«Теплі історії до кави»

Чоловікові, якого я люблю сильніше, ніж дорогу, книжки й вершкову каву разом узяті.

Моєму рідному І.

Здавалося, учорашнього болю й не було. Серце більше не знемагало під здоровенною і важкезною каменюкою — тягар минулих розчарувань сповз кудись додолу, і тепер серце завмерло в липневій невагомості.

Бабуся метушилася біля столу. Вона стояла спиною до кімнати, і лише її лікті справляли граційні вихиляси. Вікно зі старими рамами, на яких давно порепалася фарба, було відчинене навстіж. За ним росла розкішна яблуня. Розлогі гілки пнулися до хати — запахи бабусиної випічки могли принадити кого завгодно, а вона саме пекла коржики з горіхами.

Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослухалася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки підбирала потрібний лік і завжди досягала мети: липовим медом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; задобрювала варениками зі шкварками зголоднілу душу; омивала узваром із яблук брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось таким ще заправляла бабуся всі свої страви, що всі негаразди забувалися вмить.

Мар’яна трепетно любила свою бабуню. Їй інколи здавалося, що ця літня жінка — перебрана в селянку чарівниця. Але тільки-но дівчина починала фантазувати й вимальовувати уявою крила на зсутулених плечах, бабуся гонорово виходила надвір й дзвінким голосом гукала своє дрібне птаство на обід або ж ішла в садок, щоби повернутися з порцією запашних грушок у фартушку.

Мар’яна знала бабусю лише весняно-літньою, оскільки взимку ніколи до неї не навідувалася — бабуся жила в далекому селі, до якого сніги замітали всі дороги. Від холоду її рятувала стара пічка й рясні в’язки дров, а самотності жінка не боялася. Вона почувалася однаково затишно в товаристві людей і у своєму власному.