустрітися з Фанні і Яном, розкажи їм, що ми були ідеальним подружжям». Але я не наважилася. Цілий вечір він був такий похмурий, мовчазний і замкнутий. Навіть не поцілував Марінетту перед сном, у ліжку, як робив це завжди. Бідолашна дитина раптом зайшлася слізьми, а Давід, грюкнувши дверима, подався з дому, — у поле чи ще куди там, не знаю. Цілу годину не вертався. Я не могла більше, не могла, Фанні. І от сьогодні вранці, коли він пішов до ліцею, я наважилася розкрити тобі душу. Ну, що ж, тим гірше, якщо Давід гніватиметься!

— Хтозна, чи буде він гніватися! — задумливо сказала я.

Потім, скориставшись із того, що Крістіна мовчки обмірковує мою відповідь, я почала поводитися, як… Так, у цю хвилину я відчула, ніби «перевтілилася» в Яна. Похапцем розклавши на столі харчі з кошика, я накраяла хліба й ковбаси, понарізала круто зварені яйця, намастила хліб маслом — від усіх цих апетитних наїдків, складених на чистій блакитно-білій картатій полотнині, яку принесла з собою Крістіна, їй-право, аж слина котилася…

Мені здавалося, що я опинилася в самісінькій гущавині того колючого чагарника, в якому, обдираючи шкіру й ранячи себе, борсалася сердешна Крістіна.

— Наберися мужності й розкажи мені все про той нещасний випадок, Крістіно.

…Це сталося понад десять місяців тому, одного ранку на початку травня. На Ферків «дофін» наскочила машина марки ДС.

Давід викладав тоді англійську мову й математику в школі одного з найбільших містечок у департаменті Нор. Крістіна вела наймолодший клас. Марінетті двадцять третього квітня минув п'ятий рік.

У день аварії Крістіні надійшло повідомлення з пошти: книжку, яку вона замовила у книгарні Камбре, нарешті одержано. Підстрибуючи на радощах, вона побігла ділитися цією новиною з Давідом, — той саме возив тачкою з вулиці в сад пісок, насипаючи цілу гірку, щоб Марінетті було де гратися. Книжка потрібна була Давідові. То був якийсь тлумачний словник англійської мови, виданий Оксфордським університетом. Давід побачив цей фоліант ще в Ліллі, де він був на симпозіумі французьких та британських викладачів, і загорівся бажанням придбати його. І ось уже два місяці Крістіна таємно намагалася знайти його в книгарні.

Давід устромив лопату в кучугуру піску:

— Ти в мене чудо, Крістіно! Я зараз же поїду по нього машиною. Це забере не більше години. Гайда зі мною, Марінетто?

— Мала не тямила себе з радощів: ще б пак — поїхати машиною з татком! Якраз перед самим від'їздом, дверці ще були розчинені, я хотіла крикнути Давідові… Зайвий раз нагадати, хоч йому про це говорилося сотні й сотні разів! Та йому все одно, що об стінку горохом…

Крістіна затнулася, скрушно похитала головою, як роблять, коли наказують собі вчасно спинитися й не базікати зайвого, і нарешті замовкла зовсім. А я так і не наважилася спитати, що ж вона збиралася крикнути Давідові.

…За якусь мить Крістіна вже провадила далі, сумно усміхаючись:

— На початку того травня стояли дуже теплі дні, ну просто літня пора, і Марінетта наділа вранці тільки трусики. Я так і дозволила їй сісти у машину. Ах, Фанні, це востаннє я бачила її здоровою. А тепер цей жахливий шрам, ця нещасна викривлена ніжка…

По виїзді з міста «дофін» збільшив швидкість, тепер машина нестримно мчала по шосе, мов на гонках. Давід взагалі водив машину хвацько, але до цього нещастя, що мало обрушитися на нього через кілька хвилин, він завжди був обережний. І зараз ні на мить не забував, що поруч з ним згорнулася клубочком, наче кошеня на м'якій подушці, Марінетта. Щоразу, гальмуючи, він підтримував її рукою, щоб дівчинка не скотилася. Та цього він не міг зробити в останню секунду перед раптовим зіткненням з машиною марки ДС. Це сталося в тому місці, де автостраду Камбре перетинає в чистому полі звичайний путівець.

За якусь мить до того Давід помітив праворуч машину, що наближалася по перпендикулярній до автостради дорозі, обсадженій тополями. Думаючи, що ніяка небезпека звідти йому не загрожує, бо там стояв дорожній знак «Стоп!» — а він знав цю дорогу як свої п'ять пальців, — Давід не зменшив газу.

Зненацька його охопило передчуття неминучої катастрофи. Він конвульсивно вчепився в кермо, натиснув на гальма, намагаючись уникнути зіткнення…

Проскочивши знак «Стоп!», друга машина налетіла на «дофін», наче акула на плавця, і потрощила нанівець йому передню частину; її масивне рило, обтя-жене важким двигуном, зім'яло, мов картон, листове залізо кузова, погнуло дверцята, висадило вітрове скло. Довгенько билися над цим металевим брухтом поліцейські і пожежники, що прибули із Камбре, поки витягли звідти Марінетту, закривавлену, непритомну.

Перша карета швидкої допомоги вже забрала зомлілого Давіда, — його викинуло з сидіння й шпурнуло на землю.

Молода дівчина, водій ДС, в цій аварії відбулася без жодної подряпини. Поки рятівники клопоталися біля машин і потерпілих, вона сиділа в кюветі, бліда з переляку, здригаючись від ридань. Дівчина була у щирому розпачі від учиненого нею лиха. Та серед поліцейських, пожежників, аварійних механіків і людей з машин, які зупинялися і юрмилися довкола місця аварії, не знайшлося ні душі, хто кинув би на неї співчутливий погляд. її розпач, ніби казали вони, вже нічим не зарадить. Ніяким бідканням не воскресиш того, кого вбито, не зробиш здоровим тяжко покаліченого…

Коли поліцейські спитали в неї, як все сталося, вона сказала, що побачила знак «Стоп!» надто пізно і подумала, що на такій великій швидкості не зможе зупинитися на перехресті. А «дофін» помітила? Авжеж! Вона бачила, як машина наближається по автостраді, але подумала, якщо збільшить швидкість до максимальної, яку можна витиснути з мотора її машини, — «А ви ж знаєте, який потужний двигун у ДС…» — то встигне проскочити першою. От вона й газонула…

— Якби тільки, — додала дівчина, — «дофін» загальмував раніше!..

Полісмен, якому вона белькотіла ці свої недолугі пояснення, мимоволі замахнувся на неї рукою, як батько, ладний дати ляпаса рідній дочці, спійманій на брехні, але, опанувавши себе, спокійно вів допит далі…

З усього, що розказала того дня Крістіна, я записала тільки найголовніше. Вона й сама довідалася про подробиці аварії вже згодом, від Давіда, коли той опритомнів, від поліцейських, працівників швидкої допомоги, з газети і, нарешті, від власника гаража, який приїхав узяти на буксир їхній геть понівечений «дофін».

— Давід пролежав у госпіталі під наглядом лікарів усього тиждень, а Марінетта повернулася додому тільки п'ятнадцятого серпня… Та їй ще кілька місяців треба було робити всілякі масажі, щоб хоч трохи випрямити ногу і знову навчити ходити. Гарденал та інші ліки доведеться давати їй щодня, можливо, ще довгі роки — через пролом черепа. А скільки різних пересторог ми змушені вживати, бо в будь-який момент у неї може запаморочитися в голові, і ніхто не знає, як довго це триватиме… Ах, Фанні, замість веселої дівчинки, яка радісно скочила в розчинені дверцята «дофіна» того травневого ранку, карета швидкої допомоги привезла додому майже каліку. Те лиховісне п'ятнадцяте серпня!.. І відтоді потяглися похмурі, безрадісні дні… Після аварії мені раз у раз доводилося зустрічатися з мешканцями містечка й вислуховувати їхні безглузді співчуття й уболівання:

— Яке щастя, мадам Ферк, що ваш чоловік не винен в аварії! Що було б, якби він був винен! Мали б ще один клопіт, і неабиякий! Ну а так, вважайте, все обійшлося гаразд.

Та по моїх очах, де причаївся ретельно прихований біль, вони, зрештою, зрозуміли, що все те значно складніше…

Коли повернулася з лікарні Марінетта, знову почалися ці співчуття, і вони стали ще нестерпніші. Я не могла вже зайти й до крамниці без того, щоб там не почути слів, які вражали мене в самісіньке серце:

— Ну, як там ваша мала, мадам Ферк, одужує? Все-таки пролом черепа — не жарти! Кажуть, це залишає слід на все життя.

Або:

— Учора моя донька бачила Марінетту в садочку. Вона припадала, бідолашна, на одну ніжку. Яке це нещастя, в її віці…

Я верталася додому, щоб виплакатися або… розбити тарілку. Так, так, Фанні, я дійшла до цього, моя мука іноді переходила в лють. А Давід, той замкнувся в собі, уникав доньки, сидів, уткнувшись носом у книжку, або тікав з дому, до вечора блукав десь по лісах і луках, аби тільки розвіяти невеселі думки, що мучили, певно, і його… На початку вересня життя наше стало зовсім нестерпне. Ми з Давідом надумали попросити, щоб нас перевели на інше місце роботи.

За всяку ціну утекти з цих країв, з цього дому, де нас усіх трьох бачили такими щасливими. Податися кудись далеко й спробувати заново почати життя в новому середовищі… Ми послали клопотання до Лілля, але відділ освіти міністерства зміг запропонувати нам щось конкретне тільки за чотири дні до початку навчального року: або обох до Сент-Омера, або Давіда — до Булоні, а мене — сюди, в Суверен-Мулен. Ми були не єдиними прохачами в міністерстві, отож треба було негайно відповісти по телефону. У мене як зараз перед очима: Давід стоїть біля кухонного столу з листом у руках і запитливо дивиться на мене, а я спостерігаю крізь вікно, як по моріжку ходить, трудячи свою покалічену ніжку, Марінетта. Раптом вона спотикається і, мов підкошена, падає на землю. У неї тепер часто зашпортуються ніжки або в голові паморочиться. Я в такі хвилини стаю сама не своя. Мені здавалося, ніби її каліцтво не тільки не минало, а, навпаки, робилося дедалі тяжчим. Я підхопилася зі стільця, щоб кинутися їй на допомогу, і вже з порога гукнула Давідові:

— Скажи, що ми беремо Суверен-Мулен…

Ах! Аби тільки бути якнайдалі від усіх! Самотина — головне, самотина!..

Крістіна на якусь мить замовкла, потім знизала плечима.

— Отак, Фанні, ми й опинилися тут! Як підстрелені звірі в пошуках, де б їм прихилитися, сховати свій біль…

— Щось ти ніби змарніла, — сказав мені того самого вечора Гійом. — Це що — перевтома? А може, починається грип?

— Та ні. Це після сповіді Крістіни Ферк… Вона розповіла мені про автомобільну катастрофу, що сталася минулого літа…

Мені ще сяк-так вдавалося тримати себе в руках за обідом, щоб не тривожити діда, та коли він пішов відпочивати, я, швиденько вимивши посуд, подалася в майстерню до брата, котрий задумливо курив люльку, оглядаючи обшарпаний маленький комод у стилі Людовіка XIV.

При слові «катастрофа» Гійом уважно глянув на мене, помітив моє нервове напруження і легенько підштовхнув до крісла. Видно, він теж був вражений, та зовні тримався спокійно. Нічого не кажучи, він гайнув на кухню й одразу ж повернувся назад, несучи в руках склянку.

— Випий, Фан… Давай! — обнявши мене за плечі, умовляв він. — Не бійся, це не ліки.

— Схоже на портвейн… — пробурмотіла я, і губи мені тремтіли.

— Так. Бідна Фанетта… — мовив він стиха. — їм не слід було б розповідати тобі про автомобільну катастрофу! Наче нам і своєї не досить…

— Крістіна не могла цього знати, — прошепотіла я. — Ми ж ніколи не говоримо про це нещастя, та, зрештою, той, хто…

Гійом знову обняв мене. На його обличчі було стільки владної суворості і водночас ніжності, що я урвала фразу на півслові.

— Ми заприсяглись одне одному ніколи не говорити про це. Заради діда, заради нас обох.

Я тяжко зітхнула.

— У той час мені було всього сім років, і від мене все приховали. Але тобі, тобі ж було тоді дванадцять!

— Мені тільки сказали, що все сталося блискавично швидко, машина пішла юзом на випадковій латці ожеледі, перевернулася, і вони загинули на місці.

— Ти певен, що це було саме так? — не здавалась я.

Тепер уже йому дух перейняло. Він аж затремтів увесь від хвилювання.

— Пробач, Гійоме…

— Нічого. Я розумію: ти хочеш бути певною, що вони не мучилися. Ідеться ж про наших тата й маму. Так, ти маєш цілковите право знати це, — повторив він. — Тоді слухай. Минуло приблизно три роки після цього нещастя, і я надумав поїхати до поліції в Булоні. Я не сумнівався, що колись ти мене спитаєш про це. На моє прохання було піднято з архіву справу, і я мав змогу пересвідчитися з абсолютною певністю, що наші батьки загинули миттєвою смертю. Позаду них ішла інша машина, ті люди прибули на місце аварії буквально через хвилину. Усе було вже скінчено.

— А ти не дістав… якихось інших уточнень?

— Інших я не знаю, та й не хочу більше нічого знати. Слово честі, Фан, не хочу!

Гійом підхопився, узяв у мене з рук порожню склянку і схилився наді мною. Його очі світилися доброзичливістю й палким співчуттям. Узявши мої руки в свої, він сказав:

— Твої руки, Фан, так само, як і мої, повинні міцно тримати кермо й вести сумлінно будь-яку машину, незалежно від того, хто в ній їхатиме, кого довірять тобі як водієві. І ніколи жоден спогад, жодна трагічна картина не повинні викликати тремтіння в цих руках… Фан, адже віднині все ясно між нами, правда ж?

Я ствердно кивнула головою.

Потім Гійом одвів мене в кімнату. Він пішов тільки тоді, коли я вже майже засинала, і непосильний тягар цього дня поволі спав з мене, як морські води під час відпливу. Поринаючи в сон, я ще відчула, як він тихо поцілував мене у скроню і прошепотів:

— Спи, спи, сестричко…

Ніколи вже, мабуть, я не побачу брата таким, як того вечора…

* * *

Школа вмить спорожніла. Стояли перші по-справжньому сонячні, погожі дні. Наче знавіснілі від весни, над зеленими кущами й деревами пурхали зграйки птахів. Навіть обличчя Крістіни ніби випромінювало сяйво, якого зовсім не було минулого понеділка. І в тиші безлюдного зараз шкільного подвір'я до моїх вух долітало солодше за тьохкання соловейка тихе рівномірне поскрипування гойдалки, на якій сиділа Марінетта.

Як тільки порозходилися наші малята, до мене підійшла Крістіна, тримаючи Марінетту за руку.

— Давід ще не прийшов? — спитала вона, неспокійно поглядаючи довкола. — Вже за чверть п'ята. Він має бути — так ми домовилися, щоб напевне застати тебе, Фанні…

Повагавшись якусь мить, вона додала:

— Давід хоче тобі щось сказати…

Я так і заніміла, відчуваючи, що Давід, безперечно, збирається відповісти на запитання, яке ось уже три дні крутилося в мене на язиці.

— А Давід знає, що ти приходила до мене в понеділок? — спитала я.

— Я саме збиралася йому сказати про це, коли він повернувся з ліцею. Але найдивніше, Фанні, інше… Щойно переступивши поріг, Давід сказав мені, що хоче при першій же нагоді побачитися з Яном, аби розвіяти у нього прикре враження, яке, певно, склалося у вас в неділю. Ви не повинні думати, ніби наш сімейний корабель пливе по волі хвиль і течії, ніби саме наше кохання…

Крістіна пригладила волосся повільним жестом щасливої молодої жінки.

— Він так і сказав: наше кохання… Для мене це було як потрясіння. Я раптом усвідомила, що вже багато тижнів ніхто з нас не вимовляв цього слова. Давід також це відчув. Я помітила, як змінилося його обличчя, як спалахнули очі… Тут я й призналася, що була в тебе і розповіла про все, і Давід мене запевнив, що я дуже добре зробила.

— Подумай тільки, який дивовижний збіг: і тобі й мені одночасно спало на думку поговорити з Фанні та Яном, — сказав він.

В голосі його на цей раз було більше тепла, більше приязні, ніж доти. Це не означає, певна річ, що надалі ми вже не знатимемо ніяких труднощів і ускладнень, просто ми готові подивитися на них спокійнішими очима…

Поки Крістіна говорила, я уважно розглядала її. Вона й справді якось змінилася: в рисах її обличчя, в поставі голови, навіть у тому, як вона дихала, — в усьому почувалося весняне потепління після довгої-довгої зими.

Скориставшись із цього, я підійшла до Марінетти, що вже гралася на купі піску, узяла її за руку й повела до гімнастичного майданчика для малят.

— А що, моє золотко, як ми все-таки спробуємо погойдатися на цій гойдалці?

— А ти певна, що вона не впаде? — запитала мене Крістіна.

— Тиждень тому я насипала під гойдалкою піску…

І ось тепер, коли мимовільний страх від гойдання минув, на рожевому личку дівчинки розлилося тихе й несміливе світло, — такий вираз з'являється у малих дітей, коли їхнє серце тріпоче й рветься з грудей від щастя, якого вони так довго чекали, і раптом — ось воно, тут…

— Пролом черепа! Роздроблено голінку стегнової кістки, дверцятами машини викривлено гомілку правої ноги, і це, безперечно, залишиться на все життя! І ще є люди, які запевняють, що дитині пощастило, що вона, мовляв, дешево відбулася. Воно-то правда, ще якийсь метр — і її вбило б наповал. Досить було тому ДС врізатися нам у дверцята, а не в крило… Але від цього нам не легше. Це правда, Фанні, якби я з дурного розуму не посадив Марінетту поруч, на переднє сидіння, то, можливо, тоді нічого страшного не сталося б.

Давід повторив: «З дурного розуму», — затято, ніби катуючи самого себе.

— Та це ж, можна сказати, покуття для смерті,— заговорив він знову, — а мені заманулося у власній машині садовити тут свою доньку.

Йому, видно, хотілося дійти до кінця в своїй щирій сповіді:

— Двадцять, сто разів Крістіна просила мене садити Марінетту ззаду. Хіба вона не говорила вам про це? І, певне, казала, що й тоді, в останню мить перед нашим від'їздом до Камбре, вона замалим не крикнула мені ще раз: «Навіщо ти посадив Марінетту на переднє сидіння? Ти ж добре знаєш, як це небезпечно!»

Він пригнічено похнюпив голову…

Ось яку сповідь вислухала я після того, коли Крістіна попередила мене, що Давід хоче поговорити зо мною.

— О, я знаю, багато хто садовить дітей на переднє сидіння. Але тепер, коли я пройшов крізь цей жах, крізь катастрофу, коли я бачу, як дорого обійшлося це для Марінетти, для нашого родинного вогнища…

Примостившись на дитячій табуреточці, я мовчки слухала цю сумну сповідь…

Раптом запала тиша. Тільки кроки Давіда порушували її: він нервово походжав туди й сюди по кімнаті.

Нарешті зупинився переді мною і так, ніби я була ученицею його ліцею, звелів:

— Подивись мені в очі, Фанні, я повинен це знати. Крістіна ж казала тобі, що це з моєї вини покалічено Марінетту?

— Ні, вона нічого такого не казала.

— Справді нічого?

— Слово честі, Давіде!

Його очі свердлять мене. Але я знаю, що кажу правду, і він зрештою в цьому пересвідчується.

— Якщо Крістіна не сказала про вашу… вашу провину, то тільки тому, що не схотіла цього сказати, Давіде. Тепер я догадуюсь — вона вже от-от ладна була це зробити, але в останню мить втрималася. Вирішила, певно, що це стосується тільки вас двох. І вона має слушність. Інші тут ні до чого…

— Не говори дурниць! — відрізав Давід. — Інші… Ніби одного чудового дня в життя подружжя Ферків не ввійшли такі собі хлопець і дівчина…

— Присягаюсь, що Крістіна кохає вас! — сказала я палко.

— Кохає… Та вона люта на мене.

— І те й друге можна почувати одночасно, — озвалася я по хвилі.— Звісно, не довго.

— Твоя правда, не довго. Інакше злопам'ятство роз'їсть кохання.

Давід журно усміхнувся. Безперечно, в ці останні місяці він пережив чимало гірких годин.

— А якщо вже, незважаючи на молодість, ця голова така світла, — Давід торкнувся пальцем мого чола, — то скажи, як, по-твоєму, наша з Крістіною любов може перемогти злопам'ятство?

— Ще сильнішою любов'ю! — палко вихопилось у мене. — ї вашою, і її, особливо вашою, Давіде…

І як тільки я насмілилася таке сказати!..

— Пробачте, — пробурмотіла я. — Але ви самі винні! Перейшовши зі мною на «ти», ви ніби повернули мене в ті часи, коли я ще сиділа за партою. Я мимоволі відповіла вам тим самим.

— Я теж мимоволі перейшов на «ти», Фанні… Зате ти відповіла мені з щирою прямотою, властивою юності. А я саме цього й потребував.

Він засунув руки в кишені і знову почав ходити по кімнаті.

— Якщо це може тебе заспокоїти, знай: Ян сьогодні вранці сказав мені майже те саме, що й ти…

За хвилину він зупиняється біля вікна, я теж підходжу до нього. Гойдалка вже порожня. З віддаленого кінця двору йде Марінетта, вимахуючи букетиком лісових нарцисів в опущеній руці,— певне, нарвала за соснами край дороги. Вона поспішає до мами, як завжди, зашпортуючись на бігу. Давід шепоче приглушеним голосом:

— Нам з Крістіною доведеться пройти ще довгу й нелегку путь, щоб віднайти втрачений спокій і знову створити Марінетті нормальне життя… Це може здатися абсурдом, що через сім років після шлюбу подружжя потребує допомоги хлопця і дівчини, котрі ще тільки ступають на поріг самостійного життя! А проте… Певною мірою ми ніби сліпці, що шукають зрячого поводиря. Навіть якщо цей поводир — дитина!

Він зазирає мені в обличчя:

— Скажи, а що б ти могла нам порадити? З чого мені почати?

Що йому відповісти? Тут треба подумати. Я згадую найгірші хвилини минулої неділі.

— Можливо, це не бозна-що, — белькочу я, — та якби ви могли приділяти більше часу Крістіні… Наприклад, доручіть мені Марінетту в четвер по обіді, а самі підіть кудись удвох. Що саме ви робитимете, то не має значення! Обійдіть крамниці і зробіть запаси продуктів на кілька тижнів, — але головне, будьте уважним і лагідним, Давіде, не тримайтеся так, як полковник перед своїм полком на плацу! Або ще краще: запропонуйте Крістіні вечерю в якійсь затишній сільській кав'ярні.

Давід тут же ловить мене на слові.

— Наступного четверга ти вільна? Гаразд! Ми залишимо з тобою Марінетту і виконаємо цю твою програму, точно як ти кажеш… Ну, то як, досвідчена жінко?

Обличчя його світиться такою щирою доброзичливістю і вдячністю, що я ледве стримую радість…

* * *

Аж тепер я усвідомила, що весь останній час ми з Яном жили тільки для Ферків, цілком поглинуті їхньою бідою, яка загрожувала геть зруйнувати родинне вогнище. Сьогодні ввечері наші Сонячні Дзиґарі вперше за довгий час знову огорнув умиротворений спокій колишньої щасливої пори. Він був такий животворний, близький, що, здавалося, його можна помацати пальцями, він був тут, заповнював своєю свіжою вологою будинок. Він був довкола нас, у нас самих, у мовчазній ясності Капітана, в помітно веселішому обличчі Яна, в сміху Марінетти, залишеної на наш догляд.

Її батьки, повернувшись з Булоні, одразу приїхали сюди, щоб забрати дочку додому, але дівчинка кинулася в мої обійми: їй дуже хотілося заночувати в Сонячних Дзиґарях. Крізь довгі каштанові пасма її волосся, що затулили мені лице, я побачила, як кивають головами Давід і Крістіна, даючи свою згоду.

За якусь хвилину нагодився і Ян. Ферки ще не встигли поїхати, і Крістіна розповіла мені, як вони провели день. Почали з сніданку в кав'ярні Енксана. У голосі Крістіни бриніли незвичні захоплені нотки. Я помітила, як Давід ніжно стискав руку дружини.

Перехопивши мій погляд, Крістіна зашарілася: так після нескінченно довгої ночі нарешті починав жевріти світанкова зоря…

Гійом не повернувся на вечерю. Тепер він дедалі частіше вирушав до Рейд'єра, і я вечорами лишалася сама з дідом. Тим-то я раділа, що Ян знову частіше заходив до нас. Його присутність означала для мене не те саме, що присутність брата. І коли Гійом був тут з Яном одночасно, я не почувала такого таємного щастя, бо тоді дуже часто над усім брала гору їхня хлопчача дружба. А от коли Гійома не було, Ян належав мені неподільно. Даремно він поважно натоптував свою люльку й простягав під столом цибаті ноги, балакаючи з дідом про порт і морські кораблі, я знала: хоч ми й не розмовляємо з ним, хоч я метушливо пораюся по господарству, — між нами таємним струмом пробігає уважливість одне до одного, взаємне радісне порозуміння.

— По-моєму, одній моїй знайомій дівчинці було б зараз краще в ліжечку, — сказала я, беручи за підборіддя Марінетту, котра вже починала куняти.

Вона владно тицьнула рученям у сторону Яна:

— Хочу йти лягати з тобою!

Височенний хлопець, усміхаючись, підводиться від столу: мовляв, я радий їй підкоритися, але погодься, Фан, вона забагато від мене хоче.

— Чи ти впораєшся сам? — спитала я несамохіть.

Він усміхнувся знайомою мені лукавою усмішкою.

— Надіти їй нічну піжаму… гарненько вкрити ковдрою аж до підборіддя… Мої предки нормани справлялися з труднішими завданнями, ти знаєш!

Коли довготелесий Ян, ніжно схилившись над Марінеттою, яка затишно вмостилася на його великих і дужих руках, зник в іншій кімнаті, Капітан почав задумливо збирати крихти, розкидані по столу між графином з водою і білими десертними тарілочками. І раптом ні з того ні з сього сказав дуже тихо:

— Який чудовий батько і сім'янин вийшов би з твого норвежця, якби тільки він захотів зректися своєї Норвегії…

Дід намагався не дивитися на мене. Видно, боявся побачити, як моє обличчя заливає блідість, бо це, я певна, завдало б йому страждань і болю. Одною-єдиною фразою він виставив на безжальне світло те, що вже багато днів було моєю надією і моєю постійною турботою.

«Твій норвежець…»

«Але ж він нічого не сказав мені, діду! Багато тижнів промайнуло, відколи він повернувся до Булоні, тисячу разів Ян мав нагоду зі мною побалакати. А він мовчить — ні пари з уст!.. Я навіть сама тепер не знаю, що почуваю до нього. Він ніби став для мене надто близьким, розумієш? Настільки увійшов у моє життя, що займає в ньому майже таке саме місце, як Гійом. А тепер, коли Гійом збирається одружитися і вже тільки одною ногою тут, а другою там, у Рейд'єрі, я знову почуваю, як потрібен мені Ян. Хіба це тільки з любові?..»

З великої сусідньої кімнати долинало сонне белькотіння Марінетти, і ми не наважувалися говорити вголос. Лишалися жести… Тепер уже ми обоє качали крихти по столу — у такт своїм повільним і важким думкам. Нарешті Капітан кинув на мене скоса поверх окулярів лагідно-співчутливий погляд:

— Не щодня молодій дівчині дістаються троянди без колючок, правда, Фанні?..

Конче треба перебороти хвилювання, взяти себе в руки. Я зриваюся з місця, хапаю купу брудних тарілок.

Де поділися ви, прості й ясні колишні дні? Ян у цій самій кухні… Заставши якось мене тут, коли я мила підлогу, він схопив ганчірку і, щиро всміхаючись, почав відступати задки й витирати свої сліди на вогких кахлях. «Ну от, тепер ви задоволені, сувора господине?..» Я теж від щирого серця сміялася. А він по-змовницькому підморгував мені. Наша дружба тоді саме зароджувалася. А нині!..

Через хвилину я побачу Яна, він роздмухуватиме жар у каміні…

Спершись ліктем на камін, нагнувши голову, він пильно дивиться на язики полум'я. Тільки вони й освітлюють кімнату: щоб Марінетта швидше заснула, Ян погасив усі світильники. На канапі в кутку видно маленьку нерухому постать, обернуту до стіни. Так минають хвилина за хвилиною: Ян стоїть так само нерухомо, я сідаю біля нього, перед каміном. Сутінки, тиша. Тиша, перейнята запахом дров, що горять у каміні, і старого сільського дому, який так багато бачив на своєму довгому віку. Тепла й лагідна тиша довкола сонної дитини, що могла бути й нашою, Яновою і моєю…

Котра вже година? Капітан спинився на порозі вітальні, прошепотів нам звідти: «На добраніч» і рушив до себе в кімнату. Марінетта, мабуть, заснула міцно.

Навіть випадкова машина, що з гуркотом промчала через Фовемберг, не порушила цієї сонної тиші. Зрештою я підвелася і, нахилившись над дівчинкою, замилувалася чарівним її личком, обрамленим густим волоссям, тонким, як павутиння бабиного літа.

Ян підійшов і теж нахилився над Марінеттою. Його плече торкнулося мого.

— Чи ти, вкладаючи Марінетту, поцілував її, як веліла Крістіна? В обидві щічки, в лоб і в кінчик носа? '

Ян тихо засміявся:

— А тобі не віриться, що норвежці теж уміють цілувати дівчаток?

А я повернулася та й бовкнула:

— А звідки ж мені знати?

Не встигли ці слова вихопитися в мене, як я уже розгнівалася за них на саму себе. Підійшла до крісла й сіла, підібгавши ноги. Ян теж умостився на своєму звичному місці біля каміна і лукаво підморгнув мені, хоч ці його підморгування дедалі більше дратували мене. Та цього разу — чи, може, я помиляюся? — мені здалося, що в лукавому блиску його очей прозирала якась тривожна цікавість.

— О, це дуже легко узнати, Фанні… А ти, може, шкодуєш, що тебе ще не цілували?

— Дурень! — чітко й виразно відрубую я.

Між нами запала коротка й напружена тиша, потім Ян тихо свиснув з утіхи:

— Овва, впізнаю тебе…

В голосі його чулася полегкість.

Мене це все-таки, мабуть, дійняло до живого, бо я не втрималась і запитала:

— А Інгвільд? її ж ти цілуєш, уявляю собі! Вранці, увечері, коли вона повертається з гостей, коли самого тебе не буває кілька днів, коли…

— А Гійом? Хіба він тебе ніколи не цілує?

Я аж підстрибнула на місці. Чи Ян не розуміє, чи каже це навмисне?

— Ми з Гійомом не те саме, що ви з Інгвільд! Ти це дуже добре знаєш!

— Авжеж, — погодився він сумно. — Справді, не те саме.

…Незабаром Ян знову від'їжджає до Булоні. Він ходить похмурий. Я теж. Він відмовчується. Я теж. Такого між нами ніколи не бувало. Сперечалися, розмовляли підвищеним тоном, — таке траплялося, але щоб отак раптово увійти в якийсь ніби густий туман, де ми ледве розрізняємо одне одного, — ні, такого ще ніколи не бувало!..

Провівши його аж до шляху, я ще трохи постояла, дивлячись, як видирається на гору його мотоцикл і поволі даленіє, ніби поринаючи в густу пітьму.

Для мене наче перегорталася ще одна сторінка мого життя.

Ніч була тепла, квітли кульбаби, розпускалася гліцинія, а мене кидало в дрож…

Розділ восьмий «НУ ГОДІ, ФАН, НЕ ЖУРИСЬ, — ХІБА ЦЕ ТАКА ВЖЕ БІДА, КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ!»

— Скажи, Фан, чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?

Услід за Гійомом я саме переходжу, обережно балансуючи, мов еквілібрист на канаті, маленьку річечку Курс, — вона перерізає луки, де ми зараз прогулюємося з братом. Ох, цей Гійом, знайшов час коли питати про таке!.. Я ставлю ногу трохи далі вліво, і вузенька дошка-кладка небезпечно погойдується підо мною. З розгону я все-таки встигаю вискочити на берег, інакше не уникнути б мені купелі,— ноги у всякому разі я б замочила.

Кроків за десять попереду Гійом, стоячи до мене спиною, милується верхівками тополь, що тремтять у пестливому надвечірньому мареві.

— Іншим разом ти почекай, поки я опинюся на твердому, а тоді вже став такі запитання! — пробурмотіла я.

— Гаразд, тепер ти вже на твердому. Отож я чекаю відповіді.

Усе це він каже так само безтурботно, от тільки старається не дивитися на мене. Так, наче питає про щось зовсім буденне, звичайне, приміром, що я приготую на закуску, — гоголь-моголь чи смажені гриби.

«Чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?»

Відповідати на таке запитання мені зовсім не хочеться. Так ніби зараз моє дитинство раптом гойднеться, — як оце щойно я на хисткій кладці, перекинутій через річечку Курс, — і пропаде, зникне, де й подінеться: попливе за течією, підхоплене водою; і занесе його далеко-далеко, без вороття.

І я сухо, намагаючись приховати своє збентеження, кажу:

— Не маю ніякої охоти відповідати тобі.

— Гаразд! Як хочеш, — озивається Гійом трохи ніяково, трохи ущипливо. — Однак я маю тобі сказати щось цікаве.

Мене це схвилювало. Я так і лечу вперед! Та ну-бо, Фанні, розважлива Фанні, куди ж ти біжиш стрімголов? Угамуй своє серце. Хай воно б'ється в такт твоїм крокам. І я простую вперед, намагаючись якось попадати в ногу з Гійомом, що йде попереду по цьому пасовиську, розгрузлому після недавніх дощів. Отак ми чвалаємо, загрузаючи чобітьми у грязюці, і болото важко й масно чвакає у нас під ногами…

Якщо я й далі мовчатиму, то Гійом, я знаю, нізащо не порушить моєї мовчанки. Але зараз мені вже кортить знати все. І я бурмочу:

— Як я догадуюсь, ти запропонував мені прогулянку саме для того, щоб сказати про це?

Він нишком зиркнув на мене. Пальці його нервово здирали кору з вербової гілочки, яку він мимохідь щойно виламав.

— Вибач, Фан, — мовив він. — Нам треба поговорити з тобою. І я хотів би бути спокійним…

Він кладе руку мені на плече:

— Обіцяю тобі, що ми скоро знову підемо вдвох на таку прогулянку — десь одного з найближчих четвергів.

На очі мені навертаються сльози. Виходить, Гійом також помітив, що мені іноді досадно буває бачити, як він у неділю їде кудись з Годлен, залишаючи мене саму з дідом… і брудним посудом. Але я щосили намагаюсь подолати своє замішання.

— Ну, давай уже, говори! — наказую я Гійомові. Проте він не збирається починати отак зразу. Він чекає, поки ми вступимо під сплетіння гілок, навислих над стежкою, де можна йти вперед тільки одне за одним, ніби для того, щоб ніхто не побачив збентеження на моєму обличчі.

— Так-от, — нарешті озивається Гійом, обертаючись і ніби кидаючи слова вбік, бо йде трохи попереду. — Скажи, ти ніколи не думала, що Нікола не байдужий до тебе?

Я аж стрепенулася:

— Нікола!… Та що це ти вигадуєш!

А Гійом веде далі з тим самим незворушним спокоєм:

— Атож, Нікола. Він закохався в тебе. Та ще й як — по самісінькі вуха!

Ну от, усе й сказано. Тепер Гійом, безперечно, дасть мені час отямитися від збентеження, що враз охопило мене. Дивно, але такі речі я уявляла собі зовсім інакше. Думала, коли дізнаєшся, що якийсь хлопець кохає тебе, душу затопить могутня, як морський прибій, хвиля захвату. Можливо, тому, що в своєму невіданні я уявляла собі кохання тільки як взаємне. І от тепер відчуваю скорше розчарування, навіть паніку. Розчарування, бо в глибині душі, Фанні, признайся, ти сподівалася почути з уст Гійома зовсім інше ім'я, — ім'я, яке вже давно шукає берегів твого серця, часом залитих ясним сонцем, а часом відданих на поталу розбурханим хвилям. І водночас — паніка, бо це ж своє дитинство ти розсіюєш краплю по краплі на цій стежці, якою йдеш слідом за Гійомом. Куди ти прямуєш? Стежка розходиться і знову сходиться позаду, а перед тобою тільки темні чагарники, дерева з переплетеним угорі гіллям. Скоро Гійом тебе покине, і ти, Фанні, вже не будеш маленькою дівчинкою: тобі, мов капітанова, доведеться самій вести свій корабель. Ти сама прийматимеш рішення, і горе тобі, якщо обереш неправильний курс!

Дивно: все відбувається зовсім не так, як ми про це мріємо. Я думала, що зможу завжди розраховувати на підтримку Гійома, а він уже віддаляється від мене, скоро покине зовсім. Я вірила, що для мене все буде просто, що переді мною на ясному обрії не буде іншого імені, крім Янового. А тепер там вимальовується ім'я Нікола… Я ніколи не думала, щоб якийсь хлопець, — можливо, крім Яна, бо нас зв'язувало минуле, — щоб якийсь хлопець міг таємно закохатися в таку дівчину, як я, Фанні. І от віднині треба зважати на це відкриття: один хлопець думає про мене. І не тільки думає, а й мріє розділити зі мною своє життя. І цей хлопець — Нікола. Мій земляк з Булонського краю, котрий до болю близький мені і рідний. Я ж добре знаю: у будь-якому іншому краю я завжди почуватимуся пташкою в клітці. Та ще й брат Годлен! Все одно як ще один Гійом. Хлопець, у якому я б знайшла всі високі якості: статечність, щирість, доброту. Такий Нікола.

— Він же не чужий нам, Нікола, ти знаєш, — озивається нарешті Гійом.

Я йду позад нього і мовчу, як мертва. Але Гійом добре знає, що я все чую.

Нарешті ми вибираємося із загубленої серед гущавини стежки. Гійом обіцяв мені сюрприз:

— От побачиш, тобі здасться, що ми попали в Солонь. Я відкрив це місце з Годлен. Зараз я поведу тебе туди.

Ми обійшли якусь ферму, ніби забуту тут ще з допотопних часів. І раптом… Так ось він який, цей сюрприз! Перед нами — два величезні ставки розкинулися мальовничими звивинами до лісів і чагарів, тягнуться тоненькими рукавами серед луків. Коли ми підійшли ближче, в повітря, наповнюючи його різкими криками, зірвалися дикі качки, вальдшнепи й водяні курочки, зчинився справжній переполох. Але вдалині табун величних білих лебедів навіть і не поворухнувся. Під низьким надвечірнім сонцем все ніби завмерло в лагідній і меланхолійній непорушності — тіні дерев, відображення хмар у воді, латаття…

Я й гадки не мала, що в моєму краю, далеко від доріг і сіл, за якимсь поворотом звичайної річечки могли ще таїтися такі незаймані куточки чарівної природи, така краса…

А Гійом ніби навмисне хотів показати мені невідомий, але такий дорогий і прекрасний клапоть цієї землі, до якої я приросла серцем навіки. Він обвів широким жестом увесь краєвид, потім узяв мене за плечі:

— Ти тільки подивися! — шепнув.

Цими словами він ніби казав: «Це ж наше царство-володарство, Фан. Це частка нас самих. Як могло тобі спасти на думку покинути це!» А потім мені здалося, наче він ще додав: «І в усьому цьому в й Нікола!» І немов закінчив так: «Будь розважлива, Фанні!»

Але вголос він нічого не промовив. Тільки стиснув міцніше мої плечі. Чи був то жест розради, а чи захоплення цією землею, яка теж ніби шепотіла мені: «Будь розважлива, Фанні!»

Проте в мені вже озивався інший голос — розумний чи шалений? — твердий і впертий голос, він проривався, кричав: «А що означає бути розважливою? Сказати „так“ Нікола і залишитися на своїй рідній землі? Чи послухатися свого трохи навіженого серця й назавжди покинути ці дорогі тобі поля?»

— А втім, тут не тільки поля! — мовив Гійом, наче прочитавши мої думки. — Тут ті, кого ти любиш: дідусь, твій брат, Сонячні Дзиґарі…

Гійом мало не силоміць посадовив мене на свій піджак, розстелений на землі, і я сиджу тут, не знаю, скільки вже часу, розгублена й мовчазна. Гійом примостився поруч. Узяв мої руки в свої, щоб зігріти, і намагається допомогти розібратися в суперечливих почуттях, що наринули на мене після його недавнього відкриття.

— Знаєш, Фан, одружуються не тільки з хлопцем. Одружуються з його життям, тобто з його характером, родиною, оточенням, вірою, його батьківщиною, його ремеслом…

— Аз його серцем? Гійоме, хіба не одружуються з його серцем? — кажу я жалібно, крізь сльози.

Западає довга мовчанка. Гійом ніби зважує свої слова.

— Звісно, одружуються насамперед із серцем коханого! — погоджується він, здається, не дуже охоче, і я відчуваю, як його пальці ніжно стискають мою руку.

Це вже понад мої сили, і я, ридаючи, припадаю до Гійома. Ховаю голову в нього на грудях. І плачу, плачу ревними сльозами. Відчуваю, що й він теж розгублений, тремтить весь від збудження, і його міцні обійми мало-помалу втишують це страшне й останнє горе дівчинки, це перше й таке тяжке горе жінки.

— То ти так кохаєш Яна? — шепоче він. Я дивлюсь на нього непевними очима:

— Та я й сама не знаю, Гійоме! Клянусь тобі, не знаю!

І знову припадаю до його грудей і додаю, заливаючись рум'янцем:

— Спочатку треба, щоб він кохав мене! Гійом хитає головою:

— Щодо нього ти не дуже тішиш себе ілюзіями, чи не так, моя бідна дівчинко?

— Якби ж то знаття, що він думає! Іноді він дивиться на мене, як Пер Гюнт, мабуть, дивився на Сольвейг, а вже через п'ять хвилин я питаю себе, чи він мріє не про Інгвільд.

— Або, можливо, про якусь іншу дівчину… А втім, чи сам він це знає?

І, притишивши голос, Гійом додає:

— Ти розумієш, чому я казав про Нікола? Тут я був би певен, що мою маленьку сестричку любитимуть.

Не поспішаючи, ми рушили назад луками. Гійом міцно обняв мене за плечі, як це робив колись давно мій батько. А я була така дурна, що вигадала собі, ніби Гійом може покинути мене через Годлен. Він надто добре знав, яким ударом була для нас смерть батьків, — ні, він ніколи не перестане почувати свою відповідальність за мене. І це було так зворушливо, так зігрівало серце в моєму першому справжньому смутку перед лицем життя.

Гійом навмисне мовчав. І це мовчання заспокоювало мене, допомагало знову відчувати себе впевненою у світі, який я покинула годину тому, у світі, зовсім іншому, але, зрештою, моєму світі, де я мала жити, спокійна, терпелива й мужня, наскільки це можливо, аж до того часу, коли доведеться приймати великі рішення.

Ми йшли повільно у вечоровому спокої. Берегом річки Курс назустріч нам пройшов рибалка, закидаючи за течією вудку. Мені здавалося, що тріпотливі дерева, весела річечка і легенький вітерець мовби заколисували мій біль.

У сільській кав'ярні ми посідали одне навпроти одного, замовили дві чашечки кави, як це звикли робити, відколи почали виходити разом на такі прогулянки.

Простягнувши долоні через стіл, Гійом знову взяв мої руки:

— Ну, годі, Фан, не журись, хіба це така вже біда, коли тебе люблять!

В його дружній усмішці світиться лукавство. Я теж усміхаюсь.

— Вона, певне, думає, що ми закохані! — мовить він, киваючи головою на прилавок, де порається господиня. — Дивись, як вона пожирає нас очима. Тебе це вже не розважає?

А й правда. Скільки разів під час наших вилазок ми нишком підсміювалися з тих, хто мав нас за наречених. І чим більше доводили, що ми брат і сестра, тим частіше нам відповідали двозначним смішком.

— А втім, — вів далі Гійом, — тепер нарікатиме скорше Нікола. Ти, здається, не дуже прагнеш кинутися в його обійми.

— Спершу ти доведи, що він справді закоханий, — кажу я, — звідки ти знаєш?

— А ти не звернула уваги, що ось уже багато днів Нікола й носа не потикає в наші Сонячні Дзиґарі?

Ш, я цього не помічала. Для мене значно більшу вагу мав Ян.

— Так, він зовсім зник! — веде далі Гійом. — Мене це, уяви собі, стурбувало. Нікола без причини так не зробить. От я й подумав, що в нього, мабуть, не все гаразд. Спершу побалакав з Годлен, вона теж стривожилася. Годлен дуже любить брата, її привітна лагідність схиляє до відвертості, але Нікола ніколи не був надто язикатим. Годлен теж не наважувалася лізти йому в душу. Словом, позавчора я вирушив до Рейд'єра. Нікола був у полі і, певне, подумав, що я прийшов до Годлен або маю передати йому якесь доручення, бо навіть не зупинив трактора. Та я поліз до нього на машину.

«Щось тебе давно не видно, — кажу. Розмовляти за гуркотом двигуна було не дуже зручно. — От я й прийшов довідатися, що з тобою сталося».

Він навіть не поворухнувся. Проїхав аж у кінець поля, звісно, щоб виграти час, зібратися з думками, потім заглушив мотор:

«Краще мені сказати тобі все відверто, Гійоме. Я перестав ходити до вас через Фанні. Раніше вона мені подобалася просто як хороша дівчина, не більше. Але приїзд Яна усе перевернув догори дном. Я почав думати про неї інакше і щоразу, коли застаю його у вас, відчуваю досаду… Це змусило мене замислитися. Я вирішив не приходити до Сонячних Дзиґарів два-три тижні, щоб розібратися в своїх почуттях без поспіху, спокійно. Розумієш?»

Я відповів найприязнішим тоном, що зрозумів, але здогадувався про це найменше від усіх і прошу в нього пробачення.

«Нічого! Краще, щоб ти знав. Бо, бачиш, ці дні розлуки не тільки не допомогли мені забути Фанні,— навпаки! Виходить, усе це значно серйозніше, ніж мені здавалося». -

Почуваючи себе трохи ніяково, я сказав, що не знаю твоєї думки про це. Мені здається, він раптом якось зів'яв, наче враз утратив усякі надії.

«А я знаю, — відповів Нікола. — Уяви собі, що Фанні зовсім про це не думає, бо вона й не підозрює нічого».

Потім, люто ударивши кулаком по керму, вигукнув:

«Якби ж не з'явився цей нещасний Ян!» І, обвівши широким жестом поля, ферму, садибу, він додав:

«Я таки мав що запропонувати їй на додаток до свого кохання! І здогадуюся, що це все їй не байдуже… Але відколи приїхав Ян…»

Гійом замовк, ніби не наважуючись провадити далі.

— Що ж сталося з того часу? — допитувалася я. Гійом вагався. Вистачить йому духу сказати чи ні? «Я розумію, що програю поряд із Яном, — сказав Нікола. — Мені здається, між Фанні і ним щось є, що з'єднує їх віддавна… Щось таке, чого я не знаю, але воно чимало важить для них, я певен…»

Я знову відчула, як у моїй душі піднімається ціла буря. «Щось таке, що чимало важить для них, я певен…» «Щось», чому я могла б дати стільки найменувань: дружба, яка змусила нас прийняти в нашу родину Яна водночас як казкового принца і як рідну дитину, його поетична душа, його любов до музики, його трохи дикувата й сувора ніжність і непохитна вірність, наше спільне минуле, коли мені було п'ятнадцять років, усе те, що, здавалося мені, можна назвати коханням, Нікола визначив як «щось таке», що «чимало важить»… Для мене, безперечно, важить! Але для Яна — як знати?

Гійомів голос одірвав мене від роздумів.

— Я запитав у Нікола, чи не хотів би він поговорити з тобою сам, чи краще… Він якусь мить подумав, потім сказав: «Ні, сам я з нею не говоритиму. Вона ж, сердешна, не кинеться мені на шию, правда? І нам обом буде ніяково. Та зрештою треба все з'ясувати. Скажи їй про це ти, Гійоме». А потім він додав ще з більшим хвилюванням, — . я помітив, як забігали в нього жовна, як його рука міцно стисла кермо трактора: «Скажи їй, щоб вона особливо не змінювала свого ставлення до мене. Скажи… Я чекатиму». І, ніби підкреслюючи, що саме ці слова мені треба запам'ятати і що йому нема чого більше додати, рушив трактором далі.

— Ну от, Фан, я тобі все й розказав, — закінчив Гійом. — Як бачиш, ти здатна, сама того не бажаючи, збаламутити душу юнака.

Гійом вимовив ці слова награно-легковажним, насмішкуватим тоном, але я зовсім не мала охоти жартувати. А надто з Нікола, який після розповіді Гійома став раптом мені дорожчий, рідніший і привабливіший, і я відчула навіть якийсь жаль, — бо він таки справді хлопець серйозний, чесний і щирий у своїх почуттях.

Ян, Нікола!.. Мов розважливе і шалене серце не знало цього вечора, що й думати про них!

Гійом передав мені кермо:

— Може, це тебе трохи розважить…

Біля воріт ферми, щоб розвернутися, мені довелося дати задній хід, але колеса почали скажено буксувати на розмоклому грунті.

— Готово! Машина стала такою ж навіженою, як і ти! — зауважив Гійом.

Мотор ревів, колеса крутилися, розбризкуючи фонтани грязюки.

З подвір'я неквапливо вийшов фермер і почав з цікавістю розглядати нас.

— Звідки ж це ви такі взялися?

— Та вже ж не з Єлисейських полів! — пробурмотів Гійом, роздратований таким незворушним спокоєм. — Краще допоможіть нам!

Гійом знову сів за кермо, а я вилізла, щоб разом з чоловіком підштовхнути машину. Могор завивав, аж надсаджувався, в обличчя мені летіли грудки багна, а за вітровим склом видно було веселу фізіономію Гійома. Нарешті машина вирвалася з болота й опинилася на шосе.

— Хочу дати тобі одну пораду, — мовив Гійом, коли я вже вмостилася поряд із ним. — Треба зберігати почуття реального навіть у своїх любовних мріях.

Він подав мені носовичок:

— Бачиш, куди заводять такі суперечки, гідні корнелівських[3] героїв: у брудну баюру.

* * *

— Господи, чи ти знаєш, котра зараз година? — вигукую я через хвилину. — Пів на восьму! А сьогодні у нас вечеряє Ян. Прийде, а в нас двері замкнуто, бо дід поїхав на прийом до норвезького консульства.

— Дарма! Ян добре знає дім і напевне згадає, що ти кладеш ключа за вазоном з геранню!

А проте він поїхав швидше. Янові навряд чи сподобається поцілуватися з замком.

Справді, Янів мотоцикл був уже тут — стояв при вході в берестову алею, так само звично, як колись його грузовик із мукомельні. Я хапаю брата за руку.

— Гійоме, — шепочу, — чому все стає таким складним, коли виростаєш…

— Може, й так, Фан! Але подивися на наші Сонячні Дзиґарі. Вони вірно чекають на тебе щовечора. Будь же й ти терпелива…

У сутінках розрізняю Янову постать. Він підходить до нас. Я гарячково витираю мокрі щоки — тільки б не заплакати перед Яном! — і вже збираюся відсунутись од Гійома, але він міцно обнімав мене за плечі.

— Сиди! — гримав.

Я розумію, що в цьому жесті, продиктованому якимсь братерським злопам'ятством, виявилося його бажання захистити мене.

«Я не потерплю, щоб тобі завдавали болю!» ось що хотів він цим сказати.

Погляд Яна на якусь мить затримався на кожному з нас, і я прочитала в ньому спершу подив, потім якусь тривогу. Він не звик бачити Гійома розніженим, а Фанні заплаканою.

— Що таке? Щось сталося з Капітаном?

Гійом лагідно всміхнувся Янові і ще міцніше пригорнув мене до себе:

— З Капітаном усе гаразд.

— Тоді що з вами? Що з тобою, Фанні? Цього разу Гійом усміхається до мене:

— А хіба я не маю права обняти свою маленьку сестричку?

Тепер Ян, зовсім спантеличений, стоїть і міряє нас поглядом з ніг до голови. У нього справді якийсь нещасний вигляд. Можна подумати, що він чимось завинив. А в чому він винен? Як би він міг відгадати, що цього вечора саме він завдав мені болю?..

«Годі, Гійоме, годі!» — хотілося мені крикнути, і я, облишивши брата, кинулася до будинку…

— Пішов би ти краще до Гійома в майстерню. Ця робота не для тебе! — буркнула я.

Ян з рушником у руці витирав ножі і виделки.

— Дуже мені потрібна його етажерка! До того ж полірувальна машина страшенно шумить.

За вечерею я весь час почувала на собі його погляд, то тривожний, то пильний, то похмурий, а тепер він намагається засвідчити мені свою прихильність. Невже мені треба було добре наплакатися, щоб Ян зацікавився мною?

Пригадалась одна давня наша суперечка в машині, коли ми їздили в Удіньйоль. «Не треба плакати, Фанні!» — сказав тоді Ян. А я, гордо стримуючи сльози, відповідала: «Не турбуйся, я не з тих, хто скиглить!..» Невже у двадцять три роки хлопець стає зовсім не таким, як у двадцять? І я ще три роки тому виявляла, як мені здається, більше завзяття і не дозволяла жаліти себе. А тепер, похнюпившись над стосом брудного посуду, мусила примиритися з тим, що Ян бачить мене такою нещасною: червоне обличчя, незграбні рухи, надтріснутий голос.

— Фан, ти не хочеш мені сказати, чого така засмучена?

Я люто шарувала каструлю з давнім накипом на дні.

— Це тому, що Гійом скоро поїде від вас? Я заперечливо похитала головою:

— Ні!

— Краще було б це! — пробурмотів він. — Ну, тоді… виходить, через Нікола?.. Чи, може… через мене?

Я майже встромила носа в каструлю з водою. Каструля полетіла додолу. Ян підняв її й повернув мені, не спускаючи з мене погляду. Я мовчки бовталася руками в раковині. Тоді він поклав на стіл з півдесятка ножів, які перед тим витирав, підійшов до мене, повернув до себе, узяв мої руки й витер їх своїм рушником, потім збив мені на лоба пасмо волосся і пальцем доторкнувся до щоки. Як це нагадувало недавній підбадьорливий жест Гійома, — тільки більш стриманий, не такий упевнений. Але і в ньому було стільки стихійної ніжності, що я одразу вся ожила.

— Спасибі тобі, Яне, — кажу я, — ти добрий.

— Це тобі так здається! — вигукує він, щоб приховати ніяковість. — Якби я був добрий, то не мучив би тебе знову!

«Над цим „знову“ треба подумати! — кажу я собі.— Але годі психологічних копирсань, Фанні! Спускайся з хмар на грішну землю».

— Ану його к бісу, цей посуд, — мовить Ян, жбурляючи вогкий рушник на стілець. І тягне мене до вітальні.— Ходімо, — каже він. — Я пограю тобі на піаніно — тільки тобі одній.

Я жену з свого серця тривогу й даю себе заколисати музиці. Цю ясну обітовану землю, куди привів мене Ян-поет, мені б не хотілося затьмарювати своїми сумнівами, журбою. Я приймаю її в свої долоні, як найкоштовніший дар…

А завтра вже, не раніше, буде час подумати і про Нікола…

Розділ дев'ятий «ЦЕЙ ВИСОКИЙ НЕПОКІРЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ЩО СТРАЖДАЄ БІЛЯ МЕНЕ…»

Як тільки було подано трап, Ян першим піднявся на борт і зробив це так невимушено, ніби переступив поріг Сонячних Дзиґарів.

— Good evening, gentlemen! I am your agent[4]. Якийсь офіцер повів його до капітана. І Ян гукнув нам здалеку:

— Обходьтеся без мене. Можете оглянути корабель. Це вже погоджено з черговим офіцером.

Гійомові і Годлен не треба було повторювати двічі. Тримаючись за руки, вони пройшли палубою корабля «Клан Макленан» і почали підніматися на капітанський мостик.

Великий корабель, що прибув з далекої Індії, дрімав у спокої ночі. У темному небі гордо вимальовувалися могутні й величні контури його корми, вантажних стріл, червоно-чорної труби, освітленої прожектором.

Які тільки фантазії не спадали іноді Янові на думку! Сьогодні ввечері ми сиділи на кухні — у нас якраз вечеряла й Годлен, — коли він раптом став на порозі не сам, а тримаючи за руку Марінетту.

«Оце я, йдучи повз будинок Ферків, — пояснив Ян, — заскочив привітатися з ними, і з їхньої розмови мені стало ясно, що вони страшенно хочуть піти послухати Жака Бреля[5] Сьогодні він співає в булонському казино. Взяти на себе догляд за Марінеттою не випадає: з мене досить корабля „Клан Макленан“, — за півгодини він причалює до берега. От я й привіз її на ніч до вас».

Він посадив дівчинку дідові на коліна, тицьнув мені в руку її піжаму і пояснював далі, раз у раз позираючи неспокійним оком на годинник:

«Я побіжу. Корабель, мабуть, уже прибув, і його беруть на буксир, щоб завести в гавань. Мені треба простежити за цим».

Та ось в очах йому застрибали бісики, і він окинув лукавим поглядом усіх нас:

«А що як і вам поїхати зі мною в гавань? Б'юсь об заклад, що Годлен ніколи не бачила великого океанського корабля! Прогулянка на морському лайнері під блакитним сяйвом місяця — вас така перспектива не вабить, закохані?.. Нуте, Годлен, Гійоме, що ви на це скажете?»

Йому ж таки спала раптова думка узяти з собою і Марінетту.

«Мала нікуди й носа не витикає з дому! Нехай хоч раз подихає морським повітрям…»

Справді, як тільки ми опинилися в порту, Марінетта почала жадібно дихати свіжим повітрям вільних морських просторів. Піднімаючись крутими східцями на капітанський мостик, я обхопила її ззаду рукою. Дівчинка з усмішкою озирнулася, — на її обличчі відбивався дедалі більший захват.

— А я справді зараз на кораблі, Фанні?

— Справді, моя кізонько.

— На справжньому кораблі, який може плавати по морю?

— Так, він може плавати по морю, далеко, дуже далеко. Але тобі нічого турбуватися, цієї ночі корабель відпочиває. Він нас нікуди не завезе, не бійся.

Піднявшись нагору, Годлен заходилася вдавати з себе старшину. Коли вона стала до керма, струшуючи своєю важкою ясно-золотавою косою, стискаючи в руках зроблені з червоного дерева держаки, слово честі, мені пригадалися малюнки з книжок, прочитаних у дитинстві, здалося, ніби це дочка вікінга замінила біля керма свого батька, пораненого в бою або взятого в полон піратами… Але тут же образи, навіяні книжками, зникли, поступившись місцем перед іншою картиною, теж далеко не буденною: дві голови — Годлен і Гійомова — нахилилися над морським компасом. Гійом з безмежною ніжністю закоханого і водночас з незаперечним авторитетом офіцера далекого плавання давав пояснення своїй подрузі. Він розтлумачував, що таке роза вітрів, як стежать за курсом корабля, показував радарну установку, розповідав про подачу звукових сигналів у густому тумані та про морські карти. Почувався так упевнено й невимушено, наче був у своїй столярній майстерні, а не на палубі корабля…

Я добре знаю, що в його жилах тече кров моряка, так само, як і в моїх. Проте я тут почуваю себе непевно. Невже це Капітанова наука?.. Чи, може, відголоски давньої мрії… Ось ким міг стати Гійом, якби не смерть наших батьків…

Метка, мов дзиґа, Годлен уже потягла Гійома в інше місце, і боже, який же він слухняний! Спустившись на десять східців униз, на вузеньку галерейку, що йшла навколо офіцерської палуби, я наткнулася на них — вони стояли нерухомо, притулившись лобами до ілюмінатора однієї з кают. Гійом посунувся трохи вбік, даючи місце й мені. Я теж зазирнула всередину. По той бік товстого скла, сидячи навпроти англійського капітана і не помічаючи нас, схованих надвечірніми сутінками, про щось енергійно сперечався Ян. Безперечно, то був він, я одразу впізнала його розмашисті, виразні жести.

— Ладен побитись об заклад, що Ян виявив якусь непередбачену заковику чи безлад у розміщенні вантажів…

На порозі каюти показався служник, певне, пакистанець, у білій накрохмаленій куртці, з непроникним поглядом, з суворим бронзовим обличчям. Він приніс дві чашки чаю на таці, оздобленій гербами пароплавної компанії. Ян звівся на ноги і тут, здавалося, помітив нас за вигнутою шибкою ілюмінатора.

— Увага! Зараз він нас побачить.

В мені ворухнулася досада. Нараз я відчула себе солідарною з Яном, гордою за нього, що він так освоїв своє нелегке матроське ремесло і віддає йому стільки душі. Я потягла Годлен за рукав:

— Невже тобі справді хочеться його розсердити?

— А чом би й ні? Ян у ролі великого начальника. Це ж неповторне видовисько. Хіба ні?

— А от і ні!

Обурена до глибини душі, я покинула їх і перейшла на другий борт корабля, обернутий до набережної. Щоки в мене пашіли від збентеження.

«От так штука! — думала я. — Чого це я стала дибки, як дружина моряка, котра захищає свого чоловіка!» Звичайно, це був «мій чоловік», про якого я клопоталася, потерпаючи, щоб він не помітив наших дитячих витівок і не розгнівався. Але тут я схаменулася: «Твій чоловік!.. Чи ти, бува, не збожеволіла, Фанні?..»

Остаточно я отямлююсь від того, що якась маленька постать підбігає і гарячково шарпає мене за руку. Марінетта…

— Хочу побачити море. Скажи, де воно, море?

— Гаразд, ходімо, — покірно озиваюсь я, тягнучи її знову до протилежного борту судна, повернутого до відкритого моря.

Але тут ноги мої зупиняються, ніби самі собою, і я не наважуюсь іти далі. Біля бортового загородження стоять Гійом і Годлен; їхні тіні зливаються в одну. У сутінках я невиразно розрізняю, як брат міцно обняв за плечі Годлен і підборіддям занурився в пишне волосся дівчини.

Про що вони думають, ці щасливчики? Про далекі краї, вхід до яких, здавалося, було відкрито по той бік безкрайого нічного простору? Безмежний таємничий всесвіт, де око вихоплювало з пітьми тільки міські ліхтарі, червоні й зелені вогні, що позначали фарватер, акваторію порту, відкрите море, на яке час від часу кидає світло прожектор маяка в кінці хвилеріза, якийсь корабель на зовнішньому рейді.

«З тобою я поїду хоч на край світу», — прошепотіла Годлен.

Вона, ніби сп'янівши від пестощів, заплющила очі і вдихала на повні груди змішаний запах йоду, солі, риби, мазуту, лісів, яких так багато в департаменті Нор, — усі пахощі нічного морського узбережжя.

…Так, я відчувала, що це понад мої сили.

Однак перш ніж відійти з Марінеттою, я ще раз подивилася на них, як жебрачка, що опинилася на порозі заможного дому… Дивилася на мужню юнацьку щоку, ніжно притулену до дівочої щоки, на дві дужі руки, любовно покладені на тендітні плечі коханої… Певне, Гійом і Годлен мріяли про своє недалеке майбутнє, про щасливу домівку, яку вони спорудять зі спільного душевного багатства, вирізьблять точним різцем ясного сонця і заселять дітьми свого кохання…

Я бачила, як їхні профілі, ніби пориваючись кудись у просторінь, світяться тим самим спокійним блиском, яким у хвилини молитовної зосередженості променяться обличчя віруючих. А втім, може, вони саме зараз просто, без слів, дякували богові за своє щастя…

Дивний вечір! Якби мене не удержувала на місці чіпка маленька ручка Марінетти, я, мабуть, пішла б блукати навмання по набережній…

Годлен спустилася до нас, а Гійом ще лишився на борту. Ян знову вийшов на палубу і віддавав накази по-англійському так чітко й упевнено, що я була просто вражена. Добре ж знає він своє діло!

Треба було поставити інший трап, враховуючи постійні коливання води під час морських припливів і відпливів. Ян гукнув нам, що це забере не більше ніж чверть години. Нічого не вдієш — довелося чекати.

Марінетта пустувала, стрибаючи й бігаючи по набережній, у захваті від простору та волі. Позираючи одним оком на неї — як-не-як близько вода, — а другим стежачи за вантажною стрілою лайнера, що підняла в повітря трап, я й незчулася, як до мене підійшла Годлен. Коли вона взяла мене за руку, я аж здригнулася від несподіванки.

— Хто це її так покалічив? — прошепотіла вона якимсь дивним голосом.

— Кого? — запитала я.

— Та Марінетту… Я тільки тепер помітила. Мені ще ні разу не доводилося бачити, як вона ходить і бігає…

Годлен замовкла на мить, і я майже фізично відчула, яке страждання викликає у неї накульгування дівчинки. Марінетта підстрибуючи саме бігла по набережній за клоччям з каната, що його гнав попереду неї вітер.

— То хто ж її так покалічив? — перепитала Годлен.

— Вона попала в автомобільну аварію. Це сталося торік. А ти що подумала?

— Що я подумала… — Годлен замислено дивилась на мене. — Уже два роки як я вчуся в медичному училищі, мені доводиться стикатися з потерпілими в аваріях. І я завжди запитую себе, чи все ми робимо, щоб поставити їх на ноги. Мабуть, ні, хоч у нас під боком, за якусь годину їзди, Берк з його морським курортом і санаторієм, де працюють досвідчені фахівці-ортопеди. Один приятель Нікола страшенно розбився на мопеді, то його буквально воскресив тамтешній хірург, я тільки забула його прізвище, у нього ім'я одного славетного композитора — щось схоже на Шуберта чи Вагнера. І тепер той хлопець ходить майже нормально.

До нас, зашпортуючись ніжками, поспішала Марінетта. Годлен притишила голос:

— Чи батьки возили дівчинку до лікарів у Берк? А що як зробити ще одну операцію?.. На місці Ферків я не чекала б…

Я мимоволі підняла руку, щоб змусити її замовкнути. Ферки… Я одразу уявила собі їхній дім, який ось уже цілі місяці стрясають життєві бурі: ще свіжа пекуча згадка про пережиту автомобільну катастрофу, переміна школи і домівки, злопам'ятство Крістіни і докори сумління чоловіка, болісний страх, що з раною на голові й пошкодженою ногою Марінетта все життя буде калікою. А тут ще друга дитина, якої жде Крістіна… Ні, на місці Ферків я навряд чи мала б вільну хвилину запитувати себе, чи якийсь інший хірург у Берку…

Я заперечливо похитала головою:

— Вони тільки-тільки приходять до тями після пережитої катастрофи. Життя поволі входить у норму. Але все ще таке свіже, ламке… Я б не хотіла викликати у них облудної надії. Останні обстеження, проведені три чи чотири місяці тому, дають підстави побоюватися, що Марінетта може лишитися калікою на все життя.

Годлен замислено погладжувала довгу косу.

— Гаразд! — озвалася вона нарешті.— Ми все влаштуємо без них. Насамперед я попрошуся на прийом до того хірурга, не знаю, як його звуть, — Вагнер чи Вебер. Скажімо, першого ж наступного четверга. Як тобі, підходить? А ти зроби так, щоб у четвер тобі на цілий день віддали Марінетту. І ми втрьох поїдемо машиною до Берка. Якщо лікар визнає, що становище не безнадійне, — ми скажемо про це батькам Марінетти. Якщо ж ні, то тут теж нічого гратися в схованки, ми смиренно признаємося у своїй поразці. Як ти думаєш, вони дуже розгніваються на нас? Я не втрималась і обняла її.

— Годлен, Годлен… Тепер я розумію, чому Гійом так дорожить тобою…

— Ну що ти, дурненька!

Дівчина відвернулася, але видно було, що вона схвильована. Якраз у цей час до нас знову наблизилася Марінетта, підфутболюючи носком сандалі дерев'яну трісочку, знайдену десь на дорозі. Годлен з розгону підскочила до малої, взяла на руки й пригорнула до себе.

— Чого б тільки ми не зробили для тебе, моя маленька кізочко!..

* * *

Ми, правду кажучи, почували себе дуже ніяково, і він, і я! Одвезти мене з Марінеттою до Берка згодився Нікола. І ми опинилися з ним віч-на-віч уперше відтоді, як я довідалася, що він… Як описати все це? Неможливо…

Я притулилась у куточку біля дверцят машини. Нікола сидів, нахилившись уперед, бо «двірники» погано справлялися з потоками несамовитої зливи, ї, здавалося, всю увагу зосередив на дорозі. Спираючись на спинку нашого сидіння, Марінетта просовувала голову між нами і раз у раз нахилялася до таємничого щитка з приладами.

— Ти, може, думаєш, що ми з Годлен підстроїли це навмисне?

— Нічого я не думаю, — пробурмотіла я. — Навіщо ти мені це кажеш?

Кілька хвилин тому, приїхавши замість Годлен до Сонячних Дзиґарів, Нікола пояснив, що сестру затримали в лікарні: напередодні раптово занедужала одна учениця школи, і Годлен не змогла відлучитися в першу половину дня у четвер, як домовлялися.

— А тут ще, як на гріх, Гійом забрав нашу машину на цілий день! — додала я. — Якби вона була на місці, то я б і сама запросто поїхала до Берка з Марінеттою.

— Справді, як на гріх! — буркнув Нікола уже без усякої чемності.

Слід сказати, що він пропонував мені самій узяти їхній автомобіль з Рейд'єра, але не надто наполегливо, їхня машина ще проходила обкатку, та й сама я була ще недосвідченим водієм. Якби згодилась, то поставила б Нікола в ніякове становище. А з другого боку… Я задумалася.

— Я навіть не спитала, чи тобі це не дуже складно — отак просто віддати нам половину дня?

Я помітила, що Нікола завагався. Зараз він піде на відвертість: «Та, правду кажучи, завдала ти мені клопоту. Сьогодні зранку в мене до біса роботи!..» Або на освідчення: «Хіба я міг пропустити таку нагоду — побути наодинці з тобою!»

Але він вибрав третій варіант, щоб не зрадити своїх справжніх почуттів:

— Не турбуйся, якось влаштуюся.

І знову запала мовчанка, ніякова, трохи гнітюча, як оцей безнастанний дощ надворі. Зненацька її порушив невинний дитячий голосок:

— А чому сьогодні машину веде не Ян?

Мені здалося, ніби металевий дах над головою провалився і на мене ринули дощові потоки… Зараз я почую відповідь Нікола, і своєю ущипливістю вона, певно, не поступиться відповідям Яна: «А чому це машину повинен завжди вести тільки він один?» Але нічого такого не було сказано. Тон у Нікола спокійний, дуже приязний:

— Розумієш, Марінетто, не всі дорослі люди мають у четвер вихідний день так, як твій тато. От і виходить, що сьогодні Гійом закінчує майструвати сходи в одному новому будинку, Ян має роботу на борту корабля, а Годлен — у лікарні. А через дощ тільки я зміг покинути свою роботу в полі. Бачиш, як усе гарно складається!

Цілком задоволена, Марінетта замовкає.

Мовчу і я. Нікола, сам того не відаючи, тільки-но дав мені незабутній урок: завжди треба намагатися бути щирим, простим, бути самим собою.

А втім, він і далі говорить дуже прямо, хоч то, мабуть, дається йому нелегко — це видно з коротких уривчастих фраз, несміливих слів. Він явно хоче розігнати цей туман між нами, бо нам обом подобається ясність, безхмарність.

— Фанні, нащо нам бурмоситися одне на одного? Скажи відверто: може, ти подумала, що я навмисне скористався нагодою, аби побути наодинці з тобою?

— Ще недавно я ладна була цьому повірити, коли побачила, що замість Годлен приїхав ти, Нік. Але тепер уже так не думаю. Після того, як ти сказав правду Марінетті.

Він повернув до мене голову, і я прочитала на його обличчі вираз радісної полегкості.

— Якщо вже тут щось не викликає сумніву, — вів він далі, і в його голосі мені почулася незвичайна твердість, а водночас якась притамована тривога, — якщо вже тут щось і не викликає сумніву, то це те, що ось ми самі разом уперше відтоді, як Гійом сказав тобі… сказав тобі про нас обох… І я почуваю, що повинен тобі все пояснити.

— Що ти, Нік, ти нічого мені не повинен!

Він кинув на мене уважний погляд, веселий і розчулений.

— Яка ти мила, Фан! Бурчиш, як багатосімейна мати, коли її малюки забіжать до кімнати у брудних сабо, і до того ж ти називаєш мене «Нік» так, ніби даєш карамельку…

Які вони чудні, ці хлопці! Так легко змішують вічне і буденне, слова щоденного вжитку з високими словами любові… Життя не стоїть на місці, життя триває в монотонному русі, як оце постукування «двірників» на вітровому склі, в інтимному жесті, яким маленька дитяча рука погладжує мені шию, в гуркотливому русі зустрічних автомобілів, що оббризкують нас фонтанами води, і мій супутник, який бентежить мене і бентежиться сам, цей чужак, котрий здається мені братом, очевидно, зараз скаже…

— Признаюсь, мені трохи соромно: гарний же я, нівроку, чвалай-неотеса, — надумався передати через Гійома, що люблю тебе! Ти, певно, подумала, що я не дуже сміливий, коли покладаю на інших такі місії?

— Я зовсім такого не думала.

— Розумієш, це тому, що говорити з тобою про такі речі нелегко, Фанні. Ти така… така стримана і водночас така прямодушно-щира. Така близька і така далека…

— Далека?.. — щиро здивувалась я. Такого справді ніколи не уявляла…

— Так, далека. Мені здається, що про кохання з тобою можна говорити тільки тоді, коли воно стосується… інших!

— А ти гадаєш, що взагалі легко для хлопця й дівчини говорити про своє кохання так, мовби нічого й не сталося?..

Зненацька різко вищать гальма. Машина зупиняється на переїзді з опущеним шлагбаумом. Крізь мокре від дощу скло я ніби впізнаю Нефшатель. Розмова уривається сама собою. Нікола, здається, зважує мої останні слова. Воно таки правда, непросто у вісімнадцять чи двадцять років обговорювати, мовби якийсь матч з волейболу чи англійський недубльований фільм, те, що завтра стане самою суттю вашого життя: взаємини хлопця і дівчини, котрі прагнуть поєднати свої долі, щоб карбувати разом дорогоцінний скарб доброти, гармонії й злагоди, яким повинне бути кожне родинне вогнище…

Забившись у куток заднього сидіння, Марінетта дрімає, схилена над своїм улюбленим витертим ведмедиком із сумними й добрими очима, який ніби зігріває її своєю ніжною ветхістю.

Нараз чути оглушливий гуркіт. Це вихором промчав повз нас паровоз, лишаючи позад себе звивисті шлейфи чорного диму.

Марінетта, що дрімала, міцно обнявши свого ведмедика, здригнулася й глибоко зітхнула. Вона нічого не чула, так само, як до її вух не дійшло жодне з тих серйозних слів, якими обмінялися між собою двоє дорослих у машині. Хоч вона ще не доросла до віку любові, а проте і їй потрібна любов. Вона буквально впивалася любов'ю своїх батьків, необхідною їй, як хліб і вода. Вона була вічно голодна і спрагла на неї. І яке їй діло до того, що Нікола й Фанні не вміють говорити про любов «так, мовби нічого й не сталося»! Марінетта — живий доказ того, що це «нічого» може часто ставати «дечим».

— Ось у тім то й річ, що це дещо було! Щось усе-таки є й досі,— ствердив Нікола, коли паровоз пройшов, знову повертаючись до того місця розмови, де його перервав опущений шлагбаум залізничного переїзду. — Якщо хлопець любить дівчину, то, по-моєму, цілком логічно, що він має бажання сказати їй про це, правда? Однак я так і не наважився нічого сказати того вечора, коли опинився наодинці з тобою в Сонячних Дзиґарях. Чи скорше… ти просто не зрозуміла мене. Ти, здавалося мені, була така неприступна…

Я здригнулася, наче від удару. Неприступна? Зі мною не можна говорити про кохання? Ну, тоді, Нікола, ти хочеш мене переконати в тому, чого я вже давно боюся: що Фанні, проста, як паляниця, селянська дівчина, — бо саме такою я завжди бачила себе — ніколи не доб'ється, щоб її покохав хлопець з таких, які їй подобаються! Але ж ось ти, Нікола, ти звернув увагу на мене, і ти, напевно, змусив би забитися в хвилюванні моє серце, якби у далекі дні, коли мені було п'ятнадцять літ, інші очі не викликали в моїй душі незбагненної солодкої муки, котра відтоді вже не полишає мене…

— Що ти маєш на увазі, дорікаючи, ніби я якась далека?

— Це не так просто пояснити. Нерідко може здатися: ти так мало думаєш про саму себе, що почуття якогось хлопця зовсім не обходять тебе! У цьому розумінні ти можеш видаватися… холодною, Фан!

Я затуляю обличчя руками.

— Якби ж ти знав, Нікола, якби ти знав…

І почуваю, що його пальці лагідно торкаються мого волосся.

— Знаю, Фан, знаю… Ні, ти не холодна, ти зовсім не холодна. Я тебе розумію, ще й як! Адже ми з тобою одної породи. Але я запитую сам себе… — він трохи помовчав, щоб надати більшої ваги своїм словам, — чи Ян знає тебе так добре, як я. Я думаю, чи Ян інколи не боїться тебе…

Знову мовчанка. Я поринаю в тяжку ніяковість, шукаючи в собі якоїсь незнаної мені самій Фанні, тривожної, неспокійної. Чи можливо це, щоб Ян боявся мене? Ніби я не була для нього завжди великою розгорнутою книгою! Фанні, на вигляд така домашня, знайома, іноді задумлива, як верхівка розгойдуваної легеньким вітерцем тополі, міцно закорінена в землю…

І от сьогодні доводиться запитувати себе: чи я справді така, якою здаюся Янові? Нікола? Навіть Гійомові? Чи, може, я зовсім інша і тільки збиваю з пантелику Яна і не даю йому змоги до цього часу сказати…

— Саме через цю Янову мовчанку, — вів далі Нікола, — я теж боявся, ти розумієш, Фан! І якщо я того вечора не поговорив з тобою відверто, — а бог свідок, що я приходив саме для цього, — то це знов же таки через Яна. Навіть коли він поїхав, між нами весь час блукала його тінь, так близько від тебе, — я це виразно почував, судячи з того…

— Судячи з чого? — допитувалася я.

— Та з чого завгодно! Ота ваша якась дивна стриманість і ваші захоплення… Певна схожість ваших вчинків, поведінки, усмішок… Ян і ти, ви, здається, конче потрібні одне одному, щоб бути повністю самими собою!

Він замовк, і я не наважувалася просити його говорити далі. Боялася, щоб він не почав відкривати ще якісь незнані риси в мені самій… А потім між нами раптом звелася Марінетта і, кинувши мені на коліна свого ведмедика, сказала, зітхнувши:

— Ох, чогось ми їдемо так довго-довго! Нам уже набридло з ведмедиком сидіти в машині!

Нікола поплескав долонею по керму.

— Власне, все, що я тобі сказав, Фан, може зрештою обернутися проти мене. Але я не міг стримати себе. Бути щирими — це, можливо, найкращий спосіб глибше пізнати одне одного!

* * *

«Морський Солярій» — «Геліо-Марен»! Одна з десяти чи п'ятнадцяти здравниць, розташованих у Берку… Приймальня виходить у вестибюль. Туди й сюди снують санітарки й прибиральниці, лікарі й молоді практиканти, але найбільше тут хворих. Хто йде своїми ногами, хто шкутильгає на милицях, декого везуть, штовхаючи ззаду, на колясках, а дехто пересувається сам на інвалідському кріслі. Дивний, своєрідний світ, але враження ізольованості тут зовсім не виникає.

Секретарка запитала в мене прізвище Марінетти, дату її народження. Перед нами багато людей, треба чекати своєї черги. Нікола сидить і перегортає старі журнали.

— Піду з Марінеттою надвір, — кажу я. — Ти покличеш мене.

У дворі багато клумб з барвистими квітами. Марінетта бігає, грається. Я прогулююсь уздовж будівлі. На цих цементних терасах, критих точнісінько так, як внутрішні шкільні майданчики, досить прохолодно: погода нагадує скорше пізню осінь, аніж весну. А проте тут стоять сім чи вісім колясок, де лежать під ковдрами молоді люди, інколи навіть з виставленими голими ногами й руками. Звичайно, вони приймають не сонячні, а повітряні ванни, бо повітря Берка напрочуд животворне.

Проходячи повз коляски, я несміливо всміхаюся і бачу у відповідь відверті, широкі, без будь-якої ніяковості усмішки. Через засклені двері, прочинені з одної палати, вікна якої виходять на терасу, до мене долинають вибухи гучного сміху. Я нишком зазираю всередину і бачу зовсім маленьку дівчину: вона сидить на своєму ліжку й саме причісує ляльку.

Але куди ж це поділася Марінетта? А, ось вона, грається в м'яча з дівчинкою тринадцяти чи чотирнадцяти років, якоюсь дивною з обличчя — очевидно, юною азіаткою. Спершись на милиці, дівчинка посилає своїм важким ортопедичним черевиком м'яча Марінетті, і та щодуху біжить за ним. Вони сміються щирим, заразливим сміхом, ці двоє дітей, не зовсім здорові тілом, але здорові духом. І в пам'яті моїй спливла картина, що вразила мене недавно, коли ми проїздили по вулицях цього незвичайного міста: два хлопці, неймовірно спритно маневруючи своїми інвалідськими кріслами, з допомогою здорових рук розігрували між собою баскетбольний матч — м'яч так і літав у повітрі! Дивлячись тепер на радісні личка Марінетти і її випадкової подруги, я почувала уже не жаль, а захват перед цим непереборним прагненням до життя й радості, якого неспроможні заглушити страждання й каліцтво…

Ніколи мені не забути, як ми ввійшли до кабінету лікаря і кілька секунд стояли мов укопані під його поглядом — спочатку цікавим, потім здивованим, а далі щиро потішеним. Правда, спершу йому довелося ставити діагноз не Марінетті, а статечно-солідній недорослій парі, котра, як здавалося йому, гралася в тата й маму.

Кинувши оком на карточку, яку сестра поклала на його стіл, він підійшов до нас.

— Добрий день, Марінетто Ферк! — сказав, подаючи дівчинці руку.

Потім звернувся до нас, ледь помітно усміхаючись:

— Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків? Чи, може, ні?

Він був високий, з відкритим і добрим обличчям і зовсім непоказний. Якби він попався мені десь у коридорі, у своїй білій шапочці і халаті з підкачаними аж до ліктів рукавами, по-хлоп'ячому меткий, я б скорше подумала, що то практикант…

«Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків?..»

На цю «шпильку» першим зреагував Нікола.

— Фанні Ле Марруа та Нікола Фрамекур! — уточнив він дещо підкресленим тоном.

Лікар, здавалося, оцінив чіткість, з якою хлопець зразу розставив наше тріо на свої місця.

— Гаразд! — сказав він. — Розповідайте, в чому річ. — Його голос спустився на тон нижче. — І насамперед скажіть, хто ж батьки вашої дівчинки?

Я вирішила відповісти одверто, так, як, очевидно, він це любив.

— Річ у тім… ми їм дали на сьогодні відпустку, — почала я, — так, щоб вони не знали про наш приїзд сюди…

Як же це я не передбачила, що потрібен буде рентгенівський знімок Марінеттиної ноги…

— Корпус Д, ліве крило. Після виходу підете праворуч і за рогом лікарні — третя вулиця…

Марінетта почала капризувати. Ми йшли тепер слідом за молодим санітаром, який штовхав перед собою коляску в напрямку рентгенкабінету.

— А мене не покладуть у коляску, скажи мені, Фанні?

— Ні, серденько, звичайно, ні.

Побачивши чоловіка, що лежав у колясці, я почервоніла. Але він привітно всміхнувся до дівчинки.

— А нащо ж тоді тобі ніжки? Краще бігай ними!

Санітар швидко штовхав вперед коляску, і Марінетта не встигала за нею. Нікола підхопив малу на руки, пригорнув до себе і так ніс аж до рентгенкабінету. Тут я заходилася її роздягати. Налякана незвичною обстановкою, дівчинка почала тихенько плакати. Нікола обережно поклав її на великий стіл, над яким переміщався з одного краю на другий важкий рентгенівський апарат. Потім він обхопив двома долонями личко Марінетти, нахилився над нею і своїм лагідним поглядом поступово заспокоїв її. Марінетта перейнялася до Нікола ніжною вдячністю, так, як переймається нею зацьковане звірятко до свого рятівника. Тому здалося цілком природним, що вона знову залізла йому на руки, коли ми верталися до лікарні, де мали ждати наслідків рентгенографії…

Я, мабуть, ніколи не забуду тих нескінченно довгих хвилин у кабінеті лікаря, коли він, уже вкотре, — мабуть, чи не в десятий раз — почав вивчати темні рентгенівські знімки, де читалася драма останніх місяців. Я й зараз ще тремчу від хвилювання, згадуючи, як тверда лікарева рука лягла на моє плече, а погляд його втупився в Нікола.

— Гаразд! — нарешті мовив він. — Перекажіть батькам, що я жду їх для вироблення спільної програми дій. Звісно, доведеться все починати спочатку: готуватися до нової операції, яка можлива лише після кількамісячного перебування в нашій лікарні, потім вчитися ходити — це можна буде робити в Булоні. Але вже тепер постарайтеся переконати їх, що через рік-два про цю скалічену ніжку залишиться тільки лихий спогад.

І на прощання, перш ніж сісти за свій робочий стіл, він додав:

— Їм пощастило, що їхні друзі — такі невиправні оригінали, як ви!

Надворі Марінетта вирвалася від нас, як випущене на волю лоша.

— Чого ми сюди приїхали? Нащо вони робили все це з моєю ногою? — щебетала вона, стрибаючи по низенькій кам'яній огорожі навколо грядки з петуніями.

Ми з Нікола, трохи задумані, ішли слідом за нею.

— Ти, сподіваюсь, не сумніваєшся, що повторна операція неминуча? — стиха мовив він. — Усе-таки якщо після цього Марінетта ходитиме нормально, батьки її не тямитимуть себе від радощів, правда ж?

— Безперечно. От тільки через які хвилювання, через які випробування доведеться ще пройти Крістіні й Давідові!

— Зате в кінці на них чекає перемога! Я несамохіть схопила Нікола за руку.

— Спасибі, Нік!

Героїня дня не дала нам розчулитися.

— Ну, скажи, Фанні, навіщо вони все це мені робили?

Тоді я сіла на кам'яну огорожу і пригорнула дівчинку до себе.

— Хіба ти не чула, що сказав лікар? Твою ніжку, Марінетто, можна виправити. У тебе будуть дві ніжки зовсім однакові, як до аварії.

Вона випростала покалічену ногу вперед, подумки її оцінила, потім, скорчивши гримасу, зробила висновок:

— А що мені з того, що вони не однакові? Раз уже вони ходять і я не лежу у колясці, як той дядечко!

Нараз її обличчя опромінилося ніжною усмішкою:

— Але мама буде така рада! І тато теж. Я мало не задушила її в своїх обіймах…

* * *

Який він неспокійний, неврівноважений, мій рідний край!.. Його шмагають люті вітри, огортають тумани, б'ють морози і купають дощі. А потім зненацька подує примхливий зюйд-вест, і, ніби вимите від сірості й смутку, все засяє навкруги під промінням ясного сонця. І знову видно його погідне лице, непереможно-блакитне, ніжно-зелене, отінене рожевістю й золотом вечорових сутінків. Та навіть шарпана стихіями, його душа завжди жива. У битвах вона тільки очищається і молодіє. А ще тепер, у ці години народження нових надій, якою молодістю сяяв він, мій любий край!

Після вранішньої зливи знову стояла гарна погода. Скориставшись з цього, Нікола вирішив вертатися додому іншою дорогою, щоб помилуватися довколишніми краєвидами. Проїхавши трохи, він зупинив машину недалеко від берега річки Курс і пустив Марінетту погуляти на лужку:

— Іди побігай трошки! І не вертайся, доки не нарвеш великий букет ромашок для мами!

Потім підійшов і сів коло мене.

— Фан, — почав він, — пригадуєш, як ти вийшла переді мною з кабінету лікаря, щоб піти заповнити листки соціального страхування?

Я добре все пам'ятала.

— Тих кількох хвилин було досить, щоб лікар, прощаючись, запитав у мене дружнім тоном: «Наречена? Чи ні?»

Я здригнулася, як часом, їдучи в машині разом з Гійомом, здригаюся від якогось несподіваного різкого повороту.

— І що ж ти відповів? — прошепотіла я.

— Відповів: «Ми просто друзі!», — мовив він спокійно.

Я зітхнула полегшено:

— Дякую, Нік.

— Навіщо дякувати? Я сказав правду! Принаймні правду так, як воно є зараз… Додам, що саме по-товариському мені б хотілося продовжити цю розмову, і я просив би, щоб ти спокійно вислухала мене.

Він помовчав трохи, потім дістав сигарети, запропонував і мені. Цього разу я не відмовилася, бо почувала себе збентеженою, чекаючи, що скаже Нікола, а сива хмаринка диму часом допомагає заповнити мовчанку, коли не знаєш, що відповісти.

По той бік дороги, схований у зеленому вибалку, манив мене своєю таємничістю якийсь сірий будиночок. Скромна двоповерхова оселя, трохи скособочена під шиферним дахом, з вікнами й дверима, оздобленими круглим фронтоном, з глибоко врослими в землю стінами — наче далекий погляд стариганя, чиї очі вже позначено печаттю вічності. Цей голубуватий дах, це мереживо пелюсток, серед яких, наче із шкатулки для коштовностей, визирає лагідне сивоголове жіноче обличчя, — мені ввижається, ніби це моя бабуся Фанні висовується з віконця, щоб утримати свою онуку на порозі необачної подорожі.

— Можливо, це здивує тебе, Фанні, але я запитую цілком серйозно: як ти уявляєш своє життя в Норвегії?

Я не відповіла, бо, правду кажучи, зовсім не уявляла свого життя в Норвегії.

Справді, я завжди гнала від себе думки про таку можливість.

— А я не раз думав про це, і знаєш що?

Широким жестом Нікола обвів навколишню рівнину, порізану подекуди невисокими горбами, що поросли купами дерев. На обрії бовваніла самотня церковна дзвіниця, виднілася жменька дахів, обгороджена ферма. Де-не-де — пасовиська, вигони, там бродили череди корів, тоненька смужка річки губилася ген вдалині і знову верталася до містечка В'єрр-Еффруа, що снило на осонні…

— Уявити тебе в Норвегії,— провадив далі Нікола, — однаково, що уявити все це пересадженим живцем до крижаної тундри. Уявити, як маленька білява фермерка лізе на рею корабля вікінгів, плачучи за своїми покинутими курми. Адже ти для мене, Фан, ніби втілення нашого рідного краю…

Не знаю чому, але те, що Нікола порівняв мене з фермеркою, яка побивається за своїми курми, зовсім не обурило мене, так само як і перспектива перенесення цього куточка Булонського графства до крижаної тундри. Та чого я не годна винести — то це отого сірого будиночка, що символізує для мене мою вітчизну, отого будиночка, який тягнеться до мене душею і який завтра може назавжди закрити віконниці-повіки і почати мало-помалу конати, неспроможний стерпіти, коли одного ранку, створеного для щастя, дівчина, котрій він запропонував себе, покине свій рідний край…

Я втомлено похитала заперечливо головою і випустила хмарку диму. Якщо іноді у мріях я й бачила, як Ян везе мене до Норвегії, то ця Норвегія справді уявлялася мені якоюсь нереальною, казковою.

— Я оце питаю себе, чи Гійом або Капітан хоч коли-небудь казали тобі про те, яким буде твоє життя там. Ви ж усі троє такі поети-романтики!..

— Ти так думаєш? — щиро здивувалася я.

— Чи я так думаю!.. Ваші Сонячні Дзиґарі здаються мені бригантиною, яка пливе крізь бурі і шторми, не збиваючись із курсу. Капітан і в сто років сам вестиме свою бригантину під зорями. Гійом — то така людина, яка думає своїми руками, і самі його руки — то жива поема. А ти… ти сільська дівчина, проста, як медуниця-таволга, нездатна рости десь на балконі… Авжеж, усе це гарний букет, йому б стояти в полив'яному глечику десь на поличці каміна, а не на вікні в норвезькому порту Берген, відкритому всім крижаним вітрам, із затхлим запахом риби.

Я лагідно перебила його.

— А тобі не здається, що в цю хвилину ти стаєш четвертим поетом-романтиком у цьому тріо?

— Це тому, що від вас не можна не заразитися, слово честі! Але ти так і не відповіла на моє запитання, Фан! Скажи: Капітан чи Гійом розмовляли коли-небудь з тобою серйозно про Норвегію?

Мовчанка. Я рилася в своїй пам'яті. Справді, ніколи дід, а тим паче брат не говорили про Норвегію інакше, як тільки згадуючи Гріга, Ланге Мюллера[6] чи битву під Нарвіком[7]. Як той, хто хотів би розповісти про Францію через Бувін[8], Франсіса Жамма[9] чи Жанну д'Арк… Правда, мені довелося зустрітися з норвезькими офіцерами на кораблі, але вони так причарували до себе Яна, а я почувалася тоді зовсім чужою серед них і хотіла тільки скоріше піти звідти…

— Ні,— визнала я, — вони нічого мені не розповідали про ділових людей, про торговців китовим жиром чи філе замороженої тріски…

Ще менше така сільська стримана і соромлива дівчина, як я, могла уявити собі в цю хвилину дивні чужі звичаї: дівчат і хлопців, які дуже часто всього лиш жонглюють любов'ю.

Саме в цю мить переді мною виразно постали картини дитинства — кабріолет і стара наша конячина Стріла Амура, поїздки в дощ чи в сонячну погоду аж до найдальших куточків Булонського графства, голос діда з різким місцевим акцентом, різдвяні гостинці,— і я тихо мовила Нікола:

— Твоя правда. Вони ніколи, по суті, не говорили зі мною про Норвегію. Але нехай вони обидва лишаються такими, як є, це мені щохвилини нагадуватиме про мій край і страшенно прив'язуватиме мене до нього.

Нікола якусь мить мовчав і здалеку стежив за Марінеттою, котра хилилася над букетом, жовтими й рожевими квітами, розкиданими на розлогій скатертині лугів. Вогник його сигарети спалахнув яскравіше, і я догадалася, що його розум б'ється над цим, мабуть, нерозв'язним завданням, яке йому здається таким простим.

«Фанні, навіщо тобі так чіплятися за Яна? Чого не послухатися цього хлопця, який пропонує тобі разом із своїм коханням те, чим ти найбільше дорожиш?»

І тут з незвичною для нього різкістю Нікола кинув мені:

— Фан, якщо ти хочеш бути послідовною, то повинна зрозуміти, що одного чудового дня тобі доведеться зробити вибір. І вибирати доведеться… дуже скоро!

Я мовчала. А він уперто вів далі:

— Знаєш, у житті бувають такі хвилини, коли вже не події несуть нас, а ми самі повинні керувати ними. Для того, щоб рівно прокласти борозну, погодься, треба рівно вести плуг!

Це звертання досвідченого хлібороба, для якого кожен клаптик землі священний, до мрійливої садівниці, що залишає рости бур'ян-мітлицю серед доброго зела. Але як розпізнати частку бур'яну і частку добірного зерна? Я не мала ніякої охоти прорубуватися з шаблею серед дикого зілля. Бо я не така вже впевнена, що воно дике, те зілля… Згорнувши руки на колінах, я марила про той далекий час, коли сиділа поруч з Яном у кабіні його грузовика, залита сонячним промінням. Ах, яким усе тоді здавалося простим і гарним! Чому не можна за тихою течією дружби, прихильності і стількох спільних спогадів допливти рівнесенько-гладесенько, без усяких зіткнень і непорозумінь до того високого корабля, що зветься коханням?

— Якби хто міг показати мені мою дорогу, — шепочу я. — Навіть якщо вона виявиться крутою і вибоїстою.

І, схожа на дитину в своєму прагненні безпеки, я повторила:

— Ах, нічого не вирішувати самій, тільки коритися чужій волі. Найбільше в світі я боюсь ошукатися.

Я відчула, як рука Нікола, призвичаєна тримати дерево й залізо, а проте майже по-материнському ніжна, лягла мені на голову, і голос його намагався мене заспокоїти:

— А хіба, дівчинко, так важко підкоритися тому, хто тебе любить?

«Нікола, Нікола! Ти як той могутній вал під час морського прибою. Але чи не буду я тільки холодним і твердим каменем під твоєю ласкою?» Звісно, нічого цього я не могла висловити вголос, я тільки благально прошепотіла:

— Нікола, зрозумій, усе це не так просто… Якийсь час він ласкаво погладжував моє волосся, потім підняв моє обличчя, змусив глянути йому в очі:

— Ні, це не просто, — тихо мовив він, — бо ти безтямно закохана в Яна.

І додав замислено:

— Бути закоханою — це з кожною дівчиною трапляється, це приходить неодмінно — сьогодні чи завтра! Воно приходить і минається, і ніколи довго не триває! Але любити… Фанні Ле Марруа, любити тобі доведеться до кінця життя… І, повір мені, це щось зовсім інше.

Розділ десятий «ХТО СКАЖЕ, ДЕ ЗЕМЛЯ ВИГНАННЯ!., І ДЕ ТІ ОБІТОВАНІ КРАЇ?..»

Треба прийти до школи в неділю і побілити стіни в нашому підготовчому класі…

Я вирішила неодмінно здійснити цей давній план, що зародився в мене ще кілька тижнів тому. Крістіна, певно, зрадіє, коли знову вийде на роботу після пологів. До того ж я сподівалася, що це допоможе мені позбутися прикрих думок, які пойняли мою душу, відколи Нікола через Гійома освідчився мені в коханні… А Ян усе мовчав, не казав ні слова про свої почуття…

Чим ближче підходила неділя, — а я добре знала, що хтось із них, Ян чи Нікола, захоче провести цей день у нас, — тим дужче тіпала мене нервова лихоманка. І от, кинувши в багажник усе, що могло знадобитися мені в школі, я помчала до Суверен-Мулена.

Директорові школи — всього кілька слів:

«Я готую сюрприз Крістіні Ферк. Прошу, нікому не кажіть, що я тут».

Сховавши машину за школою, я почувала себе у відносній безпеці аж до вечора.

День був теплий, хоч хмари і облягли небо. Я старанно водила малярським валиком по стіні. Навкруги було тихо-тихо — такою тишею завжди сповнена безлюдна школа в неділю.

Ніхто з людей, що проходили дорогою, прямуючи до церкви, навіть не глянув на вікна мого класу. Бо ніхто з них і гадки не мав, що хтось може бути зараз у школі. Тим-то я й здригнулася з несподіванки, коли перед полуднем почула добре знайоме торохтіння Янового мотоцикла. Звук той дедалі дужчав, аж поки нараз обірвався десь на північній околиці, біля в'їзду в село.

Невже й справді Ян? Ні, не може бути, щоб Капітан чи Гійом виказали йому мою схованку. Хто ж тоді?.. На всякий випадок я схопила светр, кошик з бутербродами і відступила в глибину кімнати, до дверей, готова щомить сховатися, як тільки…

Минуло кілька хвилин. На дорозі, за живоплотом із жостеру, промайнула чиясь постать. Так, це був Ян. Крізь засклені двері я бачила, як він неквапом пройшов на шкільне подвір'я, уважно розглядаючи все навколо, трохи поблукав навмання по майданчику, потім обійшов гойдалку, кілька разів штовхнув її і, схиливши голову набік, спостерігав, як вона, порожня, гойдається у повітрі.

Про що він думав у ту мить? Що привело його сюди в неділю?

Ось він підійшов до купи піску. Сів на невисоку кам'яну огорожу і втупився нерухомим поглядом кудись перед себе. Що згадував він у ту хвилину? Може, в його уяві ожили нетривкі, легенькі будинки з піску, що їх він ліпив на радість малечі якось під час перерви? А може, снив наяву і згадував оте тихе надвечір'я… Це було два тижні тому, дітей уже позабирали додому, і ми зосталися удвох біля купи піску. Марінетта видерлася йому на руки й принишкла там, потім, коли я її взяла, моє обличчя на мить торкнулося Янового чола…

За хвилину Ян попрямував до мого класу. Заховавшись у сусідній темній комірчині, захаращеній різними іграшками та навчальним приладдям, я бачила, як він увійшов до кімнати, вдихнув незвичні запахи.

«О! Нарешті Фанні зважилась… Ясно-блакитний колір, що ж, непогано… Трохи, правда, скидається на дитсадок…» — мабуть, подумав він. Узяв малярський валик, уважно оглянув його.

«Якщо він мокне у фарбі з учорашнього вечора, то завтра нікуди не годитиметься!..» — можна було прочитати на його обличчі.

Та ось моє серце закалатало сильно й часто. Ян сів за мій письмовий стіл. Спершись ліктями на кришку стола, уткнувся підборіддям в долоні і довго-довго сидів у такій позі, неквапливо розглядав усе навколо: маленькі столики, розставлені тісно один біля одного, нейлонову шворку, на якій висіли вчорашні малюнки дітей: рожево-зелено-блакитна симфонія квітучих яблунь. І ще — біля одного з вікон — дошка з «шедевром» моїх малюків: із пластиліну, соломки, камінчиків, скалок дзеркала та пофарбованих сірникових коробочок вони виконали нашу «творчу тему» за травень місяць: «Вода і сонце — наші друзі».

Обережно, навшпиньках, я підкралася до прочинених дверей і завмерла: мені хотілося зблизька розгледіти вираз обличчя мого друга, не пропустити жодного його жесту.

Зненацька Ян підвівся, відсунув стілець і, трохи примруживши повіки, пильно-пильно розглядав стіл. Не знаю чому, та мені раптом здалося, що якби наш директор увійшов до класу й запитав Яна, що він тут робить, той відповів би:

«Нічого, просто дивлюся на цей стіл… Він нагадує мені інші школи, там, у моїй далекій Норвегії… Поміж двома людьми — цілий світ. Ось цей дубовий стіл у маленькому французькому селі, що притулилося в западині серед невисоких зелених пагорбів… Молоденька вихователька день у день приходить сюди і сідає за нього… Чи не спадало вам на думку, що її не можна уявити без цього столу? Скажіть, хіба може вона жити десь далеко на чужині, серед безкраїх засніжених просторів, де по півроку лютує всевладна зима, а навколо, скільки око сягає,— самі тільки немов сокирою прорубані фіорди?..»

Янова рука ніжно торкалася круглої мідної ручки шухляди. Я почувала, що йому страшенно хочеться відкрити її. Але Ян вагався, — певно, казав собі, що не має на це права. Здалеку долинуло до нас мукання корови, що паслася десь на вигоні,— в такі туманні хмарні дні воно звучить якось особливо сумно, і я подумала, що Янові, певно, здалося, ніби Суверен-Мулен зовсім збезлюднів і він лишився тут сам один, як у пустелі…

Досить було йому відкрити шухляду, і він знайшов би свою телеграму, послану з Лондона в лютому, — я ж берегла її як найдорожчу реліквію.

«Прибуду Кале-Приморський 13 годині четвер звичайно».

У четвер, мій вихідний день, щоб я могла його зустріти. У четвер, бо був колись інший четвер, холодний і похмурий, який належав нам, тільки нам двом! Дорога на Бове — Яне, чи пам'ятаєш ти її? Дзвіниця сільської церкви здіймалася вгору і розтинала морозне небо, немов сонячна шпага. Мені тоді щойно минуло шістнадцять років, і поруч був ти, мій дорослий супутник та друг, і зненацька ти усміхнувся мені…

Потім ти вийшов зі школи, не сказавши ні слова…

Кілька хвилин я даремно прислухалася, сподіваючись почути гуркіт мотоцикла. А тоді, прослизнувши поза живоплотом, нишком подалася на край села і невдовзі побачила тебе: ти сидів біля вікна у маленькій кав'ярні з підвіконнями, на яких стояли вазони з геранню і плющем, — я добре знала ту кав'ярню, бо п'ять разів на тиждень снідала в ній.

Двері було розчинено. Ось почувся голос хазяїна кав'ярні, він упізнав тебе:

— Скажіть, чи ви, бува, не той самий норвежець, якого ми бачили тут то з чоловіком мадам Ферк, то з мадемуазель Фанні, молоденькою вихователькою школи?

— Так, це я. Ми снідали тут разом з нею, два тижні тому, пригадуєте? Он там, за тим столиком у кутку… От що, сяду-но я на те місце. І меню хай буде те саме: кролячий паштет і салат з прованською олією.

Поки сервірували твій столик, ти вийшов і, засунувши руки в кишені, роздивлявся навколо. Мені не видно було здалеку твого обличчя, але я досить добре знала тебе і догадувалася, що вираз у тебе — задумливий і мрійливий. Ти ніби признавався в чомусь цьому маленькому клаптеві моєї землі, яка лежала в чарівному м'якому серпанку травневого дня, оповита легким морським туманом. Над фортечним муром старовинного маєтку звисало нерухоме листя дерев, вода в рові була спокійна-спокійна. Обабіч сільської вулиці, що тягнулася вдалину, здіймалися вгору вузлуваті дуби, наче старезні діди, і кожній хаті тут було щонайменше сто років, Яне, і скидалися вони під очіпками з рожевої черепиці на добрих спокійних бабусь. А далі, в густій траві, яка облямовувала краї шосе, де майже ніколи не проїздили машини, рів усміхався білими стовпчиками.

Чи почув ти глибинний голос мого краю, який мовчазно виспівував тобі свою душу? Сільські діти, які гралися на чистому свіжому повітрі від перших вербових котиків до останніх каштанів, різдвяні дзвони над полями і луками, вкритими незайманим снігом. І яким меланхолійним здається заокруглений круп коня-ваговоза, одного з тих булонських ваговозів, що їх ще можна коли-не-коли побачити крізь блискуче від дощу листя тополь поряд з гуркотливим трактором.

Дівчинка-служниця покликала тебе. Ти востаннє обвів поглядом усе навколо і ввійшов до кав'ярні. У тому залі, де ми були разом, очі твої затрималися на паперових шпалерах з примітивним малюнком, які часто можна побачити в наших краях: пара качок плаває в калюжі, зарослій очеретом, друга, розпростерши крила, злітає в повітря, — і так на всіх стінах цей невибагливий сюжет повторюється без кінця.

Тоді ти зауважив:

«Малюнок наївний, кольори трохи бляклі, але то майже символ, оцей подвійний сюжет! З одного боку, ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, тішаться радощами повсякденного буття. А з другого — перелітні птахи, що жадають нових обріїв і нових відкриттів…»

І, помовчавши якусь мить, ти затарабанив пальцями по паперовій скатертині і стиха спитав:

— Хто ж із них щасливіший? Чи ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, чи вічні мандрівники, перелітні птахи?..

Я не могла довго лишатися там і скоро повернулася до своєї незакінченої роботи. Густий туман розсіявся, післяполудневе світло осяяло свіжопофарбовані стіни.

Через годину Ян пройшов по дорозі, навіть не глянувши на школу. Руки, як завжди, глибоко в кишенях, голова — трохи нахилена вперед, певне, він придивлявся до кожного жмутка трави, ніби про щось запитуючи її,— отак він і пройшов повз мене.

Я крадькома подалася за ним назирцем…

Курка шукала собі поживи, видзьобуючи щось біля цегляної церкви, якась жінка качала насосом воду перед старою сторожкою з гербом на високому димарі, далі виднілися руїни замку з широко розчиненою брамою біля старого, порослого мохом мосту, величезний дуб, у затінку його густої зеленої крони ховалися борони й плуги. Трохи далі двоє малих хлоп'ят, — певне, брати, — посідавши на камені біля підвіконня, гомоніли про щось, перебиваючи один одного…

Чому Ян спинився перед цією картиною, віддавна такою знайомою йому? Хіба три роки тому він не обслуговував ціле літо й зиму, сидячи за кермом грузовика з борошном, десятки навколишніх сіл, таких схожих на це село, — вони відрізнялися не більше, як брати й сестри одної родини, і в самих назвах їхніх вже почувався дух Фландрії: В'єрр-Еффруа, Байнктун, Юпландр, Манкінгем, Вірвінь… То чому ж?

Та ось Ян подався на дорогу по той бік села, що вела в Перн.

Тоді я знову пішла до школи.

* * *

— А мене ти нагодуєш обідом, Фанні?

Я аж здригнулася з несподіванки. Цей химерний день у Суверен-Мулені, коли ми були з Яном зовсім близько, але так і не підійшли одне до одного, ніби оповив Яна якимсь таємничим серпанком, і я чомусь не уявляла собі, що знову побачу його надвечір, Що він просто увійде до Сонячних Дзиґарів і напроситься на обід…

— Авжеж, нагодую, — нарешті озвалася я і одвернулася, щоб приховати своє збентеження.

Не кажучи більше ні слова, поставила для нього столовий прибор на стіл.

Обід пройшов у трохи гнітючій обстановці, бо кожен з нас побоювався зненацька почути від іншого, здавалось би, таке банальне запитання:

«До речі, що ти робив (чи робила) сьогодні вдень?..»

— Я був у Перні, пішов туди прогулятися, — раптом сказав Ян. — У тамтешній церкві на мармуровій дошці вирізьблено імена священиків, які були в тому селі. Є дати їхнього прибуття туди і смерті. Чи знаєш ти, Фанні, що з часів Людовіка XIV помінялося тільки сім кюре? Тільки сім кюре з 1692 до 1940 року, від Короля-Сонця аж до другої світової війни — уявляєш?.. Але ж вони ніколи не виїздили з цієї глушини, не покидали свого краю!

І Ян закінчив, знизавши плечима:

— Отож я й питаю себе, де ти могла знайти корсарів серед своїх предків?

— Корсари, як тільки траплялася нагода, поверталися додому, — відказав за мене дідусь. — Так само, як це роблять тепер наші рибалки з Етапля. Добре, коли їм вдається навідатися до родин двічі на тиждень. Таку принадну країну, як наша, не можна забрати з собою в кишеню, наче олівець чи носову хустину!

…Трохи пізніше ми лишилися вдвох у великій вітальні. На землю вже спустилися ранні сутінки, й довелося засвічувати лампи. Отож ми згадали принагідно про ту пору року, коли дні бувають найдовші… Говорили про те, що треба любити без будь-яких ілюзій цей край, де густі морські тумани й дощі можуть вкрасти навесні тижнів зо два підряд, зате потім ясні погожі дні повернуться і в листопаді, якщо їм заманеться.

— Незгірше, як у нас у Бергені! — зауважив Ян. Він сидів біля піаніно, поклавши руки на кришку.

— Якщо хочеш послухати музику, Фанні, я можу трохи пограти.

Ми були самі в залі; дідусь пішов у свою кімнату, Гійом тепер повертався з Рейд'єра пізно. З гострою заздрістю я уявила собі мого брата біля Годлен, його коханої нареченої, подумала про їхню любов, таку ясну й безхмарну, як світанкова зоря, що сходить над сільською хатиною поблизу морського узбережжя.

— Я й сама не знаю, чого хочу. Та якщо вже ти сів до піаніно, то грай! — пробурмотіла я.

Я була стомлена й сумна, так наче довго-довго блукала якимсь лабіринтом. Не мала сили навіть розпалити вогонь у каміні. Сиділа на кам'яному виступі каміна, спершись підборіддям на коліна, і згадувала роки своєї ранньої юності, коли я верталася з колежу і ось тут, на цьому самому місці, готувала домашні завдання, осяяна відблисками полум'я, під шурхіт Гійомового рубанка, а Капітан, умостившись у своєму кріслі, задумливо дивився на вогонь і розповідав про нічні вахти, про друзів-моряків і кораблі, на яких він колись плавав…

— Як добре було б, аби мала зараз п'ятнадцять років… — сумно прошепотіла я. — І щоб нічого ще не було в моєму житті! Ні Інгвільд, ні тебе… Ні… всього іншого!

— Іншого?.. Ти хочеш сказати: Годлен, Гійомових заручин? Мого повернення? А може… Нікола?

У відповідь я тільки ствердно кивнула головою. Янове обличчя здригнулося, наче від невимовного болю. Запанувала мовчанка… Довга й важка. Чи й у Яна виникло таке відчуття, що ця гра в мовчанку стає нестерпною? Ось він розкрив піаніно, пальці його пробігли по клавішах, і в кімнаті полилися мінорні звуки.

— Бути подібним до компаса, чия стрілка не знає, де північ, не дуже приємно й весело, запевняю тебе! Життя погано влаштоване, моя бідолашна Фан. Чому доля дала мені дві батьківщини! І надто багато батьків! Тоді як тобі їх бракує… Мати завжди тата й матусю — це так добре. Чи знають вони про своє щастя, оті двоє дівчаток, яких я частенько стрічаю на сходах, коли вертаюсь до себе, на мол Сен-Бева?..

Фрази його раз у раз переривалися музичними акордами. Тепер Ян пригадував недавній вечір у домі поблизу морського рейду, де він мешкав. Гаррісонів запросили на обід у село. Ніколь і Лінда полягали вже спати. Ян, лишившись у вітальні, перед розкритим роялем, заграв. А трохи пізніше на порозі кімнати знову показалася Лінда. її довге волосся кольору темного золота впало на голубу нічну сорочку, дівчинка простяглася на килимі, спершись підборіддям на згорнуті руки, щоб послухати Янову гру. Вона не промовила ні слова. Ян теж грав мовчки, гортаючи ноти, і час від часу поглядав на мовчазну маленьку фею. Скінчилося тим, що Лінда заснула. Тоді Ян поніс її до кімнати.

— І, знаєш, нараз мені здалося, що я на десять років старший і що це я несу свою власну дитину…

Сьогодні я знаю — він був щирий тоді. Але в ту мить!.. Я схопила коробку з сірниками і зламала не один сірник, поки спромоглася запалити вогонь. Мені хотілося спалити, розірвати Яна!

«Якщо тобі так хочеться голубити своїх дітей, то, може, пора вже одружитися, га?» — кортіло мені крикнути йому в обличчя.

Дрова, добре висушені за літо, весело спалахнули і з тріском розсипали навсебіч іскри. Проте ця моя гарячкова, швидка відповідь якось застряла в мене на устах… Заполонений спогадами Ян мрійливо вів далі:

— А це тобі нічого не нагадує?.. Інгвільд одного січневого вечора, коли вона гостювала у вас, вмостилася на хутряному килимкові, що зараз лежить перед каміном, поклавши голову на схрещені руки, на її волоссі й щоках сяяли відблиски полум'я…

І одразу ж він перестрибнув у сьогоднішній день:

— Я не пам'ятаю, чи бачив, як ти лежиш біля вогню, Фан…

— Диви-но, а може, я навмисне відмовляю собі в цьому! — враз вибухнула я. — Коли мені було стільки років, як Лінді, я теж любила тішитися біля вогню. А коли виповнилося п'ятнадцять-шістнадцять літ, я сказала собі: годі! Мені нема часу байдики бити. Я проста сільська дівчина, ось я хто. І вдоволена з цього, і зовсім не маю бажання мінятися. Мене треба сприймати такою, як я є, або дати мені спокій, — додала я, і губи мої затремтіли.

— Яка ти нервова сьогодні, Фанні… Як легко втрачаєш самовладання.

Я не знайшла що відповісти йому. Як можна бути таким несправедливим, так не розуміти нічого…

«Яне, невже ти кажеш це серйозно? Чи знаєш ти, що йдеться про наше майбутнє, про нашу любов! Про наше кохання…»

Але він уже не дивився на мене. Він весь поринув у музику, я бачила його майже суворий профіль, ї з-під пальців його линули мелодії, яких я ніколи не чула раніше. То були не ті нордичні колискові, в яких химерно поєднуються смуток і радість. То не був Гріг[10], Йоган Шуберт[11], то не були навіть ті бурхливо нестримні акорди, які колись заповнювали Сонячні Дзиґарі, наче Ян намагався розгадати своє таємниче минуле. Ні, то була музика глибока, хвилююча, вона краяла душу. Я не витримала й стиха спитала:

— Що це, Яне?

— Бетховен, — так само тихо відповів він. — Одна з останніх його сонат для фортепіано. На жаль, я знаю напам'ять тільки окремі пасажі…

І, обернувшись до мене, признався:

— Знаєш, Фан, бувають хвилини, коли можеш сприймати тільки таку музику: Бетховена, Шопена. Бо ніхто не зазнав на віку стільки надій і випробувань, стільки мук і самотності, як вони…

Того самого вечора, перед від'їздом, Ян сказав мені:

— Мало не забув! Наступного вівторка нарешті прибуває до Булоні «Торільд». Розумієш — «Торільд»!..

— Розумію.

Ми вже говорили про це недавно збудоване в Норвегії судно, яке поверталося з першого рейсу до Індії.

— Тобі неодмінно треба побувати на ньому, Фанні! Агенти судновласників влаштовують прийом на борту, щоб показати корабель морякам Булоні…— сказав він мені тоді.

— У вівторок, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, — повторив Ян. — Капітан і ти матимете запрошення від норвезького консула. Ви ж прийдете?

Я не зразу відповіла. Травневий туман, що огорнув подвір'я Сонячних Дзиґарів, раптом навіяв мені гострий і гіркий спогад про візит на «Табор». Не вельми приємний то був спогад, правду кажучи. Дарма що час уже приглушив той біль.

— Ні, я не піду на цей прийом, — сказала я. — Капітан хай іде, як хоче. А я не піду.

— Не підеш?

— Досить з мене і відвідин «Табора». У мене нема ні найменшого бажання ще раз побачити тебе в ролі принца у вигнанні, який знаходить нарешті свій обітований край.

Ян немовби осів, наче аж постарів, погляд його зробився якимсь відсутнім.

— Хто скаже, де земля вигнання, Фан?.. І де ті обітовані краї?..

І, наче вирішивши, що більше нічого вже не варто говорити цього вечора, він завів мотор, рушив з двору і зник між будинками і деревами.

Ян поїхав, і я не знайшла в собі сили, щоб повернутися до порожнього залу, а пройшла в свою кімнату. З кутка кімнати, з етажерки, дивився на мене маленький плюшевий ведмедик хлопчика з Нарвіка, — той ведмедик стояв тут давно, з того самого дня, як Ян подарував мені його — три роки тому, перед від'їздом з Франції. Роздратована, я схопила його й запхнула в шухляду комода. Хай не глузує з мене! Якщо йому й належало чимале місце в минулому Яна й моєму, — доки ж можна жити самими спогадами! В цю мить мене мучить мій сьогоднішній день. Яне, твої останні слова примусили мене затремтіти. «Хто скаже, де земля вигнання?.. І де ті обітовані краї?..» Якщо ти сам цього не знаєш, то хто може тобі підказати? Якщо ти зараз не знаєш цього, то коли ж ти нарешті знатимеш?..

У кав'ярні в Суверен-Мулені ти спитав мене, кому легше знайти своє щастя: осілим чи перелітним птахам? Твоє запитання надто вразило мене, і я не знайшла що відповісти, але сьогодні, якби ти не поїхав так швидко, я б сказала тобі:

«Не обманюй себе, Яне, я кущ, а не вітрильне судно, і не крилата пташка, що прагне нових обріїв. Я маю почувати навколо свого коріння рідний грунт. Якщо я й повинна довгі дні терпіти густі морські тумани, то принаймні знаю, що незабаром вітер і сонце розвіють їх, пригріють прибережні пагорби і знову звеселять серця людей, осяють усмішками їхні обличчя. А від твого туману, мій химерний, мій непевний вікінг-мучитель, у мене мороз пробігає по тілу!»

* * *

— Дякую тобі, діду, — пробурмотіла я. — Це просто чудо, як ти вмієш усе розуміти з півслова.

Мені не довелося в понеділок увечері довго пояснювати дідусеві, чому я не хочу йти на прийом на борту норвезького корабля. Він написав листівку і вибачився, що ми не зможемо бути. Дивлячись поверх окулярів, що завжди сповзали йому на кінчик носа, він усміхався мені, і в погляді його було стільки смутку, — останнім часом я все частіше помічала той смуток в його очах.

— Розуміти з півслова, дитино моя, — то чи не єдиний привілей старих людей. Чим дужче слабшає слух, тим більше серце повинно заміняти вуха.

А я ж нічого не розповіла йому про нашу смішну гру в схованки в Суверен-Мулені напередодні, ані про сумну поспішність, з якою розлучилися ми з Яном в алеї Сонячних Дзиґарів…

Ось дідусь вийшов з вітальні на балкон, важкувато сперся обома руками на залізне поруччя. Я дивилася на нього ззаду, і мені здавалося, що він невіддільний від саду і навколишніх пагорбків, огорнутих сутінками, вростає в них своєю глибокою й давньою любов'ю моряка, мешканця сільського краю. Я підійшла до нього і мовчки сперлася ліктями на бильця балкона.

— На сучасних кораблях мають бути першокласні радіолокаційні прилади, — раптом сказав він. — Це дає змогу розвивати швидкість до шістнадцяти-сімнадцяти вузлів, незалежно від видимості. За моїх часів, коли Північне море огорталося густим туманом, ми по шість-вісім днів пливли з Булоні чи Дюнкерка до Бергена або Осло. — Голос його трохи захрип. — Та все одно вона завжди буде на краю світу, їхня Норвегія…

По тому він подивився на мене уважним, оцінюючим поглядом:

— Тобі тільки дев'ятнадцять ліг!.. Проте яким далеким здається той час, коли ти, ще мала, так мило ластилася до мене, — закінчив він у пориві відвертості, що зворушила мене.

— Діду, діду, — розпачливим зойком вирвалось у мене. І, щоб зовсім не розчулитися, я перейшла на місцеву говірку: — Цить, замовкни, прошу. Я й так стала тонкослізка, от-от розрюмсаюсь — очі на мокрому місці…

— Я все розумію, дитино, — прошепотів він, повертаючи голову, певно, не хотів, щоб я помітила, як заблищали його очі,— але сьогодні я мушу говорити. Часом важко буває старому згадувати минуле. Дозволь мені поговорити з тобою, може, полегшає на серці.

— Говори, діду, говори.

— Знаєш, Фанні,— почав він, і я враз почула інтонації місцевої булонської говірки, — мені часом бракує мужності. Я б ще й зараз хотів заспівати тобі, як колись давно, колискової: «Люлечки, Фанетто…» Ніби знову бачу тебе, Червону Шапочку, як ти ховалася за моїм кріслом, коли ми гралися у вовка-сіроманця, як тремтіла з радості й страху, коли «вовк» брав палицю та шапку і йшов, щоб тебе «зжерти»… Чи пригадуєш ти, як я виводив тебе в поля у сонячні дні, і в дощ, і коли завивав навколо вітер, — і ми гуляли, аж поки щоки твої ставали рум'яними, як яблука? Пам'ятаєш той різдвяний вечір, коли мені довелося спиляти стовбур ялинки, щоб вона помістилася в кухні? Під нею треба було ставити ваші черевички для подарунків Діда Мороза…

— Це було одного четверга, — підхопила я, — і я вивчила напам'ять прегарну кантилену французького композитора Андрі Кодевелля: «В гніздечку нашому старому нам краще, ніж в раю…»

— Далі, Фанні, далі. Я вже не пам'ятаю всього. Мій голос трохи тремтів, але я нічого не забула:

…Це було у четвер,

Коли ти покинула дім. Так воно й ведеться:

пташка вилітає з гнізда,

І старі розуміють, що інакше й бути не може.

Ти забрала з собою щастя нашого дому.

Ми вже не тримаємо пташки в клітці…

І тому я співаю знову і знов: Фанетто,

Де подівся той час, коли ти малою ластилась

до мене!..

Дідусь вийняв з кишені носовика. Непомітно витер носа, потім обернувся до мене. Очі його, ледь зволожені сльозою, знову блищали ясно й променисто. Він неквапно почав скручувати цигарку.

— От бачиш, Фанні, старі розуміють, що інакше бути не може. Тим-то я й не можу таїти більше всього, що так довго мучило мене. І я щасливий, що доля дала мені побачити, як розквітають у тобі всі ті людські якості, котрі я так люблю: поетична душа, але й здоровий ясний розум, вимоглива доброта, скромна непоказна мужність і той внутрішній жар, яким ти так добре вмієш володіти… Але тепер… я нічого не можу зробити, я ніколи не заміню тобі любові тата й матусі, і коли ти страждаєш, коли тобі тяжко, я почуваю, як нам бракує «їх»!

Я кинулася на шию дідусеві, почала цілувати його м'яке сиве волосся, — кожну волосинку я знала так добре, бо сама завжди стригла його.

— Дідуню, рідний! — шепотіла я йому на вухо. — Такий дід, як ти, дорожчий за будь-яке багатство у житті.

— Фан, хороша моя… — промовив він і трохи відсторонив мене рукою.

Потім вдарив кулаком об кулак і вигукнув:

— І подумати тільки, що це я ввів у твоє життя цього малого хлопчика з Нарвіка!..

* * *

Повсякденне життя сповнене різних дрібних подій, яких майже не помічаєш, ніби простий дикий камінь під ногами на дорозі. Та коли за гой камінь зачепишся, впадеш і боляче вдаришся, тоді зразу помітиш і надовго запам'ятаєш його!

Коли я побачила вас в кінці травня на порозі нашого класу, Давіде, — ви увійшли, залишивши Марінетту на шкільному подвір'ї, як це бувало вже не раз, — я одразу відчула, що новина, котру ви принесли, буде прикрою, що ви прийшли як вісник скорботи й суму.

— Тебе не видно вже цілий тиждень, Фанні! Поїдьмо до нас, вип'ємо по склянці вина. Крістіна буде така рада.

І я поїхала з ним. З часу першої поїздки до Берка, коли згодом батьки Марінетти й собі побували у того хірурга й повернулися звідти сповнені надії, у кожному погляді Давіда я читала щиру й вдячну приязнь.

І ще раз я змогла натішитися гостинним прийомом на їхній маленькій фермі край села, посидіти в кухні, геть залитій золотисто-зеленавим промінням ясного травневого надвечір'я.

Високі старовинні дзиґарі мелодійно вибили п'ять ударів. То був один з Давідових дарунків, — віднедавна він раз у раз щедро обдаровував дружину. Дві години терпеливих пошуків у салоні булонського антикварного магазину, потім відчайдушний двобій з непоступливим антикварієм, — і нарешті він з тріумфом повернувся до Голубки з трофеєм. Але в якому стані були ті дзиґарі! Розхитані, потріскані, геть спотворені часом, вони, напевно, отак і були б забуті десь у кутку і скоро загинули б навіки. Але під цією жалюгідною маскою Давід угадав приховану красу. А вгадавши, вирішив повернути її до життя. З допомогою Гійома він одмив, відчистив, відшліфував пемзою дзиґарі, тут поклав латку-шинку, там легенько пройшовся рубанком, і під вправними руками сумна руїна перетворилася на справжнє чудо. Потім він скромно оздобив дзиґарі, намалювавши дуже простеньку гірлянду з рожевих, блакитних і зелених квітів, у м'яких пастельних тонах на білій патині, яка буває на античній бронзі. Нарешті він заходився ворожити над механізмом, і одного дня серце старих дзиґарів ожило й забилося. Мідний маятник почав рівномірно коливатися, раз у раз спалахуючи бліками сонця, ніби зачарованого цим танцюючим золотом. Стрілки відміряли хвилини, посуваючись уперед малесенькими кроками, і щогодини переливчастий голос старих дзиґарів виспівував свою пісню…

Давід не міг довго таїтися з тим, що гнітило його серце.

— Фанні,— сказав він тремтячим голосом, — твій нордичний лицар підніс нам сюрприз — він знову накивав п'ятами…

Я підхопилася з місця.

— Коли був прийом на борту «Торільда»? Учора? Він відплив разом з «Торільдом», правда?

Тепер у Давіда був зовсім розлючений вигляд.

— Так, я дізнався про це від одного учня третього класу, якому Ян кілька тижнів давав уроки англійської мови. Учора ввечері Ян не прийшов до них. Хлопець сказав мені про це сьогодні вранці в ліцеї, і мене це дуже занепокоїло, бо взагалі Ян — сама точність і акуратність. Опівдні я поїхав до контори морського посередника, але спізнився на п'ять хвилин. Там уже нікого не було. Тоді я помчав до Яна на квартиру, в Острогов. Мені сказали, що Ян повернеться за кілька днів. З Булоні «Торільд» узяв курс на Антверпен, Роттердам, Бремен…

— Копенгаген і Осло — кінцеві пункти, я знаю! Я ж внучка моряка! Яка я дурна! — вигукнула я, охоплена запізнілим каяттям. — Треба було примусити себе піти на той прийом на «Торільді». Якби я була там, цього, можливо, не сталося б!

— Ти так гадаєш?

Нотка сумніву прозвучала в голосі Крістіни, її очі були сповнені жалю й співчуття, — це було нестерпно, і мені враз перехопило дух.

— Ви знаєте більше, але не хочете мені всього сказати!

— Щоб нічого не приховувати від тебе, Фанні, скажу, що, будучи в Острогові, я довідався про Янів мотоцикл. Ян узяв його на корабель. Може, ця вихватка продиктована просто бажанням зробити морську прогулянку до Антверпена чи Роттердама і звідти повернутися до Булоні на мотоциклі…

Я чекала, боялась і хотіла почути, чи взяв він з собою і речі, що були на квартирі у Гаррісонів.

— Я побував і на дамбі Сен-Бев перед полуднем, — закінчив Давід, вгадавши, що тривожить мене. — Ян узяв з собою маленьку валізу, яку можна прив'язати ззаду до мотоцикла.

Як сухо можуть звучати слова навіть в устах тих, хто любить вас, коли вони служать для того, щоб якнайшвидше збудувати загату проти розпачу, який піднімається у вашому занадто довірливому серці… Ах, це правда, я надто довго вірила в силу почуття, що зв'язувало нас ще з тих давніх днів і здавалося мені невичерпним, щоб намагатися якось розвіяти непорозуміння між нами, сподівалася, що воно розвіється само собою. А тепер раптом відкриваю для себе ще одного ворога, якого ігнорувала досі: море…

О мої ліси під Віскі, мої дороги і села, ви колись допомогли мені віднайти сліди Яна-втікача, але сьогодні ви нічим не зможете зарадити моєму лихові, бо втікач залишив поміж нами безкраю пустелю з водяних валів…

Мабуть, мої очі наповнилися слізьми, бо я побачила, що Марінетта підбігла до стільця, де лежав її фартушок, вийняла з кишеньки свого носовичка, подала мені і, видершись на коліна, обхопила мене за шию і стиснула міцно-міцно. Яка чарівна дитина! Мені спало на думку, що через п'ять чи шість років і я могла б мати від Яна таку маленьку донечку, яка любила б мене, втішала б у хвилини смутку… Невже ж усі мої надії і мрії були марні? Невже все, що було весною мого серця, зникло безслідно?

Занурившись обличчям у шовкове волосся дівчинки, я впивалася гіркими і такими непотрібними тепер докорами. Відповідаючи на ласку Марінетти, я поволі гладила ніжку дитини, гладеньку і круглу під святковою сукенкою, та раптом пальці торкнулися шрама, що лишився після аварії, і тоді ніби чийсь далекий голос озвався до мене. Мені подумалося: якщо повсякденне життя в Голубці почало налагоджуватися, віднаходити барви колишньої любові, то чи не тому, що Ян з властивими йому великодушністю і благородством примусив мене прийти на допомогу Феркам, щоб знову зажевріли в їхньому родинному вогнищі іскорки надій? І невже ж тепер він сам викликав таку бурю, яка загрожує згасити таємний жар моєї душі? Ні, це неможливо! Мабуть, тут є щось, чого я не знаю, не розумію…

— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?

— Нічого.

Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.

Крістіна, процідивши каву, розставляє на столі чашечки, пропонує одну мені. Я дивлюся Крістіні в очі, виразно читаю в них, що втеча Яна приголомшила й розчарувала її. Вона поділяє моє страждання, але на свій лад:

— Погані новини, Фанні,— це як повінь, що прорвала греблю. Здається, вистояти неможливо. Тоді треба зробитися маленькою-маленькою, згорнутися клубочком десь у кутку й чекати, поки прошумить над тобою грізний вал, поки пом'якшиться сила удару.

Мої предки-корсари передали мені в спадок зовсім інші гени, і голос крові владно наказував мені реагувати інакше. Усе моє єство повставало, вимагало дії, і я запитала Давіда, чи хоч догадався він уважно оглянути все, коли був у Яновій кімнаті. Може, там лишилися якісь сліди… Я раптом згадала, як колись, одного зимового дня, на горищі мукомельні в Аллангемі оглядала строгий бівуак дикуватого непокірливого принца і як багато він розказав мені про свого хазяїна.

— Авжеж, я піднявся в його кімнату і оглянув її! Мадам Гаррісон сама запропонувала мені це, коли побачила, який я стурбований…

— І що ж?

— Ніяких слідів, як ти кажеш. Хіба що тільки зображення фараона на стіні,— ти ж добре його знаєш, — з його загадковою фізіономією могла б дати якийсь ключ до цієї загадки.

Ніяких слідів…

Є речі, про які люди повідомляють, не чекаючи довго. А є такі, що в них не наважуються одразу признатися…

Згодом я дізналася, що перед тим як відплисти на «Торільді», Ян запакував усі свої речі: одежу, пластинки, книжки. Дві валізи, з якими він приїхав до Кале, рюкзак, напханий його светрами, були в кімнаті, коли приходив Давід! Очевидно, їх приготували, щоб, як тільки продзвенить телефонний дзвінок з Бергена, відправити залізницею…

Лишилось тільки недбало прикріплене чотирма кнопками до стіни, — Давід мені не збрехав, — зображення єгипетського фараона Ехнатона. Та навіть якби я й побачила його на власні очі, яку призвістку могло б воно мені дати, — єдина річ, що уникла цього вихору, коли Ян гарячково пакував речі, лаштуючись у дорогу? Може, Янові просто забракло часу перед від'їздом? А може, це було бажання відрізати все, що могло воскресити в пам'яті минуле, якщо вже він вирішив — раз і назавжди — перегорнути цю сторінку свого життя…

Розділ одинадцятий «ЯКБИ ВІН ПОПРОСИВ ПРИЇХАТИ, Я ПОЇХАЛА Б ЗАВТРА Ж…»

Переді мною стоїть старомодний шкіряний саквояж — він зберігся, мабуть, ще з часів Наполеона III, — і я навмання дістаю з нього маленький дитячий капор, обшитий по краях мереживною оборкою.

— Це «шарлотка», старовинний капелюшок з воланами, — мовить Годлен. — Можливо, «шарлотка» належала бабусі д'Юберсан, коли вона була малою дівчинкою.

— Матері твоєї матері?

— Бабусі моєї матері! Алікс-Марі д'Юберсан. Цей маєток був її власністю.

Я кладу назад ще такий гарний капелюшок, який колись прикрашав маленьку Алікс-Марі, і намагаюсь не втратити інтересу до всього, що оточує мене, до цього незвичайного, казкового мотлоху, зваленого на горищі в Рейд'єрі. Це Годлен затягла мене сюди: їй так хочеться відвернути мене від сумних думок хоч на кілька годин. Я машинально нахиляюся над шкатулкою, де лежать різні листи, запрошення, весільні аксесуари, пожовклі фотографії. Чи будуть коли-небудь весільні аксесуари у дівчини на ім'я Фанні Ле Марруа?.. Думкою я зараз у відкритому морі, на борту корабля, якого я і в очі не бачила, хоч назва його каменем давить на серце.

Годлен гладить мені руку, стискає пальці. О вірна шкільна дружба, ти стаєш ще вірніша й палкіша в чорні дні.

Я опановую себе й усміхаюсь їй.

— Це було горище багатьох поколінь одної родини. Тут, мабуть, повно всіляких скарбів!

— Коли ми були малими, Нікола і я, то часто приходили сюди, порпалися у скринях і любили переодягатися в смішні костюми. Улітку мама посилала нас на горище по банки з варенням або я вилазила з нею вішати білизну. А то ще приносили сюди різне непотрібне хламіття. Бачиш отой мотлох у кутку?..

Вона показує на купу шор, вуздечок і ще якоїсь кінської збруї. Трохи осторонь — віялка для очищення зерна, цинкові ночви, величезна сільничка, маслоробка, прес для меду, — усе це, видно, давно вже валяється тут без ужитку.

— А гратися? Хіба ви ніколи не приходили сюди гратися?

— Звісно, гралися! Насамперед у піжмурки. Подумай лишень! Горище завдовжки тридцять три метри — над будинком, клунею, сараєм. Спочатку — засіки з зерном, потім — сховище для фруктів, а далі — комірчина, де висять вінки цибулі, часнику, нелущена квасоля, горох, безсмертники, конопляне прядиво і ще всяка всячина! Нарешті, оцей куток, де ми стоїмо, захаращений різним мотлохом, який ти називаєш скарбами.

Вона сміється, б'є кулаком об пузатий матрац, перев'язаний вірьовкою посередині й причеплений до бантини.

— Таких матраців тут висить аж чотири. їх чіпляли під покрівлю, щоб не заводилися пацюки. Аби ти знала, як я їх боялася, коли мені було років шість і я залазила сюди сама… — її сміх дзвенить переливчасто, весело. — Вони здавалися мені привидами!

— Що ж можна робити самій на горищі?

— О, таке траплялося не часто! Я була з породи страхополохів… Пригадую, одного разу прийшла сюди поцупити клапоть триколірного прапора, он він лежить у кутку. Мені був потрібен шматочок червоної матерії, щоб ловити жаб…

У моїй пам'яті виринає інший прапор. Теж триколірний: біле, блакитне й червоне. Великий блакитний хрест, обведений білим, на пурпуровому тлі: стяг Норвегії, що майорить на кормі «Торільда»…

— Фанні, що з тобою?

Я здригнулася, бо думкою була десь за тридев'ять земель…

— У тебе такий вигляд, ніби ти десь у зовсім іншому світі. Здогадуюсь, де саме, бідолашко моя. А я так сподівалася розважити тебе, через те й попросила допомогти мені трохи навести лад на горищі,— у нас же свято в четвер.

Ах, так! Четвер… Заручини Гійома і Годлен…

— Мати таке розкішне горище і не використати його — то була б несосвітенна дурість, Фанні! Поглянь, приміром, на цей куток, звідки віялом розходяться крокви аж до гребеня даху. Або на оце вікно, засноване павутинням. Досить тут встановити приховане освітлення, і це буде чарівно, особливо якщо…

Годлен відштовхнула плетену колиску, підхопила якусь старовинну сукню з червоного оксамиту, що валялася долі, і мрійливо притулила її до себе.

— …якщо всі надінуть різні костюми, скажи, Фанні? Щось схоже на карнавал, описаний у романі Алена-Фурньє «Великий Мольн»[12].

Я владним жестом зупиняю її.

— Не ворушись. Зажди!

Я нахиляю голову, замислююсь. Що нагадує мені цей куточок колишнього? Що постає тут перед моїми очима? Вікно з старомодним наличником, на його тлі — висока дівчина з двома білявими косами, довга, до самого низу червона сукня. Під склепінням вікових крокв посередині висить триколірний прапор, пошарпаний у битвах, наче поранений під Вальмі. А на довершення цієї картини — поставлений трохи впоперек хисткий стіл, і на ньому весь у пилюці ручний металевий свічник, вкритий блакитною, подекуди полущеною емаллю. Бракує тільки запаленої свічки, каламаря, гусячого пера й великої чорної книги, заповненої нервовим письмом, що вийшло з-під безжальної руки громадського обвинувача часів Робесп'єра.

— Не ворушись, — наказую знов. — Я здогадалась… Як же це так, що ви ніколи не грали тут вистав?

Можна показати, скажімо, сцену революційного трибуналу. Не вистачає тільки Фук'є-Тенвілля[13]! Годлен вражено дивиться на мене.

— Я не дивуюсь, що Нікола ставиться до всіх вас трьох як до химерних фанатиків!

Вона впускає додолу довгу сукню кривавого кольору і різко відкидає її ногою.

— Облиш свої історії для музею воскових фігур! У мене немає ні найменшого бажання грати Шарлотту Корде[14]… Давай-но краще оглянемо старі скрині. Я певна, що знайдемо там капор дев'ятисотих років для тебе і циліндр для Гійома. Тут ще має бути шапка норманського візника. Вона знадобиться для Ніка. А потім… ми щось підберемо для…

Голос Годлен урвався. Вона не наважилась вимовити ім'я… Це ж саме через нього я опинилася сьогодні тут, не пішла на роботу… Мої вірні друзі, Крістіна і Годлен, змовилися, щоб якось вирвати мене з того розпачу, який охопив мене після його від'їзду… Чому він поїхав? Сьогодні ввечері минуло вже вісім днів… Поїхав, не попрощавшись, не пообіцявши вернутися…

Я ненароком обламую нігті об мідну, позеленілу від вогкості скриньку, на яку щойно спиралася Годлен.

«Костюм П'єрро або Арлекіна. Йому підійшов би костюм блазня!» — бурмочу я сама собі, втупившись поглядом у сад.

Крізь прочинене вікно бачу яблуні, вишикувані попід старими мурами, плакучу вербу і навколо — підстрижений моріжок, акуратна чотирикутна грядка суниць, білизна, що сушиться на траві. Сад саме до пари людям, які вміють щоранку рвати пригорщами щастя і приносити його до себе, наче оберемок ромашок.

Я чую, як губи мої журно шепочуть:

— А чи буде він тут у четвер?..

— Що ти вигадуєш?

У скроні мені бухає кров.

— Якщо взагалі він коли-небудь повернеться!..

— Ох, Фанні! — стривожено й розгублено озивається Годлен. — Невже ти думаєш, що він може… — Потім додає сумно: — А хіба не він підказав нам цю ідею — розчистити горище для свята?

— Ну що ж, свято ітиме повним ходом без свого режисера, — зітхаю я.

Годлен впустила віко скрині, яку вона тільки-но розкрила, і воно, глухо стукнувшись, впало. Прощавайте, чудові мрії!

— Ходімо, — каже вона, тягнучи мене за собою. — Ходімо ж…

Вона розстеляє долі одну з старих мисливських курток свого батька, які висять на цвяшку, і садовить мене на неї. Ми сидимо тепер зовсім поряд з сінником, поставивши ноги на перший щабель драбини, якою спускаються, мабуть, до клуні. До клуні або до стійла…

Голос у Годлен поважний, майже урочистий:

— Фан, а що буде, як він і справді не повернеться? Я хочу сказати: ніколи не повернеться?

Я хапаю голову в руки: уперше висловлено вголос те, що кожен нишком думає після від'їзду Яна.

— Скажи, — наполягає Годлен, — що тоді буде з тобою?

— Як тобі відповісти? Нічого… І це, мабуть, найстрашніше. Відтоді, як повернувся Ян, я жила в сподіванні, що от-от щось станеться. Ще до того, як він приїхав, я ждала його повернення. Після його від'їзду до Норвегії, тоді, коли мені було шістнадцять, я завжди вірила, що він колись повернеться… І, звичайно, назавжди!

— Я розумію… — мовить задумливо Годлен.

З отвору, де стояла драбина, почулося якесь глухе шамотання в соломі, потім брязкіт ланцюга чи бідона з молоком. Звісно, корова. Це хлів… Тільки згодом, коли до мене повернувся здоровий глузд, я подумала, що в таку пору корови на паші. Годлен це добре знає, а проте й вухом не повела, почувши ті дивні звуки. Вона дає мені висловитися.

— Знаєш, Годлен, якщо Ян не повернеться, то, мені здається, я ніколи вже… не зможу бути молодою. Атож, саме так: я відчую себе одразу старою.

— Та що ти, Фан, обміркуй усе як слід. Просто тобі знову хотілося б вернутися до чудесної пригоди, яку ти пережила в п'ятнадцять літ.

— Ні, Годлен, я певна, що ні. Я думаю зараз не про минуле, а про майбутнє. Без Яна мені бракуватиме головного. Мені не вистачатиме надії.

Годлен, здається, зважує мої слова. Уся наша розмова уривається паузами важких роздумів.

— Гаразд, — робить вона висновок, — припустімо, ти вже одружена з Яном. Тоді ти, стільки років проживши в чеканні, вже ніколи не чекатимеш його. Твоя «надія» буде вже не потрібна.

Я не можу стриматися і палко перепиняю її:

— Ні. Вона потрібна буде завжди. З Яном кожен ранок відрізнятиметься від попереднього, і щовечора я з нетерпінням ждатиму нових проявів почуття. Я знаю, з ним жоден день не буде схожий на інший.

Звісно, будуть і бурі, і, можливо, часом комусь із нас захочеться побути наодинці, але ніколи я не знатиму втоми, викликаної нудьгою чи звичкою. І я сподіваюся, так-так, я сподіваюся, що й він не звикне до мене, що й я не набридну йому…

— А як же буде з Нікола?.. — перебиває Годлен. Тоді повертаюся до дійсності і я.

— Як буде?.. Буде так, як нині, як було завжди. Так, як з Гійомом чи з дідом. Ти скажеш, що це вже не так і погано. Але брат, дід — це все-таки не чоловік!.. Я… Я не зможу чекати нічого нового ні ввечері, ні завтра, ні… Кажу ж тобі, я стану старою.

Мій голос лунає все тихше й тихше, як патефон, коли кінчається завод. Але Годлен не відступається:

— Ну так що ж?

— Що — що?.. Тобі хочеться почути ще раз те, що я вже сказала! Зараз мені справді здається, що Ян для мене головне. Без нього мені бракуватиме… — тут голос мій зовсім урвався—…мені бракуватиме моєї душі.

Внизу під драбиною знову шарудить солома. Годлен ніби нашорошує вуха, але провадить далі тим самим лагідним тоном:

— Мені здається, Булонський край — це теж частка твоєї душі.

— Частка… Так! Але я могла б відмовитись од свого краю, аби тільки бути з Яном, тоді як залишитися тут… без нього… Ах! Знай, Годлен, якби він попросив приїхати до нього в Норвегію, то я поїхала б завтра ж.

Годлен пригортає мою голову до себе:

— Бідолашна, бідолашна Фан…

Від цієї ніжності крижана брила, що душить мене відтоді, як цей проклятий корабель забрав мого коханого, починає танути.

— Ти віриш, що він повернеться, Годлен, скажи, ти віриш?

— Не знаю, Фан, не знаю… Поплач, якщо це дасть тобі розраду. Надто довго він водить тебе за носа! Який же все-таки він жорстокий!

На мить я припадаю до цього дружнього плеча. Потім відсуваюсь, зводжуся на ноги. І цим рухом, певне, наполохую корольків, які змостили собі кубельце у вінку хризантем, почепленому на перехресті крокв недалеко від нас, бо вони, відчайдушно лопочучи крилами, здіймаються в повітря. Дивне для закоханої пари це тепле пристановище, сховане поміж сірими цвинтарними квітами! А моє гніздо… Невже теж доведеться будувати його на руїнах минулого, на колишньому щасті з прив'ялим запахом висушених квітів?

…Потім ми з Годлен спускаємося, заходимо у велику кухню, сідаємо на одну з двох лавок, поставлених обабіч довгого фермерського стола. Мені подають чашку теплого молока і чотири тартинки, намазані свіжим вишневим варенням: мадам Фрамекур тільки-но поналивала глечики, вони стоять ще навіть не накриті, і мідний таз світиться пахучою піною.

На коліна мені кладе свою гордовиту морду Портос, собака Нікола, породиста німецька вівчарка.

«Приголуб, погладь мене, — ніби промовляє його сповнений любові погляд. — Аби ти знала, як я люблю, щоб мене гладили!»

Я кладу руку на густу шерсть. І пес, приплющивши очі, нашорошивши вуха, тягнеться до мене своєю гарною тонкою мордою, тремтячи від насолоди.

— Ви його приручили! — каже, входячи, мосьє Фрамекур. — Не ворушіться, мадемуазель, не ворушіться! Це така гарна картина…

Мосьє Фрамекур дуже мене бентежить своїми величезними селянськими чобітьми та широченними плечима. Та коли він показав мені погруддя Нікола й Годлен, які він вирізьбив із стовбура яблуні в довгі зимові вечори, я подумала, що його онуки, сини Гійома, матимуть у кого навчитися ремесла, і на своїх дідів, Ле Марруа чи Фрамекура, їм не доведеться нарікати!

Говорив він з помітним сільським акцентом, переходячи іноді на місцеву говірку. Мосьє Фрамекур сів на лаву навпроти і, спершись ліктем на стіл, почав набивати люльку. Я уявила собі, як він їсть, по-селянському широко розклавши лікті на столі, низько нахилившись уперед. Нікола скидався на батька, хоча був стрункіший, зграбніший. Він трохи «вилюднів», як сказав би зі своїм колючим гумором Ян. Але згодом, з роками, у нього, звісно, з'явиться місцева вимова, згорбляться плечі, і він теж спиратиметься ліктями на стіл, коли сидітиме біля паруючої тарілки. Але це не могло бути мені неприємним, о ні. Я добре знала, що, попри таку їхню трохи вайлувату зовнішність, цей старий рід облагороджує славне минуле родини Фрамекурів.

Годлен успадкувала від матері красу роду Юберсанів. Якою вона, певне, була тендітною і привабливою, юна мадам Фрамекур, в обіймах свого велетня чоловіка. Очі в неї ніби з блакитної порцеляни і так глибоко посаджені під білим чолом, що здавалися темними при вечірньому освітленні, з обличчя ніколи не сходила щира усмішка.

Ех! Як радо вони прийняли б мене в свою сім'ю! І як легко я зайняла б місце в їхньому роду…

І все-таки, все-таки я аж підскочила, почувши, як мадам Фрамекур гукнула Нікола крізь розчинені скляні двері:

— Нікола! Іди снідати з нами!

— Не хочу! — відповів приглушений голос, певне, з-під розкритого капота трактора. — Я дуже брудний!

— Та йди! — наполягала мати. — Я нагріла води, помиєшся.

— Кажу ж тобі — не хочу!.. Я потім…

Решта відповіді загубилася в гуркоті запущеного на повні оберти мотора.

Мадам Фрамекур вернулася назад, її лагідна усмішка потьмяніла.

— Що це його вкусило? — здивувався батько, вибиваючи люльку об підбор свого чобота. — В цю пору йому завжди дуже хочеться їсти.

Годлен навіть не озвалася. Уткнувшись носом в каструлю з розтопленим парафіном, щоб заливати банки варення, вона тільки якось дивно зблідла.

— Та дайте ви йому спокій! — нарешті мовила вона.

Мабуть, це зовсім не схоже на Годлен — отак сухо розмовляти з батьками… Чи здогадувалася вона про причину поганого настрою свого брата?

Витерши об фартушок замащені варенням руки, вона з якоюсь нервовою поривчастістю, аж ніяк не властивою їй, швидко вийшла надвір — до Нікола.

На мить ми лишилися ні в сих ні в тих. Тільки Портос, примостивши голову мені на колінах, раював і далі в своїх щасливих мріях. Але скоро я їх урвала, підвівшись на ноги:

— Пробачте, мені вже пора додому…

Та щоб вийти на дорогу, треба перейти подвір'я ферми. Обличчя Нікола я не бачу, він схилився над мотором трактора. Поруч із ним Годлен, вона запально, але неголосно щось йому доводить. Мені здається, ніби вона в чомусь виправдовується…

Я підходжу ближче:

— До побачення, Годлен, до побачення, Нікола.

Він випростується й повертається до мене лицем. Рум'янець на щоках густіший, ніж звичайно… Хлопець витирає руки об синій комбінезон.

— Пробач, я весь у мастилі.

Потім, явно намагаючись перейти на безжурний тон, запитує:

— Ти вже йдеш?

— Мені треба ще стільки всього приготувати на завтра, — бурмочу я. — Ну, бувай здоров…

— Ну що ж, прощавай, Фанні! — каже він, не подаючи мені руки.

Годлен теж не пішла проводжати мене до дороги, як це робила завжди.

* * *

Хоч уже квітнув пишними барвами чудовий сонячний червень, я жила ніби оповита якимсь густим туманом. Це викликано втечею Яна, його мовчанкою, якій, здавалося, не буде кінця. Правда, попереду мене чекав четвер, день заручин Гійома і Годлен. Ясна днина серед наступних сірих буднів, свято, схоже на якийсь прорив, ніби дзвін серед ночі, що скликає всіх на збір. Та чи долетить його голос до Яна на ті високі широти Німеччини й Скандинавії, куди завіз його «Торільд»?

Що тільки не робилося, аби підбадьорити мене! Крістіна, хоч їй це було дуже нелегко за кілька тижнів до пологів, допомагала вгамовувати моїх вихованців, які ніби сп'яніли від літнього привілля, від погожих сонячних днів. Навіть Давід, хоч досі я не вважала його ні беручким до роботи, ані знавцем дитячих душ, проводив більшу частину свого дозвілля, готуючи мені ярлички з написами, малюнки, вирізки, монтажі, гербарії хлібних колосків, молодої картоплі та спілих суниць, бо я саме збиралася пройти з дітьми останню тему року: «Земля — годувальниця людей».

Одного вечора Гійом запросив мене повечеряти з ним у маленькій сільській кав'ярні, зовсім незнайомій мені. Яка це була полегкість посидіти отак спокійно кілька годин! Ми говорили тільки про себе, згадували своє раннє дитинство, школу, канікули, розмова плинула невимушено, майже весело. У чашках перед нами парувала кава, ми повільно пили її, і тут Гійом, ледь змінивши тон, сказав мені:

— Я оце щойно повернувся з Бове, Фан… Так, я вдень махнув туди, щоб побачитися з мадам Оффланж. Я подумав, можливо, Ян телефонував їй перед від'їздом, щось пояснив. Бідолаха, вона дізналася про все вперше від мене! Одне слово, я повернувся ні з чим…

Уникаючи дивитися на мене, він поволі набивав люльку.

— …або майже ні з чим! — глухо додав він.

— Майже?

— Ми з нею довго говорили. Я дізнався про деякі речі, котрі можуть пролити трохи світла на Янову втечу. «Після його повернення з Бергена, — сказала вона, — я відчуваю, як він розривається між двома батьківщинами, не має певності щодо свого майбутнього, і я вірю: він надто чесний, він не хоче баламутити серця молодої дівчини…» І ще таке: «Ян добре усвідомлює те, чим він завдячує Капітанові, він не може зробити його нещасним, забравши Фанні…»

Я похнюпила голову, відчуваючи, що й моє серце розривається надвоє. Мені пригадалися слова, які я сказала Годлен кілька днів тому на горищі: «Брат, дід — це не те, що чоловік!» А далі: «Годлен, якби Ян попросив мене приїхати до нього в Норвегію, я поїхала б завтра ж…»

Гійом якийсь час мовчки смоктав люльку.

— Такі міркування, — нарешті озвався він, — тільки роблять честь Янові.

— Яке мені діло до його честі! Я не Сірано де Бержерак!..[15]Мені нестерпна сама думка, що я можу втратити Яна назавжди!

— А дідові тим більше, уяви собі! — кинув Гійом несподівано різко. — Сьогодні я можу тобі сказати, Фан, що коли він і побоювався твого від'їзду до Норвегії, то боявся тільки за тебе. Сам же він…

І тоді Гійом розповів мені про те, що ось уже три дні старанно приховували від мене. Капітан розшукав свого приятеля, морського посередника, той подзвонив до Роттердама й Бремена, дізнався про місцеперебування «Торільда», і дідусь написав трохи тремтячою рукою телеграму й послав її навздогін Янові:

«Сонячні Дзиґарі оповиті туманом після твого від'їзду. Командир „Сіріуса“ жде новин».

— Це неправда, що він послав таку телеграму, скажи, Гійоме, що це неправда! — прошепотіла я, розгубившись од хвилювання і вдячності.

Брат уже стояв на ногах, щоб іти. Його очі, завжди такі ясні й спокійні, підозріло зволожніли.

— Учора ввечері дід сказав мені, що він віддав би половину років, які лишилося йому прожити, аби тільки ти була щаслива, Фан!..

* * *

Майже невпізнанний у темно-сірому, бездоганно пошитому костюмі, що личив йому… слово честі, так само, як і його незносима замшева куртка, Нікола підійшов до мене і з легким церемонним уклоном запитав:

— Чи можна запросити тебе на вальс, Фанні?

Повільний вальс… О так! Незважаючи на шалені модні танці, тут лишилися вірні вальсу.

Нікола повів мене до вітальні ферми Рейд'єр, де повідсовували меблі, звільнивши простір для танців. Можна було танцювати і в довгому вестибюлі, що перетинав увесь будинок.

Картин, розвішаних на стінах, певна річ, не чіпали. То були морські пейзажі, сцени полювання, але переважали серед них фамільні портрети.

Кружляючи в обіймах майбутнього хазяїна ферми Рейд'єр, я відчувала на собі то гострий погляд якогось прадіда, загиблого при переході через річку Березину, то ще суворіший погляд його брата, капітана національної гвардії в Ліллі. А ще з мене не спускав поблажливого і трохи лукавого ока лейтенант корабля д'Юберсан, який здійснив кругосвітню подорож разом із славнозвісним мореплавцем Бугенвіллем на кораблі «Будез».

Гійом і Годлен теж танцювали, загубившись серед інших пар. Я бачила, як вони кружляли так само, як і ми, під портретами, переходячи від срібного монокля до пишної чорної краватки, від напудреної перуки до шнурів на якомусь доломані, від триколірного шарфа до драгунського шишака, і відчувала, що й за ними стежать очі всієї цієї галереї предків, стежать і радіють у душі, милуючись їхнім юним коханням…

Нікола вперто мовчав. Міцною рукою він тримав мене коло себе так близько, що на мить доторкнувся підборіддям до мого чола, потім відсахнувся, знов притулився і… так застиг.

«Уперше і востаннє,— можливо, хотів він сказати, — дозволь мені потримати тебе в своїх обіймах і уявити, що ти моя».

А я мріяла тільки про Яна: уявляла, як він — а чом би й ні? — зараз появиться тут у розпалі балу. Тішилася цією безглуздою надією, що зігрівала мою душу відтоді, як я дізналася про телеграму, яку послав йому Капітан. Так, заколисана мріями, на плечі Нікола, який мріяв про своє, я не помітила його, Яна!

Я не побачила — а Нікола тим паче, — як Ян раптом переступив поріг ферми Рейд'єр зі своєю променистою усмішкою на устах, в куртці, накинутій наопашки — так само, як він виріс на порозі нашого дому того червневого пообіддя, коли мені було п'ятнадцять літ. Нарешті він прибув, певний своєї перемоги, і шукав мене серед танцюючих пар, щоб зазирнути в мої очі і дати мені прочитати в найпотаємніших глибинах його душі всю силу його почуття.

Я не бачила Яна, зате він побачив нас. І тоді промениста усмішка на його устах згасла: куди й поділася вся його впевненість у моїй вірності. Як дізналась я згодом, він ладен був підійти, вирвати мене з обіймів Нікола, струснути й дати доброго прочухана. Його утримало тільки почуття дружби до Гійома.

«Ніколи в житті мені не було так боляче, Фан, — признався він мені пізніше. — Уяви собі! Я прибув, наче маленький хлопчик, до дверей утраченого і… віднайденого раю. Я збирався покликати тебе надвір і там наодинці сховати голову в тебе на грудях, попросити пробачення і вперше сказати, як я тебе кохаю. Знаєш, від самого Бремена, де наздогнала мене Капітанова телеграма, я твердив собі: я люблю Фанні, я скажу їй це, я скажу їй це, я скажу їй це… Мені хотілося крикнути на весь зал, наповнений людьми, розштовхати юрбу, що відділяла тебе від мене, забрати тебе від усіх і, взявшись за руки, бігти, бігти серед ночі через поля і розказувати, співати, як я тебе люблю…

А натомість, я побачив тебе в обіймах Нікола! Побачив хлопця й дівчину, чиї взаємні симпатії не викликали сумніву… Капітана тут не було, він, мабуть, сидів у бібліотеці й розмовляв з людьми старшого віку. Гійом і Годлен були… десь в іншому місці. Нікого, хто переклав би великому хлопцеві, знавіснілому від розпачу, таємничу мову телеграми, пояснив би, що туман, який оповив Сонячні Дзиґарі через його відсутність, міг зовсім задушити Фанні…

Нікого… Тоді я наче збожеволів. Я міг утекти або лишитися. Але втекти — означало знову опинитися в нестерпній самотності. А залишитися — що я й зробив — означало протягом якоїсь години-другої намагатися втопити своє сум'яття й розпач у шаленому вихорі танців. Ось чому ви стали свідками моїх вихваток…

Та спершу, щоб переконатися в своєму нещасті, мені довелося піти за Нікола й тобою надвір, крадькома, і побачити, як ти йому щось довго-довго говорила, потім наблизилася до нього, ніби в нестримному пориві, а далі… а далі стала навшпиньки, потягнулася до нього і… Ох! Фанні, це була наче німа сцена з вистави театру китайських тіней, бо я ж причаївся віддалік і не чув ваших слів. Мені нічого іншого не лишалося, як тільки мовчки проковтнути все це. Але уяви собі, що діялося тоді в моїй душі!..»

Після закінчення вальсу Нікола справді потягнув мене надвір.

— Ходімо, Фан, мені треба з тобою поговорити.

Ми вийшли через засклені двері вестибюля, що вели в сад. Тут усе було як і колись: зелена альтанка, стара лава, алеї, кілька арок, густо заклечані мальвами в буйному цвіту. Крізь широкий вилом у мурі, перегороджений бар'єром, вгадувалися безмежні поля. У вечорових сутінках тому, хто хотів би побачити нас, неважно було сховатися серед мальв або за альтанкою. Але хто б міг хотіти цього в тому радісному піднесенні святкового вечора… Хто, крім Яна? Та ми про це не думали.

Повернувшись спиною до будинку, ми стояли, спершись ліктями на бар'єр, і дивились у простір заснулих полів. Нас огортали пахощі скошеної трави, скропленої недавнім дощем, що освіжив літню землю. Гарний червневий день, омитий після пекучої спеки, переливався у вечір, легкий і запашний.

Тут Нікола й признався мені:

— Я чув твою розмову з Годлен на горищі. Я був унизу, в клуні.

Отак і сказав. Просто. Він, мабуть, не любить трагедій, цей Нікола! От тільки дивитися на мене уникав.

Я одразу все згадала. Ага, то ось які то були корови, що теребили сіно, брязкотіли ланцюгами! Я намагалася зібрати докупи уривки тодішньої розмови з Годлен:

«Ян… Головне… Кожен ранок не схожий на попередній… Нікола? Він для мене як Гійом чи дідусь… Я стала б старою… Поїхала б завтра ж, якби він мені написав…»

Ох, Нікола, бути в клуні, коли тобі зверху, з горища, падають у самісіньке серце важкі свинцеві удари!

— Нікола, пробач, пробач!

Я рвучко повернулася і глянула на нього сумним, але сповненим щирого співчуття й приязні поглядом. Звісно, здалеку, в сутінках, цей погляд можна було сприйняти інакше…

Нікола стомлено відповів:

— Мені теж треба попросити пробачення за те, що я підслуховував…

Але я знаю, він не з тих хлопців, котрі розчулюються над власними почуттями. Після моїх слів, почутих з горища, він, мабуть, довго все обмірковував, зважував, вирішував… І справді, він вів далі рівним, цілком буденним голосом:

— Не треба більше думати про мене, Фан. Досить сушити собі голову! Коли ми поверталися з Берка, пригадуєш, я сказав: «Ти страшенно закохана в Яна!» Тепер я можу запевнити тебе: «Він тебе любить!» І якщо ти ще сумнівалася, то тепер можеш повірити мені. Повір мені так, як вірять старшому братові! Як ти повірила б Гійомові…

У моєму серці вихором знялося стільки різних почуттів! Тут і моя дружба до Нікола — дружба майже болісна. І моя любов до Яна, і ця мука від того, що він утік. А тепер ще, коли я глибоко усвідомила, що саме його кохала завжди, цей біль став ще дужчий… Бо ні Ян, ні я не вміли знайти спільної мови! Ми ніколи не зуміємо, так як Гійом і Годлен, ділитися своїми смутками й радощами, своїми душами і всім єством. Невже я остаточно програю? Ах, Гійоме, Годлен, які ж ви щасливі, наречені сонця! А я була і завжди буду тільки дочкою морського туману!..

В цю мить Нікола підняв моє підборіддя і сказав:

— Годі, Фанні, навіщо тепер журитися, коли зрештою все стало ясно. Подивися на зоряне небо. В цю мить Ян, може, теж дивиться на зорі. І тут і там зорі ті самі! Може, ваші погляди з'єднаються там, угорі. Хіба ти не віриш тому, що казав Капітан: «Якщо два кораблі йдуть, орієнтуючись на ту саму зірку, то я знаю, що одного чудового дня вони неодмінно зустрінуться!..»

Я й собі усміхнулася, розчулена тим, як цей здоровило, привчений порпатися в буденщині, важкій, наче скиби землі, ораної його трактором, як він невміло намагався піднести до зірок таку непоправну мрійницю, як я.

І це саме тоді — о Яне, я добре знаю, що ти не міг цього збагнути, а проте це було саме так! — я вчинила так, як учинила б із Гійомом, бо Нікола був усе одно що Гійом. Я звелася навшпиньки, обняла Нікола й поцілувала його в щоку, прошепотівши одне слово: «Дякую!»

Нікола схопив і стиснув мої руки, кілька секунд тримав їх сплетеними на своїй потилиці, потім опустив униз голову різким рухом, в якому крізь смуток пробивався виклик:

— Це було нелегко, Фанні. І ще не пройшло… Але… так краще.

Я скоріше вгадала, ніж розчула ці кілька слів, які він пробурмотів тремтячими губами. Він зняв мої руки з плечей, потім додав, обертаючись:

— Хочеш, ми більше ніколи не говоритимемо про це?..

* * *

Я ще довго лишалася на місці. Час від часу до мене долітали уривки дзвінкої пісні, вибухи чийогось сміху. Та мені не хотілося вертатися на танці.

Нараз відлуння кількох нот, зіграних на піаніно, примусило мене здригнутися. Це піано… Я знала тільки одну-єдину людину в світі, здатну грати так, щоб навіть крізь найскаженіший ритм пробивалася непереможна туга. Цю мінорну мелодію, якою Ян часто починав свої імпровізації-марення, я знала напам'ять. Він ніколи не хотів сказати мені про її походження. Усміхаючись кутиками уст, він мовчки продовжував грати…

З неспокійним серцем я підійшла до дому, щоб краще чути. Перша музична фраза якось дивно розтягувалася, і ті варіації, легкі, як наспів іспанської гітари, жалібні, як дитячий плач, набирали в святковій ночі владного значення якогось поклику.

Я зайшла у вестибюль і підступила аж до дверей вітальні. Піаніно стояло в протилежному кутку кімнати. Я звелася навшпиньки. Крізь ліс голів я побачила його! Чіткий Янів профіль з худими щоками збудив у мені, як у перший день, незвичайну ніжність.

Він повернувся, приїхав!

Я силкувалася проштовхатися до нього. Але всі гості збилися в цій кімнаті, де щойно було влаштовано буфет. Пробратися через це море облич, нахилених над келихами з шампанським, — то було все одно що зробити цілий похід!

Але чи бачив він мене?..

Нараз вибухнув якийсь нестримний ритм, увесь перейнятий жорстокою владою жалісливої теми, яка одразу почала невідступно переслідувати ніч. У мене було таке відчуття, ніби хтось ударив зненацька під груди. Мені стало млосно. Та ж ні, скоріше це я сама штовхаю інших:

— Пробачте… Даруйте… Я хочу пройти…

Я просунулася на кілька кроків. І тут здивовано помітила, що посеред світлих суконь і темних костюмів Ян одягнутий у грубий, кольору морської води светр з високим коміром. У нього такий вигляд, наче він щойно відвозив борошно до сусіднього села…

У мою душу закрався страх. Здавалося, що це якийсь кошмар, де все вже не має сенсу. Я кажу собі, що мені ніколи не перепливти цього живого моря, яке розділяє нас із Яном. Піаніно молотом гупає в голову. Чому він грає цю безглузду джазову мелодію, за яку Гійом і Годлен мали б його проклясти?.. А де ж вони самі, ці двоє? Ах, так, вони біля буфету. Я простягаю руки до них:

— Гійоме! Ох, Гійоме! Але він не обертається. Кошмар тривав далі. Мене їм, мабуть, не чути.

Проте мало-помалу я наближаюся до Яна. Тепер я певна, що й він мене побачив. Пильно глянув, але в його погляді нема нічого від нашої колишньої дружби. Погляд якийсь далекий-далекий. І я, похоловши, бачу, як він насмішкувато кривиться.

Зараз я порівняюся з ним: «Ох, Яне! Яне, ти повернувся!..»

Та раптом він бере не ту ноту на клавіатурі, грюкає кришкою піаніно, підводиться, потім… повертається до мене спиною і, штовхаючись ліктями, пробирається до програвача; там, перебравши кілька пластинок, ставить одну. Потому дістає з кишені пачку сигарет, бере одну, але не прикурює, ніби обмірковує щось. Самотній, він знову пірнає в натовп, а я, стоячи на місці, тільки стежу за ним, що він робитиме.

Зал наповнює несамовита музика. Очевидно, він вибрав рок-н-ролл або найогидніший жерк. Але після випитого шампанського молодь запалюється, голоси підвищуються на тон. Пари знову готуються до танцю…

Серпантин злетів у повітря, зачепився за люстру. Біля мене якийсь хлопець піймав його на льоту, обвив мої плечі. Різким рухом я розірвала той серпантин.

«Хай йому біс! Який ґедзь її вкусив?» — скривившись, кинув він своїй сусідці.

Людський потік поніс мене далі, і скоро я знову опинилася за кілька кроків від Яна. Навколо нього і його партнерші, стрункої чорнявої дівчини, одягнутої в червону сукню, утворилася порожнеча. Дівчина несамовито вихилялася в такт такої ж несамовитої музики. Ледь торкаючись її рукою, Ян крутив дівчину навколо себе, одскакував від неї, вертався знову, пропускав під рукою і знову робив повний поворот. Він хапав її за талію, тягнув за собою, підстрибував, нахиляв її, потім піднімав над підлогою, випускав з рук, пристукував підборами, плескав у долоні, сміявся, відкидаючи помахом голови пасмо волосся, що падало йому на очі.

Коли музика скінчилася, хтось закричав:

— Ще, ще!

І вони, не спиняючись, танцювали далі, скоряючись шаленому ритмові танцю, оточені магічним колом зачарованої публіки.

Вони танцювали… аж поки не пролунали, як освіжаючий струмінь, акорди віденського вальсу Штрауса. Я обернулася в сторону програвача й помітила Нікола, який віддалявся від мене…

На мить спинившись, Ян перестав жестикулювати. Обличчя його було червоне, вкрите потом, — грубий вовняний светр не підходив для такої гімнастики! Нерви мої були напружені до краю.

Недалеко від мене Гійом і Годлен спинилися біля якогось елегантного добродія, котрий про щось жваво говорив і, здавалося, не збирався спинятися. Я бачила, як Гійом, обнявши рукою Годлен, обернувся в мій бік і втупився пильним поглядом у мої очі. В його погляді я прочитала стільки смутку й глибокої ніжності і ще дужче відчула все безглуздя Янової поведінки.

А Ян тим часом кружляв у вальсі з тією ж дівчиною. Я стежила за ними очима, засліпленими потоками світла, що осявало цю пару.

Хтось торкнув мене за плече: Гійом! Нічого не кажучи, він потягнув мене в коло танцюючих і почав вальсувати. Я покірно скорилася його волі. На кожному повороті переді мною виринало Янове обличчя. Мені здалося, що він навіть злегка торкнувся нас мимохідь і в цю мить сказав щось своїй партнерші.

«Повернувся здалеку, — наче почула я його слова, — поспішав, не встиг навіть переодягнутися! Сімсот тридцять кілометрів на мотоциклі!.. Бо зовсім якось забув…»

Потік танцюючих пар роз'єднав нас, потім він знову зіткнувся зі мною, і я почула:

«Як швидко міняється погода в цій жахливій країні! Сподівався знайти тут густий туман…»

Я відчула, як усе почало обертатися навколо мене: один, два, три Яни, неначе в кривому дзеркалі в кімнаті сміху… Один, два, три Яни викривлялися передо мною. Один, два, три Яни — дедалі туманніші, розпливчастіші…

А потім усе поринуло в темряву…

Отямилася я вже в кріслі. Гійом стояв поряд і сумно дивився на мене. Хтось віддалік плескав у долоні:

— О! Так, так, браво! Ян — фарандолу!..

Потім — голос Яна, якийсь зовсім незвичний, чужий, — Ян тримав у руці келих з шампанським:

— А що як ми піднімемося на горище?

Тіні довкола мене заворушилися. Довга вервечка з рук, ніг, шевелюр, темних чи білявих, гарцюючи, почала видиратися на горище. Ян, ведучи фарандолу, виспівував на все горло.

Поступово голоси замовкли десь під дахом. Згори чути було тільки глухе рівномірне тупотіння…

Гійом подав мені склянку води.

— Випий, ти, мабуть, надто багато вальсувала, моя доросла сестричко, от і запаморочилося в голові.

Він ніколи не називав мене «моя доросла сестричка». А цього вечора я почувала себе такою маленькою і безпорадною. Це було добре: наче батько заговорив зо мною.

— Ти й справді, видно, знесиліла. А що як я одвезу вас до Сонячних Дзиґарів, тебе й діда?

І він подався на розшуки.

А нагорі, очевидно, фарандола чомусь не витанцьовувалась. Окремі групи спускалися вниз по сходах, знову вбігали в зал, на весь голос виспівуючи модні пісеньки й регочучи.

Я не помічала більше Яна. Ну й нехай! Мені хотілося поїхати, не бачачи його. Діда я знайшла в бібліотеці, він сидів там разом з Гійомом. Треба було ще попрощатися з подружжям Фрамекурів, які, здається, ні про що не догадувалися. Дід, мабуть, прощаючись, сказав їм зі своєю звичайною чарівною усмішкою:

«Уже за північ. Моє джерело молодості вичерпалось. Боюся, що я тепер не такий моторний, як був колись…» — або щось у цьому дусі.

Я думала, що це вже кінець. Ще тільки перейти коридор. Поцілувати на прощання Годлен — вона, певно, там. А потім — нічна тиша, самотність Сонячних Дзиґарів. Вільна! Тепер нарешті зможу віддатися своєму горю…

Та ні, я мала б остерігатися: певно ж, Ян кудись зник неспроста! Ці кілька хвилин перепочинку… Мабуть, він обдумує свою останню витівку.

Зненацька зал вибухнув голосним реготом. До мене долинув жалібно писклявий, тремтячий, кумедно змінений, але такий знайомий голос:

— Подайте хоч су, мосьє-мадам, пожалійте бідного сироту… Прислухайтесь до вашого доброго серця, бо моє таке розтерзане і хворе, мосьє-мадам… Від любовних страждань, кажете ви? А чом би й ні? Знаю, добре знаю, що я бридкий, але ж кохання оселяється де тільки може, воно не минав навіть жебраків у лахмітті…

Я зазирнула до вітальні. Просто не могла стриматися. Як і перед тим, Ян розігрував цю сцену, стоячи в центрі юрби, котра весело сміялася і водночас почувалася трохи приголомшеною. Покинувши фарандолу на горищі, Ян встиг там переодягнутися, поки інші спускалися вниз.

Тепер він був одягнутий у старезну чоловічу сорочку зі зборками, без комірця, яка лишала шию відкритою. Плечі й рукави сорочки, геть подерті, звисали жалюгідним лахміттям. На голих ногах — грубі черевики без шнурків, штани до половини литок закачені, а на голові побитий міллю фетровий капелюх брунатного кольору. Ян походжав по залу, зігнувшись, шкутильгаючи, з клунком якогось шмаття за плечима. Весь він геть припав пилюкою, пасмо волосся звисло на лоба. Вираз обличчя в нього був недоумкуватий, права рука простягнута таким природним жестом жебрака — достоту він мав вигляд справжнього сільського дурника-юродивого.

Ніколи не подумала б, що зможу таке сказати: «Як же личить йому це блазенське вбрання!..»

Бридкий, такий бридкий, що мені було соромно за нього!

— Гей! Дон-Жуане! — вигукнув хтось. — Треба спершу заробити свою милостиню. Заспівай-но пісеньку для своєї милої.

— Егеж, егеж, пі-сень-ку, пі-сень-ку! — почали скандувати інші.

Ян, здавалося, щойно пробудився від якогось кошмару, повільно провів рукою по спітнілому, запорошеному лобі, проклавши на ньому довгу білу борозну.

— Пісеньку? — прошепотів він.

Він стояв посеред кімнати, наче прибитий глибоким сумом. Губи йому сіпалися дивним нервовим тремтінням, він щось мугикав, але що — я не могла розібрати. Однак поволі мелодія прояснювалась, ширилась, оволодівала увагою всіх, зачарувала весь зал. Зрештою і слова, одне за одним, почали вирізнятися в тій дивній мелодії і торкнулися моїх палаючих вух:

…Скільки для Фанетти Проспівав пісень я…

Очі мої затуманилися сльозами. А Ян жбурнув свій блазенський фетровий капелюх і клунок жебрака-волоцюги. І я скорше вгадала, ніж побачила: в міру того, як міцнів його голос, Ян випростувався, знову ставав самим собою.

Признаюсь, признаюсь вам: Вона була гарна, а я був бридкий…

Тепер він стояв прямо, руки його звисали вздовж високої стрункої постаті, обличчя було страдницьке, напружене, очі заплющені. І, стоячи отак, Ян монотонно й гірко виспівував пісню Жака Бреля:

Признаюсь: вони сміялися, коли я плакав, Признаюсь: я був безумцем, бо вірив у все це…

Я не могла більше витримати: ні вигляду цього високого хлопця в лахмітті, з голими ногами, в подертих черевиках, поринулого у свою самотність і горе, ні майже нестерпного мовчання ватаги молоді, яка щойно шаленіла, ані виразу невимовного страждання на Яновому обличчі.

Признаюсь вам, що нас-бо не навчили Остерігатися всього!

Я ще встигла побачити, як від одної групи відділився Нікола, підійшов до Яна, узяв його за руку й тихенько сказав йому:

— Ходімо, ходімо звідси, Яне!

…І я швидко вийшла з вітальні разом з Гійомом…

Розділ дванадцятий ЦЯ НІЧ БУДЕ НАИПРЕКРАСНІШОЮ…

Я знову йду берестовою алеєю Сонячних Дзиґарів, штовхаючи перед собою мопед, і намагаюсь не зчиняти шуму. Біля будинку помічаю Капітана: він схилився над трояндовим кущем із садовими ножицями в руці.

Цього вечора я не маю ні найменшого бажання розмовляти навіть з ним: гіркий і болючий спогад про вчорашнє свято переслідував мене весь день.

Я звертаю вбік, прямую до дверей кухні, та в цю мить дідусь випростується, поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа, і повертає до мене обличчя, продублене й засмагле на всіх вітрах, — благородне й горде обличчя старого морського вовка.

— Ти нагодилася вчасно, Фанні,— каже він. — Ніяк не можу прив'язати цей живець. А втім, що тут дивного: я вже старий, незграбний шкарбан, ледве спроможний пришити відірваного ґудзика чи зв'язати докупи два паростки дерева!

Він кладе садові ножиці, знімає рукавиці, теж продублені й геть потерті від старості, і подає мені щепу…

То була, як кажуть, першокласна робота. Зріз дуже акуратний, тонко зарівнений гострим кінчиком, щоб легше проколоти кору стовбура-матері. Яким же вмілим треба бути, щоб скрученими ревматизмом пальцями отак упоратися з цією тонкою роботою.

Дідусь трошки піднімає складаним ножиком надріз на корі. Я встромляю туди живець і прив'язую його, та думки мої блукають далеко звідси.

— Обережніше, Фанні! — вигукує Капітан. — Починають завжди зверху, ти ж це добре знаєш.

Я заходжуюсь прив'язувати живець знову, і знову не так. Почуваю на собі добрі дідові очі. Дивлячись поверх окулярів, він ніби пестить мене своїм поглядом, зазирає в душу.

— Моя онучка почуває себе сьогодні дуже нещасливою!..

Я проковтнула клубок, що підступив до горла, й промовила тремтливим голосом:

— Я завдаю тобі турбот, правда, дідуню?

— Вже стільки років… — Голос його пролунав стомлено, наче враз постарів. — Уже стільки років у мене немає іншої турботи, крім турботи про ваше щастя, Гійомове і твоє… Щодо Гійома, то, здається, я майже досяг мети. А проте, знаєш, Фанні, я іноді докоряю собі… Можливо, треба було примусити його вчитися далі. Але він хотів, ще бувши зовсім юним, узяти на себе частку відповідальності. І до того ж він кохається в дереві, має такий хист… Зрештою, Гійом ні про що не шкодує. Його талант скоро забезпечить йому майбутнє: у нього буде більше замовлень, ніж він зможе виконати. Твоєму братові доведеться взяти учнів-підмайстрів. А з такою милою коханою дружиною, як Годлен, Гійом напевно буде щасливий усе життя…

Дідусь стягнув мотузок, яким прив'язував щепу, зав'язав подвійним вузлом і відрізав обидва кінчики. Щеплення закінчилося. Живець, прив'язаний до основної гілки, почав живитися її соками, щоб і собі згодом розквітнути трояндою. Чи не так само і пташка росте в материнському гнізді, аж поки, відчувши впевненість у своїх силах, назавжди покидає улюблене дерево.

— Але ти, Фанні,— вів далі Капітан, — ти для мене, можливо, ще дорожча, ніж Гійом, і мені здається, якби ти зараз покинула нас, вилетіла з гнізда…

Мені стає боязко, і я інстинктивно нахиляюся, ніби для того, щоб підняти маленький кошик і садові ножиці, які лежать на землі. Зів'ялі троянди падають, і я неквапливо збираю їх.

— Так, — знову заговорив дідусь, — я багато разів запитував себе, чи зможе призвичаїтись до суворих скандинавських ялин пташка Франції, яку роками колисали наші тополі й буки…

Я так розхвилювалася, що руки мої опустились, і квіти знову розсипались по землі. А Капітан говорив далі, і я почула недавні Гійомові слова, які він сказав мені під час нашої прогулянки в долині річки Курс:

— То ти так любиш його!..

— О діду, — аж застогнала я, — чому він був такий гидкий учора?

— Не знаю, моя люба. Я бачив його, як і ти, і, як і ти, страждав від того. Єдине, що я знаю, — додав він, з особливим притиском вимовляючи кожне слово, — це те, що я не перестав йому довіряти.

Я випросталася. Здавалося, все навкруги враз проясніло, осяяне ясним сонечком.

— Так, Фанні, я вірю в нього, чуєш. Ян зараз страждає. Він борсається серед незліченних труднощів, а ти ж добре знаєш, як він часом реагує на них, — як корабель, що попав у шторм. Але капітан корабля — людина хоробра і міцно тримає стерно, будь певна. Будь же й ти мужньою, маленький юнго!

— Діду… Скажи, що сумніше: бути цілком певною, що він не любить мене, чи майже не сумніватися, що він не гідний любові?

— Замовкни, Фанні. Ти не маєш права сумніватися в ньому. Ти можеш любити його й далі. Він завжди буде гідний цього, повір мені…

Я глибоко зазирнула в дідові очі, намагаючись розгадати, що таїться за його словами. Я вбирала їх у себе жадібно, як пересохла земля воду…

— І, крім того, юнго, послухай-но, що я тобі скажу. Коли в людини якась прикрість — треба діяти. «Починайте з маленького, із зовсім маленького», — як радить Бернанос[16]. Після того страшного нещастя, коли загинули ваші батьки, я знайшов єдиний засіб, щоб позбутися розпачу: цілі дні присвячував вам, дітям. Я не вагаючись штопав ваші шкарпетки, учив тебе писати, а по обіді проводив по півдня в саду, щоб ви могли вільно бігати на свіжому повітрі. Роби так само, люба моя. Розчищай і прояснюй темні голови твоїх малюків. Витирай їм сопливі носи. Навчай їх застібувати пальта, мити руки.

— Капітан, як завжди, має слушність, — озвалася я, — але…

— Навіть якщо те, що він каже, — сувора правда, — перепинив він мене.

Я похнюпила голову. Серце моє ще стискалося від болю, але я вже ладна була скоритися дідовій волі. Добре Капітанове обличчя пожвавішало. В очах його спалахнув лукавий вогник. Куди він хилить?

Він схопив свою палицю, що стояла біля стіни будинку, узяв мене за лікоть і повів уздовж алеї.

— Не забувай і про своїх друзів, Давіда і Крістіну. Доля завжди гуртує маленьких людей, щоб вони могли творити разом великі й добрі діла, як от одна молода дівчина дев'ятнадцяти років і юнак двадцяти трьох, — я маю на думці Яна, уяви собі! За умови, звичайно, що вони готові звершити ці діла. Так, за умови, що вони готові до цього… — задумливо повторив він. — Але часто буває, що в стражданні людина здатна на найкраще, найвище, знаєш!..

Запала мовчанка. Я нічого не відповіла дідові. Мені було про що подумати…

А дід тим часом буркотів:

— Цього вечора посадять капітана на «губу». Він надто розговорився. А Ле Марруа не люблять балакунів.

Дід провів палицею по землі й нахилив голову, як хлопчик, спійманий на поганому вчинкові.

— Треба сказати їй ще й це, — пробубонів він крізь зуби.

— Кажи, дідуню, кажи все, що в тебе на душі… Я почувала, що зараз він скаже щось важливе. Він весь час хилив до чогось.

— Ще одне тобі скажу! Завжди вважав так: коли двоє людей щось роблять для інших разом — я підкреслюю: разом! — то вони не можуть не зустрітися.

Я промовчала. О, мені було, так було про що подумати…

Я й гадки не мала, що мені доведеться так скоро скористатися з Капітанових порад. Тільки-но я увійшла до будинку, щоб приготувати вечерю, як в кінці алеї показався Давід Ферк. Одразу занепокоївшись, — боже мій, чи не почались у Крістіни пологи? — я поспішила йому назустріч.

— Давіде, що сталося?

— Заспокойся, Фанні, нічого особливого. Але, знаєш, от… — Голос його звучав водночас засмучено й благально. — Мені знов потрібна твоя допомога… Сьогодні ввечері в молодіжному клубі демонструватиметься фільм, дуже важливий для мене. Ще кілька місяців тому я згодився ознайомити молодь з «Баладою про солдата» і влаштувати після перегляду обговорення фільму. Грунтовно вивчив цей фільм, і дискусія може бути корисною для молоді.

— По-моєму, це чудово, Давіде.

— Могло б бути чудово… Але я страшенно боюся лишати Крістіну саму. Вона не дуже добре почуває себе сьогодні. Може, це вже наближаються пологи? А втім, я думаю, що це скорше просто перевтома, так часто з нею буває останнім часом. Я вже вирішив нікуди не йти й залишитися з нею, та коли вона зрозуміла це, то вигнала з дому, щоб я не пропустив сеансу.

— І дуже добре зробила, — зауважила я.

На його обличчі з'явився якийсь дивний вираз. В ньому поєднувалися ніяковість і збентеження.

— Знаєш, це все завдяки тобі, Фанні. Так, завдяки тобі і Янові. Завдяки вам я не наважуюся лишити Крістіну саму. А ще два місяці тому, якби вона силоміць затримала мене вдома, то я цілий вечір злився б…

— Два місяці тому, — промовила я трохи лукаво, — ви б не наважилися просити мене, щоб я замінила вас біля неї, правда ж?

— Звичайно! — винувато погодився він.

— В такому разі — не барімося! — мовила я, відчиняючи двері.— От тільки дам Капітанові деякі розпорядження по господарству, і через п'ять хвилин — я до ваших послуг.

Він міцно потис мені руку.

— Дякую, Фанні… А знаєш, — додав він уже на порозі,— відколи Ян навчив мене бути… доброзичливим до неї, доброзичливим і ніжним, у мене таке відчуття, ніби в моїх руках — тендітна порцеляна.

Він одвернувся на мить і ніяково додав голосом щасливої дитини:

— І що дивно, — відколи це увійшло в звичку, мені зовсім неважко бути уважним до неї…

«Ну, добре, — думала я, ідучи попередити Капітана, — принаймні він дав мені серйозні підстави, щоб підтримати дух Крістіни!»

Гійом був у себе в майстерні. Я кількома словами пояснила йому все. І він відповів мені, як завжди, лаконічно, тоном, що не визнавав заперечень:

— Бери машину! Не хочу, щоб ти їхала на мопеді вночі.

…Тільки-но я виїхала до Голубки, в Сонячні Дзиґарі примчав Ян.

Та про це я дізналася значно пізніше, уже в кінці тієї щасливої і страшної ночі, яка щойно починалася…

Хай не ображаються поети, хай не ображаються заздрісники, та якою суворою буває інколи наша дорога юності. Ця дорога, що вже віддаляється від ясних світанків дитинства і, сіра в своїй самотині, губиться в густих туманах прийдешнього. Які вони бувають часом гіркі й терпкі, ранки наших двадцяти років, поорані упертими лемешами сумнівів…

І коли я мчала безлюдною дорогою, заполонена своєю тугою, — чи могла я уявити собі, що саме в цю мить Ян постукав у двері Сонячних Дзиґарів?..

Та він застав тільки Капітана і Гійома, вони сиділи за обіднім столом.

Їм досить було обмінятися швидким поглядом, щоб зрозуміти все. Вони й далі спокійно обідали, навіть не запросивши Яна сісти й розділити з ними трапезу, як це було заведено віддавна.

— Фанні немає? — спитав Ян.

Вигляд у нього був водночас рішучий і тривожний.

— А ти хотів з нею поговорити? — озвався Гійом.

— Так.

— Вона щойно поїхала з дому. Шкода, — зауважив Капітан.

Засмучений нелюб'язним прийомом, Ян ступив ближче і якось скорботно-болісно вигукнув:

— О Капітане, мені здається, що я погано повівся з нею учора!

— Я теж такої думки, — відповів дідусь. Незвична Капітанова холодність остаточно збентежила Яна.

— Вона казала вам про це? — сумно й покірно спитав він.

Капітан зняв і поклав на стіл окуляри, пильно глянув на вкрай засмученого хлопця. Вираз очей його був суворий і лагідний водночас.

— Саме перед тим, як ти приїхав, — промовив він, — вона плакала на моїх грудях і казала, як тяжко було їй дивитися вчора на твої дурні вихватки.

— А що мені було робити?.. Втекти з Рейд'ера? Втекти або почати викидати колінця — іншого виходу я не бачив…

Хлопець стояв перед Капітаном і Гійомом, спершись долонями на край стола, обличчя в нього було збуджене.

— Ви тільки уявіть собі, який це був удар для мене — побачити Фанні з Нікола, коли вони розмовляли між собою так ніжно-ніжно… Я подумав… Одне слово — я наче збожеволів від ревнощів, розчарування… Зрозумійте мене, Капітане! Ваша телеграма чекала на мене в Бремені, у морського агента, представника «Торільда». В ту ж мить я побіг дзвонити в Берген, поговорив з батьками… Ніхто не знав, як вони мене розуміють… О п'ятій годині ранку я сів на мотоцикл. Сімсот тридцять кілометрів від Бремена до Булоні промчав, майже не спиняючись… Я ледве на ногах стояв, коли прибув до Рейд'ера, і, тільки-но увійшов, побачив Фанні та Нікола у віддаленому кутку саду, і вони… Мені захотілося кинутись геть, поїхати, я зовсім втратив тяму, не розумів нічогісінько… Ну, що ж! Я зреагував по-іншому, почав викидати коники, корчити з себе блазня! Потім Нікола пощастило витягнути мене з вітальні надвір. Він усе мені пояснив… Я прийшов, щоб попросити вибачення у Фанні, сказати їй… Якщо тільки вона не почуває до мене огиди і зможе простити…

— Тепер я розумію тебе, дитино, — сказав Капітан.

— Що ж мені робити? Я почуваю себе таким нещасним, а її немає тут!

— Ніколи не треба занепадати духом, наробивши дурниць, коли їх ще не пізно виправити, хлопчику мій!

Капітанові і Гійому небагато треба було, щоб передати свої думки один одному. Вставши від столу, щоб принести сковороду, на якій холонула смаженя з помідорами, Гійом сказав:

— На жаль, ми не можемо запросити тебе цього вечора. У буфеті лишилося тільки одне яйце, а помідорів не вистачить і на двох!.. Ох, ця Фанні… Найкращі господині стають нестерпні, коли закохуються…

Ян навіть і оком не моргнув, вислухавши це. Він усе ще був надто розгублений і збентежений.

— Рушай до Ферків, — порадив Гійом. — Фанні поїхала туди, щоб посидіти з Крістіною, поки не буде Давіда. Вони, певно, не відмовлять тобі в гостинності ані в тарілці супу. Жінки завжди гостинніші, аніж старі буркотливі чоловіки!

Дідусь теж підвівся і поплескав Яна по плечу,

— Гійом правду каже, Яне. Поїдь-но, знайди Фанні у Ферків. А чи знаєш ти, що я сказав їй перед тим, як ти приїхав?

— Що, Капітане?

— Я сказав, що завжди вірив у тебе, чуєш?

Наш друг випростався, очі йому заблищали, засвітилися новою надією.

— Це правда, Капітане? — спитав він.

— Правда, хлопчику. І от іще що я їй сказав: коли двоє людей щось роблять разом для інших, то вони не можуть не зустрітися… Іди ж, доганяй Фанні у Ферків. Ти потрібен їй зараз — ви обоє допомагатимете Крістіні. Там ви й зустрінетесь.

* * *

На фермі Голубка високі дзиґарі вибили вісім разів. Ці дзиґарі знайшли собі місце на кухні, наче стара бабуся, котра наділа окуляри й сіла біля вогню зі своїм плетивом.

Тільки-но продзвонили дзиґарі, як у двері хтось постукав. Я саме збиралася роздягати Марінетту. Крістіна відпочивала, зручно вмостившись у шезлонзі. Я почула, коли бігла до дверей, як вона здивовано промовила:

— Хто б це міг бути в такий пізній час? Побачивши на порозі його, я враз втратила всю свою мужність. Щоб потопити свій смуток, треба дбати про інших, починаючи з маленького, зовсім маленького. О, які високі слова!.. А мій смуток — ось він зараз стоїть переді мною — Ян!.. Його золоте волосся світиться у вечірньому світлі. Таким я вперше побачила його, коли він стрибнув з п'ятитонки, щоб посадовити мене в кабіну. Він стоїть у накинутій наопашки куртці, поклавши руку на наличник, боязко чекаючи, що я зараз покажу йому на двері. На устах його грав добра усмішка, щось трохи сумне і благальне почувається в ній. Усмішка, якої я воліла б не бачити, бо вже не вірила в неї, і мені було соромно, що колись я так довго вірила їй. А проте я стояла перед ним, як звір, що попав у тенета, і знову все моє єство пойняло блискавичне й сумне відчуття впевненості: це єдина людина в світі, яку я могла б покохати.

Та вже Марінетта, тупочучи босими ніжками, у розхристаній нічній піжамі бігла до нього. І Крістіна гукнула з кухні:

— Це ви, Яне? Заходьте, прошу…

Потім, уже за кілька хвилин, помітивши дивний вираз його обличчя, вона спитала:

— А ви вже повечеряли? Ні. Ну, гаразд, то повечеряєте разом із нами.

Він сів біля Крістіниного шезлонга, з Марінеттою на руках, — дівчинка все ще міцно обнімала його зашию. А я тим часом чистила й мила салат над раковиною.

На щастя, Марінетта торохтіла не вгаваючи. Крістіна, спершись підборіддям на кулак, пильно дивилася на Яна, і її погляд був водночас здивований, сердитий і ледь-ледь розчулений, як у старшої сестри, котра думає, що ж сказати молодшому братові, що повернувся після потайної втечі, завдавши прикрощів усім своїм друзям і знайомим.

— Тоді… на свято в Рейд'єрі… Мені здається, ви повернулися з Бремена вчасно? — нарешті мовила вона, щоб хоч якось порушити мовчанку.

Ян навіть не поворухнувся. Чути було тільки, як цокає на кухні, немов чиєсь серце, годинник.

— Вчасно, так… Але поводився я там як справжній ідіот! Було б краще, аби я повернувся на годину пізніше.

— Чи не краще було б, якби ви зовсім не виїздили на «Торільді»?..

Ян відповів не зразу. Він пестив кучерики Марінетти, а я все мила й мила салат, крадькома озираючись на нього.

— Ні, Крістіно, мені треба було поїхати… Є речі, котрі можна зрозуміти до кінця, тільки порвавши всі якірні ланцюги, що зв'язують із повсякденним життям. Десять днів у відкритому морі, на борту корабля, — бо я, повірте, не виходив на берег у жодному порту, — це все одно що пожити в закритому монастирі. На відстані всі наші нерозв'язні проблеми постають перед нами в новому світлі. Якби Капітанова телеграма не наздогнала мене в Бремені, я, може, доплив би ще до Гамбурга, але ніяк не далі. Бо вже у Бремені точно знав, чого я хочу. І знав, що це неможливо, що про це я не міг і подумати.

Усе це Ян сказав таким щирим, таким спокійним голосом, і чи можна було сумніватися, що через Крі-стіну він адресував усі свої слова мені? Мені стало і радісно, і страшнувато водночас. Але що було неможливо? Про що він не міг і подумати?..

Та ось тон його зовсім змінився, він знову повернувся до найбанальнішої реальності:

— Ви запросили мене повечеряти разом з вами, Крістіно. Та спершу мені треба заслужити цю вечерю!

Він підвівся і почав розкладати на столі посуд. Потім схопив глечик на воду і, вже стоячи перед раковиною, глянув на мене. Крістіна саме нахилилася над Марінеттою й повернулася до нас спиною. Ян відкрутив кран і… те, в що я вже не могла більше вірити і чого, проте, так спрагло чекало моє серце з учорашнього дня — в останній надії, яка ніяк не хотіла вмирати, — це сталося: поки Ян наповнював водою глечик, я раптом відчула, як його плече на одну коротку мить торкнулося мого. Погляд його шукав моїх очей, та я не наважилася прочитати в ньому те, що він хотів мені сказати: «Пробач, Фан…»

Я ще не сміла, як Капітан, довіряти йому. Проте це вже був неначе промінь світла, що проник крізь шпаринку в моїх дверях!..

За столом Ян весело бавився з Марінеттою.

— Тобі не здається, що омлет, який підсмажила Фанні,— це просто розкіш, га, Марінетто?

— Розкіш, авжеж!

— Знаєш, він набагато смачніший, ніж сандвічі з крабами, які я їв учора ввечері,— стиха пояснив він їй по секрету.

Безперечно, я мала розшифрувати собі ці слова так:

«Фан, це ще один спосіб попросити в тебе пробачення…»

Та я лишалася все такою ж зажуреною і збентеженою, бо не могла простити цього надзвичайного роздвоєння, яке відкрилося мені в ньому. Невловимий Яне, хто ж ти такий? Як збагнути твоє справжнє «я»?..

Ми все ще сиділи за столом. Крізь розчинене вікно із садка проникала в приміщення вечірня свіжа прохолода, — в садку буйно і рясно цвіли фруктові дерева й розмаїті квіти. Марінетта гралася надворі. Чути було, як рівномірно й тихо поскрипує гойдалка, на якій вона гойдалася. Крістіна зрештою дозволила Давідові обладнати гойдалку під навісом, насипавши під нею товстий шар піску.

Раптом пролунав дитячий крик і почувся глухий звук падіння. Гойдалка вдарилася об щось… Об що ж, господи!

Крістіна побігла до дверей. Але Ян уже вистрибнув через вікно і схопив Марінетту на руки. Дитина репетувала не своїм голосом. Неможливо було зрозуміти, де їй болить.

Ми стривожено й гарячково оглядали її голову, таку вразливу після аварії. Ніде ніяких пошкоджень наче не було.

— Та ні, Крістіно, подивіться, це на ніжці, на здоровій ніжці, ось тут. Бачите, великий синець і шкіра геть здерта. Бідне дівчатко… Але це не страшно. Чи в у вас йод?

Крістіна не відповіла. Вона важко опустилася на лаву. Мертвотна блідість, що розлилася по обличчю жінки, ще більше впадала в очі поряд з червоним од слів личком Марінетти. Ноги їй тремтіли, а руки, коли я схопила їх, щоб заспокоїти жінку, були холодні, як лід. Боячись, щоб вона не зомліла, я побігла на кухню — пошукала там пляшку з ромом і цукор, Коли повернулася, Марінетта ще схлипувала на руках у Яна, але вже не так голосно. Я мало не силоміць всунула Крістіні в рот грудочку цукру, змочену ромом, потім ще одну і запхнула карамельку в рота Марінетті.

— Годі вже плакати, — умовляла я дівчинку. — Подивись, як ти розхвилювала маму. Поцілуй її. Ми зараз зробимо гарненьку перев'язку твоїй ніжці, і ти підеш спати зі своїм ведмедиком Нунуром.

Крістіна машинально поцілувала доньку, і коли я вже відносила малу До її кімнати, то почула, як жінка глухо мовила Янові:

— От бачите, я нізащо не повинна була дозволяти Давідові… Не можна було робити цієї гойдалки. Якщо Марінетта розіб'ється, це знову з вини Давіда!

Я обернулася до Яна. Ми сумно перезирнулися. Не було більше ні мене, ні його. Була тільки нерозв'язна проблема стосунків між Крістіною та Давідом, і от вона вибухала знову, владно вимагаючи від нас нових сил і вміння переконувати, здорового глузду й любові…

Та я вже не мала ніякої охоти переконувати будь-кого ані бажання наводити когось на розум. Почувала, що вже не маю тієї любові, яку я дарувала раніше.

Я знайшла пергаментний папір для компресу, бинт і старанно наклала Марінетті пов'язку. Руки мої машинально робили своє діло, а в голові аж гуло від гірких думок. Хіба не розвіялися вщент за кілька днів усі людські цінності, навколо яких я спорудила свою цитадель? А тим часом якою вона здавалася високою, міцною, ця фортеця, зведена на фундаменті світлих ідеалів! Якими неприступними здавалися її земляні вали й мури, зцементовані всіма моїми наївними дівочими віруваннями! І от спершу вивалився наріжний камінь: моя віра в Яна. Бо Ян виявився просто гравцем — так же? Він завжди, анітрохи не церемонячись, грався моїм серцем, не щадив мого самолюбства. Доказ цього — його безглузда втеча на кораблі… І вчора ввечері, під час Гійомових заручин, коли він корчив блазня… Ні, Ян не любив мене; я повинна переконати себе в цьому, хоч мов безумне серце все сприймало як ознаки кохання. Навіть ці ясні просвіти на моєму похмурому обрії — останні Капітанові слова, і приїзд Яна цього вечора до Голубки, і ніжний дотик його плеча — усе зникло під шквалом жорстокої фрази Крістіни: «Якщо Марінетта розіб'ється, це знову буде з вини Давіда…»

Але чому, думала я, чому розпач Крістіни з такою силою озвався в моєму серці? Що ж це за пута, які зв'язали нас чотирьох — Крістіну і Давіда, Яна і Фанні? Чи й справді від врятування їхньої любові залежала — за якимсь незбагненним законом примхливої долі — перемога нашої? І якби Крістіна змогла раз і назавжди зректися минулого, отруєного злопам'ятством і нарешті зустріти Давіда і всі можливі майбутні труднощі остаточно примиреним і доброзичливим поглядом, — чи не означало б це, що й ми, Ян і я, невдовзі виграли б свою битву за спільне майбутнє?.. Бо Давід і Крістіна стали для нас своєрідним тестом. Вони сходили попереду нас угору по крутій стежці життя молодого подружжя. Коли вони подадуть нам знак, що все гаразд, що сонце сяє за хмарами, що вони подолали вершину, міцно зв'язані одне з одним, може, це означало б, що й ми теж зможемо піднятися по цій крутій гірській стежці? Можливо, це було б доказом, що кохання може здолати звичних демонів повсякденного життя. Доказом, що наш ідеал — не «химерна, недосяжна мрія…»

Та ба! Цього вечора демони раптом знову з'явилися: «Я нізащо не повинна була дозволяти Давідові…»

Марінетта заснула. Мені вже треба було вертатися до Крістіни і Яна. Незважаючи на своє сум'яття, я не могла покинути Крістіни. І Ян, певне, також… Цього разу знову, — можливо, востаннє,— ми повинні були діяти разом.

Ще не переступивши порога кухні, почула спокійний і розважливий Янів голос, колись я називала його голосом зодчого. Штовхнувши двері, увійшла…

Ян сидів біля Крістіни, а вона, спершись ліктями на стіл і обхопивши голову руками, слухала його. Він обняв її за плечі і говорив короткими обережними фразами, як старший люблячий брат.

Я безшумно підійшла до них ззаду, і нараз усе моє єство пойняло жагуче бажання самій опинитися на місці цієї молодої жінки — відчути, як мене підтримує, обнімає його надійна сильна рука, міцно-міцно притулитися головою до його светра з грубої вовни, так, щоб кожна петля плетива лишилася на щоці своєрідним відбитком ніжності…

Я посунула до себе стілець, щоб сісти. Ян обернувся і на мить спинив на мені погляд. Але тільки на мить. Його одна рука так і лишилася лежати на плечі Крістіни, а другу він простягнув уздовж стола, на якому вже не було посуду, а стояв… — і як я його досі не помітила? — букет!

Квіти стояли в керамічному глечику з заокругленими боками й тонкою, як осина талія, шийкою, яка звужувалася догори наче для того, щоб тримати тендітні стебла. Майстер-гончар, виготовляючи цей гарний глечик, одним вправним рухом надав йому вигадливо-довершеної форми: ніжне заокруглення ручки спиралося з одного боку на розширену опуклу частину посудини, а з другого — на струнку й граціозну шийку, — це була наче тонка рука, що надавала особливих чарів цьому прегарному витворові сільського умільця. Останні відблиски надвечірнього сонця гарно вигравали на брунатній блискучій поверхні полив'яного глечика. І в такому гарному глечику милував око незрівнянно прекрасний букет польових квітів: глибокі тони зозулиних черевичків, пастельна м'якість суцвіть люпину, пишна розкіш троянди, терпка веселість ніжно-рожевої гвоздики, темно-синя свіжість дзвіночків, золота розсип гірських венериних кіс, ламкі, тендітні стебла вики, повтикувані тут і там біляві колоски і ці рясні парасольки деревію, — легко було уявити собі, що такий букет в руках юної дівчини-селянки надавав би їй якихось особливих чарів…

Де вони стояли раніше, ці квіти? Може, на поличці над каміном чи на кахляній підлозі біля старих дзиґарів. У всякому разі досі я їх не помічала. А от Ян помітив, узяв і поставив тут, на столі, поки я вкладала в ліжко Марінетту. Розмовляючи з Крістіною, Ян не зводив з мене очей. Ось він легенько посунув глечик трохи до мене, ніби даруючи цей букет мені.

Я відчула, що мене глибоко зворушила ця душевна ласка, значно більше, ніж отой легкий дотик його плеча до мого, який не зміг мене до кінця переконати в його щирості. Від цих простеньких польових квітів у мені ніби задзвонили всі дзвони радості. Ян, здавалося, пропонував мені ці прекрасні квіти на знак перемоги й примирення.

Він звертався до Крістіни, але — я добре розуміла це — адресував кожне слово і мені:

— Погляньте на цю гармонію речей, Крістіно. Цей глечик подарував вам Давід, і ви любите його, бо він прекрасний. А букет збирали ви самі, і він — справжнє маленьке чудо. Чи не символ це тієї єдності, гармонії, якої вам треба за всяку ціну добиватися, щоб ваша любов також досягла досконалості? Ви не маєте права задушити вашу любов під тягарем горя, яке не дав їй зміцніти й рости. Бо ваша любов належить не тільки вам двом. Вона належить усім. Вона має бути символом, втіленням краси. A thing of beauty is a joy for ever! «Прекрасна річ — це радість навіки», — вивчали ми колись в англійській літературі. Це сказав Кітс[17]. Часточка природної краси, де всі можуть вгамувати свою спрагу, мов напитися живої води. І насамперед ваші діти: Марінетта і те немовлятко, яке от-от прийде на світ. Заради них ви разом з Давідом повинні воскресити своє кохання. Усе це набагато важливіше, ніж ваше злопам'ятство, ніж ті обвинувачення, які ви ось уже багато місяців таїте в своєму серці через те, що Давід нерозважливо посадовив Марінетту на переднє сидіння машини і сталася аварія. І навіть якщо ви ще боїтеся за свою дівчинку, бо їй судилося пережити ще одну операцію, — ви ж разом з Давідом рятуватимете її. Хіба ви не з'єднали свої долі, щоб іти в житті разом — у щасті і в горі? І от настали гіркі хвилини. їх треба подолати, видобути з них радість. Але це ви зможете зробити тільки удвох, тільки разом…

Ян замовк, і мені здалося, що відлуння його слів ще довго линуло в кімнаті. Я почувала, що й Крістіна вся тремтить, що Янові слова дійшли до її серця.

А Ян, стримуючи запал, вів далі:

— А щастя — це справжнє взаєморозуміння і злагода між чоловіком та жінкою. Злагода тим надійніша, міцніша, що вони обоє врятувалися від падіння в прірву…

Знову пауза. Потім Ян почав мріяти вголос:

— Сім'я, родинне вогнище… Воно має осявати, зігрівати, надихати і нас, молодших. Треба, щоб ми могли увійти і побачити справжнє життя, навчитися від вас, як збудувати щасливу родину. Як досягти успіху в цьому нелегкому ділі. А не того, як зазнати катастрофи… Крістіно, Давід, ви ж не розчаруєте нас, скажіть?!.

Останні слова Ян вимовив зовсім тихо. Очі його шукали моїх очей. Такі палкі, ясні, благальні очі… Через які тільки випробування не пройшов уже Ян! З якого ж внутрішнього джерела черпав він цю силу і спокій, що їх — краплю за краплею — ронив тепер у душу Крістіни?

Я всміхнулася йому від щирого серця й сіла за стіл ліворуч від нього. Крістіна, спершись головою на руки, не звертала на мене уваги. Скоряючись раптовому поривові, я поклала свою долоню Янові на руку, і так, відчуваючи незриму нитку, що з'єднала нас, ми споглядали гарний брунатний глечик, чудові квіти, осяяні передвечірнім світлом. Маленьке диво, — таке, яким мало стати наше майбутнє домашнє вогнище, — воно житиме, боротиметься, міцнішатиме і йтиме неухильно до своєї довершеності…

Я міцно стискала Янові руку. Відчувала: щойно, доклавши всіх зусиль, він врятував мене від безодні, над якою я опинилася. Та я розуміла, що й сам він зовсім знеможений, як буває знеможений рятівник, готовий от-от піти на дно, якби… Якби я не відповіла на цей заклик, котрий прочитала в його очах. Янова рука міцно стискала мою, наші пальці сплелися. Це вперше з того часу, як ми удвох вирушили в довгу подорож до Бове, і з того вечора на горищі, з часу його втечі через ліси Віскі, Ян звертався до мене по допомогу. І я мала довести йому, що зрозуміла його недавнє німе освідчення, передане символічно через цей букет… Але і я теж могла сказати йому про це тільки мовчки, без слів: адже Крістіна була тут, біля нас, уся під владою тієї таємничої трансформації, яка, здавалося, відбувалася в ній, відколи вона віддалася на волю Янових щирих слів.

Не слід було турбувати її нашими проблемами…

Я щосили стиснула йому руку. Моїх двох долонь ледве вистачило, щоб обхопити його велику руку! Ян дивився на наші з'єднані руки і наче не вірив сам собі: чи й справді ця його нескінченна подорож підходить до кінця? Я побачила, як голова йому стала поволі хилитися, аж поки не торкнувся мого плеча.

— Чи ти простиш мене, Фан?.. — ледь чутно прошепотів він.

Так, здається, він сказав це, та хіба можна з певністю стверджувати реальність таких хвилин? Яке це мало значення! Я знаю тільки, що тоді, в ту мить, я торкнулася губами його волосся, і мені здалося, що це був справді майже материнський поцілунок, яким я того вечора вперше поцілувала Яна.

Згодом я зрозуміла, чому так сталося: поряд з нами була Крістіна. її тягар важко давив і на наші плечі, і це дало мені змогу нарешті подолати мою постійну, здавалося, непереборну соромливість і проявити таку ніжність до Яна…

А тим часом Крістіна, обхопивши голову руками і зовсім не помічаючи нас, ішла навпомацки до світла…

* * *

Сталося так, що «інші» не дали нам віддатися нашому ще не зміцнілому коханню. Майже відразу перед нами виникла невідкладна потреба приймати важливі рішення. Чому так буває, що доводиться забувати про себе, особливо тоді, коли ти щасливий? Та чи можна шкодувати, що ці перші години нашого спільного життя назавжди закарбувалися в пам'яті хвилюючою і прекрасною подією — народженням нової людини?..

Минув якийсь час, Крістіна сиділа зосереджена й тиха, мов заворожена, та нараз вона випросталася.

— Здається, мені треба їхати до клініки, — тихо сказала вона.

Захоплені зненацька в такі хвилини, коли двоє закоханих забувають про весь світ, ми аж здригнулися, почувши ці слова.

— Це неможливо, Крістіно, — прошепотіла я. — Так раптово… На п'ятнадцять днів раніше… І Давіда нема вдома!

Це було наївно й по-дитячому, але я просто перелякалася.

— Зовсім не раптово, — мовила Крістіна. — 3 полудня я ще трохи сумнівалася. Бо поштовхи були такі глухі, віддалені… Чому я мала говорити про це Давідові? Тоді він не пішов би на перегляд фільму, а це так багато важить для нього. І ви, Яне, не поговорили б зо мною так добре й щиро. Фанні, ти, мабуть, відвези мене до клініки зараз. Бо я почуваю, що зволікати не можна, а то пізніше небезпечно буде їхати. Ще недавно я не відчувала в собі сил узяти відповідальність за ті години, що надходять. — Вона усміхнулася нам: — А тепер усе змінилося. Ви принесли мені спокій, допомогли віднайти душевну рівновагу. Я вірю, що дитину, яка народиться цієї ночі, я прийму з відкритим серцем. Ви втрьох зробили маленьке чудо…

Був це відблиск від лампи на її обличчі чи те внутрішнє джерело світла, що затопило всю її, але мені здалося в ту мить, що вона оточена якимось осяйним німбом.

— Так, так, можете мені повірити, — провадила далі Крістіна. — Я не ясновидиця, ви мене добре знаєте. І важко було б лишатися ясновидицею, коли біль дедалі дужче стискає вас. Але… ти побачиш сама, Фанні, коли народжується дитина, на тебе сходить благодать і звідкись беруться сили, щоб виступити проти бурі, сили не тільки тіла, але й душі. У мені наче були наглухо зачинені двері, які я марно смикала, тим часом як досить було штовхнути їх, щоб вони самі відчинилися. Досі я силкувалася — і безуспішно — простити Давідові. Але мені нема чого йому прощати. Тоді й він мав би простити мені, бо і я виявила себе такою малотямущою і неделікатною за ці останні місяці.

Цілком зосередившись на самій собі, вона ще сказала:

— Так, сьогодні двері нарешті відчинились, і я побачила за ними світло! Усе це настільки переважає всілякі образи, що цього навіть висловити неможливо! Я відчуваю, що звільнилася від минулого, вирвалася з густого туману, де ми борсались Обоє ось уже цілий рік. Розумієте, у мене з'явилося бажання жити. Жити поруч з Давідом, почувати його надійне плече, жити заради Марінетта і заради того маленького, що от-от прийде на світ… І заради нас самих також, просто, щоб бути щасливими.

По тому вона закінчила тихо й серйозно:

— Страшно стає, коли подумаєш, проти чого я так озлобилася, що хотіла зруйнувати, тоді як єдино важлива річ — не руйнувати, а будувати разом!

Вона підвелася, і я побачила, як за мить зблідло й змінилося її обличчя.

— Треба їхати, — сказала вона. — Це може статися дуже скоро…

А я ж була така недосвідчена! Якщо Крістіна, розмовляючи з нами, раз у раз поглядала на годинника, то це був не просто машинальний жест.

Я поспішила до кімнати, де стояла приготовлена валіза з речами. Ян уже розбудив Марінетту і натягав на неї пальтечко поверх нічної піжами. Я схопила ковдру, щоб дівчинка не змерзла, поки ми їхатимемо.

Крістіна вже сиділа в машині і ждала нас.

— Головне — не сповіщайте Давіда, поки не скінчиться сеанс, — попросила вона. — Все буде гаразд, от побачите.

— Я візьму це на себе, — пообіцяв Ян, — як тільки одвезу вас до клініки.

* * *

Згадуючи ті хвилини, я й досі відчуваю якусь розгубленість, бо дуже нервувала, сидячи біля Крістіни.

Я ніби знову бачу перед собою Крістіну в ліфті: обличчя їй дедалі частіше спотворює гримаса болю, і щоразу вона починає дихати швидко-швидко, хапаючи повітря розкритим ротом. Відколи ми виїхали з Голубки, вона не промовила й слова.

На площадці сходів, куди привіз нас ліфт, чергова санітарка взяла валізу і сказала:

— Ходімо!

Вона повела за собою Крістіну, взявши її під руку. Серце мені стиснулося від гострого співчуття, бо я бачила вираз глибокого страждання на обличчі моєї подруги.

У палаті санітарка розстелила ліжко, підбила подушку.

— Роздягайтеся, — звеліла вона. — Вам пощастило, лікар ще не пішов. Він огляне вас перш ніж поїде з роботи.

Я перехопила змучений і тривожний погляд Крістіни.

— Він збирається їхати? Але ж, коли… Я думаю, це почнеться дуже скоро…

Санітарка нічого не відповіла. Усі ці запитання, сповнені нетерпіння й страху, вона чула вже сотні разів. Я нервово повкидала в шафу все, що було у валізі: одежу Крістіни, кілька пелюшок, чотири крихітні дитячі сорочечки, одеколон…

Невже це можливо, що от зараз, в оцій колисці… Так, так, безперечно, бо санітарка взяла одну з сорочечок, загорнула всередину її рукавчики, розклала на столі більший сповиток, ще дві пелюшки згорнула гострими кінцями всередину. Потім підійшла до колиски, старанно згорнула простирадло, ковдру, покрила подушку ще однією пелюшкою.

— Ось так. Тепер усе готове для немовлятка, — промовила вона.

І жінка вийшла з палати, широко всміхнувшись Крістіні.

Слово «немовлятко» вона сказала так, наче дитя, з усіма своїми людськими особливостями, було вже тут… Так, вона, певно, любить цих діток, дарма що іноді поводиться трохи суворо й грубувато з їхніми мамами.

Чому ж таке хвилювання пойняло мою душу, таке непереборне бажання повстати проти реальної дійсності? Бо ж це дуже проста реальність повсякденного життя, яку я побачила там, коли Крістіна, стискаючи мою руку своїми холодними пальцями, казала покірливо-мужньо:

— Не хвилюйся, Фанні. Все буде гаразд.

— Ти певна?

— Ну, звичайно… Аякже… Хочу тільки, щоб скоріше прийшов лікар.

— Ти й справді не хочеш, щоб ми зараз же сповістили Давіда?

— Ні в якому разі! А ось і лікар. Не кажіть нічого заздалегідь Давідові,— знову повторила вона твердим голосом. І поміж двома хрипкими зітханнями Крістіна ще встигла шепнути мені на вухо:

— Хлопчик чи дівчинка народиться, що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…

Тільки згодом, уже після пологів, позбувшись нарешті тягаря невимовної тривоги, яка стискала мені груди, я збагнула — з почуттям глибокого зворушення — те, що хотіла висловити цими простими словами Крістіна: «Що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…» Скільки ж спокою й надії принесло з собою це крихітне малятко… Паскаль, маленький вісник життя і відродження…[18]

Санітарка, за розпорядженням лікаря, провела Крістіну до пологового залу.

— О, та ви не гаяли марно часу! — коротко констатував лікар, оглянувши її.

«От бачите…» — хотілося мені сказати.

Та почуття заспокоєння тривало недовго, воно враз розвіялося, коли я побачила, як Крістіна повільно йде від мене, така втомлена й самотня, немов приречена на смерть.

«Ну, Фанні, не роби з усього трагедій!» — сказав би мені Ян.

Санітарка не дозволила мені увійти до пологового залу.

— Не можна вам заходити.

Справді, я б була там тільки зайвим клопотом, заважала б своїм глухим хвилюванням, яке дедалі зростало. Отож я лишилася сама в коридорі — чекала.

Поруч зі мною стояв біля стіни довгий візок на колесах, а в кутку, на підлозі,— кілька ваз із гвоздиками, трояндами та гладіолусами. Але я бачила все це ніби в тумані. Так само наче з туману долинули до мене чиїсь кроки, і переді мною виринув Ян.

— Ну, — промовив він боязко, — як? Мені не було чим його заспокоїти.

— Не знаю.

Я схопила його за руку і щосили стиснула її.

— О Яне, — пробурмотіла я, — мабуть, усе-таки краще було б сповістити Давіда.

Хоч як він намагався приховати свою тривогу, я відчула, що він теж хвилюється.

— Я поставив машину на подвір'ї клініки, — сказав він скоромовкою. — Марінетта спить. Треба час від часу поглядати на неї.

Минали хвилини… У сусідній кімнаті закричало немовля. А Крістінине немовля, чи й воно теж закричить колись? Хвилини, здавалося, спинились. Ніч розітнули удари дзвону на дзвіниці: чи він коли-небудь скінчить вибивати свої дванадцять ударів?..

— Фан, Фан, послухай мене! — Ян витер дві сльозини на моїх щоках. — Крістіна ж там не сама. Біля неї лікар, медсестра. І потім, так треба…

— Що треба? Ні, я не хочу, не буду…

— Фан, і для тебе теж прийде колись ця година. — Голос Янів бринів ніжно, переконливо. — Ти б'єшся з примарами. Через те й боїшся. От Крістіна — та бореться зі справжнім стражданням, і вона переможе в цій боротьбі.— Голос йому на мить урвався, забринів зовсім тихо, майже сором'язливо, і я відчула, як його рука гладить мою. — І ти теж переможеш у цьому, от побачиш…

Потім він лагідно підняв моє обличчя вгору, зазирнув мені в очі й тихо закінчив:

— Ну, годі, Фанні, моя хоробра дівчинко, з цієї миті… Повір мені, ця ніч буде найпрекраснішою з усіх, що ми пережили, відколи познайомилися.

І, наче у відповідь на його слова, двері розчинилися. До нас долинув голосний крик новонародженого. Я випросталася, завмерла.

І почула спокійний голос медсестри:

— Все скінчилося дуже швидко, от бачите. Менш ніж три чверті години…

Невже це правда, правда?

— Чудовий хлопчик, — додала жінка.

Серце моє мало не вистрибувало з грудей. Я схопила Янову руку, а тим часом до нього підійшла медсестра:

— Батько дитини… ви?

Коротка мить збентеження, — йому наче перехопило дух, як у людини, вибитої із сідла. Та він одразу опанував себе, обняв мене за плечі, пригорнув до грудей:

— Батько? Ні. Ще ні… — Потім, лукаво підморгнувши мені одним оком, додав: — Але це ще прийде!..

* * *

Які ж вони були дивні, ці перші хвилини без усяких кордонів і перепон у нашому житті. Марінетта — хіба ж я не обіцяла доглянути її на час пологів Крістіни? — спала на задньому сидінні машини, коли ми, вже після опівночі, покинули клініку, залишивши біля Крістіни Давіда.

І раптом нам страшенно захотілося іти і йти кудись удалину пліч-о-пліч під нічним небом, і Ян, як тільки ми виїхали з Булоні, замість того щоб їхати прямо до Фовемберга, звернув ліворуч.

— Чи можеш ти подарувати мені півгодини, Фанні?

Він спинив машину тільки через двадцять кілометрів, біля Кран-о-Еф, — це такий закуток узбережжя, загублений десь на крайньому березі Ла-Маншу…

Марінетта заворушилася, прокидаючись. Ян загорнув її в ковдру, узяв на руки, я сіла за кермо, і ми поїхали до крутого берега моря. Кожні три-чотири секунди велетенський прожектор маяка, на відстані пів льє від нас, прорізав темряву, торкаючись подвійним снопом світла прекрасного і суворого прямовисного берега, який зникав праворуч серед водяних валів.

І нараз ми ніби прикипіли до місця від подиву й несподіванки. Біля наших ніг, сховане в улоговині, що спускалася аж до моря, широке поле ромашок розстилало під місячним сяйвом свою молочно-білу скатертину, яка ледь-ледь погойдувалася під подувом вітерцю.

Ян не міг опиратися покликові цього великого білого мовчання. Він передав Марінетту мені, а сам кинувся в море квітів. Високі стебла хилились перед ним, потім знову випростувалися, здавалося, щасливі тим, що можуть запропонувати себе йому. І він зривав їх цілими оберемками, так наче хотів зробити запас краси на все життя. Щоразу, коли промінь прожектора вихоплював з темряви його постать серед цього сріблястого моря, я читала на його обличчі якусь майже нелюдську радість.

Вернувшись до машини, він узяв у мене з рук Марінетту і вмостив її поруч із собою, обсипавши квітами. Потому ми рушили з узбережжя на шосе.

— Ні, слово честі,— збентежено мовив Ян, — півгодини не вистачає! Я хотів би, щоб ти подарувала мені все своє життя…

Марінетта дрімала, прихилившись Янові до плеча, але я теж була близько до нього — досить йому простягнути руку, щоб пригорнути мене. Нарешті я могла вдовольнити оте спрагле бажання, яке пойняло мене нещодавно, — притулитися до його светра з грубої вовни так міцно-міцно, щоб кожна петля плетива лишилася на моїй щоці своєрідним відбитком ніжності. Я почувала його трохи прискорене дихання на своєму волоссі, чула, як поряд з моїм б'ється його серце. Дивне, незнане досі відчуття пройняло мене. Це був Ян, такий, яким я його знала завжди, і водночас такий новий, як ніколи доти…

— Нарешті, Фан… Нарешті ти тут, зо мною!

До щастя звикають нелегко. А моє щастя ще й досі потай гризла тривога. Хіба ще на початку цієї самої ночі, сидячи на кухні Голубки і розмовляючи з Крістіною, Ян не признався їй, коли розповідав про свою подорож до Бремена… І тепер, припавши головою до його грудей, я тихенько спитала його:

— Про що це ти казав учора ввечері? Що було неможливо? Про що ти не міг і подумати?

— Що я заберу тебе з твого рідного краю, Фан! Що я відірву тебе від діда…

Я здригнулася. Знову занила в душі таємна рана, яку я давно силкувалася загоїти. А втім, Ян уперше оце сказав «дід»…

— Щоразу, побувавши у Сонячних Дзиґарях, — провадив він далі,— я вертався додому пригнічений такою картиною, що виразно поставала переді мною: Гійом уже одружився, ти поїхала, а дід сам сидить у кутку перед каміном, і поруч немає нікого, хто б знайшов його загублені окуляри, і він навіть втратив любов до читання й тільки оживляв та перебирає в пам'яті спогади про ті роки, коли ти була маленькою, чи марно силкується уявити тебе на чужині, далеко-далеко…

— Замовкни, Яне! Замовкни! Це нестерпно!..

Він ще міцніше пригорнув мене до своїх грудей, і слова його переганяли одне одного, бо він хотів швидше заспокоїти мене, виговорити все: із Бремена Ян подзвонив своїм батькам. І вони одразу розв'язали проблему, над якою він марно бився довгі місяці:

«Про що тут роздумувати! Єф, ти повинен залишитись у Франції. Ми ще молоді, нас двоє, і у нас є Інгвільд. У Булоні ти зможеш знайти непогану посаду. Як би там не було, доля Фанні має бути на першому плані. Фанні і Капітана…»

Сльози потекли по моїх щоках. Така великодушна щедрість майже присоромила мене. Після того, як вони загубили сина і п'ятнадцять років нічого не знали про нього, згодитися знову віддати його, розлучитися з ним?.. З таким сином, як Ян…

Марінетта нарешті міцно заснула. Ян обережно поклав її на сидіння, потім, коли ми вийшли, потягнув мене трохи далі по стрімкому берегу, і ми сіли поруч на траві. Внизу, метрів за тридцять від нас, хвилі, набігаючи на пляж, прикрашали пісок ефемерно-недовговічними фосфоресцентними гірляндами, які з'являлися і зникали, наче безперервно оновлювана ласка моря.

— А ти знаєш, що одну з останніх неділь я провів зовсім самотній у твоєму Суверен-Мулені та його околицях? Надивлявся на все, що ти любиш, пив краплю за краплею повітря твого краю, який зробив тебе такою, як ти є… Щоб спробувати збагнути: що ж сильніше — моя любов чи твоя вітчизна…

Я міцно стиснула губи, щоб не проговоритися й собі. Згодом я розкажу йому…

— Того вечора у Сонячних Дзиґарях я, мабуть, здався тобі трохи дивним, пригадуєш? І на довершення, вже перед тим як я мав іти, ти відмовилась од запрошення на «Торільд». Та ще й те, що ти сказала мені потім, — пам'ятаєш?.. Звісно, ти мала слушність, але я відчув у ту мить, що все руйнується, гине… І ході я втік на тому кораблі. Потім — довгі дні у відкритому морі… І раптом у Бремені — ота телеграма… Я вже й так усе обміркував, а тут цей SOS, до того ж від самого Капітана, — це було як гігантська гиря, кинута на шальку терезів, і вона переважила все. Коли я вже вертався, і мій мотоцикл ковтав кілометр за кілометром дороги, я співав, наче збожеволівши від радості і надії. Я геть забув про дату заручин Гійома та Годлен! Згадав про них тільки, коли, проїжджаючи повз Вімій, побачив машину, прикрашену білим тюлем. І я повернув до Рейд'єра, махнувши рукою на все, — на грубий светр, на запорошені черевики, на мій вигляд геть виснаженого дорогою волоцюги-цигана. Я думав тільки про тебе… Ах! А що сталося потім, ти знаєш сама…

Голос його враз захрип і урвався від згадки про той кошмарний вечір. І він ще тісніше притулився до мене, як мала нещасна дитина.

— Але ж, Яне… Навіть побачивши мене з Нікола, як ти міг подумати… Ти ж добре знав, що ми кохаємо одне одного, через те ж ти й повернувся…

Він раптом випростався і сильно стиснув мої руки.

— Ну, що ти, Фанні! Як я міг бути певним! Певним. Ти ж ніколи жодним словечком не натякнула, що любиш мене! Та й я, на жаль, не такий уже…ґречний!

Він раптом здригнувся.

— Я ж не Нікола! — вигукнув він. — Після мого повернення, з того самого першого вечора в Сонячних Дзиґарях, я раз у раз уявляв собі, чим міг би стати для тебе Нікола. А я ніколи не дав би тобі нічого такого… Мені здавалося часом, що, більш ніж кохання, ти завжди потребуватимеш ніжності і душевної рівноваги такого хлопця, як Нікола, котрий дуже схожий на Гійома. Він був тут, поруч з тобою, зі своїм минулим фермера, тут жила й Годлен, яку ти вже полюбила, мов рідну сестру, тут була і твоя земля, яку він пропонував тобі,— земля вітчизни, безцінно дорога для такої дівчини, як ти, що глибоко вросла корінням у рідний грунт… А я прийшов до тебе позбавлений минулого, чи, точніше, із занадто важким минулим, — без усяких багатств, з порожніми руками, як жебрак. Заброда, та що там! — просто випадковий чужинець. Перелітний птах, що виринув на мить із туману, щоб знову зникнути в ньому…

Я випручала нарешті свої руки з його долонь і взяла його за щоки, худі й ледь шерехуваті щоки чоловіка, якого я щойно почала відкривати для себе і який вразив мене. Я помітила на його обличчі легку усмішку, покірну й довірливу. А він і далі кидав зворушливі, таємничі слова, що падали мені в душу, як відсвіт вранішньої зорі на листя, блискуче від дощу:

— Трохи жебрак, трохи бездомний пес, часом варвар, часом злюка і часто нестерпно важка у співжитті людина… Не дуже завидне надбання, твій великий безумець з Норвегії!

— А якщо саме його я люблю! — вирвалося в мене, і я сама не впізнала свого голосу. Він був хриплий, здавлений, уривчастий від хвилювання. Та хіба ж, вимовивши ці слова, я не перейшла свій Рубікон, спаливши за собою мости?

І тоді, Яне, ти підхопився на ноги, в палкому пориві пригорнув мене до себе. Ми стояли отак віч-на-віч одне перед одним, ти дивився на мене, і я не відвела свого погляду. Твій погляд був такий добрий і ясний, він проникав до самої найпотаємнішої глибини моєї душі…

— Фан, — прошепотів Ян, — коли ж нарешті я матиму право обняти й поцілувати тебе? Я ж так давно мріяв про це! Ще відтоді, як ішов поруч із тобою, не доторкуючись до тебе. Я напам'ять знав кожну твою рисочку — твоє чоло, твої очі, губи, — не знаючи, які вони на смак… Скажи, ти хочеш цього?

Я тихо-тихо похитала головою — «ні».

— Всьому свій час, Яне… Дай мені ще півгодинки, почекай, поки ми повернемося до Сонячних Дзиґарів.

І додала дуже лагідно:

— А може, я хочу взяти реванш…

Безперечно, він передчував мою відмову, у всякому разі я була певна, що він згоден зо мною і що я не завдала йому великої прикрості, бо він зразу обняв мене за плечі, і ми вернулися до машини. Тут він вигукнув, залившись щасливим сміхом:

— Боюсь, що моя наречена — найшаленіша і найромантичніша мрійниця з усіх молодих соромливих дівчат на світі…

Романтична мрійниця! А він сам тоді хто?.. Провівши машину поміж двома рівчаками, він передав кермо мені. Без зайвих слів.

— Керуй тепер ти, — сказав. — А я тим часом надивлюся на тебе… на твій профіль маленької пастушки на тлі зоряного неба…

Минали довгі хвилини. Я повільно вела машину. Вогнів маяка на Грі-Не вже не було видно. Крізь опущене скло машини вривалося червневе повітря, напоєне пахощами листя з прибережних пагорків. Біля мене світився вогник Янової сигарети, я почувала його близькість, його мовчання. Мовчання великого, пораненого життям хлопця, який віднайшов нарешті мир і спокій. І раптом цей спогад — ех! Коли б він уже був останній!

— А тобі не здається, що ця наша поїздка схожа на мій приїзд узимку? Коли ти везла мене з Кале, а я милувався тобою за кермом автомашини… Чи ти пам'ятаєш нашу зустріч на набережній? Я обняв тоді тебе за плечі й сказав: «Фан, у мене таке відчуття, ніби я повернувся додому…» Я мріяв, наче хлопчисько, про щасливі тижні, які чекали на нас. Ми б дали нашій дружбі помалу розквітнути й перерости в кохання, і з плином часу воно, це кохання, неминуче привело б нас одне до одного. Та замість цього, тільки-но переступивши поріг Сонячних Дзиґарів, я побачив там Нікола. їй-богу, я люблю тепер його, як брата, але того вечора мене враз пойняли сумніви…

Я спинила машину на узбіччі шосе, надумавши вийти разом з Яном, обняти його і заглушити своїми обіймами цей гіркий спогад, що й досі ятрив йому серце. Та ми зовсім забули про Марінетту, а вона від різкої зупинки машини прокинулась, сіла на задньому сидінні, анітрохи не здивувалася, а просто зітхнула вдоволено, протираючи кулачками очі і впізнаючи свій знайомий світ.

— Ах! Я так добре поспала — мені вже зовсім не хочеться спати… — і одразу ж по тому заявила — Хочу на руки до Яна.

Моє серце трохи стиснулось. Чи спробує Ян відкараскатись від неї, хай навіть ласкаво, мило? Він міг би так зробити, бо ця година була не така, як інші. Вона належала нам двом, тільки нам. Проте якби він відштовхнув Марінетту… Я чекала з ледь відчутною тривогою. Та Ян уже обернувся до неї:

— Ну, йди, йди, тиране!.. — і Ян схопив повненьку дівчинку, теплу й м'якеньку, пригорнув її до грудей.

— Хіба я міг подумати, — пробурмотів він, — що доведеться тримати на руках отаку малу пустуху в той перший раз, коли ти і я… Чого ти так дивишся на мене, Фан?

— Милуюся тобою, — прошепотіла я. — Отаким, який ти є: зайдиголовою і ніжним мрійником. Я б не проміняла тебе ні на кого в світі…

Від машини до дому Марінетту ніс Ян. Понад покрівлею Сонячних Дзиґарів небо почало потроху сіріти — скоро світанок.

Щоб не розбудити ні діда, ні Гійома, ми ввійшли в дім навшпиньках. Я засвітила одну тільки лампу у вітальні. Ян поклав Марінетту на канапу. Заколисана повільною їздою в машині, вона знову задрімала.

Минали хвилини. Ян стояв трохи осторонь і дивився на нас. Погляд його був серйозний, задумливий, наче він бачив водночас і те, що є зараз перед його очима, і ще щось невидиме. Мені під вогнем цього погляду, враженій його великою правдою і щирістю, раптом спало на думку: а нам же навіть не потрібні слова, Яне, щоб догадатися, про що думаємо: адже і я в цю хвилину думаю про те саме. Про те, що тільки терплячими руками можна збудувати своє щастя. Життя буває водночас і суворе й ніжне. Що в цю ніч, яка привела тебе до мене, допомогла визволити Крістіну з-під влади її примар, яка показала народження маленького Паскаля Ферка — в цю ніч кожен із нас дав у душі клятву зустрічати з щиросердою вдячністю кожен новий ранок, кожен день життя, хоч який він буде — туманний чи сонячний, ясний…

…Марінетта міцно заснула. Я знову підійшла до каміна. Ішла поволі, мрійливо, але почувала, як кров стугонить мені в скронях.

Ти, Яне, стояв навколішках біля вогнища і роздмухував маленький вогник, такий, який палав у ньому за добрих давніх часів. Я бачила, як тремтіли твої руки. Тоді, коли вже спалахнуло неяскраве полум'я, я торкнулася твого плеча й тихо мовила:

— І я теж давно-давно вже знаю напам'ять твоє обличчя, і я теж давно мрію…

Ти рвучко підвівся. Очі твої блищали.

— Так ось він, твій реванш, я догадувався про це! Ти хотіла, щоб… щоб це сталося не там, на березі моря, а тут. Тут, де одного вечора я злобливо спитав тебе, чи ти не шкодуєш, що тебе ще не цілував жоден хлопець… О Фан!..

Твій голос лунав здивовано, але без гніву, майже пустотливо, з ледь помітною ноткою поваги. А я, я більше не витримала цього щасливого взаєморозуміння.

— Не смійся, Яне… Я п'янію від радості, що мене ще ні разу ніхто не цілував.

Твої руки міцно обнімають мене… І мені здається, що я — мов сад, оточений надійними мурами. Я мовчки пригортаюся до твоїх грудей. І твоє обличчя нахиляється до мого… Повільно-повільно…

Моя голова — наче квітка, що хилиться під подувом вітру, якому вона скоряється, який любить…

Примітки

1

Тюрен Анрі (1611–1675) — французький маршал. Узимку 1675 року його армія зайняла Ельзас, і тут на зимових квартирах була раптово атакована німцями.

(обратно)

2

Будьмо, за ваше здоров'я! (Норв.)

(обратно)

3

Корнель П'єр (1606–1684) — видатний французький драматург, один з основоположників класицизму. Автор трагікомедії «Сід» (укр. мовою переклав М. Рильський), трагедій «Горацій», «Смерть Помпея», комедії «Брехун» та ін.

(обратно)

4

Добривечір, панове! Я ваш представник (англ.).

(обратно)

5

Жак Брель — популярний французький співак, поет і кіноактор.

(обратно)

6

Ланге Мюллер — норвезький композитор, сучасник Гріга.

(обратно)

7

Мається на увазі битва з гітлерівцями під Нарвіком у роки Другої світової війни.

(обратно)

8

Бувін — містечко в департаменті Норвегії, відоме битвою французів з об'єднаними німецько-голландськими військами у 1214 році.

(обратно)

9

Жамм Франсіс (1816–1937) — французький поет і прозаїк.

(обратно)

10

Гріг Едвард-Хагеруп (1843–1907) — великий норвезький композитор, основоположник національної музичної школи. Автор творів для фортепіано і оркестру, романсів. Написав музику до драми Ібсена «Пер Гюнт».

(обратно)

11

Йоган Шуберт (1720–1767) — німецький композитор і віртуозний виконавець на клавірі.

(обратно)

12

Ален-Фурнье Анрі (1886–1914) — французький письменник, автор відомого роману «Великий Мольн».

(обратно)

13

Фук'є-Тенвілль (1746–1795) — громадський обвинувач у період французької революції 1789–1794 рр., загинув на гільйотині.

(обратно)

14

Корде Шарлотта (1768–1793) відома тим, що, підіслана жірондистами, політичною партією великої буржуазії, вбила вождя якобінців, активного діяча французької буржуазної революції Марата. Загинула на гільйотині.

(обратно)

15

Сірано де Бержерак Савіньєн (1619–1655) — французький письменник. Автор антиклерикальної комедії «Осміяний педант», трагедії «Смерть Агріппіни», філософсько-фантастичного роману «Інший світ, або Держави та імперії Місяця» та ін.

(обратно)

16

Бернанос Ж о р ж (1888–1948) — відомий французький письменник. Автор романів «Щоденник сільського кюре» та «Кладовище під місяцем».

(обратно)

17

Кітс Джон (1795–1821) — англійський поет-романтик. Найкращі його твори: поеми «Ізабелла», «Ламія», «Гіперіон». Твори Кітса українською мовою перекладав радянський поет В. Мисик.

(обратно)

18

Ім'я «Паскаль» (франц. pascal — пасхальний) тут дається як символ відновлення життя.

(обратно)

Оглавление

Клод Кампань ДІТИ МОРСЬКИХ ТУМАНІВ

Розділ перший ЦЕЙ ДИВНИЙ ДІМ, ВІД ЯКОГО НЕНАЧЕ ТІКАЄ ЩАСТЯ

Розділ другий ТО БУВ МІЙ МОЛОДИЙ КАПІТАН, ЯКИЙ ВІДНАЙШОВ-ТАКИ ПОРТ СВОЄЇ МРІЇ

Розділ третій ЦЕЙ ПОНЕДІЛОК ЗРАНКУ ЩЕ БУВ ТАКИЙ, ЯК УСІ ІНШІ ДНІ…

Розділ четвертий «БОЖЕ! ЯК ЖЕ ЯН СХОЖИЙ НА НИХ!»

Розділ п'ятий ЦІ ВОЛАННЯ, ЯК ГОЛОС ЗАБЛУДЛОЇ ДИТИНИ СЕРЕД НОЧІ…

Розділ шостий КОРАБЕЛЬ, ЩО ГИНЕ НА ХВИЛЯХ ЗАТАЄНИХ КРИВД І НЕЗГОД

Розділ сьомий «ТЕПЕР, КОЛИ Я ПРОЙШОВ КРІЗЬ КАТАСТРОФУ…»

Розділ восьмий «НУ ГОДІ, ФАН, НЕ ЖУРИСЬ, — ХІБА ЦЕ ТАКА ВЖЕ БІДА, КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ!»

Розділ дев'ятий «ЦЕЙ ВИСОКИЙ НЕПОКІРЛИВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ЩО СТРАЖДАЄ БІЛЯ МЕНЕ…»

Розділ десятий «ХТО СКАЖЕ, ДЕ ЗЕМЛЯ ВИГНАННЯ!., І ДЕ ТІ ОБІТОВАНІ КРАЇ?..»

Розділ одинадцятий «ЯКБИ ВІН ПОПРОСИВ ПРИЇХАТИ, Я ПОЇХАЛА Б ЗАВТРА Ж…»

Розділ дванадцятий ЦЯ НІЧ БУДЕ НАИПРЕКРАСНІШОЮ… Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg