«Мантра-омана»

Мантра-омана (fb2) - Мантра-омана 724K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Виктория Леонидовна Гранецкая

Вiкторiя Гранецька Мантра-омана

Я ставлю знак оклику. Хоч навкруги суцільні знаки питань.

Гурт «С.К.А.Й.»

Пролог

— Я тобі доведу.

— Не треба.

— Кажу ж тобі — доведу.

І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Ти лишаєшся на даху сама.

— Хворий уй…бок! — щосили горлаєш йому вслід.

Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи тобі й згадки.

Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки твого друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а дехто просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…

Не дочікуючись другого пришестя, дезертиром покидаєш дах. Спуститись ліфтом і змішатися з юрбою. Нікому не треба знати, що й ти тут була. Та, як на лихо, хромована домовина ліфта лізе вниз повільніше за калічну черепаху, знущально вклоняється мало не кожному з півсотні поверхів.

Нарешті довгоочікуваний сигнал у вигляді короткого «дзеньк» і двері милостиво розповзаються. Ти завмираєш. Бо перед тобою стоїть він — цілий і неушкоджений.

Життя як диво

1

Від наполегливого вереску будильника ти прокидаєшся.

Ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону, лякаюче-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любиш ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні), і тілом, яке навряд чи коли випустиш з дому вбраним у щось інше, окрім священних дизайнерських лахів…

А він — ніхто. Бо ти, здається, ніколи в житті не бачила чоловіка, який у твоєму сні стрибнув із даху хмарочоса і зостався живим.

— Ну й амінь йому, — полегшено зітхаєш ти і закриваєш свій сон, наче відпрацьований комп’ютерний файл.

Із електронного табло будильника на тебе шкіриться 7:30. Не час, а твоє ранкове прокляття. Тож доводиться вибиратись із пухнастих обіймів ще зухвало присутнього, хіба що ледь непристойного сну. Ліжко, звісно ж, так і залишиться неприбраним. Важкі псевдооксамитові портьєри теж розсувати не будеш — так часто роблять у фільмах, коли треба показати, що в кадрі починається новий день.

Що, кажете, починається? З твого ліжка в судомі вранішньої лихоманки зіскакує пелехате чорне однооке створіння і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, женеться за тобою на кухню.

«Бабай», — певно, подумали вже читачі.

Нє. То твій кіт. Його ти тримаєш, аби відлякувати зграйки непрохано-запрошених гостей, які спершу дивувалися, нащо тобі цей старезний вуличний кіт-чудовисько (в той час як можна було завести престижного єгипетського «сфінкса» чи пещеного екзотично-пухнастого «перса»), потім раптом починали почуватись незатишно під оцінюючим поглядом його єдиного жовтаво-зеленкуватого Всевидящого Ока, і врешті, дякувати Богу, йшли, самі себе підганяючи до дверей і сторожко озираючись на кота. Вигідний такий кіт. Ти й імені йому не давала — у тебе він просто кіт. Всім котам кіт. А те, що непоказний такий, то не всім же бути красунчиками. А при нашийнику в нього поблискує золотий кулончик у вигляді напівсерця. Хто ж чіпляє таке котові? Уламок чийогось серця. Чи твого?

Отут можна було б принагідно розказати, як твій котяра дійшов до такої жизні, але… хай потім, зараз ти безсоромно спізнюєшся на роботу. Спросоння годуєш кота «Віскасом». Пробуєш той «Віскас» на смак. Лайно лайном, а котові — ні, бачте, подобається. Треба буде на тій самій роботі (і в робочий час, звичайно) залізти у всесвітню мережу і взнати, що вони (проізводітєлі) до того «Віскасу» кладуть, що котові аж памороки забиває, як бачить сам лише логотип на пакунку.

Доки кіт глитає своє супер’їдло (сніданок чемпіона), ти розповідаєш йому свій сон. Нуль уваги. Наче недостріляний зомбі, чимчикуєш до ванної. Зупиняєшся перед дзеркалом. О Боже. А казали, об’єм до двох днів…

Завмерши під гарячими струменями води, нарешті змиваєш з себе той багатостраждальний вчорашній об’єм, і жалюгідні клапті недодивлених снів летять вслід за ним у гостинні надра каналізації.

Далі — розчинно-коричневе пійло замість натуральної кави (ну, не навчилася ти варити натуральну), замислена сигаретка замість повноцінного сніданку (така в тебе медитація, а взагалі ти — за здоровий спосіб життя), поквапливе одягання, швидкий поцілунок котові (він тепер лишається за головного у твоїй хаті), — і черговий день впивається в тебе кігтями автомобільних заторів, телефонних дзвінків та непередбачених авралів.

Хоч починається все доволі мирно — з парковки, де ти, щоправда, заборгувала сторожеві платню аж за тиждень, збрехавши, що не маєш дрібних грошей. Може, знову вдасться непомітно прослизнути? По-шпигунськи озираєшся і крадешся волого дихаючим асфальтом до своєї автівки, аби щосили рвонути на ній геть…

Та не так сталося, як гадалося. Зі сторожової будки неспішно виповзає Володар Всія Парковки — кремезний дядько середніх літ у засмальцьованих камуфляжних штанях і такого ж походження камізельці. А ще — з незмінним горілчано-вчорашнім подихом та кривою цигаркою в зубах.

— Лєніна на вас нема! — ледь не матюкаючись, згадує великого вождя, маючи на увазі збірний образ таких, як ти. — Ото не догледиш — дременуть і за пирковку не заплатять! При Лєніні такого б не було… — і дивиться на тебе так, наче замість гарно скроєного костюма (від великих цабе світу дизайнерського) на тобі німецький мундир і пов’язка зі свастикою на рукаві. Та й новомодне слівце «парковка» він вивчив, вочевидь, нещодавно, хоч працює тут уже років п’ять, відколи з дому вигнала дружина (не через Лєніна, а що пив забагато). Бо вимовляє його щось на кшталт «пирковка».

Та сміятися з цього не варто. З історичного досвіду людства ти знаєш, що з послідовниками Великої Жовтневої Революції краще горщиків не бити. Підкреслено життєрадісно вітаєшся, простягаючи йому цукерку-банкноту (решти не треба). Небо світлішає, мундир та свастика зникають, і ти знову опиняєшся у своєму костюмчику за 500 баксів. Добре, хоч не гола. Так Бабло вкотре перемагає Зло. А взагалі нічо дядько. Хтозна, може, на таких і тримається світ? А знайомі бомжі, напевне, називають його не інакше, як Васьок…

Відхрестившись від вдячного сторожа, натискаєш кнопку сигналізації. Серед збіговиська сталевих коней до тебе невдоволено озивається замурзана небесно-блакитна «мікра».

Саме так, «мікра», хоч Чоловік Твоєї Мрії тоді, в автосалоні, пропонував обрати претензійний «джип». Звісно ж, чим іще долати нескінченні міські затори? І паркуватися ними краще, особливо в мікроскопічній щілині між двома «тойотами», скажімо, біля торговельного центру…

Ти тоді засміялася і сказала, що «джипи», на твою думку, більше пасують середнього зросту чоловікам з непомірно великими амбіціями і помірно маленькими членами. З твоїх уст це прозвучало легко й невимушено, як музика. А могла б хоч цього разу не виголошувати промову. Інші й не таке роблять заради палаців з тонованим склом. Твій коханий тоді образився, бо в нього «джип». І машину тобі не купив. На твій день народження, між іншим. Обмежився прим’ятим букетом троянд. Ти, звісно, помстилася, швиргонувши трояндами у найближчий бак для сміття, але довелось самій собі купляти «мікру». Та й ту в кредит. Не дивно, що ти її ненавидиш, і вона тебе — так само.

Опинившись за кермом, абияк заводиш двигун і виїжджаєш з «пирковки», довго милуючись своїм білявим відображенням у дзеркалі заднього виду (брюнетки теж так роблять, ти бачила). Нічний сторож проводжає тебе багатозначним поглядом.

«Хоче мене, падлюка», — думаєш ти.

Це ти так думаєш, а він, може, мріє, щоб у тебе за рогом продірявилося колесо (краще — всі чотири) або за кілька кварталів тебе зупинили робінгуди-даїшники. За непристебнутий ремінь безпеки, скажімо. І щоб при цьому в тебе не виявилось аптечки.

2

На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…

Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.

Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих — приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.

— На якому рівні? — лагідно цікавишся ти.

— На четвертому, — не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. — А всього їх п’ять. — Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: — А взагалі я над анотаціями працюю, — монстрики ганебно випаровуються з екрана. — То я так, зазирнув…

Але проблема в тому, що у вас тут не корпорація з виробництва комп’ютерних монстрів. У вас тут ВИДАВНИЦТВО. Не звертаючи уваги на його по-дитячому безпорадний погляд, зникаєш за дверима свого кабінету. Все, він приречений. Бо ще до обідньої перерви про зелених монстриків знатиме Його Величність сам генеральний директор. Отак.

А взагалі ти звикла ловити на гарячому і принижувати людей, часом сама того не усвідомлюючи. І навіть не озиралася, коли їх роздерта до крові, пульсуюча самооцінка (вкупі з планами на майбутнє) стрімко летіла в нікуди догори дриґом.

От, приміром, якогось ранку секретарці:

— Та ні, в цій сукні ти зовсім не виглядаєш товстою. Хоча, якби вона була трохи довша, може б, ноги здавались рівнішими…

Чи комусь із комерційного відділу, ковзнувши поглядом по його затишній сімейній світлинці:

— Яка в тебе гарна донечка! А, то синочок?..

Чи ще краще, увійшовши до бухгалтерії:

— Фе, як смердить! Неначе як хто наклав?

Ні, то нові парфуми імпозантного головного бухгалтера…

…і так далі, і щодня, і скільки завгодно. Тож не дивно, що всі тебе тут тихо бояться й ненавидять. Ти ж їх лише зневажаєш. Усіх, крім одного.

Він сидить у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Ти не знала, як його звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала його Ісусом Христом. А він знову ж таки не звернув уваги. Його ти зненавиділа.

ТОМУ ЩО він — геній, а ти просто добре робиш свою роботу (та й то, коли відкрутитися від неї вже немає як).

ТОМУ ЩО вдягається він, як бомж, але це йому, чорт забирай, личить більше, аніж іншим — костюми-трійки.

ТОМУ ЩО він єдиний не виявляє до тебе жодних почуттів — ані тобі заздрощів, ані роздратування, ані неповаги — НІЧОГО. Наче це не ти тут міс Видавництво…

Хоча ні, якось ти піймала на собі його випадковий розгублений погляд. У ньому промайнуло щось віддалено-знайоме. Мабуть, зустрічалися в котромусь із минулих життів. Він був, як і належить, Ісусом Христом, а ти — натовпом, що жбурляв у нього каміння…

Але стій-но, ми тут перераховували причини, через які ти його ненавидиш. Три назвали, урочисто шукаємо в кишенях пам’яті четверту. А от і вона:

ТОМУ ЩО він — закрита книга. Не те, щоб тобі кортіло її прочитати, але хоча б анотацію переглянути не завадило б. Щоб переспати з ним, і мови бути не може — навряд чи він здогадується про існування таких речей.

Стривай, ти подумала про те, щоб з ним переспати?

3

Ти відчайдушно хапаєшся за серце. Трохи не так, серце зазвичай з лівого боку. Хоча яка вже різниця, коли ти побачила з вікна свого кабінету чорнявий тонований «джип», який велично запливає на призначене для нього ексклюзивне місце парковки. Зараз із цього дива технічної думки вибереться сповнене власної значущості зарозуміле ДЕЩО років тридцяти з гаком і невимушено, щоб усі бачили, клацне пультом сигналізації.

А вдвічі за нього вищий, годину тому заспаний охоронець не знатиме, з якого боку підскочити, аби прислужитися.

Це приїхали Андрій Олексійович Страхопуденко — генеральний директор (а заразом і власник) комерційного ВИДАВНИЦТВА, в якому ти працюєш горе-літредактором. Пригадуєш, як у перші дні після влаштування на цю роботу ти до вечора не могла стриматись од зрадливого сміху з приводу його… креативної «фамілії». А згодом на зміну смішливій радості прийшли інші відчуття — затаєний біль, злий спротив, злодійкувата відраза…

Оце вони й зараз попрокидалися і наввипередки повзуть до тебе, обступають юрбою знавіснілих розпатланих зомбі: мовляв, ми вже тут! Бо Страхопуденко тут. За кілька хвилин він підніметься ліфтом на четвертий поверх, почухає яйця (це ще хвилина), замовить секретарці свою звичайну чорну каву і… тобі кінець.

Адже ж на твоєму столі лежить нечитаний, схвалений особисто ним рукопис, який сьогодні здавати на верстку. Як таке сталося? Минулої п’ятниці ти зробила вигляд, що необачно його забула, на вихідних тим більше про нього не згадувала, і от настав понеділок — День Священної Помсти.

Тож незайманий тобою рукопис лежить і нахабно так поглядає:

— Ну й що ти робитимеш зі мною, ледащо?

— А ти як гадаєш, нещастя нечитане?

І твій погляд виразно простує туди, де над робочим столом (поряд із купленими дипломами про вищі освіти) пишається в рамці під склом гоблінське оголошення, що від нього ладен знепритомніти будь-який письменник-початківець:

РУКОПИСИ НЕ РЕЦЕНЗУЮТЬСЯ

І НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ,

БО У ВИДАВНИЦТВІ

НИМИ ПІДТИРАЮТЬСЯ

Хоча ні, один так з посмішечкою спитав тебе, чи то правда, що редакторами найчастіше стають ті, хто не в змозі писати власних книжок.

Годі й казати, що ти розлючено виштовхала його за поріг і навіки зачинила для нього двері вашого ВИДАВНИЦТВА. Хоча його рукопис справді був непоганим. Але він, на своє нещастя, став Тим, Хто Нагадав Тобі Про Твою Власну Ненаписану Книжку.

З нею ти мала особливі стосунки, що чимось скидалися на банальну схему «любов-ненависть». І ти була переконана, що помреш, а вона так і не народиться. Тому й сидиш зараз із цим самим недолугим рукописом дурненького (і чужого) любовного роману…

Майже підписаний до друку рукопис ображено завмирає. Солодко-сентиментальна казка, витворена, мабуть, підпільним дідком-еротоманом під маскою милозвучного жіночого псевдоніма. А назва ж яка промовиста — «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»! Згодиться щонайменше для сотні подібних шедеврів.

Про себе ти ще минулого тижня прозвала його «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ». Художня вартість обох назв — однакова. Водночас про все і ні про що. І ще невідомо, під якою назвою книжку краще розкуповуватимуть старі панни — любительки пухнастих котів і чужих весіль.

Бо, як на твою (майже професійну) думку, усі сучасні дамські романи — то не надто вдалі спроби повторити запаморочливий успіх «Віднесених вітром», «Тих, що співають у терні» і ще, можливо, «Джен Ейр». Щоправда, з червоточинкою у вигляді детально прописаних статевих актів для ласих до інтимних подробиць «читачів». І може, якби ти трохи менше переймалася втратою цієї роботи, то видерла б оті шматки прози разом із м’ясом, а замість них життєрадісно вписала б:

А ТУТ, ШАНОВНІ, КУПІТЬ СОБІ ПОРНОФІЛЬМ

Хвилини зо дві помріявши, неохоче розгортаєш рукопис — чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані у речення, байдуже пропливають повз твої очі, анітрохи собою не зачіпаючи. Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах.

І звісно ж, російською мовою. Бо треба, щоб книжка продавалася, а не припадала пилом на нижніх полицях книжкових супермаркетів під невдоволені погляди продавчинь.

Тобі страшенно хочеться якось відкараскатись від цього проекту. А може, занести його таким, як є, і збрехати, що цілу ніч над ним не спала? Андрій Страхопуденко тоді з розумним виглядом прогляне сторінки і скаже:

— Зовсім інша справа! Тепер це можна випускати у світ.

А що? Ще й не таке випускали. Люди ж ЦЕ читають. Головне, що вони вкотре дізнаються, що Принц і Попелюшка (Кейт і Лео, Ричард Ґір і Джулія Робертс) знову ж таки житимуть довго і щасливо. Шкода тільки, що історію Ромео та Джульєтти переписати ще ніхто не додумався. Поки що. Бо ти переконана, не за горами той день, коли двері вашого ВИДАВНИЦТВА («Ласкаво просимо!») відчиняться перед таким собі літературним піратиком, що принесе вам оновлену версію «найсумнішої повісті на світі». Він вигадає нові імена героям (та й то не обов’язково), попереставляє місцями старі узвичаєні сюжетні ходи, замінить віршовані строфи дешевою претензійною прозою — і чергова історія побачить світ. Обкладинка буде такою, що всі незаміжниці ридатимуть. Чоловіки зневажливо посміхнуться, та якщо книжка потрапить у поле їхньої досяжності, навряд чи відмовлять собі у задоволенні погортати її…

Із глибокої творчої задуми тебе виводить істеричний лемент телефонного дзвінка:

— Єво!!!

Це — до тебе. Хоча насправді тебе звати Євпраксія (як Павло Загребельний і заповідав), але так уже склалося, що у повсякденному житті це дивне прадавнє ім’я швиденько трансформувалося у Єву. Зручно й ефектно. Хоча під час знайомства тобі часто закидали щось на кшталт: «А де ж твій Адам?»

Ти незмінно відповідала, що Адам та Єва — мила вигадка, в котру ти повіриш, коли рак на горі свисне, або принаймні якщо тобі покажуть (в лабораторних умовах), як із шматка чоловічого ребра можна ЗРОБИТИ ЖІНКУ. З іншого органа (за інших обставин) — можливо (і не тільки жінку, а й усе людство), а от із ребра…

Жартівники змовкали. А ти (вкотре) незлим тихим словом згадувала свою матусю, якій перед самими пологами трапився томик Павла Загребельного «Євпраксія». Дякувати Богу, хоч не Вільям Шекспір із його Джульєттою, Офелією та Дездемоною. Бо навряд чи ти знайшлася б що відповісти про місцезнаходження Ромео, Гамлета чи Отелло…

І хто ж таке читає в пологовому будинку? Загребельного! Замість культової серед молодих батьків брошурки «Как назвать рєбьонка?».

Але з глибокої творчої задуми тебе вже вивів істеричний лемент телефонного дзвінка. То на чому ми зупинилися? Так от:

— Єво!!!

Дзвонять шеф. Спитати, чи вичитала ти «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Брехати смішно, зізнаєшся, що ні. Кажуть зайти. Приречено підводишся. Тут головне — зробити винуватий вигляд, може, менше перепаде.

І тієї миті, коли ти виходиш з дверей свого кабінету, нечитаний рукопис (ти цього не бачиш) зловтішно шкіриться тобі услід.

4

Андрій Олексійович Страхопуденко (для тебе вже давно просто Андрій) зустрічає тебе пронизливим поглядом розумних (це він так думає), отже, розумних витрішкувато-карих очей:

— Сподіваюся, ти маєш що сказати на свій захист?

Перш ніж нічого не сказати, ти невимушено облаштовуєшся в кріслі навпроти — звідси не так видно його ранню, однак багатообіцяючу лисину і приховане під х’юґобосівським костюмом, та від того ще більш невблаганно помітне черевце…

Ти ненавидиш усе це. І в очах твоїх замість рятівного почуття провини читається зухвалий виклик.

Андрій розлючено підскакує, обдаючи тебе їдкою аурою праведного гніву і безбожно дорогих парфумів:

— Ну, скільки можна тебе вчити? Так бізнес не робиться! Йдеться ж про гроші!..

Авжеж, ти добре пам’ятаєш, як робиться його «бізнес». Це ж ти застрибнула до нього в ліжко, наче у стрімко від’їжджаючий потяг до кращого життя, обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, із відділу реклами.

— Ти добре мене розумієш? — підозріливо мружиться Андрій, стомившись намотувати кола своїм величезним, наче стадіон, кабінетом. — Бо я не збираюсь втрачати через тебе прибутки!

А ти втратила. Не прибутки, а так, своє університетське кохання — хлопця-однолітка на ім’я Влад. Якимось дивом Влад дізнався, що (задля кар’єри?) ти спиш зі своїм (працедавцем?), і пішов з твого життя. Відтоді не минало й дня, щоб ти не почувалася так, наче віддала найдорожче в обмін на інтернаціональний жест. Але Андрія це не обходить. Не ти, то інша, він так тобі і сказав.

— Хоч би зробила вигляд, що мене чує! — продовжує лютувати твій (працедавець?). — Зовсім вилізла мені на голову! Якщо так триватиме й надалі, доведеться тебе звільнити…

Треба ж, а коли ти вилізла на іншу частину його тіла, про звільнення не йшлося. І гоцала на ній, аж доки, прости Господи, не отримала підвищення. А тут — звільнити?

— Ти не можеш мене звільнити, — нарешті ошелешуєш його безапеляційною заявою.

— Це ж чому? — невдячно питає Андрій.

Твоя відповідь геніальна і проста:

— Бо я ще не виплатила кредит за машину.

— А-а-а-а, — розуміюче киває він. Потім загрозливо підводиться зі свого шкіряного крісла-трону. — То пішла ти на хрєн зі своєю машиною, панімаєш?!

Зізнайся, чогось подібного ти й очікувала, бо саме так найчастіше закінчуються ваші сварки. Хоча ні, не так.

— Сам пішов. На хрін.

Отепер розмову і справді завершено. Гарною українською мовою.

З почуттям перевиконаного на сьогодні обов’язку ти прямуєш до дверей, знаючи, що за ними вишикувався мало не весь видавничий офіс для підслуховування вашої гризні. Бо немає в жодному офісному королівстві нічого захопливішого, аніж пристрасті Його Величності з черговою фавориткою.

— Ви все почули? — цікавишся, ніби між іншим. — Чи, може, вам що повторити?

Повторювати не треба. Стрункі рядочки розсипаються, в кожного з’являється власна невідкладна справа — хто хапається за кавоварку, хто підскакує до ксерокса…

Та краєм ока ти помічаєш, що патлатий геній лишився на своєму місці, не ходив, падлюка, підслуховувати. І це чомусь доводить тебе до сказу.

— Гей, Ісус Христос! — гукаєш через весь офіс. — Тебе що, моє особисте життя не цікавить?

Він шляхетно не відповідає. Певно, справді Ісус Христос.

— То й Бог з тобою, — додаєш ти і грюкаєш дверима свого (чи вже не свого) кабінету. Зиркаєш на годинник. Однак речі збирати не поспішаєш.

Тому що…

5

…двері знову відчиняються і на порозі постає жалюгідний у каятті Андрій. Отепер саме час дістати картонну коробку і почати демонстративно жбурляти в неї своє манаття.

— Ну, пробач мені, — він пробує тебе обійняти. — Ти ж знаєш, що тебе не звільнено.

— Бо кредит за машину? — робиш вигляд, що зупиняєшся.

— Бо ти ледащо, яких світ не бачив, але коли вже щось робиш, то рівних тобі немає, — слідує дещо переінакшений варіант твого уявлення про власне «я».

— Чудово! — до коробки летить, розчепірившись сторінками, твій нотатник. — Так і напишу в своєму резюме. І піду, плачучи, шукати нову роботу.

Андрій бачить, що справи кепські. Тоді його погляд зісковзує на нещасний рукопис.

— Ну, хочеш, отримаєш десять відсотків з продажу цієї книжки?

З «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ»? Щось новеньке. Треба ж? А як «джипа» — то не купив. Тому тобі кортить повиламуватись:

— Десять? Чому не дев’ять, не одинадцять?

— Бо тоді б ти спитала, чому не десять.

— Не хочу, — але крижинки в твоїх очах тануть. Не тому, що ти раптом пробачаєш йому це показове псевдозвільнення, а тому, що тобі от уже з півгодини, як хочеться жерти. — Краще ходімо десь пообідаємо.

І ви йдете. Чергова серія офісно-мильної опери щасливо перервалась на рекламну паузу. А взагалі він одружений. І взагалі не з тобою.

Вона — готична брюнетка з претензією на «фаталь». Цілісінькими днями, за словами Андрія, вилежується в салонах (краси?), потім їде забирає зі школи перелякане засмикане дитинча, замовляє вечерю з найближчого ресторану, а далі — завзято пиляє чоловіка, що і весь дім на ній, і дитину вона сама виховує, і взагалі, він — сволота, як її мама й казала.

Тобі стає смішно. Бо ти робила б точнісінько так само, якби була йому дружиною. Саме це ти й бовкнула їй, коли одного разу, перебравши коктейлів на котрійсь із корпоративних вечірок, ригала і ридала в унітаз.

Вочевидь, тоді вона все й зрозуміла. Бо кулею вилетіла з туалету. Ти ще трохи поригала (її гарне перекошене личко стояло в тебе перед очима), натисла важіль зливу — і все те вивержене добро благополучно відійшло в безмежне унітазне нікуди (разом із личком, слід сподіватись).

З того часу Андрій перестав брати дружину на «корпоративи». Її місце з чистісіньким, як скельце, сумлінням зайняла ти. От і зараз з тобою він заходить до просторої єврозали новомодного італійського ресторану, добре натренованим королівським жестом замовляє все, чого ти хочеш і чого не хочеш (окрім спиртного, бо вам ще на роботу). Однак ти достеменно знаєш: варто хвилин десять замислено подивитися в стилізоване під Венецію ресторанне довкілля, вдаючи, що тебе неабияк турбує майбутнє ваших стосунків, а не італійський «хавчик», заради якого, власне, ти тут, — і цей пристойний знаковий обід плавно перетече у вечерю, безтурботно пересипану дорогими сортами віскі (хоча варто було б замовити червоне вино) та дешевими зізнаннями в коханні (в той час, як потрібен Андрієві лише секс), а з кутків спорожнілої зали, наче миші, визиратимуть офіціанти в очікуванні щедрих чайових.

Весь вечір твій коханець по-гамлетівськи захлинається монологами, намагається вчити тебе життя, щоразу пафосно виставляючи наперед власний приклад, бо ж він усього досяг сам. І навіть, якщо слухати, напівкуняючи і без упину заливаючись дармовим віскі, то з-поміж хвальковитих од та дифірамбів самому собі брутально і без прикрас вимальовується простакувата філософія його світобачення. Основна її теза приблизно така:

ПЛАТИШ ГРОШІ — І ПЕРЕД ТОБОЮ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ УСІ ДВЕРІ

І РОЗСУВАЮТЬСЯ УСІ НОГИ

Наївшись від пуза, ти підступно вирішуєш зламати його стереотипи. Для початку терпляче вичікуєш, доки він демонстративно запихає м’яту готівку до скриньки, в котрій піднесли рахунок (ПЛАТИТЬ ГРОШІ). А в таксі, похапливо викликаному адміністратором («Приходьте ще!»), коли Андрій виявляє було бажання знову трахнути тебе, тактовно («Приходьте ще?») відмовляєш йому.

Твій лицар полегшено зітхає — йому й самому не надто хочеться робити ЦЕ у вітчизняних «жигулях», за спиною в похмуро мовчазного таксиста. А вірний «джип» довелось залишити на ресторанній парковці, бо нализався так, що й у двері не втрапив би, не те що за кермо…

Нарешті зелені «жигулі», недобре гаркнувши, завмирають біля темних обрисів твого під’їзду. Алілуя. На тому твій робочий понеділок закінчується.

Під настороженим поглядом водія-таксиста Андрій риється в кишенях (ЗНОВУ ПЛАТИТЬ ГРОШІ) і неоковирно вибирається з авто. Провівши тебе до дверей квартири, він знову натякає, що не проти б залишитися. Ти повторюєш свою відмовку. Мовляв, тобі сьогодні ще треба розібратися у своїх почуттях до нього.

Втративши дар мови, романтичний герой-коханець, мабуть, подумки підраховує, у скільки ти йому цього благословенного вечора обійшлася. В цю мить ти рішуче ЗАЧИНЯЄШ перед ним двері своєї квартири.

6

Коли під вікнами змовкають п’яні розпачливі крики Андрія (погрози й обіцянки переважно), ти з насолодою приймаєш ванну і, загорнувшись у довжелезний махровий халат (його подарунок, до речі), розчиняєшся у нетрях спальні.

Як добре, що ти лишила ліжко незастеленим. Стратег, що не кажіть. Опинившись під м’якою ковдрою, за звичкою вмикаєш телевізор. Бо ти до чортиків любиш кабельне телебачення. І твій одноокий кіт його любить. Більше, ніж телебачення, він любить хіба що тебе і, як уже було заакцентовано, «Віскас». Зі смаком курки.

Тож можна сказати, у вас із котом розвинулася справжня телезалежність. Особливо це помітно вечорами, як от зараз, коли ти вмикаєш телевізор і кіт, кидаючи недоїдену тарілку з «Віскасом», мчить до тебе і вмощується поряд.

Показують рекламу. Ви з котом ніколи не можете обрати, по якому ж саме каналу краще дивитися однаково-життєрадісну рекламу.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Чи неоросійські трагічно-пристрасні серіали, що в’їдаються у свідомість, як таргани, навіть якщо переглядати їх краєм ока. Де «главний герой» (положитєльний, канєшно) роздає направо й наліво посадовим особам хабарі, а вони (посадові особи) вдячно й похапливо поглинають їх. А потім усі дивуються: звідки ж у нас корупція???

Чи той, де сіренька дівчинка в недоладних окулярах знову і знову НЕ народжується красивою…

А є ще оцей. Де осатаніла БРИГАДА з непробивними мордами мчить на чергову «стрєлку», а з-під коліс їхніх чорних «бумєрів» тишком-нишком визирає потворне личко 90-х: час, коли звитяжні, зразково-показові радянські люди перекинулися на звірів…

Та то вже класика вчорашнього дня, можна сказати. Хіт сезону — сага про цілковито незрозуміле котові створіння на ім’я МарГоша, що метушливо гасає телеекраном, обмінюється не дуже адекватними репліками з оточенням («Панятно». «Што тібє панятно?» — ці дві геніально поєднані фрази кочують із серії в серію, від персонажа до персонажа), а «створіння» вже третій сезон поспіль ніяк не може з’ясувати, хто ж воно: «М» чи «Ж»? Кіт невдоволено мружиться. Краще вже хай багаті плачуть над долею рабині Ізаури.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Фото білявої янголоподібної істоти з величезними, просто неймовірно вимальованими очима, примушує кота спочатку злякатися.

— О, Сєргєй Звєрєв! — верещиш ти, і кіт вдоволено муркає від впізнавання. Авжеж, зараз йому почнуть ставити каверзні запитання, та ви з котом переконані: ваш улюбленець знайде чим віджартуватися…

А потім вам обом стає соромно. Бо в ході репортажу з’ясовується, що насправді то була світлина французької акторки Емануель Беар.

Тепер вам з котом зрозуміло, з кого Звєрєв списав своє не по-чоловічому екзотичне личко. А Беар сама винна. Треба було поставити копірайт на свою виняткову красу.

ВКОТРЕ ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. І натрапляєш на заблуканий «Твін Пікс» культового Девіда Лінча. Кіт здивовано підводиться. Пробуєш розказати котові (його тоді ще на світі не було), що таке той «Твін Пікс». Ага, робить вигляд, що розуміє, а сам, падлюка, йде доїдати «Віскас». Давно час. Ще під час «МарГоші» треба було йти. Ти б хоч «МарГошу» без котової цензури подивилася б. І взнала б, чи буває в таких, як вона, секс. Бо в тебе вже давненько не було (з Андрієм не рахується). Та дарма. Все одно світ, похитнувшись, пливе перед тобою у спогадах, відмотуючи роки назад, наче кадри старезної кіноплівки…

…коли всі (включно з дітьми молодшого шкільного віку) приліплювались до телеекранів, заворожені містичним саундтреком Анджело Бадаламенті, і з завмиранням серця слідкували за химерним життям мешканців невеличкого американського містечка на кордоні з Канадою, в якому оселилось справжнє язичницько-індіанське ЗЛО. І нарівні з риторичним питанням: «Чи є на світі пенсія, зарплата, стипендія (потрібне підкреслити), а якщо є, то коли її дадуть?», усіх турбувала дилема:

ХТО ВБИВ ЛОРУ ПАЛМЕР?

Дивовижні були часи. Бо якщо диск із «Твін Піксом» зараз можна придбати за більш-менш символічну ціну ледь не в будь-якій піратській халабудці, то ті часи вже не повернеш ні за які гроші. А шкода. У когось там залишились романтичні (чи не дуже) спогади про заробляння першого мільйона у твердій валюті, у когось — наївно профукане перше кохання (треба було з ним переспати), а в когось, як от у тебе, незабутня лялька Барбі з відірваною головою.

ХТО ВБИВ ЛЯЛЬКУ БАРБІ?

Лише років через десять ти випадково взнаєш, шо то зробив твій старший братик, але час для справедливої помсти, звісно ж, безнадійно мине.

А мати… хоча ні, ти не хочеш зараз згадувати про матір. Хіба окрім того, що полюбляла вона «Санта-Барбару». Героїчно переглянула всю кількатисячну армію отих липкувато-мильних серій і вважалась беззаперечним експертом стосовно Іден, Келлі, Мейсона, їхніх батьків, друзів та наречених-коханців.

— А скажи-но, дорогенька, — питає, зайшовши було, сусідка. — З ким ото Мейсон любов крутить? З дружиною чи з тією, як її, адвокаткою?..

— Ви все наплутали, тітко Таню! — з виглядом знавця відповідала мати. — Любить він обох…

Ну й далі йшло детальне обговорення амурних справ Мейсона, що непомітно перекидалося на інших персонажів і могло тривати аж до глибокої ночі. І це не смішно, бо деякі старі люди повмирали, так і не взнавши, чим закінчилося оте кіно. Писали на телебачення, вимагали оприлюднення фіналу, і кажуть, одному дідусеві таки пощастило. Щоправда, з нього здерли підписку про нерозголошення, але все одно він помер щасливим…

Доївши «Віскас» і розкаявшись, кіт повертається до тебе і телевізора. Помирившись, ви разом випливаєте зі спогадів-тенет про «Санта-Барбару», аби знову неспішно зануритися у «Твін Пікс». Однак привиди лінчівських персонажів невблаганно вислизають із твоїх рук і ти засинаєш під чарівливі звуки музики Анджело Бадаламенті. Та навіть зараз, на межі реальності та сновидінь, ти більше, ніж переконана, що сьогодні тобі насниться відважний агент ФБР Дейл Купер.

Ловець Снiв

1

Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» — думаєш ти.

Але відповідаєш йому інакше:

— Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.

Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:

— Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. — А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»

Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.

2

Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.

Та ще трохи — і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ — СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ — чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.

— Іди на хрін! — розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.

Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…

На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося — до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?

Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»

А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?

Закипів чайник. Наколотивши собі розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий?» і копняком під сраку відправити вниз.

Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…

Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще — біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне — ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями — тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.

«Добре, — неохоче погодилась ти. — Заберу його, як вертатимусь з роботи».

І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.

3

Треба подзвонити матері. Це буде нелегко, бо закордонний роумінґ (як ти вже якось мала нагоду переконатися) — штука недешева і непроста. Та воно того варте.

Твоя мати — модна письменниця. Не як розумниця-бельгійка Амелі Нотомб, але майже як англійський феномен комерційного успіху Барбара Картленд.

Спеціалізація — тягучі сімейні саги, що згодом перетворюються на вправно скроєні американські телесеріали, зручні і затишні, як старі домашні капці.

Кілька разів виходила заміж. Скромно, зі смаком, без дітей. Бо діти — то невдячна морока. Не в телесеріалах, звісно. В телесеріалах на них тримається світ.

Вона пише під псевдонімом ЕНН МАРІ СКОТТ.

Скотт — то прізвище котрогось із її колишніх чоловіків, другого, здається.

Енн — новомодний варіант її інтернаціонального імені Анна (хоча в українському паспорті написано ГАННА).

А Марі вона собі доліпила, коли переїхала жити до Франції, у мальовниче передмістя Парижа. Там тихо і затишно, якраз те, що треба для вдумливої і непристойно модної письменниці сьогодення.

Але так було не завжди. У ті часи, коли ви з братом ще пішки під стіл мандрували, а Парижем у вашому житті навіть не пахло, Енн Марі Скотт працювала продавчинею у кіоску через дорогу (доба через дві), ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа увесь світ.

Законним чоловіком, як і Парижем, у її житті теж тоді (вже або ще) не пахло, зате було двійко завжди голодних і неслухняних діток, якими Бозя покарав її за бурхливу молодість. Один з них (на янгольське ім’я Вітасик) вже побував у дитячій кімнаті міліції, бо вкрав із друзями антену з якоїсь там адміністративної споруди, а друга (себто ти) весь час хворіла і вередувала так, що було б полегшенням, якби той самий Бозя, який свого часу її благословенно дав, забрав би вже її до себе назад. А ще вона (себто ти) весь час питала про татка. Бо у всіх сусідських діток татусі були, а про вашого — навіть плітки не ходили. Той факт, що татків могло бути двоє різних (з огляду на моторошну, часом аж лякаючу несхожість між тобою та братом, а також патологічну неспроможність матері довго терпіти одного й того самого чоловіка), тобою чомусь не розглядався.

Вітасик, навпаки, як старший і розумніший, був переконаний, що татусів двоє, а те, що зараз жодного тут нема, пояснював легко: його татко, як «нармальний пацан», сидить (хто б сумнівався) в тюрмі, а твій (тут уже сумнівів не лишалося зовсім) у «психушці».

Ти, звісно, була категорично проти «психушки», що й ставало причиною ваших з Вітасиком постійних бійок та гризні. Як і більшість дітей-безбатченків, ти довгий час чесно вірила, що твій тато — Юрій Гагарін. Трохи згодом, що Стіві Вандер. Чи психопат Джек Ніколсон. Чи жаданий вигнанець Роман Поланські. Єдиний, на кого ти ніколи не думала, був Майкл Джексон. Бо в нього, як ти чула, був величезно-розкішний палац, де він був радий усім на світі діткам, в той час як ви жили у крихітній найманій квартирці, чого гріха таїти, з тарганами. У вас із Вітасиком навіть гра така була: хто більше тарганів спіймає. Вигравав завжди Вітасик. А ти, як аутсайдер, змушена була віддавати йому й усіх своїх пійманих тарганів. Коли в нього їх назбирувалося близько сотні, він їх страчував. З особливою фантазією. І казав, що мріє бути лікарем (а це він проводить лабораторні роботи), хоча насправді йому просто хотілося страчувати тарганів.

І все б ото нічого, якби тієї погожої днини мати не вирішила раніше повернутися з роботи (якщо кіоск через дорогу можна було назвати роботою). Уздрівши, як проводять дозвілля двійко її дорогоцінних діток, вона для початку видала їм обом під зав’язку, потім прочитала педагогічно-виховну лекцію на тему «Хто ж це грається з тарганами?», і доки ви обоє ревли од, слід сподіватися, докорів сумління, безсило опустилася на перекособочену подобу стільця і замислилась.

Так далі тривати не могло. Їй уже давно не вісімнадцять. А наймана квартира, кіоск через дорогу і двоє діточок-кровопивць і досі було всім, що мала майбутня Енн Марі Скотт у свої (вік вона просила не вказувати) роки. Хіба про таке «щастя» вона мріяла, коли (стільки-то років тому) припхалася до цього міста-мегаполіса з якоїсь Богом забутої провінції?..

Замислившись про власне життя, вона (о Боже!..) ледь не пропустила чергову серію «Санта-Барбари». А проковтнувши її, вперше відчула щось схоже на відразу до улюблених кіногероїв. Уперше численні діалоги здалися їй пустопорожніми, персонажі — чужими, а сюжет — банальним і безглуздо-нудним. Живуть там собі у своїй Санта-Барбарі і горя не знають. І знову перервалися на найцікавішому. Це щоб взнати, чи померла Іден, треба чекати аж наступного понеділка! Та якого там понеділка, кілька років треба чекати! Падлюки. Заробляють на своєму оперному «милі» шалені гроші, безбожно халтурять, і їм це все пробачається! А вона чим гірша?..

Справді, чим? Відхрестившись від кілометрів осоружної «Санта-Барбари», як опальний єретик відрікається від свого Господа Бога, Енн Марі полізла на антресоль і дістала з купи непотребу (дякувати Богу, все ніяк руки не доходили викинути) стару запилюжену друкарську машинку, що лишилася тут ще від попередніх винаймачів. Краєм подолу витерла з неї пилюку. А відтак — спробувала уявити власну, інакшу «санта-барбару», котра має принести їй силу-силенну грошей. І панування над світом, тобто над смаками найвибагливіших домогосподарок, а згодом — їхніх батьків, друзів та чоловіків-коханців, коли вже на те пішло. Так, Енн Марі знає, що їм треба! І розпалений безвихіддю розум невпинно запрацював.

…У центр оповіді вона вирішила поставити якусь соціально важливу і бажано нездоланну проблему. Про рівність усіх рас, наприклад (хоч сама не стомлювалась складати подяки якійсь вищій сутності за те, що народилася «білою»).

Далі — дилема «батьки і діти»: дякуючи тій самій сутності, а також Івану Сергійовичу Тургенєву, кінця-краю їй не передбачається. Тож це має розтопити найхолодніші серця.

Ну й нарешті — велике і світле кохання, яке з кожним наступним розділом має лише зростати і світлішати. Дарма, що трапиться воно, звісно ж, між представниками різних рас. Подробицями інтимних сцен вона вирішила його не перевантажувати, більше брала «почуттями», щоб потім можна було глянути в очі сусідам — тітці Тані, зокрема; зате додала чималенько убивств, крадіжок та інших кримінальних злочинів (про жалісливу тітку Таню чомусь більше не йшлося). Бо Енн Марі не хотілося творити слабких характерів (надивилася на них в кіоску через дорогу, щовечора наливаючи тим «характерам» чарки оковитої по два п’ятдесят). Кожен витворений нею персонаж коштував цілої армії. Як напише згодом один із поважних оглядачів-критиків: «…на сторінках її романів завжди вирувала війна». Війна, до якої в реальному житті небагато хто здатний, — могла б додати Енн Марі Скотт.

Про назву, як зараз пам’ятає, довго не думала: що може бути ефектніше, аніж прикрасити обкладинку красивим (вигаданим) ім’ям головного героя! Приміром, Арісто. Чим ото не граф Монте-Крісто?

Лишалася дрібниця — перенести все то на папір. Інакше — довіку кіоск через дорогу та всюдисущі таргани.

Тієї ночі спати вона так і не лягла. Не лягла і наступної. І післянаступної. Стукіт друкарської машинки не припинявся у вашій хаті ані вдень, ані вночі. Відкілясь бралися слова, спліталися, наче в гарячці, у виструнчені рядки речень, що творили собою відверті, пронизливі і часом лякаючі історії «з життя»…

Вряди-годи скидалася до дітисьок, готувала їм таке-сяке їдло, проводжала й зустрічала зі школи (якщо не забувала), прала осточортілі речі, котрі вони, й оком не змигнеш, встигали замастити… А десь за місяць, заточуючись од хронічного недосипання та перевтоми, Енн Марі примарою постала на порозі найближчого видавництва. З рукописом першого тому власної книжки («Арісто») в целофановому пакєті із затертим зображенням Сінді Кроуфорд (були такі пакєти, хто пам’ятає).

Прийняли майбутню зірку не дуже гостинно, з огляду на її простакуватий вигляд, манери і, звісно, пакєт. Проте рукопис забрали («Ми вам подзвонимо»).

Не подзвонили. Тож вона навідалася до видавництва ще раз, цього разу в коротшій спідниці, з намальованими червоним губами і без пакєта. Прорвалась до головного редактора. І зробила те, на що була здатна хіба що одна з найнегативніших героїнь її роману, та й то за кадром. Спрацювало. За кілька місяців світ вашого міста побачила новомодна книжка молодої авторки з чудернацьким ім’ям. Рекламні щити в центрі та на виїзді з міста волали про відкриття нового таланту. Книжка почала розкуповуватись.

Так народилася Анна Кінг (в Енн Марі Скотт вона перекинеться пізніше, коли користуватись прізвищем знаменитого (Стівена?) Кінга стане дещо не комільфо). Тим часом Анна Кінг вийшла заміж за того редактора (кохання спалахнуло), і нові томи «Арісто» регулярно, як місячні у незайманки, почали окуповувати книжкові полиці вже навіть не міста, а країни. А потім модною письменницею зацікавилися закордонні видавці та власники кіностудій.

Щойно зрозумівши, що схопила Бога за бороду, майже Енн Марі Скотт розлучилася зі своїм редактором та вигаданим ним плагіатом-ім’ям (відсудив, падлюка) і почала пакувати валізи. Усі таргани у її житті на той час були благополучно потруєні і забуті, а діточки-кровопивці, дякувати Богу, вже досягли повноліття.

Відписавши кожному з вас по п’ятнадцять тисяч баксів, на тому вона вважала свій материнський обов’язок виконаним і з вільним серцем вшилася за кордон. Звісно, ви теж могли поїхати з нею, якби дуже захотіли. Але Вітасика не випустили через легку судимість, а ти не поїхала, бо в тебе був Влад. А потім він зник із твого життя.

4

Твої спогади перериває насторожено-запитальний голос Енн Марі Скотт, коли нарешті Господь Бог вирішує з’єднати вас у всемогутньому телефонному роумінґу, і вона з третього дзвінка спромагається взяти слухавку.

— Привіт, мамо! — радісно-перелякано випалюєш ти. — Як справи?

— Єва? — спочатку вона дивується. А потім опам’ятовується, і її обуренню немає меж. — Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Ти не зовсім уявляєш, хто саме бачить і порівнює вас по телефону, але віриш у дива пластичної хірургії і про всяк випадок погоджуєшся:

— Добре. То… як справи?

— Як справи?! — розмовляє вона, треба сказати, з ледь вловимим акцентом тієї мови (французької чи англійської), котру ти досі ніяк не відважилась (бо не бажалося) вивчити. — Краще скажи, що ти вже там накоїла? Ти ж дзвониш не просто так? — і вже тихіше. — Певно, гроші закінчились?

— Так! — спересердя відповідаєш ти. — Власне, ні. Мені просто треба, аби хто прихистив мого кота. Не те, щоб назавжди, ти не подумай, а так… на деякий час, — вже зовсім безсоромно брешеш.

— Отого твого… — непевно пробує пригадати матуся (пардон, Енн Марі Скотт) котяру-монстра, що був налетів на неї, як кажан, під час першої і останньої їхньої зустрічі.

— Ти не думай, він виправився! — (І де ти так навчилася брехати?) — Тепер він двічі думає, перш ніж на кого накинутись!

— Навряд чи. Коти, як і чоловіки, невиправні, — виносить безапеляційний вердикт із високої дзвіниці власного життєвого досвіду Енн Марі Скотт.

— Ну то як, береш чи ні? — а ти ще маєш нахабство наполягати.

— Май совість, дитинко! Де я, а де твій кіт! — вона рішуче відхрещується від чотирилапого щастя. — В мене прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець…

— Так. Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Ліпше подзвони Вітасику, — і телефонна слухавка з того боку, вочевидь, падає на важіль, бо замість голосу матері ти чуєш короткі монотонні гудки.

— І в мене все гаразд, мамо, — роздратовано прощаєшся з гудками. — Дякую, що спитала.

…Вітасик. Лікарем він так і не став, тож усі таргани були страчені намарно. Але повернімось до тих харизматичних п’ятнадцяти тисяч кожному, що їх ви отримали на прощання від матері. Ти придбала на свою частку квартиру (в ті роки ще можна було), а Вітасик (який навіть не намагався вивчитись на лікаря) — мотоцикл, чорну шкіряну куртку та жлобський золотий ланцюжок вагою ледь не в кілограм, — і пішов, припакований, гуляти всіма генделиками, які тільки траплялися йому на шляху, пригощаючи всіх і кожного. В ті кілька днів він навіть подобався дівчатам, треба сказати. От тільки тривало таке недовго. Бо чи то він усе просрав, чи то його обікрали (адже куртка, мотоцикл та ланцюжара також здиміли), але за кілька веселих днів та ночей він з’явився на твоєму порозі із заявою, що йому ніде жити.

Якби ти була, як і раніше, його доброю і дурною молодшою сестрою, то, звісно, прийняла б його до себе. І може, навіть ви одне одного й не повбивали б. Але ти надто добре знала, що варто вам оселитися разом, як за тиждень він знайде ретельно сховані (під третьою дошкою зліва у підлозі на кухні) документи на твою квартиру і, не зморгнувши оком, продасть її за безцінь. Гроші він прогуляє, і ви залишитеся на вулиці…

Тож ти дала йому кілька сотень баксів і сказала, щоб винайняв для себе квартиру. Бажано, у найбруднішому районі міста. Натомість він повернувся до дружини. Бо на той час він уже був одружений. Теж вихід. А тепер тобі треба їхати до нього просити, щоб прихистив твого кота. Але ти пам’ятала, що в нього є двоє діток (таких милих, коли ти бачила їх востаннє), то, може, вони з ним гратимуться?

5

Коли ти під’їхала на своїй «мікрі» до його маленького затишного будиночка у передмісті, Вітасик саме фарбував паркан. Учора хтось написав на ньому, що його дочки — шльондри. Обидві.

— Привіт, мала! — поважно відволікаючись від роботи, гукає він — середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. — Грошей нема. Чого припхалася?

— Мала? — ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). — Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

— Привіт, Оксанко! — гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика — «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

— Я — Ксєнія, — з притиском виправляє вона тебе. — Чого припхалася? Грошей нема.

— І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо — семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все — «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою — дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» — гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» — гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом — прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок — натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна — теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він — в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) — тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз — коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти — це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість — захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же — розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме — вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

— То чого, кажеш, припхалася?

6

— Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! — вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

— Та ти не думай, він виправився! — очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. — Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

— Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. — продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

— Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, — різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. — Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? — а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони — «чого припхалася?» А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню — жерти заслужений «Віскас».

— Добре. Ти залишаєшся, — стомлено-винувато повідомляєш йому. — Але… потім нарікай на себе.

І спустошено всідаєшся на канапу. До твоїх вікон нахабно зазирає вечір. Безбожно, просто неймовірно хочеться спати. Обриси спальні поволі тонуть і розчиняються в сутінках, запрошуючи тебе у ліжко, наче пристрасний нетерплячий коханець. Але ти не заснеш. І нарешті маєш зробити те, для чого шукала відваги цілий день.

Подзвони Владові. Врешті-решт, він так само любив цього кота. І до кого ще кіт піде з такою радістю, коли ти більше не зможеш про нього дбати? Знаходиш у телефонній книжці номер із підписом ВЛАД. Якийсь час бездумно роздивляєшся оті заповітні сім цифр, що колись (зізнайся вже) були для тебе чимось на кшталт мантри, молитви, найвищої істини й запоруки абсолютного щастя. Натискаєш кнопку виклику.

— Абонент більше не обслуговується, — жіночим, гарно поставленим голосом каже тобі автовідповідач твого мобільного оператора.

Звісно. Чого б йому обслуговуватись, якщо він, напевне, вже давно одружився з однією із тих фотомодельно і незаймано прекрасних дівчат із пристойних родин, яку, без сумніву, селекційним шляхом обрали для нього батьки?

Бо тебе вони не обирали. Більше того, були категорично проти ваших стосунків. Навіть гроші тобі пропонували. Двадцять тисяч доларів. Саме так вони й сказали — доларів, а не баксів. Інтелектуальна еліта, блядь.

— Хочу тридцять, — без реверансів повідомила ти, оскільки не належала до інтелектуальної еліти.

Здивований погляд двох колюче-зневажливих пар очей:

— То чому одразу не мільйон?

— Бо навіть Іуда заробив тридцять срібняків за зраду Христові, не двадцять. Хочу так само. Але вам, певно, видніше, скільки коштує ваш син?

Вони ображено і з гідністю йдуть.

— Щоб ти знала, він не отримає нічого, якщо одружиться з тобою, — кидає через плече його позначений благородною сивиною та почесними лаврами наукових досягнень татко.

Ти всезнаюче посміхаєшся:

— Він і так має забагато.

— Дурна шльондра! — озивається мати, живий доказ того, як може зіпсувати вродливу жінку баранячо-хімічна завивка та недобра вдача.

Правила етикету вийшли з берегів.

А взагалі їм подобалося думати, що ти — шльондра. Дурна, брехлива, часом підступна і завжди — безсоромна. Навіть присутність Енн Марі Скотт у твоєму житті як матері не була для них престижем. Бо вони й до неї приходили.

Енн Марі (тоді: струнка фарбована білявка на вигляд не більше тридцяти і поглядом «візьми мене, я доступна») зустріла їх в самому лише коротенькому халатику, замість чаю запропонувала пива і пішла (коли вони відмовились) збирати речі на закордон (вона саме розлучилась зі своїм редактором і намилилася до Франції, де на її амурному горизонті майоріло нове заміжжя), щоразу нахиляючись так, що Владів батько не знав, куди очі подіти, а мати спалахувала, як найбагряніша троянда в садку запеклого квітникаря.

Коли батька трохи відпустило, а мати повернула собі звичайний колір обличчя, Енн Марі було пафосно повідомлено, що ти накоїла. Вона полегшено перевела подих і, не відволікаючись від пакування речей, сказала, що її доця уже доросла, а відтак може трахатися хоч зі зграєю диких вурдалаків-песиголовців, не те що з їхнім ідеальним синочком. Бо доросла.

Владові батьки заклякли. Де ж це бачено дозволяти дитині самостійно розпоряджатися своїм життям? Самій обирати друзів? Коханців? Та ще й кохатися з ними? Жах.

Енн Марі Скотт знову нагнулася до речей. І вже коли вони йшли, порадила їм, ніби між іншим, завести собі гарнюнього маленького песика, позаяк, якщо вона правильно зрозуміла, їхній син також уже дорослий. Песика слід залюбити до смерті і в жодному разі не випускати на вулицю, бо там (в цьому вони можуть не сумніватися!) бігає повно хтивих розбещених сук. Чи, може, вони вважають інакше?

Вони відмовилися надавати їй таку інформацію. Зате отримали достеменне уявлення, в кого ти отака вдалася. Шльондра, дочка шльондри. Бо в пристойній родині треба народитися, а коли ти досягаєш успіху сама і при цьому ти, не доведи Господи, жінка, то ти — шльондра.

7

Телефон містично передзвонює.

Хапаєш слухавку:

— Влад?..

— Куди ти, на біса, поділася? Ти знаєш, що в нас тут робиться, на роботі?! — Андрій.

— Іди на хрін, — стомлено повторюєш йому ранкове привітання. — І роботу туди забери.

Андрій розуміє, що НЕ помилився номером. І передзвонює. Знову і знову. Знову і знову. Знову і знову. Оскаженіло кидаєш своїм телефоном об стіну. Він розсипається на безнадійні скельця уламків. Ну й байдуже, однаково там майже не лишилося грошей після закордонного дзвінка до Енн Марі Скотт.

І що ото Андрій собі думає? Що ти кохаєш його? Чи до скону сліпнутимеш над його рукописами? І спатимеш з ним, як безнадійно списана зі шлюбних рахунків вічна коханка, якій не залишається нічого іншого в житті?

Ти зневажливо посміхаєшся, пригадуючи оте спання з Андрієм. Вперше — на раритетно-коштовному столі його кабінету. Далі — в готелях, найманих квартирах, іноді у тебе вдома, іноді — у нього (коли дружина диміла кудись надовго). Словом, де завгодно. І як завгодно. З часом ти таки відучила його від грубого поспіху та постійного озирання через плече (так, наче зараз має зайти дружина і спитати, чим це він отут займається без неї), та гарним коханцем він все одно не став.

У той час як Владові це наче було дано природою. А може, ти просто була до нестями в нього закохана? Бо одяг злітав з тебе щоразу невідомо як, варто було тобі опинитися із Владом наодинці.

З Андрієм все відбувалося інакше. Неспішне, неохоче роздягання (кожен сам собі роздягається), ще й складання того одягу акурат на спинку стільця. Щоб не зім’явся, блядь.

Довгі години у ліжку із Владом летіли, наче одна неймовірна, випалена із життя мить, кілька хвилин зрадницького «перепихону» з Андрієм тривали, як довбана вічність, як покарання, що, здавалось, не скінчиться ніколи…

Ти рвучко підводишся з канапи, струшуючи з очей напівсонну примарливу оману спогадів. Забула? Тепер тобі — нове покарання, бо «коли-небудь ти знову заснеш». Але ти не заснеш. Ти мусиш скласти розклад, який гарантовано не дасть тобі нагло заснути:

1. Щогодини — крижаний душ (дякувати Богу, гарячу воду знову відключили, тож ніщо не введе тебе у спокусу).

2. Щопівгодини — міцна, аж тягуча розчинна кава (куплена втридорога у найближчому кіоску через дорогу — і від того ще більш розчинна).

3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все переплуталося. Час то звивався і летів, то всідався на краєчку канапи поряд з тобою, аби начебто перепочити (стомився, блядь). Ти ж більше не рахувала хвилин, не відзначувала годин (бо повикидала у сміття все, що нагадувало годинники) і наглухо зачинила двері та вікна, аби не бачити, як підступає і відходить темрява. Порожні дні, безладно пересипані з ночами і настояні на споминах, пливли тепер наче самі собою, залишивши тебе поза простором своєї влади.

…Так минає ще хрінзна-скільки часу. Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.

Рисочки. Концентруйся на рисочках. Якщо довго вдивлятися, вони можуть скластися в усвідомлений малюнок — як на фройдівських перевертнях-зображеннях: кого ви бачите — стару чи молоду жінку? Ти бачиш стару. І молоду також.

А ще — зграйки бундючних індіанців у величних коронах із пір’я, які на своїх мустангах переслідують твоєю стелею різко окреслених велетнів-бізонів.

А ще — безнадійно вродливу і сумну принцесу-золотоволоску, що на вершечку кривої вежі марно дочікує Прекрасного Принца. Марно — бо його тут не намальовано, клята стеля не розтріскалася так, аби з’явився Прекрасний Принц. Хіба що бізони.

А ще… та то вже «Камасутра» якась. Рисочки скачуть і танцюють, то зливаються у рій якоїсь невідомої, недослідженої наукою сарани, то розсипаються, розлітаються, червами заповзають у тебе і — ти сама перетворюєшся на рисочку. Та змінений, спотворений стан твоєї свідомості уже нічого не фіксує, крім хіба що поодиноких острівців спогадів. Рисочок. Чи марень, ти вже не здатна їх розрізнити.

А ще того дня заснув кіт. Їв собі «Віскас» — та й так і завмер мордочкою в тарілці. Отже, й тобі скоро кінець. Без кота ти не протримаєшся, заснеш. Може, вже спиш, бо з-за дверей, поблажливо усміхаючись, визирає Ловець Снів…

Ти різко зриваєшся на ноги. Падаєш. Абияк підводишся і повзеш (іти уже не виходило), отже, повзеш чомусь до відра зі сміттям. Порпаєшся у ньому. Дістаєш годинник. Загублена серед днів тижня, бездумно вдивляєшся у циферблат того (перемащеного рештками піци з сиром, грибами та ще якимсь лайном) годинника. Велика стрілка десь на дванадцятій, та, котра менша, вказує наче на сьому.

Дванадцята чи сьома година? Ранку чи вечора? Вівторка чи четверга? Дня чи ночі? Ти остаточно губишся у здогадах. Пробуєш визирнути на вулицю. Може, спитати когось із перехожих?

— Вибачте, який сьогодні день?

— …! … …! … … …!

— Куди, кажете, йти?..

Самі туди прямуйте. І чому про час питати пристойно, навіть познайомитись можна, а про день тижня — відсилають до родичів, переважно по материнській лінії?

А ну його, той час! Головне, що ти — жива. Чи ні? Зупинившись посеред спальні, очманіло роззираєшся. Дивно. Ти присягнутися можеш, що годину тому, чи десь біля того, вона була більшою. Ширшою, чи що. А стеля однозначно була вищою…

Стіни зсуваються. Жодного сумніву, стіни зсуваються. По сантиметру, по міліметру, але вони, чорт забирай, повзуть назустріч одна одній, аби розчавити врешті тебе у своїх обіймах.

Треба тікати. Але не так, щоб стіни зрозуміли, що ти наклала у штани і тікаєш, а так, наче тобі у справах кудись треба…

А більше ти не повернешся.

8

Сили беруться наче нізвідки. Ти робиш зачіску, педикюр, вбираєшся у найвідвертіші зі своїх лахів (декольтовану ЛІТТЛ БЛЕК ДРЕС, чорні мереживні ботфорти) і — їдеш до нічного клубу з найгіршою репутацією у місті.

Наче на замовлення, місто знову огортає вечір. Однак небо у твоїй голові яснішає, і ти навіть майже усвідомлюєш, що робиш. Треба було давно тікати з тієї квартири. Життя триває. Обираєш столик просто посередині залу, аби бути в центрі уваги всіх гламурних покидьків (чит. шановних гостей) клубного збіговиська. Замовляєш екзотичний коктейль («Щось на пляжі?»), за ним другий, третій — і так, аж доки тобі не починає ввижатися у кожному кутку математичний знак нескінченності. Манірно запалюєш цигарку. Сподіваєшся, це робить тебе схожою на Марлен Дітрих. Добре, що поряд немає дзеркала. Пригадуєш Ловця Снів.

Зненацька тобі хочеться скоїти щось… погане. Щось настільки відразливо паскудне, щоб він шкереберть полетів із твоїх снів, не озираючись і назавжди, аби не мати справ з такою… словом, з такою, як ти.

Каламутним поглядом озираєш залу, стилізовану під Колізей. Обираєш жертву. Жестом підзиваєш найближчу постать офіціанта, що дрімає в напівтемряві. За мить постать слухняно являється перед тобою у всій своїй вишколеній красі, і ти вручаєш їй (пообіцявши неземні чайові) складену навпіл записку і киваєш на красунчика за столиком ліворуч, що от уже з півгодини безсоромно витріщається на тебе.

Офіціант — то не джин із пляшки, але бажання здійснюється. За мить твій красунчик (стильно вбраний азіат із непристойно гарними очима) кидається на тебе у дзеркальному вимірі ресторанного туалету, де принадно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ти не проти. Бо він таки гарний, і розмір у нього — те, що треба, дарма, що азіат. А розмір все ж має значення, хоч би скільки ти свого часу брехала Андрієві, що не має. Тебе зводить з розуму лаванда. А далі…

…вас накриває гарячою хвилею швидкого пристрасного сексу, який буває лише між двома незнайомцями, що потім не спитають одне одного навіть про ім’я. Випадковий секс, взагалі, тим і добрий, що можна заплющити очі і побачити на місці доступної незнайомки, кого забажаєте. Тож азіатик, скориставшись нагодою, певно, науявляв собі в тому туалєті Скарлетт Йоханссон, чи ще краще — Свєту Лободу з Анною Сємєновіч. По черзі. Хоч ти, дякувати Богу (і відсутності в твоєму неприкаяному житті стилістів) анітрохи на них не скидалася.

А ти знічев’я спробувала уявити собі тих вурдалаків-песиголовців, яких проти ночі згадувала Енн Марі Скотт у розмові з батьками Влада. Вийшло досить феєрично. Краєм ока ти помічаєш, що двоє у дзеркалі роблять те ж саме, що й песиголовці зі Скарлетт Йоханссон. Він теж це бачить. Бачить, аж доки швидкий секс не стає ще швидшим, і не завершується…

…ну, гаразд, всі пречудово здогадуються чим. Використаний презерватив летить у кошик для сміття. І потім…

…незлим тихим нецензурним словом ти виставляєш його за двері. А що? Іншого він і не чекав. Це зветься «брати від життя усе». Тож він отримує свій випадковий-незаплановий, і від того, мабуть, ще кращий «трах», про який згодом розповідатиме друзям (і дівчатам — у надії, що з ними повториться те саме), а ти — цілковите спустошене (розчарування?), котрого й слід було сподіватися.

Брати від життя усе. І ніде не вказується, що ж потім з отим «всім» робити. Комусь, може, подобається, а ти — сама собі маркіз де Сад. Повільно підводишся, абияк приводиш себе до ладу. Випадково кидаєш погляд у дзеркало і завмираєш. Ти завмерла, і вона завмерла. Вона — те примарне видиво, що глянуло на тебе із дзеркала. Вона мала біляві сплутані коси, що сягали їй десь до плечей, неприродно бліду шкіру і велетенські запалені очі того непривітного відтінку, що як люди бачать небо такого кольору, то одразу ж дістають парасольки.

Ні, вона була наче гарна, та чоловіки, вочевидь, не завжди відважувались до неї чіплятися. Зненацька ти зрозуміла чому — в її очах не було обіцянки, а якщо й траплялася, то не віщувала нічого доброго.

Вона спробувала посміхнутися. Доброзичливо це зробити в неї не вийшло — такою посмішкою вона, певно, примушувала інших лише напружено шукати шляхів до втечі. Ти позадкувала до дверей. Вона теж зробила щось схоже у своєму дзеркальному просторі. Зненацька тобі захотілося втекти десь світ за очі, залишивши її саму в цьому громадському туалеті чортзна-де. Та, на диво, ти не можеш зрушити з місця. Наче зачаклована якимсь прадавньо-старезним закляттям, ти просто стоїш і дивишся перед собою. Дивишся. Перед собою.

У двері вбиральні (жіночої, здається) вже починають настирливо-відчайдушно грюкати. Відчиняй давай, людям хочеться сцяти. Не всі ж, як ти, трахатись сюди ходять. Почувши на свою адресу низку оглушливо відбірної лайки-мантри, поволі вивільняєшся від чар дзеркала. Крок. Ще один. Двері.

А далі — стрімголов вилітаєш із дзеркально-кафельної пастки, де досі пристойно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ледь не змітаєш на своєму шляху перелякану зеленооку шатенку, якій, бачить Бог, до чортиків хочеться сцяти, хоча своєму хлопцеві вона сказала, що йде пудрити носик.

І в той час, коли вона блаженно випорожнює сечовий міхур від коктейлів, ти хапаєшся за свою сумочку. Кидаєш на барну стійку офіціантику винагороду м’ятою готівкою і, не удостоївши азіата прощальним поглядом, вивітрюєшся із нічного клубу.

Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…

9

Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.

— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…

— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.

Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.

— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.

— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.

— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.

До готелю, то й до готелю. Неохоче пускаєш його за кермо, а сама, для безпеки, перебираєшся на заднє сидіння. До готелю, то й до готелю. Щоправда, ти сподівалася побачити якесь дешеве лігво (для неприкаяно гулящих волоцюг) із погодинною оплатою, а бачиш… п’ятизіркове диво, що має дах розміром з вертолітний майданчик.

Приїхали. Ти наче прокидаєшся:

— Ми так не домовлялися!..

Азіат озирається. Та азіата більше нема, замість нього на тебе зверхньо-насмішливо дивиться Ловець Снів.

— А як ми домовлялися?

Невідомо яким чином ви знову опиняєтеся на тому даху. Тільки тепер ти стоїш за один-єдиний крихітний крок від прірви. І до голови тобі лізуть чомусь зовсім інші, не гідні пафосної смерті думки:

— Тоді, в довбаному туалеті… це був ти?..

Він непевно знизує плечима:

— Залежно, кого ти собі уявила.

Ти пригадуєш, що треба розлютитися. Дуже розлютитися. Тоді страх зобов’язаний відступити:

— По-твоєму, я вже не бачу, кого трахаю?!

Однак він, видко, не з тих, кого можна розлютити, коли забажаєш:

— Ти майже тиждень не спала, — чітко окреслює для тебе часовий простір твоїх примарних днів і ночей. — По тому, як швиргонула мною з цього даху. Думала, мені щось зробиться? — сміється. — Для тебе я навіть зробив вигляд, що злякався. І я вмію чекати. Я ж казав, що коли-небудь ти знову заснеш.

— Отже, це сон? — ти не знаєш, радіти тобі чи вкриватися інеєм від жаху. — Я просто сплю на задньому сидінні «мікри»?

— Ти сіла п’яною за кермо. Перевищила швидкість. Забула увімкнути сигнал повороту. Хтозна, може, ти вже спливаєш кров’ю, а на місце аварії виїхали мєнти?

Неправда. Ти надто добре водиш машину. Не перевищуєш швидкості, навіть якщо не встигаєш, бо скрізь встигнути неможливо. І ти не забула б увімкнути сигнал повороту, навіть якби сіла за кермо непритомною. Тож…

— Я жива. Ти не можеш змусити мене стрибнути. Тобі треба ПЕРЕКОНАТИ мене.

— За цим справа не стане, — він нахиляється до тебе і шепоче тобі кілька слів просто на вушко. Потім відступає, аби помилуватись твоїм перекошеним личком. Отак ви й стоїте, не в змозі відвести одне від одного очей — він дивиться оцінююче, а ти — шоковано, наче почула щось таке, чого жодна людина ні за яких обставин чути не повинна.

— А що це тут таке робиться? — лунає раптом викривальний лемент охоронця, що вибрався на дах, можливо, перекурити, а може, й кинутись униз головою, бо довбане життя дістало.

Ловець Снів сахається. Вочевидячки, охоронець не входив до його наполеонівських планів.

— Зачекай! — кричиш ти, та за мить він зникає за краєм даху — легко і невимушено, як пірнальник з трампліна на змаганнях зі стрибків у воду.

Ти ще раз озираєшся на закляклого охоронця.

— Стояти! Я — охоронець!.. Стояти! — тільки й виходить повторювати у нього, бо, бачить Бог, його не навчили, що робити в такій оказії, як оце з тобою.

Треба було стояти. Однак тендітне відчуття рівноваги не належить до твоїх чеснот. І у твоїй свідомості досі метушиться відлуння сказаних Ловцем слів, які просто не могли, не повинні були виявитись правдою, інакше…

…необережний крок, спроба схопитися руками за повітря — і ти злітаєш у порожнечу і сподіваєшся (знаєш), що твоє тіло не торкнеться гладенької, ледь зрошеної дощем нічної бруківки.

Але воно торкається. А далі — нічого. Цілковите затемнення.

Затемнення

1

На ранок ти знов прокидаєшся у своєму ліжку. У калюжі крові. Ти обережно переводиш подих. Жива. І стіни не зсунулись. А кров — це, звісно (як завжди, несподівано), почалися місячні. Та замість клятого ПМС — якась дивна полегкість у всьому тілі, наче вночі ти перетворилася на пушинку. Знала б — щоночі стрибала б із тих хмарочосів. А потім запатентувала б оті польоти, як цілющі ліки від ПМС. Мільйонів би назаробляла…

Та для початку ти абияк вибираєшся з тієї липкої й гарячої ще калюжі і йдеш до ванної усю ту катастрофу ліквідовувати. Краєм свідомості зауважуєш, що крові начебто забагато навіть як для найрясніших (чотири краплини на упаковці «тампаксів») місячних.

Уздрівши таку тебе, кіт чомусь сичить, відскакує і прожогом вилітає у напівпрочинену кватирку. Плющем, повитим балконами, він, наче ошпарена білка, хвилясто струменить униз. Злякався, паскуда? А сам що, красунчик, так? Однак його слід уже звився і застиг. Паскуда.

Ти втішаєш себе тим, що й Софі Лорен, певно, зранку не виглядає, як Софі Лорен. Особливо у ТАКІ дні. Та до дзеркала зазирати поки не наважуєшся. А кіт повернеться. Бо це вже не вперше. Йому й раніше щось робилося і він тікав. Виконувати святу місію продовження роду котячого.

А зупинившись під пружними струменями душу, раптом підстерігаєш себе на думці, що не пам’ятаєш, які слова сказав тобі Ловець Снів. Вони знищили тебе й спустошили минулої ночі, це відчуття так до решти тебе й не покинуло, лишивши присмак чогось… страхітливо невиправного, — мабуть, отак тільки й можна змалювати ту мить, коли ти їх почула. А потім випарувались.

То що ж він сказав? Ти жодного слова не можеш пригадати, проте усвідомлюєш, що тебе налякала якась до смішного буденна фраза, що нею люди обмінюються по мільйону разів на день. Що то було?

Іди на фіг?

Ти — безсоромна шльондра?

Як дійти до бібліотеки?

Іди на фіг. Загорнувшись у пухнастий рушник, вертаєшся до спальні, аби стягти з ліжка закривавлену після сну постіль і закинути її до старенької (треба купити нову) пралки. В пам’яті лементом зразкової домогосподарки зринає рекламний ролик:

О БОЖЕ! ЯК УСЕ ЦЕ ВІДІПРАТИ?!.

Не бійся. Зараз до тебе у вікно заскочить Пральний Супермен і скаже:

«АРІЕЛЬ» ЗДОЛАЄ ВСЕ!

Або ні. Не так. То був інший Супермен, не з нашої чарівної казки. Бо наш заходить через двері:

ВИ ВСЕ ЩЕ НЕ КОРИСТУЄТЕСЬ «ТАЙДОМ»?

ТОДІ МИ ЙДЕМО ДО ВАС!

Але цей теж від погроз до дії переходити не поспішає. Тож ти вирішуєш засипати в шухлядку пральної машини тайду, арієлю і приправити усе те галою з бонуксом та сіланом (морозна свіжість) вкупі. Такий собі гримуче-побутовий коктейль. Щоб уже напевне. І отоді на твоїй новенькій шовково-атласній постілі (знахідка для гейші) не залишиться жодної плями крові!

Стривай. А ти певна, що вона там є? Зупиняєшся. Розорене ліжко нечесно сяє порожньою чистотою. Відгорнувши ковдру, ти до болю, до ріжучих спалахів в очах роздивляєшся простирадло. Крові немає.

І ти розгублено завмираєш, не в змозі відірвати намагніченого погляду од незаймано-чистої постілі (знахідка для гейші). Куди, в біса, поділися місячні? А може, їх взагалі там не було? Бо після того, як ти вибралася із ванної, з тебе не впало жодної краплі крові…

Здалося. Калюжа крові — ото вигадала! А що ж тоді бачив кіт? Ні, тобі просто здалося. І йому, зрадникові, також. Зрештою, не поспи ще тиждень — і не таке примариться.

— Привіт, — на твоїй кухні п’є каву біляве (на вигляд шістнадцятирічне) хлопченя у розтягнутому светрі, мішкуватих штанях та глибокими, просто неймовірно глибокими темно-синіми колами довкруг живих карих очей. — Як справи?

— Та нічо, — ти прямуєш до кавника, аби й собі налити кимось дбайливо звареної кави. — Хіба що місячні хрінзна, чи почалися, та кіт утік…

СТОП! ХТО ВІН ТАКИЙ І ВІДКІЛЯ ТУТ УЗЯВСЯ?

Горнятко кави падає з твоїх рук. Хлопченя зривається з місця і його необачно перекинута кава теж потворно-коричнево розповзається підлогою.

— Ти мене бачиш? — підскакує і хапає тебе за руки. — І ти відповіла на моє запитання?..

— Не смішно! — відштовхнувши його, ти тісніше замотуєшся в рушник і втрачаєш почуття гумору.

— Ні-ні, скажи, ти мене бачиш? — і підстрибує довкола тебе, як затятий коник-стрибунець із повчальної байки дідуся Крилова.

— Може, тому, що ти стовбичиш посеред моєї хати? — зачудовано відповідаєш на його дурнувате питання. — Оце набралася звечора! Послухай, ми часом не переспали?

— Та ні.

— Це добре, — полегшено переводиш подих. І насторожено. — Але тоді ти, вочевидь, грабіжник?

— Так, — а тепер його черга познущатися. — Прийшов красти твою огидну каву і порожній холодильник.

— Ну, все, з мене досить! Не знаю, як ти тут опинився, але вимітайся!

— ЯК ОПИНИВСЯ? — схоже, він справді здивований — сині кола довкруг його очей стають ще помітнішими. — Я тобі що, кіт чи акробат, аби видертись на четвертий поверх?..

— А хто вас, тих збоченців, знає? — ти рішуче прямуєш до спальні — збиратися на роботу, де на тебе з нетерпінням чекають «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» та розлючений, як чорт, Андрій. Грюкаєш за собою дверима. Починаєш вдягатися: — Коли повернусь, щоб і сліду твого тут не залишилось!

Малий шкребеться у двері. Зрештою відчиняєш — вже вбрана у пристойну ділову сукню, із зачіскою та на підборах:

— Ну чого тобі? Грошей на таксі?

— Не треба грошей. Я — привид. І оскільки від сьогодні ти мене бачиш, то дозволь тебе привітати. Ти померла.

2

Ти померла. Тебе знайшли біля підніжжя п’ятизіркового велетня готелю. Це було неважко — ти впала просто до ніг нігерійському дипломатові, що саме виходив у супроводі почту із парадних дверей. Мабуть, він більше ніколи не схоче навідуватись до твоєї країни…

Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону — щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:

— Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…

Руки йому тремтять, голова смикається, в нього вдома троє дітей. А йому ще треба відхреститися, що це не він тебе… з того даху.

На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і — пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім — прогноз погоди з Інною Цимбалюк.

— …! — матюкаєшся. — …! …! …! — ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати — і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.

— Та не переймайся ти так, — пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). — Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…

Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:

— Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?

— Мене звуть Сашко. Я — колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.

Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся — так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».

— Мені дуже шкода… ну, що ти померла, — зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.

— А мені як шкода! — додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…

— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.

— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?

— Відколи помер.

— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..

— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.

Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.

«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.

— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…

— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.

— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!

— Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.

— Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!

— І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?

— Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити — так вона і сказала — зворушено пригадуєш ти. — А тепер… — На тебе котиться холодна хвиля відчаю. — Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. — Хвиля стає просто крижаною. — Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..

Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:

— Тобі вже не треба ходити на роботу, — врешті нагадує він. — Інша б раділа…

— Я не інша! — верещиш ти. — В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!

— Люди й не таке по собі лишають.

— Я не збиралася вмирати! — ще більше крику.

— Було б не стрибати з того даху.

— То не я! Це такий жарт? — судорожно роззираєшся. — Де прихована камера? Куди мені всміхатися?

Сашко стає перед тобою, як пророк. Торкається твоїх рук своїми. Як уміє, намагається заспокоїти:

— Ти — тепер прихована камера. Можеш бачити все і всіх, і тобі нічого за те не буде. Круто, скажи?

— Все життя мріяла заробляти підгляданням!

— За це не платять.

— На що ж я маю жити?

— Ти сказала «жити»?

— Заради Бога, я стільки всього мріяла зробити! — твої крики зриваються до приниженого скавуління. — Побувати в Парижі, побачити Голлівуд, Африку врешті-решт!..

— Аби хоч зараз, — наче добра фея, пропонує він. — Будь-який куточок світу. І візи не треба.

— Бізнес-класом на мітлі? — така вже ти є, не віриш.

— Ні, це при житті ти була відьмою. А зараз варто лише подумати… і ти там. — Сашко раптово зникає, наче випаровується з-перед твоїх очей. Потім так само несподівано з’являється, щоправда, в іншій частині кімнати і — з велетенською квіткою орхідеї в руці. — Африка. Тобі — привіт.

Ти зачудовано приймаєш від нього ту квітку. Вона велетенська і жива — не те, що продається у квіткових крамницях міста…

Тож високі нотки на деякий час зникають із твого голосу:

— А ще я хотіла написати книжку. Та все чекала, коли матиму час…

— Час? — він сміється, наче ти розказала йому який сороміцький анекдот. — То було б писати, а не читати чужі книжки і плакати над сумнівними мелодрамами. Ти ж почала. І виходило наче непогано…

— Ти читав?!

— А що було робити довгими самотніми вечорами, доки дехто вештався нічними клубами?

— То ти не просто падлюка! — невинна орхідея летить у куток. — Ти порпався у моїх речах!

— Так, бо я втілення зла, — знизує плечима шістнадцятирічне хлопченя. — Але питання в іншому. Ти мертва. Як ми тепер будемо співіснувати?

— Ми?.. — вдарена не так словом «мертва», як словом «ми», ти загрозливо наближаєшся до нього, так що Сашко відступається й перечіплюється, бідолаха, за поріг. — Ніколи не вживай цього слова! Бо ми з тобою — не ми!

— Гаразд, — абияк він підводиться. — Та нам однаково треба домовитись. Я взагалі розраховував на вічний спокій. А з тобою я його не знатиму.

— Досі ніхто не скаржився.

— О Господи! Гадаєш, з тобою так добре жити? Не давала мені дивитись футбольні матчі, бо витріщалася у свої серіали! Кавалєрів водила нємєряно, що я вже й не знав, куди очі подіти! Діму Білана слухала на повну гучність!..

— Воно ще й жаліється! То вимітався б звідси на всі чотири вітри!

— Не можу. Тут я повісився, тут мені й вікувати.

— Та невже? А якщо цю будівлю знесуть?

— На її місці зведуть щось інше, і тоді я блукатиму там, — безапеляційно відповідає Сашко.

— Я не знаю, де ти блукатимеш, та коли повернусь, щоб тобою тут і не пахло! А про Діму Білана нема чого… І на кухні прибери! — повторюєш йому домашнє завдання і фурією вилітаєш з квартири.

Прибрати на кухні? Мабуть, він, солідний привид із більш ніж сорокалітнім стажем, почувається зараз приниженою Попелюшкою. Втім, тобі байдуже. Бо, як уже було зазначено, ти фурією вилітаєш з квартири.

3

Кажуть, коли людина помирає, перед нею має постати все її життя. Навряд чи. Їй явиться те, чого вона хотіла, але так і не досягла. Редакторам чужих книг — власні, увінчані славою романи (так і не написані, до речі), двірникам — вулиці, названі на їхню честь (які підмітає хтось дурніший), менеджерам середньої ланки та рекламним агентам — вірші про любов, політикам — невкрадені мільйони (які вкрав хтось інший — опозиція, хто б сумнівався).

А ще, кажуть, людина не може піти з життя, доки не виконає свого призначення на землі (чи Землі). А ти навіть пригадати не можеш, що ж ти такого «зробила», щоб твоє призначення урочисто визнали виконаним? Книжка так і лишилася ненаписаною. Ти померла, а вона так і не народилася. На роботі теж зірок з неба не хапала. Про дітей навіть не встигла замислитись. Хіба «мікру» собі купила. Та й ту в кредит.

Дорогою вирішуєш зазирнути до дядька в засмальцьованих штанях (Васьок). Твоя небесно-блакитна «мікра», швидше за все, на штрафмайданчику, та… раптом трапилось диво?

Дядько у своїй халабудці теж дивиться репортаж про тебе. Дива не трапилося. Переконавшись, що ти точно перебралася у кращий світ, він філософськи запалює цигарчину, випускає клубок смердючого диму і замислено хитає головою:

— А я знав, я знав, що вона закінчить погано. Ніколи за пирковку вчасно не платила… От при комунізмі, при Лєніні такого б не було! Лєнін бистро з такими розібрався б!..

Та ти на нього зла не тримаєш. Просто навіщо платити за «пирковку», коли на ті самі гроші можна піти десь випити кави? Хоча ні, зараз ти віддала б усі до копійки заощадження за кляту «пирковку», ще й винна б лишилася, аби тільки скасувати цей безглуздий жарт.

Шкода, що дядько в засмальцьованих штанях і його безсмертний Лєнін зі Сталіним вкупі не мають такої влади, інакше дядько враз лишив би на хрін цю дурну «пирковку» на проізвол судьби і поїхав би мандрувати світом з фотоапаратом на пузі, як життєрадісні американські пенсіонери, для котрих життя тільки починається…

І комунізм строїти не треба.

Але кожному — своє. Йому брудні штани, спогади про Лєніна і перекособочена «пирковка», а тобі — Ловець Снів і примарна, по-дурному безглузда смерть.

Вже було прямуючи геть, ти раптом зупиняєшся. Ви з ним ніколи навіть не поцікавились, як одне одного звати. Звісно, подумки ти охрестила його Васьок, а вже як він тебе охрестив, мабуть, краще й після смерті не знати. Та справа в іншому. Він для тебе завжди був дурним дядьком, що пропив, прогайнував та програв у карти все своє життя. Ти для нього — легковажна фіфа, яка й уявлення не мала, нащо їй те життя взагалі здалося. І що найгірше — ви обоє були недалекі від правди.

Залишивши дядька й далі розмовляти з чорно-білим телевізором, прямуєш собі далі. Має ж бути хтось, хто виправить це непорозуміння. Бо ти ніколи не боялася смерті. Переходила дорогу в недозволеному місці, застуду переносила на ногах, напивалась, бувало, до чортиків (потім з ними, потім вже без них), спала, що гріха таїти, з незнайомцями (кавалєрів водила нємєряно)…

Смерть була наче не про тебе. Якесь дивакувате шосте чуття підказувало, що поки їй до тебе — зась. Хотіла жити вічно. Досі виходило. Аж доки не опинилася на тому даху.

Ти пробуєш уявити, що зараз діється з Енн Марі Скотт. Певно, місця собі не знаходить. А в пресі, без сумніву, вже з’явилась невеличка замітка:

…НЕЩОДАВНО ДОЧКА ВІДОМОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ЕНН МАРІ СКОТТ ПОКІНЧИЛА ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ. ПРЕДСТАВНИКИ СКОТТ ВІДМОВИЛИСЯ ДАВАТИ З ЦЬОГО ПРИВОДУ БУДЬ-ЯКІ КОМЕНТАРІ. ТА НЕ ВИКЛЮЧЕНО, ЩО ЗАГИБЕЛІ ДІВЧИНИ ПОСПРИЯЛО ВЖИВАННЯ ЛЕГКИХ НАРКОТИКІВ-ГАЛЮЦИНОГЕНІВ, ХОЧА В ЇЇ ОРГАНІЗМІ НА МОМЕНТ СМЕРТІ НЕ БУЛО ВИЯВЛЕНО ЖОДНИХ СЛІДІВ ТРА-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ… ТІЛЬКИ АЛКОГОЛЬ ТА НЕЙМОВІРНА КІЛЬКІСТЬ КОФЕЇНУ…

Енн Марі Скотт оскаженіє. З часом вона, можливо, покине писати любовно-детективно-пригодницькі книжечки і видасть бестселер про твою смерть. Так, як вона собі її уявляла, бо про твоє життя їй навряд чи багато відомо.

Книжка розійдеться, як гарячі пиріжки, ще б пак — дочка відомої письменниці. А в Енн Марі з’явиться черговий маєток-особняк чи нова раритетна машина. Та ця історія буде несправжня — лише витвір письменницької уяви Енн Марі Скотт. От тобі й твоє призначення у житті. Виконано.

Не дочікуючись дозволено-зеленого світла, ти щодуху мчиш через дорогу. Ще й у забороненому місці. Губиш цвяхи-підбори. Крізь тебе одразу пролітає кілька автівок, але ти нічого не відчуваєш, хіба що легенький подих вітру, просякнутого бензиновим смородом, на мить зупиняєшся і женешся далі[1]. І ніхто із перехожих навіть не озирається на дивну босоногу дівчину в сукні від Prada, що стрімголов біжить павучими лабіринтами вулиць, чи то втікаючи від когось, чи наздоганяючи.

4

До видавництва ти дісталася десь у пообіддя — розпелехана, розхристана, як відьма-аматорка, не вистачало хіба летючої мітли, яка, виявляється, і до суконь від Рrada пасує.

Прийомний передпокій. Тут тихо і прохолодно, лиш подекуди з кутків чутно перешіптування та стримуваний, неслухняний, часом нервовий сміх офісного контингенту. Говорять про тебе.

Дихати стало легше. Бо та дурна божевільна сука покінчила життя самогубством, замість, дякувати Богу, того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво…

Падлюки. Радіють. Зараз ще почнуть гуртом танцювати самбу, чи що там танцюється на щорічних карнавалах у бразильському Ріо-де-Жанейро.

Падлюки.

— Я — тут! — влітаєш просто до осередку офісного театру тіней. — І я все чую!..

Та жодне око не зауважує твоєї присутності, жодне вухо не чує твого надривного крику. Тебе не існує. Усім на тебе начхати. І не кажи, що не знала.

Зціпивши зуби, зазираєш до дизайнерського відділу. Генія Ісуса Христа на робочому місці немає. У кутках теж не ховається. Певно, захворів. Або прикидається мертвим, як ти. Та якби ти завітала до нього додому — у захаращену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю міста, то побачила б, що він лежить на холодній кафельній підлозі у ванній і корчиться від спалахів болю — наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Здається, він кілька днів не спав. Чи не спатиме.

Але ти не завітала. Бо із величних дверей з написом ДИРЕКТОР виповзає сповнене власної значущості, зарозуміле ДЕЩО — Андрій Страхопуденко. За ним, плутаючись у довгій балахонистій спідниці а-ля «я — пристойна дівчина, що ходить до церкви», дріботить налякане нерішуче дівча з очима кольору невизначеності і ріденьким хвостиком зі старанно зібраного волосся. Теж кольору невизначеності.

Під акомпонемент липких офісних поглядів вони заходять до ТВОГО кабінету. Заміна. А ти як думала? Святе місце порожнім не буває. Ти влітаєш туди слідом за ними. Офісний соціум приліплюється до дверей — невже й таку трахатиме? Робляться ставки, шелестять банкноти.

Та Андрій статечно пояснює дівчиську його посадові обов’язки, показує товстим пальцем на купу нечитаного — колишня літредакторка була безвідповідальна блядь. Дівчисько здригається. Як же воно сприйматиме численні сцени коїтусів, якими кишить оте нечитане, як вуличний собацюра — блохами?

Нормально сприйматиме. Бо тоненька золота обручка на її пальці, завважує Андрій, свідчить про те, що вона вже знайшла своє «щастя» і іншим «щастям» до неї — зась. Хоча, бачить Бог, вони не дуже-то й поривалися. З чоловіком познайомилася, напевне, у церкві, куди бігає, як на срачку, бо патлатий батюшка не впускає нагоди подокоряти вірянам, що приходять, грішники, тільки на свята — яйця святити, а буднього дня що, в Господа вірити не треба?..

Отже, з чоловіком вона познайомилася у церкві. І він, швидше за все, теж старанно відвідував меси, запекло вірив у Господа, бо більше у його житті вірити не було у що. А може, то був просто молдавський гастарбайтер, що випадково прибився до храму, переплутавши його із нічліжкою? Та й там і лишився, збагнувши усю намарність свого минулого гастарбайтерського життя…

Навигадувавши такого, Андрій уже й сам почувається незручно. І звідки в нього отакі непристойні думки, адже він з родиною також (раз на рік) ходить святити яйця і сповідатися?

Дівчисько взялося розбирати завали на твоєму столі. Не встоявши перед лукавим, Андрій (проти власної волі) пробує намацати поглядом щось хоча б віддалено схоже на круглий жіночий задок під її спідницею-балахоном.

Не намацує. А хрін із ним, із тим «трахом», — це дівча настільки худе, праведне та залякане, що, певно, дивитиметься на нього знизу догори, як на Бога, а це часто (іноді) краще, ніж секс. А за млосними, пристрасними поглядами він ходитиме у рекламний відділ… чи до секретарки.

Але йти не поспішає. А все ж цікаво, яка ця дівчинка в ліжку? Мабуть, старанна, пунктуальна й відповідальна. Як і в роботі. В той час, як Єва (тебе згадує, царство тобі небесне) була егоїстичним ледачим стервом, що тільки про себе й дбало. У ліжку, в житті, в роботі.

Он воно що? До кабінету (крізь прочинену кватирку, звісно) зненацька вривається роздратований порив вітру і вщент розмітає підлогою купу нечитаного, що пізанською вежею височіло на літредакторському столі. Андрій з дівчиськом незграбно кидаються усе те добро збирати. При цьому інтуїтивно намагаються триматися подалі одне від одного.

Андрієві стає страшно. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

Зненацька до рук святої потрапляє рукопис «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Певно, про велике і світле кохання, думає вона, бо замість всюдисущого слова «лайно» чисті душі зазвичай бачать слово «кохання».

— Я, мабуть, розпочну із цього, якщо ви не проти? — тихим янгольським голосом пропонує вона.

— Ні-ні! — Андрій чомусь вихоплює у янгола нещасний рукопис. — Він… гм… ще не готовий. Я дам вказівку автору… гмм… доробити його! — і вилітає з твого (тобто уже з її) кабінету.

Офісний планктон, так і не дочекавшись нічого пікантно-екстравагантного, поспішно розчиняється в акваріумі своїх робочих голгоф. Ти — за Андрієм. Він же, зачинившись у своєму царському кабінеті-палатах, вмикає комп’ютер (хоч ти завжди думала, він у нього для краси тут стоїть) і залазить до своїх особистих файлів. Зацікавлено схиляєшся поруч нього. Пароль (який ти кілька разів без успіху намагалася зламати) простий і претензійний:

Я_КОРОЛЬ_СВІТУ

А далі… правда, як тіло утопленика, потворно спливає на поверхню. Не було ніякого дідка-еротомана. «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ» написав Андрій і цнотливо сховався за милозвучним жіночим псевдонімом. Бо хіба личить сурйозному пацанові, що живе винятково «па панятіям», захоплюватись ницо-сентиментальними дамськими романами?

І доки ти качаєшся підлогою од сміху, Андрій поспіхом переробляє свій шедевр на благочестивий лад. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

— Як пишеться слово «прєлєстно»? — раптом завмирає він у творчій задумі. — З літерою «т» чи без неї?..

— Через «т», — знічев’я підказуєш йому (напад сміху вже трохи минув).

— Через «т»! — блискавично ловить літаючу в повітрі підказку Андрій.

Ти насторожуєшся. Досі нікому не було до тебе діла — ти проходила крізь людей, через тебе пролітали автівки, пташки та інша блаженна срань світу. А на Андрія ти можеш впливати?

Аби підтвердити цю гіпотезу, підкидаєш йому ще жменю літер, підказуєш цілі слова, навіть будуєш кілька зворушливо-вигадливих речень. І Андрій усе то ловить. Якоїсь миті йому навіть мариться, що за його плечима стоїть Бозя — весь такий осяяний світлом, пафосний і величний. Здається, варто йому озирнутися — і він побачить Його…

Андрій рвучко озирається, ледь не перекинувшись разом зі своїм кріслом-троном на коліщатах. І вихоплює із полірованої поверхні шафи навпроти своє напівобернуте відображення з розгубленим писком та відвислою на ньому щелепою. Розлогим кабінетом знову котиться твій сміх. Андрій наїжачено втягує голову у плечі. Тут щось є. Не виключено, що Бозя. А як нє?..

Зненацька він перестає почуватися Божим обранцем. Хапає нещасний рукопис, пакує його разом із нетбуком у статусний шкіряний порфель, туди ж летять мобілка і портсигар…

— Мене ні для кого немає! — кидає на ходу здивованій секретарці й тікає.

За хвилину його чорнявий тонований «джип» зривається із насидженого місця на парковці і летить, оминаючи міські пробки, в широке мегаполісне нікуди. Та навіть в обіймах коханого джипа Андрій не почувається захищеним. Бо поряд, пристебнувшись ременем безпеки, сидиш ти.

5

Додому повертається вже надвечір. Наче шматок в’яленого м’яса, вивалюється із осточортілого авто, в якому, бачить Бог, теж оселилося щось нечисте. Лізе сходами нагору. Дзвонить у броньовану фортецю дверей.

За дверима його зустрічає розлючена дружина:

— Де вештався?! — грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. — Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… — далі їй бракує слів.

— Всі ви, баби, однакові, — він бере цигарки і йде палити на балкон.

Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.

Ти ж залишаєшся. Однакові?!

…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.

…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.

Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить — і…

…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.

Нарешті засинає, щоб знову прокинутися від того, як двері повільно, з рипінням відчиняються…

Хоч стій, хоч падай. Більше він не засне. Нехай не сміє засинати, бо ХТОСЬ прийде знову. Він жбурляє праску у відро для сміття. Аж смішно, наче вона звідти не вибереться (не зараз, а коли він забуде про неї).

Балкон. Він навіть не наважується висунутись туди по кляті цигарки. А вони ж там залишились! Чорт з ними, кидає палити…

Немов у лихоманці, набирає номер дружиноньки:

— Ти маєш повернутися, Рито! Зі мною щось не так!..

— Не можеш розшукати вечерю? Вона в мікрохвильовці.

— Ні, ти не розумієш!.. Тут… з цією квартирою щось не так!

Рита поблажливо переводить подих:

— Справді, вже три дні ніхто не прибирав. Виклич хатню робітницю, її номер наліплено на холодильнику… — замислюється. — Хоча ні, навряд чи Лідочка приїде в такий час. Краще виклич собі повію. Одну з тих, чий номер записаний у твоїй телефонній книжці під грифом «Бізнес-партнери»! Думав, я не бачила?!

— Годі мене діставати! — Андрій налякано втрачає рештки здорового глузду і самоповаги. — То ти приїдеш?..

— Нічого не вийде, Андрію. Ти розбив мені серце!.. — пафосно відповідає Рита, не випускаючи з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вираховувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення. І отоді можна починати відкрито зустрічатись із симпатичним офіціантиком із ресторану навпроти, що на добрих вісім років молодший від неї… Але ж у коханні вік не має значення?

— Сука! Сука! Блядь! Дурна блядь! — верещить Андрій у кинуту слухавку, наче прочитавши думки дружини. — Та щоб тебе… Та я тебе… — і так далі.

«Далі» триває ще хвилин зо двадцять, і ти вже не знаєш, їй воно адресоване чи тобі. Та про всяк випадок зіштовхуєш із декоративної полиці діжку з розлогою штучно-зеленою пальмою. Андрій відскакує від неї, як ошпарений.

…До ранку його квартира нагадує йому палату для божевільних. Коли надійде холодний, байдужий до всього світанок, тебе вже тут, звісно, не буде. Та його це навряд чи хвилюватиме. Єдине, чого йому по-справжньому захочеться — це здатись в обійми найближчого «дурдому» і пробути там якомога довше.

6

Біля входу до елітного салону краси велично вимальовується сяючий тонований «джип». З салону вибирається вже знайома нам готична брюнетка з претензією на «фаталь». Рита. Скільки їй років, визначити неможливо, позаяк перед візитом до салону вона виглядає старшою свого віку, а опісля — значно молодшою.

Рита — домогосподарка. У гламурному значенні цього слова. Але в душі вона — дизайнер модних лахів. Таке осяяння зійшло на неї в день весілля найкращої подруги, коли вона вдало причепила до сукні нареченої бутафорську квітку, аби приховати дірку, пропалену сигареткою. На цьому, на жаль, потік творчих ідей несподівано урвався. От і доводилося в очікуванні нових «осяянь» цілими днями вилежуватись у салонах краси. Потім — їхати до свого заледве повнолітнього коханця. І витрачати разом з ним Андрієві гроші. Тепер, коли Андрія забрала «швидка» (здурів він без Рити), це можна буде робити частіше і довше. І навіть на шкіряних прохолодних сидіннях його законного «джипа»…

— Нє, ну я, канєшна, знала, шо я — ракавая женщіна, — розказує Рита якійсь зі своїх російськомовних подруг, притискаючи до вуха з діамантовою сережкою сенсорний телефон. — І страдалі за мной, і ридалі, і умалялі вєрнуцца, но так шоб сайті с ума…

Взагалі, з Андрієм Страхопуденком їй не те щоб, але пощастило. А що прізвище в нього таке… ну, то не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими?..

Вони познайомилися сім років тому, коли Рита, запізнюючись на вступні іспити до престижного вузу, намагалась упіймати машину. Тоді їй згодилося б що-небудь принизливо-середнього класу, але вона не встигла відсмикнути руку і вийшло, що зупинила «джип».

До університету вона так і не вступила. Вийшла заміж, про всяк випадок народила дитину. А вся освіта звелась до гортання модних ґлянцевих журналів і читання рекламних проспектів фітнес-клубів та клінік пластичних хірургій. Згодом — до коханця. Певно, Андрій якось дізнався про її маленьку зраду і його серце не витримало… Хоча Рита добре знала, що от уже п’ять років він спить з якоюсь крашеною блондою з роботи, і одружився би з нею, якби вона дала згоду на шлюб, а Рита — на розлучення. А потім ота блонда з якогось дива вкоротила собі віку. Тож питання про кадрові перестановки було скасоване.

— Так ти тіпєрь будішь ждать єво с «дурдома»? — співчутливо цікавиться подруга.

— Нє, ну так шоб ждать, то нє… — непевно відповідає Рита. — На хрєн он мнє, сумашедший? У міня, как ти знаєшь, Ванєчька єсть, — і обидві несамовито регочуть (кожна у свій сенсорний телефон) — мова знову пішла про Риткиного малолєтнього коханця-офіціантика.

Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:

1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.

2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».

3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і — о Боже!.. — ледь не відтяли Риті півпальця).

4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.

5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?

Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту — не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею — щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки — Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».

І, задивившись у дзеркало на свою нову зачіску, не помічає велетенської вантажівки, що мчить зустрічною, на котру наскакує все ще замисленою «о хрупкості битія»…

7

— Розважилась? — зустрічає тебе іронічно-насмішкуватим запитанням Сашко, варто тобі матеріалізуватись посеред власної квартири.

— Наче ти так не робив! — буркаєш, проходячи повз нього крізь стіну. — Певно, роками влаштовував капості однокласниці, яка відмовила тобі ще в дитсадку?

— Так. Облив її бензином і дивився, як вона кричить і палає, кричить і палає…

— …?

— Жартую. Не закохувався я в однокласниць.

— Воно й видно, — ти йдеш перевдягатися.

Кухня прибрана. Вся квартира, між іншим, теж. Сашко нікуди не дівся. Та тебе це не дивує: ти не можеш позбутися відчуття, ніби знаєш його вже багато-багато років.

— То що з Андрієм? — долинає до тебе з кухні голос Сашка.

— Викликав сам собі «швидку» і здався у «дурку» на милість психіатрів. Там його не чіпатиму. Хай думає, що то єдине безпечне місце.

— Фатальна жінка, — виголошує тобі комплімент Сашко і їсть собі далі пластівці. — А з Ритою? — допитується, наче не знає.

Ти завмираєш. Повільно заходиш до нього на кухню. Пригадуєш, як тримала її за руку, доки вона конала серед розкуроченого залізяччя Андрієвого «джипа», і останньої миті вона тебе побачила — твоє розмите холонуче відображення здригнулося в її очах, а потім вони стали скляними.

— Вона не вміла водити авто. Навіть прав не мала. Що я могла вдіяти?

— І то правда, — ласкаво погоджується Сашко.

І зраджує тобі секрет:

— Привиди-початківці, на зразок нас, можуть лише коїти дрібні капості. Забрати чи врятувати життя — не в нашій юрисдикції.

— Амінь, — важезний камінь провини лунко й урочисто падає з твоєї душі. — А про початківців — цікаво… Тобі ж хрінзна-скільки років! І — початківець?

— Щоб стати справжнім примарним маестро, треба мати за плечима сотні, бажано тисячі років…

— Приміром?

— Данте Аліг’єрі, граф Дракула, Фрідріх Ніцше, Марія Магдалена… продовжувати?

— А… Ловець Снів?

Сашко ледь помітно міняється в обличчі. Десь хвилина минає в чеканні. Врешті він зважується на слово:

— У нього багато імен. Найчастіше його називають Дияволом. А він — вічний.

Тепер в обличчі міняєшся ти:

— А якщо я не вірю у його існування?

— Віриш у день, отже, віриш у ніч. Віриш у Бога, отже, віриш і в Диявола.

Небо в твоїх очах яснішає:

— Іди на хрін.

— «Джипа» шкода, — чомусь нагадується Сашко. — Такий монстр був. Я з вікна бачив.

— «Мікру» — більше. Бо вона не на штрафмайданчику. Її банк забрав. За кредит.

— Амінь.

— Бе, — відповідаєш ти і зникаєш за дверима ванної.

Дивна річ. Варто звичайній темно-русявій дівчині перетворитися на білявку а-ля Мерилін Монро, як часточки «бе», «фе», чи то «хи-хи» безжально поглинають добру половину її словникового запасу, подекуди допомагаючи собі мовою жестів. І що найгірше, оточення її розуміє. Навіть після смерті. Бо після смерті життя для вас обох тільки починалося.

— То що ти там казав про подорожі?

За кілька стрімко летючих, наче одна мить, днів завдяки своїм примарним здібностям ви побували у найцікавіших (омріяних тобою) куточках світу. Почали, звісно, із Франції. З Парижа. Як і всі привиди, що поважають себе, спочатку забрели до Паризьких катакомб — велетенського підземного кладовища, де знайшло вічний спокій більше людей, аніж нараховується живих у сучасному Парижі. Завітали ненадовго. Навіть до написів, що ганьблять короля, не дісталися. Бо, як виявилось, тут і своїх примар вистачає, і далеко не всім їм до смаку приймати гостей. А ще ота химерна підземна поліція…

Ледь вислизнувши із катакомб, ви заблукали в одному з найдивніших готелів Парижа — такому собі Hotel du 7e Art.

Це виявився справжній храм сьомого мистецтва — кінематографу, де тон задавали дві речі — бароко і божевілля, загорнуті у блиск та велич старого Голлівуду, коли з екранів сяяли справжні зірки, а кіно було навіть чимсь більшим за саме життя. Вечіркою у стилі «ретро» на вас накотилися чужі спогади: навіть бар та фойє тут були завішені плакатами знаменитостей тих часів, а в просторих номерах ніби ненавмисне залишені дрібнички з їх особистих речей. Недовго думаючи, ти прихопила собі маленьке люстерко, що, за легендою, належало Мерилін Монро…

А потім, за порадою примарного портьє, що служив тут із самого заснування готелю, ви піднялися на останній поверх і відшукали номер 42. І отут вам відкрився такий вражаючий краєвид міста Ейфелевої вежі, якого, певно, жоден турист не бачив. Ані в житті, ані після смерті.

Під акомпонемент заходу сонця Сашко розказав тобі історію чоловіка, який продав Ейфелеву вежу. Справді продав. Такий собі Віктор Люстіг, що мав понад сорок п’ять псевдонімів і тікав від правосуддя п’ятдесят разів, збув це величне творіння рук людських групі французьких бізнесменів на утилізацію і — зник із валізою готівки. Люстіг помер від пневмонії в 1947 році у знаменитій в’язниці Алькатрас (зараз там музей), а ту валізку шукають і досі…

На мить тобі стає соромно за крадіжку люстерка Мерилін Монро. Але — тільки на мить, бо, як усі вже, певно, здогадалися, люстерка ти не повернула.

Наступного дня ви перенеслися у Whinchester Mistery House[2] — той самий чудернацький маєток, зведений Сарою Вінчестер під впливом родинного прокляття.

…А було то так. У двадцять п’ять років Сара, нічогенька дівчина на виданні, вискочила заміж за багатія Олівера Вінчестера (багатієм його зробили знамениті багатозарядні гвинтівки марки «Вінчестер», котрі, до речі, забрали чималенько життів під час Громадянської війни у США). І все б ото нічого, якби незабаром після народження не померла маленька дочка Сари — Енні, а згодом від туберкульозу не сконав і її чоловік. Спадкоємиця мільйонів, збитих на гвинтівках «Вінчестер», помалу почала божеволіти. Аж раптом якийсь бостонський медіум (поспілкувавшись із духом її покійного чоловіка, звісно) сказав жіночці, що прокляття на її родину накликали привиди загиблих від отої славнозвісної зброї, і вона, Сара, також загине, якщо негайно не поїде на захід і не почне десь там зводити маєток. Доки триватиме будівництво, доти вона й житиме.

Від такого пророцтва Сара остаточно втратила рештки здорового глузду, і протягом тридцяти восьми років (з 1884 до 1922) вона, без допомоги професійних архітекторів, зводила велетенський будівельний парадокс (стукіт молотків та рубанків не припинявся ані вдень, ані вночі), де двері відчиняються у стіни, вікна вмуровані в підлогу, а кручені, химерні східці ведуть і впираються прямісінько у стелю…

Ви з Сашком нарахували тут понад 160 кімнат, 47 камінів, 950 дверей та 40 рипучих, хворобливо покорчених східців-драбин, що дійсно заводили в нікуди. Сари якраз не було вдома, тож ви трохи розважились, хапаючи наївно переляканих туристів за ноги, грюкаючи дверима та натужно зітхаючи двома сумними голосами. Ніч минула безумовно весело.

8

А на ранок, аби ще трохи розважитись, ти вирішуєш «зайнятися шопінґом», і ви з Сашком опиняєтеся на чаклунському базарі Сонора, що у Мехіко. Ця мальовнича місцинка аж кишить екзотичними ігуанами, гримучими зміями та дикими колібрі у саморобних плетених клітках. І, звісно, колоритними мексиканськими відьмами, які всім тим добром торгують, а ще за якихось десять баксів можуть передбачити вам майбутнє, а якщо воно не дуже радісне (що, як правило, і трапляється), то негайно запропонують вам чарівне зілля (це ще десять баксів), яке миттєво позбавляє від подружньої зради, усіх можливих недуг, злиденності та нудьги.

Отак ви з Сашком ще довго тинялися б серед тих чудес, якби зненацька вас не запримітила одна потворна старезна відьма. Здійнявши покорчені артритом руки до неозорого мексиканського неба, вона на весь базар почала вигукувати якісь прадавні матюки-закляття (іспанською, португальською чи мовою древніх ацтеків), словом, молитися.

Молитви дивовижно подіяли, тож вас, непроханих привидів з далекої України, знесло десь аж на узбережжя Африки.

…Африка прекрасна. Земля сонних ледачих левів, чудернацьких квітів, що нагадують диких тварин, та двох океанів, які розчинилися одне в одному, наче двійко закоханих, біля мису Доброї Надії. І цими двома океанами досі блукає славетна легенда про Летючого Голландця.

— Як, ти не чула? — дивується Сашко.

І він розповідає про опального капітана на ім’я Ван Страатен, що взявся обігнути Добру Надію проти вітру та течії. Але стихія виявилась могутнішою — вона відкинула корабель назад. Засліплений люттю капітан прикликав на допомогу самого Диявола — і вітер одразу ж ущух, хвилі вляглися, а зухвале судно легко обійшло мис. Але з того дня Ван Страатен мусить довіку блукати морем на своєму кораблі, лякаючи старих морських вовків та випадкових мандрівників…

А ще ви зустріли тут привида-співвітчизника — поважного одесита Соломона Керзнера, котрий звів серед просторів Африки власне Загублене Місто — готель «Раlасе» (Сан-Сіті) — втілення розкоші та справжній виклик Творцю. Подейкували, він збив свої статки на алмазних та уранових махінаціях.

— У ділових колах більше полюбляють слово «операції», — статечно всміхається Соломон.

Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.

А ніч в Африці настає миттєво — ніби падає завіса. Мить — і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…

Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше — по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще — на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?

Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком — сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…

…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).

— І в мене було майбутнє, — раптом озиваєшся ти. — Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?

Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою — шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:

— Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?

Тобі стає лячно:

— Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?

— Це неважко — вони ж усі на тобі написані.

— Написані?..

Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.

Не віддзеркалюєшся.

— Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..

— Та ні, наче нічого. Як завжди.

Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.

— Вбити мене надумала? — він ухиляється од люстерка. — Май на увазі, я давно мертвий! — І вже серйозніше: — Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…

Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника — твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».

Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом, який, певно, відлякав від нього не один десяток потенційних «нєвєст». Днєпропєтровський маньяк, одним словом. Коли бачиш таких, чомусь охоче віриться, що минулого вечора він зарубав усіх своїх родичів, частково з’їв, частково закинув у холодильник, і взагалі, нічо так провів час.

У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:

— Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…

Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…

Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:

— Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…

І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…

…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.

— І довго нам отак сидіти? — приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).

— Чому ж? — він дивується. — Можемо перелізти на канапу і розлягтися там, якщо в сраку муляє…

Ви перелазите. Але ти не заспокоюєшся:

— Ні, я маю на увазі — взагалі. Чи довго?

Сашко знизує плечима:

— Мабуть, до самого Страшного Суду.

— А коли буде той Страшний Суд? — з надією перепитуєш ти.

— Хтозна. Певно, Господь Бог ще не вирішив.

І ваша неспішна розмова плавно перекочується на тему Господа Бога. Звісно, нічого про Нього вам невідомо, бо до таких високих інстанцій вас, грішників, не допущено. Принаймні доки не настане Страшний Суд. Самі того не помітивши, ви засинаєте біля підніжжя канапи — ти і твій новий примарний друг.

А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.

9

Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.

— Чого припхалися? Грошей нема! — невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.

Та вони тебе не чують — хоч стій і кричи у них понад вухами.

— Скільки, ти казав, квадратів? — хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.

— А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? — і прямує цмулити цигарку на балкон.

— А ще сестра! — Ксєнія врешті дістається кухні. — Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! — переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.

Ти тріумфуєш:

— А я знала, знала, що вона п’є!

Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:

— Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…

Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом — і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.

— Нічого там не беріть! — гримає на них мати. — Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…

Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» — просто впаде ж!

З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.

— Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! — театрально сплескує руками Ксєнія. — Де ти, скотино, уже напився?..

— Там, де й ти, — він копає ногою безпритульну пляшку, де колись спочивало мартіні, і йде заміряти твою квартиру. Вони ж бо вирішили і її продати. А на виручені гроші відіслати моджахєдок кудись учитися. Бо задрали, тварі. Щойно Маринка повернулася із лікарні, вони її знову «відпиздили», і бідолашна лежить тепер в реанімації, а їхній поважній родині загрожує судєбне разбіратєльство.

Документів на твою квартиру (під третьою дошкою зліва в підлозі на кухні) вони, щоправда, так і не знайшли. Та надію не втратили. Знайдуть, коли робитимуть… косметичний ремонт.

— А може, краще оставити її собі і здавати? — питає одна із моджахєдок: обидві уже мають власні, особливі плани стосовно майбутнього твоєї квартири.

— А може, краще було б не чіпати тої конченої Маринки, га? — підскакує до них Ксєнія. — Бо тіпєрь у нас проблєми, шоб ви знали, да! Нада шось рішати, — і рішає. — Зробим рємонтік, найдьом докумєнти, оформим дарствєнну — і хай хто докаже на продажі, шо квартіра не наша…

Тепер уже моджахєдки ненавидять її остаточно. І наче від флюїдів розбризканої довкола ненависті, ледь здригнувшись, зі стелі зривається велетенська кришталева люстра і засипає вітальню градом дзвінких уламків.

Усе щасливе сімейство кидається врозтіч.

— Нєхарошая квартіра, — дещо заспокоївшись, проголошує Ксєнія. І до моджахєдок: — А ви ше хтіли її собі оставити… — Уже Вітасику: — Ну, нічо, продамо, доки матуся твоя до неї не дісталася. Добре, хоч кота того клятого немає! — Врешті знову до моджахєдок: — Анжело! Каріно! Ми йдемо.

Моджахєдки апатично вибираються з кутків, куди поховалися від люстри, і плетуться слідом за матір’ю до дверей. Вітасик, поспішаючи за ними, на мить озирається. В погляді — ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтана горілка.

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира — в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S. Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

10

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

— Нічого собі родина…

— Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

— Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

— Чорт, вони жодним словом про мене не згадали! Може, мене ніколи й не існувало?.. Був лише Вітасик, його Ксєнія, моджахєдки та Маринка, через яку вони тепер мусять тікати світ за очі… — Підводишся. — Я мушу себе побачити.

— Куди ти? — підхоплюється й Сашко.

— До моргу, — примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. — Кажу ж — мушу себе побачити.

— Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

— А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

— Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди — «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене — ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

— Шкодуєш?

— Зараз — так, — неохоче зізнається він. — А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

— Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

— Може, краще їм подзвонити?

— І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами — дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті — єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики — хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і — ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?

А що, як зараз вони підведуться і примарними колами почнуть обступати патологоанатома?

Десь тут маєш бути й ти. Тож, мабуть, ти теж підведешся разом з усіма. Але тебе немає. Тут. Поки що. Вслід за відважно-незворушним патологоанатомом твій привид прямує до відділення препарації, а там, якщо треба, дістанеться й до вищих інстанцій — судмедекспертизи та крематорію.

У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.

Подали основну страву. Тебе. Бо на добротному мармуровому столі лежиш ти або дівчина, підозріло схожа на тебе — уся в якихось страхітливих синцях, подряпинах, з неприродно вивернутими суглобами. Голова відкинута назад — і теж під якимсь чудернацьким кутом. У світлому волоссі подекуди запеклася кров — навіть вимити не спробували, падлюки. Замість обличчя — суцільна рана…

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка — золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

— А це що таке?.. — насторожується патологоанатом. — Казав же, всі цяцьки познімати! — І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

— Отож, почнемо, — нарешті господь-патологоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Патологоанатом (наче натхненний диригент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, патологоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички патологоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті.

Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто — спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…

…Ти очманіло повертаєшся, щоб піти, і просто перед собою бачиш темноволосу русалку з розкроєним черепом.

— Картина, — каже вона.

І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак — отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.

11

Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося — наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…

Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням — юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її — Русалка. А вона звала його піднесено і фатально — Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…

І так уже склалося, що Ромчика в цей непідходящий момент прихопив живіт, він мимоволі зойкнув, а щоб не зізнаватися (бо ж романтика!), спер усе на картину. Мовляв, така на диво гарна, що йому, Ромчику (тобто Ромео), аж несила спокійно на неї дивитися. А треба сказати, рівно перед тим вони пообідали в одному непристойно елітному ресторані, де Ромчик-Ромео мав дурість замовити якесь екзотичне, цілковито незнайоме йому їдло.

Галерею вони поквапно залишили. Однак Русалка, вочевидь, не забула тієї картини, а Ромчик, просравшись, вніс її до списку Обов’язкових Подарунків (дні закоханих, восьмі березня та інші непередбачені форс-мажори), і ось тепер, коли минуло зо три місяці, вона опинилася перед Русалкою. Щойно розпакована із брунатного фірмового паперу, у важезній рамі (зробленій на замовлення, хто б сумнівався), і — двійко робітників-кур’єрів у комплекті, що вже добрих півгодини допитуються, куди б Русалка хотіла її почепити.

Куди почепити? Вона розгублено відступає. Ця дивна картина віднедавна стала їй мрією, жаданою забаганкою, але чому Ромео не зміг подарувати її особисто?

Тому що він багато працює і сьогодні знову мусить лишатися після роботи, бо хто ж, як не він?.. Це Русалці він так сказав. А сам намилився на якусь вечірку, де старий перевірений друг обіцяв познайомити його із розкішною БІЛЯВКОЮ — такою доступною, аж подих перехоплює. Накупивши презервативів (друг казав брати якомога більше), Ромео пішов на вечірку.

А Русалка нехай чіпляє картину, де хоче. Звісно, йому той шедевр нагадуватиме, як він втруївся і заледве добіг до туалету, але чого не зробиш заради кохання, що переросте у міцний і щасливий шлюб? Згодом Русалка, може, забуде про цей подарунок і Ромео матиме нагоду зняти його і закинути на горище. А ще можна дочекатися, коли митець помре, — і тоді вже точно його творіння буде коштувати мільйони. Художники ж — творчі люди, ведуть нездоровий спосіб життя, іноді відрізають собі вуха, коять самогубства…

Чіпляйте картину у спальні, понад ліжком. Щоранку Русалка буде прокидатися і закочувати очі, щоб уздріти ту неземну красу. Романтика? Ніби прочитавши на відстані його думки, Русалка непевне показує рукою кудись у бік спальні.

…Ромео тим часом вже знайомиться з БІЛЯВКОЮ. Друг не збрехав.

А робітники слухняно тягнуть витвір мистецтва до Русалчиної опочивальні, шпандьорять його над узголів’ям широкого ліжка і зачудовано відступають, аби помилуватися своєю роботою. Тобто роботою художника, почепленою їхніми трудами на стіну, але в цьому випадку хтозна, чия робота коштує дорожче?

…БІЛЯВКА згодна на все.

— Гарно почепили? — для годиться питає Русалка, не в змозі відвести намагніченого погляду від картини. — Сподіваюсь, не впаде мені звідти?

— Що ви, що ви! — зойкають і махають руками вони. — З якого дива їй падати? Ми свою роботу знаємо!

Зрештою вони йдуть. Справді, з якого дива їй падати? Русалка знову зиркає на картину. Дивно. Вона, звісно, не могла би присягнутися, але картина наче… змінилася. Точніше, дівчина на картині. Вона, здається, злегка повернула голову — і погляд, що профілем губився десь вдалині, тепер чітко й оцінююче роздивлявся Русалку. Такий насторожений погляд розчахнутих холодно-сірих очей… І знову Русалчиними думками майнула примарна тінь впізнавання: десь вона таки зустрічала цю дівчину. А ще на картині знову було сонце. І воно котилося, наче почало відлік… чийогось часу. Чи може, їй просто здалося?

…Роздягатися вони починають вже в таксі, за спиною у похмуро-мовчазного таксиста, що на всю гучність вмикає рятівний «шансон». І розпалена пристрастю БІЛЯВКА чомусь дедалі більше нагадує Ромео… оту дівчину з картини. Та його це не зупиняє. Як і те, що іноді Русалка просто моторошно-потойбічно могла читати його думки…

До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.

…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?

Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня білизна. Зараз ота білизна валялася на підлозі, а її власниця в одну мить заскочила до ліжка із Русалчиним коханим. У нього вдома. А тут ще й Русалка. Може, якби Русалка вибралася з гардеробної, вони б полякалися і розпочався б скандал, а так — вони собі займалися своїми справами, а Русалка була невидимою неспокійною душею, що припхалася отак невчасно.

…Зачекавши, доки вони, нарозважавшись, поснуть, вона тихенько покидає квартиру. Нечутно зачиняє двері, їде додому і лягає спати. Сама. Їй не хочеться жити, і вона не бачить, що розпечене сонце на картині вже майже закотилося за небокрай, а дівчина знову повернулась у профіль і погляд її так само загубився десь вдалині. Тієї ночі картина закінчує рахувати її час. Картина, де сонце довіку приречене заходити, а дівчина — відвертатися.

Бо вночі полотно у важезній бронзовій рамі таки падає. І що найгірше — Русалка тоді спить у ліжку. Сама. Її смерть була миттєвою.

…Ти приголомшено відступаєш. Це сталося десь рік тому, вже й не пригадати, коли точно. Ти й була тією БІЛЯВКОЮ. А він — Ромео. Ви з ним познайомилися на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок, бо він теж був з такої собі корпорації (мережа книжкових магазинів, здається). Розвага на одну ніч. Ти не надала цьому значення і про все забула, так само, до речі, як він. А дехто не зміг забути. Ти й уявлення не мала, що зруйнувала чуже життя.

12

— Завтра твій похорон, — рівно, без емоцій каже Русалка. — Медекспертизу завершено, тож назавтра тебе ховатимуть. Хочеш — приходь. На похороні люди зазвичай багато про себе дізнаються.

Ти знову глянула на цю чудернацьку мертву дівчину, яка, на диво, не мала до тебе ненависті. Вона й справді була схожа на русалку — довге темне волосся ручаями стікало по плечах, сягаючи нижче талії, великі зелені очі — не такі, як часто буває, — сіре із жовтим, — а по-справжньому очеретно-зелені. Хіба що риб’ячого хвоста не вистачало.

А ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону (хоча після смерті цей відтінок дещо змарнів і потьмянів, а ще, напевне, безнадійно вийшов із моди), лякаючи-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любила ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні?), і тілом, яке навряд чи коли випустила б із дому вбраним у що інше, окрім священних дизайнерських лахів… Колись при житті.

І що він у тобі знайшов, той Ромео? А може, він і не шукав, все сталося саме собою, як зазвичай стається у чоловіків, що мають незабаром одружитися і раптом починають панікувати? А чому ти зробила крок йому назустріч?

Бо ти не інша, ніж світ, в якому ти жила. Світ, що виплюнув тебе із себе, наче пережитий день, від котрого лишаються самі туманні спогади та м’ятий проїзний квиток із пекла громадського транспорту. Світ, що здурів на зароблянні грошей, ставанні обраними та перекручуванні правди на свій комфортний лад. Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Світ, де речі показуються такими, як є, і де тобі однаково буде боляче, бо навряд чи ти такого сподівалася. Світ, в якому вже не було кому зберігати вірність, адже Влад зник із твого життя. Отакий він, твій світ, твоє особисте пекло у всій своїй красі, отака ти.

Ти мала б радіти, що пішла. Однаково в тебе не стало б сил так довго посміхатися, обирати і прокидатися в ліжку, з якого пішов Влад. Ну й дізнаватися, що вбила незнайому дівчину. І, мабуть, через те тобі зараз не можна до Влада, адже скільки не намагалася, ти так і не спромоглася ані побачити його, ані відчути. Так, наче для тебе він зник, розчинився. Де? Звісно, у добропорядному житті, облаштованому для нього батьками. І Крістіною.

Місто заволікає мітлою темряви. Русалка тане в сутінках. А ти чомусь вирішуєш розшукати Ромео. І невідома, незрозуміла сила несе тебе до старого парку. Якимсь дикуватим вовчим чуттям ти знаєш: він там. Не в престижному офісному царстві, де йому належить бути (за правом народження чи коефіцієнтом ІQ), не в сріблясто-металевій клітці статусного європомешкання (де, власне, все і сталося), а чомусь там — посеред занедбаного старого парку.

…Ти коли-небудь наважувалась опинитися в парку не найкращого району міста о нічній годині? Правду кажи. Ні? І не треба. Це вдень тут безтурботно граються дітлахи, гуляють закохані пари, тримаючись за ручки, й подекуди визирають з кущів сполохані збоченці, виряджені у довжелезні плащі, наче довбані Zоrrо.

Вночі публіка міняється і страшнішає. Переляканий людський зойк і постріл-тріск розбитої пляшки — нічого, то побилися підлітки.

Нецензурна лайка — знову когось пограбували. У кращому випадку. Вранці там можна буде побачити кілька вибитих зубів та підсохлу кров, що по-кіношному ефектно зяятиме на пощербленому асфальті…

А розваги, вважай, ще й не починалися. Часом трапляється таке, що й самі гопники та злодюжки ходити тут остерігаються (детальніше — у кримінальній хроніці газет твого міста).

Та хіба це про тебе? Тобі тепер усе можна, бо кому ж до снаги пограбувати привида? З цими думками сідаєш на перекошену лавку поряд із безпритульним, що спить, накрившись газетою, і безнадійно всміхаєшся.

Цікаво, всі померлі отак вештаються без діла? Мабуть, ні, бо, якби вештались, цей простір був би переповнений. А ти, ще як була жива, навіть не здогадувалась, що ділиш квартиру із неприкаяною душею самогубця, трошки схильного до вуайєризму. Ходила собі напівгола по хаті… паскудила, де прийдеться… слухала Діму Білана на повну гучність… водила коханців…

А той гиржав з них от уже шість років поспіль. Гиржав і з тебе, коли ти ще була жива і в самій лише спідній білизні готувала сніданки тим, хто й розчинної кави не заслуговував. Навіть якщо взяти до уваги, що готувала препаскудно.

…Почало світати. Безпритульний прокинувся. А ти навіть не пробуєш відсунутись чи підвестися — все одно він тебе не побачить і не відчує.

«Може, й тобі приготувати сніданок, любчику?»

Замість відповіді чолов’яга дістає з-під лавки півпляшки пива і ковтає його одним подихом. Новий день урочисто розпочато. Але ти однаково йому заздриш. Бо це в нього була Русалка. І це він колись був Ромео. А поряд із ним — замотана в брудний пакувальний папір — ота картина-убивця, навіть не вирізана, а видерта з рамки, як свідчення того, що одна мить, одна річ, один-єдиний вчинок можуть знищити все. І та дівчина на картині. Впізнаєш?

— Забирайся, — кажеш йому так, наче він може тебе почути. — Іди, звідки прийшов.

Ромео здригається. Твої слова раптом увірвались і заповнили по вінця його каламутну, розхитану алкогольно-безпритульним життям свідомість. Не вірить. Роззирається. Знову і знову дослухається наелектризованої спустошеної тиші, що спливає вранішнім парковим довкіллям. Потім зривається з місця і біжить геть. Картина і порожня пляшка лишаються забутими на кривій лавці. І та дівчина на картині. То ти впізнала її?

Абияк підводишся і швендяєш доріжкою на вихід із парку. Ані тобі відчуття втоми, ані болю, ані голоду, ані спраги — нічого. Наприкінці алеї таки натрапляєш на кілька вибитих з кров’ю зубів. Ти ж казала — кіно.

І, наче титри в кінці примарного кінофільму, тобі просто на тлі передсвітанкового неба починають мережитись віршовані строфи:

… Я — ЗЛАМАНИЙ РАНОК, РАПТОВИЙ СВІТАНОК, В ЯКИЙ ТИ ПРИХОДИШ З КОРОТКОГО СНУ…

Вона вам обом пробачила. І картині — теж. Ромео, мабуть, проживе довге щасливе життя, а для тебе… почуття провини тільки розпочиналося.

…Я — СТОМЛЕНЕ МІСТО, ПО НЬОМУ НАМИСТОМ АВТО СНОВИГАЮТЬ, В КОТРОМУСЬ З НИХ — ТИ…

Бо ти мала власну історію зради, про яку намагалась не згадувати.

…Я — СВІТ НОВИХ ВРАЖЕНЬ, ЯКІ ВЖЕ НЕ ВАЖАТЬ, ЖАГУЧИХ, ЯК СПЕЦІЙ, МАДРИДІВ, ВЕНЕЦІЙ…

Цю історію звали Влад.

…Я — ВІСКІ ІЗ ЛЬОДОМ, ЯКИЙ ТИ П’ЄШ ЗГОДОМ В НАЙБЛИЖЧОМУ БАРІ, ДЕ БАРМЕН-ПРИМАРА ВІТАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ КИВКОМ ГОЛОВИ…

А ще з цієї історії прийшла картина, яка вбила Русалку.

…Я — ГОЛОС МАДОННИ, ЩО ЛЛЄТЬСЯ З КОЛОНОК, І СИВІЄ В ОСІНЬ У ЖІНЦІ НАВПРОТИ, ЯКУ ХТОСЬ ПОКИНУВ. МОЖЛИВО, НЕ ТИ…

І дівчина на картині.

…І ОСЬ Я — ЖАДАННЯ, ПАЛКЕ СПОДІВАННЯ, ЩО ВРАНЦІ ВОНА ПОСМІХНЕТЬСЯ, ПЕРШ НІЖ ВІД КОГОСЬ ПІТИ…

Ну, то це була ти. Така, якою тебе побачив Влад.

— Хто такий Влад? — зненацька питає Сашко, щойно ти повертаєшся з парку.

Ти завмираєш. Малий пояснює:

— На тобі наче викарбувано це ім’я. Власне, все у цій хаті немов би кричить про нього, хоча я ніколи його тут не бачив.

Справді, ти ж купила цю квартиру, коли Влад пішов із твого життя. І ти розповідаєш.

Хто такий Влад

1

Уперше ти побачила його в універі на лекції з філософії, де старий професор-маразматик зібрав мало не весь ваш юридичний факультет. Не дуже прислухаючись до нудних філософських гіпотез, ти малювала веселих чортиків у конспекті і думала, з яким збоченцем-художником зведе тебе сьогодні доля після занять, бо от уже рік, як ти підробляла натурницею, і часом траплялося всяке.

Вже тоді ти любила привертати до себе увагу — струнка, як свічка, дівчина-дитина з розсипаними станом довгими темно-русявими косами, що в них вряди-годи — ні, та й спалахувало золотою ниткою грайливе сонячне проміння і зазирало у твої велетенські затаєно-сірі очі ледь із домішком блакитного, котрі дивилися на світ наївно й усміхнено. Тоді.

А він — смаглявий брюнет із темрявими, глибокими (наче не від світу цього) очима — крадькома позирав на тебе і теж щось собі малював. Тобі стало цікаво. Ти затримала на ньому свій погляд. Він підвів голову і глянув у твої очі так відверто і несподівано, що враз вам обом стало зрозуміло, що, напевне, відчули Ромео та Джульєтта, заледве побачивши одне одного.

«Це — він», — вирішила ти, неспішно занурюючись у його темні такі, майже чорні очі.

«Це — вона», — читалося з отих його очей щоразу, як вони стрічалися з темно-блакитними твоїми.

Професор, посріблений сивиною дідок, піймавши отой замріяний погляд, різким окликом виганяє уподобаного тобою хлопця до дошки. Він встигає сховати свій папірець, виходить, але, звісно, жодного слова не може сказати про емпіричний діалектизм у ранніх працях Платона.

Аудиторія, на догоду професорові, заходиться реготом. Кожен радіє, що викликали не його. Ти й собі посміхаєшся і, користаючись нагодою, роздивляєшся його краще. Високий, стрункий, безумовно гарний і вдягається зі смаком. Та найбільше уваги приваблювали його очі…

…очі без дна, у яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. І ти чітко усвідомила, що більше не будеш такою, як була — до тієї миті, як побачила оті по-циганському палаючі очі навпроти. Вони змінили тебе, розбудили, переінакшили, в одну коротку мить розказали, що в світі довкола може бути ще щось, окрім відверто нудних і зарозумілих лекцій із філософії та… претензійних вередливих художників, що обмацували масними щупальцями-очицями твоє оголене тіло, як робили це з сотнями інших натурниць, в надії змалювати їх так, щоб отримати квиток-перепустку до сумнівного виміру вічності. Хай навіть посмертно.

Очі всміхалися. Професор із відвертою ненавистю розводився про те, куди котиться ваше пропаще покоління, от цей молодий чоловік, зокрема, а «молодий чоловік» тримався впевнено, байдуже й незалежно, хтозна, що він там собі думав у відповідь, та мовчання його здавалося красномовнішим, ніж тисячі слів. Для тебе. І було щось таке невловиме (від диявола?) у його погляді, жестах, ході, манері посміхатися і, як згодом з’ясується, манері розмовляти…

Пролунав дзвінок. Тортури завершено. Омана минулася. Швиденько зібравши книжки у наплічник, ти випурхнула з аудиторії, пообіцявши собі, що нізащо не пропустиш наступної лекції з філософії. І може, навіть дізнаєшся, що він там собі малював, отой «диявол». Та краєм ока ти помічаєш, як він загублено роззирається у пошуках тебе, мабуть, бо це ж тебе він пожирав очима, і це через тебе його викликали до ганебного стовпа, тобто до дошки…

Але тебе вже нема. Бо ти завжди останньою заходила в аудиторію (за 2–3 секунди після початку занять, як правило) і однією з найперших примудрялась виместися з неї (це коли взагалі приходила). Такий собі принагідний талант. Дуже любила вчитися.

…А потім, від сусідки за партою, ти дізналася, що він за один. Шляхетна, непристойно заможна родина, єдиний син. Словом, не для тебе. Ти одразу це усвідомила, а він — ні, бо навчався, як і ти, на юридичному, а постійно (на лекціях і на перервах) щось там собі малював, і взагалі, вірив, що людина може стати тим, ким сама захоче. Ти ж була переконана, що станеш тим, чий фах буде вказаний у твоєму дипломі, та й то, якщо сесію здаси. Хоча мріяла писати книжки.

2

До зустрічі зі «збоченцем» лишалося кілька годин. Ти присіла на лавці у парку і розгорнула якусь книжку, яка чомусь не читалася, бо думала ти про нього, а не про «збоченця» чи про книжку. Саме тоді він і підійшов до тебе. Вирішив нарешті познайомитись.

— Мене звати Влад, — до твоєї свідомості без запрошення увірвався його голос — низький і чарівливий — таким голосом розмовляв харизматичний Аль Пачіно в «Адвокаті диявола»…

Від несподіванки ти впустила ту книжку, а він підняв. Побачивши її, теж наче злякався, чи що там промайнуло його вродливим смаглявим личком… Чорт, ти навіть не звернула уваги, що читала, настільки твої думки були переповнені ним і шляхетною, непристойно заможною родиною, якої ти не варта…

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

Прототипом графа Дракули був містичний Влад Цепеш. Влад. Отака книжка. Ти вихопила в нього свою книжку і втекла. Тобто «з гідністю пішла» — так тобі більше подобалось думати.

…Минали дні. Тижні складалися у місяці, почалася і завершилася сесія, а Влад щоразу намагався знайти привід зав’язати з тобою знайомство. То приходив із квітами, то надсилав тобі запрошення у кіно, чи на якусь там художню виставку (в тебе вже назбиралась ціла колекція отих невикористаних запрошень), хіба що Шекспіра під вікнами не декламував.

Ти вперто відмовлялася («з гідністю йшла»), робила вигляд, що він тебе не цікавить, кілька разів навіть послала куди подалі. Дівчата-однокурсниці тобі відверто заздрили і вважали безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, щоб відмовляти ТАКОМУ ХЛОПЦЕВІ, бо в тебе, бачте, гілок менше на родинному дереві! Їх ти теж посилала куди подалі. Разом з гілками. Як могла, відхрещувалась від того кохання, наче передчувала, що нічого доброго воно ані тобі, ані йому не принесе. Швидше, зруйнує все, що кожен з вас мав поодинці.

Все вирішив один день. На твоє оголошення в газеті (послуги натурниці) відгукнувся черговий горе-художник, і оскільки ти собі запланувала сумочку від Шанель, а грошей на неї фатально не вистачало, довелося йти.

Потрібна адреса знайшлася не одразу. Престижний район, елітний будинок-новобудова, просторий суцільно-дзеркальний ліфт — більший, падлюка, за твою кімнату в гуртожитку. Раніше тобі нечасто доводилося бувати в цій розкішній частині міста, де у власному окремому царстві неспішно існують багатії. Однак ти знала, що збоченцями бувають не лише голодні художники, але й ситі також. Особливо ситі.

— Коли немає натхнення, треба переспати з натурницею, — сказав якось один із них і почав розстібати штани.

Ти тоді зірвалася, схопила свій одяг і покинула його майстерню, попередньо вивернувши йому на голову баняк із фарбою. Більше ви не бачилися.

А тепер тобі знову треба здаватися на милість незнайомця. Клята сумочка від Шанель! Зібравши всю свою мужність, ти рішуче дзвониш у величні броньовані двері чергового збоченця. Звідси буде не так уже й легко вибратись, коли що…

Минає хвилина. На радощах ти майже віриш, що за дверима нікого нема, та раптом вони відчиняються і на порозі ти бачиш його — Влада.

— То он воно що… — ти відступаєш. Отже, він — твій сьогоднішній «збоченець». І батьків, звісно, немає вдома, доки синочок буде розважатися.

Забувши про ліфт, летиш східцями вниз. Влад — за тобою. За кілька прольотів він тебе наздоганяє:

— Не знаю, що ти подумала, та мені справді потрібна натурниця!

— І хто б оце сумнівався! — ти відштовхуєш його від себе. — То граф Дракула, виявляється, художник?

— Он, як ти мене називатимеш? — і його гарних, принадно окреслених губ торкається усмішка. Щира. Ти дещо танеш.

— Нема чого волочитися за мною і дивитися, які книжки я читаю!

— Пробач. Вийшло, ніби я стежив за тобою.

— То стежив би собі, а переслідувати ж навіщо?

— Бо мені потрібна натурниця. А ти, кажуть, найкраща.

Ти насторожуєшся:

— Хто таке каже? — ну, звісно, до нього вже дійшли чутки…

Замість відповіді хлопчик-мажор дістає з кишені джинсів м’ятий аркуш паперу, котрий ти запримітила в нього ще на тій лекції-філософії. З показною байдужістю (тільки б рука не здригнулася!) ти береш у нього той аркуш. На білому тлі — ескіз простим олівцем — твоє замислене обличчя, у виразних сірих очах от-от спалахне посмішка. Треба ж, а ти й не знала, що буваєш такою…

— Ти просто створена, аби з тебе писати картини, — раптом зізнається він. І вже з благанням: — Погоджуйся! Гроші — не проблема.

І то правда. Проблема — це він. Ти рішуче повертаєш йому ескіз. От і побачила…

— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.

— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.

— Наперед, — іти вже, може, й не треба…

— Без питань. То скільки?

Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.

Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…

Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.

Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.

— Де ти навчився так малювати?

Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:

— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?

Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.

— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.

Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися (бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.

Він завмирає.

— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.

Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:

— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…

Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.

— Портретист? Обличчя? То й малюй собі обличчя, — і ходою Афродіти ти йдеш до канапи, де він попросив тебе розлягтися, і правильне сонячне освітлення відблисками грає на твоїй оголеній золотавій шкірі, спалахує іскрами-нитками у довжелезному, відкинутому назад волоссі. Він стає до мольберта. Намагається зосередитись, та боковим зором ти помічаєш, що в нього тремтять руки. Пробуєш розважити його дурними жартами, анекдотами, та замість того, щоб сміятися, він губиться у словах, шаріється і взагалі нагадує тобі першокласника. Ти посміхаєшся. Він так довго домагався твоєї уваги, а тепер не знає, що з тобою робити?

За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.

— Так і є. Ти — самітник, — кажеш, аби розрадити тишу, що рідкісної хвилини постала у твоїй присутності.

Влад уважно дивиться на тебе:

— Усі ми насправді самітники, — власне, він тільки те й робить, що дивиться на тебе. — Щоправда, комусь для цього достатньо порожньої квартири з наглухо зачиненими дверима й вікнами, а комусь необхідна актова зала, переповнена глядачами й оплесками на його честь…

— Не потрібні мені оплески й глядачі!

Він переможно всміхається:

— Але ж ти одразу подумала на себе?

Помалу ви робитеся друзями. Ти дізнаєшся, що його батьки — поважні юрисконсульти, і що зараз вони за кордоном — розбираються з якимсь позовом міжнародного масштабу (чит. рятують світ). Як і ти, він ледь здав сесію, залишивши кілька «хвостів» на осінь, тому його не взяли з собою за кордон (залишили пізнавати ази філософії). Смішно, але ти теж не здала філософію, бо дідуган-професор дістався й до тебе. Проголосив тебе Джульєттою перед усім курсом, поставив «незадовільно» і сказав, щоб ви обоє з Владом приходили на початку осені. Бажано неодруженими.

3

Робота над картиною тривала. Ви бачилися майже щодня, а коли зустрітися не було як, годинами теревенили по телефону. З’ясувалося, ви різні, як лід і полум’я. Полум’ям була ти. А він, на диво, не намагався тебе загасити. Ти, звісно, часом (за звичкою) поводилася, як егоїстичне стерво, він усе то приймав і взагалі намагався бути янголом. А такі речі, як сумочка від Шанель, зовсім не справляли на нього ніякого враження. Зрозумівши це, ти закинула куплену на його гроші сумку-шанель до найдальшої полиці у шафі, перестала фарбуватися й носити підбори. Почала вдягатися у дерті джинси-унісекс та широкі футболки. Його. Влад не мав анічогісінько проти. Він виконував усі твої забаганки: готував тобі вишукані екзотичні страви (хто не знає — художники, музиканти, і взагалі, усі творчі особистості фантастично готують, тож до них можна просто приходити жерти, якщо іншої причини немає), водив тебе на усі заходи-події, що відбувалися у вашому місті (в тому числі — на концерт Потапа і Насті Камєнскіх та чергові частини саг про «Сутінки» та «Людей Х»).

Щоправда, Настя, Потап та «Сутінки» тебе й саму не дуже надихали, ти просто хотіла перевірити, чи Влада, бува, не знудить просто посеред отого дійства. Не знудило.

— Шкода, що гурт «Рукі ввєрх» розпався, — розсміявся він, коли ти врешті зізналася. — Ото було б справжнє випробування!

Треба ж? А тобі подобалися «Рукі ввєрх»…

…Минали дні, тижні, зрештою — місяці. Він, як і раніше, не стомлювався виконувати твої побажання, окрім одного — не дозволяв тобі дивитися, що діється на полотні, для якого ти позувала. Ти, звісно, була переконана, що нічого екстравагантного там нема і бути не може, позаяк Влад — тільки портретист, однак цікавість що далі, то більше брала гору. І ще тобі було цікаво, чому він досі навіть не спробував тебе поцілувати. Будь-який інший «мачо» уже б і не до такого додумався, тим більше, що в твоїх очах великими літерами вже давно було написане слово ТАК.

А що… як жінки його не цікавлять? Або його не цікавиш винятково ти? А терпить він тебе лише тому, що «ти просто створена, аби з тебе писати картини»?..

Наступний день приніс відповіді на всі твої запитання. І якби ти знала, якими вони будуть, то, мабуть, зробила б усе, аби отой день не настав. Але ти не знала. Тож сталося те, що й від початку мало статися.

Ще звечора, коли ти хотіла було викликати таксі, аби запізніло поїхати додому, Влад якось дивно на тебе глянув:

— Ти не могла б сьогодні залишитись? — нерішуче спитав він. — Справа в тому, що цієї ночі я сподіваюся закінчити картину і мені дуже треба, щоб ти була поряд…

Ну, нарешті! Приїхали. Отже, сьогодні він переспить з тобою і дозволить подивитися на картину? Хоча ні, це інший переспав би після отаких слів, а від Влада (оскільки він безумовно не від світу цього) можна чекати чого завгодно, крім…

Ти даєш згоду. Зате хоч подивишся на картину.

Уся наскрізь ніч минає у малюванні. Ти — натурниця. Від напруженого витримування однієї пози (лише іноді він просив змінювати замислений профіль на рішучий оцінюючий погляд-анфас) у тебе ламає і судомить все тіло, але все ще стає сил на здивування: дівчина на картині повертатиметься так само?

Влад стомлено посміхається. Це потім, від Русалки, ти дізнаєшся, що — так, повертатиметься. На світанку він перериває роботу. Ти пориваєшся на неї глянути.

— Тільки після заходу сонця, — загадково відповідає він, витираючи пензлі. — Мені потрібен захід сонця. Отоді роботу буде справді завершено.

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

4

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..

Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже!), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.

Мимоволі ти здригаєшся й відступаєш. Не витримуєш під пильним поглядом ще гарячої новоствореної ТВОЄЇ картини, що колись коштуватиме мільйони. Мільйони хвилин смутку?

Влад робить швидкий крок тобі назустріч. У його погляді — той самий невимовлений біль, нерозказана таємниця, нескоєний гріх:

— Ти маєш дещо знати.

Зненацька тебе охоплює недобре передчуття. Ти дивишся на Влада і не впізнаєш його: замість колишньої спокійної самовпевненості в його темних очах оселилася провина і… якась розгубленість. І ти боїшся того, що маєш почути, бо якимсь неосяжним шостим чуттям відчуваєш: воно змінить усе.

— Я не хочу! — швидше наказ, аніж побажання. — Не кажи нічого, не треба нічого казати!

— Я кохаю тебе, Єво.

Ти полегшено переводиш подих: художники іноді закохуються в натурниць. Або думають, що закохуються…

— Ні, я по-справжньому кохаю тебе.

Він знову прочитав твої думки. І недобре передчуття шириться і зростає, знущально не бажає відступатися.

— Сподіваюся, це все, що ти хотів сказати?.. — застережливо питаєш, аби ні про що не подумати.

— Ні.

— То чому ти не кажеш усього?

Влад напружено мовчить. Збирається з думками, а може, шкодує, що народився на світ.

— Ти не відповів, — щось примушує тебе відступити ще на крок до дверей. — Чому ти не можеш відповісти?

— Бо ти теж кохаєш мене.

Ти пробуєш посміхнутися. Розумний хлопчик. Сам собі зізнався в коханні, сам собі відповів взаємністю, і все б нічого, якби не оте твоє недобре передчуття…

Він важко переводить подих:

— Я знаю, про що ти думаєш, — зраджує тобі одну зі своїх таємниць, сподіваєшся, найстрашнішу. — Іноді я просто чую твої думки. А ще… я боюся, що ти підеш. А я вже не уявляю, як без тебе обходитися. Тож я таки маю тобі це сказати, — він зачиняє двері, через які ти могла б покинути майстерню. Тобі бракне повітря — недобре передчуття вже просто-напросто починає тебе душити:

— Послухай, я стомилася. Ми можемо поговорити, скажімо, завтра?

Він заперечливо хитає головою:

— Або ти дозволиш мені про все розказати зараз, або ми більше ніколи не побачимося.

— Ти… гей?.. — пробуєш прочитати і його думки.

— А схожий? — крок назустріч.

— Ти… вбив своїх батьків, а мені набрехав, що вони поїхали за кордон?..

— Якби ж то, — ще один крок назустріч.

— Тоді… ти хочеш вбити мене?.. — калатаюче серце твоєї уяви малює тобі щось схоже на страх. Врешті-решт, Влад чимось схожий на диявола. І він зачинив двері, через які ти могла б стрімголов дременути з його життя назад у своє. Не виключено, що він хоче вбити тебе і домалювати картину твоєю кров’ю. Вийде шедевр.

Влад застережливо піднімає руки:

— Справа в тому, що я…

Але його час вийшов. Бо двері широко відчиняються і до майстерні, повернувшись із закордону, вриваються його батьки. Обурено дивляться на вас обох: він — голий до пояса, і ти — у його сорочці, накинутій на оголене (в самій лише спідній білизні), отже, безсоромно оголене тіло. Правду ти дізнаєшся вже від них. Їхній хлопчик невиліковно хворий. Синдром саванта. Вроджене захворювання аутичного спектра. Він і прізвища свого не міг би написати без помилок. Заледве вмів читати. Майстерно навчився усе то приховувати. Якимось дивом вступив до університету. Зате малював, як бог…

А філософію в універі він завалив не тому, що лінувався, як ти, а тому, що й не міг її здати — його напівзруйнований мозок не розумів і не усвідомлював нічого з того, що розказував старий дідуган-професор. А ще Влад тижнями, місяцями часом замикався в собі і міг жодного слова не сказати оточенню, занурюючись у свій власний, тільки для нього існуючий світ…

— Де Крістіна? — верескливо-знервовано запитує мати.

Влад опускає очі. Крістіні сорок п’ять років, вона — медсестра-доглядальниця, на яку вони зазвичай лишали сина. Вочевидь, він знову заплатив їй, аби вона зникла.

— То й що? — запізніло-шоковано дивуєшся ти. — Мій старший брат Вітасик теж майже не вміє читати і цього не приховує, але така прикрість нікому не видається нонсенсом…

— Ви медсестра? — підступає до тебе його батько.

— Ні.

— Все ясно! — він відступається. — Я мав би про це подумати, врешті-решт, наш син уже дорослий…

Так тебе ще не принижували. Влада, вочевидь, теж.

— Ми хочемо одружитися, — зухвало оголошує він.

Ти завмираєш. Матуся втрачає свідомість. Батько, звісно, негайно кидається до неї. Влад лишається стояти на місці. Зрозумівши, що випробуваний спосіб цього разу не заквітчався успіхом, мати підозріло швидко приходить до тями:

— Ти не можеш одружитися! Ти взагалі нічого не можеш! Ти невиліковно хворий, забув?! А вона…

— Я згодна, — як грім з ясного неба, лунає твій рішучий і дзвінкий від хвилювання голос.

Усі троє озираються на тебе. Батько — шоковано, мати — зневажливо, і тільки Влад — із надією. Він бере тебе за руку, і разом ви покидаєте це розкішне статусне помешкання, де він завжди приречений бути хворим. Ото й уся таємниця.

5

Наче стара ворожка в дертому лахмітті, до міста неквапом закралася ніч — раптовими спалахами, феєрверками, розмаїттям запахів та скриків-голосів. Ту ніч ви провели у готелі — осяйному п’ятизірковому велетні-хмарочосі — в апартаментах із виходом на дах — звідти, поважно сказав менеджер, коли ви похапцем знімали номер, відкривається «просто вже неймовірний краєвид на місто»…

— Ти знав про цей краєвид? — здивовано питаєш ти, щойно ви підіймаєтеся на дах — місто на картині Влада просто-таки списане із мегаполісного провалля, що поволі розгортається під твоїми ногами.

— Так, — він безхмарно всміхається. — Раніше я часто приходив сюди малювати. А ще тут — найяскравіші зірки…

Ти бездумно задираєш голову, аби помилуватися тими зірками. Звісно, це не перша оказія в тисячолітній історії людства, коли хлопець приводить дівчину в усамітнене місце, щоб… показати їй найяскравіші зірки. Хоча у випадку із Владом можна було не сумніватися, що зірки.

Кілька з них, іскристо спалахнувши, раптом зриваються з небосхилу і одна по одній згублено летять додолу. Ти зачаровано летиш за ними поглядом. І раптом, непрохано похитнувшись, втрачаєш рівновагу.

Надивилася? Зараз так само спалахнеш, зірвешся і загублено впадеш до ніг заклопотаному державними справами нігерійському дипломатові. Надивилася?..

Наступної миті ти опиняєшся в обіймах Влада. В його очах — несподівано злетілий страх — він ледь встиг перехопити тебе над прірвою, в котру ти ледь не вступила, замислившись про щось далеке й неважливе.

— Пробач, — навіщось вибачаєшся.

Він ще міцніше притискає тебе до себе і ледь набіглий серпанок страху тане, розвіюється на попіл у його темрявих, по-циганському палаючих очах, змінюється у щось інше, чого ти ще в них, зізнайся, не бачила.

— Я чую, як б’ється твоє серце, — а голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль Пачіно з «Адвоката диявола».

Тож ти більше не вагаєшся:

— Тут і зараз чи зачекаємо до весілля?

А отепер ти чуєш, як б’ється його серце. І як здригнулися сильні руки, що не відпускають тебе з обіймів:

— Ти маєш знати. Я ще ніколи не був із жінкою.

«Ще б пак. Ти ж два місяці від неї відмовлявся». Та замість узвичаєної посмішки дивишся на нього напрочуд серйозно і виважено. Дивишся очима закоханої жінки.

— Все, що ти зробиш цієї ночі, буде правильно, — і в розплавленій блакиті твоїх очей, що навіть у непевних відблисках ночі зараз лишається блакиттю, промайнула сполохана тінь таємниці, в котрій немає потреби зізнаватися. Йому. Бо він і так усе про тебе знає.

Те, що сталося далі, тобі ніколи не стане сили усвідомити чи як слід пригадати. Бо світ замерехтів і закрутився всіма своїми барвами й відтінками барвів, щойно, не знати як, ви опинилися в ліжку, до якого звивався слід із забуто скинутої одежі. І Влад перекинувся на зірваного з ланцюга диявола.

Кожен його поцілунок віддавався у тобі тисячами електричних імпульсів, нестерпно пекучими опіками, що пронизували наскрізь твою шкіру, і які, ти була певна, на ранок зможеш побачити й порахувати на своєму тілі. І десь у найглибшому задвірку твоєї підсвідомості сонно здригнулася одна думка. Ніколи не був із жінкою? Несхоже. Ти, звісно, добре знала, що Влад не мав звички брехати, але… він аж ніяк не був схожий на недосвідченого хлопчика, повалив тебе на ліжко так сильно і по-чоловічому нестримно, наче ти була йому винна за всіх жінок, яких він міг мати, та не схотів. Звідки це в нього? І якщо природа справді наділила його цим умінням та силою, обікравши при цьому інших чоловіків, то чому він обрав саме тебе?..

— Я кохаю тебе, — наче у відповідь, раптом чуєш жагучий, хрипкувато-низький шепіт Аль Пачіно із «Адвоката диявола».

І ти кохаєш його. І знаєш, що він це знає.

Піддавшись прадавньо-первісному заклику-інстинкту, що озвався із найдальших глибин твого єства, ти обхопила стрункими ногами дужі, натреновані м’язи його тіла. Відчула на собі його вагу. А потім твою запаморочену свідомість прострелило раптовою блискавкою болю. Різкого, справжнього і глибокого. На диво, ти виявляєшся незайманою. На диво — бо навіть Влад того не сподівався. Ти дражнила його з умінням і принадливістю досвідченої жінки, що знала силу своїх чар. А сама й на крок досі не підпустила до себе жодного чоловіка…

І гаряча нуртуюча кров, що, струменіючи, закипала у його жилах, завадила останньої миті прочитати оту таємницю, що мало не вихлюпнулась із блакиті твоїх очей просто до його ніг. Він завмирає у тобі. Його очі в напівтемряві стрічаються з твоїми. Але ти не хочеш, аби цей біль припинявся, і ваші бажання зливаються у велетенське і всепоглинаюче — одне. Гостре і відточене, як лезо ножа, бажання. Зрештою, щось від диявола оселяється й у твоєму шалено калатаючому серці, що от-от ладне зупинитися. Ти чуєш його у собі гарячими пульсуючими поштовхами, котрі переростають у несамовите прискорення і зриваються на крик, який своєю чергою сплітається-зливається з твоїми нічим не стримуваними зізнаннями у його ім’я.

Ти втрачаєш свідомість. А за кілька хвилин приходиш до тями від того, що Влад повільно вкриває поцілунками твоє обличчя, шию, потім опускається нижче, і коли на твоєму тілі не лишається жодного сантиметра, непозначеного доторком його губ, він неспішно входить у тебе. Ти жагуче піддаєшся йому назустріч. І якби тієї миті здригнувся і запався у провалля кам’яних віків увесь світ, ви, двійко знавіснілих од першої пристрасті коханців, навряд чи оте помітили б.

Спинилися лише на світанку, коли перший скрадений промінь сонця заграв у твоєму сплутаному волоссі і вже несила було дихати, не те що кохатися. Отак і заснули в обіймах одне одного. Більше між вами не лишилося жодної таємниці. Принаймні так вам обом хотілося думати.

6

За кілька днів, що без сліду згоріли у полум’ї невситимо-закоханої пристрасті, ви подали заяву до загсу, купили тобі весільну сукню та винайняли квартиру. Картини Влада добре продавалися, тож квартира виявилась просторою студією з панорамними вікнами та залитою сонячним промінням майстернею на горішньому поверсі — саме такою, про яку мріяв Влад, а сукня — з найтоншого шовку-мережива від Oskar De La Renta — саме такою, про яку мріяла ти. Шлюбну ніч вирішили провести в тому самому п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері для молодят із виходом на дах — звідти, як ви вже мали нагоду переконатися, відкривається просто-таки неймовірний краєвид на місто і найяскравіше сяють зірки. На весільну подорож ви собі загадали жагуче незбагненну Африку — з’ясувалося, кожен із вас поодинці давно вже мріяв ступити на гарячий пісок тамтешнього узбережжя. Потім — довічно закоханий Париж і, може, прадавні маєтки-замки найславетніших володарів світу.

Владові батьки знетямилися від люті. Енн Марі Скотт перейшла на їхній бік. Та вам було байдуже. У ті дні ви були просто непристойно щасливі. І вам то й навіть на думку не спадало, що може бути інакше.

…Непрохано підкралася осінь — час повернення до університету. Над філософією ви з Владом сиділи разом. Цілісіньку ніч. Перед іспитом. Ти читала й переказувала йому кожен розділ, намагаючись спростити, наскільки можливо, дурні, суперечливі й заплутані тези. І коли ти вивчила їх вздовж і впоперек, Влад тільки-тільки починав розуміти ази. Однак іспит ви склали. Спочатку він («задовільно»), а потім і ти — навмисне приховала свої знання і теж отримала знакове «задовільно». Влад, звісно, розлютився, та вищий бал видавався тобі рівноцінним зраді.

А потім університетським містечком поповзли чутки. Щойно вони дісталися високого кабінету ректора, Влада відрахували з університету. Без попередження. Наступного дня й ти забрала свої документи. За рік до отримання диплома про вищу освіту. Дівчата-однокурсниці знову назвали тебе безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, аби відмовитися від усього заради ТАКОГО ХЛОПЦЯ? Щоправда, у словосполучення ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ вкладалося тепер дещо інше значення, про гілки та родинне дерево, треба сказати, більше не йшлося. Ти так само відіслала їх куди подалі. Разом з усіма на світі словосполученнями, гілками й деревами.

Отоді Влад розлютився по-справжньому. Ви навіть два дні не розмовляли, аж доки випадково не помирилися в ліжку. Потім ти швиденько знайшла у якомусь видавництві роботу коректора на півдня, закінчила експрес-курси медсестер і зовсім не вважала, що йдеш на якусь там самопожертву. Коли Владові ставало недобре (зазвичай після телефонних суперечок з батьками), ти колола йому призначені лікарем препарати (нейролептики, антидепресанти та антиконвульсанти переважно) і довго-довго тримала його в обіймах, міцно притискаючи до себе, аж доки напад минався.

На розмови з тобою терпіння у його батьків бракувало. Бо щоразу (коли ти випадково брала слухавку) ваші словесні баталії зводилися приблизно до такої оказії (головну арію виконує мати; татко — бек-вокал):

ВОНИ: Якого біса ти з’явилася? Дівчата його не цікавлять!

ТИ: А хто ж, коли ваша ласка? Хлопці?

ВОНИ (пафосно і велично): Його цікавить живопис. І все. А тут — ти. Що, як з тобою він не зможе більше малювати?..

ТИ: Я — натурниця. Що інше можна зі мною робити, окрім як малювати? Принаймні ваш син тільки малював (розбещено-хтива пауза). До певного часу.

ВОНИ (обурено): Шльондра ти, а не натурниця! І як тільки він вирішив з тобою одружитися?! Та ви не зможете жити разом. Він — особливий, а ти — звичайна. Ти зруйнуєш його!

ТИ: Для цього він має батьків.

Все. Ні в чому не винна телефонна слухавка озивається короткими роздратованими гудками. Ти вдоволено посміхаєшся. Все.

І тобі не було страшно. Бо потім ви з Владом могли цілу ніч поспіль ганятися одне за одним майстернею, бризкатися фарбами і кохатися, а зі стіни навпроти на вас дивилася картина — твій персональний янгол-охоронець, і ти вірила, що вона нізащо в світі не дозволить, аби з вами обома сталося щось моторошно-невиправне.

Десь у ті дні в поле твого зору потрапив чорний одноокий вуличний кіт із перебитими лапами. Ти розказала про нього Владові. Наступного дня кіт оселився у вас вдома. Дивно. І як тільки Влад примудрився його спіймати?

Це вже згодом від сусідки ти дізналася, що Влад його й не ловив. Кіт сам прийшов до нього, варто було йому подивитися у котовий бік.

Ні, було в твоєму обранцеві все ж таки щось потойбічно-диявольське…

А потім (Три Місяці З Дня Вашого Знайомства) він подарував тобі браслет-обіцянку — золотий ланцюжок з кулоном у вигляді напівсерця. Інший уламок серця він причепив до нашийника котові — ніби розділяючи порівну між вами свою любов. Ти тоді спробувала приревнувати, але кіт (наче за мовчазним наказом Влада) почав лащитися й до тебе — і ти здалася — віддала йому частку й своєї любові.

Незабаром (після того, як Влад зникне з твого життя) котові дістанеться вся до решти твоя любов. Тоді ще ідеальна любов.

І десь у ті прощально-осінні дні ти написала перші розділи своєї книжки. А от вони ідеальними не були. Тож ти закинула їх до кращих часів і розчинилася в коханні до чоловіка, що сам був неначе книгою. Непрочитаною. Або ненаписаною.

7

Якось ти обрала день, щось набрехала Владові (чи він повірив?) і пішла до бібліотеки. Аби дізнатися все-все про синдром саванта. До бібліотеки — щоб уже напевне. Бо інтернетівські побрехеньки давно не справляли на тебе належного враження.

Бібліотечний напівморок зустрів тебе настояними на пожовклому папері та старій друкарській фарбі книжковими запахами, що гніздилися перекошеними полицями аж до самої вогко розтрісканої стелі. І тишею. Завсідники бібліотек знають, що порушення тиші тут зараховується до найстрашніших кримінальних діянь. І коли який заблуканий студентик спробує бодай засміятися, аби розважити дівчину, з котрою тільки-но починав знайомитись, старі засушені бабці-біблотекарки тієї ж хвилини розгніваними шуліками налетять на нього. І примусять замовкнути. Добре, хоч не назавжди. Бо тут належить мовчати. Говорити мають книжки. Дарма що їм (більшість з них лишилася у спадок із радянських часів) буває нічого сказати нам у наш час…

…Ти береш старезну медичну енциклопедію, підшивку якихось вижовтених, геть зачитаних газет і всідаєшся неподалік зграйки безтурботних студентів займатися самоосвітою. Кілька хлопчиків мажорного вигляду стріляють зацікавленими поглядами у твій бік. Тільки б не почали знайомитися, падлюки. І не спитали, «як пройти до бібліотеки». Саме так, ствердно, без жодного знаку питання.

З виглядом експерта розгортаєш газету.

— Посунься.

Скидаєш невдоволений погляд. До тебе, не питаючи дозволу, підсідає якийсь чоловічок років тридцяти п’яти зовні, в окулярах та пристойному темно-брунатному костюмі, котрий чомусь на ньому не сидить. Власне, все у ньому якось не ліпиться купи. Таке враження, що чоловічок сам собі не личить, а змінити в ньому й нема чого…

— Знаєш, який квадратний корінь із 3764928? — раптом запитує він.

— Не знаю. І знати не хочу.

— 1940,342! — урочисто проголошує він, здіймаючи догори вказівний палець, байдуже, береш ти його у співрозмовники чи ні.

Ти сполохано озираєшся на бабцю-бібліотекарку — оце зараз видасть за непрохану розмову! Та висушена на кшталт старого опенька бабуся навіть голови не підводить від свого рукописного журналу Прийому-Видачі Книжок. Повертаєшся до чоловічка.

— Науковці досі не з’ясували, що ж таке той синдром саванта, — говорить він, перш ніж ти спромагаєшся щось сказати.

Ти знову озираєшся на бабцю.

Бабця на тебе — ні.

…Синдром саванта, або ж савантизм (від французького слівця savant — «учений») — не що інше як невизнаний медичний діагноз, рідкісний cтан психіки, при якому люди з відхиленнями у розвитку (в тому числі й аутичного спектра) мають так званий «острів геніальності» — приголомшливі здібності в одній, «обраній» сфері знань, що разюче контрастує із загальною обмеженістю особистості. Савантизм може бути природженим або ж набутим. Часом стає одним із непередбачуваних ускладнень черепно-мозкової травми чи захворювань, що мають стосунок до головного мозку. От, приміром, один дядько в Каліфорнії, занедужавши прогресуючим слабоумством, раптом почав писати картини. Обстеження показало, що недуга зжерла добру частину його лівої півкулі мозку, а це вже стало поштовхом для активізації правої півкулі, і дядько, котрий все життя займався встановленням домофонів та сигналізацій, зненацька зробився неабияким художником…

Спільна для всіх савантів риса — феноменальна пам’ять. Ти й сама часом помічала за Владом цю особливість: інколи йому було достатньо одного швидкого погляду, аби намертво «сфотографувати» щось або когось, хоч як він те намагався приховувати. І малював тебе кілька місяців поспіль, очей не зводячи…

Трапляється феномен надзвичайно рідко. У наш час на планеті таких людей не більше п’яти десятків. А за останнє сторіччя наукові джерела взагалі назвали не більше сотні імен. І жоден не був схожий на іншого.

І пішло-поїхало. Тепер ти не просто чуєш, а БАЧИШ усе, що розповідає тобі цей дивакуватий чоловічок в окулярах.

…На борт літака у супроводі двох репортерів піднімається молодий темношкірий хлопець. Планується експеримент — огляд Лондона з висоти пташиного польоту. 29-річний савант Стівен Вільтшир ще ніколи не бачив столиці Туманного Альбіону зверху. Літак змиває над містом. Стівен зачаївся біля вікна. А три наступні години після приземлення він креслить — та ще й без зусиль! — детальну мапу Лондона, вигляд із висоти пташиного польоту. Хоча ні, не креслить, він її «роздруковує», наче принтер.

Ще у віці чотирьох років Стівен вразив батьків своїми картинами-замальовками зруйнованих міст після землетрусів. Зараз він — архітектор. Певно, ті міста відбудовує.

…Симпатична жіночка, якій на вигляд ледь виповнилося сорок, — це Сара Міллер — американський програміст, президент корпорації «Nova Systems». Проте на ділових зустрічах та бізнес-ланчах Сару завжди супроводжує особистий психолог. Оточення схиляється перед Сариним талантом — вона здатна виловити «глюк» у будь-якій програмі, ледь ковзнувши побіжним поглядом на програмний код. А психолог потрібен для «перекладу» слів бізнес-партнерів із людської мови на її власну — бінарну мову саванта-аутиста.

…26 липня 1979 року на світ з’явилася Людина-iPod — один із найвидатніших джазових музикантів світу — Дерек Паравічіні. Пологи були передчасними, тож майбутній геній народився із незворотними ушкодженнями мозку. А згодом втратив і зір.

Прізвисько «Людина-iPod» Дерек отримав, коли з’ясувалося, що він може зіграти будь-який музичний твір, ледве його прослухавши. У дев’ятирічному віці він уже грав свій перший великий концерт у Лондоні з Королівським філармонічним оркестром.

…Джеймс Генрі Пуллен, що відомий як Геній Ірлсвудського притулку, народився у Лондоні в 1835 році взагалі глухим, німим та геть розумово відсталим. Ще в дитинстві почав виготовляти дерев’яні кораблики й малювати. У притулку, де навчали ремесел, Джеймс і став видатним теслею. Якщо йому бував потрібен який інструмент, він легко виготовляв його сам. Цілими днями Пуллен працював з деревом, а вночі малював примарні у місячному освітленні коридори притулку. А одного разу за описом у газеті зобразив облогу Севастополя у Кримській війні. Та головний шедевр Пуллена — модель корабля «Трейт Істерн». Він працював над ним довгих сім років, старанно відточуючи кожну деталь. Особливо — мініатюрні крихітні меблики салонів.

…Однак найвідомішим савантом усіх часів вважається уродженець Солт-Лейк-Сіті — такий собі Кім Пік. Ще в ранньому дитинстві у нього було виявлено аномалії в розвитку головного мозку, як то нерозділеність правої та лівої півкуль, що у Кіма складали суцільний блок. Тож непересічний геній не в змозі самостійно себе обходити і навіть не знає, як увімкнути світло. Він не може без допомоги перетнути вулицю і страждає від дисфункції спілкування. Одного разу Кім спитав у батьків значення слова «конфіденційний». Ті жартома (знайшли з кого жартувати — з дитини!) порадили малому зазирнути у словник. З того часу Кім Пік прочитав понад вісім тисяч книжок і кожну з них він пам’ятає дослівно.

Таких, як він, називають «мега-савантами». Світ дізнався про нього завдяки славнозвісному фільму «Людина дощу» з Дастіном Гоффманом у головній ролі.

Готуючись грати саванта із фотографічною пам’яттю, переповідають, актор довго спілкувався зі своїм живим прототипом. Гоффман вивчав його жести, міміку, манеру рухатись, розмовляти… Згодом, принагідно отримавши «Оскара» за цю роль, він просльозився і сказав своєму «вчителеві»: «Може, я й зірка, але тільки на твоєму небосхилі»…

— Ото просто так взяв і сказав? — на твоїх очах теж виступають такі-сякі сльози.

— Так і сказав, — чоловічок підводиться. І вже інакше: — Прокидайся.

— Що?..

— Прокидайся, кажу!

Підводиш голову. Довкола — порожньо. І майже темно. Трохи віддалік невдоволено блимають посоловілим оком кілька насторожених ламп псевдоденного світла…

Прокидаєшся. Над тобою стоїть, по-хазяйськи спершись на швабру, огрядна тітонька-прибиральниця:

— От молодьож пішла! Ні стида вже ото, ані совісті! Бере отако і спить! І де ж ви, людоньки, думали? У бібліотеці!..

Ти очманіло зриваєшся з місця. Дивакуватого чоловічка — наче корова язиком злизала. А ти заснула. Писком у газету. А на розгорнутій сторінці тієї газети — чорно-білий портрет того дивакуватого чоловічка, підпис КІМ ПІК, дата народження, смерті і — простора, по-науковому розлога стаття…

— То я заснула?..

Огрядна прибиральниця вже ладна вбити тебе своєю шваброю:

— Господи Боже і всі святі Його, воно ще й огризається! А вночі ти що, курво малолітнє, робиш? Додому йди!

Ти йдеш. Хоча, ні, принижено й жалюгідно тікаєш. Кім Пік мертвий. І Кім Пік розмовляв з тобою. Який там квадратний корінь із 3764928?..

У тебе голова пішла обертом. Але заміж виходити ти не передумала.

8

Наближався день весілля. І отоді до справи вирішила взятися Енн Марі Скотт. Вона подзвонила тобі десь опівдні — ти саме була на роботі — і сказала, що «вам треба тактовно поговорити». Зрештою, вона твоя мати. І в кого, як не в неї, має боліти за тебе серце?..

Тож тобі не лишилося нічого іншого, як відпроситися з роботи раніше (Енн Марі Скотт та її зболене серце не звикли чекати) і під дивним, якимсь оцінююче-липким поглядом генерального директора, а заразом і власника видавництва (Андрій Олексійович, здається) вирушити до кав’ярні за рогом, де за столиком на двох за чашкою кави-американо сиділа Енн Марі Скотт. І вона одразу (тактовно) дає тобі зрозуміти, що мова піде про Влада, позаяк… з’ясувалися нові обставини стосовно… цього молодого чоловіка. Вочевидь, довго підбирала слова.

— Зрештою, він тобі… нікого не нагадує? — обережно (тактовно) цікавиться вона.

— А повинен? — ти зустрічаєш її у всеозброєнні.

— Він схожий на диявола! — трагічно вигукує Енн Марі Скотт. Тактовність як рукою знімає. На вас уже починають озиратися.

— Ні, це диявол трохи схожий на нього, — кажеш ти так само голосно, щоб озиратися перестали. — А Влад — це чоловік, якого я кохаю і, як би банально те не звучало, збираюся провести з ним решту свого життя.

Енн Марі Скотт нахиляється до тебе, судомно хапає тебе за руку:

— Послухай, в житті кожної жінки трапляється чоловік-диявол, — каже вона швидко-швидко, наче боїться не встигнути. — Такі чоловіки не схожі на інших, з ними ніколи не буває нудно, та й у ліжку з таким ніхто не зрівняється… — театральна пауза. — Але жоден чоловік-диявол ще не зробив жодну жінку щасливою!

— Тому що батьки не дозволили? — наївно перепитуєш ти.

Енн Марі Скотт розлючено губить рештки свого янгольського терпіння. Ти маєш два дні. Якщо за цей час не позбудешся свого «диявола», вона тобі більше не мати.

— А ти певна, що коли-небудь нею була? — спокійне, просте і відверте запитання.

Два дні. І вона навіть забуде те, що ти тільки-но сказала. Натомість ти отримаєш п’ятнадцять тисяч доларів у своє необмежене володіння, розпорядження й користування.

— Хочу тридцять, — і ти без докорів сумління кажеш їй те, що сказала батькам Влада, коли мова зайшла про гроші.

Енн Марі Скотт роздратовано підводиться. Риється у своїй брендовій сумочці без дна:

— Твій батько був такий самий! — на столик разом із м’ятою готівкою за каву падає якась картка з ім’ям та адресою. — Заради нього я навіть кинула батька Вітасика! Я кохала його. Та жити з ним не змогла. І ти не зможеш! Зараз він тут. Сходи подивися, на що згодом перетвориться твій Влад! Два дні.

Ти хапаєш її за руку:

— Мій батько — савант?..

— Пробач, — якась сила знову садить її на стілець. — Я мала б раніше тобі сказати. Але ж ні — і сталося так, як в одній з моїх дурнуватих книжок!..

Так, твій батько — савант. А отже, й у тобі десь дрімає ця клята невиліковна недуга. Додай сюди диявольські гени Влада і — прокинеться вона у ваших спільних дітях. І отоді ви пожалкуєте, що народились на світ! Грає трагічна музика.

Ти замислюєшся. Понад усе ти жадала від Влада дітей. Бо коли кохаєш, хочеться взяти від коханої людини все, без решти поглинути і її саму, не лишивши кому іншому від неї навіть крихти. Принаймні так у тебе чомусь виходило. А тепер у вас не буде дітей?..

— Хай так. Тебе це не обходить.

Енн Марі Скотт пафосно йде. Адреса — психлікарня у передмісті. Але ти мусиш побачити свого батька — вже не заради Влада, а просто заради себе — аби переконатися, що твій батько існував у природі й при цьому не був Стіві Вандером чи Юрієм Гагаріним…

…Лікарня виявляється старим півзруйнованим палацом якоїсь давно вмерлої графині. Запущеними алейками столітнього саду тиняються привиди-пацієнти, зграйками ельфів туляться в мармурових альтанках, щоб пограти у шахи, а може, влаштувати «політ над гніздом зозулі». Бароко, божевілля і смерть. Ти не здивована. В радянські часи всі палаци й церкви, з котрих віяло старовиною, пристосовували до нагальних потреб молодої соціалістичної держави, дарма, що там можна було облаштувати музей.

У стерильному передпокої з рудиментарним холодним каміном та застиглим мовчазним роялем (теж у стилі бароко) тебе зустрічає старенький лікар-професор — він так само чимсь схожий на примару-дворецького з аристократичних часів графині. І тільки вицвіла блакить його швидких розумно-насмішкуватих очей свідчить, що він ще живий. Не привид. Поки що.

Коли тобі врешті (затинаючись і вриваючись на півслові) вдається пояснити йому, чого ти, власне, тут, він веде тебе на горішній поверх під самим дахом, відмикає важезним різьбленим ключем величні дубові двері графських часів і — ти бачиш перед собою не стільки старого, як зовсім вже сивого кремезного дядька, ременями прикутого до лікарняного ліжка.

Синдром саванта. Його очі заплющені. Він — не тут.

— То він… небезпечний?

— Що ви! В минулому — видатний піаніст. Та що там видатний — геніальний! Він і зараз трохи грає, коли судоми й конвульсії не дошкуляють.

— І часто таке буває?

— Що п’ять хвилин.

— Грає?

— Конвульсії.

Ну ти й дурна! Гадаєш, його прив’язали, щоб він усіх тут не повбивав роялем? Із синдромом саванта нашкодити можна тільки собі.

— Йому недовго лишилося, — наче гід-екскурсовод, каже лікар. — Восьмисантиметрове утворення в середньому мозку. Неоперабельне. З дня на день чекаємо крововиливу.

— Можна, я трохи посиджу біля нього? — раптом питаєш ти.

Лікар здивовано позирає на тебе:

— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.

Ти залишаєшся. Ніхто тут так і не дізнався, що вмираючий піаніст — твій батько. І що його колись кохала Енн Марі Скотт. Ти стільки років чекала цього дня, безліч разів уявляла, що скажеш і що почуєш у відповідь, а він просто лежав із заплющеними очима у цьому зачаклованому тишею маєтку і не збирався нікого впускати у свій світ, де, напевне, тільки й було місце, що фугам Баха та симфоніям Моцарта.

…До вечері він так і не прокинувся. Ти мовчки підводишся й нечутно зачиняєш за собою двері. От і поговорили.

Старенький лікар проводжає тебе крізь сутінки до воріт. Пропонує приїхати ще. Бо родичі піаніста вже давно махнули на нього рукою.

Ти сідаєш в автівку таксі. За вікном пролітають стомлені картинки-пейзажі вечірнього передмістя. Смішний лікар. Йому все ще не байдуже. Певно, готує якусь революційну теорію-відкриття. А тебе, швидше за все, прийняв за волонтерку. Та ти не знаєш, чи приїдеш сюди ще хоча б раз. Бо вдома на тебе чекає Влад, і ти зробиш усе, аби він не перетворився на овоч, як отой старий піаніст. Як твій батько.

9

Відімкнувши двері власним ключем, запізніло переступаєш поріг вітальні. Тебе зустрічає темрява.

— Влад?..

У квартирі — тихо і порожньо. Кинувши плащ, сумку та парасольку на підлогу біля дверей, ти біжиш, вмикаєш світло у всіх кімнатах. З шафи зістрибує кіт. А так — тихо і порожньо. Влада наче хто вигадав. І тільки залишені картини в майстерні свідчили, що всі ці місяці він тобі не примарювався.

— Де Влад?..

Кіт не відповідає. Ти панічно починаєш обдзвонювати всіх ваших нечисленних спільних знайомих: чи, бува, хто не бачив, куди пішов Влад? Ніхто нічого не бачив і не знав. Лише Крістіна, врешті зглянувшись над тобою, неохоче зважилась розповісти правду. Це, звісно, неточно, бо вона лише чула уривок розмови, та, здається, батьки Влада і твоя мати — змовилися. І доки Енн Марі Скотт відволікала тебе «тактовною розмовою», вони покликали й свого сина на перемовини. Під приводом, що врешті готові прийняти тебе до своєї прекрасної родини. А в них удома на Влада вже чекала бригада «швидкої». Вкололи йому щось (заспокійливе?) і відвезли до спеціалізованої клініки. Лікуватимуть. Вони радше віддадуть свого сина лікарям на експерименти, аніж дозволять бути з тобою. Ти ще там? Записуй адресу.

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче навчитися читати чи хоч раз написати власне ім’я без помилок?..

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

10

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…

…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:

— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!

За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР:

— Андрій Олексійович?

Він розпливається у масній посмішці:

— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.

Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.

Він діловито порпається в паперах:

— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».

Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:

— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!

Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…

— …напевне, я згодна.

— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.

— Що… що ви робите?..

Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.

Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».

Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.

Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…

Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а заразом і власника) видавництва. До дзеркала зазирати теж бажання нема. Нащо тобі дивитися на дурну дівчину, яку щойно зґвалтували? Так це, здається, називається?

Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…

Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.

— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!

Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.

Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.

Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.

Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…

Хто це?

Стурбований Влад?

Спантеличена Енн Марі Скотт?

Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?

Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.

Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.

Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.

11

Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.

Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень!) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…

І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі!) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…

І ти розуміла чому. Бо, зупинившись одного разу перед дзеркальною вітриною якогось коштовного «бутика», ти побачила себе — замурзану обірванку із розпатланим, кублами заповстаним волоссям (напевне, його вже ніколи не вдасться розплутати-розчесати) та якимсь дивним застиглим поглядом. Ну й нехай. Тобі не було до неї жодного діла. Все обернулося до тебе разюче невідомим раніше, інакшим боком, ім’я котрому — ВУЛИЦЯ.

Вулиця. Вона швидко розставляє все по місцях. Дисциплінує. Приборкує непокірних. Робить усіх рівними. Бо, коли тобі нікуди піти, вулиця розгортає свої крила-обійми і — враз вирішує все за тебе. Де ночуватимеш, що їстимеш, кого оминатимеш десятими дорогами…

І нічим не переказати те почуття, яке вселяє вулиця, коли тобі нікуди піти…

…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите?) …

Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.

…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.

Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ. Навіщось. За будь-яку ціну.

Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»:

— Паєхалі! В начьной клуб! На паті!..

«Мерс» вибухнув котримсь із шедеврів пєвца Тіматі (теж щось про «паті»), запальним дівочим сміхом (три грудасті кралі, що повисовувались із вікон, наче посходили з кліпів того Тіматі) і — нетерпляче рвонув із місця. Ти відступила у темряву. Якщо «сліпий дідусь» дізнається, що ти його бачила, тобі — не жити.

Часом доводилось ховатися і від дільничних міліціонерів. Бо хоч ти й відлякувала людей своїм зовнішнім виглядом, один з них не погребував підійти до тебе і спитати про документи. Паспорт чи що. Жодних документів у тебе з собою не було. Вони залишилися десь там, у минулому житті. Потім дядько-дільничний діловито поцікавився, скільки тобі років. На той час тобі виповнився двадцять один. Та він не повірив — виглядала ти на сімнадцять. І нагадувала йому, певно, дурну вередливу дитину, що втекла з дому, аби не ходити до школи, або легковажну дівулю, котра, начебто не вступивши до університету, приторговувала власним тілом на вулиці. Спитав про родичів чи батьків. Ти здригнулась, але промовчала. Тож він зупинився, мабуть, на легковажній дівулі. Сказав, що мусить забрати тебе до відділку. А там — розберуться. Однак повіз чомусь до непримітного обійстя за містом, яке всю дорогу називав сауною. А що? Якщо тебе відмити як слід і перевдягти у нармальні лахи, може, згодишся на щось. Може, ти ще й незаймана? Га? Зізнавайся. Хоча вуличні дівки й у дванадцять навряд чи бувають незайманими…

Не надто замислюючись, що робиш, ти на ходу розчахнула дверцята його службового авто і викинулась із салону. Глухий удар із деркучим болем — і світ (під акомпонемент дядькових матюків) замерехтів, закрутився і погас.

Прокинулася ти аж надвечір. Неподалік дороги. У якомусь болотяному ярку, густо порослому здерев’янілою кропивою й будяками. Оце, певно, й врятувало тебе від заповзятливого дядька-міліціонера. Не схотів, видно, чоботи бруднити, спускаючись за неповнолітньою шльондрою у бур’янисту каламутну калюжу. А може, вона там здохла? Тоді тим більше не схотів. Поїхав собі далі у своє міліціонерське життя, на околиці якого, певно, чекала його огрядна добросердна дружина та кілька люблячих діток.

Ти спробувала поворухнутися. Ноги й руки заклякли і нізащо не бажали тебе слухатися. Дерта рана на стегні горіла й пекла, хоч ти й лежала у крижаній воді неглибокої ярової калюжі. Ти заплющила очі. Заснути і не прокинутися.

Але прокинулася. Над яром спливав холодний затуманений світанок, все довкола було вкрите чудесними візерунками килимкового інею. Ти зробила над собою зусилля і звелася на ноги. Іній був і на тобі. Але ти прокинулася.

Кілька днів, здається, пішло на те, аби лісками й долинами дістатися міста. Не виключено, що іншого, сусіднього. Бо, знесилившись од голоду та надривного кашлю, що мучив тебе з тієї ночі в калюжі, ти вже нічого не розбирала. Рана на стегні вперто не бажала загоюватися. І хоч ти й замотала її якимсь брудним ганчір’ям, вона однаково кровила, пекла і гноїлася. Морозне повітря не прохолоджувало. Гарячковий липкий жар міцно й невидимо обхопив тобі голову, двоїв усе перед твоїми запаленими очима, аж доки ти не осіла в кучугуру снігу поряд з якимсь оббитим вагонкою мінімаркетом і — все довкола вимкнулося, наче за електричним імпульсом.

…Прокинулася у стерильно-білій тиші лікарні. Крізь заволоку непритомності спливли такі-сякі спогади. Скрегіт гальм велетенського чорного авто («джип»?), сильні руки, що схопили тебе і підняли, віддалено знайоме обличчя…

Приватна клініка. Над тобою турботливо схилилася красива і лагідна дівчина-медсестра. Русалка. Отак ви й зустрілися. Це вона вимила і розчесала твоє довге темно-русяве волосся. Спитала, як ти почуваєшся. Ти не почувалася ніяк.

— Це минеться, — сказала Русалка. Аби хоч якось тебе розворушити й розважити, почала розповідати смішні історії зі свого життя, розказала про хлопця, у якого до безтями закохалася. Ромео. Так вона його називала. Та що вона все про себе й про себе? Напевне, ти хочеш побачити чоловіка, що тебе врятував?

Ти спробувала підвестися на ліктях. За мить до твоєї палати увійшов Андрій. І все стало на свої місця — чорний «джип», сильні руки і віддалено-знайоме обличчя. Це він тебе знайшов. Привіз до лікарні. За кілька днів тебе випишуть. І ні про що не хвилюйся — він тебе не покине. Він уже винайняв для тебе квартиру, накупив тобі брендових лахів-речей, а в його видавництві на тебе чекає та сама посада головного літературного редактора.

Ти не сказала жодного слова. Стомлено заплющила очі. Він усе то списав на шок від несподівано налетілого щастя. Почуваючись Бетменом, вийшов з твоєї палати. Сів у чорний тонований «джип». Неохоче поїхав додому, де на нього чекала істерична відьма-дружина та щойно народжене дитинча.

12

За кілька днів Андрій, як і обіцяв, забрав тебе з лікарні і привіз до просторої квартири-студії у центрі міста. Ти нерішуче (зачаровано?) зупинилася посеред велетенської вітальні. Андрій радісно побіг по шампанське. За кілька хвилин у двері настирливо подзвонили. Ти байдуже пішла відчиняти. Певно, повернувся Андрій. Але перед тобою стояли двійко чоловіків в уніформі кур’єрської служби і тримали перед собою кілька акуратно запакованих коробок. Спитали тебе про ім’я. Ти назвалася. Отже, ці речі — для тебе.

Зачинивши за ними двері, ти взялася розбирати коробки. Одна з них виявилась кошиком із котом. Ти завмерла. А чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт, котрому бракувало одного ока, тієї ж миті вибрався з полону і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, втік і сховався під ліжком. Твоя рука потяглася до наступної коробки.

І — враз тобі забракло повітря — щойно ти почала здирати з неї цупкий пакувальний папір. Там були картини Влада — усі до останньої, які він написав при тобі. Машинально ти дісталася й до третьої коробки. Як і слід було сподіватися, знайшла там свої особисті речі — одяг, косметику, взуття, документи, рукопис книжки і… весільну сукню від Oskar De La Renta. Зі складок найтоншого шовку-мережива випала записка, старанно виписана каліграфічним жіночим почерком. Ти впізнала почерк матері Влада. Прочитала записку. Похитуючись, підвелася з підлоги.

Ні про що не думаючи, склала усе те добро купою посеред вітальні. Пішла на кухню. Повернулася із сірниками. Підпалила. І присіла неподалік — дивитися на вогнище-багаття, котре все сміліло й розросталося. Відблиски полум’я танцювали у твоїх розширених зіницях. Ти навіть не озирнулася на дзвін битого скла у себе поза спиною.

То повернувся Андрій і (від несподіванки?) пляшка шампанського вислизнула у нього із рук. Отямившись, він кинувся до тебе. Схопивши за плечі, силоміць відтягнув від вогнища, що зманювало тебе й гіпнотизувало. Хтось із сусідів викликав пожежників. Помешкання було врятоване. Паркет теж майже не постраждав. І картини. І твої документи. Згоріла тільки весільна сукня. Ну й дещо підсмалився рукопис. Скраєчку. Бо рукописи НЕ ГОРЯТЬ.

Зате в просторій квартирі-студії надовго встановився запах паленого, який нічим не вдавалося вивести. А ще… записка від матері Влада безслідно зникла. Напевно, загубилася десь у складках весільної сукні від Oskar De La Renta і згоріла разом із нею. Як і зміст написаного. Бо скільки не намагалася, ти не могла пригадати, що ж там писалося. Ті слова випарувалися з твоєї свідомості так само безслідно, як слова, що їх згодом тобі скаже Ловець Снів на даху — і ними змусить тебе стрибнути…

Більше ти про записку не згадувала. Андрій (слід віддати йому належне) не згадував тобі про пожежу й ні про що не розпитував. Просто взяв з тебе обіцянку, що більше не спробуєш собі нашкодити. Бо в усьому, що з тобою сталося, інтуїтивно відчував і частку своєї провини.

Ти не заперечувала. А коли він нарешті пішов, витягнула кота з-під ліжка і всілася разом із ним роздивлятися ту картину, де була зображена напівоголена дівчина-місто. Картина. Ти бездумно втупилась у неї. Твій персональний янгол-охоронець, моторошний у своїй любові і своїй красі. Влад сказав, вона супроводжуватиме тебе всюди й оберігатиме, коли… він не зможе. Більше ти ніколи його не побачиш. Прощавай, Владе. Отак він і зник із твого життя. А сьогодні ж мав бути день вашого весілля. І шлюбна ніч у п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері з виходом на дах. Вколовши собі кінську дозу заспокійливого, лягаєш спати. Тепер ти завжди засинатимеш тільки так.

…Прокинувшись на світанку, ти знічев’я зупинилася перед дзеркалом. Відгорнула неслухняні хвилі довгого темно-русявого волосся, розчесаного Русалкою. Тобі виповнився двадцять один, а виглядала ти, як і раніше, на сімнадцять. Діставши ножиці, безжально взялася обстригати волосся. Вкоротивши його десь вполовину, того ж таки ранку перефарбувалася у білявку. Платинову. Андрію сподобалося. А ти почала виглядати на двадцять п’ять.

А ще того дня з твоїх сірих очей назавжди зник відтінок блакитного, який зазвичай являвся, коли в твоєму погляді збиралася спалахнути усмішка. І сонячні промені навідріз відмовилися блукати у твоєму рівненько відфарбованому, стерильно білому волоссі, шукати в ньому для поблисків яскристі ниточки-пасма, як то було раніше. Ти стала схожою на Енн Марі Скотт.

«Ну, нічо, падлєцу всьо к ліцу», — сміховинно-ламаною російською подумала ти. Цей вислів ти якось почула на базарі, коли причинною блукала містом. Зараз то все позаду. Андрій сказав. І то правда. Бо надривний задушливий кашель потроху минався, рвана рана на стегні теж неспішно почала затягуватися. Згодом від неї лишиться тільки розмитий шрам чомусь у вигляді півмісяця, від якого шаленітимуть усі чоловіки, що тільки його побачать.

Наче й нічого не сталося, ти пішла на роботу — приймати нову посаду. І спати з чоловіком, до якого не відчувала нічого. Щойно ти пустила його у своє ліжко, Андрій презентував тобі розкішне норкове манто із діамантовою застібкою. Ти зневажливо фиркнула. Але подарунок взяла. Бо платиновим білявкам, до яких ти тепер належала, надзвичайно личить коштовне хутро і діаманти.

А на Різдво він сказав, що подарує тобі «джип». Щоб уже зовсім, як у людей. Ти тільки вдумайся у це слово — «ДЖИП»! Якого кольору ти б хотіла, аби він був?

— Рожевого, — розглядаючи свій манікюр, називаєш колір, який перед очима.

Андрій замислюється. Він ще ніколи не бачив рожевих «джипів». А потім ти розсміялася і сказала про непомірно великі амбіції і помірно маленькі члени середнього зросту чоловіків, що зазвичай їздять на «джипах». Хай навіть і не на рожевих. Він образився. І «джипа» тобі не купив. На твій день народження, котрий, між іншим, припадав на Різдво. Христове.

Життя тривало. А десь за місяць тебе просто з роботи із кровотечею забрала «швидка». Ти була вагітна. Зберегти плід можливості не було. Тож тобі влаштували передчасні пологи. І закривавлені біовідходи вирушили туди, куди вирушає все мертве. Через кілька днів ти повернулася додому. За дитиною ти, в принципі, не шкодувала. Бо не знала, чия вона. Якщо ти завагітніла від Влада, то, швидше за все, вона народилася б невиліковно хворою. А якщо від Андрія… то тим більше, така дитина тебе не цікавила.

…І викинувши у небуття обважнілу від густої, аж чорної післяпологової крові прокладку з крильцями, що зараз нездатні зарадити (а «тампаксами» в такій оказії користуватися не можна), ти знову колеш собі звично кінську дозу заспокійливого.

13

А потім до тебе просто на роботу заявилася Енн Марі Скотт. Осяйна і розкішна (так тепер буде завжди), вона зачарувала весь офіс, включно з Андрієм, — він уже й не знав, з якого боку підступитися, аби шанобливо поцілувати їй руку. Чи сраку. Модна письменниця — то вам не жарти! Це якщо стратегічно правильно до неї підкотитися, то, може, навіть вдасться отримати ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок? І хай потім інші видавництва всцикаються од заздрощів!

Он як? Вона потішена. І Енн Марі дала обіцянку подумати, позаяк зараз мала терміново-особисту розмову до тебе.

— Я ж казала, що ти не зможеш, — переможно нагадала вона, поклавши перед тобою на стіл чек на п’ятнадцять тисяч доларів.

Ти тупо-незворушно сидиш (побічний ефект кінської дози заспокійливого) і вдивляєшся у стрибаючі цифри на клаптику папірця, що лежить просто перед тобою. Енн Марі стає тебе шкода. Так, вона розуміє, що зараз ти дещо засмучена, але все ж уже позаду, чи не так? І отой Андрій Олексійович… Ти спиш з ним?

Ти тупо-незворушно мовчиш. Мовчання вона розцінює як знак згоди. Правильно робиш, що спиш. А що? По-іншому в цьому житті не можна. От навіть вона, Енн Марі Скотт, де б вона зараз була, якби свого часу не заскочила у ліжко до підстаркуватого головного редактора, наче у стрімко від’їжджаючий потяг на краще життя?..

І ні про що тепер не хвилюйся, бо навіть той недоумкуватий дядько з лікарні — він насправді тобі НЕ БАТЬКО. Так, відволікаючий маневр, довелося. Насправді Енн Марі Скотт не знає, хто твій батько (не встигла його роздивитися), вона навіть імені його не знає (так близько вони не були знайомі), їй просто треба було тебе налякати. І скерувати на шлях істинний. От і все.

Ти повільно встаєш. Так само не кажучи жодного слова, відчиняєш перед нею двері. І коли вона безтурботно вимітається, щосили грюкаєш ними їй услід. Гроші (п’ятнадцять тисяч) ти береш. Ти їх заробила, позаяк відмовилася від Влада.

Того ж таки дня, подарувавши такий самий чек очманілому Вітасику (в обмін на те, що хоча б у найближчі роки він не зробить нічого такого, аби потрапити за ґрати), Енн Марі Скотт з вільним серцем вшилася за кордон.

Ти купила квартиру (в ті роки ще можна було), взяла «мікру» в кредит (після того, як Андрій не подарував тобі «джипа») і все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і… нестерпна порожнеча всередині. Аби хоч якось її заповнити, ти поїхала до лікарні — ще раз подивитися на того дядька.

Кремезний дядько, наче дитина, зрадів твоєму непрохано-несподіваному візиту. Ще б пак — до нього прийшли. Йому справді недовго лишалося — хвороба уже майже проковтнула його й без того благенький мозок. Ти приходила до нього знову і знову. Лікар-дворецький та санітари не мали нічого проти. Його родичі (яким тепер не вистачало на нього часу) — також. Дядько навіть почав тебе впізнавати, грав тобі Моцарта, Гайдна, Рахманінова, іноді називав дочкою. В такі дні у тебе на очах щоразу виступали сльози. За кілька тижнів він помер. Ти взяла на себе витрати за його похорон. Родичі були вдячні. Але на кладовище в день похорону ти не пішла — не хотіла бачити, як його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею і обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

Десь тоді ти й почала палити. Згодом — напиватися до чортиків вряди-годи. І все частіше — опинятися у ліжку з незнайомцями. Ти просто-таки безбожно зраджувала свого одруженого коханця. Він робив вигляд, що нічого не помічає, бо якось сп’яну пообіцяв тобі розлучитися з дружиною, а дотримуватись обіцянки не збирався, позаяк знав, що ображена Рита миттю обчистить його до нитки.

Та тобі було байдуже. Єдине, що тобі зараз боліло, — це ота Владова картина, яка висіла в тебе над ліжком, зустрічаючи й проводжаючи до сну. Іноді ти пристрасно бажала, аби вона впала. І щоб ти тоді була в ліжку. І щоб смерть твоя була миттєвою. Але картина (твій персональний янгол-охоронець — моторошний у своїй любові і своїй красі) усе не падала. Це потім твоє бажання здійсниться — і вона впаде на дівчину-русалку, винну хіба в тому, що закохалася в гулящу скотину і необачно зажадала собі смерті…

А потім картина, оживаючи, почала й тебе лякати. Вона наче мінялася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Мальована дівчина посеред мальованого міста рухалася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Сонце теж не стояло на місці. Наче рахувало чийсь час. Інколи тобі здавалося, що твій. І коли воно закотиться за обрій, ти, мабуть, зникнеш…

Мінялися також кольори на картині. Чи то Влад погано закріпив їх емаллю, чи то й справді на полотні діялося щось моторошне й незрозуміле, але вона вже не видавалась тобі кольору пристрасті, де змішалися усі відтінки багряно-гарячого. Вона була кольору крові. Кольору болю. Кольору-знаку того, що усе минає, як минув той далекий захід сонця, самим тільки краєчком торкнувшись полотна…

Влад вважав, ти нічого на світі не боїшся. Це не так. Ти до чортиків почала боятися тієї його картини. Коли вперше її побачила — тоді, у майстерні, — ти враз зрозуміла, що вся багаторічна мазня найвеличніших художників світу нічого не варта в порівнянні з цією дивною, похапцем написаною картиною хворого на савантизм аматора, коли він ще й до пуття не знав, як фарби розмішувати. Картиною, від котрої тобі не стало снаги відмовитися, бо дарована вона була так, наче нічого кращого він уже ніколи не створить. І звідки у нього раптом взялася така сила, потужність, експресія?..

Тож, коли тобі подзвонила ваша спільна знайома і спитала, чи не лишилося, бува, після Влада кількох полотен, ти без вагань віддала ті, що лишилися, і цю картину — також. Для виставки-продажу, що її влаштовувала ота знайома в якійсь із арт-галерей. Жодна з решти картин тоді не продалася (так, наче зі зникненням митця вони теж позбулися своїх чар), а цей витвір мистецтва вже за кілька місяців — купили. За триста баксів. А потім (на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок) ти випадково зустрілася з тим покупцем-поціновувачем Владового таланту. Він був нічого. Сказав, що картину купив для своєї дівчини. Так і було. Та вас це не зупинило. Запаморочені, крадені хвилини пристрасті після кількох келихів шампанського. У нього вдома. Ну, то й що, що дівчина? У неї буде картина.

А ще тієї ночі тобі вперше наснився високий, може, надто худорлявий для свого зросту чоловік із карими, чорно розіскреними очима. Ловець Снів.

— Привіт. То що, почнемо? — І наче з ланцюга зірвався: почав снитися тобі мало не щоночі. Протягом довгих, загублених шести років.

Влада ти більше ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Він назавжди пішов із твого життя.

14

Сашко приголомшено підводиться. За весь час твоєї розповіді він не сказав жодного слова, навіть не поворухнувся.

— Ти сподіваєшся, Влад прийде на твій похорон? — питає тихо-тихо, наче боїться когось розбудити.

— Хіба можу я на таке сподіватися? — ти зиркаєш на годинник. — Час настав. Зараз мене ховатимуть. А такої вистави я не пропущу.

Сашко опускає погляд. Темні кола під очима (бо ж повішений) стають ще темнішими у невірній передсвітанковій імлі:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Розумієш… ти можеш там залишитися.

Отепер ти смієшся. Навигадував! Кому ж цікаво вікувати на кладовищі? Там же навіть телевізора нема. Відчиняєш дзеркальні дверцята шафи.

— Краще порадь, що мені одягти на таку урочисту подію. Може, вбратися трагічно, в чорне? Все-таки в мене горе — я померла…

— Вбирайся, як хочеш. Хто тебе там побачить?

— Ну, не кажи! А раптом який дідок вилізе зі склепу на ранкову прогулянку? Йому ж треба буде про когось сказати: куди котиться сучасна молодь?

Сашко абияк пробує посміхнутись:

— Ну, добре, вдягай оту коротку спідничку і шкарбани на підборах. Усіх дідків порозлякуєш…

— А до спіднички? — обурено перепитуєш ти.

— Оту драну майку з вирізом до пупа.

Щойно ти постаєш перед ним вбраною у ці лахи, малий сумно дивиться на тебе. І вже не жартує.

«Ти не повернешся», — кажуть тобі його очі на прощання.

…Кладовище зустрічає тебе холодним закляклим світанком, що поволі спливає над перекошеними хрестами й надгробками. Зяють роззявленими пащеками кілька щойно викопаних могил. Одна з них — твоя. Та, де найменше людей та жалобних вінків і яку спритники-гробарі сподіваються засипати першою. Бо тут не буде священика із промовою — ховають дівчину-самогубцю. Ти тримаєшся дещо віддалік. Не знаєш, хто з присутніх живий, а хто — вже упокоєно мертвий. Декілька згорблених постатей сторожко озираються на тебе. Мертві.

— І куди котиться сучасна молодь?! — чуєш просто у себе за спиною. — Ну хто, скажіть мені, коли ваша ласка, так на похорон вбирається? Власний!

Озираєшся. Перед тобою лютує і бризкається слиною якийсь старезний напівзотлілий дідок, вполовину з’їдений червами. Щойно зі склепу, як Сашко й попереджав.

— Ну, а себе ви бачили?

— Я тут уже дві сотні літ лежу! І щоб ви знали, панянко, для свого віку я непогано зберігся! Так-так, як на дві сотні літ — досить непогано…

І, уздрівши в тобі покірного співрозмовника, дідусь (у минулому вчений-біолог) починає довгу розповідь про те, що на кладовищі тлінні людські тіла розкладаються дуже швидко. Першими гниють шлунок, кишківник, печінка, селезінка. Дещо пізніше черга дістається й до серця, нирок та легень. Труп постійно втрачає рідину, котра безбожно просочується крізь шкіру і (не треба мені тут сміятися!) природні отвори організму. Рідина розтікається домовиною та врешті (якою б коштовною та водонепроникною домовинка б не була) потрапляє в землю. За кілька років труп висихає й перетворюється на скелет. Наступні 10–30 років (залежно від ґрунтово-кліматичних умов, а вони зараз, ти ж знаєш, постійно змінюються) триває мінералізація — розпад тіла на окремі хімічні сполуки. А от в такому вигляді кожен із нас може існувати в землі сотні й тисячі років. І тебе це також стосується.

— Ішли б ви, діду, на… східну частину кладовища, — знічев’я радиш йому. — Там, здається, вашого прапраправнука ховають.

Дідок поспіхом шкарбає туди. Він уже поховав не одне покоління своїх нащадків. Похорони він любить і поважає, розуміється на них, як бундючний сомельє на добре вистояних французьких винах, що коштують цілих статків.

Ти полегшено переводиш подих. Тепер можна роззирнутися. У пошуках Влада? Чи Енн Марі Скотт? Ніхто з них не з’явився. Кілька шизоїдних особистостей з роботи (на чолі із незвично засмученим Андрієм), заблуканий Ісус Христос (оце чувака робота дістала — аж на кладовище припхався, аби тільки за «компом» не стирчати), Вітасик з родиною (люди в чорному) та двійко замурзаних гробарів, що, спершись на лопати, чекають, коли вже нарешті можна буде засипати землею дурну і, певно, страшну дівчину, бо ховають бідолашну в закритій труні.

Нарешті можна. На твою домовину падають кілька блідих багатостраждальних троянд і — гробарі починають завзято махати лопатами.

Усі помалу розходяться. Усі, крім генія Ісуса Христа. Він ледве тримається на ногах, під очима залягли темні кола, руки здригаються і тремтять. Тепер здається, що він не спав цілу вічність. І він чекає, доки гробарі скінчать свою справу. Потім нахиляється до твоєї могили. Кладе на ще свіжу паруючу землю напіврозквітлу чайну троянду. Дивно. А при житті він тобі квітів не дарував. Певно, зараз отямиться і скаже щось на зразок ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ! Але він каже:

— Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти сюди потрапила. Я зовсім іншого хотів, коли послав його у твої сни.

15

Слід відзначити, Ісус Христос нікуди не поспішав. Спочатку зайшов до якоїсь кав’ярні, з годинку посидів там над філіжанкою кави, потім неквапом прогулявся містом, милуючись лякливими зграйками голубів. Твій привид скрізь супроводжував його однаково-запитальним поглядом, не відступаючись ані на крок, навіть коли нахабна людська юрба намагалася вас розділити.

Нарешті геній Ісус Христос повернувся додому — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. Ти переступаєш поріг вслід за ним:

— Може, досить врешті знущатися?!

Може, й так. Він заходить до ванної, зупиняється перед уламком дзеркала. Ти застигаєш позаду за ним. Він зістригає волосся, зголює бороду і стає… чоловіком, якого сьогодні не було на твоєму похороні. Ти щосили намагаєшся втримати його погляд у дзеркалі. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий…

Він озирається:

— Мене звати Влад.

Ти відступаєш. Перечепившись через поріг, ледь не падаєш. А в кутку його квартири, заваленої комп’ютерним залізяччям, корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол — і щосили кричить:

— Мене звати Влад! Мене звати Влад!..

Мене звати Влад. Ти повільно сповзаєш стіною на підлогу. Мене звати Влад. Він (Ловець Снів) сказав: МЕНЕ ЗВАТИ ВЛАД й отоді, у твоєму сні, коли змусив тебе стрибнути. От що то були за слова. А щойно їх сказав і геній Ісус Христос — чоловік, якого ти, знущаючись, намагалася не помічати. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий. Хай він і змінився, та колишніми лишилися його очі…

…очі без дна, в яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. Колись ти любила дивитися в ті його очі. Ще мить — і ти назвеш його на ім’я…

— Влад?

Він так само зваблює тебе посмішкою, в яку ти колись закохалася. Але щось у ній невловимо не так. Очі не посміхаються. Вони дивляться тверезо й оцінююче. Вони вичікують.

Однак тобі байдуже, ти надто довго бажала, щоб він отак усміхнено повернувся, тож, мабуть, можеш дозволити своїй пам’яті нарешті поєднати минуле з майбутнім.

І ти підводишся. Поділ білосніжної весільної сукні від Oskar De La Renta шовковою хвилею скочується довкола твоїх ніг і завмирає, ледь торкнувшись краєм підлоги. Дивина. Стільки років минуло з того дня, як ти спалила цю сукню разом із купою інших речей, які хоч трохи могли нагадати про нього! Залишила тільки себе. А згодом і себе обміняла на редагування чужих книжок, спання із чужим чоловіком, сидіння у кав’ярнях у колі заздрісних і від того так само чужих лже-подруг.

Аби лише не згадувати, що зробив Влад. Бо він не так собі «пішов із твого життя», а вибрався на край даху готелю-хмарочоса і… дива не сталося. Про це ти дізналася із записки, яку тобі прислала його мати разом із сукнею, котом та картинами.

ВЛАД МЕРТВИЙ

ЦЕ ТИ ВИННА

Вмістилося у п’ять слів. Отака записка. Та щось у тобі просто відмовилося це пам’ятати. Розумні психіатри (якби ти до них пішла) зіпхнули б усе на твій багатостраждальний мозок, який, бачте, не схотів переробляти цю інформацію, сховавши її у підсвідомість до кращих часів.

— Захисна реакція, — зі знанням справи додали б вони. І здерли б із тебе чималу купу грошей.

А взагалі, підсвідомість — незбагненна річ. Бо якось (опісля) тобі примарилося, що він, як раніше, до пізньої ночі сидить у своїй майстерні. Його руки перемащені фарбою (червоне із жовтогарячим переважно), очі не відриваються від полотна. Ти нечутно підходиш до нього ззаду, невагомо кладеш руку на його плече. Але він так звик до того, що ти — невід’ємна частина його життя, що зараз навіть не підводить до тебе погляду.

На полотні народжується, здається, захід сонця. Та коли ти напружуєш зір, то бачиш там лише один-єдиний велетенський напис навскіс:

ВОНА ТЕБЕ ВБ’Є

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…

Ти, звісно, дізналася про смерть Влада, бо його мати написала ту записку, а батько, випадково зустрівши на вулиці, так тобі й сказав: ЦЕ ТИ ЙОГО ВБИЛА, але ти цього не пам’ятала і воно тебе не мучило. Ти забула. До певного часу. А потім час, сполохано завмерши, зупинився навіки. І прийшов Ловець Снів.

— Чому ти не була на моєму похороні? — з болем питає Влад.

Так. На похороні ти не була. Не хотіла бачити, як і його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею, обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

— Я зрадила тебе, Владе, — ці слова звучать рівно і зважено, бо в тобі, як рефлекс, прокидаються всеїдні докори сумління. — Зрадила. У всіх значеннях цього слова.

— Тут подібні речі втрачають значення, — проникливо каже він.

— Я зрадила тебе з тим, хто ніколи не заговорить зі мною про кохання, лише про прибутки, які він не бажає через мене втрачати. Одружені чоловіки — вони або сіють любовними зізнаннями на всі боки, або торочать про гроші, вважаючи, що то — найсолодша музика. І треба сказати, рідко помиляються. Я зрадила тебе, Владе.

— Тут подібні речі втрачають значення, — повторює він. — Просто пам’ятай мене, гаразд? НЕ СМІЙ МЕНЕ ЗАБУВАТИ.

Тепер вас розділяє тільки поріг. Влад сумно посміхається. І зачиняє перед тобою двері. А далі — нічого. Цілковите затемнення.

Спокута

1

Крізь мерехтливу темряву до тебе продираються чиїсь крики, наче той примарний хтось намагається тебе розбудити.

— Скажи щось! Скажи, чорт тебе забирай!..

Довкола сновигають якісь постаті. Лікарі? Тебе наче б’є електричним струмом. Запах лікарні. І паризьких парфумів. Енн Марі Скотт. Вона теж тут. Кричить — це вона. Тобі вдається як-небудь розліпити запалені чимось пекучим очі. Ти силкуєшся хоч щось сказати. Ти хочеш покликати її («Мамо?»), та боїшся, що вона роззирнеться, засміється і скаже:

— Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Тож з твоїх губ зриваються зовсім інші слова:

— Чому ти не була на моєму похороні?..

— Якому похороні? — Енн Марі падає на принагідно підставлений кимось стілець. — Боже! Ця дитина мене в домовину зведе!..

Отже, ти в лікарні. Не на кладовищі. Однак про всяк випадок кіношно перепитуєш:

— Де я?..

— Боже! В реанімації! — не менш трагічно сплескує руками Енн Марі Скотт, щоб ти часом не подумала, що в казку потрапила. — От уже майже тиждень. Глибока кома. Ніхто вже й не сподівався, що ти отямишся…

Довкола метушаться лікарі та медсестри. Хтось намагається вивести Енн Марі, та вона не дається.

— Де Влад?.. — встигаєш спитати, доки двоє дужих санітарів тягнуть її до дверей.

— Та що це з тобою?! — обурено кричить, хапаючись за варцабу. — Він — мертвий! Коли ти нарешті до цього звикнеш?!.

За дверима з нею стається істерика. Ти відпливаєш. Постаті лікарів тануть і випаровуються. Влад мертвий. Мертвий. А ти — жива. По складах, по літерах, по крапочках ця істина починає доходити до тебе, як тупий іржавий ніж із зазубринами вгризається у шкіру, прориває м’язи і починає неспішно пиляти кістку. Влад мертвий. Холодні злі сльози усвідомлення, наче самі по собі, пускаються з твоїх очей, щойно тебе знову непрохано приводять до тями. Влад мертвий. Досі тобі не було відоме те відчуття, коли всередині щось начебто рветься, і ти вже хочеш відпустити це, заспокоїтись, аби хоч не дратувати оточення, та нічим не можеш його зупинити. Влад мертвий. Влад. Оті самовільні безпорадні сльози стікали з твоїх очей ще кілька днів поспіль. Приходили практиканти, дивувалися, записували щось у конспекти. Та сльози не спинялися, заступали тобі практикантів, навіть коли ти пробувала думати, що отой-от індусик зліва — нічого, або намагалась концентруватися на спалахах гарячого болю, що рвав, шматував, гриз твоє тіло, вирвавшись нарешті на свободу, бо ти прийшла до тями. Влад мертвий. Тобі кололи заспокійливе, знеболювальне, а сльози все текли, хтозна, де вони й бралися, бо в людському організмі (професор сказав практикантам) не може бути такої кількості сліз. Влад мертвий. А вони все текли. Зібралися, мабуть, за оті кілька довгих років, на які ти викреслила зі своєї пам’яті його смерть. Але Влад мертвий.

Енн Марі Скотт у ці кілька страхітливих днів до тебе не заходила. Чи то її не пускали, чи то вона таки впевнилась, що «ця дитина її в домовину зведе», а взагалі, їй треба було відпочити, бо майже тиждень вона жила біля палати реанімації, як бомж на вокзалі в очікуванні потяга, який ніколи не надійде.

На п’яту добу, здається, сльози почали підсихати. Очі неймовірно пекло, наче хто налив туди перестояного розсолу. Більше в своєму житті ти не зрониш ані сльозинки: усі вони витекли у ті лікарняні дні.

Щойно припинилася оказія зі сльозами, прийшов біль. Неспішно так, боком, наче вибачаючись, прослизнув до твоєї палати і нахилився над твоїм ліжком. Період реабілітації. Лікарі сказали, що, в принципі, твоєму життю вже майже ніщо не загрожує, але больовий шок ніхто не відміняв.

І біль — то розгорався поодинокими іскорками, то спалахував цільним полотнищем вогнища, пронизуючи наскрізь твоє переламане знівечене тіло, що впало з висоти отакенного готелю-хмарочоса, розтрощило нігерійському дипломатові представницьке авто, скотилося з уламками куленепробивного скла просто до його ніг і (за якимсь Господнім недоглядом) лишилося живим.

Тож це розшматоване тіло, складене по кісточках і зашите, наче саморобна ганчір’яна лялька, пекло, горіло і гуло, немов у нього було увіткнуто тисячі гострезних голок з отрутою. І нічого не можна було зробити. Часом тобі здавалося, що ти лежиш не на ортопедичному матраці лікарняного ліжка, а на розпеченому вугіллі чи на тому самому битому склі. У такі ночі ти кричала так, що аж шибки здригалися по всьому відділенню. Тебе накачували знеболювальним, як опудало набивають тирсою, та біль все одно проривався, наче авто на тест-драйві крізь бутафорську стіну.

Ти ненавиділа ліки, пігулки, крапельниці, ін’єкції, а ще більше ненавиділа, коли їхня дія надходила до кінця, а це траплялося щоразу швидше й частіше. Доводилося збільшувати дози, призначати сильніші препарати.

А одного разу, провалившись у черговий коловорот болю, краєм вуха ти почула, як лікар сказав Енн Марі Скотт, що ти вже ніколи не зможеш без них обійтися. А ще тобі наново доведеться вчитися ходити, тримати ніж та виделку, одягатися… і в тебе назавжди по всьому тілу залишаться шрами.

Десь хвилину Енн Марі нічого не відповідала. Потім спитала, чи можна зробити щось хоча б із обличчям. Далі ти вже нічого не чула, бо тебе знову затягло у провалля непритомності.

Прийшовши до тями наступного дня, ти спробувала підвестись. Однак кінцівки, закуті у кайдани гіпсів та бинтів, тебе не послухалися. Ти почала вимагати дзеркало. Енн Марі розплакалася і вибігла з палати.

А потім (за кілька днів) до тебе чомусь пустили Ксєнію та Вітасика.

— Родина все-таки! — демонстративно бовкнули вони в реєстратурі і, накинувши білі халати, явилися до тебе виконувати родинний зобов’язок. Принесли тобі мандаринок. Хоча Вітасик, собака, ще з дитинства мав пам’ятати, що ти НЕНАВИДИШ МАНДАРИНИ. Сам же їх потім і жертиме, як завжди…

Моджахєдок з собою вони завбачливо не взяли, хоч ті й знемагали від бажання побачити живий труп. Бо тепер, певно, йому вже не треба гарно вдягатися і, може, він віддасть їм усі свої лахи, доки вони ще не вийшли із моди?

Отже, Вітасик та Ксєнія. Говорити не було про що, хіба спитати, чи вони ще не спродали твоєї квартири. Але ти не питаєш.

А вони (за наказом лікаря та Енн Марі Скотт) щосили роблять вигляд, що не бачать перед собою скаліченої подоби живого трупа. Та потім Ксєнія все одно не стрималась од спокуси і, діставши із сумочки-клатчу люстерко, тицьнула його просто тобі у писок. Ти втратила свідомість. Та рвані краї глибоких ям і рівчаків, котрі ти тепер мала замість обличчя, переслідували тебе і по той бік притомності.

А ще якогось дива приходив Андрій. Але ти навідріз відмовилася його бачити, хоча спочатку (а що?) таки промайнула думка постати перед його ясні очі зі своїм новим личком, та так, щоб він з переляку аж у штани напудив і з ганьбою та повною матнею лайна вилетів із лікарні, а відтак — і з твого життя.

Але ти не постала. Тож Андрій пафосно (щоб усі бачили) передав тобі через стражденну Енн Марі Скотт велетенсько-потворного букета троянд у шелепучій целофановій обгортці та зворушливу звістку, що твоя посада у видавництві завжди на тебе чекатиме. Скільки треба. Вічно. Як і він.

Усі медсестри плакали. Енн Марі презентувала йому ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок. А ти подумала про ту безгрішну дівчинку з німбом святої, якій тепер доведеться шукати нову роботу.

А потім дістала маленьке люстерко, турботливо залишене Ксєнією у твоїй палаті, і без почуттів взялася себе розглядати. Дівчини з картини більше не існувало. Вона померла, коли викинулась із даху п’ятизіркового готелю. Замість неї з’явилася змучена постійними нападами пекучого болю, пошрамована істота в бинтах, безнадійно залежна від медикаментів, що відпускалися лише за рецептом лікаря. Істота, яка ходила під себе (санітарка, що виносила судно, матюкалася і ненавиділа свою роботу). Істота, що відчайдушно заздрила мертвим.

2

Наступного дня прибув пластичний хірург, виписаний Енн Марі Скотт зі всемогутніх Штатів.

— Він був у команді лікарів, які свого часу кроїли Майкла Джексона, Бейонсе Ноулз та МЕНЕ, — з гордістю повідомила тобі на вушко Енн Марі.

— Зробите з мене Майкла Джексона? — чомусь запитуєш ти.

Лікар ніяковіє. Певно, Джексон навіть після смерті був гарніший за тебе.

— Вона жартує, — поспішає втрутитись Енн Марі. — Гадаю, щось схоже на Демі Мур нам підійде.

— Ні! Хочу бути, як Мерилін Монро, — скомандувала ти, зрозумівши, що можна обирати.

Звісно, Мерилін Монро із тебе не вийшло. Але й на себе схожою ти вже не була. Глибокі ями та рівчаки із рваними краями поступово затягувалися, танули, однак сліди від шрамів лишилися. Щоправда, тепер вони нагадували тоненькі розмиті рубці-лінії, наче затерті грубим наждачним папером. Шліфування. Наразі це все, чим можна було зарадити.

— За рік, — сказав Пігмаліон Зі Скальпелем, — процедуру можна буде повторити, і тоді від шрамів лишаться хіба… примарні візерунки, які можна буде помітити лише неабияк приглядаючись, та й то в бездоганному освітленні. А зараз вам треба вчитися накладати професійний грим. Так-так, професійний грим! Навчитеся — і зможете брати участь хоч у конкурсах краси…

Невинний жарт. Однак тобі пристрасно хочеться вбити жартівника, дарма що він реставрує тобі твій писок. І ти вирішуєш більше не повторювати жодних процедур, і авжеж — не накладати ніякого гриму. Хай оточуючі милуються тим, що є, бо конкурси краси тобі до самої сраки, та й зваблювати нікого ти не бажаєш.

Енн Марі Скотт від обурення ледь не втрачає свідомість. До самої сраки?! Не бажаєш?! Їй ще бажається, а тобі, бачте, вже ні!..

Хирлява постать пластичного хірурга, відчувши чергову сутичку, в котрій, не доведи Господи, і його персона може постраждати, тихенько вислизає з палати. Разом з хірургом випаровується і твоє роздратування.

— Добре, — безсило відкидаєшся на подушку. — Поговорімо про це десь за рік. А зараз, сподіваюся, я вільна?

Однак Енн Марі непросто було зупинити, дарма, що вона бачила, як ти стомилася. Бо ти дуже швидко стомлювалася.

— Вільна? Е ні, моя люба, це фізично ти… гм… майже видужала, наскільки воно для тебе можливо. А психологічно — ще й не починала! Гадаєш, я не бачила? Якби ти вже могла ходити, то зірвалася б на ноги і мокрого місця не залишила б від цього достойного чоловіка — пластичного хірурга, який, між іншим, прагне повернути тобі красу!..

— Не треба мені краса! — зриваєшся по самій лише згадці про Пігмаліона. — Хай лишається там, куди вона поділася!..

Енн Марі дістає із сумочки картку-візитівку:

— Ось гарний спеціаліст. Щойно підведешся з ліжка — ходитимеш до нього двічі на тиждень.

— Психоаналітик?! — вереснула ти. Нащо тобі психоаналітик? Твій менталітет, котрого ти (на відміну від неї) не мала де, як і коли позбутися, нізащо не дозволить тобі ХОДИТИ ДО ПСИХОАНАЛІТИКА.

Однак нічого не здригається у витончено-спокійному обличчі Енн Марі:

— Не хочу, щоб ти знову думала про дахи.

— Чорт, я цього й не робила!

— Сумніваюся. Ти намагалася скоїти самогубство, дитинко, а це вже серйозно.

— Повторюю, я цього не робила, — вкотре згадуєш Ловця Снів і слова, якими він змусив тебе стрибнути. — Та я ніколи по смерті Влада й не була у тому готелі…

Енн Марі Скотт тільки трохи що зблідла. Далі витягла із тієї ж сумочки копії готельних квитанцій і жбурнула їх тобі:

— А це вже неправда! Ось доказ! Безліч разів поспіль ти знімала там номер на ніч, спала в ньому сама, а на ранок щоразу їхала додому і лягала у власне ліжко. Крім того, останнього разу, коли…

І нащо ти оце брешеш? Бо вона знає, так, вона знає, що ти брешеш! А вона ж завжди вчила тебе казати правду, тільки правду і нічого, крім правди! За винятком хіба того випадку, коли сама набрехала тобі про твого батька…

Але то була «ложь во спасєніє», і ти, коли матимеш своїх дітей, звісно ж, це зрозумієш. А поки що — не смій їй більше брехати! Не смій, бо в неї знову розболиться серце (хіба мало вона від тебе натерпілася?), і коли вона помре (від серцевої недостатності, звісно), це ти будеш винна!

Ти завмираєш:

— Нащо мені дурити саму себе? — питаєш вже зовсім тихо.

— Це ти мені скажи! Хоча ні, мені не треба, я вже по горло сита твоїми витівками! Скажеш психоаналітикові! — і вона демонстративно рушає до дверей.

Тобі хочеться крикнути їй услід ще якусь гидоту, бо дістала вже:

— Сама ходи до свого психоаналітика! От кому він не завадить!

Зупинившись за крок від дверей, Енн Марі Скотт велично озирається:

— Ти щось сказала, люба?

— Тобі причулося! — біль знову починає неквапом підбиратися до тебе, тож ти не маєш бажання розпочинати чергову народно-визвольну війну.

— Я теж так думаю. Бо навряд чи тобі є що сказати, — і за нею з гідністю зачиняються двері.

Ти будь-що вирішуєш навчитися ходити. І не до психоаналітика.

3

Минуло півроку. Настав день урочистої виписки з лікарні. Ти стоїш (насиділася за півроку) навпроти старенького головного лікаря у його кабінеті, де так само пахне ліками, і покірно чекаєш, доки він заповнить необхідні папери і розкаже, як тобі відтепер треба жити.

Так і є. Протофол, лідокаїн, ксанакс, золофт, паксил, демерол, деприван — це лише неповний список знеболювальних, заспокійливих, антидепресантів та міорелаксантів. З часом дози і спектр медикаментів доведеться збільшувати…

Ні-ні, кілька років ти ще проживеш. Доки рятівні препарати тебе не вб’ють. Печінка ж не вічна. Та й нервова система також. Але років два-три він гарантує точно. Якщо припиняться напади люті, можна буде навіть влаштуватися на якусь простеньку роботу. Та вона не повинна бути пов’язана з людьми, звісно. І твоя мати має рацію — без психоаналітика тобі не обійтися. Ну й нарешті, ти ніколи не зможеш мати дітей.

А так усе добре.

— А це… як його… — хоч перед тобою лікар, та ти чомусь не наважуєшся називати речі своїми іменами. Однак він розуміє тебе — певно, чує такі недолугі плутані питання по двісті разів на день.

— Звичайно. Але не зараз.

Ти нервово посміхаєшся. Ти й не збиралася зараз. Та про всяк випадок пробуєш пожартувати, спитавши, чи немає в нього бува у чоловічому відділенні травматології когось настільки ж спотвореного, як ти… позаяк Джонні Деппа тепер тобі буде звабити дещо складніше. Разом ви непристойно довго гиржете над твоїм злим жартом. Він каже, що пошукає.

— Все буде добре, — ховаючи посмішку, знову повторює лікар. І відводить очі.

Прощаєтеся. Ти йдеш. Тобі зрозуміло все, крім одного: чому лікарі кажуть пацієнтам, що все буде добре, а самі — відводять очі?

У спорожнілому передпокої тобі зустрічається Енн Марі Скотт. Вона нетерпляче зиркає на годинник — біля входу на неї вже чекає автівка таксі, яка відвезе її до міжнародного летовища, звідки вона першим же рейсом має намір повернутися у своє зручне і виважене французьке життя. Але перед тим вона, вочевидь, має намір сказати тобі щось розумне:

— Чому ти не звернулась до мене по допомогу одразу, як усе пішло не так?

Розумно.

— Я зверталась. Але ти сказала: «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець»… Пам’ятаєш?

— Господи! — вона театрально сплескує руками. — Ти ж просила про кота!

— Я просила допомоги. Це не одне й те саме?

— Ну, добре. Я була трохи не при собі. «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець» — нічого цього я тоді вже не мала. Антоніо покинув мене, а письменницьке натхнення от уже два роки, як і близько не підходило. Не було чого піарити. Деякий час я навіть пиячила, це так, не для преси, звісно. А тут ще й ти зі своїм котом…

— Співчуваю.

— Та зараз усе змінилося, — вона знову нетерпляче зиркає на годинник. — Дзвонив Антоніо, він скучив за мною. І в мене з’явилася ідея для нової книжки!

— Про Антоніо? — чомусь перепитуєш ти, хоча думала спитати «а чи не про велике і світле кохання?»

— Про тебе, — пошепки сповіщає Енн Марі, пожираючи очима автівку таксі.

— Не смій.

Однак їй завжди вдавалося чути лише те, що вона хотіла, тож вона навіть не криється зі своїми сподіваннями:

— Я знайшла у тебе деякі нотатки. Ти пробувала писати сама? — в її осяйних очах спалахує щось на кшталт поблажливої усмішки. — Не ображайся, та в тебе навряд чи стане сили волі довести цю справу до кінця — це ж колосальна праця, а ти така непосидюча завжди була… — вона елегантно вмощується в таксі, на прощання махає тобі рукою. — Я згадаю тебе в дедикації! Бувай.

Авто розгонисто зривається з місця. Ти лишаєшся сама. Отже, вона була в тебе вдома. Те, що розпочав Вітасик з дружиною, довершила Енн Марі Скотт. Бувай.

4

Береш таксі і їдеш додому. Так, у тебе все ще є дім. Власне, це єдине, що в тебе залишилось. Бо Ксєнія та Вітасик, злякавшись, вочевидь, твого недоречного воскресіння, а може, нищівного гніву Енн Марі Скотт, так і не спродали твоєї квартири. І моджахєдки «вчитися» нікуди не чкурнули. Мабуть, їх посадять. У колонію для неповнолітніх. Так їм і треба. А взагалі, тобі байдуже. Піднімаєшся сходами. Швидше б уже, бо час колоти препарати, позаяк над тобою настирливо-примарно починають кружляти перші ластівки старого знайомця — Болю…

Відчиняєш забуті двері. Твоя квартира. Тут тихо і порожньо. Тільки посеред вітальні чомусь розсипано кришталеві уламки люстри і світло тут не вмикається.

— Сашко?.. — ти пригадуєш.

У відповідь — сама тиша. Жодних покалічених привидів, хіба що окрім тебе…

Де Сашко? У даремній надії ти обходиш усю квартиру, наперед знаючи: його нема. Більше ти його не побачиш. Бо він — мертвий, а ти — жива. Тож ти, мабуть, втратила здатність бачити привидів. Цікаво, як ти збираєшся жити в помешканні, де кожна дрібниця нагадує тепер про нього? Малого бешкетника, якого ти спершу намагалась позбутися, а потім він став твоїм ліпшим другом.

Ти сумуєш за ним. Іноді, як десь рипнуть двері чи вітер прочинить кватирку, тобі здається, що то він дає тобі знати про себе. Бо Сашко (ти в цьому переконана) теж сумує за неврівноваженою, егоїстичною, часом істерично-нестерпною, але такою знайомою дівчиною, котру він не хотів відпускати на кладовище. А ще він мріяв про велосипед. «Спутнік», здається. Через оту купу брухту, власне, і вкоротив собі віку…

Ти сідаєш за комп’ютер. Вмикаєшся. Увіходиш до всесвітньої мережі. Серед міріад оголошень швидко знаходиш те, що треба саме тобі. І вже наступного дня в твоїй квартирі оселяється двоколісне шосейне диво. Не новеньке, звісно, бо таких вже давно не випускають, але в досить-таки пристойному стані.

— Їздити можна, — сказав щасливий дядько-продавець (колишній спортсмен) і підозріливо скосився на тебе.

«Куди їй ще їздити?» — без слів промовляли його очі, споглядаючи численні сліди від шрамів та рубців. Мало, певно, з асфальтом познайомилася? А ти й не збиралася їздити. Цей вєлік — для Сашка. Дядько перерахував гроші. Певно, подумав, що Сашко — твій молодший брат чи племінник. А взагалі, йому було по фіг. Тобі — так само. Раді, що знайшли спільну мову, ви розійшлися. Кожен своєю дорогою.

Отож десь у пообіддя вєлік вже був у твоїй хаті. Ти так і залишила його в коридорі (ото зрадіє Сашко, як побачить!) і пішла до вітальні — приймати ліки, бо до тебе знову почав підкрадатися що далі, то хитріше-підступніший біль.

Але ліки ти забула в спальні. Прямуєш туди. І зачудовано зупиняєшся. На столику біля ліжка (поряд з пігулками, ампулами та шприцами) лежить воно — вкрадене тобою із примарного паризького готелю — срібне люстерко Мерилін Монро (пластмасове люстерко Ксєнії ти мстиво віддарувала одній із медсестер).

І раптом — оце. А ще вранці його тут не було. Взагалі ніде не було…

Нерішуче простягаєш до нього руку. Торкаєшся. Справжнє. Тобі чомусь починає здаватися, що варто зазирнути у нього — і ти побачиш томно примружені очі розкішної кінодіви далеких 50-х років, а не власне, спотворене різко розкресленими шрамами обличчя…

Та зазирнути не встигаєш.

Хтось наполегливо шкребеться у двері твоєї квартири.

— Сашко?.. — відклавши люстерко, ти з дивним передчуттям летиш до дверей.

Відчиняєш. Просто перед тобою стоїть він — твій кіт — худющий, бруднющий, весь у реп’яхах, з голодним (єдиним) велетенським очиськом, що в ньому застигла нереалізована мрія про…

— Котику! — хапаєш цей брудний линялий клубочок, притискаєш до себе і щодуху летиш з ним на кухню, де насипаєш йому повну миску омріяного «Віскасу». Це файне їдло ти купила просто так, по інерції, за звичкою, хоч котом у твоїй хаті уже давно, як не пахло. Власне, як і тобою.

— Ну як тобі велося без мене? — риторично запитуєш, доки він жадібно глитає розрекламований котячий наїдок.

— То так, то сяк… — непевно відповідає котяра із повним писком «Віскасу». — Останні кілька тижнів помагав одному дядькові стерегти пирковку. Васьок його звати. Непогано заробляв. Годували.

Ти падаєш зі стільця. Кіт продовжує несамовито жерти.

— Ти… розмовляєш?.. — ледь чутно перепитуєш у кота, знову незграбно вибираючись на стілець.

Кіт обдаровує тебе здивованим поглядом перемащеної у «Віскасі» одноокої пики:

— Я завжди розмовляв з тобою. А чому ти тільки зараз про це питаєш?

Отакої! А які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після порятунку з коми?

Нє, ти з привітом. Ти остаточно з привітом.

5

З цим переконанням лягаєш спати. Кіт, відмитий і напахчений, влігся й замуркотів поруч. Як же ти за ним скучила! За ним і…

А от про Влада ти більше намагалась не думати.

Хоча досі не могла зрозуміти, нащо він витяг тебе з того світу, аби ти лякала зараз оточуючих і жила на знеболювальних та антидепресантах.

Спокута? То хай скаже, що саме ти маєш зробити за ці кілька подарованих ним та лікарями жалюгідних років! Дописати книжку? Її забрала Енн Марі Скотт. І це вона її допише. Подарувати моджахєдкам квартиру? Вони й так її візьмуть. Щойно вийдуть із колонії для неповнолітніх. А тебе на той час, певно, уже й не буде серед живих…

То чого хотів Влад?

…Заледве дочекавшись наступного ранку, ти швиденько вибираєшся з дому і їдеш у видавництво. Відповідь на твоє питання має бути десь там. Вона сидить зазвичай у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Колись ти не знала, як її звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала її Ісусом Христом. А відповідь знову ж таки не звернула на тебе уваги. Тоді ти зненавиділа її. А зараз ладна на все, аби тільки побачити її знову. Точніше, того, хто за нею весь час ховався. Як шлях до відступу. Порятунок.

Нарешті ліфт завмирає на потрібному поверсі. Твоє серце калатає так, що, здається, вискочить зараз із грудей і впоперед тебе помчить до найдальшого кутка дизайнерського відділу. Але ти виявляєшся прудкішою. Ні з ким не вітаючись, на одному подиху долаєш просторий хол, кілька перекручених коридорів і… вражено зупиняєшся.

Довкола сновигає заклопотаний персонал, гудуть принтери, безперестанку дзвонять телефони і сплітається в унісонний «ля-бемоль» розмаїття людських голосів. А його крісло — порожнє. Комп’ютер вимкнутий. Відповіді нема.

Не роздивляючись облич, хапаєш перших стрічних за руки і засипаєш плутаними рваними запитаннями. Правда виявляється вищою твого розуміння.

Який Ісус Христос? Той, що в церкві? Ні? А патлатий геній — це хто? Та ні, його тут немає. І ніхто такого ніколи не бачив. У їхньому відділі принаймні. Більше того, з дня заснування тут працюють самі лише жінки…

Так і є. До дизайнерського відділу заходить з кавою красива витончена шатенка у темно-сірому брючному костюмі. Сідає у крісло Ісуса Христа. Це — її робоче місце. От уже шість років, як її.

Ти розгублено зазираєш то в одні очі, то в інші. Отже, ніхто, крім тебе, його не бачив. Він існував тільки в твоїй уяві. Тільки для тебе. А тепер зник, як і Сашко. І ніколи не повернеться. Бо він — мертвий. А ти — жива. Ти знічено відступаєшся. Наче уві сні, виходиш з дизайнерського відділу. Роззираєшся.

Заляканого дівчати у довгій балахонистій спідниці та німбом над головою теж у видавництві більше немає.

«Звільнилося, певно, не витримавши лихої долі», — принагідно думаєш ти.

Аж ні. Це ти так думаєш, а дівча за час твоєї відсутності перефарбувалося в ефектну білявку (зовсім як ти колись), взуло брендові шкарбани на височенних підборах (з коротенькою спідничиною вкупі), розлучилося зі своїм чоловіком (чи то святенником, чи то гастарбайтером) і голодними, густо намальованими очима дивилося тепер на Андрія. На тебе ж воно позирало скоса, зверхньо і непривітливо. Так і є. Ти їй не суперниця. Але слова мовити не наважилось: усі тут знали (і дівча разом з усіма), що Андрій притримує омріяну нею посаду для тебе. Дівча — тільки тимчасове в. о.

«Боженька, зроби так, щоб ця дурна спотворена сука написала заяву на звільнення і Прекрасний Андрій впустив у своє ліжко-видавництво нову фаворитку!..»

Ти подумки бажаєш їй щастя-здоровля і йдеш у відділ кадрів писати заяву. На звільнення. За власним бажанням. І Боженька тут ні до чого. Просто іноді Його бажання збігаються з твоїми.

Осміліле дівча зневажливо (краєм брендового підбора) штовхає до твоїх ніг коробку з такими-сякими речами (старий нотатник, зламаний степлер, кілька неважливих уже світлин у дизайнерських рамках):

— Твоє. Я сама зібрала для тебе. Можеш не дякувати.

— Можу, — і підхопивши легеньку коробку, ти виходиш зі свого (тобто уже з її) кабінету. Під градом здивованих поглядів офісного люду прямуєш до дверей. А навперейми тобі вилітає зі своїх хоромів захекано-розхвильований Андрій:

— Що це таке?! — махає перед твоїм незворушним обличчям заявою на звільнення.

— Там написано, — про всяк випадок, якщо він не зрозумів.

Його обуренню, як завжди, немає меж:

— Але я не казав тобі звільнятися!

— А я й не питала, — йдеш.

Андрій затуляє собою двері:

— Ну, добре, я згоден, певно, тобі важко буде… гм… тепер працювати…

А оце вже дістає тебе по-справжньому. Ти ладна вивернути йому оту коробку просто на голову:

— Щезни з дверей. В мене немає бажання розмовляти.

— То ні хрєна не кажи, але вислухай!..

Вислуховувати його налаштовується також увесь офіс. Обступили вас мало не впритул, ще й шиї від цікавості повитягували. Але Андрій на те не зважає, він почувається театром одного актора і спрагло починає виголошувати монолог:

— Розумієш, після смерті Рити…

— То Рита мертва? — невіруюче перепитуєш ти. Монолог обірвано. Бо померла вона, як ти пригадуєш, лише у твоєму фіктивному ірреальному вимірі, де справжнім був хіба що кредит за «мікру»…

— Потрапила до автокатастрофи, як поверталася з довбаного салону, — охоче повідомляє Андрій. — Вона і мій «джип». Машину шкода… — Андрієві думки вголос. Потім він спам’ятовується. — Словом, царство їм обом небесне. Але тепер я вільний. Коли що, то й… женитися можу, — і перед тобою відчиняється мініатюрна скринька з діамантовою обручкою, знятою, вочевидь, із закривавленої Рити після автокатастрофи.

Весь офіс завмирає. Ще б пак — просто в них на очах твориться романтична казка, як в одному з тих романів, що на їх випуску спеціалізується ваше видавництво! Тільки дівча, яке зайняло твоє місце, чомусь не тішиться: вочевидь, цього разу Боженька не виправдав її сподівань.

А тобі все не виходить з думок нагла смерть Рити, що якимсь дивом перебралася з твоїх коматозних марень у реальне життя. Якщо Рита загинула, то Андрій…

— А в «дурці» ти теж, виходить, був?

— Вже розказали! — Андрій розлючено глипає на зацікавлений довкола персонал.

Той сахається, заперечливо хитає десятком голів. Вони й самі не в курсі дєла, як «тщатєльно скриваємий факт про „дурку“ став достоянієм гласності»…

— Та ти не думай, я нармальний! — до тебе. — Ну, кому, як не тобі, знати? — глитаючи слова, поспішає з аргументами Андрій. — Весілля справимо на Балі. Зараз модно…

— Як добре, що ти вирішив оженитися, — кажеш, милуючись відблисками камінчика. — Але зроби це з кимось іншим, гаразд?

Андрій зеленіє. Весь офіс випадає в осад. Крім новоствореної дівчинки-білявки, звісно. Ти йдеш.

«Краще б він був ненормальний», — з сумом думаєш, опинившись на свіжому повітрі. І викидаєш коробку зі своїм минулим у роззявлену пащу урни для сміття.

А дорогою додому, на хвилинку забігши до супермаркету (треба щось жерти купити — котові і собі), завмираєш перед турнікетом. Просто біля однієї із кас стоїть у черзі той самий патологоанатом, що розбирав тебе на запчастини перед натовпом розгублених абітурієнтів у стерильних пенатах моргу. Поруч з ним — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти — дочка, напевне. А на витонченому зап’ястку тієї дочки (поряд із різнокольоровими «фєнічками») — твій браслет-обіцянка з кулоном у вигляді напівсерця.

Знічев’я татко-патологоанатом скидає поглядом по супермаркетному довкола і… бачить тебе. Гладенько виголеним обличчям миготнуло щось схоже на примарну тінь впізнавання. І остраху. Бо це в моргу він — цар і бог, а тут — звичайний покупець…

Хто ж така ота скалічена застигла дівчина біля турнікетів, навіть подумати моторошно. Смикнувшись, він інтуїтивно пробує затулити собою дочку. Ти просто стоїш. І дивишся. І він не витримує. Кидає на підлогу ретельно зібраний кошик з покупками, хапає нічого не розуміючу верескливу малу за руку і стрімголов женеться з нею на вихід. Очі довкола проводжають їх здивованим нерозумінням. Ти ж тільки стенаєш плечима і йдеш вибирати плавлений сирок.

А вже згодом, виринувши із супермаркетного раю з повними пакетами фасованого їдла, просто на під’їзній доріжці натикаєшся на щось блискуче. Твій браслет-обіцянка. Викинутий чи загублений. А «фєнічки» не викинули. І не загубили. Піднімаєш. І скажіть отепер, що немає життя після смерті…

6

Ти нізащо не хочеш відвідувати психоаналітика. Але позаяк Енн Марі взяла на себе всі витрати за страхітливо дорожезні медикаменти, без яких ти тепер не можеш обходитися, то треба йти. Бо вона дізнається, якщо не підеш, а випробовувати її терплячість тобі (у твоєму становищі) ні до чого. Знаходиш потрібну адресу. Стукаєш у двері. Хтось нерішуче дозволяє тобі зайти. І хто ж за тими дверима?

Претензійний, гарно вбраний мажор (чимось схожий на молодого Джона Траволту), який, певно, тільки вчора на таткові гроші закінчив курси, де стають розумними психоаналітиками, як в американських кінах. Та й кабінетик нічо такий, навіть з кушеткою, позиченою з того ж таки американського кіна на таткові гроші…

Ти без вагань простуєш кабінетом прямісінько до тієї кушетки, розвалюєшся на ній, як новоявлена Мерилін Монро (кіно, то й кіно), і посміхаєшся своїм асоціаціям.

З якихось фешн-новин ти дізналася, що у всюдисущих Штатах відбувся аукціон, де спродали такі-сякі речі Мерилін Монро — ну, там кофтинку, поїдену міллю, рентгенівський знімок її легень з ледве окресленими лініями грудей (решту твоя збоченицька уява сама тобі домалювала) і серед них, завваж, майже таку саму кушетку, що, розлігшись на ній, осяйна кінодіва мала звичку сповідатися своєму психоаналітикові…

Для повного комплекту не вистачило хіба що такого лота, як Душа Мерилін Монро, дбайливо закоркована у флакончик знакових парфумів «Шанель № 5». Хоча більшість чоловіків, звісно, надала б перевагу її тілу. А спритні аукціонники тоді осквернили б могилу блонд-легенди і всучили б їм те, що від нього лишилося. А на додачу навіть срібного люстерка не дали б, позаяк якась холєра його вкрала.

Ти ледь стримуєшся, щоб не розреготатися. А потім твій погляд зауважує присутність психоаналітика. Цікаво, він з таких? Теж купує душі чи звик їх отримувати надурняк? Ти невимушено облапуєш поглядом мажора-початківця-психоаналітика:

— То що, докторе, почнемо?

Він спочатку лякається.

— Звіть мене Денис.

Отакої! Тільки імені його тобі не вистачало. Хіба не досить того, що ти вже охрестила його Джоном Траволтою?

— А вас як звати? — продовжує Джон Траволта ліпити ліпаки.

Якщо чесно, ти завжди ненавиділа цей обмін іменами, ненавиділа і чути, і промовляти власне незвичне ім’я, нагло вкрадене Енн Марі Скотт із твору безсмертного українського класика (Карнеґі нервово курить в коридорі), тож із лагідною посмішкою радиш психоаналітикові:

— Там у картці написано.

Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:

— Євпраксія? Це ж як Єва?

— Сеанс закінчено, — ти підводишся.

— Але ж…

— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?

Він схвильовано підводиться:

— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.

— Бачу, пацієнти тобі не набридають.

— Тільки не вибирайся на дахи.

— Пішов ти.

— Не я, то буде інший.

— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.

Не дзвонити. Але дзвониш йому вже надвечір:

— Слухай, у мене тут каналізацію прорвало. Купа лайна… Не допоможеш?

Він допомагає. Твоя теорія підтверджується: всі чоловіки — природжені сантехніки. Навіть якщо вони психоаналітики. А ти й психоаналітика додумуєшся використати не за призначенням. З того й починаються ваші розмови. Спершу відсторонені — ну, там про лайно, кіно та доміно, з того, це не дивно, ви помалу підбираєтеся власне до твоїх проблем. І одразу домовляєтесь називати те, що з тобою сталося, нещасним випадком. Професійно. Тож ти відкриваєшся йому — врешті, він майстер вправлятися з лайном. Дещо він розказує й про себе, наприклад, що його дівчина не вийде за нього, доки він не зробиться видатним світилом у психотерапії. Ти подумки вітаєш себе з тим, що ти не його дівчина. А стосовно «світила» — так тримати.

Однак саме цей хлопчик-мажор-психоаналітик допомагає тобі розібратись з усім, що з тобою сталося.

Згадати про Влада.

Розшукати його могилу (щоправда, поки що лише на карті кладовища — підеш туди, коли будеш готова).

Стерти нарешті у відновленій телефонній книжці номер його мобільного.

Перестати писати сповідальні листи на його електронну пошту, а потім самій же відкривати її і читати…

Словом, усвідомити і відпустити. З часом. І при цьому навіть не намагається до тебе чіплятись. Профі, що не кажіть. Це тільки потім ти дізнаєшся, що ніякої дівчини в нього не було. Це в тебе він закохався, коли у твоїй хаті прорвало трубу каналізації і ви обоє стояли посеред ванної ледь не по вуха в лайні. Можна сказати, з першого погляду закохався. А ще він на п’ять років молодший від тебе. І багатого татка в нього нема — в універі він жив зі стипендії та власних непомірних амбіцій. Ліцензія і кабінетик — банківський кредит. Та й твоя мати нічого йому не платила: він сам напросився, надто вже твій випадок був цікавезним.

Ти почуваєшся тренувальним майданчиком. Відмовляєш йому в коханні. Та від його безоплатно-психоаналітичних послуг не відмовляєшся — по тобі він пише дисертацію, а тобі раптом захотілося лишити хоч якийсь слід у житті, навіть якщо це слід від екскрементів піддослідного кролика.

7

Одного дня ти сказала Джону Траволті, що хочеш піти на кладовище. Стояв порожній осінній день. Ти не надто любила осінь — в цей час завжди видається, що має статися щось… моторошно-невиправне, наприклад.

Джон Траволта про те не знав. Тому й не став тебе відмовляти. Навіть на кладовище з тобою піти зголосився. Щоб ти не передумала останньої миті, не розвернулася і не втекла, — так він, здається, сказав.

…Міський цвинтар зустрів вас знудженими хрестами й надгробками, загорнутими в обважнілий вологий туман пізньої осінньої днини. Ви йдете центральною алейкою, вздовж якої вишикувались ще майже свіжі, позакидувані напівзов’ялим квіттям домівки-могили.

«Усі там будемо», — сказав колись Сашко. А потім дідок зі склепу просвітив тебе стосовно стадій розкладу тлінного людського тіла. Усе це ти пам’ятаєш. А найголовніше — забула.

…Нарешті от вона — могила Влада. Там, де мала бути твоя. Оце такий краєвид і примарився тобі отоді, «на твоєму похороні».

Ти кладеш на дихаючу, наче живу землю напіврозквітлу чайну троянду. А потім довго мовчки сидиш і просто дивишся на німий надгробок, де тільки й було, що ім’я його, прізвище та кілька слів од «вічно сумуючих батьків». А ти й отих слів не спромоглася сказати. Бо ви (з батьками) так і не з’ясували достеменно, хто ж із вас йому більше винен. Зрозумілим стало одне: кожна дійова особа драми-феєрії на ім’я ВЛАД почувалася наразі паскудно.

Рятувався кожен, як умів. Вони — судовою тяганиною безпрецедентного масштабу, науковою роботою та ритуальними відвідинами щовихідних його мовчазної могили:

— Ну, як тобі тут ведеться, синку?.. Ми виграли ще один позов. Наступного місяця татка запрошено на міжнародний симпозіум до Женеви. Доповідь виголошуватиме…

А ти обрала ампутацію. Відсікла від свого серця любов, як інфекційну недугу, що отруйною ґанґреною розповзається усім тілом, ще й припрошує до спільництва скривавлені виразки споминів (синдром пам’яті?) — про всяк випадок, аби замало не здалося. Пам’яті у доступі ти відмовила. Навмання — ану ж пощастить? І на довгих шість років викреслила його зі свого життя, зробила вигляд, що його не було. До могили йому не приходила. Бо так легше. Так не болить.

Та колишня любов однаково знайшла спосіб дістатися до тебе. Страшний, відчайдушний спосіб. Який ледь не коштував тобі життя. І воно нестерпно, невимовно, невситимо болить.

…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:

— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?

— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.

Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:

— А в тебе, виявляється, очі блакитні.

Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.

Мав усього двадцять три роки (проти твоїх двадцяти восьми), та при цьому спромагався здаватись таким виваженим, дорослим, що ти супроти нього була — дитина, не більше. Говорив гарною українською мовою, хоча, як згодом з’ясувалося, родом був звідкілясь зі Східної України, а ще — вільно володів польською, французькою, італійською. І завжди опинявся поряд. Мабуть, такими й мають бути чоловіки, у яких слід закохуватись на все життя?

Ти швидко схопила його за руку і несподівано поцілувала. Довго і пристрасно. Просто біля могили Влада. Він відповів на поцілунок. І на кілька загублених митей пейзаж кладовища вимкнувся і погас, наче зображення на екрані діапроектора. А вже наступної хвилини ти раптом відштовхнула його від себе і першою пішла до воріт. Довкола знову було кладовище. І могила Влада була.

Сонце вже загубилося посеред хмар, але твої очі так само відсвічували блакитним. Того ж таки вечора ти сіла писати книжку. І тобі було начхати на ту, котру пише Енн Марі Скотт. Бо якщо вона ліпить її з твого обгорілого рукопису, то книжка ота вийде про СМЕРТЬ. А твоя буде про ЖИТТЯ.

8

Твоє життя змінилося. Книжка завзято писалася (переважно після прийому наркотично-знеструмлюючих препаратів, коли панотець Біль забувався про тебе і йшов кудись там у справах, поступаючись місцем спалахам хворобливо-покорчених натхненних видінь). А потім — завзято читалася принагідно висадженому на стілець котові, радіючи, що вроджене почуття такту не дозволяє йому піти і зайнятися чимсь цікавішим. Кіт робив розумний вигляд, вряди-годи вставляв якісь запитання, поради, зауваження.

Як от:

— Хочу нагадати тобі про теорію трьох стилів, сформульовану ще в працях античних філологів, авторів поетик та риторик. Особисто мені імпонує вчення прихильника класицизму Феофана Прокоповича про риторичне мистецтво. Що скажеш?

Або:

— Що в тебе з композицією? Виправ мене, якщо я помиляюся, та, здається, інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору визначається органічною взаємодією його елементів, котрі набувають естетично валентного сенсу виключно в контексті цілого. То що у тебе з композицією???

Чи навіть:

— Авторський задум, в принципі, мені зрозумілий. Та, може, задля увиразнення концептуальної ідеї додати більше художніх засобів, деталей, стилістичних фігур? Метафор, епітетів, алегорій…

— Матюків?..

Стоп! Ти — в пристойній книжці. І хто тобі вклав у голову отаких думок? Припини негайно, бо книжку оцю не напєчатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків. Додай якихось метафор, вигадливих порівнянь, хвилююче-терпких епітетів, як ото в людей у книжках водиться. А ще, переконливо радить кіт, треба вибачитись за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…

Бо в пристойній книжці такого бути не може. Може бути хіба в житті. Лише там кохання й унітаз — сумісні. Так вважає один ваш спільний з котом знайомий, що торгує унітазами і читає Шекспіра. На унітазі переважно. І архаїчний Шекспір, перевіршований на понятну мову титанічними зусиллями перекладачів, покірно потрапляє і до його столу (пардон, до його сортиру) як пересмачений гарнір до, слід сподіватися, основної страви (котрою незмінно являються детективи Мариніної) …

Ти все то наче брала до уваги, щось викреслювала, дописувала, редагувала, аж доки кіт лишався вдоволеним і з почуттям виконаного стосовно тебе обов’язку йшов на кухню — жерти законний «Віскас». А насправді (таємно від кота) лишала усе, як є.

Думки про Джона Траволту (як про чоловіка, не психоаналітика) ти відклала кудись убік. Про той поцілунок на кладовищі сказала собі: ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО. Дарма, що він вважав би інакше. Далі узвичаєних терапевтичних сеансів у вас справа не йшла. Про те, що ти розмовляєш зі своїм котом і він тобі відповідає, теж наразі вирішуєш психоаналітикові не казати. Про всяк випадок.

Однаково твоє життя змінилося. Завдяки кільком поспіхом написаним у моменти натхненного просвітлення (чи затемнення) епатажним есе, дивом опублікованим у двох-трьох просунутих журналах, тебе проголосили «перспективним молодим талантом із власним революційним стилем» і ти отримала доступ у неформальні мистецькі кола. Гонорар витратила на бухло та сигарети. Це додало тобі неабиякої ваги у мистецьких колах. Часом в тебе навіть просили автограф, пораду, а то й рецензію на якесь лайно. Найчастіше ти відсилала всіх далеченько на фіг, чим ще більше збурювала увагу до своєї персони. Бо творчим особистостям належить бути неадекватними. Інакше яка з них тоді творча особистість?

А ще ти перестала фарбуватися у білявку. В перші місяці добряче нагадувала світлофор — половина білого волосся (платиновий блонд), половина рідного темно-русявого, аж люди на вулицях озиралися, знайомі не впізнавали. А потім відстригла біле і наче стала схожою на людину. Іншу людину. Бо роздала безпритульним усі свої дизайнерські лахи (включно з тими, які вдягала лише раз, і тими, яких взагалі не вдягала), натомість накупила собі на розпродажах та в секонд-хендах мішкуватих розтягнутих светрів і носила їх з широкими поясами та високими замшевими ботфортами. Зверху — коротеньке провокаційне пальто. На вулицях знову ж таки почали озиратися, та ти не надала цьому значення. Просто вирішила, що так тепер буде модно. На косметику вже грошей не вистачило, тож ти перестала фарбувати й пику. Справжня (а не намальована помадою від Шанель) посмішка, на тлі котрої ніхто вже не помічав шрамів, розпелехане, по-мистецьки нерівно підстрижене каре, стрункі ноги у високих чобітках на підборах — з тобою навіть почали пробувати знайомитися на вулицях, чого раніше, зізнайся чесно, майже не бувало. Ти обирала лише тих, які ніким не прикидалися (безробітний художник — то й безробітний художник, бездарний поет — то й бездарний поет), не трясли перед тобою атрибутами статусного становища (швейцарські годинники, взуття зі шкіри нещасних крокодилів та інших несправедливо убієнних рептилій) і займалася з ними чесним незахищеним сексом.

Про Джона Траволту ти знову ж таки воліла не думати. Як і, власне, про тих, кого, на відміну від нього, пускала у своє ліжко. Не слухала і не давала обіцянок, не передзвонювала наступного дня і не брала слухавку, якщо дзвонили вони.

За потяг до всього натурального й екологічно чистого Джон Траволта стримано тебе похвалив. Знову сказав, що ти робиш успіхи. Дописав дисертацію. Захистився. Мабуть, ви таки станете друзями. Бо це єдиний спосіб його позбутися.

Хоча ні, був ще такий. Якось ти запримітила, що він дивиться на тебе аж надто закоханим поглядом, підвелася з американської кушетки і одним рухом скинула з себе сукню. Пам’ятаєш, десь ти вже таке робила? Щоправда, тоді від тебе не могли очей відірвати, а зараз оцей хлопчик навпроти, ледь здригнувшись, поквапливо відвів свій невинний погляд кудись убік, до панорами вікна.

І це довело тебе до повільного, кипляче-розплавленого сказу: куди краще, коли тебе безсоромно роздивляються, аніже ніяково ховають очі. Як була, в самій лише чорній мереживній білизні (так, тепер ти носиш білизну, особливо полюбляєш чорну — готично відтіняє сліди від шрамів), так от, ти підскочила до його столу, схопила за підібрану під колір очей краватку і злісно просичала:

— Ну то як? Хочеш мене такою?..

Він спочатку був розгубився, а потім взяв твої руки своїми (краватка при цьому вислизнула із твоїх пальців) і проникливо так, падлюка, сказав:

— Я хочу тебе, а не просто твоє тіло. Час би вже це зрозуміти.

Ти відскочила від нього, як ошпарена кішка:

— Ти робиш це з довбаного співчуття?

— З довбаного співчуття я запропонував би тобі склянку води та пігулку аспірину. Але я пропоную тобі себе.

— Красно дякую за такий великий скарб! — ти розреготалася. — От тільки як мені це пережити без пігулки аспірину? — і схопивши свої речі, ти вилітаєш з його кабінету. Вдягаєшся вже у коридорі. Байдуже, чи хтось побачить. Зараз ти хочеш лише одного: бути подалі від Джона Траволти. Треба ж, а якусь хвилину тому на тобі було як написано ЗДАТНА НА ВСЕ. Може, так воно й було?..

Бо він справді закохався. Тоді, коли у твоїй квартирі прорвало трубу каналізації і ти чомусь покликала його, а не діловитого дядька-сантехніка, що мешкав по сусідству? Чи тоді, на кладовищі, коли побачив блакить у твоєму погляді кольору грозового неба? Він точно не пам’ятає. Знав тільки, що закохався. І навіть той, хто от уже шість років лежав під надгробком з сумним ім’ям і сумними словами, не міг йому зараз цього заборонити.

Р. S. Ти — в його квартирі. З одягу на тобі тільки ота чорна мереживна білизна, в руці — келих охолодженого шампанського. Тут і зараз. Він — ідеальний. І в нього немає родини, якої ти не варта. І секретів, що тобі не до снаги розгадати. Та скільки не намагаєшся, ти не можеш закохатися у чоловіка навпроти, хоча, бачить Бог, він того вартий. Він — твій другий шанс. Але ти не можеш. Усе, що мала, ти віддала Владові. Одягайся і їдь додому.

9

Відтак ви перестали бачитися. Ти з головою пірнула у свою книжку, а він, мабуть, у вирішення проблем інших людей. Бо це дозволяє не думати про свої власні. Лише інколи (для книжки) ти прослуховувала аудіозаписи ваших розмов. Намагалася піймати те, що, можливо, пропустила у живій розмові. Зрозуміти, чому сталося саме так.

ТИ: Як гадаєш, нащо він це зробив?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Прислав тобі Ловця Снів? Нічого він не робив. Хіба окрім того, що помер. І Ловця Снів також немає. Його ти вигадала сама. Точніше, твій мозок. Точніше, твоє сумління.

ТИ (знущально-роздратовано): А якщо сказати все то людською мовою?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Добре (тут, вочевидь, викапана копія Джона Траволти важко переводить подих). Нічого твій Влад не робив. Не надсилав тобі Ловця Снів, не вмовляв тебе скоїти самогубство, не намагався затягти у свій світ… Це твоя підсвідомість, поїдена докорами сумління, утнула з тобою таку штуку.

…Справді, Ловця Снів ти більше не бачила: наче його хто силоміць утримував подалі від тебе. Не явився він і тоді, після майже закоханого поцілунку з Джоном Траволтою, хоч ти була більше, ніж переконана, що наступної ночі (байдуже, в чиєму ліжку ти її проведеш) Ловець постане перед твоїми ясними очима, аби покарати тебе вогняним мечем. Не сталося.

Не дуже засмутившись, ти й далі вешталася мистецькими тусовками, відсиджувала зад в «арт-кав’ярнях», а ночами (в наркотичних спалахах, дарованих знеболювальними препаратами) писала книжку. І чекала відповідей.

Відповідей не було. Так, наче загубилися вони у котромусь із поштових відділень всесвітньої небесної канцелярії…

ТИ (якось вже зовсім розгублено): Тобто я все вигадала?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Ненавмисне. Підсвідомо, я б сказав. Таке трапляється з багатьма людьми. Зазвичай після величезного стресу, смерті близької людини, приміром, яку легше заперечити, аніж визнати і прийняти. Тож твоя підсвідомість зробила це без твого відома, з метою самозбереження, як комп’ютер. А якщо конкретно, то так, ти це вигадала.

ТИ (все ще розгублено): То це я його зробила монстром?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Повторюю, та частина тебе, якої ти не контролюєш і не усвідомлюєш. Щоб позбутися почуття провини за його смерть. Не помирав він. Просто зник. Мантра-омана. Ти так хотіла в це повірити, що воно стало тобі за правду.

…Мантра-омана? Ти замислюєшся. А ще ти часто замислювалася про те, що, може, Влад і був Ловцем Снів. Точніше, темний бік Влада. Бо мав він у собі щось невловимо-диявольське, аж оточення лякалося. Включно з тобою. Тож легко було подумати, що й по своїй смерті він утне щось таке, що всі довкола здригнуться.

ТИ: А Ісус Христос навіщо?.. Його я теж вигадала?.. Ніхто ж не бачив його, окрім мене…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Так. Це образ твоєї провини. Його твій мозок витворив, аби ти не забувала, що винна. Або як шлях до відступу. Порятунок.

…Власне, так воно й сталося. Прийшов Ісус Христос, перемішаний твоєю хворобливою уявою із Владом, і сказав: «Привіт. Маєш свій другий шанс». Щоправда, забув попередити, що бути тобі калікою (над розмаїттям змістів та значень цього слова ви з Джоном Траволтою теж працювали, йому навіть майже вдалося переконати тебе, що ти така сама, як інші).

Зотримавши таке полегшення, ти й далі відмовляєш собі у десерті на ім’я Джон Траволта. Бо він не Влад. А ти не сімнадцятирічна (на вигляд) дівчинка Єва, якій немає чого втрачати і немає чого приховувати. Вдруге ти не зрадиш пам’яті Влада. Бо хтозна, що твоя збочена підсвідомість витворить вам обом у відповідь?

Та ти й не зрадиш. Інакше…

ДЖОН ТРАВОЛТА: А отут і починається найцікавіше. Твій мозок застосував потужний захисний механізм, витерши з пам’яті його самогубство, скоєне через тебе. Анна Фройд назвала цю захисну реакцію ВИТІСНЕННЯМ (він так і говорить — великими літерами, шанобливо). Так от, ти витіснила з архівів своєї пам’яті майже все, що було пов’язано з Владом. Це дало тобі жити далі, бо якби ти це усвідомила, воно з легкістю й без питань зруйнувало б тебе.

ТИ: Але ж воно знайшло спосіб повернутися до мене!

ДЖОН ТРАВОЛТА: Та авжеж. Проблема в тому, що мозок не в змозі цілковито знищити інформацію. Натомість він ховає її до найдальших архівів підсвідомого, де ми… навряд чи її знаходимо. Та, на жаль, підсвідоме — не мертвий вантаж, там теж відбуваються певні процеси, переважно уві сні…

ТИ: То он чого він почав з того, що мені снився…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Мало бути щось, що дало поштовх воскресінню спогадів. Він чимось нагадав тобі про себе?

На цьому запис уривається. Прослухавши його вдесяте, ти знову (вкотре!) панічно перебираєш події хрінзна-якої давності, аби зрозуміти, від чого почалися ті сни. Пробираєшся поміж лабіринтів минулих подій. І скрізь на тебе дивляться сталактити та сталагміти застиглих, наче скам’янілих спогадів. Істина вимальовується несподівано, як айсберг на шляху «Титаніка»:

— Картина. Я продала картину.

Ти мусиш знайти і повернути картину. Влад хоче, щоб ти повернула картину. Бо це він її створив, а разом і з нею того чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно… Влад випустив його на світ Божий. А тепер він хоче, щоб ти її повернула. Картину. Без неї твоя книжка не може бути завершена.

І твоє життя також. Особливо твоє життя.

10

Наче міліцейський пес, що напав на слід крадія, ти старанно взялася відстежувати історію поневірянь своєї картини. Отже, Ромео (який купив її за триста баксів для Русалки) зрозумів, що йому, мерзенному, пробачено, і на радощах забув її під старою перекошеною лавкою у парку, з якої безнадійно облупилася фарба.

На цьому історія уривалася, бо, якщо вірити всесвітній мережі, Ромео той бомжувати перестав. Пиячити також. Згодом він повернувся до книжкового бізнесу, одружився і завів двійко чарівних діток. Живописом більше не цікавиться. Категорично. Мабуть, цього й хотіла б для нього Русалка?

Минали дні. Від знайомого мистецтвознавця (чесний незахищений секс) ти випадково дізналася, що знайшов ту картину якийсь вуличний художник, що саме швендяв парком і збирав пляшки (біля картини теж валялася порожня пляшка, якщо ти не забула). Художник був без грошей і опрєдєльонного мєста житєльства. Крім того, перебував у стані творчої кризи (не малювалося йому), тож, недовго думаючи, він підібрав картину, видав її за свою (з тих часів, коли йому ще малювалося) і продав уже за тисячу баксів.

Потім, звісно, правда видерлася нагору (з’ясувалося, що картина не належала пензлю вуличного художника), але було вже запізно — він пропив усю тисячу баксів і вмер від цирозу печінки…

Тепер, коли в історії картини була брехня, мистецтвознавці одностайно зійшлися на думці, що її вартість має неабияк підскочити догори. Так і сталося.

З газетки, забутої кимсь у кав’ярні, ти взнала, що кілька тижнів тому твою розшукувану картину придбало шановане подружжя колекціонерів — уже за дві з половиною тисячі. Баксів, звісно, не тугриків. Придбало, аби прикрасити свій літній будиночок у селі. Та насолодитися тією красою старенькі люди не встигли. Першої ж ночі, проведеної разом з картиною у літньому будиночку, хтось увірвався до них, підступно зарізав їх уві сні і, перекинувши догори дриґом усю хату, без сліду зник…

Так до історії картини додалося ще й убивство. У газетці навіть писалося, що «…може, то ота дівчина вночі зійшла із картини, холоднокровно порішила своїх нових хазяїв і повернулась назад у свій мальований простір»…

А що? Теж варіант. Адже справжніх убивць так досі і не знайшли, хоча в репортажику мимохідь і згадувалося, що оті колекціонери заборгували комусь там грошей. «Тож сумніву нема, — кричала газетка, — що вартість картини, за котрою вже міцно, наче кліщами, закріпилася недобра слава, в геометричній прогресії знову поповзе догори…»

Колись вона коштуватиме мільйони. Таке, здається, ти пророкувала Владові?

Відправивши газетку в урну для сміття, ти покидаєш кав’ярню.

А за два дні (через того самого мистецтвознавця) ти дізналася, що наступного тижня картина має піти з молотка. На благодійному аукціоні «Діти — наше майбутнє». Стартова ціна — десять тисяч доларів. Це, звісно, не мільйон, але й таких грошей ти наразі не мала. Попросити в Енн Марі Скотт? Не зрозуміє. У Вітасика? Тим більше, не зрозуміє і не дасть… А десять тисяч — це ж тільки стартова ціна. Хтозна, яких висот вона може сягнути, коли якійсь мистецтвознавчій мавпі-колекціонеру припече трохи поторгуватися?

Ти вирішуєш продати квартиру. Агенція нерухомості швиденько знайшла тобі покупця, який дав тобі за неї сорок п’ять тисяч (баксів, не тугриків) і тиждень часу, аби ти разом з усіма бебехами і котом встигла з неї забратися. Це тебе більше ніж влаштовувало. Наступного дня мав відбутися аукціон.

11

Ти прийшла на годину раніше. Зайняла місце в останньому ряду, аби не привертати уваги. Та, власне, твою увагу привернув кремезний тип у дорогому темно-синьому костюмі, з бездоганною зачіскою та в окулярах. Його ненормальність виказувала лише краватка — такого ядуче-божевільного кольору й візерунка, що ставало вже зовсім незрозуміло, нащо він доліпив її до свого аж надто пристойного костюму. Ти відчула присмак тривоги. Щось підказало, що він теж припхався сюди за картиною.

Почалися торги. З молотка йшли статуетки, книжки, ескізи, кришталь, навіть кілька досить непоганих полотен олією. Пейзажів та натюрмортів переважно. Задля годиться ти назвала свою ціну за тендітну постать балерини у бронзі — та, дякувати Богу, якась краля в червоному капелюшку її перебила. Тип у синьому костюмі мовчав, час від часу нетерпляче зиркав на годинник, наче чекав чогось…

Нарешті. Лот під номером чотирнадцять. Твоя картина. Стартова ціна — десять тисяч. Ти завмираєш. Він одразу пропонує дванадцять.

Дванадцять з половиною — твоя ціна. Ваші погляди зустрічаються. Тринадцять. Певно, його щасливе число. Чотирнадцять. У його холодних безбарвних очицях спочатку нерозуміння, згодом — нічим не приховувана погроза. Певно, він розраховував узяти картину із голою дівчиною значно дешевше. П’ятнадцять, шістнадцять, вісімнадцять. А може, впізнав у тобі ту дівчину? Двадцять. Та ти не маєш куди відступатися. Двадцять п’ять. У приміщенні стає спекотно. Тридцять. На вас уже почали озиратися. Тридцять чотири. Ще трохи — і тобі вже не буде чого запропонувати, бо ти маєш лише сорок п’ять. У той час, як у нього, напевне, ліміт необмежений…

Тридцять шість. Тридцять сім. Тридцять вісім. І коли він уже готовий називати наступну ціну, ти кидаєш у нього відчайдушний і, певно, страшний погляд, бо раптом йому наче відбирає мову, він хоче, силкується щось сказати, та замість слів з горлянки виривається лише безпорадний кашель та хрипи.

Ти перемогла.

Картина обійшлася тобі в сорок тисяч. І це навіть без рами, просто згорнута у рулон і запакована цупким темно-сірим папером. Колись вона має коштувати мільйони. Та ти не маєш наміру цього допускати. Ти — перша й остання її власниця. Ти — дівчина на картині. Йдеш. Швидко і не озираючись.

Та за рогом старої пощербленої споруди, що в ній відбувався «благодійний аукціон», тебе наздоганяє той самий тип. Сутеніє. Довкола — жодної живої душі.

— В мене астма, — чуєш його сухий, неприємний голос. — Пощастило тобі.

Ти сильніше притискаєш до себе рулон з картиною. Тип відзначає це очима:

— Скільки за неї хочеш?

— Ніскільки. Це моя картина, — ти намагаєшся пришвидшити крок.

— Навіщо вона тобі? — він теж починає йти швидше.

— А вам навіщо?.. — тільки б дістатися людного перехрестя.

Тип заступає тобі дорогу. Довкола, як і раніше, жодної живої душі. Невблаганно сутеніє. Тож його пробиває на непотрібну відвертість:

— Кажуть, недобра якась картина. Убиває. Віддай по-хорошому, чуєш? Не для себе прошу, шеф наказав. Хоче подарувати партнеру по бізнесу…

Отже, він знає. Всі вони знають. Картина знову почне убивати. Для цього ти ризикувала всім?

— А я хочу, щоб ніхто її більше нікому не дарував, — ти сказала це і не впізнала власного голосу — так, наче в тобі раптом оселився хтось інший.

Однак тип із божевільною краваткою, як і раніше, бачить перед собою тоненьку беззахисну дівчину, котра чомусь досі приречено тримається за картину, — і одним різким порухом притискає її до цегляної стіни.

— Будеш сперечатися — шрамів на твоєму личку побільшає. Певно, гарною колись була? Ну, просто як на картині! — впізнав.

— Ви її не отримаєте, — хтось у тобі в цьому більше, ніж переконаний.

Роздратований і наляканий тип більше не жартує. Його ліва рука, злетівши, сталевими лещатами стискається довкола твоєї горлянки, правою він щосили смикає за картину:

— Годі ламатися, дурна суко! Давай сюди довбану картину, і може, ще спасешся!..

— Від тебе чи що? — ти перетворюєшся на металевий нерв, заведений механізм, спрограмований будь-що уберегти картину. Встигаєш перехопити руку, що впивається в твоє горло, і раптом під твоїми тендітними пальцями могутня зап’ясткова кістка кришиться і тріщить, наче благенька пташина лапка.

Він кричить. Схопившись за розтрощену кисть, волає, качається по асфальту, плаче, ніби дитина. Ти прокидаєшся. Переступаєш через його зсудомлене больовим шоком тіло і йдеш додому. А вже вдома, збираючи речі на переїзд, вкотре запитуєш у німих стін: які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після виходу з коми?

12

Про це краще поговорити з котом, а не з німими, спроданими через агенцію нерухомості стінами. Кличеш кота. Не йде. Дістаєш пакунок із «Віскасом». А він усе не йде. Невже знову втік?..

Кидаючи усі справи, починаєш шукати кота. Знаходиш. На балконі. Здавалося, він просто спить. Відкритий пакунок з «Віскасом» падає із твоїх рук. Ти присідаєш навпочіпки і дивишся на кота. Так минає кілька годин.

Твій кіт. Це вже була третя істота, в смерті якої ти себе винуватила. І ти не знала, скільки отак просиділа, бездумно вдивляючись у його нерухоме, заспокоєне в смерті тіло. Зненацька ти майже фізично відчула, як із сухим хрускотом-тріском розірвалась остання ниточка, що пов’язувала тебе із Владом. Адже цей химерний одноокий кіт був його подарунком, знайденим випадково, щоправда, десь на задвірках найближчого смітника. А тепер і кота немає. Ти лишилась сама. Затиснута, наче у лещата, в застінках власної душі, де тільки й було місце, що привидам. Милим привидам, що колись складали тобі такий-сякий сенс життя. А по їх відходу тобі й самій захотілось перетворитися на привид, на знак, на спогад і оселитися на краєчку чийогось серця.

Цікаво, хто б то був? Кого б ти обрала? Джона Траволту? Енн Марі Скотт? Чи дядька у засмальцьованих штанях (Васьок) та його славетну «охраняєму пирковку»? А де б ти частіше з’являлася? На тій «пирковці»? У видавництві? В готелі? Чи в паризькій резиденції Енн Марі Скотт?

Ти знімаєш зі своєї руки браслет-обіцянку і на антрацитово-чорному хутрі кота поєднуються дві половинки одного серця.

Так ти його й поховала, пробравшись поночі до зарошених бузкових кущів неподалік дитячого майданчика, вистроєного якимсь депутатом напередодні виборів. Тільки-но що — одразу дитячі майданчики строїти починають. Скоро вся країна перетвориться на суцільний дитячий майданчик, де в одній спільній пісочниці гратимуться дорослі дядьки-депутати усіх на світі блоків та фракцій, — думаєш ти, аби відволіктися від того, що робиш.

Бо ти не просто кота поховала. Ти закопала у вологу глевку землю під бузковим кущем усю до решти любов, що трапилася тобі у твоєму житті.

Місце не позначила ніяк. Навряд чи ти сюди повернешся…

…Бо любов не питає нашого дозволу, перш ніж непрохано увійти до нашої домівки. Просто приходить — і край. Так само вона не переймається нашою згодою (піти їй чи залишитись?), коли ми щосили намагаємося її прогнати. Вона зазвичай іде й відходить сама. Не озираючись. Тоді, коли ми найменше того дочікуємо. А ми лише вряди-годи можемо спробувати її надурити. А відтак — і самих себе.

Невсвідомлено, наче то зробив хто інший.

…Десь о третій годині ночі (щойно ти вимила руки від землі) подзвонила Енн Марі Скотт. Вона знову полаялася з Антоніо, бо з’ясувалося, що виродка цікавлять лише гроші, а вона, ти ж знаєш, ще надто молода і гарна, аби користуватися послугами таких чоловіків. Тож Енн Марі, як ти, певно, здогадуєшся, засіла за твою, тобто за свою нову книжку.

Книжка не ліпилася купи. Нічого не виходило. Ти можеш це уявити? І хто б міг подумати, що в неї не стане хисту розвинути таку простеньку ідею?!

Ну, про напівбожевільну дівчину (ні, вона пам’ятає, з ким розмовляє), отже, про напівбожевільну дівчину, яка спробувала скоїти самогубство через трагічну загибель коханого (ти ще там?), аж тут з’являється її мати, як «бог із машини» (так, Енн Марі без докорів сумління вирішила скористатися цим прадавнім прийомом, все одно про нього мало хто пам’ятає), так от, з’являється її мати і — рятує нещасну. Все. Хепі-енд. Усім хепі-ендам хепі-енд. Але де взяти потрібних слів, щоб усе то намалювати?..

Ти мовчиш. Жмут роздрукованих аркушів знову летить у кошик для сміття. Похитуючись, Енн Марі прямує до бару і вкотре наливає собі склянку віскі. Нерозведеного. Ти кладеш слухавку.

Ні, вона любила тебе — безумовно — але якось дуже по-своєму.

Тож тобі дуже якось по-своєму стає її шкода.

13

Наступного дня, щойно, як домовилися, з’явився ріелтор з агенції нерухомості, ти виїхала з квартири. З речей при собі мала тільки невеличку валізку та щось схоже на рулон із картиною. Треба буде замовити для неї важезну бронзову раму, як і личить витворові мистецтва, що поважає себе…

Сідаєш у принагідно викликане таксі. Їдеш. Кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі висиджуються на лавчині коло під’їзду, як Вічні Стражі Добра, схвально хитають головами в хустках: нарешті збулися божевільної. Може, тепер у її квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми? Бо діти — то найголовніше в житті. Он у їхньому дворі навіть дитячий майданчик є…

Ти невесело посміхаєшся. Хоч щось добре зробила. Відтак у твоїй квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми.

На решту грошей ти оселяєшся у п’ятизірковому готелі-хмарочосі (під вигаданим ім’ям) у номері з виходом на дах і, як білка горіхами, донесхочу запасаєшся знеболювальним. Щоправда, решти грошей стає лише на кілька тижнів п’ятизіркового життя. Саме стільки ти відвела собі на те, аби дописати книжку.

А далі… час покаже?

Щойно ти починаєш жити під одним дахом із обрамленою у важку бронзу картиною, твої шрами затягуються і зникають. Спочатку ти подумала: здалося. Після тих препаратів, котрі ти жменями приймаєш, як цукерки, ще й не таке примариться… Але дзеркало у ванній, метрдотель у вестибюлі та зграйка покоївок на коридорі (кожен по-своєму) довели тобі протилежне. Більше того…

— Даси адресу свого пластичного хірурга? — зачудовано просить тебе якась випадково зустрінута знайома із неформальних мистецьких кіл.

— Так. Пекло. соm.

Вона лякається. Бо навіть у неформальних мистецьких колах не прийнято так відшивати людей. Ти ж допиваєш свою каву в ресторанній кав’ярні і піднімаєшся нагору. У свій номер. Дорогою до ванної губиш сукню, підбори, і в самій лише спідній білизні спиняєшся перед дзеркалом.

Так і є. Шкіра ніжна, як шовк, обличчя гладеньке, безхмарне, аж наче молодше. Ну й навіщо? Ти саме почала до отих своїх шрамів звикати…

Та й нашестя всемогутнього болю, розбившись об невідому скелю, відступило, розчинилося, щезло. Піднявшись навшпиньки, за звичкою дістаєш з верхньої полиці пляшечку демеролу і заковтуєш жменю пігулок.

Авжеж. Єдине, що лишилося, це залежність. Від препаратів. На таке диво чарів картини уже не вистачило. А самій тобі навряд чи стане сил та бажання позбутися цієї пристрасті…

І до тебе приходить якесь невідворотне розуміння, усвідомлення, знання майбутнього. Точніше, його відсутності. У твоєму житті. Бо в житті інших на якусь мить ти побачила його аж надто чітко — наче справно налаштований картинний відеоряд. Кожен отримає те, чого бажає найбільше.

Видіння. І демерол тут ні до чого. Ти вже знаєш, що маєш робити. Наче так мало бути від початку. А далі — нічого. Цілковите затемнення. Тож ти вкотре завмираєш над запитанням:

ЯКІ ЩЕ ДУРНУВАТІ ТАЛАНТИ З’ЯВИЛИСЯ У ТЕБЕ

ПІСЛЯ ВИХОДУ З КОМИ?

І курсор у текстовому редакторі завмирає над ним разом з тобою.

А надвечір до тебе в готель завітали батьки Влада. Відчиняєш. Ти не здивована. Ти знала. Бо вони прийшли по картину. Аби вона їх убила. Чули, вона може. Навіть гроші тобі за неї пропонували — купити, бачте, хотіли.

Ти хочеш уїдливо спитати: а нічого, що я там гола? Та не питаєш. Бо й так бачиш: нічого. Але спочатку вони хочуть тобі дещо розказати…

— Ти розказуй! — гримає Владова мати на чоловіка, що здригається тепер від звуку її голосу, наче прадавній ідолопоклонник від Перунових громів та блискавок.

Він для початку відкашлюється. Тягне час, паскуда, — читається з колючих материних очей. Нарешті (після добрячого стусана у бік) батько сімейства спромагається на слово:

— Ми гадали, Влад не зможе жити з тобою, а виявилося, що він не може жити без тебе. В прямому сенсі цього слова. По тому, як ти… зникла з його життя, він не написав більше жодної картини. Коли ми забрали його додому, він так і сидів увесь час і бездумно дивився перед собою. До тями прийшов лише раз. Того вечора він купив собі пляшку віскі і вперше в житті напився. Поїхав у той готель, вибрався на дах і… посковзнувся чи що? Бо ми досі не віримо, що він зробив оте сам!

— Не це розказуй!.. — знову гримить дружина. — Це вона й без тебе знає! Всі газети писали. Та вона й сама таке робила, не чув чи що? Про Андрія кажи!

Цього у видіннях не було. Ти насторожуєшся:

— Що ви знаєте про Андрія?..

— Власне, це ми його й намовили. Стосовно тебе. В обмін на безоплатні юридичні послуги. Крадіжка авторських прав на якусь там книжку… Були в нього такі проблеми. Ми ж виграли йому позов. А він…

…а він погодився без вагань. Звабити чужу наречену. Так би мовити. Бо він уже давно хотів цю дивну дівчину з ім’ям, що вже саме по собі обіцяло рай на землі. А ще (Андрій це помітив тиждень тому) вона не носила спідньої білизни. І це остаточно звело його з розуму. Тож коли йому забаглося звільнити підстаркувату літредакторку, що вірою і правдою служила йому всі роки, він уже знав, ким має її замінити. І що має за це отримати. То й що з того, що дівчина незабаром має вийти заміж? Андрієві часу вистачить. А на більше він і не претендує…

Ти рвучко підводишся. Відчиняєш перед ними двері:

— До побачення.

Вони нерішуче мнуться коло порога:

— Картина…

— Забирайте. Грошей не треба. І — до побачення.

Забравши картину, вони вдячно йдуть.

Відлік їхнього часу почався.

Ти сідаєш завершувати книжку. До тебе знову злітаються, наче на відьомський шабаш, розполохані непроханими звістками видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Бо Влад ніколи не пив. Йому воно було не треба. Він і так умів радіти життю. Не пив навіть шампанського, коли ви надумали відсвяткувати ним свої несподівані заручини. Просто любив дивитися, як п’ють інші, — ти, зокрема, і як у твоїх темно-блакитних очах спалахують від того принадливі іскорки бажання, котрі згаснуть хіба що, коли до вас зненацька підкрадеться світанок…

Видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Насправді на тому даху до нього нечутно підкрався Ловець Снів і легенько підштовхнув у плече. Ото й усього. Ловець Снів. Бо він його створив для себе. Про всяк випадок. Уявний друг, чи як там воно зветься у психіатрів? Не було ніякої пляшки віскі.

Видіння. Один-єдиний розділ. Останній. Щойно відбувшись у твоїй розплетеній демеролом уяві, він перетворюється у нерівно-мереживні рядки тексту. Кінець. Не вистачає хіба хепі-енду. Але ж то таке?

…Домалювавши знакове The End, ти електронною поштою відсилаєш рукопис Енн Марі Скотт. Насправді тобі байдуже, що з ним буде далі. Книжка написана. Місію виконано. Потім чекаєш, коли весь готель посне (це складно, бо величні готельні комплекси ніколи не сплять), але ти дочікуєш і вибираєшся на дах.

Знову. Певно, в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини. І кожен з нас приречений вибиратися на свої дахи знову і знову, байдуже, хоче він того чи ні. Вирішують наразі дахи. І якщо раніше ти могла в чомусь невіруюче сумніватися, то тепер (видіння?) ти була несподівано чітко переконана: вони чинять правильно.

Пам’ятаєш, як у «Титаніку»? Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну…

Згадай, як ви разом дивились «Титанік». Ти і він. Не Влад. Бо ти зрадила Влада у всіх значеннях цього слова. І коли Джек сказав Роуз оті слова, хлопець, схожий на Джона Траволту, вперше зізнався, що кохає тебе.

Ну й навіщо він те зробив? Жила б собі та й не знала. Тож ти на сто дев’яносто сім хвилин закохалася в Лєо Ді Капріо (саме стільки тривав фільм). І тільки згодом — у чоловіка, який завжди опинявся поруч. Та йому про те знати не треба. В нього, може, ще все життя попереду, і колись він дякуватиме Богу, що не витратив його на скалічену фізично, а ще більше — скалічену душевно дівчину-наркоманку, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою. Видіння. І вирішують наразі дахи.

…На твоєму даху порожньо і самотньо. Немає Ловця Снів, тобто Азіата, тобто Ісуса Христа, тобто Влада, який би по-дружньому підштовхнув тебе до краєчку даху. Та зараз тобі це й не треба. Ти підходиш до нього сама. І з полегкістю ступаєш у глибоку, аж чорно-колодязну темряву, густо позасвічувану неоновим плетивом вечірніх вогнів.

Час, сполохано здригнувшись, зупинився навіки.

Хепi-енд

1

Твоя квартира дісталася дядькові у засмальцьованих штанях, що стеріг «пирковку». Він, мабуть, і жив у тій халабудці тільки тому, що нещадно економив і збирав гроші на Її Величність Квартиру.

Вічні Стражі Добра (чит. кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі оберігають честь і гідність під’їзду) скрушно хилитають головами в хустках, про всяк випадок хрестяться: свят, свят, свят. І чим їхній будинок так завинив перед Господом? Замість божевільної дав їм Господь алкаша!..

— Ану постуляйте писки, курви старі! — гримає на них дядько у засмальцьованих штанях. Вічні Стражі Добра схарапуджуються і вслід дядькові летить низка ще добірнішої лайки, мішаної з прокльонами. Подекуди у ній згадується дитячий майданчик… депутати… а також всевидющий Господь Бог.

З такими аргументами не посперечаєшся. Тож новий господар твоєї хати важко підіймається сходами, дістає з кишені заповітні ключі і відчиняє двері.

— А місцинка нічого собі! — вдоволено роззирається, переступивши поріг.

— Здоров, старий пердуне! — про всяк випадок гукає йому з кухні Сашко. Як добре вихований привид, він завжди з усіма вітається, незалежно, бачать його оточуючі чи ні.

— А ти що тут робиш?! — обурено перепитує дядько, по-хазяйськи зайшовши до кухні і озираючи того з ніг до голови.

Сашко саме, донесхочу накатавшись на велосипеді кімнатами, жере пластівці з емальованої миски та запиває усе те відкілясь спиждженою «Фантою» (живе апельсиново). А вздрівши старого, давиться пластівцями, захлинається «Фантою» і падає з велосипеда. Ще один привид-співмешканець?!.

2

Тієї ж ночі на порожній трамвайній зупинці неподалік центру міста з’явився високий молодий чоловік у чорному вовняному пальті з піднятим коміром. Сипав дрібненький колюче-непривітливий сніг — того року наобіцяли ранню зиму.

Чоловік глянув на годинник. Роззирнувся. Такими зазвичай в американських трилерах бувають наймані убивці чи маніяки. А в нас — інтелектуальна еліта. З повними кишенями таємниць.

До зледенілої трамвайної зупинки неквапливо підповз запізнілий трамвай. Треба ж, а чоловік думав, він ніколи не надійде. Легко скочив на трамвайну підніжку. Зупинився в кінці вагона. З пасажирів — тільки один алкаш, якась тітка та зграйка смішливих школярок, підігрітих, вочевидь, чимось зі слабкоалкогольних напоїв, що не продаються неповнолітнім.

Дрімаючи, алкаш втратив ефемерне відчуття рівноваги, впав і заснув попід сидіннями. Тітка перехрестилася. Серед школярок пробіг ледь схвильований шепіт: той чоловік в кінці салону був дивовижно схожий на молодого Джона Траволту. Він тільки посміхнувся. Певно, йому часто таке казали?

Нарешті старенький трамвай, дзенькнувши, зупинився. Кінцева. З невдоволеним скавулінням двері розповзлися в боки, пускаючи всередину скрижанілі розсіяні табунці снігу. Незабаром Різдво. І чоловік, схожий на молодого Джона Траволту, першим вийшов із вагона. Ступив у спливаюче темрявою нікуди і… наче розчинився в ньому. Виринув вже у непевному світлі ліхтаря біля одного із пошарпаних часом та негодою під’їздів. Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері ліворуч.

Відчиняє Ісус Христос. Якусь хвилину обидва просто дивляться один на одного, ніби вичікують. А потім той, що схожий на Джона Траволту, ледь чутно каже:

— Мене звати Влад.

Ісус Христос пускає його до себе — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. І разом вони всідаються дивитись, як у напівтемрявому кутку корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол.

А з іншого кутка блимає єдиним жовтаво-зеленкуватим оком чорний як ніч котяра. Без імені. Він просто кіт. Всім котам кіт. Хоча не виключено, що насправді його звати Влад.

3

У маленькому будиночку в передмісті з гарно пофарбованим парканом теж дещо сталося. Ксєнії таки вдалося умовити своїх неадекватних донечок (щойно ті вибралися з колонії для неповнолітніх) відпиздити дружину «дєди». Вони, звісно, спочатку неабияк сумнівалися, чи воно їм треба, та коли новоявлена принцеса не дала їм поміряти свою діамантову обручку, без вагань на неї накинулися. Та дещо перестарались. Коли вони зупинилися, принцеса вже не дихала.

Але Вітасик (треба віддати йому належне) взяв усю провину на себе, отримав п’ятнадцять років і потрапив нарешті у свою стихію. А на додаток (і на превелику радість дядьків-міліціонерів) він великодушно приписав собі ще й кілька безнадійно глухих «висяків» та серійних убивств якогось маніяка. Особливо тішились, як уже було зазначено, дядьки-міліціонери: дарунок прийшовся їм якраз під Новий рік — час здавання звітів та відомостей щодо розкриваємості злочинів і отримання премій за героїчну службу країні.

А от маніяк тоді образився і сам здався в міліцію, однак у новорічну ніч ніхто не став з ним розбиратися — назвали «вєліковозрастним дібілом» та «довбаним фантазьором» і дали п’ятнадцять діб за хуліганство. Вітасику ж (з огляду на спектр визнаних маніячних діянь) тепер світило довічне, з чого він був неймовірно щасливий — це ж бо й «авторітєт» на зоні, і до Ксєнії з моджахєдками вертатися не треба.

«Дєда» вмер від серцевого нападу. Так Ксєнія нарешті дісталася до своєї спадщини. Згодом вона швиденько оформила розлучення з Вітасиком і вийшла за пристойного удівця, з яким познайомилась, замріяно читаючи в якійсь кав’ярні любовний роман під назвою «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» (хоча на обкладинці було написано «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»). Удівця звали Андрій Олексійович Страхопуденко, і він був генеральним директором (а заразом і власником) комерційного видавництва, котре знаходилося навпроти тієї кав’ярні і отой любовний роман випустило у світ.

А те, що він — Страхопуденко…

«Ну, то й що? — подумала Ксєнія, беручи з ним шлюб. — Не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими…»

Але прізвище собі про всяк випадок лишила Вітасикове.

А ще її обранець мав єдину (скромну, янголоподібну і перелякану) донечку. Монстровиті нащадки Ксєнії негайно її зненавиділи. Назрівала казка про Попелюшку. Та й Принц на горизонті намалювався — білявий фронтмен солоденького хлопчачого поп-гурту. Гарний такий, схожий на молоденького Лєо Ді Капріо. А колись (треба ж таке!) він навіть підробляв офіціантом. Нє, ну настояща звьоздна історія!..

Мишко був благополучно забутий. Маринка отримала інвалідність.

4

Батькам Влада не вдалося пафосно і в один день померти, отруївшись картиною. Нічого з ними не сталося. Бо вони прожили ще кілька десятків довгих і нудних років, щодня усвідомлюючи, що зробили. Картина їх не чіпала. Висіла собі на стіні у вітальні, припадала пилом, як решта нормальних речей у цьому старому вже, нікому не потрібному помешканні і — нічого не робила.

Вони дратувалися. Чекали смерті, збирали якесь там манаття «на смерть», як усі старі люди збирають, аж доки одного разу не зрозуміли, що то і є їхнє покарання, прикликане картиною, — жити. Наступного дня вони продали картину за безцінь якомусь аферистові-мистецтвознавцю. А коли поверталися додому, їх збила вантажівка. Нещасний випадок. Фатальний збіг обставин. А водій вантажівки навіть п’яним не був. Та все одно його посадили.

Картина знову загубилася. Надовго. Хтозна, чого вона встигла накоїти за відведений їй час? Бо потім знову знайшлася — її придбав підстаркуватий генеральний директор (а заразом і власник) якогось комерційного видавництва. Уже за двісті тисяч доларів. Ніхто не знав, нащо вона йому знадобилася за такі грошиська… Просто дівчина на картині (так йому здалося) чимось нагадувала жінку, яку він колись кохав.

Відлік його часу почався.

5

Отримавши твій мейл, Енн Марі Скотт аж протверезіла. А відтак — відмінила всі зустрічі, призначені на сьогодні, послала на хрін свого літагента, що от уже півроку правив з неї нову книжку, і засіла за читання твого рукопису.

Треба сказати, спершу він її не вразив. Подумки вона навіть раділа, що й сама щось таке написала б, якби знайшла час, натхнення, ідею та інший письменницький мотлох, а отже, дочка не перевершила матір. А потім був той телефонний дзвінок. Міжнародний. Спершу її спитали, чи готова вона заплатити за дзвінок, вона відповіла, що вона — Енн Марі Скотт, і як їм так треба, то хай платять самі, або вирушають далеко на фіг. І їй сказали, що ти мертва. За дзвінок вона заплатила. Знову взяла до рук роздрукований рукопис. Тільки тепер це була прощальна записка на шість розділів — з прологом, епілогом, що химерно віддзеркалювались одне в одному, та коротким епіграфом, вихопленим з пісні гурту «С.К.А.Й».

Під назвою «Мантра-омана».

Назву вона залишила. У тексті теж не зачепила майже жодного слова. Після довгих роздумів і вагань змінилося лише ім’я автора. Енн Марі Скотт.

Ще раз перечитала тепер уже свій рукопис. Гарна казочка. Там були Русалка і Ромео. Навіки шістнадцятирічний Сашко. Мертвий хлопець на ім’я Влад. Психоаналітик, схожий на молодого Джона Траволту. Одноокий, наче пірат, котяра. Відлюдник Ісус Христос та… якась темна загадкова сутність на ім’я Ловець Снів. Навіть Андрій та Вітасик з сімействами туди помістилися.

А ще там була Енн Марі Скотт.

Чорт, вона й сама могла таке вигадати! За кілька днів вона перечитала рукопис ще п’ять разів і остаточно повірила, що це вона сама написала. Завтра подзвонить своєму літагентові і скаже, щоб починав домовлятися з видавництвами, бо його довбане бажання здійснилося — Енн Марі Скотт нарешті написала книжку, яка перевершить усе писане нею досі.

А тебе не було. І ти не помирала.

Епiлог

— Я тобі доведу.

— Не треба.

— Кажу ж тобі — доведу.

І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Енн Марі Скотт лишається на даху сама.

— Хворий уй…бок! — щосили горлає йому вслід.

Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи їй навіть згадки.

Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки її друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а хтось просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…

Не дочікуючись другого пришестя, Енн Марі Скотт дезертиром покидає дах. Спуститись ліфтом і змішатися з юрбою. Нікому не треба знати, що й вона тут була. Та, як на лихо, хромована домовина ліфта лізе вниз повільніше за калічну черепаху, знущально вклоняється мало не кожному з півсотні поверхів…

Нарешті довгоочікуваний сигнал у вигляді короткого «дзеньк», і двері милостиво розповзаються. Енн Марі Скотт завмирає. Бо просто перед нею стоїть він — її власний Ловець Снів — цілий і неушкоджений.

The End

1

Прохання не відтворювати прочитане у реальному житті, всі трюки виконує професійний привид.

(обратно)

2

Адреса для туристів: штат Каліфорнія, місто Сан-Хосе, Вінчестер-бульвар, 525.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Життя як диво

Ловець Снiв

Затемнення

Хто такий Влад

Спокута

Хепi-енд

Епiлог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg