«Чебрець в молоцi»

Чебрець в молоцi (fb2) - Чебрець в молоцi 771K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Владимировна Сняданко

Наталка Сняданко Чебрець в молоці

Механіка мимовільних втрат

Вечорами ми з бабцею часто сідали перед телевізором, щоб напружено відстежувати кожну хвилину, яка вела до впевненої перемоги або випадкового програшу наших, або ж до випадкової перемоги чи гарантованого програшу решти. Третього варіанту не існувало, від наших очікувалися найвищі результати, інакше ми вважали це особистою образою, вважали, що вони нас підвели, зрадили наші напружені кількагодинні вболівання перед чорно-білим простором крихітного екрану. І вони відчували це, тому часто показували найкращі результати і займали найвищі місця, особливо у парній програмі й у спортивному танці. У нас тоді була потужна школа, хоча зараз уже і не зовсім зрозуміло, хто саме може тепер зараховувати її на свою користь. Ясна річ, наші перемоги ми нікому не віддамо, але як бути з прапором, не можна ж і тодішній прапор, під яким вони виступали, теж називати нашим. Цей прапор взагалі виглядає із сьогоднішньої перспективи якимось нічийним, трохи навіть прикро, що стільки емоцій і переживань через це можуть теж вважатися не нашими, а такими ж нічийними. Мабуть, не варто копирсатися у таких глобальних суперечностях, коли йдеться всього-навсього про фігурне катання. Хоча, з іншого боку, і фігурного катання шкода.

Особливо високий професіоналізм демонстрували наші жінки, хоча чоловіки вже тоді подобалися мені більше. Їхні облягаючі трико були не такими грайливими, як короткі плісировані спіднички партнерок, а форму пружних чоловічих стегон дуже виграшно підкреслював стримано-блискучий шовк. І головне — не було видно черевиків, однакових і по-спортивному нудних білих черевиків, які псували весь імідж партнерок, завершували тендітні й звабливі лінії їхніх ніг у прозорих нейлонах грубістю і недоречністю цих черевиків, яка впадала у вічі навіть на фоні неоковирних металевих лез ковзанів.

Бабця розчісувала мою довгу ріденьку косу, заплітаючи її на ніч не надто туго, щоб не заважало спати і щоб вранці можна було розпустити хвилясте волосся, аби здавалося, що його більше, ніж є насправді. Процес розчісування був тривалим і болючим, але бабця приговорювала щось ласкаве, її пальці були швидкими та обережними, ледь чутно торкалися шкіри голови, і від цих доторків у голові приємно паморочилося, хотілося побути подовше у цій напівдрімоті і якомога рідше здригатися від посмикування, якого бабці не вдавалося уникнути, коли волосся було надто вже заплутаним.

З екрану посміхалося знайоме з раннього дитинства обличчя радистки Кет, і все дійство невпинно просувалося до вечірнього чаю з білим хлібом, маслом та аґрусовим варенням. Або ж до партії в лото, дерев’яні бочечки й пожовклі картки із цифрами, полотняний мішечок. Смажене з сіллю на бляшаній бритванці соняшникове насіння або найбільший делікатес — насіння гарбузове, дбайливо очищене бабусею від шкаралупи.

Поступово зернята соняшника стали домінувати в ролі супроводу до щоденного телеефіру, витіснивши гарбузові на периферію дорожезних супермаркетівських наборів, де вони були явно недоречними і губилися поміж кеш’ю та фісташками у напіврозкритих стулках. Акуратно розкладені на пластикових підставках горішки чимось відлякували. Чи то занадто гладенькою поліетиленовою плівкою з її неживим і надто фірмовим відблиском під лампами денного світла, чи то недосяжно далеким кінцевим терміном реалізації, зазначеним поряд із штрих-кодом, чи то невиправдано високою ціною. А можливо, банальною відсутністю солі: усі ці горішки переважно продавалися прісними й несмаженими. У кожному разі це поліетиленове перетворення гарбузового насіння стало символом, якимсь потаємним знаком, і відтоді вечірній перегляд телепередач і навіть фільмів утратив усю свою таємничість і привабливість, перетворився на щось буденне й загальнодоступне.

Екрани телевізорів урізноманітнились фарбами, хоча й не зробили суттєвого поступу в плані якості зображення. Але цього було вже достатньо, аби полотняна торбинка з лото назавжди перемандрувала на антресолі, якісь безрозмірні у ті часи, а їй на зміну прийшло плетіння светрів, шкарпеток, рукавиць, шаликів, спідниць і навіть суконь та пальт, яке здійснювалось без відриву від телеекрану. Та найкрутішим чомусь усе одно вважалося носити речі машинного плетіння. Хоча би домашнього машинного плетіння, не кажучи вже про фабричні речі. Чи про речі фірмові, «імпортні», цінні настільки, що їх не обов’язково навіть носити, достатньо просто мати у шафі, і це вже дає право відчувати власну респектабельність.

Товсті журнали з викрійками, кольорові фотографії із зовсім не схожими на модельок пухкенькими дівчатами, невдалий макіяж яких не приховувала навіть погана якість друку. Їхнє волосся стирчало врізнобіч усупереч задумові перукаря, бо гостродефіцитні хвойні шампуні тієї доби всі як один давали саме такий ефект. А журнали мод чомусь радили користуватися цими шампунями після попереднього миття господарським (у крайньому випадку — дитячим) милом. Після цього вихід був тільки один — сильний «начіс» і лак для волосся, міцність якого, мабуть, не поступилася б теперішнім екологічно збалансованим лакам для підлоги. Ці дівчатка на фото в журналах були вбрані у бездоганно виплетені вручну і на машинках «Мальвіна» трудомісткі моделі спідниць «півсонцекльош», звужені донизу сукні, гольфи яскравих кольорів, светри із круглими або трикутними вирізами та рукавами з романтичною назвою «реглан», вони були у шапочках або підіпханих ватою беретах, на шиях довжелезні, плетені гачком шалики, руки в рукавичках на п’ять пальців і ноги у різнокольорових гетрах до колін.

Переглядаючи ці журнали тепер, усвідомлюєш, що така чудернацька і вкрай непрактична мода може повернутися у будь-який момент, як повертається кожна мода: плетені тугими косичками широкі светри, важкі вовняні пальта «в шістнадцять ниток», светри-сукні чи то сукні-светри з якоюсь компромісною довжиною майже до колін, гольфи із високими подвійними комірами, нитки-букле і навіть кошики-макраме, розвішані по стінах з вазонками традесканцій всередині. Неможливо повернути тільки настрій тих вечорів, коли телевізори були вже в кожного, але люди все ще ходили в гості до сусідів подивитися фільм. Коли сусідів знали не лише в обличчя, а й мали запасні ключі від їхнього помешкання про всяк випадок, коли встановлювали телефони «на блокіраторі», коли готували і їли багато, а рецепти вимагали кількагодинного, а часом і кількаденного приготування, коли нормальним вважалося мати час на плетіння светрів і спідниць і однозначно ненормальним було не закручувати на зиму малинового варення.

Я часто пригадую звук, яким супроводжувалися всі застілля в нас удома, коли в моді було пиття розчинної кави, а самі застілля перетворювалися на гурманські оргії куштування страв із дефіцитних продуктів. Дорослі довго обмінювалися враженнями й досвідом діставання чаю і масла, шоколаду і згущеного молока, шампанського і цитрусових. Мені це все здавалося нудним, і я ліниво дослухалася до їхніх розмов з-за стіни своєї кімнати, чекаючи на момент, коли подадуть торт. Часто засинала й прокидалася від звуку синхронного шарудіння ложечок по порцеляновому дні горнятка, під запах коньяку, шоколаду, цитрини й торта «Наполеон». Тоді пили «індійську» розчинну каву в брунатних бляшанках, розфарбованих золотистими контурами слонів, порошок насипали на денце горняток і старанно розтирали з цукром і кількома краплями води або коньяку. Потім заливали кип’ятком, і виходила кава з тонким шаром білої пінки, схожої на вершки. Ця процедура значно покращувала смак і вигляд розчинного пійла, яке тоді вважалося одним із найбільш дефіцитних делікатесів. Але мене в той час значно більше цікавив торт «Наполеон» — каву я почала пити набагато пізніше, а розчинної не п’ю досі. Від знайомого шарудіння у горнятках я миттєво прокидалася і бігла до вітальні, де розморені горілкою та коньяком дорослі вже нічого не обговорювали, мовчки й без особливого бажання з’їдали по шматку «Наполеона», проговорювали традиційні останні тости «на коня» й обважніло розходилися. А мама з бабцею збирали з тарілок залишки канапок зі шпротами, запах яких не вивітрювався з помешкання ще кілька днів, викидали до смітника недоїдки, втомлено мили посуд. Тато вмикав телевізор і бездумно перемикав канали. Я підсідала до нього й заважала, протестуючи у такий дитячий спосіб проти несправедливого розподілу обов’язків.

Якщо гостей запрошували на мамин день народження, батько в кінці часом також допомагав збирати посуд. Бабця ніколи не святкувала свої уродини, бо справедливо вважала це радянським, а не українським святом, і завжди пекла торт на свої іменини, 17 грудня, у день святої Варвари.

Такий бабцин аскетизм щодо святкових застіль викликав подив усіх знайомих, адже спільне поїдання дефіцитних товарів у ті часи було одним із найпоширеніших способів проведення вільного часу, одним із елементів розміреного й неквапливого ритму життя, який тоді могли дозволити собі майже всі. І тільки бабця мовчки саботувала всю цю радянську культуру застілля, цей постійний обмін рецептами, безкінечне діставання й приготування їжі, часті походи в гості, хоча ніколи не відмовляла в допомозі мамі, коли гостей запрошували батьки.

Така розміреність і повільність життя не повернеться навіть тоді, коли плетіння вручну знову ввійде в моду і цим займатимуться, скажімо, під час літературних вечорів, як це роблять західноєвропейські бабусі, чи у поїздах, або на шезлонгах дорогих респектабельних курортів. Сплетені вручну светри будуть набагато дорожчими і стильнішими за светри машинного виробництва, їх носитимуть роками, і вони не виходитимуть із моди так часто, як фабричні фасони. І це свідчитиме не на користь оберненої логіки часу, який намагається знецінити предмети старінням. А також буде ще одним доказом того, що самими лише зовнішніми атрибутами неможливо відтворити настрій й атмосферу тих років, коли часу було надто багато і його не вміли (чи, навпаки, вміли) цінувати, а тому проводили без зайвої суєти, повільно смакуючи найдрібніші деталі розміреного й неквапливого існування.

Шити самому теж колись знову стане модно, як і їсти складно приготовані страви з натуральних продуктів, вирощених без хімікатів. Увійде в моду статечність і життя в глушині, але такою демократичною та широкодоступною, як у часи перших кольорових телевізорів, ця повільність уже ніколи не буде.

Удень, після школи, я вбирала свою найкоротшу плетену сукню фабричного виробництва і найтовстіші шкарпетки бабциної роботи. Уявляла себе однією з тих, хто так спритно вміє ставати на зубці своїх туго зашнурованих ковзанів, із легкістю виконувати подвійний тулуп, потрійний аксель, складні доріжки кроків та інші високопрофесійні речі. Припудрювала носа перед дзеркалом купленою потай від бабці пудрою «Балет», яка пахла паленою ґумою і трохи суничним компотом, а потім їздила вздовж вузького коридору під музику, що долинала з радіоприймача, натирала напастовану напередодні підлогу і виконувала надскладні па. Надскладними вони були в основному в моїй уяві, бо єдине, що у мене виходило більш-менш пристойно, — це «ластівка»: я могла досить довго втримати майже рівну витягнуту назад ногу, тільки трохи спираючись рукою на стіну. Принаймні мені здавалося, що це тривало досить довго і що нога ідеально рівна. З радіоприймача долинав розмірений голос диктора, що зрідка переривався музичними вставками, під час яких особливо відчувалася погана якість звуку. В обід бабця смажила мені яєчню на салі й грінки з вимоченого в молоці білого хліба, я куняла над тарілкою і думала, що ніколи не змогла б працювати диктором на радіо, бо монотонність голосу, яка вимагалася у цій професії, постійно присипляла б мене і я забувала б, що говорити далі або до якого місця я вже дочитала написане на картці, що лежить переді мною.

Я мріяла отримати колись справжні ковзани — на день народження, від Миколая чи з будь-якого іншого приводу або й без приводу, але ковзани мого, тоді тридцять п’ятого, розміру чомусь були страшенним дефіцитом, ми з бабусею об’їздили всі «Спорттовари» міста, і вона навіть написала до своїх фронтових товаришок у Донецьк та Одесу, щоб вони пошукали там жіночі ковзани тридцять п’ятого розміру. Бабусі товаришка з Одеси написала, що бачила якісь ковзани і навіть мало не купила їх, але її зупинив колір. Черевики цих ковзанів були не білими, кольору болгарської зубної пасти «Поморін», а світло-кавовими. Коли бабця прочитала мені цього листа, моя голова стала важкою, ніби на неї раптом упала вся несправедливість світу, бо я і мріяти не наважувалася про ковзани з рідкісними світло-кавовими черевиками. Хоча на той момент такі дрібниці, як колір черевиків, мене вже давно не хвилювали: я була готова кататися в чому завгодно. І навіть позичила одного разу в сусіда з п’ятого поверху на два розміри більші хокейні ковзани з грубими чорними черевиками, які мені так подобалися. Я кілька разів старанно зашнуровувала ці черевики, сподіваючись, що так вони краще триматимуться на ногах, але це не допомагало, і мені не вдавалося навіть встояти на цих ковзанах на паркеті квартири, тримаючись за стіну, не кажучи вже про якийсь там вихід на нерівний лід замерзлого тротуару біля будинку. І річ була не лише в завеликих черевиках: я відчувала, стоячи біля стіни на тремтячих ногах, що, навіть якби мені зараз дали хокейні ковзани тридцять п’ятого розміру, я все одно не змогла б на них кататися. І це відчуття було дуже прикрим, бо мені дуже хотілося кататися на хокейних ковзанах, які могли розвивати значно вищу швидкість, ніж фігурні, їхні гальма у вигляді пластмасової насадки були ззаду, і зупинятися на них було важче, ніж на жіночих, що псували лід своїми гострими металевими зубцями спереду. Я вже не кажу про якесь майже теляче захоплення, яке викликали в мене своєю елегантністю грубі чорні черевики чоловічих ковзанів.

Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п’ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.

Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки — двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.

Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася піґулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але піґулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка — радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.

Але щось було не так у цій сцені з моєї уяви. Не те що мені постійно ввижалося щось, чого я ніколи не бачила. І навіть не те, що мені підсвідомо хотілося, аби мама померла в більших муках, ніж, можливо, це було насправді. Це була одна з напівусвідомлених дитячих образ, бо мама кинула мене у важкий момент і зникла з мого життя, коли мене оперували, коли я була під наркозом і коли бабця, у якої до того дня було відносно мало сивих волосин, вийшла з-під операційної з головою, цілковито побілілою з одного боку, ніби хтось провів їй чітку лінію від носа до потилиці. Відтоді бабця почала фарбувати волосся, хоча дуже цього не любила.

Пізніше я збагнула, що саме було не так. Обличчя тієї жінки, яку я уявляла собі, — це було обличчя зі старосвітського портрета без рами, точніше навіть, відретушованої в стилі 50-х фотографії, великої, радше настінної, аніж настільної. Я знайшла цю світлину вже значно пізніше, через багато років після закінчення університету, після бабциної смерті, коли прибирала в помешканні перед тим, як продати його. Я ніколи раніше не бачила ні цієї світлини, ані цієї жінки, вона не була схожою ані на бабцю, ні на маму з тих фотографій, які збереглися в бабциному альбомі. Обличчя жінки було круглим, із широкими вилицями, на обох щоках життєрадісні ямочки, до яких не пасувала вимучена серйозність виразу обличчя, неприродного, як на всіх позованих світлинах. Волосся жінки було вкладене у пишну зачіску, підколоту шпильками з перлинками на кінчиках: перлинки поблискували у волоссі і в кульчиках, цей блиск, мабуть, був результатом старанного ретушування, як і надмірно яскравий рум’янець жінки та її червоні вуста.

Можливо, це взагалі була якась чужа жінка, наприклад, мамина улюблена кіноакторка, популярна в ті роки. А можливо, ця світлина взагалі потрапила до нас випадково, але вона відразу поставила все на свої місця, і тепер я спокійно могла відвідувати материну могилу, ніби могилу цілковито чужої мені людини, як воно, зрештою, і було, якщо розібратися. Тепер я не уявляла собі більше цієї сцени з кінчиками пальців обох ніг, які не дістають до підлоги, неприродно напружені, ніби намагаються дотягнутися до стоптаних хатніх капців унизу.

Відтоді ми жили з бабцею вдвох, бо дідусь помер ще раніше, несподівано, від сильнішого, ніж завжди, нападу цукрового діабету. Його поклали до лікарні, до найкращої в місті лікарні, у діда завжди все було найкращим: він умів це все якось облаштувати. І найкращий у місті лікар, який був дідовим найближчим другом, діагностував інфаркт. Те, що діагноз був помилковим, з’ясувалось уже потім, бо ліки, які вкололи дідусеві проти інфаркту, були смертельними для діабетика. Усі знайомі радили бабці скористатися чоловіковими зв’язками і влаштувати скандал, але бабця лише написала до своїх фронтових подруг, і вони приїхали на похорон. Приходив і лікар, світило нашого містечка і дідів друг, відтоді він перестав бути світилом, так і не зміг пробачити собі тої помилки, і щось у ньому зламалося. Кажуть, він потроху спився, але точно я цього не знаю, бо більше він до нас не заходив.

Бабциних подруг я пам’ятаю дуже добре: всі вони були схожі між собою, як сестри. Можливо, через сивину або впевнену в собі поставу, військову виправку чи звичку курити цигарки без фільтру. Вони листувалися до останнього й померли в один рік, навесні, відразу після закінчення епідемії грипу. Хоча грипом того року не хворіли.

Тієї осені якось дивно поводили себе клени, залишаючи листя зеленим майже до перших заморозків, а дубові жолуді, що падали на землю, міцно тримали при собі ребристі шапочки — мені не вдалося зняти її з жодного. Та найгірше, мабуть, було з каштанами: мені здається, що саме того року я помітила на каштановому листі перші ознаки дивного захворювання, яке тепер зробило їх такими потворними і через яке вони незабаром зникнуть зовсім. Каштанове листя тоді ще не скручувалося на самому початку літа в чорні згортки, вкриті дрібними пухирцями. Це листя було ще цілком звичайним на перший погляд, тільки дуже повільно жовтіло та червоніло, а ще занадто плавно опускалося на бруківку, завжди ребристим боком донизу. Я навіть не знаю, що такого підозрілого було тоді на дотик у каштановому листі, але воно було, я точно пам’ятаю. І вистачало взяти в руки будь-який листок, як відразу відчувалося, що цього року все якось не так.

Саме тоді в нашому із бабцею помешканні завелася миша. Ми жили в елітному будинку в центрі міста, у великій п’ятикімнатній квартирі, гарній і зручній, тільки трохи запущеній від часу смерті дідуся внаслідок постійного безгрошів’я, яке відтоді нас переслідувало. Миша була явно не сама і значно хитріша, ніж ми собі це уявляли на початку, знаючи про мишей виключно з розповідей знайомих і передач по телевізору. Миша постійно добиралася до ліків, але надгризання таблеток від застуди, заспокійливих і навіть проносних чомусь зовсім їй не шкодило. Принаймні про це не свідчили жодні сліди. Хоча, можливо, це була не одна миша, а ціла купа якихось приблудних мишей, які час від часу забрідали до нас, наїдалися таблеток і відповзали помирати десь на сторону. Така собі суїцидальна група. Ця теорія підтвердилась і тоді, коли ми спробували вивести мишу, чи то мишей, і почали ставити полапки найпростішої і найгуманнішої конструкції, які не вбивали, а лише зачиняли всередині. Щоранку бабця виносила мишей у двір, до смітника, або викидала з балкону на травник, сподіваючись, що жертва не знайде чи не захоче шукати дороги назад. Але, мабуть, теорія її не справдилася, або ж миші розплодилися, бо протягом місяця ми нарахували одинадцять зловлених і відпущених мишей. Дванадцяту бабця, пересилюючи себе, втопила в унітазі. І після цього миші зникли. Або ж перестали залишати по собі сліди, що для мишей загалом не характерно.

Саме тієї осені я почала частіше повертатися в думках до розмови з батьком. Після того як не стало мами, ми з ним рідко бачилися, а ще рідше розмовляли. Тобто я не маю на увазі розмов про мої шкільні оцінки чи обговорення планів на літні канікули. Ми досить регулярно обмінювалися інформацією. Я завжди знала, з ким і де зараз батько живе, над чим працює і куди їздить. Але ми ніколи не обговорювали того, чому батько розлучився з черговою дружиною чи пішов від чергової коханки. (Не знаю, чи так було насправді, але в моїй пам’яті не зафіксувалося жодного випадку, коли б хтось покинув батька: він завжди розповідав тільки про те, що сам від когось пішов.) Як не обговорювали й того, чому я не виходжу заміж за хлопця, із яким зустрічаюся, чи чому ні з ким не зустрічаюся довше ніж півроку. Батько вже давно не жив у нашому містечку і вже зовсім давно не жив із тою жінкою, через яку пішов колись від мами. З певного моменту він взагалі жив сам, займався літературною працею, а на життя заробляв писанням сценаріїв до телесеріалів.

Такою поверховістю відзначалися майже всі родинні розмови. Батько уникав нагод на відвертість не лише зі мною — бабця знала про нього не набагато більше, ніж я, а він так само мало уявляв собі, чим живемо і про що думаємо ми з бабцею. Така поверховість гарантувала певний рівень психологічного комфорту наших стосунків, які ніколи не могли загостритися через, скажімо, раптове обурення бабці поведінкою сина чи претензії батька до моєї поведінки. Кожен із нас утримувався від коментарів і занадто детальних розпитувань. І, мабуть, у цьому була своя доцільність, бо зустрічі наші завжди проходили легко й безболісно. Принаймні для мене. Хоча я так і не наважилася запитати батька про те, що він відчув, коли дізнався про смерть мами, і як дає собі з цим раду досі. Як не наважилася запитати й бабцю, чи її рішення замінити мені матір не було визнанням педагогічної поразки у вихованні власного сина, нездатного на повноцінні родинні стосунки. Як не наважилася й запитати їх обох, чи таке постійне уникання конфліктів у родині не перетворюється на самоціль, за досягненням якої втрачаються речі значно важливіші. Крім того, я ніколи не наважилася запитати батька, якою є моя роль у його житті, усвідомлюючи, що одним цим запитанням така розмова обмежитися не може, а готовності ставити інші я наразі не відчувала.

Я часто намагалася уявити собі, як питаю батька, чому мама зробила це, але мені так ніколи й не вдалося придумати хоча б якусь переконливу відповідь, і наша уявна розмова жодного разу і не просунулася далі цього першого запитання.

— Знаєш, — міг би сказати батько, — ніколи не відомо, чому людина робить такі речі. Те, що це трапилося після розмови зі мною, і ця історія з іншою жінкою — все це ще нічого не означає. Ми давно жили кожен у своєму світі і рано чи пізно розійшлися б назавжди. Цього вже неможливо було уникнути. Думаю, вона теж це усвідомлювала. І не думаю, що я дуже багато важив у її житті на той момент. Раніше, мабуть, так. Але тоді вже ні, між нами все закінчилося значно раніше, ніж ми наважилися про це поговорити. Так чомусь завжди буває. Думаю, у неї була інша причина вчинити саме так. А можливо, і не було. Можливо, у таких випадках усе вирішує простий настрій. Брудний сніг за вікном, зламаний ніготь, болючі місячні, хамство продавчині з хлібного. Не будемо ж ми тепер звинувачувати продавчиню з хлібного, що вона довела маму до самогубства?

Або він міг би сказати все зовсім по-іншому.

— Знаєш, — сказав би він, нервово помішуючи гущу на дні горнятка, — я дуже шкодую тепер, що залишив її тоді саму. Ми поговорили досить спокійно, і мені навіть на думку не спало, що вона може зробити щось таке. Тим більше, тоді я ще навіть не вирішив остаточно піти. Просто хотів бути чесним з нею і не хотів, щоб вона довідалася про все від когось іншого. І вона відреагувала достатньо спокійно. Сказала, що це не дуже її дивує, що вона давно чекала чогось схожого і що я можу за неї не хвилюватися, вона дасть собі раду.

Чи навіть так:

— Знаєш, — сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, — я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді були неправі. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам’ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини — я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п’єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.

Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:

— Знаєш, — сказав би мій батько і накрив мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, — усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та й не це головне. Ми занадто довго з нею з’ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об’єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.

Останнє речення явно потребувало коректив, бо з нього зовсім не випливало, чи батькові було по-справжньому важко жити чи жити по-справжньому було йому важко. Але чомусь мені не хотілося вносити ясність у це речення. Як і в ситуацію загалом. З часом я помітила за собою, що коли раніше просто не наважувалася почати з батьком цю розмову, то тепер уже не дуже й хотіла б довідатися, як усе це виглядало насправді з його точки зору. Набагато зручнішим було в цій ситуації просто придумати собі батька й міняти в ньому все, що захочеться, відповідно до потреб ситуації. Ще простішим було придумати собі маму, якої я майже не пам’ятала, і щоразу міняти причини її самогубства, а час від часу дозволяти собі навіть своєрідний гепі-енд і переконувати саму себе в тому, що версія самогубства є такою ж моєю вигадкою, як і всі інші версії. Ні бабця, ані батько ніколи не розповідали мені про цей випадок, його тільки так і називали «той випадок», ніби всім було ясно, про що йдеться. А це цілком могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкону й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкону, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня — я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкону випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим’ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.

Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам’яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного із тим, що відбувалося насправді. Ще більшими стають деформації тоді, коли не просто пригадуєш, а переповідаєш комусь побачене або пережите. А найбільшими — коли описуєш це, скажімо, у листі. Хоча, з іншого боку, саме тоді й переживаєш усе це насправді. Адже в момент, коли все відбувається, часто просто не встигаєш зосередитися на власних відчуттях і усвідомити всі дрібні деталі та нюанси. А часто весь сенс пережитого зводиться до передчуття майбутньої розповіді про це і задоволення від здивування, що відбиватиметься на обличчі співрозмовника.

Найважливішим при цьому є натрапити на співрозмовника, який не зруйнує ілюзій і вдячно відреагує на почуту вкотре розповідь, скажімо, про відпустку, точніше, про те, як поселилися, чим харчувалися, скільки випили. І огляне свіжі цьогорічні світлини, які нічим не відрізняються від бачених ним минулого року. При цьому не слід замислюватися над тим, чи мало сенс їхати так далеко і чи не можна було просто випити і з’їсти все те саме на місці. Бо найважливішим є цей момент розповіді, момент, коли співрозмовник вражено киває і коли можна видозмінювати те, що відбулося, відповідно до своїх бажань. Згущувати фарби, підретушовувати факти, додавати до власних вражень почуте від когось чи навіть просто вигадане. Мабуть, вся суть саме у цій можливості поводитися із дійсністю, як із шматком пластиліну чи комп’ютерною грою, але при цьому зберігати навіть для себе ілюзію реальності.

Хоча також не варто недооцінювати і момент вибірковості пам’яті, яка самостійно вирішує, що саме їй зберігати, а чого позбуватися назавжди, і часто дивує, коли виявляється, як швидко забуваються речі важливі і як надовго затримуються спогади про якісь несуттєві дрібниці.

Переважно така втрата контролю над ситуацією дратує, але є у цій безжальній вибірковості й свої переваги. Наприклад, коли відбуваються речі малоприємні, які хочеться чимшвидше забути. І хоча вдається це досить рідко, бо чомусь значно частіше втрачаються позитивні емоції, сама надія на те, що вдасться забути неприємне, вже втішає. А усвідомлення цих неминучих втрат посилює непевність у тому, наскільки збережене пам’яттю відповідає дійсності і чи щось таке, як дійсність, взагалі існує, якщо кожен бачить її по-іншому, і щоразу по-іншому.

Зараз, коли я вже зовсім доросла, а мами так давно немає, нечисленні епізоди з дитинства, у яких я пам’ятаю її, набули особливої цінності. Я не дозволяю собі перебирати їх у пам’яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності, але щоразу, перебираючи їх у пам’яті, не можу протистояти спокусі ідеалізації, видозмінювання дійсного до бажаного.

Скажімо, читання вголос. Я дуже любила, щоб мені читали вголос, і могла годинами слухати книгу, яку давно знала напам’ять. Я знала напам’ять більшість своїх дитячих книг і дуже шкодую тепер, що це далеко не завжди були ті дитячі книги, які б мені тепер хотілося знати напам’ять, або навіть не так — що далеко не всі книги, які мені б хотілося знати напам’ять, були тоді мені доступними. Я досі пригадую шорсткий доторк темно-брунатної дерматинової обкладинки Русских народних сказок, у яких не було жодної ілюстрації на всі 500 сторінок дрібного тексту, а багато казок були зовсім не «русскими», як з’ясувалося вже пізніше. Пригадую і казки народів світу із серії, виданої значно більш пристосовано до дитячих потреб. Із цієї серії в моїй пам’яті збереглися переважно самі лише ілюстрації, і я часто ловлю себе на тому, що намагаюся уявити собі поруч, скажімо, сирітку Марисю та Іванушку-дурачка, Карлсона і Змія-Горинича, Гімпелхена і Пімпелхена та Правду і Кривду. Але персонажів російських казок і казок, скажімо, українських, які в тому виданні також стали «русскими народними», уявити мені важко, я знаю їх тільки з описів. Тому картинка виходить щоразу іншою — одного разу Котигорошко високий, білявий і з голубими очима, іншого разу невисокий, чорнявий і з очима карими, а часом на ньому взагалі замість вишиванки випадково опиняється косоворотка, хоча замість чуба на голові козацький оселедець. Усе це, мабуть, проблеми моєї нерозвиненої уяви, яка важко переводить словесні описи в уявні зображення. Але від цього лише посилюється відчуття непевності й недовіри до власної пам’яті, яка не здатна зафіксувати навіть таких простих речей, як точний колір очей Котигорошка, хоча важко заперечити й те, що колір очей для цього персонажа не дуже принциповий.

Мама рідко знаходила час, аби почитати мені перед сном. Вечорами в неї переважно були заняття у танцкласі або ж вони ходили кудись із батьком. Це не надто пасувало до образу ідеальної матері, тож я часто дозволяла собі замінити у спогадах бабцю, яка щовечора читала мені вголос, на маму, яка робила це лише зрідка. Хоча я точно пам’ятаю, що саме мама вперше прочитала мені про Пеппі ДовгуПанчоху, і відтоді ця книжка стала моєю улюбленою попри те, що Пеппі, а точніше, її надмірна дорослість, більше заважала, ніж допомагала мені в житті. Я відчувала сором, потай міряючи перед дзеркалом мамині мешти на високих обцасах, бо, хоча цим і займались усі без винятку мої однолітки, Пеппі такого ніколи б не зробила, це я знала напевно.

Не погодилася б Пеппі й на спроби дорослих перевчити її ліворукість. Не знаю, чому бабця вирішила перевчити мене, послухавшись порад Галини Степанівни, моєї першої вчительки, яка ніколи не була для бабці надто великим авторитетом. Тим більше що перевчити мене так і не вдалося.

Це був один із небагатьох випадків у моєму вихованні, коли бабця вирішила проявити суворість. Її можна зрозуміти, адже я вперто продовжувала робити все лівою, як мені було зручніше, і це, напевно, дратувало. Бабця суворо стежила за тим, щоб я тримала ложку в правій руці, а разом із виделкою завжди давала мені ножа. Мабуть, щоб відпочити самій від виснажливої та малоефективної боротьби з моїми рефлексами. Хоча дещо мені таки вдалося відстояти. Наприклад, бабці не спало на думку контролювати те, як я мию посуд, і я досі роблю це лівою. Останнім часом, щоправда, все рідше трапляється нагода, бо посуд миє машина, але, мабуть, саме ця відстояна свобода примусила мене ставитися до миття посуду значно прихильніше, ніж до решти домашніх обов’язків. Було б перебільшенням стверджувати, що мені подобається це заняття, але й відрази особливої не викликає. Лівою я роблю і все те, що спочатку доводилося приховувати від бабці: фарбую вії, губи та нігті, вискубую брови. Щоправда, усі ці заняття досить швидко мені набридли, і бабця, почавши з заборон, за кілька років перейшла до вмовлянь, аби я вбрала «спідничку», мешти на обцасах, зробила зачіску, макіяж чи манікюр. Але тут я вже чинила справжній опір: мабуть, так само робила б на моєму місці вперта Пеппі. Усі ці намагання виглядати підкреслено жіночно після короткого підліткового захоплення забороненим почали видаватися мені штучними й непотрібними. Мабуть, так я виглядала б привабливішою, але щоразу, коли бабці вдавалося переконати мене вбратися відповідно до її та загальноприйнятих уявлень про елегантність, я почувалася незручно, так, ніби мені довелося змінити шкіру, а не одяг, так, ніби мене знову примушують перевчитися й робити лівою все те, що я з такими труднощами навчилася виконувати правою.

Але загалом ліворучного в мені залишилося не так вже й мало. Лівою я зачісуюся, відчиняю і зачиняю двері, ступаю з лівої ноги, через що ніколи не мала проблем на уроках військової підготовки, а це було важливо, бо я кілька років була найвищою в класі, тож стояла попереду колони. Усе, що випадало з-під контролю бабці, я, не замислюючись, роблю лівою. Але мені ніколи не досягнути такого звичного для інших людей автоматизму в усьому, що стосується просторової орієнтації. Я завжди замислююся перед тим, як подивитися на дорогу, яку збираюся перейти, чи немає там машин, бо забуваю, куди потрібно дивитися спершу — ліворуч чи праворуч, а навіть якщо мені вдається згадати, то визначення, де саме знаходиться це «ліворуч», а де «праворуч», теж займає чимало часу. Знайти зворотню дорогу з незнайомого місця мені також непросто, бо я завжди забуваю, що право і ліво тоді міняються місцями. Можливо, моє традиційно жіноче погане вміння орієнтуватися, пов’язане саме з цією мимоволі втраченою ліворукістю, можливо, з чимось іншим, але саме через це я відмовилася від ідеї навчитися водити машину. Складна автоматика водіння, коли постійно потрібно концентруватись одночасно і на дорозі, і на розставлених по обидва боки від неї знаках, і на машинах, що вовтузяться довкола — і ніколи не знаєш, чого від них чекати, неможливість відключитися ні на мить і помріяти про щось своє, — усе це завжди видавалося мені надто високою платою за додаткові зручності цього засобу пересування.

Найболючішими були намагання примусити мене писати правою, а тим більше дотримуватися обов’язкових тоді каліграфічних норм. Мабуть, саме тому я з таким ентузіазмом училася друкувати спершу на машинці, а далі на комп’ютері, писання від руки давно стало для мене екзотикою, а почерк, який і в шкільні роки мінявся мало не щомісяця, і постійно в гірший бік, тепер став нечитабельним навіть для мене самої. Хоча зараз, із перспективи часу, все це вже не здається мені таким страшним, а чорнильні ручки з відкритим пером завжди подобалися мені більше від страшенно модних тоді китайських із закритим золотим пером із позолоченою стрілочкою. Ручкою з відкритим пером важко було каліграфічно писати, чорнило часто скрапувало на папір густими кляксами, або, навпаки, ручка не хотіла «розписуватися», ковпачки у ній всередині тріскали від морозу або від спеки, й фіолетові квіти розлазилися по сторінках бібліотечних підручників. Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення «китайський» ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися й досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).

Але і з цими малоприємними спогадами дитинства, коли бабця сиділа поряд зі мною весь перший рік навчання і сварила за потаємні спроби швиденько нашкробати домашні завдання лівою, які я вперто робила щоразу, коли бабця відходила до телефону, з цими спогадами відбувається та сама незалежна від мого бажання механіка мимовільних утрат. Щоразу, коли я намагаюся пригадати той чи інший епізод, він просто в мене на очах видозмінюється й починає набирати ідеалізованих рис, так ніби з нього вивітрюється терпкий запах дійсності й залишається лише злегка відчутний слід парфумів. Усі парфуми, вивітрюючись, залишають однаковий, ледь вловимий слід, за яким уже неможливо визначити, які саме це були парфуми, а лише здогадатися, що вони взагалі були. І мабуть, аби уникнути цієї зростаючої ентропії і неминучого хаосу, який приходить на зміну зниканню, пам’ять заміняє одні епізоди іншими, реальні ситуації — напівреальними, негативні — позитивними, бажане і те, що так і не здійснилося, — ілюзією, ніби воно відбулося, але зосталося в далекому минулому й нічим про себе не нагадує, окрім слабких і розпливчастих спогадів.

Найбільше ця зрадливість пам’яті відчувається у намаганні пригадати епізоди давніх подорожей: тут вступає в дію вже значно складніший механізм, адже подорожам передує уява про місця, які доведеться побачити. Те, як уявляєш собі все попередньо, переважно зовсім не збігається з побаченим насправді. І момент звикання до того, що власна уява підводить, коли потрібно витерти з пам’яті ідеальний та стрункий образ, скажімо, Ейфелевої вежі, баченої на розтиражованих зображеннях поштівок і туристичних буклетів, і змиритися з квапливим тлумом довкола цих недоладно цибатих сталевих конструкцій, із загазованим, висушеним спекою повітрям туристичного сезону, із засиллям російської та китайської мов, які чуються довкола значно частіше від французької. Але змиритися з цим до кінця ніколи так і не вдається, на це завжди бракне часу і сил, тому в результаті картинка із пам’яті перестає бути такою ідилічною, як раніше, але залишається непевність, чи вона не перетворилася на новий фантом, настільки ж малореальний, як і попередня, вимріяна картинка. І потім мимоволі обираєш котрусь із усіх цих реальностей чи імітацій реальності, спритно підсунутих власною уявою, так і не навчившись їх розрізняти.

Мабуть, саме через цю особливу властивість спогадів про подорожі я так часто пригадую собі єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря.

Батьки ніколи не були прихильниками «дикого» туризму, вони взагалі рідко їздили відпочивати. Як у той період, коли жили разом, так і сам батько згодом, після маминої смерті. Але того разу знайомі переконали їх поїхати до моря з наметами. Точніше, з одним велетенським наметом, у якому поміщалися не лише обидва автомобілі, а й всі ми — четверо дорослих і троє дітей, причому кожен спав на окремій розкладачці. Це був якийсь спеціальний військовий намет — я ніколи ні до того, ні пізніше не бачила більше наметів такого розміру. Вечорами, коли темніло і нам, дітям, не дозволяли сидіти з дорослими біля багаття, ми збиралися на передньому сидінні старенької «Волги» батькових знайомих, накривалися коцом, під яким запалювали ліхтарик, і розповідали одне одному страшні історії. Ми були майже однолітками з Танею та Лесею, сестрами-близнючками, доньками батькових знайомих. Вони були старші за мене лише на півроку, хоча тепер я вже навіть у цьому не маю цілковитої певності. Можливо, на рік-півтора, а можливо, це я була за них старшою. Ще гірше з дрібними деталями цієї подорожі. Я добре пригадую, як мама нервувалася через те, що дружина батькового знайомого, ідеальна господиня, майже увесь день проводила за приготуванням їжі, і мамі доводилося допомагати, бо харчувалися всі разом. Вони героїчно ліпили вареники під спекотним полудневим сонцем, а потім варили їх у казанку над паяльною лампою. Або смажили на непевному хиткому полум’ї лампи котлети, при цьому пательню доводилося весь час тримати за ручку, обмотану рушником: ці котлети зі свіжим картопляним пюре й салатом із огірків та помідорів на обід у тих похідних умовах були справжнім героїзмом, який ніхто тоді не оцінив. Можливо, саме це і дратувало маму найбільше, хоча імовірніше припустити, що дратував її ідіотизм витрачання часу відпочинку на ці абсолютно зайві та виснажливі кулінарні вправи. Але скаржилася мама лише батькові, а йому також незручно було поговорити із друзями, аби їх не образити. Друзі, мабуть, у свою чергу на щось ображалися, і ці замовчувані дрібниці, які зовні виглядали на цілковиту ідилію, призвели до того, що більше батьки з цими знайомими відпочивати не їздили.

Коли ми їхали до моря, за кермом переважно була мама. Перед відпусткою вона кілька днів тренувала мій вестибулярний апарат і возила вулицями недалеко від нашого будинку, щоб я краще витримала довгу подорож. Але, мабуть, цих тренувань було замало, і протягом усієї дороги мене страшенно нудило. Я скулилася на задньому сидінні, поміж клунками із речами, затиснула в кулаці поліетиленову торбинку і з тривогою стежила за хвилею нудоти, яка різко підіймалася в мені після кожного повороту дороги, підйому або спуску. Критичний момент наставав щоразу, коли ми проїздили знак обмеження швидкості до сорока кілометрів. Достатньо мені було побачити цей знак, і я здушеним голосом шипіла мамі: «Стій», машина різко зупинялася, я вискакувала на узбіччя і заповнювала пакет блювотинням. Одного разу мало не обблювала ноги міліціонера, який вирішив зупинити нас і перевірити документи. Ще кілька разів нам щасливо вдалося уникнути штрафу за перевищення швидкості, коли за кількасот метрів після знаку з кущів раптом висовувалася міліцейська палиця і всі, хто не дотримувався обмеження швидкості, напорювалися на неприємності. Мама ж щоразу, коли на дорозі виникав знак із цифрою сорок, автоматично скидала швидкість і зупинялася на обочині.

Я пригадую приторно-скляний смак вати з паленого цукру, якої нам забороняли їсти надто багато, і від цього хотілося ще більше. Вату продавали поблизу літнього кінотеатру на кемпінгу, і вечірній ритуал її споживання під час походу до кіно і прогулянки над морем із мамою став ще одним важливим елементом моєї колекції спогадів. Тоді ми з мамою ходили в кіно кожного вечора, і це був абсолютний рекорд: ні до, ні після тієї відпустки ми з нею більше не проводили разом стільки часу. Мама тішилася цій прогулянці не менше за мене і завжди купувала мені вату двічі — дорогою туди і назад.

Я зовсім не пригадую, які фільми дивилися ми з нею тоді. Ні назв, ні окремих епізодів — лише незручні крісла літнього кінотеатру і всюдисущий запах паленого цукру, перемішаний із інтенсивними випарами відпочивальницького поту й одеколону «Красная гвоздика», яким у той час масово намагалися врятуватися від укусів комарів. Пам’ятаю, як щоразу при виході з кінотеатру зграя комарів злітала з трави, схожа на хмарку пилу, і розчинялася у натовпі та інтенсивних пахощах «Красної гвоздики». Не знаю, як цей запах діяв на комарів, але мені від нього завжди паморочилася голова й крутило в носі. Тому я відмовлялася поливати себе цим одеколоном і чомусь завжди виявлялася найменш покусаною.

Я зовсім не пам’ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише усвідомлення факту, що мені було п’ять чи, наприклад, шість, нічого не вирішує. Бракує емоцій, які прив’язували б певні спогади тієї відпустки до певного віку. Усі ці спогади існують окремо. Перший молочний зуб у мене випав у п’ять, але я не знаю, чи було це до, чи вже після тієї відпустки. І саме тому мій тодішній вік, навіть якщо я вирахую і запам’ятаю його, нічого для мене не означатиме. Зате я дуже добре пригадую це відчуття якоїсь майже нелегальної втіхи, розділеної на двох, коли я доїдала заборонену перед вечерею другу порцію солодкої вати, а якщо не встигала, ми з мамою робили зайве коло вздовж загорожі кемпінгу і грали в слова — кенгуру-усміх-хатинка-айстри, і я спеціально розтягувала задоволення, бо мені вже не хотілося вати, хотілося якнайдовше побути з мамою у цьому розслабленому відпочинковому ритмі, коли ніщо не відволікає її від спілкування зі мною, коли я не мушу поспішати разом із нею на трамвайну зупинку, аби зіграти ще раз у слова, а потім мама поїде на роботу, а я повернуся додому, до бабці, і потягнуться нескінченні пообідні години, заповнені перечитуванням уголос книг, які я давно знаю напам’ять, чаєм з аґрусовим варенням, грінками з цинамоном.

Окрім того я мало що пригадую з тієї відпустки, хіба що розпечений пісок на пляжі, який висихає на мокрих ногах і приємно лоскоче відпадаючи. Довгий шлях до прохолодної води. Біля берега було плитко, ледь по кісточки, і вода швидко нагрівалася. Аби змити з себе цю ліниву спеку, треба було довго-довго іти від берега, і я щоразу бігла за мамою, коли вона вирішувала піти скупатися й відкласти читання журналу, аби ще разок зіграти в слова. А потім я чекала на неї на мілині, де було вже по коліна, але далеко від берега, мама поверталася після купання, і ми знову грали, повертаючись на свої розкладені на піску простирадла.

Часом мені здається, що це несправедливо, коли у моїх спогадах так помітно домінує мама, яку я мало знала і якій завжди бракувало для мене часу, і так рідко я пригадую бабцю, з якою була практично весь час. Але нічого не можу вдіяти з цією своєю жорстокістю, хоча вона і нагадує поведінку трирічної дитини, яка радісно біжить назустріч батькові, якого цілий день чекала з роботи, і відпихає від себе матір, із якою провела весь день.

Мабуть, так і виникають міфи, коли якісь правдиві історії вивітрюються з часом, позбуваються під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.

Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості — вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а й листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.

З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п’ятнадцять підтягувань, п’ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках — усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.

Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це виключно з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.

Бабця прокидалася десь пів на шосту, після зарядки сідала на кухні і за першим горнятком кави планувала меню на день. У принципі, так вона робила все життя, тільки раніше квапилася зробити все якнайшвидше й обирала або й вигадувала щось таке, що не вимагало б тривалого приготування й чого вистачило б на кілька наступних днів. А тепер вона щодня готувала все свіже й у невеличких кількостях, часто не з’їдала всього і відносила скуштувати сусідам або запрошувала подруг. Бабця завжди небагато їла — не через зайві кілограми, просто не любила багато їсти. Казала, що на голодний шлунок краще думається. Тепер із її меню зникли макарони і сосиски, натомість з’явилося кілька різновидів соусу бешамель: бабця імпровізувала з різними складниками, використовуючи класичну основу, створену французьким маркізом. Щодня бабця варила зупку, максимально ускладнюючи собі завдання навіть у найбільш тривіальних рецептах. Якщо зупка була овочева, то овочів у ній мало бути не менше десятка, якщо м’ясна, то бульйон готувався заздалегідь, приправлений спеціально зібраним влітку в горах чебрецем, вирощеним у вазонку на кухні базиліком і ще якимись алхімічними операціями, вникати в які я навіть не намагалася.

Моя бабця була несхожою на бабць моїх однолітків і все робила якось по-іншому. Не тому, що хотіла продемонструвати власну винятковість і відокремитися від загалу, навпаки, бабці дуже розходилося на тому, щоб мати якомога більше друзів і знайомих, особливо в останні роки, коли я виросла і вона часто почувала себе зовсім самотньою. Але усі її спроби освоїтися поміж сусідами чи завести дружні контакти в традиційних пенсіонерських середовищах наштовхувалися на глуху стіну нерозуміння. Не те щоб її не любили, зовсім ні, просто її інтереси та спосіб існування занадто сильно відрізнялися від інтересів і способу проведення часу більшості тих, із ким вона мала би шанс спілкуватися, якби змінила ряд своїх звичок.

Наприклад, якби почала їздити по базарах міста і порівнювати ціни, користуючись правом безкоштовного пенсіонерсько-фронтового проїзду, як інші бабці її віку, а потім довго обурювалася б хамством водіїв автобусів у товаристві інших бабць на лавках під під’їздом. Але вона не робила цього. Не тому, що їй вистачало пенсії, просто їй було шкода часу на такі речі. Коли у неї закінчувались гроші, вона просто не купувала нічого (на такі випадки завжди запасала кілька кілограмів круп та консерви).

Вона могла б мати набагато більше знайомих, якби у неї був город і вона проводила б там більшість вільного часу. Але бабця не любила порпатися в землі.

Їй не вдавалося зблизитися ні з ким навіть на ґрунті кулінарної теми. Її манера готувати не викликала зацікавлення в зорієнтованих на харчування великої сім’ї з мінімальними прибутками бабциних однолітків, чи то однолітчинь, як було б неправильно формально, зате точніше за суттю.

Я не знаю, чи страждала бабця через цю свою відособленість, напевно, страждала, хоча ніколи про це не згадувала. Вона інтенсивно обмінювалася листами зі своїми фронтовими подругами, і ці листи заміняли їй живе спілкування. Це були дивні листи. Принаймні ті з них, які мені вдалося зібрати потім, після бабциної смерті. Коли я побачила, як ретельно були в неї поскладані й упорядковані всі відповіді подруг, то зрозуміла, що це було дуже важливе листування і що бабця була б задоволена мною, якби мені вдалося зібрати його повністю. Я написала до бабциних подруг із проханням вислати мені її листи, і вони пообіцяли зробити це після своєї смерті, тобто попросити про це своїх рідних. Деякі з цих листів загубилися, але те, що вдалося відтворити, справляє враження, ніби ці троє жили в якомусь зовсім іншому світі, далекому від тої реальності, яка оточує всіх нас.

Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім’ї греко-католицького священика, закінчила польську ґімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар’єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околиці міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це — не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.

Кілька останніх днів я перечитувала Швейка, — писала бабця до своєї фронтової подруги з Донецька. — Не можу зрозуміти, що мені в ньому раніше так подобалося. Примітивний гумор, похапцем записані застільні анекдоти. І чи можна взагалі сміятися над такими речами, чи це у мене напад пуританства, а сміятися можна і навіть треба над усім?

Тепер я вже так ніколи і не довідаюся про те, як співіснували переконання діда і бабці у ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар’єру, а вона ночами чергувала у підпільному шпиталі, де згодом, у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення і греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання у них були спільними і все, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбувалося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада і певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, але можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі. Адже розповідати — це переживати все ще раз, чіткіше бачити власні й чужі помилки, повертатися до смертей, болю і несправедливості, усвідомлювати, як мало ці жертви означають для нащадків. Усе це легше витримати, коли примушуєш себе забути, думати про щось інше. Така специфічно лікарська душевна загартованість, коли біль, чужий чи власний, не повинен відволікати від необхідності вижити і врятувати якомога більше життів.

Мої австрійці прислали мені «Бляшаний барабан», — відповідала бабці її подруга з Донецька. — Це просто грандіозна річ, не знаю, коли її у нас нарешті перекладуть і як взагалі це можливо перекласти. Обов’язково вишлю тобі це днями. Це саме те, що тобі зараз потрібно, я відчуваю. Розумієш, у нього зовсім інша природа сміху. Якась знущальність, закладена в самій людській природі, у рисах, якими вона нас наділяє, коли для того, щоб зрозуміти хоча б щось важливе у цьому світі, потрібно бути карликом, якого всі зневажають, або інвалідом, чи хоча б просто пережити щось жахливе, пройти через приниження і людську зневагу. Тільки тоді відкривається якась інша чутливість, здатність бачити не лише те, що лежить на поверхні, відчувати справжню вартість речей.

Частина листів, що дісталися мені у спадок, більше нагадують уривки з підручника з історії світової літератури, аніж листування трьох жінок-гінекологів, двоє з яких пережили заслання і були реабілітовані тільки завдяки бабциним зусиллям. Щоб дізнатися із цих листів хоча б щось про обставини, у яких жили ці жінки, треба було вміти добре читати між рядками. Мені так і не вдалося цього навчитися.

Ось, наприклад, що писала бабцина подруга з Донецька у день путчу ГКЧП:

«Я перечитую зараз спогади Галини Уланової. Їй вдалися місця про блокадний Ленінград. Дуже добре уявляю собі ці крихітні порції хліба, навіть час від часу перериваю читання і готую собі на кухні посипані цукром сухарики. Запиваю їх кип’ятком. Виявляється, дуже смачно. А взагалі, немає що читати. Чи надіслали тобі наші австріяки щось нове? Дуже скучила за справжніми книгами».

Чому вони нічого не писали про ті події? Звичка боятися цензури? Реальна загроза? Але якщо вони так боялися цензури, то чому не називали австріяків, наприклад, киянами? Адже у ті часи родичі чи знайомі за кордоном, які ще й надсилають книги, все ще вважалися серйозною плямою в біографії. І чому вони взагалі не писали про реальність, яка їх оточувала, оминаючи не лише політику, а й своїх знайомих, сусідів, одяг, який носили, дефіцит продуктів, черги в магазинах. Тільки про книги, фільми, музику. Такі листи виглядали б більш переконливо, якби ними обмінювалися, наприклад, канадійські емеритки чи емігрантки у Франції, Німеччині, Англії, забезпечені матеріально і відірвані від реальності, але не ці жінки, життя яких більше нагадувало кримінальне чтиво, аніж неквапливий роман виховання у стилі XVIII століття. І чим було це їхнє існування у цілковито віртуальному просторі — спробою втечі чи, навпаки, перемогою над реальністю? Мені дуже шкода, що бабця не навчила мене читати між рядками. Цікаво, чому? Думала, що моєму поколінню це вже не знадобиться? Хотіла, щоб не знадобилося? Тоді навіщо було залишати мені ці листи?

Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом втрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі — у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.

З того періоду я пам’ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.

Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.

За вікном — зимові дерева, я дивлюся на них і намагаюся пригадати щось із Рільке. Спадає на думку тільки те, що я не знаю тих українських перекладів. Де вони? Хтось їх читав? Потрібно сходити на цвинтар, провідати всіх наших. Веселий цвинтар. Сумні новини чомусь завжди приходять першими.

Сьогодні наші сусіди святкували майже до ранку, вони одружилися кілька років тому, а вчора купили «стєнку на будуще», як вони чомусь називають сервант у вітальні. Потім гості розійшлися, а сусіди посварилися за щось, спершу кричали, а потім кохалися, голосно стогнали і ритмічно скрипіли ліжком. Вранці пішли на роботу, взявшись за руки, вона працює на тій самій шахті, що і він, бухгалтером.

Може, їм не потрібно цього всього знати?

Я не знаю, чи правильне моє припущення, але мені здається, що у цьому листі не просто набір випадкових асоціацій. Якщо поставити разом 1985, «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», абстрагуватись від Донецька і стєнки на будуще і додати до цього всього переклади Рільке, то виникає чітка асоціація зі Стусом. Хоча, можливо, все це мені лише здається, і немає у цьому листі прихованого змісту, а лише просте перелічування предметів довкола, а веселий цвинтар підкреслено випадково.

А ось інший лист: він прийшов незабаром після смерті мами. Із Одеси.

Я думаю, твоєму синові варто перечитати «Аварію» Дюрренматта. Але не радіоп’єсу і не «одну з іще можливих історій», а комедію. Не можна ставитися до життя, як до фарсу, а тим більше намагатися нав’язати таку позицію комусь. Це не всі витримують. Найбільше мене вражає цинізм цієї речі, такий незвичний для Дюрренматта. Навіть не знаєш, чи вірити в це самогубство в кінці і кому з них усіх співчувати. Та й саме співчуття на цьому фоні може виглядати фарсом. Скажи йому, хай обов’язково перечитає. Не знаю, чи це допоможе йому пережити все, що трапилося, але зрозуміти, мабуть, допоможе.

Я багато разів перечитувала цю п’єсу, але так нічого й не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.

Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім’я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності. Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало й сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.

Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.

Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:

Цього року ми з Софійкою (Софійка — це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше, ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів — ми назбирали більше, ніж звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання — потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене, і я знову залишуся зовсім сама.

Пригадуєш, як у 1968-му ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.

Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?

Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986-го.

Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи — шестикрилі серафими. Я сиділа на кам’яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.

Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м’якуші, й довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині й червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.

Я можу читати листи з бабциного архіву лише уривками, невеликими порціями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, ніби це як мінімум роман чи складна філософська поема. А потім все одно прийти до висновку, що нічого не розумію про цих трьох. Як їм вдавалося залишатися такими посеред всього, що їх оточувало? Звідки бабця брала цей олімпійський спокій і сили на плетіння светрів, розчісування моєї ріденької коси, на лузання насіння для мене, на лото, не кажучи вже про фігурне катання. Якими ідіотськими, напевно, виглядали в її очах псевдопатріотичні страждання радистки Кет і вся ця павликоморозівська чухня, яка валила в телеефірі з ранку до вечора. І найбільше я не можу збагнути, чому вона приховувала від мене світ, у якому жила насправді, навіщо робила вигляд, ніби нічого не приховує, ніби ніхто нічого не приховує. Навіщо берегла мою дитячу психіку, навіщо примусила тепер почуватися так, ніби їхнього минулого не існувало. Бо ж вона сама перевіряла мої уроки з історії і мовчки кивала, коли я розповідала про зрадника Мазепу чи визвольні походи Червоної Армії. Чому вона не дала мені знак, що все це колись навалиться на мене і примусить проводити вечори над скринею з її листами, відчувати повний відчай, бо я занадто пізно помітила, що ми з нею існували в паралельних вимірах, і не встигла нічого запитати. Або питала зовсім не так, по-дитячому, по-наївному, по-дурному. Від таких запитань можна було лише ухилятися, і бабця робила це. Спершу коли я питала про маму, а потім і про все решта.

Одного разу я наважилася й написала батькові. Він подзвонив, щойно отримавши листа, й пообіцяв дуже детально відповісти на нього. А потім прислав якісь псевдолітературні спогади про маму — героїню визвольної боротьби. Усе це виглядало так, ніби навіть цього листа він хотів продати під якийсь дрібний гонорарчик у журнал. Таке собі різдвяне оповідання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторі стукали, сім’я різко прокидалася й застигала у тривожному очікуванні. Звучало:

— Слава Україні.

І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.

І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.

Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.

Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав, або яка, що насправді ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.

Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи піз

ніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати — тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.

— Шкода, оселедця не встигли доїсти, — прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.

У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною з сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.

За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».

Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала б абсурдно, мене постійно мучать докори сумління, коли я згадую про те, що кілька днів забувала про бабцине бажання. Про останнє бабцине прохання. А бабця із притаманною людям її покоління стриманістю не сварилася, не ображалася, а лише ввічливо нагадувала мені про своє прохання, хоча, мабуть, їй було прикро, що я, її онука, якій вона присвятила велику частину свого життя, забуваю про її прохання, бо допізна засиджуюся з друзями у кнайпі чи в кіно. Що її роль у моєму житті більше не вирішальна, що я забуваю про неї, щойно виходжу з дому, що не відчуваю вдячності за все, що вона для мене зробила. Принаймні мені на її місці було би прикро, але люди мого покоління переважно більш вимогливі до інших, а не до себе, більш егоїстичні, ніж люди старших поколінь. Мабуть, через це у кожному наступному поколінні все менше щасливих сімей і все більше самотніх людей із погаслими поглядами. Такі люди переконані, що єдиною важливою річчю на світі є задоволення власних потреб і уникання необхідності виконувати ще чиїсь бажання, узгоджувати свої потреби з чиїмись, іти на компроміси і вчитися гамувати в собі раптові напади роздратування і люті, які можуть образити ні в чому не винних близьких, хоча, коли зриваєш свою лють на комусь, часом стає трохи легше. Ясна річ, я занадто все спрощую, і питання щастя зовсім не так безпосередньо залежить від того, в якому поколінні ти народився.

Розподіл речей на важливі й другорядні — це взагалі дуже непроста річ, як і здатність відрізняти щасливих людей від таких, що лише вдають, ніби щасливі. Часто вдають це навіть перед самими собою.

Хибним виявилося й моє почерпнуте у класичних романах уявлення про те, що остання фраза, сказана людиною перед смертю, обов’язково повинна стосуватися чогось надзвичайно важливого, епохального і ні в якому випадку не буденного і простого. Оселедець, якого не встиглося доїсти, як останнє, за чим шкодувала моя бабця, трохи ображав мій егоїзм, адже я звикла, що всі її думки й бажання зайняті тільки мною, опікою про мене, турботами, щоб у мене все було гаразд. І ось у такий вирішальний момент про мене не було сказано ні слова. І тільки цей дріб’язковий абсурд про оселедця. Цікаво, про що це свідчило — про те, що моя самостійність викликала в бабці таке саме поступове відчуження і вона намагалася більше зосереджуватися на власних відчуттях, аби не набридати мені постійними образами на те, що я більше не приділяю їй достатньо уваги. Чи бабця просто в останній момент відчула прикрість через те, що у цьому надто короткому житті часто не вдається здійснити навіть найскромніших бажань.

Відтоді я почала частіше замислюватися над тим, як багатьма речами завдячую бабці і як по-дитячому егоїстично завжди сприймала все, що бабця для мене зробила. Про всі ті важливі речі, що про них ми з нею так і не встигли поговорити, про її життя, майже невідоме мені й значно цікавіше від сотень нецікавих книг і порожніх телепередач, на які мені не забракло часу. Про те, як важко відрізняти речі важливі від другорядних і вчасно зосереджувати свою увагу на тому, що може зникнути назавжди.

Мамина історія

Вони майже ніколи не сварилися. Спершу це навіть лякало Аллу, Софійчину маму, бо їй здавалося, що одружені люди не можуть не сваритися. Стосунки з попередніми чоловіками в житті Алли розпадалися переважно через сварки, точніше, через її невміння сваритися. Мабуть, тут зіграло роль добре засвоєне з дитинства вміння «бути мудрішою», промовчати, затаїти в собі образу, відчуття несправедливості чи незадоволення. Алла завжди уникала конфліктів. Не лише в особистому житті. Так їй було легше. Але гармонія їхніх стосунків із Зеноном трималася не лише на безконфліктності Алли: у цьому їхні характери були схожими, він цінував її стриманість, і у неї не назбирувалося прихованих образ, як це завжди було досі, із попередниками Зенона, які в несподіваний навіть для неї самої момент раптом вибухали й руйнували з такими труднощами створену ідилію.

Раніше вона ніколи не замислювалася над цим, уся її душевна енергія була скерована на те, щоб стримуватись у відповідні моменти, приховувати емоції, а потім утішати себе, подумки проговорювати все те, що вона ніколи не наважилася б сказати вголос. Тепер вона все частіше замислювалася над тим, що її неконфліктність насправді є недоліком, а не перевагою. Хоча рутинність сварок, які так часто можна було спостерігати у середовищі більшості їхніх знайомих подружніх пар, теж її відлякувала. Переважно вже через два-три роки після шлюбу люди майже цілковито втрачали інтерес одне до одного й співіснували механічно, рухаючись за відпрацьованими шаблонами побутових конфліктів. Найбільше дивувало Аллу навіть не те, що ці люди постійно сварилися. Дивним було те, що сварки не дратували їх по-справжньому, вони дорікали одне одному так само байдуже, як байдуже не зважали одне на одного в періоди між сварками. Так, ніби ці конфлікти входили у їхні подружні обов’язки, поволі відтісняючи на марґінес ніжність і приємність. Алла дуже боялася, що в них із Зеноном, Софійчиним батьком, теж колись може бути так само. І найбільше вона боялася саме цієї байдужості навіть у сварках, коли усвідомлюєш, що твоїх аргументів ніхто не слухає. Але минуло вже шість років з часу їхнього одруження, і їй вже починало здаватися, що вони оминули ту непомітну небезпеку, з якої все починається.

Хоча тепер її хвилювало інше. Вони з Зеноном ніколи не викрикали в обличчя одне одному образ, ніколи не підвищували голосу, а на кожну незадоволену або ображену інтонацію в її голосі Зенон завжди стурбовано реагував питанням: «Що трапилося?» І цього їй переважно бувало достатньо. Її образа не залишилася непоміченою, йому не байдуже, як вона реагує на його слова, він боїться її образити. Достатньо було почути підтвердження цього, як усе налагоджувалося, образа зникала.

Але тепер її почало турбувати те, що вони так само мало обговорюють проблеми, як і люди, які просто сваряться, щоразу реагуючи на знайомі подразники й не слухаючи аргументів іншого. Вона боялася, що результатом їхнього мовчання стане така сама байдужість, просто процес відбуватиметься повільніше і розмовлятимуть вони не на підвищених тонах. Вона не знала, як поговорити про це з Зеноном і чи варто про це говорити. Часом їй здавалося, що вона вигадує проблему там, де її насправді немає. І її напівусвідомлене відчуття тривоги, яке все частіше з’являлось у неї і не давало їй спокою, насправді є лише наслідком негативного попереднього досвіду, який навчив її, що будь-які стосунки рано чи пізно розпадаються, люди звикають одне до одного, байдужіють, починають ненавидіти взаємну залежність. А в них із Зеноном усе не так, і їй просто важко у це повірити. Тому і з’являється це відчуття тривоги, яке неможливо навіть логічно пояснити.

Вони познайомилися, коли партнер Алли у бальних танцях несподівано виїхав за кордон після того, як протанцював із нею в парі кілька років і вони отримали найбільші, наразі у її кар’єрі, відзнаки конкурсів та фестивалів, у них була дуже хороша перспектива, а тепер він виїхав. Хоча несподіваним це було лише для неї — він сам довго готувався до виїзду й роками збирав необхідні папери, але сказати їй не наважувався, усвідомлюючи, що це стане для неї ударом. Знайти відповідного партнера в бальних танцях не менш складно, ніж у подружньому житті. І коли ти нарешті натрапляєш на людину, з якою можливе це порозуміння без зайвих пояснень, ця синхронність рухів і вміння підтримати в потрібний момент, то можна вважати, що досягнуто найважливішого. Її партнер виїхав саме тоді, коли роки наполегливої праці почали приносити заслужені перемоги. І вона добре розуміла, що навіть коли їй неймовірно пощастить і вона відразу ж знайде йому заміну, то все одно втратить час, надолужити який уже не вдасться. Кар’єра в бальних танцях суворо пов’язана з віком, а у її віці занадто пізно починати все з нуля.

Алла цілими днями безцільно блукала містом, а оскільки була пізня осінь, то листя розсипалося на порох ще до того, як опускалося їй на плечі, навіть ще у повітрі, і до землі доходив уже тільки прілий важкий запах і трохи силосоподібного порошку. Аби зігрітися, вона годинами просиджувала в кав’ярнях і переглядала незмінний вже багато років репертуар обшарпаних кінотеатрів, що їх не ремонтували вже понад десятиліття. Зігрітися на кіносеансах не вдавалося, і вона потроху роздумувала над тим, чи не брати з собою в ці подорожі коньяк у батьковій солдатській фляжці. Але фляжка неминуче викликала неприємні спогади про батьків алкоголізм, з яким була пов’язана відраза до спиртного навіть у гомеопатичних дозах.

Алла і Зенон зустрілися випадково, на одному з сеансів о 13.30, коли двоє глядачів у залі — це вже подія. Після фільму він підійшов до неї і запросив на каву. Ніби повторюючи сюжет посередньої мелодрами, яку вони дивилися перед знайомством, через півроку вони одружилися. Через рік народилася Софійка, і про те, як саме минули ці шість років, Алла небагато могла б розповісти. Окрім того, що кілька разів Зенон її зраджував, кілька разів вона зраджувала Зенона. І щоразу це ставало великою трагедією, супроводжувалося бурхливими розмовами, з’ясуваннями стосунків, сльозами і втішаннями. Одного разу після таких утішань вона завагітніла вдруге. Та коли сказала про це Зенону, помітила в його очах щось дивне, зовсім їй незнайоме і зовсім не те, чого вона чекала. Воно визирнуло і відразу ж зникло — вона навіть не встигла пересвідчитися, чи було воно насправді, чи просто примарилося її вразливій уяві, але чомусь це сильно її налякало, і вона прийняла рішення за них обох.

— Патологія, — бадьорим голосом повідомила зі слухавки медсестра, і Аллі захотілося зникнути в кілометрах дроту, що з’єднували її з цим відділенням, де працювала знайома лікарка, що згодилася допомогти, хотілося зав’язнути і так і не випорпатись із різнокольорових смужок телефонного кабелю, щоб отримати змогу не відповідати на це моторошне привітання.

На зупинку автобусу опускалося жовте кленове листя, перевертаючись жилавим боком догори. Вона по-дитячому загадала, що нікуди не поїде, якщо три наступних листки перевернуться догори іншим боком, але вони не перевернулися. Вона зітхнула й сіла в автобус. Чомусь усе важливе в їхньому житті відбувалося восени, ніби програмуючи їх на якусь млявість і невизначеність, на нерішучість і навіть боягузтво, з якими асоціювалася ця пора року.

У приймальному покої лікарні гуляли протяги й смерділо хлоркою, пообдряпувані стіни ще зберігали сліди масляної фарби кольору недостиглих буряків, але і без цієї фарби виглядали не набагато гірше. Вона чекала на свою лікарку, мерзлякувато поводячи плечима, ззаду гримнули двері, і впритул підійшла жінка невизначеного віку з синцями під обома очима, від неї сильно заносило алкоголем.

— Аборти тут роблять? — із наголосом на «тут» запитала жінка байдужим тоном, ніби збиралася стати в чергу за ковбасою, кинула на Аллу скептичний погляд і, не дочекавшись відповіді, пішла далі.

Аллі так і не вдалося позбутися відчуття, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається збоку, ніби не має до всього цього ніякого відношення. Мабуть, це було пов’язано з нехарактерною для неї імпульсивністю, коли вона прийняла рішення і почала діяти ще до того, як встигла подумати над тим, що ж саме відбувається. Вона почувала себе, як у кінозалі, коли героїня не бачить, що за спиною до неї підкрадається смертельна небезпека, і так хочеться крикнути їй, попередити, нігті боляче втискаються в долоні, ламаються об поручні крісла, і доводиться переконувати себе, що все це лише вигадка, гра, імітація. Щось схоже хотілося їй сказати собі й тепер. Усі ці дні від часу, коли тест на вагітність виявився позитивним, вона прожила в атмосфері постійного чекання. Чекання на те, що ось зараз вона прокинеться і щось трапиться. Почнуться місячні, похід до лікаря виявить помилковість тесту, вагітність виявиться позаматковою, лікарка відрадить її народжувати через проблеми зі здоров’ям чи порадить ще зачекати з другою дитиною. Але нічого такого не трапилося, жодної, хоча б трохи переконливої причини не народжувати цієї дитини вона вигадати не змогла. Звичайно, їхня фінансова ситуація могла б бути кращою, звичайно, після других пологів вона може назавжди втратити форму і вже ніколи не повернутися до професійних танців, звичайно, Зенон її зраджує і рано чи пізно може покинути, залишивши з двома дітьми, звичайно, у цій країні важко наважитися заводити дітей, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Але так само добре вона усвідомлювала і всю непереконливість цих і схожих аргументів. Адже грошей бракує всім і завжди, певності у завтрашньому дні не існує в жодній країні, як не існує і гарантій, що тебе не покинуть або що ти зустрінеш когось іншого, а форму для професійних танців вона рано чи пізно і так втратить.

Дуже несерйозно пояснювати таке відповідальне рішення самим лише неприємним лоскотанням у ямці, яке виникало в неї щоразу, коли вона думала про все це, але, здається, саме це лоскотання і було її єдиною поважною причиною прийняти таке рішення. Замість радості й схвильованого очікування, яке супроводжувало її з самого початку першої вагітності (хоча ідеальних умов для появи дитини в них не було і тоді), тепер вона відчувала тільки це занудне лоскотання, неприємне і надокучливе. І ще страшенну втому: її втомлювало й дратувало все — краєвид за вікном, розташування книг на полиці, те, як Зенон кожного ранку не може знайти свої капці біля ліжка, те, що від нього чути пивом вечорами, те, що вона не наважується зізнатися сама собі у тому, що вона просто не хоче народжувати цієї дитини. Егоїстично й тупо не хоче, усвідомлюючи всю неморальність відсутності такого бажання. І саме це дратує її найбільше. Навіть більше, ніж відсутність чітко вираженого ставлення до ситуації у Зенона. Вона все ще чекала, що він якось відреагує — зрадіє, що в них буде друга дитина, як зрадів першій, носитиме їй квіти й помаранчі, масуватиме ноги вечорами й дослухатиметься до биття серця у неї в животі. Або почне з нею розмову про невчасність цієї вагітності, про те, що він хотів би ще трохи почекати, і що у них немає навіть власного житла, і що вони вже Софійку повністю спихнули на мамині руки, чи варто народжувати ще й другу дитину, якщо вони все одно не займаються вихованням як слід. Така розмова дала б їй полегшення, вона відчувала, що про все це він думає так само, як і вона, але його мовчання перекладало весь тягар відповідальності на неї, і це дратувало і виснажувало її. У них було лише кілька тижнів, щоб прийняти рішення, але протягом цих тижнів вони майже не розмовляли одне з одним: Зенон кудись зникав вечорами, Алла теж намагалася поменше бувати вдома. Матері Зенона вона не наважилася сказати про вагітність.

Ніколи раніше вона не відчувала такого сильного бажання підкоритися чиїйсь волі. Якби у цей момент хтось прийняв за неї рішення і навіть не переконував, а просто змусив її до чогось, не має значення, до чого саме, вона була би вдячна цій людині. Їй навіть почало здаватися, що справжнє щастя полягає зовсім не у можливості вільно й необмежено приймати рішення, а зовсім навпаки — у вмінні підкоритися тому, що трапилося незалежно від твоєї волі, у вмінні знайти у цій покорі не лише втіху, а й радість, допасувати своє життя до того, що трапилося, і позбутися цього безкінечного шарудіння сумнівів усередині, цього лоскотання у ямці. Адже необхідність вибору насправді є найважчим з усього, що доводиться робити в житті. На вагання, пов’язані з цією необхідністю, витрачається маса енергії, яку можна було б використати на значно приємніші або важливіші речі. Але найгіршим є усвідомлення того, що наслідки цього вибору неминуче розчарують незалежно від прийнятого рішення, і замість того, аби нарікати на абстрактну несправедливість, у якій немає власної провини, доведеться нарікати на неправильність власного вибору. Раніше вона не замислювалась над цим, їй завжди було образливо, коли її позбавляли свободи вибору, хоча вона й рідко наважувалася сказати про це і наполягти на своїх правах. І от тепер вибір був повністю за нею, Зенон погодиться із її рішенням, яким би воно не було, але замість сподіваної радості й гармонії це дратувало й мучило.

Аллі почало здаватися, що ця підкреслена толерантність штучна і нещира, що вона давно стала декорацією, за якою зручно ховати власні страхи й слабкості, небажання брати на себе відповідальність і невміння усвідомити те, чого хочеш насправді, а не лише удаєш, що хочеш, бо того вимагає старанно створений імідж. Вона відчувала, що у її житті, у їхньому із Зеноном житті настав переломний момент, від якого залежить, що з ними буде далі. Хоча, з іншого боку, до таких думок могла схиляти її лише надмірна емоційність, властива вагітним, а насправді, кожен момент у житті вирішальний і немає потреби істеризувати, а якщо вони вирішать завести другу дитину, то зробити це ще багато років буде не пізно. Додумати до кінця вона не встигла, бо прийшла лікарка.

Пізніше, коли вона лежатиме вдома на дивані й тупо дивитиметься в стелю, а всередині все болітиме, і вона не зможе з точністю визначити, де саме знаходиться ця болюча середина, з якою робили щось без її відома, тоді вона не матиме певності і в тому, коли саме почалося це отупіння, схоже на важке похмілля, — вже після того, як лікар, ледве намацавши вену на худій руці, вколов їй наркоз, чи ще до того, відразу як вона переступила обшарпаний поріг лікарні, з якої вийшла вже якоюсь зовсім іншою, чужою собі людиною. Коли вона уявляла собі раніше, як почувають себе після такого, то припускала все що завгодно: страх, розпач, розкаяння, сльози, істерику, бажання скоїти самогубство — тільки не таку повну байдужість, майже полегшення, ближче до отупіння, ніж до врівноваженості.

У її мозку раптом зупинилася швидка центрифуга, яка намотувала круги в один бік, намотувала так швидко, що всі краєвиди зливалися в одну суцільну лінію, а потім відступили кудись далеко. Центрифуга зупинилася лише на мить, щоб відразу ж почати розкручуватися в протилежному напрямку. Раніше ця центрифуга загрозливо підступала дуже близько, як земля у вікні літака, що іде на посадку, збільшувалась у розмірах і втрачала чіткість контурів та масштабність зображення. А тепер зображення, й раніше не надто чітке, ніби відступало, його контури залишались аморфними, зате чітко проступали окремі молекули. Мабуть, це були молекули. І вона не лише бачила їх — вона відчувала шкірою їх терпкий дотик. А можливо, це були молекули її власної шкіри і саме так її тіло виглядає збоку, коли душа, вийшовши з нього, востаннє оглядає свої володіння.

Разом із цією зміною напрямку прийшов страх і холод. Вона відчула себе частиною великого шматка льоду, на який продовжувала дивитися збоку, ніби на щось чужорідне. Окремі молекули, які вона продовжувала бачити й за рухом яких навіть могла спостерігати, були не круглими, як вона це завжди собі уявляла, а кубічними, і рухалися по складних, еліпсоподібних траєкторіях. Вона сама, ще не набувши якоїсь конкретної форми, була причіплена до цього велетенського куба десь ізбоку. Поза була незручною, постійно хотілося підсунутися вбік, щоб не впасти, хотілося натягнути на себе простирадло. Наявність простирадла вона усвідомлювала, хоча й не бачила його. Поміж кристалами, не порушуючи їх цілісності, швидко переміщалися кубики молекул, причому їй було зрозуміло, яким чином вони потрапляють всередину цього кристалічного моноліту, але вона не бачила жодних щілин на тому місці, де вони заповзали всередину або виповзали назовні. Можливо, це було пов’язано з тим, що такої різниці між внутрішніми й зовнішніми площинами не існувало, і те, що її не існувало, зовсім не дивувало її. Вона відчувала себе одночасно і частинкою кристалу, і однією з молекул. Постійний рух по невидимих капілярах кристала дуже заспокоював її, і якби не те, що постійно хотілося підтягнути на себе невидиме простирадло, вона могла б перебувати в цьому гармонійному стані вічно. Відчувала себе причетною до якогось таємного знання, до існування іншої форми свідомості, набагато досконалішої за знану їй досі, такої, що не потребує слів та інших умовностей і здатна до комунікації, позбавленої усіх тих спотворень, які накладає на зміст необхідність виражати все недосконалою системою вербальних, візуальних чи інших символів. Це було схоже на відчуття, коли довго дивишся якийсь не знаною тобі мовою фільм, що супроводжується дуже поганим синхронним перекладом, що його годі розчути, і вже під сам кінець, коли майже втрачаєш надію що-небудь зрозуміти, актори раптом переходять на якусь зрозумілу тобі мову. І в перший момент ти ще навіть не знаєш, чи це вони перейшли на твою мову, чи ти раптом починаєш розуміти їхню, але це і не важливо, як не важливо й те, чи подобається тобі цей фільм. Тут ідеться про зовсім інші речі.

Але раптом центрифуга майже зупинилася і в безшелесну гармонію порушив якийсь звук. Тепер вже відчувалося, що десь існує невидиме «зовні» і з нього долинають ці гугняві звуки. Якщо напружитися, то навіть можна розгледіти неясні білі контури. Найчіткішим враженням від цього вторгнення був запах цигарок, ледь вловимий, як з’ясувалося згодом, коли Алла вже прийшла до тями й розмовляла зі своєю лікаркою, від якої було трохи чути цигарковим димом і ще кавою та парфумами. Коли лікарка розмовляла, темний пушок над її верхньою губою було видно чіткіше, ніж коли вона мовчала.

Далі видиво зникло, але тепер існування в цій масі з розмитими контурами було позбавлене попередньої безхмарності. Аллі стало страшно, вона вже відчувала, що у неї є не лише ця невизначено-кристалічна сутність, а й цілком реальне тіло, яке наразі її не слухається, і саме тому не вдається натягнути на себе простирадло, обриси якого ставали все чіткішими. Рештки тепла поволі зникали, натомість все більше утверджувався на своїх позиціях холод, а найбільше лякала безпорадність, нездатність поворухнутися і страх, що так буде завжди і доведеться провести невідомо скільки часу в цій похмурій кімнаті з вікнами, до половини зафарбованими білим, терпіти цей холод і відчувати тільки те, якими складними траєкторіями пересуваються кубоподібні молекули твого власного тіла.

Коли вона сказала про все Зенонові, нічого не пояснюючи й не розповідаючи деталей, просто повідомивши факт, він промовчав. А в очах у нього знову з’явилося те саме чуже й вороже відчуття, яке вже раз налякало її, і Алла відчула раптове, хоча, як з’ясувалося потім, і лише тимчасове полегшення, щось схоже на переконаність у правильності вчиненого. Хоча ця переконаність швидко минула, натомість почав регулярно снитися один і той самий сон. Відтворити подробиці цього сну їй жодного разу не вдалося: він складався з самих лише відчуттів, і головним серед цих відчуттів був страх. Паніка, схожа на ту, що охоплює в натовпі, який раптом зривається з місця і незрозуміло навіщо кудись біжить, страх перед чимось невідомим, чого чекаєш і боїшся не тому, що воно погане, а тому, що не знаєш, чи потрібно цього боятися. Час від часу цей сон урізноманітнювали багатоніжки, схожі на кубики молекул, які виглядали загрозливо й повзли не кудись далеко, у непрозору білу кристалічність, а навпаки, виповзали з неї і загрозливо насувалися, непропорційно збільшуючись в розмірі з кожним наступним кроком. Але найгіршим було повернення вві сні цього відчуття злитості з чимось великим і позбавленим форми, відчуття розплавленості, яке пекло або морозило і встромляло дрібні болючі жала просто в мозок, ніби не могло відшукати впаяних в моноліт інших частин тіла.

Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротріщин, які поволі накопичуються на м’язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з’ясування стосунків, вона відчула, що його байдужість щось у ній сколихнула, а його зізнання сколихнуло щось у ньому, і тепер усе знову налагодилося. Вона навіть знову почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам, ніж вона) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало. Спокійно засмучувало, могла б додати вона, але цього спокою вона боялася найбільше, тому не наважилася додати.

Саме тоді вони вирішили, що йому потрібно навчитися танцювати. У дитинстві він також займався танцями, але не бальними, а народними, і вважав себе непоганим партнером. Алла на той момент покинула професійні танці, так і не знайшовши партнера на заміну, і заробляла на життя уроками танцю. Вони вирішили, що буде романтично, коли він щовечора приходитиме до неї, до танцкласу, і вони вальсуватимуть удвох у приглушеному світлі вуличного ліхтаря, який стояв просто за вікном і дискретно освітлював кімнату з дзеркалами.

І це було справді романтично, кілька разів вони навіть кохалися просто на брудній підлозі зі стертим лаком і специфічним запахом припудреного поту і вивітрілих парфумів під шаром пилу, який панує в усіх гримерках і танцкласах. Єдине, що в них зовсім не виходило, — це танці. Вона була страшенно терпляча і намагалася не вразити його самолюбства необережним зауваженням. Але вже через кілька занять їм обом стало ясно, що танцювати в парі вони не можуть. Щось спрацьовувало, точніше, не спрацьовувало, ніби вимикач на стіні, коли вони ставали в шосту позицію, з якої починається більшість класичних бальних танців, і уважно слухали музику, відлічуючи подумки до трьох, коли це був котрийсь із вальсів, або до восьми, коли справа доходила до танго.

Чим більше взаємної толерантності й терплячості вони виявляли, тим гірше все ставало. Вони почували себе, ніби дерев’яні маріонетки, за шнурівки яких хтось смикає згори випадково, думаючи при цьому про щось зовсім інше. Їхні рухи видавалися обом незграбними й позбавленими сенсу. І найгірше, що це важко було пояснити, бо танцювали вони нібито правильно, рухаючись у такт музики і рідко збиваючись. Але кожна його дрібна помилка страшенно дратувала її, так ніби їй не доводилося цілими днями спостерігати за десятками безнадійних і позбавлених слуху та відчуття ритму дітей і дорослих, які приходили до неї на уроки й ніяк не могли збагнути, що так ніколи нічого й не навчаться. Вони зовсім її не дратували, навпаки, кожен їхній дрібний успіх сповнював її радістю за свої педагогічні таланти. А тут, коли Зенон танцював зовсім пристойно, тільки час від часу робив дрібні помилки, виправити які не так уже й складно, вона ледь стримувала лють, а він дратувався не менше, відчуваючи і її лють, і несправедливість цієї люті. Коли вона танцювала з іншими чоловіками чи учнями, то ніколи не згадувала про світло прожекторів, сцену, страх перед швидким темпом музики, з якого так страшно збитися, про підбадьорюючі посмішки, якими постійно обмінюються в паузах між танцями досвідчені партнери, щоб додати собі впевненості. Вона не наважувалася зізнатися собі, що насправді їй бракує не перемог у конкурсах, не квітів і не оплесків, а напруженої роботи, яка приносить невидимі недосвідченому оку результати, дає відчуття руху вперед, перемоги над чимось у собі, відчуття, що ти можеш примусити своє тіло слухатися і переступати через власні межі. Усі ці танці були зовсім іншими й не мали нічого спільного з її минулим і з тим майбутнім, якого її було позбавлено. І тільки коли її ноги ставали в шосту позицію поряд із ногами Зенона, ці спогади накочувалися на неї холодними ностальгійними хвилями, і вона починала дратуватися через кожен його дрібний промах.

Йому теж важко було зосередитися на танцях, бо заважала її напруженість і її роздратування, яке він відчував і не міг пояснити. А замість того, щоб уважно слухати музику, він чомусь починав згадувати, що його рукопис відхилило поважне видавництво і тепер його видадуть у серії початківців, а поважні критики, його добрі знайомі, з увічливості промовчать про його нову книгу, як уже промовчали про попередні. Чомусь це усвідомлення власної посередності й того, що йому ніколи не стати кимсь видатним, приходило до нього тільки тут, у танцкласі, коли він відчував, як добре рухається Алла, як вона ловить ритм і як легко їй все це дається. Він ніколи не бачив її на сцені, в танці зі справжнім партнером, але інтуїтивно відчував, що вона краща за багатьох, що вона могла б далеко піти і що їй просто не пощастило. А йому, навпаки, пощастило, він має хороші зв’язки завдяки батькам, і більшість письменників його рівня не видають взагалі, тоді як у нього виходить книга за книгою і йому навіть удається якось з цього прожити. Усвідомлення цієї несправедливості мало би викликати в ньому співчуття до дружини, але замість цього він почував тільки, як її приховане роздратування передається і йому.

Вони ніколи не говорили про це, час від часу даючи вихід емоціям у квапливому, жорсткому, майже тваринному сексі, позбавленому пестощів і поцілунків, самозосередженому й егоїстичному. Вся прелюдія зводилася тоді до обміну виразними поглядами, прискіпливими й уважними, без тіні ніжності, із самою лише вимогливістю. Похапцем вони роздягалися, не допомагаючи одне одному, а потім він різко і болюче навіть для себе входив у неї, переважно ззаду, при цьому обоє вони ставали на коліна, або він навалювався на неї зверху, був квапливим і грубим, старався закінчити все якомога швидше. Він хапав її за талію або за сідниці, міцно притискаючи до себе, ніби позбавляючи можливості вирватися, тримав так міцно, що часто залишав синці на шкірі, а вона мовчки піддавалася, відчуваючи від цього збудження, підсилене відчуттям непристойності, майже забороненості того, що вони роблять. Якщо вони кохалися в танцкласі, він підводив її до дзеркала, примушуючи широко розвести ноги, або й підняти одну високо, щоб було видно, як він входить у неї. Тоді він хапав її руками за груди і боляче стискав їх, чекаючи, аж вона зойкне.

У такі моменти їм майже вдавалося досягти колишньої злагодженості та гармонії. І це допомагало, після цього на якийсь час їх обох попускало. Але ненадовго — через якийсь час знову щось клацало в невидимому вимикачі, й тепер це невисловлене роздратування вже не вдавалося залишити між дзеркалами танцкласу. Вони почали уникати одне одного й намагатися проводити вільний час поза домом.

Тобто вони й раніше мало бували вдома, залишивши Софійку мамі Зенона, яка радо взяла на себе всі побутові клопоти. Але раніше вони намагалися бувати всюди разом, ходили на виставки, конкурси бальних танців, концерти, літературні презентації. Знайомі звикли до цього і тепер часом питали, що трапилося, коли Алла з’являлась у товаристві без Зенона, а він без неї. Щоправда, питати швидко перестали. Можливо, тому, що вона була однією з останніх, хто дізнався про роман Зенона з Христею, з чоловіком якої в Алли теж був короткий роман кілька років перед тим, про що Зенон знав.

Але тепер усе було по-іншому. Хоча Зенон ще нічого їй не сказав, вона відчувала, що тепер усе по-іншому. І справа була навіть не в Христі й не в тому, що до Христі Зенон ставився по-іншому, ніж до своїх попередніх коханок. Справа була в тому, що в їхніх стосунках уже все було зовсім не так, як раніше. Хоча зовні мало що змінилося — вони навіть кохалися майже з тою ж регулярністю, що й кілька років тому. І досі цікавилися життям одне одного й не почувалися відчужено, як багато пар із їхнім стажем. Просто щось було не так, ніби це щось перейшло із танців у життя, щось непомітне і незрозуміле, але Алла відчувала, що саме це матиме вирішальне значення. І вона дуже боялася моменту, коли Зенон розкаже їй про Христю й потішала себе тим, що цей страх означає їхній шанс знову все налагодити, адже поки їй страшно, не все ще втрачено.

Того вечора Алла була запрошена на показ нової колекції найкращої модельєрки їхнього містечка, де мали танцювати шестеро її підопічних, які об’єдналися в ансамбль «Крокус». Це було важливо, бо модельєрка мала хороші зв’язки і якщо показ пройде вдало, то у перспективі можна очікувати цікавої співпраці. Можливо, і для самої Алли як хореографа. Та несподівано для себе вона залишилася вдома. Думка про те, що потрібно вбирати вечірню сукню, робити зачіску й цілий вечір вислуховувати світські дурниці, пригнічувала. Алла із задоволенням приєдналася до Зенонової мами й Софійки, зіграла з ними партію в лото, потім нагріли води і помили довге Софійчине волосся. Увечері мали показувати пряму трансляцію чемпіонату світу з фігурного катання. Раптом Алла усвідомила, що все це набагато важливіше для неї, ніж нудний світський раут, що вона не розуміє, як раніше їй могли подобатись усі ці зібрання, на які ходять одні й ті ж, переважно неприємні тобі, хоча й «потрібні», люди, що їй набагато потрібніше бути тут, із донькою, і що їй боляче бачити, як бабуся й онука чудово обходяться без неї, не відчувають потреби в її присутності, цілком самодостатні й задоволені життям.

Відтоді, і так тривало майже рік, Алла проводила вдома практично всі вечори, щоразу отримуючи величезну насолоду від усіх цих простих речей: спільна вечеря, гарбузове насіння, печені яблука, чай із аґрусовим варенням, неквапливі розмови, фігурне катання по телевізору. Вона почала плести светри, але робила це не так методично, звіряючись із журнальними викрійками, як її свекруха, а фантазуючи, на ходу вигадуючи орнамент і фасон, і, як не дивно, їй добре це вдавалося: тут, як і в багатьох інших речах, які їй удавалися, спрацьовувала інтуїція, вміння робити все легко і з задоволенням.

Зенон спершу дивувався новим захопленням дружини, підсміювався над її «одомашненням», продовжував зникати вечорами, вигадуючи для Алли презентації, які насправді не проводилися, виставки, які ніхто не відкривав, концерти, яких не відбувалося. Вона не мала бажання викривати його, але часто це траплялося мимоволі, коли учні розповідали їй про ті чи інші події. Їй не потрібно було пересвідчуватися — вона знала, коли він каже неправду, бачила це у тому, як звужувалися його зіниці й ставали холодними кінчики вух. Вона знала його настільки добре, що їй навіть не потрібно було доторкатися до кінчиків його вух, щоб відчувати, що вони холодні. Вона мовчки кивала щоразу, коли він ішов із дому ввечері. А він часом, мабуть відчуваючи докори сумління, допитувався її, чому вона раптом стала так багато бувати вдома і чи не почуває вона себе ізольованою від світу. Одного разу вона зізналася йому про свій страх, що Софійка виросте й не потребуватиме її, що їй вистачатиме самої лише бабці. Тоді вони вперше за довший період часу поговорили по-справжньому, й відтоді він почав ревнувати. Він нічого не казав, але вона відчувала це, шкірою спини відчувала кожен його уважний погляд, коли його мати й дружина жваво обговорювали вчорашній вечір за сніданком, коли сперечалися, хто з фіналістів чемпіонату краще виконав потрійний аксель, коли міряли нові светри, шапочки й рукавички, коли ходили на прогулянки з Софійкою і мала приносила додому цілі оберемки каштанів та жолудів, розповідаючи про кожен із них «мамину історію». Алла вигадувала на ходу цілі казки про те, як кожен із цих каштанів і жолудів падав на землю, а перед тим висів на гілці й спостерігав за життям унизу, як кумедно виглядали перехожі, на яких він дивився, і які стосунки були в нього з сусідніми каштанами та жолудями. Часом до цих історій додавалися навіть смішні віршики, які мала захоплено скандувала, тоді як віршики з написаних ним дитячих книг Софійка читати відмовлялася, байдуже відкидаючи книжки геть. А коли мама чи бабця наполягали, щоб зробити йому приємне, то починала плакати. А одного разу всі його книжки, які були у власності Софійки, кудись зникли, і через кілька днів він побачив шматок паперу зі знайомим малюнком біля смітника під під’їздом.

За якимось банальним романним збігом обставин у той день в обшарпаному кінотеатрі навпроти, де вона не була від часу їхнього з Зеноном знайомства, показували знову ту саму дурну мелодраму, після якої вони вперше ходили разом на каву. По склі повзла дуже брудна муха, квола і груба від несезонного прокидання, муха часто зупинялася, ніби роздумуючи, що тепер із собою робити й куди повзти далі. Алла відчула, ніби її теж раптом вирвали з чогось теплого і приємного, де вона звикла перебувати й де почувала себе добре, вирвали, щоб повернути назад, до місця, яке вона вже слабо пригадує, але де їй було зимно й незатишно. Так буває, коли виходиш із нагрітого людським диханням темного кінозалу після хорошого фільму і твоя розслабленість і замріяність тупо впирається в стіну пронизливого вечірнього холоду й косого дощу. Здається, що помилково втрапив не в ті двері й хочеться повернутися назад, але ззаду напирають розгублені обличчя інших глядачів, яким теж незатишно і теж немає куди сховатися від гострих дощових крапель.

Алла вбрала старе пальто, в якому не ходила вже більше шести років, і вийшла на вулицю. Муха за склом завмерла, дивлячись услід жінці, яка вже не повернеться до свого улюбленого жовтого горнятка з рештками вихололої кави.

Батькова історія

Найяскравішим враженням із дитинства він чомусь вважав годинник. Старовинний, із важками й зозулею, яка вискакувала щогодини, натужно поскрипуючи старезними пружинами. Коли Зенон став старшим, у його обов’язки входило змащувати ці пружини, і він робив це із задоволенням, спостерігаючи, як краплини мастила змішуються з пилюкою, випускають у повітря важкий запах брудного соняшникового лушпиння. І ще чогось гіркуватого, присутнього окрім годинника лише в маминій швейній машинці з ніжним приводом і фігурною підставкою під ноги. Машинку змащували тим же мастилом, налитим в невеличку залізну флягу з тоненьким носиком. Тепер мама могла б продати свій антикварний «Зінґер» за непогані гроші до будь-якої кнайпи, де такі машинки часто використовують замість столиків. Але мама категорично відмовлялася, хоча шити не любила й машинкою вже давно не користувалася.

У дитинстві вона шила іграшки для їхнього театру тіней. Це була улюблена недільна забава, яка однаково захоплювала як Зенона, так і батьків, а з віком батьків навіть більше, ніж Зенона, бо їхній ентузіазм залишався незмінним, а йому гра потроху набридала. Вони з мамою розписували на діалоги улюблені книги Зенона, розучували діалоги напам’ять і по неділях улаштовували покази для гостей. Репетиції робили щоп’ятниці, по вечорах, коли батько повертався з роботи.

Накривали швейну машинку широким ліжником, щоб було зручніше спиратись, ставили перед нею розкладну ширму в дерев’яній рамі й улаштовувались за машинкою з ляльками-рукавичками.

У «Зінґері» була шухляда, що замикалася на ключ. Окрім голок та іншого швейного інструментарію, у цій шухляді батьки тримали пуделко з записками. У дитинстві Зенонові завжди страшенно хотілося зазирнути до цього пуделка, але обидва ключі батьки завжди тримали при собі. У записках, які мати зберегла, були задокументовані нечисленні сварки батьків. Коли з’явився Зенон, вони домовилися, що ніколи не сваритимуться при ньому, а всі свої претензії і відповіді на претензії партнера висловлюватимуть у письмовій формі й складатимуть до замкненої на ключ шухляди. Так вони й робили, і в дитинстві Зенонові так ніколи й не вдалося довідатися, через що сперечалися батьки. Часом у нього взагалі виникали сумніви, що вони могли про щось сперечатися, такими коректними, стриманими і ввічливими вони завжди були у ставленні одне до одного. З одного боку, це було добре, і всі однолітки, батьки яких сварилися і навіть билися, не соромлячись присутності своїх і чужих дітей, заздрили Зенонові. Але щось у цьому було не так, і це мучило його. Коли після смерті матері він випадково натрапив на це пуделко із записками, то нарахував їх близько 40, — стільки ж років батьки прожили у шлюбі до батькової смерті. Він читав їх із цікавістю та острахом, очікуючи наштовхнутися на потаємні пристрасті, зради, образи й жалі. Він був готовий довідатися навіть про те, що батьки насправді давно розлучилися, а імітували подружнє життя, тільки щоб не травмувати його, Зенона. Але ці записки були такими ж невинними й коректними, як і розмови батьків, що їх він пам’ятав із дитинства. Двічі батько забув привітати матір у день їхнього шлюбу, й вона докоряла йому за це, а він кілька разів докоряв їй за те, що вона занадто часто відмовляє йому в любощах. Усе решта було ще більш дріб’язковим. Зенон був розчарований такою стерильністю стосунків, які виглядали зовсім несправжніми, ніби вигаданими для сценарію третьосортного фільму. Це були стосунки друзів, які все життя прожили в одному місті, зрідка навідуючись у гості одне до одного, але не стосунки коханців, які прожили разом так довго. І Зенон відчував, що якимось чином також постраждав від цього, все життя відчуваючи брак чогось дуже суттєвого у власному житті і власному характері. Можливо, саме від страху перед такою позбавленою життя безхмарністю він і зраджував Аллу, боявся зупинитися й перестати помічати інших жінок довкола себе, боявся пропустити якийсь цікавий життєвий досвід, боявся нікому не потрібної жертовності, прикладом якої було життя його батьків, боявся, що так і не надолужить якийсь недоотриманий в дитинстві адреналін. У цьому страхові було щось інфантильне, і він соромився цієї інфантильності, так і не наважившись ніколи поговорити про це з Аллою.

Але була й ще одна причина того, чому він не наважувався говорити з Аллою про свій страх. Він усвідомлював, що не має права дорікати батькам за те, що поводилися надто бездоганно, що не ця бездоганність відлякує його, а побоювання, що він не вартий такої поведінки. Це було якось пов’язано з його відчуттями в танцкласі, хоча він і не розумів до ладу, як саме. У ставленні до батьків і їхнього сімейного щастя була та сама хвороблива ревність, прикре усвідомлення, що сам він не здатен на таку толерантність, таку силу волі, таку самопосвяту. А найгіршим було те, що звинуватити в цій його нездатності не було кого. Йому здавалося, що виправити ситуацію могла б навіть найменша дитяча травма, батьківська несправедливість, яка залишилася б у його пам’яті, щоб на неї можна було все списати й відчути себе всього лише невинною жертвою обставин. Але нічого такого йому не пригадувалося, і відчуття власної неповноцінності та занадто високих амбіцій виїдало його зсередини, примушуючи бути несправедливо вимогливим до інших.

Він дуже соромився власної невпевненості у собі й часто намагався приховати її під удаваною впевненістю, при цьому часто перегравав і від цього ще більше дратувався. Те, що Алла була такою ж невпевненою в собі й несміливою, дуже йому подобалося: переважно вони розуміли одне одного без слів і вона ніколи не вимагала від нього бути сильнішим, приймати рішення за двох чи «поводити себе, як справжній чоловік», як це традиційно формулювали дружини багатьох його знайомих, чим часто доводили чоловіків до розпачу. Йому дуже подобалося те, що Алла не вимагала від нього подружньої вірності, погоджуючись із ним у тому, що вірність насилу нікому не потрібна. Вони відверто зізнавалися одне одному в зрадах, часто зраджуючи саме з метою зізнатися одне одному. Цей момент був дуже напруженим і збуджував їх обох, щоразу даючи новий поштовх їхнім інтимним стосункам.

Вони ніколи не говорили про це, але Зенон відчував, що Алла також мучиться від власної невпевненості й невміння поводити себе у конфліктних ситуаціях. Вони обоє уникали конфліктів, і Зенона це влаштовувало. Він трохи комплексував, відчуваючи, що занадто зайнятий власними проблемами й замало уваги й часу залишає Аллі та Софійці. Усвідомлював, що його наполегливість не зможе замінити таланту, а години, проведені у творчих муках за письмовим столом, можна було б використати значно краще. Він відчував, що вони з Аллою підійшли до певної межі у своїх стосунках, що коли вони нічого не змінять, не почнуть поводитися по-іншому, то втратять одне одного, перестануть бути щирими, перетворять своє життя на звичку, яка частіше дратує, ніж дає задоволення. Але він не знав, що саме потрібно зробити, аби цього не сталося. Завести скриньку на записки, як це зробили батьки? Зосередитися на роботі і вважати, що сімейні стосунки повинні зосереджуватися на вихованні дітей, а не на пошуку власних приємностей? Намагатися продовжувати жити, як досі, й робити вигляд, ніби це і далі всіх влаштовує? Зенон не знав і відчував, що Алла також цього не знає. Тому боявся почати розмову, а ще більше боявся, що розмову про це почне вона.

Думка зайнятися літературою виникла в нього цілком спонтанно, під час однієї з чергових поїздок до Москви, де він навчався в престижному технічному вузі, на той час уже на п’ятому курсі, причому батьки дуже цим пишалися. Вступити туди було не просто навіть зі зв’язками Зенонового батька. У Тернополі до нього в купе підсіла якась студентка і дуже хвилювалася, бо їхала до Києва на таємне побачення, сказавши батькам, що мешкатиме у подруги. Так він зрозумів із розмови між подругами, що відпроваджували її в Тернополі. Дівчина майже нічого не говорила всю дорогу, але була така напружена, що здавалося, ніби повітря довкола неї розігрівається і перетворюється на густу клейку масу, здатну навалитися і придусити. Кінчики її пальців міцно вхопилися за край столика й побіліли, вона застигла у незручній позі, випроставши спину, підігнувши ноги назад, ніби під партою, і повернувши голову до вікна. Попри цю застиглість, вона важко дихала, а під пахвами в неї виступили кружальця поту.

Зенон спробував уявити собі, про що може думати зараз ця дівчина, але навряд чи її думки мали скерований і впорядкований характер, вона більше нагадувала стиснутий клубок страху, так ніби їхала не на побачення, а на страту. Йому набагато простіше було уявити собі сцену її повернення, як вона червонітиме, вигадуючи для мами недоладні історії про гуляння з подругою по Києву, як тремтітимуть при цьому кінчики її пальців, а на очі навертатимуться сльози. Ще кілька днів після повернення вона буде дратівливою й мовчазною і постійно пригадуватиме собі смужку бруду на комірці сорочки свого київського коханого, несвіжий запах його шкарпеток, тарганів на підлозі гуртожитку, в якому він живе, ліжко на пружинах, яке ритмічно постогнувало, коли хлопець лежав на ній зверху і, відвернувши голову в інший бік, зосереджено посопував у такт своїм ритмічним рухам, а його обличчя почервоніло від натуги. У кінці він гикнув пивом і таранкою, яку вони їли перед тим, устав і похапцем натягнув штани. Вона намагатиметься не думати про все це й повернутися до своїх попередніх гарячих і романтичних мрій про цю ніч, але їй не вдаватиметься, і вона приховуватиме своє розчарування навіть від себе самої, стривожено очікуючи приходу наступних місячних. Цей досвід розчарує і відлякає її, але з’явиться інша цікавість, цікавість того, чи так трапляється кожного разу, чи просто їй не пощастило, і вся вичитана й вислухана романтика насправді існує, просто вона ще не зустріла відповідну людину.

Зенон роздумував, чи здогадається мама про те, де донька була насправді і яка важлива подія сталася в її житті. Про те, чи обов’язково цей перший раз мусить бути розчаруванням і чи має дівчина шанс зустріти досвідченого і дбайливого партнера, який підтвердить хоча б частину її невиправдано високих романтичних сподівань.

Її хвилювання й страх перед цим, очевидно першим у житті, таким серйозним побаченням, були настільки сильними, що передалися і йому. Йому захотілося написати про неї книгу, детально описати її поїздку, усі ці станції по дорозі, двадцятихвилинні безглузді стояння на пероні, які мали би видаватися тортурами в її стані, вона гризла нігті й намагалася читати якийсь підручник, але це не допомагало. Навіть випробуване лузання соняшникового насіння не дало сподіваного заспокоєння. Перші дві години були жахливими, йому здавалося, що брудні фіранки зіштивніли на вікнах від напруження, яке хвилями розходиться від його попутниці, він і сам не міг спокійно читати. Аж поки провідниця не запропонували купити пива. Він мовчки купив дві пляшки і, відкоркувавши, подав одну дівчині. Вона глянула на нього здивовано, але взяла, подякувавши кивком голови. Вони пили кожен своє пиво, дивлячись у вікно, — тоді ще було рідкістю побачити таку юну дівчину, яка п’є пиво просто з пляшки у поїзді, а тим більше їде сама на побачення до іншого міста. У ті пуританські часи з цього можна було б зробити цілий роман, із майже порнографічними (в межах можливостей фантазії радянської людини) сценами в уяві хлопця, із екскурсами в подружнє життя її батьків, неминучо нещасливе, із травмами дитинства і приреченістю на самотність, із цілою галереєю чоловіків, які будуть кривдити й недооцінювати її ніжну душу. І цей роман мав би гарантований успіх — можливо, його б навіть заборонили й продавали підпільним накладом, він приніс би автору славу «українського Лімонова» або й Набокова, залежно від того, наскільки добре вдалося б йому написати цей текст. Ця думка настільки схвилювала його, що він не спав усю ніч, продумуючи всі подробиці сюжету, а наступного ранку, приїхавши до Москви, він уже прийняв остаточне рішення, що не буде закінчувати навчання в престижному технічному вузі і стане письменником.

І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів— Москва», з якого все і починалося. Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари — підтягувати прогуляне й здавати «хвости».

Але відтоді його постійно переслідували ідеальні сюжети, і він із гідною подиву регулярністю намагався їх записувати. Але вже при першому ж перечитуванні написаного впевнювався, що на папері від цих ідей нічого не залишається. Персонажі виглядали схематичними, сюжети надуманими, а проблематика занадто сентиментальною. З часом він перестав перечитувати власні книги, навіть ті з них, які вважалися найбільш успішними і про які читачі відгукувалися схвально. При перечитуванні ці тексти були схожими на сни, які намагаєшся записати або переповісти вранці і які вислизають крізь пальці, перетворюючись на уривчасті й позбавлені сенсу епізоди.

Одним із таких задумів, який повертався до нього особливо часто, була ідея написати книгу про подорожі. Але він хотів написати щось зовсім не схоже на звичайні подорожні нотатки з переліком відвіданих пам’яток, історичних дат і прізвищ на тлі власних асоціацій та вражень. Він хотів побачити в місцях, де побував, щось трохи інше від написаного в путівнику чи задокументованого на фотографіях із відпусток, враження про які стираються з пам’яті значно швидше, ніж вицвітають знімки.

Він не так багато подорожував, але кожна з подорожей міцно засідала в пам’яті враженнями, які він відчував необхідність записати. Скажімо, Зенону роками пригадувалося обличчя пияка, випадково побачене під час студентської екскурсії до Нижнього Новгорода. Це обличчя вразило його своїми ідеально правильними рисами, якоюсь перебільшеною слов’янськістю, воно ніби зійшло з ікони Рубльова, або от-от мало перетворитися на ілюстрацію до підручника давньої історії. Він міг би намалювати це обличчя, але не зміг би описати свого враження від цього селянина з очевидним і, мабуть, успадкованим від багатьох попередніх поколінь алкоголізмом, боротися з яким марно, та селянин і не намагається і вже о десятій ранку не може звестися на рівні ноги й піднятися з брудної калабані, у якій виглядає абсолютно неправдоподібно, ніби янгол, що зашпортався і впав з хоругви, коли селом проходила церковна процесія, ніби староруський поганський бог, що недоречно жартує, ніби посередній актор, який ніяк не увійде в роль п’яного. А при цьому з-за спини селянина сонце пробивається крізь листя яблуні й насмішкувато огортає його бездоганно русе волосся імітацією німба.

Так само добре Зенон пам’ятав і найдрібніші деталі картин Клода Моне на стінах московського музею, заснованого батьком Марини Цвєтаєвої, хоча побував у цьому музеї тільки раз. Він пригадував, як крок за кроком відходив від «Руанського собору», а на картині з незрозумілої каші мазків проступали спершу неясні контури, а потім усе чіткіша й стрункіша архітектурна будівля. І від цього перехоплювало подих, і ставало трохи моторошно, і хотілося пересвідчитися, що тобі тільки здається, ніби відчуваєш на шкірі тепло сонячних променів, які падають на ці вежі звідкись збоку. Він добре пригадував і бачений багато років назад дрібний фрагмент не менш знаменитої картини Едуарда Мане: пам’ятав пробите стрілою крихітне серце, намальоване на дереві, під яким снідають на траві аристократи в незручних позах і ще більш незручному вбранні. І це серце, яке й зараз малюють на деревах, а потім влаштовують під цими деревами сніданки на траві, це серце чомусь дуже розчулювало його.

Він добре пам’ятав, які тіні відкидали дерева в алеях Нескучного саду, де прогулювався майже щодня. Пам’ятав, як несподівано виринає в кінці Тверської Красна площа, і її перебільшена монументальність не перестала викликати в нього гнітючого враження навіть після того, як більшість московських краєвидів стали звичними й втратили яскравість новизни. Красна площа продовжувала залишатися недоречним монстром, який спершу дратує, але коли підходиш зовсім близько і знаходиш у собі сили змиритись із цим монументалізмом, із цим цілковитим браком відчуття міри, із несмаком і нездоровим підкресленням імперської самосвідомості у кожному архітектурному фрагменті, тоді площа раптом підкупає якоюсь безпосередністю, неприхованою наївністю, що з нею зліплені докупи цибульчані хатки собору Василя Блаженного, і навіть кічуватими ялинками вздовж мавзолею, які майже щодня бачиш по телевізору, але в житті вони все одно виглядають зовсім по-іншому. І тоді відчуваєш співчуття до цього монстра, якому не залишається нічого іншого, ніж намагатися переконливо приховувати закіптюжені стіни Казанського собору, що попри це виглядає значно привабливішим за помпезність Василя Блаженного, і виставляти напоказ ГУМ, гігантоманію якого просто неможливо сприймати серйозно.

Зенон роками зберігав найдрібніші враження зі своїх подорожей, не наважуючись сісти за написання книги про це, хоча ідея такої книги виникла в нього дуже давно і з роками подобалася йому все більше. Він часто уявляв собі, що у таких подорожніх нотатках не конче дотримуватися правди реалій і сміливо можна вставляти цілком вигаданих персонажів, випадкових і недоречних, позбавлених зв’язку одне з одним, химерних, але цілком логічних, коли йдеться про подорожування, адже все, що трапляється дорогою, випадкове і трохи химерне.

Коли він уже став досить відомим письменником, автором сценаріїв до численних телефільмів та серіалів, йому часто замовляли газетні репортажі та сюжети туристичних передач, і він із задоволенням їхав зі знімальною групою і робив такі сюжети, писав статті. Вони вдавалися йому добре, але були повною протилежністю до того, що йому насправді хотілося сказати. Тобто сюжети й тексти були саме такими, як замовляли, — багатими на подробиці, розповіді про якість сервісу, місцеву кухню та основні пам’ятки архітектури. Не було там лише приватних деталей, наприклад, про ідеальне світло, яке йому одного разу довелося бачити на Єлисейських Полях, і хоча він бував там не раз і до того, і пізніше, тільки в той єдиний, короткий момент йому вдалося збагнути, що ж такого гарного в цьому місці. Вся таємниця полягала у світлі, яке мало бути саме таким, і його теж неможливо було б описати — Зенон підозрював, що навіть намалювати чи сфотографувати це світло було б складно. Воно з’являлося в цьому місці, дочекавшись якогось майже алхімічного збігу обставин, і заворожувало, змушувало зупинитися на місці кожного, хто опинився там у цей момент. Зенон бачив, як поряд із ним зупинилася старенька парижанка з песиком і застигла, спостерігаючи за тим, як снопи світла підіймаються від землі, поринула у власну, але спільну для всіх присутніх на той момент там поганську молитву, медитативну зосередженість, під час якої думки розбігалися й тікали в різні боки, але залишалося відчуття якоїсь незбагненної сенсовності й глибини цього моменту.

Не було там і про усмішку маленької дівчинки в котромусь із провінційних німецьких готелів. Він вже навіть не міг би пригадати, в котрому саме — пам’ятав тільки, що на тій самій вулиці в тридцять третьому була одна з найактивніших організацій Гітлерюґенду. А сам готель — зовсім крихітний, на три поверхи, навіть без ліфту, у кімнаті, обставленій старими дешевими меблями, — велике ліжко, фіранки на вікнах замість жалюзі, тріснуті кахлі у ванній. У кімнаті було незатишно, як у всіх готельних кімнатах, ледь чутний запах тютюну нагадував про попередніх гостей і невисокий клас готелю. Дівчинка років п’яти, донька господині, бавилася ляльками у кімнаті, де був накритий сніданок, вона привітно всміхнулася йому, коли він марно намагався прокинутися після третього горнятка нікудишньої готельної кави, і ця посмішка зігріла його, додала сил і примусила забути і неприємний запах тютюну, і несмачний сніданок, і огидну каву. Дівчинка мала довге хвилясте біляве волосся і сукню з фольбанками.

Іншим разом він мав зустріти знайомого з вранішнього потяга у Варшаві. Зенон запізнився на годину, а потім вони пішли вздовж Нового Святу, шукаючи, де б можна було поснідати о шостій ранку. Обоє добряче замерзли, але в повітрі було щось таке, що примусило їх відчути себе добре, і навіть очевидна нездійсненність задуманого зовсім не дратувала. Порожні тротуари найбільш жвавої столичної вулиці о цій порі виставляли напоказ щось таке, що неможливо зауважити вдень. Холодний дотик дверних клямок заспаних кав’ярень, незвиклих до відвідувачів о цій порі, м’який шурхіт ранішніх автобусів і сповільнені рухи перехожих, які ніби заощаджують сили у передчутті довгого дня. Врешті вони сіли на лавці університетського парку, поділили на двох канапку, яку знайомий не з’їв дорогою, і відчули себе так свіжо, ніби щойно прокинулися після десяти годин приємних сновидінь.

— Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, — сказав тоді знайомий.

— Я теж не відчуваю, — погодився Зенон.

Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.

Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега з Сопота до Гданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і кельнерами в білих сорочках і з сильним запахом поту. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв колись поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Гданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з’являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев’ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, — вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.

Не зміг би описати він і того відчуття, яке охоплювало його кожного разу, коли він потрапляв увечері до костелу в середмісті якогось старовинного європейського містечка. Одного разу під час такої прогулянки він натрапив на монахів у білих та чорних сутанах, які сиділи двома півколами, чорні навпроти білих, неначе шахові фігури, і співали по черзі псалми. Він не міг би розшифрувати символіки цього дійства, але добре відчув себе в якійсь майже надмірно урочистій атмосфері, що охопила його вже через кілька хвилин слухання. Він змушений був вийти, не витримавши таких сильних відчуттів і одночасно соромлячись такої нехарактерної для себе сентиментальності. Іншого разу в тому ж костелі відбувався концерт, мабуть, перед якимось великим святом. І знову ця надмірна урочистість, ще більш дивна, бо концерт не був надто добрим, а конферанс і зовсім нікудишнім, патетичним і надмірно солодкавим. Але щойно він потрапляв попід ці велетенські склепіння, розписані фресками, проходив довгим лабіринтом зі стінами, оббитими мармуром, позбутися цього відчуття надмірної урочистості вже не міг.

Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в середньовічному краківському костелі, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця буквалізація метафори вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.

В іншому краківському костелі — він навіть пам’ятав, що це був орден августинів, — він зайшов роздивитися знамениті вітражі, про які згадано у кожному туристичному путівнику, але як це переважно траплялося з порадами путівників, вітражі не вразили його настільки, як можна було сподіватися, проте було щось дивне в атмосфері цього костелу, можливо, справа була в портреті легендарного священика, який добровільно пішов до концтабора разом зі своїми парафіянами й тепер висів серед ікон, неначе святий в окулярах.

Відчуття, яке ще менше надавалося до опису, охопило його під час першої поїздки до Берліна. Вулиці цього міста були для нього сторінками улюблених книг, історія мала би тут вивалюватися під ноги з кожного камінця, а перехожі, яких питаєш, як пройти до тієї чи іншої вулиці, хитро посміхаються, мовляв, знаємо, це ранкова прогулянка Франца Біберкопфа, а потім треба буде відвідати місця, описані Набоковим, уявити собі, де саме жила свого часу наречена Кафки Феліція Бауер, і перейтися вулицею під її колишніми вікнами. На прогулянку в нього залишався лише один день, і цього було так катастрофічно мало, що Зенон вирішив розпочати екскурсію ще ввечері.

Він вийшов із метро на Фрідріхштрассе і зрозумів, що не користуватиметься планом міста. Вулиці приваблювали своєю нічною загадковістю, і він бездумно блукав поміж монументальними будівлями, вздовж порожніх проспектів, намагався роздивитися заховані в сутінках брами й не помічати яскравих неонових плям на фасадах, які своєю недоречною святковістю тільки псували враження. Він не міг би відтворити жодної назви вулиці, кварталу чи номера будинку, біля яких проходив тієї ночі, але, проблукавши до світанку, вирішив відмовитися від екскурсії Берліном при денному світлі. Атмосфера нічного міста, створена ніби спеціально для нього, в єдиному примірнику тієї ночі, була занадто цінною, аби псувати її роздратуванням через натовпи перехожих на вулицях, черги до музеїв та різкий скрип автомобільних гальм. Він вирішив не порівнювати розхристаний і демократичний Берлін з помпезною монументальністю Москви, вирішив не перевіряти, чи контрастні враження від цих двох міст, неодноразово чуті ним від інших, правдиві. Він залишив собі Берлін уявним і таємничим, містом літературних алюзій і нічних каналізацінних випарів, містом зручного метро і так і не побачених ним китайців в екскурсійних автобусах із виставленими назовні камерами.

Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб’язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від втіленої мрії.

Кожного разу, повертаючись після своїх подорожей, він мріяв написати про все це найважливіший у своєму житті текст. Або й цілу книгу, яка стане його найкращою книгою. Адже мало просто поїхати кудись, зробити фотографії і потім перебирати їх під час нападу ностальгійного настрою, недостатньо самої лише присутності в якомусь місці, навіть дуже важливому в історії людства чи особливо мальовничому, потрапити до якого мріялося роками. Справжнє усвідомлення побаченого відбувається, коли краєвиди та архітектурні красоти залишаються позаду, коли розповідаєш про все це, одночасно намагаючись усвідомити, що ж насправді було побачено, перетворюючи емоції на слова, візуальний ряд на вербальний. Тільки тоді приходить розуміння. Те, що не розповідається, не описується, швидко й безслідно зникає з пам’яті, так, ніби цього ніколи й не відбувалося насправді.

Цей механізм мимовільних утрат, який супроводжував кожне пригадування пережитого, незалежно від того, яке саме це було враження і наскільки яскравим воно було, мав би стати темою його книги. Окремим розділом цієї книги були б історії міст, про які він пам’ятав лише те, що колись був там кілька днів, а то і тиждень, а також міст, де він, мабуть, побував, але не мав у цьому певності. Зенон ніколи не їздив у туристичні мандрівки на зразок «Париж за три дні», «Європа за тиждень» чи «Будапешт за 100 у.о.», але бачив очі людей, які спокусилися на це, а потім визирали з автобусів, безмежно втомлені, із єдиною мрією — повернутися якнайшвидше додому. Він бачив їхні сутулі постаті під час екскурсій до омріяних міст і пам’яток архітектури: вони безсило опускалися на бордюри тротуарів і втуплювались у бруківку під ногами, не звертаючи уваги на розповідь екскурсовода. Він бачив їхні розпухлі ноги, відразу, з якою вони відсахуються від ентузіастично налаштованої пенсіонерки, яка жваво нотує почуте в записник. Він бачив приреченість на їхніх обличчях, коли після цілого дня ходіння великим стадом їх знову вишиковували в колону по двоє і вели вечеряти до середмістя, вели від кнайпи до кнайпи, бо ніде не було такої кількості вільних місць, і вони щулилися під іронічними поглядами тих, хто сидів за столиками на вулиці, відчуваючи свою туристичну неповноцінність, залежність від складеної кимось програми, приреченість на цей стадний режим існування.

Він не хотів, щоб у нього колись були такі очі, такі розпухлі ноги й така відраза на обличчі від споглядання собору Паризької Богоматері. Не хотів, щоб його водили в колоні по двоє і перераховували, випускаючи з автобуса. Тому він рідко подорожував і ніколи не їздив у туристичних групах. І завжди намагався якщо не записати, то хоча б переповісти комусь свої враження, хоча уже під час перших застільних розповідей після повернення усвідомлював, яка велетенська прірва відділяє те, що він бачив, від того, що здатен розповісти. Різниця не менша, ніж між історичним фактом і легендою, між дійсністю й міфом, які розповідають про те саме, але нічого схожого в цих розповідях немає. І це викликає найбільші сумніви, найбільшу непевність у тому, що взагалі існує яка-небудь дійсність, об’єктивна чи суб’єктивна, побачена чи описана. Сумніви в тому, що побачена й описана дійсності коли-небудь зможуть наздогнати одна одну, створити хоча б ілюзію певності, нехай короткотривалу. Цього б Зенонові вистачило, аби знайти в собі сили і впевненість для приречених на поразку подальших спроб описувати побачене, а особливо відчуте.

Що саме він відчував при погляді на цю маленьку дівчинку в німецькому готелі біля колишньої школи Гітлер-юґенду, яка показала йому свою ляльку і розповіла, що вчора цілий день не заважала мамі працювати? Звичайне сентиментальне розчулення при погляді на маленьких дітей із їхніми наївними, але такими справжніми радощами й розчаруваннями? Чи смуток через неможливість повернутися до світу цих простих речей світу дитинства? А можливо, цей епізод запам’ятався йому як чергове свідчення його власної поразки в ролі батька, однієї з багатьох поразок у його тільки позірно успішному житті? Можливо, усі ці поїздки, увесь цей псевдоуспіх, до якого він так прагнув і якого досягнув, насправді був чимось цілковито зайвим і змусив його пропустити в житті якісь справді важливі речі, відсутність яких ще досі ним належно не усвідомлена, і саме це примушує відчувати постійне легке роздратування і невпевненість у собі? І чи справді відчуте ним у той короткий момент могло мати аж такі складні асоціації та пояснення, чи все це лише доточені згодом інтерпретації, які мають із епізодом у готелі так само мало спільного, як його дотепні та жваві розповіді з тим похмурим мізантропічним настроєм, який часто охоплював його під час подорожей і примушував уже наперед дратуватися через неможливість адекватно відтворити все побачене, неможливість повернути час і настрій, пережити той самий момент двічі.

І хоча його застільні історії про епізоди з мандрівок, як правило, викликали захоплення й регулярні вибухи реготу слухачів, сам він не міг позбутися відчуття, що описуване ним зовсім не відповідає баченому насправді, що всі описи зводяться до поверхових і стандартних, позбавлених настрою та деталей, як ті, що їх доводиться вислуховувати від знайомих після кожної відпустки. Коли різні люди розповідають про різні місця такими однаковими, позбавленими будь-яких відхилень від стандарту фразами й супроводжують свої розповіді не менш уніфікованими фотографіями, що здається, ніби всі вони вже багато років відпочивають разом в одному й тому ж місці й протягом усього відпочинку займаються повторенням старанно вивченого напам’ять тексту, який відтворюватимуть потім, намагаючись не помилитися навіть в інтонаціях. На фотографіях з року в рік міняються лише розміри черевця голови сім’ї та об’єм талії його половини, ростуть і дорослішають діти, і все це на фоні безхмарного голубого неба, відділеного від такого ж безхмарного голубого моря лише лінією горизонту. На цих світлинах пляжі Болгарії мало чим відрізняються від пляжів Єгипту, а далекі пансіонати на фоні кримських гір дуже схожі на контури готелів на фоні Альп, Карпат або Татр.

Зенона завжди дратували такого типу фотографії та розповіді, але з віком не менше дратували його й власні спроби описати побачене. Щоразу, коли він оглядав свої аматорські світлини, на яких рідко можна було побачити людей, хіба що випадкових перехожих у кадрі на фоні безкінечних архітектурних фрагментів, які з часом відокремилися в нього в пам’яті від своїх географічних координат, причому деколи йому доводилося довго зосереджуватися, аби пригадати, до якого саме собору належить сфотографована ним зблизька химера, іржава пляма на масивних дверях входу під номером 13 чи обісрана голубами потилиця пам’ятника. Але переважно при погляді на ці світлини сторінки з його ненаписаних текстів оживали в пам’яті, і він знову відчував себе перед входом до монументальної катедри в Реґенсбурзі, у театрі Вільгельміни у Байройті, біля берлінського Райхстагу, на польсько-німецькому кордоні. Важливими були не ці історичні місця, не почуті під час випадкових екскурсій цифри, не прізвища та легенди — важливим був раптово відчутий і назавжди втрачений момент, коли раптом усвідомлюєш, встигаєш виловити з потоку зайвої інформації щось важливе, що має сенс тільки для тебе і тільки в цю мить, щось, що ти ніколи й нікому не зможеш описати, переповісти, дати зрозуміти, щось, що назавжди залишиться в минулому і що ніколи не вдасться відтворити під час наступних візитів чи розповідей про побачене. У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування, і про це йому хотілося написати книгу. І що чіткіше він усвідомлював нездійсненність свого бажання, то більше йому хотілося довести собі й усім, що він на це здатен, що можливо розвинути в собі талант і що йому це вдалося. Що Алла могла б пишатися ним, якби могла, що Софійка зможе пишатися ним по-справжньому і перечитувати його книги з захопленням, із яким перечитує книги інших письменників. Що виправдала себе його одержимість написанням справжнього тексту і все, чим він пожертвував заради цього. Що коли він нарешті напише цей текст, то його більше не мучитимуть ідеальні сюжети, яких йому ніколи не втілити в геніальні тексти, що відтоді в його житті з’явиться щось, чого йому завжди бракувало, хоча він і не зміг би з певністю сказати, що саме це було.

Однією з так і не написаних, хоча багато разів описаних тем була й історія його батьків, а також не названа, хоча й повсюдно присутня історія їхнього мовчання. Мовчання при ньому, мовчання одне з одним. Часом йому навіть здавалося, що якби йому хоч раз, принаймні в уяві чи уві сні, вдалося б порушити цю затяту мовчанку, то всі його проблеми відразу б вирішилися, і він зміг би написати усі свої так талановито придумані книги й стати справжнім письменником, а не просто «розкрученим іменем». Він часто провадив уявні діалоги з батьками, ставлячи їм питання, які ніколи б не наважився поставити насправді. А в кожній наступній своїй книзі заново вигадував своїх батьків.

Практично в усіх його книгах та сценаріях батьки героя були розлученими, заводили коханців та коханок, травмуючи дітей своїм невпорядкованим сексуальним життям. Або, навпаки, були селянами, далекими від тонкої чуттєвості подружніх стосунків, звиклими до грубого й діловитого ставлення одне до одного. Але попри те, що він старанно намагався робити основний акцент саме на приватному житті своїх героїв, виходило в нього щось зовсім протилежне. У його творах люди переважно брали активну участь у насиченому політичному житті своєї епохи. В одній зі своїх перших книг він зробив батька червоним розвідником у німецькому тилу, який загинув, підірвавши разом із собою кілька високих чинів ворожої армії, — ця книга вийшла ще за радянських часів, завдяки їй він став членом спілки письменників, отримав квартиру й майстерню в центрі міста і познайомився зі столичними колегами. Завдяки цим зв’язкам йому вдалося пережити важкі часи перших пострадянських років, коли в його книгах уже не фігурувала Червона армія, а навпаки, з’явилися боївки УПА, які боролися з партизанами. В одній із таких історій його батько підірвав штаб червоноармійців, а сам залишився живим. Або ж були історії на зразок тих, яку він колись надіслав Софійці.

Справжню історію своєї родини він знав, хоча й не міг пригадати звідки, принаймні не від самих батьків: на такі теми вони ніколи не розмовляли.

Критики переважно дорікали йому за те, що в книгах замало приватності, психологізму, деталей, дорікали за «зловживання селянським дискурсом», але, як він не старався, уникнути цього йому не вдавалося. І він уже навіть починав підозрювати, що винен у цьому не брак таланту, а якась неправильність у його стосунках зі світом, корені якої заховані глибоко в шухляді маминого антикварного «Зінґера». Часом йому здавалося, що в житті його батьків усе було саме так, як у його книгах: вони жили в епоху, настільки насичену подіями й труднощами, що їм було не до того, аби заглиблюватися в тонкощі власних стосунків, не до того, аби перейматися, як їхній син сприймає ці стосунки. Брак приватності компенсувався надлишком історичних моментів та усвідомленням відповідальності власної місії. Найважливішою була надійність і можливість покластися одне на одного: у тому далекому дивному світі вони не могли розраховувати більше ні на кого.

Він ревниво спостерігав за тим, як його мати ставилася до Софійки, і не впізнавав цієї стриманої і суворої жінки, часом йому було навіть шкода свого власного дитинства, у якому він не пригадував стільки материнської ніжності. Йому здавалося, що батьки хотіли якнайкраще підготувати його до суворої реальності дорослого життя й боялися бути з ним занадто ніжними, аби не розпестити. А результат виявився прямо протилежним. І мама зрозуміла це, тому з Софійкою поводилася зовсім по-іншому. Але потім упевненість зникала, йому ставало соромно за власні ревнощі, і він починав думати, що просто не пам’ятає, як все було насправді, а дитячий егоїзм не давав йому тоді належно оцінити зусилля батьків, прикладені для його виховання. Тим більше що сам він вихованням власної доньки майже не займався.

Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, якийсь рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.

Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла й до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.

Микола Іванович

Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва, на престижну посаду в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з Дариною, як звали маму Лілі. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, в суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча й не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кож

ному разі надворі не було ще настільки холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п’ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто приїздив або не приїздив несподівано, тому Дарина не стривожилася, коли в п’ятницю ввечері він не з’явився, і не стала дзвонити в Стрий, до його матері, з якою він жив, і яка ненавиділа коханку сина, хоча ніколи раніше, до самого похорону, її не бачила.

Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча й невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Мабуть, мама Миколи Івановича ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Майже доросла донька, як і те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича, не відіграло особливої ролі у цьому конфлікті. Просто раніше у житті перспективного тридцятидев’ятирічного фізика не було жінок, були тільки формули й дисертації. Тому дворічний роман його з Дариною так сильно вразив маму Миколи Івановича.

Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах — на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, — між якими постійно їздив.

У його крові не було виявлено алкоголю, як не було встановлено причини, через яку в нього так раптово, просто посеред дороги, зупинилося серце. На його тілі не було слідів побоїв, не вкрали навіть гаманець із професорською зарплатою за місяць.

Ця загадкова смерть коханця Лілиної матері змінила щось у їхньому житті, навіть якщо Ліля і не змогла б із певністю сказати, у чому саме полягали ці зміни. Місце третього незабаром зайняв якийсь полковник, якого привозила й забирала службова машина і який кілька років підряд возив їх відпочивати до моря, але відтоді все вже було по-іншому.

На той момент Ліля вчилась у дев’ятому класі, її найкращу подругу звали Софійка, найкращу подругу її мами — Ірина. Саме Ірина першою почала ворожити на картах, згодом навчивши цього і Дарину з Лілею. Тільки Софійка не схотіла вчитися: вона не вірила у ворожіння.

Дарина з Іриною і раніше любили розкладати пасьянси, а коли збиралася більша компанія, то грали в бридж або преферанс. Ірина була одружена й мала двох десятирічних доньок-близнючок, з чоловіком у них давно були лише ділові стосунки, хоча вони й продовжували жити разом. Чому вони не роз’їжджалися, Ліля не знала, на думку Дарини, так було б краще, але чоловік Ірини, мабуть, був іншої думки. Можливо, він боявся, що не зможе бачити дітей. Можливо, вона боялася, що він перестане віддавати їй зарплату. Можливо, йому просто було зручно, що його годують і перуть його шкарпетки, а її влаштовувало, що не потрібно самій викликати сантехніка, займатися побілкою і гострити ножі. А можливо, їх обох просто задовольняли такі стосунки або вони зберігали видимість сім’ї, щоб не травмувати дітей. У кожному разі, Ірина приводила своїх коханців до Дарини, і вже багато років їм удавалося жодного разу не посваритися через котрогось із них. Навіть тоді, коли в Дарини зав’язався короткотривалий роман спершу з чоловіком Ірини, а потім із її коханцем. І хоча після коханця стосунки їхні злегка напружилися, та знову повернулися до попередніх, коли в Ірини почався роман одночасно з двома колишніми коханцями Дарини.

Ірина приносила з собою спеціально куплену для ворожіння колоду, на якій задля певності просила посидіти Лілю, хоча необхідності в цьому не було, бо цими картами ніхто ніколи не грав. Але Ірина в усьому любила перестраховуватись, тож у моменти, коли в житті обох жінок відбувалися особливо важливі події, Ліля сиділа на картах мало не щодня. Щоправда, тривало це лише півроку, бо потім у її житті з’явився Антон із 11-Б, у якого були пухнасті вії і погляд сполоханого птаха, а також вологуваті прохолодні руки й лупа з волосся, яка осипалася на плечі. Антон ненадовго затримався у Лілиному житті, але після цього на картах уже доводилося сидіти Софійці, яка залишалася нецілованою аж до самого випускного.

Коли Ліля згадує той період, завжди шкодує, що не зберегла усіх тих сонників, переписів із різними способами ворожіння, ксерокопій посібників із хіромантії, яких тоді прочитала з десяток, чи хоча б зошита з тлумаченнями різних сполучень карт, чимось схожих на запис шахових партій, коли надзвичайно важливим, у прямому сенсі доленосним, було знати, чи червовий валет випадає вкупі з піковою десяткою, чи з хрестовим королем, і які чотири карти випали перед тим, і про що думала ворожка в момент, коли лівою рукою знімала частину колоди. Мабуть, зараз читати все це було б не менш весело, ніж шкільні конспекти: «Байрон був великим поетом, який багато написав, зате рано помер», — записувала вона колись за вчителькою із зарубіжки.

У пам’яті залишилося значно менше, ніж вона б хотіла. Наприклад, якщо бубнова дама випадає три рази підряд, то карти застерігають: «Приховуйте ваші думки, за вами спостерігають!», а якщо чотири, то: «Будьте обережні, небайдужа до вас людина може зрадити». Такого типу сентенції вже тоді вражали Лілю своєю загадковою логікою, їй ніяк не вдавалося уявити собі, як можна спостерігати за думками, тим більше чужими. Не розуміла вона й того, яка саме обережність вимагається, якщо тебе можуть зрадити, чи навіщо зраджувати небайдужу тобі людину.

Вона туманно пригадувала іще кілька дрібниць, наприклад, коли лінія серця на лівій руці занадто близько підходить до лінії розуму, то це означає неабияку обдарованість, але якщо котрась із цих ліній не суцільна, а розірвана, то це обіцяє смерть у ранньому віці. Більшість долонь, які їй доводилося бачити у той період особливо активного ворожіння, вона пригадує саме через відчуття полегкості, коли всі лінії на руці були суцільними, або ж страху, коли лінії були розірваними. Можливо, їй запам’яталося саме це, бо і в неї самої, і в Дарини всі лінії на руках були розірваними й дуже близько підходили одна до одної. Лілі завжди хотілося пересвідчитися в правильності цього ворожіння, і вона не раз потім намагалася пригадати, яким був малюнок на руці Миколи Івановича, але пригадати їй так і не вдалося.

Потім вона збагнула, що саме у цій неконкретності й розпливчастості формулювань і полягає суть ворожіння, і відтоді не читала більше посібників і тлумачників, а коли її просили поворожити, використовувала набір із незмінних фраз про сильний характер, вміння досягати поставленої мети, труднощі непорозуміння з оточенням та інші штампи, які кожен із радістю погоджувався застосувати до себе, і всі охоче вірили, що незабаром на них чекає великий успіх, зміни у житті на краще, а навіть якщо цьому передуватимуть труднощі, то лякатися не слід, бо вони будуть тимчасовими. Щоразу цей простий механізм спрацьовував: достатньо було створити невеличкий ритуал повільного перемішування колоди, багатократного стягування верхніх карт лівою рукою, глибокодумного виразу на обличчі і більш-менш регулярно вживати вирази «неординарна особистість», «нелегкий життєвий шлях», «здатність дивувати», «вміння знаходити спільну мову з усіма і вихід із будь-якої ситуації» чи щось подібне і вчасно завершити «пророцтво» якоюсь універсальною порадою на майбутнє у стилі: «багатий життєвий досвід допоможе вирішити всі проблеми», «не бійтеся прислухатися до власної інтуїції» або «вам і надалі варто ретельно добирати людей для близького спілкування». Їй часто здавалося, що людям насправді не так хочеться знати щось про своє майбутнє, як просто бракує уваги і визнання, що проблеми їхні насправді неординарні й надскладні, а не банальні і притаманні багатьом у їхньому віці. У цьому всі трохи схожі на пенсіонерів, що цілими днями просиджують під кабінетами лікарів, скаржачись на вигадані хвороби, бо краще виглядати хворим, аніж самотнім і нікому не потрібним.

Миколу Івановича вона згадуватиме достатньо часто, сама собі дивуючись, адже він її майже не помічав, як у своїй характерній для науковців розсіяності мало що помічав у реальності, яка його оточувала. Вона згадуватиме його щоразу, коли чутиме про Стрий чи про ядерну фізику, а також коли проходитиме повз той ставок, який відтоді більше не заливатимуть водою і в якому більше не бавитимуться маленькі діти, як це бувало раніше, коли спускали воду. Але все це будуть якісь механічні, неповажні згадки, трохи схожі на колективні молитви перед обідом чи різдвяною вечерею, коли люди переважно тільки шепочуть слова або й просто бездумно ворушать губами, думаючи насправді лише про те, з якої страви зараз починати, і це зовсім не схоже на справжню молитву. Так само, за звичкою, згадуватиме Ліля і Миколу Івановича. По-справжньому вона згадає його вперше зовсім не у Стрию і не біля фатального ставка, а в гуртожитку невеличкого містечка, у якому побувала лише раз, і це був той самий єдиний у її житті раз, коли їй доведеться позбавляти свого коханця цноти.

Вона приїхала до того містечка разом із мамою й тодішнім маминим коханцем, відомим на всю країну політиком, який чомусь прагнув познайомити Лілину маму зі своїми батьками. Мабуть, Дарина ще не встигла або ще не хотіла розповідати політикові, що трьох разів, які вона вже встигла побувати в шлюбі, їй цілком достатньо і не варто знайомити її з батьками, бо не існує в світі таких батьків яким сподобався б вибір сина, а тим більше якщо цим вибором є сорокап’ятирічна, але все ще дуже вродлива жінка з дорослою донькою і зарплатою медсестри, занадто незалежна і горда, а тим більше занадто освічена, як для медсестри (Дарина закінчила перед медичним училищем ще французьку філологію). Жінка, яка курить і, попри свою невеличку зарплату, звикла до французьких парфумів та дорогих ресторанів.

Ліля не пам’ятала, чим завершилася та зустріч із батьками маминого коханця, вона цілком випадково опинилася тоді поряд, бо на той момент уже вчилася в іншому місті й зрідка з’являлася навіть додому. А це було під час канікул, і вони з мамою домовилися зустрітися не вдома, а в батьків маминого коханця, точніше, у місті, в якому ці батьки живуть, бо місто це вважається одним із найгарніших у їхньому регіоні й оглянути його рекомендують усі туристичні путівники.

Але до огляду міста Ліля так і не дійшла, точніше, щось вона там оглядала, але голова її була зайнята цілком іншим. І навіть не спогадами про те, як Шура (так звали того випадкового хлопчину, з яким вони познайомилися в парку: у неї випав із сумки записник, і Шура наздогнав її, щоб повернути) привів її до свого гуртожитку, а трапилося це вже наступного дня. Сексуальний досвід Лілі на той момент уже налічував трьох чи навіть чотирьох партнерів, якщо рахувати і той п’яний випадок, про який вона пам’ятає тільки те, що вони обоє заснули відразу ж, як тільки опинилися в ліжку, а вранці засоромлено розійшлися, щоб більше ніколи не побачитися. Але цей невеликий досвід примусив її збагнути, що їй таки більше подобається старосвітська манера довгих залицянь, несміливих поцілунків у задньому ряду кінотеатру, квітів та прогулянок під зоряним небом. Їй подобалося погоджуватися на секс після тривалих умовлянь і відчувати при цьому деяку зверхність до чоловіка, якому це було значно потрібніше, ніж їй. Принаймні, досі вона думала, що їй подобається саме це.

Але все помінялось у той момент, коли Шура звернувся до неї з тупим запитанням про те, котра зараз година, — вона навіть не встигла вирішити, чи була це спроба позалицятися, чи він дійсно хотів знати, котра година. Вони сіли на ту саму лавку в парку, у неї в руках було надкушене морозиво, у нього — яблуко, і раптом вона помітила, які чуттєві в нього губи, як виразно накреслена їхня лінія, якими чіткими й глибокими є вертикальні лінії на губах і як гарно було б спостерігати за крапельками вологи, що стікають по цих губах, зникаючи поміж рівними рядами зубів. Це могли б бути й крапельки розтопленого шоколаду, так навіть було б краще, а потім вона злизувала б шоколадні сліди, проникаючи язиком аж на внутрішню поверхню ясен. До цих вуст пасували б виразні й навіть різкуваті смаки: цитрина, ананас чи, скажімо, коньяк. Полуниці, мабуть, були б занадто приторними. Не кажучи вже про морозиво. У цей момент вона розуміла чоловіків, які воліли б бачити в кожному фільмі навіть не саму Лів Тайлор, а хоча б її губи, але крупним планом і щоб вона при цьому щось облизувала. Якість фільму при цьому не мала жодного значення.

Ліля сама заговорила з Шурою, так і не з’ясувавши, навіщо він питав, котра година. Запитала його, чи він мешкає у цьому місті, й довідалася, що мешкає і вчиться в якомусь місцевому технікумі, щоб згодом поїхати здобувати справжню освіту за кордоном. Він чомусь відразу почав розповідати їй якусь жалісливу історію про брата-наркомана і матір, якій потрібно допомагати, про те, що виживає на копійки стипендії і харчується коржами, які місить із борошна та води, пече у духовці й запиває кефіром. І вона відразу ж захотіла спробувати ці коржі, тому вони пішли купувати якісь продукти, і Шура водив її кудись далеко — показувати, у яких саме бабусь і що можна купити найдешевше (він добре знався на цьому і постійно їй теревенив про те, як і на чому заощаджує). У нього були вузькі долоні й довгі астенічні пальці, майже як у неї самої, це був специфічний тип руки, який траплявся досить рідко й свідчив про особливу вразливість і тонку психічну організацію. Якби не його вуста і не густі вії, до яких їй кортіло доторкнутися губами, вона, мабуть, запідозрила б щось неприродне в цих розмовах, але голова її була зайнята зовсім іншим. Їй було приємно розраховуватися за все самій: у цьому була якась новизна, можливість відчути себе старшою і досвідченішою.

Приготовані на гуртожитській кухні коржі справді виявилися смачними, особливо у сполученні з маслинами, оливками й морською капустою, з вином і шоколадом на десерт, після якого мала бути ще кава, але до кави справа не дійшла, бо захмелілий Шура спершу почав читати їй свої вірші, а потім подивився на неї таким благальним поглядом, що вона не витримала і замість того, щоб похвалити його вірші, яких практично не чула, занадто зайнята спостереженням за його губами, просто потягла його до ліжка. А він зворушливо і по-дитячому спершу попросився попісяти, потім запросив її сходити разом у душ (що не вдалося, бо як у жіночому, так і в чоловічому відділенні хтось мився, а довго чекати вони не могли), і, коли вони нарешті роздягнулися, він зізнався, що ще ніколи не був із жінкою. Її збуджував його благальний погляд, те, як уважно він слухав її поради, яким здібним учнем виявився, її збуджувало почувати себе досвідченішою і розпусною, вона цілком втратила голову й практично не з’являлася в батьків коханця своєї матері усі ті кілька днів, які вони провели в тому місті. Перед від’їздом Шура зі сльозами на очах попросив її вийти за нього заміж, обіцяв нічого не їсти два тижні, щоб назбирати на квиток і приїхати до неї, не уявляв собі життя без неї і позичив усю її готівку, тобто все, що залишилося від її стипендії після кількох попередніх днів загулу. А завдяки Шуриній заощадливості залишилася майже половина. Шура мав дзвонити їй щодня або знайти можливість бувати в когось удома, куди могла б дзвонити вона, окрім того вони домовилися листуватися.

І незабаром від нього справді прийшов лист, у якому він освідчувався їй у вічному коханні й надсилав свою першу прозову спробу, яку збирався опублікувати в якомусь журналі, сподіваючись, що після цього нарешті стане знаменитим та багатим і вони зможуть одружитися. Оповідання називалося «Мій перший сексуальний досвід», потім дрібними буквами зазначалося «імена і прізвища дійових осіб не змінені», а перше речення починалося так: «Її мати — коханка відомого політика» (були вказані не лише ім’я і прізвище, а й домашня адреса батьків політика). Далі Ліля не читала, вирішила не відповідати на листа і не підходити до телефону, якщо Шура дзвонитиме, але він не дзвонив. Дарина незабаром після того припинила зустрічатись із відомим політиком, тож до маленького містечка вони більше не їздили.

Але не це було важливим у тій історії. Після неї Ліля вперше по-справжньому згадала про Миколу Івановича і про те, що її мама була першою жінкою в його житті. Вона ніколи б не наважилася запитати Дарину, чи для неї цей досвід теж став настільки ж вирішальним, як для самої Лілі, чи часто в її житті траплялися цнотливі чоловіки і чи правда, що тепер вона кожного наступного свого коханця мимоволі порівнюватиме, але не з Шурою, який досконало знає ціни на базарі й мріє розбагатіти за будь-яку ціну, а з першим досвідом несподіваності у сексі. Цей обмін ролями, коли вона купувала йому кольорові футболки в секонд-генді, він міряв їх просто на вулиці, а вона відчувала, як волого стає їй всередині, як хтось прикладає до живота гарячу грілку й примушує часто й важко дихати при погляді на його треновані м’язи й досконалі обриси легкоатлетичного торсу (Шура професійно займався цим видом спорту і навіть встиг продемонструвати їй одне зі своїх сорокап’ятихвилинних тренувань), він залишав її в кімнаті гортати спортивні журнали, а сам готував на кухні романтичну вечерю і навіть тарілки з серветками розташовував сам згідно з порадами в жіночих журналах — ця старанність особливо розчулювала Лілю, адже вони з мамою не надто захоплювалися такими речами й намагалися витрачати на побут мінімальну кількість часу. Цей його запал початківця, коли від збудження його трусило немов у гарячці, — і в той же час він виявився несподівано витривалим уже з другого разу, мабуть, досвід сорокап’ятихвилинних тренувань давав своє.

Їй ще довго снився якийсь дивний настрій, бо головним у цьому сні було не те, що відбувалося, а саме настрій, сповільнене відчуття ранкового міста, брудної вулиці поблизу містечкового вокзалу, по якій сонно повзе трамвай о шостій ранку, а з трамваю вискакує Шура, точніше, навіть не Шура, а хтось із його вустами, віями й торсом, — все інше її не цікавить у цьому сні: вони ідуть разом, взявшись за руки, і це страшенно еротично. Такої сцени у її житті насправді ніколи не траплялося, вона жодного разу не бувала так рано поблизу вокзалу ні того містечка, ні будь-якого іншого, і Шура ніколи не зустрічав її з поїзда, її взагалі ніхто ніколи не зустрічав так рано на вокзалі, вона ненавиділа приїжджати кудись уранці й намагалася обирати пізніші сполучення. Але справа була не в цьому, а саме у настрої і в тому, що їй вдалося збагнути, точніше, інтуїтивно відчути якусь дуже важливу в сексі річ. Відтоді її значно менше почало цікавити, які книги читає і яку музику слухає її потенційний партнер, те, як він одягається і чи вважають його привабливим, відтоді найбільше в чоловіках її цікавила наявність певного імпульсу, описати який вона б не змогла, але дуже добре визначала цю наявність якоюсь спеціальною точкою, розміщеною десь під шкірою на правій ключиці. І якщо шкіра в цьому місті починала свербіти й напружувалась, це означало, що чоловіком варто зацікавитися, навіть якщо з ним немає про що поговорити. І навпаки, якщо такого імпульсу не було, то з чоловіком сміливо можна було обмежуватися самими лише розмовами. Якими б цікавими вони не були. З часом вона навчилася ділити чоловіків на ці дві основні категорії і дуже рідко помилялася. Прикро було тільки те, що наразі їй не довелося зіткнутись із наявністю третьої, точніше, третьої позитивної категорії, бо чоловіків, з якими не було про що поговорити і на яких одночасно не реагувала її права ключиця, не бракувало, бракувало тих, з якими цікаво було б як у ліжку, так і поза ним.

Ліля не могла б пояснити, чому вона не наважується запитати про все це у матері, бо стосунки їхні дозволяли таку відвертість. Можливо, її лякала перспектива почути від Дарини підтвердження своєї гіпотези, яка свідчила б тільки про те, що не існує інших стосунків, окрім компромісів, і тому щоразу доводиться або погоджуватися на той чи інший компроміс, або перетворювати своє життя на безкінечний пошук, який, зрештою, теж складатиметься з суцільних компромісів, з віком щораз більших. Можливо, їй було б занадто складно висловити все те, що вона більше відчувала, аніж усвідомлювала, бо вона достатньо рано збагнула, що у сексі розмірковування тільки заважають: чим менше усвідомлюєш, тим більше отримуєш задоволення. Але зовсім позбутися цих розмірковувань їй так і не вдавалося.

Чомусь Ліля була переконана, що місце Миколи Івановича в колекції маминих чоловіків було особливим. Вона пригадувала, що протягом двох років їхнього роману в них удома панувала якась особлива атмосфера, мама почала стежити за собою з особливою ретельністю (Микола Іванович був молодшим від мами на два роки), але й без косметичних салонів, шейпінгу та масажу Дарина виглядала якось по-іншому. Вона не просто помолодшала, як це часто трапляється під час бурхливих романів, — вона ніби виструнчилася якось зсередини, кинула курити, майже не пила кави, Ліля жодного разу не бачила її у традиційному подертому халаті, який раніше з’являвся з шафи щоразу, коли в мами починалися місячні, і означав, що вона не хоче нікого бачити й цілий вихідний день проведе на дивані з книжкою, горнятком і цигаркою, а Ліля змушена буде підходити до телефону й пояснювати всім, що мами немає.

Вони навіть зробили ремонт у своїй тісній двокімнатній квартирі з прохідною кімнатою, у якій була вітальня й одночасно спальня Лілі. Тобто вітальня там була номінально, бо гості все одно сиділи переважно на кухні. У цей період Дарина з особливою старанністю добирала не лише свій гардероб, а і меню, ніколи раніше, як і ніколи після цього вона стільки часу не проводила на кухні й на закупах. Тим більше враховуючи, що Микола Іванович у більшості випадків не здатен був цього оцінити. Кожну мамину сукню він оглядав із однаковим захопленням, яке залишалось таким самим щирим і тоді, коли він бачив цю сукню вп’яте чи вдванадцяте, адже він щоразу дивувався, ніби вперше. Те саме стосувалося страв, які йому смакували, але він не здатен був пригадати, що схожий салат їв тиждень тому, тільки замість квашених огірків там були свіжі. «Справді? — щиро дивувався він. — Не може бути. Я вперше їм таку смакоту». І ця його абсолютна щирість не давала можливості ображатися на нього. Дитячість його поведінки зовсім не нагадувала інфантильність інших чоловіків, йому це все якось пасувало, і відчувалося, що це не від розбещеності чи ліні, а просто тому, що іншим він бути не може, і треба сприймати його таким. І мама не ображалася, покірно сприймала його таким, і їй це навіть подобалося, і не мало нічого спільного з жалем чи материнськими інстинктами. Тут був задіяний той самий імпульс, який, як здавалося Лілі, в цьому випадку стосувався не лише вдалого сексу.

Микола Іванович реагував на все дуже повільно, розважливо формулював думку, замислюючись над кожним словом так, ніби це був інгредієнт якоїсь хімічної сполуки, і, якщо його випадково переплутати, сполука може вибухнути. Ця його неквапливість контрастувала з динамічною манерою поведінки Дарини, яка була надзвичайно емоційною, енергійно сипала словами й часто, захоплена багатством асоціацій і бажанням якомога швидше висловити думку, плутала слова, окреслення, географічні координати, історичні факти. Їхні діалоги часом виглядали, як генеральні репетиції якоїсь театральної вистави у стилі абсурду. Микола Іванович терпляче застигав із піднятою рукою і трохи відкритим ротом, чекаючи, аж зупиниться водоспад Дарининих слововивержень, а потім із незворушним спокоєм довершував думку. Дарина часто перебивала його, не маючи терпцю дослухати, переконана, ніби давно збагнула, про що йому йдеться, вступала в суперечку, а потім з’ясовувалося, що зрозуміла вона неправильно, і Микола Іванович мав на увазі щось зовсім інше, тож сперечатися не було приводу. Але ці невеличкі непорозуміння не заважали цілковитій ідилії їхніх стосунків. Його повільність і докладність чудово доповнювалися Дарининою емоційністю та невтомним ентузіазмом, кожен із них захоплювався рисами іншого, не властивими йому самому, і це давало нові й нові поштовхи до взаємності.

У стосунках із Миколою Івановичем Дарина вперше відкрила в собі ощадливість і вміння раціонально витрачати гроші. Усі попередні й наступні коханці щедро засипали Дарину подарунками, і вона приймала все це з байдужою звичністю, сприймаючи як стандартний елемент залицянь. Стосунки з Миколою Івановичем відразу вкладалися на раціональних засадах сімейного побуту. Вони рідко ходили до ресторанів, переважно вечеряли вдома, не скликали галасливих компаній і неохоче самі приймали запрошення. Але не через ощадливість, а через непотрібність усього зовнішнього. Їм було занадто добре разом, цілком вистачало присутності одне одного й спілкування, а додаткові розваги й чужі люди тільки відволікали й заважали розмовляти. Риси їхніх характерів, дуже різні, доповнювали одна одну як виступи й западини, як деталі конструктора «лего», які легко й невимушено чіплялися одна за одну.

Можливо, загадкова смерть Миколи Івановича пояснювалася саме тим, що це був мамин шанс на те, чого в принципі не буває, і, оскільки цього не буває, воно мало рано чи пізно завершитись і повернутися до звиклої послідовності більших чи менших компромісів.

Вчителька математики

Її звали Олена Архипівна, і за всі сім років Ліля не бачила її в іншому вбранні. У неї було чотири спідниці — дві на холодні пори року і дві на літо, дві блузки на ґудзиках і два сірих светри. Літні спідниці були чорними, блузки — білими, весь зимовий одяг — сірий, светри — з вив’язаними машинною в’язкою «косичками». Її стрижка, що скидалася на зроблену власноруч при недостатньому освітленні, була короткою і стирчала в усі боки; коли вона нахилялася над Лілиною партою, від неї ішов ледь чутний запах господарського мила і лупи, яка сипалася з її плечей просто в Лілин зошит у клітинку.

Олена Архипівна мала власну методику навчання. Вона вважала, що на п’ятірку математику не може знати ніхто, навіть автор підручника, на четвірку витягує хіба вона сама, а найстараннішим відмінникам можна було б поставити у кращому разі заохочувальну трієчку. Тому вона ніколи не опускалася до того, аби опитувати кількох учнів за урок. Вона питала завжди одних і тих самих, у кожному класі обираючи собі жертв — по одній на ряд, і ця жертва ставала відповідальною за цілий ряд. Якщо була добре приготована, весь ряд отримував хороші оцінки (четвірки й п’ятірки Олена Архипівна виставляла в журнал і щоденники, але невтомно повторювала, що це лише умовність, бо насправді більше трійки нікому ставити не вартувало б). Ліля була однією з трьох жертв у своєму класі, тому звикла кожен третій урок математики проводити біля дошки. Після того як Олена Архипівна перевіряла домашні завдання й засвоєння попереднього уроку, вона пояснювала нову тему, але жертва, яку опитували, не мала права сісти на своє місце, а залишалася біля дошки записувати все, що потрібно буде для унаочнення нової теми. Сама ж Олена Архипівна при цьому ходила поміж рядами, поширюючи запах господарського мила й лупи.

Олена Архипівна завжди дуже ретельно перевіряла учнівські зошити, попри те що платили за це лише кілька копійок. Про те, скільки саме це було копійок, діти не раз чули від різних учителів під час роздавання перевірених контрольних. Але більшість учителів не виявляли такої ретельності, як Олена Архипівна. Повз неї не могла пройти жодна найдрібніша помилка в домашньому завданні, не кажучи вже про контрольні. Та найбільше вчительку математики чомусь дратувало, якщо хтось не дотримувався виставлених нею вимог щодо ширини полів. Поля повинні були займати не менше й не більше чотирьох клітинок, і «залазити за поля» було категорично заборонено, навіть якщо це загрожувало неоковирним переносом. Щоправда за усі переноси типу: «завда-нь», «ші-сть», «дошк-а» Олена Архипівна також знижувала оцінку, хоча ці помилки й не належали до її компетенції. Але за поля невідповідної ширини вона виставляла відразу двійку за чверть, і, щоб виправити її хоча б на трійку, потрібно було докласти неймовірних зусиль, а переважно такі спроби все одно завершувалися походом батьків нещасної жертви до класної керівнички з цукерками та шампанським, а потім походом класної керівнички до Олени Архипівни з проханням не псувати звітність. І навіть це далеко не завжди приносило бажані результати, адже виправляти двійку за чверть потрібно було буквально — акуратно підтираючи бритвочкою «Нева» клітинку в класному журналі, а робота це була клопітка, і мало кому вдавалося виконати її непомітно.

З часом такі здібності несподівано відкрила в собі Софійка, найкраща подруга Лілі, яка завжди була старостою класу і носила класний журнал із кабінету в кабінет. Відтоді в Софійки з Лілею почалося королівське життя, адже за витерту з журналу «енку» чи переправлену оцінку однокласники та однокласниці були готові на все. Та Софійка дуже неохоче бралася за фальшування, і її можна було зрозуміти, бо ж відповідати за це довелося б їй, якби котрусь із таких спроб помітили. У випадках особливо гострої необхідності змінити записи в журналі й такої ж затятої відмови Софійки, після того як не допомагали прохання й подарунки, однокласники оголошували їм із Софійкою бойкот, намащували їхні крісла крейдою, фарбою, «випадково» розливали їм під ноги смердючу воду з відра, що в ньому змочувалася ганчірка для витирання дошки. А одного разу майже всі хлопці з їхнього класу зібралися після уроків біля школи, дочекалися Софійку з Лілею і мовчки відлупцювали й натерли снігом. Били не боляче, натирали також обережно, щоб не поранити, і найгіршим був зовсім не фізичний біль, а це їхнє солідарне мовчання й відчуття приниження, з яким вони підіймалися, оточені мовчазним колом однокласників, струшували з себе сніг; потім перед ними розступились і дали їм можливість піти геть. Після цього Софійка зламалась і почала йти однокласникам на поступки. Лілі вона сказала, що не хоче відчувати себе зубрилкою, яка вислужується перед учителями. Хай краще її засічуть учителі, ніж будуть зневажати однокласники. Але Софійку так ніколи й не засікли. Єдиним, що вона і далі навідріз відмовлялася виправляти, залишилися оцінки Олени Архипівни. І тут з нею всі погоджувалися, бо Олена Архипівна бездоганно пам’ятала всі свої оцінки й навіть «енки», вона обов’язково зауважила б підробку.

Коли в дорослому житті Ліля стане гінекологом і вважатиметься одним із найкращих у місті фахівців, Олена Архипівна прийде до неї на прийом і раптом з’ясується, що за двадцять років у шлюбі вона так і не позбулася цноти. Колишній однокурсник, із яким вони одружилися, виявився латентним гомосексуалістом, якому була потрібна прописка в місті, щоб не вертатися до села, звідки він був родом. Але секс у них усе ж таки був, хоча і тільки анальний, надзвичайно болючий для Олени Архипівни, як зізналася вона Лілі. В останні роки Олена Архипівна часто відмовляла чоловікові, посилаючись на больові відчуття, але він наполягав і був з нею брутальний. Лілі було дуже ніяково слухати зізнання старої вчительки, бачити її сльози й розгубленість. Аби якось завершити розмову, Ліля відправила Олену Архипівну на аналізи, хоча на перший погляд ніяких серйозних захворювань у неї не було. Аналізи виявили рак матки, від якого Олена Архипівна через рік померла.

На похорони крім Лілі прийшло ще кілька колишніх учнів Олени Архипівни, яких Ліля знала тільки з вигляду. Людей зібралося небагато, вінків і квітів виявилося ще скромніше. Священик квапливо відспівав покійницю, бо почав накрапати дощ, який з кожною купкою землі, що опускалася на віко труни, ставав усе сильнішим. Коли яму закопали, дощ раптом різко припинився, а свіжо закопана земля якось дивно здригнулася. Усі замовкли й здивовано витріщилися на могилу. Земля ще раз здригнулася, з-під неї почулося зітхання й виразно запахло господарським милом і лупою. Священик кілька разів злякано перехрестив могилу, і всі пригнічено розійшлися.

Вчителька історії

Вона була найелегантнішою жінкою в усій школі, хоча ніколи не вбиралася з такою старанністю, як, наприклад, учителька англійської, не робила таких високих і ретельно залакованих зачісок, як учителька російської, не фарбувала вії так сильно, як фізичка, і не їздила до школи власним авто, як хімічка. Її кабінет був на тому ж поверсі, що й кабінет директора, і більше у цьому крилі другого поверху навчальних кабінетів не було, це крило було найохайнішим і найчистішим закутком у цілій школі, тут був розташований медпункт, музей бойової слави і ще якесь велике і вічно замкнуте приміщення з табличкою «Лабораторія» (нікому із учнів так і не вдалося побувати у цій таємничій кімнаті, тому це місце було оповите моторошними чутками й легендами). Однією із найбрутальніших, а тому і найпопулярніших серед школярів версій було розташування у цій кімнаті кабінету для сексуальних розваг директора нашої школи, і цей кабінет школярі старших класів уявляли собі відповідно до побачених потайки перших порнографічних відеокасет, а більш начитані переповідали найвідвертіші сцени з маркіза де Сада, — у ті цнотливі часи було непросто дістати щось пікантніше за твори цього письменника. Відповідно до цієї версії кабінет учительки історії неспроста був розташований у тому ж крилі, що і кабінет директора. Злі язики припускали, що вони були коханцями, і саме цим пояснювалася впливовість історички в школі. Адже вона не була ні завучем, ні людиною зі зв’язками в райвно, а просто вчителькою, хоча і якоїсь там поважної категорії. Ясна річ, якби школярі були хоча б трохи більш досвідченими в цих справах і не настільки типово по підлітковому стурбованими всім, пов’язаним із сексом, вони з першого погляду на директора школи позбулися б усіх сумнівів щодо можливості існування в нього коханки, а тим більше такої, як учителька історії. Його вічно брудне ріденьке волоссячко, старанно зачесане довкола лисини, несвіжі сорочки, костюм із обвислими на колінах штанами, обкусані нігті, під якими часто збирався бруд — особливо у весняні місяці. Мабуть, директор, як і більшість радянських людей, не знав кращого відпочинку за вирощування на присадибній ділянці картоплі та помідорів для закруток. Не кажучи вже про його манеру говорити, яка нагадувала пошкрябану вінілову платівку, що затнулася на якомусь одному місці. На своїх уроках директор завжди ставав біля вікна і, дивлячись на вікна будинку навпроти школи, монотонно, тихо й невиразно відтарабанював нову тему, не звертаючи уваги на те, чи слухає його клас. А потім сідав за стіл і починав опитування та виставляння в журнал оцінок за письмові роботи. Він рідко проводив власні уроки, бо переважно його викликали з кабінету в інших справах, тому заповнював журнал щоразу за кілька попередніх уроків також. Але на тих уроках, які він усе ж таки проводив, була така атмосфера, що здавалося, ніби дрімають і позіхають від нудьги навіть географічні карти на стінах. Він належав до тих людей, які взагалі не залишають ніякого враження, ні негативного, ні позитивного. Не минуло й кількох років після закінчення школи, а Ліля, як не старалася, так і не змогла пригадати про директора абсолютно нічого, не пам’ятала навіть, яку дисципліну він викладав чи якого кольору в нього були очі. Навряд чи його цікавив секс, тим більше позашлюбний, тим більше в стилі маркіза де Сада. Значно переконливіше було б припустити, що в замкненій кімнаті з табличкою «Лабораторія» він тримав картоплю на зиму або висаджену до горщиків розсаду.

Володимира Стефаніна, що викладала історію Стародавнього світу й Середньовіччя, вміла примусити себе слухати. Вона ніколи не підвищувала голосу і не погрожувала виставити з класу чи занизити четвертну оцінку. Її уроки завжди проходили в ідеальній тиші, й до них готувалися якщо не всі, то майже всі. І більшість робила це, бо їм було цікаво. У її кабінеті стояло багато вазонів із квітами, взагалі-то майже в усіх кабінетах не бракувало вазонів, але ніде більше це чомусь не кидалось у вічі: можливо, тому, що серед рослин, зібраних в інших кабінетах, домінували якщо не герані, то фікуси, а в кабінеті історії не було ні тих, ні других, як не було і дрібненьких фіалок із волохатими листками, на які не можна було зверху лити воду, кактусів і навіть традесканцій, без яких важко собі уявити шкільний кабінет. Усі рослини, зібрані тут, мали складні назви, запам’ятати які нікому з учнів не вдавалося, а також м’ясисте листя, і якщо цвіли, а це траплялося з ними рідко, то квіти їхні також були великими, із довгими пелюстками насичених кольорів. До вазонів заборонялося підходити, бо деякі рослини були отруйними, і цю заборону ніхто ніколи не порушував, навіть коли Володимира Стефаніна виходила з класу. А робила вона це нечасто: напевно, не любила галасу, що панував у решті шкільних коридорів. Кричати й галасувати під її дверима було суворо заборонено. Ніхто не знав, що загрожувало тому, хто вирішив би порушити цю заборону, але порушити її нікому не спадало на думку — всі просто приходили сюди й, спокійно розмовляючи між собою, чекали початку уроку в коридорі. Перебувати в кабінеті на перерві дозволялося лише черговим, які мали витерти дошку й порівняти крісла. Взагалі-то це правило стосувалося і всіх решта кабінетів, але ніде, окрім кабінету Володимири Стефаніни, чергові так не старалися.

Окрім вазонів на стінах висіли ще карти. Витримані в пастельно-синіх тонах чудернацькі контури Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Римської імперії, по яких учні орієнтувалися значно краще, ніж на сучасних картах світу, бо вимогливість Володимири Стефаніни щодо знання карти була набагато більшою, ніж вимогливість географічки, яка сама далеко не все могла знайти на карті світу, пояснюючи нову тему. З історією Стародавнього світу халяви не бувало: контурні карти замальовувались учнями не вдома, а під час спеціальних контрольних, і розташовувати на них кордони древніх держав доводилося з пам’яті.

У Володимири Стефаніни був дорослий син, який мешкав у Києві й займав якусь поважну посаду, хоча ніхто й не знав точно, що це була за посада. Можливо, впливовість цієї жінки пояснювалася саме цим, а можливо, вона просто належала до того типу жінок, які вміють одним лише поглядом досягати того, що іншим не вдається багатогодинними вмовляннями, переконаннями та погрозами. І вміла робити це не лише з чоловіками та учнями: у ній відчувалося щось, що принципово відрізняло її від решти вчительського складу їхньої, та й не лише їхньої школи. Відчувалося, що за всім цим стоїть якась трагічна і не розгадана до кінця історія. Можливо, історія кохання. Про Володимиру Стефаніну пліткували мало: ходили якісь непевні чутки про те, що вона живе сама, а згідно з іншою версією, її чоловік-геолог загинув під час експедиції десь за полярним колом багато років назад, існувала й версія, що вона живе з чоловіком, з яким офіційно не одружена, але всі ці чутки були занадто суперечливими, аби обирати з них найбільш правдоподібні.

Ліля так ніколи й не довідалася подробиць минулого Володимири Стефаніни, але зошити з історії Стародавнього світу та Середньовіччя виявилися єдиними, які вона не лише зберегла зі шкільних часів, а навіть забрала з собою на навчання до іншого міста.

Коли Ліля стане одним із найкращих гінекологів їхнього міста, Володимира Стефаніна також прийде до неї на прийом і виявиться, що зі здоров’ям у неї все гаразд, Володимира Стефаніна розповість Лілі, що вийшла на пенсію і опікується двома молодшими онуками, близнятами. А коли вийматиме фотографію, з гаманця в неї випаде фото Шури. Ліля не стримається й запитає, після чого довідається, що Шура — молодший син Володимири Стефаніни, але вона розповідатиме про нього вкрай неохоче й постійно намагатиметься змінити тему. І це буде нескладно, бо виявиться, що у свої п’ятдесят шість Володимира Стефаніна не лише примудрилася завагітніти, а й вирішила народжувати.

Таку сенсаційну новину не вдалося втримати у таємниці, і вже через тиждень уся поліклініка гуділа від припущень і вигадок, усі намагалися витягнути із Лілі хоча б якісь подробиці. Але Ліля відмовлялася від розмов на цю тему. Навіть коли її викликав головний лікар і запитав, чи готова вона взяти на себе таку відповідальність, адже пацієнтка може не витримати навантаження, Ліля відповіла, що не може приймати рішень ні за кого, її справа — попередити жінку, що вона і зробила.

— Це ж ваша шкільна вчителька, — сказав головний лікар.

— Так, — лаконічно відповіла йому Ліля.

— Що змусило її на такий ризикований крок — у неї немає дітей?

— Є. Двоє. Дорослі. І онуки теж є.

— Тоді навіщо?

— Я можу йти? — запитала Ліля, ризикуючи назавжди зіпсувати стосунки з шефом, який не любив незалежної поведінки підлеглих.

Коли він не відповів, Ліля просто вийшла з кабінету. Розповідали, що у Володимири Стефаніни молодий коханець, можливо, навіть її випускник. Згідно з іншими плітками, вчительку зґвалтували, і від цього у неї стався психічний зрив, внаслідок якого вона і прийняла таке дивне рішення.

Ліля не вірила в жодну з цих версій і ні про що не питала Володимиру Стефаніну протягом усієї вагітності, за якою спостерігала. Пологи пройшли успішно, колишня вчителька народила здорову дівчинку з довгим, майже до плечей, волоссям і двома зубами.

Перша вчителька

Її звали Галина Степанівна, і коли Дарина привела Лілю записувати до школи, вона спершу навідріз відмовилася брати дівчинку до свого класу. У Лілі не було музичного слуху, а для запису до 1-А його наявність була необхідною умовою. Але Дарина не здалася, віднесла Галині Степанівні цукерки, коньяк та конверт, і Лілю записали до музичного класу. Справа була не в музиці — можна було записати Лілю і до 1-Б, який мав бути художнім, але до малювання у неї було ще менше здібностей, ніж до музики, і вчителька малювання, а згодом і вчителька креслення ставили їй четвірку з важким зітханням, бо насправді вона не витягувала навіть на трійку, просто було шкода псувати відмінний табель. Тим більше що обом учителькам було ясно: яку б оцінку вони не поставили, кращими успіхи Лілі вже не стануть. Буває така абсолютна непридатність, з якою вже нічого не зробиш. Можна було записати Лілю і до 1-В: це було б найпростіше і не вимагало б ні цукерок, ні коньяку, не кажучи вже про конверт. Але Дарина свідомо не хотіла цього робити, бо правильно передбачала, що всі більш-менш здібні діти розподіляться поміж класами А і Б, а до В потраплять самі трієчники, і вчитися у такому класі буде нудно.

Галина Степанівна мала глибокий грудний голос, який здавався прокуреним, хоча вона не курила, носила перуку і мала трьох дорослих доньок, яких виховувала сама, без чоловіка. З чоловіками практично в усіх учительок тієї школи, як і багатьох інших радянських шкіл, складалося приблизно однаково — їх або не було зовсім, або були якісь номінальні: хворі, узалежнені від алкоголю, безробітні. Що саме було причиною такого явища — конкретні характери конкретних жінок, щось особливе, закладене у вчительській професії, чи якась загальнорадянська ситуація, — невідомо.

Розповідали, що Галина Степанівна позбулася волосся під час пожежі, у якій згоріло майже все її майно. Відтоді змінився її голос: із високого сопрано став таким низьким та глибоким, що здавалося, ніби вона могла спокійно співати партії контрабаса. Змінився й характер: із романтичної альтруїстки вчителька перетворилася на особу, для якої гроші й усе, що за них можна придбати, займало в житті центральне місце.

— Діти, — урочисто оголошувала вона своїм гучним голосом (яким могла перекричати цілий клас початкової школи). — Завтра Восьме березня. Передайте будь ласка своїм батькам, щоб не дарували мені більше парфумів. У мене їх уже ціла полиця. Нехай куплять мені колготи. Запишіть у щоденники розмір.

І вона великими літерами писала на дошці розмір своїх колгот, а нижче розміри колгот усіх своїх трьох доньок. Удома Ліля показувала щоденник мамі, і Дарина без жодних зайвих емоцій дзвонила до своєї пацієнтки-фарцовщиці, щоб та принесла дефіцитні імпортні капрони відповідних розмірів. Ліля стала однією з улюблених учениць Галини Степанівни, бо добре вчилася, завжди старанно виконувала домашні завдання і швидко схоплювала нову тему. Галина Степанівна часто використовувала останнє і, пояснивши нову тему на самому початку уроку, відправляла Лілю за продуктами для своїх трьох дітей. Уже до кінця першого класу Ліля чудово орієнтувалась у невибагливому асортименті крамниць їхнього мікрорайону, усі продавці впізнавали її і обслуговували поза чергою.

Лілі подобалося відчуття свободи, яке охоплювало її щоразу, коли вона посеред уроку вибігала в порожній шкільний двір і бачила довкола себе у вікнах заздрісні дитячі обличчя, яким ще до кінця уроку доведеться сидіти в чотирьох стінах і слухати нудні пояснення вчительки або відповідати біля дошки, а вона, як доросла, гулятиме собі по крамницях і займатиметься важливими справами. Хоча щось підказувало їй, що про ці свої походеньки не варто розповідати мамі. І Дарина, мабуть, так і не довідалася б ні про що, якби не молода вівчарка, яка з’явилася в одній із квартир будинку навпроти школи. Вівчарка була ще зовсім молода й нічого не навчена, а погуляти її вивела дівчинка, на якийсь рік старша за Лілю, якій не вистачало сили втримати поводок. Вівчарка була без намордника і, побачивши Лілю, яка підстрибувала на дорозі, шарпнулася, збила з ніг свою господарку, підбігла до Лілі ззаду й повалила на землю. Вона не гавкала: мабуть, вирішила побавитися. А для заохочення вкусила за сідницю. Укусила неглибоко, але шкіру прокусила. Ліля так і не встигла зрозуміти, що саме боліло її більше — прокушена сідниця чи коліна, якими вона розтовкла на дрібні друзки трилітровий слоїк, упавши на нього зверху. Довелося накладати шви й робити уколи проти сказу. Дарина пішла до директора школи, який викликав Галину Степанівну до себе в кабінет, і там відбулася розмова, про подробиці якої Ліля нічого не довідалася. Але відтоді вона більше не ходила на закупи для своєї першої вчительки.

Коли клас Лілі закінчив початкову школу, Галина Степанівна на прощання зажадала від батьківського комітету нову перуку, пофарбовану на блондинку і з модною в тому сезоні зачіскою. Дарина подзвонила до своєї пацієнтки, що працювала в перукарні, і перуку було виготовлено на замовлення в рекордно короткий термін.

Ліля й Софійка

Софійка ходила на скрипку з першого класу, а на малювання з третього. У неї був музичний слух і достатньо добра техніка, наскільки цього могли навчити в районній музичній школі. Малювала вона також непогано, хоча їй і бракувало фантазії: найкраще вдавалися натюрморти з фруктами, будинки, дерева. Старанно вимальовувала Софійка і портрети, які багатьом подобалися, але Лілі здавалося, що обличчя виходять на цих портретах неживими, позбавленими виразу й характеру. І Софійка погоджувалася з цим. Вона однаково ненавиділа як музичну, так і художню школи, тому часто прогулювала заняття у Лілі вдома. Дарина вважала, що не варто примушувати дітей вчитися музики чи малювання, коли вони того не хочуть, і не протестувала проти надто вже очевидних відвідин Софійки зі скрипкою чи папкою для ескізів, невміло схованими за спиною.

Найбільше Софійка любила проводити час із книжкою. Їй було все одно що читати, вона навіть підручник із математики могла перечитувати по кілька разів, часто не задумуючись над прочитаним, а мріючи про щось своє. Софійка часто приходила до Лілі не наговоритися вдосталь, як це практикували більшість дівчат їхнього віку, а просто побути в тиші, помовчати чи почитати. Дарина і Ліля охоче проводили цілі дні в лінивому лежанні на канапі під музику Ґріґа (улюблений композитор Дарини) і за читанням детективів, колекція яких займала в невеличкому помешканні майже всю книжкову шафу і якими Дарина активно обмінювалася з усіма знайомими і пацієнтами. Прихід Софійки не міняв нічого в цьому способі проведення часу, і вони просто розподілялися по обох кімнатах і кухні (кухню переважно займала Дарина, яка не хотіла курити в кімнаті) і читали, годинами не озиваючись одна до одної.

Під час літніх канікул Ліля й Софійка проводили разом майже цілі дні, і тоді їм набридало займатися тільки читанням. Десь приблизно у п’ятому класі вони вирішили відвідати всі кінотеатри міста, яких тоді було більше десятка. До деяких потрібно було достатньо далеко їхати, і Дарина не відпускала їх самих, а доручала завезти шоферові свого тодішнього коханця, директора великого підприємства.

Пригода полягала не у тому, який саме фільм дивилися дівчата, бо досить часто вони дивилися один і той самий фільм по кілька разів, у різних кінотеатрах. Їм ішлося про інше. Ішлося про здатність самостійно додзвонитися до довідкового бюро, а в ті часи тільки на це часом доводилося витрачати півдня, бо в довідковому бюро було постійно зайнято. А коли нарешті вдавалося додзвонитися, потрібно було досягнути переконливо дорослого звучання голосу (по-іншому тітоньки з 09 просто клали слухавку: мабуть, їм часто докучали діти) і взяти номер телефону та адресу кінотеатру, а також правильно записати все, нерозбірливою скоромовкою сказане у слухавку жіночкою з довідкової. Адже повторювати, а тим більше відповідати на додаткові питання у цій телефонній службі не було заведено. Із адресою і телефоном у руках дівчата сідали за штудіювання мапи, а коли їм це не вдавалося, дзвонили до кінотеатру й випитували не лише назву фільму та години сеансів, а й можливості транспортного сполучення. За довідкою до Лілиної мами та Софійчиної бабці зверталися лише у крайньому випадку.

У пам’яті залишилося не так уже й багато з цих спроб орієнтації на місцевості, зв’язок яких із кінотеатрами був цілком випадковим, з таким же успіхом вони могли відвідувати всі п’ятиповерхові будинки під номером 35 на різних вулицях міста, чи шукати хлібних магазинів, розташованих поміж канцтоварами та овочевим, або ж придумати собі будь-яку іншу, довільну комбінацію. Софійка добре пригадувала, як вони тричі підряд дивилися модний мультфільм «Марія і Мірабелла» і щоразу під час сеансу їй на штани витікало морозиво в шоколаді. Ліля чомусь запам’ятала фільм «Фанфан-тюльпан» — мабуть, тому, що згодом ходила на нього ще раз, із мамою. У той час і Ліля, і Софійка могли прочитати вичерпну лекцію на тему того, де саме біля кожного з відвіданих ними кінотеатрів був розташований продуктовий магазин і чи смачним був там томатний сік. Можливо, саме томатний сік був найважливішим елементом у всій цій історії. Бо з нього все почалося. З нього і з молочних коктейлів, які збивали спеціальним, дуже галасливим міксером у відділах із напоями майже всіх продуктових магазинів.

Ліля й Софійка дуже любили густий томатний сік тої доби, закам’янілу сіль у склянці, що стояла на прилавку, трилітрові слоїки з іншими соками, теж густими, але, на відміну від томатного, солодкими, склянку з бруднуватою водою, куди потрібно було опускати ложку після того, як зачерпнута нею сіль була розмішана у склянці. Продавчиня, якій повертали використані склянки, відразу ж мила їх, перевертаючи догори дном і накриваючи спеціальний краник, що з нього фонтанувала холодна вода під сильним напором. Ліля дуже любила спостерігати за центрифугою всередині склянки, уявляючи собі, що, коли центрифуга набирає обертів, її лопасті перетворюються на тварину, трохи схожу на білку, а можливо, і на якусь занадто пухнасту мишу, яка зникає, щойно склянка домивається, але перед тим встигає підморгнути їй, Лілі, і махнути на прощання пухнастим хвостом. Ліля трохи соромилася цієї своєї дитячої фантазії і не розповідала про неї нікому, навіть Софійці, але щоразу, коли продавчиня мила чергову склянку, не могла стриматися від зосередженого спостерігання за бризками, які розліталися навсібіч й осідали на скляних стінках миючого пристрою. Вона уважно вдивлялась у ці бризки, ніби хотіла розгледіти, чий же все ж таки хвіст зникає з-поміж цих холодних крапель — білки чи таки миші, але визначити це було неможливо. Усі склянки схоже пахли брудною ганчіркою і загуслим брудом, який не відмивався холодною водою в ту пору відсутності розчинів для миття посуду. Неприємний запах склянок врешті-решт примусив Лілю відмовитися від уважного їх розглядання, але не від пиття соків перед кіносеансом — ця звичка залишиться в неї назавжди, вона питиме сік навіть тоді, коли з продмагів зникнуть відділи продажу напоїв і коли зникнуть самі продмаги, а натомість з’являться сучасні кінотеатри, у яких буде скромний вибір поп-корну, невиправдано дорогого пива й несмачних хімічних напоїв у маленьких пляшках.

Вони почали з того, що вивчали асортимент томатних соків та молочних коктейлів із різними сиропами у продуктових свого району. А потім, коли їм набридло проходити щодня одним і тим же маршрутом, придумали розвагу з відвідуванням кінотеатрів, одним із основних моментів якої був ритуал пиття томатного соку перед сеансом і молочного коктейлю після завершення фільму.

І тільки таке старанне виконання усієї програми приносило справжню сатисфакцію. Повернувшись додому, вони задоволено ставили галочки навпроти чергового здобутого ними об’єкту, а наступного дня починали планувати нову екскурсію.

Це достатньо беззмістовне заняття допомагало Лілі й Софійці подолати безкінечність літніх канікул, ліниву нудьгу пообідньої спеки, заздрість до однолітків, які кудись їдуть з батьками, страх перед наступним днем, не заповненим ніякими обов’язками. Щоразу під кінець року їм обом нестерпно хотілося нарешті відіспатись і не бачити більше обдертих стін шкільного коридору, зафарбованих на висоту людського зросту масляними фарбами ядучих кольорів, хотілося спокою, тиші й нагоди почитати нарешті щось пригодницьке, не включене до шкільної програми. У ці дні було важко повірити, що мине тиждень-два і неквапливий канікулярний ритм видаватиметься ще більш виснажливим, ніж жорстокий розклад шести уроків щоденно. Але тиждень-два минали, і вони все частіше дзвонили одна одній із тим самим питанням:

— Що робиш?

— Нічого. А ти?

— І я.

Тоді назрівала потреба терміново щось вигадати, знайти собі заняття, яке вимагало б якомога більшої кількості вільного часу, але в той же час було б відносно нескладним, адже напружуватись у спекотні липневі дні також не хотілося.

Навіть з дорослої перспективи як Лілі, так і Софійці здавалося, що історія з кінотеатрами може вважатися достойним і небанальним розв’язанням проблеми надлишку вільного часу.

Дарина. Юнацькі спогади

Його везли на каталці вздовж нудних сірих стін лікарняного коридору. За каталкою несли відро, у це відро скрапувала кров з рани у нього на голові. За ним ішли три санітари — один спереду каталки, один — іззаду, і ще один — із відром. Збоку хтось сказав, що його покалічили на будові і що він — зі Львова. Залишилось нез’ясованим, чи він постійно мешкає у Львові й просто приїхав заробити на цій будові, чи, навпаки, мешкає тут, а до Львова їздив на заробітки. Або ж, скажімо, народився у Львові, а тут одружився чи просто залишився жити. Чи, наприклад, у Львові розбагатів і тепер будує тут, на березі моря, дачу. Хоча навряд, тоді його не привезли б до цієї нещасної обласної лікарні, де тепер його кров скрапує у відро з написом «для м/пола». Або привезли б зовсім по-іншому й не залишили б у коридорі, підставивши відро під голову, щоб кров не заливала підлогу.

Хоча до цього моменту, насправді, ще далеко, причому в усіх сенсах, як літературному, бо початок цієї історії зовсім не в цій лікарні і не в цьому кривавому епізоді, до речі, єдиному справді кривавому, — усі решта будуть значно поміркованішими в плані кривавості. Так і в сенсі географічному, бо починати оповідь слід більш як за півтори тисячі кілометрів звідси, у тому самому Львові, звідки приїхав бідолаха, що лежить тепер на каталці в задрипаній феодосійській лікарні, і, судячи з кількості крові, яка вже витекла з рани на його голові, навряд чи повернеться коли-небудь на свою будову, не кажучи вже про ті півтори тисячі кілометрів, що відділяють його від Львова.

Вона завжди трохи соромилася свого імені, як соромилася й захоплення своєї матері всім італійським, починаючи від псевдоіталійського взуття, яке мати купувала на єдиному в їхньому містечку речовому ринку під офіційною назвою «Провесінь» і неофіційною «Пролежінь», — мабуть, через старі розкладачки, які слугували тут прилавками на самих початках діяльності ринку. Тішило її у цьому контексті тільки те, що мати не здогадалася свого часу назвати її якоюсь Джулією, Франческою чи Лаурою. Трохи соромилася вона і платівок Альбано та Роміни Пауер, які завжди, скільки вона себе пам’ятала, займали центральне місце на книжкових поличках маминого помешкання, любовно протиралися від пилюки щосуботи й ритуально прослуховувалися в дні найбільших сімейних урочистостей кілька разів на рік. Старенький програвач конструкції ранніх 80-х досі ритмічно похрипує в такт. Він уже не такий гарний, як його попередниця-радіола з масивними білими клавішами для перемикання радіохвиль і назвами міст навпроти цифр відповідної частоти, і ще далекий від стандартів гай-фай, але й він, як і безліч інших предметів та ритуалів асоціюється у Дарини не стільки з музикою, скільки із відчуттям безкінечного міщанського ретро її дитинства. З його вечірніми телепереглядами виступів фіналістів конкурсу «Сан-Ремо» і змагань фігуристів, із фотографіями Софі Лорен із вицвілих кіножурналів, розкладеними в сімейному альбомі поміж дитячими світлинами Дарини. Із міфом її народження — нібито від італійського оперного тенора, який приїздив із гастролями до Львова, в якого закохалась і від якого завагітніла її мати і якому вона ніколи нічого не сказала про факт народження Дарини й прізвище якого ніколи й нікому не називала. Її, зрештою, ніхто ніколи й не питав, бо ця таємниця була відома всім, надто схожою була Дарина на автомеханіка львівського дріжджового заводу Семена. Та й не гастролювала італійська опера у Золочеві в ті часи, як не гастролює і тепер з причин цілком очевидних.

Мати Дарини була закохана в усе італійське, точніше, в усе, що вважала італійським, адже сама вона в Італії ніколи не була й усі свої знання черпала виключно з програм кабельного телебачення відтоді, як це телебачення з’явилося. Раніше ж джерелом її знань була видана ще в 50-ті книга якогось московського автора під назвою «Италия, душа моя», з якої можна було значно більше довідатися про самого автора, ніж про описувану ним країну. Але це не заважало матері Дарини, хоча з часу появи кабельного вона значно рідше перечитувала цю свою улюблену книгу, зате старанно оглядала єдиний телеканал, що транслювався італійською. Італійської вона не знала, стверджувала, що це і не потрібно, адже ця мова така гарна, що її можна слухати просто так, як музику, не вникаючи у зміст. Вона вирізала з усіх жіночих журналів рецепти італійської кухні й хоча її равіолі підозріло нагадували пельмені, лазанья з макаронів місцевого виробництва склеювалась у липкий важкостравний згусток, проковтнути який не допомагала навіть велика кількість кетчупу, а піца з дріжджового тіста виростала майже до розмірів хлібини, мати Дарини свято вірила, що усе це і є справжня італійська кухня, більше того, що ця кухня — найсмачніша у світі. Вона дбайливо зберігала пляшку з-під «К’янті», привезену кимсь зі знайомих із заробітків, і наливала туди своє домашнє вино з порічок, стверджуючи, що на смак воно майже нічим не відрізняється.

Коли почалися масові виїзди на заробітки до Італії, мати Дарини була чи не єдиною у своєму містечку, хто не лише не прагнув виїхати (у її віці для заробітків за кордоном уже було запізно), — вона заангажовано відмовляла всіх бажаючих їхати до країни своєї мрії. Мабуть, боялася, що люди будуть розчаровані і, повернувшись, оповідатимуть їй історії, що зможуть зруйнувати образ вимріяної за багато років Італії, яка була предметом її гордості, чимось, що надавало змісту безпросвітній щоденній рутині.

Коли вони вирішили, що поїдуть до Криму втрьох, на машині, Дарина спершу наполягала, щоб усі вони переночували в Золочеві, у її матері, а вранці вирушили далі. І таким чином заощадили години дві, що далеко не дрібничка у маршруті на півтори тисячі кілометрів, коли їхати доведеться старенькою «Нивою» з одним не дуже досвідченим і одним зовсім недосвідченим водієм. Але хлопцям чомусь не подобалася ця ідея, і вони виїхали звечора зі Львова, де мешкали всі троє. Вирішили їхати всю ніч і до вечора наступного дня дістатися до місця поблизу Феодосії, де збиралися поставити намет.

Дарині це видавалося хлоп’яцтвом, але вона нічого не сказала. Уся ця ідея відпустки втрьох взагалі не надто їй подобалася: мати постійно поряд двох найкращих друзів дитинства, так по-дурному закоханих у неї і постійно готових зірватися й посваритися через те, що вона ніяк не обере між ними двома, — це був не найбільш удалий проект у її житті. Але через це відмовлятися від поїздки до моря також не хотілося. Вона вирішила ризикнути і тепер постійно настроювала себе на терплячість. Тому не наполягала на своєму, щоб не порушувати з самого початку крихку гармонію їхніх стосунків.

Дмитро й Олекса були друзями ще з дитячого садка, і цій дружбі не зашкодила майже повна відсутність між ними подібностей, як зовні, так і в характері. Дмитро, біолог за освітою, готувався стати шкільним учителем, любив проводити вільний час за книгами й перед телевізором, завжди мав легку схильність до повноти, яка не дуже псувала його зовнішність, і користувався успіхом серед однокурсниць, а особливо серед їхніх мам. Останнім, за Дарининими підозрами, завдячував насамперед своєму чудовому апетиту. Спортивний і підтягнутий Олекса також любив читати й був мрійником, але його рухлива натура постійно прагнула виїхати в гори, до моря чи хоча б до лісу за містом. Він отримав водійські права ще студентом і їздив на старій машині свого батька, директора великого підприємства. Після закінчення політехніки планував працювати на тому ж підприємстві, що і батько. Олексі зрідка вдавалося витягти у свої мандрівки Дмитра, а згода останнього поїхати у виснажливу відпустку з наметом замість лежати на пляжі санаторію з батьками була цілковитим виключенням. Дарина підозрювала, що поїхав Дмитро тільки заради неї. І це ще більше напружувало ситуацію.

Дмитро був трохи вищий за Олексу, а Олекса — ширший у плечах, схожий на класичного грецького атлета, Дарині постійно хотілося поставити його в позу дискобола в музеї навпроти відповідної статуї і порівняти реалістичність зображення та рельєф м’язів. Пряме світле волосся та голубі очі трохи руйнували елліністичний типаж Олекси, не давали забути про його слов’янські корені, але зразково правильний профіль його обличчя знову примушував згадати роботи класичних художників. Дмитро мав ледь помітне черевце, яке старанно втягував, розмовляючи з Дариною. Єдиним прийнятним для себе видом спорту він вважав неквапливу прогулянку приємними околицями, мав чорне хвилясте волосся, мабуть, трохи задовге, яскраво-зелені очі, виразне підборіддя з ямкою посередині й густі каштанові вії.

Як це часто буває з найкращими друзями, вони постійно сперечалися, незалежно від того, про що йшлося, — про те, якою дорогою краще їхати, чи про те, якою філософією слід керуватись у житті. Батьки Олекси та Дмитра працювали на керівних посадах, тож обоє хлопців мали можливість слухати перевезені контрабандою зі Східної Німеччини платівки «Бітлів» та переписані в друзів касети «Акваріума», сперечалися про дію ніколи не бачених наркотиків і пишалися імпортними джинсами, які татусі привозили з відряджень.

Дарина любила пригадувати собі той час, який залишився в неї в пам’яті, як довгі нічні чування за портвейном, чаєм чи мадерою, слухання музики, мрії потрапити на захід, поважні суперечки про те, чи справді там так погано з духовністю, як про це стверджує радянська пропаганда, чи радянська пропаганда традиційно прибріхує. Це був дуже романтичний час, схожий на розкльошені білі штани в яскраво-зелених квітах і сорочки зі штивного нейлону, які досі збереглися десь у закапелках її антресолей. Час радіол, з яких лунала бадьора танцювальна музика, яку вже зовсім скоро замінить солодкава італійська естрада, час вінілових платівок, магнітофонів із шурхотливими бобінами, час неймовірних зачісок, тоненьких вусиків і старанно підголених бакенбардів, час окулярів від сонця, що закривають півобличчя, туристичних мандрівок із незручними наплічниками, довгих подорожей у поїздах і задушевних розмов за канапками із звареними на круто яйцями та смаженими курячими стегенцями. Це був улюблений час Дарини, найбезтурботніший час у її житті, який залишився в пам’яті не стільки окремими деталями, скільки настроєм суцільного карнавалу.

Кримська історія з Дмитром та Олексою стала чи не єдиним винятком із цієї безперервної безтурботності, першою спробою зазирнути в клопоти дорослого життя. Почалося все з моменту, коли вона зауважила, як їхня велика студентська компанія раптом скоротилася до трьох осіб і вони вже практично увесь час проводили лише утрьох, і це вже було зовсім не так весело й цікаво, як раніше, коли вони мало не щовечора сиділи десь галасливим товариством. Тепер коло тем різко скоротилося, стало менше жартів і більше напружених ситуацій, коли хлопці затято сперечалися про якусь дурницю або мовчки червоніли при погляді на Дарину, коли наввипередки подавали їй руку при виході з трамвая і безперестанку конкурували один із одним, хто замовить для Дарини книгу в бібліотеці, відремонтує радіо чи пофарбує стіни в її гуртожитській кімнаті. Але їй чим далі, тим менше хотілося користатися з цієї їхньої послужливості й чим далі, тим більше було шкода втрачати добрих друзів і відчувати, що саме через неї розпадеться їхня дружба, якщо вона надасть перевагу комусь одному. Їй доводилося постійно бути надзвичайно обережною, щоб жодне її слово не свідчило про таку перевагу, і ця обережність ставала дедалі виснажливішою.

Але найбільш прикрим було спостерігати, як розумні й дотепні хлопці миттєво перетворюються на ревнивих бовдурів, нікудишніх співрозмовників, тупо зосереджених на кожному її рухові. Часто їй здавалося, що, коли вона говорить, жоден із них не розуміє змісту сказаного й навіть не намагається зрозуміти: їм вистачає самого лише спостерігання за рухом її губ, за тим, як підіймаються її груди під час дихання, за її ходою, довжиною її спідниці, висотою обцасів. Спершу це їй навіть подобалося, вона відчувала себе жінкою, вродливою, бажаною. Навіть почала старанніше вбиратись і робити зачіску, макіяж, манікюр. Але коли ця забава затяглася і при цьому продовжувала бути односторонньою, не викликаючи в Дарини почуття у відповідь до жодного із шанувальників, ситуація стала напруженою. Якби за нею упадав хтось один, то, можливо, вона й не відмовила б собі в приємності легкого роману. Чомусь вона була переконана, що у такому випадку цей роман був би взаємно легким. Але те, що цей ненав’язливий флірт мав би зруйнувати багатолітню дружбу, різко міняло справу.

Очі Дарини були схожого, як у Дмитра, темно-зеленого кольору, а обличчя випромінювало ту погідну материнську м’ якість, яка часто трапляється у пишнотілих жінок і робить їх дуже привабливими. Хоча Дарина була досить струнка, їй властиві були ця м’якість і погідність рис, некваплива плавність рухів, спокій, що після кількох хвилин спілкування передавався й співрозмовнику. Можливо, таке відчуття виникало через матовий відблиск її шкіри чи плавний вигин плеча, можливо, через руки з довгими пальцями, — Дмитрові її руки нагадували вчительку музики з будинку піонерів, навпроти якого він жив, і яку щоранку зустрічав дорогою на роботу. Вчителька завжди дуже добре пахла якимись парфумами, не занадто сильно, але відчутно навіть на вулиці, її нігті були наманікюрені блискучим лаком, вона носила просторі сукні або широкі блузки з вирізом, мала руде, фарбоване хною волосся. Він трохи соромився цієї асоціації і ніколи не розповідав про неї Дарині.

Близько півночі вони доїхали нарешті до Тернополя, де всім довелося зосередитися в пошуку дороги на об’їзну трасу. Можливо, до цього спонукають численні почуті від друзів історії, можливо, з Тернополя й справді так складно виїхати, але це місце неодмінно згадується в усіх роз

повідях про автомобільні подорожування. Вони добре знали, що десь перед самим виїздом на об’їзну має бути знак праворуч чи то ліворуч і його потрібно не пропустити, бо інакше доведеться в’їхати до міста, а виїхати потім з нього не так просто. Вони всі троє напружилися і зосередилися відразу ж після того, як побачили вказівник, який повідомляв, що за 40 кілометрів вони в’їдуть до Тернополя, — і справді побачили поворот на об’їзну, далі ще один, потім ще, але в результаті повернулись у те саме місце, з якого вирушали. Проїхавши цим маршрутом тричі, вони вирішили, що з вказівниками щось негаразд, і запитали поодинокого пізнього перехожого, який повторив їм те саме, що було зазначено на вказівниках. Тоді вони спробували повернути в протилежному напрямку й відразу ж натрапили на міліцейську засідку, якій чи не вперше в житті зраділи, заплатили усталену таксу за незначне перевищення швидкості та довідку з орієнтації на місцевості і виїхали нарешті за місто.

Потім Дарина задрімала і прокинулася вже під ранок, коли вони зупинилися десь на каву, бо запаси її закінчились у термосі, з якого Дмитро всю ніч старанно наливав Олексі, щоб той не заснув за кермом. Водійський стаж Олекси становив трохи більше двох років, але такий тривалий маршрут був у його практиці першим. Під час цієї зупинки з’ясувалося, що в машині протікає бак. Тобто він протікав і раніше, але перед виїздом хлопці заліпили отвір дитячим пластиліном і сподівалися, що цього вистачить, трохи пластиліну про всяк випадок взяли з собою в дорогу. Сцена, коли троє невиспаних дорослих з самого ранку старанно мнуть у пальцях безформні шматки різнокольорової липкої маси, сподобалася Дарині, вона зліпила докупи кілька кольорів, змішала їх у брудно-рожевий м’ячик і пожбурила ним у Дмитра. Дмитро засяяв, Олекса посмутнів. Дарина відразу ж зліпила наступний м’ячик і пожбурила ним в Олексу, подумки шкодуючи про цю непродуману грайливість. Бак заліпили й поїхали далі.

Дарина розташувалась на задньому сидінні й поволі заглибилася в початок прихопленої в дорогу похмурої історії про дівчину, що залишається увечері в порожньому будинку й відчуває напади незрозумілого страху, який в ході сюжету, мабуть, виявиться передчуттям.

Прочитавши кілька сторінок, вона не могла знати, що через багато років, коли слухатиме по радіо, як акторка з надмірним пафосом читатиме це оповідання, сама Дарина, яка надзвичайно рідко слухатиме в тому своєму житті радіо, а тим більше передачі читання вголос літературних творів, не лише випадково натрапить на цю передачу, а й впізнає прочитаний багато років назад текст. І тоді відчуття-передчуття страху вже не видаватиметься їй таким незрозумілим, хоча до того моменту вона цілковито забуде сюжет цього оповідання, пам’ятаючи лише, що читала його на самому початку тої подорожі, коли ще нічого не трапилося й про майбутні труднощі можна було лише здогадуватися, уважно спостерігаючи за тим, як щоразу нервово сіпається брова Олекси, коли Дарина весело регоче після дотепу Дмитра, або за не менш нервовим покашлюванням Дмитра щоразу, коли Дарина стурбовано допитується Олексу, чи не втомився він і чи не потрібно зробити довшу перерву. Кожен із цієї трійці чесно й самовіддано намагався зберегти рівновагу, і найбільше зусиль докладала Дарина, для якої товариські стосунки з обома хлопцями важили набагато більше, ніж сама вона про це здогадувалася, і це було чи не основним, що гальмувало її вибір. Хоча подумки вона пояснювала собі власну нерішучість браком переконання, бо вважала, що поки існують найменші сумніви у тому, любов це чи не любов, ніякої любові насправді немає. А коли вона з’являється, усі сумніви зникають автоматично. Щоправда, це її глибоке переконання на той момент ще жодного разу не підтвердилося якимось, хоча б трохи переконливим життєвим досвідом.

У другій половині дня Дарина почала наполягати на тому, що цієї ночі вони зупиняться в Херсоні, у її родичів, а дві з половиною сотні кілометрів, які відділятимуть їх від мети, проїдуть вранці, виспавшись і відпочивши. Можливо, навіть відремонтують бак, адже їхати з діркою, з якої дзюрчить бензин, не надто безпечно. Дмитро підтримав пропозицію Дарини, але Олекса опирався: мабуть, хотів продемонструвати власну витримку і здатність провести за кермом півтори доби без відпочинку. А можливо, просто не хотів погоджуватися з Дмитром: сперечалися вони дедалі частіше й затятіше, не здатні погодитися ні в чому. Суперечка з новою силою розгоралась у кожній кнайпі, — вони тепер зупинялися все частіше, марно намагаючись знайти нерозчинну каву в придорожніх забігайлівках тієї доеспресової доби. Після зупинки традиційно заліплювали бак і їхали далі. Розхід пального значно перевищував їхні розрахунки, з чого вони робили висновок, що виливається таки чимало.

До Херсона доїхали близько півночі, але, попри наполягання Дарини, до родичів не поїхали: Олекса заявив, що протримається ще ці дві сотні, а вночі їхати набагато легше, ніж удень, бо немає спеки. Зате ще сьогодні вони побачать море.

— Ми і так його побачили б ще сьогодні, вже по дванадцятій, — втомлено буркнула Дарина й задрімала на своєму задньому сидінні.

Прокинулася вона від того, що хтось із силою тягнув її за руку, а рука ця чомусь боліла. Спросоння Дарина зафіксувала лише те, що спала на розкритій книжці й сторінки вим’ялися під її головою. Вона не розуміла, чому її тягнуть за руку, й намагалася в темряві знайти свої капці. Капців ніде не було, тож вона вилізла з машини, хоча це чомусь було непросто. Остаточно прокинулася вже надворі.

Вони стояли посеред зарослого якимись злаками поля, зовсім поряд із дорогою, машина, перевернута догори колесами, повільно розхитувалася з боку на бік. Олекса, який витяг Дарину з машини, потягнув її за собою далі в бік, Дмитро підтримував з іншого боку за ту саму руку, яка поболювала. Коли відбігли на відстань, яка здалася їм безпечною, сіли на землю і все ще не розмовляли. Кожен підсвідомо чекав, що от-от пролунає вибух, хоча кожен розумів, що так трапляється частіше в кіно, ніж у житті.

Потім підбігли якісь люди, поставили машину на колеса й відвели їх до себе до хати.

Вже аж уранці Олекса розповів, що задрімав за кермом і з’їхав з дороги. А за сніданком вони з’ясували, що в тому місці часто трапляються аварії — господарі хати вже навіть не намагаються ставити паркан: його щозими зносить якась вантажівка, що заїжджає їм посеред ночі просто у двір. Господиня дому, жінка непевного віку, досить юна, судячи зі статури, але майже беззуба, у зав’язаній ззаду хустині, сказала з херсонським акцентом, що їм дуже пощастило: машина майже не пошкоджена, та й самі вони не постраждали.

Але це все буде пізніше, уже вранці, а звечора вони були настільки втомленими, що не мали сили вирішувати та планувати, з’ясували лише, що від’їхали всього на двадцять кілометрів від Херсона, найближчий телефон знаходиться в сусідньому селі, за два кілометри, і доїхати туди о такій порі немає ніякої можливості, бо єдиний автовласник у селі «уже випимши». Їх поклали спати на підлозі, бо ліжок у цьому домі не було, господарі теж спали на підлозі, у сусідній кімнаті, а крім цих двох кімнат у хаті була ще кухня, посеред якої стояла старенька газова плитка з балоном і ослінчик на трьох ногах. Не було навіть стола.

Вночі Дарина майже не спала: заважав таємничий біль, який перекидався з руки на праве плече, тому важко було встановити його джерело, і про який вона нічого не сказала хлопцям, бо на них і так шкода було дивитися. Вона потай обмацувала руку й передпліччя, але встановити причину болю так і не вдалося. Вона сподівалася, що просто вдарилася і тепер болить синець. Трохи задрімала лише під ранок, прокинувшись від того, що зліва і справа синхронно завовтузилися Дмитро й Олекса.

У сірому світлі, що пробивалося крізь брудні фіранки, які подертими клаптями звисали з тріснутого посередині вікна, кімната виглядала ще більш жалюгідно, ніж звечора. Вона була цілковито порожньою — лише по кутках лежало якесь лахміття, підлога була вкрита товстим шаром бруду. Вони сиділи на своїх туристичних килимках і злякано озиралися довкола.

— У тебе все ціле? — підозріливо запитав Олекса і взяв Дарину за плече.

Вона мимоволі зойкнула, до ранку біль посилився.

— Покажи, — втрутився Дмитро.

Дарина зсунула набік бретельку свого сарафана.

— Ключиця, — хором зітхнули хлопці. — У тебе зламана ключиця. Треба до лікаря. Терміново.

Дарина доторкнулася до правого плеча у місці, яке їй показав Олекса, і відчула два уламки кістки, що напинали шкіру. Відразу ж чомусь почало боліти менше: мабуть, уночі біль посилювала невідомість. Вона встала й випросталася: ключиця майже не давала про себе знати, тільки рука самостійно не піднімалася — її потрібно було підважувати.

— Сьогодні неділя, не знаю, чи знайдемо ми лікаря, — сказав Дмитро.

— Я пропоную їхати найближчим автобусом і вже звідти подзвонити до моїх родичів, — сказала Дарина. — Думаю, Олексі краще залишитися біля машини, подивитися, що пошкоджено, і подумати, як її дотранспортувати додому, — додала вона вже після паузи, усвідомлюючи, що саме вона має приймати зараз рішення, бо по-іншому вони сидітимуть тут ще тиждень, сперечаючись, кому ж із двох їхати з нею до лікаря. Олекса кивнув з приреченим виразом на обличчі й мученицьким зітханням.

На кухні господарі вже готували сніданок, принісши для цього з городу кілька капустин і трохи картоплі, — виглядало, що ці продукти є основою їхнього раціону. На сніданок було щось на зразок овочевої зупи, сильно пересоленої і присмаченої посмаженою на салі цибулею. Довкола триногого ослону вовтузилося двоє дітлахів приблизно чотирирічного віку. Вони були замурзані і вбрані в лахміття, як і батьки. Лєна і Толя, так звали господарів, які виявилися однолітками Дарини (і молодшими на рік від Олекси й Дмитра) запросили гостей за стіл, Олекса мовчки приніс із машини пачку з кавою, хліб і кілька бляшанок консервів. Сіли снідати. Господарі дружно нарікали на злидні й важке життя, Дарина звернула увагу на порожні пляшки з-під горілки в кутку і поглядом зупинила Дмитра, який хотів дістати гаманець.

— Ми привеземо з Херсона все необхідне, гроші ні в якому випадку не давай, — шепнула вона йому трохи згодом і показала очима на пляшки.

Доїхати до Херсона виявилося справою непростою: неділя була базарним днем, і мешканці довколишніх сіл штурмували рейсові автобуси, пхаючи поперед себе клунки, сумки і ящики, а на одній із зупинок Дарина побачила з вікна, як жінка рішуче рушила до дверей переповненого автобуса, тримаючи перед собою, наче зброю, згорток із немовлям, скерований головою немовляти вперед, — двері під тиском щільно напханих усередині тіл марно намагалися відчинитися. Дарина заплющила очі, щойно жінка наблизилася до автобуса, а коли розплющила, немовля було вже всередині. Її власна ключиця на цьому фоні відразу ж перетворилася на дрібну неприємність. Ця сцена міцно вріжеться у її пам’ять, і через кілька років, коли вона вже не відразу пригадуватиме, котра з ключиць була зламана, жінку із немовлям у загрозливо піднятих руках пам’ятатиме з найменшими подробицями. Навіть колір великих квітів на халаті цієї жінки, що туго напнувся на грудях, те, що у її домашніх капцях була дірка на пальці правої ноги, дрібні кучері зачіски й особливо запах. Згодом Дарина випадково підійшла до жінки ближче, виходячи з автобуса, і її обдало міцним духом кількаденного поту й застояного грудного молока.

Перед тим як узяти штурмом рейсовий автобус, вони з Дмитром більше години простояли на дорозі, зупиняючи всі засоби пересування, що їхали в напрямку Херсону. Але місце для них знайшлося тільки в одному легковому пікапі з закритим кузовом, на дверцятах якого було написано «Пиривозим тоже людей», а всередині мирно порохкували свині. Тоді вони вирішили, що дочекаються рейсового автобуса, але тепер Дарина була вже не дуже переконана в правильності цього вибору. Можливо, біля свиней їм було би навіть просторіше, менше тиснули б, а запахи навряд чи сильно різнилися.

Виявилося, що двадцять кілометрів — це дуже різні відстані залежно від способу їх долання. Учора, коли вона дрімала на розкритій книзі, похитуючись на задньому сидінні далеко не найкомфортабельнішого в світі автомобіля, ця відстань минула для неї цілком непомітно. Сьогодні ж подорож тривала загрозливо довго. Урешті вони приїхали до якогось базару і вийшли разом з усіма. Ще через годину пошуків телефонної картки, телефонної будки й виснажливого чекання на спеці до Дарини підбіг її дядько Степан, радісно, але обережно обійняв і зайойкав, енергійно скеровуючи їх до таксівки, якою приїхав. Посадив на заднє сидіння й продовжував позбавлений пауз монолог, з якого випливало, що сьогодні не просто неділя, а і День медика, тому великої надії на кваліфіковану допомогу немає, але вони спробують знайти чергових лікарів у травмпункті.

Чергу вони побачили ще з вікна таксі. Виявилося, що багато хто з місцевих мешканців або й таких самих випадкових туристів активно провів вечір напередодні. Жінка, яка сиділа найближче до дверей, через кожних кілька хвилин непритомніла, і їй підносили до ніздрів вату з сильним запахом нашатирного спирту, — запах спирту долинав аж за двері. У жінки було щось із рукою, обмотаною в товсту ковдру: мабуть, вона втратила багато крові, бо весь її одяг, як і одяг чоловіка, що сидів поряд із нею, а також ковдра були у червоних плямах. Чоловік тримав щось у поліетиленовій торбинці. Як виявилося згодом, це були пальці жінки, які ще можна було б пришити, якби не неділя і не День медика.

Відразу кілька чоловіків у черзі трималися за переламані носи, замотані закривавленими бинтами, — могло скластися враження, що билися вони між собою. Дівчинку років десяти сильно покусав пес, — була підозра, що пес скажений. Ще двоє пацієнтів чергового травмпункту були на милицях.

Дарина відчула себе якось незручно за свою дріб’язкову проблему, адже зламана ключиця навіть не дуже боліла, просто час від часу неприємно відтягувало м’язи донизу. Чекали вони досить довго, відпроваджуючи поглядом спершу закривавлену жінку, яка ридала, мабуть, від усвідомлення, що назавжди втратила пальці, далі — чоловіків на милицях, потім — тих, зі свіжозабинтованими носами, дівчинку, якій зробили уколи й навіть наклали шви. Коли вони врешті зайшли до кабінету, лікар утомлено подивився на її ключицю в лупу й байдуже сказав, дихаючи хмільними випарами:

— Не страшно, до свадьбьі заживет.

Потім підморгнув Дарині й звелів роздягнутися. Не без задоволення провів пальцями по її плечу і щось записав у товстий загальний зошит.

— Шину, — сказав він медсестрі, і та перемотала Дарині плечі змотаним у багато разів бинтом, так що тепер їй довелося б постійно тримати ідеальну осанку, порекомендувала не мочити бинт і не міняти його самостійно, аби не порушити складені в правильній позиції уламки кістки.

Дарина вийшла в передпокій, де вже утворилася нова черга з дядечка, у якого звисав напіввідрізаний палець правої руки, і тітоньки з сильними опіками обличчя, на вулиці підвезли ще когось на «швидкій», нібито з ножовими ранами. Дарина знову відчула себе незручно на фоні цих каліцтв.

Усі подальші епізоди тієї подорожі збереглися в неї в пам’яті якимись позбавленими руху, ніби застиглі кінокадри або ж прокручений у надто швидкому темпі діафільм. Вона не змогла б відповісти на запитання, чому дала себе переконати Дмитрові та Олексі поїхати не назад, додому, а вперед, до моря, залишивши машину ремонтуватися в Херсоні. Вона погодилася, попри те, що відчувала приреченість цієї подорожі й на той момент уже не мала ніякого бажання їхати до моря.

Вони постановили винайняти помешкання й відпочивати «по-цивільному», а не в наметі, як збиралися і як відпочивала решта їхньої компанії, що їх вони ностальгійно навідували мало не щовечора, допізна засиджуючись біля вогнища, на якому смажилися зловлені вдень мідії, біля якого розповідалися історії про пірнання з аквалангом, про походи до джерела з прісною водою, де розгорялися суперечки про суть мистецтва та улюблених акторів, письменників і рок-групи, де споживалися великі кількості червоного місцевого кріпленого вина. Попри те, що до дикого пляжу було лише кілька кілометрів, вони почували себе там ніби в іншому вимірі.

Це було очевидне самонавіювання, але Дарина із задоволенням їла тут консерви, яких удома терпіти не могла, не звертала уваги на комарів, пісок на зубах і вечірній холод. Тут її зовсім не дратувала неможливість скупатися, навпаки, навіть подобалося сидіти під імпровізованим тентом із простирадла і спостерігати за складними й малопередбачуваними маневрами хмар, які миттєво закривали сонце і протягом лічених хвилин затягували ідеально блакитне небо, а потім рясно поливали нагрітий пісок великими краплями сліпого дощу або й справжньої зливи. Її не дратував навіть запах власного поту, який відчутнішав у вологому повітрі й зникав на палючому сонці, — запах цей залишався у бинтах, які херсонська медсестра понамотувала їй під пахвами, і вночі вона часто прокидалася від цього запаху й роздратування через неможливість позбутися його. Але це роздратування миттєво зникало тут, на дикому пляжі, на який не наважувалися заходити відпочивальники з місцевих санаторіїв, адже на цьому пляжі прийнято було засмагати наголяса.

Щойно вони приходили сюди, як зникала напруга, здавалося, навіть у межах їхнього трикутника, і щойно всі вони знімали з себе одяг, а на Дарині залишалася тільки складна, переплетена за спиною, конструкція з бинтів, хлопці знову поверталися до своєї звичної поведінки з нею і вже не змагалися, наче два півні, хто першим завоює її серце, а ставали цілком нормальними, дотепними й цікавими, якими були раніше. Спрацьовувала якась обернена закономірність, коли еротична напруга спадала разом із одягом і з’являлася відразу після того, як вони вбирались і вирушали назад, до помешкання, де зупинилися. Хоча набагато логічнішим було б, якби все відбувалося навпаки. Мабуть, звичка і давно усталені в їхній компанії норми поведінки виявлялися сильнішими за те, що пов’язувало лише їх трьох у нестабільне замкнуте коло взаємних замовчувань.

Відтоді минуло багато років, і у житті Дарини з’явилося і зникло так багато різних чоловіків, що вона вже звикла думати про них усіх у спокійній, позбавленій зайвих емоцій та напруги манері, так, ніби йшлося про ділових знайомих, а не про коханців. Але цей епізод чомусь здавався їй особливим, і не лише тому, що вона не так уже й часто потрапляла всередину любовних трикутників, а тим більше таких, що в них їй складно було зробити вибір. Справа була не в цьому. Дарині так ніколи й не вдалося збагнути механізму, який керував тоді їхніми стосунками й примушував забути про звичну легкість та невимушеність, щойно вони опинялися втрьох у незатишній кімнаті на березі моря, механізму, який не давав їм можливості поговорити про свої почуття відверто, так само відверто, як обговорювали вони стосунки між своїми друзями, так само відверто, як вони раніше обговорювали з Олексою дівчат, що з ними зустрічався Дмитро, і з Дмитром дівчат, що з ними міг би зустрічатися Олекса (а він ще ніколи ні з ким не зустрічався), так само відверто, як вони раніше говорили про все на світі, і навіть про те, як почуває себе Дарина під час місячних або що почувають Дмитро з Олексою під час ерекції. Стосунки їхні були надзвичайно відвертими — як між трьома подругами чи трьома друзями — і продовжували залишатися такими навіть після того, як замкнулись у той безвихідний трикутник, але поверталися до цієї відвертості тільки тут, на дикому нудистському пляжі, що на ньому всі скидали з себе не лише одяг, а й відчуття статі і пов’язані з ним комплекси.

А поза тим тут справді було надзвичайно гарно. Бухта під абсолютно невиправданою назвою Тиха була мальовничо закрита з обох боків скелями, що врізалися далеко у море. Мабуть, саме це створювало тут своєрідний мікроклімат, і тутешня погода рідко збігалась із погодою на «материку», як називали вони віддалене на кілька кілометрів містечко. Тут було справді затишно, поки яскраво світило сонце і море з лагідним плюскотом облизувало гладкий піщаний берег. Але ця затишність бувала дуже підступна, і їм не раз доводилося рятувати з води свої пожитки й рятуватися від раптового шторму, який за лічені хвилини виникав нізвідки, змивав із берега намети й тенти, хоча ще за кілька хвилин на небі знову не було ні хмаринки й здавалося, ніби вся ця буря тобі лише наснилася. Після того як їхні намети кілька разів мало не зникли у морі назавжди, вони почали розбивати їх на підвищенні над пляжем. Це було не дуже зручно, бо замість піску під ногами була вигоріла трава й дрібні камінці, до наметів часто заповзали сколопендри, вечорами там було не так затишно, а кожен метр, що відділяв від моря, ставав додатковою незручністю. Хотілося прокидатися і виставляти ноги просто у вологий пісок, щоб п’ятки лоскотала прохолодна вранішня хвиля, змивала рештки дрімоти, а увечері щоб крізь отвори для повітря зблизька відсвічував планктон на воді.

На тутешньому пляжі не було бичків від цигарок, бо вони визбирували їх ще в перший день і більше не смітили, не було порожніх пляшок з-під вина, викинутих звечора в море разом із іншим сміттям. Навіть комарів, здається, було менше, хоча це вже точно Дарина сама собі придумала, бо не могло їх тут бути менше, навпаки, тут водилися сколопендри й навіть змії, що кусаються, а в місті їх не було. Але в порівнянні з цивілізованим відпочинком це все одно були приємні дрібниці.

Їм дуже хотілося залишитися там ночувати, але Дарина змушена була спати на твердому, і вони поверталися до своїх «койкомєст» у дерев’яних хитких прибудовах, під ощадливий душ, у якому нагріта на сонці вода закінчувалася задовго до їхнього приходу, а часом і просто закінчувалися запаси води, і господар тільки розводив руками на всі їхні претензії. Море тут чомусь було зовсім іншим, ніж біля дикого пляжу, розташованого за кілька кілометрів: брудним, холодним і непривітним, — зайти у воду вдавалося лише на кілька хвилин, а потім судома зводила ноги. Дарина лягала на повітряний матрац, одягнувши дощовик на свою пов’язку, яку не можна було мочити, і хлопці виштовхували її на глибину, де вона занурювала руки до крижаної води й дослухалася, як дощовик прилипає до тіла. Діти з усього пляжу збігалися подивитися, як її, забинтовану, виштовхують у порожнє море, а потім забирають назад, а самі хлопці у воду не заходять, як не заходить ніхто, бо попри нестерпну спеку вода біля міського пляжу крижана і судома хапає за ноги вже біля берега.

Вони щодня мандрували між цими двома світами, не схожими між собою нічим, окрім хіба що запаху шкіри у повітрі, солоної, терпкої, трохи підсмаженої на сонці, і щоразу це була ніби подорож із кольорового фільму в чорно-білий, із кіно, в якому всі рухаються й розмовляють, до примітивних застиглих картинок-слайдів. Була межа, яка знаходилася при виході з Тихої, і, переступаючи цю межу, вони різко змінювали тон, тему розмови, манеру тримати голову й дивитися одне на одного. Так, ніби дощ нависав над ними й починали боліти голови, все довкола напружувалось утомою і роздратуванням, і в цьому всьому була повна безнадія, а море, пісок і зоряне небо раптом перетворювалися на кічові театральні куліси, на вирізану з картону декорацію з отвором для голови, у яких колись було модно робити фотографії.

І справа була не лише в тому, що закохані хлопці поводилися по-півнячому, а Дарина не вміла дати з цим раду.

Щось було не так, і це щось висіло в повітрі, зникаючи лише на кілька годин, проведених у Тихій. І ще хіба пізно вночі, коли затихали звуки кнайп і біля моря ставало порожньо. Тоді Дарина часом відчувала полегкість і ледь помітне знайоме піднесення, яке вдома охоплювало її від самої лише згадки про море, а на пляжі у Тихій ставало звичайним станом, трохи спадаючи лише вночі, на короткі години їхнього сну, поміж сидінням біля вогнища, яке тривало далеко за північ, і першими променями сонця, які будили їх, проникаючи в намети, від чого тіло відразу скидало втому недоспаної ночі і наповнювалося енергією сонячного тепла.

Але тут, у приморському містечку, де вони ночували цього разу, це відчуття було дуже слабким, наче радіохвилі короткого діапазону, які з віддаленням від міста поволі зникали й перетворювалися на крихке потріскування в ефірі. Це було навіть не відчуття, а якесь намагання примусити себе щось відчути. Колись раніше, після двотижневого життя в наметі, все було навпаки: потрібно було примушувати себе не відчувати, не помічати, не реагувати. Коли вперше потрапляєш між людей після навіть такої невеликої перерви, відчуття загострюються і все видається якимось перебільшеним. Надто сильні й переважно неприємні запахи, надто голосні звуки, надто вульгарні жести, багато непотрібного, практично все непотрібне. Таке враження, ніби у тебе в голові поприбирали й перевітрили, і тепер дуже не хочеться, аби все це сміття знову нашаровувалося хвилями втоми й байдужості, тупого спостерігання за мухою за вікном, похмурих роздумів про щось невеселе. Дуже не хотілося повертатися до звичного безладу й отупіння, до якого звикаєш за час життя в місті, за час життя поміж відпустками.

Під час тієї поїздки все було не так, як раніше. Замість повільного занурення в приємний і розслаблений стан вона відчувала, як усе більше наростає в ній напруга, розчарування і втома, як з кожним днем усе сильніше хочеться додому. І саме це нав’язливе відчуття, постійне безпричинне розчарування вона пам’ятала найкраще. Так, ніби її запросили в кіно, зачинили в темному залі, але замість цікавого фільму показують одну й ту ж понуру світлину, від якої хочеться відвести очі, хочеться вирватися звідси і втекти якомога далі. Дарина наполегливо шукала в собі межі, яка відділяє відпочинок від тривалого періоду очікування відпочинку, але цієї межі не було. Помічала вона лише дрібні побутові незручності й механічно фіксувала особливо красивий колір моря чи рельєф хвиль. Усі краєвиди були на місці, вона навіть упізнавала місцевих, упізнавала продавців на базарі, але у ній так і не прокинулося жодне з тих відчуттів, до яких вона звикла тут.

Можливо, причина була в порушенні звичного порядку чи навіть ритуалу. Адже вони вперше приїхали машиною, вперше уникнули виснажливого півторадобового лежання на полиці поїзда, марного намагання заснути в розпеченому безповітряному просторі купе, тимчасового полегшення від випитої на зупинці пляшки пива й болісного прокидання перед світанком, бо потрібно виходити, а тільки стало прохолодно і добре спиться. Чекання на електричку посеред заповненого клунками і ящиками вокзалі, недоброзичливих поглядів місцевих, які кожного пасажира сприймають як особисту образу, адже на це місце можна було б поставити товар. Гнівні погляди, які отримуєш замість вибачень щоразу, коли тобі на голову звалюється абрикос чи вишня з горішньої полиці, — можна ж якось обережніше, щоб не псувати товар. А потім кілька кілометрів пішки — по виснажливій спеці, з важким наплічником, коли кожен наступний крок видається чимось більшим за те, на що ти здатна. Але робиш цей крок і пересуваєш внутрішню межу (тепер ти можеш і це), — і згодом якась неправдоподібна полегкість скинути наплічник і весь одяг, зануритись у хвилі, забути про все, відокремитися від власної втоми, від електричок і поїздів, залишити все далеко позаду й почати новий відлік часу.

Мабуть, забракло лише кількох деталей, можливих тільки коли живеш у наметі. Прокидаєшся на пляжі від променів сонця, які прогрівають твій спальник лінивим теплом, з розгону вбігаєш в море, і воно миттєво змиває з тебе усю втому ще до того, як починаєш відчувати холод води. Тут важливо не зупинятися, а швидко пливти вперед, — тоді холод минає, м’язи вперше за день напружуються, а потім випускають цю напругу, віддають її воді, разом із усіма скаргами хребта на незручності спальника й піщаного ложа.

Далі міцна кава, з молоком і піском, який тут домішується до всіх страв і на який дуже швидко перестаєш реагувати. Сніданок, обов’язкові о цій порі року вишні, неквапливі розмови й постійна зосередженість на воді. Навіть читаючи, відчуваєш потребу час від часу порозглядати хвилі, зауважити, як протягом дня міняється рельєф берега, як поводять себе чайки, чи вся рослинність уже вигоріла, чи десь ще збереглися зелені плями, які урізноманітнюють краєвид і одночасно роблять його екзотичним. Тут дерева влітку обходяться без зеленого. Годинні блукання вздовж моря, вслухання не так у шум хвиль, як у те, що цей шум робить із тобою, як міняє зсередини, примушує зосереджуватися на речах справді важливих, відкидати другорядне. Розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх. Водорості на піску, розкладені дбайливо, як до знімки.

Пірнання з маскою: голова паморочиться від браку кисню, і хочеться протриматися ще трохи, допливти он до того камінчика. Пошуки мідій та крабів, запах водоростей, який піднімається в повітря, коли смажаться мідії, і перебиває запах самого вогню. Лікувальна глина, якою так приємно обмащуватись і відчувати приємну прохолоду під цим захисним панциром навіть у найбільшу спеку, — глиною можна мити волосся, воно стає від цього блискучим і незвичним на дотик. Ліниве уникання спеки, марне й обтяжливе, а потім щоразу несподівана й приємна вечірня прохолода, парування попеченої на сонці шкіри, загострене відчування одягу і взуття, пиво в обід і вино увечері. Комарі, ящірки, сколопендри, джерело прісної води. Сидіння біля багаття й лежання під зорями. Шурхіт піску під ногами, приємна прохолода ранкового й нічного піску, сіль, яка висихає на шкірі, вибудовуючи примхливі рельєфи.

Усього цього вона не знайшла тоді, попри напружені намагання заспокоїтись і повернутися до звичних тут відчуттів. Можливо, потрібно було хоча б раз переночувати на пляжі, ігноруючи лікарську пораду спати на твердому, й уникнути прокидання на скрипучій сітці старенького ліжка (яке тільки з великою долею умовності можна було вважати твердою поверхнею), прокидання під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з вкритими грибком стінами, уникнути черги до рукомийника і погляду на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, не слухати, як господар свариться зі своєю дружиною, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідало подружжя похмурих пенсіонерів із Москви. І не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев’яним столиком в альтанці на подвір’ї. Щоразу, коли Дарина перепитувала Олексу чи Дмитра розсіяним:

— Прошу?

Полковничиха дивувалася:

— И что она все время просит?

А можливо, і ця теорія з часом ставала для Дарини все переконливішою, вона вигадала собі все це, і Крим її мрії ніколи не існував насправді — це була якась масова галюцинація, що з’являлася в їхній компанії і зникала, щойно вони розходилися, якийсь масовий гіпноз. Після того разу вона більше не їздила до Криму з наметами, а компанія їхня потроху розпалася, як це завжди буває після того, як люди заводять сім’ї і пов’язані з цим проблеми. Але чим більше віддалявся в її спогадах той Крим, тим більше зусиль вона докладала, аби зберегти його в уяві саме ідилічним і зануреним у таємничу та незбагненну атмосферу Тихої.

Але це не завжди вдавалося — часом у пам’яті виринали епізоди, які їй все більше хотілося забути. Наприклад, вечеря перед виїздом додому, коли доїдали останні консерви й зробили салат із огірків. Вечір був прохолодний, і Дарина сховала свої бинти на спині під светром. Вони вже майже все доїли, коли їй раптом застряг у горлі шматок огірка, вона закашлялася й почала задихатися. Дмитро й Олекса синхронно підстрибнули зі своїх місць і підскочили до неї ззаду, аби вдарити по спині, так само синхронно підняли й тут же опустили руки. Але не тому, що їй полегшало, зовсім навпаки, просто не наважилися стукати по замотаній бинтами спині. Неправдоподібна, анекдотична ситуація, над якою вони згодом не раз сміялися і яка все за тою ж дивною, оберненою механікою їхніх тодішніх стосунків, раптом послабила на якийсь час напруженість між ними й навіть уможливила повернення додому в більш-менш людській атмосфері. Дарина відчула цей спад напруги, і шматок огірка подівся кудись, вона знову змогла дихати й засміялася зі сльозами на очах. У Дмитра помітно трусилися руки, але і він, і Олекса також засміялися. Вони вперше за всю цю поїздку сміялися так, як колись, сміялися, як нормальні люди, відчуваючи якесь просто неймовірне полегшення, особливо помітне після піку напруження, що виник в останні кілька днів після того, як Дарині погіршало.

Імпровізована пов’язка, чомусь названа лікарем шиною, постійно злітала й зміщувалася, і від цього рука починала боліти сильніше. А коли одного ранку, за кілька днів перед від’їздом, біль став особливо сильним, Олекса переконав Дарину з’їздити до лікарні.

Вони довго їхали у якомусь, навіть на тутешні масштаби, неймовірно повільному автобусі й мовчки ковтали пилюку розпечених під сонцем польових стежок, потім блукали вулицями районного центру, шукаючи лікарні, і врешті опинилися на кріслах навпроти приймального покою. Їм сказали, що скоро перша, тому лікарів уже немає, денний обхід закінчився і хтось буде аж увечері. Але спробують додзвонитися до чергового лікаря: якщо він не пішов на дачу, то приїде. На відстані кількох метрів лежав чоловік із кривавою раною голови й тихо постогнував, а потім затих.

Минуло півгодини відтоді, як медсестра пішла дзвонити по лікаря. Не змовляючись, Дарина й Олекса встали й вийшли надвір із лікарні. Дарина пригадала, як вони були тут попереднього разу, робили рентген. Апарат займав півтори кімнати, Дарина ще ніколи не бачила такого велетенського апарату, — її поставили в якийсь чудернацький пристрій, що нагадував лінійку для вимірювання зросту із причепленим збоку прицілом. Тітонька в білому халаті пояснила Дарині, що якась там деталь відлетіла і тепер замість неї пристосували лінійку, тому потрібно уважно стежити, щоб ця лінійка під час фотографування не врізалася занадто глибоко в плече.

Потім Дарині поміняли пов’язку і знову порадили спати на твердому. Про те, чи зростеться ключиця в такому незафіксованому положенні, нічого не сказали. Та Дарина не дуже й допитувалася: її початкових знань із медицини вистачало для того, аби збагнути беззмістовність таких питань.

Вони їхали назад тими ж польовими дорогами й похмуро мовчали, ковтаючи ще сильніше розпечений пісок і підстрибуючи на ямах. Ця поїздка до районної лікарні була зайвою, як ті двісті останніх кілометрів після Херсона, як виїзд зі Львова під вечір, після важкого робочого дня, як непродумана подорож із дірявим баком у поламаній машині. Як усе під час цьогорічного відпочинку, від якого потрібно було відмовитись на самому початку і ностальгійно шкодувати про це протягом цілого наступного року, аж до червня, коли знову потрібно буде збиратися до Криму. Але тепер усе якось занадто заплуталося. Щось зламалося тієї ночі серйозніше, ніж ключиця, ніж лобове скло в машині, яке вони примотали скотчем і збиралися доїхати так назад, до Львова. Тоді трапилося щось зовсім інше, ніж банальна легка аварія. Дарина не знала, що саме це було, але розуміла, що відтепер усе буде по-іншому. Як у житті цього чоловіка, який стікає кров’ю там, у лікарняному коридорі. Напевно, лікар таки з’явиться, і все буде гаразд. Чоловік видужає і повернеться до свого Львова, але навряд чи ще коли-небудь приїде сюди. Не тільки на роботу, а й у відпустку: він відпочиватиме де завгодно, тільки не тут, може, взагалі не їздитиме влітку ні до якого моря, робитиме ремонт у себе в помешканні щоліта, садитиме помідори на дачі — що завгодно, тільки б не бачити більше цих лікарняних стін. У львівських лікарнях вони так само обшарпані, але чомусь там не так страшно. Дарина не змогла б пояснити, чому вона така впевнена в цьому всьому.

Вчителька фізкультури

Найгіршим з усього, пов’язаного зі школою, була необхідність рано вставати. Щовечора Ліля вкладалася спати з цікавою книгою, а коли на котрійсь сторінці усвідомлювала, що вже доходить північ, їй хотілося плакати й наперед шкодувати себе за те, що завтра вранці знову доведеться опускати босі ноги на холодну підлогу, щоб струсити з себе сонне заціпеніння, доведеться дратуватися, коли з крана бризкає в усі боки холодна вода, тоді як для примусового прокидання цілком достатньо й самих лише холодних кахлів підлоги, а з крана хочеться дочекатися теплого струменя, щоб прикрасити цей безнадійний ранок хоча б якимось позитивним враженням. Потім похмурий ритуал продовжується квапливим натяганням на себе холодної, принесеної з балкона шкільної форми, яка не встигала висмердітися до ранку і продовжує відгонити підлітковим потом. Тоді ще колупання в тарілці з яєчнею і спостерігання за тим, як не менш роздратована Дарина метушиться по квартирі, шукаючи косметичку, неподерті капрони й ключ від квартири, який чомусь щоранку губиться.

Але найгіршими, безумовно, були дні, коли, окрім портфеля й торби з «перезувним», доводилося тягти до школи спортивну форму й кеди на білій ґумовій підошві. За можливість не відвідувати уроки фізкультури Ліля була готова віддати все, і час від часу їй вдавалося впросити Дарину написати їй липове звільнення від фізкультури, мотивоване якоюсь неіснуючою хворобою. Але вчителька, мабуть, щось запідозрила і на кожну наступну медичну довідку Лілі чи теж не особливо спортивної Софійки реагувала погрозою двійки за чверть.

Її звали Олена Богданівна. І загалом вона була досить доброзичливою жіночкою клімактеричного віку, жила без чоловіка, з дорослою донькою та онукою. Колишня спортсменка, розрядниця з плавання, дуже рухлива і діяльна. Мабуть, те, що її спортивна кар’єра так безславно завершилася не в спортінтернаті й навіть не в якійсь секції, а у звичайній середній школі, де не було басейну і уроків плавання, трохи дратувало її. Можливо, навіть сильно дратувало, але вона не наважувалася зганяти свою злість на учнях, уперто намагаючись відшукати нерозкритий спортивний талант і реалізуватися як тренер майбутньої зірки. Усіх звичайних школярів, позбавлених особливих спортивних здібностей, вона трактувала трохи зверхньо, як таку собі біомасу, з існуванням якої потрібно змиритися. Але випадок Лілі та Софійки чомусь дратував її особливо сильно. Навряд чи в інших класах зовсім не було сачкістів, мабуть, з фізкультури тікали не лише Ліля та Софійка, але навряд чи багато учнів мали змогу так часто приносити цілком офіційні медичні довідки, які зобов’язували вчительку звільняти їх легально.

Мабуть, причина була в тому, що Лілю та Софійку неможливо було покарати за їхнє сачкування. У випадках інших прогулів Олена Богданівна чинила суворо: примушувала залишатися після уроків і бігати зайві круги на стадіоні, здавати додаткові нормативи, а з часом почала примушувати прогульників відробляти оцінки в себе на дачі, розташованій недалеко від школи. Щоправда, батьки поскаржилися директорові на такий незвичний спосіб хабарництва й Олені Богданівні довелося відмовитися від халявної робочої сили. Можливо, її роздратувала саме ця втрата халяви — невідомо. Але вона з особливим злорадством чекала на кожен урок у класі Лілі та Софійки, і вартувало їм з’явитися на урок без довідки, не кажучи вже про прогул без поважної причини, як у її очах засвічувався вогник особливого садистського завзяття. Коли Ліля не принесла звільнення на урок, під час якого вони вчилися вилазити по канату, їй довелося здерти руки до крові, бо усі 45 хвилин Олена Богданівна простояла біля каната, з якого не давала спуститися Лілі, а увесь клас у цей час спокійно грав у волейбол, так і не навчившись видиратися по канату. Норматив зарахували всім, окрім Лілі, яка ще кілька тижнів ходила зі здертими до крові долонями.

Наступного разу Олена Богданівна допалася до Лілі під час здавання нормативу з кидання гранати, яку треба було шпурнути хоча б на тридцять метрів, а Ліля, як не старалася, не могла навіть на двадцять. Завершилося все тим, що Ліля мало не розбила голову Олені Богданівні, бо, ледь тримаючись на ногах після цих тортур, кинула гранату зовсім близько від себе і могла б заприсягтися, що фізкультурниця спеціально підставилася під удар, аби зі скандалом поволочити Лілю до директора й поставити їй двійку за поведінку та незданий норматив.

Але апогеєм їхніх стосунків став біг на короткі дистанції. Лілю та Софійку страшенно дратувало все, що потрібно було робити похапцем, а особливо безглузді перегони «хто швидше» на відстані кількох десятків метрів. Біг на довгі дистанції їй майже подобався, тобто не саме механічне переставляння ніг, а те, як з кожним колом знайомої дистанції, що вела довкола школи, змінюється вигляд будинків, повз які пробігаєш, як починають втрачатися контури дерев і листя вже не відділяється від гілок, а перетворюється на суцільний зеленкуватий злиток, як стікають по обличчю краплини поту, залишаючи по собі солоний присмак в роті, а на яснах з’являється смак заліза, як прилипає до тіла мокра футболка і порипують ґумові підошви кедів, як несподівано виринає з кущів, крізь які можна скоротити собі трасу, фізкультурниця, від тріумфаторської посмішки якої злякано сахаєшся, збиваючись із ритму. Повільне наростання тиску в голові раптом стає нестерпним — усвідомлюєш, що мусиш зупинитись і віддихатися, ігноруючи високу імовірність незданого нормативу. Але після такого бігу завжди залишалося відчуття перемоги над собою, відчуття повного виснаження, яке робить яскравішими фарби довколишніх предметів, коли вертаєшся додому, ледь пересуваючи ноги. І здані чи нездані нормативи ніяк не могли вплинути на це відчуття. Натомість швидкісний біг видавався Лілі цілковито позбавленим глузду, і вона нічого не могла з собою зробити, щоразу провалюючись на здачі нормативів. І ця її неквапливість доводила Олену Богданівну до шалу. Нічиї інші нездані нормативи так її не дратували, як Лілина цілковита байдужість і вперта неквапливість, яку фізкультурниця чомусь вважала навмисною провокацією. Одного разу, розлютившись особливо сильно, вона нацькувала на Лілю, що бігла дистанцію 100 метрів, якусь приблудну вівчарку. На шкільному стадіоні зазвичай вигулювали довколишніх псів і робили це без намордників. Вівчарка не встигла вкусити Лілю, а лише збила її з ніг, наступивши лапою на сідницю в тому самому місці, в якому колись прокусила шкіру інша вівчарка, часів початкової школи. Відтоді Ліля панічно боїться собак.

Вчителька праці

Уроки праці були чимось дивним. Вони відбувались у напівпідвальних приміщеннях, відділених від шкільних коридорів не лише темними сходами, які ніколи не освітлювались і на яких учні не раз падали, ризикуючи повибивати собі зуби, — коридор, який вів до цих кабінетів, був перегороджений масивними металевими воротами із важкою засувкою. З правого боку за ворітьми були класи для хлопців, з лівого — для дівчат. Це були єдині заняття, на яких їх розділяли за статями, і в цьому було щось старосвітське, що віддалено нагадувало Лілі гімназії, про які вона читала в книгах. Великий і погано опалюваний кабінет праці дбайливо доглядався Надією Дмитрівною, масивною жіночкою, яка носила виключно одяг власного виробництва, мала молочну сивину навіть на бровах, від чого її гіпертонічного кольору обличчя здавалося ще червонішим і ще м’ясистішим, споживала виключно їжу власного виробництва, не рахуючи випадків, коли доводилося куштувати їжу інших господинь у гостях, але в її вуста ніколи не потрапили б вироби із кухонь громадського харчування. Вона вміла абсолютно все, що, на її думку, повинна вміти справжня жінка, і ремонтувала швейні машинки, озброївшись викруткою не менш вправно, ніж замішувала тісто на вареники чи креслила викрійку складної блузки з виточками, прямим вузьким рукавом і комірцем-стієчкою. Надійність і самодостатність, якою віяло від її постаті, примушували запідозрити, що вона сильно потерпає, коли їй доводиться вбирати на себе щось фабричне, скажімо, чоботи, яких вона не могла виготовити самостійно. Тому вона надзвичайно пишалася власноруч зшитим пальтом, яке зробило б честь будь-якій професійній кравчині. В особі Надії Дмитрівни Ліля вперше в житті зіткнулась із типом упевненої в собі домогосподарки, для якої це господарство є повноцінним способом самореалізації. Попри те, що Надія Дмитрівна викладала уроки праці для всієї старшої школи, вона продовжувала вважати себе домогосподаркою, і було абсолютно незрозуміло, яким чином їй вдається не лише тягнути на собі дві з половиною ставки, а і встигати виконувати всю домашню роботу в п’ятикімнатній квартирі, де, крім них із чоловіком, мешкало ще п’ятеро дорослих доньок (наймолодша закінчувала школу), деякі вже з сім’ ями.

Надія Дмитрівна вчила їх бути ідеальними домогосподарками, тобто у її розумінні, крім основної професії, встигати «з честю» нести на собі тягар домашньої роботи. Вираз «із честю» належав до улюблених її виразів: як у кожної діяльної людини, її лексикон був не надто різноманітним, бо значно більше, ніж говорити, їй подобалося щось робити, а розмови забирали час, протягом якого можна було встигнути зробити щось корисне. Вона вважала, що купування фабричних консервів, як і продуктів-напівфабрикатів, принижує честь жінки. Не менше принижують її і випадки, коли чоловік змушений допомагати на кухні чи в іншій домашній роботі, бо сама вона чогось не встигає. Приниженням, на думку вчительки праці, була будь-яка спроба жінки полегшити собі роботу, і така спроба не могла мати іншого пояснення, окрім ганебної ліні.

Таким чином, Лілі довелося зіткнутись із зовсім іншим наповненням слова «приниження». Бо коли Дарина вважала принизливим готування вареників на кухні в той момент, коли чоловік розслабляється перед телевізором, то Надія Дмитрівна вважала навпаки, що чоловік, який пхається на кухню, — це поразка жінки, бо зрозуміло ж, що чоловіки від природи не здатні до жіночої роботи. Питанням було тільки те, хто з цих двох мав рацію. Можливо, самодостатність Надії Дмитрівни та її переконаність, що чоловіку вдома можна дозволяти лише трохи більшу свободу, ніж, скажімо, фікусу чи домашнім тваринам, значно більше принижувала чоловіків і насправді була якимось гіперфемінізмом, наділеним майже ніцшеанськими рисами у своєму ставленні до чоловіків як до апріорі слабших. Настільки слабших, що не здатні навіть витримати жорстокості цього присуду і тому їм необхідно говорити, що вони сильніші, бо по-іншому їхня психіка не витримає і зламається.

Надія Дмитрівна вчила своїх учениць готувати найпростіші страви, шити, в’язати, вишивати й обметувати серветки. Це останнє заняття давалося Лілі найкраще, і часом їй навіть щастило виконати норму, встановлену для школярів на позаурочних заняттях із праці, на яких вони обметували серветки на швейних машинках із ніжним приводом, а потім ці серветки здавали на фабрику. Незрозуміло було, чи отримував за це гроші хоч хтось і хто саме це був, учням же після двох років такої практики роздали лише посвідчення швей-мотористок із якимось там навіть не найгіршим розрядом. Монотонність цієї праці не заважала Лілі думати, і вона мріяла про щось своє, переважно чомусь про щось сумне і недосяжне.

Можливо, такий ефект справляли на неї заґратовані вікна цього напівпідвального приміщення і бляшані панелі на стінах, які разом із масивними металічними воротами й неосвітленими сходами робили це місце схожим на табір праці, який, насправді, був покликаний змінити звичні уявлення про філософську категорію приниження.

Стосунки Надії Дмитрівни з Лілею загалом були достатньо мирними. Усвідомлюючи, що Лілі ніколи не стати ідеальною домогосподаркою, яка «з честю» виконуватиме домашню роботу, Надія Дмитрівна дивилася на Лілині промахи крізь пальці. Тільки двічі Лілі довелося зіткнутися зі сталевими нервами і вмінням Надії Дмитрівни продемонструвати, що ж означає приниження для жінки, яка себе поважає.

Перший раз це трапилося тоді, коли вони вчилися готувати оладки з яблуками. Це була традиційна страва їхніх із Дариною недільних сніданків і чи не єдина, яку Ліля досить часто готувала, тож не надто дослухалася до пояснень вчительки, поспішаючи зробити все першою, аби перемогти в організованому вчителькою змаганні між рядами. Вона швиденько порізала на дрібні шматочки яблука й змішала їх із тістом, приготованим на кефірі з яйцями, цукром та борошном. Кожен із трьох рядів мав приготувати свою порцію оладок, щоб потім частуватися навзаєм за чаюванням. І Лілі справді вдалося зробити все якнайшвидше — здивована Надія Дмитрівна покуштувала оладку і навіть сказала, що це смачно, але поставила Лілі трійку. Уже аж за чаюванням з’ясувалося, що на цьому уроці вони вивчали інший рецепт приготування оладок: яблука потрібно було чистити, різати акуратними колами, котрі смажилися, вмочені в тісто-кляр, набагато рідше й пухкіше за приготоване Лілею.

Ліля ще довго пам’ятала свої сльози, розмазані по щоках у темному коридорі, де вона просиділа решту уроків, і рішення ніколи в житті не смажити яблук у клярі.

Виконати це рішення було набагато простіше, ніж витримати наступний конфлікт із Надією Дмитрівною.

Трапилося це тоді, коли вони вчилися шити сорочки. Ліля, свідома своїх більше ніж скромних здібностей до шиття, відразу вибрала найпростішу модель із суцільно викроєними рукавами й коміром без застібок. Трохи схожу на косоворотку. Тоді саме такі були в моді. Вона купила для сорочки просту тканину, якийсь жовтий сатин, аби не морочитись із слизьким шовком, як це робили більшість її однокласниць. Але всі ці полегшення не допомагали. У якийсь момент, — Ліля досі не могла б сказати, у який саме, — вона зайшла у глухий кут і просто не знала, як продовжувати роботу. Надія Дмитрівна вперто ігнорувала її, вважаючи, що така халявна модель зовсім не робить честі Лілі і дівчина повинна впоратися з цим без сторонньої допомоги. Ліля продовжувала мордуватися біля своєї сорочки більше двох чвертей, — за цей час її однокласниці встигли пошити собі цілий гардероб. А в кінці з’ясувалося, що зшити цю сорочку взагалі неможливо, бо замість правого і лівого рукавів Ліля викроїла два лівих. І усвідомила це в останній день чверті, коли їм потрібно було здати готові вироби й отримати оцінку за чверть. Тепер Лілі раптом стало ясно, чому Надія Дмитрівна так старанно оминала її весь цей час, ні разу не підійшовши протягом цілої чверті, аби допомогти зшити викроєний виріб. Мабуть, так вона хотіла продемонструвати усьому класу, як виглядає особа, позбавлена справжньої жіночої честі. Лілі стало страшно. Зовсім не через те, що оцінка з праці зіпсує її відмінний табель, хоча і це було, ясна річ, прикро. І навіть не через те, що, дізнавшись про її лажу, всі будуть сміятись і ще довго підколювати. Вона сама не могла б назвати причину свого страху, який охопив її раптово — їй аж потемніло в очах, серце на мить завмерло, а потім загнано заколотилося, нагадуючи центрифугу, яка різко зупиняється і з важким поскрипуванням розганяється у протилежний бік, перед очима раптом почали з’являтися якісь танцюючі карлики у жовтих сорочках із рукавами, заправленими всередину. Карлики замість рук мали тільки долоні, причіплені до шиї на тоненьких шворочках, і ці долоні, підняті догори, крутилися вправо і вліво під нечутну музику, а в повітрі раптом різко запахло чебрецем. Від цього запаху Ліля отямилась і почула, що Надія Дмитрівна голосно вимовляє її прізвище, — з її роздратування, мабуть, випливає, що вимовляє вона його не вперше. Ліля піднялась і на ватяних ногах посунула до дошки, тримаючи в руках сорочку, глянути на яку не наважувалася.

— Гм, дивно, — сказала Надія Дмитрівна. — Хіба у тебе була не жовта сорочка без ґудзиків, — здивовано запитала вона.

Ліля опустила очі й побачила перед собою ідеально зшиту рожеву шовкову блузку зі стієчкою і ґудзиками спереду. Їй ніколи не вдалося б пошити щось аж таке складне.

— Ти вирішила показати мені одну зі своїх блузок? — недовірливо поцікавилася Надія Дмитрівна. — Чи ти справді пошила її? Я не пригадую такої моделі у вашому класі.

Ліля розгублено мовчала: вона не знала, звідки на її столі взялася блузка.

— Надіє Дмитрівно, — підняла руку Софійка, яка сиділа за Лілею, — вона дійсно сама це пошила, я бачила. Подивіться, ось викрійки.

— Так, так, вона пошила, — підтвердили ще кілька однокласниць, що сиділи поруч. — Ми бачили.

Надія Дмитрівна підійшла до машинки, за якою працювала Ліля, недовірливо роздивилася викрійку, підняла з підлоги обрізки рожевого шовку, мовчки повернулася до свого столу і поставила Лілі п’ятірку за чверть.

Ще дорогою додому Ліля викинула блузку в смітник. Вона ненавиділа рожевий колір, а тим більше штучний шовк, із якого було пошито сорочку.

Ще раз вона згадає про цей епізод, коли від неї піде той, хто так і не став батьком її дитини, на той момент ще не народженої, піде до старшої за себе і за Лілю жінки, невродливої і вульгарної. Цього ніхто не зрозуміє, і більшість знайомих намагатимуться переконати його не робити цього. Ліля не намагатиметься: вона розмірковуватиме над дивною природою людських спогадів, про які прийнято думати, що вони виривають із забуття тільки приємне, а неприємному дозволяють зникнути. Ліля не могла б сказати, що згодна з цим, — у її спогадах багато неприємного, можливо, навіть більше, ніж приємного. І вона не розуміє, що є причиною цього. Специфіка її власної пам’яті, яка забуває приємне, хоча мала би робити навпаки, чи здатність психіки змінювати ставлення до минулого. Погане не зникає з пам’яті. Воно залишається, як глибокий поріз залишає по собі шрам. Але змінюється ставлення до нього, зникає гострота відчуттів та емоцій, натомість з’являється ностальгія, без якої не обходиться ніщо, пов’язане з минулим, і неприємні речі виглядають уже по-іншому, ніби крізь товщу води з дна неглибокого ставу, але вже не прозорого, як колись, а затягнутого тонкою плівкою ряски. І це не викликає огиди, а лише м’яке тепло, бо, яким би не було минуле, воно завжди приваблює інтимністю знаних лише тобі деталей, спогадами про зниклі вже реалії часу, якими можна ділитися з однолітками й відчувати спільність, недоступну ні старшим, ні молодшим за тебе. З майбутнім усе зовсім навпаки, особливо з приємним майбутнім. Коли довго чекати якоїсь радісної події чи здійснення якогось бажання, то відразу потрібно готуватися до розчарування, бо саме очікування, як відомо, завжди приємніше від того, чого чекаєш. Очікування майбутнього чимось схоже на момент прийняття важливого рішення, коли, з одного боку, усвідомлюєш власну привілейованість і можливість самостійно вирішувати власну долю, а з іншого — не можеш поворухнутися від панічного страху, пов’язаного з занадто великою відповідальністю, що до неї зобов’язує свобода прийняття рішень. Коли знайомі намагалися жаліти Лілю й звинувачувати в безглуздій жорстокості біологічного батька її дитини, вона не знала, як пояснити їм, що шкодувати насправді потрібно його. Адже людина, яка приймає рішення, розплачується за нього набагато жорстокіше, ніж та людина, за яку все вирішують. У ролі жертви боляче лише раз, достатньо знайти в собі сили подолати прикрість й образу, і потім життя повертається до звичайних і приємних речей. Зовсім по-іншому все відбувається у протилежній ролі, коли спершу потрібно пережити довгий період болючих сумнівів, далі докорів сумління, а потім ще і зневаги оточення. А якщо за цей час стосунки її колишнього коханого з його теперішньою коханою охололи, що нескладно припустити, то до всього цього малоприємного букету додається ще й розчарування. Ні, зовсім не Лілю потрібно було жаліти в цій ситуації. Їй подобалося власне минуле, і вона часто з обережністю перебирала в пам’яті епізоди з нього, які давали їй утіху й можливість принаймні в уяві вирватись із безнадійної повторюваності буднів і побачити, що серед цієї монотонності часом залишаються непоміченими речі, про які згодом хочеться згадати, навіть якщо час і вибірковість пам’яті й видозмінюють їх до невпізнаваності. І не має значення, наскільки приємними є ці спогади, — вони в кожному разі є тільки в одному примірнику, і навіть найкраща шкільна подруга, з якою ви завжди сиділи за одною партою, пригадуватиме щось інше, по-іншому, або взагалі не пригадуватиме.

Як-от, наприклад, із рожевою блузкою. Коли Ліля востаннє бачилася з чоловіком, що міг би стати батьком її тоді ще не народженої дитини, він прийшов із жінкою, з якою тепер збирався жити. І на цій жінці була рожева блузка. Точнісінько така сама, як та, що колись невідомо звідки з’явилася на Лілиній шкільній парті і яку вона згодом викинула в смітник. Тільки більша на кілька розмірів і з плямами поту попід пахвами. Побачивши це, Ліля розсміялася і зрозуміла, що їм немає про що розмовляти. Софійка, яка пішла з нею на зустріч, так і не зрозуміла, в чому була справа.

Настя і листя

Після того як Ліля закінчила навчання й повернулася до рідного міста, вони жили втрьох з Дариною і Настею, донькою Лілі. Улюбленою розвагою Насті було спостерігати за листям на деревах. Ніщо не тішило її так, як осіннє опадання листя: вона народилася влітку, тому почала свої спостереження саме з опадання, потім усю зиму вона розпачливо показувала на голі гілки й починала плакати, а весною знову страшенно тішилася появі зелених листочків і цвітінню дерев, за яким спостерігала з не меншим захопленням, — такого захоплення не викликали в неї ані пташки, ні песики, ні навіть котики, якими у її віці захоплюються діти. «Листя» було першим словом, яке Настя навчилася вимовляти, і Дарина, яка гуляла з малою в той момент, навіть трохи повагалася, чи не означає це по-дитячому спотворене «Настя».

— Листя, — упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.

Відтоді як з’явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова онука, а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини — вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.

Спершу вона гуляла у мікрорайоні, де вони жили і що складався з висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, — тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п’ять, і всі п’ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало — розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, — все решта безслідно зникало.

Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а і якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.

І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни сецесійних дерев’яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна у яскраво-зелений, скажімо, колір, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Вона почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.

Тривалі прогулянки спонукали до роздумів і особливо до спогадів. Їй пригадувалося, як виглядав ще кілька років тому овочевий магазин біля їхнього будинку. Нещодавно його закрили, але він і так протримався найдовше з усіх. Цей запах, сформований з великої кількості складників, що змагалися між собою в інтенсивності, — запах прянощів з бочок квашеної капусти, огірків та оселедців, яблук у дерев’яних ящиках, доповнювався вологуватим смородом сирої землі, що осипалася з підгнилої моркви й присохлих буряків. Можливо, це був не найприємніший у світі запах, але він і близько не здавався таким огидним, як сморід сечі й горілки, яким просякнутий асфальт, і не лише асфальт попід усіма п’ятьма продуктовими ринками їхнього району.

Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, далекий від вишуканості інтер’єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.

Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6-й ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня робили зарядку, ставали під холодний душ і поспішали на заняття, після яких — до бібліотеки, а далі — знову додому, аби до пізнього вечора просидіти за книгами. У цьому житті з підручників іноземної мови не було нічого приватного: жодних вечірок, жодних прогуляних пар, ні найменшого натяку на особисте життя цих позбавлених статі студентів, які не мріяли більше ні про що, окрім пар, занять спортом і студіювання конспектів.

Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кру-гом!» і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліво-руч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, розповідала, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов’язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.

Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий — по телебаченню. Тоді й з’ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Аргентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, — обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.

Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у передпалаті для сімейних пологів.

— Як тепер все змінилося, — сказала вона Лілі. — Коли я народжувала тут тебе, все було зовсім по-іншому.

— Що саме змінилося? — не зрозуміла Ліля. — Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.

Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Окрім того, що хоча й поволі, але таки все модернізується і що в Даринині часи ні про які спільні пологи не могло бути й мови. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, — тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров’ю ганчіркою між ногами. Згадала обов’язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, — він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених кров’ю сорочках, вихудлі й змарнілі обличчя із синцями попід очима, зігнуті в незручній позі тремтячі ноги, що намагаються втримати набухлу кров’ю ганчірку).

— Відкрити груди! — голосом тюремного наглядача скомандував лікар Майданек, і вони почали неслухняними пальцями шпортатись у ґудзиках. Він ще раз пройшов повз усю колону, помацав кожну за груди й кількох із них вивів наперед, серед них була і Дарина. Ще раз обмацавши груди Дарини й кинувши скептичний погляд на її худорляву постать, категорично заявив:

— Молока в тебе не буде, і не старайся!

Потім їй всю ніч снилися жахіття, у яких доктор Майданек відрізав їй груди й примушував власноручно згодовувати їх вуличним псам, які дерлися за ці невеличкі шматочки м’ яса, намагаючись заодно відхопити й шматок руки.

Наступного ранку вона прокинулася в гарячці і з набухлими від молока грудьми. Зціпивши зуби, вона масувала і зціджувала, а коли не мала більше сили, кликала чергову медсестру і пхала їй купюри до кишені. Молока вистачало Лілі й ще трьом немовлятам, матері яких мали замало, хоча давати молоко чужим дітям лікарі чомусь забороняли, наполягаючи на тому, щоб матері переводили дітей на штучне вигодовування. Деякі так і зробили, і молока в них більше не було, але ті троє, які потай брали молоко Дарини, потім таки почали повноцінно годувати своїх дітей. Дарині навіть удалося уникнути маститу, майже обов’язкового у всіх породіль, яким приносили немовлят не тоді, коли ті хотіли їсти, а за визначеним доктором Майданеком графіком, а якщо дитина у цей час спала, її забирали голодною, підгодовуючи потім водою з глюкозою, до якої потай домішували димедрол, щоб діти менше плакали й краще спали. І хоча тоді ще не було відомо, що димедрол дуже шкідливо впливає на діяльність мозку, давати його новонародженим усе ж таки було заборонено. А молоко застоювалось у грудях породіль і викликало запалення, яке переважно закінчувалося втратою здатності годувати грудьми, а часом могло викликати утворення ракових пухлин.

Про все це Дарина розповість Лілі вже згодом, коли вони з Настею будуть вдома. Ліля і Дарина довго розмовлятимуть про те, чи мають усі ці безпідставні страхи і фобії зв’язок зі шкільною формою і військовою виправкою, які були такими важливими елементами виховання в часи Дарининої юності, з беззаперечним авторитетом учителя, якого потрібно боятися, а не поважати й любити, з досконало розвинутою в школах системою штрафів за будь-яку навіть найменшу провину, з самим духом навчання, головним у якому була ідеальна дисципліна і здатність беззастережно підкорюватися волі вчителя, тупо і некритично запам’ятовуючи належний об’єм інформації замість того, аби вчитися мислити й аналізувати самостійно.

Усього цього Ліля була позбавлена принаймні вдома, і це виробило в ній внутрішній опір до будь-яких форм примусу й відсутність страху, пов’язаного з невпевненістю в собі. І хоча Ліля не менш часто сумнівалася в собі, ніж Дарина, це була інша невпевненість, ніж та, яка примушувала Дарину капітулювати перед кожною хамуватою продавчинею, перед співвітчизниками, які штовхалися ліктями в трамваях, перед водіями маршруток, які курили в салонах і голосно вмикали попсове радіо, перед малярами, які халтурили, а на зауваження відповідали матом. Ліля значно краще за Дарину вміла давати собі з цим усім раду, ніколи не опускаючись до перепалок на рівні взаємних образ, але завжди з гідністю даючи відсіч. Дарина тішилася цьому і не була певна, чи вважати це власною педагогічною перемогою, чи таким був загальний вплив на це покоління обставин і часу, який все пришвидшував свій біг, примушуючи зосередитися й уважніше стежити за внутрішніми й зовнішніми змінами.

Це уважніше стеження краще вдавалося Дарині відтоді, як вона стала менше часу проводити на роботі. У неї було відчуття, що вона відчинила вікно у кімнаті, в якій довго сиділи багато людей, і через це вікно увірвалося холодне зимове повітря, від якого всі зіщулилися, але одночасно й глибше вдихнули. Вона багато років просиділа в такій кімнаті, в герметично закупореному просторі поліклініки, у якій час рухався значно повільніше, ніж за її стінами.

Особливо гостро Дарина відчула це під час забави, на яку запросила співробітників з нагоди свого виходу на пенсію. Поряд із нею в їдальні поліклініки зі старосвітським інтер’єром і керамічними колонами біля стін сиділи Ліля з Іриною, а за довгим столом весільного штибу, заставленим дрібними тарілочками з салатами та закусками, співробітниці, з більшістю яких Дарина пропрацювала більше двадцяти років. Слухаючи традиційні в таких випадках тости й жарти, незмінні протягом усіх цих років, спостерігаючи за розповнілими співробітницями, які намагаються танцювати під музику своєї юності, Дарина вперше чітко усвідомила, що цей острівець незмінного часу незабаром зникне з її життя. Зворушливі привітання профспілки, яка ще досі сприймала себе не менш поважно, ніж у старі часи, хоча її функції вже давно звелися до розподілу серед численних бажаючих лічених санаторних путівок за нижчими цінами. Відділ кадрів, у якому й досі користувалися масивною дерев’яною рахівницею і бланками десятирічної давності. Цитати з пісеньок радянської естради, які роками не набридали Дарининим співробітницям і досі звучали в більшості тостів, викликаючи ввічливий сміх захмелілих медпрацівників. Усі ці люди нарікали на низьку зарплатню й хотіли змін, не згадуючи або й не усвідомлюючи, що самі ж стануть першими жертвами цих змін, нездатні пристосуватися до вимог часу, що занадто швидко рухається за межами їхньої фортеці-поліклініки, вікна якої все ще вдається тримати міцно зачиненими.

Дарині здавалося, що все це символічно: цей старосвітський інтер’єр, анахронічні жарти й зачіски, ці відчайдушні, але від того не менш безнадійні спроби зупинити час. Мабуть, для Лілі, яка мовчки спостерігала за святкуванням, не виходячи з-за столу, все це більше скидалося на якийсь фільм у стилі ретро, попри те що всіх присутніх вона знала змалечку. Дарина подумала, що всі суспільно-політичні зміни тут ні до чого і час насправді рано чи пізно зупиняється для кожного покоління, яке не помічає цього і власної законсервованості, час зупиняється навіть для тих, кому досить довго вдається не погоджуватися з цим. І з моменту цієї зупинки постійно збільшується кількість моментів, зрозуміти які можливо тільки з перспективи цього зупиненого часу, а також моментів, зрозуміти які з позиції певного покоління уже неможливо. І це стосується не лише конкретних подій, які з часом перетворюються на історію, отримують численні інтерпретації, абсурдні з точки зору очевидців. Це стосується навіть простих побутових предметів, які нас оточують протягом певного періоду нашого життя і за цей час перестають бути просто елементами інтер’єру, а перетворюються на символи певних подій, настроїв, а часом і цілої епохи. Тому ці страшненькі керамічні колони у їдальні сприймаються Дарининими співробітниками не як елемент старосвітського інтер’єру, а як символ власної юності, під час якої такий стиль зовсім не вважався кічовим і старомодним. Те саме стосується жартів гумористів радянської естради, які звучать у кожному тості, пісень, під які сьогодні ніхто вже не танцює. І якщо раніше Дарина завжди соромилася виявів такої старосвітськості й законсервованості, то віднедавна усвідомила, що починає бачити у всьому цьому певну привабливість.

У їхньому помешканні ніколи не було «модного» ремонту: повз нього пройшли часи побілок із золотистим «набриском», виконаним за допомогою пилосота «Ракета», часи «розеток» на стелі довкола масивних кришталевих люстр, візерунки до яких спершу малювали сажею через спеціальні картонні шаблони, схожі на дитячі сніжинки, приклеєні на вікнах до Різдва, часи сервантів із виставленими в засклених вітринах наборами кришталю, часи килимів, які робили помешкання схожими на шафи і від яких у Дарини з’являлося клаустрофобічне відчуття й свербіло в носі.

Єдине, що кардинально змінилося у їхній квартирі, стосувалося підлоги. Тепер у них уже ніколи не пахнутиме мастикою і вони не танцюватимуть на щітках-натирачках під музику «Абби», як робили це багато років підряд. Дарині було трохи шкода цього ритуалу, але діставати мастику ставало все складніше, а підлога під нею виглядала все гірше — довелося поциклювати й залакувати підлогу матовим лаком. Це було зручно, але це була втрата. Ера ламінату, псевдодерев’яних дверей, гіпсокартонних перегородок і навіть арок, виготовлених із каналізаційних труб, яка прийшла на зміну набриску, теж, мабуть, омине їхнє помешкання, не надто затишне і зовсім не стильне, але зручне й функціональне. Дарина ніколи не розуміла задоволення вкладати гроші в стіни за тахтою, тим більше в безнадійне вирівнювання цих стін. Неможливо вирівняти плоди праці радянських будівельників, — це вона знала напевно і не потребувала підтвердження.

Вона помітила за собою, що чомусь дуже тішиться, зауважуючи десь на бічній вуличці кав’ярню з вицвілою вивіскою ще зі старих часів, з кількома столиками для стояння й прибалтійським автоматом для варіння кави, з якою не зрівняється жодне еспресо. Так само тішили її колись перші елегантні кав’ярні зі столиками, зробленими з антикварних швейних машинок, з красивими тістечками у вітринах, з меню кількома мовами. Вона й тепер любила такі кав’ярні, але у цих спартанських забігайлівках був якийсь інший дух, і вона хотіла зберегти його в пам’яті, перед тим як він остаточно зникне. Тут уже не допомагали фотографії.

Так само тішилася вона, випадково знайшовши десь за трубою витяжки на кухні стару вижовклу пачку «Орбіти»: вони розкурили з Іриною по цигарці, але закашлялись і зі сміхом загасили недопалки, — виявилося, легені відвикли від такого міцного курива. Те саме стосувалося мадери, в пошуках якої їм довелося обійти півміста, — уже не кажучи про теперішню її ціну.

Не те щоб раніше вона не помічала всього цього зникання, просто реагувала на нього притуплено, зайнята побутовими клопотами. Вона здавалася сама собі старою театральною афішею, яку вже до половини заклеїли оголошеннями про курси англійської мови та вироблення еміграційних документів, але яка все ще тримається, все ще визирає з-за яскравих папірців, намагаючись не зауважувати власної вицвілості і втішаючи себе тим, що вистава ця й досі продовжує йти на академічній сцені і задіяні в ній усе ще ті самі актори, а квитки з видрукуваними на них старими цінами продають ті самі білетерки у сірих ангорових хустках довкола попереку, які ще за часів її молодості вже були бабцями і які будуть сидіти на своєму посту, здається, вічно.

Чоловіки почали зникати з її життя так само поволі, як справжній шоколад став перетворюватися на теперішній. Часом їй здавалося, що, можливо, і не було в її житті ніяких чоловіків, як не було науково-дослідних інститутів та гуртожитків у багатоповерхових офісних центрах, щільно заліплених вивісками, серед таких опинився й інститут, у якому колись працював Микола Іванович. Цей чоловік також зник із її життя раптово і безслідно, як телефон на блокіраторі, — невідомо як це трапилося, просто одного дня до квартири навпроти вселилися інші сусіди, а ще через кілька днів телефон був не на блокіраторі — вона навіть не відразу зауважила це. Так само, не питаючи їхньої згоди, їх під’єднали до кабельного телебачення, і якогось дня просто виявилося, що існує або кабельне, або ніякого — стандартний набір із трьох державних програм просто недоступний: обов’язковим є перегляд ще й інших каналів.

Часом їй здавалося, що з вулиць почали зникати чоловіки — навіть зі сквериків та парків, де раніше так багато їх грало в шахи та доміно. Але це було помилкове враження, бо хлопчиків народжувалося явно більше, ніж дівчаток, принаймні згідно зі статистикою.

Побут ставав усе простішим і зручнішим, — цього вона не могла не зауважити. Усе менше часу вона витрачала на закупи й приготування їжі, все рідше траплялися спонтанні розмови на вулицях чи в чергах, зменшувалась і кількість знайомих. Тепер уже не було потреби дзвонити до колишніх пацієнтів, аби дістати дефіцитні товари чи отримати якісь послуги, відповідно втрачався контакт із колишніми пацієнтами, і тільки від медсестри терапевта вона час від часу дізнавалася, що хтось із них помер. До терапевта приходили за довідками про смерть.

Дарині здавалося, що одночасно зникають із її життя два різні світи, один із них — затхлий, позначений смородом комунальних вбиралень і радянських поїздів, світ спальних районів, до яких поволі проникає автономне опалення, супермаркети й модернізований транспорт, витісняючи овочеві магазини, бабць із городиною і домашній сир, зав’язаний у марлю, цей світ лише починає своє зникання, і його також шкода, хоча і лише частково. А інший світ продовжує зникати за поспіхом перефарбованими фасадами класицистичних будинків та сецесійних особняків, за металевими та алюмінієвими дашками, недоречно приліпленими до конструктивістських будівель, прикривається пластиком та гіпсокартоном, стріпуючи на землю не лише старий тиньк, а й кам’яних химер із фронтонів, — і в порівнянні з цим глобальним зниканням все інше видається дріб’язковою ностальгією.

Одним із небагатьох острівців, які залишилися незмінними і встояли під тиском часу, була школа, до якої ходила Ліля і в якій тепер працювала Софійка. Тут незмінним залишилося майже все — запах із дитячих туалетів, обдерті картонні двері кабінетів, дошки зі старими оголошеннями й правилами техніки безпеки на випадок пожежі. Висіли на стінах і протигази, — мабуть, неторкані з часів Лілиного дитинства. Уособленням цієї незмінності можна було б вважати Галину Степанівну в канадійській перуці, що їх регулярно надсилає їй старша донька, — Галина Степанівна вже багато років збирається вийти на пенсію і виїхати до старшої доньки в Канаду, зайнятися онуками й вставити нарешті зуби, щоб перетворитися на стандартну канадійську бабульку, тільки без водійських прав. Але все ніяк не збереться і що три роки виводить на першовересневу лінійку нових першачків, притихлих і переляканих. Дарина часто зустрічає її, гуляючи з Настею, і їй постійно кортить запитати, чи Галина Степанівна і далі пише на дошці розмір своїх колготок.

Сильвестров

Веніамін Харитонович Сильвестров припаркував свою новеньку «Шкоду-Октавію» біля однієї з власних аптек і повагом вийшов із машини. Він давно вже робив усе повагом, як і належиться чоловікові, який провадить успішний у всіх відношеннях бізнес уже протягом багатьох років.

За цей час чимало його колег і просто знайомих встигли подвоїти список своїх хронічних та венеричних захворювань, розлучитися, виїхати на заробітки, збанкрутувати, народити й відправити до школи дітей, провадити не менш успішний за Веніаміна Харитоновича бізнес, хоча більшість, ясна річ, просто спивалася. Одних спонукала до цього економічна нестабільність у суспільстві, інших особиста нереалізованість, ще хтось отримав алкогольну залежність у спадок.

З повагою і відчуттям власної гідності, а також невеличкою задишкою Сильвестров доніс своє трохи обважніле за останні роки тіло по сходах до однієї з власних аптек. Надворі сутеніє, незабаром двері для відвідувачів замкнуть на ніч, і ліки можна буде замовити тільки через невеличке віконце склопакетних дверей. Чергова по аптеці зблідла, побачивши шефа, особиста поява якого не віщувала нічого доброго, недаремно попередньої ночі їй снився недобрий сон.

— Доброго вечора, Веніаміне Харитоновичу, — сказала дівчина, яку звали Надя, і сказала, ясна річ, по-російськи. Інакше і не могло бути, адже все відбувалося ввечері 20 грудня в Полтаві.

«Треба буде примусити їх перейти на українську», — подумав собі Сильвестров, але дівчині нічого не сказав, бо вирішив сьогодні бути ліберальним керівником. Усе ж таки незабаром Різдво. Думку свою він не продовжив, тому залишилося незрозумілим, як саме він збирається примушувати підлеглих переходити на українську, якою не розмовляв сам і якої не чув ні від кого зі своїх знайомих. Неясно було й те, навіщо примушувати їх переходити на українську. Можливо, Сильвестров продовжить свої роздуми на цю тему, тоді все проясниться, але навряд: розмірковування не належали до пріоритетів Сильвестрова, який вважав себе людиною дії, а не порожніх мрій. Прийнявши рішення, він рідко повертався до безкінечних «чому» і «чи варто», з досвіду знаючи, що ні до якого конструктивного результату вони не приводять. Що ж до раптових ідей українізації, то, можливо, вони були навіяні передчуттям майбутньої поїздки.

Веніамін Харитонович Сильвестров уже кілька разів на Різдво їздив до Варшави. Йому подобалася святкова метушня і яскраво розфарбовані вітрини дорогих крамниць по обидва боки вулиці Новий Свят (а також інших вулиць, хоча там він бував рідше), подобалося сидіти у крихітних затишних кав’ярнях на Старувці, блукати вечірніми вулицями, розглядаючи перехожих, що заклопотано перебігали з крамниці до крамниці в пошуках подарунків. Подобалося вдихати ранковий аромат кави з молоком, — колись йому здавалося, що так повинна пахнути справжня натуральна кава зі справжнім натуральним молоком, і він навіть намагався відтворити цей запах у власному офісі, примушуючи секретарку експериментувати з різними сортами кави, але бажаного ефекту досягнути так і не вдавалося, а згодом, коли вперше скуштував напій в одному з варшавських офісів, то збагнув, що насправді так пахне розчинна кава з сухими вершками. Веніамін Харитонович був розчарований, відчув якусь легку образу на цей світ несправжніх цінностей і брехливої реклами, де тебе дурять навіть запахи, — він так і не зміг допити напій із противним пластиліновим смаком. Відтоді він не п’є кави в офісі, а тільки чай із цитриною, перевірений роками міцний цейлонський чай, і примушує секретарку спершу розтирати в горнятку скибочку цитрини з цукром, а вже потім заливати запарений окремо чай. Але запах, що долинав із ранкових варшавських офісів, і далі подобався Сильвестрову. Подобалося йому й те, як пахло в недорогому готелі, де він зупинявся. Мабуть, це був запах миючих засобів, що ними користувалися прибиральниці. Вранці, десь близько сьомої, перед тим як виносити сміття і брудну білизну з номерів, прибиральниці збирались у підсобці, двері до якої залишалися відчиненими, пили каву і курили, обмінюючись останніми плітками. Веніамін Харитонович майже нічого не розумів у їхніх діалогах, але йому дуже подобалося, як соковито й розлого відлунювало в заспаних коридорах їхнє «кур-р-р-ва», а далі, ніби рикошетом, коротке й зібгане «твоямаць», потім заспокійливо стелилося майже лагідне «пшеєбане» чи енергійне «спєрдаляй», після якого кавова пауза завершувалася і жінки бралися до роботи.

Колись Сильвестров починав звідси свій бізнес. Не з Варшави, ясна річ, це було б надто дорого. Він їздив до Перемишля, де закуповував в аптеках гомеопатичну нафту, п’ять злотих більша пляшечка, два п’ятдесят — менша. Потім у Полтаві нафта ішла по п’ятнадцять і десять гривень, причому менші пляшечки практично ніхто не купував. Лікуватися гомеопатичною нафтою в Полтаві було модно. Моду цю започаткував сім років тому він сам, привізши у картатій китайській торбі першу партію ліків і безкоштовно розповсюдивши її серед своїх знайомих із власноруч перекладеною з польської анотацією. Цю анотацію йому довелося скласти з кількох буклетів, які він узяв на вітрині однієї з гомеопатичних аптек у Перемишлі і які розповідали про ефективність гомеопатії загалом. Слово «гомеопатія» Сильвестров замінив на «гомеопатична високоочищена нафта», там, де у тексті йшлося про «дуже ефективний», для переконливості написав «найефективніший», «найбільш дієвий» замінив на «єдинодієвий», а слова «часто», «переважно» і «майже» позабирав зовсім, або замінив недвозначним «завжди». Усе це, ясна річ, російською: думки про необхідність переходу на українську тоді в нього ще не з’являлися. Лише тепер, коли він уже давно перестав власноруч возити нафту в китайських картатих торбах, а замовляв оптові партії через посередників, збільшив ціну великої пляшечки до двадцяти гривень, а маленькі взагалі вилучив з асортименту через низький попит, лише тепер його все частіше почали навідувати такі думки. Звідки вони в нього з’являлися, Веніамін Харитонович і сам не зміг би пояснити, але інтуїтивно відчував, що польські колеги привітніше й більш охоче спілкувалися з україномовними бізнесменами з Галичини, хоча у тих і машини були дешевші, і партії нафти вони замовляли скромніші. Сильвестров підозрював, що їм навіть робили знижки, і це непокоїло його найбільше. І хоча Сильвестров зовсім не був певен своїх підозр щодо імовірних знижок, можливо, у ньому просто заговорював комплекс меншовартості, пов’язаний із поганим володінням польською, ця відверта перевага, яку поляки віддавали галичанам перед східняками, дратувала його. Він вагався, що йому підівчити насамперед: польську чи таки українську? Подібні роздуми заважали зосередитися на основній роботі, і Веніамін Харитонович усе частіше схилявся до думки, що варто, мабуть, вивчити обидві мови, аби нарешті заспокоїтися. Тим більше що вони подібні.

Його майбутня поїздка до Варшави мала би стати першим кроком на цьому шляху, але підлеглі не повинні знати, що його не буде в місті аж два тижні. Після католицького Різдва Веніамін Харитонович збирався святкувати ще православне, але вже в Тернополі.

— Скажіть, пожалуста, — звернулася до аптекарки бабця у хустині з жовтими квітами, — ноги у мене сильно болять вечорами — може, порадите яку гомеопатію, бо таблєтки не помагають.

— Звичайно, порадимо, — з ентузіазмом відреагувала дівчина, ясна річ, російською: — От нафта в нас є, гомеопатична, возимо з Варшави — єдина аптека в місті. Три чайних ложки на добу, місяці два-три, — і побачите, як очиститься весь ваш організм. А для пенсіонерів у нас спеціальні знижки — кожна двадцята пляшечка безкоштовна.

— А скільки хоть стоїть той ваш бензин?

— Це не бензин, бабусю, а ліки. Коштує двадцять гривень пляшечка. На місяць вам точно вистачить.

— Должно вистачить, бо на дві бутилочки грошей (вона ставила наголос на першому складі) не хватить. Давайте сюди, попробую, може, не надурите.

І бабуся випорпала із кутика хустини двадцять гривень, заначені, мабуть, на чорний день. У Сильвестрова щось неприємно стиснулося всередині, він уявив собі, як цій бабці довелося кілька місяців харчуватися тільки хлібом і молоком, аби зі своєї мізерної пенсії зекономити цю астрономічну в її бюджеті суму. І тепер вона очікуватиме раптового полегшення вже від пляшечки нафти, а полегшення не буде, бо навіть якщо ці ліки й справді від чогось допомагають, то зовсім не від ревматизму.

— Зачекайте, — рішучим рухом зупинив він аптекарку, яка радо пакувала бабусі ліки, тішачись, що їй вдалося в присутності власника продати фірмовий продукт. Гомеопатична нафта й справді була в асортименті тільки їхньої мережі аптек, і Сильвестров дуже цим пишався. — Від сьогодні у нас запроваджуються різдвяні знижки. Для пенсіонерів перші три пляшечки безкоштовні. Якщо вам стане легше, приходьте ще.

Бабуся радісно заховала свою двадцятку назад у кутик хустини.

— Ой спасібо тобі, касатік, тепер буде за шо купить єди на Різдво. Вкусної тобі колбаски.

І бабуся почалапала до виходу. Аптекарка ошелешено дивилася на Сильвестрова.

— Відтепер за пенсійним посвідченням нафта продаватиметься за півціни, — коротко повідомив він і рішучим кроком вийшов із аптеки. Сьогодні йому потрібно об’їхати ще п’ятнадцять «точок» і залишити вказівки на час своєї відсутності.

Історія Софійки

Я почуваю себе трохи схоже на героїню Софі Марсо у знаній, але від того не менш безнадійній голлівудській екранізації російської класики. Софі Марсо сидить у вагоні потяга Москва — Петербург, а за вікном швидко зникають одне за одним недоречні у цьому кліматі південні дерева. Росія у фільмі настільки схожа на казкову країну з інших голлівудських фільмів про Росію, що часом навіть виникає сумнів: а може, саме це і є справжня Росія, а казки розповідають і показують у своїх фільмах самі росіяни. Або всі вони домовилися між собою і тепер морочать голову усім нам, тим, хто знає про Росію тільки з чужих розповідей. Зрештою, мої намагання зрозуміти відчуття Анни не менш провальні, ніж акторські потуги Софі Марсо. Я сиджу у вагоні потяга Львів — Варшава, і пейзаж за вікном не викликає жодних сумнівів у своїй автентичності. Те, що я збираюся робити у Варшаві, не менш неморально, ніж поведінка Анни, але світ, у якому я живу, як і я сама, давно переріс моральні самокатування з цього приводу. Мій намір переспати з одруженим чоловіком навряд чи викличе у когось бурю емоцій, хіба що роздратування законної половини мого майбутнього коханця. Законне, треба визнати, роздратування. Та і я не збираюся кидатися під поїзд. Принаймні не через такі дріб’язкові причини, як його імовірна байдужість до мене в майбутньому.

На щастя, мені не доступний космос складних і надто тонких, як на примітивний сучасний смак, тогочасних емоцій, не знайома потреба відмовлятися від задоволень задля обов’язків, і тому я їду в одному купе з одруженим чоловіком, який майже впевнений, що ще цієї ночі нарешті оволодіє мною.

Мій вибір партнера, з яким я переживу своє «вперше», достатньо випадковий. Ми познайомилися півроку тому під час гастролей у Полтаві. Це були мої перші гастролі з балетним тріо «Фантазія», організованим два роки тому швейцарським хореографом Лео Лонґом. Солісткою цього тріо я стала так само випадково, як випадково зацікавилася танцями.

Вони проводили репетиції в актовому залі педінституту, і саме там, у темному закутку біля сходів, я засиділася одного разу допізна, бо мала поважну причину сидіти просто так на підвіконні й жаліти себе. Був травень, спокусливо пахли квіти магнолії і запізнілий бузок, зелень на деревах та листі за вікном мала гіпнотично інтенсивний колір, і часом це навіть відволікало мене від сумних думок про те, як недоречно все склалося. Пронизливо пахло свіжою травою, подекуди її навіть скосили, мабуть для кроликів. Пилюка на інститутському подвір’ї, збита з пантелику вчорашньою короткою зливою і сьогоднішньою цілоденною спекою, зачаїлась у нерівностях асфальту і на місці висохлих калюж. Цвірінькали горобці і якісь інші птахи з довгими дзьобиками, ідентифікувати яких мені не вдалося. Я сиділа на підвіконні й намагалася збагнути, що саме зробила не так, але збагнути це було не так просто.

Сидір, мій однокурсник і хлопець, із яким мене досі пов’язували суто товариські стосунки, вирішив поділитися зі мною своєю радістю. Таня з паралельного потоку погодилася з ним зустрічатися. Він аж світився від щастя, я побажала йому успіху й навіть дала кілька корисних практичних порад із завоювання жіночих сердець. На серце Тані в нього було п’ятеро суперників, увесь чоловічий склад нашого жіночого факультету, і успіх Сидора справді викликав повагу.

У всьому цьому не було нічого нового. Яскрава блондинка з тонкою талією і виразною лінією стегон, Таня з першого погляду підкорювала серця більшості чоловіків, які траплялися на її життєвому шляху, і часто навіть не замислювалася над цим, за звичкою випромінюючи в повітря свою нестримну жіночність і сама дивуючись несподіваним результатам. Тому захоплення Сидора Танею не мало в собі нічого несподіваного. Підозрілим було тільки моє ставлення до цього. Я сиділа на підвіконні в коридорі, слухала музику, під яку танцювала «Фантазія», і намагалася збагнути, про що свідчить це моє раптове гостре почуття образи. Можливо, я просто заздрю Тані, за якою завжди всі упадають, а мені навіть немає з ким піти в кіно цього пронизливого червневого вечора. Дурнувата ситуація. Ми стільки років знайомі з Сидором, і мені ніколи не спадало на думку побачити в ньому щось більше, ніж просто друга, з яким ходили в походи й не раз ночували в одному наметі. І ось тепер ці дурнуваті ревнощі. Хоча, може, це просто затяжна весна, яка нікому не дає спокою.

Я сиділа на підвіконні, спостерігала за тим, як двоє горобців купаються в пилюці, провіщаючи зміну погоди на завтра, і непоспіхом віддавалася процесу шкодування себе, коли з дверей актового залу вийшов Лео й зацікавлено привітався зі мною. Він став поряд, закурив цигарку й запитав, що я тут роблю. Потім розповів, що в них репетиція і що їхнє тріо готує програму уривків із найвідоміших класичних балетів в осучасненому виконанні. Наприклад, партію Жизелі у хіп-хоповому аранжуванні, «Лебедине озеро», стилізоване під рок-н-рол, «Лускунчик», змодифікований під класичний брейк-денс. Не знаю, навіщо я сказала йому, що моя мама також танцювала, а потім була балетмейстером. Лео зацікавився і запропонував мені подивитися репетицію.

Ще через тиждень я вже танцювала разом із ними, — Лео переконував мене, що таких природних даних, як у мене, він ще ніколи не зустрічав, і відсутність школи зовсім мені не заважає, я хапаю все на льоту і дуже добре відчуваю музику, а інтуїтивно танцюю в дуже своєрідному стилі. Мені дивно було чути це, адже я давно звикла вважати себе безнадійно неспортивною і малорухливою, і ось тепер так несподівано прокинулись мамині гени. Після кількох місяців інтенсивних репетицій я поїхала з «Фантазією» на перші гастролі. Тур тривав місяць, виступи в найкращих залах великих міст, дорогі квитки, розкуплені заздалегідь завдяки хорошій рекламі. Під час гастролей у Полтаві ми й познайомилися з Сильвестровим.

Його фірма була головним спонсором концерту, на який він чомусь прийшов без дружини. Зайшов у гримерку, познайомився зі всіма і запросив на вечерю. Ми переодягнулися й сіли в присланий за нами чорний джип «Тойота», за кермом — водій у шкіряній куртці. Пожвавлений шампанським, випитим у гримерці за успіх концерту, Сильвестров розповідав свою творчу біографію. Виявилося, що, окрім успішного аптечного бізнесу та дисертації, захищеної на кафедрі автоматики місцевого політеху, він належить до десятки найкращих ліриків регіону. Довший час редагував літературний часопис «Наш чернозем», у якому друкували свої вірші інші лірики-бізнесмени, тобто бізнесмени-лірики, і цей часопис потрапив до рук самого президента Єльцина. Президент Єльцин викликав Сильвестрова до себе, особисто потиснув руку й нагородив престижною премією, вартість якої була досить скромною, зате після цього Сильвестров увійшов у десятку провідних сучасних ліриків не лише Полтавщини, а й Москви. Це не могло не викликати заздрості у його колег по бізнесу, які вдалися до відповідних методів, і часопис «Наш чернозем», а також кілька аптек Сильвестрову довелося закрити. Зашкодило це і його здоров’ю, але, на щастя, кулю вдалося витягти, і зараз уже навіть шраму не помітно. При згадці про шрам Сильвестров помітно почервонів, — мабуть, місце, куди влучила куля, було особливо вразливим.

Ми приїхали у ресторан, стилізований під чеський, — грубі дерев’яні столи, лави, портрети Гашека та Швейка на стінах, пиво в широкому асортименті, свинина в пиві, запечена в порційних хлібинах, молодь у дорогому фірмовому одязі. З’їсти порцію свинини мені виявилося не під силу, як і подужати літровий круг пива. Жвава розповідь Сильвестрова не вгавала. Його поетична біографія була славна ще й іншими перемогами, і виявилося навіть, що єдина написана ним досі збірочка віршів («Я пишу мало, але зате на вєс золота», — зі скромною гордістю пояснив він, раптом перейшовши на українську й попередньо кілька разів вибачившись за своє погане володіння «моваю») витримала вже чотирнадцять перевидань і розійшлася накладом понад 15000 примірників, абсолютно нечуваним навіть для прози, не те що поезії. Я боялася тільки одного — що він доп’є пиво й почне декламувати свої вірші, але, на щастя, він не почав.

— Бачите он того хлопця, — він показав на стіл у кутку, за яким сидів чоловік років тридцяти п’яти у вишитій білим по білому сорочці та пильно вдивлявся в екран свого лептопа. — Це власник ресторану. Дуже порядний чоловік. Уже кілька років анонімно спонсорує серію сучасної поезії в одному з полтавських видавництв. І жодного разу не виступив зі спростуванням, коли чергові політики визнавали вихід цієї серії своєю заслугою.

У цей момент мені зовсім недоречно, мабуть, через утому після концерту та розмореність пивом, пригадалася минулорічна пригода, яка мало не стала сексуальною. Це був досить короткий період, коли ми з Лілею ходили на бодибілдинг. Не знаю, чому ми не пішли, як усі наші знайомі, на шейпінг, — мабуть, через вічне прагнення до оригінальності. Можливо, з якихось інших причин. У кожному разі, ми ходили до приватного залу такого собі Діми, який окрім бодибілдингу був шефом охорони якогось дорогого ресторану.

До Діминого залу ходили переважно самі чоловіки, і то здебільшого професіонали, які підтримували форму й готувалися до змагань, на яких демонстрували рельєф м’язів. Ці велетенські креатури виглядали трохи по-космічному, гордо прогулюючись уздовж спортивних снарядів під час відпочинку між вправами і задоволено оглядаючи себе в численних дзеркалах на повний зріст, але їхня космічність відразу ж випаровувалася, щойно вони починали розмовляти між собою. Бо теми цих розмов один до одного відтворювали щебетання наших однокласниць на перервах і крутилися довкола одного — кількість калорій, дієта, косметичні маски. Загрозлива маса м’язів на плечах і стегнах цих велетнів була, попри солідний вигляд, надзвичайно крихкою: достатньо було необережного руху, і під тиском цієї маси тріскали сухожилля, — не витримували надто великої ваги. Вистачало тижневої перерви у заняттях і кількох шматків торта, як ідеальний м’язовий рельєф перетворювався на мішок із салом. Життя цих людей було суворо підпорядковане потребам їхніх м’язів: ні на що більше у них не вистачало ні часу, ані сил.

Діма також був профіком, але необхідність заробляти на життя тримала його спортивний запал у межах розумного. Він не розбудовував свою м’язову тканину до надприродних розмірів, а намагався не втратити змоги більш-менш вільно рухатися. Щоправда, протягом кількох останніх років він таки додав кілька кілограмів: його репутація більше не вимагала особистої заанґажованості, достатньо було з’являтися на зустрічі з клієнтами й імпозантно перебирати м’язами під футболкою та промовисто перебирати пальцями масивний золотий ланцюжок. Обличчя Діми вирізнялося серед клієнтури залу якоюсь ледь помітною людською рисою. Мабуть, саме це і привабило мене в ньому.

Хоча говорити про привабливість було б перебільшенням — я просто не подумала, погодившись сісти до нього в машину і дати підвезти себе додому. Про те, як закінчуються такі пропозиції, загальновідомо. Хоча, можливо, це була трохи нечесна гра перед самою собою, якась прихована цікавість і бажання здобути сексуальний досвід. Ясна річ, партнер виглядав надто вже ґротесково, але, з іншого боку, у цьому навіть було щось голлівудське. У кожному разі, і тоді до сумнівів та проблем Анни мені було далеко.

Ми приїхали до Діми додому, випили по склянці вина, він роздягнув мене і поклав у своє широченне ліжко. А потім замість пестощів і захоплення моїм тілом почав демонструвати гру своїх м’язів. Я відчула себе знову в спортзалі, спостерігаючи за цим механічним ритуалом, що його Діма, відчувалося, повторює з розписаною в розкладі занять регулярністю. Напевно, значно краще на моєму місці почувалася б однокурсниця, яку дуже збуджував секс із коханцем під час телефонної розмови із нареченим. При цьому то наречений, яких вона міняла досить часто, то коханець поступово входили в смак і часом після стосунку навіть перекидалися кількома словами по телефону. Так от, ця моя знайома спокійно могла б зайняти час телефонною розмовою, поки Діма завершував презентацію.

Перед тим як перейти до активніших дій, Діма встав з ліжка і пішов на кухню, де витягнув із холодильника заздалегідь приготовану дитячу молочну суміш, улюблений енергетичний коктейль культуристів тих часів. Повернувся і замислено відсьорбнув кілька разів. Його член, що й раніше виглядав непереконливо малим на фоні гігантського торсу, похнюплено скоцюрбився.

— Ти точно хочеш зі мною? — запитав Діма, і я зрозуміла, що недооцінювала його. Окрім дієти та регулярних фізичних вправ, його хвилювали ще й інші почуття. Або ж він боявся, що секс із незайманицею вартуватиме йому завеликої кількості калорій. Я промимрила у відповідь щось нерозбірливе.

— А хочеш, я про дєтство тобі розкажу? — раптом запитав Діма. — Не знаю, чо згадав, але ти припоминаєш мені одну тьолку з дєтдому.

І він почав розповідати так, ніби читав уголос статтю з кольорового журналу з порадами, як найкраще зваблювати жінок. Сентиментальні спогади про дитинство в дитбудинку й печиво «Мозаїка», яке приносили родичі іншим дітям і яке було тодішньою вершиною марень Діми — таке могло викликати співчуття та материнські рефлекси у кого завгодно.

Діма захопився розповіддю і для переконливості навіть витяг із шафки на кухні пачку печива «Мозаїка», частина з какао, частина — без, і запропонував мені почастуватися. Сам він дозволяв собі цю розкіш тільки зрідка. Невідомо, чи з калорійних міркувань, чи щоб сентиментальний ефект справляв належну дію. Я подякувала, але печива мені не хотілося.

Діма все більше захоплювався спогадами про важке дитинство, а я поволі наважувалася озвучити прохання відвезти мене додому.

Але раптом Дімин член знову напружився. Мабуть, він уже дійшов до того моменту в розповіді, коли партнерка повинна була стікати соками пожадання від співчуття й еротичних фантазій. Я виявилася неготовою до такого повороту подій і того, з якою спритністю неповороткий Діма раптом виліз на мене, але відреагувати не встигла, бо раптом задзвонив телефон.

Після короткої розмови Діма швидко вбрався й вийшов з дому, строгим голосом звелівши мені чекати його. Я не наважилася сказати про бажання поїхати звідси якомога швидше, бо раптом усвідомила, що попри крихкість сухожиль він усе ж таки набагато сильніший за мене.

У момент, коли під час кави й десерту Сильвестров знову полинув у безкінечні спогади про свою бізнесово-поетичну кар’єру, я чомусь дуже виразно пригадала собі те відчуття в порожній Діминій квартирі, обставленій із жіночою старанністю. Мабуть, у нього таки була дружина або ж зафіксованість на дієті та калоріях поволі фемінізувала його психіку. Усюди був ідеальний порядок, жодного сліду пилюки чи слідів від склянок на лакованому журнальному столику. Ідеально поскладані речі у шафі, кришталеві келихи і деталь, яка добила мене остаточно, — вигаптувана гачком серветка за склом кришталевої вітрини серванта.

Я марно намагалася зосередитися то на телебаченні, то на книзі, погортала навіть каталоги з модним одягом, розкидані довкола ліжка. Кілька хвилин розтягнулися на три години, і в якийсь момент раптом прийшов страх: я раптом подумала: «А що коли він не повернеться?». Звідки я знаю, куди він поїхав, — можливо, він взагалі більше ніколи не повернеться, хто шукатиме мене тут, у замкненій квартирі, що я скажу бабці, подзвонивши звідси, — я ж навіть не знаю адреси. Ще трохи, і мене охопила справжня паніка, але за годину минула й вона — я відчула апатію і голод. Мабуть, доречнішим було б розкаяння за таку легковажну поведінку, але розкаяння не було, навпаки, я передчувала насолоду від того, як переповідатиму Лілі таку незвичайну пригоду. А потім минуло й це, і я вже просто лежала на ліжку й бездумно вдивлялася в стелю, не відреагувала навіть на звук ключа, що повертається в замку.

На щастя, Діма приїхав занадто втомлений, аби продовжувати любовні забави, тому мовчки відвіз мене додому й стримано поцілував у щічку на прощання. Відтоді я більше не займалася бодибілдингом. Я досі добре пам’ятаю різкий запах Діминого дезодоранту. І часом навіть озираюся на вулиці, коли від когось так пахне. Пам’ятаю поскрипування шкіряної куртки й посмішку зі зворушливою дитячою ямочкою на правій щоці. Але зовсім не пригадую ні його прізвища, ні кольору його очей, ні того, чи у нього були рівні зуби. Хоча саме на те, чи рівні у людини зуби, я переважно звертаю увагу насамперед під час знайомства.

У Сильвестрова також є ямочка, щоправда, вона вже втратила різкість контуру, який робить посмішку особливо привабливою. Шкіра обличчя полтавського бізнесмена злегка обвисла, як це буває у людей, які різко схудли, ця шкіра має не дуже здоровий молочно-білий відтінок, на якому чітко проступає поголена вранці щетина. Його погляд розсіяно блукає по моїх грудях, і не відомо, чи він спостерігає за мною, чи просто дивиться кудись убік, думаючи про своє. Жвавий блиск у його очах гасне, щойно він перестає оповідати нескінченні історії свого бізнесового і життєвого успіху і переходить на іншу тему або питає про щось і змушений вислухати відповідь. Лео, здається, також знічується від цієї надто очевидної втрати зацікавлення, тому тільки коротко дякує Сильвестрову за чудово організовані гастролі й регулярно підіймає тост: «За дружбу!» Мабуть, він говорить занадто голосно, бо на нього озираються з-за кількох сусідніх столиків.

Не зводячи розсіяного погляду з моїх грудей, Сильвестров продовжує розповідати. Тепер уже про специфіку свого аптечного бізнесу, про бум на гомеопатичну нафту, про те, як йому вдалося позбутися конкурентів, про плани на майбутнє. Здається, якщо його не зупинити, він може говорити кілька діб підряд. У цьому чоловікові акумульована неймовірна енергія, яку він скеровує дуже раціонально, чітко усвідомлюючи, що йому потрібно від життя.

Зараз, коли я сиджу навпроти нього в купе поїзда і ми їдемо святкувати Різдво у Варшаві, його погляд знову роз

сіяно зупиняється на моїх грудях. І знову, ніби хтось натискає на невидиму кнопку, Сильвестров починає розповідати про свої бізнесові оборудки. Далі — про літературні інтриги й фуршети на партійні гроші після поетичних вечорів його конкурентів. Важливим при цьому є зовсім не сам вечір і тим більше не презентовані тексти, а зацікавлення присутніх особою його, Сильвестрова, те, яка саме партія фінансує цей фуршет, і цілий ритуал приховування спонсорів, до якого вдаються всі поети з його бізнесового кола.

Зі значно меншим ентузіазмом Сильвестров розповідає про свою сім’ю. Він одружився ще в інституті, бо дружина завагітніла, через декілька років народилася ще одна дитина, дружина покинула роботу, а він став усе рідше з’являтися вдома.

— Я їм тільки заважаю, без мене значно спокійніше, — говорить він, не виявляючи ні найменших емоцій, так що неможливо зрозуміти, чи йому теж так спокійніше, чи все ж таки його ображає така байдужість сім’ї до його персони.

З таким же незворушним спокоєм він знімає джинси, під якими виявляються сині вовняні спортивні штани, неправдоподібно класичні, такі, яких я не бачила вже багато років, із двома білими смужками, — мені здавалося, що таких штанів уже не існує в природі. З натуральної вовни, зовсім не те, що сучасні китайські синтетичні, які носять вантажники на продуктових базарах, одягаючи до них шкірянку. Але найбільше вражає не це, а очка від позашиваних вручну дірок на колінах. Я не можу відірватися від не надто акуратних, хаотично розкиданих стібків, для більшого ефекту зроблених червоними вовняними нитками. Але Сильвестров не помічає мого погляду і враження, яке справив на мене своїми штанами. Він продовжує розповідати про суд із податковою, про проблеми з бухгалтерією, про складнощі в підборі кадрів. І здається, щиро вірить, що все це мене цікавить.

Бабця колись знайшла на антресолях великої шафи в коридорі цілий пакунок фланелевих дитячих повзунків. Невідомо, звідки вони там взялися, але пролежали запакованими багато років. Жодного разу не вживані, із міцної радянської фланелі, на двісті тридцять відсотків натуральної і неправдоподібно м’якої, зі зворушливими рожевими квіточками. Їх не знищила навіть міль, яка з часом пожирала, здається, навіть таблетки нафталіну, які не встигли вивітритися. Я намагалася уявити собі власну дитину в цих повзунках, і видовище виходило кумедне. Мабуть, до того часу, поки у мене з’явиться дитина, фланелеві повзунки з радянської тканини будуть страшенно модними і ні в кого не буде справжніх, — тільки ці, знайдені бабцею на антресолях.

Сильвестров перевзувся в капці, постелив собі, поцьомав мене в щічку і ліг подрімати до Варшави. Еротичної напруги, нестерпного пожадання самця у цій сцені було так само мало, як сексуальної привабливості в його позашиваних спортивних штанах. Я спостерігала за його обличчям, яке уві сні мало змінило вираз, і здавалося, ніби він за мить прокинеться й почне з того місця, на якому зупинився.

— Так вот, о налоговой…

Цікаво, чи справді все це для нього так буденно, як він намагається продемонструвати, і чому тоді у нього постійно пітніють долоні. Чи від проблем із судинами, чи таки від хвилювання. Хоча, з іншого боку, не так уже й погано, що він не став домагатися мене просто у купе, на брудній полиці з вологою постіллю. Можливо, у готелі після вечері при свічках усе виглядатиме хоча б трохи романтичніше.

Він лише на два роки молодший за батька. Цікаво, чи батько так само похропує на нижній полиці, коли возить за кордон своїх на двадцять років молодших коханок. Цікаво, що сказав би батько, якби побачив цю сцену. Ні, нецікаво, що він сказав би, — що тут вже скажеш, цікаво було б відчути те, що він відчуває, хоча б раз проникнути глибше у цю загадкову чоловічу психіку, яка не бачить ні найменшої суперечливості в намаганні спокусити молоду дівчину і полатаними на колінах старими спортивними. Можливо, варто було б запитати його, чи не заважають йому ці спортивні, але швидше за все в його очах тільки знову погасне вогник і з’явиться та сама погано прихована знудьгованість, яка з’являється завжди, коли йому доводиться переходити від ролі оповідача до ролі слухача. Весь його вигляд ніби говорить, що він усвідомлює неминучість такої зміни ролями і готовий трохи постраждати, але дуже просить не зловживати і висловлюватися якомога лаконічніше, бо у нього є ще стільки цікавих нерозказаних історій про боротьбу з податковою.

Він не приховує своєї гордості за проплачений наперед студентський готель з найдешевших, розповідає, що завжди зупиняється тут, і його справді впізнає жіночка на рецепції. Чи принаймні робить вигляд, що впізнає: мабуть, заможні гості трапляються тут рідко, і вона сама дивується, що привабило такого солідного клієнта в їхніх скромних апартаментах. При погляді на мене вона навіть стримується від поблажливої масної посмішки й мовчки реєструє нас в одному номері. Мене трохи зачіпає така відсутність вибору і те, що мене взагалі ніхто ні про що не питає, я збираюся з силами, аби запротестувати і повимагати окремого номера, але в момент, коли я збираюся сказати про це, Сильвестров раптом кладе свою долоню на мою і зазирає мені в очі. У його погляді немає відстороненої байдужості, до якої я вже встигла звикнути, натомість з’являється щось тепле, майже батьківське, від чого я почуваюся захищеною і втрачаю бажання протестувати. І ще його долоня суха і тепла. Цього виявляється досить, аби зламати мій слабкий опір, і ми підіймаємося нагору.

Сильвестров ретельно зачиняє за собою двері, ставить на підлогу сумки й підходить до мене. Його погляд знову втрачає звичну відсутність, очі стають вологуватими, він запитально дивиться на мене і цілує мою долоню зсередини, не зводячи з мене очей.

Потім повільно роздягає мене і швидко роздягається сам, я заплющую очі, аби не бачити його спортивних штанів, а коли розплющую, виявляється, що без одягу він виглядає далеко не так погано, як можна було б припустити. Він дуже швидко стискає мене в обіймах і впевнено входить у мене, — його член дуже напружений і з першої спроби вдирається в глибину. Я знову заплющую очі й намагаюся прислухатися до відчуттів у себе всередині, але відчуваю лише терпке поколювання й легкий біль.

— Я недолго, — винуватим тоном говорить він і справді майже відразу кінчає, випустивши з себе щось схоже на зітхання.

Потім витягує з сумки пляшку червоного вина і наливає до склянок на столі. Він зовсім не соромиться своєї оголеності, його член виглядає трохи задовгим, а сам він худорлявий, із ледь помітним черевцем. Погано пошитий костюм сильно спотворює його фігуру. На шкірі його члена, ще трохи збудженого, сліди крові.

— Я не знал, извини, — каже він, а мені здається, що переді мною якась зовсім інша людина. Можливо, тому, що він уже дуже давно мовчить і відтоді, як ми познайомилися, це найдовша пауза в його монологах. — Расскажи, — просить він, і я знову не розумію цієї фрази, як і попередньої. Але питати не хочеться: у всьому тілі відчуваю якусь приємну напругу.

Ми проводимо кілька хвилин у мовчанці, і мені подобається цей новий Сильвестров. Коли він мовчить, я дізнаюся про нього набагато більше, бо тоді у його рухах з’являється якась невластива йому повільність, а його обличчя стає цікавим і хочеться уявляти собі, що насправді він закоханий у мене і не наважується сказати про своє почуття. А я насправді також закохана в нього, і тепер ми довго-довго будемо коханцями, і він навчить мене багатьох приємних речей, я буду сміливішою і зможу не лише пасивно віддаватися йому, а й прагнути його тіла, пестити його так, як йому цього хочеться, але він не наважується сказати. А він також вгадуватиме мої потаємні бажання. І все буде романтично, у найкращих традиціях любовного кічу. Бо це тільки так здається, що любовний кіч потрібно зневажати і в цьому немає нічого цікавого, а насправді всі потай прагнуть саме такої романтики в рожево-голубих стрічках, із закочуванням очей і зітханнями у місячному світлі.

— У тебя месячные, да? — недоречно перериває він мої романтичні мрії, я раптом отямлююся й усвідомлюю, що він так нічого й не збагнув, а кінчив у мене зовсім не тому, що не міг більше стримуватися, а тому, що був переконаний у безпечності сексу.

Усе раптом утрачає романтичні барви, і я знову бачу перед собою того самого Сильвестрова, який зараз або почне розповідати про свою податкову, або витягне з сумки домашні капці. І невідомо, що з цього гірше. Але найжахливіше в цьому всьому те, що більше мені не вдасться забутись і вимріяти собі старшого, досвідченого й ніжного коханця, а доведеться постійно бачити перед собою цілеспрямованого чоловіка дії, для якого інтенсивність любощів вимірюється тривалістю акту, якомога більшою кількістю механічних рухів, зосередженим совганням у мені й коротким зітханням у кінці. І ще він чомусь пощипував пиптики моїх грудей, — це було не дуже боляче, але неприємно. Мабуть, груди його дружини, що вигодували двох дітей, більш загартовані. А можливо, їй це навіть подобається.

Його розповіді про сім’ю дуже фрагментарні та неохочі. Не можу збагнути чому: соромиться своєї зради чи справді так мало думає про сім’ю, що навіть розповідати не хочеться. А можливо, це його спроба захистити від мене свій світ, поставити чітку межу в наших стосунках.

Його дружина має красиве слов’янське ім’я Леда, хоча, можливо, мені просто почулося і насправді вона Ліда, дружина схожа на мене «внешностью», хоча і не відомо, що саме це означає, бо про деталі її зовнішності мені так і не вдалося довідатися нічого конкретного, вона категорично проти впровадження у побут сім’ї української мови. На питання «чому» Сильвестров тільки невизначено знизує плечима. Їхні діти вже ходять до школи, але їхнім вихованням займається переважно дружина; обов’язком Сильвестрова є наповнення сімейного бюджету. Йому подобається, що я швидко збуджуюся і що секс мені цікавий: із дружиною в них це відбувається у кращому випадку раз на місяць, бо «устаем оба». На питання про те, чи вистачає йому такої частотності, він лише знову знизує плечима. Довідавшись про причину моєї кровотечі після першого стосунку, він реагує досить несподівано:

— Ти знаешь, если что, я готов помочь материально, но оставить семью не могу.

Цікаво, чи бувають у нього моменти, коли він керується самими лише емоціями і забуває про обов’язки, плани й боротьбу за виживання на ринку.

Але найбільше мене дратує моя власна поведінка, те, що я ведуся на все це і намагаюся викликати емоції у цього чоловіка, психіка якого надійно захищена від будь-яких емоцій, як негативних, так і позитивних. Мабуть, це вже ближче до спортивної цікавості і спроб позбутися комплексу меншовартості. Зрештою, сама собі винна, адже моя теорія про те, що втрата цноти не повинна ставати жодною травматичною чи, навпаки, романтичною подією, що це просто механічний акт і потрібно його пережити, не прив’язуючи надто сильної емоційної ваги до особи людини, яка позбавляє тебе цноти. Тільки тоді можна подолати психологічний бар’єр залежності й дозволити партнерові зробити необхідне замість того, аби змиритися з його наполегливістю. Чомусь мені здавалося, що саме така пригода, фактично з першим-ліпшим чоловіком, дозволить мені пережити цей процес без традиційного в таких випадках психологічного дискомфорту. І позбавлена емоцій натура Сильвестрова ідеально вписується у вимоги моєї концепції. Але і в цьому випадку, як і в багатьох інших, теорія виявилася набагато більш далекою від практики, ніж я сподівалася.

Замість зверхності і легкості я почувала невпевненість у собі і майже приниження. З кожною наступною годиною, проведеною разом, Сильвестров ставав усе сміливішим, — мабуть, вважав, що безкінечні оповіді про його бізнесові успіхи зачаровують мене все більше. Можливо, йому здавалося, що його невтомна ерекція й спроможність здійснити статевий акт тричі на день переконують мене в його коханні і мені не заважає, скажімо, відсутній вираз його обличчя, який повертався до нього щоразу після того, як він кінчав, а потім, мало не позіхаючи, ретельно гладив мій клітор, час від часу підслинюючи палець. Мені щоразу здавалося, ніби він дивиться на годинник і дратується через те, що я так довго не можу кінчити, я відчувала себе майже винною і часом порушувала прийняте колись рішення ніколи не симулювати оргазму. Мабуть, йому здавалося, що він поводить себе цілком природно і закохано, коли одягає вранці свої позашивані спортивні й заглиблюється у перечитування привезених із собою газет.

Він ніби замотаний скотчем, — ця плівка прозора, майже непомітна зовні, хіба що підозрілий блиск шкіри і вічно розширені пори, — можливо, через це у нього понижена чутливість. Або ж, навпаки, він настільки вразливий, що це доводиться ховати під грубим шаром показної черствості. Як, наприклад, він ховає власне тіло, яке все ще у досить непоганій формі, ховає під турецьким светром у класичних кольорах, купленим у підземному переході в Тулузі, так ніби там немає більш пристосованих для шопінгу місць, ховає за враженням від китайських дерматинових черевиків із жахливими позолоченими пряжками, привезених із Гамбурга, хоча і не зрозуміло навіщо, — ніби в Полтаві бракує турецького й китайського. Під вітчизняною білизною в квіточки, ніжні голубенькі фіалки, під шкарпетками в «йолочкі» кольору канцелярського фіолету.

Цікаво, що сказав би про нього батько, у якого ідеальний смак у всьому і який ненавидить дешеві й випадкові речі, поп-музику, кічові картини, ненавидить людей, які ходять в оперу в брудних чи спортивних речах, людей, які харчуються неякісними продуктами, хоча можуть собі дозволити якісні, людей, яких у житті не цікавить ніхто й ніщо, крім них самих. Хоча останнього не позбавлений і сам батько — можливо, тому найбільше ненавидить це в інших.

На поезії, та і на літературі загалом, Сильвестров знається непогано. Усі вірші, крім своїх власних, здатен оцінювати критично й самостійно, не прислухаючись до думки «знающих людей». Непогано орієнтується і в сучасному живописі. Принаймні з частиною його смаків у цьому я могла б погодитися. Але тим більше незбагненним виглядає його цілковитий спокій і брак докорів сумління у всьому, що стосується його бізнесу. На запитання, як він себе почуває, коли пенсіонери віддають останні копійки за його нафту-«панацею», Сильвестров мовчки дивиться на мене спокійним незворушним поглядом. Мабуть, його підлеглих цей погляд гіпнотизує, але мене тільки дратує.

— Так нада, — каже він. — В бізнесє па-другому нєльзя.

Я не дуже розумію, що і як треба, не зворушує мене й історія про різдвяні знижки для пенсіонерів, як і харитативна діяльність на користь юної літературної ґенерації. Сильвестров власним коштом видав три збірки молодих полтавських поетес — Куїнджі, Сурікової і Васнєцової: «О, любовь», «Серенади сердца», «Листопад». Каже, прізвища йому сподобалися — віршів не читав. Прізвища справді нічого, але, напевно, сподобалося йому зовсім не це.

Мій страх перед втратою цноти насправді був страхом перед великим, значно більшим, ніж в інших. Так само перебільшено я соромилася свого шраму від апендициту, який колись запалився і його довелося вирізати похапцем, у черговій лікарні. Цей неакуратний шрам доповнювався велетенською родимкою у формі серця. Я дуже соромилася цього поєднання: і червоного рубця, який і через кілька років після операції виглядав, наче свіжий, і цієї великої чорної плями, а тим більше її кічової форми. Мені здавалося, що чоловік, який уперше побачить це все, відразу ж втратить до мене цікавість. Мабуть, звідси і виникла моя теорія про першого-ліпшого, з яким потрібно спробувати, і якщо моя підозра виправдається, то принаймні не буде так прикро. Але я так і не довідалася, як саме відреагував на мої «особливі прикмети» Сильвестров, адже його вічно відсутній вираз обличчя й байдуже знизування плечима у відповідь на більшість питань не давали можливості робити про це якісь висновки. Можливо, він намагався не звертати на це уваги і його стриманість пояснюється саме цією втратою зацікавлення, якої я побоювалася. А може, він завжди себе так поводить і просто нічого не помітив. А те, що він часто не помічає важливих речей, я вже встигла зауважити. Наприклад, він не відразу згадав, якого кольору волосся й очі в його дружини, не міг знайти дорогу до ресторану, у якому ми обідали напередодні, й щодня робив мені комплімент, як добре я виглядаю у «нових» штанах, хоча штани я взяла з собою в дорогу тільки одні. Не тому, що так було зручно, а щоб не виглядати «по-дамськи», із великою валізою, набитою зайвим одягом «про всяк випадок», косметикою, взуттям, — одна знайома возила з собою в кількаденну подорож навіть сушку для ніг.

Того разу я вперше так незатишно почувала себе у Варшаві. Це місто належить до розряду тих, які відкриваються далеко не з першого разу. Масивна монументальна архітектура середмістя переважно відлякує шанувальників середньовічних європейських міст із ратушами, замками, вежами, ліпниною на фронтонах, до якої підіймається каналізаційний сморід, що його позбутися неможливо навіть за допомогою найновіших здобутків цивілізації.

Смороду у Варшаві також не бракує, особливо у легендарних околицях центрального залізничного вокзалу та будинку культури. Останній свого часу змагався в гігантоманії з московським. Не бракує неприємних запахів і в середмісті, попри те, що воно не автентичне, а відбудоване в післявоєнний час. Мої перші враження від цього міста були схожими на нарікання більшості туристів — потворне, надто квапливе, надто індустріальне, з якого хочеться чимшвидше втекти. Але згодом, як це трапляється всюди, починаєш відкривати для себе дрібниці, які назавжди змінюють твоє ставлення. Вигляд Вісли з одного-єдиного місця, на яке випадково натрапляєш під час прогулянки, уривок із шопенівського концерту, почутий у парку Лазєнки, коли зупиняєшся перепочити й сідаєш під деревом, велетенський короп у вузенькому потічку навпроти королівських оранжерей, — короп виринув з води, і я раптом побачила його очі, широко розплющені і сумні водночас, короп заковтнув щось у брудній від шматків їжі воді й знову пірнув під воду. Такі епізоди трапляються у кожному місті й загалом не мають нічого спільного ані з атмосферою цього міста, ані тим більше з архітектурою, — вони просто налагоджують між тобою і містом якийсь дуже своєрідний емоційний зв’язок.

І от цього разу цей зв’язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова, трохи ворожим і непевним поглядом чужинця, який розуміє тільки кожне третє слово й комплексує, коли люди на вулицях сахаються від його російської. Він хотів поводити мене по магазинах, повних різдвяних презентів і різдвяних знижок, але першого ж дня, мабуть, коли ми обідали в якійсь підозрілій кнайпі, одній із тих дешевих забігайлівок, де він звик харчуватися тут, у Сильвестрова витягли гаманець, і виявилося, що там були всі його гроші. Думаю, варшавські злодії були здивовані не менше за мене тим, що досі хтось наважується носити при собі стільки готівки замість того, аби заплатити за банківські послуги. Але Сильвестров вважав банківські послуги невиправдано дорогими (як невиправдано дорогими були тут, на його думку, ціни на транспорт і в ресторанах), тому свідомо пішов на такий крок. Готель та зворотні квитки були проплачені наперед, тож бракувало тільки кишенькових. Довелося знімати їх із мого банківського рахунку, — Сильвестров обіцяв вдома повернути.

Католицьке Різдво ми відзначили в номері, «чтоб дешевле», випили шампанського і з’їли курку.

— Интересно, а тут тоже такую сладкую кашицу едят на Рождество, как у вас, на Западе? — запитав він, і я не відразу збагнула, що саме він має на увазі.

— Ні, — кажу, — куті тут не їдять: це православна традиція. Та і не п’ють взагалі-то на Святвечір.

— А у нас можна, — зрадів Сильвестров.

Після шампанського він розповів мені, що любить їздити на Різдво за кордон, бо там гарно прикрашають вітрини до свят, усе блискуче, «нарядне», а потім, мабуть, під впливом цього «нарядного» раптом скептично оглянув мої єдині джинси, що їх я взяла з собою у поїздку.

— А юбки у тебя нет, шпилек там? — запитав він, а я лише невизначено знизала плечима.

Мене починала дратувати в ньому ця неуважна манера розмови, постійні зміни теми, короткі речення, які зводять усе до простого обміну інформацією, а коли новини вичерпуються, зависає гнітюча тиша. З ним неможливо поговорити, наприклад, про те, чому на Сході часто так вороже ставляться до галичан, а у Галичині до східняків. Він обов’язково обмежиться ідіотською відповіддю на зразок:

— Привычка, — і продовжить бездумно перемикати канали телевізора.

Чи, скажімо, про те, що почуває чоловік, який щойно зрадив свою дружину:

— Ну она же не знает, — і знову невизначене знизування плечима.

Я не могла зрозуміти, чи це маска, за якою він ховає свою вразливість, яку вважає завеликою згідно зі своїми уявленнями про ідеал справжнього бізнесмена, чи ніякої маски не існує, і дійсність саме така, якою здається, — проста й нуднувата. Приблизно як цей вечір. Шампанське, огляд новин, трохи спортивно-сексуальних вправ.

Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про їхній із друзями проект відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіаз

мом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази з засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам’ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.

Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавку, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.

Згідно з планом друга Сильвестрова, вони повинні домовитися з сільською громадою про те, що жертвують необхідну для повного завершення нової церкви частину грошей, а за це громада віддає у їхнє розпорядження стару дерев’яну церкву, і вони стають її приватними власниками. Далі друг Сильвестрова передбачав два варіанти на вибір: або ж вони відбудовують церкву і роблять із неї капличку для двох родин, або ж забирають іконостас і запрошують священика додому. Сильвестрову більше подобався перший варіант, але для цього в них було замало грошей — друг схилявся до другого варіанту. На цьому справа наразі зупинилася, і якщо їм не вдасться домовитися протягом найближчого року, то стара дерев’яна церква має шанс зовсім розвалитися.

Ця гротескова історія дуже мені сподобалася, а особливо те, яким прогресивним виглядав Сильвестров на фоні свого побожного друга. Хоча, можливо, саме з метою досягнення такого ефекту він мені це і розповів. Як і про іншого свого друга, кредитного аналітика й співвласника одного середньовеликого полтавського банку, кандидата філософських наук Льошу. Льоша народився у Львові, але з ідейних міркувань перебрався до Полтави, вважаючи західняків зарозумілими й обмеженими, а крім того, хибно переконаними в окремішності української мови та історії від російського начала. Великодержавний шовінізм Льоші доповнювався захопленням езотерикою та окультизмом, за допомогою яких він планував продовжити молодість. Льоша був переконаним самітником і вважав, що розумовий розвиток жінки ніколи не сягає вище рівня п’ятнадцятирічного хлопчика. У нього було дві секретарки, і він пишався тим, що ощасливив їх «престижною роботою»:

— Это же счастье — такой шеф, как я. Чуть что не так, сделала минет, и все в порядке. Не то что в других фирмах.

Але мінетом на робочому місці потреби Льоші не вичерпувалися, і він щотижня проводив вечір в одному з нічних клубів міста, часто запрошував із собою Сильвестрова, пропонуючи груповуху.

— Не панімаю, як така інтелігентна людина може бути такою примітивною, — від хвилювання Сильвестров навіть перейшов на українську.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли він ніби прокидався зі свого вічного заціпеніння й зафіксованості на справах і починав говорити як нормальна людина. Він почувався дискомфортно у колі своїх знайомих, більшість із яких покинула свого часу академічну кар’єру і, скориставшись зв’язками впливових батьків, почала свій бізнес. Помічав, як з кожним роком на уродинних забавах стає все нудніше, як гаснуть погляди людей і подружжя стають чужими одне одному, зраджують, сваряться. Ідеалізовані спогади з часів власного дитинства зовсім не так малювали йому сімейні стосунки його батьків — зразкового подружжя, яке досі разом їздило відпочивати й принаймні назовні випромінювало цілковиту гармонію.

Мабуть, він вважав себе вищим за цих своїх знайомих, не хотів банально напиватись у нічних клубах і бридився тамтешніх повій. Можливо, механіка мимовільних втрат, яких неможливо уникнути ні у власному житті, ні у стосунках подружжя, також мучить його, і він не говорить про це тільки тому, що боїться справити на мене надто сентиментальне враження. Можливо, не знає, як про це говорити. Я, зрештою, також не знаю. Або неправильно розумію те, що він мені говорить, адже між нами лежить ціле покоління і його досвід може виявитися для мене занадто герметичним просто через банальний вік і відсутність відповідного досвіду.

Я взагалі не вірю в те, що можлива якась інша гармонія в стосунках, аніж короткотривала. Ось ми провели разом лише кілька днів, і загалом непогано провели, але потенціал наших стосунків на цьому вичерпаний, і коли Сильвестров пропонує «встретицца через недельку», то чудово розуміє, що ніякої зустрічі не буде. І краще, щоб її не було, бо для нього вже подолано найважливіший бар’єр: він довів собі, а заодно й мені, що все ще цікавий для набагато молодшої за себе коханки, його інстинкт мисливця заспокоєний, і далі він підтримуватиме наші стосунки з дистанційованою ввічливістю так довго, аж поки я сама не зникну з його життя. Сам він занадто порядний і по-старосвітськи моральний, щоб сказати мені вже зараз, що нічого важливого між нами немає і бути не може, ми занадто розділені часом, який пройшов від дня його народження до моєї появи на світ, і час цей був занадто інтенсивним, запровадив стільки змін, що їх вистачило б на життя кількох поколінь, і тому наша різниця у віці значно більша, ніж цифра, якою вона вимірюється. Я ніколи не зможу збагнути, як можна не пам’ятати, якого кольору очі в твоєї дружини, які книги читають зараз твої діти, про які іграшки мріють, чим займаються, поки тебе немає вдома. Не зможу збагнути, навіщо тоді мати дружину і дітей, якщо все це тебе не цікавить.

Я не сказала цього Сильвестрову, але мені здається, що його проблема зовсім не в тому, що він переріс своє оточення і тому тепер нудиться. Навпаки, він занадто добре відповідає своєму оточенню, і коли розповідає про своїх друзів, то насправді дуже добре розуміє мотиви їхніх вчинків, просто намагається краще виглядати в моїх очах. Його проблема в тому, що він уже досягнув успіху. Що його енергійна та діяльна натура цілком змогла себе реалізувати, і тепер, коли бізнес уже налагоджено і він не вимагає таких нелюдських зусиль, як раніше, у Сильвестрова раптом почав з’являтися час на відпочинок. Людині менш діяльній і його теперішня зайнятість видавалася б надмірною, але такі люди не досягають високих позицій у бізнесі. Вільний час і надмір енергії почали з’являтися й у друзів із оточення Сильвестрова. Але звичка концентрувати всі зусилля в одному напрямку, без якої вони ніколи не досягнули б того, чого досягнули, ця звичка уже встигла стати їхньою другою натурою. І тому навіть у Варшаві, під час кількаденної відпустки з свіжозавойованою і суттєво молодшою за себе коханкою, Сильвестров не може позбутися потреби щоранку перечитувати привезені з собою газети, які давно втратили свою актуальність, нервово клацає по каналах телевізора, хоча не розуміє польської, слухняно прогулюється зі мною по моїх улюблених місцях Варшави й робить вигляд, ніби все це йому подобається, хоча відчутно, що насправді він нудиться. Йому бракує напруженого робочого ритму, бракує постійних телефонних дзвінків, бракує проблем, які терміново потрібно вирішувати і щоразу доводити власну спритність і боєздатність, бракує підлеглих, готових занотувати кожне слово, кожну цінну вказівку шефа. Він розівчився відпочивати і тепер може тільки накопичувати втому і стрес, намагаючись забути про них, постійно збільшуючи дозу цього стресу та ігноруючи все більшу втому й роздратованість.

Аби отримувати нові й нові перемоги у щоденній боротьбі з конкуренцією, він повинен непохитно вірити у власні сили, — імідж переможця виключає наявність будь-яких проблем, тим більше особистих. Тому не залишається нічого іншого, як просто ігнорувати все, що по-іншому могло б стати проблемою. Це у його друзів погаслі очі й проблеми в сім’ї — його власні очі, як і сім’я, у повному порядку, а на дрібниці можна не звертати уваги. І ця стратегія боротьби загалом могла б бути правильною, якби не результат. Замість повільних і малопомітних утрат Сильвестров опинився перед загрозою повної капітуляції, адже те, що він ігнорував, боячись виникнення проблем, просто зникло з його життя. І залишило по собі пустку, відсутній погляд і невиразне знизування плечима замість відповідей на певні питання.

Цікаво, що він розповідатиме дружині, коли повернеться в Полтаву? Мабуть, про те, як матюкаються прибиральниці в готелі, — смачно матюкаються, я мало від кого таке чула: «Смєрдзі, як ясни ґвінт».

Епілог

Софійка і Сильвестров після тієї поїздки більше не бачилися. У неї народилася донечка, на рік молодша за Настю, але вже через десять місяців різниця у віці між обома дівчатками перестала бути помітною. Усе життя їх вважатимуть сестрами-близнючками. Після пологів із тіла Софійки безслідно зникли шрам від апендициту й родимка у формі серця. Лео Лонґ запропонував їй одружитися того ж дня, коли й покинутий Танею Сидір.

Сильвестров щороку на Різдво присилає Софійці листівку з видрукуваним на комп’ютері текстом привітання, яку власноручно підписує. Гроші, які позичав у неї у Варшаві, так і не віддав.

Оглавление

Механіка мимовільних втрат

Мамина історія

Батькова історія

Микола Іванович

Вчителька математики

Вчителька історії

Перша вчителька

Ліля й Софійка

Дарина. Юнацькі спогади

Вчителька фізкультури

Вчителька праці

Настя і листя

Сильвестров

Історія Софійки

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg