«Матадор. Нотатки авантюриста»

Матадор. Нотатки авантюриста (fb2) - Матадор. Нотатки авантюриста 603K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ігор Зарудко

Ігор Зарудко Матадор. Нотатки авантюриста Повість

© Зарудко І. М., 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ()

Буковські-джуніор

І от він виходить на сцену. «Я – Утьонок», – каже. «Сподіваюся, не туалетний», – підштрикую (я був тоді ведучим конкурсу). Він починає читати. І є в його текстах щось таке, що зачіпає, витягує на берег і кидає в теплий пісок, мовляв, полеж тут, подумай про життя. Те, що Утьонок читає прозу, а конкурс для поетів, теж зачіпає, але не так сильно.

Словом, факт, що дебютна книга мого ліпшого друга, поета Ігора Зарудка, стала прозовою, мене аж ніяк не дивує. Тим більше, що він її не писав. Це книга, яку він прожив – частково за ті півтора роки, коли мене не було в Харкові. Тож я читав її з подвійним інтересом. Читав, знаючи, що Зарудко нічого не вигадує, читав, не перестаючи дивуватись, наскільки він ризикований і відкритий.

У «Матадорі…», що його справедливо можна назвати авантюрною письменницькою лавсторі, вабить насамперед відсутність ванілі й сопливої ніжності. Це чоловіча книга, із чоловічими рішеннями і втечами. Це герой, для якого не існують будь-які «слабо». Він піде на все, щоб забути власне зламане кохання. Навіть якщо для цього треба стати поживкою детектива, котрий перевіряє на вірність чужих жінок.

«Матадор…» бере мене власною справжністю. Тут нема фейків – із половиною персонажів книги я пив пиво й теревенив «за життя». Із половиною – виступав і фестивалив. І мені було цікаво. Гадаю, ви теж із ними не нудьгуватимете. Їх можна любити чи зневажати, розуміти чи мати за недоумків, але це не змінює головного – ген нудьги в персонажів «Матадора. Нотаток авантюриста» наглухо відсутній.

Я ніколи не роздаю авансів, але давно помітив: дружба із Зарудком нагадує мені книжки Буковські. Він і сам чимось на нього скидається, хіба що не просаджує бабки на іподромі… Стільки, скільки наваяв старенький Чарльз, харківський шибайголова навряд чи напише, але тим цікавіше буде за ним спостерігати. Маю надію, що, читаючи його наступні книжки, я знову хапатимусь за живіт, за голову і, ясна річ, за серце.

Сашко Ушкалов

Частина перша

Чоловіки ділять усіх жінок на брюнеток, білявок і рудих. Я ж їх ні з ким не ділю.

1

– Привіт! Що робиш? – спитала вона мене явно флегматичним тоном.

– З друзями сиджу. Трохи зайнятий. Привіт!

– Значить, друзі важливіші за мене? – Її флегматичність, здається, почала переростати в кревну образу.

– Що за дурня? Я просто зай-ня-тий.

– Добре. Вважай, я тобі повірила.

За мить вона зателефонувала знову.

– Тобі, я так розумію, однаково, образилась я чи ні. Отак ти до мене ставишся!

– А чому це ти образилась?

– Тому що я тут сиджу одна-однісінька вдома, у чотирьох стінах, а ти там собі з друзями розважаєшся.

– Ну, ось так завжди. Ти знов за своє. Я не розважаюсь – я зайнятий, я працюю.

– Про все забудь! Просто забудь! – вигукнула вона й вимкнула мобілку, але не надовго.

Уже за кілька секунд у слухавці чути її голос:

– Чудово! Ти мені навіть нічого не відповів!

– Так ти ж сказала «забудь»! От я й забув.

– Ага, і те, що я зараз сиджу тут сама, ридаю, уся в сльозах, і, до речі, через тебе, тобі зовсім байдуже? Тобі все одно. Так?

– Ну, послухай. Я тобі ще раз кажу – я зайнятий. Ти ж зустрічаєшся зі своїми подругами? Ось і я зараз сиджу зі своїми друзями. Не бачу нічого надзвичайного. Це так само нормально, як і щоденний схід сонця.

– Я не хочу більше з тобою розмовляти! Чуєш, не хочу! Усе! – Роздратовано пролунало в слухавці.

Та «не хотіла» вона недовго. За хвильку я почув її знову.

– Який же ти козел! А вибачитись не хочеш? Тобі що, реально все до лампочки?

– Ну, це вже знущання. Ти ж щойно казала, що не хочеш зі мною розмовляти. От я й мовчу!

– Ага, значить, я ще й винна. Чудово! Просто супер! Може, нам розбігтися, чуєш? Може, ти мене кинеш? Давай! Чого вже там!

– Слухай, заспокойся, я зараз приїду до тебе! Чекай!

– Ні-ні! Не треба! Не їдь. Сиди там зі своїми друзями. Я тобі не відчиню. Кінець!

Звісно ж, це був не кінець.

– Ну й чому ти досі в онлайні? – Знову почув я її голос.

– Як це чому? Ти ж сама сказала, щоб я не їхав, що ти мені не відчиниш двері.

– Ну, я ж казала, що ти козел. Справж-ні-сінь-кий ко-зел! Ти все одно мав приїхати! Я тут ридма ридаю, а він собі сидить і сидить!

– Заспокойся. Усе! Я їду.

– Можеш не напружуватись, однаково не відчиню!

Усе це, правду кажучи, мене дістало. Тож я зірвався з місця й, думаючи, що його робити – чи й справді забити на все це, чи, може, одружитись, чого напевно не могло статися, поїхав до неї. На вулиці накрапав перший весняний дощ, і його прохолода й свіжість трохи заспокоїли мене.

За якийсь час я вже стояв перед її дверима. Постукав. Ніхто не відчинив. Я постукав іще раз. По той бік дверей почулись кроки.

– Відчини! Я вже тут, – голосно сказав я.

– Не відчиню.

– Відчини, чуєш. Не дурій. Що за цирк?

– Повторюю – не відчиню. Я не хочу тебе бачити. Ти що, не зрозумів?

– Та пішла ти! – спересердя кинув я й спустився вниз сходами з її довбаного сьомого поверху.

– Стій! Утко! Зажди! Вернись. Вибач мені! Де ти? Ти ще тут?

Але я не став чекати й повертатися, а щосили хряснув дверима під’їзду, та, мабуть, то мені тільки так здалось, що щосили, бо того хряскоту не злякався навіть горобець, який сидів неподалік.

* * *

На жаль, дуже часто буває так, що двоє людей, провівши довший час разом, спілкуються між собою різними мовами, дивляться на речі різними очима, по-різному сприймають світ і навіть не помічають цього. Добре, коли вони зрозуміють, що він і вона – зовсім різні, і краще – коли це станеться якомога раніше, бо потім буде важко.

* * *

За тиждень після нашої сварки я та кілька молодих харківських поетів вирішили поїхати до Полтави. Ми мали виступати в актовій залі педагогічного університету. Разом із нами в дорогу зібрались два музичні гурти. Крім того, ми запросили поїхати кількох найближчих друзів та подружок, які, своєю чергою, загітували своїх добрих знайомих, тож у підсумку до Полтави повинно було вирушити двадцять вісім осіб, із яких я знав дев’ятеро, точніше десятеро, десятим був я сам.

Ми купили квитки на дизель Харків – Кременчук, що мав довезти нас прямісінько до Полтави, а повертатися додому вирішили потягом Ужгород – Харків, щоб не спізнитися на останню електричку метро. Свою дівчину я не брав – не хотів мати зайвого клопоту: хвилюватись, тягати валізи, – словом, не хотів нічого зайвого брати із собою.

Інколи буває так, що просто хочеться спокійно їхати потягом, говорити й веселитися разом із друзями, не напружуватись, не намагатися весь час себе контролювати, тобто – побути самим собою… Хоч загалом вона була доброю й чемною. Мені подобалось її біле довге волосся, і я любив її лагідні очі.

У своєму Харківському педагогічному університеті вона грала на барабанах, на таких, як ото колись вистукували піонери за радянських часів. Усіх своїх подруг та колег-барабанщиць вона називала «мої діти», що, чесно кажучи, мене дратувало, але я стримував себе, пропускав, так би мовити, повз вуха.

Я взагалі намагаюсь не звертати увагу на речі, які мене дратують, бо це шкодить моїй нервовій системі, а отже, і здоровому сну, що дуже багато важить у моєму житті, звісно – після посмішок і сексу. Про важливість кохання я розкажу пізніше.

Якраз напередодні цієї поїздки з Росії повернувся мій друг. Його мандрівка була настільки ж несподіваною для всіх нас, як і для нього самого. Подібні вчинки властиві людям із роздвоєнням, а то й розтроєнням особистості. Він відправився в країну балалайок і ведмедів на електричках, щоб «почерпнути філософію життя», якої там більше, ніж може здатися на перший погляд. Тож ми мали добру нагоду відсвяткувати його повернення, смакуючи плоди рідної землі, над якими почаклували знатні майстри української кухні.

На вулицях Харкова ще подекуди лежав брудний і жовтий сніг. Сонце визирало рідко й іще рідше гріло. Вечір цього дня був п’янким і прохолодним. Після посиденьок у ресторанах, барах та пабах ми, попри те, що добряче вже підвищили градус у своєму організмі, пішли гуляти містом.

Із повними наплічниками невідомо звідки взятих речей ми дістались до набережної Лопані, знаменитої харківської річки, і почимчикували на невеликий місточок для автомобілів та людей, що виводить прямо на Полтавський Шлях.

Усім приїжджим поетам, – і не тільки тим, які в усе вірять, – я кажу, що коли стати навшпиньки на початку цієї вулиці, то неодмінно побачиш Полтаву. Звідси до неї рукою подати. Кажу, що вона, Полтава, ближча за горизонт, ще ближче, ніж бажання її побачити.

Праворуч від того місточка красувалася пристань, від якої близько п’ятнадцяти років тому відчалювали пароплави з кав’ярнею на борту. На них каталися самітники, закохані й аристократи, які теревенили про історію міста та політичну ситуацію в країні, про мистецтво й літературу, про красу й неохайність, про все на світі й, зокрема, про брудну воду в річці.

Отож, ми, а нас було десь так із десяток, стояли на цьому місточку. Я знову був без своєї дівчини. Хтось із нашої компанії, помітивши це, пожартував, що, мовляв, у виборі між коханою та друзями безкомпромісно переміг другий лот. Ми всі сміялись, хоч, як на мене, смішно не було. Поки ми дарували місту й одне одному посмішки, Дімон, мій «російський» друг, раптом кудись зник. Я зиркнув на кіоск, де ми кілька хвилин тому купували їжу, але його, тобто Дімона, там не було. Потім я перехилився через парапет і побачив його там, унизу.

«Нічого собі!» – вигукнув я. Усі глянули вниз, і за мить довколишню тишу, яка поволі огортала вечірнє місто, розітнув наш голосний регіт. Ми спустились на пристань. Води в річці не було.

У Харкові вже стало традицією спускати воду з річок. Води немає, натомість є бруд на дні. Якщо ви подумали, що це роблять для того, щоб почистити річку, то ви глибоко помилилися. Цього ніхто не робить, а просто демонструють поклади баговиння. І от мій Дімон якогось дідька там ходив, тягаючи ноги в смердючій багнюці.

– Що ти там робиш? – гукнув я.

Мій «російський» друг мовчав.

– Вилізай звідти, чуєш? – сміючись, сказав я. – Ти вже так просмердівся, що аж сюди тягне.

Мій «російський» друг знову промовчав.

– Дімоне, вилазь! Не гони! – загорлала вся наша компанія, стовбичачи на містку.

Та мій «російський» друг так і не озвався. Тоді я почав спускатись до нього.

– Утко, не гони! Ти куди? – кричав тепер навздогін мені не зовсім тверезий десяток.

– Рятувати друга, – пробурчав я ледь чутно.

– Не лізь туди, він сам вибереться. Дімон! Дімоне! Вилізай!

– Усе буде джаз, – сказав я. – Ситуація під контролем.

Хоч про який контроль тоді йшлося, я й досі не можу збагнути, бо в той момент я б не відреагував навіть на задерту спідницю володарки титулу «Міс Світу-2008». Я був майже у відключці, але йшов на допомогу другові, яка йому, власне, не була потрібна.

Сяк-так я все ж спустився, і тепер уже й мої ноги погрузли в смердючій муляці. Дімон повзав туди-сюди і, здавалось, був цілком задоволений. Він насолоджувався, більше того – він був просто в нірвані. З його лиця не сходила посмішка. Чому саме він так радів, я точно не знаю, хоч підозрюю, тоді в ньому вирувала любов до Харкова. Я підійшов до нього. Із пристані долинало гучне «вилазьте».

– Ти чого тут? – спитав мене Дімон так, наче він срав, а я примостивсь поряд.

– Тебе рятувати прийшов, – з гідністю сказав я.

– Від чого?

І тут я підвис: а й справді – від чого?

– Від риби, – буркнув я.

– Якої нахрін риби, чуваче? Тут багно всюди, води як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.

– Тоді від смороду.

– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.

– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.

– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.

– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.

Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну, а інші продовжували кричати: «Чуваки, не гоніть, вилазьте!»

– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.

Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.

– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.

Він глянув на мій наплічник, потім на свій.

– Мої теж там.

Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.

– Що він грає? – спитав я.

– Французький шансон, – відповів приємний жіночий голос.

– Тут забагато світла, там було менше, – зауважив я.

– Утко, давай щось вип’ємо. Ми з тобою сьогодні ще нічого не пили, – сказав мені хтось.

– Хіба?.. Та все одно давай.

Насамкінець баяніст залишив мені свій домашній і попросив подзвонити. Більше я нічого не пам’ятаю. Баяністу я так і не подзвонив.

2

За кілька днів ми зустрілись зранку на харківському Південному вокзалі – усі, хто збирався їхати в Полтаву. Нас було двадцять вісім. На вулиці йшов мокрий, може, навіть останній у цьому році сніг. Погода налаштовувала на затишну домівку й смакування гарячим чаєм, закутавшись у дві теплі ковдри. Неподалік від нас, біля входу в підземку, стояла вродлива дівчина. Її погляд ковзав то вгору, то вниз, перебігав зі стіни на стелю, зі стелі на вікна, на людей, зокрема, й на нашу компанію. «Яка гарненька дівчинка, – подумав я, – яка гарненька». Мені чомусь захотілось узяти її з собою в Полтаву.

От тільки навряд чи вона погодилася б їхати з бородатим чуваком у зелених окулярах, від якого тхнуло перегаром. У неї було золотисте волосся й великі глибокі очі, схожі на два моря, сповнені чимось таким прекрасним, таким прекрасним, чого я ніколи раніше не бачив. Здавалось, вона була трохи розгублена. А ми стояли й голосно розмовляли. Так часто буває: збираються люди докупи й голосно розмовляють. А от для чого? Невідомо. Але головне – голосно.

Організатори цієї поїздки, серед яких був і я, відійшли вбік, щоб обговорити останні новини й кількість узятих з собою людей. Я зиркнув туди, де стояла золотиста незнайомка. Її вже там не було. За мить до нас підійшло двоє дівчат: одна з них Ж. М. – молода кольорова поетка, інша – та сама дівчинка з очима, як два моря.

– Привіт, – сказали вони.

– Привіт, – зніяковіло відповів я.

– Це моя подруга – Марія.

– Привіт, Маріє, – мовив я, тиснучи одну її руку двома своїми лапами.

Марія посміхнулась. Я дивився на неї, вона на мене. За мить дівчата пішли купувати шкарпетки. Я помітив, що в дорогу всі купують собі дві-три пари шкарпеток. Чому? Я глянув їм услід. Марія озирнулась і подарувала мені погляд. «Яка ж чудова дівчинка, – знов подумав я, – залюбки б зараз стис її в обіймах».

Ми, так звані організатори поїздки, нарешті закінчили свою маленьку «нараду». Дівчата повернулися зі шкарпетками, і ми почимчикували до дизеля. Коли дісталися платформи, до відправлення лишалася всього одна хвилина. Зайшовши у вагон, у якому треба було їхати до славного міста Полтави, ми не дуже зраділи: три посадкові місця були зайняті не тільки на кожній нижній полиці, а й на горішніх. Вагон був просто забитий, тож повсідались де попало. А декому навіть довелося сунутися в інший вагон, де було не набагато краще. Я спробував було знайти спільну мову з начальником поїзда, який якраз курив у тамбурі. Та де там… Як з’ясувалось, він не любив україномовних. А я почав утовкмачувати йому щось про національну ідею й таке інше. Та він не поспішав розв’язувати наші проблеми, точніше мої. Доки я намагався його «просвітити», нагодився наряд міліції. Тож мені довелося ретируватись, щоб, бува, не опинитись на вулиці.

– Хай вам грець, – сказав я йому наостанок.

– Слєді за базаром, украінєц.

– Українська мова житиме, попри відсутність вільних місць, попри бажання допомагати чи не допомагати нам, попри вашу байдужість, попри все, а то й на зло таким, як ви, – підсумував я.

Один із наряду міліції хотів був уже щось сказати, але я відчинив двері й вийшов у тамбур, ледь не захлинувшись «ароматами» туалету, після чого опинився у вагоні, де мене одразу ж огорнули інші «пахощі» – «третього класу» разом із настроями його пасажирів. Кілька чоловік із нашої компанії примостились тут, а решта – у наступному вагоні. Там були мої речі, тож я попрямував далі.

Потяг нарешті рушив. Стукіт його коліс навіював спокій. Провідниця була щирою й доброю. Вона весь час пропонувала нам печиво, переживала, щоб ми не сп’яніли від кількості відвертих поглядів. Я бігав із добрим словом з одного вагона в інший і зігрівав дотепами народ, що зголосився їхати з нами на виступ. Раз по раз підходив до Марії з відкритим серцем і відпускав вульгарні жарти. Я поводився природно – так, як поводжусь завжди. Раджу робити це всім. Природно поводитись природно. За якийсь час я вийшов у тамбур із Дімоном, моїм другом-мандрівником, отим, якого «рятував» у річці Лопань, точніше в тому, що від неї на тоді лишилося. Ми говорили, як то кажуть, про все й про ніщо. Раптом я сказав:

– А ти бачив дівчину, яка їде з нами, оту золотаву? Вродлива і, як на мене, у міру божевільна, до того ж, божевільна в доброму розумінні слова.

– Сам ти божевільний.

– Вона мені дуже сподобалась, чуваче!

– Я радий за тебе, справді радий, – сказав він.

– Та я й сам радий за себе.

Діалог у нас вийшов якийсь дебільний, і мої очікування на його дружні поради розсіялись, як попіл від наших цигарок на підлозі запльованого тамбура. Перебиваючи сміх псевдофілософськими вигуками, ми нарешті приїхали до Полтави. Полтавська погода нагадувала харківську – сніг швидше можна було назвати дощем, а може, навпаки. Ми були в міру розчулені, у міру тверезі, у міру веселі, у міру загублені й забуті.

Полтавці, що нас зустрічали, теж були веселі, а крім того, вони ще й дуже змерзли. Ми сіли в тролейбус і поїхали в гуртожиток Полтавського педагогічного університету, де на нас чекав обід. Мені чомусь здалося, що той обід мав складатися тільки з одного питва. У тролейбусі було повно харків’ян. Хтось кричав «Металіст», хтось голосно розмовляв, хтось спав, хтось цілувався, хтось задивлявся на вродливих жінок. Я був серед останніх.

Вийшовши на одній із зупинок, ми рушили до гуртожитку. Сірий асфальт був помережаний калюжами, в одну з яких я шурхонув, задивившись на Марію, і тут-таки вигукнув:

– От лайно!

– Що сталось? – спитали в мене, не озираючись.

– Та все в нормі, просто калюжі великі, глибокі й не там, де треба.

І ось тут я нарешті зрозумів, чому всі купують дві-три пари шкарпеток. Усі, крім мене.

За якийсь час ми дістались гуртожитку, але не всі двадцять вісім, хто приїхав з Харкова, а всього лише двадцятеро. Там нас і справді чекав обід. Як не дивно, він був не таким, як я його собі уявляв. Купа тарілок із усілякими бутербродами, сир, ковбаса, газована вода, сік, фрукти й жодного тобі алкоголю – ні коньяку, ні вина.

– Хто ж зустрічає поетів без вина?! – сказав я.

– Е-е-е-е, у нас тут не можна, комендант і всі ці чуваки з керівництва, – виправдовувались полтавці.

– Так, хлопці, у вас є два варіанти: або ви пробуєте якось домовитись із цими вашими чуваками й комендантом, або ні, а я – йду по червоне сухе вино, – просто заявив я й злиняв.

Ми вийшли на вулицю втрьох – я, один полтавчанин, який нас зустрічав із потяга, і Дімон. За кілька секунд з’ясувалося, що місцевий не знав, де можна поблизу затоваритись. Трохи постоявши, ми пішли навмання й невдовзі натрапили на перший магазин, де, як нам здавалося, можна було б купити те, що нам підходило. Але того, що нам підходило, там, як на зло, не було. Те саме на нас чекало й у другому, і в третьому магазині. Аж у четвертому ми нарешті-таки знайшли те, що шукали, після чого швиденько рушили назад.

Дорогою до гуртожитку я знову шурхонув у калюжу – добре, що хоч тією самою ногою, яка вже й так була мокра. Гуртожитківську вахту ми запросили до нашого столу. Та вона відмовилась. До речі, коменданта на місці не було.

Нам показали кімнати, де ми могли заночувати, якби залишалися на ніч, і ми всілися за стіл. Я налив усім вина й підняв стаканчик. Обвівши поглядом присутніх, я розпочав свій тост, під час якого, здається, не зводив очей з милої золотавої харків’янки, на яку запав ще на вокзалі. Мабуть, усе це виглядало так, ніби мої слова були адресовані особисто їй. Та я цим не дуже переймався. Ми випили. Я налив ще раз. Наступний тост виголошував хтось із полтавців. Ми випили знову, а потім заходились наминати все, що було на столі. Після цього Сергій, він же людина-оркестр, узяв гітару й почав грати. Між іншим, він не пив, а тільки їв, до того ж, чомусь тільки вафлі.

Виступ поетів пройшов цілком пристойно, та й гурти грали непогано. Але після того, як вони вийшли на сцену, мене потягли за куліси. Тож, чесно кажучи, я вже не вловлював духу їхньої музики – яка вона там була, чи то весела й драйвова, чи то лірична й заспокійлива…

На вокзал ми не їхали й не йшли, а майже летіли, бо запізнювались. І як не дивно, устигли. Захекані від швидкої пробіжки й мокрі від снігу, ми заскочили у вагон й просто попадали на свої місця.

Потяг Ужгород – Харків – це, звісно, не столичний експрес, але його плацкартні вагони порівняно з тими загальними, у яких ми добиралися до Полтави, були для нас просто люксусовими. За вікном падав сніг, миготіли поодинокі голі дерева й час від часу зринали старі придорожні будинки.

До Харкова нас поверталося таки значно менше, ніж їхало в Полтаву. Хтось залишився там навмисне, хтось заблукав, хтось забухав. Із тих, хто пропонував мені горілку, їхав додому лиш один. А от поети, що втішно, поверталися всі. Мої друзі так само всі були на місці. І це мене теж тішило.

Ми їхали й спілкувались. Наші розмови якось непомітно перетворилися на «кулуарне базікання». Хтось говорив про літературу, хтось про погоду, хтось про жінок. Усі були трохи втомлені, розмовляли не дуже голосно, стримано, сміх більше нагадував невимушені посмішки, а стійкість тіла кожного й зовсім бажала кращого. Вона, золотава дівчинка, сиділа окремо й слухала музику в плеєрі. Я підсів до неї.

– Як ти тут? – спитав я.

Вона посміхнулась.

– Змерзла?

– Та ні.

Я накинув їй на плечі арафатку. Я вперше був біля неї так близько. Ми почали говорити про виступ поетів, про гру гуртів і взагалі про поїздку. Потім наша розмова перебігла в більш особисту площину.

Так ми говорили десь із годину й навіть не помітили, як торкнулись одне одного руками. Власне, це я перший торкнувся її мізинця. І доторк цей багато для мене важив. Я й досі його пам’ятаю… І отой її маленький мізинчик так само… Може, це й смішно, але я й досі ношу фотографію її мізинчика у своєму гаманці…

Хай це видасться комусь банальним, але тієї миті мене наче струмом ударило. Ні, не струмом, – блискавкою, причому в самісіньке серце, у голову й далі. Я їй сказав, що в мене є зараз дівчина, з якою я зустрічаюся, тільки цього разу вона зі мною не поїхала. Точніше, я не взяв її з собою. І те, що я про все це розповів Марії, мені аж самому сподобалось. По-моєму, я вчинив правильно.

Посидівши ще трохи, ми вийшли в тамбур. Там я її поцілував. Та побути вдвох нам не дали. «Веселенька» харківська поетка, тримаючись за стіну, мило й загадково посміхнулася нам. Мабуть, щось запідозрила. Ми глянули одне на одного й посміхнулися їй у відповідь. Коли вона нарешті поповзла кудись далі, ми потонули в поцілунках – теплих, ніжних, палких і таких бажаних.

Потім ми повернулись у вагон. Нам було зрозуміло, що всім усе ясно, ну, майже всім. Пізніше, десь за місяць, коли ми спілкувалися з моїм «російським» другом Дімоном в Інтернеті – він знов раптом помандрував електричками в Росію, – я написав йому, що щасливий із тією, яку вперше поцілував у потязі Ужгород – Харків.

Потяг прибув до Харкова майже опівночі. Я провів її на автобус. Вона сиділа за вікном, а я стояв і дивився на неї, аж доки автобус не рушив. Тієї миті мені хотілося, щоб він не їхав узагалі. Я дивився й знову подумав, що Марія якась не така, як усі, вона якась божевільна, а ще неймовірно сексуальна. Мені здавалося, що я знаю її вже дуже-дуже давно. Отак я закохався.

Я чув про кохання з першого погляду, але не знав, що це трапиться зі мною. Це справді було кохання з першого погляду. Справжнісіньке.

Ця ніч для мене була якоюсь новою, незвичною й солодкою. Я довго не міг заснути. Думав про неї. Згадував наші цілунки, її губи, її запах, її подих, її очі. Я пестив і обіймав її подумки, її, мою золотаву дівчинку. Заплющував очі, а заснути не міг. Мені здавалось, що вона десь тут, поруч. Такого зі мною ніколи не було. Я навіть розгубився. Таке в мене було вперше, і я не знав, що з цим робити. Я лиш посміхався.

У вікно кімнати зазирав місяць, великий і круглий, як млинець, а теплий, як моє серце. Здавалося, він так само посміхається. «Може, теж закохався», – подумав я. Місяць трохи мене заспокоїв, і я згадав про свою «валізу» – так я інколи жартома називав ту дівчину, з якою зустрічався. «Завтра неодмінно з нею поговорю», – вирішив я.

3

Ранок наступного дня виявився незвичним. Я був якийсь не такий. У мене все падало з рук. Я робив усе невлад. Словом, не знав, куди поставити ногу. Та як не дивно, усе це мене не кумарило. У моїй душі жила весна, справжня тепла весна з променистим сонцем, молоденькими бруньками, талою водою, першими квітами, веселим співом пташок. Отак, тиняючись сюди-туди, мов неприкаяний, я й не помітив, як пролетіло півдня. Півдня пролетіло, а я не зробив нічого путнього. «Може, есемеснути Марії?» – подумав я й одразу ж відправив: «Зустрінемося сьогодні?» – «Давай». – «Під холодильником. О сьомій». – «Добре».

Не подумайте, що ми домовились зустрітися під холодильником у мене чи в неї на кухні. Просто в Харкові є пам’ятник, тобто був, – монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на майдані Конституції. На постаменті гордо стояли п’ятеро революціонерів, делегатів якогось з’їзду. Харків’яни називали цей пам’ятник по-різному: хто – «П’ятеро з ломбарду несуть холодильник», хто просто – «П’ятеро з ломбарду», а дехто – «Троє з ломбарду», бо спереду тих чуваків було якраз троє. Чому саме «з ломбарду» й чому «холодильник»? Через специфіку композиції й через розташований поряд ломбард, одразу за пам’ятником. Кажуть, що ця назва прижилась іще й за аналогією: у 1948 році в Харкові проходив якийсь процес, що наробив багато шуму, під назвою «Шестеро з ломбарду». Але зараз не про це.

Отож, ми домовилися зустрітися саме під «холодильником». Я розумію, що це не дуже романтично, коли ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш: «Привіт, мала! Давай зустрінемося під холодильником». Але я вже звик зустрічатися саме там, тож і не став вигадувати нічого іншого.

Запити мого серця, здається, були розв’язані, а от запити мозку – ні. Я пам’ятав, що мені треба якось розставити крапки над «і» з дівчиною, з якою ще й досі начебто «зустрічаюсь». Я вирішив не затягувати з цим ділом. Есемеснув і їй: «Давай зустрінемось о 18.20. Під холодильником». Так-так, знову під холодильником. Кінець так кінець.

Ми зустрілися в призначений час. Обнялись. Посміхнулись. У кав’ярні неподалік замовили зелений чай без цукру й меду для неї і чорну каву з апельсиновим соком для мене. Вона, як завжди, почала розповідати мені про своїх «дітей», ну, я їх уже згадував, щось торохтіла й торохтіла, розмахувала руками. Я дивився на неї як на годинник, слухав і нічого не чув. А потім, без усіляких вступів, узяв і сказав:

– Нам краще з тобою розбігтись.

Може, це було й неправильно, та я це зробив.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Кажу, нам краще з тобою розбігтись.

– Як це?

– Ну, бажано без істерик. Так, як роблять дорослі люди. Зрештою, можеш розбити чайний посуд, я заплачу. Бий.

Вона дивилася на мене й, здається, не могла повірити в те, що почула. На очах у неї були сльози. Мені стало якось не по собі.

– Я чогось думав, ти сприймеш це більш спокійно. Ми з тобою останнім часом не дуже ладнали. Весь час сварились. Я думав, для тебе це не буде несподіванкою. Ми ж недовго й разом були… Ну… слухай, заспокойся… Чуєш… Я так не люблю, коли хтось плаче, а тим паче, коли дівчина… І через мене…

– Я не хочу тебе бачити. Іди звідси, – сказала вона.

Я встав, зав’язав шарф, побажав їй знайти справжнє щастя. Її сльози мене бентежили, але я нічого не міг тут вдіяти. Просто взяв і пішов. Я зробив те, що хотів. «Ось так і розійшлися наші дороги», – зринула в моїй голові якась заяложена фраза.

Вийшовши з кав’ярні, я вдихнув на повні груди свіже весняне повітря, і мені аж полегшало. Ну як я вам?

Пішов під «холодильник». Стояв під ним недовго, бо з підземки якраз вибігла Марія – моя золотава дівчинка, моє кохання з першого погляду й до останнього подиху. Я пішов назустріч.

– Привіт! – обняв я її.

– Привіт! – притулилася вона до мене.

Ми привітались майже водночас. Узялись за руки й глянули одне на одного. Так починалося нове життя.

– Я вільний, як орел, – пожартував я.

– От і добре, – сказала вона й поцілувала мене.

Ми довго гуляли під дощем, узявшись за руки, про щось говорили, потім пили каву. Нам здавалося, що ми знаємо одне одного давним-давно, нам було добре вдвох. Потім я провів її до автобуса й знову дивився на неї крізь скло, аж поки вона не поїхала. Хочете вірте, хочете ні, але через три дні наших побачень ми освідчились. Я сказав, що покохав її з першого погляду, а вона засміялася й відповіла: «І я тебе теж».

4

Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.

Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній компанії. І починалась вона з посади стажера. Спочатку мені платили щось із п’ятсот гривень, потім приблизно шістсот, а потім я пішов на підвищення – отримав посаду інженера… систем. І тут почалось.

У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.

Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.

Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.

А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».

– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.

– Ні, – кажу, – не знаю.

– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.

А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.

Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.

Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

– Ти хто такой?

– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

– Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

– Так-так, перевіряйте.

Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

– Проході.

– Дякую, але я не знаю, куди.

– Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

– Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

– Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

– Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

– Да, маю охраняти й охраняю.

– От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

– Привіт, Ром!

– О-о-о-о, Игореша, привет! Ну как ты там, добрался?

– Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти ж був тут колись.

– Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.

«Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».

– Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?

– Иди на самый-самый верх.

– По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?

– На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, ок? Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

– Добре, – сказав я і почав здійматись угору.

Так, значить…

Другий…

Третій…

Четвертий…

Й…б твою мать…

П’ятий…

Йо…

Шостий…

Сходами були три сектори між поверхами. Здійматися ними незручно й лячно. Білі стіни були помережені якимись чорно-червоними плямами впереміш із написами: «Цой жив» чи «Мір, труд, май». На одній стіні хтось подарував вічності напис: «Тут був Гоша».

Чотирнадцятий…

Бл…дь!

П’ятнадцятий…

Піднімаючись сходами забутого Богом і людьми елеватора, я зустрів лише двох, а точніше – трьох, як це вже з’ясувалося на шістнадцятому поверсі, людей. Було чомусь моторошно. У голову лізли різні жахіття. За кожними дверима щось гуркотіло, хряскало, бахкало, дзвеніло й навіть кричало. Останнє било по мізках найбільше.

Шістнадцятий…

Нарешті… Нарешті я піднявся на шістнадцятий поверх. Серце ледь не вискочило з грудей. Я почувався так, наче пробіг без зупинки кільканадцять кілометрів. Трохи відсапавшись, я згадав, чого тут стовбичу. Переді мною були якісь двері. Мабуть, саме там і мав бути той контейнер. Простягнувши руку до ручки дверей, я ледь не простягнув ноги, бо двері раптом відчинились. Звідти швидко вийшла жінка в бруднючому халаті, що більше нагадував дрантя. Її ходу супроводжували якісь дивні звуки, шурхотіння чи що. Вона зиркнула на мене величезними очима, десь так, як Фредді Крюґер дивився востаннє на свої жертви, і хутко кудись побігла.

Я стояв білий, як стіна елеватора, і якби поряд був отой Гоша, що подарував свій напис вічності, він, мабуть, щось написав би на моїй пиці. Руки й ноги в мене злегка тремтіли. «Викурити цигарку, щоб трохи заспокоїтись?» – подумав я. Але ж довкола зерно. Курити на елеваторі не можна. Спускатися було влом, і я вирішив узяти себе в руки. Набрав повні груди повітря, видихнув, струснув головою. Здається, трохи попустило. І тоді відчинив двері й зайшов.

Бл…дь!

Я побачив… голубів. Вони мене теж. І мене поперло. Вони були такі здоровезні. Мабуть, десь мені по коліно. І срали вони точно більше за мене. Ці пташенції були всюди. І якби хтось із них сернув на мене, а зробити це було нескладно, я б навіть не зміг нормально помститись. Але що б там не було – я мав знайти в цьому «голуб’ятнику» контейнер. Зусібіч гуркотіли старі механізми, з величезних цистерн щось вилітало – чи то пара, чи то голуби-роботи, стугоніли поршні, усе рипіло, навіть мої нерви. Словом, кошмар. Оглянувши сяк-так усе довкола, я поплентався в наступне приміщення. І тут… я ледь не здурів.

Те, що я побачив, поза всяким сумнівом, належало до класу птахів. Але я не міг зрозуміти, що то за птиця. «Невже це сорока?» – промайнуло в голові. Так, це справді була сорока. Але яка! Таких я раніше не бачив. Вона була розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, до того ж, відкритий. І це при тому, що її крила були згорнуті. А «дзьобик» цієї «пташечки» був такий, як моя рука. Я швидко причинив двері й чкурнув на сходи, захряснувши й ті двері, що вели в «голуб’ятник».

«Шістнадцятий поверх – поверх смерті, – подумав я. – А що на інших?»

Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.

5

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.

– Нас не зустрінуть? – спитав я.

– Та я сказала, що ми й самі доберемось.

– Ти впевнена?

– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.

– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.

– Це ти про що? – спитав я.

– Про собак.

– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.

Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.

– Не бійся. Усе буде добре, крихітко. Вони нас не чіпатимуть. Повір. Вони не чіпатимуть. Заспокойся.

Ми пройшли повз них, точніше – вони пропустили нас повз себе, а потім неначе почали гнати нас кудись. Ми їм явно заважали. Тоді я зупинивсь.

– Ну, чого ти, чуваче? – сказав я одному з них. – Ти ж хороший. У тебе шкіряний ніс. Я люблю вас усіх, собак, а ти гавкаєш на мене. Думаєш, я тебе ображу? Думаєш, я завдам шкоди твоєму дому? Ні! Твій дім – мій дім. У нас із тобою одна Батьківщина!

Та попри всі мої вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

– Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

– Тікаймо! – закричала Марія.

Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.

Хвилин за п’ятнадцять ми нарешті знайшли дачу Марійчиних батьків. Привітались. Поговорили. Отримали на горіхи за те, що довго йшли, що через нас собаки гавкали. Словом, усе, що мали сказати батьки, вони сказали. Потім ми знову почали про щось говорити – така жвава розмова вийшла. От тільки не пам’ятаю про що. Узагалі, я навіть не пам’ятаю, чим вона закінчилась. Після цього ми пішли обідати. Виявляється, доки ми всі говорили, мама Марії встигла приготувати обід. І як це жінкам вдається?! Я дістав з рюкзака пляшку коньяку й пляшку червоного напівсолодкого вина. Марійчин батько пив тільки горілку. Не зраджував свої переконання. Мені це сподобалось. Потім було пиво з рибою. Потім шашлик із салатами, гарнірами… До вечері приєднався їхній старий добрий друг по дачному селищу. Він так часто згадував свою дружину, що мені здалося, наче вона померла, а він не переніс такої втрати, збожеволів, а тепер і говорить про неї, мов: «От жінка моя, ото робила…» А потім з’ясувалось, що мої припущення були помилкові. І не тому, що я побачив його дружину. Просто зрозумів, що вона жива й здорова. Десь після другої пляшки я почав його поважати. А він почав поважати мене після правильної відповіді на його, як він сказав, одне з найважливіших питань у житті. Питання я точно не пам’ятаю, а відповідь моя була така: «Нас урятує громадянська війна».

– Я б за тебе навіть пішов, – сказав він мені на це.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Пішов би за тебе в атаку.

– А я навряд чи… Ну, не будемо про це.

Ось так закінчився наш діалог, але повага залишилась. До речі, здається, я чи не вперше більше з’їв, ніж випив, точніше досяг тієї гармонії, при якій у шлунку знаходять спільну мову їжа й питво. Золота середина: з’їдено й випито ні більше, ні менше. Баланс. На ранок хотілося пити, але я був у нормі. Чашка кави взагалі повернула радість життя. Хоч зранку, кажуть, я виглядаю злим і незадоволеним. Тоді я був самим собою – злим і незадоволеним упереміш із радістю. Це, звісно, недобре, але я радів, що Марійчиному батькові було гірше, ніж мені, а отже, я його перепив, а отже, у його очах я виглядав чоловіком, на якого можна покластися, чоловіком, з яким його любій донечці завжди буде добре. Та я й сам любив її більше за життя.

Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.

6

Ми повернулись у Харків. Я провів її додому й зайшов випити чашку кави. Без жодних слів Марія почала швидко кудись збиратись. У гарних жінок завжди є справи, і всі вони потаємні. У таких випадках я питав у неї: «Куди ти?» Вона, як правило, сміялась, інколи іронізувала, інколи казала щось незрозуміле. Зараз я промовчав. І хоч їхати нам треба було в один бік, тільки їй раніше виходити, вона сіла в незручний для мене автобус, який звертав з мого маршруту, а їй підходив, і поїхала. Я стояв на зупинці й відчував себе, м’яко кажучи, кинутим, але швидко забив, приблизно так само швидко, як забили на мене. Дочекавшись свого автобуса, я поїхав додому. На зупинці взяв ще чашку кави й остаточно прийшов до тями.

Незабаром до нас мали приїздити донецькі поети на чолі з О. Ч. Я згодився їх зустріти, хоч коли дізнався, що їхній потяг прибуває близько четвертої ранку, то пожалкував. Відмовитися було незручно, і я подумки вилаяв себе. Зрештою, з дому тієї ночі я вийшов близько другої чи на початку третьої ночі. Автобусів у такий час не дочекаєшся, тролейбуси – один на годину. Тож я розрахував так: вийду посеред ночі і якщо не встигну на тролейбус між другою та третьою, то встигну на тролейбус між третьою і четвертою. Хоч цей вид транспорту мене аж ніяк не рятував, тому що міг довезти тільки до півдороги. Далі я збирався йти пішки або під’їхати на трамваї. Стояв я довгенько. Напевно, з годину. На вулиці дощило. Світло від фар поодиноких автівок виблискувало на асфальті й притягувало погляд. Крім мене, на зупинці десь із півгодини стовбичили рибалки. Один із них дивився на мене, я – на нього, і обидва ми, здається, зовсім не розуміли, чому стоїмо тут і зараз. За ними приїхав старий розбитий «пазик», а за мною не приїхав ніхто. Тоді я підійшов до водія рибалок і попросив підвезти мене хоч кудись. Він кивнув на того, з ким ми перезиралися пару хвилин тому, мовляв, домовляйся з ним.

– Можна під’їхати з вами?

– А тобі, взагалі, куди?

– На вокзал. На Південний.

– Так ми туди не їдемо.

– А куди ви їдете?

– На озеро.

Іншої відповіді я й не чекав. Ох уже ці рибалки. У них тільки риба на умі. Хоч, зрештою, вони не всі такі. Ні, вони точно не всі такі. Запевняю. Я спілкувався з нормальними. І багатьох із них люблю. А одного, можна сказати, просто обожнюю. І гомосексуалізм тут ні до чого. Я й сам інколи ходжу на рибалку. Може, тоді на мене так ніч вплинула, може, я якось по-своєму сприйняв його слова, може, мені просто треба було поцікавитись, на яке саме озеро вони їдуть, так би мовити, для загального розвитку й власної майбутньої рибалки, та я чомусь зовсім забув про ввічливість.

– Ну ви ж по проспекту їдете, приблизно вбік вокзалу?

– Приблизно, але віддалено.

– Ну до автовокзалу або хоча б до «клумби» (так називають одне місце на проспекті Гагаріна) довезете?

– Та довеземо.

– Дякую.

Я вибрав найзручніше місце й намагався дивитися тільки у вікно. Рибалки не звертали на мене уваги, хоч я, здається, і видався їм підозрілим. Вони теревенили щось про свою рибу, згадували попередню рибалку, пересипаючи все це жартами. Я особливо не прислухався до їхніх балачок. Розбитий, проте теплий автобус навіював на мене сон. Вийшов я на площі Пролетарській. Звідти до вокзалу було десь із пару кілометрів. Не ставши чекати ні трамваю, ні попутки, я почалапав пішки. У такий час їздять тільки ті, хто вживає «хімію». А я до таких ставлюсь не дуже. Усе має бути природно. На вулиці було темно, дощ не вщухав, але й не ставав сильнішим. Це мене тішило. Я насолоджувався нічним мокрим Харковом. Він особливо гарний уночі, коли йде дощ, коли на дорозі виблискує світло від автівок, від самотніх ліхтарів, від вікон, за якими йде собі чиєсь життя.

До вокзалу я причалапав хвилин за двадцять. Потяга ще не було, запізнювався. Я випив якусь гидотну каву впереміш із димом. Нарешті оголосили прибуття, я швидко знайшов вагон, у якому їхали донецькі друзі. Вони почали виходити. Виходили й виходили. Виходили й виходили. «Та скільки вас там є?» – подумав я. Здається, вийшов останній. Ні, ще один. Їх було десь близько двадцяти. Усі п’яні й усі горлали. Я, не знімаючи своїх зелених окулярів, заляпаних дощем, обнявся з тими, кого знав, іншим потис руку.

Гості збилися докупи й продовжували щось горланити, але тепер уже особисто до мене. Я змусив себе посміхнутись, хоч мені було й нелегко зробити це на початку п’ятої ранку, й запропонував рушати. Ми пішли. Юрба донеччан і один харківець. Думаю, що, на стороннє око, це нагадувало якусь передвиборчу політичну акцію. Ми вийшли на привокзальну площу з її фонтанами і якоюсь незрозумілою для мене аркою. Що вона символізує, ніяк не можу збагнути. Ні з того ні з сього між кількома донеччанами почалась якась тусня.

– Що сталось? – спитав я.

– Хомич гітару в потязі забув.

Хомич був єдиний, хто приїхав зі своєю дівчиною. Я вирішив йому допомогти.

– Заспокойся, чуваче, – сказав я йому. – Зараз десь прилаштую всіх, а потім підемо по твою гітару. Ми її знайдемо. Не переживай.

– Добре, – погодився той.

Поки я пояснював Чупі, як знайти на Полтавському Шляху цілодобовий гендель із дешевою хавкою, Хомич зник, але ненадовго.

– Мені сказали, що потяг уже у відстійнику, – розгублено мовив він.

– Це де? – спитав хтось.

– Та ні, не могли його так швидко туди відправити, – сказав я, витираючи мокрі від дощу окуляри.

– Ну, мені так сказали…

– Ну, якщо сказали, – мовив я й заходився знову пояснювати, де той гендель.

Доки я «чухався», донеччани знайшли таксиста, який згодився змотатись у той відстійник. Я сів разом з усіма. Їхали ми недовго. Сума, яку назвав таксист, мене трохи того… За такі гроші можна було б купити нову гітару в дорогому музичному магазині, а на решту ще й половину його асортименту. Правда, мені вдалося трохи збити ціну. Ми вийшли з таксі. Дощ не вщухав, а, здається, припустився ще дужче. Довкола штиняло соляркою і відчутно відгонило тими містами, звідки прибували поїзди. Ми підійшли до однієї-єдиної «будки» (по-інакшому те назвати не можна), у якій горіло світло. Двері відчинились, і на нас випав ледь теплий чоловік. За столом (там іще й стіл був) сиділа жінка років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти.

– До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?

– Ще ні. А ви хто такі?

– Та ми речі в ньому забули, ось шукаємо.

– Потяг там, на вокзалі. Сюди він і не буде приїжджати. Ану, зараз, почекайте, – сказала жінка й полізла в шафу (там іще й шафа була).

Порившись у ній, вона витягла якийсь зошит, глянула туди:

– Ні, точно. Цей поїзд до нас їхати не буде. Він стоятиме на вокзалі до відправлення.

– Спасибі.

Ми вийшли з тієї «будки» й подалися на місце, де нас висадив таксист. Він чекав на нас, навіть розвернувсь. «Розвів таксист донеччан», – подумав я. Ми підійшли до нього.

– Нам треба назад. Тут нема «нашого» потяга.

– Не питання.

Як не дивно, дорогою назад у таксиста, мабуть, прокинулася совість. Доплативши зовсім трохи, ми повернулись на Південний вокзал і пішли шукати потяг. Я був провідником, звісно ж, не тим, що супроводжує пасажирські вагони, а тим, хто вказує дорогу в незнайомій місцині. Нею для моїх гостей з Донбасу став «зад» нашого вокзалу. Я його добре знаю, і в усіх значеннях цього слова. Ми йшли коліями поміж старими вже списаними і просто старими, але ще діючими поїздами та читали написи на вагонах. Я помітив, що в одному з тих вагонів хтось займався сексом. Мабуть, провідники. Поблукавши, ми нарешті знайшли «свій» потяг. Підійшли до потрібного вагона. Хомич піднявся на сходинки й постукав у двері. Тиша. Він постукав іще раз. Знов тиша. «Мабуть, теж займаються сексом», – подумав я. Хомич постукав сильніше. Мовчання. Потім він почав гамселити у двері ногою. Аж тоді почулись кроки, важкі кроки незадоволеної людини, очевидно, чоловічі. Двері відчинились. Із вагона вдарило спиртним, і чоловік (судячи з усього, провідник) спитав:

– Чого вам?

Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.

– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.

– Вітаю.

– Дякую. Ми забули у вас гітару.

– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.

– Як це нема?!

– От так, нема й нема.

Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.

– Віддали!

– Я в цьому не сумнівався, – сказав я.

– П’ять гривень заплатив.

Тю, я думав, що він їх там метелить, а він – гроші. Ну, п’ять гривень, то й п’ять. Ми подалися до генделя, де сиділа вся донецька компанія. Добиралися десь із півгодини. Коли зайшли, усі вже нагрілись, заливаючи в себе алкоголь і… кефір. Спершу я навіть не повірив, що то кефір. Потім глянув на прилавок і побачив, що він і справді там продається…

До мене ми так і не поїхали. Дивлячись на цю ватагу, я подякував усім святим, що Хомич забув свою гітару. А то де б вони в мене помістилися? Надворі розвиднювалось. Ми випили по каві, погомоніли. Частина прибулих, незважаючи на сьому ранку, почала звалювати до своїх харківських знайомих. Мене це і втішало, і трішки напружувало.

Нарешті ми вийшли з генделика й попростували в напрямку Лопані. Щойно почали працювати магазини. Ми взяли білого вина й пішли на пристань. Я згадав Дімона, і мені захотілося його побачити. «Чоловіча дружба – це сила. Посварити двох друзів може хіба що якась незвичайна жінка або справжня стерва». На пристані ми дивились на воду й мріяли. Ментів не було. У таку рань! А донеччани потроху кудись зникали у своїх справах. А мені ставало якось легше дихати.

Ми домовилися зустрітись аж увечері перед виступом, у тій кафешці, де мали відбутися поетичні читання. День минув насичено й невимушено. Поетичні читання пройшли класно. Було багато молодих поетів, було багато слухачів. Я пив коньяк. Мені все подобалось. Моя Марія-Вишня їла картоплю фрі й сміялась. У всіх був гарний настрій. У мене теж, якби… Якби не мої колишні дівчата. «Мать його, що тут відбувається!» – лайнувсь я подумки й підійшов до однієї. Запропонував їй випити. Вона відмовилась.

– Дякую, що прийшла. Мені приємно, – сказав тоді я.

– Я дуже хотіла.

Чого вона хотіла, я не зрозумів – чи то прийти, чи чогось іншого.

– Може, усе ж вип’єш?

– Ні. Ти ж знаєш, я не п’ю.

Я це мав знати?!

– Ну, як ти? Як навчання?

– Добре. Часто з «дітьми».

Знову вона про них згадала. На цей раз це мене роздратувало. Для чого вона їх згадала?

– Ну, я піду. Мені ще з багатьма треба привітатися й обійнятись, – сказав я.

– Давай.

– А може, соку, – я зробив паузу, – або води… або ще щось.

– Ні, дякую! Я не хочу.

Я взяв коньяк і вийшов на вулицю. Мені хотілося побути одному. І раптом:

– Утко, привіт!

– Привіт.

Це була ще одна з моїх колишніх.

– І досі п’єш? – спитала вона.

– Так. Ти ж знаєш, я люблю коньяк.

– Я теж.

– Тримай, – я віддав їй келих. Вона його висушила одним махом.

– Ти теж п’єш, як я бачу. Не втратила хисту.

Її звали Поліна. Класна дівчина, хороша людина. Коли ми з нею були разом, я ходив у стілах, військових штанях, мав пірсинг і по праву називався панком. Серйозних або хоча б нормальних стосунків у нас із нею ніколи не було, але пристрасть і бажання бути одне з одним мали місце. Ще й як!

Вона грала в музичному гурті, назви якого я не пам’ятаю. Я був на одному з її виступів – уже після того, як ми розбіглись. Загалом, мені сподобалося, Дімону і Ромашці – теж. (Хто такий Ромашка, я розкажу трохи пізніше). Я мало що пам’ятаю з того вечора. Це було ще в студентські роки. Єдине, що мені запам’яталося, так це допомога Стасі, моєї найближчої подруги, можна сказати, сестри. Вона також там була. Ми розмовляли з нею на вулиці біля клубу, у якому грала Поліна. Про що – не пам’ятаю. Потім довго пили чай. Його смаку я вже не відчував. Стася й дотягла мене додому. Усе це було колись.

А зараз Поліна стояла поряд зі мною й дивилася мені в очі. Я дивився на неї. Ми перекинулись іще кількома словами й розійшлись. Літературні читання тим часом були в розпалі. Усім було весело. Хомич грав на гітарі, яку «викупив» у провідників. Словом, вечір закінчився вдало. Я поставив кілька автографів і подякував людям. Власники закладу так само подякували мені за чудовий вечір. Усі мої замовлення вони сплатили самі, сказали, що сьогодні вони пригощають. Я подякував і взяв ще пляшку коньяку та картоплю фрі…

Донеччани поверталися додому цього ж таки дня. Ми провели їх на вокзал. Заходячи у вагон, вони вже не горлали так, як уранці.

7

Мене поїдом їла моя робота в телекомунікаційній компанії, виїдала ізсередини. Чесно кажучи, я не знав, що робити. Знайти щось нове було майже неможливо, та я й ще той ледащо. Кинути цю роботу – означало перейти на чорні сухарі й пригощати ними Марію. Тож я працював з дев’ятої до шостої, з дев’ятої до шостої, день за днем. Субота й неділя – вихідні, але інколи я мав (звісно, за графіком, там усе було за графіком) чергувати. Що таке чергування? Бути в місті й не вимикати службовий телефон, зв’язок із яким був нормальним тільки в офісі та безпосередньо біля антени. Я (як абонент) досить часто перебував поза зоною досяжності. Приходячи в понеділок на роботу, я чув приблизно таке: «Зарудко, бл…дь… Де був твій телефон? Якого хріна ти його весь час вимикаєш? Чому ти весь час недосяжний?» Відповідь завжди була принципова: «Він був увімкнений. Може, просто не було зв’язку. Зв’язок у нас хріновий, самі ж знаєте». Потім іще з півгодини або годину криків, і всі заспокоювались.

Ми бралися до роботи. Я – спочатку до кави, а вже потім до роботи. Я часто креслив схеми, у мене їх було багато, і всі – недороблені. На комп’ютері це виглядало приблизно так: схема, нова схема, найновіша схема, найнайновіша схема, схема скорочена, схема скорочена нова, остання схема, схема актуальна, схема сьогодні. Файл із останньою назвою був для мене гарантом усієї моєї роботи. Усі зверталися до мене, я – до файла «схема сьогодні». Я вносив туди зміни, аж поки не зробив файл-схемище. Туди я заносив усе, навіть частину того, що було непотрібно. Часто-густо пив каву і говорив з Арменом.

Наближалося літо. До мене воно наближалося через вікно мого офісу. І проходило через вікно офісу або на сидінні машини, коли мене везли на якийсь об’єкт. Щовечора після шостої я зустрічався з Марією, і ми гуляли вулицями Харкова. Одного разу під час такої прогулянки ми вирішили обрати місце відпочинку на літо. Думали недовго, вибрали Крим і залишились задоволені. З друзями їхати не хотілося. Хотілося, щоб були тільки ми й морська вода. Але ми вирішили запросити їх усіх у ліс на два дні, з наметами. Бажано з власними наметами. Не погодилися їхати тільки двоє. Я не наполягав, бо ніколи нікого довго не вмовляю і не сперечаюсь.

Отож, нас було аж п’ятеро: Марія, Альона, Валя, Ромашка і я. Не так уже й густо друзів, але й не мало. Ага, я ж обіцяв розповісти про Ромашку. З ним я познайомився в університеті, де ми так «плідно» навчалися. Він мав міцну статуру й страшенно розхитані нерви. Якщо йому щось не подобалося, він аж підстрибував на місці, розмахував руками й кричав. Чому він став таким нервовим, я не знав. Зараз Ромашка моряк і плаває морями, що омивають Далекий Схід. Чесно кажучи, я не заздрю тим, хто плаває з ним на одному судні. Мені хоч було куди тікати, а їм… Ну, це вже їхні проблеми.

Отож, ми вирішили поїхати туди, де вже відпочивала Стася, ну ота моя найкраща подруга-сестра. Зібрались уранці на вокзалі «Харків-Левада», звідки відправлялась електричка. Купивши квитки, ми зайшли у вагон. До відправлення залишалося хвилин п’ять-шість. І тут Ромашка занервував і чомусь почав цікавитися, де нам виходити.

– Та заспокойся ти, старий, – сказав я йому, – туди їхати трохи більше години. За цей час усе й з’ясуємо.

– Ну дивись, – буркнув він.

Він класний пацан, але коли нервує – капець усім навколо. Я, щоб якось його заспокоїти, запитав у діда, котрий сидів до нас спиною.

– Батю, не скажете, коли Зміїв буде?

– Ні, не скажу.

– Чого? – здивувавсь я. – Раніше виходите?

– Ні! Електричка туди не їде.

Я повернувся до своїх і всіх «заспокоїв»:

– Ми не пропустимо зупинку тому, що ми туди на цій штуці не доїдемо.

Марія засміялась. Альона теж. Валя, яка весь час хіхікала, зовсім ніяк не відреагувала на моє повідомлення. А от Ромашка запанікував: «Тікаємо звідси!» Тієї миті він був правий. Ми похапали речі й вибігли на платформу. Двері тут-таки й зачинились.

– Ніштяк! – сказала Альона.

– Та да.

– А де ж наш електромобіль?

І тут оголосили про відправлення нашої електрички. Бігти ми не стали – моєї ліні вистачило на всіх. Усілися на лавку й стали чекати наступної електрички, яка відходила за сорок хвилин. Квитки були дійсні протягом усього дня. Можна було їздити туди-сюди. Я й не помітив, як минув час. Прибула наша електричка. Ми зайшли, повсідалися, розклались.

Халепа, у яку ми вскочили, ну тобто те, що ми потрапили не в ту електричку й простовбичили сорок хвилин на вокзалі, не зіпсувала нам настрою. Ми гомоніли, грали в карти. Через півгодини Марія дістала книгу. Я, як завжди, заснув. Що там робили інші, не знаю. Скільки віддав життя сну, теж не знаю. І розбудило мене так само те, чого, точніше кого, я не знав. Розбудило щось невідоме.

– Хто не знає мене?! Хто?! Ви?! Ви?! Може, ви?! Тож знайте: я – Андрюшка, – горлало у вагоні.

«…Твою мать, який Андрюшка?»

– Я пропоную вашій увазі склоріз найвищого класу, найкращого виробника. Ріже будь-яке скло.

Андрюшка дістав порожню скляну пляшку, узяв склоріз і провів по ній.

– Ось і все! – роз’єднав пляшку на дві половини Андрюшка.

– Йо! – вигукнув я. – Круто.

Андрюшка зробив такий самий фокус і з пляшкою з-під шампанського. Мене це вразило ще більше. Усі мої друзі сиділи з круглими очима. Потім «фокусник» спокійно вирізав зі скла цікаві геометричні фігури.

– Хочеш спробувати? – спитав він у Марії.

– Хочу.

– Тримай ось так, потім так, затисни тут, ні-ні, ось тут. Тримаєш? А тепер «оп»… Ні-ні, ось так – «оп».

Марія сміялась, і в неї нічого не виходило.

– Коротше, розберемось, Андрюшко. Дякую, – я дістав десятку і віддав йому.

Швидко спорожнивши скляну пляшку мінералки, ми почали експериментувати. Але в нас нічого не вийшло – або Андрюшка нас розвів, або щось у нас із руками не те. Могло бути і перше, і друге. Спати мені вже не хотілось. У голову лізло що попало. Насамкінець я дійшов висновку, що не знаю жодного адекватного пацана на ім’я Андрій. Усі вони якісь дивакуваті.

Ми вийшли на зупинці «Ялинка». Праворуч від нас був ліс, попереду пансіонати.

Здається, ми приїхали туди, куди й треба. Але нам була потрібна вода, тобто річка, а точніше – Сіверський Донець. Я тут уже колись був, тому сказав, що дорогу знаю і що це зовсім недалеко.

Ми купили їжу та випивку в найближчому магазині. Коли за півгодини хтось згадав про мою орієнтацію на місцевості, я запевнив, що все під контролем і що повільно ми йдемо тільки через дівчат. Якби вони йшли швидше, то ми б уже давно були біля річки.

Ми йшли по дорозі, потім через ліс і нарешті побачили річку. Роздягнувшись, усі пострибали у воду. Трохи поплававши, я вийшов на берег. Легку втому після дороги як рукою зняло. Відкоркувавши пляшку вина, я добряче з неї хильнув. За цією справою мене застали дівчата й Ромашка, які теж вилізли з води. Я налив Ромашці.

– Може, спочатку бутербродів, Утко? – сказав той.

– Пий, потім усе інше.

Валя пристойно грала на гітарі. Але її всі провтикали. Ну, не Валю, звісно, а гру. Тож розвагою для нас були тільки ми та наша уява. А уява, як відомо, річ непідвладна. Річка забрала останні калорії, і ми заходились їсти й пити. Після першого обіду всі зрозуміли, що випивки мало, а харчів ще менше. Нас із Ромашкою відрядили до магазина, ще раз нагадавши, що я тут усе знаю. Порожні сумки, тобто пакети, ми забули. Наші руки були вільні і, здавалось, аж свербіли без діла. Ми зійшли крутими сходами й уперлись у паркан із дроту.

– Що за херня? – обурився Ромашка.

– Ща розберемося. Ща, старий, – сказав я. – Головне, не нервуй.

Його це, звісно, зачепило, і він почав нервувати.

– Будемо обходити?

– Та ні, давай так, через паркан.

Утім, через паркан лізти не довелося. Ми були не перші, хто піднімався тими сходами, тож у сітці була невелика, але цілком пристойна дірка для наших тіл. За кілька секунд ми вже стовбичили на території пансіонату. Довкола було тихо, як на цвинтарі. Здавалося, що тут узагалі нікого нема. Ми пройшли метрів п’ятдесят і почули якісь звуки. То були собаки. Не дуже великі, але злі. Мабуть, вони злилися більше на своє життя, ніж на нас, та ми потрапили не в той час і не в те місце. Гавкали вони, курва, довго. І потроху підходили все ближче й ближче, наче готувалися до атаки. Правда, я їх розсекретив, бо їхній план був доволі простий: обійти нас із двох боків, хапонути за ногу й при цьому не отримати по сраці. Один пес був просто смішний. Я, звісно, сміявся, і його це злило. Словом, ми йшли, а вони гавкали. Я їм по ходу всього цього дійства щось пояснював. Аж раптом:

– Ви, бл…дь, хто такі? – почувся жіночий голос.

– Ми тут відпочиваємо, – сказав я.

– У нас у пансіонаті?

– Ні.

– Так чого ви тут шаритесь? Зараз міліцію викличу.

Ми з Ромашкою засміялись.

– Не вірите? Зараз!

І щойно вона це сказала, як вийшов чоловік. Він був схожий на злого доктора, якому в молодості не вдалося вивчитися на патологоанатома, не вдалося потрапити і в крематорій, і ось тепер він тут ловить таких, як ми, надолужуючи втрачене. У нього були великі окуляри з товстими лінзами, а в руках він тримав чи то здоровенну гілку з якогось дерева, чи то невелике деревце без гілок. Старий потертий одяг і зношені черевики у фарбі не дуже налаштовували на розмову з ним. Я дивився на нього й метикував, куди б нам краще робити звідти ноги. Та доки я думав, він почав своє власне слідство, яке, як мені здалося, зважаючи на ситуацію, мало закінчитися самосудом.

– Що тут таке? Хто це? – спитав він своїм «патологоанатомічним» голосом у жінки.

– Або злодії, або п’яниці якісь, – відповіла та.

– Та ми, власне, просто так тут проходили. Ми за харчами йдемо й за випивкою, – сказав я йому, намагаючися не показувати свого хвилювання.

– У нас нічого нема.

– Та ми й не сподівалися. Кажу ж, просто так тут проходили, по дорозі.

– Ви на приватній території, і вам краще забратися звідси.

– Та ми так і зробимо, – перебив його я, – якщо ви нам скажете, як звідси швидше вийти.

Нам показали, де вихід.

– А ви можете заспокоїти отого он песика, – я тицьнув на того, який пер на нас зліва, з якоюсь аж надто великою головою, що робило його кумедним. – Я хочу почухати його за вушком та й взагалі полоскотати. Він мені сподобався.

– Ану геть звідси, недоумки! – закричала жінка.

Я глянув на чоловіка. Той усе сильніше й сильніше стискав гілку в руці, а його очі аж почервоніли. Ми зрозуміли, що нам і справді треба звідси вшиватися. Собаки нас не переслідували. Зате ми спиною відчували погляди тих двох – крикливої жінки й «патологоанатома» без скальпеля. Ну ось нарешті й рятівні ворота, чорні від природи й погано пофарбовані в зелене. У будці з написом «Охорона» солодко спав охоронець. Ми вирішили не будити його. Відкрили навісний замок за допомогою ключа, який стирчав із нього, і вийшли. І тут наша чемність ледь не вийшла нам боком. Коли ми закривали замок, стоячи вже за воротами пансіонату, то добряче ним грюкнули. На шум з будки вибіг невеличкий і дуже дзявкотливий пес. Його дзявкотіння розбудило охоронця, і він так нас послав… Ми жбурнули ключ і вшились.

– Якісь тут усі непривітні! – сказав Ромашка, посміхаючись.

– І не кажи, друже.

Від воріт тяглася дорога, по якій ми й посунули далі. Повітря було сповнене запахом сосен і ще чимось заспокійливим і приємним. Ми вдихали довколишні пахощі й раділи, що вижили і йдемо, а не лежимо на старому операційному столі зі скальпелем у животі під дешевим наркозом, а то й без нього. Якийсь час ми йшли мовчки. Праворуч від нас був цей триклятий пансіонат, зліва височіли стрункі величні сосни. У лісі перегукувалися птахи, щось шурхотіло, шелестіло… Потім ми говорили про жінок. Усі чоловіки говорять про жінок. Зрештою, це краще, ніж говорити про поетів. Чи про живих, чи про мертвих.

До магазина ми дісталися швидко. Мабуть, тому, що поруч із нами не було дівчат. Мене це тішило. Жінка завжди затримує чоловіка, хоч і без неї хріново. Я часто думаю: і хто ото таке вигадав? Хто? От живеш ти собі сам-один. Насолоджуєшся життям. Ходиш по пабах з друзями, на футбол, у театр, у кіно. І раптом зустрічаєш її. Закохуєшся. І починається… Ви з’їжджаєтесь і живете разом. Вона й ти. У вас виникає купа всіляких проблем. Але ви все одно щасливі. Є проблеми – є життя. Та за якийсь час це життя починає напружувати. Вона йде на зустріч із подругами, а ти, власне, й не проти. «Хай іде, хоч трохи побуду сам», – думаєш собі. Випиваєш п’ять, а то й шість пляшок пива й витягуєшся на підлозі. Поки ти п’єш пиво, у твою голову починають лізти різні думки, закрадається якась недовіра: це ж вона з подругами пішла в кав’ярню, а вона ж вродлива, і там точно хтось із нею познайомиться… Вона залишить йому свій номер… Ти п’єш далі й починаєш себе заспокоювати: вона ж мене любить, тільки мене… Так, ця краля моя, моя навіки… І ось ця краля приходить додому близько першої ночі. Ти сидиш уже без пива, мовчки лягаєш спати. На ранок починаєш допит, і – «па»! Ось тобі перша сварка. За якийсь час історія повторюється. Потім усе повторюється знову, тільки навпаки. І якось зранку «па» – і ви розбігаєтеся в різні боки. Ти пиячиш тиждень, може, і більше. Або пиячиш доти, доки тобі не посміхнеться якась інша дівчина. Вона, твоя колишня, одразу після розриву стосунків іде й накуповує собі купу шмоток. Десь у місті ви зустрічаєтесь, обмінюєтеся поглядами й сумними посмішками. Усе було й наче не було. Була вона! Був ти! Були проблеми! Усе було! А залишилися тільки сумні посмішки на ваших обличчях. Хто це вигадав? Хто? І навіщо? Але це так, ліричний відступ.

Отож, ми з Ромашкою зайшли в магазин. Набрали питва, харчів і пішли. Трохи пройшли, і нам здалося, що випивки малувато. Повернулись і купили ще. Ідучи далі, ми згадали, що треба назбирати якогось каменюччя для багаття. Тоді ми звернули з дороги в ліс і невдовзі побачили недобудований чи то будинок, чи пансіонат, тож попрямували до нього. Там набрали цегли. Кожен по п’ять-шість штук. Нести було, звісно ж, не дуже легко, та й до наметів далеченько.

Ромашка завів розмову про футбол, я ж намагався змінити тему й поговорити про жінок. І мені це вдалося. Ну, люблю я жінок. Що тут удієш! На одній із галявин ми зробили привал і випили по пляшці. До дівчат ми прийшли з випивкою, харчами й цеглою. Чоловіки! Вони глянули на нас і розсміялися. Що ж їх так розвеселило? Я глянув на себе. Блін! Матня розстебнута. Відливав у лісі й не застебнув. Пика й одяг присипані білим і червоним пилом із цегли – і в Ромашки, і в мене. Та ще й алкоголем від нас несе. Як же тут не сміятись?

Тим часом сонце вже сідало за обрій. Ми знов пішли до річки. Я подарував Марії лілію. Вона подарувала мені поцілунок. Він був ніжний, наче дотик ранкових променів сонця. Її вуста були прохолодні й мокрі. Вона вся аж пашіла. Її волосся горіло на тлі блакитно-рожевого неба. Я обійняв її, палко поцілував і чомусь згадав наш перший цілунок. Я був тоді надто сентиментальним. Бо любив. І люблю.

Накупавшися, ми пішли шукати дрова. І чому ми не зробили це вдень? Доки я збирав гілляччя, поколовши собі руки, ноги й навіть пику, Ромашка без усяких пригод натягав дров, яких мало вистачити на все життя. Ми випили. Він знову пішов шукати дрова. Я ковтнув кави й подався за ним. Надворі вже стемніло, тож я вирішив, що залишати його наодинці не можна. Я був у цьому переконаний. Ми швидко повернулись: я ніс кілька невеликих гілочок, а він – цілий оберемок товстого гілляччя. Побачивши нас, дівчата знову засміялися. На цей раз, напевно, тільки з мене. Та я не образився, сказав, що все тримав під контролем і що без контролю нічого не може бути. Я знову випив, і ми всілися довкола багаття. Сиділи й говорили про вічне.

Час спливав. Дров ставало все менше. Ми говорили, сміялись, їли й пили, але більше таки сміялись. А вогонь усе їв і їв гілляччя. Полум’я почало поволі згасати. Нас огортала темрява. Холод пробирався під кофти й пощипував тіло. Годинник показував початок четвертої. Наші ковдри лежали на землі. Їх укрила ранкова роса, і вони відсиріли.

Потім ми повлягалися спати. Я заснув просто неба. Між мною і землею – каремат, між мною і небом повітря, чисте повітря з лісовими духами й таємницями. Я думав про кількість померлих тварин у цих місцях, про їхнє життя, про їхню смерть. Про вплив людини на природу, про Марію, яка вже спала, про любов, про секс і свободу.

Ромашка спав неподалік і теж був схожий на бутерброд: земля – каремат – він – повітря – небо. Власне кажучи, небо починається просто з землі. Ми щодня ходимо по землі, перебуваючи на небі, й самі того не усвідомлюємо. Можна сказати, ми – частинки неба. Принаймні дехто.

Прокинувсь я від холоду. Уночі я сповз із каремату й спав просто на траві. Якби ви знали, як класно прокидатися, відчуваючи на обличчі ніжні дотики трави. Усі, крім Альони, уже повставали й тинялися туди-сюди без діла. Як на мене, краще б поспали. Вода накочувалася на берег невеличкими хвильками так, неначе віталась із нами. Я посміхнувся.

Ми провели біля річки цілісінький день, а під вечір зібрали речі й попрямували до електрички. Назад ми дісталися значно швидше, навіть попри те, що дівчата були з нами. В електричці я знову… Як ви думаєте, що я робив? Так-так, я спав. Марія, як завжди (ви вже вгадали?), читала книгу. Потім вона спала, а я втикав у вікно. Альона вовтузилася на своєму квадратному метрі на сидінні. Валя майже весь час дрімала. Ромашка говорив із усіма нами, поки ми не спали. До речі, він дуже добрий. Але, як я вже казав, надто нервовий. Вибухонебезпечний. Його краще не чіпати.

8

Я знову повернувся на свою роботу. Літо було в розпалі – сонячно, тепло. Дивитися крізь вікна офісу на чудову погоду й на жінок у коротких спідницях було просто нестерпно. У такі хвилини я неодмінно згадував свою Вишеньку – її ніжки мені дуже подобались. Я їв морозиво, пив каву з Арменом і грав з ним у Boxhead. Так минало літо. Дім – робота – дім. Зайоби на роботі, незважаючи на відсутність самої роботи, були весь час. Це добряче напружувало. Керівництво вигадувало казна-що, аби нас хоч чимось зайняти, аби ми тільки не вештались офісом без діла. Дійшло до того, що ми наводили порядок у кімнатах з обладнанням, тобто перетворювалися на прибиральників. А тих кімнат, скажу я вам, було чимало. Кава, морозиво й Boxhead тоді «відпочивали», а ми брались за віник, лопатку й ганчірку. Отак і минало літо.

Наближалася моя відпустка. Ми з Марією вирішили не планувати, як будемо її проводити. Зберігали інтригу. Хоч точно знали, куди поїдемо – у Штормове. Це база відпочинку біля Євпаторії. Там Марія провела багато літнього часу в дитинстві. Штормове славиться своїми дельфінаріями. Я ніколи не бачив дельфінів на свободі, тому хотів поїхати туди більше за неї. Квитки вже в кишенях, і хвилюватися не було чого. Власне, я й забув, коли те робив, тобто хвилювався.

В останній робочий день, перед моєю відпусткою, ми з Арменом посіли в Boxhead четверте місце у світі. Нашу команду ми назвали іменем нашого керівника, щоб нас не спалили в разі чого, крім того, і його прославили на весь світ. Подумати тільки – четверте місце у світі!

9

Зібрався я швидко: зубна щітка, паста, рулон туалетного паперу, труси, три футболки, джинси, кофта та банка меду (мед я взяв спеціально для Марії, бо вона дуже любить зелений або трав’яний чай з медом). Рюкзак вийшов великий, хоч речей було зовсім небагато. Пішов до Марії. Вона теж зібрала свої речі: зубна щітка, паста, туалетний папір, футболки, шорти, білизна, косметика, гребінець, серветки вологі, серветки звичайні… Цей список можна було б розписати сторінок на три-чотири. Жінки! Її рюкзак був надто важкий. Частину речей довелося перекладати до моїх скромно складених трусів, що лежали нагорі. Усі намагаються покласти їх у два, а то й три пакети й заховати на самісіньке дно валізи, а в мене вони лежали нагорі, як сніг на вершинах гір. За хвилину мій рюкзак поважчав кілограмів на шість. Марійчина мама приготувала нам харчі на дорогу й поклала їх в окремий пакет. Ми попрощалися з усіма, помахали їм ручками й зачинили за собою двері.

– Головне, не загубити судок, – сказала Марія.

– Який іще судок?

– Ну, з їжею, не гальмуй!

– Та ну, як ми його загубимо? Усе буде джаз, кажу тобі. Я проконтролюю.

– Ось це мене й турбує, – сказала Вишня, саркастично посміхнувшись.

У свій законний третій вагон ми зайшли останні. Я щось чохлив на платформі. Зараз уже не пригадую чому. Найбільший прикол усіх моїх поїздок полягає в тому, що я завжди їду або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Колись мені урвався терпець, і я почав розказувати це своїм друзям так, як тоді розказував Марії.

– Ну що за хрінь?! Я постійно їжджу або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Це, мабуть, якесь прокляття!

– Та ні, я теж так завжди їжджу. Сама нічого не розумію.

– Може, в інших ніхто не їздить? Вони точно їдуть порожні або… (я зрозумів, що сказав дурню) … Ну, хтозна. Не знаю!

– Я думаю, – спокійно почала Вишня, – питання в ціні. У середніх вагонах купейні місця, а ми завжди беремо плацкарт. Хоч, звісно, це теж не пояснення.

– Круто. Ніколи не думав про це…

Мабуть, тому я так довго чохлив тоді на платформі. Я думав про те, що сказала Марія. Але в мене все одно залишилось одне питання: хто-небудь коли-небудь куди-небудь їздив у другому вагоні? Я – ні.

Те, що приготувала нам Марійчина мама, мені сподобалося. Ми випили по чашці галімого зеленого чаю й повлягалися спати. Я заліз на другу полицю. Марія дивилась у вікно. Я заснув. Прокинувся десь за годину. Марія так і дивилась у вікно.

– Ти що, не спала? – спитав я.

– Ні.

– Не гони, поспи, лялечко.

Вона глянула на мене так, що я враз замовк. Тим паче що прокидатися нам треба було десь о четвертій ранку. Святі небеса! Хіба це можливо? Четверта ранку… І я заснув знову. О четвертій у кишені моїх джинсів завібрувало. Курва, будильник. Я вимкнув його й глянув на нижню полицю. Марії не було. Як я вже казав, прокидаюсь я майже завжди злий і незадоволений, хоч о четвертій ранку, хоч о першій дня. Незадоволений або тому, що рано встав, або тому, що багато спав і нічого путнього не встиг зробити. За кілька хвилин повернулася Марія. Її обличчя було чисте й свіже, а очі світилися радістю й щастям. Чого не можна було сказати про мене. Із перекривленим і незадоволеним обличчям я буркнув:

– Доброго ранку, крихітко.

– Доброго, – сказала вона бадьоро, – я вже відчуваю море.

Я глянув на її волосся – море й справді було неподалік. Річ у тому, що на підвищену вологість у Марії якось по-особливому закручується волосся. Інколи мені здається, що в кожній її волосинці тече кров – так, як у тілі кожного з нас.

– Як тобі спалось? – спитав я

– Ти знаєш, добре. Я дивилася на чорну ніч, на самотні ліхтарі, такі самотні, як я цієї ночі.

Розуміючи, що в мій город вже починають летіти камінці, я замовк. Зліз із полиці й почалапав до туалету, щоб облити обличчя водою, аби хоч якось наблизитися до тієї чистоти, якої ми всі так прагнемо. Потяг зупинився на станції Айвазовська близько п’ятої ранку. Ми вийшли випити кави. Правда, тут не все було так просто, бо п’ємо ми тільки натуральну каву, а знайти її не завжди легко. Я чомусь випромінював оптимізм.

– Зараз я все знайду, посидь тут. Я миттю.

– Добре, тільки ж натуральну.

– Так-так, іншу я не візьму, ти ж мене знаєш.

– Угу… – посміхнулася вона.

Її посмішка розбудила сонце, і воно почало підніматися з-за горизонту, прикритого верхівками будинків, вокзалом та церквою. Метрів за сорок світився кіоск з хот-догами, гамбургерами, бутербродами, чаєм і кавою. Як з’ясувалося, кава була розчинна. Я пішов шукати далі. Ходити довго мене вломило, і я взяв по стаканчику розчинної кави й по шоколадці.

– Натуральної нема, – сказав я Вишні, – я взяв розчинну. Підійде чи вилити?

– Вилий.

– О’кей, – я вилив каву. – Будеш шоколадку з горіхами?

Від солодкого вона відмовилася тільки один раз за весь час нашого знайомства.

– Давай, – усміхнено і якось по-хижацьки сказала вона.

Її очі горіли в передчутті шоколаду. За день вона з’їдала його цілком достатньо. Узагалі вона здебільшого була весела й кумедна. Я часто з неї сміявся. Мені це подобалося. Вона мені подобалася. Тобто вона мені подобається.

Нарешті відкрився й магазин. Ми пішли за фруктами, хоч я тоді був ладен з’їсти все, що продавалося в тому магазині. Ми купили банани, яблука, апельсини й плавлені сирки. Повернулися на лавку.

– Щось я зголоднів, – сказав я Марії.

– Та ми ж снідали годину тому.

– Знаю, але все одно їсти хочеться. Це, мабуть, підвищена вологість так на мене впливає. Он у тебе навіть волосся закрутилось. – Її кучері стали ще кращі.

– До речі, де судок?

– Який судок?

– Судок, у який мама поклала нам їжу. Ми вчора вечеряли з нього, а сьогодні снідали. Ну той, що ти мав не загубити…

– Я мав не загубити? – повторив я, мов Джамшут.

– Так, ти сказав мені, що проконтролюєш це.

– Так. Сказав і проконтролював. Ось він… ось… так… – я почав ритись у рюкзаку. – Так, це твої речі, це мої труси… Так… він мав бути зверху. Чого б я його так глибоко засовував? Ага… Ні, не він.

– Ти його забув?

– Та ні, зараз! Зараз, зараз…

– Забув?

– Ти знаєш, крихітко… мабуть… таки забув. Це все ота бабця… – Поруч із нами їхала абсолютно нормальна бабця з купою великих картатих торб. І тепер я намагався зробити її винною в тому, що забув судок.

– Бабця тут ні до чого. І ти це прекрасно знаєш.

– Вибач, Вишенько. Повернемось, і я куплю тобі такий самий судок. Я його чудово запам’ятав, можеш мені повірити.

– Угу. Кришка на ньому яка була?

– Зелена.

– Вона була блакитна, – сказала Марія й важко зітхнула.

– Ну, купимо, зайчику, купимо ми той клятий судок.

– Він не клятий…

– Добре, добре! Повернемося в Харків і знайдемо його, чесно тобі кажу.

До речі, судок я так і не купив. За що вона мене любить – не можу збагнути. Але любить. І я впевнений – любитиме вічно, що б там не було.

У касі автовокзалу № 2 на станції Айвазовська нам повідомили, що наш автобус в Щолкіне вирушає близько дев’ятої ранку. Ми сіли його чекати. Я думав про судок. Як він там зараз один у порожньому вагоні на залізничному вокзалі Феодосії? Один, як пінгвін на кризі, що відкололась унаслідок глобального потепління й прямує собі Атлантикою без шансів на повернення. Ми про щось говорили, сміялись.

Нарешті під’їхав автобус. Наші місця були не поряд. Нам довелось обмінятися з одним хлопцем квитками. Мені він здався цікавим. В автобусі я заснув. Марія дивилась у вікно. Виходити нам треба було, не доїжджаючи одну зупинку до кінцевої. Наша зупинка називалася «Дробівка». Коли ми вийшли з автобуса, з одного боку на нас дивилися гори, а з іншого – степ.

– Що тобі більше подобається – степ чи гори? – спитала Марія.

– Степ, – сказав я.

– І мені.

– Я тебе люблю, Вишенько.

– Угу, – сказала Марія так, що мені здалося, ніби вона й досі думає про судок.

У Дробівці один мій знайомий мав невеликий будинок. Я вже гостював у нього раніше. Саме в ньому ми й збиралися пожити кілька днів. Я відлив на зупинці, наче привітавшись зі степом, і ми подалися в бік пагорбів, де й стояв той будинок.

– Я приблизно знаю дорогу. Ще трохи пам’ятаю, – запевнив я Марію.

– Добре.

Я чітко пам’ятав, що тут є два однакові будинки. Один із них і належав моєму знайомому. Піднявшися на пагорб, я зрозумів, що ми прийшли зовсім не туди, куди треба. Довелося повертатися назад. Ми йшли берегом моря. Вода в ньому вигравала й виблискувала. Хвилі мірно накочувалися на берег. Яскраво світило сонце, пестячи нас своїми пообідніми променями. Під ногами, наче партизани в лісі, бігали ящірки й стрибали коники. Головне – не наткнутися на павуків. Життя прекрасне.

За якийсь час ми таки знайшли будинок. Звідти якраз з’їжджали якісь відпочивальники. Ми провели їх, зітхнули й почали насолоджуватися: Марія – природою, я – Марією. Вона посміхалась і робила салат. Я різав лаваш. Нам було добре. Пообідавши, ми спустилися до моря, де зовсім не було людей. Дивлячись на гостре каміння й скелі, ми зрозуміли, чому ця місцина називається Дробівка.

Ми пили домашнє вино, їли фрукти й м’ясо. Сходили в сусіднє селище. На узбіччях автотраси, що вела до нього, валялися дохлі їжаки. Багато. Було таке враження, наче їх хтось віз у кузові вантажівки, при цьому від когось тікав і ними відстрілювався. Така собі їжакова зброя – кров, голки й розпач. А ще ми побували на музичному фестивалі, який називався «Сусідній світ». Трохи пострибавши під драйвову музику, ми зайшли до імпровізованого бару. Замовили пива.

– Здається, ми з вами їхали в одному автобусі? – спитав у нас хлопець.

– Так, – сказав я, відірвавшися від пляшки.

– Ви круті.

– Мабуть. Ми про це не думали.

Марія засміялася, наш новий знайомий теж. Я пив пиво.

– Мене звати Антон.

Ми теж назвали свої імена. Виявилося, що він вокаліст російського гурту «Останні танки в Парижі», який виступав тут сьогодні. Я згадав, як слухав цей гурт, коли панкував у свої дев’ятнадцять. Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя, пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.

Сиділи ми з ним близько години й просто спілкувалися. Нас навіть не косило вбік. Десь на березі моря гомоніли п’яні панки, а там, де було темніше, хтось займався сексом. Наша розмова була така невимушена й душевна, наче ми були трьома друзями, котрі разом пережили війну у В’єтнамі, а тепер ось випадково стрілися й навмисне не згадуємо ті часи. До Антона раз по раз підходили молоденькі дівчата, брали автографи й фотографувались із ним. Фотографувати просили мене. Але я не вмію цього робити як слід. Шкода тих дівчат, які вдома будуть розглядати свої фотки. Думаю, вони мене проклинатимуть.

Антон зовсім не реагував на фанаток у купальниках. Натомість він розказував, як дуже любить свою дівчину – пітерську модель. Казав, що вона просто гарна і що їм добре разом. Правда, зараз вони трохи посварились, «ну та то х…йня». Потім до нього підійшов барабанщик. Ми познайомились і з ним, замовили ще пива.

– Ні-ні, нам уже треба йти, – енергійно запротестував той із паличками, чийого імені я вже не пам’ятаю.

– Зараз, ще п’ять хвилин і підемо, – сказав Антон.

– О’кей.

Ми проговорили ще п’ять хвилин.

– Крапка, пішли.

– Добре.

Усе відбулося, як у військових.

Вони пішли на сцену, а ми під сцену. Усі знову стрибали. А я просто стояв. Марія танцювала. Натовп шаленів. Коли гурт закінчив виступ, ми повернулися за столик і відновили нашу приємну розмову про міста, мешканців цих міст і своїх жінок. Він повторював, що закоханий у свою модель, а я повторював, що закоханий у Марію, показуючи на неї поглядом. Потім Антона забрали свої. Іти з ними ми не схотіли.

Узяли таксі й поїхали в Дробівку, минаючи трупи їжаків по боках автотраси. Коли нас висадили недалеко від нашої «хати», мені здалося, що зараз ті їжаки оживуть і відіграються на нас за всіх, хто їх душив. Мені їх було шкода. Не повезло тваринкам.

Додому ми дісталися без зайвих пригод, якщо не брати до уваги пса, що здійняв галас, а разом із ним і кілька сусідів. У хату ми зайшли о третій ночі. Нас огорнула тиша, точніше дві – одна нічна, інша – морська. Ми випили трохи домашнього червоного вина й полягали спати. За вікнами сюркотіли коники й саранча. Мабуть, павуки не встигали з’їдати їх усіх. Я обняв Марію і заснув.

Коли я прокинувся, на столі вже стояв салат зі свіжих овочів і фруктів. Марія у мене – золото. Ніяк не можу зрозуміти: за що така дівчина може мене любити? Але це приємно – бути її коханим. Я від цього шаленію.

Того ранку ми вирішили валити з Дробівки наступного дня. Здається, усе цікаве ми тут уже побачили. День минув без пригод, а вночі мені пощастило спостерігати останню цікавинку цієї місцини, а точніше – на небі над нею. То був бермудський трикутник. Одна смуга проходила по екватору (я його теж побачив), але де інші дві – я вам не скажу. Ранком наступного дня ми сіли в автобус і рушили в край блакитних пагорбів, у край вин і коньяку – у Коктебель. Місця в нас знову були не поряд. Ми обмінялися з якоюсь жіночкою. Вона виявилася дуже чемною, бо заради нашої втіхи кілька годин сиділа на незручному місці, де мав сидіти я. Але докори сумління мене не мучили.

У Коктебелі ми зустрілися з моїм знайомим Валерою. Він дуже гарна людина. У нього був свій катер. Улітку він влаштовував для охочих морські прогулянки та рибалку й цим заробляв на життя. Я вже зупинявся в нього колись. Пам’ятаю, як він пригощав мене рибою, яку впіймав незадовго до мого приїзду й засолив. Коли я відірвав їй голову, на мене полізли гарячі кишки. Але загалом вона була смачна, хоч рибу я, у принципі, не люблю.

Привітавшись із ним, ми пішли обідати. Я їв український борщ і пив каву. Марія замовила собі суп з мідіями, салат без майонезу й сік. Після обіду ми пішли на берег до Валери. Наближався шторм, тож купатися ми не стали. Я допоміг Валері затягти подалі на берег катамарани й рятівну шлюпку. Ми з Марією зібралися на Лиську. Він запропонував нас підвезти. Ми, звісно, відмовлялися до останнього, але оскільки Валера вдвічі старший за мене, то й мав удвічі більше шансів переконати мене. Насамкінець ми погодились.

Автівка в нього старенька. На задньому сидінні лежав гвинт від катера. Марія сіла на переднє сидіння, я сів на гвинт. Поїздка була не довгою, але стрьомною. Болти з того гвинта раз у раз упивалися в мої сідниці, залишаючи тимчасовий слід.

З’їхавши з траси, ми опинилися посеред невеликого лісу на ґрунтовій дорозі зі схилами й підйомами. Часом машина ревіла так, що здавалось, зараз вибухне й запрацює той гвинт, на якому я сидів. Але мене тішила думка про довгоочікувану Лиську.

До речі, Лиська – це Лисяча бухта. Кажуть, що її назва походить від морської лисиці. Хоч місцеві старожили запевняють, що раніше бухту називали Лисою через оголені берегові виступи, що височіли над нею. А Лиською її з часом назвали старі растамани від великої до неї любові.

Валера нас висадив, ми попрощалися. Він розвернув машину й поїхав. Коло нас були величні гори, чисте море… й растамани. Нас знову накрила ейфорія. Оскільки намет ми з собою не взяли, то спати нам було ніде. Але головне в кожній проблемі – це розуміння проблеми, а не спроба її розв’язати. Рішення завжди приходять самі. Ми пішли пити чай у найближчий заклад – критий великий намет радянського типу, чимось схожий на намет військової польової кухні. Узяли трав’яний чай із квітами. Вибирала Марія. Я не заперечував. Ми сіли на тахту.

– Зараз прийду, – сказав я Вишні.

– О’кей.

Я підійшов до бармена.

– Де тут можна пожити? – спитав я. – А то ми приїхали без намету, просто не знали, що сюди потрапимо.

– Можете в нас.

– На тій тахті, де п’ємо чай?

– Ні, у наметі. Ми здаємо.

– Добре.

Ми домовилися про ціну. У Лисьці ми пробули три дні. Тут у всьому – у повітрі, у сонці, у морі, у людях – відчувалася радість, відчувалася безпека від соціуму й свобода від буднів. Словом, цілий букет радості. Ми вподобали собі кафе, у якому снідали, обідали й вечеряли.

Наша наступна й водночас кінцева поїздка була в Штормове, про яке ми так мріяли. Вибиратися з Лиськи доволі складно. Там уздовж моря тягнеться стежка з виступаючим камінням, через яке треба перелазити. Крім того, ще й вода ледь не збиває з ніг. А ще треба пройти через маленький тунель. І не просто пройти, а пройти в стилі «лімбо». Так і дивися, щоб, бува, не вскочив у яку пастку. Довжина тієї стежки десь із кілометр. Виводить вона до містечка Курортне. Кажуть, що його мешканці не дуже люблять тих, хто приходить у їхнє містечко звідти, звідки прийшли ми.

Подолавши ще приблизно кілометр, ми нарешті дістались автобусної зупинки. Про автостоп ми тоді чомусь не подумали. Дивно, але факт! Автобусом повз край коньяку й Валеру ми знову приїхали на автовокзал № 2 в Айвазовське. Потім, знову ж таки на автобусі, до Євпаторії через Сімферополь. Зупинившися на головному автовокзалі Сімфера, ми вийшли купити пива й чіпсів.

Привокзальний ринок – це «щось». Його треба тільки бачити. Усі продавці бігали від лотка до лотка, кричали й лаялися. Більшість із них – з віниками. Вони вимітали все зі своєї території на територію сусідів і сварилися. Словом, справжня катавасія. І тривала вона весь час, доки ми там були.

Як з’ясувалося, на ринок з хвилини на хвилину мала прибути податкова, а дехто казав, що початок ринку вже «бомблять». Про це нам розповіла жінка, у якої ми купували пиво й чіпси. «До нас їде ревізор», – згадав я слова з комедії Гоголя, спостерігаючи за цією метушнею.

З Євпаторії ми приїхали в Штормове. І тут на нас накинулися жінки, які здавали житло. На одну з них ми повелися. Вона провела нас у будинок і показала кімнату. Два ліжка, тумба, стіл і шафа, умонтована в стіну, цілком нас влаштували. На подвір’ї росли два величезні кактуси, папороть і ще сила-силенна всілякої красоти. Я був просто ошелешений. Як могли всі ці квіти й кущики рости в одному ґрунті?! Рости не могли, але росли. Факт! Посеред цієї краси стояв столик, за яким ми періодично їли. Якось до нас завітав їжак.

– Тобі краще не їздити на Дробівку, – сказав я йому.

– Тихіше, – прошепотіла Вишня, – тихіше.

Вона налила йому молока. Він попив і побіг геть. Неймовірне видовище – їжак п’є молоко з рук твого щастя.

Штормове підкорило мене своїми краєвидами. Горизонт був з усіх боків, але так далеко, як може бути далеко найзаповітніша мрія. Я вже казав, Марія бувала тут у дитинстві. Вона часто розповідала, що в Штормовому є два озера: Ойбурзьке, з блакитною цілющою глиною, яке місцеві називали просто лиман, і безіменне солоне. Вишня казала, що воно рожеве. Вона мріяла показати їх мені. І ось її мрія збулася.

Одного ранку вирушили до озера. Оскільки це було неблизько, Марія розбудила мене о сьомій ранку. Поснідавши нашвидкуруч, ми пішли піщаною дорогою. Праворуч від нас у вранішніх сонячних променях мріло море, панував повний штиль. Не було жодної хвильки. Море було спокійне й нагадувало прозоре блакитне дзеркало. Словом, чарівне видовище. Утім, наш романтичний настрій був геть зіпсований, коли підійшли до наметів із відпочивальниками. Ті якраз займалися своїми ранковими справами. Нічого особливого. Згоден. Але ж не у всіх на виду. Чесно кажучи, у ту мить я навіть пошкодував, що в мене теж є руки, ноги, голова… Що я теж людина…

Ми йшли далі. Нас обігнала міліцейська машина. Слава Богу, вона не зупинилася. Мабуть, у них не було зайвого часу. Здійнявши куряву, автівка сховалась у ній, як у вестернах ховаються круті ковбої після перемоги над злодієм, отримавши винагороду десь так у тисяч десять доларів. Ми мали повні штани радості. Відкашлялись і почалапали далі.

Удалині замаячила Попівка – улюблене місце «хіміків» улітку. Пройшовши ще сотню-другу метрів, ми побачили безіменне солоне озеро. Воно й справді було рожеве. Я зняв потріпані кеди, поставив поруч із Марійчиними сланцями, і ми почали заходити у воду. Спочатку чорна в’язка багнюка, наче дорога в пекло, потім відчуваєш під ногами кришталики солі. Я впав у транс. Окрім нас, на озері були чайки, білі й великі. Інколи вони сміялися. Ми покайфували, вийшли з води, узяли взуття й пішли до лиману, до озера з блакитною глиною.

– Мені доведеться на тебе сісти, – сказала Марія.

– Це ще чому?

– Ну, щоб ти глину з дна дістав.

– Та я й так дістану, – сказав я, бо згадав слова батька, які він часто мені повторював: «Не давай жінці сідати собі на голову».

– Ти не зможеш її дістати.

– Зможу. Це ж я.

– О’кей, – якось важко сказала Марія.

– Думаєш, не зможу? – перепитав я.

– Думаю, ні.

– Ну, якщо ти так думаєш, тоді сідай, – згодивсь я, бо ж моя Марія – не жінка, а янгол, а янголи вже давно сидять у нас на плечах: один на лівому, інший на правому, один білий, інший червоний. – Сідай трохи вище… Ось так. О!

– Тобі зручно? – спитала Марія, умощуючися на моїй чи то спині, чи то шиї.

– Та нормально.

Я колупався в дні пальцями. З берега на нас позирали люди – чорні, як африканці, і якісь гладкі. Набравши глини, ми вилізли на берег.

До речі, з нами під одним дахом жила родина: тато, мама, донька й син. Донька весь час, неначе заграючи, поглядала на Марію, коли та робила щось на кухні. Дуже гарненька дівчинка-білявка. Мене вразили її очі: вони були схожі на очі русалки з далеких заток глибоких океанів. Ось тому я її тут і згадую.

Якось ми вирішили піти й набрати трохи блакитної глини з лиману, щоб узяти її з собою. Марія не дуже добре себе почувала.

– Я піду сам, крихітко, і наберу тобі глини. Чи, може, побути з тобою?

– Ні. Ти сходи, а я посплю.

Я взяв баклагу й пішов до озера з блакитною глиною. Я був спокійний і усміхався. Я радів світу, сонцю, що буквально сиділо на моїх плечах, співу, що лунав у моєму серці, словом, усьому, що спирає дух і забиває подих. Дорога звивалася змійкою, ноги лоскотала трава, із квітів навсібіч розліталися незадоволені дикі бджоли, потривожені мною, перестрибували з місця на місце коники. Раз по раз мені траплялися відпочивальники. Сонце підсмажувало білі, як морозиво, тіла молодих дівчат. Їхні хлопці ставили намети, світячи своїми грудьми й перевалюючись з однієї ноги на іншу. Один, найхудіший із них, займався найважливішою справою – рив яму під туалет, щоб зранку всі вони могли стати повноцінною складовою частиною тутешніх відпочивальників.

Повз мене пролетіла якась тачка в напрямку Попівки. Поки я відкашлювався від дорожнього пилу, тачка пролетіла назад, а за нею міліція. І тачка, й міліція зупинилися десь за п’ять метрів від мене. Менти вискочили зі своєї машини й витягли з тачки двох «утікачів». Один із них нагадував івана-покивана, а другий – матрьошку. Але в обох були великі добрі очі. Перший, упершися пикою в капот, постійно з нього падав, його раз у раз піднімали. Другого все роздягали й роздягали. Я нарахував на ньому чотири сорочки, у кожній з яких було щось цікавеньке. Один із міліціонерів підбіг до мене й схопив за руку.

– Ей, ви чого? – спитав я його, намагаючися посміхнутись.

– Думаєш, якщо вистрибнув з машини, то ти не з ними?

– З якої машини?

– З тієї. Не корч із себе дурня, – грізно сказав міліціонер і глянув на розбиту червону «вісімку» з новенькими дисками.

– Та ви що? Я на озеро йду. Яка машина? Руку відпустіть. Не дозволяйте собі зайвого.

– Та він не з ними, – утрутився другий міліціонер.

– Чули? Руку відпустіть. Теж мені, знайшли рецидивіста, – відчуваючи підтримку, сказав я.

– Точно? – перепитав той.

– Та точно, мать твою, давай уже цих повеземо.

Вони запакували тих двох бідолах із великими добрими очима у свою машину, шліфонули й рушили в протилежний бік. Ну, не в бік озера, до якого я йшов. Я почимчикував далі. Червона «вісімка» залишилася стояти на самоті. Лізти в неї, шукати там щось корисне для себе я не став.

Хочу вам сказати, що одному на тому озері трохи моторошно. Воно якесь таємниче… Як я сам набирав блакитну глину, розказувати не буду.

Коли сонце здійнялося на найвищу точку, я повернувся до Марії з блакитною глиною. Вона лежала й навіть не поворухнулася. За харчами на обід я сходив у тамтешню кав’ярню. Замовив суп для Марії. Чекаючи на суп, а це тривало хвилин двадцять, випив чашку смачної чорної кави без цукру. Коли замовив другу, мені винесли суп. Швидко ковтнувши каву, я пішов до Марії.

* * *

У мене був запланований виступ у Запорізькій області. Ми почали збиратися в дорогу. Обидва наші наплічники, переповнені сувенірами, сіллю, глиною і Марійчиними речами, я завдав собі по одному на кожне плече, і ми пішли шукати автобус.

Дізнатися розклад заздалегідь я, на жаль, забув. І звісно ж, отримав на горіхи від своєї Вишні. Автобус, як виявилося, мав приїхати за сорок п’ять хвилин. Малюки, які стояли на зупинці, дивилися на мене як на супермена. Мабуть, їх вразило те, як це мені вдається тримати на плечах два здоровезні наплічники та ще й при цьому жартувати з дівчиною. Час минув непомітно, і «пазик», забитий людьми аж до самісінької стелі, повіз нас до Євпаторії.

Автовокзал у Євпаторії розташований поруч із залізничним, і це мене тішило. Це ж тільки для малюків я супермен. До потяга на Запоріжжя нам лишалося трохи більше години. Ми сходили в аптеку, у привокзальний продуктовий магазин і вляглися на лавці на вокзалі. Повз нас раз у раз проходили патрульні, що мене, чесно кажучи, напружувало. Тоді ми встали й злиняли в тихий дворик неподалік від вокзалу.

Потягом Євпаторія – Харків ми доїхали до Запоріжжя. Фестиваль мав проходити на батьківщині Нестора Махна в Гуляйполі. Запорізький вокзал був геть порожній. З потяга вийшло четверо людей, двоє з них – ми з Марією. Платформу виривало з пітьми жовте світло ліхтаря. У кінці платформи хтось розмовляв сам із собою. Наш потяг рушив. Ми залишились.

Вишня почувалась уже значно краще. Годинник показував початок четвертої. Ми вирішили йти до автовокзалу пішки. Я знову прилаштував наплічники таким самим макаром, і ми пішли.

Місто наче перебувало в комі. Але прогулянкою ми були задоволені. На автовокзалі ми взяли квитки до Гуляйполя, де на нас уже чекали наші друзі-поети. У будь-якому разі, мені хотілося вірити, що вони ще були притомні настільки, що могли чекати хоч на щось, хоча б на нас.

Їхали ми невеликим автобусом німецького походження, зібраним, я впевнений, на тутешньому заводі. І місця в нас, як завжди, не були поруч. Ми знову обмінялися з одним доволі дивакуватим зовні хлопцем і всілися на перші місця, одразу за водієм. Автобус перекотився з боку на бік і рушив у відомому тільки собі напрямку. Інколи він видавав дивні, як для транспортного засобу, звуки, які наводили на думку, що його позаду хтось штовхає, а зупиняємося ми тоді, коли той «хтось» відпочиває й збирається на силі.

Я в Гуляйполі ніколи не був, тож почав у думках малювати його вулички, будівлі й зрештою заснув. Марія, поклавши голову мені на плече, заснула раніше. Спали майже всі, тільки один пасажир голосно розмовляв по фінському телефону. Денний природний ліхтар піднімався все вище й вище, зігріваючи нашу німецьку колимагу, у якій було страшенно холодно.

Автобус був завалений багажем так, що важко було й поворухнутися. Словом, їхати було не дуже комфортно. Незабаром ми зупинились у якомусь райцентрі. Половина пасажирів вийшла, а їхні місця зайняли інші. Такі смердючі. А одна старезна бабця, вибачте за подробиці, навіть усцялася, сидячи на своїх-таки торбах. Вона завела розмову з п’яним чуваком, що згодом переросла у сварку, і не витримала натиску. Її старі капці пожовкли й змокли. Проїхавши ще кілометрів із двадцять, вона залишила борт нашого німецького автобуса. Вийшла просто посеред дороги. Праворуч і ліворуч простирався степ та лісосмуги, з яких, як мені чомусь здалося, віяло смертю.

Дихати стало не легше, бо основним джерелом «пахощів», як з’ясувалося, була не вона. Сонце піднялося ще вище. Годинник висвітлював десяту ранку. Ми їхали повз дерева, у яких наче жив дух анархії. Вони стояли незалежні від світу, від людей і нашого німецького боїнга на колесах, що котився собі й котився до пункту кінцевого призначення.

Ми їхали сірою дорогою, збиваючи тисячі комах бампером, їхали, наздоганяючи горизонт. Вишенька міцно спала. Нарешті наш автобус покотився по землі анархічних революцій. Точніше кажучи, по рідній землі героя не нашого часу, та все одно героя, вічного й незламного. Уздовж дороги біліли стіни будинків та вкриті вапном стовбури фруктових дерев.

На фестивалі я спілкувався з поетами й глядачами. До Харкова ми повертались «ікарусом». Цей червоно-чорний монстр важкої металургії, можна сказати, зброя масового знищення, мав довезти нас до рідного міста живими й здоровими. Їхали ми вночі, тож знову було холодно. Ніхто не співав пісень, ніхто не говорив про поезію, про жінок і навіть про секс. Кілька найбільш горластих і накурених митців, трохи покричавши, приєдналися до інших і заснули.

Водій голосно дихав і крутив кермо, розрізаючи «ікарусом» чорну, немов смерть, дорогу. Йому посміхався молодий місяць і підморгували зірки. Нас проводжали анархічні дерева й дух батька Махна. Об вікна, намагаючися уселитись у найслабшого із нас, терлися привиди. За всю ніч ми зупинялися лише раз. Під час зупинки всі розбіглись у різні боки: одні – праворуч, інші – ліворуч. Хто не встиг – водій не винен. Хтось примудрився навіть узяти пляшку-другу пива. Я купив Марії шоколад. Дехто спав, нічого не чув і прокинувся вранці, аж у Харкові, на майдані Конституції.

10

Я повернувся з багатоденної поїздки на море й захворів. Мабуть, так комусь треба було. Та я й сам був не проти. Пробувши на лікарняному кілька днів, я пішов до поліклініки. Це було в середу. Виходити на кляту ненависну роботу посеред тижня, щоб виконувати обов’язки інженера, як на мене, абсолютно нелогічно. Отож, стоячи під поліклінікою, я випасав свого терапевта. Мені треба було якось примудритися продовжити свій лікарняний ще на два деньки – на четвер і на п’ятницю.

Поки я випасав терапевта, випасли мене. Це були найкращі створіння світу – два собайли, та такі худющі, що виднілися тільки їхні носи та хвости. Кожен із них був розміром приблизно з німецьку вівчарку. У них були добрі очі й кумедні вуха – в одного майже «на стрьомі», а в іншого – майже на морді (це я про вуха). Оскільки, крім їхніх очей, я побачив ще й їхні ребра, у мене виникло непідвладне бажання нагодувати їх. Звісно, я їм одразу дав імена – Шобік і Барик. До вибору імені слід завжди підходити відповідально: як корабель назвеш, так він і попливе. Я вибрав для них добрі і якісь дебільні імена, зрештою, такі, як я сам. Прикипівши до їхніх очей, я не міг відірвати від них погляду й переживав те, що вони переживали зараз і вже кілька років поспіль.

Нарешті на мене зійшло: «Дурень! Поки ти на них дивишся, вони можуть з голоду померти». Тоді я зірвався з місця й побіг до лотка в поліклініці, де продавали просто котлети, котлети в тісті, просто сосиски, сосиски в тісті, просто полуницю, полуницю в тісті і, за логікою, мали продавати ще й просто тісто.

– Який дивний асортимент, – випалив я продавщиці.

– Що тебе дивує? Сосиски в поліклініці?

– Сосиски? – перепитав я.

Моя районна поліклініка нічим не відрізняється від інших районних поліклінік міста, радянського, ну, максимум – раннього пострадянського типу, зі своєю особливою аурою: запахом ліків, старих людей і дешевих парфумів медсестер-практиканток. Оті булочки з отрутою всередині – невідомого походження котлети й ще більш таємничі сосиски – там продавали завжди. А от наявність у поліклініці полуниць мене здивувала.

– Та ні, мене дивує ваш фрукт, – сказав я.

«Сука-фрукт», – почулось у мене за спиною. Це були двоє малолітніх хлопців. – «Сука-фрукт», – повторили вони знову й почали тихенько хіхікати собі в долоні, так, наче насрали мені під двері.

– Це моя власна полуниця, – гордо промовила продавщиця в блакитно-помаранчевому фартусі.

– З городу?

– Ні, з теплиці, – трохи тихіше відповіла та.

Урешті, я згадав про голодних собак і взяв їм просто котлет, тобто без тіста. Вийшов на вулицю. Собайлів уже там не було. Не дочекавшися мене, вони кудись побігли.

Надворі почав накрапати дощ. Погода нагадувала туманний Альбіон. З рюкзаком на плечах і котлетами в руках я подався за тими найкращими у світі створіннями. «Шобік! Барик! – кричав я їм услід. – Шобік, Барик… мать вашу… куди ви? А котлети? Покуштуйте, вони смачні… мабуть…» Поки я біг за ними, у моїй голові промайнула думка: а може, вони тікають саме від цих котлет, може, їм уже таке купували? Якісь дебільні думки! Вони завжди мене переслідують. Я свиснув. Собаки зупинилися й озирнулися. За інерцією я добіг до них. Місія була виконана. Я трохи підсолодив життя цим двом бідолахам, і ми всі троє були задоволені.

З відчуттям виконаного обов’язку я пішов шукати туалет, щоб вимити руки від котлетного жиру, і потрапив просто в радянські хороми 1970-х. «Твою мать… Як можна сідати на такі товчки?» – подумав я, намилюючи руки змилком господарчого мила. Вийшовши з туалету, я купив вологі серветки, щоб позбутися запаху господарчого мила й «совка».

За мить я знову зайняв позицію під поліклінікою і продовжив випасати терапевта. Наближалася година прийому, а лікарки все не було.

«Що за лайно! Де ж тебе чортяка носить?» – лайнувся подумки я й тут-таки одразу побачив лікарку.

– Доброго дня! – підійшов я до неї.

– Доброго.

– Вибачте, що я вас на вулиці сіпаю, але у вас там черга з кілометр, а в мене зовсім немає часу.

– Так ти ж на лікарняному. Куди тобі поспішати? – логічно спитала терапевт.

– М-м… – зам’явсь я. – Ну, я молодий… у мене завжди є справи.

– А в мене, думаєш, нема? Я ж не поспішаю.

– Ну, ви ж на роботу йдете. А хто поспішає на роботу?

– Таки да, – сказала терапевт, продовжуючи йти до входу в поліклініку.

– У мене до вас така справа… – почав я.

Коли я виклав їй свій план, вона несхвально похитала головою, після чого я вистрелив уже заготовленими фактами. Відповідь була аналогічна. Навіть моє напружене тертя лоба не подіяло, навіть мої штучні хворі очі ніяк не вплинули на її рішення. Не лікар, а просто якась Маргарет Тетчер, залізна леді районної поліклініки, леді зі сталевими нервами й холодним серцем, таким, яке має бути у всіх лікарів, навіть у терапевтів.

Коридор моєї районної поліклініки теж ніяк не відрізнявся від коридорів інших районних поліклінік: прохід із глухим кутом, по боках двері, що вели в кабінети, і юрба біля кожного з них. У цьому місці люди завжди ставлять два питання: «Хто останній?» та «А туди всі?». У відповідь на перше питання можна почути або «Я», або «Не останній, а крайній». Відповідь на друге питання ще ніколи нікого не тішила: «Звісно ж, бл…дь, усі».

Словом, я підпер стіну спиною і став чекати своєї черги. Без черги до кабінету троє лікарів зайшли зі своїми «блатними» хворими. Тому я був уже десятим. Мої плани накривалися мідним тазом. За годину я був уже не останнім у черзі, бо за мною примостилась якась жінка. Люди снували туди-сюди. Мені здавалося, що я перебуваю всередині молекули, а всі довкола – атоми, які хаотично рухаються, здебільшого займаючися таким собі «бігом на місці».

Черга просувалася дуже повільно. Пройшло вже дві з лишком години. Мій дах потроху їхав, а атоми все рухались і рухались у невідомому навіть для себе напрямку. Жінка за мною постійно кашляла.

– Може, вам барбариску дати? – спитала в тієї якась бабуся.

– Ні, ні, кхе-кхе-кхе… дякую.

– Та, може, усе ж таки треба? – почулось з іншого кінця коридору.

До речі, у тому ж таки кінці коридору вже дві з лишком години, не рухаючися, стояла жінка з перекошеним носом і перекошеними в той самий бік губами. Вона пропускала перед собою абсолютно всіх, точніше, усі заходили, а її не пускали, мовляв, «зачекайте, зайнято». Можна було подумати, що там туалет. За кілька хвилин до кабінету, під яким стояла жінка з перекошеним лицем, почав рватися пацан років двадцяти трьох-двадцяти чотирьох, у темно-синьому спортивному костюмі й «кєпочкє» марки «адібас». І тут жіночка вперше озвалась:

– Там «пльф брмк», – сказала вона.

– Шо, шо? – перепитав пацан.

– Там баба, – сказала та хриплим прокуреним голосом.

– І шо? – відповів той і зайшов у кабінет.

Ну, звісно ж, його пустили. У кабінет не пускали тільки бідолашну жіночку, яка стояла дві з лишком години і, мабуть, нічого собі не думала, бо інакше вона б уже давно сиділа на лавці біля свого під’їзду й пила б зі своїм корефаном дешеву горілку. Аж раптом кашель за мною стих. «Блін, чи померла?» – мене аж сіпонуло. Озираюсь – ні, вона була жива-здорова й розмовляла по мобільному телефону… й зовсім не кашляла. Розмовляла хвилин десять-п’ятнадцять без жодного тобі «кхе-кхе-кхе».

«Жесть… – подумав я, продовжуючи свою гру в Snake на чорно-білому телефоні. – Це вона що, кашляла для того, щоб її пустили до лікаря без черги?» Не знаю як, чи то так уже мене захопила змійка, чи хтось пішов з черги, але я раптом став «наступним» до терапевта. Зайшов до кабінету. Знову привітався. Лікарка посміхнулась:

– Як почуваєшся?

– Погано, – відповів я й спробував шморкнути.

– Погано, що не встиг на свої молоді справи? – з іронічною посмішкою спитала вона.

– Та ні. Здоров’я підводить. Щось у грудях… наче якийсь клубок стоїть.

– Ну, тепер ти вже не на лікарняному, ліки приймати не треба, тож можна випити й змочити свій клубок, – ще з більш помітною іронією відповіла вона й виписала мене.

– А я ваші ліки й не пив.

– Чому? – здивувалася терапевт.

– Хочу жити довше, ніж ті, що стоять у вас під дверима.

– Дивна думка.

– Моя думка.

Так я закінчив нашу розмову, попрощався й вийшов з кабінету, а потім і з поліклініки. На порозі мене зустріли мої нові друзі – Шобік і Барик. Ми посміхнулись одне одному, і я рушив прямісінько в центр міста. Я не був у районній поліклініці років п’ять. І ще б п’ятдесят там не з’являтись.

11

Серпень уже передавав естафетну паличку вересню. Той навіював усім свої настрої: школи, університети, роботу й осінній секс. Підземка поступово починала сповнюватися природним для неї запахом людського поту, змішаним із ароматами дешевих парфумів та дезодорантів. Я знов повернувся до свого офісного життя з шостої до дев’ятої. Грав у Boxhead, пив каву. Інколи їздив у відрядження, які щоразу напружували мене все більше й більше. Узагалі, якщо порахувати, то в мене було десь сорок п’ять відряджень. З усіх мені сподобалося лиш одне, коли я півдня просидів на березі Дніпра, попиваючи сік і думаючи про Марію. І річка гарна, і місто незвичайне – довжелезне й вузьке. На мапі це виглядає доволі кумедно.

Якось до мене приїхав двоюрідний брат. Він був кремезний, завжди коротко стрижений, але добрий і смішний. Зазвичай я сміявся з нього, він із мене, а обидва ми вдавали, буцімто сміємося з якоїсь ситуації. Живе він у Миколаївській області на березі Південного Бугу, де в дитинстві влітку я провів багато часу.

Пам’ятаю, на тому березі, де був пляж, росла верба, торкаючися своїми гілками води, наче язики полум’я – повітря. Євген, так звали мого двоюрідного брата, поселився в мене на пару тижнів. У мене тоді було дві роботи, і вдома я бував рідко. Тож мене це влаштовувало. Серед своїх друзів я називав його Женя-Боксел, тобто боксер. Чому саме боксел? Справа в тому, що він кілька місяців займався боксом. Якось його поставили на нерівний бій, і суперник добряче зацідив йому в око. Після цього Женя одразу ж кинув бокс. Отаке от завершення кар’єри. І я жартома назвав Женю «Боксел», щоб було чим крити, коли він починав з мене кепкувати.

Він навчався в одному з харківських вишів на заочному й приїздив тільки на сесію. Удома він працював на Південно-Українській АЕС інженером зв’язку, мав там непогані гроші й купу пригод, більшість із яких була вигадана. Якось у суботу ми вийшли з дому разом. Було близько дванадцятої дня. Я їхав на роботу, він – на навчання.

– Зараз, мабуть, автобуси забиті, – почав він. – Хоч сьогодні ж субота.

– Угу.

– Хоч автобус по цьому маршруту ніколи не буває порожній, – додав він.

– Угу, – повторив я.

– О, дивися, наш на зупинці стоїть! – тицьнувши в напрямку зупинки, крикнув він.

– Та забий… Зара я куплю дещо й підемо на автобус. Не переживай, на наступний ми точно встигнемо.

Я купив необхідні речі, і ми стали перші в черзі.

– Треба було таки підбігти, – почав буркотіти Женя-Боксел. – Автобус порожній поїхав.

– Та ладно тобі. Вони зараз усі порожні їздять. Субота ж, обід, – розвів я руками, намагаючись якось виправдатися. – Тільки якщо мамочки молоді зі своїми чадами в цирк не їхатимуть.

– Так це ж не по дорозі!

– Але я це бачив не раз.

Автобуса не було хвилин п’ятнадцять, і за нами вишикувалася черга. Десь так із два десятки чоловік.

– Ого! Ми попали, – продовжував бурчати Боксел.

– Та ладно тобі… Ось і автобус.

Автобус зупинився якраз коло нас. Ми зайшли. Вільних місць не було. Майданчик біля задніх дверей був забитий, тож ми стали посередині. Як завжди, поруч хтось смердів. І зовсім не тому, що «пускав голубів», а тому що в багатьох людей є така звичка – не дружити з водою. Усі ті два десятки, що стояли за нами, зайшли в автобус.

«Автобус не гумовий», – долетіло із задніх дверей. «Ага, – подумав кожен пасажир, – тепер ми знаємо найслабшого: у нього розкачана проблемами, наче шляховим котком асфальт, нервова система». У відповідь на крики водій відчинив задні двері, і до автобуса з розбігу вскочило троє спортсменів у синьо-червоних спортивних костюмах, білих кросівках і з величезними спортивними сумками чорного кольору з червоно-білими смугами. Хлопці, засапавшися від пробіжки, передали за проїзд, а один із них ще й чхнув випадково на того, хто кричав про особливості гумової оболонки автобуса. Після того ніхто не говорив, зберігаючи в салоні автобуса повітря, бо вікна не відкривались. Усі, крім Боксела.

– Блін, треба було їхати попереднім. Я б уже до універу під’їжджав.

– Ну, бач як воно. По ходу, у цирку нова програма, – почав я виправдовуватися знов.

– Угу, – сказав брат, сміючись, – з ведмедями.

– Угу. З білими, на великах, – почав я розвивати тему й сміятися на весь автобус, забираючи в жінок та дітей останні нерівномірно використані декалітри повітря.

– Жінко, не тримайтеся за мою палку, – раптом крикнув водій, – ви ж її відкрутите.

Ми з братом зареготали ще голосніше.

– За залізну, – знов крикнув водій, щоб його правильно зрозуміли.

На цей раз ми вже не сміялися. Ми ржали! Ми ржали так, як іржуть коні перед годівлею. Я ткнувся носом у братове плече й аж заливався сльозами. А він сміявся, як справжній чоловік, відкрито й прямо на вухо дівчині, над якою нависав, не маючи вільного простору, а отже, й інших варіантів. На зупинках ніхто не виходив. Ми продовжували тему про цирк і про нову програму з білими ведмедями. Потім заговорили про клоунів, згадали історію про те, як одного разу поверталися від моєї рідної, а його двоюрідної сестри і, глянувши в заднє скло автобуса, побачили дорогу машину сріблястого кольору, у якій сиділа усміхнена й щаслива дівчинка років шести з лялькою, а водій, очевидно, її батько, з незадоволеним обличчям і з великим червоним клоунським носом на носі. З нашого автобуса так ніхто й не вийшов.

Нам було вже не до сміху. Але я продовжував переконувати себе в тому, що всі їдуть у цирк, хоч на весь автобус була лише одна дитина. Ми прямували проспектом по розбитому часом і вантажівками асфальту. Двері гриміли, підвіска раз у раз тріскотіла з-під підлоги. На гальма водій не тис принципово. Мабуть, він хотів якось виправдатися перед усіма за те, що відмовив жінці потриматися за його палку. Ми проїжджали зупинки одна за одною, і навіть тоді, коли автобус зупинявся, люди тільки заходили.

– Точно всі в цирк їдуть, – уже серйозно сказав Женя-Боксел.

– Угу, – не дуже весело відповів я.

Ми їхали далі й далі, підстрибуючи на трамвайних коліях, пролітаючи перехрестя. І скажу вам, жоден пасажир з автобуса в цирк так і не пішов. Зате пішли ми з братом. Ми вирішили забити на все й піти на виставу з нашими уявними білими ведмедями на великах. Ведмедів не було, великів теж. Були тільки великі червоні клоунські носи. І клоуни, звісно. Ми залишилися задоволені. Наступного дня Женя склав іспит на четвірку, а я на роботі розповідав про цирк.

12

Був звичайний день вікенду – субота. Сонце палило тіла харків’ян і майже знищувало ту частину мозку, що відповідає за людяність і почуття гумору. Ми з Марією зустрілися по обіді й вирішили сходити в кінотеатр на фільм у нещодавно відкриту залу 3D, у якій, як мені пояснили, тебе майже з’їдає акула, якщо ти дивишся фільм про акул-хижаків. Марії схотілося доїхати туди на тролейбусі. Я, на свою голову, погодився.

Той невеликий шматок затінку, який створювала кам’яна зупинка на проспекті Людвіка Свободи, був забитий бабусями, які їхали кудись тільки тому, що їхню частину мозку, згадану вище, уже спалило сонце без права на регенерацію. Тролейбуса, як завжди, за «законами щастя», не було хвилин п’ятнадцять.

Ми вирішили стояти до кінця всупереч долі й чекати свого електричного друга, так само, як стояли триста спартанців, захищаючи свою землю й доводячи богам, що це взагалі можливо. Але спека взяла своє, і ми сіли в перший-ліпший автобус, який задовольняв нас своїм маршрутом. Поїздка зайняла щонайбільше хвилин десять, однак цього цілком вистачило, щоб перетворити наші тіла – одне сексуальне, одне просто тіло – на два шматки м’яса.

Ми, як два випарені шматки, вирішили трохи виправити ситуацію та заспокоїти себе смачним морозивом. Поступово перетворившись із продуктів на людей, ми нарешті дійшли до кінотеатру, у якому й була ота зала 3D. Прохолодне повітря приміщення остаточно повернуло нам пам’ять і людяність. Однак «закони щастя» все ще продовжували діяти, і ми зіткнулись один на один з дебільним мультиком, який у той час демонстрували.

– От сука! – скрикнув я.

– Та да, – абсолютно спокійно сказала Марія.

Ми попрямували до виходу. По інший бік дверей палило сонце і, мабуть, знищувало велику кількість бактерій. Принаймні тоді я в це вірив. Ми знов ішли невеличким парком, де були хвилин десять тому. Я чомусь, наче виправдовуючися, сказав:

– Морозива?

– Ні, не хочу, – відповіла Марія й підняла догори праву брову.

Я люблю, коли вона так робить, хоч і не розумію, що це значить.

Люди сиділи на всіх лавках у затінку й спостерігали за тими, хто біг десь у справах або гуляв містом, усотуючи в себе парування асфальту. Раптом над моєю головою яскравіше за сонце, що випалювало Харків, засвітилася лампа, і ми вирішили купити пазли й зануритися в них з головою.

Малюнок на пазлах був красивий і доволі знайомий – картина якогось відомого зарубіжного художника, прізвище якого я не знав. До того ж, малюнок був створений у трьох кольорах – брунатному, білому й рудому – та безлічі відтінків цих кольорів. Після першої години ми з’єднали тих пазлів десь так по два-три між собою, залишалося зовсім небагато… приблизно дев’ятсот дев’яносто. Мої легені скрутило, і я вирішив вийти на балкон, щоб удихнути вже трохи прохолодного вечірнього повітря. За вікном галасували діти, грали в м’яча, каталися на велосипедах, періодично лупцювали одне одного, за що, своєю чергою, на них кричали їхні батьки, попиваючи прохолодне пивце. Ще за кілька годин ми з Марією майже склали контур цих довбаних, але таких бажаних пазлів.

Наближався час мого останнього автобуса, і я, зробивши дуже сумне обличчя, сказав:

– Мені треба йти, крихітко.

– Ну, давай, – несподівано для мене абсолютно спокійним голосом сказала вона.

– Я маю на увазі, мені вже треба йти додому, на останній автобус. Ти розумієш?

– Узагалі, ні, але давай, – відповіла вона й відірвала очі від пазлів.

Я зібрав речі й пішов до дверей. Після недовгих, але теплих прощань я вийшов на вулицю. Повітря було ще гаряче, та легенький вітерець давав мені змогу спокійно дихати. Поки я чекав на свій автобус, проїхало чотири тролейбуси, такі бажані годин вісім тому.

– Сука, – сплюнув я.

У своєму «улюбленому» автобусі я не зміг сісти на своє улюблене місце, тобто на колесо, тож примостився на єдиному вільному, що було найближчим до водія й межувало з проходом. На якійсь зупинці зайшла жінка й почала тертись об моє лице своїми грудьми якогось дуже великого розміру. Звісно, я поступився місцем, став над нею і почав свою історію помсти тертям.

Мої очі знайшли дуже вродливу дівчину. Вона мала біле коротке волосся, гарненький носик і красиві очі, до того ж, постійно повторювала «а-а-а» й «ата-тат». Їй було десь… півтора року. Ще на одній зупинці увійшла дівчина, яка постійно дивилася на мене, випромінюючи дивні бажання. Я тим часом удавав, що нічого не помічаю. Місця, щоб пройти повз мене, навіть не доторкнувшися, було багато.

Якоїсь миті я зрозумів, що погляд, який я відчував майже всю дорогу, наблизився таки нівроку. Тим часом я, як звичайний пасажир останнього автобуса, думаю, що вона зараз виходить і що її просто хилитає від «комфорту», з яким ми всі їдемо, роблю невеличкий крок убік, неначе пропускаю її до дверей. Тоді дівчина знов наближається до мене.

– Я хочу від тебе дітей, – каже вона.

Ця заява мене виносить так, що я не до кінця розумію, що від мене хочуть, і говорю те, що має сказати кожен свідомий пасажир автобуса:

– Ні, я зараз не виходжу, – при тому я роблю ще один, але вже більший крок убік, майже сідаючи водієві на руки.

Дівчина здивовано глянула на мене й робить крок назустріч. На моє щастя, водій зупинив, і я вискочив у двері, а вона дивилася на мене у вікно тим самим поглядом. Тут, на вулиці, за зачиненими дверима, я відчував себе більш захищеним, ніж у автобусі. Дівчина поїхала далі, а я так і стояв не на своїй зупинці з думками, що від мене від’їжджає останній автобус. Та мені все ж таки пощастило: до мого будинку залишалося не так і багато – кілометрів три щонайбільше.

У школі нам казали, що вечірні прогулянки корисні для здорового сну. І я, згадавши настанови вчителів, рушив додому. По дорозі, звісно ж, думав про те, що сталось, і про те, що, слава всім святим, не сталось.

Сон і справді був міцним. Мені снилося, ніби я лежу серед червоних маків, у степу, а над моєю головою літають пташки – як утілення чогось дорогого. І одна з них була вона – та, що збирала пазли.

13

– Треба завтра зняти афіші з поїзда. Зробиш?

– О’кей, – погодивсь я.

– Час і номер вагона скину ввечері на телефон.

– О’кей.

Увечері я отримав повідомлення: «Потяг Житомир – Харків, прибуває о 9.44, вагон десятий. Провідник – Руслан. Напиши, коли отримаєш sms». Я відповів.

Наступного дня я прокинувся о восьмій ранку. О такій порі мені взагалі важко прокидатись. Я люблю поспати години до десятої. Але ж була домовленість, і я поїхав на залізничний вокзал. Моя поїздка нічим не відрізнялася від попередніх, окрім хіба того, що їхав я електричкою метро, що роблю дуже рідко. Раз, максимум два на квартал.

Метро – унікальне місце. Тут можна провести весь день за вартість одного жетона, вигідно купити собі різний побутовий дріб’язок і тут-таки вигідно його перепродати, послухати музику – від гітарного акустичного соло до електронної скрипки, не кажучи вже про солоспіви людей, які не знають і навіть не підозрюють про існування телешоу на зразок «Як стати зіркою?».

В електричці я читав книгу, намагаючися не підводити очей на пасажирів. Доїхав нормально. Вийшов на зупинці «Південний вокзал» і попрямував до третьої платформи, куди мав прибути потяг. Я йшов південним тунелем, підпертим колонами, під однією з яких стояло шестеро ментів із собакою.

– Ваші документи, – звернувся один із них до мене.

– Добрий день, – кажу. – А в чому справа?

– Перевірка документів.

– А якщо в мене їх нема, то що, ви повезете мене у відділок на з’ясування особи? – саркастично спитав я. – Тоді й ви свої покажіть.

Після цього я почав порпатись у наплічнику, а він тицьнув мені в обличчя «корочку» мента. Капітан…

– Сідай, – сказав він мені.

– Куди?

– Під стовп, ось сюди, – показав капітан пальцем.

Повз нас проходили люди й зацікавлено дивились цю короткометражку. До мене підійшов собака на повідку. Це був цуцик чорного кольору, який у майбутньому мав стати величезним собайлом. Мене попросили розстебнути рюкзак. Я розстебнув. Цуцик опустив очі, та мені все ж таки вдалося їх розгледіти. Вони були скляні, червоні, з туманом і нагадували два озера пізньої осені, коли сонце вже не виглядає з-за хмар, а землю огортає сірість і морок. Цуцик засунув ніс, а потім і голову в мій наплічник. Я насторожився. У ментів явно піднявся настрій. Вони зазирали через голови один одного в рюкзак, а капітан, який мене зупинив, уже тішився своєю інтуїцією. Та раптом цуцик висунув голову з рюкзака й заходився обнюхувати його ззовні. Оскільки ця процедура зі мною проходила не вперше, я сидів і навіть не намагався встати. Потім цуцик підійшов до мене справа й обнюхав мій правий бік, те саме він повторив і з лівого боку.

– Можеш іти, – якось не дуже весело сказав капітан.

– А мої документи вам уже не потрібні?

– Ні. Іди вже, – буркнув вокзальний міліціонер і розвернувся до своїх з таким поглядом, наче він побився з ними об заклад, що в мене є бодай якась наркота, і програв.

Уся ця процедура, скажу я вам, не дуже приємна. Вона мене трохи роздратувала. Я вийшов на платформу й завтикав на голубів, які поважно ходили між людей по асфальту, так, наче зустрічають своїх друзів-голубів із Житомира.

Поїзд запізнився на двадцять хвилин. Я навіть встиг змерзнути й трохи від того почервоніти й посиніти водночас. Нарешті афіші були в мене. Я подякував провідникові й почимчикував на привокзальний майдан, бо в мене були ще деякі справи.

Я вже майже дійшов туди, куди було треба, як почув десь із правого вуха: «Можна вас». Я не озирнувся. Я ніколи не озираюсь. Як правило, із того нічого гарного не виходить. «Юначе!» – почув я знову голос справа. Тоді я сповільнив ходу, хоч і не зупинився. Мені все це не сподобалося, до того ж, я був упевнений, що кликали саме мене. І тут мене схопили за рукав. Я висмикнув руку й глянув на того, хто це зробив. Переді мною був той самий капітан міліції, який зупиняв мене тридцять хвилин тому.

– Хочете ще раз перевірити мої документи?

– Ні, хочемо повторити процедуру обшуку.

– А вам не здається, що це вже занадто? – трохи обурено запитав я.

– Ні, не здається. Давай, хлопці, – сказав він своїм бійцям, і ті знову пустили на мене собаку. До речі, того самого. Мої слова про понятих капітан сприйняв як образу.

– Сильно розумний чи що! – визвірився він і показав мені вже інший стовп.

– Капітан!..

– Товаришу капітан, – перебив він мене, – інакше це буде неповага до правоохоронних органів. А через відсутність документів і так будеш сидіти три доби з циганами. Ми тільки вчора взяли нових.

– Слухайте, – почав я, – давайте без зайвих наїздів. Документи, що підтверджують мою особу, у мене є. Тож тримайте свою неприязнь до мене при собі.

Я знову сів під стовп.

Цуцик обнюхав мій наплічник і мої кишені. Мене попросили навіть зняти куртку. Я на це не відреагував. Вони не наполягали. За якийсь час мене відпустили, і я знову пішов у метро. Мені треба було їхати до станції «Наукова» в радіотехнічний університет, щоб залишити там частину афіш. На платформі метро мене обшукали ще раз. Знову без понятих. Це вже не викликало в мене жодних емоцій.

Словом, цього ранку я ще раз переконався – не варто їздити підземкою, коли не хочеш сидіти під замком.

14

Усі війни – чи то світові, чи громадянські – відбуваються або з питань релігійних, або бабських, тобто через жінок. Це тільки в Україні суперечки виникають через мовні питання. Навіть питання влади того чи іншого митрополита, московського чи київського, сходить на пси, коли хтось порушує питання мови. Політики підбурюють народ, той проклинає політиків, але йде в них на повідку й плює в спину своєму іншомовному брату.

Усе наче так, як склалось історично, – ганебно. І від цієї ганебності стає смішно. Такий уже смішний український народ. За те я його й люблю. Він неповторний. Коли треба, він може стати й єдиним, навіть з двома мовами. Це тільки питання часу…

Автобус, яким я їхав, розрізав освітлене місячним сяйвом місто із запахом ночі. Перший сніг накрив землю наче білою скатертиною, так, як накривають святковий стіл. У спальниках Харкова, подібно до плям від кетчупу на скатертині, на снігу виднілися червоні плями крові. Чоловіки, яким пощастило, із кров’ю на губах, що вже встигла запектися, поверталися до своїх жінок на лавочки під під’їзди. Не такі щасливі, ті, що лежали з розбитими пиками посеред снігу на районі, думали про помсту й про те, як би принизити свого візаві привселюдно й безкарно. У голову лізли тільки погані думки. Тоді вони йшли розбиратись одразу, утручаючись у жваву розмову інтелігентних гопів під під’їздом на лавці, яку вчора розбили ногами, показуючи свою силу двом п’ятдесятидоларовим проституткам, одна з яких колись була їхньою однокласницею.

Ми мчали тихим, подекуди широким проспектом просто в темінь майже навпомацки. Інколи водій висовував руку у вікно, щоб струснути попіл з тліючої цигарки. Нас їхало п’ятеро. Один – сивий чоловік у шкірянці – спокійно спав. Двоє інших лизали цицьки – він їй, вона йому. Обоє були якісь неохайні й розтріпані. Він – віком двадцяти одного-двадцяти двох років, а їй, судячи з усього, вже давно перевалило за сорок. Що могло поєднувати цих двох людей, для мене лишалося таємницею. Та й чи були вони взагалі знайомі до того, як сіли в один автобус, теж викликало в мене сумнів. Водій відчиняв і зачиняв двері. Аж раптом у молодого казанови задзвонив телефон. Він дістав його з третьої спроби.

«Да, Сірьож! Єдєм. Єдєм. Єдєм… Проєхалі вже давно. Алло…»

«Другу бутилку ми одкрилі, да только по рюмахє випилі…»

«Да от в баню єдєм…»

«Я ж орієнтацію ізмєніл, уже от одінадцать лєт…»

«Ізмєніл…»

«Нє, от с дєвчонками…»

«Та нє, гавно вопрос…»

«Ладно, давай! До встрєчі!»

Розмова з другом стала б для винахідника нової мови склянкою холодної води з льодом. Засунувши мобілку в кишеню, він якийсь час поводився більш сконцентровано, ніж досі, так, наче наганяв на свою персону понти. Жінка, з оголеними більш як наполовину грудьми, була від нього в приємному шоці. Вона поволі забувала про свої давно прожиті сорок, повертаючися думками в далекі дев’яності. Тим часом до автобуса то заходили, то виходили транзитні пасажири.

«Я вас випущу…»

«Я тоже вихожу…»

«Памятнік – остановк… спасібо».

«Ви там єщо на поворотє остановітє…»

«До свіданя».

15

Люди кохають одне одного. І страх погано, коли їхнє кохання, наче свічка, горить собі на різних кінцях торта, а ти підставляєш руки, щоб віск не потрапляв у крем, зроблений чи то з маргарину, чи то з вершків. Із часом свічки згорають. На руках лишається віск, а в пам’яті – вогонь. За тиждень-другий вони, колишні закохані, спілкуються на різні теми – про фільми, про книги, про секс, про ліхтарі. А ти, з воском на руках, згадуєш, як вони палали…

* * *

– Мені здається, вони підходять одне одному, – гаряче промовила В., наша спільна знайома.

– Мені теж так здається, хоч у них нічого не вийде. У них нема кохання, а є лиш закоханість. Кохання, наче дитина, з’являється на світ раптом і вже потім виношується, виховується й живе самостійно, тільки у двох тілах. Справжнє кохання – з першого погляду, а не після двох-трьох чи ще кількох там років дружби.

– А як же винятки? – так само палко заперечили мені.

– Це не той випадок. Я їх дуже добре знаю. У них багато чого спільного. Вони обоє цікаві, як книги. Такі собі бестселери, але вже прочитані. – Я зробив паузу на довгий ковток кави, глянув угору, наче відшукуючи зв’язок із космосом, і додав: – Прочитані одне одним.

– Ти п’яний, – раптом сказала наша спільна подруга, яка знала дівчину диво-пари більше за мене втричі.

– Але це не шкодить правді. Подумай, це все одно, якби закохались одне в одного ми з тобою. Що ми можемо дати одне одному?

– Ну, не знаю, – повільно сказала вона, так, наче про щось думала в цей момент. Я зрозумів, що бовкнув дурню, і почав виправдовуватись.

– Ну, добре. Я розумію – це невдалий приклад, але все одно… Я знаю всі твої плюси й мінуси. Усі, розумієш? І твою принциповість, і твій помірний пофігізм, і твою любов до лісу. А ти знаєш мої. Наприклад, любов до чарки. Отже, нам доведеться постійно ходити в театр і в кіно, так само, як їм. Розумієш? І що?!

– І що? – перепитала вона мене.

– Та нічого. Там багато попси. І нам про цю попсу доведеться говорити. Нам, у принципі, треба буде про щось говорити. Нових спектаклів та фільмів з’являється небагато, тож доведеться ходити на старі. Ну, театри – це ще куди не йшло. Там кожна постановка відрізняється від попередньої, залежно від того, хто з акторів нап’ється. А ось із фільмами так не вийде. Так ми довго не протягнемо. І вони, розумієш, і вони теж так довго не протягнуть. Вони зігнуться за місяць, максимум за два. І зі своїми суїцидальними розмовами прийдуть до нас із тобою. Розумієш? Нам доведеться знаходити слова, щоб заспокоїти їх – тобі її, мені його, а потім навпаки.

– Ну, не знаю…

– А я знаю… я знаю…

Я допив свою вже холодну каву й провів її додому. Уночі мене мучили далеко не оптимістичні думки з цього приводу. Вони ж реально підходять одне одному. Вони вродливі, веселі. З них обох я постійно сміюся. Вони обоє постійно сміються з мене. Усе підходить, але полярність у них одна. Якщо зважати на властивості магніту, то вона червоного кольору. Синя лишається незайманою, як жінки-бізнесменки. З іншого боку, я все правильно сказав. Усе правильно. Дружба має лишатися дружбою, і ставити її в один ряд з коханням не можна. Не варто ризикувати. Із цими думками я й заснув.

Її звали Н., його Р. Зі своїми друзями я зустрічався рідко, залишаючися при цьому гарним і вірним другом. Минув тиждень, може, два. Я зустрівся з Н. Ми взяли по каві й примостилися в затишному, майже закинутому дворику Харкова на провулку Воробйова.

– Пам’ятаєш, ти відмовився від поїздки на природу?

– Так, – спокійно відповів я, відчувши наїзд.

– Так ось, відмовились усі, крім Р.

– Ясно, – саркастично сказав я й сьорбнув гарячої чорної кави.

– Так ось, – продовжувала вона, – ми дуже гарно провели час. Світило сонце, співали пташки. Наші бажання, серця билися, наче хвилі об берег річки. Ми багато говорили про кіно й про книги. Купалися. Сміялися. Навіть обнімались.

– І навіть цілувались, – перебив її я.

– Ні, але нам цього хотілося. Тільки мене щось зупинило. Після цього ми вже тиждень не бачились. Я не розумію, що коїться. Поясни, Утко. Ти ж чоловік. Може, це у вас нормально?

– Ні.

– То що ж він робить? Чого він хоче?

– Не знаю, Н. Я з ним не бачився вже близько трьох тижнів, а може, й більше. Я не знаю, що в нього на думці. Життя – це процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей. І залежно від того, як це розуміють люди, усе відбувається так, як треба, або не відбувається взагалі. Процеси в голові кожного з нас непередбачувані. Може, він злякався. Може, розгубився. Може, теж щось відчув. Може, забухав. Хоч на нього це не схоже.

– Так. Він уже давно не бухає, – погодилася Н. і допила свою каву.

– А ти хоч сама знаєш, чого хочеш? – спитав я

– Там, на природі, може, і знала. Зараз не знаю. Точніше, я вже нічого не хочу. Не хочу руйнувати дружні стосунки. Біля річки ми сміялися й говорили про фільми зо дві години, зупинившися на одному, чий сюжет нагадує нашу ситуацію. Та висновків не зробили. Це мене, мабуть, і напружило.

– За фільмами, Н., долі не побудуєш.

– Згодна. То що ж мені робити? Писати йому чи, може, чекати звістки від нього? Може, він відправить мені поштового голуба.

– Це не зовсім безпечно, – в’їдливо зауважив я. – Голуб може все обісрати. Краще б ви зустрілися й з’ясували стосунки віч-на-віч. Навіть не знаю, чи варто тобі казати, що я з цього приводу думаю.

– Кажи, ми ж для цього й стрілись.

– Я думав, ми зустрілися, бо скучили одне за одним.

– І це теж. Кажи вже.

– Так ось, – почав я, – Мені здається, нічого не вийде, але спробувати варто. Урешті-решт, ви дорослі люди. Вішатися й стрибати з дахів багатоповерхівок не будете, якщо розбіжитеся. Хоч зайвий раз турбувати цим свій внутрішній світ не хотілося б. Ви постійно говорите про кіно, і це ненормально. Розумієш, Н., ненормально.

– Думаєш?

– Упевнений!

– Ми ще про книги говоримо…

– Це теж ненормально, якщо постійно.

– Мабуть, – погодилася вона.

– Так от я й думаю, Н.: вам треба зустрітися, випити кави ось так, як ми зараз, і поговорити.

– Ти правий. Спасибі за пораду.

– Найкраща порада – не давати порад.

Із цими словами ми направилися до виходу. Сонце гріло нам спини, наші тіні, неначе відображення в дзеркалі, рухалися разом із нами. Від асфальту пашіло жаром. Наше взуття нагрівалося й змушувало нас іти швидше. Ось вам і той процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей.

Ми пройшли Пушкінською, звернули праворуч. Пройшовши вниз Сумською, узяли ще кави й сіли споглядати захід сонця над Бурсацьким узвозом. За якийсь час померлі художники розлили фарби по небу, і над нами навис новий незайманий шедевр – ні доторкнутися до нього, ні зрозуміти. Сонце сідало повільно й у якийсь момент зникло за горизонтом і будівлями. На небо зійшла перша зірка. Ми загадали собі бажання й подалися вулицями вечірнього міста. Говорили про книги й про секс. Оскільки мешкали ми майже в сусідніх будинках, то їхали додому разом.

Дорогою сміялися до сліз із п’яного чолов’яги, який щоразу падав, коли зупинявсь автобус. Той чоловік був великий, як гора, і спокійний, як озеро.

Я провів Н. і поплентався у свої рідні залізобетонні стіни, де на мене чекали тиша й спогади.

За кілька днів мені подзвонив Р. і запропонував зустрітись. Я погодився. Ми зустрілися після роботи, потиснули правиці й обнялись. Узяли по дві пляшки пива, сіли на паркан, з якого відкривалася чудесна панорама Благовіщенського собору й вулиці Клочківської, де туди-сюди снували автівки, водії яких сигналили одне одному й матюкалися. Власники дешевих машин матюкалися тихіше, а дорогих – голосніше.

– Дивна ця церква, – почав я.

– Усі церкви дивні, – холодно відповів Р.

Праворуч від нас здіймався Свято-Покровський чоловічий монастир, позаду – Успенський собор з органом. Годинник пробив сьому вечора. Після останнього удару дзвонаря я відкрив пиво й простягнув руку до Р. Він зробив те саме. Так ми влаштували свій невеликий подзвін на знак солідарності із дзвонарем.

– Як житуха, братчику? – запитав я його, зробивши великий ковток.

– Не кажи так. Мені це не подобається, ти ж знаєш.

– О’кей. Як ти?

– Та хто його зна, – почав він.

– Мабуть, ніхто, якщо не ти.

– Ну так, – його гарний настрій раптом змінився на задумливий настрій старця-шамана. – Я тут якось їздив з Н. на природу, – почав він свою історію, – тоді, коли ви всі відмовились.

– Так, я знаю, що ви їздили.

– Ти з нею бачився? – перебив він і мене, і себе водночас.

– Та ти вже кажи, що хотів. Не відволікайся.

– Так ось… Ми купалися, сміялися, багато говорили про книги й кіно. Я навіть зробив їй комплімент. І їй це сподобалось. Усе було гарно. А потім мене якось перемкнуло, і я не знав, що робити. Пропонував було зустрітися після цього, та вона на роботі й не змогла вирватись. Якось усе не дуже романтично й холодно, розумієш, – звернувся він до мене, ковтнув пива й почухав свою густу чорну бороду.

– А чому ти зараз сидиш зі мною, а не з нею?

– Ну, типу, поради від тебе чекаю. Може, підкажеш, як діяти… хоч щось поясниш.

– Друже, – почав я й ковтнув пива, – зрозумій: найкращий порадник – твоє серце, твій внутрішній голос. Ти багато читаєш, дивишся фільми, більшість із яких створені за мотивами книг, і міг уже давно взяти з них якусь свою правду… Там дійсно це є. Я, звісно, радий, що ти звернувся до мене. Але ти повинен розуміти, що я – наче гітара без струн, тобто я є, а музики нема. Я сиджу тут, а порадити нічого не зможу, – я глянув на небо. Душі померлих художників знову порозливали фарби й подекуди навіть попрацювали пензлями, створивши над нами невимовної краси картину.

– Старий, – сказав я, – життя – річ слизька, як змія. Там, на природі, ти мав шанс розв’язати всі питання. А оскільки ти цього не зробив, значить, тобі й не треба цього робити. Щось там, усередині, зупинило тебе… щось спрямувало ваші дороги паралельно, а не перпендикулярно, – я задумався, бо з геометрією в мене завжди були проблеми. – Я зичу тобі щастя. І все ж таки раджу взяти квітку, краще купу квітів, словом, букет, і зустріти її якось з роботи, так, щоб це було для неї несподівано. Хочеш, я тобі допоможу? Може, коли стрінуться ваші погляди, душі знайдуть енергетичний зв’язок, схожий на той, що був між вами на природі. А якщо ні, тоді не порушуй цього питання ніколи, – сказав я йому, наче одружуючись із кимось.

– Може, – сухо відповів мені Р. і допив своє пиво.

– Подумай, друже… Знаєш, одна з моїх колишніх, коли я їй заявив, що вже не можу бути з нею, сказала мені, що гратися з людьми не можна – це боляче. Я тоді не все зрозумів… Не грайся з людьми. Або роби щось, або не роби. Будь і надалі другом. Читай книги. Дивися фільми. Пий і живи, насолоджуйся життям так, як робив це раніше.

– О’кей. Дякую.

– Не дякуй. Нема за що. Я ж нічого не зробив. Пішли краще по пиву візьмемо.

Ми зістрибнули з паркану й рушили до найближчого магазину, у якому продавався алкоголь. Потім ми говорили про жінок, потім про мене, потім знов про жінок, а насамкінець узяли ще по пляшці світлого. Дорогою додому я дививсь у вікно. Ми проїжджали повз недобудовані споруди, повз старий-новий автовокзал. Автобуси, наче рукави, вбирали в себе людей і зігрівали від прохолодного харківського вечора. Я їхав в одному з таких, тільки місцевих, утішаючися миттю й життям. Завтра мені не треба було вставати й іти в офіс на дев’яту, завтра був вихідний.

Ми проїхали проспектом, я вийшов на своїй зупинці, де стояла купка п’яних молодиків і голосно матюкалась. Якась бабця, стара як світ, продавала насіння. Місяць біг за мною, освітлюючи дорогу додому. Я думав про Н. і Р. За якийсь час вони все ж таки стрілись і знов говорили про кіно й про книги. Так, наче й не їздили на природу, так, наче й не купалися в одній воді, так, наче й не було в них тієї миттєвої туги.

16

Тижні, як вагони транзитного поїзда, пролітали повз мене. Я не встигав навіть доторкнутися до них. До того ж, це було небезпечно – могло підхопити. Я пив каву й сидів в офісі, придивляючися до студентів автодорожнього університету, серед яких було багато гарненьких дівчат. Улітку їхні спідниці чи сарафани здіймав вітер, наче вітрила кораблів. Узимку вітер обганяв їх, торкаючися шуб і толстовок, наче болідів на трасі перегонів «Формули-1». Вони ходили на перервах за пивом і їжею, курили й плювали на землю. «Майбутні майстри автомобільної справи», – зринало в мене в голові щоразу, коли новий плювок опинявся на затертому асфальті. Якось я задивився на одну доволі вродливу дівчину в зелено-червоному сарафані, яка курила довгу сигарету й жваво спілкувалась зі своєю подругою. У неї було струнке, наче викарбуване, тіло, довгі ноги й чорне коротке волосся. Сигарети вона курила одну за одною, мабуть, розмова була не найприємніша. Я почав мріяти. «Ось вона в синьому чи помаранчевому комбінезоні на одній зі станцій технічного обслуговування Харкова. З ключем на двадцять-вісімнадцять лежить під вантажівкою й викручує гайки для заміни ходової, а над нею нависає старий чоловік, якого в гаражі всі називають Степановичем, і щось їй нервово розповідає про погані дороги та даїшників, жестикулюючи чорними від мазуту й життя руками. Вона киває головою й щось каже йому у відповідь, знімаючи важкі деталі вантажівки. Так проходять роки її кар’єри. Потім вона стає менеджером цієї станції, її помічає постійний клієнт на дорогій тачці – життя вдалося! Головне – тримати марку. Головне – з усім погоджуватися. Головне – бути головною, так, як зараз під час розмови з подругою. Бути вовком, а не вівцею».

– Привіт! – Долинуло зі слухавки.

– Привіт, – відповів я насторожено.

– Треба зустрітись.

– Ну, це не проблема. А ти хто?

– Я – Гарік. Твій старий кент.

– У мене ніколи не було кентів на ім’я Гарік.

– Ну ти даєш, старий! Я – Гарік. Гарік я. Ну, низенький такий.

– Ти мене ні з ким не плутаєш, Гаріку?

– Ну ти чудило. Ми з тобою познайомились у барі… кілька днів тому… Пам’ятаєш? Згадав?..

– А, Гарік… Йо, як я міг забути? – Я згадав, як сидів нещодавно в барі й насолоджувався кавою й алкоголем. Але Гаріка не згадав.

– Ну от. Давай зустрінемося сьогодні, – жваво запропонував він.

– Давай.

Ми домовилися про час і місце. День офісного життя добіг кінця. Я накинув наплічник і вийшов, зазначивши час: 18.01. На зустріч я прийшов раніше й став випасати свого «старого друга» дводенної чи триденної давності. Про нього я знав тільки те, що він невисокий на зріст і що його звати Гарік. Подумки я почав давати ім’я Гарік усім, хто проходив повз чи підходив до мене. Але воно нікому не підходило. Небо без сонця було похмуре й незатишне. Сірість з’їдала кожного, хто ходив під ним, а тих, хто ходив під наркотою, сірість не чіпала. Вони були в ньому, ходили майданом так, наче не торкалися бруківки, так, наче не ступали по землі, якою ступали інші. Нарешті підійшов пацан із посмішкою на все обличчя.

– Старий! – крикнув він.

– Привіт, – сухо сказав я йому.

– Здоров, чуваче! – привітався той, протяг правицю й обняв мене.

Я напруживсь. Я намагався згадати бодай щось, що пов’язане з ним. Але згадати нічого не міг. Тоді в барі я випив трохи коньяку й чашку кави, а ці напої аж ніяк не впливають на мою пам’ять.

– Може, вип’ємо кави, – сухо запропонував я.

– А може, як тоді… пам’ятаєш, чуваче, як тоді, в барі.

– Давай обмежимося кавою, Гаріку.

– Ну, як життя, як справи? – спитав він мене й по-братськи вдарив по плечу.

– Та нічо, з роботи зараз.

Ми взяли кави й примостилися на лавці центрального парку Харкова.

– Я до тебе в справі, брат.

– Викладай, – мужньо мовив я й проковтнув майже теплу каву.

– Я хочу зайнятися продажем мобільних телефонів, і мені потрібна твоя допомога. Ти зі мною, брат?

– Ну, ти якось детальніше розкажи, що саме ти зібрався робити. Хочеш відкрити точку на ринку?

– Та ні, краденими, браток, краденими мобілами торгувати, – прошепотів він.

– О-о-о, чуваче, це без мене! Мені такої роботи не треба. Мені такі проблеми ні до чого…

– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся! Там гарні гроші.

– Там гарні терміни, – перебив я його.

– Та які там терміни, браток?

– Кажу тобі, за це діло або багато отримують, або багато сидять. Я вже займався продажем старих телефонів… не крадених. Люди добровільно їх продавали, а я добровільно шукав клієнтів і перепродував. Але все це було чесно для всіх, крім податкової. Але то вже діло друге. Тоді мої святі покарали мене й за це.

– Як? – перебив він мене.

– Я йшов у військкомат. І треба було пройти через арку. Це було вдень. Удень, розумієш? І там мене перестріли два гопники. Зчинилася бійка. Зрештою, мене підперли до стіни, приставили ножа до горла й відібрали гаманець, телефон і цигарки… Ще й чиркнули кілька разів по горлу канцелярським ножем.

– І що?

– Як що? Після цього я не займаюся такими ділами. Зробив висновки.

– Які висновки?

– Коротше, Гаріку, я пас. Я цим не займатимусь.

– Ось послухай… Вадик буде їх красти. У нього досвід, можна сказати, стаж… Я замітатиму сліди. Ти шукатимеш клієнтів і продаватимеш. Прибуток ділитимемо рівно на трьох. Та ладно, Олеже. Не гони, погоджуйся!..

– Я не Олег.

– Як не Олег?

– Ну так, не Олег.

– Так ми ж з тобою в барі пили.

– У якому барі? Де?

– Ну як де? На Салтівці.

– Гаріку, я не п’ю в барах на Салтівці. Ти переплутав мене з кимось, – зрадів я й ковтнув залишки кави.

– Може, і переплутав… А ти… не хочеш цим зайнятись?

– Гаріку, я згаяв через тебе купу часу. У мене важливі справи… Ти лохонувся, друже.

– Мабуть, – погодився він.

– Давай так. Ти купуєш мені чашку чорної, і я роблю вигляд, що цієї розмови не було. Домовились?

– Домовилися, – знову погодився Гарік.

Я взяв свою каву й пішов додому. Прохолода обіймала моє тіло. Я був задоволений і думав ось про що: «Люди дуже дивні створіння, але той, хто їх створив, іще дивніший. Я часто ставлю собі питання: для чого? Мабуть, для чогось величного, для чогось важливого, для чогось… Словом, людина – найдосконаліша істота на землі. От тільки користі від неї я не бачив і не бачу. Ми плюємо на землю, засмічуємо її… Ми, мов ті жуки-гнойовики, копирсаємось у якомусь лайні, займаючися щодня непотрібними справами. Хто ж така людина і яке її місце в цьому світі?»

Небесний ліхтар у той день так ніхто й не ввімкнув, так ніхто й не прикрасив золотистими променями душі померлих акторів, які літають серед нас, торкаються нас, проходять крізь нас, штовхають нас на колії чужого життя.

17

Мені здається, що додому я повертаюся частіше, ніж їду звідти. Удвічі, не менше. Може, це ранково-вечірні транспортні контрасти. Може, це від того, що на мій район повертаються божевільними. Може, божевільним повертаюсь і я.

Годинник висвітлював 22.50. Я сів в останню маршрутку, що їхала в мій бік. Людей було небагато, тому я дивився на всіх одразу й на кожного окремо. І щойно я подумав: «Нікого цікавого, вечірня нудьга», – як до автобуса зайшло двоє чоловіків напідпитку, точніше, ледь живих. Вони були вдягнені в поношені обвислі спортивні штани й куртки чотирирічної давності. Одному з них було близько тридцяти. Звали його Вован. Іншому, Льосі, років двадцять п’ять. Вони сіли якраз біля мене, і Льоха постійно терся об мене боком, час від часу вибачаючися. Культура – це мистецтво вибачатись.

– От скажи, чого ми такі, Вован?

– Які? – спитав той.

– П’яні.

– Того що…

– Правильно, Вован, правильно. Того що вчора в мене був день народження.

– Я саме це й хотів сказати, – продовжував бурмотіти той.

Маршрутка рушила. Льоху хилитало так, що разом з ним хилитавсь і я. Здавалося, ми немов два вітрильники в океані, пришвартовані поруч, а хвилі перекочують їх через себе, час від часу стикаючи бортами. Раптом у Льохи задзвонив телефон.

– Тихо, тихо, Вован, – прошепотів Льоха.

Та Вован і так мовчав, тому тільки звів догори брови й стулив губи, ніби підтверджуючи цим, що він не скаже ні слова, ні звуку, бо розуміє всю складність і важливість моменту.

– Альо, Льоха у апарата.

Він трохи помовчав.

– Ну так, був.

Він знов помовчав.

– Та з Вованом я був.

І ще одна пауза.

– Та кажу ж тобі, з Вованом… зараз він поїхав додому вже.

Вован знову звів брови догори, не до кінця розуміючи ситуацію.

– А зараз я сам… у маршрутці. Їду до тебе.

Льоха знов помовчав.

– О’кей. Давай.

Він засунув мобілку в кишеню.

– Якщо тобі дзвонитиме Свєтка, то ти був зі мною сьодні весь день, – Льоха сказав це дуже-дуже серйозно.

– Яка Свєтка? – не зрозумів Вован.

– Ну, Свєтка, – Льоха зробив кілька рухів, імітуючи рухи тварин при спарюванні.

– Свєтка, Свєтка… – перебирав у пам’яті Вован.

– Та ну, братухо, ти що! Ну, Свєтка, – Льоха знову відтворив акт спарювання.

– А, Свєтулік…

– Ну, а я тобі про що! Так що, якщо що, то я був з тобою сьогодні.

– Так ти й так був зі мною. І без «якщо що».

– Спасібочки, – з відлигою на серці сказав Льоха. – От якби ти мені був не друг, то знаєш, ким би ти був?

– Ким?

– Підаром!

– Та ну? – Вован знову звів брови догори.

– Да. Ти був би справжнім підаром. А так – ти мені друг. От і зараз мене рятуєш… підстраховуєш…

– А то, – Вован опустив брови й притих, мабуть, розмірковуючи над плачевною долею підара.

Маршрутка зупинилася біля станції метро «Проспект Гагаріна». Водій заглушив мотор і запалив цигарку. До нашої компанії не приєднався жоден новий пасажир. Аж тут у двері зайшла якась мадам. Інакше й не скажеш, тільки – мадам. Туфлі на високих підборах, подерті капронові колготи, довжелезна шуба з якогось невідомого хутра, темні окуляри й кролячі вуха рожевого кольору на голові. Мадам!!! Вона зайшла, і ми поїхали. Вона сіла через одна місце від мене й почала шарити в кишенях шуби, щоразу видаючи якийсь дивний звук, коли ворушила лівою рукою.

– Ого! – радісно вигукнув Льоха.

– А то, – зі скреготом у голосі, схожим на скрегіт старої вантажівки, погодилася мадам.

– Ти хто така, красуля?

– Зайчик.

– А куди зайчик їде? – чухаючи яйця, поцікавився Льоха.

– В Червонозаводське районне отдєлєніє, – прошипіла та, намагаючися підкурити цигарку в маршрутці.

– А нащо тобі туди?

– Та ті козли… – мадам зробила багатозначну паузу, зламала цигарку й продовжила, – вони думають, що напали на дуру. Думають, що я просто так працюю, думають, мені це в кайф, та щоб у них… та щоб вони імпотентами стали!

– О, так тебе образили, зайчик!

– Х…й вам усім! Мене образити не просто…

– А ким же ти робиш? – збуджено запитав Льоха, а Вован тільки вульгарно посміхнувся.

– Зараз ніким… Балотувалася на мера Харкова.

– А-а-а! Я за тебе голосував! – Льоха все більше збуджувався.

– Усі ви козли, – підсумувала мадам і зиркнула на мене. – Усі. Зрозумів?

– Я знаю, – спокійно сказав я, відірвавшися від книги. – Ви всі теж козли.

– Так, – погодилася вона, зняла шубу й витягла з-під лівої пахви напівпорожню червону грілку.

– Може, поїдеш зі мною, красуле? – спитав Льоха.

– Нащо?

– Поспілкуємось, – Льоха повторив жести спарювання тварин, – я побуду твоїм зайчиком.

– Та пішов ти…

Водій виявився спокійний, бо слухав усе це мовчки. Вийшла мадам на зупинці «Вулиця Кірова», неподалік від районного відділку міліції. У маршрутці запанувала тиша. Було чутно, як автобус їхав по калюжах, часом мені здавалося, що я навіть чув гудіння ліхтарів. На небі висів місяць, наче велика яскрава куля з уявними орбітами. Його сяйво торкалося мого лиця – так, як мені хотілося торкнутись його. Він був далекий і близький. Він був великий і малий. Він був недосяжний і досяжний. Досяжний він був тільки в снах та мріях.

18

Час від часу я усамітнювався. Тікав від усіх і всього в далекі забуті місцини Харкова і вдихав їхні аромати. Намагався віднайти спокій і тишу. Коли вулицю огортав вечір, небо по одній викидало зірки, наче партизанів з лісу. Ті розвідували ситуацію і, якщо все було спокійно, починали світитися. За якийсь час їх уже була сила-силенна. Виднівся Чумацький Шлях, по якому хотілося піти кудись далеко-далеко… Не знаю, чи з усіма таке буває. А от мене в такі миті накривають хвилі минулого.

Так було й цього разу. Я плакав. Плакав за всіма, кого втратив, за всім, що колись у мене було, а тепер немає, за всім, навіть за речами, не вартими уваги. Хтось пускає сльозу зі смутку, хтось від радості, а я плакав за втраченим минулим. Час, наче ті дикі коні, мчить, не озираючися, наступає на тебе в мить твого народження, переступає через тебе. І ти все своє подальше життя намагаєшся його наздогнати. Той, хто йде в ногу з часом, – зануда. Усе, чого ти вимагаєш від себе, – бігти. Усе далі й далі. У незвідане, у невідкрите, у простори глобальності й непокори. У простори забутої та постійно бажаної свободи. Я лежав на сірій, усіяній порожніми пляшками землі й обнімав її руками.

Пролежав я десь хвилин тридцять-сорок. Мене трусило від холоду й мороку. З моїх очей бігли сльози. І якісь краплинки джерельної чистоти тихо торкалися землі. Коли впала остання, я підвівся. А коли загорілась остання зірка, я пішов. Коли сховався місяць, я заснув. А коли встало сонце, я спав. Мені снилися діти – барвиста надія на майбутнє.

19

Один мій знайомий часто вживає народні приказки: «Мовчання – золото», «Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні» і так далі. Таким чином він підкреслює свою правоту та ставлення до народу України. А от я переконаний, що існує одна-єдина гарна приказка – «Починай із себе». Усе найгірше у своєму житті я бачив у маршрутках. Виходить, що життя моє – казка. Але зараз я не про це.

Одного разу, повертаючися додому без настрою (без настрою в буквальному сенсі – тоді в мене не було ані гарного настрою, ані поганого), я їхав усе тією ж таки маршруткою, яку вже не раз згадував, – автобусом «218-е». Цей агрегат возив людей з майдану Конституції до селища Жихар, а якщо точніше, то до зупинки «Жихар ІІІ». Це було взимку. Вікна автобуса розмалювало морозом, лиш подекуди виднілися проталинки від теплих рук і дихання.

Я зайшов і всівся на останнє місце поряд із жінкою, яка читала безкоштовну пресу. На цьому вільні місця закінчились. Я розстебнув рюкзак, витяг пляшечку і, як кажуть, хильнув «для сугріву». Жіночка з «халявною», а отже, брехливою газетою демонстративно повернулась обличчям до вікна. Я хильнув іще раз. Їй на зло, собі на радість. Хай заздрить! Пропонувати їй не став. І коли побачив світло на стелі (у моїй маршрутці – це рідкість), розгорнув книгу й хотів було читати, приливаючи найцікавіші місця коньяком. Та раптом світло зникло.

Я незадоволено підняв голову й побачив двох високих худих хлопців років двадцяти дев’яти-тридцяти, які й затулили те світло. Книгу довелось запхати назад у рюкзак. За пару хвилин маршрутка була вже забита. Ми рушили. Пацани, нависши наді мною, щось собі бубоніли. Аж тут хтось із пасажирів почав щосили гикати. Так він гикав хвилин із десять. І ніхто його не тушив. Тоді я не стримавсь і крикнув:

– Ти можеш там не дихати хоч секунду!

– Мо… гик… жу, – сказав той.

– А здохнути на якийсь час можеш? – долетіло з передньої частини маршрутки.

Пасажир-«гикальник» замовк. Я подумав, що він і справді здох. Ні. Бубоніння парочки, що нависала наді мною, знову розітнуло оте «гик». Я допив свою пінту коньячку й утупився у вікно, намагаючися не чути «гиків». Та де там… Не знаю, для чого, я почав пошепки відраховувати інтервал між гиканням.

«Так, так, – думав я, – з наступного «гик», ні, блін, іще з наступного. «Гик». О! Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять… Проявити свої математичні здібності, тобто порахувати до десяти, «гикальник» так мені й не давав. Між його «гиками» я встигав порахувати максимум до восьми. І тут гикання стихло. Залишилося тільки бубоніння, що перекривало шансон, який долинав з радіоприймача водія.

За мить я почув нявчання. Меланхолійне, жалібне нявчання. Судячи з голосу, це було мале кошеня. Зовсім крихітне, десь тижнів зо три. Моє серце, розігріте коханням до Марії та коньяком, стислося. Думками я було кинувся туди, до нього, до маленького носія чистоти й правди, до незайманої дурними думками голівки. Та тут мої внутрішні пориви перебило чавкання.

«Чавкання?! – подумав я. – Звідки?» Виявляється, один із тих, хто перекрив мені світло, почав жерти яблуко. До того ж, він демонстрував це всьому автобусу. Але навіщо?! Що можна сказати людям, пожираючи яблуко? Та ще більше за чавкання мене здивувала його жадібність. Я підвів голову, думаючи, що своїм пронизливим і принизливим поглядом зможу спрямувати його на шлях істинний. Аж тут він віддав пів’яблука своєму друзяці.

«Забираю слова назад, – подумав я, – він таки не жлоб». Друзяка взяв половинку. Може, хоч цей не чавкатиме? Ага, жди! Порівняно з ним перший був просто святий, бо цей не тільки чавкотів, а ще й посипав рукав моєї куртки насінням з того грьобаного яблука, а наостанок до насіння прилип ще й шматочок м’якоті.

– Чувак, – сказав я йому, – ти загубив шматочок яблука. Я його знайшов. Ось він, у мене на куртці, на рукаві.

– Та ні. Ти що?! – гигикнув він. – Я його не загубив. Він у мене з рота, мать, випав.

– Та я, взагалі, це жартома кажу… Розумієш?

– А, ну ладно, – засмучено і якось по-дитячому сказав «пожирач-2», потім струснув з мого рукава насіння, шматочок яблука й укинув у рот качанчик.

– Е! – гукнув «пожирач-1». – А мені? А я?

– Ой! – відповів «пожирач-2», дістав із рота ще не перетертий качанчик, відгриз половину й лагідно поклав тому в рот.

– Во, бл…дь, – прошепотів я, на що хлопці лиш перезирнулись.

Жували вони довго, ретельно розгризаючи кожну насінину з качанчика.

– Яблуневий поцілунок, – сказав один іншому.

Той замість відповіді лагідно торкнувся своїми губами губ свого друга. Я не зводив з них очей. Та й усі, хто спостерігав за «історією з яблуком», разом зі мною отетеріли. А «пожирачі» ніжно-ніжно цілувалися, тримаючи руки на обличчі один одного. «Краще б вони жлобами були», – подумав я й опустив очі.

– Дай мені свій язичок, – долинуло згори.

Замість відповіді – нерозбірливий шепіт. У маршрутці запала тиша. Стало навіть чутно, як люди намагалися прислухатися до кожного слова, до кожної інтонації цих двох. І тут, згідно із законом «той, хто мені заважає, той мені й допоможе», тишу в маршрутці розітнув гучний «гик». Жінка, що сиділа поруч зі мною, голосно зітхнула. А потім я почув нявчання. Як же це сталося? Невже я так зосередився на тих геях, що перестав чути і гикавку, і нявчання? Чи, може, вони (кошеня і «гикальник») теж притихли, щоб не завадити «блаженній миті».

Я вийшов, ні, я вибіг з маршрутки й набрав Марію. Мені треба було почути голос, який я не чув цілий день, голос, який заспокоює й чарує. Але Марія знов була поза зоною досяжності. Тоді я притулився до бетонної стіни й глянув на небо. Воно було чорно-сіре, таке саме, як моє серце цієї миті.

20

Інколи випадає нагода виступити десь – і для насолоди, і для подальшого натхнення. Саме така нагода випала мені та ще кільком харківським поетам. Нас запросили в Мінськ, у Білорусь – монархічну країну з демократичною оболонкою. Ми залюбки погодились і за підтримки одного з українських видавництв вирушили в дорогу. Візи в «країну царя» не були потрібні. Потяг був напівпорожній. Ми зайняли майже два повних плацкарти. Сиділи всі в одному і, як усі поети, не говорили жодного слова ні про поезію, ні про літературу взагалі.

Настрій був прекрасний. Ми пили, сміялися, доки не під’їхали до кордону. Спочатку нас перевірили бійці української митниці – великі й суворі. Вони ретельно записали кожного з нас у свої блокноти, перевірили за «чорними списками», покопирсались у наших речах, яких, до речі, майже не було. Ми сиділи на своїх місцях, згідно з купленими квитками, посміювались із кожного, кого перевіряли, а часом кидали в його бік провокативні слова чи фрази.

Митники на наші «смішні» жарти не реагували. Мабуть, тому що смішними вони здавалися тільки нам, а їм – дебільними, власне, як і всі ми – україномовні люди з російськомовного Харкова. Диво! У першому плацкарті, де сидів і я, усе обійшлося без особливих проблем. Ми полегшено зітхнули. У другому, де також були наші, митники затрималися. За якийсь час там почалося шурхотіння пакетами, незадоволене бубоніння, тож я туди зазирнув. Одна з наших збирала свої валізи. Я жартома бовкнув:

– Р., іще ж не Мінськ.

Вона приречено посміхнулась.

– Сядь на місце, – зиркнув на мене митник.

– Сяду. А що сталось? – спитав я одразу в усіх і в кожного окремо.

– Р. зсаджують із потяга, – відповіли мені.

– Що?.. Чому її?.. Вона ж найспокійніша серед нас…

Митники мовчали. Ми кліпали очима й сумно дивилися на Р. А вона побажала нам щасливої поїздки й попрямувала до виходу. Пізніше мені сказали, що в її паспорті бракувало належної фотки.

Потім нас перевірили білоруські митники. Це відбувалося набагато швидше. Білоруси були з комп’ютерами й собаками. Завдяки таким благам цивілізації, як персональний комп’ютер, вони швидко перевірили нас за своїм «чорним списком» і занесли в електронну картотеку в’їжджаючих.

Собаки тим часом теж зробили своє діло, і вони пішли. Ми залишились одні. Хтось почав виправдовувати Р., хтось сумувати за нею. Я ж злився на неї, а під час самого виступу сказав, що її зняли з потяга за траву. Звісно, це була вигадка. До речі, про траву в Білорусі краще взагалі не говорити, бо білоруси при цьому відводять очі вбік і роблять вигляд, що нічого не чують або не розуміють, про що ти кажеш. Коли всі перевірки закінчились і потяг нарешті рушив, з радіо час від часу долинала фраза, яку я й досі не можу забути: «Въезжая на территорию Беларуси, не разлагайте нравственность беларусского народа». Решту дороги ми пили, мріяли й сумували за Р.

У потязі до нас підсіла одна знайома, яка й була нашим гідом у просторому й водночас скутому столичному місті. Мінськ вразив нас відсутністю звичних для харків’янина дерев та монументальністю житлових будинків, розкиданих районами міста. Було таке враження, що їх скидали з літаків де попало, і вони там-таки вростали в землю. Не залишили нас байдужими й широкі дороги з великими автобусами та п’яними водіями. Останні нагадували про батьківщину й спільне історичне коріння наших народів…

Виступ пройшов непогано, можна сказати, стандартно. Більше про Мінськ нічого говорити не буду, бо в пам’яті залишилось одне погане. Дорогою додому я часто дивився на Марію. Можна сказати, я дивився в неї, зазирав у самісіньку її душу. Торкався поглядами її долонь, пестив пальці й окремо мізинець на лівій руці. Як я вже розповідав раніше, у мене з ним, із тим мізинцем, були особливі стосунки. Я любив його більше за інші пальці. На харківському вокзалі ми випали з поїзда, наче перший сніг.

21

Одного дня я зрозумів, що мені ніхто не потрібен, крім Марії, і нічого не потрібне, крім життя з нею, але… Так-так, завжди є це «але». Словом, мої механізми в голові заклинило, і я вирішив назбирати капітал для подальшого спільного щасливого життя. Цю логіку з нас двох розумів лиш я, за що одразу ж і поплатився. Надавши своїй новій меті великого значення, я став на шлях «заробляння собі на майбутнє», а тим самим автоматично перестав бути «загадковим» у всіх можливих і неможливих значеннях цього слова. Але ж усі знають, що загадковість у коханні – фундамент.

Можна сказати, що це або основа основ, або дах кохання, бо в коханні все догори дриґом. Я зістрибнув з моста нашої надії на вічне, незаймане соціумом і буденністю спільне кохання. Щодня я пропадав у місті, працюючи по п’ятнадцять-двадцять годин на добу, і, як виявилося, відходив від Марії все далі й далі. Моє кохання мене й погубило.

Воно тримало мене на ланцюзі з шипами на ошийнику. Будь-який психолог сказав би мені, що я захворів любов’ю до Марії й самою Марією. Наступні кілька місяців ми сварилися, точніше, ми почали сваритися. Це стало першим дзвоником. Згодом вона почала пускати сльози, причиною яких знову ж таки був я. Вона не завжди хотіла мене бачити, жартома кажучи, що я її не люблю або що вона мене не любить. Я ніколи не розумів, не розумію і, мабуть, ніколи не зрозумію цієї жіночої логіки, але факт лишається фактом. Не бачишся з коханою людиною – не кохаєш її.

І ось одного сірого дня Марія розвернулась і пішла. А я зробив те, що мені тільки й лишалося – крикнув услід хриплим голосом її ім’я, яке підхопив вітер і поніс у вічність. Саме туди, де колись тліли надії нашого незайманого кохання, нашого спільного щасливого життя.

22

…

Частина друга 

23

Я прихильник такої думки: усе, що відбувається в цьому світі – на краще. По-справжньому я усвідомив те, що втратив Марію, далеко не одразу. Хоча, з іншого боку, якісь тривожні передчуття завжди тліли глибоко-глибоко всередині мене, бо я не заслуговую на таке просте щастя, за яке не треба боротись. Усе гарне, що може бути в житті, мені доводиться вигризати або відпускати. Тоді питання вирішуються самі по собі. Інших варіантів для мене доля не передбачила. Золота середина завжди перебуває на відстані випростаної руки, до якої ні дотягнутися, ні, відповідно, схопити. Вона – світло. Я – наполовину щось. Ще від початку наших стосунків я не раз бачив один і той самий сон.

Я йду засніженим білим полем, таким білим, що на нього боляче дивитись. Аж раптом чую стукіт кінських копит і гуркіт карети. Повертаю голову й бачу, як на шаленій швидкості до мене наближаються шестеро коней в одній упряжці й велика чорна, зроблена в готичному стилі карета. На вікнах висять яскраво-червоні фіранки з чорними намальованими піками. Проїжджаючи повз мене, карета не пригальмовує, ні. Але було таке відчуття, що час розтягнувся, аби я зміг розгледіти все до дрібниць. Колеса нагадували якісь маловідомі трипільські кола. Кучер був без губів. Віжки він тримав не руками, а щупальцями, схожими на щупальця восьминога. На його плечі був накинутий довгий червоно-бордовий плащ, так само з намальованою пікою на спині. Раптом фіранки на вікнах розсунулись – і я побачив Марію. Контури її нафарбованих очей були підведені чорними лініями. Її губи були яскраво-червоні, а на лівій щоці чітко виднілася намальована чорна піка. Моя золотава дівчинка не сказала мені ані слова, лиш подарувала погляд, завісила фіранки й зникла за вікном карети. Час у цей момент набув звичної для себе форми, і карета помчала вперед. Я ж крикнув тільки одне слово: «Марія!» Луна пронеслася білим полем і зникла за горизонтом. Раптом мені стало холодно. Я глянув на себе й побачив, що стою зовсім голий. Карета немов розтанула…

Ось і все.

Мене попереджали… А поява Марії в моєму житті – це ще один доказ того, що кожен із нас має надію, навіть я.

І все ж вечорами я пролив немало сліз, усвідомлюючи, що в одну річку двічі не ввійдеш.

Зрештою, у всій цій історії я знайшов і гарний бік – Марія знайде того, хто їй потрібен. А коли й не знайде, то я все одно зичу їй щастя із золотою серединою.

24

Я лежав на дивані після короткого нічного сну, коли задзвонив телефон.

– Здорово, старий, – почув я в слухавці.

– Привіт.

– Це Льоха-Шалапут! Пригадуєш?

З Льохою-Шалапутом ми колись мали бізнес – приторговували технікою, точніше намагалися. Механізм був досить простий. Знаходиш на смітнику зламані електричні прилади швидше за «безпритульних». Несеш їх до його дядька на прізвисько Технік. Він їх ремонтує. Продаєш на Центральному ринку й ділиш виручку на трьох: тридцять, тридцять і сорок відсотків. Сорок відходило Техніку. Цим «бізнесом» ми займалися недовго. А якщо чесно, то ми прогоріли вже на першій справі, і наш ентузіазм згас.

В одному з дворів нашого спального району ми знайшли телевізор і подумали, що це воно, це класний початок бізнесу. Випередивши «безпритульних», ми дотягли товар до Техніка. Той вкинув у нього свої гроші (бо в нас, ясна річ, їх не було), купив необхідні деталі й усе полагодив. Він був справжній майстер своєї справи. Чому був? Тільки тому, що я не знаю, де він зараз і як. Думаю, спився, бо чарку він любив, здається, більше за дружину, не кажучи вже про електроприлади.

Отже, ми знайшли покупця, доперли телевізор на місце зустрічі й стали чекати. До нас під’їхала біла «вісімка». З неї виліз коротко стрижений чоловік років тридцяти. Між іншим, старший за Техніка, а за нас тим паче. У нас на той час тільки «ламалися» голоси. Щоб не переповідати, що видавав, як погрожував і що робив той коротко стрижений з «вісімки», скажу лиш одне: ми лишились із носом. Він забрав у нас товар, сів у свою тачку й неквапливо поїхав розбитим асфальтом дворика одного зі спальних районів Харкова.

Відпустити його так просто нам з Льохою не давав наш юнацький максималізм і невідомо звідки взяті понти бізнесменів. Словом, ми побігли за ним. Біла «вісімка» зупинилась у сусідньому дворі. Коротко стрижений вийшов і шмигнув у кущі. Думаю, відлити. Льоха-Шалапут дістав з кишені ніж на три пальці, підбіг до тачки й штрикнув ним у заднє ліве колесо. Потім він оббіг машину й штрикнув і в заднє праве.

У цей час із кущів вийшов коротко стрижений. Побачивши цей «беспредел», він рвонув до Льохи. Я розумів, що його треба якось зупинити, щоб мій «бізнес-партнер» мав час дати дьору. І єдине, що спало мені на думку, узяти каменюку й жбурнути в коротко стриженого. Та замість того, щоб улучити в нього, я влучив у вікно задніх лівих дверцят. Наш кривдник раптом змінив напрямок руху й кинувся в мій бік. І тут його ноги ковзнули на дрібному камінні, незграбно роз’їхались, і він упав. Я побіг. Коли я був уже біля самісінького горизонту, коротко стрижений так і лежав, тримаючись за пах. Льоха-Шалапут наче крізь землю провалився. З ним ми зустрілись аж наступного дня й вирішили зав’язати з бізнесом. Гроші Технікові, які він вкинув у ремонт телевізора, ми так і не повернули.

– Льохо! – вигукнув я. – Звісно, пам’ятаю. Як ти?

– Та круто все. Є розмова. Треба зустрітися. Давай за пару годин. На Полтавському Шляху є такий кабак…

– О’кей, – погодивсь я.

– Круто. До зустрічі.

Льоха кинув слухавку, не дочекавшися мого «до зустрічі» у відповідь.

За пару годин я сидів у призначеному місці й пив темне пиво. З лівого боку до мене підійшов хлопець у шкірянці, у великих темних окулярах і чорно-синій бейсболці без жодного напису. Не звертаючи на нього уваги, я продовжував пити. А він нависав наді мною, наче дощова хмара. Я підніс кухоль до рота, щоб зробити ковток пива. І тут із хмари сяйнула блискавка у вигляді руки, легенько стукнувши мене по спині. Я хилитнувся, розлив пиво на стіл.

– Та сідай уже, Льохо, – сказав я, бо відразу ж розкусив усю його конспірацію. Ну хто б іще міг вигадати таке: стояти в мене за спиною і втикати, як я п’ю!

– Пізнав, чи що?

– Ще б пак. Твоє важке дихання важко забути. Ти ж дихаєш, мов старий дід, який усе життя курив «Біломор».

Ми розпливлись у посмішках й обнялися, ледь не перекинувши столик з усім, що на ньому було.

– Де ти взяв номер мого мобільника? – спитав я. – Ми ж, здається, років десять не бачились, а може, і більше.

– Та через ланцюжок… Це в мене професійне.

– Тобто? – спитав я й махнув офіціантові рукою, щоб зробити замовлення.

– Ну, профдіяльність. Я в детективи подавсь.

– У які детективи, Льохо? Ти що, здурів? А як же бізнес? – з іронією спитав я.

– З бізнесом у мене не пішло. Очконувсь. Десь так, як ото ми тоді з тобою вдвох. Ну, не будемо про це. Я тут недавно розкрив одне амурне дільце. Непогано заробив. Поворушив мізками й вирішив відкрити напівлегальне детективе агентство.

– Блін, Шалапут! Тільки не кажи, що ти хочеш підв’язати мене в це діло.

– Та ти не відмовляйсь завчасно! Вислухай до кінця, – сказав Льоха й підняв кухоль.

– За зустріч, – сказав я й випив ковток прохолодного темного пива.

– Так от, – продовжив він, – до мене тут звернувся один із клієнтів Електротехніка…

– Стоп, – перебив я його відразу, – давай конкретніше.

– Добре, – погодився Льоха. – Електротехнік – це мій дядько, колишній Технік. Справа в тому, що був такий час, коли його щодня било струмом. А кінчилось усе тим, що його довбонуло триста шістдесят вольтів. Вижив. Тільки тепер у нього час від часу сіпається права нога. Ну, та біс із ним, – перебив сам себе Шалапут. – Якось один із клієнтів з пухкеньким гаманцем прийшов до дядька п’яненький. Поговоривши про те, про се, він завів мову про свої підозри щодо вірності дружини. Коротше, він боявся, що вона його зраджує. А дядько взяв та й бовкнув, мов, у мене племінник – приватний детектив і може допомогти дізнатися правду. Тому стало цікаво… Ми з ним стрілись… Ну, не буду довго розказувати. Словом, у мене тепер є перша закрита справа.

– Тобто ти знайшов докази зради чи спростував їх?

– І «так», і «ні». Зробивши купу пікантних фотографій його дружини з одним менеджером середньої ланки, я зустрівсь із нею і все популярно пояснив. Коротше, я отримав від неї бабки за мовчанку, а від її чоловіка – за роботу детектива.

– А які ти йому навів докази вірності?

– Елементарно! Ми з його дружиною вигадали нібито довгу підготовку до його дня народження. І її часту відсутність я пояснив саме так. А за пару тижнів вона постала перед ним гола з великого торта.

– Думаю, той чоловік скоро відірве тобі голову, – з посмішкою, але трохи здивовано сказав я.

– Та ні. Усе чьотко, старий. Усе чьо-тко, розумієш. Але мені потрібен компаньйон. Такий, як ти!

– А який я?

– Такий, як треба, Утко, повір, – стис він губи так, що в нього на щоці з’явилася невелика складка, і подав мені руку.

– О’кей. Деталі обговоримо, – сказав я, тиснучи йому руку. Я завжди любив авантюри. Тим паче, що все, на перший погляд, було зовсім безпечно.

– Та які там деталі, чуваче?! Ми ж з дитинства як брати.

– Ну так. Слухай, а як там Технік? Тобто Електротехнік? Він же так закладав. Живий ще? – поцікавивсь я й замовив іще пару пляшок темного.

– Та він зараз просто квітне. Буде з нами в бізнесі. Знов на трьох, як тоді. Пам’ятаєш? Але про це пізніше. Його Ніна… та ти ж знаєш, дружина, працювала швачкою на Коцарській. Потім її звільнили, і вона почала брати замовлення додому. Потім Ніна переспала з редактором глянцевого журналу. Як і де вони зійшлися, не знаю. І той організував їй рекламу у своєму журналі. На рекламу клюнула одна заможна пані й зробила нічогеньке замовлення. Ніна виконала все супер. Вони розговорилися. І вона сказала своїй клієнтці про свого техніка, мов, він у неї головастий, але поки що йому не щастить. Сам головастий був тоді в запої. Клієнтка обмовилася, що її «пузік»… ну, так вона називала свого чоловіка, будує котедж за містом, і йому треба зробити освітлення в дворі. За кілька днів Електротехнік туди поїхав. Оцінив усе у великі, як на нього, бабки, а «пузік», здивувавшися низькій ціні, погодився на його послуги. Освітлення він зробив, бабки отримав. І діло пішло. Те саме він почав робити в друзів і знайомих «пузіка». Коротше, зрубавши капусти, він відкрив три точки з ремонту електротехніки, монтажу приладів і те де… В одній точці в нього навіть офіс є… і секретарша… Він з нею сексом займається. Кажу тобі, у нього зараз замовлень – во! Він навіть мені підкинув роботу.

– Оце так! – здивувавсь я. – А з Ніною ж у них що?

– Та розбіглися вони. Вона живе з тим редактором, а йому вистачає секретарки.

– Нічогенько.

І поки ми розмовляли, за мною весь час спостерігала одна доволі вродлива темноволоса дівчина. Я раз по раз легенько стріляв у неї поглядом. А вона стріляла в мене з великокаліберної рушниці.

25

Наша розмова з Льохою-Шалапутом лилася гірською рікою, із купою емоцій і сміху, коли ця дівчина звернулася до мене:

– У вас не буде підкурити?

Льоха простяг їй запальничку, та вона на неї навіть не глянула. Я встав і підніс запальничку до її цигарки, як завжди, прикриваючи вогонь від вітру. Вона взяла мою руку й легенько стисла. Підкурюючи, вона дивилася прямо мені в очі. Від її погляду в мене по спині пробігли полчища мурах.

– Секс, – сказала вона, підкуривши.

Льоха в цей момент гойдався на стільці й ледь не гепнувся з нього.

– Що? – спитав я.

– Секс, – повторила вона.

– Тут?

– Ні, не тут. Так у нас кажуть «дякую». Типу thank you, – сказала вона, посміхаючись.

– Аа-а-а, – протягнув я. – Будь ласка, мила незнайомко. – Увесь цей час вона тримала мене за зовнішній бік руки й весь цей час горів вогонь запальнички.

Вона розвернулася й пішла за свій столик, де на неї чекав надпитий келих червоного вина.

– Гаряча штучка, – сказав я.

– Та вона тебе з’їла очима, Утко.

– Я помітив. Слухай, Льох. Змушувати даму чекати некультурно… Я думаю, на сьогодні ми все з’ясували. Давай зустрінемося за пару днів і візьмемося за справу. Що там, є замовлення?

– Та є одне, старий, – розгублено відповів Шалапут.

– Ну, тоді до зв’язку, – обняв я старого друга й поклав гроші на стіл.

Льоха пішов, а я почимчикував до брюнетки, яка й досі спостерігала за мною. Упевненою ходою я підійшов до її столика. Вона раптом зробила вигляд, що читає щось у своєму мобільному. Я нахабно, без запрошення, у кращих традиціях мачо, сів за стіл навпроти неї.

– У вас… це де? – спитав я.

– Що?..

– Де це у вас так кажуть «дякую»? – перепитав я трохи грайливо. І це при тому, що фліртувати я ніколи не вмів, не вмію й навряд чи коли вже навчусь.

– У моєму рідному місті… у Дніпропетровську.

– Так ти перлина Дніпра! – сказав я і, мабуть, сказав те, що вона хотіла почути. – Можна пригостити тебе випивкою?

– Не відмовлюсь.

Я замовив у офіціанта пляшку «Кіндзмараулі».

– По-крупному граєте, любий, – уже знайомим моїм спинним мурахам голосом мовила вона.

– Не бачу причин не випити й не познайомитись, – відповів я, наливаючи вино.

– Анастасія.

– Ігор, – відповів я й підняв келих. – За твою чарівну посмішку.

– Як правило, усі в таких випадках п’ють за знайомство, – здивовано сказала вона.

– Ми ж не всі, – я зробив паузу й зазирнув їй в очі.

– Згодна. І що таке веселе ви розповідали своєму другові?

– Ми не бачилися з ним років десять. І тут він учора подзвонив і запропонував зустрітись. Я погодився. Він вибрав цей кабак.

– Треба буде йому подякувати за те, що він обрав саме цей кабак.

– Не можу не погодитись.

Весь цей час ми не зводили очей одне з одного. Своєю ніжкою вона раз по раз торкалася моїх ніг. Я сприймав це як належне. Усе було зрозуміло. Решта – лиш питання часу. Розмовляючи, ми допили пляшку.

– Може, прогуляємось? – запропонував я. – Чудовий вечір.

– Як там у тебе? «Не бачу причин не» прогулятись?

– Саме так, – сказав я й обережно зняв її ніжку зі своїх ніг.

Ми вийшли надвір. Вечір уже спадав на місто, й рідкі сонячні промені востаннє в цей день освітлювали вулиці. Коли ти в Харкові на вулиці Полтавський Шлях, не треба думати, куди йти. Треба просто звернути праворуч або ліворуч і насолоджуватися спогляданням старих будівель. Анастасія взяла мене під руку, і ми неквапливо рушили до нових вражень.

– А що ти робиш у Харкові? – несподівано навіть для себе спитав я.

– Приїхала на конференцію, – відповіла вона. – Уночі потяг додому, – трохи сумно продовжила брюнетка.

– Не сумуй, у нас іще купа часу.

Запала мовчанка. І я, і Настя думали про те, чим можна заповнити цю купу часу.

– У мене речі в готелі. Не хочеш скласти компанію й поїхати забрати їх? – ледь не риторично спитала Настя.

– З великим задоволенням, Анастасіє, – не розчаровуючи ні її, ні себе, відповів я.

Викликав таксі, і ми поїхали в готель. У машині вона притиснулася до мене й поклала голову на моє плече. Я обняв її і притис до себе сильніше. Таксист їхав мовчки, інколи поглядаючи на нас у дзеркало заднього огляду. Ми під’їхали до готелю й зайшли в хол. Настя взяла ключі, і ми піднялися на третій поверх. Вона відчинила двері, зайшла. Я увійшов за нею. Говорили ми мало, можна сказати, мовчали. Кімната була класу «люкс», доволі простора, з баром, двомісним великим ліжком (це те, що я побачив одразу), зручною на вигляд кушеткою, невеличким скляним столиком.

– У мене є віскі й ром. Хочеш випити?

– Залюбки вип’ю рому, якщо він чорний.

– Я білий не п’ю, – сказала Анастасія.

Я сів на кушетку. Вона сіла поруч і подала мені невеличкий келих.

– Ось тепер давай вип’ємо за знайомство, – сказав я.

– А-а-а-х, – протягла вона й посміхнулась.

Ми випили за знайомство. Анастасія вибачилась і пішла до ванної кімнати. Я пив ром.

Повернулася вона вже в іншому одязі. На ній був шовковий тьмяно-жовтий халат з легким пухом на краях і, як я одразу зрозумів, більше нічого. «Дівчина-левиця», – подумав я і зрадів. Вона стояла, наче барбі на поличці супермаркету. І мене не треба було змушувати брати цю ляльку. Навшпиньках, наче справжня хижачка, яка підкрадається до своєї жертви, вона спочатку підійшла до музичного центру, увімкнула його (це був диск Френка Сінатри) і так само, крадучися, рушила до мене. Я сидів і дивився на неї. Коли вона підійшла, я спробував було встати, та де там. Вона штовхнула мене назад на кушетку й поставила ніжку мені на груди. Цим вона показала, що хоче керувати процесом сама. Я не робив нічого. Судячи з її погляду, вона горіла. Судячи з мого – я палав. Потім вона прибрала ногу, нахилилася й поцілувала мене в шию гарячими й трохи вологими губами. Знявши з мене верхній одяг, вона продовжила пестити мою шию. Я не витримав і підхопив її на руки. Важила вона не більше за качине перо. Халат, який тримався лиш на поясі, майже розійшовся. За мить вона потягла за край пояса, і халат упав додолу. Я тримав на руках ідеальне жіноче тіло. Воно нагадувало матеріалізовану нірвану. Я поклав її на ліжко, ліг згори й поцілував її губи. Вони були гарячі й пристрасні. Усе довкола пливло й тануло… І ми теж…

– Вип’ємо, лялечко? – спитав я після того.

– З приємністю, я наллю, – мовила вона, підвелась і поцілувала мої розпашілі губи.

Я не зводив погляду з її тіла. Вона чомусь так само пильно дивилася на моє. Ми випили ще по келиху чорного рому, і вона зібралась іти у ванну.

– Ти чарівна, Анастасіє, – прошепотів я, схопивши її за руку.

– Це ти, мій любчику, чарівний, – сказала вона, знову поцілувала мене в губи й пішла у ванну.

За якийсь час я викликав таксі й відвіз її на вокзал. У таксі вона знову сиділа, притискаючися до мене. Я притискав її до себе сильніше. Ми жартували й сміялися. А вже стоячи біля вагона, ми палко й довго цілувалися. Потім вона залишила мені свої дніпропетровські координати, починаючи з номера мобільника й закінчуючи поштовим індексом. Я залишив їй свій номер. Ми міцно обнялися, трохи сумно посміхнулися, і вона пішла у вагон. Поїзд рушив. Вона поїхала у своє місто на Дніпрі. А я подався на привокзальну площу.

Небо раптом укрили сірі хмари. Пішов дрібний неприємний дощ. Холодні краплі падали мені на обличчя. Я сів у таксі, назвав домашню адресу, і ми рушили. Проїхавши кілька десятків метрів, я побачив на зупинці дівчину в помаранчевому светрі. Ми зупинилися біля неї. Я спитав, куди їй. Виявилося, що в одному напрямку зі мною. Вона сіла на заднє сидіння й почала порпатись у своєму наплічнику. З її волосся стікали краплі дощу. Я їхав мовчки, згадуючи день від самого початку – Льоха-Шалапут, чарівна темноволоса Анастасія… Дівчина виходила раніше за мене. Вона простягла мені папірець, подякувала й вийшла з таксі. Я подививсь їй услід, а потім на папірець. Там було написано: «Аліна 80…»

Перед сном я згадав, що із завтрашнього дня, крім роботи, яка на той час у мене вже була одна, бо з телекомунікаційною компанією попрощався, стаю ще й приватним детективом. Це була та сама авантюра, якої мені довго не вистачало. Я заплющив очі й побачив Марію. Її золоті кучері, її найприємнішу у світі посмішку, її великі очі. Та за мить усю цю картину наче розвіяло вітром. Марії в мене вже не було, і не було вже давно. Тоді я тільки вчився не думати про неї. Переді мною була темрява. Тож дивитися мені доводилося тільки на чорне. Тим я й тішився, те мені тієї ночі й снилось.

26

Я зануривсь у роботу й час від часу листувався з різними жінками. З одними фліртував, з іншими – ні. Десь ближче до обіду мене набрав Льоха-Шалапут. Голос у нього був спокійний і впевнений, так, наче він провів ніч з гарненькою лялечкою і не лажанув.

– Зустрінемось? – спитав він.

– Не бачу причин не зустрітись! – відповів я.

За кілька годин ми вже сиділи в пабі на Пушкінській. Не відкладаючи все в довгий ящик, він почав одразу зі справ, власне, з одного-єдиного замовлення, яке мав на руках.

– Коротше, братику, справа така…

– Кажи.

– Один харківський бізнесюк, О. П., кілька місяців тому одружився й уклав шлюбну угоду з моделлю. І в ній є такий пункт, – Шалапут дістав копію кількох сторінок угоди й зачитав: «У разі зради дружини ця угода втрачає чинність і дружина не має права на жоден із нажитих разом і/або окремо предметів побуту (під цим мається на увазі нерухомість, прикраси, речі, побутові прилади)». Розумієш трохи, про що мова?

– Ну, є якісь думки. Продовжуй, Льоха.

– Так ось, є ще й такий пункт, – Шалапут перегорнув сторінку й знову процитував: «У разі зради чоловіка дружині відходить двадцять п’ять відсотків нерухомості, нажитої до шлюбу й під час шлюбу».

– І він уже зрадив! – перебив я.

– Точно, братику! Він уже зрадив. З журналісткою-практиканткою, яка приїхала до його маєтку за містом брати інтерв’ю.

– Ц-і-і-ка-а-аво, – протягнув я. – І що ж він хоче від нас? Чи він думає, що його дружина зраджує?

– Та в тому то й справа, Утко, що вона не зраджує. Навіть із фотографами.

– Ну, це ясно. Вони ж зараз усі геї. У Європі це, типу, модно, у Києві теж, тепер черга за Харковом.

– Ну от. Це ще один мінус нашого завдання, – занепокоївся Шалапут.

– Льохо, я втрачаю логічний ланцюжок. Тебе найняла вона?

– Та ні! Мене найняв О. П.!

– Поясни!

– Коротше, братику, це не просто, але треба! Гроші великі. Треба, щоб вона зрадила.

– Значить, нам треба слідкувати за нею, аж доки вона на когось не западе?

– Ні. Нам треба її спокусити, – прошепотів Льоха, дивлячися мені прямо в очі. – Точніше, тобі.

– Ой-ой-ой! Щось ти наплутав, друже. Я на таке, здається, не підписувався. Мене ж заріжуть… І зробить це її чоловік… Щоб не втрачати марки.

– Та ми це потім розрулимо. Не переживай! Це не найстрашніше… Зараз треба придумати схему, як зробити так, щоб на тебе клюнула чарівна модель, – він окинув мене оком сутенера й простяг пару її фоток.

– Ух… Це не до мене, чуваче! Вона ж як мінімум вища… Та й взагалі, Льоха, хто там знає, переспав він із тією практиканткою чи ні.

– Знають. Вона його тепер шантажує. Я можу тобі його зацитувати: «…Ми ж не в 90-х, щоб вирішувати справи за принципом “нема людини – нема проблеми”…»

– Льохо, давай підсумуємо все, що ти мені тут наговорив, – сказав я й замовив іще пару кухлів темного.

– Давай. Значить, так. Є бізнесмен, який платить нам бабки за те, щоб ти переспав з його дружиною. Є фотки, на яких він зраджує свою дружину. Точніше, порушує контракт, за умовами якого він втрачає двадцять п’ять відсотків своєї нерухомості. А нам треба зробити так, щоб ці фотки ніде не випливли. Такий підсумок тебе влаштовує? – посміхаючися, спитав Шалапут.

– Припустімо. А звідки взялися фотки з практиканткою й О. П.? – поцікавивсь я.

– Та, мабуть, вона це все спланувала й прийшла на зустріч не сама, а з фотографом, який усе й зняв.

– П…здець. От що я можу тобі сказати, друже. Тільки зрозумій мене правильно. Я не проти взятися за цю справу. Але… але, чуваче, як я з нею пересплю? Вона в мій бік навіть не гляне! Подивися на неї, – я тицьнув йому в обличчя фотографії Анніти, дружини О. П., – і на мене.

– У тому-то й вся сіль. Клюне. Я показував твої фотки О. П., і він сказав, що теоретично ти її типаж. Він навіть мені сказав, що вона зі схожим на тебе колись зустрічалась.

– Схожих на мене нема, – обурено перебив я.

– О’кей.

– Не «о’кей», а нема.

– Добре. Вибач, – вибачився Льоха й ковтнув пива. – Ну то що, до бою?

– А що я втрачаю? Нічого. До бою, – сказав я і також ковтнув пива.

– Тоді ось тобі мій план, – Шалапут розгорнув блокнот.

Його план ми обговорювали близько години. Сварилися, сміялися. Насамкінець дійшли спільних висновків і дали назву нашій першій справі – «Аннітині відсотки». Льоха замовив ще по кухлю пива. Ми випили за успіх грандіозної справи, яка починалась із завтрашнього дня й кінця якої особисто я не бачив.

27

Льоха-Шалапут передав мені всі необхідні координати Анніти, місця, де вона буває, і, головне, де розташована її модельна студія. Виявилося, що в О. П. нерухомості ого-го! Заміський будинок у мальовничій частині Харківщини з видом на річку, дві квартири в Харкові (одна з яких на Сумській, інша на майдані Рози Люксембург), паб на Пушкінській (у якому ми з Льохою якраз і сиділи) та ресторан на околицях Харкова. Цю інформацію, за словами Шалапута, О. П. надав нам для того, щоб ми детальніше ознайомилися зі справою, ужилися в ролі, дізналися про місця, де часто буває Анніта, і склали про неї своє уявлення. Так би мовити, з висоти свого професіоналізму. За одним із пунктів нашого з Шалапутом плану мене треба було зробити відомим тренером. Я мав провести тренінг для моделей з агентства, у якому працювала Анніта. Зробити це було неважко. Ми розвісили чимало постерів у районі агентства й трохи менше по основній дорозі до нього. Зміст афіші був такий: «Скандальний тренер Ігор Зарудко дає один-єдиний тренінг у Харкові: “Як поставити в позу себе, щоб не поставили в позу тебе”». Там-таки був зазначений час, місце зустрічі й контактний телефон Льохи-Шалапута. А ще красувалася змонтована фотка, на якій я розмахую руками десь перед сотнею людей. Директор їхнього агентства клюнув швидше, ніж ми розраховували. За кілька днів він набрав Льоху.

– Добрий день. Вас турбує Б. Г. О., – почав директор.

– Добридень, – поважним тоном відповів Шалапут.

– Ви Ігор Зарудко? – спитав той.

– Ні, я його менеджер, – тим-таки тоном відповів Льоха.

– Я директор агентства «…» моделей у Харкові й хотів би потрапити на тренінг Зарудка.

– На жаль, це неможливо. Усі місця вже зайняті, – закрутив мій компаньйон.

– Я заплачу, – наполягав Б. Г. О.

– Усі учасники тренінгу заплатили. Такі умови. Але Ігор проводить тренінг для визначеної кількості осіб, щоб кожному приділити увагу. Я думаю, ви, як керівник, мене розумієте.

– Так-так. Звісно, розумію, – підтримуючи марку гарного керівника, протягнув директор. – А коли він іще буде проводити тренінг? Я б хотів, щоб він провів його для моїх моделей. У мене комплексне виховання. Ми серйозне агентство.

– Найближчі чотири дні в нас розписані. У нас заплановані тренінги в чотирьох містах, а потім Ігор хотів відпочити, – закручував Льоха далі.

– І нічого не можна придумати?.. Я в це не вірю, – уключаючи вже свої важелі переконання, заперечив Б. Г. О.

– Може, Ігор почне свою відпустку трохи пізніше й проведе тренінг для ваших моделей. Давайте я з ним поговорю та зателефоную вам сьогодні ввечері.

– Це було б чудово, – зрадів директор. – А скільки це мені коштуватиме?

Льоха назвав нічогеньку суму, але той погодився. Увечері він йому передзвонив і назначив дату. Я мав вести тренінг для модельного агентства через чотири дні. За цей час нам треба було вивчити звички й життєву позицію Б. Г. О., щоб казати саме те, що він хоче почути. Виявилося, що в нього не дуже веселе життя. Займається сексом з кількома своїми моделями, годує їх обіцянками про Мілан і Париж, а увечері повертається додому, де на нього чекають дружина й шестирічний син Коля. Я готувався до тренінгу, щоб не провалити початок операції. Читав тематичну літературу, переглядав «Камасутру», щоб дізнатися, чого треба людям для насолоди. Напередодні, увечері, я провів тренінг із Шалапутом. Той залишився задоволений. Скажу вам чесно, ми й на грам не знаємо, на що здатні!

Час «ікс» настав. Ми викликали таксі класу «люкс». До нас під’їхав сріблястий мерседес класу «С». Ми сіли. Льоха дав мені останні настанови. Перевірили легенду моїх напрацювань. Я був одягнений у трохи поношені й уже не дуже модні брендові шмотки: кеди, які я позичив у знайомого (ці кеди він привіз із відрядження з США, теоретично в Харкові таких не знайдеш), потерті на колінах джинси й легкий светр вишневого кольору. Коли ми під’їхали на місце, нас зустрів Б. Г. О. Ми потиснули руки й відрекомендувались.

– Забрати ваші речі? – спитав він. – Ви ж, мабуть, з дороги?

– Дякую, – сказав я врівноважено й неголосно. – Ми відправили їх на таксі до нашого готелю.

– Тоді можемо йти, – мовив Б. Г. О. і показав рукою в бік входу в агентство.

Ми рушили. Коли ми увійшли досередини, мені здалося, що я потрапив у рай з купою сексуальних янголів. Мої очі розбіглись. Я аж зрадів, що погодився на цю авантюру. І тут я побачив свою мішень – Анніту.

Вона була ще чарівнішою, ніж на фото. Її біле волосся спадало на плечі, наче вода водоспаду Вікторія. Плечі були прикриті ніжною червоною хустиною. Спідниця ледь прикривала довгі стрункі ноги. Про фігуру говорити не буду, бо слів, щоб її описати, ще не придумали. Я застиг на місці й стрельнув у неї поглядом, який вона проігнорувала. Але я продовжував стріляти. Реакції – нуль. Не знаю, скільки б я ще так простояв, якби мене не вщипнув за бік Льоха.

Я підійшов до столу й поклав ноутбук. Моделі повсідалися. Мені було нелегко. Коли всі їхні напівоголені ніжки дивилися на мене, я мав дивитися на всіх і ні на кого одразу, так, як це роблять професійні тренери. Мені це вдалося. Харизма перла з мене так, що Шалапут час від часу навіть примружував очі. Усе було готово.

Я став біля столу. Налив води в склянку, зробив жадібний ковток, та так, що руденька з другого ряду облизнулась. І пішло…

– Що ж, леді, будемо починати, – сказав я й трохи підкотив рукави свого светра. – Мене звати Ігор Зарудко.

– Ми вже знаємо, – вигукнула руденька з другого ряду, та, що облизувалась.

Я посміхнувся. Ця дівчина на мене точно вже клюнула. Значить, річка моєї брехні тече в правильний бік. Тренінг пройшов непогано. Можна навіть сказати, на високому рівні. Я аж сам повірив у свої тренерські здібності. Час від часу я поглядав на Анніту, і, нарешті, вона подивилася на мене не як на тренера…

Тренінг тривав рівно п’ятдесят хвилин. На п’ятдесят першій я закінчив:

– Питання є?

У кількох джерелах я читав, що після якісних тренінгів питань не повинно виникати в принципі. Люди підходять до тебе вже в кулуарах.

– Є! – почув я із зали, знову ж таки від тієї рудоволосої.

– Будь ласка, – сказав я після невеликої паузи. На кону стояла моя професійна брехня, точніше, мій правильний її виклад.

– А що ви робите сьогодні ввечері?

Я зітхнув.

– П’ю каву, – з посмішкою відповів я і, тримаючи марку скандального, ну хоча б трохи скандального тренера, додав: – А от із ким, іще не визначивсь… Ще питання?

– А коли визначитесь? – продовжувала та.

– Думаю, що вже, – сказав я багатозначно. – Що ж, якщо питань по темі немає, тоді я дякую вам за увагу.

Загуркотіли стільці. Я знову налив собі води, зробив великий ковток і видихнув. Перша фаза пройшла нормально. Залишилося тільки зав’язати розмову з Аннітою. На щастя, вона підійшла сама. Я не вірив своїм очам, але це було саме так. Вона стояла переді мною й розпитувала мене про якісь дрібниці. З-за її спини мені підморгувала руда. Неподалік стовбичив Льоха-Шалапут і Б. Г. О.

Я намагався дивитися тільки на Анніту. Час настав – треба було діяти.

– А як вас звати? – спитав я її, перебивши на півслові.

– Анніта, – відповіла вона й протягла руку.

– Ігор, – я легко потис її прекрасну ручку. – Анніто, я зараз збираюся пообідати. Не хочете приєднатись?

– А в мене зйомки… На жаль, не можу, – з нотками розпачу відповіла вона.

– Тоді дозвольте мені запросити вас на вечерю. Сподіваюся, вечірніх зйомок у вас нема?

– Сьогодні ні.

Ми домовилися про місце й час… Від неї пахло парфумами «Aimez-Moi». Ми посміхнулись одне одному, і вона пішла. У дверях Анніта озирнулась. Я не зводив з неї очей, аж доки вона не вийшла з конференц-зали, у якій проходив тренінг. Я був наче зачарований. Чари розвіяв доторк руденької, яка посміхалася на всі тридцять два, не приховуючи бажання зі мною і пообідати, і повечеряти, і поснідати.

Звісно, питань щодо тренінгу в неї не було. Вона тільки розповідала про свої враження… здебільшого від мене. Я мав би дати їй свою візитівку, але ми з Шалапутом дали тут маху. У мене її не було. Тож я вирвав з блокнота аркуш і записав номер свого мобільника, за що від Льохи мені пізніше добряче перепало. Вона – її звали Жаннет – записала в мій блокнот свій. І в цей час підійшов Б. Г. О.

Настала вирішальна мить: отримаю я зараз на горіхи чи купатимусь у шампанському й у трояндових пелюстках. Слава моїй здатності брехати, якою я користуюся не дуже часто! Він залишився задоволений і дуже дякував. У відповідь я подякував йому за запрошення й можливість поспілкуватись із такими чарівними жінками. Б. Г. О. посміхнувся. Ми потисли руки, і я з Льохою пішов.

На вулиці ми викликали таксі, знов-таки класу «люкс». Цього разу це була новенька «ауді» чорного кольору. Ми сіли й назвали «безпечну адресу». У машині їхали мовчки.

Коли ми вийшли, то й справді вирішили пообідати, але вже не як тренер Ігор Зарудко й менеджер Олексій, а як Утка й Льоха-Шалапут. Узяли по хот-догу й по пиву. Льоха віддав мені половину грошей, які Б. Г. О. заплатив за тренінг, і тільки тепер ми розсміялися. Ні, гроші не були аж так важливі в цій ситуації. Просто це стало фінальною точкою в першому й цілком успішному пункті нашого плану. Увечері на мене чекала зустріч з Аннітою. Вислухавши останні настанови Шалапута, я поїхав додому перевдягнутися, щоб підтвердити марку статусного чоловіка.

У призначений час я вже був на місці. Пив чорну каву й чекав на Анніту. Ресторан був доволі затишний і симпатичний. Раз у раз мені здавалося, що вона може не прийти. Потім мої сумніви розвіювалися, потім зринали знову й знову розвіювались. Я зручно всівся на стільцеві, закинув ногу на ногу й продовжував пити каву. Аж тут метрдотель відкрив двері, і я побачив Анніту. На ній була чорна відкрита сукня, блискучі сережки й дороге кольє, яке їй подарував Б. Г. О. ще тоді, коли мав надію затягти її в ліжко. Чомусь я був упевнений у цьому, хоч і не знав напевно.

Вона підійшла до столика. Ми привіталися поцілунком у щічку. Я запропонував їй стілець навпроти себе й сів сам. Офіціант приніс нам меню. Я замовив пляшку червоного вина. Потім ми почали вибирати вечірні страви. Коли нам принесли вино, я підняв келих.

– За твої очі! – сказав я.

Вона опустила їх додолу, потім різко підняла, зазирнувши мені прямо в душу, і відпила ковток. У неї це вийшло просто чудово. Увесь вечір ми говорили про мистецтво. Добре, що тут я почуваю себе як риба у воді. Так, знати всього неможливо. Але того, що я знав, вистачало, щоб дивувати й смішити Анніту. Вона виявилася доволі ерудованою та цікавою жінкою. Час спливав непомітно.

– Коли ти їдеш? – раптом спитала вона. – І звідки ти взагалі?

І тут мене стопорнуло. Ми з Шалапутом придумали мені класну історію, детальну біографію, купу проведених мною конференцій, тренінгів і лекцій, але забули про місце мого постійного проживання.

– Я їду завтра вранці. У нас потяг з Шал… е-е-е… у нас потяг з Олексієм близько четвертої ранку.

– Значить, ти завтра ще весь день тут? – спитала Анніта й розпливлася в посмішці.

– Так, – спокійно відповів я. – І сподіваюся на ще одну вечерю у твоїй компанії.

– Залюбки, – відповіла вона. – А куди їдеш далі?

– Я хотів узяти собі відпустку, та маю їхати в Польщу, у Гданськ. Там у мене семінар, – упевнено промовив я.

– А тобі подобається те, чим ти займаєшся?

– Більше так, ніж ні. Якби ти спитала це в мене після відпустки, я б однозначно відповів «так», – намагався викрутитись я.

Урешті, розмова перетекла в іншу тему. Її права рука лежала на столику, простягнута до мене. Я поклав свою руку згори й глянув на неї іншими, щирими очима, своїми очима. Вона не зробила нічого, лише знов опустила очі. Я ледь стиснув її ніжну ручку.

– Мені треба йти, – мовила Анніта.

– Прикро. Та нічого не вдієш, – я гукнув офіціанта.

Розрахувавшись, я викликав їй таксі. І вона поїхала додому на майдан Рози Люксембург. Вона попросила мене не проводжати її. Останнє, що я почув від неї: «Швидше б настав завтрашній вечір. У тому ж місці, у той же час». Сказавши це, Анніта сіла в таксі.

Мені, якщо чесно, було не дуже весело. За кілька секунд до мене підскочив Льоха з фотоапаратом у руках. Він сидів за три столики від нас і робив свою справу, тобто фотографував нашу зустріч. Ми примостилися на лавці неподалік ресторану.

– Добре, що Б. Г. О. сплачує всі витрати. Інакше нам би не вистачило й місячної зарплати на одну вечерю.

– Так, – тихо мовив я. – До завтра, Льохо.

Я встав і пішов у темряву. Ліхтарі вже не горіли. Я відчував, як Шалапут дивиться мені вслід. Я навіть відчував, що він збентежений. І навіть отримав від нього відразу ж sms: «Завтра нам з тобою треба обов’язково поговорити». Я нічого не відповів. Спіймав таксі й поїхав додому. Мені стало соромно за себе самого.

Я тонув у відчутті невизначеності. З одного боку, я лише займався тією авантюрою, на яку підписався, з іншого – ця дівчина мені справді сподобалась. Я думав про те, як вона, така відкрита й лагідна, могла вийти за О. П., підписати шлюбний договір. Я не зміг збагнути, що важливіше для Анніти – кар’єра чи родина. Для тієї Анніти, яка підписала шлюбний контракт, однозначно важливішою була кар’єра. А для Анніти, з якою я вечеряв, кар’єра була важлива, та напевно сказати, що вона важливіша за родину, я не міг, швидше – навпаки. Можливо, я чув лише те, що хотів чути. Може, то були просто слухові галюцинації. Так я й заснув. Мені знов снилося чорне.

28

Наступного дня, десь опівдні, мені подзвонив Льоха-Шалапут. Ми зустрілися. Він був явно в гарному настрої.

– Я щойно від О. П. Показував йому фотки, – сказав він.

– І як йому? – заради чемності запитав я, хоч, правду кажучи, мене це не цікавило.

– Він залишився задоволений, – так само бадьоро мовив Шалапут. – Ти молодчага!

– Льохо, а ти впевнений, що ми маємо цим займатись?

– Так, Утко… Про це я й хотів з тобою поговорити. Викинь на х…й ці думки з голови… Не ти, так хтось інший. Ти ж знаєш, скільки в неї шанувальників? Знаєш. І ти знаєш жінок. Вони майже всі полігамні. Тож рано чи пізно вона з кимось усе одно переспить. То чому б цим «кимось» не бути тобі? Це всього лиш робота, старий, усього лиш робота… Розумієш?

– Мабуть, ти правий, – без жодних емоцій сказав я. – Але ж, старий, той бізнесмен х…їв переспав із практиканткою, маючи таку лялечку за дружину! Я, звісно, не бачив тієї «журналістки», та навряд чи вона краща від Анніти. Він, значить, наламав дров…

– Так, – перебив мене Льоха, – так, він наламав… А ми розй…буємося. Та це робота. Зрозумій, Утко! Ро-бо-та… І все.

– Мабуть, ти правий, – ще раз сказав я, – мабуть, правий. Але ж…

– Ніяких але, – знов перебив мене Шалапут. – Старий, ти маєш попит у жінок – і це чудово. У нашому разі це… просто ідеально. Але нащо ж ти сам до них липнеш? Я хочу сказати… тобі треба накидати льоду в серце й триматися від них на відстані, навіть у ліжку… На від-ста-ні, – протягнув він.

– Добре, я спробую, Льохо… я спробую.

До самого вечора ми були разом. Оскільки завтра близько четвертої ранку ми, типу, збирались їхати в Гданськ, то все мало статися сьогодні. Сьогодні я мав її звабити. Мав переступити через себе. Я хотів її, але сумніви й досі не давали мені спокою. У призначену годину я рушив до ресторану й «увімкнув» тренера.

Льоха зайшов майже одразу після мене й сів за кілька столиків для чіткої зйомки. Як і минулого разу, я замовив чорну каву й став чекати на Анніту. Мій одяг говорив про мій статус, і мені лишалося тільки підтримувати марку поведінкою. Вона прийшла майже без запізнення й трохи схвильована. Цього разу на ній була довга червона сукня.

– Щось сталось? – спитав я.

– Та нічого… Усе добре, робота, – мовила вона й посміхнулась.

Офіціант поклав на столик меню. Вона замовила каву з молоком. На моє «може, чогось вип’ємо» загадково посміхнулася й відмовилась.

– Зібрався вже в дорогу? – несподівано спитала вона.

Я згадав номер у готелі, який Шалапут зняв для сьогоднішньої ночі, а також відеокамеру, сховану в м’яку іграшку, і нерозпаковані валізи.

– Так, у мене сьогодні було багато часу. Я навіть встиг погуляти Харковом. Після мого останнього візиту він не дуже змінився.

– А коли ти був востаннє в Харкові?

– Днів п’ять тому, – намагаючись якось її розважити, відповів я.

Продовжував я в тому ж стилі. І мені вдалось її заспокоїти. За якийсь час ми вже невимушено говорили про міста, в яких я «бував» з лекціями й тренінгами і в яких вона була на зйомках кліпів та реклами. Багато сміялися й розважали одне одного. Я не знав, що вона в мені знайшла, але щось таки знайшла. Її очі горіли, коли наші погляди зустрічались. А зустрічалися вони часто. Час летів швидше, ніж можна було собі уявити.

За спиною я відчував Льоху. Мені дуже хотілося повернутись і глянути, як він фотографує. Але не судилось. Я сидів до нього радше спиною, ніж боком, тож тішився лише тим, що знав про його перебування неподалік від себе.

– Може, усе ж таки по келиху вина? – знову запропонував я.

– У мене краща ідея, – загадково промовила Анніта, – пішли звідси.

– Не бачу причин не піти, – з посмішкою ззовні та з боязню в душі відповів я.

– Я приготувала тобі невеличкий сюрприз.

– Люблю сюрпризи. – Боязні стало куди більше. Наш із Льохою план тримався на волосині. За планом, я мав якимось чином затягнути її у свій номер, де на нас чекала відеокамера. Але… треба було діяти за обставинами. Обламавши їй сюрприз, я міг обламати всю нашу із Шалапутом роботу.

– Ну що, пішли? – мовила вона й підморгнула.

– Пішли, – сказав я й залишив на столику нічогеньку купюру, не чекаючи ні на офіціанта, ні на рахунок. Гроші дісталися задарма – мені було їх не шкода.

– Я викличу таксі, – сказав я вже на вулиці.

– Не турбуйся, я на машині, – бадьоро відповіла вона й узяла мене під руку.

«Ця лялечка вже моя», – подумав я.

Нічка обіцяла бути гарячою, але без Льохи, точніше без його фотоапарата й без відеозйомки. Треба було щось робити. Якось пускати Шалапуту маяки. Я ж не робив нічого. Я подумав, що це розв’язує питання: чи правильно я роблю, що обманюю цю жінку? Так я й вирішив. Якщо Льоха викрутиться якось і сфотографує нас уночі, то так тому й бути – ми виконаємо свою роботу. А якщо не сфотографує, то виконаю свою роботу лиш я, а він хай кусає лікті й виправдовується перед О. П. Після цих думок настрій у мене значно покращав.

Ми з Аннітою сіли в дорогу автівку й зі свистом рвонули з місця. Вона возила мене по місту, розповідала про пам’ятники, про архітектуру, про людей і звички харків’ян. Розповіла навіть таке, чого я й справді не знав. Провулки ми проїжджали повільно, по проспектах мчали. Інколи мені хотілося пригальмувати, але я не подавав виду.

Ми їхали проспектом Леніна в напрямку центру через майдан Свободи. Потім звернули на Сумську. І коли вже під’їжджали до майдану Рози Люксембург, я зрозумів, куди котяться справи. Анніта звернула на майдан, з нього через арку – у дворик і зупинилась.

– Приїхали, – сказала вона й легенько ляснула мене по нозі, – обожнюю кататися. Хочу тобі сказати – це мене навіть заводить.

– Та бачу, – сказав я і вийшов з машини. – Це якесь дуже історичне місце чи місце твого дитинства? – спитав я, ніби й не знав, що в цьому будинку квартира О. П.

– Ні, я тут зараз живу, – посміхаючися, сказала вона й увімкнула сигналку. – Ходімо по сюрприз.

– А! Він іще попереду?

– Звичайно, – засміялась Анніта, – звичайно. Ходімо! Чого стоїш?

Ми зайшли в під’їзд, піднялися на пару поверхів і зупинились.

– Я хочу зав’язати тобі очі, – мовила вона.

– Та добре, – погодивсь я, хоч мене почало трохи тіпати. Зовні це було непомітно, та якби хто міг зазирнути всередину, то неодмінно побачив би рух усіх моїх поршнів, усіх механізмів, що відповідають за страх. «Зараз, – думав я, – зайду туди із зав’язаними очима, мене роздягнуть, потім розв’яжуть очі, а там сидітиме її чоловік, який передумав, або хтось із його людей… І мене поріжуть на шматочки…»

Анніта дістала із сумочки шовкову хустину й зав’язала мені очі.

– Темно, – сказав я.

Вона тільки засміялась. Я зовсім нічого не бачив, навіть контурів речей. Було чути, як клацнув замок вхідних дверей. Мене взяли за руку й завели всередину. Я спіткнувся об поріг.

– Обережно, не покалічся! Мені це зараз ні до чого.

– Зараз? А потім? – сміючися, спитав я.

– Потім буде потім. Роззувайся, – сказала вона й посадила мене на крісло.

Я намацав шнурівки на позичених «козаках» і сяк-так упорався з ними. Анніта взяла мене за руку й провела, як я зрозумів, в іншу кімнату. Темінь роз’їдала мені очі. А запах жінки роз’їдав мої бажання. Мені хотілося зірвати цю шовкову хустину з очей, зірвати з неї одяг, упасти з нею у прірву й пробути там хоч кілька годин, а потім ще кілька. Нарешті мене посадили. Доволі зручно. Я чув її кроки. Вона стала позаду мене й розв’язала хустину одним доторком руки. Я кліпнув пару разів очима – переді мною зринув столик із пляшкою червоного сухого та фруктами. Усе це освітлювали великі свічки.

Чувака зі слабкими нервами загальна картина вже давно вбила б своєю відкритістю й таємничістю водночас. Анніта знов обійшла мене й тепер стояла прямо переді мною. Я глянув на неї. З глибокого вирізу сукні було видно груди. Вона босоніж стояла на одній із білих шкур, якими була закидана вся підлога.

– Виглядає смачно, – сказав я, дивлячися на неї.

– Бери й відкорковуй, – відповіла вона, але не зробила ні кроку, щоб пропустити мене до пляшки вина.

Я підвівся, обняв її рукою і взяв пляшку. Вона розвернулася й узяла два келихи. Я налив вина. Наші тіла були майже впритул одне від одного. Серця калатали так сильно, що здавалося, вони б’ються одне об одне крізь груди. Ми мовчали. В одній руці я тримав келих, в іншій пляшку. Цієї миті мені кортіло тільки жити. Я забув про Льоху-Шалапута й про все, що ми з ним затіяли. Вино й запах Анніти – зараз тільки це керувало мною. І я підлягав їхнім чарам і владі. Ми підняли келихи, випили.

Анніта пішла увімкнути програвач. Я сів на диван. Мій погляд упав на віддалену спальню з чудовим двомісним ліжком. Заграв французький шансон. Співала Патрисія Каас. Було таке відчуття, що ця жінка знає про мене більше, ніж я про неї, і що це їй треба зі мною переспати. Тоді я поставив келих на стіл і підійшов до неї. Ми почали танцювати, не надто потрапляючи в ритми музики. Музика звучала всередині нас. Анніта поводилася геть розкуто – то вигиналася назад, підкреслюючи цим свої груди, то притискалася до мене. Від цих рухів можна було здуріти. Ми кружляли в танці. Коли мені на очі потрапляли вікна, я враз згадував про Льоху-Шалапута. Але нікого не було.

Тіло Анніти пашіло. Дихала вона важко. Я був майже в такому самому стані. Коли закінчилася пісня, ми сіли на диван. Випили раз, другий. Я поклав їй руку на ніжку й зазирнув у очі. Вона підсунулася до мене. Я ніжно взяв її за підборіддя й поцілував у губи. Вони були пухкенькі й дуже привабливі. Та на смак вони виявилися ще кращими. Я не міг від неї відірватися. До того ж вона б мені цього й не дозволила. З першим доторком ця жінка випивала мої соки без докорів сумління. Вона не хотіла лишати мене нікому. Я був тільки її. І коли я вже хотів узяти її на руки й віднести в спальню на ліжко, вона підвелась і сказала:

– Я зараз прийду.

– Я буду скучати, – сказав я. Чогось тупішого годі було й вигадати.

– Ти й не помітиш моєї відсутності, – прошепотіла Анніта.

Я чекав побачити її в провокативному халатику, у дорогій білизні чи ще в якомусь жіночому сексуальному лахмітті, назви якому не знає жоден нормальний чоловік. Та вона вийшла до мене в найкращому костюмі від найкращого дизайнера – у костюмі Єви. Анніта зупинилась у дверях ванної. Одна її ніжка стояла рівно, іншою вона ніби зіп’ялася на пальчики так, що всі м’язи на ній напружилися. Це справляло враження. Вона була просто неперевершена. Осина талія. Животик. Груди. Я підвівся й скинув із себе на підлогу піджак. Сорочку я зірвав. Ґудзики повідлітали на білі шкури. Вона зробила пару кроків у мій бік. Я підійшов і палко її поцілував. Вона обвивала мене ніжкою. Я взяв її на руки. Анніта охопила моє тіло двома ніжками. Ні я, ні вона не жаліли одне одного, п’ючи всі води наших внутрішніх рік.

Пристрасть, здавалося, була поза межами реальності. Та ми й самі були поза межами реальності. Ми були у вогні. Ми горіли разом. Нам здавалося, що пекло перемістилось у рай, а ми перебуваємо там у самісінькому центрі. Ми впали на підлогу, ніжились і насолоджувалися. Піт котився з нас градом. Кінчики її гострих нігтів впивалися мені у спину. Мене проймав дріж. І моє розпашіле тіло отримувало від цього насолоду. Та ось вона востаннє вп’ялась у мене нігтями… Ми впали в прірву спокою.

Ми пролежали мовчки хвилин із десять, аж поки наше важке дихання не стало нагадувати розмірене коливання хвиль океану. Вона навіщось крутила моє вухо, я гладив її спинку. Потім вона поцілувала мене, підвелась і пішла у ванну. А я так і лежав на білій шкурі. Лежав і думав… чиї це шкури? На шкури білих ведмедів вони не дуже схожі… Хоч я міг і помилятись.

Вона вийшла з ванної в шовковому червоному халатику. Сіла на диван, узяла келих. А я й досі був голий. Однак підійшов і налив нам вина. Коли я сів поряд з нею, вона сказала:

– І що ж ти за чоловік такий?

– Тобто?

– Я вже й не пам’ятаю, коли останній раз отримувала таку насолоду… Чоловік, що був зі мною, роздягнувся на час сексу… на кілька хвилин… А добивався мене два місяці. А ти тут сидиш зі мною голий, п’єш вино. Хоч ми з тобою знайомі лише два дні. Я втомилась…

– Ти диво. Поряд із тобою не можна бути байдужим.

– Диво – це ти, Ігорю, – сказала вона й сіла мені на руки.

Якийсь час ми смакували вино. Потім я, прихопивши джинси, пішов у ванну кімнату прийняти душ. Коли повернувся, годинник показував другу тридцять.

– У мене скоро потяг, – сказав я.

– Прикро, – тихо мовила Анніта.

– Прикро, – повторив я.

– Хочеш, я тебе проведу?

– Не думаю, що це гарна ідея. Довгі прощання ще нікому не йшли на користь. Я буду їхати, Анніто, – сказав я й сів біля її ніг.

– Їдь, – сказала вона й поклала свої ніжки мені на плечі.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Вона на дивані, я на підлозі. Ми дивились одне на одного. І тоді в мене виникло таке відчуття, що не тільки я маю таємниці, а й ця жінка щось від мене приховує. Я одягнув свою сорочку без ґудзиків, міцно поцілував Анніту, узяв піджак і рушив до дверей. Зачиняючи двері, я почув її «до зустрічі». Я вийшов мовчки. На вулиці спіймав машину й поїхав додому.

29

Наступного дня я був задоволений, Шалапут – ні. Ми сиділи в пабі. Фотографій із моєї ночі з Аннітою Льоха не зробив. Він помітно нервував.

– Що тепер буде, Утко?

– Може, скажемо тому бізнесмену правду. Скажемо, що я переспав з його дружиною й що вона нарешті отримала насолоду.

– Це не смішно!

– Так я не жартую… Коли він почне з нею сваритися, вона й сама скаже йому правду… але з докором.

– З яким докором? – здивувався Льоха.

– Що вона нарешті отримала насолоду, а з ним у неї ніколи цього не було.

– Ні! Це погана ідея. Думай далі… Треба, щоб ти ще раз приїхав у Харків, – сказав він. – Вона в тебе на гачку… Скажеш, що приїхав заради неї. І вона знов твоя. Тільки на цей раз я поставлю сотню камер відеоспостереження.

– Над цим треба подумати, друже. Добре подумати, – протяг я діловито й ковтнув пива.

– П…здець, братику! Я тобі пропоную ще одну ніч із цією ціпочкою, а ти «подумати», – уже трохи веселіше мовив Шалапут. – Ну, давай розбігатись! У мене зараз зустріч з наступними клієнтами, тож треба щось вирішувати з тим х…єм, Аннітою і тобою.

– О’кей, вирішимо, Шалапут! Не нервуй, – відповів я впевнено.

Ми попрощались, і Льоха пішов. Я теж вирішив трохи пройтись. Ішов туди, куди несли ноги. А вони мене завжди несуть до старих будівель в околицях Полтавського Шляху. Я блукав дворами, чув гавкіт собак і матюччя їхніх хазяїв… Я йшов і йшов, доки не вийшов на малолюдну вулицю. Дерева ледь гойдалися від вітру, наче вітаючи мене. Я теж вітався з кожним із них…

Аж раптом мене підрізала вже знайома мені машина. З неї вийшла Анніта. Правду кажучи, я ледь не всрався. Та голова спрацювала чітко. Я враз вигадав історію про те, що не зміг поїхати в Гданськ, але і їй подзвонити ще не встиг. Словом, мій мозок мене не підвів. І це було приємно. Анніта була в чорній шкірянці, у таких самих чорних шкіряних штанях і в туфлях на підборах. А на мені були подерті джинси, кеди й футболка з обірваними рукавами…

«Боги небесні, я ж з нею переспав», – подумав я раптом. Анніта тим часом мовчки сперлася на капот і поставила одну ногу на бампер своєї тачки. «У неї надзвичайно сексуальні ніжки», – знов промайнуло мені в голові.

– Ти приголомшлива, крихітко, – сказав я й підійшов до неї.

– Привіт, – сухо мовила вона.

– Привіт.

Вона зняла ногу з бампера, відійшла від машини, палко поцілувала мене, а потім відштовхнула й дала гарного ляпаса.

– Розумію… – протяг я, потираючи щоку.

– Нічого ти не розумієш!

Тепер уже я перебив її палким поцілунком. На цей раз ніхто нікого не відштовхував. Ми цілувалися хвилин десять. Це й повернуло нас обох до тями.

– Сідай, – сказала вона, – сідай, котику.

Я сів, і ми поїхали в невідомому мені напрямку. Від рук цієї жінки я був готовий померти. Дорогою ми мовчали, лиш поглядаючи одне на одного. Ми виїхали за місто й помчали трасою в напрямку Полтави… Кілометрів сто сорок на годину, а може, й сто п’ятдесят… За кілька хвилин я таки наважився глянути на спідометр. Він показував 180… Мені стало трохи не по собі.

– Може, збавиш оберти, крихітко? – спитав я.

– А ти цієї ночі збавляв?

– Так ти ж мені не дозволяла цього робити.

– Не дозволяла… – задумливо промовила Анніта, але таки збавила швидкість. Тепер спідометр показував 120. За кілька хвилин швидкість і зовсім стала нормальна. Ми в’їхали в якесь селище. Навколо було багато великих будинків. Ми під’їхали до одного з них.

– Приїхали, – сказала Анніта й заглушила мотор.

Я виліз із машини. Вона підійшла до мене, взяла за руку, схрестивши наші пальці так, як ходять закохані по набережній, і ми пішли в будинок. У дворі дизайнери попрацювали непогано: фонтан, кахлі, фруктові дерева, ялинки, ще якісь декоративні дерева, папороть… Усе було зроблено зі смаком. Не було нічого зайвого. Здавалося, навіть на гілках дерев і кущів немає зайвих листочків. Двір був порожній. Двері гаража стояли відчинені, тож я встиг помітити, що й гараж теж був порожній. Відверто кажучи, мені було не по собі…

Ми зайшли в будинок і піднялися на другий поверх. Анніта у своєму вбранні зводила мене з розуму, так сексуально вона виглядала… Ми зайшли у велику кімнату. На стіні висів портрет чоловіка років шістдесяти. Вона відкрила шафу й почала перевдягатись. Одягнувши халат, вона підійшла до мене, знов узяла за руку, і ми пішли.

– Може, поясниш, що це все означає? – не витримав я.

Анніта лиш посміхнулась. «Яка ж вона гарна», – тільки й подумав я. Нарешті ми опинились у кімнаті з джакузі. Вона наказала мені роздягнутися. Це було легко. Так само легко з її плечиків спав халат. Анніта залізла у воду й поманила мене пальцем. Я теж заліз і влігся навпроти неї. Спину трохи пекло, від Аннітиних нігтиків. Раптом із сусідньої кімнати долинув якийсь гуркіт.

– Тут іще хтось є? – спитав я.

– Прислуга, – мовила вона й провела по мені ніжкою під водою. – Налий випити.

Я роззирнувся. На відстані витягнутої руки стояла пляшка віскі та пара прозорих склянок із товстим дном. Я налив і подав склянку Анніті. Ми пили, дивлячись одне на одного.

– Чого ж ти не поїхав у Гданськ? – спитала Анніта.

Тоді я зробив великий ковток віскі й… вирішив розказати правду.

– Лялечко, я мушу тобі дещо сказати, – почав я і погладив її великий пальчик на нозі, – я не…

– Я знаю, – перебила вона мене.

У цю мить мені здалося, що я спершу посивів, потім полисів, а потім у мене знов відросло волосся.

– Знаєш?!

– Я знаю, що ти не тренер і що…

– І ти так спокійно… – я зробив паузу. – Тобі не гидко?..

– Мені приємно, котику. Мені дуже приємно з тобою.

– Тоді спробуй, будь ласка, розказати все від початку… Але спершу дай склянку, я наллю ще.

Анніта посміхнулася, ніжно поцілувала мене й обняла, лагідно-лагідно, мов найріднішу людину. А от я сидів, мов придавлений. Налив ще віскі, простяг їй склянку:

– Давай вип’ємо за нас. Здається, ми варті одне одного.

– Ти правий, мій любчику.

Ми підняли склянки й випили. Тоді я лагідно взяв її за підборіддя й палко поцілував. Слова «мій любчику» вона говорила так щиро, що я їй вірив і, як з’ясувалося далі, правильно робив.

– Знаєш… Якось ми з подругами поїхали відпочивати на Кіпр, – почала вона. – І під час однієї вечері в ресторані трохи перебрали. Серед нас була професійна модель. Вона знімається напівгола для глянцевих журналів мод. Робить це, як ти розумієш, тільки за гроші, до того ж немалі гроші. От ми й заклалися, що коли вона роздягнеться тут і зараз, то я вийду заміж за того, на кого вона тицьне пальцем.

– І вона роздяглась? – перебив я Анніту.

– Так. Потім її ще хотіла забрати поліція. Але вона відмазалася. Поставила тим копам по автографу й поцілувала кожного в щічку. Після цього ми замовили ще пляшку, і нам стало ще веселіше. Тоді вона й тицьнула пальцем на мого теперішнього чоловіка: «Він». Не знаю, чи бачив ти його, та раніше він був іще огидніший, ніж зараз. Він сидів за столиком із місцевою проституткою, як свиня з лялькою. Спокусити такого було неважко. Там, на курорті, я думала, що вийду заміж і побуду його дружиною до кінця відпочинку. Потім, коли будемо роз’їжджатися, розлучуся з тією свинею, та й усе. Виявилося, що він із Харкова. І з’ясувалося це вже після того, як я запропонувала йому одружитись зі мною. Він сказав, що весілля буде в Харкові, а не на Кіпрі. До речі, він виявився ще й жлобом.

– Ну, не знаю, – знов перебив я Анніту, – за нашу з тобою вечерю платив він.

Ми розсміялись, і я налив іще.

– Коли я приїхала до Харкова, то мала серйозну розмову з батьком… Його портрет ти міг бачити в моїй кімнаті, коли я перевдягалась. Я йому все розповіла, і з’ясувалося, що мій майбутній чоловік – його конкурент. Коротше, мій батько придумав цю шлюбну угоду й на весілля не прийшов. Коли він укладав угоду, то був упевнений, що той любитель повій швидко мені зрадить і весь цей жах скінчиться. Згоду на розлучення, звісно, після одруження і навіть, прости Господи, після першої шлюбної ночі, він не давав. Батько подарував мені квартиру на Рози Люксембург. Ми були там з тобою…

– Хіба це не квартира твого чоловіка?

– При оформленні паперів та сволота щось накрутила. Так що ця квартира тепер належить йому. Про це, до речі, мій батько ще не знає… Принаймні я на це сподіваюсь. А тоді я сказала, що з документами на оформлення розберуся сама, а не його люди. І лажанула. Я живу в цій квартирі. Зараз постало питання принципу. Якщо зраджу я, то ця квартира лишається йому, і він, типу, «поімєєт» мого батька, відомого бізнесмена. А якщо зрадить він – я стаю власницею двадцяти п’яти відсотків його нерухомості, куди входить не тільки ця квартира. Мій батько поставив його будинок на прослуховування, щоб були докази його зради. Крім цього, за ним слідкував фотограф. І нічого. Татко не зупинився. Підіслав йому сексуальну дівчину, наче то журналістка-практикантка, щоб вона взяла в нього інтерв’ю. І він на неї повівся. Фотограф усе зняв. Щоб трохи з нього познущатись, я запропонувала батькові шантажувати його. Він погодився. Тоді О. П. почав шукати шляхи, як розв’язати проблему, й обрав ось цей… тобто той, у якому задіяний ти. А оскільки прослуховування ніхто не знімав і за будинком мого чоловіка продовжували слідкувати, ми дізналися про його розмову з Олексієм. Простежили за Олексієм, а далі тобі все відомо.

– Якщо чесно, не знаю, що тобі на це сказати.

– Не кажи нічого, якщо не знаєш.

– А чому ти зі мною гралася, Анніто?

– Я не гралась, – вона знов мене поцілувала…

* * *

Після того ми зустрічалися не дуже часто. Фотографії, на яких О. П. займається сексом із «журналісткою», Анніта принесла йому вже наступного дня після нашої розмови. Згідно зі шлюбною угодою їй відійшло двадцять п’ять відсотків нерухомості О. П. Решту обіцяних Шалапуту грошей О. П. так і не віддав. Та ми й обмежилися тими п’ятдесятьма відсотками, які взяли ще до справи…

Одного разу, після сексу, Анніта розповіла мені всю правду до кінця. Виявилося, що вона заручена з італійцем і незабаром переїжджає до нього. Востаннє ми цілувалися під жовтим ліхтарем, який мерехтів так, як мерехтіли наші серця при перших доторках. Я помахав їй рукою, коли її літак здіймався до хмар – і все. Ось так була закрита справа «Аннітині відсотки».

30

Пару днів я не чув від Льохи жодної звісточки. Я вже подумав, що він не хоче більше цим займатись або знайшов іншого компаньйона. Та оскільки думати багато про одні й ті самі речі я не звик, то швидко переключився на цікавіші для мене предмети – жінок і літературу. Ця історія дала мені гарний досвід. Я підняв планку самооцінки, і тепер можна було подзвонити тій рудій бестії Жаннет – моделі з агентства, де я проводив тренінг. Подзвонити й зустрітися з нею за чашкою чаю або кави…

Щодня я переборював бажання подзвонити Марії й спробувати почати все знову. Та судячи з того, що вона говорила мені під час нашої останньої розмови, їй, напевно, краще без мене. Крім того, пройшов час. І немало. Біль минув, рани загоїлись. І вона, на мою думку, жила весело й радісно, незважаючи ні на пору року, ні на мої бажання. Словом, я тішився тим, що мав. А мав я цілком достатньо – пару-трійку друзів. У вільний час я читав книги в улюбленому кафе. Сонце сходило й заходило. Небо вигравало різними барвами згідно з моїм настроєм. Це мене тішило й насторожувало.

Якось мене все ж таки набрав Льоха-Шалапут. Він вибачився за мовчанку й запропонував зустрітись. Я, звісно, погодився. На кону стояла ще одна авантюра. Інколи я думаю, що авантюри – це справи мого життя. За вікнами стояла липнева спека. Сонце нещадно лило своє проміння, від якого у відпочивальників на морських українських пляжах лишались опіки в неприкритих купальниками місцях. А ці місця в нинішній моді мінімізували до максимуму, так, що жінку спершу хочеться одягнути, а вже потім роздягнути.

У Харкові в затінку вдень термометр зупинявся на позначці тридцяти п’яти зі знаком плюс і близько тридцяти з тим самим знаком уночі. Харків’яни рятувались у кав’ярнях, офісах і фонтанах. Зустрілися ми з Льохою в одному з наших пабів на Полтавському Шляху. Настрій у Шалапута був пречудовий. Він жартував, голосно сміявся зі своїх-таки жартів і постійно підстрибував на місці. Мені це не заважало, навіть подобалося. Замовили пару темного пива.

– Ладно, старий, давай до справ! – сказав Шалапут.

– Так одразу? – зніяковів я від раптової діловитості Льохи.

– Так, Утко. На цей раз і завдання набагато легше, та й замовник – цвіркунець порівняно з попереднім. Коротше, справи такі: є пацан на ім’я Борис. І він, як ти розумієш, не самотній.

– Я ще нічого не розумію… – перебив я його.

– О’кей, о’кей, – продовжив Шалапут, – так от. Він не самотній. Хоче одружитися з дівчиною. Але перед цим – перевірити її. Каже, що вона стала часто ходити з подружками в нічні клуби. Йому здається, що вона там щось мутить за його спиною. Словом, параноїк…

– Значить, треба тільки шпигувати за нею і все? Жодних сексуальних зв’язків? – спитав я з тривогою в голосі.

– Так, – відповів Шалапут і засміявся.

– Чого це ти смієшся?.. Мені от не смішно. Якщо ревнощі візьмуть гору, по голові в першу чергу отримаю я, а потім, може, й ти, – з тією ж тривогою в голосі продовжив я.

– Та ні. Тільки шпигувати… Але зсередини…

– Як це зсередини?

– Ну, тобі треба ввійти в їхню жіночу компанію… Це бажання клієнта. І я вже сказав йому, що ми легко з цим упораємось.

– Ну, бл…дь, Льоха… Ну з якою легкістю!.. – зриваючися на крик, почав заперечувати я. – Уяви собі компанію дівчат, які тусять у тих своїх дебільних гламурних клубах, і мене… підвалюю до них, типу, «привіт, давайте дружити – ви і я».

– Та ні, – своєю чергою заперечив Льоха. – Ми все зробимо чисто й непомітно. У мене є план. От слухай. Що ми про неї знаємо? Вона вчиться на юриста… як і сам Борис… Любить розважатися, переважно в клубах. Живе з батьками в недешевій хаті, ганяє на своїй «Тойоті Ауріс». Ти зараз, мабуть, подумав, що життя в неї нудне й паскудне. Та, знаючи захоплення цієї штучки, ми можемо зустріти її і в клубі, і вдома, і на світлофорах. Згоден?

– Згоден, – сухо відповів я.

– Але… зустрітись у неї вдома неможливо. На світлофорі, навіть якщо візьмемо машину в оренду, теж не дуже… Залишається клуб – просто й надійно. Познайомитись у клубі – для тебе не проблема. А наступного разу, коли вона тусуватиме з подружками, сядемо за кілька столиків від них і, коли всі нап’ються як слід…

– Ні, Льохо, – перебив я його, – давай без образ. Той твій Борис, мабуть, повний довбойоб. Як ти, чи я, чи хтось інший із чоловіків може дізнатися про її можливу зраду, будучи в їхній жіночій компанії? Чуєш – «жі-но-чій»! Це тупо… Для того щоб дізнатися щось від них усіх, треба зразу справити на них неабияке враження й зав’язати теплі стосунки… знову ж таки – з усіма одразу… А це неможливо. Треба діяти так…

– Чекай-чекай, я ж іще не розказав свій план повністю, – трохи ображено мовив Шалапут.

– Чуваче, слухай, зробимо так, – продовжив я, незважаючи на його бурчання. – Дізнаємося, хто з її подруг, бажано найближчих, не має хлопця. І я, так уже й бути, зав’язую з нею стосунки, а вона за якийсь час викладає мені всю інформацію про те, хто з ким спить із їхньої компанії. Так я і буду в тій компанії, і не буду схожим на гея, який просто хоче потоваришувати з дівчатками. Підходить?

– Цілком, – радісно сказав Шалапут. – А я тоді буду слідкувати за нею весь час, перекриваючи їй усі шляхи дихання.

– Гарна ідея, – похвалив його я.

– Чекай, братику, треба придумати назву.

– А як тобі назва «Раз плюнути»?

– Не бачу логіки, – здивувався Шалапут.

– Та немає тут логіки. Просто розкрити цю справу буде раз плюнути, – пояснив я.

– Згоден, – сказав Льоха.

31

Чогось складного й справді не намічалося. Мені просто треба було прийти в клуб і познайомитися з подружкою нареченої Бориса. За пару днів мене набрав Льоха-Шалапут. Він сказав, що сьогодні ввечері починаємо діяти. Я погодився. А що мені залишалось іще робити? Одягатися в стилі «я тут крут!» не став, а пішов у своєму звичному одязі – джинсах, футболці й кедах.

Клуб знаходився в одному зі спальників, але був доволі крутий. Інколи, як мені пояснив Шалапут, там навіть виступали відомі діджеї з Європи. Оскільки я про них нічого не знав, то сперечатися не став. Словом, ми зайшли в клуб. Льоха окинув усе оком. Цей процес у нього, м’яко кажучи, тривав досить довго, аж охоронець штурхнув нас у спини й рикнув, мов, проходьте вже.

Ми всілися за барною стійкою, і Шалапут почав видивлятися наш об’єкт. Я вирішив ще раз глянути на її фото. У лівому верхньому куточку було написано «Катя». Музика грала так голосно, що забивала навіть думки, не кажучи вже про слова. І все ж таки я не втрачав надію докричатися до Шалапута, який так і продовжував дивитись у залу рентгенівським поглядом.

– Це її ім’я? – крикнув я.

– Що?

– Це, питаю, її ім’я? – повторив я й тицьнув у лівий верхній куточок фотографії.

– Та-а-а-к! – прокричав Льоха.

– Нам треба валити з бару, – знов крикнув я, – тут дуже шумно! Не чути ні хріна. Пішли сядемо за столик.

– Зараз, братику, зараз… Її ще нема… Нам треба сісти недалечко від них, розумієш?

– Розумію. То пішли сядемо на балкон. Там усе видно, бо це «диц-диц» виносить мені мізки. Я навіть не можу п’яніти.

Ми пересіли за столик на балконі, замовивши ще по пляшці темного пива. Незабаром з’явилась і «наша» компанія дівчат. Власне, не компанія… Їх було всього двоє. Я одразу ж упізнав Катерину. Якби я був Борисом, то ніколи не став би перевіряти таку жінку. По ній було видно, що клубне життя не її і не для неї. Навіть у клуб вона прийшла вдягнута якось консервативно й діловито. Зустрівши таку на вулиці, я б подумав, що це або юрист, або лікар.

Дівчата теж піднялися на балкон і сіли неподалік від нас. Довкола було темно. Поодинокі лампи світили тьмяно. На танцполі блимало кольорове світло й танцювала молодь, підігрівши себе аж ніяк не алкоголем. Вони відривалася від реальності в якомусь дикому, невідомому й часом смішному танці. За пультом стояв пацан, якого оголосили гучно й урочисто: для вас сьогодні грає діджей Олексій…

Коли Катерина разом із подругою сіла за столик, Льоха одразу ж злиняв, щоб нас не засікли поряд. Чому – я так і не зрозумів. А я тим часом замовив собі ще пляшку пива. Усі, хто не був на танцполі, пританцьовували, сидячи за столиками, і пили здебільшого шампанське. Це мене дивувало. Я не пританцьовував, а просто сидів і пив. Але треба було діяти, я підійшов до своєї «жертви».

– Я можу пригостити вас випивкою?

– Ми й самі можемо тебе пригостити, – відповіла мені подруга Катерини.

– Тоді пропоную робити це по черзі – спочатку я вас, а потім ви мене. Підійде? – спитав я, намагаючися перевести цей сумнівний діалог у легкий чи то флірт, чи то жарт.

Та виходило в мене паршиво. Я ніколи не міг нормально знайомитись із жінками. Або в лоб їм кажу одразу все, або несу якусь хрінь. Слава всім святим, що вони погодилися. Тоді я покликав офіціанта. Вийшло це в мене не з першого разу, але все-таки вийшло.

– Мене звати Ігор.

– Я Катерина.

– Олеся, – сказала подруга нареченої й простягла мені руку.

Виглядали вони обидві доволі непогано. Катерина була дуже струнка. Талія й груди на місці. Красиве обличчя. Її подруга, тобто моя ціль Олеся, була трохи інакша… Мала великі груди, трохи зашироку талію. Більшу частину її обличчя закривали темні окуляри. Нігті були яскраво-салатного кольору. На зап’ястках – круглі тонкі металеві браслети, а на пальцях три каблучки, дві з яких – на вказівному лівої руки. Жовта подерта футболка, коротка спідниця й туфлі десь на шестисантиметрових підборах.

Дівчата не танцювали, і це мене дивувало. Ну, нехай я… Якщо я почну танцювати, то в кращому разі розбіжиться половина танцполу, а в гіршому – мене викинуть. До того ж, не тільки з танцполу, а взагалі – з клубу.

Тож ми пили й розмовляли. Настрій був гарний, ми багато сміялися. Вони попросили замовити ще випивки й пішли в жіночу вбиральню. Не було їх досить довго. Я вже почав думати, що попався на гачок і мене розвели як «лоха». Повернулися вони разом з офіціантом.

– Як ми вчасно! – сказала Олеся.

– Давайте вип’ємо, і я піду, – раптом сказала Катерина.

– Чого це ти? – здивувавсь я.

– Мені щось недобре. Я викличу таксі й поїду спати. А ви тут відпочивайте. Домовились?

– О’кей, – сказав я. На мій план це ніяк не впливало. Я заспокоївся, розслабився й продовжував пити, вдивляючись у великі Олесині розміри трохи нижче шиї.

Ми випили, і Катерина пішла. Я зрозумів, що Шалапут теж пішов, продовжуючи приховану фотосесію. Олеся підсунулася ближче до мене й закинула ногу на ногу. Ми говорили й пили, пили й говорили. Так тривало пару годин. Урешті, ми вирішили піти з клубу.

Узяли таксі й поїхали прогулятися до річки Харків. Олеся хотіла справити на мене гарне враження. Я відчув, що вона вже в мене на гачку, і вирішив трохи з нею погратися. Після прогулянки по романтичній темній і порожній набережній я сказав, що маю їхати додому. Ми обмінялися номерами, сіли в таксі й роз’їхались.

Наступний день видався досить нудний. Сіре небо підкреслювало мій посталкогольний стан, а дощ, який почався після обіду, узагалі вивів мене на чисту воду й показав, що зі мною не все так добре, що я трохи не у формі й треба щось робити, щоб не завалити справу й не підвести Шалапута.

Увечері я зателефонував Олесі й домовився про зустріч. За годину до зустрічі вона подзвонила й сказала, що нікуди не хоче виїжджати з дому. Словом, запросила мене до себе на чай і на секс. Сказала, звісно ж, тільки про чай. Та мені й так усе було зрозуміло. Це мене тішило. Аякже – «бабський магніт»!

От тільки що в мені знаходять жінки, не розумію. З дитинства я мав погану зачіску і з кожним роком я нею все менше задоволений. Моє обличчя ніколи не виражає тих емоцій, які я переживаю. Я не ношу дорогого одягу, я некомпанійський і здебільшого намагаюся побути на самоті. Великі компанії мене дістають. Але для багатьох жінок я знахідка. І це мене влаштовує.

Отож, я під’їхав за вказаною адресою й подзвонив у двері. Мені ніхто не відчиняв. Я постояв пару хвилин і подзвонив іще. Нарешті з іншого боку дверей почулися легкі й квапливі кроки. Клацнуло пару замків, двері відчинилися. На мене дивилася та сама навіжена дівчина з великими грудьми й цього разу з кумедною зачіскою. Вона запросила. Я зайшов.

Роззирнувсь і, правду кажучи, не дуже зрозумів, що вона робила в клубі. У її квартирі не було нічого, що б нагадувало клубне життя, жодної кислотної речі. Навіть натяку. На ній була легка кофтинка, вузькі джинси, які не давали їй навіть нормально дихати, і хатні капці з двома песиками на носках. Квартира була невелика. Кухня, ванна й кімната, у якій спала Олеся. Вона запросила мене в кімнату, і ми сіли на складений диван.

– Може, вип’ємо? – гостинно запропонувала Олеся.

– Із задоволенням, – погодився я. – Я люблю пити.

– Вино, коньяк? У мене є смачний коньяк для тебе.

– Для мене?! – здивувався я й погодився на коньяк.

Вона пішла на кухню за пляшкою і на ходу щось мені розповідала. Я в цей момент роздивлявся її книги на полицях. Здебільшого там стояла філософія. Було трохи й художніх книжок. Я ліг на диван і став гортати Ніцше.

– О, ти вже ліг, – мовила Олеся.

– Це нічого, що я взяв книжку?

– Ні-ні. Я принесла пляшку «Старого Кахеті». Наливай.

– Без проблем, – сказав я. – До речі, «Старий Кахеті» – мій улюблений коньяк.

Я підвівся, налив коньяк і підняв келих. Олеся увімкнула програвач. То був Бах. Від несподіванки я ледве не впав з дивана.

– Давай за філософію.

– За філософію?

– Так, за неї.

– Ну, добре. Філософію я люблю. За філософію, – сказала вона трохи збуджено й цокнула об мій келих.

«А ця дівчина вміє пити», – подумав я.

– Любиш філософію, Олесю?

– Так. Я магістр філософії.

– Вибач, але я не знаю жодного філософа, якому б подобалася клубна музика чи хоча б розпивання алкоголю в гламурних клубах. Я вже встиг помітити, що у твоїй квартирі немає нічого такого, що б свідчило про твою любов до діджеїв чи «диц-диц»-життя.

– А я тоді в клубі тільки тому з тобою й познайомилася, що ти аж ніяк не схожий на клубного хлопця. Я ненавиджу клуби й люблю філософію. Просто в університеті я вивчаю проблематику людських уподобань. Досліджую все це. У тому клубі я була вже разів двадцять. І весь час натрапляла тільки на гопників і дебілів. Справжнього тусера мені так і не вдалось зустріти. А коли я побачила тебе, то зрозуміла, що мій дослід провалився остаточно й що мене розкрито…

– Що значить розкрито?

– А те значить, що по мені видно, хто я така насправді. Видно, що я нічого не шарю в цій музиці і в цих людях. Я навіть не танцювала, соромилась. От мої подружки, з якими я туди ходила раніше, ті люблять танцювати. Хоч і вони не тусовщиці. Розумієш? Їм би так прийти, потанцювати, закинути в себе ЛСД… А мені була потрібна людина досвідчена. Вони пробували знайти таку людину… Та що з цього вийшло – сам бачиш.

– Ну так, навпроти тебе сиджу я.

– Та я б не сказала, що це погано… Швидше добре.

Вона сказала це і якось боязко й коротко мене поцілувала. Чи в ніс, чи в губи.

– Вип’ємо ще? – спитав я, взявшись за пляшку «Старого Кахеті».

– Залюбки, – відповіла Олеся й поклала руку на мою ногу. – А що ти робив у клубі?

– Майже те, що й ти. Схотілося нових вражень. Схотілося зрозуміти, що ти відчуваєш, коли бачиш тих людей зблизька. Так, наче вони ніж, а я тіло. І вони встромляються мені в живіт, прокручуються навколо власної осі й переміщуються в той бік, що ближчий до серця. Ось це я й хотів відчути, Олесю.

– Нам треба було познайомитися раніше. Тоді я б не мучила ні себе, ні подруг, а особливо Катрусю.

– А чому «особливо Катрусю»? – спитав я.

– А тому що інші подруги не завжди відгукуються на мої прохання. А от Катруся дуже добра до мене й відмовити не може. Тиняється зі мною і моєю філософією.

– То вона теж твоя «піддослідна»?

– Швидше «ні», аніж «так». Я до неї дуже звикла. Мені здається, що я знаю її стільки, скільки знаю світ. Ми з нею надзвичайно близькі. Ми навіть народилися в один день. Уяви! Вона народилася на початку першої ночі, а я о дванадцятій ночі. Через добу. Ледь-ледь умістилися в один день. Ще б хвилин десять – і все. Записали б наступним числом. А так вийшло кльово. Ми в дитинстві часто думали: от народилися ми в один день – в один день і заміж повиходимо, два весілля справимо як одне… Та нічого не вийде… Вона скоро виходить заміж за Борюсика. А я от…

– Він тобі не подобається? – перебив я.

– Якщо чесно – ні. Він слинько й дуже ревнивий. Часом мені здається, що коли Катерина не з ним, то він завжди думає, що вона його зраджує.

– А ти знаєш, що зрада починається в голові, потім у серці, а вже потім… Це в кого як… Можна зраджувати, перебуваючи навіть поряд. Секс – то вже кінець, виплеск гормонів. І невідомо, що болючіше – зрада в серці чи секс. Ні, ясна річ, коли ти займаєшся з людиною сексом, ваші душі переплітаються… У половині випадків – це точно… Слід лишається, але ти пам’ятаєш той слід лиш до смерті тіла… А потім усе зникає. Він розвіюється, як кокаїнова доріжка на вітрі.

– Ніколи не думала, що є зрада на рівні емоцій, – сумно мовила Олеся. – Та не будемо зараз про це. Згоден?

– Згоден, – відповів я й налив у келихи залишок коньяку.

– Давай вип’ємо за час!

– Гарний тост. Давай!

– Щоб нам завжди вистачало часу ось так сидіти й говорити. Рада знайомству з тобою.

– Я теж.

– У мене, до речі, ніколи ні на що не вистачає часу, – сказала Олеся таким тоном, який вимагав від мене пояснень. І хоч випитий коньяк уже давався взнаки, я все ж таки пробував скласти конкуренцію великим філософам світу.

– Не знаю, Олесю, людство вигадало багато всього корисного. Ось тільки час… Часу ніколи не вистачає, бо його просто не існує. А нам завжди не вистачає того, чого ми не маємо. Є день. Є ніч. Є сонце. Є місяць. Є день. Є ніч. Коло за колом. Природний механізм, непомітний нам. Ми сприймаємо це як диво. Бо це і є диво. Ось твоя посмішка – це диво. Але ж її ніхто не вигадував, а вона є. Так і тут – часу ніхто не вигадував, а він є. І в тебе є коло. Ти посміхаєшся, не посміхаєшся, посміхаєшся, не посміхаєшся…

Після цих слів Олеся розпливлась у посмішці. Вона скинула капці з ніжок і однією з них відхилила мою руку з келихом вбік столу, натякаючи на те, щоб я поставив його на стіл. Я притримав іншою рукою її ніжку, допив коньяк, а порожній келих поставив на стіл. Тоді вона опустила ніжку й сіла мені на руки. На цей раз її пухкенькі губи цілували мене по-справжньому…

Того вечора я так і не зміг завести розмову про подруг, довіру, зраду, Катерину та її можливих шанувальників. І якщо чесно, мені того не хотілося. Хоча з деяких слів Олесі було добре видно, що її подруга зраджувати не вміє. Навіть якщо б і схотіла, то не змогла б.

32

Повернувшися додому від Олесі, я впав у меланхолію. Мені було важко й сумно. «Вона, – подумав я, – мабуть, якийсь енергетичний вампір». Енергетичних вампірів я боявся страшенно, навіть більше, ніж справжніх. Тоді я дістав фотографію Марії й довго її роздивлявся. Мені здавалося, що я ненавиджу її. Більше за цю ненависть було тільки кохання до неї. Вона так сильно прив’язала мене до себе, що я нічого не міг зробити. Тривалий час від неї не було жодної звісточки, навіть жодного натяку на звісточку. І в моїй душі утворився якийсь дивний емоційний коктейль, де змішалося все на світі…

Якби я тільки знав, що є хтось, хто може повертати час назад, я б поклав життя, щоб знайти того «когось» і віддати йому душу – за повернення миті, коли мої несказані слова вже горіли на язиці… Так я тоді й заснув із фотографією в руках, купою думок й одним-єдиним бажанням про чорно-білий сон. На ранок я зрозумів, що все, що я мав до сну, маю й тепер. Ось тільки бажання про чорно-білий сон перетворилося на реальність. До того ж, я бачив цей сон уже вдруге і вдруге його не зрозумів. Перший раз я розказав його Марії, другий раз – нікому.

Я стояв серед трьох напіврозвалених цегляних стін. Передньої стіни не було. Під стінами на землі валялася цегла. Я стояв на місці передньої стіни, Марія була в «кімнаті». Неподалік від мене лежала штикова лопата. Раптом із землі висунулася рука, майже без шкіри. Потім з’явилися плечі, голова і все інше… Марія заціпеніла. Я схопив лопату. Я зрозумів, що то був зомбі. Потім ще один, ще й іще… Вони почали з’являтись один за одним. Вони ходили довкола нас, не чіпаючи ані Марію, ані мене. А я почав розмахувати лопатою, відтинаючи їм голови. Я не хотів цього робити, але зупинитися не міг. Здавалося, що мною хтось керував. Хто був цей «хтось» і уві сні, і зараз, для мене лишилося загадкою. Я стинав голови одна за одною, на моїх очах уже бриніли сльози, та зупинитись я не міг. «Що ти робиш?» – скрикнула Марія. Я глянув на неї, зітнув останню голову й розплющив очі.

Чому я бачив цей сон двічі? Коли я дізнаюся, що він означає? Урешті-решт, я зробив те, що мені вдавалося найкраще в житті, – забив.

33

Пару днів я жив сам по собі – без Олесі, без Катерини, без Шалапута, без усієї цієї плутанини детективного агентства. На людях з’являвся в крайньому разі. А трохи відсапавшися від життя, знову вийшов на «полювання» й одного безбарвного дня зателефонував Олесі. Ми зустрілися, прогулялися містом, зайшли в шоколадницю, випили кави.

– Катерина запрошує нас на день народження, – сказала Олеся.

– А я тут яким боком? – не дуже чемно спитав я.

– Ну, ми ж разом… А я її найближча подруга. От тобі й «бік».

– Ну, це не «бік»… Якщо я не піду, ніхто нічого не втратить…

– Я втрачу, – перебила мене Олеся.

– Чекай, мала. Давай без… ну, без цього…

– Без чого?

– Ну, без оцього вашого…

– «Вашого»? Я в тебе не одна?

– Ні, ні. Ти мене не так зрозуміла. Одна… Звісно, одна… Просто я бачив її лиш раз у житті. Мені не те що впадлу туди йти, а зовсім не хочеться.

– Ти підеш зі мною. Це я тебе запрошую!

– Ну, тобі я не можу відмовити, – сказав я, узяв її за руку й спробував заспокоїти. Водночас я розумів, що, відмовивши їй зараз, ризикую всією справою. – Я піду, крихітко, піду з великим букетом квітів.

– Оце вже інша справа.

– Може, замовимо щось випити?

– Поїхали краще до мене.

Мене не треба було вмовляти. Я поклав гроші за каву, і ми пішли. Дорогою до неї я розпитував про Катерину. А коли вона питала, чому я так цікавлюся, то я казав, що хочу зрозуміти, який подарунок їй вибрати. А ще я розумів, що в Катерини побачу того вилупка, тобто нашого ревнивого замовника чи то пак клієнта. Побачу, і мені схочеться дати йому по пиці…

– У Катерини є один грішок, – раптом сказала Олеся, обламавши мої думки вже після першого випитого келиха коньяку.

– І який же? – настороживсь я, підливаючи королівський напій.

– Вона любить, коли її ревнують. Її це, сказати б, заводить.

– Заводить?!

– Ну так. Свого хлопця вона насправді не дуже любить…

– Не дуже любить? Це як? – перебив я. – Любов має ступені?.. По-моєму, любов або є, або її нема.

– Ну, тоді вона його не любить. І щоб хоч якось бачитися з ним і відчувати пристрасть, вона робить усе, щоб він ревнував.

Ця новина трохи вибила мене з колії.

– І навіщо ж вона тоді виходить за нього? Гроші? Зв’язки? Що?

– Суперечка.

– Яка суперечка? – Це починало мені нагадувати попередню історію з бізнесменом, моделлю, зрадою, нерухомістю й контрактом.

– Ну, от така собі звичайна суперечка. Я, правда, не знаю, навіщо це тобі розповідаю, але…

– Якщо вже почала – значить, треба. Бо якщо я не почую закінчення, мене з’їсть цікавість.

– Справа в тому, що це й не суперечка зовсім…

– Давай визначимось, Олесю… Суперечка – не суперечка, любов – не любов…

Вона сіла мені на руки й обняла.

– Ми з нею, ти ж знаєш, знайомі дуже давно.

– З народження, наскільки я пам’ятаю.

– Ну так, з народження. А цей хлопець – наш однокласник. Він прийшов до нас у дев’ятому класі. Це ж такий вік, розумієш… Перший секс…

– Я погано пам’ятаю свій перший секс. Але він точно був не в дев’ятому…

– Та це не важливо… Словом, він довго добивався Катерини. То квіточку купить, то в кав’ярню запросить… кіно, попкорн, шоколад… І все було непогано. Катерина «юзала» Бориса, як хотіла. Та одного чудового дня до нас перевели дівчинку, яка стала ворогом Катерини, а значить, і моїм. Вони щось там не поділили. Що саме, я не пам’ятаю. І виявилося, що з часом у тієї дівчини й у Борюсика виникла взаємна симпатія. Вони почали зустрічатися. Усе в них, як кажуть, було по-справжньому: «Люблю – моркву куплю». І весь цей час стосунки між Катериною і новою коханою Бориса ставали все гірші й гірші, хоч, здавалося, куди вже далі… Після закінчення школи, звісно, усі ми почали менше бачитись. Але, як завжди, є «але». Так сталося, що і Катерина, і Борис, і та дівчина… Настя… пішли вчитися на юридичний. У різні університети, правда… І от місяців шість тому батько Катрусі влаштував її в юридичну компанію. І що ти думаєш?!

– Я думаю, що ти дуже приваблива, – відповів я.

– Та я не про це… Дякую… Там уже працювала Настя. І все закрутилось знову, тільки в інших… масштабах. До приходу Катрусі Настя в тій компанії працювала років два, а то й більше. Вона там спочатку стажувалася, потім приробляла, потім… Ну, ти зрозумів. І тут за якийсь час знову з’явився Борис. Точніше, він нікуди й не зникав. Виявляється, весь цей час Настя й Борюсик зустрічались. І Катерина, щоб насолити тій дівчині, сказала Борисові, що вона його любить і любила завжди. Той, не довго думаючи, пішов від Насті. А Катря ж його, звісно, не любила… Навіть встигла вже забути свої почуття до нього зі шкільної лави. Словом, він їй ледь не одразу ж запропонував одружитися. І та, щоб не зменшувати обертів й остаточно «вбити» Настю, погодилась. «О-па-па» – вони заручені…

– Знаєш, у мене від цієї історії мізки нагрілись, – я налив іще коньяку.

– Отака от історія. Не знаю, навіщо я тобі її розказала, але… – Олеся зам’ялась, і я, щоб не залишати її в скрутному становищі, у яке вона сама себе ж і заганяла, міцно поцілував.

Справу було зроблено. Залишалась єдина річ – чоловіча солідарність, яка все ж таки існує. З іншого боку, не кожного чоловіка можна назвати чоловіком. Борис мені уявлявся справжнім мамієм, який, швидше за все, не може забути свій перший секс і ладен зруйнувати, сам того не розуміючи, не одну долю, тільки заради того, щоб знову відчути себе хлопчиком із дев’ятого класу.

Я не мав великого бажання робити в цій справі щось більше, ніж дізнатися про зраду чи її відсутність. Але в мене з’явилось інше питання: «Невже я так помилився в Катерині? Невже вона й справді таке стерво, що задля власної забаганки розлучила двох людей?» Я вирішив поки що нічого не казати Шалапутові й піти на день народження, щоб подивитися на всю цю компанію. Та власне, й на самого Борюсика.

34

Уранці я прокинувся від якогось променя. То не було сонце. Небо затягли сірі хмари – так, як буває пізньої осені. Звідки взявся той промінь, я так і не второпав. Але прокинувся зі світлими думками й зрозумів, що мені остогидла вся ця історія, усі ці непорозуміння, підозри, наклепи, суперечки, образи, сльози, вимушений сміх…

На день народження я не пішов. Натомість відключився від світу мобільних телефонів та Інтернету й подався в місто. Накрапав дрібний холодний дощ. Я ходив туди-сюди старою чудовою вулицею Дарвіна, зупиняючися біля кожного будинку й милуючись архітектурою. Потім спустився на вулицю Шевченка й трохи постояв на «горбатому мосту».

Харків був увесь сірий. Тоді я вирішив залізти на дах закинутого будинку в Театральному провулку й там слухати дощ. Поки я йшов до бажаного місця, дощ то стихав, то пускався знов. Люди, наче які мурахи, то бігли, то повзли неквапом. Пройшовши по старій затертій бруківці, я опинився перед напіврозваленою обнесеною залізним гофрованим парканом будівлею без вікон, даху й частини стін.

Я обійшов паркан, здерся на підвіконня першого поверху й потрапив досередини. Скрізь валялись уламки цегли, пляшки, шприци й купа всілякого лайна, від якого смерділо. Я почав підніматися вгору по роздовбаних сходах, віддаляючися від землі. Мене потроху сповнювала радість. На дах я виліз просто щасливий. Посмішка не сходила з мого обличчя, краплі дощу стікали з волосся. Це була розкіш.

Дощ пустився сильніше, але без фронтального чи будь-якого іншого вітру. І тому він здавався ніжним і зовсім нехолодним. Переді мною відкрилася панорама центру Харкова й деяких спальників. Це було прекрасно. Це було так прекрасно, що я не міг рівно дихати. Мої легені не встигали за рухом повітря, яке я вдихав і видихав. Я всівся на мокрі стіни й звісив ноги. Над землею я був на висоті шести-семи поверхів. Думки, бажання, мрії – усе злилося в одне, а те одне мало ім’я Марія. Дощ скінчився.

Я ліг на вологу бетонну підлогу й заплющив очі. Я бачив усе, що мені було потрібно, усе, чого не бачив із відкритими очима – потворність і красу, любов і ненависть. Із заплющеними очима ти бачиш як мінімум чорний колір, а як максимум – самого себе. Тоді я виразно побачив у собі прекрасний образ Марії.

Із цим образом я довго був, не відчуваючи ані холоду мокрих бетонних плит і одежі, ані часу, ані простору. Я не можу сказати з певністю, що в той момент моя душа не покидала тіло, я не можу з певністю сказати й того, що не торкався неба. Зрештою, я точно знав, яке воно, небо, на смак. Я говорив якісь слова, та вони не здатні були навіть трохи передати мої почуття. У той момент я зрозумів, що не боюся їй це сказати. Не боюся сказати їй про своє тепло…

Коли я розплющив очі, дощове небо вже не було схоже на себе. Воно набрякло густими синіми й темними кольорами. Здійнявся вітер, та моє тіло його не відчувало. Натомість я відчував, як у небі шаленіє блискавка. Не чув, не бачив, а саме відчував – так, наче вона торкалася мене своїми гострими, як лезо, кінцями. Нарешті я підвівся й почав спускатися сходами…

Повернувшися додому, я побачив на телефоні з десяток пропущених дзвінків і пару десятків повідомлень. У них мене спершу кидали, потім вибачались за те, що сказали раніше, потім знов кидали… і так по колу. «Нам треба зустрітися», – таким було останнє повідомлення. Мене це цілком влаштовувало. І всі ці повідомлення були від однієї людини – від Олесі. Я написав, що буду чекати її завтра в барі на Воробйова. Відповіді я не отримав.

35

Уночі мені спало на думку, що наш клієнт, може, і не такий уже дебіл, яким я його вважав. Може, він шукає приводу не одружуватися з Катериною? Може, він вагається? Ця думка мені сподобалася, бо про його майбутню дружину на той момент, після розповіді Олесі, я думав тільки погане. Заснув я з думками про думки.

Наступного дня після роботи я пішов у бар, не знаючи, чи прийде Олеся, чи ні. Однак, зайшовши всередину, я одразу ж її побачив. Вона прийшла раніше. На ній була відкрита кофтинка, плечі прикривала легенька хустка. Побачивши мене, вона вся якось напружилася й насупилась. Я підійшов до неї й одразу отримав гарного ляпаса.

– Думаєш? – спитав я.

– Думаю, – відповіла вона й ляснула ще раз.

– Годі. Я зрозумів… Вибачатися не буду. Я рідко коли це роблю… А зараз ще й не знаю за що.

– Не знаєш за що?! – скрикнула вона, і бармен тут-таки прикрутив музику, щоб бути в курсі нашої сварки.

– Не знаю. Я просто не пішов на день народження дівчини, яку бачив раз у житті. Натомість я постарів. Думаю, це краще.

– У тебе з головою все гаразд? Ти не змінився… – вона зробила паузу й зиркнула на мене, – зовсім. Як ти міг постаріти?

– Я це відчуваю… І дещо переоцінив…

– І що в тебе тепер на першому місці?

– У тому-то й справа, Олесю. У мене тепер немає ані першого, ані другого, ані третього місця… Є тільки… бажання та мрії.

– Коротше, я на тебе образилась… Якщо тобі є, що мені сказати, кажи. А ні, то…

– То що?

– То придумай щось… Я не хочу тебе втратити. Мені з тобою добре…

– Мені з тобою теж добре… Давай так. Тут ставимо крапку…

– Ти хочеш сказати, що між нами все скінчилось?.. Через те, що ти не прийшов на день народження?.. Та ні, я не настільки на тебе образилась…

Нам принесли еспресо.

– Олесю, пташко, повір, краще буде, якщо ми просто будемо знати, що ми є… Ти знатимеш, що є я, а я знатиму, що є ти…

– Діло твоє, – мовила вона, випила залпом каву, накинула куртку, поцілувала мене в щоку й пішла. У дверях вона обернулась.

Я так само одним ковтком осушив чашку. У цю мить підійшов бармен і поставив на стіл іще келих рому.

– За рахунок закладу, – сказав він.

Я подякував. Посидів трохи. Поклав гроші за каву й пішов. За дверима бару було темно. Я пішов вулицями до своєї зупинки. Подзвонив Шалапуту й домовився про зустріч на завтра. Той погодивсь.

У Харкові я мав багато знайомих, кількох вірних друзів, але відчував себе самотнім. Я нікому не міг сказати слова, нікому не міг сказати, як мені… А було мені паскудно… Здавалося, що я геть сам і зовсім нікому не потрібен. Ніхто не цікавився моїми справами. Ніхто не обнімав мене, щоб утішити чи заспокоїти. Я робив, що знав: вів війну проти себе й водночас був у злагоді з собою.

36

Із Шалапутом ми стрілись у звичному для нас кабаку на Полтавському Шляху.

– Добре, що ти подзвонив, – сказав Льоха.

– Кому добре?

– Не дурій, Утко. Якщо ти заплутався, то мені пох…й, ти ж знаєш. Мене цікавить тільки справа. Що ти дізнався? Які факти маєш і чи маєш узагалі?

– Я тобі так скажу… Завтра я хочу це діло закрити.

– Он воно як! І яким чином? – Шалапут трохи повеселішав.

– Завтра я зваблю Катерину.

– Що?.. Вона ж… він же ж… Ти що, охрінів?

– Завтра я з нею зустрінуся. Свого хлопця, майбутнього чоловіка, як його там… вона не любить. Думаю, на зраду піде легко. Вона цього ніколи не робила. Я знаю таких, як вона. Їй потрібна мить, випадок. Розумієш? У кожному разі, я говорю тільки про поцілунки й пестощі. У той час, як ми будемо цілуватися, зроби пару гарних кадрів. Наш клієнт мене ніколи не бачив і ніколи не побачить. Значить, я легко можу стати тим, із ким зраджує його наречена… Покажеш йому знімки. Отримаємо бабки. І все.

– Діло кажеш. Мені твій план подобається.

– Ще б пак!

– Тільки ось що… Як ти з нею стрінешся? Вона ж подруга Олесі й навряд чи буде зустрічатися з тобою без неї. А при своїй дівчині цілувати іншу… не вийде, Утко.

– З Олесею – усе, – сказав я сухо.

– Коли?

– Та яка тобі різниця?

– Як же ти тоді зустрінешся з Катериною?

– У мене є номер її мобільника. Мені його дала Олеся на випадок, якщо я їй не додзвонюсь…

– Нічого собі, – трохи дивно навіть для мене самого відреагував Шалапут.

– Я наберу тебе завтра й скажу, де й о котрій ти повинен бути, щоб нас сфотографувати.

– Домовились.

Я встав, потис йому руку й пішов. Після мого «старіння» мені стало неприємно спілкуватися з Шалапутом. Чому саме – я не міг пояснити.

Коли я подзвонив Катерині, то відчув з її голосу, що вона чекала на мій дзвінок. Це мене трохи збентежило. Жіноча інтуїція? Так чи ні, я призначив зустріч у кав’ярні на «Науковій», де подавали суші, які я, правду кажучи, терпіти не можу. Але мені підходила ця кав’ярня, бо в ній були великі вітрини. Я подзвонив Шалапуту й назвав місце та час зустрічі з Катериною. Він мав обрати зручну позицію для гарних кадрів, якщо кадри зради можуть бути гарними.

Я прийшов раніше. Офіціантка принесла меню. Я обмежився чашкою кави. Катерина запізнювалась. Я сидів і чекав. Замовив іще одну чашку кави. Катерини не було. Прочекавши хвилин тридцять, я зателефонував їй. Вона не відповідала. Мене це розізлило. Я хотів якомога швидше вирішити цю справу. Дати всім усе, чого вони хочуть: замовнику – докази зради, підозрюваній – саму зраду, адже саме нею вона тримає себе біля «коханого», Шалапуту – гроші за роботу, а собі – спокій. Коли я попросив рахунок за каву, вирішивши все ж таки піти звідси, до кав’ярні влетіла Олеся. Я завмер на місці. Вона важко дихала, її обличчя палало. Олеся підійшла й ляснула мене по щоці. На цей раз по правій. Посмішка в офіціантки, яка стояла біля мого столика, щезла.

– Думаєш?

– Думаю, – мовила Олеся й ляснула мене вдруге.

І хоч я підсвідомо знав, що отримаю другий ляпас, нічого не зробив, щоб його уникнути.

– Ми ж, здається, усе вирішили…

– І саме тому ти одразу зустрічаєшся із моєю найкращою подругою? Ти через неї мене кинув?

Я попросив її заспокоїтися й сісти. Вона відмовилась.

– Якщо не сядеш, я встану й піду, – сказав я.

Олеся сіла. Я замовив дві кави. Свою зустріч з її подругою пояснив брехнею, мовляв, хотів стрітися з Катериною, щоб дізнатися, як ти. Це її трохи заспокоїло.

– Чомусь саме зараз побачила, який ти, – мовила вона.

– Який?

– Старий.

– Я тебе попереджав.

– Твій погляд сильно змінився… Він не став гірший, ні. Більш глибокий чи що…

– Олесю, ми вчора з тобою про все домовилися. Давай не будемо на цю тему… Давай просто вип’ємо кави.

– Давай.

Каву ми пили мовчки. Інколи кидали погляди одне на одного. Коли чашка спорожніла, вона подякувала мені за те, що я з’явився в її житті. Я подякував їй. Ми встали, обійнялись. І вона пішла. Я попросив рахунок. Поклавши гроші за каву, я вийшов з кав’ярні. За мить до мене підбіг Шалапут.

– Бл…дь, – почав він, – бл…дь, оце сцена.

– Це не сцена, Льохо… Це… боляче.

– Боляче – не боляче, але було красиво… Як вона тебе по щоці… А ти сидиш і знаєш, за що отримав. Потім ще… Потім вона сіла, і ви спокійно сиділи. Потім…

– Не треба мені про це розповідати, Льохо… Мій план провалився… А я думав сьогодні закінчити з цією справою.

– Ну так. Це хріново.

– Хріно-о-о-во, – протяг я. – Я хочу побути сам. Давай до дзвінка?

– Давай, – погодився Шалапут.

І щойно ми розійшлися, як подзвонила Катерина.

– Ми зустрічаємося? – спитала вона.

– Звісно, – спокійно сказав я.

– Молодіжний парк. Дитячий майданчик. Сімнадцята тридцять. Я буду чекати, – сказала вона й кинула слухавку.

Я подзвонив Шалапуту й назвав час і місце. Ми домовилися, що він сам обере позицію й буде стежити. А ще я попросив його знайти гарну гілляку на той випадок, якщо мене в цьому парку раптом почнуть бити. Шалапут пообіцяв. Я йому повірив.

Коли я підійшов до дитячого майданчика, вона вже була там і сиділа на гойдалці. На ній було чорне пальто, що ідеально підкреслювало її струнку фігуру. Я підійшов до неї, привітався.

– Добре, що ти мені подзвонив, – мовила вона.

– Добре, – погодився я.

– Будеш? – вона протягла мені пляшку віскі. Я зробив ковток і повернув їй. Вона теж відпила.

– Ти ж, мабуть, за кермом, – зніяковів я.

– Я з родини адвокатів. Мені можна.

– Он воно як, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

– Я тобі подобаюсь? – спитала вона в лоб.

– У тобі є іскра.

– Я багатьом подобаюсь.

– Не дивно, – сухо відповів я, зовсім не розуміючи, куди вона хилить.

– Заміж скоро виходжу. Ти ж у курсі?

– У курсі. Тільки не бачу радості у твоїх очах.

– Давай про це не будемо.

– Давай, – погодивсь я. – І куди ж котиться ця розмова? Може, не будемо довго ходити навколо?

– А що ти пропонуєш? – спитала вона з посмішкою. Я ступив крок до неї. Вона випростала руку, у якій тримала невелику червону сумку, і з відчутним хвилюванням у голосі додала: – Досить холодно сьогодні.

– Холод і тепло, як любов і ненависть, – сусіди. Варто тільки відчинити двері й упустити одне до іншого, – сказав я, а потім відхилив її руку із сумочкою, пригорнув до себе й палко поцілував.

– Я не виходжу заміж, – сказала вона.

– Не зрозумів?

– Я не виходжу заміж, – повторила вона.

– Ну, це я чув, – трохи розгублено сказав я.

– Він мене дістав. Він розмазня, розумієш, Ігорю? Розмазня! Матусин синочок!

– Я чогось так і думав… А коли ти збираєшся йому про це йому сказати?

– Уже сказала. Сьогодні зранку.

– І як він зреагував?

– Погано… Він прив’язаний до мене спогадами.

– Може, він прив’язаний до тебе почуттями, Катрусю?

– Якби то були справжні почуття, то він би дав мені свободу. Не ревнував… ну, ти розумієш. Ти його повна протилежність.

– Не знаю, чи я його повна протилежність… Я, звісно, не ревнивий, але в мене вже є кохана.

– Олеся?! – скрикнула вона.

– Та ні, до чого тут Олеся.

– Я вже було думала, що…

– Ні. Я кохаю жінку, яка не може бути поряд. З якою ми не можемо бути разом.

– Чому?

– Це довга історія… Я її нікому не розповідаю… У мене не стане сил сказати навіть перше слово… Та й кому? Про це я можу говорити хіба що з самим собою.

– Твій поцілунок поставив мене на місце.

– Це добре, – сказав я й уперше за весь час розмови посміхнувся. – Я піду, мабуть.

– Можна, я тебе підвезу? Куди тобі?

– Дякую. Не треба.

Я провів її до машини.

– Слухай, Катерино, скажи мені одну річ… Як воно… як воно відчувати, що ти розбила гарну пару?

– Це ти про кого?

– Про Настю й Бориса.

– Та ніяк. Я на це не звертаю уваги.

– А чому ти так погано ставишся до Насті? Що там між вами сталось у школі?

– Наші батьки, як ти розумієш, адвокати. І в той час, коли її перевели до нашої школи, її батько виграв справу в мого батька. Татусь, звісно, не отримав грошей, які мав отримати, і не купив мені такі бажані черевички.

Я мовчки розвернувся й пішов. А вона поїхала. Коли машина сховалася за рогом, до мене підбіг Шалапут. Я йому все розповів. Він сказав, що зіб’є бабки з того слинька за будь-яких розкладів. На найближчій зупинці ми попрощались, і Льоха поїхав до замовника. А я подався гуляти містом. Була розкрита ще одна справа, від якої я не отримав жодного задоволення. У ту мить я вирішив закінчити із цими розслідуваннями, які нічого, крім проблем і геморою, не дають.

37

За кілька днів мене набрав Шалапут і, як завше, запропонував зустрітися. Я знову погодився. Ми зустрілись у звичному для нас місці. Кав’ярня була напівпорожня. За одним столиком сиділи дві досить молоді жінки й пили білу, як сумління немовляти, горілку, заїдаючи її оселедцями й салатом зі свіжих огірків та помідорів. Ще за одним столиком сиділо двоє дівчат мого віку. Вони пили червоне вино. За якийсь час ми почали перезиратися. Ми тобто я, Шалапут і ті двоє.

– У мене є гарна і є погана новина, – сказав Шалапут.

– Давай спочатку дочекаємося пива.

– Добре, – незадоволено погодився він, поглядаючи на парочку дівчат, які раз у раз стріляли очима в наш бік.

Нарешті нам принесли пиво.

– Так от, – продовжив він.

– Ну.

– Є гарна й погана новина, – повторив Шалапут. – З якої почати?

– Та мені байдуже, – сухо відповів я.

– Тоді почну з хорошої. Клієнт віддав бабки. Борюсик за все заплатив.

– Угу, – сказав я.

– А от погана… є ж іще й погана новина.

– Ну.

– Розумієш, я прийшов до нього й кажу: «Чуваче, ми розкрили діло. Ось тобі докази». А потім кидаю на стіл фото, на яких ви цілуєтесь із Катериною. Він дивиться на них, дивиться… і починає плакати…

– Ти хочеш сказати, що погана новина в тому, що він заплакав? – перебив я його.

– Та ні. Він сказав мені, що Катерина скасувала весілля й пішла від нього. А потім утупився у фото й додав: «А хочеш заробити вдвічі більше?» Я спитав, що саме він має на думці. І він сказав, що хоче, щоб я й мої люди… «набили морду тому, хто зруйнував його шлюб». Тобі тобто…

– О-о-о-о, – протяг я. – У ньому таки є трохи від чоловіка… але зовсім трохи.

– Ну, я й погодивсь… – із ледь помітним страхом в очах мовив Шалапут.

– Ти що, бл…дь, зовсім охрінів! – крикнув я так, що дівчата перестали стріляти в нас поглядами, а жінки відсунули від себе чарки з горілкою.

– А що я мав робити, по-твоєму?

– Відмовитись!.. Сказати, що не маєш часу, що їдеш за кордон… що помираєш від СНІДу… Та що завгодно…

– Утко, це ж великі гроші! За один синець такі гроші…

– Який на хрін синець, Шалапут? Ти що, хочеш мене вдарити? Ну давай! Бий!

– Я не зможу тебе вдарити. Я дуже добре до тебе ставлюся. Та я знаю, хто зможе.

– І хто ж?

– Катюша.

Катюша то був хлопець під два метри зросту і з кулаками завбільшки з мою голову.

– Він що – не помер? – здивувавсь я.

– Та ні, живий… Хоче їхати в Росію на заробітки. Охоронцем у якийсь елітний клуб, у Москву, словом…

– А я чогось думав, що він помер… Та справа не в тому… Він же мене вб’є…

– Це останній раз.

– Так першого ж не було.

– Тим паче, Утко, перший і останній…

– Ні, старий, однозначно – ні.

– Ну давай, – просив він мене так, наче тягне на футбольний матч, а я не хочу.

– Шалапут, бл…дь, ні – і точка!

– Один маленький синець і все, – наполягав він.

– У Катюші маленького синця не вийде. Він запхає мою пику в мозок…

– Та я поговорю з ним… Скажу, щоб бив акуратно й не на повну силу.

– Ні. І ще раз ні, Шалапут, – сказав я.

– Ну, тоді давай, він лупоне нас обох! Давай, він лупоне й мене, Утко!.. Я ж командний гравець. Ти ж знаєш. Давай, він б’є тебе і мене.

– Відпадає. Мені, звісно, однаково, ударить тебе Катюша чи ні. Та мені не все одно, що Катюша вдарить мене…

– Ну, давай, Утко, – продовжував він канючити.

– Ні, – сказав я, поклав на стіл гроші й пішов, не попрощавшись ані з Шалапутом, ані з дівчатами за сусіднім столиком, ані з жінками з горілкою та оселедцями.

Я вийшов з кав’ярні. Полтавський Шлях освітлювали ліхтарі. Майже з кожного вікна будинків лилося світло. Я вирішив пройтися по набережній і попрямував до неї. У відведених сутенерами й міліцією точках стояли змерзлі повії в довгих шкіряних черевиках і коротких, як життя, спідницях. Час від часу вони потирали руки, чекаючи на свого принца на білому коні. Та замість нього раз по раз під’їжджали розбиті автівки, забираючи їх по одній у нікуди.

Відремонтована набережна мене не впирала. І я почимчикував туди, де були розбиті паркани й не було жодного світла, крім світла місяця, коли той визирав із-за хмар. Цієї ночі місяця не було. Я йшов повільно. На душі шкребли коти, видряпуючи татуювання «тут була любов», потім стирали й писали заново «тут любов». Тиша давила мені на мізки, але від того було приємно й сумно.

– Цигарка є? – почув я позад себе. Я зупинився й розвернувся, не піднімаючи голови.

– Є-є-є, – протяг я.

– Я візьму все, – сказав голос із темряви, і сказав він це так упевнено, що я навіть не знав, що відповісти. Я підвів голову й побачив якийсь силует.

– Катюшо?! – це, власне, єдине, що я встиг сказати перед тим, як відчув удар по голові…

За якийсь час я прийшов до тями. Трохи далі від мене горіли ліхтарі, машини вже майже не їздили. Я почав підводитись і відчув, що земля тікає з-під ніг. Сяк-так наздогнавши її, я міцно став на свої дві… Не знаю, скільки я пролежав на землі, та кров із носа вже встигла запектись. Я купив води й серветок, витер червоні й уже тверді краплі крові під носом. Хотів витерти кров на куртці, та це мені не вдалося. Тоді я махнув рукою і подався додому. Дивно, але в той момент мені не хотілося помсти. Мені не хотілося нічого, крім того, щоб під оком так не пекло… Заснув я не одразу. На ранок моє обличчя прикрашав синьо-чорний синець з невеличкою пухлиною, до якої було боляче торкатись.

38

Поки моє око нагадувало ліхтар, на людях я не з’являвся. Не хотілося нариватися на зайві й однакові питання. Довелося б усім казати, що «мене гопнули», тобто брехати. Катюша ж у мене нічого не взяв. Просто вдарив і пішов собі. Ситуація була мені неприємна. Та поки що я нічого не міг удіяти. Але щось усе ж таки я хотів зробити. От тільки що?

39

Зрештою я придумав. Я знав одне місце, де збираються харківські байкери, і почав туди навідуватися з надією застати їх і вмовити пару хлопців дати Катюші п…зди. Самому це було мені не під силу. Наша з ним бійка була б схожа на поєдинок слона й мухи. І ось одного чудового вечора я знову завітав у Банний провулок, де інколи зустрічалися байкери.

Я знайшов їх там у повному бойовому – з пивом, у чорних шкірянках, з гарними жінками в коротких спідницях і подертих колготах, у вузьких чорних знову ж таки шкіряних штанях, які підкреслювали їхнє зухвальство в першому випадку, сексуальність у другому, а вульгарність – в обох. Мені це подобалось.

Від побаченої картини я кайфонув. Узяв пляшечку пивка, вилив у себе для хоробрості. Потім узяв пляшку віскі в сусідньому маркеті, підійшов до найбільших із них, які трималися трохи осторонь від інших, і досить нахабно постукав по мотоциклу одного з них зі словами «непоганий кінь». Як виявилось, я зробив велику помилку. Одна з дівах у штанях і червоній шкірянці ще не встигла протягнути «о-о-о-у», як я зрозумів, що мені час «падати на лижі», скидаючи весь баласт включно з пляшкою віскі. Та я, випробовуючи долю, так і лишився на місці, чекаючи чи то на хук із правого, чи то на джеб із лівого. На моє щастя, поряд із ними я виглядав таким малим, що ніхто з них мене не хряснув. Мені загрожувала лиш далека дорога в сраку, куди вони мене послали.

– Хлопці, – почав я знову, – я просто намагаюся знайти до вас підхід, бо в мене є до вас розмова, – я підняв пляшку віскі.

– Віска-а-а-р, – протягнув один із них, той, що мав найбільшу бороду й найдовше волосся.

– Т-а-ак, – сказав я, – білий кінь, білий гарний кінь, такий от, як ваші…

– Хлопче, давай ти не будеш називати наші байки кіньми… Бо в тебе це звучить чи то смішно, чи образливо… я ще не вирішив… Та все одно твоя печінка тобі за це подякує, коли залишиться цілою.

Я погодився, відкрив віскі, дав тому з найдовшою бородою й почав розповідати свою історію, не називаючи жодного імені. Мов, треба провчити одного хлопця, а він великий, сука, і мені з ним не тягатись, а помститися треба… Типу… поможіть, а з мене «поляна». Байкери, почухали макітри, перезирнулися. Закурили свої червоні «Мальборо».

– Нам це нецікаво, скажу тобі чесно, – мовив один із них, випустивши дим через ніздрі. – А «паляну» ми й самі можемо тобі накрити. Бабки в нас є. Сам розумієш, такі байки коштують ого-го. Та ще й тримати їх треба в ідеальному стані… А стан у них ідеальний. Це теж бабки… Але в нас є той, хто може тобі помогти. Він, думаю, не менший за твого «друга»… Він тобі охоче допоможе. За подяку, звісно…

– Чудово, – сказав я і вперше за всю розмову полегшено зітхнув. – А як мені його знайти?

– Та він ось тут. Зараз покличу.

Байкер свиснув, махнув комусь рукою. За кілька хвилин за моєю спиною почулось важке дихання. Я обернувся й побачив… Катюшу.

– А? – спитав він.

– Та ось хлопчині помогти треба, – сказав один із байкерів, який досі мовчав. – На вигляд він нормальний. Та й історія його мені не до смаку. Так робити не можна. Коротше, послухай його й поможи. А він тобі віддячить.

Я стояв, як обісраний, не знаючи, що його робити. І в цей момент Катюша глянув на мене:

– Утко?.. Ти? Привіт! Як справи?

– Та вже краще, дякую, – я дививсь йому прямо в очі. У мене було непереборне бажання дати йому в морду. Та цим я міг тільки травмувати собі руку.

– Це в тебе щось сталося? Чого ж одразу до мене не звернувся? – холодно спитав Катюша.

– Та його один бик стукнув на замовлення, – утрутився в нашу розмову бородатий. – Треба б помститися тому недоноску.

– Я так розумію, що бик – це я, – з тим самим холодком у голосі сказав Катюша, дивлячися на мене.

– Ну, типу, так, – підтвердив я, навіть не підозрюючи, що буде далі й чим ця ситуація може обернутися для мене.

– Тоді тобі треба набити морду собі, – звертаючися до «бика», заявив довгобородий і голосно зареготав.

– Та це неважко.

Із цими словами Катюша вихопив у мене недопиту пляшку віскі й розтрощив її собі об голову. Я завмер. Байкери похитали головами, мовляв, таки справжній чоловік. Катюша загнав мене в глухий кут. Виходить, що саме так він вибачився й саме так він помстився моєму кривдникові, себто собі.

– «Поляну», старий? – звернувсь я до Катюші.

– А виставляєшся? – спитав він.

– Ну, як домовились.

Того вечора ми з ним добряче посиділи й увесь час, поки сиділи, згадували дитинство. Катюша нагадав мені, як я колись зняв із дерева його кошеня. І він це запам’ятав і пообіцяв собі мені віддячити. Ось така от вдячність у биків – розбити пляшку об голову. До речі, про голову. Наступного ранку я її зовсім не відчував. Там був справжнісінький вакуум, який розвіявся аж після обіду. Катюшу після цієї історії я більше не бачив і нічого про нього не чув.

Думаю, усі лишились задоволені. Навіть Шалапут, який, напевно, викрутився, бо крутитися як гівно в ополонці – це його стихія, його стиль життя. Більше того – це і є його життя, яке він після нашої справи вирішив продовжити в сусідній країні – країні ведмедів, циган, балалайок і добрих та чемних людей.

40

Після від’їзду Льохи-Шалапута я вирішив трохи відлежатися, відсидітись і знову віднайти спокій розміреного життя. Життя, де ти спочатку думаєш, а вже потім робиш. Так чи інакше, я згадував Марію й переконував себе в тому, що все, що відбувається в цьому світі – на краще. Минали дні, тижні, місяці. Я працював не покладаючи рук, у моєму випадку – голови.

Доля продовжувала зі мною жартувати. Харківські менти так і не давали мені спокою. У мене з’явилося відчуття, що хтось із них колись поставив на мені клеймо «завжди є, що знайти». І всі вони те клеймо бачили неозброєним оком. Через раз мене зупиняли в підземці, через два – на вулиці…

Життя мчало, наче транзитний потяг. Я сам мав вирішувати, де мені зіскакувати, а де чіплятись знову. Так, самотужки робивши собі зупинки, я опинився одного разу зі своїм добрим другом М. у барі на Сумській. Час від часу ми сюди заходили. І раптом я відчув на собі погляд офіціантки. Вона мала біле волосся, зібране у вузлик, і ковбойську шляпу. Я посміхнувсь їй у відповідь. За якийсь час ми зустрілися, а ще за якийсь час поцілувались. У неї були чудові губи. Я… Я, як завжди, щасливчик.

Так закінчилася моя історія довжиною в сорок розділів. Так я сам собі став і Мойсеєм, який сорок років водив народ, і народом, який сорок років ходив за Мойсеєм. Я поставив крапку у своїх пориваннях до Марії. Так чи інакше, я мав жити, хотів жити й жив далі. Я таки справді зрозумів, що старію. Підтверджень цьому не було, але відчуття було.

Мабуть, надто часто я падав у чорні дірки, які транспортують наші тіла в часі, гублять нас, знаходять і чіпляють на ескалатори, які прямують в інші місця, в інші домівки, в інші бари, до інших жінок. А я волів зупинитись. Я й зупинився в одному з барів на центральній вулиці мого рідного міста. На вулиці, де вирує життя. У місті, де вирує любов. У барі, де працює вона.

Моя чергова обраниця, яка припала мені до душі, після кількох побачень сказала, що такого, як я, ніколи не стрічала, що мій погляд неможливо описати, що я їй сподобався, як тільки прочинив двері бару. А ще вона сказала мені, що ми більше не можемо бачитися, бо вже давно зустрічається з одним хлопцем. Тоді я поцілував її востаннє, і ми розійшлись.

Усе це нагадало мені фієсту, де любов – матадор, а я бик. Не той, що з барсеткою, а той, що з рогами. І щоразу я біжу на червоне, ламаючи все підряд. А матадор тільки те й робить, що діймає мене піками. І в слушну для себе мить він таки встромить мені в серце гостру шпагу… Але я встану з колін і до останньої краплі крові буду боротися за таке просте й таке бажане щастя.

Харків, 2012

Оглавление

Буковські-джуніор

Частина перша

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

Частина друга 

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg