«Месопотамія»

Дев'ять прозових історій/біографій і тридцять віршованих уточнень/узагальнень — це змістове наповнення «Месопотамії». Оповідання названо іменами персонажів, вірші не мають назв, деякі персонажі оповідань згадуються у віршах. Імена — чоловічі, окремі (наприклад, Боб) сприймаються все ще екзотично. Три з них — Іван, Матвій, Лука — належали євангелістам. Уловивши це, мимоволі шукаєш за Марком, та наштовхуєшся на Марата, який до того ж був з мусульманської родини. Отже, не все так просто. Ясно, що в кожного читача ці імена викличуть власні асоціації. Серед моїх знайомих немає Маріо, хоч Мар’янів — доволі. З Іванами мені більше пощастило. І навіть Сергіїв я знаю кількох. Та найзірковіший серед них — Сергій Жадан.

До речі, серед персонажів «Месопотамії» мені жодного разу не трапився Сергій. Часом оповідь ведеться від першої особи, та навряд чи оповідач — саме письменник Сергій Жадан. Персонажі «Месопотамії» охоче спілкуються на теми, ніяким чином не пов'язані із сучасним станом української літератури. Мистецтво, елітарне і масове, їх теж не цікавить. Жодної згадки про Славка Вакарчука чи Вєрку Сердючку, не кажучи вже про Іво Бобула. Та ще й один з героїв книги — рок-музикант, хай і без пальця на лівій руці, а інший — студент, який, напевно ж, слухає якісь записи й читає просунутих авторів. Хоч, може, я помиляюсь і щось у їхніх розмовах пропустив. Про політиків у цій книжці теж не говорять. Термін «посттоталітарний», вжитий в оповіданні «Боб», натякає на безліч проблем, що обсіли українську людність після розвалу і т. д. Та Боб стурбований своєю чоловічою потенцією, а не спроможністю посттоталітарної спільноти побудувати демократичне суспільство. Відбувши психотерапевтичний сеанс з повією з Бронкса, Боб від'їздить з Америки до рідної Месопотамії, країни мертвих.