І ще одне знаю я точно: тепер стою я перед останньою вершиною моєю й перед тим, що давно вже було призначено мені. О, на найтяжчий шлях треба буде мені ступити! О, почав я найбільш самотню свою мандрівку!
Але тому, хто подібний до мене, не уникнути цього часу — часу, що говорить так: «Тільки зараз ти ступаєш на шлях величі! Вершина й прірва нині злилися в одне! Ти йдеш своїм шляхом величі: нехай усвідомлення того, що немає більше шляху назад, стане найкращою мужністю твоєю…
…І якщо немає у тебе більше жодної драбини, навчись залазити на власну голову: як по-іншому піднятися тобі нагору?
На голову, а вище — по власному серцю! Віднині й найніжніше в тобі повинно зробитися найтвердішим…
Фрідріх Ніцше «Так говорив Заратустра»Починалося так…
Восени 1991 року життя у столиці України вирувало політичними пристрастями, мітингами. Нове наступало, прогресивне витісняло старе, звичне, гниле… Ось тільки-но народні депутати у Верховній Раді поки що соціалістичної республіки прийняли Акт проголошення незалежності України. Націонал-демократи, самі ще до кінця не вірячи в раптове щастя, яке звалилося на голову, швиденько проголосували за постанови, що на ділі закріпляли те, що вже сталося.
Народ уголос висловлювався про події, що відбувалися, ГКЧП здох, не народившись, у повітрі літав вислів, який потім став приводом для жартів і кепкувань: «А де ти був 19 серпня 1991 року?» Компартію заборонили, її майно, що залишилося після того, як комсомолята легалізували партійні мільйони в приватні кабаки й магазини, поділили. Над будинком Верховної Ради підняли синьо-жовтий прапор. В ейфорії визвольних перемог мало не розтрощили Комітет державної безпеки, але він вчасно оговтався, перелицювався, назвався Службою національної безпеки і став активно, використовуючи нові іміджмейкерські напрацювання, що невідомо звідки взялися, відхрещуватися від свого історичного попередника, запевняти громадян у прихильності до Його Величності Закону, до нього й тільки до нього.
У лавах української спецслужби поволі вляглися панічні настрої, які було почалися, чекісти готувалися скласти нову присягу на вірність українському народові, брали участь у конкурсі зі створення нових геральдичних фетишів з, безумовно, збереженим щитом і мечем, потроху звикали до обливання їх брудом «абарзєвшими» газетами і десь глибоко в душі, боячись вимовити це навіть пошепки, сподівалися, що бардак цей скоро закінчиться і все повернеться на свої кола.
Комментарии к книге «Соло бунтівного полковника. Вершина», Анатолій Іванович Сахно
Всего 0 комментариев