«Doc 1»

Артем Чех Doc 1

1998

* * *

У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя.

Хоча ні, брешу — бажання виникало, та й повість, яку я збираюся написати, до мого життя має напрочуд пряме відношення. Тільки от історією мого життя назвати цю словесну нісенітницю було б необачною помилкою. Це лише фрагмент, вирваний з довжелезної мотузки, яку невблаганний Хронос розтяг уздовж усього призначеного мені відрізка безкінечності. Фрагмент незначний, навіть незначущий, і я вже взагалі не знаю, якого милого взявся за його висвітлення на папері, і от черв’ячок сумніву почав підточувати мої наміри продовжувати писати цей незначний і незначущий фрагмент історії мого життя. Але… але тим не менш…

Тільки почати було б доречним з самого початку — з імені.

Мене звати Дюшею. Дюша — це похідне від Андрія. У дитинстві я деякий час не вимовляв літеру «р», і коли мене питали: як же тебе звати, хлопчику, — я відповідав: Андюша. Моїм батькам, тоді ще закоханим один у одного, це сподобалося, й мене всім, з ким вони мене знайомили, представляли як Дюшу, і ніяк інакше.

До речі, про батьків.

Мої батьки — вони не дуже розумні, але освічені люди. Тато — диригент у міській філармонії, довгий час їздив Східною Європою з виступами, отримував навіть якісь гранти та дипломи, був стипендіатом багатьох європейських програм. З раннього мого дитинства привчав до музики і мене. Я годинами сидів за піаніно, вибренькуючи надскладні етюди. Мати моя філолог. Довгий час працювала коректором в якомусь літературному журналі, а потім стала викладати в дитячій школі мистецтв. Її коник — російська література. Моя мама — досить дивна жінка. Скільки я її пам’ятаю, вона могла годинами читати напам’ять різні прозові речі, незалежно від їхнього обсягу. Для мене завжди було загадкою, яким же треба бути шизофреніком, щоб вивчити таку нудоту, як «Острів Сахалін» Чехова. Весь. Напам’ять. Або цілі глави з «Жизні Кліма Самгіна» Пєшкова.

Мати моя страждала безсонням. Її не брали ані відвари з сон-трави, ані морфій, ані найсильніші пігулки, тому в її кімнаті всякчас до четвертої ранку горіло кармінне світло каганця, й вона напівпошепки перечитувала всю нашу мільйонотомну бібліотеку, починаючи від Карамзіна і закінчуючи Сорокіним.

Я виростав напівпсихом з розладженими струнами мозку, який у вісім років читав «Запіскі із подполья», що не могло не відіграти вирішальної ролі у будові підліткової, а вже згодом юнацької психіки.

З певного віку в мене почалися проблеми з батьками. В першу чергу, із татом. Він, будучи владною натурою, ніяк не міг звикнути до мого «не хочу» та «не буду». Вперше я твердо наважився сказати «не буду» у дванадцять років. Я просто припинив грати на тому клятому піаніно. Спочатку батько не міг зрозуміти, що ж це, власне, сталося! Чому його син — нормальний, здавалося б, син — насмілився сказати тверде «ні», беззастережно промінявши священні стакато і легато, благородні діези та бемолі, геніальні крещендо-дімінуендо врешті-решт на якісь ідіотичні альцгеймерівські посиденьки на лавочках з тупою навколорайонною потолоччю. Насправді, все це можна було легко пояснити: попросту я зміцнів фізично і десь на підсвідомому рівні став сам вирішувати те, чим мені займатися в цьому житті, а якщо хтось не згоден з моїми рішеннями, повторюю: я зміцнів фізично. Це сильно зіпсувало наші стосунки. Мама ж, яка ненавиділа мого батька (власне, як і він її), від того всього страшенно тішилась й починала цитувати Цвєтаєву, наче в той момент цитування Марини Іванівни мало пом’якшити наші з батьком взаємини. Але, тим не менш, з мамою я ще міг хоч якось віднайти спільну мову — і те все на тлі літератури.

Наша сімейка була ще тією!

Але не це головне.

Десь років у тринадцять я зрозумів, що весь світ поділяється або на підступних й користолюбних негідників, або на зацьковану, бідну й принижену лохмайстерню, тому я перейшов на бік, який мене, в принципі, вдовольняв повною мірою: на бік імені себе. Я став для себе хорошим, паїнькою, страждальцем й внутрішньо бунтарем проти системи, натомість всіх інших або відкрито зневажав, або зневажав потай. Моєю головною зброєю стали сирі яйця та наповнені водою презервативи.

Коли я залишався вдома один, наставав час, коли суспільство в особі пересічних людей починало платити за свої гріхи переді мною. На балконі з усілякого мотлоху робилася барикада, встановлювався дзот у вигляді двох стільців, і палкий борець за справедливість, невгамовний месник, бунтар та вигадник — себто я — запускав бездушний маховик правосуддя. Люди, які проходили повз будинок, поспішали у справах, по роботі, просто виходили прогулятися — всі вони отримували по своїх макітрах яйцями, презервативами з водою, картоплею, грудками землі з вазонів, помідорами. У те жбурляння я вкладав таку кількість ненависті й зневаги до суспільства, до тієї колективної несправедливості, яку воно випромінювало, що люди, в яких я влучав усім цим, не так відчували шкоду, заподіяну їхній одежі або волоссю, як мою підліткову ненависть, яка яєчним жовтком стікала їхніми обличчями. Вони відчували мою образу, яка червоними насиченими плямами залишалася на їхніх білих сорочках. У ті моменти я справді ненавидів усю цю покидь, яка складалася з людей. Натомість ще більше любив й жалів самого себе. Батько дивувався моїй любові до яєць, казав, що в мене щось з гормонами, маму непокоїло те, що вона почала знаходити в мене презервативи.

— В такому ранньому віці, - зітхала вона, але я вже став дорослим, і мені було начхати, чи хвилює її щось, чи ні. Моя справа було маленькою (але від того не менш значущою): ненавидіти суспільство. Я любив тоді одне слово, яке зараз, мені здається, стало дуже популярним для визначення суспільного устрою двадцятого та двадцять першого сторіч. Система.

Для мене було системою все, що входило у систему. Переглядання телевізору, комп’ютерні ігри, політика, паління цигарок, алкоголь, блакитні сорочки офісних працівників та смугасті безликі краватки, відвідування школи. Це все було системою, з якою я мав боротися, мені просто необхідно було закидувати яйцями весь білий світ, починаючи від фізрука і закінчуючи більш приємним, але не менш системним заняттям — онанізмом. Я займався ним, але ставився до нього з презирством. Я намагався якось відсторонитися від нього, позбавити себе усвідомлення того, що я цим займаюся. Те саме було з телебаченням, відвідуванням музичної школи та репетитором англійської, яка до мене приходила, демонструючи вже на сходовому майданчику свою перманентну рекламну посмішку.

Лав. Її звали Люба, але Лав її називав її хлопець, вже не пам’ятаю, як його звали. Вони були студентами, навчалися на факультеті романо-германської філології. Такими модними були, з різними американськими штучками, типу маркерів, які до нашої пострадянської напівцивілізації ще не завезли, з американськими журналами мод, з феньками та бусами, навушниками, плеєрами і якимись штуками незрозумілого походження. У Лав та її хлопця (носатого демона з модною зачіскою, як у Кейта Флінта) були ще джинси Levis. Одні на двох. Справа в тім, що цей її хлопець займався англійською з моїм сусідом, Женькою Бандерлогом. Власне, прізвище в нього було інше, але ми всі у дворі називали його Бандерлогом, просто так, жартома, не намагаючись його образити. Хоча навіщо нам було взагалі когось ображати, ми були незлими хлопчиками, точніше, пацани з двору були незлими, що ж до мене, я вже казав, як ставився до цього невиразного устрою під назвою людська цивілізація, що уособлювала собою систему. Неприємність полягала ще й у тому, що я також був людиною, а це у мої плани аж ніяк не входило…

А от Люба і Андрій… я вже казав, що були вони досить модними на той час, власне, на час, коли мені було тринадцять. Це був, здається рік дев’яносто четвертий, можливо, дев’яносто п’ятий. Я займався англійською, грав (хоч і покинув навчання) на піаніно, ходив до судомодельного гуртка, в якому викладав мій дід, цікавився театром та літературою — коротше кажучи, був всебічно розвиненою дитиною, яка до всього мала силу-силенну різноманітних комплексів, хворобливих задатків до аутизму та маніакального стану. Але все це потім. А тоді я старанно виховував у собі цинічного ненависника, жовчного сноба, вередливого й матюкливого підлітка.

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність — у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у системі (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики — на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем — системою (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки — типу переслідування християн, а пізніше інквізиції — не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, - писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», — придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно — смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань — всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

— Я терпіти не можу «Депеш Мод», — казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. — Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

— Вау! — казав я Лав, — Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.

О! Згадав! Його звали Андрій. Бой-френд Андрій, поціновувач пінк-флойду, депеш-моду, супер-макс, йелло (останні два гурти, щоправда, подобалися і мені).

З Лав я займався двічі на тиждень. Щовівторка та щосуботи. Вона приходила до мене додому, наповнювала всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» — повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

— Ю маст льорн амерікан інгліш!

— Йеп! — казав я, і вона з того непідробно тішилась.

Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони — мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго — їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні — все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, — все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме — досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

Мої батьки були всередині системи — я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

* * *

Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

Я — колишній мізантроп та всененавидяче око.

Таким я був. Яким став? Про це — пізніше.

Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але не знайшлося в моєму дитинстві підходящого Костянтина Сергійовича, який би сказав свою епохальну фразу. Тому я, немов поганий актор провінційного театру, настільки вжився в образ — несправжній, фальшивий, але від щирого серця, — що в отроцтві та на перших етапах юності це не могло не позначитися на моєму характері та поведінці.

Я почав курити та серйозно цікавитися літературою майже одночасно. Це був липень дев’яносто п’ятого року. Що відбувалося в той час у державі, я не пам’ятаю, я ніколи не цікавився нічим, крім власної персони, і мені багато дорікали за це. Звичайно, я закохувався, мене починали цікавити дівчата, але недовго, інтерес до них згасав швидше, ніж я встигав кінчати в туалеті, уявляючи їхні оголені ікри та груди. Тому кінчав я без великого ентузіазму. Життя протікало повільно. В мене були якісь друзі, нічого особливого, але часом вони мене сторонилися, казали, що я злий. Так і казали:

— Ти злий, Дюш! Ти дуже злий.

Хоча з іншого боку, я користувався неабияким авторитетом серед них. Мене поважали хоча б за інтелект та ерудицію, за вміння не боятися складних ситуацій та за те, що я хоч і не дуже добре, але таки грав на піаніно. Серед усіх цих друзів, телепнів та невігласів я краще за всіх знав англійську, іноді, приколу заради (для них то був такий прикол), зачитував напам’ять вірші Ахматової та Пастернака. Ну, тоді я ще любив поезію і Ахматової, і Пастернака. Коли я гіпертеатрально розтягував голосні та робив акценти в кінці кожного рядка, мої друзі, напівдебіли та квазікретини, гучно реготали та чомусь відригували. Пізніше я зробив висновки, що насправді та поезія торкала найглибші струни їхніх душ, але в них спрацьовувала захисна реакція, і вони починали все те хаїти. Пацани ж бо не плачуть.

Чомусь вони завжди думали, що я читаю тільки поезію, коли насправді кожної ночі проковтувався черговий роман з багатомільйоннотомної домашньої бібліотеки.

Я мріяв стати письменником і написати книжку про те, як я ненавиджу суспільство та систему. Я хотів написати легкий та пронизливий роман. І бажано, щоб герой був один, чимось схожий на мене, самотній та безнадійно геніальний. Проте писав лише вірші, погано римовані рядки. Та й проблематика, яка висвітлювалася в моїй поезії, була досить сумнівна: неіснуюче кохання, природа, самотність. Звичайно, у тринадцять-чотирнадцять писати про щось інше не уявляється можливим. Написати хоча б один вірш про ненависть я не наважувався.

Все це відгонило мастурбацією.

Я мріяв про безладне злягання з малолітніми грудастими шлюхами з 8-Б та про тотальне винищення людства. А отримував безладний саморозвиток та тотальне, майже блюзнірське винищення продуктів харчування.

Мене не розумів ніхто. До певного часу. Але до цього я ще повернуся.

* * *

А потім у моєму житті настав, нехай як це не пафосно звучить, переломний момент. Тобто до цього часу життя та навколишній світ були розфарбовані у чорні та білі кольори. Часом до них домішувалися якісь інші, але дуже рідко, і переважно чисті — червоний, жовтий, синій.

Коли я з нею познайомився, я одразу викреслив зі свого життя всі заперечення, всі заперечення заперечення і навіть заперечення заперечення заперечення.

Мені було шістнадцять. Їй — двадцять два. Я закінчував школу, і в мене була така дивна, трохи нав’язлива ідея стати художником. Я ніколи не вмів працювати ані з олівцем, ані з фарбами. Але я вирішив, що своєю мазнею зможу висловити свій внутрішній бунт, показати цьому клятому світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним — діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») — а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше — не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй — двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім — інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони — солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони — рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони — Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому — для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

— Світлішої точно немає? — з надією питав я.

— Всю світлу ти ще минулого разу забрав, — винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.

— Пошукайте, — благально промовив я. — Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

— Беж? — якось байдуже запитала вона.

— Ага, — ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

— Поміняю на білий, — так само байдуже сказала вона. — Скільки вам?

— Ну так, — неоднозначно сказав я.

— Сто мілілітрів підійде?

— О, цього буде достатньо, — посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати — батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

— Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

— Ей! — закричав я. — А квартира?

— Приватний сектор. — Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» — подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

— Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках — прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

— Не роззувайся.

Я роззувся.

— Кажу ж, не роззувайся.

— Звичка.

— Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

— Як тебе звати? — пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

— Дюша. Андрій тобто.

— Маша, — так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

— Нормальок, — ледь чутно промовив я.

— Це Дюша, — представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини — одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця — бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.

- І чого ж оце нам так смішно? — не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.

— Та ну, — почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. — Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я — Сергій. Можна просто Боб.

— Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

— Слухай, а він у тебе драчун! — звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

— Сам ти дрочун! — стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. — Де мій беж? — звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

— Дякую, — сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

— Слухай, а чого ти такий агресивний? — запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

— Мене Варварою звати, — сказала вона ще м’якше.

— Дюша, — сухо вистрілив я.

— Як-як? — розсміялася вона.

— Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

— Йдемо на примирення? — зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

— А я з вами і не сварився, — процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

— Але все ж таки, — ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

— Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

— Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, - сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. — Я Олег.

— Рамзес, — сказав другий.

— Як? — смикнув я губами у недопосмішці.

— Рамзес. Рома. Рамзес — так всі мене називають.

— Люда, — сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

— Дюша, — тихенько промовив я, — тобто Андрій.

— Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, — сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

— Вип’єш? — запитав Олег.

— Ні, дякую. Це вбиває.

— Вино? — розсміялася Люда-коняка. — Вино — ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

— Твій беж, — простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

— Угу, — подякував я.

— Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, - сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. — А ти заходь, єслі шо, — звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

— Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

— Не будь таким серйозним! — почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», — подумав я, взувся і попрямував до виходу.

— Це кухня! Вихід тут, — заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

— А скільки тобі років? — якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

— Двадцять шість.

— Г-м, — розгубився я. — Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

* * *

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

— Ти малюєш оголених жінок? — привіталася вона іронічною посмішкою.

— З чого ти взяла? — глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

— Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

— Ага, — сказав він.

— В нас є беж! — встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

— Десь був, — промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик — усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував — ось він — і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

— Не роззувайся.

— Звичка, — буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя — не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

— Три години до поїзда! Три години! — кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

— Ну, ти проходь, — вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

— Хлопчику треба почистити карму, — раптом сказала Людка, — чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

— Я в це не вірю, — буркнув Дюша.

— Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

— Нормальна в мене аура, — пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

— А ти не мене так не дивись, — сказала Маша, — я тебе рятувати не збираюся.

— Давай ми тобі кундаліні піднімемо, — продовжувала гнути свою тему Людка.

— В мене і без того воно нормально стоїть, — вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

— Тобі до котрої можна? — запитала Маша.

— До котрої захочу.

— А батьки?

— Мені начхати на них, — відповів Дюша. — Я сам собі господар.

— Ну, це добре. Дорослий, значить?

— Та… — відмахнувся Дюша.

— Ще вина?

— Угу.

— Давай склянку.

Маша налила.

— Угу, — подякував Дюша.

— То чим ти займаєшся? — запитала Варя.

— Мистецтвом.

— Високим? — посміхнулася вона.

— Сучасним.

— О-о, схвалюю. А ще?

— Читаю.

- І що ж ти читаєш?

— Весь перелік? — якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», — відзначила вона подумки.

— Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

— О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? — запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

— Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, — сам себе перебив Дюша.

— Тобі не подобається Едіт Піаф?

— Не те щоб. Просто набридло.

— А що тобі поставити?

— Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

— Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, — вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

— Ну? — питально глянула Маша на Варю.

— Шо «ну»?

— Як він тобі?

— Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

— Та ні, просто…

— Ну що, хороший хлопчик…

— А взагалі?

— Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

— Ще одного мужчину привели? — жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

— Яківна, йди читай.

— Я вже дочитала, — хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

— Дати ще книжку?

— В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

— Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви — лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

— Ми це знаємо, — сказала Маша, — ви це вже говорили не один раз.

— В мене був роман з Олександром Петровичем.

— Ми і це знаємо.

— А Льова Б…

— Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… — Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

— Довженки, — додала Варя.

— Як варіант, — поскрипіла Яківна. — Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… - вона важко зітхнула.

— Я все це знаю, ба, — занервувала Маша. — Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

* * *

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани — Боб, Рамзес і Олег — колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними — своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше — Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав, роз’їдав найхолодніші деталі мого організму.

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь — вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, — і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ. Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти — сируха.

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її — такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому — щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска — все було майже ідеальне, в сукупності ж — інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки — уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… — вона її взагалі не носила, дешеві колготки — господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

— Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

— Звичайно, заходь, — навіть зраділа Маша. — Коли хочеш зайти?

— Сьогодні.

— Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду — сміливості.

— Добре, я зрозумів.

— Давай завтра?

— Подивимось, — буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» — подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

— Да.

— Шо да? — це була Маша.

— Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

— Да.

— Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.

— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

— Тобто?

— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

— Все нормально, не хвилюйся.

— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

— Та мені якось пофіг…

— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

— Не розумію.

— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

— Завтра не прийду.

— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.

— Я ніколи не прийду.

— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

— Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти прийшов завтра.

— У мене завтра гості.

— Після гостей.

— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

— Ти посміхаєшся?

— Ні, - збрехав я.

— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

— Сім-вісім.

— Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

— Ти.

— Ні, ти.

— Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.

— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.

— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.

Останній дзвоник.

— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?

— Ага, принесу.

Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.

— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.

Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.

— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.

— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.

— Погано, що пасував.

— Мені не потрібна алгебра.

— Анрійчику, в житті все може знадобитися.

— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.

— Ох, Дюша, Дюша.

Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.

Нудно.

Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, - невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

— Дякую, — подякував я за Купера. — Давно мріяв почитати.

Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять — радіоприймач, у п’ятнадцять — господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз — акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом — такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують — вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

Нудно.

— Як школа? — типове питання за святковим столом.

— Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

— Сумуватимеш?

— Ага, — що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

— Екзамени тепер?

— Ну да. П’ять штук.

— А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

— Та там… — відмахнувся я.

Інше типове питання:

— А дівчина в тебе є?

— Да, — що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

— А що за дівчина?

— Все, як у людей, — просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

— Ну так, — пояснив я, — сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

— Ну так, це теж не остання річ! — перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

— Ну да, — сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді — я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). — Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.

Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.

— О, вітають! — прокоментувала бабуся.

— Ага, — між іншим відповів на її коментар я. — Алєу, — звернувся вже до ще невідомо кого.

— Привіт.

Варя.

— Привіт.

— Ну, то коли ти будеш?

— За півгодини.

— Чекаємо.

Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.

— Так, звичайно! Молодий організм! — сказала якась тьотя.

— Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, — сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.

— Не затримуйся! — попросила мама.

Ага, звичайно!

— Мене сьогодні не буде, — гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.

* * *

Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.

Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.

— З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, — сміялася Маша, — але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.

Принаймні їй хотілося у це вірити.

Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його — дівчата не могли цього не помітити — якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.

— Здався не здався, а щось між вами відбувається, — відказувала Маша.

— Те саме, що і між вами! — бурчала Варя.

«Не те саме», — думала Маша.

Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його — з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…

Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки — тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так — слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення — у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички — вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.

Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.

Цього вечора, на межі весни й літа, коли було вже тепло, але не спекотно, а вечірні години розтікалися приємним ембієнтом гавкотіння собак, віддалених криків сусідів та гудіння мотоциклу десь унизу, на Подолі, вони чекали на Дюшу, влаштувавши йому маленький маскарадик, так, нічого надзвичайного. Трохи пізніше мали прийти Боб і Олег. Варя постійно наголошувала на якійсь такій примарній закоханості Олега в Машу, а Маша, навзаєм, про закоханість Боба у Варьку, хоча це вже не мало нікого дивувати, адже Боб не перший рік намагався достукатися до її серця, тільки, очевидно, марно. Або ж Варя чогось вичікувала. На жаль, в цьому сенсі вона була закупорена, неначе тисячолітній джин, і випустити цього джина Маші вдавалося за все їхнє багатолітнє знайомство лише двічі…

Прийшов Дюша. На обличчі виднілися залишки вчорашньої образи. Варя з Машею намагалися пояснити йому, що все це було викликано виключно тим, що вони готували для нього подарунок і що його присутність була б більш ніж не бажаною. Хоча насправді Дюша сам все чудово розумів, але намагався зробити вигляд, що нічого не розуміє, і тим самим змушував і себе, і дівчат, попри всю несправедливість звинувачень, почуватися винними.

— Дюша, — стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, - зі святом тебе.

— Хепі нью йеар, хепі нью йеар, — заспівала Варя на аббівський мотив.

— Е-е-е… приємно. А чо ви?

— Шо ми?

— Новий рік, — якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.

— Новий рік! — весело прокричала Маша. — У тебе!

— Ну так, — зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.

Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.

Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.

Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.

Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:

— Мало? В такому віці гроші псують особистість.

Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.

— Фріда, що ти собі думаєш?

— Мало? — запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.

— Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.

— Не розказуй, — метушливо задріботіла до кімнати вона.

— Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?

Він промовчав.

— Куди ти тікаєш, Яківна?

— Гроші — вони скрізь гроші, - сказала вона й зачинила за собою двері.

Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.

— От хитра, — видушила крізь сміх Варька.

— Нічого, — сказав Дюша, — це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.

Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга — інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять — Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей — до речі непоганий додаток до основного — викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.

А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.

— Старикам тут не місце, — сказала вона, але залишилася, порушуючи ідилічні аромати азійських вонялок своєю наскрізь просякнутою евкаліптом та аптекою персоною.

Дюша багато мовчав, тим самим ховаючи десь у собі свої емоції. Якщо Варя та Маша спільними зусиллями намагалися створити бодай якусь видимість свята, веселості та невимушеності вільної бесіди, то Дюша понуро й відчужено вдивлявся кудись крізь них, забувався, потім, неначе випірнав зі свого дивного незрозумілого стану й косився у бік Варі.

Остання ж закутала своє акуратне тіло у плед, виставила, неначе осінній їжачок, свою коротку колючу зачіску і, вторячи Маші, намагалась підтримати веселість. Час від часу беззмістовно, невлад посміхалася, оголюючи білі, і якби не очевидність, яка проявлялася у трохи кривенькому нижньому різці, то можна було б припустити, що штучні, зуби. Вона також косилася у бік Дюші, але не так явно, злегка, соромлячись.

Фріда понуро клювала нагрудний простір своїм носом, певно згадуючи свої молоді роки, бідність та безцеремонні знайомства з Жаном Огюстовичем Ренуаром, Софі Лорен, Бруно Беттельхаймом та багатьма-багатьма іншими…

* * *

Спочатку, коли я познайомився з Фрідою Яківною, я намагався придушувати роздратування, яке виникало всякчас, коли стара відкривала свій восьмидесятип’ятирічний рот, коли вона, намагаючись відшукати якусь дрібничку, витоптувала своїми овальними ногами затертий і побляклий за довгі роки експлуатації паркет у маленькій кімнатці, коли мружила свої круглі оченята й наосліп перебирала полотна, підрамники, деренчала мідними буддійськими дзвіночками, що змішалися з іншим мотлохом, — шматочками різнобарвного оргскла, масляними ганчірками, мастихінами із засохлою фарбою, невеличкими бюстами якихось античних мужів, деревинками, цвяшками, відрізками лінолеуму, списаним папером, незавершеними акварельними етюдами на цупкому картоні.

Я намагався стримати це наростаюче відчуття дратівливості, стискав зуби й лаявся, думаючи про те, що дав Бог бабі здоров’я пережити своїх дітей і навіть онуків. Але згодом зрозумів, що дав Бог нещастя, а потім, десь на другому тижні спілкування, зрозумів і її, зрозумів, що в цьому будинку, в якому вона мешкає з п’ятдесят шостого року, пройшло все її зріле життя, старість, і от уже добігає кінця глибока старість, залишиться одне — древність, і єдине, чого прагне тепер стара єврейка, — спокій та рівновага, стабільний супчик щодня, якісь пілюлі, краплі, книжки.

Більше того, я помітив, що моє роздратування несправедливе, адже вона намагалася якомога менше заважати та набридати своїй правнучці, яку невдячна онучка Лілія Львівна нарекла Машею: Фріда Яківна хотіла назвати її Рахіллю. Але яка, в біса, могла бути Рахіль у сімдесят другому?

А попереду була школа, між іншим, радянська школа, і нещасну Рахіль неодмінно зрівняли б зі смердючими шкільними плінтусами, більше того — це зламало б усю її долю на віки віків… Компромісне ім’я Роза теж було відхилене. Назвали Марією. Зрештою, теж була така відома єврейка, мати Спасителя, але старозавітна Фріда Яківна, не визнаючи Христа, була проти, і всі називали Машу здебільшого або Машею або Манею, на слов’янський манер.

Вже за три тижні ми з Яківною стали друзями. В нас з’явилася якась негласна змова й обопільне порозуміння. Останнє — на ґрунті першого. Іноді, зустрічаючись з нею сам на сам десь у коридорі чи на кухні, вона мені підморгувала або штрикала скрюченим подагричним пальцем у бік й пошепки питала, не так задля того, щоб почути відповідь, як задля підтвердження нашої дружби і розуміння один одного:

— Як воно, поет?

— Ол райт! — плескав я її по широкій згорбленій спині й робив такий вираз обличчя, який так і говорив: я дам вам парабелум!

Одного я не міг збагнути: звідки стара знає, що я поет? Це вишито червоною ниткою на моєму обличчі? Але я вже давно запримітив, що стара дуже хитра, розумна, як диявол, а з тим — добра й стомлена від довгого життя жінка.

Іноді подумки я називав її сугробом.

Якщо наші стосунки з Фрідою Яківною рухалися рівно, неначе кардіограма мерця, то відносини з Варєю — паралельними кривими, які хоч і стрибали, але помітно підіймалися вгору. Ми мовчали, але іноді наші погляди зустрічалися і говорили один одному набагато більше, ніж могли б сказати ми самі.

В день мого народження ми сиділи в дівчачій кімнаті, нудьгували, пили сухе й кислувате вино, заради забавки чи просто з жалю до старої нудьгуючої людини посадили Яківну на диван, попередньо обмотавши її голову новорічною нісенітницею.

В принципі, ми чекали на Олега та Боба, які мали прийти ближче до дев’ятої, але у Фрідиній кімнаті великий настінний годинник з боєм, рідне дитя Гюйгенса, пробив пів на десяту.

Стемніло. Крізь кватирку задував прохолодний вітерець.

Яківна заснула, Маша розповідала якусь смішну історію, але я, чесно кажучи, не дуже добирав зміст того, про що вона говорила.

Не хочу зараз переповідати, як я внутрішньо шепотів собі: я крига, я айсберг, тому що якось невимушено й органічно Варя почала мене обіймати, і, чесно кажучи, якщо не враховувати випадкових рукопотискань, це був наш перший тілесний контакт. Від неї йшло неземне тепло, я внюхувався у її запах, я боявся поворушитися й зробити щось зайве, тому що не знав, що саме і як треба робити. Я просто сидів і відчував її тепло.

Просто так. Якби в мене тоді запитали, чим я займаюся, то, не вагаючись, відповів би: сиджу, люблю, відчуваю тепло. Все до того йшло. Особливо здивованим я не був. Узагалі, мало що могло мене здивувати у тринадцять, а що вже говорити про шістнадцять, тобто вже сімнадцять. Зрештою, яка різниця!

За кілька хвилин, коли Машина оповідка мала сягнути кульмінаційного моменту, коли вона, перекрикуючи саму себе та перестрибуючи слова, наближалася до піку свого словесного торжества, вона, побачивши нас у такому вигляді, - я сидів спиною до Варі, а вона, все ще загорнута у плед, обіймала мене ззаду, намагаючись, як я зрозумів, не надавати цим обіймам сексуального характеру, — на мить замовкла, перервала свою оповідку, змазала кульмінацію, сказавши щось на кшталт:

— Ось так вони одружилися…

Потім вона піднялася й подалася до свого етюдника, настирно зашкрябала мастихіном по палітрі, почала щось підправляти ганчірочкою на полотні й нарочито, ледь не підсвистуючи собі під ніс, не звертала на нас уваги.

— Що будемо робити? — пошепки запитала у мене Варя, від чого у мене зсередини все похололо.

— Я не знаю, — відповів я.

Ми мовчали.

— Я теж не знаю, — сказала вона, порушуючи в мені гармонію заціпеніння.

Мені хотілося психонути, відігнати весь цей стан незручності та дитячого боягузтва. Двоє дорослих людей, яким, по ідеї, має бути добре разом, граються у цнотливих і переляканих підлітків і не знають, що їм робити. Що будемо робити? Як що? Кохати, радіти, народжувати дітей, проклинати систему, жити в скелі самітниками й виховувати нащадків на манер Анастасії Володимира Мегре!!! Це все мало бути згодом — і радість, і любов, і «час — швидше біжи, немає терпіння чекати зустрічі», а в ті хвилини я був кам’яним та розгубленим, бездіяльним та непристойно зляканим.

А потім заворушилася Фріда Яківна, і ми обоє посміхнулися. Посміхнулися так, просто задля того, щоб не мовчати.

— Смішна, — сказав я, адже і сказати було нічого, принаймні сил та сміливості сказати щось нагальне — не було.

А ще за мить десь у коридорі пролунав дзвоник, почувся чоловічий сміх і все зникло: Варя мене швидко поцілувала у потилицю і відпустила, Яківна прокинулася й здивовано заозиралася, Маша кинулася відчиняти двері.

Олег і Боб, разом із веселим сміхом та живою, здоровою атмосферою, занесли в кімнату і руйнівну силу, яка змела, неначе монголо-татарське ярмо, мій стан, в якому я перебував: стан ніжного затишку та приголомшливого запаморочення від жіночих (жіночих!) обіймів Варі.

— Гратулямс! — потис мені руку Боб. — Як тобі подарунок?

Я промовчав.

— Чи ви ще не подарували? — звернувся він до дівчат.

— Подарували.

— Дякую, — сказав я. — Можливо, я не так жваво відреагував на нього, але мені дуже приємно, і мені справді сподобалося.

— Ну от! — розсміявся Боб здоровим сміхом. — Будеш ще більший інтелігент, ніж був. Трость — лучший падарок для поета!

— Та який з мене інтелігент, — позадкував я ближче до тапчану, намагаючись віднайти хоч якийсь притулок від його наступаючого на ноги здоров’я.

— Ну-ну! — глибоким тенором промовив він, пригладжуючи свою ще не настільки густу, але вже порядну бороду. Вони всі носили бороди. Неначе готувалися вступити в хасидизм й запрягти себе на все життя у вивчення пантеїстичної будови неоплатонізму вкупі з іудейським гностицизмом.

Вся їхня художня тусовка переживала не найкращі часи.

Тоді я ще не знав усіх подробиць, а тому сприймав себе в цьому будинку паразитуючим організмом, що був уживленим у клин історії, яку створював не я, а інші. З одного боку, була сім’я Маші, а з іншого — художка, однокурсники, спільні історії, свої, зрозумілі лише їм життєві анекдоти та жарти. Я перебував у тому стані, коли ти наче свій, але зайвий. Але тоді у них були власні застійні часи. Приходили хлопці скоріше за звичкою, бо вже давно не навчалися і більше року тому склали останні іспити та академки. Боб все ще не насмілювався сказати Варі про свої почуття, та вона і сама не робила перших кроків назустріч. У той же час, раптово для себе, вже рік маючи дружину, Олег зрозумів, що йому дуже подобається Маша. Рамзеси, Людки… Все було за звичкою, все було від нудьги, від того, що країні ще не були потрібні ані художники-оформлювачі, ані дизайнери. Це за три-чотири роки все зміниться, а тоді… вони знаходились у стані невизначеності, у стані пошуку, чеканні, кріогенному сні, - можливо, потім стане світліше, легше, проб’ються зелені пагони крізь сірий столичний бетон, і люди… люди відчують потребу в прекрасному.

Сміялися, пили вино, спілкувалися — все за звичкою, і я навіть не припускав, що можу бути їм цікавим, що стану свіжим вітром у їхніх висохлих і пожовклих, але ще молодих душах.

З приходом Боба й Олега ми знову почали пити, і всім стало весело. Не знаю, по-справжньому чи за звичкою — але ми сміялися. Іноді, зустрічаючись поглядом з Варею, я намагався затримати якнайдовше свій погляд, але вона відривалася від мене і з фальшивим захватом починала комусь щось розповідати.

Яківна пішла до свого старечого лігва, в якому мені ще не довелося побувати.

Згодом всі притихли, розійшлися по кутках, Боб і Олег почали збиратися: перший — на роботу, другий — до сім’ї. Телефонувала з котельні Людка, заливалася п’яним сміхом і питала, як в мене справи. Маша їй відповідала стримано й підкреслено сухо.

І коли вже хлопці майже пішли, коли весь балаган перенісся до коридору, раптом Боб нахилився до Варі, щось сказав їй на вухо і вийшов, а вона, поспіхом одягаючи розчавлені, неначе оладки, Фрідині шльопки, вийшла слідом. Маша розмовляла з Олегом, а потім, помітивши відсутність Варі й Боба, глянула на мене й розвела руками, мовляв, я сама не знаю, що відбувається. В цій ситуації вона явно була за мене. Її великі очі й витончено-жіноче обличчя у тьмяному коридорному світлі набуло добрих і ніжних відтінків, вона сама перетворилася на зразок доброти й ніжності.

— Я зараз, — стривожено сказала вона й направилася до виходу.

Я залишився з елегантним бовдуром Олегом. Власне, окрім вельветового піджака та гостроносих туфель (тоді це було нереально модно), нічого елегантного в ньому не було. Ну, ще хіба обличчя, позбавлене слов’янської простоти.

Але з ним мені завжди не було про що розмовляти, крім поезії Хармса та живопису Малевича.

— Вони дружили, — казав він мені.

— Ні, в них просто було кілька спільних проектів, — поправляв я його, і він розквітав на очах.

— А цей, цей, пам’ятаєш? «Сладострастная торговка…» — заводив він похабний хармсівський віршик.

— Ага, — казав я.

І він знову розквітав. Милий та елегантний. Але бовдур.

За секунду з’явилася Маша, а за нею зайшли Варя і Боб.

— Ну, давай, поет! — приязно посміхнувся Боб і простягнув мені свою велику сієнітову лапу.

Спочатку, під владою сильної симпатії і прикрої для самого себе ненависті до нього, я хотів у неї плюнути, але, стримуючи безжалісний наступ нудоти, проковтнув щось важке і колюче й потис її.

Ні з ким більше він не попрощався. Олег невиразно кивнув, і вони пішли.

Я зайшов до темної, з ледь окресленими, немов простим олівцем, предметами кухні й сів у кутку з найбільшим накопиченням згустків темряви навпроти газової плити. Просто там стояв табурет, і я сів. З коридору долинав голос Маші, яка, очевидно, смикала Варю за рукав, як вона це зазвичай робила, і тихо й методично почала вичитувати:

— Ти що? Що ти робиш? Що це означає?

— Нічого.

— Ти ж малого вбиваєш!

— Господи, Мань, я так стомилася. Не чіпай мене, добре?

Маня промовчала.

А Варя, заходячи до кімнати, стомлено проговорила:

— Може, знову навчатися піти? — а потім театрально: — Сієнская школа — італьянская школа живопісі, сложилась в Сієнє в трінадцатом — началє чєтирнадцатава вєков. Характєрни ізисканость лінєйного рітма і цвєта, тонкій лірізм, сказачная дєкаратівность в сочєтаніі с рєалістічєскімі ісканіямі. А-а-а!!! Як же нудно!

Остання фраза пролунала десь у глибині кімнати, а я, не вірячи власним емоціям, закусив зубами алюмінієву ручку духовки й ледь чутно завив, пускаючи слину кудись у кухонний смугастий килимок.

* * *

Тоді я намагався пересилити свої емоції, змусити припинити плакати й взяти себе в руки. Це мені вдалося, і я зрозумів, що треба бігти з цього будинку, поки всі помиї сердечних справ повністю не поглинули мене, поки ніхто не почав мене заспокоювати й виправдовуватися, поки не пролунали сильні слова й запевняння стосовно справжньої дружби та цінності цього інституту як такого. І тільки-но я зібрався йти до коридору, тільки розпланував, наскільки швидко зможу взутися й зникнути непоміченим, як відчинилися двері й до кухні вкотився, немов на маленьких коліщатках, сірий зморшкуватий сугроб.

— Водичка, — тихенько промовила Фріда Яківна й нахилилася до відра, проігнорувавши саме поняття чашки. Прямо як я.

— Га-а! — зітхнула вона з полегшенням. — Відпочиваєш?

— Ні, вже йду.

— А Маша казала, що ти залишишся…

— На жаль, — розвів я руками.

— Е-е ні, голубчик, — зупинила вона мене. — Ану стій.

Я сів на ще теплий табурет.

— Що сталося? — співчутливо, проте не без цікавості запитала вона.

— Нічого, — сказав я, намагаючись піднятись.

— Сиди, — грізно промовила стара. — Що сталося? Таки ж не від відсутності мозку горюєш.

— Я не горюю, все нормально! — хотів я вирватися, але її кам’яні пальці так сильно схопили за шкіру мої руки, що під владою болю я не в силах був пручатися.

— Сядь і кажи. Що, любов? Да, бачила я, як вона з ним цілувалася. Ну нічого, все буде добре, головне, що живі всі.

— Хто цілувався? З ким?

— З Олегом цим. Машка.

— А мені яке діло, що вони цілувалися?

— Стривай, а хіба ти не з… І-і, а я стара думала що ти з Манькою моєю шури-мури крутиш, а ти, значить…

— Ні з ким я нічого не кручу.

— Бідний хлопчик. А я ж не сліпа, хоча брешу, сліпа, але не дурна, як ти, і все чудово розумію. Знаю, що в темряві і на самоті лише від сердечних справ сидять. Страждають, накручують ревнощі свої, немов пружинку, а потім — бах! І стрельне! Стрельне так, що ой-йо-йой!

— Що стрельне?

— Варвара? — рвучко запитала вона, і її обличчя перетворилося на пожовану котлету.

— Ці ваші штучки!

— Які штучки?

— Ваші!

— Ти хотів сказати єврейські, так? Наші єврейські штучки, ти це хотів сказати!

— Нічого я не хотів сказати. Просто ви питанням на питання. Щось стрельне. Якась Варвара. Фріда Яківна, відпустіть мене, а?

— Не відпущу! — хитро промовила Фріда Яківна й знову запитала: — Варвара?

— Ну? — здався я.

— От чого не бачила, того не бачила.

— Тобто?

— Ну, з ким вона там цілувалася… Хоча ні, зачекай… бачила! Класі у сьомому вона була. Ну так, якщо Машка у десятому була, то точно, у сьомому. Там, за тепличкою з Ваніком очкастим так заливала, думала, один в одного язики проковтнуть… Але ж це не горе, ні?

— Ні, не горе.

— Я тобі ось що скажу…

— Скажіть.

— Не зв’язуйся ти з бабами, добром це не скінчиться…

— А з ким же?

— Я не про це. Не мені тобі розповідати, ти вже дорослий. Скільки тобі? Двадцять два? Три?

— Сімнадцять сьогодні.

— Ну нічого, не всі досконалі. У мене в твоєму віці знаєш скільки всього було?

— Не знаю.

— О-о-о, — протягнула вона й закашлялась. — Тобі й не снилося. Я тоді з Льовою Б. зустрічалася. Їздила до нього у Москву…

Про Льову Б. я чув удесяте.

На кухні ми просиділи години дві. Лише одного разу заглянула Маша. Якось недовірливо, навіть підозріло глянула на нас із Фрідою, скривилася й сказала, що постелила мені на підлозі. Біля тапчана.

- Іди-іди! — хитро промовила Фріда. — Ми сьогодні взагалі спати не збираємося, да? — І вона, в очікуванні підтвердження її слів, подивилася на мене.

Спати я, звичайно, збирався, але таки підтвердив:

— Да.

Маша знизила плечима, побажала нам безхмарної ночі й зникла.

А ми ще посиділи хвилин десять на кухні, яка особливою зручністю для опівнічних бесід не відрізнялася, і перейшли до Фрідиної кімнати, яка одразу вразила мене своєю різнорідною начинкою. Починаючи від книжок і закінчуючи неймовірною кількістю годинників.

Бачити її кімнату у перспективі було майже нереально — така кількість дрібних речей та незначних за своєю сутністю штукерій просто розчиняла саме поняття простору на молекули, і все, що залишалося, — це вивчати кімнату по міліметру.

Убогість розрізненої, але старовинної меблі компенсував новенький кондиціонер: Фріда не виносила спеки. Широка дерев’яна тахта на гнутих ніжках, пухова й пишна, але пожовкла постіль, фанерна шафка з висувною тумбою, перекособочений креденс (саме креденс, а не буфет), по вінця напханий медикаментами й скляночками, в яких стирчали записки десятилітньої давності, календарики, мотузочки, пір’яні ручки, погризені олівці. Також у око врізалися мініатюрні пастельні картинки, кухлі та шаблонні вишивки на пасторальну тематику. Все ж таки стара хоч і була інтелігентною, але дещиця доволі вульгарного міщанства в її житті була присутньою. Запах стояв не противний, але задушливий. Окремо висіла поличка зі старими книжечками. Потім я дізнався, що кожна має автограф автора. Серед авторів були й непристойно знамениті.

І безліч годинників. Настінний з боєм, настільні, ручні, золотисті, сріблясті, з червоного та чорного дерева, з маятниками, будильники… всі йшли справно і чітко, вистукуючи розгонистим метрономом час до невідворотної смерті. Ціла купа непотрібних предметів, від яких складалося враження, що потрапив до вікторіанської епохи радянського зразка.

— Коли я помру, — сказала Фріда Яківна мрійливо, але не без жалю, вказуючи на годинники, — вони зупиняться, і ніхто ніколи не в змозі буде їх завести.

— Чого ви так думаєте?

— От побачиш! — пророчо промовила вона.

— Та ну, ви ще мене переживете!

— Я зрозуміла твій натяк, — звузила вона свої очі.

— Який натяк?

— Стара карга дітей своїх пережила, онуків пережила, і от, погляньте, ще трохи — йде на рекорд, намагається пережити Маню! Обережно, небезпечний поворот, а-а, яка невдача, інфаркт, але чекайте, вона йде на поправку, вона майже здорова, ось, ще трохи, ще трохи…

Я щиро розсміявся.

— Дурниці кажете.

Старуха, оцінюючи власний гумор сором’язливою посмішкою, потягнулася до мене, обхопила за плечі, потрусила й повалилася на ліжко. З-під матрацу дістала пачку «Честерфілда» і запальничку. Спритно закинула цигарку до рота, підкурила й промовила:

— Тільки тчш-ш-ш!

— Могила! — пообіцяв я, і вона продовжила розповідати те, що почала ще на кухні.

— А знаєш, пам’ять — це єдине, що в мене залишилося. Кривава, щаслива, грузинсько-єврейська…

— Як грузинсько?

— Я завжди була грузинкою, хоча і єврейкою. Не знаю, тепер, коли до смерті залишилося три з половиною подихи, все сприймаєш більш гостро. Все своє життя я була самотньою, хоча й життя проходило поміж людей, але самотність — головний козир і бич мого життя. Скількох я поховала, скількох не помітила, скількох обманювала і скільки разів виживала, коли здавалося, що вижити було неможливо. Я прожила довге й беззмістовне життя. І Варя — єдине, що залишилося мені перед смертним одром. Ні-ні, жодного пафосу, просто все своє життя я прожила впівсили, не собою, не типовою київською єврейкою, без святкування Пейсаху та інших свят, а так, за помахом долі, під свіжий вітерець… І зараз, коли настав час помирати, помирати доведеться в безкомпромісній самотності, під пуховою ковдрою, помирати старою й негарною, трохи черствою й грубою, непотрібною, напіврозумною…

Історія Фріди Яківни почалася у серпні тринадцятого року. З Балканів насувалася гроза, але мало що могло зупинити її появу на світ.

— Знаєш, Дюша, мені здається, що я народилася вчасно. Рік пізніше, рік раніше, — і все моє життя пішло б іншим шляхом. У нашій сім’ї всі жінки народжували рано…

Мати Фріди Яківни народила її у шістнадцять. Вона, вродлива, ще струнка грудаста дівчина, донька житомирського шинкаря, скочила заміж за пристойного, вже не молодого, але ще повного сил і молодецького запалу офіцера, теж єврейської крові, між іншим. Тільки там були свої нюанси, якісь фіктивні прізвища, біографії, так що офіцер був на гарному рахунку, адже ще свого часу, у п’ятому році, під час російсько-японської війни показав себе доблесним солдатом — оборона Порт-Артуру, хоч і розгромна, але звитяжна баталія на річці Ялу… і солдата Якова Андрійовича возвели у ранг офіцера, що наблизило його до дворянського титулу.

У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…

— Якщо чесно, я і не пам’ятаю вже.

В той час вони з мамою та Фрідиною молодшою сестрою переїхали до Києва. Тоді це було відносно спокійне місто, аж до дев’ятнадцятого року. А у дев’ятнадцятому була безкінечна холодна зима, і петлюрівські війська вчиняли єврейські погроми. Фріда з матір’ю на той час мешкали у квартирі вже загиблого офіцера Якова Андрійовича на Прорізній. Фріду віддали до сусідки, яка невимовно зраділа такому подарунку — прийняти до себе хоч і єврейську, але дівчинку, бо сама страждала на безпліддя. Молодша сестра померла ще у вісімнадцятому — ангіна, абсцес нирок.

— Не вижила. Мати і не горювала навіть. Не до цього було.

Згодом, під час погрому, сердобольну Лілю Єфимівну зґвалтували і вбили, а Фріда так і не дізналася, де знаходиться її тіло. А сусідка Настька Міронадзе — також дружина офіцера, потім, з приходом радянських військ, вивезла Фріду до Криму. Півроку вони жили у Феодосії.

— Сонце, море. Це були найкращі часи мого дитинства. Настька мене виховувала. Читати і писати, щоправда, навчила ще мати, але Настька Міронадзе, в дівоцтві Голобєєва, впритул наблизила мене до високого. Ми бували у Максиміліана Олександровича. Двічі. Ой, натисни оту кнопочку на пульті… щось душно… ага, дякую. Двічі ми були у нього. Одного разу я сильно перелякалася якоїсь вівчарки, що забігла на подвір’я, і розревлася. Макс — нічого, що так фамільярно? — посадив мене на коліна й подарував книжечку, попередньо дещо написавши у ній. «Демоны глухонемые». Он бачиш, стоїть. «Фрида, бояться нужно не собак. Учись. С нежностью, М.В.»

Я, затамувавши подих, дістав збірку віршів. Обережно, боячись, що та розвалиться у мене в руках, але книжка виявилась міцною, позбавленою столітньої обшарпаності. Здивовано посміхнувся. Волошиним особливо ніколи не цікавився, хоча вдома стояв його альбом і вірші, та й мати мені багато розповідала, але якось нецікаво було, а тут… неначе до його мощів доторкнувся. Аж мороз по шкірі.

— А потім до Феодосії приїхав Давид Міронадзе. В таврійських степах йшли бої з червоними військами. Міронадзе приїхав у коротку відпустку, на тиждень. Мене не прийняв, сказав, що він не буде батьком чужої дитини. Тільки за місяць його було важко поранено десь під Каховкою. Помер він у Джанкої. А в двадцятому якісь давні знайомі Настіного батька, колись наближеного до тимчасового уряду есера, що загинув від випадкової кулі у Петрограді, посадили нас на пароплав. У мене почалося запалення легень. Увесь час, скільки ми пливли, я була майже у непритомному стані. Марила, кашляла кров’ю. Прийшла до тями тільки у Константинопольському порту. У самому місті нас розмістили у невеличких квартирках на лівому березі Босфору. Стояла неймовірна спека, було багато хворих, серед них і я. Мене поклали до госпіталю. Виходжував якийсь турок з європейською зовнішністю. За три місяці старцювання у Константинополі якісь добрі люди нас знову посадили на пароплав, і незабаром ми опинилися в Неаполі, брудному й злочинному гадючнику. Мене одразу вразила величезна кількість автомобілів, конок, людей, арабів і негрів. Неаполь називали тоді італійською Калькуттою. Мені було вісім років, і я не знала, що таке Калькутта. Думала, що від слова «культя», а значить, щось пов’язане з інвалідністю. Італійське місто-інвалід.

А потім Фріда пішла до італійської школи, вивчила мову. До двадцять третього року вони з Настькою проживали в Римі, отримували якусь допомогу від монархічної общини та паралельно пенсію від есерів. А у листопаді двадцять другого все змінилося, знову революція, до влади в Італії прийшов вирлоокий карлик, який приніс разом з собою заразу фашизму. Шовіністичні погляди італійців змусили Настьку з Фрідою тікати на Північ, до Берліна.

— Тільки-но я освоїла італійську, довелося вивчати німецьку. Спочатку ходила до російської школи. Там були всі емігранти, дехто навіть з Києва, якісь знайомі траплялися. У Берліні було легше. Настька займалася перекладами. Окрім німецької, італійської і французької, знала ще англійську та їдиш. Усіх цих мов вона навчила і мене. Тоді у Берліні, в нас були тижні, коли ми спілкувалися виключно однією з тих мов, яку я вивчала. Тільки французька далася мені важко. Та-ак, казала Настька, понеділок, яка у нас на цьому тижні мова? І ми переходили на іспанську або англійську, або їдиш аж до недільного вечора. Так і жили. Я ходила до школи, Настька по п’ятнадцять годин засиджувалася то в редакції емігрантської газети, то за перекладами чиїхось мемуарів, та все про царя, монархію. Якісь адепти народовольців давали на переклад свої маніфести, потім вони ж організували і свій журнал. Настька не гребувала жодною роботою. Від політики була далекою, але розбиралася в ній незгірше за свою лінгвістику.

Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.

— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.

Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.

Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.

— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?

— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?

— На Берліні.

— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…

— Ні-ні, - перебив я її, - вам ще десять років, — хоча перестрибнути два десятиліття її долі мені здалося навіть заманливим.

— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.

Фріда і Ніона. Хоч бери й пиши маслом. Гордовита, грудаста Фріда і скромна, невигадлива Ніона. За два роки їхньої дружби змінилося багато. Ще за два роки — вони закінчували школу. Доля Ніони була передбачувана й вирішена, як роман «Анна Кареніна»: батьки зажадали найскорішого вступу доньки у Кембридж. Наївні, не знали, у що це згодом виллється. У тридцять шостому колишні студенти Кембриджа, підбурені всезагальними демократичними свободами, подадуться до Іспанії — боротися проти свавілля Франко. І Ніоночка, двадцятичо-тирирічна красуня, руде сонечко лондонського туману, півтора року служитиме медсестрою в Гібралтарі, який і досі не можуть поділити Велика Британія та Іспанія. А потім її застрелить п’яний марокканець. Просто так.

А Фріда Яківна ще два роки пропрацює у берлінській поштовій службі, познайомиться з чарівним і дотепним commis voyageur Францем, а невздовзі від нестримного кохання та безмежного щастя врешті-решт завагітніє.

Коли розповіла йому, що чекає від нього дитину, його дитину, Франц почервонів, як свіжа баварська сарделька, розридався і заприсягався, що за кілька місяців вони обов’язково одружаться, але зараз він має їхати у відрядження, адже люди без пристроїв, які він пропонує, просто не виживуть.

— Більше я його не бачила. Страждала, плакала, народила. Хотіла двійню, та й молока в мене було чи не на трійню, але змирилася, пробачила, заспокоїлась. А у тридцять першому від сухот дуже раптово і майже непомітно померла Настька, і я вже навіть не плакала, тихенько поховала на берлінському кладовищі її, лютеранку, і настала така порожнеча, така темна й сіра крига душу закувала, життя не було, сил не було. Тільки порожнява й страх. З однорічною дитиною, майже на вулиці, з мізерною зарплатнею рядового службовця на пошті я залишилася одна у цілому Берліні. Тоді вже ходили плітки, що на батьківщині настав рай, що всі працюють на радість собі і державі, а держава — не просто держава, а справжнє тобі втілення всіх соціальних чеснот. Становлення держави закінчилося, всі терори, війни і голод позаду — залишилося тільки приїхати і стати рівноправним мешканцем нової Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я звернулася до радянського консульства, і мене радо прийняв майор, рафінований рязанський блондин, потомок славних варягів, але з хитрими татарськими очима. На оформлення виїзних документів з прізвищем Міронадзе пішло трохи менше двох тижнів. Мені пообіцяли квартиру в тому ж будинку на Прорізній, працевлаштування, ясла для Ніони, — її я назвала на честь подруги (пізніше вона стане звичайною Нінкою), — вечірнє відділення технічного училища, звичайний соціалістичний рай. І от, на початку березня тридцять другого року, з пересадкою у Варшаві, я приїхала до сірого, занедбаного міста, навіть не столиці, а так, посереднього провінційного містечка з розбитими храмами й понівеченою культурою. З-під снігу виглядала чорна земля, що почала відтаювати після холодної зими. Текло зі стріх, текло з очей. Здавалося, що вулицею ходять одні уркагани та чекісти. Тоді я вже зрозуміла, що, отримавши радянське громадянство, я втратила можливість виїхати з країни. Деякі збереження ще залишалися, і я думала податися до Франції, зробити рекогносцировку, зрозуміти, чи можна переїхати жити туди. Але, як я і очікувала, назад мене ніхто вже не випустив. З десяток разів я була на допитах у ГПУ, проте саджати мене поки ніхто не збирався. А з іншого боку, паспорт громадянки сересер мені теж не видавали. Жила як у повітрі, без документів, тимчасово мешкала у бараку, в яру, де зараз проходить бульвар Лесі Українки, працювала так само, як і в Берліні, на пошті. Було важко, і раєм це життя аж ніяк назвати не можна було. Бараки, робітники, чекісти, щоранку о шостій прокидайся, вези Ніоночку до ясел, а там не харчування, а біда якась. Так то я ще не знала, що за півроку тут буде стільки біженців із сіл, стільки злочинності та безчинства, що мама рідна, але жила, якось викарабкувалася, часом хотілося руки накласти на себе, не стільки через відчай, як від байдужості до всього.

Паспорт я отримала тільки у тридцять четвертому. Бігала у театральну студію, на теперішню Пушкінську, ставили класиків: Ібсена, Островського, Карого. Познайомилася з тодішньою богемою, час від часу підробляла статисткою у кіно, познайомилася з Олександром Петровичем, але це вже інша історія, довга й заплутана. Їздила до Москви, там в мене ще одна любов була, Льова Б., а десь між тридцять п’ятим і тридцять сьомим був нервозний і безладний роман з Сар’яном. Ах, які пейзажі були у Мартіроса, яка це була людина. Він був старший за мене на тридцять п’ять років, але я його так любила!

Ближче до п’ятої години ранку почало світати. Невгомонна стара все ще розповідала, розповідала — і про кінець тридцятих, як оминуло її горе, і про родичів білого офіцера Міронадзе, які знайшли її, Фріду, й прийняли її, єврейку, як доньку білого офіцера Давида Міронадзе, але їх у тридцять восьмому всіх до одного репресували. І бігала Фріда, оббивала пороги, намагаючись врятувати родичів Давида, який у свій час відмовився від новоявленої шестирічної доньки. Але всі її зв’язки обривалися швидко і з тріском. Забирали колишніх високопосадовців, творча еліта перебувала у перманентному панічному страху. Якщо таких видних діячів, як Косіор, було репресовано, то що можна говорити про інших. Навіть Єжову, чиє ім’я довгий час вселяло тихий жах, не вдалося сховатися в наркоматі водного транспорту. Фріді нічого не залишалося, як збирати консерви на передачі тим, кого не розстріляли. Пізніше їх всіх розмололо на безвісну труху історії: кого табори, кого війна…

У тридцять шостому була друга хвиля ущільнення квартир, і Фріду Яківну з донькою Ніоною підселили до театрального актора Анічкіна.

— Це був будинок на Госпітальній. До Анічкіна підселили три сім’ї. Мене з Ніонкою, єврейку Розу, якій через її єврейство надали приміщення на чотири метри у підвалі будинку, та ще одну жінку з чоловіком. Жінку звали Ніною, майже як мою доньку, а чоловіка — Яковом, як мого батька. У тридцять сьомому в них народилася донька, Ліна, а у тридцять восьмому, невідомо звідки і від кого, Роза народила крикливого і дуже негарного хлопчика Льову. Анічкін злився, жадібно кусаючи повітря, психував, нас всіх ненавидів, але часи були страшні, і вередувати, особливо на публіці, він собі не дозволяв. Коли почалася війна, мені було вже двадцять вісім. У місто увійшли німці. Спочатку готувалася до евакуації, за прикладом багатьох, зібрала все барахло у старий килим й закопала у яру. В останню мить я від евакуації відмовилась, а коли прийшла до захованого барахла, побачила, що яма порожня. Анічкін ще довго пив каву з наших фарфорових чашок. Я працювала у підпіллі, так і виживали. Адже як тоді було: або ти працюєш на німців і не здихаєш з голоду, або ти не працюєш і спостерігаєш за тим, як твої діти пухнуть і лопаються… Нінина сім’я взяла до себе Льову, а Розу разом з її братом, який так недоречно випірнув з Козятинської глухомані, розстріляли у Бабиному Яру. Льову ж всі не любили, був він крикливий і сопливий, через довге життя у підвалі постійно хворів, кашляв, температурив, а з носа постійно текли соплі. Після війни якась примарна тітка, теж, здається, з Козятина, забрала його до себе.

Фріда Яківна займалася підривною діяльністю, принаймні так довго думали всі її знайомі. Насправді ж вона було лише зв’язковою, що, в принципі, не зменшувало ризику для життя.

Якимось чином знайшла родичів, а саме бабусю у Попільні, в ста кілометрах від Києва. Ходила туди з Ніонкою пішки, ховалася в окопах, виживала, а у сорок другому, через велику кількість провокаторів та взагалі всякої поліцайської наволочі, їхнє підпілля розкрили, приговорили до розстрілу, але в останню мить трьох жінок від правили до Варшави, а звідти у Треблінку І, де все ж таки довелося працювати на німців, а за кілька місяців за якісь особливі гріхи перед рейхом триста здорових людей переправили до Треблінки ІІ, табору смерті… Там їх тримали, навіщось годували, але поки не вбивали. В серпні сорок третього почалося повстання, Фріді разом з десятком ув’язнених вдалося втекти й потрапити на фронт, який стрімко просувався на Захід. У сорок четвертому десь під Будапештом Фріду було поранено, і вона лежала у київському госпіталі, в ста метрах від свого будинку, в якому залишилася донька. Мабуть, вже підросла, по-чесному радянська, піонерка. Має закінчувати восьмий клас.

— Про перемогу я дізналася, стоячи на Васильківській. Ми розгрібали завали, під якими знаходили розкладені й всохлі трупи людей і собак. Хоча собак менше. Особливого ентузіазму в мене не було. Та й ходили чутки, що колишніх ув’язнених та полонених ув’язнюють знову, тільки вже свої. Доньці моїй вже було п’ятнадцять, коли мене викликали на допит. Тиждень протримали на Лук’янівці. Відпустили. Хтось замовив слівце, та й була я вже партійна, комуністка. В ідею не вірила, але в партію вступила ще на фронті. Хотілося їсти. Та й час складний був — трималися за все, за що можна було триматися. У п’ятдесят шостому з партії мене виженуть. Пам’ятаю, як і чому, але неприємно згадувати, хоч і зітхнула я тоді з полегшенням. Тоді вже жила в цьому будинку…

Слухати Фріду Яківну сил вже не було. Очі солодко злипалися, і я провалювався кудись глибше, ніж просто в сон, кудись між Берліном двадцятих років та Києвом тридцятих, засинав, уткнувши писок у розкішну й волохату бороду Волошина, лягав поряд з ніжно скриплячими кістяками у Бабиному Яру, тихо й солодко проникав у історію століття, що наближається до свого не зовсім логічного, але кінця. Десь за три хати чувся перегул трамваїв, небесна сірість виплакувала неспокійну мжичку. Йти додому я не те що не хотів, але надто вже спустошено себе відчував. Важкий, розлогий — через все тіло — пласт свинцю хилив мене у сон. Десь у шістдесятих заснула й сама Фріда Яківна. Я піднявся з фотеля, розім’яв засиджене тіло, прохрустів кісточками й подався до дівчачої кімнати, де на мене чекала постіль під тапчаном. Нарешті я зможу відрубитися під мирне сопіння Варварки.

В прохідній кімнатці, просуваючись обережно й навшпиньках, намагаючись не збудити оголених чоловіків на полотнах та засохлих мух на підвіконні, у контровому світлі стояла Варя.

- Іди сюди, — сказала вона майже мовчки, і я, вже збайдужілий до будь-яких з’ясувань стосунків, яких, по суті, не існувало, піддався її тихому та перепрошуючому голосу й підійшов.

Вона схопила мене за рукав сорочки й потягнула до себе.

— Ти придурок. Я всю ніч тебе тут чекаю.

— Я виходив попити водички, але тебе тут не бачив.

— Придурок, я всю ніч не спала, тебе чекала. Що ти там робив? — з непідробним здивуванням запитала вона.

— Слухав, — крізь сон відповів я.

— Придурок, ти ж…

— Та не придурок я! — пошепки закричав я, відштовхуючи Варю.

Скільки можна, врешті-решт: придурок, придурок.

- Іди сюди, — вона ледь не плакала.

Я ступив крок назустріч. Вона обійняла мене за шию й потягнулася до мого вуха.

— Ти такий придурок, такий придурок, — швидким шепотом щебетала Варя, — він пішов, чуєш, все, він більше не прийде, його більше не буде. Тільки ми з тобою. Невже ти цього не хотів, не хочеш? Господи, дурненький, ми ж маємо бути разом, як ти цього не розумієш?

Я оторопіло мовчав.

— Поцілуй мене, чуєш, поцілуй мене, — тараторила вона, — ти, придурочок, ти, господи, як я хочу спати, Дюша, я все візьму на себе, не хвилюйся, добре? Не хвилюйся… Якщо я поспішаю — скажи, я знаю який ти, я все знаю, нічого не кажи, мовчи.

Власне, я і не збирався нічого казати, але відчуття незвичності всієї ситуації мене вразило. Безсонна ніч, проведена у чужому житті, тихі плавні звуки слухових галюцинацій. Підкошувалися ноги… Я обійняв Варю за талію й схилив голову на її плече.

— Мовчи, — не заспокоювалась вона. — Мовчи.

Я мовчав.

Ми простояли, обійнявшись, хвилин десять. Двічі я встиг заснути. Не в такому, не в такому стані мало прийти моє щастя, щоб я розривався між ним та нестерпним бажанням спати. Але нічого не вдієш, і змусити це щастя приходити вчасно — неможливо.

— Дякую, — сказав я. Все, на що я спромігся, сказати цю дурнувату й повністю зайву фразу.

«Дякую». Господи, як безглуздо, як по-дитячому. Якраз для моїх сімнадцяти років.

— Ми будемо разом? — чи то питально, чи то ствердно промовила Варя.

І в той момент, коли я мав сказати, все сказати — що думаю і що не думаю, в той момент, коли вся вона — скрізь, наскрізь була відкрита для мене, для моїх слів, я промовчав.

Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…

* * *

Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.

А чи не занадто?…

Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.

Жили у квартирі, яку після смерті Євгена Семеновича та Лілії Львівни відібрали назад у кооператив, Маня була прописана в будинку бабусі та Фріди Яківни.

І Фріда Яківна невтомно бігала, сердилася, дратувала своїм потертим виглядом молодих та сильних.

— Фріда Яківна, йдіть спіть! — кричав Женя. — Без вас уже якось.

Без мене так без мене — і йшла додому. Спати. Не спалося. Прибігала Машуня, безкінечно клянчила гроші, і не гроші навіть, а якісь купони. З кожним днем все більше й більше, спочатку десять, потім сто, тисячу, десять тисяч — та що таке десять тисяч! Двічі у тролейбусі проїхатися. Сто тисяч — дві хлібини. Але це вже пізніше, вже без батьків.

Після їхньої смерті, у дев’яносто другому, та смерті бабусі Ніони чи то від бронхіальної астми, чи від серця — вже не розбереш, — закинувши навчання, Маша сиділа у своїй новій, колишній бабусиній кімнатці, горювала, безкінечно пила пиво — хотіла упитися. І все це в очах Яківни виглядало зворушливо й безглуздо. Але безглуздо лише для Фріди. Маша вже подумувала про те, щоб втопитися у брудних водах Сени. Однак слідом прийшла інша думка: застерегти себе від намірів закінчити життя самогубством. А потім вирішила, що мета булькнути у води Сени може бути дуже ефективною терапією! Дніпро відкидаємо одразу — це не так красиво, але надто прозаїчно, та й маєш ризик залишитись непоміченою… Для того, щоб дістатись до моста Мірабо, для початку потрібно зробити закордонний паспорт, що передбачає спілкування з усілякими ідіотами з районного ОВІРу, давання хабарів та іншу діяльність, яка дуже піднімає життєвий тонус. Якщо все вигорить з паспортом, треба буде придумати спосіб отримання візи — звичайної, адже все ще не так трагічно, — до початку дії Шенгенської угоди ще два роки. А потім, після ряду принизливих процедур — роздобути мінімальні гроші на поїздку… І коли б вона вже нарешті опинилася в Парижі, то неодмінно подумала б: я що, ідіотка, отак просто взяти і скочити в Сену, краще піду з Джімом Моррісоном пляшечку перехилю й оціню, як добре, що ми з ним по різні боки реальності.

Прийшов лист з академії на ім’я батьків. Вибачте (дефіляда казенного розшаркування), вашу доньку відраховано (низка канцелярських штампів). Батькам це прочитати не судилося. Всім іншим було не до цього. Машу ж цей офіційний лист сильно розлютив.

— Та проваліться ви зі своєю академією! — кричала вона, шукаючи найбрудніше місце у будинку, куди б можна було викинути цей бездушний папірець. Кинула за холодильник.

Був шанс поновити навчання, але спочатку було байдуже, трохи згодом — не пішло, прогримів потяг, поніс кудись удалечінь весь сенс жити, весь запал, що був, адже була вона одна донечка, була, малювала таких симпатичних метеликів, — в художку, тільки в художку, — стільки надії на неї, хто ж, як не вона, склянку води піднесе. А тепер кому? Фріді, старій і, здавалося, вже неживій, майже безликій, немов довоєнний вицвілий комод? Піднесе, що робити. І на цвинтар піде, до могилок. Взявши під руку Фріду Яківну, Маша стояла біля двох ще свіжих глиняних горбків. Чи все, що там лежить, належить її батькам? Можливо, якась випадкова ручка або ніжка від чужого, не сімейного гарнітуру? Вже не розбереш. Стояли, мовчали. А потім приходили до старого будинку на Олегівській. Мовчки пили чай, дивилися кожен у свою точку, вже давно уподобану, задивлену до нудоти, вивчену й прокляту десятками мовчазних вечорів. І лише газовий котел гудів, настирливо сповіщаючи про те, що життя, яким би холодним не було всередині, ззовні залишатиметься теплим.

А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя — бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку — вже давно Ніоніну (а по-простому — Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.

Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння — і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.

Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа — відійшла дитина, почала жити.

А вже на третьому курсі привела субтильну й хворобливо спокійну дитину.

— Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, — поставила Маша Фріду перед фактом.

Колись навчалися у школі, був час — навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.

Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.

— Значить так, Варя, — казала їй Машка, — якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.

Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, — не зовсім.

— Віднесу, — сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.

Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти — страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.

П’ятнадцять хвилин вона просиділа у чагарнику на Олегівській, а записочку, не витримавши нервового напруження, викинула через вузький отвір у люку до колектору й прийшла до Маші, погано імітуючи задишку.

— Віддала? — запитала Машка зі свого трону.

— Віддала, — глибоко дихаючи, відповіла Варя. — Давай картинку.

Отримавши непоказну картонку з акварельною мазнею якихось польових квітів, Варвара відчула себе нещасною. «Нечесно, — плакала вона ввечері, сидячи на кухні, - нечесно так», — била сама себе кулаками в обличчя.

А наступні два дні Машка проревіла, і ніхто не міг її втішити: ані пригорща двірських фрейлін, ані ровесниці, наполовину подружки, наполовину — заздрісні заспинщиці. Не прийшов. Проігнорував. А до того — клявся, гуляти пропонував.

— Не треба плакати, — намагалася загладити провину Варя: — М-м, не плач. Він дурак, твій Вадим, на цигана схожий.

— Та нічого ти не розумієш, ідіотка! — відмахувалася Машка. — Нічого!

Варя якраз все розуміла: хоч Вадька був схожий на цигана, але був красенем ще тим. Тому вона вирішила дістати ту записку, віднести Вадиму, нехай із запізненням, але краще пізно… Повернулася на місце злочину. До колектору спускатися страшно, але що вдієш, дивитися, як страждає її біла королева, ані сил, ані совісті не вистачало. Кришка люка виявилася відсунутою, але на цю фатальну дрібницю Варя не звернула уваги. Внизу було темно, сиро, під цеглини та брудні ганчірки стрімко, боячись обпалитися раптовим сонячним світлом, тікали мокриці та безіменні чорні жуки. Записки ніде не було.

Розгублено огледівши навколишню територію, Варварка почала думати про те, як напише нову записку, але вже своєю рукою, начебто від Маші, і віднесе її Вадику.

Але це вже потім, коли прийде додому. А поки — було моторошно і слизько. Маленькі жовті сандалі ковзали по вогкій цеглі, чомусь подумалося про янголів і навіть здалося, що почулися їхні голоси.

— Ну шо, Кирилович, все готово? Тада закривай!

Безумовно, це були янголи. І останні людські голоси, які Варя почула в цей вечір, належали саме їм.

Наступного вечора сусідка тьотя Надя, почувши дитячий знервований плач з колектора, викликала міліцію, яка довго й безжалісно допитувала голодну та посинілу Варю. Зателефонували батькам. Визвали на впізнання. Варина мати, тримаючись за перила й відганяючи лише одну нав’язливу думку — «тільки б не вона», — спускалася у підвальне приміщення, в якому знаходився опорний пункт.

Вона, але жива і здорова, з видовженим тваринним обличчям, з їдким запахом теплотраси.

Про записочку Варя вже не думала. Більш за все хотілося смаженої картоплі. Бажано на вершковому маслі. З помідорами та ковбасою, та ще й вбити яйце. А може, й два. Вночі у Варі піднялася температура, викликали «швидку».

— Запалення легенів, — сказав медбрат і порадив на ранок викликати дільничного лікаря.

Лікар був у відпустці. Виконуючого його обов’язки на місці не було. Його взагалі не було.

— Літо, ніхто ж не хворіє, - сказали на тому кінці дроту.

Викручувалися самі. Але антибіотики прописати було нікому.

Прибігали дівчата з двору, сиділи на табуретках і, неначе в ляльковому театрі, з поважної відстані спостерігали за хворою. Приходила і Маша. Варварка у приступі відвертості все-все розказала. І про записочку, і про те, як хотіла її дістати, і навіть про те, що у міліціонера, який її витягав, з рота пахло так само, як і в їхньої кішки.

Маша пробачила. Точніше, вона навіть не побачила з боку Варі провини, а тому й пробачати було нічого. Проте сама попросила пробачення, і після того і Маша, і Варя подорослішали, можливо, ще не зрівнявшись у життєвому віці, але подружилися і жити одна без іншої вже не могли. Манька перестала бути королевою, а Варварка — фрейліною. Для першої казки, виходячи з її віку, втратили свою магію, другу ж вони тримали за всі дівчачі випуклості вкупі з душею, але настала черга самій бути королевою. Тим більше, в неї з’явилася по-дорослому сильна покровителька.

А міліціонеру з неприємним запахом з рота по-чорному зраджувала дружина. Тому всі з нього сміялися, але, разом з тим, всім було його шкода. Навіть дружині.

* * *

Початок червня видався дощовим та безвідповідальним. Дюша, незважаючи на благальні заклики матері готуватися до іспитів, цілими днями безцільно валандався по місту, вечорами — пропадав невідомо де і невідомо з ким. З ким? Мати згадувала про сказане сином за столом на своєму дні народження. Щось про дівчину. Раніше постійно хвилювалася через те, що Дюша не звертає уваги на дівчат, хвилювалася, питала себе — чому? Які прогалини у вихованні? Потім заспокоювала сама себе — рано, ще маленький. А тепер-от нервує. Якась примарна дівчина (чи є вона?) заважає йому нормально закінчити школу.

— Ну що ти з життям робиш? — питала вона в сина за сніданочними сардельками, розуміючи, що насправді нічого він не робить, в атестаті мають стояти тверді четвірки, все життя попереду, а віддалення сина можна списати на вік.

— Що з тебе виросте, — питала вона, дивлячись, як Дюша уплітає вечірнє рагу. Питала й ловила себе на тому, що поводить себе з сином як звичайнісінька кухарка.

— Ма, — відмахувався Дюша, запиваючи оте «ма» сливовим компотом.

Зрештою, нічого страшного. Цілими днями, якщо не малює і не читає, то десь бігає, але точно не з сумнівними компаніями в кабаках сидить, і це вже радує, але хотілося іншого: хотілося домашнього затишку, сімейної близькості, тільки у сім’ї кожен жив окремим життям, ніхто нікому не підпорядковувався та відчайдушно відмежовувався у власній кімнаті під своєю ковдрою від надокучливих сімейних вечорів та спільних переглядів фотоальбомів. Чоловік зникав у своїх відрядженнях на тижні, син відокремився в організм, обережно відбрунькований від всезагального розуміння людини нормальної, сама ж вона жила у світі літератури та радянської мультиплікації. Цілими днями дивилася мультфільми й стрибала на дивані, створюючи собою образ божевільної інтелігентки, що пережила блокаду, сталінізм і залишилася самотня-самотня, з репутацією місцевої юродивої.

— Ма, а ти не помічала, що вся наша сімейка якась недороблена? — питав Дюша часом. — Чого ти наїжджаєш?

— Ага, синок, ти все правильно говориш, все правильно.

— Знущаєшся?

— Зовсім ні, просто ти хоча б міг мені підіграти.

В чому підіграти, Дюша не розумів, та й питати не хотілося. Якось само, думав він.

— Я самотня, — казала вона чоловіку.

— Я теж, — бурчав він і відвертався до стінки.

Цілий день Дюша чекав вечора, щоб зустрітися з Варєю. При бажанні він міг би зустрічатися з нею і вдень, і вранці, і взагалі міг проводити з нею весь свій час, але таким чином він виставляв би себе лінивим і безпутним хлопчиком, який існує з батьківських подачок і нічим корисним в цьому житті не займається. Дюша займався. Прогулюючись Маріїнським парком, він начебто готувався до іспитів, сидячи на набережній і безцільно фотографуючи дніпровське плесо, він — знову начебто — допомагав у центрі «Союз підтримки» якимсь інвалідам відновити опорно-рухову систему, сидячи вдома за книжкою — він займався саморозвитком. І ніхто не був у змозі заборонити йому займатися суспільно корисними справами.

Ввечері, як завжди, він з’явився на порозі їхнього будинку. Зовні насуплений і, здавалося, агресивний, — проте очі все одно видавали в ньому якусь внутрішню беззастережну радість. Від чого? Пояснювати — зайвий клопіт. Все було зрозуміло з очевидністю. Вже тиждень Дюша перебував у досить дивному для нього стані, який планомірно підходив до тієї стадії, коли надзвичайне стає звичайним, коли до успіху та щастя починаєш звикати, і цей успіх разом із щастям стає невід’ємною частиною буденності. Дюша це знав. Знав також, якщо втратити цю частину буденності, то настане нестерпне спустошення й морок, що безрадісною пеленою накриє всю його й без того песимістичну душу. Він це знав, а тому намагався якомога довше триматися цього стану душевної свіжості й відчуття легкого, але всеосяжного щастя.

З іншого боку, цей квітковий мед щастя, що навіть не встиг зацукруватися, був підточений дьогтевими розводами, а саме питанням, яке стосувалося безпосередньо сексуальної сторони їхніх стосунків. Певно, зайвим буде говорити про те, що Дюшине життя було не випробуване, і всі ті смакові традиції перших разів, коли все-що-вперше сприймається гостро й залишається у пам’яті на багато років, були ще попереду. Варя в цих питаннях була більш обізнана, мала неабиякий досвід, але озвучувати вголос свої бажання не наважувалася. Тому обидва мучилися одним і тим самим питанням: чому інший не проявляє своєї сексуальної жаги, чому все так платонічно, чисто і майже поверхово?

Варто зазначити, що свого часу Варвара пережила в своєму житті справжній сексуальний період. Навчалася вона тоді на другому курсі. Вона вже не була тією дівчинкою, в якої загорялися очі кожного разу, коли вона бачила щось відмінне від сірої вуличної мішанини. Треба було навчатися, хронічно не вистачало часу не тільки на якісь розваги, але й на особисте життя. До неї клеїлося багато різних чоловіків — однокурсників, сусідів зі сходового майданчику, викладачів та просто випадкових перехожих. Дехто пропонував велику і красиву любов, дехто кликав заміж, але вона на той час вже встигла смертельно стомитися від довгих стосунків з одним маловідомим актором столичного театру, а тому все, що стосувалося формули хлопчик — дівчинка, викликало у неї щонайменше відразу. Тип стосунків, які були в неї з оператором, коли кожний крок їхнього спільного життя відзначався сварками та з’ясовуванням стосунків, кожна годинна відлучка сприймалася як зрада та персональна образа, її не влаштовував. Вони протягом року десятки разів роз’їжджалися і сходилися знову, сумка з найнеобхіднішими речами, в принципі, ні в чому не повинна сумка, кочувала з квартири на квартиру, а самі вони — Варя та цей маловідомий актор столичного театру — могли годинами стояти в метро за сусідніми колонами й не мати сил ані роз’їхатися, ані помиритися остаточно. Зрештою, вона від нього пішла, прихопивши, окрім сумки, розхитані до неможливості нерви та хронічну молочницю.

Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.

Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.

Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.

І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів — внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.

На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася на другу домівку, а крізь звивини в найбільш запаленій частині мозку протискалися Борецький розпис та Батута зі своїми венеціанськими митцями, на одному з перекурів у дворику художки до неї підійшов юнак приблизно її ж віку, який дуже просто, але не без нальоту наполегливості у голосі промовив:

— Ми йдемо до мене пити чай.

Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, — вона на другому, він — на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.

Вже вдома Андрій — саме так його звали — без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше — піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю — надто довго нікого в ній не було.

Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.

— А чай? — запитав Андрій.

— Чай? — чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.

Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.

— Підемо? — запитав він.

— Ага, — відповіла Варя, душачи в собі сльози.

Тільки від чого? Від чого сльози? — питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.

Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.

Це тривало півроку. Такі стосунки влаштовували обох. Вони ні до чого не зобов’язували. Ані до подарунків на день народження чи восьме березня, ані до вірності, ані до рольових чи гендерних диференціацій. І це могло тривати ще невідомо скільки, але одного разу, коли Варя сиділа на підвіконні й палила, вдивляючись у непроглядь травневої грози, Андрій перебирав речі у шафі. Діставши якісь широкі, кольору хакі штани, він спокійно промовив:

— Ці штани ти носитимеш, коли будеш вагітною.

Варя посміхнулася, злізла з підвіконня, вдягла босоніжки й вибігла під, здавалося, безкінечну зливу.

Незважаючи на те, що навчалися вони в одній академії, бачитися їм більше не довелося.

Після цього Варя пережила ще кілька невдалих й на зародкових стадіях нічого не обіцяючих стосунків, і було все це так, аби було. Гра у справжнє навіть не затягувала, і відчуття беззмістовності будь-яких стосунків ніколи не полишало її. Вона припинила відчувати солодке ниття у низу живота, все рідше і рідше вдягала спідниці та сукні, але все частіше віддавала перевагу вузьким, грубого котону джинсам. Лише груди завжди вільно дихали і, здавалося, дякували за відсутність ліфчиків чи якихось надто тісних майок. Проте, до прикрості Варі, більшими не ставали. Сильні, пружні, з акуратними, трохи піднятими вгору сосками. Але маленькі.

Машка постійно втішала її.

— Дура, — казала вона, — твої груди — то просто щось офігенне. Чого ти постійно ниєш? Маленькі-маленькі… Хочеш, щоб в тебе була така ж єврейська розмазня, як у мене?

Варя цього не хотіла, тому лише сором’язливо посміхалася, але під час чергового розглядання себе у дзеркалі все одно пошепки промовляла невідомо до кого:

— Ну ще трішечки. Трішечки, а?

Дюшу влаштовувало абсолютно все, що стосувалося Варіної анатомії. Всього, звичайно, він ще не знав, але те, що було очевидним, він сприймав як щось бездоганне й створене спеціально для нього. Груди (вони не так наближалися до надто інтимної категорії анатомічних властивостей) легко лягали в руку, талія не містила нічого зайвого, живіт, плечі, руки — все було молодим і чистим. Сам Дюша із захватом відмічав про себе цей особливий тип зібраного й підтягнутого тіла, тіла, до якого він так несміливо торкався, навіть теплість й вогкість міжніжжя, яке він спробував лише на доторк, здавалися йому не чим іншим, як концентратом пружності й зібраності. Він боявся, що як тільки йому вдасться заволодіти Варею повністю, всі уявлення про її витонченість та молодість розваляться, натомість вона сама повстане в іншій іпостасі, щось середнє між звичайною жінкою з усіма своїми слабкостями та першою своєю дефлораторкою, яку необхідно буде покинути якомога швидше… Чому покинути? Навіть на це питання йому не знайшлося б що відповісти. Тому що так треба. Тому що в будь-якому разі він відчув би якесь, нехай майже невагоме, нехай ледь помітне, але розчарування. Майже два місяці він ідеалізував Варю, майже два місяці ходив сповнений внутрішнього піднесення і чогось невловимого, але наближеного до щастя, і от настане час, коли вона буде зовсім іншою, вона буде… жінкою на сто відсотків, справжньою, чесною, стомленою, взятою ним, Дюшею. І життя більше не дряпатиме його зсередини ніжним кігтиком платонічного відсторонення, гарячими поцілунками та тремтінням щоразу, коли вони будуть за крок до можливості опинитися один в одному, по-справжньому, по-дорослому, так, як ще ніколи… І це свідоме відтягування часу, спроектоване з його боку панічним страхом та її банальною розгубленістю, лише прискорювало серцебиття та потовиділення, давало фантазіям великого розгулу й викиду великої кількості гормонів. До певного часу.

Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.

Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.

До коридору вибігла Маша.

— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.

— Тобто? — злякався Дюша.

— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.

— Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.

— Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.

— Ясно. Де Варька?

— Спить.

Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так — по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…

— Чаю вип’єш? — запитала Маша.

— Можна, — погодився Дюша.

— Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, — і вона посміхнулася. — В мене ще окрошка є. Хочеш?

— Давай.

Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.

Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз — щось про навчання, погоду, якісь художні штуки — й замовкли.

За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.

Дюша осікся.

— Щось сталося? — все ще з посмішкою на устах поцікавився він.

— Ні, все добре.

Це було схоже на те, як до квартири, в якій панує жалоба (наприклад, господаря квартири вбило струмом на робочому місці — всяке буває), прийшов добрий сусід — балагур, який весело жартує й підморгує господині, але йому і невтямки, що він викликає у своїх сусідів, які оплакують ще, певно, теплого господаря, сильне відчуття втоми й незручності.

— А чому ви такі мовчазні? — розгублено запитав Дюша-балагур. — І ти, і Машка, і Яківна… Ну, Яківна зрозуміло, їй наснився жахливий со-он. А ви? Все-таки скажеш, у чому річ?

— Все нормально.

— Слухай, — все ще весело промовив Дюша, — зараз ти мені говориш, що все нормально, а за п’ять хвилин скажеш, що нам не варто бути разом, зрозумій, таке життя, сьогодні ти з одним, завтра з третім, ми не підвладні своїм емоціям, бла-бла-бла, так от, якщо ти мені все це скажеш за п’ять хвилин, я відкушу тобі голову.

— Голову? — здалося, що Варя навіть злякалася.

— Ну добре, — розсміявся Дюша, — не голову. Руку. Або ногу. Хоча яка різниця. Просто у мене враження, що в цьому будинку за моєю спиною відбувається змова… Розумієш, змова. Проти мене, о найнедовірливішого з підозрілих! Ну, давай колись, що відбувається?

Насправді, Дюша не був настільки вже переконаним, що щось відбувається. Просто спека, просто дощ, просто весь будинок наповнився якимись сонними прянощами, стіни плакали маковою росою, а по кутках з цвілі та плісняви повиростали зарості сон-трави, але якось розворушити все це сомнамбулічне царство було треба, тому він почав докучати й нудити.

— Так ти мені скажеш, що відбувається?

— Та нічого не відбувається! — втрутилась Маша, розтираючи у руці м’яту. — Чо ти взагалі розпиздівся!

Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.

— Ясно, — несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.

Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі — йому здалося — проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.

— Оу! — закричала Маша.

Дюша не відповів.

— Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! — кричала вона з кухні.

Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.

— Ну, і чого ти його зупиняла? — стомлено запитала Варя.

— Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…

— Мені теж.

— Ну, так чого ти? — ледь не в розпачі розвела руками Маша.

— Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, — почала вона заводитися, — ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного — ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося — настільки він ще дитина!

Маша мовчала. Хіба видушила з себе штучне «але» й на тому замовкла.

Розчервоніла Варя підвелася й рушила у глиб кімнат пожинати дію сон-трави та злизувати макову росу шершавим язиком. Злизувати зі стін. З теплих, дихаючих стін. Своїм шершавим теплим язиком.

* * *

Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.

З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.

Я мучився — хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.

Мрія стати письменником не полишала мене. Я хотів взяти від життя по максимуму, створити власний світ, в якому б мріяли опинитися всі інші, бажали б стати причетними до моїх ілюзій, потрапити під мій блискучий скальпель письменника.

В будинку художників, як я називав помешкання Маші й Варі, свої наміри стати справжнім професійним (яке фатальне слово!) письменником я не розкривав. Так, приходив такий собі «поет» без роду без племені, бездарний навіть не художник, навіть не малювальник, а бозна-хто, такий собі малограмотний, сповнений максималістичних з домішкою інфантильного ідіотизму примх юнак, випєндрьожник, який ховає всі свої неприборкані комплекси у коробочку, обв’язану тасьмою гордості та уявного бунтарства, показушничає, намагається довести свою правоту, з якою насправді і без того всі згодні.

Тоді я не розумів, що, швидше за все, виглядаю смішно, і якщо згадати все, що я тоді їм всім говорив, то від сорому згоріти можна, але особливо згадувати не буду. Зрештою, пройшло десять років, все змінилося, я сам перестав бути смішним, натомість обріс товстезною корою спокою і цинізму.

Піввесни я ходив до будинку художників лише з однією метою: мені була потрібна Варя. Щось приємне поколювало десь праворуч, і я тоді думав собі: чому справа, чому не зліва? Адже було б закономірно відчувати епіцентр психосоматичних відчуттів саме у серці. Воно має калатати, боліти, вириватися з грудей, а тут — ніяких симптомів захворювання. Спокій і врівноваження. А от праворуч — лоскотно і відчуття, наче сам азарт матеріалізувався й підскочив десь знизу до грудей, а саме туди, де замість серця спокійно розташована якась чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган.

На початку червня я складав випускні іспити. Готуватися будь до чого я не звик, тим більше до іспитів, а ще тим більше, що однокласниця Даша Кащенко, квадратна, але симпатична баскетболістка, постійно знервована панікерка, двічі запрошувала мене до себе.

Тоді я був майже у розпачі. Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні. Мене дратувало абсолютно все. Мене знищувала одна лише думка про те, що мені властиві усі без винятку слабкості, що носять у собі звичайні люди. Більше того, я ще звичайніший, ніж найзвичайніші, але, попри все, нещасний. Чи, можливо, всі нещасні? Останні чотири ночі я майже не спав, а лише травив себе нестерпними думками невідомо про що. Зараз мені важко згадати, що саме так сильно мене зачіпало, що кривдило мою тонку душевну організацію, проривало ту захисну оболонку, склеєну із залишків культурного виховання та виховання взагалі. Я не міг зрозуміти, що саме відбулося тоді, на тій кухні, невже це все, невже кінець… хоча з іншого боку, я втішав і заспокоював себе різного роду відмовками, мовляв, то такий період, і всім треба розібратися у собі, і все буде добре, але життя і досвід інших вчив також іншому, а саме тому, що всі ці любовні пригоди завжди закінчуються досить фатально. Все закінчується втратою один для одного, а миті щастя тут і тепер ніколи не тривають довго, а тим більше вічно. І можна залишити для себе лише клаптики споминів про добре і світле й корити себе за нескоєне. Поки що ж, попри те, що мене всього просто-таки розривало, я не відмовлявся від свого щастя й готовий був поборотися за нього. Якщо не доведеться, звичайно, наступати на горло своїй гордості.

Закінчилася консультація, всі наче готувалися до іспитів, а ми, нас, здається, було шестеро, троє хлопців і три дівчини, стояли на спортивному майданчику. Червневе сонечко розігрівало наші м’язи, ми з пацанами висіли на турніках, а дівчата стояли поруч, палили цигарки, слухали з транзистора шалено популярного на той час Пітера Ендрю й косилися на наші загартовані й вкриті першою засмагою торси.

І тут до мене підійшла Даша Кащенко. І її підхід до мене не був навіть супроводжений зацікавленими поглядами її подружок, що натякало на те, що це її власний вибір, і що це щиро, і що я маю якось відреагувати. Але мені було настільки ліньки що-небудь пояснювати, розповідати про свої нервові зриви і про те, наскільки ж її квадратура мене аніскільки не цікавить, що я відвернувся, роблячи вигляд, немов не помічаю, як вона до мене йде.

— Слухай, — сказала вона мені, - пішли до мене готуватися до алгебри. Ти ж її не здаси.

Її квадратність була наче відлунням її математичних здібностей.

— Всі здадуть, — промовив я, демонстративно риючись у наплічнику.

— Пішли, я тебе підтягну.

Хтось казав мені, що Даша була в мене закохана з шостого класу. Я в це не вірив, принаймні з шостого вона точно не могла бути в мене закоханою, адже до цієї школи я перевівся тільки в сьомому.

— Послухай, Даш, — зі спокійним роздратуванням почав я, — он бачиш — Бухалюк. Бухалюк алгебру знає не краще за мене. Запроси його. Думаю, він не відмовиться.

Бухалюк, наче спиною відчув, що говорять про нього, повернувся до нас й оголив свої жовті поламані зуби.

— Та до чого тут Бухалюк? — здивувалася вона.

— А до чого тут я?

— Кретин! — сказала вона й хотіла було кудись втекти — в приміщення, з приміщення, — але стояли ми на спортивному майданчику, тому вона розгублено відійшла на кілька метрів й розревлася. Подружки, побачивши це, кинулися до неї, але я їх навмисне випередив.

Довелося втішати.

— Тобі казали, що ти жорстокий?

Казали, але всі ці казання мені так осточортіли, весь цей клас з усіма класними керівниками та вчителями мені так осточортів, що я ладен був проклинати їх усіх разом з усіма їхніми алгебрами та ДПЮ.

— Мені і не таке казали, — пояснив я.

Довелося її гладити по чорному фарбованому волоссю, заспокоювати, в прямому сенсі загладжувати провину.

Думав я тоді про іншу. Вже чотири дні, як я не був у будинку на Олегівській. Чотири дні, як я тамував недавню, ще дихаючу жаром образу на всіх, а в першу чергу — на Варю. Вона — свіжа, з ледь помітним рум’янцем, народжена для радості й сміху. Бути з нею мені було важко, її недосяжність, дорослість відчувалася в усьому: в наших поцілунках, торканнях один одного, в моїй лякливості перед серйозним кроком до тілесного контакту. Вона не була досвідченою, ні, вона просто була дорослішою за мене, і я знав, що от із цією Дашею Кащенко, з цією геометризованою, трохи істеричною, з постійними змінами настрою, від невтримного сміху до відвертих сліз, мені було б набагато легше, я б згорнув її до розміру сірникової коробки й засунув до кишені. Користувався б за призначенням, підкурював би від неї, ламаючи сірники. Вона б неодмінно заглядала мені до рота й шукала там розумні слова та свіжі ідеї, і, я впевнений, будь-яка моя ідея і будь-яке слово були б для неї розумними і новими, але мені було б з нею настільки нудно, наскільки може бути нудно із сірниковою коробкою. Чому тоді Варя обрала мене, а не дотепного Боба? Адже Боб — безпрограшний варіант, захисник, велика китайська стіна, цинічний та неприпустимо розумний, тонкий іронік, неперевершений стиляга. Чому вона, що народжена для радості й сміху, обрала мене, по-старечому нуднувату дитину, обрала творче томління в маринаді художницької атмосфери, антикварних меблів, Фрідиного скрипіння та шизофренічного прокручування тих самих музичних записів, чому вона обрала безвилазне сидіння в цьому богом забутому «будинку художників», безперспективну долю юної художниці, майже кухарки? Неначе комусь на зло, щоб довести свою, вже давно підкріплену тисячами ствердних вигуків правоту.

Це я зрозумію згодом.

— Якщо хочеш, пішли, — холодно промовив я, починаючи внутрішньо ненавидіти себе за це.

Даша глянула на мене з недовірою. Невже цей Левченко, той, який завжди уникає будь-яких спільних заходів з однокласниками, погодився піти до неї, квадратної баскетболістки?

— Ага, погодився, — буркнув я. — В тебе є чай? Вона кивнула.

— З бергамотом?

— Е-е-е… без…

— Ладно, пішли.

Велика чотирикімнатна квартира, в якій гріх не їздити на мопеді. Коридор — від кухні до туалету — добра стометрівка. І ця квартира — оплот міщанства та несмаку, з піщаними картинками, дерев’яними квітами у глиняних глечиках, з пережиточною стінкою у вітальні та восьмитомником Спілейна на поличці, що над баром.

— А це моя кімната.

— Ого, — не зміг стриматися я.

Посеред столу стояв комп’ютер.

— Ага, — не без гордості промовила Даша, — а сідюк — RW.

Це вже було взагалі на грані фантастики.

Батько її був прикордонником, до того ж в досить серйозному чині. Це все пояснювало.

Завжди почував себе незатишно у нових оселях. От і зараз я сидів на самому краєчку дивана, піджавши пальці ніг і з острахом оглядав кімнату.

М-да… Жлобство, жлобство.

Цікаво, чи є у цієї Даші бодай якийсь смак і чи не пояснює інтер’єр її кімнати смак батьків?

— А де вони? — запитав я.

— Хто? — ясна річ, не зрозуміла Даша.

— Батьки…

Колись давно я бачив її маму, але тепер мені стало більш ніж цікаво поглянути на неї ще раз. Наскільки я пам’ятаю, була вона досить приязною й по-сільськи добродушною жіночкою.

— На дачі, - між іншим відповіла Даша.

— Класика, — буркнув я.

— Що? — не зрозуміла Даша.

— Класно в тебе, кажу.

Вона вже встигла перевдягнутися у плюшевий спортивний костюм — теж небачена розкіш на ті часи — й заходилася мені щось показувати, супроводжуючи все те скупими фразами по типу «чьоткая фігня» або «а ета самоє мені папка привіз».

В ці хвилини вона мала образ дивакуватої та катастрофічно інфантильної акселератки. Даші було вже сімнадцять, але її кокетлива поведінка звужувала її розум років на п’ять. Я почав нервувати. Чого їй від мене потрібно? З іншого боку, чого мені потрібно від неї? Адже не заради алгебри я сюди прийшов. Це ми обидва добре усвідомлювали.

А ще мені хотілося чаю. Не так я хотів саме чаю, як самого його факту, адже поява чашки чаю в мої руках хоч якось би виправдала мій прихід до цієї багатої та безнадійно позбавленої елементарного смаку квартири.

Я нервував.

Даша ж намагалася мене хоч якось розважити. Пройшло вже хвилин десять, але чаю я так і не побачив. Раптом вона наблизилась до мене майже впритул і промовила, трохи червоніючи:

— Заплющ очі.

Нічого доброго це не передвіщало.

— Це обов’язково? — схвильовано запитав я.

— Ну заплющ. Не сци.

Я знехотя погодився й заплющив очі, чекаючи чогось невідомого, але явно провокаційного. Пролунали шершаві звуки, якесь шарудіння. Однозначно, щось відбувалося.

— Дивись, — урочисто наказала вона.

Тепер же навпаки, не хотілося повертатися до світла, адже те, що я міг побачити, могло зумовити неочікувані події, а з ними і наслідки.

Я відкрив очі й зрозумів, що з світлом щось сталося. Жалюзі були опущені, крізь тонкі щілини між вікном та жалюзі просочувалося хоч якесь підтвердження того, що на вулиці день. Переді мною стояла Даша. Великі й округлі груди змусили мене забути про її, Дашину, квадратність. Ну, хіба обличчя трохи. Воно ж, до речі, попри всю свою дитячість, набуло млосних і хитливих рис. Тіло її було напрочуд шикарним. Що збивало з пантелику — так це те, що сама Даша була просто великою. Це змусило мене відчути свою фізичну незначущість у порівнянні з нею.

Даша, без зайвих слів й недоречних фраз підійшла, сіла мені на коліна і почала цілувати…

* * *

Мене тягнуло у різні боки, я ніяк не міг сконцентруватися й вирівнятися. Щось важке осідало в моїй голові. Здається, це був перший раз у моєму житті, коли я напився. Я завжди був зациклений на думці, що алкоголь — це смерть і прірва, він робить з людей некерованих та безвідповідальних. В цьому плані я був морально законсервованим. Вся ця буденність, яка складалася виключно з алкоголю та інших не зовсім сумісних зі здоровим способом життя розваг в мені була більш ніж неприємна, і слово «інтелігент» — саме «інтелігент» — йшло врозріз із поняттям алкоголізму та п’янства. П’янство — хамство. А інтелігент та хам — поняття взаємовиключні.

А тоді я, зраджуючи свої, здавалося б, усталені принципи, нісся вечірніми вулицями Києва, збивав перехожих, отримував стусани від нарваних, укурених та таких самих налиганих, як і я.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину.

Іноді в мене летіли й пляшки з-під ром-коли або ще чогось, чим, власне, я і упився.

У мене була мета. Я знав, куди мені треба добігти, знав, де я маю зупинитися, перевести подих й зробити щось таке, таке, від чого мені мало обов’язково полегшати. Але поки я біг уздовж перекопаного Хрещатика, Прорізною вгору, потім Ярославовим Валом, я забув. Я банально забув і, не в змозі віднайти у випадкових асоціаціях підтвердження свого шляху, зупинився. Стояв посеред Ярвалу, дивився в небо і плакав. Знову ці ганебні підліткові сльози. Заплаканий та забльований підліток. Розхристаний, він прийняв у себе цілий світ, ну добре, не цілий, він одразу відкинув усю шваль та узбічну поросль яку, у свої сімнадцять, вважав такою, але решту прийняв, він полюбив людей, саме в той час, коли відчув, що сил на ненависть більше немає, і от, коли щастя було так близько, коли ось воно — доторкнися до нього, помацай його гладке й масне тільце, його нафтову оболонку, вхопи його, притисни, приголуб, поцілуй, розділи з оточуючими — воно зникло, натомість залишило по собі сліди нероздільного розпачу та безнадійного спустошення, а сам я став ще жорстокішим, ніж був. Я намагався побачити зорі — я думав, що зорі можуть мене врятувати, заспокоїти, змусити повірити у безкінечне ВСЕ, а разом з тим у незначущість мене і моєї болі, але якісь чи то хмари чи паволока не давали мені змоги нічого побачити, окрім ліхтарного стовпа, на який так хотілося видертися й підвісити самого себе на розідраній сорочці.

Все це для мене було вперше. Не тільки сильне алкогольне сп’яніння, але й взагалі весь цей душевний стан, який під акомпанемент свіжої пам’яті про події, які щойно відбулися, переробляв мене й лаштував під себе, так, як йому було вигідно, так, щоб я піддався йому й пожалів себе настільки, що був би ладен до кінця своїх днів ненавидіти весь білий світ разом із кунцевськими булочками та шоколадним маслом.

Я сів на бордюр й схилив між колінами мокру від поту голову. Приблизно раз на хвилину проносився автомобіль, за квартал від мене чулися п’яні голоси випускників. Все місто було поглинуте молохом під назвою «Випуск 98». В голові геть недоречно, але міцно сиділо одне ім’я. Ім’я Наума Коржавіна. Ця маленька кругла людина була предметом, — принаймні так мені здавалося у ті хвилини, — всеосяжної несправедливості. Мені його було шкода, як часом буває шкода клоунів, що падають на тирсову підлогу й пускають штучні сльози. Коли я востаннє був у цирку, мені було років п’ять, і тоді теж плакав клоун, і крізь штучні сльози, я був упевнений, по його зморшкуватих, зіпсутих постійним накладанням гриму щоках текли справжні сльози. Певно, так мав плакати Наум Мойсейович у сорок восьмому, коли його вісім місяців протримали на Луб’янці.

Цирк мені не сподобався. У ньому було холодно і страшно, і я більше ніколи не був у цирку, і навіть зараз навряд чи мене заманять туди тілесні принади гімнасток.

Ще дві години тому я сидів в актовій залі нашої школи і нервував з приводу атестату, який мені мала вручити наша директорка. Господи, як же я не хотів туди йти, сидіти поруч зі своїми однокласниками, але Даша мене таки змусила.

— Давай, — сказала вона, — ти маєш хоч останній день побути, як усі.

— Я все життя, як усі.

— Але ж ти нас усіх зневажаєш. Ти ж у нас один такий розумний, а всі інші… - ледь не кричала на мене Даша.

— Тебе ж я не зневажаю, — збрехав я.

— Це тому, що ми трахаємося ледь не щодня.

Якби ж вона тоді знала, що насправді я зневажаю і її. Можливо, її — найбільше. Якби вона знала, то, певно, багатьох неприємностей можна було б уникнути…

Все ж таки я пішов. Наш трудовик Наум Донатович (ось чому мені так щільно засів Коржавін у голові) підганяв всі три випускні класи. Колись він був директором цієї школи, ще тоді, коли у ній навчалася моя мати і мій батько, а потім став звичайним трудовиком, одним з трьох, які вчителювали у нашій школі. Тоді йому було вже за сімдесят, і він не пив, не палив, не крив матом своїх учнів, як то робили і, певно, роблять його колеги, а був почесним вчителем школи, заслуженим діячем освіти, носив орден. Скільки я пам’ятаю, він завжди виступав за збереження традицій у школі, а з тим був головним організатором всіляких випускних, шкільних балів та кавеенів.

Коли ми дружною ордою вламувалися до актової зали, Наум Донатович виловив мене з цього парадного та алкогольно-збудженого натовпу і, підвівши до вікна, за яким потроху насувалася ніч, благально промовив:

— Андрію, я тебе слізно прошу, тільки без своїх штук. Я взагалі-то розумів, на що він натякав, але ніяких штук вчиняти не збирався, тому з виглядом щирого здивування сказав, що я взагалі не розумію, про що він.

Підбігла Даша. Обличчя її світилося так, що мені захотілося вчавити їй у рота лимон. Господи, як же вона мене дратувала! За ці два тижні, скільки ми були разом, я жодного разу не дозволяв їй наблизитись до мене настільки, щоб відчути мене, збагнути, але навпаки, тримав подалі, стежив, щоб її підступна нога не ступила на мою приватну територію і на дюйм, а Даша, сама це розуміючи, тим не менш сумлінно й не без очевидної гордості поширювала всілякі плітки стосовно нашої так званої любові.

Якщо чесно, мені тоді було однаково. На Дашиному місці могла опинитися будь-яка інша. Таня або Свєта. Дашею могла бути Іра чи, в гіршому випадку, Настя. Але була Даша, і моє роздратування щодня лише зростало. Я її зневажав. Я її соромився. І тоді, коли вона підбігла до мене, Наум Донатович, певно все-все розуміючи, глянув мені у вічі й поблажливо відпустив.

— Ну біжіть.

І це «ну біжіть» настільки мене роздратувало, що я просто фізично відчув, як великий ком презирства підступає десь до горла.

Я не хочу з нею нікуди бігти! Я не люблю її! Ми лише два тижні просто трахалися. Ми навіть майже не цілувалися! Наумчику, ти ж розумний дідок, ну зроби щось, чуєш, зроби, не відпускай мене зараз так просто… Не треба…

В актовій залі сиділи мої батьки, вони сиділи і чекали, поки ж я зайду, а я зайду з нею, з квадратною й фарбованою у чорний колір баскетболісткою, вдягненою у якусь надто вульгарну сукню. Цей блядський фасон, ці босоніжки, що чимось нагадують сандалії древніх римлян, з шкіряними зав’язками, які огортають ноги ледь не до колін. Цей жахливий макіяж. Даша, ну навіщо тобі такий вульгарний колір тіней, навіщо стільки блискіток, невже не можна було обійтися без зачіски, без цієї зачіски, яку роблять дружкам на сільських весіллях… о, Даша, а он і твої батьки. Мама твоя, дивись, виблискує золотом… менше посміхайтеся, тьотя Зоя, а то вкрадуть! І тато! О, я знаю як він мене ненавидить, твій тато. Я знаю, що цей відгодований прикордонник, від якого смердить фальшивими паспортами та контрабандним тютюном, вважає мене інтелігентом і педерастом! Вони скоро сядуть десь недалеко від моїх батьків, сядуть і дивитимуться, як їхня донечка отримує диплом відмінниці, і медальку на шию, золоту медальку! А от і Наум Донатович пішов. Не дочекався нас, підганяє, швидше, швидше, дітки, зараз усім видадуть по диплому і відпустять на всі чотири сторони заливати пельку водярою, як то робили всі-всі випуски — заливали у себе стільки спирту, скільки не випивали всі трудовики нашої школи за навчальний рік. Але ми з тобою, Даша, нікуди не поспішаємо, а стоїмо мовчки і дивимось — я безцільно у вікно, де зграя мошок скупчилася навколо ліхтаря, а ти дивишся на мене, не можеш зрозуміти, чому я такий холодний і чому я тебе зневажаю. А просто так, просто тому, що я такий.

— Чому ти такий? — ось ти вже і поцікавилась.

— Я тобі потім скажу.

— Коли ти мені скажеш?

— Потім. Пішли, — і вказав на двері актової зали.

Ну що ж, подумав я тоді, зрештою, мої батьки побачать хоч якусь дівчину. І я був упевнений, що Даша сильно розчарує маму, адже вона так само, як і я, терпіти не може блискітки під очима та сукні такого блядського фасону…

Даша мене обіймала за руку, яка висіла немов мертва. Ми зайшли до актової зали. Заскрипіли фанерні відкидні крісла, всі почали обертатися, дивитися, чи бува це не директорка прийшла, адже всім уже давно набридло сидіти й дивитися на порожню сцену, адже у замовлених кафе на столах стояло офіційно дозволене вино, а під столами кілька ящиків з водярою, цією живильною вологою для майбутніх банкірів, менеджерів та водіїв маршруток.

Кілька секунд, обліплені зацікавленими поглядами, ми стояли й вишукували вільне місце, і коли я вже побачив рятувальну пролисину порожніх крісел зліва від сцени, Даша нічого кращого не придумала, як поцілувати мене у щоку й повести в інший бік від наміченої мною цілі, де також виявились вільні місця. У натовпі я побачив усміхнене обличчя мами та здивоване тата. А за ними, трохи далі, за ними, там, поміж інших батьківських спин, сиділа Маша, яку я просив не приходити, адже було б через що пертися на інший кінець міста. І от вона сиділа у незмінній білій майці, з лискучими засмаглими плечима, з розчарованою чи то посмішкою, чи то гримасою. Вона дивилася не на мене, а на Дашу, вона дивилася, і в ці півтори секунди я зміг розгледіти по її виразу обличчя невдоволеність мною, моїм вибором, невдоволеність атмосферою.

Ми сіли. Прийшла директорка, хтось вигравав туш, запрошували на сцену випускників, урочисто вручали атестати, точніше, лише вкладиші з оцінками. Безпосередньо самі атестати мали видати за кілька днів, щоб ми по п’яні не розвалили школу й не повбивали вчителів, цей атестат був таким собі заручником, який мав контролювати нашу поведінку.

Заручником себе відчував і я.

— Дюш, — звернулась до мене Даша зляканим голосом, — Дю-уш, ти ж мене соромишся!

— Ні, - сухо відповів я під оплески, які лунали у честь чергового прищавого учня, що виперся на сцену.

— Дюш, я ж бачу! Чого ти такий!

— Та нічого, блядь, я не такий! Нічого! Не чіпай мене зараз. ОК? Все, відчепися і не висни на мені!

— Але ж…

— Та все, забудь!

Я був жорстоким настільки, наскільки міг собі дозволити, а дозволити я міг собі в той вечір багато.

— А я тебе люблю… — почала вона плакати.

Я це знав. Я це знав дуже добре, я це чув від усіх її подружок, чув їхні благання ні в якому разі не кидати її принаймні зараз, тому що все це замішано на якихось її психологічних травмах, які нещасна дівчинка отримала ще у дев’ятому класі. І навіть мати її підходила до мене і просила не скривдити її Дашеньку.

— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.

Але тоді я був не в силах контролювати себе.

— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?

— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.

— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.

Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.

— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.

Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.

«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».

Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.

— Андрусенко! — пролунав голос директорки.

На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.

— Арійцев.

На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.

Я сидів немов у смердючому тумані з каналізаційними випаровуваннями — настільки все це було мені остогидлим. Сидів і чекав, коли приємний голос нашої старої директорки назве моє прізвище, аж раптом хтось смикнув мене за комір сорочки. Я обернувся. У проході між вікнами та кріслами стояла Маша.

Вона поманила мене головою.

— На два слова.

— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.

— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.

— А це вже не твоє діло.

Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…

— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.

— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.

— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.

— Будеш бабушку свою найобувать.

— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.

— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!

— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.

— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.

— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.

— Ясно.

Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.

— Бачиш он, у салатовій блузі, жінка? Різко не обертайся.

— Ну?

— Це її мама, а поруч — тато. Диявол у плоті. Я їхню донечку щойно смертельно образив.

— Ясно.

Маша провела рукою по моїй руці і зі словами «я сумую» подалася до виходу.

За хвилину до свого виходу на сцену до актової зали влетіла завучка Леся Миколаївна. Низенька, з великим нафарбованим ротом, з переляканими очима вона підбігла спочатку до Наума Донатовича, щось прошепотіла йому, потім до директорки. Прошепотіла щось і їй. А за секунду її великий рот вже щось робив коло моїх вух.

— Що? — недочув я.

— Кащенко у пєтлю влізла. Твоя робота?

Ноги підкосилися, і я ледь втримався, щоб не впасти.

«Ідіотка, — подумав я, — суча кров».

— Моя, — ледь чутно сказав я, тримаючись за край підвіконня.

Що я міг сказати? Всі все знали, знали і про підірвану психіку Даші, і про мій важкий характер — я своїх емоцій ніколи ні від кого не приховував.

— Жива? — чомусь запитав я, хоча на той момент мені було абсолютно начхати, чи жива вона, чи лежить її квадратне бездиханне, вигнуте в агонічних корчах тіло десь на кушетці в медичному пункті.

— Жива, — грізно сказала Леся Миколаївна, — але це не робить тобі честі.

«Звісно, не робить», — подумав я й вибіг спочатку до коридору, потім швидко-швидко сходами донизу, потім на вулицю… Перше, що я хотів, так це влити у себе щось міцніше за кефір. Кинувшись до ларка, що стояв у двадцяти метрах від школи, я придбав дві пляшки ром-коли та дві пляшки пива.

— Розвезе, — втішив я сам себе й понісся у напрямку метро.

Я пив на ходу, я пив так жадібно, що організм просто фізично не міг впоратися з такою кількістю рідини, тому ця клята ром-кола разом із жовчю виривалася назовні. Текло майже з усіх дірок у голові. Все це я підбирав й запихав назад, у голову, в горло… перелазив через якийсь частокіл — розірвав сорочку, після чого, не вигадавши нічого кращого, підійшов до таксофону, що був умонтований в стару цегляну стіну заводу «Більшовик», і взявся набирати вже давно вивчений номер.

— Алло, — сказав на тому кінці жований роками голос.

— Яківна! — зрадів я.

— Ти? — здивувалася вона. — Я вже так за тобою…

— Яківна, потім! Я теж тебе люблю! Дай Варю!

— Варя! — почув я трохи у сторону.

— Чекай, Яківна, — п’яним щебетом кричав я у слухавку, — чекай! Тільки не кажи, що то я.

— Добре…

— Хто? — ледь почув я голос Варвари.

— Якась дівчина, — сказала Фріда.

— Алло, — почув я твердий голос Варі.

— Я тебе люблю! Чуєш, не клади слухавку, я тебе люблю!

— Яківна, — звернулась Варя до Фріди, — я з тобою потім поговорю. Чого тобі? — сухо запитала вона вже у мене.

— Я тебе люблю, — знову блювотний позив, і я звільнився на туфлі, спеціально придбані до цього дня.

«Треба негайно їх зняти», — подумав я, але згадав, що до метро босоніж не пускають.

— Сука, — вилаявся я.

— Це ти мені? - із презирливим здивуванням спитала Варя.

— Ні-ні, це я туфлям. Розумієш, у мене туфлі. Вони тиснуть.

— То зніми.

— Так метро.

Певно, вона так нічого і не зрозуміла.

— Ти п’яний? — хоч це вона зрозуміла.

— Ні, я просто люблю тебе. Я зараз приїду.

— Не думай цього робити! — закричала вона ледь не істерично. — Чуєш! Не треба, будь ласка, не треба, Дюш, я стомилася, я не хочу тебе бачити, це нечесно, це неправильно.

— А я хочу, — крізь гикавку промовив я.

— Невже ти себе не поважаєш?

— Я?

— Все, Дюш, нам більше немає про що говорити…

— Я люблю тебе. З-зараз приїду.

І поклав слухавку. В руках я тримав ще дві пляшки пива. Міцного, як і замовляв. Тільки воно вже точно не полізе, тому одну пляшку язу сієї сили кинув через паркан «Більшовика», а іншу відкрив і вирішив пити помалу… А як ненароком отверезію? Цього не можна допустити!

Так думав я, вже заходячи під козирок метро «Шулявка». Коли спускався ескалатором, до голови лізли жахливі думки, від усвідомлення яких хотілося вмерти, а ще краще — заснути і не прокидатися. Це ж у якому стані треба бути, щоб зайти у комору чи роздягальню, змайструвати — а це нелегка робота — вузол, виміряти відстань, щоб не дай бог ноги не дістали землі, засунути у петлю голову… Це ж ким треба бути, щоб зробити це у школі, коли у всіх таке-сяке, але свято, коли за сотню метрів сидять твої батьки…

Вже у вагоні поїзда я намагався відігнати ці думки — жива, й поготів. Ідіотка, яка ж вона ідіотка. Зв’язався на свою голову.

Вийшовши на «Театральній», я стрімголов побіг униз до Хрещатика, роблячи вимушену зупинку біля київської перепічки. Хоч блювати буде чим, подумав я, скинув туфлі й побіг по ще теплому асфальту в бік Прорізної.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину, але таки ломілся й жодних докорів сумління з усіх можливих приводів уже не відчував.

2008

* * *

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Вона йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

Ще годину тому Ніна хотіла жити, її нещасні сорок п’ять не давали приводу думати про цілих сорок п’ять. «У сорок життя тільки починається», — казали подружки її мами, коли Ніні було двадцять. Вона не вірила. Коли прийшов час — пересвідчилась на власному досвіді, а згодом усе життя перетворилося на яскравий ланцюжок різноманітних приємностей, яких вона не пізнала ані у двадцять, ані у тридцять, ані у тридцять п’ять. Але зараз, закриваючи коміром пальто обличчя від їдкого жовтневого вітру, вона розмірковувала над тим, що життя, починаючись у сорок, закінчується у сорок п’ять, на порозі похилості, коли різні неочікувані хвороби вилазять пострілами у спині або по жіночій лінії. Сім років тому вона розлучилась з чоловіком — який, на противагу молодості, став завше похмурим, а останні три роки взагалі з нею не розмовляв. Вони розміняли столичну трикімнатну так, що кожному дісталося по квартирі. Чоловіку — у Харкові, а Ніні та її сину — у Києві, на Батиєвій горі, в сусідніх будинках.

Залишившись одною у заставленій книжками квартирі, Ніна насолоджувалась своєю самотністю близько двох років, а потім, переситившись самітністю, під владою, як вона сама згодом виправдовувалася, атмосферного тиску, прямо на тролейбусній зупинці познайомилась, як це часто трапляється у самотніх сорокарічних жінок з двома вищими освітами, з мужчиною на п’ять років за неї молодшим, який теж уже встиг здобути дві вищі, але не встиг спитися, принаймні вигляд він мав більш-менш інтелігентний. Варто зазначити, що познайомилась з ним саме вона. Він стояв скулений у дуже легкій дерматиновій курточці, в той час як на вулиці було мінус сім, а з Кольського півострова дув мертвий колючий вітер.

Ніна чекала на свою маршрутку, він, здавалося, просто стояв — опустив голову та безцільно вдивлявся у свої чорні напівчеревики, і коли вона його побачила, щось майже забуте, материнське розірвалося в її грудях. Вона підійшла до нього і спитала, чи не хоче він гарячого чаю.

— Можливо, вам хочеться гарячого чаю?

Він мовчки кивнув головою, вона взяла його крижану, бурякового кольору руку й повела до свого будинку. Він, не сказавши жодного слова, випив чотири чашки несмачного, але міцного чаю з лимоном, а потім підвівся, вийшов до тісного коридору і, лише взуваючись, стрибаючи на одній нозі, тихо, майже знехотя подякував і зник. На довгі три тижні.

Ніну вразила його доглянутість та чистоплотність, навіть деякою мірою випещеність. Такими ж бувають домашні коти, які втекли з дому до безмежних просторів свободи та любові. Ще її вразило те, з яким невимовним спокоєм та слухняністю він погодився випити чаю, з якою простотою випив чотири чашки і з якою холоднокровністю пішов, навіть не подякувавши, хоча ні, здається, щось таке буркнув.

Перший тиждень вона взагалі про нього не думала. На другий — згадувала через день. І вже на третій, не підозрюючи навіть про те, що він має от-от з’явитися, — втратила спокійний сон і апетит.

— А я ж навіть не знаю, як його звати, — сказала вона подружці, згадавши один з улюблених фільмів чи не всіх жінок цього покоління.

— Гоша? Жора? — запитала подружка, згадуючи той самий фільм.

— Гога, — сказав він по закінченні третього тижня, стоячи на порозі Ніниної квартири.

— Ви? — здивувалася Ніна, гарячково перебираючи ключами від квартири.

— Це вам. З днем народження.

— Дякую, — вже зовсім розгублено сказала Ніна, беручи квіти. — Проходьте.

У кімнаті сиділа та сама подруга. В принципі, у Ніни їх було всього одна. Валя. Бездітна та цинічна викладачка економіки в одному із столичних вузів.

— Добрий день, — привітався Гога, як тільки зайшов до кімнати, але одразу ж вийшов.

— Руки помию, — сказав він ще раз уже в коридорі.

Обмінявшись з Ніною кількома багатозначними, проте малозначущими поглядами, Валя таки не витримала й пошепки запитала:

— Он же Гоша?

— Ага, — зітхнула Ніна.

— Свіженький, — підкреслено таємничо прокоментувала молодість Гоги Валя.

За півроку шаленої любові між Єгором та Ніною виявилось, що вся його галантність та нарочита мужність були лише приємним, але єдиним бонусом до його не надто галантного та мужнього характеру. Був він колишнім слідчим, а до того звичайнісіньким ментом, але після цього він здобув освіту іншого зразка — відкрив власну аудиторську фірму, що неабиякою мірою зіграло на подальшому й завершальному рівні становлення його натури. Перші кілька місяців Гога постійно дивував Ніну, робив їй приємні та несподівані подарунки, були і ресторани, і театри, і кілька незабутніх виїздів на море та у Карпати, але з часом прониклива Ніна почала помічати в своєму мужчині неприємні вияви скупості та невиправданої жорстокості. І вже коли Ніну почали виїдати сумніви, а чи варто взагалі тримати поруч такого чоловіка, коли вона, посилаючись на «такий період», внутрішньо вирішила дати йому ще один шанс довести свою придатність для спільного розпивання чаю перед нетривалим сексом, він зруйнував усі її сподівання на його порядність. Це сталося одного серпневого ранку, коли вони домовилися їхати на дачу до його племінниці та її чоловіка. Він мав заїхати за нею о дев’ятій, але з якоїсь невідомої вже причини заїхав об одинадцятій, вони почали сваритися, як то водиться з’ясовувати стосунки, і Ніна, будучи жінкою прямолінійною, щось йому сказала. Що саме — достеменно теж невідомо. Гога, домашня кішечка, яку Ніна підібрала змерзлою на вулиці півроку тому, розмахнувся і з усього свого ментівського запалу вдарив її у вухо. Ніна впала, але промовчала, мовчки виставила його за двері, схопила невеличкого, приготованого ще звечора наплічника з бутербродами та змінною одежею й сама поїхала на дачу до його племінниці, з якою затоваришувала ще два місяці тому під час спільного святкування Пасхи.

Згодом стало відомо, що Гога паралельно спав з Валею, бездітною та цинічною викладачкою економіки в одному з вузів Києва, а Ніна так і не змогла зрозуміти, як же могли їхні стосунки так романтично і небанально початися і як вони могли зогнити під такою вульгарною й заяложеною тушею людських слабкостей.

Після розриву з Гогою, зав’язавши міцну дружбу з його племінницею, Ніна лише встигала дивуватися різноманітним проявам Гогиного романтичного характеру. Чи не щодня він надсилав квіти, писав на її електронну пошту розпачливі листи з приміткою у темі «хотів би птахом бути я твоїм», залишав під дверима дешеві м’які іграшки, які одразу ж спускалися у ненаситний стравохід сміттєпроводу, розповідав усім Ніниним знайомим про якихось нових примарних жінок у його житті, навіть завів сторінку в живому журналі, де від імені дев’ятнадцятирічного хлопця описував візерунки своїх вен і те, яка ж чудова перспектива чекає на них — злитися у брутальному поцілунку з лезом чомусь саме фірми «Bic»…

Не діставши бажаного, він вщент розсварився з усією сім’єю, а особливо з племінницею, продав квартиру в Києві, закрив фірму і переїхав до Харкова, де на нього вже давно чекав колишній чоловік Ніни.

— Думаю, вони заприятелюють, — поділилася своїми міркуваннями Ніна з Варею, племінницею Гоги.

— Будемо сподіватися, — сказала Варя, підстригаючи свого сина, трирічного Колю.

З самого початку її знайомства з Варею Ніну надзвичайно вразили у ній прісна, але цікава миловидність та майже метафізична граціозність, які гармонійно сусідили з її талантом материнства. Власне, саме материнство, яке за останній десяток років припинило живитися, зіграло вирішальну роль у Ніниній любові до Варі. Углибині душі вона хотіла б стати для неї матір’ю, або зразковою свекрухою, або просто більш досвідченим та знаючим життя наставником. Ані матір’ю, ані свекрухою стати не вдалося, більше того, Нінина побутова непристосованість до життя у досвідній ієрархії поставила її на щабель нижче від Варі, і попри вікову різницю (десять років в такій віковій конструкції — досить суперечливий розрив) ще невідомо було, хто кому міг довестися матір’ю. Зрештою, внутрішньо погодившись на роль подруги, Ніна деякою мірою заспокоїлась, хоча всі її материнські інстинкти та комплекси нікуди так і не ділися, вона, попри все, невпинно шукала собі синозамінника, який мав, по ідеї, віднайтися то в одному, то в іншому мужчині, але сам процес інтимного контакту з ними відбивав у Ніни всі бажання піклуватися та любити своїх мужчин. «Хлопчики виросли і просяться до матері в ліжко», — думала вона, здригаючись від несвідомого страху за свої табуйовані думки.

І, погодившись залишитися самотньою старіючою кішкою, вона відмовилась від самого інституту сім’ї, натомість черпаючи задоволення від банального спостереження за сім’єю Варі. По суті, зовсім чужою.

«Та й бути матір’ю для Варі — то, направду, нечесно по відношенню до мого віку, — копалася вона у своїх проблемах, — вона вже має дитину, а бути бабусею — для мене ще зарано».

І, заспокоюючись таким чином, вона бездумно проживала ще кілька місяців.

В неї з’являлися то один, то інший коханці, дехто на одну ніч, іншим щастило залишатися на три-чотири дні, навіть на тиждень, але не довше — серце Ніни не витримувало, її руки опускалися, секс перетворювався на невиразне бурмотіння один одному у вухо різних ніжностей, ліниве порпання у ліжку та фіктивні оргазми, що не викликали у жодного з партнерів ані дещиці довіри.

За рік самотнього життя, коли, окрім роботи у приватній школі мистецтв вчителем риторики та усамітнених вечорів з книжкою або в’язанням, в житті залишилася одна лише сім’я Варі, Ніна почала усвідомлювати, що потроху, помаленьку, дрібними, але впевненими кроками наближається до божевілля. Вона могла годинами сидіти перед дзеркалом, роздивлятися своє тіло, що почало всихати та втрачати пружність, згрібати у руку тістоподібні шматки целюлітної шкіри й обпікати їх безкінечними сльозами.

Щось відбувалося, але що саме — Ніна зрозуміла лише згодом, коли її страждання досягли піку. Попри свою незатребуваність як людини, як жінки і як матері, вона страшенно раділа успіхам свого сина, який особливо не розповідав про рід своєї діяльності, але вона знала, що ця діяльність тісно пов’язана з письмом. Швидше за все він був журналістом, адже неодноразово їй доводилося зустрічати у різноманітних журналах один псевдонім, який ну дуже вже був схожий на ім’я сина.

Творчі досягнення Варі теж радували її. Чоловік Варі, Сергій, був процвітаючим скульптором, а разом з тим і теслею. Він працював виключно з породистою деревиною і отримував замовлення з усієї Європи, не кажучи вже про столичних елітних клієнтів, які з усього свого міщанського напору бажали мати столик чи стільчик саме такого зразка, який був у Людовіка IV чи Наполеона ІІІ. Скульптура — працював він з керамікою та бронзою — виставлялася не тільки в Московському музеї сучасного мистецтва чи Ризькому музеї іноземних колекцій, а також в музеї Zimmerli, Пітера Людвіга в Аахені, Гугенхайма, МОМА в Нью-Йорку. Сергій був прибічником модернізму — мистецтво бунту, колись сповнене намаганнями розірвати будь-які зв’язки з художніми традиціями безнадійно застарілого дев’ятнадцятого сторіччя, — зараз же його потуги відродити щось схоже були лише нікчемним епігонством, яке приносило не так визнання, як прибуток. Коли обростаєш густим ворсом комфорту й затишку, ні про який бунт, а тим більше, розривання художніх зв’язків з минулим не може бути й мови, тому він, не звертаючи уваги на безкінечну критику, яка закидала йому — та що тільки вона йому не закидала, — цілеспрямовано йшов до своєї обивательської мрії: стати заможним робітником і ні в якому разі не виходити за рамки, де золотими літерами вигравірувані такі імена, як Біго, Масьє або, не дай бог, Роден чи Арістид Майоль.

Варя ж постійно отримувала замовлення від провідних видавництв на оформлення дитячих книжок. Вона була непоганим графіком, ніколи не стрибала вище голови, але й нижче встановленої планки не опускалася. Її цінували як працьовитого ілюстратора, який своєю деталізованою графікою прикрашав одні з найпопулярніших дитячих книжок. Якби не ряд причин, а саме повна відсутність амбіцій, Варя могла б стати добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко. Могла, але останній був справді неперевершеним.

Атмосфера, в якій щосуботи перебувала Ніна, нагадувала їй власні молоді роки, щоправда, її середовище спілкування складалося тоді майже з одних музикантів, друзів чоловіка, але сам принцип, за яким працювало натхнення, був той самий: мистецтво заради мистецтва. Щоправда, в цьому будинку мистецтво знаходило для себе трохи інший зміст — сучасне життя молодих людей, які звикли до певного образу життя, диктувало свої правила. Правила, де матеріальні блага були першопричиною всіх можливих прагнень.

Уживатися двом художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко — жага визнання та марнославні амбіції двох митців під одним дахом з’їдали один одного, але з часом здоровий глузд перетравив емоції, а ремісництво з величезним відривом перемогло чисте мистецтво. Ніна це чудово розуміла і хоч мала свою думку з цього приводу, ніколи не озвучувала її вголос. Зрештою, це могло зіпсувати стосунки між нею та цією приємною сім’єю, до якої вона так прикипіла душею, що розрив був би для Ніни сильним потрясінням, яке вона навряд чи змогла б перенести. Враховуючи стан, в якому вона перебувала останні два роки, це зумовило б ряд загострень. Ніна розуміла і це, а тому хоч і була у судженнях почасти різкою та чесною, існували теми, на які краще було б не розмовляти. Взагалі, у Ніни, власне, як і Варі, був дар оминати гострі кути, тому будь-яка їхня суперечка не мала змоги набрати потрібних для сварки обертів.

* * *

Відчуття любові до Ніни прийшло одночасно з відчуттям втрати власного дому. Трапилось так, що до неї завітали друзі з Грузії — Андрій та Олена. Щоправда, вони не були грузинами. Андрій був росіянином — і за національністю, і за паспортом. Олена ж, батьки якої були чистокровними українцями, з сімнадцяти років жила в Тбілісі, а до того — у Сухумі, щоправда, війна початку дев’яностих змусила її покинути рідні місця на узбережжі Чорного моря та податися углиб — спочатку Горі, а потім — Тбілісі. Якось приїхавши до Грузії як звичайний турист, Андрій познайомився з Оленою, закохався, продав квартиру в Москві та перебрався до Тбілісі, в яке закохався не менш, ніж в Олену.

З Ніною вони були знайомі через її двоюрідну сестру, яка мешкала у Владикавказі і була хрещеною Олени. На початку серпня, коли за київськими мірками стояла неймовірна спека, а за тбіліськими — звичайна квітнева погода, Олена та Андрій приїхали на тиждень до Києва, поселилися у Ніни й радували її та себе чудовою компанією. Андрій був істориком, закінчив колись МГУ, знався на літературі, історії, філософії. Вони сиділи короткими ночами на кухні, пили вино, їли солонуватий сулугуні та дружньо ненавиділи великодержавну політику північного сусіда.

За чотири дні до запланованого повернення у Грузію в Південній Осетії почалися славнозвісні події, і дорога в Грузію через Росію була закрита. Коли ж вони спробували взяти квитки на літак, це виявилось більш нереальним, ніж доїхати потягом. Діватися було нікуди, крім як залишатися у Ніни на невизначений термін. Коли ж стало можливим добратися літаком чи поромом, Грузія розірвала дипломатичні зв’язки з Росією, і Андрію, хоч він і проживав більше року в Тбілісі, потрапити додому було нереально. Олена ж відмовлялася їхати одна. Таким чином Ніна залишила їх у себе. Вони цілодобово сиділи вдома, майже нікуди не виходили, а тому Ніна, яка взяла відпустку ще два тижні тому, не знала куди себе подіти, адже і вдома вона почувала себе чужою, і викинути на вулицю Андрія з Оленою совість не дозволяла. Фактично втративши свій будинок — хоча вона розуміла, що це тимчасово, — цілими днями вона просиджувала у Варі, яку аніскільки не дратувала Нінина присутність, навіть навпаки — дуже і дуже допомагала позбутися літньої депресії.

Іноді Ніна зривалася й цілий день сиділа вдома, даючи зрозуміти простим грузинським друзям, що насправді господиня вона і непогано було б виявити хоч трохи поваги до її потреб побути усамітненою, але прості грузинські друзі, будучи найгостиннішими друзями у всьому колишньому СНД, тільки дивувалися, чому Ніна з такою вражаючою постійністю їх ігнорує, а тому й раді були провести з нею зайві години. Тим більше Олена та Андрій набридли одне одному до неможливості.

Саме в ці дні, годинами проводячи час з сім’єю Варі, Ніна зрозуміла, що… полюбила. Полюбила по-справжньому, як люблять чоловіки жінок, а жінки чоловіків. Все ускладнювалося тим, що полюбила вона Варю та її чоловіка одночасно. Ніна завжди була впевнена, що такі речі трапляються лише з героями сумнівних романів, а тому довго — принаймні настільки, наскільки могла запевняти сама себе у зворотному, — опиралася й відхрещувалася від цих думок, аж поки над нею не нависла внутрішня загроза — загроза бути розчавленою власними сумнівами й суперечностями. Ніна розривалася між двома крайнощами: їй страшенно боляче було дивитися на ідилічну любов, яка панувала в будинку Варі, Ніна безнадійно страждала, чи не щохвилини підіймалася, аби піти назавжди і більше ніколи не повернутися до цього будинку, забути, викреслити всю цю гнилизну, яка з кожною годиною все більше і більше накопичувалася десь під серцем, десь там, куди за останні роки не вдалося потрапити нікому; з іншого боку, відмовивши собі у спілкуванні з Варею та Сергієм, вона б назавжди забула б про любов, про саме існування любові, і всі ті речі, які спільно робилися подружжям художників, викликали у неї солодкий та великою мірою соромітний біль. Відкрити свої почуття Ніна не могла, і від однієї думки, що Варя або Сергій можуть запідозрити в її поведінці щось надзвичайне та, швидше за все, патологічне, їй так холодило у спині, неначе хтось насипав за комір жменю колотого льоду.

— Привіт, — зазвичай віталася Варя і починала невимушено щебетати різні веселі речі: нові анекдоти про сина Колю, смішні ситуації з замовниками, про сусіда, який придбав батут і тепер його голова щомиті з’являється з-за паркану.

Сергій був більш стриманим. Зазвичай він не вилазив з майстерні по кілька годин, а якщо і був присутнім безпосередньо в будинку, то лише мовчки посміхався, щось лагодив, возився із сином й спілкувався виключно з Варею. Це якраз і зводило Ніну з розуму, адже хоч і вважалося, що дружить Ніна з сім’єю, проте була вона подружкою в першу чергу Варі.

У вересні Андрію дали дозвіл на в’їзд до Грузії, і вони з Оленою нарешті виїхали з Ніниного будинку. Ніну це не могло не радувати, адже потреба побути на самоті вже давно давала про себе знати, хоча тепер приводів бувати у Варі стало менше.

Була середина вересня, Ніна пішла на роботу. І настали важкі непроглядні будні, за якими стало майже нереально бувати в будинку Варі.

— Можливо, це і на краще, — казала вона сама собі.

— Можливо, — відповідала вона ж.

«Можливо, я зможу забути про них, робота з’їдає стільки часу, робота не дає можливості розслабитися, відчути себе самотньою, непотрібною, чужою», — втішала Ніна сама себе.

Але це було помилкою — насправді, не так уже й багато часу забирала робота, і відчуття самотності та зайвості не полишало Ніну навіть у години найбільших навантажень. Патологічна і безперспективна любов лише зростала, всі шляхи відступу були заблоковані, всі стежини до виходу завалені камінням курйозності, і ніщо не могло забезпечити Ніниному життю спокій та рівновагу.

Вона навіть телефонувала сину.

— Синок, — казала вона, — сина, давай поговоримо?

— Про що? — сухо відкликався він.

— Просто про життя.

— Ма, що ти хочеш?

— Я самотня, — казала вона йому, червоніючи й закушуючи губи від сорому.

— Я теж самотній, — відповідав він і клав слухавку.

Навіть стрибання на ліжку й перегляд мультфільмів — те, що десять-п’ятнадцять років тому рятувало її від наближень будь-яких депресій, — тепер просто втомлювало. І якщо раніше Нінина дивакуватість була помітною лише зовні і лише іншим людям, то тепер вона набрала страшних форм, була помітна лише Ніні і проявлялася виключно зсередини.

Наприкінці вересня Ніна вперше пішла до психолога. За порадою колеги, шкільного педіатра, вона звернулася до Анатолія Карвадського, молодого, проте доволі відомого у терапевтичних колах психолога та сексолога.

Зовні він був схожим на її сина: такий же молодий (хоча насправді було йому вже за тридцять) і загадковий. Проте, на відміну від сина, він мав теплий, проникливий голос і добрі, завжди вологі, немов від безмежного співчуття людству, очі.

— Ви маєте поговорити з ними, — дав пораду швидше не сам Карвадський, а його голос.

— Але як?

— Просто поговорити, не впадаючи в істерики, не підвищуючи голосу… просто поговорити як з близькими друзями. Якщо ви триматимете свої болі у собі, ви тільки все більше і більше поїдатимете себе. І, не знаходячи виходу своїй проблемі, ви попросту доконаєте свою психіку…

Карвадський підвівся з крісла, підійшов до вікна і, незважаючи на тихе скигління Ніни, почав кудись телефонувати.

— Мій добрий друг і знаний психотерапевт Віталій Ромашин, — сказав він уголос, закінчивши розмову.

— Вибачте, я не розумію.

— Ви зараз підете до нього, і він вам випише заспокійливі.

— Антидепресанти? — злякано прошепотіла Ніна.

— Боже збав! — наблизився до неї Карвадський. — Заспокійливе.

— Дякую, — сказала Ніна і закашлялась.

— Ось випийте.

— Дякую. Знаєте… от ви… ви досвідчений…

— Не перебільшуйте, — перервав він Ніну.

— Ні, я не про це. Ви порадьте… як мені краще підійти… ну…

— Підійти до розмови з ними? — «З ними» Карвадський промовив з неприхованим презирством. — Дуже просто. Ви приходите, сідаєте у крісло… в них є крісло?

Ніна кивнула.

— …сідаєте у крісло і говорите: Вася, Маша, мені треба з вами поговорити, справа в тім, що…

- І все?

- І все.

— Я не знаю…

— Все ви знаєте, запевняю вас. А зараз йдіть до Ромашина. Це другий поверх, кабінет двісті сім. По вівторках у нього прийомів немає, Ромашин сьогодні вільний, якщо не кіряє, хе-хе-хе.

Ромашин, назвавши Карвадського шарлатаном від медицини та алхіміком своєї справи, виписав амітриптилін й запросив Ніну на каву. Великі й вологі губи психотерапевта викликали у Ніни щире відторгнення, тому вона, пославшись на якісь невідкладні справи, вийшла з кабінету.

«Як дивно, — подумала Ніна, йдучи додому, — а цей Карвадський і слова не мовив про клімакс. А міг. Все ж таки він не в міру толерантний».

— Варя, — сказала Ніна, сидячи в затишному кріслі, що аж ніяк не сприяло серйозній розмові, - я хотіла б поговорити з тобою. Тільки з тобою, без Сергія…

— Та добре, без Сергія. Він зараз у замовника.

— Я хотіла б з тобою поговорити…

— Я тебе слухаю, Нін.

Не витримавши нервового напруження, Ніна розплакалася. Все її тіло тремтіло, немов у лихоманці, здавалося, що от-от — і вона знепритомніє.

— Варь, знаєш… Я хотіла б з тобою поговорити…

— З тобою все нормально? — захвилювалася Варя.

— Все нормально… просто… знаєш… знаєш… я була навіть у лікаря, я була у нього… знаєш… була у лікаря.

— Нін, ти чого плачеш? — сіла навпочіпки Варя, взявши суху Нінину руку. — Нін, що?

— Я вже і пігулки якісь приймаю, знаєш… мені треба з тобою поговорити… У мене… у мене проблеми, у мене нервові зриви.

— Що? Що у тебе?

— Зриви, розумієш, у мене настрій змінюється щохвилини, і я дуже втомлена — душа виснажена… Можливо, помру скоро. Я не знаю…

— Як помреш? Що ти говориш? А як же…

— Я не знаю…

Ніна замовкла. Нічого не говорила і Варя. Настала неймовірна тиша, так що чутно було, як на світильниках гудуть плафони.

Ніна повільно підвелася, обійняла Варю й почала її цілувати у чоло. Потім у щоки. У губи…

— Нін, ти що… — злякалася Варя, коли відчула, що Нінин цілунок був занадто вогким.

Ніну немов прошибло струмом. Підкосило ноги.

— Я, мабуть піду, добре?

— Ні, ти залишишся.

— Ні, Варюш, я піду… Мені зараз краще одній. Вибач. Вибач.

— Та чого ж… Господи, Нін…

— Вибач… вибач, добре? Пробач мене…

— Та припини вибачатися! — закричала Варя. Вона почала хапати якісь предмети, якісь брошури, що валялися на дивані, папки, пульт від телевізору, але все це випадало в неї з рук, створюючи непотрібний і нав’язливий шум.

— Я піду. Вибач.

— Нін… — протягнула Варя.

Але Ніна пішла.

«Які неврози? — думала вона, йдучи додому. — Які неврози? Кому цей цирк? Хоча…»

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Ніна йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

* * *

Мені було двадцять сім.

Життя змінюється. Я помітив, що навколо змінюється абсолютно все, навіть моє сприйняття якихось речей. В першу чергу сприйняття. Не змінювалося лише моє сприйняття класичної музики. Не знаю, чим це викликано. Певно, періодами людина протискається через якісь коліщатка, Хронос засмоктує, але певні ділянки мозку, які відповідають за пам’ять, і певні ділянки пам’яті, які відповідають за сприйняття музики, запам’ятовування мотивів, залишаються незмінними. Коли я чув якийсь мотив десятирічної давності, мене неодмінно охоплювала ностальгія, я сумував або просто згадував, як же воно було колись. Ситуація з класичною музикою інакша. Я ніколи не відчуваю якоїсь ностальгії… Можливо, це тому, що класична музика, пройшовши крізь мільйони вух, крізь десятиріччя, сторіччя, не залишає якогось видимого відбитку в пам’яті, не пов’язує з собою якісь певні події, тому що всі події — її власність, вони пройшли разом весь цей шлях, всю історію, всю часову стрічку…

Можливо, це лише моє бачення, можливо, у когось інакше. Ми такі різні…

Останні три місяці я слухав виключно класичну музику. Мені раптом здалося, що, слухаючи якусь іншу музику, я потім згадуватиму цей період з ностальгічною неприязністю, але нестримно захотілося нічого так і не згадати. Стривайте, а що ж було у вересні-жовтні дві тисячі восьмого? Щось було взагалі? Можливо, це такий собі експеримент, можливо — внутрішня потреба… Не знаю…

Нарешті в редакції мені вдалося вибити незапланований вихідний. Я вирішив провести його десь у місті.

Прокинувшись не дуже рано, я поснідав нашвидкуруч приготованим омлетом, одягнувся, прихопив із собою фотоапарат і подався до Маріїнського парку.

Я сидів на лавці й по-ашенбахівськи спостерігав за вродливим, але дуже вередливим хлопчиком. Він постійно намагався вкусити чи то няню, чи то бабусю за руку. Був він закутаний з голови до ніг, хоча особливо холодно не було. Так, справді, вже два тижні поспіль лив дощ, а в той день стояла суха, але вітряна погода, навіть на якісь хвилини визирнуло сонце.

Я почав фотографувати малого та його чи то бабусю, чи то няню, аж поки остання не закричала у мій бік:

— Своїх дітей будеш фотографірувать!

Ясно, подумав я, своїх дітей. Обов’язково буду. Обов’язково!

Вже більше року в мене не було постійної дівчини. Вже три місяці я взагалі, крім роботи, нічого не бачив, та і не хотілося мені поки пов’язувати своє життя з випадковою аспіранткою філологічного факультету або продюсершею якогось рекламного агентства. Невипадкові мені чомусь не зустрічалися.

З того часу, як я відчув процес дорослішання, пройшло десять з половиною років. За цей час багато чого змінилося, та, в принципі, все змінилося… Держава, у якій я живу, коло спілкування, роботи, вулиці, реклама на телебаченні, змінювалися випадкові жінки — вони проносилися, немов карусельні звірі, їхні обличчя миготіли, як світлофори вночі — жовтий, жовтий, жовтий, жовтий…

Я сидів на лавці й відловлював кайф від того спокою, який панував у парку, від білочок, які стрибали з гілки на гілку, від простого неробства. Можливо, варто було б звільнитися з роботи, припинити цю нікчемну писанину в журнали, які все більше і більше знижували планку, а читачі все більше і більше тупіли. Домашні супи змінилися на фаст-фуд, недільні сімейні вечори — на гамірливі посиденьки в сушарнях, де японці з явно казахською зовнішністю вичавлювали з тюбиків васабі з явним присмаком торчиновської гірчиці міцної. У світі стало більше кокаїну та все менше приятельських розмов за пляшкою пива. В моєму світі стало порожньо і нецікаво. Я щовечора повертався до квартири, своєї маленької однокімнатної будки, де царював неймовірний хаос, в руках якого опинився і я. Все життя я мріяв про власну будочку, мріяв звільнитися від підліткового ярма жити з батьками, і от… звільнився і, здавалося б, мав би сумувати за ними, але не сумував, часто ігнорував мамині дзвінки, відповідав на восьмий-десятий, сухо, майже неприязно розмовляв з нею — вона мене дратувала. Дратував мене й батько, який іноді приїжджав до Києва (вже кілька років, як він переїхав жити до Харкова), неодмінно бажав зі мною зустрітися, пригостити свого сина вином, посидіти десь, поговорити про музику. Але чи то образа, що залишилась ще з отроцтва, чи то просто холодна й розважлива помста керували мною — я ігнорував їх обох, принагідно згадував їм їхню байдужість до мого існування, майже ненавидів. Це було несправедливо по відношенню до них, але я настільки загрався, мені настільки подобалась роль ображеного, що від того я почував себе жахливо і мерзенно, так, що приємні відчуття виникали самі собою — несподівано та гостро. Це було схоже на те, коли обпікаєшся дуже гарячою водою настільки, що вона здається тобі надзвичайно холодною. Такий холод я відчував і від спілкування з батьками.

Насправді мені було шкода їх, я бачив, як вони нещасні, принаймні мати так точно… щось відбувалося з нею, якась гірка іронія була приклеєна до її посмішки кожного разу, коли ми бачились. Це було зрідка, раз на місяць, не частіше, але я це відчував, і мені хотілося обійняти її, сказати, що все минеться, що життя ще не скінчилося, і у твоєму віці жінки тільки починають жити, у них з’являється друге дихання, вони розквітають з новою силою, проте я настільки увійшов у роль ображеного, що просто фізично не міг не те що обійняти матір, а навіть сказати кілька теплих слів, які неодмінно втішили б її.

Я був жорстоким. Я не любив, від цього почувався порожнім та сухим, немов скляна банка, у якій довгий час тримали крупу.

Коли я вертався додому, починало темніти. Наостанку я ще зайшов до «Антресолі» випити пляшечку пива, зустрів там компанію колишніх однокурсників, вони якраз відмічали день народження одного з моїх теж колишніх друзів, з яким я розірвав стосунки через якусь — і навіть імені її вже не згадаю — дівчину. Всі привіталися зі мною, обмінялися шаблонними фразами, для проформи спитали, де я працюю і як життя на приватному фронті, а колишній друг навіть не глянув у мій бік, але навпаки, нарочито роздивлявся картини, які були виставлені в кафе. Це була міні-виставка теж однієї моєї давньої знайомої, яку всі називали просто Варварою. Її я точно пам’ятав як звати, тим більше, що останні кілька років її ім’я було більш-менш відомим у мистецьких колах, а чоловік її був відомим ледь не у всій Європі. Боб, веселий і здоровий бородань, принаймні таким він мені запам’ятався. Здоровим і веселим. Добрий, чесний і порядний. Життя завжди усміхалося йому, і я йому по-справжньому заздрив. На відміну від мене, Боб любив життя і навзаєм посміхався йому. Я ж перетворився на скутого й відлюдькуватого мізантропа, який тільки й шукав приводу побурчати й поскаржитися.

Випивши у дальньому кутку «Антресолі» своє пиво, я вийшов на вже прохолодну, а з тим і безлюдну вулицю. Якби два роки тому не закрили «Бабуїн», то неодмінно пішов би туди і напився, як це робив зазвичай, коли ставало на душі темно і мертво, але немає «Бабуїну», а темно і мертво ставало все частіше і частіше.

В цьому плані я консерватор — так і не знайшов собі підходящого місця для пиятик…

Машину сьогодні залишив на стоянці, тому довелося йти у бік зупинки. Чекати на маршрутку. Дорогою зазирнув до крамнички-галереї, де років шість уже нічого не купував. Виставка якихось глечиків. Спочатку я довго їх роздивлявся, вивчаючи всі деталі, кожний вигин, кожну цяточку, потім глянув на скелет, примітивний і тупий скелет, який досі так і стоїть, і досі його ніхто не купив.

— Добрий день, — привітався я з гладкою і доброю продавщицею Валентиною.

— Добрий… — сказала вона, розтягуючи голосні й прискіпливо дивлячись на мене.

— Скільки цей скелет коштує?

— Ніскільки. Він не продається.

— Ні? — розчарувався я.

— Ні.

— А продавався?

— Продавався.

— Ясно…

— Я тебе звідкись знаю, — сказала Валентина, і я подумав, що звісно знає. Не може не знати.

— Цілком можливо…

— Ага, знаю… Довго ти тут купував у мене фарбу, а потім тільки картини дивився. Що, не малюєш уже? Чи десь в іншому місці купуєш?

— Не малюю, — сказав я, немов зачарований. Я дивився у її обличчя і намагався його згадати. Цілісну картину пам’ятаю, здалека пізнав би і в іншій країні, а от так, вдивляючись у кожну зморшку — чуже, вже дуже постаріле обличчя.

— Чого ти на мене дивишся? Постаріла? Постаріла.

— Ні, я не тому. Просто. Дайте мені якусь палітру. Ну таку, середню. Масляної.

Я придбав фарбу, невелике полотнище, пензлі й по-дався-таки додому. На бульварі зловив машину — їхати з іншими людьми бажання не було. Поки їхав, блідий і довгоносий водій намагався розважити мене якимсь новеньким анекдотом, але, побачивши мій задумливий настрій, відлип і увімкнув радіо.

Вже вдома на мене нахлинула небачена довгий час меланхолія. Сентиментальний настрій, який пробивав на сльози, мене неабияк дратував. Можливо, це наслідки незапланованого вихідного, що вибили мене з тонусу, в якому я перебував останні два місяці. Я почав аналізувати всі ті маленькі, але, зрештою, вагомі акценти, які сповіщали мені про існування минулого: невеличка, скоріш, просто дружня виставка Варвари, колишні друзі з університету, крамничка-галерея і навіть пісня, що грала у водія в машині. Господи, як же вона називалася, ця пісня? Щось старе, забуте, про щось вона мені нагадувала, якісь події випливали зсередини, зовсім, здавалося, забуті події. Ні, краще все ж таки класична музика…

Я стояв на балконі, знову накрапав дощик. Стало холодно, я зайшов усередину квартири, одягнений заліз під ковдру, дістав телефон і набрав номер мами.

— Мам, ти знаєш, — сказав я, коли вона зняла слухавку, — я свиня. От чесно, от не повіриш, але я дійсно вважаю себе свинею!

— Ти п’яний, сина? — запитала вона.

— Ні, мам. Я нормальний. Можна я зайду?

— Зайди, — сказала вона недовірливо.

За чотири хвилини я був у неї. Мешкали ми в сусідніх будинках.

* * *

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів я, згадуючи двотижневий марафон, коли я безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, здався та пустив все своєю течією. Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.

Це був день народження мами. Я знав, що мають прийти гості, якісь її друзі, можливо, навіть колеги.

Три дні я не міг знайти подарунок. Я просто не знав, що ж я міг їй подарувати. Я ніколи нічого їй не дарував, ніколи навіть не вітав, крім хіба дитячих років, коли наша сім’я, принаймні зовні, створювала образ гармонії та злагоди. Я не знав, чим цікавиться мама. Нещодавно я її чи не вперше у свідомому віці назвав мамою. Для мене існували лише пацани. Пацани — батько та матір, вони зажди були разом, навіть після розлучення вони не переставали бути для мене одним цілим. Пацани… а тут… мама. Врешті-решт для подарунку я вибрав щось нейтральне. Чотири глиняні глечики з колекції Артема Паранського, того самого, який виставляв їх у галереї. Здається, мама завжди вирощувала якісь квіти: алое, бегонія, ще щось невибагливе, тому мені спало на думку придбати саме глечики.

Було холодно. Лише на початку жовтня світило сонце та стояла тепла погодка.

Чи сподобався мій подарунок мамі — я так і не зрозумів, певно, ніколи і не дізнаюся, хоча зі свого досвіду міг припустити, що їй то було неважливо. Однієї моєї появи вистачило, щоб вона розплакалася. І знову мені захотілося її втішити, дати зрозуміти, що я лише її син, не більше, просто син, яких сотні мільйонів на всій планеті, але зі своєї ролі я ще не вийшов, костюм все ще сидів на мені, хоча жирний вазелін уже значною мірою торкнувся гриму.

Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:

— Нормально.

Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.

Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.

— Що? — не зрозумів я.

— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.

Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…

Тільки розповісти її не було кому…

Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.

— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?

— Десь так, — фальшиво посміхався я.

— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю. Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…

— Так, мені сімнадцять було.

— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.

— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.

— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.

Я промовчав.

— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…

— Мам, — відмахнувся я.

— А чого? Зайди.

— Про Сергія вже писали тисячу разів, це вже не актуально.

— Е-е, — розсміявся Боб, — як це, не актуально?

— Ну, ти зрозумів мене.

— Звичайно-звичайно, — і він знову дружньо торкнувся мого плеча.

«Скільки ж здоров’я у нього, сили», — дивувався я.

— То як, зайдеш? — не вгамовувався Боб, і я зрозумів, що він справді хоче, щоб я зайшов до нього у майстерню, він хоче показати мені, яких успіхів він домігся, яких вершин досяг. Він хотів показати мені свій будинок, великий, затишний будинок. Боб прагнув похизуватися своєю дружиною, яка все ж таки дісталася йому, не мені, малолітньому сцикуну, а саме йому, здоровому та завше усміхненому Бобу. Тільки я цього не хотів.

— Зайду, звичайно, — сказав я.

— Давай завтра?

— Давай, — погодився я, знову фальшиво розсміявся і подумав: але ж я не хочу до нього в майстерню, я взагалі нічого не хочу.

Але тягло в його будинок мене зовсім інше.

Наступного дня у Сича, мого безпосереднього шефа, я вибив дозвіл на репортаж про Боба, про його буденне життя, яке не було публічним і ніколи ще не висвітлювалися в пресі.

— Валяй, — дав добро Сич, певно не розуміючи, чому я обрав саме Боба.

— Він сучасний, відомий і… це може бути цікавим, — пояснив я Сичу, який у моїх коментарях особливої потреби не відчував.

— Та валяй, — відмахнувся він і поклав на стіл цукерку. — Смачного.

— Угу, — подякував я, заховав цукерку до кишені піджака й взявся до роботи.

Прийшовши до Боба та Варі, я справді був вражений їхнім будинком — великим і затишним, з дитячим белькотом, з дзижчанням кавомолки, з ароматами кориці та оліфи, свіжої деревини та печені, і все це доповнювало щасливе подружжя, яке невпинно обіймалося, демонструючи свою злагоду, любов, блаженство.

Я захоплено розхвалював їхній будинок, їхнього хлопчика, який уже вчився читати і намагався вивести перші літери, їхній затишок, тепло, майстерню Боба, маленьку кімнатку, де працювала Варя, невеличку галерейку, на стінах якої були розвішані картини сучасних митців — переважно подарунки — від Чічкана та Ісупова до Ройтбурда та Пояркова.

Але все це здалося мені несправжнім, тобто справжнім, я навіть був упевненим, що це справжнє, проте, знаючи свій характер, міг припустити, що якась невгамовна заздрість керувала мною, тому всередині я критикував все це, називав фікцією благополуччя і щастя, якісною підробкою (немов той Кандінський, що висів у їхній вітальні) самої гармонії, якої в моєму житті так не вистачало.

Виявилося, що брехав я лише собі.

Репортаж я, звичайно, вирішив не робити, хоча Боб казав, що в цьому немає нічого поганого, що ми друзі, що у мене чудова мама, і взагалі, сказав він, ти маєш прийти.

— Ти маєш прийти завтра. Неодмінно. У нас буде пиріг. Варя спече пиріг, ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

— Я не відмовляюся, — сказав я.

— Тоді ти маєш прийти і спробувати цей пиріг. Це геніальний пиріг.

— Добре-добре, я прийду.

Наступного дня я знову прийшов. Але окрім мене, в їхньому будинку була присутня моя мама. Як я дізнався, вона була постійним гостем, що не могло мене не розчарувати. Все йшло до того, що постійним гостем у них стану я, історія повторюється, зрештою, я міг би напиватися у них дорогим вином, розповідати щось приватне, ділитися наболілим — ну, це лише у тому випадку, якщо дозрію до того, але без мами, добре, без мами, я думаю, це зайве.

Ми сиділи вчотирьох і розмовляли на відсторонені теми. Мені чомусь хотілося повернутися до теми моєї давньої закоханості у Варю, але як нашу розмову про сучасне книговидання звернути у бажане русло? Мені потрібна була Варіна реакція, я хотів побачити її здивованою, розлюченою, але більш за все мені потрібно було побачити у її очах зацікавленість мною, побачити хоч якусь іскринку, яка нагадає їй про те, що було між нами. Власне, обманювати себе вже давно увійшло в мою звичку. Насправді, якщо глянути на речі тверезими очима, між нами нічого й не було. У неї — від нудьги прокинулися якісь почуття, вони дрейфували самотнім плотом у широкому океані її світу, а мої — наскільки ж я був юним, як же мені не вистачало досвіду, і я закохався не на жарт, я закохався по-справжньому, і коли все скінчилося, коли мене ледь не забрали у психушку, я ще довго любив її, і ніяка інша Свєта-Катя не могли замінити мені її. Я довго оговтувався, довго забував її і коли забув, коли пройшло більше десяти років, вона знову з’явилася в моєму житті, і хоч як я не намагався позбутися нав’язливих думок, як я не затоптував слабкі іскри своїх почуттів, вони, ігноруючи моє волевиявлення, розгоралися. Все дужче і дужче.

Боб сміявся, я сміявся, Варя сміялася, сміялася моя мама, ми пили чай, їли насправді смачнючий пиріг, і час уже був пізній, голови наші були п’яні, і все на світі здавалося фальшивим, нікчемним, зайвим. Не вистачало щирості.

Я заплющив очі.

— А знаєш, я досі тебе люблю! — сказав, вклинившись у паузу між розмовою. — А знаєш, що я не був щасливий з жодною жінкою, яка зустрічалася мені у житті. І я ненавиджу твого чоловіка лише за те, що він твій чоловік. Здоровий, добрий, дотепний чоловік. Я його ненавиджу. Я ненавиджу тебе за всі ті болі, що я переніс, я ненавиджу твою дитину за те, що вона не моя…

Відкривши очі, я зрозумів, що розмова йде своїм логічним потоком і я мовчав, і таки не наважився сказати щось подібне, і вже страшенно хотів спати, і вже збирався піти, але чомусь зголосився помити їм посуд.

— Я помию вам посуд.

— Ти що вигадуєш? — розсміявся Боб.

— Мені просто хочеться помити посуд. Я харчуюся переважно не вдома і так давно не мив посуд. Можна я все-таки його помию?

— Дюш, — звернулася Варя, — у нас є посудомийна машина.

— Вам що, складно?

Мама, як мені здалося, оторопіла від моєї невинної примхи. Звичайно, вона знала, що її синок дивакуватий, але по-справжньому пізнавати мене вона почала лише останні два тижні.

— Ну добре, помий, — із здивованою поблажливістю сказав Боб, і я зібрав зі столу посуд й поніс його на кухню.

Як же я ненавидів мити посуд! Але це була єдина можливість, коли Варя могла зайти на кухню й залишитись зі мною наодинці. Мені здалося, нам було що сказати одне одному.

Як я і очікував, за п’ять хвилин на кухню зайшла Варя. Вдягнена у синю поплінову сорочку та вельветові кльоші, вона була схожа на юну студентку-бунтівницю початку шістдесят восьмого.

— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.

— Нічого, от посуд мию.

— Це я бачу.

Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.

— Я їх вже вимив.

— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?

— Не хотів.

— Ясно.

— Куди ж ясніше.

— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.

— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.

Варя сіла на чорний дубовий стіл.

— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.

— У неї все життя були проблеми.

— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.

Мене це неабияк здивувало.

— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?

— Рік тому.

— Ну, можливо, тобі здалося.

— Але не здалося!

— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…

— А з тим влаштувала істерику.

— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.

— Але ж я не помічала ніколи…

— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.

— А що це таке… мариптотрипо…

— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…

— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!

— Мене зараз хвилює інше…

Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.

— Ей, ви не заснули?

Ми не заснули.

— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.

Мені хотілося бути чесним.

— Я хотів би бути чесним.

— Ну?

— Ти.

— Не зрозуміла.

— Ти мене хвилюєш.

Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.

Нестерпно хотілося спати.

Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді бери і згрібай у жменю готову до вживання. Але ж не знав, не був упевненим, боявся, сам википав, розповзався м’якою желатиновою масою…

Приходили есемески від Боба, він запрошував мене до лісу на гриби та шашлики, запрошував з’їздити на два дні до Львова, але як би я не любив це місто, розколупувати емоції не хотілося. Я намагався тримати себе у руках, але образ Варі так і не виходив з голови. Навіщо, навіщо вона знову з’явилася в моєму житті!

На другий тиждень на мою робочу електронну адресу прийшов від неї лист, в якому досить стримано, але не надміру писалося про те, що адресу вона знайшла у журналі і що вже другий тиждень не може владнати з собою — руки її не слухаються, вона не може спокійно працювати, і було б непогано зустрітися, поговорити й розставити всі крапки над «і». Перший лист я проігнорував. Не відповів і навіть видалив його, таким чином очистивши совість — я нічого не отримував. Другий лист прийшов з відривом у три дні. Довелося відповісти. І ми, врешті-решт, зустрілися…

* * *

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів Дюша, згадуючи двотижневий марафон, коли він безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, він здався та пустив все за течією.

«Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш», — подумав він.

Вони зустрічалися тричі, іноді, коли Дюша був завантажений роботою, двічі на тиждень в його квартирі.

Щосуботи Варя їздила у психлікарню провідувати свою колишню подружку Машу, у якої була рідкісна і швидко прогресуюча форма хвороби Альцгеймера з нальотом шизофренії. Це трапилося після того, як згорів будинок на Олегівський разом з Фрідою Яківною, якій на той час уже виповнилося дев’яносто два. Маша сама ледь не згоріла разом зі своїми полотнами, які намагалася винести з полум’я, зовсім забувши про Фріду. Згоріли і всі годинники старої, які ніхто ніколи більше не був у змозі завести…

Після цього у неї сталася сильна істерика, а за місяць повного мовчання й замкнутості в маленькій кімнатці у гуртожитку на Воскресенці Маша почала себе дивно поводити, постійно все забувала, валандалася в одному спідньому житловим масивом, а під кінець з кимось заговорила. З ким — довгий час було ледь не таємницею, яку Маша свято оберігала від сторонніх вух та очей, втім лікарі швидко здогадалися.

Варя хотіла перевезти Машу до свого будинку, вважаючи, що у неказенному середовищі їй буде краще, і Маша навіть пожила чотири місяці в затишній, спеціально влаштованій кімнатці з нейтральним кольором шпалер та видом на невеличкий сад, але на той час Варя була вже вагітна, і Боб наполіг на тому, щоб Машу перевели назад. Звичайно, вони повністю оплачували лікування та доплачували санітарам й медсестрам.

Після лікарні Варя заїжджала до Дюші, і в ці хвилини вона відчувала докори сумління, ніжність, щастя, біль, ненависть. Уся палітра почуттів змішувалася в один сірий відтінок, який не дозволяв віддаватися пристрасті у повній мірі.

— Господи, — часто починала вона, — у мене ж дитина, порядний чоловік.

— Припини, — казав їй Дюша. — Ти доросла жінка, невже ти не розумієш, що це нормально?

— Це не нормально, навіщо ти впав на мою голову?

— Це ще хто кому впав, — цілував її Дюша.

— Мені страшно, Дюш. Чуєш, мені страшно. Я не хочу втратити сім’ю, а довго приховувати від Сергія я не зможу.

— Чому? Ти боїшся Боба?

— Та не називай ти його так! Терпіти цю його студентську клікуху не можу. Ні, я його не боюсь. Я боюся втратити його.

— Тоді виходь за мене.

— Придурок. Яким ти був десять років тому, таким і залишився. Я серйозно, Дюша. Мені справді страшно за себе, за своє майбутнє, за нас. У мене трирічна дитина, ти це розумієш?

— Я знаю одне. Ця дитина не моя, і від того я почуваюсь не дуже комфортно.

— А мені, значить, комфортно, а я, значить, щаслива.

— Принаймні на перший погляд це виглядає так. Не забувай, це ти пішла від мене…

— Не починай, ти тоді був зовсім дитиною…

— А у дитини, виходить, немає серця, і вона не відчуває болю? Так, по-твоєму?

— По-моєму, ніяк. Будь ласка, не потрібно мені про це нагадувати. Мені зараз добре з тобою. Але…

— Але?

— Але мені неспокійно…

Ледь не щонеділі Дюша навідувався до буднику Варі та Сергія. Часом зустрічав там і Ніну, до якої його синівські почуття останнім часом знову охололи.

З тим будинок наповнився ще й іншими людьми — переважно друзями Сергія. Це була трохи рафінована публіка. В тому сенсі, що якщо був художник, то неодмінно хтось з новоспечених модників, з величезними амбіціями та сумнівним талантом, сноб та хвастун з тенденційним ставленням до своїх колег. Випадкових геніїв, що харчуються виключно алкоголем, стіни будинку не приймали. Те саме стосувалося різноманітних дизайнерів, фотографів та скульпторів. Традиційних алкоголіків змінили кокаїністи, які самі невпинно наближалися до традиціоналістів. Євреїв змінили гомосексуалісти.

Проте Ніна всієї цієї розмаїтості не помічала, а тому була безкінечно щаслива знаходитися у такому вишуканому товаристві. Дюша ж, убачаючи у гостях розумово недорозвинених манекенів, подумки проклинав і гостей, і будинок, і всю атмосферу, яка швидше нагадувала марш самотніх, ніж дружні посиденьки за пляшкою вина.

— Невже ти не бачиш всієї цієї босоти! — розпинався він перед Варею. — Воно вивчило три розумні слова, натягло на задницю люрекс, коханець його годує фуа-гра, і воно вже сучасний художник, митець!

— Бачу, — тихо промовляла Варя.

- І тобі не гидко, що весь цей фейк протирає своїм люрексом ваш сімейний диван? Вони ж починають впливати на твого чоловіка, нормального ж хлопця, столяра, у нього ж золоті руки. Нехай скульптура в нього — фуфло, але ж у цілому…

— В нього не фуфло скульптура! — закричала Варя.

— Та повне фуфло.

— Не кажи так.

— О, то, може, ти його ще і любиш?

— Послухай, Дюш, я не змушую тебе приходити до нас. Ти можеш сидіти в своїй задрипаній квартирі, писати поганенькі статті й дрочити досхочу… Ну? Чого ти на мене так дивишся? Просто… просто ти не маєш права такого казати. Ти приходиш до Сергія, п’єш його вино, харчуєшся його їжею, так само протираєш наш сімейний диван, посміхаєшся йому в очі, а наступного дня трахаєш його дружину!

Дюша розчервонівся. Він відчув нестримне бажання розбити свій кулак об стіну.

— Я можу не приходити.

— Як хочеш.

— Я через тебе приходжу.

— Я знаю.

- І можу не трахати його дружину.

— Як хочеш.

— А ти хочеш?

Раптом Дюша відчув, що всі його з Варєю стосунки — всього лише секс, і останні два тижні не було нічого, крім сексу, — ані відвертих розмов, ані планів на майбутнє, ані спільних прогулянок — ніякого, зовсім ніякого споріднення душ, а лише секс — майже холодний, але з тим пристрасний. І він, Дюша, дійсно трахає чиюсь дружину, а той хтось, чию дружину він, Дюша, трахає, починає вважати його своїм другом, запрошує на сімейні свята, на спільні поїздки за місто, тисне йому руку, весело посміхається, пригощає своїм вином, дозволяє протирати нехай не люрексом, але сімейний диван…

— Варь, — торкнувся він її волосся, — а що ти думаєш про наше майбутнє?

— Не знаю.

— Ти любиш Боба, вибач, Сергія? Ти боїшся його втратити, я це розумію.

— Я не знаю…

Вона справді не знала. Щоразу, коли Дюша приходив до їхнього будинку, коли Сергій тис йому руку, посміхався, запрошував на сімейні свята та спільні поїздки за місто, коли дозволяв протирати своїми левайсами сімейний диван, вона стримувала себе, щоб не розплакатися, не вчинити істерику, не закричати, не розбити фужер, вона хотіла кинутися на шию чоловіку і все-все розказати, розказати, що цей мудак трахає її за його спиною, що він протирає диван, п’є вино і не відчуває жодних докорів сумління. В такі години їй було неприємно бачити в своєму будинку не тільки Дюшу, але й Ніну. Вона з ним заодно, вона цього не знає, але заодно, у змові. У них однакові очі. Очі Дюші ніяк не видають його, коли він каже неправду, він майстерно приховує своє справжнє єство, Сергій ніколи б і не дізнався про істинне ставлення Дюші до нього. Така сама й Ніна. Я їй тепер не вірю. Я не вірю Ніні, я не вірю й цьому…

Кожний недільний вечір перетворювався для Варі на свято брехні й лицемірства, на якому вона відчувала себе зайвою. Але і чоловіку про все-все сказати вона не могла. Не вистачало сили, не вистачало мужності, для цього Варя була надто слабка, надто виснажена, і цю свою нездоланну слабкість, і це ганебне боягузтво вона ненавиділа всім єством, але, залишившись наодинці з Дю-шею, пірнувши у його обійми, почувши його голос та відчувши його у собі, вона забувала про обман, слабкість та решту неприємних емоцій. Вона любила чоловіка. Ні, вона не могла сказати, що обожнювала його або була у стані закоханості, вона просто його любила, вона вже звикла любити його, як звикають дихати або звикають до серцебиття. Здавалося, це було завжди, і раптовий Дюша, який ще кілька тижнів тому навіть не згадувався і був лише напівпрозорою тінню її минулого, не говорячи вже про те, щоб розчистити у своєму житті місце для нього, був наче персонаж із сну, який пам’ятаєш, але його образ все одно залишається ефемерним та розпливчастим.

За кілька днів, після відвідування у лікарні Маші, коли Варя вчергове заїхала до Дюші, коли звичайний та буденний, на перший погляд, секс викликав у неї, тим не менш, бурхливі емоції, - вона плакала і сміялася, споглядаючи, як сперма затікає їй у жолобок пупка, — Дюша, закурюючи сигарету й згнічуючи в собі незмірне хвилювання, спокійно промовив:

— Може, нам більше не бачитися? Знаєш, у мене вже достатньо сил пережити розрив.

— Я піду.

— Тобто ти згодна з цим, я правильно розумію? Ти теж не проти розірвати наші стосунки. Що ти хочеш мені сказати? Ти ж хочеш мені щось сказати, чи не так? Що весь цей наш балаган закрутився даремно і що нам ніколи не побудувати гармонійні стосунки, тому що в тобі сидить маленький хробачок, знаєш, такий манюні-маню-ні, але гризе дай боже, хробачок сумління, ти втомилася від нежиттєздатних стосунків, ти не віриш у наше майбутнє, а бажання бути зі мною викликано лише тим, що тобі просто стало нудно. Як і десять років тому. Тобі було нудно, і от він з’являється: Дюша — веселий та кмітливий, простий хороший хлопець… Ти це хочеш сказати, правда ж?

— Я піду.

— Стій.

— Я піду.

— Ти нікуди не підеш, поки не скажеш мені одну річ.

— Яку ж річ?

— Ти мене любиш?

— Не треба, Дюш, — простогнала вона. — Я стомилася…

— Ти мене любиш чи ні?

— Дюш, я тебе благаю.

— Тоді вали, давай. Чуєш, вали! Сподіваюсь, що безглуздих збігів більше не буде. І тобі від того не буде аж так страшно. Вали давай!

І вона пішла.

Спочатку довго й тужливо збиралася, ніяк не могла знайти одну зі своїх шкарпеток — сині, у білу смужку шкарпетки, вони для Дюші завжди здавалися такими зворушливими — хвилини три мучилася з парасолем, який ніяк не влазив до сумки, намагалася відірвати недоречну нитку на пальто… Але він нічого не сказав, не зупинив, хоч як подумки вона цього не хотіла, і залишатися в цій квартирі вона вже права не мала. А він мовчки сидів обличчям до стіни й чекав, поки вона залишиться. Вибачитися він не міг — права не мав. Так і не обернувся. Лише в останню мить, коли Варя виходила з квартири, глянув у темінь коридору — на одну соту миті побачив її мокрі розчервонілі очі й сухе розтріпане волосся, в аромат якого ще десять хвилин тому він з шаленою пристрастю внюхувався.

«Щоб запам’ятати», — подумав він.

У вікно зазирало яскраве і неприємне сонце. Дюша завжди цінував осінь — єдина пора року, коли він міг дозволити собі тверезо мислити й тримати у порядку й консонансі свої думки. Ця ж осінь утримувала не тільки його думки, але й всі навколишні речі, які так чи інакше були дотичними до його світу, у безладі, а кожний новий Дюшин крок супроводжувався втратою рівноваги та самоконтролю. Це яскраве жовтневе сонце вибивало з-під ніг останню табуретку його надії. Ця жовта й настирлива пика ніяким чином не була пов’язана з тою осінню, яку можна обожнювати, — обожнювати можна низькі хмари, мряку, елегійних перехожих, безнадійно закоханих у безвідрадне й красиве життя самітників, що сидять у сирих та скучних скверах, але сонце — воно гнітить, воно розігріває мозок, засліплює (влітку так не засліплює) очі, зводить з розуму, вибиває з-під ніг останню та, в принципі, єдину табуретку…

— Я піду, — повторив він уголос. — Я піду.

Потім, витираючи сльози, — господи, здоровий мужик, а все туди ж, — сів за стіл, відкрив ноутбук й почав писати.

* * *

Я думав, це буде роман. Але на третій сторінці довелося округлити розвиток. Вийшов непоганий матеріал для авторської колонки. Шкода, що я ніколи не писав есе, певно, ніколи не напишу і роман. Але нестерпно хотілося виписати історію життя. Свого нецікавого, сповненого безглуздих, але властивих людині звичайній роздумів. Цей роман мав би викликати лише нудьгу, він мав би читатися довго й нецікаво, його мали б викладати в університетах як зразок трупної накокаїненої літератури, де гостросюжетні віражі, хитросплетіння долі, високі зльоти й різкі падіння персонажів були б замінені на паралітичні розжовування банальних істин та бездіяльність одного персонажа, чия обломовщина та маніловщина досягла б небачених висот, — це мала б бути література майбутнього: сіра пляма від оцту на засмальцьованому фартуху домогосподарки.

У повітрі не вистачало вогкості. Я це відчував постійно. Сухе листя, золота осінь, вельветові піджачки та сонцезахисні окуляри — ні-ні-ні, ні в якому разі, але зробити бодай що-небудь було не в моїх силах. І це після такого приємного дощового вересня…

Вулицями міста ходили надміру вульгарні жінки, урбанізація зростала за рахунок зменшення сільського населення, вулиці кишіли безробітними, їхні вовчі отупілі обличчя від надлишку ненависті до столичних мешканців викликали гірке та неприємне співчуття. Безрадісна картина сонячної осені знищувала в мені останні краплини терпимості та поблажливості. Жебручі звірі, що наводнили канали міста, — їх хотілося зігнати до клітки й відправити довгими ешелонами назад, у стійла та хліви. Кожен має знати своє місце. Мій столичний фашизм зростав з небаченою силою. Я вдивлявся у візерунки хаотично розкиданих вікон будинку навпроти. За кожним вікном — доля, і від того робилося нудно. Моя доля — лише одна з багатьох мільйонів, моя доля — живого, ситого, сліпого кролика. Моя доля — така ж нецікава, як будинок навпроти, як залиті сліпучим сонцем асфальт та бетон.

Я поліз до холодильника, знайшов почату пляшку коньяку. З кожним ковтком її кроки ставали все тихішими і тихішими, з кожним ковтком — неприємним, обпікаючим, що зводить вилиці та язик, — вона йшла все далі й далі. Але післязвуччя лишалося. Звичайно, вже давно не чутно її кроків, її важкого дихання, схлипів, звуків сліз, що розбиваються об асфальт, але я однаково чув її. Дихання. «Я піду». Сльози… Господи, яка сентиментальна нісенітниця, як бездарно проживається життя. Як же нудно.

Я намагався взяти себе в руки.

«Я крига, — повторював сам собі, - я великий айсберг, я крижаний кубик, мій розум холодний, мій розум світлий…»

«Я піду».

Три дні я був поглинутий роботою. Цілий день я просиджував у редакції, виписував останню жменю здорового глузду, навіть посміхався, тим самим підтримуючи ідіотське почуття гумору одного нашого позаштатника, що прийшов за гонораром.

Увечері намагався зайняти себе бодай чимось, але нічого, крім тужливих думок, не зачіпало мій мозок. Ані читати, ані писати не вдавалося. Вечірні поривчасті вітри видували весь скепсис та цинізм, що нашаровувались за цілий день, немов дорожня пилюка, на оголені почуття. Ні, я не відчував самотності або болю, або ломку за Варею, мені було просто прикро, мені було неприємно від того, що ми розійшлися саме таким чином, розійшлися, так нічого і не отримавши одне від одного, так і не знайшовши спільних точок перетину в нашій системі координат. Розійшлися, немов дворняги з сусідніх районів, що розходяться після випадкової злучки.

На четвертий день, висидівши півдня у редакції й здавши нарешті матеріал, який очевидно був нецікавим не тільки мені, я зажадав розвіяти обстановку, впустити у своє життя щось нове — добре забуте старе. Я зателефонував одній журналістці з конкуруючого видання. Рік тому ми зустрілися на одній прес-конференції відомого музичного колективу з Росії. Після двох невдалих сексів доля розвела нас у різні полюси. Вона була істеричкою, я надто міцно сидів у собі. Потім, звичайно, ми кілька разів випадково зустрічалися: на допрем’єрних показах художніх фільмів, знову ж таки на прес-конференціях, у метро, але більше нічого — від таких жінок я швидко втомлювався — за ними треба доглядати, їхні істерики треба пропускати крізь себе, при тому залишатися спокійним та невразливим, неначе вічність.

Нещодавно вона мені телефонувала, жалілася, що їй самотньо, холодно і що її врятує хіба сонце моєї появи.

Істеричка, одним словом.

— Привіт, Ліля, — проговорив я радісно у слухавку.

— Це хто? — без ентузіазму запитала Ліля. Здається, її звали так.

— Це твоє сонце, — коли це я став жартувати як останній кретин?

— Яке ще сонце?

— Ліля, це Дюшес.

— Я не Ліля, я Ліза. Привіт, Дюшес.

Мені стало незручно. Терпіти не міг плутати чиїсь імена.

— Що ти хочеш?

— Зустрітися з прекрасною журналісткою, — сказав я підлещуючись.

— У мене є хлопець, — відказала вона, певно очікуючи моєї наполегливості.

— У мене теж.

— Теж хлопець?

— Ні. Хоча яка різниця. То ми зустрінемося?

Далі я почув якесь шарудіння, мабуть-таки папером, якесь бубоніння, скрегіт.

— Ти хочеш трахатися, Дюшес?

— А ти?

— А ти єврей?

— А ти?

— О шостій я до тебе заїду, — сказала вона і поклала слухавку.

Мені здалося, що дихала вона виключно кокаїном.

Прийшла вона ближче до восьмої. Ліза була дуже збудженою, безперервно щось розповідала про своїх знайомих, великими порціями вливала у себе вино, уминала бутерброди, тричі бігала в туалет, кудись телефонувала, проклинала якогось стиліста Васю.

— Вася… це твій хлопець?

— Ні, Васінька голубий. Мій стиліст. Та й не тільки мій…

Більше нічого я не питав, хіба здивувався, що наші журналісти вже так добре заробляють, що винаймають голубих вась. Після другої пляшки Ліза почала плакати, благати мене, щоб я нічого зайвого не робив.

— Зайве — це що? — не розумів я. — Секс?

— Ні, не секс, — з надзвичайним спокоєм у голосі сказала вона. — З цим все нормально.

Потім вона знову пішла до ванної. Звідти довго лунали схлипування, потім шум води, злив унітазу, знову схлипування.

«Вона п’яна, — подумав я, — вона зовсім п’яна, ще й непогано заправлена коксом».

Ліза вийшла з ванної загорнута у мій рушник.

— А я гола, — грайливо сказала вона, витираючи з очей залишки сліз.

— Я тебе вітаю, — сказав я і подумав, що зрештою цей непогано сформований організм абсолютно чужий мені і що всі її комплекси, болі, нереалізовані амбіції столичної папараці, всі її проблеми мають обходити мене десятою дорогою, і, в принципі, Ліза знала, для чого сюди приїхала, знала, що ми не просто вип’ємо вина та з’їмо по бутерброду, вона знала, що ми неодмінно потрахаємося і я неодмінно відвезу її додому.

— Ти відвезеш мене додому? — запитала вона.

— Відвезу. Хоча я вже сам трохи набрався…

— Не відвозь, — жалісливо глянула вона на мене.

— На таксі?

— Ні, я хочу залишитися в тебе.

Це в мої плани аж ніяк не входило, але вона була настільки п’яною й заплаканою, настільки розхристаною, беззахисною й смішною, що я просто не міг їй відмовити.

— Залишайся.

— Трахни мене! — раптом скрикнула вона.

Я ніколи не був фанатом устояних схем розвитку сексу, але такі заяви мене вибивали з рівноваги.

— Ти мене трахнеш? — капризно повторила вона.

Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, скинула з себе рушник й утикнулася невеликими загостреними грудьми у моє обличчя. Пахло від неї мною, і це неабияк збуджувало.

— Ти користувалася моїм гелем для душу?

— Мені захотілося пахнути тобою.

— Мною? Навіщо? Ми з тобою майже не знайомі, а ти говориш такі речі.

— Дюшес, сонечко, не ускладнюй.

Я піддався обставинам і тихенько торкнувся її вологого міжніжжя.

Весь час, поки я бездушно і методично розбивав кригу наших стосунків, Ліза, хапаючись за своє рідке, фарбоване у рудий волосся, скиглила, плакала, кривилася й цілувала себе у руки. Чи мав мене хвилювати її внутрішній світ? Чи мав я враховувати її бажання? Цінувати її емоції? Жаліти її?

За якийсь час ми сиділи на кухні, допивали вино й мовчали. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але ніяк не могла переступити якийсь не дуже високий, але однозначно широкий поріг. Знову схопилася й побігла до ванної.

— Ти можеш це робити тут, — сказав я їй.

— Да?

— Чому ні?

І вона це робила переді мною. Розсипала білу гидоту, винюхувала її, втирала у ясна, шморгала носом, потім довго й тужливо плакала, не могла знайти місця своїм рукам, а я відчув, що знову її хочу.

— Я післязавтра виходжу заміж.

— Що? — здивувався я.

— Післязавтра, ой ні, вже завтра, — глянула вона на годинник, що одиноким млинцем висів над холодильником. — Заміж, Дюшкін, заміж, — повторила Ліза.

— За Васю?

— Господи, що тобі цей Вася не дає спокою? Хочеш — познайомлю? Ні, за Льошу. Він топ-менеджер у Райффайзен Банку.

Я не знав, що відповісти, а тому просто сказав:

— Вітаю. А що, в банках бувають топ-менеджери?

— Звичайно, вони скрізь бувають. Да! — наче щось згадавши, скрикнула Ліза. — Після весілля ми поїдемо на Балі.

— Попса, — прокоментував я з роздратуванням.

— Ти просто заздриш… а якщо чесно, я вже не хочу заміж. Я хочу назад, в рідну редакцію.

І вона знову почала плакати, заламувати руки, запитала, чи залишився в мене алкоголь.

— Коньяк.

І ми з нову випили, потім знову займалися сексом, і я знову методично користався нею, і мені було байдуже на Льошу, топ-менеджера з Райффайзен Банку, байдуже, що вона, Ліза, попри всю свою доброту, настільки неадекватна, засмикана, на грані психічного зриву, її нерви такі ж понівечені, як і волосся — коротке, сухе, фарбоване. Її навіжений та вбиваючий спосіб життя за останні п’ять років зробив з неї неврастенічку з негідним імунітетом та ламкими нігтями, місто вибило з неї останнє здоров’я, і цей Льоша — можливо, її останній шанс налагодити своє життя, прийти в норму, виспатися нарешті на острові тисячі храмів. А вона зараз тут, скиглить та звивається піді мною, і невідомо, абсолютно невідомо, про що думає. І навіть якщо запитати в неї, про що ж вона думає, навряд чи чесно відповість. Такі чесно не відповідають.

Спали ми на одному ліжку, під однією ковдрою. Абсолютно чужа мені людина, яка завтра виходить заміж за Льошу, спала зі мною під однією ковдрою, обіймала мене, немов свого чоловіка, спала тихо, час від часу гикаючи, була притиснута своїми невеликими білими грудьми до моєї спини, низом якої я відчував ворсисту напруженість.

Мене обіймала не Варя. Так тепло і по-справжньому вона мене ніколи не обіймала, вона ніколи не плакала при мені, принаймні, так відверто, так чесно, так боляче. У неї все було складно, але простіше, ніж, наприклад, у Лізи. Варя була художницею, і все навколо здавалося їй неживою висохлою фарбою, яка колись дихала, була податливою і так вправно лягала на полотно. Вона бачила життя у перспективі, вона була надзвичайно правильною, у неї вже була дитина, у неї були свої види на життя — гармонія, нехай без пристрасної закоханості, напевно ж, без звірячого сексу, без тижнів запою та тижнів голодного неробства. Вона жила майже за планом, часом її затягувало у стічні води бездумства, як, наприклад, два тижні, проведені зі мною, але вона завжди контролювала вимикач, такий собі тумблер рівноваги та тверезості, але от настав час, коли й мені захотілося рівноваги і спокою, тверезості й порозуміння, спланованості, я зажадав бути з нею й міг запропонувати їй таке-сяке, але спільне майбутнє. Просто секс з людиною, яка свого часу перевернула все моє життя, мене не влаштовував. Я хотів більшого. Вона — боялася.

Впевнений, що таким чином Варя не обіймала навіть свого чоловіка, і, ймовірно, вони сплять у різних кімнатах, виходять снідати, вітаються, цілують одне одного у щічку, снідають врешті-решт й розбігаються по своїх місцях: Боб прямує до майстерні гембелювати черговий стілець, а Варя до свого робочого кабінету, де візьметься виводити чорнильним олівцем казкових принців та лихих відьом.

Ну звичайно, що все відбувалося у них не так, але ці болючі відчуття спалювали мене живцем на інквізиторському вогнищі ревнощів, і мені нічого не залишалося, як ненавидіти їхнє благополуччя. А головним інквізитором був він, веселий і здоровий добряга Боб.

«Теж мені, Пій V», — подумав я, розвернувся, обійняв виснажене тіло Лізи і заснув.

* * *

Вже п’ять років, як ніхто не говорив їй, що вона схожа на Ніколь Кідман.

За останні три роки Ніна значною мірою погладшала, з’явилося багато нових зморшок, а старі стали глибшими та помітнішими. Обличчя обвисло, і вона все більше і більше ставала схожою на антропоморфного бульдога. Звичайно, вона усвідомлювала той факт, що її ровесниці — колишні подруги або просто колеги, викладачі у школі мистецтв — були схожі на бульдогів або облізлих спанієлів ще більше, тільки-от не втішав Ніну цей факт, не радували випадкові фрази у громадському транспорті, коли до неї зверталися на «ти», а перспектива незворотності віку гнітила й вбивала будь-які бажання жити в чітко окреслених рамках молодості.

Якось Ніна зловила себе на тому, що починає ненавидіти молодість. Поки що це не підкріплювалося жодними діями, поки що вона не перетворилася на сварливу бабку, але десь усередині просто закипала від люті, коли бачила нову, вже не зрозумілу їй моду, тенденції, поведінку, що були притаманні переважно молодому поколінню. Ніна це помічала і сама ж ненавиділа себе за це.

— Я ж не така, — повторювала вона, йшла до магазину, купувала якусь одежину молодіжного зразка і, жодного разу не одягнувши її, все пристрасніше ненавиділа молодість.

Молодитися вона не вміла, та й вважала цю звичку надто вульгарною.

А потім ще й Варя зателефонувала, попросила чим швидше прийти, виявилося, що в неї є серйозна розмова.

Не запропонувавши навіть кави, хоч якою це не було традицією, одразу, ледь не з порогу облила Ніну холодною, майже крижаною водою своїх міркувань.

— Нін, — почала Варя, заламуючи за спиною пальці, - я все розумію, і тебе дуже ціную, але твій син…

І тоді Ніна все зрозуміла. І про сина, і про себе, і про Варю. І цей будинок одразу став незатишним та чужим, і ніякого бажання залишатися в ньому вже не було, не було навіть бажання плакати, хоч як не образливо звучали слова Варі.

— Нін, — казала їй Варя, — я не зможу з тобою спілкуватися, у тобі я бачу його.

— Звичайно, — погоджувалася Ніна, немов неохайна й ошаліла від перехідного віку вседозволеності школярка, яку вичитують за прогули.

— Нін, — з болем, вкрадливо промовляла Варя, — я люблю тебе, але ані я, ані Сергій… ти маєш нас зрозуміти.

Вона розуміла, розуміла і сина, і Варю, і навіть цей будинок, який так миттєво припинив бути теплим і затишним.

А потім вийшов Сергій. І Варя таки запропонувала кави, щоправда Ніна хотіла відмовитися, чимшвидше втекти з цього будинку, забути його чудернацькі шпалери, аромати кориці та оліфи, забути обличчя цих милих людей, яких вона любила так по-чесному, так по-справжньому, немов та школярка тільки ще початкових класів, що любить свою першу класну маму, а разом із тим, наче дівчинка, яка так ганебно закохалася у свого двоюрідного брата, і нікому не зізнатися у цьому, нікому не відкрити серце, адже це неправильно, адже це — безкомпромісна ганьба, збочення, атавізм.

Сидячи на кухні, Сергій довго намагався пояснити своє ставлення до такої дикої ситуації, яка трапилася у їхній сім’ї. Сергія Ніна бачила таким вперше — не веселим і дотепним, а досить серйозним, розважливим, майже суворим. Варя ховала очі, але гріхи їй були відпущені.

Ніна побачила й це, а заразом і те, що її син для Варі був лише невеличким захопленням, капризом, скороминущою примхою. І ані Варя, ані Сергій жодного разу не назвали його по імені, не назвали не тільки Дюшею, хоча так його називали геть усі знайомі та родичі, але й навіть Андрієм, а використовували принижуючі займенники «він», «цей», «його».

— Ніно, — сказав Сергій, — ви мені дуже симпатичні як людина, але цілісність сім’ї, наша з Варварою любов, наші спільні цінності, до яких ми разом дійшли, переборовши ряд проблем та перешкод, набагато важливіші за… Я не люблю виставляти людей зі свого будинку і вас ні в якому разі не виставляю. Ви можете іноді приходити, ми завжди раді допомогти вам… просто… зрозумійте мене правильно…

— Я розумію, — тихо відповідала Ніна й дивувалася, що Сергій знову почав називати її на «ви». Так було лише на початку їхнього знайомства, коли вона не користувалася особливою довірою у нього.

І всі їхні доброзичливі й навіть шанобливі запевняння потроху наповнювали Ніну прозорою рідиною, яка перекипала в ній у таку ж прозору, але жовч. І коли Ніна ледь не захлинулася цією сиропною жовчю, вона не витримала, підхопилася з місця, ледь стримала себе, щоб не закричати — просто закричати, до хрипоти, до зірваних зв’язок, до крові горлом, — хотіла була вискочити у коридор, але перечепилася через табурет, низенький табуреток для Колі, впала, розтяглася, немов свіжовиловлена рибина уздовж широкого коридору, і тихо-тихо заплакала.

Ніні здалося, що вона плаче вже кілька хвилин, але підвестися, дійти до дверей та зникнути назавжди сил не було. У глибині душі вона хотіла, щоб до неї підійшла Варя, допомогла встати, так, по-дружньому обійняла й запевнила, неначе маленьку дитину, що бабаїв не існує, а якщо вони й існують, то вже давно поховалися, а такій великій дівчинці соромно плакати… Десь углибині їй хотілося побачити усміхнене обличчя Сергія, який мав би все звести на жарт, і вона разом із ними від душі насміялася б. Або просто-напросто Ніна протерла б очі й прокинулася, вийшла б на кухню, заварила б міцної кави й з кожним ковтком стирала б з пам’яті деталі неприємного сну. Але Варя, обійнявши Сергія, сиділа за столом, дивилася на заплакану й жалюгідну Ніну, і в її очах читалися лише нищівна жалість й бридливе навіть не співчуття, а скоріш здивування й намагання відмежувати свою територію від настирливого, але незагрозливого алкоголіка, який лізе до тебе десь, припустімо, у громадському транспорті зі своїми поглядами на цей загниваючий світ. Вони сиділи щасливі у своїй гармонії, нехай навіть трохи підточеній якоюсь дріб’язковою зрадою, але цілісній, твердій, до краєчків наповненій молодістю та бажанням жити.

— Я підіймуся, — швидше собі, аніж комусь іншому сказала Ніна і, розмазуючи по щоках туш, намагалася підвестися з підлоги.

— Нін, — тихенько промовила Варя.

— Я підіймуся, — повторила Ніна, вже стоячи на ногах. — І можете не сумніватися, я більше ніколи не переступлю поріг цього будинку… я ніколи не звернусь до вас за допомогою… Я все розумію.

Вона хотіла поправити спідницю, але, помітивши величезну стрілку на колготах, махнула рукою й, не прощаючись, пошкандибала до дверей.

— Як блядь пропита, — прокоментувала вона свою зовнішність й грюкнула дверима.

Півночі Ніна просиділа під душем. Її раптові спалахи істерики чергувалися з майже байдужим розгляданням свого стомленого тіла. Ніна вже звикла і до розтяжок на стегнах та грудях, і до живота — здобного тришарового пирога, і до, як виявилося, погано зафарбованої сивини. Вона дивилися на себе вже без роздратування, а лише з безпорадною втомою, яка цілковито поглинула її всю, поглинула назавжди, і те трикляте «у сорок років життя тільки починається» викликало у неї лише безрадісну посмішку.

Ще дорогою додому, коли у голові прокручувалася одна лише фраза «блядь пропита», Ніна у цілодобовому ларку купила собі пачку якихось цигарок — хороших чи поганих не пам’ятала, вже років двадцять, як вона не випалила жодної цигарки, і от вона сиділа на закритому кришкою унітазі, безперервно палила й намагалася позбутися цього ганебного стану зґвалтованої.

— Неначе півжиття у борделі провела, — сказала вона сама собі і знову полізла під воду. На думку спадали різні банальні речі: зробити поздовжні розрізи на зап’ястях або, в крайньому випадку, напитися, вчинити скандал з сусідами — просто так, без приводу, подзвонити у двері й накрити матом. Але щось зупиняло її, змушувало не робити дурниць, а перемолоти всю цю душевну погань, перев’язати рани, проковтнути, забути раз і назавжди, не обертатися у минуле, але натомість навчитися жити післявчора. Для себе. Однак подальшого життя Ніна не бачила. І вже не було тієї межі, того горизонту очікування, який був колись. У дитячому садку вона чекала школи, класу з дев’ятого вона почала очікувати інституту, потім на неї чекала робота та доросле життя, яке теж повинно було мати свої горизонти: народження сина, його дитячий садок, школа, інститут, свої сорок, після яких життя тільки починається, нова робота, а також приємні дрібниці: відпустка, канікулярні дні, знову відпустка… Аж раптом, гасячи гидку, що викликає глибокий сухий кашель, цигарку в умивальнику, Ніну неначе струмом вдарило — за рік вона може оформити пенсію, адже пройшло вже дев’ятнадцять років її вчительського стажу, і ось він, пенсійний вік, ось він, горизонт…

— Я — пенсіонерка, — промовила Ніна вголос й гірко посміхнулася. — Я — пенсіонерка, — повторила вона і хотіла була додати щось про самотність, але побоялася промовляти ці слова уголос, адже це було правдою — прикрою й безпощадною правдою. Стара, самотня пенсіонерка.

— Киць-киць-киць, — покликала Ніна уявних котів, які неодмінно мали мешкати з нею в одній квартирі, але від того напівмагічного «киць-киць-киць» їй одразу ж стало моторошно. Вона нервово здригнулася й підкурила чергову цигарку.

О пів на четверту ранку знесилена Ніна, втративши лік часу й усвідомлення свого існування у цьому часі взагалі, перерахувавши всіх, кому можна було б відкрити нехай не всю душу, але хоча б одну стулку до неї, і, не знайшовши нікого, крім свого сина, потягнулася до стаціонарного телефону й набрала його номер. Ніхто не відповідав. Але це не зупинило її, і вона набрала номер ще. Потім ще і ще, аж поки перегук довгих гудків не злився їй в одне безкінечне й безперспективне «у-у-у».

Тоді набравши вісімку, вона почала згадувати його мобільний. Навпомацки, продираючись крізь повний розгардіяш у своїй пам’яті, Ніна взялася повільно набирати начебто знайомий номер.

— Ну? — буркнув на тому кінці сонний голос.

— Дюша? — обережно запитала Ніна.

— Ну? — підтвердив Дюша.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів Дюша.

— Ах, вночі… - якось тихо промовила Ніна у порожняву.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — вже майже прокинувся Дюша й занепокоївся.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла Ніна.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось з біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужіло промовила Ніна. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Дюша відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав Дюша.

— Хочу, — ще тихіше промовила Ніна.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду.

І він поклав слухавку.

* * *

А потім я зустрівся з Дашею. «Потім» — це такий невизначений час, який існує залежно від масштабу подій, між якими і простягається це «потім».

Ліза успішно вийшла заміж за свого Льошу. Чи був я радий за неї — відповісти складно. У день весілля вона тричі мені телефонувала, і кожного разу її настрій був іншим. Спочатку вона плакала, потім сміялася, а під кінець, коли вони нарешті розписалися, — її голос був п’яним та байдужим.

— Ну все, — сказала вона, — тепер ти мене не трахнеш. Я буду зберігати вірність.

І це мені було приємно чути. Дуже приємно, хоча весь наступний день я ходив неначе мішком пришиблений — незнайома дівчина, з якою у мене було кілька випадкових сексів, просто вийшла заміж, і все. Таке відбувалося повсюдно, таке траплялося з усіма, але я почав ревнувати — на порожньому місці, просто ревнувати, бо втратив щось більше, ніж просто істеричку на ніч, я втратив друга. Мені важко пояснити, і я весь той день намагався пояснити сам собі — чому саме друга, але не зміг…

І вже ПОТІМ заліз до одного соціального ресурсу в Інтернеті й зажадав побачити всіх своїх друзів, які не відбулися. В першу чергу, я вбив у пошук свою школу, свій клас, і пам’ять мою обдало жаром кількох напівзабутих прізвищ, серед яких була Даша Кащенко. Суцільна проблема мого випуску, диявол, через якого я втратив так багато.

«Не заміжня, політичні погляди — ультраконсервативні, улюблена музика — різна, улюблені книги — Габріель Гарсіа Маркес, Марія Матіос, Януш Вишневський, Бернар Вербер».

Ми зустрілися наступного дня в «Еріку» на Льва Толстого. Я намагався вибрати найдемократичніший заклад, проте Даша була поціновувачкою явно інших місцин. Це я побачив у її очах, коли вона підходила до столику, за яким я допивав своє друге пиво.

За два тижні з Варєю моє життя настільки наповнилося емоціями й оновленими відчуттями, що, втративши її, я відчув себе глибоким і порожнім колодязем, на дні якого здіймається невеликий шар мулу, що не доходить і до прогнилого дитинця. Я був ненажерливим, мені не вистачало спілкування, не вистачало друзів, я боявся опинитися сам на сам з порожнечею… У дитинстві я боровся з нею іншим способом. У ті години, коли мене залишали одного, я залазив під канапу в батьківській кімнаті й міцно-міцно заплющував очі. Таким чином мені вдавалося з нею боротися, з порожнечею, яка чорним — принаймні так мені здавалося — повітрям огортала всю нашу величезну квартиру. Тепер порожнеча показувала мені свого великого обкладеного язика й наче насміхалася над моїми теперішніми страхами — ні, не самотність була моїм головним страхом, а саме відчуття непотрібності, відчуття незатребуваності, відчуття порожності.

З трьох десятків більш-менш підходящих людей, які могли створити принаймні видимість заповнення цього практично бездонного колодязя, Даша була найкращим варіантом. Хоча б тому, що таким чином я міг побачити її, почути її голос, її усміхнене обличчя й нарешті пробачити собі те метафізичне, сіре, майже прозоре, але зло, яке я вчинив по відношенню до неї. Я жалів її, а тому був сповнений не тільки співчуття, але й вдячності. Вона навчила мене боятися.

Півтори години ми сиділи в «Еріку», пили пиво й намагалися сподобатися одне одному. Зрештою, не бачилися сім років… так-так, сім років тому я випадково зустрів її у потязі Київ — Львів, вона їхала на похорон до своєї тітки; я — прогулятися старим містом. Ми були різні, ми бачили життя різними очима, колір нашого світу змінювався в залежності від ступеня дорослішання, але теж був різним. Але мені не вистачало у житті саме такої Даші, Даші Кащенко, маленької й нецікавої сірникової коробки з ультраконсервативнтими поглядами на політику та улюбленими авторами: Матіос і Вебером.

Даша мене не розчарувала. Така ж наївна, довірлива, позбавлена смаку та потягу до прекрасного, а разом із тим й того гарячкового внутрішнього поспіху, який був властивий моєму оточенню. Мене забавляли стрази на її дешевих джинсах, шкіряний ридикюль з чималим написом «DG» на пряжці, її безкінечні розповіді про контору, в якій вона працює секретарем-референтом, її манера реагувати на мої їдкі, але добродушні коментарі.

Зрештою, ми напилися достатньо, щоб не рисуватися одне перед одним, а почуватися досить вільно й по-дружньому весело.

Все своє життя я був упевнений, що знайти спільну мову з людиною мені вдається важче за все, що я неохоче йду на контакт і затоваришувати з будь-ким для мене стає величезною проблемою, але останні дні мені показали, що після кількох годин спілкування я був ладен вважати своїм другом усіх! Можливо, це все той самий колодязь…

До пізньої години я вислуховував різноманітні дурниці, які летіли з її вуст, посміхався її жартам, її намаганням показати себе вже не тією сімнадцятирічною баскетболісткою з атавістичними нахилами до математики, а серйозною жінкою, секретарем-референтом, яка від життя бере все, що у її силах. Я ж почував себе легко, майже щасливо, зрештою, нічого страшного у моєму житті не відбувалося. Моє сумління було чистим, моя ненависть до подружжя художників — щира й прозора, немов гірське озеро, мої прагнення були цілком реалістичними.

— Ну, то куди далі? — запитав я, коли ми вийшли з «Еріка». — Додому?

— Я не поспішаю додому, — сміялася вона. — Я п’яна і щаслива. Добре, що ти витягнув мене на пиво. Останній раз я з кимось так сиділа й душевно розмовляла років триста тому.

— Тоді що робимо? — насправді, я вже стомився і хотів їхати на свою Батиєву Гору.

— Не знаю… У мене, якщо чесно, вся ніч попереду.

— Тобто? — не зрозумів я.

— А гуртожиток уже закрили…

— Ясно. Тоді пропоную поїхати до мене. Візьмемо ще пива.

— О! — манірно вигукнула Даша захитавшись. — До тебе… додому… Це інтригує.

Знову мені дісталася п’яна й, очевидно, позбавлена комплексів дівчина.

— Ну то як? — запитав я.

— Поїхали.

Як і три дні тому, навпроти мене сиділа нетвереза дівчина. Її мутний погляд не передвіщав нічого хорошого. Нічого хорошого не передвіщав і я — хронічна втома заважала слухати, кудись поділася моя веселість, і я б волів, аби Даша в цю годину спала собі тихенько в своєму гуртожитку на проспекті Науки та дивилася яскраві сни про принців на малинових лексусах.

— Ну! — майже крикнула вона, чим вибила мене зі стану напівдрімоти.

— А?

— Що будемо робити?

— Зараз ляжемо спати. Я постелю тобі на своєму ліжку, а сам ляжу на підлозі.

— Тобто у нас нічого не буде?

— Не буде, — спокійно відповів я. — Даш, це все ускладнить, у нас виникнуть зобов’язання одне перед одним… ну, ти маєш зрозуміти. Просто…

— Не треба нічого пояснювати, — посміхнулася вона посмішкою досвідченої та втомленої жінки, і в цей момент я побачив, наскільки вона змінилася, та оболонка, якою вона була вкрита останні кілька годин, — лише зворушливий захист від мого досвіду, яким я так наполегливо давив на неї, беззахисну та наївну. І ось ця оболонка лопає, немов мильний пузир, а з-під неї виринає справжня Даша, та, яка все розуміє й передбачає, немов досвідчений шахіст, на кілька ходів уперед. І ця справжня Даша, п’яна і трохи змучена пивом, здалася мені негарною, з дріжджовим тілом, мармуровим відразливим обличчям, з дешевим лаком на нігтях, посіченим волоссям… і ці іскрометні стрази на джинсах, ця коричнева кофтинка з розтягнутою горловиною, чорні зернята скачаної туші під очима.

— Дашо, давай уже спати, а?

— А ми ще пиво не допили, — вона явно відтягувала ганебну прийдешність сну. — Знаєш, а я тоді такою куркою була. Безголовою, — раптом промовила вона досить звучним голосом.

— Коли?

— Тоді, коли в петлю через тебе лізла. Всім свято зіпсувала, сама надралася, як ідіотка остання. Мені сімнадцять було. Це вже згодом був і чоловік, і все інше…

Вона осіклася, і я зрозумів, що моя присутність на цій кухні зайва, що їй було б добре і без мене.

— Я не знав, що в тебе був чоловік.

— Та, забудь, — відмахнулася вона. — Коли це було. В мене і дитинка була. Дівчинка. Маленька-маленька… Та не хочу про це… Головне, що зараз я така щаслива! Знаєш, дуже щаслива. Мене влаштовує і робота, і ті, з ким я відпочиваю… Слухай, давай я тебе з нашими дівчатами познайомлю, поїдемо в Гідропарк на ніч…

— Да, — між іншим погодився я, — якось поїдемо.

— Все-таки добре, що ти мене витягнув, — знову сказала вона.

— Ага.

— Чесно, мені дуже приємно, що ти не забуваєш старих друзів, хоча у школі ти був таким…

— Я і зараз такий.

— Я помітила. Добре, давай стели вже. Тобі завтра на роботу?

— Завтра — ні.

— Ну і класно! Виспимося.

— Ага, — позіхнув я й пішов стелити.

Даша заснула з безпорадною і щасливою посмішкою. Я з хвилину вдивлявся у її все ж таки квадратне обличчя й подумки посміявся з цієї доволі дивної ситуації.

«Бідна щаслива Кащенко», — подумав я, прикрутив звук у телефоні й навшпиньках, щоб не порушити її сну, вийшов на кухню.

Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». На мить (а можливо, і довше) мені здалося, що саме цей документ мав стати відправною точкою мого нового життя — принаймні того, яке я сам собі десь усередині намітив. «Doc1» — це початок нової епохи, нехай як би пафосно це не звучало. Моєї епохи — епохи світла та спокою.

Створивши цей документ, я замислився. В очах рябіло від утоми та розгубленості. Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. Не допоміг і панацеальний напис «Донат Мєчік» в титулі сторінки. Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя». Саме ця фраза мала лягти в основу перших глав, саме цією фразою я мав торкнутися перших найуразливіших струн читача, від яких залежить, як будуть зіграні читацьким сприйняттям перші такти роману. Ця фраза мала бути головною нотою у конструкції, яка з наростаючим крещендо мала б підводити до основи всього твору. Але я не міг написати навіть цієї фрази. Я боявся, що окрім неї в моєму запасі не знайдеться ніякої іншої, і що, написавши «у мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя», я поставлю крапку або все ж таки розженусь, випишу три сторінки, за тим зупинюсь, огляну навколишню дійсність, врешті у відчаї плюну й округлю цей початок роману, поставлю три крапки, втулю черговий афоризм або висловлювання великих, якийсь крилатий латинський вираз, підведу до моралі, закінчу проповідями про це складне, але до біса цікаве життя. І у мене знову вийде коротке есе для авторської колонки, і буде безмірно шкода цієї фрази, яка мала бути початком чогось грандіозного, а стала початком чергового нарису.

Було нестримне бажання розбити комп’ютер, щоб його безформні, піритові друзки вкрили бездиханне тіло мого таланту. Бажання ж виявилося стримним — боявся збудити Дашу. Натомість, я таки вийшов на балкон, запалив цигарку й віддався безплідним роздумам. Мене багато чого хвилювало на той час. Це була осінь змін — я відчував; це був час пошуку, хоча в чому полягав пошук — до кінця зрозуміти мені так і не вдалося. Коли я був маленьким, мені розповідали про життя, казали, що воно буде складним. Ще жодного разу я не відчув його складності, все сприймалося, як весела гра, і всі проблеми, які сипалися на мене, я вирішував з легкістю, яка буває властивою лише на початках навчальних семестрів. Життя було не складним, воно було комічним та безобразним — усі випуклості та впадини сприймалися мною не у 3D, а на площині часопростору, неначе не ти живеш, а тобою живуть — інші, хтось інший. Ти — потім, твоя черга ще не настала. Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив — ось так, як всі живуть, — і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інституту, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз — вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця. Я припинив рахувати дні до завершення певного етапу — їх вже не було, були лише добре змащені колії, дрезина й час, і все це м’яко й беззвучно несло мене далі, далі, далі…

Тудуф-тудуф, тудуф-дудуф…

Мене розбудив неприємний писк мобільника.

— Ну? — буркнув я сонним голосом.

— Дюша? — обережно запитав жіночий голос на тому кінці.

— Ну? — підтвердив я.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — це була мама. Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів я.

— Ах, вночі… - якось тихо промовила вона, неначе те, що надворі стояла глупа ніч, було для неї відкриттям.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — я майже прокинувся й занервував — мама мені телефонувала рідко, і то лише з жорсткої необхідності, а тут — серед ночі.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все? — запитав я. Можливо, цей час п’яний не тільки я, а й усі інші?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла вона.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось із біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужілим до невпізнання голосом промовила мама, неначе розмовляла сама з собою. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Я відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав я.

— Хочу, — ще тихіше промовила вона.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду, — ледь не прокричав я, поклав слухавку й тихенько вийшов у коридор.

* * *

Це був звичайнісінький будинок у Китаєві на околиці міста. Будинок великий, три поверхи, збудований у шістдесят першому, але за сталінським рецептом. Деякий час це був інтернат для дітей-інвалідів з проблемами опорно-рухової системи, але на початку сімдесятих в районі ДВРЗ побудували новий, сучасний панельний. Дітей перевезли, а в будинок у Китаєві помістили дисидентську наволоч, так званих «психів».

У невеличкій кімнаті у найвіддаленішому крилі будинку вже більше п’яти років жила вона, згорблена й висушена, з пісочними колами під очима, з поганими зубами та рано посивілим волоссям, вона, якій взимку виповнилося тридцять шість. Її прозоре, по-старечому скорчене тіло, завше вкрите вовняною хусткою, пересувалося лише у двох напрямках — процедурна та ванна кімната. Останнім часом лікування посилили, хвороба прогресувала, кількість синильних бляшок зростала, та й все ускладнювалося молодим віком пацієнтки.

Але вона, вже будучи старожилом, обзавівшись повагою персоналу, тихенько проживала саме у цьому богом забутому будинку, щодоби споживаючи виділені державою тридцять чотири гривні, й, незважаючи ні на що, була чистоплотною та спокійною.

— Бабуль, — часто зверталися до неї молоді працівники, яких направляли в цей заклад на практику, — бабуль, не стій на проході.

Вона посміхалася цьому, зрештою, справедливому «бабуль» й притискалася до стіни.

Більш за все вона любила зиму. Підійде до вікна, гляне на оголені розчепірені дерева, на скулених голубів або на кастелянку, що у пальто, але з голими ногами у стареньких фетрових чунях завантажує у синій «пиріжок» замотану в простирадла білизну, і стане їй так тепло і затишно.

— У них холодно, — скаже вона, — бачиш, їм холодно, а у нас тепло, а у нас хустка шерстяна, бачиш, да?

— Це вона з тіткою своєю? — питала молоденька санітарочка у головного. — Кажуть, що з тіткою.

— З бабусею, — поправляв головний. — Проміняла її на солдатиків своїх, на мазню. Тепер мучиться.

В кімнаті — саме кімнаті, а не палаті, - де проживала Маша, стояло чотири ліжка. Одне її, інше, біля вікна, завше порожнє, немов зарезервовано для якогось чиновника, і два з постійно не заправленою постелею, на яких спали Тетяна Михайлівна та Нюся. Тетяна Михайлівна, велика повновага жінка з величезним гребенем каштанового волосся на голові, кожного ранку прокидалася з блаженною посмішкою на безкровних устах й віталася спочатку з Нюсею, ліжко якої знаходилося на відстані тумбочки, а потім з Машею.

— Доброго ранку, Анюта! Я пам’ятаю тебе маленькою, — говорила вона. — Дуже маленькою. Як ти срала у нас під вікнами.

Потім Тетяна Михайлівна повертала голову до ліжка, на якому лежала Маша, трохи вигинала шию, наче намагалася дотягнутися до стелі, й більш серйозним, але однаково добрим голосом промовляла:

— Доброго ранку, Машуня. Я пам’ятаю тебе ще тою сирухою! Ну і галасу від тебе було! Під вікнами у нас витанцьовувала.

Маша мовчки хитала головою, немов погоджуючись, підводилась з ліжка, засовувала крихкі каніфолеві стопи у м’які синтетичні тапочки й прямувала до туалету.

Колись Тетяна Михайлівна мешкала у Харкові, викладала українську філологію в одному з численних вузів міста, навіть писала якісь рецензії на видання музейних каталогів у неіснуючі журнали. Потім перебралася до Києва і з усією своєю довірливою провінційною душею намагалася остоличитися, проте сталася біда. Десь надувши собі менінгіт, злягла на довгі три місяці. Запалення уразило мозок, і Тетяна Михайлівна почала поводити себе щонайменше дивно…

Нюсю, так називав її персонал, підібрали три роки тому біля Будинку. Дистрофічну, німу з величезною гематомою над правим оком. Хто вона і звідки — було невідомо. Цілими днями вона лежала, майже не ходила й ніяк не реагувала на навколишній світ.

З першого дня перебування у Будинку Маша вирішила триматися осторонь. Вона ні з ким не спілкувалася, не вступала до одноденних партій, які створювали пацієнти, однак, пересварившись через цигарки або цукерки, розбрідалися по кімнатах й на наступний день забували про всі створені партії, громади, спілки.

Персонал Будинку з кожним роком молодшав, текучість кадрів була вражаючою. Все нові і нові сестри та санітари відрізнялися небаченими байдужістю та цинізмом. Лише одна стара як світ лікарка Зінаїда Павлівна з особливою уважністю та обережністю ставилася чи не до всіх пацієнтів. Особливо до Маші. Спочатку Павлівні платили, щоб та не забувала розпорядитися про зміну білизни або зайвий раз зазирнути до кімнати задля оцінки становища і, борони боже, не піднімала руки на Машу. Платили недовго, адже згодом Павлівна настільки вжилася у роль сердешної та уважної, що сама почала відмовлятися навіть від незначних заохочень у вигляді цукерок або коньяку. Зрештою, на ній та на головному тримався весь Будинок.

Щосуботи Машу відвідувала Варя. Ці зустрічі на початку супроводжувалися довгим мовчанням першої — Маша наче звикала до сторонньої людини, що вторглася на її персональну територію, територію спокою та урівноваженого режиму, але за годину вона до Варі звикала, начисто забувши про існування іншої реальності. Варя ж нічого не забувала, і реальність, в якій жила її подруга, сприймала з трепетом і повагою. Навіть легка і незрозуміла їй самій заздрість проходила крізь цей трепет і повагу. То був інший світ, світ, в якому не соромно бути самим собою, в якому живуть обрані. Світ небанальний, для посвячених у це страшне, але заворожливе таїнство. Навіть кімната, у якій жили три жінки, викликала у неї захват. Стіни, пофарбовані у густий беж, безлика копія офорту Остаде у сосновій рамочці, міцно збиті казенні тумбочки, шафка з відсутньою стулкою, навіть графин з чорнобривцями — цей милий аскетизм для обраних навівав сонливість, створював дивовижну, незнану і водночас просту видимість дитбудинкового затишку.

Кожен прихід Варі супроводжувався неделікатною і пильною увагою з боку Тетяни Михайлівни. Вона мовчала, хіба лише віталася з нею своїм вже звичним «доброго дня, сируха», але уважно стежила за кожним її кроком та рухом, намагалася дослухатися до кожного її слова. Нюся ж ніколи не реагувала на зовнішні подразники, а тому візити Варі проходили для неї непоміченими.

Кінець жовтня видався теплим, сонячним, по-осінньому соковитим. Повітря пахло сухим листям та хвоєю, десь у недалекому майбутньому гуділа зима.

Варя сиділа на лавочці перед Будинком. З величезної сосни на неї постійно падали голки та дрібні черешки, крізь крони проступало сонце. Варя відчувала життя, і усвідомлення того, що вона його таки відчуває, викликало щохвилинне ледь видиме здригання всього тіла та приємне лоскотання десь у животі. За кілька хвилин вийшла Маша. Як завжди загорнута у вовняну хустку, під якою безглуздо сидів синій розтягнутий светр.

— Я тобі рулет принесла, — зі спокійною посмішкою привіталася Варя.

В такі моменти Маша зазвичай мовчала. Вона вже давно розучилася дякувати — хоча притаманне у таких випадках відчуття коли-тобі-всі-винні у Маші було відсутнє.

Вона мовчала.

— А у нас все добре, і я відчуваю життя, і це життя — щасливе, — сказала Варя. — Ось, візьми ще соку. Годину тому ще морквочкою був…

— З вершками? — сухо запитала Маша.

— З вершками. І рулет бери. Я вже з Зінаїдою Павлівною домовилася, що їжу тобі будуть у ліжко приносити… ні-ні, все доїдай… А Сергія повезуть у Вашингтон для виставки Сучасників Східної Європи, і я з ним…

Маша ліниво поїдала рулет.

— О, ще ж кава є, - стрепенулася Варя й дістала із сумки невеликий бергофівський термос.

Маша захитала головою.

— Не хочеш? Ну, тоді я сама вип’ю. Кава, звичайно, гівно рідкісне, але зараз дуже доречна.

Варя мовчки пила каву й дивилася на Машу.

— Мені так хочеться, — промовила Маша. — Так сильно хочеться! — й полізла худою шершавою рукою до низу светра.

— Мань, ну будь ласка.

— Так хочеться, — повторила Маша, не звертаючи уваги на Варині прохання.

— Мань, я тебе благаю! Ну не треба.

Маша прибрала руку й ображено відвернулася.

— Ти пішла від Дюші? — запитала вона, неначе отверезівши. — Да? Пішла?

— Пішла.

— Це дуже правильно. Хоч він і хороший.

— Він змінився, Мань, дуже змінився. Це вже не той милий хлопчик з великими очима.

— Не той? — прикро перепитала Маша.

— Ні, не той, Мань.

— Але ж він хороший. Хороший, правда?

— Хороший.

— Але не той.

— Ні, не той. Сергій зрозумів, він усе зрозумів, він навіть накричав на мене! Він так кричав, і це було добрим знаком, знаєш. Я його аж злякалася, але це було добре. Він кричав, але зрозумів.

— Більше не кричить? — зацікавлено глянула Маша.

— Ні, Мань, уже не кричить.

— Добре, якщо не кричить.

«Господи, — подумала Варя, — це лише початок… Скоро я не зможу з нею поговорити, ніяк не зможу».

Їй були вже відомі такі поняття, як агнозія або апраксія, і вона з жахом чекала на них. Але поки…

Поки нічого.

— Мань, хочеш, ми заберемо тебе до себе? А? Я ще поговорю з Сергієм…

— Не хочу.

— Тобі ж буде краще…

— Не буде. Я тут хочу. Тут.

Варя затихла. Зараз їй хотілося, щоб вона, жива, ще ж насправді молода, навіть талановита, скинула рвучким рухом цю зморшкувату, вибілену крейдою маску, посміхнулася своєю звичною, по-єврейськи чарівною посмішкою і сказала:

«А класно я вас п’ять років обдурювала! А? Ну добре, Варька-Варварька, пішли бахнем з нагоди шампаньйоли!»

— Так хочеться, — заплакала Маша, і Варя, безсила що-небудь зробити, лише важко зітхнула.

— Ну все, Мань, давай я тебе відведу.

Маша покірно піднялась й приготувала підняту й зігнуту в лікті руку.

Вони йшли повільно, Варя весь час намагалася достукатися до Машиного ясного розуму, раділа раптовим, але швидкоплинним проблискам у пам’яті, чесно терпіла малозрозумілі бредні і, нарешті довівши до кімнати, розпрощалася.

— Ех, сируха-сирушниця, ти ж моя дитинка, — почула вона у спину, коли виходила з кімнати.

«Більше ніколи не прийду, ніколи», — подумала Варя й закрила за собою двері.

Так вона казала і минулого разу, і позаминулого, і місяць тому, проте наступної суботи однаково з’являлася у Будинку, приносила сік, свіжоприготовану, ще теплу їжу, яка зберігалася в судочках, загорнутих у рушники, як і завжди, терпіла болісні лікарняні звуки: човгання-капців, методичне поскрипування дверей у кімнатах, сліпі голоси пацієнтів. І по-тихому заздрила їм, посвяченим у блаженне й моторошне таїнство.

І вже потім, коли їхала додому, проїжджаючи кляту вулицю Солом’янську, згадувала, зрештою, теплі суботні вечори у його квартирі. А він уже подорослішав, він став інший, обзавівся новими знайомими, в його житті були інші жінки — вродливі, хитрі, несхожі одна на одну, зі своїми тілесними запахами, зі своїми, як це не банально, проблемами… І був один він — один, але інший. Не єдиний і, в принципі, не перший, але один. Чужий, спокійний, а головне — не її, не Варі, і, мабуть, нічий.

Поруч з Варею у звичайнісінькій господарській сумці грюкотав порожній посуд, десь позаду, двадцять хвилин на південь, біля вікна сиділа її подруга, змучена, негарна, що перетворилася з запальної грудастої художниці на подобу старої блокадної єврейки.

Попереду — чоловік, який вміє любити, піклуватися, прощати. І син, який поки що нічого не вміє, але так стрімко вчиться. А тут — ось він, будинок — був той, хто…

І Варя не змогла логічно закінчити думку. Підрізавши жовтий п’явкоподібний тулуб маршрутки, вона різко звернула у підворіття й опинилася у начебто іншому світі. Тихому спальному світі. Хтось витрушував килимок, хтось виносив сміття. У дворі невідомо звідки лунав чийсь приглушений кашель. Було сиро і затишно.

Зупинившись біля того самого під’їзду, в якому два тижні тому вона ще з третього поверху вловлювала аромат його квартири, Варя з сумом глянула на годинник — мабуть, ще в редакції.

Хтось вийшов з під’їзду. Йокнуло в серці. Та мало хто може виходити — сімдесят дві квартири.

Два тижні тому цей під’їзд був для неї майже рідним, вона відчувала кожен його подих, неначе прожила у ньому все своє життя. А часом їй вдавалося навіть пізнавати його сусідів, і вона майже з гордістю, ледь відчутною пихою з ними віталася. І тепер їй хотілося вискочити з машини, піднятися на п’ятий поверх — сині двері зліва, жовтий латунний номерок «69» — і вслухатися у звуки за дверима: брязкання чашок, шум пилососа, можливо, музика… можливо, жіночий сміх.

Варя гарячково почала заводити двигун, нарешті знялася й виїхала на Солом’янську. Далі звернула на Малишка, виїхала на Червонозоряний і… вперед, до свого будинку. Затишного, теплого, просякнутого найріднішими запахами — не чужих квартир, — а фарбою, оліфою, уайт-спіритом, часом — деревом, корицею, кавою, вовняними пледами, чистотою — оранжевою чистотою затишку.

— Ніколи. Ніколи, — шепотом промовляла вона сама до себе. — Господи, ніколи більше…

І Варя понеслась до свого власного, камерного щастя.

* * *

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Я розумів, що після довгого ігнорування матері ті малі сплески синівської любові були для неї немов свіжий ковток повітря, який вона так жадібно і швидко проковтнула, немов риба наживку. Ще швидше вона звикла до моєї присутності у своєму житті. І от зник — тихо і непомітно, так, неначе відмовився від самого життя, закрився, став недосяжним, розчинився у тому самому свіжому ковтку повітря…

Не знаю, цей період був настільки непритомним, настільки він був позбавлений майбутнього, — принаймні я взагалі його не бачив, — що совість і не натякала навіть на своє існування. Совість — дивна штука. Що таке совість?

Я зайшов у двір маминого будинку. Вона сиділа на лавці за голубником, у притінку, так що вираз її обличчя був приглушений передранковою темрявою. З усього будинку вогник горів лише на другому поверсі, добре освітлюючи голубник, але прикриваючи бесідку та двійко лавок позаду. Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Це я зрозумів з її голосу.

— Сина, — тихенько промовила вона.

Я смертельно хотів спати.

— Дюш.

— Щось трапилося? — запитав я, знаючи наперед, що їй просто хочеться поговорити.

— Я просто хотіла поговорити. Мені необхідно з кимось поговорити.

— Поговори зі мною, — позіхаючи промовив я.

— Вибач, ти, мабуть, спав, тобі завтра на роботу…

— Мені не треба на роботу.

— Це добре.

Я не знав, як сильно їй хочеться розповісти мені про все своє життя. Від самого початку, від народження і аж до цієї миті, розповісти мені про все, що накипіло, розповісти, як сильно вона мене любить і як же далеко я утік — і не наздогнати, розповісти про чоловіка, а можливо, і кількох чоловіків, про наболіле, про синці, що були набиті упродовж усього життя і які залишили слід, про синці, які не залишили жодного сліду, про образи, зневіру, про той триклятий відпочинок у Криму на початку вісімдесятих, коли вона зустріла мого батька, про свою роботу та Валентину Семенівну, директрису своєї школи, чия донька втекла до Азербайджану та народила від двадцять дев’ятого бакинського комісара двійню, їй хотілося розповісти навіть про те, що ліки подорожчали вдвічі, а фінансова криза змусила долар вирости до семи гривень.

— Не треба про долар, — зупинив я її, - я і на роботі про нього щодня чую.

— А? — не зрозуміла мама. — Який долар?

— Та ну його, — сам нічого не зрозумів я, хіба що тільки те, що вона мовчала, а я — думав.

— Знаєш, — раптом оживилася мама, — я все життя намагалася не наступити на ті самі граблі, але вони були розкидані уздовж всього мого життя. Тепер, коли я хочу їх відшукати, наступити на них і набити гулю — їх немає. Їх ніде немає.

— Мам, ти про шо?

— Важко пояснити, та й не потрібно тобі. Це я так, швидше сама до себе.

— А граблі тут до чого?

— Просто їх ніде немає! — скрикнула вона, і мені стало якось моторошно.

— Мам, ти чого?

- Їх не-ма-є!!! Немає, розумієш… я шукаю, шукаю, а їх прибрали, хтось зверху отак дивився, довго дивився, рахував кількість ґуль на моєму лобі, а потім подумав, що ліпше було б їх прибрати, всі ці граблі, і прибрав, і от тепер, коли вони мені потрібні, коли я хочу прати до одурі, готувати їжу, щоразу провонюючи волосся димом від підгорілого жиру, коли я хочу під час вечері говорити дурниці, поводитися перед чоловіком, немов ідіотка, — їх немає. Ніде.

Я підвівся. Мама схлипувала. Здавалося, ще трохи, і її розіб’є істерика, ще трохи, і мені доведеться когось викликати або споювати маму горілкою, або… я не знаю…

— Мам, — обережно запитав я, — тобі чоловік потрібен?

— Та ніхто мені не потрібен! — закричала вона. — Дай запальничку.

— Сірники, — зашарудів я у кишені.

— Яка різниця. Дай, — і вона начебто нізвідки дістала пачку «Магни».

- І давно ти палиш?

— Відучора.

— Але чому таку хєрню? Не могла купити щось краще?

— Ай, — відмахнулася вона, — я там розбираюся?

- І мені дай.

Вона протягнула майже порожню пачку. Багато ж вона викурила відучора.

— Я скучаю за тобою, — сказала вона, видихаючи дим.

— Мабуть, я падлюка рідкісна, — з посмішкою відказав я.

— Та ні, чого ж? У тебе своє життя. Ти, мабуть, щасливий. Хоча… Скажи, ти любиш Варвару?

— З чого ти взяла?

— З чогось та й взяла. Любиш? Вони все мені розповіли і попросили більше не з’являтися у їхньому будинку…

— Та я і не збирався.

— Мене попросили.

— А ти тут до чого?

— А я твоя мати… Варя в мені бачить тебе, а Сергій — його взагалі не зрозумієш. Неприємна була розмова.

— Ну, вибач.

— Ні, ти тут ні до чого. У кожного свої таргани.

— Ну да, це правда. Але я однаково нічого не розумію. Ну, неважливо. А стосовно Варі… чи люблю я її? Я не певен. Я не знаю…

— Значить, не любиш. Це добре, — якось загадково сказала вона. — І я не люблю. А ти — ти найрідніша людина у моєму житті. Тільки падлюка ж рідкісна, — і вона вперше посміхнулася. По-доброму, без іронії, без натяку драматизму. Просто взяла і посміхнулася.

— Знаєш, ма…

— Що?

— Знаєш, найгірше не те, що я сильно віддалився від тебе. Хоча, зрештою, ми ніколи і не були близькими людьми… Найгірше те, що я не відчуваю докорів сумління, чи як це називається. Ну да… совісті у мене немає…

— А ти знаєш, що таке совість? — хитро глянула вона на мене.

— Ну… певною мірою…

- І що ж?

— Хочеш, я розповім тобі одну дебільну історію. Це ще у дитинстві сталося. Ну як у дитинстві, мені було років п’ятнадцять.

— Ну давай, — і вона знову посміхнулася, а я побачив, що їй справді цікаво почути історію з мого дитинства, адже вона ніколи не чула від мене жодних історій, вона навіть не знала, чим я жив, чим дихав у той час, коли вони з батьком змагалися у цинізмі та віддаленості одне від одного.

— Знаєш, кожного разу, коли повз наш будинок — ще там, на Фучика — проносилися карети «швидкої допомоги», кожного разу мені до горла підкочувало відчуття провини, хоча, якщо розібратися, я геть ні в чому не був винен. Тобто якщо десь хтось помирає, моєї провини немає, а, що цікаво, відчуття провини все ж таки було. Це я почав відчувати десь з семи-восьми років…

— Можливо, це совість?

— Знаєш, я собі якраз так і думав. Думав, що це совість, і коли ти або батько казали мені, що я не маю совісті, мені було дуже образливо, чесно-чесно! Я так злився: це у мене немає совісті, думав я, та он скільки хочеш! Але я не про це…

— Та чого ж… цікаво… Я навіть і подумати не могла.

— Мам, ти багато чого подумати не могла. Але не про це. Коротше, коли я навчався в десятому класі, я ненароком поцупив гаманець. Ми з моїми двірськими друзями, Кірілл-Сєрьога, пам’ятаєш, так-от, поверталися ми з ними з якогось кабаку до нашого двору. Так трапилося, що до місця нашої дислокації, себто доміношного столику, я підбіг перший і побачив гаманець, що просто так, без усякого, лежав на оцинкованій поверхні. За п’ять секунд підійшли пацани, але гаманця вже не було, точніше, фактично був, але вже у мене. А ще за хвилину приперся один уже дорослий хлопець з сусідського двору, звали його Яшею… а, тю, ти ж його знаєш — син вашої акомпаніаторші. Він одразу підійшов до нас і давай вимагати гаманця. В принципі, він мав на це право, адже, за словами Яші, його не було буквально дві хвилини і ніхто, крім нас, не міг взяти забутого гаманця. Він нас допитував години дві, у гаманці були гроші, які призначалися для якоїсь поїздки, здається в Умань, до його дівчини. Спочатку Яша вимагав, потім погрожував, потім благав нас повернути йому гаманця, але ніхто, окрім мене, звичайно, нічого не знав ні про який гаманець. В кінці Яша вирішив задіяти психологічні методи, казав, що гроші ми зможемо залишити собі, але гаманець йому вкрай потрібен. Мовляв, це подарунок батька. Нарешті, ледь не плачучи, він, двадцятитрирічний бугай, але, зрештою, дуже хороший хлопець, подався додому. Ми теж розійшлися. Настрій у всіх був препаскудний. Насправді, прийшовши додому, я сам ледь не плакав. Усі ці дві години, скільки Яша нас тримав, я так хотів віддати йому гаманець, але не міг, адже я одразу заховав його в труси. У мене така звичка була, я не знаю, раптом що, одразу никати в труси.

— Може, там і зараз щось заховане? — мама не могла стриматися від сміху.

— Так, женщіна, попрошу бєз пошлостєй. Слухай далі. Отже в гаманці лежало щось близько ста гривень, які я наступного дня всі до копієчки програв на автоматах. Уявляєш, хлопцю треба було в Умань їхати, до дівчини, а я спустив їх на відеопокері. Можливо, у них нічого через мене не склалося, і я зруйнував дві ні в чому не повинні долі.

— Ну, буває, - спокійно відгукнулась мама. — Хоча, з іншого боку, можливо, таким чином ти їхні долі якраз врятував. Ніколи ж не знаєш…

— Можливо, і врятував…

— То що, совість тебе тоді взагалі не мучила?

— Совість? Ти знаєш, ма, ось у чому загадка — взагалі. Ну хіба ввечері, коли прийшов додому, а потім — взагалі не мучила. Я навіть посміювався над тим Яшею. Тільки через три-чотири роки я випадково згадав цю історію, і як замучила! Так совість кілька місяців гризла, потім трохи відпустила, але досі гризе. Іноді зроблю якийсь негарний вчинок. Ну не знаю, тобі, наприклад, нагрублю, а потім згадую того Яшу, ті автомати, і так у серці защемить.

— Смішний. Думаю, це був не гірший випадок у житті твого Яші. Він то наркоманом був, то його лікували, потім гепатит знайшли…

— Та я чув. Дай ще цигарку.

— Не забагато ти палиш?

— Не більше декого. Вчора купила пачку, а тепер від неї залишилося скільки? — я зазирнув у пачку. — Три цигарки. Тим більше, настрій сприяє.

— Може, до парку вийдемо? — запропонувала мама.

— Ну пішли, бомжів поганяємо. Сподіваюся, ти вже заспокоїлася? Про граблі не будеш більше?

— Я вже забула, чого мені так хріново було. Це все через ту розмову з Варварою та Сергієм, але я забула, принаймні, намагаюся. Мені з тобою так добре, що з голови все швидко піде.

— Та ладно, мам.

— А чого? Серйозно, ми з тобою так рідко спілкуємося, а тим більше бачимося… Ти постійно чимось зайнятий, а може, і не зайнятий зовсім… До речі, а хто там з тобою? Ти казав, що не один.

— А, — відмахнувся я. — Даша. Пам’ятаєш Дашу Кащенко?

— Ну? У вас типу любов?

— Та яка любов. Зустрілися, випили, вклав її спати.

— То, може, негарно так? Може, додому підеш?

— Та ні, я з тобою ще прогуляюся…

Ми спустилися до Солом’янського парку. Якщо зверху вулиця була освітлена хоч якимись вогнями від ліхтарів та поодиноких квартир, то в парку було зовсім темно і навіть моторошно. Ми пробиралися ледь не навпомацки, обережно роблячи крок за кроком, час від часу наступаючи на бите скло або зачіпаючи ногами целофанові пакети. Цей парк ми знали досконало. Часом, коли на душі ставало нестерпно, я, випивши енну дозу настоянки валеріани, спускався до нього і блукав, вивчаючи стежки, приховані від пересічної шпани, ходи та численні пагорби, що поросли невеличкими кленами та берізками. Це був мій парк, і мене страшенно дратувало, коли, здавалося б, сумирні мешканці мікрорайону загиджували його побутовим сміттям. З іншого боку парку, ближче до Солом’янської вулиці, через дорогу від бару «Черчілль», забудовники звели висотку й розчистили майданчик під ще одну…

— Негарно тоді вийшло з тією Дашею, — раптом почала мама.

— Мам, будь ласка, — тоді я менше за все хотів про це говорити.

— Через тебе дівчина в петлю полізла.

— Мам!

— Ну добре, добре. Тільки скажи, тоді совість не мучила?

— А ти не пам’ятаєш, як я півліта в дурці провалявся?

— Вибач. Тільки не в дурці, а у водолікарні. Вибач.

— Та нічого. Все нормально. Даша зараз сама з посмішкою згадує. А совість — ні, не мучила. Мені тоді не до совісті було.

— Розвиднюється? — раптово запитала мама.

— Хіба? Та ще рано наче. П’ята тільки. Це просто очі до темряви звикли.

— Ну, може…

Ми ще довго говорили. Я дізнався про маму багато нового, чого і припустити не міг. Наприклад, колись вона писала роман. Справжній, повноцінний роман. Щоправда, для дітей. Вона хотіла виписати мій образ — образ такого маленького, смішного, але розумного хлопчика з чудернацькими проявами його характеру, і вона навіть вистукала десь зо тридцять сторінок машинопису, але потім вчергове перечитувала класику, і її потягнуло у бік достоєвщини.

— А де ці листки? Вони збереглися? — поцікавився я. Ну, це було б як мінімум незвично — почитати про себе те, що написала твоя мама.

— Збереглися. Прийдеш якось — дам почитати.

Натомість, я розповів їй, що завжди бажав стати письменником, але кожна спроба закінчувалася невдачею, і що мазюкати фарбою я почав саме через те, що не було куди справляти свою творчу нужду.

— Да, — прокоментувала це мама, — стіни у своїй кімнаті ти добре попсував.

А ще я розповів їй про те, як навідувався до Маші і Варі і що страшенно ревнував Варю до Боба. І про Яківну розповів, і про Машу, яка сидить тепер у психлі-карні.

— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.

— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.

А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.

— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.

— Я вже так не люблю, мам. От якби багато яблук і мало тіста… Але все одно, я не зможу ввечері, у мене вже зустріч запланована.

— Ну, завтра тоді?

— А завтра я по вуха в роботі.

— Тоді коли зможеш. Коли зможеш?

— Думаю, на тому тижні. Да, швидше за все. Середа-четвер…

— Добре, синок, дзвони, як шось.

— ОК, ма.

І ми розійшлися. Я востаннє глянув на неї, навіть на якусь секунду зупинився. Вона йшла рівно, м’яко ступала заасфальтованою доріжкою, тримаючи руки у кишені червоної пухової курточки.

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Але це минуще…

* * *

Два тижні я закипав у роботі, немов картопля у супі. Два тижні я майже не вилазив з редакції, лише раз бігав на якусь виставку до галереї «Файн-Арт» — виставлялася одна моя знайома, але і з тієї виставки довелося швиденько ретируватися — біля столику з вином побачив Варю з Бобом. Ми посміхнулися одне одному, але решту часу, знаходячись під прицільним поглядом благочестивого сімейства, я відчував би себе незатишно.

Попереду на мене чекали п’ять днів вихідних.

— Знаєте, — звернувся я до Сича, нашого головного, — мені здається, що я своє відпахав.

— Ти від нас ідеш? — навіть не здивувався він.

— Дайте мені п’ять днів вихідних, а там побачимо.

— Гуляй, — відпустив мене головний, і я навіть розгубився. Так просто?

Була п’ята вечора. Майже темно, але йти, окрім як додому, мені не було куди. Я справді стомився, від постійного нервового навантаження викручувало руки. Прийшовши додому, я завалився на ліжко і цілу годину бездумно плював у стелю. Мені хотілося перевірити, як же воно — плювати у стелю, однак слина не долітала і, пролетівши невизначеною траєкторією, опускалася то на обличчя, то на підлогу, то на постіль.

Це заняття мені, м’яко кажучи, не сподобалося. Вмившись, я почав ходити квартирою, немов цирковий тигр у клітці. Від збудження перед грядою майже незапланованих вихідних я не знав куди діти своє тіло. Воно почувало себе незручно скрізь — починаючи від ванної, яку я приймав не довше трьох хвилин, закінчуючи балконом, на якому прогулювався, немов у себе вдома, холодний, майже зимовий протяг.

Я повечеряв. Я навіть випив кави — попереду була ніч, і я хотів пустити її на щось корисне, але потім зрозумів, що краще б я ліг спати, але було пізно — кава вже завела мій внутрішній, не підвласний розуму двигун. Руки бездумно хапали якісь предмети і, не визначившись з подальшою їхньою долею, відкладали на місце. Я зробив тридцять присідань, кілька заходів по тридцять відтискань, безперервно палив, але відчуття порожнечі так і не відпускало мене. «Шкода, що немає телевізору, — подумав я, — з радістю подивився б якусь суперечливу програму. Тим більше п’ятниця, мали б показувати щонайменше Шустера». Про останнього я мав досить приблизне уявлення, але на роботі він був другим за обговореннями після курсу долара.

Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?

Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих — пластмасовою мильницею «Skina». Таких уже давно не те що не виготовляють, але навіть не продають. Я перебирав десятки фотографій, роздивлявся людей, які позували перед цією навіть і не камерою, вдивлявся у їхні червоні очі, беззубі посмішки, бідняцький, а від того кумедний одяг, який купувався на бідняцьких базарах і продавався безробітними доцентами, професорами, які вже давно повернулися до своїх соціальних ніш, а деякі — перепрофілювалися у професійних торгашів. Я перечитував старі вірші та прозові начерки, старі щоденники, які вів десять, навіть п’ятнадцять років тому, знаходив у їхніх рядках безліч приємного та наївного безладу, який панував тоді в моїй голові. Зрештою, панує він донині, але безлад, хоч як не абсурдно це звучатиме, впорядкований, безлад дорослий, думаючий, аналізований тисячу разів.

На дні коробки я побачив кольоровий клаптик. Це був шмат цупкої матерії — навіть зараз не знаю, як вона називається. Це була картина, яку я намалював більш ніж десять років тому, і називалася вона «Мушкетер». Я дістав це строкате — зелений, синій, оранжевий, рожевий кольори — полотно й відклав, щоб повісити на кухні над столом, аби кожного ранку, коли я буду снідати (вечеряв я зазвичай у кімнаті), воно підіймало мені настрій.

А потім я згадав про фарбу, яку придбав десь з місяць тому. Придбав у тій самій крамничці, і тут я відчув, як загадкові невидимі сили спускають на мене щось подібне на божественний ореол, немов запускають мене під ефірний ковпак гармонії та злагодженого відчуття себе у своєму тілі — від азарту мені запаморочилося в голові, дрібною дрожжю трусилися коліна. Я, намагаючись знайти той пакетик з готовим, уже заґрунтованим полотном і невеличкою палітрою з дванадцяти кольорів, гарячково почав перебирати речі у тумбочці. Знайшовши, я поспіхом, навіть не перевдягаючись у, як казала моя бабуся, домашнє, заходився перемішувати фарбу, шукати потрібний колір, хоча колір мені підходив будь-який. Наливши до невеличкої пасочки звичайної нерафінованої олії, я почав наносити перші мазки. Чомусь захотілося назвати майбутню картину «Мушкетер 2», але не було, не було тієї дитячої безпосередності, яка дозволяла робити дурниці, не шкодуючи ані часу, ані фарби. Чомусь пензель — той самий вічний пензель, який колись подарував мені батьків знайомий, — керувався не почуттями, не емоціями, які йшли зсередини, не жагою зробити із сірого неживого полотна кольорову мішанину, яка викликала б обурення в академістів, а як наслідок — спільну еякуляцію, але керувався розумом, прагненням відчути колір, побачити майбутній образ, надати картині сенсу.

За півгодини мій азарт випарувався, я відклав пензель, закрив палітру, щоб не засохла, і пообіцяв повернутися до «Мушкетера 2» тоді, коли буду у друзки п’яний. Напевно, не той стан, намагався виправдуватися я, хоча з іншого боку, внутрішнє бажання творити не зникало. Я знову почав бігати квартирою, перебирати старі речі, постійно знаходився у пошуку… ЧОГОСЬ. Все було зайвим, непотрібні речі попадалися під руку й нав’язливі, надокучливі думки стальними загостреними спицями впивалися у мозок.

Тоді я вирішив зіграти у якусь комп’ютерну гру, що хоч трохи заспокоїла б мій енергійний запал. Іноді я дозволяв собі побігати і постріляти віртуальним собою по вигаданому віртуальному місту — це час від часу рятувало мене від нудьги або короткочасної депресії. Відкривши ноутбук, я взявся шукати одну з тисячі встановлених на моєму комп’ютері ігор, але так і не дістався потрібної папки з грою — кров барабанила у скроні, хотілося розірватися, але так, щоб не назавжди, так, щоб тимчасово, хотілося просто виплеснути зайву рідину. Я так і не зробив жодного пострілу у своїх ворогів, я навіть не завантажив ту ідіотську гру, тому що мою увагу привернув один-єдиний вордівський файл під первозданною назвою «Doc 1», і я, немов зачарований, почав вдивлятися в нього. Просто і спокійно — вдивлятися в один-єдиний файл, немов від нього залежала вся майбутність мого існування у природі. Я знав, що він був порожній, що там не написано жодного слова, не поставлено жодної коми. І хоч як би він не магнетизував, як би він не дивився на мене своїми неіснуючими очима, але відкрити його я не наважувався — мене могли чекати як великі сподівання, так і не менш великі, проте розчарування.

Коли сил вдивлятися у той клятий «Doc 1» вже не було, коли прийшло усвідомлення вибору, навіть більше того — сам факт вибору постав переді мною: або я — або він, вказівний палець двічі клацнув по мишці, і файл відкрився. Так відкривається брама до пекла, або чарівна шкатулка, або карти в покері. Так відкривається таїнство.

І ось він.

Білий-білий, немов перший сніг недільного ранку. І лише одна чорна видовжена цяточка. Блим-блим, блим-блим, блим-блим…

Я витягнув з пачки цигарку, підпалив її і вдарив по клавіатурі. Перше, що я написав, було: «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя…»

Серпень — листопад 2008

Мрин — Київ — Мрин — Київ — Мрин — Черкаси

Оглавление

1998

2008 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg