«Славка»

Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин і мала такі етапні відрізки.

Номер перший — від мого будинку до інвалідського магазину. Раніше тут не було асфальтової стежки, була грязюка. Цей шлях іде поряд із лінією тополь. Під однією з них — вінок штучних квітів: якийсь хлопець розбився тут на машині на Великдень.

Колись ми називали кожну тополю на ім’я, але ці імена швидко забулися. Пам’ятаю тільки Останню Тополю і Низьку Омелу. І Липку іще.

Тут можна зазирати за паркан праворуч від стежини і роздивлятися закинуті дачі, де люди взимку і восени здебільшого не бувають, а осінь і зима у наших краях, якщо чули, безмежні.

Ми живемо у таких місцях, куди дачники приїздять лише ненадовго.

Потім шматок шляху — від інвалідського магазину до меблевого. Тут в одному місці асфальт стає плиткою.

На відтинку від меблевого до світлофора — прихований канцелярський магазин. Коли розмальовували його вітрину — рештками жовтої фарби намалювали сонце просто на дорозі.

Ще тут ростуть вишні й шовковиця. І горобина, але хто ж її їсть!

Біля шостої школи — черемха, її ягоди їстівні, але це не тут. Тим шляхом можна вертатися з музичної школи, але ніколи не йти туди!

Наступний шмат дороги — від світлофора — дворами — до третьої школи. Що тут казати: двір — собаки, коти. Колись зимою тут стояв дядько у светрі й грівся на каналізаційному люку. Здається, його вигнали. Коли я йшла назад, біля нього стояв інший дядько, вони балакали. Цікаво, невже другому ніде було першого переховати від негоди?

Тепер недовго — від третьої школи до музичної. Тут ідеш повз автобусну останівку і телефінну будку. Самого телефону нема. По-моєму, колись був. Тепер він тільки намальований на білій стінці вуглиною.

За останівкою — дев’ятиповерховий будинок, з якого мене повсякчас обстрілюють яйцями, помідорами чи сирою картоплею. Вірніше, здебільшого квашеними помідорами і сирими картоплинами. І тільки один раз було яйце, і один раз — яблуко.